Польовий командир
Сергій Батурин








Хто справжній польовий командир: той, хто керує революцією на Майдані, чи той, хто веде свій загін на бій через тайгу? Що буде, коли ці двоє зустрінуться? Про це розповідає новий роман Сергія Батурина, написаний в жанрі політичної фантастики.






Сергій Батурин

Польовий командир

Роман-візія


Тою, що найсолов'їніша з мов, як не збрехати?..

    

Ігор Римарук






Таким, як ми, не місце серед нас!

    

Юрій Завгородній








Частина перша

Мовне питання,

або

Що сказав би Тургенєв





Розділ 1. Порушник кордону

(основні події, Україна, 20…р)


На модернізованому після пам’ятних подій українському кордоні було відносно спокійно.

Та й то: тепер вам — геть не так, як колись: і контрольно-слідова смуга, й електронні засоби, ще деякі штуки, про котрі раніше годі було навіть і мріяти. До послуг хвацьких прикордонників вівчарки молоді та вгодовані, джипи, коні, мотоцикли. Уокі-токі, сканери з джіпіреесами, якісь новітні технічні прибамбаси… І все новеньке — муха не сиділа. Та й самі охоронці державного рубежу — не ті зашмаркані вчорашні школярі: м’язисті молодики зі сторожкими очима. Профі. У таких не те що миша — тарган не проскочить. І рідкісний птах перелетить… Працюй натхненно, рідна Ненько, — кордон на замку!

…Черговий по N-ській заставі старший прапорщик Петренко безмежно нудьгував. Пильні наряди розведені на пости і маршрути. Мерехтять зеленими вогниками пульти, мовчазно підтверджуючи недоторканність священних рубежів — усюди премудрі овоцефали з секретного київського НДІ понаштрикували різних датчиків: ємнісних, інфрачервоних, руху, ще якихось — і вони надійно перекрили сектори, дублюючи один одного. Порядок повний — чого ще Петренкові?

Він задумливо длубався в носі і байдуже спостерігав, як велика оса повзала склом ідеально прозорої шибки. «Дурна, — мляво й розслаблено подумав черговий. — Залетіла в кватирку, а назад дороги ніяк не знайде. Прибити абощо…» Він апатично глянув на вчорашню газету «Патріот», на комаху та й вирішив — ліньки, хай живе.

Незрозумілі ворушня та гамір, що виникли за вікном, не сподобалися прапорщикові. Він, машинально поправляючи наплічну кобуру з надсучасним пістолетом «Форт-мурена»[1 - Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва — хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Автор)], вийшов на ґанок караулки. Досвід старого служаки підказував: що раніше й гучніше зарепетуєш, то менше ймовірності залишитись у винних.

— Що тут за рейвах та шарварок? — заволав зично, не розібравши ще ситуації. Двоє бійців — П’єцух і Логвиненко — тримали під дулами автоматів брудного неголеного чолов’ягу середнього віку — чорнявого, з темним вузьким лицем.

— У чому річ? — по-начальницьки баритонно прогудів Петренко.

— Прашу палітічєскава убєжища! — випередив усіх вузьколиций.

— Помовчіть поки, затриманий! — перейшов на грубий підбасок старший прапорщик. — Ну? — глянув на бійців.

«Нукатимеш, як запряжеш», — смикнув кутиком рота Логвиненко й доповів:

— Порушника впіймали!

Черговий по заставі погойдався з п’ят на носки — половиці ґанку приємно рипнули — та кивнув головою в бік Дружньої Держави:

— Туди йшов?

— Звідти! — заперечив боєць.

— Це неможливо! — згадав незворушні вогники пультів Петренко.

— Ми самі бачили й взяли його за триста метрів від смуги! — почав заводитись запальний єфрейтор Логвиненко. Прапорщик перевів погляд на шерегового П’єцуха й запитально звів брови.

— Так точно, — продовжував тримати брудного на мушці впевнений у собі П’єцух.

Петренко зійшов нарешті з ґанку й наблизився до трійці:

— Ви справді перетнули державний кордон України?

— Пєрєтнул, — погодився чорнявий порушник.

— З якою метою? — втупився в нього непідкупний прапорщик.

— Прашу палітічєскава убєжища! — заявив удруге чолов’яга.

— З якого дива Україна має надавати вам політичний притулок? — щиро здивувався черговий по заставі.

— Патамушто я укрáінєц! — з болем вигукнув вузьколиций.

Цього Петренко винести не міг:

— Хто — українець? Ти? Українці по-українському балакають! — жорстко констатував він. — Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями.

— Ви што, дєйствітєльно нє узнайотє мєня? — поліз до внутрішньої кишені брудний. Прикордонники навели автомати йому просто в пупок. — Я — Мікола Шульженко, — простягнув той Петренкові документи, — командующій войскамі Зєлєноклінской Украінской республікі.

Важкі жорна думок закрутилися в стриженій прапорщиковій голові: «Самопроголошена Зеленоклинська Українська республіка» — пригадалися йому минулорічні випуски ТСН. Він глянув у військовий квиток офіцера запасу радянського ще зразка: «Ніколай Шульженко, старший лейтенант», у паспорт — те саме: «Шульженко Ніколай Пєтровіч»; подумав, а тоді спитав:

— І чого ж вам не командувалося військами вашої республіки?

Микола Шульженко здивовано — невже не знає? — глянув на прикордонника:

— Так вєдь нєту уже ні рєспублікі, ні войск…

Звичайний прапорюга, далекий від міжнародної політики, Петренко нічого не знав про сумну долю ніким не визнаної ЗУР, мимохідь подумав: «Треба було у 91 році проголошувати свою республіку, причому — у складі України», — і вирішив просто:

— Я повідомлю про вас куди слід.

Потім увімкнув свій уокі-токі й сказав комусь:

— Зараз до вас приведуть людину, організуйте душ, чистий одяг і щось попоїсти. Але очей не зводьте, — суворо додав наостанок, — шкуру зніму живцем! Відведіть його до старшини, — наказав бійцям і пішов до караулки. Куди слід повідомляти в таких делікатних випадках, він не знав, отже, вирішив діяти просто — зателефонувати начальникові застави.




Розділ 2. Що може розлютити міністра

(основні події, Україна, 20…р)


Міністр охорони правопорядку й державних кордонів вже зранку відчув, що ненавидить усе людство. Не те, щоби пан Одвірченко був мізантропом, та й оковиту вчора вживав помірно. І прокинувся він у доброму гуморі. Здавалося би, не було жодних підстав для поганого настрою. Так треба ж було натрапити на ту кляту стару фотку — з 2004-го ще, з Майдану: він, молодий та симпатичний, навколо — світлі натхненні лиця, помаранчевий розмай вирує. Його, депутата-опозиціонера, перспективного політика, героя недавніх гучних акцій «Україна без Качули» та «Зведися, країно!», тієї незабутньої осені ніхто не називав Валерієм Георгійовичем, виключно — «польовим командиром Одвірченком»!

Як же щиро тоді вірилося у те, що все можна негайно змінити, що країна отримала нарешті шанс. Він і справді сподівався в ті часи на злам, на корінний поворот… Ов-ва!

Через ту кляту картинку, — дідько б її вхопив, — упали міністрові на душу сірі, із мжичкою, присмерки. Дорогою на роботу з бару службового «бентлі» він хильнув добрячу порцію відбірного віскаря — буцімто заспокоївся. А в кабінеті вже, побачивши злощасну пам'ятну шафу, не на жарт розлютився.

…Ставши невдовзі після Помаранчевої революції міністром (тоді ще просто — внутрішніх справ), він здивував усю апаратну братію, прийшовши на обід до звичайної міністерської їдальні (завважте — не до ВІП-зали) і відстоявши в загальній черзі. Балачок міністерським вистачило на тиждень: «Уявляєте, заплатив!» От чого-чого, а такого — щоб перший керівник розраховувався в їдальні — не траплялося в правоохоронному відомстві від грецьких календул.

Перший день — нічого особливого: знайомство з керівниками департаментів та управлінь, із розташуванням приміщень служб, представлення обласних начальників… Таке, самі знаєте. Оглядалася людина. Кажете, не в курсі, міністром жодного дня не були? Ну, а на нову роботу хоч раз у житті виходили? І я виходив. Головне в перший день — зорієнтуватись, куди потрапив. Саме це й робив один з керманичів Майдану, вчорашній «польовий командир» Валерій Одвірченко.

А наступного дня, ревізуючи вміст меблів у кабінеті, виявив він у дорогій імпортній шафі респектабельного шкіряного портфеля з грошима. Повного-повнісінького! Пачечки охайненькі, чепурненькі такі — переважно американські.

— Чий портфель? — вилетів до секретарки.

— Уперше бачу, — округлила очі та.

— Чий? — ошелешив керівника апарату.

— Такого ні в кого нема, — почухав лисину заслужений генерал.

Викликав прибиральницю.

— А де був портфель? — запитала вона.

— У моєму кабінеті.

— Якщо у вашому, — видала резюме тітка, — то, скоріше за все, ваш.

«Може, від попередника залишився, — припустив міністр. — Нічого, завтра розберуся».

А назавтра портфелів — геть однакових — у шафі стало два. Наступного дня — три… Особистий перегляд записів з камер спостереження не дав жодних результатів. Заміна замків зі спробою контролювати всі ключі — теж, як і заборона з'являтися у його приймальні будь із чим, крім прозорих пластикових течок. Прискіпливий допит помічників, референтів та секретарок на тему: «Хто заходив без мене до мого кабінету?» — тим паче. Нарід благоговійно жахався: «Та хто ж насмілиться?»

Тим часом у череві шафи розмножувалися портфелі. Треба було щось вирішувати. Прем'єрку міністр не став турбувати, а звернувся прямо до президента, давнього соратника по опозиції та доброго товариша.

— Любий друже, — вислухавши його, сказав тоді президент, — я глибоко переконаний, що нова влада використає унікальний шанс і впорається з усіма викликами, які кидає їй сучасна епоха.

Головним викликом було те, що портфелів ставало загрозливо багато. За тиждень і шафа не зачиниться. Скільки грошви в кожному й чи однакова там сума — колишній польовий командир не знав.

Крім ділових сумок, розмножувалися й пляшки в барах його «бентлі» та кімнати відпочинку: чи то лише відсьорбнеш з якоїсь чи п'ять штук вип'єш — на ранок знову хоч там, хоч тут — повний набір, і усі — закорковані. Відновлювалися й продукти в холодильнику тієї кімнати. Яким чином — встановити також не вдалося.

До комфорту міністр стрімко звикав, а от шафа його тяжко непокоїла. Вважаючи себе людиною порядною, він навіть не припускав і тіні думки, що можна ті гроші взяти. Важко ламав голову, що вдіяти. Доки не визначився: гроші треба виносити й витрачати на благодійництво. На сиротинці. На гуманітарні проекти.

Через вірну людину він переказував кошти на дитячі будинки й інтернати, а вительбушені, обпатрані портфелі складав до іншої шафи, тієї, що у кімнаті відпочинку. Не ходити ж бо справді коридорами з тими клятими портфелями! А раптом побачить той, хто їх підкладає, і вирішить: нарешті взяв!

Одного разу стався прокол: він не встиг передати гроші й приніс їх додому. «Тобі що, премію дали?» — помітила пачки дружина Люда. «Премію», — буркнув загнаний до глухого кута Валерій. «Так багато?» — не могла повірити вона. «Так це ж за півроку», — знайшовся міністр. Наступні шість місяців він складав копійка до копійки всі справжні премії та доплати і майже відновив портфельну суму.

Але анафемська шафа не спустошувалася, як басейн у тій класичній задачці про воду й труби — один портфель вилучався, а на ранок з'являвся інший.

Так тривало десь із півроку, а потім, одна по одній, густо, хоч лопатою горни, почали з'являтися кримінальні справи про розкрадання благодійницьких внесків директорами притулків та дитбудинків, причому саме тих, куди надсилала кошти довірена особа. Не всі педагоги, завважив Валерій Георгійович, виявилися нечистими на руку, але всі крадії виявилися з його списку.

Цього не буде — гупнув кулаком по столу польовий командир Майдану й викликав керуючого справами міністерства. Бувалий у бувальцях генерал незворушно дивився, як пан Одвірченко власноруч опломбовував шафу, і уважно вислухав його наказ винести її під три чорти хоч до фінчастини, хоч до архіву, хоч до Євгенії Марківни. За п'ять хвилин шафу як корова язиком злизала.

Вийшовши надвечір з кабінету, Валерій Георгійович опечатав двері особистою печаткою, пояснивши ошелешеним клеркам: «Віднині прибирати тут будуть у моїй присутності!»

Наступного ж дня він подарував сто вісімдесят дев'ять однаковісіньких дорогих новеньких портфелів інтернатові математично обдарованих дітей — і зітхнув полегшено. Питання було вирішено — більше таких сюрпризів доля не підкидала.

Незабаром проявилася й незручна деталь: швидко спустошився й не поповнювався холодильник у кімнаті відпочинку. Бар у лімузині спорожнів також. Із цим треба було щось робити, бо соратники по колишній опозиції, швидко позвикавши до якісного й шáрового віскарика, до дармового коньячку, до бутербродів зі свіженьким баличком, валили наприкінці робочого дня до бойового побратима цілими чотами.

Розриваючись між реорганізацією прогнилої ДАІ у європейську дорожню поліцію та боротьбою із корупцією в лавах ввіреного міністерства, Валерій Одвірченко фізично не мав змоги й часу займатися своїм побутом, хіба що посилав до найближчого магазину по пляшку-другу референта, виділивши тому кілька купюр із власного гаманця; отож і потік сподвижників одразу помітно всох.

Незабаром президент, помисливши над діяннями Михайла Сергійовича Грушевського, Шарля де Голля й Франкліна Делано (не плутати із Теодором!) Рузвельта, підписав із усіма політичними силами країни Меморіальний універсал (чи пак — Універсальний меморандум) про злагоду та порозуміння, а затяту прем'єрку, яка від імені своєї партії категорично відмовилася це робити, відправив у відставку разом з усіма міністрами-споборниками. Президентові ж одвічні опоненти, резонно розсудивши, що меморандум жодної юридичної сили не має і, власне, є просто декларацією про наміри, уперто виводили свою нитку, начхавши на приклад усіх великих державотворців світової та національної історії…

Так закінчилося перше пришестя в крісло міністра внутрішніх справ польового командира В.Г.Одвірченка.

Коли за рік по тому він повернувся на посаду, ненависна шафа знов стояла на своєму місці. Та сама чи точнісінько така — міністрові не до шмиги було розбиратися. Він просто знов викликав керуючого справами — іншого вже, але такого ж мудрого генерала — й тицьнув пальцем в окаянну деталь інтер'єру, згадавши при тому пам'ятні всім жіночі ім'я та по батькові.

Багато чого змінилося у Валерієвому житті: ніхто вже не називав його польовим командиром, не дивився сяючими очима, міністерські ж чиновники байдуже завважили, що замість флегматичного Цацка (на чиновницькому арґо — Цаци), що, за твердженням парканних писак, «спас Україну», повернувся запальний емоційний Двірчик, котрий Вітчизни хоч і не спасав, але мух не їсть і полюбляє, щоб усе було як по писаному.

Не зайвим буде сказати, що друга спроба Валерія Георгійовича була більш тривалою: він утримався в міністрах кілька років, надзвичайних реформ уже не затівав, злочинності й корупції не переміг, хоча невтомно з ними боровся, і загальний стан справ при тому жодним чином не погіршився — отже, став він направду професіоналом.

…А вчора Верховна Рада, зважаючи на особливі заслуги депутата Одвірченка в минулорічних подіях, втретє призначила його міністром, навісивши на нього, крім внутрішніх справ, ще й охорону державних кордонів. Цього разу повторно-новоспечений головний міліціянт і прикордонник держави ейфорії не відчував, чітко розуміючи, що робота ця — заважка, марудна й невдячна.

А зранку вже остаточно усвідомив, що замість розмірених парламентських слухань, веселих блокувань трибуни почережно різними фракціями, приємних кулуарів та щедрого недорогого депутатського буфету на нього чекає нелегкий міністерський плуг, якого треба натужно перти, і фаталістично цокнув язиком. І вже перед виходом побачив за склом у книжковій шафі те фото: на сцені в помаранчевих шаликах пліч-о-пліч стояли кілька політичних романтиків-ідеалістів, кільканадцять прагматиків і ще більше — авантюристів та проноз. Як можна було бути таким наївним — розлютився не знати на кого міністр.

А в кабінеті на нього чекала сумнозвісна шафа. І він вибухнув, вивергнувши всі відомі йому російські слова тюркського походження, що їх не так давно вважали геть непристойними й у книжках не друкували! Шафу як хап ухопив, а Валерій ще довго кипів, потім плюнув і пішов до кімнати відпочинку. Він не помилився: його улюблений віскарик сьогодні в барі ще стояв.

Ну що за срака-мотика, бувають же такі невдатні дні: варто йому було до половини наповнити шклянку й піднести її до рота, передчуваючи задоволення першого ковтка, як зчинився алярм телефону спецзв'язку.

— Ну, — кинув у слухавку міністр. Шклянка лишалася в руці, і бурштиновий напій лоскітно дражнив вишуканим ароматом. — І що з того? — роздратовано дорікнув комусь у трубці. — Ви що, не знаєте, що треба робити у таких випадках? Я розумію, що ситуація нестандартна… Так. Який ще міжнародний скандал? Де він? У вас? Добре, я зараз приїду!

Одним махом вихиливши рідину, він зняв іншу слухавку:

— Мою машину до під'їзду!

Прислухатися до смакових відчуттів на язиці часу бракувало.




Розділ 3. Як стати героєм

(основні події, Україна, 20…р)


Колишній командувач військами Зеленоклинської Української республіки міністрові не сподобався з першого погляду: сам сухий, як в'ялена чехоня, голос високий, гостро-пронизливий, очиськами на всі боки зиркає. Одяг — явно з чужого плеча, поголений так-сяк.

Пан Одвірченко побіжно передивися його документи, гмикнув і поцікавився:

— Ви справді пройшли електронний кордон?

— Пєрєтнул, — кивнув головою Шульженко.

— Яким чином?

— Чіном? — не второпав порушник кордону. — Да какіє там в тайґє чіни… Полєвой командір…

Останнє словосполучення неприємно вразило міністра. Цей чолов'яга — міністр чітко відчув це — насправді ночував по куренях, схронах і землянках, влаштовував засідки, мінував мости й залізниці, водив своїх людей лісовими тропами, стріляв з «калалша» по ворогах… Одне слово, був справжнім польовим командиром. Поряд із ним Валерій Георгійович відчував себе самозванцем, і від того почав дратуватися:

— У який спосіб ви обдурили прилади?

— Чьо такое прілади? — повернувся затриманий до начальника головного департаменту охорони кордонів.

— Прібори, — буркнув огрядний генерал.

— Ет кагда кардон пєрєтинал? — уточнив Шульженко. Він уже запам'ятав кілька українських слів і охоче ними користувався.

— То як же? — стимулював його міністр.

— Єщо там, в Зельоном Кліну, научілся. Точно такіє у лівонов стоят.

— Яких ще лівонів? — швидко перепитав генерал.

— Ліц восточной национальності, — сухоребрий затриманий витріщився на прикордонного начальника здивовано, буцімто той неодмінно мусив знати жарґонне скорочення, поширене на Далекому Сході.

— Точно такі означає — українські? — напосів на колишнього командувача Валерій. — Чи лише подібні?

— Ну, нє знаю… — знітився Шульженко.

— Зараз ви розкажете нашому фахівцеві, як ви це робите, потім напишете заяву про надання політичного притулку й чекатимете на офіційну відповідь, — вирішив Валерій. — Ви зрозуміли, що я сказав?

Зеленоклинець встиг кивнути головою, і його вивели з генеральського кабінету.

— Значить так, — вирішив міністр. — Хай розробники й наші технарі витягнуть з нього все про способи, як обійти електронний захист. А потім відправте його на Тузлу — хай ним там займається хто схоче: хоч імміграційні установи, хоч контррозвідка та служба безпеки.

— Так точно, — виказав своє розуміння поставленої задачі генерал.

Валерій потиснув йому руку й стрімко вийшов, а начальник головного департаменту охорони кордонів кілька хвилин недобре дивився йому вслід. Ще позавчора він командував окремою, нікому не підпорядкованою службою, вчора парламент приєднав її до МВС і призначив міністром цього політикана з цивільних. У генерала не було підстав любити Валерія: ті, хто все життя носить погони, хто поступово просувається по щаблях — від маленьких зірочок до великих — завдяки знанням та працездатності, взагалі не люблять начальничків з цивільних. Який з тебе міністр, що ти можеш розуміти про нашу справу, якщо не був жодного дня ані дільничним чи опером, ані, скажімо, начальником застави?

— На Тузлу, — повторив генерал слова Одвірченка. — На Тузлу…

Він похитав головою та гмикнув.

…Ідея облаштуватидля нелегальних мігрантів та біженців з Дружньої Держави фільтраційно-пересильний табір під нейтральною назвою «Пункт тимчасового утримання переміщених осіб» не деінде, а само на Тузлі, народилася в якогось дотепника з міністерства закордонних справ, у Службі безпеки гумор оцінили й задум підтримали, а влада затвердила його відповідним указом — та й по всьому. Ніде правди діти — у «пункті тимчасового тримання» майже нікого надовго не затримували: частину після короткої перевірки депортували назад до Отєчєства, дим якого «переміщеним особам» чомусь геть не видавався, як мало би бути, ані солодким, ані приємним; інших вивозили кудись, звідки жоден на острів не повернувся, для більш детального та конкретного вивчення їхніх біографій, незначну решту маринували місяцями до вирішення питання, і лише поодиноким народженим у сорочці щасливцям одразу надавали дозвіл на проживання.

З Тузли ніхто не тікав: тим, хто накивав п'ятами з Дружньої Держави, просто не було куди тікати. А хто за велінням присяги та за службовим обов'язком змішався із натовпом біженців з метою проникнути на терени «т.з. Неньки» та вивідати всі її секрети, у тих і завдання була — легалізуватися. Щоправда, левова частка цього специфічного контингенту потрапила до числа направлених на конкретизацію до компетентних панів, але то вже інша історія, якою я й сам не цікавлюся, і вам не раджу.

Миколу Шульженка, котрий на своєму віку мав не одну нагоду не лише побачити смаженого вовка, а й потримати його за хвоста, злякати чимось було непросто. Навіть Тузлою. Він уважно роздивлявся мешканців табору й дивувався їхній кількості:

— Рясно вас тут, как хуацяо[2 - Етнічні китайці, що стало мешкають за межами держави Китай.]на Амурє…

А, огледівши табір, видав остаточний вердикт:

— Чісто Піндун[3 - Не подумайте поганого, це — досить велике місто на Далекому Сході.], йолкі-зєльониє!

Очевидно, польовий командир і головнокомандувач таки народився під щасливої зіркою: пустити коріння в «пункті тимчасового утримання» йому не судилося. Першого ж дня по обіді до нього прибіг комендант і, віддавши честь, чемно запросив «шановного пана Миколу» до свого помешкання. Відтак Микола з табору щез, як дим з комину, жодного разу й не переночувавши на його гостинних нарах, і старожилам геть зовсім не запам'ятався.

Він не знав, що про нього негайно доповіли самому президентові; тому конче не сподобалося рішення міністра, ґарант одразу подзвонив Одвірченкові, але не вичитував і не пробирав, а м'яко дорікнув: випадок, мовляв, особливий, треба ж якось делікатніше.

Незабаром сам президент власноруч, у своїй резиденції на Грушевського, вручив Миколі Шульженку новенького паспорта з тризубом. І не вагався ані хвилини. Тим паче, що служба безпеки, котра, власне, й поінформувала його про появу цієї особи, уже все перевірила й упевнено стверджувала: це — справді само той Микола Шульженко, польовий командир, колишній головнокомандувач військами самопроголошеної Зеленоклинської Української республіки.

А наступного дня в газеті «Патріот» з'явився великий, на цілий розворот, нарис письменниці Теклини Гарасюк «Повернення» з гарним, добряче опрацьованим «Фотошопом» портретом «справжнього українця» Шульженка. Усі провідні часописи вмістили про нього матеріали, телеканали — сюжети, а ТРК «Столиця» запросила на передачу «Година з мером».

«Я порадився з Господом, — заявив київський голова, — і він підказав мені, що вам конче потрібне житло». Після чого достойник урочисто вручив гостеві ордер та ключі, звів очі до стелі студії, тричі перехрестився, привітав новосела й пообіцяв особисто прийти на входини. Помешкання виявилося занедбаною готелькою на Корчуватому[4 - Мікрорайон Києва, віддалений не так від центра міста, як від транспортних зручностей: ані тобі метра, ані трамваїв із тролейбусами — лише автобус № 20 та маршрутки, якщо поталанить до котроїсь втиснутися.], зі шпаринами в рамах та пліснявими шпалерами. Квартира аж волала про негайний капітальний ремонт. До її плюсів Микола, ретельно поміркувавши, відніс затоку Дніпра й острови, що їх видно було з вікна кухні. Сам же Славутич втікача з Далекого Сходу не вразив: біля Києва він не ширший за Уссурі в нижній течії, не кажучи вже про ріку його юності — Амур…

Обличчя найвідомішого в Україні зеленоклинця замигтіло на президентських, урядових та офіційних сайтах, сусідуючи з пропагандистськими матеріалами для діаспори штибу «Батьківщина кличе!» та «Ненька чекає на вас». Микола ставав героєм. Про те, що чекають біженців і репатріантів переважно на Тузлі, він обачно мовчав.

Наука обдурювати електронні засоби охорони кордону, якою польовий командир щедро поділився з високочолими мудрагелями із профільного НДІ, розбурхала творчу фантазію останніх, і по лабораторіях закипіла робота.




Розділ 4. Кому належала медаль

(основні події, Україна, 20…р)


За кваліфіковані дії зміни старшого прапорщика Петренка щодо Миколи Шульженка начальникові застави оголосили подяку від прем'єр-міністра, командирові Північно-Східного загону прикордонних військ — аж від самого президента, а керманича головного департаменту охорони кордонів навіть нагородили хрестом «За хоробрість» першого ступеню, із золотими мечами.

Самого ж Петренка похвалили на вечірньому шикуванні особового складу, дали грамоту від командування застави та вручили цінного подарунка — дешеву китайську телескопічну вудку, одержану років зо три тому разом із шахівницями, кедами, м'ячами та ракетками для пінг-понгу колишнім помпотилу на центральному складі в Києві. Увесь цей час новітній засіб для риболовлі припадав пилом на верхній поличці в коморі, не вартий навіть того, аби бути поцупленим шляхом списання, і лише тепер знадобився.

П'єцухові та Логвииненку, що примудрилися вгледіти на нейтральній смузі здібного до маскування, війною навченого бойовика-партизана, не дісталося нічого. «А що вони такого особливого зробили? — знизали плечима у штабі. — Це ж їхня служба!»

Ловити рибу вудкою Петренко не любив з дитинства, бо саме такий спосіб риболовлі взагалі вважав бездарним марнуванням часу. Дурне діло — сидіти годинами на березі, утупившись у поплавець, що погойдується на ранкових брижах. Кинути через річку путанку на ніч чи затягти волока десь у затоці — оце славно. На «запретці» домовитися з охороною та поміняти пару пляшок самогону на пару відер рибки — взагалі екстра-клас. А от замість здорового вранішнього сну годинами столувати комарів власною кров'ю першої групи та купати в річці хробака, до того ж ще й без гарантії результату — це, даруйте, не для Петренка.

Але вудку він вирішив додому обов'язково принести — разом із грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай готується — бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!

Ех, Валентина… Взяла, бач, моду: зудить та зудить — наче той комар над рибалкою. Усе їй не так: зарплата мала, квартира погана, пайка цього разу гіршого дали… Часом, коли находив на нього настрій по-філософському обмізкувати життя, старший прапорщик вражався: невже оця сварлива баба — то і є та небесна дівчинка з легким волоссям та сяючими очима? Коли, як і, головне, чому сталася з нею така прикра метаморфоза? Не міг же він замолоду прогледіти та закохатись у лайливе чудовисько? Бравий прикордонник страждав та шукав виходу — для обох, або хоча б полегшення — для себе. Можливості розлучення він навіть не припускав, бо таки дорожив сім'єю, а нічого іншого, кардинально розумнішого, на думку останніми роками геть не спадало. Одного разу Петренко навіть наважився було на подружню зраду…

Це сталося в Ялті позаторік, куди він вирушив самотою, бо Валентина навідріз відмовилася їхати з ним: їй, бач, треба до батьків на село — чи то сапати, чи то підгортати. Чого вона не бачила в тому селі: від народження сімнадцять років там просиділа, аж поки не вступила до бухгалтерського технікуму, щоліта всю відпустку там пропадає… «Нащо мені те море, — заявила, — не була й не хочу!»

Тоді, пакуючи валізу, із досадою та роздратуванням згадав прапорщик батькову життєву максиму: «Дівку-то з села вивести можна, а от село з дівки — ніколи!»

Вже десь на третій день відпочинку через пристойні харчі, приємне байдикування, сонце-море-пляж та рідкісне природне здоров’я Петренко почав непокоїтися незліченністю молодих гарних жіночих тіл довкола. Отже, він перемігся, відважившись потамувати душевний дисонанс у такий спосіб, і швиденько домовився із гожою молодичкою, що торгувавала на набережній кукурудзою.

Поки вона допродувала свої запашні качани, кияхи та шульки, прапорщик мотнувася набережною, прикупивши пляшечку винця та вишукану, як на його прапорщицьке розуміння, закуску. Потай він дуже радів, що так легко склалося, бо після весілля до жінок жодного разу не залицявся і, якщо чесно, побоювався, що вже розтренувався.

Дорогою Сніжана — так звали Петренкову курортну пасію — забрала в тітки трирічного сина («Він рано лягає спати», — заспокоїла), а вдома спритно накрила на стіл. Бравий вояк відкоркував вино, наповнив келихи і… тут у кралі задзвонив мобільник. «Так-так», — відповіла вона комусь і випурхнула з хати, кинувши прапорщикові: «Я на хвильку у справах». Справи затяглися аж до післязавтрашнього ранку, і що пережив наш прикордонник у чужій хаті з чужою дитиною на руках, він згадувати не любив і не розповідав нікому.

Лишень тільки кукурудзяна бізнесменша з’явилася на порозі, він тицьнув їй на руки дитину (до його честі — чисту й нагодовану) і, не вступаючи в зайві дискусії, дав такого строкача, який не мріявся навіть відважним цісарським військам під час історичного Брусиловського прориву…

Хавлити Бога, номер у пансіонаті він мав окремий, а сусіди по столику в їдальні його відсутності делікатно не помітили (хіба не ясно — діло молоде), отож можна вважати, що прапорщикове фіаско історія замовчує. Відтоді, з огляду на сумний досвід та обмеженість жіночого контингенту застави, шлях донжуанства мужній охоронець рубежів Неньки для себе закреслив і відтак почувався загнаним до глухого кута.

Валентину вразила не грамота (краще б дали грошенят), а вудка, і не так факт її існування, як чоловікові слова: «Подаруємо батькові, він знаний рибалка». Ловити рибу вудкою Петренків татусь не вмів та й не любив, а от її неньо — перший на все село риболов… Отже, стосувалися ці слова саме його, а не патріарха чоловікового роду.

Тесть Петю Петренка, на відміну від другого зятя, київського бухгалтера Валерія Володимировича Соєва, ледь терпів і позаочі називав той. І хоч як старався бравий вояк — приїздив на вихідні, рубав дрова, копав город, обрізав дерева, — старий лише ледь-ледь теплішав поглядом, а варто було приїхати Валерочці — під вишню виносився стіл, на нього виставлялися сальце, картопелька, яєчня, варенички, різні соління-маринади, діставалася з льоху заповітна літрова пляшка самогону найвищої очистки, тесть із улюбленим зятем сідали й трапезували до самого вечора, обговорюючи різні важливі теми.

— А що ти, Валерочко, думаєш про НАТОвські перспективи України в зв’язку з обранням Барака Обами? — ьрадиційно починав старий.

Довго бухгалтер на селі не затримувався: десь на третій день відбував до свого Києва, залишивши в заставу дорогим батькам на цілий місяць їхніх доньку й онука, а старий ще тиждень ходив радісний та погідний. Одного разу Валентина почула, як татусь говорив матері:

— Валерочка — синочок: він і вислухає, і думкою твоєю поцікавиться, і свою скаже. З ним хоч про що можна поговорити. І наша до нього горнеться, одразу видно — гарний чоловік. А той — мовчун, слова з нього не витягнеш, та й часу поговорити з людиною у нього катма: дрова він рубає! Я що, сам не можу порубати? Мені увага та шана потрібні!

На милування нема силування — зрозуміла, а тепер, знаючи, що її Петренко далеко не дурень і про свої стосунки з її батьком все розуміє, його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.

— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…

І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…

Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка. Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго прикордонника інші жінки — стерви хтиві, одне на думці! Не сказати, що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати — завидний, чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає — помірно, руки — золоті. На селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів тічними суками мало не завили: «І де вона собі такого сокола знайшла?»

А таки справді — сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька… І форма військова пасує… Жити б та тихо радіти. Та от біда — нелюб… А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що не бридкий трапився… Перемелеться, мовляв, — злюбиться. Таки перемололося, та щось не злюбилося…

Усупереч передбаченням пані прапорщиці, друзяки її благовірного ввечері не перебрали, не горлали «Ой, чий то кінь стоїть» та «Маруся, раз-два-три-калина», не обговорювали пристрасно, як усі мужчини напідпитку, свою роботу. Культурненько посиділи та й розійшлися. Лише наостанок, прощаючись, старшина застави Вонсович сказав господареві слова, що закарбувалися в душі Валентини надовго: «Твій-то „хрещеник“ он якою зіркою став. По телевізору щодня показують… Тобі, Петю, за нього не те що грамота — медаль належала».

Провівши друзів до дверей, прапорщик перехилив ще чарку, загриз її маринованим хрустким огірком та, збираючи посуд, клацнув пультом — для годиться.

…З екрану його «похресник» Шульженко сипав сумішшю українських та російських слів у якомусь ток-шоу. Що він говорив, було неважливо. Його подавали як зірку, а тим (хто не знає!) необов’язково виголошувати пророцтва чи глибини філософської думки, головне — світити фейсом по всіх каналах та впевнено віщати, бажано — ще й зв’язно. А от свої віщі передбачення вголос ректи нікому взагалі не варто: пророкам у власній хаті ніколи не вірять, а на чужині для них роботи за фахом немає, є одна лише — підлоги мити. Отож мовчи, навіть якщо ти — перший провидець і щось таке особливе знаєш; а якщо клепка є, то спробуй скористатися своїм знаттям собі ж на користь…

Той, хто не так давно стояв перед Петром Петренком переляканий, брудний та зачуханий, тепер із задоволенням красувався перед камерами, а на лацкані в нього хвалькувато виблискував високий державний орден.

«Медаль, кажеш, належала», — гмикнув прикордонник і поніс тарілки на кухню.




Розділ 5. Миколчині дороги

(задовго до основних подій)


…Микола Шульженко радісно пізнавав забуті, здавалося, назавжди українські слова, чувані лише в дитинстві від бабусі, намагався їх запам’ятовувати й частіше вживати. Мовою тоді в їхній Переяславці, що у Хабаровському краї, послуговувалися лише дуже старі люди, діти тих, хто переїхав колись до Зеленого Клину з Полтавщини, Київщини та Катеринославщини; вже покоління Миколиних батьків говорило російською, котра, втім, рясно пістрявіла українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили. Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте далекосхідні переяславці — Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки, Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки — не забули, звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати себе росіянами: «А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» Сусіди — з колишніх рязанських чи калузьких — цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки «фактічєскіх русскіх»: «У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха! І то: йон же хахол!»

…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань — так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.

Хоч як дивно, але юний Коля пристойно склав іспити, вступив на перший курс і навіть отримав стипендію. Отоді-то й почалося все привабливе, принадливе та навіть манливе.

По-перше, в технікумі видавали залізничну форму. Це було неабиякою вигодою, бо в своєму одязі хлопець вже першого ж дня відчув себе дрімучим провінціалом. А коли хабаровські пацани поскидали козирні американські «Ренґлери», «Супер Райфли» та «Лівайси» й повбиралися в однакові сині строї, вони геть нічим від нього не відрізнялися.

По-друге, Шульженка поселили в гуртожитку. Нівроку, що кімната була на чотирьох, це навіть краще: парубки підібралися — ще пошукати: один — з Бікіна, другий — з Бурліта, а третій — з самого Уссурійська[5 - Населені пункти на Далекому Сході.]. Поміркувавши, можливість мати друзів Микола зарахував до переваг.

По-третє, в пацанів була гітара і вони пообіцяли навчити на ній грати.

І, зрештою, на третьому поверсі жили дівчата. Колян, як негайно почали називати його нові кореші, по-справжньому діла з ніжною статтю ще не мав, але підсвідомо відчував, що присутність в одній з хлопцями будівлі дівуль, дівиць, дівах та різних панянок, пацанок і мадемуазелей — таки теж неабиякий плюс. Інтуїція його не обдурила: вже на другому курсі він, назбиравши майже дві сотні кревних радянських рублів на американські «Леві Страусс» та вивчивши з десяток акордів, бренчав усіма шістьма струнами й виводив своїм височенним тенором такі рулади, що дівки збігалися з усієї «общаги». Претенденток на нього не бракувало, і Микола крутив з ними романи й «давав джазу», хоча цей музичний стиль не розумів і, справжній шанувальник року, ніколи не слухав. Правди ніде діти: вчитись він таки не забував, принаймні, без стипендії не сидів жодного семестру. Та рано чи пізно все хороше закінчується: не встиг Шульженко захистити диплом, як принесли йому повістку — чи не бажаєте, мовляв, шановний громадянине, виконати почесний обов’язок? Відмовлятися в ті часи було не заведено та й ризиковано, і Колян, відгулявши як порядний пацан проводи, з’явився до призовного пункту, оточений почтом з дружбанів та палких прихильниць його бельканто.

Залізний принцип Радянської Армії: «З вікон своєї казарми солдат не повинний бачити вікна своєї хати», що свято сповідувався роками, із Шульженковим призовом чомусь не спрацював: команда його не поїхала ані до Німеччини, ані до Середньої Азії. Натомість місцевих юнаків запхали на пересилку на Червоній Річці під Хабаровськом, а потім розкидали по частинах славетного Далекосхідного округа. Думаєте, велике щастя служити в якійсь занюханій, з трьох боків затиснутій вкритими тайгою сопками, Розенґартівці, якій і з четвертого боку затісно, бо там залізниця, застава й Уссурі з кордоном по фарватеру? Невеликі розкіш, благодать і блаженство, скажу я вам. Особливо — перші шість місяців. Хто служив — зрозуміє. «Старайся, чіжик, будь прілєжен, і помні: дємбєль нєізбєжен!», — так би мовити… А тим, в кого не склалося із поверненням священного боргу, тим і пояснювати марно.

Але талант — він і в гарнізоні талант, а солдати строкової служби його завжди помітять і зацінять. На третій день після карантину[6 - Курс молодого бійця.] Микола вже заспівував у своїй батареї, а невдовзі — і в казармі. «Діди» ладні були дати йому будь-якої потачки, аби тільки співав під гітару улюбленої:
		«Не вставать нам по тревоге больше, нет,



		И китайцев дома рядом тоже нет,



		И теперь уже я сам себе комбат,



		А старлей Гриценко мне — ни сват, ни брат.



		Вот ты в парадке новой выйдешь на перрон,



		С девчонкой под руку, забыв солдатский сон,



		И уж не вспомнится тебе тех мрачных мест:



		Поставь на карте Розенбурга черный крест!»








Командир дивізіону майор Гриценко батареєю командував так давно, що й тоді, коли теперішні «діди» були «чижиками», то й у ті доісторичні часи тодішні «дємбєля» цього не пам’ятали. А уявити відомого всьому полкові досвідченого й бувалого в бувальцях Гриця молодим старшим лейтенантом було взагалі вище можливостей солдатської фантазії. Але з пісні слова не викинеш. Та й Розенбургом, судячи з деяких солдатських написів, що дивом збереглися на кроквах на горищі казарми, заштатну Розенґартівку тутешні вояки почали називати задовго до появи самого Гриця на світ Божий.

Що цікаво: щораз, почувши саме цей зразок солдатського фольклору, майор тільки гмикав, усміхався й години зо дві не лаявся навіть попри те, що прекрасно знав: у кожній артилерійській частині округу до пісні вставляють свого крутого комбата-старлея.

Службу правив Микола так, як усі: бігав з «голим торсом» на зарядку, стріляв з гармати й автомата, із особливим задоволенням влучно шмаляв з гранатомета, вивчав дії відділення та взводу в наступі й обороні, їздив на полігон, ходив у наряди й караули… А от побутова дідівщина в казармі його практично не торкнулася: його спів любили всі призови, а він постійно поповнював свій репертуар і міг класно заспівати на замовлення майже будь-якого шлягера тих часів.

Відслуживши рік та перейшовши до повноправної касти «черпаків», котрі на Далекому Сході звалися «фазанами»[8 - До присяги — «дух», перші півроку — «чіжик», другі — «щєгол», від року до півтора — «фазан», потім, до наказу Міністра Оборони — «дід», після — «дємбєль».], Шульженко не тільки не закинув свої вокалізи, а й зорганізував у частині ансамбль, розігнаний після кількох перемог на конкурсах самодіяльності особисто замполітом за «сомнітєльниє с ідєологічєской точкі зрєнія тєксти пєсєн»:
		«Презрительно зовете



		Вы меня шутом,



		И свысока плюете



		В мой пестрый балахон.



		Зачем зовете вы меня,



		Ведь я для вас — дурак?



		Я нужен вам день ото дня,



		Или уже не так?».








Відслуживши, співаючи, майже два роки, Микола успішно потрапив наприкінці служби на курси офіцерів запасу й додому поїхав уже майже лейтенантом, хоча документи про його офіцерство надійшли з Москви місяців лише через вісім після звільнення.

…А по дембелеві життя в Шульженка стало ще більш захопливим і цікавим. Вісім років він мотався на рефрижераторному потязі спочатку провідником, а потім уже й бригадиром. Йому подобались і це неспокійне розмаїте життя, і вічна дорога, і всілякі міста й містечка; вабили його нові враження, а надто — зустрічі з різнобарвним людом від волоцюг, бичів та злодіїв до вчених, художників, письменників, музикантів і навіть столичних журналістів. Дальні вояжі завжди багаті на цікавих попутників, треба тільки вміти вибирати собі компанію…

Пристрасний потяг до мандрів з часом не тамувався й не згасав попри те, що Микола встиг одружитися, завести дітей та обрости таким-сяким хазяйством. «Дромоманія або вагобандаж, інша назва — залежність пілігримів, нестерпний потяг до подорожування та зміни місць», — охарактеризував стан Миколиної душі недовчений лікар, що й сам став жертвою такої ж залежності. Микола взяв його в Павлодарі до станції Аркадак і всю дорогу вони пили чай з ромом у службовому купе й розповідали одне одному про подолані шляхи «від Москви до самих до окраїн». «Споріднена душа», — подумав Шульженко.

Ця робота давала купу вигід: пристойну зарплату, вільний час (місяць їздиш, потім майже стільки ж — удома), а ще, через тотальний дефіцит у країні, — солідний приварок. Дуже просто: затарюємось на Далекому Сході — чим? — звісно, рибкою та ікрою, і веземо куди? Правильно, до Білокам’яної, Києва чи Ленінграда. Там — знаємо, кому здати оптом. А закапелочок для цих ніжних делікатесів у нашому велетенському холодильнику на колесах завжди знайдеться. Трикотаж та радіотовари веземо з Прибалтики; з Єревана та Кишинева — коньяк і сигарети, дині — з Середньої Азії… А маршрути вже прокладені, і зв’язки напрацьовані.

Так без нудьги прожив Миколка вісім років, поки на межі вісімдесятих-дев’яностих не стало аж надто весело. Повернувшись додому навесні 92-го з Таджикистану в зрешеченому автоматними чергами вагоні, він вирішив: досить, час осісти.

Але життя готувало для нього нові родзинки.

Не встиг розвалитися «створений волею народною великий та могутній», як на Далекий Схід з усіх шпарин, мов таргани, посунули мешканці сусідніх країн: відважні сини й доньки непереможного В’єтконгу, працьовиті нащадки променів Чучхе, беручкі до роботи й торгівлі діти Великої Східної країни. Останніх, що й не дивно, було найбільше. Чужинці та приблуди, звісно, кучкувалися за етнічними ознаками: сини й доньки — зі своїми, променясті нащадки — з нащадками, численні беручкі діти — з дітьми, але слов’янське населення на правах давніх господарів цієї місцини не утруднювало себе різними етнографічними й лінгвістичними тонкощами для розрізнення прибульців, а, використавши апробовану міліцією на кавказцях формулу, вигадало — «ліцо восточной національності», швидко скоротивши незграбне словосполучення до зручного короткого «лівон». Спочатку Лі, Вонґи, Нґуєни, Паки та Кіми на усталений уклад життя суттєво не впливали.

Тамтешні мужички, дорвавшись після горбачовських обмежень до горілочки, до місцевого вермуту, котрий вони називали любовно «Віра Михайлівна», ба й просто до бражки, посміювалися, споглядаючи, як смагляві, з «розкосими та жадібними»[10 - Ніяка це не ксенофобія, — цитата з поета Блока, щоб ви знали!] очима, зайди беруться за будь-яку чорну роботу чи відкривають мікроскопічні крамнички.

А молодки блискавично змикитили, що з «лівонів» можна мати пристойний зиск і без усякого сорому робити за їхньою допомогою чималі ґешефти. І все дуже просто: не треба ані хребта гнути, ані мізки ламати, — треба лише стати «лівонською нареченою». І ніхто не збирався, боронь Боже, створювати з ними сім’ю, цього ще бракувало! Суть цієї професії — залагодження міграційних проблем «лівонів».

Тут же як: або-або. Якщо ти — жалюгідний нелеґал, впіймають тебе та депортують туди, звідки ти вибирався потаємними стежками через кордони за чималі гроші, віддані провідникам, і де й без твоєї скромної персони цілий мільярд горопах. Або доїтимуть все життя так, що всі намагання обернуться пшиком і залишиться тобі хіба що ховатися від влади й тремтіти, розуміючи, що успішним до скону буде лише нервовий тремор від кожного шереху за дверима, або з ганьбою завертати голоблі назад до того-таки мільярду, котрий, треба завважити, за тобою не надто скучив і урочистої зустрічі, червоного хідника й хліба-солі тобі не готує.

Але якщо в тебе — посвідка на стале мешкання, видана законною владою на підставі свідоцтва про одруження з громадянкою омріяної країни, а в паспорті — штампи про шлюб і прописку, то тут кожному ясно, що ти в недалекій перспективі — законослухняний підданий нової Вітчизни. І всі ці переваги, — за ті самі кілька тисяч американських доларів, що деякі невдахи платять провідникам, — дає… правильно, «лівонська наречена»!

І нікого не обходить, який відсоток отримає вона, а який — шлюбна агенція, що за сумісництвом є й турфірмою. А те, що за кілька місяців ви «не зійдетеся характерами» і вона знов вийде заміж за іноземця — це, даруйте, взагалі нікого не стосується. Любить жінка східних мужчин — вам яке діло, свої он оковиту дудлять без міри: пляшки на трьох — замало, а жінки — забагато!

Такий собі бізнес — не гіршій за інші: це ж не наркоту малоліткам продавати, не вбивати — красти-рекетирствувати, не дівчат неповнолітніх на трасу виставляти; хто як вміє, той так і виживає, можете запропонувати щось краще — будь ласка, ні — йдіть на Хунань[11 - Провінція на Далекому Сході.], поки вас далі не послали!

А лівонів додавалося й прибільшувалося, і не лише за рахунок працелюбних наречених. На теренах Великої Східної країни, наприклад, існувала традиція мати багато дітей. Брехуни й злостивці стверджують, що започаткувалася вона в старовину внаслідок звичаю, за яким старі й немічні батьки раз на тиждень відвідували свою дорослу дитину. І та, хоч би як бідно жила сама, була зобов’язана їх ситно нагодувати. Не обов’язково бути Лобачевским, аби здогадатися: треба вчасно розжитись не менш як сімома малюками! Урядові вкрай перенаселеної держави така заведенція геть не подобалася, і тому кожній сім’ї дозволили мати лише одне чадо, а всіх наступних обклали непідйомним податком.

Так от: рідний дітоненависницький уряд залишився за кордоном, а в Зеленому Клині такі обмеження не діяли, і, що найдивніше, історична батьківщина дуже поблажливо дивилася на традиційно високий природній приріст своєї діаспори. І лівони старалися щодуху: семеро так семеро, земля тут багата, всіх прогодує!

Чисельність зазвичай породжує впевненість. Якщо разом нас багато, можна й на Майдан вийти чи на штурм Зимового, а тому — нас не подолати! Лівони на Майдан не пішли й палаців штурмувати не стали, вони розселялися й розширювали свій бізнес, змінюючи перші кумедні російськомовні вивіски штибу «Товаров для покушать» та «Душевний одєжда із Пєкін» на двомовні, а в селищах, де їх було не менше половини, — на суто ієрогліфічні.

Не можна сказати, що Миколі Шульженку те все подобалося. Але, перейшовши з потяга техніком у депо, він швидко второпав, що заробити тут — і думати не гадай, отож кинув те дурне діло та прилаштувався механіком на кооперативну лісопильню й мантулив там, як татусь Карло. Щоправда, дошка та брус добре продавалися по різних закордонах, то й зарплатня була дуже пристойною. До речі, інколи Микола замислювався: чи не ту само деревину повертає Велика Східна країна до його Батьківщини у вигляді дорогих модних меблів? Та, зрештою, робіть ліжка й шафи самі, хто не дає?




Розділ 6. Як приходить весна

(Україна, більше ніж за рік до основних подій)


Весна того року запам’яталася холодним березнем і невідворотним стрімким своїм приходом на початку квітня: одного ранку лід на Дніпрі став сірим і пористим, як підмоклий рафінад, з дахів весело закрапало, а горобці здійняли невгамовний гамір та рейвах. На Київ упала теплінь, двірники почали викидати сніг, що його всю зиму відгортали з проїздів на край тротуарів затяті шляховики, назад на дорогу, в очах у киянок з’явився загадковий блиск і заграли такі бісики, що сумнівів не залишилося — це направду весна.

Розморені до знемоги й нестями депутати мляво голосували за другорядні законопроекти, неохоче блокували трибуну, спроквола нападали на голову Верховної Ради, звично інкримінуючи йому всю сукупність смертних гріхів: зраду національних інтересів, порушення дев’яти заповідей, Конституції України, Женевських та Ґааґських конвенцій, Статуту ООН, Декларації прав людини, Кіотського протоколу, регламенту поточної сесії, правил дорожнього руху й норм чинного правопису. Головний парламентар ліниво огризався. Під скляною банею носилися не матеріалізовані ще в голосні та приголосні лоскотні манливі слова: Майорка, Мальдиви, Кариби, Канари та, хоч як дивно, — Бермуди. Звісно, у колишні часи за такої погоди в сесійній залі зібралося би не більше третини депутатського корпусу — тих невдах, кому за фракційною чергою випало скніти в кріслах з пачками карток однопартійців у кишенях — а раптом голосування?

Але торік чинний спікер, стомившись закликати колег не прогулювати засідання, під час чергових парламентських канікул тишком-нишком замінив улюблену систему електронного голосування «Рада — 12» надсучасною «Радою-Люкс». Фокус новинки полягав у тому, що тепер картки взагалі не використовувалися: підносьте великого пальця до мініатюрного сканера на панелі й тисніть собі кнопки: хоч «за», хоч «проти» а то й «утримуюсь». А комп’ютер моментально врахує ваш голос, але — саме ваш, бо відбиток вашого неповторного депутатського пальця назавжди занесений до його непідкупної пам’яті, як і депутата Тютька, у котрого — свій унікальний палець і за котрого раніше ви так ловко голосували його карткою. От і має тепер Тютько сидіти поряд із вами — а раптом доленосне голосування? — бо наразі ви йому — не помічник, це з повними кишенями карток своїх друзів прийти на роботу можна, а от з пучком пальців…

Цієї підступності, гіршої не те що за порушення конвенцій, а навіть за Перл-Харбор, депутати — ані свої, ані чужі — спікерові не вибачили, і тихо його ненавиділи, незважаючи на млосну весну.

У ті ж дні разом із першими несміливими струмками потекли й непевні звістки про якісь заворушення в Східній Неньці: десь заблокували колію електрички, вимагаючи зміни державної мови, в якомусь застумі обілляли білилом погруддя свого ж земляка поета Микити Чорнявого, а ще бозна-де вночі селищну раду розфарбували під офіційний триколор Дружньої Держави. Правоохоронні органи хутко відрапортували про розкриття цих тяжких злочинів й арешт організаторів, Генпрокуратура відкрила кримінальні справи — і на тому київські можновладці заспокоїлися.

Тоді ж Петренка відправили до обласного центру по «молоде поповнення». Нормальний мужчина, якщо він, звісно, не страждає, як пілігрим-дромоман Коля Шульженко, на залежність від дороги, по відрядженнях їздить без охоти. Але якщо летом летить всюди, куди його командирує начальство, — це перша ознака: щось у нього в сім’ї негаразд, а найпевніше — недолюблений він, недоголублений своєю благовірною, і домашній затишок для нього — поняття абстрактно-фіґуральне.

Із бойовою валізою, що бачила й збори про тривозі, й відрядження, а ще — поїздки до дружини на село й навіть кримський вояж, старший прапорщик вирушив військовою тентованою вантажівкою на завдання, і вже за кілька годин із цікавістю розглядав із кабіни вулиці старовинного промислового центру, що протягом минулого століття примудрився сім разів поміняти назву[12 - До 1933 р. — Ганське, з 1933 р. — Ганськ, з 1935р. — Шиловград, з 1941р. — Ганськ, з 1943 р. — удруге Шиловград, з 1958 р. — знов Ганськ, з 1970 р. — ще раз Шиловград, з 1990 — так-таки Ганськ (прим. редактора).].

Він одразу побачив групки пікетників, переважно спортивних молодиків, що стояли на перехресті вулиць Леніна й Радянської (хоч як дивно, але в Ганську такі назви досі в пошані). В руках хлопці тримали однакові плакати: «Верните мне язык!» Хоча, судячи з матюків, якими вони голосно — аж Петренко почув — перемовлялися, язики з їхніх ротів нікуди не поділися. Дивна то штука — матюки, принесені нам носіями «вєлікого і могучєго, правдівого і свобідного»! Дехто замінив ними нормальну лексику майже докорінно. Ото здивувався би Тургенєв, почувши таке: «Нє звєзді, звєздьониш, а то забуячу промєж глаз — звіздєц настанєт!» Цікаво, якими словами він написав би після того свій затасканий по хрестоматіях широковідомий вірш у прозі?

На обласному збірному пункті знайомий капітан сказав Петрові, що свіжої команди зараз немає і призовників путящих катма — сама полова: кілька вештаються таких, що їх не забажав жоден «покупець» за цілий тиждень, і якщо пан старший прапорщик поспішає, то може їх забирати.

— Нащо мені перебірки? — набурмосився Петренко. — У нас кордон, а не цацкі-пєцкі!

Знав він такі штуки, не новачок! Усі намагаються спекатися або хворих — незрозуміло, як таких взагалі призивають, — або шибайголів, для котрих тюрма давно шконки приготувала. Принаймні, сам він завжди прискіпливо переглядав справи кандидатів до свого прикордонного загону й відсіював тих, хто викликав бодай найменші сумніви. Потім уважно оглядав кожного хлопця, знов відсортовував підозрілих і, треба віддати йому належне, на відміну від інших «покупців», жодного «зальотчика» до загону не привіз. Траплялося, за найменшим сумнівом вже із кузова висаджував! Командування знало про Петренкову надзвичайну «чуйку», ставило його за взірець, та йому від того було ні холодно ні жарко — на зарплаті жодним чином ті похвали не відбивалися.

— Застава не богадільня! Там убогим не місце! — суворо додав він.

— Тоді чекай до завтра, — посміхнувся капітан. — Будуть ще люди, вибереш.

Прикордонник швиденько оформив утримання на добу для водія та сержанта, прилаштував машину на госпдворі, заніс капітанові пляшечку — за «натирку[13 - Порада, підказка (жаргонна лексика).]» — і вирушив у тупик Біла Будка (є таке місце в Ганську) до свого старовинного приятеля Анатолія Павловича Пєстова.

…Досвідчений виробничник інженер Пєстов після розпаду Радянського Союзу та глибокого нокдауну вітчизняного ВПК, до якого відправив його той-таки розпад, досить довго бідував. Він хапався за будь-які роботи: торгував, менеджерствував, був дрібним клерком, робив лопати в кооперативі — аби тільки прогодувати родину. Це вдавалося не надто добре: дружина дорікала злиднями, а діти… Ні, вони слова злого не сказали батькові. Але саме тоді почали з’являтися в комерційних кіосках різні «Марси» — «Снікерси» — «Баунті» з їхньою райською насолодою, «Орбіти» й «Стімороли» з цукром і без, «Кола», желейні цукерки й безліч інших польсько-турецьких спокус. Малі розуміли скруту й жодного разу не попросили щось із того манливого розмаїття купити, та якими очима вони на те все дивилися! Ці мовчазні красномовні позирки краяли (та що там краяли — по живому рвали) Пєстову серце. Чоловічий гонор штовхав його межи лопатками: шукай джерела гідного існування для своєї сім’ї! До бізнесу покликання Анатолій Павлович не відчував: трішечки-бо постояв на речовому ринку, і тому чітко розумів, що в цій царині приречений на фіаско, а головні свої чесноти: неповторний, чарівний шарм, вміння довірливого спілкування, відкрите лице — не знав, як використати.

Та доля таки дала йому шанс — він став довіреною особою у вирішенні делікатних справ представників місцевої влади із заявниками та прохачами, простіше кажучи — «помагайлом». Думаєте, так легко «вирішити питання», тобто — дати хабара? Та хто, якщо він не останній ідіот, у вас його візьме? Аби «підмазати», «дати на лапу», «погріти» впливову, поважну й розумну (а інакше як вона набула впливу й поваги й досі утримує їх?) людину, треба бути не лише «вхожим до кабінетів», а й стовідсотково надійним, практично — своїм. Хоч як важко було попервах, Анатолій Павлович таким став.

— Тут, бачиш, яке діло, — сказав він Петренкові, коли приятелі випили по першій, — вони вже не можуть без мене: вони мене у спадок передають.

— Як це — у спадок? — витріщився на нього вояк.

— А отак, — задоволено захрумтів тугою редискою колишній провідний конструктор відділу перспективних розробок секретного військового заводу. — Голова райдержадміністрації йшов на пенсію, так запросив мене й представив своєму наступникові: «Це, — каже, — Анатолій Павлович Пєстов, чоловік, з котрим можна мати справу.» І йому добре, і мені. А я що? Я лише знаю, до кого підійти й які слова сказати. Підхожу до потрібної людини: «Ларисо Іванівно, ми переробили пояснювальну записку відповідно до ваших зауважень», — і течку даю. А вона знає: її доля — вже там. «Добре, — каже, — я повідомлю, коли піднести основний пакет документів». Це означає — всю суму для підписанта. Я приношу й назавтра отримую потрібний дозвіл чи документ. І так роками. А ти спробуєш — вони тебе негайно в УБЕП здадуть.

— Конспірація, — зазначив для себе прикордонник. — «Здєсь продайотся славянскій шкаф?»

— Умовна мова. Знаєш, скільки часу я її виробляв? Цілий код. Код Пєстова! — визначив Анатолій Павович із погордою не меншою, ніж та, що її він відчував у колишні часи, розробивши з десяток рацпропозицій до секретного обладнання…

«От би й мені так навчитися..» — мимохіть позаздрив Петренко, підсвідомо розуміючи, що так у нього не вийде…

Переночувавши у приятеля, бравий прикордонник зранку прибув на збірний пункт, стурбований своїм відкриттям, що відучора пульсувало у його свідомості: без «основного пакета» суттєво покращити своє життя йому не вдасться, а взяти грошей на цілий пакет йому просто ніде. Від усвідомлення цієї простої істини він дратувався й перешерстив новоприбулу команду призовників із такою суворою прискіпливістю, ледь набравши два потрібних десятки, що й приятель-капітан аж гмикнув: «Справді, і-пєцкі!»

Повертаючись на заставу, старший прапорщик завважив, що пікетувальників-матюкальників стало в рази більше. Перехожі йшли повз транспаранти, не звертаючи на них жодної уваги, а наряд дорожньої міліції, що чергував трішечки осторонь, байдуже ігнорував запозичені з тюркської ненормативні слова. Їх вочевидь цікавило дещо інше, і знайти те можна було не на тротуарах, а лише на проїжджій частині вулиці. «Тут щодня грудьми рубіж закриваєш, а вони… Тьху», — подумки плюнув Петренко й відвернувся.

Вдома Валентина зустріла його словами:

— Слава Богу, я вже почала хвилюватися!

— Та з якого дива? — не зрозумів прапорщик.

— Так вже другий день по телевізору передають про масові демонстрації в Ганську.

Знаючи, що люба дружинонька полюбляє вмикати громадське телебачення сусідньої країни, яке тут, у прикордонні, брала будь-яка антена, Петро тільки гмикнув:

— Це оті півсотні придурків на розі Леніна й Радянської? — і пішов у душ.

Та й таке: вправний оператор покаже вам скупчення людей натовпом, а натовп — велелюдною безмежною ордою.




Розділ 7. Як приходить весна-2

(далеко від України, більш ніж за рік до основних подій)


Весна того року запам'яталася зеленоклинцям не лише дружнім приходом тепла. Таке траплялося і раніше: до середини квітня зима лише трішечки м'якшала, попускалася, вночі не тріскотіла вже п'ятдесятьма повноцінними градусами, а лише пощипувала за щоки, а вдень і взагалі розслаблялася до мінус десяти. І раптом в один день з дахів потекло, під ногами захлюпало, вчора ще метрової глибини, сніг за пару діб зник з пагорбів, бігли нахабні струмки, а байраки та балки перетворилися на бурхливі річки — убрід перейти годі й думати. З північного боку на схилах сопок ще лежав сніг, а на сонячній стороні лізла на світ весела зелена травичка.

За тиждень із зимою було покінчено й тайга заквітчалася витонченими лілувато-рожевими саранками[14 - ЛІЛІЯ ЛІСОВА, САРАНКА, LILIUM MARTAGON L,Родина Лілійні, Liliaceae. Рослина із струнким високим стеблом, що охоплене кільцями довгастих сидячих листочків і закінчується китицею великих пониклих квіток.]. Місцевий люд, одначе, пієтету й пошани до цих аристократок дикої природи не відчував, деручи безбожно їх на усі свята, та ще й восени цибульки викопуючи, бо їстівні. До того з усією амікошонською безцеремонністю перекручуючи назву — засранки. Невдовзі пахучі пера викинула черемша, тайга зарепетувала пташиними голосами, вервечками поповзли заклопотані мурахи, хмарами повис над землею гнус. У річках заплескав харіус, зарискав ненажерливий ленок, вишукуючи малечу толстолоба, гольяна та білого амура.

Але вся ця краса, здатна збентежити якого-небудь сентиментального городянина, Колю Шульженка не обходила. Тайга цікавила його з практичної точки зору: у вихідні він надер два чималих лантухи молоденьких пагонів папороті: вони, поки не задерев'яніють, навіть дуже їстівні, якщо їх підсмажити з цибулькою на олійці, як гриби — головне, момент для збору не пропустити. Наступного тижня намаринував дві діжки стрілок черемші й став прикидати, коли слід очікувати перших грибів. Ще у війську він сміявся з городян, особливо — з мешканців мегаполісів:

— Та що у вас там за життя: за всім у чергу в магазині ставай! От у нас! Треба мені горішків — я візком поїхав у тайгу, шишки набив — у мене п'ять мішків тих горішків. Риба — будь ласка: річку сіткою на ніч перегородив — і риби купа, тільки встигай солити! Хочу м'яса — я в тайзі бика чи козла завалив, візком привіз… Гриби центнерами збираємо!

Якщо знати, що візком Коля називав трактор Т-16 з кузовом-платформою, на котрому працював його батько, то певне враження в часи повального дефіциту його слова справляли.

Але крім раннього тепла тієї весни грянули ще й вибори.

От і тепер Миколу найбільше цікавили справи на лісопилці й походи в тайгу по вихідних, але виборів до місцевих органів влади, що насувалися, він не помічати не міг: всюди впадали у вічі плакати та білборди різних політичних партій, що практично в один голос обіцяли райське життя просто на другий день після виборів, але — за однієї-єдиної умови: якщо оберуть саме їх. Полум'яно — з червоного тла — закликали комуністи, сподіваючись на стійкий ветеранський електорат, трохи приправлений звабленою байками про щасливе минуле молоддю, що тих комуністів при владі не пам'ятала; патріотично — з державних кольорів — провіщали аж три блоки: єдина, велика та ще якась Вітчизни, сонцесяйно усміхався нев'янучий Вольфович, профілями, як колись — Маркс, Енгельс та Ленін, повернулися до виборця вожді Блоку Правих сил. Знайомі все обличчя… І тільки однієї політичної сили Микола раніше не чув: ПДП — партії далекосхідного прогресу. Чотири серйозних монголоїдних мужчини в класичних костюмах, схожі один на одного та на бригадира Вонга з лісопилки, мов близнюки, та цицьката слов'янська красуня суворо пекли поглядами громадян з-під яскравого заклику: «За спільне благо!»

А на роботі той Вонг уже не раз чіплявся: «За каво будіса каласавать, мєханіка?»

— Не знаю, — буркнув, аби допитливий лівон відчепився, Шульженко.

— Іді в насе ПДП, нє позалєєса, — вкрадливо запропонував азіат.

— Я подумаю, — гмикнув колишній кращий співак Рознґартівського гарнізону.

Ввечері Микола спитав у дружини Клавдії, чи визначилася вона з вибором.

— Усі однакові, — махнула рукою благовірна, — всі за себе, за нас жодного нема. Мабуть, взагалі не піду. А ти?

— Подивимось, — сам не знав, за кого йому бути, Микола. Направду його починала дратувати нав'язлива реклама, котра звідусіль — з екрана телевізора, з динаміка радіо, зі сторінок газет — чіплялася до нього: голосуй, обирай, не помились…

… Клавка на вибори йти таки відмовилася, більшість сусідів теж плюнули на них, але на дільниці Шульженко вражено побачив юрму: лівони, усі як один, з'явилися — скористатися конституційним правом, щедро наданим їм новою великодушною Батьківщиною.

Коли ж у списках кандидатів до райради від ПДП він виявив того-таки Вонга, то спересердя проголосував за Вольфовича та рішуче попрямував додому, бурмочучи: «Поналізали, мов таргани!»




Розділ 7. Який сенс в телевізійних ток-шоу

(основні події, Україна, 20…р)


Останнім часом міністр Одвірченко розлюбив ток-шоу й неохоче брав у них участь. Ще б пак! Раніше, опозиційним депутатом, він завжди був в атакуючих, а тепер, чуючи на свою адресу ті звинувачення, що колись виголошував сам, ледь стримувався. Господи, хоч би не послати нікого на три веселих літери! Справді, він що, може стати біля кожного інспектора ДАІ та всякого дільничного? Тоді він теж не розумів потужну консервативну силу жмикрутської системи та щиро вірував, що для докорінної переробки її у нього достатньо сил. Тому тепер пан Валерій під різними претекстами намагався ухилитися від різних шоу й передач.

Але цього разу подітися не було куди: на авторську передачу скрекотухи Анни Бузулук «Детектор правди» (ТРК «Головний канал») були запрошені Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр, депутати від різних фракцій, громадськість, під котрою авторами малися на увазі різні знаменитості, як-от: художник Флоярков, письменник-депутат Владлен Білокленський, співочий професор Ґалаґанський (котрий, до речі, пообіцяв, що в разі потреби приведе весь перший курс і вщерть заповнить студію), кілька генералів та всі чотири попередні президенти. І, звісно, нова зірка, новий герой, справжній українець і польовий командир Микола Шульженко. Ще й тему анонсували — «Чи є замóк на кордоні?» Отож уникнути телекамер виявилося неможливо, і Валерій Георгійович пообіцяв узяти участь в шоу, але виторгував собі право привести ще одного співробітника.

— Якого саме? — поцікавилася журналістка. Вона бачила міністра мало не головною фігурою програми й прийшла його запрошувати особисто.

— Компетентного, ви його не знаєте, — темнив посадовець.

— Ну, добре, так іще цікавіше, інтрига буде, — заторохтіла вона.

… Лишень щойно затихла скоромовка телезірки й двері за нею зачинилися, міністр схопив слухавку службового телефону:

— Негайно знайдіть мені того прапорщика з Ганського прикордонного загону, що ото затримав тоді цього Шульженка!

«Я тобі, бляха-муха, покажу і кордон, і замок, — мстиво гмикнув подумки він, — і „польового командира“, що на чотирьох кордонах ці замки непомітно відімкнув, а на нашому — дзуськи, не вийшло!»

За день до ефіру він особисто прийняв хвацького старшого прапорщика з миловидною фігуристою дружиною у себе в кабінеті, звертався підкреслено шанобливо — Петре Петровичу та Валентино Семенівно, — вручив медаль «За бездоганну службу» й запросив після передачі до себе додому на гостину. Страж рубежів виявив неабиякі розум та кмітливість і з півслова зрозумів, чого від нього чекає найбільше начальство.

…Поява прикордонника в студії збила з пантелику бравого Миколу Шульженка, а прапорщикова гарна дружина — ошелешила. З голови повилітали геть усі українські слова, крутилося лише одне — «наразі», приліпити котре до своїх не надто сьогодні вдалих виступів йому жодним чином не вдавалося. А той Петренко говорив упевнено, відповідав щоразу в точку: з усього виходило, що кордон справді на замку, не те що миша — тарган не проскочить, навіть такий ас, як польовий командир Шульженко, і той не пройшов непоміченим. Миколі ж так явно бачилося, як тоді двоє здорованів наводили йому просто в пупок автомати, а цей прапорюга гойдався з каблука на носок, що випаровувалися останні залишки упевненості.

Під час перерви на рекламу, оголошеної стрункою журналісткою, Микола попив шарової студійної кавки, зібрав думки докупи й трохи заспокоївся. У другому блоці його вже не чіпали, опозиційні депутати, скориставшись неявкою на програму голів держави та уряду, купою кинулися на міністра. Шульженкові, вже майже своїй людині на телецентрі, такі дебати тепер не видавалися цікавим дійством; на цих шоу говорили майже завжди одне й те саме. Він навіть чудувався: ну добре, ці базікають, бо зрештою живуть з балачок, але ті, потойбіч екрану, чому таке дивляться? Слухав він ті теревені краєм вуха, а сам роздивлявся публіку — так, нічого особливого: пещені можновладці, група студентів під проводом куратора, письменники із заздрісними очима на парсунах стародавніх філософів, патлаті художники, усі чомусь — у шкіряних піджаках, хижо й цинічно усміхнені журналюги, а ще — випадкові людці, що прийшли до студії з простої цікавості.

А біля Петренка сиділа цариця! Догідлива пам'ять запопадливо підсунула Миколі той огидний скрип чи то прапорщикових високих черевиків, чи то половиць на ґанку, там, ще на заставі, і він майже зненавидів свого «хрещеного батька»: ач, і краля в нього яка, і сам — доладний, атлетичний, з обличчя хоч воду пий, і з міністром запросто перемовляється. У тайгу б тебе, в засідку чи криївку, ба й під лівонські кулі, ото подивилися б, що ти за красень!

…Зачарований Петренчихою, він одним вухом слухав, як журналіст Андрій Бармалєєв дошкульно звинувачував міністра:

— Ви усіх українських біженців, що шукають притулку на історичній батьківщині, місяцями примусово тримаєте у таборі для переміщених осіб на Тузлі, а потім цинічно депортуєте туди, звідки вони виїхали, сподіваючись на порятунок!

Микола згадав табір на піщаному острові й мимохіть насупився.

Міністр збагрянів від злості й вибухнув протитанковою ракетою:

— Не брешіть, пане Бармалєєв! Жодного українця не вислали! Он Микола Шульженко сидить, хоч би при ньому посоромилися брехати! Показав військового квитка, там написано — «українець», то скільки він був на Тузлі? Півдня, поки ми перевірку робили?

— Я маю офіційну статистику, — витяг якісь папірці писака. — Лише десять відсотків репатріантів отримують вид на мешкання! А решта українців…

— Не десять, а вісімнадцять! — ледве стримуючись, аби не зірватися на запозичену з російської монголо-татарську лексику, перебив пристрасного публіциста Валерій Георгійович. — Візьмете свою статистику, як підете до відходку! Хто вам сказав, що та решта — українці? Я повторюю вдруге й повільно для журналістів і політологів: жод-но-го, чуєте, громадянине Бармалєєв, жодного українця до країни попереднього проживання не депортували. І оскільки в паспортах сусідньої держави національність не зазначається, за підтвердження визнається будь-який документ, у якому вона прописана! Хоч профспілковий квиток часів СРСР! Мало того: ми прийняли й усіх, хто перебуває в шлюбі з людиною, котра має такого документа!

— А чому ж тоді стільки народу завертають назад? — вже не так напористо спитав Бармалєєв.

— Бо вони не мають ніяких юридичних доказів, крім своїх слів! А знаєте, де досі зазначається національність? — добив опонента головний правоохоронець. — У листках обліку кадрів, котрі людина заповнює власноруч! На кожного сумнівного претендента на в'їзд до України ми робимо запити по усіх місцях їхньої роботи протягом останніх двадцяти років, а рішення приймаємо тільки після отримання відповідей! Так от, ніхто, — переконливо похитав з боку в бік перед камерою вказівним пальцем пан Одвірченко, — з тих, кого повернули до сусідньої держави, ніколи в будь-якій анкеті власноручно не написав, що він українець! Які юридичні підстави у нас приймати таких людей?

«А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» — згадав сентенцію свого далекосхідного знайомого Микола. А ще — присуд клятого прапорщика: «Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями». Хоч як гірко, але зеленоклинець змушений був погодитись з ідеєю, котрої, щоправда, прямо міністр не озвучив: Ненька має право не визнавати тих, хто неодноразово зрікався її.

… Міністр Одвірченко стримав слово, прийнявши у себе вдома Петренків як найвищих вінценосних персон. Збуджений форменим розгромом, улаштованим на передачі усім недоброзичливцям за допомогою прапорщика, він не дав подружжю отямитись і просто зі студії повіз їх до себе, коротким дзвінком підтвердивши дружині факт появи гостей.

Роззуватися у квартирі Валерій їм не дав, познайомив з дружиною («А це моя Людмила»), нашвидкуруч показав візитерам свою шикарну квартиру і, ледь дочекавшись, поки ті випробують на собі роботу шикарної іспанської сантехніки, потяг до столу: «Треба повечеряти після важкого дня». Усе відбувалося так швидко, що прикордонна парочка не встигла навіть знітитися. Лише одного Петро побоювався: подадуть які-небудь лангусти, устриці, жаб'ячі лапки чи суші, котрі й не второпаєш, з якого боку їсти. Хто ж його знає, що там їдять міністри? Проте на столі виявилися рідні салатики, бочкові огірки та помідори, нарізка штибу сальце-буженинка-ковбаска, сири, маслини-оливки, бутріки з ікрою — коротше, не бідно, але без витребеньок. Ну і слава Богу, не вистачало ще у таких людей вдома показати себе некультурним телепнем, котрий не вміє омара на тарелі розтельбушити. Велика квадратна пляшчина зацікавила прикордонника: що воно є — в магазині ніколи таких не бачив. «Label five» — прочитав він на бордовій етикетці. Що воно за «Лабель» і чому на пляшці цифра «12», якщо «five»? Та на висунення якоїсь більш-менш імовірної версії й на подальше розглядання імпортних написів господар, вже наповнивши жінкам чарки вином, часу не залишив.

— Як ви ставитеся до віскарика, колего? — вміло скрутив пляшці голову міністр.

«Ага, от воно що — віскі, — зрадів розгадці прикордонник, — що ж, покуштуємо», — і солідно, наче для нього алкоголь дванадцятирічної витримки — звичайна річ, кивнув:

— Нормально.

Валерій налив у спеціальні чималенькі склянки аж до половини («Ого, — про себе завважив прапорщик, — починає не гірше за Вонсовича») і виголосив:

— За нашу сьогоднішню перемогу!

…Жінка завжди залишаються жінкою — хоч за прапорщиком, хоч за посадовцем. Власне, для наших жінок це не так і важливо: якщо більшість других половин нашого бомонду помахом чарівної палички замінити такими прапорщицями, як Валентина, то вже за два тижні навіть найприскіпливіший завсідник вищого світу нізащо не запідозрить підміни. Бо жінки наші в більшості — порода така, чи що — гарні, мудрі та елеґантні. Щоправда, якщо наших деяких можновладців поміняти з пересічними прапорщиками — через манери й мову рокіровка теж не одразу впаде в око. Але це — слова з іншої вже пісні, чи не так?

Людмила з Валентиною знайшли спільну мову моментально. Ну, майже… Спочатку секунд п'ять придивлялися одна до одної — справжній жінці цього часу досить, аби зрозуміти, хто перед нею. Очевидно, результати взаємної візуальної експертизи сторони задовольнили: вони заговорили про все одразу — про моди, рецепти, серіали, подруг і ще масу дуже цікавих і абсолютно важливих речей — встигаючи палити виразними поглядами чоловіків, якщо ті надто часто чокалися: «Будьмо, колего!»

Коли дійшло до гарячого, колеги розібралися з однією пляшкою й взялися за наступну.

— Беріть печеню, сама готувала, — похвалилася міністрова Людмила. Здавалося, що там та печеня — тушковане м’ясо з картоплею, але такою — неймовірно смачною та запашною — пишатися могла б і найвправніша в державі господиня. Навіть Валентина, найліпша на заставі куховарка, а й та не розгадала всіх складових, бо були там, крім традиційних свининки, картопельки, моркви, цибульки та лаврушки, ще солодкий болгарський перчик, чорнослив, якась зелень і… що ж іще, га, хто знає? Принаймні Петренчиха привезених із-за моря приправ ніколи не те що не нюхала, а й не бачила.

— Ми по останній і все, — перехопив міністр уважний погляд дружини на пляшку. І налив ще більше, як першого разу — мало не по вінця, аж пляшка спорожніла.

Пити Петренко не любив. Не можна сказати, що не вмів — який це справжній військовий не вміє пити? Не любив, і край. Бо якщо випити замало — жодного задоволення, забагато — мука мученицька назавтра, а ту золоту середину, на котрій варто було б зупинитися, через темп військової пиятики офіцери й прапорщики на заставі часто-густо просто проскакували, так і не встигши нею насолодитися. Тому останні років із вісім він вживав дуже помірно і за армійськими мірками вважався непитущим. Але імпортного віскі у товаристві самого міністра — як не випити? Буде колись що згадати й онукам розповісти: «Це було того року, як ми ото з міністром віскі пили». Бо зазвичай стається навпаки: згадати-то є що, але краще, аби онуки того про тебе не знали!.. Та й міністр — не капітан Приходько, що наливає одну по одній, наче за ним женуться. Валерій нікуди не поспішав, давав закусити й не виголошував ідіотичних заклинань «пий-до-дна».

Після вечері чоловіки курили сигари в домашньому кабінеті Валерія. Петренкові нічого не говорила їхня назва — «Cohiba Siglo VI», він узагалі не курив ніколи і навіть не уявляв, що на свою зарплатню дві такі коробки оцих скручених тютюнових листочків купити не зможе. Прапорщик просто тримав запалену сигару, зрідка дрібно затягуючись, розслаблено спостерігав, як ароматний сизий дим плавав між добротними книжковими шафами, повними книжок з багатими палітурками, і ні про що не думав. Він вирішив скористатися моментом по повній програмі — отримати максимум задоволення, бо вдруге за життя такої оказії може ніколи не трапитися. Тримався він з повагою, але гідно, нічого для себе не просив, і цей факт сподобався міністрові.

— Слухай, Петре Петровичу, — уперше звернувся до нього на «ти» Валерій. — А яка в тебе освіта?

— Технікум електронних приладів.

— Малувато, — цикнув язиком посадовець. — Ну, нічого, вступиш до нашої академії в Дніпрі на заочний…

— Та я технар закінчив аж п'ятнадцять років тому, — усміхнувся спогадам прикордонник. — І весь цей час — на заставі. Як відслужив строкову, так і залишився. Науку геть всю забув, а там же ж тести треба складати…

— Ну так складеш, — запевнив міністр. — Тобі головне — позитивні оцінки, ти ж не школяр, по пільгах пройдеш. Ми наказом переведемо тебе до міліції, дамо лейтенанта й зарахуємо до центрального апарату — мені саме зараз потрібний путній офіцер для особливих доручень… А що: житимеш у столиці, закінчиш академію, чоловік ти з головою — підеш по службі. І вислуга в тебе вже пристойна, то і зарплата не з найгірших буде. Ти зрозумій одне: на заставі у тебе — жодних перспектив, а тут… Ну, що скажеш?

— Та я не проти, — видавив з себе тепер вже точно ошелешений Петренко. — Та де ж я житиму в Києві?

— А от цим не переймайся — це вже не твоя турбота, — завірив його Валерій Георгійович.

… Гостей Одвірченки не відпустили — залишили ночувати в себе:

— Куди ви оце глупої ночі? Завтра поснідаємо, я дам машину, заїдете до готелю по речі, а тоді вас відвезуть на вашу заставу, — вирішив господар. «Нічого собі», — здивувався Петро, прикинувши відстань від Києва до Ганська й від Ганська до застави. Про розмову з міністром він вирішив поки що Валентині нічого не говорити. А їй було й не до міністрів: когось їй нагадав той «польовий командир», але кого — силувалася зрозуміти, та образ не давався, незбагненно вислизав із її зазвичай чіпкої пам'яті.

…Після шоу Микола Шульженко дістався до свого Корчуватого, зварив на вечерю сосиски й ненароком глянув у вікно на дніпровську затоку, на острови. Стояло пізнє літо, таке густе й запашне, що в Колі щемом перехопило дихання. Він раптом гостро відчув, як скучив за Далеким Сходом, за Уссурі, за сопками, вкритими кедрами й трепетами, за рідною Переяславкою, за дітьми й навіть за сучкою Клавкою. Власне, не за нею, а за нормальним сімейним затишком, за тими часами, коли в нього було все, як у людей.

Самотність, до якої він, здавалося, звик аж до того, що й не помічав, раптом нагадала про себе, навалившись такою вагою прожитого, такою тугою, що терпіти стало несила.

Микола витяг з холодильника пляшку срібної «Хортиці», набулькав собі повного кухля, у два ковтки перелив рідину до горлянки, видихнув і спитав у себе:

— Что ето с вамі, полєвой командире Шульженку, робиться? — підсвідомо перейшовши з російської, якою думав і досі, на українську.

Щось таки відбувалося, і йому навіть на хвильку здалося, що от-от відповідь буде знайдено, що розгадка крутиться на язиці, але мозок уперто відмовляється її ідентифікувати.




Розділ 8. Забута ідіома

(далеко від України, більше ніж за рік до основних подій)


Того року на виборах майже повсюдно на Далекому Сході переконливо перемогла лівонська ПДП. Мало того, що вихідці зі східних країн у тому благословенному краї і так становили вже майже половину населення, що створили вже чималі анклави — китайські, в'єтнамські, корейські — у далеко не найгірших місцевостях, так вони під проводом голів своїх общин усі до одного з'явилися на вибори й дружно проголосували. А корінні мешканці краю й на дільниці пішли через одного, і голосували — хто за кого…

— Як це могло статися, їх же менше? — ошелешено розглядав таблицю результатів виборів у «Хабаровській зірці» Микола. — Їх же менше…

— Це в нас тут поки що менше, — констатувала Клавка. — А в інших місцях їх давно вже більше. Он цілі райони вже, де по-нашому давно ніхто не балакає, і навіть назви вулиць ієрогліфами написано.

— Як же їх допустили сюди аж стільки? — не вгамовувався Микола.

— Та не так вже багато й пускали. Але їдуть вони вже років із двадцять п'ять, дітей мають по вісім-десять, а діти ростуть. От і виросли, — пояснила жінка.

— Що ж тепер буде?

— Та нічого не буде, — невпевнено сказала дружина.

Після перемоги ПДП, всупереч білбордівським солодким передвиборним обіцянкам, райське життя не настало. Взагалі нічого не сталося, все було, як і раніше, хіба що бригадир Вонг прийшов у чорному костюмі, при білій сорочці й краватці. Відтепер, повідомив він, у нього нове місце роботи — у районній адміністрації.

— Як же ти там працюватимеш, ти ж російську погано знаєш? — здивувався Микола.

— Міне нінада, — з гідністю заявив новоявлений чиновник і як міг пояснив, що там він — по зв'язках з нацменшинами, і головне — знати їхні мови, а китайська й в'єтнамська йому відомі з дитинства, бо він і виріс у порубіжних між цими народами землях. Потім цей спец по нацменшинах розвернувся і з відчуттям власною значимості чинно попрямував до контори — забирати трудову книжку.

— Йому нінада, — передражнив Вонга Андрюха Рибалко, що весь час мовчки стояв поруч.

— Дивись, щоб нам його мови не знадобилися, — похмуро кинув Микола.

— Най би у нього срака уздовж шва репнула! — видав чувану ще в дитинстві від прадіда-полтавця лайку Рибалко й поліз до кишені по сигарети.

— Не кури в цеху, вийди до курилки, — машинально зробив зауваження механік Шульженко.

«Гм, срака репнула…» — бабуся в Миколи була віруюча й таких ідіом собі ніколи не дозволяла. І, мабуть, даремно…




Розділ 9. Кілька слів про хитровзутих

(Україна, більше ніж за рік до основних подій)


Весна того року запам’яталася українцям не лише нечуваним теплом на початку квітня, а й неочікуваними дивними заворушеннями на сході держави наприкінці місяця й напруженістю на кордоні з Дружньою Державою в травні. Більшість каналів вітчизняного ТБ скупо висвітлювали події, говорячи про нечисленне пікетування, а от закордонні — із ближньої країни — надривно розпиналися про масові демонстрації населення Ганська й сусідніх обласних центрів із вимогою змінити державну мову в їхньому регіоні.

Само в цей час у старшини застави прапорщика Вонсовича стався напад радикуліту й Петренкові довелося знову їхати до обласного центру — замість хворого товариша — по продукти. З Вонсовичем часто траплялося так: хвороба вражала його якраз тоді, коли передбачалася неприємна робота чи насувалася перевірка зі штабу прикордонного загону.

— Звісно, крім тебе нема кому, ти ж у них безвідмовний, — уїдливо прокоментувала рішення начальника застави Валентина. — Чергувати на свято — Петро Петрович, у відрядження — знов товариш старший прапорщик… Ти ніколи не можеш за себе постояти, і на тебе валять все, а ти як віл — мовчиш і тягнеш! Що, немає молодих лейтенантів на склад з’їздити?

Вона помовчала і якось буденно спитала:

— Тобі хоч пістолета дали?

— Нащо мені пістолет на продовольчому складі? — буркнув чоловік.

— Тобі, бовдуре, — світло-сині очі дружини налилися ультрамарином, — до складів ще доїхати треба. Ти що, не бачиш, що робиться в тому Ганську? Там повні вулиці розлючених натовпів.

Добре розуміючи, що одним-єдиним пістолетом знавіснілої юрми не зупиниш, а лише розбурхаєш до озвіріння, він усе ж не став перечити:

— Та візьму, візьму я пістолета, ще й водієві скажу, щоб автомата взяв.

Людоньки добрі, ну хто це вам у мирний час, коли навіть і надзвичайний стан не оголошено, видасть бойову зброю для планової поїздки по харчі? Але Петро надто добре знав здатність свого колеги прапорщика Вонсовича до передчуття небезпеки. Неймовірна інтуїція не підводила цього бравого вояка жодного разу. І він будь-що намагався здихатися цієї поїздки. Сумніви — як таргани: заведеться один — і незабаром буде їх ціла зграя. Хто знає, що там направду відбувається? Тих, з плакатами, за добу стало втроє більше… І поводилися вони якось дуже нахабно. Може, й справді вже — демонстрації та заворушення.

Прикордонник витяг мобільного, знайшов у меню розділ «Контакти», вибрав потрібного й натиснув кнопку виклику абонента — звісно, Анатолія Павловича Пєстова, свого доброго знайомого.

— Та нічого такого не відбувається, менше телевізора дивись, — заспокоїв прикордонника приятель. — Якісь дивні люди поставили наметове містечко в центрі Ганська й щодня мітингують біля облради.

— Дивні? Чому дивні? — машинально перепитав Петро.

— Дуже дивні, — підтвердив Анатолій. — Бо я не можу позбавитися відчуття, що всі вони — не ганці…

— Ну? — подав голос прапорщик.

— Я тобі кажу! По-перше, у мене робота така, я півміста знаю. І люди мене також. Вулицею спокійно не пройдеш — кожен другий здоровкається. А тут — жодного знайомого обличчя. І серед них жоден мене не знає, дивляться, мовби я порожнє місце. Уявляєш, я для них — порожнє місце! — наголосив здивовано приятель. — І ще. Розумієш, місцеву людину видно. Вона йде вулицею, куди їй треба, на будинки та магазини не витріщається, бо тисячу разів їх бачила. Ну, і манери там, говірка… А ці дуже схожі на наших, киянин чи львів'янин не відрізнить, і говірка в них практично тутешня, але хоч убий мене — не наші вони.

Що називається, прояснив… Хоч заспокоїв…

Відрядження пройшло нормально. Заінтригований Пєстовим, Петро навіть на зворотному шляху навмисно проїхав центральною площею: мітингувальники, числом до тисячі, повмикали ревуни та сирени і активно трясли однаковими транспарантами. Поряд стояло з десяток байдужих міліціонерів та нечисленний пікет партії зелених, що вимагав відновлення орних земель після закриття шахт. До них з будівлі адміністрації теж ніхто не вийшов.

Нічого страшного з тією поїздкою, даремно лукавий Вонсович переймався. Він узагалі чітко просікав ситуацію: коли треба бути на гребні хвилі, а коли краще не висовуватися. У дев'яностому році, ще юним прапорщиком, він вступив до КПРС: «Як це я, захисник Вітчизни, буду безпартійним?» Звісно, у той час ніякого державного кордону в Ганській області ще не було, служив він у звичайній частині командиром господарського взводу. А вже за рік по тому, одразу після поразки путчу, він публічно роздер партквитка, вступив до Руху й розмолотив довбнею погруддя вождя світового пролетаріату в підшефній школі.

У ті часи в кожної школи були шефи: завод, фабрика, військова частина… Звісно, установам та підприємствам те шефство треба було, як підводі п'яте колесо, зате навчальним закладам… Тут тобі й профорієнтація, і допомога. То шефи стадіон збудують, то інвентар закуплять… Тому за грошовитих шефів між школами точилася постійна підкилимова боротьба. От правда: уявіть собі, що ви — директор школи, і всучили вам (навіть не вам, вашому невдатному попередникові) у шефи якийсь НДІ. А сусідня школа, котра програє вам на всіх предметних олімпіадах, у котрої щороку менше медалістів, менший процент вступу випускників до ВНЗ і взагалі середня успішність нижча, й плентається вона в соцзмаганні на відміну від вас десь у середнячках, так от, ця абсолютно непоказна школа має в шефах легендарний завод, що експортує свої фотоапарати в сорок країн світу. І сиплеться на неї, як з рогу достатку, постійна багата й незаслужена допомога. Сподобається вам таке?

Військові частини належали радше до бажаних шефів. Та й військовикам патронувати школи було, мабуть, не надто обтяжливо. Особливо, зважаючи на кількість неодружених офіцерів та незаміжніх вчительок.

Тому коли Вонсовичу наприкінці серпня 91-го подзвонила (завважте — особисто!) симпатична піонервожата й спитала, чи не міг би шановний Ярослав Мирославович допомогти прибрати до підвалу зі шкільного фойє величеньке погруддя Ілліча[15 - Взагалі-то, воно й зрозуміло, бо й піонери звалися тоді вже не ім. Леніна, а — СПОУ.], що стовбичить там, абсолютно недоречне після проголошення Батьківщиною незалежності, прапорщик не довго розмірковував, а, погодивши питання із замполітом та взявши чотирьох бійців, вирушив шістдесят шостим «газоном» до підшефних.

Він і раніше бував у цій школі, але на невід'ємний атрибут холу — бюст вождя — уваги в сенсі його ваги та габаритів якось не звертав. Збагнув велич поставленої бойової задачі прапорщик лише тоді, коли зі скульптури зняли величезне полотнище, що колись слугувало завісою в актовому залі. Здоровецький — не менш як півтора на півтора метри завширшки й метр сорок заввишки — вождь виявився не гіпсовим, як слід було очікувати, а монолітно відлитим у славні шістдесяті з бетону, ще й армованим всередині добрим залізяччям.

— М-дя, — вихопилося у Вонсовича, коли він оцінив значущість цієї ідеологічної брили.

— Що, не зможете? — округлила виразні очі миловида вожата. — У нас сьогодні загальні батьківські збори, недобре вийде, якщо він тут стоятиме. Що батьки скажуть?

— Нічого не скажуть, — упевнено заявив вояк. — Хлопці, берімося!

Четверо дужих досвідчених вантажників, та ще й на пасах, можливо, і спромоглися би знести цей шедевр соцреалізму до підвалу. Жовторотим солдатикам вождь світового пролетаріату не дався: він кивнув раз, другий, потім похилитався, буцімто приміряючись, і пірнув з постаменту маківкою просто в метлаську плитку підлоги. Звивиста розколина поділила вождеві спину навпіл від тім’я до лопаток.

— Ах, — розгублено видихнула вожата.

— Бля, — відлунням прошепотів Вонсович. — Коли у вас збори? — рішуче повернувсь він до дівчини.

— За дві години, — прошелестіла вона.

— Будьте певні, до того його тут не буде, — запевнив прапорщик і скомандував водієві. — Бігом до машини по молот і лом!

Потужні удари канонадою загули по школі. На відміну від своїх наступників початку 90-х, засновник КПРС та першої в світі держави робітників і селян виявився стійким і ламався неохоче. Зацікавлене гуркотом, з найближчої класної кімнати визирнуло яснооке дівчисько років восьми з двома русявими кісками:

— Наталь-Іванно, нащо дядько дідуся Лєніна по голові молотком б'є? Він був хороший, мені бабуся розповідала!

Коли перші батьки зайшли до шкільного фойє, підлога там сяяла небаченою чистотою, постамент від бюсту відпочивав у підвалі, а в купі старанно покришеного бетонного щебеню й покрученої арматури на звалищі за школою ніхто нізащо не впізнав би колишнього дідуся всіх тутешніх жовтенят, на очах котрого майже тридцять років їх приймали на урочистих лінійках 22 квітня в піонери…

— Винесли Ілліча? — спитав замполіт, коли шефи повернулися до частини.

— Винесли. На звалище, — бадьоро доповів Вонсович.

— ??? — витріщився на нього офіцер.

— Того бюста цілого не підняти й удесятьох. Так ми рознесли його на друзки й винесли, — пояснив прапорщик.

— Дивись, Ярко, — похитав головою заступник командира. — Якщо комуністи повернуться, поїдеш ти років на десять на Колиму…

— Не повернуться, — невпевнено заперечив молодик.

Остаточно він заспокоївся лише після того, як перший президент молодої держави видав указ про ліквідацію символіки тоталітарного режиму. З піонервожатою у хвацького вояка нічого не вийшло: вона почала старанно уникати його після того, як їй нагоріло від директорки школи. Не за ідеологію, за бухгалтерію: перший голова Раднаркому числився матеріальною цінністю з інвентарним номером, котру для списання треба було пред'явити комісії. А показувати, завдяки старанням завзятого молотобійця Вонсовича та його сумлінних помічників, було, як ви розумієте, нічого.




Розділ 10. Пани не їдять «Доширак»

(далеко від України, десь за рік до основних подій)


Розумні люди кажуть: хочеш узнати людину — дай їй владу. Ви можете з'їсти разом із кимось сім пудів солі, зносити разом по десять пар залізних черевиків, пройти вогонь, воду й мідні труби, разом з нею бідувати й розкошувати — і щиро думати, що ось вона, людина, — як на долоні. Зачекайте, дорогенькі! Це ще не все. Хай вона підніметься, видряпається на одну лише сходинку, на один-єдиний щабель, ранг, чин, крісло чи сідало вище від вас — отоді й подивимось, чи та це людина, з якою ви у вогні сіль їли… Щось не надто багато зустрічається людей, котрих не псує влада, котрі, отримавши її, примудряються залишитись собою…

Учорашній бригадир Вонг, обійнявши посаду, вже не поспішав першим подавати знайомим руку для потиску — з багатьма він вітався тепер зверхнім кивком голови, а декого просто не помічав. Ігнорування, щоправда, на Миколу поки що не поширювалося, але те, як зростає щодня Вонгове відчуття власної значимості, Микола фіксував чітко.

Тепер Вонг носив коротку ділову зачіску, не витягав з-під пахви шкіряної теки і дуже ображався, коли його за старою звичкою називали не «товариш Ван Вонг», а «Ваня», хоча саме на цьому варіанті свого імені він колись завзято наполягав.

Дешеву камуфляжну куртку й джинси Вонг змінив на діловий костюм, бавовняну футболку — на сорочку з краваткою, високі черевики фасону «ОМОН бдіт» — на елегантні «італійські» пантофлі з самісінького Гуанчжоу, а старенького велосипеда — на казенний «УАЗ — Патріот».

На тому джипі він гасав по віддалених, колись «неперспективних» селах, де в їхньому районі оселилася більшість його земляків та трохи послідовників мудрого Хошіміна. Діти променів Чучхе мляво осідали південніше, десь за Лучегорськом, і, взявши в оренду земельку, вирощували рекордні врожаї солодкої цибулі — на неї серед вихідців зі Сходу був неабиякий попит. Вони, передавали переяславцям тамтешні родичі, переловили в окрузі всіх собак: улюбленими й найпрестижнішими їхніми національними стравами була печеня з собачатини з дивною назвою «хє» та собачий супчик «посінтхан».

У поселеннях, котрі ще не так давно намагалися списати на збитки й кинути напризволяще, де доживали віку останні ветхі дідусі й бабусі, тепер наново укорінилося життя. Не так, звісно, буйно, як десь на Зеї чи Буреї, але міцно. А де життя, там діти. Отже, і школи. Саме їх Вонг і створював. Які, спитаєте. А національні. І якою ж мовою вестиметься викладання? Так путунхуа, звісно. А що ж з російською? Ну, як же — два уроки на тиждень. На комунікативному рівні. А нащо більше, з ким розмовляти: в усіх сусідніх селах самі ханьці живуть. Яка така тупикова освіта? Велика Східна Країна таких, як ми, залюбки до своїх універів приймає. А у війську російському вони якось будуть — он два уроки ж є, та й більшість дітей ще маленькі, до війська ще дорости треба. Кажете, державна мова — російська? Ну… так. Але ж ми маємо право на свою регіональну мову. Он і міжнародну конвенцію про це прийнято…

…Товариш Ван Вонг усе рідше вечеряв вермішеллю швидкого приготування а-ля «Доширак» та «Анаком», залитою кетчупом і притрушеною зеленою цибулькою: тепер він ішов до кафешки «Харбін», що її відкрив земляк уповноваженого по нацменшинах товариш Цунь. «Ванька-китаєць великим начальством став: щодня по ресторанах шастає!», — шепталися мешканці селища. Множина слова «ресторан» (як, власне, і сама ця лексема) була явним перебільшенням: крім «Харбіна» у населеному пункті із закладів громадського харчування був ще совковий буфет на станції, куди уповноважений ніколи не ходив, і наливайка-генделик при продмазі, де порядній людині й з’являтися непристойно. Жодна з цих оранд на ресторан не тягнула, та народний поговір виніс «Харбінові» присуд — йменуватися таким словом, і першим, хто з цим погодився, був, звісно, товариш Цунь.

Одного разу колишній бригадир заявився ввечері до Шульженків з пляшкою горілки «Нан-Бао» та коробкою шоколадних цукерок, питав у Клавки, чи не треба якоїсь допомоги родині старого товариша, просидів усю вечерю, делікатно орудував ножем та виделкою, незворушно споглядаючи на подружжя чорними непроникними очима. Він на диво спокійно реагував, коли його тут за старою звичкою називали Ванею.

— До Чити їду взавтра, на конференцію з питань національностей, — ні сіло ні впало повідомив він під кінець. І не знати з якого дива запитав. — Не надумав до нашої партії вступати?

— Та не люблю я цієї політики, — відмахнувся Микола. — Я навіть до КаПееРеС на вступав, хоча мені в армії три рази пропонували.

— КПРС вас усіх здала у дев’яносто першому році, — заграв іскорками в щілинках очей Ваня-Вонг, — а ПДП стала на захист. Ти подумай, Колю.

Лівон склав руки перед грудьми, церемонно відкланявся, задкуючи, вийшов у двері й щез у теплій духмяній ночі.

— Як він раптом добре по-нашому заговорив, — процідив услід лівонові Микола.

— Він взагалі дуже змінився, — м'яко відповіла Валентина.

Чоловік очікував зовсім іншої реакції. Промовчав, ледве задавивши в собі пекуче роздратування, лише подивився на неї важким уважним поглядом.




Розділ 11. Кому йти в народ?

(Україна, десь за рік до основних подій)


У Ганську тим часом події розвивалися досить паскудно. Мітингувальників стало вже кілька тисяч і вони потроху розперізувалися. Заполонивши всю площу Героїв ВВВ, вони репетували, плювали, кидали недокурки, дудніли в дудки, скандували. Ніхто не бачив, щоб хтось дудлив горілку, але більшість з них була весь час напідпитку.

Єдиним місцем, де зберігся порядок, було наметове містечко. Межі його означили мотузками з прапорцями, і в середині огороженої зони було ідеально чисто. Ззовні же стан протестантів оточували вали сміття, котрі не встигали прибирати комунальні служби. Фірма якогось благодійника, котрий забажав лишитися невідомим, три рази на день привозила продуктовими автівками безліч величезних паперових пакетів з макдональдсівськими харчами і роздавала стомленим політичною боротьбою протестувальникам.

Біотуалетів не вистачало, замінювати їх не встигали, і борці справляли малу нужду по всіх провулках і кущах. «Обісцяли весь центр, — невдоволено сичали ганці. — Скоро все місто засеруть».

Сморідні калюжі сечі, що застоювалися в прохідних дворах, купи лайна по кущах — то було лише півбіди. «Органи» фіксували нестримне зростання кількості правопорушень — поки що дрібних і середніх: десь обнесли кіоски, когось добряче відбуцали, підсікли гаманця, сумку порізали…

Зібрати людей для масових акцій — штука безпонтово-нехитра, аби бабло було, а втримати їх у межах дійства, задля якого їх скупчили, — висока управлінська наука. Але організатори вважали за ліпше не світитися, очевидно, їм потрібні були «стихійні масові заворушення», а не організована акція протесту. Та де нема видимих вождів, там обов'язково з'являються неформальні — з найгорластіших.

Обласні чиновники відчули, що далі відмовчуватися не вдасться: до юрми вийшов якийсь посадовець середньої руки — начальник чи то відділу, чи то управління по зв'язках з громадськістю. Його з юрми послали «на хутор бабочєк ловіть» — давай, мовляв, самого губернатора, йому вручимо свої вимоги. Виходити до них керманичеві області не кліматіло: «На кой ляд ані мнє облокотілісь?» — набичився він. Але на столі в нього лежали урядова телеграма й депеша від президента, на котрі треба було «реагувати».

— Скажіть їм, що завтра зранку я прийму їхніх делегатів і вислухаю, — вирішив керманич.

Йти в народ удруге шеф зв'язківців з народом навідріз відмовився:

— Хай іде, кого ще не посилали, бо мені вони в пику плюнуть.

— Мене не посилали, — визвався Вітя Харченко, більше відомий в журналістських колах як Вітя-Хрєн. Він тільки тиждень, як перейшов з обласної телерадіокомпанії до адміністрації на легкі хліби, перед тим кілька років регулярно світив своїм фейсом з телевізора і був у Ганську людиною, котру на вулиці пізнавали. Він випхався на ґанок адміністрації зі здоровенним мегафоном:

— Товариши протестуючі! — заволав щосили, на мить перекривши гул натовпу.

— А ето что єщо за хрєн? — незгірш за гучномовець накрив запитанням юрму двометровий червонопикий бурмило.

Обидві — київська та місцева — знімальні групи телевізійників, що вели репортажі з площі, вибухнули нестримним реготом.

— Товариши протестуючі! — не став чекати Хрєн, коли колеги підтвердять амбалові неймовірну точність його визначення. — Губернатор прийме ваших виборних у кількості десятьох осіб завтра о десятій ранку! — після чого поспішно сховався за фасонними дверима адміністрації.




Розділ 12, необов'язковий

(Україна, десь за рік до основних подій)


«Горбатого могила исправит», — каже сусідній з нами народ про людей зі стійкими з дитинства вадами поведінки. «Крукові й мило не поможе», — погоджуються наші люди. Якщо воно з самої колиски було нещирим, жадібним і, даруйте, шельмуватим; коли вже вродилося таким — тут, шановні, жодним вихованням йому не зарадиш, будь ти хоч самим Споком, Макаренком, Песталоцці та навіть Яном Амосом Коменським в одній особі. Щербатого горшка не поправиш! Тамувати на людях свою натуру та маскувати її, ховаючи за зваженою поведінкою, — скільки завгодно можна привчити.

Старший прапорщик Вонсович змалку був хитровзутим. У дитячому садочку він завжди першим біг до столу і хапав собі компот з грушею. Не тому, що любив цей фрукт, просто дітлахи чомусь вважали, що з грушею — престижно. В школі мастив салом дошку, щоб крейда не писала, натирав свічкою щоденника, а у восьмому класі взявся після уроків відремонтувати в кабінеті географії парту, з якої якісь шибайголови повикручували всі гвинти. Він не заморочувався з викрутками й гайковими ключами, а просто поміняв місцями поламаний учнівський стіл із точнісінько таким справним з кабінету історії. Молода історичка не помітила підміни, вирішила, що поламали таки її парту. Їй і так завуч весь час говорив про низьку дисципліну на уроках, тож вона тихенько привела свого молодого чоловіка й той за п'ять хвилин прикрутив стільницю до залізної основи.

Прапор лукавив усе життя, намагаючись щось собі викрутити, намахлювати, налисичити, намутити, обкрутити когось, ошукати, обвести ба й обскакати. Якщо зметикувати, як видавати солдатам матерію на підшивку комірців, то незабаром у вас з'являться чудові бавовняні простирадла. Мила додому ви не куплятимете, гуталіну, ниток, голок. Чи зрозуміло автор викладає?

Вінцем його винахідництва був фінт із мішенями, вигаданий, коли він був командиром господарського взводу артполку. Прапорщицька братія, фельдшери, начальники складів, кухарі та писарчуки знаходили сто тисяч причин, аби не пхатися на полігон на стрільби. Начальникові їдальні треба на хлібозавод: не покинеш же весь полк без хліба, у фельдшера обов'язково знаходився хтось на лікуванні у санчастині. А мішені з результатами стрільб треба було в штаб здавати. То він заздалегідь хитро складав їх горілиць, повернувши кожну наступну на 90 градусів за сонцем. Потім стос розбивався на дві пачки, які по черзі прикріплювалися на стенд, і природжений снайпер єфрейтор Комар їх прострілював зі встановленої дистанції — меншу на «відмінно», більшу — на «добре». Потім прапорщик особисто стріляв по двох-трьох мішенях — на «задовільно». І обов'язково одна була погана. Секрет фокусу полягав у тому, що пістолетна мішень № 4 — квадратна, а у командування полку, зайнятого перевіркою бойових підрозділів, до господарників руки ніколи не доходили, от і ходив господарський взвод прапорщика Вонсовича хоч і не у відмінниках, але в стабільних «хорошистах» з бойової та політичної підготовки.

Хитра людина лукавить, коли їй вигідно, а хитровзута — завжди. Тому й результат у неї далеко не завжди виграшний: так, десь фіфти-фіфти.

Використавши радикулітний арґумент на те, щоб відкрутитися від поїздки на склади, Вонсович позбавив себе козиря на подальший час… Тому незабаром заступати —«через день на ремінь» — у наряди по охороні кордону змушений був нарівні з усіма.




Частина друга

Червоніє Схід





Розділ 13. Мітингуй-не мітингуй

(десь за рік до основних подій)


Петиція, вручена ганському губернаторові протестувальниками, вражала своїми вимогами. Жодного разу протягом веселого мітингування не висувалося нічого іншого, крім запровадження другої державної мови. На стандартному ж папірцеві було викладено про негайний референдум щодо широкої автономії краю, про відносини з центром на засадах конфедерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн і, зрештою, про заміну на території автономії державної мови.

Губернатор ошелешено пробіг поглядом кілька скупих абзаців, підписаних словами «Комітет порятунку Східної Неньки», ковтнув судомно, наче відкусив більше, ніж пролазило до горлянки, і прохрипів:

— Ці вимоги лежать за межами моїх повноважень. Я негайно передам їх до уряду.

І звівся на рівні, даючи зрозуміти, що авдієнцію закінчено.

Що характерно, того ж дня змінилося ставлення мітингувальників до вітчизняних ЗМІ. У цілому раніше доброзичливі, вони не давали тепер себе знімати, визвіряючись на журналістів, осипаючи їх лайкою. Групу з TV-UА навіть побили, щоправда, несильно, забрали камеру, касету з неї вилучили й прилюдно потовкли підборами. Інцидент примудрилися зняти хвацькі хлопці з ТРК «Головний канал», і ввечері сюжет безперервно крутили в новинах, супроводжуючи уїдливими коментарями щодо свободи слова й перешкоджання професійній діяльності журналістів. Із зарубіжними — західними та східними — телевізійниками нічого подібного не траплялося.

Губернатор стягнув до площі додаткові сили міліції та спробував затримати правопорушників, але їх ані в таборі, ані на мітингу не виявилося.

Активний помітний червонопикий здоровань, що влучно назвав екс-журналіста Вітю Харченка Хрєном, назвався уповноваженим «Комітету порятунку» Сидоровим. Він вів усі перемовини з владою, запросити хоч когось з вищого керівництва новоствореного комітету відмовився і жорстко стояв на своєму: або держадміністрація негайно погоджується з вимогами, або… Що або, він, одначе, не уточнював.

Ввечері до Ганська прибули перші загони спецназу МВС, а вночі сталися й перші масові безпорядки: в якомусь місці несподівано виникав натовп, котрий, побивши кілька вітрин та перекинувши пару автівок, буквально розчинявся в повітрі так само стрімко, як і виникав. Наряди практично ніколи не встигали на місце подій, а от тележурналісти з деяких закордонних каналів, чомусь — одних і тих само, встигали завжди. Вітчизняне ТБ крутило однотипні сюжети: мигалки, міліцейські машини біля розбитих вітрин, дотепні журналісти, міліцейські чини, котрі запевняли, що не допустять, убезпечать та припинять… Закордонні ж — виразні кадри розгулу. У ганців, чиї телевізори брали програми як свої, так і сусідські, складалося стійке враження, що влада безпомічно тупцює на місці й просто не здатна дат всьому лад.

Президент закликав припинити беззаконня, погрожуючи надзвичайним станом у реґіоні, спікер скликав позачергову сесію Верховної Ради, а командувач округом ввів стан підвищеної бойової готовності.

Ось тут і настав зірковий час екс-міністра й депутата Валерія Одвірченка з його неоціненним досвідом протестних акцій… Побачивши звечора сюжет про зневагу до вітчизняних мас-медіа, приправлений роликами з відеорядом з потрощених вітрин та перекинутих легковиків, він зачинився в кабінеті, брякнув з домашнього декому з вірних у міністерстві, подзвонив не останнім людям у Службі безпеки, дочекався дзвінків у відповідь, переговорив з одним із найближчих та втаємничених по мобілі, а на ранок, зустрівшись з кимось, про кого історія замовчує, полетів депутатським своїм «мерсом», з номерами Верховної Ради, у старовинне промислове місто, де шумів і вирував бунтівний натовп на центральній площі. Та знав він, знав, що площа — геометрична величина, виражена у квадратних одиницях, що називати цим словом велике незабудоване місце посеред села чи міста — небажано… Але використати слово майдан — язик за старою пам'яттю не повертався.

Його водій Валентин Станіславович — досвідчений пілот авторалі, майстер спорту міжнародного класу — вправно заганяв під черево авта кілометри траси, лишаючи їх позаду приправленими легким запашком першокласного бензину. Цей ас ніколи не намагався завести розмову з шефом, не вмикав приймача на хвилях дурнуватих станцій штибу «Радіо Блатняк». Навпаки, за мовчазної давньої згоди сторін він пригощав програвача лазерним диском з Ґріґом, Скрябіним, Бетховеном або Стравінським — ці корифеї Валерія не дратували, а спричиняли викид адреналіну, зухвалу впевненість думок, кураж. Зараз звучав котрийсь зі скрипкових концертів Вівальді, перекладених Бахом для органа: де той водило такі диски брав — біс його знає. Насолоджуватися кайфом від музики, створеної двома геніями, Одвірченку не заважали навіть настирливі рінґтони помічникової трубки, котрими та репетувала безперервно — депутат знав, хто це й нащо телефонує. Помічник без жодних емоцій доповідав: «Київ — сто сімдесят чотири», «Вінницька — вісімдесят два»… Це з усіх усюд вирушили за Валерієм до старого індустріального міста активісти й найперевіреніші члени його партії — «Гуртового самозахисту».

А через день після одержання ультимативної чолобитної губернатор зранку вийшов на ґанок облдержадміністрації з кількома сановними морданями, серед котрих засушеним Гераклом ніяковіючи менжувався Вітя Хрєн, тримаючи потужного імпортного мегафона. Керманич узяв електронну лійку та діловито прокашлявся.

— Громадяни демонстранти! — Левітаном забасив він у мікрофон Хрєнового гучномовця. — Ваше звернення передане на розгляд президентові. Відповідь незабаром буде оприлюднено в засобах масової інформації. А тепер я вимагаю припинити несанкціонований мітинг та розійтися по домівках.

— Ми нє уйдьом, пока нє будєт атвєта! — заглушив натовп здоровань Сидоров.

Губернатор витяг з кишені якогось папірця:

— Рішення обласного суду, — урочисто оголосив він. — Оскільки організатори мітингу не сповістили заздалегідь органи місцевого самоврядування про зібрання, а його проведення супроводжується масовими заворушеннями, у праві на подальше проведення заходу відмовити.

Натовп незадоволено загудів.

— Що не ясно, шановні? Вимагаю негайно розходитись! — гаркнув голова.

Завили сирени, заскрекотіли тріскачки, гундосо задудніли фанатські дудки, юрма хитнулася вбік будівлі адміністрації.

Можновладець стрімко тицьнув Віті в руки гучномовця й хутко прослизнув за масивні дубові двері. Почет злагоджено, мов рота почесного караулу, повторив маневр керівництва. За мить на ґанку стояв сам-один розгублений Вітя з дурнуватим електронним рупором в руках. Він панічно кинувся до парадного, стулка прочинилася, могутня рука затягла його до середини, двері гарматно гупнули й клацнули замком.

І одразу з усіх бокових вулиць та провулків на площу ринули щільними шеренгами правоохоронці в сферах зі щитами й ґумовими кийками та якісь підозріло дружні цивільні.

Здаватися без бою уповноважений Сидоров не збирався, але щити з двох боків оточили його соратників, з третього каменіла будівля адміністрації, а ще з одного спритні й меткі штатські вихоплювали по одному його людей, затягували вглиб свого шикування, вправно викручували руки за лопатки й спритно та вміло в'язали. Треба проривати оточення — зрозумів драб. Де — судомно міркував він. Цивільні видалися йому більш небезпечними, їх не продавити, — вирішив він і кинув основні свої сили на стик між ними й ментами.

Хто відає, як би склалося побоїще, коли б стояло завдання перемогти протестантів… Та треба було — прибрати з площі. Кут між штатським й сферами розірвався, збоку виглядало — під натиском натовпу протестувальників, і мітинг кинувся в щілину — туди, де бачилася йому воля й безпека. Когось із юрми встигали вихопити й пов'язати, Сидорову здалося — безсистемно. Він уже бачив перед собою вільний простір і спини своїх споборників, що тікали довгою прямою вулицею, коли хтось ззаду міцно вхопив його за матню, потужно смикнув одночасно назад і догори, а коли здоровань вимушено піднявся навшпиньки, поштовхом межи лопаток вивів з нестійкої рівноваги й кинув грудьми просто на асфальт. «Обана», — встиг подумати він, смикнувся, отримав носаком черевика в пику, а невідпорна сила потягла його руки за спину. Потім клацнули бранзулети.

Цивільні ще передавали правоохоронцям останніх затриманих, коли до них підскочили оператор та журналістка з ТРК «Головний канал»:

— Чи не могли б ви відповісти на парочку запитань?

— На парочку — можемо, — погодився мужчина з видом праведного пролетарія.

— Представтеся, будь ласка, — попросила дівчина. — Ви — хто?

— Ми — о! — сказав пролетарій, і всі штатські, досяжні для об'єктиву, повитягали нові-новісінькі корочки громадського формування з охорони правопорядку. І жоден не помилився, не витяг партквитка «Гуртового самозахисту».

А з вікна третього поверху будівлі адміністрації, потягуючи улюблений віскарик, за всім цим дійством задоволено спостерігав колишній «польовий командир» Майдану, двічі колишній міністр, депутат і лідер партії пан Валерій Одвірченко.

Під час оперативних заходів та слідства з'ясувалося, що в багатьох затриманих — чужинські паспорти: у когось — Дружньої Держави, в інших — невизнаної Республіки Ністрія, територію котрої ще за генералісимуса Сталіна відрізали від Неньки й приліпили до іншої союзної республіки. Коли нерушимий розпався, ністрівці до чужомовної іновірської країни не схотіли, а взяти їх назад тодішні керівники Неньки не змогли. Ганців серед арештантів майже не було — так, кілька безпробудних п'яниць та пара бездомних волоцюг.

— Підозрілий факт, — прокоментував таку паспортну статистику начальник обласного УВС.

— Дуже підозрілий, — погодився з ним начальник обласної СБУ.

Порадившись, чиновні однодумці вирішили інформації цієї поки що, до остаточного рішення в Києві, не оприлюднювати.

Того ж вечора телевізори сусідньої держави показували обивателям жахливу картинку: затиснутих з усіх боків спецзагонами людей хапали здоровані в цивільному й викручували їм руки.

— Спецслужби Неньки, — повідомив закадровий дикторський голос, — жорстоко розправилися з мирною демонстрацією, учасники котрої відстоювали своє право говорити рідною російською мовою.

Потім на екранах з'явився президент:

— Ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками. Жахливо навіть це уявити, а не те що вимовити, але якщо етноцид в Неньці не припиниться, ми можемо піти на прямий конфлікт з цією державою, проте своїх людей напризволяще не кинемо й на поталу войовничим шовіністам не віддамо.

Після такої промови свого улюбленця глядачі були готові хоч зараз проти ночі йти й провчити знахабнілих сусідів. Те, що в канцелярії їхнього обранця вже кілька годин лежала нота МЗС тих сусідів із докладним описом подій та копіями паспортів затриманих, їм знати було «не положено». У Неньці телевізія, звісно, висвітлила події дещо інакше, і купу паспортів з двоголовим птахом на обкладинці показала в усіх ракурсах, але її програм у Дружній Державі зроду не транслювали.

— Ти що, дійсно збираєшся з ними воювати? — спитав президента прем’єр-міністр і найближчий соратник.

— Звісно, поки що ні, — знизав плечима кумир більшості виборців однієї дев'ятої частини планети. — Але рух військ та техніки до кордону означимо — хай схаменуться, поки не пізно.

Обидва чітко знали, хто вербував тих невдатних бунтівників, хто та які завдання їм ставив і з яких джерел оплачувалася їхня робота.

У Києві тим часом билися над вирішенням непосильної проблеми: віддати затриманих під суд за зазіхання на суверенітет держави та спробу зміни державного устрою неконституційними шляхами, чи по-доброму депортувати на терени все ще стратегічного партнера.

За тиждень до резиденції президента на вулиці Грушевського прилетів білий, мов полотно, начальник Генерального штабу: знімки з метеорологічного супутника «Хортиця» неспростовно свідчили про пересування сусідньою країною в бік державного кордону великої кількості військової техніки й живої сили та концентрацію їх на дільниці навпроти Ганського прикордонного загону…

— Друга частина Марлезонського балету, — сказав президент. — Намагаються розіграти Косівський сценарій: спочатку інспірується масовий безлад, заходи з наведення порядку й подолання опору оголошуються геноцидом, потім вводиться «миротворчий контингент» з військ зацікавлених країн, а згодом від суверенної держави відокремлюються кілька регіонів, проголошують незалежність, котру одразу приймають як юридичний факт країни-сателіти головних «миротворців».

— Ми не визнали незалежність Косова, — не зовсім доречно нагадав генерал.

Президент гмикнув: без нас півсвіту визнало, лишень тільки найсильніші натякнули — черга на визнання вишикувалася, і вирішив:

— Від сьогодні відпустки та вихідні в армії, прикордонній варті та внутрішніх військах скасовуються. Оголошується стан підвищеної бойової готовності. Запроваджуються заходи з підсилення охорони державного кордону та військових частин і об'єктів оборонного значення. Генерале, готуйте наказ по військах.

Начштабу кинув руку до козирка, рявкнув «єсть» і кулею вилетів з кабінету.

— Запросіть до мене послів країн, що взяли на себе обов'язки гарантів нашої безпеки у зв'язку з без'ядерним статусом. Після них — голову ради нацбезпеки та оборони з усіма профільними міністрами, — наказав голова держави комусь з іншого боку урядової телефонної лінії.

«Ось і нагода заявити про повернення ядерної зброї і поставити питання руба про військовий блок», — подумав голова держави, сам дивуючись своїй рішучості. Він ще раз роздивився космічні фотографії й обвів червоним маркером потоки військової техніки та розташування військ на території сусідів. Сумнівів не було: накопичувався потужний загрозливий кулак — повзли сотні критих «Уралів», розірваними намистами звивалися по другорядних дорогах підрозділи бронетранспортерів, довгомордих, як крокодили, БРДМ-1 та схожих на труни на колесах БРДМ-2, тяглися колони розроблених ще в СРСР танків Т-80 та Т-90. У президента теж були такі бойові машини, були й кращі — танки «Оплот» власного виробництва, але ж кількість войовничого металу потойбіч кордону, масштаби стягування живої сили дуже непокоїли його.

Того ж дня з території Дружньої Держави через неделімітований кордон на територію шахтарського краю пройшла велика група добре озброєних людей в камуфляжних формах. Вони зайняли найближче селище, розгромили селищну раду, зірвали з неї жовто-лазуровий біколор і спалили на центральній площі. Тамтешнє населення спочатку поставилося до прибульців спокійно: більшість місцевих газет та телеканалів уже років із двадцять п'ять розповідали йому, що з того боку кордону в нього друзів значно більше, ніж у власному уряді.

Та й таке: і говорять там так само, не люблять офіційний Київ ще більше, а дати обіцяють — все! А слів на підтримку «русскоязычного населения» сказали стільки, що якби кожне перевести, як в тому анекдоті, на крупу, вийшло б десять вагонів манки. Почути неміряно красивих слів про себе — кому ж не приємно? А те, що варто тобі приїхати до тих «друзів», і ти (хоч би з якої «ісконної, кондової, посконної, домотканої й гармоніко-балалаєшної» Рязанщини чи Смоленщини колись прибули з волі московських властителів «на відновлення шахт Донбасу» твої бабуся з дідусем, хоч якою б мовою ти там говорив) уже через сам факт свого народження в Неньці станеш для них «хохлом», і ніхто тебе там з короваєм не чекає, і жодних прав надавати не збирається, — так хто тобі про те по телевізору скаже? Ти потрібний не там — тут, аби звідти «захищати» тебе й впливати через тебе на уряд твоєї ж держави. А якщо ти думаєш, що, можливо, хтось колись прийде зі зброєю й тоді все тобі дадуть, то, даруй, брате, але ти — ідіот. Бо ще ніхто й ніколи не приїздив на танках з автоматами — давати, завжди — лише брати, і віднімуть у тебе першого, бо ти найближчий, і перший запал грабіжників припаде саме на тебе.

Камуфляжне воїнство так і зробило: потягло з магазинів спиртне, добряче накачалося ним і пішло містечком — грабувати все, що в око впаде. Де грабіж, там і насильство… Піднята по тривозі аеромобільна бригада впала на них розпеченим торнадо і полонених чомусь не брала… За дві години все було закінчено: десантники стягували мерців та викладали рядами на центральній площі. Документів у жодного не виявилося. Проаналізувавши дії Збройних Сил Неньки в цій ситуації, сусідня держава відхрестилася від побитих вояків: це, мовляв, пройшло незаконне бандформування з Північного Кавказу, і мета цієї провокації була — посварити братні народи.

Обличчя покійників, між тим, у переважній більшості були підозріло слов'янськими.

А тим часом сусідньою країною в бік державного кордону з Ненькою сунули величезні сили…

Долі було завгодно розпорядитися так, що незабаром Дружній Державі стало не до побитих камуфляжників та тим паче — не до ганських маніфестантів… У Неньці ж з тими з мітингувальників, хто носив по кишенях паспорти інших держав, довго не морочилися, вирішивши питання з жорстоким гумором: саме вони стали першими мешканцями відомого пересильного табору на Тузлі.




Розділ 14. Знайома мелодія (десь за рік до основних подій)


Чи знав колишній бригадир лівонів з лісопилки Ванька-китаєць, він же депутат райради й уповноважений по нацменшинах товариш Ван Вонг, що його чекає на конференції з питань національностей — достеменно невідомо. Першою приємною несподіванкою стало те, що майже всі делегати, які вщерть забили Палац культури залізничників міста Чити, були його сородичами. Траплялися, правда, дрібні групки (він їх відрізняв з першого погляду) дітей променів Чучхе та хошімінівців, але їх була — щіпка, а білих європеоїдів — одна-єдина цицьката краля з передвиборчого плакату, котра із погордою прогулювалася у фойє під ручку із самим товаришем Лі Чжуан Фаном, головою політради Партії далекосхідного прогресу.

Друга несподіванка була разючою: коли товариш Лі вийшов на сцену й після короткої протокольної преамбули китайською оголосив конференцію відкритою, з динаміків несподівано полинули знайомі з дитинства акорди, товариш Лі завів першим, а зал захоплено підвівся й підхопив:
		«Червоніє Схід,



		зійшло Сонце,



		в Китаї народився Мао Цзедун.



		Він працює ради щастя народу,



		він — зірка, що рятує народ.



		Голова Мао любить народ,



		він — наш вождь.



		Щоб будувати новий Китай,



		він веде нас вперед.



		Комуністична Партія



		подібна до Сонця:



		приносить світло усюди,



		де вона сяє.



		Там, куди приходить Комуністична Партія,



		там народ стає вільним!»








Товариш Вонг співав і радісно усвідомлював мудрість керівника товариша Лі: заспівати офіційну пісню-символ Великої Східної країни — «Марш волонтерів» — не було би політкоректно щодо держави, що дала їм усім притулок, це викликало б небажані кривотлумачення… А так — виконали улюблену пісню народу, до якого належить левова частка членів партії. Представники котрого становлять більшість населення Далекого Сходу країни…

У своїй промові товариш Лі сказав, що вихідці з країн Далекого Сходу зробили величезний внесок у процвітання реґіону: вони підняли з руїн промисловість, модернізували й значно розширили торгівлю, відродили сільське господарство. Що вони становлять понад половину виборців краю, а всього — майже сімдесят відсотків населення. Що бюджет краю — це на 90 % сплачені ними податки. «Партія, — сказав товариш Лі, — не може миритися з тим, як федеральний центр ігнорує потреби та сподівання більшості місцевого населення, не задовольняє його освітніх та культурних потреб. З нестачею культурних закладів: театрів, бібліотек та музеїв, котрі обслуговували б етнічну більшість її рідною мовою».

«Час покласти край дискримінації, — заявив голова ПДП. — Образливе слово „лівон“ має бути назавжди викорінене на території регіону!»

«Більшою частиною бюджетних коштів має розпоряджатися той, хто їх заробляє, а не федеральний центр!» — проголосив керівник партії.

Звісно, учасникам зібрання припало до душі все, що він говорив: овації вибухали після кожного другого речення.

Під час перерви делегатам роздавали проект резолюції конференції. Товариш Вонг проглянув текст і не повірив власним очам: на стандартному папірцеві було викладено про негайний референдум щодо створення на території Далекосхідного федерального округу Далекосхідної республіки, про відносини з центром на засадах федерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн, про перерозподіл потоків фінансових надходжень до бюджету на користь місцевої влади і, зрештою, про заміну на території краю державної мови і введення власної національної ґвардії.

Коли ж Вождь партії товариш Лі Чжуан Фан виголосив список найкращих на ниві співпраці національностей, товариш Ванька Вонг зрозумів, що готовий віддати за нього життя.

— Неоціненна робота наступних товаришів, — сказав голова політради. — Товариша Фень Цземіня, механізатора.

Оплески.

— Товариша Наталії Єршової, вчительки російської мови.

Усі зрозуміли, що це — та гарна краля, що сидить у президії поряд із головою, й забили в долоні ще гучніше.

— Товариша Сунь Юйсяна, водія вантажівки.

Аплодисменти.

— Товариша Ван Піншаня, інженера.

Знов плескають.

— Товариша Тан Чжаочжена, чорнороба.

Овація.

— Товариша Ван Вонга, бригадира.

Серце у Ваньки-китайця закалатало, забилося впійманим птахом… Він був уже не бригадир, але Вождь, мабуть, про це ще не знав…

— Товариша Чжан Дзінвея, заступника голови політради…

Вибух. Овації, вигуки, всі звелися на рівні… Товариш Вонг відчув: на очі набігають сльози…

До резолюції записали: провести на території Далекосхідного федерального округу та Забайкальського краю референдум і створити Далекосхідну республіку. Підготувати й провести вибори до Верховної Ради. Запропонувати центральному урядові визнати ДР суб'єктом федерації. Державною мовою в автономії визнати путунхуа, офіційними — російську, в'єтнамську та корейську.

Щоправда, товариш Єршова зауважила, що в краї живе чимало українців, але вчорашні лівони їх від росіян не відрізняли, тому питання зависло…

…Президент Дружньої Держави, її парламент та Микола Шульженко сприйняли самочинне новоутворення приблизно однаково:

— Змінити територіальний устрій держави й утворити новий суб'єкт федерації може лише Рада Федерації, ухваливши таке рішення двома третинами голосів кожної з палат— заявив голова держави у виступі на Першому каналі. — Поки такого рішення немає, будь-яка діяльність у цьому напрямку є незаконною.

Парламентські палати, сформовані чотири роки тому, не мали в своєму складі жодного «лівона» і поставилися до самої ідеї «лівонської республіки» без захвату: «прокотили» рішення дев'яносто п'ятьма відсотками голосів.

— Інтєрєсно дєвкі пляшут, — обурився й Микола. — Понаїхали та свої закони встановлюють…

— А хто має встановлювати? — здивувалася Клавка. — Ти ж подивися: у районних установах — вони, в областях — теж вони, міліція — вже й там їх неміряно, податкова й митниця — майже повністю їхні. Вже на пошті й в ощадкасі в районі їхніх — чи не половина. Вони реально взяли владу, чому ж їм і правила свої не встановлювати?

— Нутром чую, — заявив Микола. — Нічого доброго тут не буде. Валити треба звідси.

— Куди ще? Де це нас чекають? — скривилася дружина.

— На історичну батьківщину. На Украйну.

Та виявилося, що Клавка про це й чути не хоче, що належить вона до носіїв ідеології «батя й матуся, ті — так, хохли, а я — ні»:

— Ніякої батьківщини в мене там немає! Я тут народилася й виросла, єдина моя батьківщина — Далекий Схід!

Микола теж народився на Далекому Сході, і цей постулат для нього також був дуже вагомим.

Мала Клавка на той момент ще й другий мотив та аргумент, не менш важливий, але Шульженкові тоді було про те ще невдогад.




Розділ 15. Три маленькі зірочки на погоні

(десь за рік до основних подій)


Міністр не збрехав: незабаром Петренка перевели до столиці й дали двокімнатну хрущовку на Сталінці. Звісно, Сталінка — не Липки (навіть Оболонські), не вулиця Суворова, та й не Задуп'є[24 - Елітний мікрорайон Києва, побудований Управлінням справами ЦК КПУ наприкінці 80-х років ХХ ст. у ярузі поблизу вулиць Наводницької та бульвару Лесі Українки. Народний поговір присвоїв був районові назву Царське Село, але незабаром змінив його на Задуп'є, коли було підмічено, що усі пам'ятники, що стоять поблизу (Леся Українка, фельдмаршал Суворов, Батьківщина-Мати), повернуті до нього саме означеними частинами монументальних тіл.]. Але Петро не переймався: у ґрадаціях київських районів він ще не розібрався, нове житло було більшим за його готельку в гарнізоні, не кажучи вже про те, що й Київ — не віддалена застава. Станція метро «Голосіївська» — за п'ять хвилин ходу, на роботу добиратися зручно, магазини поряд. Голосіївський ліс — взагалі розкіш, і теж поруч. Офіцерські строї йому личили й пасували. Статурний, спортивний, світлолиций, він, здавалося, зійшов з рекламного проспекту, аби гарантувати громадянам міцний правопорядок і надійну охорону.

Зазвичай при переході з армії до МВС звання зберігається чи присвоюється наступне: капітанові можуть дати майора, або, скажімо, лейтенантові — старшого. За усіма об'єктивними показниками старший прапорщик Петро Петренко міг розраховувати на молодшого лейтенанта. Максимум — на обіцяного міністром лейтенанта. Не надто солідно у тридцять чотири роки мати дві маленькі зірочки на погонах, коли твої однолітки у переважній більшості мають вже великі. Але що краще: бути офіцером в Києві на посаді «капітан/майор» за штатним розкладом, чи лямку тягти на кордоні?

А міністр особисто поцікавився ходом його атестації («Ви бачили, що в нього п'ятнадцять років бездоганної служби, купа подяк і медаль?»), розумним кадровикам-полковникам два рази натякати не треба було, і Петренко отримав старшого лейтенанта. Тепер у нього був власний кабінет у вісім квадратів, розгінний «ланос» під дупою, пістолет «Форт-мурена М» у наплічній кобурі та двадцятидев'ятирічна красуня-начальниця Ткачук Галина Сергіївна, капітан міліції з університетським дипломом. Їхній маленький відділ не мав чітко окресленого кола обов'язків; головне завдання, що ставилося перед ними, — перебувати весь час під рукою й бути корисними. Звісно, і до академії Петра прийняли.

Тепер він гасав по столиці своїм «ланосом» з якимись паперами, зустрічав гостей міністерства та учасників нарад, звісно, не ґречних ВІП-ів, для тих протокол вигадали, червоні хідники з оркестрами, але й не пішаків — людей поважних, у системі знаних та у внутрішніх справах обізнаних. І його вже знали провінційні генерали й периферійні полковники і поважали за чіткість в роботі, кмітливість та стриману небалакучість. Міністерські ж базікала у нього за спиною патякали, що Двірчик свого ординарця свідомо взяв не з ментів, а з «погранців» — зі сторони, щоб і він нікого не знав, і до нього підходів не відали. Брехня, звісно. Можливо, цей аргумент і спадав Валерієві на думку, але — як додатковий, побічний. А головне — Петро просто сподобався міністрові, що давно вже жив серед лукавих політиканів, шельмуватих інтриганів та пронозливих кар'єристів, своєю патріархальною порядністю. «Валерика ланцюговий пес», — вирішили міністерські, хоча старший лейтенант підходив до всіх із коректною доброзичливістю. Він свідомо вибрав таку лінію поведінки: не упевнений у своєму вишколі в питаннях етикету, вирішив нікуди не встрявати та зайвого не говорити.

Капітан же Галина Сергіївна поставилася до нього спочатку дещо підозріло, але мала час і можливість розгледіти людину в роботі.




Розділ 16. Депутат самопроголошеної республіки

(десь за рік до основних подій)


Рішення палат, як і негативна реакція президента, на ПДП жодного враження не справили: підготовка до референдуму йшла щосили, рекордними темпами й у стислі терміни. Знайшлися і гроші, й люди. На всенародне обговорення винесли одне лише питання: «Чи згодні Ви, щоб Далекосхідний федеральний округ та Забайкальський край об'єдналися в новий суб'єкт федерації — далекосхідну республіку?»

У визначений день Микола з Клавдією, вийовши на вулицю, побачили свого сусіда Сашка Лученка, котрий сидів на ослінчику біля своєї хати й грав на баяні «Амурські хвилі».

— Ти йдеш голосувати? — гукнув музиканта Шульженко.

— А то, — відповів баяніст. — Зачекайте, я тільки інструмента занесу.

Він югнув у двері, за мить вискочив назад — вже у вихідному піджаку — і, на ходу розчісуючи чуба, заявив:

— Фатіт, я вже на ті вибори не пішов— і що вийшло? — буцімто одного лише його голосу не вистачило для протилежного результату недавніх виборів. Так, мабуть, подумав багато хто: вулицею, скільки око йме, тяглася у напрямку дільниці вервечка виборців-старожилів.

…Будь-хто з пристойних спортсменів та політиків знає: тактику, котра приносить перемогу, не міняють. Але — вдосконалюють: лівони йшли виявляти свою волю околодками, під проводом старост, мало не колонами під оркестр.

Бюлетені були надруковані однією мовою, державною поки що. Добре проінструктований монголоїдний електорат не заходячи до кабінок масово прилюдно ставив галочки в клітинці «так» і опускав доленосні голоси до урни. «Твою мать», — прокоментував таку наочну демократію Лученко і зайшов з папірцем на мить до кабінки.

На зворотному шляху Микола спитав у сусіда:

— Ти як проголосував?

— Звісно, «ні», — гмикнув Лученко. — А ти?

— І я.

— А ти, Клавко? — поцікавився баяніст.

— Я проголосувала як треба, — спокійно відповіла жінка. Ані Лученко, ані Шульженко тоді ще не знали, як саме їй треба. Їхньою вулицею тяглося вже два ланцюжки людей: один — на референдум, другий — з нього, і Микола заспокоївся: люди йдуть, отже — проголосують. Просто дисципліновані лівони з'явилися всі разом під відкриття дільниці, а наші йтимуть цілий день…

Ніяких екзит-полів у Переяславці не було, тому до вечірніх оповідок телеведучих про якісь результати опитування Микола поставився з недовірою. Та на ранок оприлюднили приголомшливий результат: республіці — бути. Явка виборців була нечувано високою — майже вісімдесят п'ять відсотків, і більшість з тих, хто проголосував — шістдесят чотири відсотки — підтримали вибір «так».

Звідки взялися гроші — ніхто не знав, але вже наступного дня почалася передвиборна гонка. Майже одразу з'явилися «ініціативні групи» лівонських молодиків у червоних пов'язках, створені, як пояснила влада, для проведення виборів в атмосфері дотримання вимог правопорядку. Незабаром «ініціаторів» перевдягли у жовті напіввійськові однострої, і вони роз’їжджали вулицями, набившись до кузовів вантажівок, — здавалося, патрулювали.

Товариш Ван Вонг балотувався до парламенту Далекосхідної республіки по Переяславському мажоритарному округу. Одного разу він зустрів Миколу й Лученка, коли ті йшли з роботи.

— Здоров був, Нгуєн, — привітав Ванка-Вонг Шульженка.

— З якого це дива ти звеш мене Нгуєном? — здивувався той.

— З того самого, з якого я стільки років був Ванею, — заявив кандидат у депутати. — Ти тепер завжди будеш Нгуєн.

— А я як зватимуся? — поцікавився Сашко Лученко.

— А ти будеш Сан Лу Чжен, — визначив Ванька. — І не сумнівайтеся, що буде саме так, — жорстко запевнив він, розвернувся й пішов. Не подавши руки.

— Дупутат від слова дупа, — просичав йому вслід Лученко, майбутній Лу Чжен.

А назавтра на роботі Андрюха Рибалко в курилці заявив, що термін ще не вичерпано і треба висунути свого кандидата: у Переяславці, мовляв, наших більше і свій депутат нам не завадить.

— І хто ж буде депутатом від нашої Переяславки? — зацікавився Лученко.

— Ну, хоч би й Микола, — й секунди не думав Рибалко. — Він грамотний, непитущий, корінний переяславець.

— Точно, — погодився Сашко. — Гайда по цехах, будемо збори проводити з висунення нашого кандидата!

Народ почав збиратися, прийшов пан Барченко, власник лісопереробного заводу — так красиво й респектабельно звалася в селищі лісопилка — і воднораз його директор. Пан швидко розібрався, що й до чого, та довго не думав:

— Збирайте людей, я сам відвезу документи до Хабаровська, — відійшов трохи вбік і заходився дзвонити комусь по мобільному телефону.

Так у кандидата Миколи Шульженка з'явився спонсор — підприємець Олександр Іванович Барченко, чиї предки у 90-і роки ХІХ століття переїхали до щойно заснованої на березі притоку Уссурі — річки Киї — Переяславки[25 - Тоді вона звалася Сергіїво-Михайлівка на честь тодішнього губернатора Примор'я С.М.Духовського.] з села Лукаші Переяславського повіту Полтавської губернії.

Наступного дня, «підмазавши» де слід, він особисто виправив у районі та відвіз до окружної виборчої комісії в Хабаровську усі необхідні документи кандидата Шульженка. Ще за день у Переяславці з'явилися чотири величезних щити «Микола Шульженко — наш кандидат!» з вилизаним «Фотошопом» портретом та слоганом: «Відродимо Зелений Клин!». Знизу дрібненько було підписано:

«Українська Рада Далекого Сходу».


— Ти здурів на старості, — кинула чоловікові невдоволено Клавка. — Куди ти лізеш, тебе тільки там не вистачало!

— Що тобі не подобається? — підхопився Микола. — Чому це мені не можна, а цьому бидлу Вані-китайцеві — можна?

— Він не бидло, — заперечила жінка.

— А хто він, як після тієї поїздки на конференцію і руки нікому не дає? — запалився чоловік. — А хто він, якщо оце днями підходить та каже: «Тепер наша влада і ти більше не Микола, а Нгуєн, а ти, Лученко, будеш Лю-Чай-Хунь, бо ваші імена нам важко вимовляти!»

Клавдія тоді промовчала.

…Результати виборів вразили лівонів: по Амурському, В'яземському, Бікінському та ім. Лазо одномандатних округах Хабаровського краю та у Примор’ї по Хорольському, Чернігівському, Спаськ-Дальньому та Покровському перемогли кандидати від аборигенів.

У ті дні інформаційним агентствам, газетам та інтеренет-виданням тем не бракувало:

«Федеральне зібрання не визнає результатів референдуму та виборів у так званій Далекосхідній республіці»;




«Військовий комендант Владивостока запровадив у місті військовий стан»;




«Генерал-лейтенант Іванов: „Війська ЧДСО вірні присязі та Головнокомандувачеві Збройних сил“»;




«Верховна рада т.з. ДР обрала президентом республіки Лі Чжуан Фана»;




«Прем'єр-міністром ДР призначено заступника голови ПДП Чжан Дзінвея».




Депутатів від Української Ради на першому засіданні було так мало, що вони в парламенті ДР становили лише одну десяту. Навіть об'єднавшись із іншими фракціями меншості — комуністами, вольфівцями, «Єдиною батьківщиною» та Блоком правих сил, — вони набирали лише чверть голосів і впливати на рішення жодним чином не могли. «Шишку ж тримала» у Верховній Раді Далекосхідної Республіки більшість — фракція Партії далекосхідного прогресу.

Оскільки з першого дня засідання парламенту проводилися новою державною мовою — путунхуа, депутати від меншості мали користуватися навушниками, у котрих лунав не надто досконалий переклад, і це не додавало ефективності їхній роботі. Шульженко одразу зрозумів — легко тут не буде, але в Нгуєна поки що перейменовуватися зарано.

…Опозиція була проти — але фракція ПДП протягла рішення про створення на базі ініціативних груп з підтримки правопорядку національної гвардії республіки.

Меншість сказала «ні» — але партія Далекосхідного прогресу у відповідь на рішення палат Федерального зібрання проголосувала «історичний документ» — декларацію про державний суверенітет Далекосхідної республіки.

— Ми зуміємо навести порядок у нашому федеральному окрузі, — зробив заяву для телебачення президент усієї країни й наказав привести війська Далекосхідного, Сибірського та Приволзько-Уральського округів в стан повної бойової готовності, а Московського, Ленінградського та Північно-кавказького — підвищеної. Тепер уже було не до ганських мітингувальників — потік живої сили та техніки розвернувся й посунув у протилежний бік.

Президент же ДР Лі Чжуан Фан видав указ, за яким усі війська, розташовані на території республіки, переходили в його пряме підпорядкування. Більшість офіцерів та командирів реґулярної армії йому не підкорилися, але кілька гарнізонів, де при кермі були онуки «червоних охоронників» культурної революції, таки перейшли на бік «товариша Лі». Отже, у республіки з'явилася зброя та бойова техніка.

…Ванька-китаєць після поразки на виборах від Шульженка тижнів зо два на люди в Переяславці не з'являвся. Потім приперся — з повною вантажівкою жовтих гвардійців-«ініціативників», озброєних короткими автоматами, і з папером від самого «президента товариша Лі», в котрому товариш Ван Вонг називався представником президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. З Миколою він тепер взагалі не вітався.

З ким знався підприємець Олександр Іванович Барченко, хто за ним стояв — для Шульженка лишилося секретом назавжди. Тільки одного дня директор лісопилки зайшов до заготконтори, де в скромній кімнатці облаштували для Миколи «приймальню депутата», відмовився від кави й спровадив юну помічницю депутата, доньку Лученка Гальку: «Піди погуляй годинку».

— Чув? — спитав він Миколу. — У Владіку[26 - Поширена на Далекому Сході пестлива назва міста Владивосток.] стрілянина була. Та «гвардія» в жовтому туди сунулася, то дивізія морпехів з флотськими разом так їм всипали, що мало не здалося.

— То морпехи, а то такі, як наш Ванька-китаєць, — гмикнув Шульженко. — Їм туди сунутися не дозволять.

— Правильно, — погодився Олександр Іванович. — Бо в них там підтримки немає, їх там небагато, не те, що в Забайкаллі чи Якутії. Але це таке. Нам треба думати про себе.

Поки новоспечений депутат розмірковував, до чого веде його спонсор, пан Барченко взяв бика за роги:

— Українська Рада Далекого Сходу запрошує тебе на з'їзд.

І простягнув листівку. «З'їзд депутатів усіх рівнів Зеленого Клину», — прочитав Микола. Він і раніше чув — Зелена Україна, Зелений Клин, але назви ці, здавалося, до сучасності не відносилися, а до тих лише билинних часів, коли їхали сюди з Неньки — з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Волині та Поділля у пошуках щастя українці, серед котрих і їхні з Лученком та Барченком прадідусі й прабабусі, а по всіх усюдах від Владивостока до Благовіщенська лунала найсолов'їніша в світі мова…

— Та яка там Зелена Україна, — засумнівався Шульженко. — Після розвалу Союзу більше половини тих, хто хоч вважався українцями, записалися росіянами, та й мову ми втратили, і майже всі звичаї…

— Відродимо, — оптимістично заявив Миколин спонсор.

— Не знаю, — знизав плечима депутат Далекосхідної республіки. — Мені здається, відновити важче, ніж не втратити… Ну, добре, а чому в Уссурійську?

— Та ти що ж це, не знаєш, що само в Уссурійську в 17-у році такий з'їзд уже був?[27 - 1-ий Український Далекосхідній Зїзд у Микольську-Усурійському (скликаний 11 червня 1917 р). З'їзд ухвалив домагатися української національно-територіальної автономії та утворення при російському уряді міністерства українських справ. Крім того ухвалено низку резолюцій в культурно-просвітних, організаційних і військових справах. Гостро виступив З'їзд проти перешкод з боку владивостоцького краєвого уряду щодо українізації війська та вислав телеграми з протестами до київської Центральної Ради, російського Тимчасового Уряду та місцевої краєвої влади.] — здивувався Барченко.

Шульженко, звісно, про це не знав, бо в школі такого не проходили, а до «Просвіти», що існувала в них на початку 90-х, він не ходив: спочатку ще їздив на потягах, а тоді вколював, мов трактор, аби прогодувати гідно родину. Взагалі-то його пізнання про Неньку обмежувалися відвіданим колись ще в Хабаровську концертом хору Верьовки та книжкою «Роксолана» у перекладі Ізіди Новосельцевої. Але зізнаватися в цьому він не хотів, тож видав невизначене:

— Щось таке чув…

— Ну, от і добре, — вдав, ніби повірив, Олександр Іванович. — То й поїдемо. Я ж теж депутат…

Микола знав, що лісопромисловець Барченко мав у Лучегорську квартиру і був у ній прописаний, але що він там депутат селищної ради, почув уперше.

Їхати вирішили не потягом, а Олександровим «паджеро».

— Я все одно туди машиною, а вдвох веселіше, — переконав Шульженка спонсор.

Коли Олександр Іванович приїхав по Миколу, в кабіні його джипу на задньому сидінні якогось дива розвалилися Лученко та Рибалко.

— Сідай, — запросив депутата на місце поруч із собою кермуючий спонсор. — Я тут хлопців прихопив, — посміхнувся він. — Про всяк випадок і для кворуму.

Кворум хлопці мали забезпечувати, скоріш за все, тим, що лежало в них на колінах: американськими «свинобоями» — мисливськими карабінами 450 «Marlin». Це правильно, вирішив Микола, справи ж серйозні закручуються. Он у Владіку вже стрілянина була.

Попри переможні реляції влади про виконання плану реконструкції на 2009–2015 роки, автомобільна траса М-60 «Уссурі» Хабаровськ — Владивосток німецьким автобаном так і не стала. Переважно вона була у прийнятному стані, траплялися прекрасні ділянки, але зустрічалися й такі відрізки, що пан Олександр скидав швидкість до встидних для себе безпечних шістдесяти кеме на годину. Живописна ця дорога тягнеться вздовж кордону з Великою Східною Країною, котра, через географічні закони, лежить таки на захід від цього битого (чи не возами й волами давніх зеленоклинців?) шляху. Там, за Уссурі, з чужого боку кордону, упродовж майже всієї дороги — болотисті низини, нема на що глянути… Зате тут — така краса! Сопки, тайга, річечки якісь, озерця. Ну, й болітця. Не без того, але ж — не на сотні кілометрів, до самої Сунгарі, як там, у них. Микола із захватом та азартом роздивлявся ландшафти, що пропливали за вікнами. Давно вже він нікуди не їздив, а любив же дорогу, була вона йому, як старому бабієві — пізнє кохання, аквалангістові — балон з останніми літрами повітря, пілотові — висота. Без неї він не відчував вітру в грудях, крові в жилах, наснаги й радості життя — так, присутнім був на цьому світі. Шульженко аж пошкодував, коли п'ятигодинна поїздка закінчилася і вони в'їхали до Уссурійська.

У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст. Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило в них, як мокре горить.

В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника; той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:

— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як справи?

Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але збивало з пантелику, що він розмовляв — рідною мовою. Щирою. Такою, як колись співав на концерті всесвітньовідомий український хор.

Так-так, «співав»: у цьому слові, відчув Микола, є якась зачіпка.

— Що, не пізнаєш? — хлопнув його по плечі офіцер.

І тут підсвідомість виштовхнула напівзабуті слова:
		«И теперь уже я сам себе комбат,



		А старлей Гриценко мне — ни сват, ни брат».








Ну, все правильно, Гриць же був родом із самої Неньки! Значить, відслужив своє та залишився на Далекому Сході?

— Здравія желаю, товаріщ командір дівізіона! — по-військовому видав Микола.

…Прийнята одноголосно Українською Радою Далекого Сходу «Декларація про незалежність Зеленоклинської Української республіки» президентові самопроголошеної ДР товаришеві Лі Чжуан Фану стала кісткою в горлі: він не міг пожовтіти від люті, бо був жовтим від народження, тому просто засичав гадюкою:

— Ніяких утворень на теренах ДР не визнавати! Усіх, хто був в Уссурійську, терміново позбавити депутатських мандатів і негайно заарештувати! У першу чергу — їхнього так званого президента Бориса Хрещатицького!

Президія Верховної Ради ДР оформила цей наказ своїм рішенням за п'ятнадцять хвилин.

Перша спроба арешту відбулася в Переяславці, де товариш Ван Вонг на прізвисько Ванька-Китаєць намагався за допомогою жовтих одностроїв затримати свого колишнього співробітника по лісопилці, екс-депутата парламенту (тоді ще не поіменованого Великим народним зібранням) ДР, заколотника Миколу Шульженка за злочини проти суверенітету та територіальної цілісності молодої далекосхідної держави.




Розділ 17. Хочу бути потрібним

(основні події)


Самими ток-шоу жити не будеш. Шульженка люди президента прилаштували механіком до того секретного НДІ, що розробляв електронні засоби охорони кордону. Та на електроніці він, залізничник за дипломом, не знався, у комп'ютерах був далеко не Біллом Гейтсом: хіба що текст набрати, та й то повільно. Порахувати щось в екселі. Годився він в інституті лише на якісь дрібні доручення, а так — мов сіль в оці. Керівництво носилося з ним, як курка з першим яйцем, але сам він почувався ніяково. Потинявся він там місяць-другий, та й засумував. Усе, що знав з практичного обдурювання приборів, він уже розповів, і натхненні інженери, надбавши купу ідей, заходилися щось проектувати. Відчувати себе п'ятим колесом до воза Микола не любив, а так воно й виходило. Тому колишній польовий командир пішов до директора інституту, заслуженого академіка й корифея.

— А хто ви за фахом? — поцікавилося, вислухавши, світило.

— Механік з ремонту залізничного транспорту.

— Може, ви б у метрополітені знадобилися? — подумав уголос директор. — Тамтешній керівник — мій приятель.

— Хоч де, — завірив Шульженко, — аби тільки відчувати себе потрібним.

— Це дуже важливо, — погодився академік і заходився шукати в меню мобільника номер приятеля. Цей метрополітенівський начальник був не просто якимось кумпелем, друзякою чи товаришем — він доводився побратимом по спільному захопленню полюванням, членом тієї ж компанії, що й наш учений, а це серед мисливців далеко не останній аргумент.

Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.

— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.

— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?

— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.

— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.

Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:

— Пишіть заяву.

На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: «Начальнику Київського метрополітену… гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА…»

Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. «Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі», — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.

Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).

Найбільше ж Шульженкові припали до душі «Золоті ворота», «Оболонь», «Університет» та «Славутич». Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася «Голосіївська», станція досить нова та по-справжньому необжита.

У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.

Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: «Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити».

Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди…




Розділ 18. Якщо в тебе є зброя

(десь за рік до основних подій)


Поява мобільного зв'язку змінила картину світу лише трішечки менше, ніж падіння берлінського муру. Коли джип із чотирма делегатами уссурійського з'їзду Української Ради Далекого Сходу проминув Спаськ-Дальній, у Барченка голосом нев'янучого київського співочого ректора Ґалаґанського заголосив рінґтон: «Юний орел, юний орел!»

— Слухаю, — обірвав професорські вокальні вправи промисловець. — Он як… Ну що ж, вживайте заходів…

…Лишень гвардійці в жовтих мундирах на чолі з Ван Вонгом цілою вантажівкою заїхали на Шульженкове подвір'я — заарештовувати «зрадника», одразу ж мобільний лісопромисловця й делегата пана Барченка заспівав голосом київського професора.

Ванька-китаєць зайшов із одним з наближених до хати, а решта скупчилася на подвір'ї, не знаючи, що робити.

— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.

— Де Микола? — спитав Вонг.

— Ще з Уссурійська не приїхав, — відсторонено відповіла жінка.

Вонг для проформи, про очі свого помічника, виснув-засунув кілька шухляд у шафі — буцімто обшук — і повів своє далі:

— А коли він приїде?

— Не знаю, — кудись у вікно кинула Клавка.

— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?

— Не знаю, — відлунням повторила Клавдія, не дивлячись на Вонга. І він, і вона почувалися ніяково.

— Ми пізніше зайдемо, — вичавив лівон і позадкував до дверей. Його супутник — за ним.

…Якщо живеш у тайзі, від контактів з нею жодним чином не убезпечишся: то тигр десь неподалік з'явиться, то вовк, а якщо рись курча з двору потягне, то це взагалі звичайна справа…

А ведмедів там у десятки разів більше, ніж тигрів, недарма ж саме їх звуть хазяями тайги.

Один невдатний «хазяїн» років тридцять тому збудував собі барліг просто на В'яземському військовому полігоні. А коли він надумав перекимарити в ньому місяців із п'ять до нової травички, заліз всередину й задрімав, над головою загахкали гармати калібром у сто п'ятдесят два міліметри. Ведмідь вихопився із незатишної домівки й попер яругою — зігнати злість недосипу на першому зустрічному. У байраку гостро пахло людиною, і це дратувало бурого ще більше. Він повернув до бокового відрогу бескида — й остовпів: просто перед носом ароматно парувала чималенька купа… їжі. Звір не повірив — він знав людину й не чекав від неї добра. Так не буває. Мишко потягнув носом повітря: де запах заліза й оливи, котрий зазвичай попереджає про старанно прихований капкан?

Хоч як дивно, але нічого підозрілого бувалий у бувальцях клишоногий не знаходив. Він обережно обійшов довкола — свіжий запах однієї-однісінької людини, котра сама пропахла їжею. І все. Хижак наблизився і не встояв: покуштував це вариво із зерен та якогось невимовно смачного жиру… Озирнувся й заходився жадібно їсти… Їдла було стільки, що він усе й не подужав. Зупинився, важко дихаючи. Пащею хапнув кілька разів свіжий сніг та побрів у тайгу. Десь далеко несильно бахкало — практикувалися гранатометники, але тепер це ведмедя не обходило.

…Перлову кашу на комбіжирах солдати не люблять, обзивають «шрапнеллю», вважають вкрай несмачною та їдять у крайньому разі. На полігоні рознощики їжі намагалися брати її на польовій кухні поменше, аби потім не мати клопоту із відходами. Через те мороку із залишком щоразу мав кухар — бо мусив звільнити котли для миття й наступного варива. Єфрейтор Лоскутов забивати собі голову зайвими думками не любив: він «знайшов» (хто служив — розуміє, як це) два відра й щодня організував бійця з наряду — вивантажувати півказана каші в яр.

Ведмідь про солдатські смаки нічого не відав — «шрапнель» була йому до смаку, вивалювали її щоразу досхочу, від усвідомлення цього факту злість у нього минала. Він одразу зрозумів, що зустрічатися із тим, хто виносить їжу до відрогу, йому резонів немає, тому чітко вивчив розклад роботи кухні й сторожко чекав, напружуючи слух, коли кухарів ополоник зашкрябає по споду казана — зараз солдатик з відрами зробить останній рейс до яруги й можна йти обідати… Незабаром його присутність виявили — але він нікого не чіпав, тож солдатики його також, лише спостерігали згори.

Якщо ти все життя працював у крамниці «Товаров для покушать» або пиляв на дошки колоди, хоч у які однострої не вберися та якого автомата не повісь на груди, проти людини, що виросла в тайзі, що вважає полювання другою професією, вміє безшумно рухатися, нечутно оточувати дичину, мовчки сидіти годинами в засідці — ти безпорадна лялька. Переяславці — з іжевськими й тульськими рушницями, з різними холандами й манліхерами, однозарядними й автоматичними, дідівськими й надсучасними, а дехто й з нарізними карабінами — нечутно оточили Шульженкову хату й взяли на приціл гвардійців — кожен свого. Коли Ванька-Вонг з його помічником підійшов до вантажівки, йому в груди устромився промінь лазерного прицілу.

— Що тобі тут треба, Ванько? — гукнули з-за паркана.

Лівони наїжачилися в бік променя автоматами. І одразу на тілі «представника президента» з'явилися ще три сліпучих лазерних точки, а яскраві лінії простяглися до нього з різних боків.

— Ви оточені, Ванько, — повідомив той само голос, чий — Вонг розпізнати не зміг.

— Це беззаконня, — видавив він.

— А заарештовувати наших депутатів — законно? — поцікавився невидимка.

— Кидайте зброю та виходьте по одному з піднятими руками, — по-кіношному заявив Вонг.

Якби все це відбувалося тижнів зо два по тому, усю Вонгову гвардію зрешетили би кулями, але перша кров у Зеленому Клині ще не пролилася, і цю межу переходити не наважувалися ані ті, ані другі…

— Забирайтеся з миром, — заявив той, що сидів у криївці. — Лічу до трьох.

— Ми йдемо звідси, — усвідомив невигідну позицію Ванька-китаєць, не чекаючи початку відліку. Він гукнув щось по-своєму, мундири спішно полізли до кузова, «Урал» заднім ходом виповз з подвір'я, розвернувся на вулиці й дав газу, викинувши хмаринку чорного ядучого диму.

— Треба було їх роззброїти, — вислухавши по приїзді звіт Валерія Жука, місцевого мисливця, що командував операцією по вигнанню Вонгової гвардії, завважив Барченко.

Після того випадку Ваньку-китайця в Переяславці не бачили досить довго.




Розділ 19. Президенти говорять однаково

(десь за рік до основних подій)


Приблизно в той час керманичам України стало відомо, що, за даними метеорологічних супутників «Хортиця», «Хортиця-3», «Псьол» та «Пернач», військове угрупування на території сусідньої країни від східних рубежів Неньки поспішно перекидається в бік Байкалу.

Уряд Дружньої Держави оприлюднив заяву про те, що не визнає самопроголошених квазідержавних утворень і пропонує негайну відмову від декларованих ними суверенітетів в обмін на широку амністію. У протилежному випадку законна влада залишає за собою право на застосування всіх доступних їй засобів…

Наступного дня президент Великої Східної країни через недержавне інформаційне агентство «Хуанхе» поширив меморандум про те, що його країна не має намірів втручатися у внутрішні справи своїх сусідів.

— Але ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками, обмежувати їхнє право на самовизначення, чи, не приведи Господи, застосувати проти них зброю, — заявив чільник найпотужнішого в світі «далекосхідного тигра», що не так давно за обсягом ВВП вийшов на перше місце в світі…

— Ми своїх людей, — додав до того в інтерв'ю національному телеканалові ще й Голова Вседержавних Народних зборів, — напризволяще не кинемо.

Президент же Далекосхідної республіки товариш Лі Чжуан Фан жодних заяв не робив: після інциденту з товаришем Вонгом у Переяславці він стягував до кордонів Зеленоклинської Української республіки жовтомундирні частини та усе можливе озброєння.

В умовах загрози інтервенції з боку новоявленої ДР президент ЗУР Борис Хрещатицький прийняв рішення про створення збройних сил республіки. Міністром оборони та головнокомандувачем було призначено полковника Олеся Гриценка.

Назавтра Гриць подзвонив Шульженку…




Розділ 20. Якщо приставити бороду

(основні події)


Вже на третій день після переїзду до столиці Валентина заявила Петренкові, що вдома з дипломом бухгалтера не сидітиме. Тут, мовляв, не задрипаний гарнізонний застум, а Київ, і роботу за фахом вона собі знайде. Це було чистісінькою правдою. Особливо якщо зважити на те, що чоловік її сестри, улюблений зять батька Валерій Володимирович Соєв, уже не перший рік працював головним бухгалтером у потужній будівельній фірмі й мав широкі зв'язки із колегами в різних підприємствах та установах. Варто було йому подзвонити, як на неї посипалися пропозиції, та ще й які — бідна Валентина аж перелякалася, чи вистачить знань. Бо ж після одруження й дня не працювала, а раптом щось забула, чи закони помінялися, а вона на своїй заставі відстала від життя… Та Валерій Володимирович заспокоїв своячку, що весь облік фірми їй попервах не дадуть, а посадять на зарплатню чи матеріали, а з цим вона, безумовно, впорається, та порадив обрати концерн «Осокоркижитлобуд».

Вальчині побоювання виявилися марними: усі журнали й проводки вона знала добре, а те, що були вони не на папері, а в електронному вигляді… так комп'ютера вона не боялася, була з ним на «ти», в них і вдома він був, щоправда, не такий новий та потужний, як на фірмі. За кілька днів Петренчиха засвоїла необхідні програми й, природжений бухгалтер, уважна, сумлінна та посидюща, помилок не робила. Керівництво було її роботою задоволене, а про медалі й ордени, на відміну від чоловіка, вона не мріяла.

Проявилася й нова подруга: міністрова Людмила подзвонила якось на мобілку й «мерсом» забрала після роботи — на чоловічий стриптиз. «Можемо трохи відтягнутися, наші все одно у відрядженні», — вмотивувала вона можливість легкої розслабухи. Мабуть, Валентина була надто консервативною: шоу не справило на неї якогось видатного враження, а от можливість мати подругу, та ще й яку, в місті, де, крім сестри, у неї не було нікого, новоспечена офіцерша оцінила належним чином. Де їй було відати, що Людмила, котра хоч і знала в Києві багатьох, теж не мала з ким просто по-людському погомоніти, без побоювань, що слова її викривлено витлумачать, перебрешуть, передадуть комусь, позаочі висміють, ба й використають назавтра — проти неї ж чи проти чоловіка.

Трішечки мартіні, потім ще трішечки, купа слів — про все й ні про що, — і жінкам здалося, що знають вони одна одну все життя: незрозуміло, чому раніше не зустрілися… Роздягання симпатичного й атлетичного хлопа з буцімто еротичними вихилясами під ритмічну музику їх не обходило, — розмовляти із людиною зі спорідненою душею значно цікавіше, — хіба що трішечки тішило жіноче самолюбство: не все ж нам перед чоловіками вигинатися… Хай і перед нами хтось…

Час пролетів непомітно.

Вишколений водій без слів завіз Валентину під будинок, дочекався, поки жінки договорять біля машини, поки Петренчиха пурхне в під'їзд, і повіз міністрову дружину до хати. Це саме він відвозив не так давно цю пані та її чоловіка до чортів на виступці на заставу, і вже не раз бачив Петра в міністерстві, та все неподалік від Валерія. Якщо начальство воліє дружити з цими людьми та вважає за потрібне їх до себе наблизити — заради Бога, скільки завгодно, тим паче, що задоволена Людмила вже сказала йому, що завтра він вільний.

Думаєте, люди нічого не бачать? Дзуськи! Начальник служби безпеки концерну, відставний контррозвідник в чині полковника, ще звечора «пробив» по своїх каналах номери престижного авта, котре забрало Валентину з роботи, встановив особу подруги, що сиділа в салоні, а ще — багато чого про чоловіка своєї співробітниці Валентини Петренко, а на ранок безпристрасно доповів усе заступникові генерального директора з фінансово-економічних питань.

— Навряд чи вона засланий козачок, — підсумував він стислу доповідь, — але знати подібні речі про своїх співробітників не завадить.

— Звідки вона взагалі взялася? — сухо кинув керівник.

— Її порекомендував нашому головбухові ваш друг, Валерій Володимирович Соєв.

— А, Валерка, — розквітнув заступник. Колись, ще студентами наргоспу[28 - Київський інститут народного господарства, так колись звався Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.], він особисто, Сергій Петрович Шлапак, та цей друг такі чудасії коїли… — Ну, від нього я підстави не чекаю. Але ви про всяк випадок обережненько пригляньте за нею… найближчим часом.

— Ви могли би мені цього й не говорити, — удав ображеного полковник. — Я, до речі, поки що генеральному нічого не сказав…

— Так поки й нема про що, — приязно усміхнувся фінансист: ач, розумака, натякає, що хтось йому зобов'язаний. — Жодних шкідливих для концерну вчинків за нею не помічено, а з ким їй дружити — то питання її особистого життя, до котрого втручатися ніхто не збирається.

Завбачливий полковник, не бажаючи мати справу із службою власної безпеки МВС, прослушку в квартирі офіцера для особливих доручень, наближеного до самого Одвірченка, встановлювати не наважився, але хто завадить йому послухати телефонні розмови власної співробітниці чи делікатно «поводити» її після роботи місць-другий? Такі оперативно-розвідувальні заходи не дали результатів — коло спілкування «об'єкту» було більше ніж обмеженим: чоловік, сестра та подруга, та сама Людмила Одвірченко. Схема пересувань — теж: робота — дім — магазин; у вихідні зрідка — візит до сестри, інколи у п'ятницю — зустріч із тією міністершею десь у кафе.

Єдине, в чому переконався цей пильний пан перед тим, як остаточно заспокоїтися щодо лояльності Валентини, так це те, що особистого життя в неї практично не спостерігається.

Отут він помилився: життя інколи підсовує нам такі сюрпризи, що передбачити їх не здатний жоден контррозвідник. І головний рушій усіх несподіванок, хоч як це банально — його величність Випадок!

От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?

Це сталося на третій день по тому, як служба безпеки концерну дала бухгалтерці спокій…

…Вийшовши вчергове з кабінету пройтися станцією, Микола просто ніс до носа зіткнувся з тією красунею, що вразила його не так давно на ток-шоу Ганни Бузулук «Детектор правди». З дружиною того злостивого прикордонника, Валентиною Петренко.

День у неї видався не з найлегших, вона поверталася з роботи стомлена й навряд чи стала б розглядати стороннього мужчину. Та дружина військового — сама майже військова. Побачивши людину в мундирі, звернула увагу на бездоганну поліровку взуття. На ідеальні стрілки на брюках, на сорочку…

Найменше вона могла очікувати зустріти уславленого «справжнього українця» й «польового командира» в метро.

— Доброго дня, пані Валентино, — усміхнувся й стримано кивнув Шульженко.

— Ой, це ви? — не могла повірити вона. — Ви тут працюєте? А я думала, що ви — офіцер… Усі ж казали — польовий командир…

— У моєму віці вже не служать, принаймні — з моїми чинами, — заперечив Микола.

— А скільки ж вам? — не стрималася жінка.

— П'ятдесят два.

— Та ну, — не повірила. — Я більше сорока ніколи вам би не дала…

Не думала, що він такий… дорослий. Двадцять років різниці. Підтягнутий, ані волосинки сивої — тому, мабуть, не виглядає на свій вік…

Стояли й не знали, про що говорити, а натовп потоком сунув — до біса людей в київському метро в години пік…

Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.

Когось же він їй нагадував, цей Микола Шульженко… Начебто не портретно, не поставою, а… Треба зрозуміти — чим, тоді буде легше згадати — кого. Голосом? Манерою говорити? Формою губ, підборіддям? Стоп. Якщо оздобити це обличчя шкіперською борідкою й банданою з черепами — майже викапаний Славко. Тільки дорослий. Дуже дорослий.

Скільки ж їй тоді було: дев'ятнадцять, двадцять? А йому? На три роки більше…

Це сталося в тому доброму місті на Дніпрі, котре тоді хотіли перейменувати на честь славної Січі, де юній Валі вдалося влаштуватися на роботу після технікуму.

Що могло привабити Славка, молодого талановитого живописця, випускника академії, в ній, бухгалтерові з провінційними манерами, пояснити не міг ніхто. У компанії молодих художників, фотографів, манекенниць та моделей, куди Валентину випадково привела подруга, Ярослав Ґовдя вважався генієм і мав чимало претенденток якщо не на його руку та серце, то хоча би на місце поряд з ним. Незважаючи на молодий вік, він уже мав дві персональні виставки в Україні та дві за кордоном, в Німеччині: в галереї міста Фінстервальде та в старовинному замку міста Бєсков, де тепер розташувався потужний культурно-мистецький центр.

Їй подобалося в ньому все: манера екстравагантно вдягатися (її дотримувалися в його колі майже всі), тембр та модуляції голосу, стилістика розмов, запах його волосся та тіла. Вражали Славкові пронизливі очі та тонкі сильні пальці. Імпонували його витонченість та інтелігентність. Єдине, чого вона так і не змогла полюбити — його картин, написаних аґресивними грубими мазками й декорованих штрихами мастихіна по всій поверхні сирої ще фарби, що робило його живопис об'ємним та багатошаровим. «Художня техніка Ярослава Ґовді винятково оригінальна в образній глибині» — писали про нього мистецтвознавці. Його називали блискучим колористом. Він випромінював натхнення, коли, убравшись у сірий просторий балахон до п'ят, чаклував над своїми картинами. А ще він умів класно подавати публіці й пресі свої роботи. Наприклад, розставляв у просторій залі їх на пюпітри, а у кутку весь день грали по черзі то маленький елітний джаз, то струнний квінтет, то відомий гітарист, а то й тріо бандуристів. І з кожним новим стилем музичного супроводу глядачі знаходили в його картинах щось нове. Звалося це дійство «музика фарб» і збирало юрми глядачів. Про Ґовдю говорили в мистецьких колах країни, і не прийти на його виставку означало — втратити привід зайвий раз посвітитися у витонченій тусовці.

Була в його творах іще одна особливість, котру помітила сама Валентина: на них завжди був той час доби, що і за вікном. Але загалом його естетика була для неї просто чужою.

— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.

— Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він.

— Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу.

Він німо витріщився на неї, потім отямився:

— Ну, ти, подруго, даєш!

От, чи даремно вона з першого дня їхнього знайомства не вилазила з мистецький сайтів та віртуальних галерей?

Його картини непогано продавалися в Неньці, а ще ліпше — по Європах, і Славко міг дозволити собі взяти в оренду мансарду в старому домі та обладнати там непогане житло із просторою майстернею. Коли з'явилася Валентина, помешкання митця-одинака перетворилося на затишне гніздечко: вона прибирала, вилизувала, прикрашала… Єдине місце, де вона ні до чого не мала права торкатися, була майстерня. Хоча, вона стала єдиною людиною на світі, котрій дозволялося туди заходити, коли він працює.

— Ти мені не заважаєш, — визначив її статус на такі випадки Ярко. — Тільки не відволікай.

Це означає — не базікай. І вона сідала в кутку на табурет і зачаровано дивилася, як пурхали його пензлі чи заповзято штрихував мастихін. Та те й зрозуміло: коли подобається хтось по-справжньому, то захват викликає в людині все, навіть недоліки видаються милими та несуттєвими.

Чи варто пояснювати, що Славко став у Валентини першим чоловіком? З ним вона спізнала справжню радість плотського кохання, тому й зробила для себе секс-символом та недосяжним взірцем, чим, власне, зіпсувала в майбутньому цей бік подружнього життя.

Вона навіть возила раз Славка на село; татусеві маляр не сподобався, але яке це тоді мало значення?

Рік чи півтора вони були щасливі, та одного разу геній і колорист ошелешив її новиною:

— Ти знаєш, мені дають річний ґрант на навчання в художній академії в Німеччині.

Чого там навчатися, якщо його роботи продаються в тій країні краще, ніж творіння тамтешніх майстрів, що ту академію вже закінчили, вона не розуміла, але, ясна річ, сказала:

— Звісно, треба їхати. Такого шансу може й не трапитися.

…Прощання-сльози-обіцянки: «я писатиму», «я дзвонитиму», «я повернуся», навіть — «я тебе заберу туди»; потім вокзал, потяг, останні поцілунки та — порожнеча.

Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…

Та гніздечко було повернуте господареві, й там уже жив інший геній, малярський світ про неї враз забув — без Славка вона була йому не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота, зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім припинилися.

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».

У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.

…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.




Розділ 21. Що означає прислівник «коли»

(менш ніж за рік до основних подій)


Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.

Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…

Важкого озброєння у полковника було значно менше, ніж йому хотілося: вірні урядові Дружньої Держави генерали вивели війська з території Зеленоклинської республіки під Владивосток разом із усією справною технікою, завантаживши її по саме, як то кажуть, не можу.

Власне, так і було погоджено. На зустрічі в Уссурійську з адміралом флоту Макаровим президент Борис Хрещатицький запропонував: ви виходите й забираєте все, що зможете за раз забрати, передавши нам склади й казарми.

— Я із заколотниками не домовляюся, — попервах почав був приндитися флотоводець.

— Господь з вами, голубчику, — м'яко заперечив Хрещатицький. — Якщо ми й заколотники, то виключно проти самозваної диктатури. Поки Зелений Клин був у Росії, ми спокійно жили та не вигадували жодних республік. А от у Лівонії ми бути не хочемо, не для того наші предки кидали Неньку та їхали колонізувати дику тайгу. Що ж це виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до… Ну, дзуськи! От коли Росія відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі…

Один-єдиний прислівник з чотирьох літер — «коли» — вирішив усю справу. Сказав би пан Борис: «…якщо відновить…» — провалив би переговори. Сам він у це «коли» вірив мало, та військовий моряк з великою зіркою на погонах, що сидів напроти нього, іншого й не припускав. «Ну, якщо так… Усім, хто проти „читинських самозванців“, заважати не треба. Що більше ці хохли опиратимуться їм, то краще. А коли все владнається, буде видно, що з ними робити».

А генерали-виконавці лише раді: колись давно, ще безвусими солобонами-лейтенантами, вони безсило спостерігали за виводом радянських військ з Угорщини та НДР, чудово розуміючи всі схеми й формули миттєвого збагачення, вигадані тодішніми високими чинами. Так от, нічого із засвоєного в Східній Німеччині вони не забули. А зеленоклинці мали свій інтерес: на складах за довгі роки накопичилося стільки снарядів для гармат і установок залпового вогню, що за один раз їх не вивезти, та нащо ті снаряди, як не буде з чого ними стріляти?

Місцевий міністр фінансів Олександр Іванович Барченко лише натякнув панам генералам, що скарбниця Зеленоклинської республіки має в наявності достатню кількість усіх провідних валют світу — і НДРівські схеми птахом Феніксом повстали з радянського минулого: частина техніки й озброєнь кидалася в боксах як нікуди не годна, розкомплектована й невідновлювана, а руками зеленколинських механіків ремонтувалася дуже швидко, ще й запчастини дивним чином завжди знаходилися.

Уже в кінці осені автомобільний рух на трасі «Уссурі» значно поменшав: у південній частині магістраль перетинала кордон Зеленого Клину — там утворився Владивостоцький особливий укріплений район, підпорядкований Москві. Начальником й командувачем там був, самі розумієте, адмірал Макаров.

Північно-західний кордон Зеленого Клину номінально проходив аж по Зеї, але впевнено Зеленоклинський уряд, що розташувався в Уссурійську, контролював територію від Владивостоцького ОУРу до Хабаровська, більш-менш — на півночі до лінії Троїцьке — Совгавань, а от на схід, від Смидовича до Благовіщенська, була суцільна мішанина: громади, населені прибульцями, підтримували Читу, аборигенні — приблизно стільки ж — Уссурійськ, а решта, не більше однієї п'ятої, таки Москву. Причому визначити чіткі анклави було неможливо, тому всі три столиці віднесли ці землі під свою юрисдикцію, але поки їх не чіпали, побоюючись зрушити існуючу на них нетривку рівновагу, як це зробили колись інші в Югославії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху…

…Коли «президент самопроголошеної ДР» товариш Лі Чжуан Фан зібрав достатньо сили, аби «навести порядок» у непідвладних районах, на початку листопада випав глибокий пухкий сніг.

Ванька-Вонг, вхожий тепер до всіх найвищих кабінетів, наполіг, щоб одне з військових угруповань з «пацифікації бунтівних провінцій на північ від Хабаровська» довірили саме йому. Хтось інший мав «розбиратися» з територіями між Амуром та Бірою, думати, що робити з Хабаровськом, де досі квартирував величезний відданий Москві гарнізон, що поки, через відсутність чіткої команди з центру, дотримувався нейтралітету. Його завданням було обійти велике місто тайговими манівцями, взяти Переяславку, що у взаємодії з іншими з'єднаннями означало б оточення Хабаровська, продовжити наступ на південь та закріпитися на рубежі населеного пункту В'яземський.

Найперше, що він зробив, зібравши «ударний кулак» біля селища Джонки[29 - Невеликий населений пункт на північ від Хабаровська.], — наказав пофарбувати всю бойову техніку в білий колір. З машинами у нього було не надто жирно: у наявності був гусеничний шляхопрокладач БАТ-М, десяток броньованих тягачів МТЛБ з причепленими протитанковими гарматами «Рапіра», вісімнадцять БТРів, тентовані «Урали», цистерна — автозаправник і різний дріб'язок штибу пари БРДМ-2 та командирського УАЗу.

Він вибив для своїх людей тисячу пар валянок «другого терміну» — ношених вже, але після ремонту, стільки ж баранячих кожухів, а для водіїв та механіків «танкачі» — танкістські втеплені ватином комбінезони, теж радянського ще зразка. Кулеметів та автоматів його воїнству не бракувало — посприяв цьому підполковник Бреус-Верхоянський, заступник командира однієї із стрілецьких дивізій, поспішивши виконати підроблений письмовий припис командування округом. Мав він з того зиск чи проявив звичайне головотяпство — тепер не довідатись, бо вже наступного дня ретивий служака розбився на смерть у власному авто через відмову системи гальмування. Достеменно відомо лише одне: вже за годину після аварії начальник контррозвідки флоту доповів про неї самому Макарову, а той, кажуть, тільки гмикнув і сказав: «Хер з ним», і контррозвідник піддакнув: «Так точно», а за тиждень був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеню з мечами.

Хай там як, але цілий склад НЗ, повний стрілецької зброї, опинився в руках уряду «лівонів», а боєприпаси для «калашникових» виробляють мало не по всьому світі, і від тих, що штампують у країні, де вигадали цей неповторний автомат, вони нічим не відрізняються.

Із своїм начальником штабу Вонг вибудував маршрут через Бихан, Хасо, Пихцу, Передгірне, Мухен, через Шаповалівку, Марусино й Єкатеринославку[30 - Якщо з’єднати на карті всі ці далекосхідні населені пункти, вийде дуга, що огинає Хабаровськ зі сходу.] — на Переяславку. Найбільше Ваньку-китайця хвилював довгий перегін Передгірний — Мухен, а звідти він і сам міг проїхати із заплющеними очима, бо ж скільки разів, працюючи уповноваженим, мотався туди-сюди своїм «Патріотом»! Там він пам’ятав не те що кожну напівзакинуту ґрунтівку — кожну вибоїну й калюжу на них, і міг проїхати аж так, що жоден собака не побачить.

Але й Коля Шульженко, що виріс у тайзі в тих же місцях, як власну долоню знав кожну стежечку й кожну звірину стежку в хащах від Мухену до Переяславки…

Будь-яка майстерність, а тим паче військова, складається з вишколу, ретельності й таланту, помножених на досвід. Щодо таланту невідомо, а от решти, крім старанності, Ваньці явно бракувало: він не те що не знав основ військової справи, він навіть у війську ані на батьківщині, ані в новій країні, ніколи не служив. Дилетантові завжди вбачається, що робить він усе не гірше за професіонала. Ван Вонгу здавалося, що все враховано й передбачено, він вирішив, що ударна група готова, так про те й доповів, отримав наказ і рушив.

В голову колони він поставив БАТ — розчищати дорогу, за ним — розвідувальний броньовик, у котрому вирішив їхати сам, слідом — тягачі, далі — вся решта. Розрахований кілометраж дозволяв Вонгові сподіватися, що за стандартної швидкості в сорок кеме на годину до цілі колона дістанеться за день. Ага, дурний думкою багатіє…

Колона сунула тайгою. Спереду криголамом пер шляхопрокладач, пробиваючи метрову білу цілину й відгортаючи двостороннім ножем сніг на обидва боки. Але виявилося, що, працюючи, він сорок жодним чином не набирає — ледь-ледь половину. А солдат, навіть у кожусі й валянках, на сорока п'яти градусах морозу висидіти в кузові вантажівки кілька годин не може: мало того, що йому треба ходити до вітру, так він просто ще й замерзає. Тоді Ванька вигадав щогодини міняти місцями тих, що сидять в БТР-ах, з тими, хто промерзає у вантажівках. Тут стало очевидним, що така рокіровка забирає чимало часу, а місця в бронетранспортерах і тягачах усім з кузовів не вистачає. На папері планувалося гладко, а на місцевості весь час: спуск — підйом; а як же інакше — передгір'я Сіхоте-Аліню… Скоро нащадок Суня Цзи[31 - Сунь Цзи — геніальний полководець.] Ванька Вонг зрозумів, що до Переяславки йому сьогодні не дістатися, добре, якщо це вигорить хоч би завтра. І він прийняв стратегічне рішення: дійти хоча б до Передгірного, а там стати на ночівлю. Добре хоч, що вистачило здорового глузду взяти триденний запас їжі. Найбільше турбувало його, що жодним чином не можна було доповісти про утруднення командуванню: був введений режим радіомовчання — вийти в ефір він міг тільки з Переяславки, і це ставало сигналом для загального наступу.

Дістатися до проміжної мети східному воїнству таки вдалося, розквартируватися теж. Ніч пройшла спокійно, вщух вітер, а без нього і мороз не здавався таким злим. Із першими променями сонця колона рушила, і справа пішла веселіше: механіки краще тримали дистанцію, вояки організованіше мінялися місцями, командири вправніше керували — учорашній день дався взнаки, деякі висновки зробити таки вдалося. Та й дорога проглядалася краще: перед останнім снігопадом, не дуже рясним, хтось проїхав їхнім маршрутом на всюдиході й колія була достатньо помітною.

Двигун рівно муркотів, у кабіні було тепло, а туша бронеавтомобіля мірно погойдувалася на пругких ресорах. Тайга пливла обабіч машини — майже поряд. Броньовий щиток лобового скла був піднятий, і Вонг розслаблено спостерігав за дорогою, міркуючи, чи вкладаються вони в скоригований графік. До Мухену лишалося десь півгодини їзди, там треба зробити невелику зупинку: заправити техніку, роздати сухпай і дати людям час на обід. А потім — він чудово уявляв, як проведе далі свою колону.

Раптом БАТ здригнувся, наче вдарився об щось, і миттєво вибухнув, розплескавши довкола себе палаючі уламки. Вонг зрозумів, що хлопок та димовий викид у тайзі біля шляху, на які він навіть не встиг зреагувати, то постріл ручного протитанкового гранатомету. Десь у хвості колони теж вибухнуло — значно потужніше. Вражений здогадкою, Вонг зробив, чого робити було не слід: висунувся з люку в даху машини й озирнувся. Через башту хвоста колони він не побачив, лише густий чорний дим, що десь там позаду піднімався до неба. Він виліз на дах з ногами. Так, сталося найгірше: злетів у повітря бензовоз.

Із засідки за деревами по колоні лупашили не менше як п'ять гранатометів, гуркотіли кулемети, тріскачками торохтіли «калаші». Горів розбитий вщент «командирський» УАЗик — очевидно, нападники вирішили, що в ньому і сидить командир, деякі машини зупинилися, кілька намагалися розвернутися в затісному коридорі, утвореному дорогою у густій тайзі. Один «Урал» налетів на попередній, кілька МТЛБ наосліп стріляли з баштових кулеметів, а навколо вивертали землю з-під метрової товщі снігу вибухи.

Досвідчені бійці, що пройшли «гарячі точки», знали би, що робити, але то — бувалі у бувальцях воїни, а не Вонгові «національні гвардійці». Там, вдалині, вони стрибали з вантажівок й розсипалися горохом на всі боки, навіть не розуміючи, звідки ведеться вогонь, а в тягачах та броньовиках — сиділи, сподіваючись на захист броні. Та постріли з РПГ пробивали сталеві панцирі, мов шкаралущу курячих яєць, і моментально спалювали всіх, хто сидів усередині. Найгірше ж було те, що в усіх — вимкнені рації і хоч якось командувати не було жодної спромоги.

Ванька стрибнув до кабіни, гаркнув водієві: «Ходу!», — потім кулеметникові: «Ворог з лівого борту!», — і захлопнув броньового щитка на лобовому вікні. Заревів двигун, і Ванькова бронемашина завдяки прекрасній маневреності та унікальній прохідності об'їхала палаючий БАТ, розвернулася й понеслася вздовж колони, намагаючись вийти із зони обстрілу. Наведення спареної кулеметної установки на машинах такого класу здійснюється обертанням башти й вимагає неабиякої вправності, тому кулеметник командирського броньовика шмаляв куди прийдеться, добре хоч, що не в той бік, де поспішно ушивалися в тайгу його однополчани. Кілька машин спробували повторити командирський маневр, та тягачам заважали гармати, а транспортерам — габарити, і вдалося це лише другій БРДМ, яка ловко обійшла неповороткий БТР, що вошкався туди-сюди, намагаючись здійснити класичний розворот по трьох точках, дала газу, розвернула кулемети й зайшлася довгою істеричною неприцільною чергою.

Атака згасла раптово, як і почалася. Припинилися вибухи і вщухла стрілянина з гущавини. Замовкли, розстрілявши боєзапас, кулемети другого броньованого дозорця. Тиша ватою забила вуха. Невдатний командир «ударного кулака» наказав водієві повернутися до колони. Те, що він побачив, приголомшило: половина його техніки була розбита й годилася хіба що на металобрухт. Ван Вонг наказав командирам підрозділів підрахувати втрати, а сам, озброївшись автоматом, поліз сніговою цілиною із кількома сміливцями в тайгу — туди, звідки здійснений був цей недовгий безжальний напад. На усі застереження штибу «обережно, там може бути засідка» він махнув рукою: в давнину після таких битв імператори його історичної батьківщини надсилали полководцеві шовкового шнурка — аби сам удавився, і ще невідомо, що чекає його після повернення: про кидок на Переяславку, зрозумів Вонг, уже не йшлося.

Він ледь пробився до вогневої позиції противника, роздивився сліди й усе зрозумів: нападники прийшли з тайги на лижах, та не простих, а широких мисливських, підбитих знизу хутром у такий хитрий спосіб, що вперед вони їдуть, а назад, навіть якщо ти йдеш на гору, — ні. Саме тому біля дороги — жодних слідів. Слабенький слідопит, колишній уповноважений з національного питання на полюванні таки кілька разів був і зумів збагнути: на нього тут чекали, і досить довго — он дерева пообсцикали й недопалків накидали. Було їх не так багато: взвод чи трохи більше, а якої шкоди наробили.

Далі на нього чекала не дуже радісна звістка: втрати живої сили становили до третини, при тому значна частина — пораненими. Найгіршим же було те, що йти на Мухен, який не контролювався Далекосхідною республікою, було небезпечно, тим паче, що зеленоклинці вже знали, що він іде, назад же до селища Передгірного — не вистачало машин, та й у тих палива обмаль, а бензовоз згорів. І тоді Ванька-китаєць прийняв рішення: визначитися, скільки авто треба для поранених і окремо — для вбитих, злити весь бензин з решти, аби заправити ті потрібні, те саме зробити з БТРами, та МТЛБ, заправивши сповна стільки, на скільки вистачить пального, відправити вантажівки під прикриттям бронетехніки назад до Джонок, а самому з рештою бійців залишитися, вивести з ладу безсилі тепер техніку та гармати, а тоді пішки пробиватися до своїх — якщо, звісно, поталанить. Він жодного разу не відчув, що за ним хтось пильно спостерігає. Та й коли рештки його колони прослідували через Передгірне, хтось знайшов спосіб повідомити про це кому слід на території противника.

…Мобільний зв'язок, якщо він, звісно, не супутниковий, у горах та сопках ненадійний. Через чиї сателіти організувала його Зеленоклинська Українська республіка, і тоді знали дві людини: міністр Барченко та полковник Гриценко, а тепер довідатися нам — годі й думати.

…Окремий розвідувально-диверсійний загін Збройних Сил ЗУР відпочивав у Мухені після першої вдалої операції. Його командир Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився Сашко Лученко з «трубою» в руці:

— Віталій Жук обізвався: вони завантажили на вцілілі машини мерців та поранених і відправили назад, самі ж підірвали гармати й техніку, які не могли вивести, а тепер відходять пішим порядком у бік державного кордону.

— Ага, — кивнув головою командир. — А та колона вже пройшла через Передгірне. Сто грам хочеш?

Лученко кивнув —«так»; хіба він дурень ото — відмовлятися?

Командир налив, скільки сказав — по «фронтовій» соточці, вони цокнулися — «з почином» — і ковтнули. Що там ті півсклянки для дорослого чоловіка? Але сьогодні вночі після дзвінка з Передгірного загін піднявся по тривозі, двома шістдесят шостими «газонами» погнав на Мухен, здійснив чималенький кидок тайгою на лижах, просидів чотири години у засідці, успішно атакував противника, наробив йому значної шкоди і так само стрімко щез у тайзі, залишивши спостерігачем найліпшого на всю округу мисливця — Віталія Жука. Від усіх тих навантажень та хвилювань Лученка навіть від такої незначної дози «повело»:

— А круто ми сьогодні навішали звіздюлів хахалеві твоєї Клавки!

— Якому хахалеві? — просто у вічі йому глянув командир, просвердливши поглядом Сашкову голову аж до гіпофізу.

— Ну, це я так, до слова, — второпав, що бовкнув зайвого, той.

— Кажи, — крізь зуби проричав Микола.

Олександр винувато опустив очі:

— Я не думав, що тобі не сказали… Вся вулиця знає… Ванька-китаєць, коли ото був нацменським уповноваженим, вчащав на своєму джипі в робочий час до вашої хати…

Пам'ять — сволочна штука: вона завжди готова послужливо підкинути вам у потрібний момент необхідні спогади. Шульженко наяву побачив, як Вонг приходив до них з горілкою та цукерками, як дружина захищала його у спірках, і одразу увірився в найгіршому:

— Сука. Я, значить, на лісопилці по півтори зміни вколював, діти в школі, а вона з тим лівоном блядки правила… Тварюка… Шкода, що я його сьогодні не вбив…

Він мовчки налив ще по сто, підняв, не чокаючись:

— За упокой душі моєї любові, — і вицмулив рідину до денця.

— Ти що надумав? — перелякався друг.

— Кинути ту лівонську підстилку, — сказав, як крапку поставив, Микола.

— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.

«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.

— Поговоримо, — запевнив він, а подумки додав: «Як речі забиратиму»…

…

— Що ти думаєш робити з тими далекосхідними хохлами? — спитав у президента Дружньої Країни його найближчий споборник.

— Буду краток, — відповів любимець народу. — Нічого. Принаймні, поки що. Адмірал Макаров доповідає, що їхній так званий президент заявив, що вони не виходили зі складу нашої держави, а лише відокремилися від самозваної Далекосхідної республіки. Тому, поки вони воюватимуть із нею, я допомагатиму їм так, щоби вони не перемогли, але при тому максимально знекровили цю так звану «республіку». А тоді прийде наша черга. А коли придавимо весь цей заколот — подивимося, що й з ким робитимемо.

Він сказав «коли», бо не сумнівався, що так воно й станеться.




Розділ 22. Пані майор

(основна подія)


…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.

На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:

— А що у вашій делегації старлей робить?

— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.

Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику, уважно оглянув Петренка, залишився задоволеним і охоче потиснув старлеєву міцну долоню.

Весь кайф ситуації полягав у тому, що Петрові нічого робити не треба було: папери за міністром носив референт, організаційні питання чітко вирішували господарі, отож він із подарованою йому як учаснику саміту багатою шкіряною текою з логотипом, повною різних класних ручок, олівців та шикарних блокнотів, став ходити на всі засідання, дізнаючись купу цікавих речей. Весь день він щось занотовував, робив висновки й спіймав себе на думці, що в нього з'являються нові цікаві ідеї. Валерій же Георгійович, спостерігаючи серйозне ставлення свого протеже до роботи поліцейського форуму, задоволено думав: «Хай побачить, що таке бездоганна організація, хто такі справжні професіонали, послухає їх та зрозуміє, що мається на увазі під словами „високий рівень“».

Першого ж вечора міністр завалив до Петра в номер і ошелешив:

— Ходімо негайно, справа є.

Шеф каже — треба виконувати. Йти, виявилось, було недалеко: до номера капітана Ткачук. Вона трішечки розгубилася від цього візиту, але Двірчик доконав її остаточно, виклавши на стіл новенькі майорські погони:

— Галино Сергіївно, я ще вчора в Києві підписав наказ про присвоєння вам чергового звання майора міліції. Але за цією суєтою з від'їздом вам не повідомили… Так що мундир до завтра прийдеться оновити…

Потім міністр витяг з внутрішньої кишені пласку пляшку й заявив:

— А зірочки годиться обмивати.

Знавці стверджують, що справжня жінка може з нічого зробити три речі: зачіску, салатик і скандал. Та з першим у Галини був порядок, для третього — жодних підстав, тож вона заходилася накривати на стіл. Майже кожна українка — на ґенетичному рівні добра господиня: новоспечена майор за кілька хвилин влаштувала на журнальному столику таку сервіровку з бутербродиками, цукерками й серветками, що чоловіки тільки перезирнулися. Петро глянув на літровий бутель — «Jack Daniels», американський віскарь, котрим інколи Валерій урізноманітнював, аби не приїдалися, шотландські еталони, сказав: «Я зараз» — і гайнув до себе в номер. Повернувся з півторалітровою «Королевою мінеральних вод» (содової в холодильниках їхніх «люксів» не виявилося), бруском копченого сала й палкою СК.

— «СК» з «КВ» — в СВ, — видав класичну формулу соціалістичного шику, чувану ще в на самому початку кар'єри від політиків старої радянської закваски, головний міліціонер Неньки. Значно молодші його колеги знали ці назви кожну окремо, але все речення як сентенцію чи життєвий принцип щасливчиків з епохи повального дефіциту не сприймали й узагалі погано розуміли, про що це зволив пожартувати начальник, але про всяк випадок чемно посміхнулися. Поки Петро присував два крісла й стільця до столика, Галина доповнила набір страв зразками з Петрового внеску.

— Прошу наповнити бокали, — не випускав стерно влади пан Одвірченко. Дочекавшись, коли Петренко виконає його побажання, він підніс свого келиха й виголосив. — Вітаю вас, Галино Сергіївно, з першою великою зірочкою та зичу, щоб вона на вашому погоні недовго була одинокою.

Потім він цокнувся із колегами й зробив ковток — дуже маленький, помітив Петро. Міністр ще трішечки посидів, глянув на годинника та звівся на рівні:

— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.

Коли стоїть начальник, підлеглі теж мусять вставати.

Він потиснув своїм офіцерам руки:

— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.

— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:

— Вам теж на прийняття без краваток?

— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.

— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?

— Ні, — повторив він і сів.

— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти нього.

Виголосити щось банальне штибу «приєднуюся до усіх побажань», як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив, час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко відчував:

— Знаєте, Галино Сергіївно…

— У неофіційній обстановці можна просто — Галина, — поправила вона.

— Знаєте, Галино, усе доросле життя я служив на кордоні, завжди моїми командирами були чоловіки… Я і не уявляв, як то — жінка-командир. Виявилося, добре: ви знаєте службу і при тому ніколи не демонструєте, як чоловіки, зверхність, показну браваду й не дозволяєте собі, як вони, брутальних слів. Я вітаю вас із новим званням і вважаю, що ви його заслужили.

Вони чокнулися й випили — радше, пригубили: й один, і друга.

— Начальство пішло, можна почуватися трішечки вільніше, — вирішила Галина й скинула форменого кітеля.

Петро і раніше знав, яка вона гарна, але було це знаттям пасивного спостерігача, відчуженою констатацією. Інтелігентна й коректна начальниця ніколи не розглядалася ним як об'єкт чоловічого інтересу. І голос її завжди був рівним, а інтонації — підкреслено офіційними. А тепер та сама жінка сиділа навпроти нього, поправляючи густе каштанове волосся, а її доладні груди виклично стирчали під полотном міліцейської сорочки.

— Ви, Петре, і не п'єте, і не їсте, — підхопилася вона, заходилася підкладати йому на тарілку різні наїдки та вперше наблизилася до нього аж так, що він відчув її запах: легкий, апельсиново-імбирний, з незначним присмаком мускусу, сандала й, здається, ванілі… Галині вочевидь було не просто приємно, а — в кайф догоджати чоловікові, вибираючи ласі шматочки…

— Ну, що ж, давайте вип'ємо, — хлюпнув у склянки американського самогону Петро. — За вас, Галино, за вашу надзвичайну вроду, шарм та елегантність.

Так, як вони пили, не п'ють — здійснюють ритуал, ледь вмочуючи губи у напій. Так, здається мені, роблять консули та посли на офіційних заходах, можливо, ще монархи чи президенти. Як вони їли — не їдять, а вкушають, орудуючи ножем і виделкою з елегантністю мікрохірурга й точністю ювеліра.

— Я хочу танцювати, — заявила раптом Галина, ввімкнула пультом телевізор і наклацала якийсь музичний канал. Якщо таланить, то вже аж так: у ящику Мерайя Кері співала своєї легендарної «My All».

Що має робити в такій ситуації чоловік? Петро встав, вийшов з-за столу й простягнув їй руку.

Лишень тільки він поклав долоню їй на талію — психологічна дистанція зникла. В його обіймах танцювала не начальниця, коректна й витримана розумниця, не новоспечений майор — приваблива, струнка, чудово доглянута й неймовірно бажана жінка. Запах її волосся дурманив йому голову, нагадував щось напівзабуте, ще з юності — далеке й щемне, щось таке, що обов'язково мало статися, було вже, чи пак, починалося, та от чомусь не збулося. Він не знав танцювальних фігур, але відчув, як рухається в танці її гнучке тіло, підсвідомо розумів, які па вона має зараз захотіти виконати, і робив їх в наступну мить, а їй здалося — це він веде її впевнено та вміло. Перса Галини торкалися його грудей — несильно, ледь-ледь, з ніжною невизначеною обіцянкою.

Скільки триває пісня — хвилини зо три?[33 - «My All» у загальновідомому варіанті лунає 3 хвилини й 49 секунд.] А от, трапляється, однієї-єдиної пісні достатньо, щоб розбудити заціпенілу в холодному анабіозі душу.

— Дякую, Петре, — нагородила його м'якою усмішкою Галина. — А давайте вип'ємо на брудершафт і перейдемо на ти!

У такий спосіб він на «ти» ще ніколи не переходив. У них на заставі офіцери й прапори тикати починали одне одному з першого дня, крім, зрозуміло, начальника, а з жінками таке звернення природно складалося із часом. Бравий офіцер, надія всієї міліції, він не подав виду, що таки трішечки розгубився від швидкості змін в їхніх стосунках: налив по краплі того американського пійла й подав Галині її келиха. Він думав: випили, зціпившись руками у маленький ланцюжок, чмокнулися в щічку, от і весь брудершафт, це ж братерство таки, а не щось інше, та коли відчув її губи на своїх, її язика, що пристрасно й владно просувався до його рота, зрозумів, ошелешений п'янким смаком її поцілунку — заднього ходу в нього немає. Петрові пальці гуляли у її волоссі, пестячи, милуючи, безжально руйнуючи вишукану зачіску. Тепер уже він володарював над їхніми поцілунками, панував, розкошував, правив. Відривався від її губ лише за тим, аби сказати ніжні, пестливі, пристрасні слова — от воно й прийшло, словесне натхнення, трохи із запізненням, але він нізащо би не погодився, що — невчасно. Де беруться слова, котрих ти в побуті ніколи не говориш, із яких застумів послужливо подає їх у такі моменти пам'ять? Він буцімто пив наснагу з її губ — аби повернути негайно Галині те піднесення гарячими й лагідними фразами. Чоловічі руки на жіночому тілі, якщо пристрасть і жага в тому чоловікові поєднані з ніжністю та захватом, можуть виконати найліпшу любовну мелодію. І жінка тоді — вдячний інструмент, який відгукнеться, підсилить, розпалить і вознесе до небес майстерність і силу такого виконавця. Він насолоджувався гармонією її чутливого тіла, і на думку йому не спадало: а чому з Валентиною такого не траплялося ніколи? І ніхто в світі, навіть сама його дружина, ніколи не відповів би на це питання: чому чудовий виконавець та прекрасний інструмент не підійшли одне одному? Для інших були створені?

«Я закохуюся», — раптом зрозумів Петро. Сорочки — її та свою — геть: «Закохуюся!» Цілував її шию, плечі, ключиці: «Закохуюся!» Зронив її на ліжко, знову цілував та пестив. Знімав рештки одягу, милуючись нею: матовою шкірою із залишками літньої засмаги, доладними персами, пласким животом… Цілував її: кожен вигин тіла, кожну родимку, кожен клаптик та закуток.

— Ти божественна! — захоплено видихнув.

— Йди вже до мене, — не змогла більше стримуватись жінка…

… За багаторічною звичкою він прокинувся о шостій. В номері — жодних слідів учорашнього святкування. У кріслі сиділа Галина й пришивала до кітеля нові погони.

— Доброго ранку, кохання моє, — усміхнено привітався Петро.

Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:

— Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але тепер ми маємо забути все раз і назавжди.

Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:

— Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.

Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.

— Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, — вів своє мужчина. — Ви можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу — я не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-справжньому, не у вашій владі.

Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те, чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, — і змушував її плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у його тіла… І голос — так би й слухала. Він абсолютно не збирався користатися стосунками з нею… У неї теж було не так багато такого, що хотілося пам'ятати все життя.

— Бо я кохаю вас, — завершив він, — і змінити цього не можу навіть я сам.

— Петре, — здалася вона, — хоча б до кінця відрядження ми можемо бути обережними?

— До кінця — можемо, — розцвів чоловік, стрімко (одразу видно прикордонника) вдягнувся, чмокнув її у потилицю та вислизнув за двері.

Галина ще кілька хвилин дивилася йому вслід. Невже… — не наважувалася зізнатися навіть собі вона…

… У залі засідань міністр уважно глянув на нього, потім — на неї, але нічого не сказав.




Розділ 23. Слухати треба співчутливо

(події майже основні)


Якщо люди бажають зустрічі та знають місце, де вона може відбутися, — стрінуться рано чи пізно, це вже точно.

Микола часто виглядав Валентину на своїй станції «Голосіївська» в час, коли службовці валом валили з роботи. Вони, звісно, зустрілися й знов заговорили. Тепер колишній польовий командир знав: якщо він нічого не вдіє, коротка розмова закінчиться і йому доведеться знову тижнями виглядати її у поквапливому натовпі. Я зупиняв колони ворожих броньовиків, подумав Шульженко і наважився. Він запросив Валентину до кафе неподалік від станції на горнятко кави.

Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко розговорилися. Навіть — відкрили душу. Їй, власне, і не було про що розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так співчутливо…

— Вона і не заперечувала, казала: «Ти поліз до тієї дурної політики. Вас усе одно розчавлять, що мені тоді робити?» Та тільки коли Ванька-китаєць був уповноваженим з нацменшин і в них усе почалося, я працював на лісопилці та ніякою політикою не цікавився. Районний суд миттєво розлучив нас — я таки був не останньою людиною в тих краях. Я пішов з хати, побудованої власними руками, і більше ніколи Клавдії не бачив.

— А дітей? — спитала Валентина.

— Дітей теж, — тяжко зітхнув Микола.

Вони трішечки помовчали, і Микола продовжив свою оповідь.

— Усю зиму та більшу частину весни ми успішно опиралися, вдало маневрували, робили засідки та рейди. А коли зійшов сніг, вони почали широкий наступ. Як ти не бийся, якщо у ворога п'ятикратна чисельна перевага, він тебе масою задавить. А тут ще сталася біда: у битві під Корфівським загинув наш головнокомандувач, полковник Гриценко; оттоді-то на його місце й призначили мене. Хоч ми щосили воювали, не зважаючи на величезні втрати, вони таки витіснили нас на південь майже до Спаська-Дальнього, і Зеленоклинська республіка зменшилася до кількох районів. Очевидно, у противника теж не було сили добити нас — вони наставили купу різних електронних штук, ну, таких, як ото були у вас на кордоні, уздовж всієї лінії фронту, залишили частини прикриття, а основні війська відвели в тил.

Ми робили рейди на зайняту ними територію і навчилися обходити та обдурювати ці прилади.

А на початку липня з Владивостоцького укріпрайону через наші ще землі несподівано пішли війська Дружньої Держави і вдарили по лівонах. Другий удар вони здійснили з боку Сибіру, а по центру виступили здоровецький промосковський Хабаровський гарнізон і купа менших. У наших противників не було тилу — всюди суцільний фронт. А вояки вони, крім хошімінців, дуже посередні…

Ми чогось вирішили — настало полегшення, та незабаром спецслужби Дружньої Держави заарештували наш уряд, а залишки військ роззброїла дивізія морпехів.

Ну, а далі ви знаєте: Далекосхідну республіку лівонів було практично розгромлено, та тут втрутилася міжнародна спільнота, якою виявилася Велика Східна Країна та її сателіти, бойові дії припинили, незалежність «Лівонії» ліквідували, залишивши їй автономію в складі Дружньої Держави, верхівку їхньої партії та уряду засудили, а всіх решту — амністували, я думаю — поки що. Та і взагалі, на мою думку, нічого ще там не закінчилося: тих прибульців на Далекому Сході вже зараз у рази більше, і народжують вони, не так, як наші — в сім'ях по сім-вісім дітей…

Особисто мені надалі нічого хорошого не світило: я був депутатом парламенту, оголошеного тепер злочинним, створював Зеленоклинську Українську республіку, названу тепер самопроголошеною, очолював її Збройні Сили, а виявляється, були то незаконні озброєні формування… А що мене там тримало? Руїни сім'ї? І я не став чекати: зібрав усе необхідне й пішов у тайгу. Головне було — вийти з зони дії військ. Мені поталанило — за два місці — пішки, на попутках, на товарняках — я перетнув усю Дружню Державу й опинився на кордоні Неньки. А далі ви знаєте…

— Господи, — пожаліла «польового командира» Валентина. — Скільки ж ви пережили… А яка доля того, китайця?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Під час одного з останніх рейдів за лінію фронту мені здалося, що я зустрів його під Лучегорськом. Я вистрілив — він упав. Але вбив чи поранив, і взагалі чи був це Ван Вонг — я не певний. Вони всі для мене на один копил…

…Якщо чоловікові та жінці хочеться зустрітися знов, вони не забудуть обмінятися телефонами…




Розділ 24. Кого що турбує


Один мій приятель свого часу стверджував: «Коли я пересплю з іншою жінкою, це буде перелюбом. А от якщо я скажу своїй дружині, яка віддала мені найліпші роки, молодість і красу, що знайшов іншу жінку та йду до неї, а ти, мовляв, як собі знаєш, — оце буде справжньою зрадою!»

Усю дорогу з міжнародного саміту Петро з важкою мукою думав про майбутню розмову з Валентиною і відчував себе зрадником. Але жити й далі з жінкою, котру розлюбив, і яка його — він тепер був переконаний в цьому — ніколи й не кохала, маючи іншу, найдорожчу, десь на стороні, він вважав підлістю ще більшою. От, справді, як сказати? Та й Валентині вже за тридцять —їй що тепер робити?

Ну, а я, я-то, маю право на щастя? Мабуть, що маю: скільки років прожив у нелюбах — за що?

Але весь цей час вони були разом… І дорікнути їй, за великим рахунком, він не мав чим…

Він повернув ключа й з важким серцем зайшов до своєї квартири. Не вішаку у вітальні — жодної її речі, а під ним — ніякого її взуття. У шафі на її поличках — порожньо. Її ніде нема. І кухня якось по-сирітському не пахне смачною вечерею… А на холодильнику, магнітом причеплена, — записка. Пробіг очима — одразу й не збагнув. Мав перечитати: «Петре! Я зустріла іншого мужчину, і тому жити з тобою більше не стану. Усе, що стосується розлучення, я зроблю сама, тобі треба тільки в РАГС прийти. Дітей у нас немає, отже все відбудеться без проблем. На жилплощу я не претендую. Не ображайся, що я пішла, коли ти у від'їзді: мені так простіше обрубати все раз і назавжди. Я знаю, що тобі зараз важко. Прости.»

— І ніфіга не важко, — вголос сказав Петро. — Звісно, неприємно, не очікував від неї… Та, зрештою, обійшлося без розбірок… Баба з возу… А що у нас… гм… у мене в холодильнику?

З Галиною він вирішив обговорити нову ситуацію завтра.

…Дружина накинулася на міністра так, буцімто він був хоч у чомусь винним:

— Ну, і що тепер буде? Валентина — моя єдина подруга, і я не збираюся від неї відмовлятися через те, що вона з твоїм дорогеньким Петрусиком розлучилася! А він теж — не довго переймався! Знайшов собі пані майора!

— Та хто тобі каже відмовлятися? — здивувався Валерій Георгійович. — Просто слідкуй, щоб запрошувати їх до нас нарізно: або Петра з Галиною, або Валентину з цим… як його… — він зробив кілька невизначених жестів та згадав, — польовим командиром.

Та Валентина найближчим часом до Одвірченків і не збиралася: цими вже вихідними вона везла Миколу Шульженка до батьків на село, і найбільше її зараз турбувало — чи стане батько звати Миколу, як колись художника та прикордонника, той та він, чи таки як другого свого зятя, відомого на весь Київ бухгалтера Валерія Володимировича Соєва — синочком.

м. Київ


notes




1


Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва — хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Автор)




2


Етнічні китайці, що стало мешкають за межами держави Китай.




3


Не подумайте поганого, це — досить велике місто на Далекому Сході.




4


Мікрорайон Києва, віддалений не так від центра міста, як від транспортних зручностей: ані тобі метра, ані трамваїв із тролейбусами — лише автобус № 20 та маршрутки, якщо поталанить до котроїсь втиснутися.




5


Населені пункти на Далекому Сході.




6


Курс молодого бійця.




7


Стара російсько-радянська армійська пісня, яка розповідає про те, як солдат мріє про демобілізацію. Була поширена на теренах КДВО (Краснознамьонний дальнєвосточний воєнний округ).




8


До присяги — «дух», перші півроку — «чіжик», другі — «щєгол», від року до півтора — «фазан», потім, до наказу Міністра Оборони — «дід», після — «дємбєль».




9


Чиста правда: за такі приблизно слова в армійському полку в тій само Розенґартівці у 80-і замполіт розігнав полковий ВІА «Факторіал», який, власне, і співав цю пісню.




10


Ніяка це не ксенофобія, — цитата з поета Блока, щоб ви знали!




11


Провінція на Далекому Сході.




12


До 1933 р. — Ганське, з 1933 р. — Ганськ, з 1935р. — Шиловград, з 1941р. — Ганськ, з 1943 р. — удруге Шиловград, з 1958 р. — знов Ганськ, з 1970 р. — ще раз Шиловград, з 1990 — так-таки Ганськ (прим. редактора).




13


Порада, підказка (жаргонна лексика).




14


ЛІЛІЯ ЛІСОВА, САРАНКА, LILIUM MARTAGON L,Родина Лілійні, Liliaceae. Рослина із струнким високим стеблом, що охоплене кільцями довгастих сидячих листочків і закінчується китицею великих пониклих квіток.




15


Взагалі-то, воно й зрозуміло, бо й піонери звалися тоді вже не ім. Леніна, а — СПОУ.




16


ЗМОП (Загін міліції особливого призначення) пильнує.




17


Звісно, десь у Сеулі їдять спеціальних собак, для того й вирощених на фермах, але, як неодноразово бачив на власні очі автор, на терени колишнього СРСР це правило не завжди поширюється.




18


«Путунхуа» — мандаринський діалект, який є офіційною мовою і в КНР, і в Республіці Китай. Походить від діалектів Пекіну, півночі і південного заходу Китаю. Мандаринський варіант китайської мови викладають у школах, використовують у засобах масової інформації, літературі, уряді.




19


Аналоги широко відомої у нас «Мівіни».




20


Цунь (китайський дюйм) — 1/30 метра ≈ 3,33 см




21


Я нічого не вигадую: саме таке передбачає Проект Закону про порядок організації і проведення мирних заходів № 2450 від 06.05.2008, прийнятий у першому читанні 03.06.2009. (Автор)






22


Хваляться росіянин, француз та кавказець, у кого було більше жінок. Росіянин:

— Якщо перевести на крупу, то у мене їх було, як кіло гречки.

— У мене тоді, як відро рису, — бундючиться француз.

Махнув на них рукою кавказець:

— Сем мешков манки!




23


«Червоніє Схід» — пісня, що славить КПК і особисто Мао Цзедуна. За часів культурної революції була фактичним гімном КНР, тоді як автор офіційного гімну «Марш добровольців» Тянь Хань перебував в ув'язненні, а сам гімн не виконувався.




24


Елітний мікрорайон Києва, побудований Управлінням справами ЦК КПУ наприкінці 80-х років ХХ ст. у ярузі поблизу вулиць Наводницької та бульвару Лесі Українки. Народний поговір присвоїв був районові назву Царське Село, але незабаром змінив його на Задуп'є, коли було підмічено, що усі пам'ятники, що стоять поблизу (Леся Українка, фельдмаршал Суворов, Батьківщина-Мати), повернуті до нього саме означеними частинами монументальних тіл.




25


Тоді вона звалася Сергіїво-Михайлівка на честь тодішнього губернатора Примор'я С.М.Духовського.




26


Поширена на Далекому Сході пестлива назва міста Владивосток.




27


1-ий Український Далекосхідній Зїзд у Микольську-Усурійському (скликаний 11 червня 1917 р). З'їзд ухвалив домагатися української національно-територіальної автономії та утворення при російському уряді міністерства українських справ. Крім того ухвалено низку резолюцій в культурно-просвітних, організаційних і військових справах. Гостро виступив З'їзд проти перешкод з боку владивостоцького краєвого уряду щодо українізації війська та вислав телеграми з протестами до київської Центральної Ради, російського Тимчасового Уряду та місцевої краєвої влади.




28


Київський інститут народного господарства, так колись звався Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.




29


Невеликий населений пункт на північ від Хабаровська.




30


Якщо з’єднати на карті всі ці далекосхідні населені пункти, вийде дуга, що огинає Хабаровськ зі сходу.




31


Сунь Цзи — геніальний полководець.




32


Комп'ютер підкреслює це ім'я, а отже — не знає. Я не думаю, що хтось його не чув, просто нагадую: Мерайя Кері (англ.Mariah Carey; нар. 27 березня1970 р.) — американськапоп, ритм-енд-блюзспівачка, авторка пісень, музичний продюсер та актриса з унікальним по силі, виразності та діапазону голосом.




33


«My All» у загальновідомому варіанті лунає 3 хвилини й 49 секунд.