У нашім раї на землі
Тарас Шевченко








Будучи на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку Оксану. По-різному склалася їхня доля. Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить час, діти виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона – покритка, її дитина – байстря від лукавого пана, який порозважався й покинув. Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини? Тільки старців водити, а матері – загинути десь під тином.






Тарас Григорович Шевченко




У нашім раї на землі


		Нічого кращого немає,



		Як тая мати молодая



		З своїм дитяточком малим.



		Буває, іноді дивлюся.



		Дивуюсь дивом, і печаль



		Охватить душу; стане жаль



		Мені її, і зажурюся,



		І перед нею помолюся,



		Мов перед образом святим



		Тієї матері святої,



		Що в мир наш бога принесла…



		Тепер їй любо, любо жити.



		Вона серед ночі встає,



		І стереже добро своє,



		І дожидає того світу,



		Щоб знов на його надивитись.



		Наговоритись. «Це моє! Моє!» –



		І дивиться на його,



		І молиться за його богу,



		І йде на улицю гулять



		Гордіше самої цариці,



		Щоб людям, бачте, показать



		Своє добро. «А подивіться!



		Моє найкраще над всіми!»







		І ненароком інший гляне.



		Весела, рада, боже мій!



		Несе додому свого Йвана.



		І їй здається, все село



		Весь день дивилося на його.



		Що тілько й дива там було,



		А більше не було нічого. Щасливая!…



		Літа минають.



		Потроху діти виростають,



		І виросли, і розійшлись



		На заробітки, в москалі.



		І ти осталася, небого.



		І не осталося нікого



		З тобою дома.



		Наготи Старої нічим одягти



		І витопить зимою хату.



		А ти не здужаєш і встати.



		Щоб хоч огонь той розвести.



		В холодній молишся оселі



		За їх, за діточок.







		А ти.



		Великомученице?



		Села Минаєш, плачучи, вночі.



		І полем, степом ідучи,



		Свого ти сина закриваєш.



		Бо й пташка іноді пізнає



		І защебече: «Он байстря



		Несе покритка на базар».



		Безталанная! де ділась



		Краса твоя тая.



		Що всі люде дивувались?



		Пропала, немає!



		Все забрала дитиночка



		І вигнала з хати,



		І вийшла ти за царину,



		З хреста ніби знята.



		Старці тебе цураються,



		Мов тії прокази.



		А воно таке маленьке,



		Воно ще й не лазить.



		І коли-то воно буде



		Гратись і промовить



		Слово мамо. Великеє,



		Найкращеє слово!



		Ти зрадієш; і розкажеш



		Дитині правдиво



		Про панича лукавого,



		І будеш щаслива.



		Та недовго.







		Бо не дійде



		До зросту дитина,



		Піде собі сліпця водить,



		А тебе покине



		Калікою на розпутті,



		Щоб собак дражнила,



		Та ще й вилає.



		За те, бач.



		Що на світ родила.



		І за те ще, що так тяжко



		Дитину любила.



		І любитимеш, небого.



		Поки не загинеш



		Межи псами, на морозі,



		Де-небудь під тином.