Коліївщина. 1768
Ю. В. Бєлочкіна


Знамениті події історії України






Селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, що отримало назву Коліївщина, стало найвищим злетом українського національно-визвольного руху в XVIII столітті. Колії (так називали повстанців) виступали не тільки проти феодального, національного та релігійного поневолення, їхньою головною метою було відновлення незалежної Української держави – Гетьманщини.






Ю. В. Бєлочкіна

Коліївщина. 1768





Вступ


Історія визвольної боротьби народу України проти польських загарбників була і залишається полем для дискусій істориків та політиків. У творах польських істориків Коліївщина зображена крізь призму національних інтересів польської держави. Крім того, події тих лихих років практично не описані у мемуарній літературі, бо дуже мало реальних свідків тих страшних подій були письменними. Але такі свідчення все-таки збереглися. Насамперед треба згадати спогади двох дітей губернатора багатостраждальної Умані Младановича. Вісімнадцятирічна Вероніка та її семирічний брат Павло були врятовані сотником Гонтою, який перейшов на бік бунтівників-коліїв. Так, вони були свідками подій в Умані, але спогади Вероніки (у шлюбі Кребсової) були написані у 1827 році, тобто майже через 60 років після уманської різанини. Мабуть, тому згадувані події описані не дуже послідовно, а деякі факти, прізвища та цифри переплутані. А спогади її брата, Павла Младановича, скоріше присвячені особі його батька й насамперед мають на меті викликати співчуття нащадків до нього та ненависть до «кровожерних гайдамаків».

Найбільш цікавим та цінним документом того періоду вважається рукопис дрібного польського шляхтича Ліппомана. Його спогади були записані майже одразу після уманських подій, але треба мати на увазі, що він не був їх безпосереднім свідком. Повернувшись до Умані через деякий час після різанини, Ліпоман почав збирати свідоцтва учасників цих подій. Але при цьому його рукопис не є збіркою доповідей свідків, вони злиті в єдине переповідання про страхіття, вчинені в Україні.

Зобразив уманську трагедію в «Щоденнику уманської різні» і А. Мощенський, який, однак, теж не був свідком тих подій. Він приїхав в Уманщину 1775 року і зібрав свідчення очевидців. Як і Ліппоман, він надав їм форми літературного твору, передавши своє бачення подій. Мощенський показав уманські події як особисту помсту Мельхіседека Значка-Яворського. «З бажання помсти на поляках, – пише Мощенський, – за свого сестрінця, посадженого поляками на паль, намовляє він [ігумен Мельхіседек] Залізняка і його товаришів, щоб вони підняли релігійну війну проти Польщі, бо поляки зорганізували конфедерацію в Барі проти їх віри і на великому пергаментному папері написав відповідний для того «указ» цариці, підфальшували її підпис і печатку». Про цей цікавий документ ми ще поговоримо пізніше.

Цінним мемуарним джерелом можна вважати й анонімну польську поему, яку відкрив у рукописному відділі бібліотеки Оссолінських у Львові Іван Франко і надрукував її із своїм коментарем. Вона має назву «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczçsliwej klçski w catej Ukraine a najszczegolniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Zelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzod zbuntowanego a potym przyłączeniem sie Gąty sotnika umańskiego zmocnionego na polskimi żydowskim narodzie roku 1768 dopełnionej i spraktykowanej, przez studenta szkół umańskich dla wiecznopomnej całemu światu pamięci zebrane i złożone wierszem». З самої назви можна зрозуміти суть цього твору – усі біди від ігумена Мельхіседека. Але треба зазначити, що в поемі є чимало інформації про учасників подій і її можна вважати цінним історичним документом. Польський історик Т. Корзон теж приєднується до цього хору: кровожерний ігумен, введені в оману «царициним благословенням» холопи. Корзон навіть не припускає можливості, що українські повстанці мали якісь ідейно-політичні мотиви.

Т. Моравський у своїй історії Польщі присвятив Коліївщині цілий розділ і дав йому такий заголовок: «Москалі випускають гайдамаків».

Найбільш авторитетний польський дослідник Коліївщини Фр. Равіта-Гавронський у своїй двохтомній праці зібрав багато фактичного матеріалу, але в його оцінці виявив себе людиною пристрасною. Одну з головних причин гайдамацького руху він вбачає… у природі українського характеру, бо українці являють собою суміш монгольських племен з додатком слов'янської крові та несуть у собі найгірші риси своїх предків: схильність до бурлацтва, грабіжництва та кровожерність.

А ось що пише у своєму історичному нарисі Антоні Юзеф Роллє: «Темне духівництво за Дніпром, релігійний антагонізм, прозелітична політика, ведена на власний розсуд, врешті завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраїнах Польщі були головною причиною різанини». Завелика свобода! Пізніше ми детально розкажемо про порядки в українських селах. Відданий своїй соціальній групі Роллє твердить: «Гніт панів не міг бути причиною і провокуванням бунту, бо власне на тому терені гніту не було (!). Тільки засліплені ненавистю малоросійські історіографи, зовсім необізнані з місцевими умовами, спотворено малюючи долю польсько-українського хлопа, можуть розсівати такі брехні і вигадки».

Але польські вчені XX сторіччя мають все ж таки більш об'єктивний погляд на події Гайдамаччини. Слід відзначити працю польського дослідника В. Серчика, який видав свій твір про Коліївщину в 1968 році, тобто точнісінько через 200 років після тих подій. Він засуджує тенденційний підхід своїх попередників та не без іронії підкреслює, що національна приналежність вченого великою мірою впливала на зроблені ним висновки й оцінки. Але цей дослідник занадто вільно трактує цілі та намагання коліїв, наприклад, він пише, що в заклику до повстання говорилося про «оборону православ'я, прогнання поляків, жидів і уніатів та приєднання до московської держави». З останнім багато хто з сучасних дослідників не погодиться.

Слід нагадати, що в оцінці Коліївщини «тон задала» ще цариця Катерина II, яка назвала українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» («Указі») від 9 липня 1768 року розбійниками та злодіями. Ці образливі характеристики повторив московський історик, поляк за походженням А. О. Скальковський. Ініціаторами усіх гайдамацьких рухів, отже й Коліївщини, він вважає запорожців, одержимих жагою наживи та анархії.

Відомий російський історик С. М. Соловйов теж вважав, що козацтво мало домінуючу роль в гайдамацьких рухах, бо «козак не міг ужитися в згоді з панами», та був переконаний, що гайдамацький рух – особливо повстання коліїв – мав на меті возз'єднання правобережної України з Московщиною.

В такому ж дусі написана й праця Д. Мордовцева, але він відкидає можливість того, що бунти селян мали не тільки економічне, але й політичне підґрунтя.

Погляд на Коліївщину авторитетних російських істориків мав великий вплив на українських дослідників Гайдамаччини. Один із перших істориків Малої Росії, тобто України, Д. Бантиш-Каменський, у своїй праці стверджує, що «під ім'ям гайдамаків розуміється розбишацька зграя, що складалася з запорожців і малоросіян».

Пантелеймон Куліш, колишній член Кирило-Мефодіївського братства, один з найвидатніших дослідників українського фольклору та історії України, прожив довге життя. У молоді роки він був товаришем Шевченка та Костомарова, однак, пройшовши через репресивну машину царської влади, обрав іншу путь. Під впливом літературного критика та землевласника М. Грабовського він «сполячився» і став пропагандистом ідеї культурної вищості Польщі. Він вважав, що поляки несли європейську культуру на окуповані українські землі, тому не треба було їм чинити опір. Ось красномовна цитата:
		«Не мечем нам було Польщу воювати



		Розумом, талантом, словом тим святим…»








Копіюючи Грабовського, Куліш з погордою ставився до селянства, вважаючи селян людьми нижчого ґатунку. Він не соромиться в епітетах, описуючи гайдамаків та коліїв:
		«Ні, з порядком господарнім



		Бились гайдамаки.



		Через лінощі нетяги.



		Через хміль бурлаки.







		Не герої правди й волі



		В комиші ховались



		Та з татарином дружили,



		З турчином єднались.







		Утікали туди слуги,



		Що в панів прокрались,



		І, влизнувши з рук у ката,



		Гетьманами звались».








У Коліївщині, писав Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси», брала участь «уся п'яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне… проти колонізаторів спустошеного їхніми предками краю». Натомість Куліш з ентузіазмом прославляє російських монархів. Наприклад, схвально відзначав, що Петру І вдалось приборкати запорозьку сваволю, та прославляє Катерину II за зруйнування Запорозької Січі у «Гімні єдиній цариці». Сучасники та нащадки засуджували Куліша, але треба пам'ятати, що це були дійсно важкі часи для інтелігенції.

Існувала й інша думка, яку відтворив Тарас Шевченко у славетній поемі «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нібито «розбійники, злодії», «пляма у нашій історії», Шевченко відповів так:
		«Брешеш, людоморе!



		За святу правду, волю, розбійник не стане,



		Не розкує закований у ваші кайдани



		Народ темний; не розіб'є живе серце



		За свою Вкраїну!»








А в повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» Шевченко пише: «… кожне село, кожний клаптик буде славний на Україні, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому мої покійні земляки ні трохи не уступали якій хочете європейській нації, а в 1768 році перевершили Варфоломіївську ніч і навіть першу Французьку революцію. Одне, в чому відрізнялись вони від європейців: у них усі ті криваві трагедії були ділом цілої нації й ніколи не відбувалися через примхи якогось одного пройдисвіта, як от Катерина Медичі, до чого нерідко допускали в себе західні ліберали».

Треба також згадати написаний у 1839 році українським вченим М. Максимовичем твір «Сказание о Колиивщине», що мав бути надрукованим у першій збірці альманаху «Киевлянин», та його заборонила цензура, і він вийшов аж у 1875 році. У своїй праці Максимович реабілітує повстання коліїв та підіймає його на вищий соціально-політичний рівень. «Про нього, – пише Максимович, – збереглось в народі багато переказів і оповідань… є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішнє становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій…»

До такої оцінки гайдамацького руху приєдналися М. Маркевич в «Истории Малороссии» та M. Костомаров.

Дослідник кінця XIX сторіччя Я. Шульгін використав документи з Коденськой книги, тобто частину протоколів польського суду над учасниками повстання, для детального дослідження подій Коліївщини, і його «Начерк Коліївщини» є свого роду виправданням жорстокості коліїв. «Народні повстання, – стверджував Шульгін, – викликані безперервним гнітом зі сторони тих, у кого влада та сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою і Коліївщина, коли польський гніт у знову захопленій Правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджували з явною брутальністю та безоглядною впертістю протягом усього XVIII століття».

Здавалося б, що найповніше відомостей і про події 1768–1769 років, і про учасників Коліївщини мало зберегтися у цих протоколах судових допитів. Та треба взяти до уваги, що судові протоколи того часу містять низку зізнань, отриманих при застосуванні жорстоких тортур та морального тиску. Та й здебільшого їх писали за бажанням слідчого або судді, з них вилучали те, чого ті не хотіли там бачити, та вільно додавали те, що вважали за потрібне. До того ж підсудні й самі не казали правди, бажаючи врятувати своїх близьких від репресій, тому називали себе безхатьками та сиротами без рідні. Маючи надію на пом'якшення вироку, вони вдавали з себе темних неписьменних селюків, які випадково потрапили до гурту коліїв. Але все це дало привід стверджувати, що колії були бурлацьким збродом, саме це й задовольняло російських та польських можновладців. Саме тому, хоч обидві збірки судових документів дають багато цікавого матеріалу, його треба аналізувати, маючи на увазі тодішню судову систему.

Шульгін не рівняє Коліївщину з повстанням під проводом Богдана Хмельницького. Він пише так: «Якщо Коліївщина частково і є повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народна ненависть 1768 року виявляється дуже сильною, то все ж цього руху не можна порівнювати щодо вияву народної ненависті до гнобителів з Хмельниччиною і з іншими селянськими рухами в Європі… Ми не сумніваємося, що ті люди в нічиїх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що їх одушевляє, і що більшість із них ніяк не може рівнятися з борцями Хмельниччини». Така двозначна оцінка: з одного боку автор виправдовує Коліївщину, з іншого – знецінює її. Свою точку зору Шульгін обґрунтовує тим, що під час повстання коліїв на правобережній Україні були кращі умови, ніж за часів Хмельниччини. Тоді в українця був єдиний вибір: або польська неволя, або боротьба за волю. А от під час Коліївщини українські селяни могли втекти з-під польської руки на Лівобережжя, тому українець XVIII сторіччя мав альтернативу, на відміну від його предків. Саме тому, вважає Шульгін, повстання були локальними, не охопили всю Україну та не породили такого високого духовного піднесення його учасників, як це було за часи Хмельниччини.

Видатний український історик В. Антонович теж написав працю про Гайдамаччину (але довів опис подій тільки до 1768 року) та зробив дуже сумлінне дослідження біографії Івана Ґонти. Ставлення Антоновича до гайдамаків було суперечливим: він виправдовував їхні дії, але не бачив у них борців, об'єднаних ідеєю.

Вельми цікавими для того, хто прагне розібратися в історії Коліївщині, будуть коментарі Івана Франка до згаданої нами раніше анонімної польської поеми про події в Умані. Він припускає, що приєднання Ґонти, сотника надвірних козаків пана Потоцького, до гайдамаків під проводом Залізняка стало результатом інтриги частини польської шляхти, яка була налаштована проти барських конфедератів. Саме тому, вважає Франко, польські літописці, які були залежні від стипендій багатих шляхтичів, до яких належав і Потоцький, навмисне перебільшили кількість жертв уманської різанини та «прикрасили» свої доповіді відразливими та шокуючими подробицями. Самих гайдамаків письменник вважав борцями за права українського народу, про це свідчить його відомий вірш «Ми – гайдамаки». Але виходячи з його статей, можна зробити припущення, що він бачив у боротьбі коліїв не намагання скинути ярмо польського короля, а тільки прагнення фізично знищити шляхтичів-орендарів та їх посібників – католицьких попів та євреїв.

В своєму цікавому труді «Коліївщина у світлі новознайдених матеріалів» (1924) О. Гермайзе намагається довести, що повстання коліїв було ініційовано московськими властями. Ця точка зору стане провідною в дослідженнях вчених радянського періоду. Хоча твердження, що самодержавна московська влада співчувала українським селянам на Правобережжі та навіть ставилася прихильно до народного повстання (?!), видається досить дивним, особливо у світі подальших подій. А як же придушення повстання коліїв силами царської армії? У Гермайзе на це є відповідь: то вторгнення коліїв до зони впливу Туреччини змусило Москву втрутитися та приборкати повстанців. Про самих повстанців Гермайзе не дуже гарної думки, він вважає їх юрбою бурлак, в яких навіть ватажки були неписьменними, хоч він мав відомості про широке листування коліїв з московськими властями і турками та видачу численних «грамот», тобто закликів до участі в повстанні. «Коліївщина, – стверджує Гермайзе, – була справою степового українського гультяйства, одірваного від хліборобства, що збиралось на запорозьких степах, на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгівлею… Три моменти в ній виразно можна помітити і прослідкувати: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православної віри як ознаки, що по ній розрізняється приналежність до одного з непримиримо ворожих таборів, 3) лояльність до Росії й віра в те, що російський уряд має допомогти у боротьбі зі шляхтою і навіть організувати ту боротьбу». На наш погляд, таке бачення Коліївщини знецінює повстання, яке було боротьбою проти будь-якого панування і спробою створити незалежну державу на частині території України.

У творах багатьох українських істориків, наприклад, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича, можна побачити і позитивну оцінку Коліївщини. У радянський період історики приділяли багато уваги саме Коліївщині, але, на жаль, нав'язана комуністичною партією тенденція представляти Коліївщину і всю Гайдамаччину передвісницею Жовтневої революції, соціальним вибухом, у якому брали участь лише бідняки, ускладнює користування їхніми творами для сучасних студентів та фахівців. Але все ж таки вийшло чимало статей та монографій, в яких досліджено багато цікавого фактичного матеріалу. Тому не можна відхрещуватися від усіх без винятку досліджень радянського періоду: факти є факти, а от висновки можна і слід робити інші. Сучасні історики менш скуті ідеологічними кайданами, вони мають змогу дати об'єктивну оцінку подіям на Правобережній Україні у 1768–1769 роках.




Історичні реалії: Україна в період Гайдамаччини


Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.

Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII сторіччя: від 1702-го до 1775 ріку.

Українська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'єднала всі центральні та майже всі східноукраїнські землі, і лише західна Україна залишалася під владою польського короля. Але, увійшовши на умовах конфедерації до Московської держави (Переяславська рада 1654 p.), Україна стала об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох років, як російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. Це свідчило, що Москва почала втілювати в життя план послаблення України. Віленський договір фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника України – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, і він розгонув активну діяльність по створенню антипольської коаліції. До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія і Валахія. Це був амбітний проект: згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розподілена на сфери впливу, а Україна отримувала усі землі, заселені українцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалізувати ці плани.

Його фактичний спадкоємець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманські обов'язки до повноліття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвідченим політиком та дипломатом, хоробрим воєначальником. Проте обставини склалися таким чином, що він не зміг утриматися при владі. У 1658 році гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицією, дії якої призвели до російсько-української війни 1658–1659 років що переплелася з громадянською війною в Україні. Одним з тактичних ходів Виговського було укладення мирної угоди з Річчю Посполитою, відомої як Гадяцька угода 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний співучасник конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Виговський блискуче спланував воєнну кампанію та завдав нищівної поразки стотисячній царській армії 9 липня 1659 року у битві під Конотопом. Але перемога у битві не посилила його влади. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, бо Гадяцький договір обурив значну частину українського суспільства. Знову почалась дипломатична війна: обіцянки, лестощі, підкуп, і от проти Виговського виступили досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко та Яким Сомко, які бажали зробити гетьманом недосвідченого молодика – сина Богдана Хмельницького Юрія.

Виговський не зміг боротися за булаву з власними товаришами та склав повноваження на користь Юрія Хмельницького і промосковськи налаштованої еліти. Так збройна перемога у війні обернулася політичною капітуляцією після неї. Бо, незважаючи на поразку в Конотопській битві, московська влада змусила Юрія Хмельницького підписати так звані «Переяславські статті» 17 жовтня 1659 року. Таким чином, навіть програвши війну, Росія досягла чималих політичних успіхів: вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини та суттєво скоротила владні повноваження гетьмана і козацької ради, навіть Київська митрополія, згідно «Статтям», підпорядковувалась московському патріарху.

Так розпочалась українська Руїна, тобто розпад єдиної гетьманської держави на Правобережну та Лівобережну Україну. Це була епоха гетьманів-маріонеток, що остаточно зруйнувала Українську державу та зробила українські землі об'єктом торгу у політичній грі. Так, за умовами Прутського трактату 1711 року між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити більшість козаків і селян на Лівобережжя. Частина людей була переселена примусово – вони не хотіли залишати свої поля. Так на обезлюднені землі Правобережжя повернулися онуки колишніх власників, бо договір 1714 року між Польщею і Туреччиною надав полякам таке право. Знову відродилися великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких. Відродилися і старі порядки: як і раніше кожен магнат утримував власний військовий загін, який підкорявся лише йому. Польські шляхтичі воліли заселити Правобережжя своїми «хлопами» – закріпаченими українськими селянами Волині й Галичини. Практично Правобережжя стало частиною Польщі, тож, щоб зрозуміти, які там були порядки, треба познайомитися з політичним, економічним та соціальним станом Польщі.

У Польщі XVIII сторіччя панувала шляхетська анархія. Король та його уряд були безсилі проти магнатів та їх розбещених вояків, що не боялися ні Бога, ні чорта. Боротьба кількох родин за вплив та маєтки вийшла на зовнішньополітичний рівень. Магнати почали об'єднуватися у «конфедерації», щось на зразок політичних партій, та шукати союзників у сусідніх державах: Росії, Пруссії, Франції, зневажаючи інтереси Польщі як держави. Задля такої «допомоги» по польських землях вешталися московські, прусські та шведські вояки, виступаючі на боці тієї чи іншої конфедерації, іноді проти легітимного монарха. До того ж польські королі того періоду не мали духовної спорідненості з державою, бо Август II (1697–1733) і його син Август III (1733 – 763) вважали себе саксонцями та дбали тільки про особисті інтереси. Польща зберегла свою цілісність тільки завдяки суперництву між Росією, Пруссією та Австрією, які заважали одна одній, бажаючи захопити самий ласий шмат польських земель. Тож у Польщі не було ніякого закону, окрім сили, якій корився навіть монарх. Польські шляхтичі, наче вовки без вожака, без упину гризлися між собою. Навіть дрібний власник невеликого села міг зібрати свою «дружину» та піти грабувати іншого власника.

«Тяжко в те повірити, але факту «заїздів» (тобто збройних нападів шляхтича на маєток іншого шляхтича) і грабежів заперечити годі», – стверджує Равіта-Гавронський та описує наслідки такої грабіжницької розправи: «Впало в тій бійці кілька трупів, кільканадцятьох було скалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней… горілка в бочках… плуги – все пішло в руки переможців… Дикість переходила всяку міру… жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подірявлені кулями… всюди – руїни і знищення».

Розглянемо соціальну структуру польського суспільства XVIII сторіччя. Це феодальне суспільство з виразним поділом на соціальні групи. По-перше – шляхта, якій належала повнота суспільних і політичних прав. Польська шляхта була надзвичайно численною: у відношенні до загальної кількості населення її було у 5 – 10 разів більше, ніж в інших європейських державах з феодальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівною між собою, про що говорить старовинна приказка: «У себе на городі шляхтич воєвода». Тобто шляхтич, який має тільки хатину та невеликій шмат землі, був рівним у правах із шляхтичем-воєводою. Але громадянська рівність шляхти була формальною, фактично вона розпадалася на групи за майновим станом. Верхівка складалася з невеликої кількості земельних магнатів. Польський історик Н. І. Крашевський стверджує, що у 1775 році було 5 «великих родів» і 12 «менших родів» магнатів.

Другу групу становили досить багаті, але політично не впливові землевласники, яких називали «дідичі». Таких родів було десь біля сотні.

Третя група складалася з потомствених шляхтичів-чиновників, що не мали великих маєтків, але мали вплив завдяки високим постам в польській адміністрації. Ця група налічувала десь до трьохсот родів.

Четверта група – середня шляхта – вже більш численна, їх було десь близько 20 тисяч осіб. Найчисленнішою групою була дрібна шляхта. її представники мали господарство, яке давало їм змогу підтримувати досить скромний рівень життя, тому багато дрібних шляхтичів самі йшли на службу до більш заможних шляхтичів, бо магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися, а наймали для кожного села «губернатора» з дрібних зубожілих шляхтичів. Неважко зрозуміти, що ці управителі дбали лише про сьогоденний зиск та догоджання усім примхам своїх панів. Багато літописців звинувачує у провокуванні гайдамацького руху саме зухвалих та жорстоких економів, особливо тих, що мали єврейське походження. Отут саме час вивчити окрему групу польського суспільства – євреїв. Вони були вільні, мали свою управу та навіть кілька разів намагались зорганізувати своє представництво в уряді. Певно, вони мали вплив, але не мали громадянських та політичних прав. В урядових документах євреїв називали «невірними», або «старозаконними», вони не займали ніяких урядових постів, їх не брали до війська. Багато євреїв були письменними, тому вони працювали писарями та нотаріусами, займалися мануфактурою та торгівлею. Більшість поляків зневажали євреїв з релігійних причин та бачили в них конкурентів у бізнесі. Свого роду «єврейська торгова мафія» контролювала ціни на зерно та цукор і займалася перепродажем худоби, у тому числі і краденої. Євреям закидали контрабанду та підробку векселів, фальшування грошей та розбавляння горілки водою в орендованих корчмах. Євреї-орендарі були особливо ненависні селянам, бо саме їм пани віддавали в оренду шинки та церкви.

Особливе місце в польському суспільстві посідало й католицьке духівництво. Церква мала великий вплив на громадян і на державні справи та володіла майном і землями.

Чималий прошарок міщан був вільним і на підставі магдебурзького права мав низку громадянських прав і свобод, та фактично міщани не приймали участі у державно-політичному житті Речі Посполитої.

Селяни в Польщі XVIII сторіччя становили десь 75–80 відсотків усього населення. Вони були позбавлені будь-яких політичних та громадянських прав. Про їхнє становище так писав поляк Антоній Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: «Пригляньмося трошки до стану наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт… Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи… у нас селянин («хлопек») є те саме, що скот («бидло»), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається».

Пан мав право розпоряджатися життям своїх хлопів, навіть виданий у 1768 році закон, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих на смерть, не змінив ситуацію на краще, бо хлоп не мав права поскаржитися на пана. Тож як пан зашмагав хлопа нагаями, на нього міг поскаржитися інший пан або шляхтич-економ. Польський історик XIX століття Корзон пише, що йому ніколи в актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадку, щоб якийсь пан став дійсно в обороні скривдженого хлопа проти іншого пана, власника хлопа. Про це говорить польська приказка: «Крук крукові ока не видовбає». Та до 1768 року польські пани мали законне право карати своїх хлопів на смерть. Це дуже часто практикувалося в орендованих маєтках на Правобережжі, де, побоюючись бунтів, селян саджали на палі або четвертували за непокору.

Коли з ініціативи гетьмана Івана Скоропадського українське населення масово переселилося на Лівобережжя, обезлюднені простори були заселені холопами польських магнатів з їхніх волинських та галицьких маєтків. Бажаючи закріпити поселенців (польські пани побоювались, що селяни перейдуть на Лівобережжя), їм обіцяли, що перші 25 років вони будуть відробляти панщину тільки один день на тиждень. Але, як тільки люди осіли та обзавелися господарством, пани зажадали три, а в деяких місцях і чотири дні панщини та додали інші повинності.

Кожний хлопець або дівчина, які мали 15 років, були зобов'язані відробляти повну панщину. До того ж економ мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей хлопа досить міцними та примусити їх працювати. Робочий день тривав 12 годин взимку і 19 годин влітку, та була ще й «норма» – економ назначав, скільки чого мав зробити хлоп за день. Якщо не виконав, то мав працювати вночі.

Не менш принизливими були накладені на усіх селян горілчані повинності: кожний хлоп мусив купити у панському шинку визначену кількість літрів горілки й пива. Це приводило до того, що орендарі шинків, зазвичай євреї, нещадно розводили горілку водою. Та особливо обурювало селян те, що навіть церкви польські пани віддавали на відкуп тим же євреям. Селяни мали платити гроші за те, щоб користуватися православним храмом. Тому зрозуміло, як до євреїв ставилися на селі.

Отже ми бачимо, що переважна більшість людей у Польщі не мала ніяких громадянських прав. Навіть вільні люди були безсилі відстояти свої права в суді. Бо в польських судах того часу засідали спадкоємні судді і дрібні шляхтичі, які отримали цю посаду з рук одного з магнатів і з собачою відданістю боронили його інтереси, та люди, яких рекомендували впливові ксьондзи. Вони нерідко бували навіть неписьменними і для винесення рішення питали ради та дозволу свого духівника.

Для чого так детально зупинятися на зображенні польської системи правосуддя? Бо саме вона демонструє рівень прав і свобод у Речі Посполитій. Прочитавши судові акти, що описують жорстокі тортури, яким піддавали звинувачених у зовсім диких речах, наприклад у чаклунстві, можна з чистим сумлінням заперечити тим історикам, які стверджують, що поляки принесли на українські землі порядок та культуру, і малюють гайдамацькі повстання як бунт темного простолюддя із уродженим нахилом до розбою, вбивств і пияцтва.

Коліївщиною називають повстання українського народу проти польських загарбників, що спалахнуло на Правобережжі навесні 1768-го і тривало до літа 1769 року. Питання утому, чи розглядати Коліївщину як окремий епізод чи як одну з ланок визвольної боротьби українського народу?

Багато польських та російських істориків оцінюють Коліївщину як стихійний бунт без історичного підґрунтя і будь-яких політичних цілей. На наш погляд, така оцінка пояснюється упередженістю та демагогією. Навіть такий ненависник боротьби українського народу, як Фр. Равіта-Гавронський визнавав: «Ядро тієї драми, її початок корінився глибоко в історії Русі і польської Речи Посполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом. […] Неспокої на українських теренах тривали… це був казан, що кипів безупинно, підсичуваний традиціями минулого».

Тож є чимало аргументів, щоб розглядати Коліївщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжі протягом перших трьох чвертей XVIII сторіччя, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. І в такому разі, слід проаналізувати всі події Гайдамаччини, а можливо, і зазирнути ще глибше в минуле.

З перших днів польського панування на Правобережжі український народ зазнав чимало утисків, тому стихійний спротив селян спалахував досить часто. А от коли і чому цих людей, що брали участь у повстаннях, почали називати гайдамаками (це слово турецького походження і означає «бунтівник»), точно невідомо. Український історик Микола Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький» називає «гайдамацькими загонами» гурти українських повстанців-селян, але інший відомий дослідник – Антонович вважав, що той самовільно переніс цю назву на сторіччя назад, можливо, для того щоб підкреслити аналогію, бо в оригінальних документах періоду Хмельниччини цього слова нема. Вперше назва «гайдамаки» зустрічається в універсалі польського «реґіментаря партії української» Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 року. В цьому документі він закликає винищувати «свавільне гайдамацьке гультяйство», тобто українських повстанців, що діяли в Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах. Після цього терміни «гайдамаки» і «Гайдамаччина» часто зустрічаються у польських документах. Та було б помилкою вважати, що гайдамацький рух зародився в той період. Доцільно припустити, що початком Гайдамаччини є повстання українського селянства на Правобережжі в 1702–1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо якщо повстанців того часу навіть і не називали гайдамаками, то цілі і методи їхньої боротьби подібні до всіх пізніших «офіційно гайдамацьких» виступів.

Семен Палій, козак Ніжинського полку на прізвище Гурко, зробив типову для того часу воєнну кар'єру. Він перейшов на Січ в 1684 році і майже одразу виступив у похід проти татар як отаман козацького полку в складі армії польського короля Яна Собеського. Дуже швидко хоробрість та здібності Палія були помічені, Ян Собеській наблизив до себе талановитого командира. Після багатьох походів, де вони билися пліч-о-пліч, Ян Собеський посприяв тому, щоб у 1685 році сейм призначив Семенові Палієві Фастів з околицею, а його товаришеві, полковникові Захарові Іскрі, Корсунь. Ці землі були обезлюдніли внаслідок загального переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем 1681 року. Войовничий Семен Палій виявився енергійним адміністратором. Зробивши Фастів осередком полку, він розпочав бурхливу діяльність. Бажаючи зробити свої землі процвітаючими, він приваблював втікачів з Волині й Поділля, обіцяючи традиційний козацький лад, та ігнорував договір 1686 року між Московією та Польщею, згідно з яким широка смуга Правобережжя вздовж Дніпра мала залишатися незаселеною. Його діяльність стурбувала польських шляхтичів, які зрозуміли небезпеку такого острова добробуту. До канцелярії польського короля полетіли скарги та обмови, в яких говорилося, що Палій має на меті забрати під свою владу усе Правобережжя, а потім й інші землі на півночі. Декілька спроб польської шляхти вдертися на землі, підконтрольні Палієві, зазнали невдачі. Військова сила Палія дозволила йому ігнорувати призначеного поляками гетьмана Могилу і його спадкоємця гетьмана Гришка. З наступним гетьманом – Самусем – Палій вступив у союз та дозволив здійснювати формальний контроль у своїх землях.

Закріпившись, Палій почав просуватися на захід, приєднуючи нові села. Йому не дуже часто приходилось виймати шаблю, бо його слава йшла поперед нього та змушувала поляків кидати свої маєтки. Селяни ж радо зустрічали Палія, бо розголос про його козацьку державу «без ляхів, без холопа і без пана» здобув йому пошану усього українського населення.

Палій справді відродив запорозькі порядки, вважаючи кожного селянина осілим козаком. Призначені старшинам та церквам маєтки мали оброблятися найманими працівниками, бо нічого на кшталт панщини не мало бути. Маючи амбіційне бажання звільнити українські землі та об'єднати знов усю Україну, Палій у 1688 році запропонував союз гетьманові Лівобережної України Мазепі на умовах, що той стане гетьманом об'єднаної України. Та він не врахував того, що Мазепа не був самостійною фігурою, і якщо сам Палій лише формально підпорядковувався польському королеві, то Мазепа був під постійним жорстким контролем московської влади. Тому він лише узявся передати російському цареві пропозиції Палія. Та цар Петро добре розумів, що поєднання Лівобережних земель з козацькою республікою Палія приведе до втрати контролю над усіма українськими землями. Але, бажаючи приручити Палія, російській цар зробив йому «звабливу» пропозицію – Палій зі своїм полком залишає Правобережжя та переходить на лівий берег, в Гетьманщину, і стає довічним полковником. Таку пропозицію Палій відкинув, але зберіг дружні стосунки з Мазепою та декілька разів пропонував йому об'єднатися без благословення Москви. Палію не пощастило знайти в Мазепі союзника, тому він своїми силами розбудовував свою державу, безупинно воюючи з татарами та шляхетськими загонами. Наприкінці віку над головою Палія зібралися хмари – в нього було дуже багато ворогів, він був небезпечний як для поляків, так і для Москви.

У 1699 році польський сейм ухвалив рішення відібрати у Палія землі на Правобережжі та ліквідувати козацтво зовсім, усі протести з цього приводу були проігноровані. Новий польський король Август II деякий час вагався, не бажаючи збройного конфлікту з таким славетним воїном, але кінець кінцем направив Палієві письмову вимогу, щоб той розпустив козацьке військо, передав землі наміснику корони і покинув Правобережжя. Та, знаючи репутацію Палія, Август почав збирати війська, не чекаючи відповіді. Влітку 1702 року Семен Палій і Самусь видали універсал про початок повстання проти Польщі. На захист вільного порядку повстало не тільки козацтво – у кожному селі формувалися повстанські загони з мирних хліборобів, які не бажали становитися хлопами шляхти.

Бойові дії у Брацлавському і Подільському воєводствах, які перекинулись на Волинь та навіть у Галичину, дуже налякали польських шляхтичів. Вони тікали з маєтків або готувалися переживати осаду за мурами своїх замків. Дрібна українська шляхта на чолі із Братковським приєдналася до повстання, маючи надію взяти участь у перерозподілі відібраних у поляків маєтків. Семену Палію не бракувало військової фортуни: у жовтні 1702 року його змішана армія здобула блискучу перемогу над польським військом та викинула з Бердичева двотисячний гарнізон Потоцького. Після успішних наступів армія Палія здобула Вінницю, Бар, Дунаївці та Меджибіж. Біла Церква здалася після довгої облоги, туди Семен Палій і переніс свій осередок.

Польща схаменулася та почала готувати контрудар. На початку 1703 року з Волині, Литви та Галичини посунули на Україну військові частини, що в купі налічували до 30 тисяч воїнів і понад 50 гармат. Добре знаючись на звичаях козаків, поляки почали наступ, коли більша частина вояків та селян розбрелася по домівках на зимування. Завдавши кілька вельми дошкульних ударів, поляки вдалися до дипломатії та домовилися з татарами про напад на українські землі з півдня. Але головною «таємною» зброєю поляків була змова з московським царем. У критичний момент протистояння цар Петро І надіслав Палію наказ, датований 2 березня 1704 року, яким звелів негайно скоритися законній владі польського короля та покинути Білу Церкву, погрожуючи, що в іншому випадку московські війська змусять його до того. Самусь, як наказний гетьман Правобережжя, мав підкоритися Мазепі та склав свою булаву. Але Семен Палій проігнорував вимогу царя і вирішив боротися. Він закликав під свої знамена якомога більше волелюбних людей та не припиняв діяльності аж до прибуття Мазепи на Правобережжя на чолі великих збройних формувань у травні 1704 року. Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою, а сам без перешкод перевів свій осередок до Немирова. Виникає питання: чому Мазепа не захопив Палія в полон? Існує припущення, що між Палієм та Мазепою були таємні домовленості. Так, вони часто зустрічались особисто, навіть після того, як у травні 1704 року Мазепа дістав від Москви доручення заарештувати Палія. Для гетьмана було вигідно зберігати статус-кво, але це не задовольняло ні поляків, ані російського царя. Мазепа був змушений заарештувати Палія, коли той прибув до його стану на переговори. По дорозі до Батурина Палій втік, можливо, йому допомогли козаки з табору Мазепи. На нього було оголошено полювання, і він не зміг дістатися безпечного місця. Палія було схоплено та відправлено до Москви. Після року ув'язнення цар видав наказ заслати полковника Семена Палія у Сибір, до Томська. Арешт Палія означив кінець повстання. Усі регулярні козацькі частини Правобережжя підкорилися гетьману всієї України Мазепі. Тепер Польщу і Росію зв'язував «вічний мир», і польські пани почали повертатися на правобережні українські землі.

Так закінчилась Козаччина та почалася нова фаза боротьби – Гайдамаччина. Змінилися і форми боротьби, відтепер це були не сплановані воєнні дії, а некоординовані акції озброєних повстанських загонів. Та мета боротьби була тою ж самою – відродження вільної Української держави без ляхів, без холопа та пана.

Наступних п'ять років Правобережжя перебувало в злуці із Лівобережжям, гетьман Мазепа керував усією Україною, але з постійною оглядкою на Польщу та Москву. Однак невдача дуже цікавого та амбіційного проекту Мазепи, який мріяв очолити незалежну Україну, знов поновила розподіл України та боротьбу за сфери впливу. То був час інтриг, але кінець кінцем цар Петро у договорі з Туреччиною від 3 липня 1711 року зобов'язався вивести свої війська з Правобережжя та повернути його під польську руку. Це було наче віддзеркаленням того, що мало місце чверть сторіччя назад: Правобережжя знову віддають Польщі, а гетьман Скоропадський, як раніше гетьман Самойлович, проводить масове переселення українського населення на Лівобережжя. Але цього разу багато з тих, хто оселився на Правобережжі за Семена Палія, залишилося там. Тому нові поселенці з Волині та Галичини змішалося з людьми, які пам'ятали, що були вільними та були готові боротися за це. Про той час історик Микола Костомаров писав: «Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з ляської неволі не покидала український народ…»

Тому польські шляхтичі вже не почували себе у безпеці на українських землях. Вороже настроєні селяни не втрачали нагоди пошкодити шляхетське майно, підпалювали домівки та вбивали «губернаторів». Багаті дідичі навіть не з'являлися у своїх українських маєтках, а змушені самостійно хазяйнувати дрібні шляхтичі побоювались виходити за межі своїх домівок.

Гайдамаччина поширилася на усе Правобережжя. Дрібні загони повстанців використовували виключно партизанські методи боротьби. Та бувало й так, що усім селом повставали проти пана та вчиняли різанину. У 1712 році коронний гетьман Сенявський був змушений привести на Волинь та Поділля частини польської регулярної армії для боротьби з гайдамацькими загонами та сільськими заколотами. Але навіть слабкий перемагає, коли діє розважливо – успішні гайдамацькі наскоки ставали дедалі частішими.

Особливо зросла кількість гайдамацьких виступів в 30-х роках XVIII століття, їхні загони ставали більш організованими та здобували бойові навички. Польський уряд був змушений висилати додаткові військові частини, проте гайдамаки продовжували діяти.

Після смерті Августа II у 1733 році королем обрали польського шляхтича Станіслава Ліщинського, з дочкою якого одружився французький король. Та в гру вступила Пруссія у спілці з Росією, яка не бажала, щоб Франція отримала вплив на Польщу. Маючи давні стосунки з магнатами Любомирськими, Потоцькими і Вишневецькими, вони ініціювали створення конфедерації, яка проголосила королем Августа III. Московські та прусські вояки увійшли до Польщі і змусили Ліщинського зректися корони.

До 1734 року всі гайдамацькі загони створювались стихійно та діяли окремо. Першу спробу поєднати гайдамаків зробив у 1734 році сотник надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді Верлан, який і став на чолі бунту. Загальна політична ситуація в Польщі була сприятливою для повстання, бо в країні панував безлад. Верлан був вельми шанованою людиною, і його заклик до всенародного повстання знайшов відгук у серцях багатьох людей. До нього радо приєдналися інші загони надвірної міліції, сформовані з українців: уманський із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий із їхніми частинами. До лав гайдамацьких повстанців стали також запорожці Грива, Медведь, Моторний, Темко, які очолили повстанські селянські загони. Як і Палій, Верлан почав відроджувати козацькій лад на контрольованих ним землях, завів козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Війська кожен день поповнювалися, сотні перетворювалися на тисячі. Верлан, сотня якого розрослася в полк чисельністю понад тисячу вояків, кілька разів пройшов Брацлавщину, здійснюючи каральні заходи. У документах записано, що від рук його вояків загинули близько сотні польських шляхтичів та чимало їх попихачів, у першу чергу євреїв. Далі його загін перейшов на Поділля, а потім на Волинь, де повстанці зайняли чимало поселень. Отаман Грива зі своїм полком здобув важливі стратегічні міста – Вінницю і Меджибіж. Повстання стрімко набирало обертів: у Київському воєводстві повстанці захопили міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Котельню, Ходорів та інші, на початок 1735 року повстання охопило усе Правобережжя.

Польській уряд пов'язував повстання Верлана з московськими урядовцями, які через російського полковника Полянського передали сотнику таємну інформацію. Та треба зауважити, що польські історики мали звичку подавати усі спроби українців зректися польського ярма як чужу інтригу. Немає документів, які б беззаперечно свідчили, що російська корона обіцяла допомогу своїм православним братам з України. Інша справа, що українські повстанці дійсно сподівались, що Росія є їхнім природним союзником у боротьбі, бо питання релігії було ключовим, а Росія вважалася оплотом православ'я, і треба не забувати, що дійсно чимало росіян щиро співчувало своїм православним братам, які були під релігійним ярмом католицької Польщі, тож, можливо, що це була воєнна хитрість – сам Верлан пустив байку про те, що російська цариця Анна таємно підтримує бунт. Але позиція російського уряду була більш цинічною та далекоглядною. Тому він радо відгукнувся на відчайдушне прохання поляків приборкати гайдамацьку орду. Можна припустити, що саме втручання російського уряду вирішило долю повстання. Справа у тому, що каральні акції польських військових лише загострювали ворожнечу. Прибуваючи до міста, де побували гайдамаки, вони хапали перших-ліпших селян та звинувачували їх у причетності до гайдамаків. А далі тортури, воєнно-польові суди і… нові гайдамаки. У 1735 році польський уряд визнав, що вельми витратна кампанія проти гайдамаків (кількість каральних загонів неупинно збільшувалась увесь час) не дає суттєвих успіхів. Кілька військових частин потрапили у гайдамацькі засідки і понесли великі втрати, а деякі польські загони старанно ховалися у відносно безпечних зонах, не бажаючи зустрічі з гайдамаками. Кінець кінцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу і отримав її. Війська під командуванням російського генерала фон Гайне були розквартировані на Правобережжі і разом з поляками почали масштабні акції по знищенню гайдамацьких загонів.

Головні повстанські сили були ліквідовані взимку 1735 року. Російські вояки захопили у полон отамана Моторного та на знак лояльності передали його до рук поляків, які стратили його після жорстоких тортур. Решта отаманів повели своїх вцілілих бійців на Запоріжжя. Полковник Верлан зі своїми сподвижниками і рештками повстанців втік до Молдавії. І хоча польський уряд бомбардував молдавського господаря вимогами видати Верлана та його товаришів, він так і не постав перед польським судом й в історії Гайдамаччини більш не згадувався. А ось його сподвижники, що втекли на Запоріжжя, повернулися до Правобережжя. Найцікавіше склалася доля полковника Сави Чалого. Це справжній епічний герой, непереможний рубака, для якого єдиний спосіб життя – війна. Повстав він разом з Верланом проти поляків, та після того, як московські війська виступили проти гайдамак, вирішив, що найбільший ворог України та його самого – російська корона. Тому, коли повстання було придушено, він зі своїм полком перейшов під руку отамана Пилипа Орлика, який планував воювати проти Москви у союзі з Туреччиною. Та коли Чалий зрозумів, що цей проект не буде реалізований через ненадійність цього союзу, він вирішив… повернутися до Правобережжя. Здається дивним, але людина, яка довгий час напоювала свою шаблю польською кров'ю, отримала повну амністію. Та розклад позицій змінювався дуже швидко, у Пилипа Орлика були зв'язки з партією прихильників вигнаного короля Ліщинського та він зміг домовитися з самим Потоцьким: Чалого навіть призначили полковником надвірних козаків у Немирові. Отак герой повстання Чалий став захисником польських шляхтичів та ворогом своїх старих товаришів-гайдамаків, які повернулися до боротьби. Після сутички з загоном своїх колишніх соратників Гриви та Медведя Чалого було оголошено зрадником. Його зловив колишній найкращий друг Гнат Голий взимку 1741 року та визвав його на лицарський поєдинок. Божий суд віддав перевагу Гнату Голому, Чалого було вбито.

Дії гайдамацьких загонів тривали і надалі. У 1750 році ситуація особливо загострилася, гайдамаки здійснили кілька вдалих бойових операцій, і польський уряд знов зажадав допомоги Москви. І знов її отримав, бо російський уряд побоювався, що повстання перекинеться на Лівобережжя. Саме тому ще у 1737 році з наказу московського фельдмаршала Мініха уздовж кордону була розбудована лінія форпостів і варт, щоб не пропускати гайдамаків і запорожців. Загони російської армії у Вишгороді, Крилові, в Орловській та Архангелогородській фортецях знаходилися у постійній бойовій готовності і могли бути швидко перекинуті до місця конфлікту. Кінець кінцем спільними зусиллями Польщі та Росії гайдамацькі повстання були остаточно придушені наприкінці 1750 року.




Хід подій


Ідейно-політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою – Коліївщина.[1 - Коліївщина – ця назва походить, як стверджують дослідники, від слова «кіл» (він був зброєю частини повстанців), або від слів «колоти», «колій».] А це завдяки тому, що воно від самого початку було ведене під одним, центральним проводом, який швидко оформився як уряд відновленої Української держави.

    

П. Мірчук






Наступним королем Речі Посполитої на бажання цариці Катерини II було обрано польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського, та всесильні магнати не звикли коритися монархам. У 1768 році вони створили «барську конфедерацію» (її проголосили в українському містечку Бар), яка виступила проти московської влади під гаслами захисту католицизму. Російський уряд вислав на допомогу своєму фаворитові війська, розпочалась громадянська війна. Загострення ситуації в Польщі надихнуло українських патріотів знов розпочати збройну боротьбу проти польських загарбників, бо після спільної московсько-польської кампанії проти гайдамаків шляхтичі та їх найманці дуже зухвало поводились на українських землях.

Важко було знайти родину, в якої не відібрали якесь майно або не скалічіли когось. Вистачило б єдиної іскри, щоб запалало полум'я всенародного бунту.

Але повстання під керівництвом Максима Залізняка не було спонтанним. До нього кілька років йшла таємна підготовка. У 1767 році Залізняк прибув із вісімнадцятьма козаками до Мотронинського монастиря. Цей монастир, відбудований на межі XVII і XVIII століть на кошти родини Шумлянських, був зруйнований ватагою польського шляхетського війська, які, нібито шукаючи гайдамак, пограбували та понищили його. Щоб їх передчасно не викрили, заколотники замаскувались послушниками, які нібито готуються прийняти постриг.

Мотронинський монастир був зручною конспіративною квартирою, бо сюди постійно приходили прочани з усіх країв, серед них легко ховались заколотники. На відстані близько двох верст від монастиря, серед лісу над глибоким Холодним Яром був збудований таємний укріплений табір, який було прозвано Мотронинською Січчю. Для того, щоб досягти успіху, повстанцям був потрібен ретельно прорахований план та постійна координація дій. Справа в тому, що польські війська були розміщені по всій Україні невеликими загонами в сотню або дві вояків. Та ще були, хай і невеличкі, армії магнатів, так звані «надвірні міліції», створені з козаків – вони мали боронити майно пана від зазіхання на нього банд сусідніх панів та гайдамак. Врахувавши все це, українські повстанці розділили свої сили на окремі загони, що діяли окремо, але одночасно. Залізняк поділив Правобережжя на чотири частини й призначив чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого – у південну частину Київського воєводства, Якова Швачку й Андрія Журбу – у середню частину Київського воєводства та Волині, Івана Бондаренка – у північну частину Київщини, Полісся та північної Волині, сам він збирався діяти у Брацлавському та Подільському воєводствах. На Зелені свята, 29 травня (старим стилем 18 травня) 1768 року план був цілком готовий та було куплено чимало зброї. Перед великою кількістю прочан одразу після богослужіння Максим Залізняк прочитав вельми цікавий та таємничий документ, відомий як «Золота грамота». Цей документ нібито був отриманий з рук самої московської цариці тодішнім ігуменом Мотронинського монастиря Мельхіседеком Значком-Яворським. У ньому цариця закликала усіх православних українців до збройного виступу проти Польщі. Нема сумніву, що такий документ був зачитаний, та тут виникає чимало питань. По-перше, яким був зміст цього документа? По-друге – а чи був до нього причетний російській уряд? Оригіналу «Золотої грамоти» ніхто не бачив, окрім ватажків заколоту. Можливо, там було написано щось інше. Та більш вірогідною є версія, що цей документ був сфальсифікований. Тоді виникає трете запитання: ким і навіщо?

Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський ретельно вивчав документи Війська Запорозького, збережені в московському архіві. Там він знайшов запис про те, що ігумен Мельхіседек нібито переслав оригінал «Золотої грамоти» кошовому Калнишевському та закликав його негайно приєднатися до повстання з усім Військом Запорозьким, бо така воля цариці. Але це здалося підозрілим писарю Калнишевського Іванові Глобі. Він зауважив, що цариця не стала б передавати послання через якогось ігумена, а просто відіслала б довірену людину з листом прямо на Січ. Та й вигляд документа видався йому сумнівним. Тому він порадив Калнишевському не підіймати війська до прямого наказу від цариці. Шкода, що в архіві не знайшлося оригіналу чи бодай копії сумнозвісної «Золотої грамоти». Невідомо, що зробив з нею Іван Глоба. Але логічно припустити, що він переслав її або до канцелярії цариці, або повернув ігуменові. Та як би там було, грамота зникла, а той текст, що видали французькою мовою у французькій газеті, є, безперечно, підробкою, хоча його навіть було включено в збірку державних документів, що відносяться до Польщі (але немає відомостей про походження тексту, з якого був зроблений переклад). Ось цей текст, перекладений українською, який взято з книги «Коліївщина» П. Мірчука:






«Ст. – Петербург, 9/20 червня 1768 р.




Тому що нам стало відомо, з якою ненавистю і зневагою ставляться поляки й жиди до нас і до нашої православної релігії, переслідуючи, принижуючи, а то й караючи смертю оборонців нашої грецької релігії, ми, не маючі змоги довше терпіти таких наруг, принижень і переслідувань єдино з причини приналежності до нашої святої релігії, принижуваної й переслідуваної, даємо оцим наказ славному Максимові Залізнякові з Тимошева, полковникові й отаманові Війська Запорозького, вступити на територію Польщі, взявши зі собою частини нашої російської армії і донських козаків та винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що пливуть до нашого трону проти тих жорстоких убивців, наклепників, порушників віри, проти тих поляків, які захищають погану віру безбожних жидів, а зневажають і принижують нашу релігію та переслідують наш вірний і невинний народ. Ми доручаємо, щоб у висліди нашого маршу до Польщі було знищене їх ім'я і щоб пам'ять про них загинула у майбутньому. Але щоб була збережена приязнь і наші договори з нашими сусідами, ми забороняємо під загрозою найсуворіших кар чинити шкоду або зневажати турецьких, грецьких, вірменських і російських купців, які подорожують по Польщі в торговельних справах. Ми хочемо теж вільного переходу й безпеки для нас і наших сусідів.

Для більшої вірогідності ми засвідчуємо це доручення і цей дозвіл печаткою та нашим власноручним підписом.

    

Дано в Ст. – Петербурзі, 20 червня 1768 р.»







Ось такий документ. Радянський історик Г. Ю. Храбан вважав, що автором цієї фальсифікації був Олександр Август Чарторийський, який переслав його до Франції під псевдонімом Анжберг. Могутній рід Чарторийських головував у партії, яка змагалася з партією Потоцьких. Можливо, це була якась політична інтрига, пов'язана з двома претендентами на польський престол, одного з яких підтримувала Франція, іншого – російська корона. Текст не тільки виглядає непереконливим за стилем, підозрілою є і дата. Як цей документ міг бути прочитаним 29 травня, коли він датований 20 червня? До речі, тоді повстання було у розпалі, і саме у цей день була узята Умань. Без сумніву, це текст фальсифікований, але нас цікавить його походження. Відомо, що після взяття Умані Максим Залізняк проголосив себе гетьманом відновленої Української держави та видав універсал, в якому закликав усіх православних приєднуватись до боротьби з поляками. Можна припустити, що саме текст або дата цього універсалу стали основою паризької «Золотої грамоти». Хто і що вигравав від цієї інтриги, важко зрозуміти. Історик П. Мірчук вважає, що поляки бажали зобразити повстання коліїв як політичний проект Москви, щоб мати змогу тиснути на російський уряд. Та на нього не було потреби тиснути, він і так залюбки вкотре допоміг полякам придушити українське повстання.

Найбільш цікавою частиною загадки «зниклої грамоти» є питання, що саме за текст зачитував Залізняк у Мотронинському монастирі при «свяченні ножів». Хто його автор та куди зник той папір? На ці питання немає відповідей, та можна припустити, що подібно своєму попередникові, полковнику Верлану, Максим Залізняк використав легенду про поблажливе ставлення до повстання російського уряду для того, щоб надихнути тих українців, що вагалися, і підштовхнув їх таким чином до боротьби. Та хоч би й так, то, скоріш за все, був не той текст, який потім з'явився у французькій газеті, бо така пропаганда була потрібна тільки на початку кампанії.

Отже, з Мотронинського монастиря вирушило десь триста повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба очолили невеликі загони, головний загін повстанців очолив сам полковник Максим Залізняк і подався зі своїми людьми до Лебедина. Узявши Лебедин, він суттєво збільшив загін і розпочав свій переможний похід. Медведівка, Жаботин, Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Лисянка… у кожному місті повстанці винищують поляків та євреїв, які не встигли втекти. їхнє майно швидко розтягували спритні міщани та селяни. В усіх здобутих містах Залізняк встановлює традиційну управу, як у свій час робив Семен Палій. Коли його військо залишає здобуте місто, до нього зазвичай приєднується чимала кількість нових вояків, та ще й, як кола по воді, по Правобережжю йде хвиля селянських бунтів. Нерідко, коли загін повстанців підходив до якогось села, назустріч йому виходили селяни із хлібом-сіллю. Отримавши звістку про успіхи коліїв, вони самі впоралися зі своїми панами.

Перелякані дрібні шляхтичі з'їхалися до Лисянки, маючи надію пересидіти за укріпленнями лиху годину, бо в Лисянці був чималий військовий гарнізон, та ще й губернатор міста Кучевський мобілізував до оборони усіх міщан, здатних тримати зброю. Але більша частина міщан не бажала терпіти облогу, вони казали, що усе одно місто буде узято, а от якщо не чинити опору, повстанці повбивають лише євреїв та не стануть кривдити городян і трощити майно.

Загін з трьохсот вояків захопив місто та винищив усіх євреїв і поляків, міщани-українці відокремились від своїх сусідів-іновірців, побоюючись, що самі постраждають від рук коліїв. Після узяття Лисянки Залізняк вирішив з'єднатися з іншими загонами повстанців та штурмувати Умань. Він вважав, що здобуття Умані буде початком остаточної перемоги над поляками.

Місто Умань було центром величезної української вотчини Потоцьких в Україні. У 1760 році тут були побудовані нові укріплення та закуплені гармати, це зробило місто фортецею. Тут була резиденція губернатора володінь Потоцьких Рафаїла Младановича, тому у місті постійно квартирували частини польської регулярної армії. На час повстання в Умані знаходилося три сотні драгунів й артилерійський полк під командою Ленарта, десь тисяча надвірних козаків під проводом польських полковників Обуха, Магнушевського та козацьких сотників Івана Ґонти, Дашка і Яреми. Дізнавшись про перемоги повстанців, міський уряд наказав сформувати ополчення з міщан та селян, так званні загони «зеленої міліції», і запросив у місто комісара Бендзіньського з півтисячею надвірних козаків під командою сотника Уласенка.

Іван Гонта був командувачем надвірних козаків, його вважали вправним та надійним воякою, не дивлячись на підозрілі чутки про його зв'язки з ватажками повстанців. У єврейських колах Умані не стихав шепіт, що Гонта не тільки постійно спілкується зі Залізняком, а навіть намовляє сотника козацької міліції Дашка приєднатися до повстання. Але Младанович не бажав втрачати розумного та сміливого командувача, й тому, коли сотник Дашко загинув по дорозі в Умань і не зміг дати свідчень проти Ґонти, обмежився тим, що звелів тому скласти прилюдно присягу «на вірність вітчизні» на базарній площі в Умані. Після цього поляки справили гучний бенкет на честь Ґонти, під час якого губернатор заявив, що Гонта є оборонцем Умані і йому вони ввіряють свою долю. Єврейські старшини надіслали Ґонті щедрі подарунки та смиренно прохали не згадувати старе й боронити їх від гайдамаків. Младанович енергійно готувався до приходу повстанців: він закупляв порох та набої, перерахував коней і звелів їх підкувати. Він намагався найняти якомога більше вояків, звертався навіть до німців, пропонуючи їм шалені гроші, та вони не бажали битися з бунтівними селянами.

Отримавши благословення від міського уряду, Гонта з козацьким загоном розбив табір під міськими валами. До міської брами стікалися польські та єврейські біженці, але місто було переповнене, і їм довелося стати табором у приміському лісі. Коли стало відомо, що Залізняк з військом вирушив на Умань, Младанович з полковниками розробив наступний план: «зелена міліція» мала пропустити коліїв до міста та розташуватися у тилу повстанців. Коли загони коліїв підійдуть на відстань пострілу – їх «привітають» гармати, після чого до бою вступлять польські загони, а «зелена міліція» нанесе удар у спину атакуючих.

Та Залізняк не поспішав, він був десь на північному сході, до міста доходили суперечливі чутки. Паніка зростала, усі, хто зумів дістати коней, тікали хто до Києва, хто до Галичини.

Гонта зі зведеним козацьким загоном роз'їжджав округою, нібито шукаючи повстанців. Та одного ранку на стоянці біля селища Попужинці він з сотниками Уласенком та Яремою виступив перед козаками і запропонував усім приєднатися до війська Залізняка. До польських полковників, що були при козацькому війську, він поставився по-лицарськи: відпустив їх до Умані та навіть дав озброєний ескорт, щоб з ними, бува, не трапилося чого лихого дорогою.

Ніхто з козаків не побажав повертатися з полковниками до Умані та боронити польських шляхтичів, усі пішли за Гонтою. Так 14 червня 1768 року Іван Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. Посилене військо Залізняка підійшло до околиці міста та стерло з лиця землі тимчасовий табір біженців, яким не знайшлося місця за мурами Умані. Там було від 5 до 8 тисяч людей: небагаті польські пани та покинута напризволяще челядь, величезні єврейські родини, в яких відібрали візки та коней ті ж поляки… в наш час така перемога була б названа військовим злочином, та тоді були інші правила ведення війни. І на це треба зважати, даючи оцінку діям повстанців.

Вранці 17 червня 1768 року військо повстанців підійшло до міських брам. Колії вдалися до хитрощів – у авангарді марширував Гонта зі своїми козаками при повному параді, і в місті вирішили, що він повертається з перемогою. Справа в тому, що в Умані й гадки не мали про зраду Ґонти, бо польські полковники, яких відпустили козаки, не повернулися до Умані, причому тікали так швидко, що навіть не послали когось попередити місто про козацький заколот. Тому замість вибухів зі стін лунали привітні вигуки. Та коли далекозорий інженер Шафранський роздивився вояків, він здійняв тривогу. Усі міські брами були зачинені, а польські частини перед містом почали шикуватися до бою. Младанович до останнього сподівався, що то якась помилка, він стовідсотково довіряв Ґонті, навіть щиро любив його. Побачивши з муру, як Гонта під'їхав до Залізняка та обійнявся з ним, він був такий уражений, що в нього відібрало мову. Тож оборону міста змушений був очолити Ленарт. Він спішно розіслав гінців, наказуючи усім польським частинам зайняти свої місця біля мурів, городянам же звелів озброїтися, під рушницю були поставлені навіть школярі та євреї.

Повстанці обложили місто. Першої ж ночі городяни почали тікати, бо міщани-українці не бажали знаходитися у місті, коли його візьмуть штурмом та почнеться різанина. Прийшовши до тями, Младанович все ж плекав надію, що облоги та штурму можна уникнути. Він покликав до себе поважних єврейських торговців та запропонував їм завантажити кілька візків дорогими тканинами, шитими золотом поясами, розкішними шапками та кисетами і відіслати усе це Ґонті, благаючи в нього пощади для міста. Отут і сталося щось незрозуміле: прийнявши дари, Гонта та Залізняк відповіли згодою. Вони запропонували Младановичу здати місто, запевняючи, що у цьому разі полякам та навіть євреям буде надана можливість залишити Умань, та поляки не погодилися відчинити міську браму. Чому? Можливо, вони не йняли віри словам Ґонти, який з легкістю зрікся даної перед усім містом клятви?! Якщо справа була саме у цьому, то вони, безумовно, прийняли невірне рішення, бо Ґонті була не чужа лицарська повага до полонених. Саме тому він відпустив польських полковників, а пізніше врятував дітей губернатора Младановича. Але як це співвідноситься з кривавою розправою над беззахисними людьми у таборі біженців? Тут треба брати до уваги мораль тих часів. Гонта був сином свого часу, без сумніву він вважав польських полковників та урядовців гідними для встановлення домовленостей, але люди в таборі були для нього безликою юрбою, так само шляхтичі сприймали українських селян та міщан.

Та повернемося до хроніки подій: поляки відкинули пропозицію Ґонти і майже зразу почався штурм. Колії з двох боків штурмували вали, скориставшись тим, що польські гармати били на більшу відстань і більшість зарядів не влучили навіть в лінію обозів повстанців. Зчинилась страшенна паніка. Незважаючи на те, що в місті був великий запас набоїв та усіляких припасів, поширювалися чутки, що гармати замовкли, бо набої скінчилися, та й води залишилося лише на два дні. Тому, коли ранком 21 червня біля брами з'явився Гонта з білою хусткою, натовп почав благати Младановича вступити у перемовини. Кінець кінцем той погодився і наказав впустити до міста Ґонту і його охорону. Але коли браму відчинили і Гонта з охоронцями увійшли в місто, зав'язалася бійка. Та чи була то підла спроба поляків вбити парламентера? Швидше за усе на Ґонту накинулися розлючені польські полковники, його колишні товариші, бажаючи продемонструвати своє ставлення до нього, а ніяк не вбити. Та як це виглядало? Кілька вояків з шаблями наголо, вигукуючи погрози, оточили невеликий ескорт Ґонти. А за брамою стояв чималий загін коліїв, які, почувши лайку та брязкіт зброї, вдерлися до міста. Зав'язалася бійка, а тим часом підтяглися головні сили коліїв.

Треба визнати, що у військах коліїв була менш жорстка дисципліна, ніж у регулярній армії. Коли повстанці вдерлися до міста великою юрбою і почали хапати усе, що забажається, та вбивати городян, Гонта і Залізняк не спромоглися б їх зупинити, навіть якби щиро бажали цього. Так усе місто перетворилося на криваву бойню, яку охрестили «уманською різаниною». Кількість загиблих у різних джерелах розходиться, польські, а саме Коденська книга, наводять такі цифри: загинуло до вісімнадцяти тисяч осіб, більшість з яких були євреї. Та якою була реальна кількість жертв і хто вони були? Поблажливо настроєний до коліїв Костомаров пише, що поляки, наводячи цифру у 20 тисяч, перебільшують кількість загиблих, мабуть, удесятеро. Та найбільш правдиву цифру подає, мабуть, чиновник Квяткевіч, який у своєму листі до Потоцького від 28 червня 1768 року пише, що «в Умані посесорів із жінками й дітьми та всякої іншої шляхти згинуло до п'яти тисяч, а також жидів до семи тисяч, що з'їхалися туди з інших міст і сіл». Ця цифра співвідноситься зі статистичними даними по кількості та національному складу городян Умані. Отже, загинуло дванадцять тисяч людей – п'ять у таборі біженців та сім у місті. З них було п'ять тисяч поляків та сім тисяч євреїв. Чому ж загинуло так багато євреїв, навіть більш ніж поляків? Тут немає ніякої таємниці. По-перше, більшість євреїв Умані були крамарями і не хотіли залишати своє майно та тікати з міста. По-друге, більшість коліїв були з панщинних селян, і саме економ-єврей та шинкар-єврей чинили їм найбільше кривд, бо сам пан не бажав бруднити свої чоботи та навіть не з'являвся на селі. По-третє, хоч поляки були католиками та ворогами українського православ'я, та все ж вони були християнами, єврейська ж релігія лякала, навкруги неї було чимало забобонів та пліток. Саме тому повстанці, вдершись до міста, першим чином почали обстрілювати синагогу, де євреї відчайдушно благали Бога про порятунок. Будівля звалилася та поховала під своїми руїнами багато людей, а ті, що змогли вискочити, потрапили на списи коліїв.

Багато поляків зберегло життя тому, що були знайомі з Гонтою. Хоч сотник і зрадив польський міський уряд та ненавидів польське панування на Правобережжі, йому було не чуже співчуття та симпатія до окремих поляків. Він зробив усе можливе, щоб врятувати їх жінок та дітей від розправи. Його довірені бійці розшукували їх, незважаючи на те, що на вулицях тривали бої, та супроводжували на церковний двір чи у штаб самого Ґонти, який він влаштував на своїй колишній квартирі у будинку українського міщанина Багатого. Саме там переховувалися син та дочка старого губернатора Младановича. Десь добу у місті панував безлад; повстанці хапали все, що впаде в око, ґвалтували жінок та вбивали всіх, хто чинив якийсь опір.

Узяття Умані багато істориків та мемуаристів називають різаниною. Так, крові було і справді пролито багато, та чи були дії коліїв якимись винятковими для того часу? Польські історики роблять наголос на нелюдській жорстокості коліїв, і ми з ними погоджуємося, вивчаючи хроніку подій. Але ми мислимо категоріями XXI сторіччя, де є Женевська конвенція та інші правила ведення бойових дій, є поняття «геноцид мирного населення». Але судити дії минулого з позицій сучасної моралі теж не дуже етично. Так, в Умані було вбито багато людей, але колії не були військовими злочинцями навіть за мірками XVIII сторіччя. Вони вбивали тих, кого вважали своїми ворогами, та не пекли їх вогнем, не різали з їх спин ременів, не ламали їм кістки та не саджали на палі. Навіщо все це перераховувати? Ці жахливі тортури ще будуть згадуватися на сторінках цієї книги, але не колії, а саме поляки так катували своїх полонених. Ніхто не буде заперечувати, що війна коліїв мала релігійний аспект. Але треба звернути увагу на той факт, що в документах немає навіть гадки про те, що православні в більшості колії винищували українців-католиків, яких було досить багато серед селян в окремих регіонах, чи українців-уніатів. Бувало, що уніати гинули, але не за свою віру, а тому, що край був охоплений полум'ям війни, а на війні багато випадкових жертв. Ось цікаві довідки про долю п'ятнадцятьох уніатських священиків, що загинули під час Коліївщини. Так ось, двоє з них, брати Нічаєвські, загинули від рук своїх власних парафіян, це був суто місцевий конфлікт, така ж доля спіткала священика Фаліновського. Священик-уніат Шаповаленський загинув від рук православних односельців за те, що переховував у себе польку-дідичку, а коли вона померла, похоронив її на українському цвинтарі. І ще трохи статистики: на охопленій повстанням території було дві тисячі уніатських парафій, отже там мусило бути щонайменше дві тисячі уніатських священиків. Тож загибель менш ніж одного відсотка наочно демонструє, що ця група цілеспрямовано не переслідувалася.

Та повернемося до подій в Умані. Як тільки у місті було встановлено порядок, усіх зібрали на головній площі, де під гарматні постріли та вигуки було проголошено відновлення Гетьманщини. Це сталося 22 червня 1768 року. Гетьманом було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Ґонту. Комендантом міста Умані призначили сотника Пантелеймона Уласенка. Знову усі українці були проголошені вільними козаками, податкові і військові повинності громадян регламентувалися постановами, більшість яких відтворювала лад, що існував за часів держави Семена Палія. Гайдамацьке військо було поділено на сотні, на чолі яких стояли хоробрі та поважні вояки. Біля Умані повстанці розбили військовий табір, де навчали новобранців, які стікалися сюди з усіх куточків Правобережжя. Обстріляна частина війська була поділена на загони, які поодинці виступили у похід на захід і північ. Повстанці швидко просувалися країною, захоплюючи невеликі містечка та селища. Загони на чолі з Чорним, Романченком та Носом здобули Гранів, Теплин, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин та Балту, вони пройшли усю Уманщину, знищуючи поляків та євреїв. Полковник Семен Неживий успішно діяв у південній частині Київщини. Його загін бився з польськими конфедератами на Чигиринщині та Черкащині. З тогочасних документів дізнаємося, що у Медведівці було знищено сотню польських конфедератів, у Жаботині 450 польських вояків. На очищених від поляків землях Неживий заводив козацькі порядки, усім заправляли козацькі сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест у Жаботині, Василь Смілянський у Лебедині, Іван Таран у Вільшині, Шундра у Смілі, Станкевич у Корсуні, Шевченко у Богуславі.

У середній частині Київського воєводства діяв загін колишнього курінного отамана полковника Якова Швачки. Йому підпорядковувались загони, які очолювали повстанські отамани Журба (у Василькові), Груда (у Фастові), Сава Плиханенко (у Білій Церкві), Павло Таран (у Володарці), Микита Москаль (у Бердичеві). Пізніше Тесленко-Журба піднявся до полковника та почав діяти самостійно в районі Житомира.

На півночі Київщини діяв загін полковника Івана Бондаренка. Йому були підпорядковані кілька сотників: Саражин, у загоні якого билися отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер (у районі Боярки); Головацький (у Маркові), Грицько Вовк і Максим Максимів (на Поліссі).

Після двох місяців безперервних боїв Київське і Брацлавське воєводства були очищені від поляків і в них відновилися козацькі порядки.

Тим часом у військовому таборі біля Умані формувалися нові повстанські загони, які вирушали на захід та північ, щоб звільнити від поляків Поділля, Галичину, Волинь і Полісся.

Три тижня поспіль після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини йшли переможні бої по усьому Правобережжю. Поляки виявилися неспроможними протистояти добре озброєним мобільним повстанським загонам. Здавалося, що молода Українська держава достатньо укріпила свої позиції, щоб бути визнаною своїми сусідами. Та як кажуть на Слобожанщині, сталося не так, як гадалося. Навіть знаючи про зруйновану державу Палія та придушене повстання полковника Верлана, колії сподівалися, що цього разу одновірці підтримають їх. Але менш за усе Росії була потрібна незалежна республіка, та ще й утворена внаслідок повстання селян. Тому російській уряд вкотре люб'язно надав Польщі збройну допомогу проти українських бунтівників.

Наприкінці червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію увійшли формування російської армії. Війська генерала Кречетнікова, що перебували на Поділлі задля підтримки польського короля Станіслава Августа у боротьбі проти його політичних супротивників – барських конфедератів, – були приведені в бойову готовність, але не поспішали атакувати повстанські загони. Вони очікували приходу на Правобережжя частин генерала Воейкова з Новоросійської губернії та генерала Рум'янцева з Лівобережжя.

Російські генерали не бажали битися з обстріляною армією повстанців, тож вони припустилися хитрощів. У визначений час почалася підступна операція, скерована на зруйнування головного центру Гетьманщини. Генерал Кречетніков віддав наказ двом своїм полкам під проводом полковника Кологрівова і полковника Гур'єва йти до Умані. Спостерігачі з військового табору помітили підхід великих військових частин та здійняли тривогу в Умані. Але росіяни не квапилися наражатися на бій, вони зупинилися та вислали гінців до ставки Залізняка і Ґонти. Посланці лицемірно виявляли прихильність до гетьмана, навіть казали, що сама цариця схвалює вигнання поляків з Правобережжя, хоч з політичних міркувань не може зробити це відкрито. А щодо військових маневрів, так це частини російської армії йдуть на допомогу польському королеві проти його польських супротивників – барських конфедератів. Звичайно, самі вони б не стали допомагати полякам у боротьбі проти одновірців, а підриваючи авторитет барських конфедератів, вони зроблять послугу молодій державі.

Скориставшись люб'язністю головнокомандуючого Ґонти представники Кречетнікова ретельно роздивилися військовий табір та розхвалили його обладнання і дисципліну. Впевнившись, що вояків не захопиш зненацька, вони вдалися до підступу: 6 липня з табору російського війська надійшла звістка, що вони отримали наказ вирушати до Польщі і на знак довічної приязні запрошують ватажків повстанців на прощальний бенкет. А простим воякам були виставлені відра горілки. От і виявилося, що не в змозі козак відмовитися від дармової горілки! На бенкеті було виголошено багато тостів за вічну дружбу. Тож на ранок 7 липня увесь головуючий состав війська коліїв був п'яний. А тим часом табір повстанців щільно оточили російські війська. Подаючи знак до початку нападу, полковник Гур'єв несподівано вдарив в обличчя полковника Гонту В ту ж мить з'явилися абсолютно тверезі російські вояки та скрутили Ґонту, Залізняка й інших українських старшин. Після чого, вже не ховаючись, російські солдати попрямували до сплячих козаків та почали кувати їх у кайдани. Ледь відкривши очі, козаки схопили зброю та почали прорубатися до волі. Бій тривав до полудня, багато вояків полягло, але чимало їх змогло вирватися з оточення. Та усі керманичі відновленої Української держави були захоплені у полон, а разом з ними 780 козаків з колишньої міліції та 65 запорожців. Закутих у кайдани Залізняка і Ґонту було піддано ганебному покаранню – побиттю нагаями. Також за наказом генерала Кречетнікова були заарештовані дружина й чотири малолітні дочки Ґонти – їх прилюдно відшмагали нагаями. Малого сина Ґонти врятував сотник Уласенко, перевізши його на Волощину. Як не дивно, практично не збереглося відомостей про людські втрати при узятті Умані російськими урядовими військами, причому як з боку коліїв, так і з боку росіян.

Такий підступний спосіб ведення війни вельми сподобався московським генералам, тож вони застосовували його повсюдно, бо у ті часи інформація розповсюджувалася повільно. Коли в підпорядкованому полковнику Неживому районі з'явився гусарський полк Федора Чорби, ні єдина душа не відала, що відбулося в Умані. Полковник Неживий вислав до генерал-губернатора Лівобережжя Рум'янцева довіреного посланця Василя Шелеста із запитом про напрямок маршу російських військ та про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум'янцев заспівав тієї ж пісні, що і полковник Гур'єв в Умані: цариця повстання не підтримує, бо це зашкодить Москві, але як і усі росіяни співчуває та радіє за одновірців, а щодо маневрів, то гусари йдуть до польського короля. Після того полковник Чорба викликав полковника Неживого до себе на розмову, можливо, він обіцяв якусь допомогу в урегулюванні взаємовідносин новоствореної Гетьманщини з московським урядом. Та коли Неживий з невеликим ескортом прибув до квартири Чорби в селі Галаганівка, ймовірно, це сталося 13 липня, Чорба заарештував його та почав вимагати, щоб Неживий наказав усім своїм воякам скласти зброю та підкоритися московському уряду. Звісно, цю ганебну пропозицію було відкинуто. Командування перебрав на себе Савка Майборода та повів коліїв у бій з гусарами, що оточили табір. Бій був запеклим: 38 коліїв загинуло, 14 пораненими потрапило в полон, решта вирвалася з оточення. Але російські війська продовжили переслідування загону, доки не схопили пораненого Майбороду, після чого вцілілі колії розбіглися.

Полковники Швачка й Журба не йняли віри російським урядовцям. Вони досить інтенсивно листувалися з московським урядом та зрозуміли, як насправді царська влада ставилася до повстання. Тому коли їх запросили на перемови по прибутті військових частин полковника Протасьєва, вони відмовилися мати будь-яку справу з російськими вояками та відкинули вимоги капітуляції. Добре підготувавшись, російське військо напало на загін Журби 20 липня біля села Блощинці. Бій був жорстоким, 30 повстанців загинуло, 64 – потрапило в полон, залишки коліїв відступили у ліси.

Відтепер на черзі був полковник Швачка. Той був насторожі, бо вже мав сутичку з російськими вояками біля села Трипілля над Дніпром. Тоді загін Швачки переміг росіян. Тому полк Протасьєва непомітно оточив квартиру Швачки та частину його війська у районі Богуслава. Скільки саме вояків було при полковникові, невідомо. Та відомо, що він рішуче відкинув вимогу здатися. У цій битві полковник Швачка був важко поранений і попав у полон разом з 68 іншими повстанцями. В тому ж районі російські війська розшукали загін отамана Шевченка та теж розгромили його. Сам отаман з частиною повстанців потрапив у полон. У запеклому бою з московським військом під командою сотника Щерби був поранений і узятий у полон полковник Іван Бондаренко.

Так російська корона у першій половині липня 1768 року завдала нищівних ударів українському повстанню проти Польщі. Як тільки до Польщі дійшла звістка, що російські війська практично розгромили армію коліїв та, головне, захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Ґонту, на Правобережжя був відряджений особливий каральний загін Стемпковського на чолі з Ксаверієм Браницьким. Поляки збиралися судити спійманих коліїв та піддати їх показовим екзекуціям. Полонених перевозили у табір під Сербами, де вони чекали своєї долі.

Ось тепер саме час поговорити про жорстокість і точніше розібратися, чи були вчинки коліїв, як то кажуть деякі польські дослідники, вершиною злодійства. По-перше, поцікавимося долею ватажків коліїв, яких полонили під Уманню 7 липня 1768 року. Полковник російської армії Гур'єв наказав привести Залізняка, Ґонту та інших старшин і в присутності російських солдат дати кожному по 300 ударів нагаями. Після того полонених розподілили за принципом «підданства»: усіх запорожців було визнано російськими підданими, а козаків надвірних міліцій та бунтівних селян – польськими. Згідно з цим Залізняка і 68 запорожців відправили до київської тюрми, а 846 полонених, визнаних польськими підданими, очікували суду, між ними й полковник Гонта. Його, закутого у кайдани, тримали у ямі, мов дикого звіра, та досить часто підіймали задля того, щоб потішити польських гостей, прилюдно шмагаючи його нагаями. Іноді таке траплялося тричі на день, тому усе тіло Ґонти було суцільним синцем. Нарешті Ґонту офіційно передали до рук польських властей та під великим збройним конвоєм доправили до головної квартири польських військ у містечку Серби біля Могилева над Дністром. Під час судової справи його кілька раз піддавали тортурам, хоч його провина була очевидною, та він її й не заперечував. Нарешті військовий суд у Кодні виголосив вирок, згідно якому смертна кара повинна була виконуватися протягом 14 діб: перших десять діб із Ґонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, на 11-ту – відтяти обидві ноги, на 12-ту – обидві руки, на 13-ту – вирізати з живого серце, а на 14-ту – відтяти голову; тоді поставити у різних місцях України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Ґонти, а під Могилевом настромити його голову на палю. Прочитайте ще раз. Так, це не марення якогось кровожерливого маніяка, а судовий вирок, який, щоправда, не був виконаним у повному обсязі, бо пан Браницький мав слабкий шлунок та не зміг витримати цього видовища. У XVIII сторіччі у цивілізованій Польщі був такий звичай: високопосадовці мали бути присутніми під час тортур, задля цього навіть створювалися спеціальні ложі, щоб вони не змішувалися з простолюдинами, що прийшли подивитися на муки приречених. Тож Браницький на третю добу звелів відтяти Ґонті голову та решту заходів проводити з мертвим тілом.

Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта надзвичайно мужньо поводився під час тортур: він ані стогнав, ані прохав про помилування, ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру.

Чи було так насправді, чи то легенди, ми вже не дізнаємось, та кожна легенда базується на якихось фактах.

Незважаючи на смерть Ґонти, до остаточної перемоги над коліями було ще далеко. Російська армія позбавила повстанців керівників, і це завдало руйнівного удару існуванню Гетьманщини, але це був ще не кінець боротьби. Місце повстанських отаманів, що загинули або потрапили у полон, зайняли інші. Так рештки загону Майбороди очолив Станкевич, а спадкоємцем Швачки став Заєць, який прийняв ім'я Швачки, щоб заплутати ворогів та підтримати дух українців, які вірили, що їх улюбленець Швачка не в московському полоні, а веде боротьбу за Україну. По всьому Правобережжю йшли надзвичайно запеклі бої. Поляки зарано почали повертатися в Україну, за що жорстоко поплатилися. Так, 19 липня 1768 року повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище, винищили там усіх поляків та віддали їх майно українським селянам та міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром загін коліїв випадково натрапив на польську сотню під командою капітана Камінського. Хоч повстанці були виснажені відступом після важкого бою з російськими військами, вони вступили у бій та розгромили польський загін вщент, урятувалися лише ті, що втекли та сховалися у бур'янах. І таких випадків ставало дедалі більше, відродилися традиції партизанських бойових дій часів Гайдамаччини, коли кожен загін функціонував окремо, кожен отаман сам приймав рішення, не питаючи ради чи дозволу. Ніхто не міг дізнатися, де і коли з'являться повстанці, і поляки знов почали боятися за своє життя та майно. Ось як про це говориться у листі до Львова, якій був надісланий з Поділля 12 серпня 1768 року: «Обивателі подільські й українські (польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєводств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків і були вирізані бунтівниками, а інші втечею ледве врятували своє життя». А у листі од 31 серпня вже з'являється безнадійна нота: «Хлопські бунти, кажуть, котяться усе ближче до Львова та придушеними, вочевидь, бути не можуть».

Отож поляки нарешті зрозуміли, що вони рано святкували перемогу: колії, навіть позбавлені своїх ватажків, їм не по зубах. Але поляки недарма розраховували на подальшу допомогу російського уряду у боротьбі з українськими повстанцями. На їх прохання збирається конференція, на якій російські військові чини запевняють представників Речі Посполитої, що допомога буде надана якнайшвидше. Генерал Кречетніков передає представникові польської корони графу Браницькому запевнення російської цариці, що вона повністю розділяє гнів поляків щодо хлопського бунту. Майже одразу за наказом Кречетнікова російські війська вирушили на Вінницю, Меджибіж та через Бар до Тернополя. Тож Росія перейшла від окремих військових операцій до повномасштабної інтервенції на боці Польщі. І щоб ні в кого не залишилося якихось сумнівів чи надій, був виданий сумнозвісний маніфест Катерини II від 20 липня 1768 року, у якому вона проголосила, що українські повстанці – це «разбойники, вори», і закликала їх негайно скласти зброю та повернутися до роботи. Відтепер більшість коліїв усвідомила, що московський уряд такий же ворожий до них, як і польський, тож вони мають вести війну з одновірцями. Тепер вже ніхто з ватажків не йняв віри пропозиціям переговорів з боку офіцерів російської армії, та й обіцянкам царициного прощення у разі складання зброї теж не вірили. Російських солдат також зустрічали кулями та списами, як і польських вояків. Бої йшли запеклі, на боці росіян була перевага у озброєнні, вони мали змогу вводити в бій нові загони вояків у разі потреби. Українські ж повстанці були поза законом, їм важко було дістати зброю, до того ж тепер, коли колії вже не були переможцями, до них менш прагнули приєднатися селяни та міщани. Та повстанці воліли битися, бо їм не було куди відступати, вони вже не мали змоги повернутися до своїх родин та осель. На їх руках було багато крові, єврейської, польської, а відтепер і російської, тому колії повинні були пройти свій шлях до кінця. Головнокомандуючий російськими військами на Правобережній Україні генерал Кречетніков у своїх нотатках фіксує дати кривавих сутичок з повстанцями. Бій загону під командою поручика Тербуховича з коліями останніми днями липня над Дністром, бої відділку поручика Кологрівована початку серпня у районі Умань – Саврань – Балта – Могилів, переміщення нових загонів до Житомира та Меджибожа. У рапорті князя Мещерського генералу Кречетнікову, датованому 13 липня 1768 року, йдеться про те, що сотня коліїв прийняла важкий бій з московським військом, в результаті 13 запорожців і 15 селян потрапили у полон, а залишки загону після бою подалися на Полісся. Наприкінці серпня 1768 року князь Прозоровський благає губернатора Рум'янцева надіслати з Лівобережжя ще кілька батальйонів. Він побоюється, що допомога з Києва не встигне, якщо повстанці розіб'ють війська, що знаходяться у його розпорядженні.

Уся осінь пройшла у сутичках та безладі. 13 грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає на Білоцерківщині, приєднуються все більше місцевих селян-українців. Такі самі звістки надходили з Гусятина, Корсуня, Сміли. Загони коліїв знов збільшуються, серед їхніх ватажків з'являються нові імена. У рапорті ротмістра Й. Бучацького згадуються дії отамана Станкевича та отамана Губи, чий загін нараховував п'ятсот вояків.

Повстанська група Станкевича на Смілянщині ще восени 1768 року нараховувала десь тисячу бійців. У польських архівах згадується про запеклий бій польських і російських частин з коліями під Жаботином, в якому загинуло 40 коліїв, а сімдесят потрапило у полон. Там же згадується про кривавий бій 9 грудня у районі Сміла – Жаботин із загоном Станкевича, у якому нараховувалось десь триста коліїв. Шість діб по тому, трохи оговтавшись, вояки Станкевича здійснили напад на загін поручика Вепрейського, що супроводжував полонених повстанців до Києва. Цей зухвалий напад увінчався перемогою: колії знищили конвой та звільнили усіх полонених.

Запеклі бої тривали усю зиму 1768 – 69 pp. Серед селян розповсюджувались маніфести від імені міфічного козака Івана, які закликали до боротьби, відтепер не тільки з поляками, а і з російськими військами.

Бажаючи остаточно покінчити з рухом коліїв князь Голіцин вислав на Правобережжя загін генерала Вуїча чисельністю більш двох тисяч вояків, озброєних навіть гарматами. З'єднавшись з польськими вояками під проводом Стемпковського, вони почали прочісувати ліси та невеличкі селища, шукаючи отамана Шостака, який попсував їм чимало крові своїми зухвалими витівками та принизливими висловами. Перехопивши загін Шостака під Ротмистрівкою, вони розбили його майже вщент та одразу попрямували «по душу» Журби. Пізніше було розбито Тимченка. Отаман Панченко замкнувся в замку і героїчно боронився дві доби. Хоча багато ворогів було вбито при облозі, та замок був захоплений. Полонених не брали, усі колії загинули.

Та все ж таки, незважаючи на загибель багатьох загонів, продовжували з'являтися нові. У документах згадується сформований у грудні 1768 року загін запорожця Василя. Він розділився на дві частини, які взимку 1768 – 69 pp. вели бої проти поляків і росіян у районі Канева та на Смілянщині.

27 березня 1769 року невідомий автор у листі, що зберігся в архіві, писав з Варшави: «На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєводств».

15 квітня 1769 року Катерина II направила генерал-губернаторові Малоросії Рум'янцеву новий указ: розправитися з учасниками повстання коліїв, які будуть робити спроби втекти на Лівобережжя, «как с разбойниками».

І хоча у травні 1769 року повстання згасло як масовий рух, окремі загони коліїв діяли ще і в другій половині 1769 року та навіть у наступні роки. Але все це вже не мало політичного значення, хоча й сприяло утворенню легенд про українських робін гудів.




Учасники повстання коліїв



Отже, цей рух назвали Коліївщина. Цікаво довідатися, з кого формувалися загони коліїв? Що саме штовхало їх на шлях боротьби? Скільки їх було?

Перш за все треба зазначити, що усі загони коліїв формувалися виключно з добровольців. Не було ніякого рекрутування на землях, які були захоплені коліями та очищені від поляків. Хоч у проголошеному в Умані начерку конституції Гетьманщини була постанова про загальну обов'язкову військову службу, бо кожен українець є козаком, та ця постанова не була втілена у життя, бо уряд в Умані проіснував менше місяця. Тож війська коліїв були сформовані виключно з добровольців. Судові документи свідчать, як це відбувалося: до села заїжджав невеличкий загін коліїв, і якщо серед селян був хтось, пов'язаний з повстанцями, то він хутко скликав усіх селян на збори. По-перше, була коротка емоційна промова, де простими словами пояснювалася мета повстання, потім лунав заклик приєднуватися. Більшість селян охоче допомагали здобувати панський маєток, але не бажали залишати своїх домівок, та все ж деякі приєднувались до повстанського загону та йшли з ним далі.

Першою групою коліїв були 19 запорожців із Максимом Залізняком на чолі, які у 1767 році потайки прибули до Мотронинського монастиря з метою розпочати повстання проти Польщі на Правобережжі. Там до них приєдналось десь три сотні добровольців. Серед них були майбутні отамани Неживий, Швачка та Бондаренко. Вони швидко сформували окремі загони, поповнюючи їх у селах та містечках та пішли кожен своїм шляхом. Головне угруповання повстанців під командою полковника Залізняка під час наступу на Умань мало дві тисячі коліїв, міліція надвірних козаків під орудою сотників Ґонти й Уласенка нараховувала приблизно стільки ж козаків. Тож у Ґонти із Залізняком під Уманню було понад чотири тисячі повстанців. Стільки ж було коліїв в тих загонах, що діяли окремо. Загалом у повстанських загонах було від восьми до десяти тисяч коліїв. Вже згадуваний вище Мощенський вважав, що сумарна кількість учасників коліївського повстання становила 30 000 чоловік. Ця велика цифра може викликати недовіру, але якщо мати на увазі не тільки постійні загони повстанців, а і стихійні формування селян та міщан, то вона може бути реальною.

За національною приналежністю – тут можна погодитися з П. Мірчуком – майже усі колії були українцями, хоча у працях радянських істориків зустрічаються твердження, нібито в Коліївщині брали участь представники багатьох національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани тощо. Такі припущення можна вважати або пропагандою, або результатом недостатньо ретельного вивчення документів, тієї ж Коденської книги. Ось вам приклад: радянський історик В. О. Голобуцький у своїй праці «Запорозька Січ в останні часи свого існування» пише: «Серед коліїв ми зустрічаємо поляків – жовнірів Роговського, M. Деркаловського, M. Чотовського. Ліппоман говорить про перехід до повсталих 500 литовців, яких гетьман Радзивилл надіслав на допомогу польським панам. У загоні отамана Сави Майбороди перебував єврей Олексій Перехрест, він же Цвілий, запорізький козак, син орендаря із села Капустинська Долина на Смілянщині».

Наводячи свій реєстр «поляків-коліїв», Голобуцький посилається на історика Шульгіна та на Коденську книгу. Але в Коденської книзі про того ж Чотовського, свояка полковника Неживого, сказано, що він «шляхтич-русин». Щодо походження «коліїв-литовців», то Равіта-Гавронський пояснює, що це був загін з 500 надвірних козаків маєтків Радзивілла під командою полковника Бендзанського, усі до одного українці. Назва «литовці» мала у цьому випадку зовсім інше значення – це було так би мовити територіальне маркування. Така плутанина зустрічається досить часто у літописах гайдамацького руху. Наприклад, тодішня польська армія розподілялася на три частини: «коронну», яка базувалася на території Польщі, тобто у «короні», «українську», яка базувалася в Україні, й «литовську», що квартирувала в Литві. Частина армії, що називалася «українською», складалася із самих поляків, надвірні козаки Потоцького теж називалися «поляками», хоча були українцями. «Волохи», яких Антонович називає «селянами з Молдавії», були теж українцями за походженням, це нащадки тих селян, що брали участь у повстанні 1702 року та втекли від розправи польської влади на правий берег Дністра. Саме з тих «волохів» був голова повстання 1734 року Верлан, полковник надвірних козаків князя Любомирського. Станкевич і Маянович, що були старшинами у російській армії, йшли по документам «руськими», але за етнічним походженням вони були українцями.

Було б некоректним стверджувати, що в армії коліїв не було жодного неукраїнця за походженням, бо навіть на Запорозькій Січі були вихрести, наприклад, люди татарського походження, які прийняли православну віру. Але це неважливо, бо якщо серед коліїв і були представники різних національностей, все ж таки то була суто українська справа.

Чимало дослідників, як ми бачимо, називають коліїв звичайними розбишаками. Тож чи були серед них злодії? Стверджувати, що не було жодного, немає підстави. Але загони коліїв не були звичайними бандами розбишак, а те, що вони грабували маєтки польських шляхтичів, вкладається у суть боротьби коліїв – забрати в поляків те, що вони вважали своїм. Пограбування польських маєтків було свого роду політичною заявою. До коліїв приставали люди, які добре розуміли, що в них не багато шансів повернутися до мирного життя та своїх родин, тож збагачення не було їх основною метою. Вони йшли битися за право жити на своїй батьківщині та робили це так завзято і хоробро, що навіть упереджені польські мемуаристи й історики визнають неймовірну відвагу коліїв. Ці люди, озброєні іноді просто кіллям, не збиралися відступати, бо нема куди. «Або славу здобути, або дома не бути!» – таким був їх бойовий клич. Вони билися як леви, бо знали: якщо потраплять у полон, їх чекає страшна смерть. Тому полякам та росіянам доводилося виставляти загони, які у кілька разів переважали за чисельністю повстанські формування.

На підставі протоколів Коденської книги описано кілька епізодів, що наочно демонструють надзвичайну бойову доблесть повстанців. Наприклад, наведений істориком Шульгіним опис бою повстанського загону з панцирною «хоругвою», тобто підрозділом польського регулярного війська, що становив від 100 до 125 польських кіннотників у панцерній зброї, під командою капітана Каміньського. Це було одразу після падіння уманського уряду, коли поляки вирушили «на лови» окремих загонів коліїв. У селі Білий Камінь біля Могилева вони наздогнали повстанський загін чисельністю десь 150 чоловік. Сили були майже рівні, але польські вояки були свіженькими, та й зброя в них була набагато краща, не кажучи вже про захисні обладунки. Та як тільки колії пішли в наступ, польські вояки на чолі з командиром накивали п'ятами! Але чому? Бо поляки вважали, що при такому співвідношенні вони будуть побиті, от й втекли! Вони нападали на повстанців лише тоді, коли перевищували їх чисельністю не менш як втричі. Та колії навіть тоді не складали зброю, гинучи в бою, тож, щоб здобути полонених для «показових судів», польські вояки нерідко заходили у село, вламувалися у першу-ліпшу хату, кували у кайдани усіх чоловіків та передавали їх до суду, як полонених повстанців. Схоплені на полі бою колії героїчно витримували тортури, деякі навіть насміхалися над ляхами, та коли в них був хоч шанс отримати свободу, вони прикидалися темними селюками або злодюжками. І це було не боягузтвом, а здоровим глуздом, тому що мертвий боєць не принесе користі своїй справі. Згадаємо також, що Катерина II проголосила у своєму «універсалі», що кожному повстанцю чи селянину, який видасть польській або московській владі провідних коліїв, буде даровано помилування та нагорода, але випадків видачі ватажків іншими учасниками повстання не зафіксовано. Селяни підтримували коліїв, хоч за допомогу останнім загрожувала жорстока кара. Селяни робили це, бо вважали усіх поляків смертельними ворогами українського народу. І тому люди, що не стали до лав коліїв, бо не змогли покинути свої родини та домівки, допомагали чим могли. Селяни давали харчі, збирали відомості про пересування ворожих військ та навіть переховували поранених коліїв. Селяни масово допомагали повстанцям, хоча багатьох було репресовано польською та московською владою.




Знакові фігури повстання коліїв


Мельхіседек Значко-Яворський


Духовним батьком, засновником Коліївщини можна вважати архімандрита Мельхіседека Значка-Яворського. Його ім'я було добре відоме як у Москві, так й у Варшаві. Він був завзятим захисником православної віри, тож саме на нього поляки покладали відповідальність за повстання коліїв. Щоб довідатися про справжню роль архімандрита у повстанні, треба ознайомитися з його біографією.

Мельхіседек (до прийняття постригу його звали Михайлом), син лубенського полкового осавула Карпа Значка, народився на Лівобережжі, у Лубнах між 1716-м та 1720 роком, точну дату назвати неможливо. Юнак навчався у Києво-Могилянській академії, найбільш авторитетному учбовому закладі України. Він здобув майже енциклопедичну освіту: окрім теологічних наук вивчав математику та навіть медицину, до того ж знав чимало мов – російську, німецьку, польську, латинську і грецьку. Відомо, що у двадцять два роки цей блискуче освічений юнак за власним бажанням пішов у закордонний православний монастир. Тут треба пояснити термін «закордонний». Нагадаємо, що в середині XVIII сторіччя Правобережна Україна, Поділля і Волинь входили до складу Речі Посполитої (так звана польська Україна), але згідно зі статтею 9 Договору про вічний мир між Росією і Польщею (1686 року) церкви та монастирі на цій території, що залишалися православними і не визнали унії, були підпорядковані київському митрополитові.

Освічені вихованці Київської академії не дуже бажали призначення ігуменами до «закордонних» монастирів, це було свого роду покаранням, засланням. Ці обителі були досить убогими та небезпечними, бо це був своєрідний форпост православ'я, яке тіснили представники католицизму та унії. Тому рішення юнака добровільно служити у Мотронинському Троїцькому монастирі було досить дивним та свідчило про його мужність та відданість православній вірі. Мотронинський монастир на Чигиринщині – один із найстаріших в Україні. Він існував за часів княжої України, а після зруйнування його татарами був відновлений у 1620 році універсалом гетьмана Петра Сагайдачного. Це було відлюдне місце – обитель розташована серед густого лісу. Ніщо мирське не віддволікало ченців від молитов. Після семи років сумлінної праці, у 1745 році, Мельхіседек Значко, вже як отець Мельхіседек Яворський, був обраний і затверджений ігуменом. Він одразу почав діяти: боровся з деморалізацією духівництва, усіма силами покращував імідж «закордонних» парафій та наполягав на важливості їх існування та подальшого розвитку. У 1761 році єпископ Гервасій Лінцевський призначив ігумена Мельхіседека Значка-Яворського головуючим над усіма православними монастирями і парафіями на Правобережній Україні. Відтоді Значко-Яворський розгорнув справжню боротьбу за православ'я.

Він ретельно фіксує факти релігійних репресій польських властей та бомбардує цими документами представників як релігійної, так і мирської влади.

Це був один з видатних церковних діячів в Україні, який послідовно та цілеспрямовано боровся за релігійні та національні права українського народу. Він дуже швидко здобув нечувану популярність серед українських селян, у 1765 році уніатський декан Корсуня навіть скаржився на нього, бо багато парафіян уніатських церков почали ходити на прощу до Мотронинського монастиря. Саме так і було, завдяки діяльності Мельхіседека чисельність православних зросла в кілька разів, а православних церков, яких було десь ЗО, стало більш ніж п'ять сотень. Такий енергійний православний діяч був кісткою у горлі для польської влади та навіть для верхівки російського православ'я, бо вони не дуже бажали захищати «закордонних» одновірців. Мельхіседек добився аудієнції у Катерини II та особисто благав її про підтримку в обороні православ'я. Цариця Катерина доручила московському представникові у Варшаві вирішити цю справу, і таким чином сам Мельхіседек особисто передав королеві польському велике досьє, де фіксувалися факти усякої кривди, яку чинили поляки православним священикам. Після дебатів, де Мельхіседек показав себе вправним адвокатом, король був змушений видати ряд документів, що підтверджували права та привілеї православних парафій. І хоч заборона гоніння на православне населення Польського королівства була лише декларацією, то було важливе досягнення Мельхіседека.

Та навіть це формальне досягнення не зійшло йому з рук – уніатський митрополит П. Володкович у травні 1766 року почав судову тяжбу з Мельхіседеком та іншими ігуменами українських монастирів. Але Мельхіседек не припиняв своєї діяльності не на мить та прагнув вести боротьбу за православ'я виключно мирними методами. Він розсилав копії королівських привілеїв до парафій, складав акти про порушення прав і свобод православного населення та бомбардував ними православних ієрархів у Московщині. Це була на диво сильна духом людина, бо навіть те, що він раз у раз стикався з байдужістю російських світських та церковних властей, які нарікали на відсутність повноважень на захист православних на Правобережжі та «делікатність релігійної проблеми» тощо, не розхолоджувало його. Поляки не бажали терпіти діяльність Мельхіседека. І ось влітку 1766 року він повідомляв єпископу Гервасію: «Військо польське до кількох тисяч чоловік до нас на Смілянщину вступило… священики повтікали… Всі втрати майна і живота чекають. Я залишаюсь у монастирі за усіх страждати і відповідати». У липні 1766 року польські власті заарештували Мельхіседека, звинувачуючи його… у оприлюдненні в церквах королівського привілею про свободу православного віросповідання. Уніати бажали прилюдного каяття Мельхіседека, тож намагалися зламати його дух знущаннями та тортурами, навіть замуровували його у кам'яному мішку, на що Мельхіседек сказав: «Я готовий страждати за віру святу, хоч і на смерть скараний буду».

Навесні 1767 року напівмертвий ігумен вийшов з в'язниці. Невідомо, як саме це сталося. Деякі дослідники вважають, що він втік, інші – що поляки самі викинули його за браму, щоб він не помер у в'язниці. Друга версія виглядає більш логічною, бо поляки не бажали загострення конфлікту з російським духівництвом, до того ж їм не було зиску робити з Мельхіседека мученика. Але Мельхіседек не помер, його дух переміг тілесну слабкість. Як тільки він підвівся на ноги, то одразу втік на Лівобережжя, щоб уникнути нового арешту. Поляки не змогли перехопити його, а от селянинові, який допомагав Мельхіседекові переплисти через Дніпро, стяли голову. Мельхіседек без перешкод дістався Переяслава та знову повернувся до свого хрестового походу за православ'я. Тим більш, що його сподівання на сприятливі для православних рішення польського сейму 1767 року не справдилися, бо обіцяна сеймом свобода віросповідання для не католиків Польщі була усього лише формальною поступкою, на яку польський уряд пішов, щоб зберегти обличчя. Становище православних на Правобережжі навпаки – погіршилося, бо це рішення уряду лише спровокувало католицьких та уніатських екстремістів.

З Переяслава Мельхіседек вів листування з Петербургом, він знову став емісаром російського православ'я та 18 січня 1768 року вирушив до Варшави, одержавши від російського уряду щось на кшталт дипломатичного паспорту. Пробувши у Варшаві до кінця березня, Мельхіседек виїхав разом з білоруським єпископом Кониським із Варшави і п'ять днів по тому дістався Бреста-Литовського. 16 квітня він був уСлонімі, 19-го – у Слуцьку, звідси річкою дістався Києва 3 травня 1768 року та одразу помандрував до Петербурга. Навіщо ми так скрупульозно розглядаємо маршрут ігумена? Бо це свідчить, що він не був у Мотронинському монастирі з 1766 року. Він не закликав з кафедри до бунту, не робив обряду «свячення ножів», і легенда про «Золоту грамоту» із закликом до повстання, нібито привезену Мельхіседеком від Катерини II, була усього лише частиною підготовки до повстання. І хто саме вирішив таким чином використати поважне ім'я Мельхіседека, ми ніколи не довідаємося. На наш погляд, було б невірним називати Мельхіседека ідейним натхненником повстання.

Його послання із Переяслава важко кваліфікувати як заклик до боротьби, бо він рекомендує православним «терпіти, ховатись та втікати». Є заклики не проливати польської крові, не приставати до гайдамак, нічого від них не брати та нічим не допомагати їм. Отож, спираючись на документи, можна стверджувати, що ми маємо справу з міфом, і ця суміш правди та вигадки залишилася у народній пам'яті та національній поезії. Але є усі підстави вважати ігумена Мельхіседека ідейним предтечею Коліївщини, бо його героїчна діяльність створила могутнє духовне піднесення українців, яке й стало підґрунтям для подальшого розгортання боротьби за національні та релігійні права. Але Коліївщина не була суто релігійною війною, бо не було такого, щоб українська православна громада громила українців-уніатів, або українці-католики добровільно приєдналися до поляків в бою проти православних українців. А щодо діяльності ігумена Мельхіседека, так добре відомо, що він був завжди зацікавлений лише справою православ'я.

Отже, факти не залишають сумніву, що ігумен Мельхіседек Значко-Яворський не був ані організатором, ані натхненником, ані навіть безумовним прибічником коліївського повстання. Більш того, саме переконання Мельхіседека у тому, що російська корона таємно співчуває боротьбі українського народу проти католицької Польщі, мали трагічні наслідки, бо йому повірили багато коліїв та селян. Слід зауважити, що радянські історики неоднозначно оцінюють діяльність Мельхіседека Значка-Яворського. Відомо, що ворожість до «служителів культу» притаманна радянським науковцям та письменникам. Тому письменник М. Глухенький у своїй повісті «Коліївщина» виставляє «попа Мельхіседека» підступною людиною та відверто сміється над ним. А от історик Г. Храбан високо цінує співпрацю цього «служителя культу» з російським урядом та зображує його позитивно. Згідно з його баченням архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський «на законних підставах організував селян на рішучу відсіч уніатам, згуртував їх під ідеологічним прапором, що мав релігійну оболонку. Відстоюючи православ'я, селянство боролося не за богословські, небесні справи, а за свої земні інтереси: геть панщину, геть шляхетське гноблення, за возз'єднання із братньою Росією!» Таку позицію в останньому питанні багато хто не підтримує, та зараз не будемо дискутувати про це. Повернемося до біографії Мельхіседека Значка-Яворського. Він продовжив свою церковну кар'єру: був ігуменом Переяславського, Михайлівського, Києво-Видубицького, намісником Києво-Софійського, архімандритом (з 1781 р.) Лубенського та Глухівського монастирів. І хоч він зберігав щиру відданість російській короні, царський уряд та Синод вважали його недостатньо надійною фігурою. Тож коли постало питання про кандидатури для новостворених єпископських посад на Правобережжі, то ні досвід, ні авторитет, ні особисті заслуги Мельхіседека перед православною церквою не переважили підозрілість російської влади. Він не отримав бажаної служби на Правобережжі та зостався у Глухові, де і помер у 1809 році.

Гетьман Максим Залізняк


Керівник повстання 1768 року Максим Залізняк є досить загадковою особою. З давніх часів точаться дискусії щодо його походження та місця народження. Ми спробуємо проаналізувати різні точки зору та прийти до якогось висновку у цьому питанні. Довідкову та мемуарну історичну літературу можна розподілити на декілька груп – в залежності від трактування місця народження М. Залізняка. Частина дослідників стверджує, що Максим Залізняк народився у селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області. Інші вважають, що він був уродженцем селища Мельники Чигиринського району, є історики, що впевнені: він народився у селі Олексіївка, що знаходиться на території Бобринецького району Кіровоградської області. Деякі дослідники стверджують, що він походить з села Пиківці.

Село Олексіївку називає батьківщиною Максима Залізняка відомий дослідник А. О. Скальковський. Ось цитата з його праці «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII в.»: «На річці Громоклей, у Бобринецькому повіті Херсонської губернії, де тепер село Олексіївка, жив старий запорожець Григорій Залізняк… Із двох синів молодший Максим заступав його у війську у Тимошівському курені. Запорожці того куреня казали, що він був родом із Польщі, зі села Пиковець і щойно, в 1740 або в 1750 році прибув на Запоріжжя. Але усі погоджувалися, що Максим Залізняк був козак хоробрий, розумний, грамотний і довго служив у військовій пушкарській команді». «Олексіївська» версія виглядає непогано, пізніше на неї пристали Д. Мордовцев та В. Чернецький, але не було знайдено ніяких її документальних підтверджень, тож більшість дослідників зупинилась на двох інших припущеннях: чи то село Івківці, чи Медведівка. Розходження у трактуванні місця народження М. Залізняка призвели до непорозуміння стосовно місця проведення офіційних заходів з приводу 225-річчя від початку Коліївщини та встановлення монумента керманичу цього руху Максиму Залізняку. Мешканці обох селищ наполягали на встановленні пам'ятника саме в них, перемогла Медведівка. Але Івківці не відступилися, та побудували пам'ятник власним коштом, залучивши для цього видатного культурного та громадського діяча, заслуженого скульптора України І.М. Гончара.

Отже офіційна точка зору – Медведівка. На неї пристає Кость Гуслистий – відомий український вчений, дослідник історії, культури та етнографії України. У праці «Коліївщина» він пише про Залізняка: «Він був селянином з містечка Медведівка на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові минуло 13 років, він пішов на Запоріжжя, де деякий час був наймитом…» Д. Дорошенко у «Нарисі історії України» теж стверджує: «На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівка, став запорожцем…» Теж саме припускає і Б. Сушинський в своєї праці «Козацькі вожді України. Історія України в образах вождів та полководців XV–XIX ст.». Про Максима Залізняка він пише: «… Народився він, як припускають, 1740 року у селі Медведівка на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував…» Медведівську версію підтримують також М. Ф. Котляр у своєї праці «История в жизнеописаниях», В. А. Смолій та О. І. Гуржій у праці «З-під булави під корону, друга половина XVIII ст. Історія України в прозових творах та документах» і відомий радянський дослідник Коліївщини Г. Ю. Храбан в праці «Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 – 69 pp.)».

Івківці підтримує вже згадуваний Скальковський, який змінив свою думку (раніше він стверджував, що місцем народження Залізняка було с Олексіївка) та в «Історії Нової Січі або останнього коша Запорозського» говорить: «Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську був запорожець Максим Залізняк, син жонатого запорожця родом із польського села Івківці… близько 1757 року прибув він на Січ і був прийнятий до товариства вищезгаданого куреня… став членом пушкарської команди. Часто пропадав й тоді усі казали, що він «пішов у піхоту», тобто пристав до гайдамацьких загонів. В 1762 році бурлакував по Дніпровських риболовлях та в Очакові… у лісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів». В. О. Голобуць-кийупраці «Запорожское казачество» пише: «2 июля 1768 г. На запрос коша о личности Зализняка атамана Тимошевского куреня Василий Корж сообщил следующее: "Числясь при курене Тимошевском родился польской области села Ивковец Максим Железняк с приходу своего годов с пять находился на зароботках в услужении…"».

У протоколах слідчих зізнань самого Залізняка підтверджується «медведівській слід». Максим Залізняк, записано там, «із мужиків», Ієвлів син, родився в містечку Медведівці на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові було 13 років, він подався на Запоріжжя і там пробув 14 років. У листопаді 1767 року пішов у «польські краї» й опинився послушником в Онуфрієвському, а потім у Мотронинському монастирі. От як усе заплутано! та все ще заплутаніше, бо добре відома запорозька традиція змінювати прізвище на прізвисько, вступаючи у військо. То був свого роду середньовічний Іноземний легіон, де можна було почати нове життя під новим ім'ям. Згадайте, яка проста процедура прийому на Січ описана М. В. Гоголем у його видатному творі «Тарас Бульба». Та це ще не все, запорозькі козаки, які приставали до гайдамаків, ще раз змінювали своє прізвище, щоб не наражати на небезпеку своїх товаришів та усю Січ.

Так, наприклад, з протоколів допитів ватажка Семена Неживого ми довідуємось, що по батькові він звався Мусієнко, але, прибувши на Січ, він змінив своє прізвище на Гончар, а приєднавшись до Залізняка, став зватися Неживим. У випадку Залізняка логічно припустити, що могло статися щось подібне. На жаль, багато дослідників не звернуло уваги на цей відомий звичай, але у праці Фр. Равіти-Гавронського прямо говориться, що Залізняк «у реєстрах Січі був вписаний під іншим прізвищем», та на жаль дослідник не мав відомостей, під яким само. Прізвище «Залізняк» дуже мужнє, привабливе, певно його мали чимало козаків, які, записуючись до реєстру, змінювали своє батьківське прізвище на більш принадне. Тож відомості про якогось Максима Залізняка, сина Григорія Залізняка більш ніж сумнівні.

Тепер щодо протоколів допитів Залізняка. В нас немає приводу вважати, що Залізняк надавав російським слідчим правдиві свідчення про своє походження і про своє минуле, бо ніхто так не робив, навпаки, бажаючи захистити своїх близьких від репресій, полонені гайдамаки розповідали усякі байки. Так пізніше у цих же протоколах з'являються відомості про те, що Залізняк родом з польського селища (тобто народився на підконтрольному Польщі Правобережжі) Івківці чи то Пиківці. Походження цієї версії дуже логічно пояснює історик Гермайзе: «Російський уряд, допитуючи спійманих гайдамаків, у тому числі й Залізняка, намагався домогтися від них підтвердження, що ані Запоріжжя, ані духовенство активної участи в Гайдамаччині не брали. Коли б було інакше, то це загрожувало дипломатичними ускладненнями: Гайдамаччина могла б бути витлумачена як інспірація Росії, бо Запоріжжя було під російською короною». Тож російські слідчі могли самі придумати та підкинути полоненому ватажку версію його життєвого шляху, з якою він радо погодився. Тож, здійснивши екскурс по версіях походження Максима Залізняка, можна зробити єдиний висновок – немає достовірної інформації по цьому питанню.

Тепер спробуємо представити, як виглядав Максим Залізняк. У книзі П. Куліша «Записки о Южной Руси» читаємо: «Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, синю шапку, сап'янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, на боці шабля. Не старий ще чоловік, років може сорок, а може й більше, з виду повний, круглолиций, вродою гарний, на зріст невеликий та плечистий… вуса русяві, невеличкі, за вухом оселедець». А от Вероніка Кребсова описує його як людину високого зросту, що збігається з описом Залізняка у російських судових актах. До того ж в них написано, що він мав 28 років. Отож і в цьому випадку залишається констатувати, що невідомо, як саме виглядав знаменитий ватажок повстанців.

Тепер ще одне питання, на першій погляд несуттєве: чи був Залізняк письменним? Скальковський та Д. Мордовцев стверджують, що «усі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний». З цим погоджується й Равіта-Гавронський. Доказом того, що Залізняк був письменним, є два документи, на які спирається Скальковський. Це паспорт для вільного проїзду, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку на Січ. У ньому стверджується, що він написаний власною рукою Максима Залізняка. Інший паспорт, знайдений В. Пархоменком у архіві, був виданий громаді містечка Теплика й Ф. Осадчому. Він затверджував статус Осадчого як козацького старшини, а підпис під ним був такий: «Максим Залізняк, полковник Низовський с товариством, 1768 року». Але як це сходиться з відомим фактом, що під протоколом перших допитів Залізняка підписався Гонта, бо Залізняк стверджував, що він неписьменний? О. Гермайзе погоджується, що так і було, а паспорти підписував хтось іншій, бо в них навіть підпис різний: один документ підписано «Железняк», а другий «Залізняк». Але тут усе логічно, бо першій паспорт був виданий запорожцям для пред'яви на російських форпостах, тож він написаний не дуже доброю російською мовою, а інший документ виданий для української громади і писаний відповідно українською ж мовою, і тому на ньому українська форма підпису – Залізняк. А щодо поведінки Залізняка на допиті – він міг прикидатися неписьменним з різних причин, наприклад, не бажаючі приймати участь у слідчому фарсі та підписувати фальшиві зізнання.

Викликає дискусії і статус Максима Залізняка на Запорозькій Січі. У споминах сучасників він фігурує як «козацький полковник». Сам він на допиті, коли його спитали: «При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?» – відповідав: «При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у меня согласие… еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря».

То з цієї заяви можна зрозуміти, що Залізняка вибрали козацьким полковником у таборі біля Мотронинського монастиря. А ось про його становище на Запоріжжі достовірних відомостей нема. Але як би там було, а Залізняк був справжнім полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом.

А тепер можна покинути терени так би мовити легенд і міфів та почати вивчати достовірну інформацію, яка з'являється з того моменту, коли Максим Залізняк опиняється у Мотронинському монастирі. Він назвався послушником, те ж зробили і його товариші. Ядром повстання були 70 запорожців, які певно і обрали Максима Залізняка своїм полковником. До них приєдналися 300 добровольців «из Козаков и мужиков польских», тобто надвірних козаків і селян Правобережної України. Згідно з планами кампанії, за якими територію Правобережжя було поділено на чотири райони повстанських дій, полковник Залізняк очолив найбільший загін і повів його за маршрутом Жаботин – Сміла – Черкаси – Корсунь – Богуслав – Лисянка – Боярка на Умань, де дислокувалися польські військові частини та було скупчення поляків та євреїв. У російських рапортах про дії українських повстанців сповіщається, що в здобутих містах Залізняк та інші повстанські отамани встановлювали «новий економічний і соціяльний лад», проголошуючи усіх українців козаками. Це свідчить про те, що, починаючи повстання, Максим Залізняк мав ясну мету – відродити Гетьманщину. Під Уманню до нього приєднався сотник Гонта з надвірними козаками пана Потоцького. 21 червня 1768 року з'єднані повстанські сили здобули Умань, 22-го в Умані відбулося офіційне відновлення Гетьманщини та обрання Максима Залізняка гетьманом. Він був легітимним гетьманом до того моменту, як його схопили російські війська – до 6 липня 1768 року, тобто неповних три тижні. Але у протоколах допитів немає прямого підтвердження того, що Залізняк був гетьманом, і на підставі цього Гермайзе ставить під сумнів відомості про гетьманство, наполягаючи, що сам Залізняк називав себе на допитах лише козацьким полковником. Але ж тут треба звернути увагу саме на запитання: Залізняка питають ким він був «у тому війську», то ж він і відповідає – полковником. А от про гетьманство Залізняка ніхто не питає, але чи не логічно припустити, що російські слідчі свідомо не внесли ці відомості до протоколів.

Деякі дослідники стверджують, що Залізняк мав намір приєднатися до Росії через з'єднання з Лівобережжям, але немає ніяких документальних підтверджень цієї теорії. Навпаки, те як стривожилися Залізняк з Гонтою, коли дізналися про наближення частин російської армії генерала Кречетнікова, свідчить, що вони не довіряли Москві. У протоколах допитів немає й згадки про тісний зв'язок ватажків коліїв з російськими можновладцями. Що ж, сам Залізняк був майстром ховати кінці у воду, на допиті він розповів дивну історію про те, як під час його послуху у Мотронинському монастирі якийсь запорозький козак на ім'я Осип Шелест показував йому листа запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками. Хто такий цей Шелест? Що за кошовий написав листа, якщо цей лист існував? Показання Залізняка виправдовують ігумена Мельхіседека, він чітко заявляє, що молебень за успіх повстання правив не ігумен, а якісь ченці, імен яких він не знає, а самого Яворського взагалі в монастирі не було. З одного боку, таким чином Залізняк, можливо, говорячи сучасною мовою, «знімає ігумена з гачка», а з іншого – він підкреслює, що повстання не було пов'язане з діяльністю ігумена, який дійсно шукав підтримки Москви для Правобережжя.

Подальша доля Залізняка теж покрита таємницею. У перших записах про Коліївщину даються відомості про смерть ватажка повстанців. Дехто з польських мемуаристів вважає, що Залізняка було посаджено на палю. Рачинський свідчить, що Залізняка було четвертовано у Львові, у споминах Вероніки Кребсової говориться, що Залізняк утік майже одразу після того, як його схопили. Цю фантастичну на першій погляд версію підтримує Скальковський у своїй історії Гайдамаччини, та навіть наводить цікаві свідчення з архіву Запорожжя про те, що Залізняка бачили серед повстанців в липні-серпні 1768 року. Таким чином, свідчень чимало, та виглядають вони досить ненадійними. Якийсь ватажок повстанців заявив, що він Максим Залізняк. І таке могло бути, бо приймати ім'я загиблого героя було традицією і на Січі, і між гайдамаками.

Лист генерала Воєйкова виглядає більш переконливим, він сповіщає кошового, що 50 козаків перейшли ріку Буг та отаборилися в урочищі Романкове і наполягає, що з ними головний командир розбишацької шайки Максим Залізняк, який має при собі хоругву та прапори. От це вже цікаво, але не треба давати волю фантазії, це ж не романи Дюма. Якби Залізняк утік, хіба був би в нього час розшукувати прапори та іншу полкову символіку? Мабуть що ні. А от припустити, що якийсь спритний гайдамака врятував частину прапорів та виніс їх з Умані, а потім скористався ними для маленької містифікації, можна.

У XX сторіччі були знайдені та опрацьовані судово-слідчі акти у справах Коліївщини. Чи гідні ці папери довіри? Наприклад, протоколи допитів коліїв були явно «урізані», але відомості про подальшу долю повстанців скоріш за все вірні. Там говориться, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями було доставлено до київської тюрми. 25 липня почалися допити ватажка повстанців у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова. Полонених повстанців тримали мов звірів, в них відібрали майже увесь одяг.

Дізнання йшло до початку вересня, десь 5 чи 6 вересня відбулося засідання Київської губернської канцелярії, на якому винесли присуд Залізняку.

Ось цей коротенький акт:






«Силою рескрипту високої її Царської Величності, постанов військового закону й розпорядку присуджено наступне: 1. Проведене Київською губернською канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк скористався фальшивим твердженням, нібито йому було наказом доручено захищати монастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів… він приєднав до себе запорожців і польських підданих та пішов на гидку справу – викликання у сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшись з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, у місцевості Балті та Голті, напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбивств, а коли його і всю його шайку оточили війська її Царської Величності, чинив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним керманичем і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, як найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати у добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між двома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але ця кара замінюється на кару биття батогом сто п'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на обличчі тавра каторжника та на довічну каторгу в Нерчинську».





Вирок був виконаний у Орловському форпості 26 вересня 1768 року. Повстанців постійно охороняв посилений конвой, так що не було ніякої можливості втекти. Але після екзекуції на початку листопада велика група в'язнів, поміж котрих було чимало товаришів Залізняка, була відправлена маршем у Сибір. Тяжкі випробовування не зломили волелюбного духу Залізняка, він змовився з іншими в'язнями і під час ночівлі біля Охтирки вони виламали двері тюрми та втекли. Але ця втеча була відчайдушною авантюрою, бо вціліли охоронці відразу підняли тривогу. Втікачів було 51, та тільки 16, можливо, пощастило, двох вбили під час погоні, а 33 було зловлено й серед них, якщо вірити рапорту, був і Залізняк.

Подальші відомості про долю Залізняка досить розпливчасті. Російський письменник Г. Державін у своїх записках подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що наприкінці 1768 або на початку 1769 року Максим Залізняк чекав етапу до Нерчинська у московській тюрмі. Державін вважає, що Залізняк загинув на каторзі. Швидше за все так і було. Наведене Голобуцьким свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк таки втік і навіть приєднався до повстанців Пугачова, є легендою та доказом, що ім'я Максима Залізняка було відомим і славетним не тільки в Україні. Легендарний герой України Максим Залізняк залишався живим для прагнучих волі ще багато років після своєї смерті.

Полковник Іван Гонта


Та, мабуть, найцікавішою постаттю між ватажками коліївського повстання є Іван Гонта. Хоч він й не був серед засновників руху та безумовно зіграв провідну роль у головних подіях Коліївщини. Постать Ґонти викликає велику кількість запитань. Він і лицар, і зрадник, йому притаманна середньовічна жорстокість до ворогів та бажання допомогти тим, до кого він має приязнь. У багатьох дослідників та мемуаристів викликає здивування той факт, що Гонта приєднався до хлопського руху. Але мабуть це тому, що вони вперто не визнають того факту, що Коліївщина була не лише бунтом селян проти панів, а загальним національно-визвольним рухом.

Та повернемося до біографії Ґонти, інформації про нього, на відміну від Максима Залізняка, досить багато, але уся вона походить від польських мемуаристів та дослідників, тож необхідно бути готовими до упередженості. Це для українців Гонта герой, поляки ж бачать у ньому винуватця багатьох нещасть, в першу чергу Уманської різанини. Серед сучасників Ґонти треба виокремити Вероніку Младанович (в заміжжі Кребсова), доньку тодішнього губернатора Умані Младановича, яка знала Ґонту особисто. Під час Уманської різанини їй виповнилося 18 років, тож вона могла добре пам'ятати чимало подробиць про того, хто зрадив батька, але врятував її життя. От як вона описує Гонту у своїх спогадах: «Гонта був гарний, добре збудований чоловік і до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав польською, а виховання його було таке, що й тепер (на час написання мемуарів) його можна б було узяти за шляхтича». Може, з її слів Равіта-Гавронський подає: «Гарний, тридцяти-кількалітній мужчина, умілий у бесідах з дамами, здобув освіту, здається, в польських школах, не поступався нічим ніякому шляхтичеві». На жаль, Вероніка Кребсова зовсім не цікавилася датами, вона просто пише: «Коли мій батько приїхав в Умань (це було у 1757 p.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Ґонту, селянина з Росошок». Згадує вона і про родину Ґонти, його доньок-підлітків та малого синка. Тож можна припустити, що під час Коліївщини Ґонті було понад сорок років.

У творі К. Широцького «Коліївщина» подається, що Гонта «народився коло 1721 року в селі Росошки, Уманщина… десь у 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку». Тож під час повстання Гонта мав десь 47 років. Це збігається з твердженнями Вероніки. її молодший брат Павло Младанович видав дуже мальовничий твір з багатьма подробицями про Ґонту, але відразу постає питання: звідки йому це відомо? Під час повстання він був ще малим хлопцем, тож це переказ, але з чиїх вуст? Ось що повідомляє Младанович-молодший: народився Гонта на Поліссі, у 18 років зробив якийсь злочин і мав згинути на шибениці. Але у справу втрутився батько Павла, що був тоді (!) губернатором Умані. Він викупив хлопця та записав його в надвірні козаки. Щось тут не дуже сходиться, бо Младанович став губернатором Умані у 1757 році, та навіть якщо описані події мали місце в перший рік його служби, то під час Коліївщини Гонта мав не більш як 29 років. Занадто молодий, щоб бути батьком дівчат-підлітків. Ось як він описує зовнішність Ґонти: «Гонта козак пристойний, вродливий, високого росту… Із простого козака зроблений сотником ще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусу. Вийнятий з-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний… одержав два села, Росошки і Хримову». Правда чи брехня? Якщо Гонта і зробив у юності якийсь злочин, малоймовірно що це було під час губернаторства Младановича. Павло Младонович міг навмисне перенести цю подію у часі, наприклад, щоб підкреслити великодушність свого батька та чорну невдячність Ґонти.

Але що стосується віку Ґонти, то у польському архіві є спогади якогось невідомого автора, який нібито особисто знав Ґонту, він описує його так: «Гонта молодший від Залізняка, міцний, з оселедцем, голос гучний, гарний чоловік». Таке свідчення не дуже допоможе нам визначитися, бо з віком Залізняка теж багато непорозумінь, та все ж можна припустити, що під час Коліївщини він мав не менш 35 років, тож народився не пізніш 1732 року.

Тепер щодо того питання, чи був Гонта письменним? Певно був, таке питання може навіть здивувати. Але деякі дослідники вважають інакше, наприклад історик О. Гермайзе, який стверджує, нібито «Гонта був не дуже грамотний, вірніше, не дуже освічений». Тож розглянемо це питання. Як аргумент Гермайзе наводить підписи Ґонти на протоколах перших допитів в Умані. Але даруйте, цьому чоловіку було завдано 300 ударів, тут вже не до витонченої словесності та каліграфічних шедеврів. Тож логічніше спиратися на думку польських дослідників, які усі до одного вважали Ґонту добре освіченою людиною. До того ж діяльність Ґонти на посаді сотника надвірних козаків в Умані була б неможливою, якби він був неписьменний, бо беззаперечним фактом є його таємне листування з воєводою Фр. Потоцьким, що жив у своєму замку в Кристинополі. На жаль, більша частина біографії Ґонти – біла пляма або чорна діра, як кому більше подобається. Як він зробив свою кар'єру, при яких обставинах став довіреною людиною Потоцького, які справи вів з Залізняком та на яких умовах приєднався до повстанців? І головне, що було мотивом вчинку, який зруйнував його життя?

Польські мемуаристи підкреслюють, що у Ґонти був великий авторитет серед козаків і селян, тож швидше за усе він мав, як це зараз кажуть, харизму. Можливо, саме того на нього звернув увагу Потоцький, а ще Гонта не був польським шляхтичем. Він розмовляв польською, дотримувався етикету, проводив багато часу серед поляків, але не був по-справжньому їхнім. Тож Потоцький міг розмірковувати так: цей чоловік не зрадить мене, бо без мене він ніхто. Всесильний магнат вивів Ґонту з-під командування полковника Обуха та подарував йому два села – Росошки й Урадівку, які, за свідченням поляків, повинні були давати 20 тисяч злотих річного прибутку. Навіщо він це зробив? Можливо для того, щоб Гонта увійшов у коло місцевої шляхти та тримав вуха відкритими? Чом би й ні! То був час змов та інтриг, таких, що сам Дюма б заплутався. Потоцький розрахував вірно, багато хто з дрібних шляхтичів вмирав від заздрощів, тож Ґонті б не дали забути, що він тут чужий.

Навесні 1768 року польські шляхтичі зробили спробу спекатися Ґонти. Вони довідалися в уманських євреїв, що Гонта має таємні стосунки з гайдамаками та під час відсутності Ґонти, коли він стояв табором зі своїми вояками на річці Синюсі, звинуватили Ґонту перед уповноваженим Потоцького Цесельським. Але той разом з губернатором Младановичем не схотів вірити чуткам. Євреї стверджували, що довідались про це від сотника Дашка, тож останнього було викликано до Умані. Але по дорозі він помер… вельми вчасно. Як саме – невідомо. Тож справа була закрита, але поляки не здалися. Тепер на сцену виступив полковник Обух, якій, напевне, не мав до Ґонти якихось теплих почуттів. Він теж був у таборі над Синюхою і йому пощастило перехопити трьох православних монахів, які намагалися потайки зустрітися з Гонтою і передати йому якісь листи. Посланців та листи було негайно відправлено до Умані.

Ознайомившись з обставинами, стурбований Младанович негайно викликав Ґонту до Умані. Але Гонта абсолютно спокійно заявив, що це особисте листування з його духівником. І правда, у листі було вітання, побажання усяких благ та прохання, щоб Гонта залишався в обороні православної віри. Тут одразу виникає питання, чи не від Мельхіседека Яворського був той лист? Хто знає, але ніяких відомостей про це нема. Як вже там було, але самовпевненість Ґонти себе виправдала, звинувачення були скасовані. Можливо, це сталося з тієї причини, що до Умані дійшла звістка про виступ коліїв. У цей час городу був потрібен авторитетний рішучий вояк, який зміг би організувати оборону. Тож Младанович викликав Ґонту та надвірних козаків і наказав усім повторити прилюдно на ринку присягу вірності пану Потоцькому. Про це Антонович єхидно пише, що «Младанович, кажучи про вірність і домагаючись присяги на ім'я Потоцького, розумів вірність Речі Посполитій, польській шляхті та конфедерації… Гонта, зі свого боку, обмежуючись суворо формулою вірності воєводі, мав на оці виключно особу останнього». Потім був бенкет, щедрі дарунки та ще більш щедрі обіцянки. Але Гонта перекинувся на інший бік. Він виїхав зі своїм загоном шукати гайдамаків та знайшов їх напрочуд швидко. Ранком 18 червня 1768 року неподалік від Соколівки вони зустрілися з повстанцями, але не пролунало жодного пострілу з обох боків. Отже вояки були проінструктовані, тож мала місце попередня змова. Але чому? Іван Гонта мав великий прибуток зі своїх маєтків, дружину та п'ять діточок, що ж йому ще було треба? Можливо, він бажав більшого, швидше за усе це була людина з великими амбіціями. Бо якби в нього їх не було, він би не вивчив польську мову та етикет, не зробив би блискучу кар'єру у Потоцького. Але в цій кар'єрі він досяг піку, бо він не був уродженим поляком-шляхтичем. Його становище було чимось схоже на становище економа-єврея, і якщо він десь проштрафиться або стане непотрібним, його виженуть! Тож йому особисто була потрібна держава, в якій він би мав змогу досягти високого статусу та мати його по праву, а не з милості чи примхи якогось магнату. Гонта був добрим християнином, він за свій кошт відбудував церкву у своєму рідному селі, тож він був не байдужим до долі православної віри. Це той самий випадок, коли особисті інтереси цілком збігаються з суспільними.

Союз з Залізняком виглядав доцільним з усіх боків, Залізняку потрібен усебічний досвід Ґонти, а Гонта був упевнений, що в разі перемоги він стане одною з перших осіб новоствореної держави. Сучасники Ґонти стверджують, що він не був людиною кровожерною, тож навряд чи він приєднався б до коліїв, щоб проливати польську кров. Навпаки, за свідоцтвами очевидців, Гонта намагався врятувати життя багатьом полякам. Чому він вчиняв саме так? Можливо, він робив внески у своє майбутнє. Коли молода держава відвоює собі те, що вважає своїм по праву, постане потреба у створенні дипломатичних стосунків з тією ж Польщею.

По здобутті Умані повстанцями Гонта відразу береться за підготовку до оголошення про створення Української держави. Він з блискавичною швидкістю підготував усі потрібні папери, що наводить на думку, що він був готовим до таких подій. На раді в Умані 22 червня 1768 року, коли було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави, гетьманську булаву отримав Максим Залізняк, Івана Ґонту було обрано уманським полковником. Тож він став другою людиною після Залізняка та, можливо, згодом посів би його місце, бо, безсумнівно, Гонта був більш придатний до політичних ігор. Саме Іван Гонта бере на себе вирішення більшості нагальних питань: організує навчання новобранців, забезпечує місто провіантом, контролює збір податків, складає та підписує більшість документів. Але сталося не так як гадалося, російський уряд завдав нищівного удару молодій державі. Чи можна звинувачувати Ґонту, що він, досвідчений інтриган, потрапив у таку примітивну пастку? І так, і ні. Звісно, якби Гонта не дозволив своїм воякам пиячити з москалями, то їх би не захопили так легко. Але що б це змінило? Нічого. Бо російській уряд не міг дозволити існувати вільній Українській державі. Певно, Умань би узяли штурмом, бо у Москви було достатньо солдатів та набоїв. Це було б питанням часу. Як казав Наполеон: «Бог на боці сильнішої армії», так от російська корона мала велику, добре вишколену армію.

В очах російських вояків Гонта не був полоненим високого рангу, бо вони відкидали саму можливість легітимності Української держави. Напевне, щоб підкреслити це, з Гонтою поводилися особливо жорстоко та принизливо. Його майно було конфісковано на користь самого генерала Кречетнікова, жінка та доньки покарані тілесно та відправлені у заслання, його самого жорстоко били аж до того дня, коли передали, як польського підданого, разом з іншими полоненими надвірними козаками та селянами, польській владі. Головнокомандувачем польських військових сил, які були розташовані у Південно-Західному краї, був коронний ловчий Ксаверій Браницький, особистий друг короля Станіслава Понятовського. Слідство тривало місяць, Ґонту тримали в кайданах у сирій ямі та при допитах застосовували тортури. Після чого йому було зачитано дійсно варварський присуд, про який ми вже згадували: протягом 10 днів кат повинен був дерти кожного дня пояс шкіри з хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го – обидві руки, 13-го – вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб його частини були прибиті на шибениці у 14 найбільших містах Правобережної України. Така страшна кара повинна була вселити страх у серця потенціальних непокірних. Але через три дні присуд змінили та відтяли Ґонті голову. Чому поляки змилувалися? Можливо, правдива версія про слабкодухість Браницького, якій просто не був у змозі бачити це страхіття. А можливо, через мужню поведінку Ґонти під час тортур. Недарма Гонта став героєм почесних анекдотів, ось вам один, наведений дослідником Антоновичем: «Вночі полоненого стеріг солдат. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари той вартовий, маючі підозру, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: «Пане полковнику, завтра усе земне буде скінчене для вас. А чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?»

«Радо, – відповів Гонта. – Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Солдат усю ніч мріяв про багатий пояс із золотим шитвом і другого дня, як тільки Ґонту вивели з в'язниці, він обернувся до нього: «Пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс…» – «Я не забув, – відповів Гонта з погірдливим усміхом, – перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас».

Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри.

І тоді Гонта сказав усім: "Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!"». Гонта прожив славетне життя і зберіг свою гідність навіть у смерті.

Полковник Семен Неживий


Тепер розповімо про полковника Семена Неживого, якого можна назвати взірцем потаємності: даючи про себе відомості російським слідчим, він щоразу змінював свої свідчення. Тож його розповіді мають якийсь фантастичний вигляд. Спочатку він показав, що родом з містечка Боровиці біля Чигирина, але виріс у Єреміївці, що знаходиться на Лівобережжі. Його батько, Лукіян Мусієнко, віддав його в учні до гончара Власа Терещенка, і той відвів його у Чигирин. Після шістьох років навчання, коли йому виповнилося тринадцять, він пішов на Запоріжжя, де його було вписано в Уманський курінь. Згідно січовому звичаю, при цьому він узяв собі нове прізвище – Гончар. На Запоріжжі він працював у різних місцях, а потім повернувся на Правобережжя. Через кілька років осів у Медведівці, оженився і тихо жив, аж поки його не схопили російські вояки. Та, мабуть, у справі з'явилися нові факти та докази, бо вже на другому допиті він розповідає інше: шість років тому він оженився у Суботові та навіть має сина, але зв'язки з родиною порвав, коли прибився до гайдамаків. Тут у Медведівці він жив на військовій квартирі, і виходить, ця жінка йому не дружина. Щодо зв'язків з гайдамаками, він, мабуть, свідомо перекручував свої свідчення. Спочатку говорив, що добровільно приєднався до Залізняка, був на молебні в Мотронинському монастирі і після цього змінив своє прізвище на Неживий.

Він вирушив разом із Залізняком, але у Корсуні відокремився, бо треба було захистити людей у Каневі, де лютували польські конфедерати. А через деякий час він вже каже, нібито в його село на Зелені свята прибули запорожці та силоміць змусили його йти з ними у Мотронинський монастир. Він приєднався до Залізняка, бо спочатку повірив «Золотій грамоті», але дорогою засумнівався, тож покинув Залізняка у Корсуні. Мабуть, в слідчих у головах замакітрилося від його зізнань.

Але зі свідчень сучасників відомо, що Семен Неживий належав до першого осередку Коліївщини. Він був серед тих козаків, що прийшли у Мотронинський монастир разом з Залізняком із Запоріжжя. Згідно з планом кампанії, Неживий відокремився від Залізняка у Лисянці і пішов зі своїм загоном у Черкащину й Чигиринщину, де мародерствували банди польських конфедератів. 20 червня полковник Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своєю базою, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. Протягом червня і першої половини липня 1768 року Семен Неживий узяв під свій контроль майже всю південно-східну частину Правобережжя, завів там козацький лад і призначив адміністрацію. У рапорті до цариці від 30 червня Рум'янцев писав: «Коли з Канева тікав полковник Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, наздогнавши, декотрих віддали в руки смерті, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там новий економічний лад, для чого визначений уже економ із тамтешнього міського населення, писар грецького віросповідання».

Неживий показав себе суворим, але справедливим керманичем, він безупинно дбав про дисципліну серед повстанців, захищав скривджених. «Всюди, – каже Равіта-Гавронський, – де він побував і діяв, брав письмове свідчення про чемну поведінку його ватаги».

Наприклад, ось свідчення одного з осуджених у Кодні селян Івана Ботвиненка, жителя селища Сегединці. «… Як отаман Неживий приїхав до Сегединець зі своїми вояками, то одразу обіцяв сегединцям, що не буде на селі ніяких пограбувань та насильства, розповів про повстання та закликав їх приєднуватися. Слово своє він стримав, не було відібрано навіть єдиного коня…» Після взяття Лисянки більша частина загону Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий з малим загоном подався в іншому напрямку. Тут він здійснив вчинок, який характеризує його як непримиренного борця з розбишацтвом та паплюженням української визвольної ідеї. В селище Тарасівка він довідався, що якась зграя злодіїв, які йменували себе гайдамаками, пограбувала селян та скривдила жінок. Неживий закликав селян приєднатися до його загону, разом вони наздогнали тих «гайдамаків» та змусили їх повернути награбоване.

Мешканці Канева свідчили: «Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), перебуваючи у нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, і ніяких пограбувань християн не допускав, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові Війська Запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ».

У селищі Медведівка загін отамана Неживого змусив польських розбишак тікати, після чого полковник розташував у цьому селищі свій загін. Він завів службу, яка займалася конфіскацією майна і худоби поляків та євреїв, але суворо забороняв щось відбирати в українських селян.

Ось що засвідчив один з його бійців, Федір Бондаренко, під час допиту: «Неживий стояв із своїм загоном у тамтешньому селі Медведівці коло двох тижнів, у часі того постою об'їздив довколишні села Чигиринської губернії й там, якщо знаходив жидівську худобу, то забирав її… і продавав…, а гроші використовував для потреб повстанського загону».

К. Гуслистий у своєму творі «Коліївщина» навіть стверджує, що бійці Неживого, відібравши у поляків награбоване добро – харч, коней, худобу – повертали усе селянам. Собі він не брав нічого, навіть того, що було потрібне для війська; за усе, що його хлопці брали по селах, він сплачував грішми. Тож закиди у грабіжництві, які робили російські власті під час слідства, не мають під собою підстави.

Але Неживий був людиною досить жорстокою, про це свідчить його поведінка у Кирилові. Прибувши до міста, він довідався, що поголос про гайдамаків дійшов туди раніше, тож усі поляки та євреї з своїм майном повтікали на лівий берег Дніпра під руку російської армії. Неживий написав до лівобережного коменданта підполковника Хорвата досить виразного листа. Ось цитата: «Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла». З цього приводу відбулася зустріч Неживого з офіцером російської служби, поручиком Іваном Монвеловим. Перемови відбувалися на греблі, так забажав Неживий, бо він не довіряв російським воякам, мабуть, десь у кущах сиділи його бійці та тримали зброю напоготові. Пастки росіяни не вчинили, але рішуче відмовилися видавати утікачів. Тож Неживий зі своїм загоном відійшов з Кирилова, встановивши там козацький порядок і призначивши свою адміністрацію. Відносини Неживого з представниками російського уряду на Лівобережжі О. Гермайзе називає спробою заключити союз, але швидше за все то була свого роду розвідка. Неживий бажав встановити певний паритет, бо це розумно – встановлювати добросусідські відносини. Але немає підстав вважати, що Неживий, для якого легітимною владою в Україні була адміністрація гетьмана Залізняка, бажав піти під руку Москви.

Слід зазначити, що Неживий зробив ту саму помилку, яку зробили і Семен Палій, і полковник Верлан: він вважав, що між повстанцями та російською владою сталося непорозуміння. Бо православна Росія не може виступити на боці католицьких окупантів проти своїх православних братів. Тому він бажав зустрітися з представниками російського уряду та зрозуміти їхню позицію щодо українських повстанців і радо прийняв пропозицію полковника Чорби зустрітися особисто у селищі Галганівка. У другій половині липня 1768 року Неживий поїхав туди з писарем Ісаєнком та канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці їх зустріло не посольство, а загін гусар, які обеззброїли Неживого і двох його товаришів та повезли їх до Чорби, але не як посланців, а як в'язнів. їх закували у кайдани та передали бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.

Під час допитів Неживий неодноразово змінював свої свідчення, але рішуче відкидав закиди у розбишацтві і грабунках та стояв на тому, що він й інші українські повстанці боролися «за віру християнську». По закінченні слідства йому зачитали такий самий вирок, як і Залізняку: смертна кара, яку російський уряд змінив на сто п'ятдесят ударів батогом, виривання ніздрів, клеймування обличчя та довічне заслання на Сибір. Екзекуцію було виконано навпроти Мотронинського монастиря, «у якому було первинне гніздо тих розбишак», як це сказано у присуді російського суду. Під час виконання вироку були присутні представники польської влади Правобережжя та чимало польських шляхтичів, вони з задоволенням дивилися на катування українських повстанців, маючи надію, що це вселить страх у серця бійців за незалежність України. Після виконання вироку в'язнів етапом відправили у Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.

Полковник Микита Швачка


Ім'я отамана Швачки збереглося у народних піснях та байках про його подвиги, але документальних відомостей про нього дуже мало, насамперед це ті ж самі судово-слідчі протоколи. Збереглися також рапорти підполковників Брінка і Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка потрапив до російського полону. Після первинних допитів був написаний офіційний рапорт, який став основою для судової справи. І ось що дивно, у попередніх матеріалах подано, що Швачка звався Яків, а от у офіційному – ім'я Швачки подано як Микита. Тож як його звали насправді, невідомо, бо можна припустити, що разом з прізвиськом гайдамаки змінювали й ім'я. Але під час повстання його називали Микитою Швачкою, тож під цим ім'ям він увійшов в історію. Ось як у тих документах описується зовнішність Швачки: «40 років, росту низького, волосся темно-русяве, очі ясно-карі, довголиций». Тож можна припустити, що він народився десь у 1728 році. Але це тільки припущення, бо зовнішність буває оманливою. Про себе Швачка казав, що він з Волині, але з якого саме селища, яке мав батьківське прізвище і яке прізвище він узяв на Січі, не відомо: як і Неживий, Швачка кілька раз змінював відомості про своє життя. Він казав, що покинув Запоріжжя ще восени 1767 року та поїхав на Правобережжя з соляною валкою. Вже там він познайомився з Залізняком та приєднався до нього. Але в інших джерелах зафіксовано, що Швачка був у гурті тих запорожців, які прийшли до Мотронинського монастиря з Січі разом із Залізняком, і саме тому він став одним з чотирьох керманичів коліївського повстання. Швачка брав участь у перших битвах поруч з Максимом Залізняком, але після здобуття Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка зі своїм заступником Андрієм Журбою відокремився від нього. На цей час його відділ мав згідно з протоколом 10 запорозьких і 200 надвірних козаків (останні приєдналися до нього разом з поручником Копиткевичем). Швачці було призначено район Білої Церкви, де колись воював славетний козацький полковник Семен Палій. Полковник відіслав до Києва спритного козака Василя, щоб той розповів тамтешнім міщанам про повстання та закликав охочих приєднатися до них. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які перетнули кордон, що охоронявся російськими військами, та з'єдналися зі Швачкою. Великий загін із Запорожжя, десь 40 чоловік, теж йшов для з'єднання з військом Швачки. Все це свідчить, що він мав дуже великий авторитет серед козаків та селян. Тож досить швидко його загін нараховував вже тисячу чоловік, хоча його військо було досить різнорідним: запорозькі козаки й козаки польської надвірної міліції, правобережні селяни та київські міщани, навіть український шляхтич з Волині.

Швачка поділив своє військо на сотні і дуже швидко звільнив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою та Васильковом, доходячи на заході до Бердичева і Житомира. Першій збройний конфлікт з російським військом у нього стався, коли він переслідував поляків на Трипіллі. Тоді російська частина стала в обороні поляків, але колії прийняли бій та навіть змусили росіян відступити за кордон. Після цього Швачка якийсь час базувався у Фастові. Певно він дуже непокоївся тим фактом, що російські вояки виступили проти українських повстанців. Тож він намагався зрозуміти, чи то був просто прикрий інцидент, які трапляються під час війни, чи перша звістка про щось набагато страшніше. Швачка певно був письменним козаком, бо листувався не тільки з російським, а і з польським урядом. У листах Швачки до російського генерал-губернатора у Києві неприкритий подив, що останній «тримає руку за ляхів», бо колії ж діють по дорученню «нашого полковника Залізняка» та самої цариці Катерини. Ось тут знову з'являється пресловута «Золота грамота», судячи з тону листа, повстанці впевнені, що вони діють на доручення або, щонайменше, згідно з волею російської цариці Катерини II. Саме тому Швачка не зміг зробити правильних висновків щодо намірів російського уряду відразу після збройної сутички на Трипіллі. Але він вже підозрює, що православні брати замислили щось лихе. І саме тому на переговори з Воєйковим Швачка й Журба з'явилися не особисто, а вислали посольство у складі трьох козаків. Воєйков заарештував усіх трьох, та після допиту відіслав одного з них до Фастова з пропозицією до Швачки і Журби здатися разом з усіма вояками російському командуванню на Лівобережжі. Таким чином він показав повстанцям, як насправді ставиться до них російський уряд. Швачка і Журба відкинули цю вимогу та продовжили боротьбу, але тепер не тільки з поляками, а й з російськими частинами. На початку липня Швачка розділив свій загін: Журба з трьома сотнями вояків пішов далі на захід, а сам він подався до Богуслава. На доручення генерал-губернатора Воейкова проти Швачки й Журби був висланий Московський карабінерний полк під командою полковника Протасьєва, який оточив загін Швачки в районі Богуслава. Швачка зневажливо відкинув пропозицію здатися. Ось як про це розповідає народна пісня:
		Крикнув Швачка на осавула:



		«Із коней додолу!



		Ох, не даймося, панове молодці,



		Ми москалям в неволю».








Повстанці з боєм вийшли з оточення, хоча багатьох було вбито, а сам Швачка разом з 68 вояками попав у полон, бо був важко поранений. Подальша його доля така ж, як у Неживого та Залізняка, ті ж допити, суд, навіть вирок той самий: смертна кара з заміною на тілесне покарання та довічне ув'язнення у Сибіру.

Полковник Іван Бондаренко


Іван Бондаренко належав до первинної ланки повстання коліїв. Він разом з Максимом Залізняком прийшов із Січі до Мотронинського монастиря та став одним з чотирьох головних командирів повстання. Згідно з планами, він повинен був звільнити від поляків північну частину Київщини, Волині та Полісся. Ця постать овіяна легендами, польські джерела звинувачують цього полковника у варварській жорстокості, а в українському фольклорі він герой, в якого навіть закохалася красуня-полячка. Але він не став зрадником, як персонаж Гоголя Андрій Бульбенко, навпаки, красуня перейшла у православну віру. Відомостей про цю людину теж дуже мало, історик Я. Шульгін стверджує, що Іван Бондаренко був родом з села Грузьке (нині Макарівський район на Київщині). Як саме складалась його кар'єра на Запорожжі, невідомо, але це був хоробрий та кмітливий воїн. Дещо про нього можна дізнатися з Коденської книги. У травні 1770 року у Кодні заарештований повстанець Корній Москаленко розповів, що по здобутті Бихова полковник Бондаренко наказав повісити на воротах цвинтаря польського ксьондза, єврея й собаку та підписати так: «Лях, жид і собака – все віра однака». Правда це чи брехня? Можливо й те, й інше, певно, такі вчинки неприйнятні у наш час, але тоді, коли «цивілізовані» поляки саджали людей на палі та різали ремені з їхньої шкіри, це виглядає не особливо жорстоким вчинком. А от те, що у тій же Коденській книзі поляки стверджують, що таке Бондаренко вчиняв у кожному місті, яке завойовував, викликає недовіру.

Відвоювавши північну частину Київщини, Бондаренко подався на Волинь і Полісся, але прибуття російських військ змусило його повернутися на Київщину. Він завзято бився з російськими вояками, але був важко поранений та захоплений у полон московським загоном капітана Щербини. Подальша його доля невідома, бо з якоїсь причини він не постав перед судом. Згідно з однією версією, сам капітан Щербина без суду наказав стяти раненому Бондаренкові голову. Можливо, уїдливий гайдамака чимось його розлютив настільки, що він не зміг стриматися.

«Радянська енциклопедія історії України» (т. І, ст. 177) подає інакше загибель цього гайдамацького полковника: «Підступно захоплений каральним загоном в полон, Бондаренко був за вироком шляхетського суду прилюдно страчений у Чорнобилю». Тож ми не знаємо, як Бондаренко помер, але прожив він вельми барвисте життя.

Полковник Андрій Журба


Дуже мало відомостей збереглося і про полковника Журбу, бо він загинув під час бою і не був у російському полоні.

Равіта-Гавронський все ж наводить про нього деякі відомості. Він стверджує, що насправді його ім'я Василь Тесленко, але не вказує, звідки в нього ці відомості. Тож не можна зрозуміти, чи це батьківське прізвище, чи те, що він узяв на Січі. Швидше за все він узяв собі нове ім'я та прізвище – Андрій Журба, бо так робили інші запорожці, коли приєднувалися до гайдамаків. Відомо що він був одним з тих, хто разом з Залізняком прибув до Мотронинського монастиря. Журба, певно, був досвідченим та письменним, бо відразу став правою рукою отамана Швачки та залишався при ньому десь два місяці. На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, було розділено, і Журба почав діяти самостійно. Він очолив загін десь з трьохсот повстанців та повів їх з Богуслава через Білу Церкву на Волинь.

Коло села Блощинці в районі Білої Церкви загін Журби потрапив до засідки, яку влаштували російські вояки. То була жорстока та кривава битва, бо колії не здавалися у полон.

Згідно звіту Рум'янцева, під час бою загинуло 30 повстанців, а 64 було схоплено у полон. Командир карабінерного полку полковник Протасьєв рапортував Воейкову, що «атаман Журба и до тридцати человек казаков на месте побито». Спираючись на цей рапорт, чимало істориків приймають як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями. Але є й інша точка зору, наприклад, у праці польського історика Корзона знаходимо дані, що навесні 1769 (!) року діяли три великі повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка. На це твердження пристає й іншій польський дослідник А.Ю. Роллє. Він пише, що зиму 1768/69 року Журба зі своїм загоном провів у лісному таборі під Вільхівцем, і загін той був чисельністю десь близько семисот осіб.

Виникає питання: як могла з'явитися така розбіжність? Є кілька версій. По-перше, полковник Протасьєв міг помилитися або банально збрехати, щоб підкреслити свою значущість, бо ставав тим, хто вбив одного з ватажків заколотників.

По-друге, могло статися ось що: Андрій Журба таки загинув, але хтось іншій прийняв його ім'я разом з посадою. Бо якщо частина коліїв вирвалася з оточення, їм був потрібен ватажок.

В будь-якому разі є достатня кількість відомостей про діяльність Журби, який підпорядкував собі рештки загону Швачки після того, як останній потрапив у полон під Богуславом. Протягом осені та зими 1768/69 року цей загін здійснював успішні вилазки проти російських та польських військових загонів. Успішна діяльність повстанців змусила князя Голіцина вислати на допомогу російським частинам генерала Вуїча з двотисячним загоном. Навесні 1769 року відбулась велика спільна польсько-російська військова операція, під час якої була розбита частина загону Журби під командою отамана Шостака, а через три дні наздогнали і самого Журбу. В запеклому бою загинула більшість коліїв, в їх числі були й отаман Шостак і полковник Андрій Журба. Тож, можливо, Андрій Журба прожив значно довше та зробив набагато більше для України, ніж вважає більшість російських істориків.

Полковник Станкевич


Дуже цікавою особою є полковник Станкевич, який служив капітаном російського гусарського полку у Новосербії та пристав до повстання коліїв восени 1768 року, вже після його переможного періоду. На жаль, про нього дуже мало відомостей, тож можна тільки здогадуватися, з яких причин та обставин цей російський офіцер приєднався до українських повстанців. Його ім'я вперше згадується в польських звітах наприкінці листопада 1768 року. Можна припустити, що Станкевич був етнічним українцем, котрий зумів зробити кар'єру у російській армії. Це була дуже цінна людина для руху коліїв, бо полковник був знавцем військової справи, а головне – він не мав ілюзій щодо російського уряду. Його тактика по відношенню до російських вояків була вельми жорстокою, бо він розумів, що ця боротьба майже безнадійна, він знав, що російська армія дуже велика, тож замість розбитих прийдуть нові частини.

Він б'ється відчайдушно, про що неодноразово згадується у польських звітах. Загін Станкевича нараховував десь тисячу вояків, 15 грудня в районі Сміла – Жаботин вони влаштували засідку на військовий загін під командою поручика Вепрейського, який конвоював полонених повстанців до київської тюрми. Про цей випадок ротмістр польського війська Бучацький звітував Браницькому та сповістив його, що усі полонені були звільнені. Загін продовжував діяти в районі Біла Церква – Жаботин – Лисянка – Богуслав до весни 1769 року. Тоді Станкевич імовірно загинув під час битви, бо з тих пір про нього більш немає ніяких згадок.




Коліївщина та Запорозька січ


Безумовно, сучасному читачеві цікаво, якими ж були стосунки між гайдамаками та запорожцями. Чи співчували гайдамакам запорожці, чи допомагали їм? Чому Запорозька Січ не постала поряд з коліями у боротьбі проти свого давнього ворога – поляків? Для того, щоб знайти відповіді, треба звернутися до історії Запорозької Січі. У 1709 році, після перемоги над Мазепою, російський уряд вирішив зруйнувати Запорозьку Січ – формальним приводом було приєднання кошового отамана Костя Гордієнка-Головка до Мазепи. Російське військо скористалося тим, що навесні 1709 року на Січі залишилася лише невелика частина вояків. Спочатку російське військо здобуло запорозьку фортецю Перевалочну вище порогів, після чого завдало руйнівного удару Січі, що була тоді над річкою Чортомликом. Загинули майже усі її захисники, були зруйновані усі будівлі. Так Січ перестала існувати, а запорожці були вимушені осісти… на землях татарського хана. Усе змінюється, учора воювали, сьогодні уклали союз.

У 1710 році після смерті Мазепи козацька рада в Бендерах вибрала гетьманом найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика. Це був справжній патріот України, але він, як людина розважлива, добре розумів, що зараз немає змоги самостійно боротися проти російських окупантів. Тож він зосередився на пошуку союзників. Як за часів Мазепи, ними могли бути шведи, турки та частина поляків, що не підтримували московську політику щодо Польщі. Коли весною 1711 року Орлик розпочав свій похід, то до його 16 тисяч козаків приєдналися татарські частини, а польський король Станіслав Ліщинський прислав Орликові загін польського війська під орудою Потоцького.

Чверть віку еміграції відірвали запорожців від проблем українського населення. Тож до 1734 року запорожці не мали можливості масово підтримувати гайдамак. Також не треба замовчувати і той факт, що козацька верхівка була зацікавлена у добрих стосунках з Польщею, бо вважала польського короля потенційним союзником у боротьбі проти Москви. Але у 1734 році, після майже 25 років перебування на чужині, запорожці розчарувалися в цих прожектах та вирішили піти під руку Москви задля відродження Січі на українській землі. Унаслідок цієї операції запорожці одержали територію обабіч річки Самари, тож стали сусідами Правобережжя, знемагаючого під польським гнітом. «І, – стверджує в своїй праці про Гайдамаччину Володимир Антонович, – запорожці, як повернулися зі свого вигнання в Олешки і як у 1734 році відновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народному рухові. У 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі, на Правобережжі розпочалося гайдамацьке повстання проти Польщі під керівництвом полковника Верлана. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців серед гайдамак». Можна припустити, що якби запорожці пристали до повстання, то польські окупанти були б вигнані з Правобережжя. Але того не було, бо тепер це вже була не та Січ, що за сто років до того, коли влада польського уряду була формальною, а сейм з гіркотою визнавав, що «козаки нікого не слухають, крім своєї старшини». Тепер російський уряд жорстко контролював Січ і у разі непокори застосував би найжорстокіші санкції. У розрахунки російського уряду входило збереження на певний час польського панування на Правобережжі, тож на Січ прийшов недвозначний наказ ніяким чином не допомагати гайдамакам. Щоб відокремити від Січі охоплені повстанням райони Правобережжя, у 1734–1750 роках вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Бугу російський уряд заклав лінію військових фортець, хоч це й суперечило договору, згідно з яким Росія визнала територію Січі козацькими володіннями. Та, як звісно, обіцянки виконують, коли не мають змоги не виконувати, а в цьому разі сила була на боці Москви, тож у 1751 році у запорожців відібрали широку смугу землі понад річкою Синюхою для створення «Новосербської провінції» – поселення вихідців із Сербії. Уряд не тільки відбирав землю, а й будував свої фортеці на території «Вольностей Війська Запорозького». Тож зрозуміло, що перебуваючи у такому жалюгідному стані, Січ не могла відверто приєднатися до гайдамацького руху. Але Січ розвивалася, хоч повільно, але невпинно. Військо нараховувало десь 20 тисяч запорожців, поділених на 38 куренів. Вони обробляли землю, займалися рибальством, скотарством та ремісничими промислами. Землі було багато, тож там радо приймали родини втікачів з Правобережжя. Так почали формуватися вільні українські села, завдяки яким зростав добробут на території Запорозьких Вольностей. Військове майно було спільним, але хазяйство було приватним, тож через деякій час частина запорожців стала заможними людьми, а хтось зостався голотою – уся його власність була на ньому.

Правлячу верхівку на Січі згідно звичаю вибирали на козацькій раді під час Різдвяних свят або на Новий рік. Та, як і у сучасному суспільстві, у кандидати висували людей заможних та поважних, які володіли чималими землями. Дуже скоро між заможною елітою та усіма іншими козаками розпочалися конфлікти, справа була у відношенні до визвольної боротьби українського народу на Правобережжі та у стосунках з московським урядом, який дав наказ полювати на гайдамаків, які з'являлися на території Вольностей Запорозьких, і передавати їх московській владі. Однак цей наказ не був прийнятий беззастережно – частина козаків твердила, що на цей час Січ заслаба, щоб виявляти відверту непокору, це були січові старшини та ті козаки, які мали чимале майно. Ті ж, хто ще не мали родин, та козацька голота, навпаки, бажали допомогти гайдамакам у їх боротьбі з польськими окупантами. Але, як завжди, перемогли гроші, тож кошовий отаман офіційно оголосив заборону приєднуватися до гайдамаків та наказав заарештовувати повстанців, якщо вони перетнуть кордони території Вольностей Запорозьких. Ця промова викликала обурення великої частини населення Січі, тож виконання того наказу відверто саботували. Ловчі загони нікого не знаходили, а якщо гайдамаки, що просили притулку, опинялися у січовій в'язниці, то їм вдавалося втекти. Цей конфлікт переріс у неприховане протистояння. У 1767 році під час зібрання один із козаків – Микита Дорошенко – назвав січових старшин зрадниками. Розпочалася бійка, під час якої було сказано багато образливого. Після цього на Січі утворилася таємна група, з якої і вийшли керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі.

Кошовим отаманом на Запоріжжі під час Коліївщини був Петро Калнишевський, який мав репутацію доброго організатора. Його вибирали десять разів поспіль кошовим отаманом, навіть з'явилася приказка: «Коли кошовим став Калниш, то з'явились на Січі сало й книш». Працелюбний Калнишевський розвинув на Січі чимало промислів та всіляко протегував розвитку торгівлі з сусідніми державами. Але, щоб зберегти добробут та хоч подобу незалежності Січі, він був змушений підтримувати вимоги Москви щодо коліїв. Бажаючи відвести біду, що нависла над усією козацькою республікою, він відхрещувався від ватажків коліїв, називав їх злодіями та несправжніми запорозькими козаками. Не бажаючи показати себе неспроможними контролювати запорожців, російські вояки, що охороняли кордон між запорозьким степом та територією охопленою повстанням, стверджували, що ніхто з козаків не зможе приєднатися до гайдамаків, та й розбишаки не зможуть потайки сховатися на Січі.

На підставі отаких декларацій деякі дослідники вирішили, що запорожці у гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участі не брали. Але той же Скальковський згадує 600 запорожців, які приймали участь у коліївському повстанні. Архівні документи свідчать, що більше тисячі запорожців приєдналися до війська коліїв. Усі вони розуміли, на яку небезпеку наражають своїх товаришів, тож коли на допитах їх питали, чи «з відома кошового отамана і військової старшини пішли вони на Польщу», вони усі одностайно стверджували, що ані кошовий отаман, ані січова старшина дозволу на перехід до повстанців не давали та навіть не відали того, що вони мали намір приєднатися до коліїв. Здається, можна зробити висновок, що кошовий отаман був таким собі слухняним песиком московської влади, але насправді це було не так. Вивчення документів тієї доби допомагає зрозуміти це. Росіяни не вірили у покору січових старшин та посилали до запорожців шпигунів. От, наприклад, дослідник В. Греков наводить два документи: протокол допиту 32 затриманих запорожців та звіт таємного агента, що шпигував за січовою старшиною. Зі слів того шпигуна кошовий Калниш похмуро пророкував: «Скоро Москва закріпачить усіх селян, а тоді візьметься до козаків і до Запорозької Січі». А з першого документа ясно, що спіймані козаки покинули Січ не криючись, куди саме вони йдуть, але їх не тільки не затримали, коли вони йшли через зимівники козаків Пашковського куреня, а навіть дали їжі на дорогу.

А козак Щербинівського куреня Влас Прутко бовкнув на допиті, що коли вони зустріли по дорозі кошового отамана, то той, довідавшись куди вони йдуть, сказав їм: «Ідіть, хай вам Бог помагає!» Це збігається із зізнанням козака Корсунського куреня Павла Головка, який влітку 1768 року помітив гурт запорожців, десь 70 чоловік, що йшли до коліїв, та повідомив про це кошового отамана, а кошовий отаман лише смикнув плечима та сказав: «Що ж, хай ідуть, я їх здержати не можу!» Отож насправді навіть січові старшини підтримували визвольний рух коліїв, хоча й не визнавали це вголос.

Але таке, хоч і щире, але приховане співчуття не задовольняло козаків, особливо молодих та небагатих. Вони вважали, що твердження кошового про «непричетність Січі» до коліївського повстання є принизливим для вільних вояків. Вони ж хотіли звершити чимало подвигів задля України та вимагали розпочати виступ усього війська на боці коліїв. Вони уголос звинувачували старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, побоюючись втратити свої багатства. Ця порохова бочка вибухнула, коли багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована і посаджена у в'язницю на Січі. Така ганебна поведінка щодо співвітчизників розлютила козацьку «сірому», вони почали вимагати вийти з-під руки Москви, бо навіть протекторат Туреччини не був таким принизливим.

Під час Різдвяних свят 1768 року згідно звичаю відбулася кошова рада, на якій кошовим отаманом знову було обрано Петра Калнишевського. Це був мабуть найкоротший збір, воякам одразу запропонували розійтись, щоб не допустити обговорення політичних питань. Але це не допомогло, бо розлючена «голота» просто пішла до в'язниці, вибила двері та звільнила усіх в'язнів. Та цього їм показалось замало, далі юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної січової старшини. Побачивши, що діється, досвідчені вояки не стали демонструвати хоробрість, а хутко втекли дахом та у ту ж ніч перебігли під захист російської армії. Заколотники поділили між собою усі цінні речі, які знайшли у скринях, мабуть випили й усю горілку, та пішли до церкви на вечірню службу. Після цього козаки зібрали ще одну нараду, на який постановили, що втікачі перестали бути козацькою старшиною, тож потрібно вибрати нову, а потім розпочати переговори з турками про повернення на їх територію.

Але московський уряд швидко відреагував на ці події, старшина повернулася разом з російським військом, яке оточило Січ та почало обстрілювати її з гармат. Калнишевський разом з представником російського уряду Кологривим закликали козаків скласти зброю та зберегти свої домівки. Козаки розгубилися, частина їх вважала, що треба розпочати перемови та надати Калнишевському можливість висловитися, інші ж твердо вирішили не коритися Москві, тож почали потайки тікати з Січі. Відбулася ще одна нарада, на якій замість Калниша говорив Кологривий. Він нагадав козакам, як гетьман Богдан Хмельницький об'єднав Україну з Московщиною і завдяки тому українському народові жити стало набагато краще. Тож неможна йти під руку іновірців та розривати союз з Москвою. Ця промова мала успіх, бо багато козаків протверезилися та з острахом дивилися на московські гармати. Російське військо безперешкодно увійшло на територію Січі, керманичів бунту було заарештовано, й вони опинилися у тій самій в'язниці, з якої попереднього дня було звільнено полонених коліїв. Десь з сотню запорожців було допитано присланими російським урядом слідчими, та їх завданням було не встановити істину, а показати, що це звичайна п'яна сварка. Тож у протоколах допитів немає нічого політичного: ні про коліїв, ні про польську окупацію, ні про плани щодо Туреччини.

Тепер спробуємо відповісти, чи була втеча Калнишевського актом зради? На перший погляд так, бо він привів російську армію й тим остаточно закріпив підлеглий статус Січі. Але тут треба мати на увазі, що саме з причини коліївського повстання на Україну було перекинуто багато російських військ, тож Січ не мала шансів саме зараз вийти з-під руки Москви. Якщо б запорожці спробували зробити це, то більша частина вояків була б фізично винищена, а усе майно Січі втрачене. Тож Калнишевський знехтував своєю репутацією та переконаннями, ще раз принизився перед московським урядом, щоб зберегти Січ до того часу, коли обставини стануть більш сприятливими для такої складної операції, як зміна підданства. Але така політика Петра Калнишевського не мала великого сенсу, бо остаточна доля Січі була вирішена московським урядом ще до початку Коліївщини. Маючі намір зробити більшість українських територій провінціями під повним контролем московського уряду цариця Катерина розуміла, що треба позбутися такого осередку озброєного вільнодумства, як Запорозька Січ. На час Коліївщини Січ урятувала не дипломатія та покора Калнишевського, а загроза майбутньої війни з турками, де запорожці стали б у пригоді російській цариці. Так і сталося, Запорозька Січ під проводом Калнишевського виступила на боці Москви та провела чимало славетних боїв, що посприяло остаточній перемозі над турками. Та коли війна скінчилася, то, не гаючи часу, навесні 1775 року під Січ були стягнуті різноманітні урядові війська. Січ була оточена, з усіх боків на неї дивилися жерла гармат. І на цей раз Калнишевський разом з січовою старшиною та місцевим архімандритом намагався владнати справу своєю показовою покорою. Та у російського уряду були інші плани, посольство запорожців було заарештовано та відправлено до Петербурга. Частина запорожців зрозуміла, що треба залишати майно та рятувати життя, вибралась з оточення й подалась за Дунай, інші здалися. Січ була зруйнована вщент, навіть від церкви нічого не залишилось. Сімдесятирічний Калнишевський був засланий на Соловки, де провів ЗО років у темній келії, втративши згодом зір і слух. Частину запорожців заслали на Сибір, інші розбрелися хто куди, чималі шматки запорозької землі були роздані фаворитам цариці, решта була заселена німецькими колоністами. Таку 1775 році була удруге зруйнована Запорозька Січ.




Погляд назад


Коліївське повстання тривало майже рік. Досліджуючи хід подій, можна розподілити їх на три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7 липня 1768 року. Його можна назвати переможним, бо від табору у Холодному Яру повстання поширювалося на північ і на захід та майже ніде не зустрічало гідного опору. У здобутій повстанцями Умані 22 червня 1768 року було проголошено відновлення Гетьманщини – самостійної Української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. Це найвищий момент повстання, перехід від військових справ до побудови держави.

Другий період починається з підступного удару, нанесеного молодій державі на світанку 7 липня 1768 року. Тоді російським воякам вдалося фактично обезголовити Гетьманщину, полонивши дві чільні фігури повстання – Залізняка та Ґонту Так у русі коліїв починається новий етап – тепер вони ведуть боротьбу не лише проти польських окупантів, але і проти московських інтервентів. Цей період жорстоких кривавих боїв триває до весни 1769 року.

Третій етап – квітень-травень 1769 року – найкоротший. Тоді повстання отримало ряд нищівних ударів від польсько-московських військ та нарешті згасло як масовий рух.

Оглядаючись назад, ми можемо стверджувати, що колії не мали жодного шансу на перемогу. Бо найсильніший на той час гравець – Москва, була зацікавлена у збереженні статус-кво на Правобережжі. Несподіваним було й сподівання коліїв, що Москва поставиться прихильно до визвольної боротьби українського народу проти Польщі, бо, оглядаючись в недалеке минуле, вони б мали згадати про долю Семена Палія та Верлана. Але в людей є природне бажання приєднатися до більшої спільноти, можливо, українці вважали, що православна релігія природним чином об'єднує їх з російським народом, робить його братерським. Та крім того, відокремлені від великої політики колії не мали змоги знайти інших союзників, тож вони сподівалися на прихильність Москви.

Тепер спробуємо відповісти ось на яке питання: чи є резон у твердженнях польських дослідників, що повстання коліїв, як і попередні народні виступи, були ініційовані московським урядом. Припущення не дуже переконливе, але раціональні зерна у ньому побачити можна. Якщо Москва ініціювала збройний виступ українських «православних хлопів», то що вона отримувала? По-перше, поляки мали з поклоном йти до Катерини II та просити прислати частини російської армії. Мабуть не треба пояснювати, який вплив мають воєнні бази навіть у сучасній політиці. А якби усе було тихо-мирно, то поляки, мабуть, стали би пручатися у питанні дислокації російських військ, тож був потрібен конфлікт. Тепер повернемося до «Золотої грамоти», можливо, її не було, але можна припустити, що поява цієї легенди була ініційована саме московським урядом з метою спровокувати початок постання. Безперечним фактом є те, що московський уряд здавна намагався використовувати справу оборони православ'я на Правобережжі для того, щоб мати можливість постійно втручатися у внутрішні справи Польщі. Тож це питання лишається відкритим, та було б дуже доцільно, якби якийсь сучасний дослідник опрацював документи, а їх досить багато, та зробив обґрунтовані висновки щодо цієї загадки історії.

Ще одним слизьким моментом є твердження деяких дослідників, що повстання коліїв спровокувало російський уряд удруге зруйнувати Запорозьку Січ. Ну, тут навіть нема поля для дискусії, бо якби саме участь окремих угруповань запорожців була причиною рішення російського уряду позбутися Січі, так вони б зробили це в 1768 році.




Список літератури


Korzon T. Nowa książka o koliszczyznie. // Kwartalnik Historyczny, 1892, No. 3.

Korzon T. Wewnętrzne dzieje Polski za Stanisława Augusta, t. 2. Kraków, 1887.

Lippoman. Bunt hajdamaków na Ukrainie 1768. Poznań, 1854.

Mladanowicz Pavel. Rzeź Humańska. Warszawa, 1862.

Rawita-Gawroński F. Historya ruchów hajdamackich, 1.1 – II. Lwów, 1901.

Rolle A. J. Straszny Józef. // Gawędy historyczne. Krakow, 1966.

Serczyk W. Koliszczyzna. Warszawa, 1968.

Serczyk W.M. Znaczko-Jaworski i monaster Motroniński przed wybuchem Koliszczyzny // Studia Historyczne, 1968, No. 3.

Serczyk W. Materiały do historii Koliszczyzny w kijowskich zbiorach archiwalnych. // Kwartalnik Historyczny, 1966, No. 3.

Антонович В. Б. Исследование о крестьянах Юго-Западной России по актам 1700–1798 г. Київ, 1870.

Антонович В. Б. Розвідка про Гайдамаччину. // Руська історична бібліотека, т. XIX, Львів, 1897.

Антонович В. Б. Уманський сотник Іван Гонта. // Р. І. Б. т. XIX, Львів, 1897.

Гермайзе О. Коліївщина у світлі новознайдених матеріялів. // Україна, т. 1–2. Київ, 1924.

Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. Київ, 1961.

Голобуцький В. О. Максим Железняк. Москва, 1960.

Гуслистий К. Коліївщина. Київ, 1947.

Дмитриев А. Гайдамаччина. Москва, 1939.

Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII–XVIII ст. Київ, 1954.

Єфіменко О.Я. Южная Русь; очерки, исследования і записки, т. II. СПб., 1905.

Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой. СПб., 1905.

Костомаров H. И. Собрание сочинений, кн. I и VI. СПб., 1905.

Коялович М. Документы объясняющие историю Западно-русского края и его отношения к России и Польше. Спб., 1865.

Кречетников М. Дневник. Чтения в Обществе Ист. и Др. России, кн. Х. Санкт-Петербург, 1863. Окреме видання: Журнал о движении и военных действиях в Польше в 1767– 8 г. Москва, 1863.

Кулиш П. Записки о Южной Руси, т.1. СПб., 1856.

Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20–60 pp. XVIII ст. Київ, 1965.

Маркевич М. А. История Малороссии, т. 2. Москва, 1842.

Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. Київ, 1961.

Маркіна В. О. Соціяльно-економічні передумови Коліївщини. // Коліївщина, Київ, 1970.

Махнова Г. П. Чисельність і склад українського населення Росії в 60-х pp. XVIII ст. // Укр. іст. журнал, 1965, ч. 2.

Мірчук П. Коліївщина. Бібліотека Українознавства, ч. 41. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. New York, 1973.

Мордовцев Д. Л. Гайдамаччина или Колиивщина. СПб., 1884.

Петрушевич А. Сводная Галическо-русская летопись с 1712 до конца авг. 1778 г. Ч. III. Львів, 1837.

Полонська-Василенко Н. Заселення південної України в половині XVIII ст. Мюнхен, 1960.

Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Мюнхен, 1965 (т. 1), 1967 (т. 2).

Полонська-Василенко Н. До історії повстання на Запоріжжі в 1768 р. // Науковий збірник УВАН, т. 1, Нью-Йорк, 1952.

Peвa l. M. Передмова до «Уманская резня; Записки Вероніки Кребс». Київ, 1879.

Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. Київ, 1963.

Сергієнко Г.Я. Історіографія Коліївщини. // Коліївщина, Київ, 1970.

Скальковский А. Істория Новой Сечи или последного коша Запорожского, І-ІІІ. Одесса, 1840.

Скальковский А. Наезды гайдамаков на Западну Украину в XVIII ст., 1733–1768. Одесса, 1845.

Соловьев М. История падения Польши. Москва, 1863.

Стецюк К.І. Коліївщина – велике народньо-визвольне антифеодальне повстання на Україні XVIII ст. // Коліївщина, Київ, 1970.

Храбан Г.Ю. Два документи про Коліївщину. //Укр. іст. журнал. 1966, ч. 2.

Храбан Г.Ю. З історії Гайдамаччини. // Укр. іст. журнал. 1968, ч. 6.

Храбан Г.Ю. Мемуари як історіографічне джерело вивчення народньо-визвольного повстання 1768 p. // Коліївщина, Київ, 1970.

Храбан Г.Ю. Про спогади Павла Младановича. // Історичні джерела та іх використвння, вип. 4. Київ, 1969.

Храбан Г.Ю. Чи слід користуватись терміном «Коліївщина». // Укр. іст. журнал, 1967, ч. 8.

Чернецький В. К. Звідки родом M. Залізняк? // Укр. іст. журнал. 1969, ч. 4.

Шевченко Ф.П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні. // Укр. іст. журнал. 1968, ч. 9.

Широцький К. Коліївщина. Київ, 1918.

Шульгин Я. Правда о Колиивщине польского историка г. Корзона. // Киевская Старина. 1893, кн. 1.

Шульгин Я. Начерк Коліївщини. // Руська історична бібліотека. XX. Львів, 1898.

Акты о гайдамаках. Архів Юго-Западной России, т. 3. Київ, 1876.

Гайдамацький рух на Україні в XVIII cm. Збірник документів. Київ, 1970.

Коденська книга. Академія наук УССР, Історичний архів, т. 2. Київ, 1931.

Матеріали для исторіиКоліивщини илирезни 1768. (Н. Костомаров). // Киевская Старина. 1882, кн. 8.

Матеріали до історії Коліївщини. (М. Грушевський). // Записки НТШ. Львів, 1906.

Матеріали до історії Коліївщини. (І. Франко). //ЗНТШ. Львів, 1904, т. LXII.

Матеріали до історії Коліївщини. (І. Шпитковський). //ЗНТШ. Львів, 1908, т. XCVI.

Матеріали до історії Коліївщини: Василіянські записки й листи про Коліївщину. ЗНТШ. Львів, 1904, т. LVII.

Несколько документов в истории Гайдамаччини. (А. Скальковський). // К.С., 1885, кн. 10.


notes



Примечания





1


Коліївщина – ця назва походить, як стверджують дослідники, від слова «кіл» (він був зброєю частини повстанців), або від слів «колоти», «колій».