Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80
Віктор Балаян

Василь Головачов

Валерій Гужва

Олександр Ємченко

Володимир Заєць

Юрій Константинов

Олекса Палійчук

Віктор Положій

Геннадій Прашкевич

Ігор Росоховатський

Михайло Слабошпицький

Олександр Тесленко

Володимир Щербаков


ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #80






Ежегодный сборник фантастических и приключенческих повестей и рассказов советских авторов. В сборник вошли и психологические произведения с необыкновенными, драматическими конфликтами, и рассказы о загадочных, еще не познанных явлениях природы, и лирические новеллы, в которых дела земные и космические тесно переплетаются.




До збірника увійшли фантастичні та пригодницькі твори переважно молодих радянських письменників-фантастів.
















Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80











Художники Р. Є. Безп’ятов та Г. П. Філатов

Упорядник В. І. Положій




ВІД УПОРЯДНИКА


Твори, зібрані під обкладинкою щорічного збірника “ППФ”, різнотемні й різножанрові: знайде читач у книзі і детективне оповідання, і розповідь про великого мандрівника, і твори-памфлети, які розвінчують істинне обличчя капіталізму тощо.

Але найбільше місця у збірнику відведено фантастиці. І не випадково. “Фантастика, — за образним висловом відомого радянського письменника О. Казанцева, — це двері у велику літературу. Науково-фантастична книга здебільшого бував першою в руках юного читача. І, захоплюючи, вона прилучає його до читання, прокладає дорогу до інших книжок, пробуджує потяг до знань, до пошуку взірця для прикладу в житті”.

Слід сказати, що в сьогоднішнього читача значно зросли вимоги до змісту творів. Однак те, що завжди приваблювало його — драма ідей, краса незвіданих країн, загадкові пригоди й несподівані ситуації, — залишилося незмінним. У цьому фантастика близька до літератури пригодницької, до розповідей про цікаві подорожі — недарма названі жанри сусідують. Єднає ж їх ще головне: як і в літературі фантастичній, так і в пригодницькій не екзотика, наука чи детектив самі по собі в центрі уваги, а людина, конфлікти й проблеми нашої сучасності. Можна сміливо твердити, що для названих жанрів, як і для всієї художньої літератури, провідною тенденцією сьогодні є осмислення долі людини, її призначення у світі, що не став простішим.

У “ППФ-80” надано сторінки і письменникам досвідченим, і тим, чиї твори тільки почали з’являтися на сторінках періодики нашої та братніх республік. Навмисне не вживаємо слова “молоді”. Бо ж за віком справді молоді В. Головачов, О. Тесленко, Г. Прашкевич, В. Щербаков, але читачі вже давно знають їхні книги. А скажімо, оповідання Ю. Константинова, В. Зайця, О. Палійчука, О. бмченка надруковані в такому збірнику вперше. Можна вважати, що дебюти в “ППФ” стануть доброю традицією.

Звичайно, в пропонованих творах не все рівноцінне й однозначне. Судити вже вам, читачу. Але сподіваємося, що буде помітно й інше: серйозність і наполегливість, з якими наші автори ведуть творчий пошук.












Віктор Балаян

ТАЄМНИЦЯ ЗРУЙНОВАНОГО ПІДВАЛУ

Пригодницьке оповідання


— Ну й таланить же вам на психів, товаришу капітане, — ще з порога проказав лейтенант Авакян.

— А що сталося?

— Та тут один екскаваторник зайшов. Світло якесь привиділося йому в котловані вночі, перелякався бідолаха.

— А чого ж він перелякався?

— Нібито скелет світився, каже. А хлопці сміються. “Навіщо до нас, у міліцію, прийшов, звернувся б краще до археологів”. А він їм: “Так скелет незвичайний — світиться ж!” Пригадуєте, товаришу капітан, сина Гаяне?

…Сталося це з півроку тому. В коридорі якийсь чолов’яга підійшов до Авакяна, показав йому камінець і заходився доводити, що в його руках рідкісний мінерал. “Цим каменем на чому завгодно писати можна — не зітреться”. Коли здивований Авакян доповів про це мені, я одразу збагнув:

— Мабуть, дивак який абощо…

— Та ніби не схоже. На вигляд чоловік серйозний, а камінь і справді якийсь незвичайний.

— Нехай зайде.

До кабінету зайшов чоловік досить-таки інтелігентної зовнішності. Ми з майором Даніеляном сиділи тоді в одній кімнаті.

— Ану показуйте, що там у вас?

У руці чоловік тримав звичайнісінький морський крем’ях.

— Слухай, Авакяне, — мовив я лейтенантові, — ти коли-небудь купався в морі?

— Ні.

— Воно й видно, — відповів я і кілька разів черкнув камінцем по мармуровій чорнильниці. Потім попросив відвідувача: — Відколіть мені шматочок на згадку.

— Не можу, це подарунок. — Чоловік мерщій сховав крем’ях до кишені.

— Ну так з чим же ви тоді прийшли до нас?

— Розповідати по карті чи без неї? — гарячково запитав він.

Очі його дивно блищали.

— Без карти, — усміхнувся Даніелян.

— Я — син Гаяне, — з підкресленою гідністю мовив відвідувач. — Живу біля вокзалу. Мене всі так і звуть — син Гаяне, а ще — хлопець з вокзалу. Там мені пам’ятник стоїть, може, бачили?

— Гаразд, гаразд. А тепер давайте по карті.

Син Гаяне витягнув з кишені потертий клапоть паперу” Розгладив його і почав водити по паперу пальцем:

— Сам я родом з Горіса,[1 - Горіс — районний центр у Вірменії.] ось наш будинок. А тут стояв будинок мого діда, трохи віддалік — дядьковий. А оце, бачите, аеродром. Там, де колись були наші землі. Дід…

— Ближче до справи, будь ласка, — перебив я його.

— Одне слово, — поспішив той, — я до вас з проханням: дайте мені кілька тракторів зорати й засіяти аеродром.

— Ну-у-у, — протягнув я задумливо, — справа це серйозна, і тут треба ще помізкувати.

Прохач пішов і, на щастя, більше не з’являвся. Згадавши цю історію, я перепитав Авакяна:

— Думаєш, і цей такий?

— Факт!

— Ану запроси його, — втрутився майор Даніелян.

Зиркнувши на наші погони, екскаваторник підійшов до Даніеляна й одразу почав скаржитись:

— У мене серйозна справа до вас, а тим тільки жарти в голові. — Він кивнув на Авакяна. — Навіщо, питають, ночами котлован риєш? Рию, щоб таким, як ти, скоріше хату дали, ясно?

— Ну гаразд, громадянине, — Даніелян підійшов до нього, — хлопці молоді, ви вже даруйте. Отож вам здалося дивним, що скелет світиться?

— Зовсім ні, — перебив екскаваторник Даніеляна, — кожен школяр знає, що підгнилі кістки в темряві світяться. Щоправда, спочатку я таки злякався…

— Ви казали, що він вас чимось насторожив…

— У скелета проламаний череп, ось чому я до вас прийшов.

Даніелян докірливо зиркнув на Авакяна, і в його погляді той прочитав для себе більше, аніж просто докір.

— Я підозрюю, що там колись було вчинено злочин, — мовив екскаваторник.

— Добре, що прийшли… І вибачте за хлопців…

— Нічого, нічого… Просто, подумав, усяке може бути, дай-но заявлю…

— Ну тоді прихопимо зараз експерта і разом поїдемо подивимося на вашу знахідку. А як, до речі, вас звати?

— Гарутюн.

На тому місці, де працював екскаваторник Гарутюн, раніше стояв двоповерховий будинок, тіснилися невеличкі хатинки, тепер же закладали фундамент висотного будинку.

Експерт уважно оглянув скелет. Як виявилось, жіночий.

— Ви не чіпали його? — запитав я Гарутюна.

— Ні.

Ми сфотографували об’єкт з різних боків.

А біля котлована вже почали збиратися люди.

— Швидко загорніть і в лабораторію! — наказав експерт своїм помічникам і звернувся до мене; — Череп таки справді проламаний. Удар завдано тупим предметом. Докладніші дані ми можемо одержати тільки після копіткого вивчення.

Я доручив лейтенантові Авакяну з’ясувати адреси колишніх мешканців і добути план будинку.

Якраз підійшов Гарутюн, почув, про що йдеться.

— Будинок зносив я. Мешкали там чотири сім’ї. А тут, — він показав на те місце, де лежав скелет, — був підвал. Великий такий, поділений на чотири частини. Це я добре пам’ятаю.

— А куди виїхали колишні мешканці?

— От цього не відаю.

— Ну що ж, дякуємо вам, товаришу Гарутюн. Тільки про одне вас прохатиму: нікому жодного слова. А як хто буде розпитувати, повідомте мене.

Наступного дня лейтенант Сагакян приніс мені план будинку, домову книгу і нові адреси колишніх мешканців. Дві сім’ї одержали нові квартири на Норкському масиві, інші дві — знімали кімнати, очікуючи, поки на старому місці зведуть новий будинок.

Я прочитав висновки медичного експерта, і в мене но лишилося ніяких сумнівів: десять років тому в будинку було вчинено злочин, який так і лишився нерозкритим. Можливо, хтось із членів чотирьох сімей щось знає про це або ж сам є вбивцею. Але хто?

Поки я гортав домову книгу, Сагакян доповідав про колишніх мешканців. На першому поверсі жили дві сім’ї — подружжя пенсіонерів з онуком і вчитель з дружиною та дитиною. На другому — сім’я комірника і подружжя інженерів.

Перш ніж розпочати слідство, треба було простежити зміни в складі мешканців за останні десять років, з’ясувати, кому належав підвал, у якому знайшли скелет жінки. І нарешті вивчити архів і переглянути нерозкриті справи десятирічної давності.

Я вирішив розпочати з учителя та подружжя пенсіонерів — тих, хто жив тепер на Норкському масиві. Й ось разом з дільничним інспектором ми стукаємо в двері квартири вчителя. Відчинила нам невисока огрядна жінка.

— Можна зайти? — запитали ми.

Жінка не без цікавості зиркнула через моє плече на погони дільничного, старшого лейтенанта.

— Я — дільничний інспектор вашого району.

— Щоб він провалився, ваш район… Уже пронюхали, еге ж? — Жінка кинула на мене колючий погляд.

— Атож, — не став перечити я. — Вже…

— А що ви можете знати, що? Якби знали, то не вірили б кляузникам. А ті вже й раді…

— То як, можна зайти? — повторив я і переступив поріг.

— Та вже ж заходьте, коли прийшли, — буркнула жінка.

У кімнаті вона витерла ганчіркою стілець, підсунула його мені.

— Що ж вам не до душі в нашому районі? Далеченько від центру? — запитав я.

— Та годі вам прикидатись… “Далеченько від центру”, — вона скривилась і кинула ганчірку на стіл. — Наче в центрі тих кляузників менше. Ну й типи!.. А вірмени ж! Здавалося б, пенсіонер, сиди собі вдома, ходи на базар, одержуй пенсію, так ні, суне носа в чужі горщики!

— По-вашому, виходить, що коли й станеться щось, то краще замовчати, аніж нас повідомити? — не втерпів дільничний.

— Станеться, замовчувати… — жінка повернула голову до дільничного. — Коли ви вже так стаєте на захист справедливості, то ловіть злодіїв і спекулянтів, а не чіпляйтеся до простого вчителя, який живе на свої трудові! Слухайте, товаришу, — звернулася вона до мене, — коли вже на те пішло, то давайте відверто. Ви знаєте, скільки в місті власних автомашин? А їх власники здебільшого мають місячну зарплату, скажімо, дев’яносто-сто карбованців. Ви запитали хоч одного з них, звідки в нього машина? Ні. І не запитаєте! А бігати перевіряти анонімки й чіплятися до бідного вчителя — на це ви мастаки!

Жінка немов з кулемета строчила, і до мене нарешті дійшло, що вона мала на увазі.

— Ви впевнені, що анонімку писали пенсіонери?

— А хто ж іще? Такі писаки, що ого-го! Пам’ятаєте той рік, коли з хлібом сутужно було? Наш сусід, ми тоді не тут жили, працював у пекарні. Тягав з роботи борошно і продавав нам. Пенсіонер теж купував у нього. Та як тільки з хлібом усе налагодилося, взяв та й написав до газети, мовляв, сусід колись борошно крав з пекарні. Знаю, що ви на це мені зараз скажете, — вона не давала мені навіть рота розкрити, — скажете — красти погано. Я теж так думаю. Але ж пенсіонер сам купував це борошно! Чому ж він завчасу не вхопив злодія за руку? Бо мав у ньому потребу. Тільки не подумайте, що я про всіх це кажу. Є серед них і гарні люди, але й отакі трапляються.

— А теперішні ваші сусіди? Чого б їм до вас отак ставитися?

— Ваше, кажуть, життя нам не подобається. Ви, кажуть, простий учитель, звідки у вас “Москвич”? Мовляв, порушуєте моральні принципи і таке інше. А ми живемо як люди, нікому нічого, і мухи не зобидимо.

— Ви працюєте?

— Ні, тільки чоловік. У мене дитина на руках.

— Скільки ж їй?

— Десять років скоро буде.

— А яка в чоловіка платня?

— До двохсот карбованців. Зараз ви спитаєте: “Як же він “Москвича” купив? А от буфетників, комірників з машинами не питаєте: “Звідки у вас “Волга” при зарплаті вісімдесят карбованців?” А вчителя, що в школі трудиться та ще й удома з учнями працює…

— Скільки ж у нього учнів?

— Коли як. Перед вступними іспитами до вузів багатенько буває. Працює, що той віл, не краде.

— Ви заспокойтеся, в нас і гадки не було перевіряти, на які гроші ви придбали автомобіль. Чого ви так розхвилювались?

— А навіщо ж ви прийшли? Невже вам не писали?., В цю мить зайшов господар, чоловік років сорока, інтелігентного вигляду, — цілковита. протилежність його дружині. Та й розмовляв він спокійно, лагідно, часом докоряючи дружині, вибачався…

Я його між іншим запитав:

— Скажіть, будь ласка, а це добре — підробляти вдома на учнях?

— Я їх не силую, самі просять. Та й хіба тільки я репетиторствую?

— Знаю.

— Мушу вам сказати, — вів далі він з гордістю, — багато моїх учнів успішно складають конкурсні екзамени в інститутах.

— А як решта учнів? Теж вступають?

— Цих менше. Знаєте, індивідуальні заняття — зовсім інша річ.

— Навіщо ж тоді школа? Мені здається, коли вчитель сумлінно ставитиметься до своєї справи, в додаткових заняттях не буде потреби.

— Може, ви з фінвідділу? — запитав учитель. — Так я податки сплачую…

— Залишимо поки що цю тему, — мовив я і звернувся до господині. — А той, хто писав про борошно, він що — жив у вашому будинку?

— Ні, поряд. А навіщо це вам? Коли це було! Десять років минуло…

— Я прийшов до вас саме у справі, яка сталася років десять тому.

— Що ти їм наговорила? — сердито запитав учитель. — Ви її не слухайте! Той сусід уже відколи не працює в пекарні. Навіщо ворушити минуле?

— Минуле іноді саме стукає в двері, — усміхнувся я і розіклав перед подружжям план колишнього їхнього будинку. — Ви можете показати ваше старе помешкання?

— А чого ж, ось ці дві кімнати на першому поверсі.

— Ви жили там удвох?

— Ні, — сумно відказав учитель, — з нами жила мати. Та вона рано померла, так і не побачивши онука.

— Від чого ж?

— Часто нездужала.

— Давно це сталося?

— Років десять, либонь.

— Так-так… — задумливо проказав дільничний і звернувся до вчителя: — А які взаємини були між вашою дружиною і матір’ю?

— Жили так, як усяка свекруха з невісткою, — відповів той і додав: — На жаль…

— Значить, не дуже мирно.

— А навіщо вам це знати? До чого тут моя мати?

— Вибачте, будь ласка, коли деякі запитання видадуться вам нетактовними… Де поховано вашу матір?

— На кладовищі, де ж іще.

— А багато людей було на її похороні?

— Багато. — Несподівано скипівши, вчитель різко запитав: — Послухайте-но, яке ваше діло — де ховали, скільки людей було!..

Я потер лоба, а тоді пальцем показав на плані місце, де було знайдено скелет:

— Це ваш підвал?

Уважно поглянувши на креслення, учитель заперечливо хитнув головою.

— Чий же тоді?

Учитель знову схилився над планом.

— Нашого сусіди, він жив навпроти. Це був підвал подружжя пенсіонерів.

— Вони жили удвох?

— Спочатку вдвох, а потім з онуком, — учитель нервово тарабанив пальцями по столу. — їхня дочка розлучилася з чоловіком, а коли вийшла заміж удруге, лишила дитину старим.

— Ясно… — перебив я його і вирішив сказати їм правду. — Розумієте, в чому річ, у підвалі вашого будинку знайшли скелет.

Подружжя ошелешено подивилося на нас.

— Як… скелет? — ковтнувши слину, запитав учитель, і голос його затремтів. — Значить, ви… ви подумали, що моя дружина могла… мою матір?..

— Я не казав, що то скелет жінки.

— Але коли ви так розпитували про мою матір…

— Як по-вашому, чий то міг бути труп? — перебив я.

— Мені навіть на думку не могло спасти, що в нашому підвалі зарито труп!

— Не у вашому, а в сусідньому,

— Все одно.

— Скажіть, а не було такого, що хтось із вашого будинку виїхав до іншого міста абощо?..

— Ні, такого випадку я не пригадую. Якби хтось зник із нашого кварталу, дружина обов’язково знала б про це. А потім: навіщо вбивці тягнути жертву в чужий підвал і закопувати там? Хоча він і не міг би цього зробити, бо всі підвали замикались… крім одного…

— Якого?

— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.

Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.

Архів ми вивчали разом з прокурором і лейтенантом Сагакяном. Коли скінчили, Сагакян втомлено проказав:

— Давайте закриємо цю справу. Випадок безнадійний.

— Скоєно злочин, і знайти вбивцю — наш обов’язок, нехай хоч і десять років минуло відтоді.

— А коли це нещасний випадок?

— Тоді шукай, подивимось, як ти це робитимеш, — незадоволено відповів Сагакян.

— Шукатимемо разом. — Я окинув товаришів поглядом. — Насамперед треба відвідати інженера.

— Чому саме його?

— А яка різниця, з кого починати?

Інженер прийняв нас досить непривітно, сухо, а довідавшись, що ми з міліції, спохмурнів ще більше. На наші запитання відповідав коротко або ж взагалі ігнорував їх. Старанно добирав слова, і це мимохіть насторожувало нас.

— Знаєте, виникає таке враження, ніби ви боїтесь відповідати на наші запитання, — сказав я йому.

— Ви помиляєтесь. Я просто не бажаю втручатись у чужі справи.

— Велика у вас сім’я? — запитав я, вертаючись до попередньої розмови.

— Нас двоє — я і дружина.

— І на старій квартирі ви жили вдвох?

— Так.

— Чому ж ви уникаєте розмови про ваших колишніх сусідів?

— З ними я не мав нічого спільного, та й тепер не маю. Що ж я можу про них сказати?

— Можна з ними не мати нічого спільного, але ж сім’ю комірника ви знаєте, наприклад?

— Не знаю, нічого не знаю!

— А з учителем теж не спілкувалися?

— Ні.

— А вони казали, що ви приятелювали.

— Припустимо, ну і що?

— Не пригадаєте ви, бува, коли вмерла його мати?

— Ні.

— Як це так?

— Не пам’ятаю, і все!

— Ви не ходили на її похорон?

— Ні, не ходив.

— А чому?

— Не знаю, не пішов — і все!

Він ніяк не бажав відповідати на наші запитання. Лагідно, майже по-товариському я звернувся до нього:

— Товаришу Ашот, ви ж розумний чоловік і мали б знати, що всі наші запитання зовсім не випадкові. Ми потребуємо вашої допомоги, а ви не хочете нічим пособити слідству.

— Я взагалі не бажаю мати з вами справу.

Лейтенант Сагакян, який переглядав тим часом паспорти інженера і його дружини, розкрив домову книгу і разом з паспортами підсунув мені. Прізвище та ім’я дружини не відповідали запису в домовій книзі.

— Хто така Цогік Мартиросян? — запитав я.

— Моя колишня дружина.

— А Когар Короян?

— Друга дружина.

— Так чому ж вона не прописана?

— Коли б лейтенант був уважнішим, він помітив би, що Когар прописана, а Цогік виписана.

— Де ж вона тепер?

— Живе зі своїм новим чоловіком.

— Де, за якою адресою?

— Яке вам діло до неї і до мене?! — розізлився інженер, однак адресу все-таки сказав.

— Дивно все-таки, що ви не хочете допомогти нам розкрити злочин. Незрозуміло…

— Допоміг колись, пробував! Тому не хочу відповідати на жодне з ваших запитань. Через вас моя сім’я ледве не розпалась.

— Яким чином?

— А все ваш ОБХСС.

— Чим же ви завинили перед ОБХСС?

— Тільки й того, що хотів поїсти кебаб.

— А конкретніше?

— В обідню перерву я вирішив поїсти кебаб, — зітхнув інженер. — Краще б я ногу зламав по дорозі в їдальню! Тільки взяв порцію і збирався вже їсти, як підійшло двоє, вибачилися переді мною, забрали кебаб і почали зважувати. З’ясувалося, що не вистачає двадцяти грамів, склали акт, підписали. Краще б мені рука відсохла, ніж підписувати цей акт. Почали мене викликати до слідчого в прокуратуру, в суд… А потім з’явився до мене кухар. “Ти, — каже, — занапастив мою сім’ю, сиротами лишаєш моїх дітей… Інші — он як обдирають клієнтів, а мені за якісь двадцять грамів сідати?” Два місяці тягали мене по слідствах і судах… А дружина моя, між іншим, ревнива… “Куди це ти вчащаєш останнім часом?” — запитує. Я пояснив їй, а вона не вірить. “Комусь іншому плестимеш свої небилиці”, — каже. Бачу я, кінця-краю не видно тяганині, й кажу: “Товариші дорогі! Ці двадцять грамів у мене вкрали? Так я не ображаюся. Чого ж вам ще треба?” Тоді мені пригрозили, уявляєте? “Не хочеш боротися з розкрадачами і хапугами?! Мабуть, і сам такий!” А тепер ви причепилися: “Скільки у вас сусідів? Хто від’їздив з такої-то квартири?” — передражнив він. — Та яке мені діло до всього цього? Не скажу — і квит!

— Але ж ми не з тим прийшли, — спробував я заспокоїти його. — Бачте, ми й протокол не ведемо.

— Той, з ОБХСС, теж казав: “Підпишіть, і більше нічого не треба”. Тепер я вже зуби проїв на цьому, шановні! Ви що, надумали мої нерви випробувати? Нічого я вам не скажу і не підпишу… ніяких паперів…

— Навіть коли мова про вбивство? Зрозумійте, не через двадцять грамів кебабу!

— Про вбивство? Яке вбивство?!

Я розповів йому про обставини, що примусили нас узятися за розслідування.

— Так-так, — уважно вислухавши, мовив він. — Чому я? ви одразу не сказали про це?

— Ви щось знаєте?

— Ні, але вам не довелося б витрачати на мене стільки часу.

Загалом, цей візит не додав до того, що я знав, нічого нового. А знав я поки що дуже мало.

Наступного дня після роботи я вирішив побувати на Норкському житловому масиві, цього разу в пенсіонерів.

Смеркало, коли я підійшов до будинку, в якому мешкали пенсіонери. Двері відчинила гарненька голубоока дівчина років вісімнадцяти.

— Вам кого? — запитала вона.

— Господаря квартири.

— Сурику, це до тебе, — гукнула вона. З квартири долинав веселий галас.

— Сурику! — знову покликала дівчина і звернулася до мене: — А ви заходьте.

Біля дівчини виріс юнак.

— Мені треба поговорити з вашим дідом, Сурику, — мовив я.

— Його немає вдома. А ви заходьте, будь ласка. Дідусь з бабусею пішли, але незабаром повернуться.

— Далеко пішли?

— В гості.

— Тоді я іншим разом, — сказав я і взявся за ручку дверей, та Сурик з дівчиною затримали мене:

— Не йдіть! Дідусь скоро повернеться. Він сердитиметься, коли дізнається, що я не втримав гостя.

— Прошу, заходьте, — запросила дівчина.

Я зайшов. У кімнаті за столом сиділа молодь. Побачивши мене, всі замовкли. Та вже за якусь хвилю знову весело загомоніли. Хрипкувато виспівував свої знамениті блюзи Луї Армстронг.

— Фреде, це дідусів знайомий, посунься. Елю, розваж гостя, — розпорядився Сурик, посадивши мене поруч з дівчиною, а сам подався на кухню.

Голубоока Еля поставила переді мною келишок. Фред обережно взяв пляшку і налив горілки. Коли пісня скінчилася, Фред підвівся:

— Вип’ємо! — звернувся він до мене. — Спочатку випийте горілки, а потім — що захочете.

— Дякую, я не п’ю, — відповів я. — А от щось з’їсти не відмовився б.

— Так не можна. Треба випити.

Фред мав приємні риси обличчя, атлетичну статуру, розумні, добрі очі.

— Не можу, — відмовився я.

— Який же з вас мужчина? — гукнув хтось, видно, вже вахмелілий.

Я подивився на келишок. Пити й справді не хотілося, від горілки в мене завжди боліла голова.

— Ви що, однокурсники? — запитав я Фреда.

— Ні. Я, наприклад, працюю на фабриці. Не пройшов по конкурсу в інституті.

— А інші?

— Вони — студенти. З нашого класу тільки ми з Вовою не потрапили до інституту. — Він кивнув до високого юнака, що стояв біля вікна і час од часу підносив до обличчя букетик фіалок. Вигляд у нього був замріяний.

Посидівши ще трохи, я вирішив не чекати господаря квартири (та і яка розмова могла вийти в такий час!) і непомітно покинув компанію.

Вночі мені приснився жахливий сон. Хлопець і дівчина, ті, що сиділи навпроти, озброївшись величезними ножами, поволі підступали до мене, примовляючи: “Ми самі, самі, свідків тут немає”. Я поривався втекти від них, та мої ноги ніби приросли до землі.

Потім вони зникли, і з’явилися очі Елі, сині-сині! “У лісі похований під деревом”, — чув я її голос. Переді мною постали Лорійські ліси, де минуло моє дитинство. Зелене поле, вдалині — ліс. Я був сам посеред поля, довкола густо цвіли сині фіалки. “Зірву по дорозі назад”, — мовив я собі і вирушив у ліс. І прокинувся. Чудесні фіалки все ще стояли перед очима. Я навіть пошкодував, що не зірвав їх. Швидко склепив повіки, сподіваючись, що сон повернеться, та хоча й заснув, фіалок більше не бачив.

Перш ніж вирушити на Норкський масив удруге, я вирішив навідатися до комірника. Сагакян пішов зі мною.

Прийняли нас привітно, й одразу ж запанувала атмосфера довіри. Обидві дочки господаря вчилися в університеті, син — у медичному інституті.

— Ви — щаслива людина, всім дітям зуміли дати вищу освіту!

— Вони самі вступили, не подумайте чогось там, — заговорила їхня мати. — На п’ятірки склали вступні екзамени…

Вибачившись, я вийшов з господарем в іншу кімнату. Почувши про мету мого візиту, він лише здивовано стенув плечима. Нічого конкретного розповісти він не міг. Я вже не мав сумніву, що від подружжя пенсіонерів теж нічого не дізнаюсь, і просто поцікавився, до кого з сусідів частіше навідувалися люди і чи довго вони гостювали.

— У кого їх не буває, гостей? — відповів господар. — У всіх хтось гостював…

— А траплялося таке, що гості лишались, а господарі виїздили?

— У мене — ні.

— А в сусідів?

— Не можу пригадати, — комірник засміявся. — Якби тоді знав, що ви зацікавитеся, спробував би запам’ятати. Скільки років минуло!.. Навряд вам пощастить розплутати цей клубок.

— Все-таки сподіватимемось, — мовив я і розпрощався з господарями.

Цього разу старий виявився вдома. Втім, важко було назвати його старим — кремезний, бадьорий, міцний, що той дуб. Довідавшись, хто я, підвівся, відчинив шафку, дістав звідти пляшку і запросив до столу.

— Сідай, синку. Це ти заходив учора?

— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.

— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.

— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?

— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.

— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.

— Значить, зрозумієте мене.

— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.

— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?

— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.

— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.

— Траплялось і таке.

— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?

— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з Баку…

— Дорослі?

— Хто студент, а хто ще й у школі вчиться. Злітаються влітку на канікули.

— А тбіліський родич вас часто навідує?

— Він у справах буває в Єревані й завжди зупиняється у нас.

— Ким він працює?

— Не знаю, синку. Чи то на ювелірній фабриці, чи то в майстерні.

— А не траплялося йому приходити до вас з жінкою?

— Щось не пригадую.

— Був якось, — озвалась дружина Степана Івановича. — Дуже давно. Не пам’ятаєш?

— Ні, Назо-джан, не пам’ятаю.

— Як це не пам’ятаєш? Ми тоді від’їздили до Цахкадзора, в будинок відпочинку. Я не хотіла їм ключі залишати, а ти наполіг.

— Ага, згадав! Ти ще почала тоді бурчати, а Шаліко сказав, що зупиниться в пас сам, а жінка, мовляв, місцева, у неї своя квартира.

— І збрехав. Дівчина виявилась приїжджою.

— Українка? — Я аж подався вперед.

— Ні, вірменка.

— А як здогадалися, що вона не з місцевих?

— Сама сказала. Допомагала мені накривати стіл. Якось не по-нашому говорила, я й запитала, звідки вона. Здається, вона відповіла, що з Кіровабада.

— А з ким Шаліко мав у Єревані справи? — запитав я Степана Івановича.

— Не знаю, — відказав старий. Помовчавши трохи, додав з докором: — Даремно, синку, ти його підозрюєш. Шаліко — людина порядна, ніякий він не бандит.

— І довго Шаліко у вас лишався?

— Тиждень, а може, днів десять… не пам’ятаю добре… Буквально наступного дня, коли ми повернулися з Цахкадзора, він виїхав до Тбілісі.

— Де ви зберігали ключ від підвалу?

— Віщали на цвяшок у кухні.

— А можна попросити у вас, Степане Івановичу, адресу Шаліко?

— Звичайно. Тільки даремно все це, людина він добра, — знову повторив старий.

— А друзі у нього тут є?

— Був один — Андраник, як зараз пам’ятаю.

— Де він працював?

— Не знаю.

— І його прізвища не знаєте?

— Не знаю, синку, — ніби виправдовуючись, проказав старий. — У нас він бував дуже рідко.

— А не пригадаєте, коли востаннє Шаліко приїздив до Єревана?

— Приблизно з місяць тому — й одразу ж назад. У справах приїздив, по службі.

Наступного дня лейтенант Сагакян зауважив:

— Щось у тебе очі блищать по-особливому. Розповідай, про що дізнався?

— Начальник у себе? — мені не хотілося одразу переходити до новин.

— Щось знайшов?

Я вирішив не мучити його:

— Ніби натрапив на слід. Треба змотатися до Кіровабада.

— Між іншим, поки не забув; одержали відповідь з Харкова. На наш запит відповідають, що Тетяна Демчук знайшлася ще десять років тому — карний злочинець. Ось читай. — Сагакян подав мені шифровку.

— Демчук мене більше не цікавить. Ходімо швидше до начальника, щоб не розповідати двічі.

— Боротьба за кожну секунду?

— Боротьба? Саме так!

Наступного дня до Кіровабада поїхав один з наших співробітників, а я дав запит у Тбілісі. Мене цікавило, де працює Шаліко, до якої з єреванських установ приїздить у відрядження, як часто й коли саме.

Минали дні за днями, я займався поточними справами, але вбивство, вчинене десять років тому, не давало мені спокою. Знову побував я у трьох сусідів Степана Івановича: може, хто з них бачив цього Шаліко з жінкою з Кіровабада або помітив щось підозріле.

Зусилля мої виявилися марними: звичайно, через десять років і своїх гостей не згадаєш, не те що чужих.

І все ж здавалося, що я вийшов на слід. Та коли повернувся з Кіровабада мій колега, нитка обірвалася: за офіційними даними десять років тому зниклих безвісти не зареєстровано.

— А може, дівчина збрехала старій? — висловив припущення Данієлян.

— Навіщо було б їй брехати? Адже стара тільки так, між іншим запитала, звідки та родом. І ще одне: дівчина ж розмовляла на якомусь діалекті?

— Нібито на кіровабадському?

— Нібито? — повторив начальник. — Спочатку треба уточнити, а потім уже їздити.

І ось я знову на Норкському масиві.

— Говоримо ми, а вона то одне, то інше слово вставить, що їх я досі й не чула, — розповідала дружина Степана Івановича, — тож я й подумала, що вона нетутешня. Розмовляла не так, як у Єревані…

— Ну а як?

— Кажу їй, помий фрукти, доню, а вона питає: “біладі?”

— Біраді, — виправив я.

— Ага! Саме так і сказала — біраді.

Це був мій рідний дорійський діалект. “Біраді” — означає “всі”.

— Матусю, а може дівчина була з Кіровакана?

— Я ж і кажу, що з Кіровакана!

— Але ж минулого разу ви сказали, що з Кіровабада!

— Забула, мабуть. Мені, старій, все одно, хай хоч із самої Москви буде…

Через два дні по тому з Кіровакана повернувся наш співробітник. Він подав мені маленьку фотокартку,

— Ось та, яку ти розшукуєш. Я здивувався:

— Жартуєш?

— Які можуть бути жарти? Рівно десять років тому вона пішла з дому і не повернулася.

— Куди пішла?

— Ніхто не знав. Про це я запитав і її батьків. За їхніми словами вона була гультяйкою. “Один бог знає, де вона віється, — сказав батько. — Така вже в неї робота — гасати по містах”.

— Як же її звали?

— Лусік. Тут усе написано, — колега подав мені доповідну.

Надійшла відповідь і з Тбілісі: Шаліко працює в ювелірній майстерні, до Єревана у виробничих справах жодного разу не відряджався. Живе сам, судимостей не має.

Я негайно вилетів до Тбілісі. Був кінець дня, установи давно вже зачинені, тож заходити в Управління внутрішніх справ не мало сенсу. У мене була адреса Шаліко, проте я вагався — іти до нього зараз чи зачекати до завтра. Поринувши в свої думки, я непомітно перетнув площу і піднявся в Сололаки — один з вірменських кварталів.” Коли зупинився перед будинком родича Степана Івановича, вже зовсім споночіло. Здоровий глузд підказував мені повернутися назад, однак гостре бажання дізнатися пре все одразу взяло гору.

Господар відчинив двері, й мені не лишалося нічого іншого, як відрекомендуватися. Він розгубився, тоді здивовано запитав:

— Які можуть бути справи до мене у єреванської міліції?

— Повірте, що є. Інакше я б не став турбувати вас,

— Слухаю вас, — сказав він.

— Скажіть, — почав я, — коли ви востаннє приїздили до Єревана?

— Давно…

— А точніше?

— Років десять тому…

— Бували й пізніше, нам це відомо.

Шаліко мовчав. Цікаво, навіщо йому критись? Може, пізніші поїздки в нього пов’язані з чимось таким, про що він не хоче говорити?

— Місяць тому вас бачили в Єревані.

— Було таке. Навідував родичів.

— Чому ж не сказали про це одразу?

— Просто побоявся, що ви мене вплутаєте в якусь історію… Щоб не мати неприємностей, краще помовчати, — золоте правило.

— Ви зупинялись у Степана Івановича?

— Так, — глянув на мене скоса Шаліко. — Звідки ви це знаєте?

— Якщо це правда, що ви приїхали до Єревана погостювати, то чому сказали Степанові Івановичу, нібито прибули в службових справах? Це ж очевидна брехня. Адже ніхто вас у відрядження не посилав. З якою тоді метою ви насправді навідуєтеся до Єревана?

— Я ж вам сказав — провідую своїх родичів. А коли Андраник вам набрехав.

— Чому набрехав? — Я вирішив скористатись і цим випадковим шансом. — Може, він про все чесно розповів?

— Ви його арештували?

— Поки що ні.

— Якщо він вам усе розповів, то що ви хочете від мене?

— Хочу з’ясувати роль, яку ви грали в цій справі.

— Яку роль? Я, слава богу, не злодій і не шахрай. Він продавав золото, я купував у нього і працював… Оце і все…

— І багато ви купували?

— Не пам’ятаю.

— І не цікавилися, звідки воно в нього?

— А мені яке діло? Десь діставав. Я не питав, а він не розповідав. Що ж, мені відповідати за нього? Живу чесно, чесно труджуся, виготовляю красиві речі…

— Щоб полегшити справу, — я витяг з теки чистий аркуш паперу і ручку, — напишіть докладно, коли й де ви познайомилися з Андраником, скільки разів купували у нього золото…

— А що далі?.. — Він узяв ручку.

— А далі доведеться зайти до Управління міліції й офіційно оформити ваші зізнання протоколом.

— Тут чи в Єревані?

— Тут.

— Мене затримають?

— Багато залежить від вас. Напишіть усю правду,

— Гаразд, — приречено мовив він і почав писати. Коли він дописав останній рядок, я добув із теки фотокартку дівчини і простяг йому:

— Впізнаєте цю дівчину? Шаліко глянув на фото.

— Ні, я її не знаю.

— Ви з нею знайомі. Спробуйте згадати.

— Ні, я її не знаю. — Він узяв фото і почав розглядати його уважніше. — Щось знайоме, а от згадати не можу,

— Може, ви були з нею на квартирі Степана Івановича років з десять тому? Тоді, коли він з дружиною поїхав у Цахкадзор?

— Точно! Згадав! Ну звичайно, вона!

У голосі Шаліко не було і тіні занепокоєння, він навіть усміхнувся… Мабуть, спогад був приємний.

— А куди ви її провели потім, після зустрічі?

Шаліко стенув плечима. Це мало значити, що він не пам’ятає цього.

— Часом не в підвал?

— У який ще підвал? — здивувався він.

— У підвал Степана Івановича. Шаліко засміявся.

— Навіщо? Хіба у всій квартирі нам не вистачало місця?

— Значить, ви не заперечуєте, що залишалися з нею наодинці у квартирі вашого родича?

— Звичайно, не заперечую.

— Ви знали, що вона живе не в Єревані?

— Як не в Єревані? А де ж тоді?

— Вам краще знати.

— Слово честі, уявлення не маю.

— Як ви з нею познайомилися?

— Нас познайомив Андраник. Я пробув з нею два дні, А хто вона і де живе, відверто кажучи, мене не цікавило, Я неодружений, розумієте? — Він замислився, потім проводив далі: — Коли не помиляюся, було це так: мої родичі поїхали відпочивати. Ключа віддали мені. В їхньому домі з цією дівчиною я прожив два дні. Потім мені треба було на день з’їздити додому в одній важливій справі. На вокзалі мене проводжали Андраник і ця дівчина.

— Вони не казали, куди збиралися піти після цього?

— Не пам’ятаю… А втім, згадав! Андраник попросив у мене ключі від квартири. Розумієте, він був одружений, а дівчина фактично належала йому.

— Виходить, він пригощав нею вас, ніби склянкою горілки?

— Ну, це вже занадто, — скипів Шаліко. — Хоча, — трохи подумавши, сказав він, — якоюсь мірою виходило так.

— Ви знали, де Степан Іванович ховає ключ від підвалу?

— Звичайно, чом би й не знати? — Шаліко здивовано зиркнув на мене. — Ключа ніхто не ховав, він завжди висів на кухні.

— А Андраник? Він знав, що є підвал?

— Ні, не знав. — Шаліко потер пальцями скроні, намагаючись щось пригадати, — Ні, не знав… Ми якось спустилися туди по дрова, шашлик думали зробити…

— Все, що ви зараз мені розповіли, надзвичайно цікаво, — сказав я. — Тепер попрошу додати це до свого пояснення.

— А навіщо?

— Довідаєтеся згодом, А тепер пишіть.

— Так і писати?

— Пишіть: на поставлене мені запитання відповідаю… — продиктував я. — А далі так, як ви мені розповідали.

Наступного дня я зателефонував з міського Управління внутрішніх справ у Єреван і попросив затримати Андраника, який підозрювався тепер уже в двох злочинах — у вбивстві і в торгівлі золотом.

Свідчення Шаліко викрили Андраника — він зізнався в тому, що займався скуповуванням і перепродуванням золота, однак свою причетність до вбивства вперто заперечував. На свідченнях Шаліко я виснував свою версію вбивства, яку і виклав підозрюваному. Спокійно вислухавши мене, Андраник відповів:

— Все правильно, крім одного, — я не вбивав її.

— А куди ви пішли після того, як провели на поїзд товариша?

— Повернувся на квартиру його родича.

— А що було потім?

— Потім? — перепитав він. — Потім ми розійшлися: вона в своїх справах, я — в своїх.

— Куди ж вона могла піти?

— Важко сказати. Може, до своєї подруги.

— А ви знали її подруг?

— Ні, не знав.

— І не дивно. Бо того дня, десять років тому, вона вже нікуди не виходила. Тоді ви бачили її живою востаннє.

— Десять років тому? — перепитав мене Андраник. — Та що ви! Я зустрів її недавно, десь із рік, може, тому. Запрошував зайти до мене або піти кудись. Але вона відмовилася. Сказала, що заміжня і з колишнім життям покінчила. Я, звичайно, не повірив. Аж до самого дому все умовляв її, та марно.

— Назвіть нам її адресу, — попрохав я.

— Адреси не знаю. Пам’ятаю тільки будинок на вулиці Комітаса.

— І ви можете його показати?

— А чого ж ні!

…Лейтенантові Сагакяну потрібно було лише годину, щоб я знову опинився в безглуздому становищі. Андраник сказав правду: Лусік була жива, жила разом з чоловіком, Сагакян навіть мав честь розмовляти з нею.

— Ти певен, що це та сама Лусік? — запитав я його.

— Вона, власною персоною.

— А чому ж вона не повідомила про себе своїх батьків?

— Тут така річ: її чоловік нічого не знає про минуле своєї дружини, через те вона й не хотіла їх зводити. “Батьки погано до мене ставилися, — сказала вона. — Навіть раді, що збулися мене… А чоловікові сказала, що я сирота”. З чоловіком вона познайомилася на трикотажній фабриці, — вів далі Сагакян, — а до одруження жила в гуртожитку.

Я був приголомшений. Версія, яку я так ретельно розробив, розвіялася, ніби вранішній туман під подувом вітру. Невже доведеться все починати наново?

— Казав же я тобі — облиш цю безнадійну справу, — долинув до мене голос Сагакяна, — даремно тільки час гайнуємо.

— Чому даремно? — заперечив я. — Виявлено інший злочин. А копни глибше — ще більше можна знайти. Не міг же Андраник орудувати з золотом сам!

— Воно так, — погодився Сагакян. — Та все ж головне лишилося для нас загадкою.

Я ще й ще раз перечитував свої записи, зроблені в блокноті під час моїх відвідин чотирьох родин, з яких я почав розслідування цього загадкового вбивства. І нараз, ніби підкинутий пружиною, скочив з місця.

РОЗПОВІДАЄ ЛЕЙТЕНАНТ САГАКЯН

Капітан пропав на цілий день. Я не знав, куди він так раптово зник. Зустрілися ми з ним тільки наступного дня.

— Ну як? Не знайшов часом злочинця? — пожартував я.

— Здається, таки знайшов, — одказав капітан серйозно.

— Здається чи таки знайшов?..

— Минулого разу я був твердо певен, що не помилився, і помилився. Тепер, відчуваю, моя візьме.

— Хто ж убивця, коли не секрет?

— Який там може бути секрет! Вбивця — один з чотирьох мешканців.

— Логічно. Але хто ж?

— Товаришу лейтенант, пошліть людей до інженера, — офіційним тоном наказав він.

— Якого інженера? — розгубився я.

— А того…

За якусь годину інженер уже сидів перед прокурором, капітаном і майором Далакяном. Допит розпочався.

— Для вас це несподіванка? — запитав його капітан.

— Яка там несподіванка! Десять років усе чекав цього дня!

Інженер був блідий і пригнічений.

— Навіщо ви вбили свою колишню дружину?

— Все одно не повірите. — Інженер насилу вимовляв слова, губи його тремтіли. — Я не вбивав її. У нас часто бували кварки через те, що вона не мала дітей. Під час одного такого скандалу я штовхнув її, вона впала і вдарилася потилицею об радіатор. Я намагався привести її до тями, але даремно — вона була вже мертва.

— І ви потай вирішили поховати її в підвалі.

— А що мені лишалося робити? Я дуже перелякався— хто б міг повірити, що це сталося випадково.

— Коли б усе було справді так, як ви розповіли, то експерт потвердив би нещасний випадок і незумисний характер убивства. А тепер уже ніхто не повірить — занадто пізно.

— Я розумію. Але все відбувалося саме так, як я вам розповів.

— Рідні вашої колишньої дружини не розшукували її?

— Рідних у неї не було — вона виховувалася в дитбудинку.

— А знайомі, сусіди, зрештою! Вони не цікавилися, де ділася ваша дружина?

— Тісного контакту з сусідами в нас не було. Вони знали про наші чвари і, мабуть, думали, що все це скінчиться розлученням. Згодом… після її… Одне слово, я розповів сусідам, що ми розлучилися… Іноді казав їм, що випадково зустрічав її з новим чоловіком…

— А навіщо ви закопали тіло в підвалі свого сусіди?

— Коли стемніло, я заніс її вниз, у підвал. І там помітив, що двері сусіднього підвалу не замкнені. Я й подумав, що для мене буде безпечніше, коли…

— За все це ви відповідатимете перед судом.

— Я вам розповів усю правду… Повірте мені!..

— Правду треба було сказати десять років тому. До того ж ось уже скільки часу ви вводили в оману слідство, намагалися спрямувати його по хибному шляху. Навіщо ви назвали мені неіснуючу адресу вашої колишньої дружини?

— А що я мав робити? Я розраховував на те, що ви повірите, а сусіди потвердять факт нашого розлучення. А вони були певні, що ми таки розлучилися.

Коли інженера вивели, я запитав капітана:

— Як це ти здогадався, що вбивця саме він, а не хтось інший?

— Переглядав свої записи в блокноті і помітив, що одна адреса лишилася в мене неперевіреною — та, яку мені дав інженер. Крім того, сама його поведінка викликала у мене підозру. Спочатку він уперто відмовлявся відповідати на мої запитання, а дізнавшись про вбивство — зразу став балакучим. Коли ж я з’ясував, що адреса його колишньої дружини вигадана, то вже не сумнівався: вбивця — він.

— А як ти вважаєш, правду він сказав про обставини її смерті? — запитав я.

— Хто його зна? Може, й правду. Але надто вже запізніле зізнання.

Капітан запалив сигарету, відкинувся на спинку крісла, і обличчя його потонуло в сизій хмарці диму.

Переклад з вірменської.












Василь Головачов

УТІКАЧ

Фантастичне оповідання


Вертоліт знизився до чотирьохсот метрів і, накренившись, пішов по колу.

— Бачите жовту пляму? — спитав пілот Березіна. — Це і є Драконова пустка, посередині — Ікло Дракона.

Ікло — зовсім гладенький кам’яний палець діаметром майже сто метрів і заввишки трохи більше трьохсот. Палець був оточений великим піщаним “оазисом”, з трьох боків його обступала тайна, а з четвертого захищало положисте, зранене фіолетовими тінями бескеття Салаїрського гірського кряжа.

— Давай униз, — вказав рукою Березін.

Пілот повернув штурвал, і вертоліт провалився вниз, заревівши мотором уже біля самісінької вершини скелі.

З трьохсотметрової висоти Драконова пустка здавалася нескінченною пустелею, на диво рівною і гладенькою. Ні камінця, ні кущика Березін на ній не помітив, незважаючи на свій дванадцятикратний бінокль. Холодний жовток сонця над обрієм і білястий пустий небозвід довершували картину мертвого спокою, що панував у природі.

Лічильник Гейгера і дублюючий дозиметр Березін увімкнув іще в повітрі, але вони мовчали — підвищеної радіації над Драконовою пусткою не було. І все-таки щось було, коли його, експерта Центру по вивченню швидкоплинних явищ природи при АН СРСР, відрядили сюди.

— Ти часом не знаєш тутешніх легенд? — спитав Березін, підходячи до краю майданчика.

— Не знаю, та… алтайці кажуть — лиха тут земля. Звірина коло пустки не живе, люди теж її чогось обходять. За переказами, у цих краях оселився дракон, який своїм диханням висушує серця людей…

— Поетично… і загадково. Радіоактивності нема, звичайний фон, і це дуже дивно. Бо два дні тому…

Два дні тому в районі Салаїру знялася магнітна буря з центром у зоні Драконової пустки, а супутники зафіксували тут ще й джерело радіації. Березін вилетів до Салаїрського кряжа одразу, тільки-но в Центр надійшла телеграма, але, виходить, поки він збирався, джерело радіації знову зникло.

— Дуже дивно, — повторив Березін замислено.

Пілот визирнув з кабіни. На його обличчі, похмурому од природи, відбилося занепокоєння.

— Нічого не відчуваєш? Мені чомусь кортить дати дьору звідси, і якнайшвидше.

Від цих слів Березіну стало не по собі. Йому раптом здалося, що в спину пильно дивиться хтось чужий…

Відчуття незатишності було таке гостре й реальне, що він мимоволі позадкував, роззираючись і витираючи спітнілі долоні. Багато кілометрів навкруги не було жодної душі, крім їх двох, але відчуття погляду не зникало, навпаки, воно посилювалось і нарешті стало нестерпним.

— А, хай йому чорт, поїхали!

Березін ретирувався під сумнівний захист вертольота, заліз у кабіну й зачинив дверцята.

— Ага! — пробурмотів пілот. — Теж припекло?

Вертоліт злетів у повітря, під ним пропливли і побігли вниз прямовисні скелі, що поступилися місцем жовто-оранжевій, рівній, як стіл, поверхні пісків. Ікло Дракона віддалилося…

— Сядемо на пісок? — спитав Березін, усе ще дивлячись на таємничу скелю, дивовижну примху природи, що звела ідеальний обеліск у центрі піщаного масиву.

А може, Це праця людських рук? Однак хто, коли побудував це, і головне, — навіщо?

Пілот заперечливо похитав головою.

— На пісок не можна.

Через кілька хвилин вертоліт завис над вузенькою смугою землі біля стіни лісу і спружинив на лапи.

Тільки тепер Березін звернув увагу на те, що ліс, починаючись усього кроків за п’ятдесят, був якийсь дивний — суцільний сухостій. Карячкуваті стовбури переплелися безлистим віттям, утворюючи, скільки сягало око, мертву сіру смугу вздовж піщаного пляжу. Живий, зелений ліс починався за цією смугою.

Березін, здивовано розглядаючи колючі паростки всохлого кедрового стелюха, подумав: чи не пролітала тут колись сарана, але пілот гукнув його, і він повернув назад.

— Дивись. — Пілот підняв камінь і жбурнув на далеку піщану гладінь. Камінь упав і зник, ніби пірнув не в пісок, а у воду. — Трясовина.

— Трясовина? — здивувався Березін. — Тож-бо й пісок такий гладенький — ні барханів, ні брижів… Трясовина!.. Аж на два десятки кілометрів?

— Факт. Коли починається вітер, пісок ніби тече, сам бачив. Ну як, братимеш проби?

— Неодмінно. А завтра заберемо помічника, перевеземо намет і все необхідне. Відчуваю, доведеться позагоряти.

І Березін енергійно взявся до роботи.

За півгодини, коли він узяв потрібні проби грунту, зробив виміри і збирався віднести прилади до вертольота, обрій удалині над центром піщаної плішини раптом спалахнув бузковим полум’ям, піщана рівнина стала дибки, і через кілька секунд гарячий вихор, ревучи, налетів на ліс.

Повітряна хвиля відкинула Березіна далеко в колючі зарості сухого лісу. Поки він вибирався, дряпаючи тіло гострим суччям, ревіння трохи вщухло, ніби віддалилося. Тепер воно було схоже на ревіння водоспаду, яке чулося зблизька.

— Живий? — гукнув до Березіна пілот.

— Хтозна! — похмуро відповів той.

Через щільну жовту хмару пилу його не можна було розгледіти.

Березін попрямував на голос, затискуючи ніс носовичком, обійшов вертоліт, якого бачив невиразно, і сів поруч.

— Що це було?.. Ну й запах, чуєш?

— Чую. — Пілот закашлявся. — Вертоліт он перекинуло, доведеться тепер попотіти, поки поставимо на лапи. А шарпнуло саме в районі Ікла, недаремно мені хотілося вибратися звідти.

— Метеорит? Чи випробування балістичної?

Пілот знизав плечима, знову закашлявся, прикриваючи рот долонею.

— Нащо гадати? Підождемо, поки спаде пилюка, поставимо вертоліт і злітаємо.

Жовта імла розвіялася так, що стало видно ліс, пустелю і зеленкувате небо. У тому напрямку, де прогримів несподіваний вибух, все ще гриміло і в небо вгвинчувався чорно-синій стовп диму, який підсвічувався знизу оранжевим.

— Що там може горіти? — пробурмотів пілот, дивлячись з-під долоні на хмару. — Самі ж скелі…

Березін постояв поруч, напружуючи зір, потім згадав про свій бінокль, побіг був до кабіни і несподівано побачив маленьку чорну пляму, що рухалася над піском. Вона поволі, плавно пливла в повітрі, помітно знижуючись, і було у її обрисах щось незвичайне, гіпнотизуюче.

Не змовляючись, Березін і пілот побігли до того місця, де мала приземлитися пляма, і, ще не добігши, Березін вирішив, що це… чоловік, одягнений у чорний комбінезон.

Плив він у дуже неприродній позі метрів за три над землею, ніби невагомий, і пролетів би мимо, коли б пілот, зламавши на бігу довгу гілку, не перервав невпинний політ незнайомця. Тіло чоловіка повільно обернулося навколо гілки і раптом важко впало на землю, наче обірвавши оті невидимі нитки, які тримали його в повітрі.

Березін оглянув тіло, нахилився, вдивляючись в обличчя незнайомця. І насторожився. Обличчя, безсумнівно, було людське, і все-таки досвідчене око експерта відзначило і бездоганні овали очей, відкритих, але темних, без проблисків думки, і прямий ніс, і надто маленький рот, і надзвичайно густі брови… Людина? Чи?.. А втім, що означає — “чи”?

— Дивний якийсь, — буркнув пілот, глянувши на Березіна.

І враз з очей незнайомця зникла темна поволока. За кілька секунд вони стали прозорі, наповнилися електричним сяйвом. Незнайомець невловно швидко змінив позу, ніби перелився із положення “лежачи” в положення “сидячи”, деякий час не зводив своїх незвичайних очей із хмари пилу й диму на обрії, потім незрозуміла гримаса спотворила його лице і глухий голос, що ніби віддалявся в інфразвук, поволі мовив:

— І остання помилка…

У цьому голосі було стільки гіркоти, що Березін нічого не наважився спитати і мовчки стояв поряд, страждаючи від своєї безпорадності. Виручив пілот.

— Хто ви? — спитав він хрипко. Незнайомець повернув голову.







— Землянин, — трохи помовчавши, сумно відповів він. — Можете звати мене Деоном. Веселенька ситуація, правда ж?

— Ситуація, звичайно, теє… — нарешті мовив Березін. — Але на людину ви… взагалі…

Незнайомець явно зацікавлено глянув на Березіна, пЬ лота і раптом усміхнувся.

— Я не сказав — людина, — мовив він так само глухим голосом. — Я Деон, землянин, і все.

Він ніби згас, несподівано ліг, точніше, перелився в положення “лежачи”, і вів далі:

— Крім того, я втікач.

Березін глянув на розгубленого пілота, гарячково думаючи, що робити. Він був готовий до будь-яких несподіванок — рік роботи експертом у Центрі привчив його до всього, — але такого повороту подій не чекав;

— Що пропонуєш робити? — швидко спитав він, одводячи пілота і притишуючи голос.

— Його треба в Москву… — несміливо запропонував пілот.

— Не встигнете, — мовив позаду Деон, видно, слух у нього був чудовий. — Жити мені лишилося небагато, я встигну тільки відповісти на ваші запитання і пояснити, хто я.

Березін слухав Деона з непевним почуттям — щось середнє між іронією, здивуванням і занепокоєнням. Остаточно повірити в те, що відбувалося, він не міг, не міг і вирішити, як до всього ставитися.

Зі слів дивного пришельця виходило, що двісті мільйонів років тому на Землі існувала цивілізація, яка зникла навіки. З якої причини, Деон уточнити не схотів. Тільки дехто, в тому числі і він сам, встиг утекти в майбутнє, знайшовши через мільйони років нову цивілізацію, сучасну, молоду, палку і… досить небезпечну.

— Так, досить небезпечну, — повторив Деон. — На жаль, у нас не було вибору. Ви, люди, — діенерги. Ви випромінюєте одразу два види енергії: руйнування і творення! Ви не знаєте, що джерелом випромінювань є ваші емоції: енергії руйнування — зло і ненависть, творення — доброта і гуманізм. Джерело одне — емоції, але види енергії відрізняються так само, як ваші машини для творення відрізняються від машин для руйнування. Ви навіть не підозрюєте, що володієте надзвичайною силою, яка здатна творити всесвіти! І витрачаєте цю силу воістину з неймовірною щедрістю, але найголовніше — зовсім марно, навіть не помічаючи її існування. Крім поодиноких випадкових проявів — телепатії, наприклад, телекінеза… Замість відчуттів починає брати гору тверезий розрахунок, і з’являються на світ атомні бомби, напалм і генератори смерті…

Деон замовк.

— Чого ж наша цивілізація небезпечна? — спитав ображений Березін, коли мовчанка затяглась. — Тільки через удосконалення знаряддя знищення?

— Останнім часом наші… назвемо їх приладами, почали фіксувати наростаючу хвилю безглуздих витрат енергії руйнування, а ми достатньо досвідчені, щоб розуміти, до чого це призведе.

— Байдужість? — здогадався Березін, хмурніючи.

— Байдужість. Природа не терпить порожнечі, і, не стрічаючи опору, гіпертрофічно зростає безлика енергія байдужості, яку дуже легко перетворити на енергію руйнування… До чого ми й дійшли за двісті мільйонів років до вашого народження.

Моїм товаришам пощастило більше, багато з них пройшли інверсію часу нормально, обравши інші відрізки вашої історії. А я помилився, помилився двічі… вже сама втеча була помилкою, — голос Деона стишився до шепоту. — трагічною помилкою.

— А вибух? — не втримався пілот, що на відміну від Березіна слухав дуже зацікавлено і повірив пришельцеві одразу й беззастережно.

— Інерція була надто велика, коли я захотів зупинитись, — прошепотів Деон, — і інвертор часу захлинувся.

За чверть години їм пощастило поставити вертоліт на лапи. Пілот зняв перегородки за сидіннями, куди вони насилу помістили Деона: тіло нежданого втікача з минулого виявилося надзвичайно важким. Він не чинив опору, тільки сказав:

— Даремно ви морочитеся зі мною, допомогти мені не зможе ніхто. Я не гуманоїд… так-так, моя зовнішність, яку ви бачите, усі ці “руки”, “ноги” — витвір вашої фантазії, як і моя мова. Ви і ваш товариш навіть бачите мене, мабуть, теж по-різному…

Березін не здивувався, тільки кивнув, його вже важко було чимось здивувати, до того ж непокоїла одна думка.

— Випромінювання зла… — сказав він, сяк-так вмощуючись над розкладеним пасажирським сидінням. — Це, певно, умовність?

— Звичайно, — відізвався Деон. — Градації енергії емоцій взагалі умовні. Випромінювання має спектр, і кожна емоція дає свою смугу. Яка іронія природи — ви, найвидатніші з творців, не знаєте своєї величезної сили творення!

“Величезна сила — це правильно, — подумав Березін, в уяві якого промайнули картини людської діяльності. — Але водночас і страшні сили! Коли це, звичайно, не жарт і не розиграш гіпнотизера… або марення хворого. Хоча… на хворого, відверто кажучи, Деон не схожий… Скільки ще у людини злості і ненависті, байдужості й заздрісності! Може, тим і мудра еволюція, що не розкрила нам одразу всієї нашої могутності; спочатку треба навчитися випромінювати в одному діапазоні — доброти і чуйності. А поки до нас тікають з безодні минулого — парадокс? Чи не тому, що самі стали безсилі перед своєю власною могутністю?”

— А що це означає — керувати енергією зла і доброти? — спитав Березін.

Деон заперечливо похитав головою, хвилину помовчав. Мотор чмихав, і пілот, який не втручався в розмову, кілька разів вискакував з кабіни. Нарешті він запустив двигун, і кабіна затремтіла од вібрації ротора.

Потім почувся невиразний голос (чи голос?) утікача:

— Мабуть, вам можна дати знання своєї власної радіації доброти, я прозондував вас досить глибоко. Але… попереджаю, це може спричинитися до нещастя, хоча я певен: ви зможете скористатися цими знаннями не тільки для себе… і не на шкоду іншим.

Очі Деона налилися білим світлом, у Березіна зненацька запаморочилося в голові, і він судорожно вхопився руками за якусь поперечку над собою. І в цей час тіло Деона почало раптом розпухати і перетворюватися на чорний дим. Дим заповнив кабіну, перехопив дихання.

Березін штовхнув ногою дверцята і випав з кабіни на землю, задихаючись од кашлю. Відповзаючи від вертольота, з якого, наче з кратера вулкана, валив дим, він побачив з другого боку пілота, що лаявся і швидко біг по піску.

Двигун усе ще працював, лопаті оберталися й притискали струмені диму до землі. “Він помер! — металися гарячково думки. — Невже така його смерть?! А врятувати його ми все одно не змогли б, він мав слушність… І все-таки це несправедливо…”

Очі почали сльозитися, кашель вивертав нутрощі, у голові гуло, і Березін, судорожно загрібаючи землю руками, відповзав од вертольота далі й далі…

— І тоді я знепритомнів. — Березін облизав сухі губи й замовк.

— Та-ак… — пробурмотів Богаєв, уникаючи погляду хворого. — Дуже цікаво… і правдоподібно. Проте мушу тебе засмутити — все це тобі привиділось. Або здалося, приверзлося: обирай будь-яке формулювання.

— Тоді спитайте пілота, він підтвердить.

Богаєв насупився, підвівся з стільця, поправив халат, що сповз з плеча, і підійшов до вікна палати.

— Пілот загинув, — сказав він глухо. — Коли вибухнув оцей клятий газовий мішок, вертоліт ваш, певно, перекинуло, і двигун загорівся.

— Газовий мішок? — прошепотів Березін. — Загорівся вертоліт? Не може бути!

— На жаль, може. Тебе знайшли в глибині сухого лісу, а він… його знайшли в піску дуже пізно.

— Газовий мішок!

— Підземні порожнечі, заповнені газом. Мабуть, раніше газ просто просочувався в районі Драконової пустки потроху, а коли мішок вибухнув, хвиля газу охопила все навкруги пустки на десятки кілометрів. Звідси і твої галюцинації — надихався. Випромінювання зла… треба ж отаке придумати!

Березін глянув на свої забинтовані руки. Галюцинації! Нічого цього не було! Не було дивного втікача із страшної далекої епохи на ім’я Деон, не було їхньої розмови… І враз Березін згадав: “Я дам вам знання своєї особистої радіації доброти”. Що хотів сказати Деон? Адже він був, був!

— Розбинтуйте мені руки, — попросив Березін тихо.

— Нащо? — здивувався Богаєв, обертаючись.

— Розбинтуйте, будь ласка.

— Ти збожеволів! — Богаєв занепокоєно подивився в очі Березіна. — Нащо це тобі? Лікар викине мене з вікна, коли побачить. Не подивиться, що я твій начальник.

— Може, й не викине, ви швидко.

Богаєв завагався, знизав плечима і почав невміло розбинтовувати руки потерпілого, що пахли антисептикою, в жовтих плямах від ударів і садн.

— Ну й що далі?

Березін теж дивився на свої руки, його змарніле обличчя стало суворішим.

А потім Богаєв побачив, як руки Березіна раптом побіліли, порізи й садна на них зникли, наче з рук змили фарбу.

Березін безсило впав на подушку, трохи полежав, відпочиваючи, і весело подивився на зблідлого начальника. Потім несподівано підморгнув йому і повільно злетів над ліжком…

Переклад з російської.












Валерій Гужва

ВТЕЧА У ВЧОРА

Науково-фантастичне оповідання


Геолог прискорив ходу, натягуючи страховочний фал. Часом він помічав це і йшов повільніше, але за дві-три хвилини лють напливала знову, і Геолог, мало не скрегочучи зубами і пригадуючи всі відомі йому прокльони, знову тягнув за собою Психолога.

Геолог добре знав Статут. Ніхто за будь-яких обставин не мав права виявляти своїх антипатій до будь-якого з членів екіпажу. Більше того, Статут вимагав негайної доповіді Психологові при першому ж відчутті неприязні, хай навіть підсвідомому.

Безглуздя… У колонії на Есті вони з Психологом були добрими знайомими, дружили сім’ями, грали в чотиристакліткові шахи. А тепер Геолог терпіти не може цього лисого розумника. Як його називали на Землі? Сентиментальний пацюк. Безглуздя…

Фал різко смикнуло. Геолог обернувся. Психолог сидів на синьому камені і знаками кликав до себе.

“Телепень, — лайнувся подумки Геолог. — То лящить без упину по радіо, то зовсім про нього забуває”.

— Що сталося? — спитав він, намагаючись приховати роздратування.

— Відпочинемо трохи. — Психолог нарешті згадав про радіо.

— Не встигнемо на корабель до вечері, — байдужим, як йому здавалося, голосом відказав Геолог. — Не хочу залишатися без гарячої страви.

— Пусте, — засміявся Психолог, — як на мене, то концентрати смачніші. Знаєте, не дає мені спокою одна думка.

— Добре, чекатиму. Тільки недовго.

— Дуже вдячний, старий. Зрозумійте — мені справді треба трохи поміркувати. Майже тридцять діб сидимо ми на цій плюгавій планеті, і досі ніхто не може збагнути, що тут діється. Але янарешті починаю розуміти…

Психолог замовк, тільки дихання його пульсувало в навушниках.

Геолог хотів зауважити, що мікрофон треба вимикати і не виснажувати даремно батареї, але передумав. Краще вже слухати сопіння Психолога, ніж починати сварку.

Геолог спробував примоститися на камінні, та лежати у скафандрі було неможливо. Він підвівся, з лихим почуттям глянув на постать Психолога, що бовваніла віддалік, і почав ходити по розсипах синюватого каміння — три кроки вперед, три назад.

З Ести вони стартували давно. Це була третя експедиція на маленьку планетку без назви у квадраті КМ-91.

На Великій Раді Ести довго сперечалися, перш ніж вирішили послати третю ракету. Головному було наказано здійснити посадку у видимому з Ести районі і повертатися при першій те небезпеці для корабля.

Дві попередні ракети, стартувавши одночасно, зробили орбітальний маневр і сіли на невидимій півкулі планети, після чого зв’язок з ними припинився. Екіпажу третього корабля треба було розшукати їх або з’ясувати причини катастрофи.

Планетка з квадрата КМ-91, що мала у каталогах номер 436, по-справжньому зацікавила колонію на Есті тільки після невдачі другої експедиції.

Вірогідно про цю КМ-91-436 було відомо лише те, що вісь її обертання перпендикулярна осі Ести і всіх природних планет цієї системи, що маса її приблизно у дев’ять разів менша маси колишньої батьківщини — Землі при майже однаковій густині речовини. На двадцяту добу перебування на КМ-91-436 експедиція знала про цю планету лише трохи більше від астрономів Ести. Здійснивши пряму, без маневру посадку в районі полюса, екіпаж корабля тривалий час вивчав поверхню планети за допомогою телекамер, брав проби грунту і атмосфери, і лише по тому Головний дозволив першій парі вийти з корабля. Пішли Біолог та Історик. За ними — Лікар і Механік. Але ні перша, ні друга, ні десята пари не знайшли на планеті нічого, що заслуговувало б увагу. Базальти, граніти, урвища, тріщини, пил. Ні сліду рослинності, ні сліду життя. І жодного сліду попередніх експедицій.

За екватор були запущені фоторозвідники — щоб не гаяти час на довготривалі поїздки всюдиходами. Знову нічого: на фотографіях, чітких, контрастних, не було й натяку на гігантські кораблі з Ести.

Головній збирався віддати розпорядження про підготовку до відльоту, коли до нього зайшов Інженер.

— Обставина, схожа на анекдот, — хрипко сказав він. — Фіксатори всіх чотирьох розвідників показують, що зйомки за екватором робилися при нульовій експозиції.

— Як це розуміти?

— Зрозуміти це неможливо. Але факт лишається фактом: затвори всіх об’єктивів не працювали, хоча знімки зроблено.

Головний наморщив лоба:

— Дослідіть робочі частини затворів. Результати негайно повідомте.

За годину Головний знав попередні результати. Електронний аналіз засвідчував, що затвори працювали.

Стоячи перед Головним, Інженер переступав з ноги на ногу.

— Механік одержить стягнення за несправність датчиків…

Головний підвів очі.

— Встигнете. Я не про те. Прошу вас перевірити всі датчики і запустити ще одного фоторозвідника за екватор. Зйомки почати відразу ж. Фотографії, результати всіх можливих аналізів — негайно до мене.

Коли Інженер пішов, Головний викликав до себе Теоретика і Фізика. Вони пробули разом недовго.

Через кілька годин Теоретик і Фізик знову були у Головного.

— Хто почне? — Головний жестом запросив сісти. Фізик відкашлявся.

— Хоча несправність відразу всіх фіксаторів на камерах видається дивною, я схиляюся до висновку, зробленого Інженером і Механіком. Гадаю, за кілька хвилин ми знатимемо напевне, що підвела електроніка. До речі, не завадило б заміряти по-справжньому магнітне поле по той бік екватора, радіацію і таке інше. Щоправда, ми робили це першого тижня. Нічого особливого.

— Це все?

Фізик знизав плечима.

— Між іншим, я просив виходити з того, що електронні системи були справні.

— З цим у мене нічого не вийшло. Хіба що припустити існування потойбічних сил. Чорна і біла магія.

Головний заплющив очі й торкнувся пальцями повік.

— Так. А ваша думка, Теоретику?

Теоретику не було й тридцяти. Він уперше летів з експедицією. Народився вже на Есті і п’ятнадцятирічним юнаком проводжав перші кораблі з колонії. Земля для нього була зовсім не тим, чим вона була для Головного, для Фізика, Інженера — для більшості екіпажу. В дитинстві він чув багато розповідей про Землю, але жодна з них не викликала в нього почуття глибшого, ніж проста цікавість. Він мав точне аналітичне мислення, чудову пам’ять і запас знань, який зробив би честь ветеранам з космічного центру. У двадцять чотири роки Теоретик розробив методику дослідження найближчих до Ести планет, яка була визнана найкращою, і був прийнятий у космічний центр. Там він займався проблемами, пов’язаними з часом і простором при надсвітлових швидкостях.

Головний з цікавістю чекав на думку Теоретика.

— Надто мало фактів для однозначного висновку, — почав Теоретик. — На мою думку, з однаковим ступенем вірогідності можна припустити і те, про що вже тут говорилось, і зовсім інше… Відверто кажучи, доказів у мене майже немає, тому я просив би поставитися до моєї гіпотези тільки як до припущення. Крім того, прошу дати можливість ознайомитися з результатами повторного запуску розвідника. Якщо були несправні датчики — взагалі немає потреби говорити про це.

Теоретик замовк.

— Гаразд, зачекаємо, — сказав Головний, згинаючи невидиму бадилинку.

Десять хвилин, потрібні Психологові для відпочинку, минали. Стомившись ходити, Геолог присів на камінь.

Йому страшенно набридли польоти. Та нічого не вдієш — на Есті з його професією не було роботи. Хіба що піти до Музею земних мінералів — його Наглядач давно вже просився на відпочинок. Але що подумають про нього друзі, дружина, діти? Ця красуня Еста остобісіла Геологові. Йому все частіше снилася Земля. А тут, на цій 436-й, думки про Землю не давали спокою. Останній канцелярський пацюк чи продавець, що залишилися свого часу на Землі всупереч усім попередженням і пророкуванням вчених, здавалися йому щасливішими за всіх, хто ось уже багато літ тиняється разом з ним по космосу у пошуках пристойної планети для себе і нащадків.

Оця нікчемна піщинка в космосі — навіщо вона потрібна була тим двом кораблям? Чи вони розчинилися тут, перетворилися на базальт, каміння, пил? Головний щодня посилає нові й нові пари, перетасовує спеціалістів. Навіщо? Нічого не відповість ця 436-та, навіть назви пристойної їй не дали, щоб їй добра не було!

Голос Психолога в навушниках урвав ці невеселі роздуми.

— Можемо йти, і, слово честі, я вдячний вам за ці десять хвилин. Здається, я намацав дещо. Без жартів, я нарешті розумію, що сталося з тими хлопцями. Щоправда, декому це видасться ненауковим — те, що я збираюсь викласти Головному, але ж усе можна перевірити. Який-небудь дослід, експеримент?..

— Хоч би що ви там вигадали, хлопцям від цього не полегшає, це мені ясно. Хіба що ви збираєтесь махнути чарівною паличкою — і вони одразу обнімуться з нами.

— У вас сьогодні весь день кепський настрій. Я нічого напевно не кажу, бо моя думка досить незвична… Втім, побачимо.

— Розкажіть усе це Головному. У нього завжди є час для всілякої маячні. А з мене досить. Ходімо швидше — ще довго добиратися.

— Отже, можна вважати доведеним, іцо електронні системи виходять з ладу тільки в районі екватора і за ним. Що ви на це скажете? — Питання Головного стосувалося всіх присутніх.

Першим відповів Фізик.

— Ще раз наполягаю на ретельному радіаційному та магнітному аналізі заекваторіальної частини планети. Чудес не буває: якась зовнішня причина виводить з ладу простенький прилад, тільки-но розвідник перетинає екватор. Ймовірні, крім того, випромінювання і поля, природа яких нам невідома. Чудернацька планета — одна півкуля нормальна, а в другої не всі дома.

— Важко з вами погодитися, — зауважив Інженер. — Чому виходить з ладу лише одна, до того ж зовсім проста система? Чому працюють усі інші?

— Так, питань тут більше, ніж хотілося б. — Головний поворушив пальцями. — Задача не з легких. Я все більше переконуюся, що ми ловимо руками повітря. Головне полягає в тому, щоб знайти експедиції — першу й другу. Але, мабуть, фіксатори не мають до цього ніякого відношення…

Теоретик рвучко подався вперед.

— Дозвольте мені. Всі системи фоторозвідників, в тому числі і фіксатори експозиції, були цілком справні як до екватора, так і в зоні нашого корабля.

Інженер і Фізик з неприхованим подивом глянули на Теоретика.

— Прийнявши це як беззастережний факт і відкинувши всі таємничі випромінювання і поля, а також виходячи з того, що на планеті немає жодного сліду кораблів, я беру на себе сміливість…

Теоретик закашлявся від хвилювання. Всі опустили очі, щоб не бентежити молодого колегу.

— Думаю, що справа тут у часі. За екватором час тече у зворотному напрямі. Із знаком мінус, якщо хочете. У вчора, назад.

Ніхто не вимовив ані слова. Всі напружено слухали дзвінку тишу. Першим не витримав Фізик:

— Античас, колего? Я правильно зрозумів?

— Ні, — хитнув головою Теоретик. — Час, що йде у зворотному напрямі. Час, що йде назад.

— Сподіваюсь, ви поясните мені різницю? — в’їдливо спитав Інженер.

— Потім, колего. Зараз я не можу цього зробити. Скажу тільки, що при античасі фоторозвідники не повернулися б цілими й неушкодженими. Та й чи повернулися б вони взагалі?

Чим ближче підходили вони до ракети, тим настирливішими ставали спогади Геолога. З пам’яті випливла мелодія давньої пісеньки, і він неголосно замугикав її.

— Слухай, Їжак, — пролунало в навушниках його хлоп’яче прізвисько, — як це ти пригадав? Боже, я не чув її, здається, тисячу років!

Геолог не встиг навіть розсердитися. До того ж сам винен. Забув про мікрофон. Та й не такий уже поганий хлопець цей Психолог. Яке в нього було прізвисько?..

— Пригадалась мелодія. А потім і слова. Спогади, Подушко.

— Ну й пам’ять же в тебе! І часто ти згадуєш?

— Інколи буває.

— І що ти про неї думаєш?

— Нічого особливого. А взагалі, непогано нам жилося на старенькій. Наша Еста жодного її материка не варта.

— Твоя правда! Про це я і думаю весь час. Скажи, якби в тебе була можливість знову там побувати — що б ти зробив? Полетів би?

— Я б ризикнув. А ти, Подушко?

— Йдеться не про мене. Я — про ті кораблі. Розумієш, не могли вони випаруватися, не могли розсипатися, зникнути! Вони… вони летять! Летять до Землі!

— Дурниці. Хто це летить? Стеб? Кренов? Дурниці, та й годі.

— Дурниці? Тоді знайди кораблі. Знайди хоч найменший слід катастрофи. Їх немає. І не було. Ракети полетіли з цієї планети, і є тільки одна причина, що змусила їх вчинити так, — туга за батьківщиною. Невже ти не помітив, як вона зростає в тобі, в мені, в кожному з нашого корабля? Тут немовби працює фабрика спогадів. І щодня вона збільшує свою потужність. Щось тут не так, на цій 436-й!

— Кораблі з Ести стартували з цієї планети невдовзі після прильоту! — майже вигукнув Теоретик. — Зараз вони віддаляються із швидкістю вдвічі більшою від максимальної нашої — принаймні у зоні дії цього зворотного часу. Єдине, чого я не в змозі збагнути, — куди вони летять?

— Надто велика вада для такої геніальної теорії, — не втримався Фізик. — Якщо погодитися з вами, на Есті давно вже їх зустріли б.

— На Есті?

— А акте — це ж дія вашого часу, спрямованого у вчора, — знизав плечима Інженер.

— На жаль, зміст цього терміну, очевидно, складніший, — зауважив Головний.

— Саме так! — Теоретик піднявся з стільця. — Ніхто з нас не знає природи цього зворотного часу, хоча, очевидно, всі фізичні процеси мають відбуватися там без значних змін. Справа може бути навіть у психіці розумних істот, які потрапили в нові умови…

Пролунав сигнал. Увімкнулася система зовнішнього огляду.

— Просимо дозволу увійти! — махнув рукою з екрана Психолог.

— Вчасно. Терміново просіть Психолога до мене, — віддав розпорядження Головний.

— Він сам просить дозволу зайти, — доповів черговий.

Чекали мовчки. Нарешті спалахнув сигнал над дверима. Головний натиснув кнопку. Незграбно пересуваючи ноги, що звикли до важкого скафандра, увійшов Психолог. Він привітався і, взявшись за спинку вільного стільця, нерішуче зупинився.

— У мене є важливе повідомлення, Головний. Зачекати, коли кінчиться нарада?

— Ми чекали на вас. Потрібна консультація. Сідайте.

— Спершу я повинен сказати. Я все думав про кораблі, про наші кораблі. Їх тут немає! Їх немає тому, що вони… вони летять…

Психолог чекав будь-якої реакції, тільки не такої. Всі, хто був у Головного, мовчки дивилися на нього — так, наче він виступає у дебатах з дуже важливого і всім відомого питання.

— Кораблі полетіли звідси, — повторив Психолог і замовк.

— Це ма вже чули, — доторкнувся до його руки Головний. — Нам хотілося б знати хід вашої думки.

— Туга за батьківщиною — я так можу це назвати. Ніде не відчувається вона з такою силою, як на цій планеті. Я перевіряв на багатьох. Ми щойно говорили про це з Геологом. До Ести ще не встигли призвичаїтись, особливо ті, хто летів на перших двох кораблях. Це були земляни душею і тілом. Раптовий спалах ностальгії. Масовий психоз. Вони полетіли, не думаючи про наслідки. Вони летять на Землю.

— Саме так може діяти зона зворотного потоку часу! Психолог має рацію! — Теоретик мало не кричав. — Так, вони летять до Землі! Треба повідомити на Есту. Хай негайно стартують перехоплювачі!

— Це неймовірно. Там Стеб і Кренов. Обидва — уособлене сумління, — сказав Головний.

— Але не за екватором 436-ї! — вигукнув Теоретик.

Психолог дивився то на Головного, то на Теоретика, не розуміючи, до чого тут екватор. Нарешті Фізик зглянувся над ним.

— Наш молодий колега вважає, що за екватором планети є якийсь зворотний час, час із знаком мінус. У нас не спрацювали деякі прилади для вимірювання проміжків часу. Це сталося за екватором — і от вам висновок. Фантасмагорія!

— Навпаки. Я готовий погодитися з висновками Теоретика. Зрештою, це можна перевірити. Я готовий вилетіти за екватор.

— Прошу тиші, — рівним голосом проказав Головний.

І увімкнув усі системи зв’язку.

— Готовність до старту! Оголошую готовність номер три!

Головний вимкнув зв’язок.

— Вдячний вам, друзі. Ми стартуємо. Теоретика і Психолога прошу терміново скласти рапорт і передати його на Есту. Просіть не затримувати запуск рятівних команд.

Головний помовчав трохи, а потім сказав, карбуючи кожне слово:

— Старт корабля не затримувати ні на хвилину. Працюють лише автомати. Всім членам екіпажу бути у відсіках для відпочинку. Приладів не торкатися. Я схильний розширити висновки Теоретика. Мені здається, що поле аворотного часу не обмежується екватором, воно перемінне. Річ у тім, що я все частіше думаю… про повернення…

…Ракети з Ести не встигли наздогнати втікачів. Кораблі зникли в радіоактивному ореолі.

— Якщо їх не зрадив ваш зворотний час, — сказав Головний, — вони мусили відчути своє дитинство.

— Тепер це не має жодного значення, — відповів Теоретик.












Олександр Ємченко

ДРАМА СЕРЕД БЕЗГОМІННЯ


1978 року в Римі на 93-му році життя помер генерал у відставці Умберто Нобіле. З ім’ям цієї людини пов’язана одна з найдраматичніших сторінок в історії великих полярних подорожей.

* * *


…Йшов 1928 рік. Уже були відкриті Північний і Південний полюси, здійснено не одну кругосвітню подорож, виявлено багато невідомих земель, а муза мандрівок усе кликала й кликала дослідників у незвідані далі. На допомогу сухопутним і морським мандрівникам прийшов повітряний флот.

Ясного квітневого дня на околиці Мілана зібрався велелюдний натовп. Метушилися репортери, манірно охали слабосилі дами, мовчки стояли незворушні охоронці порядку.

У центрі поля, закриваючи півнеба, висіла велетенська сигароподібна торпеда. На її сріблястих, випнутих, як у гігантського кита, боках красувався напис: “Італія”. Тонко бриніли на вітрі туго напнуті канати, які тримали готового до злету повітряного птаха. Присутні зачудовано дивилися на металеву сигару, не ймучи віри, що цей наповнений воднем мішок здатний полетіти.

Біля входу в ангар з’явилася група людей.

— Щасливого польоту до полюса, Умберто, — тиснучи руку начальникові експедиції, мовив міністерський урядовець.

Умберто Нобіле, поправляючи офіцерський мундир, згорда подивився на присутніх.

— Ви хочете, синьйори, сказати: щасливого повернення з полюса?

— Так, так, саме повернення, — запопадливо покивав головою представник уряду.

Ніхто тоді навіть уявити не міг, яким буде повернення Умберто Нобіле.

5 травня “Італія” прибула на острів Шпіцберген. Апарат опустився у бухті Конгс-фіорд, яка була вихідним пунктом арктичних польотів. Сюди ж на всіх парах прямувало судно “Чітта де Мілано”, яке мало слугувати для дирижабля плаваючою морською базою.

З високих берегів Шпіцбергену “Італія” здійснила над Арктикою два польоти. Третій був останній для неї. І не тільки для неї…

Вони вилетіли 23 травня. На борту перебувало шістнадцять чоловік. Дирижабль узяв курс на північний берег Гренландії. Звідти по меридіану 25 градусів західної довготи експедиція мала досягти Північного полюса.

…Стояла ясна днина. Нобіле сидів у дозорному посту. Внизу пропливали сліпучо-білі бескиддя крижаних торосів. “Усе йде начебто добре, — думав Умберто. — Початок напрочуд вдалий. Долетіти б тільки до полюса…”

Він пригадав свій попередній арктичний політ у складі експедиції Руаля Амундсена. Нобіле був у нього за капітана. Готувалися довго й ретельно. Забарність норвезького дослідника іноді злила Нобіле. Завоювати Північ прагнуло багато країн, і вони могли запізнитися. Масла у вогонь долила розмова в російському Гатчині, де Нобіле по дорозі на північ опустив дирижабль, чекаючи, поки Амундсен завершить у шпіцбергенському селищі Конгс-Беї будівництво спеціального ангара. Один московський вчений звернувся до Нобіле:

— Ми знаємо, синьйоре Умберто, що вас цікавить радянське північне узбережжя, зокрема Північна Земля. Що ж, досліджуйте — будемо тільки вдячні…

Що мав на увазі росіянин? Хіба їх зрозумієш? А втім, думав Нобіле, росіяни — не конкуренти. Високі широти їм ще не під силу. А ось американці, англійці… Або норвежці? Перші дісталися до Південного полюса, обнишпорили всю Північ і ось тепер збираються здійснити трансполярний переліт з Європи в Америку. Правда, на італійському дирижаблі. Тоді це трохи заспокоїло честолюбивого Нобіле.

Відтоді минуло два роки. І ось тепер він сам, збудувавши новий апарат, веде експедицію на полюс. Це вже чисто італійська експедиція. Чим він гірший від Амундсена, він, Умберто Нобіле, не сьогодні — завтра генерал?

— Капітане, вийшли на прямий курс, — перебив його думки пілот Алессандріні.

Нобіле глянув униз. Під дирижаблем, як і раніше, лежав суцільний білий завій Арктики.

— Готуйте прапори і посадочну групу, — скомандував.

Дві години поспіль кружляла над вершиною планети “Італія”, але через сильний вітер висадити людей не пощастило. Вниз поринули одні прапори. Нобіле торжествував. Знав би він ціну цього торжества!

24 травня “Італія” взяла курс на Шпіцберген. По радіо з материка надходили вітання. Цивілізований світ здоровив героїв Півночі. Однак 25 травня радіозв’язок з дирижаблем раптово урвався. Вся Земля затамувавши подих вслухалася в біле безгоміння Арктики. Що там могло скоїтися?

* * *


…Безмежна, німа, мов зачарована, арктична пустеля. Скільки сягає зір, тягнуться крижані тороси. Їхні гострі влами ножами їжаться в небо, ніби й там хочуть заступити людині шлях. Натужно гуркочучи моторами, лине над цим заледенілим буйством примарна небесна машина. Нобіле вертає назад.

— Політ триває нормально, — доповідають начальникові експедиції.

Нобіле не відповідає. Він сприймає це за належне. Полюса досягнуто. Решта його не обходить…

Біда підкралася непомітно. Під 81-м градусом північної широти “Італія” потрапила в густу смугу туману. Почалося інтенсивне обледеніння. За лічені хвилини обшивка дирижабля вкрилася товстим шаром криги. Тепер “Італія” справді була схожа на снігового привида, химерного духа Півночі.

У мужнє серце Умберто вперше закрався страх. Досвідчений полярник, він знав, яка небезпека нависла над ними. Загрозливо розгойдуючись, “Італія” втрачала висоту. Команда заціпеніла.

— Зупинити мотори! — щосили гукнув начальник експедиції, намагаючись погасити паніку серед екіпажу.

Залягла мертва тиша… Всіх паралізувало катастрофічне падіння дирижабля…

Удар!.. Носова командна гондола тріснула, як яєчна шкаралупина. За бортом опинилася більшість людей, частина харчів, намет, навігаційний інструмент, а також радіостанція. Скинувши близько п’яти тонн, дирижабль. знову, як розкутий птах, зринув у небо, несучи разом з оболонкою в невідомому напрямі шістьох членів екіпажу.

При падінні один чоловік загинув, двоє були тяжко поранені. Сам Нобіле зламав руку й ногу. Всього на крижині, просто неба, залишилося, не рахуючи загиблого моториста, дев’ять чоловік. Нобіле, переборюючи біль, журно похитав головою:

— От і повернулися… Ліпше було вже впасти на полюсі — разом із штандартами.

Йому знову стало страшно. Він ніби почув смертний вирок арктичного безгоміння. Хвилину мовчки дивився в глухий закутень намету. Тоді враз заспокоївся. Згадав обачливого Амундсена — Залізного Руаля, згадав його настійну, аж надто настійну пораду ніколи не легковажити на Півночі. Він дозволив собі таке, і ось…

— Що з радіостанцією? — неприродно голосно, що й сам здригнувся, спитав Нобіле.

— Не працює, — злякано відказав радист Б’ядж.

— Будь що примусьте її працювати. Пошліть сигнали біди, передайте наші координати. Інакше… інакше, — голос начальника експедиції зірвався. Він впав у забуття…

Крижина, бранцями якої стали викинуті з дирижабля мандрівники, дрейфувала. 30 травня на обрії у південно-західному напрямку з’явилася земля. То були маленькі острови Брок і Фойньо. Вони лежали за двадцять миль від Шпіцбергену. Нобіле, до якого знову повернулися дух і воля, послав туди трьох чоловік на чолі з Мальмгреном. Перед ними було поставлено завдання дістатися до північного узбережжя Шпіцбергену, знайти промисловців і організувати допомогу решті потерпілих.

Не гаючись, група Мальмгрена вирушила в дорогу. Йти було нестерпно важко. Шлях заступали крижані тороси. Через три дні люди вибилися з сил і зрозуміли, що до рятівного Шпіцбергену їм не дійти: дрейф льодів відносив їх від острова.

Сліпі сили Арктики роз’єднали екіпаж “Італії” на три групи: Нобіле, Мальмгрена і Алессандріні, котрого разом з п’ятьма членами команди поніс бозна-куди понівечений, але ще здатний летіти дирижабль.

* * *


На материку тим часом наростала тривога. Раптове зникнення “Італії” викликало справжню бурю. Висувалися найрізноманітніші здогади. Газетні шпальти зарясніли гучними заголовками: “Арктика поглинула Нобіле!”, “Італія” розбилася об полюс!”, “Дирижабль-привид пішов під воду!”

Таємниче зникнення “Італії” пов’язували з колосальної сили магнітними бурями на полюсі, з небаченою вулканічною діяльністю в Арктиці. Згадувалася гіпотетична “земля Санникова”, а одна не в міру буйноуявна американська газета у зникненні експедиції запідозрила… космічних пришельців.

Одні, поховавши зниклих мандрівників, уже справляли по них поминки, другі терпляче чекали, треті, найбільш реалістичні, вирушили на розшуки.

Через кілька днів після припинення радіозв’язку з італійськими повітроплавцями Тсоавіахім СРСР сповістив усіх короткохвильовиків країни про необхідність слухати ефір. Того ж дня в Москві був створений Комітет допомоги дирижаблю “Італія”. В його розпорядження були виділені потужний криголам “Красін”, криголамні пароплави “Малигін” і “Г. Сєдов”, а також наукове судно “Персей”.

У розшуки експедиції Нобіле включилися Норвегія, Швеція, Франція, Італія і Фінляндія. Загалом на північ вирушили вісімнадцять пароплавів і двадцять один літак. Весь світ жив надією на успішне врятування зниклої експедиції. Такого історія великих подорожей ще не знала.

Тим часом короткохвильовики невтомно прослухували ефір. Арктика мовчала. Тільки третього червня вдалося спіймати сигнали “SOS”.

…Того дня радіоаматор Шмідт із села Вознесіння-Вохма, що під Архангельськом, як завжди, сидів біля приймача. Начепивши навушники, він поволі крутив ручку настройки. Перегукувалися далекі і близькі радіостанції, метеорологи сповіщали зведення про погоду, короткохвильовики виповнювали ефір морзянкою. Несподівано в це різноголосся вплелися знайомі на всіх мовах сигнали небезпеки: “SOS” — “Врятуйте наші душі!” Шмідт посилив прийом. Сумніву не було — це благав про допомогу радист “Італії” Б’ядж. Він передавав координати Нобіле — район островів Брок і Фойньо.

Радянський Комітет допомоги розробив детальний план врятування італійців. У плавання вирушили дві експедиції — західна і східна. Першу взяв на свій борт “Красін”, другу — “Малигін”. На обох суднах були розвідувальні літаки, обидва тримали радіозв’язок з плавбазою “Чітта де Мілано”, звідки координувалися рятувальні операції…

18 червня, коли радянські судна на всіх парах рухалися на північ, з Бергена на допомогу Нобіле вилетів Руаль Амуидсен.

Події розгорталися з карколомною швидкістю.

* * *


Звістка про катастрофу “Італії” приголомшила Руаля Амундсена. Він добре знав Нобіле, цінував його як талановитого конструктора, але не поважав за надмірну самовпевненість і норовистий характер. Два роки тому, під час їхнього спільного польоту на Північний полюс, він чимало натерпівся від занадто темпераментного й неврівноваженого італійця, котрий повсякчас втручався не в свої справи, не поминав нагоди зайвий раз продемонструвати своє право і владу на дирижабль. І ось тепер ця людина зазнала біди і благає про допомогу.

Підкорювач Південного полюса довго не роздумував. Він відкинув усі колишні незгоди з Нобіле і почав негайно готувати рятувальну експедицію. Людина безмежної відваги, з вольовим характером і благородним серцем, Руаль Амундсен не міг вчинити інакше. Зрештою, справа не в сварливій вдачі Нобіле — в Арктиці, серед вічних снігів гинули люди.

Летіти треба було негайно. Але на чому? Норвегія не мала придатних для польотів у високих широтах апаратів. Амундсен звернувся до американських товстосумів… Але ті відмовилися відкрити свої гамани. Допоміг французький уряд. Прославленому дослідникові був виділений гідроплан “Латам”. Амундсен негайно, не чекаючи сприятливої погоди, стартував на північ.

Норвезька газета “Норгес Фолк” у номері за 19 червня 1928 року повідомила: “Вчора, 18 червня, на літаку “Латам” на північ вилетів великий полярний мандрівник Руаль Амундсен. На борту літака один наш офіцер, французькі льотчики Рене Жульбауд і де Кувервілль, радист Валетте і механік Браззі. Амундсен сподівається розшукати експедицію Нобіле, занесену оболонкою дирижабля “Італія”.

…Стояла непривітна, холодна погода. Низько над океаном, немов отари заблудлих овець, пливли темні хмари. Сіяв дрібний дощ. Розсікаючи його густу сітку, “Латам” ніс мандрівників у снігові нетрі Арктики.

Незабаром попереду постала непроникна, суцільна запона туману.

— Запитайте про стан криги біля острова Ведмежого, — звернувся Амундсен до радиста Валетте. Але той, відірвавшись від апарата, безпорадно розвів руками: радіостанція знову не працює. Кваплячись із вильотом, він не встиг її як слід підготувати.

— В такому разі, — начальник експедиції повернувся до пілота Жульбауда, — візьміть вище і тримайте курс на північ за компасом.

Амундсен сподівався натрапити на Нобіле десь за Шпіцбергеном.

Заревівши моторами, “Латам” піднявся над туманною завісою. Засяяло сонце. Густа молочна заволока, що стелилася внизу, заграла веселковими барвами.

— Визначте за сонцем наші координати, — звелів начальник експедиції.

Минуло кільканадцять хвилин.

— Нас відносить на схід, — повідомив де Кувервілль, крутячи у руках секстант.

Гостро й чітко окреслене обличчя Амундсена, обпалене полярними вітрами, спохмурніло.

— Доведеться спускатися вниз, — карбуючи слова, неквапом мовив начальник експедиції. — Щоб зорієнтуватись, ми повинні бачити океан…

“Латам” знову пірнув у туман. Дощ поступово перетворювався в хуртовину.

— Може, варто повернути назад? — несміливо запропонував Браззі.

Амундсен суворим поглядом обпік механіка. В цей час Валетте повідомив, що відновлено радіозв’язок. Начальник експедиції наказав негайно надіслати радіограму з проханням сповістити про стан криги у районі острова Ведмежого.

Це була остання радіограма з “Латаму”.

22 червня норвезькі газети вмістили коротке повідомлення, що літак “Латам” не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів преса всього світу почала писати про загибель Орла Півночі — Руаля Амундсена.

Одна катастрофа спричинювала іншу.

* * *


…Над океаном займався ранок. У його сірих холодних відсвітах важко перекочувалися свинцеві хвилі. Підминаючи їх безконечний плин, “Красін” дванадцятивузловим ходом ішов на північ. 136 членів екіпажу ретельно готувалися до вирішальних рятувальних операцій.

Південні береги Шпіцбергену… На шляху криголама постав суцільний кригостій. Швидкість судна впала до шести вузлів. Навалився густий туман. З’явилася загроза збитися з курсу. Норвежці через “Чітта де Мілано” запропонували допомогу льодового лоцмана. Красінці подякували за турботу, але від пропозиції співвітчизників Амундсена відмовилися — на борту криголама перебувало багато досвідчених морехідців, які чудово знали умови плавання в арктичних льодах. “Красін” невпинно рухався на північ.

Тим часом криголам “Малигін”, поступаючись “Красіну” в потужності, був затиснутий кригою в районі острова Надія. Занепокоєний начальник експедиції професор В. Б. Візе зібрав термінову нараду.

— Обстановка, що склалася, вимагає екстрених і рішучих дій, — сказав професор. — “Малигін” далі не проб’ється. Надійшла черга авіаторів. Готуйте до польоту літак! — По цих словах начальник експедиції скинув оком на досвідченого полярного льотчика М. С. Бабушкіна.

— Дозвольте зліт, товаришу Візе, — з готовністю підвівся той.

— Політ дуже ризикований. Тримайте курс на острів Фойньо…

Того ж дня, зробивши коло над непорушним пароплавом, Бабушкін з екіпажем вилетів у далекий рейс. Це був перший політ радянських пілотів у високі широти. Досі ніхто не ризикував заходити так далеко. Нині ж на це з готовністю зважилися, бо йшлося про врятування людей, про виконання інтернаціонального обов’язку.

Спершу політ проходив успішно. Легкий літак птахом линув над білтши просторами Арктики. До табору Нобіле лишилося кілька миль. “Тільки б не знялася буря”, — думав Бабушкін.

Однак буря таки знялася. Шалена й несамовита, вона кинджальним сніголетом ударила по літаку. Вимушена посадка… Перша в історії арктичного повітроплавання. Напружені дні перебування на крижині. Коли трохи розпогодилося, Бабушкін неймовірними зусиллями зумів підняти літак у повітря. З “Малигіна” надійшла команда вертатись назад. “Не вистачало, щоб і ми ще зазнали аварії, щоб і нас розшукували”, — відкритим текстом радирував професор Візе.

Ледь піднялися, штормова буря знову кинула літак на крижину. Удар був таким сильним, що машина мало не пішла під воду. І знову виручили майстерність і самовладання командира.

— Нам заборонено зазнавати аварії, — сказав членам екіпажу Бабушкін. — Ми просто не маємо на це права…

Через п’ять днів літак повернувся на судно. Всі надії тепер покладалися на “Красіна”.

“Красін” тим часом 30 червня обігнув острів Амстердам і повернув на північний схід. Командування криголама вирішило дістатися до табору Нобіле найкоротшим шляхом — поміж Сімома Островами і мисом Нордкап. Однак пройти тут було неможливо: у цьому районі, де ще не ступала нога людини, лежало величезне монолітне крижане поле. “Красін” повернув назад і пішов у обхід Семи Островів. Але й цей шлях був нелегкий. Криголам плив, долаючи двометрову пакову кригу. Іноді за кілька годин вдавалося пройти відстань, яка дорівнювала довжині корпусу корабля. Розбиваючи льодяні тороси, “Красін” пошкодив лопать одного із гвинтів…

* * *


Зарубіжний світ, вороже настроєний проти молодої Радянської республіки, зловтішався. Ефір вирував від сенсаційних повідомлень: “Росіяни зазнали аварії в Арктиці!”, “Красін” і “Малигін” застряли в льодах!”, “Ради пошилися в дурні!”. Реакційні газети друкували глумливі карикатури, зображаючи радянські судна у вигляді черепах, що повзуть кригою.

Так, зарубіжним злостивцям не до душі була участь Радянського Союзу у врятуванні екіпажу “Італії”. Гуманний і благородний жест нашої країни викликав у них злісне роздратування. Те, що саме з Радянського Союзу надійшло перше повідомлення про місцеперебування групи Нобіле, до уваги не бралося. За кордоном про це забули. Там ладні були піти на інше: зробити будь-що, аби тільки не допустити до жертв крижаної пустелі радянських рятівників. Тим-то на північ бездумно і гарячково вирушав літак за літаком. Суднам не довіряли. Надто повільно вони пересувалися. На літаках, як вважав дехто за рубежем, можна було напевне “випередити” Країну Рад.

20 липня групу Нобіле побачив з повітря італійський льотчик Маддалена. Сісти на крижину він побоявся. Через чотири дні над табором з’явився шведський авіатор Лундборг. Він теж збирався помахати бранцям Арктики крилом, але в останню хвилину “змилосердився”. На борт швед узяв одного тільки Нобіле. Групу, яка лишилася на крижині, очолив лейтенант Вільєрі.

Коли Лундборг доставив Нобіле на “Чітта де Мілано”, його вмовили ще раз злітати до потерпілих. Цього разу шведський льотчик, пошкодивши при посадці літак, сам потрапив у біду. Ставши бранцем крижини і неабияк злякавшись, він почав панічно наполягати, щоб група Вільєрі вирушила у напрямку землі, залишивши в таборі пораненого механіка Чечіоні, який, мовляв, був для них зайвим тягарем. Італійці, яких біда дечого навчила, відмовили шведові. Через кілька днів у табір прилетів ще один шведський льотчик. Лундборг поспішив зайняти місце в літаку, не допустивши туди нікого з італійців. Тужливими поглядами проводжали осиротілі нобілевці чужий літак.

На цьому рятувальна діяльність експедицій зарубіжних держав закінчилась. Їхні уряди заявили, що врятування екіпажів “Італії” і “Латаму” припиняється. Групи Вільєрі, Мальмгрена, Алессандріні, а також команда Амундсена залишалися в Арктиці напризволяще. Прогресивні кола світу з надією дивилися на Радянський Союз. Буржуазні газети, що недавно так гучно кричали про фіаско Рад, раптово замовкли.

* * *


Ламаючи і трощачи лід, “Красін” плавно огинав Шпіцберген. За всіма існуючими нормами і законами полярного плавання йому давно вже слід було стати на причал. Однак криголам продовжував плавання. Пошкоджений гвинт вдалося полагодити. Вийшло з ладу стерно. Його теж на плаву відновили корабельних справ майстри. Красінці знали, що західні держави відмовилися від дальших рятувальних операцій. Стало відомо також, що ні “Малигін”, ні “Г. Сєдов”, ні “Персей” теж не виявили на східному узбережжі Шпіцбергену слідів “Італії” та “Латаму”. Отже…

— Курс на острови Брок і Фойньо! — чулася незмінна команда.

— Пора пускати в хід авіацію, — звернувся до начальника експедиції льотчик Б. Г. Чухновський. — Мені потрібне широке злітне поле. Машина важка, тримоторна — просто так не злетить і тим паче не сяде.

— Буде таке поле, — відповіли йому.

Згодом знайшли простору крижану площадку, схожу на аеродром. Чухновський піднявся в повітря. Ведучи літак, він пильно вдивлявся в сліпучо-білий обшир льодів. Не видно було жодної живої істоти, ніби все навкруг вимерло. Втративши надію щось узріти, пілот повернув машину назад. Несподівано між островами Карла XII і Брок він помітив унизу чорні цятки. Пролетів над ними раз, другий. Так, це, безперечно, були люди, і напевне група Мальмгрена.

Чухновський поспішив до криголама, проте через густий туман не знайшов його. Довелося робити вимушену посадку. Літак важко впав на кригу. Зламалося шасі.

— Без допомоги криголама нам не злетіти, — сказав радистові, оглянувши пошкодження, командир літака.

І все ж на криголам звелів надіслати радіограму: “Вважаю за необхідне “Красіну” негайно йти рятувати Мальмгрена”. Далі — координати і зведення про стан крижини.

Форсуючи монолітну кригу, “Красін” на всіх парах рушив до острова Карла XII. На палубі постійно чергували дозорні пости. Моряки уважно оглядали обрій. Незабаром на одній з крижин вони угледіли людей. Нічого не помічаючи навколо, ті йшли, ледь переставляючи ноги. Наблизившись до них, красінці були вражені їхнім жалюгідним виглядом. Бідолахи охляли до краю. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Це були офіцери Цаппі та Маріано. Самого Мальмгрена не було: за словами вцілілих італійців, він загинув ще місяць тому. Про останні дні начальника групи можна було, звичайно, тільки здогадуватися.

Того ж дня “Красін” зняв з крижини і групу Вільєрі. Піднявшись на палубу радянського криголама, італійці заявили:

— Ми не сподівалися на такий швидкий прихід “Красіна”. І все ж, не знаючи навіть його потужності, ми інстинктивно вірили в те, що саме “Красін” зможе нас врятувати.

Тільки після врятування італійців були організовані розшуки Чухновського. Довідавшись про це, вражений лейтенант Вільєрі спитав:

— Чому, втративши свого пілота, ви не стали його розшукувати, а прийшли спершу нам на допомогу?

— А в нас суворовський закон: сам помирай, а друга виручай, — жартома відповіли моряки.

— Чудовий закон, — погодився Вільєрі. — Тільки які ж ми вам друзі?

— Як які? — усміхнулися красінці. — Друзі по планеті, приятелі по Арктиці.

Арктика тим часом змушувала “Красіна” відступити на південь і стати в док. Закінчувалося вугілля, пом’яті кригою боки криголама вимагали ремонту. Радянське судно взяло курс на норвезький порт Берген.

Дорогою на “Красіна” чекала нова пригода. На сімдесят восьмій паралелі криголам прийняв радіограму з океанського пароплава “Монте-Сервантес”. Маючи на борту півтори тисячі пасажирів, судно наштовхнулося на велику крижину й дістало небезпечні пробоїни. Капітан просив негайно допомоги. Радянський криголам не гаючись змінив курс і пішов на зближення з “Монте-Сервантесом”. Красінці усунули пошкодження і провели пасажирський пароплав у безпечні води, після чого знову взяли курс на Берген. “Штатні рятівники”, — жартома називали себе моряки.

26 серпня “Красін” вирушив у друге плавання, на новий двобій з Арктикою. Треба було поспішати. Невідомою залишалася доля групи Алессандріні. Що стосується Амундсена, то надій на його порятунок уже не було. 1 вересня по радіо надійшло повідомлення, що біля північних берегів Норвегії знайшли залишки “Латаму”. Газета “Норгес Фолк” повідомляла: “Норвегія втратила свого великого героя… Рибальське судно “Брод” підібрало поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав “Латаму”. На жаль, тепер уже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори”.

І по цей день Арктика зберігає таємницю загадкового зникнення Залізного Руаля. Йдучи на порятунок свого колеги, Амундсен прирік себе на загибель.

“Красін” тим часом продовжував плавання. Він знову обійшов Шпіцберген із заходу і попрямував до Нордкапу. Звідси криголам узяв курс на північ. Перетнувши вісімдесят першу паралель, повернув на схід. 22 вересня судно підійшло до берегів Землі Франца-Йосифа. По дорозі до неї красінці спростували наявність міфічної Землі Джілліса, яка була зображена на карті пунктиром. Вони пройшли район гаданого острова. Глибина моря там сягала близько двохсот метрів. Землі Джілліса не виявилося. Не знайшли і Алессандріні. Подальші пошуки не мали сенсу. “Красін” ліг на зворотний курс. На початку жовтня він повернувся до Ленінграда. Так закінчилася героїчна рятувальна епопея радянських полярників.

* * *


Ще тривали в далекій Арктиці пошуки, ще радянський криголам, курсуючи у високих крижаних широтах, збирав одного за одним уцілілих членів італійської експедиції, а її керівник і натхненник Умберто Побіле перебував уже в Римі. Він помітно змінився. З обличчя зійшли пихатість і гордовитий вигляд. Він став стриманішим і мовчазнішим, уникав велелюдних розмов і гучних зборищ. Він багато передумав і переосмислив. Гуманна й безкорислива допомога Країни Рад, до якої він ставився досі не зовсім дружелюбно, благородні й відважні дії радянських моряків, які врятували його експедицію, змусили його іншими очима подивитися на світ. У його житті наставав перелом. І він настав.

1932 року генерал Умберто Нобіле приїздить до Москви. Тут він стає одним з провідних конструкторів-дирижаблебудівників. На батьківщину Нобіле повернувся тільки після повалення фашизму в Європі. 1946 року він обирався депутатом установчих зборів Італії за списком комуністичної партії…

Ця людина прожила довге життя.

Умберто Нобіле пощастило бути свідком героїчного і планомірного освоєння Півночі, де колись його експедиція зазнала драматичної катастрофи. Коли 1977 року радянський атомний криголам “Арктика” вперше в історії зійшов на вершину земної кулі, 92-річний Умберто Нобіле в інтерв’ю радянським журналістам сказав:

— Я захоплений подвигом радянського криголама “Арктика”. Завжди знав, що саме радянські люди першими досягнуть Північного полюса на криголамі. Сьогодні здійснити це їм дав змогу могутній індустріальний розвиток СРСР, мирне використання атома. Вражаюча, епохальна подія!

Я відношу себе не тільки до споглядальників, а й до учасників цього подвигу в льодах. Піввіку тому, коли на допомогу “Італії”, яка зазнала біди, вирушив “Красін”, радянські люди вже почали пробиватися на Північний полюс. Звичайно, можливості цього криголама були обмежені. Його “годував” не атом, а всього лиш вугілля. І все ж він здійснив тоді, здавалося, неможливе. Допомога, надана “Красіним” нашій експедиції, — драматична, епохальна. Вона назавжди залишиться в історії підкорення Арктики. Ризикуючи своєю власною долею, криголам не повернув назад по паливо, а йшов і йшов далі, розшукуючи членів екіпажу “Італії”, яким загрожувала загибель. Він ішов на північ. Ви розумієте, чому я так відверто говорю, що завжди чекав штурму Північного полюса, здійсненого “Арктикою”?

Так, Нобіле можна було зрозуміти: і тому, що він сам свого часу штурмував північну вісь планети, і тому, що став свідком її сучасного штурму — могутнього, ні з чим досі незрівнянного, атомно-мирного штурму.

На могилі італійця зроблено лаконічний напис: “Тут поховано видатного полярного дослідника Умберто Нобіле”. Можна додати: “…який двічі побував на Північному полюсі, вивчав Арктику, а Арктика вчила його, даючи уроки мужності і відваги, гуманності і благородства, товариської взаємовиручки і допомоги”.

“Я вдячний Арктиці, — сказав одного разу Нобіле. — Вона перебудувала мене. Там, серед її білого безгоміння, сповненого драматичних колізій, я іншими очима подивився на світ”.












Володимир Заєць

ДІД ПАТРАТІЙ

Фантастичне оповідання


У липні 1945 року Київським відділом охорони здоров’я я був направлений на роботу в далекий район області і ось уже майже добу їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідпика я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і сказав, що стоятиме тільки три хвилини.

Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.

Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.

Іван Хомич, так звали завідуючого, прийняв мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.

Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.

— У вас чудова ерудиція, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його чудової і втомлюючої пишномовності.

Іван Хомич зніяковіло закашлявся.

— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас направимо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди стверджують, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!

Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.

До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:

— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.

Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви стосовно моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.

Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:

— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?

— А хто він такий буде? — насторожилася стара.

— Лікар з міста.

— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.

Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився мініатюрний став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабці, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега наближався я.

Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.

Одного разу я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:

— Так що Патратій?

— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курями горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але Горпина, щоб її трясця вхопила, могла зробити що пообіцяла. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.

— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.

— Не смійся, синку. Патратій, він усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!

Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких чи нещасливих випадках він відправляв хворих до лікаря.

Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.

Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.

— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.

Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.

Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.

— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак і розповів, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи то поранену.

— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садочком галявина, там вона й лежить.

— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора ввечері там німця бродячого бачили?

— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.

— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.

— Оце вже ні! — Мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під німецьку кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!

— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.

Це і був дід Патратій.

Я мовчки стенув плечима.

— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгуючи, пустив шпильку дід.

— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.

— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву. Дід тим часом повернувся до голови: — Поспішати треба. Горпина поки що жива, але крові багато втратила.

Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.

Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими мишачими очицями і незлобиво жартував:

— Ану, лікарю, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?

Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.

Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садочок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.

— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею вона поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.

Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.

— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.

— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.

Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.

Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Я відчув, що мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалася з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Я відчув, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито загарчавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:

— Стій! Не тобі слово було!

Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.

Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.

Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.

Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.

Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.

Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:

— Тобі, докторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?

— Припустимо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…

— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.

Більше дід нічого не сказав.

— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.

Я твердо вирішив не залишати старого в спокої і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту, яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?

Проте поговорити з дідом Патратієм так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луки накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.

Після смерті старого я попрацював у селі два роки. У Партизанському залишились родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — запеклий мисливець. Подейкують, що на полювання він дуже часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.

Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і внук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти ДІД?












Юрій Константинов 

МАНДРІВКИ ДЛЯ ОБРАНЦІВ

Фантастичне оповідання


Коли Аллан Девіс, двадцятичотирьохрічний фоторепортер вечірньої газети, гаючи вечір перед телевізором у своїй незатишній парубоцькій квартирці, знічев’я записав питання найпопулярнішої в країні вікторини-шоу “Примхи старої леді”, він і гадки не мав, що стане переможцем.

Але безсторонній комп’ютер, який аналізував відповіді, віддав перевагу саме йому, і невдовзі його запросили в телестудію, де, засліплений сяючими гронами юпітерів і збентежений вітаннями сотень статистів та глядачів, Девіс дізнався, що він новий телечемпіон і володар головного призу — ліцензії фірми “Фенікс” на кругосвітню мандрівку.

Аллан насилу витиснув кілька банальних фраз вдячності в зіницю телекамери, що нахабно втупилася йому в обличчя, після чого камера від’їхала, юпітери згасли і на нього перестали звертати увагу.

Фірма “Фенікс”, відома тим, що забезпечувала володарів світу цього вишуканими розвагами, постала перед Алланом Девісом у подобі скромно вдягненого підстаркуватого чоловіка із залисинами і рипучим голосом. Дідок не дуже церемонився з Алланом. Мляво привітавши його, він без особливого ентузіазму вручив візитну картку голови фірми, сухо повідомив, куди треба з’явитися для виконання необхідних формальностей, і розчинився в густому натовпі статистів.

Наступного ранку дідок зустрів Девіса на порозі досить-таки солідного триповерхового особняка місцевої резиденції фірми і, бурмочучи щось несхвальне про нові часи і нових клієнтів, провів його нагору. Двоє невловимо схожих один на одного молодиків, які завчено усміхалися, запропонували Алланові сісти і вп’ялися в нього чіпкими, холодними очима психологів. Вони поставили йому безліч питань про сім’ю, вподобання, політичні погляди і багато ще про що, і це Девіса трохи спантеличило. Закінчивши допит, вони з приклеєними усмішками спровадили його в іншу кімнату, яка була покоями лікаря. Десятки датчиків уп’ялися в тіло репортера, який аж ніяк не чекав такого перебігу подій. Декілька досить-таки болючих ін’єкцій, зроблених досвідченою рукою, супроводжувались короткою повчальною лекцією лікаря фірми “Фенікс”. Він розмірковував про те, що в країні, де містер Девіс споглядатиме кориду, нещодавно було знайдено осередки холери, а тропічні річки, по яких нового чемпіона доставлять до руїн ацтекських храмів, часом забиті трупами тварин, що загинули від чуми. Тому необхідна особлива обачність. Що б не трапилося, запевнив балакучий медик, хай навіть ядерна війна, фірма не втратить свого престижу і клієнт побачить усе, що йому належить побачити.

Потім Алланом знову заволодів буркотливий дідуган. Він продріботів через величезний хол до дверей, оздоблених золоченими вензелями, сердито глипнув на Девіса і прорипів, що зараз його прийме сам містер Сперроу — син засновника фірми і нинішній її господар. Ще якийсь час дідуган нерішуче тупцяв перед дверима, здавалося, він не проти й перехреститися, але соромиться Аллана. Зрештою він крякнув і прочинив двері до святилища.

Володар фірми “Фенікс”, що ступив до них з далекого кутка свого величезного кабінету, був кремезним сивим чоловіком із впевненими, неквапливими рухами фізично сильної людини. Широко поставлені очі на засмаглому обличчі, здавалося, випромінюють енергію. Було щось дивне в його погляді, коли він подав руку Алланові і всміхнувся. Так дивляться на людей, про яких знають щось таке, чого вони самі про себе і не підозрюють. Це був водночас погляд учителя на нетямущу дитину, погляд лікаря на хворого і, безсумнівно, хоч це порівняння вже й приїлося, погляд удава на кролика.

— Сподіваюся, вас не образила набридлива доскіпливість моїх людей, — швидше стверджуючи, аніж питаючи сказав Сперроу, — Вони зраділи свіжій людині. Даруйте, але ви перший, хто користується послугами нашої фірми, не маючи за душею бодай п’яти-шести мільйонів. Згодьтеся, ми мали право з’ясувати, чи гідні ви благ, які я так необачно пообіцяв телекомпанії в обмін на річну рекламу.

Сперроу назвав ряд осіб, широко відомих у політичних і ділових колах усього світу, які були клієнтами фірми “Фенікс”. З кожним новим іменем, яке повисало в повітрі зі значимістю невидимого знака оклику, на Аллана накочувалося нещадне відчуття своєї неповноцінності, і він починав уже шкодувати, що втерся в таке високошановане товариство.

Наче прочитавши його думки, Сперроу зауважив:

— Для вас не буде ніяких винятків. Ви отримаєте всі задоволення за повною програмою, як шейх, король або президент. На певний час життя стане для вас казкою Шахразади. Але… — Тут він зробив паузу, прискіпливо глянув на Девіса і після деяких вагань провадив далі: — Ваша мандрівка, я маю на увазі маршрут, характер послуг, які вам нададуть, і таке інше, повинні бути таємницею. Інакше десятки конкуруючих з нами фірм зможуть запропонувати своїм клієнтам те ж, що й ми. Тільки завдяки цілковитій таємниці, — голос містера Сперроу набув сили фанатичного проповідника, — фірма “Фенікс” є на сьогодні єдиною, що здатна надати бажаючим те, чого прагне їхня душа, що здатна вирвати їх з кола суєти і забути вро свої клопоти. Підпишіть цей документ, містере Девіс, і запам’ятайте: одне необережне слово може викликати законний позов фірми, а такий позов дуже дорого коштує.

Він узяв з рук Аллана підписаний листок і підвівся.

— Джо! — покликав містер Сперроу.

У двері пропірнув сердитий стариган і застиг перед ним, як перед сотворителем.

— Джо служив ще в мого батька, — на якусь мить сталеві очі Сперроу потеплішали, — і знаєте, він донині переконаний, що ми піднімаємо клієнтів на дирижаблях і влаштовуємо прогулянки на верблюдах. Джо проведе вас до машини. Щасливої мандрівки вам, містере Девіс!

— Щасливої мандрівки! — рипучою луною відгукнувся і старий Джо.

За кілька годин Аллан Девіс був уже в оздобленому червоним деревом салоні спеціального літака, який мав доставити його в один з філіалів фірми в Південній Африці. Декілька золотокосих, перебільшено люб’язних стюардес пригощали його вишуканим обідом. Після кави Аллан запалив сигару, що виникла перед ним немов із повітря, і невдовзі, заколисаний рівним гулом реактивних двигунів, задрімав. Дрімота перейшла в глибокий сон. На жаль, фірма “Фенікс” не тримала під контролем сни своїх клієнтів. Аллана мучили кошмари. Йому привиділося, що хтось величезний, вогнедишний наліг на нього в непроглядній пітьмі і душить, наблизивши аж до обличчя смердючу пащу. Аллан закричав від жаху і прокинувся. Салон був наповнений ядучим димом, було схоже на те, що загорілася внутрішня обшивка. Літак кидало з боку в бік, ніби він потрапив в ураган; двигуни ревіли на високій судорожній ноті. На мить перед Алланом виринуло з диму спотворене смертельним переляком лице стюардеси з обпаленим волоссям. Тут машину труснуло особливо сильно, почувся моторошний скрегіт, несподівано його вдарило в спину. В згасаючій свідомості блискавкою спалахнула остання дика, абсурдна думка: “Чи не займається фірма “Фенікс” тим, що спроваджує своїх клієнтів у мандрівки на той світ!”

Коли Аллан розплющив очі, йому здалося, що його замкнули у величезну клітку з тонких залізних прутів. Вони сплітали над головою круглий ажурний купол. Раптом мереживо затремтіло, з нього посипався попіл, і Девіс зрозумів, що це гілки дерев, чорних, спалених, схожих на скелети. Аллан підвів голову, відразу ж у потилиці запульсуй вав гострий, в’язкий біль, і йому зробилося млосно. Таке відчуття, тільки набагато слабкіше, бувало в нього й раніше, коли приймав забагато снотворного у безсонну ніч. Похитнувшись, Аллан підвівся на обм’яклі ноги. Він стояв на невеликому, обпаленому недавньою пожежею острівці посеред безмежпого болота. Оповите димом, воно здавалося живою істотою, всередині в нього щось глухо й важко клекотіло, з каламутного багна спливали бульбашки і з різким, чвакаючим звуком лопалися на поверхні. Озирнувшись, Аллан здригнувся. Метрів за двісті від нього повільно занурювався в драговину здиблений майже вертикально хвіст літака з обламаним, безсило обвислим елероном. Приречений лайнер скидався на залишки риби, яку ковтає страховисько. За кілька секунд на поверхпі лишилися тільки стабілізатори, потім черга дійшла й до них. Аллан зрозумів, що зостався сам. Він не знав навіть приблизно, де перебуває, не міг пояснити, яким дивом вижив у цій катастрофі. Час і простір зімкнулися навколо Аллана Девіса непрохідним страхітливим багном, ув’язнивши його на пропахлому гаром клаптику твердої землі.

Він ступив крок і спіткнувся об залишки крісла. Це крісло та ще скалки дрібно потовченого скла, які блищали в попелі, — ось і все, що побачив Девіс. Він відчув, що його починає морозити. Весь одяг нещасного складався з обгорілого лахміття, на кистях рук спухли пухирі від опіків. Аллан зірвав з крісла залишки золототканої обшивки і накинув їх на плечі. Така накидка не дуже його зігріла, але Девіс відчув себе певніше. Він вивернув кишені, з яких випало декілька монет, пакунок з паперовими носовиками і сірникова коробочка. Це було не так і мало для людини, яка опинилася в становищі Робінзона. Найбільшою цінністю були, звичайно, сірники. Знайшовши біля берега декілька незачеплених полум’ям тонких дерев, він невміло, з прикрістю усвідомлюючи свою непрактичність, зламав їх і розпалив вогнище. Разом з теплом Аллан відчув якусь незвичайно гостру спустошеність, чудово розуміючи, що коли фірма “Фенікс” тримала в таємниці маршрути своїх подорожей, то наряд чи її пілоти користувалися традиційними повітряними трасами. Та навіть якби над цим пропащим місцем і літали літаки, навіть якби Сперроу наказав розшукати зниклу машину, то чи міг би хто-небудь гарантувати, що на величезному, вкритому туманом заболоченому просторі хтось помітить крихітну цятку острівця і жалюгідну фігурку людини на ньому.

Аллан підвівся, підійшов до залишків крісла. Його каркас був зроблений із тонких смужок сталі. Девіс без особливих зусиль розламав крісло на декілька частин і розігнув сталеві прутики. Шнурками від черевиків він зв’язав їх і невдовзі тримав у руках щось таке, що віддалено нагадувало жердину. Ненадійне вийшло знаряддя, але без нього вирушати в дорогу через болото, яке безслідно проковтнуло величезний літак, не було сенсу.

Намацуючи мілкі місця, провалюючись то по коліна, то до пояса в холодну загуслу багнюку, Аллан Девіс розпочав свій небезпечний шлях. Туман був такий густий, що вже за декілька десятків кроків острів розчинився в ньому, немов у молоці, і Девіс втратив орієнтацію. Він брів, наче сліпий, дуже довго. Згодом туман просвітлів, і в Аллана з’явився орієнтир — над обрієм усе чіткіше вимальовувалась жовта пляма — сонце. Ноги зводила судома, тоді він робив короткий перепочинок, намагався масувати м’язи, але в крижаній твані робити це було марно. Девіс ішов, і його дедалі більше охоплював страх, що йому ніколи не виборсатися з цієї трясовини. Сили його вичерпувались, і в якусь мить Аллан зловив себе на думці, що йому хочеться впасти в цю драговину і вже не рухатися, завмерти в блаженному заціпенінні, відчуваючи, як холод пронизує тіло, що аж ниє від утоми, дістає до серця, перехоплює подих…

Раптом йому вчувся шурхіт. Аллан озирнувся і завмер від жаху. За декілька метрів від нього з болота піднімалась на неймовірно товстій зміїній шиї пласка і блискуча, схожа на жаб’ячу, голова. Найстрашнішими були її очі — опуклі, засклені тваринною байдужістю очі дракона. Спазма перехопила Алланові горло, ледь чутний судорожний хрип вирвався з його грудей. Голова гігантської змії хитнулася, її прозорі очі опинилися навпроти очей людини. Якийсь час потвора немовби вичікувала, і це були найжахливіші секунди в житті Аллана Девіса. Потім вона гучно засичала і з плюскотом упала, потягла за собою страхітливих розмірів тіло. Вигнувшись колесом, як гігантський дощовий черв’як, змія вгвинтилась у трясовину, від чого важка хвиля ледве не перекинула Аллана. За мить поверхня болота знову була сонною і нерухомою.

Девіс довго не міг навіть ворухнутися. Потім усе ж примусив себе підняти ногу і, відчуваючи, як крижані уколи переляку пронизують його наскрізь, рушив далі.

Сонячні промені наче розмили туман, він танув, відкриваючи час од часу озерця безхмарного неба. Через годину Аллан побачив на обрії довге скелясте пасмо і звернув туди. Ледь пересуваючи ноги, він вибрався зрештою на тверду землю і впав ниць біля порослого мохом каменя. Потім притулився спиною до нагрітої сонцем скелі і тієї ж миті заснув.

Аллан не знав, як довго тривав цей сон, — добу чи декілька годин. Сонце хилилося до обрію, коли він прийшов до тями, переборюючи жахливий біль у всьому тілі, підповз до струмка й напився. Нестерпно пекло ноги, вкриті засохлим панциром твані. Аллан узявся обмивати їх, насторожено позираючи в бік болота. Втім, зараз він погано усвідомлював, бачив він насправді чи уві сні болотне страховисько. В будь-якому випадку йому хотілося якнайшвидше і якнайдалі піти з цього клятого місця.

Здираючи до крові коліна й руки, він став дряпатись угору на скелі. На щастя, в розколинах траплялися гнізда якихось невідомих Алланові птахів. Пересилюючи огиду, він примусив себе скуштувати вміст кількох маленьких пістрявих яєчок. Трохи втамувавши голод, рушив далі.

Перед ним відкрився краєвид, що вражав суворою фантастичною красою. Аж до обрію, який палав переливами яскравих барв, простягалась руда потріскана земля, на якій, наче кам’яні пальці велетня, що проросли з глибини, були розкидані розсипи високого, поточеного вітром каміння. Від них падали довгі тіні, і весь видимий простір здавався помережаним сіткою химерного узору.

Щось нереальне, неземне було в цьому пейзажі. Горизонт облямовувала темна нерівна смужка — очевидно, довге пасмо скель. В одному місці скелі неначе розступилися, й Алланові здалося, що там блищить вода. Він вирішив тримати курс на цей прохід між скелями, орієнтуючись на високі гострі камені. Всипана ними пустеля була безлюдна й скидалася на місячний ландшафт.

Невиразний неспокій, який буває, коли раптово ловиш на собі чийсь пильний погляд, не полишав Аллана. Мимохіть Девіс озирнувся. Ніщо не порушувало мертвого мовчання кам’янистої рівнини, лиш примарні тіні хмар бігли по бурій, випаленій землі. Він перевів погляд угору і завмер, вражений незвичайним кольором неба. Наче відблиски неземної пожежі осявали його; червоні, жовті, фіолетові полиски стрімко перетинали простір над головою, розсипаючись на міріади веселкових сліпучих вогнів. Раптом, наче підкоряючись нечутному наказу, барви небесного сяйва потьмяніли, небо посіріло, але з ним і далі діялося щось дивне. На хмарах поступово вимальовувались, робилися дедалі виразнішими і об’ємнішими риси величезного, нерухомого обличчя.

Щораз чіткіше вирізнялися гнівно зведені брови, високий насуплений лоб, ось ожили й спалахнули фосфоричним світлом очі…

На заціпенілого Аллана Девіса з небесної височіні дивилося страшне в своїй величі, до болю знайоме лице. З жахом Аллан впізнав у ньому себе. То не був міраж, обличчя не повторювало його міміки, величезні очі мружилися згори з відвертим викликом і презирством.

Нетямлячись від жаху, Аллан закричав і побіг; здійнявши руки, він намагався затулитися від моторошного видива, та невмолимий лик висів над ним нерухомо і, здавалося, стежив за кожним рухом. Він лише тьмянів у міру того, як заходило сонце, розчинявся у безмежній глибочіні неба, доки не зник зовсім.

Аллан сів на землю й затулив лице долонями. Серце зупинялося. Забагато неймовірних подій увібрали в себе останні дні. Нормальний людський розум не міг цього осягнути. Аллан Девіс засміявся. Він сміявся і схлипував одночасно, плакав, як у дитинстві, важко здригаючись усім тілом. Минуло чимало часу, перш ніж він набув здатність міркувати.

Безсумнівно, з ним відбувалося щось загадкове, надприродне. Наче сам бог надумав покарати безбожника Аллана Девіса, воздвигаючи на його шляху немислимі випробування. Бог? А чому не диявол?

Аллан насилу відігнав від себе ці маячні думки. Ні, все це, напевне, від нервів, від розладнаної після катастрофи психіки. Думка про галюцинації здалася рятівною, але Девіс занадто добре пам’ятав і усвідомлював свої відчуття, аби зрозуміти — для затьмареного розуму все, що з ним відбувалося, мало занадто реальні декорації. Все це насправді скидалося на жахливий сон, який став дійсністю.

Вже вночі він дістався зрештою до мілкого, подекуди пересохлого озера. Аллан вгамував спрагу і вирішив пошукати в скелях місцину для ночівлі. Невдовзі він наткнувся на невеличкий майданчик, захищений камінням од вітру, де можна було розкласти вогнище. Сухі корчі розгорілися швидко. Тільки зараз Девіс відчув по-справжньому, як він зголоднів. Простягнувши долоні до полум’я, він мимоволі згадав, які вишукані страви запропонувала йому на обід фірма “Фенікс”. Минуло лише кілька днів, але яким далеким і нереальним це здавалося. Поступово втома здолала його, повіки стали злипатися.

Знайоме відчуття небезпеки примусило Девіса широко розплющити очі. Його тінь на скелі якось химерно тремтіла, хоч вогнище майже зовсім згасло. Мов зачарований, Аллан не міг відвести від неї погляду. Тінь почала рости, розширюватись, це вже була тінь не Аллана, а якоїсь здоровенної, горилоподібної істоти, хоча у вузькому, стиснутому каменями просторі не було нікого, крім людини. Раптом тінь роздвоїлась, темні примари закружляли навколо Аллана по скелястих нерівних стінах у дикому нестримному танку — страшні, рвучкі, безгучні.

Проте бачити цього Аллан Девіс уже не міг — свідомість його згасла.

— Містере Девіс! — Голос був м’який, мелодійний, але в ньому дзвеніли нотки службової вимогливості. — Та просніться ж, містере Девіс.

Перше, що побачив Аллан, розплющивши очі, було кілька миловидих дівочих облич, що схилилися над ним з підбадьорливою усмішкою. В косах дівчат сяяли діадеми у вигляді емблеми фірми “Фенікс”.

— З щасливим поверненням! — мовила одна з юних жриць фірми, і її усмішка стала ще сліпучішою. Завченим тоном вона вела далі: — Фірма “Фенікс” вибачається за тимчасові незручності під час подорожі. Ми допоможемо вам привести себе в норму. Лікарі фірми вважають, що ваш стан цілком задовільний. За півгодини тут буде сам містер Сперроу.

У відповідь Аллан тільки помотав головою. Говорити він не міг.

— Не хвилюйтеся, шоковий стан триватиме не більше п’яти хвилин, — сказала одна з дівчат. — Вам уже ввели заспокійливе. Найголовніше, постарайтеся звикнути до думки, що ви вже вдома, страшна казка закінчилася, містере Девіс.

З байдужістю робота Аллан дозволив метким вправним рукам натягнути на себе одяг, намилити щоки для гоління, причесати чуприну. За кілька хвилин у дзеркалах розкішно вмебльованої кімнати відобразився той Аллан Девіс, яким він був лише два-три дні тому, якщо не брати до уваги змарніле обличчя та ще хворобливий блиск в очах.

— Сподіваюсь, усе чудово? — різкий голос боса фірми “Фенікс” примусив Аллана озирнутись. Сперроу стрімко зайшов до кімнати в супроводі гурту людей у білих халатах.

— Ви їх розшукали?.. — ледь витиснув із себе Девіс. — Там, у літаку, були люди…

Його слова викликали усмішки в ескорта містера Сперроу, а сам він оглушливо розреготався і підштовхнув уперед огрядного бороданя в окулярах. Бородань уклонився Алланові, мов опереткова примадонна, яку викликали на біс.

— Це Голдер, — відрекомендував його бос. — Йому належить ідея з катастрофою і всім цим чортовинням на болоті. Перспективний спеціаліст, хоч дещо й позичає з фільмів Хічкока. Але ж згодьтеся, це було надзвичайно важко — зобразити катастрофу так, щоб ніхто не засумнівався в її достовірності. А скільки ми товклися, доки не змусили працювати механізми, занурені в болото, до того ж безгучно. Вся ця братія, — Сперроу кивнув на людей у білих халатах, — не даремно одержує колосальні гонорари. Це кращі технічні уми нашого часу. Ось цей, — він тицьнув пальцем на лисого коротуна, — придумав, як спроектувати зображення на хмари. До речі, хмари для цього створювались штучно, з особливих сполук. Тут нам прийшов на допомогу один хімічний концерн, що виконує військові замовлення. Сотворити тіні на скелі було набагато простіше — високо в розколинах ми сховали спеціальні оптичні напівсфери з автономним живленням. Щоправда, вам це кіно не дуже сподобалося. Вам що, знову погано? — занепокоєно вигукнув Сперроу.

Аллан справді ледве тримався на ногах, його трусив нервовий дрож.

— Ого, як вас пройняло! — У голосі Сперроу чулися і гордість за якість підготовленої його людьми вистави, і водночас деяке співчуття.

— Господи, отже, все це було на кшталт атракціонів у Луна-парку?.. — простогнав Девіс.

— Авжеж. Але головне для нас, щоб клієнт не здогадався, доки не закінчиться мандрівка.

— Мандрівка?.. Я мало не збожеволів від такої мандрівки!

— Ви не могли збожеволіти, — холодно заперечив Сперроу. — Вас ретельно обстежили, перш ніж підібрати програму. Крім того, ми спостерігали за вами через старанно замасковані монітори. Звичайно, певний ризик був, але в якому бізнесі його немає. Кілька років тому один вразливий директор банку ледве не кинувся в прірву. Довелося терміново викликати санітарний вертоліт, ледве відкачали старенького. Ну, кволеньких ми не пускаємо далі “небесного двійника”. Якби ви не розкисли, можна було б спробувати “вогненну пащу” або “сіть диявола”. Для тих, у кого нерви міцніші, маємо “ніч без сновидінь”. Це таке — пальчики оближеш, самого чорта нажахає. Щоправда, для цього нам довелося добряче покопатися на старих занедбаних цвинтарях.

— Боже, яка мерзота, — втомлено сказав Девіс. — Мерзота й шарлатанство.

— Відколи це мистецтво стали називати шарлатанством? — щиро обурився Сперроу. — Адже ви аплодуєте акторам, якщо вони здатні переконати вас у реальності ілюзорного. Хіба ж ми не заслуговуємо на аплодисменти? Мій батько, — нетерплячим жестом він зупинив Аллана, який пробував щось заперечити, — витрачав шалені гроші, щоб створити максимум комфорту для заможних шанувальників гострих відчуттів. Він забудував країну фешенебельними вар’єте під красномовною назвою “Гріх”, таємно, для купки вибраних, відроджував бої сучасних гладіаторів, доставляв у африканську савану найзнаменитіших кухарів і найгдикарніших повій Старого світу. Але все це було лише ерзацом, лоскотало нерви, не дозволяючи душі звільнитися, — і оргії у вар’єте, і фальшиве кохання, і жорстокі, схожі на організоване вбивство, бойовиська. У фірми з’явилося безліч могутніх конкурентів. Потрібна була абсолютно нова ідея, здатна припинити агонію нашого фамільного бізнесу. Я, — голос Сперроу досяг високої, урочистої ноти, — став творцем цієї ідеї. Ідеї антимандрівок, що перетворюють на якийсь час глядача — на учасника, мисливця — на жертву, мільярдера — на злидня. Сучасна людина скучила за всім справжнім. А моя фірма гарантує справжність усіх його відчуттів — страху, радощів, голоду чи немічності. Ми надаємо людині надзвичайно рідкісну можливість пізнати, чого вона варта насправді, наодинці з собою. Ми відроджуємо її, спалену на попіл протиріччями нашого складного світу, для іншого, незвіданого нею життя. Тому я обрав цю емблему для батькової фірми, — величним жестом він вказав на сяюче золотом зображення птаха на стіні.

— Певна річ, наш бізнес не всі схвалюють, але ті, в кого хоч трохи є отут, — Сперроу постукав себе по лобі зігнутим пальцем, — досить швидко усвідомлюють користь подібного тренінгу. Для того, щоб їсти, потрібен апетит, чи не так? Я даю розгорітися апетиту найбільш пересичених людей землі, і вони починають цінувати ці блага, якими досі користувалися бездушно. А їхні нащадки, в яких є все і тому немає головного — інтересу до життя? Моя фірма — справжня знахідка для їхніх батьків. Ми необхідні людству, — з непохитною переконаністю підсумував містер Сперроу, — потрібні як нехай і гіркі, зате ефективні ліки.

Одначе ми відволіклися, — спохмурніло його засмагле обличчя, — зрештою я не зобов’язаний з’ясовувати кожному, чому ми чинимо так, а не інакше. Як правило, ми обмежуємось короткою бесідою з клієнтом, щоб упевнитись, чи видобув він з мандрівки необхідний філософський сенс, а потім… Ви пригадуєте, Девіс, я обіцяв, що для вас не буде ніяких винятків?.. — Він кинув на Аллана свій меткий погляд, і той відчув, як у ньому щось здригнулося і обірвалось під тиском цього нещадного погляду, що виказував одночасно і неординарний парадоксальний розум, і витончений цинізм, і жахливу своєю невразливістю силу. — Прощальний ритуал вимагає… — підлога під містером Сперроу з моторошним скреготом розверзлася, оповитий димом і полум’ям бос фірми “Фенікс” миттю щез, і вже звідкись із підземних глибин донеслося глухе: — Закінчувати аудієнцію саме так. Розмірковуйте якомога частіше про смисл життя, Аллане Девіс!

Дідуган Джо надсадно закашляв. Службовці фірми передбачливо затисли хустинками носи, терпляче чекаючи, доки потужні кондиціонери вберуть запах сірки. Відчувалося, що до подібних ефектів вони звикли.

— Все, — уривисто кинув один з них, — ритуал завершений, містере Девіс. Сподіваємось, фінал не видався вам занадто театральним? Шеф особисто наполіг на ньому, хоч ми, інженери, були проти.

Буркотливий Джо провів Аллана до виходу. Несподівано він тицьнув йому в долоню пласку пляшку.

— Я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — прорипів Джо. — Мабуть, я занадто старий, щоб розуміти це. Містер Сперроу, без сумніву, геніальна людина, але… — він знітився, очевидно, не наважуючись висловити незнайомому клієнтові думки, що мучили його, і закінчив зовсім несподівано: — Але мені здається, що гарне віскі зараз вам аж ніяк не завадить.

Схоже, що Джо був тут єдиною людиною, яка не брала участі в спектаклі фірми “Фенікс”.

Аллан вийшов на вулицю і заплющив очі від сонячного світла. Якусь часину він стояв нерухомо, розмірковуючи, чи не примарився йому містер Сперроу з його фантастичною ідеєю. Але, озирнувшись, він пересвідчився, що особняк стоїть на місці і, як і раніше, сяє на сонці емблема фірми — золотий птах, що пурхав у полум’ї.

Аллан зважив на руці пляшку з віскі, відкрутив пробку, з насолодою ковтнув пекучу рідину. Потім непоспіхом розмахнувся і пожбурив пляшкою в золотого птаха. Аллан зловтішно спостерігав, як по стіні розповзається волога пляма. На жаль, це було єдине, чим він міг віддячити фірмі “Фенікс” за мандрівку ціною майже в мільйон доларів.












Олекса Палійчук 

ПОПРАВКА ДО ІНСТРУКЦІЇ

Фантастичне оповідання


Зореліт описував орбіту за орбітою, а капітан усе мовчав… То куди ж вони сядуть? Там, унизу, неподалік від найбільшого міста планети, чи на зовсім іншому материку, де в лісостеповій зоні живуть нечисленні тубільні племена?.. Мовчав не тільки командир — мовчали всі. Вони щойно вимкнули оглядовий екран і нині боялися дивитись один одному у вічі. Але рішення треба було прийняти, і врешті капітан хрипко видихнув:

— На той бік океану! Там менше людей і менше крові.

Залишивши на орбіті супутника, зореліт пішов на посадку. Третя планета зорі Барнарда чи не вперше приймала таких далеких і несподіваних гостей. Приймала своїми крученими хребтами, довгими повноводими річками, просторими саванами, розмаїтим птаством і звіриною, нарешті — досить давнім людським суспільством. Цікава і бажана для гостей планета.

…Екіпаж уже добру годину перебував на твердій, спокійній землі. Люди з насолодою випростували ноги, бігали, підскакували, повисали на гілках і галасували, мов діти. Адже ця планета була так схожа на їхню рідну Землю.

— А чи не гойднути нам капітана? — нараз вихопився кругловидий Малько. — Давня традиція!

— І давня психологія підлеглих, — скривився рудуватий Ковальчук. — Як на мене, то ліпше опустити його в річку. Щоб не зазнавався.

— А чи не пішли б ви під три чорти? — люб’язно запропонував капітан. — Теж давня традиція.

— Що — з’їли? — зареготав маленький Франтішек. — Ото не чіпай козака ні зблизька, ні здалека! — І, повернувшись лицем до річки, загукав: — Гей, Цибух!.. Ти вже закінчив свої аналізи?

На березі випросталась двометрова постать апатичного біохіміка:

— Можете борсатись! Заборонено тільки тонути!

Вода. Пливке мереживо прозорих хвиль. Тисячі прохолодних язиків, готових послужливо злизувати спеку і втому. І вона, та вода, раптом їх зупинила. Мов сказала кожному: “Досить! Я освіжила ваші м’язи і голови. Тепер повертайтесь у дійсність і не забувайте, що ви — люди”.

Вони покірно вийшли з води — усі п’ятеро. І перезирнулись: ні, тут їм спочинку не знати. Не знати… поки над їхнім сумлінням тяжіє цей моторошний дамоклів меч. І знову колола мовчанка — затяжна й нестерпна. І знову кожен лаяв себе за безсилля, знаючи: не краще почувається і його товариш.

Екіпаж, ніби змовившись, повернувся в головний салон корабля, де сам коїиандир увімкнув екран. Перед очима, як і раніше, постало прекрасне біле місто: його величні храми, розкішні сади і… нажахані смертельною небезпекою мешканці. Завдяки супутникові було добре видно не лише місто, а й усе; що діялось поза ним далеко навкруги. Булом видно, як на рівнинах і пагорбах без упину рухались, переміщувались величезні юрмища двоногих істот. За кілька кілометрів перед містом ця жива маса вправно шикувалась у бойові порядки і з диким виттям кидалась на мури… Смерть і смерть. Її було так багато, що, здавалося, сюди долітає навіть її гнилий нудотний запах.

Доки це триватиме? Скільки часу ще протримаються захисники міста? Мабуть, уже недовго: надто нерівні сили. І впаде, зникне у вогні чудесне людське творіння. Моторошно закричить і навіки замовкне піднята на спис остання дитина. Місто вмре. Вмре. Цілком. Безповоротно. Як і те, попереднє, що зараз ледь-ледь куриться своїми пустельними руїнами.

— Ради бога, вимкніть! — застогнав Малько і незвично злими очима втупився в капітана. Потім роздільно, наголошуючи на кожному слові, проказав: — Дуже складне питання, командире. Одна людина може помилитись. Краще хай скаже корабельна рада.

— Знаю, — похмуро відповів той. — Але на мені лежить обов’язок найпильніше дбати про дотримання інструкції.

— А чи завжди інструкції правильні?!

— Ця — з найважливіших. І що то вийде, коли всяк почне їх спростовувати.

— А хіба ми вже знаємо всі істини, щоб так беззастережно довірятись нашому розумові — творцеві інструкцій? — ще зліші очі поставив Ковальчук. — Ні. Либонь, недаремно маємо такого ревного контролера, як совість.

— Це треба доводити там, удома.

— А на місці часом видніше, — враз запалився Франтішек. — І буває, що навіть саме зволікання стає злочином.

“Ну от: усі проти мене, — скрушно подумав капітан. — Ніби сам я найчерствіша у світі людина — якась потвора”. Однак то були ще не всі. Біохімік, мов журавель, нахилив свою голову і ще повільніше, ніж завжди, почав:

— Давайте облишимо емоції і розберемося за допомогою того ж таки розуму. Бо правилами дозволено відкинути інструкцію, якщо та перечить здоровому глуздові.

Капітан насторожено подивився на Цибуха.

— Ми в себе на Землі, — вів далі біохімік, — здавна намагаємось жити за гуманними законами. Допомагали гасити хату сусідові, давали притулок сироті, рятували від голоду чи від агресорів цілі народи. І чим більше мп мудрішали, тим далі сягала наша допомога. Колись корабель, літак, а нині ракета несуть нашу добру волю всім, хто її потребує. У даному ж випадку нам заборонено втручатися в інопланетні події. Щоб, так би мовити, не порушувати місцевої, тобто природної еволюції. А тим часом — слухайте мене уважно! — наше втручання — явище теж природне, закономірне. Бо й самі ми суть природа. Наші розум і серце — її найвищий, найдосконаліший ступінь, що якраз і покликаний вирішувати завдання, непосильні для попередніх форм… І в нас, на Землі, автори інструкції, зокрема згаданого параграфа, просто помилились. Поняття і “природа”, “природне” вони тут витлумачили надто вузько, тим самим ніби поділили природу на себе і когось іншого, ніби морально ізолювались од Всесвіту, навіть протиставили себе тим “іншим”. А Всесвіт єдиний, він і є нескінченна природа, що живе за єдиними взаємопов’язаними законами. Скажете, ми потрапили сюди випадково? На перший погляд це так. Але ж випадком можна назвати і виникнення білкового життя, а ланцюгом, сумою випадків — долю самої людини чи навіть народу… Проте неважко розібратися: ці випадки завжди зумовлені певними причинами, тобто закономірно залежні від попередніх і супутніх їм чинників. Життєздатна білкова комбінація виникла тому, що була якраз можливою серед багатьох інших варіантів. Наша подорож до цієї зорі — явище теж природне, закономірне, бо зумовлене певним ступенем нашого розвитку. Ми дозріли до цієї подорожі, а отже, дозріли до того, щоби подати допомогу навіть на такій відстані. Знаменний і вирішальний сам факт нашого тут перебування!

— Що казати, — собі заговорив Ковальчук, — серед людей нема овець і вовків-санітарів, аби боятись порушити усталений цикл, аби лишати неторканими джунглі примітивних стосунків. Інакше людині просто були б непотрібні пі серце, ні розум… І ще одне. Друзі! Ми бережемо рослини і тварини, рідкісних з них заносимо до Червоної книги, а тут у війні гине куди вищий, дорожчий шедевр природи — народ. Гине його витворений протягом тисячоліть духовний образ! Я… я категорично за поправку до інструкції. Повернусь на Землю — декому просто не дам спати.

— Над Ученою радою, певне, тяжіли домисли декотрих колишніх фантастів, — зіронізував Малько.

— Або розчарування тих, кого у свій час не хотіли чи не могли зрозуміти і хто не зваяшвся для цього протоптати власну стежку, — додав Цибух і, вперто гіпнотизуючи капітана, майже прошепотів: — Василю, згадай історію свого народу. Згадай навалу обрів, татаро-монгольське іго…

— Не треба, Миколо, — так само тихо спинив його капітан. — Як командир рейсу я вже здався, а як товариш — завжди був з вами, — і встав: — Друзі! Восьмий пункт інструкції справді перечить здоровому глуздові. З цієї хвилини оголошую його недійсним!

Уже повіяло надвечірньою прохолодою. Поволі червоніючи, наближалось до обрію тутешнє сонце — зоря Барнарда. І якраз його, своє світило, нині скорботними очима проводжали захисники міста. Бо там, унизу, знову заворушився ворог — хижо готується до чергового наступу, хоче будь-що скористатися нічною темрявою… І раптом усі, хто був на мурах, завмерли від подиву. То у ворожім таборі скоїлося щось неймовірне. Бо ні з того ні з сього, мов за чиєюсь магічною командою, все це полчище варварів кинуло зброю і, лементуючи від незрозумілого страху, щодуху побігло геть.

Але не рушили зі своїх місць оборонці. Хтозна: чи не нову військову хитрість задумав противник?.. Цілу ніч отак стояли вони на мурах і лише наступного дня, коли дозорці повідомили, що ворог тікає далі, стали покидати бойові пости. І відразу відчинилися головні ворота, відразу на вулиці та майдани висипав, тріумфуючи, народ. Місто не вмерло. Не вмерло!.. Навчене щойно пережитим лихом, воно знову вступало на довгу і тернисту дорогу життя.

Командир вимкнув екран і скупо всміхнувся:

— А тепер гайда купатись. На кращого плавця чекає чудесний приз.

— Який?

— Рябий, кучерявий — щоб не був цікавий.












Віктор Положій

ЩОСЬ НЕГАРАЗД… 

Фантастична повість


1


“Втомився”, — спокійно подумав Адам Сезар, коли йому здалося, що корабель клюнув носом. “Втомився, втомився, втомився”, — прикривши повіки і відкинувшись у кріслі, Сезар чи то проспівав уголос, чи то промайнула в його мозкові бравурна мелодія; він завів долоні обох рук за потилицю, солодко потягнувся, напружуючи всі м’язи, й одразу ж розслабився, ніби збирався позіхнути й заснути.

“Глорія” здригнулася знову.

Які дурниці, мотнув головою Сезар, це ж не літачок, що при найменших неполадках клює носом, мов кінь біжить і спотикається; у Ленгстонів був такий дурнуватий кінь: біжить-біжить, а потім раптово зупиняється — і ти летиш через голову й дивишся на того придурка вже знизу: стоїть, розставивши передні ноги, вухами водить, а очі якісь не конячі, пришелепкуваті, мов запитає зараз спокійно: ти хіба впав? Так от, коли в двигуні перебої і літак, ніби поранений, починає смикатись, провалюватись, ти весь підбираєшся, але не напружуєшся, щоб не закам’яніти й не притупити реакцію; робишся таким собі електричним їжаком, і кожна голочка твоя пульсує, ніби жилка на скроні; ти тоді живеш, відчуваєш, що живеш, і хочеш жити, і мусиш посадити літачок. У космосі такого не буває, з удаваним жалем зітхнув Сезар, у космосі коли вже доля відвертається, то й маленької неполадки вистачає, щоб про тебе не почули більше; тут уже не до боротьби з розбурханою машинною стихією, сиди й чекай вибуху, сліпучого сяйва, сідати нікуди, з парашутом не виплигнеш. Те, що мить тому підкорялося твоєму мізинцеві, належить уже глухому й чорному простору, оцій сферичній ямі, проткнутій ніби ззовні, з якогось іншого світу, тоненькими голочками зірок.

А “Глорія” не може здригатися, думав Адам Сезар, з її вагою, з її швидкістю навіть маленької конвульсії не помітиш — одразу прощайся з життям.

Адам Сезар ще ніяк не хотів вірити ні червоному сигналу небезпеки, — тим більше, що червоне око спочатку спалахувало в ритмі здорового серця, а тоді наче знітилося, пригасло, порожевіло, засмикалось нерівномірно і нарешті згасло зовсім, — ні пронизливому звуковому сигналу, що теж, узявши найвищу ноту, раптом почав безнадійно затихати; ні липкій слабості, що огорнула все тіло, наче воно занурилось у ванну з густим і теплим розсолом. Дивно, ще й досі дивно, як мене взяли в астронавти, — думав Сезар. — Мені ж у дитинстві здавалося, що льотчики й астронавти — залізні люди, і віражі, й перевантаження їм за іграшку. А в мене ж завжди підпирало під груди, коли тренувальний літак робив “гірку”, і пливли кола перед очима, коли корабель набирав швидкість, і вже дорослому мені не вірилось у висновки медкомісій: “здоровий”. Доки не побачив, що й в інших — так само. Що всі ми однакові як організми. В принципі. І наше, астронавтів, призначення тільки наглядати за автоматикою, що веде корабель. І вчасно корегувати програму. Це не літачок, де штурвал у руках додає впевненості. Тут електроніка сама за тебе зробить потрібне у мільйон разів швидше.

А зараз уже й автоматика не в спромозі щось змінити. Гаснуть екрани й екранчики, вічка приладів, гасне освітлення в салоні, темрява, липка, як і слабість у тілі, тисне на повіки. І тоді підошвами, спиною Сезар відчув, що “Глорія” таки вібрує, раз по раз завалюючись носовою частиною, мов і справді втрачаючи останні сили й падаючи майже прямовисно в безодню. В суцільній темряві він побачив свій мозок ніби збоку, точніше, не мозок, а вузьке й довге табло, по якому швидко бігли зеленуваті літери. “Цього не може бути, не може, не може, коли б яка несправність, мене б уже не було, вона не може клювати носом, я, мабуть, сплю і мені сниться кошмар”. Бігли зеленкуваті літери, а він стояв ніби збоку і читав свої ж думки. Давно таке не марилося, вважай з тих пір, як перестав у сні літати, і зараз він об щось зачепиться, скинеться зі стогоном і остаточно прокинеться, щасливо засміявшись: треба ж так… Досить тільки почекати удару, не підхопитися раніше, щоб радість полегкості була повною.

Удар був не сильний, і, здавалося, не обшивка “Глорії” затріщала, а те, на що вона впала; її відпружинило, але не відпустило від себе; за інерцією помчала по гладенькій поверхні, тепер уже нарощуючи швидкість, похитуючись мов на хвилях. Наче на став упала, де вони колись ганяли шайбу по першому льоду, а лід тріщав і котився опуклою хвилею попереду. От і добре, подумав Адам Сезар, це таки сон, зараз буде ще один удар — об дамбу, і я нарешті прокинусь.

2


Адам згадав, що для таких випадків інструкцією передбачено вживати астроморф — круглі рожеві таблетки, після прийому яких астронавт може повністю контролювати свій стдн і бути певним, що він не спить і не марить, хай там всесвіт хоч навиворіт вивертається. Якщо йому, звісно, перед цим не приснилося, що він ковтнув астроморф…

Сезар підкинув на долоні ампулу з таблетками, для чогось оглянув їх з усіх боків, прочитав написи, а потім нігтем великого пальця легко сколупнув пробку, витяг ватку, викотив рожеву горошину.

— Що ж це я? — навмисне сказав уголос, відчуваючи, проте, що звук з натугою долає якусь перепону в горлі. — Що ж це я, — сказав ще голосніше і ворухнувся в кріслі, — вже не контролюю себе, чи що?

І з люттю глянув на рожеву кульку, що бігала у видолинку долоні.

Від власного голосу йому полегшало, заціпеніння начебто відпустило, й невдоволення, що сколихнулося всередині, освіжило м’язи. Він з подивом помітив, що в салоні горить рівне робоче світло, випромінюване стінками й стелею, всі прилади й покажчики теж не були пошкоджені, а vita-панель показувала, що за бортом цілком сприятливі умови, щоб дихати, рухатись і пити воду з ручаїв.

Адам Сезар зневажливо махнув рукою і ковтнув астроморф.

— І ви думаєте, щось змінилося? — розвівши руками і звертаючись до уявної аудиторії, сказав він рівно через п’ять хвилин. — Нічогісінько, шановні! “Глорія”, яка мала б мчати зі швидкістю 1/5С і бути вже далеченько, стоїть на твердому грунті, що за всіма показниками ідентичний земному. “Глорія” мала доставити апаратуру на міжпланетну станцію, а вона, мов кінь Ленгстонів, збрикнула — та й додому. Або ж обрала планету, схожу на Землю. Ха-ха! Але, панове, техніка не винна, хай директори фірм сплять спокійно і не бояться конкурентів. А от керівництву міжгалактичних сполучень варто подумати, чи пілот Адам Сезар не відлітав свого. Уявляєте, в нього галюцинації. І настільки стійкі, що він уже згоден приймати їх за дійсність. Таким серед нас не місце! Йому ж може наснитися казна-що!.. Авжеж, панове, казна-що… Скажімо, що він став богом і створив новий світ. А зараз він його огляне, цей світ. Прошу уваги: я вмикаю екран зовнішнього огляду. Ну от, цього й слід було чекати: герой уві сні повертається у миле серцю дитинство, в найбільш пам’ятні місця. Бачите прямо перед собою розлогу долину з поодинокими кущиками? Тут хлопчак із бідної селянської родини пас корів, своїх і чужих. Посеред неї балка, колись вона здавалася глибокою, а нині просто як видолинок. І рівчак змілів, здається, й зовсім заріс осокою, короткою і кострубатою. В рівчаку тому колись тихо й непомітно текла вода, коричневі рибки з маленькими вусиками ковзали по самому дну, здіймаючи хвостиками піщинки. Щовесни на межі угідь Сезарів і Ленгстонів робилася загата, утворювалось озерце, щоб коровам у спеку було де води напитися, а ми ще й купалися там голяка… Отаке ви бачите перед собою… — знічено закінчив Сезар.

Ця долина снилася йому найчастіше, — такою, як закарбувалася в пам’яті, коли з п’яти літ він вивчав на ній кожен горбик і кожну нірку тушканчика, знав усі рідкі кущі вільхи і звивисті повороти струмка. Було таке враження, ніби він повернувся в країну свого дитинства через багато років, заставши її незмінною.

Сезар зітхнув і прикрив повіки. Думки про можливу аварію перестали його турбувати. Сон то й сон, і навіть якщо над ним проводять якийсь експеримент, спасибі тому, хто приготував такий подарунок. А як я хотів колись вирватися з цієї долини! І вже змалку знав, що буде важко це зробити. Школа не гарантувала успіху, — я в ній по п’ять місяців на рік учився, не більше, бо весною і восени пас корови й гуси, а як підріс, то сідав і за кермо тракторця, помагав батькові. Я був один хлопець у сім’ї і ферму мав успадкувати. Як і хлопці Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Батьки так цього хотіли, що їм здавалося, ніби я ледар. Тому, певно, я й забажав вирватися в інший, прекрасний світ, поміж люди, в міста, в дива. І ніякісіньких надій не покладав на школу, знав, що грамотою не візьму. Покладався на талант який-небудь, що мусив у мені відкритися, на щасливий випадок. Скільки я тут пісень прогорланив, у цій долині! Сподівався, що їхатимуть мимо артисти (чого? куди? — смішно!), почують мій голос і заберуть з собою, і на мої концерти глядачі прориватимуться через кордони поліції, — так, як з тим хлопцем було, про якого вичитав у газеті. “О мила Рут, не жди мене, не клич…”

О мила Рут, не жди мене, не клич!

3


“Глорія” приземлилася неподалік від струмка, але телеоко не могло зазирнути далеко, туди, за пагорб, де була їхня ферма, а також і сусідні — Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Чверть віку минуло відтоді, як Сезар востаннє бачив ці місця, прощаючись із ними назавжди: один у нього талант виявився — здоров’я й незагальмовані реакції в найнесподіваніших ситуаціях. Сезар усміхнувся. Він уже почувався зовсім вільно, ніщо йому не загрожувало і навіть хотілося продовжити цей прекрасний сон, чи як там ще його назвати. Хай сниться, вирішив: вийду зараз і гляну, що там на місці нашого будинку. Його купили Ленгстони, для Ніколя, здається, коли батько помер, а мати перебралася до нього в містечко астронавтів.

Те, що він побачив, піднявшись на пагорб, не вразило й не здивувало його. Не було ні їхньої ферми, ні сусідніх. Довкола, скільки сягало око, лежала рівнина, закриваючи горизонти голубим туманцем далини, над яким клубочилось марево з останньої пари вранішньої роси, повільно стертої сонцем; не було і в’язів, ба навіть кущика не виднілося, а поля, де колись шелестіли коротка кострубата пшениця, гінчаста кукурудза, стигло нерухомо м’ясисте листя буряків, цвів горох, біб, соя… полів уже також не було, і плуг їм перестав снитися, вони поросли короткою дикою травою, як і балка, долина. Йому це не заболіло, і він зрозумів, що підсвідомо сподівався, хотів, щоб тут уже нічого не було, щоб йому нічого не заболіло. І тільки в кінці балки, що звивалася латинською літерою зет, в кінці балки, за півмилі звідси стояла матова сферична споруда, без вікон і дверей, схожа на черепахоподібну “Глорію”, тільки з більш гладенькою поверхнею, а мимо неї слалася, зблискуючи де-не-де, туго напнута стрічка автостради.

Сезар оглянувся на “Глорію”, що й справді стояла, мов принишкла черепаха, й аж поменшала серед цього безлюддя. Він подумав, що це не може бути сном: хай дія астроморфу і непевна, але ж не могло снитися те, чого він не бачив, не міг же він змоделювати вві сні зміни, що сталися, принаймні такого уміння за собою раніше не помічав. Отож корабель мчить собі накресленим курсом, а психологи ввели в програму польоту якийсь експеримент над астронавтом, певно ж, потрібний для чогось, невідомо лише, чи його, Сезарева, свідомість повністю підпорядкована програмі, а чи здатна проявляти і самостійність — у певних межах принаймні.

Відчув легке роздратування, — ні, не від того, що залежав від якоїсь невідомої сили, давно впокоївся-бо, що астронавт особа найбільш залежна: від техніки-автоматики, програми польоту, неочікуваних ситуацій. Ілюзорність повної свободи, мов усе в твоїх руках, і тільки в твоїх, або, як казали часто американські астронавти, кожен гребе в своєму каное, розвіювалася ще на Землі задовго до старту, коли тебе по кілька місяців ганяють до сьомого поту на тренажерах, і ти злишся на своє тіло, організм, оболонку таку, виявляється, незугарну, непристосовану, нездатну без спецпідготовки функціонувати в космосі, й думаєш, що земляни тільки і в спромозі корів пасти, а не бути дітьми й володарями всесвіту; коли твої розумові й психічні дані тестують так, що, здавалося, коли б у мозкові були запобіжники, їх би довелося часто міняти — і знов те саме в думці, ти ніби не частина цілого, не гармоніюєш з ним, а наче стороння антиматерія, що хоче вламатися в чужу стихію, — та вона ж тебе й породила! Та господи, мало ще чого — ті ж “приватні” доручення служби інформації: оце ми вам умонтували деякі прилади (відомо, що то за прилади): підслуховувати, фотографувати радянські супутники, станції, кораблі, вони вам не завдадуть мороки, тільки вряди-годи міняйте касети (терміни зазначені) і складайте в оцей ящик, платня окремо — і немала, і спробуй відмовитись, то побачиш космос. Легке роздратування раптово штовхнуло його вперед, спочатку підсвідомо, а потім уже, розмашисто крокуючи в напрямі сферичної споруди, голосно, але в уяві, розмовляючи сам з собою, кілька разів повторив: а що, мені нічого не загрожує, там продумали, можу робити що забажаю, хай поламають голови, мені нічого не загрожує, чого ж тупцюватися на місці… І взяв на сотню метрів лівіше від того купола, щоб вийти на автостраду і по ній уже йти на зближення.

Коли Сезар був кроків за п’ятнадцять, матова сфера споруди ніби гойднулася, а може, це просто так видалося йому, бо на поверхні купола безшумно з’явилася подоба люка, швидше дверей, тільки випуклих та ще й при самій землі, як і в нормальному будинку, і на порозі став чоловік… Сто чортів, це справді був Ніколи, його одноліток, Ніколя Ленгстон власною персоною, бо ж ленгстонівських гачкуватих носів і банькуватих чорних очей не сплутаєш ні з якими іншими; то був Ніколи, що перетрансформувався в свого батька, сорокарічного, яким той запам’ятався Сезарові, а вигляд має на всі шістдесят, бо фермерська робота, видублюючи шкіру, наче законсервовує людину, годі точно визначати вік.

Ніколи схрестив руки на грудях і чекав. А на куполі засвітилося зеленим: “Ленгстон. Заправка. Ремонт. Прокат”.

— Ніколи… — сказав Сезар і аатнувся, мацнув пальцями повітря, підшукуючи слова.

Ленгстон незворушно чекав. Ну, звичайно, де йому пізнати свого колишнього друга й сусіда, чверть віку промайнуло, та ще цей костюм…

— Я — Адам Сезар, Адам… ну, пам’ятаєш?..

Ленгстон ворухнувся, простягнув уперед правицю долонею догори, і Сезар уже був сіпнувся потиснути зашкарублу руку, але його зупинив спокійний і трохи байдужий голос:







— Вашу картку. Що бажаєте? Поламалаеь ота ваша гримуча черепаха? Автопрокат? Медична допомога? Сніданок? Вашу картку.

— Ніколя… — Сезарові стало чомусь соромно, він мимохіть кинув погляд на купол.

“Омарі Ленгстон” — світилося там. “Омарі” — червоним.

— Ніколя, я знав твого батька, Сержа-Одне вухо, він уродився з одним вухом. Чи, може, ти Віктор? “Що я верзу? Він же Омарі… Справді, як уві сні…”

Сезар розгублено потер лоба. Стоп, спокійно, спокійно, це вони мені таку загадку підкинули, спробували вибити мене з робочого стану, а я одразу й піддався: дитинство, коні, долина… Купили за безцінь. А воно ж усе несправжнє, фантоми, навіювання, а я мало сльозу не пустив, чорт!

— Вашу картку, — повторив Омарі Ленгстон.

Картку? А дзуськи! Хоча, бажаєте картку, прошу, пограємося трохи, я не замашинів ще, не з’їхав з глузду в польоті, може, навіть і почуття гумору збереглося. Ось вам і картка, будь ласка!

Сезар уклав у долоню Ленгстона іменну пластинку: координати бази, завдання… аж до групи крові, тканини і тому подібне, щось на зразок солдатського медальйона. Отам він увесь, читайте. Сезар мимоволі іронічно вклонився.

Щось схоже на здивування майнуло у досі незворушних Ленгстонових очах, коли він ковзнув поглядом по світло-голубій пластинці, яку пальці навіть не спробували затиснути, мов на гіпсовій руці вона лежала, а потім уже в очах вузько загорілося неприховане настороження.

— Ви не маєте картки? — Голос Ленгстона зробився майже вимогливим, наче у провінційного комівояжера, що в будь-який спосіб хоче всукати покупцеві товар. — Картки, де стоїть коефіцієнт вашої інтелектуальної спроможності, щорічно затверджуваний відділенням координації суспільної рівноваги? Чи ви прострочили термін? — Тепер у голосі Ленгстона з’явилися нові нотки, владні й настирливі, й Сезарові одразу згадалися молодики зі служби інформації, дебелі й веселі компанійські хлопці у світлих сорочках, модних краватках, випрасуваних костюмах, які, щось запідозривши, ніби кам’яніли, насувалися на співрозмовника, як валуни, статуї із застиглими очима, й сипали, сипали питаннями, не дослуховуючи відповідей, так, ніби магнітофони було вмонтовано їм усередину.

“А пішли ви всі подалі”, — захотілося сказати Сезарові; він відчув себе втомленим, навіть виснаженим, як ото буває, коли чекаєш чогось нетерпляче, а потім виявляється, що марно. “Пішли ви всі подалі: і комівояжери, й дебелі хлопці. Невже там, на базі, ще й досі не зрозуміли йолопи-психологи, що я втомився й пора припинити ці дурні жарти? Чи так і задумано? Піду в “Глорію” та й ляжу спати, хай уже мені краще сниться, що я сплю… і мені сниться, що я сплю, хай йому чорт! І мені… треба замкнути дурну безконечність, бо так і збожеволіти недовго”.

— Ви забули картку в своїй черепасі? — дійшов до нього з далини голос Ленгстона, вже ніби м’який, заспокійливий, мов у пастора. — Чи загубили? А може, вона у вас з жовтою смугою навскоси і ви соромитесь показувати? — не вгавав Ленгстон, достоту вже як лікар-венеролог.

— Не забув. Не маю. Не загубив, — випростався Сезар, двома пальцями взяв іменну пластинку, сунув у нагрудну кишеню і затягнув “блискавку”.

Дивлячись просто в очі Ленгстона, проказав підкреслено чемно:

— Прошу вибачити: я не знав, що в ці, певно, приватні володіння без якогось виду перепустки входити не можна. Даруйте, що порушив спокій. Ремонту не потребую. З вашого дозволу, повернуся на свою черепаху.

Махнувши рукою, ніби прощаючись, він повернувся, щоб піти геть.

— Вас підвезуть зараз, — насмішкувато кинув Ленгстон.

4


“Вас підвезуть зараз”.

Якби не зв’язали руки, він би їм показав оте “підвезуть”, він би їм показав…

Йолоп той, Ленгстон, задерев’янівши з витягнутою правицею, ліву тримав на широкому ковбойському поясі, барабанячи пальцями по облямованих міддю дірочках у два ряди, — та не барабанив, виявляється, а натискував якісь кнопочки дистанційного управління: інакше б не загоралися оті написи на куполі, та й дві безшумні авієтки з голубими смугами впоперек не з’явилися б нізвідки.

— Стійте, — сказав Ленгстон, а коли Сезар усе ж рушив, міцно схопив його за рукав комбінезона.

Тамована лють прорвалася в Адамові: він коротко, згори вниз, ударив ребром долоні по зап’ястю Ленгстона. Тоді на нього накинулися і стали в’язати. І він дозволив їм це зробити, вже картаючи себе, що втратив був на мить душевну рівновагу: спокій, спокій і витримка — ось що йому зараз потрібно. Слід зважувати кожен крок. Експеримент затягувавсь, і кінця чекати, може, доведеться довго. Та хоч би що там було, прилади забезпечення життєдіяльності й контролю зафіксують усе, а на базі після повернення дані розшифрують. Головне — спокій. Він здоровий і нормальний хлопець, от що. З цього й слід виходити. До пенсії ще п’ять років, і пенсія має бути повною, ще й з надбавкою. Жодна комісія не повинна засумніватися, що він здатен літати й надалі. Отож спокійно, на все, що б не сталося, реагувати нормально. Приймати все за дійсність, але пам’ятати, що це, припустимо, сон. Хай бачать, що він реагує свідомо на ситуації, але пам’ятає, що насправді їх немає. Він собі летить своїм курсом. І ще — поводити себе з цими фантомами… лояльно. Трохи гумору. Прийняти все як є.

— …А я так одразу зрозумів, що він ненормальний, — говорив Ленгстон, доки Сезара вели до авієтки, — й одразу до системи підключився. Що за проява, думаю, індивідуальної картки не має? Може, думаю, іноземець залетів випадково, але ж служба стеження такого б не допустила. Щоб без картки… Та ще й Ленгстоном мене назвав, правда, Ніколи, здається, був у мене такий предок. А ми тут, Ленгстони тобто, може, й триста років живемо. І завжди виконували розпорядження властей. Щоб якісь зайди без карток ходили… ні, такого не допустимо…

Лікарі — так Сезар визначив функції людей, котрі його захопили, — не дослухалися Ленгстонової балаканини. Побачивши, що їхній підопічний заспокоївся, м’яко тримали його за лікті, підсадили в авієтку, і молодший, з пласким лобом у вугластих залисинах, звівши на переніссі тонкі й густі чорні брови, спитав:

— Тут перевіримо, шефе?

А другий — високий, ставний, з густою шевелюрою і сумними, ніби вкритими пеленою туману, очима, неквапом стенув плечима: можна тут, можна й дома. Потім зиркнув на лисого і пожартував:

— Спитаймо зараз у пацієнта.

— Якщо ви хочете перевірити мою індивідуальну картку, — сказав Сезар, — то я, чесно кажучи, не знаю, що ви маєте на увазі. Я показував уже свою іменну пластинку, але вона того чоловіка не задовольнила.

Лікарі перезирнулися.

— Дозвольте й нам глянути, — не простягаючи руки, мовив лисий.

— Це універсальний документ, — для чогось повідом мив Сезар.

— Тим краще, — кивнув старший і взяв пластинку.

Дивився недовго й не став приховувати здивування.

Вони вже летіли, злегка погойдуючись, невисоко, добре було видно в ілюмінатор густу й високу траву, рудувато-зелену, не один рік некошену.

— Там і фото, і печатки, — сказав Сезар, відриваючи погляд від землі, — все як належить.

Старший гмикнув і простягнув пластинку лисому.

— Дев’яносто п’ятий рік? — тут же спитав той.

— Авжеж, — кивнув Сезар.

— Скільки ж вам років? — подався до нього лисий,

— Сорок сім.

— Вибачте, я хотів би точніше поставити питання: коли ви народилися?

— Гадаю, що тисяча дев’ятсот сорок восьмого. Там стоїть.

— Так-так, відмічено. Мабуть, перевіримо тут, га, шефе? — мружився лисий.

— Поспішаєте упевнитись?

— Ні, шефе, краще розвіювати сумніви, коли вони народжуються, — реготнув лисий. — Принаймні це не б’є по голові або, як казали наші предки, — він глянув на Сезара, — по кишені.

— Наше діло маленьке: перевірити, чи в цього чоловіка все нормально з головою. А там хай розбираються, кому належить. За те нам балів не нарахують. Спробуйте знайти дані про нього, — і старший повернувся до Сезара: — Як ви себе почуваєте?

Сезар ще не зрозумів, про що йдеться. Слідкував, як лисий, поглядаючи на пластинку, швидко, мов піаніст, натискує якісь клавіші, а на маленькому екранчику біжать зелені літери і цифри, — мимоволі слідкував за тим екранчиком і відповів механічно:

— Добре. Не маю жодних сумнівів щодо апаратури — вона вчасно зробить що треба. Реальність сприймаю за сон і знаю, що це сон…

— Це ваша концепція світу? — насмішкувато перепитав лисий.

Він уже отримав результат і чекав.

— Я знаю, що все це мені сниться. — Сезар сказав, що й повинен був сказати, аби там, на базі, потім не подумали, ніби він щось приховує.

— Ви не спите, — насторожено попередив шеф.

— Звичайно, ні, — усміхнувся Сезар, іронічно всміхнувся.

— А який зараз рік? — не терпілось лисому.

— Це не наша справа, — сказав шеф. — Що там у вас?

— Адам Сезар не значиться в системі. Немає такого чоловіка в країні. Навіть на Землі. І в запасниках тещ не значиться.

— Ну, запасникам вік од роду…

— Ви справді гадаєте, що…

— Це не наша справа…

— Ота черепаха, звичайно, навіває…

— Хай собі. Давайте перевіримо його тут. — Старший повернувся до Сезара. — Даруйте, що довелося вас пеленати, — кивнув на зв’язані руки, відстебнув застібку, і гумовий широкий ремінь, зашелестівши, розпрямився і впав на підлогу. — Так ліпше. Зараз ми до вас підключимо прилади. Це недовго й нічого страшного.

— Будь ласка, шановні. — Сезар широко розвів звільненими руками.

Його швидко і вправно обліпили датчиками, одятли на голову щось на зразок корони з безліччю трубочок і тонких дротів.

— Не тисне? — спитав старший.

— Я звик, — милостиво усміхнувся Сезар.

— Що ж, тоді вмикайте, Картоне, — розпорядився шеф, і лисий поспішно клацнув тумблером.

Хвилю панувала мовчанка, тільки ледь приглушено працювали двигуни авієтки. Сезар бачив, що лисий буквально прикипів до екрана — іншого, ніж першого разу, — але що там діялось, не видно було, та, очевидно, щось неочікуване, бо брови лисого зійшлися в одну лінію і губи міцно стиснулися. Сеанс явно закінчився, та лисий для певності повторив його в інших режимах й аж їоді неохоче, навіть якось боязко, вимкнув прилад.

— Ви чимось здивовані, Картоне?

— Та ні, шефе, я вже розучився дивуватись,

— Не вірите показникам?

— Що ви, шефе. — Лисий вимушено усміхнувся.

— Як здоров’я пацієнта?

— Цілком здоровий: і фізично, й розумово. Я розумово…

— Симуляція?

— Виключено.

— Вживання препаратів?

— Виключено.

— Коефіцієнт?

— Слабенький, тобто, середній. Сімсот дев’яносто шість. До кращої половини людства належить.

— Потенційні можливості?

— П’ять і шість десятих процента. Можна жити безбідно. А картки немає.

— Це не наша справа. Ми своє зробили. В клініці немає чого робити Адамові Сезару.

— Тоді — курс на найближче відділення координації суспільної рівноваги?

5


— Ім’я?

— Там написано.

— Ви повинні точно і коротко відповісти на питання. Бажано без емоцій, пояснень, розмірковувань. Точно на поставлене питання. Це не моя примха. Так вимагає систематика. Не захаращуються вузли машинної пам’яті зайвою інформацією. Ім’я?

— Адам Сезар.

— Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот сорок восьмий,

— Місце народження?

— N, округ Шауберг, околиця номер тринадцять, ферма Колхауз. Але там було чотири ферми…

— Ясно. Де й коли вчилися?

— Грамон. Шістдесят шостий рік. Школа космічного пілотування. Три роки. Потім там же у вищій школі астронавтики.

— Місце роботи?

— База “Грамон”.

— Спеціальність? ‘

— Астронавт першого класу.

— Посада?

— Командир корабля “Глорія”.

— З якого року літаєте?

— З вісімдесят шостого. За орбіту Місяця, мається на увазі.

— Курс вашого останнього рейсу?

— Міжгалактична станція “Кентавр-два”,

— Мета?

— Доставка апаратури.

— Старт?

— Сімнадцятого лютого дев’яносто п’ятого року,

— Як проходив політ?

— Нормально.

— Стенограма польоту велася?

— Так. На базі і на кораблі.

— У вас не було відчуття, що сталась аварія?

— Здалося, що “Глорія” здригнулась. Справді, здалося, бо інакше б ми з вами не розмовляли.

— Як ви оцінюєте свій стан?

— Задовільний.

— Ви розумієте, що відбувається?

— Ну… не зовсім. Гадаю, що це сон?

— Не віриться, що за якусь мить опинилися на Землі, та ще й у місцях свого народження?!

— Так. Не віриться.

— Ще які гіпотези?

— Можливі галюцинації. Це буває. Космос усе-таки. Потім минає.

— Ще?

— Можливо, психологи запланували якийсь експеримент.

— Без вашого відома?

— Так. Без мого відома. Може, це потрібно для успішного завершення польоту.

— Яку ж лінію поведінки ви обрали… гм, у своєму сні?

— Бути таким, як і є.

— У сні?

— Так. Прийняти його за реальність.

— І не забувати, що це… сон?

— Ну, наскільки це можливо.

— Але ж це не та дійсність, яка б могла вам приснитись?

— То й що? Я ж той самий.

— Неминуче виникнуть протиріччя, хіба ні?

— Тоді я заспокоюватиму себе, що це — сон.

— Гаразд. Обміркуйте таку собі… божевільну ідею: ви й справді невідомо яким чином потрапили з польоту на Землю, і на Землі з дня вашого старту минуло, скажімо, півтори сотні років.

— Маю уявити обстановку?

— Для початку.

— Ну, вона десь така, як от зараз.

— Ваші дії?

— Якось би призвичаївся.

— У незнайомому психічному кліматі?

— Все живе пристосовується до обставин.

— Безумовно! Але й обставини до живого, так? А обставинами можуть бути і люди, правда ж?

— Тобто, чи люди до мене пристосуються? Я один, а їх багато. Я не бачу в цьому проблеми.

— Якими були ваші стосунки з іншими до останнього старту? На Землі?

— Звичайними. На роботі — робочими. А в повсякденності… Суто утилітарні. Купити щось, відпочити, забезпечити себе необхідним… Навіть важко сказати. Я мав достатню платню і ніяких проблем у мене не виникало. Гроші — це, внаєте, своєрідне забезпечення функції комунікації, відповідний суспільний статус, чи що.

— Добре. І, скажімо, коли основи суспільства, в яке ви, припустимо, потрапили зараз, не змінилися, ви б не мали з ним конфліктних ситуацій?

— Думаю, ні.

— Якби була забезпечена функція комунікації?

— Певно.

— А щоб забезпечити її, треба працювати?

— Авжеж. Дарма грошей не платять.

— А коли б для вас не знайшли роботи? Тобто, ви розумієте, що я маю на увазі: техніка пішла вперед і таке інше, постійна увага оточення до вашої особи тощо…

— Я б міг і не працювати. У мене були солідні вклади, страховий поліс. Нащадків я не мав. А в нашій державі такі речі не пропадають і за тисячу років. До кінця б вистачило прожити безбідно. Певне, раз техніка пішла вперед, ціни не такі вже й високі?

— Помірні. Добре, що у вас збереглося почуття гумору. Отже, проблем не бачите?

— Ні. Не бачу.

— Навіть якби демократія змінилася б фашистською диктатурою?

— Я б дожив якось своє. Тобто, я гадаю, мороки зі мною, одним таким, що випав з часу, не було б.

— Гаразд. Скажіть відверто: по-вашому, оця наша розмова — плід сонної фантазії, галюцинації чи експерименту?

— При всій повазі до майбутнього цивілізації і бажанні хоч краєчком ока поглянути на неї я б волів сидіти, точніше, лежати в кріслі “Глорії”, ще краще — в боксі відпочинку, летіти своїм курсом і бачити прекрасні сни. Згодьтеся, що наша дійсність краща за будь-які утопічні фантазії!

— Згоден. Тим більше, майбутнє в таких конкретних реаліях і не може вам снитися. Вам. Для нас це реальність.

— Я згоден. Тепер я з вами згоден.

— Добре, що ми з вами знаходимо спільну мову. Коли ви й далі згоджуватиметесь, гадаю, не виникне ніяких непорозумінь. І найкраще, коли те, що я вам зараз скажу, сприймете спокійно. Як реальність. Для вас краще.

— Я завжди був певен, що моя країна бажає своїм громадянам тільки добра.

— От-от. Це основа основ, яку нездатні похитнути віки. Надто громадянам, які ради блага її щомиті йшли на ризик!..

— Я — весь увага.

— Можливо, те, що я скажу, завдасть вам болю. Та й як же інакше… Всі ми люди… Сподіваюсь, ви зустрінете звістку з мужністю, достойною астронавта. Вам її досі не бракувало!

— Дякую.

— Я сам схвильований… Для нас усіх це велика несподіванка, де здивування, радість і тривога поруч… Так! Медикобіологічні дані показали, що ви — цілком здорова фізично, розумово і морально людина!.,

— Дякую.

— …позбавлена галюцинацій, зовнішніх впливів і таке інше. Техніко-соціальні аналізи — розшифровка оцієї нашої розмови, дослідження “Глорії”, показали, що ви справді астронавт першого класу Адам Сезар, громадянин N.

— Дякую! Я справді схвильований.

— Отож усе, що перед вами, — дійсність, конкретна реальність, така ж, як і, приміром, переді мною.

— Це вже значно легше.

— Єдиний нюанс: сьогодні — двадцяте червня дві тисячі сто чотирнадцятого року.

— Це не така вже й велика трагедія. Навпаки. Я радий, що моя країна досягла ще більшого благополуччя.

— І країна також рада, що Адам Сезар, пропавши безвісти більше ста років тому, повернувся в її обійми.

— Єдиний нюанс: мені здалося, що те століття я подолав за якісь миті.

— Нюанс справді делікатний: зараз над цією проблемою б’ються математики, космологи-теоретики, словом, не в моїй компетенції це пояснювати. Але в “Грамоні”, так-так, у нашому славному “Грамоні” вам усе розтлумачать. Я ж, як заступник голови окружного відділення координації суспільної рівноваги, вітаю вас з поверненням від імені ваших земляків. Ми пишаємося вами!

6


Це був той самий кабінет. Ті ж столи й крісла, портрети і картини, пухнасті зелені килимки, на вікнах гардини з японського шовку.

Тут Адам Сезар 17 лютого 1995 року забирав льотні документи і підписував необхідні папери. І зараз, ступивши сюди, він був подумав спершу, що експериментатори навмисне зіграли на контрастах, кинувши його на добру сотню літ уперед, а потім знову повернули у звичну обстановку; один бог знає, чого вони хочуть. Глянув запитально-іронічно на куратора космічного Центру, худорлявого непоказного чоловіка, і той зрозумів, що хотів сказати Сезар, покліпав глибокодумно під товстими скельцями окулярів: так-так, мовляв, ми навмисне скрупульозно відтворили обстановку, ту, 17 лютого 1995 року, це вже для вас минуле, далеке минуле, яке вже не боляче згадувати, але навіює печаль, світлу таку печаль, мов за дитинством загубленим…

— Панове, — заговорив куратор, — з вашого дозволу я зроблю коротеньку інформацію, яка водночас буде відповіддю на питання, що хврілюють кожного, в тому числі й нашого шановного пілігрима. — Куратор легенько вклонився у бік Сезара. — Ви здогадалися, про що йдеться. Яким чином Адам Сезар опинився в 2114 році? Я буду коротким: докладніші відомості ви отримаєте в прес-центрі, крім того, вони будуть опубліковані в спеціальних виданнях, з науковими викладками, гіпотезами, розрахунками тощо. Отож сама суть: маємо на сьогодні дві версії незвичайного повернення Адама Сезара — фізичну і біологічну. Версія перша: “Глорія” потрапляє в закапсульований згусток часу, утворений на зчепленні сил тяжіння планет і окремих систем. Так, ніби курча влізло в яйце, не розбивши шкаралупи. Однак швидкість і маса “Глорії” збурили вміст капсули зсередини, шкаралупа тріснула, й курча вилупилося… тільки в іншому просторовому вимірі. Відповідно змінився і знак часу. Мінус! Апаратура спрацювала у зворотному порядку. “Глорію” за мить, а в нас тим часом минуло ціле століття, відкинуло назад. По мірі наближення до Землі енергія мінус простору-часу вичерпувалась і врешті перейшла у звичний для нас стан, а Сезар приземлився. Ніяких змін ні в його організмі, ні в системах корабля не відбулося. Біологічна версія: якимось чином — чи то під впливом невідомого випромінювання, чи знов-таки сил тяжіння корабель і Адам Сезар законсервувались і блукали космосом оці всі 119 років, доки не опинилися в точці відльоту, в яку в подібних випадках потрапляють неминуче. І знов — ніяких змін.

— Але ж автоматика мала посадити “Глорію” в “Грамоні”, а не там, де народився астронавт, — подав голос хтось із журналістів.

— Шановні, — поблажливо усміхнувся куратор, — в астронавтиці відхилення в чотириста кілометрів вважається влучанням у “десятку”.

— Не будемо вдаватися в деталі, — густо прогув журналіст од вікна, і Сезар мимоволі глянув у той бік: рудий велетень з розпущеними бакенбардами невинно поблискував голубенькими скельцями окулярів. — Тим більше, до розгадки деталей ще далеко. То парафія спеціалістів. Повернення Сезара дасть багато для науки — і, слава богу, на благо, як кажуть. А нас цікавить сам Адам Сезар, чи не так, колеги?

— Прекрасно, панове, — махнув рукою куратор, — ми для того й зібралися тут, щоб поговорити. Прошу запитання: і до нашого астронавта, і до керівництва Центром.

— Оскільки ще багато неясного, то, певно, експерименти й досліди над “Глорією” і астронавтом триватимуть? — одразу ж поспішив хтось.

— Безумовно, — вже сидячи, відповів куратор. — Безумовно. Але вже більше на папері і в обчислювальних машинах. Медики прискіпливо перевірили Сезара і знайшли його стан бездоганним — це ви знаєте.

— Ну, після таких пертурбацій апаратура не все могла осягнути…

— Пробачте, вас хвилює, чи не перетворимо ми тепер Адама Сезара на піддослідного кролика? — перебив куратор. — Ні. Й ще раз ні. Сезар — вільний, як і всі громадяни, і може розпоряджатися собою на власний розсуд.

— А що з цього приводу думає сам Сезар?

— Я не зовсім зрозумів, — підвів голову Сезар, — про що йдеться: що я думаю про своє повернення чи як бути далі? Те, як я повернувся, мені, звичайно, цікаво, але то справа теоретиків. Я ж астронавт і наскільки міг виконував свої обов’язки. Щодо подальших досліджень, то при потребі я завжди готовий прислужитись науці й тут про власні амбіції не може бути мови.

Усі схвально загомоніли, пролунали оплески.

— Прошу, панове, — зблиснув скельцями окулярів куратор.

— Який коефіцієнт інтелекту Сезара?

— Сімсот дев’яносто шість і чотири десятих,

— Цілком пристойно.

— Мушу проінформувати, панове, — трохи врочисто підвів руку з самопискою куратор, — подвиг Сезара більший, ніж його коефіцієнт інтелекту. Тому за постановою Ради координації суспільної рівноваги Сезар матиме в своїй картці навскісну зелену смугу!

— Браво!

Хтось поплескав Сезара по плечу.

— Ніякої мороки.

— І щорічної переатестації.

— І спокій до кінця життя.

— Ви задоволені, панове? — погасив легенький шум куратор.

— Цілком. І навіть заздримо, — сколихнув бакенбардами рудий велетень біля вікна. — А наш астронавт, певно, ще й не підозрює, про що йдеться.

— Чесно кажучи — ні, — погодився Сезар, одразу пригадавши Ленгстона.

— Нічого, — кивнув йому куратор, — це не втече. Буде приємним сюрпризом. Ще питання?

— Чи не відчуваєте ви себе, Адаме Сезар, чужим, потрапивши в інший вік?

— Що ж з того, що інший вік? Я потрапив у свою країну. Звичайно, до всього нового треба пристосовуватись, і часом це нелегко. Але ж в астронавтів психіка гнучка, і вони звикли до ситуацій і більш неймовірних.

— А чи не відчуваєте, що чужим вас вважають інші? Якоїсь неконтактабельності?

— Зрозумів. І ясно, що для дві тисячі сто чотирнадцятого року мої манери і поведінка будуть дещо архаїчними, може, й дуже навіть, та, певно ж, мої співвітчизники і самі розуміють причини і поблажливо поставляться до мене. Як старші до молодшого.

— Панове, — втрутився куратор, — я дещо додам. Ті, хто контактував уже з Сезаром, не відчували його чужим. Пам’ятаєте його коефіцієнт інтелекту? Розумні люди завжди зрозуміють одне одного. А щодо того інциденту з Ленгстоном… Не забувайте: “Ремонт. Заправка. Прокат”.

У залі засміялися.

— Так що нам легше порозумітися з Сезаром, ніж з Ленгстоном, — закінчив куратор.

— Скажіть, Сезар, ви залишали когось на Землі?

— Рідні померли ще до мого польоту. Залишалась дружина. Патріс Сезар. Тридцять два роки. Я все розумію… Навіть коли Патріс жива…

Він уперше згадав про Патріс, точніше, його навели на згадку про неї. Бо її, живої, реальної Патріс, Патріс 17 лютого 1995 року, не могло тут бути, якщо це навіть і галюцинації чи експеримент. Не уявлялась вона навіть привидом, фантомом, бо він забув її очі, губи, тіло, забув усе.

— Так, — тихо сказав куратор. — Це найтрагічніший момент повернення. Повернутися до живих, які мертві. А мертві — як живі.

7


Наступного дня, під вечір, Адам Сезар відчув себе до краю втомленим.

День справді видався тяжкий і довгий, як піша дорога під палючим сонцем.

Тоді, одразу після прес-конференції, коли журналісти пішли, перед ним увімкнули невеличкий макет “Грамона”, всього міста з околицями, і запропонували обрати район для проживання. Трохи повагавшись, Сезар показав на восьмиквартирний одноповерховий будинок, що підківкою ховався в якомусь сквері. Вибір присутнім видався вдалим, і вже на бенкеті, що відбувся в затишному ресторанчику Центру, в одному з перших тостів, вітаючи з поверненням, йому зичили щасливого життя на новому місці, в новій квартирі.

І ще одну врочисту церемонію відбув тоді, і, виявляється, дуже важливу. Після бенкету і прогулянки по Центру у відділенні координації суспільної рівноваги йому вручили індивідуальну картку. Церемонію обставили врочисто і пишно, були квіти і шампанське, промови й подарунки від музею астронавтики. Фотографії на картці не було, натомість на лівій стороні стояло 0-796,4, перекреслене по діагоналі зеленою смугою, а на правій віддрукований текст інструкції. Прочитати не встиг, здається, йшлося про те, що робити, коли картка загублена, про заборону передачі в інші руки, ще про щось… Керівник узяв картку з рук Сезара, повернувся, встромив її лівою стороною в щілину якогось пристрою, там клацнуло, зблиснуло зелене вічко, — і залунали аплодисменти.

— Віднині, — проголосив керівник, повертаючи картку, — Адам Сезар знову повноправний громадянин республіки. Ця картка замінить вам усі документи…

До Сезара підходили, тисли руку, бажали успіху, вітали й прощалися. Пішли куратор, і керівник відділення, і люди з Центру, — справді ж бо, торжества не тривають вічно, від сенсації слід відпочити й самому винуватцю її.

— Що ж я маю робити з цією карткою? — повернувся Сезар до тих кількох чоловік, що залишилися. Це були службовці нижчого штибу, які мали поки що опікуватися ним.

До нього жваво підійшов один — інші й не зрухнулися, — низенький, у літах, смаглявий і горбоносий, рідке сиве волосся тільки на потилиці.

— Я розумію ваше нетерпіння, — мало не проспівав горбоносий, — Все дуже просто. У ваш час існували гроші. А тепер їх замінює коефіцієнт інтелекту, тобто ваша здатність приносити користь державі, що в принципі прирівнюється наслідкам вашої праці. Ви захотіли купити костюм? Заходите в універмаг, міряєте костюм, здаєте автомату. Це щось схоже на робота. А картку вставляєте в спеціальний пристрій. Автомат вам видає покупку. І випускає. І так скрізь. Тобто ще раз повторюю: це ваші гроші. І документ. Більше ні в кого такого шифру немає. Та ви все зрозумієте досить скоро й призвичаїтесь.

— Спасибі, — сказав Сезар, хоч у нього одразу виникло багато питань, — спасибі.

— Прошу, прошу. Всього вам найкращого.

І одразу до Сезара підійшов інший, молодий, міцно вбудований чоловік.

— Пане Сезар, — злегка вклонився молодик, — сьогодні я у вашому розпорядженні. Певно, ви стомилися. Зараз вас відвезуть додому, ви відпочинете, а ввечері я заїду по вас, щоб завезти на прийом до президента. Коли будуть якісь інші побажання, я до ваших послуг.

— Ніяких. Справді, я трохи відпочину. Та й житло треба оглянути, — відповів Сезар.

— Там усе готове. Бажаю приємного відпочинку. Ось ваш водій. До побачення.

“Бояться бути нав’язливими, бо нав’язливість не свідчить про інтелект”, — зіронізував подумки Сезар.

Машина не дуже відрізнялася від тих, що їх він знав свого часу. Сезар згадав, що вже в кінці віку з’явилася теорія, що автомобільна інженерія практично вичерпала всі свої можливості.

— Гарна штука і навіки ваша, — ляпнув долонею по кузову водій, — бігає, плаває, повзає, тільки невисоко літає: над болотом, над камінням.

— Моя?

— А чого ж? Заслужили. Самі поведете чи я? Можна он там, на панелі, набрати програму, й вона сама повезе, не розтрусить. Як?

— А ви до мене водієм теж навіки?

— Ні, на сьогодні. Але, коли бажаєте, до ваших послуг. Ваша картка дозволяє вам тримати водія.

— Ну, добре. Давайте зробимо так, — трохи помовчавши, сказав Сезар. — Не будемо вмикати програму. Я сяду за кермо, ви коротко розкажете про систему управління, а потім підказуватимете, куди звертати.

— Годиться.

Йому так хотілося вп’ястися пальцями в кермо, взяти долю в свої руки, хоч на мить відчути, як тобі підкоряється залізо з усіма його програмами, що він заспішив і злякався навіть, що авто від його необережних рухів стрибне вперед, гримне бампером об високий бордюр. Але машипа рушила тихо, плавно, навіть двигун не збився з рівномірного гудіння: так, ніби сама знала, що робити.

— Гарна машина, — мовив Сезар, відчувши, що серце вайшлося від радості.

— Атож, — коротко відгукнувся водій.

Вже вважав, мабуть, що першому тепер немає чого лізти з розмовами.

— Працюєте десь? — порушив згодом мовчанку Сезар.

— Тут. У Центрі.

— І який же у вас коефіцієнт? — мимоволі зірвалося з язика в Сезара. — Тобто я хотів спитати, яка у вас платня?

Виправився, називається! От чорт! Помітив, що водій не обертаючись зиркнув скоса на нього. Вибачитись, чи що? Так, наче запитав у чоловіка, чи всі в нього дома,

— Нормальний для водія. Вистачає. — І ця відповідь повністю вдовольнила Сезара.

— Буде мені морока з тою карткою, — зітхнув він, переводячи розмову на інше. — Нічого ще не розумію.

— Яка там морока? — реготнув водій. — Я чув, номер у вас — дай боже. Та ще й із зеленою смугою. На все життя. Заходь куди хочеш і бери що душа забажає.

— Таж, як я зрозумів, кожен може так?

— Може, та негоже. Я, скажімо, тільки раз у п’ять років можу взяти щось з отих камінчиків, що в деяких дам на шиях теліпаються, для своєї подруги життя. А машину — раз у три роки.

— Але ж можна, коли, гм… коефіцієнт малий, невисокий, можна в різних магазинах десять раз на день набирати собі чого заманеться?

— А чого ж, можна. Тільки контроль по всій країні — одна система. І одного разу не зелене вічко загориться, а червоне, і вас випровадять з магазину чи ще звідки. Розраховано-бо, скільки приблизно на рік відпущено людині, приміром, з шифром “200”. У тій електронній системі все записується чи запам’ятовується. Більше не дасть, А раз на рік картку міняють, аякже. Може, виріс коефіцієнт. А може, й знизився, щоб справедливо.

— Ага, так… Техніка пішла далеко, не те, що в мої часи, і добробут, певне, зріс, коли дозволили собі таку систему. Але ж, отримавши картку, хтось може й не працювати, продовжуватиме її та й житиме потихеньку.

— Хай спробує, — буркнув водій, — що б ми не робили, теж фіксується системою. Як, я не знаю, брехати не буду. Таке відчуття, ніби ця система бачить кожен твій крок. Навіть коли спиш з жінкою, здається, що на тебе дивляться… Так от! І коли потрібного мінімуму праці не набіжить, спробуй продовжити картку! Через тиждень гигнеш з голоду.

— А як чужою скористатися? Це я до того, що дармоїди завжди знаходили якісь прийоми…

— Де там чужою. В кожної людини свій біологічний ритм. Ви підходите до “контролю”, вставляєте картку, і система співвідносить ваш ритм з шифром.

— То, бачу, грабіжники без роботи залишились? — пожартував Сезар.

— Еге! — засміявся водій. — Ще б пак! Є такі інтелектуали, що пристосовуються. У них якісь пристрої теж є, такі, що й біоритми змінюють, і систему обдурюють. Хлопці в кебетою.

— Зате вже, очевидно, бідних і багатих немає, правда? Тобто не така вже різниця.

— Немає. Бідних і багатих нема. Є розумні й дурні. Та хто ж тому бідакові, дурневі, винен, що він дурень? Всі можливості, щоб не бути дурнем, є. — Водій сплюнув через плече у вікно. — Отак. Ніхто не винен. А в кого коефіцієнт високий, та ще й літерований, і систему на собі тримає, й годує тих, у кого він, той коефіцієнт, занизький. Кожен носить свій банк у голові. Отаке.

— Ненадійна схованка.

— Голови не вкрадеш, собі не прикрутиш. — Водій знову скоса зиркнув на Сезара, здалося навіть, що підозріло. — Звичайно, цей сейф не броньований, але шефи наші спокійно носять її. Система береже. І люди спеціальні охороняють. З низьким коефіцієнтом, правда, як у собак приблизно, але й віддані вони, як собаки, і картки в них літеровані, а це додаткові пільги,

— Поліція тобто?

— Щось на зразок цього.

— Чітка система, що й казати.

— А чого ж. Усе вона знає, геть-чисто. І ніякого тобі клопоту.

Отакий у них діалог відбувся дорогою. І на прийомі у президента вже було нецікаво. Мабуть, враження так заполонили, що й почуття ослабли.

А будинок і справді виявився чудовим: акуратний і в тихому місці. Кілька мешканців, що гуляли в дворику, не звернули на нього особливої уваги, але, безперечно, впізнали: бачили по телевізору. І діти навіть не відірвалися від іграшок. “Що ж, так і треба, — подумав Сезар. — Нічого дивного. Не цирк. Астронавтика. Де хочеш, не зупинишся”. І ще подумав: а чого це мене має турбувати? Наче це вічно триватиме.

І з умеблюванням квартири постаралися. Ніби хто наперед узнав його смаки. Наче таким і хотів бачити свой мешкання Сезар. Не дивно: раз визначають можливості інтелекту, то вже й смаки під силу їм вирахувати, за допомогою своєрідних тестів, чи що. І цим ще раз відзначив, що все більше й більше цікавиться життям співвітчизник ків, ніби й не вві сні він, а в реальності. З тим і ліг відпочити перед прийомом.

Зранку й почалося шаленство дня. Рівно о восьмій біля дверей подзвонили. Сезар за звичкою прокинувся одразу і в першу мить був уражений простором навколо — звичка до тісноти на кораблі в’їлася назавжди. Кошмар якийсь, буркнув до себе, але не поспішив скочити з канапи: не тривога. Згадав, що йому нічого не снилося. Втомився. Взагалі, цікаво б було: спить, і йому сниться, що спить… Та ж. дурна безконечність. А що, коли все це з ним справді трапилось? І справді, Адам Сезар потрапив у 2114 рік? Ні, він би й тоді не повірив, подумав би: сон. Надто несподіваний і різкий перехід, щоб повірити.

Подзвонили ще раз: делікатно, ненастирливо.

— Я зараз, — гукнув Сезар і накинув халат.

— Даруйте, що рано потурбував вас, пане Сезар, — на порозі стояв зніяковілий юнак років двадцяти двох.

— Нічого страшного. Проходьте. — Сезар махнув рукою в глиб квартири. — Коли прийшли, то, очевидно, в справах. Я до ваших послуг.

— Мене послали до вас з відділу координації.

— Дуже приємно, сідайте, будь ласка. Я зараз приготую каву. Снідали?

— Дякую. Так. Не турбуйтеся. Тільки склянку оранжаду, коли ласка…

— Прошу. — Сезар дістав пляшку з холодильника.

— Мене послали до вас з відділу координації, — повторив юнак. — Я маю бути при вас на перших порах, доки освоїтесь, розказувати, показувати… Ніби за секретаря.

— Прекрасно. Дякую. Тоді будьмо знайомі.

— Я — двісті тридцять п’ять і чотири сотих… Ой, зовсім забув, пробачте. Петер Хант. Мене звати Петер Хант,

— Можна, я вас буду звати просто Петером?

— Можна. — Хлопець зашарівся.

— От і добре, Петер. По келишку коньяку за знайомство? — Не чекаючи відповіді, Сезар рушив до бару.

Дивна веселість находила на нього: а коли напитися коньяку вві сні, ніби напитися, можна сп’яніти?

Петер збентежився.

— Зранку пити шкідливо, — несміливо запротестував він.

— Справді? — реготнув Сезар. — А ви одну краплю. З оранжадом. Розмішайте, і здоров’я не помітить її.

— Хіба так. Ради знайомства.

— А на мене не зважайте. Мене вже ніщо не візьме, — сказав Сезар і одним духом вихилив келишок.

Нічого напій, якби не вві сні… Та чого це його зранку розхвилював той “сон”? Хай собі йде, “як кіно”.

— То, шановний секретарю, вводьте мене в курс справ, — мовив Сезар, відламуючи маленькі шматочки сиру й жуючи.

— Власне, якщо ви згодні…

— Чого ж. Кажуть, я багата людина, можу дозволити собі тримати секретаря. Не розумію тільки, яким чином платитиму вам.

— Тут усе гаразд. Система знає, що я працюю на вас, і платитиме за моїм коефіцієнтом.

— Тоді ніяких проблем. Я беру вас. Сподіваюсь, переобтяжені роботою не будете.

— Робитиму стільки, скільки ви вважатимете за потрібне.

— Гаразд. Почнемо з того, що ви поясните мені, що таке система.

— Система — це все, — серйозно сказав Петер.

— Вичерпно, — погодився Сезар.

— Ні, справді, — знітився юнак, — вона — всюди…

— Давайте так, — перебив Сезар, — я питатиму, а ви відповідатимете, бо коли почнете розказувати про “все”, наших життів не вистачить. Отож у загальних рисах система — це…

— …Електронно-обчислювальна машина, що займає площу всієї N. Збирає і аналізує дані про кожного. Навіть наша розмова зараз фіксується.

— Щось типу підслуховувачів?

— Ні, не те. Просто будинок цей — один з блоків системи.

— Але для чого?

— Щоб точно визначати коефіцієнт інтелекту і наслідок праці кожного на благо країни. Жодна думка не пропадає дарма: хто б її не висловив — двірник чи президент.

— А якщо комусь не захочеться бути весь час на видноті? Є ж якісь особисті, інтимні моменти?

— А кому захочеться, щоб його думки пропадали марно? І потім — система блокує інтимне, особисте, те, що являє вартість тільки для окремої людини. Головне ж — демократичний принцип: до системи підключені всі. Вн можете по довіднику взнати шифр людини, яка вас цікавить, потім по цьому шифру вам розкажуть про неї все, крім інтиму. Можете перевірити роботу уряду, свою власну, мою, чию завгодно. Громадяни зацікавлені в системі, вона об’єктивно оцінює кожного. А кому цікаво, щоб пропадала якась там одиниця інтелекту? І кожен причетний до справ суспільства. Ось вам приклад: добродій X придумав, як раціоналізувати певний процес на виробництві носовичків. Висловив свою думку у кімнаті чи в машині, де завгодно, навіть у лісі, байдуже. Сигнал піде на систему, перевіриться нею і передасться у відповідну галузь. Автомати негайно переобладнають конвейєр, і будь ласка, процес виготовлення носовичків поліпшився. А добродієві X система автоматично підкинула якусь одницю інтелекту. Він може тепер купити новішу марку машини раз не в чотири, а в три роки.

— А чиєю власністю є система?

— Нічиєю. Національною. Її просто контролюють люди з високим коефіцієнтом інтелекту. І, ясна річ, що в їхньому розпорядженні і найбільші блага.

— Словом, система — як бог. Усі в ній і вона в усьому, а присутність бога, як відомо, не заважає нікому.

— Вдале порівняння.

— Ще коньяку? Я теж ніколи не зловживав ним. Ваше здоров’я! Система зафіксує, що я руйную свій мозок алкоголем?

— Зафіксувала вже. Але вам нічого не загрожує. Зелена смуга — до кінця життя. Врешті, системі байдуже, хто скільки п’є. Зменшиться продуктивність — зменшиться інтелект.

— А відділення, Рада координації — це як проміжна ланка між системою і населенням?

— Ви правильно зрозуміли.

— Скажіть, — випивши третій келишок, поцікавився Сезар, — а конфліктів не буває? Ущемлених самолюбств? Комплексів неповноцінності? Зверхнього ставлення розумніших до відсталіших, тобто своєрідного інтелектуального расизму, як ото було за мого часу з неграми в Америці?

— Скільки завгодно. Це ж суспільство. Завжди виникають якісь протиріччя. І самогубства є. І блоки системи ламають. А щоб саму систему поламати, треба всім разом на всі блоки накинутись. Такого ж не буде ніколи. Та й для чого? В кожного рівні можливості, щоб накопичити в своїй голові необхідне, суспільству тільки на користь було б, якби кожен громадянин мав інтелект за тисячу. Що поробиш. Це справа далекого майбутнього.

— А як уряд допомагає тим, у кого коефіцієнт занизький?

— Всіма можливими способами. Але ж природа — це природа. Насильне втручання тільки зашкодить. Негативна спадковість — це й дається взнаки. Війни, голод, розпуста, наркоманія, тяжка праця — все це відкладалося на генах, передавалося поколінням наступним. Можливості мозку фактично у всіх однакові, а функція можливостей — ні. І доки не очиститься генотип громадянства, конфлікти неминучі.

— Гадаю, ми далеко забралися. Принцип я зрозумів. Решту, як кажуть, у робочому порядку. Часу в мене — океан. — Сезар підсунув до себе келишок.

— Вам немає чого хвилюватися: ви забезпечені. Але я б не радив зараз більше пити. — Петер підвівся. — Телеглядачі просять вас виконати одну місію. Власне, тому я так рано й прийшов.

— Радий прислужитися. В чому ж вона? — Сезар відкинувся у кріслі.

— Просять показати вас у Музеї астронавтики, біля пам’ятника, у вашому будинку-музеї.

— Мені є пам’ятник? І музей?

— Аякже. Як і всім загиблим чи тим, хто пропав безвісти.

— О слава!..

— Так, хоч, коли ви повернулись, довелося старі архіви піднімати, ви ще не були введені в систему.

— Нічого. Я не ображаюсь. Хоч мені вчора не говорили ні про пам’ятник, ні про музей.

— Ніхто не пам’ятав, а для системи це тоді було нераціональним.

— А нині?

— Нині — так. Раз виявився інтерес, значить…

— Тоді — вперед!

Отак починався сьогоднішній день. Незрозуміло, що його погнало шалено у власний музей, до власного пам’ятника. Ага, прохання співвітчизників. Їм захотілось побачити, як той, хто загинув, воскрес і дивиться на себе, мертвого. А він і справді повернувся зі смерті до того, що трапилося невдовзі по смерті. Пам’ятник був з необтесаного чорного лабрадориту, в ньому видовбана ніша, а в ніші — голова Адама Сезара з білого мармуру. Розум, загублений у просторі. І дивно було: зайти в котедж, звідки вийшов 17 лютого 1995 року. Він дивився на фотографії і сумно всміхався. На одній з них Патріс бігла узбережжям моря в призахідному сонці. Патріс, яка зістарилась без нього і померла. Просто не вірилося, що Патріс немає. Але ж це сон?..

У машині він попросив Петера дізнатися про долю Патріс. Хлопець вагався мить, потім почав швидко натискати клавіші на пульті. “Віддрукувати чи повідомити голосом?” — застигли на екрані маленькі зелені літери. Голосом, тільки голосом, подумав Сезар, я не служба інформації, щоб збирати досьє. Тільки коротко, істотне. Хай собі Патріс біжить узбережжям моря. У призахідному сонці, А мені — одні дані про Патріс Лонг.

— Патріс Лонг. 1963. Грамон. Психолог. Вченого ступеня не мала. Перший чоловік — астронавт Адам Сезар. Пропав безвісти в серпні 1995 року. Вдруге одружилася в 2000-му році. Чоловік, Франц Зігмунд, автогонщик, загинув у аварії в 2003 році. 2007 року вийшла заміж за службовця фірми “Фенікс” Куба Лонга, який помер у похилому віці в 2025 році. В період переходу суспільства з грошової оплати праці на інтелектуальну не витримала перевантаження. З 2047 по 2060 рік перебувала в психіатричній лікарні, де й померла. Похована державним коштом. Рідних і близьких не має.

8


Здалеку гора була схожа на величезний голубуватий сегмент сонця, що тільки-но почало виповзати з-за обрію і застигло.

Сезар за звичкою прикинув на око відстань до неї, проїхав автострадою ще метрів п’ятдесят і, коли просвіт між деревами видався йому достатнім, звернув ліворуч. Машина легко і плавно подолала кювет і помчала над полем, над зеленими густими врунами на півметровій висоті, навпростець до гори. За півгодини мав бути на місці.

Він його вибрав несподівано, спонтанно, в той вечір, коли система рівним голосом прочитала йому дані про життєпис Патріс. Стоп, сказав собі, ану, зупинімося на хвилину. П’ятдесят чотири роки тому померла Патріс у психіатричці, похована державним коштом. А мені сорок сім. Так, ніби до мого народження померла. Ми опинилися в різних часах і кінців не звести ніякою логікою. Вона померла в моєму часі, я помер в її часі. Власне, я справді помер і зараз перебуваю ніби на тому світі. Вві сні. І, коли я мертвий, мені втрачати нічого — я вже втратив усе, що мав. Отож, коли це сон і я покінчу з собою, сон мав перерватись, я прокинуся за пультом “Глорії”. Коли ж це дійсність, то мені вже втрачати нічого. Якщо це експеримент, мене в останню хвилину зупинять. Жорстокий експеримент. Все враховано. І так повестися з Патріс, Можна тільки уявити, як вона під старість опинилася без гроша в кишені і з розладнаною психікою.

Я ж з самого початку, як приземлився, балансую, мов на лезі бритви. Коли щось сниться і ти знаєш, що це сниться, невдовзі прокидаєшся, а я вже третю добу прокидаюсь. Коли експеримент, чому мені дозволяють думати, ніби це експеримент? Щоб загострити відчуття, щоб я повніше розкрився? Чому дозволяють контролювати себе? Чи примушують контролювати, щоб загнати на середину каната, натягненого над прірвою, — довіряємо і перевіряємо, пряник і батіг? Чого від нього чекають? Сон чи експеримент — усе зафіксується, потім розшифрується. Не вірю, що це — реальність, не вірю, не приймаю! Я — з того часу! Я хочу туди!

Спокійно, умовляв себе, спокійно, ти ж — астронавт, давай думати, в тебе ж чудова реакція на зміну ситуацій. Треба думати, може, система ще не фіксує думок. Прилади “Глорії” фіксують, та бог з ними, він перевірений на лояльність, і взагалі, коли справа пішла на те, що можна з глузду з’їхати, до чого тут лояльність? Його завдання — не з’їхати з глузду, зберегти себе, а там — як буде. По-перше — виключитися з суєти по пізнанню оцього постіндустріального, чи що, суспільства, хай живуть як знають, що йому до того? Він має перестати нервувати, зняти напруження, щоб не вскочити в халепу. Відключитися. Експериментатори мають побачити його спокій. Голими руками його не візьмеш.

І він обрав місце. Через W-81. Підключився і забажав незайманого куточка природи, де б можна було побути на самоті, порибалити, постріляти качок, словом, прийти в норму.

Сезара чекали. Коли за півгодини машина зробила поворот майже на дев’яносто градусів, перед ним відкрилася невелика галява, встелена свіжоскошеними валками конюшини. В глибині — лісова сторожка, біля якої стояв літній чоловік, служитель. “Цього мені й хотілося, — промайнуло в Сезара. — Отакої сторожки, критої гонтою, порослої мохом, і колодязя у дворі”.

— Я вас давно чекаю, — сказав чоловік і подав руку. — Гофман. Так і кажіть на мене — Гофман. Коротко і ясно.

Сезар потиснув міцну червону руку Гофмана і мимоволі пильно придивився до нього. Старий капелюх з обвислими полями, потертий костюм, на ногах солдатські черевики без шнурків, видно сірі вовняні шкарпетки. Сітка зморщок під очима, ніс, наче маленька облущена цибулина, коротка сива борідка. Що це: самотнє життя в лісі наклало відбиток чи маскарад, антикваріат спеціально для Адама Сезара, щоб йому звичніше почувалося? Все одно, яка різниця, спокій, і тільки спокій, досить самоїдства.

— Давно на вас чекаю, — повторив Гофман. — Як передали з системи, так і чекаю.

— Вас попередили? — це було перше, що сказав Сезар, і від того, що це було перше, вийшло якось сухо.

— Аякже, — Гофман уже взяв із багажника речі, — сказали. У мене приймач є. З телефункціями. То я в курсі. А більше ніяких штук із системи. Ви можете залишити машину тут і вимкнути, хоч вона, зараза, повністю й не вимикається.

— Не любите системи? — щось ніби підштовхнуло Сезара сиитати.

— Та я про те, що коли хто забивається сюди, значить, йому набридло гнатися за коефіцієнтами, і воліє бути подалі од машинерії, А система в мене своя, своя система.

Гофман поніс валізи до хижі.

— Скільки ж вам років? — не витримав Сезар.

— Та вже за шістдесят.

“Старуватий для двадцять першого віку, а для мого — то років під сорок, не більше. Юнацька спина”.

— І давно тут?

— Вважайте, тридцять шість років.

— І весь час сам?

— Та де? Мужчині самому не втриматися. Була стара, правда, недавно, років десять тому, стукнуло їй щось у голову, не витримала, втекла до сестри. Роботам зі спини пилюку стирає, — говорив, не обертаючись, Гофман. — А мені вже так і однаково. Я тут коріння пустив. Ще до того, як виписав її сюди.

— Як — виписали?

— Замовив. Це просто робиться. От і приїхало одоробло. А мені й байдуже. Було б з ким словом перемовитись. — Гофман зупинився і обернувся до Сезара: — А дітей не захотіла, клята. Каже, ми з тобою дурні, то й діти такими будуть. — Гофман сплюнув і рушив далі. — А все одно не витримала під старість.

— Я посиджу отут на лавці, — кинув йому в спипу Сезар. — Подихаю.

— Дихайте-дихайте. Я тим часом валізи розпакую та щось на обід зваримо.

Сезар сів на лавку в тіні дикої груші, віття дашком опускалось над ним, густі й тонкі гілки, всіяні дрібним листям, перепліталися, як у всіх дичок, наче нитки сплутані, ні кінців, ні початків не знайти, пальця не просунеш. “Як у мене, — подумав Сезар, — сплелося — пе розірвати, хіба одним махом розрубати. Та рубони по оцьому віттю — і криве, й пряме полетить. По живому рубати…”

Він оглянувся. І те, що тут нічого не змінилося, доки сидів і думав, несподівано його заспокоїло.

9


— Бачите отой мисок? — Гофман показав на протилежний берег озера. — Він наче трикутник виступає. І очерети стіною. І он дерево у глибині. Як одстріляєтесь, правте човна на нього, заночуємо там. Я й багаття розведу, на дим пливіть. А поки що в обхід піду. За півгодини до смерку й рушайте. Як сонце сяде, літ закінчиться… Ні пера, ні луски.

— К чорту! О, мало не забув: а яка норма відстрілу?







— Бийте скільки влізе. Налупляться, — кинув похмуро Гофман і рушив, горбатий від рюкзака за плечима, наче ведмідь.

Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озеро з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду, архаїчний вінчестер з двома стволами, взятий у Гофмана замість рушниці з електронним прицілом, зелені набої, насипані у велику жерстяну банку, — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації, і навіть пальці злегка тремтіли на вичовганому ложі вінчестера. І коли перша пара качок навскіс перетнула небо, він схопився був, а потім, ніби злякавшись, що це теж сон, стримався, провів їх поглядом, як вісників спокою.

“Тільки вліт, тільки вліт… — гарячково запрацювала думка, і хотів, щоб вона й далі гарячково працювала, вертаючи його до реального життя. — Тільки вліт. І випливатиму забирати, хай бачать мене, щоб чесно…”

— Малувато, але для першого разу пристойно, — сказав потому Гофман і забрав з човна качок — за голови, в одну руку, всі вмістилися.

Кипів відерний казан над багаттям, Гофман глянув на нього задоволено і заходився біля качок. “П’ять”, — ще раз підрахував Сезар і сів просто на землю, обпершися спиною об рюкзак. Гофман тим часом обпатрав качку, вийняв складаного ножа й одним коротким рухом розпоров качці живіт. Поклав у миску печінку, шлунок, а серце розрізав.

— Бачите? — простягнув на долоні білу крупинку.

— Шріт? — не зрозумів Сезар.

— Білий?

— Справді, — Сезар узяв горошину. — Наріст, чи що?

— Наріст… — Гофман раптом криво усміхнувся. — Я особисто качок з отаким наростом у серці не вживаю. Хоч за смаком не відрізниш від справжньої.

— Хвороба якась?

— Хвороба… — і знову та зла крива посмішка. — Я не знаю, як це назвати. У мене був коефіцієнт 174, рівно 174, а зараз, певно, ще менше, так що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти, — він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. В горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть, як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні, чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошинку. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття.

— Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар.

— Бо ви — звідти, — Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних ї неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже.

— Для кого — нас? — спитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані.

— Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати.

— А люди, люди які?

— Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — все можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явились. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед, Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою.

— Може, в цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Всі здорові, розумні… рівні, га?

— А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. В чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибиратися сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та “всі” відімруть і залишаться “інші”, Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було!

“Божевільний якийсь!..”

— І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар.

— По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як N.? Одиниці… Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої рвботи. — У комуністичних краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги.

— То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ?

— Який у біса протест. Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста, А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, тобі неважко додуматися, що той хлоп тобі не пара? Чи хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.

“Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?”

Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.

“А чому, врешті, неможливо?” — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто “неповноцінних”, гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись!

“Та я просто божеволію! — майнула інша думка, — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…”

Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. “Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води”.

Вхопився обома руками за тоненький стовбур. “Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!” Притиснувся лобом до дерева.

“Глорія” була єдиним і останнім шансом. Визволити “Глорію”, коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку і повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.

З висновків у журналі експериментів

“Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально”.

Червень 1995 р., “Грамон”.












Геннадій Прашкевич

Я БАЧИВ СНІГОВУ ЛЮДИНУ

Фантастичне оповідання


1


Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2 - Кулуар — вузька ущелина.]

Тільки б не засмоктало!

Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а все навколо кипіло, мов у гігантському казані.

І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортом кулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла хмарина, пронизана яскравими веселками.

Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту, строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.

Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася на біле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині, я подумав — там іще гірше… Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки не вони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан — ось хто по-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.

“Вставай, — сказав я собі. — Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що три сезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладніших маршрутів…”

Я підвівся.

Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся, і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточене майже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самим берегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мов голі, скарлючені від холоду пальці… Десь там, під брилами льоду і снігу, лежав Пасанг…

Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже я чітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачив ланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав, доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, а вона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг, закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було не визнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться мені втіхою або… нагородою.

“Гаразд, — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа”.

А коли він мертвий?

Я похитав головою: “Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушу знайти його!”

Але за цей час йєті зникне!

“Досить! — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа. Він мій супутник, і все у нас було на двох — теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом, холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям на вузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими ж ненадійними гачками…”

Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…

Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився, вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомими водоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть, мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен у падінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах не застрахований ніхто, — але я ні в чому не міг звинуватити шерпа…

Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонце забарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилин двадцять — і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразу проваляться в гімалайську пітьму.

З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина, поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніла самотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим з гірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, що прикрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.

Я підвів погляд і… здригнувся!

Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на одну ногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.

Жителі гір уміють перегукуватись на величезних відстанях, я це знав. Секрет у правильному ритмі мови — так читають вголос у соборі. Тож, склавши долоні рупором, я крикнув, намагаючись розтягувати голосні.

Звук мого голосу пронизав морозяне повітря, відбився від скель, але шерп не відгукнувся. Більше того, він повернувся і пішов геть від озера до далекої морени. І тільки після повторного окрику нарешті зупинився і якось дивно помахав рукою, ніби хотів звернути і мою увагу на те, чого я ще не бачив… “А-а-а, — подумав я, — певне, внизу застряв льодоруб або рюкзак і Пасанг просить забрати їх”.

Тепер, коли я був спокійний за шерпа, я знову міг думати про йеті. Якщо він справді пішов у гори, ми зможемо перехопити його на Великому полі. Перевал нагорі був несправжнім, бо впирався в закритий цирк, і йеті все одно мусив повернутися.

Зупинившись перепочити, я з подивом відзначив, що шерп устиг відійти надто далеко. Та кричати я не став — якщо Пасанг узяв курс на морену, то, мабуть, на це є свої причини. І я чекав тепер лише кінця вже майже безпечного спуску. Коли сніг піді мною перестав ламатись і просідати, я втомлено зупинився.

Туман потягло вгору. Він нависав над замкнутим амфітеатром тонкою тремтливою стелею, пропускаючи розсіяні промені сонця. Озеро і зблизька було чорне, як анілінове чорнило, хоча крізь його чорноту можна було побачити кожну розколину на нерівному дні. Плоский берег здавався ідеальним місцем для біваку, і я відразу побачив свій рюкзак, вивільнений шерпом із снігового хаосу. Мабуть, на рюкзак і показував Пасанг.

Я закріпив палатку між камінням, забив снігом довгі поли. І, працюючи, кілька разів підводив очі на близьку гору, з вершиною, схожою на риб’ячий хвіст. Вона не куріла, — отже, можна чекати доброї погоди. Тоді, подумав я, завтра вранці ми зможемо повторити сходження і, можливо, перехопимо йеті.

Зграя лерв опустилася на берег, лопочучи крильми, побрела до води. Птахи йшли так упевнено, що я злякався — вони не помітять воду! — але біля самої кромки вони повернули й рушили до слідів шерпа. І я раптом подумав — якась незвичайність у цих слідах. І підійшов ближче. І з відчаєм пересвідчився: шерп пішов босоніж!.. Усі мої надії миттю звелись на ніщо, бо роздягнена і роззута лавиною людина не може вижити серед снігів, навіть коли вона божевільна.

2


Знайшовши в рюкзаці ліхтар, я знову підійшов до сліду. “Якщо шерп витяг з лавини рюкзак, — гарячково думав я, — значить, він був сповна розуму і спокійно міг обмотати ноги шкарпетками й ганчірками. А якщо він, на лихо, збожеволів, то навряд чи зацікавився б рюкзаком…”

Зійшов місяць і освітив морену.

Неспішно, уважно я оглянув сліди. Біля берега вони були незрозумілими, але вище, на свіжому снігу, виділялися досить чітко. Вони були набагато більші моїх, і великий палець дивно вивернутий вбік. Крім цього, і це найбільше мене вразило, біля п’яти можна було побачити два вузьких трикутних відбитки, як від жмутка волосся.

Тут пройшов не шерп! І я відразу знайшов цьому доказ — там, де нога потрапляла в розколину, на камені лишалося кілька рудувато-коричневих волосин. Це міг бути тільки йеті!

Але хто ж тоді витяг рюкзак?

Знову наплив туман. Стало трохи моторошно — гігантські тіні німотними драконами погрожували мені, випускаючи м’які пазурі. Я повільно пішов до розлому. “За ніч, — думав я, — доки розкопуватиму шерпа, йеті зникне!..”

Крик, схожий на протяжний стогін чайки, долинув вдалеку, згори. Звівши голову, в імлавому світлі місяця я побачив на кам’яній брилі чорну тінь і відразу згадав численні оповідки про чорних альпіністів — тих, що обморозились на вітрі. Тільки висота може врятувати цих нещасних від гангрени, і вони роками живуть на вершинах, прагнучи і боячись залишеного внизу світу.

“Ось один такий”, — подумав я, розглядаючи чорну тінь. Мені навіть здалося, що я бачу за його спиною рюкзак. Більше того, зблиснуло на секунду вістря льодоруба, яким альпініст чіплявся за каміння. Я крикнув, повіривши в марево, і воно відразу зникло.

“Ніч привидів, — подумав я. — Шерп… Йеті… Сліди…”

І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Він ішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різко збочував.

Я не міг помилитися — тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках були поставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися снігової людини — тхлох-мунга, як він її називав.

Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти по слідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижі буддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.

“Скільки людей, — подумав я, — намагалося побачити хоча б постать йєті, знайти бодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери й льодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, зняті буцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті не поспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування його перетворювалось на легенду”.

Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двом милям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть, що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройти чотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях… І зараз, коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, коли стає важко орієнтуватися в просторі.

Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та в це поки що не вірилось — так тихо, так пустельно було навкруги.

Тихо?

Я прислухався…

Дивний звук, наче за ближнім сераком[3 - Серак — льодові брили, що виступають над поверхнею льодовика.] щось упало, здивував мене.

А потім я почув кашель.

Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.

Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшов серак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшки як чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, яка конусом сходилась на тім’ї… І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важко кашляло.

Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через яку опоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсах прославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті — а це був він! — мене не помічав, я гарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!

Придивився.

Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні, через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий на запах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.

Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, та він лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши в мене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя, вкрите густими зморшками, здавалося плоским… І в свою чергу я жадібно розглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, — приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудувату шерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм, нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.

Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, що основну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, — вирішив я. — Значить, треба поспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цього малюка живим”.

Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо і втомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи ряд великих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щоб чинити опір. Здався, повільно ступив уперед…

Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів. Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося, ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці, чорні тріщини.

Але ми прийшли.

Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків, я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемніший куток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ні на сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чи йеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу, я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти — неголосно, невиразно: і

— Ген там, де ніби черкають сірники, — метеори… Вони не страшні, містере йеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як, наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, як викреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту, що не бере участі в прославленні багатьох будд… А там зорі… Водолій, Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг… Може, ї ти вмієш помічати їхні властивості зникати і з’являтися знову? Може, і ти вмієш орієнтуватися по цих рухомих сузір’ях?..

Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важко кашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітного дідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів — як же мені пощастило! Адже я потрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!

Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячу ногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєті зумів відбитися. Я змушений був сказати:

— Гаразд. Лежи. Скоро світатиме…

Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, як принишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я був спокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягом цього неймовірного довгого дня… Не склеплюючи повік, я дивився широко відкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав — яка налякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань, здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючись стати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір перед сильним… А втім, чому — звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивок європейця — не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим — покірне припадання до землі?

3


“У кожної людини, — думав я, — є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті з допомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля… Я ж сорок років намагався знайти йєті!

Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районів Східного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєті зустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повірив цьому…

Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” — “скелясте місце”, і від слова “те” — терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завжди вважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, але зустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунами альпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою, незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людського житла, проте від людей тримається подалі”.

Йєті знову закашлявся…

“Це тебе, — подумав я, прислухаючись до кашлю, — розшукував Ральф Іззард у 1954 році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був до цього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззард два дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав, цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий і навряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йому фантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляху обжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити в заметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти на його вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і в розмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.

Сорок з лишком років я поривався в Непал, щоб глянути хоча б на сліди таємничої істоти, яка не давала мені спокою навіть у сні, можливо, вашого предка, Що невідомо як пережив навалу льодів, зіткнення з хижаками і зумів там, на вершинах, лишитися самим собою. Сорок років!..

Але хоч як дивно, зараз, коли йеті перебував від мене на відстані руки, я не відчував тріумфу — тільки втому.

Я ввімкнув ліхтар, і його широкий промінь вихопив з пітьми плоске зморшкувате обличчя йеті. Напевне, від таких ось зустрічей пішли блукати по світу легенди про перевертнів — спотворені від переляку і болю очі, масивні щелепи, плечі, густо зарослі волоссям.

— Без цих доісторичних жартів… — на всякий випадок пригрозив я, — коли людина прокидається в лапах неандертальця…

Та йеті був надто кволий, щоб зважитися на щось.

Тільки я вимкнув ліхтар, як зовні пролунав знайомий мені тужливий крик. Його не заглушили ні пориви вітру, ні далекі зітхання гірських обвалів. Розшнурувавши палатку, я виліз назовні.

По той бік озера чітко виднілася вертикальна вогняна стежка — іскристий каменепад. А попереду, прямо перед собою, на льодовику, я побачив чорного альпініста.

4


“Хто це? — подумав я. — Може, альпініст заблукав чи мій шерп, що, незважаючи на містичний страх перед йеті, вирішив вернутися до мене?..”

Я пронизливо свиснув.

Тінь наблизилась — велика, скуйовджена, вона відразу перестала бути тінню, і я оціпенів від подиву, бо це був іще один йеті, присадкуватий, дужий, явно не радий зустрічі зі мною. Руки його висіли нижче колін, важке надбрів’я, збільшене густими бровами, майже закривало очі, а гребінь на голові скидався на волохату митру. Йеті мовчки оглянув мене, і я подумав, що цей суб’єкт нічим не нагадує свого хворого родича… Чи не по нього він прийшов?.. Мені дуже хотілося вступити з цим йєті хоч в який-небудь контакт, дати йому зрозуміти, що я не маю ніякого зла ні проти нього, ні проти його родичів, та чи міг він відчути й зрозуміти мене?

Йєті, видно, щойно вечеряв — з куточка його великого рота недбало, наче огризок сигари, визирав корінець рододендрона. Я не втримався, розсміявся.

Йєті погрозливо загарчав. Він був майже моєї ваги, але, без сумніву, дужчий, і я опустив очі, пам’ятаючи, що не мояша дивитися на дику істоту прямо — це завжди сприймається ними як загроза… Неголосно, намагаючись заспокоїтись, я шепнув у бік палатки:

— Містере йєті, по вас прийшли… Напевно, родич…

Звук мого голосу страшенно вразив пришельця. Він забурчав і, незграбно перевалюючись, відсунувся на два кроки, не спускаючи з мене пронизливого погляду, в якому бачились і страх, і докір.

Вітер жбурнув на нас сухий сніг, йєті нервово мотнув головою. Майже відразу я повторив цей жест, відчувши невпевненість свого гостя, і він, справді, відступив і кілька разів тужно і протяжно крикнув. Я не знав, що його зненацька насторожило, та він явно не хотів ні хвилини залишатися на березі озера — повернувся і великими стрибками побіг по льоднику.

Я вліз у палатку й відразу відчув, яким жаром несло від хворого, що зіщулився в своєму кутку… Чи доживе він до ранку?.. Я пожалів його, як молодшого брата. Саме так, як молодшого брата. І лише потім спало на думку: а й справді, скільки нам літ? Нам, усьому людству?

5


Геологи навчилися датувати літопис планети, астрономи вирахували вік багатьох зірок, астрофізики — вік всесвіту. Та коли, де і як з’явились ми — люди? І що слід вважати днем нашого народження? Не так просто на все це відповісти, як здається.

Наука невпинно поповнює ланки еволюційної драбини, та далеко не всі знахідки — відкриття, далеко не всі вони продовжують еволюційний ланцюг — бувають дивні, незбагненні речі.

Одну з таких знахідок зробив 1959 року в Африці археолог Луїс Лікі — скам’янілі кістки одного з людських предків, названого ним зінджантропом. Наче б нічого незвичайного. Та, продовжуючи роботи, Лікі знайшов скам’янілий череп другої істоти, названої ним “людиною вмілою”. І ця “вміла” за своїм фізичним типом була набагато ближчою до нас, ніж зінджантроп. У неї не було надмірно розвинених надбрівних дуг, низького, скошеного назад лоба, важкої верхньої щелепи. Сенсаційність знахідки полягала в тому, що “вміла” була явно старшою від зінджантропа! Виходило, що примітивні людиноподібні істоти жили на нашій планеті поруч з людиноподібними, розвиненими набагато вище!

“Єдине пояснення, — думав я, — може полягати лише в тому, що еволюційний ланцюг не такий прямолінійний, як багато хто вважав раніше. Скоріше, це не ланцюг, а дерево, окремі гілки якого рано чи пізно відмирають. Не випадково в антропології виник термін — “тупикова парость”. Приклад — той-таки неандерталець, якого більшість вчених у наші дні відмовляється вважати одним з людських предків”.

“Могли ж, — думав я, — бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілком різні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти… Як довго вони рухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової парості був мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців, а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

6


Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок я почув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, і відразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння… Своєю незвичайністю і незрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувся розшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринули на мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище, вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою, відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастично повільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вони обвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потім поставали з глибин, мов гігантські левіафани…

Обвал льодяних брил — це й стало причиною такої дивної повені…

Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінно відкидало назад, і я так і не 8 міг дістатися до палатки, в якій лишився хворий йєті.

Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалося каміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, я не відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати — я знову програв! Програв остаточно!

“Вгамуйся, — сказав я собі. — Вгамуйся… З самого початку цей йєті здавався надто великим дарунком…”

7


Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцем і виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершини населялися з віку у вік мстивими й лихими богами — шерпи завжди відчували щось загрозливе у цій холодній, майже неземній красі.

Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли він хоч трохи підсохне… Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, що мінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг. Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячими іскрами…

Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кілька годин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедро обвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг би створити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалися горбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул і шипастими стеблами білих маків.

Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд, та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неї несподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і його довгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий і зігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів — шерп іще не прийшов!

Хвіртка скрипнула.

Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини — варити чай.

Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики з квітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.

Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз — до селища. То була не така вже й гірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й вона залишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті, породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самим господарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівне дзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. З Ерлікханом, господарем великого пекла живих істот.

“Так, — думав я, — уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щоб знову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішники киплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасанга податися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями…”

Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачити предка, справжнього предка одного з нас — шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіх інших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори… Як грішник, шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, але воно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провів поруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.

Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки — рашки. Найдан був дуже старий, але волосся його ще не посивіло, і він зв’язував його в тугий вузол. Він надто давно жив у горах, у самотності, він надто багато передумав про смерть і життя, щоб сприйняти мої проблеми саме так, як хотілося б мені. Страх найдана перед втратами не мав нічого спільного з моїми страхами. В цьому світі все для нього перебувало у вічній, невпинній зміні форм, яким відповідають властиві лише їм хвилювання. Колесо життя… Найдан хотів загубити це колесо, тому й жив самотньо, подалі від суєти… Скарги і тривоги безглузді, промовляло його обличчя, життя слід сприймати таким, яким воно є…

Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможу повторити шлях у гори.

Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. До того ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив:

— Гіббозех! Гіббозех! Припини!..

Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим з такою священною ношею.

Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:

— Рай… Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цей світ тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани… Грунт раю — він із коралів і лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нема там. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радісним для серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літають над водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі там звуть один одного “любий” і “друг”… Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже — думки й діла істот усіх відомих і невідомих нам світів…

Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Я бачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство…

— Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, — шепнув найдан, — станемо на коліна.

Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинув на підлогу спальний мішок.

8


Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукував дивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” — “запалення мозку”.

— Брейн фівер! — тужливо кричав він. — Брейп фівер!..

Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, з такою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більше валятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет і кави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.

Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квітка маку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосом і багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги і опустивши очі.

Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

9


Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішнього неба, вперті й мовчазні.

І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примули з жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів…

Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько — здавалось, я можу докинути до неї каменюкою — височіла прямовисна стіна льодів — батьківщина йєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині, та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.

Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні — вони встигли обрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненьким льодком.

Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою, ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.

Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думав про останній шанс — убити йєті.

Та чи міг я взяти на себе таку відповідальність?

Я йшов, думав про вбивство, і країна льодів невтомно відкривала переді мною все нові й нові простори, холодні й пустельні.

Ні, сказав я сам собі. Ким би не був йєті, його треба вивчати саме тут…

Та думаючи про це, я не забував про пістолет.

Ніде не було жодного сліду. Сама доля застерігала мене від убивства. І даремно з жадібністю і страхом я вдивлявся в цирки і кулуари, в гребені льодяних і кам’яних стін, благаючи всіх будд дати мені ще одну, останню, можливість побачити хоча б здаля згорблену постать йєті.

Льодяний світ мовчав.

10


Через кілька днів я вже був у Катманду. Я досягнув заповітної мети — побачив йєті, але це мене не тішило. Байдуже я розрахувався з шерпом, якого знайшов унизу, під льодовиком, у селищі…

Вузьке вікно готелю виходило на смітник. Темні кімнати були обклеєні біблійними текстами та олеографіями на ті ж теми. Бридкі штучні квіти стирчали на підвіконнях.

Усі троє моїх вікон дивилися на захід, тому в кімнат ті завжди гуляли сутінки. Місто, позбавлене звичайної європейської метушні, здавалося мертвим. “Сноув’ю” — “Готель з видом на сніги” — таку назву мало моє пристанище, частина моєї довгої сорокалітньої мрії.

Я усміхнувся.

Сорок років тому я був призначений в гуркхський полк — офіцер, що мріяв про закритий Непал, в’їзд до якого став можливим для іноземців тільки 1959 року, після падіння тиранії Ран.

Вмостившись у єдиному кріслі, я спробував зосередитися. Врешті це так — я ніколи вже не повернуся в гори. Але що я можу розповісти?

Я думав: на південних схилах Гімалайського хребта свого часу були знайдені уламки щелепів і зуби третинних людиноподібних мавп — рамопітеків. Деякі ознаки дають право вважати, що рамопітеки були ближчими до нас, ніж нині існуючі людиноподібні мавпи. Зокрема ікла рамопітеків випиналися вперед не так сильно, як у шимпанзе. Але зуби й уламки щелепів не дають нам можливостей сказати впевнено — так, саме рамопітек міг бути нашим предком, хоча, звичайно, і ця можливість не виключена.

У Південній Африці в шарах приблизно того ж віку також знайдено залишки людиноподібних мавп. Особливу увагу привернув до себе так званий “проконсул”, про якого ми можемо судити не тільки по зубах, а й по відносно цілому скелетові… І все ж ближче до людини стоять так звані австралопітекові мавпи Південної Африки. Хоча вони, мабуть, і не були безпосередніми предками людини, та, без сумніву, досить близькі до нас. І найістотнішим виявилося те, що австралопітек був прямоходячим.

“Але це в Африці, — думав я. — А за останні десятиліття європейські й китайські вчені виявили в печерах Південного Китаю рештки ще однієї викопної мавпи-гігантопітека. Він теж не був нашим безпосереднім предком, але жив високо в горах і в епоху, коли поряд існувала первісна людина — сінантроп. Хіба не могли якісь із цих попередників людей, відрізаних від світу гірськими хребтами, зберегтися до наших днів? Те, що до сьогодні вони не були нікому відомі, нічого ще не значить. Не знали ж європейці до 1898 року про існування найбільшого серед ведмедів — грізлі, не знали ж вони до 1901 року про існування білого носорога, не знали ж вони до 1912 року про існування дракона з острова Комодо, не знали ж вони до 1937 року про існування дикого бика коупрея… І цей список можна продовжувати… Що дивного, — подумав я, — коли в гірській країні, в якій давно не відбувалося ніяких катастрофічних перемін, могли зберегтися предлюди — йеті?

Ти міркуєш так, — сказав я собі, — наче намагаєшся виправдатись… Так! Я виправдовуюсь”.

У відчаї я відступив до вікна.

Так! Я виправдовуюся. Адже все, що я можу сказати про йєті, зводиться до чисто зовнішнього — згорблений, довгорукий, несміливий… А що я відповім, коли почнуть ставити справжні запитання, серйозні?.. Яке в нього співвідношення між довжиною рук і зростом? Чи линяв він щосезону? Чи змінюється колір його шерсті в залежності від сезону? Волохаті чи голі його живіт і долоні? Чи є в нього пазурі? Чи залягає він у зимову сплячку? Спить він лежачи, як людина, чи сидячи, як горила? Скільки разів і що саме він їсть протягом доби?. І багато-багато інших запитань.

Чи відповість на все це той жмуток рудуватої шерсч ті, який я зберігаю в гаманці?

Я зітхнув.

Я не можу відповісти експертам. І ніхто не зможе відповісти їм. Та світ великий. Світ далеко не повністю вивчений. І хіба тим, молодим, які йдуть нам на зміну, не може нарешті пощастити більше?

Це мене втішило.

Я встав, виглянув у вузеньке вікно і зненацька подумав, що все-таки я, саме я, виявився першим, хто може нарешті сказати:

— Я бачив снігову людину!..

Переклад з російської.












Ігор Росоховатський

ЛЮДИНА-ОСТРІВ

Фантастичне оповідання


“Останнім часом багато пишуть і говорять про загадку острова Чебишова. Увагу вчених привернули численні підводні хребти, що з’єднують острів з континентом. Припускають, що вони дуже молоді й виникли недавно, хоча й вулканічної активності не спостерігається вже протягом століття. Та ще більш дивною є їхня форма. Всі вони пролягають паралельно один одному і зовсім не мають зморщок, що відрізняє їх від усіх відомих науці підводних гір і хребтів.

Наводимо стислу характеристику острова. Він є зразком сучасного автоматичного острова-маяка й виконує різноманітні роботи: інформує судна про метеорологічні умови, приймає і пропускає кораблі через шлюзи у внутрішню гавань. Автоострів може виконувати й рятувальні роботи. Для цього він має два швидкісних катери і два роботи.

Цілковита автоматизація робіт досягається взаємодією керуючої обчислювальної машини з 732 механізмами і апаратами навігаційних служб”.

(З газет)

На перший погляд він нічим не різнився від інших невеличких островів, на яких встановлено маяки. Хвилі з тяжкими зітханнями шліфували поросле зеленим мохом каміння, перебирали довгі пасма водорослей, які було добре видно у ясну погоду навіть на великій глибині. Хмари обережно обходили острів з боків, щоб не зачепитися за антени маяка, схожі на зубці корони. Коли сходило сонце, зубці спалахували червоним золотом.

Острів радо зустрів мою яхту, привітно заблимав маяк, видав необхідну інформацію, порадив, з якого боку краще підійти. Два роботи з матроськими шапочками на головах з’явилися на пірсі. Я повернув, як мені було вказано. Ще не встиг заглушити мотор, а швартови були прийняті роботами й накинуті на причальні тумби. По тому роботи прийняли трап. Тільки-но я зійшов на причал, вони несміливо підійшли ближче й, ніби заграючи, заблимали індикаторами, повертаючи антени в мій бік. Вони нагадали мені собак, які скучили за хазяїном. Здавалося, ось-ось вони радісно загавкають і щодуху кинуться назустріч. Щоб зробити їм приємне, я сказав:

— Привіт, хлопці. Радий бачити вас неушкодженими ї працьовитими.

Я сподівався почути у відповідь звичайне: “Чекаємо розпоряджень”.

Відповіді не було. Роботи похапцем рушили до маяка, раз у раз поглядаючи на мене.

Це трохи насторожило мене, і я згадав прощальні слова Бориса, яким раніше не надавав значення.

Чайки білою хмарою кружляли вдалині. Було їх кількасот — видно, йшов великий косяк риби. Я сів на лавку, передбачливо поставлену на пірсі, і став дивитись, як розмірено погойдується на хвилях моя яхта.

Надзвичайна тиша стояла тут, і за кілька хвилин я збагнув, що зовсім не чую крику чайок і ударів хвиль…

“От ще дивина — мовчазні чайки і хвилі”, — подумав я, намагаючись посміятися над загрозою тривоги.

Пахло йодом, сіллю, свіжістю.

Раптом тишу порушили чіткі лункі кроки. Вони були схожі на удари молотка по гвіздках. Я озирнувся і побач чив одного з роботів. Тепер на ньому замість манірної матроської шапочки був білий кухарський ковпак.

“Це що таке? — подумав я. — Кому забаглося переодягатися? Не роботу ж…”

У руках новоявлений “кухар” ніс якийсь прибор, схожий на судок-термос для зберігання їжі.

Я здивувався ще більше, коли робот підійшов ближче, і в мене у роті з’явилася слина від запаху смаженого м’яса. Безсумнівно, запах ішов із судка. Але кому ж робот несе їжу? Я не замовляв обіду. Невже на острові, крім мене, є люди? Може, ті, які потерпіли аварію? Та в цьому випадку там, звідки я прибув, було б відомо про це.

Постійно тут не живе ніхто. У лоції сказано: “Безлюдний, автоматизований острів-маяк”.

Робот обминув мене і пішов до вежі-маяка. Перед ним у стіні утворився круглий отвір. Він увійшов, і отвір зачинився, ніби його ніколи й не було.

Я підійшов до стіни, за якою щойно зник робот. Вона була шорсткою і холодною. Пальцями я намацав борозденки. Мабуть, це були краї дверей.

Звідкись згори почулася музика. Я підвів голову, і мені здалося, що за опуклим склом на верхівці вежі я розгледів людське обличчя. Неістотно бліде і ніби розмите склом. Воно глипнуло на мене великими чорними очима і зникло.

…Коли, повернувшись додому, ія розповів про це Борисові, він аніскільки не здивувався.

— Отже, там знову є пацієнт, — сказав він, мружачи руді, з іскринками, очі. Життєрадісність переповнювала його, надимала щоки, вигинала губи, бризкала сміхом, промінилася зморщечками. Він ніби випромінював радість.

— Пацієнт? — здивувався я. — Але ж там немає лікарів. І наскільки мені відомо, ніколи і не було.

— На світі є таке, о друг Гораціо, що і не снилось нашим лікарям, — і він засміявся, може, з мого здивування.

А мені згадалося, яким немічним, кволим, безпомічним він був нещодавно.

Певне, моє обличчя було надто серйозним, бо його сміх урвався. Борис кілька секунд дивився на мене непроникливим поглядом, думав щось своє, нарешті наважився, різко смикнув шухляду письмового стола й вийняв звідти кілька листів. Коли він простягнув їх мені, рука його ледь-ледь тремтіла.

— Мабуть, тобі треба, просто необхідно, їх прочитати. Можливо, це допоможе тобі проникнути у загадку острова і зрозуміти, як виникли ці дивні підводні хребти.

ЛИСТ ПЕРШИЙ


“20 січня.

Здрастуйте, рідні!

У мене все в нормі. Щоденно ходжу на службу, у вихідні — на лижах. Хай живуть вихідні, приміські парки й чистий сніг!

Валю, ти дивуєшся, що я став інститут називати службою. Але так коротше. Крім того, служба — слово містке. Воно включає всі інститути та інші подібні установи. А в тому, щоб служити, кажуть, нічого поганого немає. “Служить бьі рад…” Другу частину фрази випускаю зумисне Прислужування для мене неможливе через некомунікабельність характеру, як стверджував мій колишній друг Віктор Воденков.

За вікнами — ніч. Довга й тоскна. Морозяна. Витріщила свої льодяні зірки й дивиться в усі затишні місця. Як ви знаєте, космічні випромінювання пронизують нас наскрізь і нашу планету теж. От і виходить, що можна кожної секунди бачити, як на рентгенівському апараті, усі наші секрети. Деякі стверджують — цікаво. Не знаю. Гидко тільки, мабуть.

Днями сталася у нас на службі пригода. Нашому відділу доручили займатися систематикою. Уявляєте? Безперечно, комусь із так званих “впливових персон” для дисертації знадобилися відомості про стан усієї дільниці: з кривою температур на різних висотах, з графіком взаємозалежності тиску і вологості й таке інше. Усі обурювалися страшенно. Мужоподібна наша красуня Надія Климівна каже: “Піду до Вольдемарича і все йому вихлюпну”. Ілля Спиридонович посинів, цього разу не від спирту, а від злості, сичить: “Вже ні, цього разу не буду дурником. Це вже занадто”. І Танечка-Манечка-Любочка, лаборанточки, в один голос: “І ми висловимося. Дурної роботи не робитимемо. Нас наречені на морозі годинами чекають, на льодові стовпи перетворюються. І не відтануть потім”.

Ну, і я теж висловився. Втім, ви знаєте, я й раніше не мовчав, уперто завойовував репутацію баламута.

А коли настав великий день заколоту, всі готувалися зранку. Хто записував план виступу, хто, як кажуть, “кулі лив”, а хто брови підводив — теж “зброя”. Починати довірили Іллі Спиридоновичу — все ж заступник і доктор наук.

О другій годині прийшов Сам. Поблукав, поблукав по лабораторіях, потім раптом каже:

— Чув я, що в нас організовується клуб допитливих. Дехто з цього клубу цікавиться, для кого систематику робити.

І оком у мій бік косить.

“Хто ж йому встиг доповісти?” — думаю. І мимоволі заповзає у душу захоплення Вольдемаричем. Адже не чекав наших виступів — сам пішов в атаку. Втім, це старий випробуваний метод. Стратегією переможців зветься.

— Щоб уникнути пліток, — каже Вольдемарич, — я одразу скажу вам: систематику робитимемо для Нифонтова, заступника начальника Управління. Справа, звичайно, не в тому, що саме Нифонтов постачає нам прибуткові замовлення, пов’язані з преміями для всього відділу…

“Справа таки саме в цьому”, — думаю я.

— Нифонтов очолює комплексні дослідження про вплив атмосферних умов на здоров’я людини, зокрема на її психіку, — сповіщає Вольдемарич. — Нифонтов за освітою психолог, і в метеорології, природно, не сильний. От ми й допоможемо йому для загального добра. Думаю, вам не треба нагадувати, що дослідження на стиках наук є найперспективнішими і що під час них спеціалісти однієї галузі завжди приходять на допомогу спеціалістам суміжних галузей? А дослідження, якими керує Нифонтов, необхідні для розвитку медицини, для тисяч і тисяч хворих. Тому і звалив на себе Нифонтов такий важкий тягар…

А я міркую: “Якщо Нифонтов хоче облагодіяти страждаюче людство, то чому б йому не зробити це за власний рахунок, за рахунок свого часу і своїх зусиль. Та й Вольдемаричу слід віддати належне: бач, яке сучасне прикриття придумав — дослідження на стиках наук…”

— До речі, — наче мимохіть промовляє Вольдемарич, — щоб відшкодувати вам додаткові витрати часу, Управління виділило нам премію за останню спільну роботу. Так що сенеси одержать додатково по окладу, менеси — по половині окладу. Хоча, звичайно, це дрібниці, працюємо ж не для цього, розуміємо важливість справи…

Усі пожвавішали. Дивлюся на годинник: уже третя, а ніхто ні гу-гу. Третя тридцять… Четверта… За півгодини Сам піде до Президії…

І тут я не втримався. Це все, кажу, добре, чудово. Дослідження на стиках наук, допомога медицині… Та прошу відповісти на одне досить важливе запитання: матеріали ці і результати комплексних досліджень Нифонтов використає для своєї дисертації?

— Яке це має значення? — гаркнув Сам.

— А таке, — відповідаю, — що коли матеріали потрібці для дисертації, то систематику вам доведеться доручити іншому відділу.

Сам пришпилив мене своїми лютими очицями до стінки.

— Це ви від імені відділу виступаєте? — питає. — Вас уповноважили? — І зирк на Танечку-Манечку-Любочку, А вони, наче в цирку на фокусах Кіо: тільки-но були — і враз зникли, розчинилися, навіть не задиміло. Сховалися за новий осцилограф і дух затаїли.

Сам метнув косий погляд на мужоподібну красунечку (він на неї ніколи прямо не дивиться, пліток боїться). Питає:

-,Борис Петрович виступає й від вашого імені, Надів Климівно?

Вона манірно пересмикнула своїми могутніми плечиками і в свою чергу косить на Іллю Спиридоновича. Сам — до нього:

— Ви його уповноважували?

Сам уже багровіє. Так і здається, що коли б мав лев’ячого хвоста, зараз по боках себе похльоскав би.

Ілля Спиридонович спокійно поправив окуляри на носі й дуже рівним — під лінієчку — голосом:

— Хіба я свого язика не маю?

І тоді вступає мужоподібна красунечка;

— Та ви що, Олександре Вольдемаровичу, Бориса Петровича не знаєте? Йому аби воду скаламутити. Без скандалу жити не може.

І тут почулося хіхікання. Це Танечка-Манечка-Любочка за осцилографом тихенько радіють життю.

— Так ви, виявляється, до всього ще й самозванець, Борисе Петровичу? — уже спокійніше буркоче Сам.

— Виявляється, так, — відповідаю я. — Та все одно на чужого дядю не працюватиму.

— Та вас ніхто тут у відділі й не затримує, — каже Сам.

Тон його — спокійно-розсудливий — уразив мене більше, ніж самі слова. Дивлячись на його широке перенісся, я відрубав:

— За власним бажанням не піду.

Я влучив у ціль, бо в його маленьких очицях спалахнула лють. Щосили стримуючи її, він мовив:

— А ми вас за власним і не відпустимо. От завтра на зборах усе товаришам поясните, тоді й вирішимо, як вас відпустити, з якою характеристикою і формулюванням.

Його масивна голова, ніби башта в танка, ледь повернулася на товстій бичачій шиї. Він спитав:

— Надіє Климівно, як вважаєте, потрібні збори?

— Та він, певно, вже й сам усе зрозумів, без зборів, — відказує мужоподібниця, ще й на мене змовницькії очима блискає.

Думаєте, в ній совість прокинулась? Коли б так. Готовий поручитись, що вона просто на зборах затримуватися не хоче — побачення з кимось призначила.

Сам попрямував до виходу, і після того всі діловито вдали, наче нічого й не трапилося. Та я поламав їхню гру.

— Отак і виходять самозванці? — питаю я голосно. — Може, і Лжедмитрій так вийшов?

Мовчать.

Тоді я підходжу до Іллі Спиридоновича.

— А як же бути з особистим прикладом, з вихованням молоді, про яке ви полюбляєте говорити? — і на Танечку-Манечку-Любочку підборіддям киваю.

Думаєте, він збентежився? Анітрохи. Ласкаво так до мене посміхається.

— Ви, — каже, — Борисе Петровичу, про НВ забули.

НВ — це в нас свій, відділівський термін, означає — не виставлятися.

Тут і інші загаласували. Мовляв, нам роз’яснили, що все на користь науці. І тільки Надія Климівна з відвертою зловтіхою на мене глянула й висловилася:

— Давно вам утовкмачую, Борисе Петровичу, погано ви виховані, смаку у вас нема. Звідси, бідолашненький, і все ваше горе.

Це вона ніяк не простить мені одну давню розмову. Тоді я на її запитання відверто сказав, що жінки з такою зовнішністю, як у неї, мені не подобаються. І хто мене за язика смикав? Не міг хоч промовчати?

А Танечка-Манечка-Любочка наче в думки мої зазирнули:

— Мовчали б, Борисе Петровичу, і все було б гаразд.

Одне слово, винним став я. Навіть друг мій, Віктор Воденков, коли я йому все розповів, посміявся наді мною: “А ти що, немовля? Людей не знаєш? У двадцять чотири роки кандидатом став, та ще й виставляєшся. Кажуть, що ти талановитий. А це провина перед ближніми немала”.

Тоскно мені. Огидно ходити на службу. Дивитися на співробітників не можу. Видно, все ще реакція триває. Доведеться чекати, поки мине… А можливо, справа не тільки в тому, що сталося на службі. Втомився я дуже за останній час, перевантажився: дисертація, курси з іноземної мови, у кількох комісіях засідати змусили. Голова болить страшенно, іноді нудить, як це бувало зі мною ще в школі. Дарма, літо настане — відпочину.

А взагалі в мене все добре. Купив собі гарний светр, навіть Надія Климівна його хвалила, у театрі з однією симпатичною дівчиною познайомився, та подзвонити їй все ніколи.

Моє вітання Валерієві Павловичу.

Борис”,

ЛИСТ ДРУГИЙ


“19 квітня.

Здрастуйте, рідні! Вибачте за довгу мовчанку. Пишу з лікарні. Лікар Барновський наполіг, щоб я вам написав. Писати мені важко. У голові швидко-швидко крутяться жорна — великі й маленькі, дрібнозернисті й крупнозернисті, масивні й легкі.

Лікар каже, що це незабаром мине, отже, ви не хвилюйтесь. Я довіряю йому, бо лікування проходить успішно, і я тепер виразно пам’ятаю все, що трапилось, і знаю, через що попав сюди.

Після сварки із Самим збори все ж відбулися. Можете пожалкувати, що не були на них. Такої вистави і в цирку не побачиш. Сам не гарчав, не кусався, навіть хвостом по боках не хльоскав. Навпаки, він виглядав стомленим і навіть сумним, в усякому разі пригніченим. Усім своїм виглядом і голосом Сам підкреслював, що йому по-батьківськи шкода заблудшого сина.

Танечка-Манечка-Любочка, як завжди, робили “акробатичні етюди”, кокетуючи з усіма, крім мене, ніби ненароком демонструючи нові довгі панчохи з візерунками й перекошеним швом. Надія Климівна “ходила по канату”, “махала білою ногою” й намагалася зберегти “добру міну при поганій грі”. У ролі партерного клоуна виступав, сяючи лагідною усмішкою, Ілля Спиридонович.

Не можна сказати, що й цього разу вони були всі заодно. При нагоді вони підкусювали одне одного. І все ж на зборах — і це їхнє головне досягнення — вочевидь виявилося, що в дружньому й згуртованому колективі я людина-скнара, бунтар-одинак, порушник спокою.

Колектив цінний, до речі, ще й тим, що пам’ять у нього теж колективна. Чого один не запам’ятав, те збереже інший. На зборах пригадали всі подробиці моєї біографії, усі зигзаги недостойної моєї поведінки “від Адама”: невчасно профспілкові внески заплатив, не допомагав Іллі Спиридоновичу вселятися в нову квартиру, з Танечкою-Манечкою-Любочкою колись не привітався. А Надія Климівна, виявляється, персональний список образ склала: і коли неввічливо відповів, і коли танцювати не запросив і вона цілий вечір сиділа в кутку сама…

Мене викрили й затаврували, а я все ж таки не подав заяви про звільнення. Дуже вже не хотілося Самого радувати.

Через день викликали мене до директора інституту. Вислухав він мене уважно, в очах впівнапруги засвітилося співчуття. Виявляється, він теж побоюється нашого Самого.

— Потерпіть з півроку, Борисе Петровичу, — кдг же. — У нас зміни назрівають.

Півроку наче й небагато. Пом’явся я, виплакався йому в жилетку, вирішив на деякий час змиритися, окопатися, чекати. А чекати й несила. Кишка тонка. Як казали римляни, “не такий страшний рик лева, як завивання гієн і шакалів”.

Усе почало мене дратувати. Усе почав бачити якимось іншим, нещадним зором. Помітив, наприклад, що кожен із людей, які мене оточували, на якусь тварину схожий. Обличчя Іллі Спиридоновича — справжня свиняча пика, Надія Климівна нагадує борсучиху, а Танечка-Манечка-Любочка — молодих лисичок, вертких і завжди голодних. І незнайомих людей на вулиці так само почав порівнювати: один на крука схожий, другий — на крота, третій — на сома… Почало мені здаватися, що й поведінка їхня відповідає зовнішності. Примічати почав, через що люди ворогують, чому дружать, почав відшукувати внутрішні, глибинні, найпотаємніші, інтимні, можна сказати, причини.

А в голові все частіше жорна працювали, — перемелювали мій мозок, зерна думок моїх у борошно, з якого вже нічого не виросте. Спекти з нього теж нічого не можна — гірке дуже, жовчю отруєне.

Одного разу знепритомнів я на вулиці, а опам’ятався вже в лікарні.

Там і познайомився з лікарем Барновським (кругловидий, в окулярах, схожий на пугача). Медсестра розповіла мені по секрету, що інші лікарі нічим не могли мені зарадити і лише тоді запросили Барновського й дозволили вжити якісь крайні заходи.

— На що скаржитесь? — запитав лікар у мене при першому знайомстві.

— На людей, — відповідаю. — Набридли, остогидли мені люди. — І сміюся, знаю, що він зараз скаже: “Від цього не лікуємо”.

А він примружився, головою покивав так серйозно, співчутливо:

— Розкажіть, голубе, чим це викликано.

— Причини загальновідомі, — відповідаю. — Чим старші стаємо, тим більше людей пізнаємо…

Я зумисне питання загострюю, щоб цей причепа-лікар одчепився.

Але ж від нього не так просто вивернутися. Та й, правду кажучи, не хочеться. Видно, навчився він подобатися людям.

Очі в нього сумні, усезнаючі. Від зіниць жилки кров’янисті розходяться. Повіки припухлі. Мабуть, втомлюється дуже. А віє від нього спокоєм, затишком, доброзичливістю.

І якось само собою вийшло, що розповів я йому, яка пригода зі мною трапилась. Про все, що сталося на службі, розповів, про Самого, Надію Климівну та інших…

Він довго думав над моїми словами, тихенько погойдуючись на стільці біля мого ліжка. Потім каже:

— Справа не тільки в неприємностях на роботі, Борисе Петровичу. Перевтомилися ви від надмірного потоку Інформації, коли матеріал для дисертації збирали. Захлинулися ви в ньому. Полежати вам треба на пісочку, відпочити від інформації і від носіїв інформації.

— Про це й мрію, лікарю. Та де від них сховаєшся? — кажу.

Він нахилився до мене, в лице заглядає:

— А коли ми вам острів виділимо? Здивувався я.

— Цілий острів? — питаю. — У морі? Без людей? Такий, як мільйонери купують?

— Цілий острів, — відповідає. — Будете певною мірою управителем острова.

— А чому “певною мірою”?

— Бачте, залишити у бездіяльності ваш мозок і нервові центри хребта не можна. Хвороба ускладниться. Тому ми підключимо ваш мозок з допомогою антени до обчислювальної машини, яка керує островом-маяком. Таким чином мозок перебуватиме під постійним навантаженням. І водночас він відпочиватиме — адже навантаження невелике, мізерне, можна сказати, для людського мозку. Ніяких нових ідей від нього не вимагатиметься, просто — відповідати на запити суден, видавати метеозведення, довідки про фарватер. Одне слово, побудете островом. Островом у відкритому морі…

Його очі задивилися кудись далеко-далеко… Мені здалося, що він забув про мене…

— Людина-острів — гарно звучить, — мовив я. — Можливо, це поняття не позбавлене смислу. Більшого, ніж той, що міститься в кожному із цих двох слів окремо.

Він опустив мені руку на плече, і вона була як живий теплий міст через прірву між мною й іншими людьми. Я думав у ту хвилину: “Хіба й раніше я не був островом? Дрейфуючим островом. Островом серед островів і крижин. Ми зіштовхувалися в тісноті, заважали один одному, тому що острови мають дрейфувати на певній відстані один від одного. І коли ця відстань скорочується або ж виникають нові течії, — з’являється небезпека сутичок…

— Я можу вважати, що ви згодні? — ніби мимохіть спитав він, а потім уже вимовив другу фразу, фразу основного тексту:

— Отже, ми порозумілися.

Сьогодні мене почали готувати до перебування на острові. До нестями втомили мене аналізами. Кілька годин я був у шоломі — знімали записи біотоків мозку, енцефалограму, еограму, мнемобіограму і ще бозна-що, складали генокарту і енергокарту організму, потім окремо енергокарти і еограми рук та ніг, які керуватимуть автономними приладами, машинами, катерами, підпорядкованими острову-маяку.

За два дні літак відвезе мене туди, де я знайду спокій і стану самим собою — островом у відкритому морі.

Тоді й сповіщу, на яку адресу мені писати.

Усього вам найкращого.

Борис”.

ЛИСТ ТРЕТІЙ


“11 травня.

Здрастуйте, рідні!

Уже кілька днів я на острові. Море пестить мої руки, перебирає волосся. Хвилі хлюпають, вигинають пружні ласкаві спини під моїми руками, мурмотять, труться об ноги, лижуть ступні. Піна прибою освіжає мене, вливає сили і спокій. А іноді хвилі встають на задні лапи — і тоді видно, які вони могутні, — тріпочуть гривами, обдаючи острів і мене дрібними бризками. Раніше я й не знав, скільки сили можуть дати людині бурхливі хвилі, не знав прямої залежності між силою і спокоєм.

З островом я злитий нероздільно. В мене таке відчуття, що його берегові лінії стали обрисами мого тіла, його бухти — це вигини моєї шиї. Коли прибій наповнює водою гроти, тіло моє важчає, коли хвилі з шипінням відступають, приходить полегкість.







На моїй голові — шолом з антенами, на руках — браслети-антени. Вони здійснюють прямий і зворотний зв’язок з мозком острова-маяка — обчислювальною машиною і двома роботами. Обчислювальній машині підкоряються всі служби острова, а я керую нею.

Та моє відчуття острова, як самого себе, не можна пояснити тільки цим зв’язком. Між нами щось більше, в цій близькості й спільності присутня моя уява.

Коли море ласкаве й спокійне, коли воно ледве гойдається, потягуючись під сонячним промінням, я відпочиваю. Але й коли воно бурхливе, я відпочиваю теж. Коли хвилі наздоганяють одна одну, сивіючи від страху й люті, коли розбиваються об мої кам’яні коліна, коли намагаються якнайвище підскочити, щоб зазирнути мені в очі, я сміюсь від радості й відпочиваю душею. У моря нема людської поспішливості, метушливості, суєтності. За ці кілька днів до мене прийшли такі думки, яких я не знав би протягом усього свого життя. Пам’ятаєте, я довго не міг скінчити кандидатську дисертацію, не міг узагальнити факти, накопичені в результаті дослідів. Коли я тут згадую це, мені смішно. Тих думок про природу, про людський організм, про зв’язки між ними, — тих думок, які виникли у мене тут, вистачило б для десятка докторських дисертацій. Іноді я роблю записи на диктофоні, та слів не стає, надто бідна людська мова, щоб висловити все, що я тут зрозумів.

І не раз згадую я старовинне східне прислів’я: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Це не просто метафора, не просто порівняння людини із зіркою. Адже між природою і людиною існує не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Сучасна наука вже знає, якою величезною мірою природа впливає на людину — і не лише на склад її крові, на здоров’я, а й на її почуття, плин думок. Згадаймо лишень, як у пасмурну погоду нам чомусь стає сумно, все починає дратувати, хоча, здається, підстав для цього немає… І в свою чергу, думки та почуття людини, її настрій, її біовипромінювання також впливають і на людей, що її оточують, і на увесь навколишній світ. Звичайно, цей вплив дуже слабкий і непомітний, але ж він в. Тепер, коли я зв’язаний із островом та морем через потужні підсилювачі і вплив мій на навколишній світ також посилився у багато разів, я твердо це знаю.

Сплю я тепер добре, міцно, майже без сновидінь А коли й присниться що, то все більше про море, скелі. Хвилі котяться на берег, закручуючись білими китицями, білі овечки пасуться на зелених хвилях, а над ними кружляють і тужать чайки. Просинаюсь я бадьорим, свіжим. Жорна в голові стихли. Вже на другий день перебування на острові я не чув їх. Свідомість чітка, ясна.

Сьогодні розбудив мене виклик з океанографічного судна. Воно запитувало незвичайну інформацію, і ЕОМ довелося просити допомоги в мого мозку, в усіх його відділах, які командують метеослужбами острова.

Я запустив два зонди, зняв інформацію про зарядженість хмар, потім узагальнив інформацію із супутників і порівняв її із станом різних шарів атмосфери в даний момент. Результати я передав на корабель. Він подякував мені й повним ходом пішов на зюйд-вест. Відлуння його гвинтів ще довго вловлювали мої гідрофони, висунуті далеко в море.

Робот Тім — моя права рука і прямо, і переносно., бо він, як і катер “Стрімкий”, управляється імпульсами правої руки, — тричі на день готує мені їжу. Тім — першокласний кухар. Він знає рецепти 600 страв російської, румунської, кавказької і французької кухні. А які чудові салати з морської капусти по-японськи він готує! Їжа в мене завжди смачна, корисна, різноманітна. І найголовніше — Тім абсолютно слухняний, підкоряється кожній моїй думці-наказові, кожному висловленому бажанню, переданому через браслет-антену. Він — ідеальний друг. Тепер я розумію: слухняність — от чого мені не вистачало у близьких і рідних людях. Усі вічно сперечалися, гризлися, намагалися довести своє для “мого ж добра”. А я нервував, і це потроху накопичувалося у якійсь дефектній ділянці мого мозку, щоб згодом вибухнути хворобою… Тім же нічого не доводить, він просто слухає мене і піклується про мене. Він завжди поводиться так, щоб мені було добре і затишно.

Пишіть на адресу, зазначену на конверті. Автопошта негайно передасть мені листа по відеотелеграфу.

Шкода тільки, що я став забувати ваші обличчя. Вони бліднуть, стираються, розмиваються…

Чекаю на ваші листи.

ОБ (Острів Борис — так я тепер підписуватимусь)”.

ЛИСТ ЧЕТВЕРТИЙ


“28 травня.

Мої рідні!

Дуже зрадів, одержавши вашого листа. Добре, що мама купила теплий костюм. Зимою згодиться. Мамо, намагайся хоч зрідка ходити з Валею у басейн. Повір мені, для тебе це вкрай необхідно.

Невже в Олега такий поганий характер? Я ж знав його не таким. Може, слід до нього ставитися по-іншому? Можливо, йому просто ласки й уваги не вистачає? Сказати про це він соромиться, от і бунтує.

У мене з’явився тут перший живий приятель — баклан. Він прилітає до мене по залишки їжі. Я називаю його АТ — Антитім. На відміну від Тіма, він неслухняний і вередливий, як тільки щось не так — змахне чорними крилами, підніметься вгору й каменем падає в море — за рибою. Іноді опуститься зовсім низько, косить на мене блискучим оком, ніби питає: що, друже, засумував без мене із своїм надто слухняним роботом? Потім, ніби нічого не трапилось, приземлиться поруч зі мною, крикне щось своєю мовою, вимагає дарунки.

А вчора прилетів він до мене вже не один. З усього видно, подругу свою привів познайомитися зі мною. Така ж, як він, чорна, чубатенька, білогруда. Ну, а що ж це за знайомство — без частування? Видно, розуміє він це, шельма.

Примітив я: не любить мій приятель полювати сам і повний штиль не любить. До мене прилітає скаржитися: голодно, мовляв, товаришів для полювання немає, рибних косяків щось не видно, виручи, сусіде. І я виручаю і його самого, і його подругу. Зате в табуні вони влаштовують справжню облаву. Оточують з боку моря місце, де багато риби, утворюють щільне півколо і, як справжні загонщики, з криком і плескотом заганяють рибу у щільний косяк. А вже тоді пірнають за нею у чіткій послідовності, щоб не утворилося великих “вікон”, і добувають рибу. Мої знайомці — разом з усіма.

Чекаю я, що ця пара довіриться мені цілком і влаштує3 гніздо поблизу мого житла.

Якось спостерігав я їхнє женихання. Підходив мій приятель до своєї подруги, похитуючись, як моряк на палубі. Шию до неї нахилив, головою похитав, наче дивувався: яка в мене гарна та гожа! А вона навпаки — шию різко назад закинула, розкривши дзьоба. Стали птахи близенько одне біля одного й цілуватися почали. Ну, не так щоб по-справжньому цілуватися, адже й губів у них немає — самі носи. От широко роззявили вони дзьоби, виказуючи захоплення одне одним, закричали “хрохрохро”. Обмінялися глибокими вдячними поклонами й почали з радості пританцьовувати. Дивлячись на них, я сам ледве стримався, щоб не затанцювати разом з ними.

А вночі мені наснилося, ніби чую людський крик. Вискочив я спросоння, у ніч втупився. А вона темна, дивиться на мене стооко, стозірно.

Вже потім я зметикував, що перевірити, чи справді це був крик, дуже просто. Дав завдання приладам, прочитав магнітофонні записи. Переконався: здалося. Але чого це мені вчуваються голоси людські? Невже скучив?

Сьогодні знову розмовляв по радіо з лікарем Барновським. Він каже, що задоволений тим, як проходить видужування.

Хотілося б зустрітися з вами, та поки що лікар не дозволяє.

Пишіть. Цілую.

Ваш ОБ”.

ЛИСТ П’ЯТИЙ


“2 червня.

Здрастуйте, рідні!

Чому вчасно не відповідаєте на листи і змушуєте хвилюватися? Не так уже й багато в мене зв’язків із людьми. Один з найважливіших — через ваші листи. Другий — через кораблі, та вони з’являються в цих широтах не часто.

Є ще одна лінія зв’язку, дуже важлива для мене, — з допомогою снів. Я запам’ятовую їх, а потім перебираю, як аркушики календаря. У снах я знову переживаю те, що було, живу серед вас, працюю в лабораторії. Вже кілька разів бачу якийсь дивний сон: ніби я вже повністю на острів перетворився, тіло моє — це скелі, і вони ростуть, тягнуться — і все в одному напрямку — туди, де синіють пасма гір, до “великої землі”, до континенту…

Просипаюсь — щемлять суглоби — не боляче, а якось млосно, ніби й справді росту… От така дивина!

А вчора мені приснилася Надія Климівна. Немовби народилася вона з піни морської й вийшла на берег у довгій сукні, всіяній блискітками — саме в такій сукні я бачив її на новорічному карнавалі. Була вона тоді манірною, граціозною — диво дивне — гарненькою. От які метаморфози відбулися з нею відтоді. Ну, та мені, можна вважати, байдуже. А втім, може, не зовсім байдуже… Потім розберуся…

Олегові перекажіть ось що. Якщо він” пе вгамується, я, коли повернуся, суворо з ним розмовлятиму. Дуже суворо. Нехай так і зарубає на носі. Досить йому мандрувати з вузу в вуз. Час зупинитися на чомусь, вирішити — що ж для нього головне: математика, музика чи вірші. А може, поєднати все це? Хай подумає над моєю останньою пропозицією. Математика з мистецтвом поєднуються навіть дуже просто. Досить пригадати приклади з історії.

Та найголовніше — він повинен зрозуміти, що, крім нього, є інші люди, яким він завдає шкоду своїми гасаннями. Усі свої вчинки він має обумовлювати вчинками інших людей, беручи до уваги їхні інтереси, бажання. Він же не в пустелі живе.

От пишу це й сам дивуюся: старі банальні істини починають звучати по-новому, набирають нового змісту.

Мені тут, як і раніше, добре, тільки за вами скучив. Та й в інститут хотілося б зазирнути — адже ми тоді саме починали досліди з препаратами, що роблять внутрічерепний тиск стійконезалежним від зміни атмосферних умов. Цікаво б знати наслідки…

Мій ідеальний слуга Тім починає мене дратувати своєю ідіотською постійною слухняністю. Вчора, коли він приніс на розносі бульйон по-камбарському, я подумав: “Невже ти жодного разу не спіткнешся й не проллєш ані краплі бульйону?”

І що ви думаєте? Він тої ж миті спіткнувся — навмисне, шибеник, — і плеснув бульйоном на мене. Що з нього візьмеш, з бідного, слухняного робота із заблокованою волею?

Якщо Валі не важко, хай усе ж таки подзвонить в інститут, дізнається про результати дослідів і напише мені. І ще прохання — довідатися, як там поживає Вадим Власов. Він — один з небагатьох, хто насмілився на зборах виступити за мене. Втім, і Артем Михайлович підтримав його. Передавайте їм моє сердечне вітання.

Щасливих вам пасатів і сім футів під кілем в усіх ваших справах!

Острів Борис”.

ЛИСТ ШОСТИЙ


“14 червня.

Здрастуйте, рідні!

Учора я ліг спати з виразним передчуттям бурі. Власне кажучи, передчуття було розраховане, виписане в рівняннях, і я сам дав команду приладам попереджати про насування бурі всі судна.

А сьогодні я прокинувся, коли за вікном, надійно відгороджені бетонними стінами, вирували стихії. Блискавки вогняними швами прострочували темне небо, наче міцно зшиваючи його з морем, з островом, зі мною. Різниця потенціалів між хвилями й хмарами — цими обмотками гігантського кондесатора — досягала восьмисот мільйонів вольтів. Мені тепер це точно відомо, адже вимір’ювальні прилади і зонди стали ніби моїми власними органами і показання їх перетворюються у сигнали, що біжать по моїх нервових волокнах до мозку.

Я вийшов з приміщення, і мої барабанні перетинки здригнулися від гуркоту. Грім небесний і грім морський злилися воєдино. Хвилі з божевільною впертістю штурмували неприступні скелі.

Море й справді збісилося. Я відчував, як здригаються хвилерізи, ніби зуби в роті, хитаються сталеві опори при вході в північну бухту. Велике каміння море шпурляло на берег, як із пращі.

Один за одним ішли на мене в атаку багатотонні вали, розбивалися об бетонний щит, але підносилися, розбиті, піднімаючи торочкуваті знамена, збираючи під них нових бійців. Здиблювалися коні, і шипуча піна капала з їх розпалених, розідраних ротів і ніздрів. Вигинали хижі спини чудовиська, вперто й методично били тарани.

Та раптом у моєму мозку сильніше за грім і удари хвиль зазвучав сигнал біди — три крапки, три тире, три крапки — три літери, від яких холоне кров: “SOS”, “SOS”…

Миттю повернулися мої вуха-локатори, нахилилися мої антени, запеленгували сигнал. Локатори намагалися вловити, мої підводні й надводні очі намагалися побачити, що там відбувається, хто кличе на допомогу. Мої руки — швидкісні катери — вже напружилися, готові мчати на допомогу туди, куди я їм накажу.

Нарешті я побачив, чи, точніше, відчув невелику учбову шхуну — тепер іграшку хвиль. Я побачив її рангоут і досконалі обриси корпусу, зараз такі жалюгідні і якісь несправжні.

Справжніми були тільки хвилі та я. Їм доводилося рахуватися зі мною, а мені — з ними.

Ось величезна хвиля, регочучи на все горло, звалила шхуну собі на плечі, трусонула її корму так, що перо руля стало в нейтральне положення, і жбурнула вниз, у вир, уже з обірваним штурмтросом.

Та враз простягнулися, розштовхуючи хвилі, мої руки-катери, помчали із швидкістю десятків вузлів, і на кожному — робот, готовий точно і безвідмовно виконати будь-яку мою команду.

Міць і лють хвиль були безмірні, та на моєму боці, крім моїх м’язів — могутніх турбін, були найтонші розрахунки, що народжувалися набагато швидше, ніж блискавки бурі.

Права моя рука майже доторкнулася до шхуни. Щоправда, рука тремтіла, неспроможна здійснити точних розрахунків, і доводилось давати поправки — сотні поправок за хвилину. Двигуни не встигали підкорятися. Катер звалився в ущелину між двома хвилями, диферент на корму склав двадцять сім градусів. Я ледве встиг вирівняти його, щоб наступну хвилю стріти у всеозброєнні.

Ще гірше було з лівою рукою — з лівим катером. Він розвернувся на крутій хвилі, клюнув носом і не встиг вирівнятися. Вода затопила клапани, які регулюють подачу мастила на турбіну. З надривом працювали циркуляційні насоси. Крен на борт досяг сорока двох градусів.

Зірвалися глухо принайтовлені предмети, і тоді зраділі хвилі могутнім ударом поклали катер на борт під кутом сорок чотири градуси — межею для остійності. Я відчув, як напружилися й затріщали м’язи на лівій руці, і знав, що так само — тільки набагато сильніше — тріщить і рветься оснащення, загрозливо скрипить корпус катера, вода захльостує двигун.

“Ліво на борт”, — подумки скомандував я.

Тьмяне сонце ніяк не могло розірвати туман над вигнутою лінією горизонту.

Робот Тім виліз на щоглу, закріпив фал. Звився мій прапор — прапор рятівників.

Звичайно, коли б на катері були люди, вони б не перенесли такі маневри. Відстань між катером і шхуною неухильно скорочувалася — 10 кабельтових… 4… 3… Здригаючись корпусом, катер зупинився у загрозливій близькості від шхуни на притихлій від такої зухвалості хвилі.

Другий катер підійшов одночасно з другого боку.

Тепер я побачив напружені обличчя людей на шхуні, які з надією вглядались у рятувальні судна. Особливо вразило мене бліде, аж посиніле обличчя зовсім юного курсанта. На цьому обличчі, що ніби пливло в тумані, виділялися лише благаючі очі й тремтячі губи.

Права моя рука зробила кидальний рух. Тієї ж миті иравий катер вистрілив буксирним кінцем.

Його піймали й закріпили на шхуні.

Ліва рука чекала. Їй було важко, її судомило, але й вона зробила такий самий рух, як права.

Другий буксирний кінець закріпили на борту.

Тепер я тримав шхуну двома руками, перебираючи канати, відводив їх і вирівнював. Шхуна ковзала по хвилях, провалювалась, і тоді я висмикував її з безодні. У мене було таке враження, ніби я намагаюся втримати у воді голими руками дуже сильну слизьку рибину.

Мозок працював з найвищим навантаженням, даючи команди обчислювальній машині. Машина робила мільйони розрахунків. У мене обертом ішла голова, треба було переключитися на захисний режим, та я боявся, що за той час, поки буду переключатися, на мить втрачу контроль над рукою-катером. Обличчя курсанта все ще пливло переді мною, ледь розмите, затуманіле. Я спитав себе, чи це жартують клітки сітчатки очей, чи клітки пам’яті? Та шукати відповіді було ніколи.

Кілька разів сильно смикнуло праву руку, гострий біль пронизав її від кисті до передпліччя. Я ледве не випустив каната. Мої пальці мимоволі розтискувалися. З’явилося відчуття, що зник середній палець. Я мимоволі кинув погляд на руку, стиснуту в кулак. Середній палець був зовсім білий, неживий. Треба було негайно розціпити кулак, розслабитись. Але тоді…

Люто завиваючи, сіро-зелений вал завертів білі вуса піни й ринувся на катер. Навалився на нього, підім’яв. Катер клюнув носом, потім вирівнявся і одразу ж провалився кормою.

Жорна оберталися в моїй голові, червона пелена заслала очі. Та й скрізь неї я бачив те ж юне обличчя, якому загрожував вал з білими вусами, готовий змити і його, і мене, і ще мільйони крихітних живих острівців. Цей вал здавався мені посланцем і зброєю природи, нещадної до своїх витворів, якщо вони слабкі. А щоб стати сильним, щоб встояти проти зазубрених гребенів, є тільки один шлях — злютуватися, стати смугою суш, упертися всією масою і не дати себе зсунути. І тоді море, не змігши знищити нас поодинці, вгамується, стане слухняним і ласкавим, почне наносити пісок і каміння, розширюючи і укріплюючи ту смугу суші, яка виявилася сильнішою від нього.

Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.

Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.

Тільки б не розігнути пальці!

За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.

Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.

Рука заніміла. Пальці розціпилися…

Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.

Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.

Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.

Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.

Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.

— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.

— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?

— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.

— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…

От коли він зареготав на все горло.

— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…

Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.

Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…

До скорого, дуже скорого побачення!

Борис”.

* * *


Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.

І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.

Я переконаний: кількість хребтів відповідає кількості хворих, що вилікувалися на острові і поновили свій зв’язок із материком людства. І отже, саме під час перебування там Бориса від острова до континенту простягнувся ще один хребет…












Михайло Слабошпицький

ХАЙ НАСНЯТЬСЯ ТОБІ КОНІ

Фантастичне оповідання


…І нараз їй привиділося, що назустріч — тіло до тіла грива до гриви — летять двоє коней. Вони зринули вниз прямо з холодної надхмарної високості, пропливли на зрожевшш прузі й розтанули аж там, куди вже не сягав затуманений зір.

Те видиво було таким несподіваним, що вона й не встигла пригадати, де вже колись бачила його. Вона могла б поклястися, що тих коней насправді не було, бо взятися їм тут, на мертвій планеті, просто нізвідки, хіба що з її пам яті; та все ж їй пекуче хотілося в них повірити. Без такої віри вона страждала б ще більше. Особливо страждатиме після зустрічі з ним, — це вона знала напевне. Важко було їй зрозуміти, звідки така певність, та, власне, й ніколи займатися самоаналізом, але та певність, раптово сплеснувшись у душі, одразу ставала важкою і спокійною, як вода у тій криниці, звідки вона пила того далекого й примарного, мов недобачений дитячий сон, дня серед безгомінного огрому степу. Дня, коли, напившись води й утомившись од тиші, вони побігли назустріч гарячим обіймам вітру й вогненним макам, а звідкись із розгінного степу, десь аж із-за обрію, навперехрест їм вихопилися закохані гривасті коні.

Це вже згодом вони лежали долілиць у траві, кожною клітиною свого тіла відчували музику прадавнього степу, і кожен зосібна вертав думкою до тих коней, а невисловлені думки зігрівали їх обох, зігрівали й водночас наповнювали щемом скороминучості тої навдивовижу прекрасної миті, якій уже ніколи не повторитись.

Це було зрозуміло, бо завтра вони відлітали з Землі.

Відлітали нарізно, і неминучість розлуки зробила їх стриманими у словах, аж ніби ледь зчужілими. Люди, мабуть, ніколи не навчаться прощатися так, щоб після прощання, коли вони дивитимуться одне на одного з віддалі спогаду, їм не здавалося: між ними лишилося просто катастрофічно багато нез’ясованого, несказаного, непочутого, незапитаного… А те, що видавалося зовсім дріб’язковим і неістотним, коли стає минулим, — нараз переростає у не таке вже й дріб’язкове, щодалі виростає у важливіше для обох, значиміше для спільної долі. Цю істину відкрив кожен з них для себе у розлуці.

Останні слова, удавана веселість стурбованих друзів, колег і сірі, аж до сивизни вицвілі від багатьох прощань очі генерального конструктора — все це вже відходило в спогад.

Він одлітав першим.

Удвох вони постали серед металевого громаддя техніки. До самого корабля пустили тільки її, бо вона мала на те право, право ніде не записане, але таке зрозуміле для всіх, кому хоч раз доводилося відлітати чи проводжати.

Він спостеріг у її очах сльози і раптом усміхнувся:

— Хіба ж можна плакати?

— Можна, — раптом розсердилась цьому питанню.

— Не плач.

— Був би жінкою, — зрозумів би, чому плачу, — сказала відчуженим тоном і притлумила важкий схлип у грудях.

— Колись у давнину був звичай писати листи. Якби ми жили тоді, я писав би тоді щодня…

— Чи писав би?

— Шкода того звичаю… Але ж нині відстані не ті, — мовив з жалем.

— Але ж люди не змінилися, — з надією подивилася йому в обличчя.

Він збагнув, що запитувалося не це, а щось інше, про що не можна відразу сказати словами.

— Не змінились. Люди лишились людьми. Інакше ж не могло бути.

— А ми, чи ми будемо такі самі там, далеко?..

— Будемо.

Команда зайняти місце в кораблі ще не пролунала, та обоє вони враз відчули, що в прощанні настала тонка, як павутина, остання мить, яка розірветься, не встигнувши навіть і зблиснути.

Рівний і незворушний голос головного конструктора, посилений і спотворений мікрофоном, подав команду, спалахнули лампочки приладів і завила сирена.

— Прощай. Пам’ятай усе, що я тобі сказав.

Сум’яття, тривога, біль, віра й надія — все сплелося в погляді її очей, який він жадібно вбирав у себе, боячись забути його.

Вона обхопила його шию і міцно поцілувала в уста.

І він поніс той поцілунок з собою, щоб завжди і повсюдно відчувати його полиновий присмак.

Чоластий генеральний конструктор із стомленими сумними очима дивився на тоненьку постать біля могутнього тіла корабля і думав про жіночу долю, про неминучі розлуки і про всі ті слова, що ось уже стільки століть говоряться жінкам в останню мить прощань. І, мабуть, усі кажуть одне й те саме, але в сказаному щоразу оживає новий зміст, бо вже мільйонами промовлені слова стають словами твоєї душі, коли вона покличе їх собі на підмогу, аби хоч трохи розказати про себе…

Генеральний звівся біля пульта, струснув із себе такі недоречні думки й прощально помахав космонавтові рукою. Той теж відповів йому прощальним помахом і ледь усміхнувсь, а в генерального та усмішка викликала в пам’яті усміхи сотень тих, кого йому доводилося проводжати в космос за всі роки своєї багатої на розстані і зустрічі служби.

Обернувшись, космонавт іще щось гукнув, але генеральний не почув його, бо й не до нього це було звернено; почула та, кому це призначалося:

— Скрізь згадуй наших коней!..

…Коли корабель лягав на курс, вона ще довго дивилася в небо, намагаючись відшукати його своїм поглядом там, далеко-далеко, і захистити від усіх небезпек.

Удень цю планету облягала смертоносна спека, а ночами її стражденне лице шмагали холодні дощі.

Наодинці з мерехтінням екранів і далекими голубими цятками кораблів в ілюмінаторі, відчуваючи, що час ніби спинився й навічно завмер, вона рятувалася від розпачу думкою про нього. Тоді й вірилося, що рано чи пізно це добровільне ув’язнення в самотності скінчиться. Вона нарешті повернеться на Землю, а слідом за нею в сузір’я Лебедя прилетить і він. Але ця зустріч видавалася трагічно далекою, тож доводилося напружувати всі сили, аби виразно уявити її. Саме так пізньої сльотавої осені дуже важко віриться в прихід весни.

Вона й раніше чула, як страждають від ностальгії й самотності ті, кому довелося виконувати подібні обов’язки на інших планетах, проте незрідка зупинялась на егоїстичній думці, що в чомусь їм усе-таки було легше, а спіймавши себе на такому припущенні, спалахувала ненавистю до себе й викликала з пам’яті дорогий образ. Їй здавалося, що, згадавши його, вона стає справді кращою, саме такою, яку він знав і в яку вірив, в якій би ніколи не хотів помилитись. І в це вона свято вірила.

У снах її дедалі частіше, примхливо міняючись на виду, напливали образи людей, з якими стрічалася за різних обставин, і тоді їй ставало легше: вже не так дошкуляла самотність.

А цього ранку, якраз на межі холодного дощу й палючого сонця, її розбудило відчуття, що має статися щось особливе. Довго сушила голову над тим, звідки це наринуло на неї, але так ні в чому й не допевнилась остаточні. Вирішила найпростіше: ждати…

Він з тривогою вдивлявся в міріадний розсип зірок над головою. Десь там було химерне, загадкове, сповнене кипінням своїх пристрастей життя, а десь були й такі, як ї він, що, кинувши благополуччя й затишок, несли нелегку космічну вахту. Щоб витримати її незгоди, треба, мабуть, народитися для них. Бо ж інакше важко зжитися з отим дивовижним відчуттям безмежного космосу, важко погодитися, що людина в нім видається менша від піщинки. Але ж чи піщинка ця людина, якщо вона здатна вмістити в собі цілий всесвіт?

Часу на роздуми тут було доволі, і він розмірковував про найрізноманітніше. Та найчастіш у думках поставала вона: то в степу серед маків — зігріта лагідним сонцем і з усміхненим лицем, та печальна, як мадонна, тонесенька, мов стеблинка, біля його корабля. А ще йому світили її загадкові очі і обпікав отой прощальний поцілунок на космодромі. Вже вкотре вертав в уяві до миті свого відльоту, згадував найдрібніші деталі і ніяк не міг пригадати своєї останньої фрази. Зринало в пам’яті лиш те, що говорив про надзвичайно важливе для них обох. Але що саме? Воно просочувалося крізь його пам’ять, як вода крізь пальці, ніде не затримуючись і тільки полишаючи за собою щемливий смуток розлуки, з яким він зживався ще задовго до відльоту.

Сьогодні, коли він чекав з координаційного центру дозволу на старт, на екрані його пам’яті чітко зринули гривасті закохані коні.

Він вибіг з лабораторії під палюче сонце і, приклавши долоню дашком до очей, невідривно дивився в світлу високість над собою, начеб міг щось там побачити.

Довкруж стояло гаряче безгоміння; йому боліли від напруги очі, піт струменів по його тілу, а він усе дивився й дивився…

— Хай насняться тобі наші коні, — нарешті сказав, одриваючи руку від очей, і почув за секунду сигнали з центру: виліт дозволяється.

Він летів до неї. І в ту мить на далекій Землі, біля свого пульта управління про них згадав стомлений і завжди Заклопотаний генеральний конструктор. У нього були тисячі людей на планетах. Але він про всіх пам’ятав. А особливо ж пам’ятав цих двох, бо нарізно вони просто не уявлялися.












Олександр Тесленко

ОРЛАН

Фантастичне оповідання


Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Зупинився. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапинка даху помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли…

Перейшов дорогу, зупинився коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на покійного батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… І раптом вони зустрілися поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко пішов вузькою стежкою повз білі яблуні.

Ось віп уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.

— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав, що ти прийдеш, я чекав цього дня,

— Дорій?

— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не дочекавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…

Вони пішли вузькою стежкою до будинку.

— Як ти знайшов мене? — запитав знову, не озираючись.

Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився:

— Я не шукав тебе.

— Випадково?

— Так.

Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби знову заплакав.

— Впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?

Піднімалися східцями до дверей.

— Дивлюсь па тебе, Орлане, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.

Зайшли до великої округлої вітальні без вікон, освітленої жовтаво. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — круглий стіл, застелений білою, гаптованою золотом, скатеркою. На округлій стіні — багато картин. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:

— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — 3 кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій. — Невже ми знову побачились, Орлане? — Вона всміхнулась крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани… Це було п’ятдесят вісім років тому. Довго стояли, занімівши в обіймах.

— Розказуй, Орлане… Бо мені подих перехопило і всі слова розбіглися… Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково!

— Так, я вийшов у часі навмання. Власне, не зовсім, але міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Хочу написати книгу. Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Але хіба вгадаєш? Саме потрапив під бомбардування… Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — по мені бігли люди, стріляли…

— Під Тулою? Я в сорок другому був там… Ми наступали… Ти, мабуть, виходив у іншому циклі. А може, і я пробіг тоді повз тебе… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково пишеш книгу про наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.

— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…

— Хворіли?

— Ні… Просто час… Останні роки про тебе так часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алекс. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Алекс був серйозним і мужнім хлопцем… Але ж… повернувся через дванадцять років. Сказав: “Усе! Я зробив що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж казали всім, що через десять років повернетесь.

Дорій з Ліаною поглянули одне на одного:

— Ось слухай, як воно було…

Ще в пам’яті лунали урочисті промови і марші на честь випускників, ще стояли перед очима веселі обличчя друзів і викладачів, ще відчував поряд себе хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів, що їм обом дуя^е не поталанило. Все трапилось несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи швидкоплинні, та вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки. Проте дивились тільки одне на одного і думали тільки одне про одного… І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили зупинки. Не помітили тої миті, коли картини навколишнього зупинилися, сформувались у стійкі образи. Вони опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарах диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники наздоганяли їх… Хто вони? З вагонів одстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати малий состав.

А в пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші…

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, як екран університетського телеінформатора, недоречно об’єктивно і безсторонньо світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

— Ліано, — прошепотів. — Ти жива?

Вона не рухалась. Дорій довго дивився на дівчину. Як усе безглуздо! І ніхто не допоможе.

— Ліано! — крикнув і не впізнав власного голосу.

Якось істерично кілька разів ударив її по щоці, і дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

— Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? То, мабуть, банда. Страшно, Дорію. І так самотньо. Ми такі самотні. Ходімо кудись. Швидше… — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся. — Мені страшно. Але це мине. Ми проживемо тут десять років, як і треба. Внесемо свою частку… Вже майже не боляче, можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо…

— Нам справді треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

— Чьо сидите?

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків: босі, в пошарпаних полотняних одежинах, закіптюжені, а в руці старшого, принаймні вищого за інших, — справжній револьвер.

Як важко починати. Дорій з усіх сил старався приховати своє хвилювання.







— Це, мо, із поїзда скакнули? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!

— Ви звідки?

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо проказав, намагаючись за цю коротку мить пригадати всі свої знання історії:

— Ми з Пітера…

— Ну да? — недовірливо протягнув середній.

— Та бреше, гад! Ти глянь, які в них часікі. В одної контри я вже такі бачив. Ану, пішли! — І старший наставив револьвер.

Дорій відразу зрозумів помилку. Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана злякано зойкнула і враз підвелася на ноги.

— Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутись… — Пальці дівчини вже злякано лягли на маленьку блискучу головку годинника.

Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. Ще можна повернутися. Тільки соромно… Але ж він зараз вистрілить!

Їхня одежа, також полотняна, як і в підлітків з револьвером, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм видавали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною і ясною.

— Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них часікі!

Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив за руку Дорія. Той не пручався, навіть допоміг.

Дорій і Ліана розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтися і без них, без їхнього втручання у структуру глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.

— Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?

— Побачимо…

Босоногий Пашка ішов попереду і насвистував щось веселе. Старший, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував спрямоване йому в спину дуло револьвера. Ліана, часто дихаючи, йшла поряд, міцно тримала Дорія за руку.

— Смішні часікі, — голос рудого Грицька за спиною.

— Чьо там смішного?

— Непопятні…

— Ану, покаж! Стій, контрики! Пашко, сліди за гадами! Бо повтікають!

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що підлітки роздивляються їхні годинники. І раптом… Голосно закричав Пашка. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, задкуючи, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся… Ні Яшки, ні рудого Грицька не було.

— Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зігнувся в пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш? Вони опиняться у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!

— Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому, — тихо сказала Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.

— А наше перше втручання в історію відбулося тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна…

Після цього, звичайно, почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…

— Ви в мене вже другий рік… — сказав старий Федосій і налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і проводив далі: — Ви роботящі. А я таким довіряю. Щитай, ви мені зараз — як діти. От… — Федосій пригладив долонею рідку сиву бороду і дістав з кишеаі великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час зараз такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть мій млип забирати. Мій млин! Я не панської крові, Дорію! Я все своїм горбом… Чи брешу? А ви мені, щитай, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що я, пан?! Чи контра якась? Щитай, бідняк. Ну — млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не воші! Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав. І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?

Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:

— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.

— А як там стара моя? Поїла щось?

— Та трохи покопирсала…

— Тяжко дивитись мені на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… В неї це життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Ти не бійся. Правду скажи.

— Ми будемо з вами, Федосію.

Старий подивився на нього з вдячністю і раптом п’яно зірвався з місця, грюкнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

— А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить!

— Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними.

— Це ж як?

— Ви будете з ними.

…Ліана підхопилася з-за столу:

— Що ж ми сидимо! Треба Зенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. А він тебе побачить. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба, аби хто знав, що ти з майбутнього?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав потім?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив і пішов. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Подарував млина. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Ось так.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і залишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати раду паровій машині. Але вже не треба було боятися, що заберуть млина, не треба було тамувати страх і злість… Федосій став на диво лагідним і мудрим. Якби не ми з Ліаною — багато крові пролилося б.

— Якби люди могли вертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масного віхтя під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушника і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушившії в минуле, помолодшаєш? Чи як ти собі уявляєш? Ти ж лікарка, мусиш просто знати… Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє, — а життя собі йде, змінюються твої клітини…

— Писав би ти, Зеноне. У тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить. Підійди, бо, в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю. Це ти, мамуню?

— Добрий вечір, синку. Що ви робите?

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… Твій дядько Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Так. Він завітав оце до нас…

— Мамуню, справді?

— А ти приїдь… Оксанка спить?

— Спить і не спить… Я зараз виїжджаю. Зенон поклав трубку.

— Валю, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. Ось хто розкаже про минуле і майбутнє. Поїхали?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопотів іще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, багато доводиться мандрувати…

— Так… — Орлан поглянув на годинник. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про трагедію цього уламка цивілізації. Дуже важко здолати х’юстонський заслон. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались… Але в нас з’явилась одна новинка… З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене…

— Це так багато нового з’явилось…

— П’ятдесят вісім років… — усміхнувся Орлан. — Але не бійтеся, швидко звикнете. Адже вас не здивуєш ні біокіберами, ні побутом, ні темпоральними виходами… Десь за кілька днів я повернусь і заберу вас… І сина…

Можливо, мені дозволять. Хоч він і народжений у цьому часі, але ж це ваш син…

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане… Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня… А ти одружений, Орлане?

— Так… Валерія в мене зовсім молода. Ось ви побачите… Вона історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут усе своїми руками…

— На жаль, не можу, на мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Був у колгоспі, потім працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна, пройшов усю війну в піхоті, дали Героя. По війні — директор школи. Тепер — на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… до нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник…

Всі розуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографії, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Сонце ще не зійшло, але вже світало. Нічний морок поволі розтавав разом з легким весняним туманом.

Зупинились на веранді, довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинав приглушений гул потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном і пригадав їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок люди бачать і оцінюють. І, знаєте, батькові розповіді наклали на мене певну особливість: я виріс мовчуном, звик одягати звичні для загалу маски… А сам і вірив, і не вірив часом батьківським розповідям… Вя мене розумієте?”

“Я розумію драматичність і навіть трагедійність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах. — Я повернусь до вас. Ах, брате, домонтаре мій, — обняв Дорія за плечі. — Я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш. — Ви ж знаєте, я створіння досить забобонне. — Він відкинувся в глибокому кріслі. — А Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андреше. Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — знову сказав біокібер Андреш. — Мабуть, хотів бути з братом… Уявляєте, п’ятдесят вісім років розлуки… І знаєте, цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андреше… Поговоримо про наші хвилювання, коли Орлан повернеться…

— А знаєте, я багато думав про х’юстонський вихід — а навіщо? Багато можна просто домислити. Довести до екстремуму всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…

— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не можемо, не маємо права залишати невивченим цей період історії… психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе… Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за завісою, він же навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване Федеральне Бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…

Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Перебуваю у режимі тривалого темпорального напливу. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — добрий полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — ідіоти, Віллі, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх зробили?

— Ми — значить, люди.

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив?

— Аякже.

— А кажеш, що ідіоти — ми. От зараз би стояв у тому залі, а тепер… Налий. Годі. На роботі я не п’ю багато, ти ж знаєш… А так ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Ти думаєш, так триватиме довго? Чує серце, що скоро вони будуть замість нас. Бо шеф — не дурень. Патрон просто вивчає ситуацію. А завтра, коли пересвідчиться, що можна і без нас…

— Побільше оптимізму, Кларку! Чого нам наперед загадувати?

— Ти знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватись і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі чи боро, як на віскі не нашкребеш, не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А що його міняти?! Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Ну й чергуваннячко сьогодні! Ти бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляють, убивають, грабують…

— Дивися, Джон нас ніби кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— У чім річ, Джоне? Які в тебе проблеми?

На Сьомій Авеню в будинку 32, в квартирі 47 постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту…

— Немає машин… Жодної… Що робити?

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет?.. Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? 654?.. Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.

— А нам не все одно?

— І то правда”.

Повідомлення № 2. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною…

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза… Ти плачеш?

— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… І я не можу більше в цих клятих стінах, не можу більше чути про вбивства, грабунки, про психічно хворих, наркоманів. Я задихаюсь… Артуре, я помру…

— Прошу тебе, не плач. Все буде добре. Завтра старий Віллі…”

Повідомлення № 3. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Вдається залишатися непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив у цей час до мене… Я тобі потрібен?

— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом видається, божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити/Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…

— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді, як у хмарах. Чи як у тумані.

— Не посміхайся так, наче божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо й хилимо віскі в піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, що квітне десь під хмарами, під нами… Плюю! Сто разів підряд плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу. Покійника ми носимо в собі! Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для когось. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… загинув, — сказав тихо.

— Що?

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає.

— Ти… певен?..

— Припинились позивні маяка.

— Так… — Антон Іваничук схилив голову на стіл.

— Той Х’юстон не вартий життя такого чоловіка, як Орлан Стах, — ледь вимовив біокібер Андреш. — Він був справжнім дослідником. Ми втратили талановитого письменника, чудову людину. Він виснажився. Про себе він не думав. І загинув.

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов з кабінету.

Минав другий тиждень. А Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося МАЙБУТНЄ…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різнокольорові, як метелики. Стежкою назустріч іде Орлан Стах. Він усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається злетіти, але чомусь не може і винувато мружиться:

— Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки.

І він підхоплює його на льоту з густої високої трави і злякано запитує:

— А куди летіти, Орлане? Куди?

— Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас в дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твій батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?

— Не знаю…

У долині — місто. Вони опускаються з гір все нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.

— Он моя хата.

Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.

— Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А он моя дружина, бачиш?

Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, і пильно дивиться на них; красива, молода, каштанове волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла усмішка.

— Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет.

І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають перший крок кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає музика тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна…

— Ніби весна… Правда, Зеноне?

— Правда… А що, Орлане?

— Ніби весна забарилась цього року. Бачиш, як пролісків мало.

І Зенон помічає на стінах того тунелю, яким вони опускалися, поодинокі проліски — білі і фіалкові.

— Це вони співають. — Орлан зриває білий пролісок, підносить до вуха: — Чуєш?

Зенон прислухається: “Дзінь-дзінь! Дзінь-дон!”

— Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому і малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі разом з нашою галактикою є частиною когось ВЕЛИКОГО, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю надто буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…

— І чужа, — раптом лунає голос жінки.

— Хто це сказав?

— Моя дружина…

— Хіба вона тут?

— Вона скрізь, Зеноне. Закон природи.

І раптом його оповило блакитне сяєво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили поросли дивними деревами. Блакитне світло струменіло звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка, що дзюркотів, а часом сичав, як вуж.

— Ва-а-лю-у-у! — закричав раптом голосно, і луна кілька разів повторила його крик.

Ущелина ширшала, стрімкі схили ставали плескатішими. Вздовж струмка з’являлись малі хатини, але людей не було видно.

— Ва-а-лю-у-у! — знову крикнув і раптом відчув, що за ним хтось біжить. Зупинився, але озиратись чомусь боявся.

— Валя? — запитав зовсім тихо.

Відповіді не було. Він рвучко обернувся.

До нього йшло химерне дерево з покрученими гілками і червоним листям. Дерево простягало своє віття, мов хотіло схопити його чи захистити від чогось невидимого, і голосом дружини говорило:

— Чого ти кричиш? Порозвішуй пелюшки, витруси килим, піди в крамницю, бо в мене клопоту ще на цілу ніч…

Зенонові стало страшно. Він знайшов сили на перший крок, знову побіг і раптом побачив, що назустріч іде батько, а за ним ще один, але молодший.

— Тату?

— Що, синку? — усміхнувся батько, а за ним і другий, молодший.

— Тату? Ви теж тут?

А молодий батько запитав:

— Звідки ти тут узявся? Хіба ти вже народився? А я ще й твоєї мами не зустрів…

— Товаришу конструкторе, може, вже пора вставати? Скільки можна спати?

Дружина скинула з нього ковдру. Зенон зіщулився.

— Котра година?

— Дев’ята.

— Сьогодні ж субота.

— Вставай. Погуляєш з Оксанкою. Я її вже збираю. Щоб за хвилину був одягнений.

Щоб швидше прокинутись, Зенон вийшов на балкон. З висоти п’ятого поверху побачив, як до їхнього під’їзду підкотила чорна “Волга”, з машини вийшла жінка в чорному костюмі. Розкішне каштанове волосся вільно спадало їй на плечі… “До кого б це?” — зацікавлено подумав. Зайшов до кімнати, почав одягатися. Раптом у передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти.

— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — тихий жіночий голос.

— Так… Ви до нього?

— До нього… Дозволите зайти?

— Заходьте…

Вийшовши в коридор, Зенон побачив жінку в чорному костюмі.

— Я від Орлана… Від Орлана Стаха…

— Хто це — Орлан? — спитала дружина, дивлячись на незнайомку.

— Я ж казав тобі… Орлан — це батьків брат. Мій дядько…

— Він не зможе до вас приїхати… і не зможе взяти з собою, як обіцяв…

— Щось трапилось?

— Так… Але я хочу виконати його обіцянку… Я його дружина…

— Що трапилось?

— Орлан… він у відрядженні… Я вас запрошую до себе… — Жінці було важко говорити, вона хвилювалася. — Машина біля під’їзду…

Валя з неприхованим подивом дивилася на жінку і на Зенона. Запанувала тиша, яку порушив плач малої Оксанки.

— Пробачте, — мовила жінка в чорному. — Мені, мабуть, не треба було приїздити… Пробачте… Але Орлан… Він уже ніколи… Він загинув…

“Ні! — хотів вигукнути Зенон, але стояв непорушно, не в спромозі нічого збагнути. — Загинув? Чому? Як це могло трапитись? Орлан… Він уже ніколи… Ні! Але вона сказала… Дружина? В чорному… Орлан загинув?!”

Жінка повільно вийшла, зачинила за собою двері.

Тиша.

Зенон наче сновида підійшов до телефону,

— Мамо…

— Так, синку… — Тамований біль, навіть розпач був у материному голосі.

— Це правда? Орлан загинув? Мати мовчала.

І Зенон мовчав.

І пригадалася йому та ніч, коли вони всі вийшли з кімнати й зупинились на веранді. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху. “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім він натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу… Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.












Володимир Щербаков

ШОТЛАНДСЬКА КАЗКА


У ЗАМКУ ДАНВЕГАН 


По нерівній стіні замку розмитою хмарою ковзала тінь від мосту, що опускався. Хольгер бачив, як вона спочатку погасила вечірні відблиски на протилежній стороні рову і, накривши зарослі шипшини, лягла до його ніг.

Замок Данвеган зберігся в своєму первісному вигляді; проломи, що лишилися після давніх нашесть, ретельно замуровані, знову риплять колеса, опускаючи підвісний міст, що веде на внутрішнє дворище. Над входом, як і сотні років тому, палає смолоскип, його полум’я колише вітер.

Гвинтовими сходами Хольгер піднявся у простору залу з голими стінами, прикрашеними лише древніми гербами та головами забитих оленів. Посеред зали, у заглибленні, нерівно дихала відкрита жаровня, випускаючи вгору червонуваті язики, і тьмяні відсвіти, що металися по підлозі, вихоплювали з напівсутіні, здавалося, не мертві плити, а роки та десятиліття, замуровані тут навічно. Довкола шаленіли буревії і війни, лилась вода і кров — замок ревно оберігав у своїх підземеллях та вежах сліди минувшини.

Залишивши гурт туристів, що прибули разом з ним із Швеції, Хольгер на кілька хвилин опинився віч-на-віч із застиглим минулим. Важко уявити тих людей, що мешкали в цих стінах, коридорах, ходили по цих сходах, зітканих із камінних жил, все важко-похмуре і застигле, наче в кадрах німого фільму чи на старовинній незнайомій гравюрі.

У південній вежі Хольгер оглянув зброю британського і скандінавського походження. Меч вікінгів, схожий на важку залізну патерицю, відтворив в уяві цілу епоху, коли дебелі ясноволосі воїни з опуклими очима пройшли на своїх човнах, мовби на морських огирях, півсвіту — від Каспію до Америки, — лишивши і тут, у Шотландії, не тільки пам’ять про себе, але й частку самих себе.

У горішній комірчині з єдиним вікном шар пилу лежав густіший і стояв той же задавнений, ледь вловимий дух старого каменю. Кімнатка була зовсім порожня, і Хольгер запитально глянув на служителя, з яким зайшов сюди.

— Покривало фей, сер. Місцева реліквія, — відповів той на мовчазне запитання.

Тільки тепер Хольгер помітив у кутку, на невеличкому столику, якийсь темно-зелений згорток,

— Можу розповісти, коли хочете, історію, пов’язану з цим покривалом.

…Багато віків тому вождь могутнього клану і володар цього замку Малколм узяв за дружину фею, яку він зустрів на березі струмка Хантліберн. Того дня було сонячно, співали птахи, зірчастий анемон і білі дзвіночки тягнулися вгору, і ліловий килим вересу на гірських схилах, здавалося, зливався з небом.

У прозорому повітрі пролунав мелодійний передзвін. Вузькою стежкою до Малколма поволі наближалася вершниця на сірому коні. Дивно сяяла її шовкова сукня під оксамитним плащем, а волосся світилося всіма відтінками полум’я. Ця зустріч вирішила долю обох.

Щасливо жили вони в замку, аж поки одного разу дружина не зізналася Малколмові, що тяжко сумує за своїми. І ось того дня, коли народився син, Малколм сам одвів її на берег струмка, туди, де велике потріскане від старості каміння позначало шлях до Країни Фей.

Увечері в замку влаштували гуляння — святкували народження сина, майбутнього вождя клану. І Малколм, аби хоч якось погамувати свій сум, веселився разом з усіма. А у вежі спав новонароджений, і молоденька няня, що сиділа біля колиски, зітхаючи прислухалася до звуків волинок, що долинали із зали. Їй так закортіло побувати там бодай хвилину, поласувати якимсь наїдком, що вона одважилась: хутенько пробігши по звивистих коридорах, залитих місячним світлом, обережно ступила до великої зали.

Малколм помітив її і попросив принести дитя, — хай побачать його і гості. Дівчина швидко рушила назад. І раптом їй здалося: щось у вежі ніби не так. І справді, біля колиски, поки її не було, сталися зміни.

Крик великої сови розбудив хлопчика, він заплакав. У матері-феї защеміло серце (нічого незвичайного в цьому немає: феї чують навіть найтихіше слово, хоч як би далеко мовлене воно було), вона заквапилася до сина, прикрила його зеленим покривалом і, коли немовля заснуло, зникла.

За хвилину няня побачила це тонке, наче весняна травиця, покривало, вишите особливим мереживом — цяточками ельфів. Зіткане покривало було так майстерно, що дівчина одразу здогадалася, звідки воно тут узялося. Проте дівчина не надто довіряла феям. Багатьом було відомо: феї здатні й підмінити дитя. Хоча цього разу все обійшлося. Можливо, фея справді безмежно любила Малколма або ж трохи жаліла його…

Відтоді дарунок феї і зберігається в замку Данвеган, — закінчив свою розповідь служитель.

Хольгер ступив до столика, торкнувся покривала. На ньому добре було видно цяточки, що утворювали якийсь незбагненний рисунок.

— Вона сюди навідується, — сказав служитель.

— Хто — вона? — не зрозумів Хольгер.

— Фея. Якось я довго шукав удома люльку, а потім подумав, що забув її тут, у режі. Вернувся. Світло засвічується поверхом нижче, але я забув це зробити, а спускатись униз не хотілося. Світив місяць. Скринька з покривалом стояла в тіні. Я помацав рукою на столі, потім повісив покривало біля вікна й почав шукати в скриньці. А коли підвів голову, побачив біля вікна жінку.

— Я читав про фей, але зустрічатися з ними не випадало, — сказав Хольгер серйозно.

— Думаю, вони такі ж люди, як і ми, тільки наділені хистом значно більшим. Я чув, що десь на півночі зовсім недавно жила справжня фея. Здається, в Інвернесі. А з феєю з нашого замку поки що тільки поговорити не вдалося.

Хольгерові було двадцять п’ять, і він ладен був повірити.

— Можливо, і мені вдасться подивитись на неї? — запитав він.

— Що ж… Правду кажучи, мою розповідь ніхто не сприймає всерйоз. Та й кого у наш час подивуєш таким? Але якщо в один з найближчих місячних вечорів ви захочете перевірити, чи не забув я замкнути двері у вежу, то це може обернутися для вас невеличкою пригодою.

Хольгер опустив руку в кишеню, однак англієць його зупинив.

— Не треба, сер. Ви повірили мені — цього досить.

МАРГАРЕТ, МЕГГІ, МЕГ


З вертольота Шотландське узгір’я схоже на схвильоване море: його гребені та вершини — наче прибій, що раптово застиг. А впадини поміж хвилями — це незліченні вузькі долини, глени з гігантськими валунами, що їх полишив льодовик, схилами, порослими вересом, та голубими свічадами озер. І серед цієї пишноти навіть звичайні берези виглядають зовсім інакше, ніж звичайно, — ніби на полотнах давніх майстрів. Хольгер летів заради одного — побачити все це, і коли вертоліт сів, він, приплющивши очі, ще міг уявити Шотландію саме такою, якою вона постала перед ним цього сонячного дня.

Двогодинна повітряна мандрівка завершилась у містечку, схожому на десятки інших, і знайому вивіску серед будинків з акуратними квітниками Хольгер знайшов за якихось дві хвилини. У бар він зайшов услід за дівчиною, що поставила своє авто потойбіч вулиці, і сів за її столик.

У цій дівчині йому сподобалось усе: і її коротке каштанове волосся, і очі, й усмішка, ледь-ледь помітна, скупа. А може, просто сьогодні такий день, подумалося йому, і тут же спіймав себе на тому, що роздивляється комірець її сукні — навіть цей округлий комірець був навдивовижу гарний.

Зустріч з нею видавалася природною, і якби вони не зустрілися сьогодні, завтра, післязавтра, Хольгер, сам того не усвідомлюючи, мабуть, сподівався б на такий же сонячний день, коли хочеться вдвох дивитись на промінь, що впав через вікно в фіалкову порожнечу повітря.

Їй подобалось, як він говорить англійською — ковтаючи звуки, трохи перекручуючи фрази. Хольгер сказав щось шведською і — неймовірно, — вона його зрозуміла. Обом стало весело.

Та чи можна сміятися надто довго, не боячись, що веселощі обернуться на смуток?

Колись, мої друзі, я мріяв, кохав

І літньому сонцю себе дарував.

Та осінь до часу, нежданно прийшла,

А з нею й холодна імла.










— Дан Андерссон, — і Хольгер прибрав нарочито трагічного вигляду. — Колись читав…

— Давно? — жваво запитала дівчина.

— Так, дуже. Ще в школі…

— Ще в школі, — з жартівливим розчаруванням повторила вона. — А я гадала, ви молодший. А вірші вам дуже личать.

— Ми ще не познайомились…

— Маргарет.

— Хольгер.

Її дім стояв біля західної дороги неподалік від міста. Коли вони вийшли з машини, Хольгер подумав, що вечір буде місячний, і згадав про замок Данвеган.

Хвіртка зачинилась, і шум, що долинав з шосе, розтанув, змішався з тихим передзвоном жорсткої високої трави пообіч доріжки, посипаної круглими зернами жужелиці. Свіжим і ясним було тут повітря, пахло воно оновленим після дощу гаєм, і небо над головою висіло зовсім інше — прозоріше, глибше.

Вони рушили до будинку. Одну з стін наполовину закривало оранжеве, зелене та голубувате листя, що дивно сусідувало на спільних стеблах. Біля низенького ганку стояла велика череп’яна ваза з вишуканим зеленим візерунком по вінцях, згори в неї спадав струмінь води, спадав і витікав на землю в тому місці, де від вази було відбито шматочок з малюнком.

Вилом був ще такий свіжий, що Хольгер мимоволі пошукав очима черепок. Піднімаючись на ґанок, він навіть зазирнув у вазу, але дна її не побачив. І чомусь стало ясно, що на дні черепка теж немає.

З незбагненною легкістю лише від доторку її пальців прочинились двері — кімната мала такий вигляд, ніби сад продовжувався в ній. Листя тих самих відтінків було накидане неяскравими барвами на рожевуватій кам’яній стіні, у кутку стояла така ж ваза, що і в садку. І точно так само їй бракувало шматочка кераміки зверху, де по вінцях ішов поясок орнаменту.

Хольгер підійшов до вази і простягнув руку, аби вловити водяний струмінь, що збігав униз, не лишаючи сліду.

— Дзеркало, — усміхнулася дівчина.

Авжеж, він уже й сам здогадався, що це було дзеркало, відображення в якому майже не відрізнялося від реальної вази і тому так легко створювалась ілюзія об’ємності. На долоні мовби осіли невидимі росинки — теж, звичайно, ілюзія.

— Це ви придумали? — запитав він.

— Що ж у цьому особливого? У кожній домівці мав бути гарне дзеркало, а де його краще прилаштувати — видно одразу. Справжнє люстро повинно стояти там, де воно непомітне, невидиме.

У кімнаті ще були і книжкова шафа, і стіл, і телевізор, і легкі крісла, але ці звичні речі водночас поєднувалися з ледь вловною новизною, незвичайністю.

Електричне світло не спалахнуло матовими плямами — просто повітря довкола засяяло, і було неможливо збагнути, як виникло це сяйво. Скоряючись пальцям, пересув нулось крісло, а сама кімната, здавалося, змінювалась у розмірах, мовби хтось творив нечутні заклинання. Зображення не вміщалося в тісному квадраті телеекрана — лінії замикалися вже у просторі, окреслюючи своєрідний об’єм.

Книжки… Їх сторінки пахли яблуками, як і вікна, що виходили в сад. І мовилося в них про блакитні луги, де хлюпочеться хвилями трава, про перлинні поля достиглого вівса, про лісові гриби, про дощі, — дарунок літніх гроз; про все таємниче і неповторно прекрасне. І на кожній сторінці мовби оселявся день, що вже відійшов, один день, що вже ніби й забувся, розтанув, і ось раптом знову оживав у пам’яті гілочкою весняної берізки чи гірської сосни, що вклечалася під тонку оправу із запахом дозрілих яблук.

— Ви любите про це? — Голос її прозвучав зовсім поруч, але Хольгер запитання прочитав швидше по тому, як ворухнулися її вуста.

— Так. У вас гарні книжки, де ви їх тільки роздобули?

— Ці книжки про добро. Але є й інші. Погляньте. — Довгими пальцями вона доторкнулась до ядучо-зеленої обкладинки.

Книжка розгорнулась. Постали правдиві, жовчні слова: “Чи є туризм екологічним фактором того ж самого гатунку, що і землетрус, пожежа чи повінь? Ні, явище це — методичне, хронічне, а не випадкове, як усі стихійні лиха, і скидається більше на недугу. Автостоянки на альпійських перевалах витісняють луги, на туристських маршрутах в Англії та ФРН торік збито десятки тисяч зайців і косуль…”

— Це не про нас, — сказав Хольгер. — У мене немає машини. У вас вона є, але ви не турист. Крім того, ці зайці та косулі своєю загибеллю окупили життя багатьох людей, яких збили б ті ж автомобілі, коли б їхні маршрути пролягали в інших місцях — там, де немає косуль, але є люди.

— Байдужість — ось хто вбивця. Вона наздоганяє всюди і всіх, не вибираючи. Якось я знайшла на дорозі зайця з віддавленими лапами. Лише через місяць він зміг стрибати.

— Він живе у вас?

— Ні. Подався у свій ліс. Іноді заходить у гості по давній пам’яті. Вам у нас подобається?

— Так. Сьогодні я бачив Шотландію…

— З вертольота? — запитала вона трохи іронічно і сухо додала: — Сьогодні тепло й сонячно, але і за такої погоди в вертольота можна багато чого не помітити.

Хольгер зустрів її суворий погляд.

— Вам треба побувати в Тельських зборах, — порадила вона. — Шотландія — земля гелів, кельтів. Гели… Адже слово це невдовзі залишиться тільки в книжках та казках. І вересові пустища щезнуть. Житимуть лише земля та каміння. Як раніше, дуже давно, коли не було Принсес-стріт і Джордж-скверу, Едінбурзького замку і ще раніше?.. — Вона мовби запитувала про щось неясне чи розмірковувала вголос, без надії на відповідь.

Хольгер пригадав голубувато-сірий ромб озера Лох-Ломонд, широкі хвилі землі з рідкими гаями, чергу біля нічного клубу в Глазго, що оскаженіло репетувала, тіпалася, звивалася в якомусь несамовитому танці, — патлаті підлітки і доволі симпатичні дівчатка з пляшками віскі в сумочках. І ще пригадав похмуре ранкове небо над Клайдом, павучі лапи кранів, метушню мільйонного міста і згорблені спини тих, хто вже закінчив свою роботу. Це була Шотландія, і все-таки знав він її такою, якою можна взнати лише з миттєвого знімку, не більше.

— Гельські збори… Це, здається, фестивалі, під час яких співають старих пісень і грають у гельський футбол. Машина часу. Єдиний спосіб побачити часточку минулого.

— Не єдиний. Але облишимо Шотландію. Розкажіть, що ви робите у себе на батьківщині.

— Я електрик. Інженер-електрик. — Було трохи шкода, що відповідь на її запитання прозвучала так прозаїчно.

— Це цікаво? — запитала вона серйозно.

— Не дуже, — зізнався Хольгер, — та якби мені довелося вибирати знову, то щось краще важко було б придумати.

— Я думаю, людина двічі відкриває істину, — несподівано сказала вона, — спершу в мистецтві, а потім у науці, в техніці. Можна багато чого вміти, не знаючи справжніх причин. Уміти цікавіше, ніж знати.

Вона чомусь зітхнула.

— Ваша правда, — сказав Хольгер. — Золотим коробочкам, що в Ірландському музеї, дві тисячі років, а сліди зварювання на них виявлено лише недавно. Ірландські кельти знали про холодне зварювання металів, вони вміли це робити, а пояснення дали тільки інженери двадцятого століття.

Вона не відповіла, і Хольгер трохи розгубився. Бурштинове світло, що м’яко окреслювало простір кімнати, відбивалося в її очах, в яких була готовність до усмішки поблажливості, усмішки радості, усмішки любові. І збагнути це було зовсім неважко, однак говорили вони про книжки, про Кліфа Річардса, про кіно — говорили довго, так довго, що за цей час у небі перемінилося десять відтінків блакиті, а на сході й заході проросли зорі.

…Збігала коротка ніч. Хольгер подумав, що досі не знає назви містечка. Вертоліт трапився випадково, а йому було одпаково, куди летіти.

— Інвернес, — сказала вона. — Ти прилетів в Інвернес.

— Інвернес, — повторив він, мовби щось пригадуючи.

Потім, уже подумки, він повторив її ім’я: Маргарет, Меггі, Мег.

НЕМАЄ НІЧОГО ПРАВДИВІШОГО ЗА ЛЕГЕНДИ


Якась зовсім проста причина спонукала Хольгера повернутися у замок Данвеган, причина, котра мала пряму причетність і до лагідно сяючої глибочіні неба, яку неможливо було відділити од чарівного запаху трави, і до літніх зір, великих, мовби під збільшувальним склом, і до кошлатого, в гребінцях хмаровиння місяця, що то вільно виривався на зоряне безмежжя, то тьмянів.

Кращі дні завжди в минулому, однак у двадцять п’ять це непомітно. Особливо коли настала відпустка і теплий вітер, не перепочиваючи протягом усього тижня, прогнав над Шотландським нагір’ям дощі і розстелив по морю біле мереживо піпи, поєднавши гори і воду з небом прямовисним, як міст, промінням.

Коли гасло голубе колосся трав і лягала на плечі ніч, дороги ставали довшими і мовби поринали в задуму. Можна було бродити й бродити, поки не настане пора першої зірки і не скрикне ранковий птах-невидимка. Одна з нічних доріг привела Хольгера до замку.

Звичайно, історія з феєю, котру розповів служитель, видавалась зовсім неправдоподібною. Але були в його обличчі й голосі якась впевнена спокійна байдужість, втома, що краще слів свідчили про роздуми, про невіру і водночас про нездатність перекреслити, забути побачене, як сон чи казку. А коли все це й не так, то хіба не варто впевнитись у силі чистої вигадки, можливо, самообману?

…Старий замок притягував тіні, наче велетенський магніт. Хольгер пробирався в південну вежу. Злилися, розчинились орієнтири — рів, знайомі виступи стін. За кронами столітніх дерев місяць був як висока і квола свічка. Хольгер збився із зручного шляху, а йти навпростець ставало дедалі важче. Кущі шипшини, мовби їжаки, що понахромлювали листя на спини, поставали вздовж стіни липкими, чіпкими шеренгами.

Треба було б летіти, стелитися над землею і, діставшись до стіни, перемахнути через неї, а ще краще одразу впурхнути у вікно, як метелик або фея. Відчинивши двері, Хольгер подумав, що легше вчинити злочин, аніж дістатися до південної вежі у звичайний спосіб. Служитель не обдурив: з дверима справді все було гаразд. Про всяк випадок Хольгер причинив їх за собою і перевів подих.

Цієї миті в свідомості промайнула якась невловна думка, що одразу ж переключила його увагу, мозок, і він знову відчув пружність своїх м’язів, почув власну сторожку ходу, ритмічні удари серця.

Сходи йшли круто вгору. Було схоже, що звуки глухли, наче в лабіринті, їх поглинав каскад сходинок. На порозі кімнати він на мить зупинився, наче збирався проникнути в таємницю, залишаючись невидимим. Потім зайшов: кімната була порожня. Тут, на висоті південної вежі, місяць виплив над кронами дерев величезною холодною рибиною, і стіни засвітились, як удень. Від вікна до неба виткалася невагома срібляста стежина.

Хольгер чекав. Та все навколо лишалось незмінним, і час, позбавлений зв’язку з подіями, плив то пришвидшено, то повільно. Хольгер підійшов до столика й обережно доторкнувся до легкого згортку. Вважається, що феї дуже низенькі, одначе покривало було майже нормальних людських розмірів. Принаймні коли Хольгер розправив його і підняв за ріжки, тканина з м’яким шурхотом опустилась до підлоги.

І тут він вловив ледь помітний рух. А ще за мить за покривалом з’явилась жінка. Руки самі заклякли в повітрі. Поволі піднімаючи голову, він відчував, як від скронь аж до долонь швидко котиться тепла хвиля. Прості, наче квіти й трава, обриси її обличчя, лінії шиї, рук робили її схожою, мабуть, на всіх вродливих жінок. Але зразу ж помітив і майже невловиму відміну: чи то в широко поставлених очах, чи в коротко стриженому волоссі, що світилося якимсь особливим світлом, але водночас і відтіняло обличчя, помітив те, що змушувало Хольгера потім ще й ще пригадувати цю зустріч.

Легкий смуток був у її погляді, і всеосяжне розуміння, і тінь колишнього щастя, тінь радощів і турбот. І кожен день життя, можливо, висвітлився в її очах своєю особливою, ні з чим незрівнянною іскрою. Вона була ще зовсім дівчинкою і намагалася приховати легкий смуток чи розчарування — це Хольгер збагнув значно пізніше, коли знову й знову намагався поновити в пам’яті миттєве чарівне видіння.

Збігло, здавалось, лише кілька секунд. Хольгер усе ще тримав покривало за ріжки — увесь затерплий, забувши про свою безглузду позу. Опускаючи напівпрозору тканину, він побачив, як фея швидко нахилилась, легко змахнувши руками, і щезла, розчинилась у місячному світлі.

Хольгер підійшов до столика, сховав струмуючий шовк і, здригнувшись, обернувся, але в кімнаті було порожньо. Тільки місяць у дзеркалі на стіні забився холодною рибиною.

Годинник відстукував четверту годину ночі. Отже, в вамку Хольгер пробув уже мало не три години. Так само, мабуть, і герої шотландських казок — гості фей — не помічали плину часу.

…В готель він повернувся перед світанком і прокинувся так пізно, що можна було зразу йти обідати. Все, що пережив щойно вночі, здавалося невиразним сном. Поки він ліниво одягався, чітко пригадалося невеличке кружальце на ріжку покривала — деталь, що випадала із загальної композиції вигадливого малюнка ельфів. Вловити якусь загальну систему в химерному узорі, що його утворювали цяточки та тонкі рисочки, було важко. А саме кружальце скидалося на мішень для стрільби — концентричні смужки займали всю площину: темне “яблучко”, потім світла пляма, і знову майже чорне кружальце. По краях кружальця були зовсім вузенькі, і він так і не зміг їх полічити.

Хольгер був майже певен, що ці кружальця вже десь бачив, і тепер, умиваючись, болісно розмірковував, коли й де. Врешті виникло таке відчуття, яке буває, коли відповідь уже крутиться в голові, наче знайоме прізвище, котре спливає в пам’яті, якщо підкажуть першу букву. Він навіть перестав водить руками по шиї, а просто нахилив голову так, щоб на неї падав сильний холодний струмінь, і, коли все довкола мовби виповнилось легким свіжим туманом, а шкіру стало приємно поколювати, закрутив кран. Потім поволі простягнув руку до рушника. І цієї миті відповідь з’явилася.

Нещодавно він переглядав книжку з голографії. Смугасте кружальце було решіткою Френеля — голограмою однієї-однісінької цяточки. Досить лише освітити таку решітку — виникає цяточка, маленька цеглинка об’ємного зображення. Ось воно що, покривало фей, розмірковував Хбльгер і раптом виразно пригадав жінку із замку в короткому плащі. Так, вона була зовсім жива, тільки на підлозі не помітив її тіні.

Хольгер накреслив напрямок променів у придуманій схемі. В старому дзеркалі на стіні відбивалося світло місяця, яке падало у вікно прямо на голограму-портрет. Цяточки ельфів — майстерно вишиті лінії, рисочки, крапочки — саме і складали хвилеву копію оригіналу. При освітленні виникало об’ємне зображення. Феї вміли вишивати голограми, як скатертини чи сорочки!

Хольгерові завжди здавалося, що легенди — це не просто вигадка. Рудоволосі кельти — найвинахідливіше плем’я на планеті — розповіли цього разу і справді про своїх справжніх сусідів, фей та ельфів, що в чомусь були схожі на них самих.

Певно ж, ніхто не відповість на запитання: чи доводились ельфи кельтам кревними родичами. Та й узагалі — хто вони такі?

У легендах їх наділено дивною і нерівною вдачею, здатністю бачити і чути так далеко, що це видавалося просто незбагненним. Відчувається, що ті, хто розповів про них, не могли зрозуміти їх до кінця. Неточності та доповнення, що неминуче виникали при цьому, так спотворили цю історію, що після того, як було записано усні розповіді, вийшло мовби викривлене дзеркало, в якому вже важко побачити справжнє обличчя.

Хольгер спробував уявити, як це могло виглядати: тонкі пальці, сріблясті нитки, що, наче струни, майже нечутною мелодією бринять над легким шовком, і йому здалося: авжеж, так воно й було. Розгадав він і значення цятки, хвилеподібне зображення якої було вміщене в куточку голограми. Це справді була всього-на-всього цятка. Крапка після підпису майстра, котрий створив портрет.

Йому спало на думку розшукати книжку про фей. Хай це будуть стародавні легенди. Але з-поміж них, напевне ж, знайдеться і та, що її почув у замку. Хто знає, може, служитель щось пропустив або ж, навпаки, щось додав. В усякому разі, легенда варта того, щоб ознайомитися з нею.

У невеличкій крамниці, де й покупців було лише двоє, — він сам та сивий гостроносий дідусь у пенсне, — серед паперових реліквій знайшлося і розтріпане, двадцятилітньої давності видання казок про фей.

— З цієї серії єдина книжка, — зауважила висока круглолиця дівчина в дуже короткій сукенці, схожій па складені крила янгола. — Але багатьом до вподоби дуже сучасна “Ніч ляльок” та “Повернення Франкенштейна” за мотивами давнього кінофільму, з кольоровими ілюстраціями. То як?

Не дочекавшись відповіді, вона різко повернулась і досить промовисто здвигнула плечима.

Хольгер перегортав книжку, але знайти потрібне виявилось не так просто: назви майже нічого не говорили.

— Легенди! — втрутився дідусь у пенсне. — Ви любите легенди?

— Я розшукую одну історію… Про покривало фей.

— Чудово! — сторінки в руках дідуся з неймовірною швидкістю замиготіли. — Ось! — І він посунув Хольгерові розгорнуту книжку. — “Знамено фей у Данвегані”. Саме те, що ви шукаєте.

Дідок зібрав зі столу газети, які до цього зосереджено вивчав, і дружелюбно сказав на прощання:

— Немає нічого правдивішого за легенди, юначе.

…У першій частині легенди йшлося саме про те, що й розповів служитель замку. Друга частина пояснювала важливу роль, яку відігравало покривало фей у житті клану Мак-Лаудів, що до нього належав Малколм.

Коли, виконуючи наказ Малколма, молоденька няня понесла дитину до зали, в якій відбувалося гуляння, почувся спів фей. У пісні було пророцтво: покривало, що виявилося знаменом фей, врятує клан у годину лихоліття. Однак розгортати його належало лише у важкі часи, і далеко не з дріб’язкового приводу. В іншому випадку на клан впадуть нещастя: помре нащадок, буде втрачено скелясту гряду — володіння замку, і врешті в родині вождя не вистачить навіть чоловіків-веслярів, щоб переплисти затоку Лок-Данвеган.

Знамено фей ретельно зберігали в чавунній скриньці. І ні сам Малколм, ні його син, ні їхні найближчі нащадки жодного разу не вдалися до нього по допомогу.

Знамено розгорнули вперше тільки через багато десятиліть по тому. Це сталося, коли Мак-Дональди виступили проти Мак-Лаудів. У самій гущавині січі раптом шугнуло вгору зелене полум’я, і Мак-Дональдам здалося, що ворог дістав підкріплення. Вони перелякались і кинулися тікати.

Згодом знамено врятувало від чуми худобу Мак-Лаудів. І всі знову впевнились у його всемогутності.

Але ось сто з лишком років тому такий собі Б’юкенен, що вступив на службу до одного з Мак-Лаудів, вирішив відучити людей від забобонів: зламав скриньку, дістав внамено і помахав ним у повітрі на очах у присутніх. І помалу збулися всі віщування фей: прямий нащадок роду загинув під час вибуху військового корабля “Шарлотта”, скелі “Три діви” перейшли у володіння Кембелла з Існея, а слава клану невдовзі пригасла, і в родині вождя не знайшлося веслярів, щоб переплисти через морську затоку.

Ось про що розповідалося в легенді про зелений шовк, на якому було зображено фею, зображено, може, навіть саму королеву фей, яка стала дружиною вождя клану. Не все тут можна було пояснити. Можливо, трохи іншу, яснішу розповідь містив найперший, що не дійшов до нас, текст: ті, хто розгорнув знамено без вагомої на те причини, безперечно, могли бути тільки неврівноваженими та обмеженими людьми і тому, безсумнівно, заслуговували лише на неприємності. “І я розгорнув знамено”, — несподівано подумав Хольгер.

ІНТЕРЛЮДІЯ В ГОТЕЛІ


Хольгер повернувся у готель і зайшов до ресторану пообідати. Тут він зустрів Еріка Ернфаста, з яким разом летів із Стокгольма. В залі — як і завжди о цій порі — майже нікого не було. Туристи, що зупинилися в готелі, заходили сюди звичайно на годину-дві раніше, великим гамірним гуртом розсідалися за столами. Потім зала порожніла.

Ернфаст на знак привітання махнув рукою.

— Ти де пропадав? Сідай-но та розкажи!

Судячи з усього, він почувався тут наче вдома. Не чекаючи відповіді, Ернфаст перехилив півсклянки якоїсь суміші і замовив ще.

Місце і справді було затишне. Великі вікна виходили на тиху вулицю з сірими, як земля, будинками, підстриженими кущами та квітниками. Із пащеки мармурового лева біля входу в готель пустотливо стирчав оберемок гілок. У старій вітрині навпроти красувалася реклама: “Куріть цигарки “Кінг”.

Хольгер втягнувся в розмову. Зараз він сам собі видавався першовідкривачем. Зовсім несподівано з легшнз і неприємною для себе відвертістю Хольгер розповів Ернфастові про мандрівку в Інвернес, про Меггі (він так і називав її в розмові — Меггі). Потім, награно жартуючи, став говорити про фей, про старий замок, розуміючи, що інший тон буде зараз неприйнятний.

— Не розумію, — заперечував Ернфаст, — і не люблю казочок. Та й навіщо тобі ця фея, коли ти познайомився з такою дівчинкою?

— Тут є якийсь зв’язок… якась загадка.

— Загадка — це кепсько. Загадок не повинно бути.

— Авжеж, не повинно, — машинально повторив Хольгер, спостерігаючи, як Ернфаст наповнює склянку.

І раптом ясно пригадалося, як Маргарет набирала глечиком воду з вази, але тільки не з тієї, що стояла на ґанку. Вона не виходила з кімнати, лише наблизилась до люстра, в якому відбивалася ваза, простягнула глек — і той зануривсь у воду! Розійшлися кола, з глека впали прозорі краплини. Тоді він не звернув на те уваги, бо все вийшло так природно, навіть непомітно, мовби дзеркальне відображення і було справжньою вазою.

Тепер же, намагаючись переконати себе в протилежному, Хольгер знову й знову переносився уявою в той вечір, до запаморочення виразно чуючи її легку ходу. Але ні, глек знову спускався поряд з люстром, знову видзвонював у вухах, і розбивався на краплини струмочок, що падав з нього, знову Маргарет прибирала із щоки каштаново пасемко… Чаклунство.

Дивовижний, майже нісенітний здогад дедалі більше заволодівав ним. Мабуть, давалася взнаки ніч, проведена в замку. Бо інакше хіба спало б на думку, що феї можуть жити поряд. Зараз, разом з усіма. Можливо, їх лишилося зовсім мало, але ж вони завжди жили на цій землі.

Уже тисячу років тому вони вміли й знали більше, ніж треба було іншим. Вміння пізнавати, незвичайна здатність бачити істину, а не повзти до неї наосліп, лише намацуючи виступи легковажних парадоксів, повинні були помалу відмежувати їх від решти світу.

Тоді, в сиву давнину, нічого не варто було піти, розчинитися в безкраїй просторіні зеленої землі, та за кілька сотень років щезли гаї і янтарні пляжі, важкі мости обперезали річки, що стали каламутними. А сонце й далі світило так само щедро, і життя стало іншим: тим, хто прагнув, уникнути липкої цікавості, дріб’язкових, але нескінченних зазіхань на все суще, тепер досить було уподібнитися іншим, ні в чому не вирізнятись. Але як, напевне, важко звикнути до цього…

— Чого сумувати? — Голос Ернфаста перервав його роздуми. — Справді, що це з тобою коїться?

Хольгер не відповів. Незрозуміле сум’яття, якась досі неусвідомлювана тривога дедалі виразніше переходили в запитання: “Навіщо я тут сиджу? І навіщо про неможливе, про неповторне говорю з цим п’яним телепнем? Але чому не можна цього робити? Та тому, що хіба не потягнуться загребущі руки до таємниці, до крихкої невідомості — хай навіть не одразу, не зразу, — але потягнуться, аби зруйнувати, знівечити, розтерзати, знищити її бодай з цікавості, з прагнення випередити інших?”

— Вип’ємо, — зажадав Ернфаст. — Недаремно ж ми прилетіли в Шотландію.

— Ні. Досить.

— Не хочеш випити зі мною… Через якусь шотландку. — Тонкі губи Ернфаста склалися в саркастичному напівусміхові. — А втім, нині, здається, вважається добрим тоном ігнорувати правила доброго тону.

— Годі. — Хольгер підвівся.

— А я кажу, вип’ємо! — Ернфаст раптом загорлав на всю залу, розкинувши на столі руки-мацаки.

— Ти з глузду з’їхав, — тихо, але виразно сказав Хольгер. — Ходімо звідси.

— Ні, залишимось. Поки ми звідси не підемо, ми залишимося тут, зрозуміло?

Ернфаст спіймав його за руку і похитнувся разом із стільцем. Вирвавши лікоть, Хольгер швидко попростував до виходу, ніби йому раптом уявилося, що треба негайно, зараз же наздогнати щось таке, що вислизає від нього.

СОНЯЧНА ДОРОГА


Посадка на вертоліт уже закінчилась, але він розмахував руками і, задихаючись, на ходу кричав, щоб його теж взяли. Хтось подав руку, допоміг піднятися. Він сів у крісло і мовчки спостерігав, як зблискували сонячні монетки вікон у фермерських будинках та згущувалося повітря в долинах. Але далека земля, що пробігала внизу, була для нього лише примарною плямою світла. Потім в уяві постав нерівний ромб озера, закритий наполовину тднню і витягнутий у бік Інвернеса. У той же бік безмовно покірливими попутниками мчали хмарки диму.

Коли після повільного падіння вертоліт завис у повітрі величезною багряною бабкою, Хольгер жадібно припав до шибки, намагаючись вгадати точний напрямок до її оселі. Там, куди він дивився, стояла над обрієм видовжена хмара, і по ній опускалося вниз сонце. “Ось вона, західна дорога”, — подумав він.

Ледве вертоліт торкнувся асфальту майданчика, повернулося відчуття землі. Тіні стали великими й незграбними. Він спускався сходами, і зустрічний вітерець освіжав легені.

Хольгер попростував швидко, не оглядаючись, так, мовби сотні разів ходив тут і раніше. Примруживши очі, можна було бачити сонце — орієнтир, ледь затягнене сухим хмарним попелом. Довга хмара-айсберг посунулася вбік, з неї дедалі рідше злітали багрові промені.

Далеко попереду виникла знайома огорожа, і він заквапився до неї, розправляючи долонею волосся. Знову побачити Маргарет — зараз, за кілька хвилин… Але що таке він вигадав сьогодні? З легкою усмішкою пригадав він раптом історію, що її сам склав. Так, вона незвичайна дівчина. Але не більше.

Безперечно, якби феї жили й сьогодні — вишивання голограм було б для них старовинною забавкою бабусь, звичайно, вони багато чого навчилися б. Сотні років… І за значно коротший час усе довкола невпізнанно змінюється.

Але глечик, наповнений водою мовби від одного лиш доторкання до дзеркала, належало пояснити інакше. Просто фокус, або ж щось не встиг помітити (що, зрештою, близьке за суттю). Хто знає, можливо, фізики коли-небудь і справді винайдуть спосіб передавати зі світловим променем воду, повітря, спочатку окремі атоми, ну а згодом — по вінця наповнювати колби чи склянки за допомогою демонстраційного дзеркала, що буде встановлене десь в аудиторії перед байдужими до наукових чудес студентами? Але це коли-небудь, та й то в кращому випадку.

Загалом логічно навіть припустити, що феї зовсім не щезли. Але ж у даному випадку він мав на увазі Маргарет. Чи можна повірити? Виходить, їй нічого не варто було, наприклад, почути, як патякав він з Ернфастом? При згадці про Ернфаста Хольгерові стало соромно. Звичайно, вигадане — дурниця, незрозуміло навіть, як таке могло спасти на думку. Але розповідати про Маргарет… Не мав він такого права, схожого на право зраджувати. Боячись вірити собі, Хольгер пригадував подробиці розмови в готелі. Та цей Ернфаст міг у будь-який день заявитися в Інвернес з ватагою таких же, як і він, молодчиків…

Ось про що думав Хольгер, простуючи по залитій світлом вечірнього сонця дорозі до знайомого будиночка.

Важко було зважити всі наслідки того, що сталося, тому й інша думка, заспокійлива, навіть райдужна, мажорним акордом прозвучала в ньому. Думка ця була продовженням неймовірного, неможливого, це була думка-мрія, що викликала то легку усмішку, то приплив тепла до скронь і долонь, вона вабила повірити у всемогутність жадання, коли легеньке, але точне доторкання діє, мов невидимий ураган, а погляд миттю проникає в суть, у саму душу речей. Хіба в ньому не може ожити, воскреснути бодай дрібочка таємниці, що була колись привілеєм багатьох?

Що ближче він підходив, то дедалі ясніше ставало, що там, попереду, на тому місці, з якого він очей не зводив, сталися зміни. Згас найнижчий сонячний промінь, ніби струна зачепилася за верхівку дерева й лопнула. І нараз ніби холодок спустився з неба, і виникло тривожне відчуття — передвісник лиха. Хоч як пильно приглядався він, але вже нічого не впізнавав тут, нічого знайомого, що було б схоже на її дім.

Холодною жовтою стрічкою тягнулася дорога назустріч заходу. Хвіртка була прочинена, доріжка вела до ветхого ґанку. Кілька запилюжених кущів стирчали з-під іржавих металічних обрізків. Поряд валялися понівечені каністри та потрощені дерев’яні ящики. Великий худий пес вибрів з-за цих ящиків і ліниво позіхнув, показуючи вологі ікла.

Намагаючись з’ясувати, що ж усе-таки тут могло статися, Хольгер двічі обійшов будинок… “Я переплутав дорогу… Чи вона й справді все чула?” Було тихо, і ніхто не покликав його.

Звідкілясь вискочив заєць. Здавалося, він побачив щось смертельно небезпечне, проте у нього не було сили одразу ж дременути геть. І лише коли Хольгер підійшов до нього зовсім близько, заєць, помітпо накульгуючи, кинувся тікати. Хольтер дивився йому вслід, аж поки той не зник з очей.

“Йому треба було прискакати сюди трохи раніше… або ж пізніше”, — подумав він.

Вечірнє світло запалило запилюжені кущі й чорні порожні вікна нерівними язиками західних вогнів. Якийсь предмет, що лежав у нього під ногами, привернув його увагу. Хольгер нахилився. Це був глиняний черепок, і Хольгер упізнав його. На потьмянілій кераміці ще зберігся зелений орнамент. Черепок кришився в руках. Здавалося, від вази його відкололи дуже давно. Втім, може, так лише здавалось…

Хольгер зібрав із землі кришки й поволі рушив назад; Вийшовши на пагорб, він обернувся, ніби все ще на щось сподівався. Але все лишалося незмінним.

Переклад з російської.












Володимир Заєць

ДВІЙКА ІЗ СПІВІВ

Фантастичне оповідання-жарт


На спокійному Сонці вирували бурі, які важко уявити людині. Розжарена до семи тисяч градусів речовина фотосфери здіймалася вгору і, не порушуючи другого закону термодинаміки, в хромосфері розжарювалася ще більше. Океани енергії мчали від палаючого світила, та лише мізерна частина вогняного дихання потрапляла на крихітну кульку — Землю, що оберталася навколо Сонця на відстані сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.

Небокрай був насичений малиновим кольором, та чим вище до зеніту, тим барви ставали блідіші й поступово переходили па заході в темно-сині тони. Небо на сході розгорялося все більше, і нарешті сліпучо-білий край сонячного диска виринув з-за обрію.

Сонячний промінь ковзнув по першому поверсі дев’ятиповерхового будинку і, пройшовши крізь щілину важких гардин, освітив брижувате сонне обличчя чоловіка. Він невдоволено скривився і підняв важкі повіки. Ранок був ясний і радісний, горобці під вікном впцвірінькували фортіссімо. Через відчинену кватирку вливалося прохолодне пахуче повітря. Чоловіка, який тільки-но прокинувся, звали Григорій Іванович, він працював двірником будинку № 8. Хоч йому вже пішов сорок сьомий рік, інакше, як Гриня, його не звали. Так повелося тому, що він надто часто був напідпитку і в цьому стані його не залишав дурнувато-веселий настрій, тож завжди був запанібрата і малим, що тільки на ноги зіп’ялися, і старим.

Гриню мучила печія. Він боязко подивився на дружину, обличчя якої навіть у сні зберігало невблаганний вираз, встав і навшпиньках підійшов до буфета. Проте соди там не знайшов. Гриня зрозумів, що йому може допомогти лише одне. Він згадав про НЕЇ, заховану в підвалі, у виямці за трубою, і настрій відразу покращав. Наперед смакуючи випивку, Гриня усміхнувся і став швидко вдягатися.

Зайшовши знадвору в сутінки підвалу, нічого не побачив видно, лампочка перегоріла, але рухався за звичкою впевнено: дійшов до схованки, підняв праву руку, щоб спертися на стіну, і мало не впав. Рука, не зустрівши опору, провалилася в порожнечу. Гриня спершу розгубився, але згадав про сірники в кишені і один по одному став черкати ними.

При тьмяному світлі сірника він побачив великий пролом у стіні з великою купою пилу посередині. Гриня поспіхом вийшов з підвалу і рушив додому по нову електролампочку, щоб краще роздивитися невідомо ким зроблений пролом у стіні. Після відвідин підвалу Гриня раптом вічув звірячий голод, і це ще більше підганяло його. Дружина, відкривши двері, зблідла і вхопилася за одвірок.

— Це ти? — пробурмотіла вона чужим голосом.

Гриня кинувся до дзеркала і побачив, що звідти дивиться на нього схудла фізіономія, з щетиною, ніби три дні не голеною.

Син Іван, учень п’ятого класу, визирнув з кімнати і, побачивши схвильованого батька, з винуватим виглядом зник за дверима.

— Вчора ж голився, — шепотів Гриня, погладжуючи шорстке підборіддя.

— Іди поголися, — буркнула дружина, що вже прийшла до пам’яті.

— Ні! — вперто махнув головою Гриня. — Спочатку поїсти! І швидше!

Дружина здивовано знизала плечима. Вона звикла, що в її чоловіка, як і в кожного, хто зловживає спиртним, зранку ніколи не було апетиту. Гриня жадібно давився цілими шматками і голосно плямкав.

Син знову виглянув з кімнати, подивився на батька, що похапцем снідав, усміхнувся і знову пішов до себе. Після сніданку Гриня поголився і розгублений пішов доповідати про те, що сталося, начальникові жеку.

Начальник, ніби Юлій Цезар, робив одночасно кілька справ: говорив по телефону, накладав на заяві резолюцію, відбивався від двох відвідувачів і жував котлету.

— Снідаєте? — знічено усміхнувся Гриня, не знаючи, з чого почати.

Від подиву начальник ледве не вдавився, аж рука опустилася, що дозволило відвідувачам підсунути якусь заяву. Він ніколи не бачив Гриню тверезим, і його поява викликала передчуття біди.

— Ну, — видавив начальник жеку погрозливо, — викладай! Чого тобі?

Думки, слова, які він наготував, усе переплуталось у бідній голові Грині. Він підняв очі і, побачивши закам’яніле в чеканні обличчя начальника, почав щось плутано розповідати:

— Ну, я туди, а там — це, нічого там немає…

— Чого немає? — зморщивши лоба, запитав начальник і, як тарган, заворушив вусами.

— Чого немає? — розгублено хихикнув Гриня. — А нічого немає.

— Ти до пуття розкажеш, у чому річ? — гримнув начальник.

Гриня боявся начальницького гніву, бо в нестримному пориві йому могли нагадати про численні гріхи. Цей переляк повернув Грині дар мови, і він досить зв’язно розповів про все, що сталося з ним уранці.

— Та-ак, — протягнув начальник. — Ясно. Цеглу покрали. Видовбали і покрали!

— Ні! Ні! — злякано вигукнув Гриня. — Якщо хто і взяв, то не я!

— Не брав? — єхидно запитав начальник. — Чия ж тоді це робота?

Гриня тільки пхикнув, вражений бездоганною логікою цього доказу. Начальник метав громи і блискавки, тавруючи ганьбою двірника. Гриня нарешті й сам на деякий час повірив, що цю цеглу він продав по п’янці комусь для дачі.

Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:

— Ну, а якщо повториться…

Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день відвідував підвал, що правив йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то в нього, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, проходило вивітрювання алкоголю. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі дружині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.

Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.

— Поважаю науку, — сказав він задушевно.

Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.

У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.

— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би просто таке придумати. Треба буде…

Старий заметушився і зник, а наступного дня знову підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки із скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.

— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.

— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.

— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?

— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив впустити його в підвал.

У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.

У призначений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.

У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом:

— Екзитирувала!

Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.

— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.

— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — Велика важниця.

— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!

— Від голоду? — здивувався Гриня.

— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже казав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що прискорює швидкість потоку часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!

— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій, телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читає.

Гриня пригадав, як останнім часом не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, щоб його не помітили.

Увечері, коли учень п’ятого класу Баня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:

— Лягай!

— За що? — заверещав страдник.

— За те, що без дозволу батька, — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вмілій руці, — за те, що через тебе сорому натерпівся! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!

— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.

— А цегла навіщо тоді? — у гніві запитав батько.

— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.

— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.

— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку я отримав із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити щінку. Та де там. Мати за двійки свариться, ти б’єшся, особливо, коли теє… веселий.

— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.

— Я зробив машину, таку маленьку зовсім, — загорівся син, — заховаєш її в рот, і всім здається, що це ти сам співаєш.

— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.

— За що?! — 3 синових очей бризнули сльози.

— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — хмуро сказав батько і замахнувся ременем.




ЗМІСТ


Від упорядника

В. Балаян. Таємниця зруйнованого підвалу

В. Головачов. Утікач

В. Гужва. Втеча у вчора

О. Ємченко. Драма серед безгоміння

В. Заєць. Дід Патратій

Ю. Константинов. Мандрівки для обранців

О. Палійчук. Поправка до інструкції

В. Положій. Щось негаразд

Г. Прашкевич. Я бачив снігову людину

І. Росоховатський. Людина-острів

М. Слабошпицький. Хай насняться тобі коні

О. Тесленко. Орлан

В. Щербаков. Шотландська казка

В. Заєць. Двійка із співів








notes




1


Горіс — районний центр у Вірменії.




2


Кулуар — вузька ущелина.




3


Серак — льодові брили, що виступають над поверхнею льодовика.