Остання роль
Эдуард Исаакович Ростовцев


КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)






У своїх пригодницьких повістях автор, юрист за професією, показує нелегку роботу працівників карного розшуку.







Едуард Ростовцев

ОСТАННЯ РОЛЬ














































ЧАСТИНА ПЕРША

«ПРО МЕРТВИХ ТРЕБА ГОВОРИТИ ДОБРЕ…»


De mortuis aut bene aut nihil[1 - Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого (лат.).]

Давньоримський вислів







Він не міг не розуміти, що йому загрожує, але обстоював своє, уперто повторюючи те, що сказав на попередніх допитах, або мовчав. Якось Онопрієнко не витримав:

— Слухайте, Назаров, ви людина доросла, освічена, а поводитесь, як дитина. Інколи я вже навіть думаю, що це перебування в слідчому ізоляторі так вплинуло на вас. Чи не сусіди по камері порадили вам дотримуватися такої, з дозволу сказати, тактики? Зрозумійте ж нарешті, що ви самі підводите себе до найвищої міри!

Все марно. Назаров навіть голови не підвів. Начальник обласного карного розшуку Білякевич, побачивши вперше цього похмурого, до всього байдужого чоловіка, ніяк не міг уявити його іншим — веселим, життєрадісним, охочим до жартів.

«Валерій Назаров був просто чудовий, — сказала про нього одна жінка-свідок. — Завжди елегантний, приємний, дотепний. Як тільки він міг!.. У голові не вкладається…»

У Білякевича теж не вкладалося в голові. Назаров сидів похнюплений, поклавши на коліна великі міцні руки і невидющим поглядом втупившись десь перед собою. Сидів так уже три години. Здавалося, що він перебуває в стані прострації. Коли конвоїр вивів Назарова, Білякевич поділився своїм враженням із слідчим.

Онопрієнко зняв окуляри, поклав їх на стіл, розстебнув піджак, послабив тугий вузол краватки — таку вільність він допускав тільки в хвилини великої втоми, — відкинувся в кріслі, що аж заскрипіло під його важким тілом, і, короткозоро мружачись, подивився у вікно, за яким мрячив набридливий осінній дощ.

— Ясна річ, він пригнічений, приголомшений, одначе лікарі не знаходять якихось серйозних відхилень від норми. А проте я не виключаю, що розгадка криється в його психіці, в якійсь особливій, поки що не зрозумілій мені реакції на те, що відбувається. Якби я вів цю справу з самого початку… Знаєте, Вікторе Михайловичу, нема нічого гіршого, як переробляти чиюсь роботу. Огріхи, допущені твоїм попередником, — то ще не так страшно, біда в тому, що тобі мимоволі доводиться йти по второваній уже стежці.

— А якщо повернутися назад і йти, прокладаючи власну стежку? — пружно підводячись, мовив Білякевич.

— Навряд чи вдасться це. Втрачено час, тепер уже трудно відтворити в усіх деталях тодішню обстановку. Щось, безперечно, пропущено, лишилось непоміченим, визнано несуттєвим. А в такій справі не можна нічого пропускати.

При всій трагічності того, що сталось, попервах здавалося, що справа ця нескладна.

…. Пізно ввечері 19 серпня 198… року сторож бази відпочинку виробничого об'єднання «Транзистор» Кузема почув несамовитий жіночий крик, що долинув десь від озера.

База. міститься над лісовим озером, на лівому березі якого розкинулись основні її споруди — спортивні та ігрові майданчики, спальні будиночки. Звідси три кілометри до Новорусанівського селища, а до міста — обласного центру Сосновського — чотирнадцять. З містом і селищем базу відпочинку з'єднує недавно прокладена асфальтова дорога.

Відпочивальників на базі вже не було, і Кузема ще завидна замкнув ворота, а через хвіртку можна пройти, тільки поминувши сторожку. Правда, потрапити на територію бази можна й від лісу — огорожі там немає, але лісовими стежками чи піщаною дорогою мало хто користується, особливо поночі.

Того вечора в сторожці був, окрім Куземи, його дванадцятирічний онук Ігор — хлопець прийшов, щоб, переночувавши у діда, рано-вранці вирушити вдвох на рибу: по той бік озера, під лісом, добре брали окуні.

Було близько одинадцятої. Кузема з онуком ще не лягали. Дід припасовував до спінінга нову котушку, Ігор дивився телевізор. До того, як пролунав крик, вони нікого ніде поблизу не бачили й були певні, що на базі тільки вони вдвох.

Тож не дивно, що, почувши крик, Кузема здивувався і занепокоївся. Увімкнувши надвірне освітлення — біля кожного будиночка стоїть світильник, — він заспішив до озера. Про всяк випадок узяв із собою рушницю й електричний ліхтар. Ігор теж зібрався було йти з ним, але дід не пустив, і хлопець лишився.

Було досить темно, — місяць саме заховався за хмари, світло від ламп ледве сягало до води, більша частина озера і весь протилежний берег тонули в пітьмі.

Поки Кузема ввімкнув освітлення, взяв рушницю та ліхтар і поговорив з онуком, минуло щонайменше три хвилини — так показав слідчий експеримент. За цей час крик пролунав ще двічі, і Кузема визначив, що жінка кричить десь по той бік озера, на другому березі. Коли він підбіг до води, крики вже стихли. Останній обірвався на півноті, а тоді почувся лункий сплеск, немов щось упало в воду.

Обійшовши озеро — на це Куземі потрібно було сім хвилин, — сторож натрапив на автомобіль «Москвич». Він стояв недалеко від ще недобудованої човнової станції радіатором до центральної частини бази. Праві передні дверцята були розчинені навстіж, мотор і фари вимкнені. Присвітивши ліхтарем, Кузема побачив колір машини та номерний знак, упізнав «Москвич» Назарова і трохи ніби заспокоївся. Виконроб будівельного цеху виробничого об'єднання «Транзистор» Валерій Павлович Назаров часто бував на базі відпочинку, до будівництва якої мав безпосереднє відношення.

Ні в машині, ні поблизу нікого не було. Біля самісінького берега, на залізобетонній плиті, яка мала правити за причал для човнів, лежала зібгана сукня і чималенька поліетиленова сумка. З сумки виглядав, біліючи, рушник.

Купатися тут було небезпечно, і Назаров чудово знав це. Що ж сталося? Кузема знову захвилювався. Світячи ліхтарем, він гукнув Назарова. Раз, вдруге… Ніхто не обізвався. Але через деякий час — скільки точно хвилин минуло, сторож не міг сказати: може, п'ять, а може, десять — почулося хлюпотіння води, Назаров підплив до берега, і Кузема допоміг йому вилізти.

Виконроб був у трусах і верхній сорочці з розірваним коміром; обличчя й руки його були подряпані. Вибравшись на берег, Назаров глухо, наче не своїм голосом сказав, що тут утопилася жінка, його подруга, з якою він півгодини тому приїхав сюди.

«Навіщо?.. — озвався наче сам до себе. — Навіщо?..»

А тоді раптом вихопив у Куземи ліхтар, кинувся до човна, що стояв причалений осторонь, квапливо почав відв'язувати його.

«Треба шукати! Мерщій шукати! — говорив мов y нестямі. — Може, ще не пізно…»

На якусь мить Кузема подумав, що шукати утопленика вночі, при слабенькому світлі ліхтаря, біля уривистого берега, де повно корчів і ям, — марна річ. А проте взявся допомагати Назарову. Приніс пожежний багор, сам сів на весла. Годин зо дві борознили озеро — Кузема веслував, а Назаров шарив багром по дну. Гак раз у раз чіпляв за корчі, Назаров пірнав у воду, але все марно.

Кузема кілька разів заводив мову, що треба було б повідомити міліцію, та приголомшений Назаров, мабуть не чув його. Тільки вже геть вибившись із сил, мовив:

«Що ж, викликай міліцію…»




Тіло Світлани Мелещук знайшли тільки наприкінці наступного дня спортсмени-аквалангісти, які спеціально приїхали з міста, — донна течія затягла його під великий корч. При огляді трупа судовомедична експертиза визначила, що кисть і передпліччя правої руки покійної вивихнуті, а на шиї є сліди стискання. І тоді стало зрозуміло: Світлану вбито, а точніше — утоплено в озері.

Хто вчинив цей жахливий злочин? Точної відповіді ще не було, але всі ниточки вели до Назарова: тільки він був із Світланою при її смерті.

Показання Назарова були плутані й суперечливі. Чому у нього подряпані руки і лице, пояснити не міг. Коли і як порвав сорочку — не казав. Затриманий за підозрою в убивстві, він кілька днів усе відкидав. Та ось надійшов висновок хімічної експертизи: в подряпинах на лиці і руках виконроба знайдено манікюрний лак — такий самий, як і той, що був на нігтях Мелещук. А медики тим часом визначили, що стискання на горлі та шиї покійниці мають прижиттєвий характер. Самі по собі насильницькі дії не були причиною смерті, але вони призвели до того, що Світлана Мелещук захлинулась. Лікарі встановили і ще один важливий факт: Світлана була вагітна. Свідок Надія Мелещук-Кравець, рідна сестра покійної, розповіла, що за три дні до смерті, прилетівши з Києва, де вже понад рік вона жила, Світлана призналася їй, нібито жде дитини від Назарова, з яким час від часу зустрічалась, а Назаров нічого й знати не хоче, бо у нього є інша дівчина, з якою він хоче одружитися. Лікар-акушер міської лікарні Зенкевич посвідчила, що Світлана Мелещук зверталася до неї — хотіла обірвати вагітність, про це просив і Валерій Назаров, небіж лікарки, але оперувати Мелещук було вже пізно, і Зенкевич відмовила їм.

Висновки експертів і показання свідків були такі переконливі й неспростовні, що Назаров перестав опиратись і визнав себе винним у вбивстві двадцятитрьохлітньої акторки республіканської кіностудії Світлани Андріївни Мелещук. Заразом уточнили й мотив злочину.

В Сосновське, своє рідне місто, Світлана приїжджала досить часто — тут живуть її мати, заміжня сестра, подруги, тут міститься інститут декоративного і прикладного мистецтва, на заочне відділення якого вона вступила два роки тому, коли була художником-оформлювачем у кінотеатрі «Сосновське». Її роман з Валерієм Назаровим, що почався торік улітку, досить скоро став обтяжливим для молодого інженера. Одруження з кіноакторкою, кар'єра якої тільки починалась, а всі достоїнства полягали в її звабливості і дуже непевних сподіванках на однокімнатну квартиру в Києві, не входило в його розрахунки. Останні місяці він з усіх сил намагався добитися руки і серця Лізи Кошарної, дочки головного інженера виробничого об'єднання «Транзистор» — одруження з нею відкрило б перед Назаровим дуже привабливі перспективи. І саме в той час, коли, здавалося, Валерій от-от досягне свого — Ліза погодилася вийти за нього, — прилетіла Світлана й ошелешила його нежданою новиною: він має стати батьком. Усі плани, всі надії Назарова повисли на волосинці. По-доброму домовитися з набридлою коханкою він не зміг, отож і надумав позбутись і її, і майбутньої дитини іншим способом.

До такого висновку дійшов слідчий Русанівської райпрокуратури Вигула, який спочатку вів цю справу. Так вважали і Світланині родичі, друзі, товариші, які звертались у відповідні організації, в редакції газет, рішуче вимагаючи провести відкритий судовий процес і суворо покарати вбивцю.

«Ви не уявляєте, якою була Світлана Мелещук, — писали в редакцію обласної газети працівники кінотеатру «Сосновське». — Вона працювала у нас, коли ще навчалася в школі, — допомагала батькові, Андрію Семеновичу Мелещуку, чудовому художникові, який в останні роки свого життя катастрофічно втрачав зір. По суті, Світлана працювала за нього. Вона була дуже здібна, прекрасно малювала, могла при потребі замінити кіномеханіка, касира. Вона все вміла. Мала гарний голос, непогані сценічні дані і незабаром почала співати в нашому естрадному оркестрі. Але роботу художника-оформлювача не покинула. До того ж вона вступила в інститут. Вродлива і весела, Світлана водночас була дуже скромна. Не раз казала, що їй гидко зустрічатися з молодими людьми просто так, задля розваги. Зустрічалася тільки з тим, кого кохала, — Валерієм Назаровим, який став убивцею і її самої, і їхньої спільної дитини…»

Розпалилися пристрасті й у виробничому об'єднанні «Транзистор», де працював Назаров. Правда, тут думки розійшлися: дехто, перебираючи в пам'яті все те, що могло кинути на нього тінь, засуджував Назарова, але люди, які добре знали його, сумнівалися в тому, щоб цей молодик вчинив такий злочин. На загальних зборах колективу будівельного цеху, де затверджували підготовлену на вимогу слідчого виробничу характеристику двадцятидев'ятилітнього виконроба Назарова Валерія Павловича, всі, хто виступав, майже одностайно твердили, що, будучи при здоровому розумі, Валерій не міг такого зробити.

«Я з ним у Тюменській області працював, коли на Сургут ще не було дороги, — сказав майстер Ярослав Пирун. — Кругом на сотні кілометрів — болота, мочарі, гнус, вогню, й того не розкладеш — нема з чого. Взимку з кожухів, ватних штанів і валянок не вилазили і на роботу ходили, і спали в них. У кого характер слабший — за тиждень скисав, тікав не оглядаючись. А ми з ним три роки трубили. Я його краще, ніж себе, вивчив — у тих місцях людину як на рентгені видно… Не міг він жінку вбити. Головою ручаюся — не міг!»

Не всі, звісно, висловлювались так категорично, але характеристику Назарову дали позитивну.

Справа ця набула широкого розголосу, і прокурор області особисто вивчив усі матеріали слідства. Він відзначив ряд недоглядів, допущених районним слідчим Вигулою: недостатньо вивчено попереднє життя і поведінку обвинуваченого та загиблої; не допитано людей, які так чи інакше знали характер відносин Назарова і Світлани — матір Назарова, Лізу Кошарну, скульптора, чоловіка Світланиної сестри і Валерієвого шкільного товариша Миколу Кравця, співробітників Світлани; з деяким порушенням процесуальних норм проведено допити неповнолітнього свідка Ігоря Куземи і Світланиної сестри Надії Мелещук-Кравець, яку слідчий допитував у лікарні; не зроблено трасологічної експертизи…

Справу передали для дальшого ведення старшому слідчому обласної прокуратури Онопрієнку, який незабаром звернувся по допомогу до обласного карного розшуку.

— Бачте, Вікторе Михайловичу, я не вірю, що Назаров заздалегідь задумав убивство, — признався він Білякевичу. — Убити Світлану він міг би значно простіше, хоча б у тому лісі, через який вони їхали. Тим більше, що сили йому не позичати. Тепер друге, не менш важливе. Сторож бази застав Назарова дуже збудженим. Правда, це було вже після її смерті. Але є свідчення того, що трагічному фіналу передував емоційний вибух. Відчинені навстіж дверцята «Москвича», зібгана сукня, крики Світлани. Не крик, а саме крики. А скільки разів може крикнути людина, яку схопили за горло й почали душити?

— А звідки ж у Назарова подряпини на руках і на обличчі, чому розірвана сорочка? Можливо, йому не вдалася перша спроба, Світлана вискочила з машини, а коли він догнав її — захищалася?

— Нащо ж тоді було скидати плаття? Чи брати сумку з купальними речами?

— І то правда, — погодився Білякевич. — Але в такому разі треба думати, що перед убивством був якийсь конфлікт, спалахнув раптово або несподівано став дуже гострий.

— Так, так, — підхопив Онопрієнко. — І в цьому конфлікті Світлана, видно, поводилась далеко не найкраще. Звідси й одірваний комір, і подряпані руки та лице Назарова. Звісно, це не підстава для вбивства, але те, що вона довела його до нестями, здається, не викликає сумніву. Не виключаю і стану патологічного афекту. Цим пояснюється самообмова Назарова: він просто не пам'ятає, що і як було насправді, й тому допускає все.

— А що кажуть психіатри?

— Нічого певного. Картина того, що сталося, для них неясна, і вони не можуть оцінити поведінку Назарова в ту мить. Так що й тут розбиратися доведеться, по суті, нам з вами… Умисний намір чи стан афекту — різниця між ними визначає долю людини. До речі, вчора у мене був скульптор і журналіст Геннадій Ястремський, якого Вигула поспішив ознайомити з матеріалами справи. Ніяк не міг второпати, що мене турбує. «Вбивця є вбивця, — доводив мені. — Хіба не все одно які мотиви ним керували?» То який курс візьмемо, Вікторе Михайловичу?

— Курс? — перепитав Білякевич і стримано всміхнувся: — Курс на істину.




Вона подзвонила йому додому близько дев'ятої години вечора, сказала, що її виселили з готелю, просила допомогти влаштуватися на ніч. Назаров знав, що Світлана, посварившись із сестрою, відмовилась жити у неї, тож це прохання не здивувало його. Домовилися, що вона чекатиме на нього в кафе «Юність». Його «Москвич» стояв на подвір'ї. Назаров недавно повернувся з роботи, прийняв душ, збирався вечеряти. Світлана просила приїхати зараз же, тому він, не вечеряючи, швидко одягнувся, вийшов на подвір'я, сів у машину. До кафе під'їхав о пів на десяту. Вона вже чекала. Речей, окрім поліетиленової сумки, у неї не було — валіза лишилася в готелі.

Валерій не хотів запрошувати її до себе додому, сказав, що влаштує на базі відпочинку. Світлана погодилась, і вони, не затримуючись в кафе, поїхали. Була за чверть десята…

Так твердив Назаров. Це його твердження навіть на початку не викликало сумнівів. Але проведений інспектором Глушицьким хронометраж показав, що Назаров або помилився в часі, або щось плутає. Від кафе «Юність» до бази відпочинку навіть найдальшою дорогою — через Новорусанівське дачне селище — їхати було щонайбільше двадцять — двадцять п'ять хвилин. До уваги взяли все — і час доби, й інтенсивність руху транспорту в місті, на шосе, в селищі, і технічний стан назаровського «Москвича», і навіть кількість атмосферних опадів, що випали в той день і напередодні. Розрахунок показав, що на територію бази Назаров і Світлана мали приїхати приблизно о десятій годині і п'ятнадцять хвилин. Але сторож Кузема та його внук почули крики Світлани близько одинадцятої.

— Ніяк не виходить, — клацаючи хронометром, сказав Женя Глушицький, разом з Білякевичем та інспектором ДАІ за кермом службового «Москвича» знову проїхавши від кафе до бази. — Не вистачає щонайменше півгодини. Мабуть, вони зупинялись або кудись заїжджали.

— Чого вони поїхали через селище? — міркував автоінспектор. — По шосе ближче і їхати зручніше.













Білякевич подумав, що про це найкраще було б замигати самого Назарова, але той навряд чи відповість. На останньому допиті у Білякевича склалося враження, що Назаров щось умовчує.

Був похмурий осінній день. Напередодні пройшов нищ, лісова дорога була вкрита килимом мокрого жовто-червоного листя. Від лісу огорожі не було, і «Москвич» вільно в'їхав на територію бази. На березі озера, що підходив до лісу, автокран вантажив на самоскид великий чорний корч, схожий на закам'янілого спрута з обрубаними щупальцями. Осторонь лежало ще два, трохи менші корчі.

Худорлявий чоловік з горбкуватим носом, одягнений в утеплену болоньєву куртку, насунувши на лоба капелюх, подавав кранівникові команди, супроводячи їх характерними жестами руки. Трос крана аж скрипів, видно, корч був нелегкий. Ось він торкнувся кузова самоскида, важко ліг на дно.

— Майстер Пирун, — показав Глушицький на чоловіка в болоньєвій куртці. — База відпочинку — його об'єкт.

— Хіба не Назаров керував будівництвом бази?

— Назаров очолював виконробську дільницю, у нього було кілька об'єктів, серед них — база.

— Виходить, Пирун — його підлеглий?

— Не тільки підлеглий, а й товариш, так що безсторонності не ждіть.

— Та я й не жду, — невесело всміхнувся Білякевич. — У цій справі навряд чи можуть бути безсторонні свідки.

Він вийшов з машини, підступив до Пируна, привітався.

— Нічого собі пеньок, — киваючи на корч у самоскиді, озвався Білякевич. — Із озера витягли?

Пирун зиркнув на міліцейський «Москвич», потім непривітно скосив око на Білякевича, буркнув:

— Із озера. — І рушив до самоскида, відчинив дверцята кабіни.

— Ярославе Нестеровичу, — гукнув його Білякевич, — заждіть, ви мені потрібні. А шофер сам одвезе корча.

Якусь мить Пирун неприязно дивився на нього, потім, хряснувши дверцятами, крикнув шоферові:

— Їдь! Скинеш у старому кар'єрі.

Засунув руки в кишені, неквапом підійшов до Білякевича, глянув спідлоба:

— Ну, що таке?

Ярослав Пирун, видно, був людиною не вельми смирної вдачі: місяць тому в прокуратурі Русанівського району він нагрубіянив слідчому і начальникові райвідділу, його хотіли притягнути до відповідальності, проте слідчий Вигула, треба віддати йому належне, умовив начальника райвідділу не робити цього — почуття, які охопили свідка, можна було зрозуміти: з обвинуваченим його зв'язувала багатолітня дружба, і Пирун просто не вірив, що Валерій Назаров міг убити свою подругу, вважав, що його другові «пришивають діло».

Ні посади, ні звання Білякевича не справили на Пируна ніякого враження, доброзичливість не пом'якшила його погляду.

— Слухаю вас, товаришу підполковник.

— Ярославе Нестеровичу, офіційно у мене тільки одне запитання до вас: як ви думаєте, чому того вечора Валерій поїхав на базу через селище? По шосе ближче.

Пирун недовірливо подивився на начальника розшуку — чи нема тут якоїсь пастки? Але запитання було зовсім безневинне, і глибока зморшка над переніссям майстра розійшлася.

— Не знаю… — спроквола мовив він. — Звичайно він заїжджав сюди від шосе. Може, йому треба було щось купити в селищі? Ми якось їхали разом з міста, заїхали у крамницю в селище. А звідти вже нема сенсу повертатися на шосе.

— Ум-гу… — в роздумі протяг Білякевич. — У крамницю, кажете? Крамниця вже була закрита, ми дізнавались. О восьмій закривається…

Майстер мовчав.

— Ну що ж, дякую, Ярославе Нестеровичу.

Білякевич подав Пирунові руку. Той здивовано подивився на нього, мабуть, не вірив, що у підполковника міліції нема більше запитань до нього. Потім спохватився, квапливо потис руку, переступив з ноги на ногу, поправив капелюха і нерішуче запитав:

— Як там Валера? У нас тут пройшла чутка, буцімто він усе на себе взяв. Це правда?

На таке запитання, як правило, не відповідають, проте Білякевич відповів:

— Правда.

Глибока зморшка знову з'явилась у майстра над переніссям.

— Не міг він жінку вбити, — похитуючи, немов у роздумі, головою, озвався Пирун. І додав твердо: — Не міг! Якби чоловіка — я б ще, може, й припустив — Валера не з тих, хто дав би себе скривдити. Але все одно він не душив би.

— Ярославе Нестеровичу, ви знали Світлану Мелещук?

— А хто її не знав! — криво посміхнувся Пирун і одразу ж стер посмішку, додав квапливо: — Вона кіноактриса. Слава, що не кажіть!.. Валера мене торік улітку з нею познайомив. Ми ще тільки починали освоювати цей майданчик, дренаж робили. Приїхав він тоді з нею, він — по ділу, вона — покупатися в озері.

— Світлана добре плавала? — спитав Білякевич.

— Добре. Й по-різному — брасом, кролем. Якось навіть мене бралася вчити.

— Які відносини були у неї з Валерієм?

— Зустрічалися.

— Ви бували з ними?

— Двічі був. На Новий рік і на Восьме березня.

— А потім? Вона ж і потім приїжджала?

— Авжеж, приїжджала! — знову посміхнувся Пирун. — Приїде на два-три дні, закрутить Валеру, мов на каруселі, і гайда. Гастроль любові! Це Надя, її сестра, так сказала.

— Ви і з Надею знайомі?

— Восьме березня у неї відзначали. Потанцювали, поговорили. Ну, Надя й виклала тоді сестричці. Вони близнючки, схожі, мов дві краплі води, а характери зовсім різні. Надя — серйозна, розсудлива жінка, а у Світлани, можна сказати, вітер у голові гуляв. Наді не подобалося, що Світлана стала кіноактрисою, переїхала в Київ. Звісно, коли б Світлана по-справжньому знімалася, в серйозних ролях, то воно, може, й варто було б. А вона ж як? То кілька слів скаже, а то мовчки зображає пляжну дівицю, на якій лише назва, а не купальник. Знайшла чим глядачів розважати. От Надя й сказала їй тоді все.

— А згодом ви бували з Валерієм і Світланою?

— В одній компанії не був. Правда, на початку літа — ми саме водогін прокладали — вони приїхали сюди: Валера, Світлана і ще одна пара, якісь Едик і Наталя. Це було надвечір, ми вже закінчили роботу, майже всі розійшлися. Валера сказав, щоб я зостався, він привіз м'ясо і все, що потрібно для шашликів. Словом, запросив мене повечеряти з ними. Я допоміг розкласти вогонь, а більше він нічого мені не довіряв — любить сам кухарювати, сказав, щоб я йшов грати в шахи з Едиком. Я охоче граю в шахи, і Едик, виявилось, теж. Приніс я шахи, сіли грати. Дівчата пішли купатися; нам ніхто не заважав. Зіграли дві чи три партії, а тоді повечеряли. Едик не пив — сказав, що зарікся. Та й Baлера тільки трошки випив. А от Світлана добряче хильнула. Вона щось була не в настрої — вередувала, дулася на Валеру. Я вперше бачив її такою. Але Валеру трудно вивести з терпіння…

— А що, Світлана пробувала?

— Ого! Ще до вечері всякі шпильки говорила, а як випила, то мало не кидалася в бійку — штурхала його, щипала. І не жартома, зі злістю.

— А він що?

— Спочатку заспокоював — він взагалі багато чого дозволяв їй і прощав, — а коли вона вже геть розійшлась, то взяв за руки й силоміць посадив. А вона зразу в сльози, мало не до істерики дійшло. Ну, ясне діло, настрій в усіх пропав. Особливо переживав Едик. Він, як я розумію, був трохи закоханий у неї, а Наталю з собою просто так узяв, задля компанії. Ну, коли таке почалось, то вже не до гулянки стало. Вони зібралися й поїхали, а я зостався — мені вже не було сенсу їхати додому.

— А потім Валерій не казав вам, чого Світлана так нервувала?

— Казав, нібито у неї якісь неприємності на кіностудії. Тільки при чому тут кіностудія? Людина за всіх умов повинна триматись у рамках. Правда, я не дуже й розпитував Валеру, він про такі речі не любить розводитися. Взагалі він ніколи не казав про Світлану нічого поганого і сердився, коли інші казали.

— А що казали інші?

— Та… різне казали. Світлана красива була, а про красивих жінок завжди базікають всячину. Не всьому, ясне діло, можна вірити, Світлана все-таки розумна була і ціну собі знала. Хоч, думаю, вона зустрічалася не тільки з Валерою. Та це моя особиста думка. — Ярославе Нестеровичу, — трохи помовчавши, запитав Білякевич, — а Едик і Наталя — хто вони, не знаєте?

— Я їх тільки один раз бачив, у той день. Едик, здається, музикант, а Наталя — акробатка.

— Акробатка?

— Ну, може, це не спеціальність її, але вона акробатка. Бо тоді, поки ще настрій у всіх був нормальний, вона такі кренделі виробляла — аж не вірилося, що людина може так згинатися. Забавна дівчина! Ми з Едиком лежимо на траві, граємо в шахи. Коли це над самісінькою шахівницею появляється її голова, на землі — зігнуті в ліктях руки. Голова, руки, плечі, а тулуба немає. Раптом із-за плеча опускається до шахівниці нога, бере пальцями ферзя, переставляє. Дивлюся я — Наталя, виявляється, стоїть на руках, загнувши тулуб на голову. Я аж злякався. «Спину, — кажу, — зламаєш!» А вона хоч би що. Стоїть собі й далі так, дивиться на шахівницю, та ще питає: «Я правильно королевою пішла?»

— Отже, вона акробатка, а він — музикант? — перепитав Білякевич.

— Та начебто так.




У школі міліції, де Білякевич викладав спецдисципліну, серед курсантів був такий жарт. Приймаючи від заочника залік, викладач запитав: «Що треба зробити, перш ніж допитати свідка?» Він мав на увазі план допиту, відомості про свідка, технічну підготовку. Відповідь була несподівана: «Щоб допитати свідка, треба насамперед його мати».

Оперативні працівники не всміхаються на цей жарт, вони добре знають, що за ним стоїть.

З цього погляду справа про вбивство Світлани Мелещук начебто не повинна була завдавати слідству особливого клопоту. Правда, свідків, що бачили, як усе сталося, не було, а ті, що чули крики Світлани — сторож бази Кузема та його онук Ігор, — уже дали свої показання. Треба було ще уточнити, який характер мали відносини звинуваченого і загиблої, знати все, що можна, про їхню поведінку в останні дні перед убивством. Але це не становило великих труднощів: для родичів, друзів, сусідів, співробітників, з якими часто зустрічались і Світлана, і Валерій, їхні взаємини не були таємницею. Трагедія на Лісовому озері глибоко вразила цих людей, і вони не тільки охоче ділилися всім, що знали, а й висловлювали свої думки, припущення, висновки, оцінки. Якби допитували їх усіх підряд, то слідство затяглося б надовго. До того ж чимало питань, які треба було з'ясувати, мали делікатний характер, і було б недоцільно задавати їх в офіційній обстановці, а відповіді нотувати в протоколах. Маючи це на думці, Білякевич підібрав до складу оперативно-розшукової групи таких працівників, у тактовності й терпінні яких не сумнівався. І сам він, хоча й без того мав доволі клопоту, не лишився осторонь: після розмови з Пируном надумав дещо уточнити особисто.

Едика він розшукав того ж таки дня. Не мудруючи звернувся до директора кінотеатру «Сосновське» Кушніра, під керівництвом якого свого часу працювала Світлана Мелещук і якого Віктор Михайлович добре знав. У відповідь на запитання про музиканта Едика директор назвав і докладно охарактеризував Едуарда Івановича Гурного: саксофоніст естрадного оркестру їхнього кінотеатру, двадцяти шести років, неодружений, за сумісництвом працює в джазі нічного бару «Висока гора».

— Едик — непоганий хлопець, — сказав Кушнір. — Один час тільки пив, не знаючи міри. А потім узяв себе в руки і тепер навіть не доторкується до чарки. Коли Світлана працювала у нас, вони дружили. Кажуть, що він був закоханий у неї. Але, по-моєму, це перебільшення — ми всі любили Світлану. Гарна дівчина, здібна художниця. Ось подивіться..

Кушнір показав Білякевичу малюнок кольоровими олівцями: семеро гномів дивляться кіно, яке «крутить» Білосніжка. На їхніх кумедних личках відбилась уся гама почуттів — страх, радість, подив, нудьга, захоплення, гнів, досада…

— Таких малюнків було з десяток — варіації на ту саму тему. Лишився тільки цей, решту порозтягували співробітники.

Едуард Гурний був дженджуристий молодик: модні, акуратно підстрижені вуса, бурці, краватка-метелик, піджак, що мінився блискітками, небесно-голубі штани, туфлі на «платформах». А втім, наряд був естрадний — до кабінету директора кінотеатру Гурний прийшов одразу після концерту. Тримався вільно, але не розв'язно.

— Все, що можна сказати про Світлану Мелещук, сказано в листі до редакції. Я теж підписав його. Додати мені нема чого.

Білякевич зрозумів, що ходити околяса в даному разі не слід, сказав прямо:

— Ви добре знали Світлану. Кажуть, вона була нестримана?

— Вона була людина, а не ангел. Ангелів, правда, я не бачив, не траплялося, так що мені трудно судити. Але Світлана була гарна людина, добрий товариш. Ну, а до всього того ще й жінка. Вродлива жінка!

— Ви кажете так, немовби виправдуєте її, — зауважив Білякевич.

— Виправдую? — Гурний нахилився вперед, наліг на стіл. — А в чому її виправдувати? Що полюбила покидька, якому не було діла до її почуттів, думок, надій, до її таланту? Вона ж не винна, що полюбила такого. Це не планується, не обчислюється на електронній машині, не вибирається на виставці-продажу. Це приходить, наче хвороба, і, наче хвороба, кладе тебе на лопатки.

— Едуарде Йвановичу…

— Краще називайте просто Едуардом.

— На початку червня ви, Едуарде, Світлана, Валерій і Наталя були на базі відпочинку. Пам'ятаєте?

— Ні!

Білякевич пильно подивився на нього, але Гурний витримав той погляд.

— Не хочете казати, — докірливо похитав головою підполковник. — Але ж це нечесно, Едуарде.

Гурний пополотнів, стис кулаки.

— А втопити вагітну — чесно? Ту, яка віддала тобі всю себе, яка носила твою дитину, — це чесно? Авжеж, вона була красива, і такі, як Назаров, дивлячись на неї, оцінювали найперше її ноги, спину, груди, говорили про неї так, як говорять про коней. А вона була людиною — розумною, доброю, чуйною. Не шкодувала для інших теплого слова, усмішки, співчуття. Спитайте будь-кого, хто її знав, це кожен скаже.

— Ви любили її? — мимоволі спитав Білякевич. Гурний стиснув зуби, подивився на нього.

— Любив, тільки не так, як ви думаєте. Мені від неї нічого не треба було, лиш знати, що вона є, хай наміть не поруч, але десь на цій землі, на цьому світі. Вірите, я навіть радів, коли вона почала зустрічатися з Назаровим — спочатку мені здавалося, що він порядний чоловік. А вона… Вона аж сяяла, побачивши його. Вже за це я ладен був до ніг уклонитися йому. Е, що казати! Світлана була мені як сестра, як мати. Якби не вона, то я б уже давно врізав дуба в лікарні для хронічних алкашів. Три роки тому запив по-чорному. Сам не знаю, як дійшов до такого. Починав, як і всі: сто — сто п'ятдесят, а потім гальма відмовили, і зрештою я вже по літру в день випивав, не міг інакше. Мене «виховували», переконували, умовляли, пробирали як слід, навіть лікували, а я пив. Очі вже почали сльозитися, руки тремтіли. І це в двадцять три роки! Та ось появилася Світлана. Дізналась про все, сказала: «Ти більше не питимеш. Обіцяю, ти більше не доторкнешся до спиртного» Оце й тільки. Звичайно так сказала, навіть усміхнулась. Та ще в очі подивилась. І мені здалося, немовби я падаю в якусь прірву, де немає дна і взагалі нічого нема. Вона могла так дивитися. Не часто, але могла. Ну та це вам не цікаво…

Віктор Михайлович спробував повернутися до поїздки на озеро, але Гурний не захотів говорити про це. Нічого не сказав і про дівчину, з якою тоді був, навіть прізвища її не назвав.

— Не пам'ятаю. Знаю, що звати Наталя, а хто вона, звідки — не маю уявлення.

Він явно брехав, причому брехав невправно, але Віктор Михайлович вдав, ніби не помітив цього.




В секціях акробатики міських спортивних товариств не було, як виявилося, жодної Наталі.

— Думаю, не там шукаєте, — сказав Жені Глушицькому тренер однієї такої секції. — Те, про що ви розповідаєте, — не акробатика, а пластична гімнастика. Це не спорт — цирковий чи, скоріше, естрадний номер з так званих пластичних етюдів. Колись виконавців таких номерів називали гутаперчевими людьми. Стривайте, хтось мені казав, ніби з таким номером виступає якась дівчина у «Високій горі».




Вона зовсім не була схожа на естрадну диву — звичайна собі дівчина. Із старомодною, чорною, як смола, косою. Досить гарненька — струнка, великі ясні очі, на тугих щоках, які ще не знали косметики, — ямочки. Охайна. Дуже чемна. Геть тобі десятикласниця-відмінниця. І тільки яскраві півтораметрові афіші на стінах тісного передпокою переконали Женю, що він не помилився: перед ним Наталя Літинська, актриса оригінального жанру вар'єте бару «Висока гора».

Глушицький уже дещо знав про неї. Народилась у сім'ї циркових артистів, з шести років почала виступати на манежі, потім — спеціальна школа, училище циркового мистецтва, якого не закінчила. З матір'ю трапився нещасний випадок — зірвалася з трапеції, ушкодила хребет, стала інвалідом. Батько — повітряний гімнаст — через півроку знайшов собі нову партнерку, залишив приковану до ліжка дружину, поїхав з нею на гастролі і… не повернувся. Наталі довелося покинути училище, вона приїхала до матері, взяла все на свої плечі. З пластичним етюдом почала виступати порівняно недавно — кілька місяців тому.

Наталя зустріла Женю привітно. Здивувалися, здавалось, тільки її довгі чорні вії — кліпнули кілька разів підряд, а потім здійнялися до густих чорних брів і завмерли, широко відкривши ясно-сірі очі.

— Нічого, якщо я запрошу вас на кухню? — спитала трохи ніяково. — Кімната у нас одна, і там хвора.

— Так, так, я знаю, — поквапом заспокоїв її Женя. — На кухні навіть краще.

Інспектор не відмовився від склянки чаю. Наталя заварила такий крутий — майже чорний, — що Женя засумнівався, чи то справді чай.

Наталя помітила це.

— Я не отрую вас, — усміхнулася. — Це байховий чай, мама дуже любить його. Покуштуйте. Якщо не сподобається, я заварю звичайний.

— Що ж, ризикну, — весело озвався Женя.

Білякевич не помилився: Едуард Гурний добре знав Наталю Літинську. Свого часу він рекомендував її керівникові вар'єте. Одначе підполковник порадив Глушицькому не зосереджувати на цьому уваги — мотиви, якими керувався Гурний, намагаючись перешкодити зустрічі і розмові з Наталею, мали з'ясуватися самі собою…

Із Світланою Мелещук, її сестрою Надею і Надиним чоловіком Наталя познайомилася взимку в барі «Висока гора». Познайомив їх той же Едик Гурний після Наталиного виступу, що дуже сподобався його друзям. Вони запросили Наталю до свого столика, розпитували, як вона готувала номер, чи багато їй доводиться тренуватись і т. д. Світлана була особливо уважна до неї. Наталі було приємно, що нею зацікавилась актриса київської кіностудії — Гурний багато розповідав їй про Світлану. Вони одразу подружилися. Того вечора у Світлану, далебі, не можна було не закохатися, така чарівна вона була — красива, елегантна, весела. А як танцювала! Всі, хто був у барі — і чоловіки, й жінки, — захоплювались. Вона чудово сприймала музику, ритм і танцювала просто віртуозно. Поряд з нею Наталя відчувала себе такою маленькою і незугарною. Ні, ні, вона не ревнувала, не заздрила Світлані — захоплювалась нею, як і всі.

Валерія Назарова тоді з ними не було. Коло Світлани того вечора упадав її знайомий, французький кінорежисер Клод Руже. Клод приїхав до Радянського Союзу знімати фільм про народну творчість, деякий час жив у Києві, бував на кіностудії, де й познайомився із Світланою. До Сосновського він теж прибув у своїх кіносправах. Дуже цікавий чоловік, непогано розмовляє по-російському. Світлана була з ним чемна, але тримала, так би мовити, на відстані. Це теж свого роду мистецтво, яким володіють далеко не всі дівчата. А Світлана володіла. Був, наприклад, такий випадок. Через кілька місяців Наталя поїхала в Київ — повезла маму до відомого професора. Зустрілась із Світланою, а потім разом, якось увечері, і з Клодом та його дружиною. З ними був іще один француз, Гастон — низенький, товстий, лисий, з колючим поглядом. Якийсь мистецтвознавець чи торговець картинами. Мабуть, торговець, бо до всього й до всіх прицінювався. Цьому Гастонові дуже сподобалась Світлана, і вона була з ним люб'язна, згодилась навіть, щоб він провів її додому, тільки потягла з собою і Наталю. Француз мало не лопнув з досади. Відкликав Наталю, запропонував гроші, аби тільки вона залишила їх удвох. Наталя обурилась, відштовхнула його руку, і гроші полетіли на тротуар. А Світлана тільки сміялася. Певно, збоку це й справді було смішно.

З Назаровим у Світлани були інші відносини, і вона не приховувала цього. Якось навіть призналася Наталі, що про кращого, ніж він, чоловіка і не мріє. Тільки Валерій не хотів, щоб вона знімалася в кіно. Вважав, що у неї для цього мало таланту і вона тільки морочить голову і собі й людям. Валерій помилявся. Звісно, спочатку Світлані не давали великих ролей, їй ніяк було показати себе. А от в останньому фільмі, де вона знімалася, роль у неї хоч і не головна, проте помітна, і Світлана зіграла її чудово. Наталя бачила уривки з цього фільму ще весною, на кіностудії, коли була в Києві, а тепер він уже вийшов на екрани. В їхньому місті демонструватиметься з наступного понеділка, а в неділю буде перегляд. Едик і Микола — Надин чоловік — запросили й Наталю на цей перегляд, тільки вона не піде, бо розреветься при всіх. Це ж просто жахливо, коли близької людини вже немає в живих, а ти бачиш її на екрані, повною життя, енергії.

Справді, вона вважала Світлану близькою, дорогою людиною. Адже Світлана так багато зробила для неї. Взяти хоча б оту поїздку з мамою в Київ, до уславленого хірурга. До нього нелегко потрапити на прийом, а Світлана допомогла, усе владнала — маму поклали в лікарню, зробили операцію, тепер їй значно краще: піднімається, сідає, пробує навіть ходити на милицях, а до того й повернутися сама не могла. А як скрутно було їм тоді з грішми — адже Наталя взяла відпустку за свій рахунок, понад місяць була в Києві, жила в готелі. Світлана н тут допомогла. Спочатку позичила їй грошей, а потім знайшла роботу, так що Наталя незабаром і борг повернула, і навіть дещо купила собі та мамі.

— Що за робота? Бачите, це… — Наталя затнулась, а потім твердо мовила: — Одному скульпторові потрібна була натурниця. Тільки не подумайте чогось поганого. Той скульптор — гарний чоловік, чимось схожий, на лікаря. Та перші дні я все одно соромилась…

Наталя ледь зніяковіла, опустила очі.

— А що ви можете сказати про Валерія Назарова? — Женя перевів розмову на інше.

— Не знаю… — зітхнула дівчина. — Коли я почула — не повірила. Він завжди був такий добрий. Але одного разу до мене в готель прийшла Світлана, розплакалася, сказала, що приїхав Валерій, приревнував її до когось там, і вони посварились. Просила, щоб я поговорила з ним.

— Коли це було?

— У квітні. А якого числа — не пам'ятаю.

— Ви помирили їх?

— Тоді — ні. Але згодом, коли Світлана приїжджала сюди на сесію, вони помирились. Так принаймні казала сама Світлана. Сьогодні сказала, а вже на другий день я прийшла — вона тоді у Наді зупинилась — і очам своїм не повірила. Світлана десь узнала, нібито у Валерія є інша дівчина, і не знаходила собі місця. Не просто переживала — шаленіла. Доти я ніколи її такою не бачила. Гасала по квартирі мов несамовита, кричала, жбурляла, що попадало під руку. Потім знайшла в Миколиному столі сигарети, почала курити — одну, другу… Добре, що нагодився Едик — нагримав на неї, відібрав сигарети. А тоді приїхав Валерій своєю машиною, запросив нас на озеро, сказав, що будуть шашлики. Світлана забрала його в другу кімнату, вони довго про щось там гучно говорили, видно, з'ясовували стосунки. По дорозі на озеро вона напоказ лащилася до Едика, а Валерієві казала всякі пакості. Не розумію, як так можна! Тим більше, що перед тим призналася мені, буцімто до неї залицяється ще один чоловік. Я була страшенно здивована і прямо сказала про це Світлані. Вона спочатку викручувалась, а потім розсердилась і кинула, що я нічого не тямлю в житті, що коли хочеш чогось досягнути, то не треба ні перед чим зупинятися.

— Йшлося про відносини з чоловіком, з яким вона зустрічалася в Києві?

— Так, — потвердила Наталя. — Це до нього весною приревнував її Валерій. — І ніяково додала: — Не хочу називати його, він кінорежисер, одружений, у нього можуть бути неприємності, особливо тепер, коли таке сталося… Будь ласка, не наполягайте…

— Я не наполягаю, — заспокоїв її Глушицький, подумавши, що встановити особу кінорежисера буде нескладно.




Білякевича у відділі Женя не застав. Не встиг обміркувати, що і як написати в рапорті, коли прийшли капітан Ляшенко і Галина Юрко, почали розпитувати.

— Ну, як тебе приймала красуня з кабаре?

— Утримався перед спокусою?

— Перестаньте, — насупився Женя. — Наталя гарна, порядна дівчина.

Він розповів товаришам про свою розмову з Літинською.

— Думаєш, вона виклала все, що знає? — висловив сумнів Ляшенко.

— Думаю, все.

— Якому скульптору вона позувала? — запитала Галина.

— Хочеш запропонувати свої послуги? — кинув Женя ущипливо, бо питання видалося йому нетактовним.

— Не думаю, щоб його надихнули мої мощі, — зовсім не образилась худа й тоненька Галина. — Але, як я розумію, ти з делікатності не поцікавився ні його іменем, ні адресою.

— Це так важливо? — насторожився Глушицький.

— У всякім разі важливіше, ніж рецепт чаю, яким тебе пригощала Наталя, — сказала Галина повчальним тоном, який появився у неї після закінчення вечірнього відділення юрфаку, коли її із секретаріату перевели в інспекцію у справах неповнолітніх, та ще присвоїли офіцерське звання.

— Ну, досить, — примирливо мовив Ляшенко. — Краще розберімося в тому, що ми зараз маємо. Що нового повідомила Літинська?

— Вона потвердила, що Світлана була людина неврівноважена, збудлива, — почав Женя.

— Коротше кажучи, істеричка, — додала Галина.

— Ну, це вже ти занадто, — заперечив Ляшенко. — Вчинити істерику може будь-яка жінка.

Галина обурено хмикнула.

— Не треба обурюватись, товаришу молодший лейтенант, — повагом зауважив Ляшенко. — По-перше, про присутніх, як ви знаєте, не говорять. А по-друге, не забувайте у свої двадцять три, що у вас іще все попереду. Ну, а щодо Світлани Мелещук, то багато які вчинки її, здається, справді були дуже суперечливі.

— По-моєму, вона сама не знала, чого хотіла, — додала Галина.

— Авжеж, — підхопив Ляшенко. — Тільки ж це не індивідуальна риса, а, так би мовити, загальножіноча.

— Ну, може, досить теревенити? — перебила Юрко. — Нам же треба ще в «Народний».

— Перш ніж іти в «Народний», треба з'ясувати, чому Гурний не хотів, щоб ми зустрілися з Літинською, — вже серйозно сказав Ляшенко.

— Може, не хотів, щоб узнали про знайомство Світлани з іноземцями Клодом і Гастоном? — висловив припущення Глушицький.

— Не бачу в цьому нічого особливого, — заперечив Ляшенко. — Вона була актрисою, художницею, вони теж мають відношення до мистецтва.

— А чи не роман Світлани з кінорежисером він мав на увазі, з тим, якого не назвала Літинська? — сказала Галина.

— Навряд, щоб Світлана була така відверта з Гурним, — похитав головою Ляшенко. — Чоловікам, а тим більше залицяльникам, про це, як правило, не розповідають. Давайте проаналізуємо розповідь Літинської з погляду криміналістики. Чого не хотів розголошувати Гурний, дбаючи про репутацію Світлани? Чогось такого, що могло її скомпрометувати. Може, це якийсь епізод. Гурний про нього добре знав. І Літинська знала. Але в очах Літинської цей епізод не був чимось надзвичайним, інакше вона звернула б на нього увагу, чого, до речі, й боявся Гурний. Можна припустити, що Літинська за недосвідченістю — дівчисько ще! — не зрозуміла справжнього значення цього епізоду. Не заперечуєте проти такої гіпотези? Чудово. Тоді подивімося, скільки разів у розповіді Наталі згадується Гурний і що відбувається в його присутності.

Женя з повагою глянув на Ляшенка. Три роки тому коли Глушицький прийшов у відділ, його ставлення до Валентина Ляшенка не вирізнялось особливою симпатією. Молодого інспектора дратували часті і, здавалося не завжди доречні його жарти, багатослівність, франтуватість. Але згодом він упевнився, що за цими чисто зовнішніми рисами стоять гострота розуму, енергійність характеру, глибокі знання права, прийомів і методів оперативної роботи, здатність швидко і рішуче діяти. Правда, рішення Ляшенка не завжди були безпомилкові. Але оперативна робота це оперативна робота, тут інколи краще помилитись, аніж прогаяти час…

Женя погортав свої нотатки.

— Нічний бар «Висока гора». Січень цього року. Гурний знайомить Наталю із Світланою, її сестрою, сестриним чоловіком. Там же був французький кінорежисер Клод. Світлана танцювала шейк.

— Галинко, це не дуже жахливо — шейк?

— Товаришу капітан, прибережіть свої дотепи для неслужбового користування, — насупилась Юрко.

— Виходить, не дуже жахливо, — кивнув Ляшенко. — їдьмо далі.

— Гурний запросив Літинську на перегляд фільму, останнього, в якому знімалася Світлана. Це було недавно, буквально на днях.

— Не те, явно не те!

— Восьмого червня. Квартира Світланиної сестри — Надії Мелещук-Кравець. Господарів немає дома. Світлана в поганому настрої, збуджена. Метушиться по квартирі, розкидає речі. Знаходить у письмовому столі свояка сигарети. Приходить Гурний, заспокоює її, відбирає сигарети…

— Стоп! — Ляшенко підняв руку, немов зупиняючи автомобіль. — Відклади свої нотатки. Згадай, як розповідала про це Наталя. Ось до кімнати заходить Гурний і… Що перше він робить — заспокоює Світлану чи відбирає сигарети?

— Спочатку відібрав сигарети і нагримав на неї за те, що курила. Наталя ще сказала — добре, що прийшов Едик і відібрав у Світлани ті сигарети.

— Сигарети?! — зненацька вигукнув Ляшенко. — Стривай, стривай! — Він підійшов до телефону, зняв трубку, набрав номер. — Будь ласка, майора Якобчука… Капітан Ляшенко з карного розшуку. Привіт, Романе Капітоновичу! Одне запитання із серії «для службового користування». Недавно у тебе проходила справа про контрабанду наркотиків… Тільки окрема вимога? Вели справу кияни? Ну, це байдуже. А хто там притягувався, не пам'ятаєш? Так, а ще? Французький підданий, кажеш? Підходить. Записую… Гастон Лагран, тридцять сім років, комерсант, посередницька контора по організації вернісажів, Париж, Монмартр… Які наркотики були? Марихуана в сигаретах? Зрозуміло…




Адміністратор готелю «Народний» Розалія Яківна Храпаль, невисока, тілиста блондинка років п'ятдесяти, на посвідчення Ляшенка та Глушицького навіть не глянула.

— Я й так вірю: карний розшук, значить, карний розшук. Ви по ділу чи вам потрібен номер? Який номер? У нас є спільні, є одинарні без ванни, одинарні з ванною, навіть один люкс є. Ну, по ділу, значить, по ділу, я на всякий випадок запитала. Буває, приходять, показують червоні книжечки, розпитують про пожежну безпеку або про санітарний стан, а потім просять номер для приїжджих колег. Ну, якщо ми по ділу, то тут, як я розумію, потрібна конфіденційна розмова. Віро Йванівно, побудьте за мене й, будь ласка, пам'ятайте, що вільних номерів немає. Прошу вас, товариші, сюди, тут нам ніхто не заважатиме. Між іншим, товаришу Ляшенко, я вас знаю. Не так, власне, вас, як вашу маму. Вона один час на телебаченні працювала. Я не помилилася? От бачите! Кого тільки я не знаю в цьому місті! Я навіть догадуюсь, про кого ви будете питати. Про Світлану Мелещук, правда ж? Чому я так думаю? Про неї зараз усі розпитують, я більше не маю клопоту, як тільки давати інтерв'ю. Ні, ні, будь ласка, у мене саме перерва, і я можу один раз не пообідати, на моїй статурі це не відіб'ється. То що ж конкретно вас цікавить?.. Я не тільки пам'ятаю Світлану Мелещук, а навіть знаю, чому вона цього разу не зупинилась у Наді, а попросила мене влаштувати її в готелі. Я маю на увазі її сестру і мою сусідку Надію Meлещук-Кравець… Ясно, вони посварилися. Хтось комусь щось сказав чи хотів сказати, а далі слово по слову, як то буває між своїми, і вийшов сімейний скандал. Вам дуже треба знати, що вони при цьому казали одна одній?.. Ціню вашу делікатність! Вибачайте, ваші імена, по батькові?.. Дуже приємно! Я так вам скажу, молоді люди: сімейне життя — все одно що море: буває штиль, а частіше хвилювання, інколи й бурі бушують… Ну, це інша тема… Світлану й Надю я ще отакесенькими пам'ятаю. В один садочок з моєю Аллочкою ходили, я водила Аллочку, а покійний Андрій Семенович Мелещук — Світланку й Надю. Андрій Семенович був чарівний чоловік — інтелігентний, вихований, дочок своїх до нестями любив, доглядав їх, мов та нянька. Їхня маман, Віолета Максимівна, знала тільки свій театр. Вона великий театральний діяч — гример, і, як ви самі розумієте, на дочок у неї не лишалося часу. Андрій Семенович готував, прав, прибирав, купав дівчаток. На них просто не можна було дивитися, не захоплюючись. Як дві ягідки, дві вишеньки на одній гілочці. Однаковісінькі, схожі мов викапані. Зате характерами — два полюси. Надя дуже спокійна: поставиш — стоїть, посадиш — сидить; а Світланка, було, ніяк на місці не всидить. Вона й любила все яскраве, що впадало в очі, стала актрисою. А Надя — тренером. Закінчила інститут фізкультури і тепер — тренер. Теж мені спеціальність! Я ще розумію — художня гімнастика або танці на льоду. Та й це, між нами кажучи, не професія. Моя Аллочка мала перший розряд з художньої гімнастики, але це не зашкодило їй стати лікарем. А Надя тільки й знала, що біг з бар'єром, біг без бар'єра, крос на п'ять кілометрів, крос на десять кілометрів… Та це ще нічого. Потім вона стала альпіністкою і, звісно ж, упала з якоїсь там гори. Тепер накульгує… Вибачайте, мене кличуть до телефону. Мабуть, із облплану, я обіцяла на завтра номер…

Коли Храпаль вийшла з кабінету, Ляшенко співчутливо подивився на Женю:

— Голова не запаморочилась? Ну, тоді відпочинь. Піднімись на третій поверх і допоможи Галині розговорити покоївку і чергову на поверсі. Треба з'ясувати, хто приходив у 341-й номер, коли його займала Світлана.

Поки Розалії Яківни не було, Ляшенко встиг ознайомитися з графіком відпусток працівників готелю «Народний», переглянув таблицю ігор футбольного чемпіонату, що лежала під склом на столі адміністратора.

— Вибачайте, це справді з облплану, — входячи і щільно причиняючи за собою двері, сказала Розалія Яківна — А де ваш товариш? Розумію. То ми не чекатимем? Я казала про Світланку чи про Надю?.. Ага! Трохи більше, як рік тому, Надя вийшла за Миколу Кравця. А до того — тільки це строго між нами — Микола залицявся до Світлани. Він скульптор, а Світлана позувала йому. Ні, ні, по-моєму, між ними нічого не було. Світлана — дочка художника, на такі речі дивилась просто. Ви, звісно, бачили в парку Шевченка фонтан «Купальниця»? Так ото Світланка. Миколина робота. За той фонтан його спочатку лаяли, а потім почали хвалити і навіть якусь премію дали. Знаєте, як воно буває в світі мистецтв: сьогодні ти нездара, завтра — геній. Словом, із скульптурою у нього вийшло, а з Світланою, здається, ні. Ви його знаєте? Зовні вельми статечний мужчина: високий, дебелий, з бородою, говорить басом. Але ніякого характеру: може розплакатись, мов дитина, вередує, подібно до своєї тещі — і те йому не так, і се… Його тільки Надя, якій до всього байдуже, окрім альпінізму, може терпіти. А Світланці не такий — справжній мужчина потрібен… Господи, кажу про неї як про живу. Просто не віриться, що її вже немає. На днях зайшла я до Віолети Максимівни. Посиділи, поплакали. Вона не може собі простити, що саме на той час поїхала з чоловіком у Кисловодськ. У неї другий чоловік — підполковник у відставці. Торік розписались, і вона зразу переїхала до нього. Дуже порядний чоловік, не п'є, тільки що хворий на шлунок…

— Розаліє Яківно, — Ляшенко спробував перевести розмову в потрібне русло, — я хотів би…

— Розумію: ви хочете знати про відносини Світлани з Валерієм, — перебила його Храпаль. — Вам відомо, що вона була вагітна від нього? То що ж більше говорити? Я все можу зрозуміти: полюбив — розлюбив. Але нащо ж убивати? Коли вона приїздила минулого разу — це було десь на початку літа, — я поцікавилась її сердечними справами. Не просто так — Надя попросила мене побалакати з нею. Вона вважала, що Світлана тільки марнує час, бо кінозірки з неї не вийде. Надя хотіла, щоб Світлана вийшла за Валерія, тоді все владналося б само собою. Щиро кажучи, Валерій спочатку мені теж подобався: гарний, моторний, самостійний. Хто ж знав, що у нього на думці! Правда, я й раніше помічала, що він кидав оком на гарненьких жінок. А як він дивився на мою Аллочку! Та нащо мені говорити щось погане, гірше про нього вже не скажеш. Словом, почала я тоді розмовляти із Світланою, але вона зразу перебила мене. «Тьотю Розо, — каже, — я заручена з мистецтвом». Я намагалась переконати її, що одне одному не заважає, та все марно. Вона сказала, що коли й одружиться, то тільки з чоловіком, геть схожим на її покійного батька. Я розумію, вона жартувала — таких чоловіків уже немає.




Женя і Галина ждали Ляшенка в кафе-кондитерській…

— Покоївка запам'ятала двох, що в різний час приходили в 341-й номер, — підсовуючи Ляшенкові чашечку з кавою, почав доповідати Глушицький. — Один — літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень, розмовляє з польським акцентом. У Світлани пробув десь близько години. Покоївка вважає, що то був діловий візит. Незадовго до того вона бачила, що Світлана перебирала якісь малюнки на аркушах цупкого паперу. Малюнки були у Світлани в темно-зеленій коленкоровій папці з кнопочними застібками. Коли сивий вийшов з номера, в руках у нього була та папка. Це перший відвідувач. Другий був бородатий. Але про нього краще розповість Галина — вона розмовляла і з покоївкою, і з черговою, зібрала більше відомостей.

— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.




Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.

Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.

— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.

Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.

— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.

Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.

Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:

— Ігор на зйомці у павільйоні.

Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:

— Толю, більше злості! Тобі намилили шию, і ти танцюєш від злості й на зло своїм кривдникам.

— Почекайте тут, — кинула Марина і зникла, мовби розтанула.

Білякевич тупцяв між фюзеляжем літака і металевою триногою, мало не попав під електрокар, який несподівано виринув з півтемряви. Потім хтось гучним голосом сказав у мегафон:

— Припиніть роботи! Увага! Зйомка.

В павільйоні стихло. Парубок, який танцював чечітку, пішов з майданчика. Знову пролунав хрипкий голос:

— Мотор!

Застрекотав апарат. Парубок у розхристаній сорочці головою вперед вилетів із-за паркану, впав на бруківку, застогнав, а потім засміявся і враз схопився, почав вибивати чечітку. Танцював, доки той самий хрипкий голос не зупинив його:

— Досить. Цей дубль більш вдалий. Спасибі, Толю. Все. Перерва.

Невисокий, кремезний, якраз до пари Марині, тільки проворніший, Ігор Павляк сподобався Білякевичу своєю невдаваною простотою — трудно було й подумати, що цій людині у щоденній роботі доводиться вживатися в образи різних персонажів.

— Ходімо на вулицю, тут протяги, — запропонував він.

Вони вийшли з павільйону, сіли на лавочці під деревами, з яких уже опало листя. Білякевич сказав, що його цікавить.

— Давайте говорити примо, Вікторе Михайловичу, по-мужському. Про те, як і чого загинула Світлана, я знаю.

— Хотів би і я це знати, — зітхнув Білякевич.

Павляк зацікавлено глянув на нього, всміхнувся:

— І ви вважаєте, що Сергій Любарський…

— Ні, не вважаю, — перебив його Віктор Михайлович. — Формальних претензій до Любарського я не маю: того дня, коли загинула Світлана, він був у Києві, це нам відомо. Але є ряд обставин, які я хотів би уточнити.

— Вона не була його коханкою! — запально сказав Павляк і знову закашлявся.

— А чому ви вважаєте, що я так думаю? — почекавши, поки він відкашляється, запитав Білякевич.

— Ну як же! Вродлива молода жінка, яка прагне стати кінозіркою, і всемогутній режисер-постановник, який знімає її, непрофесійну актрису, у своїх фільмах. Ясно, що тут до чого, правда ж? Кожен обиватель скаже!

— Та я начебто не обиватель — офіцер міліції.

— Даруйте. Але ви не перший, хто заводить зі мною розмову про відносини Сергія і Світлани. Після її смерті на студії тільки й теревенять про це. Одначе, повірте, нічого інтимного між ними не було. У Сергія є свої принципи. Не скажу, що він святий. Проте він надто любить свою роботу, щоб ставити її в залежність під будь-чиїх домагань. Сергій вірив, що Світлана буде справжньою актрисою, вважав, що талант її ще не розкрився і що до нього треба знайти ключ.

— Ви теж такої думки?

— Про талант Світлани Мелещук? Що ж, вона була по-своєму талановита.

— А успіху не добилась?

— Що таке успіх? Справжній успіх — це робота, тривала, наполеглива робота. У актора — глибока вдумлива робота над ролями, над собою. В цьому Світлана успіху не добилась. Та, правду кажучи, не дуже й добивалася.

— Кажуть, в останньому фільмі вона вдало зіграла?

— Вона грала саму себе, а це кожен зможе, для цього не треба бути актором. Можливо, я був надто суворий до неї. Свого часу я порекомендував її Сергієві на роль, для якої ми довго не могли знайти актриси. Роль була епізодична, майже без слів, але важлива для фільму. Молода жінка, дружина моряка, проводжає чоловіка в плавання, передчуваючи, що він не повернеться. Вона старається приховати від нього це передчуття, не показує своєї тривоги. Тут усе всередині, все стиснуто до краю. А лице спокійне. Та це тільки здається, що воно спокійне — десь у глибині очей, у кутиках губів прозирає відчай… Так от, у Світлани це не вийшло. Скільки ми билися з нею, а нічого не могли вдіяти. Розумієте, є такі ролі, де людина — саме людина, а не актор! — має звернути погляд всередину, заглянути в саму себе. Світлані це не вдавалося. Ні тоді, ні згодом. Вона не могла не думати про інші погляди — звернені в дану мить до неї. Грубо кажучи, вона працювала не на роль, а на глядача, на публіку.

— Це що — самомилування?

— Не те слово! Вона робила ставку на ефект, на емоції без осмислення того, що їх породжує. Словом, не вийшло. Довелося давати інше трактування епізоду, бо шукати заміну було вже ніколи.

— Чому ж тоді ви взяли саме її? Адже, наскільки я знаю, актори проходять попередні проби?

— На пробах перевіряють фотогенічність, фактуру, вміння триматися перед камерою. Творчих можливостей кандидата проба не розкриє. А тут іще так трапилось, просто як в анекдоті. Світлана і її сестра Надя — двоюрідні сестри моєї жінки. Доти я бачив їх тільки раз, вони ще в школу ходили. І ось торік весною приїхав я у ваше місто у відрядження. Зайшов до Мелещуків — родичі все-таки. Ввійшов до кімнати й отетерів: біля вікна, кутаючись у шаль, стояла та сама жінка моряка, яку ми кілька місяців шукали по всіх театрах республіки.

— Світлана?

— Тож-бо, що ні! Надя. Вона була чимось схвильована, але старалася не показувати цього. Словом, те що треба! Знаю, звучить дивно: у людини якісь прикрощі, а я радію. Та, думаю, ви розумієте. Надя відмовилася зніматись. Категорично! Певно, тому, що накульгує. Запропонувала взяти Світлану, вони близнючки. От і взяли. А потім з'ясувалося, що у Світлани дуже своєрідний погляд на акторську гру… Не те що наївний, ні, скоріше наче звихнёний, як і її малюнки.

— Що за малюнки?

— Та це не має значення, — зам'явся Павляк, але одразу ж додав: — не думайте, я не вважав, що Світлана безперспективна, вона мала чудову фактуру, непогану пластику, талант наслідування — могла скопіювати кого завгодно. Підкреслюю — скопіювати, не зіграти! В ній було щось від Мерилін Монро, і, хоч амплуа Монро не для нашого екрана, на цій базі можна було б дещо зробити.

— Любарський не поділяв вашої думки?

— Він, як я вже казав, вважав, що Світлана здатна па більше. Хоч останнім часом остерігався її.

— Чому?

— Можу тільки догадуватись. Наші погляди на можливості Світлани розбігались, і він не хотів про це говорити. Правда, одного разу сказав: «Знаєш, я боюся Світлани, вона ні перед чим не зупиняється. З нею можна гори перевернути, а можна й брязнути так, що потім кісток не позбираєш». Це було після того, як вона умовила Сергія змінити обсяг і трактування її останньої ролі. Роль вийшла, тільки Сергій багато пережив: на худраді його мало не з'їли, і тоді у них відбулася серйозна розмова, мало приємна для Світлани.

— Любарський відмовився далі працювати з нею?

— Так питання не стояло. Сергій не втрачав надії, що вона зміниться. Але тоді він говорив з нею досить гостро.

Мить помовчали, потім Білякевич запитав:

— Ви знаєте Назарова?

— Знаю. Він приїжджав кілька разів, коли Світлана у нас жила, заходив.

— Що ви думаєте про нього?

— Хороший чолов'яга, симпатичний, добрий. Одначе не тютя! Такому на ногу не наступай. Мені здається, Вікторе Михайловичу, що він просто вибухнув. Звісно, це не виправдання, але, по щирості, вибухнути може будь-хто. Тим більше, що Світлана була дівчина з перцем: якщо заведеться — тікай з дороги! А він не захотів. І в цьому його помилка. Посварилися, він ударив її.

— Стривайте, а чому ви думаєте, що вдарив?

— Я ж знаю його. Є такі люди: здається, нічим не дошкулиш їм, і раптом вони вибухають, неначе фугас. Така риса є в багатьох спортсменів, і зокрема у борців.

— Назаров — спортсмен? Борець?

— А ви не знали? Борець, і непоганий. Я теж колись боровся, та куди мені до нього! Якось було, жартуючи, помірялися силами, так що я відчув.

— І тому ви вважаєте, що він ударив Світлану?

— Не тому. Це Микола приїжджав по Світланині речі і розповідав, як у Валерія все вийшло.

— Який Микола?

— Микола Кравець, Надин чоловік.

— А що саме він розповідав?

— Ну, що Валерій і Світлана поїхали до якогось озера, посварилися там. Вона подряпала йому обличчя, тоді він ударив її, Світлана впала у воду і втопилась.

Для Білякевича це була несподіванка. Далебі, дивно: Кравець мав знати, як загинула Світлана — висновки судовомедичної експертизи слідчий Вигула не тримав у секреті…

— Що ще розповідав Кравець?

— А-а, молов дурниці. Він любить підхоплювати всякі плітки і роздувати їх. Але ми з Мариною остудили його. Тоді він розказав, як було насправді.

… Дивно, дуже дивно повівся Микола Кравець. Що примусило його збрехати? Обурення людей, які не повірили офіційній версії? З погляду логіки, він мав би захищати цю версію, бо тим захищав би і правоту своїх слів. А Кравець сказав те, що від нього хотіли почути, що узгоджувалося з уявленням подружжя Павляків про Валерія Назарова. Чому ж він спасував? Незрозуміло…

— Микола забрав Світланині речі?

— Забрав усе, до носовичків. У нього список був. Такий дріб'язковий чоловік, далі нікуди. Відверто кажучи, ми хотіли, щоб по речі приїхала Надя. Але вона лежала в лікарні, і Віолета Максимівна — Марина розмовляла з нею по телефону — попросила, щоб усе віддали Миколі.

— У Світлани були гарні речі?

— Поганих вона не купувала. Дублянка, шкіряне пальто і ще одне — мохерове, з півдюжини чобіт, ну, і різні сукні, черевички…

— Це чималі гроші, а зарплата початкуючої актриси…

— Ну, щодо цього, то Світлана вміла крутитися. Допомагала — не задарма, звісно, — нашим художникам, декораторам, щось іще десь малювала. Мала справи з антикварами.

— Що за справи?

Павляк помовчав, мовби шкодував, що сказав це, а потім відповів:

— Здавала на комісію статуетки на давньоримські сюжети. По-моєму, їх доставляв Микола. Він же скульптор. Але чи його роботи, чи ні — не знаю, незручно було допитуватись.

— Микола часто приїздив у Київ?

— Частенько.

— А як ставилась до нього Світлана?

— Трудне питання.

— І все-таки?

— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.

— А чого вони сварилися?

— З будь-яких причин.

— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?

— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.

— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?

— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.

— І вони познайомились?

— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.

— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?

— Гарсон чи щось таке.

— Може, Гастон?

— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?

— Та ні, я з ним не знайомий, — усміхнувся Білякевич.

Зніяковівши від свого запитання, Павляк трохи помовчав, а тоді додав, ніби виправдуючись:

— Я знаю, що просто так ви про нього не питали б. Згадалася мені одна історія, до якої він міг мати відношення.

Підполковник глянув на нього:

— Що за історія?

— У Мелещуків була папка з малюнками покійного Андрія Семеновича, берегли як пам'ять. Він був художник і нібито не без таланту. Так от, минулої весни ці малюнки десь пропали. Надя чомусь одразу запідозрила сестру, подзвонила нам. Я підняв трубку, Світлани якраз не було вдома, і Надя, хвилюючись, розповіла мені все. Веліла передати Світлані, що коли вона не поверне малюнків, то матиме великі неприємності. Я сказав Світлані, а вона відмахнулася — не лізь, мовляв, не в своє діло…

— Ви подумали, що Світлана передала малюнки французові?

— Признатися — подумав. Передала чи продала. Бо сама Світлана казала, що Гастон за все розплачується зовнішньоторговими чеками, а вона просто марила тими чеками. Але Світлана запевняла, що не продавала малюнків.

— Так вони й не знайшлися?

— Не маю уявлення.

— Світлана з Надею помирилися?

— Помирились і знову посварилися. Надто різні вони були і вдачею, і своїм світоглядом, чи що…

— Світоглядом? Що ви маєте на увазі?

— Підхід до життя. При всій різноманітності життєвих позицій, люди поділяються, по суті, на дві категорії: одні вважають, що вони зобов'язані перед суспільством, а другі — що суспільство зобов'язане перед ними.

— Світлана, ви думаєте, належала до другої категорії?

Павляк мовчки розвів руками. Що ж, його можна зрозуміти: про мертвих або говорити добре, або не говорити нічого.

Вони вже були біля прохідної, коли Білякевич, одірвавшись від своїх думок, зненацька запитав:

— А ви не знаєте, Світлана вживала наркотики?

— Наркотики?! — здивовано перепитав Павляк. — Ні, такого я за нею не помічав. Чарку випити могла, а щодо наркотиків… Не знаю.

— А Микола Кравець?

— Кравець? Чорт його знає! Він останнім часом майже завжди був наче п'яний, а від горілки чи від чогось іншого — не скажу.




Робочий день уже закінчився, проте полковник Тупчій ждав Білякевича. Вислухав його, сказав з полегкістю:

— Ну й добре, що обійшлись без Любарського! Павляк знав Світлану не гірше, ніж він. А втім, усього про людину взнати не можна. Тим більше про таку людину, яка ще сама себе не пізнала.

З кабінету Тупчія Білякевич подзвонив у Сосновське, розшукав Ляшенка.

— Валентине Георгійовичу, з'ясуйте, будь ласка, до мого приїзду, яким видом спорту захоплювався Назаров і чи виготовляє скульптор Микола Кравець статуетки під античність. Буду завтра.




Дощ ішов уже другу добу, то монотонно сіючись по тротуарах, тарабанячи по автомобілях, трамваях, по розкритих парасольках, а то переходячи в справжню зливу. Десь від Новорусанівки по небу пливли без кінця-краю низькі хмари. Дув рвучкий холодний вітер. Але в кабінеті старшого слідчого Онопрієнка було тепло: подвійні рами вікон щільно закрито, в кутку горів електрокамін.

Білякевич застав господаря кабінету за незвичним заняттям: той розмальовував кольоровими олівцями якусь схему.

— Бачили Любарського? — щойно привітавшись, запитав Онопрієнко.

Підполковник розповів, з ким зустрічався в Києві, про що говорили.

— Я не певен, що відносини Світлани і Любарського були суто ділові, як твердить Павляк, — зауважив Онопрієнко. — Та це, зрештою, їхнє особисте діло. Мене як слідчого більше цікавить другий київський знайомий Світлани.

— Гастон Лагран?

— Угу. Цікава постать. Солідна ділова людина — саме так охарактеризувала його туристська фірма, — постачає всім знайомим контрабандні наркотики. Навіть з погляду моралі капіталістичного світу це брудний бізнес.

— Можливо, бізнес тут не головне?

— Можливо. Але запитати про це Лаграна, ми не можемо — його виставили з Радянського Союзу. А Мелещук загинула. От і спробуй докопатися!

— Якщо вірити Латинській, Світлана брала сигарети у Миколи Кравця.

— А як, по-вашому, вони попали до Кравця?

— Чи не Світлана була посередником?

— Не тільки посередником, а, видно, й споживачем. Ось полюбуйтесь.

Онопрієнко висунув шухляду столу, поклав перед Білякевичем почату пачку сигарет «БТ»

— Ці сигарети були у Світланиній сумці. Добре, що Вигула зберіг їх. Коли виникло припущення, що Світлана курила наркотики, я велів зробити експертизу.

— Маріхуана?

— Не всі. Тільки дві крайні. Оці, без фільтру. Але ж невідомо, скільки їх було спочатку. Зараз тут, як бачите, сигарет нема й півпачки.

— А якщо допитати Кравця?

— Пробував. Марна трата часу. Обурюється, кричить, погрожує, що скаржитиметься генеральному прокуророві. Видатний скульптор, якого заздрісники, використовуючи нещастя в його сім'ї, намагаються скомпрометувати, а я допомагаю їм.

— Нерозумна людина! — потис плечима Білякевич.

— Це від бога, тут він не винен, — усміхнувся Онопрієнко і вже серйозно додав: — З такими, як Кравець, можна говорити, тільки спираючись на неспростовні факти. А які у нас факти?

— Він досить дивно поводився, коли востаннє приїздив до Павляків. Не все там зрозуміло: приїхав по речі жінчиної сестри з докладним списком її нарядів. Не кожен чоловік пам'ятає всі плаття своєї дружини, а тут — своячка!

— Є дещо незрозуміле і в поведінці його дружини Наді. Вона, здається, уникає зустрічі зі мною — знову лягла в лікарню. А її і Світланина мати — Віолета Максимівна, схоже, налякана чимось, а може, кимось. Учора я розмовляв з нею. Спочатку вона повторювала те, що казала раніше Вигулі, — в усьому звинувачувала Назарова, а Світлану малювала як наївну дівчинку. А коли я ознайомив її із свідченнями Літинської, Пируна, Храпаль, — розгубилася, заплакала. І зненацька заявила, що Світлана була дуже легковажна, та й із психікою у неї нібито не все гаразд було.

— Запасна версія про всяк випадок, як у Кравця?

— Напевне. Тільки без «як», бо версія це, по суті, одна й та сама. І автор її — один.

— Кравець?

— Можливо. Але поки що це тільки припущення. Тому давайте повернемося до Назарова й до подій, що сталися ввечері дев'ятнадцятого серпня. Ось гляньте… — І він показав Білякевичу розмальовану кольоровими олівцями схему, над якою працював до приходу підполковника. — Це дорога Назарова і Світлани від кафе «Юність» до бази відпочинку. Синім олівцем позначено ділянку до залізничного переїзду. На цьому відтинку Назаров пам'ятає мало не кожний пройдений того вечора поворот. А далі — від переїзду до бази — значно гірше. І про те, чого посварились із Світланою, нічого толком сказати не може… Хоч тепер уже й старається згадати.

— Що ж йому перешкоджає? — недовірливо запитав Білякевич.

Онопрієнко взяв пачку з сигаретами, яка все ще лежала на столі, покрутив у руці.

— Я спитав, чи курив він, коли їхали на базу. Каже, курив, а сигарети брав у Світлани.

Для Білякевича це була така несподіванка, що він аж розгубився й запитав про те, що вже стало ясним:

— Думаєте, він теж курив ці сигарети?

— Схоже. Але в кожному разі потрібен слідчий експеримент.




Галина Юрко дуже хвилювалася, хоч і намагалась не показати цього. Подумаєш, участь у слідчому експерименті! За шість років роботи у відділі карного розшуку бачила й не таке. Правда, п'ять з половиною років із тих шести вона була секретарем відділу, але оперативні працівники ставилися до неї як до свого товариша — ділилися клопотами, тривогами, та й у радощах не забували про неї. Що й казати, секретар — не остання людина у відділі. Галина могла умовити інспектора взяти її на впізнання, обшук, на той же слідчий експеримент.

Після закінчення юрфаку Галині запропонували на вибір — відділ віз або інспекцію у справах неповнолітніх. Галина вибрала інспекцію, і не тільки через те, що тут цікавіша робота, а й тому, що інспекція була структурним підрозділом відділу карного розшуку, який став уже для неї своїм.

Коли підполковник Білякевич включив її в оперативно-слідчу групу по розслідуванню вбивства на базі відпочинку «Транзистор», Галина дуже пишалася. Вона вивчила оперативні матеріали і склала свою думку про трагедію на Лісовому озері. Юрко зовсім не виправдувала Назарова, але й не вважала, що за Світланою нема ніякої провини. Після розмови з Пируном, Гурним, Літинською, працівниками кінотеатру «Сосновське», готелю «Народний», офіціанткою з кафе «Юність» багато що стало яснішим, набуло чітких обрисів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що ввечері 19 серпня Назаров був дуже збуджений; до такого стану його довела потерпіла Світлана Мелещук, психіка якої, на думку Галини Юрко, мала цікавити не юристів, а лікарів. Одначе пропозиція взяти участь у слідчому експерименті, задуманому Онопрієнком та Білякевичем, схвилювала і збентежила її.

— Ви можете відмовитись, я не наполягаю, — сказав Білякевич.

— Ні, чого ж… — квапливо відповіла Галина. — Я згодна! А як же він. Назаров?

— Його ми теж не примушували. Та ви не турбуйтесь, Галино Архипівно, з вами в «Москвичі», крім понятих, буде Глушицький, а позаду йтимуть машини супроводу з досвідченими водіями-оперативниками, буду я, буде Ляшенко. Так що будь-які ексцеси практично виключено.




Дорогу від кафе «Юність» до залізничного переїзду він пам'ятав добре. З проспекту Космонавтів виїхав на Садову і за обчислювальним центром повернув на вулицю Богдана Хмельницького. Дощу того дня не було, асфальт був сухий, і Назаров їхав з швидкістю в середньому п'ятдесят кілометрів. Біля металургійного заводу збавив до тридцяти — попереду йшов ЗІЛ з причепом, на якому був негабаритний вантаж. Назаров обігнав його тільки на Рогатці. Не доїжджаючи до Окружної, Світлана попросила зупинитися, зайшла в гастроном, купила пляшку кефіру і пачку печива на сніданок. У гастрономі вона була щонайбільше п'ять хвилин. Потім довелося зупинитись коло залізничного переїзду — проходив пасажирський поїзд. Метрів за триста після переїзду, вже на Русанівському шосе, назустріч їм ішла колона автофургонів «Союзтрансавто» — чотири чи п'ять машин. Далі зустрічних автомобілів уже не було. А втім, ручатися він не може… По шосе їхали з швидкістю до сімдесяти кілометрів. На тринадцятому кілометрі повернули в дачне селище…Справді, по шосе до бази відпочинку дорога коротша. Але вони поїхали через селище. Чому? Назаров не пам'ятає. Певно, причина була не дуже важлива — забулось. Та й гак невеликий — кілометрів зо три, не більше. Якщо й зупинялися, то ненадовго. Річ у тому, що він трохи збився з дороги. Вулиці — якщо можна сказати, що то вулиці, — в селищі прокладено без чіткого плану, плутано, а місцевість там нерівна: горби, долини, яри, поле й ліс. Дуже мальовничий краєвид, але орієнтуватися, сидячи за кермом, трудно. Скільки часу витратили на дорогу від кафе до бази? Хвилин тридцять. Понад годину? Цього не може бути! Як почував себе того вечора? Нормально, був здоровий. Не тільки не пив, а й майже не їв у той день. Вранці перекусив похапцем, потім закрутився — не пообідав, а зразу після роботи подзвонила Світлана, просила якнайскоріше приїхати, і він не встиг попоїсти… Ні, його не нудило — в голові трошки паморочилось — накурився. Загалом то він не курив, ще в Сургуті перестав. А того вечора потягнуло… По дорозі була не дуже приємна розмова з Світланою. Не купував, у Світлани були сигарети…

… Вечір був напрочуд теплий як для жовтня і ясний. Місяць зійшов ще завидна і на двадцять першу годину повис над будинком обчислювального центру, немов зачепившись за горішній — шістнадцятий поверх його. Потік людей і автомобілів став помітно рідший, хоча на проспекті Космонавтів було ще досить людно: жваво розмовляючи, гуляли групками юнаки і дівчата, поважно походжали літні пари, біля каси кінотеатру, в якому демонструвалась нова кінокомедія, стояла черга, крізь прочинені вікна кафе на тротуари вихлюпувались модні мелодії, у скверах стиха бринькали гітари.

Ясно-сірий «Москвич» стояв біля скверу недалеко від кафе «Юність», поміж двома оперативними «Волгами».

Галина уявляла собі Назарова іншим, їй чомусь здавалося, що він такий собі дженджуристий красунь-мужчина, самовпевнений, розв'язний і доволі нахабний. А виявилося, звичайний собі молодий чоловік — здоровий, широкоплечий, з чіткими, наче вирізьбленими рисами вилицюватого обличчя. Волосся темне, коротко підстрижене. На підборідді — родимка завбільшки як дві копійки. Під очима — тіні. Губи щільно стиснуті. Трошки горбиться. Очей не відводить, дивиться прямо, але наче крізь тебе. Правда, цей погляд, і тіні під очима, й бліді худорляві щоки, і навіть коротка стрижка, яка зовсім не прикрашала його, могли бути пов'язані з двомісячним перебуванням у слідчому ізоляторі. Назаров був у наглухо застебнутому плащі і раз у раз засовував руки в кишені, наче не знав, куди їх подіти… Перехожі не звертали ніякої уваги ні на нього, ні на інспекторів Ляшенка та Глушицького, що спокійно стояли поряд — ніхто й не подумав би, що то працівники карного розшуку, здавалося, зустрілись добрі знайомі, стоять собі, курять, думають, куди піти — в кіно, в кафе чи просто неквапом пройтися по проспекту, балакаючи про се, про те, обмінюючись поглядами з зустрічними дівчатами.

А тим часом то була напружена робота. Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко підійшли до Галини.

— Будемо починати, — сказав Онопрієнко. Він підвів її до Назарова, познайомив їх.

— Валерію Павловичу, це молодший лейтенант Галина Архипівна Юрко. Вона поїде з вами, як домовлялися.

Онопрієнко подав Назарову ключ запалювання на коротенькому золотистому ланцюжку з брелоком. Той мовчки кивнув, узяв ключ, машинально сунув його в кишеню, ступив до свого «Москвича». Білякевич підбадьорливо стиснув Галині лікоть.

— Все буде гаразд, Галино Архипівно.

І все ж вона сіла в «Москвич» не без внутрішнього тремтіння. Хоч як бадьорилася, хоч як умовляла себе, що все передбачено, враховано, а перші кілька хвилин не могла позбутися думки, що «Москвич» от-от може рвонути вбік, спробувати втекти від машин, які його супроводять. До того ж за два місяці попереднього ув'язнення Назаров міг озлобитися на всіх.

Правда, позаду сидів Женя Глушицький. Але, поглядаючи на великі сильні руки Назарова, які лежали на бублику керма, Галина думала про те, що коли б він замислив щось лихе, то Глушицький не встиг би втрутитися. Одначе Назаров сидів спокійно, без того напруження, яке могло б у нього бути в даній ситуації. Машину вів чудово — він мав права шофера 2-го класу. Галини, здавалося, не помічав, хоча вона сиділа поряд. На одному з перехресть із-за рогу несподівано вискочила ясно-зелена «Лада», і Назаров, щоб уникнути зіткнення, круто повернув кермо. Галину хитнуло й кинуло на Назарова. Вона одразу ж відхилилася й трохи ніяково буркнула:

— Вибачте.

Назаров усміхнувся і сказав несподівано м'яко:

— Нічого. Тримайтесь ось за цю дужку. — І, враз погасивши усмішку, докінчив померхлим голосом: — Громадянине молодший лейтенант…

Неждана усмішка, яка на мить осяяла його лице і одразу зникла, вразила Галину. Юрко мимоволі подумала, що людині, певно, дуже нелегко, коли її вдруге посилають на ту дорогу, яку можна пройти тільки раз… Їй раптом захотілося зрозуміти до найменших подробиць, як і чому сталося все тоді, увечері 19 серпня. Про що вони, Світлана Мелещук і Назаров, говорили, що думали й відчували при тому? Незлагоди між ними почалися ще в квітні, згодом, коли Світлана приїздила на сесію, вже були розставлені всі крапки. А потім, у серпні, опинившись у скрутному становищі, вона звернулася не до когось іншого, а до нього, колишнього свого коханого. І він зустрівся з нею, намагався якось допомогти. Хоча нібито й знав про її роман з якимось кінорежисером. Видно, він іще любив Світлану. Інакше навряд чи так одразу кинувся б на зустріч з нею. А вона? На що сподівалась вона, звертаючись до нього?

Скажімо, до лікаря Зенкевич — тітки Назарова — їй було зручніше звернутися через нього. Це ще можна зрозуміти. Але вимагати, щоб негайно приїхав по неї в кафе і влаштував на ніч — це вже примха. Адже у неї в місті було багато знайомих, подруг, які не відмовилися б дати притулок. Та й з готелю її ніхто не виселяв — запропонували тільки перейти в спільний номер, бо окремий був заброньований для якоїсь делегації. Певно, вона просто не могла примиритися з самою думкою про будь-яку втрату. Світлана, безперечно, знала, що Назаров усе ще любить її, і не пропустила нагоди зайвий раз упевнитися в цьому, а точніше — в силі свого впливу. Навіщо? А просто так…

«Москвич» під'їхав до самого тротуару, зупинився. Галина здивовано глянула на Назарова.

— Гастроном, — кивнувши на яскраво освітлену вітрину магазину, коротко пояснив той.

Вона вийшла з машини, рушила в магазин — усе мало бути так, як було тоді. В молочному відділі купила пляшку кефіру, в кондитерському — пачку печива. Вже йдучи до виходу, згадала про Назарова: їхали вдвох — Світлана й він, але Світлана купила кефір і печиво тільки собі, про Назарова не подумала, хоч він і не повечеряв через неї…

— Перед тим, як зайти в гастроном, Світлана комусь дзвонила. — Назаров показав на телефонну будку біля магазину. — Говорила недовго, може, з хвилину.

Галина й це врахувала.

До залізничного переїзду вони під'їхали саме в ту мить, коли закрився шлагбаум — ішов пасажирський поїзд. За дві хвилини десята. З «Волги», що їхала за ними, вийшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко. Підполковник кивнув Галині, вона теж вийшла.

— Ну як він?

— Усе гаразд, — відповіла Галина таким тоном, ніби іншої відповіді й бути не могло, ніби вона не допускала й думки, що Назаров міг повестися якось інакше.

— Курить? — запитав Онопрієнко.

— Ні.

— А ви запропонуйте, — порадив слідчий і подав їй пачку сигарет «БТ». — На шосе, Галино Архипівно, будьте особливо уважні. Ті півгодини, які ми шукаємо, він втратив десь за переїздом — на шосе або в дачному селищі. Хай постарається згадати.

Є у людини пам'ять руху, вона часом незалежно від свідомості проявляється в таких ситуаціях. На це й сподівалися…

Назаров курив неквапливо, глибоко затягуючись. Дим скоро заповнив кабіну. Ось так курив він і того вечора. Тільки не такі сигарети. Галина подумала, що сигарету з наркотиком Світлана дала Назарову помилково — адже в пачці були й інші, звичайні сигарети. Але в тому, що Назаров курив тоді маріхуану, вона не сумнівалась.

Галина опустила скло.

— Глядіть, не простудіться, — застеріг її Назаров.

— Світлана не відчиняла вікна? — поцікавилась Юрко.

Назаров мовчав. Кілька разів затягнувся, відкрив попільничку, погасив недокурок і аж тоді сказав глухувато:

— Вона боялася застудитись.

Праворуч за низькорослими кущами розлитим сріблом заблищало Біле озеро — найменше з чотирьох русанівських озер. Колись, іще школяркою, Галина з подругами ходила сюди по ожину — озеро півколом оточував ожинник. А купалися вони не в цьому, а в Комсомольському озері, трохи далі від шосе, он за тим березнячком. Біле озеро надто мілке, в ньому тільки жаби водяться.

Вони вже минули березовий гайок, коли Назаров зупинив «Москвич».

— Що таке? — спитав Глушицький. Підійшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко.

— Ми зупинялися коло Білого озера… — Назаров нахилив голову, проте одразу ж випрямився, дістав нову сигарету. — Коли виїхали на шосе, Світлана захотіла пити. Відкрила пляшку з кефіром, але невдало — забризкала обличчя, плаття. Попросила зупинитися біля озера, пішла вмиватися, чистити плаття, — пояснив він.

— Поставте машину там, де тоді зупинялися, — велів Онопрієнко.

«Москвич» відкотився трохи назад і з'їхав на узбіччя. Назаров вийшов з машини, огледівся, немовби чогось шукаючи, потім ступив на невисокий пагорбок:

— Я сидів отут, а вона пішла до води.

— Сядьте так, як сиділи тоді.

Назаров, не розуміючи, здвигнув плечима й сів на пагорку. Потім, видно, згадав щось, повернувся лицем до озера.

Галина, глянувши на Білякевича, рушила прямо до озера. Хотіла скинути пальто — Світлана була тоді в платті, — та передумала: її постать навряд чи викликала б у Назарова відповідні асоціації. Юрко не знала Світлани, але в парку Шевченка бачила скульптуру купальниці, для якої Мелещук позувала. Що й казати, ніяких асоціацій тут вона, Галина Юрко, викликати не могла! І раптом чомусь подумала, що кефірні бризки на обличчі, на платті, так само, як і прохання зупинитися біля озера, могли бути не випадкові. Того вечора, як оце й сьогодні, світив повний місяць, а у Світлани були пишні коси, і вона, певно ж, розпустила їх по плечах, по спині. На сріблястому тлі води при світлі місяця вона, безперечно, була дуже гарна. Художниця і актриса, вона чудово розуміла це. Може, мстила йому так?

Коли Галина повернулася на шосе, Назаров стояв поряд з Білякевичем, Ляшенком, Онопрієнком і понятими.

— Перед очима плив якийсь туман, — розповідав він. — Точніше, не туман, а такий прозорий жовтуватий серпанок. Пам'ятаю, вона підійшла, попросила застебнути їй змійку. Не знаю, певно, я зробив щось не так. Усе могло бути, я почував себе якось незвичайно…

— Вона вдарила вас? — вирвалось у Галини. Білякевич здивовано подивився на неї. Назаров одвів погляд:

— Відштовхнула. — І, помовчавши, додав: — У мене ще сорочка порвалась.

Це вперше він сказав про сорочку.

— Відштовхнула? — перепитала Галина. — А ви її? — Вона подумала, що сорочка порветься скоріше у того, хто відштовхує.

Назаров знову помовчав, потім сказав, так само відводячи погляд:

— Не пам'ятаю.

— Ви довго були тут? — запитав Онопрієнко.

— Точно сказати не можу. Не більше ніж п'ятнадцять хвилин. Ага, ще одне. Я згадав, чого ми їхали через селище. Там на дачі живе якась Світланина знайома, я її не знаю. Світлана хотіла заїхати до неї, зашити мені сорочку. Але на дачі нікого не було.

— Ви можете знайти цю дачу? — спитав Білякевич.

— Навряд. Я не виходив з машини. Пам'ятаю тільки, що в будинку навпроти в одному вікні горіло голубе, а в другому — рожеве світло. Будинок досить капітальний, з мезоніном і верандою.

…Їм лишалося проїхати кілька кілометрів до тієї межі, про яку вони ще не знали. Що сталося за цей час? Навіть тепер, коли змодельовані асоціації розбудили його пам'ять, Назаров не міг сказати нічого такого, що пояснило б його наступні вчинки. Не міг чи не хотів?

Слідчий Вигула, який спочатку вів справу, не сушив собі голови над такими питаннями. Він побудував схему умисного, заздалегідь задуманого вбивства, в яку добре вкладається спокійна, безтурботна поведінка потерпілої. Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого. Тим більше, що є кого притягнути до відповідальності. Але чи й справді така безтурботна і спокійна була в останні свої хвилини Світлана Мелещук? Після Білого озера вона начебто принишкла. Навіть піклувалася про Назарова — хотіла зашити йому сорочку. Та чи означає це, що вона примирилася, втративши вплив на нього?

В розмові з Галиною колишня класна керівничка Світлани сказала про неї: «Вона була дівчина здібна, недурна, тільки вперта і хворобливо самолюбна. Завжди наполягала на своєму. Пам'ятаю, колись вона почала сперечатися з учителем історії, назвала Венеру Мілоську товстою коровою, а коли обурений таким блюзнірством учитель поставив їй одиницю, вчинила істерику». Так бувало не тільки в школі, так було й зовсім недавно, коли Світлана дізналася, що Назаров зустрічається з іншою дівчиною. У неї теж був інший, але собі вона все прощала. А от Назарову не могла, не хотіла простити. Не примирилася з цим і через два місяці, коли звернулася до нього з проханням, у якому, схоже, було більше цинізму, аніж відчуття безвиході. Сама вагітність, здається, непокоїла її менше, аніж питання, чи погодиться він допомогти їй і в цьому разі. Згоду його вона сприйняла як перемогу, хоч Зенкевич і не взялася зробити операцію. Ця остання обставина, судячи з усього, не вельми засмутила Світлану. Офіціантка з «Юності» розповіла, що 19 серпня, тобто на другий день після відвідин лікаря, Світлана прийшла в кафе в чудовому настрої і, тільки-но появився Назаров, кинулася назустріч, обняла його при всіх, поцілувала. Бо ж усе йшло так, як їй хотілось.

Одначе далі події розвивались інакше, ніж вона сподівалася. Уже в машині Світлана зрозуміла, що Назаров не залишиться з нею, і тому, зайшовши в гастроном, купила їжу тільки для себе — пляшку кефіру і пачку печива. Чи означало це, що вона визнала свою поразку? Зовсім ні. Сцена біля озера мала допомогти Світлані привабити Назарова. Не вдалося. На цей раз до істерики не дійшло — закінчилось розірваною сорочкою. А далі настало мало не каяття. Ну, а потім? Що було потім?

Галина спробувала уявити на місці Світлани себе, такою, якою була Світлана, з усіма її достоїнствами і вадами. Що справді відчувала вона після тої сцени на Білому озері? Розчарування, досаду, відчай? Про що думала? Адже Світлана була досить розумна, розбиралася в людях, при бажанні могла напустити туману, недарма співробітники, сусіди, знайомі були такої гарної думки про неї. А бувало, зривалася, й на Білому озері переборщила і, видно, зрозуміла це. Але що ж сталося згодом, на базі відпочинку? Що викликало той емоційний вибух, який призвів до трагічної розв'язки? Може, тепер Назаров згадає?

Назаров зупинив «Москвича» навпроти човнової станції, правда, метрів на десять далі від того місця, де стояв 19 серпня. Та це не мало значення. Ясно світив місяць, і навіть з машини досить чітко було видно протилежний берег.

Галина глянула на озеро, і в неї тенькнуло серце. Ось якраз у цю хвилину Світлана вискочила з машини. Саме вискочила, не зачинивши навіть дверцят. Навряд, щоб вона збиралася повторити сцену, розіграну на Білому озері. Місяць у цей час того вечора не світив — його закрили хмари, — і Світлана бігла в темряву. Може, вона діяла під впливом маріхуани — підступного наркотика, який поволі одурманює людину, затьмарює розум, викликає галюцинації? Чи усвідомила нарешті те, що відбувалося насправді? Світлана могла уявити собі, як усе було б. Ось вони під'їжджають до будиночків бази, Назаров бере у сторожа ключ від одного з них, заводить її, вмикає світло і… залишає саму. Зовсім саму, на безлюдді, в незатишному літньому будиночку, де вночі так страшно… І нікому нема діла до неї, Світлани Мелещук, якою захоплюються люди, дивлячись на «Купальницю» в парку Шевченка, яку знають із фільмів. А головне — вона сама підвела Назарова до цього, хоча сподівалася на інше. Помилилась у своїх планах і, зрозумівши це, втратила самовладання… У Назарова було інше пояснення.

— Вона попросила зупинитися, — розповідав він оперативникам, слідчому і понятим. — Узяла сумку, я подумав, що хоче покупатися. Світлана добре плавала, але купатися біля цього берега небезпечно.

— Вона знала про це? — запитав Онопрієнко.

— Знала. Раніше ми приїжджали сюди, одного разу вона, не послухавши мене, стрибнула у воду он біля тих плит, правіше трохи. Її мало не затягнуло в ковбаню… Коли я зрозумів, що вона знову хоче туди стрибнути, то кинувся за нею, догнав, схопив, хоч вона й виривалася…

Нічого нового Назаров не сказав — приблизно те саме він розповідав і на перших допитах. Але слідчий Вигула не повірив йому. Світлана Мелещук в очах Вигули була жертвою злочину, і нічого більше він не хотів знати. А потім були й докази вини Назарова — висновки експертів, показання свідків. Почалось умовляння «сказати всю правду», «признатись у всьому»… І Назаров признався. Так, це він убив Світлану Мелещук — здушив горло, вивернув руку, кинув у воду. А що викликало такі дії, яка мета була у нього, якими мотивами він керувався — це визначив і сформулював сам слідчий. Назаров не перечив. Для нього це вже не мало істотного значення. Головне — він убив Світлану. Як і чому це сталося — не пам'ятав, але ж сталося, тут немає сумніву. І те, що справу передали іншому слідчому, й нові допити, експертизи — все це видавалося йому пустою формальністю.

Так міркувала Галина Юрко, слухаючи Назарова тут, на березі Лісового озера, де два місяці тому сталася ще не зовсім зрозуміла їй трагедія. І ще подумала вона, що найдужчий емоційний розряд, який ввібрав у себе всі попередні сутички, вибухнув у найостаннішу мить. І їй захотілося, страшенно захотілося, щоб Назаров згадав усе, геть усе, що було в ту останню мить.

Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко теж хотіли зрозуміти, як усе тоді сталося. Назаров підвів їх до того місця, де внизу лежали залізобетонні плити, на якусь мить замовк, а потім, переборовши себе, ступив до обривистого берега.

— Коли вона вирвалась і побігла вбік, я не гнався за нею, став отут, бо стрибнути у воду вона могла тільки звідси, — насилу вимовляючи слова, розповідав він далі.

— Чому ви вважаєте, що вона могла стрибнути в воду тільки з цього місця? — спитав Онопрієнко. — А звідки, до речі, вона стрибала тоді, коли її мало не затягнуло в ковбаню?

Назаров пройшов берегом метрів п'ятдесят, показав місце.

— Вдруге вона звідси не стрибала б. До того ж я бачив, куди вона біжить. — Він повернувся до плит, знову зупинився над крутим берегом. — Я стояв отут. А вона зупинилася там, де зараз стоїть капітан. Нічого не казала, тільки дивилась на мене. А потім…

Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.

Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.

Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:

— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!

— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.

Підполковник сердито зиркнув на нього.

— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.

— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.

— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.

— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.

— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.

Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:

— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.

Галина зблідла і вперто стисла губи.

— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.

— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.

— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.

Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.

І він озвався вже іншим тоном:

— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?

— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…

— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?

— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.

— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?

— Певна, товаришу підполковник!..




Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на прохання Світлани, поїздка на базу відпочинку теж була наслідком її прохання про нічліг — Назаров нічого цього не збирався робити. А коли Мелещук загинула, він навіть не спробував тікати, хоча «Москвич» стояв поряд. Що більше всі його наступні дії — Назаров наполегливо шукав утоплену, спочатку сам стрибнувши у воду, потім з човна, а тоді покірно згодився, щоб повідомили міліцію — свідчили щонайменше про його розкаяння. Були й інші факти, які наводили на думку, що злочин Назаров учинив, будучи в стані сильного збудження. Світлана була неврівноважена й експансивна — про це говорили навіть близькі їй люди; її відносини з Назаровим на той час були такі, що конфлікт міг виникнути через найменшу дрібницю; аж ніяк не сприяли її стриманості й сигарети з домішкою маріхуани, які вона курила.

Одначе й після того, як провели слідчий експеримент, Білякевичу не давала спокою думка, що Назаров і тепер згадав не все і що того нещасливого вечора щось було не так…

— Ми юристи і повинні виходити з фактів, — сказав Онопрієнко. — Різні відчуття, почуття, тим більше такі, що виникають під впливом якихось суб'єктивних факторів, не можна використовувати для доказу чи спростування певної версії.

Він зняв окуляри, довго протирав їх хустинкою, потім відклав убік, запитливо глянув на Білякевича:

— А що, власне, треба ще доводити? Підстав для того, щоб кваліфікувати не за дев'яносто третьою статтею, а за дев'яносто п'ятою,[2 - Стаття 93 Карного кодексу УРСР передбачає відповідальність аж до смертної кари за умисне вбивство при обставинах, які збільшують провину; стаття 95 — відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного збудження, афекту. (Прим. авт.)] цілком достатньо. Думаю, з цим погодяться і прокурор, і судді. Та й Назаров не заперечуватиме: зважаючи на все, йому можуть дати навіть умовне покарання. — І після короткої паузи запитав: — То як, Вікторе Михайловичу?

— Ви слідчий, вам і вирішувати, — ухилився од відповіді Білякевич.

— І ви погодитеся з будь-яким моїм вирішенням? — недовірливо усміхнувся Онопрієнко.

— Не з будь-яким, ясна річ. Але ж будь-якого вирішення тут і не може бути. Адже ви, Юхиме Євгеновичу, так само, як і я, не вважаєте, що справу цю вже закінчено.

— Не вважаю, це правда, — зітхнув Онопрієнко, — Треба заново допитати Ігоря Кузему, Надію Мелещук-Кравець, лікаря Зенкевич.

— Я не про те! — скривився Білякевич. — Чому, зрештою, ми не скажемо прямо про головне, що бентежить нас, про що сказала молодший лейтенант Юрко?

— Сказати можна, а де взяти докази? Дуже трудно довести те, що ми, Вікторе Михайловичу, інтуїтивно відчували останнім часом, про що думаємо й зараз: Назаров не вбивав. Ніяк не вбивав! Юрко теж відчула це. А докази?

Білякевич пильно глянув на Онопрієнка.

— Можна знайти і докази, — впевнено мовив після паузи. — Можна, якщо ми відповімо на інше питання: хто ж тоді вбив Світлану Мелещук?..






ЧАСТИНА ДРУГА

МЕТА, ЯКА НЕ ВИПРАВДАЛА ЗАСОБІВ


Хто без посланого Музами натхнення

підходить до порога творчості, будучи певен,

що тільки завдяки спритності стане путнім

поетом, той немічний.

Платон




Душа і поведінка людини, котра вдається до будь-яких засобів, — потворні.

Огюст Роден







Щоб припущення могло стати версією, тим більше версією, відмінною від іншої, вже прийнятої, усталеної, треба мати хоча б один беззаперечний факт.

Нову версію вбивства Світлани Мелещук можна було б прийняти, якби вдалося встановити, що ввечері 19 серпня після 22-ї години на березі Лісового озера був іще хтось, окрім Назарова та Світлани. Одначе в матеріалах слідчої справи не було й натяку на якогось третього учасника подій.

Деякі надії Білякевич та Онопрієнко покладали на повторний допит дванадцятилітнього онука сторожа Куземи — Ігоря. Із запису в протоколі можна зробити висновок, що перед тим, як пролунали крики, Ігор помітив на протилежному березі світло автомобільних фар. Хлопець саме дивився по телевізору пригодницький фільм, і досить яскраве світло, що впало через розчинене вікно, перешкоджало йому. Слідчий Вигула відзначив тільки, що це було під час демонстрування пригодницького фільму. Згодом, певно, зрозумівши свою похибку, він додав до протоколу довідку телестудії про те, що фільм «Подвиг розвідника» демонструвався 19 серпня по другій програмі від 21-ї години 35 хвилин до 23-ї години. Але ця довідка нічого не давала, тим більше тепер, коли час появи на території бази назаровського «Москвича» встановлено досить точно: за 10–20 хвилин до 23-ї години. Тепер усе залежало від того, чи зможе Ігор пригадати, який саме епізод фільму показували на екрані в той час, коли крізь вікно блимнуло світло.

На цей раз допит провадили, дотримуючись усіх вимог процесуального закону — в присутності досвідченого педагога і матері неповнолітнього свідка. Одначе в їхній допомозі не було потреби. Кмітливий хлопчак, не задумуючись, відповів на запитання, яке цікавило слідчого: світло — мабуть, з автомобіля на протилежному березі — вдарило саме в ту мить, коли басмач Абдулла вбивав червоноармійця Петю…

— Стривай, стривай, — спинив його Онопрієнко. — Про який фільм ти розповідаєш?

— «Біле сонце пустелі».

— Але ж того вечора ти дивився «Подвиг розвідника». Пригадай краще!

Ігор поблажливо всміхнувся:

— «Подвиг розвідника» показували по другій програмі після програми «Час», а «Біле сонце пустелі» я дивився до того по першій програмі.

— І світло було до того?

— Я ж вам пояснюю, — терпляче, як говорять з нетямущими дітьми, повторив Ігор, — це було тоді, коли басмач Абдулла, надівши жіночий одяг, пробрався у фортецю.

Онопрієнко трохи розгублено подивився на Білякевича: фільм «Біле сонце пустелі» передавали 19 серпня від 19-ї години 30 хвилин до 20-ї години 58 хвилин, а Назаров і Світлана Мелещук у цей час були ще в місті.

А проте свідчення Ігоря було варте уваги. Увечері того ж дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу:

— Вікторе Михайловичу, я щойно розмовляв з Вигулою. Він згадав одну цікаву, на мій погляд, деталь. Під час огляду місця події, двадцятого серпня, на правому березі озера були сліди протекторів більше як десяти автомобілів. Передусім самоскидів, які возили пісок з кар'єру. Але були сліди й легкових автомобілів: міліцейського «Москвича», «Волги» швидкої допомоги, спортклубівського газика — ним приїжджали аквалангісти, і якихось «Жигулів». Окрім назаровського «Москвича», зрозуміло. Фіксувати сліди допомагав дільничний інспектор Русанівського райвідділу старший лейтенант Петришин. Вигула каже, що цей Петришин — людина розважлива і старанна — зробив тоді гіпсові виливки слідів усіх тих автомобілів. Але в протоколі огляду Вигула відзначив тільки сліди протекторів назаровського «Москвича», тому й до справи додано виливки тільки їх. А я подумав: чи не лишились у розважливого старшого лейтенанта інші виливки, відкинуті слідчим? Ви, звісно ж, розумієте, що мене цікавлять «Жигулі». Напевно, це була саме та машина, світло фар якої заважало Ігореві дивитися фільм. Цікаво, чого вона заїхала того вечора до Лісового озера?

Начальник Русанівського райвідділу нічим не порадував Білякевича: старший лейтенант Петришин два дні тому пішов у відпустку і поїхав із сім'єю до жінчиних батьків чи то в Ростовську область, чи в Волгоградську — точної адреси не залишив.

Не пощастило і в іншому — будинку з мезоніном та верандою, у якому в одній кімнаті горіло голубе світло, а в другій рожеве, теж не знайшли: дачний сезон кінчився, й більшість будинків у Новорусанівському селищі опустіло до весни.

Проте Білякевич не втрачав надії. Навпаки — відклавши всі інші справи, він особисто очолив оперативно-розшукову групу.

Вони прийшли за п'ятнадцять хвилин до початку, але в невеликому переглядовому залі облкінопрокату вже ніде було яблуку впасти. Тільки в сьомому ряду ще були вільні місця, залишені для рідних та близьких Світлани Мелещук. Білякевича і Ляшенка посадили, а точніше втиснули в ложу оператора, який був дуже невдоволений цим. Ляшенку довелося сісти боком до екрана, бо інакше вони не помістилися б. Для глядача таке положення було дуже незручне, а оперативникові воно давало навіть деякі переваги: можна було стежити за всіма, хто входив у зал. Зосереджено вивчаючи рекламну брошуру, Ляшенко стиха називав Білякевичу людей, які його цікавили:

— Одразу за Кушніром іде низенька товста блондинка. Це Розалія Яківна Храпаль, сусідка і давній друг родини Мелещуків. В хутряному манто і чорній хустці — Віолета Максимівна, Світланина мати. Біля неї, отой високий, літній, у шкіряному пальті — теперішній чоловік Віолети Максимівни, відставний військовий лікар Ваврищук. Розпатланий стариган, у якого ніс наче слива — Максим Гнатович Чупира, Світланин дід, батько її матері. Здоровань у дублянці, з бородою — Микола Кравець. Шатенка, що кутається в шарф, — його жінка, Надія, тільки вчора вийшла з лікарні. Брюнетка — Алла Храпаль, дочка Розалії Яківни. Ну, Гурного ви знаєте, а ото за ним — кремезний, схожий на кіноактора Ульянова — скульптор і позаштатний кореспондент обласної газети Геннадій Ястремський. Моложавого брюнета в плащі-реглані бачу вперше. А дівчина, яку він галантно підтримує під лікоть, — Наталя Літинська. Прийшла все-таки!..

Незадовго перед тим, як погасло світло, до залу зайшов сивий чоловік у добротному, трохи старомодному пальті з каракулевим коміром, йому було за шістдесят, але на перший погляд здавалося — молодший: випещене лице, сам підтягнутий, рухи легкі. У нього було чимало знайомих — він весь час розкланювався то з одним, то з другим. Помітили його й ті, що сиділи в сьомому ряду: Віолета Максимівна трошки обернулася, стримано кивнула, а Алла Храпаль та Микола Кравець замахали руками, запрошуючи його до себе. Сивий уклонився їм, але відповів жестом заперечливо і водночас заспокійливо — мовляв, не турбуйтеся, влаштуюсь. Білякевичу здалося, що він десь бачив цього чоловіка. Тільки давно. І раптом йому подумалося, що ось зараз тут у залі перебувають і ті люди, котрі чудово знають, як і чому загинула Світлана, але зроблять усе можливе, аби ніхто більше про це не дізнався…

Фільм був посередній, місцями досить нудний. На молодіжно-виробничу тему. Світлана виконувала другорядну, хоч і чималеньку роль. Вона мимохідь з'явилася в двох епізодах на початку, але десь посеред фільму несподівано виступила на передній план, цілком заповнила досить тривалий епізод, який немовби випадав з ряду інших епізодів, був сам собою.

… Славного, роботящого молодика покидає жінка, така собі сучасна Афродіта в перуці й модних штанях. Її почасти можна зрозуміти: чоловік з ранку до вечора на роботі, приходить стомлений, як чорт, брудний, сердитий, його бригада серед відсталих, з роботою вони не встигають, у них чогось там не вистачає. Зрозуміло, що йому не до ніжностей, не кажучи вже про танці, гулянки, про гостей. А їй набридло, вона хоче жити так, як доти жила у мами. Було б у неї серйозне, потрібне діло — все могло б скластись інакше. Але вона уперта і примхлива, вважає, що її фах лікаря-косметолога дуже престижний, хоч усім зрозуміло, що на ударній будові людям поки що не до косметики. От вона й нудиться без діла, не знає, куди дітися, фліртує з ким попало. Чоловік розуміє, що він помилився в ній, що нічого вже не виправити, розриву не уникнути. І ось відбувається остання розмова, далеко не оригінальна і загалом зайва, бо все й без того ясно. Він уже не переживає, для нього це навіть обтяжливо — скільки можна про одне й те саме!.. А вона поводиться, як справжня міщанка: говорить банальності, кривляється, ділить спільні речі на «мої» і «твої», залишає йому десятку на прожиття «до получки» й по телефону викликає таксі.

А потім обоє замовкають, тільки тепер зрозумівши, що це вже все, кінець. Він одриває погляд од вікна, дивиться на неї. Дивиться звичайно собі, без осуду і навіть без туги, як то личило б у такій ситуації. А проте дорога кришталева ваза — матусин подарунок — чогось випадає у неї з рук, розбивається на друзки, одначе жінка не помічає того. Вона, мов заворожена, дивиться на чоловіка, силкується щось сказати, але тільки безгучно ворушить губами. І враз — мов передсмертний крик, у якому нема вже ні благання, ні надії, лиш відчай:

«Володю! Я старалась і не змогла… Прости!» І прожогом до дверей, стрімголов по сходах униз, бігом, не оглядаючись, на вулицю, де вже під'їхало таксі.

І все. Більше про цю жінку — ні слова: до всіх дальших подій фільму вона не має ніякого відношення. До героя, здається, теж. Хоч у фіналі, коли все вже закінчується благополучно, виробниче завдання виконано достроково, а керована героєм бригада з відсталих виходить у передові, в молодіжному кафе, де вшановують переможців, настає коротка хвилина ніяковості: бригадир на півслові уриває тост і вибігає на вулицю — у вікні мелькнув знайомий силует. Та ба, він помилився — повз кафе пройшла інша жінка…

Щойно спалахнуло світло, в залі почулися непевні оплески. Хтось кинув докірливо:

— Товариші, треба ж розуміти!

А моложавий брюнет, що сидів праворуч біля Віолети Максимівни, підвівся і, вдячно всміхаючись, кивнув тим, що аплодували. Оплески стали дужчі. Аплодували вже навіть у сьомому ряду: Віолета Максимівна відірвала від очей мереживну хустинку, поцілувала в лоб брюнета, який поштиво схилився до неї. І тоді, немов по команді, до нього з усіх боків потяглися руки.

— Хто це? — запитав Білякевич у оператора.

Той здивовано глянув на нього, поблажливо всміхнувся і тільки потім відповів:

— Сергій Любарський, режисер-постановник фільму, який ви так уважно дивилися.

Публіка розходилась повільно. Чи не кожен другий намагався підступити ближче до Любарського, потиснути йому руку, привітати з творчим успіхом. Про Світлану, здавалося, забули. Навіть близькі її відступили, лишаючи на першому плані режисера-постановника, який, виявляється, спеціально приїхав з Києва на цей загалом ординарний перегляд. Треба віддати йому належне: він перший згадав про Світлану. Пробираючись до виходу, Білякевич почув, як Любарський комусь казав:

— Епізоду «Розмова» у сценарії не було. Він з'явився, коли вже знімали фільм, виник немовби сам собою. Хоча ні — його створила Світлана. Від початку й до кінця. Тут її ідея, її текст, її трактування. Я тільки вніс деякі корективи. Так, ви маєте слушність — вона була не просто талановита актриса, а художник у повному розумінні цього слова. Її творче бачення просто вражало оригінальністю. — Любарський говорив як людина, котра знає ціну своїм словам, але в його підкресленій певності вчувалося щось нещире, штучне.

Людей у залі ставало менше й менше. До дверей пішли вже близькі Світлани. Вони стиха перемовлялися, зітхали, витирали очі. Білякевич звернув увагу, що найгірший вигляд мав Микола Кравець. Чоловік Надії Мелещук був блідий і немовби схвильований. Раз у раз оглядаючись на закутану в шаль дружину, яка підтримувала під руку матір, Микола наче поривався скоріше піти звідси.

Коли вони були вже біля дверей, Віолета Максимівна зупинилась на мить, підвела стражденне лице, щось тихо сказала дочці. Надія зиркнула на неї, і Білякевич побачив її обличчя й погляд — гострий, нетерплячий і наче злий, Віолета Максимівна аж відсахнулась. А підполковникові раптом здалося, що це її він тільки-но бачив на екрані — так схожі були сестри.

На вулиці стояло з десяток легкових машин. Білякевич спинився поглядом на двох «Жигулях» — синього кольору й бежевого, машинально подивився на їхні номери.

Любарський і Віолета Максимівна з чоловіком сіли у «Волгу» обласного управління кінофікації; Микола Кравець з дружиною, Максим Гнатович і Розалія Яківна — в новенький «Запорожець». А Гурний, Кушнір, Наталя Літинська і Алла Храпаль підійшли до бежевих «Жигулів». Білякевич бачив, як Гурний хазяйновито відімкнув дверцята й сів на місце водія, а вже потім у машину втиснулись усі інші.

Білякевич кивнув Ляшенку, й той попрямував до оперативної «Волги». Підполковник хотів було рушити за ним, але саме в цей час побачив сивого. Їхні погляди стрілися, сивий усміхнувся, кивнув і одразу ж підійшов.

— Якщо не помиляюся — товариш Білякевич? — запитав з легеньким польським акцентом. — Не впізнаєте? Станіслав Терлецький, працівник музею образотворчих мистецтв. Точніше — колишній працівник, бо я вже рік на пенсії.

Тепер, коли Терлецький назвався, Білякевич згадав його. Колись він проходив як свідок і до певної міри як експерт у справі про пограбування історичного музею. Згодом з'ясувалося, що пограбування інсценував один із співробітників музею, намагаючись відвести від себе підозру у привласненні довірених йому художніх цінностей — старовинних келихів, ваз, годинників… Деякі з тих речей музеєві подарував Терлецький, у якого була унікальна колекція антикваріату. Більше вони не зустрічалися. Тепер Білякевич відчув, що Терлецький підійшов не просто так собі. В пам'яті зринули слова з рапорту Глушицького про чоловіка, який 19 серпня приходив у номер до Світлани Мелещук: «… літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень…» Підполковник непомітно перевів погляд: великий золотий перстень з опуклою печаткою виднів на підмізинному пальці правої руки Терлецького.

— Ви в центр? — поцікавився Терлецький і одразу ж запропонував: — Якщо не заперечуєте — можу підвезти. — І він рушив через дорогу до синіх «Жигулів».

Якийсь час їхали мовчки, чекаючи, хто обізветься перший, хоча шукати нейтральної теми й не треба було — говори про щойно бачений фільм, та й край. Але говорити про фільм означало говорити про Світлану, а їм обом не хотілося фальші. Нарешті Терлецький не витримав:

— Даруйте, забув ваше ім'я, по батькові?

— Віктор Михайлович.

— Знаєте, Вікторе Михайловичу, я тільки один раз стикався з карним розшуком. Пам'ятаєте Зенона Тиркала з історичного музею? Дріб'язковий чоловік був, а просто кажучи — пройдисвіт. — Терлецький сердито пирхнув, але одразу ж усміхнувся. — Моєю особою цікавився в основному відділ боротьби з розкраданням соцвласності та спекуляцією. Колекціонер антикваріату — постать у нашому суспільстві, безперечно, підозріла,

— Я так не думаю, — заперечив Білякевич.

— Виходить, я в ваших очах не спекулянт? — жваво підхопив Терлецький.

— У мене нема причин вважати вас за спекулянта.

— Що ж, спасибі й на цьому. А все ж, признайтеся, ви дуже хочете знати, чого я приходив у готель до Світлани?

Прийом був сміливий, хоч і не новий: Терлецький завдавав, так би мовити, запобіжного удару, мета якого — ошелешити, спантеличити супротивника.

— Вгадали, — кивнув Білякевич, намагаючись зрозуміти, як Терлецький узнав, що ним зацікавився карний розшук. — То чого ж ви приходили?

— Я купив у неї кілька батькових малюнків. Андрій Мелещук був досить своєрідний рисувальник.

Білякевич відзначив поквапливість, з якою Терлецький зробив це признання. І ще подумав, що він готувався до цієї розмови.

— Ви колекціонуєте й малюнки?

— Графіку. Окремі речі. — Він трохи помовчав, немовби щось зважуючи, і додав: — Якщо хочете, можна заїхати до мене, я покажу ті малюнки.

Терлецький явно поспішав виправдатись.




За кілька кварталів до центру Гурний звернув у провулок, зупинив машину біля невеличкого бару, затиснутого між конторою транспортно-експедиційного агентства і продовольчою крамницею. Першим вийшов Кушнір, за ним — дівчата. Кушнір жестом запросив Гурного, той спочатку заперечливо хитнув головою, потім, видно, передумав, теж вийшов з машини, замкнув дверцята.

— Зараз хильне сто п'ятдесят і знову за баранку, а там і дорожня пригода… — докірливо озвався шофер-оперативник, наче Гурний міг почути його.

— Сподіватимемось на краще, — по-філософському мовив Ляшенко, виходячи на тротуар.

«Жигулі» були не з нових, візерунок на шинах уже добряче стерся, на бампері та дверцятах помітно сліди рихтувань, колір свіжий, — видно, машину недавно ремонтували.

Ляшенко вчасно відступив, перейшов на другий бік вулиці — з бару вийшла вся компанія. Капітан чув, як Кушнір сказав:

— Я пройдусь пішки.

Він потис руку Гурному, вклонився дівчатам. Гурний відчинив дверцята машини. Алла Храпаль одразу ж пірнула в них, а Наталя не поспішала. Гурний, уже сидячи за кермом, гукнув її. Наталя хитнула головою:

— Я теж пройдусь. На все добре.

І, повернувшись, швидко, мало не бігом пішла вулицею. Машина рушила вслід за нею. Догнавши Наталю, Гурний зупинився, вискочив на тротуар, схопив дівчину за руку.

— Пусти! — рвонулась Наталя.

Гурний круто повернувся й рушив до машини. Одвіз Аллу додому, потім довгенько кружляв по місту, здається, без якоїсь певної мети. Вже смеркалось, коли він, обігнувши парк Шевченка, під'їхав до Будинку художника, вийшов з машини, штовхнув двері центрального входу.

За якусь хвилину в ті ж двері увійшов Ляшенко.




Терлецький жив на вулиці Листопада у великому особняку, що виднів за густим палісадником і високою чавунною огорожею з масивною хвірткою. Ця хвіртка, як і парадні двері будинку, замикалася на два хитромудрі замки. На вікнах першого поверху були прикріплені датчики охоронної сигналізації.

— Як бачите, мою колекцію охороняє держава, — показуючи на них, сказав Терлецький.

— Позавідомча охорона за договором, — поправив його Білякевич.

— Звісно, я плачу за це, але… — господар усміхнувся, розвів руками — мовляв, усе-таки факт промовляє сам за себе.

В коридорі їх зустрів здоровенний дог, який, певно, мав підстраховувати позавідомчу охорону. Він зло подивився на Білякевича, грізно загарчав.

— Люпа, на місце! — крикнув на собаку Терлецький і одразу ж до сухенької жінки, що вийшла з-за бічних дверей: — Пані Ево, проше забраць пса.

У першій кімнаті — великій, із заґратованими вікнами — стояли вздовж стін засклені стелажі, на яких були статуетки саксонського й китайського фарфору, старовинні келихи, кубки, срібні та бронзові свічники, інкрустовані скриньки, настільні годинники вигадливої форми, письмове приладдя, позолочені божки. Була тут і зброя — майстерно зроблені кинджали, стилети, ножі, дуельні пістолети. Акуратні, написані дрібним, чітким почерком таблички містили вичерпні відомості про кожен експонат. Усе було як у справжньому музеї.

В другій кімнаті висіло кілька картин, гобеленів, але увагу привертав невеликий уступчастий стелаж, на якому були розміщені експонати станкової скульптури в основному з металу. Білякевича зацікавила одна з них, багатофігурна композиція: чотири атланти тримають небозвід, частина якого утворювала чашу. Кожен атлант мав свої, індивідуальні риси: один чомусь усміхався, другий сердився, третій тупо дивився перед собою, лице четвертого було спотворене мукою.

— Подобається? — запитав Терлецький. — А все ж це тільки чавун.

— Хіба матеріал — основне?

— Для деяких цінувальників матеріал має першорядне значення, — невесело всміхнувся господар. — Недавно один такий цінувальник давав мені досить великі гроші за цих атлантів, якщо б я відлив їх із срібла чи в крайньому разі — із бронзи.

— А ви й самі робите скульптури? — здивувався Білякевич.

— Ці атланти — моя робота. Правда, двадцятилітньої давності. Мій батько був відомий у Польщі ювелір. Але не з тих, які лише й знають, що переплавляти обручки, браслети, вставляти камені в сережки. Він був скульптор, карбувальник, гравер. Як бачите, я дечого навчився у нього. Правда, тепер уже рідко цим грішу — руки стали не ті. Та й тут, — він торкнувся грудей, — щось погасло. Художник повинен малювати не тільки те, що бачить перед собою, а й те, що бачить у собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то хай покине живопис… Це не мої слова, це сказав німецький художник минулого століття Фрідріх Кошар. Але стосуються вони і живописців, і скульпторів.

— З металом трудно працювати? — поцікавився Білякевич.

— Марудна робота. Виліпити вдалу модель — це півділа; потім треба виготовити форму, відлити зображення, обробити його, скомпонувати. Часу і сил на це йде не менше, ніж на якусь статую, а реалізувати таку роботу вдається не завжди. Тому творча молодь неохоче береться працювати з металом. От, скажімо, та сама Світлана Мелещук — взяла у мене кілька уроків і покинула, забракло терпіння.

— Вона воліла живопис?

— Вона воліла легкість, — усміхнувся Терлецький і одразу ж додав: — Можливо, тому, що не встигла знайти свого справжнього місця в мистецтві.

— А хто, цікаво, з місцевих скульпторів працює з металом? — запитав Білякевич, обходячи стелаж і оглядаючи круговий горельєф, яким був оздоблений настільний годинник.

Горельєф зображав сцену викрадення дівчат-сабінянок — сюжет, який використовували ще античні скульптори. Робота була чудова, а проте Білякевичу здалося, що автор надто вже підкреслив мотиви жорстокості й насильства. І стиль був явно не античний, наче скульптор працював хоч і майстерно, але якось навмисне недбало, нехтуючи пропорції людських постатей.

— З металом працюють Саєнко, Ястремський, Кравець. Цей горельєф — робота Миколи Кравця.

— Кравець — гарний скульптор? — мовби між іншим, запитав підполковник.

— Технікою володіє непогано. А фантазії малувато. Як тепер кажуть, нема яскраво вираженої творчої індивідуальності.

Білякевич сказав про своє враження від роботи автора горельєфа.

— У Кравця таке є, — згодився Терлецький і додав не без сарказму: — Чимось же треба відрізнятися від колег, привертати до себе увагу. Ця річ мені не дуже подобається, я придбав її для обміну.

Малюнки Терлецький зберігав у кімнаті на другому поверсі. Сухенька пані Ева принесла їм по чашечці чорної кави і карафку з якоюсь коричневою наливкою, що пахла м'ятою й була досить міцна.

Зелену папку з малюнками господар дістав із сейфа, хитромудро вмонтованого в сервант.

Малюнки Андрія Мелещука справді були варті уваги. Вражали точність і природність зображень, зроблених олівцем. Багато малюнків було присвячено дітям: дівчатка грають у м'яча, стрибають через скакалки, бігають наввипередки, купаються; юні футболісти; хлопчаки, що затіяли дуель на портфелях; карапуз плаче…

Білякевич довго розглядав ті малюнки, на яких були дівчатка, зовні схожі і заразом різні. В них можна було помітити риси дочок художника — кріпкої, спокійної, впевненої в собі Наді і граційної, стрімкої Світлани, яка намагалася будь-що перегнати, обіграти сестру.

— Андрій дуже любив дочок, — сказав Терлецький. — Особливо Світлану, хоча Надя характером була більше схожа на нього. У Світлани ж була материна вдача, в цьому я певен, бо знав Віолету ще дівчиною. А от здібності у неї не від матері. Кажуть, художником треба народитися. Так от Світлана якраз і народилася художником. Вона прямо на льоту схоплювала те, на що інші витрачали цілі роки. Певно, тому Андрій балував її. Він немов бачив у ній продовження себе, сподіваючись, що з часом вона досягне тих творчих вершин, яких не зміг досягнути сам. Андрій теж був природженим художником, тільки йому не щастило: не встиг закінчити художнє училище, як почалась війна; пішов на фронт, попав у полон. Перебування в полоні позначилося на всьому дальшому його житті і певною мірою — на творчості. Ось подивіться. — Терлецький узяв з папки один аркуш, другий. — Це малюнки з циклу «Табір смерті». Андрій малював уже після війни, з пам'яті, а здається, ніби з натури. Страшна натура, страшні спогади!

Терлецький подав Білякевичу кілька малюнків. Вони були виконані так само ретельно і вправно, як і всі інші. Але, на відміну від тих, що їх Білякевич бачив раніше, вони справляли гнітюче враження. Виснажені люди, запрягшись, тягнуть важелезний коток, який, здається, от-от наїде на них, зіб'є, розплющить, вдавить у гарячий асфальт… Напівроздягнені в'язні, мов привиди, а не люди, застигли босі на снігу перед есесівцем у добротному, недбало розстебнутому кожусі… Екзекуція: чоловік, підвішений за вивернуті руки, і другий, уже сполосований нагайками так, що ледве стоїть на ногах, — його примушують шмагати товариша… Спроба втечі: в'язень у відчаї проривається крізь колючий дріт, і здоровенна, люта вівчарка, яка женеться — от-от вчепиться — за ним…

— Справді, страшні спогади, — мовив Білякевич. — Такі малюнки на кожну виставку візьмуть.

— Андрій взагалі не виставлявся. Все збирався, та так і не ризикнув. Така вже у нього вдача була.

— Нерішучий був?

— Недооцінював себе. Через це й театр покинув — за освітою він був театральним художником. Правда, немало важили в цьому його дочки, дружина. Робота театрального художника оплачується не вельми високо, а часу забирає багато. А коли вдома три жінки, які люблять наряджатися, то доводиться думати про додаткові заробітки. Працюючи в кінотеатрі, Андрій міг брати й іншу роботу — оформляв клуби, кафе, часом і малярував…

— Чого Світлана продала ці малюнки?

— Їй потрібні були гроші. Подзвонила мені, сказала, що хоче продати кілька батькових малюнків, я прийшов до неї в готель, і ми домовились.

— Вона погодила все з матір'ю, сестрою?

— Признаюсь — не цікавився. Якось не спало на думку. Віолета і Надя далекі від образотворчого мистецтва, навряд чи знали вони ціну цим малюнкам.

— А Світлана знала?

— О, Світлана добре знала! — всміхнувся Терлецький.

Щось у голосі його насторожило Білякевича, і він пильно глянув на господаря. Терлецький одвів погляд, засовався на стільці.

— Скільки вона зажадала? — поцікавився Білякевич.

— Багато, — спробував знов усміхнутися Терлецький. — Правда, потім трохи спустила ціну, а все-таки мені довелося добре витратитись.

— Раніше ви не пробували придбати ці малюнки? — не відступав Білякевич, відчуваючи певну ніяковість господаря.

— Андрій і чути про це не хотів. Є речі, які художник створює тільки для себе.

— А після його смерті? Він же помер три роки тому.

— З вами неможливо хитрувати, — розвів руками Терлецький, — Доведеться розколюватись, як у вас кажуть.

— У нас так не кажуть. Але краще буде, якщо ви скажете правду. Для початку хотілося б знати, хто вас попередив, що ми зацікавилися вами?

— Храпаль. Розалія Яківна Храпаль. А їй сказала про це покоївка, з якою розмовляли ваші люди. Як бачите, я розкриваю карти.

— Поки що не всі.

— А, ось іще! — спохватився Терлецький і, підійшовши до сейфа, відчинив його. — Ось, прошу, — поклав перед Білякевичем товстий ілюстрований журнал. — Якщо не помиляюся, це видає в Іспанії якась там асоціація вільних художників. Один з останніх номерів, здається, за червень. Так, червневий. Відкривайте тридцять п'яту сторінку.

Білякевич розгорнув журнал і мало не ахнув: тридцять п'ята дві наступні сторінки були заповнені репродукціями малюнків Андрія Мелещука. Цикл «Табір смерті». Й інші малюнки — «Дівчатка, що біжать наввипередки», «Купальниці», «Дуель на портфелях» і ще два, яких Білякевич не бачив — «Дерево, що пожирає людей» та «Голі танцівниці». Підполковникові здалося, що й темами, і манерою виконання два останні малюнки відрізняються від інших. Він сказав про це.

— У вас гостре око, — з повагою глянув на нього Терлецький. — Маєте слушність! Це малював не Андрій, хоча стиль його — драматизм, динаміка, напруженість. Але манера трохи інша — більш кваплива, нестримана.

— Фальсифікація?

— Певною мірою. Хоча Світлана й запевняла, що це батькова робота. Неправда — я ж добре знаю її манеру.

— Ви хочете сказати, що ці два малюнки — Світланині?

— Певен.

— Виходить, видавці не помітили підробки, — намагаючись прочитати коротенький текст під репродукціями, сказав Білякевич.

— Цей журнал видають не простачки, і те, на що звернули увагу ви, не могло лишитись непомітним для них. Певно, така добірка їх більше влаштовувала. На жаль, я погано знаю іспанську, але в тексті, який ви пробуєте прочитати, Андрієві приписується казна-що.

— Талановитий художник, не визнаний співвітчизниками?

— О, ви розумієте по-іспанськи?

— Дещо розумію, трохи знаючи французьку і латинь. Хто робив ці репродукції і як вони попали в Іспанію?

— Світлана казала, що сфотографував якийсь іноземець.

— Журналіст?

— Здається, мистецтвознавець. Гастон Лагран?

— Вона не називала імені.

— Треба думати, що після такої реклами малюнки Андрія Мелещука набули мінової вартості.

— І неабиякої! Я й досі не розплатився з боргами.

— Як опинився у вас цей журнал?

— Світлана дала, обґрунтовуючи високу ціну, яку заправила. Як бачите, я нічого не приховую. Міг же б і не показувати малюнки Андрія Мелещука, а тим більше цього журналу.

— Але могли б показати раніше, — зауважив Білякевич. — І повинні були це зробити.

— В таких випадках моя мати — вона була українка — завжди казала: не лізь поперед батька в пекло.

— Що ж, досить відверте признання. Але якщо вже відверто, то скажіть, на милість, як ви розцінюєте з етичного погляду сам факт купівлі-продажу малюнків Мелещука? Ви ж самі згадували, що ці малюнки є відображення пережитого, вистражданого художником, що він створив їх тільки для себе, а не для продажу.

Терлецький одвів погляд.

— Спочатку я просто не подумав про це, надто вже хотілося мені придбати Андрієві роботи.

— А потім подумали?

Старий скульптор сердито подивився на співрозмовника.

— Ви не можете звинувачувати мене в неетичності! — збуджено сказав він. — Світлана сама запропонувала купити ці малюнки, і коли б не я, то вона продала б їх якому-небудь пройдисвіту з повним капшуком, з тієї ж асоціації вільних художників. А від мене вони нікуди не вилетять, можете не сумніватись! — Терлецький помовчав і додав спокійніше: — Як колекціонер я, можливо, інколи й грішив у чомусь, а як громадянин — ніколи. Все, що належить мені, належить моїй країні!

— Я спитав, маючи на увазі не тільки вас, — пом’якшав Білякевич.

— Не мені судити Світлану.

— А судити, ви думаєте, все-таки треба?

— Є таке польське прислів'я: цо занадто, то нє здрово. Усяка надмірність — на шкоду. Це прислів'я дуже слушне, якщо говорити про Світлану: бог дав їй багато, а люди вимагали від неї мало.

— Себе ви не відносите до тих, що мало вимагали? Станіслав Адамович знов одвів погляд, помовчав, а тоді тихо мовив:

— Ні, чому ж, я теж у чомусь винен…




По дорозі від Терлецького підполковник зайшов у найближче відділення міліції і подзвонив до обласного управління Комітету держбезпеки. Йому пощастило — застав майора Якобчука.

— Яке відношення має Лагран до Іспанії? — перепитав Якобчук. — Здається, у нього філіал посередницької контори в Мадріді. Якщо треба, уточню у київських товаришів, цю справу вели вони, я тільки допомагав де в чому… В Сосновському? Лагран приїжджав у Сосновське весною цього року, у квітні. Відповідно до плану.

Була вже дев'ята година вечора. Білякевич іще подзвонив черговому по місту, запитав, чи нема якихось новин. Черговий сказав, що старший лейтенант Глушицький недавно повернувся з місця події і тепер допитує затриманого. Яка подія і кого затримав Глушицький, черговий сказати до пуття не міг. Тоді Білякевич подзвонив у відділ. Відповіла Галина Юрко. Дивно, адже після експерименту на Лісовому озері він наказав молодшому лейтенантові повернутися до виконання своїх безпосередніх обов'язків у інспекції в справах неповнолітніх.

— Спроба пограбування квартири Літинської, — доповіла Юрко. — Злочинця затримано. При цьому він намагався знищити крадене — спалити.

— Спалити? — перепитав Білякевич. — А що ж він украв?

— Рекламну афішу з малюнками на звороті.

— Зрозуміло, — сказав Білякевич, хоча, признатися, він нічого не розумів.

Цілком ясно було тільки одне: треба їхати у відділ розплутувати цю загадкову історію.

А було так. Приблизно годину тому до інспекції в справах неповнолітніх подзвонив «хрещеник» Галини Юрко, недавній нероба, а тепер, завдяки старанням молодшого лейтенанта — учень залізничного профтехучилища. Хлопець повідомив, що до його сусідів Літинських вдерся якийсь тип — спочатку сварився з молодшою Літинською на площадці сходів, а потім уштовхнув її в її ж квартиру і там, судячи по криках, що долинали крізь стіни, вчинив справжній погром.

Догадуючись, що йдеться про ту саму Наталю Літинську, яка була свідком у оправі про вбивство на Лісовому озері, Юрко розповіла все Жені Глушицькому. Той, не гаючись, виїхав на місце події, взявши із собою і Галину та курсанта-стажера. Вони встигли саме вчасно: грабіжник — ним, виявилось, був Едуард Гурний — уже знайшов те, що шукав і що молода Літинська не хотіла віддавати, — рекламну афішу з численними малюнками олівцем на звороті. Афіша та рядом з двома іншими, які рекламували оригінальний естрадний номер артистки вар'єте Наталії Літинської, висіла в передпокої малюнками до стіни, покритої водоемульсійною фарбою. Певно, Гурний уже намагався прибрати собі до рук ці малюнки, і Наталя вжила запобіжних заходів.

Глушицький, Галина і стажер увійшли до Літинської в ту мить, коли Гурний, розгадавши Наталину хитрість, зірвав із стіни всі три афіші і нарешті знайшов те, що шукав…

Побачивши працівників міліції, Гурний зібгав аркуш, стрімголов вибіг на кухню й підпалив його. Поки Глушицький вирвав і погасив афішу з малюнками на звороті, вона наполовину згоріла.

Пояснити, що сталося, Гурний відмовився. Пояснення Наталі теж було не зовсім зрозуміле.

Вислухавши Галину, Білякевич попросив принести горілу афішу. Малюнки, а точніше — ескізи олівцем, були зроблені вправною рукою. Нехтуючи деталі, художник кількома точними штрихами передав суть того чи іншого зображення. Скидалося, що то — пошук сюжету, а може, — роздуми художника з олівцем в руці. Придивившись уважніше, Білякевич помітив, що всі малюнки, на перший погляд, різні темами і композицією, пов'язані між собою якоюсь однією, спільною думкою. І спортсменка, що в відчайдушному, майже фантастичному стрибку долає бар'єр, і її суперниця, яка не змогла взяти перешкоди, і огрядна дама з безліччю пакунків, яка напролом рветься крізь натовп, і мотоцикліст-лихач, що збив телевізійну вежу, й кокетлива молода велосипедистка, від якої не можуть відірвати погляду стрічні чоловіки, і статечний добродій, що з'їжджає по поручнях довжелезних сходів, і акробатка, що йде на руках по чиїхось лисинах, і неуважний юнак в окулярах, із задраною штаниною, який, метляючи опущеними підтяжками, біжить за вантажним трамваєм, — усі вони були звернені до чогось, розміщеного на тій частині аркуша, що згоріла. Можна було б подумати, що це дошкульна сатира, якби не підкреслена художником одержимість персонажів.

— Хто це малював? — спитав Білякевич.

Галина багатозначно гмукнула і, витримавши ефектну паузу, сказала байдуже, мовби відповідаючи на пусте запитання:

— Світлана Мелещук. Гурний встиг спалити горішню частину афіші, де були малюнки гостріші, ніж ці. Так принаймні каже Літинська.




… Це сталося 17 серпня. Наприкінці дня Світлана подзвонила Наталі, сказала, що приїхала сьогодні, одразу ж посварилася з Надею і пішла в готель, що у неї жахливий настрій і вона хотіла б зустрітися з Наталею, відвести душу. Наталя запросила її до себе, розраховуючи, що Світлана прийде зараз же, до десятої години вечора вони переговорили б про все, а потім Наталі треба було йти на роботу. Але Світлана прийшла тільки на початку десятої, принесла пляшку шампанського, коробку цукерок.

Наталя ледве впізнала її — за ті два місяці, що вони не бачилися, Світлана дуже змінилась: засмагла, коротко підстриглась, від чого стала ще більше схожа з сестрою. Та головне — вона змінилася не тільки зовнішньо: поводилась інакше, трималася не так упевнено, як раніше, була трохи наче розгублена, пригнічена, в ній щось мовби надламалося. Сказала, що на роботі у неї неприємності — не дають головної ролі, критикують її, кажуть, нібито вона б'є на дешевий ефект, і Любарський, який доти співав їй дифірамби, приєднався до критиків, по суті, зрадивши її; вона лишилася сама, навіть тут, дома, нікому нема діла до неї — мати зайнята новим чоловіком, сестра ненавидить її, при будь-якій нагоді висміює, принижує; Валерій покинув її і навіть нічого не пояснив…Наталя заспокоювала її, як тільки могла, але їй треба було вже йти на роботу. Світлана вирішила почекати на неї, попросила аркуш паперу, олівці. Паперу у Наталі не було, й вона дала одну із своїх афіш, на звороті якої можна було малювати. Світлана поклала афішу на кухонному столі, почала підстругувати олівці…

Наталя повернулася з концерту вже після години ночі, її підвіз на своїй машині Едик Гурний. Довідавшись, що її жде Світлана, попросив дозволу зайти. Світлана все ще малювала. Деякі її малюнки неприємно вразили Гурного своїм цинізмом. Він запитав Світлану, що це означає.

«Наші прагнення, — відповіла та і, миттю намалювавши ліворуч велику дулю, додала: — І те, що їм судилося».

Гурний спробував сперечатись, але Світлана гостро перебила його, і він пішов. Незабаром пішла й Світлана. А малюнки залишила у Наталі, пообіцяла згодом забрати, а тим часом просила нікому не показувати.

— Гурний знав, що малюнки лишились у вас? — поцікавився Білякевич.

— Він питав, але я сказала, що Світлана забрала їх, — почервонівши, призналась Наталя.

— Чого ж він шукав ці малюнки у вас?

— Сьогодні на перегляді я проговорилась. Він і причепився — віддай та віддай. А я не хотіла віддавати — все-таки пам'ять про Світлану. Єдина. І я втекла від нього. Сказала, що в Будинку художника мене жде Терлецький, це наш спільний знайомий, скульптор. Насправді мене ніхто не ждав, я прибігла додому й повісила афішу в передпокої, малюнками до стіни. Немов відчувала, що Едик прийде, шукатиме…

Провівши Наталю, Білякевич велів Глушицькому відпустити Гурного. Потім викликав Ляшенка.

— Що робив Гурний у Будинку художника?

— Розшукував Терлецького, питав про Літинську. Заходив у бар. Я розмовляв з барменом, той сказав, що Терлецький може бути на дачі.

— А де його дача?

— В Новорусанівському селищі.

Це було відкриття. Правда, незабаром з'ясувалося, що й Терлецький, і Гурний мають беззаперечне алібі, але дача старого скульптора все одно привертала увагу підполковника.




Допит Лізи Кошарної не додав нічого істотного. То була висока серйозна дівчина в окулярах, говорила вона спокійним, рівним голосом, не відводячи погляду від співрозмовника, тільки раз у раз поправляла окуляри, виказуючи цим своє хвилювання.

— Якщо він убив її, то вона, так би мовити, добивалася цього, — переконано сказала Ліза. — Я добре знала її, більш як два роки ми разом ходили в секцію плавання. Коли щось було не так, як їй хотілося, то вона могла й святого вивести з терпіння. Ніколи не забуду, як вона прийшла до мене і наговорила стільки всякої гидоти, що я, мабуть, до кінця днів своїх такого більше не почую. Причому говорила навмисно так, щоб чули батьки мої — вони були в другій кімнаті. Тато й мама у мене дуже делікатні, не наважилися втрутитись і вигнати її геть. Та й я, на жаль, така ж, допустила, щоб вона все говорила. А мама через це подумала, що в її словах є якась правда. Зрештою я все-таки не витерпіла. Але, виходячи, вже в коридорі, Світлана раптом змінила тон, сказала, що не може жити без Валерія, що я повинна зрозуміти це і відступитись од нього. Ще й відступного давала — перстень з діамантом. Я відштовхнула її. Тоді вона сказала таке, що я, не тямлячи себе, схопила її за коси, ладна розбити їй голову об стіну. В ту мить я все могла. Не знаю, як і стрималась. Мені й досі сороммо і страшно, як згадаю. А Світлана не злякалася, навпаки, спокійно так промовила: «Ну, вбий мене. Може, так буде навіть краще».

— Коли це було?

— За день до її смерті.

Відпустивши Лізу, Онопрієнко запитливо глянув на Білякевича.

— Ще одна версія, — озвався підполковник. — Спровоковане вбивство. Може, Кошарна проконсультувалася з досвідченим юристом?

— Навряд, щоб вона видумала цю історію, — похитав головою Онопрієнко. — А що перебільшила трохи, то це безперечно, надала епізоду відповідного забарвлення й звучання. Це вже вдруге я розмовляв з нею, і в мене склалося враження, що вона сама ладна сісти в тюрму, аби тільки допомогти Назарову.

— Хоча її самолюбство і вражене тим, що Назаров їздив із Світланою на базу відпочинку.

— Завидне всепрощення, нічого не скажеш, — мовив Онопрієнко. — Але це емоції, а нам потрібні факти.

Є факти, докопатися до яких дуже нелегко, хоч потім і здається, ніби вони були просто під рукою, аж дивно, що не помічав їх… Та це тільки здається вже згодом…

Наприкінці другого дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу, попросив зайти. В кабінеті слідчого підполковник застав жвавого кремезного парубійка з пшеничними вусами, які смішно стирчали над пухкими хлопчачими губами.

— Гідролог і аквалангіст Олександр Орел, — відрекомендував його Онопрієнко.

Орел буїв серед аквалангістів, які знайшли тіло Світлани Мелещук. Гідролог за фахом, він звернув увагу на те, повз що пройшли чи, точніше, пропливли його товариші.

— В озері я помітив, що донна течія в північно-східній частині не досягає тієї прибережної ділянки, де нібито втопилася жінка.

— Її скинули в воду, — уточнив Білякевич.

— Це не має значення, — заперечив Орел. — Людина не палиця, її не закинеш на двадцять п'ять метрів. Тоді я не надав цьому значення. А коли Юхим Євгенович, — він глянув на Онопрієнка, — поговорив зі мною, я знову поїхав на озеро, проміряв усе, побалакав з хлопцями… І вийшло ось що…

Аквалангіст подав підполковникові карту частини Лісового озера й правого берега його. Цю карту накреслив він сам, нанісши на неї причал для човнів і складені на березі залізобетонні плити. В тому місці, де вони лежали, криві лінії, якими Орел позначив донну течію, відступали досить далеко від берега.

— Тут озеро утворює невеличкий затон. Ось він, схожий на підківку. Якби жінка упала в воду саме в цьому місці, течія не віднесла б її тіла туди, де ми його знайшли, — пояснював аквалангіст. — Течія не доходить до затону. Хіба що жінка відплила від берега метрів за двадцять п'ять — тридцять і там утопилась.

— Вона втопилася в затоні.

— А хто це бачив? — досить гостро запитав Орел і одразу ж додав: — Даруйте… Так не могло бути.

— А якщо вона впала в озеро ось тут? — Онопрієнко показав на карті місце праворуч від плит, метрів за п'ятдесят.

— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.

Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.

— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?

— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.

— Навіщо?

— Звідки ж мені знати?

— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.

— Хоч зараз.

— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?

— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.

Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:

— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?

— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.

— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.




Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.

— Ви до мене?

— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…

— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.

Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.

— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.

На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..

Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.

Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.

— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.

То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.




Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.

— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.

… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…




… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…

Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.

В інституті він захоплювався всім потроху — аквареллю, різьбленням по дереву, карбуванням, а потім дійшов висновку, що справжнє його покликання — скульптура. Монументальні скульптури — не якісь там натюрморти чи орнаменти, котрих і не помітиш у виставочному залі. Такі скульптури ставлять на майданах, у парках: значущість цих робіт вражає і викликає повагу до творців їх. Та й платять скульпторам, як правило, більше, ніж живописцям чи різьбярам. Це останнє, можливо, й не мало вирішального значення, але вже з другого курсу Кравець серйозно і грунтовно зайнявся скульптурою. Не обмежуючись навчальною програмою, він з благословення і при матеріальній підтримці батьків брав уроки у досвідчених скульпторів. Серед них був і Станіслав Терлецький, який не тільки навчив Миколу працювати з металом, а й відкрив перед ним комерційну сторону цієї роботи: любителі псевдоантикваріату охоче замовляли статуетки, вази, світильники «під античність», з неодмінними ліпними рельєфами. І в комісійних магазинах такі речі приймали. У Кравця завелися гроші, появилися нові знайомі, він став по-своєму відомим майстром.

Сказати, що Микола Кравець показав себе тільки марнославним і корисливим, було б неправильно. Він став непоганим скульптором, часом захоплювався якоюсь роботою і тоді по кілька діб не виходив з майстерні, його дипломну роботу «Плотогони» (станкова скульптура, гіпс) відзначили серед кращих, а барельєф «Спорт» і фонтан «Купальниця» принесли йому справжнє визнання. Правда, вже тоді його роботи викликали суперечки: Дехто вважав, що Кравець віддає перевагу зовнішньому ефекту, а не внутрішньому змісту твору, не зупиняється перед компілюванням. Молодого скульптора не бентежили ці суперечки — часто він сам починав їх, залучаючи знайомих та й незнайомих людей, приголомшуючи останніх своєю ерудицією, полемічною пристрастю, самовпевненістю. Він любив бути в центрі уваги, любив, коли про нього говорили.

Працюючи над барельєфом «Спорт», Кравець приходив на стадіон, де тренувалися студенти інституту фізкультури, робив ескізи і незабаром познайомився там з Надею Мелещук. Надя згодилася позувати для одного з фрагментів барельєфа. У Миколи довго нічого не виходило — трудно було схопити, зафіксувати в усіх деталях мить, коли спортсменка стрибає через бар'єр. Допомогла Світлана. Прийшовши якось до сестри на стадіон, вона спочатку стежила збоку за марними зусиллями Наді й бородатого художника, щось сама наче малювала, а потім підступила до нього й подала кілька аркушів з ескізами: «Може, знадобиться?» Так вони познайомились. Кравець був просто вражений — і схожістю сестер, і зробленими нашвидкуруч малюнками. У Світлани було гостре око, вправна рука, непогана техніка. І ще те, чого не вистачало йому: тонкий художній смак, своє, оригінальне творче бачення і… спритність. Коли перший варіант барельєфа, більшість фрагментів якого він створив за її ескізами, забракували і Микола мало не рвав на собі волосся, Світлана тільки плечима здвигнула: «Полиш це діло на мене». Вона зустрілась із замовниками, поговорила, зрозуміла, що їм потрібно, і вже наступний варіант барельєфа прийняли. Ідею «Купальниці» і себе як модель для неї Світлана запропонувала сама. Кравець погодився не зразу — то була конкурсна робота, й він багато чим ризикував, але Світлана зуміла переконати його. «Купальниця» мала успіх, і Микола цілком довірився Світлані — її смаку, відчуттю. Вплив Світлани на наступні роботи Кравця був настільки очевидний, що казали, ніби то вона ліпить моделі скульптур його руками.

Одначе їхня творча спілка невдовзі розпалася. Світлана була надто гоноровита, щоб задовольнитись успіхам когось іншого, хай навіть зобов'язаного їй цим успіхом, її намір випробувати свої сили в кіно Микола сприйняв як зраду. Правда, розрив був поки що не остаточний: переїхавши в Київ, Світлана ще підтримувала зв'язок з ним — розшукувала потрібних людей, зав'язувала з ними стосунки, допомагала збувати його вироби… Одначе де було вже не те, і Микола майже рік не брався до серйозної роботи. А на початку минулого літа він подав на обговорення худради свою нову скульптуру — горельєф «Останній політ»: на тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот силкується підвестися, відірвати від землі безживне тіло. Роботу гостро критикували: навіть приятелі Кравця звернули увагу на песимістичне трактування теми, підкреслення фізичного страждання, безнадії, приреченості. Кравець не погоджувався, сперечався до хрипоти і зрештою, ображений і сердитий, покинув худраду. Він взагалі сприймав будь-яку, навіть цілком доброзичливу критику дуже болісно, розцінював її не інакше, як образу, як підступ заздрісників.

Тепер же образа й гнів, здавалося, надовго заволоділи ним. Тим більше, що знаходилися люди, які, лестячи Кравцеві, ще більше підігрівали їх. Де ж таки — його, талановитого, можна сказати, видатного скульптора, не визнають, утискують! Йому співчували, давали поради, пропонували звернутися до тих, що могли б по-справжньому оцінити, допомогти.

А незабаром фотографія розкритикованого на худраді горельєфа, правда, вже під іншою назвою — «Повергнутий», з'явилась одночасно в кількох зарубіжних ілюстрованих журналах з явно тенденційними коментарями, що представляли Миколу Кравця як відомого радянського скульптора нового напрямку, митця, котрий зазнає утисків, — апологети соціалістичного реалізму не дають йому дороги.

Кравець відмовився пояснити, як ця фотографія з деякими подробицями засідання художньої ради попала в антирадянські видання. Одначе вдалось установити, що весною Микола познайомився з ділком від мистецтва, французом Гастоном Лаграном. Виникло припущення, що саме Лагран подав йому відповідну ідею чи навіть замовив «Повергнутого». Це припущення певною мірою підтверджується думкою колег Кравця, які твердять, що горельєф Микола створив за порівняно короткий час (почав десь наприкінці квітня, а вже на початку червня подав готовий виливок на розгляд художньої ради), що задумом твору він ні з ким не ділився, працював не в своїй майстерні, уникаючи цілком зрозумілої цікавості товаришів…

Отже, за кордон фотографія горельєфа попала не випадково. Кравець знав про це, не сумнівався, мабуть, що її там опублікують, давши відповідні коментарі, суть яких влаштовувала його.




— І останнє… — Білякевич закрив папку, яка лежала перед ним, подивився на господаря кабінету — прокурора області, потім на Онопрієнка та майора Якобчука і мовив далі: — За повідомленням відділу віз Управління внутрішніх справ області, подружжя Кравців звернулося з заявою про видачу їм дозволу на виїзд в Іспанію, куди їх запросила асоціація вільних художників, з якою тісно зв'язаний той самий Гастон Лагран, недавно випроваджений з Радянського Союзу за пособництво в контрабанді наркотиків.

— І антирадянську пропаганду, — додав Якобчук.

— На який час Кравці просять візи? — поцікавився прокурор.

— На місяць. Але боюся, що квитків назад вони не купуватимуть, — усміхнувся Білякевич. — Одержавши запрошення в Іспанію, Микола Кравець почав спішно продавати свої роботи, художні цінності.

— І все-таки, — озвався знову прокурор, — я не знаходжу підстав, щоб дати санкцію на арешт Кравця. Уважно слухав і вас, Юхиме Євгеновичу, — прокурор глянув на Онопрієнка, — і підполковника Білякевича, й майора Якобчука, а підстав для арешту не знаходжу. Що дає нам право твердити, буцімто Микола Кравець має причетність до вбивства Світлани Мелещук?

— Дев'ятнадцятого серпня о двадцятій годині двадцять п'ять хвилин Кравець приїжджав своїм автомобілем на правий берег Лісового озера й був там досить довго, поставивши машину біля ялинника — в тому місці у такий час доби найтемніше. Все це підтверджується рапортом дільничного інспектора Петришина, свідченнями Ігоря Куземи, а також Геннадія Ястремського, який через дев'ять днів після того купив у Кравця автомобіль марки «Жигулі» (технічним оглядом цієї машини було виявлено дефекти, наявність яких ми передбачали), протоколом огляду місця стоянки «Жигулів», — гортаючи сторінки слідчої справи, перелічував Онопрієнко. — Хіміко-біологічна експертиза встановила однаковість недокурка наркотичної сигарети, знайденої на місці стоянки «Жигулів», і тих сигарет, які Світлана брала у Кравця. Що більше — експертам вдалося виділити з недокурка, а потім ідентифікувати хімічний склад слини підозрюваного.

Поправивши Окуляри, Онопрієнко подивився на прокурора області.

— Все? — запитав той.

— Є й інші, побічні докази. Кравець приховав од слідчого Вигули, що сімнадцятого серпня сестри Мелещук посварилися, що на другий день він зробив спробу порозумітись із Світланою. Віктор Михайлович уже згадував, що Світлана Мелещук і Микола Кравець певний час були в близьких стосунках, в основі яких лежав своєрідний творчий союз. Коли Світлана переїхала до Києва, Кравець втратив її повсякденну допомогу, до якої так звик і без якої вже не уявляв своєї творчої діяльності. Мабуть, він розумів, що рано чи пізно Світлана розстанеться з ним, і постарався зв'язати її хай не дуже тісними, але достатньо міцними родинними узами. Саме так я пояснюю його одруження з Надією Мелещук. І розрахунок його певною мірою виправдався: Світлана й далі давала йому поради, допомагала в його комерції. Але ця допомога була вже епізодична — у Світлани появились інші інтереси, зв'язки. А проте Кравець усе ще на щось сподівався. Свідок Алла Храпаль сказала, що сімнадцятого серпня, коли приїхала Світлана, Микола Кравець у присутності дружини заходився умовляти своячку позувати йому для нової роботи. З цього й почалася родинна сварка, після якої Світлана пішла від сестри в готель. На другий день Кравець провідав її, і там, у готелі, між ними відбулася коротка, але бурхлива розмова. Можливо, Світлана сказала про остаточний розрив, може, навіть якось образила його. В усякому разі Кравець вийшов од неї дуже збуджений…

— Ну, тепер уже все? — усміхнувся прокурор.

— Поки що все.

Прокурор встав із-за столу, пройшовся по кабінету.

— Малувато, Юхиме Євгеновичу, — сказав, зупиняючись біля Онопрієнка. — Санкції на арешт Кравця я не дам. Те, про що ви розповіли, безперечно, наводить на певні роздуми. Але доказів того, що коли Світлана впала в озеро, Кравець буз десь поблизу, чув і бачив усе, що сталося між нею та Назаровим, і скористався з того конфлікту — нема. Навіть більше — та сама Алла Храпаль твердить, ніби ввечері дев'ятнадцятого серпня вона була з Миколою Кравцем в кіно, а це заперечує те, що ви казали. І спростувати її твердження ми поки що не можемо. Так що ваші викладки, образно кажучи, притягнуто за вуха. Кравець не міг заздалегідь знати, що Назаров і Мелещук приїдуть у той час на базу, що Назаров зупинить свого «Москвича» біля човнової станції, що Світлані стукне в голову покупатися. Непереконливо, Юхиме Євгеновичу! — Прокурор підійшов до Білякевича: — Вікторе Михайловичу, коли може вирішитись питання про візи подружжю Кравців?

— Якщо у нас не буде заперечень, то через тиждень вони одержать візи.

— У мене заперечень поки що немає, — повертаючись на своє місце, мовив прокурор. — Але буде жаль, якщо їх не буде й через тиждень. Зрозумійте мене правильно, товариші: тут не повинно бути ніяких двозначностей і недомовок.




За ті кілька днів, що вони не бачились, Назаров став жвавіший, бадьоріший. Він уже не горбився, як раніше, не хнюпився, під очима зникли сині круги, та й самі очі оживились.

— Сьогодні ви мені більше подобаєтесь, Валерію Павловичу, — привітно сказав Онопрієнко. — Напевне, цьому сприяє взаєморозуміння, що встановилося між нами.

— Спасибі, Юхиме Євгеновичу, — схвильовано озвався Назаров. — І вам, Вікторе Михайловичу, спасибі.

— Поки що нема за що, — всміхнувся Білякевич. І подумав, що це, либонь, єдина подяка, яку заслужили вони з Онопрієнком за свої клопоти, зусилля, хвилювання, але така подяка варта цього. І ще він подумав, що Назарову слід було б дякувати не так їм, як молодшому лейтенантові Юрко. Хоча для слідства її самодіяльність по суті нічого не дала, а проте їй, Галині Юрко, він зобов'язаний більше, аніж їм…

На цей раз вони поїхали без групи супроводу. Машину вів Назаров. Вів упевнено, поки не в'їхали в лабіринт вулиць Новорусанівського дачного селища. Було вже темно. Будинки, огорожі, палісадники виникали у світлі фар то ліворуч, то праворуч і одразу зникали в темряві.

— Ні, не пам'ятаю, — пригальмувавши на першому ж перехресті, хитнув головою Назаров.

— Повернімо ліворуч, — сказав Білякевич.

Він ще двічі показував, куди їхати, а далі Назаров повів машину впевненіше.

— По-моєму, десь тут, — озвався він, коли промінь фари освітив мурований особняк за ґратчастою огорожею.

— Тут? — обернувся Онопрієнко до Білякевича.

— Трохи далі.

Вони проминули ще дві дачі, й підполковник велів Назарову зупинитися.

— Ось тепер приїхали.

Садиба, коло якої вони стали, була точнісінько така, як та, де Назаров хотів спинитися раніше, — такий же палісадник з голими кущами бузку, такий самий мурований будинок із заскленою верандою і мансардою під пологим дахом. Хіба що огорожа вища і хвіртка в ній масивніша, міцніша.

Білякевич вийшов з машини, гукнув когось. У будинку навпроти одразу ж загорілося світло: в одному вікні рожеве, у другому — голубе.

До «Москвича» підійшов старший лейтенант Петришин, козирнув Білякевичу.

— Хазяїна будинку тридцять, дев'ять Терлецького немає, хвіртка замкнена, — доповів. — А сусіди, що навпроти, приїхали на наше прохання. Дем'янченко, чоловік і жінка. Він — заслужений раціоналізатор, працює на експериментальному заводі, вона — медсестра. Хочете поговорити з ними?

— Неодмінно.

…З Терлецьким, своїм сусідом, Дем'янченки, ясна річ, знайомі. Хоч сказати, що вони в близьких стосунках, не можна. Правда, Іван Дем'янченко кілька разів бував у сусіда — то ставив у хвіртці йому замок з дистанційним керуванням, то допомагав споруджувати майстерню, біля тої стіни будинку, що виходить у сад. Майстерня для скульптурних робіт — там і піч є, щоб плавити у тиглях метал, і столи для обробки виливок, і всяке інше обладнання. Станіслав Адамович — скульптор і карбувальник, тільки він останнім часом у майстерні працює рідко. Але у нього є товариш, який користується нею. Високий кремезний чоловік з бородою. Миколою звуть. Приїжджає звичайно машиною. Раніше «Жигулями» приїздив, а тепер «Запорожцем». Бував і сам, без хазяїна. Видно, Терлецький йому ключі дав, значить, довіряє.

Чи приїжджав хто ввечері 19 серпня? А який це день був? Вівторок? Може, й приїжджав. Вони й самі вже не можуть точно сказати, чи були того вечора на дачі. Навіть улітку не кожного дня з міста виберешся — то одне перешкодить, то інше. Перед тим, як у Лісовому озері жінка втопилася? Ну, звісно, вони чули про це нещастя…

— Начебто ночували тут напередодні, — наморщив лоба Іван Дем'янченко. — А хто саме — не скажу.

— Ваню, а чи не в той вечір Микола з якоюсь жінкою приїжджав? — нагадала йому дружина.

— З якою жінкою? — насупився чоловік. — Думай, що й кому кажеш! Наговорити на людину легко… Не пам'ятаю я такого. Бувало, інколи приїжджав з дружиною. Але рідко.

— Не з дружиною він тоді був, — перебила жінка. — Я його дружину знаю — симпатична, приємна, одягається дуже скромно. А та була наряджена зовсім не так, видно, вертихвістка.

— Так ти й розгледіла, — буркнув чоловік.

— А от і розгледіла!

— О котрій годині це було? — спитав Білякевич.

— Уже стемніло. Але я бачила, коли вона у хвіртку входила. Вгорі там ліхтар є, відчиниш хвіртку — він автоматично засвічується. Отоді якраз я й розгледіла її…

Проводжаючи їх, Дем'янченко ніяково сказав Білякевичу:

— Не помилилася моя дружина. Я при ній не хотів казати, що знаю ту жінку, — познайомився у Терлецького, коли майстерню робили. А потім ще бачив на озері. Вона все з Миколою та його дружиною Надею приїжджала, а один раз тільки з Надею. Звуть її Алла, працює, здається, в дев'ятій поліклініці, зубний лікар…

— Микола добре плаває? — зненацька поцікавився Білякевич.

Дем'янченко здивовано глянув па нього, а потім, певно, збагнувши, що питають його не просто так собі, швидко відповів:

— Як бегемот! Пірнає коло одного берега, а виринає мало не біля другого.

— А Надя, його дружина?

— Надя? Теж начебто непогано. Тільки вона все поблизу берега плавала. Чи то судороги боялася, чи так чого.

— В якому місці вони купалися?

— Здебільшого там, де будують причал для човнів. А бувало, і в інших місцях, де можна під'їхати машиною.

— Коли востаннє ви бачили Миколу и Аллу?

— Якраз перед тим, коли жінка втопилася. В той вечір.

— Добре пам'ятаєте?

— Добре. Ми тоді приїхали на дачу пізно — у мене профспілкові збори були. А незабаром і Микола з Аллою приїхали. Десь годині о десятій…

Онопрієнко і Назаров стояли біля замкненої хвіртки дачі Терлецького. Білякевич підійшов до них.

— Розгадуємо загадку, — Онопрієнко хотів поділитися своїми думками з підполковником. — Якщо того вечора на дачі нікого не було, то як могла Світлана зайти в палісадник? А може, вона й не заходила, Валерію Павловичу?

— Заходила, — коротко мовив Назаров.

— І хвіртка була відчинена?

— Була.

— От і маємо загадку. А що ви думаєте, Вікторе Михайловичу?

— Думаю, що Валерієві Павловичу нема потреби сушити собі цим голову, — озвався Білякевич. — Ми й так завдали йому немало клопоту. Скажіть, Валерію Павловичу, іще одне: коли ви по дорозі зупинялися поблизу Білого озера, яка розмова відбулася між вами і Світланою? Постарайтеся згадати.

— Навряд чи можна сказати, що то була розмова. Світлана була в поганому настрої і звинувачувала мене в усіх смертних гріхах. Лаяла.

— Здорово лаяла?

— Не перебираючи слів. Потім, правда, попросила вибачення. І одразу ж почала молоти якісь нісенітниці.

— Нісенітниці? — перепитав Білякевич.

— Вона була фантазерка й часом вигадувала казна-що. І тоді говорила, що має багато грошей, пропонувала покинути все, виїхати на південь, до моря, купити там будинок з виноградником… Ясно, все це несерйозно. Сама потім сказала, що несерйозно.

Білякевич глянув на Онопрієнка. Той розуміюче кивнув, ступив до Назарова, торкнувся його плеча:

— Валерію Павловичу, те, що ми хочемо зараз вам сказати, належить говорити в офіційній обстановці, ретельно підібравши відповідні слова. Але ми надумали відступити від цього правила… Так от… Ви не винні, Валерію Павловичу!

Назаров зблід.

— Як?.. — насилу вимовив, бо голос раптом пересох йому. — Не винен?..

— Ні в чому не винні. У слідстві була допущена помилка.

— Помилка? — ледве стримуючи хвилювання, перепитав він. — Отже, все-таки нещасний випадок!.,

Навіть у цю мить Назаров подумав не про себе. І, певно, саме тому Білякевич сказав йому прямо, нічого не приховуючи:

— Ні, не нещасний випадок. Злочин. Обдуманий, жорстокий злочин. Ви теж стали жертвою цього злочину. Одною з жертв. Не все ще з'ясовано, багато що треба ще довести, і допомога нам не зашкодила б…

Він урвав, пильним, допитливим поглядом подивився на Назарова.

— Що мені треба зробити? — з готовністю запитав Назаров.

— У мене до вас одне прохання, Валерію Павловичу…




В кабінеті головного лікаря 9-ї міської поліклініки все сяяло стерильною чистотою, працював кондиціонер, повітря було наче напоєне озоном, і те, що над кріслом густою хмарою здіймався тютюновий дим, видавалося тут просто блюзнірством.

Спочатку Алла Храпаль трималася насторожено, ретельно добирала слова, а потім, упевнившись, що Білякевич нічого не записує і настроєний доброзичливо, дозволила собі розслабитися: закурила, поклала ногу на ногу, зовсім не ніяковіючи від того, що пола її накрохмаленого халата, надітого замість плаття, стрімко підскочила вгору, відкривши круглі коліна.

— Якщо це не офіційна розмова, то я, шановний Вікторе Михайловичу, скажу вам ось що: не треба длубатися в чужій брудній білизні — крім усього іншого, це негігієнічно.

— Приємного мало, це правда. Вам, певно, теж не дуже велике задоволення колупатися в чужих зубах.

— Я лікар. І колупаюсь, як ви кажете, не в будь-яких зубах, а тільки там, де потрібна моя допомога. Це, зрештою, мій обов'язок.

— І ми теж тільки там, де потрібна наша допомога. Це наш обов'язок.

Храпаль, хвилюючись, глибоко затягнулася, попіл із сигарети впав їй на халат, вона нервовим рухом струснула його на підлогу.

— Не розумію, — озвалася трохи збудженим голосом, — що може бути неясного у справі про смерть Світлани Мелещук!

— Ну, наприклад, мотиви, якими керувалися деякі свідки, даючи неправдиві показання, — спокійно мовив підполковник. — Такі показання — це теж злочин, вони караються законом. І досить суворо.

— Кого ви маєте на увазі? — зблідла Храпаль.

— Не в останню чергу вас, Алло Борисівно, — не змінюючи тону, відповів Білякевич.

— Мене?! — схопилася молода жінка, з удаваним подивом витріщивши очі.

— Вас, — потвердив Віктор Михайлович. — Ви сказали слідчому — і це записано в протоколі, — що ввечері дев'ятнадцятого серпня були з Миколою Кравцем у кіно. Так?

Алла знітилась, прикусила губу.

— Хіба це важливо?

— Ви чудово знаєте, що важливо.

— Але я справді була того вечора з Миколою.

— Тільки не в кіно, а на дачі Терлецького. Вас там бачили.

Храпаль одвела погляд, почала смикати поясок халата.

— Я не хотіла скомпрометувати Миколу, — пробурмотіла вона, знову сідаючи в крісло.

— Тільки тому й сказали неправду? А може, Кравець просив, щоб ви так казали?

— Просила Надя.

— Надя?! — здивувався Білякевич.

— Після смерті сестри Надя захворіла, лягла в лікарню. Зразу після похорону. Стресовий стан. Я думала, що причиною була тільки смерть Світлани, а тоді зрозуміла: Надя здогадалася, що до тієї смерті має якесь відношення Микола, і це приголомшило її. Вона прислала мені записку, просила нікому не казати, де був того вечора Микола.

— Виходить, Надя знала, що ви з Кравцем їздили на дачу Терлецького?

— Знала. Микола розказав їй.

— Цікаво… — спроквола мовив Білякевич. — Дуже цікаво. Тоді дозвольте запитати: перед ким же ви не хотіли скомпрометувати Миколу Кравця?

Храпаль не відповіла.

— Чого ж ви мовчите, Алло Борисівно?

Вона похилила голову, затулила обличчя долонями.

— Це жахливо! Ви піймали мене на брехні… Але навіщо вам мої свідчення? Ви ж і так усе знаєте. Зрозумійте, ми виросли в одному будинку, на одному поверсі. Вони були мені як сестри, а Віолета Максимівна — мов друга мати. Я розкажу, підпишу, а як мені тоді в очі дивитись і їй, і Наді? Світлані вже ніхто не допоможе, вона мертва. Подумайте краще про живих, близьких їй людей — матір, сестру. Навіщо травмувати їх ще раз? Та й мені все це не байдуже.

Алла відкрила обличчя, й Білякевич побачив патьоки чорної фарби на її щоках. Діставши сигарети, вона знову закурила і знову — певно, вже машинально — поклала ногу на ногу. Затягнулася, випустила цівочкою дим, глянула на Білякевича.

— Хочете посміятися? — мовила, трохи заспокоївшись. — Я любила Миколу, він любив Світлану, а Надя любила альпінізм. Смішний квартет, правда ж? Смішний і неприродний. Любовне тріо — це ще не так, а квартет… Хтось мав випасти з нього! Може, ви вважатимете мене за негідницю, але я по-своєму рада, що доля вибрала Світлану.

— Ви маєте на увазі її смерть? — похмурнів Білякевич.

— Так! Смерть! — несподівано аж крикнула Алла. — Іншого виходу не було. Все переплелося так, що розплутати вже ніхто не міг. І закрутила цей клубок сама Світлана. Якби не вона, то Микола не одружився б з Надею, не появився б у нашому домі і я не знала б його… Ні, не думайте, що це жіноча логіка. Ви ж не знаєте, на що була здатна Світлана. Ще в школі вона встрявала в усякі сумнівні історії, втягувала в них мене, Надю, потім відходила вбік, а розплачуватись доводилось нам. Коли ми підросли й на нас уже почали звертати увагу хлопці, вона стала ще безсовісніша — безперервно сварила нас не тільки з хлопцями, а й між собою.

— Чим же пояснити, що ви дружили з нею?

— Дружили, дівчиська були.

— А потім?

— Потім часто сварились, але… — Храпаль трохи розгублено глянула на Білякевича, мовби не знала, що відповісти. — Розумієте, раніше було в ній щось таке… Вона любила всякі пустощі й витівки, часто кривдила Надю й мене, але потім начебто шкодувала, просила пробачення… І ми все забували. Адже у неї і гарного було багато.

— Наприклад?

— Ну, вона була весела, товариська, охоче допомагала, коли її просили. Правда, любила, щоб ми вважали себе зобов'язаними їй, хвалили її. Марнославна була і страшенно егоцентрична. Останнім часом ці риси стали майже патологічні. Терпіти не могла, якщо при ній хвалили когось іншого чи приділяли комусь більше уваги, ніж їй. Як було, наприклад, з Миколою? Надя перша познайомилася з ним і розказала нам: молодий скульптор, розумний, дотепний, цікавий… Світлана одразу ж вирішила, що коли він і справді такий, то відіб'є його. Так і зробила, ні перед чим не зупинилася. Микола, зрозуміло, не встояв. Але тоді вперлася Надя. Вона хоч і лагідна, поступлива, а як затнеться, то вже нічим не візьмеш. І почалось! У Миколи вдача не дуже тверда, Світлана попихала ним як тільки хотіла, а Надя переживала, місця собі не знаходила…

Слухаючи цю розповідь, Білякевич поворухнувся.

— Розумію, — схопилась Алла, — вас цікавить той вечір…




… Після розмови із Світланою в готелі — про що вони говорили, Алла не знає — Микола став наче сам не свій.

Надвечір того ж дня до Алли зайшла Надя, попросила сигарету. Алла здивувалася: доти Надя не курила. Ще більше здивувалась, коли Надя несподівано завела мову про Миколу й Світлану. Такого ще не було. Стримана, вольова, з почуттям власної гідності, вона ніколи не розповідала про свої родинні чвари, хоч Алла й знала, що жилось їй не солодко. Не нарікала Надя й на сестру, а це не стрималася. Сказала, що стан у Миколи просто жахливий, і в цьому винна Світлана. А вона, Надя, нічого не може вдіяти.

«Може, ти поговорила б з ним? — попросила зненацька. — Я його дратую, — додала, невесело всміхнувшись, — Світлана збуджує, мама бісить своїми повчаннями. Тільки ти впливаєш на нього заспокійливо».

Це правда — Микола довірявся їй, Аллі. Може, тому, що вона нічого не вимагала від нього, завжди уважно слухала його бідкання, співчувала. Ні, вона не була його коханкою, хоч він і догадувався про її почуття. Але любовна інтрижка з сусідкою — це неминучі ускладнення. А Микола не любить ускладнень. Він і так заплутався у своїх стосунках із сестрами Мелещук далі нікуди…

Миколу вона застала в пригніченому стані. Він не кричав, не бігав по кімнаті, як бувало, коли хвилювався, — сидів за столом і пив горілку. На Аллу зиркнув лиш і одвернувся. А вже як допив пляшку, запитав з якимось надривом:

«Ти мені друг? — і, мить помовчавши, додав: — Зроби те, що я попрошу».

Що саме хотів попросити — невідомо. Сказав тільки: «Будь завтра дома. Мені потрібна твоя допомога». Тоді вона не надала значення цій розмові — мало що людина, випивши, може сказати. Вранці, йдучи на роботу, стрілася з Надею. Та взяла її під руку попросила: «Будь ласка, забудь про вчорашнє. Микола — це велика дитина, тут нічого не вдієш…» — Надя всміхнулася — блідо, вимушено. І очі були у неї невеселі.

А вдень Микола подзвонив Аллі в поліклініку, спитав, чи не забула вона про їхню домовленість, сказав, що їм неодмінно треба зустрітись. А чого — не сказав. Говорив уривисто, хрипко, і Аллі здалося, що він дуже схвильований. Те хвилювання передалося їй, і вона вже до кінця дня не знала, що й думати.

Повернувшись після роботи, Алла подзвонила Кравцям, але їх не було вдома. Микола прийшов на початку дев'ятої — волосся мокре (видно, недавно помив голову чи, може, купався), сам розгублений, наче аж безтямний. Дістав і поставив на стіл пляшку рому, попросив чарки; Алла принесла, а він забрав пляшку, сказав, що вони вип'ють потім, зараз же вона повинна вислухати його. І почав верзти всякі дурниці — він, мовляв, великий скульптор, і то брехня, що у нього немає творчої індивідуальності, власного бачення світу, що він просто компілятор і ремісник — так про нього кажуть обмежені, жалюгідні люди, заздрісники й нездари. Правда в тому, що він ішов до вершини творчості тернистою дорогою пошуків, помилок, боротьби з самим собою, з тими ортодоксальними поглядами, ідеями, канонами, які йому втовкмачували мало не з пелюшок і позбутися яких було нелегко. Та він знайшов у собі сили порвати ці пута, здобув справжню, нічим не обмежену свободу самовираження, незалежність духу…

Микола говорив пишномовно, голосно, з викликом, неначе сперечався з людьми, яких він — хоч їхня думка нічого й не важила для нього — хотів ошелешити своїм одкровенням. І зовсім несподівано, без будь-якого зв'язку з попередніми просторікуваннями, сказав, що розійдеться з Надею — жінкою обмеженою, примітивною, геть позбавленою жіночності — й буде з Аллою, бо це єдина людина, яка його розуміє; вони виїдуть в Іспанію, куди його запрошують справжні цінителі талантів і де на його ім'я вже відкрито рахунок у банку.

«Ти повинна відкинути умовності обивательської моралі й цілком довіритись мені», — переконував він.

Чи є у нього якесь почуття до неї, Микола не сказав, певно, вважав, що вона має бути щаслива вже й так, адже він звернув на неї увагу.

Аллі стало гірко до сліз, проте вона нічого не заперечувала, бо Микола був страшенно збуджений і напружений. І ще їй здалося, ніби він каже зовсім не те, що думає. За мить Алла впевнилася в цьому, спитавши про Світлану. Микола здригнувся, чогось подивився на годинник, швидко заходив по кімнаті. Потім викрикнув, що Світлана — чудовисько, знівечила йому життя, довела його до краю. І замовк, почервонівши, — може, спохватився, що ляпнув зайве. А тоді раптом підбіг до Алли, схопив її за руку, потягнув до дверей — їм треба поїхати на дачу Терлецького, там усе має вирішитись.

Біля будинку стояли його «Жигулі». Микола мало не вштовхнув Аллу в машину, сів за кермо, помчав, як навіжений. Вона боялась і за нього й за себе, а що робити — не знала.

Терлецького на дачі не було. Микола відімкнув своїм ключем хвіртку, будинок. Зайшовши в кімнату, Алла ввімкнула світло, а Микола гримнув на неї, погасив люстру, засвітив настільну лампу, закрив на вікнах штори. Через кілька хвилин задзвонив телефон (на дачі Терлецького — міський телефон). Микола схопив трубку, схвильовано кинув:

«Слухаю!.. — Потім кілька разів повторив: — Так… Так… Так…»

Поклав трубку, сів на стілець і якийсь час сидів не рухаючись. Мовчав. Алла запитала, хто дзвонив, але він не відповів. Годинник — вона якраз глянула — показував за п'ять хвилин десяту.

А тоді Микола приніс залишену в машині пляшку рому, взяв фужери, налив їх по вінця. Алла сказала, що не питиме, але Микола наполягав — явно хотів споїти її. Зрозумівши це, вона вдалася до хитрощів: попросила принести яблуко і, коли Микола вийшов, вилила із свого фужера ром, а налила води, забарвивши її наливкою, яку знайшла в серванті. Мабуть, Алла таки непогано вдала, що сп'яніла: Микола поклав її на тахту, погасив світло, вийшов з кімнати…

Тривожне передчуття чогось лихого стисло їй серце. Що він задумав? Навіщо потрібна тут вона?

Встала, обережно виглянула на веранду, освітлену Місяцем. Там нікого не було. На столі лежав Миколин портфель. Але ж він начебто не брав його з собою? Підійшла до столу, відкрила портфель. Там були жіночі босоніжки і зібгане плаття. Вона як слід не розгледіла їх при тьмавому світлі місяця, до того ж під вікном, здалося, зашурхотіли кроки. Тремтячи всім тілом, Алла вернулась у кімнату, лягла на тахту, скулилася клубком.

Минуло приблизно півгодини. Миколи не було. Та ось на вулиці стиха загуркотів мотор. Машина зупинилася біля будинку — певно, Микола кудись їздив. А незабаром вона почула приглушений шепіт: на веранді розмовляли. Миколин голос вона скоро впізнала — з його басом говорити пошепки було трудно. А другого ніяк не могла вловити — ледве чула його. Потім він став трошки гучніший, виразніший. Говорила жінка. Аллі навіть здалося, що вона розпізнає якісь знайомі нотки.

Розмова стихла. Алла встала з тахти, обережно ступаючи, підкралася до вікна, відхилила штору. Жінка вже йшла від веранди до хвіртки. Хвіртка відчинилась, засвітився ліхтар, і Алла зрозуміла, що не помилилася: Світлана! Одразу ж загудів мотор. І раптом Микола, грюкнувши дверима веранди, побіг до хвіртки, вискочив на вулицю.

Алла стояла якусь мить, мов застигла. А потім, не тямлячи себе, не думаючи, навіщо вона це робить, кинулася за ним. Не встигла: виринувши з-за рогу сусідньої, поперечної вулички, машина помчала в напрямку лісу…

Приголомшена всім цим, Алла повільно вернулася в кімнату. В голові, перемішуючись і обриваючись, клубочилися думки. Вона нічого не розуміла. Що тут діється? Як на дачі появилася Світлана? Звісно ж, Микола привіз. Алла добре чула, як він виходив, як потім під'їхала машина. А тоді вони вдвох шепотілися на веранді. Але ж коли Світлана вибігла і на вулиці загудів мотор, Микола ще був на веранді. Виходить, була друга машина, яка привезла Світлану? А Миколина? Їй здалося, що то його «Жигулі» виїхали з-за рогу і помчали до лісової дороги. Певно, Микола ще раніше, коли виходив по ром, відігнав свою машину від дачі й поставив за рогом. Навіщо? Ждав Світлану і не хотів, аби той, хто з нею приїде, знав, що він, Микола, тут. Тому й світло в кімнаті вимкнув, і штори на вікнах позакривав… Але ж навіщо? Згадалося, як перед від'їздом сюди він казав, що тут, на дачі Терлецького, все має вирішитися. Що саме? Як? І куди він поїхав зараз, у такий час? Коли повернеться?

Алла машинально глянула на годинник — було близько одинадцятої. Ні, не ждатиме його. Додому! Скоріше додому!

Вона дісталася пішки до шосе, підняла руку, зупинила машину…




Будинок художника — красива двоповерхова споруда в класичному стилі, з корінфськими колонами й розкішним балконом, який підтримували дебелі каріатиди, — стояв на пагорбі, що височів над міським парком. Будинок був споруджений на початку століття на замовлення польського магната і мецената графа Пшемислава Терлецького, який нібито доводився родичем ювелірові й скульптору Адамові Терлецькому — батькові нині живого і здорового Станіслава Адамовича Терлецького. Свого часу Станіслав Адамович категорично заперечував чутки про це родичівство, а згодом змінив свою позицію і почав так само категорично підтримувати їх.

А проте історія будинку, так само, як і родинні зв'язки його першого володільника, дуже мало хвилювали Білякевича — його цікавили справи нинішні, злободенні.

В просторому вестибюлі з широкими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, ліворуч од входу стояла велика статуя — «Сталевар». Мускулистий, зібраний, внутрішньо напружений, хоча жоден порух не виказував цієї напруженості, сталевар, здавалось, ігнорував і пухлих амурів, що пурхали під стелею, і манірних богинь у нішах. Тут же було й ще кілька робіт місцевих скульпторів — різних за розмірами, композицією, стилем виконання. Віктор Михайлович мимоволі порівнював їх із «Сталеваром» — ця скульптура з першого ж погляду сподобалась йому і стала немовби мірилом оцінки інших робіт.

Коли до Білякевича підійшов скульптор Ястремський, з яким напередодні домовилися зустрітись, він сказав про це.

— «Сталевар» — одна з найкращих робіт Олексія Саєнка, — згодився той. — Вдало зображено людину в праці, причому нелегкій праці, яка потребує високого професіоналізму, глибокої думки. Тут нема ні домни, ні якихось аксесуарів доменщика. Але ми віримо, що цей чоловік стоїть перед домною, вдивляється в полум'я, яке жаром дихає на нього, готовий першої-ліпшої миті приборкати вогонь, пробити отвір, пустити розтоплений метал. Це не просто сталевар, це сучасний робітник — умілий, зібраний, мислячий, впевнений у собі і в техніці, на яку він може покластися в одвічному змаганні людини з вогнем. Можна було б дати динамічнішу позу, підсилити зовнішню експресію, конкретизувати обстановку, однак від цього твір тільки втратив би. Зовнішній ефект приваблює скульпторів уявною легкістю вираження ідеї. Але ж глибокі ідеї, що по-справжньому хвилюють нас, виразити непросто, самим зовнішнім ефектом їх не передати. Ось вам наочний приклад…

Ястремський підвів Білякевича до невеликої станкової скульптури, вилитої з бронзи. Віктор Михайлович одразу впізнав цю скульптуру-горельєф: «Повергнутий»! На тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот (чомусь голий до пояса) намагається підвестися. До краю напружені м'язи спини, плечей, грудей різко контрастують з безживними, немов прибитими до землі надмірно довгими ногами, безсило похиленою головою.

— Вражає, правда ж?

— Вражає, тільки неприємно. Якийсь гімн безвихідності.

— От-от, — підхопив Ястремський. — Смерть, загибель сама по собі. Не в ім'я чогось, а просто так. Це не Ікар, покараний за свою відвагу, а якийсь невдаха чи тюхтій, може, навіть п'янюга, що сів за штурвал.

— Наочний посібник з техніки безпеки для льотного складу, — всміхнувся Білякевич.

— Хіба що…

Бар «Кіпріда» був на другому поверсі у вузькому продовгуватому залі з химерними високими вітражами. Тут стояли сутінки, й Білякевич не зразу побачив Ляшенка та Галину Юрко.

— Кравця ще немає, але Савоськін уже зайняв столик у ніші, значить, скоро підійде, — сказав Ястремський і пояснив: — Савоськін — художник-копіїст, колись робив непогані копії, а потім спився і тепер перебивається випадковими заробітками. Найбільший його клопіт — випити за чужий кошт. Як тільки у Кравця появилися гроші, одразу ж почав крутитися біля нього. П'ють мало не щодня. — Ястремський бридливо здвигнув плечима. — Ваші товариші тут? — стиха запитав він.

Білякевич кивнув головою. Він нарешті побачив Ляшенка та Галину, що сиділи на високих дзиґликах за стойкою, і показав на них. Ястремський рушив до стойки, а підполковник сів за вільний столик поблизу ніші, замовив каву.

Стиха заграла музика, кілька пар вийшло танцювати, приховані світлові установки хлюпнули на них різноколірними виблисками.

Пішла танцювати й Галина Юрко — в парі з Ястремський. Білякевич бачив, як тільки-но заграла музика, до Галини підійшов один молодик, потім другий, третій — запрошували танцювати. Вона відмовлялась. А ось тепер вийшла з Ястремський. Підполковник здивувався такому успіху Юрко, а коли розгледів її трохи ближче — подив його став ще більший. На Галині були еластичні, з матерії, схожої на зміїну шкіру, штани, що підкреслювали бездоганну стрункість ніг, чудова мохерова кофта з невиданими буфами й досить сміливим вирізом — його почасти прикривав металевий, з великими кільцями, схожий на кайдани ланцюг, на кінці якого висіла здоровенна бляха. Про зачіску та черевички нічого було й казати. І трималася Юрко так, що трудно й упізнати: вільно, невимушено і водночас граціозно. Білякевич тільки блимав очима.

Пропливаючи мимо, Галина кинула на нього запитливий погляд, видно, цікавлячись, яке враження вона справляє, і сказала своєму партнерові голосно, щоб почув підполковник:

— У вас тут примітивненько — старомодно, недоладно. От коли ми з чоловіком жили в Сан-Хосе — це в Коста-Ріці…

Білякевич насупився — молодший лейтенант Юрко явно перегравала. Правда, поки що це була репетиція.

За столиком у ніші почалося якесь пожвавлення: Савоськін підвівся, замахав руками — в бар увійшов Микола Кравець. Він був не сам: слідом ішла Надя. Світло в цю мить стало тьмяніше від густих червоних тонів, а проте Білякевич упізнав її, вона ступала, трошечки накульгуючи, на брови спадав каштановий чубчик, обличчя було невиразне, застигле.

Микола перейшов зал з підкресленим почуттям власної гідності, неуважно киваючи головою у відповідь на привітання знайомих. На дружину він зважав мало — перший сів за столик, навіть не обернувся, коли Надя підійшла й сіла поряд. Савоськін заметушився — кинувся до стойки, привів офіціанта, побіг іще кудись. Білякевич чув, як Надя сказала:

— Я нічого не питиму. І тобі не раджу.

Микола відмахнувся, замовив випивку, закуску.

А потім вийшла накладка — з тих, які часом трапляються в оперативній роботі, яких заздалегідь просто не можна передбачити: в барі появився Терлецький. Побачивши подружжя Кравців, він ще здалеку закивав їм і рушив до їхнього столика. І саме в цю мить до того ж столика підійшли Ястремський, Ляшенко і Галина Юрко. В цій компанії Терлецький, безперечно, був зайвий: він знав капітана міліції Ляшенка й навряд чи повірив би, що той тільки днями повернувся з Коста-Ріки, де понад рік був у науковому відрядженні.

Роздумувати було ніколи, Білякевич підвівся і став перед Терлецьким:

— Доброго дня, Станіславе Адамовичу.

Треба віддати належне Терлецькому — він нічим не показав, що здивований цією зустріччю з підполковником, чемно всміхнувся, подав руку.

— Радий бачити вас у наших пенатах, Вікторе Михайловичу.

Не відмовився підсісти до столика Білякевича і випити чашечку кави, хоча й запитав не без іронії:

— Це за рахунок карного розшуку?

Він мав почуття гумору, і це трохи стирало гострі кути. Але розмова з ним заважала Білякевичу стежити, що відбувалося за столиком у ніші. Власне, він знав, V про що говорили чоловік і жінка Ляшенки із скульптором Миколою Кравцем. Повернувшись із закордонного відрядження і маючи гроші, вони надумали прикрасити свою квартиру якимось оригінальним твором сучасного пластичного мистецтва — тепер це так модно! Про Миколу Кравця і його «Повергнутого» вони чули ще за кордоном, а коли повернулися додому — дізнались од знайомих, що Кравець, виявляється, їхній земляк і у нього напевне ж є виливка «Повергнутого». Вони дуже хотіли б придбати її…

Крізь дзюркотливі звуки аргентінського танго, човгання десятків ніг і співучий голос Терлецького підполковник уловив кілька уривків розмови, яка його цікавила, і зробив висновок, що від обговорення проблем сучасного мистецтва сторони перейшли до звичайнісінького торгу. Торгувалися грунтовно, без поспіху. Особливо старалися Савоськін і Галина.

— Та ви знаєте, хто такий Микола Кравець? — розмахував Савоськін пальцем у Галини перед носом. — Це ж новий Роден! Сподіваюсь, мадам знає, хто такий Роден!

— Питаєте! — хмикнула Галина. — Перед нашим від'їздом за кордон він пропонував мені справжній текінський килим. Валю, — обернулася вона до Ляшенка, — пам'ятаєш Родена з комісійного на Галицькій?

Савоськін глухо застогнав, затулився руками й захитався з одного боку в другий.

Підполковникові страшенно хотілося підійти до Галини, схопити за кайдановий ланцюг, вивести в коридор і дати добрячої прочуханки — надто вже безцеремонно вона вдавала з себе дурку. Та Микола, мабуть, не звернув на це уваги — торг тривав.

— Перестаньте! — несподівано вигукнула Надя. — Гидко слухати. Як на барахолці!

Вона рвучко встала й пішла геть від столика, зникла в мінливих виблисках світла. Білякевич бачив цю сцену. І хоч усе відбулося за лічені секунди, він помітив, як, обурена недостойним торгом, змінилася Надя — де й ділася її стриманість, застигла байдужість! Вона, здалося йому, навіть кульгати перестала — ішла швидко, немов хотіла скоріше втекти звідси.

Кравець теж підвівся, щось сказав Ляшенку, передав Савоськіну кілька кредиток, повернувся, щоб іти вслід за дружиною, і раптом завмер, ніби наштовхнувшись на якусь невидиму перешкоду. А потім позадкував, мало не поваливши Савоськіна… До столика в ніші підходив Назаров.

Оглушливо заревіли джазові труби — хтось перевів підсилювач магнітоли на повну потужність, але й крізь те ревіння Білякевич почув, як Кравець пронизливо, несподіваним фальцетом крикнув:

— Не підходь! Убивця!!

Магнітола шаленіла, хоч уже ніхто не танцював — майже всі широким півколом обступили столик у ніші.

— Затримайте його! — кричав Кравець. — Це злочинець, убивця! Його не могли випустити, він утік!

Хтось запропонував викликати міліцію чи дружинників, хтось уже кинувся дзвонити по телефону.

Терлецький запитливо глянув на підполковника:

— Даруйте за нескромне запитання — чи не ви автор цієї вистави?

— Так чи інакше вони мали зустрітися, — ухилився од відповіді Білякевич.

Він розплатився з офіціанткою, попрощався з Терлецький, пішов до виходу.

Осінній день уже згасав — надворі сутеніло. Віктор Михайлович глянув на годинник: ще тільки пів на сьому. Подумав, що завтра минає термін, даний йому і Онопрієнку прокурором області. І ледь осміхнувся сам до себе: після того, що сталося в барі, був певен, що вони вкладуться в цей час.




Побачивши Назарова, який ішов до нього, Микола Кравець геть розгубився, відчув, що його охоплює паніка. Хоч як хитро було задумано і вчинено злочин, Кравець не міг позбутися думки, що рано чи пізно все випливе. Арешт Назарова і звинувачення його в убивстві заспокоїли Кравця. Одначе ненадовго. Справу передали іншому слідчому, і в Миколину душу знову вповзла тривога. На допиті у Онопрієнка він хвилювався, кричав, погрожував, хоч про те, що сталося 19 серпня, мови не було — слідчий цікавився тільки маріхуаною. Кравець ждав, що його викличуть на повторний допит, готувався до цього. Не викликали. Він спробував прискорити події: інспірував скарги на нового слідчого, який буцімто упереджено ставиться до справи, зволікає. Це нічого не дало. Сподівався ще на виїзну візу. Це розв'язало б усі питання, поклало б край тривозі і страху, які мучили його.

І ось — несподівана зустріч у барі. Назарова звільнили. Для Кравця це було підтвердженням найгірших побоювань і припущень. Його істерика свідчила сама за себе. А от поведінка Надії здивувала Білякевича: підполковник був певен, що вона побачила Назарова раніше, ніж Микола, і постаралась уникнути зустрічі.

Та зараз не до неї. Віктор Михайлович думав, як бути з Кравцем — затримувати його чи ні? Признатися, він не сподівався, що Кравець так скоро зрадить себе. Нерви не витримали.

Звісно, Кравця можна було б затримати, зажадати пояснень. Навряд чи міг би він тепер відповісти на ряд запитань так, щоб це було не на шкоду йому. А може, у нього вистачить здорового глузду оцінити ситуацію, зрозуміти марність дальших хитрувань, прийти повинитися? Адже це єдине, що могло б полегшити його долю. І підполковникові не хотілося позбавляти його такої можливості.

Але Кравець не скористався з неї…

Згодом, розповідаючи про події в барі, Галина Юрко твердила, що Кравець збожеволів:

— Я зрозуміла це по його очах. У нормальних людей очі не бувають такі.

Ляшенко заперечував:

— Він просто злякався. І очі були такі від страху. Женя Глушицький, який після бару стежив за Кравцем, висловив ще одну думку:

— Можливо, спочатку він справді був наче сам не свій, але потім усе обдумав…

Та це були вже, так би мовити, приватні коментарі, а суха, лаконічна мова рапортів відзначала тільки факти. Той же Глушицький писав у своєму рапорті:

«Вийшовши о 19-й годині 37 хвилин з Будинку художника, Кравець зупинив першу ж машину («Москвич» СВБ 74–02, водій Максимюк), поїхав до себе додому, на вулицю Коцюбинського. Дома був недовго: о 20-й годині 03 хвилини, несучи велику валізу і портфель, вийшов на подвір'я, де стояв його «Запорожець». Поклавши речі в багажник, Кравець сів за кермо, виїхав на вулицю. Одразу ж розвинув велику швидкість. На вулиці Богдана Хмельницького, там, де вона перетинається з Садовою, порушив правила дорожнього руху, мало не зіткнувся з автобусом. На сигнал міліціонера (свисток) не реагував, продовжував рухатися з підвищеною швидкістю.

Я доповів черговому по місту про те, що його треба затримати. На Рогатці черговий автоінспектор Желем спробував зупинити Кравця, але він не зупинився, і Желем почав доганяти його службовою машиною. Коло залізничного переїзду дорогу «Запорожцю» перекрив навантажений самоскид. Одначе Кравець зумів обігнати його і, проїхавши трохи по узбіччю дороги, на великій швидкості вдарився радіатором об залізобетонну опору контактної мережі…»

Спочатку Женя доповів про все це по телефону. Вислухавши його, Білякевич запитав:

— Яку відстань проїхав Кравець, обігнавши самоскид?

— Сорок два метри.

— Так цього ж досить, щоб загальмувати!

— Він не гальмував, — сказав Глушицький і, трохи помовчавши, додав: — По-моєму, він не хотів гальмувати.




Смерть Миколи Кравця, здавалося б, розставила всі крапки, і дехто вже схилявся до думки, що справу можна закрити, а точніше — припинити, оскільки звинувачуваний загинув. Але Онопрієнко та Білякевич вважали інакше.

— Це не кінець, — заперечив Онопрієнко прокуророві області. — Ми й досі не знаємо, як і чому загинула Світлана.

— Кравець уже не пояснить, — невесело всміхнувся прокурор.

— Але є люди, які можуть пояснити, — підтримав Білякевич старшого слідчого. — Думаю, що тепер вони навіть захочуть пояснити.

— Так, як їм вигідно, — докинув Онопрієнко.

— Вважаєте, що до вбивства має причетність іще хтось?

— Упевнені в цьому.

Лікар Зенкевич сказала те, чого зовсім не сподівалися ні Онопрієнко, ні Білякевич:

— Я не оглядала Світлани. Вона призналася, що вагітність у неї з квітня, а до мене зверталась у серпні. Чотири місяці! Оперувати не можна, і я одразу відмовила, не оглядаючи її.

Це важливе уточнення мовби кидало нове світло на вже відомі факти. Білякевич іще раз переглянув матеріали слідчої справи. Багато сторінок її читав по-іншому, не так, як раніше. Поділився враженнями з Онопрієнком. Той спершу похитав головою, сумніваючись, помовчав і раптом запитав:

— Ви думаєте, вбивство сталося раніше?

— Приблизно на три години. І в іншому місці — з правого боку від залізобетонних плит, метрів за сімдесят. Якраз там, де ковбаня.

— Усе було розраховано заздалегідь.

Онопрієнко знову якусь мить помовчав, зосереджено тручи різко окреслене підборіддя, потім узяв справу і вкотре вже переглянув висновки експертів, схеми.

— Що ж, може, ви й маєте слушність, — нарешті згодився. — Доведеться зробити ексгумацію. Мало що!

Наслідки ексгумації і повторні експертизи перевершили всі сподівання.

— При зовнішньому огляді це трудно було помітити, — ніяково виправдувався судмедексперт, показуючи непросохлий ще рентгенівський знімок. — Власне, і завдання було інше: встановити причину смерті, та й годі. А тут, бачите, давній перелом гомілки. Ні слідчому Вигулі, ні мені тоді й на думку не спадало…




Білякевич уже збирався йти додому, коли черговий по управлінню доповів, що його питає якась жінка.

— Уже втретє дзвонить, настійливо добивається до вас. Перемкнути?

— Хто така?

— Не назвала себе.

Підполковник трохи здивовано потис плечима, не уявляючи, хто б це міг бути, і взяв трубку.

— Білякевич слухає.

Мовчання. Тільки чути, як хтось дихає в мембрану — уривисто, часто.

— Слухаю вас! — мовив гучніше.

І знову — те саме уривчасте шурхотіння в трубці. Нарешті озивається:

— Вікторе Михайловичу, ми не знайомі, але мені казали, що ви глибоко порядна людина, що з вами можна говорити про все, ви можете порадити, допомогти…

Голос тихий, низький, глухий. Одразу й не збагнеш, що то говорить жінка.

— З ким я розмовляю?

Нова пауза, потім — зітхання:

— Це Надія Мелещук-Кравець… У мене до вас дуже важлива і невідкладна справа…

Білякевич насилу стримує хвилювання. Він знав, що після смерті Миколи Кравця його дружина знову лягла в лікарню. Лікарі визначили рецидив депресії, не дозволяли допитувати. І от вона дзвонить…

— Що сталося, Надіє Андріївно?

— Це не телефонна розмова. Мені треба зустрітися з вами. Якщо можна — сьогодні ж, зараз.

— Ви дзвоните з лікарні?

— Ні, я вже виписалась.

Мить-другу Білякевич міркує, як бути, потім каже:

— Гаразд, я приїду до вас.

— Я дзвоню не з дому. Додому не хочу йти, боюсь.

— А де ви зараз?

— На проспекті Космонавтів, біля скверу, навпроти кафе. Якщо не заперечуєте, я чекатиму на вас тут, у сквері.

Віктор Михайлович дивиться на годинник. Пів на восьму, а надворі геть темно; що вдієш — кінець жовтня. У сквері на проспекті Космонавтів погане освітлення… А йому треба побачити її при світлі.

— Надіє Андріївно, — каже він, — давайте зробимо так: сідайте біля кінотеатру в тролейбус і під'їдьте до парку Шевченка. Рівно о двадцятій зустрінемося коло центрального входу. Згода?

Якийсь час трубка мовчить, нарешті відповідає:

— Ну, якщо вам так зручніше…




Біля центрального входу в міський парк тупцяло кілька постатей — переважно молоді хлопці. Тут, біля склепінчастої, на чотирьох високих колонах, арки, від якої в глибину парку вела широка алея, залита ввечері яскравим світлом неонових світильників, звичайно призначали побачення. Певна річ, не ділові. Міська молодь називала це місце «Під чотирма стовпами». Назва не вельми лірична, але це не бентежило дівчат: зустрічаючись із своїми хлопцями «Під чотирма стовпами», вони йшли потім на танцмайданчик, у Зелений театр, павільйон «Морозиво», а то й просто погуляти по тінистих алеях старого парку.

Білякевич почував себе трохи незручно — йому не підходив жоден з цих варіантів. І взагалі він уже шкодував про свою, по суті, хлопчачу витівку — треба було зустрітися там, де вона хотіла.

Він побачив її ще здалеку, як тільки вийшла з тролейбуса і, кутаючись у зав'язаний поверх коміра пальта широкий ворсистий шарф, попрямувала до арки. Йшла не поспішаючи, якоюсь неприродною, скованою ходою.

— Спасибі, що прийшли, — сказала, подаючи Білякевичу руку. — Я зразу впізнала вас. Догадалася, що це ви. Ходімо кудись, тут надто людно.

Зайшли в парк. Вона хотіла повернути на бічну алею, проте Віктор Михайлович утримав:

— Ходім прямо. За фонтаном, мабуть, є вільні лавочки, сядемо там.

Жінка скоса, але пильно подивилась на нього — видно, зрозуміла все, й Білякевичу стало ніяково за свою наївну хитрість.

Фонтан уже не працював, з басейну випустили воду, й було трохи дивно, що купальниця опинилась на сухому. Проходячи повз неї, Мелещук-Кравець докірливо глянула на підполковника, хотіла нібито сказати щось, та, мабуть, передумала, відвернулася, сховала обличчя в шарф. Білякевич знову подумав, що він переборщив, що така «психологічна підготовка» не далеко відійшла від самодіяльності Галини Юрко.

В кінці алеї, в тіні під великим дубом, була вільна лавочка. Надія сіла скраєчку, руки в кишені пальта, підборіддям уткнулася в складки шарфа.

— Ви, звичайно, вважатимете моє признання запізнілим, — озвалася, помітно хвилюючись. — Не знаю, чи наважилася б я й тепер на нього, якби Микола був живий. Можливо, що й ні. Думайте як хочете, мені вже все одно. Я маю сказати вам, що… — на мить замовкла, а тоді рішуче докінчила: — Світлану вбив Микола.

І знову замовкла, ще глибше засунула руки в кишені, мерзлякувато зіщулилась.

— Не вдаватимусь у подробиці своїх стосунків із сестрою, — мовила після паузи. — Багато в чому винна і я. Ми були зовсім різні і часто не розуміли одна одну, а правильніше — не хотіли розуміти. Світлана — батькова пестунка, її любили й учителі, сусіди, мати завжди балувала. Вона вміла підлеститись, влізти в душу, показати себе — коли це їй треба було — якнайкраще. А я не вміла. І не любила її. Зате знала, як дозолити їй, і не пропускала нагоди зробити це. Мабуть, тому й за Миколу вийшла. Правда, я не була байдужа до нього, але то інша розмова. Наше одруження стало притчею во язицех: одні казали, що я відбила жениха у сестри, другі — навпаки. А насправді все було і простіше, й складніше. Хлопці, чоловіки ніколи особливо не цікавили мене, чого не можна сказати про Світлану. Їй дуже подобалося, що в неї закохуються, хоч сама вона нікого не любила, окрім себе. Едик Гурний ладен був піти за неї у вогонь і в воду — це влаштовувало її. Микола був потрібен їй, щоб утвердитись у своїй, як вона казала, «творчій самосвідомості»…

— А Назаров?

— Назаров… — жінка запнулася. — Назаров подобався їй. Та річ не тільки в цьому. Він був для неї ніби запасною позицією, на яку завжди можна було відступити, щоб відчути себе в безпеці. Солідний чоловік, міцно стоїть на землі, про таких кажуть, що за ними — як за кам'яною стіною.

— Вона розуміла це?

— Аякже! У неї й тут був свій розрахунок.

— А як сприймав їхні стосунки Микола?

— Вірив тому, що казала Світлана, вона вміла брехати. Але вас, мабуть, цікавить і мій погляд — правда, на інші стосунки?

— Розумію делікатність цього питання.

— Нічого, я не розбалувана делікатностями. Коли я вийшла заміж за Миколу, Світлана, здавалос, трохи втихомирилася. Запевняла мене, що з Миколою у них тільки спільна робота. Я вдавала, ніби вірю. На той час Світлана жила вже в Києві, у неї з'явилися нові інтереси, нові захоплення, і я не дуже переживала, коли, приїжджаючи, вона кокетувала з Миколою. Проте інколи я не могла стримуватись, і тоді спалахувала сварка. Так було й сімнадцятого серпня — слово по слову, і ми полаялись, як ніколи раніше… Я навіть сказала, що вона може більше не приїжджати. Та що про це згадувати…

Жінка встала з лавочки й рушила по алеї. Білякевич теж підвівся, дістав сигарети, дав їй. Узяла, прикурила від його сірника, жадібно затягнулася кілька разів, а тоді зібгала сигарету й викинула геть.

— Гидота! Скільки разів пробувала і — не можу…

Попереду показався фонтан «Купальниця». Надія зупинилася.

— Давайте обійдемо. Це ж Світлана там — купальниця…

Віктор Михайлович не заперечував. Повернули в напівтемну бічну алею. Якусь хвилину йшли мовчки, потім озвався Білякевич.

— А що за конфлікт у вас був наприкінці квітня, коли пропали батькові малюнки? — запитав наче між іншим, звичайним, буденним тоном.

Але для співрозмовниці то було непросте запитання. Досі вона казала в основному правду, певно, розуміючи, що всяка інша позиція може таїти небезпеку для неї. Одначе правдива відповідь на це запитання була так само небезпечна…

— Мені неприємно говорити… — повільно, видно, зважуючи кожне слово, щоб не сказати чогось не так, почала вона. — Я погано розуміюсь у мистецтві, а проте не сумніваюся, що батькові малюнки були чудові. До того ж — пам'ять про батька. Коли папка з малюнками зникла, я зразу подумала, що це діло Світланиних рук. Подзвонила їй у Київ і сказала, щоб повернула, а то, пригрозила, буде великий скандал…

— Що ж сталося з тими малюнками? — скоса поглядаючи на молоду жінку, поцікавився підполковник.

— Я пішла на компроміс: погодилась віддати їх батьковому другові, який колекціонує графіку, — вперше збрехала вона.

— Ви пригрозили Світлані, — не відступав Білякевич. — То справді була реальна загроза?

— Коли б батькові друзі довідалися, що пропали його малюнки, вони б цього так не залишили. А я ні перед чим не спинилася б, щоб вони все узнали. Світлана розуміла це. І ще одне: Микола, як ви, мабуть, знаєте, вважав, що його недооцінюють, що справжні цінителі його творчості — за кордоном. Світлана, познайомившись із зарубіжними ділками, підтримувала ці настрої, навіть розпалювала їх.

— З якою метою?

— Я прочитала один її лист до Миколи і зрозуміла, що вони збиралися на Захід…

— Виходить, і в цьому були спільниками?

— В цьому, може, найбільше, — мить повагавшись, відповіла жінка.

— Навіщо ж тоді Миколі було вбивати Світлану?

Надія зітхнула.

— Микола був безхарактерний, але гарячий, він часто втрачав самовладання. Останнім часом багато пив. З самого початку був закоханий у Світлану. Вона це знала й використовувала, як їй хотілось. Після нашої сварки він побіг до неї в готель. Може, почував себе винним, що не втрутився, не оборонив її. Так, безперечно, думала й Світлана. Уявляю собі, що вона йому наговорила в готелі! Додому повернувся п'яний, лаявся так, що я пішла ночувати до подруги. Назавтра — це було вже дев'ятнадцятого серпня — цілий день не бачила його. Прийшла ввечері, близько десятої, Миколи не було. Вже збиралася лягати спать, коли він заявився — знову п'яний, чогось мокрий і такий жалюгідний, що я перша заговорила — спитала, що сталося. Він заплакав, упав на коліна, благав простити його. Мене це не здивувало — звикла до таких сцен. Потім раптом сказав, що Світлана загинула. Я думала, він сп'яну базікає. Але вранці подзвонили з міліції…

Вона зупинилася, дістала хусточку, приклала до очей.

— Мене так потрясла її смерть, що я геть про все забула. Тоді ще не думала, що це вбивство. Ніхто не думав. Правда, мене дещо насторожувало в Миколиній поведінці: він не поїхав на розпізнання трупа, на похороні зомлів… Та це ще нічого не означало, хоч нам уже й сказали, що Світлана загинула не своєю смертю. Звинуватили Назарова, хоч я тому не вірила з самого початку. Валерій був єдиним, хто хоч якось впливав на Світлану. Вона, мені здається, навіть побоювалась його. Назаров міг добряче вилаяти її, може, навіть шльопнути, а вбити — ні. Я казала про це слідчому Вигулі…

Не доходячи до яскраво освітленої центральної алеї, вона зупинилася, скинула з пальта жовтий листок, що зачепився, падаючи з дерева, підняла вище шарф, попросила закурити. На цей раз не викинула сигарети — курила поспіхом, жадібно, як заядлий курець.

— Хочу дещо спитати у вас, — мовив Білякевич.

— Будь ласка.

Її голос пролунав несподівано дзвінко, без тих низьких, хрипких ноток, які були раніше.

— Ви не знаєте, як саме Микола здійснив свій злочинний задум?

Звісно ж, вона ждала цього запитання.

— Тиждень тому, — відповіла, — до мене прийшла Алла Храпаль, розказала про розмову з вами і про те, що сталося на дачі Терлецького увечері дев'ятнадцятого серпня. Призналася, що раніше утаїла це від мене, бо відчувала за собою певну провину. Коли повернувся Микола, я зажадала пояснень… Спочатку він викручувався, брехав, нарешті признався. Розповів, що Світлана була страшенно зла не тільки на мене, а й на нього, і в готелі так його принизила, наплювала йому в душу, словом, так допекла, що він зробився просто несамовитий. Я думаю, він дуже ревнував. На другий день — дев'ятнадцятого серпня — весь час стежив за нею. Бачив, як вона зустрілась із Назаровим, навіть підслухав уривки їхньої розмови й дізнався, куди вони збираються їхати. Ладен був убити їх обох, навіть кинувся додому — у нього начебто був якийсь допотопний пістолетик. Поки шукав його — трохи охолов. Зайшов до Алли, щось почав говорити їй, але вона нічого не зрозуміла. Микола знову розшаленів, узяв із собою Аллу й помчав на дачу Терлецького. Дача ця недалеко від бази відпочинку, на яку збиралися Назаров і Світлана.

Надя ще раз затягнулась сигаретою, викинула недокурок і вела далі:

— У нього не було ніякого плану, можливо, нічого й не сталося б — Микола остигав так же швидко, як і спалахував, — коли б через деякий час на дачу не заглянула Світлана. Вони знову посварилися. Світлана вирвалась од нього, вибігла на вулицю, де її ждав Назаров. Микола кинувся до своєї машини, поїхав за ними. Назаров зупинився біля човнової станції, Микола — трохи далі, а тоді підкрався ближче і сховався за панелями, що лежать на березі. Бачив, як Світлана сварилася з Назаровим, як накинулась на нього і, втративши рівновагу, впала в озеро. Микола стрибнув у воду, підплив до Світлани, схопив її… Певно, до вбивства й не дійшло б, Микола зрештою допоміг би їй вибратися з озера, але Світлана почала відбиватись, а він не відступався, мабуть, придушив її, і вона втопилась…

Жінка замовкла. Подув вітер, розкуйовдив їй волосся, кинув пасма на очі, губи, та вона, здавалось, не помічала цього.

Підполковник невесело всміхнувся.

— Що ж, правдоподібно, — сказав. — Могло бути й так. Але, — зітхнув, — було інакше. Знаєте, мене з самого початку бентежило, що тут надто багато емоцій. Почуття — і негативні, й позитивні — химерно перепліталися, нашаровувались одне на одне так, що вже трудно було й розпізнати основу їх. Усе робилося в якійсь напрузі, несамовитості. І в той же час обдумано, розважливо, хитро. Як це пояснити? Можна було б сказати, що вчинками Миколи Кравця й Світлани керувала лиха доля, а на неї, як відомо, легко звалити що завгодно. Та я діалектик і навіть суб'єктивне розглядаю об'єктивно, діалектично. Не торкаючись поки що вашої версії, скажу, що я вдячний вам за правдиве висвітлення ваших стосунків із сестрою і ще ряду моментів — ви допомогли мені зрозуміти істинну суть їх. Згоден: Світлана мала великий вплив на Миколу, на його творчість. Припускаю, що їхня спілка спочатку була потрібна й Світлані для перевірки свого художнього смаку, бачення, для утвердження власної творчої позиції. Хоч то, повинен сказати, була дуже своєрідна позиція. Потрібна еротика? — Будь ласка! Малюнки жахів? — Скільки завгодно! Сфальсифікувати і те й друге під Андрія Мелещука? — Готово, вже зроблено! Правда, були й чудові ескізи до барельєфа «Спорт», симпатичні гноми в кінозалі, прекрасна в своїй безпосередності «Купальниця»… Але творчість для Світлани була не метою, а засобом для досягнення мети. Якої? Тієї, яку вона ставила перед собою в той чи інший період. Гноми здобули їй симпатію працівників кінотеатру, ескізи до барельєфа — вдячність, а потім і прихильність Миколи Кравця, «Купальниця» зміцнила її вплив на того ж Кравця, а заразом створила їй певну славу.

— Це правда, Світлана була дуже марнославна, — потвердила Надя.

— Не тільки, — заперечив Білякевич. — Були у неї і меркантильність, корисливість, розрахунок. Особливо останнім часом. Не задарма ж вона допомагала Кравцеві, виручала Наталю Літинську, не задля жарту «доповнила» батькову спадщину: його малюнки разом із своїми ловко сфабрикованими додатками вона примудрилася двічі продати, причому недешево.

— Мені здається, ви тут занадто категоричні, — озвалась Надя. — Що не кажіть, а сестра мала здібності.

— Не заперечую. Скажу більше: Світлана мала талант. Безперечний талант! Одначе, повторюю, використовувала його тільки як засіб і тому дуже швидко розміняла. Не можна грати на фортепіано ногами й лишатись піаністом. А вона здебільшого саме так грала. Певно, їй здавалося, що це забавно: виходить і ногами! Згодом збагнула, що догралася. Згадайте цикл малюнків «Наші прагнення», створений за одним заходом, на одному пориві. Це ж вона своє малювала.

— Тоді у неї якісь неприємності були на кіностудії…

— Думаю, що причина тут не в якихось неприємностях, їй справді не дуже пощастило в кіно — доморощені Мерилін Монро у нас не в моді. Сподівалася на великий успіх, та ба — не вийшло. Але ж це ще не трагедія. Зрештою вона могла б стати непоганою кіноактрисою. Мала театральні здібності, гарний голос, ефектну зовнішність. Треба було тільки працювати над собою — завзято, наполегливо. А така робота була не для неї, вона звикла до легкого, звикла робити все мимохідь, за одним заходом. От у чому корені її трагедії.

— А яке це має відношення до того, що сталося? — здвигнула плечима Надя.

— Пряме! Світлана сама себе підвела — не зразу, ясна річ, помалу — до тієї межі, за якою почалася дорога вниз. А жаль! Пішла б іншим шляхом — багато чого могла б досягнути…

— Шмагати її треба було, — буркнула сестра, — а над нею сюсюкали…

Віктор Михайлович мовчки подивився на жінку. А думка снувала навколо того, що вона сказала.

… Жила собі дівчина. Росла, навчалась у школі, була піонеркою, вступила в комсомол, працювала… Була серед людей, у колективі. І ніхто не помічав, що вона егоїстка, над усе любить себе, свій успіх — легкий, без великих зусиль… Невже не помічали? Та ні, помічали, добре бачили, тільки не надавали значення, мирилися, бо вона — талант. Прощали те, чого не можна прощати. Сюсюкали…

Нічого не скажеш, у тому, як склалася доля Світлани, є провина й інших…

— Це теж відіграло свою роль, — чи то вголос продовжуючи свою думку, чи відповідаючи співрозмовниці, мовив підполковник. — Але насамперед винна вона сама. Не можна перекладати свої гріхи на чужі плечі. Головне залежало від самої Світлани. Хіба вона не розуміла, на яку стежку стала? Чудово розуміла. Знала, де й коли переступає межу дозволеного, часом навіть каялась і… знову робила своє, намагаючись діяти тонше, використовуючи будь-яку сприятливу нагоду… А такі нагоди, коли хочеш їх знайти, трапляються. Скажімо, випадкове знайомство з кимось, хто раптом зацікавився тобою і пропонує безкорисливу допомогу… А втім, зустріч Світлани з Гастоном Лаграном, ділком і політиканом від мистецтва, я б не назвав випадковою. В нашій країні Лаграна цікавили не так старі ікони, як молоді кандидати в дисиденти. Він не скупився на лестощі, обіцянки, щедро видавав аванси й розплачувався — як готівкою, так і натурою, переважно сигаретами з маріхуаною.

Світлана не довго вагалась. На той час вона вже впевнилася, що успіх, якого можна досягнути наполегливою працею, — не для неї. Тож і розміняла совість, як раніше — свій талант. Для початку запропонувала зарубіжному покупцеві батькові малюнки з власними «доповненнями». Лагранові сподобались і малюнки покійного художника, і — ще більше — спритність та безпринципність його дочки. Про кращу помічницю годі було й мріяти. Вони швидко знайшли спільну мову, і Лагран прямо сказав, чого він хоче.

Не тінь невідомого, хоч і цікавого рисувальника була потрібна Лагранові й тим, що за ним стояли, а живий і здоровий художник чи скульптор, бажано не бездарний, гонористий, добре, якщо задирливий, скандальний, більш-менш помітний у своєму середовищі. Такого чоловіка Лагран був ладен розрекламувати в пресі «вільного світу», піднести в ранг «борця за права людини», створити йому ореол «мученика соцреалізму» і, підготувавши таким чином, залучити до співпраці. Помічниці він пообіцяв високу винагороду, частину якої видав авансом разом з відповідними гарантіями на майбутнє. Лишалося знайти підходящого кандидата. Світлана не сушила собі голови — одразу ж подумала про Миколу Кравця і взялася до діла.

Незабаром Лагран познайомився з Кравцем і дійшов висновку, що це саме та людина, яка йому потрібна. Правда, Миколині роботи не викликали у нього захоплення: в творчості борця за «вільне мистецтво», мученика «соцреалізму» мають бути не еротично-будуарні мотиви, а рішучий протест проти засилля, сміливий виклик гонителям.

Кравець не зразу збагнув, чого від нього хочуть. Зате Світлана добре зрозуміла й запевнила Лаграна, що все буде гаразд. Вона мала фантазію, не сумнівалась у силі свого впливу на Миколу, досвід спільної роботи у них був, принципів не лишилося. Так виник задум «Повергнутого», дуже скоро втілений у восковій моделі, а потім і в бронзовому виливку. Ліпив, звісно, Кравець, але створювала той образ Світлана, орієнтуючись, так би мовити, на ідейне замовлення.

А далі скандал на худраді (його викликав сам Кранець — це треба було Лагранові), і незабаром фотографії «Повергнутого» з відповідними коментарями з'явилися на сторінках ряду західних ілюстрованих журналів. Колесо закрутилося…

Новоявлений дисидент скоро привернув увагу осіб, вельми впливових у країнах «вільного світу» — надійшли спокусливі пропозиції багатих закордонних колекціонерів і приватних виставочних салонів, запрошення до Іспанії, повідомлення про банковий рахунок… Не забули й Світлани. Лагран розумів, що без неї Кравець мало на що здатний, і постарався зв'язати їх одним мотузком. Попереду ще були серйозні перешкоди, проте Світлана вірила, що саме ця дорога приведе її до жаданої мети. А задля такої мети можна і треба йти на все… В цьому вона переконала й Миколу.

Білякевич замовк і пильно подивився на жінку. Вона зупинилась, уже не кутаючись у шарф, і підполковник побачив, як зблідло її лице, а в очах блиснули розгубленість, страх, безсилий гнів…

Але за мить очі погасли, обличчя якось осунулося, наче жінка раптом постаріла на добрий десяток років. У її погляді, в виразі лиця, в усій постаті відчувалися глибока втома й байдужість. І Білякевич зрозумів те, в чому досі сумнівався: це вже не маневр, не хитрування — вона відчула, що більше виходу немає. Попереду — глухий кут…

І все ж ця жінка вміла триматися й трималася до кінця. Підвівши голову, сказала тихо, майже спокійно:

— Ви суперечите собі. Якщо все було саме так, то Микола не мав би причин убивати Світлану.

— А він і не вбивав її… — повільно, мовби знехотя, мовив Білякевич. — Він убив іншу, схожу на неї жінку, яка заважала обом їм своєю безкомпромісністю, непримиренністю до їхніх негідних, дисидентських дій, готовністю викрити фальсифікацію малюнків Андрія Мелещука… Кравця не спинила навіть її вагітність… Він убив свою дружину Надю — придушив, купаючись в озері, і втопив. А через три години на тому ж озері, тільки в іншому місці, допоміг вам інсценувати вашу загибель… У темряві вам легко було непомітно вилізти з води і дійти до «Жигулів» Миколи Кравця — машина ждала поблизу. Так було задумано. Так і зроблено.

Миколина участь у наступній трансформації вас в Надію Мелещук-Кравець була зовсім незначна — тут ви були вже не тільки автором і режисером, а й виконавцем головної ролі. Перша ваша головна роль. Чи не остання? Зіграли ви її, треба визнати, непогано — зусилля режисера Любарського не пропали марно. Кравець тільки підігрував вам, так само, як і ваша матінка, яка боялася втратити й другу дочку… От як воно було насправді, Світлано Андріївно!..



















notes




1


Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого (лат.).




2


Стаття 93 Карного кодексу УРСР передбачає відповідальність аж до смертної кари за умисне вбивство при обставинах, які збільшують провину; стаття 95 — відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного збудження, афекту. (Прим. авт.)