Жінки їхніх чоловіків
Софія Андрухович








Софія Андруховіч народилась 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Авторка прозових книжок «Літо Мілени» (Київ: Смолоскип, 2002), «Старі люди» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003), «Жінки їхніх чоловіків» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005). Лауреат літературної премії видавництва «Смолоскип» (2001). Переклала з польської мови роман Мануели Ґретковської «Європейка». Співредакторка журналу візій і текстів «Четвер» (2003–2005). Мешкає у Ворзелі.

Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, — несподіваність і впізнаваність — ось найкоротше означення третьої прозової книжки Софії Андрухович. Галерея жінок їхніх чоловіків викликає спокусу хоча би ненадовго побути чоловіком її жінок. Розуміючи, що переважно таке не вдається. І власне таму настільки важливим є час читання добрих оповідань.






Софія Андруховіч

Жінки їхніх чоловіків


Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, — несподіваність і впізнаваність — ось найкоротше означення третьої прозової книжки Софії (Софійки) Андрухович.

Галерея жінок їхніх чоловіків викликає спокусу хоча би ненадовго побути чоловіком її жінок. Розуміючи, що переважно таке не вдається. І власне таму настільки важливим є час читання добрих оповідань.

    

Тарас Прохасько








Роверандум


для М.




Так називається одна з казок Толкієна про пригоди песика на ім'я Ровер. Пси і ровери роблять мене щасливою — хоч і накоротко, зате регулярно і по-справжньому. Я побоююся машин, боліт, мертвих роздушених жаб, а найдужче — людей. Але псам і роверам я довіряю.

Щодня ми з Мерічкою зустрічаємося навпроти арки мого будинку. Перш ніж вийти з дому, я намагаюся знайти иайоптимальнішу комбінацію одягу: коли різко почалася майже літня спека, я їздила у майці з короткими рукавами і в сандалях. Мерічка теж була в сандалях, але в светрі, бо вона зазвичай мерзне. Після того, як знову стало зимно і почалися дощі, з одягом у мене стало сутужніше. Якби не Мерічка, яка безпомилково підібрала все найвідповідніше, я б і досі мерзла в руки і мене продував би наскрізь озерний вітер.

До правої кишені чорної вітрівки кладу ключ від підвалу, до лівої — ключі від дому і рукавиці. Довго тлумлюся, намагаючись протиснути раму у вузьку щілину дверей підвалу. Вони не відчиняються як слід через потворну і вкрай непотрібну сусідську шафу (сусіди мають дві кімнати: одну на третьому поверсі, другу — в підвалі, біля мого ровера; таким чином вони швидше сусіди мого ровера, ніж мої). Нарешті повертаю в арку. Мерічка у своїй смугастій шапочці вже чекає на мене з протилежного боку, зайнята, як завжди, підкручуванням якихось гайок, регулюванням керма чи впорядкуванням передач.

Мерічка купила свій ровер взимку, коли настало потепління. Вона довго складала гроші на газову колонку, а потім раптом узяла і вирішила купити ровер. У той час в місті майже все було позачинювано: як сніг на голову впала якась страшна податкова. На магазинах висіли таблички «Переоблік», «Перезмінка» і «Ремонт». Підозріло теплий вітер носив порожнім ринком сміття — від жінки, яка продавала цуценят, і до двох чоловіків з якимось дрібним причандаллям. (Була ще сірошкіра брудна баба зі смердючими чебуреками, але я мовчу про неї — Мерічка не любить чебуреків).

Павільйон, де зазвичай продавали беушні ровери. був настільки порожнім, що здавався зовсім крихітним, покинутим і беззахисним. Ми розгублено зупинилися біля жінки з цуценятами. Нас було п'ятеро: я, Мерічка, Назар, Тарас і ще один Тарас. Другого Тараса ми захопили з собою лише з практичних міркувань: він начебто найліпше з нас усіх розумівся на роверах і мав допомогти Мерічці вибрати. Але оскільки вибирати не було з чого, ми стояли і дивилися на цуценят. Цуценят теж було п'ятеро, і вони лазили дном картонної коробки, як гусінь. Перше цуценя нагадувало гусінь найбільше: воно було довге і худе, в світлому напівпрозорому пушку, з пулькатими очима і довгим рухливим носиком. Друге і третє були б однаковісінькими — круглі і товстенькі, з короткою і жорсткою сірою шерстю — якби не вушка: у другого щеняти вони мало не перевершували за довжиною коротенькі лапки, натомість у третього були щільно притиснутими до голови і зовсім крихітними. Четверте руде цуценя, мало не втричі більше за інших, виглядало як дивної форми кучерява подушка. А п'яте, майже лисе, рожевувате, плямисте, з довгим тонким щурячим хвостом, здається, страждало від пробивання першого зуба: воно самозабутньо смоктало якусь гумову паличку.

— Беріть болоночок, молоді люди, — звернулася до пас жінка. — Чистокровні болоночки, ласкові і потульні. По одній гривні.

— Та ні, дякуємо, — відповіла їй Мерічка, посміхнувшись до «болоночок». — Ми хочемо купити ровер.

Жінка покопирсалася в кишенях, витягла клаптик паперу, олівець і швидко нашкребла щось, затиснувши олівець лівою рукою.

— Це телефон Лесі, власниці, — простягнула вона клаптик Мерічці. — Подзвоніть їй — приїде Уляна і покаже вам ровери.

За п'ятнадцять хвилин до нас підійшов якийсь товстий дядько в бейсболці, футболці, дутій куртці, випрасуваних «під кант» штанях і черевиках із затупленими носами.

— Це ви хочете купити ровер? — високим, але нахабним голосом запитав дядько.

Ми кивнули.

— Хто з вас хоче купити ровер?

— Я, — сказала Мерічка.

— Ти? — запитав дядько.

— Я, — несміло підтвердила Мерічка.

— Треба сідати в машину і їхати на інший кінець міста. Вільних місць тільки два. З тобою ще хтось поїде? Хтось, хто розуміється на роверах?

За хвилину дядько запакував переляканих Мерічку і другого Тараса до машини з якимись чоловіками. Проїжджаючи повз нас, Мерічка крикнула через вікно:

— Якщо я не повернусь, то… — решту слів підхопив вітер і поніс разом із сміттям порожнім базаром.

— Насправді той дядько — це тітка, — сказала я, дивлячись услід машині. — У нього були жіночі груди.

Схвильована Мерічка з ровером повернулася десь за годину Збуджена і задихана, вона ніяк не могла розповісти, як чоловікоподібна Леся-Уляна завезла їх чортзна-куди, наказала залишатися в машині, а потім власноруч винесла зі старої перехнябленої халупи п'ять роверів, як вона довго і незрозуміло розповідала про переваги і недоліки кожного і як вони з другим Тарасом мовчки втупилися в колеса, і як нарешті Леся-Уляна не витримала і гиркнул а до другого Тараса:

— Ти взагалі дупля преш в роверах?

(Ми потім довго розмірковували, чому вона сказала саме «преш», а не «б'єш» — може, Мерічка погано почула, або Леся-Уляна не знала, як кажуть, або навмисне не хотіла казати так, як кажуть, хоч і знала).

І вона таки підсунула їм дуже гарний, страшенно елегантний, такий витончений і надійний, та ледь-ледь бракований ровер. Мерічка не може перемикати на ньому великі передачі й постійно їздить лише на другій. Але що з того.

Отож я завертаю в арку і відразу бачу Мерічку в смугастій шапочці, яка чекає на мене з іншого боку вулиці. Я підходжу, ведучи ровер за кермо. Дивлюся, як Мерічка щось лагодить — при цьому вона незмінно буркоче про бракований ровер, передачі, набридливе скреготання або цокання, намагається знайти причину щораз нової незручності. Тоді Мерічка дивиться на мене:

— Нарешті ти вдягнула рукавиці!

або:

— Навіщо тобі наплічник?

(Після прогулянки я купую п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів. Мерічка допомагає мені покласти букет до наплічника; добре, що він закривається на два замочки: букет посередині, голівки стирчать назовні, справа — один замочок, зліва — другий; я мчу на ровері, обминаю вибоїни, мене обминають машини, а з мого наплічника стирчить п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів).

Я просто дивлюся на маленьку Меріччину фігурку, як завжди, бездоганно вбрану для роверової прогулянки: смугаста шапочка, куртка, каптур, рукавиці, права штанка закочена до коліна і відкриває рожеву шкарпетку — незакочена, вона чіпляється до «зірочок» і заважає їхати. Я праву штанку ніколи не закочую, і тому всі роверові штани у мене трохи подерті.

Минаємо паркову алею, перетинаємо дорогу і дивимося на озеро. Щодня ми робимо по кілька кіл навколо озера — спершу я думала, що це буде нудно, але стає дедалі цікавіше. Раніше на цьому місці були цвинтар і міське сміттєзвалище — не знаю лише, в якій послідовності (може, так: цвинтар, сміттєзвалище, цвинтар, озеро; або — сміттєзвалище, цвинтар, сміттєзвалище, озеро; чи — озеро, озеро, озеро, озеро, на дні якого — цвинтар і сміттєзвалище). В молодості моя бабця перепливала озеро впоперек два чи три рази. Тоді там ще можна було плавати. Тепер плавають хіба що безумці або моржі — у цих є спеціальне місце, де взимку вирубують прямокутник з льоду. Коли я була маленька, озеро спустили і дуже довго не набирали. Воно заросло височенними верболозами і туди можна було ходити, як до лісу.

Потепління настало так раптово, що ми з Мерічкою були вбрані в майки з короткими рукавами, а озеро все ще затягував лід, і на ньому сиділи рибалки. Лід був сірий і надутий; він з нерозумінням вдивлявся в небо: що коїться? мені тріскати, танути чи на всякий випадок не робити нічого?

Наступного дня лід став синім, а потім — фіалковим. Він опуклювався, як збільшувальна лінза, аж доки посередині не виріс настільки, що дістав до неба — і тоді розтанув. Але тепер знову стало зимно Здається, ще навіть падатиме сніг. Мерічка придумала, щоб ми уявляли собі, ніби їдемо берегом Балтійського моря. Це дуже легко: озеро сіре-сіре, а вітер такий, що підіймаються величезні хвилі, і до нас долітають бризки (ми не злизуємо їх — чи тому, що вода брудна, чи щоб не відчути, яка вона несолона на смак), на бетонні плити понаносило повно сміття — якісь галузки, пляшки, кульки (сліди корабельних катастроф); я навіть бачила розчахнуту черепашку якогось молюска. Коли вітер стає таким тяжким, що його майже неможливо подолати, Мерічка підіймається і їде стоячи. їй так легше.

На початку першого кола ми переповідаємо спи. Еротичні, страшні й неймовірні. Наприклад, мені приснилося, що Мерічка, я, Назар і ще якісь люди сидимо на страшенно непевних, хитких палях так високо в небі, що землі майже не видно. Палі з'єднані між собою якимись планками, дмухає потужній балтійський вітер, і ми от-от впадемо. Мене охоплює паніка, я плачу і кричу, міцно тримаючись за планки руками, а решта людей глузує з моєї боягузливості, з того, що я так боюся впасти і розбитися на смерть. з того, що я так чіпко хапаюся за все підряд; зрештою їм набридає мій лемент і вони починають дратуватися і кричати на мене, погрожують, що коли я не заспокоюся, вони самі розгойдають наше сідало і я полечу додолу — а я не розумію, чому вони не бояться сидіти в цьому небезпечному місці, чому вони зляться, що я так боюся розбитися, і чому вони так жорстоко, так нечуйно зі мною поводяться?…

Мерічці снилося, що до них у будинок хтось заліз. Вони стоять перед парканом і чітко знають, що в будинку є хтось чужий, бо двері привідчинені. Мерічці дуже моторошно, вона відмовляється заходити в дім, стоїть і тремтить, і дивиться на подвір'я, розмірковує, викликати міліцію чи ні, і як краще це зробити. В кінці сну вона натикається на подвір'ї на жінку, яка виходить з дверей їхнього дому (ця жінка схожа на одну Меріччину викладачку і на одну Меріччину біоенергетичку) і каже комусь: «Как мнє забрать твої вєщі» Це найстрашніше — «как мнє забрать твої вєщі», голос, яким жінка це вимовляє, і погляд, яким вона при цьому дивиться.

Мені снився маленький, завбільшки з кроля, яскраво-синій носорожик. Він кусав мене за палець і виглядав страшенно зворушливо, кругло і трохи мультиплікаційно. Але я зі страху викинула носорожика з вікна і надійно зачинила його.

А Мерічці снилося, ніби ми сидимо на розстеленій ковдрі, навколо розкидані персики, десь дзвонить телефон, я починаю його шукати, а Мерічка жартома піднімає один персик і каже в нього: «Алло!» І з персика раптом чується голос моєї мами. Цілий сон вона розмовляла персиком з моєю мамою.

Друга частина першого кола присвячена останнім новинам і подіям удома. Це такі мікроскопічні, непомітні події, що їх ніхто ніколи не запам'ятовує довше, ніж на п'ять хвилин, але ми так довго переповідаємо їх одна одній, а потім обговорюємо і вибудовуємо з них якісь логічні конструкції, що час тягнеться поволі-поволі, ми майстерно об'їжджаємо людей і собак, і коріння дерев, яке горбами попіднімало асфальт. Часом майже ціле коло говорю я, а потім — Мерічка, тоді знову вона, або я, або по черзі. Якось ми навіть посварилися під час першого кола. Ми дискутували про одного перекладача: я сварила його, а Мерічка захищала. Ми так розхвилювалися, що навіть забули про холод і балтійський вітер, і швидко мчали вперед, просто-таки блискавично, як не мчали ще ніколи, Мерічка не звертала уваги на псів, а я на бігунів.

Зазвичай усе навпаки: Мерічка бачить будь-якого пса з будь-якої віддалі. Бігунів зауважити не важко, бо вони пересуваються групками, і нічого гіршого мені ще не доводилося зустрічати. Я заспокоюю Мерічку: «Це так, якби ти боялася дерев». Пояснюю, що на ровери нападають хіба що скажені обскубані волоцюжки, яких можна впізнати відразу і вчасно злізти з ровера. Що псів, які гуляють з господарями, боятися взагалі немає чого. Що жодному з них нецікаві ні ми, ні наші ровери. Мерічці це мало допомагає. Вона любить собак, але боїться їх, коли їде на ровері.

Спортсменів я люблю набагато менше, ніж Мерічка собак. І мені чомусь так страшно проїжджати крізь їхні групки, які одна за одною вигулькують назустріч. Спортсмени, які щойно почали бігти, мусять зачепитися. Спокійніші ті, які пробігли вже коло-два: вони розчервонілі, захекані й несуть за собою легку ароматну хмару свіжого поту. «Це так, якби ти боялася дерев», — каже мені Мерічка.

Назустріч ідуть старі люди з пляшками і каністрами джерельної води. Вони неповороткі і насуплені. Якось нам заважали їхати двоє хлопчиськів на роликах. А іншого разу ми бачили діда на ровері, який тримав за повідок смішного клаповухого пса — той щодуху мчав перед ровером, звісивши набік язика. Або ті двоє п'яниць, які йшли, обійнявшись, вже нічого не розуміючи, не спроможні вимовити ані слова, ледве пересуваючи ногами — і раптом, страшно загарчавши, кинулися на нас. А пагорб, з якого ми з'їжджаємо, не крутячи педалі, — фактично злітаємо, очі сльозяться, забиває дух, і треба панувати над собою, щоб ненароком не збити якоїсь молодої мами з дитиною.

Сьогодні Мерічка не захотіла зі мною поїхати. Я зробила це майже надвечір. Витягуючи з підвалу ровер, мало не відірвала голову цікавій сусідці-двірничці, яка вистромилася зі своїх дверей, щоб перевірити, що там за шум.

Накрапав дощик. Вітер став мало не зимовим. Рибалки стояли на берегах, схожі па сумних чапель.

Першу частину першого кола я думала про сни. Другу частину першого кола — про останні мікроскопічні події. Потім — про перекладача і книжку, яку він переклав. А тоді раптом звідкілясь вигулькнув, крихітний чоловічок у смішній шапці і великих окулярах з товстелезними лінзами. Він обігнав мене на своєму ровері й помчав уперед, роблячи такі несамовиті віражі, такі мертві петлі, так карколомно об'їжджаючи стовпи, бігунів, собак, пенсіонерів з джерельною водою, що ті сахалися від нього, або падали — хоч він не зачепив жодного, — або не помічали його. Він мчав переді мною, все віддаляючись і віддаляючись, смішний карлик з коротенькими ніжками, які швидко-швидко мерехтіли, майже як спиці коліс, і я раптом відчула, що страшно хочу зробити щось дуже важливе, для себе і для Мерічки. і ще для когось, ідеї закрутилися у мене в голові, я аж похолола, голова затріщала, я набрала в груди повітря, я посміхалася, ніби несповна розуму, — промчала повз рибалок, мало не збила кількох бігунів, непомітно подолала кілька підйомів, які завжди проходила пішки, — і вилетіла просто назустріч автобусові. Я промчала повз нього, встигнувши помітити, як витріщився водій, мало не захлинувшись криком.

(Під час роверових погулянок з Мерічкою я часом люблю уявляти собі, ніби зі мною стаються якісь нещастя: я кудись задивляюся, повертаю не туди і падаю у воду, або навпаки — кочуся додолу з пагорба, ровер боляче прибиває мене зверху, я проводжу язиком по передніх зубах — чи цілі, відчуваю іржавий смак крові, Мерічка навіть не зауважує, як часто, їдучи поряд із нею, я проводжу язиком по передніх зубах. Тепер через страшний удар нутрощі сіпнуло кудись униз, тоді надійшло млосне тепло, в цілковитій темряві чулося жалібне скрипіння покаліченого ровера; рама неприродно викрутилася, заднє колесо, вже не таке бездоганно кругле, як раніше, не доторкаючись до землі, продовжувало обертатися — і почула мелодію, яка підхоплювала роверове скрипіння, сумно, монотонно, нескінченно довго і безнадійно, телефонна мелодія персика, мелодія персикового телефону).




Якщо випаде сніг — роверові прогулянки доведеться припинити. За тиждень я від'їжджаю і Мерічці треба буде кататися самій. Але я спокійна за неї. Я знаю: роблячи тисячі кіл щодня. крихітний спритний карлик в окулярах із товстими лінзами вершить на своєму ровері такі чудеса, що нікому й не спилося. Мерічка не самотня, доки він їздить там, доки він котиться довкола сміттєзвалища, довкола цвинтаря, довкола озера.




Рут


Краплі лопочуть по каштановому листі. Нарешті не пищать солов'ї — напевно, прикривають крилами своїх пташенят. Замовк навіть осел, який кілька ночей поспіль не давав мені заснути, ревучи печально. Краплі лопочуть по листі ритмічно, м'яко і чітко — цієї ночі, коли так прохолодно і тихо, я нарешті могла б виспатися.

Натомість сиджу на своєму широкому підвіконні, босі ступні ніг упираються в червону черепицю, на мене потрапляють тільки окремі краплини, мені вже не зимно, дихаю ротом, бо ніс закладений, поруч росте купа використаних серветок. Розрізняю лапаті обриси листя. Коли дме трохи дужчий вітер, листя ніжно доторкається до пальців ніг — піаніст після довгої перерви проводить по клавішах; його руки все пам'ятають — так само каштан пам'ятатиме на дотик мої ступні.

Рут спить у моєму ліжку. її ноги зігнуті в колінах, руками вона обіймає себе. Час від часу я сповзаю з підвіконня і поправляю їй ковдру, хоча в цьому й немає великої потреби.

Рут дуже бліда, навколо очей — темпі кола, на шкірі якісь дивні пухирці. Заплющені повіки тремтять — їй щось сниться. На шиї пульсує блакитна жила. Біляве волосся позлипалося, скуйовдилось, налипло на вологе чоло, на щоки. Навіть крізь свою застуду я відчуваю солодкаво-кваскуватий запах пива і блювотини. Кутики губ Рут опущені донизу. Я знаю, що на дотик вони прохолодні, і мені навіть трохи хочеться поцілувати їх, але я цього не роблю. Відходжу від ліжка і піднімаю з підлоги чорний светр Рут на ґудзиках. Він теж трохи вимащений, завтра доведеться прати, один ґудзик відірвався, коли я намагалася роздягти її, а вона плакала, падала і тремтіла від холоду.

Рут дуже стримана, акуратна і впорядкована. У Гамбурзі всі дівчата такі — біляве пряме волосся, бліда шкіра, зимні руки і ноги, змучені очі, поголені підпахви, вимитий посуд. Вона завжди виглядає трохи виснаженою, але нескінченно терплячою. Нечутно спускається сходами, заходить на кухню, ввічливо посміхається, або грайливо посміхається, або знуджено посміхається, або не посміхається, але киває, набирає води у чайник, витягає щось з холодильника — я не зауважила жодного разу, щоб вона зробила щось конкретне: покришила цибулю, налила в склянки соку, відкрила банку пива — ніколи нічого такого, але постійно чимось зайнята, цілеспрямовано схилена над шухлядою з крупами і макаронами, чіткі рухи, два кроки туди, три назад, усе саме так, як заплановано.

Готує Фріц. Він любить готувати — він пишається своїм умінням. Він пишається собою, бо він сповнений гідності, він знає, чого вартий, він господар життя, сидить на кріслі, ступня однієї ноги закинута на коліно другої, лікоть на столі, сиґарилья. У нього пухкі руки з короткими молочно-білими пальцями, вкриті білявим, легким, як кульбаба, пушком. Фріц любить розглядати свої руки, розчепірює пальці, милується нігтями, тарабанить по скатертині. У нього старанно зачесане волосся, теж біляве, тонкий проділ, зачіска підбиралася довго і ретельно: довге волосся — поганий смак, коротке волосся — немає волосся, Фріцові пасує найбільше саме таю середня довжина, прикриває вуха, неслухняне пасмо треба постійно відкидати з чола різким рухом голови — але Рут ідей рух дуже подобається, навіть заводить, вона відразу рум'яніє, очі блищать, руки починають тремтіти. І Рут не єдина. У Фріца перед очима пропливають зображення якихось білявих акуратних змучених дівчат, одна вчителька зі школи, кілька сусідок, чиясь сестра, чиясь тітка, V кожної тремтять руки, кожна рожевіє на обличчі, очі запливають туманом. Або той Гітарист з маленькою борідкою, або той жилавий професор, чи навіть цей теперішній сусід, Петер, циганчукуватий гренландець з Берліну… Фріц посміхається, з гідністю поглядає навколо, затягується сиґарильєю, робить собі ще одну канапку. Йому хочеться чимось потішити себе зараз, якось обдарувати, попестити. Після такого смачного, ситного обіду доречно буде скористатися… себто ощасливити Рут — хоча це й не так цікаво, хочеться чогось новенького, але вона може знову образитись, плакати і просити. Як це втомливо, як одноманітно.

Вчора Петер кудись надовго поїхав і залишив ключ від своєї кімнати. Фріц перебрався туди, Рут залишилася сама в їхній кімнаті, їй відразу стало легше, вона раптом набрала повні легені повітря і зрозуміла, що досі дихала якось інакше. Вона подумала, що Фріц такий гарний і великий, трохи схожий на м'якого ведмедика, але він не іграшка, він — справжній чоловік, він знає, чого хоче, він уміє керувати, у нього дивовижна сила волі, він уміє переконувати, вміє підкоряти, йому хочеться підкорятися, він владний, у нього пухкі руки зі світлим пушком, навіть коли він курить, не чути запаху диму. І ще, подумала Рут, я така маленька поряд із ним, я така крихка і делікатна, така нєврівиоважена і некерована, така у всьому непевна, я так люблю дивитися па себе і па нього в дзеркало, бо я тендітна, сумирна, сумна, а він великий, упевнений, агресивний, і це так приємно, думала далі Рут, так дивно і так солодко, що я підкорилась йому, що всі навколо дивуються — яка дивна пара, але розуміють, наскільки він міцний і сильний, дивуються, чому я з ним, а я просто змирилася, я просто йому належу, боюся його, він може робити зі мною все, що завгодно, і це приємно, думала Рур. У неї був такий сумний погляд, але плакати їй не хотілося, хоч щось збиралося там, у спеціальному місці під горлом, якісь почуття, вони тисли й розпирали шкіру зсередини, і Рут відчувала, що може заплакати, але наразі їй не хотілося.

А Фріц відчув полегшення і радість, ліг на Петерове ліжко, відкинув з чола неслухняне пасмо волосся і подумав, що він може робити все, що хоче, і йому байдуже, як на це реагуватимуть інші, бо сам він знає найкраще, чого вартий насправді. Йому було дуже добре від цієї думки, і він без кіпця повторював собі: я знаю, чого я насправді вартий. А тоді, як надворі трохи посіріло, вії і підвівся з ліжка, ввімкнув світло і став перед дзеркалом. Дзеркало було велике, але Фріц, — більший, і тому повністю він там не вміщався. Фріц зняв футболку, шорти і залишився в самих трусах, такий пухкий і білий, як тісто па булки, здавалося, якщо доторкнутися до нього пальцем, то палець втопиться у масі, а потім на якусь мить ще залишиться маленька вм'ятина, яка затягуватиметься, затягуватиметься, аж поки зовсім не зникне. Фріц повернувся до дзеркала лівим боком, закинув голову трохи назад і підняв догори руки. Стріпнув долонями, ніби танцюристка фламенко. Підпахви чисто виголені, чистіше навіть, як у Рут, прозора шкіра, ніжна, гладенька. Відійшов на кілька кроків, повернувся до дзеркала задом, хитнув стегнами. Тоді став навколішки біля ліжка, нагнувся і витягнув невелику картату валізку. Білизни вирішив сьогодні не вдягати. Завагався між довгою чорною сукнею на бретельках і з розпіркою аж до попи та спідницею з фальбанками, в червоні квіти. Вибрав спідницю. Одягнув блузку з глибоким декольте. Почепив на шию пасочок з великою штучною трояндою. Троянду змістив трохи вліво. Зволожив волосся і гладенько зачесав його назад. Наклав штучні вії, закліпав ними, не зводячи з себе погляду. Намалював губи. Поставив на щоці чорну мушку. Взув босоніжки на шпильках — і, щоб не впасти, відразу ж сів на крісло навпроти дзеркала, закинув ногу на ногу, закурив сиґарилью. Почав падати дощ.

Рут принесла собі до кімнати п'ять пляшок пива і пила його, вихилившись з вікна. її волосся вже зовсім намокло, з нього струмочками текла вода, туш розмастилася, пекли очі. дощ заливав Фріцові папери на столі. Рут відчувала якусь трагічну радість. На устах у неї застигла посмішка, а в очах з кожним ковтком пива з'являлося все більше розпачу. Чомусь залізла до Фріцової шухляди і почала копирсатися в його товстенних блокнотах, швидко перегортала сторінки, шепотіла якісь імена, номери телефонів, якісь вірші, уривки речень: «в лице впивалися голки», «він підтягнувся на руках», «смак солі на язику», «камінці кололи ступні», «чайки кружляли високо в небі, а небо якось зіщулилося від». У найдальшому закамарку шухляди Рут знайшла невідомий бюстгальтер.

Полежала трохи на ліжку. Вирішила переодягтися. Натягнула білу майку і величезні Фріцові шорти. Тримаючи їх руками, пішла в душ. Довго стояла під струменем, потім сиділа на підлозі, потім знову стояла. Почало паморочитися в голові. Треба лягти, подумала Рут, треба лягти, я не хочу вмирати. Якось добрела до ліжка і провалилася.

Отямилася за кілька годин від нестерпного холоду. Боліла голова, в роті пересохло, вона в крижаному мокрому одязі лежала на мокрій постелі, вікно було відчинене, дощ далі падав, частину Фріцових паперів винесло протягом надвір, і тепер вони, жалюгідно звисаючи з гілок, тріпотіли і здригалися. Подушка чомусь була наполовину спалена, страшно смерділа і продовжувала тліти.

Фріц мене вб'є, подумала Рут, нажахано дивлячись на подушку, схопить мене за карк і кине об шафу, а потім підніме з підлоги і кине об стіну, а потім схопить мене за волосся і битиме чолом об одвірок, а тоді візьме під пахви і викине в коридор, а там якраз виходитимуть ці дурнуваті кретини-українці, кожен зі своєю пачкою сигарет, бо вони курять навіть коли сплять або коли приймають душ — якщо вони взагалі приймають душ, у них усередині все спопеліло, вони їдять салати і п'ють вино, пиво або горілку, або чай, або каву — але курять обов'язково, забери у них сигарети, і вони відразу ж повмирають, пожовтіють, зблякнуть, скрутяться і розпадуться на попіл, а тоді прийде пані Дорота або пані Людина і змете їхній порох і викине, і ніхто навіть не згадає, що тут з нами жили якісь українці, де це взагалі — Україна? щось мені приверзлося…

Рут подопивала з пляшок залишки пива, незграбно звелася на ноги, вийшла з кімнати і побрела коридором, спираючись об стіни. Я відчинила двері і запросила Рут увійти.

Мені потрібна подушка, сказала вона, кен ю боров мі йор пілов, пліз. Вона сіла на крісло і почала потрохи гойдатися взад-вперед, взад-вперед, від неї було чути пивом і чимось спаленим, я мовчки стояла посеред кімнати і шукала поглядом свої сигарети.

Де у тебе туалет, врешті сказала Рут. Я допомогла їй піднятися, допомогла ввімкнути світло в туалеті, допомогла відчинити двері, допомогла увійти. Вона подивилася на себе в дзеркало, якось майже грайливо поправила волосся і тоді різко зігнулася над умивальником — але не встигла. Вона забруднила свій светр, забруднила мій синій рушник, забруднила мій умивальник і підлогу в моєму туалеті, але я не сказала їй ні слова, допомогла їй помитися, витерла її червоним рушником і посміхнулась до неї.

Колись я ходила на танці, сказала Рут, знову сидячи на кріслі, я ходила на танці, а ти ходила на танці? Так, я ходила на танці, але дуже коротко, відповіла я, десь півроку. А я ходила довго, сказала Рут, тоді занадто сильно гойднулася, впала з крісла і заснула.

Я роздягнула її і вклала у своє ліжко. Випила аспірин, вилізла на підвіконня і сиджу на ньому ось уже дві години.

Дощ не зупиняється.

Спи, моя дорога Рут, спи, і нічого не бійся, я стережу твій сон, у мене затерпло все тіло, я змерзла, задубіла, і в мене, здається, температура, але я тебе не залишу, спи спокійно, білява подруго з блакитною пульсуючою жилкою на шиї.




Я прокинулася на підвіконні від болю в нозі. Жодного разу в житті мені не щастило побачити власну п'яту з такого ракурсу. Спробувала випростати ногу, але заболіло ще дужче. Якимось дивом злізла з підвіконня і поглянула на ліжко. Рут уже не було.

Вони з'явилися з Фріцом на сніданок рівно о дев'ятій п'ятнадцять. Фріц — спокійний, врівноважений. Рут — стомлена, стримана. Привіт, сказали вони в один голос. Привіт, відповіла я.

Як спалося, запитав Фріц. Я посміхнулася. Не забудь додати олії, сказала Рут. Я пам'ятаю, кивнув Фріц. Сьогодні дощу не буде, сказала Рут. Сподіваюся, сказав Фріц.

Рут, сказала я, це ґудзик від твого светрика.

Рут поглянула на мою простягнуту долоню і ввічливо хитнула головою — вирішила не давати милостині. Ні, це не мій ґудзик. Я не маю светрика на ґудзиках, сказала вона. А якщо б і мала, то вони б не відривалися просто так, сказала вона. Запитай когось іншого, думаю, тобі вдасться знайти власника цього ґудзика, і хтось обов'язково тобі подякує, сказала вона й погладила Фріца по білій пухнастій руці.




Пані Дорота


Замок клацнув, і пані Дорота увійшла досередини.

Знову ці розкидані брошурки, ці пачки з довідниками і програмками, скільки їх тут — тисячі й тисячі, лежать на підлозі, не потрібні нікому цим гладеньким фінським папером навіть задницю не підтерти, а скільки дерев знищено, а скільки пташок з тих дерев зігнано, а скільки людей обливалося потом, зрубуючи ці дерева, добре ще, коли не було нещасних випадків — бо он їх скільки на кожному кроці: двох сімнадцятирічних хлопців застрілили поліціянти, і не просто застрілити — продірявили наскрізь, лиць не можна було розпізнати, і за що? за те, що просто не загальмували, коли їм наказували зупинитися — але якого дідька вони мали зупинятися, якщо ті тварюки були вбрані в цивільний одяг і на чолі у них не написано: «поліція».

Пані Дорота затискає щойнокуплену газету «Факт» під пахвою і відсуває ногою вбік пачки з брошурами.

Та, зрештою, скільки книжок можна було надрукувати за ці гроші, на цьому папері, цією фарбою. Аж дивно — і чим люди думають? Зрештою, можна було б повидруковувати всі ці бздури на якомусь дешевшому папері, але ні — все тільки найвищого ґатунку. Пахне ж як — аж у голові паморочиться!

Пані Дорота мимохідь хапає декілька аркушів і на повні груди вдихає запах свіжого друку. В будинку тихо. Пані Дорота заходить на кухню.

Ну ясно, парочка із західного вже поснідала, посуд вимитий і витертий насухо, але скільки разів їм повторювати, щоб ховали все до шухляд — порозкладалися на столі, біля самої плити, ще, не доведи Господи, пожежа станеться.

Хоча — яка там пожежа з цими всіма надчутливими сигналізаціями. Вмерти можна було зі сміху, коли той симпатичний чоловік з північного смажив цибулю і раптом завили сирени. Лампочки мигочуть, сигналізація виє, бідний Пйотрусь прибіг з вогнегасником — а той стоїть посеред кухні з пательнею в одній руці, ложкою в іншій і сигаретою в зубах і ще якось примудряється нас перепрошувати.

Я повідчиняла вікна, ввімкнула витяжку і регочу. Кажу йому: добре хоч, водою не залило. Бо у нас минулого року жили дві дівчини і якось увечері сиділи тут за столом і курили і раптом на них зі стелі як полило, а ще сирени, лампочки — одна аж розплакалася.

Пані Дорота акуратно складає паперові торбинки зі спеціями і пляшечки з соусами під стіною. Міняє місцями кавоварку й електричний чайник. Витирає стіл.

Добре, що в голову прийшла ця ідея зовсім забрати обрус. Відразу стільки клопотів з голови. І як їм удавалося так немилосердно його захляпувати щовечора. Аж цікаво ставало: в яких місцях і від чого плями доведеться відпирати завтра.

На підлозі нерозтоптані гусенички попелу. Значить, чоловік з одинадцятої «а» вже пив каву Ще поки прокинеться його сусідка з одинадцятої «б» і вони разом зійдуть снідати, можна спокійно випити кави.

Пані Дорота запарює каву, виймає з торбинки булочку з маком і сідає за стіл. Розгортає газету. Стінґ не може продовжити статевий акт до семи годин? Мені здавалося, що може. Ася соромиться власної матері, бо, та заради горілки здатна на все. Що за сука. Знову ці фотографії зі знущаннями над полоненими іракцями — скільки можна мусолити одне й те ж саме!..

Пані Дорота миє горнятко і починає відшуровувати всі поверхні.

Ніколи не вдавалося спати так допізна. А дівчинка з одинадцятої «б» виглядає навіть трошки невиспаною, коли приходить снідати. Часто навіть уже після того, як парочка з десятої «б» закінчує обід.

Таке дивне у них життя — як у акваріумі. Плавають туди-сюди, підпливають то до однієї скляної стінки, то до іншої, визирають, спостерігають, такі повільні, плавні рухи, такі знуджені, або постійно стривожені, або розгублені вирази облич. Як тут не розгубитися: три місяці живи і ні про що не думай. Гроші є. їжа є, житло є, всі умови, прибирають тобі, і те. і се — а ти роби, що хочеш, жодних обов'язків, тільки будь ґречним і пиши, якщо можеш. І лише час від часу до акваріума підводять групки цікавих. Ті дивляться на скаламучену воду, на похитування водоростей, на розгублені очі рибок. Я розумію — всім цікаво, чому вони бовтаються у цій теплуватій воді, хапаючи прозорими губами перетертих мушок, кинутих звідкілясь згори, чому і як вони випускають бульбашки, втупившись поглядами одне в одного, намагаючись розрізнити контури дерев, людей, дослухаючись до вереску пташок о четвертій ранку. Але вода розмиває обриси і приглушує звуки. Чому вони сидять у акваріумі, чому не вилазять звідти, не подивляться нормальними очима, не крізь воду, не крізь водорості, не крізь скло на цей світ? Їм здається, що вони й так бачать і розуміють усе найкраще, як це називається — «внутрішнім зором»? Але мені шкода їх. Я заборонила б ці екскурсії, я б дала кожному з них по великому відрові з мильною водою і шматі і сказала б вимити всі підлоги до блиску, а потім, якщо захочуть про це написати, — нехай пишуть, будь ласка, дуже прошу, я й сама люблю читати.

Бо коли уявляю, як вони сидять там, кожен у своїй кімнаті, в чотирьох стінах з вікнами в парк, східний, північний і західний апартаменти, сидять за столами, перед увімкненими комп'ютерами, сидять і мучаться, і думають, про що і як, бо треба, бо їм кидають перетерті мушині крильця, і вони мусять якось віддячити, а навіть якщо не мусять, то треба ж хоч щось робити, повинен бути якийсь сенс у цьому всьому, щоб не збожеволіти від одноманітного погойдування, від млявої нудоти — коли уявляю їх собі, таких самотніх, таких відірваних, таких окремих, мені аж серце розривається. Вони здаються мені маленькими напівпрозорими істотами, обділеними світлом, теплом, любов'ю. Я б хотіла зігріти їхні руки теплом мильної води у відрах і розтерти аж до червоного великими шматами.

Пані Дорота тяжко зітхає і береться за пилосос. Треба попилососити кожну сходинку кожен закамарок, бо Люцина поки що не навчилася, вона надто переймається цією роботою, занадто переживає — і тому їй погано вдається виконувати обов'язки.

Симпатичний чоловік з одинадцятої «а» не міг розповісти, про що він пише. Сказав, що і він, і дівчинка постійно працюють, але жодне з них не знає точно, над чим. Що їм самим цікаво, як там вийде вкінці. Я тільки знизала плечима. Такий приємний, здоровий чоловік, а говорить такі дитячі речі. Я вже не дивуюся. За ці роки довелося звикнути. Але раніше всі переважено знали, над чим вони працюють і як усе закінчиться. Може, це якісь національні особливості.

Пані Дорота подумала, що, можливо, це й краще — не знати фіналу. От її чоловік завжди знав, як закінчаться його дурнуваті махінації з крадіжками на складі перин і подушок — і мав рацію, і його посадили, а вона мусила возити йому фасольку по-бретонському і бабку, бо це його улюблені страви, а потім він з'явився серед ночі, босий і майже голий, і сказав, що втік, а вона навіть не питала, як це йому вдалося і де він загубив рештки свого мозку, а тільки відвезла на віллу, і там він жив два тижні, виходив уночі поїсти, блукав коридорами, вмикаючи і вимикаючи світло, і навіть одного разу налякав дівчинку — а потім сам вирішив повернутися, і тепер знову доводиться робити бабку щотижня.

Пані Дорота провела поглядом парочку, яка, обійнявшись, пропливла за вікном. Він, великий, як гора, майже ніс її над землею. По її маленькій фігурці було видно, скільки зусиль затрачається, щоб триматися до нього якнайближче і якнайменше заважати його рухам. Тепер можна спокійно поприбирати в їхній кімнаті.

Йдучи сходами нагору, пані Дорота спіймала себе на думці, що, може, не так уже й погано жити отак, майже ув'язненими, ізольованими від решти світу. Напевно, щось схоже відчуває зараз її чоловік. Коли кожен день такий самий, як попередній, а попередній такий, як наступний, і не трапляється абсолютно нічого — ні сварки, ні бійки, ні автокатастрофи, не треба думати, де дістати гроші і що зварити назавтра дітям, тоді, швидше за все, звичайне приготування чаю стає неймовірною пригодою. Не кажучи вже про пожежну сигналізацію.

Пані Дорота стоїть на порозі десятої «


б» й оглядає кімнату. Як завжди, страшенно чисто. Як завжди, пахне милом і освіжувачем. Як завжди, книжки поскладані акуратними стосиками. Якби не пилюка, можна було б подумати, ніби я щойно тут прибирала, посміхнулася сама до себе пані Дорота.

Тут рідко таке буває. Як правило, кімнати тиждень після прибирання виглядають так, ніби в них жило стадо бегемотів, які, повертаючись з купелі у болотах, обтрушували тут засохлі грудки бруду, перевертаючи при цьому шафи і фотелі своїми великими круглими боками.

Через цю стерильну чистоту пані Дорота не надто симпатизує парочці — принаймні не так, як іншим. Бо з іншими все в порядку: в симпатичного чоловіка з одинадцятої «а» майже немає речей, і тому немає балагану, але натомість уся підлога густо всіяна розтоптаним попелом і тютюном, а постіль і штори мають такий запах, що аж страшно стає за власні легені: пасивним курцям, здається, загрожує навіть більша небезпека, ніж активним; постійно відчинене вікно абсолютно не допомагає.

Дівчинка дуже старається. Але їй це не надто вдається. Вона згрібає книжки і папери в одну незграбну, розлізлу на всі боки купу і заштовхує її на нижню поличку журнального столика. На робочому столі в неї завжди з десяток нових хвостиків від яблук, закрутки від мінеральної води, розсіяні по різних кутках музичні диски. На спинках крісел одяг. Торбинка на підлозі. Телефон під ліжком. Усюди — скручені квіточки бузку. А одяг у шафі — я ніколи не зазираю в чужі шафи, але дівчинка якось не зачинила — лежить однією суцільною скиртою.

Щось схоже і з рештою, тільки з дрібними варіаціями: розсипане печиво, книжки по всіх усюдах, клапті паперу зі смішними кривулями, плями від їжі на шторах.

Я могла б розказати про кожного з них, навіть якби не бачила жодного разу. Мені вистачає цих зворушливих брудних слідів на підлозі, цих шкарпеток і трусів на батареях, цих обгорток, пачок і пляшок у сміттярках, шампунів, дезодорантів, зубних паст на скляній поличці у душі, вистачає поглянути, в який спосіб вони складають рулони туалетного паперу, як вішають рушники, де тримають взуття, досить тільки вдихнути запахи їхніх кімнат — і я знаю вже їхні звички, їхні слабинки, їхні страхи, їхні захоплення, знаю, як вони прокидаються, як миються, як одягаються, знаю, які їхні перші рухи вранці, як вони засинають, на якому боці сплять, де вони люблять сидіти вдень, куди спрямовують погляд найчастіше, чим займаються, коли не знають, чим зайнятися, я знаю майже всі їхні таємниці, я можу сказати навіть, є в них родина чи немає, що вони роблять у себе вдома, про що мріють — я знаю це і без говіркого і жвавого хлопчини (бо як його ще назвати?) з дванадцятої «а», який щодня розповідає мені все нові й нові подробиці про кожного. Часом я відчуваю нестерпну спокусу відкрити симпатичному чоловікові з одинадцятої «а» про що він пише і чим закінчиться його книжка. Але поки що мовчатиму. Мовчатиму, поки не побачу, що це справді потрібно.

Пані Дорота повісила чисті рушники, поклала чотири рулони туалетного паперу і кілька мил, тоді поглянула на себе в дзеркало і вийшла в коридор. Спустилася до кімнатки під сходами і всілася на крісло.

Цікаво, чи та жінка, яка жила тут два роки тому, дописала свою книжку, згадала пані Дорота. Я б хотіла її прочитати. Вона так намагалася переказати мені сюжет і найголовніші моменти, але майже не знала моєї мови, а я зовсім не знала її — ми розумілися в основному за допомогою жестів. Дивно, що книжку можна переказати за допомогою жестів.

Здається, там ішлося про різних відомих письменників, які вже давно повмирали, але нібито якимось чином воскресли і приїхали сюди. Бальзак, Толстой, Гемінґвей, Вірджинія Вульф, Ремарк, Маркес. Приїхали, щоб писати книжки. їм платять гроші, прибирають у кімнатах, вони самі варять собі їсти, зустрічаються на кухні, ходять на прогулянки, але переважно сидять у своїх кімнатах, самотні, серйозні, відокремлені, сумні.

Напевно, я все не так зрозуміла. Може, сама понавигадувала — ну бо як можна переказати це жестами? Але менше з тим. Час уже йти додому.

Пані Дорота заходить па кухню, бере свою торбинку й востаннє окидає поглядом свою територію.

Це, звичайно, дотепно і цікаво — писати про відомих авторів, смішно уявити собі їх — таких різних і таких знаменитих, як мусять варити собі обіди, прати шкарпетки, допомагати один одному відкривати ножем поламану пральку і як вечорами, розповідаючи щось одне одному, розливають вино на обрус.

Але можна було б написати не гіршу книжку і про цих теперішніх бідолах. Я спокійно могла б написати.

Проходячи повз пачки з брошурами і програмками, пані Дорота бере кілька аркушів, підносить до обличчя і голосно вдихає їхній запах.




Тоді відчиняє двері й виходить назовні. Двері, клацнувши, замикаються.




Ізабела


Вже тоді, під час нашої першої зустрічі, навколо неї кружляли ангели смерті.

Усвідомлення цього прийшло до мене, звісно, набагато пізніше, місяць чи два після того, як я випадково довідалася. Вірніше, спочатку з'явився смуток, така чиста красива печаль, яка кожен найпростіший спогад наповнює знаками і натяками, кожен пригаданий рух набуває раптом абсолютно нового значення, кольори стають настільки насиченими, що їх можна вишкрябувати ложкою і їсти, як густу тягучу начинку, а промовлене видається готовим сценарієм, наче співрозмовникам наперед було відомо, яка фраза прозвучить через три з половиною хвилини, кожне слово має власне місце, і боронь Боже зруйнувати цей порядок.

Тоді в нашій просторій кухні, викладеній майже до стелі білими кахлями, з двома стола ми. вкритими стерильними обрусами (скільки ми не намагалися засвинити їх, скільки не проливали на їхні незаймані обшири повні келихи вина, пива, чаїв і соків, скільки не перекидали наповнені попелом і недопалками попільнички, скільки не хляпали соусами і джемами, не крапали кольоровим воском святкових свічок — наступного ранку самовдоволені столи разили наші очі свіжою, ще білішою білизною), з високими заґратованими вікнами, з приреченими сумними рослинами в горщиках, з безліччю шафок і шухляд, де можна було знайти будь-яку річ, яка коли-небудь має шанс знадобитися в куховарстві — за винятком коркотяга, який одного дня загадково безслідно зник, і ні пошуки, ні розпитування, ні спогади, ні логічні міркування не дали жодних результатів — у цій холодній кухні з крихітним розп'яттям високо па стіні все видавалося абсолютно буденним і незначущим.

Ізабела сиділа навпроти мене за тим столом, на який ніколи не світило сонце, тож німці перестали їсти за ним. Час від часу Ізабела погладжувала себе лівою рукою по короткій зачісці. Вона мала видовжені долоні з довгими пальцями, а на зап'ястях — дивовижні сплетіння найрізноманітніших браслетів. Один з них Ізабела не знімала ніколи: він нагадував вервечку кілька разів намотану навколо руки, і служив їй чимось па кшталт іграшки, предмета, яким можна заспокоювати нерви, перебираючи між пальцями, за допомогою якого можна відвернути або привернути увагу інших. Не знаю, чи використовувала Ізабела його для молитви або як прикрасу.

Ця кухня нагадує мені монастир, сказала тоді вона. Колись я вчилася у школі для дівчаток при монастирі, і там теж було так зимно, біло і тихо.

Я прислухалася до відлунювання її голосу, так само, як прислухалися безшелесні офіціанти в білому вбранні. Вони мовчки накладали па тарелі накраяний сир, оливки, шматочки овочів, вправно розтинали наполовину помаранчі, вибирали зсередини трохи м'якоті й наповнювали заглибини дивовижними салатками. У круглому залі з опуклим склепінням, замовленому на сьогодні якимись багатими батьками для своїх дітей, святкували перше причастя. Але звідти також не долинало жодного звуку, офіціанти в білому вбранні, смагляві, як латиноси, розливали вино в келихи, мили виноград і мовчки посміхалися.

Одного разу продовжувала Ізабела, перебираючи пальцями свою вервечку, я намовила решту дівчат сісти на підвіконня, звісити ноги назовні, розпустити коси і скидати на людей квіти. Я мала тоді довге кучеряве волосся і була вбрана в рожеву сукню. Ми гойдали ногами-і співали, а люди задирали голови і не знали, що про все це думати.

Ізабела закурила сигарету і дивно засміялася. Вона виглядала дещо як вельможна дама часів пізнього Середньовіччя, може, навіть якась інфанта, а може, свята великомучениця Великі випуклі очі, високе чоло, гострий ніс із помітною горбинкою.

А потім мене було суворо покарано, засміялася ще дивніше, якось по-заячому, але разом з тим по-пташиному, її сміх був чимось ніби непристойним, чимось таким, що вона забороняла собі робити, або робити не наважувалася, але прагнула заохотити інших до зламання всіх заборон, щоб кинутися сторчголов униз із заплющеними очима. Хоча Ізабелині очі, коли вона сміялася, зовсім не заплющувалися, а якраз навпаки: розширювалися, вибалушувалися і шукали відповіді — чи дозволу, чи осуду, чи підтвердження — в очах співрозмовника.

Я мусила посповідатися, покаятися і прочитати десять разів «Отче наш» і десять «Богородице Діво», а потім мене позбавили вільної години в обід, і я цілих два тижні з ранку до вечора сиділа в класі і не мала права пі до кого заговорити, а тільки читала і писала, і виконувала різні завдання.

Цікаво, подумала я, коли саме вона стала буддисткою? І до чи після цього почала чути голоси і бачити духів?

Ізабела не боялася духів, які приходили до неї вночі. Не боялася навіть злих — просто знала: оці — добрі, ці — злі, з цими говорити так, а з цими — інакше, ці люблять розмовляти про смерть і життя, а ці — про життя після смерті.

Тепер я думаю про інше: чому того дня вона не зауважила ангелів смерті, які кружляли навколо неї по білій, викладеній кахлями кухні? Може, ті ангели не мали стосунку до буддизму? Може, воі іа могла бачити тільки певний вид потойбічних створінь? Чи, може, все вона прекрасно побачила і зрозуміла, але просто не показала цього?

Ми допили свої чаї і слухняно помили горнятка, а потім, намагаючись не наштовхуватися на спритних офіціантів у білому вбранні, заквапилися до дверей. Але двері були зачинені, офіціанти лише заусміхалися, розвели руками і знизали плечима. Вийти можна було тільки через зал з опуклим склепінням, але на порозі стояв суворий чоловік з насупленими бровами, і нам не залишилося нічого іншого, як повернутися до нашого столу, зробити чай і чекати, аж поки закінчиться святкування.

Так, тільки щойно я зрозуміла: Ізабела була знервована тієї миті. Вона дивилася мені просто в очі й сміялася уривчасто. Так, ніби заводився і знову затихав двигун старого автомобіля. Я тільки сьорбнула свого чаю, уважно вивчаючи його колір крізь товсте скло горнятка. Ізабела виглядала безпорадною і все більше нагадувала пташенятко з маленьким жовтим гребінцем і допитливим дзьобиком.

Часом у мене бувають миті, коли я страшно хочу з'їсти сирого м'яса, знову заговорила Ізабела. Я підвела голову і глянула на неї. Офіціанти завмерли.

І їм, сказала Ізабела.

Я мовчала.

А в дитинстві у мене часто траплялися істеричні напади. Досить було зауважити десь сороку — і я впадала в дикий шал. І ніхто не міг зупинити мене. Я кричала, плакала, падала на землю і билася об неї всім тілом, мною трясло, нападали болісні корчі — і батькам у такі хвилини доводилося замикати мене в кімнаті.

Я мовчала.

І тільки бабця, моя дорога, найулюбленіша бабця нишком прокрадалася до мене, відчиняла двері, брала мене за руку виносила в сад, залишала внизу, а сама вилазила на дерево, брала з гнізда кількох маленьких сороченят і потім готувала їх для мене. Напевне, тому я найбільше любила бабцю.

Я закурила.

Ізабела загорнулася в свій помаранчевий светр, не зводячи з мене погляду. Мені здалося, що вона хоче наблизитися до мого лиця, не встаючи з-за столу, а тоді вплюснутися в нього, влізти всередину. Що б вона робила там: сиділа, роззиралась, вовтузилася — напевно не знаю. Але я зрозуміла, що мушу пильнувати, аби вона не підходила надто близько.

Допильнувати не вдалося. Бо потім Ізабела неодноразово доторкалась до мене: наприклад, коли ми сиділи на підлозі під стіною в австрійському консульстві і вона поклала мені голову на плече і погладила по руці, або коли ми поверталися з міста і зауважили її вже за кількадесят метрів, але вдавали, що не бачимо, і жваво про щось говорили, а вона раптом кинулася вперед і обійняла мене за шию.

Але ще перед тим на кухні, зачинені разом з офіціантами в білому вбранні, ми пили чай і курили, і тоді Ізабела сказала: я вирішила, що моя наступна любовна історія буде дуже щасливою і спокійною. Мені досить уже цих страждань і цих мук. Чому любовні історії мають обов'язково складатися з мук і гіркоти. Це неправда. Я матиму любов тиху, погідну і мирну — я це вирішила.

Вирішувати щось таке справді зазвичай допомагає. Але Ізабелі не допомогло.

Ми їхали в автомобілі кудись в гори, за кермом сидів Ярек, Ізабела — поруч, а на задньому сидінні — ми втрьох. Ізабела співала, милуючись власним голосом — вона ніби слухала його збоку і була своїм найвдячнішим слухачем, бо аж світилася радістю, розповідала про те, як у п'ятирічному віці вдихнула запах чоловіків, до чиїх спітнілих тіл поприлипав деревний пил, про запах батькового карка, потім довго кричала в телефон, як вона за кимось скучила і як той хтось її надихає, і весь час при цьому погладжувала Ярка по вкритих чорним волоссям колінах, і по шортах, і по ліктях, і я подумала: як класно бути такою безпосередньою, щоб от так просто могти погладжувати випадкового знайомого по колінах — але коли Ізабелина долоня заповзла так далеко, що навіть вервечки не залишилося, мені нарешті стало все зрозуміло.

Їм виділили маленьку кімнатку на горищі зі скісним дахом. Цілу піч я слухала, як скриплять дошки, як щось гепає, траскає і ляскає у мене над головою. А наступного ранку Ізабела з'явилася свіжа і блискуча, в чоловічій сорочці на голе тіло, яка весь час розщіпалася на грудях, і тоді доводилося вдавати, ніби ніхто нічого не помітив. Вона довго милася, і робила сніданок, і виходила на ґанок курити, і хотіла говорити зі всіма, а потім бігла будити Ярка, і за якусь годину він, знесилений, заспаний, нещасний злазив додолу і, не пережовуючи, ковтав усе. що бачив на столі.

Ізабела ходила в село до сусідів за дерев'яним ангеликом, вирішувала зробити щось на обід, потім укотре дивилася якісь фотографії, хапалася за книжки, починала обмірковувати плани на майбутнє, підключала до цих планів усіх присутніх, кликала на прогулянку.

Ярек намагався піти кудись сам. постійно був голодний, хотів десь телефонувати, а коли знову йшов спати, Ізабела бігла за ним — і все повторювалося спочатку.

На цвинтарі вона голосно реготала, біля малої покинутої дерев'яної хатки запитала Ярка, коли він збудує таку для неї, а потім затягнула його в кущі, і нам довелося довго чекати на них під дощем.

Коли я мала п'ять років, сказала Ізабела за одним із сніданків, у мене була морська свинка. Не пам'ятаю, про що мені тоді йшлося — але я точно мала якусь ідею. Я розстелила біле простирадло, приготувала спирт і кілька гострих ножів і відрізала свинці лапки. Три. Не повністю, а до половини.

Найгірше потім було те, що, коли вона оклигала і так-сяк навчилася пересуватися, перестала визнавати будь-кого з людей, окрім мене. Їжу брала тільки з моїх рук. Тулилася до мене, засинала у мене на колінах. Це було страшно. Я тільки й чекала, коли вона здохне, — нестерпно було на все це дивитись…

Ізабела розізлилася на нас, бо ми не схотіли залишитися в горах ще на одну ніч.

У мене чудова ідея, сказала вона, коли ми вже були в дорозі. Мені вона страшно подобається, сподіваюся, сподобається і Яркові, але сумніваюсь, що сподобається вам. Та навіть якщо ви будете проти, це не матиме жодного значення. Моя подруга запросила пас із Ярком переночувати сьогодні у неї, це вам не по дорозі, тому ви зараз висядете з машини і доїдете додому автобусом.

Ми були проти. Навіть Ярек був проти. В його голосі задрижав неприхований переляк. Але це не мало жодного значення.

Я мушу подзвонити сьогодні ввечері до директора, зробив він несміливу спробу, аж заплющивши очі. Авто різко занесло вбік.

Ізабела простягнула йому телефон.

Але його номер у мене вдома, схлипнув він.

Ізабела набрала кілька номерів, з кимось швидко поговорила, щось записала і простягнула папірчик Яркові.

Я мушу написати мейл. Сьогодні останній день.

Звідти напишеш.

Але завтра рано у мене справи в місті.

У мене теж.

Вона була невблаганна. Вона відрізала ніжки своїй морській свинці. Вона пестила Ярка по колінах вузькими долонями.

Ми не помилилися. Вже за тиждень у них усе закінчилося.

Ізабела поїхала кудись на день, а коли повернулася, Ярек зустрів її на вокзалі, побитий попередньою дівчиною. Як це так, запитала Ізабела. Вона алкоголічка, сказав Ярек, вона нап'ється до смерті, якщо я до неї не повернуся. Ізабела мовчки подивилася на Ярка. Цікаво, як вона дивилася на свою морську свинку або на тих сороченят, викрадених з гнізда, ще живих, писклявих, з блискучими очками?

На Яркові почерком попередньої дівчини було написано: «Не торкатися, це моє». Ярек приплентався на вокзал і чекав вироку. Він хотів, щоб Ізабела теж поставила на ньому свій підпис.

Незважаючи на заборону, він приходив до Ізабелиного помешкання в години її відсутності. Залишав їжу. Писав листи. Ключ не віддавав. Колишня дівчина кілька разів дзвонила і погрожувала. Знайомі переживали за Ізабелине життя, намагалися не залишати її саму, не дозволяли ходити вечорами без супроводу. Колишня дівчина могла будь-якої миті вискочити з-за рогу з ножем.

Я маю досить таких історій, сказала Ізабела, коли ми йшли кудись вечеряти. Це вже не перший раз, і мені набридло. Алкоголіки, наркомани, зрадники і психопати. Я хочу спокійної, мирної і тихої любові. Я так вирішила і так буде.

Вона засміялася, вибалушивши очі й підштовхуючи мене поглядом до реакції. Не знаю, чому я так і не змогла захопитися з нею, чому так жодного разу мені не вдалося проговорити з нею кілька годин поспіль, уважно слухаючи її монологів, як це траплялося з іншими, чому вона не перевернула мого світу, як, коли вірити словам її знайомих, перевертала світи інших.

У цих випуклих очах завжди було надто багато невпевненості. В цих довгих пальцях — повно нервового тремтіння. Пуанти, зашнуровані аж до литок, кольорові смугасті підколінки, велика хустка на шиї, шапка зі смішними вухами, маленький несміливий ірокезик, пригладжений, замаскований — хто пригадає тепер дівчинку з довгим кучерявим волоссям і в рожевій сукні, яка сидить на підвіконні і кидає перехожим букети квітів?




Кілька місяців після того, як довідалася, я йшла площею і раптом назустріч мені звідкись виринули дві крихітні дівчинки в білих сукенках, у білих вінках і з букетами конвалій. Перше причастя, подумала я. І тоді на мене накотила хвиля печалі, замішаної на спогадах про той день, коли ми сиділи на кухні зачинені. Двері відчинили десь аж під вечір, офіціанти в білому вбранні зникли, не залишивши по собі ані сліду. Цікаво, в якому приміщенні вони замкнули її наступного разу? і чи здогадувалася вона, що тепер уже двері не відчиняться? була сама, чи з кимось? і з ким? і чи розповідала щось, чи мовчала, чекаючи? а якщо розповідала, то що?…

Я цілком певна лише в однім-єдинім. Там, куди відпровадили Ізабелу офіціанти в білому вбранні, її вже не могла дочекатися маленька тваринка з покаліченими лапками.




Червоне з білими квітами


Уяви собі три місяці цілковитого щастя. Я знаю, ти можеш. Якщо тобі не подобається це слово (щ як щастя), то уяви три місяці, коли ти маєш все, що хочеш, — і не хочеш більше нічого.

Уяви, і ти зрозумієш, чому я вбила рудоволосу Астрід.

Зараз я сиджу на терасі, вбрана в червону сукню Астрід з білими квітами. Я знову гарна, я знову почуваюся як раніше. Ноги випростані на сусідньому кріслі, я курю і курю, і п'ю якийсь гіркий чай зі звіробою — їсти нічого не можу ось уже кілька днів, але тепер нарешті не відчуваю неприємної млості, а радше солодку легкість — ніби розчиняюся, ніби топлюся, ніби я напівпрозорий легкий крем, такий ніжний, такий м'який — злизни мене кінчиком язика, отак, обережно — відчуваєш?…

Скісне сонячне проміння. Небувало зелена трава. Білі плити тераси. Спів пташок. Віддалені дитячі вигуки. Шкіра на моїх стопах чомусь полущилася, але відтепер — це я знаю напевно — все піде на краще.

Скоро вони прийдуть, четверо телепнів, четверо моїх найрідніших людей. Вони ще не здогадуються ні про що — і це мене трохи бентежить. Моє блаженне очікування має ледь-ледь підпсутий смак: сюрпризи — це завжди так двозначно.

Вони з'являться з хвилини на хвилину. Спершу я почую їхні збуджені голоси, які долинатимуть з будинку. Потім вони помітять мене на терасі і вибіжать — усі як один. Цікаво, чи звернуть увагу на сукню. І хто зверне першим І чи скажуть хоч слово.

Розповідатимуть щось, реготатимуть. Принесуть тістечка. Тістечка для наших прекрасних дам, скажуть, як завжди, але вперше я напевно знатиму, що мене зараховано до цієї категорії не зі звичайної ввічливості. Я справді прекрасна зараз. Я зараз казкова.

Казкова настільки, що вони зніяковіють усі нараз. І — просто так, лише б сказати щось — запитають, де Астрід. Це теж відбудеться вперше. Раніше про Астрід не питалося просто так.

Скажу, що не знаю. Ліниво знизаю плечима. Надкушу тістечко. Примружу очі. Почухаю плече. Вони не кинуться шукати її відразу. Вони сидітимуть за столом зі мною. Говоритимуть знову про футбол і політику. (А я так пахну яблуками і цинамоном!)

Коли стемніє, вони постукають до неї в кімнату. Але увійдуть десь аж наступного ранку.

Астрід, бідна Астрід, наша Астрід.

Пухнастий товстий коричневий метелик сів до мене на лікоть.

Все, як у класичній трагедії, — єдність часу і місця. Герої з'являються поодинці, щоб глядачеві було легше запам'ятати образ кожного. Все гранично просто.

Прості речі можуть бути набагато складнішими, як складні, якось сказала Астрід Петерові. Вона мала звичку казати такі банальні речі — але тільки тому, що усвідомлювала і їхню банальність, і необов'язковість. Чому, запитав Петер. Ну, сказала Астрід, запустивши пальці у волосся (це теж було її звичкою; я боялася: тільки б вона не попеклася цим червоним вогнем) — але, на щастя, в розмову хтось втрутився і Астрід не довелося конструювати нові прості складності.

Спершу з'являюся я.

Я гарна, я дуже гарна поки що, поки не настали ці три місяці. Я стою на автобусному вокзалі з великою чорною торбою в руках і чорним портфелем на плечі. У портфелі лаптоп. Я милуюся своїми руками від ліктів до зап'ясть — у мене надзвичайно тонка кістка. У мене каштанові очі — я вмію їх лукаво примружувати. У мене каре волосся — воно розвівається на вітрі. В голові у мене сумна мелодія, і я ледь похитую головою під неї. У мене зграбні литки. Я відбиваю такт правою ступнею.

Я думаю, що не хочу нікуди їхати — але не не так. Я впевнена, що не зможу ні з ким розмовляти там, але навіть не здогадуюся, наскільки я не маю рації.

Раніше я вчилася на психолога і читала різні дурнуваті книжки. Наприклад, про доктора Еріксона. Як він лікував безнадійних ідіотів і знущався над власними дітьми. Він був цілеспрямованим чоловіком. Він точно знав. яке речення слід вимовити, щоб цілковито вилікувати запущену шизофренію. Він лікував прищі і цистит лише одним-двома наказами. В першому випадку він наказував їхати на два тижні в гори і не дивитися в дзеркало, а в другому — мочитися в ліжко і спати далі. Коли до нього привели дівчинку, яка обгризала собі нігті до живого м'яса, він виділив їй годину щодня і вибрав для гризення один-єдиний мізинець. Коли інша його крихітна пацієнтка перевертала столи і переливала молоко на медсестер, він прибігав до неї в палату і починав здирати штори, виривати зі стіни газові труби і зривати з медсестер халати і білизну. Він допомагав схуднути, відновлював подружнє благополуччя і готував до перемоги спортсменів. Ти не мусиш зайняти перше місце, та й друге тобі ні до чого, казав він якомусь хлопцеві зі стрибків у довжину, займи третє — і все буде ок. Доктор Еріксон знав, що коли хлопець відразу виграє золоту або срібну медаль — його кар'єрі капут. Усе мусить відбуватися поступово. І той виграв бронзову. Таким самим чином доктор Еріксон наказав йому взяти срібну і золоту на двох подальших змаганнях. Здається, той хлопчина навіть став потім олімпійським чемпіоном. Такий от Микола Чудотворець.

Дуже скоро все це набридло мені. Надто просто, все надто елементарно. Досить лише приймати зранку холодний душ, робити зарядку, їсти довбані мюслі й знати, що ти — крутий психотерапевт, і ти вмієш рахувати до трьох, і ти знаєш, чого чекаєш від сьогодні, від завтра і від суботнього вечора, і чого чекаєш від своїх дітей і своєї дружини, і вмієш давати накази і лікувати всіх підряд. Бо справа не в суті цих наказів, а в тому що ти їх даєш. А накази — річ ефективна.

Ти не подумай, що мене так вразив цей плохенький доктор Еріксон. Це я все набелькотіла зі злості. Але мені тоді справді все просто набридло, я лягла в ліжко і лежала в ньому, аж доки не прийшов мій батько.

Мій батько — він сам як доктор Еріксон. У нього сива борода і жовті зуби. Він ходить у синіх костюмах, і вуса в нього руді від сигаретного диму. Він ніколи не говорить зі мною і ніколи не посміхається. Він завжди носить з собою газети і відгуки з Інтернету. Його всі дуже поважають, але за спиною підсміюються. Я знайома з його коханкою, вона працює в крамниці сувенірів і одягає надто короткі спідниці.

Отож прийшов батько, сів на крісло, поклав газети на стіл і довго дивився крізь вікно на сліпі вікна рубероїдного заводу навпроти. Я дивилася на зморшки під його очима і на чолі, і дивилася на білі манжети і на сірі шкарпетки, які виглядали з черевиків.

Що з тобою, запитав він урешті. Не знаю, відповіла я, бо не знала. Що робитимеш. Не знаю. Нічого. Але ж треба. Не думаю. Як же тоді. Ніяк. Але ж ти чогось хочеш. Напевно. Але не знаю, чого. Може, потрібен час. щоб подумати. Може.

І от я стою на автовокзалі. У мене тонкі зап'ястя. У мене чорна торба. У мене музика в голові. У мене каштанові очі. У мене красиві литки. У мене багато часу.

Астрід сидить на терасі в червоній сукні з білими квітами. На деревах тільки поз'являлися бруньки. Трава ще здається сіруватою і брудною.

Астрід випростала ноги на сусідньому кріслі. У неї дуже довгі ноги, як у коника-стрибунця. Вона курить і курить. І п'є чай — здається, зі звіробою, бо ось уже кілька днів не може нічого іншого ні пити, ні їсти. Губи Астрід великі й ніжно-рожеві — такі красиві губи, такі чуттєві, такі непристойні. Я бачу крізь сукню, якої форми її дивовижні важкі груди. Вона пахне іланґ-іланґом, пачулі й сандалом. А ще трускавками з вершками. І персиками. А волосся її руде.

Як добре, каже Астрід, побачивши мене. Вона говорить так плинно, ніби співає якусь сумну тиху пісню. Як добре, нарешті хоч хтось з'явився. Я не можу вже бути сама.

Я подаю їй руку і називаю своє ім'я.

Вона подає мені руку і каже: Астрід.

Сідаю поруч із нею і не знаю, що далі. Тремчу від напруження, кожен м'яз мого тіла бринить, як струна. Але Астрід не поспішає говорити. Вона курить і курить. І посміхається. Або дивиться кудись між чорні гілки.

Чому ти посміхаєшся? — питаю я.

Дурна звичка, відповідає Астрід.

І так багато куриш, кажу я.

Так, каже Астрід.

Давно ти тут?

Кілька днів. Але цього вистачає. Надто великий будинок. Надто порожній. Надто багато кімнат. Надто простора кухня. Надто красиві околиці. Занадто тихо. І ці звуки вночі, ці скрипи, ці стогони. А вдень — люди за вікнами, але немає з ким перекинутись словом. Сидиш і куриш, дивишся в небо, спостерігаєш за погодою, ходиш коридорами, ходиш лісом, бачиш косуль, бачиш дроздів, бачиш білок, бачиш роверистів, псів, слимаків, а потім приходиш сюди — і знову куриш, п'єш чай і їси сир з помідорами.

Позавчора зі мною щось трапилося, продовжує Астрід. Я відчула слабкість ще звечора. Але подумала, що варто виспатися — і все мине. Та зранку прокинулася ще кволішою. І не могла встати з ліжка. Намагалась не спати, але провалювалася в сон, і мені нічого не снилося. Я навіть не могла перевертатися з боку на бік. Я навіть не могла пити воду. Наступну ніч я спала солодко, ніби мертва. А тоді прокинулася вже як завжди.

Ти була стомлена? — питаю я.

Чим? — питає Астрід.

А може, я й була стомлена, каже далі вона. Може, я й була стомлена тим, що тут усе надто добре. Це просто нестерпно. Побачиш сама, як тут усе добре.

Десь тоді я раптом відчула, що перестаю бути гарною. Я не змінювалася, ні. Але з мене ніби злазила фарба. Ніби я стояла під дощем, і він змивав з мене різнокольорові акварельні тони, і я залишалася тонка, сіра, напівпрозора, прісна.

Але це не було погано. Навпаки — я вдихала повітря, дивилася на Астрід і посміхалася у відповідь на її погану звичку.

Отоді-то і з'явився Тит.

Дорога Маріє,

я нарешті на місці, приїхав учора п'ятнадцять по восьмій, усе гаразд. В автобусі, як Ти і казала, було надто гаряче — добре, що я послухав Тебе й одягнув синю футболку. Дякую за канапки — о шостій я справді дико зголоднів і надибав їх у бічній кишені наплічника. Моя розумна, золота Маріє, звідки Тобі так добре відомо, як я люблю канапки з білого хліба, з маслом, шинкою, твердим сиром, шматочком червоного перцю і маринованим грибочком? Я їв їх і думав про Тебе, тільки про Тебе, про те. яка Ти дивовижна і як я не можу зрозуміти цього, не можу осягнути, за що мені таке уважне, таке недосяжне щастя. Звісно, я думав про Тебе і перед канапками, і після того, як з'їв їх. Я думаю про Тебе і зараз, і Ти снилася мені сьогодні вночі.

Снилося, ніби я лежу перед отвором у цегляній стіні і виглядаю назовні. Там — прірва. Я вихиляюся все більше й більше, а тоді починаю падати, але чомусь не вниз головою, а навпаки — мої ноги, все моє тіло вже висить над проваллям, навкруги осипається цегла і падає додолу, а я тримаюся лише плечима, напружую шию, закидаю назад голову, щоб зачепитися за більш-менш надійний виступ, притискаюся спиною до холодної поверхні і витягаю назад ліву руку. Я напевно знаю, що хтось зараз візьме мене за долоню і витягне звідти. Я чекаю, чекаю і тоді справді відчуваю чийсь дотик. І впізнаю по руці Тебе. Ти рятуєш мене.

Я не бачив у сні Твого обличчя, не чув Твого голосу, я тільки доторкнувся до Твоєї руки — і знав напевне, що це не хтось інший. Справді, Ти єдина людина на світі, яку я міг би впізнати по руці.

Тут навіть краще, як я сподівався. Мусиш приїхати і побачити все на власні очі. Велетенський будинок з товстими стінами. Навколо — парк. Далі — кажуть, ліс. Моє ліжко таке широке і так просить, щоб Ти спала в ньому.

Наразі тут є тільки дві дівчини. Обидві дуже молоді, але на перший погляд достатньо милі. Одна з них — Астрід — має таке руде волосся, як моя мама, з тією лише різницею, що мамин рудий колір не справжній. Ця Астрід дуже багато курить і постійно п'є якусь гидоту.

Маріє, забув нагадати Тобі, щоб Ти врешті подзвонила до батьків і допомогла їм з помешканням. Мама просила зробити це якнайшвидше, але я мав стільки клопотів з тими папірцями, що мені зовсім вилетіло це з голови.

Дякую Тобі за все, моя золота Маріє!

Як би я жив без Тебе?…

Тит стоїть у скляних дверях і роззирається навколо. Він дуже худий і дуже високий. Має великі клешні, які намагається сховати в кишенях джинсів. Коли він крутить головою, час від часу поправляючи вказівним пальцем правої клешні окуляри на переніссі, стає видно, що волосся у нього па потилиці стирчить у різні боки, ніби він дуже крутився уві сні і не зміг потім його причесати.

Астрід сидить спиною до нього і дивиться на мене. Я переводжу погляд з неї на постать у дверях і посміхаюся до обох. Астрід посміхається до мене лише лівим кутиком уст. Вона трохи зсунулася на кріслі і поклала голову на спинку. Волосся вільно звисає донизу, ледь-ледь погойдуване вітром.

Тит підходить до нас і подає руку Астрід. Потім мені. Тоді сідає поряд і витягує із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Потім починає шукати щось інше, обмацує себе по нагрудних кишенях, тоді по кишенях джинсів і нарешті кидає на стіл запальничку, видобуту з течки, яку, виявляється, має при собі.

Тут є якісь магазини поруч? — питає він і поправляє окуляри.

Є, каже Астрід, порт Отам, указує вона кудись рукою.

Тит киває.

У нього такий зосереджений і серйозний вираз обличчя, що мені стає боязко говорити будь-що. Цей чоловік не пробачає глупих слів, думаю я. Цей чоловік точно знає, як усе повинно бути.

Вам не здається, що все це відірве нас від дійсності? — питає Тит.

Астрід здивовано зводить брову.

Але ж власне для цього ми тут і є.

Не думаю, що це хороша ідея — жити отак, каже Тит з виглядом, ніби збирається прочитати двогодинну лекцію. В житті мусять бути обов'язки, життя мусить бути впорядкованим, інакше можна непомітно для себе опинитися поза межами… Я і сам люблю полінуватися часом, але до мене давно вже дійшло усвідомлення того, що бодай якась організація просто необхідна. Треба мати справді міцну силу волі, щоб не пуститися берега від такого життя, яке нам тут заповідають.

Я мовчки втуплююся кудись удалину, прикидаючись, ніби заглиблена в себе настільки, що не чую і не помічаю нічого навколо. Цей погляд буде моїм основним порятунком усі три місяці, бо з його допомогою мені вдаватиметься уникати подібних безсенсовних розмов. З цим поглядом можна уникати відповідей, відповідності, відповідальності. Цей погляд допомагає бути в центрі подій, але й не брати в них участі. Цей погляд справді рятує.

А яке життя і гам тут заповідають? — питає Астрід.

Ти, здається, найдовше тут — і мала б знати найкраще, каже Тит.

Але я все ж не знаю, каже Астрід.

Ну, наскільки мені відомо, це буде виглядати так: тиша, спокій, жодних обов'язків, весь час — твій власний, роби собі з ним, що хочеш — і в цьому криється найбільша небезпека. Тому що відразу з'являються спокуси: я можу поспати на годинку довше, я можу один день просто полежати на траві, я можу сидіти в парку і дивитися па людей, чи там — дивитися телевізор. Треба буде з потроєною увагою контролювати себе. Гроші дають, чи робиш ти щось, чи не робиш, навіть у кімнатах прибирають, закінчує Тит, переможно зблиснувши окулярами.

Не думаю, що все аж так страшно, каже Астрід. Навпаки.

Тит хоче щось на це заперечити, кахикає якось невпевнено, але мовчить. І ми далі сидимо тихо, кожен дивиться кудись поперед себе, кожен думає щось своє. Стає все зимніше, розмиваються контури, дерева так багатозначно чорніють, починаючи випускати ніч зі шпарин у корі.

Нічого ще не відомо.

У моїй кімнаті сині штори і синє покривало на ліжко.

Я недавно розплющила очі й якийсь час не могла зрозуміти, де опинилася. Кольорова постіль пахне пральним порошком. Може, ще й через це мені так довго не вдавалося заснути.

Лежу і думаю, як усе буде і що мені тут робити. Можна просто читати і ходити до лісу. Я нічого не мушу. Я навіть не мушу контролювати себе.

Довго стою під душем. Від надто потужного струменя води він вивертається, як змія, і захляпує стелю. Нарешті вдається врегулювати нормальну температуру і я сідаю, кладу голову на коліна, обхоплюю руками литки, заплющую очі. Мені дуже цікаво. Дуже страшно. Я думаю, що вдягнути. Я думаю, що їсти. Треба сходити до крамниці. Але як її знайти?

Потім довго ходжу взад-вперед по кімнаті, обманюючи себе тим, що не хочу сходити вниз із мокрим волоссям. Волосся невдовзі висихає, а я і далі ходжу. Знадвору долинають чиїсь голоси, нявчання кота, якийсь хрускіт. Але в домі тихо. Аж занадто.

Нарешті я зважуюсь. Підходжу до дверей і довго стою перед ними. Навіть беруся за клямку. Навіть ледь-ледь натискаю на неї. Але раптом різко відходжу і знову тиняюся кімнатою.

Зрештою, змучена цими вправами, вже навіть не думаючи, спускаюсь додолу. На кухні нікого.

Довго вовтужуся з електричним чайником, наповнюю його водою, чекаю, поки вона закипить. Знаходжу навіть пакетик чорного чаю — от вип'ю і тоді піду шукати крамницю і накуплю собі різних смакот.

Чекаю, поки чай трохи вистигне. З кухонних вікон видно траву і низькі білі мури. П'ю маленькими ковточками. Чую кроки. Серце починає калатати. На кухню заходить Тит.

Привіт, киває мені й кладе на підлогу декілька наповнених чимось пакунків. Був у крамниці.

Це далеко? — питаю. Бо я якраз збираюся йти.

Тит пояснює мені, як дійти до крамниці. Я дякую і продовжую пити чай.

Тит викладає продукти в холодильник. Він купив шинку, сир, масло, червоний перець, мариновані гриби і білий хліб. Десь недалеко починають навісніти пси.

Навпроти нашого дому — конюшні, каже Тит. Можна брати уроки верхової їзди. Можна заплатити й поїздити годинку по колу.

Справді? — оживаю я. То, може, поїздимо?

Та ні, це не найкраща ідея. Тит робить собі канапки і чай. Може, Астрід захоче. Або інші, коли приїдуть.

Я допиваю чай і далі просто сиджу, бо мені не хочеться привертати увагу Тита вставанням з-за столу.

Він їсть канапки, не відводячи від них погляду.

А хто ще приїде, знаєш? — питаю я.

Тільки одного, каже Тит, енергійно працюючи щелепами. Мікі. Він займається комп'ютерною анімацією. І викладає в тому ж університеті, що й я.

Я киваю і мовчу.

Тоді поволі підводжуся, мию горнятко і кидаю: «наразі».

Астрід, виявляється, любить довго поспати, каже Тит.

Їм яблуко і роззираюся навкруги. Здоровенні вілли, задбані квітники, високі паркани, сигналізації, привітні пси, двері Гаражів, акації, каштани. Довелося пережити подвійну тахікардію через власний акцент. Першого разу на пошті, де я хотіла купити картку до телефону і де виявилося повно людей, які заповнювали якісь бланки, надписували адреси на конвертах і перевіряли індекси інших міст. Я увійшла, і всі відразу зосередили на мені погляди, ніби тільки й чекали. І ніби знали, що я заговорю якось дивно, не так, як вони. І другий раз у крамниці, де все минуло швидше, зате там на мене навіть за щось нагримали.

Тепер я повільно йду вулицею Акацієвою і мені видається, що кожен зустрічний з підозрою приглядається моєму одягові, обличчю, рухам, пакункові з продуктами. Я навіть намагаюся конструювати в голові діалог з поліцією, яку, ймовірно, хтось невдовзі на всякий випадок викличе, щоб перевірити підозрілу особу, яка з невідомою метою вивчає їхні приватні території. Діалог виходить не надто переконливим, бо головним аргументом я вибрала те, що начебто живу у великому будинку там, якщо йти вниз вулицею і потім звернути направо, і що у мене кольорова постіль, а якщо вони хочуть, то можуть піти і спитати про все у Тита й Астрід, щоправда, Астрід, можливо, ще не прокинулася, бо, судячи з усього, полюбляє довго спати. Але мою уявну поліцію такі логічні пояснення цілком задовольняють, і втішені поліцаї запрошують мене на пиво в місцевий барик «Клаустрофобія», де ми з ними проводимо кілька веселих годин за розмовами, а потім вирішуємо всі разом на прощання поїздити верхи на конях.

Тиха вулиця Акацієва нарешті закінчується, плавно вливаючись в якесь бетонне шосе, я переходжу на протилежний бік, щоб не повторювати аж настільки свого шляху, і повертаюся, доїдаючи останнє яблуко.

Бруньки бубнявіють.

Я не можу дочекатися, коли почнуть вилазити маленькі гострі кінчики кволих листочків. Біля конюшень так гарно пахне конями.

Мікі з самого початку не зводить погляду з Астрід.

У нього круглі дитячі очі, а обличчя часто якесь безпорадне. Він надто багато говорить, дуже голосно сміється, навіть якщо нікого іншого його жарти не смішать. Відразу видно, що він схильний перейматися і захоплюватися. Він неспокійний, нервовий, схвильований. Не може всидіти на місці. Рухи різкі. Ріденьке волосся. Але він добрий, він дуже добрий. Він за мир і любов і проти війни.

Астрід просить у мене шматочка хліба. Але поки я дістаю свою булку, Мікі встигає зробити для неї височенну канапку з майонезом, кетчупом, цибулею і якоюсь жирною ковбасою. Астрід посміхається, дякує і бере мою булку. Засмучений Мікі мусить їсти сам свою монструальну канапку.

Тит п'є пиво, і по ньому видно, як він хоче, щоб усі говорили про серйозні речі.

То ти думаєш, Астрід, людина не повинна контролювати себе, вирішує він продовжити вчорашню тему.

Астрід сьогодні зібрала волосся в хвіст. Її вилиці ніби виточені з льоду. Тримає сигарету настільки природно — здається, вона з нею народилася.

Я думаю, людина може контролювати себе, якщо вважає, що це їй потрібно, каже Астрід.

Ми обидві розмовляємо тут чужими для пас мовами. Але мій акцент кострубатий, рваний, ніби маленькі рани, які ніяк не можуть загоїтися. Акцент Астрід — м'який, зворушливий, вона шелестить, як листя на вітрі, як дощ на листі.

Титові подобається така відповідь. З цього можна розвинути прецікаву розмову, думає він задоволено.

Але ж не кожна людина сильна настільки, щоб могти вважати, що їй потрібно, а що ні. Бо можна дозволити собі забагато й опинитися ні з чим.

Так не буває, з ентузіазмом встряє Мікі. Він аж підскакує з крісла і починає розмахувати руками від збудження. Ти ніколи не можеш дозволити собі забагато, бо що це таке — забагато? Завжди залишається простір, яким можна просуватися трохи далі й далі. І потім — як це: опинитися ні з чим? Щось у тебе завжди залишиться. Є речі, яких відібрати неможливо. Є речі, які завжди врятують тебе. Ну і, звісно, завжди можна почати все спочатку.

Я сиджу тихо і дивлюся кудись у темне вікно заглибленим у себе поглядом. До мене ніхто не посміє причепитися.

О Боже, думаю я, о Боже, яка пустка! Навіщо вони говорять такі безглузді речі? Невже їм це справді видається мудрим і гідним витрачання часу?

Тит починає сперечатися з Мікі про рівні відповідальності.

Астрід навіть не вдає, що слухає їх. Вона п'є пиво і теж дивиться в чорне вікно заглибленим у себе поглядом. Цікаво, вона прикидається чи справді замислилася, думаю я. І про що може вона замислитися, ця Астрід?

Я знову лежу в своєму кольоровому ліжку. Чекаю на сон. Я знаю, що внизу, десь якраз піді мною, за столом, один навпроти одного, сидять Мікі та Астрід. Ми залишили їх наодинці. Чую, як десь за кількома стінами нервово скриплять Титові кроки.

Цей світ надто жорстокий, каже Мікі. Його брови трагічно посмикуються. Я помічаю в ньому лише печаль і смерть. Моя бабця помирала повільно і болісно, у неї був рак мозку і вона бачила вже тільки барвисті кружальця, які крутилися, змінюючи одне одного, перетворювалися на вісімки, деформувались… Я зробив про це комп'ютерний ролик. Я не міг спати кілька ночей — тільки заплющував очі й бачив швидкісне миготіння відтінків. Крім того, вона чула жіночі співи. Казала, що це її кличуть туди. Мікі, казала вона — я був єдиним з родини, кого вона ще впізнавала і визнавала, Мікі, під нашою грушкою цілу ніч сиділа молода дівчина і вела якусь таку знайому мелодію… І вона наспівувала мені цю мелодію, а я просто плакав і нічим не міг полегшити її болю. Коли вона померла, дід остаточно закрився в їхньому будинку і перестав бачитися з будь-ким. Він ненавидів людей, особливо — жінок. Бабцю ледве терпів, не міг на неї навіть дивитися. Одружився з нею, бо вона мала хату з садом, а йому ніде було приткнутися. З власними дітьми почав розмовляти, коли тим повиповнювалося по 18. Діти для нього були чимось з розряду собак. Собак дід ненавидів. Він труїв сусідських псів, а котів копав своїми здоровенними заболоченими тумаками. Моя дружина доглядала за ним, коли він був уже при смерті. Годувала, мила, давала ліки, допомагала ходити в туалет. Але він не сказав їй жодного слова. А мені казав тільки, що я телепень і нездара, а міг би стати нормальною людиною, якби захотів, але от, хрипів він, ти наплодив купу дітей, як дурний кріль, і вовтузишся тепер з бабами і пелюшками.

На столі горить свічка, прикрашена напівобсипаною, сухою ялинковою гілочкою.

Це ж тут, думає собі Астрід, хтось святкував Новий рік. Цікаво, як усе виглядало. Напевно, поз'їжджалися розкішні машини, з них повиходили адвокати, дантисти, ветеринари. видавці, директори зі своїми дружинами, духмяними і залакованими, вони по черзі заходили до залу, під ручки, під звуки вальсу, віталися кивками голови і стриманими посмішками, подавали одні одним руки, вдавали, що не знайомі, а насправді знайомилися з власними коханками і коханцями найкращих подруг, а потім їли креветки в цитриновому соусі, запивали їх шампанським, намагалися приховати відразу від пліснявих сирів, удавали задоволення від перебування в приємному товаристві, а потім понапивалися, почали плутати дружин, поперевертали на стіл тістечка з кремом, розбили кілька пляшок алкоголю, хтось когось штовхнув ніби ненароком, а насправді через ревнощі, дружина судді приліпилася до педіатра, тоді всі перецілувалися і, викликавши таксі — бо напідпитку сідати за кермо не годиться, — роз'їхалися по своїх віллах. А могло бути й інакше, думає Астрід.

Отак я й познайомився зі своєю дружиною, продовжує Мікі. Така сумна, така нетипова історія. Але ми створені одне для одного. Вона мати моїх дітей. У мене троє дітей. Я покинув їх удома, я негідник, я телепень і нездара, дід мав рацію. Мій син називає мене не тато, а Мікі-Маус, а наймолодша донька кличе татом брата дружини. Я не повинен був їх залишати.

Мікі обхоплює голову руками. Астрід починає побоюватися, що він розридається зараз — і невідомо, що робити в такій кепській ситуації: заспокоювати, говорити, що все буде добре, сидіти мовчки, плескати по спині?

Цей — світ сповнений печалі та трагедій, каже Мікі здавленим голосом.

Астрід дивиться на полум'я свічки. Вогник тремтить. Астрід намагається не кліпати.

Про що ти думаєш? — питає Мікі.

Чорт, думає Астрід, про що я думаю? Чорт.

Все буде добре, каже вона.

Мікі посміхається.

Так, усе буде добре. Тут дивовижно. Я щасливий, що потрапив сюди. Я навіть не міг уявити, що тут буде так гарно. В тебе такі делікатні руки, Астрід, такі довгі тонкі пальці — ти не граєш на піаніно?

Не граю, каже Астрід, дивлячись на свою руку.

Ти могла б грати на піаніно. У тебе таке неймовірне волосся, Астрід.

Вони прощаються біля дверей її кімнати. Я чую, як Астрід каже: «Добраніч», і Мікі відповідає: «Добраніч, Астрід». Я чую, як дрижить його голос. Скриплять двері. За стіною починає шуміти вода. Астрід приймає душ.

Мікі, напевно, ще стоїть в коридорі і не зводить погляду з дверей. А може, це я засипаю нарешті.

Кімнату Астрід облаштували ніби спеціально для неї. Чому в мене — якісь дитячі сині штори в кольорові рибки і мушельки, а в неї — золотистий атлас? Чому моє покривало — суцільні геометричні візерунки, а її — золотистий атлас? Чому в неї так багато місця і таке велике дзеркало, а в мене — два незручні крісла, на яких неможливо всидіти? Чому скло на її журнальному столику таке велике? Чому вона ходить, як кішка? Чому вона любить сидіти на підвіконні? Чому в неї стільки павучків у кімнаті? Чому в неї так пахне трускавковим коктейлем? Чому її волосся стає хвилястим, якщо його намочити? Чому в неї на столі гілочка зі свіжими листками? Чому каштан біля її вікна хоче доторкатися до неї? Чому мені хочеться постійно на неї дивитись?

Де Астрід? — питає Тит.

Де Астрід? — непокоїться Мікі.

Де Астрід? — тихо шепоче Ґабріель.

Де Астрід? — куйовдить волосся Мустафа. Насправді він вигадав це ім'я, бо не любить того, яким його назвали батьки.

Кожен сидить перед своєю бляшанкою пива. Тит і Мікі курять. Мустафа намагається засипати сіллю жирну пляму на трикотажному плащі з каптуром. Мустафа не знімає цей плащ навіть уночі. В нього сиве кучеряве волосся і сива кучерява борода. В нього величезне пузо і ноги-патички. Він голосно регоче і стукає кулаком по столі.

Астрід спить, кажу я. Вона дуже стомилася. Їй треба відпочити.

Ми сидимо за столом, але враження таке, ніби насправді, оточивши півколом укрите золотистим атласом ліжко, дивимося на сплячу Астрід.

Тит намагається випускати дим якомога тихіше. Він насуплює брови і пильнує, щоб ніхто зайвий раз необачно не скрипнув. Мікі зворушено кліпає очима. Мустафі не вдається поводитися тихо. Сіль з жирної плями осипається на підлогу, кришталево подзвонюючи. Тит несхвально зиркає в його бік. Обличчя Мустафи розгублене і глупе. Ґабріель шаріється.

Ґабріель дуже молодий. Він схожий на пагін. Опускає очі, якщо йому посміхнутися. Коли Астрід посміхається Ґабріелеві, у того починають тремтіти руки. Зазвичай він мовчить, а коли його щось питають, він червоніє і відповідає недоладно.

І довго ти там працюєш? — ворушить губами Тит, звертаючись до Мустафи. Мустафа явно йому не подобається.

П'ять років, голосно відповідає той, похапцем прикриваючи долонями рот. Далі намагається говорити тихше, але спроби марні. Щодня я спускаюся в підземелля, відкриваю ключами всі зали, поправляю інсталяції і сідаю за стіл. Відвідувачів надто мало. П'ять років я провів разом з восковими монстрами, бородатою жінкою, двоголовою дівчинкою, карликами, братами, один з яких дивиться на світ з живота іншого… Я знаю кожного з них на ім'я і розмовляю з ними. А недавно… недавно приходили дві мої дурнуваті товаришки. Їм хотілося повисіти на шиї у хлопця-велета. П'яні кури. Відламали йому голову.

Ти мусив платити за це? — питає Мікі.

Та ні, ми це якось залагодили, каже Мустафа. Всі мовчать. Тоді Мустафа продовжує.

А о шостій вечора я вмикаю електричних потвор біля входу. Вони привертають увагу туристів. Блимають і крутяться одне навколо одного.

Ми чуємо кроки. Астрід з'являється на порозі. Рожеві щоки зі сну, ледь скуйовджене волосся, ледь підпухлі губи.

Тит приносить для неї крісло. Мустафа відкриває для неї пиво. Ґабріель шаріється.

Як почуваєшся? — питає Мікі.

Добре, відповідає Астрід.

Тит пропонує їй сигарету, наполовину висунувши одну з пачки. Він Галантний, він дуже уважний. Витягає сигарету для себе.

Його вважають дуже звабним, відповідає на запитання Мустафи Ґабріель.

Таким звабним, як Астрід? — питає Мікі.

Що? — Астрід реагує на своє ім'я.

Ти чула, що він сказав? — у голосі Тита невідь-звідки з'являються грайливі нотки.

Не чула, а що?

Тит хитро хитає головою, пропонує Астрід вогонь, а тоді підпалює фільтр власної сигарети. Астрід посміхається.

Це через тебе, Астрід, каже Тит. Йому соромно. Ґабріель червоніє.

Через мене? — вона вдає чи справді не розуміє?

Чому? — вона кокетує? Але її погляд і голос анітрохи не кокетливі. У неї дуже маленькі вушка. Вона переводить погляд з одного на другого, зупиняється на мені і знизує плечима. Я посміхаюся до неї. Вона виглядає втомленою. Я хочу доторкнутися до її волосся.

Я краще мовчатиму, каже Тит і западає в насуплену тишу.

Мустафа мугикає пісеньку. Мікі хоче зловити її погляд.

Ґабріель, бідолашний Ґабріель, тендітний веснянкуватий ангел, так і не може припинити шарітися.

Ні, так добре не може бути, думаю я. Це неправда. Такого просто не буває насправді.

З плеча Астрід спадає шлейка майочки.

Моя дорога Маріє,

я так за Тобою тужу — Ти навіть не можеш собі уявити…

Сьогодні Астрід знову цілий день сиділа у себе в кімнаті. Не знаю, чи все з нею добре — мене це дуже хвилює. Пам'ятаєш, у тітки було щось подібне перед смертю: не могла їсти, пити, не могла навіть підвестися з ліжка. Знаю, знаю — я знову все перебільшую. Звісно, у Астрід не може бути такої хвороби. Вона ще молода — просто така делікатна. Будь-що впливає на неї. Переймається кожною дрібницею. Коли я розповідав, як мордують тих свиней — пам'ятаєш, ми бачили по телевізору, — вона мало не знепритомніла. Бере все надто близько до серця. А крім того, стільки курить. Я намагаюся курити менше, але поки що не виходить, та обіцяю Тобі, моя дбайлива Маріє, що невдовзі кину цю звичку. Тільки заради Тебе. А Астрід курить постійно. їй це дуже пасує. Зрештою, їй пасує все — вона така молода. Але не в тому справа. Вона така… Навіть не знаю, як це назвати.

Я багато працюю. Завдяки Астрід теж — бо Ти ж розумієш, коли вона виходить зі своєї кімнати, всі сповзаються на кухню і починаються такі веселощі, такі крики — просто неможливо зосередитися. Тож мені доводиться прилучатися до інших. Але, па щастя — не впевнений, що на щастя, але для моєї роботи точно так — Астрід більшість часу проводить у своїй кімнаті. Вечорами її всі чекають на кухні. Сидять і чекають. І вона завжди виходить, і тоді з'являється враження, ніби нарешті почав поступати кисень. Все стає дуже просто. Я почуваюся страшенно близьким до решти. Навіть до цього Мустафи — не можу пригадати його справжнього імені, але він придурок. Найстарший з нас усіх, а поводиться так, ніби щойно загубив у пісочниці своє пластмасове відерко. Мене це дратує. Як чоловік може дозволяти собі бути блазнем? Я можу з ним порозмовляти тільки тоді, коли є Астрід — її присутність впливає і на нього. Виявляється, не такий уже він і тупий. Вдалося навіть поговорити про політику, і, знаєш, він сказав кілька розсудливих речей. Перекажу Тобі, коли зусгрінемося, золота моя Маріє.

То коли Ти приїдеш? Не можу вже дочекатися. Думаю про Тебе і вдень, і вночі, Ти знову снилася мені, ніби ведеш за руку через якісь хащі. Ти справді ведеш мене за руку через хащі, без Тебе я б заблукав. Дякую Тобі за все.

Не забудь відіслати ті папери — сподіваюся. Ти зробила з ними порядок, як я Тебе й просив. Передавай усім вітання.

Цілую.

Завтра Астрід мусить поїхати кудись на кілька днів. Наш будинок по вінця наповнений сумнівами і смутком.

Я трохи розсуваю штори і бачу, що на підвіконні сусіднього вікна сидять Тит і Мікі. Голова Мікі похилена. Тит дивиться в пітьму. Червоні цятки їхніх сигарет неприродно стирчать у темряві.

Ти не сумуєш за домом? — питає Тит.

Мікі зітхає.

В тому то й справа, каже він, погойдуючись, що з кожним днем я згадую про дім усе менше й менше. Я навіть думаю — а що, як одного ранку я прокинуся і зрозумію, що прекрасно можу жити й так?…

Тит несхвально хитає головою. Його окулярі і так мудро поблискують, подвоюють вогники — і тепер їх чотири.

В цьому й небезпека, каже він.

Але я дуже сумую за дітьми, захищається Мікі.

А за дружиною? — Тит знає, куди слід ударяти.

Не знаю, Мікі зменшується на очах. Він сидить на широченному підвіконні, схожий на іграшкового мишенятка. Мені здається, я не сумую за нею так, як раніше. Але я сумую за дітьми!

В цьому й небезпека, переможно проказує Тит і гасить сигарету.

Всі в цьому домі розмовляють тільки про Астрід.

Я відходжу від вікна.

Вона поїхала, і нас об'єднує смуток за нею. Тит працює у своїй кімнаті. Мікі, зовсім розбитий на вигляд, тиняється коридорами, винюхує щось на кухні, намагається говорити з усіма підряд, але навіть коли хоче завести розмову про погоду чи пилюку, в нього виходить пісня про відсутність Астрід. Ґабріель, здається, щоранку бігає і робить якісь складні гімнастичні вправи, а потім, судячи зі звуків, качає прес, присідає і віджимається. Не здивуюся, якщо він приймає контрастний душ і перестав їсти жирне і смажене.

Мустафа збирається на прогулянку Він підтягає мало не на груди широкі штани, зашнуровує черевики і, як завжди, бурмоче собі щось під ніс.

Я піду з тобою, добре? — наважуюся запитати я. Мені раптом хочеться побачити бодай якогось світу, хочеться змучитись, спітніти, хочеться напружитись і порозмовляти.

Мустафа здригається і шукає мене поглядом. Він виглядає так, ніби щойно довідався про моє існування.

Це…, каже він, витріщуючи очі і шургаючи вказівним пальцем по зморщеному чолі, це… ну ясно… мені буде приємно…

Ми мовчки виходимо з будинку, минаємо травники і сосни, минаємо хатки з квітниками («Тут живе наш охоронець», — киває Мустафа на круглу грядку нарцисів перед однією з хаток, я уважно вдивляюся у вікна, хоч не маю уявлення, про якого охоронця йдеться). Мустафа то лепече щось, то намугикує якісь пісеньки, ми підіймаємося трохи вгору, Мустафа захекується, але впевнено несе свій живіт, підтягаючи штани, витирає піт із чола. Опиняємося на асфальтованій стежці, яка звивається перед нами, спускається вниз, потім знову видряпується на пагорби — ми бачимо її навіть там, далеко попереду, де не видно вже майже нічого іншого, де клубочаться хмари і тільки проступають крони окремих дерев. Обіч стежки на лавках, поскладавши поруч милиці, сидять пенсіонери в окулярах з товстими лінзами, ті осі люди з обличчями душевнохворих, студенти з конспектами і панамками (нащо їм панамки в такий захмарений день?). Мустафа питає в якогось старого, чи правда, що в сонячну погоду з цих лавок можна побачити гори. Правда, каже старий неохоче, в сонячну погоду можна, киває він головою. За нами слідом шкутильгає напівсліпий дідок з костуром, зовсім лисий, з якимось заповзятливим і впертим виразом на лиці. Це він хоче тебе врятувати, каже мені Мустафа, він думає, що я збоченець — і хоче тебе врятувати. Я регочу.

На Дурнуватому горбі, оперезаному пологими сходами, Мустафа зустрічає свою подругу. Воші спроквола обмінюються короткими фразами, ніби бачаться щодня і навіть набридли вже одне одному хоча насправді я знаю, що зустрічаються вони дуже рідко і в найнесподіваніших місцях: то на березі моря, де обоє опиняються випадково, то на турецькому базарі, то у Віденській Опері. Ось я вас і знайшов, смикає Мустафу за рукав дідок в піджаку і з яскравою хусткою па шиї. Дуже радий, каже йому Мустафа. Ви ж німці, стверджує дідок. Подруга Мустафи намагається щось йому пояснити, ми довідуємося, що дідок поет, він любить зелену шкіру землі і йому так прекрасно пливлося Дніпром до гробу (це останнє повідомлення адресоване мені — я мушу якнайшвидше поскладати цей пазл, мушу зрозуміти, чим, навіщо і до якого гробу пливлося (ну ясно!), бо стариган хоче зробити мені приємність). Ми спускаємося гвинтоподібною стежкою до столиків кав'ярні, залишаючи поета наодинці з панорамою міста і бадьорими монологами.

Подруга Мустафи розповідає про книжку, яка складається з самих власних назв. Потім за допомогою сірникової коробки, грудочок цукру і жовтого паперового чотирикутника від чаю «ліптон» пояснює розташування покинутого будинку в центрі міста, де такі неймовірні Графіті на стінах. Тоді говорить про біжутерію і збіги обставин.

У неї коротке волосся й очі лані. Вона трохи обгоріла на сонці, поки сиділа на пагорбі, тому щоки червоні, а з носа починає облазити шкіра. Я навіть не згадую про Астрід, дивлячись на неї. Мені подобається подруга Мустафи.

Ми повертаємося тією самою стежкою. Вона телефонує до свого знайомого. Той зустрічає нас уже аж біля нашого дому. У нього заяча губа, але він дуже приязний, безперервно говорить мені про Олега Скрипку (теж хоче зробити приємність), ми вислуховуємо надривний хрипкий виступ шоколадного пияка з блакитними, як роса, очима («а кров — як сметана!»), потім п'ємо чай і гриземо черстві тістечка — і не обов'язково тужити, не обов'язково сидіти у своїх келіях, вдивляючись у далечінь — кричу я подумки до Габріеля, Тита і Мікі — бо може бути чудесно і без неї, бачите, як чудесно нам з Мустафою?…

А коли вона приїжджає, їх починає мкнути все більше і більше. О Боже, думаю я, та в них гарячка, та в них лихоманка, та вони показилися! Але всі вдають спокій і затишок, ми п'ємо па кухні чай, ми разом снідаємо, обідаємо і вечеряємо, ми разом ходимо на прогулянки, скоро, якщо Астрід дозволить, ми разом прийматимемо душ.

Цей будинок з парком навколо просто висить у повітрі, між хмар. До нього можна потрапити лише випадково. Ми ізольовані. Ми зовсім самі. Тільки дерева і небо. З кожним днем усе зеленішою стає трава, на каштанах уже по-з'являлися свічки і починає пахнути повітря.

Ніхто не може зрозуміти, звідкіля береться цей Діма. Він просто одного дня заскакує на кухню, розмахує руками, чеберяє п'ятами. Ось і я, кричить він, радуйтеся, славіте його! У нього голос, як електробритва. Стало смутно — і я приїхав, виє він, я приїхав, бо немає сили вживати стільки алкоголю! Стільки алкоголю, пищить він, стільки поем я написав, а як мені пишеться! Як мені пишеться — сам не пойму, заливається він, але краще і бути не може. І бути не може краще — захлинається — я так і сказав: якби мене попросили, все пройшло б успішно! Пройшло б успішно, рипить він, а що ви тут робите? Більше руху, більше веселощів, галасу, давайте пограємо у квача — ви знаєте, як грається у квача? Ви засохнете тут від нудьги, я прийшов урятувати вас, давайте покуримо трави, схлипує він, давайте покуримо, але тільки наймолодші, це інтимний процес, я навчу тебе, нахиляється від до Астрід — надто близько, обережніше, Дімо, придивися до цих недобрих вогників у їхніх очах, придивися до перекривлених уст і чорної піни в кутиках ротів. Але він не зважає. Це відчуття іншої культури — муркоче, заслинюючись — от мій друг, слівнозвісний А., полюбляє казати мені: давай покуримо разом, бо так, як з тобою, не куриться більше ні з ким. А відомий кожному К. завжди повторює: твої поеми геніальні направду. Я це знаю і сам. клекоче він, я не дам задурити собі голову, я тверезомислячий і вірю в знаки, я читаю безліч літератури, я граю на баяні, я розмовляю російською без акценту, я маю багато відомих друзів, я пишу мемуари, я надто молодий, щоб бути серйозним, я хочу грати у квача, я хочу грати у квача! Він треться щокою об плече Астрід, а вона незворушно курить, час від часу зітхаючи. Я відчуваю, зараз щось може вибухнути. Бачу, як роздувається, як напружується, як переповнюється велике Гумове терпіння, підвішене до люстри на кухні. Його стінки стають все тоншими і прозорішими. Помічаю крізь них напнуті жили на Ґабріелевих недавнопролуплених біцепсах, насуплені Титові брови, сльозинки в очах Мікі, поблискування солі на трикотажному плащі Мустафи. Я згортаюся в клубок, приплющую повіки — тепер мене ніхто не помітить, я перечекаю все в спокої і тиші, а потім знову вистромлюся, вже після бурі.

Але раптом Астрід підводиться і йде до дверей.

Ти вже йдеш, рипить невгамовний юнак, ти вже йдеш, залишаєш мене самого, зачекай, чи немає у тебе, бува, двох канап — навіть можна сказати, невеличких канапок, хоча може бути й одна, перепрошую, дякую, на здоров'я?

Я не була сьогодні в магазині, обертається Астрід. Я не збиралася їсти. Добраніч.

Гумова куля здувається, випускає повітря зі свистом.

Гммм, хрипить хлоп'я, гммм… а я б так чогось пожер…

Розумієш, каже мені Ґабріель (ми сидимо на терасі; ніхто ще не прокинувся; садівник здуває листя з трави дивною трубою, яка реве голосом розлюченого бика; Ґабріель щойно повернувся з ранкової пробіжки, з червоних спортивних шортів стирчать тонкі білі ноги, вкриті золотистим волоссям; на скронях — крапельки поту), розумієш, вона подобається мені навіть тим, чим не подобається. Розумієш, він червоніє і мучить між пальцями хвостик від яблука, розумієяі, я просто багато чого усвідомив. У нас. звідки я приїхав, усе не так. Може бути зовсім інакше, Я нічого не хочу. Мені вистачає і так. Але я хотів би хоч якось показати — навіть не їй, не іншим: собі! — щоб стало зрозуміло: аж ніяк не даремно, і навіть, коли погано, може бути не страшно. Основне: не боятися, розумієш? Я не вимагаю і не чекаю. Вистачає просто дивитися, просто знати: десь поруч… Може, я трохи плутано говорю, але ж ти розумієш? Це не про любов, це щось важливіше. Якось так універсально. У мене раніше як: за розкладом. Я раніше боявся зайву краплю води випити. А тут на мене таке життя!.. Таке!.. Та ти розумієш…

Він замовкає нарешті, і я бачу гордість на його обличчі.

Здається, це найдовша промова, яку ти будь-коли виголосив, кажу я.

І найкраща, піднімає він до неба лице.

На нас обвалилася рясна нічна злива з вкрадливим лопотанням по молодому листі. Воно смокче вологу, як сліпі кошенята молоко.

Астрід несподівано пішла спати, залишивши нас самих на кухні. Ми відразу принишкли, але розповзатися по кімнатах не поспішає ніхто. Сидимо і перекидаємося тоскними фразами. Всередині якось солодко і терпко від передчуттів. Мікі підводиться і, кинувши: «зараз повернусь», підстрибом кидається до дверей. Я знаю, куди він пішов.

Астрід сидить на підвіконні. Вона бачить лише найближчі гілки. Краплі падають на пальці її ніг.

Я приніс тобі трохи музики, каже Мікі, заходячи. Ти не ображаєшся?

Ні, хитає Астрід головою і сидить незворушно.

Мікі вовтузиться із лаптопом, спотикається об ніжки крісла, необережним рухом скидає зі столу книжки і папери. Нарешті починається мелодія.

Це моя улюблена, шепоче він і теж залазить на підвіконня. Вони мовчки сидять. І тремтять обоє. Астрід — від холоду.

Так по-дурному, каже Мікі. Яке дивне житія! Стільки жорстокості та горя! А тут так добре. Чи можу я бути щасливішим? Дружина і троє дітей. Я, напевно, вже зовсім здурів. Не можна, не можна. Вибач, Астрід — я просто не можу.

Астрід знову заперечно хитає волоссям.

Я тебе поцілую, повідомляє Мікі, і вони цілуються.

Надто добре, вже краще не може бути, торочить він. Вибач, вибач, я не можу. Дружина і троє дітей. Добраніч.

Добраніч, киває Астрід.

Мікі виходить.

Астрід сповзає з підвіконня і вимикає лаптоп. Залишається дощ.

Мене мучить безсоння. І тому мене мучать також спека, холод, шурхіт дощу, скрипи дерев, гупання дверей, рипіння підлоги, нічні голоси.

Мікі зателефонував їй до кімнати, коли вона вже лежала в ліжку. Астрід, Астрід, Астрід, повторював він, а вона дрижала від холоду, скулившись на підлозі. Астрід, скажи мені щось, ну хоч слово, благав він. Я змерзла, сказала Астрід, Ти вбрана? — запитав він. Ні, відповіла Астрід. О, не кажи мені такого, Астрід, Астрід, Астрід, застогнав він у слухавку здавленим голосом. Ти можеш прийти, якщо хочеш, сказала вона. Я хочу, але не прийду. То не приходь. Але хочу. (І чому вона не клала слухавку?) Астрід сиділа на підлозі і слухала тихі схлипи. Довго-довго. Півночі. Ти хочеш, щоб я сказала тобі добраніч? Так. Добраніч. Але за кілька хвилин — знову: Астрід, Астрід, Астрід. Вона посміхалася до свого віддзеркалення у стінці шафи.

Він прийшов десь під ранок. Астрід сиділа на краєчку ліжка, загорнута в червоний рушник. Привіт, сказав він. Привіт, сказала вона.

От біда — лиш я почала засипати, надворі знавісніло заверещали птахи.

Чую ляпання босих ніг Мікі в коридорі. Він повертається до своєї кімнати, замотаний аж по горло докорами сумління. Астрід уже міцно спить.

Вона хвора. В неї температура. її болить горло, тече з носа і коле в грудях. Вона говорить хрипким голосом, її очі блищать.

В будинку тихше, як завжди. Ми сидимо біля неї всі разом або по черзі — але саму не залишаємо пі па мить. Я бачу, як їй хочеться побути самій — але дзуськи, навіть не мрій, ніхто тобі не дозволить.

Перемерзла тоді? — тихо питає Мікі, думаючи, що ми з Титом нічого не чуємо, зайняті відраховуванням лікувальних крапель. Астрид знизує плечима. Мікі хоче поговорити. Хоче дізнатися, що їй також нелегко, що її теж мучить сумління, але те, що сталося, — не повернути, і було ж так добре. Але Астрід не відповідає па його погляди. їй легко, хоч і мучать закладений ніс і сухий кашель, вона голосно сміється з жартів Мустафи, закидаючи голову.

Коли вона засинає, поруч лишається тільки Ґабріель. Астрід на мить розплющує очі, бере його за руку, притягає до себе і цілує в щоку, а тоді, відкинувшись па подушку, засипає знову. В Ґабріеля полум'яніє обличчя, я заходжу до кімнати і вдаю, ніби нічого не розумію.

У тебе часом немає температури? — питаю стурбованим голосом.

Ґабріель трусить головою і дивиться па мене перелякано.

Відтепер у Астрід з'являється звичка цілувати Ґабріеля в щоку кожного разу, коли вони опиняються наодинці. З часом він набереться сміливості і відповідатиме їй тим самим.

Моя золота Маріє,

Ти повніша мене зрозуміти. З цим нічого не можна зробити. Я намагаюся, аналізую, примушую себе — але це як закляття. Не маю вже сили пручатися. Намагаюся пригадати, як Ти вимовляєш моє ім'я, — і не можу. Намагаюся пригадати власне ім'я, але в голові зовсім порожньо. Я чую, як Мікі плаче вечорами у своїй кімнаті. Ґабріель скидається на сироту, покинутого на роздоріжжі. Мустафа поїхав геть, поцілувавши її в чоло. Здається, має приїхати ще хтось. Не думаю, що це врятує нас.

А так — усе добре, часом мені виходить попрацювати, я непогано харчуюся — тільки от курю ще більше. Але Ти не хвилюйся — якось усе буде.

Передавай усім вітання.

Цілую.

Вона холодна, вона незворушна. Вона не виказує себе нічим. Її рухи повільні. Тверезий погляд. Сумне обличчя. Вона курить і ввічливо посміхається. Але ж я знаю краще від неї, як усе насправді.

У нього багато сивого волосся і сині очі. З-під лоба спостерігає за всім, що діється, — і вона впізнає раптом свою звичку. Її починає морозити, але виглядає вона, як статуя Богородиці на скелях у лісі. Блакитна Богородиця стоїть серед штучних Гірлянд на самому вершечку скелі. Вона давно вже не бачить ні лісу, ні дерев, ні птахів, ні роверистів. У неї вираз безмежної втоми і нудьги на обличчі. В Астрід сигарета в зубах, лівою рукою вона тримає банку пива, правою відкриває її — і раптом стає схожою на хлопчика з бензозаправки.

Кого він мені нагадує, думає вона, не перестаючи дивуватися, не розуміючи, чому дивується, не розуміючи, чому він мусить нагадувати їй когось. Він подібний на чортика, вирішує, ковтнувши пива. Так не планувалося, думає далі вона, це вже зовсім не смішно, я змучилася, я не маю сили, я повинна відпочити, я хочу лягти в ліжко, я хочу заплющити очі, я хочу сидіти під душем і не чути нічого через шум води.

Я намагаюся заспокоїти всіх. Я промовляю поглядом. Це не те, що ви думаєте. Не звинувачуйте нікого, а особливо її. Не казіться, не робіть поспішних висновків, не будуйте теорій, не треба цих зітхань, а цей суїцидний настрій зовсім ні до чого.

Не сумуй, каже до неї Мікі, не сумуй, не тужи, не мордуйся. Я знаю тебе надто добре. Коли ти сумуєш, виглядаєш старшою.

Дурень, думає вона. І каже: я не сумую.

Ти сумуєш, Мікі впертий, до комічного впертий, як іграшковий м'який віслюк з опуклим чолом. Ти сумуєш, а коли ти сумуєш, виглядаєш старшою. І зараз тобі це пасує. Ти виглядаєш так гарно. Але подумай сама — за двадцяті, років…

Їй чомусь уявляється, як вона бере Мікі пальцями і складає, наче аркуш паперу. Ретельно пригладжує згини і застромлює його кудись за кору дерева, де його незабаром згризуть деревні жучки чи хто там.

Я буду виглядати гарно за двадцять років, каже вона незворушно.

Це вперше на власні очі я бачу письменника. Мені його шкода, він якийсь ніби поранений, наче рани ще не позагоювалися до кінця і страшенно болять, коли шарпнешся надто різко. Але він справді подібний на чортика.

Вони майже не розмовляють. У неї з'являється дивне відчуття. Я могла б дуже добре порозмовляти з ним, думає вона. Я знаю, що могла б сказати йому багато важливих речей. І це знову дивує її. Ніколи досі їй не хотілося казати важливих речей. Я навіть не здогадувалася, що знаю якісь важливі речі, шепоче вона сама до себе.

Але вони рідко говорять, бо чужа мова залишає по собі глупий присмак у роті. Якщо вони розмовлятимуть, це заведе їх в оману, сплутає всі карти і стежки, краще нехай буде чисто, жодної історії, жодного повного речення — часом лише окремі слова.

Петер питає її, що робити з героями. Його очі лижуть її обличчя.

Вбивати, впевнено каже вона.

Він вражений. Вбивати! — вигукує він. — Ну ясно: вбивати! Як я сам до цього не дійшов? Це ж найкраще, що я можу зробити для них!..

Довгі в'язкі дні Липнуть до п'ят, стікають по склі.

Астрід, убрана в червону сукню з білими квітами, лежить на постеленій серед травника ковдрі Мікі. В Астрід засмаглі литки. У Мікі помаранчева ковдра з візерунками, які Ґабріель чомусь називає «попокатепетль» або «теночтитлан». Каштан махає над головою Астрід гілками, як віялами. Ми щільно обплутані павутиною ліні. Лише Тит майже весь час працює у своїй кімнаті. Він став якийсь різкий: рвучкі рухи, нервовий голос, хряскання дверима, пісні міни. Навіть не намагається більше втягнуги інших у поважні розмови. Вся поважність його кудись випарувалася. Залишилися нервозність і дитяча плаксива розгубленість.

Ґабріель кинув свої вправи. Він сидить тепер щодня з дев'ятої ранку до шостої вечора над грубезними книжками і нотує щось до великого зошита. Повторює постійно, що мусить задбати про свою кар'єру, а для цього треба не запускати навчання. Він навіть перестав червоніти, і я знаю, що Астрід більше не цілує його в щоку.

Мікі не покидає кімнати без фотографії, на якій дружина і троє дітей обіймають великого качура Дональда. Мікі раптом став настільки спокійним, що я починаю побоюватися за його психічне здоров'я. Ця його напівблаженна посмішка, цей приречений вираз в очах — щось перемкнулося у нього всередині, відколи він якось увечері побачив зі свого вікна неясні обриси Астрід та Петера на помаранчевій ковдрі «теночтитлан». Йому стало легше, йому стало все ясно. Світ знову виявився всього лише жорстоким та несправедливим.

Астрід і Петер говорять подумки.

Раджу тобі написати оповідання, каже, примружившись, Астрід, з двома героями. Він і вона. Але назви кожного з них сотнею імен. І жодного разу не повторюй одне ім'я двічі. Таким чином проста і струнка історія перетвориться на незрозуміле копошіння цілого натовпу примарних осіб.

Напишу, каже Петер. З його синіх очей визирає двійко лукавих чортиків.

Астрід бавиться з дітьми. Смажаться кури. На траву падають крихітні зелені каштанчики. Всі розмовляють. Астрід ховається з дітьми за пагорбом. Астрід запиває горілку пивом. Усі курять. У Мікі смикається ліва повіка. Тит блискає окулярами. Ґабріель зосереджений. Петер поглядає з-під лоба. Потилиці стають раптом надчуттєвими. Кожен намагається шкірою вловити присутність Астрід. Мікі приходить і питає про щось, але діти регочуть і Астрід регоче і Мікі теж починає реготати, але у нього продовжує смикатися ліва повіка. Всі їдять курей. Розмовляють. Петер повзе по траві аж до схованки і простягає Астрід сигарету і горілку. Тит приносить пиво. Мікі приносить пиво. Ґабріель приносить пиво. Астрід п'є, курить і регоче разом із дітьми. Дітей забирають спати. Астрід сідає поруч з усіма. її не помічають (але шкіра пульсує, пульсує, шкіра налаштована на високі температури рудого волосся і червоної сукні з білими квітами). Починається дощ. Столи переносять до круглої зали з опуклою стелею. Астрід іде танцювати. Тит блискає окулярами. Навколо Астрід танцюють Мікі, Ґабріель і Петер. Астрід танцює з Мікі. Не можна, каже він, не можна притулятися близько, шепоче, притуляючи її близько, давай просто будемо хорошими друзями, давай просто, просто не можна, ти ж знаєш, дихає він їй у вухо. Астрід танцює з Ґабріелем. Вона сміється. Він зосереджений і блідий. У тебе змучений вигляд, кричить вона. Я більше не п'ю, відповідає він. Ти гарно танцюєш, примружується вона. Треба якось повертатися до життя, додає він. У залі зовсім темно. Між Астрід і Петером натягнені тонкі блакитні жили, напівпрозорі, тремтливі — вони б'ють струмом, якщо доторкнутися. Тит блискає окулярами. Чути звук битого скла. Астрід танцює. Астрід танцює, а навколо неї збирають скло. Астрід танцює серед битого скла. Танцює і танцює. І танцює.

Я сиджу на терасі, чекаючи, коли вони прийдуть. Я дуже змучена й сумна. Я дуже вдоволена. Як після ночі кохання. Моє тіло стогне. Я милуюся світлом у листі. Я можу сидіти так дуже довго. Час більше не відчувається. Мені так добре, що я зараз заплачу.

Навіщо? — запитають вони відразу, нажахані. Але тільки спочатку — жах з'являється від нерозуміння. Тому що, поясню я, це найкраще, що я могла зробити для неї. Це найкраще, що я могла зробити для нас усіх.

І вони зрозуміють.

Я курю і курю, і п'ю чай зі звіробою, а червона сукня з білими квітами так приємно доторкається до шкіри.

Ось вони йдуть уже. Ще кілька секунд. Зараз вони вийдуть на терасу і побачать мене. Зараз. Я чую їхні голоси.




Княгиня


Хтось довго й знавісніло дзвонить у двері. Так дзвонить тільки Княгиня — це її почерк: натиснути, нависнути, придушити, ввірватися, вимести, вимучити. Чим довше ніхто не відчиняє дверей, тим розпачливіше верещить дзвінок, його теж треба зрозуміти: її кістляві жовті пальці, схожі на варені курячі лапки, вкриті лусочками сухої лискучої шкіри, з окремими довгими жорсткими волосинками, гострі нігті з білими плямами, із задавненим брунатним брудом — ці пальці не знають милосердя, ці пальці звикли чіплятися намертво. Загнавши палючий жах у найдальший куток мозку, я тупаю до дверей, тремтячими вологими долонями натискаю на клямку, повільно, дуже повільно, якомога повільніше починаю відчиняти — але вона вже вривається, вона вже суне, спершу ці лапи гігантської курки, кігті вгризаються в струхлявілий одвірок, летять скалки, сиплеться фарба — я відскакую якомога далі, ніби обпечена, кров ударяє в голову, стає гаряче, я задихаюся, я хочу знепритомніти, щоб не бачити цього всього — але дарма: залишаюся ввімкненою, голова працює, хоч щораз більше наповнюється хрускотом, дзвоном, гупанням і шамкотінням — усі ці звуки видає вона, Княгиня, але в моїй голові вони лунають голосніше в сто разів, моє внутрішнє вухо зараз не витримає, думаю я, у мене станеться крововилив у мозок, ловлюся за рятувальну думку, хоча й знаю: нічого не трапиться, нікому ніщо вже не допоможе, вона ввірветься, і все буде так, як бувало вже сотні разів раніше і — о милосердний Господи, за що? — відбуватиметься ще сотні, ні, тисячі разів. Часом я навіть починаю вірити, що порятунку немає, навіть смерть не прийде на допомогу: ані смерть Княгині, ні моя раптова загибель не покладуть край цьому втручанню, вона приходитиме вічно, я назавжди приречена відчиняти їй двері і спостерігати, як уповзають всередину мого дому її незліченні липкі щупальці, як вони обмацують дверцята шафок і столи, залишають прозоро-білі тягучі сліди слизу на підлозі, змітають з холодильника всі запаси, перевертають вазонки, трощать музичні диски, я приречена відчувати огидні доторки, витримувати погляд цих чорних божевільних очей. Це просто неможливо відвернути — жодними закляттями, жодними чарами, ні молитвами, ні благаннями, ні прокльонами, ні прокляттями. Це назавжди: поки є я, доти приходитиме Княгиня.

З-за дверей з'являється довге чорне масне волосся, воно звисає мало не до землі, я відчуваю задушливий запах бруду і поту, злиплі пасма, цілі пригорщі комашок — навіть оси, навіть джмелі і павуки знайшли свою загибель у її тенетах. Вона заходить у коридор, кинувши на мене лише один короткий, але повний ненависті й зневаги погляд, мене пересмикує, Княгиня швидко й хазяйновито роззирається навколо, кидає на підлогу набиті якимось лахміттям пакунки, розправляє плечі і криво посміхається: ось і я, я до вас приїхала! — гукає вона, розводячи руки, ніби намагається зловити когось в обійми. Я відступаю назад, навіть забуваю посміхнутися чи привітатися — але Княгиня не помічає цього, вона не потребує моїх слів, жодної моєї реакції, я тільки хриплю щось, а вона тим часом розщіпає ґудзики на своєму фіолетовому махровому светрі (надворі спека; від запаху Княгині у мене темніє в очах, я хитаюся), а вона, повісивши светр на вішалку в коридорі, вже біжить у туалет, і я чую, як вона дзюркоче — ні, не дзюркоче, це більше схоже на водоспад, десь прорвало греблю, вона щось кричить своїм верескливим голосом крізь відчинені двері — Княгиня ніколи не зачиняє за собою дверей до туалету, вона вважає це ненормальним. Я безпомічно спираюся об стіну, Княгиня проноситься попри мене, масне волосся боляче б'є мене по обличчі, вона розмахує руками, з-під довгої спідниці стирчать велетенські лабети в сірих шкарпетках, протертих на п'ятах. На кухні вона задирає спідницю і підтягає труси, я помічаю крапельки на підлозі — Княгиня не користується туалетним папером, Княгиня надто заклопотана, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Роззирається по кухні, як хижа птиця, її довгий ніс зловісно шукає поживи, вона ще раз стріпує спідницею, як крилами, і сідає за стіл, нервово тарабанячи кістлявими пальцями. їсти і пити, каже Княгиня, я голодна, як вовк, у мене нутрощі поприлипали до ребер, мій шлунок зменшився до розмірів горошини, я не маю чим сходити по-великому я не маю грошей, щоб купити їжу, я їм тільки чорний хліб, усі люди — потолоч, нормальна людина не може вижити в такій державі. Я втуплююся в підлогу, мої руки безпомічно звисають. Я хочу їсти і пити! — верещить Княгиня, зривається з табуретки, і починає заглядати в баняки, потім відчиняє холодильник і застромлює всередину свій хижацький дзьоб. Гречку варити треба інакше, і навісніє вона, чому ніхто не вміє варити гречку? Треба давати більше масла, чому у вас немає масла, я хочу з'їсти яєшню зі шкварками — а у вас немає шкварок, а я люблю багато шкварок: п'ять яєць і дуже багато шкварок! Квасне молоко, я випила б квасного молока! І солодкого, у мене потреба в солодкому, я вже так давно не їла сирника, але хто зможе спекти такий сирник, щоб я хоч покласти в рот його могла?

Я мовчки грію гречку, Княгиня стримить наді мною і злиться, що я даю надто мало масла. Врешті-решт масло закінчується, але Княгиня не задоволена: тепер немає на чому засмажити яйця, а на олії яєшню готують хіба що москалі. Взуваюся і спускаюся в магазин. Княгиня стоїть у прочинених дверях і продовжує давати вказівки. її голос відлунюється у під'їзді, від чого з'являється враження, що триста Княгинь заполонило будинок, триста голодних Княгинь з курячими лапами, з липкими щупальцями на кожній сходинці гнівливо тріпають головами, осипаючи з масного волосся трупики мертвих комашок.

Намагаюся залишатися в магазині якомога довше, але поселитися тут я не можу, тим більше, що Княгині так просто не позбудешся: я знаю, що вона там, у моєму домі, що вона злиться на моє зволікання, що в неї бурчить у животі, в неї знову болить голова від голоду, вона розлючена, вона навіть може побити мене за нечулість до хворої жінки, тому я беру провізію і підіймаюся сходами. Скрипіння її голосу з кожним кроком стає все голоснішим, я дрижу, ноша занадто тяжка, пальці посиніли, де так довго можна ходити, кричить Княгиня, ти хочеш моєї смерті, всі хочуть моєї смерті, чому чесні, порядні люди повинні катуватися у цьому гріховному світі, чому на кожному кроці мені трапляються лише негідники, тварюки, зачерствілі свині?

Нарізаю помідори, а Княгиня кричить, що жир з пательні бризкає їй на лице, у неї залишаться опіки, тільки опіків їй бракувало до її хворої печінки, до її слабкого серця, до її високого тиску, ревматизму і спухлих ніг, і міґреней, і зубних болів, безсоння, виснаження, розхитаних нервів — тільки опіків мені бракувало, вис вона, нахилившись над пательнею, ти знову поклала замало масла, ти хочеш загнати мене в могилу, ти економиш на безнадійно-хворій жінці, яка Богу духа винна, яка живе, як Господня комашка, схлипує вона ображено, струшуючи з волосся кількох комарів, і взагалі — що це за салат, я не їстиму такого салату, ти хочеш мене отруїти, ти ж навіть не помила цвітної капусти, хто їсть сиру цвітну капусту, в ній повію шкідливих речовин, мій шлунок цього не витримає, я знову сидітиму в туалеті цілу піч, а в мене й без того безсоння, які овочі ти купила — в них повно нітратів, людей безсоромно обдурюють, ці сволочі труять чесних, працьовитих людей, таких, як я, скромних і хворих, змучених цим проклятим життям, я пішла з роботи, я їм усе сказала: мені досить цього пекла, я краще здохну з голоду, ніж вигримуватиму ще хоч кілька секунд вашу огидну безсоромну ницість, вони хотіли звільнити мене, але я зробила це першою, я пішла сама, гордо траснула дверима, мало вікна не порозбивались — хоч як мене не благали залишитись — ясно, таких спеціалістів, таких чесних, гідних, прозорих, як сльоза, працівників ще пошукати, але скільки можна катуватися серед тупих і байдужих учнів, нахабних, диких, безсоромних — скільки образ, скільки гидот я наслухалася від них, і жодні педагогічні методи не допомагали: ні залізні лінійки, ні книжки в твердих палітурках, ні викручування вух, ні наступання каблуками на пальці — все даремно: чорти чортами, які діточки, такі й батьки, ще й насмілювалися погрожувати мені, бубонить Княгиня, пакуючи салат за обидві щоки, вся замащена яєчним жовтком, вся блискуча від жиру, випльовує гречку на стіл і підлогу, розмахує виделкою, плямкає: паче я боюся їхніх доган і судів, наче вперше чесну людину намагаються засадити в тюрму, о багатостраждальна паша земле, випльовує Княгиня шматок цвітної капусти, скільки з неї знущалися прокляті кати!..

Я сиджу навпроти неї і намагаюся зберегти ясну свідомість. Це майже не вдається. Я вже призвичаїлася до її запаху, її голос уже майже не ріже мого слуху, але вона є — вона сидить тут, переді мною, густий слиз зі щупальців розтікається кухнею, я не можу не помічати її.

Знову тиск упав, стогне Княгиня, хапаючись за голову і відкидаючись назад, мені треба випити кави, я мушу випити кави з білою булкою, маслом і медом. Негайно зроби мені каву з цукром — чотири великі ложки. Ти ж не хочеш моєї смерті? Мені вже забагато: я безробітна і хвора, замучена, знесилена, нещасна, самотня, але чесна й порядна, богобоязлива, працьовита жінка — всі хочуть моєї смерті! І поприбирай тут, я не можу перебувати в такому брудному приміщенні, стільки пилюки, стільки непомитого начиння: поглянь на стіл, поглянь на підлогу — вказує вона на гречку, не пережовану до кінця цвітну капусту і калюжки слизу. Я роблю їй каву, намащую медом булку і починаю замітати. Не оминай закутків, бурчить вона, всі ви працюєте абияк, навіть замести нормально не можете, невже ти хочеш, щоб я з моєю хворою спиною і спухлими ногами, з моїм болем голови прибирала твою хату? Ніби мені не вистачає того, що я роблю для вас усіх! Де совість, де ваша совість?…

Вона сьорбає каву і жує булку, капаючи медом на підлогу. Не відступає від мене ні на крок, нависає наді мною, дивиться просто під руки — від кожного дотику мене пересмикує, я ротом хапаю повітря, але воно затхле, сухе, як пісок, я мушу вибігти надвір, хоч на хвильку, інакше просто загину. Але Княгиня не відпускає мене. Вона бубонить мені просто у вухо: ти купила щось солодке? Цей огидний рулет, він зроблений з паперу, як ти уявляєш, що я його їстиму? Як ти уявляєш це собі, обурюється вона, наминаючи рулет. У мене високий тиск, я мушу випити алкоголю, відчиняє вона дверцята шафки і дістає звідти недопиту пляшку коньяку: я можу померти, якщо не вип'ю цього, заливає вона коньяк собі в горлянку просто з пляшки, тебе б посадили у тюрму, якби я померла тут, — навіть доводити нічого не треба було б, усе й так ясно: не існує жодної людини на світі, яка б не бажала моєї смерті, я надто чесна, я надто чиста для вас усіх — ти ж розумієш це?…

Врешті вона тяжко зітхає і прямує до спальні, белькочучи: яка я знесилена, я падаю, ноги не тримають мене, крутиться в голові, це пекельне життя мене доконає, навіть розмови зі священиком не допомагають, скільки я не жаліюся йому, цілими годинами нарікаю, прошу допомогти — він радить набратися терпіння та смирення. Хіба ж я не терпляча чи не смиренна? О як я мушу поспати! Якщо я не ляжу на ліжко — я просто помру, і ти знаєш, що з тобою далі буде…

Вона знімає спідницю і вкладається на постіль. Дивиться в стелю і ворушить пальцями ніг, не припиняючи говорити. Але я більше не розрізняю слів. Я більше нічого не розрізняю. її кістляві білі ноги світяться в напівмороці спальні, довжелезні, з гострими колінами, у людини не може бути таких ніг, думаю я, відкидаючись в кріслі, які страшні ноги…

Здається, вона забула закрутити крани. Я відчиняю двері ванної і завмираю, ошелешена, на порозі. Жах і відраза паралізують мене.

Напівсхилена Княгиня мочить руки під струменем. Вона зовсім гола. Вона зовсім біла. Довге чорне волосся звисає і погойдується, затуляючи їй мене. Звисають і погойдуються довгі вузькі груди. Туди-сюди, як маятник. Випинаються ребра. Княгиня переступає з ноги на ногу. Плитка на підлозі холодна. Жовті курячі лапи відриваються від води і раптом починають мандрувати блідо-синім тілом. Гострі киті. Лінія спини. Обвислий живіт. Густе кучеряве волосся. Клуби пари. Нестерпний запах. Княгиня стогне, і я обережно задкую, зачиняю двері, повертаюсь до крісла і аж тоді непритомнію.

Замикаю двері на ключ і прислухаюся за її кроками на сходах. Вона продовжує бубоніти, але я вже можу дихати вільно: її бубоніння більше мене не стосується, вона несе його до священика або ще комусь — байдуже, основне, що несе у напрямку від мене. Нехай ненадовго, але я зможу відчути себе вільною.

Княгиня залишила по собі свій запах і жмутки чорного масного волосся всюди. Плями слизу, немитий посуд, брудний рушник і постіль. Скидаю все це в сміттярку, довго мию підлогу, відчищаю усе, до чого вона могла торкатися, і навіть те, до чого не торкалась напевно. Мені треба скупатись, але я не можу перебороти страх, я не можу примусити себе зайти до ванної. При самій думці про це мене починає нудити, вибігаю на балкон і жадібно вдихаю повітря. Нехай шумлять машини, нехай палить сонце, нехай буде повно пилюки — я з радістю прийму будь-що, тільки б не було Княгині.

Кілька ночей поспіль мені сниться, як вона заповзає на моє ліжко, витягує туди по одному свої гнучкі еластичні кінцівки восьминога, закидає хвіст, на кінці якого стирчить отруйне жало, навалюється на мене своєю гарячою спітнілою тушею, тисне на сонячне сплетіння, я заніміло дивлюся в її палаючі навіжені очі, рухливі й довгі, як очі слимаків, з її рота скрапує слина, вона дихає на мене цвіллю і затхлістю, постіль мокра і липка — я прокидаюся від власного крику, якусь мить тупо дивлюся в темряву, і тоді мене охоплює некерована радість: це тільки сон, тільки марево, насправді її немає, я сама в своєму домі, я зовсім сама, а її немає і не буде. Принаймні ще кілька днів.




Блер вітч проджект


Якщо ти вважаєш себе печальною людиною, то й увесь світ видаватиметься тобі печальним.

Так і є.

Світла фар зустрічних автомобілів красиво висвічують моє лице, ковзаючи ним. Навколо імла і піч, хоча ще й не так пізно — щойно пів на п'яту вечора. Його розкішний мерс пливе у цій сивій імлі, як корабель. Я бачу в боковому дзеркальці то свою гарну брову, то гарні примружені очі, то чіткий обрис губ, то руку, в якій тримаю сигарету. Ми проїжджаємо маленькі сірі села, де сумно світяться деякі вікна в хатах, сумні містечка з рядами багатоповерхових будинків, де — я впевнена — живуть замучені, безрадісні люди, проїжджаємо повз якийсь дурнуватий лунапарк, що виблискує такими безглуздими яскравостями, весь обліплений туманом і зовсім порожній. Але найдужче мені подобаються ці вузенькі дороги, де ледве розминаються зустрічні машини, дороги, обабіч яких стирчать кумедні покручені дерева, що шкрябають гілками вікна і дах машин. Такі дороги часом сняться мені у нічних жахах. Блер вітч проджект. Мряка, сковані рухи і страх, який повністю паралізовує рухи. Але зараз мені зовсім не страшно. Я почуваюся навіть затишно, сидячи поруч з цим здоровенним чоловіком, котрий більше не намагається говорити зі мною. Я тільки дивуюся трохи, як він досі ще не побив мене чи не викинув на дорогу. А так — мені просто сумно. Я дивлюся вперед, на дорогу, а часом ще у дзеркальце, на красиві, освітлені фарами зустрічних автомобілів риси мого обличчя.

Я виглядаю як ангел. У мене добрі чесні очі. У мене осяйна усмішка. Я вмію соромитися і червоніти. У мене завжди рум'янець на щоках. Я вмію опускати погляд, посміхаючись. Я брешу, щиро і віддано дивлячись в очі. Я брешу переконливо. Я вмію слухати, і тому люди легко прихиляються до мене. Розповідають мені свої таємниці, бо не сумніваються, що я вмію зберігати таємниці. Я вмію. Але не зберігаю. Я роздаю їхні таємниці наліво і направо. Пускаю плітки і чутки. Чим більше людина довіряється мені, тим натхненніше я говорю про неї злі несправедливі речі. Тим більше свиней підкладаю — цілі свинячі виводки, велетенські свиноферми. А потім просто усміхнуся й опущу вії на рожеві щоки. Я ж такий ангел.

Я — королева істерик і страшних припадків. Самій важко повірити в це, коли розглядаю в дзеркалі свій ніжний німб і ошатні крила. Я майстерно приховую цей свій талант від людей. Демонструю його лише тоді, коли відчуваю, що людина вже нікуди від мене не подінеться. Не втече, не зникне, ставши свідком моїх потворних ураганів. Я вмію дратувати людей, я вмію псувати навіть найпіднесеніші настрої. Коли спостерігаю, як через мене з обличчя сповзає усмішка, як у когось нервово починають тремтіти руки, а обличчя перекривлює пригнічена гримаса, почуваюся так добре, така ніжність і гармонія розпливаються тоді моїми венами, кров стає теплішою і густішою, як шоколад. Вона навіть пахне крізь шкіру, ніби какао.

Знайомі кажуть, що, побувши зі мною годинку, вони щасливо живуть упродовж тижнів — так позитивно я впливаю на них. У тебе завжди все буде добре, кажуть вони. Ти людина; в якої в житті не може бути нічого поганого.

Коли я наступаю на мікроскопічну неприємність (таку маленьку — ви б не помітили її, закладаюсь) — я надуваю її і розтягую, і ось уже весь світ безнадійний, нікчемний. І я показую його тим, кого це вже не відлякає від мене. До решти я сором'язливо посміхаюсь і даю поради, як жити щасливо. Поради діють. Мені присилають подарунки і подяки. Я зриваю з них яскравий обгортковий папір і викидаю все через вікно. Світ нікчемний і безнадійний.

Цей чоловік з розкішним мерсом і великим шрамом від скроні до вилиці, міліметр від ока, з'являється так раптово, в мить, коли я абсолютно не знаю, в який куток свого життя його запхати, оскільки там для нього ну зовсім уже немає місця; цей чоловік виявляється таким зайвим, безглуздим і не потрібним мені, що я розумію: він — якраз те, що мені потрібно.

І взагалі вся ця історія ніби раптово випнулася з давньої смішної казочки, вигаданої мною кілька років тому. Так часто буває — ви це знаєте.

Вчора був мій день народження, а сьогодні Дана співає джаз зі своєю групою в якомусь стейк-гаузі. Я сиджу сама за великим столом, спершись спиною об м'яку стінку, яка розділяє зал на дві частини. П'ю пиво і курю. Більше не маю що робити — хіба що посміхаюся до офіціантів і до Дани, але в основному чергую ковтки та затяжки, розмірковуючи, чи вистачить мені усмішок, коли закінчаться пиво й сигарети.

Висока блондинка в обтислих штанах і на таких неймовірних шпильках, що видається суцільними ногами, танцює сама до себе перед сценою. Я милуюся нею — ось з'явилося ще одне заняття. Вона посміхається кудись в іншу частину залу, її блакитні очі зовсім п'яні, а рухається вона дещо як Ума Турман.

Ходи танцювати, киває вона до мене, помітивши, що я підсунулася вперед, щоб краще розглядати її. Ні, хитаю головою. Ходи, манить пальцем. Ні, заперечую.

Блондинка підступає до мого столика і схиляє голову набік. Ходімо танцювати, сумно просить. Я хочу танцювати, бо я п'яна, а ніхто більше з моєї компанії не йде.

Я не вмію відмовляти високим п'яним блондинкам.

Шкода, думаю, рухаючись за кілька кроків від неї, що я не можу бачити, як ми виглядаємо разом. Це, мабуть, кумедно. Я ледве досягаю їй до шиї. У неї біляве волосся до плечей, а в мене двісті сімдесят п'ять африканських косичок. У неї блузочка з декольте, а в мене біла майка з довгим рукавом і чорна безрукавка, защіпнута під горло. Вона в обтислих штанях, а я в картатій спідниці до колін. Вона в чоботах на шпильках, а я у важких черевиках з товстою підошвою, які заважають мені рухатися.

Ти десь танцюєш? — запитує блондинка, підступивши до мене ближче. (Що це означає? Чи я танцюю? Вдома? На дискотеках? В шоу-балеті? В кабаре? Чи я люблю танцювати? Чи я заробляю гроші танцями? Що це означає?)

Ні, чесно відповідаю.

А ти? — вирішую бути ввічливою.

Блондинка сміється.

У мене двоє дітей. Вони вдома. А ми святкуємо з чоловіком п'ятнадцять років шлюбу.

Ого, думаю я, так і не скажеш.

Ого, кажу я. Вітаю.

Дякую, відповідає блондинка.

А в мене вчора був день народження.

Ого, каже блондинка. А скільки тобі рочків? Десь п'ятнадцять?

Ого, відповідаю я. Ні. Двадцять два.

Ого, дивується блондинка. Так і не скажеш.

її звати Марта, і всі дивляться на неї захоплено.

Решту вечора я сумую за нею, сидячи за своїм столиком. Коли вдома на тебе чекає двійко діток, навіть така звабна довгонога блондинка не може дозволити собі цілонічні танці з дівчинкою в картатій спідничці.

Бачиш його? — запитує Дана, відспівавши своє. Я киваю, хоч і не певна, чи дивлюся в правильному напрямку. Смуткові моєму немає меж.

Правда, красень? — я знову киваю.

Він власник Стрийських ковбас, зітхає Дана, сьорбнувши чаю. Такий молодий — і такий молодець!

Ми втрьох виходимо зі стейк-гаузу і зупиняємо таксі. Маленьку заржавшу вісімку з мовчазним хлопчиною за кермом.

Якби ви тільки знали, кого вам пощастило везти цього незвичайного вечора, бадьоро вигукує Дана.

Розмова з таксистом не клеїться.

Я голодна, каже Настя, і ми зупиняємося біля нічної крамниці. Дана йде купувати їжу.

Опа, бурмоче таксист, повернувши голову, комусь від нас щось потрібно…

Просто біля мого вікна стоїть здоровенний блискучий корабель — такий розкішний, я навіть не знала, що такі бувають.

Відчини вікно, чується голос, від якого кров у моїх жилах застигає, а серце зупиняється. Я хочу порозмовляти з дівчатами.

Ні-ні-ні, гарячково шепочу, мало не хапаючи таксиста за руки.

Дівчата не хочуть, сміливо відповідає хлопець. Хто б подумав, що він виявиться таким лицарем.

Дівчата, яких Ви шукаєте, не їздять такими машинами, як моя, жартує він.

Та я нічого їм не зроблю, наполягає Капітан корабля. Просто відчини вікно.

Ні-ні-ні, шепочу я, нажахана.

Ні? — перепитує таксист. Ми з Настею впевнено хитаємо головами.

Дівчата не хочуть, знизує він плечима.

Здається, каже Настя, це знайомі. Вона присувається до мого вікна й уважно придивляється. Так, це знайомі, не бійся. Це ж Стрийські ковбаси! Відчиніть вікно, махає вона рукою, ми їх знаємо.

Гаразд, відкидаюсь я на спинку сидіння, тоді ти з ними і говори. Вікно відчиняється повільно і тяжко. Капітан уважно спостерігає за ним, криво посміхаючись.

Мені просто дівчина дуже сподобалась, повідомляє, розглядаючи косички і шалик. У нього чорні очі і чорне хвилясте волосся, загельоване назад. Дуже-дуже сподобалась, повторює, ніби цим усе пояснено. Виходить зі свого корабля і нахиляється до мене.

Я відвезу Вас додому.

Я паралізовано дивлюся на нього, міцно вчепившись руками в сидіння. Капітан повертається за штурвал і ставить корабель перед нашою смішною тарадайкою.

Настя! — лепечу я. Мій язик заплітається. — Який жах! Я ненавиджу такі історії!

Заспокойся; вона плеще мене по плечі.

На мене накочує відчай.

Настя! Це страхіття! Ти бачила? Він у шубі! В шубі! Він у шубі, Настя!

Капітан, височенний і широкоплечий, і справді вбраний у плямисту кроликову шубу. Я бачила в фільмах — так ходять чорні гангстери. і мені це в них дуже подобається.

О! Це ви… — тільки й промовляє Дана, коли її, навантажену салатами і круасанами, впаковують на заднє сидіння корабля поряд із нами. Ми лише мовчки перезираємося, троє боягузливих кроликів.

Це Саша, представляє Капітан товстенного чолов'ягу з оптимістичним обличчям, який займає друге сидіння попереду. І не треба мене боятися, я зовсім не страшний і не кусаюся — це я просто так виглядаю, повідомляє він, повернувши до мене обличчя. Ще в нього красиві чорні брови, ніс з горбинкою і щетина. Ну і, звісно, величезний шрам, який починається на скроні, а закінчується на вилиці, міліметр від ока.

Він справді виглядає так, ніби полюбляє кусатися. Рвати зубами па шматки і гарчати при цьому. І злизувати кров з морди великим язиком.

Я не боюся, мій голос тремтить, але я посміхаюся.

Авжеж, сміється Капітан, а оптимістичний товстун Саша регоче так, що машина починає дрижати.

Корабель зсередини м'який і просторий, біля штурвалу світяться кольорові кнопки, чимось приємно пахне, і я зовсім не відчуваю, що він кудись рухається. Аж поки не помічаю, що ми зупинилися перед двоповерховим будинком з арками і колонами, оточеним високим парканом. Капітан сигналить, і ворота починають відчинятися. Ну все, думаю я. Ми попали.

Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.

Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.

Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.

Твін пікс, шепоче Дана.

Чотири кімнати, додає Настя.

Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.

Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?

Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.

А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.

Чай, кажу я.

Чай, каже Дана.

Каву, каже Настя.

І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?

Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.

Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.

Ми сміємося.

Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.

Ми сміємося знову, а Дана вставляє:

Воно і видно…

Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.

Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…

Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.

Один чай мені, нагадую я.

Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:

Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.

Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.

Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?

Кого? — перепитую.

Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.

Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.

А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!

Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.

Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.

Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.

А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава Богу, все закінчилося добре, правда? — підморгує він.

Ще не закінчилось, відповідаю і підморгую у відповідь, багатозначно дивлячись на Капітана. Той опускає очі. Якесь дивне нахабство і самовпевненість раптом починають розпирати мені легені.

Я теж буду двісті грамів цього «чівасу», кажу я і проводжу пальцями його шрамом.

Не треба казати, що в мене гарні ноги, бо королеви не мають ніг.

Я їм руками, бо вмію їсти ножем і виделкою. І голосно пчихаю, не прикриваючи рота долонею. І так само позіхаю.

Кожен дурень може грати в шахи, тому я не вчуся. Кожен дурень може зраджувати — а королеви не мають ніг.

Коли я відчуваю, що не подобаюся комусь, я роблю так, щоб цей хтось страшно мене полюбив.

Коли мене щось дратує, я на кожному кроці розповідаю, як це щось мені несамовито до вподоби.

Коли все складається так добре, що краще вже й бути не може, коли залишається просто брати те, що тобі простягають, коли навіть пережовувати вже не треба, я відчуваю непереборне бажання піти геть. Тихенько зачинити двері на ключ. Узяти лише найнеобхідніше: гроші й зубну щітку І паспорт, щоб поселили в готелі. Я хочу жити в Тлумачі, в готелі, дивитися з вікна на людей у дурнуватих беретах і на бездомних псів. Лише через те, що не знаю. чи є в Тлумачі готель, я цього не роблю. Однак така можливість є, завжди є, тому мені спокійно й затишно. Просто взяти зубну щітку і зачинити двері на ключ. Будь-якої миті я можу зачинити двері на ключ.

Капітан боїться подивитися на мене. Він розповідає анекдоти і замовляє напої. Я п'ю так відчайдушно, що товстому Сапі стає не по собі. Я справжня десперадо (щоправда, трохи безпорадна — але що з того?). Перебиваю Капітана на півслові і починаю розповідати анекдоти сама. Мої набагато смішніші. Я не сміюся з них, бо знаю, які вони дотепні. Капітан і Саня регочуть, розмірковуючи, чи не пристрелити мене. їм ніяково від цієї думки, і вони переглядаються.

Ти знаєш, Саня, каже Капітан, хлопці запаслися набоями. У Діми цілий багажник патронів. Цілий багажник патронів, Саня.

Ну що ж, каже Саня, гладячи свій живіт.

А це — бачите, відкриває Капітан свій гарний мобільний телефон, це я був на формулі один. Оце якраз проїжджає Шумахер. Шумахер чи Гайпекен, як його там звати. Одним словом, усі найкрутіші машини, які там їздять, належать українцям. Всю золоту віп-ложу займають українці. І навіть сафєті-кар було українське.

Я не знаю ангельської мови, каже Саня. Моя вчителька з ангельської тепер лежить у психлікарні. Я пам'ятаю тільки два слова: зі таблє і спун.

Я знаю ангельську, кажу я. Я знаю ангельську, бо я ангел. Капітане, замов мені ще трохи цього «чіваса». Від такої гидоти можна спокійно обригатися.

Я дуже люблю це слово — ригати. Мені хочеться його повторювати вголос.

Ні, ти не ангел, заперечує Капітан, так і не наважуючись поглянути на мене. Я відразу відчув у тобі щось…

Він не договорює, бо в нього дзвонить телефон і він починає розмовляти.

Так, Діма, каже він. У мене все гаразд. Я все зробив. Триста дві тисячі. Ще двадцять. Але хай він зі своїми трубами сидить тихо. Я послав його. Він завтра подзвонить. Мгм. А я познайомився з дівчиною. Не можу. Вона сидить тут поруч. Але ти чуєш по моєму голосу, правда? Мгм. Я дуже радий. У мене сьогодні особливий день, каже Капітан.

Я нахабно посміхаюся, втупившись у стіл.

Капітан відкладає телефон і продовжує розповідь. Я вже майже не слухаю. Він говорить про великі гроші, небезпечні зв'язки, подорожі до Японії, про зброю, політику, про справи, які не дають виспатись, і тому він виглядає старшим, ніж є насправді, говорить про складне життя, каже, що вчився в музичній школі, а потім у медакадемії, але працював і слюсарем, і сантехніком, і барменом, а тепер він займається оптимізацією податковкладень і скеровуванням надлишкових капіталів, розповідає щось про ділові зустрічі, бійки, бити, боксерські рукавиці, своїх друзів братів Кличків, показує фотографію свого друга Тома Вейтса, а потім фотографію молодшого сина свого друга Фіделя Ониськова, київського бізнесмена, чий батько товаришував зі справжнім Фіделем і вирішив назвати сипа на його честь. Потім він зізнається, що музика робить його м'яким і що він часом плаче, коли слухає джаз. Тоді просить дівчат виконати для нього одну пісню. Дівчата виконують, а Капітан, сівши на крісло, як ковбой, поклавши руки на металеву спинку і сперши голову на кулаки, тихо і душевно підспівує, часто кліпаючи. Я спостерігаю за Тімом Ротом, який постійно видушує з себе дебільну привітну посмішку ласкаво просимо, ласкаво просимо». Саня, судячи з усього, почувається трохи некомфортно. Можливо, він зголоднів.

Через п'ятнадцять хвилин Капітан висаджує дівчат зі свого корабля біля нашого дому і просить мене залишити телефонний помер.

Я не знаю його напам'ять, кажу я.

То дай телефон, я наберу свій номер і передзвоню собі, вирішує він.

Я простягаю йому телефон. Він намагається натискати на кнопки, але шкіряні рукавиці заважають.

Розумієш, бейбі, ти не повинна боятися. Я просто хочу познайомитися з тобою ближче. Для цього у мене є свої причини, бейбі. Дуже вагомі причини. Я хочу поспілкуватися з тобою. Мені дуже треба побачити тебе ще. Я радий, що ми познайомились. У мене сьогодні дуже вдалий день. Не переживай, бейбі. Мене не цікавлять жодні стрибки на шию — я давно вже пройшов через це.

Нарешті він здобуває мій номер.

То коли передзвонити тобі?

Я розмірковую.

Зробімо так, кажу нарешті інструкторським тоном. Коли дівчата виступатимуть у стейк-гаусі наступного разу, я напишу тобі есемес. І ти, якщо захочеш, прийдеш.

Капітан дивується. Але киває головою.

Домовились, каже він.

Домовились, кажу я.

У мене є свої причини, бейбі, простягає він мені руку. Я тисну її. Зграбно вислизаю з машини. Елегантно затраскую двері. Красиво підходжу до дівчат. Капітан сигналить на прощання. Я милостиво махаю йому рукою.

Корабель відпливає.

Капітан знову вмикає реп. Що він слухає — ерзіей чи сайпресгіл? І шуба у нього кльова. І печатка з діамантом.

Я люблю готувати складні страви, кілька-етапні, з багатьма складниками. Люблю викопувати всі приписи, люблю чистити овочі, кришити їх, люблю змішувати, сипати спеції — о як я люблю сипати спеції!

Коли я обчищаю овочі від лушпиння, то уявляю собі, що обчищаю шкіру з частин людських тіл. Мої руки червоніють від холодної води. Коли королева має кухарку, вона може готувати сама. Особливо пасує буряк. Він червоний і дуже мастить руки. Я люблю, коли шкіра моїх рук забарвлюється соками овочів і фруктів. Я люблю, коли мої руки брудні. Я люблю мати бруд під нігтями. Я люблю ранитись ножем. Люблю, коли виступає кров і коли розходяться краї ранок. Люблю обпікатися. Люблю пухирці, люблю, коли ранки печуть.

Коли я кришу овочі або тру їх на тертці, уявляю собі, що це не овочі, а частини людських тіл. Я не люблю уявляти те саме з м'ясом. Я ніколи не готую м'ясні страви. Але люблю їх їсти.

Одного разу я пішла до косметичного салону і витримала кілька годин незворушного сидіння — невміла дівчинка робила мені французький манікюр. Удома я начистила картоплі і почала терти її на тертці. Зішкрябала не лише манікюр, але й шкіру з пальців. Деруни вийшли добрі.

Часом я куштую страви, які готую, але частіше ні. Я завжди знаю, що вони неправдоподібно смачні. Я не винна, що, не вміючи готувати, готую так добре.

Зготовані страви спускаю в унітаз.

Капітан зупиняє машину на узбіччі. Тонкі дерева тонко сплітаються між собою гілками. З гілок шмарклями звисають шматки туману.

Завжди, коли проїжджаю повз відлюдні місця, повз голі мокрі поля чи темні ліси, уявляю собі, що залишаюся в них зовсім сама. Зимно і моторошно так, що аж затишно.

Ми виходимо з машини. Надворі ніч. З кишені мого пальта на землю випадає зубна щітка.

Здається, мороз, кажу я.

Капітан з усієї сили б'є мене по обличчі. Я падаю.

Лежу на промерзлій землі. З носа тече кров. Досі у мене ніколи не текла кров з носа. Жодного разу в житті.

Навіщо він ударив мене? Як він міг мене вдарити?

Не розумію нічого. Дивлюся па нього широко розплющеними очима. Але ніби й не дуже здивовано.

Як ти міг мене вдарити? — питаю його тихо, витираючи долонею кров з лиця. Як ти міг мене вдарити? Навіщо? Мене не можна бити. Не можна. Невже ти не розумієш? Я — ангел…

На пальті повно замерзлого листя.




Фореватуґеза


Була щойно третя година пополудні, а Наташа вже знову чулася знесиленою. Автоматично відраховуючи монетки на здачу і складаючи їх у рівні стовпчики на дерев'яному столику, накритому протертою і брудною цератою, Наташа широко позіхала, видаючи при цьому відкритий протяжний стогін. Акуратні стрункі вежки по п'ять, десять, двадцять п'ять і п'ятдесят копійок утворювали посеред столу крихітний макет міста майбутнього з висотними будинками, округлими в діаметрі, чиї найвищі, багатотисячні поверхи губилися серед хмар і зірок; дрібніші монетки — по одній чи дві копійки — лежали поруч, скинуті в звичайнісіньку купу; металеві гривні Наташа ховала до лівої кишені фартушка, а пожмакані паперові — до правої.

Напевно, якісь фронти, сказала сама до себе дівчина, здряпуючи з церати фіолетову квіточку-дзвіночок обламаним нігтем, на якому ще виднілися мікроскопічні архіпелаги блискучого сріблястого лаку Атмосферні фронти, тиск або ще якась біда, пробубоніла вона, підводячись. Погодні умови другого типу.

Повільно переставляючи ноги (вбрані у вовняні сірі колготи на яких, якщо задерти чорну спідницю зі складками, завдяки самотній смужці з одного боку і парі смужок із протилежного чітко видно, де перед, а де зад), Наташа вийшла зі своєї кімнатки й опинилася в одному з основних приміщень. Посередині, сперте до стінки, на низенькій табуретці, стояло довге і вузьке дзеркало. Наташа зупинилася перед ним, незворушно втупившись поглядом у відображення. Тоді вперлася руками в крижі, закинула голову і зосереджено та вправно, ніби йоґ, прогнулася назад — аж затріщали хрящики в хребті. О-о-о-ох, простогнала Наташа, знову випрямившись. Красиве світло-каштанове волосся, зав'язане вузлом на потилиці, трохи порозтріпувалося від цієї невигадливої гімнастики, з-за вух повибивалися симпатичні пухнасті кучерики, які так дратували Наташу, а на очі впало хвилясте пасмо. Дівчина заправила його за вухо, тоді щедро плюнула на пальці правої руки, розтерла слину лівою і старанно пригладила неслухняні волосинки. З нагрудної кишені фартушка вона вийняла помаду і, розхиливши губи та розтягнувши їх у дивній напівусмішці, почала щедро розфарбовувати. За якусь мить її рот світився жирним сливовим блиском. Наташа потерла верхньою губою до нижньої, щоб рівномірно розподілити помаду, тоді всміхнулася широко і по-справжньому, провела язиком по верхніх зубах, щоб стерти сліди помади.

Наташі було двадцять вісім років, вона їла багато дешевого в'язкого шоколаду і курила сигарети MonteCarlo — в середньому пачку на день; її кутні зуби давно попсувалися, їх довелося вирвати, і тепер Наташа могла ховати там кінчик незвично гнучкого і довгого язика. Крім того, вона мала чотири золотих зуби — найбільший Наташин скарб, який дістався по прабабці; нерідко, у хвилини особливої туги та пригніченості, Наташа уявляла собі, що ось візьме, піде до дантиста, потім продасть золото, купить собі яскравий купальник, гостроносі туфельки і квиток на поїзд, поїде в Ялту, а там зустріне багатого вірменина, сивого і вусатого, з чорними, як вуглинки, очима, який закохається в неї так страшно, що світу білого не бачитиме, запропонує одружитися і повезе кудись далеко, де в нього двоповерховий будинок з ванною, а ще чомусь кози і кури…

Наташа мала маленький кирпатий носик з веснянками, широкі стегна, великий зад, тяжкі груди і гарний опуклий живіт. Вона не вміщалася у вузькому дзеркалі, спертому об стінку навіть коли поверталася боком; всі її блузки і светрики були трохи тісними для неї. Наташа пахла своєю дешевою помадою і потом. А ще любила, коли влітку під стелею дзижчали мухи.

У дзеркалі Наташа побачила відображення високого худого чолов'яги, який вихором влетів досередини, на ходу розщіпаючи сірі обвислі штани.

Я це, задихано вигукнув він, прилаштовуючись до пісуара, я Вам зараз заплачу! Зараз, зараз… от тільки…

Наташа пересмикнула плечима, відвернулась і, човгаючи м'якими домашніми капцями без задників, ліниво попленталася до своєї кабінки. Цей чоловік вривався до неї щодня, бувало навіть, по кілька разів. Вона звикла до його знервованості, різких рухів, панічної поспішності, звикла до сутулої сухої постаті, до шиї з якоюсь жовтою і тонкою шкірою в дрібненькі червоні крапочки, до чималого пагорба адамового яблука. Наташа навіть знала напам'ять дзеленчання його паска. Він завжди платив уже після того, як робив свою справу, Наташу це не дратувало. Монетки він вигрібав із було багато, він виплив з-під накриття і відразу ж розчинявся між густими краплинами.

Попри Наташу пронісся її щоденний клієнт. Задиханий, мокрий, з виряченими очима, весь скручений, ніби від болю. Розкриту парасолю тримав збоку від себе і відчайдушно розмахував нею. Наташу він не помітив. Якийсь час боровся з дверима внизу, оскільки парасоля не хотіла пролазити досередини, тоді кинув її на землю і зник в отворі.

Ого, сказав дід, переступаючи через перешкода цьому, видно, дуже хочеться.

Він посміхнувся до Наташі, поправив шалик і, акуратно обминаючи калюжі, почимчикував геть. Мокрий хлопчик побіг кудись у протилежному напрямку.

Двері знову рипнули, хтось завовтузився внизу на сходах. Очевидно, заспокоєний чоловік складав свою парасолю. Він піднявся нагору й зупинився біля Наташі, простягаючи їй п'ятдесят копійок.

Не треба, сказала вона. Ви минулого разу забагато дали.

Це нічого, струснув він головою.

Наташа відвернулася.

Чоловік продовжував стояти з простягнутою рукою.

Можна сигарету? — врешті запитав він.

Наташі здалося, що його голос тремтить. Лівою рукою вона вийняла з нагрудної кишені пачку.

Дякую.

Сірники?

Чоловік кивнув. Прикурити йому вдалося з третьої спроби. Він відвернувся. Сутулі плечі здригалися. Нарешті над його тьмяною головою з'явився дим.

Курить не в затяжку, подумала Наташа. Може, навіть уперше в житті курить.

Вона викинула бичок у калюжу.

Я дуже люблю сніг, сказав раптом чоловік.

Наташа якось непевно хитнула головою.

До побачення, сказала вона і пішла донизу.

Наташа довго думала про те, чому більше не зауважує запаху. Раніше, в дитинстві, коли вони з прабабкою заходили до міського туалету, їй здавалося, що вона просто задушиться і помре від смороду. По-перше, цей вічний запах поносу, від якого млоїло всередині і перекошувало обличчя. По-друге, хлорка. Текли сльози, і в носі ставало холодно. Фу.

Тепер у Наташі тільки трохи сльозилися очі від хлорки. Всього іншого вона не помічала. Напевно, звикла.

Якісь галасливі жіночки щебетали за дверима жіночого туалету. Одна з них просунула кучеряву голову в двері і сказала:

Туалетний папір закінчився, і мило закінчилось.

Туалетний папір тут, Наташа показала пальцем на стіл. Його треба брати, коли заходите.

Вона витягла з шухлядки новий брусок мила і попрямувала до жінок. Одна з них стояла посеред приміщення, високо задерши спідницю і притримуючи її поділ підборіддям, заправляла в рейтузи фіолетову комбінацію.

Сушарка не працює, сказала інша.

Я знаю, сказала Наташа.

І чому у вас немає дзеркала? — запитала перша, не відриваючи підборіддя від грудей.

У мене тільки дві руки, відповіла Наташа. Я не можу всюди встигати.

Вона повернулася до свого столика і тяжко сіла на табуретку. На столі лежала рожева гвоздика. Наташа відсунула її на край столу і склала руки на грудях.

З чоловічого туалету чулося могутнє дзюрчання.

Наташа пересунула гвоздику на попереднє місце, запхала руку в ліву кишеню фартушка і задзеленчала монетами.

В чоловічому туалеті задзеленчала чиясь пряжка.

Наташа накрутила прядку волосся на палець. Сушарку завтра відремонтують, сказала вона жіночкам, які нарешті з'явилися з-за дверей.

Добрий день, привітався чоловік в обвислих сірих штанях. Я приніс вам квітку.

Мгм, сказала Наташа. Я бачу.

Чоловік переминався з ноги на ногу.

А п'ятдесят копійок я поклав сюди, на стовпчик.

Наташа поворушила рукою, збиваючи монетки на підлогу. Чоловік розвернувся і пішов до сходів. Двері рипнули.

Вона знову позіхнула і витягла ключ з кишені плаща. Ранковий туман опустився сходами аж додолу.

Наташа встромила ключ у замок і несподівано виявила, що двері відчинені. Ввійшла досередини. Світло було ввімкнене. Воно висвітлювало худу сутулу постать посеред приміщення. Наташа з подивом помітила навпроти свого робочого місця ще один столик і табуретку. Чоловік старанно розкладав на ньому акуратно згорнуті шматочки туалетного паперу.

Ви мені позичите монетки для здачі? — запитав він. Поділитесь?

Наташа мовчки зняла плащ.

Я Петро Дмитрович, сказав чоловік. Я тепер працюватиму з Вами.

Наташа попрямувала до чоловічого туалету й зупинилася перед дзеркалом.

Ви запам'ятали моє ім'я? — чоловік стояв позаду неї, нервово потираючи руки. Мене звати Петро Дмитрович.

Мгм, сказала Наташа, заплітаючи волосся в косу.

Так буде зручніше. Мужчинам завжди треба робити гак, щоб підійти до Вашого столу а потім — уже на місце призначення, він спробував посміхнутися, але тільки безпомічно скривився. Не всі мають час.

Мгм, сказала Наташа, спльовуючи на пальці.

Так для всіх буде зручніше, повторив він.

Наташа пригладила смішні кучерики, що вибилися з-за вух. Вони завжди її нервували.




Дядя Ваня співає про мою любов


Ого, думаю я, сідаючи біля вікна, ого, як мені пощастило!

Я вже була певна, що запізнюсь на потяг, і тому взяла квиток без черги, вперше в житті звернувшись з проханням до такої кількості чужих людей одночасно. Для мене це неабиякий подвиг. Квиток мені продали, хоч до відправлення залишалося дев'ять хвилин, і я, не вірячи у свою хоробрість, окрилена нею, піднесена і рум'янощока, мчу на перон.

Приємно, коли в житті все відбувається чітко, як у комп'ютерній грі. Проходиш рівень за рівнем, сумлінно виконуєш поставлені завдання, впевнено наближаючись до мети.

Я останньою купила квиток. І останньою сіла до вагона. Ого, подумала я вдоволено, розмотуючи шалик і розщіпаючи куртку, невже я матиму абсолютний спокій?

Тонка стінка розділяє вагон на дві частини, В першій сидять жіночки з торбами, хлопці в синіх шапках, насунутих на брови, кілька п'яненьких типів і парочка закоханих. У другій сиджу я. Перша частина вагона не знає про моє існування. Я про існування першої частини знаю і радію, що мене воно — це існування — анітрохи не стосується.

Поїзд мирно постукує і гойдається, провідниця пропонує чай і каву моїм невидимим супутникам, я чую все, що відбувається в паралельному світі за стіною, з приємністю констатуючи, що навіть провідниця забула про моє існування. Малесенька кішечка, з примруженими очками і м'якими подушечками лап, згорнулася і муркоче від задоволення і тепла. Часом вона забувається і крізь сон випускає кігтики. Вони впиваються у щось ніжне і м'яке у мені, дряпають, ніби дрібненька хвоя, і тоді я морщуся і долонею витираю очі, тим часом чухаючи кицьку за вухом указівним пальцем іншої руки. Тваринка заспокоюється і втягує кігтики. І знову починає муркотіти. А я перегортаю сторінки книжки, часом поглядаю у вікно і тішуся тим, що мені так добре.

З-за стіни визирає голова провідниці. Вона дивиться на мене здивовано і невпевнено, ніби я мушу от-от розвіятися, як дим, чи розсипатися на пісок, або спалахнути і спопеліти, ніби мене не має насправді тут бути, а я є, сиджу от, читаю книжку, мій шалик лежить на столі, а поруч ще й куртка, і, судячи з усього, я справжня, справжня настільки, що ще, чого доброго, навіть чаю можу захотіти.

А я Вас питала?… — знічено цікавиться провідниця, поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.

Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.

Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.

Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.

Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.

І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!

Дякую, ввічливо (але сухо!) киваю я, відвертаючи погляд до вікна. Чую, як гупають двері тамбура. Гупають, як тамбурин.

Кілька хвилин я з гордістю розглядаю пусті і мокрі поля за вікном, сірі халупи й розкислі брунатні дороги, покреслені слідами шин. Мені здається, що ми весь час проїжджаємо попри те саме мокре поле, сіру халупу й розкислу дорогу. Як же мені вдається отак легко й природно показати людині, що вона мене не цікавить, при цьому не ображаючи її, захоплююсь я собою. Одним лише поглядом демонструю нехіть до спілкування, бажання спокою, зневагу, чемність, байдужість і ще цілий жмут емоцій. Я ігнорую так майстерно, що ніхто про це навіть не здогадується. Я взагалі…

І тут чоловік з оливковими очима і благородною сивиною у волоссі опускається на полицю навпроти, видихаючи на мене багатий та потужний сніп ароматів, від яких у мене аж голова йде обертом. Він посміхається, тяжко дихаючи. Ну от, думаю я, намагаючись удавати, ніби нічого не помічаю.

Лялічка, каже він, обмацуючи мене оливковими очима, лялічка, куда ти їдеш?

Сіре чоло і ніс блищать від поту. Волохаті ручиська блукають столом, ледве не перевертаючи горнятко.

Лялічка, можна з тобою познайомитись? Як тебе звати?

Софія, зізнаюсь я.

Він починає відсувати білу шторку з вікна. Залізний дріт, який тримає її, з дзенькотом падає, боляче б'ючи його по пальцях.

Лялічка, ану покажи свої очі, каже він, забувши про шторку. Я вперто і невпевнено дивлюся у вікно.

Лялічка, наказовим тоном каже чоловік, покажи мені свої очі.

Я повертаю до нього обличчя. Він пильно дивиться на мене. Білки його очей виблискують, ніби намащені олією.

Такі, як у мене, вдоволено бурмоче.

Я киваю і посміхаюся.

Який у тебе гороскоп?

Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.

Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.

Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.

Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.

Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.

Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.

Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.

Я знову залишаюся сама, але затишок більше не повертається до мене. Натомість я знаю, що дядя Ваня повернеться обов'язково. Кицька прокинулась і, перелякана, сидить і ворушить кінчиком хвостика. її пазурі вигулькують з подушечок, готові впитися комусь в очі.

Найгірше, що я, насторожено вдивляючись у темряву за вікном, чекаю на дядю Ваню. Я не хочу, щоб він приходив. Але напевно знаю, що цього не уникнути. Потяг суне повз мокрі поля і обшарпані села, але я вже не бачу навіть цього, день став коротшим, наближається зима, я не можу вже більше читати, світла у вагоні недостатньо навіть для того, щоб відрізняти кольори, від цієї мутної жовтизни там, під стелею, і брудних вікон стає моторошно. Я закриваю книжку і ховаю її. Навіть якби було видно, читати я вже не змогла б. Адже я чекаю на дядю Ваню.

І от він з'являється і валиться навпроти мене. Його лице отупіло і ніби зменшилося. Очі потемніли, підборіддя набрало якоїсь жорстокої конфігурації.

Свєта, каже він мені, намагаючись сфокусувати погляд. Нарешті це йому, очевидно, вдається. Він вигаркує щось незрозуміле, а тоді наказує: Ти, дай мені позвонити до Свєти.

Я дивлюся на нього благально і втискаюся в стінку. Його брови стирчать войовничими кущами.

Ви ж обіцяли, що дасте мені спокій, жебоню я, немов струмочок.

Він лупить клешнями по столу, як здоровенна рибина хвостом об поверхню води.

— Шо я, блядь, обіцяв? — реве він. — Ти хто така?

У кицьки стовбурчиться шерсть на хребті. Вона шипить, блискає очима і, задкуючи, ховається в найдальшому кутку приміщення, несміливо визирає звідти, тримаючи кігтики напоготові.

Дядя Ваня якийсь час мовчить. Його погляд не виражає зовсім нічого. Я також мовчу з-під лоба спостерігаючи за ним і прикидаючи, що мені вдіяти, якщо він зараз простягне руки і схопить мене, або кинеться через стіл бити, або почне кричати, чи кине в мене горнятком з червоними вишнями. Якщо він зробить таке, доведеться бігти до провідниці, до людей з першої частини вагона, доведеться привертати до себе увагу, розповідати, пояснювати. Вони дивитимуться на мене зацікавлено, питатимуть про щось. І без того вже чули рев дяді Вані. Не тямляться від цікавості: що ж трапиться далі.

Краще вже сидіти тут. Краще вичікувати.

Я вичікую. Дядя Ваня шморгає носом.

Я люблю одну дівчину в Раві-Руській, врешті-решт повідомляє він мені урочисто. Його обличчя стає сумним і дитячим, очі наповнюються слізьми, а брови сумирно лягають, розтягнувшись на чолі, її звати Світлана, і, ти розумієш, я люблю її, як життя. Розумієш? — питає мене, і я киваю. — Я за неї можу всю жизнь віддати. Я її так люблю, що мені просто плакати хочеться. Така гарна дівчина. Молодша за мене на вісім років. Таке життя в неї склалось. Має хлопця в другому класі. Женилася в сімнадцять років, прожила рік з чоловіком і розвелася. А я так її люблю. Мені вже стільки років, уже возлі сорока, і на старості літ перший раз узнав, шо таке любов. Ти мені віриш? — я киваю. — Інші люди уже в дванадцять років знають, а я тіки в старості перший раз узнав. Боже, як її люблю! — його лице зморщується, м'якне, він зводить очі під стелю. — Як я її люблю! Ти пойми — я до ручки її доторкаюся, і мене трусить всього! Трусить від ручки! Представляєш — до пальчиків її маленьких доторкаюсь — і трусить! Представляєш? — питає. Я представляю. — Я її так люблю, по-справжньому люблю, мені нічо більше не треба — віриш? — нічо! Я її люблю, і кохаю, і сниться вона мені, і про неї мічтаю. От всьо пече всередині! Така любов! І вона мєне любить тоже — я це знаю, бо я це чуствую. Це точно. А вона собі спіраль вставила. Ти знаєш, що таке спіраль? Вона собі вставила спіраль, а мені не сказала, аж потім сказала, то ми з нею посварились, я так мучився! Бо це я винуватий. Мені треба в неї ізвінитися, бо вона сказала, що не готова, а я їй кажу, що треба було мені сказати, і накричав. Так жалко! Що мені робити?

Його руки пестять стіл, величезні долоні мандрують краями, а обличчя безпомічне і розгублене.

Попросіть пробачення, знизую я плечима.

Та нє, ми помирились. Я ізвінився, бо я її так люблю, я їй все зроблю, я їй все прощу, і вона мене любить, бо я знаю. Така гарна, таке личко повненьке, кругленьке, — він прикладає долоні до свого лиця і посміхається ніжно, ніби бачить десь на другій полиці наді мною ангелика. Свєта моя як вдіває зимою куртку з капішоном, то виглядить, як сібірячка. Я їй кажу: ти виглядиш, як сібірячка. І шо мені робити? У мене жінка, я з нею дванадцять років прожив, і дітей в нас нема, а я так хочу дітей, я їй все віддав, я не люблю її, а Свєту люблю. Що мені робити? Ти можеш мені сказати, шо мені робити? — з надією в голосі каже він. І я бачу в його очах: він упевнений, що я напевно скажу йому, що робити. І те, що я скажу, буде єдино правильним варіантом. І я врятую їх зі Свєтою з Рави-Руської. І вони житимуть щасливо і матимуть багато дітей.

Я знизую плечима.

Давай я тобі розкажу все, гарячково каже він, все розкажу, а ти мені можеш порадити, шо робити?

Спробую, кажу я невпевнено. Він киває з вдячністю.

Дивись, починає він розповідь, у моєї жінки так… почнем казати так (дядя Ваня загинає пальці на руці): двоюрідний брат психічно хворий, лежить в лікарні. Його тато — хворий. Тепер візьмем так. її рідний брат — хворий. А тепер так. Тато її напудив.

— Як? — питаю.

Він дивиться на мене, ніби вперше бачить.

Ти шо, не знаєш, як тато може напудити свою дочку? Не знаєш, як тато приходить п'яний додому, злий, і починає кричати? Коли їй два, три роки?…

Вдаю, ніби знаю.

Як я з нею женився, то мені не сказали, що вона хвора. Я так женився — не по любві, я тікі взнав, шо таке любов тепер, в старості, Боже, цілу жизнь прожив і тікі шо взнав, шо таке любов. Я без своєї Свєти не можу. Я так хочу до неї, шо ти собі не представляєш. Шо вона для мене значить, ти не представляєш. Ти не знаєш, як це таке чуствувати, таку любов, таке кохання, шо просто нічо не треба, тікі шоб із нею бути. Я своїй жінці побудував двохповерховий будинок — я їй всьо віддам. Мені не треба розділу імущества, у мене там на Закарпатті дєло є, і у мене є ауді в гаражі, Так хай їй всьо лишається, мені не треба нічо, мені тікі шоби зі Світланою бути, дитинка така гарна, маленька така, такі ручки, розумієш?

Киваю і дивлюся просто в оливкові очі. Я загіпнотизована.

Я женився чого — не з любві, а з виду. Просто вона вигляділа гарно. І я женився. А їй колись апендицит вирізали, і попала інфекція в яічнікі, і вона хвора була. А я не знав, і так женився. Ми жили рік, два, а дітей нема. А чоловіку так хочеться мати синочка або дочечку — ти не думай, хочеться кожному чоловіку. Ти роди йому синочка або дочечку, і він так любити тебе буде, так тебе буде кохати, так, шо ти даже представити собі не можеш. Ну і я їй почав казати. А вона на мене кричить, даже дурним мене називала, шоб я не ліз не в своє діло, шо вона знає, шо робить. А потім через рік вона мені сказала, шо хвора і шо їй треба лічитися. І ти не представляєш — я сезон в Москві проробив, шоб їй на лікування заробити. І послав її в Київ у інститут. І вона там лічилася, там я до професорки ходив, до Наталі Григорівни… Іванівни… не пам'ятаю. Не буду брехати, добре?

Добре, погоджуюсь я.

Ну і лежала вона там, і тепер вона тоже має карточку, шо може зайти в інститут в любий момент. Так я їй заробив. Там їй тяжко було, а я кажу: терпи — а вона терпіла, нічо не можу сказати. їй у живіт кубікі вкачували, шо живіт отакий був, — креслить руками в повітрі здоровенне коло. — А потім забрав я її додому, і приходить мій рідний брат, і каже, шо розбив машину. Ну таке з ним сталось. Ти представ — приходить до тебе твій рідний брат або сестра, то ти шо би, не пустила, не зігріла? А він в мокрих штанах, весь мокрий, весь змерз, весь труситься. Я його обігрів, передів, нагодував. І він попросив триста доларів позичити. А в мене було шіссот. Я думаю, дам йому триста, він мені за тиждень віддасть, і все нормально буде. Ну я позичив йому. А її нема. А вона вибігла гола надвір і стояла три години па снігу. Після лікування. В снігу. Гола. Босими ногами. Заді хати. Я думав, шо вона у батьків. Пішов до них — так і гак, кажу, де Люба? А вони кажуть: так і так, не приходила. Ну я і пішов її шукати. І найшов заді хати, всю сипу. Стоїть гола, босими ногами в снігу, після інституту, тікі вчора її привіз, сезон в Москві робив. А вона мені на зло — гола, в снігу! Шо я тікі не робив: ноги їй кип'ятком обливав, на піч клав — не помогло. Ну як ти, бабо, дурна — то шо ти від мене хочеш? Як баба дурна, то нічо не буде. А я їй двохповерхову хату лишаю, я їй всьо лишаю, мені нічо не треба. Я тікі розводу хочу. Хай мені підпише. А як не дасть — ну і не треба. Я і так піду. Я не хочу з нею жити. Ми з нею і сварилися всі дванадцять років, і не жили добре.

Ну от ти представ — от я твій коханий чоловік. Представила? Нє, ти не можеш представити, бо це не правда. Представ, шо ти і твій коханий чоловік, якийсь інший, ідете на річку і собі бавитесь. І я бризкаю тобі водичку на личко. Що ти зробиш?

Теж побризкаю, відповідаю, уявивши, що я і мій коханий чоловік ідемо на річку і він бризкає мені водичку на личко.

Ти теж побризкаєш, схвально каже він. (Я радію: правильна відповідь!) А вона — кричить, називає мене, шо я їй прічьоску спортив. Я їй кажу, я, блядь, тобі прічьоску спортив? Та ти даже в парикмахерську не ходила! Ти феном накрутилась! То іде я тобі прічьоску спортив? Пішла на хуй, кажу!.. І шо — все село тепер говорить, шо я такий мєрзавєц і падлюка. Я нічо не кажу — я падлюка, правда. Тепер я іду — там мене всі чекають: і брат, і сестра, і тьоіца. Всі мені будуть казати. А мені шо. Хай кажуть. Я їх слухати не буду. Я коли хотів полюбити перший раз, то мені мама не позволила. А тепер я другий раз полюбив, то ніхто вже мені не міг помішати: ні мама, ні брат, ні сестра, ні тьоща. Я так полюбив, шо жизнь покладу: Як про неї подумаю, то отут, отут! — каже він, кривлячись, ніби зараз заплаче, і б'є себе в груди.

Зводиться, хитаючись.

Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?

Я киваю.

Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.

Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.

На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.

Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.

Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.

Дякую, кажу я, зворушена. Дуже Вам дякую.

Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.

За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.

Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!

А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.

Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.

Я думала — молодий якийсь.

Ні, хитаю головою. Він старий.

Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.

Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.

Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.

Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.

Я знизую плечима.

Ну, може, п'ята.

Ми знову сидимо мовчки.

Не, все-таки сьома.

Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.

Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.

Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.

Невідомо звідки з'являється дядя Баня.

Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.

Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.

До побачення, кажу я. Щасливо.

Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.

Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.

Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.

Я не ображаюся. Дякую.

Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.

Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.

Добре. До побачення.

Дякую тобі, Іра.

Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.

Щасливо, Іра.

Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.

Прийшов, попрощався, каже.

На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.

Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.

Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.

Я бачу крізь вікно, як вони проходять повз вагон — дядя Ваня і двоє його товаришів. Ті горланять, підтримуючи під руки його велике тяжке тіло, штовхають у плечі.

Мені холодно і сумно. Я голодна. А ще мене нудить від гарбузового насіння.

Замкнена сама у великій порожній хаті, кицька сумує за тобою.

Тримаю в руці пакунок з білим лушпинням.

Зараз я його викину.




Пояснювальна записка


Причини.

1. Мене звати Ілона, а я хотіла б називатися Ісидора Коварубіо де Лос-Ланос (яка кохає Моріса Джеральда, який кохає Луїзу Пойндекстер, брат якої, Генрі Пойндекстер, їздить верхи на коні, абсолютно без голови).

2. Карл Євстахійович, мій чоловік, має чорні, густі та пишні, настовбурчені та тверді вуса. Через ці вуса за Карлом Євстахійовичем гинуть одружені, пухкі, як булки, жіночки, а також молоді, сухі, ніби таранька, балерини, для котрих Карл Євстахійович у вільний від роботи час грає на піаніно вальси та мазурки. Мені відомо, що час від часу — не занадто часто, але й не рідко, якраз достатньо для того, щоб підтримувати вуса у гідній формі — Карл Євстахійович ласкаво вшановує своєю увагою певних дзвінкоголосих особин у цвітастих спідницях (К. Є. до вподоби жінки веселі, прудкі, метикуваті, з лукавими бісиками в очах, з краплинами роси на вустах). Однак мене це, попри суспільні переконання; анітрохи не засмучує, а навпаки задовольняє. Карл Євстахійович, по-перше, притримується суворих консервативних поглядів, він мужчина глибоко моральний і сім'я для нього завше залишається на першому місці; по-друге, я знаю, що чоловіки ніколи не йдуть від дружин, оскільки дружини — це їхні великі мами, в яких вони завжди можуть спати на м'яких животах; по-третє, Карл Євстахійович цілковито задоволений мною як дружиною, він часто повторює у перервах між мазурками, оглядаючи балерин тяжким, сповненим відчуття власної гідності поглядом, що я хороша господиня, турботлива мати, пристрасна в ліжку та вірна в житті. Я Карла Євстахійовича не зраджую, оскільки навіть думка про інших Карлів Євстахійовичів наганяє на мене нудьгу; жінка може витримати одну пару чорних, густих та пишних вусів, але навіщо їй розплоджувати навколо себе цілий виводок цих вусів, якщо у кожних з них застрягають ті самі крихти хліба? Жінка, яка оточує себе багатьма вусатими ротами, боїться поглянути в дзеркало і побачити там шкурку нутрії. Хоровод з вусатих ротів допомагає сповнитися відчуттям важливості та значущості немарно прожитого життя. Вуса — ознака вагома. Жінка, яка оточує себе кількома вусатими ротами, бачить себе велетенським м'яким гостинним животом, успішним у всіх відношеннях (кар'єра, шлюб, добробут; розум — непересічна особистість, гідна всілякої повага). Я не хочу бути гідною усілякої поваги, оскільки це наганяє на мене нудьгу.

3. Я часто і по-різному дивлюся на себе в дзеркало, і це єдине, що мене цікавить.

4. Анжела — шкурка нутрії. У неї навіть риси обличчя щурячі: гострий носик з горбинкою, тонкі губки, рухливі очка. Щовечора я зітхаю, коли згадую про неї. Часом на знак жалю за Анжелою моєю щокою стікає велика сльоза.

5. Карл Євстахійович любить дивитися, як я підливаю вазони. Він сидить у своєму плетеному кріслі-гойдалці, накритий вишневим пледом у клітинку вбраний у махровий темно-зелений халат, і курить люльку К. Є. знає, що все це надає йому поважного та величного вигляду. Карл Євстахійович не здогадується, що від нього завжди трішки смердить калом. Це дещо псує пафос ситуації.

6. Я підливаю вазонки пластмасовою червоною лійкою, вбрана в тонку сукню і мереживний фартушок. Волосся гарно зібране па потилиці. На ніжках капці з помпонами. Я не люблю підливати квіти, але підливаю, щоб потішити Карла Євстахійовича, хоч це й смішить мене до нестями. З кожним днем усе важче і важче стає стримувати регіт. Пустивши сльозу за Анжелою, я зачиняюсь у ванні й регочу над поливанням вазонків. Щоб ніхто в домі не чув мого реготу, відкручую обидва крани і навіть кран в умивальнику.

7. Я вийшла за Карла Євстахійовича, хоч могла вийти за Григорія Миколайовича, Василя Тарасовича чи Ігоря Вікторовича. Не пам'ятаю, чому саме Карл Євстахійович виявився моїм чоловіком. Хоч як напружую пам'ять, пригадати не можу. Але це не має жодного значення. Карл Євстахійович анітрохи не гірший за Григорія Миколайовича, Василя Тарасовича чи Ігоря Вікторовича. Я не жалкую.

8. На нашому з Карлом Євстахійовичем весіллі були велика бочка з пивом і троїсті музики. Тамадою, як завжди, запросили Григорія Миколайовича. Він жартував і веселив гостей. Гостей назбиралося з дві сотні, я майже нікого не знала, танцювала з усіма чоловіками, хоча й хотіла танцювати з дітками і жінками. Aнжела перекинула на мій вельон миску з грибною підливою (до голубців). Бризки потрапили па сукню, матуся Карла Євстахійовича, Алла Федорівна, заголосила, але у мене тільки стислося серце, від ніжності до Анжели бризнули сльози і я легенько погладила її по голому коліну під столом. Анжела запросила Карла Євстахійовича до танцю. Він почервонів, але пішов. Анжела була вбрана в маленьку сукенку з декольте. її груди весь час випадали. Я хотіла попідбирати їх (таких малесеньких і бліденьких, як і її щічки) і поцілувати. Ігор Вікторович запросив мене до танцю і шепотів, що я мусила вийти заміж за нього, бо він хотів подарувати мені норкову шапку. Я думала про Анжелині груди і посміхалася бідному Ігореві Вікторовичу. Він наступав мені на ноги і на вельон, забризканий грибною підливою (до голубців). Всі бавились у весільні ігри, пили горілку і танцювали. Скрипаль перечепився через Анжелине стегно і розбив скрипку. Алла Федорівна цілувала мою маму. Татусь Карла Євстахійовича, Євстахій Васильович, цілував Луїзу. Луїзі тоді було тринадцять років, у неї тільки-но почали рости груди, але Євстахієві Васильовичу вони неабияк припали до смаку. Бавилися в «голубку». Роман Романович виблював на стіл квашеними огірками. Алла Федорівна заголосила. Карл Євстахійович весь час хотів бути біля мене й усіляко показував, що я — його наречена (клав руку на плече, лоскотав вусами, тримав за долоні, цілував за вушком). Анжела підійшла і перекинула на мене холодець. Він уже розтанув і був майже як зупа. Анжела копнула маленькою туфелькою шматок телячого м'яса і заплакала, а тоді побігла в туалет. Я пішла за нею, з мене скрапував холодець. Не плач, Анжелочко, сказала я і поцілувала її в чоло. Сука, сука, сичала Анжела (туш розтеклася). Я йду спати, сказала я. А я все одно буду спати з Карлом Євстахійовичем! — закричала Анжела (сукенка опинилася на талії, груди дивилися на мене сумними рожевими оченятами). Будеш, будеш, звісно, сказала я, стримуючись, щоб не позіхнути, і поцілувала на прощання Анжелу в праве рожеве очко. Потім попрощалася з гостями (Карл Євстахійович танцював з Луїзою, а Євстахій Васильович — з моєю мамою) і пішла спати. Весілля вийшло дуже хорошим, людям сподобалося, Карл Євстахійович був задоволений.

9- Коли мені було шість років, ми з мамою вигнали тата з дому, бо він нам набрид. Він любив вигулювати наших псів.

10. Луїзі тепер двадцять один рік, груди у неї вже виросли, і вона приносить пряники нашим з Карлом Євстахійовичем дітям (своїм племінникам). Луїза не може мати дітей, бо її колись побив і зґвалтував Євстахій Васильович. Алла Федорівна сказала, що це брехня, пішла до отця Онишкова і попросила, щоб Луїзу, мене і маму відлучили від церкви, оскільки ми — породження пекла, ниці істоти.

11. Якось ми з Карлом Євстахійовичем їхали в потязі. На нижніх полицях нашого купе лежало дві закриті труни. Провідниця сказала, що це дід і баба, які жили щасливо, в коханні та мирі, та й повмирали в один день. Провідниця не знала, куди тепер їдуть їхні тіла, але сказала, що, напевно, на Байкове кладовище, щоб їх там поховали. Не бійтеся, сказала моторна провідниця, ласа до вусів Карла Євстахійовича, в Києві їх зустрінуть. Вночі Карл Євстахійович злазив з верхньої полиці, щоб піти в туалет, потяг смикнувся, і К. Є. упав на одну труну Віко проломилося і відпало разом з Карлом Євстахійовичем. У трупі лежала маленька зморщена бабуся у весільному вбранні і вельоні. В руках тримала букетик штучних фіалок. Пам'ятаєш, як ми з тобою одружувалися, сказав Карл Євстахійович.

12. Раз на два тижні Карл Євстахійович дряпає мене своїми чорними, густими та пишними, настовбурченими та твердими вусами. Я заплющую очі й уявляю собі маленьких голих дівчаток, або грубих бридких мужчин з великими животами, або що він стукає в двері, вона відчиняє, він каже: добрий день, я прийшов до Вас у гості, я Ваш співробітник, вона каже: дуже приємно, заходьте, я нагодую Вас зупою і крабовими паличками, вони сідають у м'який куточок і посміхаються, він каже: радий Вас бачити, шановна співробітнице, а вона каже: я Вас теж, цей куточок я купила собі минулого місяця, а тоді він кладе руку їй на стегно, а вона рухає погою, щоб йому було вільніше, і вони дивляться телевізор, там показують концерт у палаці «Україна», і він просуває руку їй під спідницю, а вона так лягає, аж стає видно, що вона без трусів, або що вона стоїть нахилена і прополює грядку, а він підходить і трошки задирає її коричневу спідницю, а там білі трусики, а тоді він пальцем відхиляє ті трусики, а вона прополює грядку і нахиляється ще нижче. Карл Євстахійович задоволений: яке чудо! Яка пристрасна у мене дружина! Ні в кого більше такої немає, каже він, весь червоний, блискучий. Від нього знову трошки чути калом. Я одягаю сукенку і йду підливати квіти.

13. Більше мені подобається уявляти те все у ванній перед дзеркалом. Набагато солодше.

14. У нас з Карлом Євстахійовичем двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Хлопчикові вісім років і він називається Діма, а Русланці три. Обоє — викапані карлики євстахійовичі. Діма недавно приніс додому задушеного кролика. Сказав, що впіймав його на городі. Довелося змащувати дитину зеленкою — кролик страшно його подряпав. Коли Русланка побачила свого зеленого братика, почала реготати, впала з ліжечка і вдарилася головою до рогу. Діма розлютився, заверещав, підбіг до дівчинки і копнув її ногою. Карл Євстахійович насупив брови, відклав люльку, підвівся зі свого крісла-гойдалки, наблизився до дітей і добряче стукнув обох по плечах. Увечері ми вчотирьох сидимо перед телевізором, дивимося концерти і їмо сирнички з родзинками, які приносить нам Алла Федорівна.

15. Карл Євстахійович хоче завести третю дитину, хлопчика.

16. Анжела приходить раз на тиждень. Вона па сьомому місяці. Не каже, хто батько, тільки посміхається і дивиться на великий портрет Карла Євстахійовича, намальований олійними фарбами. Це малював Роман Романович — він відомий художник-портрєтист. На портреті вуса Карла Євстахійовича схожі на дві великі товсті какашки, але я жодного разу не натякнула про це К. Є. Не хочу його засмучувати.

17. Луїза Пойндекстер — теж шкурка нутрії.

18. Щоліта ми їздимо відпочивати на море. Я люблю море. Деколи мені вдається вночі самій піти на пляж. Я роздягаюся і плаваю гола. Хвилі лоскочуть мене і гладять. Морська вода — моя шкіра. Я хотіла б випадково втопитися, але надто добре плаваю. Я хотіла б загинути від цунамі.

19. Я люблю дивитися па фотографії голих жінок. Карл Євстахійович має шухлядку, яка зачиняється на ключик. Цей ключик він тримає у футлярі для окулярів. Я викрадаю ключик, відчиняю шухлядку і нишком розглядаю фотографії. Жінки гарні.

20. Часом я ходжу до жіночої лазні.

21. Чоловіки негарні, але я люблю дивитися, коли вони доторкаються до жіночих стегон.

22. Анжела прийшла і сказала, що за тиждень народить хлопчика від Карла Євстахійовича. Карл Євстахійович ударив її і закричав, хай не бреше. Я допомогла Анжелі піднятись, обняла її і зітхнула з полегшенням. Довго цілувала її щурячу мордочку. Анжела підстригла гривку, але в неї завжди був занадто широкий таз.

23. Карл Євстахійович сказав, що цього літа ми не поїдемо відпочивати на море. Це мене засмутило.

Ось чому я стала порноакторкою.




Люба


Жінки лихі. Не варто з ними мати справи. Достатньо хоча б трохи розслабитися, втратити пильність бодай на краплину підпустити їх хоча б на міліметр ближче, ніж цього вимагають елементарні правила безпеки, і — опа! Не встигнеш і оком змигнути, а вже на дереві, просто під твоїм балконом, висять, як прапор перемоги, дурнуваті рожеві трусики з маленькими слониками. Висять і розгойдуються на вітрі, такі веселі і життєрадісні. Колись вони облягали її теплу м'яку попу, її алебастрові стегна, її солодкі таємниці — такий собі конвертик з повідомленням про виграш усередині. Тепер холодний і мокрий клаптик тканини звисає з гілки, ніби відразлива шмаркля. Мені було б їх шкода, цих зворушливих милих трусиків, якби не жах, який вони вселяють. Щодня і щоночі, кожної миті ось уже кілька місяців поспіль я живу з грайливим тріпотінням рожевих трусиків у грудній клітці. У мене тремтять руки, я втратив апетит і соп, погіршився зір, мучить печія, тривожать серце, печінка і шлунок. Мене болять зуби. Випадає волосся. Я постійно калічу себе ножем, коли накраюю хліб. Одна скибка хліба — п'ять ножових поранень. І все одно я не можу їсти. Майже непритомнію від кожного шереху за дверима. Ночами стою на балконі, неслухняними пальцями тримаю сигарету і намагаюся розгледіти в темряві крихітних кумедних слоненят на рожевому тлі. Зрештою, бачити їх мені не обов'язково. Я знаю їх напам'ять. Перераховую про себе задерикуваті хоботки, нервово кусаю губу — чекаю, коли по мене прийдуть. Бо скоро прийдуть. Бо інакше бути не може. Бо ці кляті рожеві труси висять тут для того, щоб указувати на мене. Тавро на тілі злочинця. Рожеві труси під моїм балконом.

Того вечора, у вівторок (у вівторок? Так, то був вівторок — ми ще збалансовували останні показники, щоб у середу взятися за нове замовлення), настала відлига, сніг топився просто на очах, в повітрі висіла якась млява мжичка кімнатної температури. Поки я дійшов від машини до під'їзду мої нові замшеві черевики вщент заляпалися болотом. Стомлений, голодний і злий, я мріяв лише про одне: напхатись канапками, лежачи перед телевізором, і заснути.

Спершу, ввімкнувши світло в передпокої і розмотуючи шалик, я вирішив, що це калюжі бруду на підлозі. Рідина сочилася з-під дверей ванної й утворювала калабаньку.

Я нічого не подумав тої хвилі. І в мене не виникло жодного передчуття. Я тільки ще дужче відчув, що змучений і що не маю сили витирати брудні калюжі.

Не пам'ятаю, як ішов до ванної. Не пам'ятаю, як відчиняв двері. Натомість усе, що трапилося потім, пам'ятаю так, ніби мій мозок — це канал якогось фільму. Навіть без перерв на рекламу.

Це була Люба. Я не міг не впізнати її, хоча ми й не бачилися вже добрих півроку. Та я не сумнівався, що це вона: та сама акуратна коротка стрижечка, маленькі вушка (таких маленьких вушок я не бачив ще ніколи в житті), бездоганний макіяж, золотий ланцюжок на шиї, гарні руки (мізинчики трішки криві — але це майже непомітно), гострі червоні пазурі, коротка спідниця, довгі ноги. Навіть запах її парфумів у повітрі (завжди забував спитати, як вони називаються; чомусь я ніколи нічого їй не дарував).

Чому я ніколи нічого не дарував їй? — ось якою була моя перша думка.

Блакитно-зелені, широко розплющені очі дивилися на мене, не кліпаючи. Люба більше не могла кліпати. Люба була мертва. Зовсім мертва.

Її обличчя, перекошене відразливою гримасою — чи то страху, чи то люті, чи здивування — було якимось ніби прозорим. Шия чудернацько вивернена, тіло безпомічно розпластане на білих кахлях підлоги. Ліва рука затиснена в кулак, права — ні, відкинута кудись убік. Фіолетовий килимок у формі серця зібганий під Любиним задком. Спідниця закотилася. А кахлі, мої колись білі кахлі (це я так сказав, бо пам'ятав, що вранці вони були ще білими) вкриті густими червоними мазками. Такі самі мазки і на стінах, і бризки червоного на унітазі, і повно крові всередині ванни — я міг бачити це, стоячи в дверях. А сама Люба лежала просто в безкрайому червоному морі. І мій фіолетовий килимок також більше не був фіолетовим, а якого кольору одяг на Любі, я взагалі не міг би сказати… Поруч із нею, просто в калабані, лежали всі мої кухонні ножі з дерев'яними руків'ями — навіть ніж для хліба, я чітко побачив його, він був схожий на червоного крокодила. Тільки ніж для м'яса, з широким лезом, мій улюбленець серед ножів (я навіть масло на хліб ним намащував, і сир «Янтар») не лежав поруч з рештою. Ніж для м'яса, ідеально вигострений мною позавчора, стирчав, до половини ввіткнутий у Любине стегно. Очевидно, це через нього поповзла колготками вниз, аж до литки, широка стрілка (якщо не помиляюсь, так воно називається).

Зачинивши двері, я пішов на кухню і навпомацки знайшов сигарети. Попіл збивав на підлогу й курив, аж поки пачка не стала порожньою.

Мені чомусь згадалося, як наприкінці минулої весни ми з Любою йшли до Тамари і Павла на текілу, і її заляпала машина. Біла волга. Люба зупинилася і, повернувши голову та піднімаючи по черзі то одну, то другу ногу, довго вивчала болотяні плями на світлих штанках. Жирафа, сказав їй я. А вона відповіла: Мовчи, сам ти жирафа.

Тепер я стояв посеред темної кухні, в грудях млоїло від сигарет, викурених на голодний шлунок. Раптом нестерпний приступ голоду примусив мене кинутись до холодильника. Я схопив шматок шинки, накраяної в крамниці, і почав ковтати плястерок за плястерком. Те саме трапилося і з сиром радамер. Потім я згадав про чотири голубці, приготовані мамою, які залишилися ще з минулого тижня. Холодні голубці, подумав я, як я люблю холодні голубці. Я вигортав їх з дна каструлі, і навіть замерзлі жовті шматочки жиру видавалися мені несподівано смачними. А коли я просто з пачки запив усе це томатним соком, виливши па сорочку добрячих кілька ковтків, у шлунку щось стислося, на чолі виступив холодний піт, тіло зробилося м'яким і неслухняним, і я метнувся спершу до унітазу, але вчасно згадав, що наразі заходити туди не варто, і ледве-ледве встиг до кухонної раковини. Погано пережовані шматки шинки і сиру радамер, жовті кульки жиру, пелюстки капусти, рис, морква, ниточки м'яса — і все це в червоному томатному сокові — за мить живописно розмалювали гору немитого посуду. Я плавно з'їхав на підлогу, сперся спиною об газову плитку і обхопив голову руками.

Не знаю, скільки часу я так просидів. Не знаю, коли нарешті до мене повернулася властивість думати.

Так, подумав я. Любин труп у моїй ванній. Хтось зарізав Любу просто у моїй ванній. Просто на моєму фіолетовому килимку, моїми улюбленими ножами. Ми з Любою не бачилися вже півроку. Я навіть не дзвонив до неї жодного разу відтоді. Я рідко про неї згадував. Я на неї не злився. Вона на мене теж. Часом я думав про те, щоб домовитися з нею про зустріч, але так жодного разу і не зателефонував. Цікаво, чи згадувала про мене Люба? Якщо так, то нечасто. А тепер вона раптом лежить мертва на підлозі моєї ванної. От так історія.

Ще сьогодні вранці я спокійно, як завжди, зачинив двері порожньої квартири власними ключами. Копія ключів — у шухлядці кухонного столу. Зараз я піднімуся і подивлюся, чи вони на місці.

Я ввімкнув підсвітку на витяжці і висунув шухляду. В ній лежали викрутка, цвяхи, молоток, інструкції до пилососа і холодильника, ще якісь дрібнички, а також копія ключа від нижнього замка і копія ключа від замка верхнього. Все на своєму місці.

Я затиснув ключі в долоні й вийшов у передпокій. Тоді пройшовся кімнатами. Все, на перший погляд, як завжди. Килимок перед вхідними дверима, який кожен із моїх гостей від незвички зачіпав ногою, від чого той згортався навпіл, лежав акуратно розстеленим — я давно навчився ступати на нього так, щоб не довелося по сто разів нахилятися і поправляти. У моїй квартирі не змінилося нічого. От тільки у ванній з'явився пошматований труп Люби.

Виглядає на те, що її вбив хтось, хто знає цю квартиру настільки добре, що не може порушити в ній жодної дрібнички. Така людина є — одна-однісінька на цілий світ. Це я. І це логічно й очевидно. Навіть доказів жодних не треба. Можна навіть відбитки пальців не знімати, настільки все просто. Єдине але — я не вбивав Люби. Точно знаю, що Люби я не вбивав.

Що з того. Це також відомо лише одній людині на світі. Й знову мені. Будь-хто інший (ну хіба що крім мами, але я не хотів би, щоб вона довідалася про цю історію — вона бридиться крові), навіть якщо це мій близький друг, ні на мить не засумнівається в тому, що мертва Люба — справа моїх рук.

Я уявив собі обличчя Віті, витягнуте, з впалими, сірими від щетини щоками, з темними колами під очима, з яким ми товаришували ще від другого класу і з яким не було потреби вимовляти слова, оскільки він знав мене, може, й краще, ніж я себе сам. І я виразно побачив, як Вітя, побачивши Любин труп, опускає очі і блідне ще більше, сіріє і зморщується — так завжди бувало, коли він мусив сказати мені щось неприємне. Авжеж, навіть Вітя ні на мить не завагався б і подзвонив би в міліцію, якби я зараз покликав його до себе й відчинив перед ним двері ванної. Він не запитав би, навіщо я це зробив. Але йому б і до голови не прийшло, що це зробив не я.

Потім мені приверзлися міліціянти, вони метушилися квартирою, щось винюхували, вишукували, штовхали мене і кричали. Я бачив їхні перекошені ненавистю і зневагою до мене лиця. Я Чув голос слідчого, він горланив на мене і не вірив. Куди ти вдарив її спочатку? — ревів він, нависаючи наді мною. Я уявляв собі суд, немічного адвоката і дурнуватого старого суддю, чув, як мені оголошують вирою смерть через повішення, або: гільйотина, чи колесування, четвертування й електричний стілець. І я готовий був пройти через усе це, але за однієї умови. Якби я справді вбив Любу. Але я її не вбивав. Я казав правду Віті, міліціянтам, слідчому, прокурору, адвокатові і судді, але мені ніхто не вірив. І я не міг довести свою правоту. Для мене не існує нічого гіршого за таку ситуацію. Я не терплю безпорадності. А в цій історії з Любимим трупом я був цілковито безпорадним.

Вся ця історія прозора, як скло, подумав я, сівши на диван з пляшкою віскі в руці. У моїй квартирі труп. Якщо його хтось побачить — я доживу своє життя в тюрмі. Але я не винен у тому, що Люба — труп. Тому буде несправедливо, якщо я сяду до тюрми. Отже — Любиного трупа в моїй квартирі бути не повинно.

Мені стало легше. Частково від віскі, але в основному від добре перевіреного способу — розкласти все на полички, виділити найосновніше, найважливіше, забути про дрібниці, які заплутують, побачити причинно-наслідкові зв'язки і виконати все крок за кроком, пункт за пунктом. Ситуація завжди прояснювалася. Прояснилась вона і тепер. Мене не повинно хвилювати, хто вбив Любу, навіщо і як, яким чином і чому її тіло опинилося тут. Мені всього лише треба зробити так, ніби Любиного трупа тут ніколи не було. Ніби я просто не бачився з Любою півроку і час від часу згадую про неї.

У Люби була звичка обдирати губи аж до крові. Вона могла цілими годинами сидіти на одному місці, втупившись в якусь невидиму точку, і відривати крихітні клаптики пересохлої шкірки. Приходила до тями аж коли починало надто пекти або коли з ранок сочилася кров і нігті вкривались маленькими червоними плямками. Люба злизувала кров з пальців і губ. Посміхалася й казала: дурацька звичка. А часом говорила, це для неї щось на зразок медитації. Мовляв, заспокоює нерви. Одні плетуть шалики, інші вишивають хрестиком, хтось грає в комп'ютерні ігри, хтось готує їжу а вона — обдирає собі губи. Аж до крові.

Я взявся за справу. На балконі знайшов сокиру — ще від тата залишилася, так і не зібрався викинути її або віддати комусь. Роздягнувся аж до трусів і, вдихнувши повні легені повітря, зайшов до ванної. Можливо, через те, що я стільки разів за кілька останніх годин прокрутив собі у голові цю картинку, мертве тіло і кров на підлозі майже не вразили мене цього разу. Я поклав сокиру па кришку унітаза і, стоячи над бідолашною Любою, почав розмірковувати над послідовністю дії. За кілька хвилин у моєму мозку викристалізувався чіткий план.

Я відчинив дверцята прибитої до стіни шафки. Я ніколи не заглядаю туди — там роками зберігається різний непотріб, залишений ще батьками. Найвища поличка вщерть набита десятками (якщо не сотнями) кольорових торбинок, кульків і сумок (нарешті з'явилася пагода позбутися цього мотлоху, з усмішкою прошепотів я і полегшено констатував, що навіть у такій неоднозначній ситуації можу жартувати сам з собою). Вибравши кілька найцупкіших поліетиленових кульків, я акуратно поскладав їх і розмістив в умивальнику.

Тепер слід було братися за Любу.

Не хочу пригадувати, якою вона була на дотик. Висмикнувши зі стегна ніж, я хотів пересунути її тіло в інше місце, щоб умоститися поруч зручніше, але воно виявилося настільки важким і твердим (якимось задерев'янілим), що я вирішив покинути цю затію.

Одяг довелося зістригати ножицями — так було швидше і легше знімати його. Через кожних кілька хвилин я підставляв руки під струмінь гарячої води, про який подбав заздалегідь, і старанно вимивав руки рідким полівітамінним милом «Актив». На щастя, мене більше не нудило. Старанно, наскільки мені вистачало сили, я витискав кров з одягу у ванну. А потім складав у один із пакетів. Я добре пам'ятаю, що останніми вкинув туди рожеві трусики зі слоненятами. Я знав ці трусики ще відтоді, коли ми з Любою були разом. Зворушливі трусики. Вони завжди подобалися мені.

Настав час для найважчої, найбруднішої роботи. Щоб не думати про Любу — точніше, не сприймати цей покалічений, відразливий труп на підлозі як свою давню подругу, я намагався концентрувати увагу на пунктах свого плану. Це тільки завдання, котре я мушу виконати, думав я. Трохи витримки — і я матиму цілковитий спокій. Уявляти собі цей спокій було приємно. Я з болючою, гіркою насолодою згадував сьогоднішній день, повернення з роботи, передчуття вечірнього відпочинку перед телевізором. Нічого, казав собі я, сьогодні розслабитися мені не вдалося, але тим солодше буде відчувати безтурботність і вмиротворення завтра, коли не залишиться жодного сліду, коли все стане так, як було раніше.

Я рішуче схопив сокиру і взявся до справи. Спершу нічого не виходило, сокира вислизала з рук, падала на підлогу, я споліскував її під краном і починав усе знову. Згодом стало легше. Я вже знав, під яким кутом і з якою силою треба вдаряти, як тримати сокиру за руків'я, щоб удари були точними і дійовими. Відрубані шматки я складав до окремих пакетів, кожен перев'язуючи шнурком.

Робота йшла як по маслу аж до миті, коли в двері подзвонили. Я схопився, похапцем вимив руки, кинувся до дверей — і аж тоді згадав, що майже зовсім голий. Повернувся до ванної і, накидаючи халат, помітив у дзеркалі, що мої груди, шия, лице і ноги вимащені майже чорною кров'ю. Швидко змив її. У двері ще раз ненав'язливо дзеленькнули.

Це був Максим Якович, сусід знизу.

Слухай, сказав він, підтягаючи смугасті піжамні штани, ти вибач, що я прийшов, але Марина не може спати. У неї знову сезонні мігрені. А ти стукаєш, шо твій каменелом.

Я оторопіло дивився на нього. Максим Якович був людиною лагідною, ніби ягня. Ми з ним часом разом дивилися футбол.

Та ти собі стукай, мені байдуже, продовжив він, винувато чухаючи круглий живіт. Просто вже третя ночі. А в Марини сезонні мігрені.

Я глянув на годинник у передпокої. Третя нуль три.

Вибач, Максиме Яковичу, посміхнувся до сусіда. Якось навіть не помітив, що вже так пізно. Зовсім у голові замакітрилося. Я вже припиняю. Передай Марині Петрівні, що я перепрошую.

Ай, махнув він рукою. Це ти вибач. Так незручно, що мусив оце до тебе йти, прохання такі дурнуваті… Ну але ж ти знаєш — ці сезонні мігрені, дідьки б їх побрали, немає нічого гіршого…

Аякже ж, немає, кивнув я.

Ну давай, сказав Максим Якович і вже розвернувся, щоб іти геть, а тоді раптом загальмував і повернув голову.

А що це ти робиш, якщо не секрет? — запитав він. Піжамні штани знову сповзли з нього. Були, очевидно, завеликими. Труп розчленовуєш?

Мгм, підтвердив я. Розчленовую труп. Свинячий.

Свинячий? — очі Максима Яковича округлились, і він знову повернувся до дверей. А звідки?

Та мама з села привезла. Машину спеціально довелося наймати.

Та ти що? Машину? — Максим Якович дивувався все більше і більше. А чому ти вночі це робиш?

А коли ж? У мене вдень робота. Тільки ніч і залишається.

Ну так, правда. А ти вмієш таке робити?

Вмію — не вмію… Не в цьому справа. Я ж у неї єдиний син.

Ну так, правильно — єдиний. Кому ж іще… — Максим Якович зворушено пошкріб між ногами і пробубонів. — Хороший з тебе син, турботливий. Усім би такого сина.

Якусь мить він замріяно дивився крізь мене, а потім знову повернувся, щоб іти.

Ну давай, запрошуй на холодець.

Аякже, бадьоро вигукнув я, зачиняючи двері.

Слухай! — почувся знову голос Максима Яковича. Я з готовністю знову розчахнув двері. Ми щиро симпатизували один одному.

А можна подивитися, як ти її?… Я просто ніколи… ніколи такого не бачив… я трохи такого боюся… але цікаво ж…

Та можна, чого ж, відступив я вбік, пропускаючи сусіда в квартиру. Вона у ванній. Але я вже майже все зробив.

Правильно, що у ванній. Щоб одразу й помити, схвально похитав головою Максим Якович, раптово зблідлий. Він рушив до ванної, але, тільки на мить одним оком зазирнувши туди, повернувся назад.

Ні, не можу. Там кров. Не можу. Снитися потім буде. Вуха свинячі, хвости, ратиці. Ну його.

Він поплескав мене по плечу.

А ти сміливий. Хороший син. Молодець. Хазяйновитий такий — я і не знав. Ну добраніч.

Добраніч.

Зачинивши двері, я повернувся до своєї справи. Робота справді була майже завершена. Ще якихось два-три удари — і на підлозі, крім крові й ножів, нічого не залишиться. Фіолетовий килимок у формі серця я запакував в окремий пакунок.

Ножі довелося помити і скласти в коробку від взуття. Я й так більше ніколи не зміг би ними користуватися.

Довго шурував підлогу. Найтяжче було з проміжками між кахлями — кров звідти відмивалася найтяжче. «Містер Пропер» закінчився, ванну і стіни я вимив рідиною для посуду.

Сівши на унітаз, втупився поглядом у гору пакунків. Аж тепер відчув, як ломить кожну мою кісточку, як нестерпно щемлять м'язи. Очі пекли і злипалися. Ні, сьогодні позбутися Люби не вдасться. Я просто не маю сили. Я мушу хоча б трохи поспати. Мені ж на роботу ще йти.

Частину пакунків я склав у розкладний диван, де, як правило, тримають постіль, ковдри і подушки. Частину — в бар. Penny запхав у холодильник.

Не думаючи більше ні про що, завалився спати.

Наступного дня на роботі я майже нічого не тямив. Про Любу згадав перед самим обідом. У грудях відразу замлоїло, голова стала ще тяжчою, потемніло в очах. Я згадав про сховані вдома пакуночки. їх слід було якомога швидше викинути. Ще запаху мені бракувало, думав я, набурмосившись.

Під час обідньої перерви купив новий набір ножів. Повернувшись, кинув їх на стіл, умостився в кріслі й підпер голову руками.

Що, збираєшся когось зарізати? — пожартував директор, проходячи повз мене.

Мгм, пробурмотів я, глянувши на нього своїм нещасним стомленим поглядом.

Слухай, та тобі відпочити треба. Погано виглядаєш. Іди додому і завтра можеш не приходити, сказав директор, насупивши брови.

Біля під'їзду па мене чекала Ліля.

Неприємна несподіванка, сказала вона, помітивши моє невдоволення. Ми мовчки піднялися ліфтом на мій поверх, увійшли до квартири. Я принюхався. Але сторонніх запахів не було.

Подобаються парфуми? — Ліля грайливо обхопила мою шию руками. Я легенько відштовхнув її і пішов мити руки. Вона роздягалася у кімнаті, щось тихо наспівуючи.

Коли я ввійшов, Ліля вигрібала з-під дивана мої пакуночки.

Я постіль хотіла взяти, сказала вона. Це що? Різдвяні подарунки? Чи розчленований труп? — дзвінко засміялась вона, крутячи один із згортків у долонях.

Не чіпай, сказав я. Мені треба це викинути. Негайно.

Вона допомогла спакувати згортки у великий п'ятдесятилітровий рюкзак.

Повернуся за кілька годин, кинув від дверей.

А я приготую вечерю, пообіцяла Ліля медовим голосом.

Надворі вже стемніло. Я припаркував машину на Набережній, а сам помалу пішов дамбою. Кожних сто метрів зупинявся, витягав з рюкзака пакунки і жбурляв у воду. Вони не тонули — пливли собі за течією. Деякі потрапляли в кущі, але все це мене не хвилювало. Мені хотілося якомога швидше повернутися додому, повечеряти, лягти спати і мати цілковитий спокій.

Я не хотів думати про можливі помилки, які роблю. Тим більше, що жодних помилок я не бачив. Часом надмірна скрупульозність тільки шкодить.

Ліля зранку прокинулася не в настрої. Вона дивилася на мене косо, ніби збиралася сказати щось неприємне, але мовчала і супилася.

Після сніданку я вийшов курити на балкон, окинув поглядом подвір'я — і раптом похолов від жаху. На шнурках для білизни просто переді мною, прищеплені двома пластмасовими прищіпками, гойдалися рожеві трусики зі слоненятами.

Ліля стала біля мене, прикурила сигарету.

Я знайшла їх біля унітаза, сказала вона. Непросто було відіпрати всю ту кров'яку.

Вона закусила губу, й на очі їй навернулися сльози.

Оце так місячні, прошепотіла за хвилину. Де ти знаходиш таких огидних коханок?…

Ліля кинула сигарету вниз, рвучко повернулася і вийшла з балкона. Я чув, як вона збирається.

Ти потвора! — крикнула вона з передпокою. — Я не просила давати мені всі ті обіцянки!

Двері грюкнули. Я залишився сам.

З балкона я бачив, як Ліля продріботіла подвір'ям на своїх запаморочливих шпильках. Я зняв прищіпки і сховав їх собі до кишені. В цю мить вітер зірвав трусики зі шнурка, і вони, надувшись, як парашут, зависли на гілці дерева, кількома поверхами нижче. Там вони висять і донині.

Так чи інакше — виходу немає. Рано чи пізно за мною прийдуть. Я все зробив вірно. Навіть пакунків з частинами тіла, які прибиваються до берегів, чи згортка з її чорними чобітками, котрий застряг у кущах, я не боюся — нехай спробують позбирати все це докупи, нехай спробують пов'язати це зі мною, тупі нероби. Інша справа — цей поцілунок Юди, труси на дереві. Вони вказують на мене. Як хрест, намальований на дверях. Ось тут, тут він живе, клятий нелюд, кровожерний монстр.

Їхній прихід — справа часу.

Я більше не ходжу на роботу. Виходжу лише, щоб купити їжі. Не відчиняю дверей. Відключив телефон.

Сьогодні мені приснилося, ніби я прийшов до мами на ювілей, зібралося повно гостей, родичів, мої співробітники. Я розмовляю з усіма, ми сміємося, жартуємо. І раптом я повертаю голову і бачу в дзеркалі своє відображення. На мою голову, як дитяча шапочка, натягнені зворушливі трусики з плямами крові.

Навіщо вона це зробила? Якого дідька? Звідкіля стільки ненависті, стільки диявольського бажання зробити мені зле, завдати болю, вдарити якомога образливіше, болючіше та підступніше? Які вони люті, ці жінки, наскільки моторошне та непоясненне їхнє прагнення знищити тебе навіть ціною власного життя — і як пізно я це зрозумів.

Шкода, що це не я вбив її, мою Любу.