Вождь справедливих
Ришард Лісковацький


Спілка Справедливих #3






Герої цієї повісті популярного сучасного польського письменника Ришарда Лісковацького — хлопці, які об’єдналися в Спілку Справедливих. Вони допомагають один одному, бо їхній девіз: «Всі за одного, один за всіх». У випробуваннях міцніє їхня дружба, загартовуються характери.






Pишард Лісковацький

Вождь справедливих





Кашель злочинця.

Чорний день Богдана.

До Америки…


З самого ранку пахло дощем. Вітер гнав хмари, збивав їх докупи, й пополудні неба вже не було видно. Посутеніло майже як увечері. Тільки вряди-годи раптові спалахи блискавок освітлювали місто, що потонуло в сірій млі. Але дощ усе не йшов, усе не наважувався сипонути.

На горищі було так душно, що Адам відчував — по спині в нього спливають струминки поту. Він скинув сорочку і ретельно, немов щойно виліз з річки, витерся нею.

Він прийшов сюди півгодини тому. Навмисне прийшов перший, щоб спокійно пригадати всі ті, досить давні вже справи, які народилися саме на цьому горищі. Він чудово все пам’ятає… Чекаючи Казика, дивився вниз, на вулицю. Зірвався вітер, а за хвилину по бляшаному даху вдарили великі краплі дощу.

Невдовзі безлюдні вулички вилискували від потоків води, мовби маленькі річки. В цю мить Адам побачив Казика, що біг, скулений, незграбно перестрибуючи через калюжі. Казик Врубель… Худорлявий хлопчина, найбільший розтелепа в школі. Адже все почалося з нього. Якби не було Казика, хтозна, чи й виникла б Спілка Справедливих. Створити що Спілку Адамові спало на думку саме тоді, коли він уперше став на захист Врубеля — помірявся силою з Богданом, плечі в якого були наче у вантажника, а кулаки мов буханці хліба. Після бійки він домовився у Казиком зустрітися тут на горищі. Дощ лив наче з відра, небо краяли блискавиці, а вони сиділи, притулившись один до одного, на товстій балці, й творили Великий Статут Спілки Справедливих.

Понад два роки минуло від тієї історичної хвилини, проте Адамові здавалося, що все відбувалось кілька день тому. Він розгледівся по горищу. Нічого тут не змінилося. Великий старий комод, стіл без ніжки, два поламаних і нікому не потрібних стільці стояли на тих самих місцях, терпляче доживаючи свого віку.

Чому він домовився з хлопцями зустрітися сьогодні саме тут? Адже була в них своя чудова комірчина в підвалі, що скидалася на літеру «Г». Вони прибрали її, побілили, повісили на стінах картини, поставили ослони. Є в них і власний ключ, тож вони можуть до свого храму заходити відкрито о будь-якій порі дня чи ночі. А на горище дістатися — багато складніше. Треба обережно минути двері сторожа, який вправно орудує своєю великою мітлою не тільки тоді, коли замітає. Ця грізна зброя вже походила по їхніх спинах… Треба до того з котячою спритністю видиратися по старій драбині, що аж тріщать під ногами, а потім треба остерігатись, щоб голосною розмовою не привернути увагу до горища в мешканців будинку. Бо в цих дорослих фантазії ні на гріш. Як поясниш, чого вони, хлопці, збираються на горищі? Дорослі будуть підозріло дивитися й іронічно усміхатися — мовляв, знову вас сюди принесло… Краще б до книжок узялися, лобурі. Вам тільки дурниці в голові. Знову якусь банду збираєте… Що з вас виросте?

Саме так сварив колись хлопців сторож, вимітаючи їх з горища своєю здоровенною мітлою. Він ніколи з нею не розлучався. Мабуть, і спати лягав із нею…

Тож навіщо Адам призначив зустріч у цьому, не надто гостинному місці? Може, набридла йому затишна комірчина, може, занудьгував за конспірацією, за несподіванками, що їх можна було чекати кожної хвилини, сидячи на горищі, за спогадами, що причаїлися тут по всіх заспованих павутинням кутках?

Адам підійшов до віконця. Знову блискавка розтинає небо, знову стіни будинку стрясаються від потужного гуркоту. І майже водночас рясний дощ заливає землю. З віконця нічого не видно. Стіни будинків наче розпливаються в потоках води і в сутінках, що висять низько над землею.

Найрізноманітніші звуки відлунюють на горищі. Лопотіння дощу, шум вітру, гуркіт грому, скрегіт надірваної бляхи… Цей дикий концерт трохи пригнічує Адама. Він ходить майже навпомацки, спотикаючись об розкидані речі, і дедалі слабше опирається власним думкам, які схиляють його до втечі. Адже він міг би піти до своєї тітки. Вона б, напевне, почастувала його духмяним медом або смачним пирогом… Все одно хлопці не прийдуть. У такий дощ? Навіть собаки поховались у підворіттях. Над містом висять сірі, наче олово, хмари. Так швидко негода не скінчиться. Справді, сидіти й чекати тут — просто безглуздя.

Адам уже біля дверей. Досить простягти руку, натиснути на клямку…

— Ні, не втечу, — каже він голосно, намагаючись підбадьорити себе, — почекаю ще кілька хвилин. Зрештою, вони можуть і спізнитися в такий дощ. Прибіжать, змоклі до рубця, шукатимуть мене на горищі. Адже це я оголосив сьогодні збір, то й мушу чекати, навіть якщо в горище вдарятиме сто громів на годину.

Раптом зарипіли двері, і, перш ніж Адам устиг сховатися за комод, почувся писклявий Казиків голос:

— Чи є тут хтось?

— Є, є. Залазь і не кричи так голосно, бо зараз увесь дім збіжиться сюди.

— Це ти, Адаме?

— Та вже ж не дух святий. Оглух ти, чи що?

— Може, й оглух. У вухах повно води, і взагалі, наче на дні річки побував. Просто потоп якийсь.

Казик гучно чхнув, ніби на підтвердження того, що ця прогулянка в дощ таки забрала в нього чимало здоров’я.

— Тихіше чхати не можеш?

— Який мудрий! Сидиш у сухому місці та ще й дорікаєш. А я можу захворіти на запалення легенів. Знаєш, чим кінчається така хвороба? Кладовищем! І моя смерть буде на твоїй совісті.

Казик уже не міг зупинитися. Він збуджено говорив, що тільки божевільні виходять у такий дощ з дому, а звідси висновок: він, Казик Врубель, найбільший безумець у світі. Торочив про якісь уколи, про аспірин і банки — бабуся завжди ставить йому банки. Вона не бачить далі кінчика свого носа, все робить майже навпомацки; якось замість Казикової спини поставила банку на руку матері, що тримала вогонь.

— Як помреш, — захихотів Адам, — Спілка Справедливих збере гроші й купить тобі банку із щирого золота. А я власноруч прилаштую її до твого пам’ятника.

— Вдавися тими золотими банками! — обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.

Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.

Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:

— Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.

— Ні, — заперечив Казик, — ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.

Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.

На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.

— Хто це? — шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.

Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.

— Ну і що? — нагадав про себе Казик. — Хто це? Болек? Чи Качур?

Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.

Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.

Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі — не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка — адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..

Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак — оце й усе. Секунда — і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…

Першим озвався Казик. Він присунувся до Адама й шепнув йому в самісіньке вухо, ніби побоюючись, що хтось почує:

— Що це було?

— Ти б спитав: хто то був.

— Якийсь божевільний, чи що…— пошепки розмірковував Казик. — Стоїть навколішках, сопе, кашляє… Якби це було вночі, я б сказав, що бачив сновиду.

— Щось тут шукав… Ти помітив, як він мацав по підлозі?

— Що тут можна шукати? Божевільний — та й годі. Мені батько розповідав колись про одного такого благуватого: він ходив по дворах, збирав камінці і казав, що то бурштини. Може, і цей шукав тут бурштинів?..

— Мені здається — це не божевільний…

— А хто?

— Не знаю…

— Ти ще скажеш, що це шпигун чи бандит…

— А якщо й скажу?

— То послухай мою думку і дай мені спокій. Я не хочу пхати носа в такі справи. А тобі, хлопче, таки щастить — раз у раз якісь бандити або злодюги стають на дорозі. Просто-таки нариваєшся на них. Якби ти сьогодні не влаштував цих дурних зборів на горищі, то не побачив би й цього кахикала. В нашій комірчині багато приємніше. Прощавайте, шановний!

По цій довгій, кучерявій промові Казик, не чекаючи на Адамову відповідь, швидко почимчикував до виходу.

Не встиг він доторкнутися до клямки, як двері блискавично, пемов од удару ураганного вітру, розчинилися.

Адам мимохіть присів за комод, заплющивши, сам не знаючи чому, очі. Але тут-таки й розплющив їх, почувши трохи іронічний Богданів голос:

— Встань, Казику. Ти не покалічився? Вставай-бо, не вбив же я тебе!

Казик незграбно підводився з підлоги й мовчав, ніби його зурочили. Побачивши Адама, він нервово замахав руками, мовби відганяв рій злих бджіл, і несамовито закричав:

— Геть од мене, згинь, сатано! І взагалі — чхати я на вас усіх хотів!

Кинувшись у відчинені двері, він швидко простукотів підошвама по драбині, і тільки його й бачили.

— Що з ним таке, що тут діється? — Богдан рушив до драбини, певне, хотів перевірити, чи ошалілий Казик не зачепився за якийсь із виламаних щаблів. — Я ж не хотів збивати його з ніг!

— Злазьмо й ми, — сказав Адам. — Я все тобі поясню, тільки не тут.

Богдан здвигнув плечима.

— Спершу ти просиш прийти на горище, та не встигаю я сюди видертись, як чую прекрасну пропозицію: злазь-но вниз. Я бачу, що не лише Казик головою вдарився.

Вони хутко минули довгий коридор, намагаючись ступати якомога тихіше, коли проходили повз двері кімнати, в якій мешкав сторож. Та однаково не вбереглися. Де й узялася над їхніми головами велика мітла, а проповідь вони почули таку, що хоч вуха затуляй. Почався крос на найвищому рівні, перемогу в якому незаперечно здобув Адам. Він перший вихопився на вулицю і, озирнувшись, побачив захеканого Богдана, що біг з останніх сил, прагнучи відірватись від переслідувача. Мітла заважала сторожеві, і він відстав, далі вже не гнався. Зупинившись у воротах, він насварився на хлопців кулаком і, певне, на прощання послав би ще й круте слівце, якби не зайшовся надсадним кашлем.

— Чуєш? — вражено мовив Адам.

— Що?

— Кашляє…

— Йому добре кашляти… оперіщив мене мітлою по спині, наче добрим дрючком.

— Той тип на горищі кашляв точнісінько так.

— Що ти верзеш?! — Богдан підозріливо подивився на Адама.

Від хвилювання Адам став затинатись, плутати слова. Хотів розповісти про все дуже швидко, і вийшла з того така мішанка, що Богдан тільки зітхнув і стурбовано поклав руку на лоб товариша.

— Кепські в тебе справи… голова дуже гаряча. Або запалення мозку, або ще гірше. Відвести тебе додому, чи сам даси собі раду?

Але вони ще трохи постояли біля під’їзду, в якому й досі, мов грізний вартовий, стовбичив сторож, спершись на свою мітлу і кашляючи. Чекали на хлопців, що запізнилися. Треба ж було попередити їх про небезпеку, яка чигала у воротах. Правда, Богдан підсміювався з цієї таємничої історії, яка розігралася на горищі, але був згоден з Адамом: так, треба ще трохи тут почекати, бо доведеться тоді Ягеллу чи Ластатому теж бити рекорди з бігу, змагаючись з агресивним сторожем.

Дощ уже перестав, розірвані хмари відпливали на захід, величезні калюжі заблищали на сонці. Червневе небо помалу вертало собі свій гарний блакитний колір.

Проте ніякі чари природи не могли привабити Адама. Настрій у нього був як у приреченого до страти. Дійшло навіть до того, що він почав кепкувати сам із себе. Дивлячись спідлоба на усміхненого Богдана, він думав: «Мабуть, чорний кіт мені сьогодні дорогу перебіг. Зібратися не пощастило, пошився я в дурні з цією дитячою пригодою на горищі. Навіть Казик сміється з мене. А до всього — ще й оця втеча від сторожа… просто-таки лихо за лихом».

За кілька хвилин з’явився Ягелло. Богдан побачив його здалеку й замахав рукою.

— Ви не на горищі? — здивувався Ягелло і, схоже було, навіть не збирався пояснювати, чого спізнився.

Адам різко нагадав йому про це.

— То я мав іти в таку зливу? Адже це був справжній потоп… Ласкаво прошу, шановне товариство, хто, крім вас, прийшов на збори о призначеній годині?

— Казик…— вирвалося в Адама, і він одразу пожалкував про це, бо Ягелло спитав:

— А де ж він?

Богдан не минув нагоди з неприхованим задоволенням розповісти про Казикову втечу з горища, про кашель, який так сподобався Адамові, про прикрощі з мітлою. Проте Ягелло розчарував Богдана, не побачивши в цьому нічого дотепного. Він зосереджено вислухав цей трохи дивний звіт, зморщивши лоба від надміру глибоких думок.

— Що він шукав на горищі? — спитав він у Адама.

Адам намагався вдавати байдужого. Недбало знизав плечима.

— Може, ключ загубив?..

— Ключ? — Ягелло зневажливо скривив губи. — Це було б надто просто. І чому саме ключ?

Нарешті в дискусію втрутився Богдан. Він заявив, що все це навіває на нього нудьгу, що Ягелло напевне шукає тему для нового оповідання і тому вдає, ніби зацікавився цією безглуздою історією; що навіть Казик Врубель, якого ідеалом не назвеш, цього разу, втікаючи з горища, виявився наймудрішим з-поміж них.

Щиро кажучи, Богдан мав рацію. Принаймні щодо Ягелла. Всі собаки гавкали, що Ягелло пише якийсь великий детективний твір. Кілька десятків сторінок він уже, здається, написав. На кожній сторінці знаходить смерть щонайменше один бандит. Міліція в романі Ягелла діє напрочуд справно, і автор просто не встигає постачати нових злочинців. Тільки-но вигадає якогось — і вже його міліція застукає. Бандюга ще тільки починає свої чорні діла творити, а йому вже якийсь геройський сержант або наручники надів, або обойму куль у живіт увігнав. Ягелло ночами не спить, зовсім апетит утратив, перестав цікавитись нудними заняттями в школі. Всю свою силу й енергію вклав у пошуки наступної порції злочинців, на яких нетерпляче очікують міліціонери в ковбойських капелюхах. Коли Богдан розповідав про старигана, що, кашляючи, повзав по горищу, Ягелло раптом збагнув: він натрапив на незвичайний слід. Звісно, важко вимагати від Богдана, щоб у цій, на перший погляд, незначній події він побачив справжню драму. В Богдана фантазії як кіт наплакав.

Що ж до цього чоловіка, який кашляє і вдає старого, то все може бути так: вночі на горищі зустрілися двоє запеклих бандитів. Вони прийшли туди, щоб поділитися здобиччю. Все йшло чудово, аж поки один із них витяг з кишені низку перлів. Так, так, перлів… Богдан ніколи б до цього не додумався. Адам у таких справах теж бога за бороду не схопив. Колись шукав у підземеллі діамантові скарби, а згодом виявилось, що ті скарби — просто пістолети. Дуже примітивно. Ага, так-от за ці перли й починається боротьба. Нитка рветься, перлини розсипаються по горищу, і бандити хапаються за ножі.

Атож, саме за ножі. Бандит, коли він справді досвідчений бандит, пістолетів не застосовує. Надто багато шуму. І за хвилину один труп уже є. Переможець хутко ховає тіло й вертається на горище по свої перли. Збирає їх у пітьмі, бо міліція ж насторожі.

Вже майже не маючи сумніву в такій версії цієї хвилюючої історії, Ягелло раптом подумав, що з цим бандитом він може і помилятися. Коли злочинець виліз на горище шукати перли, то чому він укляк на місці, наче молячись? Адже саме так сказав Адам… А може… може…

— Слухай, — Ягелло шарпнув Адама за рукав. — А може, він щось ховав?

Хлопці кілька хвилин ішли мовчки. Вони вже навіть трохи забули про ту дивну історію на горищі і зараз глянули на Ягелла здивовано, не дуже розуміючи, про що він каже.

— Авжеж! — запально вигукнув Ягелло й почав підскакувати, ніби тротуар пік йому в п’яти. — Я вже й так і сяк міркував, і виходить — той чмур має на горищі спеціальну схованку. А те, що шукає він її навколішках, означає: схованка в підлозі. Все дуже просто… А ви хіба іншої думки?

Вони були іншої думки. Навіть Адам, який ще недавно малював у своїй уяві найрізноманітніші картини, намагаючись розгадати таємницю, тепер здався. І навіть сказав уїдливо, що одно діло книжка, а зовсім інше — життя, і коли весь час вигадувати якісь неймовірні історії, то можна зрештою з глузду з’їхати.

— От бачиш! — зрадів Богдан, поплескавши Адама по спині. — Про те, що можна без клепки лишитися, я тобі вже казав і теж застерігав від цього. Тепер іще треба було б і «письменника» з хмар на землю спустити.

«Письменник», проте, почував себе в хмарах чудово і не збирався чекати, поки Богдан почне втілювати в життя свої погрози. Демонстративно крутнувшись на п’яті, він з гордо піднятою головою попростував у синю далечінь.

Богдан, настроєний сьогодні цинічно, сприйняв цей учинок з крижаною байдужістю. Він вирішив провести Адама додому, але рішення це було не зовсім безкорисливе.

А втім, хто посмів би звинуватити Богдана Ліпку в тому, що він опустився до безкорисливості?

Богдан відчуває — сьогодні він у прекрасній формі і здатен виголосити полум’яну промову. Не можна втрачати пагоди. Коли народ у цю мить не усвідомлює, якої величезної насолоди він безповоротно позбувається, то нехай хоч Адам, заступаючи народ, зазнає цієї насолоди.

— Чхати мені на всі ваші дитинячі пригоди! — вигукнув Богдан і справді чхнув. — У мене в голові рояться геніальні думки, і я не дозволю, щоб ці думки заглушив кашель якогось там злодія чи сторожа. І взагалі, хіба кашель — така вже дивовижна подія? Якби навіть цей горезвісний віртуоз мітли, яка, до речі, рано чи пізно спровадить його на ешафот, кашляв на чотири голоси — все одно цей концерт був би дуже нудний. А ще Наполеон сказав: усе нудне стає причиною національних катастроф. Я цілком довіряю Наполеонові, хоч мені й не пощастило познайомитись з ним особисто. В кожному разі я віддаю перевагу Наполеонові, а не цьому кахикалу-сторожу. Геть сторожа, геть письменників, котрі, як легко зробити висновок, знаючи шаленого Ягелла, воліли б не хлібом годувати народ, а своїми страхітливими творами, своїми химерами, де повно трупів, бандитів, міліціонерів…

Хлопці попроіцалися холодно, рук, в усякому разі, один одному не подали.

Проте наступний день уже не був такий щасливий для Богдана. Все почалося з уроку польської мови. Вчительці Бродзіцькій чомусь заманулося перевірити зошити не за алфавітом. Вже багато місяців вона застосовувала саме таку систему, а сьогодні щось у неї, певно, переплуталось. Почала із середини. Першим подав їй зошита Лясковський. Особливого захоплення в класі цей учень не викликав. Уроки вчив систематично, на запитання відповідав правильно, зошити мав зразково чисті. Нудний тип. Годі було чекати від нього якихось несподіванок. Богдап розумів, що на Лясковського немає чого розраховувати, що Бродзіцька впорається з ним дуже швидко… Він став неспокійно розглядатися по класу. Ждав чуда. Може, зайде директор і виголосить якусь довгу промову на тему громадянського виховання? Може, на спину Лясковського впаде класна дошка? Може, Бродзіцька пригадає раптом, що забула замкнути двері в квартирі?.. Невже на світі не буває чудес?

Перебираючи в пам’яті неповторний набір чудес, які могли б увільнити його від розмови з учителькою, Богдан раптом почув своє прізвище.

— Ліпко, візьми зошит і йди сюди…

Витягши з ранця товстий зошит, Богдан рушив назустріч лихій долі.

— Що ти мені даєш? Це ж зошит з математики…

Хлопець здивовано знизав плечима.

— Справді, з математики. Мабуть, я помилився.

Неквапом повернувся до парти. Зрештою, поспішати не було чого. Клас уже відчував — щось назріває. Чудовий хлопець цей Ліпка, не те що Лясковський. Завжди втне якусь штуку. А як скаже щось часом, то зо сміху боки можна порвати.

— Ну, знайшов зошит?

— Був, а зараз нема. Ще ж на перерві я тримав його в руках, Казик може підтвердити, я йому показував, бо все переписав начисто, і зошит був як лялечка.

— Врубелю, що сталося з зошитом Ліпки?

Казик устав, мило вклонився і, не змигнувши оком, мовив:

— Ніякого зошита він мені не показував. Він щось переплутав… може, то був хтось інший?

«Мститься за горище, за ті двері, — спокійно подумав Богдан. — От люди, ніякої тобі кмітливості… навіть збрехати до пуття не можуть».

— Я показував йому, але він весь час якийсь замислений, ніби хворий. Я ще тоді сказав йому, що в нього дуже поганий вигляд, що йому треба піти до лікаря. Пам’ятаєш, Врубелю, я тобі так казав?

Вчителька нетерпляче махнула рукою. Вона на мить заплющила очі, і Богдан зрозумів — катування тільки починається. Коли Бродзіцька заплющувала очі, це означало, що вона зараз поставить дуже підступне запитання.

— Що ти можеш сказати про «Фрашки» Кохановського?[1 - Кохановський Ян (1530–1584) — видатний польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури. «Фрашки» (букв. «жарти», «дрібнички») — короткі вірші здебільша жартівливого, а часом і філософсько-моралізаторського характеру.]

— Вибачте, будь ласка, про що?

Бродзіцька підійшла до дошки й написала великими літерами: «Фрашки» Яна Кохановського.

— Прочитав?

— Прочитав…

— Я слухаю.

Якийсь час у класі панує цілковита тиша. Потім то тут, то там чується шепотіння, хтось хихикає. Богдан намагається використати цей гомін, що дедалі наростає. Копнувши Ягелла в ногу, він цідить крізь зуби:

— Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!

На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.

— Я слухаю. — Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився. Тож Богдан починає грати.

— Кохановський писав фрашки…

— Ти певен?

«Дурне запитання, — заперечує подумки Богдан, — зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».

— Він писав… різне писав… про попа і про Балду.

— Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?

— І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»

— Це ж не фрашки…

— Ні? — Богдан щиро засмучений. — Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…

— Ти читав?

— Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…

Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.

— Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?

— Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, — зітхає Богдан.

— Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.

Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:

— Така відповідь — це не фрашка, це справжня липка!..

І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї — Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський — мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…

Лясковський — муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це — надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».

Лясковський — тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…

— Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!

Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.

Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так:

— Той… вибач… насправ… зараз… я… бо… мені…

Тим часом Циркуль, поволі підводячись з підлоги, репетує рідною мовою:

— Розбійнику, ти ж мене покалічив! Завтра прийдеш з батьком! Ти мені ноги поламав, дикуне! Щоб я тебе не бачив на моєму уроці! І праву руку — ось, будь ласка, здоровенний синець! Ходімо до директора!

На жаль, директор теж був у кепському настрої. Хоч ніхто не поставив йому двійки з мінусом і ніхто не збив його з ніг. Він заходив навколо Богдана, з глибокою повагою оглядаючи його ззаду і спереду. Циркуль розтирав лікоть і доводив, що до війни учні ніколи не збивали з ніг учителів, а тепер… будь ласка… жахлива розбещеність! У свою чергу, директор каже Богданові:

— Бачиш, що ти зробив?

— Я не хотів…— Богдан хнюпиться й витирає очі рукою, вдаючи, що він у розпачі, що зараз заллється слізьми і взагалі, мабуть, накладе на себе руки.

— Не хотів, — повторює директор Богданові слова, дивлячись на Циркуля.

— Так завжди кажуть. — Учитель демонстративно повернувся спиною до винуватця. — Знаємо ми ці хитрощі.

— Знаємо ми ці хитрощі! — переможно усміхається директор. І коротко переповідає похвальну історію Спілки Справедливих, нагадує про те, що досі Справедливі поводилися як справжні джентльмени. Він говорить ще щось про батьківщину, патріотизм, демократію і молоде покоління, але цих патетичних слів Богдан уже майже не чує.

Тільки-но директор сказав про джентльменів із Спілки Справедливих, Ліпка розчулився, і то так сильно, що лише чоловічі сльози могли пригасити цей спалах почуттів. Сльози здивували його. Цього ще бракувало! Яка ганьба! Зайшов би зараз до директора Казик Врубель або цей пліткар Ластатий… Богдан із сльозами на очах — та це ж більше диво, ніж ведмідь, що танцює!..

— Плаче, як до війни плакали…— здивувався Циркуль. — Мабуть, лишилося на самому дні цієї чорної душі трохи людяності.

І несподівано він усе пробачив Ліпці.

Цього дня Богданові обід не смакував. І це була явна ознака того, що нещасливий день іще не скінчився. Бо як інакше пояснити раптову відсутність апетиту в найбільшого ненажери другої половини двадцятого століття? Якось, повернувшись зі школи, Богдан поскаржився на сильний головний біль. Мати звеліла поміряти температуру. Стовпчик ртуті зупинився на позначці 39°. Стурбована мати вклала сина в постіль, а сама побігла до знайомого лікаря. Якийсь час Богдан лежав нерухомо, втупившись у білу стелю. Він подумав засмучено, що відвідини лікаря можуть закінчитись порцією уколів. І від страху пригадав, що дуже голодний. Давати себе колоти на голодний шлунок? Нізащо! Він зірвався з ліжка, кинувся до каструль, до тарілки — помстився на котлетах із свинини за головний біль та за гарячку… З’їв три котлети і щонайменше кілограм картоплі. Відразу йому полегшало. Поки прийшов лікар, від головного болю і гарячки лишилися тільки невиразні спомини.

А сьогодні він не може проковтнути навіть шматка яловичини. Просто жах якийсь… М’ясо має смак губки й не лізе в горло. Богдан відсуває тарілку. Мати здивовано поглядає на сина, батько відразу пригадує тяжкі довоєнні часи: «Коли я був у твоєму віці, я м’ясо їв раз на тиждень».

«Наче змовилися сьогодні з тими довоєнними часами, — сердито думає Богдан. — Циркуль торочив, що було добре, батько каже, що було погано…»

Він вибігає з дому й за кілька хвилин опиняється в Адама. Адам сидить у комірчині й намагається вчити уроки. Йому сьогодні теж не з медом. Комірчина для хлопців — наче святе місце. Колись нікчемний математик Качур сказав, що тут навіть геометричними теоремами можна захопитися. А Адам уже годину не може написати в зошиті жодного слова. Клопіт у нього. Вчора був мов на крилах. Сподівався, що на горищі збереться восьмеро Справедливих, що вони гуртом розроблять якийсь великий план дій. За кілька тижнів — канікули, а тут геть-чисто все розсипалося.

Спершу в кущі шаснув Казик, потім Богдан повівся так брутально, ніби ніколи не належав до Спілки Справедливих. З Ягеллом теж якось не вийшло, а Ластатий, Чорний, Качур і Кальош взагалі не зволили з’явитися на горище.

Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.

— Отак воно…— зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.

Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.

На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:
		Джерельна вода,



		Чиста, мов слюда!



		Беріть, наливайте,



		Води не минайте!








Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».

Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:

— Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.

— Мені теж нелегко…— впав у глибоку задуму Адам.

— А мені важче! — Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. — Я навіть не обідав сьогодні.

— Бреши більше, — зневажливо кинув Адам, — зроду не повірю.

— Слово честі. Відсунув тарілку і прийшов до тебе. В тебе скибки хліба не знайдеться?

— Тут нема…

— От біда. Помру від виснаження.

Богдан безсило звісив голову, ніби показуючи, що це не жарти, що він тримається з останніх сил.

— А вчора мав бути прекрасний день. — Замість хліба Адам вирішив нагодувати друга оптимістичними спогадами.

— Вчора? — Богдан надлюдським зусиллям підвів голову. — Хіба було якесь учора? Щось я не пригадую.

Він кілька разів глибоко зітхнув, уважно розглянувся по всіх кутках підвалу і змовницьки прошепотів:

— Ти повинен умовити вчителя, щоб ми поїхали в Щецін… а не до Варшави. Адже нам обіцяли екскурсію в Щецін. Це для мене справа життя і смерті. Умовиш?

— Я б не хотів до Варшави.

— Дурний ти, нічого не розумієш.

— А що я маю розуміти?

Богдан зірвався з ослона, обережно визирнув у коридор, щільно причинив двері й навіть підпер їх важким столиком. Коли він повернувся до Адама, обличчя його було таке, ніби йому щойно сповістили: за годину настане кінець світу.

— В Щеціні є порт! — аж захлинувся він, нетямлячись від своєї приголомшливої звістки.

— Мабуть, є…

— І справжні пароплави…

— Мабуть…

— От бачиш! — Богданів голос забринів співчутливо. — Тугодум ти, Адаме. Невже не здогадуєшся, про що йдеться? Порт… пароплави… второпав?

— Ні!

— То дай залізне слово честі, що нікому ні мур-мур…

— Не мороч голову. — Адам явно недооцінював серйозності ситуації.

— Це справа життя і смерті. Тільки ти один знатимеш. Присягнися, що…

— Присягаюся. За кого ти мене маєш? Я ж не Ластатий. Язика тримати за зубами вмію.

— Гаразд. Тож слухай — я хочу втрапити на пароплав і гайнути в світ. Не перебивай, знаю, що скажеш. Але я все вже докладно обміркував. Поїду в Америку або на які-небудь острови. Я чув — там навіть чистильники взуття стають мільйонерами. Позбудуся Циркуля, Бродзіцької, раз і назавжди скінчаться для мене «Фрашки» Кохановського… Я певен, що в Америці цих «Фрашок» ніхто не знає і ніхто через це не зчиняє бучі. Треба тільки, щоб ми поїхали на екскурсію в Щецін. Там я вже дам собі раду. За кілька років вернуся до Польщі й куплю тобі розкішну машину. Але зараз — нікому ні слова. Ага, ти ж присягнувся… Добре все це я придумав, авжеж? Навіть нашому письменникові Ягеллу таке не спало б на думку.




Ягелло діє на власний розсуд.

Непередбачений фінал.


Ягелло не мав часу забивати собі голову нереальними задумами про морські подорожі. Його поглинула більш конкретна справа. Вже два вечори він просидів на горищі. Йдучи сюди вчора, він зустрів Адама. Той, побачивши Ягелла, знітився й розгубився. Почали говорити про якісь дурниці: що треба заклеїти камеру в футбольному м’ячі; що найкраще морозиво в кіоску у Тибуркової; що в Казика є новий синій костюм, і коли він його вдягає, то поводиться, наче міністр; що в неділю буде огляд пожежної команди і треба піти подивитись, бо батько Чорного — брандмейстер.

Замовкали, не скінчивши фрази, нарікали на сонце, потім на дощ; не договоривши на якусь одну тему, перескакували на іншу, час від часу повертаючи голови в одному напрямку. Вони дивилися на горище, приглядаючись до віконечок, в яких, наче в дзеркалах, відбивалося сонце.

Ягелло думав: «Не прикидайся. Я знаю, чого ти сюди прийшов. Пожежною командою і Казиковим костюмом ти мені баки не заб’єш. Горищем тобі запахло, але я там буду перший. Ти глузував із мене, а я тобі доведу, що маю добре передчуття. І таки розкрию таємницю злочинця, який кашляв тоді».

Адам думав: «Не прикидайся. Я все по твоїх очах бачу. По тобі можна читати, як по розкритій книжці. Від мене нічого не приховаєш. Пригод тобі закортіло, скучив за славою, захворів ти, голубе, цим горищем. Але я все-таки спробую поламати твої плани. Зрештою, це ж я натрапив на слід тієї таємниці. І мене висміяв Богдан. І з Казиком я посварився теж через цього сторожа, що кашляв. Тож, мабуть, тепер я маю право на якесь відшкодування».

Того дня, однак, батько запропонував Адамові піти разом у кіно. Кінотеатр містився у старій казармі. В низенькому залі було душно й пахло мишами, які були тут додатковою й зовсім безплатною розвагою. На сцені, над якою висіло накрохмалене простирадло, що правило за екран, миші вкрай знахабніли. Вони пищали, ганялися за власними хвостами, зводились на задні лапки, вслухаючись у музику, що линула з динаміка. Іноді вони наважувались і на мандрівку по кінозалу. Зісковзували зі сцени, розбігались поміж лавками, і тоді серед публіки час від часу розлягалися пронизливі вигуки. Кричали здебільш жінки, які, невідомо чому, не відчувають і крихти симпатії до мишачого роду. Ефект буває просто-таки неперевершений, особливо коли демонструють кінокомедію. Частина публіки вмирає зо сміху, а частина — від страху. Так сталося й сьогодні. Комедія називалася «Світ сміється». Коли на столі, заставленому вишуканими стравами, з’являються, рохкаючи, розкішні льохи, коли корови починають наминати апетитні салати, запиваючи компотом, у кінотеатрі розлягається оглушливий сміх. Але в цей момент у дію вступають миші. Хтось навіть помічає пацюка. Десь із перших рядів чути трагічний крик:

— Вона залізла мені в черевик!.. Тьху! Ану геть!.. Геть!.. Заберіть негайно цю мишу! Ой, рятуйте! Пробі!

Постійні відвідувачі цього кінотеатру вже призвичаїлись до мишачих баталій. Вони не звертають уваги на благальні, сповнені драматизму вигуки, їх цікавить тільки фільм. Все є в цьому валі: сміх і плач, оплески й обурення. Як у справжньому кіно.

Адам почуває себе не дуже впевнено і фільм дивиться неуважно. Може, винні в цьому миші, що кілька разів обтерлися об його Черевики, а може, причина ще глибша? Що зараз робить Ягелло?

Мабуть, сидить на горищі й напружено чекає на таємничу постать? І чи сторож то був? Може, то хтось інший… Зовсім іпший… тільки кашель позичив у сторожа?

Адам як у воду дивився. Ягелло справді сидів на горищі. Він прийшов сюди годину тому. Саме в цей час почався фільм. Але фільм був усього-на-всього комедією, а на горищі можна було пережити справжню детективну пригоду. Адам усвідомлював, що при такій розстановці сил все може вийти не на його користь. У кіно він прийшов тільки для того, щоб не завдати прикрості батькові.

В Ягелла вже затерпли ноги. Для більшої безпеки, щоб ніхто не захопив його зненацька, він сидів скулений на підлозі, заховавшись за комодом, який кілька днів тому так добре прислужився Адамові й Казику.

Неподалік на вежі магістрату годинник вибив восьму годину. Але певності, що це точний час, не було, бо годинник на магістраті часто «накручували» галки. Вони сідали на стрілках, і ті, спускаючись під їхньою вагою, показували неправильний час. У визначенні часу Ягелло більше покладався на свій шлунок. Близько восьмої вечора шлунок досить настирливо нагадував про себе. Правда, таким бездоганним, як у Богдана, цей шлунок не був, але мав кілька вельми істотних достоїнств. Він любив пунктуальність і зовсім не реагував навіть на хтозна-яке вигадливе поєднання страв. Ягелло міг на сніданок їсти оселедці з повидлом, а на вечерю грудинку, запиваючи її кисляком.

Проте зараз «письменник» забув про голод. На горищі вже таки зовсім посутеніло, першої-ліпшої хвилини могла настати розв’язка таємничої події, яка тут розігралась. Ягелло розтирав занімілі м’язи і з дедалі більшим неспокоєм розмірковував над усіма можливими наслідками своєї розвідницької діяльності. Колись він прочитав у газеті, що один французький журналіст обікрав крамницю, бо хотів дізнатись, як почуває себе злодій під час грабунку. Справа ця швидко з’ясувалася, і письменника випустили на волю.

«А втім, не дуже він і ризикував, — підсумовує ту історію Ягелло. — Якби навіть не випустили, посидів би кілька років у в’язниці і зібрав би матеріал для роману з життя в’язнів. Моє становище куди складніше. Я матиму справу не з поліцією, а з бандитом. З поліцаєм чи там з міліціонером можна спокійно порозмовляти, розповісти йому про свої творчі плани, навіть попросити його дати інтерв’ю. Бандит же від природи — людина нервова і не вельми чемна. Поки він збагне, про що йдеться, поки я скажу, що пишу детективний роман і він буде одним з головних героїв цього роману, блисне в повітрі ніж — і прощавай, прекрасний світе! Прощавай, літературна славо, прощавайте, друзі, прощавай, рідне місто!»

Коли минула ще одна година й ніхто не порушив тиші, що панувала на горищі, Ягелло почав вірити: сьогодні він теж не зустрінеться з типом, який дуже підозріло кашляє. Ця віра сповнювала його чимраз більшою радістю. І саме тоді, коли він уже вирішив вертатися додому, заскреготіла клямка, і в дверях показалась висока чоловіча постать. Ягелло заплющив очі, потім розплющив, знову заплющив… закліпав повіками, ніби хотів упевнитись, чи де, бува, не привид. Зрештою, коли сидиш, заклякнувши, кілька годин і дивишся в одне й те саме місце, то перед очима може з’явитися хтозна-яке фантастичне видіння.

Але цього разу про видіння й мови не могло бути. Незнайомець поводився дуже шумно, ніби хотів підкреслити своєю поведінкою, що начхати йому на будь-яку небезпеку. Він насвистував бравурну мелодію й тупав важенними чоботиськами по тонких дошках підлоги так, аж дивно ставало, як ці дошки під ним не ламалися. І раптом став навколішки.

Ягелло, спостерігаючи з-за комода за цією дивовижею, затамував віддих. Отже, Адам не брехав — усе підтверджується. Все, за винятком того дивного кашлю. Але хіба можна вимагати від злочинця, щоб він кашляв на перше замовлення? Що він робить там на підлозі? Чого стоїть навколішках? Усе затуляє своєю спиною… Ця схованка за комодом таки не дуже зручна для спостереження. Адам казав, що з цього місця він теж бачив тільки спину незнайомця, коли той стояв навколішках. Не молитися ж він сюди приходить?! Чому б він мав замолювати гріхи саме на горищі? А може, він когось тут убив? Саме на тому місці, де зараз укляк?

Ягелло намагається закарбувати в пам’яті це місце. Воно за якихось два метри від столу на трьох ніжках, за метр від перегородки, сплетеної з лози. Може, трохи більше, ніж за метр, та не будьмо занадто дріб’язковими…

Незнайомець важко підводиться, тепер він стоїть до Ягелла боком. Ягелло до болю напружує зір. В цю мить йому стало так цікаво, що він забув про страх.

«Мабуть, це й справді сторож…» — без особливого піднесення думає хлопець. Бо таке відкриття не може потішити. Зрештою, чого можна сподіватись від сторожа? Хіба цей старий, сивий чоловік здатен здійснити якийсь цікавий злочин? Мітлою-то він орудує вправно. Адам і Богдан казали навіть, що просто майстерно, проте одне діло — мітла, а зовсім інше — ніж чи бодай відмичка.

Чоловік, що скидається постаттю на сторожа, рушив до дверей. Ягелло чекає кілька хвилин, потім досить ліниво вилазить зі своєї схованки. Стільки згаяних годин, стільки неспокою, надій — і такий жалюгідніш кінець. Адже для того, щоб побачити пана Теофіля й почути, як він насвистує собі під ніс, не треба три дні сидіти на горищі! Досить вийти на подвір’я — і дивись на нього скільки влізе… Правда, сторож Теофіль особливої прихильності до їхнього товариства не виявляє, в нього є якісь задавнені претензії до Богдана, до Ластатого і особливо до Адама, котрий цілий рік мешкав у цьому будинку в своєї тітки. Але час від часу сторожа можна спровокувати на коротеньку розмову. Особливо коли заговорити про риболовлю, бо ще одне знаряддя, яким пан Теофіль чудово послуговується, — це вудка.

Отак міркуючи, Ягелло збирається додому. Він ще хоче тільки — аби мати чисте сумління — оглянути місце, де стояв навколішках богомільний сторож. Іде він туди без натхнення, лиш тому, що так велить йому обов’язок письменника, обов’язок, який вимагає ретельного вивчення фактів.

Зробивши кілька кроків, Ягелло раптом ціпеніє. Аж тепер у його пам’яті зринає той геніальний здогад, що сяйнув йому, коли він стояв з Адамом і Богданом. Як міг про це забути? Що за дурна легковажність! Адже він тоді був більш ніж певен: той лиходій має на горищі якусь схованку. І коли шукає її навколішках, значить, схованка ця в підлозі.

Так геніально і так просто водночас. Ягелло виймає з кишені сірники і в слабкому, миготливому світлі пильно придивляється до дощок. Згасло вже кілька сірників, але не згас ентузіазм у детектива.

Ягелло встромляє пальці в кожну велику шпарину, переповзає на колінах з місця на місце, майже торкаючись носом шерехатих дощок. Він забув про все на світі, не почув навіть магістратського годинника, що вибивав десяту годину. Так палко повірив б існування цієї схованки, що зовсім не здивувався, коли знайшов її. У нього не вирвався крик радості, він не забарабанив кулаками у відхилену дошку, яка відкривала таємницю. В його руках було стільки гідності, ніби він одкривав перед завмерлим од захвату світом найбільшу загадку всіх часів. До речі, схованка була досить примітивна, її власник, очевидно, недооцінював спритності Ягелла, бо навіть не дуже старанно засунув дошку в підлогу. Під дошкою лежала невеличка бляшана коробочка.

Ягелло повільно відкрив цю немудру скарбничку і побачив гроші. Якусь мпть він іще сподівався, що знайде перли, діаманти, в найгіршому випадку — золоті долари. На жаль, трапився йому нікчемний злодій. Такий злодій не вартий навіть найменшої згадки в тому великому романі, що його вже кілька тижнів пише Ягелло. Це не злочинець, це швидше божевільний; навіть міліція, почувши про нього, тільки байдуже зниже плечима. Хай не думає, що так легко можна зажити слави. Хай не думає, що через ті мізерні злоті, заховані в іржавій бляшанці, про нього писатимуть у газетах. Він, Ягелло, зробить все, щоб навіть жоден шолудивий собака не дізнався про того пройдисвіта, який вдав із себе злодія.

І саме тієї миті, коли Ягелло складав цю урочисту обіцянку, сталося те, чого він не міг передбачити. Двері розчахнулися, горище застугоніло під тупотом ніг; перекриваючи весь цей гуркіт, скрегіт і сапання, від якого загойдався струхлявілий дах, пролунали страшні слова:

— Спіймався, злодюго! В тюрмі згниєш! Від кари не втечеш! Я бачив, що ти тут крутишся! Відчував, що зазіхаєш на мої гроші! Люди, держіть мене, бо я своїми власними руками його задушу, поки міліція на нього наручники надіне!

Проте люди не могли виконати гуманної вказівки пана Теофіля з тієї простої причини, що їх тут не було. Та коли Ягелло, міцно схоплений за комір, опинився в коридорі, на нього вже чекав чималий гурт цікавих. Вони з видимим осудом хитали головами, безпорадно розводили руками, ніби хотіли показати: для таких, як Ягелло, рятунку вже немае.

— Дивіться, люди, такий молодий хлопець… І це — наше майбутнє? Борони нас боже від такого майбутнього. А все війна винна… Ніякого тобі доброчестя, ніякого сорому немає… Сидить людина спокійно вдома, відпочивав після тяжкої праці і навіть гадки не має, що над її головою на горищі злодії гарцюють. Він щось украв? А може, будинок хотів підпалити? Все одно… тюрма на нього чекає… У нього в очах уже добре видно її.

Ягелло був напівпритомний від страху й не чув усіх подробиць бурхливої розмови. Він навіть не намагався виправдатись. А втім, що скажеш? Що злодій не він, а пан Теофіль?..

на вечерю була не часта в цьому домі страва — яєчня з ковбасою. А тут іще розбите горнятко і брудне череп’я у відрі з чистою водою!.. Як на один вечір — забагато несподіванок…

До причин цих несподіванок пан Гаєвський вирішує дійти кружним шляхом. Він-бо швидко переконавсь, що запитання на зразок: «Що з тобою діється, синку? Чого ти такий неуважний?» — великого успіху не матимуть. Тож нехай буде несподіванка за несподіванку.

— Завтра поїдемо по шафу. Чуєш, Адаме?

Адам дивиться на батька майже відсутнім поглядом і намагається всміхнутись.

— Я вчора її оглянув… Чудова річ. Вішалка, полиці… Нарешті в нас буде шафа. Одну полицю віддам тобі, кластимеш на неї все, що заманеться. Мені пощастило… Власники шафи виїздять на захід Польщі, їм потрібні гроші. Купив майже за безцінь.

Коли три місяці тому їм удалося одержати цю простору і високу, мов каплиця, кімнату, вони почували себе так, ніби хтось залишив їм у спадок найпрекрасніший палац. Нарешті в них була власна квартира! Адам зразу ж нагадав батькові про всю свою мандрівку з Варшави до Красностава. Вони поклали свої скромні клуночки, сіли поряд і глибоко зітхнули. Нарешті у себе вдома! Нарешті в своєму гнізді! Після визволення Варшави Адам наважився на далеку мандрівку до цього незнайомого йому містечка. Тут він знайшов тітку, тут цілий рік чекав на повернення батька із сонячної Італії. Тоді він не думав про власну квартиру, вже трохи навіть забув про те, що колись у Варшаві жив у гарному особняку, що з найбільшої кімнати можна було вийти на засклену терасу, а з тераси — в сад. Цей сад дуже часто уявлявся Адамові непролазними, дикими хащами. Володіло ним плем’я войовничих сіуксів, вождем якого був Адам. Іноді сад перетворювався на безлюдний острів, де Робінзон Крузо марно чекав якого-небудь корабля.

Під час серпневого повстання через безлюдний острів пройшла хвиля вогню. Фруктові дерева перетворились на чорні цурпалки, клумби, що буяли квітами, завалило руїнами, засипало землею. Робінзон Крузо сидів у підвалі, який тремтів од вибухів і був дуже ненадійним притулком. Одного дня у особняк влучив снаряд, і він згорів так швидко, ніби був дитячою іграшкою, зробленою з дерева. Саме тоді тяжко поранило пані Гаєвську. За кілька днів вона померла, а Робінзон Крузо довго не міг у це повірити. Важко було погодитися з думкою, що тепер йому треба розраховувати тільки на власні сили. Адамів батько боровся на барикадах і лише час від часу навідував сина, якого прихистили знайомі з сусіднього будинку.

Через два місяці повстання придушили. Адама відправили до табору в Прушков; потім його з тисячами інших варшав’ян німці вивезли в напрямку Ченстохова. Він опинився в невеличкому селі Хжановцах, поблизу містечка Камінська.

Господар, що запропонував йому в своїй хаті куток з жалюгідною постіллю — сніпком соломи й рядниною, яка тхнула оборою, — був людиною небезкорисливою. За цю ряднину й тарілку юшки Адам мусив добре напрацюватися. До пізньої осені він пас корови. Ці створіння виявилися страшенно хитрими. Вже через кілька днів вони зорієнтувалися, що новий пастух уперше в житті опинився на пасовиську і що він до пуття не знає, як орудувати сучкуватою палицею. З цієї вельми сприятливої обставини вони не забарилися скористатись.

Порозбігавшись навсебіч, корови толочили найбільші городи, шукаючи собі паші смачнішої, ніж звичайна трава; Адам дріботів за ними, нерішуче гукаючи: «Верніться-бо! Це ж городи не нашого хазяїна! Кажу вам — у мене вже сил немає! Не можна вам їсти капусту й моркву! Знаєте, що мені за це буде, безсоромні коров’ячі лоби!»

Коли настала зима, хазяїн став загадувати Адамові найтяжчу роботу. Хлопець молотив збіжжя, різав січку, ледве справляючись з величезним, важким маховиком січкарні. Коли був дуже голодний, крадькома забирався до комори й напихав собі в кишені кислих твердих яблук. Іноді йому щастило вкрасти з курника яйце, тоді він ховався в стодолу, видряпувався на самісінький вершечок копиці духмяного сіна й, заплющивши очі від насолоди, випивав яйце.

В селі було багато дітей. Спочатку вони не приймали Адама до гурту. Коли він ішов вулицею, кричали навздогін: «Дармоїд! Варшавський старець!» Згодом шукали з ним дружби, звали гратися. Адам затявся й вирішив не пробачати їм тих прізвиськ. Отож і жив зовсім самотньо. Ця самотність анітрохи не була схожа на ту, яку він відчував на безлюдному острові, тобто в колишньому своєму садку. З тієї самотності можна було коли заманеться повернутись додому, до батька, до матері, до друзів. Од того світу відділяло його лише кілька місяців, а йому здавалося, що минуло кілька років. Не було вже саду, не було диких, непрохідних хащів, не було сіуксів, не було Робінзона Крузо. Були чуже село, тяжка робота й неспокійні думки: чи доведеться коли-небудь повернутись до Варшави, зустрітися з батьком, ходити до школи?..

Іноді Адам сідав у кутку стодоли і мріяв про власну кімнату. Там буде ліжко й тепла перина, буде стіл і повна тарілка картоплі з солониною, і полиця з книжками, і шафа.

Якоїсь зимової ночі небо засвітилось від далеких зірниць. Пролунав віддалений гуркіт, ніби на село насувалася гроза? Гроза взимку? А що як не гроза?! Гриміло невпинно три дні. Ночами весь обрій палахкотів загравами. На четвертий день удосвіта в село прийшли солдати з червоними зірочками на шапках-вушанках. Кількома годинами пізніше між сільськими хатами почали проповзати величезні танки. До Хжановіц прийшла свобода, але радість Адамова була неповна. Він знав, що невдовзі покине село і вернеться до Варшави. Тільки до чого там і до кого вертатись? Лише тоді, коли, діставшися якимсь військовим ешелоном до рідного міста, він брів через завали зруйнованих будинків, не впізнаючи ні вулиці, де жив, ні саду, ні місця, де раніше стояв їхній будинок, згадав, на щастя, що в місті, яке називається Красностав, живе його тітка Пауліна. Він почав розпитувати людей, де цей Красностав і як до нього дістатися. Розпитував довго, аж поки нарешті зустрів жінку, яка сказала йому: це десь на Люблінщині. Треба їхати на Східний вокзал… можливо, вже ходять туди якісь поїзди.




— Ти не радий, що в нас буде шафа? — знов озивається Гаевський-старший. — Ми вже маємо стіл, два стільці, ліжко, буфет, а тепер буде ще й шафа. Не вішатимем піджаки на гвіздочку.

— Тату, мені треба вийти на хвилинку з дому…

— В таку пору?

— Ще не пізно. В мене важлива справа до Ягелла.

— Дуже важлива? — усміхається батько, вже розуміючи, що невдало обрав час для розмови про шафу.

— Дуже важлива, — відказує Адам і благально дивиться батькові в очі, боячись почути запитання, що ж то за справа.

Погляд витлумачено правильно, батько ні про що не питає, нагадує тільки, щоб не барився.

Вийшовши з дому, Адам прямує не до Ягелла, а на горище. Та це, власне, те ж саме. Він бачив сьогодні Ягелла, коли той крутився біля будинку й заглядав у коридор. Мабуть, сидить зараз на горищі й чекає. На що, власне, чекає? Адам не дуже добре уявляє собі, чого там можна діждатись. Може, таємничий незнайомець з’явиться ще раз, аби прочитати свої молитви, а може, то й справді сторож Теофіль, що шукав тоді загубленого гудзика, ключа чи ще якусь дрібничку? Проте найімовірніше — ніхто вже більше там не з’явиться, отже чекати чогось — тільки час марнувати…

Якщо ж усе-таки він зустріне Ягелла на горищі, то влаштує йому таке, аж чортам у пеклі гикнеться. Треба так провчити «письменника», щоб йому більше не кортіло вдаватись до самовільних розслідувань. Адже ні для кого не таємниця, що в Ягелла слабенькі нерви. Він уміє гарно говорити, розпускати пір’я, та досить трохи дужче дмухнути на те пір’я — і вже показується бліде від страху обличчя. Взяти хоч би ту історію з запеклими бандитами Лисим і Ванею, схопленими міліцією в старих підвалах. Коли Спілка Справедливих випадково натрапила на слід цих злочинців і вплуталася в небезпечну авантюру, яка скінчилася щасливо тільки завдяки вчасній появі міліції, Ягелло був серед тих, хто перший накивав п’ятами. Він утік з підвалу, почекав, поки злочинців заарештують; проте вже на другий день усі в школі знали, що… в сутичці з бандитами Ягелло проявив чудеса хоробрості.

«З нього таки може вийти справжній письменник, — з досадою думає Адам. — Бреше, мов по нотах, вигадує такі історії, які навіть Сенкевичу[2 - Сенкевич Генрік (1846–1916) — видатний польський письменник, лауреат Нобелівської премії.] не снилися. Сам нічого не годен учинити, але як почне розповідати, то здається, що він півсвіту об’їздив і з усіх халеп виходив переможцем».

Адама починає інтригувати думка, що за кілька хвилин він зустрінеться в незвичній обстановці з найбільшим пустобрехом Красностава. Темна ніч, таємниче горище, моторошна тиша. І раптом відчиняються поволі двері, рипить підлога, чути надсадний кашель, і ось до Ягелла, що вже вмирає від страху, долинає замогильний голос: «О ти, нечестивцю, чого мене переслідуєш? Я помер на цьому симпатичному горищі сто років тому, повісившись на власних підтяжках. Тут, біля комода, моя труна… стривай, дай я обійму тебе кістками!»

Адам так захопився, що почав пробувати вголос, чи достатньо замогильно звучатимуть його слова. Вийшло так вдало, що Адамові раптом привиділося спотворене страхом обличчя Ягелла і його благально, як до молитви, складені руки. Ще й слова вчулися на зразок: «Пробач, духу… благаю тебе, не завдавай мені кривди!»

Це благання зазвучало в Адамових вухах, мов військовий марш, і в ритмі цього маршу він вискочив у коридор. Дійшовши до другого поверху, почав повторювати, щоб не збитися під час імпровізованої вистави, промову духа: «О ти, нікчемо, навіщо ти мене тривожиш? Я помер на цьому горищі сто років тому…»

Далі мали йти слова про повішення на підтяжках. Однак Адамові раптом спало на думку, що така смерть не вельми почесна, що треба знайти її достойніше вмотивування:

«Сто років тому я помер на цьому горищі. Вистрелив собі в скроню з великого, як гармата, пістолета. Пістолет був чудовий. Від моєї голови не лишилося навіть пари вух».

«Може, звучить воно не так уже й блискуче, — признається собі Адам, — проте належне враження справить».

Ледве він подумав про цей великий пістолет, як відчинилися двері, в коридорі спалахнуло світло і пролунало запитання:

— Ви до кого, молодий чоловіче?

Запитував, на жаль, ніякий не дух. Навпроти Адама стояв чоловік із плоті й крові. Високий, худий, він придивлявся до Адама так підозріливо, ніби йому були відомі всі підступні плани, зв’язані з горищем, Ягеллом і божевільним духом, який вихвалявся чудовим пістолетом столітньої давності.

— Я вас, молодий чоловіче, ясно й виразно питаю: що ви тут видивляєтесь?

— Нічого… я тут просто так, — затинаючись промимрив Адам.

— Така собі нічна прогуляночка, отже… для розваги, отже… а може, для спорту?

— Я тут колись жив…— Це єдина можливість уникнути халепи. — І моя тітка тут живе. Ви її, мабуть, знаєте, її звуть Мелерова. Можна перевірити.

— Перевіримо, все перевіримо… Одного вже перевіряють унизу. Ходімо зі мною, любий хлопчику, ходімо до твоєї тітоньки! — промовив чоловік і зловтішно захихотів.

Ліворуч і праворуч по коридору відчиняються двері. Декотрі з мешканців уже в піжамах, у жінок сітки на волоссі. У всіх від збудження блищать очі. Просто диво, який цікавий вечір! Сенсація за сенсацією. Не встигли натішитись одним злодієм, як уже з’явився другий. Кілька днів буде про що говорити.

— Ще одну пташку спіймав! — гордо каже худий чоловік. — Мабуть, прийшов побачити, що з його дружком. А дружок уже любісінько сидить і чекає на міліціонера.

До Адама підходить літня жінка, уважно придивляється й обурено вигукує:

— Пане Яблонський, що ви витворяєте?.. Відпустіть хлопця, це ж Адам Гаєвський!

— Ну то й що з того, що Гаєвський? — відмахується чоловік.

— Я ж його знаю. Він приїхав з Варшави, жив тут, у тітки, у Мелерової.

— Ну то й що з того, що жив тут, у тітки? — Яблонський помітно невдоволений. Він хотів похизуватись перед міліціонером, хотів звернути увагу на свою скромну особу, і раптом усе почало ускладнюватись через якусь там тітку Мелерову.

— Я вам правду кажу! — Жінка тягне Адама до себе, але Яблонський не збирається відпускати свою здобич. — Хлопець стільки лиха набрався! Я саме була в Мелерової, коли він повернувся з Варшави. Є у вас серце, чи ні?

— Крутився тут у коридорі? Крутився! — зловтішно вигукує Яблонський. — Ішов до горища? Йшов! А півгодини тому Теофіль спіймав там злодія. Тут щось є!.. Я цього так не залишу, і ви не замилюйте мені очі варшавським повстанням!

Глядачі діляться на дві групи. Одні підтримують Яблонського, інші стають на захист Адама. В коридорі зчиняється такий гармидер, що ніхто не помічає міліціонера, який піднімається знизу. За міліціонером тюпає пан Теофіль. Пан Теофіль уже встиг дійти висновку, що всі події, які сталися сьогодні в цьому будинку, — тільки його заслуга. Тож він не може дозволити, аби хтось інший, от хоча б цей підлиза Яблонський, збирав нектар з чужих квітів. Якщо на обрії з’явиться ще один злодій, він має стати цілковитою власністю Теофіля.

Минав час, а в коридорі торгувались, ніби йшлося про принагідний продаж якоїсь речі. Адам гукав:

— Це помилка! Відведіть мене до моєї тітки, вона мешкає в цьому будинку, тільки вхід до неї з вулиці!

Але ніхто його не чув. Після тривалої суперечки міліціонерові вдалося вирвати Адама з рук Яблонського і з рук літньої жінки, яка невпинно вигукувала:

— Він варшавське повстання пережив! Матір утратив! Руки вам за такий гріх повсихають, безбожники!

— Не бійся, — сказав міліціонер Адамові, ведучи його вниз, — Усе з’ясується. В таку пору краще лежати в ліжку, авжеж?

Вони опинилися в квартирі сторожа. Пан Теофіль відчинив двері, і Адам побачив Ягелла. «Письменник» сидів на низенькому столику, затуливши обличчя руками, ніби йому щойно прочитали смертний вирок. Його стерегла дружина Теофіля, що сиділа на трохи вищому стільці. Обличчя її було войовниче, а в руках вона тримала лозову вибивачку. Вона насторожено глянула на прибульців — і раптом розпливлася в добродушній усмішці. Ніби хтось кинув грудочку льоду на гарячу сковорідку.

— Адасю! Що ти тут робиш, хлопчику? Це що, твій приятель?

Вона показала вибивачкою на Ягелла.

Ягелло аж підскочив. Збентеженість, страх, непевність, радість і надія в одну мить промайнули його обличчям.

— Адаме, скажи їм! — нестямно вигукнув він і замахав руками, ніби хотів випурхнути з кімнати. — Поясни їм усе! Я, мабуть, збожеволію, я вже більше не можу! Сто разів їм казав, як усе було насправді, а вони своєї… співають, хочуть зробити з мене злодія, торочать казна-що…

І Адам заговорив. Швидко, дуже швидко, щоб його ніхто не перебив. І про той вечір, коли вони вперше побачили таємничого незнайомця, що стояв навколішках, і про розмову з Ягеллом, який вирішив будь-що викрити злочинця, і про те, що Спілка Справедливих уже кілька разів допомогла міліції — навіть у газетах про це писали, а за спійманих Ваню й Лисого їх навіть нагородили: Справедливі поїдуть цього року на екскурсію.

Першою засміялася дружина пана Теофіля. Вона сміялась так тоненько й заливисто, що, здавалося, голосять на кладовищі. Якусь мить пан Теофіль з глибокою повагою дивився на плечі жінки, що здригалися від сміху, а потім і собі зайшовся сміхом у зовсім іншій тональності — на низьких, басових нотах. Тепер настала черга міліціонера. Спочатку він намагався бути серйозним, та й пасок під підборіддям його стримував, тож довелося знятн кашкета; і, немов відкинувши всю серйозність, до якої зобов’язував опущений пасок, міліціонер засміявся дзвінко та голосно.

Прочинилися двері, зазирнув Яблонський і здивувався.

— Ідіть, ідіть собі! — давлячись сміхом, забелькотів пан Теофіль. — Медалі ви сьогодні не заслужили.

Вони сміялися, поглядаючи на Адама та Ягелла, пригадуючи перелякані обличчя хлопців, аж поки раптом міліціонер схаменувся, що не все ж іще з’ясовано, і зразу споважнів.

— А ці гроші…— почав він, дивлячись повними сліз очима на пана Теофіля, — ці гроші… навіщо ви їх ховали на горищі? Що за дурна звичка?

— Чого мовчиш? — глузливо спитала жінка. — Скажи панові капралу, що то за гроші. З сорому горітимеш. Бо я вже згоріла. За себе й за тебе.

Пан Теофіль безпорадно здвигнув плечима, кашлянув раз, удруге й почав розповідати так тихенько, що його голос навіть не заглушав настирливого дзижчання мух.

— Воно ніби й просто, а однак не зовсім. Як би вам пояснити, не знаю, з чого почати… та скажу всю правду. Я мріяв купити рибальське знаряддя. Гарну бамбукову вудку з котушкою, гумові чоботи й таке інше, ви самі розумієте. А коштує воно чимало. От і складав. Злотий до злотого. То води кому-небудь принесу, то в печі напалю, дров нарубаю. Розумієте? А чого ховав усе те на горищі?.. Ви жонатий? Ні? То дякуйте богові. Думаєте, ті гроші влежали б дома? Жінка завжди знайде. Колись я ховав гроші під стільницю. Все одно знайшла. Отож… отож я й зробив собі схованку на горищі. Туди ніхто не приходив, було безпечно й зручно.

Він випалив усе це одним духом і глибоко зітхнув, наче після тяжкої роботи.




Чудовий костюм Казика Врубеля.

Велика битва.

Переможці і переможені.


Сонце палило так нещадно, ніби хотіло перетворити околицю Красностава на справжню Сахару. Трава на лузі, яким зараз ішли хлопці, давно перестала бути зеленою. Жовто-сіра, вона пекла підошви, мов розжарений пісок. Від найближчих будинків, незграбно перевалюючись, дріботіли до річки гуси й качки. Що ближче були вони до води, то більше прискорювали свій трохи комічний марш, аж нарешті затріпотіли важкими крильми й шубовснули із стрімкого берега в чисту, швидку воду.

Хлопці простували до кладки, перекинутої над річкою, паче театральна декорація. Кладка мала двадцять метрів завдовжки і сантиметрів двадцять завширшки. Коли доводилося ступати по вузенькій дошці, що пружинила, мов трамплін, часто не допомагав навіть поручень, збитий з молоденьких сосонок. Кількома метрами нижче звивалася темно-зелена річка Вєпж. Декому досить було глянути з цієї хисткої кладки вниз, і в голові починало паморочитися так, мовби секунду тому зійшов з гігантської каруселі.

Та, незважаючи на це, кладкою ходили всі. Бо завдяки їй дорога з міста до лісу скорочувалась на кілька кілометрів. Веселий вереск лунав тут досить часто. Раз у раз хто-небудь, замість того берега, опинявся у воді, але в цьому місці не було надто глибоко — навіть низенькому Казикові тільки до підборіддя, — тож така мокра пригода кінчалася сміхом, жартами і сушінням одягу.

Очолює похід Казик Врубель. Він виступає, як на параді. Та це й не дивно: на ньому — елегантний костюм. Усі хлопці в сорочках, у полотняних або тикових штанях, а Казик убрався, мов на бал. Саме вчора мати принесла від кравця костюм. Це перший пристойний костюм за всі п’ятнадцять років Казикового життя. У кравця було багато роботи, і він трохи кривився, кажучи, що не любить перелицьовувати старий одяг, але Казикова мати якось зуміла підібрати ключик до його кравецької душі. «Ви гляньте лишень… крам міцний, наче, перепрошую, бляха. Чоловік купив собі цей костюм за чотири роки до війни, і хоча б одна тобі дірочка… а тепер мій Казик пішов у гімназію і треба його пристойно одягти».

Казик витирає піт із лоба й непомітним рухом розстібає гудзики піджака. Широкі штани із справжньої бєльської, довоєнної вовни зсуваються із стегон, закриваючи носки сірих від куряви черевиків. Краватка, позичена в батька, впивається в шию, як зашморг. Але знімати її зараз безглуздо: хто-хто, а Качур, чого доброго, подумає, що це через нього. Він уже кілька разів уїдливо кидав: «Казику, тобі часом не холодно? Як можна бути таким легковажним — вибиратися в похід у самому костюмі? Навіть про кашне забув. Думаєш, ця краватка врятує тебе від ангіни?»

Казик не відповідав на зачіпки й на провокації не піддавався. Він вирішив, що йому просто заздрять, бо не мають такого розкішного костюма. З усієї вісімки Справедливих тільки Ластатий і Качур носили одяганку, яку можна було лише з великою натяжкою назвати гімназичним мундирчиком. Але навіть ці двоє не мали анінайменшого уявлення про вовну, яка пережила чотири довоєнні роки, всю окупацію і славний період визволення. Костюм Ластатого, власне кажучи, годиться тільки для театрального реквізиту. Поки висить на вішалці, то ще вартий доброго слова, та тільки-но опиниться на плечах Ластатого, як зразу втрачає всі свої вартості. Кілька рухів — і вигляд у костюма такий, наче хтось прокрутив його в м’ясорубці, або наче його корова жувала. Безліч складок, згинів, рубців… зморшки, пухирі, вм’ятини… А скільки було подиву й зітхань, коли Ластатий прийшов на танцювальний вечір у синій уніформі з широкими вилогами, з плечима, в якій кравець вклав щонайменше по півкіла вати.

В костюмі Кальоша вилоги були трохи вужчі, манжети на штанях — трохи менші, та й вати в плечі не стільки напхано. Але теж муляло й пекло немилосердно, наче костюм був з паперу або з кропиви.

Казика геть захопили думки про вартості й вади чоловічого гардероба. І він дійшов висновку, що не так йому вже й жарко, що треба застебнути гудзики, бо в розстебнутому піджаку вигляд у нього не вельми ошатний, і що навіть до краватки можна потроху призвичаїтись. Ще хвилину тому вона врізалася в шию, як груба мотузка, а зараз він її зовсім не відчуває.

За Казиком лихою тінню ступає Качур. Певне, він ніяк не може погодитися з думкою, що Врубель раптом увійшов до найвишуканішого товариства, до гімназичної еліти, бо знову в’їдливо кидає:

— Казику, послухай мене, схопиш запалення легенів! Застебнися на всі гудзики і закрий рота, бо тебе вітром продме! Казику, підніми комір, роби щось, рятуйся, чоловіче, бо вмреш у розквіті сил!

Хтось хихикає, а Ластатий аж у долоні плескає. Тільки невідомо кому — чи Казикові за вихід у повному параді, чи Качурові за дотепи. І тоді з самого кінця колони лунає басовитий Богданів голос:

— Відчепися, Качуре, не зубоскаль… Якби тобі батько подарував такий смокінг, то ти б либонь і спав у ньому.

Тим часом усі знали, що коли хтось і мав заздрити, то не Качур, а Богдан. Пан Ліпка ніколи не балував сина новими костюмами. Не мав на це ні бажання, ані грошей. Богдан успадковував від батька й стоїчно носив заштопані светри, ветхі піджаки й черевики, що пам’ятали, мабуть, ще японську війну. Він часто вдавав, ніби такі буденні справи його не дуже хвилюють, бо, зрештою, не одяг прикрашає людину. Однак іноді він забував про це гарне правило й тоді мріяв уголос: «А знаєте, хлопці, що я куплю, коли одержу першу в житті зарплату? Куплю собі розкішний костюм, білу сорочку, черевики з рипами».

Ці голосні розмови, основного темою яких було червневе сонце і синій Казиків костюм, лише на мить відволікли Адама від дуже серйозних роздумів.

За кілька днів почнуться канікули, а через два тижні відбудеться цікава екскурсія. Може, у Щецін, а може, в Варшаву… Саме завтра вони мають про це дізнатися. Зустрінуться з учителем Минулою, який супроводитиме їх у цій подорожі. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що поїдуть разом з ним. Минула — з тих небагатьох учителів, які навіть до учнів першого класу гімназії ставляться з повагою.

Іноді він розмовляв з ними на такі серйозні теми, що їм самим здавалося, ніби межу зрілості вони вже переступили кілька років тому.

Отже, завтра вони обговорюватимуть подробиці поїздки, а сьогодні Адам хоче зробити ще одну спробу відродити Спілку Справедливих. За геройський вчинок на них чекає нагорода. Але ж ідеться тут не тільки про пригоду в підземеллі, про спійманих Лисого і Ваню. Пригод і небезпек було багато. Коли ці пригоди й кінчалися щасливо, то це насамперед тому, що хлопці завжди діяли гуртом; що в скрутні хвилини кожен пригадував правило: один за всіх і всі за одного. Звісно, коли глянути прискіпливіше, то, напевне, можна знайти кілька фактів, які свого часу внесли в життя Справедливих багато сум’яття. Але, по-перше, навіть у взірцевій сім’ї бувають сварки, а, по-друге, зайва дріб’язковість у погляді на речі не в кожній ситуації доцільна. Навіщо, зрештою, вдаватися до сумних спогадів, коли сьогоднішній день для колишніх членів Спілки і так чорний. Може, не всі це відчувають, але колишній ватажок Справедливих, Адам Гаєвський, прийняв благородне рішення турбуватися про себе і про сімох своїх товаришів. Він не сумнівається — це на його особу звернено очі історії. І починає гарячково підсумовувати втрати: «Де й ділася наша солідарність, пропали спільні інтереси. Ми стали дратівливі, єхидні, і найгірше — збайдужіли один до одного. Зустрічаємось, розмовляємо, але що то за зустрічі, що то за розмови?.. Тільки й того, що помічаємо один одного. А ще ж півроку тому, так блискуче зігравши матч-реванш із задаваками із 2-Б класу, ми поклялися в дружбі до могили. Адже ще взимку всі без запізнень приходили на умовлені зустрічі… І довго не розходились… На наших зібраннях ми руйнували старі порядки цього світу, складали нові конституції, встановлювали особливі закони, які мали вберегти нещасну молодь від середньовічної дисципліни, вперто насаджуваної більшістю батьків. Розробляли плани великих спільних походів, що кінчались над річками Замбезі чи Окаванге, на острові Хоккайдо і на берегах озера Урмі… І раптом ухопила нас за горло нудьга та байдужість. Якийсь час ми ще жили ніби в кредит. У школі і в місті пам’ятали про нашу славу, але слава вже почала вивітрюватись, як нашатир із нещільно закоркованої пляшки. Аж поки лишився від неї тільки туманний спогад…

Адам розглядається по лузі. Отам ліворуч, поблизу кущів, три роки тому він люто бився з Богданом. Бився за владу. Богдан був тоді всемогутнім королем не тільки шостого класу, а чи не всієї школи. А трохи далі, он там, де звивисті береги річки утворюють чарівний півострів, зійшлись вони в смертельній битві з грізною бандою Худяка, який прагнув встановити на цьому острові свого диктатуру. Банду розбили вщент, над зеленою стіною шелюги залопотів прапор Спілки Справедливих.

«Треба все це нагадати хлопцям, — жвавішає Адам. — Видно, ще Конопніцька[3 - Конопніцька Марія (1842–1910) — видатна польська письменниця.] передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».

Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль, теж трохи присоромлений своїм нічним полюванням, заявив: «Можете приходити сюди, коли тільки схочете», — вони не наважились ризикувати. Бо ще, чого доброго, хто-небудь з мешканців, а може, і сам Теофіль, заведуть мову при Качурові, Ластатому чи Богданові про те непорозуміння… Був би такий цирк, що тільки боки рвали б зо сміху. Адже навіть Казикові, з його вічними халепами, не випадало такої божевільної пригоди.

Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.

Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього — свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс 


 зродився потворний страх.

Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.

На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.

Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки — капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?

— Чого ждеш? — підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. — Проходь, не заступай дороги.

Казик не обертається, але відчуває — всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча — ніде правди діти — сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.

За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром — Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.

Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.

— Доброго дня, шановні! — чемно привітався капітан і обіперся рукою об поручень.

— Геть з дороги, телепню! — вигукнув Богдан. — Раджу тобі по-доброму, щоб потім не жалкував.

За капітаном посунули на кладку його приятелі. Тепер їх було п’ятеро. Тонкі дошки вигнулися, наче лук. Навіть дивно, що все ще якось трималося купи.

— Та це ви повинні уступитися нам з дороги! — озвався хлопець у голубій сорочці, який мав давні порахунки з Ягеллом. — Ми були перші на березі. Були, чи ні?

— Зате ми перші вийшли на кладку, — заквапився з поясненням Казик. Сказав він це майже благальним тоном. Хто-хто, а він добре розумів, що коли зараз здійметься буря, він опиниться в самісінькому центрі циклону. Перед собою він мав п’ятьох другокласників, за собою трьох Справедливих, а на собі — синій костюм, тільки вчора принесений від кравця.

— Помовч, хлопчику, не твоє мелеться, — докірливо кинув капітан і зразу ж усміхнувся, наче хотів загладити гостроту своїх слів. — Помовч, рибам і дітям права голосу не дано.

— Попереджаємо востаннє! Чуєте — востаннє! — Адам уже збагнув, що вороги не поступляться, що треба прокладати собі шлях кулаками.

— Казику, дай йому у вухо, я бачу, ця руда мавпа до тебе сікається! — скипів Качур, який досі намагався вдавати найспокійнішого.

Казик оцінив моральну підтримку товариша, але коли він цієї миті про щось і думав, то не про удар у вухо, а швидше про можливість вийти неушкодженим з цієї не вельми приємної ситуації. Однак шанси на здійснення цього наміру були дуже мізерні. Бо з місця, в якому він так легковажно опинився, вороття не було.

— Я чув, що добродій Казик збирався дати мені в вухо? — в підкресленим спокоєм спитав капітан і обурено скривився. — Мені це не причулося?

Богдан швидко закліпав повіками, це було явною й перевіреною ознакою невблаганного наближення бійки. Навіть тим із Справедливих, що лишилися на березі, урвався терпець. Вони підскакували, наче півні перед бійкою, розмахували руками, голосно вигукували в обличчя ворогам:

— Хочете відігратися за той матч?

— Завидки беруть, що про нас більше говорять, ніж про вас?

— Зараз ми дамо вам урок боксу!

— Будете тікати, як щури з потопленого корабля!

— Начувайтеся, свинячі рила, мавпячі пики, тхори, мурахоїди!

— Богдане, Адаме, Качуре, покажіть цим покидькам, де раки зимують!

— Казику, не жалій кулаків, ми за тобою!

Не так жаль було Казикові своїх кулаків — часом таку-сяку користь він мав із них, — як костюма. Адже битися в новому костюмі — злочин, інакше не скажеш. Досить комусь шарпнути за вилогу… ні, навіть думати про таке страшно! Врубель затуляє очі долонею, неначе побачив цю жахливу сцену. Синій костюм з довоєнної бєльської вовни лишився без вилог… Жахливе, кошмарне видовисько… справжня катастрофа.

Та не встиг Казик відгородитись долонею від цієї моторошної картини, від цього тяжкопонівеченого костюма, як на кладці почали втілюватись у життя взаємні погрози. Капітан, безстрашно перехиляючись через поручень, стусонув Богдана кулаком у спину. Богдан завив од люті й, незважаючи на Казика, що мимоволі відігравав роль щита, за яким ховався противник, замолотив правою рукою, де тільки можна було. Зацідив ненароком у потилицю скуленого Врубеля, що обома руками вчепився у поручень.

Це була вельми дивна бійка. На кладці стояло дев’ятеро хлопців, але практично тільки двоє могли зійтися врукопаш. Усі ж ті, що стояли за спинами Богдана й капітана, брали участь у битві лише горлянками. А що горлянки були у них міцні, то над лугом, над річкою й лісом знявся такий вереск, такий галас, наче зійшлися щонайменше два полки.

— Вріж йому добряче правою, Богдане… хай у нього трохи проясніє в дурній голові!

— Навчи його поважати старших, Антосю! Постав печатку, щоб знав!..

Казик раптом відчув, що капітан Антось, очевидно, втрачаючи рівновагу після Богданового удару, міцно вхопився за рукав його піджака.

— Пусти, шакале! — В Казиковому голосі прозвучала ненависть, що межувала з розпачем. — Пусти мій рукав, бо вб’ю!

Богдан тут-таки використав чудову нагоду й почастував капітана, що захитався на кладці, ще однією дуже дошкульною серією ударів. Капітан перехилився до води і ще міцніше вчепився в Казика. Далі трагічні події розвивалися блискавично. Врубель, забувши про поручень, кинувся на противника і… беркицьнув сторч головою просто у Вєпж, що замріяно плюскотів унизу. Супроводив його в цій короткій подорожі капітан, але для Казика то вже було мізерною втіхою.

Голосне й промовисте «ах!» вирвалося з грудей супротивників. Всі на мить завмерли, дивлячись, як Казик, занурений по шию у воду, насилу бреде до берега. Біля нього, форкаючи, наче кінь, і сварячись кулаком, бовтається у воді капітан.

І тут Казик ніби згадав про те найбільше в житті лихо, яке спіткало його. Він повернувся мокрим обличчям до Справедливих, що стояли на кладці, і розпачливо зойкнув:

— Мій новий костюм!..

Найдзвінкіша сурма, найголосніші барабани, найгучніший заклик до бою не мали б такої сили, як жалібна Казикова скарга. Справедливі раптом усвідомили, що сталася страшна річ, і одностайно кинулись на штурм. Не встиг Богдан точним ударом послати у воду власника гарної голубої сорочки, як Ягелло, Кальош, Чорний і Ластатий пригадали собі, що зробив гетьман Чарнецький[4 - Чарнецький Стефан (1599–1665) — видатний польський полководець, учасник багатьох визвольних битв у війні зі шведами.], аби врятувати вітчизну. Гетьман Чарнецький «кинувся через море», а Справедливі, не маючи під рукою моря, кинулись через річку Вєпж. Вони так швидко подолали її, що противник навіть не встиг подумати про відступ. А тепер дорога назад була вже відтята.

Капітан марно силкувався вилізти з води. Берег був стрімкий, та ще й, на лихо, там капітана підстерігав Качур, що відступив із кладки на зручнішу позицію. Йому вже тричі вдалося зіпхнути назад у воду Антося, що, геть знесилений, аж заточувався від утоми. Чуприну капітана прикрашав очерет, за коміром стирчала зелена бадилина. Він не цікавився долею своїх солдатів, не звертав ніякісінької уваги на те, що діється в нього за спиною. Всі його думки були зайняті одним: як вибратися на берег.

Схоже, такі самі думки не давали спокою й піжонові в голубій сорочці. Але його мрії були ще нереальніші, ніж у капітана. Піжон стояв посеред річки й старався скинути із себе Ягелла та Ластатого.

— Ну що, бандите!.. — репетує Ягелло просто у вухо противникові. — Ти ще пам’ятаєш своє ім’я?! А коли народився, пам’ятаєш? Нарешті попався ти мені до рук.

Обличчя в «бандита» розгублене, погляд нестямний, бо тільки секунду тому його голова була під водою. Однак Справедливі не дають довго відпочивати. Вони знову зависли в нього на шиї, мов кровожерні стокілограмові потвори, знову занурюють його по самісіньке тім’я в розбурхану воду.

— Один, два, три, чотири, п’ять…— лічить Ластатий таким піднесеним голосом, наче декламує вірш Міцкевича «Редут Ордона». Долічив до десяти й тільки тоді відпустив голову Піжона. Ягелло неохоче зробив те саме. Спочатку з води виринуло бліде обличчя потопельника, а трохи згодом щось, що зовсім недавно було гарною голубою сорочкою. Мокра-мокрісінька, обліплена зіллям, з одірваними гудзиками шматина викликала в Ягелла й Ластатого такий захват, ніби вони все життя мріяли побачити саме таку картину.

— Глянь, Казику! — загорлав Ягелло. — Придивися до цієї ганчірки, мабуть, колись це була графська сорочка!

Казик навіть не глянув у той бік. Що йому до якоїсь там сорочки, графської чи навіть королівської! Яке йому діло до всіх сорочок на світі, разом узятих: рожевих, жовтих, білих, у крапочку, в смужку й просто гладеньких. Якби поскладати їх на одну купу, що сягала б аж до неба, і якби спалити цю купу, а потім втоптати попіл у землю, — то й тоді ні з цього вогню, ні з попелу не народився б прекрасний костюм з чудової бєльської вовни!..

Тремтяча рука Казика Врубеля повільно повзе по мокрому костюму. Вовна зараз схожа на губку. Досить ледь натиснути на неї, як поміж пальцями цвіркають струмочки трохи каламутної води.

На кладці, на березі, в річці й досі точиться драматична боротьба. Он Адам перекидає через поручень ще одного любителя купелі, а ондечки Богдан жене по лугу, як наполоханого зайця, довганя, що під час пам’ятного футбольного матчу відзначався не стільки майстерністю гри, скільки вмінням підставляти ногу. Але Казик сидить на березі, мов на іншій планеті. Він нічого не бачить, нічого не чує… Його костюм у жалюгідному етапі; штани — як брудні мішки з-під картоплі; кожна холоша — мішок. Вилоги в піджака скидаються на прострелені крила мертвого птаха. Вони безсило звисають і волають про помсту. І коли ми вже згадали про те, що бєльська вовна ввібрала в себе кілька літрів каламутно-зеленої води, то треба також зазначити, що власник цієї вовни, Казик Врубель, ввібрав у себе чорний розпач.

Вороги відступають в дедалі більшому безладі. Капітанові нарешті вдалося видертися на берег, і зараз він тюпає в напрямку міста. З його черевиків, штанів, сорочки при кожному кроці виливається, мов з дірявої бочки, вода. Захоплений цією картиною Качур не переслідує капітана, бо, чесно кажучи, він не хотів би зустрітися з ним надто далеко від берега. Адже тут він міг би будь-якої хвилини розраховувати на підтримку, а там, поблизу міста, капітан навряд чи дав би себе скривдити. Отож Качур тільки криком доводить свою готовність битися далі:

— Почекай, руда мавпо!.. Не мчи так, бо в тебе вода із штанів дзюрчить!.. Шкода води, ти ж знаєш, що відро води коштує п’ять злотих!

Капітан, звичайно, знає ціну відра води, але, на втіху Качурові, не уповільнює бігу. Певне, вода його зараз анітрохи не цікавить, навпаки, він хоче її якнайшвидше позбутися.

Пригадалися Справедливим дні великої слави.

— Ура-а! Перемога! — горлає Ластатий і підкидає вгору знятий з ноги черевик. Черевик не дуже охоче віддаляється від землі, на якій, в силу свого призначення, почувається найпевніше. Зате назад повертається блискавично. Врізався каблуком у сухий кущик трави й зітхнув на всю широчінь надірваної підметки.

— Ура-а! Хай живуть Справедливі! — розлягаються радісні голоси. Лунають вигуки про те, що в єдності сила, що нехай начувається той, хто стане їм на дорозі.

І раптом западає тиша. Всі погляди спрямовані на Казика. На маленьку постать, обліплену мокрим костюмом. Постать здавалася майже комічною, але ніхто не сміявся. Всі рушили до Врубеля таким кроком, наче йшли за труною. Повільно, скорботно…

Першим біля нещасного Казика опинився Ластатий. Він навіть не встиг знайти підкинутого на честь перемоги черевика. Стоячи, мов чорногуз, на одній нозі, він засмучено прошепотів:

— Такий костюм!.. Така втрата!.. Щоб їх дідько вхопив!

Підійшли хлопці. Оточили Казика колом. Почали коментувати цю жахливу подію, спершу тихо, якось паче ніяково, а потім дедалі запальніше.

— Жах! Я просто не можу на це дивитися…

— Добрий крам води не боїться… Може, вдасться якось урятувати?

— Я б у міліцію пішов. Адже це злочин, а за злочин треба відповідати, і то неабияк.

— Здурів, чи що? Думаєш, у міліції немає більшого клопоту?

— Найгірше виглядають штани… Казику, а може, повісиш костюм на гілляку? Він висохне…

— Сам повісся! Де це чувано, щоб костюм сушився на такому сонці? Тут треба обережно, без фахівця не обійдешся.

— Здається мені — це вже кінець. Це вже не костюм, а сумна згадка про костюм…

— Страхітлива історія, можна навіть роман на цю тему написати! Такий чудовий костюм, війну пережив, а тепер скінчив життя у нікчемному Вєпжі.

— А я вважаю — його ще можна врятувати. Він має такий жахливий вигляд тому, що вода стікає; якби взяти праску та пройтися по ньому, а потім акуратно повісити на вішалку…

Останні слова Адама справили на Казика велике враження. Він навіть спробував підвестися… йому допомогли, бо якщо Казикова вага була десь у межах сорока п’яти кілограмів, то тепер, додавши до неї вагу мокрого костюма, Врубель важив, певно, більше, ніж знаменитий боксер Антоній Кольчинський.

— Ви вважаєте — є якась надія? — запитав Казик, напружено чекаючи на позитивну відповідь.

Всі почали його втішати, не дужо вірячи в те, що мололи їхні язики.

— Слухай, та коли справді цей костюм із бєльської вовни — не журися. Бєльська вовна дуже любить таку купіль. Батько казав колись: такий крам ніщо не бере.

— Підемо до якого-небудь кравця, попросимо… твої старі навіть знати нічого не будуть…

— Якби ти поніс свій костюм до пральні, його теж вкинули б у воду, хіба що в трохи чистішу.

— Слухайте, а може ми попросимо котрусь із наших матерів?.. І платити не треба, і більша гарантія, що ніхто не взнає. Бо кравець усім роздзвонить, аби собі рекламу зробити, — мовляв, він урятував костюм од неминучої загибелі.

Це була пропозиція Ягелла, і її прийняли з таким ентузіазмом, ніби після втілення її в життя всі нещастя, зв’язані з Казиковим костюмом, неодмінно пішли б у небуття. А тим часом лишилося ще залагодити кілька суттєвих деталей. От хоч би й таку: котрій із матерів довірити цю історичну місію? Матерів було шестеро, оскільки Казикова мати, ясна річ, брати участі в цьому не могла, а в Адама Гаєвського, знаємо, матері не було…

Шість загадок, які треба негайно розгадати… Слова попросив Качур.

— Я вважаю, — почав він свій короткий, зате майже філософський виступ, — що до цієї справи треба поставитись надзвичайно обережно. Я не хочу ображати жодної з матерів, і своєї, звісно, теж, але ні для кого з нас не таємниця: вміння прасувати не завжди йде в парі з умінням зберігати таємницю. А для нас важливо не тільки те, щоб повернути Казиковому костюмові його колишню чудову елегантність, а також і те, щоб Казиків батько, чоловік крутої вдачі, ніколи не дізнався про сьогоднішнє нещастя. Вміння тримати язик за зубами, це, як на нинішні часи, особливо серед дорослих, явище досить рідкісне. Я прекрасно знаю це з власного досвіду і тому не можу, на жаль, висунути кандидатуру своєї матері. Хоча, мушу сказати, прасує вона неперевершено.

Після цієї вбивчої за своєю логікою промови всі збентежились.

— Мудро ти говорив…— із заздрістю зітхнув Кальош, у голові якого теж завжди народжувались цікаві ідеї, та тільки-но він розтуляв рота, всі ці ідеї розбігалися невідь-куди.

— Якщо справа стоїть так, — озвався Ластатий, — то я теж мушу зняти кандидатуру своєї матері. Вчора я сказав їй про розбиту шибку в коридорі, а сьогодні вранці батько вже знав про це.

Адамові кортіло нагадати Ластатому, що хто-хто, а він має найменше прав звинувачувати когось у пліткарстві. Адже всім було відомо, що якби влаштувати загальнопольський конкурс на кращу передачу пліток, то серйозних конкурентів у Ластатого не було б. Він, безперечно, здобув би найвищу нагороду. Але в останню мить в Адама сяйнула набагато цікавіша думка. Нехай там собі Ластатий розповідає казочки, на здоров’я йому, тут ідеться про серйознішу справу.

— Тоді я пропоную свого батька! — вигукнув Адам. — Адже він солдатом був і знає, що таке таємниця. Кому ж тоді й довіряти, як не сержантові, котрий має «Хрест хоробрих» і осколок у лівій нозі?!

— Але ж «Хрестом хоробрих» його нагородили не за прасування костюмів, — втрутився в розмову Качур, який перебував сьогодні в чудовій формі й виголошував дуже мудрі речі.

— Хлопче, та ти, видно, не знаєш мого батька! — запально вигукнув Адам. — Останні роки він усе прасує собі сам. Адже до костюма треба прикласти чоловічу руку… Взяти хоча б штани. Звідки жінка може знати, як їх прасувати? Звідки вона може знати, в якому місці має бути стрілка? Адже в штанях вона не ходить і чоловічих костюмів не шиє… Все вам треба розтлумачувати, як малим дітям.

Тепер уже всі погодилися з Адамом, поплескували Казика по мокрій спині, стискали йому руку, поздоровляли, ніби костюм уже був випрасуваний. Врубеля тут-таки запевнили, що не можна гаяти ані хвилини. Не варто мучити костюм на пекучому сонці. Таке сонце навіть людині може нашкодити… а костюм уже ж не першої молодості — прожив довгі тяжкі літа, і треба обходитись з ним обережно, як з немічним дідком.

Хлопці швидко рушили до міста, і Казик ледве встигав за ними. йому пригадалося, як лише кілька годин тому він ішов цією самою дорогою, гордо підвівши голову, крокував попереду в чудовому костюмі, і вигляд у нього був як у князя. Аж сльози набігли йому на очі від цього спогаду.

Місто пройшли бічними вуличками, тісно обступивши Казика, щоб затулити його від перехожих. Потім усі лишилися в коридорі, а Адам побіг до батька. Батькові Адам довіряв, як нікому, і досі той ще ніколи не підводив його. Вечорами вони розмовляли про найрізноманітніші речі. Будували плани на майбутнє, звіряли один одному свої великі й малі турботи. Гаєвський-старший уже багато років ділився зі Справедливими своїм досвідом. Саме він навчив їх добре грати в футбол, і саме завдяки йому вони жорстоко помстилися самовпевненим другокласникам після першого трагічного матчу. Навіть з такого недотепи, як Казик Врубель, він зумів зробити чудо-воротаря, що взяв одинадцятиметровий штрафний м’яч.

Коли прийшов Адам, батько читав газету. З таємничим виглядом хлопець сів навпроти і якийсь час мовчав, ніби хотів підкреслити, що прийшов із справою незвичайної ваги.

— Ти, я бачу, з чимось дуже важливим прийшов, — усміхнувся Гаєвський-старший.

— Вгадав, тату. — Адам почервонів од хвилювання.

— Мабуть, дуже квапишся?

— Знову вгадав. Ти просто чародій.

— Досить глянути на твої ноги. Перебираєш ними, наче вже мав би бути за дверима.

— Бо за дверима хлопці чекають.

— То запроси їх сюди.

— Спершу я маю впевнитися, чи варто запрошувати, тобто чи будуть вони тут потрібні… тобто, тобто чи буде тут потрібен Казиків костюм…

— Який костюм? Ти про що? Хочеш, щоб я в таку спеку розгадував загадки?

Адам не збирався цього робити, тож швидко-швидко, затинаючись і ковтаючи слова, ніби складав екзамен з математики, почав розповідати про луг, кладку, про битву й зіпсований костюм, який був найзнаменитішим костюмом не тільки в 1-А, а, мабуть, і у всій гімназії, і ось тепер він перетворився на ганчірку. Костюм коштував силу грошей. Казикові батьки, напевне, часто сиділи голодні, аби тільки їхній син мав пристойний вигляд. То, може, вдасться щось зробити, бо Казик здатен зараз на все, навіть на самогубство. Якби спробувати пройтися по костюму гарячою праскою…

— Але чому ви прийшли з цим саме до мене? — щиро здивувався Гаєвський. — Я, Адаме, мушу зізнатися чесно, давно не прасував таких вишуканих костюмів. Забув уже навіть, який вони мають вигляд. Чи не краще піти з ним до кравця?

Адам знову почав пояснювати, що йдеться тут про збереження тасмниці, що навіть Качур звернув увагу на дуже істотний факт, коли сказав — вміння прасувати ще не свідчить про вміння тримати язик за зубами.

— Переконав ти мене, — сказав нарешті Гаєвський, — давай сюди костюм, спробуємо повернути його до життя.

Прасування тривало вже понад годину, але ніхто з хлопців не рушив з місця, ніхто навіть не подумав вертатись додому. Чекали під дверима, щоб не заважати Адамовому батькові. Тільки Казик, у самих плавках, бо сорочка сушилася на підвіконні, був свідком цієї надзвичайно складної й відповідальної операції. Час від часу хлопці посилали Адама подивитися, що діється на операційному столі. Він заходив, крадькома зиркав на штани, що парували під праскою, на піджак, що безсило розкинув рукави, і швидко вертався до товаришів. «Ну що? Як там? Виходить що-небудь? — питали вони таким тоном, наче Гаєвський-старший був хірургом, а піджак — живою істотою. — Врятує? Видно якісь зміни на краще?»

Адам відповідав, що видно, хоч і не дуже був певний цього. Минуло ще кілька хвилин, і ось у дверях з’явився Адамів батько. Обличчя його було таке серйозне, що у всіх дрож по тілу пройшов. Хлопці подумали: «Кінець, не вийшло, все пропало…»

— Прошу зайти в кімнату, — промовив Гаєвський.

Коли заходили — ноги не слухались, задерев’яніли від страху. Хтось навіть зітхнув так глибоко, ніби прощався з останньою надією. І відразу ж пролунав дикий вигук Богдана:

— Не може бути, ущипніть мене, в мене галюцинація!

Та хто б тепер марнував на це час? Момент був надто урочистий, щоб псувати його такою дурницею…

Посеред кімнати стояв Казик. Ще блідий, але вже з усмішкою від вуха до вуха, врятований від смерті, яку він сам собі міг заподіяти. В елегантному синьому костюмі, Казик, здавалося, зараз вирушить на якийсь урочистий бенкет. Вилоги піджака любовно припали до грудей, стрілки на штанях були такі гострі, що якби сіла на них муха, її, певно, перетяло б навпіл.

Коли минув перший захват, Гаєвський-старший спробував применшити свої заслуги, кажучи, що, власне, нічого особливого він і не зробив, що костюм пошитий з доброї вовни і чудово витримав купіль. Але кого ці слова могли ввести в оману? Адже вони на власні очі бачили, який вигляд мав Казик, коли вийшов з води. Адже вони власними руками торкалися тієї мокрої синьої губки, того чудового спогаду від костюма. Вони найкраще знають, чого вартий учинок Адамового батька.

Та найкраще знав про це, мабуть, тільки Адам. Увечері, коли вже батько лежав у ліжку й напевне встиг забути про свій подвиг, хлопець раптом сказав:

— Ти навіть не уявляєш, тату, скільки зробив добра…

— Не перебільшуй… Ви просто як діти-дошкільнята…

— Врятований костюм — це ще не все, — вів далі Адам. — Ти врятував нашу Спілку. Сьогодні ми відчули, що знову потрібні один одному. Боролися пліч-о-пліч. Ще перед бійкою декотрі хлопці чіплялись до Казика, кепкували, що він убрався, наче блазень, мовляв, сонце так пече, а він у темному костюмі… А потім… та ти ж і сам добре знаєш, що було потім. Ми нарешті знайшли один одного. Як добре, що ті хлопці кинули Врубеля в воду. Його костюм тепер ніби прапор. Тату, а я матиму коли-небудь такий костюм?




Поразка Богдана Ліпки.

Хто підкинув пацюка?

Адам у ролі Шерлока Холмса.


В гімназії вже нікого не було. Заняття скінчилися три години тому, і в коридорах панувала тиша й спокій. Коридори вже також скучили за канікулами. Щодня тут відбувалися невеличкі землетруси. Сипалась штукатурка із стін, тріщали лавки, деренчали шибки, з вікон випадали, невідомо яким чином, важкі мідні шпінгалети. Тільки тоді, коли лунав останній дзвоник, сповіщаючи про кінець уроків, червоний будинок гімназії заспокоювався. Сторож Миколай старанно замикав двері за останнім учнем, ніби побоюючись, що хтось іще може сюди вернутись, діставав із кишені м’яту сигарету, ламав її навпіл і закурював, мружачи очі від насолоди. Важко сказати напевне, чи насолоджувався він димом, чи все-таки свідомістю того, що до завтрашнього ранку в коридорах і класах дзвенітиме урочиста тиша, як у священному храмі: що не пролунає зненацька в одному з кутків крик, або волання, або плач, або дикий вереск, який зробив би честь навіть індіанцям з войовничого племені команчі.

Сторож Миколай був тут особою майже історичною. Ходили легенди, що перш ніж заклали підмурівок будинку гімназії, до пана Миколая вже було вислано делегацію місцевих патриціїв з проханням обійняти посаду сторожа. Коли навіть і є в цьому, як буває в легенді, певне перебільшення чи неточність, то все одно сьогодні важко уявити собі красноставську гімназію без пана Миколая.

Небагато є на світі сторожів, які так серйозно й так неповторно ставляться до своїх обов’язків.

Сторож Миколай глибоко певен: не тільки вчителі, а навіть сам міністр освіти, який має владу над усіма школами, допускається принципових педагогічних помилок, що рано чи пізно обернуться бідою. Якби, приміром, Миколай був директором гімназії, він заборонив би під страхом виключення голосно розмовляти в коридорах, бігати по сходах, їсти другі сніданки, бо ж відомо, що папір усі чомусь обов’язково кидають на підлогу; відчиняти в класах вікна, бо й випасти можна, і шибку потовкти — раз плюнути; залишати класи під час перерви, бо найбільша користь від перепочинку тоді, коли нерухомо сидиш на лаві; дихати, бо якщо сто вісімдесят осіб почне одночасно дихати, то в коридорах од цього дихання буде протяг, а відомо ж бо — протяг ще нікому на здоров’я не пішов.

Це тільки частина пропозицій пана Миколая, пропозицій, які рано чи пізно мають втілитись у життя. Хіба що міністр освіти — людина легковажна і не усвідомлює небезпеки, яка загрожує красноставській гімназії.

Коли й далі так піде, то весь учительський колектив разом із сторожем Миколаєм буде узятий у ясир ордою дикунів і згорить на величезному вогнищі, розкладеному із звалених на купу парт, класних дощок, шкільних підручників і кошиків з-під сміття. Не кажучи вже про те, що якась інша орда любителів фізики й хімії може будь-якої хвилини підпалити будинок або, в кращому випадку, висадити його в повітря…

Пан Миколай, тривожно вслухаючись щодня у це жахливе ревю це кількох сотень молодих горлянок, раз у раз застерігає директора, що тільки тверда рука й суворі покарання можуть урятувати червону будівлю від згуби. Він застерігає, що хоче мати чисте сумління. Коли завтра все полетить шкереберть, він може дорікнути: «А я ж казав, благав, пояснював… якщо на поріг навчального закладу пускають ватагу турків, татар та інших варварів, то треба бути напоготові й треба карати, як, перепрошую, отой Хаммурапі»[5 - Хаммурапі — цар Вавілонії (1792–1750 до н.е.). Видав знаменитий «Кодекс діючих законів».].

Отак вважаючи, сторож Миколай дійшов цілком логічного висновку, що провидіння вклало в його міцні руки долю цієї гімназії. Він зрозумів, що вчителі, на жаль, стероризовані варварами і тільки він, Миколай, здатен повести нещадну боротьбу за встановлення ладу, порядку і справедливості. Якби не його рішуча позиція, цей двоповерховий храм освіти був би вже давно занапащений.

Пан Миколай зручно вмостився на дубовій лаві, що стояла в нижньому коридорі біля вхідних дверей, востаннє глибоко затягнувся димом і саме зібрався докладно підрахувати, скільки ще днів лишилося йому до повної свободи, тобто до канікул. Аж раптом перед ним постала не вельми ждана особа.

— Скучив за школою, Ліпко? — ущипливо спитав сторож, про всяк випадок підводячися з лави й наближаючись до прибульця.

— І в голові такого не було, пане Миколай! — відповів Богдан. — Збори зараз будуть, от я і прийшов.

— Ніяких зборів. Ніяких нарад. Знаємо ми такі штуки. А хто шибки вставлятиме?

— Які шибки?

— Звичайні. Державні. Пустиш вас — шибка тільки бренькне, а платитиму я… Мене, старого горобця, на полові не зловиш. Іди, не стовбич отут…

— Так уже ж погоджено…

— Без мене? — здивувався Миколай, і від обурення йому аж дух перехопило. — Ми: я, директор, педагогічна рада, — постановили, що після обіду на територію школи не зайде жоден паразит.

— То вчитель Микула — паразит? — Богдан сказав це з таким невинним виразом обличчя, ніби вперше в житті опинився в гімназіальному коридорі.

— Цить, бусурмане! — сторож підніс над своєю сивою головою сухі кулаки, грізно потрясаючи ними. — За моїх часів учні шанували вчителів. Пам’ятай, Ліпко — ти погано скінчиш. Хто вчителя ображає, тому до шибениці лишився один маленький крок… Колись ти згадаєш мої слова…

— Я нікого не ображаю, — Богдан і далі вдавав із себе лагідну, дурну овечку. — Я тільки спитав… бо ви сказали, що паразитам вхід заборонено, а ці збори скликав учитель Микула. От я й хочу спитати — вчителя Микулу впустять, чи ні?

Сторож опустив руки, якийсь час приглядаючись до них з трохи перебільшеною увагою, потім повернувся до Богдана спиною і крикнув:

— Чухрай звідси, Ліпко!.. Бо я на тебе скаргу напишу! На ім’я директора… Геть з-перед моїх очей, варваре! А вчителеві Минулі я знайду що сказати.

Він кричав щось іще про судний день, в який Ліпка дістане по заслугах, про пекельний вогонь, а також про міністра, що безкоштовно пускає до школи таких, як Ліпка, замість того, щоб запроторити їх на каторгу.

Богдан кивав головою, визнаючи слушність слів пана Миколая. Іншої ради не було — вернувся на шкільне подвір’я. Учні часто дражнили сторожа, і той щоразу виголошував прокурорські промови, проте сьогоднішній виступ пана Миколая був неперевершений. Лишалося тільки пошкодувати, що вислухала його тільки одна особа.

За кілька хвилин після цієї сутички на спортивному майданчику з’явився Адам. Ліпка мерщій потяг його в кущі агрусу.

— Слухай, старий… Я навмисне прийшов трохи раніше, щоб побалакати з тобою. Вже встиг і на Миколая наскочити. Лякав мене страшним судом.

— Щастить же тобі! — заздрісно зітхнув Адам. — Шкода, що я цього не чув. Мене він лякав усього-на-всього прокурором. Мабуть, цінить тебе вище…

— А ти мене як ціниш?

— Так собі…—Адам усміхнувся й поплескав товариша по спині.

— Еге, ти ще не знаєш мене… Я оце хотів нагадати тобі про нашу недавню розмову… пам’ятаєш, щодо моєї подорожі до Америки?

— Ти ще й досі туди збираєшся?

— А ти як думав? Коли вже щось засяде мені в голову — дубцем не виб’єш. Діло серйозне. Адже Бродзіцька вклепала мені двійку з польської. Сам бачиш — примушують мене розпрощатися з вітчизною.

— А чого ти від мене хочеш? Це ж не я тебе змушую.

— Віддаю своє майбутнє в твої руки. Ми сьогодні будемо визначати маршрут подорожі, твій голос багато важитиме. Стій рішуче за поїздку до Щеціна. Там на мене чекають великі кораблі, там чекає визволення… Від усіх халеп, від Бродзіцької, від Кохановського… Вчора я ще раз розмовляв з одним хлопцем, його батько був колись у Америці. Шкода, що ти цього не чув… Там так заведено, що кожен обов’язково їздить на власному автомобілі.

— А якщо власного автомобіля немає?

— То повинен купити. Райське життя…

— А батько того хлопця, з яким ти розмовляв, купив собі?

— Що саме?

— Автомобіль…

Богдан пошкріб за вухом і підозріло подивився на Адама.

— Здається, ні… вони живуть ще бідніше, як ми… але він, певне, тюхтій, яких світ не бачив. Адаме, ти часом не глузуєш із мене?

— Ти що, здурів? Просто мені цікаво було…

— Ну, тоді все гаразд. За мене можеш бути спокійний. Через кілька років я стану мільйонером. Але затям — сьогодні ти мусиш добитися для мене подорожі в Щецін. Я й сам поїхав би, та з грішми в мене кепсько.

Адам опинився в ситуації, якій не позаздриш. Він дав Богданові слово честі, що дотримає таємниці. Тоді ще Адам мав надію, що через кілька днів Ліпка відмовиться від своїх планів. А як тепер вибратися з цієї безвиході? Піти до вчителя Микули? Сказати про все? Зламати слово й переживати ганьбу? А може, порадитися з батьком?.. Чудова думка, проте нереальна: збори відбудуться за кілька хвилин. Він не встигне навіть додому добігти. А що як Богданові й справді пощастить сісти на якийсь пароплав?

І в цю мить Адам із жахом відчув, що починає заздрити Ліпці, заздрити його ідеї подорожі через океан. Пароплав величезний, як багатоповерховий будинок, у нього дві труби й десятки кают. У каютах гамаки, там сплять матроси. Може, серед них є навіть негри, а може, всі вони — африканці… Темна ніч. Не видно ні зірок, ні місяця. Між якимись бочками, ящиками, сувоями канатів пробирається скулена постать. Та це ж Богдан Ліпка… Він уже на причалі, вже видряпується по східцях, уже скочив на палубу… чудово!

— Я б не радив, — Адам стріпнув головою, ніби хотів витрусити з неї всі романтичні думки, які так підступно обсідали його. — Така втеча — це божевілля. Якщо спіймають — помандруєш у тюрму.

— Ну то й що? — погордливо скривився Богдан, — Ти думаєш, я тюрми боюся? В мене дома щодня пекло більше, ніж те, яке обіцяє Миколай. З батьком ще можна витримати, а от з матір’ю… Водно торочить — або ставай кращим учнем у школі, або підеш до шевця в науку, хоч якась користь буде… Ні те, ні друге мені не підходить. Правда, як уже вибирати, то я волів би стати кращим учнем, але сам розумієш — це річ нездійсненна… Через цю двійку Бродзіцької мені всі канікули доведеться дома нотації вислухувати… Ліпше вже Америка! Або Америка, або тюрма!

Пан Миколай зустрів хлопців пропозицією, яка не дуже їх підбадьорила:

— Чи не пішли б ви нарешті під три чорти звідси? Чого тут крутитесь? А шибки хто вставлятиме?

— Ми до вчителя Микули…

— Я, директор і педагогічна рада, — офіційно почав Миколай, та раптом, немов щось пригадавши, замахав руками і гнівно закричав: — Таж учитель чекає на вас! Це тільки на власний похорон можна спізнитися. Бігом до класу, песиголовці!..

Щоб потішити старого, хлопці кулею помчали по сходах. Сторож задоволено потирав руки й усміхався, шепочучи: «З ними тільки так і треба… рішуче і безжально, як цей, ну, як його, Хаммурапі».

До класу вскочили в останню мить. Учитель Микула саме почав говорити про справу, яка була для Богдана питанням життя і смерті. Хлопці були ще трохи засапані, трохи збуджені від недавньої розмови про велику подорож через океан, і тому слова вчителя не зразу до них дійшли. Та невдовзі вони знали майже все. Богдан зблід і безнадійно похилив голову. Тільки Адам знав, що з ним зараз діється. Знав причину й ледве приховував радість…

Учитель Минула повідомив, що у відділі освіти все вирішили по-новому. Екскурсія в Щецін не відбудеться. Часи ще неспокійні, дорога дуже далека, та й взагалі така екскурсія забагато коштувала б. Запропоновано поїхати до Варшави. Зрештою, коли хочеш пізнати свою країну, треба спочатку ознайомитись із столицею. Кожен поляк, який себе шанує, повинен стоптати на варшавській бруківці хоча б пару підметок. Варшава зводиться з руїн, збудовано вже чимало нових будинків, і є, здається, й такі вулиці, де руїн взагалі немає.

«Поїду до Варшави, — подумав Адам, і від щастя аж голова в нього пішла обертом. — Піду на свою вулицю, ганятиму як божевільний з подвір’я на подвір’я, а потім стану посеред майдану й закричу на всі чотири сторони світу: «Добридень, Варшаво, любов моя! Впізнаєш мене? Це я, Адам Гаєвський з Жолібожа. Приїхав, щоб привітатися з тобою. Яка ж ти гарна, навіть ці руїни тебе не псують!»

Раптом хтось штовхнув його в бік. Це Качур грубо вдирався в його видіння.

— Чого замріявся, не чуєш, що робиться?

— А що робиться?

— Вернися на цей світ і послухай.

Учитель Микула говорив далі. Говорив тихо й ніби неохоче. Видно було — він виконує не дуже приємний обов’язок.

— Повторюю… це рішення не моє, хоча, мушу сказати, я зробив би так само. Зрештою, ніякого зла в цьому не бачу, зовсім навпаки. Ліпко, пані Бродзіцька хоче дати тобі ще одну можливість виправитись. Якщо поїдеш з нами на екскурсію, то втратиш цю можливість. Ви — люди дорослі, повинні зрозуміти… Богдан залишається дома, щоб узятись до науки. Переекзаменовка відбудеться в середині серпня, про точнішу дату пані Бродзіцька скаже сама…

— Не журися, — голосно мовив Кальош, який дуже любив утішати ближніх, — краще хай буде так, ніж табель з двійкою. Адже Бродзіцька могла залишити тебе на другий рік…

— Для мене це не новина, — не дуже весело відказав Богдан, який ще в початковій школі скуштував, що то значить стати другорічником.

Погодивши ще деякі деталі поїздки, — вони вирішили взяти з собою ковдри й трохи харчів, бо хто із собою носить, той нікого не просить, — учитель запитав, чи не має хто-небудь з хлопців карти Варшави. Але зразу ж збагнув, що запитання не дуже доречне, бо після війни навряд чи надруковано нову карту, а користатися довоєнною — марна річ. Багато вулиць називаються по-іншому, а деякі вулиці взагалі не існують.

Хлопці розійшлися по домівках трохи збентежені. Вони раділи, що поїдуть до Варшави, і водночас їм було трохи не по собі від думки, що Богдан не поїде з ними.

Адже ця екскурсія була нагородою за операцію, в якій Ліпка проявив себе одним з найвідважніших і найрішучіших. Він бо ровся, як лев, а тепер вони пожинатимуть плоди його відваги, поїдуть, залишивши його в лінивому, сонному від літнього сонця містечку. Тут слушно буде зауважити, що Справедливі, за винятком Адама, ще в жодній великій подорожі за все своє життя не побували. Казик був колись в Ізбіце — від Красностава кілометрів десять. Ягелло добрався до Рейовця, який хоч і лежав на кілька кілометрів далі, проте його, так само, як і Ізбіце, важко назвати містом, гідним туристського захоплення. Найдалі помандрував Качур… рік тому йому випало поїхати в Люблін. На жаль, Качур не міг добре роздивитись це місто. Він бачив його тільки з вікна автомобіля, яким хлопця завезли до люблінської лікарні. Це було тоді, коли в око попав шматочок стружки і треба було шукати окуліста аж у Любліні.

Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували — правда, зовсім випадково — корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…

На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:

— Хто це зробив?!

Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.

— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.

Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:

— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!

Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.

— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.

— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.

— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.

На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, — це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.

Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…

Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:

— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…

Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…

— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.

Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.

— Там… там воно… я його не чіпатиму!

Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.

— Пацюк! Здоровенний який!

— Наче кіт!

— Бридкий дохлий пацюк!

— Це вже не жарти, це неподобство!

— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!

А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.

— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.

— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.

У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.

Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.

І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:

— То хто ж це все-таки зробив?

Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.

— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.

— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..

Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.

— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?

— Звідки я знаю! — знизує плечима Богдан. — Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.

— Зізнайся, Ліпко! — вихоплюється раптом Лясковський, — Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.

— Закрийся! — гарчить Богдан, наче злий пес. — У чому я маю зізнаватись?

Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:

— Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю — винуватець зізнається сам.

І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.

З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:

— Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі — я не маю з цим нічого спільного!

Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».

Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості — йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.

Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?

Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:

— Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?

Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.

— Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…

— Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…

— Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.

— Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…

Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…

— Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…

— Весь світ уже про це знає, — буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.

— У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.

— Колись так і було, — зітхнув Миколай. — За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.

— Пане Миколай, мені якраз і потрібен один з таких нецивілізованих.

— Один? У цих класах взагалі таких немає.

Адам одразу погодився з таким присудом і поквапився додати, що й себе почуває найбільшим варваром у світі, що якби не пан Миколай, то цей червоний будинок напевно вже давно щез би з лиця землі. Він так каявся, так вихваляв тверду руку й чоловічу рішучість пана Миколая, що той загубився в цих похвалах, як у густому лісі. Він навіть висловив дуже ризиковане припущення:

— Ти, Гаєвський, ще не зовсім утрачений для людства. Може, все-таки щось із тебе виросте. — Однак засоромився свого надмірного оптимізму і квапливо додав:— Хоча певності в мене й немає.

Та минуло кілька хвилин, і пан Миколай почав явно втрачати грунт під ногами. А коли Гаєвський з блиском натхнення у очах заявив, що якби це від нього залежало, то пан Миколай давно б уже був міністром освіти, сторож похитнувся. Мовчки викурив половинку сигарети й прошепотів так тихо, аж сам злякався цього шепоту:

— Кажи, люцифере… кажи чесно, чого ти сюди приліз!

Адам розповів про пацюка, про Богдана й про те, що весь клас звинуватив Ліпку, а це дуже серйозна справа, тож треба її серйозно вивчити, як у справжньому суді.

Порівняння з судом особливо сподобалось Миколаєві. Адже він хвалився колись, що якби не відповідальна робота в гімназії, пішов би на службу в суд. Може, там краще б оцінили його запал у боротьбі з варварством?

— То ти питаєш, хто тут учора крутився?

— Може, ви помітили щось підозріле?

— Я все бачу. От, приміром, цей ваш Ліпка хотів силою прорватись нагору.

— Але, здається, не прорвався? — спитав Адам з надією, що сторож підтвердить його сумніви.

— Ні, цього Ліпку я маю на оці, як нікого. Навіть на сходи не дав йому ступити. Тільки як прийшов учитель Микула…

— Ага, аж тоді ви пустили нас. А крім Ліпки, ви нікого не бачили?

Сторож заплющив очі, лоб його вкрився рясними зморшками.

— Та дай ти мені спокій! — раптом обурився він. — Геть звідси! Думаєш, мені тільки й клопоту, що пригадувати вчорашній сніг?

Та коли розчарований Адам уже відійшов на кілька кроків, навздогін йому раптом пролунало:

— Почекай, щось я пригадую! Коли скінчились ваші збори, були тут варвари з 2-Б. Еге ж, так воно й було… один із них загубив у класі авторучку.

— І пішов шукати?

— Двоє пішло, а третій лишився зі мною. Але ручки так і не знайшли. Слухай, іди-но собі краще додому й не мороч мені голову всякими дурницями.

Ще не було нічого певного, лише домисли, але Адам учепився за них, як за останню ниточку надії.

Час квапив, кожна година, що минала, оберталася проти Богдана. І Адам вирішив ризикнути, спробувати щастя у, здавалося б, божевільній грі. Він не пішов додому, а подався просто на зустріч з ворогом. Ворог жив на околиці міста в маленькому дерев’яному будиночку, що пам’ятав, мабуть, ще Січневе повстання. Стрілись вони в низенькому, дуже темному коридорчику, і Адам одразу відчув, що другокласник настроєний вельми агресивно.

— Чого ти хочеш? Ще невідомо, чия взяла. Зустрінетесь ви нам на темній вуличці…

— А як почуває себе твоя голуба сорочка? — з турботою в голосі питає Адам.

— А як почуває себе синій костюм вашого шмаркача? — не залишається в боргу другокласник.

— Еге, де той костюм…— Адам мало не хлипає. — Віриш, залишилось від нього тільки шмаття черевики чистити.

— От бачиш! — зраділо вигукує ворог. — Ніби ми й програли, а насправді ви зазнали поразки. Краще було не починати.

— Я б і не починав, це Ліпка набаламутив, думаєш, мені потрібні ці розтелепи?

— Авжеж, думаю. Бо всі знають, що ти їхній ватажок.

— Сміх, та й годі! Був ватажком, а тепер годі. Кінець із Справедливими…

— Погризлися?

— Точно.

Ворог мовчить. Мабуть, розмірковує над тим, який зв’язок може мати цей розкол у Справедливих з появою їхнього ватажка в його домі. Певно, так ні до чого й не додумується, бо питає:

— Чого ти прийшов сюди?.. Тільки не крути.

Адам на мить затамовує подих, потім схвильовано випалює:

— Таємниця! Справа надзвичайно важлива, обговорити її я можу тільки із сміливим хлопцем.

— Серед Справедливих такого не знайшлося?

— Може, сміливого я і знайшов би, але тут не лише про сміливість мова. Це такий мусить бути, щоб і словом не прохопився, навіть коли його роздирали б на шматки та ще й присолювали. Такого, на жаль, у мене немає.

— Ти не міг би говорити трохи ясніше? — В голосі ворога зажевріла іскра цікавості. Треба сильно дмухнути, щоб із цієї іскри спалахнуло полум’я.

— Ясніше? В цьому коридорі? Слухай, та за розкриття цієїтаємниці половина Красностава мені ноги цілувала б.

— Вигадуєш… Хочеш з мене дурника зробити?

— Тоді я пішов, — сказав Адам, але лишився на місці.

— Почекай! — Іскра розгорялася. — Не гарячкуй. То ти вважаєш, що я підходжу?

— Я все як слід обдумав. Ти хоробрий, кмітливий і мовчати вмієш, гадаю, як самурай.

Вже вдруге за сьогодні Адам підкуповував людей лестощами. Він і не сподівався, що це вдаватиметься йому без особливих зусиль…

— То що я маю зараз робити?

— Іти за мною й мовчати. Є в мене одне таке спокійне місце, де ми все докладно обговоримо.

І вони пішли. Адам вів свого нового спільника на луг. Всю дорогу він щось шепотів собі під ніс, наче божевільний або чаклун. Ворог занепокоєно позирав на нього і чимраз більше нетерпеливився.

— Що ти там бурмочеш, голова в тебе болить, чи що?

— Просто розриває мене ця таємниця! Я вже більше не можу. Добре, що ти погодився, а то я б з глузду з’їхав від перенапруження.

— Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.

Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.

— Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.

Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах — ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні — союзники, об’єднані великою спільною справою.

— Антосеві теж нічого не можна казати?

— Ні Антосеві, ні навіть будь-кому з рідних, — прошепотів Адам і показав на землянку. — Це наша криївка, штаб, тут я й розповім тобі про цю справу. Тільки міцно тримайся за стіну, бо впадеш, як почуєш.

Вони відчинили двері. Чомусь запахло грибами. Адам зайшов першим, його спільник ще раз уважно розглянувся на всі боки і рушив слідом. Вони посідали на землю, притулившись спинами до струхлявілих дощок.

— Ти нікого не помітив поблизу, ніхто тут не крутиться? — занепокоєно спитав Адам.

— Все тихо. А ти, далебі, хоробрістю не відзначаєшся… Не перебільшуєш з цією конспірацією?

Адам глянув на нього з жалем — мовляв, одразу видно, що ти, голубе, не бував у бувальцях… Тут треба боятися навіть власної тіні… Вуха не тільки стіни мають, а й трава, і дерева, і кущі, і каміння в полі.

— Я волію дмухати на холодне, — промовив Адам таким тоном, що спільник навіть трохи почервонів від збентеження. — Краще дмухати на холодне, ніж потім обпікатись. Почекай іще хвилинку, я сам перевірю, чи надворі все гаразд.

Адам вийшов з землянки і, перш ніж спільник устиг підхопитися з землі, зачинив двері. Велику, добряче вже заіржавілу клямку було блискавично прикручено мідним дротом.

Застугоніли дошки від кулаків Піжона, який у цю мить, певне, вже перестав бути спільником.

— Не придурюйся, відчиняй, бо гукатиму на поміч!

— Гукай собі. На здоров’я, голубе. Все одно ніхто не почує.

Піжон стогнав, вив, гатив у двері, свистів, неначе справді хотів перевірити, чи його протести будуть почуті, чи лишаться без відповіді. Після цього дикого концерту, який тривав кілька хвилин, він так охрип, що Адам ледве зрозумів його просьби та закляття.

— Навіщо ти це зробив?! Ти, варшавський пройдисвіт… Чого ти від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти просидів у цьому затишному льоху всю ніч.

— Здурів?! Усю ніч?

— Може, й дві. Ти міг би вийти трохи раніше, але це тільки від тебе залежить.

— Пошкодуєш… Я все тобі відомщу! Кажи, що я повинен робити? Адже за дві ночі тут голодною смертю можна померти.

Адам присунувся до самих дверей і розповів про пацюка.

— Бродзіцька і майже всі хлопці підозрюють Богдана Ліпку, а проте дуже легко здогадатися, хто міг так по-дурному пожартувати. На такі штучки здатні тільки добродії з 2-Б.

— Нічого спільного з цим я не маю! — пролунало з-за дверей, — Я рук до цього не докладав!

Адам відійшов на кілька кроків від землянки, ніби хотів показати, що дуже квапиться і будь-якої хвилини може зникнути. Ще й гукнув:

— Я вертаюсь до міста! Перед тобою довга прекрасна ніч. До ранку постарайся добре все пригадати.

Другокласник знову розбушувався, але землянка була збудована міцно й хоча ніколи раніше не виступала у ролі в’язниці, нині чудово справлялася з цією роллю. Концерт несамовитих криків закінчився так само раптово, як почався. І відразу почулося непокійне:

— Ти ще тут?

— Я затримався на хвилинку, щоб послухати, як ти співаєш, але ти вже скінчив, то я пішов, бувай!

— Стій, не придурюйся!.. Підійди ближче!

Адама охопило хвилювання. Невже й справді наближається очікувана розв’язка? Розв’язка, про яку він міг тільки мріяти? Адже за кілька хвилин йому доведеться випустити з землянки цього охриплого Піжона. Не тільки випустити, а, мабуть, і вибачитись перед ним. Невже справді він так швидко зламався? Все ж таки Миколай добре запам’ятав, не переплутав. Любий Миколай… А може, рано ще радіти? Адже цей белбас, що гатить у двері, ні в чому ще не зізнався. І хтозна, чи зізнається…

— Я справді до цього непричетний, — прошепотів другокласпик, коли Адам знову опинився під дверима. — Щоб мене блискавка розпанахала навпіл, щоб мене гуси заскубли! Щоб я у воду впав і не виплив! Це не я!..

— Я починаю вірити тобі, — невпевнено мовив Адам. — На такого, що носить пацюків, ти не схожий. І взагалі, якби в Ліпки не горіла під ногами земля, я не шукав би винуватців. Але тепер мушу, сам розумієш. Мушу — і знайду!

— Я хотів би допомогти тобі… Бо справді якось по-дурному все вийшло. Тільки як допомогти?.. Я ж нічого не знаю.

— Ти сам назвав мене пройдисвітом; то думаєш, я дам пошити себе в дурні? Може, це таки не ти, але, напевне, хтось із Антосевої банди. Ручуся своїм незаплямованим ім’ям.

Другокласник довго мовчав. Мабуть, замислився над своїм дурним становищем.

— Клапоть паперу в тебе знайдеться? — обізвався він нарешті.

— Знайдеться… Навіщо тобі?

— А олівець?

— Теж є. Заповіт хочеш написати?

— Просунь у щілинку. Я напишу прізвище, яке тебе цікавить.

— А сказати не можеш?

— Нема дурних. Якщо я напишу, то зможу перед усіма поклястися, що не зрадив, що й слова не сказав. Бо я таки й не скажу, хто це зробив. Хоч убий — не писну навіть. Ну, давай папірець. Зараз я тобі все намалюю.




Справа з дохлим пацюком набрала великого розголосу. Про неї вже знали всі. В гімназії тільки й розмов було, що на цю тему. На перервах двері 1-А не зачинялися. Деякі учні докоряли: «Цей пацюк був речовим доказом… Яке право ви мали винести його з класу? Адже кожному, хотілося його, побачити…» Іншим вистачало розповіді про вчорашню подію. Питали про найменші подробиці і, почувши відповідь, реагували вигуками захоплення чи обурення.

А що практичної можливості побачити пацюка вже не було, то вирішили пильніше придивитися до Богдана. І знову лунали слова осуду й слова схвалення.

— Молодець Ліпка, таке придумав!

— Дурень, підкидати дохлих пацюків — забавка для дошкільнят!

— Дісталось Бродзіцькій, уявляю, як вона кривилася.

— Коли такі жарти чинять для того, щоб помститися, це вже не жарти, а неподобство…

— Будуть з Ліпки люди…

— Пропаде цей Ліпка ні за цапову душу…

— А я б потиснув йому руку…

— Дав би я йому потиличника, щоб знав…

Спочатку Богдан не звертав уваги на бучу, що зчинилась навколо нього. В кожному разі, він старався не помічати ні тих, хто вбачав у ньому героя, ні тих, хто погрожував потиличником. Однак через деякий час — було це, здається, на третій перерві, — роль героя перестала його тішити. Вискочивши з-за парти, він рикнув, як лев:

— Дурні! Сенсації вам захотілося? Йолопи!.. Геть звідси, бо зараз таке вам влаштую, що на вчорашнього пацюка будете схожі!

І зразу ж він утратив союзників. Тільки небагато хто з них, найпоблажливіші, казав із ноткою співчуття в голосі: «Ви дивіться — зламався бідолаха; завжди був такий сміливий, такий непохитний, а тепер — якась мокра курка. Гляньте на нього, не хлопець, а жалюгідний істерик! Біда, та й годі!»

Настав урок польської мови. Всі в класі чекали на вчительку з таким напруженням, ніби вона мала принести в класному журналі судову справу і вже готовий вирок. Коли Бродзіцька зайшла клас, усі мимоволі глянули на Богдана. Ображений на всіх і на цілий світ, він навіть не підвівся. Підпер голову кулаком і тупо дивився на чорний прямокутник класної дошки.

Бродзіцька вдала, що не помічає провокаційної пози Ліпки. Спокійно перевірила, хто є і кого нема, дуже повільно згорнула журнал і голосом, у якому не було ні злості, ні ненависті, а тільки цікавість, спитала:

— То як, знайшовся винуватець?

Тихе шепотіння почало помалу переростати у велику бурю. Знову всі очі звернулися на Ліпку. Богдан безпорадно розглянувся по класу, спроквола підвівся, пригладив чуба і на запитання вчительки відповів запитанням.:

— Ви справді думаєте, що це я зробив?

— Я ніякого слідства не проводила, — сказала вчителька. — Для мене дуже важливо, щоб винуватець признався сам.

— Я не можу признатись, бо це не моїх рук діло, — майже урочистим тоном виголосив Богдан і сів.

Суперечки в класі не вщухали. Останні не дуже численні союзники Ліпки потроху складали зброю. Навіть Казик махнув рукою і написав на видертому із зошита аркуші сповнені гіркоти слова: «Богдане, здається мені — це все-таки ти. Признайся, старий, бо справа починає смердіти більше, ніж той твій пацюк». Він кинув записку в напрямку адресата, і саме в цю мить підвівся Адам. Всі розмови, всі перешіптування урвалися так раптово, ніби хтось відтяв їх гострою шаблею.

— Я хотів би сказати дещо про цю справу, — промовив Адам, усміхаючись до Ліпки.

— Я знаю, хто підкинув у шухляду того пацюка.

— Хто? Зараз же кажи! Звідки ти знаєш?

— Мабуть, він жартує!

— Він будь-що хоче вигородити Ліпку!

— Тихо, хай каже!

Збуджені вигуки перекочуються через клас грізною лавиною.

— Ну, Гаєвський, кажи, — заохочує Адама Бродзіцька. — Тільки пам’ятай: звинувачення без доказів — теж злочин.

— Я знаю. В мене є докази. Пацюка підкинув Антоній Випих з 2-Б.




Адам нетерпляче чекав на повернення батька. Гаєвський ще вдосвіта поїхав до Любліна в службових справах. І ось уже вечоріє… Все, що Адам приготував попоїсти, геть вистигло. З чайником клопоту не буде — вода в чайнику весь час гаряча, але деруни! Деруни, що їх він насмажив, до крові поранивши руки гострою тертушкою і обпікши пальці гарячим жиром, зовсім втратили апетитний вигляд. Зараз вони схожі на старі підметки.

Хтось біжить по сходах. Адам відчиняє двері й чекає на порозі. Хвилину радісного напруження змінює раптове розчарування. Замість батька він бачить Ліпку.

— Це я…— повідомляє Богдан і, бачачи не вельми радісний вираз на Адамовому обличчі, додає: — Я лише на кілька хвилин.

— Заходь… Я дуже радий. Оце тільки за батька непокоюсь. Він уже давно мав би повернутися.

Богдан заходить до кімнати, чекає, поки Адам зачинить двері Виймає з кишені чудовий складаний ножик. Колись виміняв його в якогось філателіста-фанатика за три серії аргентінських марок.

— Хочу тобі віддати. Ти глянь, який ніж! А ось тут написано по-німецьки, що не ржавіє. Три леза, штопор, шило дірки проколювати.

Міг би й не вихваляти, адже Адам кілька разів уже бачив цей ніж. Він мріяв про такий ножик, але мрії ці були, ясна річ, нереальні…

— Візьми, я хочу зробити тобі подарунок.

— Не можу, Богдане. Справді не можу.

— Я маю право зробити з цим ножиком усе, що мені заманеться. Це ж моя власність. Колись я думав, що він придасться мені в моїй подорожі до Америки. Подорож не відбудеться, все пропало, але ти врятував мою честь. Та навіть і не про цей рятунок ідеться… Я не дуже боявся кари, слово честі. Адже вони тільки підозрювали мене… Тож річ не в карі, а в тому, що ти тоді мені повірив. Я сказав: Адаме, це справді не моя робота, ти мені віриш? Ти нічого не відповів, а думав так, як треба. Як не візьмеш ножика, до самої смерті буду на тебе гніватись. Я ж знаю — він тобі подобаються. Скажи, хіба не гарний?

— Дуже гарний. Але…

— Ніяких «але», це «подарунок від товариша. Можеш завжди на мене розраховувати.

Адама так зворушив подарунок, що на якусь мить він навіть забув про батька. Зате згадав про деруни. Він поставив їх на стіл, притрусив цукром, підсунув тарілку до Богдана.

— Покуштуй, це я сам насмажив. Натер картоплі, всипав борошна, навіть яйце вбив.

— Страх як люблю деруни! — усміхається Богдан і починає наминати вечерю, приготовану для Гаєвського-старшого.

На сходах чути тупіт табуна диких коней. Тупіт, якесь іржання й голосне сапання. Стіни будинку протестують щораз відчутнішим тремтінням. Якщо коні не стишать свого шаленого бігу, ветха кам’яничка, в минулому розхитана вибухами бомб, може швидко розвалитися. Богдан і Адам — чудові знавці таких чвалів, по ударах копит вони безпомилково розрізняють породу коней.

— Наші хлопці йдуть…— каже Богдан.

Заскавучали від болю двері. Їм завторував вигнутий від старості та хвороби струхлявілий одвірок.

— Привіт, Адаме! О, і Богдан з’явився… А ми були в тебе…

Всі прибігли сюди. Навіть Казик Врубель, який о цій порі не дуже охоче покидає рідну домівку. Усміхнені, веселі й водночас ніби трохи урочисті. В школі Адам розповів їм, як йому стало відомо ім’я того паршивця з 2-Б; знали вони також, що капітан Антось надумав не тільки скомпрометувати Богдана, а й помститися всьому класові, в якому Справедливі мали дуже великий вплив. Свій диявольський задум капітан Антось виплекав одразу ж після програної над річкою битви. Біжучи від кладки, він по дорозі знайшов дохлого пацюка. Саме тоді і сяйнув у нього в голові жорстокий план помсти.

Справедливі знають про вчинок Антося Випиха, бо він сам признався. Директор припер його до стіни, і капітан здався в процесі слідства. Але Справедливі не знають усіх подробиць операції, так винахідливо проведеної Адамом. А це ж найважливіше, це так чудово, що вони повинні дізнатися про кожну деталь. У них навіть виникли серйозні сумніви, чи зміг би славетний Шерлок Холмс за такий короткий час знайти винуватця. До того, Холмс завжди мав помічника — кмітливого й досвідченого Ватсона. Адам же діяв сам один. Без Ватсона і навіть без Казика Врубеля… Хлопці посідали, де хто міг, і зразу ж посипалися запитання.

— Як ти до цього додумався? Як тобі спало на гадку, що це хтось із 2-Б? Ти застосував силу, чи взяв їх хитрістю? І невже ми їм подаруємо цю образу?

— Пригощайтеся дерунами, — не квапився з відповіддю Адам. — Здається, Богдан там іще щось залишив…




Хто їде зайцем?

Ловіть злодія!

Де Богдан?


У Красноставі поїзд стоїть дуже мало — три хвилини. Хлопцям пощастило знайти вільне купе. Щоправда, сидів у ньому якийсь літній чоловік у формі залізничника, та тільки-но з’явилася галаслива ватага, яку вів патлатий Качур, залізничник нервово схопив свою сумку і мерщій подався до іншого купе.

Паровоз свистить, оголошуючи про свою готовність рушати, і хлопці висуваються у вікно, махають руками, гукають щось до рідних, які стоять на пероні. В цьому прощальному галасі важко вловити бодай одну зрозумілу фразу.

Вагони шарпнуло, повільно застукотіли колеса, пролунав ще один протяжний прощальний гудок, і вже никне віддалік гурт родичів, никнуть білі хусточки, перон, одноповерхові будиночки і похмурий барак — халупа з блощицями, яка в офіційній мові дістала назву залізничної станції міста Красностава.

Хлопці їдуть у свою велику подорож, вони нетямляться від щастя і трохи навіть приголомшені. Довго готувалися до цієї подорожі, але одне діло готування, і геть інше — сам урочистий від’їзд. Останню ніч вони майже не спали, ще і ще раз перевіряли рюкзаки, наново згортали ковдри, а згодом, уже лежачи в ліжках, вимріювали мальовничі картини мандрівки до Варшави.

Ягелло донесхочу намилувався краєвидами за вікнами поїзда і зразу ж відчув голод. Не довго думаючи, він знімає з полиці рюкзак, дістає з нього ще теплий, спечений матір’ю в дорогу пиріг. Пиріг пухкий, пахне яблуками, так і проситься в рот. Та не встиг Ягелло вкусити, як Адам згадав про Богдана Ліпку, і враз усім стало сумно. А ненажера Ягелло — річ неймовірна! — скривився і… заховав непочатий пиріг назад у рюкзак.

— Навіть попрощатися з нами не захотів, — скрушно і співчутливо сказав Адам.

— Якби він тільки шепнув, я б зразу відмовився від цієї поїздки й лишився б разом з ним, — заявив Ластатий з явним запізненням. Бо ж зараз його великодушні слова аж ніяк не могли бути втілені в життя.

— Він що, і справді сховався від нас? — спитав учитель Минула.

— Хтозна, чи сховався, чи ні, — відповів Казик, — в кожнім разі, знайти ми його не могли.

А було все так: за кілька годин до відходу поїзда вони гуртом вибрались до Богдана додому. Несли йому кілька найкращих, які тільки могли добути, книжок, навіть «Тарзана серед мавп» і «Мисливця за головами». Домовились між собою, як має проходити ця сумна церемонія. Йшлося, зрештою, саме про те, щоб суму було якнайменше. Зустріла їх Богданова мати. Вона здивувалася й занепокоїлась:

— Хіба Богдан не до вас пішов? Дуже дивно: як виходив уранці з дому, то сказав, що йде допомогти вам у приготуваннях і попрощатися з вами. Навіть на обід не повертався.

Настала їхня черга дивуватись. Того дня вони Богдана і в вічі не бачили. Залишили книжки і, не гаючи часу, розпочали пошуки. Місць, де Ліпка найчастіше перебував, було кілька: «Мавпячий гай» неподалік від лікарні, луг біля старого млина і маленької річки Кавенки, майданчик при загальноосвітній школі, дерев’яний міст на шосе, що веде в Замостя.

Згодом почали шукати ретельніше. Вилізли на горище старого кам’яного будинку — володіння Здіся-заїки, найкращого голуб’ятника Красностава та околиць.

— Л-ліпка? Ні-ні, не-не б-бач-ч-чив… ти-тиждень його вже х-тут н-не б-було.

Постукали в квартиру до вчительки Навецької, яка вчила їх у початковій школі. Богдан іноді брав у неї книжки.

— Авжеж, мав прийти, ми умовились сьогодні, але його досі ще не було. Може, щось сталося?

Побігли на другий кінець міста до садівника Пшибили, який мав велику плантацію полуниць і великий клопіт з її охороною. Серед численних любителів цих смачних дарунків природи, любителів, що вважають, ніби полуниці, куплені на базарі, втрачають усі вітаміни, був і Богдан. Хлопці уважно розглядалися довкола, встигли навіть занепокоїти своєю присутністю власника плантації, але Ліпки так і не знайшли.

Побували ще в кількох місцях, розпитували, гукали — все марно. Ліпка як крізь землю провалився. Час минав дуже швидко, треба було подумати про повернення додому, про рюкзаки, дорогу до вокзалу. І ось вони їдуть у далекий світ, радіють і… водночас їм прикро та ніяково. Покинули Ліпку, навіть не сказавши йому: до скорої зустрічі.

Щоб хоча б на якийсь час забути про цю неприємну історію, хлопці починають згадувати ратні подвиги, записані в хроніці Спілки Справедливих.

— А пам’ятаєте, як ми натрапили на слід отих злодіїв, що вкрали в крамниці три сувої краму? Це було, здається, три роки тому.

— Або отой похід у супроводі підозріливого міліціонера… він витяг нас із того нашого підвалу і приставив у відділення. Але поручик почастував нас тоді добрим обідом…

— А я ніколи не забуду, як Казик бився з Худяком… бився, як лев… бо той хотів забрати в нього книжку… здається, то були «Хлопці з майдану Зброї».

— А наша битва за острів… пам’ятаєте?

І знову вони необережно порушили тему, яку делікатно обминали, бо ж у цій битві найбільше відзначився Богдан Ліпка… Ех, Богдан… на нього можна було покластися в будь-якій ситуації.

Коли поїзд, постоявши кілька хвилин, прощався з маленькою станцією Рейовець, у купе завітав кондуктор. Учитель Микула вручив йому квитки, кондуктор дуже уважно перевірив їх, полічив пасажирів і запитав, не приховуючи здивування:

— А де ще один квіток?

— Не розумію! Я ж дав вісім квитків! — обурено вигукнув учитель.

— Отож-бо, тільки вісім.

— І нас восьмеро. Ви полічіть краще.

— Я вмію лічити до восьми, — образився кондуктор. — Але мене цікавить дев’ятий.

— Дев’ятий? — здивувався учитель.

— Який дев’ятий? — зчудувався і Качур.

— Той, що сидить у сусідньому вагоні. Сказав, що їде разом з вами і що його квиток у вас, — одним духом випалив кондуктор, переможно дивлячись на Микулу.

Учитель почервонів, але не від сорому, а від обурення. Він промовисто пояснив, що не збирається дбати про квиток для якогось волоцюги з сусіднього вагона, що йому довірили опіку над ось цими сімома хлопцями, які не їдуть безплатно, і що взагалі він не хоче слухати безпідставних звинувачень…

Достойний представник Польської державної залізниці вже, напевне, встиг збагнути, що той молодий пасажир явно поглузував із залізничного мундира. А таку ж мав невинну міну, так спокійно говорив про квиток, що лежить у кишені «високого пана, який керує шкільною екскурсією…» Отже, він усе-таки знав про цю екскурсію… Щось у цьому є підозріле.

До такого висновку дійшов тим часом і вчитель Минула. Гнів гнівом, протест протестом, але звідки, в біса, незнайомий хлопець мав відомості про групу екскурсантів, що сидять у цьому купе?

— Хотів би я побачити того хлопця, — каже вчитель, підводячись з лави.

— Я теж хотів би його побачити. — В голосі кондуктора чути неприховану погрозу.

Вагони поїзда, в якому їдуть Справедливі, інакше, як цінною музейною рідкістю, не назвеш. Щоб дістатись до купе, де їде зайцем неповнолітній пасажир, треба зачекати, поки поїзд зупиниться на станції.

— Зараз будуть Травники, — повідомляє кондуктор. — Стоянка чотири хвилини. Ви підете зі мною?

— Загалом-то це не моє діло, — ще раз підкреслює свою непричетність учитель, — але мене трохи зацікавив цей дотепний хлопець, який поклав мені в кишеню свій квиток.

Ще кілька хвилин — і поїзд стишує хід. У вікні майнула біла вивіска з великим чорним написом: «Травники». До вчителя приєдналися Адам і Качур. Треба поспішати, бо стоянка не дуже довга. Першим біжить кондуктор, за ним — вчитель, за вчителем — хлопці. Мета щораз ближче, хлопці фінішують, наздогнавши кондуктора, який, відсапуючись, відчиняє купе. Симпатичний дідок крає складаним ножиком кусень старого жовтого сала. Біля нього дрімає товстощокий капрал. Сидять тут іще молода жінка, що зосереджено читає пошарпану книжку, і товста селянка, яка обережно тримає на колінах здоровенний кошик з яйцями. Та, на жаль, немає серед цих доброчесних пасажирів хлопця, що примазується до Справедливих. Тепер учитель Микула дуже підозріливо дивиться на збентеженого кондуктора.

— Він же ось тут сидів! — вигукує кондуктор. — Отут, на цьому місці! Я не п’яний. Я з ним розмовляв. Де дівся хлопець, що сидів біля вас?

Селянка — бо саме до неї адресовано питання, — нерішуче знизує плечима:

— Звідки мені знати? Що я йому мати чи рідня якась? Взяв та й вийшов… Либонь, далі їхати йому не треба.

— А що сталося? — підводить голову молода жінка. Долі героїв книжки неабияк захопили її, вона ще не зовсім повернулась із книжного світу до дійсності, — Хтось утік? А де міліція? Завжди, коли треба, її нема.

Дідок кладе в рот шматочок сала, повільно жує і, шепелявлячи, пояснює:

— Коли поїзд зупинився, хлопець вийшов. Дуже квапився…

До свого вагона хлопці та вчитель Микула повернулись на наступній станції.

— Ну як там той заєць? — зустрів їх запитанням Ластатий. — Спіймали його? Що з ним кондуктор зробив? Що то за спритник такий?

Розповіли в деталях усе, як було: хлопець утік, певне, зійшов у Травниках. А в кондуктора була така міна, як у рибалки, коли в нього за півметра від берега зривається двокілограмовий щупак.

Вибухнула коротка, але дуже жвава дискусія. Кальош був просто в захваті від сміливого вчинку пасажира-зайця. Його підтримав Ягелло, авторитетно заявивши, що з цього не знайомого йому хлопця виросте славний чоловік. Як приклад він навів найцікавіші фрагменти з біографії Джека Лондона. Теж їздив у поїзді зайцем, від кондукторів відбивався, а будь ласка, які чудові книжки згодом писав…

У цьому місці Казик Врубель дозволив собі делікатно заперечити. Почав він з того, що книжки Лондона справді дуже цікаві, але Лондон жив у зовсім інші часи й тому не можна беззастережно використовувати його досвід і наслідувати його вчинки.

— Взяти хоча б ці ж таки залізниці! — з професорським виглядом заявив Казик. — То були капіталістичні часи, і подорожувати залізницями могли тільки буржуї. Людина праці не мала грошей на квиток і мусила їхати на даху, більше того, мусила відбиватися від кондукторів.

— Але ж кондуктори — це теж люди праці, — лукаво докинув Чорний, і Казик знітився. Доказів для дальшої дискусії в нього забракло, тож він тільки мовив стиха:

— В кожному разі, за проїзд у поїзді слід, мабуть-таки, платити. — І замовк, незважаючи на шпильки, які щедро відпускав на його адресу Ягелло.

Адам не втручався в розмову. Від думок у нього аж голова заболіла. Заплющивши очі, він намагався деталь за деталлю простежити перебіг усієї події, що скінчилася втечею незнайомого хлопця. Ще на самому початку, коли кондуктор заявив про дев’ятий квиток і сказав: «Він сидить у сусідньому вагоні. Каже, що їде разом із вами», — Адам відчув якийсь дивний неспокій. Закружляли в нього над головою чорні зловісні птахи… а потім з них почали складатися великі й теж чорні літери: «Б-О-Г-Д-А-Н…»

«Все може бути, — думав Адам, розтираючи скроні, — ми не застали його вдома, не знайшли в місті. Добре заховався. Для нього дуже важливо було не зустрітися з нами. Щось у цьому має бути. Останнім часом він і поводився загадково. Все допитувався про точний час виїзду, а ми гадали, що це — від заздрості. А що коли в тому вагоні справді сидів Богдан? Як мені тепер повестися? Я знаю його велику таємницю. Правда, ми не їдемо в Щецін, але якщо Богдан зважився на таку божевільну подорож — до Варшави, то в його розпаленій уяві може народитися думка ще божевільніша. Коли один важкий крок зроблено, то ступити другий — набагато легше. Що ж мені робити? Я дав слово честі, що мовчатиму… А раптом моє мовчання спричиниться до якогось лиха? Може, Богдан злякався кондуктора й зійшов у Травниках? Це було б найкраще… почекав би на станції, а потім першим-ліпшим поїздом вернувся б додому. А може, це все-таки не Ліпка? Може, вся ця історія — кумедне непорозуміння? Треба ще трохи почекати, треба впевнитись».

За кілька кілометрів від Любліна поїзд стишив хід і повз тепер з таким зусиллям, так болісно сапав, наче хотів розчулити пасажирів своєю нещасливою старечою долею і водночас застерегти всіх, що до Любліна, може, ще сяк-так дотягне, але за дальшу подорож будь-яку відповідальність із себе знімає. Очевидно, це застереження було небезпідставне, бо в Любліні майже годину міняли паровоз. Новий паровоз почав свій біг дуже бадьоро. Сипав міріадами іскор, добре видних у напівсутінках, і тягнув сім розхитаних вагонів з таким запалом, що Казик Врубель міцно вперся ногами в підлогу, яка тремтіла від стукоту коліс, і сказав, не приховуючи занепокоєння:

— Чи машиністові дозволено так швидко їхати? Це ж не гоночний автомобіль, а солідний державний поїзд.

Ластатий теж почував себе не дуже впевнено, але, намагаючись не показати цього, почав кепкувати з перестрашеного Казика.

В купе стало дуже незатишно. Над головами тьмяним жовтим світлом загорілася плоска, немов приклеєна до стелі лампочка. Світла від неї було стільки, що обличчя хлопців ледве виднілись. Зате гуркіт поїзда став майже оглушливий. Від стукоту коліс, вищання, тріску, скреготу, які, здавалося, навічно оселилися в цих старих коробках, в головах у хлопців гуло, як у вуликах.

Ніхто не міг заснути. Може, через цей страшний гуркіт, а може, тому, що в першу ніч подорожі важко заснути від напливу вражень і розбурханих думок.

Учитель Микула непомітно приглядався до хлопців. Мабуть, він їх розумів. Повернувшись до Адама, який сидів біля самого, вікна й замислено дивився в чорну пітьму, вчитель спитав:

— Адаме, коли ти востаннє був у Варшаві?

— В березні сорок п’ятого…

— Це вже понад три роки тому. Впізнаєш своє місто?

— Тоді впізнав, то, певне, і тепер упізнаю.

— Отже, знову туди вертаєшся…

«Я знову туди вертаюсь, — думав Адам. — Все там тепер, певно, змінилося. Можна пройти тротуаром і не спіткнутися об купу битої цегли. Я знову туди вертаюсь… Тепер подорожую в чудових умовах. В купе сиджу, всі вікна цілі. А тоді… Спершу я майже три дні їхав з Гожковиць до Колюшок, потім у Колюшках цілий день чекав на якийсь випадковий поїзд…»

— Розкажи, Адаме, як тоді було, коли ти вернувся, — попросив Ягелло. Він вважав, що справжній письменник повинен раз у раз. розпитувати про все цікавих людей.

— Ні про які страшні речі я вам не розказуватиму, але одна трохи кумедна пригода мені трапилась тоді… Це було в Колюшках. Перший етап подорожі вже був позаду. В Гожковицях я чекав на поїзд аж три дні. І не я один. З навколишніх сіл плавом пливли до станції юрби варшав’ян. Наче на прощу. Вздовж колій розкладали вогнища. Вночі навіть красиво здавалося. Але тільки здалеку. Звідти, звідки добре не видно було цих обірваних, голодних людей. Начальник станції, здоровенний, схожий на цигана чоловік, тинявся серед людей, які тупцяли, стараючись зігрітися. Всі питали його про одне й те саме — коли буде поїзд. А він відповідав: «Я не святий дух. Дзвонили, що вже вийшов з Радомська. Як прийде, то й буде».

Нарешті прийшов цей довгожданий поїзд, і йому вдалося дотягтись до Колюшок. Там нас висадили. До Варшави — палицею докинути. Я замерз і пішов погрітися в зал чекання. А там людей— як оселедців у бочці. До мене підсунувся якийсь дідок. Він так довго дивився на мене, що я зрештою почав дратуватись.

— Сам подорожуєш, парубче? — по-змовницьки підморгнув дідок.

— Сам. Л хіба що?

— Та нічого. Так собі питаю.

Непроханий, вмостився біля мене на лавочці з цегли.

— Народ пливе й пливе, — зітхнув він. — Кожен хоче вернутись до свого. Тільки що там лишилось? До чого вертатись? Л ти, хлопче, де жив?

Я сказав, що жив на Жолібожі, а потім на Маримонті. Він, виявляється, знав ці місця, особливо Маримонт — район для бідних. Його дочка там жила. Під самим лісом.

Потім він розповів, що його дочка померла, що врятувалась тільки онука, а сам він їде до Варшави, аби знайти сякий-такий куток для житла. Він спитав, чи є в мене батьки і чи я курю, а коли я сказав, що ні, він зрадів і похвалив мене: «Порядний хлопець. Добре вихований. Коли хто добре вихований, то його ніяка війна не зіпсує».

Цей дідок дуже мені сподобався. Я полюбив його з першої хвилини. Мабуть, він це відчув, бо незабаром дістав з кишені фотографію, загорнуту в німецьку газету. То була його донька. Крися її звали. Розхвалював він її аж до небес. Погомоніли ми з ним іще годину про Варшаву, про повстання, а потім захотілося мені спати. Я попросив, щоб він мене розбудив, коли прибуде поїзд. Дідок поплескав мене по плечу й сказав, щоб я спав спокійно, а він пильнуватиме. Я розплющив очі в ту мить, коли він підводився. «Поїзда ще нема, — швидко сказав він. — Піду розпитаю в начальника… а ти постережи мені місце».

Я стеріг. Навіть посварився з якимсь типом, що хотів умоститися на моїй цегляній лавочці. Стеріг я доти, аж доки засунув руку в кишеню й помітив, що десь ділися мої гроші. Я — шукати. Раз, другий усе перемацав. Так шукати можна було й до другого пришестя. Хоч сядь та й плач. То були всі мої гроші. Все моє багатство. А дідок зник, як у воду впав. Тоді я розказав про все міліціонерові з червоно-білою пов’язкою на рукаві. Він лише головою похитав: кілька днів дідок сюди й носа не покаже. На цю розповідь про дочку спіймалось уже, мабуть, душ із десять.




Поїзд прибув до Варшави зразу ж після заходу сонця. Хлопці йшли до залу чекання голодні й невиспані. Казик заточувався, як сновида, і, певне, не зовсім усвідомлював, де він зараз с. На сірому, не дуже показному будинку виднівся скромний напис «Варшава-Східна».

Зайшли в похмурий зал і зразу ж згадали нічну розповідь Адама про вокзал у Колюшках, ущерть набитий пасажирами. Тут теж яблуку ніде було впасти. Декотрі спали долі, поклавши голови на валізи, клунки, вузли. Тхнуло прокислим пивом і потом. Було так брудно, що хлопці просто не знали, де поскладати свої спеціально на цю подорож випрані й вичищені рюкзаки.

Не дуже гостинно зустріла їх Варшава, але хлопці не були ні здивовані цим, ні розчаровані. Адам устиг приготувати їх до всього. Стільки разів розповідав про ту мертву пустелю, якою була Варшава в сорок п’ятому році, що ніякі несподіванки вразити їх уже не могли.

Знайшли більш-менш чистий куток, поскладали рюкзаки, залишили на варті Казика й пішли розглянутись. Було ще дуже рано. Надто рано, щоб шукати школу на Жолібожі, де вони мають ночувати. Качур затявся, що спершу він повинен знайти який-небудь колодязь, умитися і лиш тоді показатись на очі Варшаві. Тож гуртом рушили шукати колодязь. Тільки Казика не надила живлюща купіль. Найхолодніша вода не поставила б його зараз на ноги. Він сів на рюкзак і сумно втупився в потріскану бетонну підлогу. Певне, однією ногою був ще в поїзді; не встиг усвідомити, що це вже кінець подорожі, що це вже Варшава, що треба привітати це місто як не усмішкою, то хоча б умитим обличчям.

Вдавати глухого Казик перестав тільки тоді, коли пролунав розпачливий крик Качура.

— Де моя сумка з харчами?! — репетував той, розлючено перекидаючи рюкзаки з місця на місце. — Я ж тут її залишив! Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок. Де сумка, я тебе питаю?

Це запитання стосувалося насамперед Казика. Легко було про це питати, набагато важче відповідати. До пошуків прилучився навіть учитель, але вже невдовзі всім стало ясно — бажаних наслідків не буде. Сумку вкрадено, а злодій уже, напевно, десь у протилежному кінці міста. Може, вже й устиг гідно оцінити красноставську ковбасу…

— Розтелепа! — знов зарепетував Качур, шарпаючи Казика за светр. — Навіть рюкзаків не може встерегти…

— Хвилинку! — перейшов у наступ Казик. — Не узагальнюй. Адже жоден рюкзак не пропав.

— Тільки цього ще бракувало! — глузливо засміявся Чорний.

— Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок…— гірко тужив Качур.

Учитель Микула підійшов до трьох літніх жінок, що сиділи поблизу. Трохи порозмовляв із ними, а потім прибіг з дивовижною звісткою. Жінки бачили злодія. Помітили, як він підійшов до рюкзаків і без поспіху забрав сумку. Відкрив її, коли ще був у залі чекання. Витяг булку, відламав шматок ковбаси і їв так спокійно, ніби все те було його власне. Жінки не зняли шуму, бо були певні — це не злодій, а учасник екскурсії.

— Це знову був якийсь спритний хлопець…— скінчив свою розповідь учитель. — В поїзді один, тепер інший. Дуже дивна історія. Полюбили нас пройдисвіти.

— А може, це той самий? — вирвалося в Адама, що якраз подумав, якраз зіставив ту пригоду в поїзді з крадіжкою сумки. І знову відчув неспокій.

— Може бути, — замислено мовив учитель. — Він міг уже в поїзді стежити за нами, потім заховався від кондуктора, а вранці зголоднів і прийшов до нас поснідати. Очевидно, припали ми йому до вподоби.

— Коли ви розповідали про цю його нахабну поведінку під час крадіжки, то я зразу подумав, що він усе робив так, ніби чудово знав Казика, — поділився своїм сенсаційним, а точніше єхидним відкриттям Ластатий. — Казик ніколи не відзначався уважністю. Добре, що на цій сумці все і скінчилося. Адже могли пропасти всі рюкзаки.

І тут Адам не витримав. Велика таємниця, якою так щедро поділився з ним Богдан Ліпка, нестерпно гнітила хлопця. Він мусив якнайшвидше позбавитись цього тягаря. Нести його далі сам він не мав більше сили. Якщо це не Богдан іде за ними назирці, то розкриття таємниці не буде великим злочином, бо таємниця невдовзі сама по собі перестане нею бути. Ну, а якщо Ліпка не відмовився від своїх планів, якщо бродить зараз по вулицях Варшави й обдумує, як подорожувати йому далі?..

— Пане вчитель, — нарешті звертається Адам до Минули, — я маю сказати вам щось дуже важливе.

— Ти хочеш, щоб нас ніхто не чув? — питає вчитель і неспокійно дивиться на збудженого Адама.

— Ні, всі можуть слухати, — Адам зітхає з великою полегкістю, бо найтрудніше було йому наважитись на це визнання.

Всі оточують Адама тісним колом, нашорошують вуха, які, здається, аж видовжуються від цікавості. Гаєвський згадує кожну подробицю, хоче переконати їх, що тут не до жартів, що ставка у грі дуже серйозна. Богдан здатен на все. Хтось нарозказував йому різних речей про Америку, а в нього саме клопіт у школі був, та й дома склалося не дуже весело, отож йому й закортіло здійснити подорож у незнане. Може, йому вистачить Варшави, може, вже зморився… а може, заохочений успіхом, думає зараз, як йому добратися до Щеціна? Той його приятель сказав йому, що саме в Щеціні найлегше втрапити на іноземне судно. Та коли й справді Качурова ковбаса знайшла притулок у шлунку Ліпки, — а слова тих трьох жінок свідчать, що це цілком імовірно, бо чужий злодій не поводився б так нахабно, не їв би краденої ковбаси за кілька метрів від місця злочину і насамперед вкрав би рюкзак, а не сумку з харчами, — одне слово, коли це Ліпка примандрував за ними до Варшави, треба знайти його за всяку ціну.

Адам скінчив, а хлопці, перекрикуючи один одного, почали щедро сипати діловими пропозиціями, даючи добрі поради вчителеві, Гаєвському, Ліпці й самим собі. На жаль, той, хто був у цьому найбільше зацікавлений, тобто Богдан Ліпка, — не міг скористатися з цих добрих порад, бо їх не чув.

Постановили негайно їхати на Центральний вокзал. Це була пропозиція вчителя Микули. Він дуже серйозно поставився до Адамового припущення. Він навіть мав до Гаєвського претензію, що той не сказав усе ще в поїзді. Тоді, можливо, вони спільними зусиллями знайшли б десь у закапелку невдачливого мандрівника. Поки ніхто з них не думав, що незнайомець з поїзда і відчайдух-злодій на вокзалі — це Богдан Ліпка, — пов’язати ці два випадки вони не могли. Та коли Адам розповів їм про плани подорожі до Щеціна, все здалося їм ясним, либонь, навіть надто ясним. Тепер вони поводилися так, ніби це й не домисли були, а достовірні факти, ніби лише хвилину тому вони бачили Ліпку, що з Качуровою сумкою в руці тікав від них. Тільки вчитель ще плекав надію, що все скінчиться щасливо, що переслідує їх спритник, більший за Богдана, але не Богдан. Отак надіючись, він усе-таки порадив бути обережними, оскільки між надією і впевненістю відстань чималенька…

— Якщо справді ми ганяємось за цим божевільним Ліпкою, — сказав він, коли всі сіли в майже порожній трамвай, — то найкраще буде почекати його на Центральному вокзалі. Рано чи пізно Богдан має там з’явитись.

Поки доїхали до вокзалу, встигли обговорити план дій. Рюкзаки вони залишать під опікою… ні, вже не Казика, нехай їх тепер пильнує Чорний. Або ще краще: кинуть жеребок. Звичайно, Казик у цьому участі не братиме.

Троє хлопців чатуватимуть перед вокзалом. Двоє патрулюватимуть у залі чекання. Вчитель Микула та Адам Гаєвський візьмуть під контроль перони. А зараз усі перекусять всухом’ятку, бо на довше снідання нема часу. Качур не минув нагоди зауважити, що його пайок, очевидно, не був достатньо сухий, бо просто розтанув.

До вокзалу підходили з такою обережністю, ніби розвідували територію, зайняту дуже небезпечним противником.

— Добрячу кашу заварив цей Ліпка, — бурчав собі під ніс учитель Микула. — Замість того, щоб відпочивати, бігаємо по всьому місту, висолопивши язики.

Остання нарада перед операцією. Жеребкування…

— Тут шість сірників. Хто витягне сірник без головки, стерегтиме рюкзаки. Кальош? Нічого не вдієш, так домовились. Тільки ж пильнуй, щоб тебе не обікрали, як Казика. Рюкзаки треба поскладати в якомусь відлюдному куточку, щоб не впадали в око. І щоб Кальош не впадав у око. Коли Богдан помітить на вокзалі Кальоша або когось із нас, він про все здогадається… Треба діяти розсудливо, обережно. Поводьтесь так, щоб не привертати до себе уваги. Пам’ятайте — це не тільки справа Богдана, це — і наша справа. Нікому — ні слова. Ластатий, Качур і Чорний залишаться перед вокзалом. Знайдіть собі якесь зручне місце для спостереження. Ягелло і Казик підуть у зал чекання. Уважно стежте за вхідними дверима. Ми з Адамом прогуляємось перонами. Зустрінемося з вами за годину. Тоді вирішимо, як бути далі. А якщо врешті виявиться, що Ліпка взагалі не виїздив з Красностава, то буде нам з чого сміятися аж до наступного року. Власне, я дуже б хотів, щоб ця наша пригода закінчилася саме таким сміхом.

Хлопці розбіглися по своїх місцях. Вони сповнені турботи за свою відповідальну роль — адже усвідомлюють, яка небезпека нависла над Богданом, коли, звісно, підтвердиться те, про що говорив Адам.

Вони рахуються з небезпекою, але, з другого боку, вже встигли відчути її привабливий смак.

— Погану кашу заварив цей Богдан. Стільки клопоту нам завдав…— каже Ягелло Качурові, але думає зовсім інакше.. Думає він ось що: «Богдан був би останньою свинею, якби лишився дома. Щоб подорожувати без квитка, потрібна неабияка мужність. Якщо він справжній товариш, то через кілька хвилин з’явиться тут. Обережно обмине пост Ластатого, Чорного, Качура й попаде мені просто в руки. Подія, може, не така вже й сенсаційна, але сяке-таке оповідання могло б із цього вийти. Досить замінити Богдана на недолугого шпигуна, що тікає за кордон, а нас на членів детективної контори, — і відразу все набере іншого вигляду. На чолі цієї контори стане шеф детективів, славний громадянин Ягелло».

— Що ти там бурмочеш? — питає Казик, протираючи заспані очі кулаком.

— Міркую вголос, а не бурмочу… Про Ліпку думаю — як зустріну його, то добре вичитаю за ту Америку… В Америку виїздили до війни, коли безробіття було.

— Перестань, —махає Казик рукою, ніби геть перекреслює слова Ягелла, — я вже чув про це на уроках. Не будь таким мудрим.

Качур зручно сперся на паркан, за яким видніє фундамент майбутньої стіни. Незабаром прийдуть муляри, задзвенять кельми, на сонці зачервоніють ще не обчищені від старого вапна, витягнуті з руїн цеглини. Качурові теж хотілося б, щоб десь тут у центрі будівельного майданчика, або посеред привокзальної площі раптом з’явився Богдан Ліпка. Хотілося б, бо йому трохи шкода, що Богдан лишився сам у Красноставі. Якщо вони зустрінуть його тут, то він, напевне, зостанеться разом з ними. А до переекзаменовки з польської він ще встигне підготуватись. Адам у Бродзіцької — найсильніший учень, та й Ягелло останнім часом самі п’ятірки у неї одержував, могли б допомогти Богданові. Отак мріє Качур про зустріч з нещасливцем, на голову якого сипалися самі невдачі, та водночас Качур цілком певен, що ніякого сенсу вся ця операція не має. Про свої сумніви він нікому говорити не хотів, бо його ніхто б не слухав. Хай собі чекають, хай винюхують, хай виглядають, а Богдан, мабуть, у цю мить повертається на другий бік, і сняться йому в далекому Красноставі п’ятикілограмові щупаки та чудові полуниці, що аж тануть у роті й нічого не коштують.

Минула вже майже година. Вчитель Микула уважно вивчив розклад руху поїздів. Не дуже він його втішив. Виявилося, що поїзд до Щеціна відходить о десятій годині сорок хвилин. Якщо цей божевільний Ліпка час від часу мислить розсудливо і якщо довідався, наприклад, на Центральному вокзалі, коли вирушає найближчий поїзд до Щеціна, то тут на нього можна чекати дві або й три години. «Добра історія… Дав себе втягти в цю комедію, захопився розповіддю Гаєвського і стовбичу тепер, як осел, замість того, щоб з’їсти гарячий сніданок і відпочити в ліжку після цієї стомливої подорожі. Як осел? Легко сказати… Адже якби цей легковажний хлопчисько і справді вскочив у якусь халепу, якби схопили його, приміром, у ту мить, коли він сідав на пароплав, то ще півбіди: він би опинився у якійсь виховній колонії. А якщо він таки втече? Доведеться сказати його батькам: не все я зробив, щоб не допустити до такого. А може, сповістити міліцію?.. Ні, це дурниці. Навіщо створювати сенсацію навколо хлопця, коли невідомо, чи він взагалі вирушив з Красностава. Найкраще було б подзвонити… Але звідки? І до кого? В Красноставі якщо і знайдеться зо три телефони, то й добре. Подзвонити у відділення міліції й попросити: перевірте, громадянине сержант, чи сидить дома хлопець на прізвище Ліпка, чи подався кудись? З глузду можна зсунутись. А найгірше те, що перед хлопцями треба розігрувати спокій і самовладання».

З репродукторів лунає деренчливий голос:

— Поїзд до Познані через Лавіч, Кутно, Конін… Відходить з першої колії третього перону. Пасажирів просять пройти на свої місця…

І ось, коли всі двері в поїзді були вже зачинені, коли паровоз глибоко зітхнув, вивергаючи густі клуби диму, коли вагонні колеса проспівали перший такт довгої подорожньої пісеньки, почувся раптом голос Адама, приглушений вокзальним гомоном:

— Пане вчитель, пане вчитель… Я бачив його… То, напевне, таки Богдан. Він ускочив до цього поїзда… З’явився, мов з-під землі, і вскочив, коли поїзд уже їхав…

Вони побігли вздовж колії. Останній вагон саме зник на повороті.

— Спізнилися? — усміхнувся до вчителя якийсь залізничник. — Ви вже його не наздоженете. Наступний поїзд на Познань буде о дев’ятій з хвилинами.

— Дякую за інформацію, — зітхнув учитель і витер хусточкою спітніле чоло. — Спізнився, що правда, то правда. В моєму житті це найсерйозніше спізнення.

Залізничник здивовано знизав плечима. Останні слова вчителя здалися йому не зовсім зрозумілими.

Учитель і Адам швидко рушили до вокзалу. Тепер, коли вони мало не зіткнулися з реальним Богданом Ліпкою, по-справжньому стало не до жартів.

— Ти певен, що то був він?

— Звичайно, пане вчитель, він був від мене хіба що за десять метрів. Вскочив в останній вагон. Я його по чорному светру впізнав. Він його на всі екскурсії одягав. Комір у нього під шию.

— То виходить, — прошепотів учитель, — є ще надія. Може, його спіймають у поїзді, коли він доїде до… стривай-но, адже цей поїзд — на Познань… на Познань, а не на Щецін. Нічого не розумію. Чому він поїхав цим поїздом?

— Може, він нас помітив? Може, здогадався, що ми натрапили на його слід, і вирішив якнайшвидше дременути?

Через кілька хвилин Адамове припущення підтвердив Казик Врубель. У залі чекання Казик помітив хлопця, постать якого нібито була йому дуже знайома. І цей хлопець був одягнений у щось чорне. Можливо, то светр. Зрештою, Казик не встиг придивитися уважніше. Він бачив хлопця лише якусь мить. Тривоги но зняв, бо не був певен, чи то справді Богдан.

Спішно підбили підсумки: Ліпка, мабуть, помітив, що за ним стежать. Він боявся, що потрапить до їхніх рук. Прослизнув на перон, може, навіть купив перонний квиток, а потім ускочив у перший-ліпший поїзд, що відходив. А їдучи цим поїздом, він і від маршруту свого не відхилиться. Адже від Познані до Щеціна не так уже й далеко.

— Треба заявити в міліцію! — вигукнув Казик. Він був такий схвильований, аж руки в нього тремтіли. Настрій геть зіпсувався. Прогавив… Якби він сказав тоді Ягеллу, що помітив когось, схожого на Ліпку, Ягелло не стояв би спокійно на місці. Не чекав би, поки той сховається за спинами пасажирів. — Скажемо про все міліції. Чекатимуть на нього в Познані. Він і незчується, як його на пероні схоплять…

Запанувала тиша. Пропозиція була дуже конкретна. Конкретна і, мабуть, розсудлива. Бо що вони могли зробити? Як відвернути цю втечу? З кожною хвилиною Богдан віддаляється від Варшави. З кожною хвилиною наближається до своєї, дуже небезпечної в кінцевому підсумку пригоди.

— Як ви дивитесь на пропозицію Врубеля? — порушив тишу вчитель Микула, уважно дивлячись на хлопців.

Всі мовчали, опустивши голови. Ніби й слушно говорив цей малий Врубель, та невже справді немає іншого виходу?

— Чого мовчите? Адже йдеться про вашого товариша. Мені б не хотілося приймати якесь рішення без вас. Ну-бо, кажіть швиденько: будемо заявляти в міліцію?

Гаєвський підводиться з рюкзака. Відкашлюється, ніби йому враз пересохло в горлі, потім каже:

— Пане вчитель… я думаю, Казик багато в чому має рацію… та чи гарно буде, коли ми віддамо Ліпку в руки міліції? Буде навколо нього шуму… Гляди, ще і з школи виженуть. Або в газетах писатимуть, що він хотів утекти із своєї країни, що він мало не ворог тощо, тощо. Пане вчитель, невже немає ніякої можливості допомогти йому без міліції, без розголосу, так, щоб до школи не дійшло. Нас восьмеро… і в нашій Спілці ми завжди казали, що в єдності сила. Я не знаю, може, це й погано, але така вже наша традиція: ми завжди намагалися в будь-якій справі покладатися на власні сили. Пане вчитель, невже нам і справді конче треба бігти в міліцію?!




Погоня.

Пересадка в Познані.

Не роби дурниць, Богдане!


До полудня ще далеко, та вже зараз видно, що день буде жаркий. Вранці, коли їхали трамваєм через міст, бачили широку темну стрічку Вісли та її золотисті береги. Як здорово було б полежати на гарячому піску або забігти в воду, розбризкуючи навколо себе холодні блискучі краплі… Хлопці заплющують очі, щораз слабіше опираючись владі сну, і річка зразу ж опиняється біля самісіньких ніг, обличчя обвіває вітерець з-над Вісли, видно зелену смугу прибережних заростів і білі трикутники вітрил. Але гудок паровоза нагадує про дійсність. Немає пляжу, немає річки, є тільки душний, розігрітий сонцем, мов бляшана коробка, вагон, і знову чути набридливий, монотонний стукіт коліс, який мучив їх цілісіньку ніч і зараз знову отруює їм життя. Тіло ще й досі відчуває переїзд від Красностава до Варшави. Не хотілося їм змарнувати першу ніч, проведену поза домом. Адже то була дуже врочиста ніч. Вони слухали розповіді Адама про Варшаву, згадували золоті часи Спілки Справедливих; їм кортіло зустріти світанок без сну. Хіба могли вони сподіватися, що замість відпочинку, замість зручних ліжок уранці на них знову чекатимуть тверді залізничні лави? Хоч ніхто їх до цього не силував. Усі одноголосно й добровільно прийняли Адамову пропозицію. Навіть Казик підніс руку, хоч було видно — він це робить без особливого ентузіазму. Вчитель Микула добре все обміркував. Швидким, нервовим кроком він ходив біля купи рюкзаків, морщив лоба, кусав губи, а хлопці з тривогою дивилися на нього, чекаючи на остаточне рішення. Це рішення було таке, ніби вчитель уже кілька років належав до Справедливих, жив у тій самій атмосфері, якою дихали вони.

— Ти мене переконав, Адаме, — сказав він і усміхнувся до хлопців. — Може, вдасться нам залагодити цю справу без допомоги міліції. Може, вона залишиться нашою і тільки нашою таємницею. Ми повинні спробувати. І ще я хотів вам сказати, що Богдан повинен пишатися такими друзями.

Вчитель побіг до телефону — повідомити інтернат, де вони мали бути дві години тому, що в останню хвилину їхні плани трохи змінилися і що група учнів з Красностава прибуде до Варшави тільки через два дні. Але з телефонної розмови нічого не вийшло. Він не додзвонився до інтернату. Може, в кімнаті, де стояв телефон, нікого не було, або апарат був зіпсований. Довелося надсилати на Жолібож таку телеграму: «Приїдемо з дводенним запізненням. Микула».

Трохи згодом було старанно підраховано всі, хто які мав, гроші. Щоб покрити видатки на незаплановану подорож до Щеціна, хлопці вивернули всі свої кишені.

Грошей було не так уже й багато, але їх вистачило на те, щоб купити квитки в один бік.

— Коли повернемось до Варшави, — обережно застеріг учитель, — доведеться затягти паски. А може, навіть треба буде на кілька днів скоротити нашу екскурсію.

— Аби тільки поїздка в Щецін закінчилася добре, — сказав Ягелло і тут-таки подумав: «Ну й зух цей Богдан! Ще одна гарна екскурсія — це, звісно, добре, але усе має свої межі… Захотів поїхати до Щеціна — будь ласка… Захотів проїхати зайцем — будь ласка… Але пора ж нарешті й честь знати. Скільки можна ходити неспійманим? Не думав же він про ту Америку серйозно?! Навряд чи стало б у нього на це фантазії. Якби я вирішив гайнути за океан — до Бразілії, Мексіки чи Гватемали, — це було б цілком зрозуміло… Але ж я — це я. Адже за своє коротке життя я вже написав двадцять два вірші, п’ять оповідань і кілька десятків сторінок цікавого роману».

В купе, крім сімох Справедливих і вчителя Микули, є ще молодик у морській формі. Він сів у Кутні і зразу втиснувся між Казиком та Ластатим. Поїзд не встиг іще рушити, як він звісив голову на груди й гучно захропів. Мабуть, призвичаївся спати в будь-яких умовах. Потроху почали призвичаюватись до цього й хлопці. Вже не такими твердими здавалися лави, а ритмічний стукіт коліс лунав колисковою музикою…

Аж раптом прозвучав збуджений голос Казика Врубеля:

— Пустіть його! Тікай! Обережно! Зірвешся! Рятуйте!

Всі схопилися з місць, ніби почули звук сурми: «В атаку!» Навіть моряк розплющив одне око й занепокоєно глянув на Казика. Ще хвилина замішання — і вибухає гучний регіт.

— Що сталося? — Казик кліпає повіками, напівпритомним поглядом дивлячись на хлопців, які качаються від сміху — оце потішив, так потішив! — Чого зуби щирите?

— Ти ж горлав: «Рятуйте!» От ми й прибігли тебе рятувати, — регоче Качур. — Але ти хоч скажи, від кого?

Казик пригадує свій сон: Богдан тікає від залізничників. Ніч… В руках у залізничників замість ліхтарів маленькі гарматки. Від пострілів з їхніх стволів виривається вогонь, — і стає видно мов удень. Заряди летять у Богдана, звиваються, відскакують, наче живі. Богдан видряпується на дах вагона, біжить, перескакує з одного вагона на інший. Але що це? На останньому вагоні причаївся залізничник у величезній хутряній шапці, насунутій на ніс. В руці у нього виблискує величезна шаблюка. «Жахчах! —і капець!»—каже залізничник Богданові, глузливо посміхаючись. Богдан не бачить небезпеки, біжить просто на цю шаблюку, потім, уже в останню мить, зупиняється на краю даху і, не роздумуючи, стрибає з поїзда. З поїзда, який мчить так швидко, що навіть гоночний автомобіль залишився б позаду.

— Богдан мені снився, — шепоче Казик і відчуває себе дуже щасливим. Нарешті він вирвався з обіймів моторошного сну… Немає ночі, освітленої пострілами гарматок, надворі сонячний день. Немає залізничника в хутряній шапці, який вимахує шаблюкою, а є симпатичний моряк, що тим часом розплющив друге око, позіхнув і турботливо спитав:

— Погано себе почуваєш? На сонці як насидишся, бува, то й сняться різні жахи.

— Богдан — це не жах…— усміхнувся Ягелло. — Це цілком порядний хлопець, тільки часом дурні ідеї заходять йому в голову.

Поки вони доїхали до Познані, встигли заприятелювати з моряком. А коли виявилося, що то не просто моряк, а солдат берегової охорони, в розмову вельми дипломатично включився учитель Микула. Він почав розповідати про свою молодість, про різні пригоди, найбільш пам’ятною з яких була поїздка в Гдиню. Хлопці були вкрай здивовані. Адже ще годину тому вчитель казав їм, що ніколи не бачив моря. Хіба що на картинах, листівках чи фотографіях. А зараз він із запалом розповідає, як у тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році приїхав у Гдиню, певна річ, зайцем, бо втік із дому й не мав з собою ані гроша, як тинявся біля порту, розглядаючи великі судна. Він вирішив потай дістатись на одне із цих суден і виїхати в Америку.

«Бреше, як по нотах, — нетерпляче совався Качур, з неприхованою іронією дивлячись на вчителя. — Запозичив усю, як є, історію в Адама, чи то пак, у Ліпки. Тільки замінив Щецін на Гдиню, а тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік на тридцять сьомий. Хоче своїм минулим симпатію в нас до себе викликати?»

А вчитель тим часом уже опинився в порту, заховався між якимись ящиками й чекав ночі. Лише з її приходом почав молодий Микула обережно наближатись до заснулого пароплава, що стояв біля пірса.

— Богдан теж так може зробити! — вихопився Казик, як Пилип з конопель.

— Який Богдан? — зацікавився моряк.

— Не базікай, бовдуре! — крикнув Адам, змовницьки моргаючи Казикові. — Не заважай панові вчителю!

Казик зашарівся, мов панночка, забелькотів собі під ніс:

— Богдан — це герой однієї книжки… Я саме читаю… ще не знаю, чим скінчиться… сюжет трохи схожий на те, що розповідає пан учитель…

А пан учитель зітхнув з полегкістю і знову рушив до узбережжя. Високо вгорі, на капітанському містку, горіла одна лампочка, на палубі друга, але світили вони, можна сказати, майже символічно. Ніч сприяла любителеві морських пригод. Одначе в найвідповідальніший момент щастя відвернулося від нього. Коли він поставив ногу на трап, хтось залізними пальцями схопив його за плече: «Ти куди? Ану покажися, зараз я тобі такого прочухана дам, що більше не закортить волочитися по світу!» Так і сталося: мрії про велику подорож закінчились великою прочуханкою.

— Це ще й добре все скінчилося, — з неабияким знанням справи ствердив моряк. Він дістав з кишені маленьку люльку і шкіряний кисет. Коли мова зайшла про морські справи, то треба неодмінно тримати люльку в зубах. Така люлька може навіть зачарувати цей жалюгідний вагон і перетворити його на корабель, принаймні на кораблик. — Нині теж не бракує хлопчаків, у яких голови пухнуть од різних таких ідей… Хочеться їм пригод, а часом з тих пригод нещастя виходить. Дістанеться такий шибеник до порту, як оце тоді ви… прикипить очима до пароплава й марить про Африку, про полювання на тигрів…

Моряк притоптує пальцем тютюн у цибуху люльки, не дуже глибоко затягується й випускає кільця диму. Зараз він дуже поважний. Хоче довести цим сухопутним щурам, що служба, яку він несе на морському узбережжі, ні в чому не поступається перед службою капітана далекого плавання. І щоб переконати в цьому, моряк починає згадувати найдостойніші епізоди із своєї бойової діяльності. Може, не у всіх епізодах брав він участь, але слухачам знати про це не обов’язково.

— Одного хлопця я знайшов у бочці… у звичайній бочці з-під оселедців! Ото був оселедець, я вам скажу! Мав чотирнадцять років, лишився на другий рік у класі, боявся вернутися додому і просто зі школи, та ще й з отим нещасним табелем у кишені, примандрував у порт. Хотів був податися в далекі світи, думав — там тільки те й роблять, що чекають на таких, котрі вчитися не хочуть. Англійська королева запрошує їх на чай і каже: «Дуже добре, дітки мої… дуже мені подобаються ваші жалюгідні оцінки. За кожну двійку одержите тисячу фунтів, а хто має п’ять двійок, той дістане замок і титул лорда…» З одним таким шпінгалетом було ще гірше… Він приїхав з Познані, пощастило йому пробратися на пароплав, а вранці почалося завантаження судна, і хлопця, що сховався в трюмі, придавило важким ящиком. Ледве живий лишився. Три місяці в лікарні пролежав. Або така ще історія: пароплав вийшов з порту, уже й берегів не видно, а тут голландські моряки знаходять під важкою пландекою напівживого від страху тринадцятирічного громадянина Народної Польщі. Посадовили його на катер і відвезли на берег…

— А що ви робите з такими втікачами? — занепокоєно питає вчитель.

— Усяк буває. Але панькатися не можна. Для їхнього ж добра, звісно. До того, кордон — це кордон. Закон є закон. Порядок має бути…

Хлопці сиділи в глибокій задумі. Навіть трохи розсердились на вчителя за те, що він спровокував моряка на такі розповіді. Майже одночасно всі відчули також, що моряк не такий уже й симпатичний, яким здавався спершу. І зирить зараз якось дивно, ніби підозрює, що вони сьогодні вночі позалазять у порожні бочки й чекатимуть на корабель, який пливтиме в Америку. Ластатий навіть демонстративно встав із лави, ніби збирався показати всім, що йому неприємно торкатися плечем цього службіста, який прилюдно глузує з відважних молодих людей. Це ж подумати тільки: Богдан Ліпка міг попасти до його рук! Відомо, чим би це скінчилося: тюрмою, а то й каторгою. Моряк не шанує навіть королів. Про англійську королеву говорив з такою зневагою, наче вона була в нього на службі. Чудовисько, та й годі!

В Познані поїзд стояв довгенько. Вчитель, Адам і Качур встигли докладно обстежити вокзал і всі перони. Решта хлопців спостерігали з вікон вагона густий натовп пасажирів, але ніхто не помітив Богдана. Зрештою, спостереження мало вестися непомітно, бо ж у купе сидів цей службіст моряк. Він знову безтурботно дрімав собі, але з цим типом треба було бути насторожі. Може, він не спить, а тільки вдає, що спить? Може, примружив повіки і стежить за хлопцями? Може, уважно ловить кожне їхнє слово? Такий як довідається про Богданову історію, зразу підніме на ноги всі міліцейські пости від Щеціна до Познані…

Хлопці визирають у вікно й обмінюються зауваженнями в такий спосіб, що навіть ас розвідки не збагнув би, про що йдеться.

— Який гарний кіоск… і якийсь хлопець біля кіоска. Мабуть, лимонаду хоче випити…

— Отой? То ж не хлопець, а дівчина.

— Гляньте ліворуч… під отим стовпом… цей стовп, по-моєму, липовий… липка…

— Тобі привиділось! Це зовсім не липка, а якийсь кущик.

— А отам? Трохи праворуч, біля самісіньких сходів… Чорний светр іде по дорозі. От би мені такий чорний светр…

— Навіщо він тобі? Він же негарний і, головне, зовсім не чорний. Придивися уважніше… чорного від блакитного не відрізниш?

Черговий по станції підняв червоний прапорець. У купе повернулись учитель, Адам і Качур. Почався другий етап погоні. Про остаточне визнання невдачі не думали, до цього було ще так далеко, як до морського узбережжя, але хлопці посмутнішали. Зрештою, кажучи щиро, на те, що їм пощастить захопити Богдана саме в Познані, вони особливо й не розраховували. Це була б надто велика ласкавість долі. А що буде потім? Вчитель приніс важливу звістку: «Богдан випередив нас на три години, але за цей час до Щеціна не було жодного поїзда. Якщо ж він і доїхав сюди, не затриманий по дорозі кондукторами, то дальша наша подорож може відбуватися саме цим поїздом. Нам щастить, не все іще втрачено…»

— Щось сталося? — раптом запитав моряк, розплющуючи очі й з цікавістю приглядаючись до членів групи переслідувачів, які збуджено перешіптувались між собою.

— Нічого особливого. Це я мав зустрітися на пероні з моїм рідним дядечком, але, на жаль, не зустрівся.

Сили в Богдана вичерпались уже майже до решти. Про нього завжди говорили, що здоров’я він має кінське, але навіть кінь час від часу мусить відпочивати. Проте в його становищі годі було й думати про відпочинок. Кільканадцять годин він жив у постійному напруженні. Ще вчора опівдні йому все здавалось легким, було навіть весело. Але тоді він не знав, що залізничникам у погоні за ним допомагатимуть Справедливі, очолювані вчителем Микулою. Коли ж він опинився на привокзальній площі й побачив своїх товаришів, його охопила нестямна лють. Він ледве стримався, щоб не підійти до Ластатого і не крикнути: «Гей, нишпорко, то ти так віддячуєш мені за дружбу?» На превеликий жаль, довелося йому відмовитись від цієї приємності. А втім, найбільші претензії він мав не до Ластатого, а до Адама. Міг чекати чого завгодно: що взагалі ніколи не доїде навіть до Варшави, що його схоплять кондуктори, закують у кайдани, а потім повісять на високому ліхтарі, але й на думку не спадало, що Гаєвський виявиться зрадником. Якби його таємницю виказав Ластатий — адже його аж корчить, коли треба тримати язика за зубами; якби це зробив Казик — хлопець загалом порядний, але дуже лякливий, власної тіні сахається; якби це було діло рук Кальоша — він часом любить похвалитися розкриттям таємниць… Але щоб Гаєвський?! Творець Статуту Спілки Справедливих, Статуту, за яким доносити й розпускати плітки вважалося найжахливішим злочином?! В голові не вкладається…

Богдан вийняв з кишені окраєць хліба й останній шматок ковбаси. Він їв повільно, з симпатією думаючи про Ягелла. Його сумку він одразу впізнав. Бо ж хто ще міг узяти з собою в поїздку такий запас харчів? Молодець Ягелло, не забув і про яблука, і про пончики. Йому можна навіть пробачити, що дав утягти себе в цю нечесну гру. Певне, протестував, але сили були нерівні, мусив скоритися…

На перонах познанського вокзалу пасажирів стільки, що не протовпишся. Хто сидить на довгих лавках, хто нервово бігає, згинаючись під тягарем валіз та клунків, хто п’є пиво, хто курить цигарки… Мовчать, втупившись у циферблат годинника, голосно розмовляють, намагаючись перекричати гуркіт поїздів… Така товкотнеча й гомін Богданові дуже на руку. Він сів на цеглі, зручно притулився спиною до холодної стіни й відчув себе голкою, загубленою в копиці сіна. Тільки б не заснути… Сон, правда, не злочин, та коли людина спить на пероні, до того ж спить серед білого дня, то вона, певно, приверне до себе увагу. А Богданові цього зовсім не треба… Навпаки — йому хотілося втиснутись у цю сіру, закіптюжену стіну й спокійно чекати на поїзд до Щеціна. Богдан щораз більше починає вірити в свою щасливу зірку. Здається йому — все найгірше вже позаду. Коли після станції Рейовець у купе несподівано зайшов кондуктор і зажадав пред’явити квиток, можна було вважати, що велика подорож до Америки скінчиться в малих Травниках. Богдан почав плутано розповідати, що в сусідньому вагоні їдуть хлопці на екскурсію і що він — учасник цієї екскурсії. Всі квитки, звичайно, у вчителя… Від страху в Богдана тремтіли руки, він був певен — кондуктор схопить його зараз за комір і поведе в той вагон. Йому вже ввижалися здивовані обличчя товаришів і гнівний погляд учителя. Але залізничник тільки буркнув, що треба їхати в тому ж купе, де й квиток, чемно попрощався й вийшов. Тоді-то й спалахнула в Богдановій голові надія. Перша перемога надихнула його до дальшої боротьби. Переходячи з вагона у вагон, з купе в купе, він доїхав до Любліна. Півгодини просидів на гальмовій площадці товарного вагона — два таких вагони були причеплені до поїзда. Кілька хвилин їхав на приступці, судорожно тримаючись за мідний поручень. Коли поїзд дотягся до Любліна, Богдан був уже неабияк змучений. Він заховався за кіоском, в якому продавали морозиво, цукерки, пиво та булки з ковбасою, і почав підраховувати свої заощадження. Виявилось, що грошей вистачить на порцію морозива, на булку і… на квиток до Красностава.

З вагона вийшло кілька хлопців. Богдан упізнав їх одразу. Адам і Качур почали запекло сперечатися між собою, Кальош переривав їхню суперечку писклявим сміхом. Ліпка із щирою заздрістю дивився на товаришів. Аж смуток його охопив: їдуть собі, мов королі, до великого міста. Повсідалися зручно в купе, не бояться кондуктора, гомонять про різні приємні речі, пригощаються цукерками й лимонадом…

1 раптом смуток його переходить у гнів: ви гадаєте — я без вас не дам собі ради? Гадаєте, мене можна викинути на смітник, як нікому не потрібний капець? Я всім вам покажу, на що здатен Богдан Ліпка! Весь Красностав говоритиме про мене! Та що там Красностав! Уся Польща із захватом вимовлятиме моє ім’я. Велике діло — поїхати до Варшави… та ще і з квитком у кишені, з шановним паном учителем при боці. Вернутися зараз додому? І покірливо чекати, поки семеро героїв привезуть мені привіт із столиці? Приїдуть, будуть лагідно поплескувати мене по плечах, розповідатимуть, який цей світ чудовий — будинки високі, і небо не таке, як над Красноставом, і Вісла більша за Вєпж; будуть утішати, дехто щиро, дехто лицемірно…

Кальош знову засміявся придуркувато, наче хтось лоскотав його під пахвами.

«Смійся, смійся… я з тебе теж сміюся! — кипів Богдан. — Що ти знаєш про життя? Про захоплюючі подорожі, про пригоди?

Ти ж навіть до Любліна не наважився сам поїхати. Вичитаний з книжок — ото й увесь твій світ. Розходяться наші дороги, жалюгідний Кальоше! Я тоді бився з Лисим і Ванею, як лев… от і забезпечив тобі екскурсію до Варшави… З чого смієшся, може, я неправду кажу?»

Поїзд неохоче, поволі рушив, ніби жалкуючи, що біля кіоска з пивом і морозивом залишається найкращий, найдорогоцінніший пасажир. У вухах Богдана ще досі бринів надокучливий сміх Кальоша. Поїзд набирав швидкість, ось із ним уже порівнялися два товарні вагони… і тут Богдан наважився. Він вискочив з-за кіоска й за секунду опинився на приступках гальмової площадки. Вже посутеніло, і ніхто не помітив цього блискавичного маневру.

На площадці було тепло й майже затишно. Богдан сів на вузенькій лавочці, розчулено вслухаючись у щораз швидший стукіт коліс. Він дуже пишався собою. Навіть промовив уголос: «Ти знаєш, Ліпко, ніколи не сподівався від тебе такого геройства. Знав, що ти не з полохливого десятка, але щоб аж такий відчаюга…»

Знову йому щастило. Поїзд уже проминув кілька станцій, а. на площадку ніхто не заглядав. Але Богдан весь час був насторожі. Перед кожною станцією збирався дати драла. Коли поїзд зупинявся, Ліпка, притулившись до стіни гальмової площадки, стежив за перонами. Першої-ліпшої миті ладен був чкурнути із затишної схованки. Та сталося так, що ця хвалена обачність заснула… разом із Богданом. І це мало не скінчилося катастрофою. Голосна розмова залізничників пролунала біля сонного Ліпки, ніби постріл. Зірвавшись з лавочки, він сильно потряс головою, щоб якнайшвидше прогнати сон. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції. Богдан почув розмову:

— Дай цигарку, я забув купити в Дембліні.

— Візьми дві… вночі без цигарок все одно, як у пустелі без води.

Той, що просив закурити, вже стояв на приступках гальмової площадки. Він зупинився на мить, щоб узяти цигарку, і саме це врятувало Богдана. Він обережно відчинив другі двері. Поїзд рушив… У затишній будці, до якої Богдан уже встиг призвичаїтись, стояв залізничник. Крізь віконце видно було його високу постать і обличчя, що час від часу освітлювалось вогником цигарки. Ліпка зсунувся по приступках і опинився на досить широкому помості. Гальмова площадка з новим хазяїном була тепер у нього над головою. Богдан відчув пронизливий холод — може, від вітру й сонного оціпеніння, а може, і страх давався взнаки. Бо ж одне діло їхати в затишній будці, і зовсім інше — сидіти під нею, торкаючись ногами буферів, що аж стогнуть на такій швидкості.

Та вже за кілька хвилин виявилося, що цей раптовий і дошкульний холод по суті — серйозний союзник Богдана. Його трусило, відганяючи рештки сну. Хіба ж заснеш, коли крижаний вітер проймає до кісток?.. Спробуй-но поспи, коли досить лише на мить загавитись — і беркицьнеш під колеса поїзда. Отже, щастя й далі сприяло пасажирові, який їхав зайцем. Навіть нічний вітер був на його боці.

Проминули дві станції, залізничник покинув гальмову площадку. Може, він пересів на іншу? Вона була в останньому вагоні. Богдан обережно повернувся на свою лавочку. Під час руху сюди ніхто не міг залізти, і до самої Варшави ніхто не порушив його спокою.

Згодом треба було подумати, як вибратись з вокзалу. Богдан став біля виходу, стежачи за пасажирами, що пред’являли свої квитки. Невдовзі помітив великий гурт пасажирів. Чоловік, що йшов попереду, гукнув контролерові:

— Квиток загальний! Тридцять п’ять осіб!

Богдан не прогавив нагоди. Втиснувся між учасниками екскурсії і спокійно промарширував повз будку контролера.

Він — у Варшаві! Зітхнувши на повні груди, відчув, що хоче їсти. Зайшов до похмурого залу чекання, сподіваючись, що знайде там буфет. Та замість буфету знайшов Казика Врубеля, який дрімав на купі рюкзаків.

«Бачу, спихають на тебе найчорнішу роботу, Казику, — співчутливо зітхнув Ліпка. — Самі, певне, розкошують десь у ресторані, або місто пішли оглядати, а ти сидиш тут голодний, брудний, усіма покинутий».

Він так розчулився над сумною долею Казика, що охоче поплескав би його по плечу, втішив: «Не журися, Врубелю, не тільки ти лишився самотній. Наші шановні друзі про мене теж забули. Тримайся, побратиме, вище голову, не давай на собі воду возити цій ватазі самолюбців».

Підійшовши ближче до Казика, що й далі дрімав, Богдан побачив малу брезентову сумку, яка лежала біля рюкзаків. І зразу впізнав сумку Ягелла. «Письменник» часто брав її в походи, і тоді всі Справедливі були спокійні: голодна смерть їм не загрожувала. Певно, і тепер вона виконувала роль похідної комірчини. Цікаво, що цей Ягелло приготував на таку врочисту подорож? Може, якісь вишукані наїдки? Може, крім хліба, там ще й тістечко знайдеться?

Від цих думок їсти захотілося ще дужче. Треба було діяти якнайшвидше. Адже будь-якої хвилини міг з’явитися власник сумки в товаристві усміхнених, задоволених життям Справедливих. А тоді вже прощай безплатний і щедрий сніданок!

Низько опустивши голову, Казик мало не торкався лобом колін, його анітрохи не турбували ні пасажири, що проходили повз рюкзаки, ні вокзальний гомін… «Спи спокійно, Казику, ніколи не було а тебе доброго вартового, бувало, я навіть критикував тебе за це. Але сьогодні твій сон — велика радість для мене. Мене анітрохи не цікавлять рюкзаки — мені цілком вистачить скромної сумки Ягелла. Здається, Ягелло таки забагато їсть, просто став ненажерою. А хто надто багато їсть, тоїї, як правило, мало думає. Ми повинні дбати про нашого «письменника», щоб через якісь там булки з ковбасою він не змарнував свого великого таланту».

Богдан підійшов до рюкзаків і зупинився біля них, вдаючи цілковиту байдужість. Дивлячись збоку, можна було подумати, що Ліпка допомагає Казикові пильнувати багаж, і що йому, як і Казикові, це остобісіло. Він непомітно розгледівся навсебіч… ніхто не звертає уваги. Недбалим рухом піднявши сумку, розстебнув її й зазирнув усередину. Чудовий дух ковбаси з часником так ударив у ніс, що все аж замиготіло в Богдана перед очима. Намагаючись бути спокійним, він поволі пройшов через зал чекання, і, тільки опинившись на тротуарі, пустився бігти, на ходу штовхаючи перехожих.

На зручній лавці біля трамвайної зупинки Богдан поснідав. Коли через півгодини знову опинився в районі вокзалу, його раптом охопив неспокій. Вперше таке сталося з ним у Любліні… тоді він мало не відмовився від своїх планів. Тільки вигляд веселих товаришів, що сипали дотепами, викликав у ньому гнів і бажання подорожувати далі. Тепер повторилася та сама історія. Богдан подумав про те, що чекає його ще дуже довга й важка дорога. Чи стане сил? Може, краще лишитись на кілька днів у Варшаві, а потім повернутися додому? Правда, зустріч з батьком не обіцяє бути надто сердечною, та ліпше вже, мабуть, пережити цю грозу, аніж похмуру байдужість, з якою прийме його Щецін. Порт, пароплав, далека мандрівка в незнане… Замість того, щоб наблизитись, ця інтригуюча й тривожна картина почала раптом віддалятись від Богдана. І в цю мить він побачив Ластатого. Спершу він навіть не зв’язав його присутність тут із своєю подорожжю. Але Ластатий поводився дуже дивно. Він явно когось шукав. Незабаром Богдан помітив Качура і Чорного, а в залі чекання Ягелла і Казика. Справедливі уважно оглядали пасажирів, особливо таких, які ще не досягай зрілого віку.

«Он воно що! — подумав Богдан сердито, проте і з зловтіхою. — Виходить, Спілка Справедливих влаштувала облаву. Голову даю на відруб, що йдеться про мою скромну особу. Очевидно, командир Гаєвський розбовкав усе, як дівчисько. Чи шановні товариші вже встигли оцінити геройський вчинок у неповторному виконанні добродія Богдана Ліпки? Чи повірили, що немає для нього ніяких перешкод і ніяких поганих шляхів? Якщо повірили — мають рацію… Я не розчарую товаришів».

Після першого спалаху ентузіазму народились і роздуми: «Якщо мене тут спіймають, а з усього видно — вони саме цього й прагнуть, — на мене впаде жахлива підозра».

Манівцями Богдан гайнув на перон, гадаючи, що тут зможе спокійно дочекатися поїзда на Щецін. Та раптом з жахом побачив вчителя Микулу й Адама.

Адам ішов якраз у той бік, де коло дошки з розкладом руху стояв Ліпка.

«Мабуть, помітив мене… знову його буде зверху, — вже не на жарт розізлився Богдан. — Спочатку виказав таємницю, а тепер хвалитиметься, як спритно спіймав утікача».

Біля перону стояв готовий до відходу поїзд. Ліпка побачив білу табличку на одному з вагонів: «Варшава-Центральна—Кутно—Конін—Познань». Він ускочив до поїзда, що вже рушав, і крикнув:

— Спіймали облизня, розтелепи? Шукайте вітра в полі!

У втечах від кондукторів він мав уже чималий досвід, тож доїхати до Познані вдалося без особливих перешкод. Доїхавши до вокзалу, Богдан усміхнувся, наче став олімпійським чемпіоном з бігу, що не може навтішатися своєю перемогою. «Нарешті я від них відірвався. Нарешті перестануть мене переслідувати!» Але усміх дуже швидко зник у нього з обличчя. Бо не було вже тепер вороття. Надто далеко він заїхав, щоб відступати. Кілька днів тому відвідав товариша, який так цікаво розповідав про деякі порти, про острови й моря, про дивовижне життя, яке чекає всіх, хто відважиться вирватись із сірого красноставського світу. Особливо багато уваги присвятив цей хлопець описові чудових злетів у кар’єрі численних чистильників взуття, що живуть у Нью-Йорку, Чікаго, Бостоні… То були прекрасні оповіді, особливо тоді, коли Богдан слухав їх, зручно вмостившись у мальовничій альтанці, з якої було видно вікна рідної домівки. З вікон долинав апетитний запах смаженого м’яса… За кілька хвилин пролунає материн голос: «Богдане, обідати!»

Там, у Красноставі, кожна справа, пов’язана з мандрівкою, здавалася дрібницею.

— Світ належить відважним! — вигукував товариш і тут-таки стримано пояснював, що сам він, на жаль, відвагою не грішить, тож про клімат Канади, про корисні копалини Мексіки, про індіанські резервації у Сполучених Штатах мусить довідуватись з книжок, замість того, щоб спізнати все це особисто.

Богдан вірив у свою відвагу, але не тільки вона відігравала основну роль у тому геройському рішенні, що його він прийняв. Був іще клопіт у школі й перспектива залишитись на другий рік. Була напружена атмосфера вдома… Останнім часом Богданів батько дійшов дуже небезпечного висновку, що школа — найважливіша річ у житті. Сам він не скінчив навіть семи класів, тож і постановив, що Ліпка-молодший має ліквідувати заборгованість в освіті своєї родини. Ідея була, звичайно, дуже благородна, проте Богдан поставився до неї скептично. Тим цікавішими й привабливішими здавалися йому слова товариша щодо подорожі в далекий і багатий світ.

Однак тепер, на познанському вокзалі, світ цей помалу, але послідовно почав втрачати свої чарівні барви. За кілька годин доведеться приймати найважливіше рішення в житті. Легко сказати: в порту стоять кораблі. Якщо його спіймають, якщо в останню хвилину щастя відвернеться, на нього чекатиме жаліслива доля втікача. А якщо все складеться щасливо? Якщо вдасться йому випливти в море? Перед такою можливістю Богдан теж мав побоювання. Стало йому раптом жаль матері, яка ні про що ще не знає, та вже, певно, плаче в тривозі, бо син не вернувся на ніч додому й півдня не дає про себе знати. Тільки одну ніч і півдня. А скільки таких днів і ночей спливе, поки Богдан повернеться на батьківщину? Стало йому жаль батька, який з горя хильнув, мабуть, склянку вина і втішає матір: не журися, Богдан розумний хлопець, не пропаде… йому ж уже п’ятнадцять років. Він раптом відчув симпатію і до вчительки Бродзіцької, бо, зрештою, ніякого свинства щодо нього вона не вчинила. Поставила йому таку оцінку, на яку він заслужив. Розчулився Богдан і від думки про те, що Справедливі напевне сидять у Варшаві й тривожаться за долю мандрівця. Мабуть, і вчитель непокоїться разом з ними.

Задумався Богдан: дуже складну роль головного героя випало йому грати в такій незначнії! історії. З цієї задуми вивело його тільки оголошення, що «пасажирський поїзд Варшава—Щецін за хвилину буде подано на першу колію другого перону…»

Богдан підхопився й став готуватись до своєї передостанньої серйозної операції. Останньою ж операцією мала бути посадка на пароплав.

Це вже був не той Богдан, який учора пополудні, з душею в п’ятах, починав у Красноставі свою непевну подорож. Тепер він поводився так, наче все життя тільки й робив, що їздив зайцем. Відійшовши в кінець перону, він спокійно дивився на поїзд, Що наближався. І раптом похолов, прикипівши до того місця, до стояв. Хтось назвав його прізвище…

— Ну, що чувати, колего Ліпка?

Ще мить — і Богдан з плачем признається у всьому. Такого несподіваного кінця він не чекав. Та ось почувся інший голос:

— Все гаразд, колего Місьорчик, через два тижні йду в відпустку.

Богдан обернувся. За спиною в нього стояло двоє чоловіків у формі залізничників. Той, що його назвали Ліпкою, тримав у руці червоний прапорець. Це, певно, черговий по станції. Обличчя його ще молоде, дуже симпатичне. Незабаром черговий пішов зустрічати поїзд, а Богдан, уже знаючи, що поїзд швидко не рушить, завбачливо змінив місце, перебравшись на інший перон.

Відтоді минуло вже кілька годин. Годин, повних напруження… Але, як і досі, все обійшлося без пригод. Богданові кілька разів пощастило приспати пильність кондуктора. І знову він так сильно повірив у своє щастя, що забув про обережність і поводився майже зухвало. Це його й занапастило. Паровоз протяжним гудком саме попрощався зі станцією Кшиж. Богдан зручно вмостився в купе, квитки в якому кондуктор перевірив кілька хвилин тому. Можна бути спокійним, що раніше, як за півгодини, він не з’явиться. Однак виявилося, що це — службіст, який любить влаштовувати пасажирам різні несподіванки. Ось він — мов уродився. Привітно дивлячись на Богдана, каже йому з чарівною усмішкою:

— Прошу пред’явити квиток…

Богдан якусь мить сидить нерухомо. В очах у нього переляк і здивування.

— Квиток, будь ласка…— нагадує залізничник.

Шукати? Навіщо шукати, коли відомо, що в кишенях можна знайти що завгодно, тільки не квиток. Так думає Богдан і раптом, ніби наперекір цим думкам, починає порпатися в кишенях. Витягає різний мотлох, яблуко, три цукерки, шкільне посвідчення, носовичок…

— Нема! — дивується він і далі обшукує кишені. — Або десь запхнув, або загубив.

Кондуктор знову всміхнувся. Ні, це вже не та усмішка, з якою він підійшов. Тепер у ній іронія, злість…

— Шукай, добре шукай, голубе, в мене є час, я почекаю…

Нічого не вдієш, треба взятися до пошуків як слід. Може, в цій маленькій кишеньці? А може, в задній кишені штанів? Теж нема. От безглуздя вийшло з цим квитком…

— Ти звідки їдеш? — запитання звучить так, ніби його поставив суддя або прокурор.

— З Познані…

— Куди?

— В Щецін…

Це ж треба, відповів уже на два запитання і ні разу не збрехав.

— Є в тебе шкільне посвідчення?

— Є.

Неймовірно. Знову відповідь правдива.

Кондуктор бере посвідчення й поволі читає:

— «Богдан Ліпка».

І коли в купе прозвучало це ім’я, Богдан здригнувся й похолов, як тоді на пероні: «Ну, що чувати, колего Ліпка?» І водночас у Богдана сяйнула така геніальна думка, яка народжується в дуже видатних головах хіба що раз на десять років.

— Отже, квитка в тебе немає? — голос кондуктора помітно посуворішав.

— Та ж він був! — Геніальна думка помалу виливається в геніальні слова, — Дядько мені купив. Сам і в кишеню мені поклав…

— Мій обов’язок перевіряти квитки, а не дядьків.

— Але якщо ви знаєте мого дядька, то можете його спитати, купував він мені квиток чи ні…

— Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!

— Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?

Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.

— Міхал Ліпка?

— Авжеж, Міхал, — мерщій притакує пасажир.

— Отже, черговий по станції Міхал…

— Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.

— І це — твій дядько?

— Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.

На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.

— Твоє щастя, що Міхал — мій товариш. Чоловік він — те, що треба…

— Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.

— Може, хочеш перейти у вагон другого класу?

— Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.

— Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?

— Ніколи…

— Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…

Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:

— Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал — золотий чоловік!

Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.

Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.

— Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…

— Тато… тато просто обожнює його!

— А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.

Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.

— Не має брата? — дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: — Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!

— Вас це не стосується, — несподівано перебиває його кондуктор.

— Авжеж, — вторує кондукторові Богдан, — вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.

— А ти ж сам казав…— кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. — Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.

— Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?

— Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.

— А я говорив, що в дядька є брат?

— Говорив.

— Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.

— Ну от бачиш.

— А дядько Міхал — брат моєї матері. Це ж зовсім просто.

На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.

— Тоді все правильно, — з полегкістю зітхає залізничник. — А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?

— Розумію…— Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.

— Ти не голодний? — Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.

— Що-небудь з’їв би…— Боротьба боротьбою, але в цьому разі не можна завдавати противникові прикрощів, відмовляючись від частування.

— Хочеш бутерброд із сиром? — питає залізничник і витягає І8 сумки загорнені в цупкий папір бутерброди.

— Я дуже люблю сир.

— Достоту як наш Міхал, — радіє кондуктор, — він за добрий сир будь-яку ковбасу віддасть.

— Я теж за добрий сир віддав би будь-яку ковбасу, — з цілковитою щирістю заявляє Богдан. Адже відмова від ковбаси проголошується виключно в плані теоретичному…

— Слухай, хлопче…— залізничник уже подає бутерброд Богданові, та раптом відсмикує руку й нашорошується, — ти кажеш, що твоя мати — рідна сестра Міхала Ліпки?

— Хіба я так сказав? — перепитує Богдан, бо в нього знову починає все плутатись.

— Саме так і сказав, — втручається в розмову сивий пасажир.

— Вас це не стосується! — уриває його кондуктор.

— Це справді вас не стосується, — вторує кондукторові Богдан.

— Отже, твоя матуся й дядько Міхал…— заговорив кондуктор таким тоном, ніби розповідав казку малюкам.

— Брат і сестра! — вигукнув Богдан, бо саме пригадав зміст цієї казочки.

— Чудово! Але чому в такому разі твоє прізвище Ліпка?

— Бо це прізвище мого батька, — випалив Богдан, ще не розуміючи, до чого хилить кондуктор.

— Ага, он як… дівоче прізвище матері — Ліпка, батько Ліпка, дядько Ліпка… куди не глянь, самі Ліпки. Слухай, усе це надто красиво, щоб бути правдою. Комусь розказати — не повірять, що я дав себе обдурити такому шмаркачеві. Стид і сором, але дарма — моє ще буде зверху. Постривай, голубе, я тобі такого Міхала влаштую, що про рідного батька забудеш.

— Про що це ви говорите? — невпевнено запротестував Богдан. Він зрозумів: боротьбу завершено, і в боротьбі цій його покладено на обидві лопатки. — Яке відношення має дядько Міхал до стида й сорому?

— Яке відношення? Скоро будемо в Щеціні, то я тобі все як слід розтлумачу… у відділенні міліції. Брехун, шантажист! Їде зайцем, негідник, та ще й насміхається.

— Ну, то як же врешті-решт із тим дядько Міхалом? — знову озвався сивий пасажир. — Хто кому дядько, хто шантажист, а хто черговий по станції? Цікаво все почалося, а тепер якийсь дивний фінал…

Якби побажання кондуктора, висловлені на адресу літнього сивого добродія, могло зараз справдитись, останній сю ж мить перетворився б на маленького безпорадного пуцьвірінка, оточеного зграєю голодних котів.




Крізь відчинені вікна запахло водою. Поїзд в’їхав на міст. Темна глибока річка рівною смугою розтинала розлогі луки.

— От ми вже й дома, — сказав моряк, не встаючи однак з лави.

Справді, за кілька хвилин проминули зруйноване передмістя Щеціна й завершили цю свою божевільну подорож. Часу на обговорення деталей останньої операції вже не було. Та й моряк дуже ускладнив їм усі переговори. Не могли ж вони допустити, щоб він про все здогадався.

На вокзалі, тільки-но вийшли з поїзда, зразу стали ланцюжком уздовж перону. Останньою ланкою цього патруля були вчитель і Адам. Вони саме спускалися в тунель, аби перекрити вихід у місто, і Адам питав учителя, що буде, коли Богдан не приїде цим поїздом або й взагалі сюди не з’явиться, а повернеться з Познані до Варшави, — аж раптом пролунав дикий вереск Казика:

— Ось він! Ловіть… тримайте… стій! Не будь ідіотом! Ми для тебе… ми по тебе!..

Очевидно, Казикові слова не переконали Богдана. Він зупинився лише на секунду. Стільки часу йому потрібно було, щоб подолати розгубленість, викликану раптовою появою Казика Врубеля. Правда, потрясіння було сильним, але страх перед кондуктором — сильніший.

— Сам ти ідіот, пусти! — гарикнув Богдан і без особливих зусиль вирвався з обіймів Казика, який верещав щораз голосніше.

Але кінець великої пригоди невблаганно наближався. І ні перемога над Казиком, ні раптова задишка кондуктора, що біг дедалі повільніше, нічого змінити вже не могли. Бо зненацька перед Богданом, який біг, нахиливши голову, виріс найнебезпечніший супротивник, добре натренований, спритний і дужий, — учитель Микула. А біля нього Адам Гаєвський…

Богдан намагається вдатися ще до однієї хитрості. Він зупиняється на великій швидкості, ніби в підошви його сандалів умонтовано найнадійніші гальма. І зразу ж — блискавичний ривок ліворуч. Вдасться чи ні? На жаль, не вдалося… Велика рука вчителя залізними обценьками зімкнулася на плечі втікача. Кінець усьому…

— Погрались, Богдане, і годі. Ми вже всі добряче наморилися; годі тобі дуріти, лобуряко!

Богдан перестає пручатись. Опускає голову, наче приречений до страти, якого ведуть на ешафот. Більшої ганьби годі й чекати, скотився він на самісіньке дно… А так чудово все складалося… він усім їм хотів показати, чого вартий, здійснити вікопомний учинок… І ось як це виглядає, будь ласка: усміхнені пики Справедливих, що накрили його, мов безпорадне немовля, гурт цікавих, що росте з кожною хвилиною. Перешіптування, розмови: «Що він зробив? Це, мабуть, якийсь злодіяка». І ще цей кондуктор… Іде до нього з міною Наполеона.

— Дякую вам за допомогу, — каже Наполеон у формі залізничника. — Вирвався в мене цей негідник… ще трохи, і втік би… Зараз покличу міліціонера.

— Навіщо? — питає вчитель Микула і, ніби підкреслюючи, що втручання властей тут зайве, знімає свою важку долоню з плеча Ліпки. Богдан вільний, але він ні про яку втечу вже й гадки не має. Коли вже цілий світ довідався про його плани, то втеча позбавлена будь-якого сенсу. Нехай буде, що буде.

— Він без квитка їхав! — вигукує кондуктор. — А ви хто такий, що захищаєте цього негідника?

— Я вчитель цього хлопця. Ми саме й чекали тут на вас, щоб заплатити за квиток.




З блокнота Ягелла.

Нічний похід.

Мученицький стовп.


Від того часу минуло три тижні. Не можна сказати, що це був якийсь особливо бурхливий період. Але й канікулярною ідилією теж його не назвеш. Блокнот Ягелла поповнявся новими зауваженнями, роздумами, коментарями. Ягелло пообіцяв перетворити в недалекому майбутньому ці записки на трилогію Спілки Справедливих. Хлопці, однак, усерйоз погрозу не сприйняли. Мали надію, що до втілення в життя цих літературних планів ніколи не дійде. Всі ж бо чудово розуміли, як виглядатимуть в освітленні Ягелла їхні надзвичайні пригоди. Щоб мати про це уявлення, досить ознайомитись з останніми записами в блокноті. Ягелло писав для нащадків:

«Наша подорож закінчилась напрочуд успішно. Ми здобули Варшаву, Щецін, після шаленої погоні взяли в полон Богдана, проявивши при цьому неабияку волю й залізну витримку. Однак я чомусь більше ніж певен, що, якби не моя присутність, наслідки були б вельми нікчемні. Вплив на психіку товаришів — моя спеціальність».

«Казик Врубель дедалі більше переводиться на пси. Напускає на себе солідність, але це ніяка не солідність, а всього-на-всього страх. Важко збагнути, звідки в одній людині береться стільки літрів страху. В Казикових жилах тече не кров, а чорний розпач».

«Зате наш загартований мандрівник, Богдан, занедужав на недовір’я. Його справу ми залагодили просто по-рицарськи. Увага: тут теж моєї заслуги найбільше. Вчитель надіслав з Варшави телеграму Богдановому батькові: «Богдан з нами. Все гаразд». Ця телеграма — теж моя ідея. Останнім часом ми почали готувати Богдана до переекзаменовки з польської мови. І знову на моїх плечах найбільший тягар. Моє сумління несе найбільшу відповідальність. До кого Бродзіцька має найбільше довір’я? Звичайно ж, до мене. І цілком слушно. Не знаю напевне, чи в історії нашої гімназії був коли-небудь такий здібний полоніст, як я. Коли говорити про Адама, то я мушу з повною відповідальністю визнати: акції його катастрофічно падають. Якщо дивитись на все це об’єктивно, то саме я повинен тепер узяти в свої руки долю Справедливих».

«Я сказав би про це при всіх, але Адам може з помсти вибовкати ту нещасливу таємницю щодо горища.

Я згадав про ту відчуженість Богдана. В Красноставі ніхто не знає про його втечу до Щеціна. Тримаємо язики за зубами. Якби тільки Ластатому не закортіло комусь похвалитись! Директор гімназії знає лише те, що Ліпка поїхав з нами до Варшави. Вчитель Микула згладив усю цю справу, але хтозна, чим усе це скінчиться. Богдан став буркотливим, зовсім не виявляє нам вдячності за те, що ми врятували його від жахливої біди. Подумати тільки — через нього ми мусили скоротити наше перебування в Варшаві аж на чотири дні. Адам ходив по Варшаві і вдавав із себе повстанця. Показував усе так, наче сам був генералом: отут стояла барикада, тут спускалися в підземні канали, тут був госпіталь повстанців. Аби я стільки бачив і пережив, як він, то написав би не одну книжку на цю тему. Мабуть, природа не дала йому таланту… Правда, розповідає цікаво, але розповідати — то не штука».

«Микула — молодець, учитель — те, що треба. Такі рідко трапляються, тому особливо на цьому наголошую».

«Схоже на те, що цей дженджик з 2-Б, якого Адам замкнув тоді в землянці, привселюдно заявив, що незабаром хай дехто начувається… Це— камінчик у наш город. Налякали, де ж пак… хіба що страхополоха Казика. В усякому разі побачимо, що з того вийде…»

«Спеціальний запис: я повинен присвятити Варшаві особливі урочисті, святі години роздумів. Колись я бачив знімки руїн, слухав різні розповіді, читав книжки й статті, але про це не напишеш і не розкажеш. Минуло вже майже три роки від часу визволення столиці… вже три роки! Ні, не вмію, не можу говорити. Уламки, руїни, кладовище будинків, пекло нищення… що там робилося!

Сьогодні я можу ствердити, що взагалі не пережив війни. В порівнянні з тією варшавською трагедією події в Красноставі — гарна романтична казочка. Уламки, руїни, уламки, руїни… жах! Набудували трохи нових будинків, але стоять вони, наче на кладовищі. Треба про все це добре подумати».

«Повідомлення в останню хвилину: одержав записку від Магди. Витримав і не відповів. Перемога за мною. Записка трохи дивна. Якась бабська таємничість: «Справа дуже важлива. Для тебе і для твоїх товаришів. Я вірю у Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатися про велику таємницю?» Бреше, мабуть. Певне, шукає нагоди помиритись. Я сердитий на Магду вже чотири місяці. Правду кажучи, на неї гніваються всі Справедливі. Адже Магда сказала Адамові, що Ліпка не вміє культурно поводитись. Адам тримав язик за зубами аж доти, доки Магда заявила Ліпці, що Гаєвський задирає носа і взагалі корчить із себе велике цабе. Богдан сказав про це Гаєвському, а Гаєвський відразу взяв реванш: не вмієш, мовляв, культурно поводитись, гірше того — ніколи не носиш з собою носовичка. Пекло зчинилося. Конфлікт із Магдою на цьому не скінчився: я з радістю переказав Качурові, що Магда назвала його занудою над занудами. А Качур на це: «А мені вона сказала, що твої вірші — вершина графоманії і що ти ніколи не напишеш нічого путнього, бо письменником треба народитись. А ти — класичний приклад нездари…»

Я поклявся собі: Магда для мене не існує. Лукава істота. Зла, підступна… Подумати тільки — колись я писав на її честь поеми. Який жах! Яка наївність! Благородна спроба виправдати Магду: хіба ж можна бути порядною людиною, коли ходиш до 2-Б класу? До цього жахливого класу, який давно треба розігнати або вислати на тяжкі каторжні роботи. Сторож Миколай не завжди виголошує золоті думки. Особливо коли йдеться про мене. Але його оцінка 2-Б просто-таки геніальна й заслуговує на широке розповсюдження. Сторож Миколай, наприклад, каже, що учні 2-Б — це збіговисько наймерзенніших типів у світі. Порівняти їх можна хіба що з печерними людьми. І серед таких дикунів перебуває Магда… Тож чи варто дивуватися, що вона стала на них схожа? Якби Магда погано вчилася, можна було б сподіватись, що вона залишиться на другий рік і, отже, опиниться в нашому достойному товаристві. На жаль, вона вчиться цілком пристойно, тож розраховувати на це нема чого.

Пропоную висунути таке гасло: «Геть 2-Б! Жоден громадянин нашої країни не повинен підтримувати особистих контактів з троглодитами, вождем яких є капітан Антось!»

Додаткові зауваження щодо Магди: «Геть Магду! Не варто звертати уваги на її таємничі листи. Не треба ходити на будь-які побачення з цією істотою, котра підтримує товариські контакти з троглодитами!»

Урочисті клятви, складені опівночі: «На побачення я не піду. Записку від Магди порву! На побачення не піду. Записку від Магди порву! Честь — річ свята. Ніколи! Нізащо! Крапка».

Вже з цих гарячих клятв і присягань, записаних у блокнот, легко зробити висновок, що Ягелло з’явиться на побачення з Магдою дуже пунктуально. Суто особистого характеру записи робилися в блокноті з глибокою надією на те, що колись він потрапить до рук істориків. Історики поставлять перед собою запитання: який був вплив великого Ягелла на діяльність Спілки Справедливих? Отож треба зробити все можливе, щоб показати: вилив був колосальний. Справедлива, принципова позиція, залізна воля, наполегливість і нещадність — ось риси характеру неперевершеного Ягелла.

Але в приватному порядку можна собі дозволити піти на деякі поступки. Історія історією, а цікавість цікавістю. Магдин лист і справді інтригує. Можна й далі гніватись на цю дівчину, але водночас можна з’ясувати, що криється за словами: «Я вірю в Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатись про велику таємницю?» А може, в його руках опиняться справи, які затьмарять усі дотеперішні успіхи Адама й Богдана?

Щоб остаточне рішення, яке мало бути прийняте, не здавалось легковажним і поспішним, Ягелло провів ще коротку боротьбу із собою, потім напустив на себе неприступність і бічними вуличками почимчикував на побачення з Магдою. У думках він назвав Магду лукавою супротивницею, якоюсь мірою зобов’язуючи й нас до того, щоб і ми, принаймні найближчим часом, вживали саме це визначення.

Отже, лукава супротивниця чекала на Ягелла неподалік од старого млина над непоказною річкою Кавенкою.

— Я прийшов…— офіційним тоном заявив Ягелло, стараючись, Щоб його обличчя зберегло похмурий вигляд.

— Я це помітила, — усміхнулася лукава супротивниця, легковажно вмощуючись на струхлявілому поруччі, що кожної миті загрожувало обламатися.

— Не вдавай із себе героїню. Тут щонайменше три метри глибини, злізь, — в голосі Ягелла забриніла незапланована турбота.

— А ти мене врятуєш. Адже плаваєш чудово.

— Я сюди прийшов не для того, щоб мокнути в брудній воді. Я з приводу листа. Що за таємниця?

Лукава супротивниця кілька разів гойднула ногами, ніби глузуючи з небезпеки. Поруччя захиталося, зарипіло, недвозначно застерігаючи, що потурати таким нерозсудливим бабським вибрикам довше не буде.

— Облиш! Злізь зараз же! — Ягеллу здалося, що на його плечі раптом лягла відповідальність за життя людини. — Лічу до трьох. Якщо зараз же не поведешся серйозно, то я…

— Що ти?

— То я звідси піду.

— Будь ласка! — Лукава супротивниця усміхнулася з нахабною зловтіхою. — Вертайся додому! Я тільки хочу сказати, що моя таємниця варта мільйона злотих.

Після такого стратегічного вступу виявилося, що Магдина таємниця і справді варта великого багатства. Ягелло відразу відпустив дівчині всі її гріхи. Він навіть подумав, що Магда Кравчик заслужила на якусь бойову відзнаку. На жаль, поки що у Спілки Справедливих власних орденів не було, а до присудження державних нагород Ягелло не мав анінайменшого відношення. Так уже часто буває, що з чисто формальних причин не можна нагородити бодай Золотим Хрестом Заслуги громадян, які на це заслужили.

Саме такими словами попрощався з Магдою зворушений, збуджений, нестямний від щастя літописець Спілки Справедливих. Виявилося, однак, що таких прагнень у Магди не було. Золотий Хрест Заслуги її аніскілечки не цікавив. Ні золотий, ні діамантовий, ні будь-який інший. Справа була набагато простіша й набагато буденніша. Магда сказала відверто:

— Я хотіла насолити Антосеві… знаєш, хто це?

— Не називай цього імені, бо в мені відразу пробуджуються кровожерні інстинкти! — крикнув Ягелло і вдарив себе кулаком у груди.

— Я дуже рада, — Магдині очі засяяли від щастя, — ви їх усіх повинні пошити в дурні. І цього пихатого Антося, і його дружків. Якщо їм не пощастить з їхнім походом, то я помру від радості. Це буде чудова смерть. Я вже бачу їхні дурні міни, вже бачу, як вони в розпачі заламують руки. Я вже бачу цей великий день, день їхньої поразки. Благаю вас, провчіть їх як слід.

— Не треба нас благати, — промовив Ягелло з гідністю, — це наш священний обов’язок. Ще Спілка Справедливих не загинула, поки живе Ягелло. Але скажи мені, коли твоя ласка, чому тобі так хочеться насолити цим троглодитам? Адже досі ти була їхньою союзницею.

— Це довга історія, — зітхнула Магда, — коли-небудь розповім. Зараз ідеться тільки про помсту.

— Буде помста! Буде велика помста, а я навіть напишу на твою честь поему. Вручу її тобі замість Золотого Хреста.

— Можеш написати, — милостиво дозволила Магда і знову всілася на розхитаному поруччі, мабуть, бажаючи довести, що їй тепер байдуже будь-яке нещастя, що прийме вона, не змигнувши оком, як визначення лихої долі, навіть поему Ягелла.

А Ягелло ще того ж самого дня розповів хлопцям про сенсацію, яку можна порівняти хіба що зі славетною погонею за Богданом. Свою розповідь він почав із заяви, яка в скороченому вигляді звучала так: «Завдяки моїй природженій інтуїції, завдяки моїй спритності, я, наражаючись на смертельну небезпеку, здобув відомості, гідні найбільшої уваги й найвищих відзнак. Гадаю, ви належно оціните мій вчинок».

Після цього прозвучала яскрава, повна драматизму розповідь, героями якої стали троглодити з 2-Б, очолювані капітаном Антосем. Ягелло снував свою оповідь щонайменше півгодини, але нам, певне, вистачить скромнішої порції інформації. Може, вона не буде надто захоплююча, але, безперечно, конкретніша. Річ у тім, що другокласники вирішили докладно обстежити підвали, в яких вісім місяців тому Справедливі натрапили на слід банди Лисого й Вані. Після арешту банди Справедливі перестали цікавитись підземними коридорами. А коридори ці могли приховувати багато хвилюючих таємниць. Правда, після тієї кримінальної справи всі підвальні двері, які вели в підземелля, були замкнуті на чотири засуви, а в школі, у відділенні міліції і в міськраді попередили, що підвали дуже старі й будь-якої хвилини можуть обвалитися; але коли хочеш називатися першовідкривачем, треба сміливо дивитися небезпеці в вічі. А загалом усе зводилось ось до чого: Справедливі виявили вхід до підвалів, Справедливі були першопрохідцями, Справедливі дійшли аж до того місця, де підземний коридор розгалужується на два вузьких тунелі. Справедливі зупинилися майже біля воріт ще не дослідженої таємничої минувшини, і тепер оце галабурдники з 2-Б хочуть зайняти місце піонерів красноставської археології, та ще й так, щоб це їм дешево коштувало. Вони дізнались про обстановку в підвалах, солідно підготувались до наукової роботи і прагнуть здивувати світ своєю великою експедицією. Але як незаперечне те, що світ є світом, Польща Польщею, а Красностав Красноставом, так само всім ясно, що організовувати експедицію мають повне право лише Справедливі. Воші були в цих підвалах перші і хоча згодом і занехаяли дальші дослідження, це аж ніяк не означає, що Справедливі втратили належні їм привілеї.

Думка всіх була одностайна: Ягелло натрапив на слід зухвалої афери. Так само одностайно всі висловили бажання підірвати підступні й нечесні починання другокласників. Усі, за винятком Казика, бо Казик Врубель хоч і висловив обурення з приводу майбутньої операції капітана Антося, але водночас заявив, що більше не переступить порога підземелля.

— По-перше, — сказав він, дивлячись у стелю, ніби вичитував звідти житейські мудрості, — це таки справді дуже небезпечна забава. Адже Адам казав, що стіни струхлявіли, що підлога вже давно зогнила, що стеля от-от обвалиться. А коли підете далі? А коли станеться щось непередбачене? Чи для того я пережив війну, аби тепер загинути в якійсь середньовічній ямі? І, по-друге: входити в підземелля заборонено. Міліція повісила залиш, міліція застерегла любителів усяких походів: ніяких жартів. Хочете опинитись за гратами? Хочете, щоб нас повиганяли з гімназії? Нехай собі другокласники граються з вогнем. Якщо їм навіть і пощастить відімкнути замок, то все одно в будь-яку мить їх можуть застукати… досить тільки сторожеві спуститися і побачити світло. Я умиваю руки! І вас закликаю до цього.

Всі скрушно похитали головами й висловили Казикові своє співчуття і щирий жаль.

— Ти, Врубелю, яким був, таким і залишився… ні фантазії, ні хоробрості. А от товариші твої, серед яких ти перебуваєш, готові на все.

— То ти хочеш, щоб Антось і ці його троглодити змішали нас з грязюкою?

— Обійдемось і без тебе. Аби тільки ти не розбовкав, що ми готуємо контрнапад.

— Адже нам відомий вхід у підвали, про який ніхто не знає. Пам’ятаєш, Качуре? Все починається в твоєму погребі. Треба тільки відкидати щебінь.

— І треба зробити все, щоб зірвати похід цих троглодитів з 2-Б.

— І не силою, а хитрощами. Тільки телепні покладаються на свої м’язи. Якщо, звичайно, їх мають.

— Товариство! — озвався Ягелло, надавши своєму обличчю урочистого виразу. — Товариство, я маю незвичайний, щоб не сказати геніальний, план. Він оце зараз сяйнув мені в голові. Ще тепленький. Згідно із моїми відомостями…

Капітан Антось жив на вулиці Червоного Хреста. Вуличка була вузенька, освітлювалась уночі всього-на-всього чотирма ліхтарями і мала не дуже рівне покриття. Але одноповерхові будиночки на ній мали вельми гарний вигляд. Казали навіть, що на вулиці Червоного Хреста стоять самі вілли. От у такому будиночку-віллі і жив капітан Антось.

Колись, ще до вікопомного футбольного матчу з командою Справедливих, Антось вважався кращим гравцем гімназії. Він навіть був капітаном гімназичної команди. Він так майстерно жонглював м’ячем, що міг їсти яблуко й водночас обіграти кількох противників. Потім була та ганебна поразка в грі зі Справедливими. І поблідла яскрава Антосева зірка. Він перестав бути капітаном. Якщо тепер так хтось його і називав, то або за звичкою, або просто іронізуючи з нього. Антось болісно пережив поразку своєї команди, відмовився навіть грати у збірній футбольній команді гімназії. Саме тоді Казик мав необережність досить ризиковано сказати: «Так буває завжди, коли хтось із капрала хоче одним стрибком доскочити до капітана». В ті дні Казик перебував на вершині своєї воротарської слави. І, мабуть, у нього голова пішла обертом, і він не зважив на одну дуже просту й дуже істотну річ: можна блискуче взяти штрафний удар, але за межами футбольного поля можна й кулака колишнього капітана Антося понюхати. Вже кілька разів Казик завдячував лише щасливому випадкові, що до цього не дійшло. Отже, можна навіть припустити, що сутичка на кладці саме й була спробою Антося помститися. Помста вдалась тільки наполовину, і, може, саме тому Казик не хотів спокушати долю, завбачливо уступаючи капітанові дорогу. Мабуть, з цієї ж причини обережний Врубель не полюбляв вулиці Червоного Хреста й ніколи не ступав на цю небезпечну для себе територію.

Не було його сьогодні й серед гурту хлопців, що скрадалися в напрямку будинку капітана Антося. Надворі вже посутеніло. Чотири ліхтарі почали свою нічну роботу, але користі від неї було як кіт наплакав, і вулиця Червоного Хреста потопала в майже цілковитій темряві. Група конспіраторів якийсь час ішла по цементних плитах так званого тротуару, аж поки нарешті опинилася біля зарослого кущами подвір’я. Хлопців було п’ятеро. Дома лишалися Богдан і Кальош. Казик Врубель теж не пішов — чому, ми вже знаємо. Богдана хлопці переконали в тому, що перед переекзаменовкою йому краще ні в які авантюри не встрявати. З Кальошем справа була інакша. Коли хлопці з’явились у нього на подвір’ї, він одчинив вікно і, охкаючи, пробелькотів, що в нього дуже болить живіт. З таким болем треба до лікарні йти, а не на бойову операцію. Він стогнав так правдиво, що зворушив навіть скептичного Качура. Лише згодом Качура охопили сумніви, і він сказав: «Мабуть, цей живіт зшитий дуже грубими нитками».

Отож було їх тільки п’ятеро. Командував групою Адам, а на головного радника висунувся Ягелло, який найкраще знав Антосеве подвір’я і до того ж був ініціатором операції.

— Зайдемо на подвір’я з тилу, — каже Ягелло і страшенно жалкує, що в темряві не видно його обличчя, на якому зараз відбиваються кмітливість і відвага. — Там у паркані є дірка. Ключ має підійти. Я вчора придивився до замка. Він такий самий, як у нашої комірчини.

— Ми з тобою заходимо в повітку, — озивається Адам, — Качур лишається біля дверей. Чорний і Ластатий стежитимуть за будинком капітана. В разі небезпеки даємо дьору — кожен в інший бік.

— Слухаюсь, — каже Ластатий, якому слова «даємо дьору» особливо припали до смаку.

— А Кальошу я ще пригадаю той біль у животі, — бурмоче Качур, ніби не може вибачити собі, що так легко купився на сумнівних стражданнях товариша. — Як на замовлення живіт заболів… Наче по годиннику наставив.

Але треба кінчати балаканину. Наближається кульмінаційна точка програми. Вони знайшли в паркані дірку, пролізли крізь неї, і ось перед ними будинок капітана Антося, а біля нього — невеличка повітка. В повітці можна складати вугілля та дрова, там зберігають сокири, пилки, граблі, тачки і ще безліч інших дрібниць. Але в цій повітці можуть виявитись речі, які конче потрібні для експедиції в підвали. Сьогодні ці речі мають зникнути з повітки.

— А може, тебе просто обдурили? — раптом занепокоївся Адам.

— Обдурили? — Ягеллу стає трохи не по собі. Якщо Магда збрехала, або Антось обдурив Магду, вся ця операція закінчиться великим скандалом. Тоді навіть Кальошу соромно буде в вічі глянути. — Я ж тобі казав — у мене надійна розвідка. Та ти сам незабаром у цьому пересвідчишся. Я збираю інформацію за найсучаснішими методами.

— Ну, то вперед! — Адам командує дуже тихо, але слова наказу мають силу гарматного пострілу. Відчуття небезпеки конспіратори переживають по-різному. В Гаєвського від хвилювання спітніли долоні. На Ластатого несподівано напала гикавка, в Качура засвербіла спина, Чорний ні з сього ні з того почав якось дивно шепотіти, ніби сварився сам із собою, а в Ягелла так отерпли ноги, що кілька хвилин він не міг поворушити навіть пальцем.

Та хоч як по-різному діяв на них страх, кінець нічної витівки мав бути один. І особливої радості він не віщував, заповідаючи приблизно таке: «Якщо вас, мої любі хлопчики, спіймає Антосів батько, якщо він застане вас у повітці, ви сьогодні помаршируєте парадною колоною просто у відділення міліції. І викрутитись із халепи буде вам важко… Досі ви полювали на злочинців, а тепер вас хтось може вполювати. Чи впевнені ви, що вся ця балаканина про спорядження, заховане в повітці, — не підступ другокласників? А може, в цих кущах або за отими дверима причаїлися міліціонери? А може, Антось влаштував вам грандіозну провокацію?»

— Ходімо, — повторив Адам, — тільки тихо й обережно. Всі на свої пости!

Першим рушив Ягелло. Та не встиг він ступити й кількох кроків, як у відчинених дверях будинку з’явилася чоловіча постать. Ягелло впав на землю. Адам і Ластатий попадали теж. Тільки Чорному й Качурові вдалося відступити в безпечніше місце, за густий кущ агрусу.

Чоловік непорушно стояв на порозі. Світло, падаючи ззаду, збільшувало його постать, робило її моторошно-таємничою. Все подвір’я раптом перетворилось на дикі хащі, за кожним деревом причаївся ворог… Хлопці щосили припадали до землі й затамовували віддих. Кожному здавалося, що його може зрадити навіть калатання серця. Бо серця калатали дуже голосно, і тільки ті, кому доводилося ставати віч-на-віч з найнебезпечнішим ворогом, знають, як у такі хвилини калатає серце. Ніби коваль гатить молотом по здоровенному ковадлу: гуп, гуп, гуп… Аж дивно, що чоловік, який стоїть у відчинених дверях, досі не почув…

А може, щось таки він почув, бо зачинив двері й помалу, обережно рушив до повітки. В один із моментів він опинився так близько від Ягелла, що якби той витяг перед собою руку, то міг би, мабуть, доторкнутися до чужих черевиків. Але ніч була темна, і батько капітана Антося не помітив постатей, що припали до землі. Він зупинився біля дверей повітки. Заскреготів ключ У замку.

Ягелло підповз до Адама.

— Тікаймо… пахне смаленим…

Крізь щілини в дошках просочилося бліде світло. Чоловік уже був у повітці. Він засвітив свічку і, певно, щось шукав, бо почулося рипіння, шум, стукіт… трохи згодом на підлогу впала якась бляшанка, і нарешті в повітці стало так тихо, ніби в ній нікого не було.

— Ти уявляєш, — жахнувся Ягелло, — що було б, якби ми прийшли на півгодини раніше? Накрили б нас на гарячому…

— Тихо, вертається! — шепнув Адам.

Світло в повітці погасло, впала порожня пляшка. Чоловік вийшов з дверей, несучи під пахвою якийсь ящик. Він поставив його на землю, запалив цигарку. Сірник, кинутий на землю, довго не згасав, і він старанно притоптував його ногою.

Хлопцям здавалося, що все це діється в якомусь навдивовижу сповільненому темпі. Чоловік був наче манекен, який ледве пересуває ноги, і навіть сірника він притоптував, мабуть, не менше п’яти хвилин.

— Чого він так марудиться? — пробурмотів Адам, витираючи лоб, укритий холодним потом. — Півночі вбив, щоб винести з повітки якийсь ящик.

А коли нарешті батько капітана Антося зайшов у дім, коли п’ятірка конспіраторів присіла під кущем агрусу, який досі служив чудовою схованкою для Качура й Чорного, виявилося: від їхнього ентузіазму й сліду не залишилось… Перший сказав про це Ластатий.

— Хай йому грець… не хочу ризикувати. Дурне все це. Краще спати у власному ліжку, ніж на твердих нарах у відділенні міліції.

— Атож. Нам дуже пощастило, що Антосів батько нас не викрив. Не треба гратися з вогнем, — підтримав Ластатого Чорний. — Хай собі капітан Антось лізе в ті підвали, нехай йому біс…

Ягелло був, власне, тієї ж думки, але про всяк випадок, не дуже, правда, вірячи, що хтось його підтримає, мовив тихеньким голосом:

— А може, все-таки спробуємо? Дійшли аж сюди, і тепер вертатись?

Щастя в Ягелла було як трясця, бо Адам саме дійшов висновку: всі чекають на його рішення. Бо ж хіба можна допустити, щоб Ягелло виявився єдиним сміливцем серед них? Єдиним, кого не паралізував страх?

— Ягелло має рацію! — вигукнув Адам. — Нам пощастило. Антосів батько був у повітці, отже, невдовзі з’явиться там іще раз. Треба використати момент. Оголошую готовність номер один. Уперед!

Але ніхто не рушив з місця. Качур досадливо хитнув головою і нахилився, вдаючи, що зав’язує шнурок на лівому черевику. Ластатий ударився в астрономію. Задер голову й вишукує зорі в захмареному небі.

— Дай мені ключ, — мовив Адам до Ягелла, — я сам спробую відімкнути.

Ягелло знизав плечима.

— Чому ти? Адже ти доручив це мені. Думаєш, я боюся? І не такі речі доводилось робити.

Вони йдуть удвох. П’ять, десять, п’ятнадцять кроків. Зупинилися біля повітки. Адам вийняв з кишені ліхтарик, але Ягелло нетерпляче змахнув рукою.

— Погаси світло! Я й без ліхтарика впораюсь…

Проте ключ не слухається. Замок раптом починає поводитись, як живе створіння. Викручується на всі боки, пручається, бореться за свою незалежність.

— Мабуть, не підходить, — прошепотів Ягелло. — А я був певен, що відімкну цим ключем.

— Спробуй ще раз, — квапить Адам, раз у раз озираючись на будинок капітана Антося. — Помаленьку, я пильную… Коли що, дам знати.

В сусідньому дворі загавкав собака. Дурний собацюра! Що він може знати про справи, які діються біля цієї повітки? Гавкати — не штука, але ж відомо: не гавкання, а мовчання — золото.

— Він, певне, прив’язаний, — намагається заспокоїти товариша Адам. — Швидше, Ягелле, не думай ти про цього пса, думай про замок.

— Мабуть, прив’язаний… Якби в мене був собака, я б ніколи не тримав його на прив’язі. Адже це негуманно…

— Не будь таким гуманним, — сичить Адам і, щоб припинити зайві балачки, штовхає його ліктем у бік. — Тебе ніколи дворняга за литку не хапав?

Ягелло саме зібрався відповісти, що навіть найдурніший дворняга знає, чию литку можна кусати, і що це скоріше Адамові треба уникати зустрічей з собачим родом, бо своїх недругів собаки чують на відстані, — але тут замок клацнув, і хлопці зітхнули з полегкістю.

— Все… відімкнув, — прошепотів Ягелло.

— Нарешті! Ура! — і собі прошепотів Адам.

Вони ввійшли в повітку, забувши про небезпеку. Жовте кружальце світла від ліхтарика квапливо поповзло по захаращеному приміщенню. Ящики, кошелі, копичка сіна, драбина, лопати, пеньок для рубання дров і величезна сокира, порожні клітки для кролів, скляні банки, штабель струхлявілих дощок…

— Де шукати? Де воно може бути?

У дверях з’явилися якісь постаті. Адам миттю загасив ліхтарик.

— Хто там? — крикнув Ягелло, ховаючись за копичкою сіна.

— Це я…— тоненьким голосом пропищав Ластатий.

— Це ми…— уточнив Качур. — Ми чекали, пильнували, були напоготові.

— Якби щось помітили, зразу б дали вам знати, — заявив Чорний з дуже підозрілим ентузіазмом.

Ягелло поспішно виліз із своєї ненадійної схованки і сердито гримнув на Чорного:

— Вивалюй з повітки і пильнуй, коли ти такий добрий спостерігач… Знайдемо скарби капітана Антося й без твоєї допомоги.

Чорний пробує протестувати, але скоро заспокоюється, збагнувши, що роль вартового має багато переваг. Вдаючи розгніваного, він виходить на подвір’я. Тут безпечніше. Якщо поблизу з’явиться ворог, Чорний зможе першим подати сигнал до втечі.

А в повітці тривають гарячкові пошуки. Хлопці бігають, натикаючись на ящики й дошки, перекидають порожні пляшки, які так жахливо бряжчать, наче хочуть підняти на ноги не тільки капітана Антося та його батька, не тільки жителів вулиці Червоного Хреста, а й усіх доброчесних громадян містечка.

Ягелло зупиняється посеред повітки.

— Це десь праворуч мало бути, — каже він. — Тепер я пригадую: велика стара скриня, накрита подертими ковдрами.

— Є стара скриня…

— Але немає ковдр…

— Ось якісь ковдри лежать…

— Але немає скрині…

— Скриня поряд стоїть… може, ковдри зсунулись, треба відкрити…

— Піднімемо віко. Перевіримо! — гукає Ягелло. Зараз він тримається так вільно, ніби нишпорить у власній комірчині. Здається навіть — якби зараз у повітку зайшов батько капітана Антося, Ягелло з обуренням закричав би: «А ви чого сюди прийшли? Хто вам дозволяє заходити о цій порі до повітки? Яке ви маєте право заважати нам?»

Але ні Антось, ні його батько не збираються псувати Ягеллу такого чудового настрою. Навіть собака, що досі виявляв своє глибоке невдоволення з приводу появи на сусідньому подвір’ї якоїсь підозрілої зграї, раптом затих, мабуть, вирішивши: він зробив уже все, що можна, аби попередити сусідів про небезпеку.

Отож тиша довкола стояла повна і майже урочиста. Хлопці нахилилися над скринею, поклали руки на масивне, оббите бляхою віко, але бояться підняти його. Бояться розчарування. Більш нетерпеливим виявився Адам. Він дав знак відкривати. Таємниця скрині перестала існувати. Світло Адамового ліхтарика вдирається всередину.

— Мотузки… рюкзаки… гасові лампи, — схвильовано шепоче Ягелло і раптом починає плескати в долоні, наче він у театрі.

Цілу ніч Казика мучили кошмарні сни. Та ще до того, як кімната виповнилась чотириногими потворами, кожна з яких мала голову, дуже схожу на голову капітана Антося, Казика почало гризти сумління: «Я лежу на м’якій постелі, дивлюсь у стелю, а в цю хвилину за кілометр від мого дому хлопці заходять до печери, повної диких звірів. Може, саме зараз із ними сталося нещастя? Може, попали в засідку? Звісно, цей похід — цілковите безглуздя, але я повинен бути солідарним, це ж мій обов’язок. Якщо всі вони наважилися взяти участь у цій небезпечній грі, то чого я не серед них?»

Саме з цими думками Казик і заснув. Він ще і ще раз промимрив: «Чому я не серед них?» — і ось у кімнату вдерлися гидкі почвари. Про оборону годі було й думати. Крилате страховисько — ватажок цієї зграї — уїдливо усміхнулося до Казика і вп’ялося в нього своїми пазурами. На друзки розсипалася шибка, розбита могутнім крилом. Казик з жахом глянув униз. Вони піднімалися над містом. Двоповерхові будиночки були тепер схожі на кольорові кубики.

— Зараз я тобі покажу твоїх геройських товаришів! — заверещало страховисько і почало пікірувати.

— Я впізнав тебе! — закричав Казик, гамселячи кулаками по крилах почвари. — Я зразу тебе впізнав. Капітан Антось… Так я й скажу на суді! Заслужена кара на тебе чекає, звироднілий капітане!

Тепер вони були майже над самою землею. Дерева, річки, величезні болота. І на цих болотах Казик помітив Адама, Ягелла, Качура і кількох інших хлопців. Адам повільно тонув у твані. Побачивши страховисько, благально закричав:

— Змилуйся! Присягаюсь — я буду слухатись тебе! Тільки витягни мене звідси!

— Я вам товариша приніс! Вашого Казика! — заверещало страховисько. — Розважайтеся разом. Хлюпайтесь, любі, в цьому болоті…

І Казик упав на середину болота. Зненацька його огорнула густа чорна ніч. Він став задихатись…

Прокинувся Казик долі, біля ліжка. Ковдра так щільно обкрутилась навколо нього, що, вивільнившись з неї, він довго й жадібно ковтав повітря, наче витягнена з води риба.

Після цього страхіття минуло вже кілька годин. Але Казик і досі не оговтався. Обережно ступав по підлозі, ніби боявся, що вона раптом розверзнеться і під нею буде багниста безодня, нервово розглядався на всі боки. Казикове обличчя було таке мученицьке та стурбоване, що мати запропонувала йому негайно лягти в ліжко й поспати.

Спати? В ліжку? Досить було тільки на мить подумати про сон, як на порозі з’являвся капітан Антось, махаючи крильми й прикладаючи потворні пазурі до кашкета…

Тікати звідси! Тікати якнайшвидше! Досі Казик завжди кепкував із себе, коли бачив страшні сни, але сьогоднішній здався йому підозрілим. Треба перевірити, чи капітан Антось на чолі своєї зграї троглодитів не приготував часом якоїсь несподіванки…

«Всі ми тонули в болоті, — думав Казик, хутко йдучи через зарослий бур’янами, занедбаний садок, названий «Мавпячим гаєм», — щось у цьому має бути. Може, Адамів похід закінчився невдало? А може, міліція вже шукає винуватців крадіжки? Як же низько впали Справедливі… адже був такий час, коли ми хором повторювали четвертий пункт свого великого Статуту: «Хто краде, той буде прилюдно затаврований!»

Казик набрав повні груди повітря й гукнув:

— Хто краде, той буде прилюдно затаврований!

І став як укопаний. На вузенькій, зарослій кропивою стежці вишикувалась зграя капітана Антося на чолі з ним самим. Хвилину, яка видалась Казикові вічністю, стояла тиша. Капітан Антось пригладжував свою руду чуприну й дивився на Врубеля, мов на ягнятко, жити якому лишалося лічені секунди.

— Стули дзьобик, горобчику! — з лиховісною лагідністю промовив він до Казика.

Поки до нашого героя з запізненням дійшла думка про втечу, зграя почала діяти. Все було розраховано до дрібниць. Троглодити підхопили отетерілого Казика під руки й привели під дику грушу. Він навіть не намагався пручатись. Капітан Антось запитав:

— Скільки важить цей Врубель[6 - Врубель — по-польському — горобець.]?

— П’ять, щонайбільше шість кілограмів, — відповів троглодит, прозваний Піжоном.

Через півхвилини Казика міцно прив’язали до груші. І аж тепер, змушений стояти по стойці струнко, торкаючись головою, спиною і п’ятами шерехатої кори, Казик здобувся на зухвале запитання:

— Чого ви від мене хочете, харцизяки? Вирішили показати мені ваші троглодитські методи? Чим хизуєтесь? Шестеро на одного?

Капітан Антось спокійно вислухав ці провокаційні вигуки і замість відповіді підніс руку, даючи знак, що Піжон може діяти. Піжон вийняв носовичок і, обгорнувши ним руку, почав рвати кропиву. Нарвавши величенький жмуток, він повільно, величною ходою наблизився до Казика.

— Стривай, — зупинив його капітан, — може, обійдемось без екзекуції. Може, наш любий друг уже зрозумів, що будь-який опір для нього — безглуздя. Бо кожна собака в місті гавкає, що великий Горобець із племені Справедливих не позбавлений кебети в голові.

— Розв’яжіть мене! — крикнув Врубель. — Я не маю часу на ваші дурні забавки. Здоровим бельбасам закортіло погратися в індіанців?

— Ну звичайно, — усміхнувся капітан, — ми розв’яжемо тебе. Але спершу ти повинен розказати про одну дрібничку. А коли вже ти завів мову про індіанців, то дозволю тобі зауважити, що це якраз шмаркачі із Спілки Справедливих полюбляють індіанські пригоди. Сьогодні вночі любі малята з першого «А» вдерлися до табору ворожого племені і вкрали багато цінних речей. І тепер, мій любий Врубелю, гордосте шанованого міста, що стоїть над Вєпжем, грозо блідолицих… дурна мавпо з ослячими вухами, боягузе, яких світ не бачив, нещасний мамин мазунчику, паскудний злодюго, — кажи, де ви заховали наше спорядження?

— Яке спорядження? — спитав Казик, не зводячи очей зі жмутку кропиви, яким розмахував Піжон.

— Наше… наше, любий Врубелю… — сказав капітан Антось з такою грізною міною, ніби оголошував Казикові вирок про довічну каторгу. — Ми знаємо, чиїх рук це діло. Кажи, заяча душе, кажи, осляче поріддя… де наше спорядження? Де наші рюкзаки — воно лежало в них?

— Не бачив я ваших рюкзаків.

— Допоможи йому, — мовив капітан до Піжона. — Хай йому трохи проясніє в голові.

— Геть від мене! В тюрмі зогниєте! Будете висіти на шибениці! — якнайгрізніше крикнув Казик.

Піжон змахнув кропивою і шмагонув Казика по підборіддю. Врубелю здалося, що не тільки підборіддя, а й щоки його миттю спухли від доторку жалкого листя.

— Будеш говорити?

— Говори, бо вкинемо голого в кропиву! — поблажливо сказав щербатий здоровань, що досі грався з м’ячиком від настільного тенісу.

Казик мовчав. Вжалене кропивою обличчя вже не боліло. Найгіршим був страх перед тим, що мало настати. Він боявся Піжона, що потрясав своєю страшною зброєю. Але минула хвилина, і в Казикові раптом прокинувся геройський дух.

«Жодного слова не скажу! Нічого з мене не витягнуть… хоча б тому, що я таки нічого не знаю!»

Тим часом капітан Антось готував нові тортури. Він загадав збирати хмиз, шматки сухого дерева, поламані дошки… складав усе це біля Казика, просто під його ногами, й без упину розповідав своїм троглодитам про різні способи спалювання на вогнищі. Троглодити слухали розповідь з шанобливою зосередженістю. Щербатий здоровань навіть покинув гратися м’ячиком і стояв рівно, з гордістю дивлячись на свого ватажка.

— Спершу починають горіти сандалі, потім підсмажуються п’яти…— В голосі капітана просто мед був розлитий.

— А п’яти… якщо вони брудні, то, мабуть, довше пектиме! — із захватом зітхнув Піжон і заходився шукати в кишенях сірники.

Не знайшов. Тепер усі стали вивертати кишені, вголос дивуючись, що забули про найважливішу річ.

— Може, в тебе є сірники? — спитав капітан у Казика таким голосом, ніби йшлося про вогнище, в якому буде пектися картопля.

Казик стояв, заплющивши очі, і пригадував деталі сну про крилате страховисько й болото.

— Гей ти, почваро! — раптом нестямно крикнув він. — Не допоможуть тобі ні твої крила, ні пазурі! Сам потонеш у цьому болоті!

— Слухай, він марить, — занепокоївся Піжон, з тривогою дивлячись на капітана. — Може, він від страху із глузду зсунувся? Може, досить із нього?

— Годі нам! — підтримав Піжона здоровань із м’ячиком. — Здається, він і справді нічого не знає.

— А може, це Магдині жартики? — сказав товстощокий парубійко, рум’яний, як помідор. — Може, вона нацькувала нас на Справедливих? З Магдою треба обережно… ніколи не знаєш, що їй у голову стрельне.

Казик не чув цих міркувань. Він готувався до мученицької смерті. Він ніколи не горів на вогнищі, але був певен — вогонь передусім знищить його елегантні чорні черевики, в яких він проходив усього вісім місяців. А якщо ці бандити підкинуть у вогнище побільше сухого галуззя, то займуться і холоші…

— Не вдасться вам ця штука! —люто вигукнув Казик. Він навіть хотів був гордо випнути груди, щоб підкреслити своє геройство, але марно: мотузка не давала йому рухатись. — Не вдасться тобі, почваро! Болото на вас чекає, шакали, троглодити! Ви благатимете пощади, а ми вас головами просто в багно, в чорну смерть!

— Відв’яжи його! — гукнув капітан Піжонові. — У нього й справді щось у голові помішалося! Хай йому грець!.. Ну, чого рота роззявив? Переріж мотузку, бо він геть збожеволіє…

Але Піжонові було не до Казика. Наче загіпнотизований, він дивився на кущі, з-за яких вигулькнула на диво знайома постать. Капітан Антось теж глянув у той бік і, як і личить доброму командирові, перший упізнав ворога. Ворог ішов підозріло швидко. І тепер уже не було жодних сумнівів: його дуже цікавить дика груша й прив’язаний Казик, що репетував чимдалі несамовитіше.

Кожна хвилина була тепер на вагу золота. І капітан негайно віддав наказ відступити.

— Товариство! На горизонті сторож Миколай!.. Мерщій ходу! Кожен — в інший бік… збір через півгодини біля старого млина.

Останніх слів капітана ніхто вже не почув. Троглодити в паніці покинули бойові позиції ще в той момент, коли прозвучали слова: «На горизонті сторож Миколай». Застугоніла земля під підошвами втікачів. Зашелестіли кущі, тріснула якась галузка, і ось уже на галявинці стало тихо, як у вусі.

«Спалили мене, чи що?» — подумав Казик і розплющив очі.

Аж ні — він живий, і перед ним стоїть сторож Миколай!..

Сторож мовчки дивиться на прив’язаного героя. Це мовчання починає, дратувати Казика більше, ніж недавній галас троглодитів. Пан Миколай здивовано хитає головою, торкається мотузки… Нарешті здобувається на цілком конкретне запитання:

— Хто це тебе припнув, безбожнику?

— Сам прив’язався до груші! — сердито вигукнув Казик.

Сторож проводить рукою по Казиковому обличчю, пожаленому кропивою, і в цю мить йому в око впадає купа сухого гілляччя, яку не встигли підпалити. Він нахилився, підняв галузку, якийсь час дивився на неї — і раптом забігав навколо груші, репетуючи так, наче зараз мав настати кінець світу.

— Нечестивці!.. Вже на вогнищі палять!.. Шкода, що пан міністр і педагогічна рада не можуть цього побачити. Люди добрі, ви подивіться, що тут діється! Пане міністр! Хаммурапі нам потрібен!..

Він разів десять оббіг грушу, захекався, захрип, і тільки тоді йому спало на думку, що міністр міністром, безбожники безбожниками, але Казика Врубеля треба таки розв’язати. Він заходився поратись біля мотузки, все ще просторікуючи про нещасну вітчизну, яку зграя безбожників неминуче занапастить.

— А коли… коли тобі потрібен буде свідок, то, будь ласка, — я можу посвідчити. Я все бачив… Але хто то був? Часом не другий «Б»? Мені здається, тут мелькнула руда Антосекова чуприна.

Казик, відчувши себе вільним, знетямився з радості. Він не хотів ні в чому признаватись. Глянув на сторожа і кинувся навдьори.

«Цього ще тільки бракувало! — гарячково думав Казик, продираючись крізь кропиву, перескакуючи рівчаки, розгортаючи руками гілля. — Завтра по всьому місту патякатимуть: «Ви чули, ви чули, Казика Врубеля прив’язали до дерева! Якісь безбожники хотіли спалити ного на вогнищі! Збиралися засмажити його, як порося».

І треба ж було, щоб пан Миколай припхався на галявину!»

Казика так захопили ці думки, що весь свій гнів він раптом зосередив на сторожеві. Ніби це сторож прив’язав його до дерева і відшмагав по обличчю кропивою. Ніби це сторож лякав його пекельним вогнем…




— Брешеш, воно все в тебе купи не тримається! — іронічно сказав Ягелло. — Ти або якийсь дурний роман прочитав, або в тебе гарячка. Свята інквізиція в Красноставі, в середині двадцятого століття;.. Казик Врубель у ролі чаклунки горить на вогнищі?

— Чого б я мав брехати?

— Бо переживаєш, що не пішов разом з нами. Сумління тебе гризе… ти собі приємні сни бачив, а ми ризикували, в лев’ячу пащу клали голови…

— Мені теж перепало. — Казик присунувся ближче до Ягелла. — Глянь на моє лице… це пам’ятка від кропиви, від катувань.

— Ти й сам міг себе пожалити. — Ягелло сказав це таким тоном, ніби кілька годин тому на власні очі бачив Казика, що повзав по кропиві. — Легше нажалити собі лице кропивою, ніж узяти участь у небезпечній вилазці.

Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.

— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!

Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…

— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.

— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…

Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.

— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.

— Казик — це одне, а капітан Антось — зовсім інше, — відказав Адам. — 3 Казиком можна буде якось усе залагодити… А що робити з капітаном? Коли це правда, що вони вже все знають, що їм відомо, хто був уночі в повітці, — важко буде нам із цього викрутитись. Слухай, Ягелле, може, ти, нарешті, скажеш мені, в кого здобув усі ці відомості? Звідки ти взнав про повітку і скриню?

Ягелло уважно розглядав свої полатані черевики і мовчав.

— Ти повинен нам про це сказати! — крикнув Адам, хапаючи Ягелла за вилоги піджака. — Це пахне справжнісінькою провокацією! Не встигла ніч минути, не встиг початися день, а капітан уже про все знає.

— Або знає, або вдає, що знає! — гмукнув Ягелло. — Обережніше, піджак мені порвеш…

— Отже, ти не скажеш, як звати провокатора?

— Я сам роздобув ці відомості, сам усе й розплутаю. Коли це справді була провокація, то моя помста буде страшною.

— А сили вистачить?

— Не хвилюйся! Ти ж знаєш, чого варті мої мускули.

— Знаю…— сказав Адам і усміхнувся, хоча з усіх сил намагався бути серйозним.




Хто зрадив?

У підвали!

Вождь Справедливих.


Мандрівку в підвали призначено на п’ятницю. Треба було поспішати. Капітан Антось уже кілька разів зачіпав Ягелла, Качура і Адама, погрожуючи, що заявить у міліцію. І коли досі він цього не зробив, то тільки тому, що, мабуть, не був цілком певен, чи дійсно Справедливі залізли тієї ночі в повітку. Але це могло бути й просто хитрістю.

Правду кажучи, останнім часом у Справедливих не все було гаразд із задуманою операцією. Щось дивовижне стало коїтись із Спілкою. Казик не міг забути Ягеллу тих образливих слів: «Легше нажалити собі лице кропивою, піж узяти участь у небезпечній вилазці». Він уже двічі не з’являвся на штабні наради, де розроблявся детальний план мандрівки. Спочатку Ягелло хотів вибачитись перед Врубелем. Він навіть прийшов до нього додому й завів обережну розмову на дражливу для обох тему. Казик терпляче слухав, намагався усміхнутись, ніби хотів підбадьорити товариша. І таки підбадьорив. Ягелло на мить забув про основну свою мету і сказав з помітною зачіпкою в голосі:

— Не думав я, що ти такий істерик… Поводився тоді в Адама, як справжня базарна баба.

Врубель владним жестом показав Ягеллу на двері:

— Геть з моїх очей! Ще бракувало, щоб мене ображали у моєму власному домі.

Відтоді Ягелло уникав зустрічей з Казиком, при кожній нагоді підкреслюючи, що не хоче мати нічого спільного з хлопчиськом, який удає із себе героя.

Конфлікт почав розростатись. Не всі Справедливі стали на бік Ягелла. Першим запротестував Качур. Йому вдалося добути від сторожа Миколая — свідка екзекуції над Казиком — кілька фактів, які незаперечно свідчили про те, що Врубель таки пережив у «Мавпячому гаю» трагічні хвилини. Пан Миколай ніяк не міг збагнути, чому жертва мовчить, чому з приводу цієї розбійницької справи досі не розпочато слідства… «Прив’язали його, бідолаху, до мученицького стовпа. Знущалися з нього, як людожери… вже мали палити, та я перешкодив…»

Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:

— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.

В розмову втрутився Ластатий і зразу ж пригадав ту ніч, коли Кальош з акторською майстерністю розігрував мученика.

— Мабуть, тобі таки доведеться випити рицину… і після цього в тебе таки заболить живіт. До Казика сікаєшся, а сам повівся як боягуз.

Ось у такій атмосфері й готувалися хлопці до мандрівки в таємничі підвали. Треба ще додати, що Богдан Ліпка, великий мастак розвіювати бурі, був нині зайнятий приємнішими справами. Він навдивовижу наполегливо готувався до переекзаменовки, й до незгод між Справедливими ставився з явною байдужістю. Зате хлопцям гімназичне майбуття Богдана не було байдуже. Зразу ж після повернення з Варшави вони почали гуртом намовляти його взятися до книжок. Однак Ліпка був непохитний і сказав, що зробить вчительці Бродзіцькій неабияку несподіванку — не відповість на жодне запитання. Правду кажучи, це не було б несподіванкою ні для Бродзіцької, ні для Справедливих. Адже за весь шкільний рік Богдан і разу не опустився так низько, щоб добре вивчити урок. І раптом, коли вже навіть Адам утратив надію, що недавній ентузіаст подорожі до Америки скине з себе апатію і присвятить історії польської мови бодай п’ять хвилин у день, — почали діятись дивні речі. Ліпкою оволоділа гарячка науки. Ніхто досі не бачив такого Ліпки. Тож дивилися на нього товариші з радістю, але водночас і з неспокоєм. Пильно приглядались до сина і батьки. Цілими днями Богдан сидів за книжками. Коли наставав вечір, старанний учень обводив кімнату затуманеним поглядом, потім брів до ліжка і, не чекаючи на вечерю, поринав у сон.

Важко уявити, які сни снилися найгіршому учневі 1-А, проте нам здається: однією з найголовніших осіб, котрі приходили до Богдана з нічним візитом, був, певне, Ян Кохановський, який декламував свої фрашки…

— От, будь ласка, — скрушно говорив Ліпка часом, — кажуть: фрашка… а згодом виявляється, що звичайна та фрашка — не просто собі в житті коротенький віршик. Це ж справжня драма.

Але забудемо про той чорний день у житті Богдана. Бо вже настала середина серпня, і багато що за цей час докорінно змінилося. Справедливі стежать за Богданом з дедалі більшим піднесенням. Сперечаються, губляться в здогадах. Адже виходить, як у казці: ліг спати запеклий ледар, а прокинувся справжній титан праці. Хіба це не підозріло?

Ягелло намагався всіх переконати, що це саме він розпалив у серці Ліпки полум’яну любов до рідної літератури:

— Адже я був у нього кілька разів; ви ж знаєте — я вроджений педагог, незважаючи на моє письменницьке покликання. Коли я розповідав Богданові про фрашки, я бачив у його очах дивні вогники. От саме з цих вогників і спалахнуло полум’я…

Кальош перервав цю натхненну розповідь грубим хихотінням, а Ластатий сказав переконливо:

— Ти, Ягелле, обережніше з цим полум’ям… Тобі мало Казикової трагедії? Тепер хочеш нам і Ліпку спалити?

Отже, ніхто не міг здогадатися, чому Богдан так раптово змінився. Бо не було Справедливих при тій розмові, з якої, власне, все й почалося.

Богдан відвідав Довгоноса аж тоді, коли зовсім заспокоївся після невдалої подорожі до Щеціна. Довгоніс запросив гостя в садок, почастував насінням і, випльовуючи лушпиння, іронічно сказав:

— Недовго ти пробув у Америці. Не сподобалось тобі там, чи тебе вигнали?

Ліпка почав розповідати про свої злигодні, про втечу від кондукторів і товаришів, а Довгоніс весь час усміхався.

— Чого зуби щириш? — Богдан уже був ситий по зав’язку цими іронічними усмішками.

— Бо ти збрехати нормально і то не можеш…

— Не можу й не хочу. Я правду тобі кажу.

Довгоніс знову виплюнув лушпиння, витер долонею рот, підвівся з лавки й виголосив коротке, але вельми різке звинувачення:

— Я знав, що ти зламаєшся. Був певен — вернешся з півдороги. Батько мені казав, що Америка для сміливих. А ти злякався… Ну й розкошуй тепер у цьому чудовому місті, де чекає на тебе кілька автомобілів, мішок доларів і пані Бродзіцька, власниця фабрики, на якій виготовляються гарненькі двійки… А що тебе чекає? Працюватимеш у шевця, або вирядять тебе на село. Мені батько казав…

Проте Богдана вже не цікавило, що казав батько Довгоноса. Богдан відчував — у ньому зростає якась дика впертість. І він заговорив із злістю:

— Авжеж… твоя правда: ніхто за мною не гнався. Я роздумав, вернувся з півдороги. Перехотілось мені їхати в Америку. Чхав я на автомобіль! Краще буду із своїми друзями й нікуди від них не тікатиму. Що ти, Довгоносе, можеш знати про дружбу? У тебе ж немає друзів… Ніхто не приходить до тебе… Бо ти дереш носа, бо тобі здається, що ти наймудріший, що ти — пуп землі!

Він пішов був до хвіртки, але за мить обернувся:

— І не забудь спитати свого батька, чому він приїхав з тієї багатої Америки назад у Красностав, маленьке містечко, де навіть воду розвозять у бочках! Спитай його… Він стільки років пробув у Америці… А де ж ваші багатства? Купили півсадка та будиночок, який через кілька років завалиться від старості… А Бродзіцьку не чіпай! Я сам знаю, що мені робити. Ще покажу тобі, як складають екзамени. З блиском, без будь-яких поблажок! Ти підеш до шевця, а не я! Я вступлю до університету! Зрозумів, Довгоносе?

— Зрозумів…— пробелькотів Довгоніс, ураз збагнувши, що кожна спроба протесту закінчиться розмовою на кулаках. А в цьому рівних Богданові не було.




Мандрівка в підвали була призначена на п’ятницю, але в четвер уранці сталася катастрофа. Адам пішов до комірчини по дрова і раптом побачив — скобу на дверях зірвано, комірчина відчинена. Досить було десяти секунд, щоб перевірити, з якою метою це зроблено. В кутку, де було складено воєнні трофеї, лежала тільки стара ковдра. Зникли рюкзаки, мотузки й лампи.

— Кінець усьому! — прошепотів Адам у розпачі.

Через півгодини в комірчині відбулась надзвичайна нарада. Прибули всі, крім Казика. Навіть Богдан оцінив серйозність моменту і відірвався від історії польської мови, щоб познайомитися з історією рюкзаків, які або повернулися до своїх власників, або стали здобиччю якоїсь злодійської зграї.

— Якщо наша нічна здобич повернулася до капітана Антося, то в нас буде з біса клопоту, — міркував Качур. — Якщо ж рюкзаки потрапили в інші руки, то клопоту буде ще більше.

Врешті-решт дійшли висновку, що це таки діло рук Антося. Він дізнався про все, напав на слід, або йому хтось сказав. Виходить, зрада? Але хто ж тоді зрадник?

Хлопці міряли один одного підозріливими поглядами. Зрадника неодмінно треба викрити й покарати! Замкнути його в цій комірчині щонайменше на тиждень. Посадити на хліб і воду. А може, зрадника нема? Може, капітан сам усе пронюхав? Але як?..

— Слухайте, а може, це Казик? — раптом вихопилось у Ластатого. — Всі прийшли на нараду, а його нема. Може, не сміє нам у вічі глянути?

Запала могильна тиша. І так і сяк підходили до цього звинувачення, з усіх боків прикладали його до Врубеля. Але багато що говорило на користь Казика: адже він ніколи не зраджував, і хоч м’язи в нього не міцніші за комарині, проте вдача тверда. В різних побував він бувальцях, рідко вертався з бою зі щитом, але слова ще ніколи не ламав.

Проте був аргумент, який досить дошкульно бив по хирлявій постаті Врубеля. Якось Адам, Ягелло і Качур зустріли капітана Антося. Ягелло хотів довести Адамові, що Казик добряче передав куті меду, розповідаючи про трагедію в «Мавпячому гаю». Либонь, і була якась засідка, либонь, дійшло і до якоїсь сутички, але мотузки, кропива, середньовічне вогнище — то вже, мабуть, Казикова вигадка. Правда, сторож Миколай усе підтвердив, та чи можна йому вірити? Від Миколая ще й не такі казочки можна почути…

Приблизно так коментував розповідь Врубеля Ягелло. Проте коментар цей годилося підтвердити якимсь незаперечним фактом. І ось вони зіткнулись віч-на-віч з головним інквізитором, капітаном Антосем. Ягелло наскочив на капітана, як задерикуватий півень:

— Слухай, рудий капітане… якщо це правда, що наш вірний товариш, Казик Врубель, був прив’язаний до дерева твоєю варварською бандою, якщо це правда, що нашого найсердечнішого друга, Казика Врубеля, відшмагали кропивою твої холуї, якщо це правда, що наш найулюбленіший брат, Казик Врубель, мав бути спалений на вогнищі твоїми дикунами, то недовго тобі лишилося топтати землю. Це я тобі кажу, а в моєму довгому житті ще не траплялось такого, щоб я порушив клятву. А я клянуся помститися тобі…

Капітан Антось нервово закліпав повіками, але швидко заспокоївся і навіть зневажливо знизав плечима, що вийшло в нього надзвичайно невимушено.

— Дуже гарно говориш, зразу видно, що в літературі мастак, тільки я не дуже розумію, про що йдеться? Гаєвський, може, ти мені поясниш, бо твій товариш намолов сім мішків гречаної вовни? Про яке дерево мова? Що за кропива? Звідки ви висмоктали це вогнище? Не забивайте мені баки дурницями… мене на ваші дитячі хитрощі не купиш. Краще про рюкзаки поговоримо.

— Про які рюкзаки? — здивовано спитав Адам.

— Про звичайні, тобто про наші. П’ять рюкзаків… Три лампи… сокирка… шістдесят метрів мотузки…

— Ти хочеш усе це продати? — зацікавився Адам, а Качур, якого хлібом не годуй, тільки дай поторгуватися, навіть запитав про ціну пропонованого товару.

— Все продам, ще й з вигодою для вас, — буркнув капітан, — тільки спершу поверніть.

Після цієї розмови Ягелло тріумфував.

— От бачите… капітан навіть не зустрічався з Казиком… ви переконались, що я мав рацію… Мотузка, вогнище, кропива — і треба ж було нашому Врубелькові таке понавигадувати!

І ось тепер, коли Ластатий кинув серйозне звинувачення, всі подумали про ту розмову з капітаном. Якщо Казик тоді збрехав, якщо хотів так дешево похизуватися своїм геройством, то, може, й тепер… атож… може, й тепер сумління його не чисте? Може, він хотів помститися за глузування й під’юджування, на які не скупилися Ягелло і Кальош? Чому він сьогодні не прийшов? Знав, що сталося, знав про їхню біду… в такій ситуації всі особисті претензії треба викинути через вікно.

Адам був певен: вчинити таке паскудство Врубель ніколи не зміг би. Він вірив, що рано чи пізно ця неприємна справа остаточно з’ясується. Тож вирішив не нападати надто енергійно на Ягелла, Кальоша і Ластатого, щоб не поглиблювати конфлікту. Адже завтра вся Спілка Справедливих мала з’явитись в погребі Качура, де був тільки їм відомий хід у підвали.

— Нагадую… завтра п’ятниця… і та крадіжка не повинна нас стримувати. А рюкзаки ми однаково мали віддати капітанові. Погано, що він їх сам забрав. Тут ми явно дали маху, але шукати зрадників тепер немає часу. Якщо рюкзаки вернулись до капітана, це значить, що другокласники можуть з’явитися в наших підвалах будь-якої хвилини. Наголошую: в наших підвалах.

Ми їх відкрили, й ми повинні їх ретельно обстежити. Складемо детальні плани, назвемо нашими іменами підземні коридори. Ми не можемо дозволити, щоб капітан Антось на чолі своєї зграї удостоївся честі переступити поріг цих таємничих підвалів. У нас є над ними перевага. Вони мусять поморочитися з замком, а перед нами двері відчинені… навіть міліція про них забула. Отже, завтра… перемога буде за нами!

Адам говорив з таким піднесенням, наче від того, як швидко вони потраплять у підвали, залежало майбутнє батьківщини. Він запалив усіх до боротьби, окрилив. На якийсь час хлопці навіть забули про Казика Врубеля, над яким висіла дуже тяжка підозра у зраді.

Коли всі вже зібралися розійтися, підбадьорені картиною завтрашнього тріумфу, Богдан раптом поставив досить істотне для себе й своїх товаришів запитання:

— А якщо рюкзаки не вернулись до капітана? Якщо їх хтось інший виніс із комірчини? Ми будемо завтра лазити по підвалах, а злодій боки рватиме зо сміху. Може, спочатку перевіримо, чи рюкзаки повернулись до власників, а потім уже…

Його затюкали, не дали закінчити. Дурна пропозиція: стільки місяців комірчина була відкрита й ніхто до неї навіть не зазирнув, а тепер, коли її замкнули, хтось відразу вирвав скобу. Звичайний злодій тут не шукав би рюкзаків. Це напевно капітан Антось. Хтось йому доніс, та й по всьому. Але на перевірку зараз немає часу. Не підемо ж ми до нього й не запитаємо: слухай, капітане, ти був в Адамовій комірчині? Забрав свої рюкзаки? Це нас дуже тішить.

Богдан спокійно слухав галас і трохи зневажливо усміхався — мовляв, говоріть, галасуйте, а я знаю своє. Спочатку треба знайти злодія, і тільки потім можна обстежувати підземні коридори.




У погріб Качура Адам прийшов останнім. Його вже досить довго чекали і тепер зустріли збудженим гомоном. Він і не намагався виправдуватись, бо не міг сказати правди. Він ходив до Врубеля додому. Пішов туди, сподіваючись, що умовить Казика взяти участь у їхній операції. Це була б приємна несподіванка. Він уже уявляв собі здивовану міну Ягелла, знічену усмішку Ластатого.

Він сказав би їм усім: «Ось вам Казик, які ви маєте до нього претензії? Кажіть йому в очі… Казик іде з нами в підземелля. Я завжди в нього вірив».

Але Врубеля не було дома. Прочекавши його майже годину, Адам важкою ходою побрів на місце збору. І тепер придивлявся До зосереджених, серйозних облич своїх товаришів. Вони чекали на його наказ, а він зволікав, відтягував початок операції, ніби мав ще надію, що мине хвилина, дві, і застугонять сходи від швидкого бігу, і в погребі зненацька з’явиться стомлений, але усміхнений Казик.

Миготить світло ліхтариків, чути брязкіт лопаток… Надто багато часу на ретельніші приготування в них не було, але зробили все, що тільки могли, аби не йти, як торік, з голими руками. Качур постарався роздобути саперну лопатку з коротким держаком, Ластатий приніс кайло і великий моток вірьовки, на якій ще вчора сушилась білизна. Винести з дому вірьовку особливих труднощів не становило — сховати її можна було навіть під сорочкою. Але з кайлом так не вийшло. Лише перед самим приходом на збір йому вдалося витягти в комірчини цей дорогоцінний інструмент.

У них було кілька ліхтариків і рюкзак, у якому, крім буханки хліба, шматка грудинки і трьох пляшок лимонаду, лежала також скромна похідна аптечка. В ній — не зовсім чистий бинт, трохи йоду, порошки від головного болю і ще якісь порошки, призначення яких ніхто добре не знав, але Чорний казав — а саме він їх і приніс, — що це порошки від усіх болів. Вип’єш один і перестанеш думати навіть про зламану ногу.

— Пам’ятаєте, хлопці, — раптом розчулено мовить Богдан, що досить дивно, бо Ліпка уникає всіляких розчулень, як чорт святої води, — саме тут вирішувалась доля Гаєвського. Ми ламали нігті, видираючи це каміння, відгортали землю, а потім вбігли в підземелля й почали гукати: «Адаме! Адаме! Де ти?»

— Чого ми ждемо, — нетерпеливиться Качур, — спогади — річ гарна, але перед нами ще до біса роботи.

І ніби підтверджуючи, що кожна хвилина справді дуже цінна, вдаряє кайлом по купі каміння. Цей удар пробудив у хлопців раптове бажання діяти. Вже не чекаючи на наказ Адама, вони беруться відкидати каміння, відгортати землю, щоб дістатися до масивних низьких дверей, за якими — вхід у підземні коридори. Але щоб пройти через двері, треба низько зігнутися, присісти майже навпочіпки. Хтось пригадує, як Богдан у поспіху врізався головою в дубовий одвірок і закричав: «Стережіться, бандити б’ють дрючками!» Всі вибухають сміхом, сміється й Ліпка.

І саме в цю мить у погріб влітає Кальош, якого залишили вартувати надворі. Він такий збуджений, наче хвилину тому зустрівся віч-на-віч з голодним левом.

— Що сталося? — питає Ягелло, якому починає передаватися збудження товариша. — Міліція сюди йде чи що?

— Гірше… що там міліція, — випалює Кальош і показує тремтячою рукою на двері. — Сюди Антосева зграя суне з Антосем на чолі. Звідки вони дізналися, що в погребі Качура…

— Зрада! — горлає Богдан. — Приготуватись до бою.

— Спокійно! — уриває Богдана Адам. — Не піддамося на провокацію капітана. Першими бійки не розпочинати. Зустрінемо їх холоднокровно.

Богдан, Качур і Адам ідуть до дверей. Адже тут вони господарі, тож за давнім звичаєм гостей слід зустріти на порозі. Ягелло, обіпершись спиною об вологу стіну погреба, шепоче Ластатому:

— Не люблю я битися в таких умовах — темно, душно… треба б з ними якось домовитись.

Ластатий саме хотів сказати, що він такої ж думки, що сьогодні йому анітрохи не хочеться демонструвати силу своїх могутніх кулаків на Антосевій банді. Проте він не встиг поділитися своїми міркуваннями, оскільки банда капітана Антося вже стояла під мурами фортеці, чи то пак під дверима погреба. З обох боків блиснули ліхтарики і, ніби дзенькіт шабель, зазвучали перші слова.

Антось. О, вони теж тут…

Богдан. Кланяємося дохлим пацюкам… Що чувати, чи здорові тато й мама?

Піжон. Ви що, теж у підземелля?

Адам. Ні, ми на Мадагаскар…

Антось. І туди вам найближче?

Качур. В цьому погребі всіх пацюків уже знищили. Нічого вам тут шукати…

Піжон. Ми думали, що знайдемо тут свої рюкзаки… (Це була явна провокація, бо й Піжон, і його товариші тримали рюкзаки в руках).

Адам. Рюкзаки були в іншому місці. В цьому погребі можете хіба що на неприємність наскочити.

Тенісист. Господар тут, правда, Качур, але ви теж були у нас із візитом.

Антось. Моя повітка була для шановних Справедливих гостинніша. Ви погано виховані.

Богдан. Щоб ти знав, пацюче, я в твоїй повітці не був і запевняю тебе: цього порога ти теж не переступиш.

Качур. Звідки ви дізналися про цей хід, хто вам сказав?.. Назвіть нам ім’я зрадника, і ми дамо вам спокійно піти звідси.

Антось. Ми зовсім не збираємося звідси йти. Підвали — не ваша власність.

Качур. Зате погріб — моя власність.

Піжон. Приватна власність? Адже це капіталістичний пережиток. Оці гарні рюкзаки теж були нашою власністю, а ви прийшли по них, як по свої.

Богдан. Адаме, скажи їм, щоб вони звідси хутенько забиралися… я попереджаю, бо за хвилину тут діятимуться жахливі речі.

Антось. За хвилину? Ну, то в нас іще багато часу, можемо побалакати?

Але саме тепер раптом стає тихо. Закінчились погрози на словах, почалась психологічна битва. Хлопці стоять один навпроти одного, грізно насупившись, гнівно стиснувши губи. Хто почне перший, хто перший відступить? Чиї нерви виявляться міцніші? Пальці стискаються в кулаки, напружуються м’язи… серце в кожного б’ється зараз так швидко й гучно, як бойовий барабан, що кличе в атаку.

Ягелло, який досі стояв у глибокому резерві під самою стіною, помалу пересувається в напрямку першої лінії фронту. Це аж ніяк не означає, що «письменник» вирішив прийняти на себе перші удари ворога. Зовсім навпаки, в душі «письменника» саме народилися дуже гуманні й мирні прагнення. Ягелло зупинився біля Богдана й Адама.

— Облишмо, — шепнув він, — можна ж якось домовитись… Навіщо це кровопролиття?

— Геть! — загорлав Богдан.

— Геть! — приєднався до цього вигуку капітан Антось, даючи зрозуміти: ніякі мирні переговори його не цікавлять.

І тоді Ягелло наважився на останній відчайдушний крок. Він підскочив до дверей, зачинив їх і, припавши до них усім тілом, розпачливо закричав:

— Через мій труп!.. Тільки через мій труп ви сюди зайдете!

Тут треба сказати, що двері Качурового погреба збиті з не дуже товстих дощок. І шпарини між цими дошками достатньо широкі, щоб капітан Антось і його гвардія могли добре бачити все, що діється в погребі. А діялися там дуже цікаві речі. Ягелло мужньо відбивав атаки Богдана, який, виючи: «Вперед! Бий рудого Антека!» — силкувався відчинити двері. Між Ліпкою та Ягеллом втиснувся Адам, намагаючись утихомирити збунтовані ряди свого війська. Качур, очевидно, не був певен, що Гаєвський чинить правильно, бо вхопив його ззаду за піджак і енергійно зашарпав, повністю стаючи на бік Богдана. Ще й супроводжував свої дії бойовими вигуками: «Молодець, Богдане! Хай живуть відважні! Провчимо цих дохлих пацюків!»

Становище Ягелла з кожною миттю ставало трагічніше. З одного боку на нього напирав Богдан, рішуче підтримуваний Качуром, але й капітанові Антосю кінець кінцем набридла бездіяльність. Він просунув руку в щілину між дошками й почав штурхати в спину прибічника миру, а той повторював, як заведений» одні й ті ж слова: «Через мій труп… через мій труп…»

Друга лінія Справедливих, яка ще не брала участі в сутичці, складалася з трьох осіб. Найбільше нетерпіння виявив Чорний, теж пориваючись у бій, натомість Кальош і Ластатий були схильні стати на бік благородного Ягелла. Хоча, правду кажучи, незвична поведінка «письменника» їх неабияк дивувала. Якби Ягелло пропонував перемир’я, ховаючись за спиною Богдана, все було б ясно й зрозуміло. Алє він поводиться як славетний Рейтан[7 - Рейтан Тадеуш (1746–1780) — польський державний діяч. Ввійшов історію як палкий противник розподілу Польщі на сеймі 1773 року.]. Навіть сорочка у нього на грудях подерта, достоту як у того геройського шляхтича, увічненого на картині Матейка[8 - Матейко Ян Алоїз (1838–1893) видатний польський живописець, автор багатьох історичних картин.].

Рейтан відбивається з останніх сил. Вже кинувся в атаку Чорний, трохи присоромлений своєю бездіяльністю, вже Піжон почав наслідувати свого ватажка, штрикаючи Ягелла в спину кінцем гуральської палички, вже лунає бойовий клич, вириваючись із грудей двох армій…

І коли Ягелла нарешті відірвали від дверей, Богдан побачив перед собою не лице капітана Антося, а лице пана Новацького. Качурів батько блискавично оцінив ситуацію. І рішення прийняв теж блискавичне: припинити неподобство. Колись він був добрим солдатом і ніколи — дипломатом, тож, знехтувавши дипломатію, схопив за комір Піжона й капітана Антося й енергійним рухом відкинув їх назад. Авангард ворога був досить швидко ліквідований, і тепер настала черга Справедливих. Качур, правда, намагався втишити гнів батька, розповідаючи якісь казочки про потребу обстеження підвалів, але пан Новацький мав про цю незакінчену операцію і про сутичку, якою вона почалася, свою власну думку.

Тож довелося Справедливим тікати з погреба, як щурам з корабля, що тоне. На прощання пан Новацький погрозив кулаком і суворо попередив:

— Якщо ще когось спіймаю, начувайтесь, таке влаштую, що довіку пам’ятатимете!

Коли всі зібралися в своїй комірчині, Ластатий раптом згадав про кайло:

— Залишив у погребі… мені батько голову відірве.

— Більше нема про що журитися? — зневажливо скривився Ягелло. — Ми пережили справжній тайфун, всі нещастя звалились на наші голови… зрадник спокійно ходить собі по вулицях, а ти белькочеш про кайло.

— Який зрадник? — запитав Кальош, що досі не оговтався від надміру переживань.

— Який? — Ластатий іронічно всміхнувся. — Полічи, скільки нас… Семеро… Кого нема? Хто не прийшов у погріб? Хто показав дорогу капітанові? Тепер уже все ясно, але я не хочу вимовляти це ім’я, бо мені язик стане кілком.

У вікнах будинків відбивалося криваве проміння призахідного сонця. Тротуари були ще теплі від полуденної спекоти. Легенький вітерець приємно холодив обличчя. По не дуже чистій, вибоїстій вулиці бродили бездомні собаки.

Всіх цікавило, до ділася гвардія капітана Антося, але недавні зухвалі напасники, очевидно, вирішили тим часом вдатися до іншої тактики. Вони зникли так само блискавично, як і з’явилися біля Качурового погреба. І вся ця подія могла б здатися якимсь лихим сном, якби не пошматована сорочка Ягелла, що була німим свідком гучного конфлікту. Це була справжня трагедія: спершу у них забрали рюкзаки, а потім нахабно розкрили їхню святу таємницю. А вони так пишалися цим входом в підземелля!

Адам уважно спостерігає замислені обличчя товаришів. Неважко здогадатися, що їх зараз найбільше хвилює, не дає спокою.

— Слухайте, ця непевність нас замучить, — рішучим голосом каже Гаєвський. — Ми повинні негайно все з’ясувати. Пропоную всім піти до Казика. І саме зараз.

Богдан намагався переконати хлопців, що насамперед треба розправитися з капітаном Антосем, і лише потім можна буде притиснути до стіни підступного зрадника. Такої ж думки і Ягелло. І навіть коли Ліпка нарешті погодився з пропозицією Адама, Ягелло ще довго опирався. А потім ішов, похиливши голову, і лічив кроки, що наближали його до страшної невідомості: «Що коли це не Казик? Коли виявиться, що Врубель не винен, то…» — Думки Ягелла стають чорні, як траурна стрічка.




Казик був дуже замислений. Настільки, що вдруге ретельно помив обличчя і шию. В біографії Врубеля це безпрецедентний випадок. Він, безумовно, свідчив про те, що катастрофа близько. Ще вчора вранці все складалося нормально. Нормальний і вмотивований був гнів Казика, якого звинуватили в тому, що він незаконно вбрався в шати героя й мученика. Досить було йому заплющити очі — і в уяві поставали дика груша, орда троглодитів, що вимахували кропивою. Він виразно бачив вогнище, яке мало спалахнути під ним, і розлючене обличчя капітана Антося: «Кажи, де наші рюкзаки? Кажи, бо пропадеш ні за цапову душу…»

Нечасто траплялося Казикові гідно пережити такі жахливі й прекрасні хвилини, тому він не міг дозволити, щоб якийсь там Ягелло паплюжив ці історичні факти, називаючи їх казочками для малих діточок.

Щоб освіжити в пам’яті трагічні хвилини й підігріти в собі ще більший гнів до маловірів, учора Врубель вирішив прогулятися в «Мавпячий гай». Він ішов з гордо піднятою головою і навіть трохи дивувався, що ніхто не звертає на нього уваги. І раптом, коли вже доходив до вузенької вулички, що межувала з «Мавпячим гаєм», помітив Ягелла. В першу мить хотів підбігти до нього й сказати кілька неприємних слів, що їх він терпляче виношував глибоко в серці, але Ягелло наддав ходи й несподівано зник у якомусь садку.

В якомусь? Вже через кілька секунд Врубель усвідомив, що доля вручила йому чудовий подарунок. Ягелло, який посмів поставити під сумнів геройську, чесну поведінку Казика, опинився в Магдиному садку. В садку, який з певного часу став для Справедливих забороненою територією. Магда неодноразово намагалася довести Спілку до розколу. Була вона дуже лукавою дівчиною. Один час Магда сумлінно доносила Справедливим про всі воєнні готування капітана Антося. Але наставали й такі моменти, коли Магда докорінно міняла свої політичні погляди й починала виказувати Антосеві всі таємниці Справедливих. Робити їй це було дуже легко, оскільки Ягелло та Качур хвалилися перед нею кожним вчинком і кожним планом, який ще тільки мав утілитися в життя.

Але вже протягом трьох місяців, тобто від часу, коли Магда почала демонстративно висловлювати свої не дуже похвальні думки щодо Справедливих, хлопці вирішили порвати з нею будь-які стосунки. І ось тепер Ягелло вступив на територію ворога. Казика це заінтригувало, і він вирішив придивитися до цієї події пильніше. Вже й вираз обличчя Ягелла уявляв, коли він прилюдно припне його словами: «Я бачив тебе в Магдиному садку… зрадник ти… порушив слово… Адже ми домовились між собою, що після всіх пліток, якими вона нас обдарувала, будь-які зв’язки з лукавою дівчиною ми пориваємо».

І, окрилений прекрасним видінням майбутньої помсти, Казик продирався через кущі, повз по траві, повній колючого осоту, аж поки дістався до місця, де побачив двох ворогів: Ягелла і Магду. Став прислухатись до досить голосної розмови.

Ягелло. Я тобі казав, де ми заховали ті рюкзаки?

Магда. Казав… то й що з того?

Ягелло. А рюкзаки пропали. Якраз сьогодні вранці.

Магда. Справді? Цікаво. Просто детективна історія… Ланцюгова реакція… спочатку зникли рюкзаки з повітки Антося, тепер щезли з комірчини Адама. Цікаво знати, де вони зараз?..

Ягелло. Нам теж цікаво. Саме через це я до тебе й прийшов.

Магда. Я не ворожка й не детектив.

Ягелло. Магдо, не блазнюй. Це ти сказала цьому негідникові.

Магда. Якому негідникові?

Ягелло. Невже не ясно, що я кажу про Антося… Сама його так назвала два дні тому.

Магда. То було два дні тому. Дуже давно. А сьогодні я прошу не ображати товаришів із мого класу.

Ягелло. Гаразд… я їх не ображатиму, але скажи мені: це вони були в комірчині Гаєвського!

Магда. Я не знаю, відчепися…

Ягелло. Тепер я повинен відчепитись, а хто мене намовляв, хто просив забрати рюкзаки з комірчини цього нег… цього Антося? Хто мені розповів з усіма подробицями, як їх знайти?

Магда. Та й нудний же ти, згадуєш якісь давні справи.

Ягелло. Я жалкую, що прийшов сюди…

Магда. А я жалкую, що взагалі почала з тобою розмовляти.

Ягелло. Хай вони подавляться тими рюкзаками! І так не втраплять у підвали. Вхід закрито на чотири засуви.

Магда. А ви ж як, у дірку від ключа пролізете?

Ягелло. Ми? Не хвилюйся. У нас є інший вхід.

Магда. Мене не обдуриш… інший вхід… Все у вас інше.

Ягелло. Щоб ти знала. І ніхто тебе не збирається дурити. Ми вже один раз використали погріб Качура… пригадуєш, це було тоді, коли ми викрили банду Лисого…

Казик хутко поповз геть із небезпечного місця. Жах і лють охопили його. Він два дні не бачився з товаришами. Тож досі й не знав, що з Адамової комірчини винесено рюкзаки. Про це він почув хвилину тому. І без особливих труднощів збагнув, кому слід завдячувати такою ганебною історією.

«Як він міг…— гарячково думав він, — пліткар, зрадник… щоб отак дати себе ошукати дівчині… А тепер знову зробив їй подарунок — виказав ще одну таємницю. Капітанові Антосю не доведеться вже штурмувати окуті бляхою двері. На нього чекає Качурів погріб і безпечний вхід до підземелля».

Казик побіг до Адама. Треба застерегти його, сказати: «Стережіться, Ягелло зрадник! Магда взнала про нашу таємницю».

Проте двері квартири Гаєвських були замкнені. Казик стукав досить довго й голосно, хоча вже зрозумів, що ніхто йому не відчинить. Він вирішив прийти сюди перед самою вечерею. Нікому, крім Адама, про підслухану розмову Казик говорити не хотів. Адже тільки Адам від самого початку повірив у ту дику грушу, і в катування кропивою, і в пекельне вогнище. Тепер Казик віддячить йому за цю віру.

Але годиною пізніше виникла ситуація, передбачити яку Врубель не міг. Листоноша приніс телеграму із звісткою про тяжку хворобу дідуся. Казиків батько миттю зібрався і сказав синові: «Поїдеш зі мною. Дідусь тебе дуже любить і напевно зрадіє, коли побачить тебе».

Невдовзі вони вже були на Люблінському шосе. Дідусь жив у Ізбиці, не дуже далеко від Красностава. Доїхали вони туди розгойданим автобусом майже опівночі. Пішки, мабуть, швидше дійшли б.

Вони спізнилися… дідусь помер за півгодини до їхнього приїзду. В маленьку кімнатку набилося повно людей. Стояли над померлим і плакали так голосно, що часом цей плач перетворювався на жалобний хоровий спів. Казик теж намагався плакати, але тепер, коли його сльози були б цілком виправдані, не міг примусити себе бодай тихенько схлипнути.

До Красностава він повернувся тільки на другий день. Повернувся сам, тому що батько був зайнятий готуваннями до похорону. Мати вислухала Казикову розповідь, похвалила його, що він такий мужній, а потім розридалася голосно й невтішно, як ті жінки в кімнаті, де лежав дідусь.

Казикові захотілося тиші й спокою, щоб у самотині подумати над усім тим, що він побачив і пережив. Він пригадав веселого, жвавого дідуся, який ще за три місяці до смерті піднімав з землі важенні мішки з борошном і був найкращим рибалкою на всю околицю. Навіть до сторожа Теофіля, що був дуже високої думки про свій риболовецький талант, дійшла слава старого Яна Врубеля. Теофіль вважав, що велика риба вибирає тільки його гачок, і все-таки треба віддати йому належне: саме він привселюдно заявив: «Немає, скажу я вам, у цьому повіті справжніх рибалок… вимерли… зостався я та старий Врубель з Ізбиці. Ото мастак! Цей старий як сяде на березі Вєпжу та як заспіває що-небудь веселе, то п’ятикілограмові соми вискакують з води просто в його цеберко».

Казикові пригадалася ця розмова, бо він саме проходив повз будинок, у якому жив Теофіль, повз будинок з незабутнім горищем — свідком народження Спілки Справедливих.

Пригадалась Казикові ця байка про великі соми, бо він якраз переходив через міст і побачив на березі рибалок з вудочками.

Ще кількасот метрів, і він опинився на перехресті доріг. Праворуч — дорога на Замостя, ліворуч — на Хелм. Він пішов ліворуч. Хотів дійти до лісу. Досить було тільки вибратись на найближчу гірку, і вже видно темну стіну дерев. Він знав у цьому лісі майже кожну стежку. Колись вів Адама через сонячні галявини, через колючу гущавину дикої малини, через піщані пагорби, зарості вереску й кущі чорних ягід. Тут вони кілька разів ночували під відкритим небом. Було це зразу після врочистого народження Спілки Справедливих. Вони дивились на зорі й слухали вірші, які їм читав Адам. Тоді їх було четверо… Качур, Ластатий, Гаєвський і Казик… перша четвірка Справедливих. Адам розповідав їм про Варшаву, про повстання, про серпневі зоряні ночі, а потім несподівано почав читати вірш.

Як же він починався?
		В нас зуби вовчі й шапки набакир,



		Ніхто по нас не плаче в бойовій Варшаві,



		Пруссак з лісів тікає, наче хижий звір,



		Вражину підлу ми й голіруч задавим.








Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.

Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»

Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.

Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.

«Треба скинути це заціпеніння!» — розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.

Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.

— Тікай! Поїзд! Тікай з колії! — відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.

Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.

Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.

Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?

Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.

А потім все вкриває чорна ніч. Тільки замість неба над хлопцем висіло сталеве днище вагона. Колеса оберталися щораз повільніше, щораз тихіше, поки нарешті завмерли нерухомо.

Поїзд зупинився. З вагонів вискакували стривожені пасажири. Вздовж колії біг машиніст, на кілька метрів випереджаючи свого помічника.

— Що сталося? Чого ми стоїмо? — питали пасажири.

Машиніст не відповідав. Помічник машиніста на секунду затримався і схвильовано пояснив:

— Якийсь хлопець рятував дитину… вони під вагонами.

Тепер уже бігли всі. Нахилятися, шукаючи дітей на колії. Першим добіг машиніст. Він присів і заповз під вагон. Казик лежав нерухомо, придавивши своїм тілом дівчинку. Вона плакала, намагаючись вибратися з-під тягаря, що блискавично звалився на неї. Машиніст обережно витяг з-під вагона непритомного хлопця. їх оточив натовп пасажирів. Лунали схвильовані, занепокоєні голоси:

— Він живий?

— Лікаря, негайно лікаря!

— Молодець хлопчина…

— Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.

— Займіться дитиною…

— Хлопця треба в лікарню.

— Машина… машина на шосе… зупиніть…

Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.

Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували біля воріт лікарні. Жоден житель Красностава не лишився байдужим до геройського вчинку Казика Врубеля. Всі в напруженні чекали звістки з лікарні. На четвертий день черговий лікар сказав з полегкістю: «Криза минула. Буде жити».

Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.

— Буде жити! Криза минула! — вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.

Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»

Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»

Спринтерський біг трьох Справедливих. Качур стомлений найменше, він виривається на кілька метрів уперед. І перший помічає Богдана, що стоїть біля вікна. Він горлає так голосно, що його чути, мабуть, на всій вулиці: «Добра звістка! Хай живе Казик! Буде жити! Найгірше минуло!»

Згодом вони вчотирьох біжать до Кальоша. А потім уп’ятьох До Чорного, потім ушістьох до Ластатого. А ще пізніше семеро Справедливих з’явилися на Магдиному подвір’ї. Але Магда вже про все знала, та й весь Красностав, мабуть, знав, що Казикові Врубелю вже нічого не загрожує, що герой, про якого писали газети, щасливо пережив найбільшу в своєму житті небезпеку.

Увечері Справедливі зустрілися в Гаєвського дома. Протягом кількох днів головною темою їхніх розмов був, певна річ, Казик, але тепер ця тема набрала особливої привабливості. Спочатку був геройський вчинок… тепер настав щасливий кінець.

Вони пережили три страшенно довгі й кошмарні ночі. їх мучили докори сумління: вони запідозрили Казика в зраді, звинуватили в боягузтві, повернулись до нього спинами. А він усіх їх перевершив сміливістю. І не зрадив!

Через кілька годин після трагічного випадку, коли, приголомшені, вони стояли у приймальні лікарні й чекали на жахливий вирок, який міг прозвучати будь-якої хвилини, коли здригалися від хвилювання щоразу, як відчинялися двері, і з надією дивились на лікарів, що проходили мимо, Ягелло раптом розпачливо вигукнув:

— Це моя провина… тільки моя! Плюньте мені в обличчя! Я хотів усе звалити на Казика, щоб відвернути від себе всі підозри. Вибовкав усе Магді, а вона сказала Антосеві. Тепер ви вже знаєте, хто зрадник.

Богдан підскочив до нього, трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.

— Ах ти, нікчемний перодряп! Герой зачуханий! Голову тобі скручу!

У приймальні зчинився неймовірний рейвах, бо й інші хлопці рвалися покарати Ягелла по заслузі. Тільки Адам і Ластатий стримувались, намагаючись перешкодити учасникам самосуду.

Це було три дні тому. Але в нинішній урочистий момент про злочин Ягелла забули. Зараз вони ладні пробачити ще й більші гріхи. Говорять про Казика. У малому тілі великий дух. Говорять про Казика. Ніхто й ніколи ще в їхньому місті не здійснив більшого подвигу. Говорять про Казика. Хоробрий, як лев. Мудрий, як Сократ. Чуйний, великодушний і благородний.

Раптом виявляється, що в Казика ніколи не було ніяких вад; те, що часом називали вадою, при трохи глибшому аналізі ставало великим достоїнством. Золота людина — цей наш Врубель! Джентльмен, Монте Крісто, Орлиний Кіготь і взагалі…

— Ми пишаємось тобою, пишаємось, як не знаю ким, — прошепотів Ягелло, опускаючи голову й не наважуючись глянути на Казика.

Казик швидко-швидко закліпав повіками, безпорадно скривився. ніби збирався заплакати. Вираз обличчя в нього був не геройський.

— Що ж я міг ще зробити, хлопці? Іншого виходу не було. Я не мав вибору. Адже я мусив рятувати… адже кожен би так само…

Зайшов лікар, знайомий лікар, який рік тому вилікував Адамового батька. Він дуже уважно й турботливо подивився на Казика.

— Годі вже, хлопці… дайте йому відпочити. До нього ще кілька візитів буде.

— Ми вже йдемо, пане лікар! — вигукнув Адам. — Нам тільки ще одну важливу справу треба залагодити.

— Яку ви там ще новину вигадали? — занепокоївся лікар і подивився на них з неприхованою підозріливістю.

Новину? Можна й так назвати. А втім, якби хтось рік чи навіть місяць тому висунув таку пропозицію, то в найкращому випадку його зустрів би дружний сміх. Учора ввечері ніхто не сміявся. Адамові слова вислухали з повною повагою, а Богдан Ліпка був такий зворушений, що аж глибоко зітхнув. Обговорили деталі. Продумували кожне слово. Адже цей історичний документ мав звучати урочисто.

— Ну, починай, Адаме… А може, тобі води принести? — занепокоївся Качур цим надто тривалим мовчанням.

— Сам напийся, — буркнув Гаєвський. Він кілька разів кашлянув, ніби хотів випробувати силу й можливості свого голосу. На жаль, голос не прозвучав у всій своїй красі, і урочиста промова почалася майже пошепки:

— Ось, Казику, у нас один документ. Написали ми його тушшю на справжньому глянсовому папері. Можеш перевірити. Тут усі наші підписи. Може, для тебе це не така вже й велика радість… ти став дуже знаменитим… що тобі там якісь дворові почесті. Але ми… але нам здається… ми сподіваємось, що, може, це тебе порадує. Три роки тому ми створили Спілку Справедливих. Пам’ятаєш? Цей наш початок був трохи смішний. Згодом всяк бувало: і під конем і на коні. Ми сварилися, доходило й до бійок, але жити один без одного не могли.

— Та й гарно ж у тебе виходить…— зітхнув Ластатий, дивлячись на Гаєвського з таким захватом, наче перед ним був найуславленіший артист.

— Ет, розбираєшся ти! — озвався Ягелло, який, хоч і перебував ще в стані зворушення, відчув-таки легенький укол заздрості. Кінець кінцем, то він, Ягелло, вважався неперевершеним промовцем.

— Цитьте, хлопці, бо все зіпсуєте! — гримнув Богдан.

Але Гаєвський витав уже у високості, над головами товаришів, над лікарняним ліжком, на якому лежав герой Врубель. Ніякі слова не долинали до Гаєвського.

— Ця Спілка — чималий шмат нашого життя, — по пам’яті промовляв Гаєвський. — Вона розсипалась на порох і знову відроджувалась. Все, що було в нас найкращого, зв’язане із Спілкою Справедливих. Гуртом нам легше було переживати й поразки. І що ж? Ми вирішили, що й надалі будемо разом… зараз я само й хотів би сказати найважливіше. Коротко і ясно. Той, ну… якщо хочеш, стань вождем Справедливих. Дивись, ось сюди я кладу цей документ. Увага, хлопці. Перші слова нашого документа звучать: «Казик Врубель — вождь Спілки Справедливих».

— Дуже добре…— усміхається лікар. — Щодо мене, то я цілком схвалюю цей вибір. Ллє ви повинні вже дати вождеві спокій.

— Що вам спало на думку? — шепоче Казик, у якого зволожились очі. — До чого тут я… навіщо ви? Адже з мене ніякої користі не матимете.

Але Справедливі вже не чують цих слів. Лікар рішуче попросив хлопців з палати.

Вони йдуть, усміхаючись, голосно тупаючи підборами по сходах, забувши, що в лікарні треба дотримуватись тиші.

Перед лікарнею вони зустрічають гвардію капітана Антося. Антося ця зустріч захопила зненацька. Заклавши руки в кишені, він намагається усміхнутись, але усмішка виходить якась бліда.

— А ви чого тут? — вигукує Адам. — Може, мученицький стовп принесли? Кого ви сьогодні хочете спалити на вогнищі?

— А де ви кропиву залишили? — Голос Качура аж дзвенить від обурення. — Сорому у вас немає. Ви до Казика?

— Казика можуть відвідувати тільки порядні люди, — рішуче заявляє Богдан. — Герой не буде розмовляти зі своїми колишніми мучителями. Герой плювати хотів на банду капітана Антося.

І Богдан, заміняючи Казика, сплюнув убік, щоб у такий спосіб продемонструвати свою зневагу до ворогів.

Антось опустив голову й переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли тісні черевики. Нарешті кашлянув раз, другий, набрав повні груди повітря й випалив одним духом:

— Забудьте ви вже про кропиву! Ми тепер від сорому не знаєємо, куди дітися. Поговоримо з Казиком, він великодушний… побачите, він махне на це рукою. А нас пустять у лікарню?

— Може, і пустять, — сміється Богдан і раптом пускається в дикий танок. Світ знову став прекрасним. Хлопці оточили Богдана тісним колом і плескають у долоні.

Все це відбувається на дорозі, що веде до лікарні. На дорозі, обсадженій шпалерами червоних квітів. Такі ж квіти несе маленька дівчинка. Такі ж квіти несе усміхнена жінка. Вони йдуть до лікарні. Мати і врятована донька. Йдуть відвідати вождя Справедливих.


ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»

КИЇВ 1977




И (Пол)

Л63




Герої цієї повісті популярного сучасного польського письменника Ришарда Лісковацького — хлопці, які об’єдналися в Спілку Справедливих. Вони допомагають один одному, бо їхній девіз: «Всі за одного, один за всіх». У випробуваннях міцніє їхня дружба, загартовуються характери.




Переклад з польської Юрія Попсуєнка

Малюнки Геннадія Кузнецова




Перекладено за виданням:

Ryszard Liskowacki.

Wódz Sprawiedliwych.

Nasza księgarnia, Warszawa, 1969




Л

70803—164

М206(04)—77 

150—77




© Видавництво «Веселка», 1977, переклад українською мовою, ілюстрації.




Рышард Лисковацкий

Вождь Справедливых

ПОВЕСТЬ

(На украинском языке)

Для среднего школьного возраста




Перевод с польского Юрия Георгиевича Попсуенко

Рисунки Геннадия Ефимовича Кузнецова




Издательство «Веселка», Киев, Бассейная, 1/2




Редактор І. Г. Сидоренко

Художній редактор В. С. Крюков

Технічний редактор В. І. Дмухар

Коректори І. М. Поліщук, В. В. Богаєвський




І. Б. № 134

Здано на виробництво 9. III. 1977 р. Підписвію до друку 9. VI. 1977 р. Формат 60Х84


/


. Папір друк. 1.

Фіз. друк. арк. 9,5. Обл.-вид. арк. 9,67. Умовн. друк. арк. 8.835.

Тираж 115 000. Зам. 373. Ціна 45 коп.




Видавництво «Веселка», Київ, Басейна, 1/2.

Книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР.

Львів, Зелена, 20.


notes



Примітки





1


Кохановський Ян (1530–1584) — видатний польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури. «Фрашки» (букв. «жарти», «дрібнички») — короткі вірші здебільша жартівливого, а часом і філософсько-моралізаторського характеру.




2


Сенкевич Генрік (1846–1916) — видатний польський письменник, лауреат Нобелівської премії.




3


Конопніцька Марія (1842–1910) — видатна польська письменниця.




4


Чарнецький Стефан (1599–1665) — видатний польський полководець, учасник багатьох визвольних битв у війні зі шведами.




5


Хаммурапі — цар Вавілонії (1792–1750 до н.е.). Видав знаменитий «Кодекс діючих законів».




6


Врубель — по-польському — горобець.




7


Рейтан Тадеуш (1746–1780) — польський державний діяч. Ввійшов історію як палкий противник розподілу Польщі на сеймі 1773 року.




8


Матейко Ян Алоїз (1838–1893) видатний польський живописець, автор багатьох історичних картин.