Шукайте жінку Ростислав Самбук Гостросюжетний роман “Шукайте жінку” присвячений актуальним проблемам перебудови, боротьби з корупцією у нашому суспільстві. Ростислав Самбук ШУКАЙТЕ ЖІНКУ 1 Зацвіли яблуні, й бджоли дзижчали в запашному цвіті. Іван Михайлович простягнувся в шезлонгу, підставив обличчя сонячним променям, слухав тихе бджолине гудіння і дивився на Софію. Вона сиділа у гойдалці, підібгавши під себе ноги, й читала журнал. Іноді підіймала на Івана Михайловича очі, й Некрич думав, які вони в неї глибокі й темці, трагічні очі мадонни. І погляд, повний суму, не безнадії, а легкого суму, погляд зрілої жінки, яка спізнала муки й радощі, знає, що таке справжнє життя. Софіїні очі одразу вразили Івана Михайловича. Тоді, на вечірці в Пилипа Синиці, де було кілька Ларисиних подруг — мало не всі вродливі, веселі, збуджені вином і легкими, немов барвисті метелики, розмовами, — він зустрівся о цією жінкою поглядом і ледь не потонув у глибині її очей, великих і прекрасних. Мабуть, Лара помітила інтерес Івана Михайловича до Софії — ніщо не проходить повз увагу досвідчених і розумних жінок, — Лариса влаштувала так, що Софія опинилася за столом поруч Івана Михайловича, і вони пробалакали піввечора. Некрич одразу зрозумів, що його нова знайома, хоч, певно, й не дуже освічена, має гнучкий і пластичний розум. Софія не загравала з Іваном Михайловичем, хоча, мабуть, Лариса не втрималася і повідомила їй, що Некрич два роки як вільний. Вона відмовилася від Некричевої пропозиції провести її додому, та й він особливо не наполягав — відчув, що легкого роману не вийде, а до чогось серйознішого не був готовий. Вони розпрощалися тоді на вулиці біля Пилипового будинку, Софія спіймала таксі, а Іван Михайлович постояв трохи, дивлячись на червоні вогники автомобіля, що швидко загубилися у вуличній темряві, й непоспішливо попрямував додому: добре, йти недалеко, всього кілька кварталів. Некрич ішов і посміхався сам собі, відганяв від себе думки про цю звабливу, та все ж зовсім незнайому, чужу жінку, проте Софіїні очі стояли перед ним, мерехтіли незвичним світлом — бездонні й неспізнанні очі мадонни, — й Іван Михайлович зачудовано покрутив головою, нарешті визнавши, що ця Ларисина подруга зацікавила його. Подумав: шкода, не знає ні Софіїного прізвища, ні телефону. Софія — і все. Здається, розлучена, принаймні він зрозумів, що це так, а може, помилився? Зрештою, яке це має значення? Мабуть, він просто вражений знайомством з вродливою жінкою, так іноді буває: між чоловіком та жінкою виникають якісь флюїди, простягаються невидимі, проте цілком реальні нитки, немов срібний дощик на ялинці чи павутиння після дощу з поодинокими краплинами, але минає час, і все зникає, розчиняється, наче нічого й не було, лишається тільки легкий сум за втраченим. Однак наступного ранку Іван Михайлович згадав широко поставлені й темні Софіїні очі: йдучи на роботу, думав про неї, а після обіду не втримався і подзвонив Ларисі. Почав здалеку: якою вдалою виявилася вечірка і яким смачним тортом пригощала їх Лара. Лариса розчулилася: певно, всі жінки зліплені з одного тіста, і визнання їхніх кулінарних здібностей мов єлей на душу, — вона буквально заджерготіла в телефонну трубку й, перше ніж Некрич встиг вигадати привід і запитати про вчорашню знайому, запросила його на каву, начебто між іншим повідомивши, що прийде й Софія. Іван Михайлович, хоч і не міг подолати в собі якесь підсвідоме почуття ніяковості, хоч і догадувався, що Лариса спеціально вигадала цю каву, аби ще раз звести його з Софією, пішов до Синиць. Софії не було, Некрич не поцікавився, чому не прийшла, проте кава здалася надто гіркою і настрій зіпсувався. Іван Михайлович завів з Пилипом нудну розмову про академічні справи, відчуваючи потребу негайно підвестися і піти, та задзеленчав дзвоник і нарешті з’явилася вона — у легкій квітчастій сукенці з коралами на оголеній шиї, заклопотана й навіть засмикана: виявляється, зіпсувався замок у дверях і довелося викликати слюсаря… А Іван Михайлович устиг зазирнути їй у вічі й подумав, як може іноді звичайний недосконалий англійський замок зіпсувати настрій не тільки одній людині… На цей раз він наполіг на своєму й провів Софію додому. Софія мешкала близько Львівської площі, вони проминули пам’ятник Богдану Хмельницькому, й Іван Михайлович затримався біля бронзового гетьмана. Сам він, звичайно, не міг цього бачити, та літні науковці з їхнього інституту розповідали, що колись, у тридцяті роки, на Богдана під час революційних свят напинали чорний брезентовий чохол, щоб Хмельницький, якого вважали представником реакційної козацької верхівки й класовим ворогом, не псував трудящим святковий настрій. Іван Михайлович розповів це Софії, вона сміялася весело й щиро, потім взяла Некрича за руку, й вони обійшли пам’ятник мовчки, навіть якось урочисто, віддаючи шану великому пращурові. Потім Софія просунула Некричеві руку під лікоть, і плутаниною завулків вони вийшли до Львівської площі, замкнутої і причавленої новітніми бетонними потворами. Софія зупинилася в сквері й сказала, що після спорудження тут високої башти площа втратила для неї усю колишню привабливість. Іван Михайлович відзначив про себе слушність цієї думки: він гадав, що вони з Софією трохи посидять на лавочці, проте вона раптом заквапилася, перебігла Велику Житомирську, ні разу не озирнувшись, хоч Іван Михайлович подумки просив її про це. Однак тепер він мав Софіїн телефон, крім того, вони домовилися зустрітися в неділю біля палацу “Україна” й піти на концерт квартету “Явір”. Потім Некрич зустрічався з Софією двічі—тричі на тиждень: ходили в кіно, на концерти, у театр Франка, вечеряли в ресторані “Київ”, де сиділи аж до закриття, потягуючи неймовірно смачне шампанське. Того ж вечора Софія розповіла Іванові Михайловичу про свої житейські прикрощі. Двічі була одружена й двічі невдало. Перший чоловік, директор гастроному, помер від інфаркту, а другого, начальника главку Рачкова, засудили. У неї дорослі син і дочка. Сина, щоправда, забрали з собою в Ізраїль дід з бабою, а дочка зараз у Карпатах, готується з подругами до вступу в інститут. Іван Михайлович покопирсався в пам’яті й згадав, звідки йому знайоме прізвище Рачков. Справа Рачкова набула досить широкого розголосу в Києві. Начальник главку брав хабарі й підписував якісь незаконні папери. Видно, Софія прочитала щось в очах у Івана Михайловича — збентеження чи навіть переляк, бо сумно посміхнулася й пояснила: “Згадую про той час з жахом… Я пішла від Рачкова за два роки до процесу, спочатку він не давав мені розлучення, та потім усе влаштувалося…” Некрич перегнувся через стіл і поцілував теплу Софіїну долоню. Цим він начебто пропонував забути старе, жінка зрозуміла його порух і вдячно усміхнулася. Того вечора вони довго блукали темними алеями Першотравневого парку, й раптом Некрич зрозумів, що ця жінка дорога йому — він так і сказав Софії, а вона сприйняла Некричеве визнання зовсім серйозно, однак відхилила його пропозицію побратися. Іван Михайлович наполягав, а Софія пручалася. І все ж Некричеві вдалося умовити Софію — через тиждень вони поїхали до загсу, й тепер навпроти Івана Михайловича у гойдалці сиділа його дружина — час від часу відривалася від журналу, підводила очі й посміхалася йсму. І Некрич відчував себе затишно й щасливо під цим дивовижним поглядом. Потім Софія відклала журнал, зіскочила з гойдалки, попестила Івана Михайловича по щоці й побігла купатися — Десна плюскотіла під самісінькою садибою. Некрич одразу відчув самотність, сіпнувся в шезлонгу, намагаючись хоч краєм ока простежити за Софією, але вона вже зникла за кущами, й Іван Михайлович невдоволено заплющив очі. Чомусь раптом подумав про смерть. Ця думка злякала його, й не тому, що відчував жах перед смертю, зрештою, це почуття притаманне кожному, а тому, яким миттєвим і швидким буває у людини перехід від найвищого блаженства до відчаю, від радощів до смутку і справжнього горя. Щойно вглядався в дивовижні жіночі очі й щастя заповнювало його, а тепер чомусь думає про небуття. Точніше, про ту невловиму мить, яка відділяє життя від смерті: чи встигає людина усвідомити її і чим сповнена вона — жахом чи умиротворенням? Мабуть, ніхто й ніколи не одержить відповіді на це, та й чи потрібна відповідь? Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі… І все ж — він зрадив Ніну… Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію… Ще б розповів Ніні про свій недавній сон: він перетворився на якусь космічну частку й застиг високо над Землею, може дотягнутися долонею до Марсу чи Венери, став духом, який житиме вічно. Це сповнило його такою радістю, що, прокинувшись, довго лежав з заплющеними очима, боячись знову зануритися в дрібні, нічого не варті житейські клопоти. Але ж і бджолине дзижчання, і гіркий запах яблуневого цвіту, і кохання між чоловіком та жінкою теж вічні, а смерть, хоч яка всевладна, поступається життю, і навіть коли через багато мільярдів років припиниться існування їхньої Землі, в іншій космічній системі народиться нова жива планета — так буде завпеди: смерть сама породжує життя… І нехай Ніна не думає там, у потойбічному світі, що її зраджено. Він завжди пам’ятав і пам’ятає свою вірну, милу й добру Ніну… Некрич підвівся й подався на Десну. Софія хлюпалася біля берега — він збіг до неї, подав руку й витягнув з річки, веселу й збуджену холоднуватою водою. Софія жартівливо оббризкала Івана Михайловича, загорнулася в халат і подалася попереду чоловіка до дому. Раптом за ворітьми нетерпляче й вимогливо засигналив автомобіль: приїхали якісь гості — Софія сплеснула руками й побігла переодягатися, а Некрич, поморщившись, пішов відчиняти. На вулиці стояла зелена “Волга”, вона виблискувала нікелем і бездоганно відполірованим капотом, мотор ще працював, а з напіввідчинених дверцят визирав Пилип Синиця і привітно махав рукою. Пилипове кругле червоне обличчя випромінювало дружелюбство, він був певен, що й Іван Михайлович має зрадіти їхньому приїзду — запитав, не виходячи з машини: — Ти сам? — З Софією. — А ми з Ларою нарешті вибралися… Не чекав? — Не чекав, — згодився Іван Михайлович. Приїзд Синиці не засмутив його, хоча в глибині душі ще шкодував за втраченою самотністю — так добре йому було разом з Софією і таким легким почувався, а тепер знову розмови, проблеми, політика і академічні плітки — що ж, таке життя… Й Іван Михайлович, зітхнувши, відчинив ворота. Пилип поставив “Волгу” на доріжці під ажурною дротяною сіткою, на якій вже заплелися перші ніжні пагони клематисів, вискочив з машини, посміхнувся ніяково й пояснив: — Вибач, що без попередження, але, сподіваюсь, не дуже порушили твої плани… — Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати. — Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип. Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам. Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра? — Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай. — Чуєш солов’я? — запитав Пилип. Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою. Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість. — Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають… — А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким. — Гідропарк!.. — заперечила Лариса. — Це для молодих і закоханих, не пам’ятаю, коли й була там… А от і Софа!.. — Піднялася на терасу, вигукнула заздрісно: — Ти скинула десяток років! Софія повела очима на Івана Михайловича — вона наче пояснювала, кому зобов’язана повернутою молодістю, і Некрич чомусь засоромився — перегнувся через бильця тераси й загукав: — Клавдіє! Йди-но сюди! Дача Некрича виходила тильним боком до річки, вода плюскотіла попід самою терасою — Клавдія полоскала білизну в Десні. Вона невдоволено озирнулася, удала, що вперше побачила гостей, і запитала сердито: — Чого треба? Але Некрич не звернув уваги на її роздратування. — Нам би самовар, Клаво, і до чаю… — Він знав: Клавдія аніскілечки не сердиться і рада гостям — зробить усе швидко й з задоволенням, але має показати характер. — Самовар? — перепитала Клавдія. — Увімкніть електричний. — Ну, Клаво… — прохально протягнув Іван Михайлович. Він не визнавав електричного самовара, придбав старорежимний, мідний, ще з царськими медалями, десь знайшов старий чобіт для роздмухування, сам чистив самовар до дзеркального блиску річковим піском і пишався ним не менше, ніж японським телевізором. Клавдія обтерла руки фартушиною, підвелася на терасу, уважно огледіла гостей і невдоволено пробуркотіла щось собі під ніс. Некрич знав, чим викликана ця Клавдіїна позиція: усе ще не могла звикнути до Софії, ревнувала її до Ніни й, певно, звинувачувала в усьому Синиць — знала, що саме в них Іван Михайлович познайомився із своєю новою дружиною. Клавдія ще раз невдоволено гмикнула й пішла ставити самовар. її вчинок, хоч і не був несподіваним для Некрича, все ж засмутив його: він обернувся до Софії й ніяково посміхнувся їй, проте дружина удала, що не помітила Клавиної неввічливості. Іванові Михайловичу полегшало, й він мовив так, наче нічого й не сталося: — На тому тижні із Шрі Ланки повернувся Деркач, він привіз мені банку справжнього цейлонського чаю фірми “Брук Бонд”, його треба заварювати терпляче й пити без цитрини. Погодьтеся, цитрина тільки псує смак чаю. Лариса запитала: — Як це — терпляче? — Мене навчили в Бомбеї… — почав розважливо Некрич, та Лариса перебила його: — У машині цілий кошик… Редька і огірки, є навіть свіжі помідори, й ми з Сонею зараз влаштуємо такий стіл!.. — вона обвела руками справді вражаючий своїми розмірами стіл. Пилип, який все ще стовбичив під терасою, подався за жінками. Іван Михайлович ступив також до сходів, але зупинився— стояв і дивився на Десну, що виблискувала на сонці, бачив луки на протилежному березі й корів, що паслися, та наче все це було далеке й примарне, жадібно втягнув ніздрями повітря: пахло не яблуневим цвітом, а парфумами. Подивився на жінок, які метушилися біля машини, й подумав, що життя чудове й безмежне, особливо коли поруч тебе гарні й приємні люди — справжні друзі й вродлива дружина. — Принеси з дому скатерть! — гукнула Софія. Іван Михайлович почав згадувати, в якій саме шафі зберігаються скатерті, нарешті згадав і попрямував до кімнати, але почув автомобільний сигнал і зупинився. Спочатку вирішив, що Пилип випадково натиснув на клаксон, проте машина подала голос ще раз, та й сигнал був “жигулівський”, хтось ще просився до них, і Некрич пішов дивитися, хто ж прибився до їхнього гурту. А у відчиненій хвіртці стовбичив Арсен: підвів над головою стиснуті кулаки, вітаючи всіх, він завжди посміхався і, здається, не міг всидіти на місці ані секунди, енергія і оптимізм клекотіли в ньому, періодично вибухаючи, як протуберанці на сонці. Раптом Арсен посерйознішав, підійшов до Синиці, церемонно відставив назад ліву ногу, притиснув праву руку до серця і вклонився по-блазенськи. — Вітаю вашу кібернетичну високість! — мовив, віддано дивлячись у вічі. Озирнувся до Некрича й додав: — І вашу академічну світлість! — Скривився й вигукнув: — Не дивіться на мою паскудну, мерзенну й безсоромну пику з відразою! Бо це лише машкара, а тут, — вдарив кулаком у груди, — б’ється благородне й чесне серце! Воно любить людство й бажає цьому товариству, — знову вклонився мов клоун, — усіх благ і гарного настрою! — Там, де ти, поганий настрій протипоказаний, — сказав Синиця неусміхнено. І раптом загорлав несамовито: — Кажи, і негайно, бо кишки випущу, для чого з’явився і які вісті приніс? — З’явився, щоб випити, залити душу коньяком чи, в крайньому разі, сухим вином, а вісті маю всякі, як і належить у нашому найпередовішому соціалістичному суспільстві! Вони почали за звичкою балаганити, Некричеві було це приємно, він дивився на друзів посвітлілими очима, забув і про Клавдіїну нетактовність, і про Софію Гнатівну, забув узагалі про все — оце було справжнє життя: в розмовах і суперечках, начебто бездумній і нічого не вартій балаканині, коли насправді виважується мало не кожне слово й коли навіть мовчанка буває вагомою та багатозначною. Арсен нарешті обернувся до нього. — Не радий? — запитав. — Хіба я можу!.. — щиро заперечив Некрич, та Арсен перервав його: — То чого не відчиняєш ворота? Хочеш, щоб у мене вкрали мою єдину радість, вірну й надійну помічницю? Подругу днів моїх суворих? — Подругу?.. — перекривив Пилип. — І ти смієш називати мерзенну “тачку” подругою? Арсен презирливо пнув ногою блискучий нікельований бампер зеленої “Волги”. — Твоя вилизана красуня нагадує мені хрещатицьку шльондру… Очі намазані, вії в два пальці, все блищить і переливається, а зазирнеш у душу — справжнісінький крокодил. Це Антон Павлович Чехов вигадав — про крокодила, але він, тобто Антон Павлович, не їздив у автомобілях, а ходив пішки. Бо за статистикою до тринадцятого року в царській Росії “Волг” і “Жигулів” не було зовсім, а тепер стільки-то штук, що становить у процентному відношенні… — І свідчить про безперечні переваги соціалізму над проклятим минулим, — підтакнув Синиця. — Але ж ти б не відмовився від “мерседеса”? — Я згоден навіть на “альфа-ромео”, — швидко відповів Арсен, — не кажучи вже про нову модель “рено”. Ти бачив нові “рено”, Пилипе? Іван Михайлович відчинив ворота, і Арсен притулив свого нуль-третього “Жигуля” — пошарпаного, з погано вирихтуваним крилом — впритул до елегантної “Волги”. Однак Некрич знав, що зовнішній вигляд Арсенової “тачки” ні про що не говорить: на ній стояли сильний і бездоганно відрегульований мотор шостої моделі, нові відбалапсовані скати, і Арсен жартома обганяв навіть на рівній дорозі, не кажучи вже про гірські серпантини, бундючних власників новеньких і причепурених “Волг”. Поставивши машину, Арсен удав, що принюхується, і заявив безапеляційно: — Відчуваю запах копченого ляща. Й пива. — Ляща ти й справді міг унюхати, — здивувався Синиця. — Але ж пиво!.. Воно ж у пляшках… — Просто я вірю у твій інтелект, Пилипе. Бо справжня людина, маючи свіжокопченого ляща, не може обійтися без “жигулівського”. — Помиляєшся: “будвар”… — “Жигулівське” оболонського заводу аніскілечки не гірше за “будвар”. — А наліпка? — У справі виробництва наліпок ми ще поступаємося чехам, — не моргнувши оком погодився Арсен. — Я вже не кажу про взуття. — Поколупав носком черевика спориш. — Бачиш: зразково-показові черевики Ворошиловградської фабрики. Чомусь вони нагадують мені молотки — ними б цвяхи забивати, важать по кілограму, й підбори міцні, береш за носок, тричі ушкварив — і дюймовий цвях по голівку в дошці. — І все ж ти носиш… Арсен скосив очі на легкі й зручні Пилипові туфлі. — Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників. — Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”. — Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків? — За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію. — Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків. — А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним. Некрич лише знизав плечима: та й що міг заперечити? Спробував перевести розмову на інше: — Як в інституті? — запитав. — Поки ти у відпустці, Салій розгорнув бурхливу діяльність. — На те він і секретар партбюро. — Боюсь, що його енергія не припаде тобі до душі. — Чому ж? Володимир Борисович людина здібна, якщо не сказати — талановита. Ти сам казав, що його докторська… — Блискуча! І тільки дурень заперечував би це. Але хіба ти не знаєш Салія? — Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний? — Вов почав копати під тебе. Некрич щиро зареготав. — Вов? Копати?.. — Даремно звеселився. Усе не так просто… Некрич махнув рукою. — Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося. Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу. — Не купатимешся? — здивувався Некрич. — Для мене холоднувато. — Мало не двадцять градусів?.. — Не вір… — Арсен випірнув біля самого берега. — Просто цей піжон боїться радіації. — Справді? — не повірив Некрич. — Базікало… — блиснув очима на Арсена Синиця. — Але якась правда в його словах є. — Скільки вже минуло після Чорнобиля, — безжурно заперечив Некрич, — а ми живемо… — Й житимемо, — розсердився Пилип. — Ми з тобою вже літні, й нам не лячно. А я думаю про свого Юрка. — Ти ж вивозив його у Карпати… — Коли?.. Шостого травня, а з тридцятого по шосте, пам’ятаєш, що робилося над Києвом!.. А Юрко в трусах та майці з фізкультурниками на Хрещатику випендрювався… Арсен вийшов з води, обтрусився, немов собака, і вищирився, також як лютий пес. — Паскудство! — вигукнув. — Перед Першотравнем про справжній стан аварії знали вже на всіх рівнях. Не хочете відміняти демонстрацію — не треба, звернулися б до робітників, заводи б вийшли, а для чого було виводити дітей? Синиця поморщився, проте не сказав нічого. Не тому, що не був згоден з Арсеном, навпаки, обурювався, може, ще більше, та не звик уголос висловлювати свої думки, таївся іноді навіть у колі друзів, не кажучи вже про колег на роботі. Сам картав себе за нерішучість, що межувала з боягузтвом, час від часу давав урочисту обіцянку виступити з відкритим забралом на зборах в інституті, та знову й знову відкладав. “Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде. Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки. Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах. Пилип заспокоївся, подумавши так. Точно, його прадід був кріпаком, це він знав з дідових розповідей, кріпаком пана Шацького в Катеринославській губернії, тобто рабом, і всі його пращури були рабами. І рабська психологія передалася йому у генах. То чого картати себе: усе так просто й не вимагає пояснень — боягуз за походженням… Але ж соромно бути боягузом, і батько його загинув на фронті!.. Однак тоді склалися екстремальні умови, й він сам пішов би на ворога з автоматом чи гвинтівкою без вагань. Піднявся б в атаку, знаючи, що може через хвилину чи навіть секунду загинути… Точно, піднявся б, вирішив Синиця, але ж чому не можеш підвестися тепер і сказати керівним дідам усе, що думаєш про них? Тоді, в атаці, тобі загрожувала б смерть, тепер не послали б на якийсь симпозіум чи обійшли черговою нагородою… То чому ж мовчиш? Синиця потягнувся у зручному шезлонгу й розсердився сам на себе: такий день, на небі ні хмаринки, вода плюскотить за два кроки, жінки клопочуться на терасі, готуючи смачний сніданок, життя дивовижне й чудове, а він копирсається у якихось темних закутках душі. Чи має для когось значення, які думки й почуття опановують ним, коли заходить у кабінет Петра Петровича? Головне — їхній відділ на порозі важливого відкриття і, можливо, його скоро виберуть у академіки. Пилип поморщився: не все одно, членкор чи академік, основне — наука, і він віддається їй без останку, всі суботи, неділі, вечори й ночі, ось тільки сьогодні викроїв час, та й лише тому, що не міг відмовити Ларі. І все ж думка про вибори в академіки була приємною, і не тому, що академічне звання обіцяло більше грошей і шаноби, цього вистачало й зараз, просто Пилип подумав: тоді, не почуватиме себе на півголови нижчим за Петра Петровича й нарешті зможе вільно і у всіх без винятку, кабінетах висловлювати свої справжні думки, не приховуючи жодної, не озираючись назад і не зважаючи, що скаже з цього приводу директор чи, не дай боже, сам президент Академії. Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться до кожного його судження не лише зелені кандидати наук, а й посивілі доктори. Зрештою, так і має бути, бо їхня робота, якщо справдяться усі сподівання, потягне на найвищу премію. А він — академік і лауреат… Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана… Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав: — Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора? Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив: — Вов. — Підпільне партійне прізвисько? — Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов. — І він насмілився виступити проти самого директора? — Поки ні, але все йде до того. Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав: — Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ… — Помітна… — ствердив Арсен. — Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді. — Скоро він віддячить тобі… — А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради. — Ти віриш Матюшину? — Як самому собі. — Позавчора Вов мав розмову з Матюшиним. Казав: твоя книга про Сковороду ідейно незріла й спотворює образ великого українського філософа. Некрич безжурно поплескав долонями по воді. — Брехня. Салій надто здібний, щоб нести таку ахінею. — Однак він також хоче стати членкором і навіть директором інституту. — Тобто?.. — Хіба не ясно: цього йому не досягти, поки ти в фаворі. Коли сяє зірка Некрича, інші лише мерехтять. — Якомусь Вову не подолати самого Некрича, — втрутився Синиця. — Івана любить і поважає сам президент. — Вода точить і камінь, — заперечив Арсен похмуро. — Звичайно, я теж гадаю, що Салієві не звалити Івана, та кров попсувати може. — Моя книга про Сковороду ідейно незріла… — щиро зареготав Некрич. — Але ж у наші часи такі звинувачення не проходять! — Чому? — цілком серйозно поцікавився Арсен. — У часи перебудови й гласності!.. — Насмикати цитат можна з будь-якої роботи. Цитат, які доведуть Вовову думку. Матюшин казав: Салій збирається виступити проти тебе і просив підтримати його у боротьбі із зарозумілим керівником, тобто тобою. Керівником, який ігнорує думку більшості працівників інституту і об’єктивно заважає перебудові. — Це серйозно? — не повірив Синиця. — Серйозніше не може бути. — Не думав, що Салій такий демагог… — Покрутив головою Некрич. — Він далекоглядний політик, який не гребує жодними методами заради досягнення власної мети. — Надто жорстко мовлено. — Проте справедливо. — Факти? — Невже сам не бачиш? Вов улаштував так, що з бюро вивели Секеча й Костюковського, двох докторів наук — Секеч, до речі, ще й лауреат Державної премії, — розумних і принципових працівників, які не співали під його дудку. — Він мотивував це їхньою громадською пасивністю. — А ти б хотів, щоб Секеч випускав інститутську стіннівку? Учений з великим ім’ям?.. — Проте якась частка істини в Салієвій позиції була. — Вовові потрібне слухняне бюро. Аби дивилися йому в рот і справно підводили руки. А Секеч з Костюковським мали власну думку й відстоювали її. Кого обрано замість них?.. — Іванченка та Стуківа. Кандидати наук… — І нуль як учені. Суцільний нуль. Стуків завалив навіть планову роботу. А тему йому дали… До речі, не без твого благословіння, товаришу директор. — Рідко хто може стрибнути вище голови. — А таких у нашому інституті більшість. Зате з амбіціями. Тепер їх називають войовничими посередностями. Некрич виліз з води, енергійно розтерся рушником. Присів на пісок поруч Арсена й запитав: — А де взяти інших? Спробуй укомплектувати інститутські штати самими геніями! — І Вов зрозумів це краще за тебе. Те, що посередності становлять переважну більшість у нашій богадільні. І що всі вони люто ненавидять справжніх учених. Готові лягти за кулемет, щоб перестріляти їх довгою чергою. Ти не замислювався, чому саме тобі на виборах до партбюро кидають найбільше чорних куль? А скільки Вовові? — Щось у цьому є… — похмуро пробуркотів Некрич. — Не щось, а позиція, — пояснив Арсен упевнено. — Ще три — чотири роки тому ти був одним з багатьох, так би мовити, середніх, щойно захистив докторську й тільки подавав надії. Раптом посипалися твої роботи, як сніг на голову, а потім відгуки в пресі, членкорство, призначення директором… Коли б директором став хтось з іншого міста чи старий заслужений доктор, з тих, що десятиріччями сидять на відділах, в інституті це сприйняли б як належне, а тут вискочень — до лампочки те, що його роботи читаються і навіть відзначені преміями, хіба можна пробачити, що людина, яка разом з тобою никалася в аспірантурі й захищала кандидатську, раптом знеслася над тобою? Хіба можуть такі вибачити розум і талант? Ату його, назад, до середнього рівня!.. А в останній книзі шановного директора, звичайно, щось є, але чогось і нема, і має цілковиту рацію секретар партбюро, який справедливо вказує на її ідейну незрілість, на серйозні прорахунки… Нарешті, висновок… Чи може вчений, який припускається таких помилок, очолювати академічний інститут?! — Не з’їсти їм Івана, — похитав головою Синиця. — Існує ще академік — секретар відділення, ще різні інстанції, там розберуться… — Академік-секретар працює приблизно в одному напрямі з Іваном, — заперечив Арсен. — Ти не знаєш Гніда-ша? Він має бути на недосяжній височині. Решта там, десь унизу, як мурашник… Фон для одного недосяжного. А книги якогось Некрича — дехто навіть почав казати про це відкрито — кращі за творіння самого метра… Що вчинити в такому разі? Пам’ятаєте, як Гнідаш їв Паливоду? Не міг примиритися з існуванням двох сонць на небосхилі. І довів бідака до інфаркту, з’їв і облизнувся. — Якась у тебе манера, — поморщився Синиця, — малювати все чорною фарбою… — А життя голубе, — простягнув Арсен руки до неба, — світле, й сонце над усіма нами! Й кожен одержує частку його тепла. Соціалістичного сонця, бо над нашою країною воно світить зовсім по-іншому, це там виникають засухи й стихійні лиха: так їм і треба, проклятим капіталістам, хан спізнають, почім фунт лиха. — Не блазнюй, — попросив Некрич. — Я б із задоволенням помовчав, але ж тетерієш, коли бачиш, як хвацько почали в нас перебудовуватися. Є такий кандидат наук Павлюк. Два роки не міг здати планову роботу — тепер підвів базу: мовляв, нутром відчував зміни, не міг працювати по-старому, лише зараз його осінили геніальні думки. Тому й вимагає для завершення теми ще три роки. Розумієте, п’ять чи шість років ні за що одержуватиме кандидатську зарплату, та й ще базікатиме на всіх перехрестях про справді партійний підхід до науки. І за це базікання тишком-нишком візьме у держави близько двадцяти тисяч… Я вас питаю, чи можливе це при проклятому капіталізмі? От для кого насправді світить наше соціалістичне сонце! — Павлюка я збирався звільнити, — пояснив Некрич. Арсен урочисто склав дулю. — Тепер — ось!.. Він — один з головних “перебудовувачів”, його захищатимуть Вов і профспілка, Вов відзначив Павлюка на зборах, як приклад чесного підходу до дорученої справи, а Пав люк з компанією (ти ж знаєш, яка там компанія!) зараз за нього голову на плаху покладуть. Некрич спалахнув: — Звільню або піду з інституту сам! — Вони тільки й чекають цього. Підеш, а Вов з Павлюком справлять по тобі тризну. Ще й танцюватимуть на поминках. — Але є ще президент, — втрутився Синиця. — Невже там не розберуться? — І всюди останнє й найавторитетніше слово Гнідаша… Некрич простягнувся на піску, підклавши долоні під голову. Засміявся безжурно. — І все владнається, — мовив, — не може не владнатися, бо все у світі підпорядковане вищій справедливості. А сьогодні справді чудовий день… — Він згадав Софію, яка порядкує на терасі, і що він зараз побачить її — геть інститутські чвари, Вовові інтриги, Гнідашеві ревнощі. Певно, Арсен перебільшив, а він, зрештою, у відпустці й має право ще два тижні не забивати собі голову ні наукою, ні псевдонауковою веремією. Хай живуть квітуючий сад з бджолиним гудінням, розкута думка й гарні, вродливі жінки! Некрич повільно підвівся і ступив крок до річки, раптово відчувши обпалюючу щедрість сонця. Цієї миті воно світило тільки для нього — Іван Михайлович зачаровано покрутив головою, ступив ще крок і впав у прозору воду, жадібно усвідомивши, що нема нічого кращого за її холоднувату ніжність. Він поплив, викидаючи руки над водою, до протилежного берега, пірнув і повернув назад, ще раз пірнув, набравши повні легені повітря, але довго під водою не втримався, ліг горілиць, примружився від сонця, нараз чомусь відчувши, що воно справді тільки його, соціалістичне, і нема ніякої гіперболи та іронії в Арсенових словах. Від цього зробилося легко й радісно — Некрич виліз на берег і побачив, що сходами від дачі до Десни спускається Софія. Зупинилася посередині, наче засоромившись роздягнутих чоловіків, заплескала долонями, вимагаючи уваги… — До столу! — наказала. — Одягайтеся і швидше до столу, бо самовар кипить і все готове… Посеред столу червоніли помідори, а над ними височіла пляшка вірменського коньяку. Некрич пив мало й переважно сухе вино, полюбляв терпке “каберне”, та сьогодні йому смакував і коньяк, він почаркувався зі всіма, а наостанку з Софією, впіймав її лукавий погляд і випив з задоволенням. Клавдія принесла вазочку із щойно зрізаними гіацинтами, поставила посеред столу, і Некрич раптом зустрівся із здивовано-розчуленим Арсеновим поглядом: справді, стіл одразу набрав урочисто-святкового вигляду. Гіацинти були різнокольорові — жовтий, фіолетовий і темно-бордовий з синіми візерунками, однакові за формою і водночас зовсім різні, химерні, наче вродливі й примхливі жінки. Некрич мимоволі порівняв фіолетову квітку з Софією: наче й програє у порівнянні з іншими, барвистішими, але сповнена власної гідності, колір глибокий, величний, недарма ж колись венеціанські вельможі полюбляли фіолетові мантії з оксамиту. Арсен потягнувся до пляшки, та Синиця перехопив його руку, зауваживши, що сьогодні повертатися до міста. Але Некрич, скосувавши очі на Софію, запропонував: — А чого вертатися? Переночуєте в мене — весь другий поверх вільний, три кімнати… Побачив, як Софія перезирнулася з Ларисою — та ледь помітно схвально кивнула, Синиця спробував заперечити, посилаючись на якісь невідкладні справи, та Лариса докорила: траву бачить лише у міських скверах, і мали рацію ті, хто колись упосліджував кібернетику… Чоловіки перезирнулися й зареготали весело, Лариса не зрозуміла, що ж тут смішного: Пилип, здається, вже трохи звихнувся на своїх програмах. Але Некрич пояснив, що вона влучила просто в яблучко — Пилип справді академічний сухар, ведмідь, який усе підминає під себе і обламує живі паростки думки. Лариса заперечливо замахала руками, та чоловіки чомусь зареготали знову й налили собі й жінкам по келиху гарного грузинського сухого вина — випити чомусь захотілося всім, і Некрич подумав: все ж легке вино, незважаючи на лайливі слова на його адресу, іноді не те що потрібне, просто необхідне — недарма ж його виготовляли ще у сивій давнині, воно розганяє кров, збуджує людину й надає їй впевненості. Звичайно, на короткий час, проте хто думає про вічність чи зазирає навіть у завтрашній день, коли стіл заставлений смачними наїдками, виблискує на сонці срібний самовар, промовляють до душі чарівні гіацинти, а поруч сидять не менш чарівні, веселі й неймовірно вродливі жінки? 2 Софія прокинулася рано. Енергійна гімнастика, потім холодний душ — довго стояла під пружними цівками, з насолодою відчуваючи, яким молодим робиться тіло. Не одягаючись, вийшла до передпокою, зупинилася перед трюмо, уважно розглядаючи своє відображення. Такі п’ятихвилинні вранішні оглядини стали своєрідною традицією — Софія попестила долонями щоки, пучками розгладила ледь помітні зморшки під очима, сумно подумавши: не зникають, хоч вона перепробувала з десяток найрізноманітніших кремів, рекламованих західними фірмами як абсолютно надійний засіб боротьби із старінням шкіри, різні шоколадні, кокосові, навіть виготовлені з трояндового масла, вони коштували не менше, ніж гарна сукня, та чи можна звертати увагу на ціну, коли йдеться про власну красу? “Моє багатство” — подумала Софія і помасувала плечі, живіт, пружний, втягнутий, а не обвислий як мало не у всіх жінок її віку. А стегна взагалі наче у двадцятирічної… Софія подумала: Аріадни не буде ще з тиждень, подалася до якогось пансіонату в Карпатах, вилежується десь на березі гірської річки у бікіні. Софія уявила й себе в бікіні й вирішила, що це не таке вже й відразливе видовище — поки що може конкурувати з Арочкою. Пусте, що понад двадцять років різниці, вона ще дасть фору вісімнадцятирічним дурепочкам. З насолодою потягнулася, гойднувши стегнами. Подумала: наче справжня шльондра з Хрещатика… Але ця думка не засмутила. Зрештою, всі жінки трохи шльондри і, певно, краще бути привабливою шльондрою, ніж замученою, висохлою чи, навпаки, схожою на корову, обвішаною авоськами, засмоктаною дітьми та ледачим чоловіком невдахою. Ну що ж, подумала Софія, з Некричем їй пофортунило. Справжній чоловік — за сорок, але підтягнутий, як і вона, вранці до поту робить зарядку, бігає та плаває, але, головне, мас дачу, “Волгу” й стале службове становище. За таким можуть бігати ще й студенточки. У цих розбещених студенточок, подумала раптом злостиво, губа не з лопуцька, нині дівки вушлі, розгубись на хвилину — поцуплять ласий шматочок з-під носа… Софія роздратовано стенула плечима накинула на голе тіло м’який махровий халат і простягнулася на канапі біля телефону. Покрутила випещеним пальцем диск, залунали довгі гудки, ніхто не відповідав, хотіла вже кинути трубку, та нарешті почула знайомий голос. — Ларочка? Чому так довго? — Ой, Софочко, любонько, вибач, тільки-но з ванної… “Рохля… — роздратовано подумала Софія. — У кімнатах усе порозкидане, Пилип подався на роботу, ковтнувши лише кави, дурень заплішений, скаче навколо своєї Ларочки, а її б різкою по опасистих сідницях, ото б пострибала!..” — Сонечко ясне, — промуркотіла, — я так рада почути тебе… Вчора пізно приїхала до Києва, Іван не хотів відпускати, та умовила… — Ну як? — запитала Лара прямо. — Ти про Івана? — Про кого ж іще? — Він мені дуже подобається. — Іван аж сяє, дивлячись на тебе. — Головне — щоб чоловік потрапив у гарні руки, — відповіла Софія впевнено. — Він розумник, і я швидко просуну його в академіки. — Гадаєш, я нікчема? — образилася Лара. — А ми об’єднаємо зусилля, — поправилася Софія. — Такий тандем проб’є всі академічні рогатки. — Отже, ти вдоволена… — зраділа Лариса. — Я ж казала: чоловік видний, хоч і не молодий. “Чхати я хотіла на молодих, — подумала Софія, — молодих і бідних у Києві на кожному перехресті десяток, підморгни тільки…” Софія розчахнула халат, відкинулася на спинку крісла, погойдала довгими голими ногами з напедикюреними нігтями, мовила: — Завжди пам’ятатиму, хто познайомив нас. — Ну що ти — випадок… — Я твоя боржниця. Приїжджайте частіше, ми з Іваном завжди раді вам. Поклавши трубку, Софія замислилася: чи правильно вчинила, пов’язавши життя з Некричем? Мабуть, усе ж правильно. їй потрібний справжній чоловік. Кандидатів у неї було не так уже й мало, проте всі не варті Некрича. Членкор, щоправда, звучить якось чудернацько, і треба вжити всіх заходів, аби чоловіка зробити академіком. То пусте, що академіків обирають. Депутатів обирають також. Головне — потрапити до списку, а далі — лотерея безпрограшна… Софія знову покрутила телефонний диск. — Що робиш, Том? Зазирни до мене, зараз принесуть торт — пальчики оближеш. Ну що ти, який “київський”? Горіховий, пече сусідка, і я їй іноді замовляю… Шматочок — і всього чотириста калорій… Кажуть, годину бігати? А ти роби зарядочку вранці, разом з дівчатками, аеробіку бачила? Свою товстеньку піженьку спробуй підвести до голови — от і нема калорій… Чекаю… Софія всілася на пуфик перед туалетним столиком, уважно подивилася на себе, знову помасувала щоки під очима, важко зітхнула й почала поліпшувати свою вроду. Розрахувала: Тамара приїде хвилин через сорок, не раніше, часу обмаль, та вистачить. Намазала вії, поклала сині тіні під очима й на повіки, подумала й додала трохи зеленого кольору, від цього очі стають більшими й темнішають, вони й так темні й великі, як дві сливи, вирласті, й колись її перший чоловік казав, що дивиться в них, як у дзеркало. Боже мій, як давно це було і як по-дурному вона поводилася! Гадала: все навічно, але ж немає нічого сталого у цьому суспільстві, нема порядку й справедливості, й навіть бог тоді відвернувся від них. Аркадій завідував одним з найбільших київських гастрономів. Хто не знав тоді Аркадія Зельцера? Слова “нема” для нього не існувало, він міг усе, уже після його смерті Софія дізналася: заливав коханці ванну молоком, бо та вважала молочні ванни корисними… А вона, дурепа, знати не знала, що Арканчик утримує оту товсту корову Розалію. Це потім Тома пояснила їй, що у євреїв, особливо у завмагів і взагалі торгашів, у моді саме товстозаді корови, вона ж вважала, що Арканчик молиться на неї, що нема кращого сім’янина. Та й справді, він завалював дім делікатесами, обставив квартиру в новому будинку на Хрещатику (що було тоді найвищим шиком) імпортними меблями, купував килими й кришталь, подарував їй на день народження норкову шубку. Либонь, усього кілька жінок на весь Київ мали такі шубки — дві народних артистки, дружина художника й вона. Як виявилося згодом, Арканчик не поскупився на шубку й для “корови ”. Нема Арканчика, лишився по ньому тільки синок Льоня, якого одразу забрали від Софії свекор із свекрухою. Льоні вже за двадцять років, і Софія рідко згадувала його. Старі Зельцери виїхали разом з ним до Ізраїлю, Софія дала на це згоду з радістю, Льоня був відрізаний шмат і міг тільки обтяжувати їй життя. У той час вона вже вийшла за Рачкова й народила дочку, утворила нову сім’ю і була задоволена нею. Рачков обіймав посаду начальника главку в якійсь будівельній галузі, подейкували, що стане заступником міністра. Мешкали вони тепер, щоправда, не на Хрещатику, але також у фешенебельному районі, в Липках, і щоранку чорна “Волга” під’їжджала до їхньої брами. Софія так звикла до “Волги” й слухняного водія Стьопочки, що потім довго не могла їздити навіть у таксі, не кажучи вже про остогидливі автобуси й тролейбуси. Стьопочка шанобливо відчиняв їй дверцята, сам заносив до квартири пакунки та сумки, і Софія, знаючи, що з вікон дивляться на неї, виходила з машини непоспішливо, підсмикнувши спідпицю й виставивши для загальних оглядин довгі ніжки в найкращих імпортних туфлях. Саме тоді вона зрозуміла, що вигляд справжньої шикарної жінки, хоч як це парадоксально, насамперед визначає взуття. На що звертають увагу чоловіки? Звичайно, на ніжки, і хоч які б стрункі вони не були, а в розтоптаних босоніжках бобруйського чи конотопського виробництва втрачають мало не всю свою привабливість. Туфлі треба купувати паризькі — за будь-яку ціну, в крайньому разі західнонімецькі чи іспанські. Народно-демократичні, навіть чеські не проходять, в них хай випендрюються красуні районного масштабу, з якоїсь Баришівки чи Фастова… Софія пересіла в крісло, знову погойдала голими ногами, підкинула розшиту золотом турецьку домашню туфлю, спритно спіймала її і уявила, як цілуватиме її коліна Некрич. Та в передпокої пролунав дзвінок — прийшла Тамара, і Софія подумала, що подруга має неприємну звичку з’являтися невчасно. Тамара принесла з собою метушливий неспокій вулиці й тривожний запах асфальту та бензину. — Спекотно, — поскаржилася, обтираючи піт, — ще рано, а вже нічим дихати. Софія мимовільно зиркнула на годинник: пів на одинадцяту, для Томи, яка, здається, ніколи не працювала, може, й рано, що ж казати про робітників? Однак думка про робітників, які вже відпрацювали біля верстатів мало не половину зміни, поки вони з Томою тільки збираються пити першу каву, не засмутила Софію. Кажуть: кожен цвіркун має знати свою тичинку або сідало, Софія не пам’ятала, чого точно вимагають від нещасного цвіркуна, принаймні здогадувалася — не висовуватися, і вважала цю вимогу цілком справедливою. Висовуватися можуть лише вибрані, а різні там слюсарі чи фрезерувальники, хоч і вважаються начебто господарями життя, гегемонами, хоч і відзначають їх орденами та золотими зірками, мають сидіти тихо: за них думають у міністерствах, різних установах та академіях, тобто люди вищого порядку. Тома скинула солом’яний капелюшок. Такі, на її глибоке переконання, почали входити в моду, покрутилася перед дзеркалом, обдавши Софію жаром свого спітнілого тіла, розпростувала спідницю на місцях, котрі завжди чомусь навіювали Софії спогади про Арканчикову коханку, і поскаржилася: — Всюди тільки й теревенять про перебудову — телевізор не можна ввімкнути, а до чого докотилися? Мій Валерій боїться дати мені машину, розумієш, пхалася до тебе тролейбусом, жах! У цьому Софія була цілком солідарна з подругою, тому й порадила: — А ти скажи Валерику, нехай придбає машину. Ну, не “Волгу”, аби очі не мозолила, а “Жигуля”. — Так він же з різних засідань не вилізає, ледь на програму “Час” встигає, коли ж мене возитиме? — Сама, — порадила Софія, — сама сядеш за кермо. — Я?.. — не повірила Тома. — Ти справді хочеш, щоб я стала шоферюгою? — Не шоферюгою, а водієм власного лімузина. За кордоном всі порядні жінки мають машини й водять їх. До того ж, твій капелюшок аж проситься у “ладу” шоколадного кольору. — Уявила, як Тома ледь протискує у низенький і справді елегантний автомобіль свої огрядні форми, мало не зареготала й додала: — Колись і мене покатаєш. — Вважаєш?.. — Кругле Томине обличчя розпливлося у щасливій посмішці. — І ти не побоїшся їхати зі мною? — Жінки водять автомобілі краще за чоловіків. Це доведено статистикою. — Я умовлю Валерика, — пообіцяла Тома. — Але мені більше подобається не шоколадна, а біла “лада”. — До білої машини пасує будь-яка сукня. — Софія уявила себе у білій Некричевій “Волзі” — що ж, вона і в цьому випередила Тому, щоправда, її Валерик якесь цабе у Держплані, та хіба можна порівняти будь-яке цабе із звучним словом “академік”? Так само імпозантно звучить “міністр” і, либонь, бути жінкою міністра краще, все ж — міністерша, а як вона зватиметься? Академша чи академічка? Немилозвучно, та, зрештою, таку прикрість можна пережити, усе ж ліпше, ніж членкорша, і вже тепер, не відкладаючи, слід зайнятися кар’єрою чоловіка. Тут же, в передпокої, Софія подзвонила по паралельному телефону й попросила принести торт. Увімкнула на кухні електричний самовар і приєдналася до подруги, що ледь втиснулася у плюшеве крісло. Софія займала окрему двокімнатну квартиру у так званому “тихому центрі” — на бічній вулиці біля Львівської площі. Після розлучення з Рачковим вона розміняла свою велику трикімнатну квартиру у Липках, перевезла сюди кращі меблі, килими, кришталь і кілька картин відомих майстрів, придбаних у комісійних магазинах. Проти картин Рачков не заперечував, він вважав, що гроші не слід зберігати в панчосі, їх треба вкладати у цінності — сам він полюбляв золото та коштовності, але Софія мала з цього приводу власну думку: за картину художника Івана Їжакевича, яку вона придбала кілька років тому за п’ятсот карбованців, тепер дають півтори тисячі — і це ще не край… Певно, лише одна Арочка знала про змову матері з батьком: розлучитися фіктивно, щоб у разі чого уникнути конфіскації майна. Рачков у останні роки працював, як кажуть, з розмахом. Мав надійного помічника у главку, сам намагався не каляти рук, та всі знали, що вирішення будь-якого делікатного питання у главку вимагає певної платні. Більше того, мало не на все існувала тверда такса. Переведення працівника з провінції до Києва з одержанням квартири — від десяти до п’ятнадцяти тисяч, за виділення “Волги” платили сім, за ліміти на будівельні матеріали, покрівельне залізо, листовий алюміній — три, чотири й навіть п’ять тисяч — залежно від кількості. На суді Рачкову інкримінували тільки доведені слідством хабарі на суму близько ста п’ятдесяти тисяч карбованців, та Софія точно знала, що цю цифру треба принаймні подвоїти. Скільки вона профукала, порозтринькувала тих грошей на сукні, чобітки, парфуми… Скільки просадили в ресторанах, на банкетах, в туристичних подорожах… А скільки ще збереглося в неї готівкою на ощадкнижках, скільки переховали подруги, у самої Томи два роки в туалетному столику лежала пачка папірців по сто карбованців — усього п’ять тисяч… Проте навіть Тамарі Софія не розповіла про свою домовленість з Рачковим. Мабуть, Тома догадувалась — та й не лише вона, — що справа нечиста, тим паче, що колишній Софіїн чоловік аж до самісінького арешту днював і ночував на її квартирі, та догадки догадками, їх до справи не підшиєш… Софія тепер не дуже часто згадувала Рачкова. Чого думати про нього? Спокутує вину у колонії посиленого режиму, те, що дозволено, вона йому регулярно надсилає, що вдієш; Рачкову зрештою пофортунило, могли б засудити до вишки. У Рачкова ж є надія: через довгі й важкі роки повернутися до комфортабельної квартири, побачити коханих дружину й дочку, поласувати на відкладені й збережені Софією гроші чорною і червоною ікрою, порозкошувати у м’якому сімейному ліжку. І не знає бідак там, на півночі, серед дикої і ще незайманої природи, яку вони безцеремонно знищують, що кохана жінка, котра клялася йому у вічній вірності, дивиться такими ж чесними й дивовижними очима на нового чоловіка й дозволяє йому пестити своє ще розкішне тіло. Вмостившись на канапі навпроти Тамари, Софія повідомила: — Я вийшла заміж. — Заміж? Ти?.. — Аж роззявила від несподіванки рота Тома. — А як же?.. — Певно, вона хотіла поцікавитися, що станеться з Рачковим, та вчасно затнулася. — І за кого ж? — А-а… — якомога недбаліше мовила Софія. — За академіка, до того ж, він ще директор якогось інституту. Тома посміхнулася зневажливо: знала, що на Валерика директори інститутів дивляться як на бога — у Держплані саме він курирував науку та різні дослідні установи. Й мовила також не без підтексту: — Директора… Якщо дуже знадобиться, зможемо влаштувати йому протекцію… Софія посиніла від люті. Хотіла сказати, що саме вона думає про нікчемного Томиного Валерика, та пролунав дзвінок — сусідка принесла торт, полишивши його у кухні. Софія не запросила її до вітальні — знову-таки: кожен повинен знати своє місце, за торт вона платить стільки, що можна й ручку поцілувати, як водилося раніше у служниць. Софія акуратно розрізала торт, поклала на кришталеву таріль, налила кави у чашечки тонкого фарфору й понесла до вітальні. Гнів у неї вщух, та й чи варто гніватися: ця Томка й справді гадає, що її Валерка пуп землі, насправді ж — тьху, мильна булька, дмухни — й лясне, сліду не лишиться. З Рачковим його й порівнювати шкода. Рачков і жив з розмахом, і брав з розмахом. Хоч і сидить, та встиг пошикувати, а Валерик завжди оглядається, йому і хочеться, і колеться, колись Софія через Тому звела його з Рачковим, йшлося про якісь поставки, що їх треба було погодити у Держплані. Рачков виклав йому п’ять тисяч — ні за що, аби той сказав схвальне слово чи наклав резолюцію. Це ж треба, п’ять тисяч за підпис, та Валерик трусився й вагався два дні, поки все ж узяв. Й потім кілька разів йому перепадало, Тома змогла пошити каракулеву шубу; під час процесу над Рачковим, кажуть, Валерій ходив зелений, та Рачков визнавав тільки доведені слідством факти, сам нікого не топив, либонь, не тому, що був м’якосердим — просто знав: чим більші масштаби справи, тим більшого розголосу вона набуде, відповідно й строк дадуть суворіший. А хто сам собі ворог? Тома з апетитом умегелила шматок торта, з жалем зиркнула на таріль, і цей погляд не пройшов повз Софіїну увагу. Вона підклала подрузі ще шматок — зрештою, маючи такі стегна, можна плювати на все, і, наче погоджуючись з цим, Тамара не лишила на блюдечку ані крихти. Сказала не без підтексту: — Але ж академіки всі старі, в окулярах і бородаті…. — Моєму лише сорок, — злукавила Софія. — І вже директор? — Директор — тьху. Директорів, сама знаєш, навалом. А академіків скільки на Україні?.. — Ну? — Сорок сім, — відчайдушно збрехала Софія. — Уявляєш, сорок сім на п’ятдесят мільйонів… Кругле Тамарине обличчя видовжилося й набрало яйцевидної форми. — І він справді кохає тебе? — Іван — просто чудо. Учора сам хотів відвезти мене з дачі до Києва, та я не дозволила. — Дачі?.. — На березі Десни. Двоповерхова вілла. Наша держава нічого не шкодує для науки. Тамарине обличчя потемнішало. — Валерик казав: сидять на шиї народу. — Ну, любко, це твій Валерик сидить, а держава без науки пропала б. Де атомну бомбу зробили? Певно, не в Держплані… — Атомник!.. — вигукнула Тома мало не з жахом. — Не зовсім… Книжки пише, показував мені — ціла колекція. — Писака… — Даремно, — докорила Софія, — це ти зовсім даремно. Знаєш, що в країні відбувається? Перебудова! — Набридло… — І це ти даремно. Гадаєш, перебудова нас не стосується? — Що нам? От Валерику крутитися доводиться — не позаздриш: двічі вже виступав на зборах… — То слухай, — мало не урочисті нотки з’явилися в Софіїному тоні. — Якщо не скеруєш Валерика — хана! Тепер за чиновників візьмуться — кроку не зробиш. Народне око й контроль, різні там вибори-шмибори, затиснуть, гайки закрутять, та ще й пломбу приліплять. А ти вже, любко, на чисту Валерчину зарплату жити розучилася… — Важко, — згодилася Тамара. — Не те слово. — Що ж робити? — Перебудовуватися. — Як? — А ти, Томочко, поки не пізно, Валерика спрямуй: плювати на Держплан, з Держплану тепер не тільки шуби — пристойного костюма не пошиєш, хай тікає… — Куди ж? — Ну, любко, я ж не завкадрами. Хай сам мізками поворушить: в автосервіс чи якусь торгтару, там, здається, дошками та цементом торгують… — Звик Валерик до Держплану, у нього такий кабінет! І до Совміну вхожий… — Ну й нехай швендяє у ширвжитківських костюмах, Але ж ти не хочеш! — Кошмар! — гримаса страждання спотворила Тамари-не обличчя. — Проте, — сказала вона по паузі розсудливо, — взялися за всіх. Тим паче, за автосервіс: недавно читала в газеті — посадили… — Усе треба робити розумно, — не погодилася Софія. — Рачков чому погорів? Зарвався, вважав себе недоторканим, брав зліва й справа та жив на широку ногу. В автосервісі треба пропрацювати не більше двох років, цього вистачить, а потім гуд бай, далі від народних дозорців та обехеесників. — Валерик так звик до свого крісла! — А ти до шуби і австрійських чобітків… — Добре тобі, — зітхнула Тамара і обвела заздрісним поглядом кімнату. — Люстра фінська за тисячу двісті, килим перський, навіть не знаю, скільки потягне… А картини! Софія не втрималася од самовдоволеної посмішки. — Ота маленька, в чорній рамці — дві твоїх каракулевих шуби… — Не запудрюй мізки, любко. Я б за ту картину й сотні не дала! — Етюд самого Ярошенка! — Ярошенка? Член Спілки художників? Я знаю там двох… — Уся наша нинішня спілка не варта одного Ярошенка. Передвижник!.. — Це які з Рєпіним? — І Айвазовським також, — уїдливо пояснила Софія. — Айвазовського я бачила, коли їздили з Валериком до Феодосії. Так у нього ж картини на всю стіну, а це… Немов кольорове фото. Я тобі скажу: Валерик дістав календар з фотографіями якогось Якова Козловського, вставиш у рамку — й не гірше Ярошенка. — От і вставляй… — покривилася Софія, — за три кербелі всю стіну завішаєш… — Ти щаслива! — зітхнула Тома. — Усе в тебе є, та й ще академіка надибала. “А й справді, здається, щастя посміхнулося мені”, — подумала Софія. Згадала Арканчика, його називали Арканчиком-череванчиком, і це ще звучало ніжно, насправді ж мав черево, на яке не підходив жодний магазинний пас, добре, грошей кури не клювали, й міг замовляти приватникам не тільки паси. А Рачков?.. Миршаве, довгоносе, руде… На глибоке Софіїне переконання, таких не тільки до главку — до звичайного сектора й підпускати не можна… Звичайно, і Арканчик-череванчик, і Рачков облизувалися, дивлячись на неї, готові були на все заради її пестощів. І доводилося розплачуватися, тут нічого не вдієш, навіть марксистські класики, кажуть, вивели формулу: товар — гроші… А те, що вона товар першосортний, знала точно. Та й Арканчик з Рачковим не сумнівалися, тому й платили. Рачкову й досі, певно, сняться рожеві сни, як повернеться до Києва й вилежуватиметься у її ліжку. Мабуть, доведеться повідомити йому всю правду. Проте навіщо писати їй, вигадувати всякі слова, нехай напише А рочка, можливо, пілюля з доччиних рук не видасться Рачкову такою гіркою. А якщо домовитися з Аріадною і взагалі не повідомляти Рачкову? Ні, вирішила злостиво, погана правда краща за добру брехню. Згадала, як іноді доводилося принижуватися, щоб вибити з Рачкова нову сукню або чобітки, а він ще комизився й вимагав від неї особливих ніжностей. Так, гнівно зсунула брови, погана правда краща… Крім того, Рачкову ж корисніше. Ну, трохи полютує, поскрегоче зубами, зате за довгі роки звикнеться з думкою: нема ні квартири, ні розкішної жінки, все треба починати з нуля. Тим паче, через тринадцять років, коли повернеться Рачков, від її принад мало що лишиться— жінки так швидко в’януть. Раптом Софія стрімко підвелася з крісла і під здивованим Тамариним поглядом, підтанцьовуючи, пройшлася кімнатою. Так, жінки прив’ядають швидко, така доля мало не всіх, в тому числі й цієї корови Томки, а вона знає секрет молодості, вона відьма, вона не старітиме, он, мало не сорок, а статура й хода дівочі, і хочеться їй, як звичайнісінькому дівчиську, щось утнути, брикатися й танцювати… Як це зветься — рок… Софія швидко знайшла потрібну касету й буквально вбила її в “Панасонік”. Підвела з крісла збентежену Тамару. — Давай, — наказала, — потруси своїми тілесами. Це після торту, сама казала, корисно! Тома смикнулася невміло й невпевнено, а Софія завмерла на мить, уловила ритм й почала — спочатку на місці, повільно й наче ліниво, нехотя, та серце вже билося приспішено, музика розпалювала її, тіло зробилося невагомим, дихання вирівнювалося, раптом Софія уявила замість тілистої Тамари Івана, тепер вони танцювали вдвох, тільки вдвох, і були вдвох у цілому світі — таке відчуття опанувало Софією, може, вперше у житті, вона заплющила очі і вся віддалася музиці та дикому, стрімкому ритмові. Тамара давно вже захекалася і впала у крісло, а Софія все ще не могла зупинитися. Потім раптом зупинилася, огледілася посвітлілими очима — у ці короткі хвилини вона уперше за останні довгі роки була щасливою, — та побачила звичну й набридлу картину: сервант з кришталем та фарфоровими балеринами, розчервонілу Тамару з напруженими й здивованими очима… Музика одразу згасла в ній, зробилося сумно й тяжко, як буває вночі, коли раптово прокинешся, не добачивши світлого й радісного сну. 3 Академік Яким Нестерович Гнідаш обійшов навколо столу й зустрів Салія посеред довгого й гарно вмебльованого кабінету з килимом на підлозі. Він потиснув Салієві руку міцно, демонструючи якщо не приязнь, то принаймні доброзичливість, втім, дарував таке рукостискання мало не всім відвідувачам, аж до звичайних прохачів. Вважав, з нього корона не спаде, а якийсь нікчемний кандидат чи аспірант ніколи не забуде приязної посмішки й дружнього вітання, цьому аспірантові можна навіть відмовити у проханні, все одно шануватиме академіка й на усіх перехрестях розповідатиме про його прихильність. На громадську ж думку тепер слід зважати: як-не-як, а перебудова та гласність, і голос цього аспіранта колись може знадобитися. А Володимир Борисович Салій не якийсь собі аспірант чи кандидат— поважний вчений, талановитий, не кажучи вже про те, що обраний секретарем партбюро інституту. — Радий бачити вас, — шанобливо нахилив голову академік і вказав Салієві на крісло за низьким круглим столиком, де стояли пляшки з “боржомі” та “пепсі-колою”, попільниця та лежали розпечатані пачки сигарет. Усе на смаки різних відвідувачів, щоправда, не всіх — до круглого столика Гнідаш запрошував тільки почесних та високопоставлених гостей, інших обдаровував лише рукостисканням та посмішкою. Салій втонув у шкіряному кріслі, усім тілом відчувши його пружність та респектабельність. — Що в інституті? — для годиться запитав Гнідаш, підсунувши Салієві сигарети. — Перебудовуємось… — відповів, витягнувши сигарету, Салій. — Важко: іде скорочення штатів, і самі розумієте… Гнідаш розвів руки, стверджуючи, що співчуває, та, на жаль, нічим не може допомогти. — Надходять скарги, — сказав, — але ми не звертаємо на них уваги. Вам на місці видніше. Прошу тільки: гласність… Адміністрація має погоджувати кожне рішення з партійною та профспілковою організаціями. Ніякого тиску вгори… Салій слухняно нахилив голову, згадавши, як Гнідаш обставив справу Павлюка. Сам не дзвонив і не втручався, просто передав через довірену особу: Павлюка бажано залишити. І як довелося тоді їм покрутитися: про бездарність та елементарну Павлюкову неосвіченість в інституті розповідали анекдоти. Водночас амбіцій та зарозумілості Павлюкові не позичати. Виступає на всіх зборах, критикує, закликає до звершень. Салій і без Гнідаша знав, що Павлюка звільняти не можна: потрібна людина… Але ж, відчувши керівну підтримку, зумів переконати й голову місцевкому. Удвох вони й відстояли Павлюка: дарма, що не здав планової роботи, але ж пише до стіннівки й виконує громадські доручення. Та й хіба можна звільнити інваліда, заявив голова місцевкому: Павлюк шкандибає й пересувається, спираючись на ціпок, у дитинстві його збила машина. Бачите, життя не колисає людину, а наше суспільство найгуманніше й не може полишити чесного трудівника у біді… Володимир Борисович, підхопивши цю думку й виступаючи на якомусь засіданні, так і сказав — “чесного трудівника”, бо й сам на той час увірував у Павлюкові чесноти. — Доведеться зважувати на деякі суб’єктивні погляди та оцінки директора, — почав обережно Салій, скоса зиркнувши на академіка. Обличчя Гнідаша скам’яніло. — Ніякого суб’єктивізму, — сказав твердо. — Незважаючи на тиск згори. — Але ж Некрич завжди має власну думку… — Ось нехай і лишається при ній. — Однак авторитет директора… — Володимире Борисовичу, дорогий, невже мені вас учити? Є партійні рішення, якими й маєте керуватися. — Згоден, — поштиво нахилив голову Салій. — Ми твердо проводитимемо лінію партії. Але, Якиме Нестеровичу, прошу врахувати: Некрич зараз у відпустці, ми приймемо рішення, а він повернеться, зуміє переконати вас чи когось іншого, й наша робота виявиться марною. — Цього не станеться, можете твердо розраховувати на мою підтримку. — Радий, що наші точки зору збігаються, — пожвавішав Салій. Академік явно розв’язував йому руки, й з цього слід було скористатися. Володимир Борисович примружив й так вузькі татарські очі, зовсім сховав їх, щоб не виказати свої справжні почуття, й почав здалеку: — Звичайно, Некрич незаперечний авторитет і людина талановита. Але, вибачте, дехто має особисту думку з приводу його наукової діяльності, зокрема останньої книжки… — побачив, як зацікавлено зблиснули Гнідашеві очі, й вів далі упевненіше: — Я вважаю, що робота про Сковороду не варта тих схвальних відгуків у пресі, якими її буквально закидали. Академік налив у склянку води, стиснув її сухуватими, зовсім уже старечими пальцями, потримав, але пити не став і поставив склянку на місце. “Хвилюється, — відзначив Салій, — і я влучив у десятку. Отже, можна трохи й попустити віжки…” Він уже не раз чув від довірених людей про ставлення академіка до Некрича. Йшлося навіть не про ревнощі, а категоричне неприйняття. Давно, ще по війні, Гнідаш видав свою першу наукову роботу, яка вирізнялася на тодішньому сірому та одноманітному гуманітарному фоні якщо не новизною думки, то більш-менш яскравою формою, але ж тоді навіть це було сприйняте як неабияка сміливість. Після другої книги Гнідаша помітили нагорі: ступені, чини та звання посипалися на нього як з рогу достатку, і Яким Нестерович справді увірував у силу свого розуму й талановитість. Наступні його книжки також розхвалювалися на всіх рівнях, відзначалися преміями, та вже почали залежуватися на магазинних полицях. Але Гнідаш, який встиг стати академіком та лауреатом, уже твердо знав: він має, так би мовити, одноосібно увінчувати складну піраміду науки. Спочатку Яким Нестерович не звернув особливої уваги на праці молодого доктора Некрича, поплескав його по плечі — так тримати, мовляв. Гнідаш не заперечував проти призначення Некрича директором інституту, навіть сприяв висуненню Некричевої кандидатури у члени-кореспонденти Академії. Усе видавалося дитячими іграшками, але Некрич нахабнішав на очах, писав і писав, видавався навіть за кордоном, і одного дня Гнідаш з жахом збагнув, що на науковому небосхилі з’явилося ще одне світило, яке почало засліплювати і його. Це було настільки дивовижно й незвично, що Яким Нестерович спочатку розгубився. Здавалося: час втрачений, і слід примиритися з двовладдям, та Некрич раз у раз почав припускатися непоправних помилок, і не скористатися з цього було просто гріх. Одна з цих, так би мовити, Некричевих помилок в особі Володимира Борисовича Салія сиділа зараз за низеньким круглим столиком, палила ароматну сигарету й дивилася на академіка відданими очима. Щоправда, Гнідаш не міг побачити справжнього виразу цих очей, що ховалися у вузьких щілинах, проте догадувався, був навіть упевнений: перед ним сидить однодумець і спільник, людина, якій можна довіритись (не до кінця, звичайно, до кінця Гнідаш не довіряв навіть власній дружині, хоча та видряпала б очі будь-кому, хто б насмілився піддати сумніву наукову вартість його книжок) і використати у власних інтересах. — Кажете, маєте власну думку про книжку Некрича? — перепитав начебто неуважно, але напружившись, як кіт перед стрибком на здобич. — І в чому ж полягає вона? — Якщо коротко: вульгаризація філософської системи Сковороди. — У цьому, можливо, є сенс… — Виникла ідея виступити в пресі. — То що ж заважає вам? — Боюсь, мій голос виявиться голосом волаючого в пустелі. Крім того, хто надрукує мене після таких схвальних рецензій? Гнідаш обережно пробіг пучками по бездоганно відполірованій поверхні столу. — Кожен має право на осібну точку зору. В умовах гласності це дуже важливо. Я подзвоню редакторові. — Назвав поважну газету. — Сподіваюсь, ваша стаття зацікавить пресу. — Власне, стаття готова, і я можу подати її на наступному тижні. — Вона не залежиться, — пообіцяв Гнідаш. — Знаючи ваші здібності, упевнений: стаття буде аргументована й викличе читацькі відгуки. “Що-що, а відгуки ми організуємо, — повеселішав Салій, — нема проблем…” — Істина має восторжествувати, — зітхнув лицемірно, — всі ми служимо науці, а за великим рахунком — народові! — Так, і розвиток науки можливий лише за підтримки народу, — ствердив Гнідаш не без пафосу. — Радий, що ми однодумці в цьому питанні. Наша бесіда принесла мені щире задоволення, ще раз переконався: у вашій особі маємо ініціативного громадською діяча й талановитого вченого, таке поєднання зустрічається нечасто. Упевнений: ваші таланти будуть гідно поціновані. Гадаю, у не такому вже й далекому майбутньому… Вийшовши з Академії, Салій звернув до бульвару Шевченка. Ішов, широко й безглуздо посміхаючись, і перехожі звертали на нього увагу: одразу видно щасливу людину… А Салієві хотілося випити. Такі дні бувають нечасто. Сам Гнідаш обіцяв підтримку й натякнув на майбутні блага. Цілком імовірно, що на наступних виборах його висунуть у члени-кореспонденти. Цікаво, як поставиться до цього Некрич? Певно, без особливих радощів. Ну й плювати. До того часу Некрича треба знищити, принаймні підірвати його позиції, ізолювати. Так, зараз би склянку горілки… Але тепер навіть не в усіх ресторанах подають горілку. Не так давно у кафе на розі бульвару Шевченка й Хрещатика можна було потягнути півсклянки коньяку під маленьку чашечку кави, тепер усюди спиртне зліквідоване, й він сам на різних зборах та засіданнях не раз виголошував полум’яні промови про шкідливість алкоголю. Що не заважало того ж вечора вдома чи в когось з найближчих друзів нахлебтатися горілки. Уже на інститутських сходах Салій згадав, як минулого місяця обговорювали на бюро кандидата наук Гурова, котрий потрапив до витверезника. З Гуровим йому доводилося чаркувати, зрештою, хто не пив з Гуровим? Салій згадав погляд Гурова, коли він поставив питання про виключення його з партії, мабуть, згадував, як нещодавно врізали разом дві чи три пляшки. Певно, Гуров по-думки слав Салію не дуже гарні й благозвучні слова… “А ти не вклепуйся… — подумав тоді Володимир Борисович про Гурова. — А вклепався — одержуй по заслугах!” Гурова все ж не виключили з партії, обмежилися суворою доганою, та він чомусь почав обминати Салія. Учора, побачивши Володимира Борисовича в коридорі, звернув у перші ж двері — виходить, сердиться, і слід помиритися. У Гурова багато друзів, а кожен голос у нинішній ситуації на вагу золота. Проминувши довгий інститутський коридор і відповівши на численні вітання, Салій зазирнув до відділу, де працював Павлюк. На нього та ще на Рапака міг покластися. Павлюка врятував від звільнення, Рапака висунув на посаду завідуючого сектором. З ними міг розмовляти відкритим текстом, хоча волів робити це не часто: до кінця не можна розкриватися ні перед ким, он навіть власна дружина кілька разів писала про нього до Президії за пиятики, слава богу, обійшлося: по-перше, жодних доказів, по-друге, помічник віце-президента — своя людина, поклав листи під сукно. До кінця розкриваються лише дурні, сьогодні Павлюк тобі друг, а завтра у нього виникнуть кращі перспективи, хтось поманить його керівним пальцем, а він, падлюка, знає, як слід крутитися в житті, закладе й не поморщиться. У глибині душі Володимир Борисович не дуже засуджував Павлюка. Що вдієш, се ля ві, один бере талантом, другий енергією й натиском, третій навчився низько кланятися, четвертий вміє вчасно перейти на протилежний бік тротуару, п’ятий негайно вдарить у сонячне сплетіння, лише побачивши, що ти похитнувся. Таке життя, і кожен хоче прожити його з приємністю для себе… Павлюк погладив долонею лисий череп і втупився у Салія пронизливими хитрими очима. А Володимир Борисович не поспішав: розташувався за сусіднім столом, сперся на нього ліктями, підмостив руку під підборіддя й лише потому запитав: — Як ведеться? Павлюк, спостерігаючи за тим, як улаштовується Салій, думав: “Щось сталося, отак даремно Вов не прийде. Покликав би, спіймав начебто випадково у коридорі чи на вулиці, а то заявився сам у відділ — отже, щось сталося, і розмова передбачається неординарна”. Ще раз погладив себе по голові долонею, збираючись з думками, й відповів, не спускаючи з Салія очей: — Вобще-ка, ведеться нам не дуже… Кожен плеще, що хоче, а наука стоїть. “Так ти її і зрушиш, — злостиво подумав Володимир Борисович. — Кишка тонка…” Сказав: — Про розвиток науки, Ярославе Вікторовичу, поговоримо наступного разу. Зараз давайте про Некрича. — А я, дурний, гадав: розвиток нашої науки тісно пов’язаний саме з діяльністю Некрича… — Не виключено, що окремі науковці всерйоз дотримуються такої точки зору. Маємо переконати громадськість у протилежному. Павлюкові очі зацікавлено зблиснули. — Відважилися виступити з відкритим забралом? — запитав. — Час покінчити з Некричевим культом. — Вобще-ка, давно пора. Але як? — Щойно мав розмову з Гнідашем, — не став критися Салій. Навпаки, повідомлення про підтримку самого академіка покладе край сумнівам тих, хто хитається, надасть їм упевненості. — Яким Нестерович дав зрозуміти, що поділяє мої погляди. Павлюк хижо потер руки. — Надзвичайно цікаво, — сказав, — оце так новина! Салій перегнувся до нього через стіл. — С-старик, — вимовив “с-с” так, наче зашурхотів сухий комиш, — с-старик, зараз або ніколи. Днями вийде моя стаття в газеті про Некричеву книгу… — Де ви доводите її ідейну неспроможність? — поцікавився Павлюк, знову хижо потерши руки. Салій похитав головою. Павлюк звик тільки до двох фарб: чорної та білої. Переважно чорної. Ще замолоду зробив на цьому кар’єру: звинувачував і викривав, доводив ідейну неспроможність. Але з Некричем цією мовою не побалакаєш. Та й не лише з Некричем — вульгаризаторська критика віджила, тепер потрібні аргументи, аналіз явищ, хоча б якась наукова вірогідність. З тугою подумав: у принципі і йому бракуватиме аргументів. Що ж, доведеться маніпулювати цитатами й підмінити докази емоціями. Вдало висмикнута та обіграна цитата вражає, треба доводити не ідейну незрілість Некрича, у це ніхто не повірить, а недостатнє проникнення у суть проблеми, суб’єктивне сприйняття істини, що, зрештою, призвело до викривлення фактів. — Сковорода — не та постать, поглядами якої можна жонглювати на власний розсуд, — одповів невизначено. — Стаття в газеті — це добре, — схвалив Павлюк. — Вобще-ка, ви навіть не уявляєте, якого розголосу набуде ця стаття. Перша чесна спроба оцінити наукову діяльність Некрича. Це можливо тільки в умовах перебудови й гласності… — Не блазнюй, с-старик, — обірвав його Салій. — Я ці слова й без тебе знаю. Головне: підготувати громадську думку, щоб я не лишився наодинці. — Як можна? — аж задихнувся від образи Павлюк. — Нам потрібен тільки сигнал. Усі чесні науковці інституту виступлять згуртованими лавами. Салій ледь помітно поморщився. — Знаю вас, дай волю — горлянку перегризете. Врахуй, с-старик, без перегинів, усе має бути чин-чинарем. Можна відзначати попередні заслуги директора, але треба довести його переродження. Вловив?.. Головне — нинішня наукова некомпетентність, в результаті якої — прорахунки чисто адміністративні. Ще трохи про поганий характер, зарозумілість… Тут ви й без мене погуляєте… Павлюк наморщив чоло й застережливо підвів руку. — Без самодіяльності, — твердо сказав Салій. — Я не про це… Гадаю, вам не завадить зробити ще один хід конем… Салій насторожився: Павлюк, хоч і повний нуль у науці, визнаний майстер інтриг — тут йому можна одразу і беззастережно присуджувати докторський ступінь. Запитав: — Ідея? — Здається, непогана. Післязавтра вчена рада. Чому б вам не виступити на ній? Відверто та інтелігентно висловити свої думки? Знаєте, скільки очок наберете? Салій задумався. Чесно кажучи, виступати не хотілось: хтось міг би й спростувати його тези, адже у Некрича сильна підтримка. Щоправда, за нього, Салія, мабуть, більшість, але Павлюкового рівня. А Некричевим прихильникам пальця до рота не клади, розумні й талановиті… Однак, подумав також, роз’єднані і, як усі таланти, незорганізовані й вайлуваті. Поки розкачаються… Якщо ж обрати правильну тактику… Він, як секретар парторганізації, може виступити останнім. Так би мовити, підбити підсумки. І, підбиваючи, дати Некричеві під дих. Поки оговтаються, закрити засідання. Головне — аби ніхто одразу не гавкнув, а тут вийде стаття в поважному друкованому органі, спробуй заперечити!.. Та й не всі підуть на відкриту конфронтацію з газетою. Хто злякається, хто полінується, а у більшості взагалі своя хата скраю… Гостро зиркнув на Павлюка й мовив: — С-старик, твоя пропозиція видається мені не такою вже й безглуздою… — Геніальна! — Не відвів очі Павлюк. — Ви наносите удар не з-за рогу, а у чесному двобої. Салій потер тильним боком долоні чоло й сказав: — Одного мого виступу в газеті буде замало. Статтю мають схвалити трудящі. Не науковці, які можуть бути упереджені, потрібен глас народу, відгуки ветеранів війни і праці, можливо, героїв і взагалі відомих трудівників. Зможеш організувати? — Важкувато, та зробимо. Листи до редакції підготуємо з Рапаком, а підписи… Маю одного знайомого журналіста, хоче до аспірантури… — Позбудемося Некрича — нема проблем. — Так, проблем у нас, вобще-ка, стане значно менше, — погодився Павлюк. Очі в нього потемнішали, додав упевнено й навіть жорстко: — Чого тільки не зробиш заради прогресу науки! 4 Михайло Копот жував імпортну апельсинову жвачку й ні про що не думав. Сидів у парку на незручній лавці, відкинувшись на спинку й вільно простягнувши ноги у справжніх американських джинсах. Копот дбав про свою зовнішність і взагалі був гарної думки про себе. Сорочки й взуття купував у фарцівників за безцінь: вони боялися його, знали, що Копот колись служив у міліції, та й тепер має до неї якесь відношення— краще з ним не зв’язуватися. Сам Копот не спростовував цих думок, навпаки, іноді натякав на зв’язки й навіть особливу секретність свого нинішнього становища: то пусте, що обіймає зовсім непримітну посаду у позавідомчій охороні, це так, для годиться, точніше, для прикриття, насправді ж… Тут Копот корчив таємничу гримасу, і співбесідники самі розуміли: далі вести розмову небажано й навіть недозволено — існують державні таємниці, за розголошення яких не гладять по голівці. Робота у позавідомчій охороні влаштовувала Копота. По-перше, не треба надривати пупа, охороняй свій об’єкт — і всі клопоти. Платили, щоправда, малувато, на імпортний одяг явно не вистачало, та Копот знаходив різні джерела прибутку: мав добрих знайомих на промтоварній базі й через тих же фарцівників вигідно перепродував різний імпортний мотлох. По-друге, Копот більш-менш регулював свій час: відчергував добу — маєш дві вільних, роби, що хочеш. Інша справа, що Копот здебільшого не знав, куди подіти себе, але поступово звик до необтяжливості в роботі й відносної свободи. Через фарцівників він зав’язав знайомство з так званими “діловими” людьми, а ті запрошували до компанії вродливих і не дуже цнотливих дівчат — життя видавалося якщо не суцільним святом, то принаймні й не сірим, сповненим щоденних клопотів про дітей, їжу, роботу, як у більшості сусідів Копота. Мешкав Копот за бульваром Дружби Народів поблизу Ботанічного саду. Мав однокімнатну окрему квартиру з вікнами на дніпровий простір. Улітку вранці ходив до саду загоряти, там же снідав, тільки після цього їхав у місто влаштовувати справи. Єдине, що заважало Копотові нормально існувати — відсутність достатніх коштів. Набачився, як кидаються грішми знайомі завмаги чи звичайні спекулянти, це розпалювало апетит, який задовольнити міг не завжди. Та й дівчатка здебільшого віддавали перевагу не йому — здоровому і, як вважав Копот, вродливому, а підстаркуватим, миршавим чи, навпаки, опасистим, але грошовитим “діловим”. І тоді Копот розробив план: він не збирався йти шляхом “ділових”, для цього треба було мати зв’язки, сприт і нюх на справи — таких якостей у Копота не було, проте його план також обіцяв швидке й безсумнівне збагачення. Ось тому й сидів Михайло на лавочці у парку навпроти Будинку офіцерів, жував апельсинову швачку й нетерпляче поглядав на вулицю, звідки мав з’явитися майор Плева. З Плевою Копота зв’язувала давня, не можна сказати, дружба — фактично Копот ні з ким не приятелював, — а якась симпатія чи, точніше, деяка спільність поглядів. Колись старший лейтенант внутрішніх військ Копот служив разом з Плевою в одній в’язниці. Носив Михайло на погонах на зірочку більше, ніж Плева, і був у в’язниці на особливому становищі: одні боялися його, інші цуралися, Михайло удавав, що не помічає цього, хоч у глибині душі пишався своєю похмурою славою. Одного разу, Копот уже не пам’ятав за яких обставин, їм з Плевою довелося разом обідати в приємній компанії. Випили й розбалакалися — виявилась спільність поглядів, потім Копот кілька разів запрошував Плеву на чаркування, а коли Ігор вирішив одружитися, став його дружком. Сидів за весільним столом, горлав “гірко”, поглядав на Плевину пишнотілу Марусю й думав, що вона більше підійшла б йому, ніж низенькому й миршавому Ігореві. Скоро їхні шляхи розійшлись. Копота звільнили з внутрішніх військ, як він вважав, несправедливо: одному “гаврику” передав від дружини пакунок з додатковим харчуванням, іншому — сигарети, не за красиві очі, звичайно, але ж і “гаврики” сиділи не прості. Копот точно знав: їм інкримінували розкрадання в особливо великих масштабах, отже, нахапалися, і якихось три жалюгідних сотні за послугу були цілком справедливого платою. Проте начальство додержувалося протилежної точки зору, й з погонами довелося розпрощатися. А миршавий Ігор Плева дослужився до майора й тепер займав посаду начальника виправно-трудової колонії. Про нього й згадав Копот, обмірковуючи план швидкого збагачення. Плева з’явився зненацька — Михайло чекав, що Ігор буде у формі, мабуть, пишається своїми майорськими погонами й не від того, щоб продемонструвати колишньому колезі, яких службових висот досяг. Однак Плева одягнув сірий цивільний костюм, ношений і погано пошитий — Київського швейного об’єднання, безпомилково визначив Копот. Він поплескав по лавці рукою, запрошуючи Плеву сісти, поклав ногу на ногу, демонструючи американські джинси, й мовив: — Давно не бачилися, Ігорю, і я радий… Плева зміряв його очікувально-настороженим поглядом і примостився на лавці скраю, наче наголошуючи на своїй зайнятості. Й запитав також сухо й по-діловому: — Чого звав? — Хотів побачити старого приятеля, — зобразив широку посмішку Копот. — Хіба не можна? — Важливі справи у мене, — заклопотано пояснив Ігор і зиркнув на годинник. — Заради старої дружби доведеться відкласти. Плева знизав плечима, натякаючи на непереконливість цього аргументу, але промовчав і набурмосився. Копот ще раз зміряв Плеву чіпким поглядом і не утримався від зневажливої посмішки. Чомусь Ігор нагадав йому пошарпаного горобця, вічно заклопотаного і ображеного на життя та його невлаштованість. Костюм теж якогось горобиного кольору, і весь Плева якийсь настовбурчений і навіть пом’ятий, здається, зараз зацвірінькає сердито та невдоволено. Видно, Ігор помітив зневажливий Михайлів погляд: знервовано сіпнувся і сказав: — Нема часу розсиджуватися… — Не поспішай, — поклав йому на плече важку руку Копот, — маю важливу справу. — То викладай. — Ти де зупинився? — наче й не до ладу запитав Копот. — Тут, — кивнув Плева на готель “Київ”. — Овва! — несподівано вирвалося в Михайла. Справді, не чекав, що цей пошарпаний “горобець” мешкає в одному з найкращих столичних готелів. — Маєш окремий номер? — На сьомому поверсі. Копот погойдав ногою, обтягнутою джинсовою тканиною, сказав безапеляційно: — Давай зробимо так. Погомоніти нам треба, й не про дурниці. Отже, посидіти за пляшкою. А у джинсах до ресторану не пустять. Підемо до тебе, замовимо все у номер — за мій рахунок. Видно, Плева не чекав на таку пропозицію, проте тільки б дурень відмовився від дармовою обіду. Однак відступати слід було з гідністю, і він, поморщившись, мовив: — Ну, якщо ти вже так наполягаєш… Копот жартівливо тицьнув йому пальцем у вузькі груди, — Потопали, майоре, — мовив так, аби Плева зрозумів, що новий чин аж ніяк не підносить його над старим колегою. Плева попрошкував алеєю до виходу з парку. Копот ішов за ним, дивився майорові в кістляву потилицю, ледь прикриту рідким волоссям, і думав: скільки таких потилиць перебачив колись під час своєї нелегкої і, як сам полюбляв визначати, героїчної служби. Потилиць здорових, налитих кров’ю і зовсім старечих, морхлих, під пасмами сивого волосся. Здається, він навчився по потилицях визначати характери людей: масна, широка, червона, яка зливалася з шиєю, свідчила про характер сангвінічний, видовжені, кістляві належали переважно холерикам, вузькі, худорляві промовляли про песимізм та млявість. Від раннього періоду свого життя Копот успадкував любов до черг. Ставав позаду, бачачи довгу шеренгу потилиць, це видовисько тішило й приносило справжню насолоду: потилиці начеб існували окремішньо від людей — вони перемовлялися, дискутували, сварилися й навіть билися. То неправда, гадав Копот, то вигадка, що очі віддзеркалюють душу, потилиця промовляє значно виразніше й правдивіше: ота, під велюровим старомодним капелюхом, належить людині втомленій і навіть зламаній, мабуть, якомусь вошивому інтелігентові, котрих Копот зневажав всіма фібрами своєї, як полюбляв висловлюватися, трудової душі. Ота, високовиголена, із здоровою шкірою, свідчить про оптимізм і високі якості чоловіка — либонь, полюбляє чарку й не відмовляється від кухля пива. Ота, за два кроки від нього, що стирчить з картатої сорочки, може, належить майстрові спорту або навіть чемпіонові… Копот примружувався, десятки потилиць чомусь починали зливатися в одну, велику, рухливу, ненависну, й тоді він зненацька стискав кулак і лише зусиллям волі примушував себе не підводити руку… Вікно майорового номера виходило на Дніпро, звідси відкривалася широка панорама. Копот потарабанив пучками по дзеркально-чистому склу й байдуже зітхнув: усі красоти світу не тішили його, дивувався, чого люди, роззявивши рота, застигають перед звичайним березовим лісом чи волошками у житі… Берези всі однакові й годяться тільки навесні, коли з них можна наточити смачного соку, а волошки пахнуть гірко — чого це люди мліють, нюхаючи їх? На глибоке Михайлове переконання, найкращий аромат у світі мав потрійний одеколон — дешево й сердито, а за скрутних обставин ще й богом дароване питво. Прийшов офіціант, і Копот, не поспішаючи, із знанням справи замовив закуску. Плева дивився на Михайла здивовано й навіть поштиво — перехопивши цей погляд, Копот остаточно усвідомив свою вищість над провінційним майором, і наказав офіціантові, явно хизуючись своєю обізнаністю: — І ще принесеш жульєни. Але притягнеш гарячими, поспішай, щоб не вистигли, бо холодними їх їсти неможливо. Це, — пояснив Плеві, — гриби, запечені в сметані. Дуже смачно, і оті, як їх, гурмани часто замовляють їх. Через кілька хвилин офіціант прикотив столик на коліщатках, мабуть, Плеву так обслуговували вперше у житті, проте майор сів за стіл, не моргнувши оком, поклав собі на тарілку великий шмат севрюги гарячого копчення, наче то був не вишуканий делікатес, а звичайний, підсмажений Марусею шмат свинини. Вони випили по повній чарці коньяку з принесеної офіціантом малесенької карафки, потім Михайло витягнув з “дипломата” дві пляшки — тризірочного коньяку й “московської”, перехопив схвальний майорів погляд і по-змовницькому підморгнув йому. — Подужаємо? — все ж по інерції запитав Плева, та Копот просто відставив маленькі ресторанні келишки, розлив горілку у звичайні готельні двохсотп’ятдесятиграмові склянки й мовив, дивлячись майорові у вічі: — Вип’ємо чисто символічно, по склянці. І вони випили, схвально дивлячись один на одного, точно так, як звикли пити замолоду. — Пройшла… — зітхнув Копот і подивився на майора враз просвітлілими очима. — Легко, мов брехня по селу, — згодився той і почав мегелити копчену севрюгу, салат з трісковою печінкою і шпроти — все підряд і жадібно. “І куди воно вміщується? — осудливо думав Копот, дивлячись, як блискавично зникають зі столу наїдки. Сам він полюбляв їсти повільно й статечно, відчував задоволення від їжі, міг просидіти за обідом годину й навіть більше — вважав час, проведений за столом, найкращим у житті. — Жере як свиня, не відчуваючи смаку…” Трохи наситившись, Плева виразно зиркнув на пляшку коньяку. Копот хотів знову наповнити склянки, та майор затулив своєю долонею. — По келишку, — запропонував, і Копот погодився: настав час для розмови. Тому тільки відсьорбнув коньяку й почав: — Кантуються у тебе, Ігоре, два хлопчики… — У мене не два, — посміхнувся майор, — у мене їх значно більше… — Мене цікавлять лише двоє. — Гадаєш, я усіх їх знаю? — І не треба. — Набридли мені їхні погані ники, — сказав Плева, — чесно кажу: дивитися не можу. Усі на один кшталт: стрижені, нахабні, злостиві. Якби можна було перетворити всі на одну — велику, неголену, люту, — вшкварив би кулаком, щоб залилася юшкою… Копот мимоволі зиркнув на суху, з худими пальцями Плевину руку й подумав: даремно тішишся, майоре, таким кулаком лише полоскочеш, насправді ж треба не в пику, а в потилицю… Раз — і все… Але, як казав один дуже розумний “діловий”, не треба змішувати заходи, іншим і в пику не завадить… Поплямкав губами й провадив далі: — Кажу, кантуються у тебе Прищ та Модник, а вони мені потрібні… — Не знаю ні Прища, ні Модника, — враз посуворішав Плева. — І не хочу знати. — Тобі вони справді до лампочки, — погодився Копот, — а мені, кажу, потрібні. — Ти що ж, хочеш, щоб я їх амністував? — щиро здивувався Плева. — Не вийде, часи не ті, й прав навіть у мене малувато. — Догадуюсь, — розважливо погодився Копот. — Але дещо й начальник колонії може… — Во!.. — скрутив дулю Плева. — Гадаєш, я за твій паршивий коньяк головою ризикуватиму! — Помовч, — раптом розлютився Копот, — тобі справу пропонують, а ти свистиш, як чайник паром. Майор зміряв його враз протверезілим поглядом. — Не вийде, — сказав твердо. — Вийде — не вийде, побачимо. Сам знаю, ти не бог, проте його перший заступник у колонії. Права твої мені відомі. Отже, слухай уважно: враховуючи те, що Прищ та Модник відбули вже півстроку, а також їхню зразкову поведінку та глибоке усвідомлення власної провини, їх треба розконвоювати. — Тільки й всього?! — не втримався Плева від знущальної репліки. — За це одержиш п’ять кусків. — П’ять? — перепитав Плева і відвів погляд. Подумав: провернути таку операцію йому не так уже й важко. Щоправда, ці Модник з Прищем сидять, либонь, не за дрібне хуліганство, але звідки він знає про це? І не треба йому знати, навіщо вони потрібні Койотові. Мабуть, не для дитячої гри в схованки… Зрештою, це його не обходить. Не бачив він Копота, не пив з ним горілки й взагалі не зустрічався вже десять років. А п’ять тисяч під ногами не валяються… Подумав і сказав твердо: — По п’ять кусків за кожного! Копот аж підстрибнув на стільці від несподіванки. — Ображаєш! Я і так переплачую. — Інакше розмови не буде. Той же Прищ, мабуть, не передовик виробництва, та й не одну догану має… Можливо, й карцер… Добре, я начальникові кадрів дам вказівку, він з Прищевої справи всі догани повикидає, та сам розумієш, за “так” це не робиться. Копот підставив величезну долоню, і майор поклав на неї свою суху й маленьку. — Гаразд, — сказав Копот, — штани з мене знімаєш, та не маю виходу. Ці хлопчики мені через два тижні знадобляться. — Одержиш. Тільки половину, п’ять кусків, завтра. Копот енергійно похитав головою. — Гадаєш, я Прища з Модником у піжмурки грати запрошуватиму? Зробимо справу, тоді й розрахуємось. — Ні. — За горло береш? — Завтра вранці — на бочку. Пополудні маю бути вдома. — Спробую. — Сюди не приходь, зустрінемося в парку. — А ти обережний. — Не хочу, аби ти мозолив очі черговій по поверху та покоївкам. — Маєш рацію. І от що: Прища з Модником у міліцейські мундири одягнеш. Риси Плевиного обличчя закам’яніли. — Ну й ну!.. — Нараз посміхнувся зневажливо й запитав єхидно: — Може, ще й автоматами їх озброїти? — Я б не заперечував. — Так, серйозну справу ти задумав… — протягнув Плева. — Не знаю, чи варто мені… — Чим ризикуєш? — запитав Копот. — У крайньому разі — догана. Ти не одного з-під конвою виводиш, а хто знав, що Прищ з Моднпком такі негідники? І це, врахуй, в найгіршому випадку… Хто на них подумає? Залізне алібі — сидять в колонії. Я в сто разів більше ризикую, в прямий контакт з ними входжу — й не злякався… — Виходить, тобі втрачати нема чого, а з мене погони зірвати можуть. — Погони… — поморщився Копот. — Що з них маєш? — Кожному своє… — ухильно пробуркотів Плева. Для чого пояснювати Копотові — сам знає, що в нього під рукою є всякі, від звичайних злодіїв до хабарників та валютників. Різна публіка, сидить навіть колишній заступник міністра, не кажучи вже про завідуючих магазинами, базами… Люди все грошовиті, хоч майно в них і конфіскували, та дещо й лишилося, а любляча жінка чи діти намагаються поліпшити існування чоловіка чи батька за гратами. Аби перевиховували його в колонії не так енергійно, як вимагає рідна держава, і щоб їв він не тільки грубий тюремний харч, а міг іноді й згадати минуле, поласувати копченою ковбасою, червоною рибою чи просто чорним хлібом, але із свіжим маслом. Чому ж не піти людям назустріч? Усі ми повинні вірити в просту радянську людину, в її моральні якості, які загартовуються в праці. Треба вертати людей, що оступилися, нашому найпередовішому суспільству, слід дбати, аби в них не похитнулася віра в добро. А доброту в колонії уособлює її начальник. За добро ж треба платити добром — хіба шкода покласти в кишеню людині, котра зрозуміла тебе, якусь сотню? А цей Копот каже про погони… Не знаєш — помовч… — То як буде з формою? — перепитав Михайло. — Модникові свою стару можеш дати, якраз на нього… Прищ, правда, огрядний… — За форму ще по куску з кожного… — Візьмеш з них. — Візьму, — погодився Плева і, не чаркуючись, спорожнив свій келих. Постукали в двері: офіціант приніс жульєни. Плева новів носом, вдихаючи смачний грибний аромат, а Копот пригубив чарку й замислився. Дві тисячі мав, але до завтрашнього ранку треба дістати ще три. Де взяти? У фар-півників навряд чи розживешся — дрібна потолоч, отже, треба знайти хід до “ділових”. Але ж вони у ресторанах сотнями кидаються, а попросиш — обрегочуть… “Три куски? Та я таких грошей ніколи не мав і навіть не бачив…” Хіба що Алік Турчинський… Аліку можна пообіцяти гарну дівчину, й викладе. А через місяць він поверне, так, не пізніше, ніж через місяць — далі тягнути не можна. Час — гроші, так, здається, кажуть американці. Ото хоча б одним оком глянути на американців, побачити те прокляте суспільство… Копот чув від людей: загниває, проте гарно пахне, і слід вжити всіх заходів, аби перекинутися туди. Однак перекинутися не з порожніми руками. Жебракам там справді непереливки, негоже кидатися стрімголов у вир, на все треба зважити. Так, слід мати голову на плечах, а не качан капусти, вирішив Копот, а те, що в нього розумна голова, не сумнівався ні на мить. І сам би власноручно відкрутив голову тому, хто спробував би піддати сумніву цю незаперечну істину. 5 Разом з Іваном Софія після обіду перенесла гойдалку на берег Десни й тепер лежала біля самісінької води, насолоджуючись тишею і сонцем. Лише одна проблема хвилювала тепер Софію: Клавдія. Найкраще було б назавжди розпрощатися з нею, та зробити це нелегко. Клавдія жила у Некричів мало не два десятки років, Лариса встигла попередити Софію, що її любила Ніна, тобто Клавдія вважалася членом сім’ї, і переконувати Некрича в протилежному необачливо. Найліпше приручити Клавдію, зробити її спільницею. Однак це вимагатиме часу, та й приручення літніх жінок — справа клопітка й обтяжлива. До того ж, не знаеш, чи досягнеш успіху. Жінки проникливіші за чоловіків, мають іноді воістину диявольську інтуїцію, й не виключено, що Клавдія розгадає Софіїну гру. Зрештою, вирішила Софія, розгадає, то й розгадає, все одно нема іншого виходу — відкрита конфронтація тільки ускладнить її власне становище. Слід також врахувати: Клавдія тягне на собі дачу. А тут на кожному кроці чи бур’янина, яку треба висмикнути, чи квітка, а квіти слід обрізувати, поливати, землю удобрювати. Вона ж до цього не призвичаєна. Ще зрізати троянду чи гладіолус під силу, а копати землю чи, ще гірше, полоти — жах, можна зіпсувати нігті, й взагалі шкіра на пальцях від землі втрачає ніжність, шерехатішає, а чоловік щодня має відчувати, які м’які й випещені в неї руки. Софія потягнулася й почала роздивлятися свої пальці. Нігті у бездоганному стані, вчора годину просиділа в манікюрниці, й та вкрила їх справжнім паризьким лаком, темним, мало не чорним. З ледь помітними золотинками. А от шкіра на пальцях і тильному боці долоні почала останнім часом тривожити Софію. Коли стиснеш кулаки, ще нічого, м’яка й гладка, а коли розчепіриш пальці — йде зморшками. Треба спробувати женьшеневий крем втирати двічі на день — первинну еластичність шкіри не поновиш, та хоч трохи відтягнеш її старіння, яке, кажуть, починається після сорока років. А їй скоро, зовсім скоро сорок… Софія зіскочила з гойдалки, кілька разів енергійно присіла й кинулася в воду. Попливла, високо тримаючи голову, щоб не зіпсувати зачіску. Холоднувата вода збадьорила Софію, вона почала розтиратися шорстким рушником і раптом почула голоси біля дому. Розмовляли жінки, Клавдія щось доводила, а голос співбесідниці видався Софії дуже знайомим і схожим на доччин. Проте Арочка подалася з молодіжною компанією в Карпати, начебто готується до вступних іспитів — минулого року бідну дитину завалили в університеті, на глибоке Софіїне переконання, зовсім несправедливо, й нині Арочка вирішила подавати до інституту культури: зрештою, їй було все одно, куди, аби тільки вважатися студенткою. Студентка — це імпозантно, не те що перукарка, продавщиця чи, не дай бог, якась звичайна ткаля чи верстатниця. Аріаднині руки зовсім не призвичаєні до грубої роботи — має такі ж випещені пальці, як і в матері, тільки матуся в її віці не могла й мріяти про імпортні лаки, тіні й креми, які Арочка вживає щоденно. Та що вдієш, прогрес — він усюди прогрес, людство ніколи не стоїть на місці, і разом з технічними новаціями вдосконалюються й методи поліпшення жіночої вроди. Софія підвелася навшпиньки, та з-за кущів смородини не побачила, з ким розмовляє Клавдія. Гукнула: — У нас гості, Клавочко? Одне це слово “Клавочко” й тон, яким воно було мовлене, мали розтопити Клавдіїне серце, та у відповідь почула коротке: — До вас. І все: грубо й суворо, Софія поморщилася, та опанувала себе й, напнувши халат, застрибала сходинками до будинку. Вона стрибала спритно, сама дивуючись пружності рухів і відчуваючи легкість тіла, щойно обмитого водою. І мало не одразу побачила Аріадну. Дочка, витягнувши й так довгу шию, з цікавістю роззиралася довкруж. Побачивши матір, округлила очі й простягнула до неї руки. Софія злетіла останніми сходинками, обійняла Арочку, притиснула міцно, цмокнула в щоку, проте одразу відсторонилася й скосувала на Клавдію, намагаючись вловити, як поставилася служниця до дочки і яке враження справила на неї така тепла й сердечна зустріч. Але Клавдія дивилася відчужено, й раптом Софія, навіть не чекаючи такого від себе, точно вивіреним рухом також обійняла служницю й пригорнулася до неї, немов шукаючи підтримки й помилування. її вчинок якщо й не розчулив Клавдію, то хоч трохи розтопив кригу відчуження — Софія зрозуміла це одразу, помітивши блиск Клавдіїних очей. Зацвірінькала: — Оце, Клавочко, моя кохана доня Арочка, вона, бачиш, ще зовсім дитина, і я дуже сподіваюсь на твоє тепле ставлення до неї… Нарешті Клавдія вивільнилася із Софіїних обіймів і запитала просто: — Вона житиме тут? “А що, не можна?” — ледь не вирвалося в Софії, проте дочка, слава богу, випередила її і енергійно захитала головою. — Ні, — відповіла, — я готуюсь до вступу в інститут і маю бути весь час у Києві. — Але ж день — два… — спробувала переконати її Софія. — Ну, мамусю, ти ж не хочеш, щоб повторилася минулорічна історія… “Не повториться, — могла відповісти тепер Софія упевнено. — Не може повторитися. У минулому році я не мала такого чоловіка, та й взагалі чомусь пустила справу на самоплив. Але ж тепер не вступити до якогось непрестижного інституту культури — ганьба… Одне Некричеве слово переважить усі сумніви членів різних там екзаменаційних комісій…” Однак нічого не сказала в присутності Клавдії. Вони ще матимуть змогу набалакатися відверто, поплескати язиками досхочу без сторонніх, вилити одна одній душу. — Чому ти не лишилася в Карпатах? — запитала. — До мене дійшли чутки… “Зараз вона бовкне щось про моє одруження…” — тривожно подумала Софія. — Усе це сталося так несподівано, — поскаржилася, спостерігаючи за виразом Клавдіїного обличчя. — Дивно, та я переконалася, що і в моєму віці існує кохання з першого погляду. Іронічний блиск майнув у Ароччиних очах, проте сказала з надривом у голосі: — Я рада за тебе, мамуню, нарешті зустрівся й тобі справжній чоловік! — Коханий, — мовила Софія тоном, що виключав найменші сумніви. — Як ти дісталася сюди? — Підвіз один знайомий. — Сподіваюсь, ти не затримала його? — Звідси до Києва автобуси через кожні півгодини… — Пообідаєш з нами? Якщо Клавдія, звичайно, не заперечує? — Вистачить на всіх, — не зовсім ввічливо відповіла та. — Ми допоможемо тобі, Клавочко. — Не потребую! — Це прозвучало надто різко, й Клавдія, мабуть, зрозуміла це й додала: — Либонь, вам треба побалакати — сокоріть і секретничайте, я сама управлюся, Однак сокорити їм так і не довелось — з вікна другого поверху висунувся Некрич, Софія помітила його й знову притиснулася до дочки. — Арочка приїхала… — сказала ніяково, наче приховувала сам факт існування дочки. Некрич збіг сходами. Певно, чекав побачити таке собі незугарне дівчисько й хотів приголубити його, та у дворі стояла висока, витончена, справді вродлива дівчина з м’яким видовженим обличчям і великими променистими очима. Вона була ніжною й видавалася невагомою, випромінювала з себе цноту й дівочість, й Іван Михайлович на мить застиг — здивований і навіть збентежений. Аріадна сама ступила до нього, подала руку й ледь помітно присіла. Некричеві захотілося поплескати її по щоці, зовсім як кохану дочку, але чомусь утримався й тільки мовив: — Мати казала, що ти гарна, та я ніколи не гадав, що така… Софія подивилася на дочку з гордістю. — Ти полюбиш її, Ваню… — важко було збагнути, попросила чи ствердила. І Некрич одповів, ні на мить не задумуючись: — Звичайно! — Іди працюй, — притиснулася до нього Софія, обдарувавши ніжністю. — А ми з Арочкою битимемо байдики на березі — Клавдія знехтувала нами. — Я ще півгодинки, — попестив Некрич Софію по плечу, і вони побігли з дочкою до Десни, сміючись і тримаючись за руки. — Ну, мамуню, ти молоток! — вигукнула Арочка, коли лишилися наодинці. — Але він мужик справний. — Твій новий тато… — Я — Рачкова, — заперечила Аріадна, — і Рачковою поки що лишуся. — На твоєму місці я б не була такою категоричною. Тим паче, довго в дівках не засидишся. — Заміж не збираюся. — Для тебе це не проблема. І краще буде, коли порадишся зі мною. — Так, ти досвідчена й розумна, моя люба мамуню. Але можеш не турбуватися про мене. — Я виховала тебе… — За своїм образом і подобою. — Хіба погано? — Ти, мамуню, найрозумніша жінка в світі! Скажи, ти справді закохалася? — Іван Михайлович дуже подобається мені. Здається, він і на тебе справив враження… — На всі сто, — згодилася Аріадна. — Мужик фартовий, крім того, чула, якесь цабе, тобто шишка. Ну й тут, — роз-зирнулася, — кльово, дачка на березі… — Ти ж знаєш, я не виношу вашого жаргону, — поморщилася Софія. — І не дай боже в розмові з Іваном Михайловичем… — Не дурна… Татусеві повідомиш? Чи, може, написати мені? — Утримаємось. Аріадна почала роздягатися, і Софія розчулено, з ніжністю спостерігала за дочкою. Арочка вродливіша за матір, думала. І лиш тепер остаточно зрозуміла: це не заслуга Рачкова… Софія крутила тоді з молодим, статуристим, вродливим перукарем Сашком. Щоправда, Сашкові достоїнства на цьому й кінчалися, бог не наділив його розумом, але ж чи потрібен коханцеві розум? Зайві звивини водилися у Рачкова, а Сашко трапився випадково, такий собі жевжик на місяць чи два. Тепер Софія, дивлячись на Арочку, визначила, що у неї зовсім Сашкові очі, такі ж великі й сливовидні, тільки в дочки розумні й проникливі, в Сашка були порожні, масляні й навіть якісь собачі… Є все ж бог на світі: дочка успадкувала від Сашка усе найкраще, потім вона поступово й дбайливо виліпила доччин характер і тепер певна, що Аріадна не пропаде в цьому великому, складному й метушливому світі. Як не пропала, не могла пропасти сама вона. Аріадна скинула спідницю й лишилися в бікіні. Софія подумала: не знайшлося б чоловіка, який не втратив би від дочки голову. Усе бездоганне: довгі стрункі ноги, стрункіші, ніж у неї двадцять років тому, все у Арочки якесь витончене, довга шия, маленькі, справді як яблука, груди й соски напинають ліфчик, а рухи як у справжньої жінки, жінки східного гарему, Шехерезади: уповільнені, сповнені млості та грації. Дістанеться ж комусь безцінний скарб! Аби не продешевити… Софія знову розляглася в гойдалці й дивилася, як купається дочка. Аріадна ступила до води, попробувала її ногою і відступила. Постояла нерішуче, потім зайшла відразу по пояс, зойкнула й присіла, вода обпалила її розпашіле тіло, і Арочка лягла горілиць, розкинувши руки й підставивши сонцю обличчя. Лежала довго, не рухаючись, і течія потихеньку зносила її… Десь угорі почувся автомобільний сигнал: хтось приїхав до Некрича. Справді, невдовзі від дому почулися голоси. Софія прислухалася і впізнала Арсенів. Здивувалася: поїхав тільки вчора ввечері — чому ж чорт приніс його знову? Чоловіки розмовляли голосно й пожвавлено, і Софія почала прислухатися. Але розрізняла лише поодинокі слова, й вони її насторожили. Зрозуміла: Арсен привіз якусь газету, де писалося про Некрича і, здається, не так, як треба. Софія одяглася і, помахавши дочці рукою, подалася до дому. Арсен сидів у плетеному кріслі біля столу, а Некрич знервовано походжав терасою. Сковзнув поглядом по Софії, хотів щось сказати, та Арсен підхопився й поцілував їй руку. — Вибачте за вторгнення, та привіз невтішні вісті… Раніше злі королі рубали голови такому вісникові, та ми навіки зліквідували їх, і моя голова, сподіваюсь, не лежатиме у вашому кошику для сміття. — Така розумна голівка… — зовсім по-материнському погладила його чуприну Софія. — Вона нам згодиться, й не тільки нам — науці… Здається, так казав про вас мій чоловік? — Ваш чоловік — дуже розумний і рідко коли помиляється. — Однак я почула краєм вуха… Некрич узяв газету зі столу. Сказав роздратовано: — Оце нам весільний подарунок. Розгромна стаття про мою останню книгу. — І хто ж автор? — Вов… — пояснив Арсен. — Тобто Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту. Завідуючий провідним відділом. — І він наважився виступити проти Івана? — здивувалася Софія. — Але ж ви самі казали: Іванова книжка талановита й розійшлася мало не блискавично. — У Вова з Іваном старі рахунки, — пояснив Арсен, — кілька днів тому Салій виступив на вченій раді й зачепив книжку, але так, мимохідь, мовляв, це моя особиста думка, можете погоджуватися чи ні, а я в умовах перебудови промовчати не хочу. Члени ради тільки посміялися, а виявляється, Вов готував грунт. І от сьогодні — бомба! — Можна почитати? — простягнула руку Софія. — Чи варто тобі забивати цим голову? — поморщився Некрич. — Але ж я твоя дружина! Іван Михайлович знизав плечима, та зрозумів, що повівся не зовсім тактовно, й подав Софії газету. — Читай… Стаття була досить велика й під ущипливою назвою: “Для чого стільки емоцій?” Софія примостилася біля столу, проте ніяк не могла вчитатися. Настирлива думка крутилася в голові: невже вона приносить чоловікам лише прикрості? Одного звалив інфаркт, другого посадили, не встигла відсвяткувати шлюб з третім — і в цього неприємності. Але ж Некрич, напевно, її останній чоловік, доля перших двох не дуже хвилювала її, тепер же зовсім інша ситуація. Івана треба оберігати від неприємностей і невдач, вони пов’язані одним мотузком, а підтримка, винахідливість та спритність жінки важать дуже багато. І вона не дозволить якомусь пронозі, хоч він і секретар парторганізації, паплюжити Іванове ім’я. І Софія заглибилася в статтю, не дуже прислухаючись, про що гомонять чоловіки. — Вони хочуть звалити тебе, — сказав Арсен. — Це й дурнику ясно. Ти у Павлюка з Рапаком як кістка у горлі, не кажучи вже про самого Салія. А за ним тягається войовнича посередність, страшніше ж за посередність нема нічого. Сьогодні вони палко вітають перебудову, але ж не ворухнуть і пальцем для її здійснення. Бо перебудова для них — смерть. Довгі роки сиділи й не висовувалися, це всіх влаштовувало, можна було, майже нічого не роблячи, одержувати кандидатські та докторські ставки, а тепер щось від них вимагають, до чогось закликають, зажадали справжньої роботи. А що означає справжня робота в нашому інституті? Ворушити мізками, висувати нові ідеї! А коли нема ні мізків, ні ідей? Токаря чи слюсаря можна ще перекваліфікувати, вимагати від них точності чи сумління, а що ти вимагатимеш від Павлюка? Рівень мислення сам знаєш який, Павлюк до цієї науки проліз випадково, розштовхавши всіх ліктями, навіть статті порядної написати не може, не кажучи вже про планову тему. І що ж йому лишається робити? То ж він перший б’є себе в груди, закликає до перебудови — і не тільки себе закликає, а й нас з тобою, — добре знаючи, що ніколи не перебудується. Однак сподівається якось улаштуватися, пересидіти, ну, ще рік — два, можливо, три, а там щось станеться: перебудова закінчиться чи про нього просто забудуть або змиряться з його існуванням… — Я думав над цим, — визнав Некрич. — Однак куди зараз подіти того ж Павлюка? Ну, скоротимо його… Але ж диплом кандидата наук у нього лишається. І влаштується Павлюк кудись в університет чи інститут вчити студентів. У мене гора з пліч, проте чи маю право підкладати таку свиню студентам? Тобто, як вирішити цю проблему, якщо хочеш, у державному масштабі? — А я тобі не міністр вищої освіти, — відмахнувся Арсен, — і не президент Академії… — Голову під крильце ховаєш? — Ні, не ховаю, — спалахнув Арсен. — Хоча й навчений. От ми з тобою інтелігенти, я не боюсь цього слова, і дід мій був інтелігент, спочатку сільський лікар, потім професор медінституту. Він навчив батька, а батько вже мене: насамперед — правда, людина має бути доброю і правдивою, він горів, мій дід, і намагався ніколи не йти манівцями. Де ж він? Маю тільки папірець про реабілітацію. — Але ж це не зломило тебе. — Мене — ні. Батька, здається, також. А інших? Сотні й тисячі зробили свої висновки, пристосувалися. Може, тому й почали з’являтися павлюки: в атмосфері загальної байдужості. — Десь у деталях ти маєш рацію, — ствердив Некрич, — Але ж давай поміркуємо так: революції та війни не минули даремно — у них, саме в них, був не тільки загартований, проте й обпалений цвіт народу. А потім почався культ особи. Навіть нам з тобою важко уявити, яких втрат завдав проклятий культ психології та світогляду людей, ми й досі намагаємося викараскатися з духовного рабства, в якому загрузли. І не знаю, чи зможемо колись остаточно відмитися… — Звичайно, зможемо. — Блажен, хто вірує… Ми разом з тобою, я більше, бо все ж директор, зовсім недавно потурали новій хвилі культу. Погодься: бюрократичні акції недавнього часу призвели до того, що дехто з інтелігентів махнув на все рукою, відійшов від громадського життя. Не посміхайся, по очах бачу, гадаєш, ось і Некрич заговорив газетною мовою, наче виступає перед Салієм. Може, й так, але хочу сам збагнути ситуацію. Гадаю: ми ще не виправдали покладених на нас народом сподівань, справжній інтелігент повинен, і це не високі слова, відповідати за долю своєї країни, якщо хочеш, за долю всього людства. — Хоч би з інститутом впоратися. — Так, хоч би з інститутом, — одразу якось знітився Некрич. — Вбий, не знаю, як вчинити. — Прийняти виклик. І битися. — Противно. — Хочеш підвести руки? — Я б просто пішов… Подав би заяву і пішов. Для мене це легше: є ідеї, і хочеться написати книгу. Однак це справді занадто просто. — Ти відповідаєш за інститут і за талановитих людей. — Оце й не дає мені спокою. Боюсь перетворитися на міщанина. Не дай бог… А скільки є таких… Візьми хоча б… Та ні, не називатиму прізвищ… Що таке наш рідний так званий інтелектуальний міщанин? Які його ознаки? Якщо підмінюєш діло балаканиною, високе низьким, якщо ти байдужий до турбот суспільства, дбаєш про себе, про посади та звання, нагороди, коли в тобі за всіх умов переважає конформістське пристосуванство — ти міщанин. — Яскравий приклад — Салій. Уявляєш, що станеться, коли він займе твоє місце! — Я втомився. — Маєш усі умови для відпочинку… — Арсен повів рукою навколо. — Боюсь, не вистачить характеру. А опір Салія та його підгавкувачів! В інституті їх не так уже й мало. — Розігнати всіх нездар ти не зможеш! — погодився Арсен. — Працювати ж краще вони неспроможні. Хоч би сиділи тихо й не заважали іншим. Некрич зупинився посеред тераси. — А чи потрібен взагалі інститут? — запитав. — Писарєв і Бєлінський не були старшими науковими працівниками, а Брокгауз і Єфрон склали енциклопедію, не маючи штату в нашому розумінні цього слова. Замовляли довідки професурі, найвизначнішим спеціалістам. Може, тому й досі їхня енциклопедія така популярна? Наш інститут Щорічно з’їдає півмільйона державних карбованців, а Брокгауз і Єфрои мали на енциклопедії великий прибуток. Чи не варто й нам перебудувати інститутську структуру, перейти на госпрозрахунок? Уявляєш, в такому разі автоматично розв’яжуться мало не всі болючі проблеми: посередності й нездари підуть за власним бажанням. — Куди? Сам казав — калічити студентів? — А тепер і там рогачки: конкурси та все інше. — Що ж робити Павлюку з Рапаком? У них же кандидатські дипломи… — Здається, в країні є досить відчутний дефіцит двірників, — жорстко пояснив Некрич. — Не потягнуть і там. — Начальник жеку примусить. — Так, начальник жеку — не м’якотілий інтелігент, як деякі… — досить прозоро натякнув Арсен. — А ти додумай ось над чим: бажання і вміння виступити проти зла, боротися з ним навіть у масштабі інституту, нашого певеличкого колективу — це ж і є творення добра, зрештою, підвищення інтелігентності суспільства в цілому. — Поки ти боротимешся зі злом і займатимешся творенням добра в нашому дружному колективі,— не без єхидства зауважив Арсен, — старший науковий працівник Рапак нарешті розродиться давно запланованою роботою. Подав уже перший варіант, відзначений, до речі, Салієм на вченій раді як яскравий приклад перебудови. Я читав: нічим не відрізняється від тих, що писалися рапаками та павлюками і десять, і п’ятнадцять років тому. Тільки термінологія та посилання на джерела інші. Як це назвати? — Кон’юнктура! А чого ти хотів від Рапака? Якщо це навіть і “боротьба”, то насамперед за збереження свого становища. — Так, йому чомусь не хочеться у двірники, — погодився Арсен. Софія нарешті відірвалася від газети. — І ти мовчатимеш? — запитала у Некрича. — Починати з ним дискусію — нижче моєї гідності. — І лишатимеш за Салієм останнє слово? Це все одно, що визнати свою поразку. — Усі знають, чого варта моя книга… — Вузьке коло науковців. А газети читають, чекай, який її тираж? — Не треба… — Ти маєш звернутися до вченої ради чи навіть Президії Академії. — У Президії нема інших справ, ніж обговорювати кожну статтю… — Але ж на тебе зведено злісний наклеп! — З твоєї точки зору. А Салій скаже: це його особиста думка, хіба він не має права на неї? — Невже ваш Салій такий безгрішний? — здивувалася Софія. — І ви не можете впоратися з ним? — Вов грішний, — сказав Арсен, — він запеклий грішник, і горіти йому в пеклі. — Хай погорить раніше тут. — Має підтримку. — І ви — талановиті й чесні — невже не можете подолати його? А підтримують його, я чула, посередності й нездари… — Якось ми кожен сам по собі, — засоромився Арсен. — І кожен вважає недостойним зв’язуватися, витрачати час. А ті виступають єдиним фронтом. — Дивлюсь я на вас, — скрушно похитала головою Софія, — справжнісінькі хлопчаки. Гадаю… — Що гадала Софія, Некрич з Арсеном так і не дізналися: вона перегнулася через бильця тераси й мовила тепло: — А ось нарешті і Арочка. Арсен підвівся і застиг, уражений: справді, видовисько було досить вражаючим. Від річки до тераси прямувала сама краса. Дівчина ступала легко, наче ширяла в повітрі — висока й невагома, в короткій синій спідничці та жовтуватій відкритій кофтині. Засмаглі, хоч був лише травень, руки й ноги, видовжене обличчя й сяючі очі — Аріадна нагадувала казкову принцесу, русалку, що залишила підводне царство й зглянулася на людей. — Хто це? — вирвалося в Арсена. — Арочка, — сказав Некрич. — Моя дочка, — пояснила Софія. Хитро зиркнула на Черниша й запитала: — Подобається? — Не те слово… Чудо! Софія подумала: а чому б і ні? Чому б не віддати Арочку цьому ще порівняно молодому і, як вважає Іван, дуже талановитому хлопцеві? Точно, ера завмагів та номенклатурників минає. Звичайно, Аріадні більше підійшов би відомий письменник чи художник, проте відомі давно заарканені й разом із становищем мають не менш вагомі черева, а чим гірший талановитий учений? Здається, цей Арсен Черниш уже захистив докторську дисертацію, казали, вона ще не затверджена й лежить у якомусь ВАКу, але ж мине якийсь місяць чи два, присудять доктора, потім може наздогнати Некрича, і Арочка стане дружиною членкора. У той час, коли вона вже буде академшею, тьху, чи академічкою, зрештою, хай дочка наздожене матір, хіба шкода чогось для дітей? Арсен кинувся до сходів і завмер, як гончак, що винюхав здобич. Аріадна зупинилася перед терасою. — Це Арсен, — подала голос мати, — співробітник Івана Михайловича. Арочка підвела на Черниша дивовижно виразні очі, ступила до нього й сором’язливо подала руку. — Аріадна. Арсен нахилив голову вбік, якось прохально зазирнув дівчині у вічі й мовив: — Ваша матір дуже вродлива, але ж ви!.. Арочка порожевішала. — Жартуєте? — Можу заприсягтися: кращої нема у всьому Києві. — Киньте… — Дівчина обминула Арсена й підвелася на терасу. — Я чомусь зголодніла. Софія розгублено роззирнулася — все ж вона ще не почувалася тут господаркою, та Некрич виручив її: — Обідати! — вигукнув. — Забути прикрощі і обідати, бо всі неприємності не варті смачного обіду, особливо коли за столом сидітимуть такі вродливі жінки! Можеш позаздрити мені, — обернувся до Арсена, — маю не тільки чарівну дружину, а й дивовижну дочку. Клавдіє, де ти, Клавдіє? — Тут, — Клавдія виштовхнула з дверей столик на коліщатках, заставлений закусками. — Накривайте на стіл, зараз принесу борщ. Софія з Арочкою заметушилися навколо столу, а Арсен дивився на дівчину, і йому справді здавалося: ніколи не бачив гарнішої. Софія, обравши зручний момент, прошепотіла дочці у вухо: — Доктор наук у тридцять років… — Арочка стенула плечима: мовляв, ну і що, та мати додала: — Кажуть, дуже талановитий. Тепер Аріадна подивилася на Арсена уважніше. Начебто нівроку: вродливий, обличчя чисте, очі темні, блискучі, статуристий і спортивний, один недолік — такого ж зросту, як і вона, але ж це можна пережити. До того ж, уже доктор наук. Докторів та професорів вона уявляла обов’язково підстаркуватими, сивими, в крайньому разі, якщо й не літніми, то череванями. Один з таких колись намагався залицятися до матері: бородань, червонопикий і черево справді наче прокладало йому шлях у науку. А цей Арсен Черниш вартий уваги… Аріадна зустрілася очима з Арсеном і пустила йому легкого, наймізернішого бісика. Побачила, як зашарівся Черпиш, і відвела погляд. Подумала: тепер цей новоспечений доктор наук нікуди не дінеться, і варто занести його до числа претендентів на її руку та серце. Йому не звикати: вже двічі був претендентом на кандидатську та докторську. Проте все це пусте у порівнянні з тим, що чекає на нього нині: претендентів затверджуватиме вона сама, а це не якісь там вчені ради — здається, так називається зібрання дідків, які вирішують долю науки… Від усвідомлення влади над численними претендентами Аріадні зробилося гарно, на мить зупинилася і підвела вгору руки, немов злетіла над усіма — засміялася щасливо й безжурно. Арсен озирнувся на неї, хотів щось сказати, та Софія потягнула його в кут тераси. — Любий, — мовила притишено, — ви щось казали про Салія та його підспівувачів… Хто вони? Оці Салієві друзі, які прилипли до нього? — Сателіти? — уточнив Арсен. — Вам видніше. — Навіщо вам? — Так, хочу знати… — Павлюк і Рапак… Два паразити від науки. — А паразіти нікогда!.. — раптом заспівала Софія. Різко обірвала спів і долала твердо: — Це я вам кажу точно! 6 Плева поклав на стіл пачку грошей, переможно зиркнув на дружину й мовив коротко: — Ось!.. Маруся помацала гроші й запитала: — Скільки? — П’ять… — Овва! Звідки? — Давай обідати. Маруся заметушилася — наскільки могла, бо важила понад центнер. Принесла каструлю з борщем, насипала Плеві повну миску. — Їж, майорчику, — мовила солодко. Так називала чоловіка, коли була в доброму гуморі. — То звідки? Плева розповів про угоду з Копотом. — Якраз на “Жигулі”, — закінчив. Маруся розгублено покліпала повіками. Рішуче відсунула гроші. — Ти що, майорчику, здурів? Віддай назад негайно! Завтра сядеш у “бобик” і відвезеш. — Але ж “Жигулі”… — Не випендрюйся: зірвуть погони й посадять. — Гадаєш, я над цим не думав? — Думав, та погано. Ти газети читай, майорчику. Не таких, як ти, посадили. Навіть міністрів. А про узбецьких хабарників чув? — Обійдеться… — Ні, майорчику, я спати хочу спокійно. Що таке колонія, ми з тобою краще за інших знаємо. — Не з медом… — А якщо зеки дізнаються, ким ти був, уявляєш?.. — Уявляю… — похмуро погодився Плева. — То не зв’язуйся, якось і так проживемо. — Десять тисяч! — Гадаєш, у мене серце не болить? — Мені сидіти, не тобі… — Помовч! — Маруся взяла пачку грошей, відчула, яка вона важка, й зітхнула. — Звичайно, може, і обійдеться… — Раптом жах стиснув серце: все у них добре, скоро Плеві й про відставку можна думати, попереду спокійне, урівноважене, трохи одноманітне, проте забезпечене життя, а якщо візьмуть ці прокляті гроші — лишиться вона сама, Плеві навісять років п’ятнадцять, у кращому випадку — десять, сидітиме вона біля розбитого корита, треба буде кудись улаштуватися, думати про квартиру, рахувати копійки… Ні і ще раз ні, геть спокуси! Щоправда, десять тисяч, і п’ять з них уже лежать в неї на долоні — наче підморгують… Цілих п’ять тисяч! Віддати їх — наче витягнути з власної кишені, шкода… Як же вчинити? А може, справді обійдеться? Ні, не треба… Маруся кинула пачку на стіл, сердито насупилася. — Ні, — заявила категорично, — не можна! Хоча знала: можна й навіть треба. Аби тільки не було так лячно. Аби знати, що минеться. Той Копот не задарма платить гроші, пограбує ощадкасу або інкасаторів, а вони озброєні, їхніх зеків схоплять, а хто відпустив? Подати сюди начальника колонії майора Плеву, розжалувати його й судити… Однак Копот ризикує не менше за них, певно, продумав усе в деталях — розумна голова, це ж треба додуматися — залучити зеків, у них в разі чого чисте алібі: відбувають покарання у виправно-трудовій колонії. Хто ж знав там, на волі, що вони розконвойовані? А ніхто… Якщо підійти з цього боку, карта начебто безпрограшна. І десять тисяч… Скільки ж майорчику служити, щоб одержати такі гроші? Від цієї думки зробилося тоскно — цілих десять тисяч, як би згодилися! — і віддати? Ні, віддавати наче не випадає. Більше того — не можна! Ніби відповідаючи на Марусині сумніви, Плева сказав: — Ти, жінко, не сумнівайся, я все вирахував. У мене знаєш скільки таких розконвойованих субчиків? В разі чого — відати нічого не відаю. Не можу я за кожного паршивого зека відповідати. — Не за кожного, а, певно, за грабіжників. Скажи мені, для чого Копотові ці зеки? — У підкидного дурня гуляти… — Ти зі мною не жартуй, майорчику. — Я тими Прищем і Модником поцікавився. Досвідчені хлопчики, сидять за квартирну крадіжку, та ходять чутки — вони крадіжкою убивство замазали. — Отож, і я так думала. Виходить, Копотові вони для великого діла потрібні. Лячно мені, майорчику. — Гадаєш, мені не лячно? Одначе на машину вистачить, де стільки візьмеш? Маруся вмостилася за столом навпроти чоловіка, накрила рукою гроші. “Усе, — вирішила, — треба ризикнути: пан або пропав…” — Слухай мене уважно, майорчику, — сказала. — Слухай і не перебивай. “Жигулі” ми, звичайно, купити можемо. Але навіщо? Службовий “бобик” маєш, а їздити куди? У райцентр чи до Києва? То завжди на “бобику” можемо. А нам що треба? Нам, майорчику, про майбутнє дбати треба. Мені твої “учреждения” от як набридли — тільки бачиш каторжні пики. На пенсію тобі, майорчику, треба, одержиш підполковника — й закругляйся. А до пенсії підготуватися слід, і ці десять тисяч якраз знадобляться. Я от що надумала: дім нам з тобою потрібний, майорчику. Дім у райцентрі. Містечко — що треба, не Київ, правда, та навіщо нам Київ? Метушня й розпуста. У мене від Хрещатика голова обертом іде, а в райцентрі нас усякий собака знає і шанує, тобі ділянку гарну дадуть, дім двоповерховий поставимо й садочок посадимо. Якраз до пенсії і збудуємось. Потихеньку, аби очі нікому не муляти. Цемент, цеглу й дошки скомбінуєш, решту прикупимо, а я про свій дім усе життя мрію. — І я, — зізнався Плева. — Але й про власну машину також. — Машина — тьху… — скривилася Маруся. — “Жигуль” згниє, поки підполковника одержиш. А дім — навічно. — Навічно, — не без ентузіазму погодився Плева. Маруся взяла зі столу гроші, перерахувала, слинячи пухкі червоні пальці, зітхнула й сказала: — Поклади на книжку. Уже маємо дев’ятнадцять, а з тими п’ятьма, що Копот додасть, двадцять чотири. Для початку доста. — Мало, — вирвалося в Плеви. — На дім та на меблі все вбехкаємо, з чим зостанемося? — З дулею, — погодилася Маруся. — Продешевив ти, майорчику. Плева сумно похитав головою. — І мені так здається. Я тих зеків притисну і з них ще візьму. По-перше, два куски за форму… — Яку форму? — Забув сказати: Копот просив у офіцерську форму їх одягнути. На Модника моя стара піде, а Прищеві міліцейський мундир треба знайти. Маруся спохмурніла. — Не подобається це мені! — Так, — підтримав її Плева, — порохом тхне… Проте начебто не так уже й страшно… Ці уголовнички, здається, досвідчені, й причепитися до них буде важко. — Наша хата скраю, — вирішила Маруся. — От тільки б з формою не вклепатися. — Повернуться — одразу ж заберемо й зничтожимо. А наступного разу… — Якого наступного? — Копот сказав: Модник з Прищем йому двічі чи тричі знадобляться. — І все це за десять тисяч? — По десять за кожний раз. — Дзуськи! — вигукнула Маруся. — Не пройде!.. Наступного разу нехай викладає вдвоє. — Дивлячись скільки вперше візьмуть… — Ти за них, майорчику, не турбуйся. Якщо Копот десятку одразу виклав — багато візьмуть. Нам би з тобою точно вистачило. І на дім, і на машину. На всю остатню жисть. — На всю?.. — зачудовано покрутив головою Плева. — Аби ж не так лячно… — Не бійся і бери приклад з начальства. Твій колишній міністр був голова: і сам жив, і іншим давав. Ото б нам з тобою, що до його рук прилипло… — Не будь жадібною. Кажуть, великій рибі в глибокій воді плавати. Та й часи нові: тепер сім разів відміряй, один — відріж. Маруся подумала й наказала: — Ти мені, майорчику, отих жевжиків покажи. Модника з Прищем. Хочу з ними сама побалакати. — Проінструктуєш? — І це не завадить. — Розумнішою за всіх хочеш бути… — невдоволено пробуркотів Плева. — А я і є розумніша. На твоєму місці давно б у полковники вийшла. — Освіти мені не вистачає,— поскаржився Плева. — Не освіти, а кебети. І нахабства. Усього разом. — Ображаєш… — Правду кажу, майорчику. А ти газети більше читай: нас саме до цього тепер і закликають. До гласності, тобто правди! 7 Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами. — Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка? — Вийшла заміж, — поправила Арочка. — Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила? — Учора. — І як? Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися… Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва. Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її. Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”. Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича — перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці — як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки — це гонорари й слава, на славу — начхати, головне — гроші, — особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні… І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього. Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю — маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,— чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі — “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала. — Арсен… — мовила Зоя мрійливо. — Це звучить… Розкажи, який він… — Бо! — вознесла великого пальця Арочка. — Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор! — Професор! — захоплено вигукнула Зоя. — І він справді призначив тобі побачення? — Завтра. — Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”. Аріадна відірвалася від нігтів. — Не хочеться. — Кинь, запрошує Лана, він сказав — гарно посидимо. Буде ще один… Арочка потягнулася і погойдала ніжками — перейняла цю звичку від матері. — Якийсь Лапин фрайєр… Набридло. — Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув. — Ну, добре, — вирішила Арочка, — справді, що увечері робити? — Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби. — Спортсмен… — поморщилася Арочка. — У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються. — Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо — й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести. Арочка позіхнула. — Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче. Зоя безжурно зареготала. — Нам все одно — Лапа чи якийсь Моня… — Що за Моня? — Я ж тобі вже півгодини торочу — Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий — так назвивається. — А є ще Моня-маленький? — Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий. — Як Сабоніс? — Такими хлопчиками, любко, не розкидаються. — Побачимо… — ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти — за два метри… Метр дев’яносто — самісінький клас, для баскетболу — миршавець, а для неї — що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий — люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися… — Отже, — Зоя підвелася, — о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся. Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені — Моня великий, побачить її — стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна — меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй — і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері? Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах. Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе. Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї — хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, — втім, не має значення — хто, головне, груди в тої Суламіфі — як чаші… Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди — як дзвони, торкнись — захилитаються і задзвонять, як у церкві — молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією. Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину. Їй би тільки в Париж, пройтися по Версалю чи Лувру, стати поруч тої Джоконди, ото було б видовисько! Від думки про Париж та французів, які вільно розгулюють Єлісейськими полями, зробилося тоскно. Коли вдасться побувати там — у Римі чи Парижі? Вона не була навіть у Ленінграді — втім, нехай Арсен повезе її туди, не зараз, не треба одразу вішатися на шию, хай гадає, що вона недоторкана, а от згодом весільна подорож до Ленінграда може стати приємною. Цікаво, подумала, а який з себе Моня-великий? І чи вдасться сьогоднішній вечір у “Київській Русі”? Лапа прийшов до ресторану за п’ять хвилин до призначеного часу. Вирядився у білі штани й сірий вельветовий піджак, пов’язав краватку — не тому, що хотів мати вигляд джентльмена, просто недавно вдалося придбати з рук краватку, лейбочка якої свідчила, що виготовлена вона у Лондоні. Якщо відверто, Лапі краватка не дуже подобалася, в галантерейному магазині на Печерську бачив яскравіші, та сам факт її лондонського походження вразив його, і Лапа, незважаючи на спеку, рішуче стягнув смугастою краваткою комір сорочки. Лапа ще здалеку побачив Михайла. Копот стояв на розі вулиці, ліниво та самовдоволеио позирав на перехожих, і Лапа не без заздрості визначив: Моня-великий і без краватки імпозантніший за нього. Піджак одягнув модняцький, з сірого велюру, та справа не в піджаку — фактура. Не те що він — вузькогрудий і на голову нижчий… Копот міцно стиснув Лапину долоню, так, що той мало не зойкнув од болю. — Привіт, Вітюшо, — прогудів дружелюбно, і Лапа вдячно подивився на нього: хоч цей не називає огидним прізвиськом “Лапа”. Ця кличка прилипла до Віктора після того, як перепив і вночі зганьбив себе з відомою серед ресторанних шльондр рудою Лілького. “Тільки облапав… — висміяла тоді його руда пройда. — Лапа…” Навіть згадка про Лільку викликала у Віктора напад люті — слава богу, руда проноза зникла з їхнього обрію, казали, зуміла обкрутити якогось невдаху й поїхала з ним у Знам’янку чи Сквиру, та ненависне прізвисько, певно, навічно прилипло до нього. — Ну як? — запитав Копот. — З кадрами? — Прийдуть. Зойка і ще одна — захитаєшся… — Ну-ну… — скептично мовив Копот. — Точно кажу: королева! Довга, якраз для тебе. — Бачили… — Таких не бачив. — Я, Вітюню, все бачив. Зойка не підведе? — Зойка — своя в дошку. Вона з ресторану чи бару і не вилізала б. — Усі вони з одного тіста ліплені. Пальцем помани — побіжать, а якщо вже четвертак!.. Була в мене на минулому тижні… Молодесеньке, гарнесеньке, наївнячку з себе удає, наче вчора шкільну форму скинула, а помахав перед кирпатим носиком зелененькою, так сама миттю вискочила з джинсів, одразу полишивши в них і трусики… — Невже? — Певно, Лапа уявив собі цю привабливу картину, бо очі в нього хтиво зблиснули. — Ото б мені таке хоч раз у житті… — Чудик! Зойка такий фортель і за червоненьку викине… Як другу звуть? — Аріадна. — Красиво… — сказав Копот і поплямкав губами. — Люблю все красиве. У Москві в музеї був, там такі діаманти! Красота! Блищать, аж дивитися важко. Один камінець — і на все життя. Ти скажи, для чого їх у музеях тримати? Капіталістам за кордон продати — вони на діамантах звихнулися, — ото б прибуток для казни… А ми ціну на горілку підвищуємо… — Так для того ж, щоб ми з тобою менше пили. — А я менше не п’ю… Лапа підвівся навшпиньки й замахав рукою. — Йдуть, он наші дівчатка… Копот витягнув шию і гмикнув од задоволення. — Точно, Вітіоню, дівка фартова. — А я тобі про що торочу! — Пляшка з мене. — Не обійдешся… Аріадна зиркнула на Копота з цікавістю. Нічого, вирішила, може бути. Вона, правда, нафантазувала собі зовсім інше й краще, щось схоже мало не на Байрона чи, в крайньому разі, Блока, проте, Байроном тут і не пахло. Та все ж Моня-великий нагадав їй якогось актора з календаря, випущеного кіностудією Довженка. Актор — також непогано, і Арочка привітно посміхнулася Моні, відчувши своєю маленькою долонею важкість і силу Мониної руки. Вони засиділися до закриття ресторану, пили коньяк і шампанське, Аріадна таки сподобалася Копотові, бо не скупився: замовив балик і філе, Зоя захотіла ікри, та не було — ані чорної, ані червоної, обійшлися заливною осетриною. Оркестр почав грати прощальний танець, і Моня запросив Арочку. Йдучи до естради, запитав: — Кажуть, у тебе окрема будка? Натяк був досить прозорий, та Аріадна удала, що не зрозуміла його. — Окрема, — відповіла недбало. — Я проводжу тебе!.. Арочка похитала головою. Копот притиснув її до себе, повторив тоном, що виключав заперечення: — Поїдемо до тебе. Прихопимо ще пляшку для підбалдіння. Де живеш? Арочка підвела на нього очі. Хотіла заперечити, та в голові приємно шуміло, а Моня справді видався великим, сильним і бажаним, вона притиснулася до нього, відчувши міць його м’язистого тіла, й погодилася: — Добре… Лапа на прощання налив усім по повному келиху шампанського. — Вип’ємо за Моню, — почав жартома, — за його велич і за те, щоб йому поставили отут, навпроти ресторану, монямент. І нарешті збудували в Києві монярельсову дорогу, якою їздитимуть усі його друзі, тобто монярхісти. А жінки, які в нього закохуватимуться, відсьогодні зватимуться моняхинями. Жарт сподобався Копотові. Випив шампанське, усміхнувся і заявив: — Завтра я б запросив вас у філармонію, таж не підете. Знаю я вас, та й сам не піду — нудьга зелена… Вранці першою прокинулася Арочка. Покліпала очима, побачила поруч на подушці могутню потилицю, прикриту акуратно підстриженим русявим волоссям, на мить замислилася, та одразу все згадала й безцеремонно штовхнула Моню в спину. — Вставай! — наказала. Хміль вивітрився, а з ним і всі її почуття до цього зовсім незнайомого чоловіка. Копот солодко потягнувся, запитав! — Котра година? — По сьомій. — Рано… — Повернувся до неї, та Аріадна рішуче відсторонилася. — Не хочу. — Ти що? — здивувався Моня. — Не хочу. — Здуріла? — Сказано: не хочу! — Не хочеш — не треба, — не наполягав Копот. Сів на край ліжка, запитав не обертаючись: — Лапа казав, ти машину водиш, правда? Власне, почувши від Лапи, що Зойчина подруга чудово водить автомобіль, і запросив дівчат до ресторану. — Права є… — відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню. — Тачки не маєш? — Звідки? Якщо ти подаруєш… — Я, може, й подарую, — несподівано сказав Моня. — Якщо гарно поводитимешся. — Тобі щось не сподобалося? — Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка. — А я при чому? Моня солодко позіхнув. — Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має… — То я ж його тільки раз і бачила… — Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме — не відмовить. — Ні, — заперечила Арочка. — Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна. — Шукай в іншому місці. Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко: — Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу. — Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка. — А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа… — А він у мами від першого шлюбу. — Як зветься? — Льоня Зельцер. — Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре. — Чого ж доброго? — Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!.. — Не рідного, а зведеного. — Яке це має значення: брат є брат. — Я його ніколи не бачила. — Адресу знаєш? — Льонину? У мами десь є. — Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше. Арочка щиро й весело зареготала. — А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла? — Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш. — А я й тут красиво влаштуюсь. — Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна. — А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема. — Головне — гроші! — Звідки вони в тебе? Ще на ресторан… — Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь? — Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка. — Сто тисяч поки що вистачить? — Овва!.. — не повірила. — А може й більше… — Звідки? — На дурні запитання вірменське радіо не відповідає. — А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять… — Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить. — Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри… Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала: — Де гроші? Покажи. — Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу. — Побачу — тоді й балакатимемо. Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його. Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала: “Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…” Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася. — Ти що? — здивовано озирнувся Копот. — Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами. 8 — Хто з вас Модник, а хто Прищ? — запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики — таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару. — А для чого тобі? — недобре зблиснув очима на Марусю високий. Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив: — Заткнися й не гуди… — Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: — Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом. Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало — вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно: — Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я? Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив: — Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… — вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця. — І ця безжальна доля поверне вас назад, — перебила його Маруся, — якщо не виконуватимете усіх моїх наказів. — Накази такої чудової мадами, — улесливо посміхнувся Модник, — можна виконувати без попередніх умов. — А ти — тріпло! — звузила очі Маруся. — Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою. — Добре… — пом’якшала Маруся. — То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. — Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. — Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання. — Я завжди знав, що начальник майор Плева — душевна й справедлива людина! — з пафосом вигукнув Модник. — Скільки років тобі лишилося сидіти? — раптом запитала Маруся. — Два з половиною. А що? — А те, що відсидів би ти все від дзвінка до дзвінка, аби не попросили за тебе. — Хто? — Копота знаєш? — Невже Моня-великий? — покліпав очима Модник. — Але ж?.. — Хочеш сказати, що Копот ніколи не був благодійником? — Точно. — Маєш рацію. Ти й Прищ потрібні Копотові, він дуже просив майора, а вони старі товариші, й начальник колонії не зміг відмовити. — І чого хоче від нас Моня? — прогудів раптом Прищ. Потер тильним боком долоні руду щетину на підборідді й додав: — Знаю я його, гада. Задурно нічого по вчинить. І знову Модник відтер його ліктем. — Цить, — наказав, — розберемося без тебе. — Ступив крок до Марусі, зазирнув їй у вічі й запитав: — Ви не знаєте, для чого ми знадобилися Моні? — Догадуюсь. — Для чого ж? — А це він сам тобі скаже. — Коли? — Скоро. — Як з ним побачимося? — Я попереджу. Модник озирнувся на Прища. — Хиляй звідси, — наказав. — Чого? — Бо треба. Цеглу на тачку навантажуй. — Прищ пішов неохоче, Модник подивився йому вслід, плюнув і заявив: — Тупий, як ця лопата… — Штовхнув ногою заступ, що стирчав в землі. — То чого водишся з ним? — не збагнула Маруся. — Але надійний і сильний. М’язів досхочу, а в мене тут зайвина, — постукав себе пучками по чолу. — Слухається тебе? Модник підморгнув зухвало. — Порядок. Тепер ми удвох, кажи, що надумала. — Усе сказала. — Ні, — заперечив Модник жорстко, — ви із своїм ментом даром нічого не зробите. Наслухалися… Маруся взялася руками в боки, очі в неї гнівно запалали. — Ти!.. — вигукнула, свердлячи Модника колючим поглядом. — Ти смієш так розмовляти зі мною? Зек паршивий! — Уже не паршивий… — зареготав Модник нахабно. — Якщо така прекрасна мадама прийшла побалакати зі мною, то не паршивий, а потрібний. Скільки Моня заплатив тобі за нас? Маруся похилитала в Модника перед носом товстим пальцем. — Відаєш, що роблять з тими, хто багато знає? — Гаразд, — відступив Модник, — я у ваші справи не лізтиму. Але скажи, чого хоче Копот? — Гадаю, не в піжмурки гратиметесь… — Марія хотіла сказати, що десять тисяч задурно ніхто не викладає, та вчасно схаменулася. — Значить, так: Копот має подзвонити цими днями. Уранці. Я тоді вас і знайду. За вами приїдуть. Увечері маєте повернутися. Все. — Слухаюсь, громадяночко начальнице! — Не блазнюй, я ж сказала: не в піжмурки гратимете. — Моню я знаю, — ствердив Модник, — Моня задурію не покличе. Ми з ним колись… — Те мене не цікавить, — обірвала його Маруся і додала, трохи повагавшись: — Копот просив для тебе й Прища офіцерську форму. То Прищеві я міліцейську дістала, на тебе ж майорова підійде. — Ми з начальником одного зросту, — погодився Модник. Уявив себе в мундирі з погонами, зачудовано покрутив головою і додав: — Навіть ти не відрізниш… — Хтиво підморгнув Марусі й заявив: — Щось у цьому є, як вважаєш? — І воно туди ж… — скривилася. — А чого? — набундючився Модник. — Побачила б мене на Хрещатику… То зараз я в робі, а таких піджаків, які я носив, твій майор і не бачив. То, може… — Очі в нього зблиснули. — Облиш, — обірвала Маруся. — Тільки тебе мені по вистачало. Модник на мить заплющив очі. Уявив себе у Сочі на центральній площі — вечірній, залитій електричним світлом, перед рестораном в оточенні молодесеньких і гарнесеньких дівчат. Він стоїть у дакроновому бежевому костюмі, палить “Кемел”, у внутрішній кишені піджака туга пачка грошей — вони з Прищем тиждень тому взяли в Києві інкасатора й негайно злиняли на південь, чого-чого, а грошей досхочу, й звабливі дівчатка цвірінькають довкола. Тоді він і не глянув би на таку Марусю, типова корова, спідниця ледь стримує стегна, та зараз би не відмовився і від такої, тепер йому дебела майоріла дорожча за двадцятирічну сочинську шльондру, але ж, здається, він може тільки облизнутися… Нічого, вирішив, усе минає, і життя, здається, знову почало посміхатися йому. Вони колись розмовляли з Монею-великим, і Копот уже тоді натякнув, що мас ідеї: можна зірвати великий банк, якого вистачить надовго. Він же й попередив тоді, що менти почали розплутувати справу з інкасатором, за щось зачепились — дізнався про це від знайомого інспектора карного розшуку й порадив піти в підпілля. Але вони з Прищом вирішили по-іншому: взяли квартиру на Микільській Борщагівці, не дуже крилися, здали кілька речей до комісіонки, і вже через тиждень менти вийшли на них. Чотири роки за крадіжку — манна небесна у порівнянні з тим, що б одержали за інкасатора. Дурень, боронився і вже вихопив пістолет, довелося кінчати, молодий ще, жив би й жив, тобі що, державних грошей шкода? Але як Моня-великий здогадався, що Дарницького інкасатора взяли саме вони з Плющем? Певно, Прищ щось бовкнув по п’янці. Перед відльотом до Сочі вони нализалися в ресторані “Метро”, й Прищ міг похвалитися, проте обійшлося, все обернулося навіть на краще, бо Копот не забув їх і зараз бере у діло. Світла голова в Моні: найспритнішому менту не розгадати його ходів. Якщо навіть хтось помітить їх з Прищем і міліція матиме їхні портрети, — шукатимуть всюди, крім колонії. Залізне алібі… А вони тим часом чесно трудитимуться в “учрежденії”, перевиконуватимуть норми, й десь через півроку майор Плева оформить документи й достроково випустить їх на всі чотири сторони. Звичайно, витягнувши з них усе, що зможе. Он яка майоріла огрядна й ділова, Моня виклав за них не один кусок — що ж, це вигідно всім, і Копотопі, і майорові з майоршею, і їм з Прищем. Кожен має свій зиск і кожен зацікавлений в успіху справи. Але про що торочить майорша? — За форму заплатите, — сказала Маруся. — Особисто мені. Ти й Прищ. По тищі з кожного. — По куску? — не повірив Модник. — Тища з рила… — А не жирно? — Якщо тебе у цій формі візьмуть — знаєш, що буде майорові? — Копець. Але ж і я не дурний… — Це я бачу. За ризик треба платити. — Треба, — раптом погодився Модник. Подумав: мабуть, ця товстозада начальниця має рацію, але ж і вони з Прищем погріють руки. Сказав вимогливо: — Принесеш сьогодні дві пляшки. Московської чи столичної. Давно ми з Прищем не гуляли. Душа просить. Заплатимо потім, коли розбагатіємо. — Принесу, — ні на мить не завагалася Маруся. — Бо недовго чекати. — Не забудь закусь. — Ви тільки того, обережно… Щоб ніхто не побачив. Донесуть, а це ні вам, ні нам — нікому не потрібно. — Не маленькі… — потер руки Модник. Уявив, як наллє повну склянку, як вижлуктить одразу — відчув обпалюючу гіркоту горілки й радість захмеління, сонячно посміхнувся Марусі й мовив мало не ніжно: — Точно, не маленькі, можеш на нас покластися. 9 Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, — не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” — це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом — яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися. Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава? Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне — не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати… Крокуючи інститутським коридором, Вов на мить уявив собі той свій виступ, випростався, і очі його заблищали. Але наморщив чоло, одразу заховав очі у вузьких щілинах і привітно кивнув якомусь аспірантові, що трапився на шляху. Той посміхнувся радісно й запобігливо, зігнувся, кланяючись, і Вов запам’ятав його. Слід сприяти захистові й залишити в інституті молодшим науковим, здається, зірок з неба не хапає, середній і навіть сірий — плювати, головне, своя людина. Сьогодні ж покликати його, розпитати, сказати кілька заохочувальних слів, приголубити — й буде цей аспірант твоїм прибічником до скону. Попереду біля вікна стовбичили двоє, один спиною, проте Володимир Борисович одразу впізнав його, впізнав здалеку, бо треба добре знати не лише прихильників, а й недругів, не кажучи вже про відвертих ворогів. Таких — Вов був цілком переконаний в цьому — слід знати вдесятеро краще, ніж сателітів та підспівувачів на зразок Павлюка чи Рапака. А те, що Черниш не належить до його прихильників, Салій знав точно. Й не тільки з інформації вірних людей — Черниш не криється із своєю позицією, на всіх зборах та засіданнях одверто підтримує Некрича. Тобто виступає проти нього, Салія. Зрештою, проти лінії партбюро, раптом подумав Володимир Борисович, і подумав не без задоволення, бо встиг правдами й неправдами прихилити до себе більшість членів бюро, не абсолютну, та все ж більшість, на яку завжди можна спертися. А рішення партбюро — то ж громадська думка, і хто посміє заперечити цю загальновідому істину? Хіба що цей екстреміст Арсен Черниш, Некрич та іже з ними… Але хто так жваво балакає з Чернишом? І посміхається йому щиро й приязно? Старший науковий Музиченко, треба взяти його на замітку, підробляється під нейтрала, на зборах відмовчується, а якщо зазирнути тобі в душу? Кого викреслюєш, голосуючи таємно? Певно ж, не Некрича — он як привітно розмовляє з директоровим другом… Вов міцніше стиснув руків’я парасольки, прийнявши рішення. Музиченко претендує на посаду заступника редактора наукового журналу, і його підтримує Некрич. Отже, слід розіграти пасьянс так, щоб потрібна карта випала на іншого. Журнал ніяк не можна випускати з рук. Рішення прийшло блискавично. Тільки Оліянчук! Оліянчука переводять до їхнього інституту згори, вирішили здихатися, інтелект, мабуть, Павлюковий, і журнал завалить, та біс з ним, з журналом, цю невдачу також можна списати на Некрича. Звичайно, той не зрадіє, дізнавшись, куди саме ладять Оліянчука, але й заперечувати не зможе. Салій подумки поздоровив себе з геніально розкрученою комбінацією, зупинився біля Музиченка з Чернишем, масляно посміхнувся їм, навіть обійняв Черниша за плечі. — Чув і підтримую, — сказав, зазирнувши Музиченкові у вічі.— Земля чутками повниться, і кращої кандидатури на журнал нам не знайти. — Що ви, Володимире Борисовичу, — відвів очі той, — я не претендую, директор, правда, натякнув, але ж чи серйозно? — Серйозніше бути не може, — заявив Салій, — і партбюро на вашому боці. Вважайте питання вирішеним. — Обернувся до Черниша. — Вибери кілька хвилин, Арсене, є невеличка розмова. — Виберу. — Заходь відразу. — Салій посміхнувся ще сонячніше й посунув далі коридором, важко спираючись на парасольку. “Оліянчука не подужати, — злостивився. — Треба одразу подзвонити Гнідашеві й підкинути йому цю ідею. Нехай Оліянчукове призначення йде згори, тоді він буде чистий у Музиченкових очах: вибачте, шановний, є ситуації, коли від пас нічого не залежить…” Черниш не затримався, завітав хвилин через п’ять, і це потішило Володимира Борисовича: отже, якщо і не боїться, то принаймні рахується, а це, зважаючи на гонористу Чернишеву сутність, деталь немаловажна. Інститутська тіснява завжди дратувала й навіть пригнічувала Салія — і це називається академічна установа, коли окремий кабінет (та й який кабінет, фактично, собача буда порівняно з кабінетами навіть середніх міських номенклатурників) мав тільки директор, а він, секретар партбюро, тулився в кімнаті ще з трьома співробітниками. Це питання вже не раз дебатувалося нагорі, але ситий голодного не розуміє, та й чи схоче зрозуміти, коли в нього у самій приймальній могли б розміститися не менше десятка інститутських докторів та кандидатів? — Слухаю вас… — Навіть на твердий канцелярський стілець Черниш сів вільно, мов у фотель, зручно поклавши ногу на ногу. Салій підвів очі на тихого й начебто затурканого сусіда по кімнаті — доктора наук Гайворона, який чомусь перший здавав планові наукові роботи, до того ж уже встиг видати кілька позапланових книжок. За кількістю наукових праць Гайворон перегнав навіть самого Володимира Борисовича, це було важко простити, але доктор сидів тихо, не висовувався, завжди погоджувався з Володимиром Борисовичем, навіть плазував і принижувався, і Салій терпів його. От і зараз, побачивши виразний Салієвий погляд, Гайворон одразу підвівся, навіть пробачився, він розчинився в повітрі, немов його зовсім і не існувало. А Володимир Борисович пересів так, щоб бачити Чернишеві очі, зазирнув у них, однак не прочитав нічого, крім нахабства й зарозумілості, проте не сподівався на інше, пригасив у собі інстинктивне роздратування і мовив проникливо: — Давно хотів побалакати з тобою, Арсене, цілком відверто, та якось не випадало. — Вважаєш, настав час? Відчутнішого удару Черниш нанести не міг. Салій аж заплющив очі від люті: оцей хлопчисько, сучий син, насмілився йому “тикати”. Ну, у батьки він, Чернишеві, звичайно, не годиться, та все ж значно старший, не кажучи вже про громадське становище. Але все можна перенести заради вищої мети, навіть зухвалість — Володимир Борисович примусив себе усміхнутися доброзичливо й ствердив: — Настав. — То слухаю тебе. Знову гнів мимоволі підкотився клубком до горла, і знову Салій зусиллям волі пригамував його. Сказав розважливо: — Працюємо ми в одному інституті, й мета в нас одіта, однак стоїмо ми з тобою, Арсене, по різні боки барикади. Відчуваю в тобі якийсь внутрішній супротив, якщо не сказати більше — антагонізм. А запитати б — чому? Ти ж талант, і піхто не сумнівається в цьому. Станеш доктором у тридцять років, чи не наймолодший доктор в Академії, через півроку виходить ще одна книжка, то чого тобі треба? Я тобі заважаю чи хтось інший? То я ж за тебе двома руками голосую і голосував на захисті! З приємністю голосував, — уточнив — звідки ж Чернишеві знати, що одна з чорних куль, які одержав, кинута ним, Салієм. — Щиро дякую, — усміхнувся Черниш. — Але вину за те, що ми по різні боки барикади, на себе взяти не можу. — Ось уже й ти мене звинувачуєш… Арсен погойдав носком кросовки, обійняв коліно, сплів на ньому пальці, стиснув так, що суглоби випнулися й побіліли. Підвів на Салія очі, примусив себе мовити спокійно, хоч роздратуванпя й кипіло в ньому: — Ви самі викликали мене на одверту розмову, Володимире Борисовичу. То давайте не гратися у піжмурки й краще без цього амікашонства: негоже і мені, і вам блазнювати. Очі в Салія потвердішали. — Згоден, — сказав. — Проте, с-старик, я гадав — як краще. Можемо виробити, як кажуть дипломати, спільну платформу для обох зацікавлених сторін. — Пропонуєте компроміс? — Без компромісів не обходяться навіть у високій політиці. — Через компроміси йдуть до спільної мети. — Хіба в нас не спільна? — Хочете сказати: всі прагнемо висот науки. — Приблизно так. — І ви твердите це з чистою совістю? — От що, Арсене Семеновичу, — спалахнув Салій, — не радив би вам починати із звинувачень! — Але самі закликали до відвертості. — Гаразд, — одразу погодився Салій, — розмова у нас віч-на-віч, тому справді давайте без словесної еквілібристики. Пропоную співробітництво… — Побачив мимовільний заперечливий жест Черниша й зупинив його: — Не поспішайте з відповіддю, відмовитися завжди встигнете, проте мої пропозиції можуть видатися вам принадними. “А й справді, — вирішив Черниш, — коли ще вдасться почути таке?” Він погладив долонями стегна, туго обтягнуті джинсами, і удав зацікавлення. — Дійсно, — мовив, — чому б нам не порозумітися? — Отож, — зрадів Салій, — саме зараз інститутська кон’юнктура вимагав спільних зусиль, треба розворушити наше болото, про це думаємо не тільки ми, а й там… — помахав рукою над головою, — і ми матимемо повну підтримку. — І хто ж підтримає нас? — обережно запитав Черниш. Але Салій не спіймався на гачок. — Керівні органи, — одповів невизначено. — Добре, без такої підтримки усі наші зусилля нічого не дадуть й нагадуватимуть лише мишаче вовтуження. І що ж конкретно ви пропонуєте? — Невже не зрозуміло? — Салієві очі зовсім заховалися у вузькі щілинки. — Головним гальмом в інститутській перебудові, як не дивно, став наш директор… — Він утупився в Черниша пронизливо: основне сказане, й від того, як прореагує Арсен на його слова, залежала подальша розмова. Чернишеві знадобилася вся його витримка, щоб не вибухнути. І все ж не утримався від іронічної посмішки. — Головне зло в Некричеві? Не перебільшуєте? — Ні на йоту. Повторюю, це не лише моя думка. Якщо хочете, Некрич доживає в своєму кабінеті останні тижні, коли не дні, і ті, хто зрозуміє це й вчасно зуміє перебудуватися, не прогадають. Арсен погойдав носком кросовки, втупившись у неї, наче споглядання ношеного взуття було для нього в цю мить найважливішим. Розмірковував: певно, Салій винюхав щось, сам навряд чи замахнувся б на Некрича, але хто?.. Хто з сильних світу цього копає під Івана? Якщо б це вдалося вивідати, сторицею б окупилася його розмова з Салієм. Розмова неприємна, яку годилося б не починати зовсім або обірвати після перших же Салієвих прозорих натяків. Проте він зайшов уже досить далеко, зрештою, з вовками жити — по-вовчому вити — цей поширений вислів пригадався начебто вчасно, проте не приніс полегшення. І все ж Арсен запитав, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів: — Ви пропонуєте мені взяти участь у цій акції? — Дуже скоро ви зрозумієте, що нема іншого виходу. — Щоб утриматися на поверхні? — Краще сформулювати важко. Я ж кажу: Некрич став гальмом і повинен піти. — Хто ж прийде на його місце? Ви? Салій знизав плечима, однак мовив, зблиснувши очима: — С-старик, нас ніхто не чує, і я все спростовуватиму, якщо ти винесеш це на люди. І такий варіант не виключений. — Тобто ти, с-старик, — перекривив Черниш, — торуєш собі шлях до директорського крісла? — Не заривайся, Арсене, — примирливо сказав Салій, — думай краще про себе, ти ще молодий, і невідомо, як усе обернеться. — Гаразд, — спідлоба зиркнув на нього Черниш, — зрозумів правильно: ви пропонуєте мені взяти участь у компанії проти Некрича? — Ні, — заперечив Салій, — в усуненні його з директорської посади. Ніхто не може перекреслити Некричеві наукові здобутки. Проте в умовах перебудови Некрич не зміг вчасно зорієнтуватися, стоїть на старих позиціях, про це свідчить і його остання наукова робота. — І ви вчасно просигналізували про це в республіканській пресі… — Натякаєте на непорядність? Але хіба я схожий на сигналізатора? Невже не маю права на власну думку, на виступ з відкритим забралом? — Не треба… — поморщився Арсен. — Ви ж, Володимире Борисовичу, не вірите зараз самому собі. — Хочеш сказати: усі засоби гарні, й Салій не гребує нічим? — Гадаю, це не тільки моя думка. — Меншості! — з торжеством заперечив Салій. — Більшість підтримує мене. — Бо більшість у нашому інституті, на жаль, складають посередності.— Арсен побачив заперечливий Саліїв жест і вів далі з притиском: — Зараз ви скажете, що здоровий радянський колектив не може складатися з посередностей, що навіть постановка такого питання суперечить сутності нашого суспільства. Але залиште все це для зборів. Там вас охоче підтримають. Більше того, саме завдяки цьому ви весь час і лишаєтеся на поверхні. — Ну, пішло-поїхало… — Махнув рукою Салій. — Сам знаю, на кого орієнтуватись і хто мене підтримає. — Гаразд. Уявімо, вам удасться скинути Некрича і очолити інститут. Чи довго втримаєтесь? Адже доведеться платити по векселях. Розраховуватися з тими ж павлюками та рапаками. Заплющувати очі на бездарність, роздавати їм посади. І через рік — два все стане ясно, може, й раніше. Бо темпи тепер зовсім інші. Салій хитро примружився. — Згоден: павлюки та іже з ними — баласт. Але ж існують також черниші та іже з ними… — Саме тому й почали цю розмову? — Підкреслюю: відверту… — Хочете купити? — Прямолінійності вам не позичати. — На що не я можу розраховувати? Салій знову заховав очі, задоволено потер руки й посміхнувся благодушно. — Нарешті ми дійшли до суті. Отож, с-старик, маєш рацію. Але ж Павлюка доведеться потерпіти, навіть кинути йому якусь кістку, зовсім маленьку, та він однаково облизуватиметься. Потім я його все одно звільню, але ж потім, коли ми з тобою, с-старик, утвердимося. — Коли станете академіком і лауреатом? Чи мітите навіть у депутати? — Звання і відзнаки у нашому суспільстві свідчать про рівень громадського становища людини. Я вже не кажу про посади. — З посад знімають… — Якщо нема кебети в голові. — Маєте рацію, — зітхнув Арсен. — Головне — висунутися, а там звання й чини самі посипляться, як з рогу достатку. Салій пожвавішав. — А я про що весь час торочу! Об’єднавши зусилля, ми самому чортові роги скрутимо! — І що ж ви зможете запропонувати особисто мені? — Відділ. Не сектор, а відділ. Якщо хочеш, зроблю своїм заступником. Але відділ перспективніше. Через два — три роки — членкор, а далі прямий шлях у академіки. — За вашою могутньою спиною? — Так, за моєю. — Дякую за відвертість. — У відділі зможеш тасувати карти, як захочеш, — А якщо звільню Рапака? — Я підтримаю тебе. — Чужими руками жар загрібатимете… — Злостиво посміхнувся Черниш. — Сам хочеш лишитися чистеньким? — С-старик, ти поганої думки про мене. Дай строк: ми наведемо порядок, і про наш інститут загомонять не тільки в Києві. Черниш пригальмував у собі гнів, який готовий був вихлюпнутися через край. — Ти пропонуєш мені зраду, — мовив, втупившись у Салія. — Зраду і підлоту, та я зневажатиму себе до скону, якщо такою ціною зароблю власне благополуччя. Я рішуче відхиляю твою ганебну пропозицію, с-старик… — Ну й дурень. — Певно, дурень, та вже з такого тіста спечений. — Шкода, — засмутився Салій щиро, — я розраховував на тебе. Наш тандем став би непробивним. — Нічого, знайдеш собі іншого поплічника. Не такого розбірливого. — Знайду, обов’язково знайду — не маю іншого виходу… — Салій трохи подумав і додав: — Звичайно, я не можу заборонити вам розголошувати нашу розмову. Однак попереджаю: не здумайте витягнути її на публічне обговорення. Бо відповідатимете за наклеп. По партійній лінії. — А ви супротивник серйозний… — Арсен підвівся, взявся за спинку стільця, і Салій інстинктивно відсахнувся. Але Черниш усміхнувся мало не сонячно й поправився: — Вибачте, не супротивник, а ворог. Дивно… 10 Аріадна тримала на спідометрі вісімдесят кілометрів і не ображалася, коли навіть “запорожці” обганяли її. Вона мала дістатися сімдесят другого кілометра рівно о пів на одинадцяту, проминути кілометровий стовпчик і одразу зупинитися на узбіччі. Там чекати п’ять хвилин. З лісу вийдуть двоє військових, точніше, міліціонер і офіцер внутрішніх військ, вони сядуть у машину, і Аріадна повинна повернутися з ними. А потім, через якийсь час — Моня скаже, коли саме — завезти їх назад. От і всі справи. І ще Моня попереджав: ці двоє військових — люди не дуже виховані, щоб не звертала уваги на солонуваті жарти, руки розпускати не будуть, та можуть щось бовкнути. Арочка тільки посміхнулася: сам Копот — великий інтелектуал, не знає різниці між Сократом і Гіппократом. Чесно кажучи, Аріадна й сама точно не знала, чула краєм вуха на уроці історії, але історичка в їхній школі була зануда, і її ніхто не слухав, та й який сенс учити те, що було дві тисячі років тому — греки, римляни, скіфи, кому вони тепер потрібні? І все ж, зважаючи на Монине попередження, Аріадна одягнулася простіше: старі джинси й кофтина з високим коміром. Волосся підібрала вгору шпильками, натягнула чоловічого кашкета з довгим козирком, який затуляв їй очі. Губи не фарбувала й тіні на повіки не поклала, спростилася до неможливості й сама себе зневажала за це. їй би зараз вийти з “Волги” перед готелем “Москва” чи десь на Хрещатику не у джинсах, а в зеленій міні-спідничці й кофтині, що якимсь чудом тримається лише на тонесеньких бретельках. Міні знову в моді на Заході, плювати, що київські красуні схаменуться лише через рік — мода до них доходить завжди з запізненням. У Москві, щоправда, почали видавати журнал “Бурда”, може, це хоч трохи вплине на жіночі смаки. Арочка вже бачила “Бурду” вчора у матері, й вони, гортаючи сторінки, одностайно вирішили, що перебудова не така вже й погана справа, якщо вривається і в сферу суто жіночих зацікавлень. Арочка приїхала вчора на дачу до вітчима з єдиною метою — вициганити машину. Усе ж Моня наполіг на своєму: зрештою, їй плювати на Моню разом з Лапою, та Монин закордонний варіант припав до серця; ще не вирішила, чи варто приймати Копотову пропозицію, але ж знала — остаточно відмовлятися не слід. Сьогодні вранці за сніданком Арочка удала, що згадала про якусь консультацію в інституті, засмутилася мало не до сліз, потім цмокнула вітчима у щоку й попросила, ледь не замуркотівши: — Татусечку, єдиний вихід — взяти вашу машину. Тоді я ще встигну… Некрич сіпнувся невдоволено. Не тому, що трусився над “Волгою” й вилизував її, як Синиця, просто прохання виявилося надто несподіваним. Але втрутилася Софія Гнатівна, сказала, сонячно посміхнувшись: — Арочка водить машину, як справжній професіонал. Цього виявилось достатньо, і через півгодини, як і було обумовлено, Аріадна підібрала Молю біля мосту Патона. Копот вийшов у райцентрі, і Арочка поїхала до сімдесят другого кілометра сама, не поспішаючи й насолоджуючись життям. Не без приємності думала про сьогоднішнє вечірнє побачення з Арсеном. Це буде друга зустріч, вони вже ходили в кіношку, а тепер Арсен узяв квитки до філармонії на концерт хорової капели “Думка”. У глибині душі Аріадна зневажала всі академічні хори, разом узяті, їй подобалися ресторанні джази та вокально-інструментальні ансамблі, вони — непоганий додаток до шампанського, складова частина того безжурного, розгонистого, легкодумного вечірнього ресторанного життя, коли ловиш захоплені погляди дженджурів з сусідніх столиків і відчуваєш себе королевою хоч і невеличкого, та все ж цілком усталеного, з власними традиціями світу. У філармонії, мабуть, нудота, й ця “Думка”, хоч і називається академічною, наганятиме на неї сон. Та все можна стерпіти заради Арсена, ще жодний з чоловіків не цікавив її так, як Черниш, Арочка навіть спіймала себе на думці, чи не закохалась. Взагалі, вважала кохання почуттям старомодним, кохати треба лише себе, ще трохи матусю — за розум і щедрість, а чоловіків слід тільки використовувати, як використовувала вона колись Сєву, а тепер Моню. Але ж Моня хвалився, що має багато грошей!.. Чесно кажучи, Аріадна не повірила йому. Заливає, набиває собі ціну — ти мені покажи оті тисячі, тоді й погомонимо!.. Але що за офіцери чи міліціонери на сімдесят другому кілометрі й навіщо вони Моні? Мабуть, одна з комбінацій, які розігруються “діловими” постійно. Проте “ділові”, як правило, обминають міліцію, намагаються триматися далі від неї, хоча, кажуть, далеко не у всіх міліцейських чинів рильце бездоганно чисте… Однак біс з нею, міліцією, Арочка подумала, що в неї вистачає своїх турбот: що треба відігнати машину на вітчимову дачу, а потім встигнути на побачення з Арсеном. Моня, правда, натякав, що сьогоднішню операцію (це слово таки прохопилося в нього) слід обмити, та вона послалася на дуже важливу консультацію у професора й відмовилась. Копот тільки гмикнув зневажливо — до фені усі професори, викинь з голови інститут культури й різні там університети, кого цей інститут випускає — бібліотекарів та завклубами, хіба це життя? Слід швидше одержати виклик від Льоні Зельцера, від кого завгодно, хай від самого чорта лисого, аби потрапити туди, бо тільки там чекає на них справжнє життя. Учора ввечері Аріадна завела з матір’ю розмову про Льоню. “Для чого тобі?” — запитала мати. Арочка ухилилася від прямої відповіді — мовляв, усе ж брат, і просто цікаво. “Кинь, — сказала мати, — не забивай голову, ти ніколи не бачила його й не побачиш”. “Я хочу йому написати”, — заперечила Арочка. “Але навіть я не листуюся з ним”. “А мені цікаво…” Мати подивилася на неї вивчаюче і одразу здогадалася, чому в дочки виникла цікавість до зовсім незнайомого брата. “Хочеш туди?” — здивувалася. “Не виключено”. “Ну й дурепа, — сказала мати, — загубиш себе”. “Це чому ж?” “А тому, що такі дурепочки в них по панелях швендяють…” — мати, як завжди, була гранично відвертою. “Невже я схожа на вуличну шльондру?” “Усі вважають, що ця доля обійде їх, — пояснила мати жорстко, — але там інші закони: не зарікайся, дочко”. І тоді Арочка розповіла про Моню та його пропозицію. Мати замислилась і поступово відтанула. “У цьому є сенс… — сказала. — З грошима — інша справа. З грошима всюди не пропадеш. А якщо твій Моня має світлу єврейську голову…” “На жаль… — зітхнула Арочка. — Типовий хохол… Михайло Копот і служить у позавідомчій охороні”. “Чому ж Моня?” “Моня-великий — вуличне прізвисько”. “Отже, сторож… — знизала плечима мати. — Звідки ж гроші?” Арочка лише розвела руки. “Покажеш мені цього Моню, — наказала мати. — Подивимось на нього…” “Покажу”, — полегшено зітхнула Арочка. Матуся таки виверне цього Моню навиворіт, прочитає його найпотаємніші думки й порадить, як учинити. Про всяк випадок Аріадна не сказала матері про Монину вимогу щодо машини — який же “діловий” та грошовитий, коли не має хоча б “жигульонка”? Але біс з ним, з Монею, сьогодні вона має настроїтися на Арсена. Арсен ще ні разу не поцілував її, лише у темряві кіношки міцно стиснув пальці. Такого Арочка зустріла чи не вперше. Усі інші намагалися залізти до неї в ліжко першого ж вечора, а цей лише провів додому й помахав на прощання рукою. Дурень, вона б не пручалася — вільна двокімнатна квартира, а він — лише ручкою… Заглибившись у думки про Арсена, Арочка не помітила, як проминула сімдесятий кілометр і оговталася, лише побачивши молодий сосновий ліс, про який їй торочив Моня. Ось і бетонний стовпчик з металевою табличкою “72”. Аріадна пригальмувала й зупинилася. Вбила в магнітофон касету з записами Висоцького, вільно відкинулася на спинку сидіння й приготувалася чекати. Висоцький співав про спільну для всіх зручну й роз’їжджену колію, закликав до важкого, та все ж власного шляху — Арочка подумала, що і в неї мас бути власна дорога, але краще без вибоїв, рівна й широка, як з Києва до Бориспільського аеропорту, їхати якою можна без обмеження швидкості… З густого соснового підліску вийшли двоє, перескочили через кювет і попрямували до машини. Один у міліцейській формі, другий — офіцер з лейтенантськими погонами. Лейтенант, невисокий на зріст, гостроносий і жвавий, підтюпцем оббіг “Волгу”, зазирнув у відчинене вікно і, побачивши Арочку, примружився од задоволення. — Ти від Копота? — запитав. Аріадні не сподобалася лейтенантова фамільярність, вона подивилася на гостроносого холодно й кивнула на заднє сидіння. — Сідайте. — А в Моні губа не з лопуцька, — заявив лейтенант. Він обійшов машину, поторгав передні дверцята, та Арочка не відчинила. — Ну?! — вигукнув нетерпляче. Арочка знову кивнула на заднє сидіння, гостроносий ображено шморгнув носом, відступив і перший поліз у відчинені дверцята. Міліцейський старшина, незграбний і трохи схожий на ведмедя, вмостився поруч нього, ресори зарипіли, й машина просіла. Арочка рвонула з місця, не шкодуючи мотора, набрала швидкість, і “Волга”, полишивши по собі хмару пилюги на узбіччі, помчала до Києва. Висоцький почав співати: “Сижу на нарах я в Наро-Фоминске я…” Міліцейський старшина зареготав задоволено. — Во дайот! — вигукнув захоплено. — Наш кореш! Арочка побачила в дзеркальці, як гостроносий штовхнув його ліктем у бік — старшина покліпав очима, заплющив їх і примостився в кутку машини. А гостроносий лейтенант сперся долонями на спинку переднього сидіння, перегнувся до Арочки, розглядаючи її у профіль, задоволено гмикнув. — Законна чувишка… — мовив. — І звідки такі беруться? — Заткнись, — порадила Аріадна миролюбно, — не для тебе. — Шкода… — зітхнув гостроносий цілком щиро. — А якщо добре подумати? Арочка лише зневажливо закопилила губу. Такими лейтенантами хоч греблю гати, таких тільки київські училища щорічно випускають сотнями, а запитати б у тебе: що маєш? Безплатну форму, двісті ре на місяць і призначення у якийсь віддалений гарнізон? От і шукай собі наречених поблизу гарнізону, там вони ще не перебірливі, і офіцерський кашкет та дві зірочки на погонах — предмет найсокровенніших мрій… Аріадна вела тепер автомобіль швидко й вправно, щоправда, не перевищуючи дев’яноста кілометрів на годину. Моня наказував не порушувати правил, аби не причепилися даішники, краще, щоб біла “Волга” не привернула їхньої уваги. “Сама знаю”,— відповіла тоді Арочка. Адже не мала доручення на машину, тільки техпаспорт, і будь-який автоінспектор міг затримати її. Гостроносий лейтенант, мабуть, збагнув, що цей ласий шматочок не для нього — притулився поруч старшини й теж заплющив очі. “Закуняв…” — подумала Арочка. Але Модник не спав і думав: якби не Моня-великий і справа, на яку вони їдуть, покрутилася б ти, красуне, в моїх обіймах. Бач, яка недоторкана! А показати б тобі “перо” — сама б стягнула джинси. Бо Моня біля себе цнотливих не тримає, Моня чоловік справжній і знає, як поводитися з марухами, однак і ти, точно, цілувала не одного… Скоро… Так, скоро, через півроку чи найбільше через рік майор з майоршею випустять їх з колонії, мабуть, через півроку, майорша має голову на плечах і розуміє, що, одержавши своє, треба якомога швидше здихатися їх з Прищем, витурити на волю, замести сліди. І потраплять вони знову на Хрещатик, але тепер з грішми, великими грішми, на рік чи півтора вистачить погуляти з кращими, ніж ця за кермом. Може, зустрінемося із тобою, красуне, тоді я пригадаю оте нахабне! “Не для тебе…” Бо шляхи людські, як і господні, несповідимі — Модник почув колись цей вислів, вій вразив його категоричністю та справедливістю. Точно, несповідимі, особливо в нього, коли щогодинно на тебе полюють менти й не знаєш, чи не зупиниться через хвилину “Волга” й тебе ввічливо або й не дуже ввічливо, навіть клацнувши наручниками, підштовхнуть до іншої, набагато прозаїчнішої машини… Щоправда, колонія для них з Прищем стала вже начебто другим домом, тут, якщо з головою, можна прокантуватися, і їхня нинішня ситуація переконливо засвідчує це. А Висоцький співав про недолугого п’яничку з якоїсь річки Вачі, що профукав за кілька днів аж три куски. Прищ також протринькає свою долю швидко, біс з ним, Прищем, єдина перевага — ведмежа сила, розумом і не пахне, у їхньому ділі, правда, сила також часто потрібна, та без голови на справжню операцію й не потикайся. Заметуть — не встигнеш і чхнути, менти стали метиковані, у них тепер різні картотеки, відбитки пальців, апаратура, кажуть, цілі інститути криміналістики, і все для того, щоб ускладнити йому, Модникові, таке чудове й безхмарне життя. Вони в’їхали в райцентр, і Аріадна знизила швидкість до шістдесяти кілометрів. За три-чотири кілометри почався лісок, Аріадна з’їхала на путівець, і “Волгу” захилитало на вибоях. Путівець вивів їх на невеличку галявину з віковим дубом посередині. Аріадна зупинила машину під дубом, і відразу з густих глодових кущів вийшов Копот. Потиснув руку Модникові, поплескав по плечу Прища, наказав Арочці: — Вертайся на шосе й зачекай там. Я скоро. Модник з жалем провів поглядом “Волгу”, хитро підморгнув Копоту. — Гарна марушка! — Клас, — погодився Моня, — поганих не тримаємо. — Позич на годину! — вищирився Прищ. Риси Копотового обличчя потвердішали. — От що, — рубонув рукою, — я вас не заради марух сюди витягнув. Знаєте, скільки виклав? — Тисячі по дві за кожного? — припустив Прищ, згадавши зажерливу майоршу. — А по п’ять не хочеш? — Овва! — зрадів Прищ. — Виходить, ми ще чогось варті! — І по п’ять сьогодні заробите, — пообіцяв Копот. Прищ хижо зблиснув очима. — Годиться! Але Модник хитрувато примружився, запитавши: — Мокруха? — На мокруху я не згоден… — прогудів Прищ. — А тобі не все одно? — запитав його Копот. — Що один інкасатор, що два — вирок сам знаєш який… Двічі голову не стинають. — Виходить, знаєш про інкасатора? — жахнувся Прищ. — Знаю і мовчу… — запевнив Копот. — Поки ви мене слухатиметесь. — Ти заткнись, — наказав Прищеві Модник, — Копот про інкасатора давно знає, тому й витягнув нас сюди. Чи не так, Моня? — Робота сьогодні буде справжня, — сказав той. — Братимете касира… — З пушкою? Копот махнув рукою. — Радгоспна касирка, везтиме з районного банку зарплату… — Без охорони? — не повірив Модник. — Уяви собі, звикли, що обходиться… Шофер на ЗІЛі возить, має, правда, інструкцію не зупинятися, але ж ти, — тицьнув Прища пальцем у живіт, — недарма у міліцейський формі… — От для чого! — нарешті збагнув той. — А я все думаю: навіщо з мене мента робити! Копот відступив у кущі, поманивши за собою Модника. Прищ посунув за ними, ламаючи гілки. У глодовій гущавині стояв мотоцикл з коляскою, жовтий міліцейський мотоцикл і літери “ГАИ” чорніли на ньому. Модник одразу оцінив Копотів задум, мовив захоплено: — А ти голова! — витягнув свого і так довгого носа, принюхався. — Щойно перефарбував? — Я що, дурний на гаїшному мотоциклі сюди пиляти? — Копот обвів посвітлілим поглядом співучасників, зиркнув на годинник. Сказав: — Я зараз повертаюся в райцентр. ЗІЛ з касиркою виїде звідти приблизно через годину. Від шосе до радгоспу ще дванадцять кілометрів, перестрінете його десь посередині. Там далі також гайок, на дорозі вам стовбичити не треба — на автоінспекцію кожен зверне увагу, — заховаєтесь у кущах, а за десять до першої займайте пост. ЗІЛ номер п’ятдесят вісім — шістнадцять, серія КХВ, далі вас не вчитиму. А щоб розмова у вас вийшла справжня і щоб не дуже пручалися шофер з касиркою — от!.. — Витягнув з кишені пістолет, подав Модникові. Модник узяв зброю обережно, навіть благоговійно, витягнув обойму, пересмикнув затвор. — Сім маслин, — сказав з повагою, — вистачить… Копот підморгнув йому. — Знаєш, який найнадійніший свідок? — Мертвий… — відповів Мод пик тихо, щоб не почув Прищ. — Касирка возить гроші в жовтенькій валізці, — повідомив Копот. — Скільки? — жадібно видихнув Модник. — Вам по п’ять кусків. — Майорша вимагає ще по куску за форму. — Віддам сам. — Скільки везтиме касирка? — уперто повторив Модник. — Тобі п’ять мало? — Мало! — просичав Прищ. — Я все чув: пушку недарма маслинами набив… Моє слово — все навпіл… — Во! — згорнув дулю Копот. Подумав і додав: — Гаразд, додам по дві. — По сім на рило? — Отож. Прищ похитав головою, та Модник, збагнувши, що вони все одно цілком залежать від Моні, погодився: — Хай буде по-твоєму. Копот стрельнув на нього оком. — Валізку не відмикати. Я перевірю. Паняйте… — вказав на мотоцикл. Прищ почав втискувати своє огрядне тіло у коляску, а Копот відкликав на мить Модника, наказав: — Ти не пальцем роблений, отже, сам розумієш: в колонії все на виду, й навіть зайву десятку помітять. Валізку тримай сам, Прища до неї не підпускай. — Кажеш, як справжній начальник. — А я і є для тебе справжній, — обірвав його Копот 11 Пилип Синиця приїхав на вокзал за півгодини до відходу поїзда. Два дні в Москві йому вистачило вповні. Пилип взагалі не любив їздити в Москву, вважаючи відрядження даремно витраченим часом. Столиця з її метушнею, ходінням по установах, сидінням у приймальнях різних за рангами, але однакових за суттю начальників, безкінечними розмовами, переважно пустопорожніми, невипадковим, однак майже обов’язковим чаркуванням дратувала Пилипа, він завжди намагався скоротити своє перебування тут і полегшено зітхав, улаштувавшись у купе фірмового поїзда “Україна” І сьогодні не обійшлося без чаркування. Збіглися в його номері готелю “Москва” — чиновник з Академії, від якого залежало позитивне розв’язання деяких фінансових проблем їхнього інституту, та двоє колег, порівняно молоді, та вже титуловані доктори наук. Від них не залежало нічого, але вже повелося: провінційний гість у білокам’яній мав хоч якось засвідчити своє шанобливе ставлення до столичних колег, і Синиця засвідчив: придбав (за нинішніми часами не без труднощів) три пляшки коньяку, взяв у буфеті кульок з сьомгою та чорною ікрою, накрив маленький столик у своєму просторому (в старому крилі) номері, сам сів на ліжку, бо в кімнаті було тільки два крісла та один стілець, і вони просиділи з шостої до восьмої, поки не спорожнили до краплини всі пляшки. Виникала навіть ідея замовити в ресторані ще, проте вчасно схаменулися: до відходу поїзда лишалася тільки година. Пилипові пофортунило: щойно вийшов з готелю, як за два кроки зупинилося вільне таксі — точно пофортунило, бо довелося б ще з півгодини теревенити з не в міру балакучими колегами, тим паче, що розмова починала набирати відомого характеру — “ти мене поважаєш?” Синиця з полегшенням помахав друзям рукою, пообіцявши (хоч не вірив жодному своєму слову) за першої ж нагоди повернутися до столиці, і ось тепер ішов порожнім пероном, бо поїзд, звичайно, ще не подали. Прошкував потихеньку, речі не обтяжували його: мав лише дипломат з паперами, спортивним костюмом та електричною бритвою, правда, придбав ще два кілограми лимонів, бо в Київ навіть після чорнобильської аварії не завезли цитрусових, а Лара просто обожнювала чай з лимоном. З допомогою того ж чиновника, який щойно братався з ним у номері, Пилипові придбали квиток у спальний вагон — другий від електровоза, і Синиця, приблизно розрахувавши, де саме зупиниться цей вагон, став на краю перону. А поїзд уже накочувався задом, гуркочучи колесами й скрегочучи буферами. Пилип зайшов у вагон перший, непоспішливо переодягнувся у спортивний костюм і простягнувся на вкритій товстою ковдрою полиці. Вагон був порожній, і Пилип подумав: може, йому пощастить і друга полиця лишиться вільною, ніхто не хропітиме поруч, та й взагалі не дуже полюбляв вагонні знайомства з їхнім уже дещо усталеним ритуалом. По радіо оголосили, що сторонні повинні полишити вагони, щось голосно сказала провідниця в тамбурі, Синиця не без задоволення подумав, що йому таки випало самому розкошувати в комфортабельному купе, та загуркотіли на коліщатках двері, відсунулися наполовину — і у вузенький отвір протиснувся літній чоловік з дипломатом як дві краплини води схожим на Пилипів. “Добре, хоч чоловік, а не якась язиката жінка”, — подумав Синиця. Але все ж неприязнь до попутника, якась підсвідома неприязнь, хоч не мав жодних підстав для цього, не зникла, незважаючи на те, що чоловік привітався ввічливо й, поклавши дипломат, одразу вийшов з купе. Певно, вирішив Пилип, оця неприязнь виникла б у нього до кожного, хто б зайняв місце поруч: він уже настроївся на самотність, а цей чоловік, хай найвихованіший і найтихіший, порушив його спокій. Мабуть, якийсь московський чиновник середнього рівня — як сьогоднішній Віктор Васильович, — теж пнеться вгору, вважає себе постаттю… Розподіляє чи то фінанси, чи то матеріали, а може, просто готує начальству накази й розпорядження, а з цих наказів, ропоряджень та інструкцій десь внизу, у провінції, формується спосіб життя, регламентований у всіх його проявах тим же чиновником. Синиця тоскно подумав про ті рогатки, які ставлять на їхньому шляху навіть у Академії, а в них усе ж, порівняно з іншими сферами, воля й простір. Оцей його попутник, певно, помічник заступника міністра чи навіть самого міністра, бо їздить у спальному вагоні. За своє життя він наплодив стільки паперів, що ними можна було б набити все їхнє купе, може й піввагона, і він свято вірить у потрібність та обов’язковість цих паперів. Згадавши, скільки інструкцій для неухильного виконання одержує їхній інститут, Синиця ще більше розлютився на свого сусіда й сердито засопів, коли той повернувся до купе. Тепер Пилип розгледів його. Середнього зросту чоловік з сивими скронями, підтягнутий, навіть якийсь спортивний. Він став спиною до Синиці, почав роздягатися. Пилип лежав з напівзаплющеними очима, удавав, що куняє, та уважно стежив за кожним рухом попутника. Той акуратно прилаштував костюм на плечики, добре пошитий темно-синій костюм у смужку, не новий — Синиця встиг помітити, що обшлаги в одному чи двох місцях акуратно поцеровані. Чоловік повісив костюм бортами до стіни, але Пилип устиг побачити на лацкані якийсь значок, і його антипатія до сусіда зросла: дорослий і, мабуть, поважний чоловік, а бавиться значками, як юнак чи дженджур. Проте хто сказав, що поважний? Сиві скроні й місце в спальному вагоні ще ні про що не говорять, грошей тепер кури не клюють у завмагів, перукарів та різних проноз, вони мають їх навіть більше, ніж академіки. Але, зупинив сам себе Синиця — поцеровані обшлаги… Навряд чи проноза, який не рахує гроші, доношував би піджак до такого стану. Чоловік натягнув на себе вовняний тренувальний костюм і вийшов, прихопивши рушник. Синиця сів на полиці, потягнувся. Сонливість та умиротвореність полишили його, Пилипові було шкода цього приємного стану. Вирішив більше не звертати уваги на попутника, навіть ігнорувати його, досить того, що в Москві довелося спілкуватися з людьми за обов’язком, догідливо посміхатися, казати якісь увічливі слова, компліменти, а в деяких кабінетах і кланятися. Пилип роздратовано згадав, як зайшов до Віктора Васильовича, як називав його шановним, цікавився здоров’ям, хоч і так було видно, що здоров’я їхньому кураторові не позичати, це й підтвердилося згодом: самотужки вижлуктив пляшку коньяку, навіть не почервонівши. Певно, не слід було запрошувати його в готель до інтимної компанії, та чорт смикнув за язик, Пилип навіть сказав, що без нього, Віктора Васильовича, вечір не вечір. А той посміхався зверхньо, пиха так і випромінювалася з нього, а чому? Бо привчили: такі, як він, Пилип Синиця, навіть вищі за нього, директори інститутів, республіканські академіки вважають за необхідне сказати Вікторові Васильовичу приємні слова, навіть підлабузнюються. А той звик приймати це за чисту монету, увірував у свою вищість, а насправді — тьху, чиновник, паперомаратель, як про таких говорив гоголівський городничий? Пилип напружив пам’ять і згадав: дрянь, сосулька… Краще не скажеш! Однак і городничий плазував перед столичним чиновником, поки не зрозумів свою помилку. А Віктор Васильович не якийсь жалюгідний колезький реєстратор, він тягне на статського радника чи вище, і все ж… Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор — порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР. Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина! Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки — повагу й навіть замилування. Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той — середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми. Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи — ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери? А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав: — Почаюємо? Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем. — Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат. — Пилип Миколайович, — озвався Синиця. — Киянин? — Звідки знаєте? — З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають. — Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю… — Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович. — Ви наче маг… Або Шерлок Холмс… — Просто маю досвід. Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю — це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою. Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги — навряд чи церували б їм піджаки. Хто ж? Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений? Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку… — Ви москвич? — поцікавився Синиця. — Корінний, — одповів той з гордістю. — Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами. “Філософ? — Синиця напружив пам’ять. — Філософ такого рангу? Один — два на країну, хто ж?” Але не згадав і мовив ухильно: — Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу. — Некрич? — цікаво зблиснув очима Яків Васильович. — Читали? — З величезним задоволенням. — А у нас про неї кажуть різне. — Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії? — Дотичне. Кібернетик… — З інституту Глушкова? — Маю честь завідувати там відділом. — Отже, доктор наук? — Член-кореспондент Академії, — вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. — Колега… — Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. — Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович. — Академік Петровський? — Чули? — Хто ж вас не знає? — Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва. — Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку. — Це ще не означає, що читала. — Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. — Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: — Ми всі ваші вихованці. Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю. — Не будьте таким категоричним. — Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. — Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. — А ви надовго до Києва? — Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті. — Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво… — Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, — дістав мініатюрний блокнотик, — я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує? — Цілком. Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив: — Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним. — Некрич у відпустці. — Шкода. — Ви справді високої думки про його останню книжку? — Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно. — А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу. — Ну й дурні. — Так… — протягнув Синиця невизначено. — На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. — Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. — У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість — і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі. — Похмура картина. — Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях — навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів. Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його. “Боже мій, як це правильно, — думав, — треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?” Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні. Тоді подзвонили з Президії й передали, що Яким Нестерович хотів би побалакати з Синицею. Гнідаш зустрів Пилипа сонячно й навіть поштиво, як колегу та однодумця, і це потішило Синицю, та й кому не приємно, коли начальство цінує тебе? Вони випили по чашечці міцної кави, розмовляючи про кібернетику та нові японські комп’ютери, які Пилип побачив під час недавнього відрядження за кордон, потім Гнідаш якось непомітно перевів розмову на інститут Некрича й зрештою сказав прямо: створюється комісія по перевірці роботи інституту, до якої увійдуть фахівці, але є думка, що цю комісію має очолити саме він, Пилип Миколайович Синиця, тобто людина нейтральна й неупереджена. Пилип хотів заперечити: він не може бути неупередженим, бо давно приятелює з Некричем, та чомусь промовчав, а потім було вже пізно, бо Гнідаш повів розмову так, наче це питання розв’язане й не підлягає обговоренню, а вони, тобто керівництво, сподіваються на справедливі, відверті й, головне, авторитетні висновки. І начебто ніхто, крім Синиці, не годиться для цієї ролі. Чесно кажучи, Пилипові було приємно слухати такі слова, він дивився на Якима Нестеровича й думав: яка чудова, розумна, справедлива людина, хоч дехто й поширює чутки, що Гнідаш давно пережив себе й тримається лише завдяки старим заслугам та вмінню плести інтриги. Але Яким Нестерович мовив раптом таке, що примусило Синицю насторожитися. “Ми всі поважаємо й цінуємо Некрича, — сказав, — та останнім часом Іван Михайлович, судячи з сигналів, які одержуємо, почав конфліктувати з науковою громадськістю і не завжди мас рацію”. Пилип згадав розмову на березі Десни і Арсенові сентенції на адресу Гнідаша, здається, тон казав, що Яким Нестерович заздрить Некричеві і з задоволенням з’їв би його. Виходить, Гнідаш хоче вплутати його, Синицю, в не дуже пристойну гру, можливо, навіть знає про їхні стосунки з Некричем і розраховує, що критика, висловлена саме вустами друга, звучатиме переконливіше, як абсолют. Йому зробилося моторошно: потрапив між двох жорен, влип, відмовлятися пізно і йти проти Некрича гидко, а не виконати вказівку самого Гнідаша лячно. Він дивився у вічі Якимові Нестеровичу, слухав його й хрумкотів суглобами пальців. Вирішив: якось усе обійдеться, він, наскільки зможе, пом’якшить висновки комісії, для Некрича буде значно краще, коли інститут перевірятиме людина, яка не пересмикуватиме факти й не робитиме з білого чорне. “Але ж, — раптом признався собі, — і ти не вигороджуватимеш Івана. Щоправда, — знайшов одразу виправдання, — існуватиме ціла комісія, ти тільки очолюватимеш її, зрештою, є громадська думка, треба бути об’єктивним, і слова Арсена Черниша, з його яскраво вираженою прихильністю до всього, що вчиняє Некрич, не можуть бути еталонними. Треба розібратися у всьому спокійно та обережно і, якщо Іван справді неправий, відверто сказати йому. До цього закликає його партійна совість: навіть друга слід критикувати, коли той припускається помилок”. Але те, що сказав Гнідаш, засмутило Синицю. “Ви читали вчора в республіканській газеті статтю про Некричеву книжку? — запитав. — Різка і, я б сказав, цілком справедлива критика Некричевої концепції, його ідеологічних прорахунків”. Синиця не читав статті й ще не чув про неї. “Усе, — майнула думка, — Іван спікся, й навряд щось допоможе йому. Криївка в республіканській газеті, та ще й ідеологічних викривлень не прощається, директор інституту має бути ідейно чистим і прозорим, як най-коштовніший богемський кришталь. Тепер не допоможуть ніякі виверти та хитромудрі висновки комісії, бо справа набирає зовсім іншого звучання. Чи не порадити Іванові піти самому? Певно, це буде порядніше, ніж приєднатися до тих, хто хоче підставити йому ніжку. Але чому — підставити ніжку? Наука вимагає відвертості, не можна робиш послаблень навіть другові, тим паче нині, в часи перебудови, коли все оголюється до краю й точно треба визначити, по який ти бік барикади”. Ці міркування трохи заспокоїли Синицю, й він мовив: “Та газета ще не потрапляла мені до рук, але я обов’язково прочитаю її”. “От і домовились…” — Гнідаш провів Пилипа до дверей кабінету, потиснув руку міцно, як однодумцеві. Синиця вийшов до приймальні, постояв трохи, втупившись у секретарку невидячим поглядом. Та підвела на нього підмальовані очі, посміхнулася запитувально, однак Пилип мовчки повернувся і вийшов, забувши зачинити за собою двері. Усе ж відчуття того, що торкнувся гидкого, не полишало його, він знав: можна знайти тисячу виправдань будь-якому вчинкові, й переважна більшість людей легко відкидає докори сумління, проте в нього це відбувається чомусь інакше, й потрібен час, щоб рани зарубцювалися. Справді, через день — два розмова з Гнідашем уявлялася вже зовсім в іншому світлі, й перед від’їздом до Москви Пилип спокійно ознайомився з матеріалами, підготовленими членами комісії, які одностайно ставили питання про зміцнення керівництва інституту. Щоправда, перед зборами, коли комісія мала викласти свою точку зору, треба було обов’язково зустрітися з Іваном, і це найбільше бентежило Синицю. Уявляв іронічний блиск Іванових очей, відчував деяку непереконливість та упередженість своїх аргументів, цей розумний Некрич одразу розкусить його, проте що він може зробити? Вище голови стрибають лише чемпіони, а він проста людина, як і всі, ходить під начальством, а перти проти начальства — все одно, що плювати проти вітру… То більше — стаття в газеті! Це — думка, можна сказати, думка згори, а на такі думки слід завжди зважати. І раптом зустріч з самим академіком Петровським, який додержується зовсім іншої точки зору. Навіть захоплений Івановою книжкою, а саме розгромна рецензія на неї і лягла в основу висновків комісії. Однак тепер усе знову стає з голови на ноги, проти Петровського не підеш, одне його слово переважить десяток республіканських рецензій. “Ну й ну, — подумав Пилип, — і як же я міг так уклепатися з усією нашою недолугою комісією!” Але думка про це не засмутила, навпаки, принесла полегшення. Тепер не треба іти до Івана з поясненнями, не треба виправдань, геть докори сумління! Нехай всі думають, що він згоден з висновками членів комісії, він справді доповість на зборах про їхню думку, але рішуче відмежується від неї, спростує її, тим паче, що зробити це не так уже й важко: перебільшення та домисли видні неозброєним та неупередженим оком. Під три чорти тепер самого Гнідаша. Та й що, зрештою, може заподіяти йому Гнідаш? Підкласти свиню, коли висуватимуть в академіки? Можливо, але треба розповісти всім, що він пішов на відкриту конфронтацію з Гнідашем, тоді Гнідашеві маневри набудуть вигляду розправи за критику. До того ж руки в Гнідаша короткі. За Синицю вся кібернетика й точна наука, а це — гора, морська хвиля, цунамі, які перемелють і десяток Гнідашів… Ця думка остаточно заспокоїла й навіть звеселила Пилипа, він підвів на Петровського посвітлілі очі. “Оце людина, — подумав. — Уперше бачить мене, зовсім не знає, а розмовляє як з однодумцем. І які ризиковані думки висловлює зовсім відкрито!” І ще подумав: сам він ніколи у житті не розкрився б так перед першим зустрічним. А чому? Мабуть, усе ж — боягуз. Ні, не боягуз, просто такий, як більшість, котрі звикли не висовуватися, не виникати, не перечити начальству, бо від нього залежить і розподіл благ, і просування на службі. Буття визначає свідомість, подумав зловтішно. І ще подумав: Петровського тому й знає вся країна, що він розкутий в думках. Але, поправився, можливо, ця розкутість з’явилася вже після того, як Петровський став академіком, відомим, знаменитим, беззастережним авторитетом? Підвів очі на Петровського, побачив, як той ковтає уже холоднуватий чай, відчув, як кров приспішено загупала в скронях, і хвиля протесту розлилася в грудях. Звичайно, Петровському добре, він стоїть “над”, він може все, він має право на помилки, а от Некрич навіть не помилився, просто став комусь на шляху чи хтось позаздрив йому — і спробуй відмитися! Лють заполонила Пилина, і він мовив, знаючи, що не має права казати цього, проте вже не в змозі зупинитися: — Гарно все це розтлумачили мені, Якове Васильовичу. Про дурнів та пристосуванців, і я згоден з вами. А скажіть, от ви, депутат Верховної Ради, я бачив значок на вашому піджаку, і, либонь, засідаєте в Раді не один рік… То чому у нашій Раді всі рішення приймаються фактично одноголосно? Адже згодом з’ясовувалося, що деякі з ваших ухвал не були зовсім, як би це висловитися, беззастережними. І, гадаю, серед усіх депутатів було хоч кілька, хоч одинаки, які розуміли неспроможність тої іншої ухвали. Можливо, й ви самі, бо розуму вам не позичати… — мовив зухвало. — То чому не голосували проти? Хоч утрималися б… Пилип гадав, що Петровський розгнівається чи образиться, та академік якось безпомічно розвів руки й подивився на Синицю винувато. — Бийте, — сказав, і глибока зморшка залягла в нього на чолі, — виправдатися важко, бо маєте цілковиту рацію. Якщо хочете, відчуваю себе дитиною, якій мати справедливо накрутила вуха. “Що я базікаю, — раптом злякався Синиця. — І хто дав мені право читати нотації самому Петровському?” Зиркнув на академіка ніяково й мовив вибачально: — Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги… Петровський відповів якось утомлено: — Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого. Пилип вирішив, що одна справа — гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша — у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо — влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”. А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити — змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі. — Кажете, вчитися гласності? — запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. — На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте — одна, сказала “так” — і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай — Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися — звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста… — Я цей перелік можу продовжити, — сказав Петровський. — Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему. — Референдум! — мало не вигукнув Синиця. — У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ — чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни? — Прийняте рішення про широке обговорення важливих всенародних проблем. — Але чи знаєте, як трактуються рішення на місцях? І як швидко забуваються… Петровський подивився на Синицю уважно і сказав: — Чудово… Я одержую від розмови з вами справжню насолоду. Якщо кожен міркуватиме так, як ви, шляхи назад нам заказані. — Він солодко потягнувся і запропонував: — Давайте спати. Люблю їздити в поїзді: мінімум вісім годин здорового сну. Вас заколисує поїзд? — Під гуркіт коліс мені сняться сни про дитинство. — Щаслива людина… Синиця кивнув, згоджуючись. Кому не приємно хоча б уві сні знову стати дитиною, побачити матір, яка схилилася над твоїм ліжечком, знову відчути пронизливу красу ще незнаного світу? Пилипові зробилося щемко, й зараз зрозумів, що всі їхні прикрощі та проблеми — незначні й дрібні, у життя є вищий зміст, вище призначення, і треба намагатися прожити життя гідно. І ліг щасливий, вслухався у гуркіт вагонних коліс, радів, що з кожною хвилиною наближається до дому і з завтрашнього дня почне зовсім інше життя — без компромісів. 12 Модник поставив мотоцикл у кущах так, щоб його не можна було побачити з дороги: навіщо усім мозолити очі? На дорозі, як і запевняв Моня, було незавізно. За півгодини, що вони стояли в кущах, проїхали тільки “Жигулі” та “Запорожець”, протрюхикав трактор “Беларусь”, і знову тиша. Модник кинув сигарету, затоптав її підбором у траві й рішуче підвівся. — Час? — запитав Прищ. — За десять перша, — відповів Модник і завів мотоцикл. Вони поставили його на узбіччі за поворотом. Машина, яка йшла від райцентру, у цьому місці мала обов’язково зменшити швидкість, крім того, тут починався путівець через ліс, і, в крайньому разі, на ньому можна було замести сліди. Минуло десять хвилин, на дорозі ніхто не з’явився, і Модник почав нервувати. Але ж Копот казав: іншого шляху нема, й “зілок” обов’язково вертатиметься повз гай. А може, не одержали гроші чи зіпсувався автомобіль? Модник спересердя сплюнув і докірливо зиркнув на Прища. От кому можна позаздрити: стоїть, розставивши ноги, погойдує жезлом, наче справжній державтоінспектор, який підстерігає чергового порушника з надією зірвати трояк чи навіть червінець. Скільки ж зірвуть вони сьогодні? Певно, багато, якщо Копот заплатив за них аж десять тисяч. Мабуть, везуть до радгоспної каси тисяч п’ятдесят чи більше, й Моня задурно привласнить не менше половини. Від думки про це стало прикро, наче нахабний кишеньковий злодюжка почистив йому кишені. Модник подумав: справедливо було б не віддавати всі гроші Копотові, третину чи більше закопати десь тут у лісі, але по роздумі відмовився від цього. Адже Моня дізнається, скільки одержала касирка в банку, десь у районній чи якійсь іншій газеті писатимуть про пограбування, тепер, кажуть, у них на волі перебудова і якась гласність, шкода, ця хвиля не докотилася до колонії, хоча ходять чутки, що скоро буде амністія. Вони напевно потраплять під неї, можна кинути майорші ще кусок, і вона уговтає чоловіка, тим паче, що начальникові колонії підвести їх під амністію — раз плюнути. Отже, не треба поки що ганятися за великим і обдурювати Копота, це невигідно їм самим. Раптом Модник побачив, як Прищ повернувся до дороги й застережливо підвів руку. Тепер Модник почув далеке гудіння автомобільного мотору. — Вантажівка, — сказав, і Прищ ствердно кивнув. Модник засунув руку в кишеню, намацав шерехате руків’я пістолета, наказав: — Зупиниш його на узбіччі… — пальцем вказав, де саме треба поставити вантажівку. — Якщо наш “зілок”… — Угу… — пробуркотів Прищ. Він ступив кілька кроків до бруківки, стояв, погойдуючи жезлом, і посміхався, наче чекала їх у найгіршому випадку неприємна розмова з порушником правил руху. ЗІЛ справді зменшив на повороті швидкість, звичайний запилюжений самоскид. Прищ побачив номер “68–16”, підвів жезл, показавши, де саме належить зупинитися машині, й самоскид слухняно загальмував, виконуючи наказ. Дверцята відчинилися, визирнув вже літній сивий шофер, посміхнувся Прищеві. — Документи?.. — простягнув Прищ руку. Шофер дістав шляховий лист, хотів подати не вилазячи, та Прищ поманив його пальцем, і водій зістрибнув на землю. — Звідки їдеш? — запитав Прищ просто так, для годиться, і почав розгортати шляховий лист. — А з райцентру, — пояснив шофер. Він тримався вільно, знав, що перевірка документів — чиста формальність: все в нього в порядку, швидкість на повороті не перевищив і даішникові нема до чого причепитися. Модник обігнув шофера, навіть відсторонив ліктем, зазирнув у кабіну. Побачив огрядну жінку з жовтою валізкою на колінах — стискала її міцно, але дивилася на патруль не лячно, а з цікавістю. Модник став за спиною водія, глянув на бруківку, упевнився, що порожня, витягнув пістолет і вистрелив шоферові під ліву лопатку. Той не впав одразу, захилитався, та Модник уже не звертав на нього уваги, повернувся до відчинених дверцят кабіни, скочив на приступку, побачив сповнені жаху очі касирки — та почала затулятися валізкою, але Модник рвонув її до себе й пустив другу кулю касирці в груди. Жінка відкинулася на спинку пошарпаного сидіння, жах на її обличчі чомусь змінився зачудуванням, вона хапонула ротом повітря й видихнула його хрипко, руки її розтиснулися, і Модник вихопив жовту валізку. “Важка, — подумав радісно, — цікаво, скільки?” Захотілося одразу зламати замки, хоч глянути на гроші, хоч помацати, та переборов це бажання — залишив валізку на сидінні, визвірився на Прища: — Чого стоїш? Відтягни у кущі… — вказав на шофера. — Навіщо? — Роби, коли кажуть! Прищ знизав плечима, але підхопив шофера під пахви, потягнув через неглибокий кювет. Потім вони удвох віднесли у придорожні хащі тіло касирки — вона виявилася важкою, і Модник захекався. Обтер піт з чола, пояснивши: — Якщо б полишили їх там, — кинув на самоскид, — перший, хто проїде, помчить до телефону, стукне міліції… А так — стоїть “ЗІЛ” на узбіччі, і нехай собі стоїть. У радгоспі ще з годину касирку чекатимуть, може, й більше, а ми за годину знаєш де будемо!.. Прищ задоволено зареготав, перестрибнув кювет і витягнув валізку з кабіни. Зиркнув на Модника, видно, у того також засвербіли руки, проте пересилив себе і наказав: — Не чіпай! — Обидно… — Гадаєш, я не хочу? Але не випадає сваритися з Монею, він нам ще справу підкине, тоді подивимось. — Клав я на Моню… — Ну й дурень. За грати знову хочеш? І до дзвінка? Майор це нам швидко влаштує. Прищ подумав трохи й кинув Модникові валізку. — І все ж шкода… — пробуркотів. Модник засунув валізку у коляску, завів мотоцикл, а Прищ умостився позаду, обхопивши його за поперек. Чомусь ці важкі обійми надали Модникові упевненості, він натиснув на акселератор, мотоцикл кидало на вибоях, Прищ матюкнувся, та Модник ще збільшив швидкість: справу зроблено, й слід поспішати. Копот чекав їх на старому місці. Стояв, спершись спиною на стовбур дуба, й дивився незворушно. Модник ледь не вперся колесом у нього, та Моня не відсахнувся. — Порядок… — Модник витягнув з коляски валізку, мало не урочисто подав Копотові. Моня обдивився замки, поставив валізку між ніг. — Дай!.. — потягнувся до неї Прищ. — Дай глянути! Копот носком черевика відбив Прищеву руку. — Куди лізеш! Ну, як там? — Свідків не лишилося… — Модник кинув Копотові пістолет. Моня витягнув обойму, порахував кулі. — Рука в тебе тверда, — схвалив. — Коли верталися сюди, нікого не зустріли? — Якийсь червоний “Москвич” з київськими номерами. — Отже, порядок? — Не насмітили… Прищ знову потягнувся до валізки, і Копот знову носком черевика відбив його руку. — Ти чого? — образився Прищ. — Хто її брав? Не ти, а ми з Модником. — Не все одно тобі, що у валізці? Свої сім кусків одержиш, чого ж ще хочеш? — Цікаво, кажу… — Не твоє діло! Прищ голосно видихнув повітря, почав підводити руку, наче збирався вдарити. Проте Копот не злякався, присунувся до Прища, мало не торкнувся його грудьми, мовив жорстко: — Ти свою справу зробив, тепер мотай звідси!.. — Перевів погляд на мотоцикл, відсунув Прища, дістав з коляски насос, розпилювач і баночку з фарбою. Приладнав шланг насоса до розпилювача, озирнувся до Прища. — Качай… Той схопився за ручку, качнув сильно, наче випорскував з себе нерозтрачену лють, а Копот натиснув на гачок, чорна хмара вирвалася з розприскувача, і Моня спрямував її на коляску. — Оце діло! — схвалив Модник. Він став за Копотовою спиною, аби різкий ацетоновий запах не забивав дихання, дивився, як міліцейський мотоцикл перетворюється на звичайний, і задоволено сопів. Моня перефарбував мотоцикл за кілька хвилин, заліз у коляску, підмостивши валізку під ноги, сказав мало не урочисто: — От тепер і поїхали! “Волга” чекала на розвилці, Прищ з Модником пересіли в неї, Копот подивився, як Арочка рвонула машину, й задоволено посміхнувся. “Бісова дівка, — подумав мало не розчулено, — і якщо все влаштується…” Він уявив, які блискучі перспективи відкриються перед ним та цією вродливою дівкою, але не додумав до кінця. Не мав часу на роздуми, вивів мотоцикл до шосе й повернув до Києва. Їхав і час од часу зиркав на валізку, пересилював себе, щоб не зупинитися, та знав — не має права на це. Лише проминувши КП, звернув у ліс. Поставив мотоцикл у кущах, тремтячими від нетерпіння пальцями дістав викрутку — замки клацнули, Копот відкинув кришку й на мить остовпів. Зняв: у валізці гроші, багато грошей, але побачивши акуратно складені пачки — червоні, зелені, лілові і, нарешті, жовтуваті, по сто карбованців кожна купюра, — мало не знепритомнів. Голова запаморочилась, Моня схопив пачку жовтеньких, провів пучками по краю, наче хотів перерахувати, та побачив на паперових стрічках, що перехрещували пачку, цифру 10 000, і не повірив. Зовсім маленька пачка, лежить на долоні і, здається, посміхається йому, витягни з неї один папірець — і хоч залийся коньяком та шампанським, один вошивий папірець, а скільки задоволення! А таких папірців у валізі… Копот побачив ще таку саму пачку, і ще… Серце зайшлося. — п’ятдесят тисяч тільки жовтенькими купюрами, п’ятдесят чи сорок? Ні, лише сорок, але ще навалом десяток, п’ятірок, четвертаків, зелененьких, не кажучи вже про карбованці… Копот нарешті відірвався від валізки і злодійкувато роззирнувся довкруж. Начебто нікого, тільки птахи метушаться в деревах. І все ж Копот рішуче прикрив валізку, засунув її в коляску, зверху кинув брезент і завів мотоцикл. Тепер їхав непоспішливо. Поставив мотоцикл на Куренівці у знайомого, замкнув сарай і, міцно тримаючи валізку під пахвою, подався ловити таксі. 13 “Думка” співала “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої…”, “Засвіт встали козаченьки”, і Арочка, яка настроїлася непомітно подрімати, раптом спіймала себе на тому, що слухає уважно і що хор подобається їй. “Мабуть, це тому, — вирішила, — що моя мати українка, а предки були неосвіченими селюками, співали вечорами у вишневих садках українських пісень, і любов до них закладено в моїх генах”. Певно, вперше у житті Арочка подумала про своїх пращурів без іронії, точніше, вона про них ніколи не думала, батьки матері давно померли, а баба по батькові сиділа в якомусь селі під Рязанню чи Пензою. Аріадна знала тільки, що зветься бабця Марфою і що батько зрідка посилав їй гроші. Треба, коли розбагатіє, також послати бабці Марфі десятку або четвертак, от, мабуть, здивується. Цікаво, чи знає про батькову долю? Невже тато не листується з нею? Арочка подивувалася, що згадала ніколи не бачену бабу Марфу, це ж треба: рязанське село, суцільний жах, певно, бабця доїть корову й порпається на грядках, ще захоче приїхати до Києва — ні, краще не нагадувати про себе. Вирішивши так, Аріадна зітхнула полегшено — справді, тільки й бракувало, щоб селючку з Рязані побачили Зойка та Лапа, обрегочуть так, що на вулицю й носа не висунеш. Але плювати на Зойку та Лапу. Арочка скосувала наліво: тепер у неї Арсен, це тобі не нахабний Сєва з блазенськими жартами — справжній чоловік, вродливий і розумний. Он як слухає хор: заплющив очі, забув і про неї, і про все на світі… Арочці стало образливо, вирішила нагадати про себе, підвела руку, щоб стиснути Арсенову долоню в своїй, та опустила, зітхнувши. Ну, чого набиватися? Бачить своїх козаків, ну й цілуйся з ними подумки. А вона могла сьогодні цілий вечір просидіти в “Динамо”. Моня казав: у “Динамо” знайомий метр, окремий столик забезпечений, не кажучи вже про шампанське та червону ікру. Копот подзвонив Арочці після того, як вона відвезла на сімдесят другий кілометр його дружків, повернула вітчимові машину й дісталася автобусом до Києва. Був радісний і збуджений, умовляв довго й наполегливо, чесно кажучи, Арочка сама б з більшим задоволенням пішла в “Динамо”, вигадала б пристойний привід і перенесла на завтра побачення з Арсеном, але Черниш мешкав десь у сестри під Жулянським аеропортом і не мав телефону. Квартиру йому Академія тільки обіцяла, та Арочка вже уявляла собі їхнє майбутнє гніздечко: батькову однокімнатну, де вона прописана, та материну двокімнатну вони обміняють на три- або чотирикімнатну на Русанівці чи в центрі. Краще на Русанівці, там вона зможе щоранку загоряти на пляжі й наприкінці літа нагадуватиме мулатку. Треба ще придбати білого пуделя, той підкреслюватиме її засмагу — Арочка зримо уявила себе в короткій легкій білій сукенці з перлами на шиї, а білий пудель весело стрибає поруч: Зойка помре від заздрощів, точно помре, й нехай помирає, не шкода. Проте Русанівка все ж не Ніцца чи Канарські острови, й Моні не можна дозволити завертати голоблі. Вона видурила сьогодні в матері адресу Льоні Зельцера, виявляється, живе не в якомусь зачучверілому єврейському чи палестинському містечку, а в самому Тель-Авіві. Мати пояснила: старі Зельцери тримають там ресторан чи кафе й попервах, либонь, зможуть допомогти. Звичайно, не грішми, її колишній свекор ніколи й нікому задурно не давав грошей, тільки під розписку та за проценти. Колись Арканчик розповідав, що батько і йому хотів позичити, сміявся так, що мало не луснув з реготу — позичати гроші йому, директорові одного з найбільших київських гастрономів!.. Якусь паршиву тисячу чи дві, та він ці тисячі… Кажучи це, мати посміхалася якось загадково, і Арочка подумала: за спиною першого чоловіка мамусі жилося не так уже й погано… Але як поведеться Льоня Зельцер? Її названий брат, якого ніколи не бачила і, якби не приперло, ніколи й не хотіла б бачити? Чи захоче прислати їй виклик? їй та Моні — двом новоспеченим родичам? Ще подумає: хочуть сісти на шию… Треба одразу поставити крапки над “і”: потребують лише виклик, жодної допомоги, позичок, кредитів тощо. В крайньому разі — тільки поради, поради старого й досвідченого Зельцера: куди і як вкласти гроші. Аріадна подумала: а якщо всі Монині розмови про гроші й цінності, які він хоче вивезти за кордон, — хвалькувате базікання? Якщо Копот безсовісно заливає, намагається просто замилити їй очі? Моня розмовляв сьогодні з нею по телефону так, наче вже має на неї права. Цьому треба покласти край, і рішуче. Вважає: якщо переспав з нею, то може командувати. А це в наші розкуті й благословенні часи навіть не привід для знайомства. Подумавши таке, Арочка крадькома посміхнулася і знову скосувала на Арсена. Звичайно, якщо лишатися в Києві, питань нема: Арсен поза конкурсом. Проте чи не набриднуть їй театри та філармонії з “Думками” та ансамблями імені Вірського? Місяць чи два вона витримає, потім потягне до дискотеки чи ресторану, а в Арсена усталені смаки, й дискотека йому протипоказана. Однак можна поступово перевиховати чоловіка: якщо справді кохає — нехай піклується про жінку, яка пожертвувала заради нього навіть Парижем або Римом. Арсен поворушився в кріслі, взяв її руку в свої теплі долоні, і Арочка одразу забула про Моню з його обіцянками шикарного життя. Тим паче, що сидить її майбутнє поруч: молодий, вродливий і розумний чоловік, про якого Зойка та всі інші дівки не сміють і мріяти. А вона може робити з ним усе, що захоче: тримати на відстані місяць, два чи навіть рік, класти на вівтар любові поодинокі сором’язливі поцілунки чи затягти Арсена сьогодні ж у ліжко… Уявивши це, Арочка мимоволі стиснула Арсенові долоні, та одразу ж висмикнула руку — нехай не думає, що вона бігатиме за ним, як закохані в молодого доктора наук досвідчені аспіранточки. Хор заспівав “Заповіт”, і люди в залі почали підводитися. Зарипіли й застукали сидіння крісел, Арочка здивувалася — чого такий ажіотаж заради звичайної пісні? Та впіймала Арсенів погляд і підвелася разом зі всіма. “Психоз, — встигла подумати, — й чого це дорослі, поважні люди так розчулюються? Навіть Арсен? Цей “Заповіт” написав Шевченко… Так, вони його проходили в школі, і вчителька вимагала завчити напам’ять. І вона вчила, та вже встигла забути. Пам’ятає тільки слова, що співають зараз: “Як умру, то поховайте мене на могилі… на Вкраїні милій…” І поховали Шевченка саме на його милій Україні, в Каневі, колись Сєва возив їх туди на пікнік, ночували в готелі під Шевченковою горою, Зойка там накирялася й співала під Пугачову “Маестро”, ото класна пісенька, й написав її сам Раймонд Паулс… І чого це в людей на очах сльози? Щоб не відрізнятися від інших, Арочка також зробила пісне обличчя, відчула, як удячно й ніжно поклав їй долоню на плече Арсен, і подумала, що головне в житті — вчасно й правильно зорієнтуватися, пристосуватися до загалу… Концерт закінчився, Арсен так і не зняв долоню з її плеча — ішли поміж крісел до виходу, Арочка відчувала Арсенів настрій, озирнулася до нього й широко посміхнулася, встигла навіть зволожити очі, не пустити сльозу, це був би перебір, а так, у міру, аби відчув єднання душ. Вони постояли перед філармонією на площі. Навпроти під інтуристським готелем “Дніпро” вирувало веселе вечірнє життя, і Арочці до смерті захотілося туди. Мабуть, усі місця зайняті, та п’ятірка швейцарові й червінець будь-якому офіціантові долають усі перешкоди. Що-що, а це Арочка знала точно, вона вже зовсім було вирішила запропонувати Арсенові податися у “Дніпро”, та він узяв її під руку й повернув за фонтани до Піонерського парку. І Арочка пішла, не сперечаючись: Арсенові захотілося побути з нею удвох, посидіти на лавці в темній алеї, обійняти й поцілувати. Арочка уявила, які в Арсена солодкі поцілунки, й вирішила: може, вони й справді солодші за шампанське в галасливому ресторанному залі. Вони обійшли важку арку над якимись робітничо-селянськими постатями, Арсен пробуркотів щось несхвальне про авторів монумента й попрямував до вільної лави. — Місячно й тепло, — сказав, — посидимо трохи? — Посидимо, — погодилася Арочка. — Я люблю місячні ночі. Вона підвела очі до неба, всіяного зірками, й згадала щойно почуту пісню про зоряну і ясну ніч — щось було в цій пісні зворушливе, принаймні вона не викликала в Арочки супротиву, адже місяць всюди світить для закоханих однаково ясно. Нараз Арочка відчула себе таки закоханою, вона притулилася до Арсена, та почула позаду приспішені кроки: хтось наздоганяв їх — Арочка озирнулася й побачила велику чоловічу постать, мабуть, місячне сяйво ще збільшувало її, бо чоловік видавався мало не велетнем, чимось схожим на щойно бачену скульптуру під металевою райдугою — таким же залізним і зловісним. Він наближався до них — Арочка злякано притиснулася до Арсена, бо вже встигла впізнати в чоловікові Копота. Моня зупинився за кілька кроків, розставив ноги й поманив Арочку пальцем, зовсім як хрещатицьку проститутку чи бездомного пса. — Йди сюди! — наказав. — Хто це? — запитав Арсен, заступивши дівчину. — Один знайомий… — Арочка взяла Арсена під руку, даючи зрозуміти, що тільки він може наказувати їй. — Що вам треба? — ступив до Копота Арсен. — Ти, фраер, не плентайся під ногами!.. — Моня насунувся на Арсена — він був мало не на голову вищий, кремезніший і явно сильніший. — Це — моя кадра! Арсен озирнувся до Арочки. — Що він торочить? — Не слухай, любчику! — Уже й любчик?.. — Моня безцеремонно відштовхнув Арсена, схопив Арочку за тонкий шовк кофтини й раптом утелющив два тучних ляпаси. — У-у, сука!.. — просичав. — Знайшла фраєра, а мені голову крутиш? Арочка вперлася йому долонями в груди, спробувала вирватися, та Моня тримав міцно, й тоді вона, вклавши у цю акцію всю свою злість, сором і навіть відчай, з силою дряпонула Монину щоку гострими, схожими на пазурі, випещеними й нафарбованими нігтями. Копот випустив її, затулив долонею подряпану щоку. — Сука! — вигукнув ще раз. — Мені наплела — лекції, а сама з фраєром!.. Добре, що я пішов за тобою… — Що вам треба? — нарешті оговтався Арсен. Заступив Арочку. — Що ви собі дозволяєте? — А воно ще нявчить… — здивувався Копот. — Мотай звідси, я ж сказав: це моя кадра! — Не вір йому… — Арочка заплакала від образи й жалю до самої себе. Ненависть до Моні сповнила її до краю. — Пішов геть, — закричала, — падлюко! — Я ще й падлюка! — здивувався Копот. — Казала: іду в інститут, а сама — наліво… — От що, — обурився Арсен, — ви чули, що вам сказано? Ідіть геть! Моня стиснув важкого кулака. — Я тобі зараз так вріжу, — вигукнув загрозливо, — що юшкою заллєшся! Сказано: мотай!.. Арсен не відступив, і Моня вдарив його у щелепу, не зовсім сильно, бо знав, що міг би звалити й не такого дохляка, як подумки охрестив Арсена. Черниш похитнувся, та втримався на ногах, з очей посипалися іскри, Арсен заплющив їх на мить, гнів заклекотів у ньому, й він, згадавши, як бився з хлопцями в школі, ухилився від наступного Мониного удару й вдарив сам, збоку, у вилицю, вклавши у цей удар усю свою злість до цього зовсім невідомого, та вже ненависного чоловіка. Проте Копот навіть не похитнувся, він хекнув і схопив Арсена за барки — кинув на землю, зовсім як безпомічне цуценя. Й мовив образливо: — Я тобі зараз таку блямбу на фотографію поставлю, що й вдень хвонарем світитимеш! І тоді на Моню кинулася Аріадна. Хотіла знову запустити пазурі в його обличчя, та Копот перехопив її руки. — Падлюка!.. — заверещала Арочка. — Брудна свиня! — Ми ще з тобою погомонимо… — відштовхнув її Моня. Подивився, як підводиться з землі Арсен, побачив, як палають ненавистю його очі — збагнув: той битиметься не на життя, а на смерть. Озирнувся й побачив кількох перехожих, що зупинилися неподалік — могли покликати міліцію, і Моня відступив. Насварився на Арсена кулаком, пригрозив: — Ти, фраєрок, мою дівку кинь. Ще раз спіймаю — капець тобі! Амба… А з тобою ще побалакаємо… — пообіцяв Арочці, повернувся й подався геть, заклавши руки в кишені. Арсен витер тильним боком долоні кров з розбитої губи. Озирнувся до Арочки. — Що за божевільний? Дівчина пригорнулася до нього. — Хіба я винна?.. — схлипнула зовсім щиро. — Хіба винна, що в мене закохуються? — Ти хоч знаєш його? — Авжеж, колись ми були в одній компанії, й тепер він не дає мені проходу… Аріадна схопила Арсена за руку й потягнула до виходу з парку. Злість і образа душили її. Раптом подумала: але ж вона сама винна в усьому. Так, саме вона, ніхто не примушував її іти в ресторан з Зойкою, тим паче потім потурати всім Мониним бажанням. Згадала Конотопі обійми й гидливо поморщилася. “Я пропаща, — подумала, — шльондра, хіба маю право крутити голову гарному, розумному й хороброму хлопцеві? Он як кинувся на Копота, той його одною рукою міг скрутити, проте не злякався, пішов на бій заради мене. Милий і коханий мій, а я обманюю його, задурюю голову… Я паскуда, погань, я не варта його, не варта навіть мізинця. Треба признатися у всьому, покаятися, полегшити душу — хай знає, хто я насправді, хай плює, хай зневажає, хай навіть дасть ляпаса, як Копот, я прийму все…” Арочка відчула біль у серці, їй захотілося стати перед Арсеном на коліна — вона висмикнула руку з його долоні, заступила дорогу. — Боже мій, яка я паскуда!.. — вигукнула, й сама злякалася цих слів. Але вела далі у відчаї: — Тепер ти не можеш бути зі мною, кинь, забудь, прошу й благаю! Арсен піймав її лікоть, притягнув дівчину до себе. — Пробач, вибач, що не зміг захистити! — Ти просиш у мене вибачення? — Зараз я ненавиджу себе! — Ти? Ти картаєш себе? Арсен подумав: картаєш — не те слово, він зневажав себе, тепер він шкодував, що цей покидьок утік так швидко, він би не поступився йому, вмер, а не здався, він би бився з останніх сил, так, як б’ються справжні чоловіки. Бо чоловік має боронити свою подругу. — Я нікому не віддам тебе! — сказав твердо. Арочка відчула, якою жорсткою стала Арсенова рука, й зрозуміла: каже правду. Який він гарний і коханий! Забути все, забути Копота, зойок і лап, забути навічно, викинути з голови й Моню, й всі ресторанні компанії… Почати нове життя… Так, тепер вона почне зовсім інше життя, в якому не буде місця бруду, а сама вона вийде наче з святої купелі. Арочка подивилася на Арсена зовсім чистими очима. — Я винна перед тобою… — Ні, це я… — Облиш. Підемо звідси, — Арочка роззирнулася — але Копот справді зник, і вона зітхнула полегшено, — Він злякався тебе і втік… — сказала упевнено, бо тої миті справді вірила в це. — Що за один? Арочка зневажливо махнула рукою. — Такий собі бурбон — колишній міліціонер… А ти в мене хоробрий! — Зблизька зазирнула Арсенові у вічі. — Не злякався лютого ведмедя… — Коли ти поруч, мені ніхто не страшний! — Арочка поклала Арсенові голову на груди, він відчув аромат її волосся, задихнувся від ніжності й повторив: — Ніхто у світі! 14 Некрич рідко користувався ліфтом — збіг сходами з дев’ятого поверху й зупинився на тротуарі Володимирської. Що й казати, сумна картина відкривалася перед очима: на місці колишнього готелю “Театральний” неоковирний паркан, баштові крани, розкопана бруківка, гори будівельного сміття. Іван Михайлович подумав, що, можливо, колись цей готель збудували швидше, ніж тепер відновлять, а тоді не існувало ні кранів, ні бульдозерів, лише риштування, якими вручну тягали цеглу. Проте не було й Головкиївміськбуду та численних підпорядкованих йому трестів та управлінь, лише архітектор та підрядники, що значно спрощувало й пришвидшувало будівництво. Іван Михайлович подумав також, що він усе ж несправедливий до будівельників. Адже Оперний театр відбудували, і вони з Софією підуть слухати “Пікову даму” чи “Івана Сусаніна”. Нараз у вухах зазвучали дзвони з увертюри до “Івана Сусаніна” — настільки виразно й могутньо, що Іван Михайлович заплющив очі й застиг, зачудований. Якщо день починався з музики, мав бути вдалим, але усе складалося навпаки: Салій вирішив відзначити повернення директора з відпустки партійними зборами, на яких планувалося обговорити висновки комісії, яка щойно закінчила роботу. В інституті ж пішли чутки, що висновки ці різко негативні, й Салій збирається ставити питання про доцільність перебування Некрича на директорській посаді. Подейкували, що питання це практично вирішене у високих інстанціях: Салій звалив директора й незабаром сам очолить інститут. Отже, день обіцяв бути не з приємних, і мажорні звуки глінківської увертюри звучали явно недоречно Некрич здивувався такій невідповідності — хоч і не збирався здаватися її нести на плаху повинну голову, та й підстав для оптимізму також не мав. Попрямував вниз вулицею Леніна — завжди ходив на роботу пішки: чвертьгодинна прогулянка найпожвавленішими міськими проспектами ставала непоганим зачином робочого дня. Іван Михайлович перетнув Хрещатик і зупинився перед кафе. Софія вранці вже почастувала його кавою — тут, в “Акваріумі”, як чомусь охрестили завсідники цю мало не всуціль скляну кав’ярню, не смачніша за домашню, але ж людське тирловисько поміж столиками, гіркуватий кавовий запах, гомін і сміх створювали якусь неповторну атмосферу, котра, контрастуючи з домашнім затишком та умиротворенням, заряджала його на цілий день — атмосферу людських клопотів, зацікавлень, суперечок, радощів і прикрощів, перемог і поразок, інтриг і глибокодумних бесід, засідань, нарад, часто пустопорожніх, та чомусь обов’язкових, тобто всього того, у що поринав Некрич в інституті без останку. І що чомусь вважалося справжньою роботою, хоча він твердо знав: справжнє починається лише ввечері чи вночі, оті дві—три години, коли він улаштовується дома за столом і ніхто не заважає — навіть Софія, яка, приглушивши телевізор, дивиться вечірній кінофільм або дрімає у широкому й м’якому ліжку. Некрич з розчуленням згадав Софію. Усе ж є бог на світі, й він послав йому під старість справжню радість. Софія розуміє його, не обтяжує примхами, хоч, зви4айно, у кожної такої жінки їх чимало. Вона якось одразу перейнялася важливістю його роботи й створила для неї всі умови, відмовилася від Клавдіїних послуг у Києві й наполягла, щоб та принаймні до зими лишилася на дачі, сама готує сніданки та обіди, й готує смачно — вранішні грінки сьогодні Іван Михайлович зжував непомітно й попросив ще, а Софія сиділа за столом навпроти і посміхалася задоволено. Потім вона сама підібрала й зав’язала йому краватку, прискіпливо огледіла, лишилася задоволеною й тільки після цього випустила з квартири, побажавши успіху. Іван Михайлович не розповідав дружині про складності сьогоднішнього дня — для чого псувати настрій коханій жінці, він справиться з прикрощами сам, і перемогти його не так уже й легко, як вважає Салій. Іван Михайлович узяв чашечку кави й став у самому кутку “Акваріума” — сьорбав каву маленькими ковточками, дивився на людський потік на Хрещатику: заклопотаних чоловіків, збуджених жінок з авоськами, підмальованих вродливих дівчат та юнаків, що проводжали їх не зовсім сором’язливими поглядами, на машини й тролейбуси, що шурхотіли асфальтом, — на звичайне буденне життя головної вулиці. І не міг навіть уявити, що кохана жінка, провівши його й безжурно поцілувавши в щоку, одразу нетерпляче закрутила телефонний диск. — Це квартира Семена Васильовича? Будь ласка, покличте Арсена. Арсенчику?.. Добре, що ти ночував у дядька і залишив телефон. Невже не впізнав, це Софія Гнатівна. Як співала “Думка”?.. Арочка також вражена, вона дзвонила мені вчора пізно й розповідала про пригоду в Піонерському парку. Не звертай уваги, Арсенчику, то звичайний бандюга, і ми знайдемо на нього управу. Ні, любчику, це не лише твоє діло, я також маю опікуватись своєю дочкою і розберуся з цим Монею. Тепер слухай мене уважно. Ваня щойно пішов на роботу, добре, що ти також збираєшся, я дуже розраховую на тебе. Поспішай, Арсенчику, візьми таксі, я б хотіла, щоб ти поговорив з Синицею перед зборами. Вчора я телефонувала Ларисі, вона у розпачі й обіцяла скрутити Пилипові голову, якщо насмілиться сказати хоч слово проти Івана. Хіба це по-товариськи? От і побалакай з цим недотепою. У порядному товаристві так не роблять, якби ще мав хоч якісь підстави, а то пішов за Салієм та його підспівувачами. І ще — пам’ятаєш моє прохання, любчику? Дізнався, коли дні народження в Рапака та Павлюка? У Павлюка післязавтра? Чудово, Арсенчику! Я про це потім розповім, прекрасно, що післязавтра… Тільки, любчику, про це ні гу-гу нікому, зовсім нікому, нехай це буде наша з тобою таємниця, гаразд? Як звуть Павлюка? Ярославом Вікторовичем, а де мешкає? У новому будинку за Суворовським училищем? Ні, в гості до нього не збираюся, але дуже прошу, ні гу-гу, це для мене дуже важливо. Не смійся, Арсенчику, жінки іноді розумніші не тільки за докторів наук, а й за академіків. І все, що робиться в світі, закручено нами, починаючи з Єви. Недарма французи кажуть: шерше ля фам, шукайте жінку… Французи народ розумний і дотепний, вони знають, що до чого. Бувай, любчику, хапай таксі й лети в інститут, я покладаюсь на тебе, та й Ваня сьогодні потребує підтримки. Софія Гнатівна поклала трубку, почистила щіточкою нігті, наморщила чоло, збираючись з думками, й знову закрутила диск. — Аріадна, — сказала владно, навіть суворо, — слухай мене уважно. Розумію: у вчорашньому інциденті з цим Монею твоєї вини нема. Але треба бути обережнішою. Покажеш мені цього Моню. Ні, не відкладатимемо на колись. Я хочу бачити його сьогодні. Певно, цей Моня зараз подзвонить тобі й сам заявиться: вчинив негарно й прийде каятися. Домовся з ним на сьому годину, я прийду до тебе. У крайньому разі, сама знайди його, ти в мене розумниця, і я завжди вірю в тебе. Чао, розумнице, я цілий день удома, дзвони, чекаю… Софія Гнатівна простягнулася на кушетці, підклавши долоню під голову. Лежала й загадково посміхалася. Хоч би що казали, а розум у жінок гнучкіший за чоловічий — на крутих поворотах вони значно рішучіші. І першою це довела Єва. Той недолугий Адам і досі швендяв би по раю, вилежувався у пахучих райських хащах, не знаючи всіх справжніх житейських зваб, якби не Єва з її допитливістю й рішучістю. То казки, що її піддурив підступний і мудрий змій, Єва й сама б зірвала заборонене яблуко. Якщо ж змій і спокусив її, не біда. Недоумкуватий Адам і не балакав би з гадом, у нього не стачило б на це розуму й лексикону, певно, лише пишався своїм м’язистим тілом, здоров’ям і силою, не бачив далі свого носа й не хотів бачити, й тільки Єва започаткувала цей складний і густонаселений людський мурашник — розумна, хитра, ініціативна жінка, молода, вродлива й пристрасна. Софія Гнатівна уявила себе на місці Єви й вирішила: вона вчинила б так само. Подумала: вона таки схожа на Єву. Допитлива, гнучка й трохи підступна, як і найперша жінка в світі. І така ж гарна — ніжна й струнка, мабуть, у її роки Єва була вже підтоптана, та й хто міг навчити її доглядати себе, стежити за шкірою рук і обличчя, масажувати зморшки, втирати креми, ніжитися в теплій ванні? Софія Гнатівна щасливо засміялась: усе має бути, як вона задумала і як вона схоче. Шерше ля фам, шукайте жінку — ніколи не помилитеся! Іван Михайлович допивав каву, коли побачив, що до “Акваріума” прямує Майструк. Дочекавшись, поки Майструк зайшов до кав’ярні, Некрич помахав йому рукою, напрошуючи до свого столика. Майструк узяв каву і влаштувався навпроти. Тепер вони хаймали найвигідніше в кав’ярні місце, у самому кутку, наче відокремилися від загалу, принаймні могли непоспішливо побалакати. Іван Михайлович щиро зрадів Майструкові. Той, хоч і був старший на десять років, вважався якщо й не приятелем, то гарним товаришем — взагалі Федір Гаврилович, а по-інститутськи просто Федюня, був душею товариства, його обирали у всі без винятку склади місцевкому, він організовував ювілеї, колись з коньяком і винами, тепер з чаюванням, проголошував тости, намагаючись сказати щось приємне кожному присутньому, вибивав путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, хвалив мало не всі докторські та кандидатські дисертації й здобув собі загальну симпатію та прихильність. Майструк перший привітав Івана Михайловича з обранням у членкори, а потім і з призначенням директором, надсилав поздоровчі листівки до свят і телеграми в день народження, виступаючи на вчених радах, завжди підтримував Некрича й м’яко, проте водночас рішуче, відкидай критику на його адресу. Іван Михайлович ставився до Федюні відповідно. Добився, щоб його ввели до вченої ради, хоч були й заперечення, сприяв виданню наукових робіт, навіть улаштував так, що збірка Майструкових статей одержала якусь академічну премію. Головне ж — допоміг Федюні влаштувати дочку в університет. Конкурс був великий, а мала Майстручка (це Іван Михайлович знав достеменно) не відзначалася талантами, та Федюня півмісяця ходив за ним, дивлячись по-собачому прохально, й Іван Михайлович зустрівся із знайомим деканом, і той записав малу Майстручку до якогось потаємного списку, котрий гарантував прихильність екзаменаторів і прохідний бал. Потім, коли дочку вже зарахували, Федюня стояв у кабінеті мало не на колінах, клявся у вічній відданості, називав Івана Михайловича людиною благородного серця й великої душі — той тільки сміявся, але погодився піти до того ж “Акваріума”: тоді у кав’ярні ще подавали коньяк, і вони випили по добрій чарчині за світлий шлях підростаючого покоління. Іван Михайлович подумав, що й зараз він би не відмовився від маленької чарчини до кави, лише один ковток, який розширює судини й створює гарний настрій, примушує мозок працювати енергійніше. Тим паче з приємною й розумною людиною, з якою можна відверто балакати на всі теми. Він узяв собі ще чашечку кави, сперся ліктями на столик, перегнувшись до Майструка, зазирнув йому зблизька у вічі й запитав жартівливо: — Ну, як в інституті? Вже проспівали мені відхідну? Майструк відвів очі і якось нервово відсьорбнув кави. Поставив чашку, провів вказівним пальцем по окрайцю, для чогось облизнув пучку й запитав, дивлячись повз Івана Михайловича кудись на Хрещатик: — А ви вважали директорську посаду навічно заброньованою для вас? Чого-чого, а такого Іван Михайлович від Майструка не чекав. По-перше, вони з Федюнею, незважаючи на різницю у віці, давно перейшли на “ти”. Іванові Михайловичу попервах було незручно “тикати” Майструкові, та на якомусь черговому бенкеті той, хильнувши, похоробрішав і запропонував випити на брудершафт. Але й після цього Іван Михайлович не відразу перейшов на “ти”, проте Федюня кілька разів нагадував про брудершафт, потім усе непомітно владналося, Федюня, щоправда, привселюдно не називав директора Іваном, а напівпоштиво Михайловичем, та, лишаючись на самоті, іноді дозволяв собі й “Ваню”. Іван Михайлович аж сіпнувся од здивування. — Федюню, й ти відступився від мене? Але Федюня знайшов у собі сили посміхнутися Некричеві мало не приязно й сказав: — Ну що ти, Михайловичу, як можна! — А мені здалося… — Невже ти вважаєш мене останнім покидьком? У Івана Михайловича відлягло від серця. Певно, вся ця історія з Салієм усе ж подіяла на нього, й нерви почали здавати, якщо вже й про Федюню подумав негарно. Чужа душа, звичайно, темний ліс, а Майструк ніколи не відзначався твердими принципами, проте так швидко й підступно зрадити не міг. Некрич перехилився до Майструка через стіл, якщо б зміг, поклав би йому довірчо голову на плече, поплакався б і висповідався у своїх прикрощах, однак Федюня відсахнувся і очі в нього чомусь зробилися колючими. А може, це тільки видалося Некричеві, бо Майструк одразу відвів погляд і сказав: — В інституті різне кажуть… — А ти як вважаєш? — Всі ці розмови не варті виїденого яйця. — Спасибі, Федоре Гавриловичу, й на тому спасибі. Майструк накрив чашку долонею, посовав її по столу. Думав: “Якби знаття!.. Знати б, що долю Некрича вирішено, й розмова вийшла б інша. Я б сказав цьому самовпевненому типові все, що думаю про нього, нарешті сказав би просто у вічі, полегшив душу. Однак усе може трапитися. В інституті, щоправда, впевнені: Некрич спікся. Сплели йому личаки, Салій сплів власноручно, і слава богу. А Павлюк учора приніс звістку, що зняття директора погоджено в директивних органах, потирав руки й казав усякі негарні слова про директора, а Павлюк — хитрий лис, він дарма не базікатиме, винюхав, падлюка, розвідав, певно, в самого Салія. Адже всім відомо: Павлюк — права Вовова рука, Салій останнім часом підняв голову. Подейкують, його підтримує сам Гнідаш, от і Вовова стаття в газеті з’явилася — начебто все йде до того, що Некрича таки знімуть. Ото було б сміху: звільнити без грошової компенсації, вигнати вискочня, за час директорування став членкором і в академіки націлився… А йому під сідницю коліном…” Майструк не втримався і хтиво потер руки, але, перехопивши здивований Некричів погляд, віддано посміхнувся і мовив із сльозою в голосі: — Невже ти, Ваню, міг подумати, що я піду проти тебе? Та я за тебе!.. Так, вирішив, усе йде як треба, й він обрав правильну тактику. Слід перетерпіти ще кілька днів, поки все остаточно з’ясується. У Некрича є таки шанси лишитися, он яка пика самовпевнена, ані тіні тривоги, костюм від першокласного кравця, не те що в нього — магазинний, з бганками під плечима. Комір Некричевої сорочки накрохмалений, краватка у дрібну косу смужку, мабуть, паризька чи лондонська, точно, імпортна, і звідки люди беруть такі? Від цієї думки зробилося ще тоскніше, а Некричева пика ще неприємнішою, справді, паскудна, проте, вирішив, подивимося на неї через тиждень — не посміхатимешся так нахабно і самовпевнено, ходитимеш в рядових. Ось тоді й побалакаємо… Уявивши таку приємну картину: Некрич сидить в їхній кімнаті, куди напхано аж семеро науковців, і питає дозволу у заввідділом відлучитися, Федюня посвітлішав обличчям і повідомив: — А тебе, Михайловичу, дехто вже рядовим вважає. Звичайним старшим науковим… — Я б не заперечував. — Як так? — щиро здивувався Майструк. — Ти? Рядовий? Під рукою Рапака? — А що? Мені книгу написати хочеться, а часу нема. У відділі більше свободи. — Блефуєш? — Аніскілечки. “Точно, зняли… — здогадався Федюня. — А я, дурень, з ним теревеню. Він же грунт готує: мовляв, пописати захотілося… Хіба не писав свої недолугі книжки в директорському кабінеті? Писав більше, ніж інші… Кажуть, талант, а подивитися б на твій талант без посади! Хто б тебе видавав, хто б носився з тобою, хто б писав захвалювальні рецензії? Слава богу, хоч Салій наважився сказати правду у вічі. Честь і хвала вам, Володимире Борисовичу, і всі, хто стогне зараз під директоровою п’ятою, всі упосліджені Некричем знімають перед вами капелюха…” Некрич помітив миттєве збентеження на Майструковому обличчі, побачив, як випнулися в нього суглоби на пальцях, що стиснули чашку, мало не розчавивши її. — А може, тобі, Федю, вчасно зректися мене? — запитав напівжартівливо, але дивився серйозно. — Щоб не псувати стосунки з новим керівництвом?.. “На такий примітивний гачок мене не спіймаєш, — вчасно подумав Майструк. — Витримка й ще раз витримка”. — Здається, ми все ж друзі… — сказав, та не дуже впевнено. Вирішив: добре, що ніхто з інститутських не чує їхньої розмови і не зможе донести Вовові, як він і зараз присягається Некричеві в дружбі. Салій ніколи б не простив йому цього. — А може, ти, Федоре Гавриловичу, набивався мені в друзі тільки тому, що я був директором? — запитав Некрич. — І від мене залежали деякі твої блага? — Я набивався тобі в друзі? — обурився Майструк. — Не набивався я, просто я твій справжній прихильник. А от інші… Багато хто лиже тобі зад, а через хвилину плюється. Тепер побачиш справжню ціну людей, сьогодні ж побачиш і сам розберешся. — Бо настали часи перебудови й люди згадали про власну гідність? Федюня мимоволі підважив на долоні чашку й вирішив, що міг би виплеснути Некричеві в обличчя залишки кави: адже сприйняв директорові слова на свій рахунок. Але втримався. Він поки що не вчинить так. І не тому, що боїться скандалу в публічному місці. Просто йому наплювати на Некричеву пиху й зверхність, чхати він хотів на шановного членкора, шкода тільки, не віднімуть у Некрича це звання, а треба було б… — Чого ж ти хочеш, — відповів, — люди тепер все кажуть, чому ж і про власну гідність не подбати? Ти ж не бог, Михайловичу, тепер і тебе притискуватимуть, от уже Салій почав… — Гадаєш: аби почати, а там воно й піде… Це було б чудово — цілком вільний, без упередження обмін думками. — Брешеш ти все… — вирвалося в Майструка. — Яке начальство прагне критики? — Ну, ти навряд чи критикуватимеш… Хіба якщо мене знімуть. Майструк сіпнувся, і Некрич збагнув, що влучив у яблучко. “Усе ж Федюня вже відрікся від мене, — подумав. — Зіниці бігають блудливо, й не дивиться мені Федюня у вічі чесно й відкрито, як раніше”. — Я б попросив вас, — перейшов раптом Майструк на “ви”, — добирати вирази! — Ну, Федюню, вибач, — схаменувся Некрич: може, й справді образив гарну й душевну людину. Ну, боягуз, ну, не має характеру, але ж не всім бути бійцями… Проте Майструк уже закусив вудила. Плювати, вирішив, плювати на все, не піднятися вже цьому зарозумілому типу, він — труп, і нарешті можна висловити все, що накипіло в душі. — Гадаєте, я боюсь вас? — підвищив голос. — Ні, не боюсь, просто дивуюсь, іноді навіть тетерієш, чому все — одній людині! Академія, директор інституту, мало не щороку нова книжка… Ти все можеш: навіть посприяти бідному колезі у влаштуванні дочки. Ти — пестунчик долі, тебе вихлюпнула хвиля, а ти вчепився обома руками в керівне крісло, роздавав направо й наліво подаяння, навіть не помічаючи, як противно декому брати милостиню з твоїх рук. — Для чого ж брали? — Життя примушувало. Жити всім хочеться. — Отже, ви пили зі мною на брудершафт, клялися у дружбі, ненавидячи? Навіть плазували! — додав Некрич жорстко. — На жаль, я не герой. — Не герой, це точно — звичайний пристосуванець. Некричу здалося, що зараз Майструк вихлюпне йому в обличчя залишки кави, проте він недооцінював Федюню. — Вам не вивести мене з рівноваги, — сказав той. — Бо ви тепер труп. А хто ображається на мертвяка? — Шкода… Шкода не за тим, що добре ставився до вас, шкода самого себе за недоумкуватість. Маєте рацію, поганий з мене директор, гарний мав би розбиратися в людях, а я не побачив навіть того, що лежить на поверхні. — Ви не тільки поганий директор, ви просто вискочень. Вам же й сорока не було, коли стали членкором, хлопчисько, пацан, а обійшов розумних і поважних… Чому? Бо зумів розштовхати ліктями, показав зуби, знайшов високого покровителя! — Хто ж протегував мені? — щиро здивувався Некрич. — А кого у наші благословенні часи призначають директором інституту без протекції? — Не припускаєте думки, що я щасливий виняток? — Хоч зараз не брешіть. — Чому ж мій покровитель не допомагав мені тепер? Адже ви уже зняли мене з роботи… — Зараз усі ховають голову під крильце. Навіть номенклатурники, які хизувалися своєю всевладністю і вседозволеністю, перші волають про демократію. — Маєте рацію, — згодився Некрич. — Але яке це мас відношення до мене? Майструк переможно посміхнувся. — Облишмо. — Справді, облишмо. — Некрич хотів допити каву, та в роті зробилося гірко, немов ковтнув отрути — відсунув чашку різко, ледь не розбив. — Нервуєте? — в очах у Майструка засвітилося торжество. — Тепер вам доведеться бути як усім: вчасно приходити в інститут, виконувати планові роботи, одержувати прочуханки від начальства. І ніхто не хвалитиме ваші пересічні книжки, ніхто не підтакуватиме на вчених радах. Некрич знизав плечима. — Але ж ви перший згоджувалися зі мною у всьому, хоча, можливо, я й помилявся. — Спробував би я піти проти вас! — Давайте припинимо цю розмову. — Некрич відчув утому, наче весь день тягав щось важке. — Виявляється, ми антагоністи і, слава богу, я нарешті збагнув це. — Боїтеся правди? Хоча цього слід було чекати. Усі вискочні бояться правди. Та настали часи, коли ми можемо висловлювати все, що думаємо. — Ви типовий демагог, Федоре Гавриловичу, і я щасливий, що ми нарешті порозумілися. Бо міг би все життя вірити у вашу порядність. — Коли нема чим боронитися, чесних людей починають звинувачувати в демагогії. Прийом відомий. — Демагог — це дуже м’яко сказано. — Кажіть, кажіть — це у вас ще директорська відрижка. Скоро вас обскубуть — знатимете, як ходити в рядових. — Ніколи не тримався за директорське крісло. — Трималися, ще й як трималися! Обома руками. Академіка в нас хіба за розум дають? За крісло, і ви це знаєте не гірше, ніж я. Ви були без п’яти хвилин академіком, а тепер дзуськи. Крісло затуляло вас від житейських бур, от і пристібалося пасами безпеки, щоб раптом не викинуло. І ви можете казати про мене все, що хочете. Так, я падлюка, так, плазував і принижувався, бо слабка людина, не боєць… — Знаєте, хто ви? — Сьогодні я стерплю від вас будь-яку образу, бо це буде остання кривда. — Ви нагадуєте мені дощового черв’яка, Федоре Гавриловичу. Плазуєте, звиваєтеся, бо не маєте хребта, а розірви вас — не помрете, навпаки, з одного Майструка народиться двоє, і обидва такі ж огидні. — Тепер і ви станете черв’яком і відчуєте всі радощі черв’якового життя, плазуватимете, як усі, й закопуватиметеся в землю в разі небезпеки. Некрич зареготав мало не весело. — Ніколи! Можу з вами закластися. — Життя навчить. — Кожен живе по-своєму. — Це ви хотіли жити по-своєму. Ширяли у надхмарних висотах, з яких людство видається мурашником, та от обрізали крила, й станете, як усі, звичайною комахою. Бо наше суспільство не терпить зухвалих, у нас усі рівні, і в цьому наша перевага. Це там десь нахапалися б грошей, різних Нобелівських премій, відгородилися б від трудящих бетонним парканом і плавали в голубих басейнах. — Це ви — трудящий? — Не смійте іронізувати. Бо соціалізм для таких, як я, — трудівників. Які знають свою справу і роблять її. — Шкода, — зітхнув Некрич, — шкода, що ви маєте право голосу. Шкода, що підноситимете руку, і від цього залежатиме доля інших. Не лицеміритиму, і себе шкода, адже ж ви тепер всіма силами підтримуватимете того, хто прийде замість мене, казатимете йому ті ж улесливі слова, що казали мені, голосуватимете за нього аж до того часу, поки не похитнеться. І ніхто не виведе вас з ученої ради, а на партзборах усі хвалитимуть, бо сумлінно виконуєте громадські доручення й ніколи не запізнюєтесь із сплатою членських внесків. І будете ви правою рукою Салія, і підноситиме Салій вас так само, як, скажімо, Павлюка чи когось іншого з вашої компанії. Сірої, повзучої, як смола, липкої компанії, котра чомусь вважається основою основ і може диктувати свої закони. — Нас більшість!.. — переможні нотки зазвучали в голосі Майструка. — А суспільство живе за законами більшості. — Раптом затнувся, подумавши: “Що я кажу? Невже збожеволів? Як можна так розпускатися? Дурень, останній дурень, базікало…” Глибоко втягнув у себе повітря, зупинився, мов кінь перед безоднею, вимучено посміхнувся і запитав, дивлячись Некричеві у вічі: — Ну, як я тебе розіграв? — Що-що? — не збагнув Іван Михайлович. — Отакі слова тепер казатимуть тобі в інститугі колишні однодумці, — пояснив Майструк. Нарешті не витримав Некричевого погляду і відвів очі. — Хочеш сказати: жартував? — Авжеж. — Ні, Федюню, — не повірив Некрич, — нарешті ти відкрився, і я зрозумів тебе до останку. — Маленький спектакль, — реготнув Майструк, — але ж я, мабуть, поганий актор і не зумів переконати тебе. — Чого ж, переконав, — не згодився Некрич. — Справді, Федюню, маєш рацію: таких, як ти, в нашому інституті більшість. І це моя вина… — Сердито відсунув чашку і, не дивлячись більше на Майструка, вийшов з кав’ярні. Думав: так, це моя вина. Ширяв у надхмарних висотах, обстоював якісь ідеали, цілувався з Майструком, тягнув за комір Павлюка, от і дотягнувся. Проте, подумав також, є і однодумці, є таланти, невже їх меншість? Але ж не рахуватимеш по пальцях: талант — нездара… Може, простіше піти самому? Думати лише про себе, працювати лише на себе, бо обличчя справжнього вченого визначають, зрештою, його власні роботи. Нехай очолить інститут Салій, чорт лисий, будь-хто, нехай поморочать собі голову, а я засяду в своєму кабінеті над Десною, де так гарно пишеться… Однак чи є це позиція? І що станеться з інститутом, коли прийде Салій? Для чого ми живемо зараз? Що буде завтра, якщо кожен здаватиме позиції, особливо тепер, коли країна так розбурхана! І ще подумав: чомусь ми останнім часом говоримо про обов’язки комуніста переважно на партійних зборах. Приймаємо рішення, пишемо правильні резолюції, кажемо красиві слова, аплодуємо доповідачам. А чи зазираємо собі в душу, вимагаємо від себе того, чого хочемо від інших? Чи не стали чиновниками й за духом? Чи не ставимо матеріальні блага над усе? Звикли до спеціальних лікарень, закритих магазинів, персональних машин — он з Кончі-Заспі, де урядові дачі, третину автомагістралі віддали тільки для персональних чорних “Волг”. І навряд чи хтось згори наказав, просто знайшовся запопадливий чиновник в Міністерстві внутрішніх справ або в Державтоінспекції, вирішив створити максимум зручностей для начальства, а воно сприняло це як належне. І ніхто не зауважив, чи варто витрачати мільйони державних карбованців заради окремої дороги для кількох десятків номенклатурних машин. А чому не зауважив? Бо звикли відчувати свою винятковість, звикли чути лише похвальні слова, як і ви, до речі, Іване Михайловичу, — скажіть відверто, чи подобається вам критика? Не дуже, і статтю Салія про вашу книжку сприйняли роздратовано… Проте стаття ж тенденційна й неаргументована. Але чи не здається це лише особисто вам? Ні, вирішив, у мене ще вистачить кебети, щоб відрізнити справжню критику від критиканства. Зрештою, давайте полемізувати. Я готовий прийняти відкритий бій, готовий до дискусії, на кожне ваше звинувачення, товаришу Салій, маю аргументовану відповідь. “А чи не заговорили в тобі, Іване Михайловичу, перебільшені амбіції? — подумав. — І чи не тримаєшся справді за директорське крісло заради власної вигоди? Має рацію Майструк: навряд чи дочекатися тобі академіка без посади. А чи хочеться стати академіком?” І Некрич чесно відповів сам собі: “Хочеться. Але, — поправився, — не за будь-яку ціну. Не підеш ти, Іване, на поклон ні до Гнідаша, ні до самого президента. Ти все ж комуніст, Іване, а не пристосуванець на зразок Майструка”. Некрич зупинився перед будинком, цілий поверх якого займав їхній інститут. Он його вікно, а скільки ще вікон? І за кожним люди — великий, з різними смаками та уподобаннями колектив. Він гадав, знає кожного. На жаль, помилився. Але ж на помилках треба вчитися. І не повторювати їх. Отже, ранувато здаватися, товаришу Некрич. І давайте, Іване Михайловичу, наодинці з собою вирішимо: починаєте ви боротьбу не з-за шкурницьких інтересів, не заради самоутвердження, а боротьбу принципову. Не всі повірять тобі, гадатимуть, власну шкуру й благополуччя захищаєш — що ж, усім у душу не залізеш… Черниш, Владко, Науменко, Сашко Малин, усі гарні й талановиті люди зрозуміють тебе й підуть за тобою… Секретарка кудись вийшла, і Некрич зайшов у кабінет непомічений. На столі лежала тека з діловими паперами, але не став переглядати їх, влаштувався в низькому фотелі біля журнального столика, вільно простягнув ноги й замислився. Цікаво, як поведеться в нинішній ситуації Пилип Синиця? Уже понад тиждень в інституті працює очолювана ним комісія, а Пилипові мов заціпило. Не приїздив на дачу й ні разу не подзвонив. Некричеві чомусь зробилося тоскно. Певно, між друзями мають бути інші стосунки. Пилипові взагалі слід було відмовитись від участі в комісії, в крайньому разі, якщо приперли до стінки, мав би подзвонити, хоч якось порозумітися. Товаришування передбачає повну відкритість, інша справа, що можеш зайняти неприйнятну для друга позицію, та скажи про це чесно. А Пилип мовчить, і ніхто не знає, чого від нього чекати… Зарипіли двері, в отвір просунулася Арсенова голова. — А Нюра каже: тебе нема… — здивувався. — Я тишком-нишком… Арсен влаштувався в фотелі напроти. — Дзвонила твоя Софія Гнатівна. Вона в паніці, просила перехопити Пилипа. — Ні, — відрізав Некрич, — про це не може бути й мови. Я не потребую Пилипового захисту. — Потребуєш, — заперечив Арсен. — Але згоден, з Синицею розмовляти не варто. Він міг би й сам обізватися. — Це його діло. — Його. Проте, як би все не скінчилося, наб’ю йому пику. — Можеш. — Ну, якщо вже й ти дозволяєш, зробимо. У присутності широких кіл громадськості. Аби всі запам’ятали, як слід поводитися в порядному товаристві. — А я щойно пив каву з Майструком, — якось не до ладу повідомив Некрич, — і він висловив усе, що думав про мене. — Федюня? Розперезався? Не може бути! — Уяви собі! Виявляється, він завжди вважав, що Некрич кар’єрист, сучий син і нездара. До того ж за протекцією проліз у директорський кабінет. — Заворушилися гади, — поморщився Черниш. — Але ж Федюня!.. Здається, ти просунув його дочку в університет… — Є така пляма в біографії. — Не чекав від Федюні. Догадувався, голосуватиме проти тебе, але ж отак піти з відкритим забралом… — Можливо, це робить йому честь. — Про яку честь торочиш! Бити лежачого? — Так, вони вважають мене вже лежачим. — Такого не може бути, бо не може бути ніколи. Ми зробимо сьогодні з Салія відбивну котлету. — Оптиміст! — Просто вірю в правду. — В кожній ситуації є дві правди. А маніпулювати фактами Салій вміє. — Малин звідкись дізнався, що Салій звинувачуватиме нас у групівщині. — Вірю. Це було модно й досі проходило. Слова “група” і “фракція” стали символом ганьби. Ще з тридцятих років, коли громили Бухаріна та іже з ним. Але які групи можуть бути в нас зараз? Тільки дві — ті, хто щиро прагнуть перебудови й знають, що без неї нам не жити, й ті, кого влаштовує статус-кво. Побачиш, як сьогодні Павлюк виступатиме за перебудову! А сам робитиме все, щоб нічогісінько не змінилося. Синиця приїхав в інститут за кілька хвилин до початку зборів. Увесь день був не в своїй тарілці: вранці Лара влаштувала скандал — звідкись дізналася, що йому доручено перевірку Некричевого інституту і що він підступно підняв руку на друга. Дарма Пилип намагався пояснити, що не мав іншого виходу і що він зовсім не збирається виступати проти Івана — Лара ляснула дверима й пригрозила не пустити додому, якщо справді насмілиться котити бочку на Некрича. Протягом дня Пилип кілька разів хотів подзвонити Іванові, та все ж утримався. Час уже втрачено, дзвонити й з’ясовувати стосунки слід було раніше, та й що він скаже Іванові, адже й досі остаточно сам не знав, як поведеться. Звичайно, найкраще було б не плювати проти вітру й заручитися вічною вдячністю Гнідаша. Та й в інституті, наскільки його інформували інші члени комісії, дуже міцні антинекричеві позиції, й багато хто полегшено зітхне, м;що комісія наголошуватиме на недоліках. Можна виступити і нейтрально, як кажуть, ні туди й ні сюди, обійти оцінку Некричевих робіт, не згадувати Салієву статтю в пресі, зрештою, це не входить у завдання комісії, нехай парторганізація сама виносить присуд науковій діяльності директора інституту. А розмова з академіком Петровським? От на кого можна спертися і одразу покласти Салія на лопатки… Але хто знає про цю розмову? І кому відома думка Петровського? Про книжку ж Некрича писала республіканська преса, це вже не особиста думка Салія, а громадська думка, до якої треба прислухатися й робити висновки… А тут ще Лара влаштує ввечері скандал… Адже не знає, в яку халепу потрапив коханий чоловік. Там буде видно, вирішив Синиця і поїхав до Некричевого інституту. Салій зустрів його стурбовано. — Щось трапилося? Ми вже хвилюємося… Синиця зиркнув на годинник. — Маємо ще п’ять хвилин. — Але ж ми підготували проект резолюції і хотіли б знати вашу думку. — Обговорення резолюції партзборів поза моєю компетенцією. Для цього існує партбюро, а затверджуватимуть її партзбори. — Однак ви виступаєте на зборах, і ваші висновки маємо покласти в основу. Ми тут радилися з іншими членами комісії… — Я доповім на зборах їхню точку зору. — Але ж ваша?.. — Через хвилину… — Синиця ще раз глянув на циферблат. — Через хвилину ви почуєте її. Збори були відкритими, і в невеликому залі не було жодного вільного місця. Синицю запросили за стіл президії, він оглянув зал, упіймав запитливо-тривожний погляд Черниша, побачив Івана, але не зустрівся з ним очима — Іван втупився у підлогу, стиснув долонями коліна й ледь-ледь похитувався, певно, ляше це виказувало його хвилювання. “А йому зараз не солодко”, — подумав Пилип. Він збагнув, чому Іван не дивиться на нього, — вже звинувачує в зраді, он як Арсен зблискує очима — гнівно й лиховісно. А Салій вже надає йому слово… Пилип не пішов до трибуни, що стояла поруч, сперся пучками на червоний оксамит, що вкривав стіл президії, обвів зал затяжним поглядом, помовчав і сказав: — Переді мною лежать висновки комісії, і я, як голова, маю доповісти партзборам нашу точку зору. Але хочу почати з іншого… — нарешті піймав погляд Некрича — уважний і, як видалося, іронічний, і вів далі з притиском: — Так, з іншого: учора я повернувся з Москви, де мав зустріч з академіком Петровським. — Вирішив не уточнювати, де саме зустрівся з Петровським, та й яке це мало значення. — І розмовляли ми з академіком Петровським, сподіваюсь, усі розуміють, про кого йдеться — про нашого видатного вченого Якова Васильовича Петровського, так от, розмовляли ми з ним про книжку товариша Некрича, яка одержала таку категорично негативну оцінку в нашій республіканській пресі. Дізнавшись про це, Яків Васильович був дуже здивований. Бо він ознайомився з працею Некрича в російському перекладі (добре, що книга встигла вийти в Москві) і вважає її дуже цікавою та грунтовною. Принаймні його оцінка протилежна тій, яку висловив товариш Салій у своїй відомій статті. Пилип почув, як збуджено загули в залі, помовчав, обвівши присутніх поглядом, та облич не побачив, тче зал і не був набитий людьми, згадав пічну розмову з Петровським і раптом відчув точно таке ж нервове збудження. Біс з ними — гнідашами, саліями, — треба бути самим собою і хоч іноді долати в собі раба. Тому й сказав те, що думав, сказав уперше привселюдно, не вираховуючи, як поставляться до його слів — тепер йому було все одно: — Я уважно й не один раз прочитав статтю товариша Салія і хочу сказати у зв’язку з цим от що: яка невмируща в нас тенденція — навішувати ярлики. Вишукувати ідеологічні збочення і відразу звинувачувати у всіх смертних гріхах. Прийом старий і перевірений. Колись з його допомогою робили з чесних людей ворогів народу, тепер кидають тінь на репутацію. Є, мовляв, з цього приводу усталена думка, вивірена й, можливо, затверджена, а такий-сякий насмілився заперечити її, навіть має власну. Письменник написав роман про атомну аварію, написав чесно, незважаючи на посадові особи. І одразу лист атомників: спаплюжив передовий виробничий колектив, зганьбив робітничу честь. Такі книжки не потрібні народові, уявляєте, вже цілому народові! А спробуйте сказати щось негативне про міліцію чи прокуратуру. Скільки років ця тема була під забороною, і чи не тому наші газети тепер так часто пишуть про зловживання у правоохоронних органах? Проте, здається, я дещо ухилився від теми. Повернемося до статті Салія. Нашу комісію весь час непомітно наштовхували на думку, що людина, яка сповідує такі погляди, ненадійна, ідеологічно нестійка. У зв’язку з цим хочу заявити: особисто я з Некричем у товариських, навіть дружніх стосунках. Коли мені запропонували очолити комісію по перевірці вашого інституту, спочатку хотів відмовитись, аби хтось не сказав, що Синиця вигороджує друга. А давайте подивимося на цю проблему з іншої точки зору. Скількох жертв зазнала наша країна піввіку тому, бо друзі не зуміли чи не схотіли захистити один одного. Коли друг не боронить друга, коли людина не піднесе голос на захист колеги, у порядності якого не сумнівається, коли чесна людина не може всюди, за будь-яких умов казати те, що думає, отам і починаються корупція та беззаконня. Певно, я знаю Некрича більше, ніж будь-хто з присутніх. Так, він мій друг. А кого ж я маю захищати: друга чи ворога? Це, звичайно, не означає, що другові слід прощати помилки. Побачивши, що Некрич збочує, я б перший сказав йому про це. І не задумуючись повторив би на цих зборах. Однак знаючи погляди й переконання вашого директора, я рішуче відкидаю звинувачення його в ідеологічних збоченнях. Недоліки в роботі Некрича, звичайно, є, як і в діяльності всього вашого колективу. І давайте об’єктивно розберемося в них… Синиця перевів погляд на Салія, — той сидів ліворуч від нього, поклавши руки на стіл, і Пилип побачив, як тремтять у нього пальці. Довгі сухуваті пальці з акуратно підстриженими нігтями на червоному оксамиті, здається, жили окремішнім від людини життям, тремтіли дрібно-дрібно, кров відлила від пучок, нігті побіліли, зробилися наче мармуровими, й Пилипові здалося, що зараз Салій зібгає оксамит, вчепиться в нього мертвою хваткою, зірке зі столу, переверне стіл… Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, — він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю — Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його. — Давайте будемо гранично об’єктивними!.. — упевнено повторив Синиця. 15 Моня з’явився без попередження. Аріадна ще не закінчила наводити красу на обличчі, як теленькнув дзвоник — притишено і якось вибачливо. Арочка невдоволено поморщилася й, на ходу підправляючи тіні під очима, вийшла до передпокою. Відчинила двері, не знімаючи ланцюжка, і, побачивши Койота, напустила на обличчя скам’янілий вираз. Моня зазирнув у щілину, попросив: — Відчини. — Чого прийшов? — Діло є. — А я тебе знати не знаю і знати не хочу. — Відчини, кажу. — З хуліганами не воджуся. — Вибач. — Овва, як забалакав! А вчора… — Я ж кажу: вибач. Арочка згадала вчорашні ляпаси — кров прилила їй до щік, затуманила голову. — Пішов геть! — Ти забудь… — Монині очі зробилися прохально-собачими. — Скипів я вчора. Звичайно, Моню слід було провчити, та Арочка згадала материн наказ і удала, що вагається. — Я ж сука… — примружилася. — То чого прийшов до суки? — Вибач, кажу. Погарячкував я. Арочка знизала плечима й зняла ланцюжок. Моня став на порозі, тепер, коли ніщо не розділяло їх, він знову відчув упевненість. — А чого з фраєрами швендяєш! — заявив загрозливо. — Коли ще раз спіймаю!.. — Я що тобі — жінка? — Але ж, — одразу позадкував Моня, — я вважав, що після того… — Після того… після того… — передражнила Арочка. — Після того ти пішов, а я забула. — Ми ж домовлялися. — Ти мені золоті гори обіцяв, де вони? Моля зітхнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. Потім схопив Арочку за зап’ястя, потягнув до дверей. — Пішли. — Куди? — Треба. До мене. — Чого? — Там побачиш. Таксі внизу. — Чекай… — Арочка випростала руку. — Переодягнуся. Вона тут же, не соромлячись Моні, скинула халат, влізла в джинси, надягнула кофтину, яка більше нагадувала нічну сорочку. Моня дивився на неї жадібно, певно, він би не заперечував, аби таксі почекало ще з годину, та Аріадна підштовхнула його до виходу. Моня мешкав на бічній вулиці за бульваром Дружби Народів, займав однокімнатну квартиру, виділену ще Управлінням внутрішніх справ, давно неремонтовану й занехаяну. У кімнаті стояли широка тахта, вкрита пожмаканою ковдрою, стіл з брудним посудом і недопитою пляшкою, шафа, з дверцят якої стирчала смугаста краватка. Моня зняв із спинки стільця піджак, кинув його на тахту, а стілець підсунув Арочці. Та, невдоволено звузивши очі, оглядалася. Моня посміхнувся. — Не подобається? — Живеш як свиня. — А я не скаржуся. — Хоч би прибрав. Моня склав брудні тарілки гіркою, відніс на кухню. Змів рушником обідки зі столу на газету, приніс пляшку марочного коньяку, два келихи. — Зараз закипить чайник, є розчинна кава, а по чарочці нам не завадить. Арочка вмостилася на стільці, поклавши ногу на ногу. — З якого приводу? Моня, не відповідаючи, приніс з кухні чайник, заварив каву в неоковирних фаянсових чашках. — Посуд у мене того… дешевий, — пояснив, — та поки обходилося. Не дворяни… Зате кава бразільська, а коньяк “Двін” — найкращий вірменський. Аріадна скривилася. — Я пила “Наполеон”… — Ну й дурепа, — кинув Моня необразливо, — “Двін” кращий за всі “Наполеони”, разом узяті. Арочка піднесла келих з коньяком, понюхала. Пахло гарно — мореним дубом і старим хмільним виноградом. Відсьорбнула, відчувши обпалюючу приємність на язиці, ковтнула ще раз, не витримала й допила до кінця. Моня зрадів. — Я ж казав — класний! — Нормально, — погодилася Арочка. Моня вихилив свій келих одним духом, жадібно запив кавою. Обвів руками навколо себе. — Ти не звертай уваги, тут по-холостяцькому. Мене влаштовує… Арочка провела пучкою по столу, обтерла пилюгу об джинси. Моня махнув рукою і знову наповнив келихи. — Плювати, — пояснив, — скажу двірничці — прибере. — То нехай прибере, а потім і клич у гості. Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку. — Угадай, що тут? Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася. — Коштовності? — запитала не без іронії. — Коштовності, — ствердив Копот, — ціле багатство, — він урочисто подивився на дівчину. Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала: — Показуй. Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками. — Справді, гроші… — пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. — І скільки? — Сто тисяч вистачить? — Сто тисяч? Не брешеш? — А ти порахуй… Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші. — Ціле багатство! — А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! — Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ. Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала; — Де взяв? — Тобі не все одно? Головне — наші! — він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке — сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти — і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок — далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників. Але ж де вона бачила точно таку валізку? Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею — з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців… Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте… Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його. — Не рада? — здивувався Моня. Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки? Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників… Аріадна злякалася так, що затрусилися коліна. Невже цей поганець Копот утягнув її у злочин? Вона уважно подивилася на Моню, і той одразу заховав очі. Копот наче підтверджував Ароччин здогад, і дівчина остаточно переконалася, що потрапила в таке болото, з якого викараскатися майже неможливо. “А якщо піти в міліцію?” — подумала. Уявила, як допитуватимуть її там, мабуть, затримають “до з’ясування обставин”, як доведеться їй сидіти в міліцейській камері, і вирішила: ніколи… Краще мовчати. Моня помітив переляк у Аріадниних очах, рвучко підвівся, взяв дівчину за барки. Дихнув просто в обличчя, люто, як ведмідь. Наказав: — Про гроші — нікому. Наші з тобою, пойняла? За бугром розгорнемося… Брательникові написала? — Так, — про всяк випадок збрехала Арочка. — Ну от… Одержиш відповідь — поберемося. — А ти не боїшся тримати їх отак, під тахтою? — Ніхто, крім тебе, не знає. — А ті двоє, вчорашні? — Забудь. Вони своє одержали. — Нараз Копот збагнув, що виказав себе, спробував викрутитися: — Ці гроші в мене вже давно, колись тобі розповім… — Не припудрюй мені мізки, тут і дурному ясно… — А якщо ясно, тримай язика за зубами. Мене потягнеш — і ти чистою не лишишся. Але у нас ажур, комар носа не підточить. Аріадна згадала фільми, в яких міліцейські “знавці” за день — два розкручують будь-який злочин. Ляк знову приступив до серця. Вона відштовхнула Моню, сказала рішуче: — Отже, так: я в тебе не була і цю валізу не бачила. Не була я в тебе й навіть не знаю, де живеш. Це раз. Двох міліціонерів справді підвозила. На твоє прохання. Друзів твоїх, а хто вони — знати не знаю. І до ваших справ ніякого відношення не маю. Усе! — Справді злякалася? — Ти мене зрозумів? — Чого ж не зрозуміти? Тільки от що, все одно ми відтепер одним мотузком пов’язані. Гайнемо за бугор до твого брательника, і з кінцями… Арочка подумала: справді, маючи таку валізу, за кордоном можна розгорнутися. Але ж в Ізраїлі радянські гроші не ходять, це тут за них можна придбати і норкову шубку, і автомобіль, а там — звичайнісінький папір. Моня закрив валізу, ногою засунув її під тахту. Видно, він зрозумів, що саме подумала дівчина, бо пояснив: — Ми ці папірці перетворимо на три — чотири гарних камінчики. А камінчики всюди в ціні. Що в Америці, що в твоїх рідних євреїв. І знову Аріадна згадала “знавців”. — Міліція тільки й чекає, коли ти почнеш купували діаманти, — заперечила. — У них всюди очі й вуха: поцікавляться, за які такі шиші громадянин Копот скуповує коштовності? Бо одержуєш ти у своїй позавідомчій охороні… — Заткнись, — обірвав її Моня миролюбно, — і ми не в тім’я биті. Поки ти зі своїм Зельцером порозумієшся, поки він виклик зварганить, поки документи оформлятимемо, знаєш, скільки мине? Часу маємо досхочу, а я ювелірку десятою дорогою обходитиму. Туди тільки носа сунь — прищемлять. Менти справді стали розумними. Ми камінці з рук купимо, є в мене одна людина, організує.. За гроші все можна дістати. — Можна, — погодилася Арочка і згадала материн наказ. — Я зараз піду, а ти о сьомій зазирни до мене. — Відчалюєш? А я гадав… Арочка зиркнула на простирадло, що стирчало з-під ковдри. Бридливо поморщилася. — Увечері… До речі, тебе хоче побачити моя мати. — Чого? — У мене секретів від мами нема. — Ти!.. — Моня загрозливо насунувся на дівчину. — Спробуй тільки про валізу бовкнути! То наша таємниця, тільки ми з тобою, більше ніхто! — Ми з тобою… — ствердила Аріадна, вирішивши розповісти матері все. Мати — розумниця, вона порадить, як вчинити. Копот налив ще по келиху, та Арочка відмовилася. Пішла додому пішки. На бульварі Лесі Українки сіла на лавку, закурила. Перед очима все стояла валіза з металевими косинцями, пачки грошей — це ж треба, аж сто тисяч! Сто тисяч під тахтою з брудним простирадлом. Сто тисяч у якогось недолугого Моні. Проте чому недолугого? Вистачило ж кебети взяти валізу. Звичайно, якщо порівняти Моню з Арсеном… Однак Арсенові, щоб заробити сто тисяч, знадобиться років двадцять. А може, й більше. Двадцять років, вона тоді буде така ж стара, як нині рідна матусенька. Але ж і через двадцять років у них з Арсеном не буде ста тисяч. Мабуть, докторові наук платять не більше п’яти сотень на місяць, а ще податки… Що таке п’ятсот карбованців? Тьху, на три — чотири ресторанних вечори, а вона хоче гарно одягатися, мати сласну кравчиню й перукарку, дачу за містом не гіршу, ніж у вітчима. Однак чим Арсен поступається вітчимові? Розумний і навіть талановитий, а тепер звітний в голові, кажуть, цінуються. Не те що раніше, коли талант вимірювався кількістю орденів на піджаку, й люди лізли у всі щілини, щоб одержати нагороди. Саме ж тоді виникла мода на піджаки з вузькими бортами — аби було більше місця для орденів… Проте тримаючись за Моню, можна опинитися в Парижі. Бажано вже без Копота, вільною, молодою. Аріадна уявила себе в оточенні продюсерів, вона — кінозірка, як Софі Лорен. На шиї діамантове кольє, і сидить вона у відкритому білому спортивному автомобілі “мезератті”. Вона десь читала — на “мезератті” ставлять двигун у триста кінських сил, така машина легко обходить шикарні “мерседеси” й “тойоти”, а тут навіть “Волга” вважається вершиною комфорту. Якщо можна було б отак, одразу, опинитися в Парижі!.. Але ж там, у Парижі, існує також площа Пігаль, і чи не спіткає тебе, красуне, доля паризьких повій? Бруд і панель, а тут перед тобою стелеться молодий і розумний учений — от би разом з ним до Парижа… Подумавши таке, Аріадна сумно посміхнулася, пожбурила через плече на галоп недокурок, потягнулася, відчувши, яке в неї свіже й привабливе тіло, й попрямувала бульваром униз до Бессарабки. 16 — Отут, майорчику, спорудимо дім. — Чому саме тут? — Далі від вулиці й людських очей. — Два поверхи — все одно побачать. — А ми, майорчику, високий паркан поставимо. Без щілин. А зверху колючий дріт! Чого-чого, а дроту в твоєму господарстві навалом. — Це точно. — От і покористуємось… — Маруся зупинилася посеред ділянки, обвела її зірким поглядом, наче вже бачила і двоповерховий кам’яний котедж, і господарські будови, і грядки з полуницею та морквою, і клумби з трояндами й жоржинами. — Завтра екскаватор прижену, — сказав Плева, — фундамент викопаємо. — Ні, — заперечила Маруся, — ти раніше, майорчику, паркан зваргань, обгородити ділянку треба, аби жодна свиня свого носа не пхала й нічого не бачила. — Усе одно дізнаються. — А я чутку пущу: склад будується. Секретний склад для твого ж учреждєнія. На склад усім начхати. — Голова в тебе, жінко, справді є. — Я б з твоїми погонами, майорчику, давно у Москві сиділа б. Принаймні в київському міністерстві. Плева поміряв ділянку широкими кроками, скрушно похитав головою. — Дванадцять соток… Малувато. — Ще три — чотири не завадило б, — погодилася Маруся. — На два метри з того боку віднесеш паркан. Канава тая, то землею засиплеш, десяток самоскидів вистачить. Для секретного об’єкта все дозволено, — посміхнулася переможно. — І ті паршиві зайві сотки у райраді не хотіли давати, — поскаржився Плева. — П’ять соток, і все. Як усім;. Декому навіть і по п’ять не виходить. — То декому, а ти заслужений. — Яким би заслуженим не був, а коли б не Савелій Петрович… — Господар району! — Так і мас бути. Ця демократія, про яку тепер на всіх перехрестях теревенять, знаєш, куди нас заведе… — Погомонять і припинять, — упевнено заявила Маруся. Вирвала й викинула кілька великих бур’янин. — Тут ми поставимо сарайчик. Цегляний і утеплений. А за ним тепличку. Щоб ти, майорчику, і взимку огірочками та помідорчиками бавився, як високе начальство. — У теплиці можна ще й тюльпани вирощувати, — сказав Плева. — До Восьмого березня. Знаєш, скільки тоді кожна квітка тягне?! А ти в мене швидко агрономом станеш. Я десь читав — у газеті критикували, — якийсь проноза на тюльпанах під жіноче свято по десять тисяч замолочував. — Свиню триматиму, — вирішила Маруся, — я свіжину люблю, та й тебе, майорчику, від ковбаси й шинки за вуха не відтягнеш. — Який дурень від домашньої ковбаси відмовиться! — За сараєм і курник поставимо. — Краще індиків тримати: більші й м’ясо смачніше. — І курей, і індиків. — Можна. А ще фінську баньку не завадить. — Баньку, майорчику, збудуємо у підвалі. Напівпідвальчик під усім будинком закладемо, фундамент виженемо високий, нам державного буту не шкода, а в цьому напівпідвальчику — баня, комори й бар. — Який бар? — Неосвічений ти в мене, майорчику. Де Савелія Петровича прийматимеш? Після баньки фінської, коли попаритеся і пивка ковтнете, просто в бар — там усе з дуба, стойки й стільці високі на одній ніжці, а скляна шафа пляшками заставлена. Красиво — яв закордонному журналі бачила. — Пляшками не можна, — заперечив Плева. — То раніше дозволялося, а тепер за такі речі з партії витурять. — А тобі що? Будеш підполковником у відставці, просуватися вже не треба, навіщо тобі партія? — Як навіщо? Савелій Петрович обіцяв мене в депутати просунути. — Сама морока… — Отут, жіночко, помиляєшся. На сесію сходити й руку підняти — не так уже й важко. — Газети треба читати, майорчику. Тепер різні там накази депутатам, вчепиться в тебе якийсь робітник чи колгоспниця — чому в селі й досі Будинку культури нема, на горбі їх потягаєш, поки сам горбатим не станеш. — Де сяде, там і злізе, — упевнено заперечив Плева. — У нас керівні кадри ще в ціні, і якщо кожну колгоспницю слухати… — Був ти керівною кадрою, майорчику, а станеш рядовим пенсіонером. — Ну, може, й не зовсім рядовим. Якусь почесну комісію треба очолити, якусь раду ветеранів чи щось таке. Савелій Петрович тільки пальцем ворухне… — Так, що Савелій Петрович скаже, те й буде, — з повагою ствердила Маруся. — А я про що тобі торочу: дав вказівку — і завтра рішення виконкому про нашу ділянку. Так і має бути: у нас в органах — міністр, в районі — перший… А то розбалакалися останнім часом: демократія, гласність… — Правда, майорчику. Тому паркан навколо ділянки завтра ж почни, а я вже про секретний об’єкт потурбуюсь. — Поки Савелій Петрович у районі, не турбуйся. У нас демократія така, яку він дозволить. На засіданнях та пленумах плещи язиком, скільки хочеш, і перебудовуйся, скільки хочеш, а коли голову колгоспу призначити чи директора підприємства, Савелій Петрович особисто вирішує. Звичайно, потім на голосування. Хто за? Хто проти? Нема. Одноголосно. — Я тобі по секрету скажу, майорчику, порядним людям та перебудова в печінках сидить. От нам з тобою вона потрібна? Тільки неспокій та псування нервів. У органам, правда, до фені, в твоєму учреждєнії не побалакаєш, для надто балакучих карцер існує, а тут, у районі!.. Розперезалися люди, всюди носи свої пхають. Тонн, що за головою райспоживспілки, розповідає: додому вже й машину фруктів закинути не можна. Завезли, але вночі, от до чого дійшло! — Плювати… — Плева справді плюнув і розтер підбором. — Нам з тобою плювати. Голова райспоживспілки сам нехай собі мізки сушить, нахапався, йому до скону вистачить. Ти у Тоні вдома була? — Ну й що? У мене краще буде. У Тоньки бару нема, вона про нього й не чула, а меблі хоча й імпортні, та не модні. — Скажу тобі відверто, — мовив Плева розсудливо, — що в цій перебудові гарно, так це закон про індивідуальну виробничу діяльність. Тепер ти тюльпанами спокійнісінько торгуватимеш, а раніше — спекуляція… — Народ у нас швидко перебудується, — реготнула Маруся. — От Савелія Петровича знімуть, прийде Петро, Савелійович, а ти, майорчику, вже встиг перебудуватися: лижеш тепер новому господарю… Головне — щоб ти був перший, аби Петро Савелійович помітив і запам’ятав, а в тебе, майорчику, хоч тепер перед начальством і доводиться стояти струнко, хребет гнучкий. А це на гражданці перше діло. — Скоріше б… — зітхнув Плева. — Скоріше б на гражданку. Лячно мені, Марусю, за наше майбутнє лячно. — Спи спокійно, майорчику, нічого за тобою нема. То, що паршиві зеки спуталися з Копотом, не твоя вина. Скількох ти розконвоював останнім часом? — Усіх, кого належало. — Ще розконвоюй з десяток і забудь. Ніхто до тебе не причепиться. Форму, яку їм давали, я спалила, коли навіть на них і вийдуть, ми в стороні. — А якщо Копот цих зеків ще раз затребує? — Подивимося… Нам тепер на “Волгу” не завадить, — “Волгу”? — майорове обличчя розпливлося в дурнуватій посмішці. — Чи не високо береш? — У “Москвичі” Тонька їздить… — Хочеш переплюнути? — Хочу. Хіба погано? Плева обвів руками ділянку. — Палац не палац, а гарний дім збудуємо! З усіма вигодами, і “Волга” стоятиме в гаражі… — І лежатимеш ти, майорчику, під яблунею — не думатимеш про Прища з Модником та учреждєніє за колючим дротом… Часу в тебе досхочу, смачної їжі повний холодильник, і пляшки стоять у барі. Аби не спився. — Не зіп’юся. У мене характер. — Так, характер у тебе підходящий, — погодилася Маруся. — Завтра завезеш дошки на паркан, — нагадала. — І стоятиме він навколо наших яблунь і дому — високий, з колючим дротом. Аби завжди нагадував, з чого починали… 17 Вони спускалися вулицею Леніна до Хрещатика. Софія міцно трималася за Іванову руку й притискалася до нього — шкодувала, що не молодята, тоді можна було б іти обійнявшись, і це б нікого не дивувало: он попереду чимчикує якась шмаркачка, мало не повисла на хлопцеві, йдуть і цілуються привселюдно, їм гарно, нікого не помічають, самотні в людському тирловиську… Але і їй гарно з Іваном. Софія не раз перехоплювала захоплені погляди зустрічних, і серце її сповнювалося радістю. Нараз уявила себе в парі з череватим Арканчиком або миршавим Рачковим — вона соромилася гуляти з ними, лише за крайньої потреби виходила разом на вулицю. Й тоді чоловіки озиралися на неї, проте тільки на неї, а зараз їх двійко, вона у спідниці з розрізом збоку, що підкреслює звабливість її ніжок, а він у напівспортивному костюмі, який засвідчує, що його господар хоч і з сивими скронями, та ще зовсім не старий, у розквіті років. Софія подивилася на Івана сяйливими очима й подумала: вона уперше має такого вродливого й розумного чоловіка і, мабуть, закохана в нього. Сама подивувалася цій думці: уперше в сорок років закохатися… Ще зовсім недавно разом з Ларого розробляла генеральний план захоплення академіка, тоді про почуття не могло бути й мови, чистий розрахунок, а тепер вона чомусь дивиться на Івана сяючими очима й пишається ним. І хоче притиснутися до нього, як закохане дівча. Софія ще раз згадала Рачкова. Від нього вона втікала в чорну “Волгу”, забивалася на заднє сидіння, далі від людських очей, а тепер мало не висить на Некричевій руці й бачить, як чоловіки крадькома зиркають на розріз її спідниці. Отже, хоч і сорок, а ще зваблива, до того ж взута у найелегантніші, які можна було придбати в київських спекулянтів, французькі лодочки на тонесеньких: високих закаблуках, і гамбурзькі панчішки — чорні з візерунком. І чорна відкрита кофтина, не жалобна, а прозора й також з візерунком. Спідниця світло-сіра, й світло-сірий легесенький шарфик, з яким бавиться вітерець — усе строго, елегантно, свідчить про смак і вишуканість, про справжній шарм. Софія дотягнулася до Іванової долоні й поплескала її. Широка, тепла, не мозоляста, але й не ніжна — чоловіча долоня, свідчить про сталість і твердість. її останній чоловік, з яким почувається надійно і якого кохає. Софія ще раз крадькома зиркнула на Івана: так, кохав. Бо за Арканчиком не сумувала, а коли взяли Рачкова, навіть зраділа. Коли ж щось трапиться з Некричем, трапиться і з нею. Відтепер він став її половиною — Софія здивувалася, як це швидко й непомітно відбулося. Некрич відчув м’який дотик Софіїних пучок, потиснув їх. — Маєш для мене півгодини? — зазирнула йому Софія у вічі. Іван Михайлович хотів раніше прийти в інститут, посидіти в кабінеті за журнальним столиком, написати один-два абзаци. Тепер, після тих злощасних зборів, коли Салієві так і не вдалося нав’язати свою думку загалу й пробити наперед підготовлену резолюцію, його знову тягнуло до свого невеличкого затишного кабінету у ранішні часи, коли ніхто не вривається з невідкладними справами і можна на самоті трохи подумати й навіть трохи пописати для себе. — Звичайно, маю, люба, — з готовністю пожертвував своїм часом Іван Михайлович. — Підемо на базар. — На Бессарабку? — здивувався Некрич. — А ти не любиш ходити на базар? — Ну, якщо виникає потреба… — Даремно, — упевнено заперечила Софія, — на базар треба ходити. Навіть просто так, без потреби. — Для чого? — Некрич справді здивувався. Гадав, базар — притулисько для селянок, перекупок та обтяжених родинними турботами домогосподарок, але ж Софія ніяк не схожа на домогосподарку, елегантна дама, яку важко уявити з авоською. — А тому, — пояснила Софія як недосвідченому школяреві, — що на базарі справжнє життя. — Подумала й додала: — І ще там красиво. Я люблю на базарі не тільки квіти, а й гори кавунів чи яблук. Навіть капусту й моркву… Розумієш, приємно, коли й нічого не купиш. Ти був колись на південному базарі? Улітку в Сімферополі? — Доводилося. — Боже мій, які там груші й сливи! — вигукнула Софія. — А баклажани! Справжнє чудо! Софія згадала, як потрапила колись на сімферопольський базар разом з Рачковим. Вона тоді носила Арочку, швидко втомлювалася, та все ж блукала поміж рядами цілу годину, чим викликала роздратування й навіть гнів Рачкова. На Рачкова їй було наплювати, вона лише сміялася з нього, а як сприйме її базарні пристрасті Іван? Чоловіки такі нетерплячі… Некрич погладив Софіїну долоню й визнав: — Мені завжди не вистачало часу на базари. — Ну, хоч трохи… — Звичайно. Певно, ти маєш рацію, і на базарі, як ніде, відчуваєш пульс життя. “Який він розумний, — вирішила Софія. — Рачков був великим начальником, а пульс життя відчував тільки в грошах”. Софія подумала: сьогодні вона чомусь надто часто згадує Рачкова і Арканчика. Певно, тому, що має з ким порівнювати. А якби Іван знав, про що вона думає? Зробилося ніяково, наче завинила перед Некричем. Проте чи справді завинила? Звичайно, ні, бо прийшла до нього, остаточно відмовившись від минулого, зреклася його. З минулого лишалася тільки Арочка, однак Аріадна також і їхнє майбутнє. Якщо не матимуть дітей. Але чому не матимуть? Вона ще може… Проте чи треба? Звичайно, дитина остаточно прив’язала б до неї Івана, але, мабуть, він і так прив’язаний, а з дитиною така морока. Крім того, дитина відбере в неї якнайменше три-чотири, якщо не більше, роки життя. Ні, про дитину й думати годі, досить з неї Аріадни… Однак про що вона міркувала щойно? Що прийшла до Івана, відмовившись від минулого. У цьому її перевага, бо Іван — Софія відчувала це, навіть знала точно — не зрікся і, певно, не вирве його з серця ніколи. Софія розуміла, що смішно ревнувати до минулого, та не могла нічого вдіяти з собою, ревнувала Івана до Ніни, ревнувала болісно, сама дивувалася з себе, бо раніше лише глузувала з ревнивих жінок, вважаючи, що ця хвороба ніколи не зачепить її. Виходить, помилялася. Виходить, і вона — звичайна жінка з усім комплексом жіночих пристрастей. Але ж виходить також, що вона точно закохалася в Некрича, бо кажуть: ревнув тільки той, хто любить. Але, вирішила Софія, вона все ж не звичайна. Вона розумніша й розсудливіша, вона ніколи й нічим не викаже свого справжнього ставлення до Іванового минулого, проте зробить усе — можливе й неможливе, — щоб він забув його. Звичайно, зовсім не забуде ніколи, півжиття не викинеш з голови й серця, однак слід ужити всіх заходів, аби минуле все рідше тривожило Івана, аби ніщо не нагадувало йому про першу дружину, і порівнюючи, він міг завжди віддавати перевагу їй. Софія згадала, яким наївним виявився Іван у ліжку. Тут, звичайно, Ніна не годилася їй в підметки, проте одразу виказати усі свої зваби не було сенсу, Софія поступово привчала Івана до себе, тепер уже знала, що він і не гляне, як кажуть, “наліво”, бо хіба можна знайти жінку розкішнішу й темпераментнішу за неї? Однак, крім цієї, лишалося ще кілька проблем. Одну з них — Клавдію — вдалося тимчасово локалізувати. Друга полягала в тому, щоб поступово витравити всі сліди Ніниного перебування в київській квартирі. Софія справедливо вирішила, що найбільше спогадів про першу дружину у Івана пов’язано з кухнею. Клавдія, як і зараз, рідко приїздила в Київ, і взимку лишаючись на дачі. Якось уночі, скориставшись Івановою розчуленістю, Софія напівжартома сказала, що кожна порядна жінка повинна мати посаг і що вона приготувала йому сюрприз. На всі Іванові намагання дізнатися, що ж це за несподіванка, лише затуляла чоловікові долонею вуста, а вранці, проводжаючи на роботу, загадково посміхнулась. Рівно о десятій, як і було домовлено з бригадою вантажників, з кухні був винесений броварський гарнітур, а замість нього поставлено югославську їдальню в стилі “ретро”: масивний дерев’яний відполірований буфет, довгий стіл, за який могло сісти восьмеро гостей, важкі стільці. Стандартну кухню було перетворено на фешенебельну їдальню — все це обійшлося Софії, враховуючи зайву сотню вантажникам за оперативну роботу, в три тисячі, зняті з ощадкнижки, заведеної ще за часів Рачкова. Проте Софія не засмучувалася — подібні витрати завжди скуповуються, та й чи варто чогось шкодувати заради зміцнення сім’ї? Завершила влаштування нової їдальні Софія тим, що поставила на стіл велику кришталеву вазу з букетом червоних троянд. Іван зупинився на порозі приголомшений, обличчя в нього видовжилося, Софія злякалася — чи не переборщила? — та взяла себе в руки й присіла у жартівливому кніксені, повідомивши: “Оце мій посаг, любий. Правда, гарно?” Всього кілька секунд знадобилося Некричеві, аби усвідомити те, що сталося. Заплющив очі: мабуть, люди настільки звикають до старого, яке входить у їхню плоть і кров, що переміни, хоч якими б гарними та вражаючими були, погано сприймаються і навіть викликають рол-дратування. І все ж Іван Михайлович знайшов у собі сили, щоб посміхнутися дружині й витиснути з себе: “Чудово!.. Але ж це так… приголомшуюче… До того ж дорого, навіщо такі витрати?” “Стару кухню я відправила на дачу… — Зрозуміла, що хвилює його, Софія. — Клавдія скаржиться, ніде ставити посуд…” “Нехай так… — полегшено зітхнув Іван. — Дуже гарно, у тебе чудовий смак”. “Усе для тебе й твоїх друзів”, — сказала Софія і закружляла на якомусь квадратному метрі, що лишився вільним від меблів. Знала: старі кухонні шафки на дачі вже не викликатимуть в Івана спогадів про Ніну, кожна річ повинна мати свос місце і, позбавлена його, стає для людини чужою. На Бессарабці було напівпорожньо. Вранішний потік покупців схлинув, і поміж рядами блукали переважно літні люди, пенсіонери, для яких час уже давно зупинився. Софія постояла в центральному проході, роздивляючись довкруж, нарешті око її зачепилося за огрядну, червонопику, усміхнену тітку, яка височіла над горою великих, червоних із синюватим відтінком помідорів, чимось схожих на свою господарку. Софія взяла один з помідорів, покрутила його в пальцях, поморщилася, немов торкнулася не вимитого й не протертого чистою ганчіркою овоча, а брудного й напівгнилого — запитала, скривившись: — І скільки ж за це? — Поклала помідор назад, обтерши пальця хусточкою. Але на сидуху цей Софіїн маневр не справив враження. — По два рублі! — одповіла з викликом. Помідори у цю пору року коштували вдвічі дешевше, щоправда, таких — Софія уже встигла це помітити — не було в жодної з базарних тіток. І все ж вона округлила очі й вигукнула з жахом: — По два карбованці? Побійтеся бога! Сидуха спритно вихопила з купи найбільший овоч, піднесла на долоні мало не під самісінький ніс Софії, просвердлила її зневажливим поглядом. — А ви гляньте, дамочко, який красень… А смачний! Цукор, чистий цукор, розломіть, самі побачите. — Чистий цукор коштує значно дешевше, — заперечила Софія, — по сімдесят вісім копійок. Видно, тітонька не чекала такого заперечення, покліпала очима й здалася: — Для вас, дамочко, по руп дев’яносто… — Карбованець сімдесят — красна ціна. — Руп сімдесят? — жахнулася жінка. — Ні в жисть… Софія перевела погляд на Некрича, наче питаючи поради, але той дивився усміхнено — Софіїна заповзятливість тішила його. — Ну, за карбованець вісімдесят, — запропонувала Софія примирливо, — й то переплачую. — За такий овоч переплатити не гріх… — Сидуха нахилилася над горою помідорів, немов хотіла захистити їх від усіх базарних пройд, які хочуть придбати їх за безцінь, зазирнула у вічі Софії зблизька й додала: — П’ять копійок накиньте, дамочко, й беріть. Скільки вам? Софія почала перебирати помідори, відбираючи найкращі. Продавцям не дуже подобається це, та повновида тітка не заперечувала: дамочка, котра виторговувала в неї п’ятнадцять копійок, явно сподобалася їй. Такі шикарні дамочки платять, скільки запросиш, майже ніколи не торгуються, а який же базар без торгівлі, суперечки й навіть лайки? У кожного свій інтерес, один хоче одержати більше, другий заплатити менше, і саме в зіткненні цих інтересів полягає суть базарного життя. Софія купила в сидухи ще цвітної капусти та невеличкий міцний кабачок, відмовилася, незважаючи на умовляння і явно перебільшену рекламу, від баклажанів і попрямувала до рядів, де зайняли кругову оборону над лотками з курагою, родзинками та гранатами, чорняві східні чоловіки. Ціни тут були безбожні, східні чоловіки проводжали Софію масляними очима й схвально перезиралися, вона знала, що могла б виторгувати в них значно більше, ніж у крикливої сидухи. Якби не Іван, може, й погралася б з хтивими молодиками, які розпушують хвости перед першою-ліпшою вродливою жінкою, але не дозволила собі жодної фамільярності, заплатила за курагу стільки, скільки заправив вирластий чоловік з вусиками, зміряла його зневажливим поглядом, і той, хоч набачився на базарі всього, змушений був відвести нахабні очі. Вони ще зазирнули до комісійного магазину, Софія купила справді смачної дрогобицької ковбаси й наперченого угорського сала, зиркнула на годинник і заклопоталася: — Тобі, Ваню, вже на роботу… А в мене ще справи… Іван Михайлович спробував відібрати в Софії важкувату сумку. — Я посаджу тебе в тролейбус. — Ні, — заперечила. — Обідатимеш удома? — Навряд. — Але ж я зварила такий борщ! — Час… — покрутив головою Некрич. — Два засідання.. — І коли вони закінчаться? — Ніколи. — Отак перебудовуєтесь? — Засідання з приводу перебудови. — Партбюро? — звузила очі Софія. — Вашого Салія після вченої ради не розбив інфаркт? — Салій невмирущий. Софія загадково посміхнулася й помахала рукою. — Чао… Коли Іван зник серед хрещатицького натовпу, підійшла до телефонного козирка, покопирсалася в гаманці, не знайшла “двушку”, поморщилася й дістала гривеник, заклала в автомат. — Покличте Копота, — попросила, коли гривеник провалився. — Копота з позавідомчої охорони, він на прохідній. — Почувши Монин голос, сказала: — Це Софія Гнатівна. Сьогодні… О восьмій… Змінюєшся о дванадцятій і будеш удома? Гаразд, я подзвоню, з сьомої до восьмої нікуди не йди. — Повісила трубку й почимчикувала Хрещатиком, високо підвівши голову й не відчуваючи ваги сумки. Посмішка грала на її губах, йшла повільно, немов пливла серед потоку перехожих, не помічаючи їх, і вони послужливо розступалися перед Софією. Іван подзвонив серед дня: увечері має виступити з незапланованою доповіддю й повернеться по дев’ятій. Софія зауважила: негоже кидати жінок напризволяще, та Іван дав страшну клятву, що найближчими днями обідатиме лише вдома, а на завтрашній вечір у нього до того ж квитки на концерт симфонічної музики, і Софія, уявивши себе в Жовтневому палаці у новій гранатовій вечірній сукні, одразу здалася. Вона вийшла з дому близько сьомої, випила на Хрещатику кави й сіла на тролейбус, що йшов по бульвару Лесі Українки до Ботанічного саду. Вийшла навпроти Суворовського училища й подзвонила по телефону-автомату Копотові. Тепер мала “двушки”, наміняла в кав’ярні — першу автомат проковтнув, але за другим разом, почувши Монин голос, Софія сказала: — Я чекаю навпроти Суворовського училища. Через десять хвилин? Гаразд. Софія постояла трохи під телефонним козирком, наче збираючись з духом, і знову закрутила диск. — Квартира товариша Павлюка? — запитала рівним, мало не байдужим тоном. — Говорять з приймальної товариша Гнідаша. Мене повідомили, що у вас перебуває Володимир Борисович Салій. Чудово, чи не могли б передати йому трубку? Спасибі… Добрий вечір, Володимире Борисовичу. Вибачайте за турботу, але Яким Нестерович просив розшукати вас. Він чекає на вас завтра об одинадцятій. Будете? Ще раз прошу вибачити… — І, не дослухавши Салія, повісила трубку. Постояла ще трохи під козирком, злостиво посміхнулася і влаштувалася на лавці автобусної зупинки. Ще здалеку побачила Копота у супроводі миршавого довгоносого хлопця. Моня сів поруч, вказав на миршавця, повідомивши: — Це Вітюня. Або Лапа. Ми обидва до ваших послуг. — Сьогодні пили? — Що ви, як і домовлялися: сухі, аж противно. Софія Гнатівна дістала вирваний з якогось журналу й трохи пожмаканий портрет. — Бачите цього типа? Дивіться уважно. Володимир Борисович Салій… Запам’ятали? Середній на зріст, обличчя одутле, очі вузькі, монгольські. Носить кепочку чи картузик. — Акуратно склала фото, заховала в сумочку. — Тепер він у тому домі… — кивнула на висотний будинок поблизу транспортної розв’язки. — Другий під’їзд, і може скоро вийти. Не баріться. Копот підвівся, а Вітюня жадібно подивився на Софію Гнатівну й заявив: — Обіцяно п’ять сотень, то я хотів би аванс. Софія Гнатівна дістала а сумочки п’ять зелененьких папірців. — Решту завтра. — Бо після того, як цього типа прищучимо, — заметушився Вітюня, — маємо хоч трохи горло промочити. — Він спритно вихопив гроші й безцеремонно, не звертаючи уваги на Моню, заховав до кишені. — Потопали, — підштовхнув його Копот. — Протокол… — нагадала Софія Гнатівна. — Головне, щоб вас разом з ним доставили в міліцію і склали протокол. — Тільки для вас, — уклонився Вітюня, — зварганимо… Все буде о’кейчик! Софія Гнатівна посиділа ще трохи, дивлячись у широку Монину спину, й сіла в автобус. Біля другого під’їзду нового будинку, обкладеного білою керамічною плиткою, стояла лавиця, і на ній теревенили дві бабусі. Копот з Лапою зупинилися неподалік, витягнули сигарети, задиміли. Лапа сказав заздрісно: — Той Салій зараз п’є чарку… Й закушує холодцем або червоною рибкою. А ти стій, як дуб, і облизуйся… — Ти хоч раз п’ять зелененьких за вечір заробив? — обрізав його Копот. — То я ж нічого… Тільки образливо! — Стій і дихай повітрям. Лапа наморщив носа. — Бензином тхне. — Зробимо справу — коньячком запахне. Лапа потер долоні. — Швидше б… Піймавши підозріливі погляди бабусь, Копот потягнув Лапу до наступного під’їзду. Тут вони розсілися на вільній лавці так, щоб ніхто більше не зазіхнув на місце, і Лапа запитав: — Де мадаму надибав? Гарна… — Якщо скажу — не повіриш. — Шикарна мадама, й коштує недешево. — У неї грошей більше, ніж у тебе. — Звичайно, п’ять сотень задурно… Викинула й оком не моргнула. — Для тебе задурно, для неї — робота. — Копот присунувся до Вітюні, попередив: — Маємо зробити все вправно, аби того типа принаймні до витверезника завезли. Ще краще, коли за дрібне хуліганство затарабають. — П’ятнадцять діб… — злостиво посміхнувся Лапа. — То звідки ж мадама? — Кажу — не повіриш… Аріаднина мати! — Не трави: молода ще… Я б сам не відмовився. — Не для тебе… За академіком… — Яке це має значення?.. Бачили всяких, баби — суки, і кожна наліво зиркає. — На тебе не зиркне. — Це чому ж? — образився Лапа. — Я й сам на неї не гляну — підтоптана… От дочка в неї — то кадра. Тобі, Моня, пофортунило. — Не скаржуся. — А хто організував? Моя Зойка. — Із Зойкою, і з тобою я розрахувався. — Не заперечую. — А якщо не заперечуєш, заткнися! — Чекай… — витягнув шию Лапа. — Чи не він?.. Точно, він, у картузику… — Вітюня зробив спробу підвестися, та Копот поклав йому руку на плече. — Сиди тихо… Тепер і Моня упевнився, що чоловік, який вийшов з другого під’їзду, Салій. Саме такий, як на фотографії: очі вузькі, татарські. Але разом з ним ще якийсь тип, мабуть, іменинник, лисий, вилицюватий, шкандибає, спираючись на палицю. Невже проводжатиме? Салій з кульгавим проминули їх — і неозброєним оком було видно, що під газом: розмовляють голосно, сміються і жестикулюють. Коли віддалилися на кілька кроків, Моня підвівся. — Чорт лисий! — вилаявся. — Тебе тільки не вистачало! Наче вгадавши його побажання, Салій з лисим зупинилися на розі будинку. Копот, аби не муляти очі, повернувся до них спиною. — Чудово! — почув. Здається, це Саліїв голос. Так, Саліїв, бо дякує. — Спасибі, все було добре, і ваша настойка на чорноплідній горобині божественна! Лисий засміявся задоволено. Мовив притишено: — Вобще-ка, нічого не втрачено. І якщо сам Яким Нестерович запрошує вас завтра!.. — Я викладу йому все. Або зараз, або ніколи. З Некричем слід кінчати! — Вашими б вустами мед пити. — І мед, і горілку, і коньяк! Як сьогодні… — Вобще-ка, ми з дружиною раді вам завжди. Найдорожчий гість. Шкода, йдете так рано. — Вранці маю бути свіжий, як огірочок. Сам розумієш: Яким Нестерович… Але, с-старик, ми з тобою ще розгорнемося, ти, с-тарик, моя підпора, і я це ніколи не забуду! — У міру можливого… І навіть неможливого… Завжди разом! — Бувай, с-старик, до завтра… Конот куточками очей побачив, як міцно тисне тип у картузику руку лисому, й підштовхнув Лапу. Вони наздогнали Салія за рогом, Моня обійшов його й загородив дорогу. — Дай закурити! — сказав вимогливо. — Не палю… — Салій спробував обминути його. Копот знущально смикнув Салія за краватку. — Дивись, Вітюню, воно не курить. П’є, але не курить. А удає з себе!.. — С-старик… — Салій похитнувся. — Не чіпляйся до мене, с-старик, бо справді сигарет не маю. — Брешеш! — Моня легко штовхнув Салія в груди, той заточився, але Лапа підтримав його. — Чого чіпляєтесь? — вигукнув Салій, розлютившись. — Зараз покличу міліцію! — Ми чіпляємось? — просичав Копот. Озирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, сильно вдарив Вітюню у вилицю. — Чого?! — Лапа заточився. — Чого б’єшся? Копот схопив Салія за барки. — Чого вдарив мого товариша? — загорлав, намагаючись привернути увагу перехожих. — Напився, то вважаєш, можна битися? Тримай, Вітю, хулігана, зараз ми відведем його у міліцію. Тепер до Лапи дійшло, чому саме вдарив його Копот. Потер забите місце, закричав тонко: — Х-хуліган! Він ударив мене, б’ється серед білого дня! — Кілька перехожих зупинилися, один попрямував до них. — Будьте свідком, — жалібно заканючив Лапа, — п’яний хуліган, він розбив мені обличчя… З-за рогу будинку виринула бабця — одна з тих, що сиділи під другим під’їздом. — Я бачила! — тицьнула себе в груди. — Він у нашого жильця напився, з четвертого поверху, сама бачила, обидва п’яні, а тілігентами прикидаються, з портфелями ходють! До Салія почало доходити, в яку історію він уклепався: злякався і зблід, приклав руку до серця, мовив прохально: — Люди добрі, та я ж нічого!.. Повертаюся з іменин, а тут до мене причепилися… — Потрібен ти нам… — Лапа зовсім натурально схлипнув. — Лізе до нас, запитав, котра година, я йому відповів, а він мене за це в пику! Хуліган п’яний!.. — заверещав раптом. — Міліція!.. Салій кинувся за ріг будинку, та Копот встиг схопити його за руку. їх обступили вже кілька цікавих перехожих. — Будьте свідками… — канючив Лапа. — Кидається на людей! — Буду, милий, буду, — запевнила бабка. — Сама бачила. — Бабусю, що ви верзете? — здивувався Салій. — Фуліган! — жорстко сказала стара. — Ще іменинника твого слід витягти, разом пили, разом і відповідайте. Петько, — підкликала хлопчину, що крутився поруч, — приведи участкового. Він у тому домі, — кивнула на сусідній будинок, — там у нас і ЖЕК, і міліція. Копот міцно тримав Салія за правицю. Тепер той не викручувався — благально зазирнув Моні у вічі, попросив: — Не треба міліції, відпустіть, я віддячу… — Чуєте? — аж звівся Копот. — Розкров’янив мого друга, а тепер ще пропонує хабара. — С-старик, — Салій приклав вільну руку до серця й навіть уклонився, — давай миритися. Без міліції… — Усі вони такі — фулігапи… — заявила бабка. — Спочатку набешкетують, а потім овечками прикидаються… — Бабонько, — заблагав Салій, — ви ж добра й розумна, і я прошу вас!.. — Во!.. — скрутила дулю й піднесла мало не до самого Салієвого носа. — У газетах пишуть: фуліганам — рішучий бій! А ось і наш участковий, він розбереться. Високий і дженджуристий лейтенант приклав пальці до козирка. — У чому справа? — П’яний громадянин, — Копот нарешті відпустив Салієву руку, — причепився до нас і вдарив мого товариша. — Ваші документи? — зблиснув лейтенант очима на Салія. — Це неправда, — ледь не заплакав той, — це вони причепилися до мене й почали ображати, я нікого не бив… — Звідки ж у громадянина кров на обличчі? — іронічно примружився лейтенант. — Це він його утелющив! — вказав Салій на Копота. — Я?! — щиро зареготав Моня. — Мого кращого друга Вітюню? За віщо? — А ви не того?.. — підозріливо принюхався дільничний. — Що ви, товаришу лейтенанте! Ми неп’ющі, я у позавідомчій охороні працюю, колишній співробітник органів, а Віктор Зубок — студент і мій товариш. — Хто бачив? — обвів дільничний поглядом присутніх. — Я… — виступила вперед стара. — Як цей фуліган, — вказала вузлуватим пальцем на Салія, — вдарив кулаком хлопчика. — Ясно… — лейтенант ще раз козирнув. — Усіх прошу розійтися. А потерпілі, свідок та ви, громадянине, — поклав Салієві руку на плече, — пройдьомте в у часток. 18 Сонце припікало нещадно, і Арсен перетягнув покривало, на якому вилежувалася Арочка, під вербові кущі. Тут пахло гірко й заспокійливо лозою, а над самісінькою головою умиротворено й ліниво цвірінькала якась птаха. Арочка підмостила під голову туго скручені джинси, лягла на бік, щоб краще бачити Арсена, дивилася на нього з-під вій і думала, який він привабливий і розумний. Вчора увечері мала довгу розмову з матір’ю, розповіла їй про все, навіть про валізку з грішми під Мониною тахтою. Чекала: мати жахнеться, відчитуватиме її, але та повільно, маленькими ковточками смакувала каву й мовчала — тільки очі в неї посуворішали. Мати допила каву, обтерла серветкою губи, підправила на них помаду, робила це непоспішливо й звично, наче дочка призналася у звичайній дівочій пустотливості. Лише по тому мовила розважливо: “Копот тобі не пара. Тут і неозброєним оком видно. Кинь і забудь якомога скоріше. І про гроші забудь. Сама знаєш: твій батько мав грошей, мабуть, не менше, і що з того? Можеш заперечити: в Ізраїлі вас не дістануть. Звичайно, не дістануть, але розуму в того Моні ні на гріш, через півроку вилетить у трубу, а що станеться з тобою? Може й знайдеш свою долю, а може й ні. Там усе по-іншому, таких, як ти, тисячі, там дівчатка зубасті й мудрі, а ти навіть жодної іноземної мови не знаєш. Тут я в тебе під боком, гарний хлопець закохався, мільйонів не матимеш, але житимеш пристойно”. “За нашими вимірами, — заперечила Арочка. — Виходить, і ризикнути не можна?” “Можна, — посміхнулася мати сумно, — в твої роки я такою ж самовпевненою була, поки не обпеклася”. “А мені забороняєш”. “Дурненька, звідти ж вороття нема. Я мала право на помилку, могла починати все спочатку, а з чого почнеш там?” “Просто ти не хочеш розлучатися зі мною…” — Арочка гадала, що мати розсердиться, але та відповіла напрочуд спокійно: “І це має місце. Ти в мене лишилася одна, і я люблю тебе”. Арочна подумала, що вона також любить матусю, проте це не завадило б навіки розлучитися з нею, якби була упевнена в своєму майбутньому. А тепер, спостерігаючи за Арсеном, все більше переконувалася в матусиній мудрості. Точно: привабливий і розумний, з такими хлопцями вона ще ніколи не зустрічалася. Нараз Арочці захотілося притулитися до Арсена, скуйовдити йому чуприну, припасти до вуст, нехай би він навіть дав волю рукам, вона простила б йому зараз усе, — важко зітхнула й знеможено простягнулася горілиць. — Ти що? — стривожився Арсен. — Ти такий розумний… — Арочка пучками торкнулася Арсенового плеча. — Мені аж лячно… — Краще бути такою вродливою, як ти. — А мені здається — розумною. Хоча, — зітхнула ще раз, — ти б тоді й не глянув на мене. — Розумних і негарних багато. — Арсен згадав їхніх інститутських учених дамочок і сказав: — А ти і вродлива, і розумна. — Боже мій, я ж нічого не знаю. — Знатимеш. Повчишся — і все знатимеш. Арочка зітхнула втретє, уявивши чотири чи п’ять років нудного студентства, подумала: життя сповнене парадоксів. Он у якогось недолугого й противного Моні під старого тахтою стоїть повна валізка грошей, а у розумного й привабливого Арсена в кращому випадку кілька сотень на ощадкнижці й пошарпана “Лада”. Якби все було навпаки — цікаво, як Арсен ставиться до грошей, чи дозволив би він їй розтринькати їх? Мабуть, дозволив би. По-перше, ще не привчений до великих грошей, не знає, як з ними поводитися. По-друге, що не зробиш заради коханої. А те, що вона справді кохана, Арочка знала точно. Й не тому, що Арсен уже освідчився їй — він сказав, що кохає її, сьогодні вранці, коли тільки приїхали на Труханів острів, тільки роззулися і йшли, вгрузаючи по кісточки в теплий оксамитовий річковий пісок. Арсен раптом зупинився, притягнув її до себе, не звертаючи уваги на пляжників, сказав просто й серйозно: “Я люблю тебе!” Він навіть не поцілував її — пішли далі, немов нічого й не сталося, купалися, снідали, знову купалися, не повертаючись до розпочатої Арсеном розмови, потім він перетягнув покривало у затінок під кущі, де нарешті сказав Арочці, що вона вродлива. їй хотілося б знову й знову слухати це, а він перевів розмову на навчання. Дурні ці чоловіки: у них в голові тільки робота, навчання, винаходи, дисертації, дружина й навіть коханка десь там, після засідань і симпозіумів, — невже це справжнє життя? Арочка підвелася на ліктях, потягнулася до Арсена й поцілувала його. Притиснулася губами міцно, відчувши, що це — найсолодший з поцілунків за все її життя: голова запаморочилася, вона задихнулася, та не могла відірватися, здалося, що помирає, та навіть смерть не злякала її. Нарешті, коли, здається, вже померла, відсахнулася, набрала повні легені повітря й засміялася щасливо. — Коханий… — прошепотіла. — І я люблю тебе! Арочка відкинулася на спину, точно знаючи, що тільки вона зараз по-справжньому щаслива на всій цій великій Землі і вся ця Земля тільки для них — і дніпрова вода, що плюскотить за кілька кроків, і гіркий задушливий аромат верболозу, і жарке сонце, і оксамитовий пісок, і пташине теленькання — усе їхнє, і так буде вічно. їй зробилося соромно, що думала про Париж та обідрану валізку із сотнею тисяч, краще їздити в старенькій “Ладі” та відчувати справжній смак поцілунків, ніж вічно бачити самовдоволену й тупу Монину пику. Арсен нахилився над нею, зблизька зазирнув у вічі, і тепер Арочка, не соромлячись, обвила його руками за шию й знову притягнула до себе. Вони цілувалися до знеможення, потім лежали, обійнявшись, втомлені й принишклі. Трохи оговтавшись, Арочка сіла, налила у склянки теплуватого несмачного лимонаду, ковтнула й запитала: — Ти повезеш мене в Париж? Це запитання вирвалося в неї несвідомо, вона сама засоромилася його, та слова вихопилися, і вона з нетерпінням чекала на Арсенову відповідь. А той відповів зовсім серйозно, немов ішлося про поїздку до Білої Церкви чи Житомира: — Звичайно. — Коли? — Скоро. А чому тобі хочеться саме до Парижа? Арочка обійняла голі коліна, посміхнулася загадково. І чому чоловіки такі нетямущі? Невже незрозуміло, що в Парижі найелегантніші жінки в світі, наймодніші магазини, найкрасивіші бульвари, й справжня жінка може поважати себе лише після того, як побачить, що паризькі дженджури з Єлісейських Полів накидають на неї оком. Нічого не відповівши, Арочка побігла купатися. Перепливла протоку, не відпочивши повернулася назад, повільно вийшла на берег, зупинилася, підставивши обличчя сонцю. Стояла, може, прекрасніша за саму Афродіту, й думала: “Розпустила нюні як корова… Чи, краще, недосвідчена телиця… Ну, цілуватися з Арсеном приємно, ні з ким не було так гарно, та чи в поцілунках щастя? Зрештою, можна бути з Монею, а цілуватися з Арсеном… Проте Арсен такого не потерпить… Йому треба все, й негайно. А може, справді повезе в Париж? Ну й що? Ходитимуть по Монмартру, взявшись за ручки, із сотнею франків у кишені, за які не купиш найдешевшого капелюшка, як жебраки — радянський учений, професор, і його молода, вродлива та елегантна дружина, облизуватимуться перед паризькими чи римськими вітринами, коли якийсь чиновник з Міністерства зовнішньої торгівлі, якийсь дурень чи дундук може дозволити собі будь-що. Не кажучи вже про бонз. Мати розповідала: син одного московського бонзи літав на полювання в Африку, стріляв левів, а ліцензії йому сплачувала держава. Ну й біс з ним, з синочком, де він і хто йому зараз носить передачі?.. А от як би їй хоч надібрати з Мониної валізки? Покласти гроші на власну ощадкнижку, бути багатою й незалежною, дружиною доктора наук…” Арочку кинуло в жар від самої думки про це, зайшла у воду, на мить занурилася. Уявила, як заздритимуть їй інститутські подруги — вісімнадцятирічна першокурсниця, а вже за доктором наук, відомим ученим, як крутитимуться навколо неї, як наслідуватимуть її у всьому — що не кажи, а це таки життя! Раптом жахнулася: ну, обкрутить вона Моню, чабере в нього дещицю, навіть не дещицю, а потім?.. Грати й добі і роки за колючим дротом у робі, безкінечна виснажлива робота… Вирішила твердо: ні й ще раз ні. Мудра матінка десять разів має рацію: найкращий варіант — Арсен. Ось вій, сидить за кілька кроків під вербовим кущем, дивиться на неї, посміхається — коханий чоловік, здається, і вона кохає, то чого ж ще треба? Арсен пересів до Арочки, сиділи, зануривши ноги в теплу воду й мовчали. Нарешті Арсен запитав: — Коли в тебе перший екзамен? — Через тиждень. — Допомогти? — Сама впораюсь. — Ти розумна, — ствердив Арсен, Арочка ж тільки посміхнулася непомітно. Навіщо їй псувати очі над підручниками, коли вітчим уже дзвонив ректорові інституту й домовився з ним — це розповіла матуся під час вчорашньої розмови. Звичайно, щось елементарне треба знати, та вистачить неясних шкільних спогадів. — Перший екзамен — твір? — запитав Арсен. — Угу. — Давай завтра посидимо кілька годин, підготуємо пару варіантів. Арочка уявила себе вдома в матусиному французькому халаті й погодилася: — Давай. Прийдеш до мене. — Куди? — Я прописана в татусевій квартирі, та мамусина краща. На Львівській площі одразу за будинком торгівлі. — Аріадна назвала адресу. Арсен помовчав трохи й запитав якось зовсім буденно: — Підеш за мене? Арочка відповіла одразу й не вагаючись: — Піду. Вирішила: поки що все одно нема нічого кращого й треба погоджуватися. — Поберемося восени, коли вступиш. — Гаразд. — Перейдеш до мене. Маю, правда, тільки одну кімнату — я живу з сестрою… — Облиш, — перебила Арочка, — чого-чого, а житлоплощі в мене досхочу. Татусева, тобто моя, та мамусина. Можемо мінятися-перемінюватися, мамуся нам свою квартиру подарує на весілля. Арсен поморщився. — Одержувати такі дарунки від Софії Гнатівни… — Предки мають турбуватися про свої чада. Крім того, тепер мамуся не має права на свою квартиру — у них з вітчимом на двох шикарні покої. — Щось тут негарне. — Матуся без нас усе вирішить, — безжурно махнула рукою Арочка. Подумала: квартира — не проблема, головне — як розв’язатися з Койотом? І це якось уладнається. Треба якось залякати Моню, матінка візьме це на себе. Моня не цвірінькне, мовчатиме в ганчірочку. От якби вона не возила отих бандюг з великої дороги, можна було б подоїти Моню, а так — зась, сама помовч у ганчірочку й не цвірінькай, як пташина у верболозі. Арочка засмутилася зовсім щиро, але подивилася на Арсена й вирішила розсудливо: матиме зовсім пристойну компенсацію. Ця думка потішила й розважила, і Арочка, світло усміхнувшись, міцно притиснулася до Арсена. 19 Пом’ятий і неголений, Салій уранці підвівся на четвертий поверх і подзвонив у Павлюкову квартиру. Павляк вийшов у піжамі, щиро здивувався і запитав: — Опохмелитися захотілося? — Не до жартів! — Салій переступив поріг. — С-ста-рик, здається, я влип в історію… Павлюкові очі забігали. — Що сталося, Володимире Борисовичу? — У вашому під’їзді мешкає якась Варвара Петрівна Шульгіна. На третьому поверсі… Знаєш таку? — Вобще-ка, знаю. Якраз піді мною. Вредна стара, з нею моя Галина Сидорівна поскандалила, начебто ми ванну їй залили. — Погані справи, — потер неголену щоку Салій, — треба з нею домовитися. Щоб взяла назад свої свідчення. — Які свідчення? — не збагнув Павлюк. — Я ж кажу: погані справи. Забрали мене вчора до витверезника, більше того, шиють скандал і хуліганство, а ця ваша сусідка — головний свідок. Треба з нею домовитися, щоб відступилася. Павлюкові очі закам’яніли. — Ви — у витверезнику?.. — перепитав. — Гірше, Ярославе Вікторовичу. Причепилися до мене якісь хулігани, й складено протокол, ніби я вдарив одного з них. А ваша сусідка — головний свідок. — При чому ж тут я? — Я ж кажу: бабця — ваша сусідка й треба з нею домовитися. Я б заплатив чи зробив гарний подарунок. — Ну-ну… — мовив Павлюк, обмірковуючи ситуацію. Невже справді все так погано? Він уже святкував перемогу, не дивлячись на те, що той недолугий Синиця зіпсував їм обідню і не вдалося на партзборах протягнути потрібну резолюцію: всі були впевнені, що це тільки відстрочка, що все одно Некрич доживає останні дні й директором стане Салій. А коли Вов прийде до влади, йому доведеться розплачуватися по векселях, тоді й настане їхній зоряний час… Невже цей необачний Вов споганив усе? А якщо справді домовитися з бабцею, що живе під ним? Стерва, але ж можна дати сотню чи зелененьку… Платити все одно Салієві… — Вірочко, — зітхнув Павлюк, — зготуй нам кави. Для просвітлення мізків, — посміхнувся Салієві. Він відступив, пропускаючи Вова на кухню, й раптом згадав: витверезник! Адже Салій потрапив до витверезника — оце головне, й до фені тепер — забере бабця свої свідчення чи не схоче. Секретар парторганізації у витверезнику — це погасити не можна, певно, зведення вже в райкомі. Ну, з партії Салія не виключать, проте на Вововій кар’єрі можна поставити крапку… А він, дурень, хоче пригощати його кавою… Боже мій, а щастя було так близько!.. Тепер Некрич, відчувши свою силу, знахабніє ще більше, і слід довести директорові свою відданість. Але як? Можна розповісти Арсенові Чернишу, що Вов шукав у нього порятунку, просив допомоги, розповісти в деталях, висміяти Салія, наголосити на Вововій ницості — Черниш обов’язково переповість розмову Некричеві… Так, це правильний хід, а потім можна буде виступити на вченій раді, рішуче засудити Вовову рецензію на Некричеву книжку, довести тенденційність рецензії, показати, як Салій вміє пересмикувати факти… А ця дурепа Вірка вже наливає каву — запахло на всю квартиру… Смоли гарячої вам, малошановний товаришу Салій, не хочеться? Павлюк з відразою дивився, як Вов жадібно сьорбає каву, і серце його сповнювалося гнівом. “Спустити б тебе зараз зі сходів, — думав злостиво, — татарчук клятий, а ще в директори цілив… Отже, слід бути рішучим і твердим, біс з ним, Вовом, треба негайно зректися його, нехай думає про мене, що хоче, нехай кляне, а я маю вчинити саме так… Бо нема іншого виходу… Певно, у джентльменському клубі мене засудили б, але ж ми не з панів, нам ці панські цирліхи-манірлихи ні до чого, ми звикли різати правду-матку у вічі, по-робітничо-селянському, не зважаючи на особи, і в цьому одна з переваг нашого суспільства…” Знайшовши нарешті потрібне виправдання, Павлюк відчув щире полегшення. Дочекавшись, поки Салій доп’є каву, мовив, уважно розглядаючи свої нігті: — Я обміркував ситуацію, Володимире Борисовичу, і вимушений відмовити вам у допомозі. Не розраховуйте на мене… — Нараз відчув себе навіть скривдженим: так, цей Салій втягнув його у негарну історію, хотів використати його, а тепер підло зрадив. Голос Павлюка зазвучав гнівно і обурено: — І прошу не вплутувати мене у свої справи. Була в мене вчора компанія, запросив і вас, але ніхто не скандалив, випили трохи сухого вина й розійшлися, а ви зволили нажлуктитися горілки, влаштували вуличний скандал — от і відповідайте! — Стійте! — зробив останню спробу Салій, уже знаючи, що Павлюк не врятує його. — Послухайте, Ярославе Вікторовичу, це — жахлива провокація. Уранці я зателефонував до приймальні Гнідаша, виявляється, Яким Нестерович не викликав мене, його секретарка не дзвонила вчора по вашому телефону. Треба довести, що це — провокація. — Вобще-ка… — почав Павлюк нерішуче, та секунди — другої йому вистачило, щоб остаточно зрозуміти: він обрав правильну лінію поведінки. — Вобще-ка, це ваша справа, товаришу Салій. Вас затримали п’яним на вулиці в той час, коли наше суспільство бореться з пияцтвом, вас, секретаря інститутської парторганізації, ви зганьбили честь комуніста, — голос його набрав патетичного звучання, — і я перший голосуватиму за виключення вас з партії! — Отже, продаєте? — зблід Салій. — Не продаю, а об’єктивно зважую на обставини. Ви виявилися поганим комуністом, Володимире Борисовичу, а ми припустилися фатальної помилки, обравши вас до партійного бюро. — Виступаєте, немов уже на зборах… Павлюк озирнувся, наче в порожній квартирі його міг хтось підслухати. — Дурень, — сказав злостиво, — й на такого дурня ми поставили! Можливо, й провокація, можливо, тебе підловили, та вашу карту бито, Володимире Борисовичу. І ніхто не допоможе вам, навіть сам президент. Кажете, протокол у міліції склали? Дивуюсь, як ще взагалі вас випустили… — Товариш у мене в міській міліції. Полковник… Умовив, щоб дозволили йому подзвонити. З його допомогою… — Ви тепер труп, Володимире Борисовичу. — Не все ще втрачене, і якщо ми домовимось з вашою сусідкою… — Досить! — Павлюків голос знову задзвенів обуренням. — Дивуюсь, що ви після всього насмілились прийти до мене. — Ясно: плюнули й розтерли… — А ви як гадали? Тепер Некрич зробить з вас відбивну котлету, а чого, вибачте, я маю за все страждати? — Учора ви клялися у вічній дружбі. — Учора!.. А сьогодні змінилися обставини. Учора ви справді були моїм другом, бо були силою, на вас можна було спертися, а сьогодні… — Існує елементарна порядність, Ярославе Вікторовичу. — Вобще-ка, існує, правильно зводили зауважити. Але з допомогою яких методів ви планували звалити Некрича? Некрича, відомого вченого! Ви написали бездоказову, фіскальну статтю, й це не дивно, бо ваш спосіб життя, безперервні пиятики свідчать про безпринципність, це давно насторожувало нас. Так, Володимире Борисовичу, я голосуватиму про виключення вас з партії і використаю політику демократії та гласності, аби сказати все, що думаю про вас. Чесно й принципово! — Біс з вами, — утомлено мовив Салій. — Я переможений і здаю позиції. Однак тепер точно знаю, хто ви насправді, всю ціну вашій компанії. Тупі нездари, нікчемна сірість — не ждіть від мене гарного слова. — А хто тепер слухатиме вас? Тепер тобі, друже, не випірнути, дякуй, якщо остаточно не втоплять, й крутитимешся, як лайно в ополонці. Салій нічого не відповів. Пішов, опустивши плечі, утомлений і виснажений. Справді, тепер йому крутитися в ополонці — ляснули всі надії та честолюбні сподівання, тепер він нуль без палички, бур’ян на узбіччі, топтати який може, хто хоче. Він сів на трамвай і доїхав до Будинку офіцерів. Зайшов у перукарню, поголився, пішки дістався до інституту. Знав Некричеву звичку з’являтися на роботу трохи раніше — хотів з’ясувати стосунки, можливо, вчинити скандал, сам не знав, як усе обернеться, але відчував необхідність висловити Некричу все, що думає про нього. Однак біля інститутського під’їзду рішучість покинула Салія, уже взявся за ручку дверей, проте знайшов у собі силу волі, повернувся і швидко попрямував до Хрещатика. Піймав таксі і поїхав додому. 20 Зранку Некрича викликали до райкому і повідомили, що сталося з Салієм. — Від кого, від кого, а від Володимира Борисовича не чекав, — сказав секретар райкому якось утомлено, навіть розгублено. — Перевіримо факти — якщо підтвердяться, самі розумієте… — Він безнадійно розвів руки. Вийшовши з райкому, Іван Михайлович постояв на вулиці, збираючись з думками, і поїхав до Салія. Йому відчинив сам Вов — у домашньому халаті й тапочках, обличчя пом’яте і очі зовсім потонули в щілинах. — Ви?.. — Салій посірів, побачивши Некрича. — Ви? Для чого? — Є розмова, Володимире Борисовичу, не проженете? Вов відсторонився, і Некрич переступив поріг. Подав Салієві руку, але той ступив крок назад, демонстративно заклавши руки за спину, й Некрич лише знизав плечима. Мовчки стояли один перед одним — Некрич виглядав розгубленим, а Салій оговтався і гнівно зблискував очима. — Здається, я помилився, і мені не треба було приходити сюди, — нарешті порушив мовчанку Іван Михайлович. — Прошу вибачення… Він позадкував, та Салій зупинив його: — Ви!.. — вигукнув. — Ви насмілилися прийти до мене! Як вам не соромно? Після провокації, яку розіграли так вправно! — Бачу, ви просто не в гуморі, Володимире Борисовичу… Що за провокація? Здається, ви починаєте ставити усе з ніг на голову. Це я міг би назвати вашу статтю провокаційною. — Голуб! — мало не закричав Салій. — Голуб миру з яструбиними пазурами. Не прикидайтеся, це ви підіслали вчора до мене бандюг, щоб дискредитувати й позбавитися конкурента. — Побачивши у Некричевих очах щире збентеження, вів далі вже не так упевнено: — Ніколи не гадав, що ви можете опуститися до такого… — До чого? Прошу пояснити. — Вчора Павлюк святкував день народження, я був у нього, і увечері біля Павлюкового будинку до мене чіпляються два хулігани, влаштовують бійку. Я не був п’яний і все пам’ятаю: їх купили, підіслали до мене. — Сьогодні вранці мене викликали до райкому й повідомили, що вас затримала міліція. — Більше того, складено протокол, і довелося ніч провести у витверезнику. — Вважаєте, у всіх цих неприємностях винен я? — Хто ж іще? Некрич замислився на кілька секунд. — Я прийшов до вас, Володимире Борисовичу, щоб спокійно розібратися у всьому. — Чого тут розбиратися, тепер я нуль, і Павлюк перший голосуватиме за виключення мене з партії. — Уже встигли побачитися з ним? — Не мав іншого виходу. — А чого ви чекали од Павлюка? Дбає лише про себе… — Хочете сказати?.. — Так, хочу. Давайте домовимося: я зараз скажу все, що думаю і про вас, і про ситуацію, яка склалася в інституті. А потім разом порадимося, як залагодити вашу справу. Салій нервово сіпнувся. — Сипатимете сіль на рани? Але добре, заходьте. Володимир Борисович запропонував Некричеві крісло у вітальні, сам примостився на пуфику. — Уважно слухаю вас… — У будь-якому випадку, трапилося б з вами щось чи ні, я наполягав би на цій розмові… — почав Некрич. — Тепер на рівних розмови не вийде: тільки добиватимете лежачого. — Можете вірити мені чи ні, але я вперше чую про ваші вчорашні… — Некрич затнувся, шукаючи слова, — пригоди. — Однак учора ввечері на квартиру Павлюка дзвонила начебто Гпідашева секретарка, хотіла довідатися, чи присутній я там. — Я не детектив і навряд чи допоможу вам. Але повторюю: я не маю до вашої історії ніякого відношення. Давайте більше не говоритимемо про не. — Ще вчора я був вашим єдиним конкурентом… — Мабуть. Але існують на світі люди, які не бруднять собі руки в конкурентній боротьбі. — Натяк зрозумів… — процідив Салій. — Проте сьогодні ми в нерівних умовах, і я не можу відповісти… — Чому ж? Давайте казати один одному у вічі все, що хочемо. Точніше, думаємо. Салій заховав очі. “А дзуськи, — вирішив, — якщо б ти знав усе, що я про тебе думаю і чого тобі бажаю, не сидів би зі мною за одним столом”. — Давайте, — погодився. — Ну от і добре, — полегшено зітхнув Некрич і вперше подивився на Вова мало не приязно. Подумав: в людині завжди повинні перемагати добрі почуття. Усе краще, що закладене в людську душу, певно, з особливою силою проявляється тоді, коли людині погано. Коли ми щасливі й задоволені життям, ці про що не думаємо, купаємося в щасті чи благополуччі. Та варто насунутись хмарам, як усвідомлюємо, де саме схибили, й самі собі даємо урочисті обіцянки не повторювати помилок. Мабуть, і Салій зараз відчуває те саме. Зрештою, Вов людина талановита, буває, правда, що й розумні люди падлючать, але свідомо падлючити довго не можна, це протирічить усій людській сутності, людина, яка щиро усвідомила, що припустилася негарного, ніколи вже так не вчинить. І Некрич усміхнувся Салієві приязно — у цю мить він і справді забув усі прикрості, які принесли йому останні дні, він усе простив Салієві і уже обмірковував, що і як вчинити, аби витягнути Вова з болота. А Володимир Борисович вдивлявся в просвітліле Некричеве обличчя, й лють душила його. Не встиг, так, він лише трохи не встиг, і хтось підставив йому ніжку. Мабуть, не Некрич, точно, не він, у цього не вистачило б кебети, щоб отак вправно й холоднокровно зварганити справу. Але все одно — він чи не він, яке це має значення, — все одно простити йому не можна, тепер треба піти в глибоке підпілля, причаїтися на роки, потихеньку зализувати рани, накопичувати сили, обростати прихильниками, щоб у слушний момент ударити нижче пупа. Так, саме нижче пупа. Салій не посоромився цієї думки: він ніколи не буде добреньким, на цю хворобу страждають лише люди з розм’якшеним мозком, а він лише зовні видається м’яким і лагідним, він і справді може придуритися й придурюється все життя лагідним, чулим і навіть добрим, він уміє посміхатися й казати гарні слова, проте він також уміє продумати й розрахувати кожний крок і ступити тільки тоді, коли впевнений, що не впаде. Так ішло аж до вчорашнього вечора… Боже мій, варто було б йому лише відмовитися від Павлюкового запрошення… Салій не витримав і скреготнув зубами. Виявляється, кінь на чотирьох ногах, і той спотикається. Але що торочить Некрич? — Кожна людина, Володимире Борисовичу, мав право на власну думку. У мене нема до вас ніяких претензій щодо рецензії на мою останню книжку. Правда, мені здасться, що ви іноді пересмикуєте факти, проте ми могли б подискутувати з цього приводу, скажімо, на вченій раді. — Яка підібрана директором й безвідмовно піде за вами. — Не думаю, що більшість керуватиметься вірнопідданськими почуттями. Погодьтеся, Рубанич, Заваров і Шовкопляс ніколи не плазують переді мною. Тоне я був обурений, що ви хотіли з допомогою відомих і не раз використаних засобів начепити на мене ярлик. Признаюся, гадав, що ніколи не зможу простити вас… “Давай, давай, — подумав Салій, — я з тобою в разі перемоги розмовляв би зовсім по-іншому. Я б викликав тебе на партбюро й віддав на поталу Павлюкові й Рапакові. А сам би тихо спостерігав, як хрумкотять твоїми кісточками, як перемелюють їх своїми міцними зубами старші й молодші наукові працівники, як п’ють твою червону благородну кров, як мружаться від задоволення. І головне — на високому, так би мовити, ідейному рівні: з посиланням на перебудову, гласність і демократію. Усе чин чипарем, з урахуванням зростаючих сучасних вимог”. А Некрич казав: — Давайте так: хто давнє пом’яне, той лиха не мине… Це сподобалося Салієві, він вимучив посмішку й сказав: — Мені прикро… Не подумайте, що стріляв у вас з-за рогу, був упевнений, що вчиняю правильно. — Додав, непомітно спостерігаючи, яке враження справлять ці слова: — Розумієте, це була не лише моя думка про вашу книжку… Тепер я усвідомив: мене непомітно підштовхували, так, саме підштовхували й спрямовували усілякі нікчеми й нездари, різні павлюки й рапаки… Вони створювали атмосферу, яка сприяла визріванню помилкових поглядів Я не знімаю з себе відповідальності за звершено, й ваше право відтепер не подавати мені руки… Некрич якось урочисто підвівся й простягнув Салієві руку. Володимир Борисович потиснув її міцно, віддано дивлячись Некричу у вічі. Знав: тепер директор не дасть його на поталу, й Павлюк навряд чи голосуватиме за виключення з партії. Некрич встав і сказав: — А тепер, Володимире Борисовичу, давайте поміркуємо, як достойно вийти із становища, яке склалося. Щиро вірю, ви потрапили в пастку, але, певно, довести це нічим не зможете. — Не зможу, — визнав Салій, — протокол і свідки… Некрич помовчав і вирішив: — Треба якось локалізувати справу. Аби не дійшло до суду. — Уранці я подзвонив знайомому полковникові міліції, й мене, бачите, випустили… Некрич покрутив головою. — Найгірше, що в райкомі вже знають про вашу пригоду. Коротше, до суду, сподіваюсь, не дійде. У крайньому разі, візьмемо вас на поруки. Певно, парт-бюро захоче переобрати вас… — Павлюк сказав, що ставитиме питання про виключення з партії… — Я голосуватиму проти, — твердо заявив Некрич. — І вживу всіх заходів, щоб залишити вас в інституті. “А мені поки більш нічого й не потрібно”, — подумав Салій і сказав: — Ви не пожалкуєте за цим. 21 — Піди в кіно чи просто погуляй, — наказала Арочці Софія Гнатівна. — А я тим часом проведу переговори з твоїм хахалем. — Ну, що ти, мамуню, — удавано образилася Аріадна. — Який же він хахаль? Софія Гнатівна тільки зміряла дочку нищівним поглядом. Звичайно, й вона в доччині роки була небезгрішною. Але коли уявляла Арочку в обіймах шмаркатих хлопчаків чи проноз на зразок Копота, серце скипало люттю. Одна справа — вона, у неї часто не було іншого виходу, не було ні статків, ні пристойного оточення. Нарешті, не було мудрої і люблячої матері, яка б вчасно напоумила, захистила, коротше, не було нічого, н то вона зуміла чогось досягти в житті й не пішла по руках. — І що ти знайшла в тому Моні? — пробуркотіла Софія Гнатівна вже примирливо. Хіба можна довго сердитися на дочку? Та ще коли вона дивиться так жалібно? — Так уже сталося, — пояснила Арочка ухильно. — Наперед будь обережнішою. — Буду. Софія Гнатівна ляснула дочку нижче талії. — У кінотеатрах іде “Людина з бульвару Капуцинів”… — Біжу… Софія Гнатівна постояла біля вікна, спостерігаючи, як дочка перетинає вулицю. Справжня королева, вся у матір, Рачковим тут і не пахне. До речі, про Рачкова. Слід поміняти його квартиру й цю на трикімнатну. Буде її весільний подарунок молодятам. Коли ще Арсен Черниці одержить житло? Хоч і доктор, та квартирні закони однакові для всіх. А Рачков повернеться тільки через дванадцять років, квартира тепер не його, а Аріаднина, до того ж, Рачкова тоді навряд чи пропишуть у Києві — що ж, усе справедливо, кожний одержує по заслугах, і з чиновниками-хабарниками в нашій країні не панькаються… Аріадна зникла за рогом, Софія Гнатівна посміхнулася щасливо й набрала Копотів телефон. Моня приїхав швидко. Спіймав таксі і з’явився хвилин через двадцять. Софія Гнатівна тим часом заварила каву, дістала з бару півпляшки коньяку. Посадила Копота у зручне крісло, налила чарку й втупилася запитливо: — Ну?.. Моня спорожнив чарку до останньої краплини, почекав кілька секунд, дивлячись на Софію Гнатівну просвітлено, ковтнув кави й відповів: — Вчинено все, як і домовлялися. Перший клас. Я навіть Лапі по морді з’їздив, щоб натуральніше. Фонарем світить і вимагає ще четвертак. — Бог подасть, — відповіла Софія Гнатівна сухо. Дістала п’ять зелененьких, поклала перед Копотом. — Твоя частка… Тепер викладай… Моня, смакуючи подробиці, розповів, як перестріли вони Салія, як вчасно трапилася злостива бабця, як у міліції склали протокол і потім на оперативному “бобику” відтранспортували Володимира Борисовича у витверезник. Софія Гнатівна слухала мовчки, сплела пальці, прикрашені перснями, сперлася на них підборіддям, здавалося, й не чула Моні, проте коли закінчив, схвалила: — Роботу виконано справно. Копот зиркнув на зелененькі папірці, що лежали на журнальному столику, повагався, але відсунув їх. — Не треба. — Чому ж? Зробив усе як домовлялися. — Проте… Не знаю, чи казала вам Аріадна? Ми б хотіли побратися… То з вас не візьму. — З майбутньої тещі? — Невдобно. — Бери, бери… Бо невідомо, як усе обернеться. — Ми з Арочкою твердо домовилися. — Чула. — Хіба це вас не влаштовує? — А хто ти такий, щоб влаштовувало? — Аріадну влаштовує, вас і не питатимемо! — розлютився Копот. Але Софія Гнатівна сиділа так само незворушно, й тільки зелені вогники спалахували в її очах. — Ну, хто ти такий? — повторила. — Ні освіти, ні становища, служиш у якійсь зачуханій позавідомчій охороні, хіба це для Аріадни? — У мене плани — дай боже кожному! — І про це знаю. Хочеш утекти з Арочкою. І ким же ти будеш в Ізраїлі? Євреї тебе не приймуть, ти для них чужий і за духом, і за вірою. Крім того, сумніваюся, що одержите дозвіл. — У мене свої люди в міліції, закидав вудку — кажуть, може вигоріти. — Припустимо, вигорить. Що робитимеш в Ізраїлі? — А я на тих жидів чхати хотів. Мені аби кордон перетнути. Я гадаю — найкраще в Західній Німеччині. Або за океаном. Там люди з головами, а не з макітрами. — Отож, — згодилася Софія Гнатівна. — По-перше, не знаєш ні німецької, ні англійської… — Загнула палець. — Ти хоч чув, що таке біржа? — У кіно бачив. — Отже, грати на біржі не зможеш… — Загнула другий палець. — А я для початку бензоколонку куплю. Поки придивлюся, що до чого. А там!.. — Моня сам наповнив чарку й спорожнив із смаком. — А там піде!.. — Для бензоколонки теж і олову треба мати. Де купити, як залучити клієнтів… — Простіше простого. — І Арочка в заправницях бігатиме? — Тільки для початку. — А фігушеньки! — скрутила раптом вульгарну дулю Софія Гнатівна. — Ви чого? — образився Моня. — Я ж по-доброму… — Я не для того дівку викохала, щоб вона на бензоколонці стирчала. Це тільки в кіно їх королевами бензоколонок називають, насправді ж робота чорніше чорної. — Для початку ж! — Там тобі й кінець буде. Ні, не віддам я тобі дочку, хоч би що тут торочив. — А ми вас і не питатимемо. — Аріадна ще мене слухається. Та й сам подумай — мало не на двадцять років старший, життя прожив, а й досі в сторожах бігаєш. Ти Арочці мало не за батька можеш правити, а туди ж… Старе луб’я… — Але ж ви себе старою не вважаєте… — єхидно примружився Моня. Він випив ще чарку, коньяк ударив в голову. Моня перегнувся через столик до Софії Гнатівни, сказав: — І я вас старою не вважаю. Жінка що треба! — Пустотливі вогники заграли в Мониних очах, Софія Гнатівна зрозуміла, про що думає він, і погойдала пальцем перед Копотовим носом. — Не пройде! Моня збентежено відсунувся. — Я ж не хочу нічого поганого, — пробелькотів. Софія Гнатівна акуратно склала гроші, подала Конотопі. — Ото бери зароблене, й на цьому кінчатимемо наші стосунки. Монине обличчя почало наливатися кров’ю. Притиснув руку Софії Гнатівни до столу, просичав: — А ти хто така, щоб командувати? Підчепила собі старого драндулета, то й мовчи! І не заважай жити іншим! Софія Гнатівна висмикнула руку, й гроші розлетілися по столу. Очі в неї потемнішали й стали жорсткими. — От що, — вигукнула загрозливо, — щоб і духу твого тут не було! Щоб і не пахло тобою! Це не тільки я кажу, не й Аріадна каже. Зрозумів? Бо в іншому разі… — Для чого ж так? — злякався Моня: невже Арочка бовкнула про валізу з грішми? — Я Аріадні щасливе життя влаштую. — А не треба їй такого щастя. Хто ти такий? — зневажливі нотки прозвучали в голосі Софії Гнатівни. — Багато думаєш про себе, бізнесменом хочеш стати, на мільйони рота роззявив. А ти пішак, виконавець, виконавцем був, виконавцем і залишишся! — Зіжмакала гроші, засунула Моні в бокову кишеньку піджака. — Свого розуму нема, то чужим користуйся. І виконуй все, що тобі накажуть. Копот важко підвівся. — Не знаєте ви мене, — посміхнувся криво. — І добре, що не знаєте… Софія Гнатівна відкинулася на спинку крісла, поклала ногу на ногу, нарешті відсьорбнула із своєї чашки. — Пуп землі! — кинула зневажливо. — Пуп, — ствердив Копот. — Принаймні не жебрак, як той фраєр, що біля Аріадни крутиться. Гадаєте, не знаю? Я все знаю, якимсь вошивим доктором називається, книжки пише, а кому вони потрібні, ті книжки? Навіть власної хати не має, у сестри під Жулянами треться. — Поплескав по кишеньці, з якої стирчав зелений папірець. — Людині гроші потрібні, у грошах смак, і це ви самі добре знаєте. А дочку за жебрака віддати хочете, Аріадна колись лікті кусатиме, що вас послухалася. Ще раз кажу: подумайте! — Невже треба повторювати: фігушеньки… — Ну й біс з тобою! Вродлива й, гадаєш, розумна, а розібратися — дурепа! — Копот плюнув просто на квітчастий килим, що встеляв підлогу, й грюкнув дверима. 22 Арсен залишив на своєму столі портфель, аби всі знали, що він на роботі, і зовсім уже зібрався непомітно втекти, як завідуючий відділом розгадав його маневр. — Арсене Степановичу, — зупинив на півдорозі до дверей, — хвилиночку… І прошу уваги всіх товаришів… — Він покопирсався у шухляді письмового столу, дістав папірець, підніс урочисто над головою і мовив також урочисто: — Повідомлення з ВАКу. Докторську дисертацію Арсена Степановича Черниша затверджено. Щиро вітаю вас, дорогий Арсене! У принципі Черниш був готовий до цієї звістки: вірні люди з Москви передавали, що його дисертація не викликає заперечень, проте все ж під серцем ворушився хробачок сумніву — зрештою, рецензента міг укусити якийсь гедзь, а Павлюк чи Рапак закидати ВАК листами: мовляв, робота компілятивна, вторинна й взагалі немічна… Однак тепер уже все позаду: Арсен відчув, як кров кинулася йому в обличчя, серце почало битися приспішено, побачив, як колеги підвелися з місць, вітаючи його, хотів подякувати, та дихання перехопило, і Арсен, приклавши обидві долоні до грудей, низько вклонився. Колеги зааплодували. Арсен уже оговтався, побачив, що заввідділом розкинув руки для обіймів, і тричі розцілувався з ним. Потім тиснув руки всім, кожен щось казав йому, та слова чомусь обтікали Арсена, не чув нічого, він міг би зараз розцілуватися навіть з Павлюком і повірити в його щирість. — З вас чай, Арсене, — сказала Тетяна Пилипівна. — З тортом і тістечками. Арсен здогадувався, що Тетяна Пилипівна, або просто Таня, молодший науковий працівник і ще зовсім недавня аспірантка, закохана в нього, та й він симпатизував їй — гарненькій, кирпатенькій і дуже розумній: ходили разом у театр, і Арсен схилявся до думки, що Таня більш ніж подобається йому. Проте так було до зустрічі з Аріадною — після того, як познайомився з Арочкою, усі без винятку дівчата не цікавили його. Мабуть, Таня відчула зміну в Арсеновому ставленні до неї, Черниш не раз зустрічався з її запитувальним і збентеженим поглядом, та одразу відводив очі. Арсен спустився в буфет, замовив чай і торти мало не на півінституту. Торти виявились свіжими й справді смачними, їх розмели за кілька хвилин, пішла в ужиток навіть коробка залежаних цукерок. Арсен зробив спробу непомітно вислизнути з буфету, та за дверима наштовхнувся на Таню. Дівчина зазирнула йому у вічі зблизька, Арсенові здалося, що зараз притулиться до нього, й мимоволі відсахнувся. Таня пополотніла, очі потемнішали, хотіла щось сказати, але пересилила себе і пішла, втиснувши голову в плечі. Арсен постояв, переминаючись з ноги на ногу: відчув перед Танею вину. Подумав: варто було б догнати дівчину й сказати якісь заспокійливі слова, однак Таня, мабуть, не потребувала розради, вона хотіла почути від нього зовсім інше, а він міг сказати такі слова тільки Аріадпі. Арсен зиркнув на годинник і одразу забув і про Таню, і про колег, що доїдали тістечка. Перебіг вулицю Кірова і широкою парковою алеєю дістався до Верховної Ради. Перевів дихання тільки навпроти Маріїнського палацу, але Аріадна ще не прийшла, хоча вже було по другій: Арсен настроївся на чекання і не помітив, як Арочка вислизнула з-за дерев, нараз відчув її дихання за спиною, обернувся і застиг, дивлячись на дівчину щасливими очима. І Арочка посміхалася йому: стояла, заклавши руки в кишені джинсів, у прозорій кофтині, Арсенові здалося, що сама дівчина якась прозора — він торкнувся пучками її ліктя й потягнув до парапету над Дніпровими схилами. Він міг стояти тут годинами — Дніпро й безмежний простір за ним завжди сповнювали його урочистістю, робили дух розкутим, а тіло невагомим. Арсенові здавалося, що міг би злетіти в небо, ширяти над Дніпром разом з птахами, відчувати себе часткою цього безмежжя — у такі хвилини він був щасливий і дякував долі, що живе у Києві й може бачити дивовижну красу, знав, що без неї життя не було б таким загадковим, безмежним і прекрасним, та й справді, хіба може бути щасливою людина, яка не побачила задніпрову далечінь? Арочка притиснулася до Арсена, і він ніжно обійняв її. Дівчина поклала Арсенові руку на плече, і Черниш зрозумів, що нема на цьому світі нікого, крім них, тільки вони й дніпровий простір, вони на Землі, яка породила їх, і кращої не може бути у всьому Всесвіті. — Сьогодні в мене свято, — сказав Арсен і одразу поправився: — У нас… Арочка засяяла очима. — У мене завжди свято, коли з тобою. — І в мене. Та сьогодні подвійне: з Москви повідомили — ВАК затвердив мою дисертацію. Арочка поклала обидві долоні Арсенові на плечі й, не соромлячись, розцілувала його. — Ти в мене найрозумніший — аж жахно! — А ти в мене така вродлива, що голова йде обертом. Арочка подумала, що знаменну подію можна було б відсвяткувати в ресторані, та вирішила, що ця пропозиція прозвучала б зараз недоречно. — Любчику, — промуркотіла, — вибач, та я маю бігти. — Куди? — Мамуся чекає. Але ж ти прийдеш увечері? — Як і домовлялися. Арсен посадив дівчину у тролейбус, а сам пішов до Бессарабки пішки. Ішов і відчував на плечі тепло Ароччиної долоні. Думав: яке справді чудове й дивовижне життя. Певно, йому все дається легко. Докторська за плечима й скоро одружиться з найвродливішою дівчиною. Те, що Арочка найвродливіша, в Арсена не викликало жодного сумніву. Нараз чомусь згадав оту жахливу пригоду у Піонерському парку. Мабуть, він усе ж трохи ідеалізує Аріадну, не така вона бездоганна, як йому б хотілося. Але ж, подумав також, дівчина ще зовсім молоденька й недосвідчена, тісто, з якого можна ліпити все, що завгодно. Арсен вирішив: він досвідченіший і навчить Арочку відрізняти справжні цінності від фальшивих, тепер вона обертатиметься в зовсім іншому товаристві, зрозуміє, що життя складається не тільки з розваг та втіх, що є життєва мета, праця — і ця праця може принести справжню насолоду. Мабуть, подумав також, згадавши того мерзенного типа в Піонерському парку, Арочка бувала не лише в інтелігентному товаристві, прохоплюється в ній вульгарність, та й смаки не такі вже вишукані. Але це діло наживне. Треба поступово, ненав’язливо відкривати їй очі на істинну неповторність цього світу, вчити розуміти свій народ, відчувати красу рідної мови. Бо дехто зараз свідомо цурається материнської мови, а що може бути гірше за безрідність? Арсен ішов повільно, й перехожі озиралися на нього: іде людина, нікого не помічає, посміхається, вся заглибилася в себе — одразу видно: щаслива. А справді щасливих людей так мало в нашому розбурханому світі… І ще подумав Арсен: життя набирає зовсім іншого змісту, коли знаходиш себе в ньому й відчуваєш себе справді корисним. Завтра у них в інституті відбудеться конференція, він виступить на ній і скаже все, що давно непокоїть і обов’язково має вихлюпнутися з нього. Про те, що тепер не можна жити по-вчорашньому, кожен мас торувати власний шлях, не озиратися на інших, час згуртованих по команді згори лав минув, люди починають усвідомлювати свою силу, однак тільки починають, і, можливо, їхня місія, місія справжніх інтелігентів, знову піти в народ, допомогти йому подолати інертність, звичку жити за вказівками і регламентаціями чиновників, викорінити рабство і страх. Так, страх перед всіма можновладцями, починаючи з найдрібніших, начальників цехів та різних директорів, і кінчаючи міністрами й навіть вище. Бо держава пародна, щоправда, довгі роки лише називалася народною, але настала друга революція і, можливо, народ нарешті справді візьме владу в свої руки. Раптом мало не хуліганська думка майнула в Арсена. Як це колись сказав Сталін? “Жити стало краще, жити стало веселіше…” Тоді це була вершина лицемірства, проте тепер це гасло можна виголосити з чистим сумлінням. Так, жити стало краще, жити стало веселіше, жити хочеться і жити треба! 23 Злість весь день душила Копота — злість і ненависть. Його виставили за двері, дали під зад ногою — і хто? Суки й стерви, погралися, поманили гарним наманікюреним пальчиком, витиснули все, що схотіли, й паняй собі до свого кубла, нікчема, шолудивий пес, виконавець… Під вечір Моня поїхав на Аскольдову могилу, поблукав стежками по схилах Дніпра, знайшов схованку, викопав пластмасову скриньку й дістав пістолет. Подмухав у дуло, обтер ганчіркою — гнів і злість чомусь одразу вляглися. Моня поклав пістолет у зовнішню кишеню піджака, відчув його заспокійливу обтяжливість і попрямував до Петровської алеї. Піймав таксі й наказав їхати у Совки. Ароччин фрайєр мешкав у одноповерховому цегляному будиночку, обгородженому невисоким штахетником. Вуличка тиха, вузька, зовсім сільська й пустельна. Перед хвірткою сусідньої садиби росли густі бузкові кущі, а під цими дбайливі господарі поставили лавочку — звичайна дошка на двох стовпчиках, вечорами тут, певно, збиралися сусіди: побазікати, поділитися новинами. Наче й не Київ, а звичайне село з усталеним сільським устроєм. Моня посидів на лавочці, спостерігаючи за сусідньою садибою. На відкриту веранду вийшла молодиця, поставила щось на стіл, підвела голову, прислухаючись. За будинком почувся гул, він наростав, раптом обрушився на весь квартал, заполонив усе довкруж, низько над вулицею промайнув літак. Гул розчинився, й Моня покрутив головою, наче вихлюпуючи з вух страшенний гуркіт. І в цей час на сходах з’явився Черниш. Моня відчув, як гнів і лють знову підступили до горла, але стримався, вичекав, поки клятий фрайєр спуститься у двір, перебіг вулицю і заховався за товсте дерево. Сперся на стовбур боком, кинув до рота насінину, удав, що чекає на когось. Пройшла пара літніх заклопотаних людей, вони й не глянули на Копота, і знову на вулиці тихо й порожньо. Моня подумав: як можна жити тут, під самісіньким Жулянським аеропортом, як витримують люди гуркіт — навіть він злякався, а нерви в нього як мотузки. Проте люди звикають до всього, живуть де завгодно, навіть у снігах чи торосах, коли є Абхазія, Ізраїль, ще, здається. Канарські острови. Більше Моня не знав райських куточків, та й навіщо? Навіщо думати про людей, йому треба, аби ніхто не ставав напереп’ят, як ця дурна жінка, улюблена Ароччина матуся. Лізе куди не слід, удає з себе шикарну даму, а якщо розібратися, всі вони з одного тіста. А той жевжик, проноза, який перебіг йому дорогу, хлюст клятий, узяв шланг і почав мити машину. Моня побачив м’язисте тіло під білою майкою, круглу голову на засмаглій шиї, ненависну потилицю під довгим, акуратно підстриженим волоссям. Пальці мимовільно стиснули руків’я пістолета в кишені, Моня притулився щокою до шерехатого кленового стовбура й застогнав од ненависті й жалю до себе. Здається, побачив, як пульсує кров у синіх жилках на рожевій Чернишевій потилиці, відчув, як вона наче злостиво посміхається йому, в роті зробилося сухо, а від Жулян наростав гуркіт, він ліг на землю й досяг небес, Моня дочекався, коли від гримкотіння затремтів сам віковий клей — озирнувся і, побачивши, що вулиця порожня, висмикнув пістолет. Піймав мушкою ненависну потилицю, глибоко втягнув у легені повітря й натиснув на гашетку. Звуку пострілу не почув, лише сіпнулася рука й на землю поруч упала патронна гільза. Але хлюст спокійно мив машину, навіть не озирнувся, і Моня зрозумів, що не влучив. Прикусив губу від люті й знову піймав мушкою потилицю, та в кінці вулиці з’явилися перехожі, і Копот нехотя засунув пістолет у кишеню. Раптом подумав: а може, так і треба? Може, він робить дурницю? У міліції докопаються, що кулі, якими вбито пограбовану касирку й шофера в Бориспільському районі та цього жевжика, випущені з одного пістолета. Потім дізнаються, що Черниш залицявся до Аріадни, перетрусять усіх Ароччиних знайомих… Звичайно, Аріадна та її мати — не дурні, мовчатимуть і про нього, і про валізу з грішми: у самих рильце в пушку… А коли щось бовкнуть? У Копота защеміло серце. “Плюнь, — наказав собі, — плюнь і розітри…” Хіба мало дівчат, кращих за Аріадну? Зрештою, і виїзд за кордон не така вже велика проблема. Звичайно, образливо, що тобою знехтували. Але чи варто з-за гарної шльондри ризикувати всім? І Копот, безжурно посміхнувшись, попрямував до автобусної зупинки.