Динамо Харків. Вибрані вірші Сергій Жадан До книги вибраного Сергія Жадана (23.08.1974) — найпопулярнішого і найулюбленішого українського поета нової хвилі — увійшли найвідоміші вірші з усіх попередніх збірок, а також нові, ще не публіковані, поезії. Це найповніше на сьогодні вибране поета. Сергій Жадан Динамо Харків. Вибрані вірші Циганська голка (з нової книги) «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.» Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. На неї не можна було не звернути увагу — вона сміялася уві сні. Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, знаючи, що ця шкіра моя. Якщо вона коли-небудь прокинеться — добре було б дізнатись її ім’я. Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі, хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі, чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання. Якби наряд перевірив її кишені — хтось би точно отримав нове звання. Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран, її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран, чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину, і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну. Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин. Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим. Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє. З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є. Але вона прокидалась і все починалося саме тоді. Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді. Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах. Коли вона вимовляла слово «любов», я бачив кров на її зубах. Стережіть її, янголи, беріть під крило легке. Скажіть їй, хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке, хай лишить собі мої рукописи, моє срібло й моє пальне, до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене. 2013 «Доки тебе стереже твоя спрага…» Доки тебе стереже твоя спрага, доки тебе тримається віра, сонце рухається з точністю птаха і час підбирається з обережністю звіра. Вітчизни пізня вокзальна облава, теплі руки й грудневі дороги. Країна болить, як перебита лапа щеняти, що виривається з нічної облоги. Виривайся, виривайся з ночі й туману, вигризай зневіру та безнадію. Я потім лікуватиму твою рану, наскільки встигну, наскільки зумію. Я потім зрозумію, потім побачу, коли слідом за тобою вирвусь, всю цю твою безпритульність псячу, всю цю твою дитячу вірність. Лишай ні з чим їхню підлу варту, оминай розставлені вміло пастки. Варто битись і підводитись варто, якщо потому й доведеться впасти. Зірки мають виснути над тобою, або розриватись, як ручні гранати. Серце має заливатися кров’ю і переганяти її, переганяти. Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі. Доки ти всім цим живеш і мариш. Доки вихоплюєш, доки полюєш. Доки ти все це в собі тримаєш. Доки ненавидиш. Доки любиш. 2013 «Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.» Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті. Пальці у неї в крові та цукровій ваті. Печаль випікає зсередини вени, і птахами кричать портові сирени. Боже, борони королеву на нашій естраді. Цілий ранок вона пакує свої валізи. В неї ще три доби до закінчення візи. В неї ще повен бак бензину і список подяк Божому сину — стільки всього цікавого для кримінальної експертизи. Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні. З’явитися з боку ночі. Рушити в бік безодні. Порожній гостел. Горішнє ліжко. Зачитана телефонна книжка, де всі номери з міжміських перетворюються на міжнародні. Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто; пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози, пояснити нарешті, що тоді сталось, до чого тут втома, до чого старість. Ніхто їй не заважає. Але ніхто й не просить. Про що просити людину, в якої на серці втрата, в душі — розлука і ніжність, в долоні — ручна граната, в легенях — срібні холодні тороси, в спогадах — затонулі матроси. Навіть серце її має номер музейного експоната. Я теж знаю усе і не заважаю, зважую все, залишаю, але не зважаю. Малюнок на шкірі, гострі плечі, двадцять хвилин, щоб зібрати речі — сухе вино цьогорічного урожаю. Цілий вечір вона сидить у чорному светрі. Рухи її чіткі, бажання вперті. Цілий тиждень на спів і сповідь, Ціла зима, щоб чекати на повінь. Ціле життя на те, щоб не боятися смерті. 2014 «Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини…» Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів, покажи мені в цьому небі таємні пружини, покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів. Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних, тіні крейсерів від тіней кашалотів, навчи розуміти листи з кишень нагрудних у знайдених серед рифів африканських пілотів. Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови, скільки б сонць запалилося в моїх зіницях, я б знав про що думають спрути й морські корови, і про що плачуть убивці на островах у в’язницях. Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці, скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа, скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці й слухаючи балачки святого Вітта. Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння, з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі, навчи мене вдячності, з яким ти кидаєш вугільне каміння, й покірності, з якою ти продаєш особисті речі, стриманості, щоби не йти на голоси з туману, мужності, щоби хапати метеорити, сили, щоби ховати близьких під шкірою океану, слабкості, щоби потому знову когось любити. 2013 «Пливи, рибо, пливи…» Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось — мої сни, це — рибальські човни, це — ніч, це — течія, це — смерть, певно, моя. Життя — це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім — всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети — я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій — радій, рибо, радій. Любов варта всього — варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. 2013 Вогнепальні й ножові 2012 «Кожного разу, коли вони зустрічалися…» Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену. 2009 «Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…» Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, караваном із трьох позашляховиків, обійшли перевал, що лежав у густому диму і прострілювався одним із піхотних полків. На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню, і в морозне повітря здіймалася анаша, і похмурі бійці грілися коло вогню, набиваючи навчено запасні ріжки з калаша. У кімнаті стояли жінки — юні й старі. Щойно ми увійшли, вони відступили вбік, і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі, розганяючи тіні з вилиць і темних повік. Капітан промовив: Маріє, усі шляхи, що вели сюди, всі дороги й стежки, нині світяться в темряві, й втомлені пастухи ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки. Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів, перестуджені, мовби горла малих дітей, нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі загусають повільно відлунням добрих вістей. Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, що лише існують, він зможе назвати все, в ньому буде наша печаль і наша злість больова, що заводить нас, єднає нас і несе. Його будуть слухати звірі, птахи і вужі, йому стане любові, щоби завжди стерегти перехоплені нами колони та вантажі, контрольовані нами долини, висоти й мости. Адже доки діти народжуються від нас, доки вони ростуть на нашій землі, доти є кому битись за кожну з пристріляних трас, доти є ким поповнити лави — невтомні й злі. Доки духи й померлі приходять до нас сюди, нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах. Все минуще, сестро, вічні лише сліди від шрапнелі та куль на наших чорних тілах. Хай малий сприймає помсти науку важку, хай навчається справі та поміж нас росте, — капітан покопався у похідному мішку і поклав до ліжка старий заводський ТТ. І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним, почали діставати ножі, амулети й прути, хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним, й відійшов назад, щоб інші могли підійти. Там уже лежало золото і килими, порцеляна, бронза й купа теплих речей, і стояло за вікнами небо чорне зими, і дими підіймалися в нього з сільських печей. І одна з жінок, із ліхтарем у руці, наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги, і за нею рушали всі пастухи та бійці, і ступали снігом, ніби не мали ваги. 2011 «Південно-західна залізниця.» Південно-західна залізниця. Третя ночі, година рання. На два вагони одна провідниця забезпечує пересування. Ходить, ніби Матір Тереза, непевна, як погода осіння, блукає — темна і нетвереза, розганяючи сновидіння. Я лежу в глибині вагона, приречено, мов шахтар у забої, везу пакет з головою Пітона — чорного хіміка з Лозової. Колись він був королем гідравлік, мав постачальників за кордоном, жив як міг, контролюючи трафік між Тирасполем та Краснодоном. Труїв своїм щемким сурогатом молдаван та різних узбеків, навіть був колись депутатом по мажоритарному від есдеків. А ось тепер я не сплю, хоч пізня година й сни підступали до мене тричі, і слухаю, як його щетина далі росте на його обличчі. — Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався? Може тобі сигарет нарити? — Та ладно, — відказує він, — не парся — з моїми проблемами тільки курити. — Страшно, — питаю, — з того боку? — Не страшно, — каже, — просто незвично. Страшно було минулого року, в Ростові, коли спалили шашличну. А тут — ніби щось тобі не вернули, і пам’ять волочиться, мов парашути. Ходиш і забуваєш минуле. Забуваєш — і не можеш забути. Лише відчуваєш останнім нервом, зубами і складками жировими тонку межу, що проходить небом між живими і неживими. Так що вези мене, брат, додому в тихому, наче спів, вагоні, вези мою безкінечну втому і спомини мої невагомі. Віддай мене товаришам по зброї, нехай ці печальні п’яні бандити тепер вирішують поміж собою, що з головою моєю робити. Нехай пам’ятають усі мої звички, голосу мерзлі глибокі озера й легені — чорні, як рукавички побитого безнадійно боксера. Скажи тій жінці, що вміла любити, нехай виходить з печалі своєї. Все, що я міг для неї зробити — це померти подалі від неї. Така тепер між нами різниця. Вклади сигарету мені до рота. Смерть, вона як оця провідниця — для неї це просто чесна робота. Теплі сни, випадкові дати. Все, що ти встиг запам’ятати, все, що побачити довелося, живе по смерті, ніби волосся. Поговори зі мною, братка. Палений найк, стара арафатка. Ніч пливе, сутінь хитається, повітря вдихається, видихається. 2010 «Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…» Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені, так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною, що зробили з нею всі ці фінансові генії, котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною. Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі, і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом, ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі, зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом. Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами. Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком. І я знаю, найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять. А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком. Він називає мені імена лікарів, які його вбили. Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти. Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили. Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль. В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни, і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети. Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми. Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти. Скільки можна терпіти їх голоси на сходах, будильники й окуляри, теплі щоденні предмети! Вирви їхні серця, назавжди спинивши подих! Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!» І я дістаю бензин і міцні корабельні канати й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне, і знаю — ніщо не може мати над нами влади, окрім голосу крові, який заповнює горло. Добре, коли тобі сняться підпільники та герої. Погано, коли їх поява на тебе тисне. Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни. Країна, в якій виживання вважають талантом, де вся твоя біографія — список боргів і трупів, називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом, опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути. Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом. Хай потопом заллється вулиця кам’яниста. Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом гарячі електростанції мого невтомного міста. Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати. Хай спробують врахувати небесні сумні коливання. Сонця священний вогонь заливає кімнати. Герої не помирають від стаціонарного лікування. 2011 «Вони сказали: „За що ти тримаєшся, брат?» Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат? Мало в твоєму житті було бід і втрат? Мало крові й жовчі було в твоєму житті? Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті». Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так. Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак. Вигребеш поступово, ти ж не останній псих. Потрібно вміти вчасно здати усіх. Ти постáрів, брат, тому давай без образ. Час змінився на краще — подивися на нас. Якщо дуже довго сидіти коло ріки, Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки». Вони говорили про сім’ї та біржовиків, про трабли з бюджетом й афганських бойовиків, про польський ринок і про китайський прорив. Я їх спочатку слухав, а потім заговорив: «Я народився в країні, якої немає давно. Я сам її знищував і пускав на дно. Я ховав цю країну, коли вас ще не було. Так що не вам мені розповідати про родинне тепло. Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка. Я точно знаю, що класова рівність — найбільш нетривка. Я палив кооператорів у вісімдесятих, і в дев’яностих бомбив фірмачів. Я ніде не вчився політекономіки, і сам нікого не вчив. Я торгував усім, що має якусь ціну, газом, лісом та боєприпасами через фірму одну. Я завіз стільки товару через одеський порт, що коли по п’яні тонув, зі мною тонув ескорт. Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси. Купував губернаторів і продавав голоси. Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат. Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат. Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви — діти лібералізму, вершники без голови, я топив кораблі й переходив босоніж моря, доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я. І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, — лише туман, густий прибережний туман, в якому ви губитеся, як піонери в кущах, або як невчена піхота в травневих дощах. Немає жодних невірних і жодних святих, немає жодних праведних і жодних простих, жодних партнерів, жодних, синок, торгів — є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів. Є лише наші жінки, які нам спиняють серця. Є лише наша подяка, як вигадка від Творця. Подяка, яку відчуває риба, коли ріка промерзає до дна. Бо там, де для вас триває партнерство, для мене триває війна. Є лише ті, кого ми ховали й кого несли, не важливо, де саме вони полягли, не важливо, коли. Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде, А всі нюанси ведення бізнесу завжди вирішить одна РГД. І що ви мені говорите про долари та рублі, нам із вами лежати в одній землі, а наша земля, як віра — вона глибока й тверда, і з цього боку її повітря, а з того боку — вода. Час не змінюється, змінюємося ми, пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми, переходячи через кордони чи повертаючи давні борги, і якщо хто й прийде на ваші поминки — це друзі та вороги». І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені, виривалося з горлянок і запалювало вогні, і ці вогні горіли й танули, як маяки, на які виходили з темряви зомбі, привиди, мертвяки. 2011 «І жінка з чорним, як земля, волоссям…» І жінка з чорним, як земля, волоссям, яку я знаю вже стільки років, живе собі, не переймаючись зовсім, поміж вогнів і вечірніх мороків. Поміж світла й гарячого листя, поміж стін і пташиних криків, поміж підземних русел, що переплелися, поміж усіх своїх снів і фріків. Вона ходить собі на стадіони й ринки, ховаючи в куртці телефон і флягу. І я готовий палити сусідські будинки, щоби вона звернула на мене увагу. Я готовий позбавити міста керування і на портвейн перетворювати озерну воду, лише б вона, згадуючи про моє існування, писала мені листи про життя і погоду. Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки, лише б бути ближче до її ніжності й люті і слухати всі її втомлені байки про те, з ким вона спить і кого вона любить. Я вигадаю нові літери та розділові знаки, і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть, щоби вона забувала те, що могла знати, щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу. Небо за її вікнами буде холодне й зелене. Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну. Хай забуває про все. Хай забуває навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу. 2011 Лесбійки 2009 «Що вона потім робила, куди пішла…» Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці? Курила бельгійський тютюн,                     міцніший, ніж зазвичай. Сварилася з поліцейськими — п’яна і грізна. Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай — індійський, мов океан,                      чорний, як власна білизна. Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти, за те, що проймається спокоєм                       душі золота матерія. Лежала на теплому спальнику                       оголена, мов дроти, тиха, наче вода, сонна, ніби артерія. Що по ній залишилось? Якісь борги, які я поволі сплачував, книги і мапи, якісь випадкові друзі, якісь вороги, яких я насправді не знав,                         хоч насправді мав би. Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі, календарик із її місячними,                          щоби я не міг помилитись. Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі, і завжди різав обличчя, намагаючись поголитись. 2009 «Ця жінка, яка фотографує дерева січня…» Ця жінка, яка фотографує дерева січня, їхню вогку динаміку і переплетіння, маленькі будинки з димами, засипані снігом узбіччя, неба тяжкі простирадла зі складками й тінями. Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою, стежить за цими деревами, мов за тваринами, за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною, за тонкими руками, за збитими в кров колінами. Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті, стрічками прив’язує собі до зап’ястя. А чорні порожні озера, кригою вкриті, постійно віщують їй усілякі нещастя. Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш, до смерті будуть тепер іти за тобою. Будеш їм віддавати усе, що маєш, будеш ділитися з ними вином і водою. Але вона говорить: все, що я справді маю, — це стрічки, щоб триматися поруч із ними, і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю, і постійно раню уста їхніми голосними. Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються, ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею. Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються? Це вони все почули, і тепер заперечують. 2009 Жінки — Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову, з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами? — Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу, так як діти живуть зі своїми страхами. Це ось те, що між нами, — її химерний маршрут, яблука і вино, усе це її протестантство, одяг, який вона носить у торбі, мов парашут, і колір волосся,                     який вона змінює,                     як змінюють громадянство. Вона постійно зникає, у неї свої ключі. Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій. І я нажахано слухаю, як іноді уночі серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій. Вона зупиняє час, що вперто кудись іде, подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном. Тоді вона підстригає своє волосся руде, як підстригають траву, доглядаючи за газоном. Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій, і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій, і смерть, яка відступає, наче розбите військо. Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. Ось саме тому я її і люблю, як тільки жінка може любити жінку. 2009 «Коли потяг нарешті в’їхав у гори…» Коли потяг нарешті в’їхав у гори, залишивши позаду сонні долини, коли в чорних снігах від тяжкої змори засинали дерева, птахи і тварини, і коли вибрідали нічні подорожні на гаряче світло, ніби на запах, і світили їм річищ глибини порожні і зелені вогні по гірських вокзалах, і кондуктор вслухався в останні вісті, одягнувши стару залізничну куртку, коли діти колійників і машиністів уві сні намивали золото смутку, торгівельні контори й приватні оселі замовкали, мов патефони трофейні, і прокочувались крізь лункі тунелі неприкаяні літерні і купейні. І сумні пасажирки юного віку, невідомих занять і непевних звичок рахували мости, збиваючись з ліку, в теплих светрах і в’язаних рукавичках. Витягали з торби гіркі наливки, і ковтали дими устами самими, і нічної розмови ламкі уривки нависали над ними, пливли над ними. І одна діставала в диму, що здійнявся, словники з безнадійними коментарями, і гортала їх, доки потяг спинявся під станційними тихими ліхтарями, і читала подружці щось нестерпне, щось, від чого сухо стискало горло, і коли та спала — читала про себе, а коли прокидалась — читала уголос. І слова — промовлені, словникові западали в сон непомітно й загусло, і гойдалися в заспокоєній крові, наче водорості в холодних руслах. 2009 «Прийде весна, говорили вони…» Прийде весна, говорили вони, кинемо все й поїдемо звідси. Заходячи в ніч, як у власні сни, дістанемось її глибини. Відстань? Що таке, зрештою, відстань. Поселимось біля морських портів, там, де олія тяжіє в трюмах, де все, чого б ти не захотів, для тебе вивантажать з кораблів чоловіки в потертих костюмах. Там, де жінки з вогнями в руках танцюють вночі на гарячих площах, носять кульчики в язиках, гадають на крові і на зірках, й спиняють вітри при кораблетрощах. Де вигріваються без кінця відвідувачі в тісних перукарнях, де пахнуть сигарами пальці творця, де кавові зерна, ніби сонця, пересмажуються у кав’ярнях. Там, де не буде цієї війни, яка триває зараз між нами. Зникнемо, планували вони, головне дочекатись весни. Хай скумбрія рухається табунами. Коли вони обіймались вві сні, в їхньому ліжку, на їхній війні чути було, як летять птахи, падаючи в сніги. 2009 «Перечекавши останні сніги…» Перечекавши останні сніги, вихопившись за сезонні межі, він зняв готівку, віддав борги, і опинився на узбережжі. З легенями, повними тютюну, з кишенями, повними алкоголю, він мовби пробив заслону міцну, не відчуваючи зовсім болю. Крізь теплий туман прослизнувши вужем, щоб гнати похмілля легку химеру, голився краденим фінським ножем і зранку пив солодку мадеру. Братався, ніби останній раз з напарником зі смішним поганялом, про вартість справжніх жіночих прикрас втираючи картярам і мінялам. З кишень витрушуючи пісок, просив сигарети й давав поради, і плакався їм про своїх жінок та бізнес, який забрали араби. Ці довгі розповіді уночі, мов чорне сяйво морів полярних, з ручною мавпою на плечі в прокурених і порожніх більярдних. Й жінки в далеких північних містах, втрачаючи спокій в терпкій жалобі, писали в довгих і тихих листах свої зізнання сумні й розлогі, просили сказати, що ця печаль відійде, так як відходить море, що він скоро вернеться або хоча б що в нього все добре. 2009 «Коли вона повернулась, ближче вже до зими…» Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток. І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава. І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов. Ефіопія 2009 «Він був листоношею в Амстердамі…» Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні. Друзі його, пияки-радикали, говорили: «Ми все провтикали, ми, можна сказати, по вуха в лайні. В країні стагнація і мудацтво, лібералізм і продажне лівацтво, і неясно, що нас трима на плаву. Євросоюзом керує сволота. Вони говорять — «Свобода, свобода», а піди-но купи нормальну траву. Але на Сході ще є країна, вона сьогодні, можливо, єдина, де сонце свободи не встигло зайти. Де вірять в людину — вільну, розкуту. Спробуй пробити канали збуту, давай наведемо культурні мости! Там втіха сходить на кожну хату. Церкви московського патріархату знімають вроки і славлять джа. Мануфактура та інші крами там контролюються профспілками, і співом ясніє колгоспна межа! Там п’ють абсент при застудній хворобі. Там демони у жіночій подобі, сховавши в горлі темну пітьму, сповнять усяку твою забаганку. «Давай, чувак, — привези афганку!» — повторювали вони йому. І він ступив на цю дивну трасу. Авіалініями Донбасу, де на сніданок — лише бухло, мріючи про країну шалену, він вилетів за кордони шенгену, лишивши все, що в нього було. Ступивши на землю в місті Донецьку, з усіх іноземних знаючи грецьку, яку тут нібито знали всі, він трапив до рук дивовижній парі — водій на форді й друг на кумарі. І сяяли зорі у всій красі. Водій сказав: «Все нормально, зьома, давай, почувайся у нас як вдома, тут друзі навколо, бачиш і сам. Ти трапив на землю обітовану. Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, що вистачить на весь Амстердам!» Був простір вечірньою сутінню скутий. Стояла зима. Починався лютий. І місяць за ними гнався, як птах. Тривожно світилися терикони, на Україну ішли циклони, й душі тонули в глибоких снігах. На сорок п’ятому кілометрі вони застигли в злій круговерті, і тьма огорнула їх мулом густим. Водій промовив: «Йохан, братішка, по ходу, виходить, усім нам кришка, молися своїм растаманським святим!» Замерзло пальне і стихала мова. Смерть надійшла із портів, з Азова, і демон смутку над ними літав. Випивши дезодорант, щоб зігрітись, він намагався комусь додзвонитись, але телефон йому відповідав: «На даний момент абонент недоступний. Життя — процес взагалі підступний, так ніби тонеш серед ріки. Смерть твоя — невелика втрата, просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки». 2008 «Третій день крізь сутінь масну.» Третій день крізь сутінь масну. Третій день без спочинку і сну. Я звик до піску і до холоду звик, і в торбі у мене — вино і часник. А під сукно, мов під віття смерек, Зарито афганський крек. Я тридцять днів ховався в імлі, їв траву, спав на землі, збираючи, мов данину тяжку, крихти коштовного порошку, який, ніби тіні пропащих душ, лежить на хребті Гіндукуш. Це смерть шукає мої сліди, смерть виводить мене до води, і доки я з річища мерзлого п’ю, тримає флягу мою. Я ніс усе, що і мав нести, я обійшов талібанські пости, дістався міста, продав телефон, перейшов таджицький кордон, і на п’яту ніч, хто би що не казав, побачив Ростовський вокзал. Там попереду погранці, сонце в траві, туман на ріці, довгий день, строкатий базар. Лише б довезти додому товар, і скинути, якщо повезе, циганам із ХТЗ. Але смерть чекає на того, хто йде. Смерть тримає мене і веде. Смерть прокидається вночі на моєму плечі… …Тихий ранок, темний вагон. Це був останній мій перегон. Усі дороги вели сюди. Ось мічені кров’ю собачі сліди, і важко, мов короп у глибині, куля сидить у мені. Дихати, дихати що б не було, коли твоя тяга — єдине тепло. Життя втрачає свою вагу, коли вдихаєш гарячу жагу, коли видихаєш солодкий щем, курячи синій елем. Кров затікає в теплий рукав. Мене все одно ніхто не чекав. Кордон зачинено на замок. І, не відходячи ні на крок, моя душа, ніби щось чуже, тіло моє стереже. 2008 «Вже кілька днів стояла спека…» Вже кілька днів стояла спека, і сонце ховалося між тополями. В будинку напроти була аптека, де вони купували бинти і знеболювальне. Лежали розпечені квартали, ніби розсипані монети. В помешканні, яке вони винаймали, вночі нагрівалися усі предмети. Нагрівалися фінки і відмички, одяг із запахом нікотину, нагрівались бензинові запальнички, в яких уже давно не було бензину. Темніли повіки її обважнілі, і дерева за вікнами відкидали тіні. Нагрівались порізи на її сухожиллі, нагрівалися кулі у нього в тілі. І коли вона торкалася повітря рукою, нагрівалося повітря — чорне й прозоре. До ранку було тихо, і тиша була такою, що чути було, як їм сниться море. 2008 «Фабрики в дощі, ніби в жалобі.» Фабрики в дощі, ніби в жалобі. Дощ над мостами летить, минаючи. Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі чи хай собі живуть, нічого не знаючи. Сама потім повернешся, якщо захочеш, якщо забудеш про заборони. Сидиш і спомини перекочуєш, як перекочують порожні вагони. І кожна розмокла рама віконна, наче схованка спорожніла, і дим виходить із високого комина, мов душа із померлого тіла. І дивишся довго, мовби востаннє, на чорні коридори й верстати, маючи відповіді на всі питання, які ніхто не захотів поставити. 2008 «Смерть моряка річкового флоту…» Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині, доки він робить свою роботу, доки мусони стоять в долині. Стишені баржі, рухливі шхуни, що пропливають за течією, торкають хребта його басові струни, шепочуть: вона не буде твоєю, вона, ця жінка, зі сріблом у горлі, із серцем зі слонової кістки, настоюється на своєму горі, не дочекавшись від тебе звістки, кинула все, що тримала досі, ховає дощі глибоко в тілі. Чуєш, за міддю в її волоссі плачуть риболовецькі артілі? Тому пливи собі повз пороги, повз мерехкі електричні турбіни, подалі від своєї тривоги, подалі від цієї країни. На золоті вогні малярії, на стомлений голос діви Марії, на обважнілі одеські тумани, на теплі від мулу і жиру лимани. На скумбрії плавники пурпурові, на рвані потоки нічного вітру, на вірну смерть          від чорної крові, чорної крові,                    технічного спирту. Тоді проситимеш трохи ласки, щоби було не надто жорстоко, щоб не забули тобі покласти по срібній монеті                     на кожне око. Потім пітьма набіжить звідусюди. Потім зірки перестануть снитись. А потім і серце змушене буде спинитись. 2007 «Я пам’ятаю голоси…» Я пам’ятаю голоси, Станційне плетиво предметів, і сутінки, які росли поміж пекарень і буфетів. І сонце соком із цитрин розмащувалось по одежі, випалюючись, як бензин, ховалось за вокзальні вежі. Й відчувши цей прогірклий смак, нічні коханки і мисливці ділили цукор і табак, немов вори на пересилці. І підшивав старий торчок з шинелі зрізані нашивки, і теплі хмари вздовж річок пливли на кримські перешийки. І озирнувшися нараз посеред тиші і огрому, я пригадав раптово вас і говорив собі самому, що в цьому остиганні доль усе вирішує випадок, що чорна квітка алкоголь вам виростає між лопаток, що кожного, хто стереже в цій тиші потяги товарні, по смерті пом’януть лише колійники на сортувальній, що в мить, коли я відійду за бризками нічних припливів, вони оглушать пустоту сигналами локомотивів, і що поштові багажі лежатимуть в станційних залах, криваві й гострі, як ножі, як перець, як смола на шпалах. 2007 «Море дихає чорним теплом…» Море дихає чорним теплом, розгортається, мов полотно. І три комерсанти сидять за столом, і порівну ділять сухе вино. Туману встояне молоко затікає до піджаків. І перший збиває своїм кулаком хрустких метеликів і жуків. Бо в серці в нього пекучі вогні палають невідомо чому, і темна хвороба останні дні роз’їдає легені йому. Він уже знає, які дива є в цьому мороці і молоці, що значать насправді зелені слова, наколоті на його кулаці. Все, що він бачив, — нічні міста, портові крани і вантажі, тривога, яка вночі вироста і топчеться тобі по душі. Все, що він чув — старі кораблі, друзі, розстріляні впритул, жінка, яка в готельній імлі розповідає щось про Стамбул. Тепер він у цьому тумані сидить, і знає все, і йому все одно. І другий завжди йому дасть кредит, а третій запропонує вино. І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це. 2008 «В серпні тепло витікає з кварталів…» В серпні тепло витікає з кварталів, і мулом одсвічує дно ріки, і в темряві безпритульні з вокзалів зривають яблук терпкі зірки. І в чорних нічліжках вони таємниче, знаходячи в цьому умовний знак, вивчають печальні дівочі обличчя і курять справжній дорослий табак. І в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях. Можливо, колись твердий, ніби гравій, час, що між ними зараз трива, і з їхніх ламаних біографій буде складати нові слова. Можливо, невидимі і примарні в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори, і злість, із якою весь час виростали, будуть мов зброю в руках нести, рвучись на карпатські глухі перевали й займаючи сірі балканські хребти. І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать, ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів. Ще буде рватися під катеринку роз’ятрена дезертирська душа, і можна буде купити на ринку хліб і набої до калаша. І в ночі витишені і серпневі зростатимуть часу ламкі хребці, і ластівки літатимуть в небі, і риби плаватимуть у ріці. 2008 «Радість — це те, що дається з боєм.» Радість — це те, що дається з боєм. Ні краплі смутку, ні краплі сумніву. І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину. І я колись знатиму корабельні секрети, матиму жили, від праці здуті. Для мене горітимуть червоні комети в зеленого неба в’язкому мазуті. Впливши колись у хвилі безкраї в сірому светрі грубої в’язки, я гнатиму втомлені китові зграї від пляжів Японії до Аляски. І чорні кити, рвучись на свободу, не вірячи, що їх можна дістати, падатимуть із небес у воду, наче підбиті аеростати. Колись це завершиться п’яним застіллям. А поки я сплю на залізній шконці, і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям, і граю в трамваях на губній гармоніці. І життя моє котиться, ніби колесо, не маючи жодного інтересу, солодкими яблуками по укосу, теплими хвилями на Одесу. 2007 «Це історія, що трапилася якось із китайцями…» Це історія, що трапилася якось із китайцями, із утікачами, що живуть на автостанціях, в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах, на товарі у контейнері і на соснових нарах. Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю, але всяке слово Мао береже і пам’ятає, складно уживатися щодня з капіталізмом, із народним, інородним, видатним алкоголізмом. І найстарші із китайців порішили більш не паритись, й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус», в салон напакувавши задля виїзду з країни садовини, городини та іншої мівіни. І ось вони вкладаються між торбами картатими, і рухаються сторожко осінніми Карпатами, за чорною пітьмою, за господньою сурмою, за райською, угорською, смурною шаурмою. Їдуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І в кожного китайця є душа його непрощена, і сниться йому сонячна республіка Угорщина з полями і тополями, фіатами і опелями, соплями, рублями і солодкими коноплями, з побудками і дудками, з фінансовими мутками, з дешевими, кошерними, страшними проститутками, з відкритими кордонами, циганськими баронами і майже ще не вживаними польськими гандонами. Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться, і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються, криво посміхаючися кожному китайцю, які їм влаштували тут китайську окупацію, фігачать по облому, переборюючи втому, щоби цю китайську наволоч довезти до кордону, щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції, і накупити шмоток, алкоголю і по піці. Везуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці, хто вислизне за браму бандитизму і корупції, ще буде підробляти документи між арештами і торгувати коксом на вокзалах Будапешта. Й збираючись у клубах на свята і на паради, на засідання китайської марксистської громади, вони співатимуть: Мао! Ми на місці, Мао! Китайців ніколи не буває замало. 2008 «Той, хто говорить про смерть і час…» Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи. Коли, наче нафта, горіли зірки і прохідні двори, і вітер, ніби арабські хустки, розмотував прапори. Коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників — юні обірвані королі борделів і пивняків. І ваше життя не мало кінця, плутане, як роман, і проституток гарячі серця розігрівали туман. Я знав, що нічого, окрім образ не знайдеш у ваших речах. Час — це лиш те, що кожен із вас вмістив у своїх очах. Смерть — це такий, як і ви, торчок, у неї свої гріхи, і заяче серце її щокрок стискають нічні страхи. Ти їй говориш: сестро, давай, тримайся, сестро, мене. Я пам’ятаю усе, нехай це і не головне: твій чорний біт, вранішній жар, твій героїчний бодун. Я тільки останній стійкий комунар твоїх алкогольних комун, я той, хто не раз виносив тебе з пітьми комунальних квартир. Спробуй продати комусь тепер свій монопольний спирт. Спробуй докупи тепер збери наші веселі війська, хай знову засвічується згори неба оздоба близька. Бий у свій полковий барабан, розлякуй важких ворон, нехай залітають в густий туман, не маючи перепон. Хай сонце обірветься, радість моя, і упаде з висоти. Спершу його триматиму я, а потім триматимеш ти. 2007 «І найменша дівчинка в Чайна-тауні…» І найменша дівчинка в Чайна-тауні, і старі баптисти в холодних церквах Мангетена навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини, і яке смарагдове часникове листя росте на наших футбольних полях. Це ось океан, без початку і кінця, заливає берег, на якому стоять китайські їдальні, і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом, навіки відділяючи мене від країни, яку я любив. Це ось чорні дерева в холодних снігах, ніби африканки на білих простирадлах, і на кожному дереві сидять птахи, крикливі птахи еміграції, співучі птахи вигнання. А це ось я кожної ночі вві сні вантажу свій пароплав зорями і пшеницею, заповнюю трюми ромом і цикутою, прогріваю старі машини, так як топлять кахляні печі. Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву. Ридай тоді за мною, солодка морська капусто Америки, так як умієш лише ти одна, так як умієш лише ти одна. 2008 «Час працює на мене — він мене убиває.» Час працює на мене — він мене убиває. Все, що у мене є, і все, чого не буває, я встиг сховати собі до кишень. Я зараз найкраща мішень. І навколо ніч вогняною лавою, і київська траса десь під Полтавою, і в кожній фурі тінями темними ховаються перелякані демони. І зорі зависають в напрузі, і морок ховається в кукурудзі, і душі померлих смертю страшною тяжко літають над окружною. І темно в їхніх очницях порожніх, і гріються в кабаках придорожніх нічної тиші дзвінкі оркестри, і проститутки — добрі, як сестри, і вбивці з латаними серцями, і діти з яскравими олівцями, і кельнери з паленим алкоголем, і відьми з гострим підшкірним болем, і перевізники чорної нафти, і просто беззахисні їбанати, і жовті біженці звідкись з Китаю — я всіх люблю і всіх пам’ятаю. І навіть якщо я забуду про когось, чиєсь ім’я чи знайомий голос, мені ще стане часу і нервів, щоби згадати усіх померлих. Тому літайте, мої хороші, доки тривають ці ночі найдовші, доки тягнуться ці дороги, літайте попри всі застороги. Я вигрібатиму між берегами, я розберуся, врешті, з боргами, я вириватиму вам гортані. Доброї ночі, мої кохані. 2008 Воєнкомат Мама каже: сходи в воєнкомат, поговори з начальником. Може, візьмуть тебе в армію. Армія зробить з тебе людину. Скільки можна: баби, наркотики, всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов! Давай, малий — сходи в воєнкомат. Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма, який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо, ми — позаблокова країна. Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду. Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає? Подивись, малий: хата без ремонту стоїть, ти, сука, весь клей винюхав, обої нічим приклеїти. Давай, малий, сходи в воєнкомат. Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти? Чому не поговориш з їхнім начальником? Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому? Як це чому? Та тому, що я дебіл! Ти розумієш — дебіл! А дебілів у армію не беруть! Навіть в нашу, українську! Що б я робив, якби раптом став сапером? Я б викопував протипіхотні міни, ховав би їх під ліжко, і слухав уночі, як вибухівка пускає своє коріння, ніби цибуля. 2008 Свято, яке завжди з тобою Ми про нього уже встигли забути, і тут раптом він помер. Родичі вирішили сповістити колег. Сповістили нас. А ми, ну що ми, як ми зазвичай поводимось на поминках? Хтось із нас здивувався, що він помер. Хтось здивувався, що він помер лише зараз. В дитинстві ми читали його книжки, можливо тому і виросли такими злими. На поминках всі говорили про літературу і читали свої вірші. Хтось побіг за шампанським для жінок. Хтось намагався підкотитись до вдови і питався, чи є в неї хлопець. Хтось побив молодого поета, який писав патріотичні сонети. Той лежав на підлозі, облитий шампанським і сльозами вдови, а над ним люто нависали колеги по цеху і вимагали, аби він піднявся і продовжував бійку, оскільки лежачих вони не б’ють. І поруч із ним лежали потоптані аркуші з сонетами і загублена найстарішим із поетів вставна щелепа, яку він загубив, вимагаючи, аби молодий піднявся і продовжував бійку. І перш ніж вдова устигла викликати наряд, вони били посуд і друкарську машинку покійного, читаючи вірші і говорячи про літературу. Поезія — цей останній плацдарм для нескорених, гідна відсіч суспільній зневірі. Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера. І коли крейсер безнадійно іде на дно, поети підставляють обличчя вітру і співають гімн братерству і вірності високими чистими голосами. Лише хтось один, весь час, від першої ноти, постійно шамкотить своєю вставною щелепою. 2008 Хороші молоді поети Життя завжди робить чіткий розподіл. Залежно від того, на якому боці ти опинишся, і складається твоя кар’єра. ' Пам’ятаю, коли ми всі були молодими поетами, серед нас була компанія, вони були на гарному рахунку в старших, їх вважали хорошими молодими поетами, про них говорили — хороші молоді поети, це хороші молоді поети. Вони дивились на нас і сміялись: — Що — знову йдете пити? Ну, ну. Самі вони, ясна річ, ніколи не пили. Вони збирались і читали вірші, п’ючи при цьому кефір. Вони говорили про нас: раз уже ці блазні вважають, що справжній поет має упиватись до смерті, то ми будемо упиватись кефіром! В їхніх віршах росла трава і світило червоне сонце, і їхні юні жінки притискались до них і шепотіли: ми збережемо нашу молодість, нашу поезію, ми завжди будемо разом, з нашою молодістю, нашою поезією. Ось така тоді була література. Життя робило розподіл, поети поспішали перебігти на сонячний бік. В той час, як ми з друзями били одне одного по черепу з носака, вони розливали свій кефір. В той час, як ми хотіли продати нирку одного з наших, вони входили в ніч, ніби в глибоке море. Коли я говорив: мені 19, я сам знаю, що треба робити, один із них тримав за руку свою дівчину і говорив про поезію. Коли я заливався болгарським бренді, він сміявся: поезія, — говорив, — приходить сама собою, не напружуйся так. Коли я заливався гівняним болгарським бренді, він лише сміявся і подавав руку допомоги. Ну і що далі? Вранці я ригав, випльовуючи в світову порожнечу рештки бренді. А він отримав розлад шлунку після усього свого кефіру і наклав повні штани. Прямо на очах своєї дівчини, прямо в присутності інших хороших молодих поетів. Я завжди говорив: вся справа в грамотно вибраному творчому кредо. 2007 Марадона 2007 Прощання слов'янки Скільки доводилось бачити даунів, але таких навіть я не бачив — один у футболці Звоніміра Бобана, інший — у футболці Бобана Марковіча, така собі збірна Югославії з клоунади. Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу дістають карти і починають грати на гроші. А грошей ні в того ні в іншого немає. Але чорта з два, — думає Звонімір Бобан, — зараз я роздягну цього клоуна, — думає він про Бобана Марковіча, — зараз я виб’ю з нього все гівно. І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку, братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук, мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть нам кросівки своїми косами, ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках, як два Ісуси, ти і я, братіку, ти і я. Ага, — відповідає Звоніміру Бобану Бобан Марковіч, — аякже, як два Ісуси, виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних українців ринок крадених мобільних телефонів. Ти лише уяви, братішка, скільки у світі загадок і таємниць, скільки борделів і крадених телефонів: нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя на віслюках. А той йому і відповідає: стане, братіку, стане, життя розтягується, мов баян, я буду тягнути його в один бік, а ти — в інший. І ось вони їдуть, закинувши нагору чорну валізу, в якій лежить, складена вдвоє, їхня велика слов’янська ідея, і ця їхня велика слов’янська ідея — акробатка з женевського цирку, дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи, час від часу витягуючи її назовні й ділячись із нею хлібом і ракією. Головне — довезти слов’янську ідею до Відня, в’їхати в місто на чолі автоколони прочан. У світі стільки незайманих душ, стільки нескорених протестантів і некрадених мобільних телефонів, що лише встигай розтягувати це життя. Ну що, далі вони починають співати, зрозуміло — балканські пісні, такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш, але приблизно таке: Коли сонце стає над Балканами і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю, вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись, ніби на дні лежать золоті червінці, і тоді хоробрі солдати сербської гвардії стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями, аби дістати золоті червінці для дівчат з портових кварталів; так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями, і хвилі Дунаю волочать їх піщаним дном у напрямку моря, і від їхніх темних-темних мундирів море називається Чорним. 2007 Big gangsta party Харків, 94-й рік. Напружена криміногенна ситуація. В місті діє злочинне угруповання, яке бомбить обмінки, на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»; і ось ця група зухвалих молодиків довго пасе оптову обмінку в центрі, пасе-пасе і врешті випасає, що в обмінці зараз лежить кілька мішків бабла — брезентові мішки з баблом, котрі до завтра ніхто не буде вивозити. Тоді вони святково одягаються і їдуть бомбити обмінку. А обмінка знаходиться в самому центрі; вони ще пропускають напханий народом трамвай і аж тоді йдуть бомбити свою обмінку. А там їм ніхто, виявляється, не радий, тим більше — коли вони починають забирати мішки з баблом. І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці, і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив, і тут раптом із обмінки вибігають молодики в святкових спортивних костюмах і біжать до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко позаду всіх претендентів на оптове бабло. Але що можна робити у Харкові, в 94-му році, з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку. Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони вирулюють під колесами трамваю і мчать в нікуди. Але за пару кварталів звідси є затишний кабак із кокаїном, котрий називається «Елітний клуб „Карамболь“». І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів. І що? І їм приносять їхнє відро кокаїну, і доки вони схиляються над ним, мов піхотинці над піхотною міною, убоп по своїх каналах пробиває їхню беху і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь». І ось ти йдеш собі, дивлячись, як над трамвайними дротами підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться, — це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті, навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями, чорт із нею — з роботою, хоча б раз, хоча б аби з ким! І тут тобі раптом до ніг починають викидати тіла молодих біатлоністів, і в кожного з них на грудях лейбл адідасу, мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів потрапила під перехресний вогонь свого дублю. Невидимі й незбагненні наші з тобою голоси підіймаються в космос. Скільки тьмяних, солодких натяків залишили нам у спадок духи любові. Краще героїчна смерть, аніж холодна старість. Спи спокійно, товаришу по боротьбі, я доношу твій найк, я поверну борги, я буду користуватись твоєю трубою, відповідаючи на дзвінки, і коли задзвонять твої батьки, я скажу, що ти ненадовго відійшов, але незабаром повернешся, і тоді вони заплатять за все. 2007 Україна для українців Раніше в готелі здавались погодинні кімнати, на рецепції висить табличка: "Погодинні кімнати більше не здаються", але все одно відчувається — бордель борделем. Під вікнами зранку тусять араби, і туди-сюди ходить проститутка, яку окликають велосипедисти, — пройде ще раз туди-сюди, я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга, хто зіштовхнув нас лицем до лиця? І ось вона ходить туди-сюди під колишнім борделем, мов сирота, котра пам’ятає в принципі, де вони раніше жили, але боїться помилитись, тому ходить туди-сюди і займається проституцією. До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками. Історія така: коли мені було п’ятнадцять, в місті, де я жив, з’явився серійний убивця. Вони тоді саме активно почали з’являтись — серійні вбивці й кооператори, гробівники соціалізму, їх тоді всі ненавиділи, в сенсі — кооператорів. Наш серійний убивця їздив велосипедом, виникав із березневого туману і протинав своїх жертв трофейним німецьким багнетом. Насамперед він протинав жінок — беззахисних, безборонних жінок, котрі гуляли в темних лісах, брели глухими, заметеними стежками, блукали на опівнічних кладовищах, сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані, зовсім самотні, без спідньої білизни — чомусь саме цих безборонних жінок він протинав у першу чергу, а вже потім сідав на свій велосипед і їхав якраз на першу зміну до молокозаводу. І за те, що всі його боялись, і лаштували на нього мисливські рушниці й машину пропаганди, я завжди ставав на його бік, я думав так: пам’ять тіла це кльово, але ось ви шаройобитесь собі по магазинах і кінотеатрах, а він щовечора виходить                     за заводську прохідну, і сідає на свою "Україну" і мчить додому, і слідом за ним із-за рогу вискакують біси, на таких самих "Українах", і мчать за ним у березневому тумані, намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет, і ніхто з вас,            слабаки,                     не бачить цієї диявольської гонитви, крізь тишу і морок, цих чортових перегонів, ніхто з вас не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах до похмурої брами ночі. А той, хто стоїть під брамою, і чекає, чим закінчиться їхня гонитва, не виходить із сутінків, стоїть, заховавшись у тінь, і думає так: ось вони мчать просто сюди, безумні велосипедисти, вершники апокаліпсису. Не так важливо, хто з них прийде першим, не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім, не так важливо, чи доїдуть вони взагалі. Головне — це страх, який закладається під язиком і не дає говорити правду. Так, страх, — задоволено повторює він і йде додому, перевіряти мої домашні завдання. 2007 Лукойл Коли приходить Великдень і небо стає прихильнішим до нас, і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже, тоді в землі починають перевертатись покійники, розбиваючи ліктями холодну глину. Мені доводилось ховати друзів, я знаю, як воно — закопувати своїх друзів, мов собака кістку, чекаючи, коли небо                        стане до тебе прихильнішим. І є такі соціальні групи, для яких подібні ритуали особливо важливі, я маю на увазі насамперед середній бізнес. Всім доводилось бачити який смуток охоплює цих регіональних представників російських нафтових компаній, коли вони з'їжджаються на безмежні цвинтарні поля, аби закопати ще одного брата з відстреленими легенями; всім доводилось чути тверде биття сердець, коли вони стоять біля домовини і витирають скупі сльози й соплі об своє дольче й ґабана і хуячать геннесі                    з одноразового                                       посуду. Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат. На безмежних полях офшору ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні плеса забуття, зі шротом у печінці. То як, — радяться, — ми спорядимо нашого брата в його довгий шлях до осяйної Валгали Лукойлу? Хто буде супроводжувати його в темних печерах чистилища? Тьолки, — говорять усі, — тьолки, йому потрібні будуть тьолки, хороші тьолки, дорогі й без шкідливих звичок, вони будуть гріти його взимку, вони студитимуть йому кров навесні, ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка, і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка, так, щоби він навіть не помітив, що вже помер. Ох, ця смерть — територія, де не ходять                    наші кредитки. Смерть — територія нафти,                    хай вона омиє його гріхи. Ми покладемо йому до ніг зброю і золото, хутра і тонко помелений перець. В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа, в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму. Але головне — тьолки, дві тьолки, головне — дві платинові тьолки. Так, це головне, — погоджуються всі. Головне, — погоджуються тьолки. Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї домовини. На Великдень ми всі такі сентиментальні. Стоїмо, чекаємо, коли мертві встануть і вийдуть до нас із потойбіччя. Ніколи так не цікавишся смертю, як ховаючи друзів. Коли вони третій день чатують під дверима моргу, він зранку третього дня долає, зрештою, смертю смерть і виходить до них із крематорію, бачить, що всі вони знесилено сплять після триденного забуху, лежать просто серед трави в обриганих дольче й ґабана. І тоді він тихо,           щоби не розбудити, забирає в одного з них підзарядку для нокіа, і повертається в пекло до своїх блондинок. 2007 Гриби Донбасу Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками. Тому треба знати місця, треба знати, з ким домовлятися. Це був робітник колишнього насосного цеху, мужик, потріпаний алкоголізмом. — Ми, — сказав при знайомстві, — робітники насосного цеху, завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою. Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто опустив руки. Лише не працівники насосного цеху, лише не ми. Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників, захопили три корпуси колишнього комбінату і почали вирощувати там гриби. — Як гриби? — не повірив я. — Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас, на Донбасі, кактуси не ростуть. Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби? Головне, щоб тебе перло, точно, друг — головне, щоб перло. Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому, що ми все-таки еліта пролетаріату. Ну, і значить що — ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби. Ну, і там — радість праці, почуття ліктя, сам знаєш — це п’янке відчуття трудових звершень. А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів! Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний район, сам бачив — нещодавно спалили заправку, причому міліція там усіх і накрила, вони навіть заправитись не встигли, так хотіли її спалити. І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі, кожен у міру свого соціального статусу. Але ми зібрались і подумали — добре, гриби — це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя, і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент. Просто ми подумали — ось зараз зійдуть врожаї, виростуть наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться, і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі? Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких ти не можеш просто так відмовитись. Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін, а я відповідаю за свій. Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми їх і повалили. I коли вони падали на теплі серця грибів, ми думали: Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе. Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється в такт із твоїм серцебиттям. Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко було ходити на наші могили. Це наш острів свободи, розширена свідомість сільського господарства. Пеніцилін і Калашников — два символи боротьби, Кастро Донбасу веде партизанів крізь туманні грибні плантації до Азовського моря. — Знаєш, — сказав він мені, — вночі, коли всі засинають і темні ґрунти всмоктують у себе туман, я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця, я слухаю, слухаю, як вони ростуть — гриби Донбасу, нечутні химери ночі, виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля, доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках, гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти від туги усім зневіреним і пропащим, тому що, чувак, доки ми разом, доти є кому переривати цю землю, знаходячи в її теплих нутрощах чорний колір смерті, чорний колір життя. 2007 Mercedes-Benz Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся. І ось саме цієї глибокої ночі ми вибирались із бундесу. І коли така ніч і нікого навколо, і по радіо всі говорять лише польською мовою, на крайняк — німецькою, завжди згадуєш усіх рідних і близьких. Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати. Як же так, думав, все життя — як оце польське радіо: жодної тобі поваги до православних, демократія, думав я, їбав я таку демократію. Що приховувала ця ніч? З чого все почалось? Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою, нормальний курс, гарантія на півроку з правом продовження. І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню, готель, в якому вона працювала, і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках, я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче, і вона сміялась, відводячи очі: придурок,                                           ну це ж не серце, це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне, таке, як хокейні шайби. І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами, наче Марія і Йосип на двох віслюках, купуючи на заправках лише найнеобхідніше — консерви і презервативи. Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли, і радіо глохло від утоми, я почав засинати, підіймаючись у піднебесся. І тоді на трасі з’явився мотель. Вона його помітила першою. Першою вона до нього і увійшла. Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону, вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути? Які новини можуть бути у католиків? В них немає новин з часу останнього хрестового походу. Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи свої пилки і ножиці, дай йому відпочити. За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс до машини. Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось: кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною, доїду до Мостиська — поховаю по-людськи. І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось, ранок був холодний і свіжий, і я на якусь мить відійшов собі відлити. І саме тоді вони й випасли наш мерседес — троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили — тихо, говорили один до одного: тьолка спить, він десь поруч, тихо, не розбудіть тьолку, не розбудіть тьолку. — Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист, вже на виїзді з Мостиська, — що за діла? А що я міг йому сказати? Я ніби пілот Люфтваффе, так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути. Мені б тішитись, а я стою посеред лісу і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки білоруських партизанів? Ну що, далі водій почав співати, ясна річ — бандитські пісні, такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш, але приблизно таке: не плач, моє серце, не плач, не муч свою душу картонну, ми ще зустрінемось з того боку кордону. з того боку життя, з того боку державної митниці, ми ще побачимось де-небудь в районі Вінниці. я люблю цю країну навіть без кокаїну, небо це березневе, без тебе, серце, без тебе. кину все, що виніс, перепродам свій бізнес, вийду на берег Дунаю, там і сконаю. 2007 «Я помру від застуди. Наш лазарет…» Я помру від застуди. Наш лазарет перебазують кудись на південь. І фронт котитиметься вперед, і саме почнеться квітень. І розсипатиметься пустота між свіжого шрифту воєнних звісток, мов цукор, спакований на свята руками київських гімназисток. У флягах чорнітиме домашнє вино, і тільки сестра із темного мороку подивиться холодно за вікно, знайшовши під подушкою рештки морфію. І повернувшися їй услід, я скажу: «Знаєш, сестричко, все одно нікому, крім нас, не болить від наших з тобою шкідливих звичок. Бо все, сестричко, що є між нас, і чого між нами, сестричко, немає, не має імен і не має назв, взагалі нічого немає. Просто, збиваючись у цьому диму, серце, з яким я живу роками, не зупинилось лише тому, що по ньому били весь час кулаками». Аж якось, улітку, вганяючи в стрес душі, зіпсовані марафетом, до палати зайде червоний хрест на чолі з моїм президентом. І лікар, сховавши папери в стіл, про щось говоритиме не до речі, і густо лежатиме окопний пил на сірому президентському френчі. Коли ж виходячи, ніби зі сну, й дивлячись в небо — тепле й зелене, перш ніж знову піти на свою війну він повернеться раптом до мене. І забувши нараз, що іти пора — «Невже той самий?» — спитає в конвою. І лікар розгубиться, а сестра ствердно кивне головою. 2007 Жити з літератури Коли-небудь я посміюся з усього цього — о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць, життя змінюється, ми змінюємось разом із ним, залізні пластини в ключицях спаюють намертво кості, ось так живуть справжні поети, обростаючи побутом, ніби жиром, ось так поети лягають під блядську поезію, продаються їй, ось так із нормальних чоловіків роблять поетів. Коли-небудь вона все зрозуміє, звісно, зрозуміє, що тут розуміти насправді — рвані мною сорочки, битий нею посуд, ось так живуть справжні поети — жодного натяку на добропорядність, добропорядність вигадали ліберали, хай спочатку спробують жити як справжні поети, ну, як воно — шкода себе? правда ж шкода себе? ось саме так вони і живуть — справжні поети, ага — саме так, справжнє життя, справжні поети. Справжні слухачі, ті, хто слухає, ті, хто розуміє, так — саме вони, завжди підтримають і зрозуміють, коли ти говориш їм — господь, цей пастух слабких, він пам’ятає про вас, він пастух, йому що зима, що літо — один хуй — вони реагують лише на хуй. Коли я говорю їй — я хочу з тобою померти, вона не слухає до кінця, вона зовсім нічого не знає про смерть, так само, як я нічого не знаю про життя. Коли-небудь все стане на свої місця. Біль — поняття, що залежить від часу, а час працює на нас. Випалені зсередини кімнати борделів, менструальна кров на революційних знаменах, відсутність сумнівів, відсутність спогадів, відсутність можливості щось змінити — ось так живуть справжні поети, ось так помирає справжня наволоч. 2006 Револьвери і троянди Ранньої осені на початку дев’яностих можна було померти лише від вимовляння цих слів — рання осінь, ранні дев’яності, кримінальна хроніка, в якій караван фур їде з бундесу, через Польщу, на схід. В головній машині сидить начальник охорони — молодий поляк із армійським карабіном, в чорній шкірянці, в російському камуфляжі, переганяє свої десять машин через сонні мазурські озера. І невідомо, що вони там везуть, за рахунок чого прориваються через час, який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни, невідомо, чому він не спить, адже всі жінки з берлінських порножурналів співають йому, співають: спи, спи, командир, доки ти спиш, доти триває твій спокій, коли ти займаєшся сексом, шрами твої починають світитись у темряві, коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами, спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються, всі переходять на інший берег свободи, смерть надає одну перевагу — вона позбавляє тебе відповідальності за товар, спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка, шепочучи з острахом — ну що ж ти, спи, давай, спи, спи. Дивись, яка в нього темна кров, — сказав один слідчий іншому, — це від утоми. Так ніби він не спав останні десять років. — Ага, — погодився той, — або спав погано. Схоже, їх розстрілювали впритул, — знову сказав перший, — спочатку закидали гранатами передню машину, потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш, тут їх і чекали, я б теж так зробив, — сказав перший, — на їхньому місці. Я колись так і зроблю. І ось тепер для нього вже все припиниться — кров’ю на карабіні, купленому в Еміратах, грубими нитками якогось хірургічного крою. І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах, і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою. І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава за сином, якого так рано завалили ці комуністи. І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів. І навесні, щороку, повертаючись із Палестини, вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами, оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини, оминатимуть усі озера з холодними плесами. Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле, що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику, і знаючи ту географію, яку вони перетнули, ту економіку і ту політику, я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана, наше життя настільки довге, що ми встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов, спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень; всі помирають, всі народжуються, триматись тебе, це ніби дотримуватись правопису, кінчати в тебе, це ніби кінчати жити, така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля, до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку. 2006 Марадона Той, хто продавав кокаїн Марадоні, і той, хто підносив губку із оцтом, і хто пробивав дубас на мікрорайоні, знають, що життя це штука із сильним осадом. Життя це те, чим ти почнеш розраховуватися в кінці життя,           це погані передчуття, які починають збуватися, це те, в межах чого ти вимушений переховуватися, і заради чого ти погоджуєшся продаватися. Те, що закладається в тебе замість агресії, те, що ти маєш сплатити до останнього цента, життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії, бог — це менеджер із аптеки,                             який не продасть тобі без рецепта. Життя це як курс бакса, який ніколи не стабілізується, це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся. І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується, то я думаю, що ти глибоко помиляєшся. Тому що кожному, хто вкладався і вписувався, щедро воздається зрештою за кожен із траблів, за кожен із листопадів, що на нього осипався, за тишу і темряву, до яких він потрапив. І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися одних законів під прогнутим небом відчаю, я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися, згадуючи про мене                          і про мої свідчення. Хто знає, яким буде продовження, часто життя і обмежується свідоцтвом про народження. Більшість речей навіть не намагаєшся повторити. Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити. Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави. Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити. Як говорив Ісус, розкинувши руки, — Я повернуся ще, суки. 2007 У.Р.С.Р. 2004 Контрабанда В розбитому кріслі, видертому з вантажівки, в протертому кріслі вже з самого ранку, слідкуючи за хмарами над головою, за «бубамарою» в краденій циганській мобілці, кутається в пуховик молодий бог європейської контрабанди. Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни, світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах, церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами — в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту. Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів; наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі, не винесе течія і не вивітрить північний вітер, доки ми знатимемо по іменах всіх святих на нашому кордоні. Сніг на перевалі, суки на митниці — заберуть зброю, заберуть наркотики, стоятимеш примарою серед туману і золота, куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати? З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу? Як мені перебратися на той бік, як мені винести мою злість, якої я набрався без твоєї турботи; витягни, боже, з цього лайна, якщо ти мене бачиш в тумані. Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями, давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями. Доки ти мучишся, вже і зима минає, тільки наше тепло — більше нічого немає, тільки ріка поміж мною й тобою — наповнена рибою і водою. 2004 «…щоби не розбудити її…» …щоби не розбудити її, переступаючи обережно залишені нею речі, книги і одяг, нагріті повітрям шматки тієї травневої ночі; переступаючи в тиші де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява з осадом мороку на самому дні; ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць, де вже починається самотність рослин і дерев, зігрітих власним зростанням, прогріті жарівні домів, дихання цілих районів, подих країни, ніч на гарячих площинах травня, натруджене доростання в’язких глибоких земель до власних поверхонь; переступаючи через траву, відчуваючи, як напинається ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети, вся атмосфера, яка тебе супроводжує, вся темрява світу, порядок усіх речей, розмірене і невловиме перетікання предметів в собі самих, тривання твоєї миті, якої не вистачить, аби вмістити у ній травневу розлуку і тривожне тепло заводів. Щоб починати щоразу з іншого місця, виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті — дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни, до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу, дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою, вимиваючи сни із сердець, щоби на ранок вона вже не знала, що снилось вночі. Переливаючи світло із атома в атом, рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота, тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення трави вздовж залізниці, витягуючи за собою ластівок і комах, комини і антени — дерева своїми тілами майже сягають тих місць, де обривається наше повітря і починається інший бік порожнечі, майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь, де лише пересипається тиша і формується дощ. І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік повітря, перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла, вони встигають подумати, що навіть найменший рух, найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно, сколихнувши повітря, зрушивши простір і збудивши її зі сну. Це їх і стримує… 2004 Паприка За зеленим спалахом городини, за двома підлітками, які тримаються за руки, йти посеред вечірнього супермаркету — дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець, дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад. За десять хвилин десята, вони довго перед тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись; повні кишені зелених речей, золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки, солодка любов, зачарована паприка. винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу, кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних штатах, нафаршовані сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять: винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують, вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається кофеїн, винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки, до найближчого стадіону, кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками. Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався, не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом. Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш сказати їм наперед — ще два-три роки золотого підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування монет на різну отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність. Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю, з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу ніколи нікому нічого віддати; буду і далі за ними іти, в довгих виснажливих сутінках супермаркету, з жовтою травою під ногами, з мертвою рибою на руках, відігріваючи її серце своїм диханням, відігріваючи своє дихання її серцем. 2004 Словники на службі церкві Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу, знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців, можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре, а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці? Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно, знищать, як — знищать? ось так — візьмуть і знищать, і що потім? потім? потім нічого: я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись, там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я? а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час. Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво, сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись? про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця — про що? Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що, я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш? ще якби твій номер залишили, я б телефонував, а так — що лишається? Я знаю, чому у нас все так сталось — надто сильна залежність від словників, від лексем і усіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці, нічим не виправдана довіра до них, моя мова, я знаю, мій словник, друкований на світлому гіркому папері, читаний мною в барах і вагонах, куплений мною на розпродажу в Східному Берліні, ще в 90-х, коли я тебе не знав, я помру патріотом, навіть якщо ти назавжди покинеш цю країну, я спробую телефонувати на твій номер, навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла, я гортатиму свій йобаний словник, навіть якщо в ньому не залишиться жодного невикористаного слова. ніщо її не зупинить ніхто її не переконає близько 100 тисяч слів і словосполучень і навіть не можна з нею поговорити 2004 Збирачі конопель Тоді, коли вони кінцево розійшлись, від неї почали приходити дивні листівки; дивись, писала вона, це — збирачі конопель, це вони повертаються в міста, несучи на плечах гарячі рослини, заходять в свої будинки, обережно переступаючи через черепах і старих, вже сліпих від старості тритонів; крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку виростає очерет, з якого пастухи роблять дивні духові інструменти, що звучать залежно від напрямку вітру; і, виганяючи зранку череди, вони випускають вперед повітряних зміїв і вимахують бамбуковими палицями, будячи зі сну помаранчеві зірки; кажучи — вперед, наші старі бойові черепахи, вперед, виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте смарагдове листя, за нашими спинами, за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти, вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів, в яких нам доведеться помирати від лихоманки і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих, які не можуть продертись крізь нашу густу траву. Дивись, писала вона йому, все, що збулось, і все, що збудеться, все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, — все це в руках невідомих тобі чорноробів, наша велика реальність, з кав’ярнями й кредитними банками, чекає щоранку на твоє пробудження; все функціонує лише за твоєї присутності, все закінчується лише з твоїм помиранням, все це ніколи не припиниться, все триватиме безкінечно, без кінця і початку, до самої смерті. 2004 Океани Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води, мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану, з’являється присутність великого в твоєму житті; все було створено з урахуванням твого серцебиття, недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті, повертаються в бік населення. Ніби не втримуючись на відведених для них територіях, вони в якусь мить забігають всього лише на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські спальні. І навіть якщо їх не видно, це ще не значить, що їх насправді не видно. Та частина життя, яку називають життям, ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків. Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те, чого ти не можеш почути. Є підвали, і є дахи, і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш — мокрі зимові дерева, ріки й трава, котра в своєму світі є чимось таким, чим в нашому світі є радість або прощання. І ось тоді, починаючись ближче до ранку, вони приходять і зупиняються зовсім поруч, ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям, або пробиває механічною друкнею літери                    зі зворотнього боку, теплою кров’ю по обгортковому паперу, і птах за вікном перелітає так повільно, що доки його видно, я встигаю вписати потрібні слова, і навіть встигаю їх викреслити. 2004 Історія культури початку століття 2003 Історія культури початку століття Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер, перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними, як друкарка в старій варшавській конторі. Важкі стільники письма вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова. Пиши, лише не спиняйся, продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп. Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань, і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві. В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа. Я завжди вірив лінивій циганській пластичності, бо не кожному випадає цей затяганий шеляг. Якби ти подивилася в їхні паспорти, що пахнуть гірчицею і шафраном, якби ти почула їхні розбиті акордеони, що відгонять шкірою і арабськими спеціями, — вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала — ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є; коли мовкне спів старих грамофонів, з них витікає мастило, наче томат із пробитих бляшанок з-під супу. Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах розривається кожного ранку натруджене серце епохи. Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти, придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна, і повторюєш пошепки почуті від нього речення, наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати — так поставала епоха, так вона розверталась — важко, як бомбовоз, залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори, розганяючи з плавнів диких качок, які, розлітаючись, перекрикують вантажників, бога, баржі. Вибираючи курс навчання, поміж інших речей ти би мала дізнатись —                     насправді культура початку століття вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці, закорінилась в зламах твого цупкого волосся, перехопленого недбало на вітрі,                      розвіяного над пальцями, ніби струмені теплої води над рукомийником, ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями, ніби довге осіннє небо над кукурудзяним полем. 2001 Продажні поети 60-х Продажні поети 60-х мали б тішитись, що все закінчилось так успішно; адже скільки було небезпек, а бач — вижили, повернули кредити, хіба що бойові рани нитимуть під час циклонів, ніби під час місячних. Продажні поети 60-х возять за собою великі валізи із жовтої штучної шкіри; зупиняючись в готелях, вони притримують слухавку плечем, наче скрипку, а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки. В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме. Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку. Однією візою в паспорті більше, однією менше. Коли-небудь на засніженому летовищі комусь із них пригадаються всі їхні лекції, берлінське радіо і мости через Віслу. «Добре, — подумає він, — добре, то були незлі часи — наші продажні 60-ті, дарма, що в голові по тому суцільна педерастія і соціал-демократія. Нас вела за собою любов, любов виривала нам наші гланди, як виривають слухавки з вуличних телефонів. Поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене». За всіма законами літератури, за всіма умовами підписаних ними контрактів вони справді боролись за свободу, а свобода, як відомо, вимагає, щоби за неї час від часу боролись — в окопах, лісах і на сторінках незалежної преси. Говорячи тут про поезію, пом’янімо всіх тих, хто залишився на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х, всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації і над ким дотепер пропливають хмари, що своєю структурою нагадують американські верлібри; пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом, нагадує звичайну бойню, де кишки випускаються просто тому, що це має робитись саме тут; і виживають після цього хіба що продажні поети, з легенями — розірваними від любові. 2001 Сербо-хорватська Юна сербка переходить вулицю і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом, помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині — он його скільки в теплій цибулі; багато світла в ресторанах, де на стінах висять портрети цісаря. Тепло цієї осені воно торкається і тебе, і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику, викладає на стіл то слухавку, то олівці; буде тобі зима, будуть тобі сновидіння, але небо щоосені важчає і хитрий диявол хапає собі грішників, мов жирні фініки з кольорових упаковок. Терпкі слов’янські синтагми; вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці, як зайшла до підземки і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ; за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце, зауважують тільки, що її вилиці дещо темнішають. Спробуй зараз пояснити їй, що ці осінні годинники, якщо їх вчасно не зібрати, просто перестигають і бризкають на одяг і на долоні соком, на який потім злітаються оси і пробивають жалами твою шкіру аж до самого серця. 2001 Польський рок Засинаючи, вона пригадала ріку — десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя, охолоджене річище світилось зсередини бронзою,                     хоч сніг засипав течію; потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах. Ми опинились по різні боки зими, і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі, ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо, наповнене польським роком; рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо, рок-н-рол, який перелітав через Карпати, просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській; наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись, наше повітря не таке безкінечне, щоби слухати різну музику. Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом, він би здійснювався саме за допомогою                     цих теплих коричневих конвертів з платівками польського року, з тонкими подряпинами від Божих нігтів на чорних полях; можеш побачити його вінілову шкіру, можеш відчути його полуничну кров, змиваючи пил і протираючи доріжки губкою з оцтом. Сполохані вітром птахи, заспокоївшись, займають свої місця в проміжках поміж ударами її серця, не знаючи, що вона бачить у своєму сні, про кого вона забуває посеред сухого річища; весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і проїзні талони в кишенях куртки; ось зима перекотиться з сопки на сопку і прийде гаряча пора, коли із землі повиростає стільки різних речей, аж повітря змушене буде піднятися трохи вище, щоби не зачіпати ці довгі високі стебла, що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди якраз під її вікном. 2002 Молодший шкільний вік Це уже вкотре все починається спочатку, і я говорю так, ніби бачу її вперше — все як завжди, просто сьогодні надто холодний вітер в поштових скриньках, і в сірникових коробках печально дзвенять жовті монети. Просто надходить той вік, коли починають снитись однолітки, наче час повертається назад, щось забувши. Скільки їх вижило — цих вічно голодних вовченят? Всі їхні мандрівки в нікуди починались, як правило, з центральних вулиць. Дивитись на життя крізь вікна автостанцій, померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, — років десять тому ти теж так часто користувалась чужим шампунем, що твоє волосся іноді втрачало свій власний запах. А ось тепер сни обриваються просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови, і липневі автобуси, крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм, повертаються до твого міста, де кожного літа ти знаходиш заіржавілі леза у ванній кімнаті і вуличні автомати з колою. Що змінилось? Виросли дерева, зникли старі кінотеатри і молочні магазини. Лише дощова вода все така ж солодка, особливо коли потрапляє на яблука. Тоді вони важчають і довго-довго падають у пісок, розбиваючись на смерть під гарячими небесами. 2002 Жити значить померти Влітку, коли нагріваються обручки й нігті на пальцях чоловіків в привокзальних готелях, і в сутінках діти з новобудов до сердець притискають чорні футбольні м’ячі; в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино, повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт, запилений і ламкий проїжджає під місяцем. Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш, як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах. Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя, коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади, з дому виходить старий аптекар, котрий лікує всіх аспірином кожного дня, граючи зі смертю в якусь невідому гру; життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі, жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри, які переносять в наплечниках сухі небеса. Померши одного разу, ти відступаєш в тінь і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає тебе самого між стебел густої трави; померши посеред літа, обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами, душі померлих, наче чіпкий деревій, прорізають в повітрі свої вертикалі. Спробуй, коли вже знатимеш як, спробуй, вирви мене з нічного нутра країни, вирви з невидимих витяжок в небі, якими до нас проходить любов. Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко, комах і духів із твого тіла? Під літнім небом наша з тобою земля так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами. …По смерті ступивши півкроку вбік, бачиш крізь шви у повітрі, як таємні кіномеханіки спроектовують на твоє тіло великий небесний кінематограф, щоби на світло його летіли душі покійників і смарагдові тіні жуків… 2002 Поштове відділення Поштове відділення, над яким проповзає відлига, і ранкові універмаги, якими ходять носії піци, — як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня: люльку з гашишем і горня з чаєм, обмащений медом зимовий посуд, як ти уникаєш протягів і листування; з видом на місто, яке зовсім затихло, вулична торгівля не надто жвава о цій порі, два-три торгівці смаженими каштанами дивляться в небо, і сиплеться сніг, але такий розгублений, що тане ще там — щойно долетівши до перших пташиних зграй; так що птахи бавляться собі — над головами в них так багато снігу, а вже під крилами так порожньо, що хочеться довго летіти під низькими мостами, тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів; кожен щось може знайти собі, аби лише добре шукав, янголи сиплять тобі під ноги ремонтний пісок і діаманти, безпорадне сонце посеред зими, все що воно може, це просто рухатись — зі Сходу на Захід, кохана, зі Сходу на Захід. 2002 Елегія для Урсули Човни, завантажені іспанським часником, по довгій дорозі ввійшли до порту, обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом. Я знаю — цієї ночі до ранку сухі простирадла пронизливо пахли матроськими робами і смолою; так як ніколи летіли зірки на побережжя, і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени, забивались тобі між пальців. Що ти могла побачити перед тим, як померла? Безперервність повітряного потоку не дозволяє затамувати подих, безперервність дихання не дає зупинитись, переходячи через кордони. Що саме дозволено бачити наостанок тим, хто має померти? Десь на півночі материка починала громадитись крига, і найглибші серця цибулин на світанку холонули і зупинялись. Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях рибин, які викидалися із води? І чи упізнала ти ріку, що тяглася вниз кам’яним рельєфом, наче купа мокрих важких простирадел? В свої двадцять вісім я пам’ятаю стільки імен, про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі, стільки імен, від вимовляння яких піднебіння забивається кров’ю і снігом, що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб; по-моєму, смерть — це ніби перейти з однієї порожньої кімнати в іншу, здіймаючи протяг, який вириває розетки і вистуджує кров тим, хто залишився. І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями, і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді, не наважуючись вийти на берег, і високі дерева — позбавлені листя, мов громадянства. Повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання, де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн, де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою, кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів, і над ними до ночі літають душі розчавлених помаранчів. 2002 Гумова душа Як будь-яка інша історія, ця історія добрих дитячих стосунків поступово добігає кінця. Підлітки в стані вічної застуди і закоханості, котрі намагаються звести докупи розлоге плетиво подорожніх вражень, врешті вмовкають заворожено під травневим дощем, який ховається в їхньому волоссі, аж його тепер звідти і не вичешеш жодними гребенями. Лише потопельники — ці ангели повільних річок, стоять під водою і вигинаються за течією, мов листя морської капусти, і лише сварливі ворони перебираються з неба до неба і знуджено дибають в горішній ріллі, переносячи на плечах своє домашнє начиння і смугасті лантухи з пір’ям. Як будь-які інші речі, речі з цієї історії насправді легко надаються до озвучення, хоч ви так і не змогли сказати одне одному про жодну з них. Аж ось, виявляється, все так легко і просто — привиди, що вистромлюють до неї з дощу свої риб’ячі обличчя; кавові зерна, що пускають коріння в теплому ґрунті її безсоння; її простирадла, що схожі на листівки з відозвами страйкуючих комітетів. 2002 Китайська кухня Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь. Тут поруч, на сусідній вулиці, може, ти пам’ятаєш, є такий високий будинок, в якому тоді здавались кімнати, і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось, перевозили наркоту прямо в своїх шлунках, мов небачений небесний кав’яр, здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію. Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти, також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву і слухали джазові радіостанції, і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней, а колишні регбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє довбане регбі. В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали, сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили — і по всьому, тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі, заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса. Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак, розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім, власне неба, і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу. 2002 Готельний бізнес В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни, де на рецепціях немає льодяників, а в кімнатах — відповідно — конвертів з готельними лейблами, де стоять пожовтілі від часу ванни, в яких ховаються риби і скорпіони, часто спиняються відвідувачі, терті життям, яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками. Доки вони говорять і жують нарізану шинку, принесену з крамниці напроти, і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко, як сніг на портові міста, місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче до церкви і коридорні починають займатись ранковим прибиранням, знаходячи в душових кабінах використані презервативи і вимазані кров’ю рушники. І ось одного разу в один з таких готелів вселяється чоловік, показавши на рецепції студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті. Вранці йому ще приносять сніданок і він — разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків, залазить у ванну і пускає воду. Знайшовши його вже наступного дня і викликавши поліцію, коридорні потім довго перемовляються, що ось, мовляв, треба ж було так наковтатись снодійного, щоби померти просто в воді, бачиш, виявляється, смерть може пахнути турецькою кавою, і що нам тепер робити після цього всього? Міста, розірвані жагою самотніх жінок, змащений слиною молодих емігрантів місяць — все, про що вони говоритимуть, про що їм є що розповісти, коли кожен ковток і кожна тяга — лише привід продовжити безкінечну розмову. Мало хто здогадується про межі видимого, особливо в цій кімнаті з тостером і нічником, з якої немає повернення, і немає пояснення, ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю, яка першою увійшла до кімнати і навіть бачила, як у воді плавали розмоклі банкноти і чорні дельфіни, а зі стелі на тонких павутинках спускались павуки і ангели і сипали трояндові пелюстки в хлоровану воду. 2002 Дитяча залізниця Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії, в березні, коли містом товчеться безліч божевільних, гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах, як тритони обертаючи за світлом коричневі очі; щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ і сипле в твої долоні пригоршні молюсків і равликів, комет і річкового каміння. Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі зупинялись, наче будильники з тисячею ослаблених пружин; сховавшись під небо, котре летіло з двома світилами, мовби людина з двома серцями, рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків, співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі, було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів; і з пагорбу, де закінчувалось місто, видно було залізницю, якою добирались додому робітники. Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися в шахтарському селищі. Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі, крам і світила, і, повернувшись, зникає за пагорбом? За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів, за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути, за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати, перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу, заплачено нашим життям. Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок, досвід постане, мов риштування, кріплячи ще не стійкі дитячі легені дротами і крейдою. І цей сніг також, наче старе полотно, складений в громіздких шухлядах неба, не накриє твоєї печалі. Лише дивись — протяги гуляють від кордону до кордону і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах, плавають в темряві, сплескуючи хвостами, довкола твого серця. 2002 Внутрішній колір очей Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає — ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини. Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають, як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи. І навіть не зателефонуєш їй при нагоді, тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити, з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск, від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров, і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави. 2002 Жінка за тридцять доларів Зима обступила місто, для тих, хто тягається від самого ранку без жодних справ, не найкраща пора. Біси і пияки розбіглися по вокзалах, гріються в кабінках для фотографування, не виходять назовні. Ці небеса в розширених алкоголем зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає, коли вони говорять про жінок — як вони п’ють червоне вино, як вони роздягаються, як вони знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках. Життя тобі дістанеться рівно стільки, скільки ти зумієш зігріти власним подихом і долонями — сніг над рікою і рештки тютюну й цукру в помешканні, і я зможу завжди сказати: бувай, дівчинко, країна, в якій я живу, можливо саме тому і не розвалилась, що в ній іще кілька людей люблять одне одного — без істерики і презервативів, просто перемовляються якимись словами, зустрічаються десь на вулиці, навіть не знаючи до пуття, де ці жінки п’ють своє червоне вино, де вони прокидаються, а потому знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках. Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами, на світ з усіма небесами, що пливуть його поверхнею, і думатимеш, що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу, що вони робитимуть зі своєю морокою? — адже так чи інакше від нас залежить так мало, життя, знай собі, триває без кінця і початку, і по кожній великій любові залишаються порожні зали очікування. 2002 Алкоголь Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах, риби, мов дирижаблі, розганяють планктон і змучені птахолови намагаються впіймати кожне слово. Міцно тримай у руках кольорове ганчір’я і скотч, якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу. Колись нарешті вимкнеш це радіо, звикаючи до неї, звикаючи до її дихання, і вона, вдягнувши твою футболку, принесе тобі серед ночі води. На літній терасі горнята з рештками чаю заливаються зливою, наповнюються недопалками, у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови — ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати і так само пізно прокидаючись, я пишу вірші про те, як я люблю цю жінку і як я вигадую все нові і нові слова, лише б їй про це не сказати. 2002 Балади про війну і відбудову 2001 Іммігрант зонг немає нічого тривалішого за ці речі немає нічого ріднішого за ці муки на виїзді з міста сніг ляже на плечі торкнувшись йому лиця наче жіночі руки дорогою перегоном котиться поїзд на захід плачуть губні гармонії з адресами сірниками плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид сумні чоловічі бари набиті мандрівниками бо він уже не повернеться навіть коли захоче вода усіх океанів йому вимиває очі бо він не приїде назад і що з нього можна взяти серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих окрім готичних контурів завчених ним абеток окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі вулиця затихає здригаються пальці посуд смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям коли приходить смерть коли зостається осад коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна зі смертю приходить терпіння спускається і дається і починається тиша тиша раптова вчасна в якій не чути нічого навіть власного серця 1999 Кінець української силабо-тоніки в цьому будинку вони колись і жили бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях дихання вітру структуру страху коли ти дивишся на подвір’я де військові кладуть асфальт і саджають сосни їх виводили серед ночі зганяючи сни з їхніх плечей наче щурів з підвіконня сірі сорочки на них просякали потом і в тілах їхніх стояла жовта сеча мов контрабанда тим хто виводив подобався запах нічного життя їхня сіра білизна що набрякала від збудження їхні жінки що розмазували по обличчю сліди переляку і макіяж на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру налипали на пальцях і в куточках уст обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода скоріше б додому зачиняючи щільно двері на чорний замок на ланцюжок на засув слухати як нишпорить вітер в дверних механізмах і під вилицями слухати як калатає сонце у незашторених вікнах їх виводили швидко заганяючи з вулиці в нутрощі чорних автомобілів так що деякий час вони ще дихали тим киснем киснем будинку тамуючи його в шлунку намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи ні краплі істерики тоді коли ти захочеш розподілити слова на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався ти мусиш відчути цю тишу яка розрива нічну серцевину — вимучена кругова — кожного разу скільки б сюди не вертався тому що колись давно шматки гарячих лексем холонули тут в ротах забиваючись страхом і той чоловік із обважнілим лицем з чорним записником і простим олівцем лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом просто існує такий різновид споруд в яких ця остання межа особливо похмура де надто неглибоко пекло і русла підземних руд де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт де починається смерть і кінчається література 1999 «березень у циганських районах…» березень у циганських районах синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона і підіймається дим шляхами систем опалень циганські родини останні згустки шанхаю приносять додому харчі і збіжжя готове — строкаті густі килими які вони розпинають цвяхами на голих стінах ніби тіло христове легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах русла які вони правлять на передмістях усе замішано мудро на свіжих розталих водах на втоплених перехрестях і добрих вістях цим чеканням і сміхом столоченою травою порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях тримається небо рухається низько над головою оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя втрачаєш відлигу наче важливу ланку навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне ще дивиться богородиця як до самого ранку в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна 1999 Музика для товстих юрій андрухович в цьому притулку для літніх сварливий сімдесятирічний письменник        автор напівзабутих детективів доглянутий містом і профспілками         він — із купою старечих заморочок з нетлями у кишенях піжами з фенечками на жилавих зап’ястях з бритвами і виделками посеред кімнати переводить стрілки годинника на зимовий час        віддихується слухає голос за кадром: салман рушді — індієць юрій андрухович — українець якщо ти не схибив поезія твого народу зрозуміла іншим без перекладу навіть коли тобі на це насрати тридцять років без війни тридцять років без майбутнього тридцять років старої музики        писання в порожнечу        країна з аграрним драйвом ось вони твої валізи        твої нирки        твоя література коли тобі минає 64 і коли кров пригальмовує щоби подумати куди їй далі бігти в цьому місці так саме в цьому місці швацька машина всесвіту ридає до ранку крутить свої замучені механізми не зупиняючись ні на мить і ось приходить ранок під вікна притулку і небо коричневе після дощу і риби на пательні лежать ніби коханці на розпеченому серпневому ліжку і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя переглядає вчорашні газети і    підкреслює маркером свої прізвища    підкреслює думки що йому сподобались    підкреслює імена померлих друзів    підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень зграя слів і натовп перехожих таке дахау лишається від цілого покоління і вже виходячи на сніданок пізніше помічає ніби між іншим: тепле повітря сухе повітря шкода лишень що немає птахів утім їх ніколи і не було в цьому бараці 1999 Готель Харків декадансовий оркестр кінця сімдесятих який з усіма своїми утробними колонками і краденим репертуаром працював у готелі харків блиск і ропа підгниваючої системи це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства сутінки країни тепле дихання ЧК і провінційний харків з його абрикосами і заточками тепер ми спимо разом у цій кімнаті і не чуємо оркестру лише солодкий запах телефонних слухавок лише білі згустки жувальної гумки        приліплені кимось до столу звисають немов кажани старі музиканти ті які вижили ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу час просто ламає всім карки без жодних питань без жодних жодних питань    ах ця партизанська війна яку вели    хтось ще і досі вірить чекає вістей    вона і тепер виступає тихо з імли    і маркером болю торкає сплячих дітей    і сонце без руху лежить собі на горбах    трішки вище від ластівок і дротів    і той хто захоче іти по наших слідах    слідів не знайде хоч як би того хотів так так переконуєш ти — джімі гендрікс цей старий пройдисвіт насправді він був етнічний українець так тато єврей мама мулатка —                   навчалася на підготовчому факультеті виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі вже там деградував морально і фізично відбився від громади вийшов із пласту ти що не віриш? записав кілька номерних альбомів захлинувся своєю блювотою потонув у власному гівні всі ви українці такі    холодне начиння часу облич і речей    ображені пам’яттю свідки розмиті загати    це ніби ріка що невпинно тече і тече    незалежно від того чи будеш ти перепливати    і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети    запізнюється зникає і не говорить йому    яка вже знає що можна і не прийти    проте ще не знає чому велкам ту зе готел харків потяг який прибуває на мирні переговори ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом завжди з тобою ці голоси в коридорі завжди з тобою ці дотики порожнечі важкі підмурівки світу чорні опори вона подовжила термін перебування вона і далі чекала на кореспонденцію лиши адресу маєш де записати? готель харків до запитання але ніхто-ніхто ніколи і ні про що так і не запитав 1999 «Навіть якби ти покинула ті місця…» Навіть якби ти покинула ті місця, в яких народилась і де лишалась чекати, де формувались риси твого лиця і починались географічні карти, навіть якби ти вживала чужі слова, торкалась чужих плечей і чужих простирадел, і навіть звідтіль, куди мало хто заплива, не поверталась, хоч хто би тобі не радив, навіть якби ти тікала від власних слідів, від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах, якби уникала присмерків і холодів, приспавши чужих кошенят на своїх колінах, ти би примчала, всупереч всім листам, назад — де високі дими і гарячі стіни, напевне знаючи, що навіть там ти його не зустрінеш. 2000 Петеу ця молодість початку дев’яностих      н. ф. щасливо — говорять вони — до наступного року господь копається в давніх блокнотах з якими постійно має мороку знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина й викреслює їх імена щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов рік починається смертями друзів і зупинившись в очах лишає снайперські мітки на душах і на речах швидкі саламандри світла сарана олівців щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці безумні іспити школа життя трахане петеу сонце випалює вимотану траву добрі часи погані часи — вони залишали шанс коли ти грівсь на шкільних подвір’ях й виригував палений польський шнапс коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи мудрість речей якої стане як її не витрачай тінейджерські зіткнення в кінотеатрах вуличний секс фасований чай скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя і що цікаво — на кожну була стаття скільки муті в дитячих серцях особливо вночі школа яка не навчила нічому і час що нічому також не навчив і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива і добираю слова: поразки завжди забуваються наче біль важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик якщо ти звичайно не звик тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому він скаже богові знаєш док мене не кличе твоя труба якщо я весь час боровся з собою хто сказав що це боротьба всі ці підлітки такі беззахисні проти років і їхні серця тверді наче грифель та разом з тим наче грифель крихкі і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа і пластиковою запальничкою прогрівать небеса «якщо ти надумаєш їхати з цього міста…» якщо ти надумаєш їхати з цього міста ніби апостол чи добрий нігерський пастор вистукуючи пальцями по словнику хвилюючись зазираючи до нього щомиті шліфуючи гострі камінчики з вервиці складнопідрядних речень в гарячих морських каютах в вагонах середнього класу місто з якого ти щойно емігрував наче стіна якої не мурував наше з тобою дитинство старі гаражі труби розбомбленої водостанції офіцерські швейцарські ножі еміграція камандір це довга тривала путь не буде туману в душі і російських літер в газетах в европі циклон починається і трива мюнхенські турки готуються до різдва в цій не найзеленішій із країн вони кочують родинами на вікенд бачать ранковий сніг за вікнами електричок й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники ірландський студент — юний прихильник ІРА життя для якого рулетка а світ діра святковий дублін теплі в’язані светри кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі ці ангели тероризму завжди навколо тебе їхній заселений простір їхній святий миколай їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках я буду молитись за тебе і твій маршрут за твій страховий поліс і скати вантажних машин за воду в холодних ріках і листя яке вже палять за все що ти тут забув і що забуваєш тепер де б ти врешті не був за все що забудеш потім та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять 2000 «вона ще не виросла і не втратила голову…» вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба — таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою 1999 Поруйнування Єрусалиму (Лицарська поезія) Лицарство прагне воєн. Лицар вдягає збрую, важчу за нього вдвоє, що, власне, його не турбує. Лицар кохає неню, має право на працю — відрубувати полоненим руки, ноги чи яйця, робити замахи, змови, ставити церкву шпилясто. Натомість не має змоги займатись, наприклад, блядством на службі або в гешефті кохатись. Лицарю гоже минати спокуси дешеві, на царство чекаючи Боже. Лицар людина вільна. Попри можливі страти постійно встряє у війни, щоби надерти сраки маврам чи пак арабам. Залізом прикривши сподні, лицар прямує радо на Схід, за гробом Господнім. Де-небудь в країні теплій, на прю стаючи, мов до праці, він потерпає в пустелі від спраги та мастурбацій. Молитву співаючи Богу, в’їжджає врешті в долину. Тримає вперто облогу під стінами Єрусалиму. Далі — питання часу. А час приносить утіху — в місті вмирають часто настільки, наскільки й тихо. Дохнуть, мов зловлена риба, слабнучи від нудоти. Ще деякий час потрібно тримати облогу, аж доки місто відчує втому. Лишаться тільки каліки. В місто ввійти, а потому чинити розбій, оскільки життя, воно, як намисто — не варто шукати початок. Три дні грабувати місто або гвалтувати дівчаток чи хлопчиків. Справа смаку та досвіду. Лицар має свободу вибору. Many роздерто. Знамено має на вітрі. Ясніють далі. Та лицаря в самий розпал посеред мертвих кварталів раптово проймає розпач. Тож лицар скидає лати і лицарю перед Богом глибоко поїбати щодо наслідків цього. Його ридання гарячі, він гнеться під часу плином, і повзає навкарачки спаленим Єрусалимом. Кигиче, Месію кличе, сипле прокляття й погрози. І сірим його обличчям стікають брунатні сльози. 1994 «Вирощено і нищівно…» Вирощено і нищівно над каменями і кущами повітря заповнене щільно душами і дощами. Підпис, місце печатки, Виводиш, наче харизму, блаженні першопочатки східного сепаратизму. Коли літає, померши, радіо над домами, і березень, як уперше обступає димами. Я бачив твої падолисти, ту ніч, що тебе огорне там, де високі під’їзди, мов застуджені горла. З полісу, з небокраю тягнеться довга вервиця, і ця панорама, я знаю, вона ще тобі озветься луною в порожній шахті, листям у водостоці, в жованому ландшафті, у пташиному оці. 1999 Переваги окупаційного режиму 1 В один із днів повернеться весна. З південних регіонів батьківщини потягнуться птахи і голосна свистулька вітчизняної пташини озвучить ферми і фабричні стіни, і грубий крій солдатського сукна, і ще багато всякого гівна. 2 Але печаль сідає на поля. Нужда голімі розправляє крила, докіль поет тривожно промовля: я є народ, якого правди сила; цю жінку я люблю, вона просила. 3 Сумна країна у години скрут. Блукає міщанин поміж споруд, з усталеним природним артистизмом говорить, і його словесний труд повніє нездоровим еротизмом і побутовим антисемітизмом. 4 Сколовши босі ноги об стерню, старенький Перебендя коло тину ячить собі, що, скурвившись на пню, лукаві діти в цю лиху годину забули встид, просрали Україну, забили на духовність і борню, і взагалі творять якусь фігню. 5. Бідує місто. Кинувши фрезу, робітники на заводському ганку лаштують косяки, бузять бузу, розводять спирт, заводять варшав’янку і, втерши соплі та скупу сльозу, майовку перетворюють на п’янку. 6 Село мине спокуту цю тяжку. Село — це корінь нації, це води, що рушать берег. Молодь на лужку, довірившись сільському ватажку, заводить, навернувшись до природи, народні сороміцькі хороводи. 7 Тому життя ніколи не втрача своїх прозорих гомінких проекцій. Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій, бере за руку втомлене дівча, і вже вони — аж дня не вистача — займаються конспектуванням лекцій, зневаживши вимоги контрацепцій. 8 І лиш зоря над містом пролягла, юнак змахне краплини із чола і молодечо усмішкою блисне. Бо попри те, дала чи не дала, у щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград — красиве і корисне. 1998 Станси для німецько-фашистських загарбників а. Лілі Марлен, ти не росла у совку, ти взагалі не знаєш, що це таке — совок, але батальйони тягнули цю пісню ламку, ховаючи в ранцях на застібці і на замку між порнографічних листівок трепетний мамин рядок. б. Війна почалася у червні, а вже восени, з понтами прогоцавши літню кампанію, в ніч відходили «наші», як ніжно себе вони самі й називали, і, мабуть, немає вини в такій безпідставній любові до малознайомих облич. в. Така вже була умова, що їх вела уперед, така пролетарська сансара, такий православний чин, щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет, знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет, окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин. г. Але ви врешті з’явились — діти германських лісів, непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин, і всі міщани раділи появі цих голосів, за винятком агітатора, котрий вже мирно висів, і був один, хто не тішився, був взагалі один. ґ. Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст. Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат, ось збуджені комсомолки до співу виказують хист, і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст, з бантами на вишиванці виходить коляборант. д. Ви дбали про місто, листівками всіявши брук, і хай мародеру дрижав його згорблений карк; відкрили «Просвіту», зчиняючи гамір і грюк, зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк, хоч на фіг кому потрібен він був — цей ваш зоопарк. е. Ті піонери-юннати, які вам писали вірша, та вчителька мови, котра пускала вас на постій, — вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша, ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа — знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій. є. Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець, коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла, скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла до ваших холодних німецько-фашистських сердець? ж. І навіть можна не знати природи якихось речей, але, якщо вже відверто, без соплів і без образ — попри усю непруху, попри тугу, ачей невже ви самі не бачили, невже не мали очей, що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас… з. Адже біль цього міста вже не звести до ладу, не стишити цю образу до всіх, хто його здавав, тому і я краще здохну, чи просто так упаду на площу його свободи — виснажену і руду, аніж відійду від коріння його наркотичних трав. и. Лише нерухоме небо, небо собі згори лінзами Богородиці зазира до осель… Гріються шоколадки у руках дітвори, пахне драпом в учительській, дощ заливає двори, гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель. 2000 «Музика, очерет…» Музика, очерет, на долоні, руці. Скільки пройде комет крізь понадхмар’я ці. Як проступа тепло через ріки, міста. Все, що у нас було — тільки ця висота. Все, що трималось вій, голос печальний, плач, я скидаю на твій автовідповідач. Поїзд твоїх химер не зупиняє біг, нам з тобою тепер падає різний сніг. Нарізно кров поспіша, солодко шириться лет, тихо росте душа, мов ламкий очерет. 2000 Пепсі 1998 Donbas independent На деревах скипав неозбираний мед. Володимир Сосюра — юний поет, закосивши на фронті з недбальства світил, заїздив у розбомблений харківський тил. Гайдамацька підошва розкришує скло, до єврейських районів ступає тепло, із небес висівається мерхлий озон на угіддя фабричних триперних зон. Кожен домішок світла в глибинах кімнат, господарського мила м’який рафінад, переїзди, веранди, газетні рядки — все перейде крізь тебе за довгі роки. Всі скресання річок,                    залізничні пости, всі загублені зшитки, монети, листи, ціле місто з безладдям подій і речей застряє, ніби здобич, у пастці очей. Але ця течія підхопила й несе, і сумління твоє забиває на все, за лункий водогін, за барачних птахів, за плантації шиферних                     білих дахів. Смерть облишить тебе шамотінням води, дозуваннями брому,                      тяжінням біди, телефонами, бритвою по щоці, комунарською пайкою у руці. Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж — риштування домів,                         жарівки параш, цю погромну відлигу з її теплом, що усе летить, над твоїм чолом. По часах небуття, по жовтій стерні, із усього спадку вціліють одні надбання зіниць,                    та вони, далебі, не належать ні Богові, ні тобі. 1997 Динамо Харків Зима видається занадто довшою, ніж того треба. Мітиш підошвою межі відлиги, що суне тужаво на прикордонні райони держави. Крапле дощ — терпка сукровиця з Господнього тіла. Тьмяніють лиця. Міста порожніють. Йдучи по лезу свого виживання, залишки плебсу кидають квартали скніти в ремонті, і сон довірливо шепче дрімоті: вимри, кохана, зроби то хутко — не стане дзвонів твоєму смутку. Птахи обирають вирій, що згодом стає перманентний. Зрощені голодом лишаються діти — сварливе завтра старої республіки, оскільки варта давно розгубила багнети й набої, крім того, лишаємось ми з тобою. В розбитих будинках скалічений Каїн шукає вцілілі речі. Камінь в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість тверднуть дерева, гусне свідомість, і час іде, як загиблий вояк в чергову атаку, тобто — ніяк. 1995 Богдан-Ігор Всі кріплення важких снігів, всі накопичення ремесел, всі тіні дотиками весел лишають поміж берегів сліди — ці вервиці тугі між зим і весен. Сльота перекладає прес турбот на голови містечок, на вигини дбайливі течій. Без попереджень і адрес стікає приміських небес солодкий кетчуп. Тендітні злами забуття, невидимі для ока межі. Примхлива змога стати межи Усіх світил, чия кутя ляга на радіомережі без вороття. Втинаючись в глибоке тло дитячих видив, переміщень, з усього плетива приміщень, з усього світла, що текло повз очі, постає стебло, пробивши днище. Нічний вібруючий бузок. Під вікнами, як сіль у рані, потужний звук, що рушить грані — дерева проливають соки, мов труби схованих в пісок важких органів. Набряклі залози весни над стінами районних центрів. З яких чіпких підземних нетрів, з чиєї вогкої вини постануть ще подібні сни — густі й відверті? І цей напівпрогірклий мед, прозора і ядуча слина — по всьому. Березнева глина, розмиті фарби, рух планет і довгі описи прикмет Отця і Сина. 1996 «Волога і різка, мов контури дерев…» Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура. Вистуджується день, холоне між дверей блукаюча вода — твоя температура. Поважне надбання — ця вогкість по ровах, ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами, допоки будуть нам стояти в головах великі небеса великої держави. Це коливання, цей тижневий падолист, це обважніле тло, немов червона паста. Розхитуєш містки, якими подались — так легко перейти, така спокуса впасти. 1996 «Бачиш за склом весняне розмаїття…» Бачиш за склом весняне розмаїття — сірі шинелі піхотного полку. Жвавий двірник над рештками сміття губить мітлу, мов незрячий голку. Тепле коріння нічного саду. Виллю на руки нагріту воду. Будуть вертати птахи, не до ладу в нашу влітаючи непогоду. Буде й мені паперова квітка, змішана кров, таємна форсунка, в довгому списку поважна примітка, перша невизначеність у стосунках. Буде й на цьому домі знамено. Падати гамузом буде листя. Адже птахи пролітають повз мене — принаймні на це вони спромоглися. 1996 «Червень дозрівав, немов зерно…» Червень дозрівав, немов зерно — рвалась мова і гострішав слух. Зранку у відчинене вікно набивався тополиний пух. Ночі розсипалися піском, та в найменших порухах пітьми простір, ніби посуд молоком, повнився початками зими. І в осердях потьмянілих трав, в остиганні стебел і плодів солод пломенів і вигорав передвістям перших холодів. Всяка річ, здираючи емаль, формувалась, ніби пластилін, щоб сягнути цих жахних проваль, щоб пізнати цей високий тлін, щоби вкотре голосом чужим дякувати кожному із днів за таке замолювання зим, за таке відпущення снігів. 1997 Тереза 1 Пізній нехитрий Божий маневр — місяць росте, наче плід у шлунку. Серпень, чіпкий, попри те, що мине, впевнено згущує фарби в малюнку. Теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв. Ґрунт вистигає. Дотик руки зміщує тіні предметів. Садиби мітяться сонцем. Важкі будяки, мов смолоскипи чекають, коли би трапився кремінь, і купчаться риби тромбами в синій жилі ріки. Мов сновидіння на кінчиках вій, передосіння східна Європа нині застигло німує, і твій голос приходить, ніби хвороба крізь непричинені кимось ворота, легко, мов пошесть або суховій. Бачиш сама, що чекає за цим — наші дерева, недбало убрані в чорного неба масний антрацит, наші водойми, відкриті, мов рани, нас роз’єднали. Замкнуто брами. Висне повітря, мов зібганий цинк. 2 Врісши у світ, що сльозивсь на очах, ми не вважали наслідки рішень чимось аж надто важливим. Свіча наша горіла солодше й скоріше. Ми володіли доволі не гіршим проміжком часу, котрий навчав переступати власний поріг, гаяти день на майданах провінцій, жити під небом, що дише вгорі тепло і часто, як дихають вівці. Ми розумілись на нашому віці, мов на таємній і рідкісній грі. Стрімко, мов подих на рівні грудей, вранішні стигми, планети і числа — плинне знання, що повільно веде вглиб, потаємна коштовна Вітчизна нашого співу, що тане, і де місця не стане сказати: «Пречиста, зглянься на зимні душі й тіла». Камінь холонув, вітри зачастили. В темний пісок поступово стекла перша роса. Нам не завжди щастило. Поміж заводи й військові частини швидко відходять рештки тепла. 3 Зрідка гортаєш чернетки, в яких тісно й строкато — сходи, вітальні, двері будівель, бруківки в’язких вулиць. Помірно-континентальний клімат країни. Солодка ментальність перших поселень. Світлі мазки прудко заповнюють грубе сукно рештками фарби. Густа поволока зсохлась під сонцем. Губиться дно. В мокрому просторі виснуть волокна осені. Післяобідня волога. Так і рости, відчинивши вікно, дбаючи спадок — залишки вір, зжовкле письмо — цю данину свободі, з тим, щоб колись, наче сік у траві, вперше відчути на самому споді горла той протяг — чорний, Господній, з котрого, власне, і родиться вірш. Все, що миналось, і все, що всотав, — мапи держав, ворожіння на слові, стоси листів, повітові міста, зібраний епос, важка промисловість, вся анатомія, чесність і совість, вся переповненість, вся висота. 4 Падає сніг. Засинає лоза. Тонко ступивши на трави і ріки, Бог роздивляється, як зіслиза в урвище степу обрис шуліки. З Божого ока, зім’явши повіки, — здібний пластун — виповзає сльоза. Вранці, без розпізнавальних ознак, з голих дерев оббиваючи іній, падає янгол — літун-одинак, рушить химерну довершеність ліній, з чим і вмирає, лишивши, однак, срібний тривожний дюралюміній. Сонце прямує попри дахи. Збірники прози, ранкові моління. Ми зберегли, наче кисень — птахи, присмак причетності до покоління, котрий хвилює, мов перше гоління шкіру. Надходять волхви й пастухи, щоб розумітись на цій глибині. Втіха — доволі поважний набуток в нашому віці. Падає сніг. Падає сніг. Все віджито й забуто. Непереможно, легко, розкуто, на ліхтарі, на міста, на вогні. 1995 «Пепсі…» Пепсі, лиши мені тепле взуття і сухе волосся. Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові. Дивись, як тоншає листя, як легке підпільне багатоголосся ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові. Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві; мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники. Тепер ось почнуться завії — нові сторінки у загальному спротиві, почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки. Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду, з давленими цитринами, з танковими формуваннями. Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду, так і не змігши відмовитись від награного хвилювання. Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці, якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок, дай, Боже, ніжності до її навчених пальців, дай, Боже, співу до її слухавок. Саме з’явиться привід не виходити з дому, розписувати авторучки, плекати шлункову судому. Пливе косяк широкою річкою. В’ється дим сирою вуздечкою. З лівого боку сходить місяць над моєю аптечкою. 1997 Пластунка N Так відступало твоє дитинство — ставився голос, губились друзі, високо в небі міцно і стисло висло життя, мов сережка у вусі. Так ми жили — голосні й недолугі, вплетені в часу стрічку трофейну, блудні поборники буґі-вуґі, скурвлені діти міцного портвейну. Ти одягала військові боти, бігла до школи — пенал, олівчик. Все ще попереду — перші аборти, татові джинси, мамин ліфчик. Ще підіймало звивисту хвилю. Срібна розгромлена клавіатура ще формувала основи стилю — так починалася контркультура. З теплими гільзами «Біломору», з ковдрами битих студентських акцій так наполегливо рвався угору змучений блюз твоїх менструацій. Що нас єднало? Загоєні сварки падали в ніч, як у воду весла. Ми відкривались, творили шпарки. Теплі вітри мимоволі занесли смуток у душі, мов мед у соти. Як ми трималися, Бога ради! — попри усі божевільні гризоти, попри задрочки радянської влади. Цим і завершилось. Тлінь мажорна, стишена хвиля, сутінь озерна. Схиблений час розтинає, мов жорна, спільного досвіду темні зерна. Тільки я знаю — між гострого віття, в перенасиченій біосфері так лише варто вживати повітря, так лише слід прочиняти двері. Липне до уст почуття морфеми — альтернативна прозора вода ця. Те, що було, не розіб’єш на теми. Так ми кохали. І нам — воздасться. 1997 Цитатник 1995 «Будда сидів на високій могилі…» Будда сидів на високій могилі, Будда споглядав будяків цвітіння. Навколо степи і баби похилі, й країна — спорожнена тиха катівня. Старий адвентист між мандрованих дяків або ж дяків, хоч яка в тім різниця? Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки, що спустять твої мідяки по пивницях. Будда відпустив оселедця по плечі, читав барокові євангельські мантри, водив за собою зграї малечі, в корчмі заливаючи про власні мандри. Хоробрий Будда зупиняв ординців, лякаючи пеклом, обіцяючи карму, і знову з бабами сидів наодинці, дивився на степ, мов на згублену карту. Похилий Будда забирався в дзвіниці, дивився на степ і молився на сонце — великий і грішний, чистий і ниций, забувши тенденції, відкинувши соціум. Померлий Будда лежав на могилі, розгублено навстіж розкинувши руці. І баби, мов коні, під спекою в милі іржали до сонця в журбі та розпуці. 1993 Генерал Юда Пізно увечері впав сніг Бинтами бруду на груди. Нагноєні рани в ліжку тіснім Зализує хворий Юда. Солоно-зимовий присмак пустелі, Що насіда звідусюди, І павутинням звисають зі стелі Згадки старого Юди: Нервові рухи, промови палкі, Посмішок впевненість люта — В багнетний бій на чолі полків Ішов генерал Юда. Валились мури, знищені вщент. Повішені висли високо. І в місто, залите гарячим дощем, Входило чорне військо. Біліла сіль, якою кропив. Кров — предтечею Суду. І люди похапливо падали в пил Під ноги Великому Юді. Так сталася мрія одвічна твоя, Природна, як все, що сталось. Та вже непомітно, як у нору змія, В тіло вповзала старість… Несли на цвинтар хоругви згризлі. Плакали важко й нещадно. І грався в дитячій порожніми гільзами Його маленький нащадок. 1994 «За хвилину до того, як випаде дощ…» За хвилину до того, як випаде дощ, ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж твого тіла і враз його стиснуть. Так легкі голуби, на вулицях кинуті, відчувають смак їжі за мить до годівлі, так солдат, що за хвилю повинен загинути, відчува деформації у власному тілі. Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти, — я тебе передчую. 1993 «Тарас Григорович Шевченко…» к. х. б. Тарас Григорович Шевченко зітхнув поважно й непричетно дістав годинника старого і рушив повагом в дорогу він йшов врочисто тихим містом в пивницях пиво пив імлисте стріляв цигарку в перехожих такий живий такий несхожий дівчата парфумами вкриті просили в нього закурити їм отвічав не вельми чемно Тарас Григорович Шевченко він врешті втік із цього міста він зник із сяючого місива і в черешневій квітній піні його зустріли перші півні 1992 «Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав…» Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав, притулків, монархів, анархів, єврейських громад, республік, стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав, ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі- продажу свого ближнього, тож за першої нагоди наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали, тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен, на збудовані значно західніше залізничні вокзали. І потім, підстрелений на кордоні, ти, що вже мав потонути давно, все ж тримав у пам’яті небо, котре здавалося чистим, і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно, зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни. Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча. З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід, дивились, як повільно тебе розвертала течія, ніби церкву — головою на Схід. «Іринко, насправді це все дуже важливо…» Іринко, насправді це все дуже важливо, Мені все це чимось нагадує сальто — Ти маєш рухи дорослої жінки І губи з присмаком асфальту. І це, ніби плата за колишні огріхи, Коли, розпорошуючи за словом слово, Дівчинка лущить волоські горіхи І дівчинці, певно, з цього кайфово. Проте є шлях — півдоби на Захід Потяг мчатиме швидко й прудко, Де на Дніпрі жовтаві хінці Виловлюють рибу довгими вудками. І заманюючи їх під в'язку поверхню, Душ рибальських руйнуючи шлюзи, Наповнюючи собою нічну акустику, Русинки-русалки співають блюзи… …Ти не слухаєш мене — ти погано вихована, В півдоби різниця між нами. Тому ти не побачиш, як нервово вгинається Перший сніг під твоїми ногами. «Диск вечірнього сонця блазнювато навис…» Диск вечірнього сонця блазнювато навис Над обдертим автобусом, що прямує між прерії, Слобідських поселенців запилений віз Підповзає під небо без валіз і без віз В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері. Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб, Темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві, Перетравлюють спирт майже так, як і флірт, Сторожкі амазонки сухої землі П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі. Отже, все як було, всюди сталість часів, Йде саджання картоплі й дозрівання потенції. Заплювали автобус діти синіх степів, А на хвилях чадної гарячої течії Зависає надірваний блюзовий спів. Це занепад епохи, це п’янкий декаданс, Захмелілі ковбої, комуністи і фермери Заселяють уперто слобожанський Клондайк, В рурі степу зникає травнева вода, Й цвинтарі переповнено нічними химерами. Все прямує вперед, і автобус згори, Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені, Його нутрощі повняться спинами риб, Бруд луски і кісток уповільнений скрип — Це і є громадяни — покірні й безкровні. Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт — Ця країна загиджена ними по вінця, Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів, Я прямую німим лабіринтом степів, А навколо доконує хвора провінція. 1993 Варшава З травневих верлібрів, дощів і полюцій ми завжди виходимо якось миршаво. Дитинко, ми наслідки цих революцій, поглянь, як нам світить зогнила Варшава. Бо сонце щоночі тіка до Європи, бо привид страху ще блудить тілом. Дитинко, отут чи навряд що поробиш, якщо це бажання ще не відлетіло. Бо маєм лиш воду з долоні випиту. Зростають цвяхи поміж пальців предтечі. І патологічна відсутність Єгипту унеможливлює спробу втечі. Це, певно, посіяна в нас ущербність — потреба шляху, до якої звикли. Тому безпроблемно сприймаються щебінь, розбиті дороги й старі мотоцикли. Попереду нас не чекають, дитинко, зневага батьків чи народна пошана. Хоч завжди існує кінцева зупинка, повір, що навряд чи то буде Варшава. Бо, розумієш, ці зіпсовані крани не відповідають за воду пролиту. Ти мітиш йодом отримані рани, ти сонно читаєш нічну молитву: Зійди, освято, на все, що робили, на все, що значили нечутним ліком… Мої долоні, мов дві рибини, спрагло тиснуться до мокрих вікон. 1994 Юрій Андрухович Станси для Сергія Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович та Сергій Жадан на презентації «Української Поетичної Антології». Львів, 2013 Як сварливий сімдесятирічний письменник, я ношу в пам’яті цілу купу — перепрошую, Слобожанщино! — цілу хуру непотрібних речей. За сім десятків літ усього цього назбиралося більше ніж достатньо. Найгірше, що нічого з цього неможливо позбутися за допомогою моєї улюбленої команди «delete» — ані з півкулі С, ані з D ніщо нікуди не зникає. Хіба що тільки заплутується і втрачає сенс, або, скажімо по-письменницьки, композиційну стрункість. Таким чином простір моєї голови — пам’яті — душі — свідомості, усі мої Я і всі мої Воно являють собою велетенський запущений смітник. На таких смітниках допитливі юннати знаходять трупики кошенят і людські кінцівки невідомого походження. Пам’ять — усе, що тобі залишається після того, як мине шістдесят чотири. Тому я пам’ятаю. Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми ґвалтували покоївок і священиків, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги. Пам’ятаю духові оркестри, масові народні маніфестації, патріотичні походи й паради, громадянські здвиги і рушення. Місяцеподібні, але вже напівтьмяні були анфаси вождів на трибунах, балконах і п’єдесталах, кіннота залишала після себе гівно на площах столиць, найбільше хвилювала тоталітарна еротика: колони мускулястих гімнасток, що від них переможно і гостро відгонило потом (чи тільки?) у ту переддезодорантну епоху. Пам’ятаю наглу появу звіринців у провінційних містечках, клітки вагончиків розташовували півколом над річкою, шкільна молодь намагалася будь-якою ціною роздивитися член бегемота або піхву слонихи, тварини були переважно хворі якимись невиліковними болячками, але споглядання жирафа все одно було потрясінням для мешканців найвіддаленіших гірських поселень. Пам’ятаю, що звіринці йменували себе чомусь «зооцирками» — як не ленінградськими, то єреванськими, насправді ж золоті зуби й добірні діалектизми персоналу вказували на близьке закарпатське походження. Пам’ятаю всі «катастрофи людського тіла», бородатих жінок і сіамських двійників, воскові фігури серійних випотрошувачів, пам’ятаю безліч інших жартів природи — горбів, рогів, наростів і скостенінь — цих людських фізичних вад, любовно зібраних і прокласифікованих якимись також мандрівними ленінградцями. Ще пам’ятаю відвідання кінотеатрів за часів окупації — показувано не тільки Марлен, а й Маріку (Моніку?) Рьокк, альпійські схили, тунелі, гірськолижні перегони, показувано хроніку дедалі успішніших бойових дій, показувано ешелони і безліч білих хустин, цей знак дисципліни й фригідності, показувано велику вогняну свастику, ми з викликом і зневагою лузали насіння упродовж цілого сеансу, аж поки не приходив якийсь, курва, гестапівець і не змушував нас, курва, злизувати всю лушпайку з підлоги власними язиками. Ще пам’ятаю величезні, тільки-но здані в експлуатацію готелі часів пізнього Мао Цзедуна з відставними полковниками в ролі швейцарів і підслуховуючими пристроями навіть в унітазах. Ще пам’ятаю місто Нью-Йорк, де траплялося всяке, але найбільше сподобався божевільний, що в підземці ганяв за перехожими пасажирами, силкуючись кожного вдарити дохлим щуром, якого тримав за хвіст. Ще пам’ятаю куріння гашишу на дійсній службі (комутатор, вартівня, ленінська кімната, хєзальник), а також розмови з чеченцями про поезію та батьківщину. Пам’ятаю не менш виразно і трьох райцентрівських практиканток, з яких усім нам стояв лише на одну, Дженніз Джоплін, до речі, досить паскудну. Пам’ятаю (сподіваюся, що пам’ятаю) всіх інших дівчаток, піонерок, пластунок, підпільниць і дисиденток з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, проколеними носами і пипками, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Пам’ятаю, як несамовито тягло їх на крейду, вапно, штукатурку, як їм хотілося твердих і ще надто зелених яблук, як зеленими ж таки сливками вони суттєво збільшували обсяг своїх перших маминих ліфчиків. Пам’ятаю, як у Варшаві ми взяли таксівку до Центру космічних досліджень приблизно о шостій ранку і, видихаючи в її салоні всі фізіологічні наслідки випитого упродовж ночі в міжміському автобусі, навели таксиста на висловлене вголос припущення, ніби ми є українськими космонавтами; при цьому дещо збуджений Іздрик повторював раз у раз: «Сергію, Сергію, поглянь, як нам світить зогнила Варшава!..» Пам’ятаю також, як Жадан, цей сорокарічний блідий Рембо, зусібіч обкладений пивом і митом, хитався проти вітру історії, нетвердо ступаючи в західному напрямі на прикордонному переході Рава-Руська — Гребенне і не зважаючи на категоричні попереджувальні оклики натовських автоматників. Пам’ятаю все це і ще багато-багато іншого. Добре, я пам’ятаю. Це зрозуміло, що я пам’ятаю і чому пам’ятаю. Але як він може це пам’ятати? Сорокарічний шмаркач, який тоді просто ще не жив? Звідки він про це знає? Скажімо, про цю війну з пізнішою відбудовою, чи то пак, цю вічну відбудову напередодні війни? Звідки цей дар — бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі? Звідки це забивання духу, ця кислувата сухість у роті, ця тахікардія, ці коронарні спазми — чи не від простого переліку: зліпок жувальної гумки, дебютний радянський презерватив, конопляні зерна для птахів на долоні, порнокартка, комсомольський квиток, залитий портвейном, сірникова коробка? («Я теж записував телефонні номери й адреси друзів на вим’ятих сигаретних пачках! — волає будь-хто з нас, намагаючись бути поетом, перепрошую, бути почутим. — Я теж переходив кордони реальності! Я теж пам’ятаю відчуття нової шкіри, весни, ворсинок, прилиплих до язика під час цілування!») Так, будь-хто з нас, а проте сьогодні тільки він. Повинен бути хоч хтось, не перестаю повторювати, хтось один. Але невже Господь так любить своїх автокефалів, що дає їм цю здатність пам’яті, котра тотожна любові? І взагалі — кого він любить більше: тих, яким Він дає пам’ять, чи тих, яким її відбирає? Залишається припускати, що перших і других, раз уже Він Господь. Тільки перші, напевно, Йому цікавіші. Залишається сподіватися, що ця чергова історія хвороби є насправді історією любові, цей окупований Харків — поезією, а мій барак, в якому завершую ці хаотичні рядки, — нашою великою й нікому не потрібною країною. У цьому бараці давно не було птахів, це правда. Добре, що іноді трапляються поети. 2001