Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко
Ростислав Федосійович Самбук


Полковник Роман Козюренко #2Полковник Роман Козюренко #3






Письменник Ростислав Самбук працює в жанрі пригодницької літератури.

Відомі його романи та повісті «Ювелір з вулиці Капуцинів», «Крах чорних гномів», «Валіза пана Воробкевича», «Дияволи з «Веселого пекла», «Щаслива зірка полковника Кладо». Його твори перекладені російською мовою та мовами багатьох братніх соціалістичних країн.

У своїх нових пригодницьких повістях «Колекція професора Стаха» і «Портрет» Ель Греко» Р. Самбук розповідає про складну роботу працівників карного розшуку і прокуратури.

















Ростислав Самбук

КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА

«ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО

Пригодницькі повісті









Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ




КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА











Майор Шульга сидів у кабінеті головного лікаря.

— Я мушу ще раз нагадати вам, — сказав він підкреслено офіційно, — що від моєї розмови з пораненим залежить розшук небезпечного злочинця, а може, й цілої зграї.

Професор тільки розвів руками.

— Співчуваю… співчуваю… — заговорив швидко, — однак… Зараз прийде Юрій Юрійович — лікар, що лікує вашого сержанта. Можливо, він дозволить… Омельченко дуже у тяжкому стані, розумієте, і будь-які розмови з ним категорично заборонені.

Шульга вперто нахилив голову.

— Він — працівник міліції і добре знає, чого я прийшов сюди. Певен, що розмова не знервує його. Зрештою, всього кілька слів… Лише кілька слів…

— Я все розумію, але без Юрія Юрійовича… А ось і він.

До кабінету зайшов жвавий, з бистрими очима чоловік у білому халаті. Він квапливо пройшов від дверей до столу головного лікаря, немов ковзаючи по блискучій паркетній підлозі. Поли його незастебнутого халата розвівалися, наче крила.

Вислухавши прохання Шульги, не вагаючись сказав:

— Можна. Ваш міліціонер — щасливчик. Якби ніж пройшов па кілька міліметрів праворуч… — ляснув пальцями. — А так… Буде жити ваш старшина…

— Сержант, — уточнив Шульга.

— Можливо… можливо… Отже, ви хочете побалакати з ним? Тільки коротко і в моїй присутності.

Шульга зиркнув на нього неприязно — розмова ж не приватна, а службова. Та цьому коротуну, напевно, байдуже до всіх інструкцій щодо проведення слідства, не кажучи вже про службові таємниці. Шульга зітхнув і замість суворо й офіційно, як хотів, сказав з прохально-загравальною інтонацією:

— Дякую вам, Юрію Юрійовичу. Я згоден на все.

Сержант Омельченко силувано усміхнувся майорові.

Усмішка в нього вийшла жалісна. Він ніби пробачався за те, що лежить у лікарні і відбирає час у старшого інспектора міського карного розшуку. Хотів щось сказати, але Юрій Юрійович владним жестом зупинив його.

— Майор запитуватиме вас, — сів біля ліжка. — Відповідайте не поспішаючи. Не напружуйтесь. — Він помацав у хворого пульс і показав Шульзі на табурет з протилежного боку ліжка. — Починайте, майоре.

Шульга схилився над сержантом. Мовив заспокійливо:

— Я не хочу стомлювати вас, сержанте, але треба з'ясувати деякі питання. На вас напав один чоловік чи кілька?

— Один… — Губи у сержанта були бліді, мов у мерця. Він ледь ворушив ними, і Шульзі здалося, що Омельченко ось-ось знепритомніє. Тривожно зиркнув на лікаря, але той підбадьорливо кивнув головою.

— Ви бачили його? Пам'ятаєте?

— Так… — Сержант заплющив очі, пригадуючи. — Середній на зріст, може, навіть нижчий за мене. У темному костюмі, довга зачіска. Голос хрипкий…

— Обличчя запам'ятали? Можете описати його портрет?..

Сержант знову заплющив очі.

— Ні… — похитав головою. — Не пригадую… Хоча… Здається, горбоносий, чи тінь так падала… Темно там було… — поскаржився. — І, крім того, все так швидко скоїлося…

— Ніхто вас ні в чому не звинувачує, сержанте, — заспокоїв його Шульга. — Але ж ви розумієте, — скоса поглянув на лікаря, — наше завдання — знешкодити злочинця. Як це трапилося? Після того, як старшина Вовкотруб з Рижковим пішли до ресторану?

— Я залишився… — почав сержант.

— Так… так… — кивнув майор. — Усе це ми знаємо. Скажіть, звідки з'явився той?.. Злочинець… І як?..

— На доріжці… до ресторану, — спроквола відповів сержант. — Він гукнув мене. Сказав: у кущах хтось стогне. Ну, і я… піймався на гачок… Устиг ступити лише крок ліворуч. І все… Нічого більше не пам'ятаю…

— І ви не чули стогону в кущах?

Губи сержанта затремтіли, і лікар подав знак майорові, щоб той припинив розмову.

— Досить… — Юрій Юрійович поклав сержантові долоню на чоло. — Певно, ви більше нічого не знаєте, і майор вдячний вам. Так?

Шульга зрозумів його. Підвівся.

— Одужуйте, сержанте, я завітаю, коли вам полегшає. А злочинця ми неодмінно спіймаємо! — пообіцяв бадьоро, хоч сам не дуже вірив у це. Справді, злочинець був або надто досвідчений, або йому просто пощастило: не залишив слідів. А прикмети, які запам'ятав сержант, не дуже прояснювали справу…

… Це сталося так. Близько одинадцятої ночі міліцейський мотоцикл зупинився біля міського парку… З нього зійшли старшина Вовкотруб і рядовий Рижков. Залишивши біля машини сержанта Омельченка, пішли глянути, що робиться коло паркового ресторану…

Повернулися хвилин через двадцять. Сержанта Омельченка біля мотоцикла не було. Трохи почекали на нього. Сержант не повертався. Тоді, занепокоєні, почали гукати його і нарешті вирішили оглянути кущі. Омельченко вже мало не сплив кров'ю. Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця злочину зупинилась оперативна машина. Підігнали два міліцейських мотоцикли, увімкнули фари. Шульга обдивився кущі, але нічого не знайшов: суха земля не зберегла слідів, лише трава, на яку впав сержант, просякла кров'ю. Увагу майора привернула свіжозламана гілка. Він акуратно зрізав її. «Голодному й опеньки — м'ясо. А що коли гілочку зламав злочинець та ще й залишив відбитки пальців?..»

Вирішивши ще раз оглянути місце злочину при денному світлі, Шульга попрямував до лікарні. Чергова сестра трохи заспокоїла його: пораненому зробили переливання крові, сержант опритомнів, правда, лише на кілька хвилин — стан його важкий. Але якщо сам Юрій Юрійович…

Майор зупинив балакучу жінку нетерпеливим жестом: хто такий Юрій Юрійович і як його побачити?

Сестра здивовано замахала руками: невже майор не чув про їхнього провідного хірурга? Його знає все місто. А про побачення не може бути й мови: Юрій Юрійович звелів нікого не пускати…

Повертаючись до управління, Шульга вдивлявся в порожні вулиці, проводжав очима поодиноких перехожих і з прикрістю думав, що злочинець блукає десь на волі, тепер уже озброєний…

Майор поворушився на сидінні, зручніше вмощуючись. Розумів, що напад на сержанта Омельченка — випадковий, не підготовлений — старшина міг і не залишити Омельченка біля машини…

Отже, випадковість. Але вчинив напад злочинець сміливий і досвідчений, неначе готувався до нього — зробив усе чисто і майже не залишив слідів… Хіба що зламана гілочка. Таж її міг зламати, падаючи, і Омельченко… Те, що злочинець не залишив слідів і вкрав пістолет, дуже турбувало Шульгу.

Розмова з Омельченком дала майорові не дуже багато, але й не мало. Принаймні Шульга вже мав матеріал для першої доповіді начальникові карного розшуку: на її основі був складений список усіх колишніх злочинців, які нині мешкали в місті та області, і дільничні інспектори дістали завдання перевірити, де перебували ті десятого травня між десятою та одинадцятою годинами вечора.




Десятого травня Балабан прокинувся пізно. Побачив на столі холодну, картоплю і шматок вареної ковбаси — скривився: не сніданок, а гидота. З'їв тільки ковбасу, випив склянку холодного чаю і, схопивши залишеного сестрою карбованця на буфеті, подався до міста.

Потинявся вулицями й піднявся по крутій алеї до парку над річкою, сів на лавці. Було страшенно шкода себе. Люто зиркнув на дівчат у коротких спідницях, які проходили повз нього, сміючись голосно й безжурно. Він кинув їм услід брутальне слово, однак від цього не стало легше. Нудьга давила, якась чорна безпросвітна нудьга, злість.

Другий місяць після звільнення з колонії Олексій Балабан жив переважно у сестри в місті. У матері, яка мала будиночок у приміському селищі, бував рідко — мати лаялась і вимагала, щоб він ішов працювати. Балабан навіть улаштувався на місцеву цегельню, але витримав тільки тиждень і втік до сестри. Вважав, що Ганна йому багато чим має завдячувати. Він колись залишив у неї речей не на одну сотню. Перед цим облагодив діло. Тільки японський транзистор коштував щонайменше сотень п'ять… Балабан віддав його за дві з половиною якомусь піжонові на сочинському пляжі, пославшись на матеріальну скруту, І не жалкував. Дві з половиною, то й дві з половиною, не все одно. Гроші тоді текли у нього крізь пальці, і він, повернувшись до сестри, навіть не запитав у неї, куди й за скільки вона продала крадені речі.

Їх з напарником узяли через кілька тижнів. Слідчий мав незаперечні докази, провів навіть ставку віч-на-віч із сочинським покупцем транзистора. Той, виявляється, здав радіоприймач у московський комісійний магазин.

Не виказав Балабан тільки Ганну. І ось тобі вдячність: карбованець!.. Балабан випив за цього карбованця склянку портвейну і купив сигарет. У нього не лишилося грошей навіть на воду. А йому так кортіло випити холодного бочкового пива. У Балабана аж пальці затрусилися, коли пригадав його смак.

Пиво продавали в кіоску на бічній алеї парку. Балабан уявив, як здмухує пінну шапку з кухля — і наважився. Повільно підвівся, потягнувся й попрямував до кіоска.

В будній день тут не було черги — стояли лише три-чотири чоловіка. Льоха сперся спиною на шорсткий стовбур каштана, під яким стояв кіоск, почав очікувати. Незабаром до кіоска підійшов хлопець. Балабан торкнув його за плече.

— Постав кухоль, — підморгнув, — колись віддячу…

Той відсторонився.

— Ще чого захотів! — зневажливо посміхнувся хлопець.

Цього вже Балабан не міг стерпіти: висунув з рукава лезо ножа так, щоб бачив тільки хлопець.

— Поставиш? — запитав погрозливо.

Той посірів, озирнувся на двох літніх чоловіків, що пили пиво за кілька кроків, але ті стояли спинами. Усміхнувся буфетниці жалібно.

— Два… — ледь витиснув з себе.

Буфетниця байдуже виставила кухлі — яке їй діло, хто кого пригощає, пивний кіоск — не павільйон мінеральних вод: тут усього і набачишся, і начуєшся…

Хлопець підсунув Балабану кухоль, і той ледь утримався, щоб одним духом не спорожнити його. Однак зловтішно посміхнувся і вилив пиво на землю.

— Що даєш, падло! — тицьнув порожнім кухлем хлопцеві в підборіддя. — Муха, не бачиш? Замов ще!

— Пробачте… — забелькотів той. — Не було ніякої мухи…

— Ну!.. — блиснув очима Балабан.

— К-кухоль ще… — попросив хлопець.

На цей раз Балабан випив. Хотілося замовити ще, та побачив: до кіоска прямує чоловіча компанія. Штовхнув хлопця в бік.

— Спасибі, — підморгнув, скоса зиркнув на буфетницю й почимчикував на схили річки.

Він знайшов затишну галявину поміж кущів, простягнувся на траві й непомітно заснув. Прокинувся, коли вже стемніло. Додому йти не хотілося. На саму думку про Ганну та її косі погляди зробилося тоскно. Почне докоряти, що годує його…

Балабан згадав, як безжурно жилося йому в дитинстві. Батька він не пам'ятав. Той покинув їх, коли Лесик був ще зовсім немовлям. Мати, яка безтямно любила сина, працювала з ранку до вечора, щоб її Лесик мав усе, що забажає. Балабан змалку звик нічого не робити. Мати годувала й одягала. А він швендяв по вулицях з двома-трьома такими ж бовдурами, як і сам. Учитися не хотів — сидів мало не в кожному класі по два роки і насилу закінчив п’ятий клас. Вечорами перепродував квитки біля кінотеатру і вже в дванадцять років почав курити й пити вино.

Мати не знала, що діяти з ним. Сусідки радили їй звернутися до міліції. Але вона й слухати не хотіла — щоб її Лесика тягали до міліції! — і намагалася купити синову прихильність дрібними подарунками… Та це тільки ще більше розбещувало його.

Якось Олексі з дружками не пощастило з перепродажем квитків. Підлітки вже звикли до цигарок і вина. А грошей не було. За два квартали на досить затишній вулиці стояв кіоск, за вітринами якого знадливо вишикувались на полицях повні пляшки. Того вечора й відбулася перша серйозна крадіжка, ініціатором якої став Балабан. А потім перше відбуття строку в колонії для неповнолітніх.

Він повернувся додому через рік, мати влаштувала його на роботу. Однак Балабан працювати не захотів. Зв'язався з досвідченими злодіями. Кілька крадіжок минули безкарно, і Балабан повірив у свою щасливу зірку. Та карний розшук уже стежив за ним, і скоро Балабана піймали на гарячому.

Знову колонія, потім, після відбуття строку, ще… І ось він на волі…

Балабан вийшов по центральній алеї на багатолюдні, залиті світлом вулиці. Постояв на п'ятачку біля станції метро, заздрісно дивлячись на гарно вдягнених людей, які виходили з ресторану. «Хоча б четвертак, — думав тужливо. — Ну, два червінці…» Легенько кольнув себе вістрям ножа в бік і почвалав назад у парк…

На центральній алеї взяв приціл на п'яненького чоловіка, що йшов похитуючись і муркочучи щось собі під ніс. Уже хотів зупинити в темному місці, та вчасно побачив на протилежному боці алеї молоду пару під крислатою липою. Далі було людно — повернув назад, вилаявшись. Зрештою, у того п'янички, мабуть, і грошей нема…

Балабан тинявся по алеї допізна, поки не почали розходитись останні відвідувачі з літнього ресторану. Став за шашличною, біля доріжки, яка вела до річки, сподіваючись, що, може, якась нетвереза пара зверне туди. Та раптом я-за повороту вискочив міліцейський мотоцикл з коляскою і зупинився поруч. Балабан повернувся до міліціонерів спиною і рушив повільно слідом за веселою компанією, що вийшла з ресторану. Так він дістався до асфальтованої доріжки, яка круто звертала ще до одного літнього ресторану. За спиною знову загуркотів мотоцикл, і Балабан інстинктивно сховався в чагарнику за кілька кроків від доріжки.

— Ти повартуй тут, Омельченко, а ми подивимось, що робиться біля ресторану! — наказав хтось хрипким голосом, певно, старший патруля.

Повз Балабана прочовгали по асфальту черевики. Балабан мимоволі притиснувся до стовбура ясеня. Серце страшенно калатало з переляку.

Човгання черевиків стихло, і Балабан заспокоївся. Зрештою, чого йому боятися? Нічого він не вчинив, навіть не п'яний. Правда, він нетутешній. Але що з того? Приїхав у гості до родичів, хіба це заборонено?

І все ж якийсь страх лежав у грудях і заважав вільно дихати, розсунути кущі і вийти незалежно, не звертаючи уваги на патрульного, що майже поряд сидів на мотоциклі. Певно, це був споконвічний страх злодія перед стражами порядку.

Міліціонер закурив, і приємний запах тютюну полоскотав Балабанові ніздрі.

Балабан безшелесно вислизнув із кущів, ступив два кроки асфальтованою доріжкою.

— Товаришу міліціонер…

Той озирнувся.

— Там… хтось стогне, чуєте? — з удаваним збудженням сказав Балабан.

Міліціонер підвівся з мотоцикла й постояв, прислухаючись.

— Може, когось там… — переконував Балабан.

Міліціонер одірвався від мотоцикла, кинув недокурок і, на ходу розстібаючи кобуру, пішов назустріч незнайомцеві безшумною, легкою ходою.

— Де стогне? — раптом долинуло до свідомості Балабана, і він знову тицьнув пальцем у кущі.

Тепер міліціонер був зовсім поряд, він обмацав Балабана уважним і недовірливим поглядом, але той не відвернувся й не знітився. Мовив твердо:

— Там у кущах хтось стогне… Я чув це зовсім ясно…

Міліціонер ступив під дерева, зробивши знак незнайомцеві йти за ним. Це й згубило його. Балабан не став чекати, поки міліціонер заглибиться в кущі, він ударив фінкою одразу, ударив у спину щосили — міліціонер навіть не встиг крикнути: захрипів, захитався і впав у кущі…

Балабан тремтячою рукою намацав пістолет, заховав у зовнішню кишеню піджака й кинувся вгору. Вже діставшись до алеї, згадав, що залишив фінку, метнувся назад, витяг її, огледівся і, побачивши, що нікого навколо нема, попрямував до сходів, що вели до горішнього парку.

Хотілося чимдуж тікати звідси, та примушував себе йти не поспішаючи. На сходах переклав пістолет до внутрішньої кишені піджака й, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся нагору. Перетнув горішній парк, вийшов на вулицю і сів у трамвай. Лише проїхавши кілька зупинок, зрозумів, що їде не в той бік. Пересів і доїхав до вокзалу. Через кілька хвилин уже сидів у електричці.

Зранку Балабан любив поніжитись у ліжку: по-перше, уникав зайвих розмов з матір'ю, яка чомусь вважала, що йому неодмінно треба самому заробляти на хліб; по-друге, надолужував недоспане в колонії з її ранніми підйомами й суворим режимом. Але сьогодні, почувши, що мати вже клопочеться біля печі, позіхнув і виліз із-під теплої ковдри. У сінях випив кухоль холодної води, протер заспані очі і зайшов до кухні.

Мати зиркнула запитливо. Балабан пошкрябав неголене підборіддя.

— Ти, мамо, того… — почав не дуже впевнено.

— Грошей не дам — нема! — обірвала його мати. — Йди працювати. Он і в нас робітники потрібні.

— Сотня на місяць, — зневажливо скривився Балабан, — цілий день горба гнути! Нема дурних.

«І все ж хоч про людське око треба кудись влаштуватися, — подумав, — бо міліція не дасть спокою. Протягнути два-три місяці і звільнитися. Потім півроку можна шукати роботу».

— Я щось погано себе почуваю, — мовив матері. — Важка робота не для мене.

Мати зміряла сина зневажливим поглядом, і той зрозумів, що зараз, поступово розпалюючись, почне шпетити його, і все закінчиться звичайним скандалом. Іншого разу навіть підкинув би жару у вогонь. Та сьогодні не хотів сперечатися. Заговорив запобігливо й улесливо:

— Ти, мамо, скажеш, якщо запитають, звичайно… Ну, що я хворий і другий день уже лежу… Усікла?

— Тьху! — плюнула спересердя мати. — Ти по-людськи можеш розмовляти?

— Ну, того… — Льоха почухав пальцями босої ноги під коліном другої. — Я з одним типом посварився, і міліція може розпитувати… То скажеш, що я хворий, вчора з дому нікуди не виходив…

Мати сплеснула руками й заплакала.

— І коли вже ти розуму наберешся? Знову за своє?.. Мало тебе життя вчило?

Вона сердито висипала з каструлі картоплю в корито. Тицьнула синові в руку м'яло.

— Нагодуєш кабана! — звеліла.

І Балабан покірно почав товкти картоплю.

Та тільки-но мати вийшла з двору, він з відразою штовхнув ногою корито і дістав цигарки. Випустивши кілька акуратних кілець диму, підвівся й рушив до сарая, де під дровами лежав пістолет. Йому так кортіло поглянути на нього, однак примусив себе зупинитися. Висипав картоплю кабанові, з цікавістю спостерігаючи, як той жадібно їсть, і вийшов у садок.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!

Бабі чомусь не сподобались Балабанові підрахунки — підозріливо стрельнула на нього очима й замахала руками.

— Які там гроші?! Сльози, не гроші…

«У-у, відьмо, у тебе по скринях би пошмонити — не одну сотню заначила!» — із злістю подумав Балабан, та, солодко усміхнувшись, промовив:

— Я вчора ввечері дивився, як вправно ви працюєте, і думав: «Молодець баба Соня, нам би отак… Ніяка хвороба її не бере». — А я ось… — закашлявся, — зовсім розклеївся…

— Погода! — категорично мовила баба. — Я тобі, Льоню, малинки дам, — раптом заклопоталася. — Як рукою зніме.

— Пив уже, — зупинив її Балабан. — Я вчора хотів попросити у вас банки, але ви були зайняті на городі… — Він знав, що баба Соня щовечора поливає полуниці. — І не помітили мене…

Це вже був натяк на її, бабину, підсліпуватість.

— Як це не помітила! — образилася вона. — Бачила як облупленого, ще хотіла запитати, чого вечір марнуєш? Молодь іде на танці, а ти ж, бідний, скільки життя не бачив!..

Балабан рішуче зупинив її:

— Та хворий же я — кажу вам!

— То я зараз банки принесу… — заметушилася баба. Вона збігала додому. — Ходімо, поставлю — мати ж на роботі.

Коли баба Соня пішла додому, Льоха плюнув їй услід і почав снідати, та не втримався — злодійкувато озирнувся і шмигнув до сарая, щільно причинивши за собою двері.

Витяг з-під дров чорний, воронованої сталі пістолет, перезарядив, прицілився, пошукавши мушкою ціль, однак стріляти в сараї не наважився, з жалем зітхнув, переклав патрон до обойми, загорнув пістолет у чисту ганчірку і, заховавши під дрова, пішов снідати. Не встиг запити яєчню свіжим молоком, як побачив у хвіртці знайому постать дільничного інспектора Хохломи.

Цей настирливий лейтенант уже набрид Балабану — відчув, як замлоїло під грудьми, а долоні спітніли.

Льоха пірнув у ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Почувши стукіт у двері, не відповів, дочекався, поки дільничний потарабанить ще, і тоді озвався кволо:

— Заходьте…

Зустрівшись з уважним і допитливим поглядом Хохломи, зіщулився під ковдрою, та очей не відвів. Лейтенант, не попитавши дозволу, сів на стілець.

— Що, Балабан, захворів? — запитав співчутливо, хоч очі були серйозні і навіть колючі.

Льоха повернувся на бік, наче ненавмисне оголивши спину, щоб показати сліди від банок.

— Угу… — промимрив. — Простудився…

— Влітку! — скрушно похитав головою дільничний. — Як же ти примудрився?

— Пивка холодного ковтнув.

— Пивка… потім горілки! — В голосі лейтенанта з'явилися повчальні інтонації. — Знову за колишнє, Балабан… Попереджаю, якщо не влаштуєшся на роботу…

Льоха сів на ліжку, прохально притиснувши до грудей руки.

— Громадянине начальник, — мовив зовсім щиро, — ось оклигаю — і відразу на роботу! Мати вже балакала з агрономом на плодорозсаднику — там робітники потрібні.

Лейтенант схвально кивнув головою.

— Робота хороша, і колектив там непоганий.

— Атож, — погодився Льоха, маючи на увазі зовсім інше. У плодорозсаднику бригадиром був колишній його однокласник, і Балабан сподівався, що той не прискіпуватиметься за прогули та й взагалі покриватиме його.

— Так, колектив там непоганий, — ствердив і додав лицемірно, знаючи, що це сподобається лейтенантові: — Він допоможе мені перевиховатися.

— О-о! — усміхнувся Хохлома. — Бачу, ти починаєш усвідомлювати… — Певно, він прочитав би Балабану невеличку лекцію про роль колективу у вихованні колишніх злочинців, проте вчасно згадав про мету своїх відвідин: затнувся і почав здалеку — Я от учора проходив повз вас, хотів навідатися, та у вікнах не світилося…

— Мати допізна поралася у дворі, а я ж лежав…

Видно, дільничному набридло ходити околясом.

— Ти нікуди вчора ввечері не відлучався? — запитав суворо.

— Та я ж хворий…

— Я запитую!

— Нікуди, товаришу лейтенант. Ось запитайте хоч би в баби Соні…

— Запитаємо в кого треба. Одужуй і оформляйся.

Лейтенант вийшов. Балабан почекав, поки грюкнуть двері на ґанку, скочив з ліжка і припав до щілини поміж фіранками. Задоволено посміхнувся: дільничний звернув до баби Соні. Знав вдачу старої: коли вже сказала, що бачила Льоху в садку, то не відступиться, хоч би там що.




Балабан тримав у руках недбало згорнуту газету й схилився над нею, вдаючи, мовби читає. Тим часом очі його пильно стежили за людьми, що на хвилину-другу сідали до вкритого чорнильними плямами столу, щоб заповнити касові ордери.

Ощадкасу в приміщенні Головпоштамту Балабан обрав цілком свідомо, забракувавши перед цим з півдесятка інших. Тут сиди хоч годину, і ніхто не зверне на тебе уваги, бо в цьому ж залі міститься й міжміський переговорний пункт. Та й ощадкаса перспективна: в самому центрі — отож серед її клієнтів мають бути люди грошовиті. Треба було тільки дочекатися того, хто візьме велику суму. Хоча б карбованців чотириста чи п'ятсот, ну, нехай триста — все інше залежало від багатьох обставин: куди піде клієнт, сам чи з кимось, яким транспортом користуватиметься…

Балабан помітив, що одна жінка одержала сімсот карбованців. Він рушив слідом, але на неї чекало таксі, і Балабан провів її злим поглядом.

… Спиридон Климунда так поспішав, що не звернув уваги на хлопця у смугастому піджаку, який, підвівши голову від газети, чіпким поглядом стежив, як він рахує гроші. Климунда сховав гроші і попрямував до тролейбусної зупинки. У той же тролейбус сів і хлопець у смугастому піджаку.

Климунда вийшов на площі, і Балабан вистрибнув слідом за ним. Подумав: зараз той зайде в магазин і витратить гроші на якесь барахло. Ця думка не засмутила його.

Він уже шкодував, що ув'язався за цим молодиком із спортивною виправкою. Краще було б дочекатися якоїсь жінки, наздогнати її в порожньому під'їзді. Тоді можна було б відібрати гроші культурно й ввічливо, навіть подякувати…

Тим часом молодик перетнув вулицю. Йшов швидко, помахуючи лівою рукою. Праву не виймав з кишені. Він уже бачив потрібний будинок. Зоя казала: парадне між хлібним магазином і кафе. Так і є — величезні старі двері, та й будинок, певно, стоїть сотню років. Йому на третій поверх, квартира праворуч, дзвонити двічі.

Зоя пообіцяла дублянку. Вони одразу домовились про ціну. Спиридон знав, що на цій дублянці він щось заробить. Мав клієнта, який давно вже просив дістати дублянку і обіцяв добре заплатити.

Климунда квапився: нести дублянку додому не годилося, треба було ще з'їздити до клієнта, а о дванадцятій бути вже в інституті, де Спиридон працював тренером з настільного тенісу.

Згадавши про роботу, Климунда невдоволено скривився: мороки багато, а платять копійки… І все ж про людське око він вів гуртки в трьох установах. Не працюватимеш — судитимуть як дармоїда. До того ж тренерська робота давала йому можливість розгорнути іншу діяльність — скуповувати у спортсменів, які приїжджали з-за кордону, а також у іноземних туристів різні речі і продавати з вигодою для себе. Не гребував Климунда і валютою, невеличкими сумами доларів, фунтів, франків і лір. Але тут виявляв особливу обережність — знав, що за операції з валютою по голівці не погладять. Тому й збував долари та франки тільки давньому шкільному товаришеві — Омелянові Іваницькому. Ще навчаючись у школі, Спиридон з Омелею внадилися до «Інтуриста». А незабаром уже займалися дрібною комерцією. Починали з дрібничок — самописки, жувальні гумки, запальнички… Потім Омелян вступив до художнього інституту і їхні шляхи на якийсь час розійшлися. Та якось Спиридонові треба було спішно продати півсотні американських доларів, які він виміняв у туриста. Омелян узяв їх без балачок й натякнув, що братиме ще. Це знову зблизило їх.

Правда, Омелян — мистецтвознавець і в компанії завжди хвалиться своїм знайомством із відомими художниками. Який Омелян мистецтвознавець, Климунда не знав, а от що спекулює картинами, йому було відомо достеменно. Одного разу випадково підслухав розмову Омеляна з якимось типом — той пропонував Іваницькому придбати етюд передвижника і хотів аж тисячу карбованців. Омелян давав шістсот і скаржився, що цікавість до передвижників останнім часом не дуже велика.

«Ото комерція, — заздрісно подумав тоді Спиридон. — На одній картині навару триста-чотириста карбованців, спробуй заробити стільки на продажу сорочок і джинсів…»

Ну, сьогодні і він заробить непогано… Климунда наддав ходи.

Згадав учорашній вечір в «Евриці», де він познайомився з Зоєю. Правда, йому більше сподобалась Зоїна подруга — Клара. Вона сиділа із Зоєю за окремим столиком.

Спиридон запросив її потанцювати, потім — Зою. Знав, що сподобався дівчатам, бо не заперечували, коли він покинув свою компанію й пересів за їхній столик. А потім прийшов Кларин знайомий — Роберт і зіпсував Климунді настрій на весь вечір.

… У величезному парадному стояв запах чи то кислої капусти, чи то гнилої картоплі. Спиридонові кроки лунко віддавалися на сходах…

— Ей, ти!.. — почув зненацька. — Хвилинку!..

Обернувся і побачив мало не перед носом дуло пістолета.

— Тихо будь… — Балабан затнувся: згадав, що не зняв пістолет із запобіжника. Та мовив упевнено — Бо зроблю дірку в довбешці! Ну, Швидше!.. Гроші сюди!

— Гроші?.. Які гроші?..

— Ну, гнидо! — просичав Балабан загрозливо. — Давай швидко чотириста монет!

На мить у Климунди обірвалося серце: отже, стежив за ним ще в ощадкасі і пішов слідом… Але ж чотириста карбованців! Віддати їх…

Дуло пістолета дивилося йому просто в очі. Раптом Спиридон сильним і точним ударом вибив пістолет з Балабанової руки.

— У-у, гад… — Балабан ударив лівою, цей удар розтрощив би Климунді щелепу, але той устиг ухилитися, присів і кинув нападника через себе просто на сходи. Схопив пістолет. Тієї ж миті Балабан скочив на ноги і кинувся на Климунду, та знову відчув, що земля вислизнула з-під його ніг, різкий біль запаморочив йому голову.

Климунда, зловтішно посміхаючись, заховав пістолет до кишені.

— Ну, — ступив до невідомого, — ще дати грошей?

Балабан лежав на брудній підлозі, незручно підвернувши ногу.

— Ну, самбо знаєш, — пробелькотів плаксиво. — Знаєш самбо, ну й добре. Чого б я тільки на людей кидався?

— Це я кидаюся! — обурився Климунда. — Ану, вставай!

— Не чіпай мене! — затулився Балабан руками. — Я просто хотів пожартувати…

— Добрі жарти… — Климунда поплескав себе по кишені, де лежав пістолет. — Вставай, сказано тобі! — визвірився на Балабана.

Той став на коліна.

— Відпусти мене… — попросив жалісно. — Я ж тобі нічого не заподіяв.

Десь угорі, певно, на шостому поверсі, грюкнули дверима. «Може, покликати міліцію?» — майнула думка в Климунди. Але що це дасть йому? Всілякі свідчення, виклики до карного розшуку… І зброю доведеться віддати… А це, може, єдиний шанс у житті заволодіти пістолетом. Зброя — не кулаки. Ще навчаючись у школі, Климунда захопився самбо. Це давало перевагу над товаришами й тішило його самолюбство. Та, відчувши, що без особливих зусиль зможе перемогти будь-кого з однокласників, він несподівано кинув самбо і захопився настільним тенісом. Незабаром став першорозрядником, а згодом і кандидатом у майстри спорту.

Климунда глибше. засунув пістолет у кишеню. Нагорі почулися кроки — хтось спускався сходами. Климунда вже вирішив: він не здаватиме цього злодюгу в міліцію, нехай іде під три чорти.

— Ушивайся звідси! — відступив, даючи Балабанові дорогу. — Швидше, поки я не передумав.

Балабан ступив кілька кроків, ще не вірячи.

— Пробач, браток, — лопотів він. — Я не хотів… Ти пробач мені і спасибі…

— Підожди! — раптом зупинив його Климунда. Він ще не знав, чому саме вчинив так, єдине, що усвідомлював: зараз за цим бандитом зачиняться двері, він уже ніколи його не побачить. А його ж можна використати…

— Ну, що?.. Ти ж відпустив мене… — Балабан мало не рюмсав.

А кроки все наближалися…

— Відпусти мене… — канючив Балабан.

— Тихше!.. — обірвав його Климунда. — Ходімо зі мною. Тут поряд, у скверик. Треба побалакати. І спробуймо тікати. Здам у міліцію!

Підштовхнув Балабана до дверей, і вони вийшли на гомінку площу. Льоха зиркнув з острахом на Климунду: чого від нього хоче цей піжон? Але той справді повернув у сквер, і Балабан трохи заспокоївся.

Вони сіли на вільній лавці. Климунда усе ще тримав руку в кишені. Балабан помітив це й зневажливо скривив губи: все ж боїться його. Про всяк випадок трохи відсунувся: хтозна, що треба цьому піжонові, — може, він лягавий? Нарешті Климунда витягнув руку з кишені і, обтерши спітнілу долоню об джинси, подав Балабану.

— Будьмо знайомі. Мене звуть Семеном. А тебе?

— Познайомилися вже!.. — незадоволено пробурмотів Балабан, та все ж руку подав і назвався.

Климунда не став гаяти часу.

— Давно звідти? — запитав.

Балабан не відмагався.

— Два місяці…

— Де взяв? — поплескав себе по кишені Климунда.

— Де взяв, там уже нема…

— І все ж?

— Ти що? Мент? — люто зиркнув на нього Балабан. — Чи не з прокуратури часом?

— Ша! — владно підніс руку Климунда. — Якби я був міліціонер, то не панькався б з тобою. Он бачиш, — кивнув, — постовий… Хочеш познайомитись?

Балабан насторожився.

— А ти хто такий?

— Семен я… — зареготав Климунда. — Сеня…

Своє справжнє ім'я Климунда вважав безнадійно застарілим і в глибині душі ображався на батьків за цей вияв несвідомості. Він ще раз пильно поглянув на Балабана, немов вивіряючи його можливості. На те, що він зараз збирався запропонувати цьому злодієві, підсвідомо зважився вже давно. Правда, якби годину тому хтось сказав Климунді, що він вчинить саме так, певно, обурився б. Але це був реальний. шанс поправити своє матеріальне становище: на вечори в ресторанах з дівчатами потрібні були гроші. Того, що він мав, явно не вистачало. Він уже заборгував кільком знайомим.

Мабуть, сама доля послала йому цього злодія. Климунда подав знак Балабану, щоб той присунувся.

— Є вигідне діло, — прошепотів, хоч поблизу нікого не було. — Згода?

— Я ж не знаю, хто ти і що за діло…

— Свого часу дізнаєшся.

— Мені до того часу дотягти треба… — признався Балабан, зиркнувши на кишеню Климунди, де лежав записник із грішми.

— Дотягнеш, — пообіцяв Климунда. — Поки що я тебе фінансую.

У Балабана загорілися очі.

— Дай сотню. Мені сотня ось як потрібна!

— А всі чотири не хочеш? — глузливо запитав Климунда і витягнув із кишені папірець.

— Ось поки що для підтримки штанів.

Балабан похитав головою: він вартий більшого.

— Ще одну! — мовив вимогливо.

Климунда зітхнув і витягнув ще папірця.

— Вважай, що тобі сьогодні пофортунило. Але не сподівайся, що я завжди буду такий щедрий.

Балабан заховав гроші, розвалився на лавці. Відчув, що Климунді без нього не обійтися.

— Проте я коштую теж недешево, і зваж, коли справді накльовується діло, мушу сидіти тихо, — з гідністю пояснив він.

— Мусиш, — згодився Климунда. — І тому зараз потягнемо по банці, а потім — ні краплі… Завтра зустрінемося тут же.




… Собака одразу взяв слід, і старшина разом з ним зник у хащах. За старшиною побіг ще один оперативний працівник, а майор Шульга залишився на місці злочину.

На узбіччі стояло таксі — новенька блискуча світло-зелена «Волга». Водій сидів на передньому сидінні, виставивши ноги. Шульга підійшов до нього. Видно, таксист уже розібрався, хто тут старший, бо відразу вискочив з машини й наче аж виструнчився перед майором.

— Я з карного розшуку, — відрекомендувався Шульга, — Розкажіть, як усе це трапилось.

— Я привіз компанію до ресторану «Острівець», — почав таксист мало не пошепки й озирнувся, ніби й справді хтось міг підслухати їх, а він виказував майорові страшенну таємницю. — Цей тип уже стояв там, — виходить, чекав…

— Який мав вигляд — одяг і зовнішність? — перебив його майор.

— Чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами.

— Літній чи молодий?

— Ну, такий ставний. Гарний хлопець.

— Приблизний вік? Зовнішність?

— Я ж кажу, у світлій сорочці, стоїть біля ресторану й чекає.

— Але ж ви бачили його обличчя, запам'ятали?

Таксист переступив з ноги на ногу, признався розгублено:

— Наче бачив, та не запам'ятав. Ставний, точно, ставний, гарний хлопець.

— Кажете, хлопець, отже — молодий? Чому так вважаєте?

Нараз у таксиста сяйнула якась думка і переможні нотки з'явилися в його голосі:

— А хто ж такі кепки зараз носить? Такі, знаєте, майже без козирка. Тільки молоді.

— П'яний чи тверезий?

— Ви що, на роботі ж я! — образився водій.

— Та не ви, пасажир ваш?

— Пасажир!.. — раптом ледь не закричав таксист. — Який пасажир — бандюга! Він мене мало не вбив!

— Спокійно, — поклав йому руку на плече Шульга, — справді — бандит, і ми затримаємо його. Отже, п'яний чи тверезий?

— Певно, тверезий. Тримався добре. Хоча запах був. Це коли він мені тицьнув пістолетом у потилицю, нахилився, значить… Тут я і відчув — трохи пахне. Тепер згадав, тоді мені було все одно — він же мало не вбив мене.

— Але ж не вбив! — обірвав його Шульга. Не мав часу вислуховувати скарги потерпілого. На це буде час потім, якщо вони одразу не затримають злочинця. — Він назвав адресу — куди їхати?

— У Вишнянку. По Окружній.

— Дорогою розмовляли?

— Мовчав. Сів на заднє сидіння за мною і мовчав. Я відразу подумав — чому на заднє?

— І він наказав зупинитися тут?

— Так. Я, звичайно, на узбіччя, він тут мені й тицьнув у потилицю. Звелів закласти руки назад… — Таксист показав, як саме. — Ну, обшукав мене, забрав гроші і втік…

Що відбулося далі, майорові було відомо з розповіді автоінспектора, який перший намагався затримати злочинця.

Лейтенант Голота їхав мотоциклом до контрольного пункту державтоінспекції поблизу Вишнянки. Проминув таксі з увімкнутими підфарниками, не звернувши на нього особливої уваги. Та раптом таксист засигналив різко й вимогливо, вискочив з машини й побіг навздогін мотоциклу, розмахуючи руками. Лейтенант з'їхав на узбіччя, озирнувся і побачив, що таксист показує на кущі за придорожньою канавою. Йому навіть здалося, наче там майнула якась тінь.

— Грабіжник! — кричав таксист. — Він пограбував мене! Наздоженіть його, он він!..

Голота одразу збагнув, у чому справа, і, не роздумуючи, кинувся в кущі.

— Обережно, він озброєний… — крикнув йому вслід таксист, і лейтенант на ходу витягнув з кобури пістолет.

За кущами починалися густі посадки. Лейтенант незабаром втратив орієнтацію, зупинився, прислухаючись, та нічого не почув і повернувся на шосе. Вислухавши оповідь таксиста, увімкнув рацію і викликав оперативну групу.

Розслідування справи про напад на сержанта Омельченка у Шульги майже застопорилося, і в душі майор навіть зрадів, почувши про випадок на Окружній. Подумав: «Можливо, це той самий злочинець, що мало не вбив Омельченка. Певно, наслідив так, що вдасться його взяти одразу, — і треба одразу, адже щастя, що з Омельченкового пістолета ще не зроблено жодного пострілу…»

Майор попросив таксиста ще раз точно показати, в якому напрямі зник грабіжник, і розпорядився поставити міліцейські машини і мотоцикли так, щоб висвітлити фарами якнайбільшу площу.

Вдень випав дощ. Злочинець залишив на м’якому грунті чіткі сліди. Він пройшов уздовж кювету з десяток метрів, до того місця, де кювет ставав положистим. Тут він круто звернув до придорожніх заростей.

Шульга доручив експертові зняти гіпсові відбитки з двох найчіткіших слідів. Вони були якісь незвичайні. Майор стояв, дивився на них і ніяк не міг зрозуміти, чим його так вражають ці сліди.

Здається, нічого особливого, просто людина поспішала, ступала широко. І все ж хода злочинця чимось відрізнялася від ходи звичайної людини.

Шульга постояв ще трохи, нараз ступив кілька енергійних кроків — так ішов грабіжник, відчуваючи на потилиці погляд таксиста, — повернувся до машини. Тепер поруч тяглися два сліди, і майор збагнув, що непокоїло його. Звичайно люди ходять, ставлячи ноги носками трохи в боки, а сліди грабіжника були паралельні. Це типова прикмета професійної ходи будівельника, якому доводиться ходити по вузькому риштованню. Щоправда, так ходять і циркові еквілібристи — що ж, цю версію теж не слід відкидати.

Шульга збіг у кювет. На твердому дерені сліди були вже не такі виразні і скоро пропали зовсім. Заглиблюватись у хащі, та ще в таку темряву, не було рації, і майор вирішив ще раз поговорити з таксистом. У цю мить від контрольного пункту виринула «Волга» автоінспекції і, не вимикаючи фар, загальмувала поруч. Грюкнули дверцята. З машини вискочили шофер і старшина.

— Леда довела нас до тієї розвилки, — показав старшина рукою на чагарники. — Мало не до центру Вишнянки, де магазин і маленький базарчик. Видно, у селищі злочинець спіймав машину чи сів на попутну. Але ж ось лишив… — подав майорові щось загорнуте в газету.

Шульга розгорнув і побачив кепку. Кепочку майже без козирка, як і твердив таксист.

— Загубив він її тут недалеко, — пояснив старшина, — в кущах перед канавою. Видно, злякався лейтенанта, шугонув у ліс і зачепився за гілки. І от що, товаришу майор, здається мені, — тутешній він. Там меліоратори канаву прокопали, досить глибоку, і кладка через неї. Не знаючи місцевості, не знайдеш її — ліс густий навколо, а він дерся навпростець через кущі й молодняк до кладки.

На контрольному пункті майор дав розпорядження наглядати за всіма навколишніми дорогами і поспішив до міста. Міцно тримав загорнуту в газету кепочку, наче вона була найкоштовнішим скарбом. Зрештою, так воно й було — єдиний неспростовний доказ проти поки що невідомого озброєного грабіжника.




Балабан длубався в замку, а Климунда нетерпляче переступав з ноги на ногу в нього за спиною. Клятий комбінатор — замикає квартиру двома такими замками, що не підступишся. Балабан уже дечого навчив Климунду, і той розбирався у конструкції найпоширеніших замків. Але замки, біля яких вони зараз поралися, були нестандартні, і Льоха стиха лаявся, добираючи відмички.

Господаря цієї квартири Романа Кириловича Недбайла Климунда знав давно — вони мешкали в будинках, що стояли поряд. Недбайло працював на м'ясокомбінаті. Жив скромно. Не мав ні машини, ні дачі. Та його сусід — постійний партнер Климунди в доміно, — запевняв, що «м'ясокомбінатор» — людина з достатком. Жінка його з дитиною все літо відпочиває в Сочі. А квартира яка в них!.. Кришталь і килими, сусід, що був слюсарем, бачив: колись Недбайло покликав його відремонтувати кран у ванній.

Саме квартиру Недбайла і мав на увазі Климунда, коли розмовляв з Балабаном у сквері.

Нарешті клацнув перший замок, другий піддався одразу, і Климунда слідом за Балабаном ковзнули до квартири. Льоха затримався у передпокої, причинив за Спиридоном двері. Визирнув із-за спини Климунди, який зупинився на порозі вітальні.

— Чого стовбичиш? — просичав.

Климунда відступив, пропускаючи Балабана. Стояв і розгублено дивився, як той швидко і впевнено перебирає речі у шафі. Задоволено посміхнувшись, Балабан зняв каракулеву шубу, згорнув її і поклав у валізу.

— Глянь, що там… — кивнув на письмовий стіл біля вікна. — Якщо замкнуто, спробуй… — подав відмички.

Стіл і справді був замкнутий, проте Климунда легко впорався із замками. Відсунув шухляди — якісь зошити, теки з паперами, журнали. Увагу його привернула старовинної бронзи шкатулка. Спробував відімкнути, однак замок не піддався. Покликав Балабана. Той незадоволено покинув шафу, підійшов, та, побачивши шкатулку, занетерпеливився:

— А може, там гроші! — Очі в нього жадібно спалахнули. Він сильно натиснув на відмичку, певно, зламав замок, бо щось у шкатулці хряснуло. Відкрив її і аж свиснув від подиву. На дні лежали три пачки акуратно перев’язаних зелених асигнацій.

— П'ять… п'ять і дві тисячі… — прочитав цифри на наклеєних навхрест смужках.

— Дванадцять тисяч! — охнув Климунда.

— Пофортунило! — видихнув Балабан.

— Перераховувати не будемо… — щасливо засміявся Спиридон. — Недбайло рахував для себе.

Балабан віддав йому одну п'ятитисячну пачку, та Климунда спритно вихопив у нього з рук і другу — двохтисячну.

— Ти що! — загрозливо підняв кулак Балабан. — Усе навпіл!

— Візьмеш собі барахло. Там більше, ніж на дві тисячі.

— Але ж його ще збути треба… — пробуркотів Льоха, однак відступив.

Климунда витягнув із шкатулки золотий жіночий годинник на ланцюжку, золоті запонки й дві ощадні книжки. Кинув Балабану годинник, запонки взяв собі. Зазирнув у книжки.

— Двісті карбованців… — промимрив презирливо. — І сто п'ятдесят… Обережний, грошей на книжці не тримає, і а й ці, — підкинув на долоні пачку, — певно, тільки дещиця…

— Ховає, свиня! — погодився Балабан. — Але спробуй знайти…

— Давай швидше! — підігнав його Спиридон. Знав, що Недбайло раніше як о сьомій вечора не вертається, і вони мають ще добрих чотири години фори. Але в нього весь час було таке відчуття, мовби хтось уже стоїть біля дверей. Зараз вони розчиняться — і тоді кінець…

Закурив, дивлячись, як Льоха пакує вже другу валізу, знайдену в Недбайла. Сперся на тумбочку, де стояла виска китайська ваза, — нараз тумбочка захиталась і ваза нахилилася. Спиридон устиг дотягнутися до неї, та не втримав — ваза впала, боком вдарилась об підлогу й розумілася на друзки.

Балабан злякано озирнувся.

— Ти що!..

Климунда прислухався: здавалося, що звук розбитої вази почули в усьому домі. Проте навколо, як і досі, панувала тиша і спокій…

Нервово розчавив об поліровану поверхню тумбочки цигарку.

— Ну, довго ти ще? — гукнув.

— Готово, шеф! — Балабан підняв валізи. — Ти йди вперед і бери таксі. А я — за тобою.

— А-а, боржничок прийшов… — губи в Іваницького розтягнулися в удавано привітній усмішці. Це нагадування; про борг одразу зіпсувало настрій Климунді.

Іваницький відступив, даючи йому пройти. Климунда; зупинився перед дзеркалом, поправляючи зачіску. А Омелян стояв збоку й іронічно кривився. «Кривись, друже, кривись, у душі все одно заздриш мені, — думав Спиридон. — Хіба не справжній мужчина! Яка статура, врода! Дівчата самі чіпляються. А ти? Щось недолуге, миршаве, жаба якась розчепірена».

Та досить було Климунді зайти до кімнати, як відчуття переваги над Іваницьким одразу зникло. Простора однокімнатна квартира, імпортні меблі, холодильник, бар, заставлений пляшками, а на стінах — цілий музей старовинного й сучасного мистецтва. Климунда відчував себе нікчемним серед цієї розкоші.

Він незручно, скраєчку, сів у крісло і втупив очі в Омеляна, наче вперше бачив його: грушовидна голова з вузьким лобом, качиний ніс, бліді губи, всіяні ластовинням щоки і великі очі, колір яких ніби весь час мінявся.

Так, вродою Іваницький не похвалиться. Зате хватка — куди Климунді.

Климунда добре знав Омеляна — як-не-як, разом училися в школі, хоч Іваницький прийшов у їхній десятий клас десь посеред навчального року. До того жив і вчився у якомусь районному містечку.

Спочатку Іваницького не помічали в класі. Не помічав його і Климунда, хоч новачка посадили за його парту. Та й не було чого помічати: щось миршаве, бліде, раз удариш — і нема… І все ж новачок скоро примусив поважати себе. Десь через місяць його авторитет визнав навіть перший учень класу Борис Сойченко, попросивши подивитися, чи правильно він розв'язав задачу з алгебри: домашня робота була справді складна, і тільки Іваницький впорався з нею…

І Спиридонові стало трохи легше вчитися. Оскільки він сидів з Іваницьким за однією партою, то дістав право в першу чергу списувати домашнє завдання, не кажучи же про контрольні.

Якось повертаючись разом з Іваницьким додому, Климунда почав розпитувати Омеляна про його районне містечко, але той відповідав неохоче й відразу перевів розмову на інше. Іваницький не любив відкриватися стороннім, навіть рідна тітка, яка пригріла його, не знала й половини того, що тримав за душею племінник.

Омелян і тепер, через багато років, навіть у думках неохоче повертався до свого дитинства. Батьки його жили непомітно, немилосердно скупилися на всьому, тримали в чорному тілі і свого єдиного сина.

Потім Омелян зрозумів — чому. Якось уночі він підслухав розмову. Із сусідньої кімнати долинав збуджений шепіт.

«Думаєш, вони забули? Простили, гадаєш? Та вони і зараз шукають мене… А ти — у місто!» Це батько.

«Людей там багато, — не дуже сміливо заперечила мати. — Легше загубитися…»

«А про прописку подумала?»

«Так прізвище ж у нас інше».

«Інше… інше… Його можуть — легко розкрити. Тут уже звикли до нас, знають як облуплених… А там — свіжа людина… Читала про процес у Білорусії? Кікотя і Панченка — до розстрілу! А з Кікотем ми разом були в одній команді…»

«Так, чудом на тебе не вийшли, — погодилася мати. — Але ж тепер, коли Кікотя нема…»

«Сиди тихо й не рипайся», — роздратовано сказав батько.

Мати раптом схлипнула:

«Набридло прибіднюватися, рахувати копійки, вдавати, що від получки до получки ледве тягнемо. Щоб мати золото й так бідувати…»

«Замовч, — у голосі батька відчувалася неприхована загроза. — Про золото забудь… Тільки раз візьми, воно й потягнеться. А від людських очей нічого не приховаєш, нові черевики, і ті помітять…»

Мати зайшлася сухим кашлем. Віддихавшись, мовила тоскно:

«Помру я скоро, то хоч наостанку хотілося б порозкошувати».

«Здуріла! — обурився батько. — І не думай…»

«Де золото ховаєш?» — раптом запитала мати.

«А тобі для чого? Де ховаю, там і лежить».

«Хотіла б знати, чи надійно?»

«Не хвилюйся! Сам чорт ополудні не знайде».

Підслухана розмова вразила і злякала Омеляна, йому вже йшов тоді п'ятнадцятий рік, і не зрозуміти того, про що розмовляли батьки, не міг. Отже, він син поліцая чи карателя… Ось чому вони живуть осторонь усіх, ось чому у них нема ні друзів, ні добрих знайомих.

Омелян не склепив очей до ранку. Лежав нерухомо, втупившись у стелю, яку перетнула навскіс широка щілина. Батько вже кілька разів казав, що треба відремонтувати хату, однак весь час нарікав, що немає грошей. І обіцяне пальто йому, Омелянові, так і не купив, бігає в школу в старому, пошарпаному. А від батька тільки й чує — багато їси, швидко черевики зношуєш, навіть на зошити й підручники доводиться канючити.

Та й сам батько три роки ходить в одних чоботях — мовляв, йому, скромному рахівникові «Міжколгоспбуду», тільки й вистачає получки прогодувати сім'ю… Правда, є в них одна справді цінна річ: найкращий радіоприймач з тих, що колись завезли у район. Батько вечорами слухає передачі з-за кордону, ловить усілякі «голоси» і дуже радіє, коли передають щось образливе на адресу Радянської влади.

Омелян з дитинства звик не любити цю владу. І мати, і батько не раз казали, як добре їм жилося б, якби не революція. У Омелянового діда був маєток десь під Могильовим, і батько радо зустрів фашистів, сподіваючись, що йому повернуть палац, в якому до війни було відкрито будинок відпочинку. Та німці влаштували там госпіталь. Омелян колись пробував розпитувати батька, чим займався той під час війни у Мінську, але переконливої відповіді так і не дістав. А воно он що — каратель. Тепер зрозуміло, звідки в нього й золото. Омелян згадав, як батько вчив його бути потайним, не говорити зайвого стороннім. І головне — не виказувати своїх думок. А потім, коли Омелян пішов до школи, наставляв, як і що слід казати вчителям і товаришам, як вислужуватися перед класним керівником, доносячи на школярів, не гребувати нічим заради власної користі. «Ти, синку, — любив повторювати, — краще дурником прикинься, з дурника що візьмеш, а ти у слушний момент отим розумникам ніжку й підставиш…»

Вчився Омелян легко і в класі мав авторитет. Страждав лише від того, що не міг носити такі ж костюми й черевики, у яких ходили товариші.

Підслухана нічна розмова, з одного боку, стривожила Омеляна, але, з другого, — надала деякої душевної рівноваги. Стривожила, бо добре усвідомлював, що б сталося з ними, коли б хтось дізнався про батькове минуле. Син карателя, у якого руки в крові! Зрештою, він не відповідає за батькові злочини, та пляма все ж лишиться… Трохи заспокоювало те, що батьки, як виявилося, були спритні люди і поміняли прізвище. Певно, тоді ж у Мінську поцупили чужі документи й скористалися з них. І зовсім уже надавало впевненості те, що в них було золото. Тепер він проходив повз піжонів у модних куртках і штанях байдуже, знав, що колись він зможе придбати все, що захоче, колись у нього буде багато-багато грошей — адже батько неодмінно поділиться з ним…

Влітку померла мати. Вона місяць пролежала в лікарні. Коли Омелян приходив, мати дивилася на нього сумно, наче хотіла щось сказати. Омелян знав, що саме, але й взнаки не давав, що довідався про її таємницю. А мати так і не наважилась відкритися синові, померла тихо й непомітно. Так само тихо й непомітно батько поховав її — на похороні були тільки сусіди та кілька співробітників контори, де мати працювала прибиральницею.

Через місяць після смерті матері батько запропонував Омелянові піти на підробітки: «Міжколгоспбудові», де він працював, були потрібні підсобні робітники, і платили там непогано.

Омелян довго дивився просто в очі батькові, зважував, сказати чи ні і що може з цього вийти, нарешті все ж мовив тихо, так, що сам ледь почув сказане:

«А для чого мені підробляти? Грошей у тебе стільки, що й мені ще залишиться…»

Вони розмовляли ввечері при тьмяному світлі маленької електричної лампочки, і все ж Омелян помітив, як зблід батько — потім щоки в нього взялися червоними плямами, стиснув важкі кулаки й запитав загрозливо:

«Це ти про що? Про які гроші?»

Омелян знав, що тепер не має права відступати. Якщо відступить, програє: буде, як і мати, канючити в батька кожного карбованця. І він рішуче сказав, наче йшлося про речі давно обговорені й з'ясовані:

«А про золото… Те, що в схованці».

Батько аж сіпнувся. Нахилився до Омеляна близько-близько й підвів руки, буцім хотів ухопити за горлянку. Запитав хрипким чужим голосом:

«Що ти мелеш! Збожеволів, чи що? Золото, гроші…»

Омелян на всяк випадок трохи відсунувся…

«Тату, — сказав сухо, — я знаю все про тебе. Про Мінськ і розстріли, — уточнив. — І про золото, яке ви сховали з мамою».

«У-у, сука! — рубонув батько долонею перед самісіньким Омеляновим носом. — Розбазікала…»

Омелян не захищав матір: хай батько думає, що хоче…

«Залежалися у вас гроші, тату… — зробив спробу пожартувати. — Запліснявіли».

«Не твоє діло, — набурмосився батько. — Нема в мене нічого».

«Є, тату, є! — Омелянові чомусь зробилося весело. Чи то відчув, що виграв двобій у батька, чи просто позбувся тягаря, що останнім часом лежав у нього на плечах. — І от що скажу тобі: давай все навпіл!»

Він не встиг ухилитися і дістав гучного ляпаса. Схопився за щоку, хотів заплакати, та все ж подолав біль і образу й мовив вагомо:

«Я б не радив тобі, тату. Бо якщо хтось дізнається…»

«Ти мені погрожувати! Рідному батькові, — аж захлинувся від люті той. — Та я тебе власними руками…» — Він потягнувся до синової горлянки. Омелян знав, що справді може задушити, та мав безпрограшного козиря й кинув його просто батькові в обличчя:

«Спробуй тільки зачепити! Я залишив у товариша листа, і коли що, він розпечатає його. А там про все написано».

Батько опустив руки.

«Оце виховав на свою голову…» — скрушно похитав головою.

«На свою, на мою!.. — знущався Омелян. Знав, що переміг батька, й захотілося трохи покепкувати з нього. — Віддай мені мою частку».

«Який швидкий! Почекаєш. Після моєї смерті матимеш усе».

«Довго чекати, — нахабно заперечив Омелян. — Я хочу сьогодні, і щоб по-чесному».

Батько замислився, руки в нього дрібно тремтіли.

«Хлопчисько ти ще… Почнеш розкошувати, люди помітять…»

«Не бійся, тату. Не такий вже я хлопчисько. Поїду до тітки у місто, там і школу закінчу. Щоб тобі тут не заважати».

«Злякався? — іронічна посмішка скривила батькові губи. — Що ж, я не заперечую».

«А якщо б і заперечував? — подумав злостиво Омелян, та не став добивати батька. Тільки поквапив його — Де ти сховав золото?» — Він уже обдивився обидві кімнати, льох і горище, обстукав стіни й підлогу, але тайника не знайшов.

Батько взяв у сінях лопату, і вони вийшли в сад. Усе, як виявилось, дуже просто: під парканом батько викопав із землі обв'язаного ганчіркою глечика. Обтрусив з нього землю й поніс до хати.

Омелян дотримав свого слова: через тиждень подався до тітки Віри. Як і де продавав він у місті золоті дрібнички, батько не знав, та робив це Омелян спритно. Принаймні ані тітка Віра, якій він щомісяця від імені батька платив по сорок карбованців, ні товариші, по школі, а потім по інституту, ніколи не бачили, щоб Омелян Іваницький тринькав гроші.

Єдиний однокласник, з яким по закінченні школи Іваницький підтримував контакти, був Спиридон Климунда. Хоч на перший погляд нічого спільного в них не було й не могло бути. Спиридон взагалі навряд чи закінчив би школу, якби не був чемпіоном з настільного тенісу і не виступав за школу на різних змаганнях. Чемпіонові прощалося багато, і вчителі натягували йому трійки.

Іваницький закінчив художній інститут і став мистецтвознавцем. Климунда так і не піднявся вище тренера пінг-понгу. Омелян ставився до Спиридона поблажливо, та все ж кілька разів купував у нього іноземну валюту. Климунда іноді приводив до нього знайомих дівчат, часом позичав у Омеляна гроші.

Якось Іваницький організував прогулянку на своєму «Москвичі». Вони потрапили в район гарних котеджів на околиці, і Омелян, тицьнувши пальцем в один з них, сказав, що тут мешкає професор Стах і у нього дуже цінна колекція ікон.

Заради цієї колекції сьогодні і завітав Климунда до Іваницького.

— Кави хочеш? — запитав Омелян, сьорбнувши з чашки.

Климунда похитав головою.

— Діло маю, не до кави.

В Омелянових очах майнула іскра цікавості. Потягнувся по сигарети. Взявши собі, підсунув Климунді.

— А втім, — махнув рукою, — ти полюбляєш оту гидоту.

Спиридон розім'яв у руках дешеву «Любительську» цигарку. Звик уже до таких реплік і не реагував на них: кожен курить те, що йому до смаку. Він бачив навіть одного доктора наук, який димів «Паміром» і не соромився цього.

— То що ж у тебе за діло? — помовчавши трохи, запитав Омелян, і в його очах знову спалахнула іскра цікавості.

— Є невеличка пропозиція… Пам'ятаєш, ти казав мені про того професора? Ну, в якого ікони…

— Ну то й що?

— Я познайомився з одним хлопцем… Замки для нього не проблема… — Кажучи це, Климунда пильно дивився на Іваницького. Невже відмовиться? Адже ж любить гроші понад усе і має зважитися на ризик. — То можна цю колекцію…

— Звідки знаєш того хлопця?

— Навіщо тобі?

— Так, цікаво.

— Не знаєш, звідки такі беруться?

Іваницький задумався.

— Твоя пропозиція мені в принципі подобається, — мовив спроквола. — Вип'єш кави?

— Охоче… — полегшено зітхнув Климунда.




На підкладці кепки, загубленої злочинцем біля Окружного шосе, експерти знайшли кілька волосин. Уранці майор Шульга знав, що кепку носив чоловік тридцяти — тридцяти п'яти років, брюнет, який почав лисіти, і що він недавно підстригався. Майор навіть знав групу його крові.

Коло пошуків одразу звузилося. Грабіжник був з Вишнянки, певно, будівельник, десь сорок другого року народження. З усього видно, що він добре знав місцевість. Це й давало підстави зробити висновок, що злодій або родом з Вишнянки, або колись мешкав у цьому селі, чи, зрештою, просто вивчив підходи до шосе і привіз таксиста саме сюди. Та все ж Шульга зупинився на першій і найімовірнішій версії: будівельник з Вишнянки.

Весь день майор просидів із дільничним інспектором Вільченком, вивчаючи список мешканців селища. Виявилося, що серед них було багато будівельників — десятки мулярів, штукатурів, столярів…

Поступово список зменшувався… Спочатку викреслили всіх зовсім молодих і літніх. Потім Вільченко, який знав кожного мешканця Вишнянки, — працював тут півтора десятка років, — викреслив усіх білявих. Поза підозрою були ще двоє.

— Володимир Пухов, — пояснив Вільченко майорові, — разом із жінкою чотири дні тому поїхав на Азовське море. А оцей, Мазуренко, — вже два тижні в лікарні.

У списку лишилося четверо…

… Вільченко йшов попереду, а Шульга з оперативником у цивільному на деякій відстані за ним. Дільничний тримав під пахвою портфель… Вони домовились, що Вільченко заходитиме в будинки, нібито для перевірки паспортного режиму, зазиратиме в домові книги й непомітно з'ясовуватиме, де перебувала позавчора ввечері підозрювана особа.

Далі треба було діяти, враховуючи, що хтось із чотирьох має зброю і може застосувати її.

З першої хати Вільченко вийшов досить швидко. Повідомив: Казанцев у відрядженні. Вже другий тиждень. Їхня бригада щось монтує в Конотопі.

— Тепер Набоченко? — запитав Шульга, хоч вони наперед домовились про порядок перевірки підозрюваних.

Вільченко кивнув.

— Його хата в провулку праворуч.

Набоченко найбільше цікавив Шульгу. Сидів у тюрмі за крадіжку і після відбуття покарання встиг «заробити» п'ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Будинок Набоченків виходив вікнами просто на вулицю. Вздовж доріжки — квіти. Обабіч крислаті яблуні. Чепурне подвір'я дбайливих господарів.

Борис Набоченко спав на розкладушці під кущем бузку. Дільничний оглядівся навколо, побачив стару, що поспішала до нього з городу, привітно усміхнувся їй. Буває ж таке: Борисові батьки — зразок для всіх у Вишнянці, справжні трударі, чесні й шановані люди, а син як зв'язався ще в школі з компанією гуляк, так і досі не розплутається.

— Як справи, Катерино Власівно? — запитав приязно в старої.

Та обтерла правицю фартухом, подала руку човником, боязко зиркнула на Бориса.

— Накоїв щось мій?

— Побалакати треба, Власівно. — Вільченко підвів стару до хвіртки, щоб Борис, якби випадково прокинувся, не міг нічого почути. — Де ваш син був позавчора ввечері?

У старої злякано сіпнулася губа, — знизала плечима невизначено.

— Не хочете, не кажіть, Власівно, — сердито буркну дільничний. — Самі дізнаємось. Та ви ж не зможете не сказати правди. Хоч і зашкодить це вам…

Стара махнула рукою.

— Пізно повернувся Борис позавчора і п'яний…

— Не казав, де був?

— А ми вже й не питаємо. Однаково не скаже. Ще лається, погрожує…

— На роботі того дня був?

— Пішов уранці.

— Гроші в нього є?

— А хто ж його знає? Інколи щось старий у нього й візьме, а так марнує все, що одержує. Горілку ж даром не дають.

— Ви побудьте тут, Власівно. — Вільченко зробив знак Шульзі, і вони втрьох попрямували до розкладушки. Дільничний нахилився над Набоченком.

— Вставай, Борисе! — Той солодко хропів, і Вільченко потермосив його за плече. — Вставай!

Набоченко невдоволено пробурмотів щось, розплющив очі й раптом сів на розкладушці, напружившись, немов і не спав.

— Ну, що тобі? — закліпав очима, озирнувся, та, побачивши ще двох чоловіків, усміхнувся злякано. — Що вам?

Вільченко швидко обшукав його, зазирнув під подушку. Борис не пручався, незручно підвів руки, поки його обмацували, недобре дивився спідлоба. Потім дільничний приніс ослін, вони сіли перед Набоченком, оперативник став про всяк випадок у нього за спиною. Вільченко запитав:

— Де ти був позавчора ввечері?

Тінь майнула Борисовим обличчям.

— Де був, там уже нема.

— Відповідай, бо змушені будемо затримати тебе.

— А мені не звикати…

— Ви, Набоченко, не жартуйте, — втрутився Шульга. — У нас немає часу на жарти. Відповідайте на запитання, зрозуміло?

— Чого ж тут не розуміти, начальнику! — одразу посерйознішав Борис. — Але ж набридло: що б де не трапилося — зразу до Набоченка…

— Самі даєте для цього привід, — суворо мовив Вільченко. — То де ви були позавчора?

— Гуляв. З хлопцями біля магазину постояли, на трьох узяли.

— Увечері в магазині горілку не продають.

Набоченко хитро підморгнув.

— Це кому і як… Вірка там працює, а вона у Валеру закохана. Якщо, захочемо, і пів ящика винесемо.

— Так… — невдоволено скривився Вільченко і зиркнув на майора: все ж непорядок на його дільниці. — І з ким же ви пиячили, Набоченко? До якої години?

— Ну, Валера був… І Петро Логвинчук. Потім ще Хомко припхався. У нього п'ятірка знайшлася. Ну, ми і її…

— Коли розійшлися?

Борис почухав потилицю.

— У п'ятницю то було, а в суботу не працюємо. То й затрималися. Десь до одинадцятої.

Напад на таксиста стався близько десятої, і якщо Набоченко казав правду, то він мав незаперечне алібі.

— А Віра, продавщиця, була з вами? — уточнив Вільченко.

— Аякже… Де Валера — там і Вірка…

Дільничний відкликав Шульгу до хвіртки.

— Тут поруч є телефон, і можна подзвонити в магазин…

Він повернувся через кілька хвилин.

— Так, пиячили біля магазину, — ствердив похмуро. — Ми з тобою ще поговоримо! — суворо кинув Набоченку.

На обліку в дільничного був ще Тарас Онисько. Подейкували, що він продає крадені будматеріали. Та Вільченко не мав прямих доказів.

Тарас сидів на лавці перед хвірткою і розмовляв з якимось хлопцем. Побачивши Вільченка, підвівся, дивився на дільничного, пополотнівши.

— Зайдімо… — кивнув Вільченко.

Вони зайшли до хати, і Шульга показав Ониську кепку.

— Ваша?

Той одразу розрюмався.

— Моя… Не хотів я… Це ж просто жарт…

— Де зброя? — посуворішав майор.

— Яка зброя? Не маю я ніякої зброї…

— Котрою погрожував таксистові!

Обличчя в Ониська витягнулось.

— Пожартував я… Ось там, — показав на куток, де лежали дитячі іграшки, — там пугач… Сина мого… Пістолет іграшковий… Я купив його, ну й показав таксистові, а він чомусь злякався!

— І сам запропонував вам гроші? — не без іронії запитав Шульга.

— Які там гроші? Сорок сім карбованців…

Раптом до кімнати, відштовхнувши оперативника, вбігла жінка. Заголосила:

— І що ж ти наробив, дурень! Навіщо ви його?

Шульга подав знак оперативникові, і той вивів жінку до сусідньої кімнати. Майор витягнув з купи іграшок пістолет — мало не точну копію ТТ. Підкинув на долоні.

— Отже, ви твердите?..

— Пожартував я… Слово честі, пожартував. А той таксист нічого не зрозумів, віддав гроші.

Шульга ще раз підкинув пістолет на долоні. Наказав Вільченку:

— Викликайте оперативну машину, робитимемо обшук. — Скосив око на Ониська. — Теж мені, жартівник знайшовся! Знаєте, скільки за грабунок належить? Ще раз запитую, де пістолет? Усе одно знайдемо — вам же гірше буде!

Обличчя в Ониська раптом вкрилося плямами, він шморгнув носом і заплакав.

— Нема в мене зброї… Пожартував я…

Майор пройшовся покоями: три гарно вмебльовані кімнати й кухня. Завтра вони покажуть Ониська сержантові Омельченку, і, якщо той не впізнає Ониська, цю справу доводитимуть до кінця інші. Адже хтось заволодів-таки справжнім ТТ з повною обоймою патронів, і Шульзі треба знайти злочинця, поки той не почав стріляти.




Вузька вулиця круто йшла вгору і впиралася в чийсь садочок. Тиша. Тільки цвірінькають горобці й десь поблизу жадібно дзяволить щеня.

Климунда повільно піднявся до садочка, постояв там трохи, заховавшись за кущами жасмину, посадженого просто на вулиці. Кинув порожній рюкзак під ноги, жадібно закурив. Весь ранок нервувався. Власне, особливих підстав для хвилювань не було. Вони з Іваницьким вивірили й спланували навіть деталі, і поки що все йшло так, як передбачалося. «Москвич» професора Василя Федотовича Стаха чверть години тому від'їхав від воріт — дружина професора вирушила з хатньою робітницею на базар. Климунда знав, що вона їздить на базар двічі на тиждень — у понеділок і в середу або четвер. За кермом сиділа дружина професора — немолода вже, років за сорок, але ще вродлива жінка. Вона, певно, знала, що гарна, і молодилася — носила модну зачіску, яскраво фарбувала губи, а під очима клала густі тіні.

Спиридон запропонував познайомитися з нею, ввійти в довір'я, стати своєю людиною в домі Стахів, а потім уже діяти згідно з обставинами. Та Іваницький рішуче забракував цей варіант. Мовляв, кращого подарунка працівникам міліції не зробиш. Карний розшук одразу встановить коло знайомих Стахів, а все інше — справа техніки, причому досить нескладної. Самовпевненість Климунди була надто беззастережна.

Що ж, Омелян, певно, мав рацію. Спиридон і сам відчував якусь недосконалість цього плану, хоч надто вірив у силу своєї чоловічої звабливості, навіть сподівався, що дружина професора Стаха сама подарує йому дещо з колекції свого чоловіка.

Климунда загасив свою «Любительську» об стовбур акації. «Москвич» уже стоїть біля базара. А зараз вийде з дому і сам професор. У цей час він завжди прогулює величезного чорного дога Марса.

Професор Василь Федотович Стах мешкав у гарній двоповерховій віллі, заплетеній з північного боку диким виноградом, а з півдня текомою — схожою на гліцинію рослиною, що цвіте великими, як лілеї, червоними квітками. Текома заплела величезну терасу другого поверху, на яку виходили вікна кабінету професора. Одну його стіну суціль займала колекція Василя Федотовича — зібрання старовинних ікон.

Іваницький казав, що колекція професора Стаха — досить велика й дуже цінна, а Іваницький знався на цьому. Після того як Омелян звірив Климунді свої плани, той спеціально пішов у церкву, довго стояв перед іконостасом, роздивлявся фрески, дивуючись, чого так ганяються за цією старовиною? Пісні видовжені обличчя. І що в них гарного!

Климунда ніколи не бачив колекції професора Стаха. Тому Іваницький намалював йому схему розташування ікон, позначивши хрестиками найцінніші, і він вивчив її напам'ять.

Омелян довго сушив голову, як проникнути в дім професора. Певна річ, можна було подзвонити, відрекомендуватися й попросити дозволу ознайомитись із колекцією. Адже Омелян Іванович Іваницький — мистецтвознавець, працює в державній установі, і його інтерес до зібрання цілком природний.

Та, поміркувавши, Іваницький відкинув цей план. Після зникнення ікон міліція неодмінно складе список усіх, хто цікавився колекцією, а Омелянові зовсім не потрібно, щоб його ім'я фігурувало в міліцейських протоколах.

Випадок допоміг Іваницькому. До їхнього музею завітала група американських туристів, серед яких був відомий колекціонер. Іваницький супроводжував їх — і раптом йому сяйнула думка. Розповів, наче між іншим, колекціонерові про зібрання професора Стаха і натякнув, що, коли той хоче, може подивитися ці унікальні ікони. Щоправда, професор не дуже полюбляє відвідувачів, та директор їхнього музею міг би попросити його. І тоді вже він, Іваницький, залюбки візьме на себе клопоти по організації перегляду колекції.

Директор справді домовився з Василем Федотовичем. Той побурчав трохи, але погодився прийняти американців. Так Омелян Іваницький потрапив у дім Стаха.

Він не назвав свого прізвища професорові, тримався осторонь — тим більше, що Василь Федотович вільно розмовляв англійською і розповідав про свою колекцію сам, — та запам'ятовував усе, наче фотографував. Мозок його фіксував репліки гостей господаря, тільки фіксував, Іваницький не дозволяв собі ніяких емоцій, не виявив їх навіть тоді, коли Василь Федотович підвів гостей до непоказної ікони в центрі колекції і сказав, що це — Рубльов.

Гості клацали язиками, голосно перемовлялися, висловлюючи своє захоплення, а Омелян тим часом пильно вивчав її розташування — другий ряд знизу, сьома ікона ліворуч…

Потім професор пригощав американців кавою, водив по саду. Іваницький, скориставшись із цього, обдивився все, звернувши особливу увагу на замки на парадних дверях, а також на тих, що вели до саду. Через вікна першого поверху у будинок проникнути було неможливо — їх затягували візерунчасті грати: професор дорожив своєю колекцією і оберігав її.

… Радісно й басовито загавкав пес, і Климунда весь напружився. Отже, зараз професор вийде і попрямує до річки — звичайний півгодинний маршрут…

Климунда підняв рюкзак, намацав у зовнішній кишені піджака відмички. Хтозна, чи зуміє він упоратися із замком — от де згодився б досвід Балабана. Але той не зумів замести за собою сліди після крадіжки в квартирі Недбайла, і міліція арештувала його.

Він не з'явився на призначену зустріч з Климундою. Тоді Климунда подзвонив Балабановій сестрі, котра працювала вахтером у якомусь гуртожитку. Та довго випитувала в нього, хто й звідки, і, нарешті дізнавшись, що дзвонить саме той чоловік, про якого чула від брата, повідомила, що Балабана чотири дні тому заарештували в приміському селищі Городянці.

Климунда поцікавився, чи не залишив Льоха в неї чогось на квартирі. Сестра відповіла, що самі не в тім'я биті, й повісила трубку.

«Шкода, що нема Льохи», — зітхнув Климунда і притиснувся до тонкого стовбура акації, немов той міг захистити його. Хвіртка професорової садиби відчинилася, і на вулицю вирвався чорний величезний дог, застрибав навколо сухуватого й непоказного на вигляд чоловіка з сивою борідкою.

«Як професор, то можна й постанову міськради не виконувати! — неприязно подумав Спиридон. — Пса повинен водити на поводку і в наморднику. Розбестились…»

Професор із псом уже зник за рогом, а Климунда все ще стояв у жасминових кущах, дивлячись їм услід. Потім натягнув тонкі нитяні рукавички й прокрався, роззираючись навколо, до хвіртки. Сперся боком на її залізне плетиво, взявся за ручку — звичайно, замкнуто… Тепер мав зробити найскладніше — швидко й непомітно перелізти через хвіртку. Це було нелегко. Хвіртка була висока і закінчувалася довгими сталевими списами. Правда, можна було б спробувати відімкнути замок, але на це потрібен час: випадковий перехожий міг помітити Климунду…

Ще раз уважно роздивився довкола: тиша і спокій, тільки горобці не поділили чогось і влаштували справжній скандал у садочку навпроти.

Климунда легким рухом перекинув через хвіртку рюкзак. Схопився за сталеві прути й підтягнувся. Тіло раптом стало наче невагоме. Відштовхнувся ногою від ручки й спробував протиснутися між гострими прутами, та лише подряпав плече. Тоді, ризикуючи настромитися на вістря, перекинув тіло через списи і мало не впав на асфальтовану доріжку, що вела до парадного ходу котеджу. Підібрав рюкзак і, не озираючись, оббіг будиночок.

Професор, видно, любив квіти — вся відкрита веранда, що виходила в сад, була обсаджена в'юнкими трояндами.

Вони густо розрослися. Під їхнім прикриттям Климунда відчув себе впевненіше.

Іваницький розповідав, що двері, які вели з котеджу на веранду, досить масивні, але замикаються лише на один трохи застарілий французький замок. Для таких замків Спиридон мав набір відмичок і гадав, що відразу впорається із замком. Однак минуло п'ять, десять хвилин, а двері не піддавалися. Нерви Климунди напружилися до краю. Тіло вкрилося холодним, липким потом. Стривожений, щосили натиснув на сталеву ручку відмички. Замок раптом клацнув. Двері легко піддалися, немов і не були замкнені. Климунда, не озираючись, прослизнув у вузький коридорчик.

Знав напам'ять за Омеляновим описом розташування кімнат. Ось простора вітальня першого поверху, круті дерев'яні сходи на другий. Спиридон схопився за поручень, але йому нараз забракло повітря, ноги стали якісь ватяні, тіло обважніло, і він сів просто на сходах.

Тупо дивився на пухнастий килим, що застеляв усю підлогу вітальні, простягнув ноги, відчуваючи зрадливу слабкість під коліньми, і раптом зрозумів, що й справді може вмерти від переляку. Ця думка не пригнітила, а навпаки, надала відразу сили. Тіло знову стало пружним, і Спиридон, перестрибуючи через сходинки, злетів на другий поверх.

Штовхнув двері ліворуч — вони вели до кабінету, і розгублено зупинився. Здавалося, на все життя запам'ятав схему розташування Стахових ікон, та чи пам'ять раптом зрадила, чи його щось неждано так вразило в тому зібранні, — стояв і дивився заціпенілий під суворими поглядами десятків святих, які втупилися в нього зі стіни.

Щось грюкнуло збоку, і Климунда злякано відсахнувся. Невже хтось на терасі? Грюкнуло знову — і раптом збагнув: кватирка, він не причинив за собою двері, й утворився протяг.

Спиридон знову поглянув на святих. Тепер ікони видалися йому звичайною мазаниною. Він не дав би за найціннішу з них навіть карбованця.

Климунда дужче натягнув рукавички, щоб не заважали йому. Діяв рішуче й точно, розраховуючи кожен рух. Нижній ряд, третя ікона ліворуч. Спиридон не дивлячись кинув її в рюкзак. Майже поруч — найцінніша, якийсь Рубльов, її зняв обережно й поклав так, щоб не подряпати.

Нараз Климунда згадав про Іваницького. Той зараз чекає його у своєму «Москвиче» за кілька кварталів звідси.

Спочатку вони хотіли поставити машину за рогом, та потім вирішили не робити цього. Вулиця досить тиха, садиба від садиби за півсотні метрів, машина може привернути увагу, хтось запам'ятає номер чи обличчя водія…

Климунда добрався вже до останнього ряду. Присунув стілець і знімав ікони, дбайливо складаючи їх у рюкзак. Коли зняв останню із зазначених у схемі Іваницького, побачив, що в рюкзаку залишилось ще трохи місця. Не розмірковуючи, зняв ще дві — святого з пісним обличчям і діву з немовлям.

Спиридон зав'язав рюкзак і легко кинув його собі за спину. Вислизнув з кабінету, стрибнув через сходинку, але раптом зупинився, незручно подавшись усім тулубом назад. Рука мимохіть ковзнула до кишені піджака, яку обтяжував пістолет.

У двері вітальні входив професор. Величезний чорний пес стрибав біля нього…

Першим помітив Климунду дог… Завмер, присівши на передні лапи, і зненацька стрибнув до сходів, та в ту ж мить Спиридон устиг вихопити пістолет.

Він вистрілив, не задумуючись, ще не збагнувши, що робить, у вищирену пащу дога. Штовхнув ногою собаку в груди — велике чорне тіло покотилося сходами…

Климунда опустив пістолет і втупився в сухенького сивобородого чоловіка, що застиг біля входу до вітальні, тримаючи собачий повід у руці. Певно, професор ще нічого не зрозумів, бо стояв і спантеличено дивився на молодика з рюкзаком на сходах.

Климунда почав повільно спускатися, не зводячи погляду з професора, немов гіпнотизував його. А той наче скам'янів біля дверей.

Климунда бачив його сповнені жаху очі — вони свердлили й притягували Спиридона, він боявся і ненавидів їх. Знав, що зараз щось скоїться, навіть знав — що саме. Адже йому треба негайно вийти звідси, а ця маленька жалюгідна постать заступає дорогу…

Климунді залишалося подолати дві чи три сходинки. Він зупинився, щоб переступити черва тіло дога, і тут професор кинувся йому навперейми. Він гнівно підняв руку із шкіряним повідком і закричав тонким голосом:

— Назад, мерзотнику!

Климунда підняв пістолет, ще секунда — і вистрелив би, та цієї миті маленький чоловічок боляче вдарив його повідком по руці. Спиридон опустив руку і зненацька кинувся по сходах нагору. Тільки опинившись на другому поверсі, збагнув, що тут порятунку нема. Професор зараз зчинить галас, подзвонить у міліцію… Климунда підвів пістолет, але відразу знов опустив його — певно, подумав, що вдруге стріляти небезпечно. Добре, що перший постріл не привернув нічиєї уваги. Він завагався на секунду, тільки на секунду, перестрибнув через сходинки і вдарив професора, який заступав йому дорогу, руків'ям пістолета в скроню. Побачив, як той заточився, схопився руками за груди і впав, уткнувшись обличчям у чорне тіло собаки.

Климунда хотів тікати, однак ноги йому знов підломилися, і він сів на сходах, спершись рюкзаком на бильце. Поклав пістолет на коліна і втупився у два тіла, що непорушно лежали біля його ніг. Раптом відчув на собі десятки поглядів, немов у всіх кутках вітальні причаїлися маленькі сиві чоловічки, чекаючи, коли він ступить перший крок, щоб вискочити із своїх схованок і накинутися на нього. Климунді навіть здалося, що холодні пальці вже вчепилися в горлянку. Йому перехопило подих, і він заскиглив тонко й жалібно.

Та ні дог, ні його господар не рухалися, з кутків теж ніхто не виходив, і Климунда заспокоївся. Намацав цигарки в кишені, затягнувся кілька разів жадібно, загасив цигарку об сходинку, обпікаючи пальці, і цей біль примусив його остаточно отямитись. Заховав пістолет до зовнішньої кишені піджака, підібрав недокурок і, переступивши через тіла, вийшов на залиту сонцем асфальтовану доріжку.

Хвіртка тепер була не замкнута. Спиридон визирнув, зачекав, поки зникли якісь двоє перехожих, і попрямував до вулиці, де стояв «Москвич».

Іваницький завів мотор, ще здалеку помітивши Климунду. Спиридон плюхнувся на заднє сидіння, і Омелян, ні про що не запитуючи, рвонув машину.

Іваницький весь час дивився в дзеркало, чи не переслідує їх хтось. Та вулиця була порожня. Лише далеко позаду виринула з-за повороту вантажна машина.

Омелян круто взяв праворуч, обігнав тролейбус і вискочив проспектом до мосту.

Тільки переїхавши його, Іваницький порушив мовчанку:

— Я бачу, в тебе порядок…

Климунда схопився за спинку переднього сидіння, гаряче видихнув у вухо Іваницькому:

— Убив я його! Розумієш, убив…

Омелян крутонув руль, ледь не попавши під колеса важкого грузовика. Вирівняв машину, притиснувся до тротуару й зупинився. Обернувся до Климунди.

— Ти що, збожеволів? Кого вбив?

— Обох… професора й пса… — Побачив, як поблідли щоки в Іваницького, і це чомусь заспокоїло його, надало впевненості. Вів далі, наче йшлося про щось буденне, не варте особливої уваги — Він повернувся невчасно, професор… Дог кинувся на мене… Я стріляв… а потім ударив руків'ям професора по голові.

— Оце вскочили… — розгублено вимовив Іваницький. — Що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Ти завжди перебільшуєш.

— Дай боже! Вбивство професора — підніметься вся міліція!

— Шукай вітра в полі.

Іваницький пильно зиркнув Спиридонові у вічі.

— Ти не наслідив там?

Климунда обмацав кишені. Переклав пістолет до внутрішньої, дістав рукавички, для чогось натягнув на ліву руку.

— Спали, — наказав Омелян, — рукавички спали, а пістолет викинь у річку. Сьогодні ж. — Подумав трохи й додав — Зустрічатися не будемо. Негайно бери відпустку і катай на Чорне море. Ікони склади у валізу й візьми з собою. Здаси в камеру схову — так надійніше.

— Які ще будуть вказівки? — в тоні Климунди відчувалася зверхність. Він уже трохи оговтався від страху і вважав, що має право на першу роль. — Нікуди мені не хочеться їхати.

Сказав так, аби тільки заперечити Іваницькому, бо й самому кортіло якнайшвидше сісти у літак — щоб бути далі від котеджу, обплетеного текомою, від тих двох тіл біля сходів, від міліції, яка сьогодні ж почне розслідування.

Омелян не звернув уваги на його заперечення.

— Напишеш мені в Піцунду до запитання — ось яка остання вказівка. Я буду там через тиждень. Повідомиш, де зможемо зустрітися.

Климунда поплескав по рюкзаку.

— Скоріше б сплавити оцей мотлох.

— Це вже моя турбота. Ти зрозумів мене?

Климунда невиразно промимрив щось у відповідь. Іваницький зупинив машину.

— Тримай, — подав Спиридонові руку. — І я тебе прошу: не сип грошима на курорті. Міліція завжди принюхується до таких.

— Угу… — Климунда й сам знав це. — Ти куди зараз?

— Поставлю машину в гараж… — Іваницькому чомусь не хотілося казати, що вже п'ятий день, як він перебуває у відрядженні в Москві — прилетів уранці літаком і повертається через дві години. Про всяк випадок — залізне алібі, квиток в обидва кінці йому взяв один московський приятель, і прізвище Іваницького не значитиметься у списках пасажирів. Ось тільки непомітно поставити машину в гараж…

«Москвич» рушив, Климунда зиркнув йому вслід, закинув рюкзак за плечі і подався додому.




Ввечері того ж дня, коли вбили професора Стаха, слідчого з особливо важливих справ Романа Панасовича Козюренка повідомили: експертиза встановила, що вбивця стріляв з пістолета, який належав колись сержантові Омельченку. А ще через кілька хвилин майор Шульга доповідав полковникові про наслідки своїх пошуків.

Козюренко хмурився. Шульга не міг сказати нічого втішного. Розшуки його зайшли фактично в глухий кут. А перший постріл пролунав! Та ще й як!

— Погано, майоре, — констатував Козюренко і, побачивши, як знітився Шульга, трохи підсолодив пілюлю: — Але у випадку з пограбуванням таксиста ви діяли винахідливо. Я включаю вас у склад своєї групи, — закінчив несподівано.

Шульга приготувався до розносу, чекав навіть адміністративних висновків, і раптом таке… Проте нічим не виказав своєї радості, мовив стримано:

— Дякую, хоч я не виявив…

Роман Панасович зупинив його коротким жестом.

— Не розводитимемо церемоній, майоре, справа не терпить зволікань — пістолет може вистрілити вдруге. Хоч я особисто дотримуюсь іншого погляду. Бо злочин незвичайний і грабіжники розраховують на великі гроші, — визнав за можливе пояснити. — З колекції професора Стаха викрадено найцінніші ікони — отже, злодій або ж був добре поінформований про розташування ікон, або сам розуміється на мистецтві.

— У людини, яка мало не вбила сержанта Омельченка, — скористався з паузи Шульга, — тверда рука. Гадаю, професіональний злочинець.

— Усе може бути, — невизначено відповів Козюренко. — Це нам і треба з'ясувати, і почнемо ми, майоре, з вивчення кола людей, вхожих у дім професора. Треба встановити також осіб, які побували випадково там останнім часом.

Козюренко почав викладати Шульзі план, як це краще зробити. Та його перервав телефонний дзвінок. Поклавши трубку, пояснив:

— Капітан Запорожцева — у неї якась нагальна справа.

До кабінету зайшла схожа на дівчинку вродлива жінка, зовні нічим не схожа на міліцейського капітана. Біляве волосся відтіняло її широко поставлені зеленкуваті очі і свіжі губи. Молодіжна блуза з картатою краваткою і широкий пасок з блискучою пряжкою, яким вона туго затягувалася, ще більше підкреслював її дівочу фігуру.

Полковник Козюренко вийшов з-за свого великого полірованого столу і підсунув Запорожцевій стілець. Сів і сам.

— І яка ж у вас нагальна справа, шановна Людмило Костянтинівно? — запитав, пильно дивлячись на неї.

— Я зробила аналіз попелу, що злочинець залишив на сходах у будинку професора Стаха…

— Ну… ну… — засовався на стільці зацікавлений Козюренко.

Запорожцева поклала перед ним папірець.

— Хочу звернути вашу увагу, Романе Панасовичу. Понад місяць тому, точніше чотирнадцятого червня, на експертизу принесли недокурок цигарки «Любительська», знайдений на квартирі якогось Недбайла. Вульгарна квартирна крадіжка, — уточнила. — У будинку Стаха злочинець також курив «Любительську».

Козюренко помовчав кілька секунд, оцінюючи почуте. Повернувся до Шульги.

— Що скажете, Якове Павловичу?

— Я чув про цю крадіжку. Справу вів інспектор районного карного розшуку.

— Спасибі, — обернувся полковник до Запорожцевої, — за ваше дуже важливе повідомлення. Так, гадаю, дуже важливе. А вас, Якове Павловичу, прошу негайно знайти справу про цю крадіжку. Як ви сказали, — Недбайло?

Справу про крадіжку в квартирі Недбайла було вже передано до прокуратури. Шульзі довелося розшукати помічника районного прокурора, і за годину тека лежала на столі Козюренка. Полковник нетерпляче гортав підшиті в ній папери.

— Просто, — мовив невдоволено, — елементарно просто. Ніяких тобі клопотів. Міліція складає опис украдених речей, і список розсилають за призначенням. Десь через тиждень у Городянці пропонують одній жінці дешево купити каракулеву шубу. Вона купує, звичайно, показує приятелькам… Коротше, про це дізнаються в міліції, а там знають, що в списках речей Недбайла значиться каракулева шуба. Далі ще простіше: хто у кого купив, обшук на квартирі добре відомого міліції злодія-рецидивіста Олексія балабана, незаперечні докази вчиненого, зізнання Балабана — і крапка. Справу здають у прокуратуру і ставлять галочку — ще один злочин розкрито. Слідчого відзначають у наказі за добру роботу. А я б йому, сучому синові, — поплескав долонею по теці, — доганяку з попередженням. По-перше, частину речей не знайшли. Чому? Балабан запевняє, що продав на товкучці. Але ж бреше, не міг цього зробити. Товкучка для нього — смерть. А слідчий вірить йому… Вірить, бо так легше — не треба ускладнювати собі пошук… До того ж Балабан міг вчинити злочин не сам, а з кимось. Вони могли поділити речі. Можливо, ще один пройдисвіт гуляє на волі, а другий нарочито не виказує його — чи то із солідарності, чи з боязні, бо за групову крадіжку дають більший строк…

— Я правильно розумію вас? — втрутився Шульга. — Вранці допитуватимемо Балабана?

— Так, звичайно. Треба взятися за цього «домушника».

… Льоха з цікавістю дивився на цих двох нових начальників у цивільному. Безперечно — начальників, сюди, в тюрму, не начальників не пускають, а це начальство і, певно, досить високе, бо один уже літній і тримається владно, а другий — сухий, очі пронизливі, наче зазирає тобі в душу — що ж, зазирай, а чи що побачиш?

Балабан сів на запропонований йому табурет. Під грудьми йому замлоїло: що їм треба? Справу його в прокуратурі довели до кінця, скоро суд, а тоді — знайоме життя в колонії, не можна сказати, щоб розкішне, але у них своя «братія», і можна якось перекантовуватись…

Балабан запитливо глянув на цих двох.

Старший, трохи лисуватий, закурив і підсунув Балабану дві пачки — сигарети з фільтром і цигарки «Любительські». Балабан витягнув довгу сигарету вищого гатунку, прикурив і пустив дим під стелю — таких сигарет не курив давно, навіть у прокуратурі, не кажучи вже про районного міліцейського жмикрута, частували тільки «Паміром». Що ж, більше начальство — і сигарети кращі.

— Гарні сигарети? — запитав його полковник.

Балабан схвально кивнув і скоса зиркнув на пачку. Це не пройшло повз увагу Козюренка.

— Візьміть ще, — запропонував. — Чи вам більше до смаку оці? — підсунув «Любительські».

Балабан зневажливо відштовхнув цигарки.

— Коли вже нема іншого… — пояснив. — Не накурююсь я ними, й дим не той. Кислий.

— А я іноді курю, — заперечив Козюренко, — для різноманітності.

Льоха подивився підозріло: чи не знущаються з нього?

— Отже, — уточнив Козюренко, — ви твердите, що останнім часом, принаймні перед арештом, не курили цигарок «Любительські»?

— Ні.

— А серед ваших знайомих були такі, що курили «Любительські»?

Якась іскорка майнула в Балабанових очах: згадав Семена і вузьку червонувату пачку в його руках. Але відповів твердо:

— Не пригадую.

— Подумайте.

Балабан на мить замислився і знову похитав головою.

— Ні, не знаю.

— Негарно, Балабан, виходить, — перехилився до нього через стіл Козюренко. — Ви твердите, що під час крадіжки в квартирі Недбайла розбили вазу. І що на цій квартирі були самі. Як же ви можете пояснити той факт, що на тумбочці, де стояла ваза, знайдено погашений об неї недокурок цигарки «Любительська»?

Балабан знизав плечима.

— А може, хтось зайшов після мене? Я двері не зачиняв…

— Зайшов, посидів, спокійно покурив, нічого не взяв і пішов собі… Не робіть з нас дурників, Балабан!

— Чого б це я робив… Такі приязні й великі начальники!

— Не блазнюйте! — перебив його Козюренко суворо. — Експертизою встановлено, що «Любительську» цигарку в обікраденій квартирі курили не ви. Курила людина із зовсім іншою групою крові. І ви знаєте цю людину.

Балабан притиснув руки до серця.

— Я був сам, — мовив якнайпереконливіше. Подумав, що якась там група крові — це ще не доказ. Ти виклади на стіл козирі, тоді розмовлятимемо, а так… Він нічого не скаже, поки є найменша можливість відбрехатися, бо якщо вийдуть на Семена, докопаються до пістолета, а це вже…

У Балабана мороз пішов поза шкірою.

— Так, громадянине начальнику, я взяв квартиру сам, і ви мені більше нічого не пришиєте.

— Припустімо, Балабан, що я вам повірив, — полагіднішав Козюренко. — Тепер скажіть мені, де ви ночували, коли залишалися в місті?

Очі в Льохи забігали: невже вийдуть на сестру? Він закопав у неї у погребі металеву коробку з-під льодяників, а в ній — його пайка, п'ять тисяч карбованців. Тепер він житиме однією надією, що скрашуватиме його важке й одноманітне життя в колонії, — порозкошувати на ці п'ять тисяч, коли вийде на волю.

Відповів, віддано й чесно дивлячись просто в очі Козюренку:

— А на вокзалі… Іноді в парку… — не збрехав, бо саме там провів одну ніч. — У парку молодь на ніч намети ставить, вогнища розпалює. Візьмеш пляшку, приб'єшся до компанії. І тепло, і весело.

— Отже, знайомих і родичів, у яких ви могли б зупинитися, в місті нема?

— Нема, — похитав головою Балабан.

Полковник покликав конвоїра. Балабана вивели.

— Що скажете, Якове Павловичу? — запитав Шульгу.

— Треба починати з Городянки. Крутить Балабан, і щось за цим криється.

— Гаразд, мабуть, ви маєте слушність, майоре. Викликайте машину — і до Городянки. А я спробую показати Балабана сержантові Омельченку. Стріляв, правда, в Стаха не Балабан. І все ж непокоять мене ці «Любительські». Можливо, збіг обставин, але як на гріх, то й граблі стріляють…

… П'ятьох приблизно одного віку чоловіків посадили на довгій лаві попід стіною. Другим ліворуч сидів Балабан. Знав — неспроста все це, але бадьорився, навіть посміхався вдавано, проте руки у нього дрібно тремтіли, і він сховав їх між коліньми.

Зайшов полковник Козюренко з понятими. Він навіть не глянув на Балабана, став боком, наче хотів показати свою неупередженість. Та Балабан відчув таку ненависть до цього спокійного і впевненого в собі чоловіка, що ледве вгамував бажання кинутися на нього.

Увійшов сержант Омельченко. Козюренко щось говорив — то була звичайна в таких випадках процедура. Але Балабан не чув жодного слова. Він одразу впізнав сержанта і не міг відвести від нього погляду, хоч розумів, що цим може виказати себе. Однак нічого не міг вдіяти, це було понад його сили: захотілося підвестись і зізнатися в усьому, покаятися, впасти на підлогу, битись об неї головою, щоб заглушити в собі пал, який чомусь піднімався до серця й відлунював ударами крові в скронях.

Полковник запропонував Омельченку пильно поглянути на п'ятьох попід стіною, чи нема серед них людини, яка напала на нього. Ці слова дійшли до Льохи ніби поза його свідомістю, проте подали сигнал про небезпеку, і він зумів, зрештою, здолати себе — відчув, як відхлинула кров від серця, наче воно спорожніло й почало працювати вхолосту. Шкіра в Балабана посіріла, він одразу спав з лиця: дивився наче й на сержанта, але нічого не бачив, зір якось не затримувався ні на чому — дивний стан людини, коли вона відчуває себе майже неіснуючою, потойбічною, коли нічого не страшно і все здається суєтою суєт, мізерією…

Спочатку Омельченко розгубився: усі п'ятеро були на одне лице. Та він змусив себе зосередитись, погляд його став твердим. Уявив собі обличчя того, що вийшов тоді з темряви. Воно ожило перед ним — і не схоже було на жодне з тих, на які дивився зараз.

— Ні… — мовив нерішуче, — ні… тут його нема…

Нараз його погляд схрестився з поглядом другого ліворуч. Щось змусило сержанта втупитися в обличчя молодика. Ні, воно мало чим скидалося на те, яке снилось йому в лікарні, яке раз по раз поставало в уяві, але тепер Омельченко знав: раніше він помилявся, а зараз — ні. Отой другий ліворуч покликав його тоді з кущів, а потім ударив ножем у спину.

Омельченко на мить ніби знову відчув біль, як і тоді. Він ступив крок до того, хто його так підступно обманув. Підняв руку, тицьнув у Балабана і сказав упевнено:

— Він!

Вимовив це категоричне слово і відразу злякався — адже знав, що жде людину, яка вдарила ножем, намагаючись убити, і тільки чудом не вбила.

Подумав: а може, це почуття помсти заговорило в ньому. Він завжди вважав себе порядною і справедливою людиною. Та й хвилину тому він уявляв собі злочинця зовсім іншим — сержант відступив, зітхнув і зиркнув винувато на Козюренка.

— А може, й не він…

Полковник дивився байдуже.

— Подумайте, Омельченко, — мовив холодно. — Ми не наштовхуємо вас. Гляньте уважно ще раз: ні — то й ні…

Сержант на секунду заплющив очі. Тепер він почав з крайнього чоловіка праворуч.

Капловухий, веснянкуватий, і вираз обличчя безнадійно сумний, навіть пригнічений. Ні, не він.

Другий — чорнявий, з великими чорними очима. І це не він.

Третій — міцний хлопець, кирпатий, з хвилястим чубом і м'якими, жіночими губами. Точно не він. Четвертий… Так, він — без сумніву.

— Він! — сержант знову тицьнув пальцем у Балабана. — Так, це він!

Спочатку Балабан ніяк не зреагував на твердження Омельченка. Може, воно не дійшло до його свідомості, бо він перебував у стані прострації: стояв би зараз під дулом гвинтівки — все одно не боявся б. Але коли сержант відступив і завагався, зрадів так, що рум'янець пробився на щоках.

Та ось полковник щось сказав сержантові, — і той знову повернувся до них, їхні погляди ще раз схрестилися. Тепер Балабан зрозумів: його впізнали, і це — катастрофа…

Нараз подумав із полегкістю: він же не вбив цього міліціонера — отже, «вишки» не дадуть… Він житиме, а там видно буде. Може, попаде під амністію або втече…

Коли їх виводили, озирнувся і ще раз перехопив погляд сержанта. Опустив очі, не мав на нього злоби: така вже в них служба…

Конвоїр наказав Балабану залишитись у вузькому темному коридорі. Той обіперся спиною об холодну стіну, почухався об неї — душевна рівновага повернулася. Зрештою, те, що його опізнав міліціонер, не має вирішального значення. Адже в нього залізне алібі, яке може підтвердити сам дільничний інспектор лейтенант Хохлома.

Ця думка потішила його. Пихатий начальник піймає облизня, хоч, мабуть, гадає, що вже підчепив на гачок Льоху Балабана. Не на такого нарвався.

Коли Балабана знову привели до Козюренка, полковник одразу звернув увагу на те, як упевнено він тримається. Це трохи здивувало його, але й взнаки не подав, мовив спокійно:

— Отже, Балабан, відмагатися марно. Вас опізнали — ви вчинили напад на сержанта Омельченка, щоб заволодіти зброєю, і тяжко поранили його.

— Громадянине начальнику! — Балабан притиснув обидві долоні до серця. — Помилився ваш міліціонер, повірте, помилився. Уперше бачу його…

— Що ж, тоді з'ясуємо все по порядку.

Балабан з собачою відданістю втупився в полковника.

— Ви можете пригадати, де були ввечері десятого травня від десятої до дванадцятої години?

Балабан замислився, удаючи, що згадує. Зараз він приголомшить цього самовпевненого слідчого.

— Не пам'ятаю… — скрушно похитав головою. Знав, що жоден порядний гравець одразу не викладає всіх своїх козирів. — Хіба ж можна все в голові тримати? Скільки часу минуло…

— І все ж згадайте, — з притиском сказав полковник — Увечері десятого травня?

Балабан підвів очі до стелі, ніби силкувався щось пригадати.

— Десятого? — повторив. — Що ж було десятого? Ні, не пам'ятаю.

Полковник пильно дивився на нього. Балабан похитав головою, наморщив лоба і враз пожвавішав.

— Десятого? — почав нерішуче. — Так це ж було… Чекайте! — аж просвітлішав на обличчі. — Згадав, це ж наступного дня до мене заходив дільничний, лейтенант товариш Хохлома. Тепер точно згадав — хворів я десятого, кілька днів підряд хворів. Це ж після Дня Перемоги було — лежав у ліжку. Лейтенант Хохлома може підтвердити! А що, — нахилився до Козюренка, — що десятого трапилось? Щось із цим міліціонером?

Полковник усміхнувся: цей злодюга, виявляється, ще й нахабний.

— Ми перевіримо ваші показання, Балабан. Але попереджаю, ми все одно встановимо істину, а щире каяття завжди враховується судом. Якщо ж брехатимете й заплутуватимете слідство, це тільки обтяжить вашу вину.

«Раніше доведіть що-небудь, тоді — каятимемось! — подумав Балабан. — А так — нема дурних. Лейтенант Хохлома не відступиться — знаємо його, впертий чорт, як і баба Соня…»




Хата на околиці міста, зовні непоказна — давно немазана, обшарпана, віконниці покривилися, — усередині вражала достатком і затишком. Чисто пофарбована підлога в двох великих кімнатах, тиснені шпалери, килими, імпортні меблі, кришталь. Але на всьому лежала печать несмаку: полірований журнальний столик прикрашала старомодна плюшева серветка, а в серванті гордо вишикувались семеро слонів — символ заможності й щасливої фортуни господарки дому.

Ганна сиділа на м'якому стільці й не спускала погляду з працівників міліції, які щойно почали обшук.

Майор Шульга недаремно їздив до Городянки. Довідався він там багато про що. Сусідка Балабанів, баба Соня, розповіла йому про весь їхній рід, пом'янувши недобрим словом мало не всіх, у тому числі й Льошчину двоюрідну сестру Ганну Кирилову. Спекулянтка, мовляв, живе в обласному центрі, а скуповує в Городянці й у навколишніх селах ранні полуниці та фрукти, кошиками і ящиками возить до Москви й продає. Кажуть, грошей у неї — що того сміття. І для чого людині стільки грошей, одна з дочкою живе, а дочка прицюцькувата — ніхто навіть заміж не бере…

Встановити адресу Ганни Кирилової було неважко. Другого дня Козюренко одержав ордер на обшук і доручив зробити його Шульзі. Кирилова не злякалася, побачивши працівників міліції. Майор, якому не вперше доводилося брати участь у таких операціях і який з поведінки господарів навчився майже точно визначати, чи приховують вони щось, спостерігаючи за Кириловою, дедалі більше впевнювався, що обшук нічого не дасть.

Кирилова дивилась, як працівники міліції порпаються в шафі й зневажливо кривилася. Коли б наскочили тиждень тому, мали б поживу: вона тоді ще не встигла реалізувати речі з валізи, яку залишив їй Льоха, та й сама валіза могла стати незаперечним доказом Але позавчора в неї купили останню цінну річ — пальто з бобровим коміром. Вона віддала його за три сотні й картала себе цілий день, що продешевила. А воно, виявилось, дарма картала — є таки на світі бог, він справедливий, усе бачить і завжди помагає скривдженому… А в тому, що зараз її кривдять, Ганна Кирилова не мала ніякого сумніву. Ну, чого вриватися в порядний дім, коли там нічого нема, чого перекидати речі в шафі? Сказано, нічого нема, гроші та ощадкнижки — ось на видноті. Все зароблено чесним трудом.

Але чого перешіптується отой майор з міліціонером, який порпається в комоді?

Ганна Кирилова нервово сплела пальці. І як вона могла забути про це? Так грубо помилитися!

Коли Льоха прителіпався одного вечора п'яний як чіп, вона обшукала його кишені й витягла гарного золотого годинника на ланцюжку. Такі годинники щойно увійшли в моду, їх носили на шиї замість медальйонів. Річ так сподобалася Ганні, що та вирішила залишити її собі. Лихий попутав. Усе одно не носила б сама і не дала б дочці.

А втім, чого вона хвилюється? Це ж брат подарував їй годинника. Хіба брат не може подарувати цінну річ своїй сестрі? Вона крадена? Що ж, Кирилова, звичайно, чула, що її двоюрідний брат відсидів якийсь строк за крадіжку. Але ж у колонії його перевиховали, і вона навіть не могла уявити собі, що ця річ — крадена.

Так вона й відповіла Шульзі, коли той попросив її пояснити, чий годинник і звідки.

Перед обшуком майор ознайомився із списком украдених у Недбайла речей. Був певен, що знайде щось у Кирилової — і його передбачення справдилось…

У кімнатах уже залишалося мало роботи, і Шульга доручив одному з оперативників оглянути погріб, до якого вів вхід просто з сіней.

— А ви не замислювалися над тим, — звернувся майор до Кирилової, — за які гроші брат міг купити такий коштовний подарунок для вас? Адже після звільнення з колонії він ніде не працював.

— Льоша сказав, що продав щось із своїх речей.

— Он як! — здивувався майор. — Ніколи не думав, що Балабан такий щедрий.

— Просто ви погано знаєте його.

— Скоро знатимемо краще! — пообіцяв майор упевнено. — Та мені здається, що й ви не до кінця знаєте його.

— Я люблю його, як рідного брата, — заперечила Кирилова. — А брат є брат… одна кров…

Тим часом з погреба виліз оперативник. У руках він тримав коробку з-під льодяників. Мовчки і якось урочисто поставив її на стіл.

— Ось, — повідомив коротко, — була закопана в погребі.

Шульга зиркнув на Кирилову: жінка аж подалася вся вперед, дивилася здивовано, й розгублено, і майор спочатку подумав, що Кирилова й справді бачить коробку вперше. Та не мав часу для психологічних вправ — присунув до себе коробку і зняв з неї щільно припасовану кришку. Підкликав понятих.

— Зверніть увагу, — показав, — коробку закопано порівняно недавно — не встигла заіржавіти. Бачите, на кришці тільки де-не-де іржаві плямочки…

Та понятим нецікаво було дивитися на кришку, зазирали в коробку, де лежало щось загорнуте в целофан. Зрештою, вміст коробки передусім цікавив і майора. Він не став випробовувати терпіння свідків — розгорнув целофан, і на стіл лягли акуратно навхрест заклеєні пачки грошей.

— П'ять тисяч карбованців, — констатував Шульга.

— П'ять тисяч! — раптом вигукнула Кирилова. — Невже справді п'ять тисяч?

Шульга обернувся до неї.

— Ви хочете сказати, що ці гроші не належать вам?

— Боже мій, п'ять тисяч! — схопилася за голову жінка.

— Ви не відповіли на поставлене запитання. Гроші — ваші?

Кирилова глянула на майора спантеличено.

— Якби ж були мої! Я хіба так їх сховала б! Це б мені до кінця життя…

Вона казала так щиро, що Шульга мало не повірив їй. Та вів далі сухо й офіційно:

— Громадянко Кирилова, звідки ви взяли ці гроші і з якою метою закопали у погребі?

Кирилова сплеснула руками.

— Я — закопувала? Навіщо б я закопувала?! — Нараз зміст усього, що відбулося, остаточно дійшов до неї, очі в жінки недобре засвітилися. — То він, — посварилася пальцем, — тільки він. І це називається брат! Адже сів — для чого тобі гроші, іроде поганий! Для чого, питаю я вас? — Вона обвела присутніх розпачливим поглядом, та, зрозумівши, що ніхто не співчуває їй, ображено стулила губи й сіла на стілець.

— А ви запевняли, що добре знаєте свого брата, — не стримався, щоб не дошкулити, майор.

Кирилова зиркнула на нього спідлоба і нічого не відповіла. Шульга швидко закінчив формальності, пов'язані з обшуком. Повідомив Кирилову:

— Самі розумієте, ми вимушені затримати вас, щоб з'ясувати всі аспекти справи.

Кирилова, не відповідаючи, кивнула, а майор роздратовано потер підборіддя: «чорт, як він сказав, — «аспекти справи»? І чому це людина іноді не вміє просто висловлювати свої думки?

… Козюренко сидів на дивані й зацікавлено гмукав, поки Шульга доповідав про обшук у домі Кирилової. Пройшовся вздовж кабінету, зовсім по-хлоп’ячому намагаючись ступати лише по лінії паркету, яка тягнулася вздовж килимової доріжки.

— Гадаєте, Кирилова не знала про коробку з грішми? — перепитав.

— Так мені здалося.

— Може бути… Балабан — проноза… Але ж де він узяв ці гроші?

— Спочатку я подумав: збув украдене у Недбайла. Однак тих речей було тисячі на дві, ну, на дві з половиною. Крім того, пачки асигнацій по п'ятдесят карбованців… Не такий Балабан дурний, щоб ходити по магазинах і міняти гроші. Хтось може й запідозрити…

— Поговоримо з Кириловою. Може, вона що скаже. — Полковник сів за стіл. — Накажіть привести її.

Кирилова вже оговталась. Встигла поміркувати над ситуацією і виробити лінію поведінки. Вона сиділа, міцно стуливши губи й поклавши руки на коліна, дивилася просто перед собою і відповідала коротко, добре все обмірковуючи, перш ніж щось сказати.

— Ми ведемо попереднє слідство, Кирилова, — почав полковник, — і я ще не знаю, в якій ролі в ньому фігуруватимете ви. Принаймні нам слід з'ясувати кілька обставин. Сподіваюся, ви допоможете нам, бо це і в наших, і у ваших інтересах.

— Так, — ледь розтулила губи Кирилова.

— Ви твердите, що знайдена у вас коробка з грішми не належить вам?

— Атож.

— Як вона потрапила до вашого погреба?

— Не знаю.

— Хто, крім вас, лазить туди?

— Дочка. Ну, ще брат.

— Олексій Балабан?

— Так.

— Дочка могла заховати гроші?

Губи в Кирилової розтяглися в зневажливій посмішці.

— Певно, за все життя не побачить таких грошей.

— А Олексій Балабан?

— Це він! — раптом зірвалася на фальцет Кирилова. — Він, тільки він! Обвів мене круг пальця. Я його годувала, обпирала, а він обдурив мене, паразит клятий!

— Так уже й обдурив! А золотий годинник?

— Чого він вартий? Нехай сотня… А я на Льошку скільки витратила!..

— Отже, Кирилова, ви вважаєте, що гроші у вашому погребі закопав Олексій Балабан? Де він міг узяти таку суму?

І знову кутиків губ Кирилової торкнулася презирлива посмішка.

— Може, знайшов? — відповіла єхидно.

— Такі гроші на дорозі не валяються, — заперечив. — Проте ми ще повернемося до цієї теми. Скажіть, будь ласка, часто бував у вас Олексій Балабан?

— Так… — відмагатися не було рації, і Кирилова визнала — Не виженеш, брат усе-таки…

— Коли був востаннє?

— За два дні до цього… до арешту.

— Звідки дізналися про арешт? — швидко поцікавився полковник.

— А я у Городянці була. Діло мала…

— Так, діло… — іронічно сказав Козюренко, який уже чув від Шульги про «діло» Кирилової.

— А ви не пам'ятаєте, чи був у вас Олексій Балабан десятого травня?

— Десятого?.. Може, й був…

— Це відразу після Дня Перемоги, — уточнив Роман Панасович.

— А-а, — пригадала Кирилова, — приїздив. І на свята був, і наступного дня. Пішов, правда, десь близько полудня. Я йому ще карбованця дала… Сидів без копійки, а мені що, карбованця шкода?

— У вас гарна пам'ять, — підохотив її полковник. — Однак Олексій Балабан твердить, що і дев'ятого, і десятого травня хворів і нікуди не виїжджав із Городянки.

Кирилова пограла пальцями на колінах — більше нічим не виказала своїх почуттів. Що їй до Льохи, до цього покидька, — мати стільки грошей і не поділитися з нею. Вона так заховала б їх, що навіть полк міліції ніколи не знайшов би…

Злість на Льоху, який ошукав її, піднялась у ній, і Кирилова мовила твердо:

— Бреше Льоха, їй-бо, бреше… Та ви дочку мою спитайте. Гуляв у нас Льоха дев'ятого. Ще півлітру йому виставили… — Згадка про півлітру, мабуть, найбільше дошкуляла їй, бо повторила — Так, півлітру, і він сам її вижлуктив. Ми ж не п'ємо з дочкою, хіба що червоного винця коли-не-коли, солоденького…

Полковник думав: ось тобі й Балабанове алібі.. Таж заходив до Балабана дільничний. От бовдур. Ще тоді могли вийти на Балабана — і не було б пострілу в домі професора Стаха.

Перервав Кирилову:

— Зараз ми влаштуємо вам ставку віч-на-віч з Олексієм Балабаном, і ви повторите те, що тільки-но сказали.

Жінка сіпнулася, певно, злякалася, та відразу опанувала себе. Зрештою, в неї не було виходу — адже слідчий міг подумати, що гроші й справді належать їй, а це вже була серйозна загроза для неї.

— Звісно, скажу, — кивнула догідливо. — Це правда. Я й підписку дам…

Козюренко наказав вивести її до сусідньої кімнати. Конвоїр припровадив Балабана. Полковник сів на стілець навпроти підслідного, зовсім близько, міг доторкнутися рукою. Він пригостив Балабана сигаретою, запитав його про щось, аби запитати, і подав непомітний знак Шульзі. Той виставив на стіл коробку з-під льодяників.

— Вам знайоме це? — зненацька спитав Балабана.

Той відсахнувся, впустив сигарету. Очі його наповнилися жахом.

— Де ви?.. — почав, та, судорожно ковтнувши повітря, замовк. Нахилився по сигарету, взяв, незручно тримаючи її двома пальцями, вигляд у нього був безпорадний.

— Ви виказали себе, Балабан, — мовив полковник, — нема рації викручуватись. — І, не даючи Балабану оговтатись, вів далі:— Раджу вам розповісти всю правду. Ми й самі знаємо багато. Зараз ви впевнитеся в цьому. Але й у вас ще є шанси пом'якшити свою вину…

Такі слова Балабан, певно, чув уже не раз, але тепер вони прозвучали особливо вагомо. Адже перед Балабаном на столі лежав незаперечний речовий доказ — коробка з-під льодяників. Він уже намірився був розповісти цьому проникливому полковникові все, що знав, та в останню мить знову завагався і вперто похитав головою.

— Гаразд, — сказав якось аж надто лагідно Козюренко, — облишмо цю коробку. Не в коробці справа, зрештою. Назвіть прізвище людини, якій ви передали пістолет.

— Не бачив я ніякого пістолета! Ви не пришиєте мені цієї справи, начальнику! Я ж казав, що був хворий!

Козюренко подав знак Шульзі, і той натиснув на кнопку поруч із столом.

— Оберніться, Балабан, — наказав полковник. Конвоїр завів до кабінету Кирилову. — А ось ваша сестра твердить, що десятого травня ви зовсім не хворіли і були в місті. І ще напередодні — дев'ятого — пиячили в неї.

У Балабана ображено затремтіла нижня губа. Ще трохи і, здавалося, заплаче.

— Бреше вона… — почав невпевнено.

— Я брешу? — верескнула Кирилова. — Це ти підло обдурив мене. А як пиячив дев'ятого, бачили навіть сусіди, — вони доведуть! І вранці десятого бачили.

Балабан зовсім зів'яв. І щоб хоч трохи досадити Ганні, пробелькотів:

— Але ж вона не розповіла вам, начальнику, що збувала крадене. Я крав, а вона продавала. І знала, що крадене.

— Бреше! — аж задихалася Кирилова. — І таке на мене зводити за мою доброту!

Козюренко наказав вивести Кирилову. Балабан засунув руки під пахви — вони знову в нього почали тремтіти — і тупо дивився в підлогу.

— Кому передали пістолет? — запитав полковник.

— Він сам забрав його, — кинув на своє виправдання Льоха. — Еге ж, кілька прийомів самбо, і я лежав на підлозі… Він пограбував мене…

— Хто?

— Семен.

— Хто такий Семен? Прізвище?

— Я прізвища не знаю.

— Де він мешкає?

— А він мене в гості не запрошував…

— Не блазнюйте, Балабан! Не раджу…

— Та ні, начальнику, я й справді не знаю. Воно вийшло так…

І Балабан розповів про історію знайомства з людиною, яка назвалася Семеном, знайомство, що закінчилося крадіжкою на квартирі Недбайла.

Коли Балабана вивели, Козюренко пересів на диван, запитливо глянув на Шульгу.

— Ну й ну, — похитав головою, — здається, і багато, а подумаєш — тільки ниточки…

Майор присунув до себе клаптик паперу, на якому робив помітки під час допиту Балабана. Розмову записували на плівку, але Шульга за звичкою не розлучався з олівцем. Обвів товстою лінією якесь слово і мовив, підсумовуючи:

— Тепер ми знаємо точно, що Балабан учинив замах на сержанта Омельченка. Раз. Після цього в нього відбирає пістолет якийсь Семен. Можливо, самбіст. Два. Потім Семен разом з Балабаном обкрадають квартиру Недбайла. Балабан одержує свою частку, причому немалу — п’ять тисяч. Три. Через місяць цей же Семен вбиває професора Стаха і забирає частину його колекції. Чотири. Мені тільки незрозуміло, чому Недбайло не заявив про вкрадені гроші? Певно, тому, що сам добув їх нечесним шляхом.

— Цим Недбайлом нехай займаються обехеесівці. А нам треба всі сили кинути на пошуки Семена. Завтра слід поцікавитись у спорттовариствах усіма Семенами, що займаються самбо. Це зробить лейтенант Пугач. А вас я проситиму піти в ощадкасу. Тринадцятого травня Семен одержував у ощадкасі, що на головпоштамті, чотириста карбованців і йшов у будинок на центральній площі.

— У цьому щось є… — невизначено пробуркотів Шульга.

— Візьміть у прокурора дозвіл і поцікавтеся вкладником, який одержав тринадцятого числа чотириста карбованців. Ось вам і Семен.




Омелян Іваницький стояв у черзі на таксі на зупинці біля Смоленської площі.

Приїжджаючи до Москви, він завжди переживав складне почуття духовної пригніченості й водночас якоїсь розкутості. Місто давило його своїми масштабами. Дратували людські потоки, рев автомобільних моторів на проспектах.

Але, з другого боку, саме ця безмежність людського моря надавала йому і впевненості, приглушувала гостре відчуття небезпеки, яке іноді мучило в рідному місті. Там весь час здавалося, що вже натрапили на його слід, що ось-ось подзвонять уночі або ж, ввічливо зупинивши на вулиці, запропонують сісти в машину…

А тут нема нікому діла до Омеляна Іваницького, тут можна дозволити собі деякі вільності. Щоправда, в цей свій приїзд до Москви Іваницький поки що нічого не дозволив собі, хоч і кортіло йому подзвонити кільком знайомим дівчатам. Цього разу в нього було дуже серйозне діло…

Іваницький трохи нервував. Одержав відрядження на сім днів, минуло вже шість, а він усе ще намацував зв'язки з потрібними людьми, боячись навіть натякнути на справжні масштаби операції. Тільки сьогодні вранці один знайомий дав йому телефон і адресу якоїсь Марини Олексіївни Яковлєвої, що мала звести його з потрібною людиною.

Іваницький відразу подзвонив Марині Олексіївні. Сказав, що звертається до неї за рекомендацією Юзефа Тадейовича, і та відповіла, що о шостій чекатиме на нього.

І ось тепер він їхав до неї.

Нарешті підійшла машина, і Іваницький назвав адресу. У район Кунцева — колись то був край світу, а тепер мало не центр міста.

Таксі мчало по широких московських вулицях, а Іваницький з тривогою думав про зустріч, яка мала відбутися, його попередили, що розмовляти доведеться з молодою жінкою, що вона вродлива й ексцентрична. І це особливо непокоїло. Розмови з жінками завжди трохи лякали його. Він знав, що не викликає у них симпатії, і тому бентежився.

Ліфт підняв його на шостий поверх кооперативного комфортабельного будинку. Іваницький подзвонив, але йому довго ніхто не відчиняв. Було, правда, таке відчуття, ніби хтось пильно розглядає його у вічко.

Зрештою двері відчинилися, в щілину визирнула жінка.

— Ви до кого?

— Марина Олексіївна тут живе?

— Це я.

— Мене рекомендував Юзеф Тадейович… Я дзвонив вам сьогодні.

Брязнув ланцюжок, і двері розчинилися. Іваницький зайшов до передпокою, з цікавістю розглядаючи господиню. Вона й справді була молода й вродлива.

Вони пройшли до просторої кімнати.

Марина Олексіївна кивнула Іваницькому на крісло, а сама заходилася поратись коло бару. Господиня поставила на журнальному столику перед гостем пляшку і наповнила чарки.

— Юзеф Тадейович сказав мені, — почав сухо Іваницький, — що ви цікавитесь іконами…

— Давайте спочатку вип'ємо трохи, — грайливо мовила Марина Олексіївна, — а тоді вже поговоримо про серйозні справи. У мене сьогодні алкогольний настрій. До того ж Юзеф знає своє діло, і якщо вже рекомендує він!.. — Марина Олексіївна усміхнулася.

Іваницький не зрозумів, чи це данина розумові Юзефа Тадейовича, чи визнання його, Іваницького, ділової вагомості. Про всяк випадок заявив трохи пихато:

— Я, правда, не знаю, чи зможете ви задовольнити мої інтереси. Йдеться про досить велику суму…

— Не турбуйтеся, — махнула рукою господиня. — У нас вистачить грошей, щоб купити і не таку мазанину. Але не треба зараз про це. Вип'ємо.

Вона поставила якусь довгограючу платівку, вичавила у свою чарку з коньяком півлимона, випила все, не скривившись і не закусивши, одним духом, і закурила ароматний «Кент». Марина Олексіївна не забувала підливати і гостеві.

Потім, аналізуючи свою поведінку на квартирі в Марини Олексіївни, Іваницький страшенно картав себе: адже повівся, як останній дурень, — мабуть, відразу сп'янів. Він закурив із господининої пачки і для чогось почав розповідати про вчорашню зустріч із відомим художником. Омелян Іванович і справді зустрічався з ним. Його познайомили з метром, назвавши «нашим колегою». Відомий байдуже, ледь глянувши, потиснув йому руку, і це зачепило за живе Іваницького. У думках перебрав останні твори метра, придумуючи їм ущипливі характеристики. Але тепер хвалився, що висловив усе це метрові просто в очі. Московські колеги, мовляв, були страшенно задоволені, що він утер носа відомому.

Марина Олексіївна кивала головою і підливала йому в чарку. Омелян дедалі вище піднімався у власних очах. А довгограюча платівка все крутилася, звучала ніжна інтимна мелодія, і Марина Олексіївна, певно, перейнявшись повагою до Омеляна, раптом сказала йому «ти» й запропонувала потанцювати.

Вона так і сказала: «Я люблю танцювати з гарними чоловіками…», і Іваницький не міг не погодитися з нею: щось у ньому таки є…

Раптом він подумав: наплювати на все, коли поруч така чудова жінка… Певно, Марина мала іншу думку, бо поправила зачіску й мовила:

— Зараз прийде один чоловік. З ним і вирішиш свої іконні справи…

Та Іваницький був настроєний на ліричний лад.

— Для чого нам третій? — просюсюкав.

Марина відштовхнула його.

— Не будь йолопом. Я ж кажу, зараз прийде Павло Петрович. З ним і домовлятимешся.

— А я думав, що матиму справу… — трохи розгублено сказав Іваницький.

— Зі мною? — обернулася Марина. — Ні, я тільки познайомлю тебе з Павлом Петровичем. До речі, — в її голосі зазвучали оксамитові інтонації — я беру двадцять процентів.

— Яких двадцять процентів? — не зрозумів Омелян.

— Не придурюйся, мій милий. Від загальної суми угоди.

Іваницький позеленів.

— Більше ніж шість процентів ти не одержиш, — сказав рішуче.

— Бувай здоровий, милий… — тицьнула гарним довгим пальцем на двері. — Чао.

— Коли б ти знала, у що виллються ці шість процентів, то прикусила б язика.

— Усі так кажуть…

— Скільки ти збиралася заробити на мені?

— Взагалі менше тисячі я не беру. А з тебе? — зміряла Іваницького гострим поглядом. — З тебе тисячі півтори…

Омелян сів навпроти Марини, нахабно заклав ногу на ногу так, що носок черевика опинився мало не перед її носом.

— Шість процентів становитимуть приблизно таку суму тільки від однієї ікони.

— Десять процентів, — наполягала Марина.

— Добре, сім. І жодної копійки більше!

— Гаразд. Сім то й сім! — Марина потягнулася до коньяку. — Хочеш випити?

— А скільки ти береш з цього?.. — ляснув пальцями Іваницький. — З Павла Петровича?

— Платить клієнт, — відповіла Марина. — У нас із Павлом свої розрахунки.

— Зрештою, мене це не обходить, — погодився Омелян. Він хотів додати ще щось, та пролунав дзвінок, і Марина пішла відчиняти. Повернулася з чоловіком років під п'ятдесят, одягнутим у світлий костюм. Широка яскрава краватка визирала з-під піджака. Він сильно потиснув Омелянові руку, вмостився в кріслі, де щойно сиділа Марина, і кинув погляд на жінку.

— Я зготую вам вечерю… — зрозуміла та й пішла.

Павло Петрович багатозначно подивився їй услід.

— Золото — не жінка! — вигукнув. — Усе є — і тут, — тицьнув пальцем у чоло, — і тут… — показав нижче. — Але не гаймо часу. Що можете запропонувати?

Іваницький вирішив одразу піти ва-банк.

— Рубльов… — мовив тихо. — Вас цікавить Рубльов?

— А ти не того? — безцеремонно покрутив пальцем біля скроні Павло Петрович. — Ти пропонуєш мені Рубльова?

— Хіба я схожий на божевільного?

— Ні, звичайно, ні. Але, може, ти помилився? Дай глянути.

— Ви ж самі розумієте, що такі речі з собою не возять.

— Кота в мішку не купуємо.

— Я приїхав, щоб встановити безпосередні контакти…

Павло Петрович відкинувся на спинку крісла.

— Рубльов? — раптом перепитав і перелякано подивився на Іваницького. — А ти з… — назвав місто, де мешкав Іваницький. — Мені казали, що Рубльов там є тільки в одній приватній колекції професора… А позавчора я дізнався…

— Мене не цікавить, про що ви дізналися, — перебив його Іваницький. — Я пропоную вам ікону Рубльова, яка оцінюється щонайменше п'ятдесят тисяч доларів.

— Але ж зараз за цією іконою полюватиме міліція…

— Ви кажете так, наче все, що ми робимо, скріплюється підписом дільничного інспектора.

Павло Петрович зареготав.

— А ти мені подобаєшся. Маєш рацію, по канату ходимо. Ну, що ж, така вже наша доля! — Нараз очі його посуворішали. — А ви там не наслідили?

— Я вас не знаю, ви — мене…

— Так-то воно так, — погодився Павло Петрович, — і рекомендував тебе Юзеф. А він поганих людей не рекомендує. Отже, якщо Рубльов справжній, даю двадцять п'ять.

— Тридцять п'ять тисяч доларів! — кинув Іваницький.

— Ризик… Ризикована справа, ікону доведеться вивозити за кордон, а це, сам розумієш, як складно!

— А мені плювати! — раптом розсердився Іваницький, та відразу дав задній хід: гарячковість у таких справах недоречна.

— А-а… — махнув рукою Павло Петрович. — Тобі плювати, а мені гроші платити. Добре, тридцять — і зваж, я щедрий.

— А я сьогодні поступливий, — повеселішав Іваницький.

— Все доларами не одержиш. Частину золотом.

— Цілком влаштовує. Але у нас є не тільки Рубльов…

— Наче я цього не знав! Давай, на все знайдеться свій покупець.

— Приємно мати справу з діловою людиною. — Іваницький налив коньяку, і вони цокнулись, скріплюючи угоду.




Шульга задумливо йшов центральною вулицею міста. Перша невдача спіткала його в ощадкасі. Балабан не збрехав: справді, тринадцятого травня ощадкаса виплатила одному з клієнтів рівно чотириста карбованців. Та встановити особу цього клієнта було неможливо — вкладник одержав гроші по книжці на пред'явника.

«Що ж, — тішив сам себе Шульга, — було б дуже просто: в ощадкасі тобі називають прізвище бандита, дають його адресу і навіть знайомлять із зразком підпису. І тобі залишається тільки викликати оперативну машину…»

Шульга подзвонив полковникові і доповів про невдачу. Але той не засмутився. Тільки поспівчував:

— Будинок на центральній площі великий — доведеться поморочитись. Я можу виділити вам на допомогу…

— Не треба, — не зовсім ввічливо перебив його Шульга. — Впораюсь і сам.

— А я хотів запропонувати себе на підмогу, — засміявся в трубку Козюренко. — Ну що ж, знімаю свою кандидатуру.

Він поклав трубку. Майор обтер хусточкою спітніле вухо. Незручно якось вийшло. Полковник сьогодні добре провчив його.

Шульга подзвонив до квартири на останньому поверсі. Певно, то була велика комунальна квартира — про це свідчили кілька кнопок дзвінків. Відчинив майорові дідок із сивою цапиною борідкою. Привітно всміхнувся і відступив, даючи дорогу.

Майор знав, що цей дім по війні відбудовувався з допомогою працівників університету. Звичайно, більшість з них уже одержали помешкання в нових комфортабельних будинках, та дехто ще лишився, і Шульга подумав, що дідусь — мабуть, університетський доцент чи професор.

— Пробачте, — почав, — я з міліції. Ми з'ясовуємо одну справу — хотів би поговорити…

Дідусь усміхнувся ще привітніше, грюкнув дверима й почимчикував коридором.

— Заходьте… заходьте, будь ласка. Справу на ногах не розв'яжеш, а ми — з відкритою душею…

Він посадив Шульгу на старомодний диван з високою спинкою, дзеркалом і поличками, а сам примостився навпроти на міцному, оббитому цератою дубовому стільці. Дивився зацікавлено і доброзичливо.

Шульга показав своє посвідчення. Та дідусь навіть не глянув на нього, назвався сам:

— Федір Якимович Перепелиця. Колишній столяр, а тепер пенсіонер. Часу в мене досить — отож слухаю вас.

«Ось тобі й професор!» — подумав Шульга. Та не розчарувався: мабуть, цей непосидючий дідусь любить погомоніти з сусідами і знає таке, про що справжній професор не здогадається.

— Маємо таку справу, шановний, — почав без церемоній, — розшукуємо ми одну людину. Трапилось це тринадцятого травня. У під'їзді вашого будинку пограбовано чоловіка. Ми затримали злодія. Тепер шукаємо потерпілого. Знаємо, що звуть його Семеном, років йому приблизно тридцять, чорнявий, високий і довгоносий. Ішов він до когось із мешканців цього будинку. Чи не до вас?

— Сина в мене Семеном звуть… — смикнув себе за борідку старий. — Та я напевне знаю, не грабували його.

Майор насторожився.

— А може, він не сказав, не хотів хвилювати?

— А я не з нервових. І не криємось ми один від одного. Я Семена на ноги поставив і в люди вивів: доцент він, працює в університеті, квартиру нову одержав — чотири кімнати. А ми вже із старою доживаємо тут віку… — закінчив раптом непослідовно. Та, збагнувши, що не сказав головного, додав — Я й кажу: коли б із Семеном щось трапилось, я б знав. Та й не чорнявий він і не високий.

Шульга подумав: так, від дідуся навряд чи щось приховаєш, та все ж поцікавився адресою сина — мовляв, для порядку треба буде побалакати.

— Через два тижні… — відповів старий.

— Що — через два тижні? — не зрозумів одразу Шульга.

— А побалакати. Поїхав мій Сеня з дружиною і трьома дітками в Крим. Пансіонат там якийсь в Алуніті.

— Коли поїхали?

— Відпустка почалася, так відразу… тижнів зо три тому…

На цьому Семені слід було ставити крапку, і майор поцікавився:

— А більше у вас нема знайомих Семенів? Які б могли навідатися сюди тринадцятого травня?

Старий похитав головою:

— Нема.

— А може, є Семен, який тут живе чи вчащає до когось?

Шульга запитав «тут живе» про всяк випадок… Ще вночі вони дізналися в райвідділі міліції, що в домі на центральній площі не прописано жодного Семена.

— Вчащає?.. — Дідусь потер чоло. — Багато тут вештається — дім у самому центрі та й великий…

Шульга побував ще в двох квартирах останнього поверху, спустився нижче й натиснув на кнопку, біля якої була табличка: «З. Баркова».

Зоя Баркова була вдома. Працювала диспетчером у таксопарку, чергувала цілу добу і напередодні пізно повернулася. Зоя щойно прокинулась і встигла тільки вмитися. Вона відчинила майорові.

— Проходьте, — запросила, соромлячись свого ранішнього вигляду. — Я на хвилинку…

Хвилинка ця розтяглася на десять, зате Зоя з'явилася перед майором гарно вбрана й зачесана. Навіть губи підфарбувала. Намагалася триматись невимушено, та це їй не вдавалося, і вона раз по раз кидала на Шульгу тривожні погляди: чого завітав сюди цей незвичайний гість?

Майор спитав, чи є у Зої знайомий на ймення Семен? Назвав прикмети. Дівчина невизначено знизала плечима, мовляв, хто ж його знає, і здивувалася, чому її знайомі зацікавили міліцію.

Шульзі довелося все пояснити. Зоя не виняток — він розмовлятиме з усіма мешканцями будинку.

— Нема в мене таких знайомих, — відповіла Зоя.

— І все ж подумайте.

— І думати нічого.

— Тринадцятого травня когось із мешканців вашого будинку мав намір відвідати Семен… Сеня… Молодик років тридцяти. Я вже казав: чорнявий, високий і довгоносий.

Якась тінь майнула на Зоїному обличчі.

— Сеня?.. — закліпала очима. — Сеня… Якого, ви кажете, травня? Тринадцятого?

— Атож, уранці тринадцятого травня.

— Здається, я пригадую… Так, звичайно, це було наступного дня. Він обіцяв прийти об одинадцятій…

— Хто? — занетерпеливився Шульга.

— Так, хлопець… — опустила повіки Зоя. — Напередодні ми були в «Евриці» й познайомилися там.

— Його звали Семеном? Прізвище знаєте?

— Ну, що ви! Уявляєте, як знайомляться?..

— Здогадуюсь, — незадоволено пробуркотів майор. — І ви призначили йому побачення, дали адресу?

Зоя трохи почервоніла, та відразу визивно закинула назад голову: зрештою, яке кому діло до того, де і з ким вона призначає побачення. І все ж почала виправдовуватись:

— У нас було призначено ділову зустріч. Він хотів придбати дублянку, а в одної моєї подруги якраз була…

Майор задумався на кілька секунд.

— Скільки коштує дублянка? — запитав. — В «Евриці» йшлося про попередню ціну?

— Не пам'ятаю. І взагалі…

— Ніхто не збирається звинувачувати вас у спекулятивних намірах, — зрозумів її майор. — Це дуже важливо. Пригадайте, ви розмовляли про ціну? І чи повинен був цей Семен принести з собою гроші?

— Якщо хотів придбати дублянку, звичайно, мав принести. Здається, йшлося про чотириста карбованців…

Майор аж посвітлішав на виду.

— Чотириста? — перепитав.

— Так.

— Саме цього Семена пограбовано у вашому під'їзді, — мовив Шульга приглушено, наче розголошував важливу таємницю. — І ви повинні допомогти нам знайти його.

— Але ж як? Може, я і не впізнаю його, коли зустріну… Ви кажете: чорнявий, високий і довгоносий?.. Насправді не такий він уже й високий, і ніс… Ну, не кирпатий, але й не довгий…

Зоя добре запам'ятала Семена — хлопець сподобався їй, і була задоволена, що знайшовся привід для зустрічі. Однак Семен не прийшов наступного дня. Спочатку Зоя розсердилась, та в круговерті днів швидко забула про свого нового знайомого. Думала — зовсім, однак виявилось — ні: обличчя його, мов живе, стояло перед очима.

— Хто був разом із вами в «Евриці»? — запитав Шульга. — Може, вони знають прізвище Семена? — Подумав, що Балабан міг помилитися, описуючи зовнішність Семена. Балабан коротун, і людина навіть середня на зріст могла видатись йому високою.

— Навряд чи вони знають його прізвище, — відповіла Зоя. — Була Клара, це подружка моя. І Кларин хлопець потім прийшов.

— Прізвище Клари? Де працює? Адреса? І хлопця? — майор приготувався записувати.

— Краще про це ви дізнайтесь у Клари. Вона зараз на роботі, можна подзвонити.

Через годину всі троє — Зоя, Клара і Роберт — сиділи в Козюренка. Слідчі розмовляли з ними просто так, не дотримуючись формальностей, намагаючись витягнути з них якнайбільше фактів і деталей. Поступово образ Семена дедалі більше вимальовувався в їхній уяві, на жаль, без характерних рис: звичайний чоловік років тридцяти, чорнявий, курить цигарки «Любительські», часто буває в кіно, любить пофліртувати з дівчатами. Роберт згадав, що Семен почав залицятися до Клари, і в нього з новим знайомим мало не дійшло до конфлікту.

— Як же трапилось, що Семен опинився з вами? — запитав полковник. — І з ким був раніше? Чи, може, тільки-но зайшов до кафе?

Дівчата пам'ятали: Семен уже був трохи напідпитку, бо сидів з якоюсь компанією. Якою — важко сказати: кафе модерне, зал вигинається півколом, а Семенова компанія розташувалась у протилежному кінці — колись там був бар і продавали коктейлі…

— Коли Семен уже сидів з вами, ніхто не підходив до нього? — поцікавився Шульга.

— Ні, але під час танців розмовляв із кимось, — пригадала Зоя. — Звичайні репліки: у вас гарно виходить, мій улюблений танець…

— Стривайте, — нараз радісно вигукнув Роберт. — Здається… Ні, точно, я пригадав… Він казав, що працює поруч, у будинку проектів… Ще казав, — глянув на Клару: як зреагує? — що у них там багато гарних дівчат. Я хотів зауважити: чого тоді до чужих чіпляєшся?

Це вже було немалою будинок проектів — і в ньому працює Семен. Можливо, займається самбо. Навіть відома його зовнішність, вік…

Коло пошуків одразу звузилось, і полковник, відпустивши молодих людей, збуджено заходив по кабінету. Майор гадав, що вони вдвох негайно поїдуть у будинок проектів, та Козюренко вирішив трохи несподівано:

— Доведеться вам поїхати самому, — чи то наказав, чи то попросив. — Порадьтесь із завідувачами кадрів, перегляньте особові справи, фотографії… І підготуйте для впізнання. А я хочу ще раз перевірити коло знайомств професора. Судячи з розповідей, цей Семен нічого не тямить у мистецтві, а пограбував професора кваліфіковано. Знав, які ікони знімати… Може, хтось керував ним…




Лейтенант Пугач виявив у спортивних товариствах тільки двох Семенів, які займалися самбо. Але вони відразу довели своє алібі — один, Семен Новожилов, тринадцятого травня перебував на змаганні у Ворошиловграді, другий, Семен Степанов, увесь день був на роботі. Фотографії цих Семенів показали серед,інших Балабану, а також Зої, Кларі та Робертові — ніхто не опізнав їх.

Другий день Шульга переглядав особові справи в будинку проектів, відбираючи матеріали про всіх Семенів. І не тільки Семенів. Сенею могли звати також Симона, Овсія, Северина, Спиридона, Сильвестра, Софрона. Майор склав собі цілий список таких імен. Жартував, що скоро стане семенознавцем і що Семени снитимуться йому.

Вдивляючись у поспіхом зроблені знімки, майор намагався визначити вдачу того, хто був на фотографії, прикидав, чи збігається його зовнішність з портретом злочинця, який намалювали Балабан, а також Зоя, Клара і Роберт. Нарешті на столі перед ним виріс стос особових справ, і Шульга викликав машину. Переніс теки у «Волгу» і поїхав в управління. Починався найвідповідальніший момент слідства — впізнання злочинця.

Троє молодих людей — Зоя, Клара і Роберт сиділи в кабінеті Козюренка. Шульга показував їм фотографії Семенів. Вони уважно розглядали кожну.

Поки що все йшло гладенько, суперечок між свідками не виникало. Ніхто із зображених на фотографіях не схожий був на того хлопця, з котрим усі троє познайомилися в кафе.

Зоя задумала: якщо вона перша пізнає Семена — доля усміхнеться їй. Бідолашний хлопець: пограбували, забрали стільки грошей, а він навіть не поскаржився. Мабуть, не такий скупий, як інші. Вона не любила скнар, їй подобались люди щедрі й компанійські.

Вдивляючись у кожен новий знімок, потихеньку зітхала — знову не він… А стос тек на столі поволі зменшувався, залишилось уже зовсім небагато.

Коли зосталося тільки дві, Зоя знала напевно: ось ця — передостання. І знову не він… Отже, остання. Це не сподобалося їй. Така гора і чомусь — остання. А може, працівники міліції навмисне залишили її наостанок? Може, вони вже давно знайшли Семена і тільки перевіряють правильність своїх висновків?

На останній фотографії був зображений чорнявий довгов'язий хлопець з лагідними рисами обличчя. Зоя аж потяглася до знімка, і майор з надією глянув на неї: невже й справді така іронія долі — Семен Ярощук, особову справу якого він відклав першою і котра саме тому опинилася внизу, і є злочинець!

Та Зоя похитала головою і винесла остаточний присуд:

— Ні, не він…

Коли свідки пішли, Шульга висловив подив:

— Я врахував навіть те, що цей Семен міг звільнитися з роботи, і взяв справи всіх, хто працював там у травні. Або ці троє помиляються, або… Міг же цей Сеня просто пристати до компанії працівників будинку проектів і збрехати про місце роботи…

— Міг, — ствердив полковник. — Але наше розслідування тільки починається. Зараз покажемо фото Балабану — може, він опізнає?

Балабан, уважно переглянувши фотографії, заявив, що Семена, який відібрав у нього пістолет, тут нема. Коли його вивели, Шульга задумливо сказав:

— Я розумію своє завдання так: знайти в будинку проектів людей, які провели вечір дванадцятого травня в «Евриці», і розпитати в них про Семена.

— Точніше важко сформулювати, — схвалив полковник. — Починайте завтра вранці, а я займусь ще одним чоловіком — мистецтвознавцем Іваницьким. Був у професора з групою туристів незадовго до вбивства. Поговорю з ним, а потім приїду до вас у будинок проектів.




Омелян Іваницький розповідав екскурсантам про Ренесанс у мистецтві. Роман Панасович стояв серед натовпу відвідувачів і уважно слухав, намагаючись піймати погляд екскурсовода. І не міг. Очі Іваницького перебігали по обличчях, не зупиняючись довго ні на одному. Всі обличчя для нього зливалися в одне, абстрактне, без виразу та емоцій — і він говорив рівно, завченими округлими реченнями: давно знав, де слід трохи помовчати, на якому слові наголосити, де зробити ефектний жест.

Він переходив від картини до картини не поспішаючи, і екскурсанти юрмилися за ним. Іноді ця уважність юрби підносила його у власних очах, звеличувала… Тоді він здавався сам собі значно розумнішим і талановитішим. Він починав говорити з пафосом, не розуміючи, що стає іноді смішним.

Але сьогодні Омелян Іваницький не відчував того піднесення духу, що робило з нього оратора. Він був просто на службі з її розміреним ритмом, нудотою й буденністю.

Йому так кортіло послати під три чорти свою посаду в музеї і насолоджуватись життям бездумним і легким. Адже давно міг це собі дозволити. Та про людське око йому, певно, доведеться працювати ще довгі роки. Нетерпляче ждав відпустки. Отоді, він уже надолужить згаяне — потішиться на Чорноморському курорті…

Екскурсанти зупинилися біля картини відомого художника. Іваницький розповідав щось казенно-холодне.

Полковник потихеньку протиснувся ближче до нього, став у першому ряду слухачів. Нарешті йому здалося глянути в очі екскурсовода, але той швидко відвів погляд; і все ж оте секундне схрещення поглядів вивело Іваницького з рівноваги — подивився на полковника пильніше.

Тепер Козюренко не зводив з екскурсовода очей. Іваницький помітив це і занепокоївся, намагався не дивитись на полковника, та мимоволі зиркав крадькома.

Зрештою, чи ця непомітна для інших гра стривожила Іваницького, чи між ним і відвідувачем з настирливим поглядом установився якийсь контакт, чи просто він пересилив себе, але звертався тільки до Козюренка.

Вони стояли біля портрета старого сивобородого чоловіка з важкими, помертвілими очима. Іваницький, розповідаючи про майстерність художника, запитав:

— Ну, що ви можете сказати про цю людину, життя якої вже закінчується? Ось ви, товаришу? — зловтішно глянув на Козюренка. Хотів відплатити незнайомцеві за нахабні погляди, поставити його на місце.

На секунду-дві запала мовчанка. Екскурсанти з цікавістю втупилися в Козюренка. А той, не чекаючи такого випаду, трохи розгубився. Та певно, полковник підсвідомо був готовий до будь-якого запитання. Відповів неквапливо:

— Я бачу в його очах страх перед смертю. Життя цієї людини було важке й гріховне, і тепер вона не те що кається і жалкує про вчинене, а боїться. відплати. Цей чоловік уже мертвий, бо страх убив в ньому людину…

— Суб’єктивне тлумачення, вельми суб'єктивне, — спробував посміхнутися Іваницький. — Але в основному ви правильно зрозуміли художника…

Екскурсовод розповідав далі, а полковник думав, що, певне, він помилився, бо, крім байдужості, нічого не побачив в очах Іваницького…

Козюренко непомітно відстав од групи і зайшов до директора музею. Він попросив пригадати всі обставини, пов’язані з відвідинами американських туристів квартири професора Стаха, пояснивши, що це має важливе значення для розслідування вбивства.

— Сподіваюсь, — директор підняв на чоло опуклі окуляри, дивився доброзичливо-сумирним поглядом короткозорої людини, — ви не підозрюєте в цьому злочині наших мистецтвознавців? Бо там, я чув, було застосовано зброю, а зброя і мистецтво несумісні.

— Ми нікого не підозрюємо, — перебив його полковник сухо, — а з'ясовуємо факти, і жодна дрібниця не повинна пройти повз нашу увагу.

Директор зсунув окуляри, дивився тепер з-під опуклих скелець по-пташиному пронизливо. Пояснив, що серед американців був один досить відомий колекціонер. Він, безперечно, не міг не чути про зібрання професора Стаха, і тому його прохання про можливість ознайомлення з цією колекцією не викликало ні в кого заперечення, навпаки, адміністрація музею поставилася до нього з розумінням, зв’язалася з професором, і той дозволив оглянути своє зібрання ікон. До речі, про все це він, директор, уже розповідав працівникові міліції, і йому дивно, що полковник знову порушив це питання.

— На жаль, доводиться! — сказав Козюренко, і директор зрозумів, що відмагатися даремно.

— Запитуйте! — погодився. Зняв окуляри і почав протирати їх сніжно-білою хусточкою.

— Хто з екскурсоводів супроводив американських туристів у музеї?

— Омелян Іванович Іваницький, наш науковий працівник. Він добре знає свою справу і вільно володіє англійською. Іваницький, як правило, працює у нас з іноземцями.

— Саме Іваницький і передав вам прохання американців ознайомитися з колекцією Стаха?

— Ні, він був тільки перекладачем. До мене особисто звернувся містер Беррі — колекціонер, про якого я вам казав.

— І Іваницький домовлявся з професором?

— Ні, я дзвонив йому сам.

— Але супроводжував іноземців Іваницький?

— Так, я доручив йому це.

Полковник трохи помовчав. Нарешті запитав про головне:

— Не пам'ятаєте, Омелян Іванович був на роботі двадцять четвертого липня? Зранку, між десятою і дванадцятою годинами?

Директор подивився на полковника осудливо.

— Він не міг бути в цей день на роботі, бо перебував у відрядженні в Москві. З двадцятого по двадцять сьоме липня включно. І повернувся як і належало!

Ці слова — «як і належало» — наче ставили крапку на запитаннях полковника. Козюренко зрозумів це, та він знав трохи більше, ніж директор музею, — отож алібі Іваницького, хоч само собою означало справді багато, все ж не ставило остаточно крапки на його непричетності до вбивства професора.

— Чим була викликана потреба у відрядженні? — запитав.

— Ми плануємо організувати виставку майстрів портрета. Мали домовитися з адміністрацією кількох московських музеїв. Я сам запропонував товаришеві Іваницькому поїхати в командировку.

Кажучи це, директор не кривив душею: не знав, що Омелян Іванович перед цим зателефонував знайомому московському мистецтвознавцеві. Вони поговорили кілька хвилин, Омелян натякнув, що хотів би побувати в Москві, провести вечір десь у «Метрополі». Знайомий пообіцяв подзвонити Омеляновому начальству, організувати відрядження і дотримав слова.

Усі факти, які повідомив директор, свідчили на користь Іваницького, і все ж полковник попросив директора влаштувати йому зустріч віч-на-віч з Омеляном Івановичем. Той запропонував йому свій кабінет.

Омелян Іванович зайшов до кабінету через кілька хвилин. Певно, шеф сказав йому про те, хто саме хоче поговорити з ним, і Іваницький приготувався до зустрічі, та все ж не чекав побачити в особі слідчого свого екскурсанта — зупинився на порозі розгублено.

Козюренко мовчки дивився на, Іваницького, навмисно не казав ні слова. Це було негарно, але дуже необхідно. І Іваницький одразу збагнув усю непевність свого становища: переступив через поріг, доброзичливо усміхнувся і мовив приязно:

— Ви?.. От не думав… Мені кажуть — з міліції, а це — ви… Хоча, — усміхнувся ще приязніше, — чому й міліція не може цікавитись мистецтвом? А ви ще так гарно сказали про портрет Ганса Гольбейна Молодшого!

Він вимовляв слова невимушено і усміхався мало не розв’язно, та в його очах полковник помітив глибоко захований переляк. Це надавало обличчю Іваницького дивного виразу — немов він натягнув машкару клоуна, який мав звеселяти публіку в хвилини власного душевного сум'яття.

— Ми не хотіли викликати вас до міліції. Це прозвучало б якось офіційно, — почав полковник. — Власне, ви не можете бути навіть свідком у цій справі, та все ж нам цікаво знати вашу думку — ось я й насмілився потурбувати вас…

— Прошу, — бадьоро вигукнув Іваницький, і іскра задоволення майнула в його очах. — Чим можу бути корисний?

— Йдеться про пограбування колекції професора Стаха…

— Мені казали, що його вбили… — Іваницький скрушно нахилив голову. — Така людина, і в когось піднялася рука! Але, — метнув на полковника погляд, — яке я маю відношення?

— Звичайно, до вбивства — ніякого… — відповів Козюренко. — Нас цікавить ваш погляд як фахівця. Незадовго до вбивства ви були в домі професора, і Василь Федорович показував вам свою колекцію…

— Не мені, — визнав за можливе уточнити Іваницький. — Я був гідом, перекладачем, якщо хочете, але професор чудово володіє… пробачте, володів англійською, і мої функції звелися фактично до спостереження.

— Як ви особисто оцінюєте зібрання професора Стаха? — Полковник вирішив удати з себе простака. — Недавно десь у газеті я читав про любителів-колекціонерів ікон, і точка зору автора статті…

— Я читав цю статтю, — перебив Іваницький, — автор, безумовно, має рацію. Проте колекція Стаха — не дилетантське зібрання мазанини посередніх іконописців, у його зібранні є навіть Рубльов!

— Це ікона, яка висіла в центрі колекції?

— Невже її вкрали?

— На жаль. І ми розшукуємо її.

— Знайдете! — заявив Іваницький категорично. — У нас продати Рубльова неможливо.

— Я теж дотримуюсь такої думки. Однак, як ви вважаєте, оті іноземці, що були з вами, не могли?..

Полковник не договорив, але й так усе було зрозуміло. Дивився на Іваницького очікувально.

— Виключено! — упевнено відповів Омелян Іванович. — Американці, яких я водив до професора, виїхали з Радянського Союзу через три дні.

— Слушно. Але ви не відповіли на запитання: ікона Рубльова висіла в центрі колекції?

— Яке це має значення, де вона висіла. Адже більше не висить.

— І все ж?

Іваницький трохи подумав.

— У центрі, третій ряд знизу… Ні, пробачте, другий.

— А ліворуч від Рубльова?

— Здається, якийсь старообрядницький образ. Так, він. Професор казав, часів патріарха Никона.

— Колекцію пограбовано кваліфіковано, — зауважив Козюренко.:— Викрадено найцінніші ікони.

Іваницький трохи почервонів.

— Гадаєте, — запитав, — не обійшлося без професійної допомоги?

— Певен. Я і прийшов до вас, щоб з'ясувати деякі питання. Ось ви, наприклад, людина, яка чудово розуміється на живописі, змогли б протягом кількох хвилин відрізнити шедеври від ординарних полотен?

Іваницький усміхнувся якось розгублено: здається, цей слідчий починає притискати його до стінки. Відповів невизначено:

— Все залежить від обставин… Від професійного хисту, якщо хочете… — Трохи повагався і додав упевнено — Гадаю, що я відрізнив би справжнє мистецтво від підробки.

Полковник кивнув. Оце і бентежило його: грабіжник забрав найкращі екземпляри колекції і ще дві ікони, які мали тільки відносну художню цінність. А може, він зробив це, щоб збити слідство з пантелику — точно розрахований і далекоглядний хід?..

Усе може бути, але поки що всі факти за Іваницького. У полковника нічого нема до нього, крім неприязні, а неприязнь протипоказана слідчому.

Роман Панасович підвівся.

— Я вдячний вам, — мовив, — і просив би про єдине: якщо ви почуєте щось про викрадені ікони з колекції професора Стаха, поінформуйте нас. Злочинці намагатимуться продати ікони, можливо, звертатимуться по консультацію до мистецтвознавців…

— Не думаю. — Іваницький відповів сліпучою усмішкою. — Але, звичайно, в разі чого вважатиму за обов'язок…




У домі, який у місті звикли називати будинком проектів, розміщалися не тільки проектні організації. Кілька поверхів правого крила було відведено, наприклад, управлінню місцевої промисловості. Однак переважали в будинку все-таки різні наукові та науково-дослідні організації, пов’язані з проектуванням усього, що можна проектувати, починаючи з міст і кінчаючи якимись геологічними роботами.

Козюренко постояв трохи біля головного під'їзду, читаючи вивіски:

«Державний інститут інженерно-технічної розвідки». «Науково-дослідний інститут планування нормативів». «Виробничо-поліграфічне підприємство «Патент». «Діпроміст».

Він піднявся на передостанній поверх. Довгий коридор був заставлений щитами з різною наочною агітацією. На одному з них висіла стара, ще першотравнева стіннівка. Козюренко глянув на статті про успіхи колективу і попрямував до завгоспа. Відрекомендувався інспектором протипожежної охорони і довго та нудно вичитував завгоспові за те, що в коридорі нема жодної таблички із закликом дзвонити по «01» в разі пожежі. Завгосп пообіцяв замовити аж кілька таких табличок, аби тільки позбутися нудного пожежника. Та, видно, не так легко було його спекатися. Інспектор почав розповідати про різні випадки пожеж, сказав, між іншим, і про те, що в молодіжному кафе затримали кількох хуліганів.

Завгосп, що знічев'я любив побалакати, пожвавішав. Він схвалив рішучі дії оперативних працівників і почав нарікати, що молодь тепер не та: поводиться розв'язно, не хоче визнавати авторитетів і не слухає старших.

Полковник зрозумів, що завгосп, так би мовити, дозрів для серйозної розмови, і поскаржився на компанію молодиків, що пиячила в середині травня поруч у кафе «Еврика». Мовляв, нехтуючи усіма правилами протипожежної безпеки, підпалили на столі спирт і трохи не влаштували пожежі.

Подейкують, що компанія була саме з цього НДІ. Чи не може завгосп дізнатися, хто був у «Евриці» тринадцятого травня? Якщо пощастить це з'ясувати, нехай подзвонить йому, і вони випустять в інституті листок, в якому засудять молодиків…

Полковник піднявся на поверх вище, тут теж пройшовся вздовж плакатів і закликів на щитах, зазирнув до якоїсь заставленої письмовими столами кімнати, та, побачивши запитливі погляди працівників, не зайшов.

У кінці коридора солодко пахло тютюновим димом. Біля дверей до туалетів велика табличка повідомляла, що тут можна курити. Козюренко витяг сигарету й приєднався до компанії чоловіків, що жваво розмовляли в кутку.

Ніхто не звернув на нього уваги, видно, розмова цікавила всіх. Тільки зовсім ще молодий хлопець у канарковій тенісці зміряв Романа Панасовича відсутнім поглядом, та відразу й одвів очі, кинувши якусь репліку високому чорнявому чоловікові. Той щось запально говорив, забувши про сигарету, яка вже мало не присмалювала йому пальців:

— Цей комплекс не має ніякого ні архітектурного, ні історичного значення, — почув Козюренко, — його треба знести, поставивши замість тих, я б сказав, жахливих споруд світлі будівлі з бетону й скла. Уявляєте собі: над річкою височать бетон і скло, і сонце віддзеркалюється у вікнах!

— Ну-у! — осудливо прогудів басом приземкуватий товстун. Він знервовано кинув невикурену і до половини сигарету. — Тобі б дати волю, ти б і на місці московського Кремля поставив би споруди з бетону й скла! А те, що Кремль — гордість народу і символ його стійкості, на це тобі наплювати!

— Е-е, ні… Ти не рівняй Кремль із нашими баштами. Зводили їх коли? Не більше, як два сторіччя тому…

— Зараз ми розкопуємо старовинні зруби. Цими будівлями свого часу ніхто не пишався. Люди просто жили в них. А тепер вони безцінні, і вчені вважають цю знахідку унікальною.

— Ну то й що?

— А те, що через тисячу років ота кругла башта стане такою ж унікальною спорудою. А для коробок з бетону й скла знайдеться інше місце…

Товстун поглянув на годинник, запоспішався.

— Забалакався з вами, а в мене робота горить…

Високий несхвально подивився йому вслід. Мовив зверхньо:

— Пупом землі себе вважає. Зробили тебе заввідділом, ну й сиди, керуй потихеньку… — Він пішов за товстим, щось буркочучи під ніс.

Козюренко лишився з юнаком у канарковій тенісці. Той уже докурював, роблячи останні поспішливі затяжки. Полковник хотів зав'язати з ним розмову, та раптом його погляд зафіксував щось важливе. На мить згадав котедж професора Стаха: вузькі дерев'яні сходи і пляма від цигарки, розчавленої просто на приступці. Те ж саме було і на квартирі Недбайла. І тут, на підвіконні, сліди від погашених цигарок, чорні сліди на білій олійній фарбі… А в кутку урна, в яку всі кидають недокурки.

Хлопець теж кинув туди недокурок і пішов.

— Стривайте, — зупинив його Козюренко. — Хвилинку…

Той повернувся, дивлячись очікувально. Козюренко вказав на сліди від недокурків.

— Якось негарно виходить, — мовив суворо. — Люди культурні, та й урну поставлено, а непорядок! Так і пожежу можна вчинити…

— У нас такої звички нема, — почав виправдовуватися хлопець.

— Як нема! — вражено вигукнув Козюренко. — Сліди є, а звички нема.

— А-а… — скривився хлопець. — За всіма не встежиш. Різні люди тут…

— І все ж, не знаєте, хто має звичку гасити цигарки саме так? — наполягав Козюренко.

— А хто ж його знає?.. — Юнак пішов.

Козюренко завітав до місцевкому інституту. Відрекомендувався голові, розповів, яку має справу, і попросив негайно скликати дружинників. Зійшлися до кімнати місцевкому хвилин через п'ятнадцять, зацікавлено позираючи на незнайомця в сірому костюмі.

— Ми розшукуємо небезпечного злочинця, — сказав Козюренко. — Знаємо, що звуть його Семеном, він курить цигарки «Любительські» і має погану звичку гасити недокурки об що трапиться. Чоловік років під тридцять, може, молодший, чорнявий, високий. Не виключено, що займається самбо. Ось, мабуть, і все, що ми знаємо. А у вас в кінці коридора, де курять, на підвіконні сліди від погашених цигарок…

У кімнаті запанувала тиша. Козюренко допитливо вглядався в обличчя присутніх.

— Семен? — нарешті перепитав один дружинник. — Здається, є такий Сеня…

— Маєш на увазі кого, — втрутився його сусіда, — того піжона?

— Справді, кого? — запитав Козюренко. — Семена, який курить «Любительські»?

— «Любительські», — сказав дружинник. — Точно, «Любительські»!

Другий хлопець пожвавішав:

— Так це ж наш тренер! — вигукнув.

— Який тренер? — занепокоївся голова місцевкому.

— Климунда, хто ж іще?

— Наш тренер з настільного тенісу, — пояснив голова. — З «Авангарду».

— Климунда? — перепитав Козюренко. — Семен Климунда? Чорнявий, високий?

— Так, — ствердив перший дружинник, — усе сходиться.

— Коли був тут востаннє?

— Та зараз у відпустці, — пояснив голова.

— Прошу тримати нашу розмову в таємниці, — попросив Козюренко. — Самі розумієте, чому. І дякую вам за цінне повідомлення.

Дружинники розійшлися, а Козюренко ще раз оглянув сліди на підвіконні. Вони добре збереглися. Треба негайно викликати експертів.

Отже, Климунда, Семен Климунда… Може, він, а може, й не він… Принаймні вони встановлять це ще сьогодні…

Полковник зайшов до приймальні й подзвонив до відділу кадрів управління місцевої промисловості, де перебував Шульга. Майор узяв трубку майже одразу, наче ждав. дзвінка.

— Йду, — відповів, вислухавши короткий наказ полковника, — вже спускаюсь…

Вони разом поїхали в товариство «Авангард», і через кілька хвилин Козюренко тримав у руках папку із справою Климунди.

— Климунда Спиридон Іванович… — прочитав голосно й звів очі на Шульгу… — Бачте, його звуть не Семеном!

— Молодь… — запобігливо сказав завідувач відділу кадрів. — Ім'я, мовляв, у нього несучасне… Хе… хе… Взяв і перехрестився на Сеню…

— Нам казали, що він у відпустці? — запитав Козюренко.

— Так, відпочиває.

— І де?

— Казав, що збирається на Чорне море. Хвилинку, треба попитати Таню. Здається, одержала від нього листівку…

— Давайте сюди вашу Таню! — пожвавішав Козюренко.

Таня Войнарук здивувалася, коли її почали розпитувати про Климунду. Кому яке діло, з ким вона листується? Почервоніла, і Козюренко зрозумів, що Климунда їй не байдужий. Він пояснив дівчині, що Семена Климунду спішно розшукує якийсь родич. Таню це задовольнило, і вона принесла листівку, яку одержала від Спиридона: висотні будинки на тлі синього моря й реліктові піцундські сосни…

Климунда повідомляв, що відпочиває добре і збирається пробути в Піцунді аж до початку вересня.

А ще через годину Балабан, перед яким розклали десяток фотографій різних чоловіків, упевнено тицьнув пальцем у картку, на якій був Климунда. Впізнали його також Зоя, Клара і Роберт. Зоя аж посвітлішала на обличчі.

— Адресу його… Можна адресу? — запитала нерішуче.

Козюренко тільки перезирнувся з Шульгою.

— Самі ще не знаємо, — відказав. — Але скоро дізнаємось. Неодмінно.

Коли свідків відпустили, полковник подзвонив і попросив замовити два квитки на літак до Адлера.

— На завтра, на ранішній, — наказав. — Обов'язково на ранішній, бо справа нагальна!




В Адлері Козюренка і Шульгу зустрів капітан Саная. Вони одразу вирушили в Піцунду.

— Райський куточок, — мовив, широко усміхаючись, Саная, наче сам був причетний до його створення. — У Піцунді нема гагринської вогкості. Там хмари лежать у горах просто над містом, а тут, дивіться, — простір!

Справді, мис вдавався глибоко в море, гори відступили, насуваючись на ріг невеличкими горбами лише з протилежного, гудаутинського боку.

З моря віяло прохолодою. Козюренку й Шульзі так кортіло викупатися. Вони заздро позирали на тих, що хлюпалися в морі. Та мусили одразу приступити до роботи.

Козюренко провів невеличку нараду з працівниками піцундської міліції. Вони одержали фотографії Спиридона Климунди і дістали наказ негайно затримати злочинця. На те, що Климунда прописався, було мало надії. І справді, паспортний відділ повідомив, що такого прізвища в їхніх списках нема. Дільничні інспектори і кілька оперативних працівників уже почали непомітно «прочісувати» курортників у селах Алахадзи та Літзава.

— І все-таки бути коло моря й не покупатися — гріх! — піддався спокусі полковник. — Навіть виконуючи службові обов'язки!

Вони довго плавали в теплому й дивовижно прозорому морі. Потім обідали — міліцейська машина повезла їх на птахофабрику, де в робітничій їдальні робили таких курчат-табака, яких, на думку начальника райвідділу міліції, не з'їси ніде, навіть у найкращих тбіліських ресторанах.

Курчата і справді були смачні, і до них пішла пляшка «гурджаані».

— Гарна робота, — зауважив Козюренко. — Їмо райську їжу і п'ємо чудове вино. Ну, що ж, і працівникам міліції випадають світлі дні…

Ввечері вони відвідали бар на горішньому поверсі комфортабельного шістнадцятиповерхового пансіонату. Тут було весело й гамірно. Цей настрій передався і працівникам міліції. Козюренко навіть запросив потанцювати молоду жінку, що сиділа за сусіднім столом.

А опівночі він уже вислуховував донесення оперативних працівників міліції і давав їм завдання на завтра.

На жаль, нічого втішного Козюренко не почув — на слід Климунди поки що ніхто не натрапив.

— Ну, добре, — резюмував полковник. — Повинен же він їсти й пити, — як думаєте?

— Ще б пак, — підтримав його Шульга.

— Уранці слід узяти під контроль усі ресторани, їдальні, шашличні, кафе. Також базари. Я вже не кажу про магазини й кіоски…

— Може харчуватися в хазяйки, — вставив хтось.

— Не виключено. Але ж удень повинен з'явитися на пляжі. — Шульга згадав учорашні слова Козюренка й додав — Бути коло моря й не викупатися — гріх. Правда, товаришу полковник?

Козюренко ледь помітно підморгнув йому.

На нічліг їх влаштували в домі одного з працівників міліції недалечко від старовинного храму. Козюренко попросив постелити на відкритій веранді — довго не міг заснути, слухав шум вітру в соснових кронах, дивився на зоряне небо й раптом побачив рухому зірочку. Зрадів, немов хлопчак, — адже раніше ніколи не бачив штучних супутників. Хотів показати майорові, та Шульга прозаїчно хропів, звісивши з ліжка голу ногу.

Спав Козюренко мало й підвівся дуже рано. Зібрався тихенько, щоб не розбудити Шульгу, і пішов купатись. Заплив далеко й довго лежав горілиць, спостерігаючи, як із-за дерев піднімається сонце.

Шульга чекав на нього вже чисто виголений, і Козюренко заквапився. Господиня принесла на сніданок величезну сковороду яєчні, підсмаженої на салі. Вони їли її з помідорами, приправляючи аджикою, від якої аж пекло в горлі.

Коли Козюренко й Шульга вийшли з дому, на центральній вулиці селища було вже багатолюдно. Вони змішалися з барвистим натовпом відпочиваючих, які поспішали на пляж.

Раптом полковник притишив ходу і заховався за спину Шульги. Майор здивовано озирнувся. Та Козюренко легенько підштовхнув його: не оглядайся.

— Бачите, он там попереду… низенький такий, у квітчастій сорочці і з валізкою? То сам Омелян Іванович Іваницький. Я казав вам про нього… Гадаю, приїхав він сюди недарма. Я зараз відстану, а ви займіться ним, не спускайте з нього очей. Я допомогу пришлю…

Полковник попрямував до відділення міліції, а Шульга обігнав Іваницького, глянув лише раз чіпко, мов сфотографував, і одразу відстав.

Іваницький звернув до пошти й став у чергу біля віконця, де видавали кореспонденцію до запитання. Шульга удав, що пише листа. Іваницький мав чекати хвилин десять, і майор, щоб не гаяти часу, і справді заходився писати листа дружині. Уявив, як вона зрадіє, неждано одержавши листівку з розкішним піцундським краєвидом. Писав, час од часу поглядаючи на Іваницького — чи не розмовляє з кимось…

Незабаром на пошті з'явився капітан Саная — Козюренко таки виконав обіцянку. Він сів на вільний стілець поруч. Санаю звали Капітоном. Це звучало трохи смішно — капітан Капітон Саная — і було об'єктом жартів у міліцейському середовищі. Та Саная — людина весела й доброзичлива — у відповідь цілком серйозно заявляв, що йому дуже пофортунило: скоро начальство збагне всю безглуздість ситуації і надасть йому звання майора.

Саная нахилився до Шульги, і той очима показав йому на Іваницького. Капітан повідомив, що на вулиці про всяк випадок стоїть оперативна машина — біла новенька «Волга» з потужним форсованим мотором, від неї не втекти найвіртуознішому водієві.

Саная зайняв зручну позицію біля дверей. Шульга дописав листа і вкинув його, коли нарешті Іваницький подав у віконечко свій документ. Дівчина швидко перебрала товсту паку кореспонденції і спритно витягла з неї листа. Іваницький розірвав конверт, перебіг очима написане. Вийшов на вулицю, купив кілька газет і сів на лавці біля кіоска з сувенірами. Він спокійно читав, а полковник, який сидів у другій оперативній машині, міг спокійно стежити за ним.

Із-за рогу виринула світла машина з шашечками. Вона загальмувала навпроти кіоска. Якийсь молодик з борідкою визирнув з віконця, махнув рукою, і Іваницький одразу підвівся…

Полковник зручніше вмостився на сидінні. Отже, Климунда відростив бороду, а борода й чорні окуляри змінюють людину. Чи не тому вони так довго розшукують Климунду? А може, він буває в Піцунді тільки наїздами, як оце зараз?

Тим часом Іваницький сів у машину. Сіли в білу нову «Волгу» і Шульга та Саная. Полковник нахилився до мікрофона і запитав:

— Це Климунда, майоре? Бо я звідси не добачив…

— Він, Романе Панасовичу. Яке ваше розпорядження?

— Простежити треба — що робитимуть… Якщо брати зараз, можемо втратити ікони, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу полковник!

— Ні пуху, ні пера…

Таксі з Іваницький і Климундою звернуло на дорогу, що вела в глибину мису до села Літзави. Таксист був досвідчений і знав ціну часу, мчав швидко, не звертаючи уваги на знаки.

— От сучий син, — тільки охкав Саная, — сьогодні ж подзвоню в автоінспекцію, лихач паршивий!

— Усі вони з одного тіста книші… — спокійно резюмував Шульга. — Таксист — завжди таксист!

— Я йому покажу — завжди таксист! — мовив Саная так, що майор зрозумів — таки покаже…

Вони йшли за таксистом трохи на відстані, іноді відстаючи для пристойності, — як висловлювався їхній водій, котрий добре розумівся на правилах гри — переслідував уже не одного злочинця. Проскочили вузькими вулицями села і виїхали на пряму, що вела до рибзаводу.

— Куди вони? — дивувався Саная. — Далі гори, ну, студентські табори в ущелинах, більше нікуди…

На площі перед рибзаводом приліпилося кілька будиночків: їдальня, магазин, поруч невеличкий базарчик. Тут же автобусна зупинка. Таксист зупинився біля базарчика у затінку величезного інжирного дерева. Спочатку виліз Іваницький, за ним — Климунда.

Клац… клац… — сфотографував цей урочистий момент Саная. Він уже вийшов із машини й штовхався біля рядів з помідорами, грушами та сливами. Весело торгувався і буквально наступав на п'яти Климунді та Іваницькому.

Омелян купив слив, загорнув у газету й поклав до портфеля. Климунда дав йому якийсь папірець. Вони перемовились кількома словами, і Спиридон сів у таксі, а Іваницький попрошкував до села.

Саная вскочив у «Волгу» і доповів Козюренку:

— Климунда передав щось Іваницькому… Не встиг помітити — якийсь папірець.

— Вас зрозумів. Переслідуйте Климунду. Не поспішайте брати. Встановіть, де мешкає. Можливо, переховує ікони на квартирі. Зараз підключимо до переслідування ще одну машину. Не мозольте очі Климунді: міняйтеся… Іваницького беру на себе… — Полковник помовчав і попросив зовсім іншим тоном — Пам'ятайте, Якове Павловичу, цей мерзотник може бути озброєний…

— У курсі… — відповів Шульга впевнено. — Щасливо вам!

— Тепер не випустимо! — засміявся Козюренко весело.

Таксист, лякаючи напівдиких свиней, промчав довжелезною вулицею села Алахадзи й звернув у напрямі Гудаути.

— Гудаута, Новий Афон, Сухумі… — почав перераховувати Саная. — А може, він зупиниться в Ешері? — штовхнув Шульгу ліктем. — Ти був коли-небудь в Ешері?

— Де вже нам!

— О-о, ти не знаєш Ешери! — пожвавішав Саная. — Я тебе, любенький, запрошую. Спіймаємо цього негідника й відсвяткуємо. Розумієш, ресторан просто неба в ущелині. Форель тут же плаває, лови й смаж, під біле вино — краще не придумаєш…

— Форелі я ще не їв, — признався Шульга.

— Завтра — в Ешеру! — категорично мовив Саная. — Ось незабаром проїжджатимемо повз неї, подивишся.

Та його передбаченню не судилося збутись. Невдовзі за розвилкою доріг, одна з яких пішла на озеро Ріца, таксист узяв круто праворуч — тут починалася в'юниста гірська дорога, що вела до Золотого берега…

— І чого він попер сюди? — здивувався Саная. — Якщо на Золотий берег, краще їхати далі по шосе, потім — праворуч. Тут же не дорога, а суцільні повороти…

Вони пропустили поперед себе іншу оперативну машину й відстали на півкілометра, щоб не викликати підозри у Климунди. Проминули поворот до Мюсерської ущелини, піднялися ще вище в гори і раптом вискочили на відкрите місце. Здавалося, шосе обривається просто в море, безмежне синьо-золотисте море. А збоку на крутих зелених схилах приліпилися будиночки, які трохи далі сповзали до моря, стояли в зелені садів коло самого берега глибокої бухти.

Це й був Золотий берег.

Климунда вийшов із таксі на краю села. Оперативна машина проїхала ще метрів сто і звернула в круту бічну вуличку. А в село вже в'їжджала біла «Волга». Шульга бачив, як Климунда штовхнув ногою хвіртку садиби біля самого берега.

Майор зупинився за деревами і стежив далі.

Климунда, взявши на веранді рушник, почав спускатися видовбаними у землі сходами до моря.

На пляжі стояв маленький намет, поруч, у саду, — більший, оранжевий. Людей було небагато. Треба було негайно діяти. Майор подав знак оперативним працівникам, які прибули у «Волге», обшукати кімнату, а сам із Санаєю і ще одним міліціонером спустилися слідом за Климундою.

Той уже був у морі. Плавав далеко, розтинаючи воду, як дельфін. До берега повертався повільно, насолоджуючись водою і сонцем. Виліз, скинув купальну шапочку, розтерся пухнастим рушником.

Двоє грузинів, а з ними ще один у смугастій дешевенькій сорочці йшли пляжем біля самісінької кромки прибою. Вони жваво розмовляли про щось, і Климунда відступив, даючи їм дорогу. Раптом відчув, як його схопили за руки. Нічого ще не розуміючи, рвонувся, та ті двоє тримали міцно.

— Спокійно, — мовив рівним тоном Шульга, — спокійно, Спиридоне Климунда, без ексцесів. Твоя пісенька вже доспівана.

Злочинця, неодягненого, в мокрих плавках, повели до міліцейської машини.

…Іваницький з'їв дешевенький обід у робітничій їдальні, сів у автобус, який ішов у Гагру. Зійшов на зупинці біля вокзалу й попрямував до камери схову. Одержав величезну валізу, видно, важку, бо підкликав носія. Той навантажив валізу на візочок і покотив до виходу. Іваницький рушив за ним.

— Хвилинку, Омеляне Івановичу, на одну лише хвилинку! — зненацька пролунало в нього за спиною.

Озирнувся і, побачивши Козюренка, сполотнів і мимохіть притиснув валізку-портфель до грудей. Та одразу опанував себе, примусив навіть усміхнутися.

— Добрий день, — відповів. — Оце так зустріч! На відпочинок приїхали?

— Як вам сказати… Не зовсім… — Полковник подав знак оперативникові, і той затримав носія. — Чемодан ваш, Омеляне Івановичу?

Іваницький уже все збагнув.

— Ні, не мій… — пробелькотів, пойнятий жахом. — Це мене попросили…

Він не знав, що казати, а полковник дивився на нього насмішкувато. Простягнув руку.

— Ключі, — наказав, — ключі, які ви взяли в Климунди.

— Я не знаю ніякого Климунди! — закричав Іваницький.

— Не треба галасувати, Омеляне Івановичу! — сказав полковник жорстко. Подав знак оперативникові, той взяв Іваницького за лікоть.

— Ходімо! — звелів.

— Але ж… — затнувся Іваницький. — Ось ключі, прошу вас, я лише пообіцяв продати ікони… Так, тільки продати, а це не злочин…

— Досить, Іваницький, ви ж розумна людина і вже давно збагнули все.

Козюренко рушив до виходу. Іваницький почвалав за ним, опустивши голову.







«ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО















ЯКУБОВСЬКИЙ


Роман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.

Коли б поодинокі перехожі, які зустрічалися Романові Панасовичу, знали, що цей немолодий, лисуватий чоловік — відомий криміналіст, вони немало б подивувалися. Що робити йому в тихому Желехові? Щоправда, позавчора все містечко сколихнула звістка про вбивство на Корчуватській вулиці. Але щоб заради цього приїжджав слідчий із столиці! Адже вбили начальника цеху по переробці овочів районної заготконтори. Видно, не поділили чогось між собою заготконторівці, посварилися й порішили його…

І все ж Роман Панасович Козюренко прибув до Желехова, щоб розслідувати обставини саме цього вбивства.

Вчора вранці його викликав начальник управління.

— На Львівщині вбито людину, — сказав, — і справа ця, очевидно, пов'язана з пограбуванням фашистами в роки війни місцевої картинної галереї… Вам їхати — так вирішило керівництво, бо справа дуже серйозна!

З оперативного зведення Роман Панасович довідався, що під час обшуку в домі вбитого працівники міліції знайшли добре замаскований тайник, з якого вилучили три картини. Директор обласної картинної галереї відразу впізнав у них твори Сезанна, Ван-Гога і Ренуара, які за таємничих обставин зникли під час війни і ось уже понад чверть сторіччя їх розшукували.

Незадовго до своєї втечі зі Львова гітлерівські загарбники вирішили вивезти з місцевої галереї найцінніші твори мистецтва, зокрема картини з колекції Ермітажу, що експонувалися тут перед війною. Одного дня до галереї під'їхала крита машина, в яку повантажили ящики з полотнами всесвітньовідомих майстрів. Валка з награбованими цінностями вирушила з міста на світанку — гітлерівці розраховували до вечора минути небезпечну зону, де діяли партизани. Та все ж, незважаючи на посилену охорону, партизани напали на валку. їм вдалося захопити кілька машин, у тому числі й зі скарбами картинної галереї. Попав до рук партизанів і реєстр усіх цінностей, що вивозилися. Як згодом з'ясувалося, серед трофеїв не було одного ящика — з полотнами Ель Греко, Сезанна, Ван-Гога й Ренуара, зазначеними у реєстрі. На цих картинах уже давно поставили хрест — і ось шедеври світового живопису знайдено в тайнику в периферійному Желехові. Три картини, але ж їх було чотири…

Як опинилися полотна в тайнику? Куди подівся «Портрет» Ель Греко? Хто вбивця власника будинку на Корчуватській вулиці Василя Корнійовича Пруся? На ці та багато інших запитань мав відповісти слідчий з особливо важливих справ.

Мало не всю ніч він провів у будинку на Корчуватській. Разом з працівниками прокуратури та обласного управління внутрішніх справ ще раз уважно, сантиметр за сантиметром, оглянув будинок Пруся. Тут уже побувала оперативна група працівників райвідділу міліції, які й розпочали попереднє слідство. Наслідки її роботи майже задовольнили Козюренка: огляд будинку було проведено кваліфіковано, не кажучи вже про те, що саме працівники районного карного розшуку знайшли в підвалі добре замаскований тайник. Він був порожній, але це не ввело в оману досвідчених криміналістів. Обстукавши його стіни, вони натрапили ще на одну схованку, а в ній знайшли полотна Сезанна, Ван-Гога й Ренуара. Слідчий райвідділу міліції висунув версію, що Прусь зберігав у першій схованці гроші чи документи, які й попали до рук убивці чи вбивць. Злочинці не знали про існування ще одного тайника, а знайти його людині, навіть досвідченій, не так уже й просто — треба мати чуття криміналіста, щоб установити, що дно схованки розсувається.

І все ж працівники районного карного розшуку припустилися помилки. Експерти обласного управління внутрішніх справ виявили, що в передній частині схову теж зберігали картини — на стінках тайника знайшли кілька ворсинок з полотна, а також сліди засохлої фарби. Можна було зробити висновок, що Пруся вбили, щоб заволодіти «Портретом» Ель Греко. Вбили Пруся ударом сокири, коли він вилазив із підвалу.

… Начальник районного відділу міліції підполковник Раблюк підвівся з-за столу назустріч Козюренку. Мабуть, чекав на нього й попередив підлеглих, бо й у приймальні, і в кабінеті було незвично порожньо. Раблюк ще не знав, як поводитися з цим столичним криміналістом: слова офіційного рапорту готові були злетіти з його уст. Та Роман Панасович випередив його: — Радий вас бачити, шановний Іване Терентійовичу. Вдячний за піклування — номер у готелі чудовий, і я добре виспався… — Він потиснув Раблюкові руку, намагаючись не дихати на нього пивним запахом, та враз засміявся й признався щиро — Оце вперше в житті у вашому місті снідав раками з пивом. У Києві про раків уже забули, а у вас, виявляється, ще не всіх виловили…

Настороженість одразу збігла з Раблюкового лиця.

— А, пиво?! — усміхнувся радо. — На нашому маленькому заводику варять таке, що у великих містах і не нюхали.

«Ото ж то, — подумав Роман Панасович. — В одному місті пиво, в другому — якісь, незвичайні цукерки місцевого виробництва чи копчені лящі, що вважаються в столиці дефіцитом. Ну, що ж, кожному своє Якби в Желехові не варили такого пива, чим би він міг похвалитися?»

— Пиво й справді смачне, — охоче згодився й ковзнув поглядом по паперах, розкладених на столі. Але й це не випало з уваги Раблюка. Підполковник поклав на стіл звичайну картонну теку, нарешті сів і мовив:

— Тут наслідки нашої вчорашньої роботи. — Він витяг із теки аркуш паперу. — Вчора ввечері я особисто розмовляв із директором заготконтори. Він твердить, що днів десять тому Прусь посварився із своїм підлеглим — майстром Галицьким. Вони зачинилися на складі й довго сперечалися. Про що — дізнатись не вдалося. Навіть комірниця, жінка цікава й балакуча, нічого не вивідала. А якщо вже й жінка не вивідала…

Козюренко розуміюче всміхнувся.

— Коли вони виходили із складу, — розповідав підполковник, — комірниця тільки почула, як Галицький роздратовано кинув Прусю: «Я не дозволю залазити до себе в кишеню!»

— Ну-ну, цікаво… — промимрив Роман Панасович.

Цього було досить, щоб підбадьорити Раблюка. В його голосі залунали переможні нотки:

— Директор заготконтори свідчить, що в останні дні в Пруся погіршилися стосунки з Галицьким, хоч раніше вони були друзі — водою не розлити… — Підполковник замовк, чекаючи, мабуть, Козюренкового коментаря, та Роман Панасович нічого не сказав. — Власне, про заготконтору все…

Козюренко зрозумів, що це був найголовніший козир начальника міліції.

— Друге, — вів далі Раблюк. — Наш дільничний інспектор опитав сусідів Пруся. Більшість твердять, що Прусь і його сусіда по садибі Якубовський мало не щодня лаялися з усякого приводу. Кури Якубовського погребуться на грядках у Пруся, і вже зчинилася неймовірна сварка. А то почали сваритись через якусь сливу… Якубовський погрожував, що вб'є Пруся…

— Вб'є Пруся… — машинально повторив Роман Панасович.

— Ви вважаєте? — аж перегнувся через стіл Раблюк.

— Ні… ні… Розповідайте далі, будь ласка… До речі, ваші працівники допитували Якубовського?

— Він був понятим, коли попередньо оглядали будинок убитого. Звісно, його розпитували, чи не помітив чогось підозрілого. Каже — ні… Можливо, ми тут припустились помилки, та що вдієш…

— Нічого… — Козюренку сподобалося, що Раблюк сказав «ми» — не викручувався, не валив на слідчого карного розшуку, який виїжджав на місце злочину.

— Як твердять судмедексперти, вбили Пруся між одинадцятою і дванадцятою ночі. Вранці вісімнадцятого травня його бачили коло заготконтори з якимсь громадянином. Потім вони разом обідали в чайній. Розумієте, — осміхнувся чомусь винувато, — містечко в нас невеличке, і свіжа людина впадає в очі.

— Прикмети? — Роман Панасович ледь ворухнувся в кріслі — повідомлення зацікавило його.

Підполковник мовив швидко:

— Літній чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?

У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.

— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.

— Хай зайде.

Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».

— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?

Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.

— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.

— І маємо надію, що ви допоможете нам.

— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.

— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?

— Так.

— Перед цим знали Пруся?

— Ні.

— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?

— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.

— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?

— Що нам ділити?

— І не сварились?

— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…

— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:

— Звісно, не можна.

— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.

Якубовський не підводив очей.

— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.

— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…

— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.

— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…

Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:

— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!

— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?

— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.

— О котрій годині лягли спати?

— Як завжди, о десятій.

— Надвір виходили?

— Так.

— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?

— В горішній кімнаті.

— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?

— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…

— Що вам здалося?

— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.

— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?

— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.

— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?

— Сам.

— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?

— Я подумав, що Прусь міг вийти, не вимкнувши світла.

— Ви були у Пруся вдома? Знаєте розташування кімнат?

І знову брови в Якубовського ворухнулись.

— Попервах бував… Та потім… — махнув рукою.

— Коли востаннє заходили до Пруся?

— Вже й забув. Може, років зо два…

— Що ж, громадянине Якубовський, ми вимушені оглянути ваш дім і подвір'я.

— Обшук? — зчепив пальці той. — Ви нічого не знайдете, бо я не вбивав.

— Якщо ваша совість чиста, не хвилюйтеся. Але обшук у вас ми зробимо… Мусимо зробити.

Поки працівники міліції в присутності понятих проводили обшук у будинку Якубовського, Козюренко оглянув садибу. Постояв на доріжці, що вела до хвіртки, зійшов на ґанок. Вікна Прусевої мансарди звідси не побачив. Спустився в сад. З-під яблунь було видно і мансардне вікно, і ґанок сусіднього будинку. Якубовський міг непомітно, ховаючись за смородиновими кущами, підійти до самісінького паркана й перелізти через нього — не паркан, а сама назва…

Обшук не дав ніяких наслідків. Якубовський як сів біля вікна, так і просидів непорушно до кінця обшуку. Підвівся, коли Козюренко запропонував йому дати підписку про невиїзд.




«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»


Козюренко сидів за столом заступника начальника райвідділу, пив несолодку й несмачну розчинну каву і в задумі малював на аркуші паперу чортів. Вони в нього виходили засмучені, худі й нещасні. Помітивши, що один з них чимось схожий на Якубовського, Роман Панасович зібгав папір і гидливо кинув у кошик. Дістав чистий аркуш, написав: «Якубовський» — і поставив з обох боків по знаку запитання. Перейшов на диван, приліг, підмостивши під бік подушку. Це допомогло зосередитись. Ще раз поновив у думках усі деталі справи — чи не припустився десь похибки?

Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.

В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.

Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.

Сліди на склянці залишив не Якубовський. Взагалі в нього з Прусем були не такі стосунки, щоб по-дружньому розпивати в мансарді портвейн. Але ж гість Пруся міг піти, не замкнувши дверей, і Якубовський скористався з цього. Тільки навряд чи він ліз би в підвал і шукав тайник, а тим більше — картини…

Тут могли бути десятки варіантів, версій, ходів, і Козюренко не сушив над ними голови. Вважав, що найперше його завдання — знайти людину, яка пила того вечора з Прусем портвейн, а також чоловіка, якого примітила чергова заготконтори і з яким Прусь обідав у чайній.

А може, це одна й та сама особа?

Начальник райвідділу доповів Козюренку, що серед тих, хто жив у готелі «Червона зірка», чергова не впізнала «печеного яблука». Вісімнадцятого ввечері з готелю виписалися троє: двоє львів'ян і один житель Ковеля. Кілька годин тому спецпошта доставила їхні фотографії, і тепер дільничний уповноважений разом із помічником Козюренка — працівником обласного управління внутрішніх справ старшим лейтенантом Владовим розшукували тітку Марусю — вахтера заготконтори, яка відчергувала свою зміну і кудись подалася.

Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.

Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.

Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.

Розповідь була настільки вірогідна, що ніхто в ній не усумнився. Новий командир загону представив Пруся до нагороди, і після визволення Львова той одержав медаль «За відвагу».

Роман Панасович заварив собі ще півсклянки кави. Уявив, як все могло статися насправді. Поставивши на підводу ящики з цінними трофеями, Прусь погнав коня не до місця збору партизанського загону, а добре знайомими йому лісовими путівцями до свого села. Козюренко перевіряв по карті: село за вісімнадцять кілометрів од дороги, де. загін напав на гітлерівську валку. Залишив трофеї в родичів чи знайомих, а може, просто заховав десь і вже тоді рушив на базу. Тут його здибав Войтюк з Івасютою. Можливо, командир і справді був поранений. Звичайно, він не міг не запитати у Пруся, чому той їде від села та ще й на порожньому возі. І тоді Прусь знищив їх — підступно скосив автоматною чергою. Командира поховав, а труп Івасюти просто кинув у лісі. Розповідаючи у загоні про загибель Войтюка, перекрутив факти, змалювавши свої дії як геройські…

Козюренко зітхнув: звичайно, це його здогад. Але, мабуть, так воно і було, хоча довести злочин Пруся тепер уже неможливо.

Задзвонив телефон: Владов повідомляв, що чергову нарешті розшукали й привезли до райвідділу міліції.

Роман Панасович розклав на столі з десяток фотографій. Жінка, яку привів старший лейтенант, цікаво глянула на нього, усвідомлювала, що потрібна міліції: сам дільничний привіз на машині. Вона присунулась До Козюренка й зашепотіла таємниче:

— Я, товаришу, прямо скажу: він, і більше ніхто… Обличчя в нього, що в того злодюги, а очі так і бігають, так і бігають… Я одразу хотіла подзвонити в міліцію, та сумнів мене взяв: товариш Прусь така солідна людина, що не водитиметься із злодіями.

Роман Панасович підвів жінку до стола.

— Гляньте, чи нема його тут?

Чергова одразу тицьнула в одну з фотографій.

— Ось він, голубчик. Точно він. Я, його впізнала, злодюгу. Тепер не відкрутиться… Трохи молодший тут. Ах, ти ж убивця, ірод проклятий!..

Козюренко мовив підкреслено офіційно:

— Громадянко Коцюба, прошу вас ще раз уважно подивитися на це фото. Ви стверджуєте, що на знімку чоловік, з яким ви бачили вісімнадцятого травня Василя Корнійовича Пруся?

— Атож, стверджую. Та я його і серед тисячі впізнала б.

— Що ж, тоді дякую вам. — Роман Панасович подав жінці руку. — До побачення.

Видно, тітка Маруся не чекала такого фіналу, сподівалась, що її розпитуватимуть, складатимуть протоколи, нарешті, радитимуться, як затримати вбивцю, а тут — до побачення…

Ступила крок до Козюренка, хотіла сказати щось, та Владов добре знав службу — прочинив двері й звелів:

— Пройдіть, громадянко!

Коцюба міцно стулила губи і ображено зиркнула на Романа Панасовича: отака шана за викриття злочину. Та Козюренко вже знову поринув у справи і не помітив її погляду. Він дістав з шухляди супровідну до фотографії.

Яків Григорович Семенишин. Робітник Ковельського цегельного заводу. 1917 року народження. Адреса…

Глянув на годинник. Тільки пів на одинадцяту, і якщо зараз виїхати, можна по обіді бути в Ковелі. Кинув до портфеля папери, зубну щітку й наказав Владову подавати машину…

… На Ковельський цегельний завод вони прибули разом із слідчим карного розшуку місцевої міської міліції; Завідуючому відділом кадрів пояснили, що розслідують заяву, яка надійшла до міліції, — щось пов'язане з продажем крадених речей. Попросили покликати начальника цеху, де працював Семенишин. Чекаючи на нього, Козюренко заглибився в особову справу, яку приніс завідуючий. Мало не свиснув від несподіванки: Яків Григорович Семенишин воював в одному партизанському загоні з Прусем. Але нічим не виказав свого подиву. Професійна звичка — загнуздувати емоції, приховувати їх. І все ж усвідомлення того, що нарешті, можливо, натрапив на справжній слід, завжди збуджувало й приносило задоволення. Адже Прусь із Семенишиним могли бути спільниками ще з часів війни, а може, Семенишин у чомусь підозрював Пруся і шантажував його…

Прийшов начальник цеху — статечний, сивуватий чоловік із хитрими очима. Роман Панасович запитав у нього, що той думає про Семенишина.

— Виходить, ви з міліції? — чи то здивувався, чи то схвалив начальник цеху й розгладив свої пишні вуса. — І цікавитесь Яшком? І що ж він, дозвольте вас запитати, накоїв?

Козюренко побачив, як спалахнув слідчий з міської міліції, і зупинив його непомітним рухом руки. Знав, що таких людей, як начальник цеху, краще не дратувати й не хизуватися перед ними своїм становищем. Видно, вийшов з робітників і знає собі ціну.

Роман Панасович присунув стілець до начальника цеху, мовив відверто:

— Повірте нам, шановний товаришу, що ця справа, може, не така проста. Але ви, мабуть, розумієте, що робота Наша специфічна — повинні тримати язик за зубами. Тому, якщо можна, не розпитуйте нас..

Начальник цеху скосив на нього хитре око.

— Добре, — згодився. — Отож, що я думаю про Яшка? План він виконує, ініціативний. Робітник непоганий, не сачок, коли треба, з власним часом і вигодою не рахується.

— Зараз він на заводі?

— Робочий день ще не закінчився…

— І на цьому тижні кожного дня працював?

— У понеділок брав відгул… — Начальник цеху лише на мить затнувся і сказав твердо — Але не вийшов на роботу й у вівторок. Я йому, правда, прогулу не записав: Яшко — робітник сумлінний і обіцяв відпрацювати поза робочим часом.

Роман Панасович мимоволі перезирнувся з Владовим.

— Скажіть, будь ласка, — запитав швидко, — ви бачили Семенишина у вівторок?

— Бачив. Після роботи Яшко заходив до мене. Він недалеко живе, — визнав за необхідне пояснити. — Пробачався: мовляв, у поїзді трапилась компанія й добряче хильнули. Приїхав і ліг відсипатись.

— О котрій годині він був у вас?

— Близько п'ятої.

— Ви знаєте, в якій справі відлучався Семенишин?

— Чом не знав би? Всі знають. Черга в нього на «Запорожець» підходить — їздив до якогось свого давнього знайомого позичати гроші.

— І позичив?

— Здається.

— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?

Начальник цеху розвів руками.

— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.

— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.

— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.

— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.

Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:

— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.

Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…

Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:

— Ну, що там у вас, Петре?

Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.

— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.

— Автобуси?

— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.

— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.

Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:

— Що вам треба, дядьки?

Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.

— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?

— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.

— А можна на них почекати?

Хлопець стенув плечима.

— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.

Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:

— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?

— Олегом.

— То де можна почекати?

— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.

— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?

Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.

— У школі. Вона ж на другій зміні.

— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.

— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.

— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…

— А ти?

— І мені теж подобається.

— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…

Роман Панасович зиркнув на нього несхвально — навіщо провокувати дитину? — і Владов затнувся. Але хлопцеві було приємно побалакати на цю тему.

— Ще не назбирали, та батько казали, що якось викрутимось. Позичимо, а потім віддамо.

— Ну… ну… — гмукнув Козюренко. — А як у. тебе справи у школі? — поспішив перевести розмову на інше.

— Так… — трохи знітився хлопець.

— Є трійки?

— Не часто…

Роман Панасович підвівся, визирнув у коридор. Навмисне прийшов До Семенишиних, поки господар не повернувся з роботи, — хотів знати про нього все. Навіть побутові дрібниці мали значення. Адже вони часто підкреслюють чи виказують ту чи іншу рису характеру людини. Крім того, Козюренко хотів побалакати з дружиною Семенишина. Може, вона щось знає, а якщо ні, то не виключено, що вплине на чоловіка: бували випадки, коли найзапекліші злочинці, які вели із слідчим довгу й заплутану гру, не витримували навіть погляду дружини…

З коридора двері вели до дитячої кімнати. Там стояла етажерка з підручниками, на стінах були порозвішувані карти й кольорові вклейки з журналу «Україна», а на письмовому столі лежала купка зошитів. З відчинених дверей третьої кімнати виглядала спинка нікельованого ліжка, на якому височіла гора подушок — звичайна скромна обстава робочої людини.

Грюкнула хвіртка, і Олег висунувся у вікно.

— Мати прийшли! — вигукнув радісно й побіг зустрічати. — У нас гості, мамо, — сказав на ганку, — то я запросив їх до хати.

— Молодець! — похвалила мати. Вона поставила в коридорі важкий кошик з картоплею, мимохідь поправила перед дзеркалом зачіску й зупинилася в дверях вітальні.

— Ви до Якова? — запитала.

— Маємо розмову до вас, шановна Віро Володимирівно, — чемно вклонився Козюренко, — тільки… — вказав очима на хлопця.

— Збігай, Олежку, по хліб, — здогадалась.

Хлопець невдоволено скривився — адже цікаво було послухати розмову дорослих. Та в сім'ї, видно, підтримувалась дисципліна: схопив сітку й побіг у магазин.

— Розмова у нас, Віро Володимирівно, буде довга й неприємна, тож сідайте ближче. Ми, правда, не дуже-то й бажані гості… Із слідчих органів, ось моє посвідчення…

Жінка сполотніла.

— Невже мій Яшко щось накоїв? Він, товаришу слідчий, як трохи вип'є, дурний стає…

— Усьому свій час, Віро Володимирівно. Спочатку ми попросимо вас відповісти на деякі запитання. Це не допит, і якщо ви не згодні…

Господиня присунула до себе стілець і, нарешті, сіла.

— Що він накоїв? — прошепотіла.

— Я зрозумів, що ви згодні допомогти слідчим органам, так же? — наполягав Козюренко.

— Запитуйте, — тяжко вивихнула жінка.

— Ви знали, що ваш чоловік їздив днями до Желехова?

— Так.

— Чого?

— Позичити грошей.

— Коли мав повернутися?

— Вісімнадцятого травня.

— А приїхав?

— Дев'ятнадцятого.

— О котрій годині ви його побачили?

— Отак, як зараз, після роботи. Але він повернувся вранці. Казав, що був напідпитку і не хетів нас турбувати. Заснув у сараї на сіні.

— Він позичив гроші?

— Ні, але домовився, що той його знайомий перекаже поштою п'ятсот карбованців.

— І нічого ваш чоловік не привозив з собою? Ніяких пакунків, згортків?

— А ми зараз нічого не купуємо. Гроші на машину збираємо.

Жінка відповідала одразу, не вагаючись. В очах її Роман Панасович бачив подив і тривогу.

— У Желехові пограбували людину, — мовив, пильно стежачи за виразом обличчя господині. — Цю людину добре знав ваш чоловік. І підозра впала на нього.

Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.

— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…

— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…

— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.

На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:

— Без нашого дозволу…

Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.

Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.

— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…

— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?

— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…

— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?

— Їздив до нього.

— Коли?

— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.

— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.

— У неділю, сімнадцятого?

— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.

— Чому не пішли до Пруся?

— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…

— Але ж уранці ви розшукали Пруся?

— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?

— Просили в нього грошей?

— На машину в нас черга підходить, мусив…

— І Прусь вам дав?

Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:

— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.

— Коли ви пішли від нього?

— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.

— Коли виїхали з Желехова?

— О пів на десяту вечора.

— Чим можете довести?

— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.

— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?

Семенишин знизав плечима.

— А я знаю?

— Чому не прийшли просто додому?

— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?

— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?

— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.

Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:

— Назвіть, з ким їхали у поїзді.

— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?

— Прізвища, імена пам'ятаєте?

Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.

— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?

— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.

— А я ще перед від'їздом. Півлітра…

— Мали гроші з собою? Скільки?

Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.

— Скільки дали чоловікові на дорогу?

— На проїзд, та ще трояка.

— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?

Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.

— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.

Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:

— Де гроші?

— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.

Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»

— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?

— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.

«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:

— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?

Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.

— Чому? — наполягав слідчий.

Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.

— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.

— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?

— Хотіли приперти Пруся до стінки?

— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?

«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.

— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.

— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.

— Ну… ну… — Роман Панасович хотів щось додати, та на вулиці зупинилась машина. — Віро Володимирівно, — попросив, — зустріньте сина й відведіть його кудись. Ця процедура не для дітей…

… Коли вони ввечері повернулись до міського відділу міліції, Владов запитав Козюренка:

— Чому ви не наказали заарештувати Семенишина? Адже ж він нічого не може довести…

— А ми? — відповів запитанням на запитання Роман Панасович. — Завтра побачимо, якщо зійдуться відбитки пальців…

— Їх уже повезли до Львова.

— Ось і почекаємо до ранку. А за Семенишиним приглянуть, нікуди він не дінеться.

Уранці подзвонили із Львова. Виявилося, що відбитки пальців Семенишина і відбитки, залишені на склянці в будинку Пруся, не ідентичні. Козюренко саме вмивався, коли Владов повідомив його про це. Той повісив рушник, причесався.

— Дайте команду, — сказав, — щоб пошукали в селах навколо залізниці Львів — Ковель тракториста на ім'я Тимко. Тимофій тобто… Високий на зріст…

— Але ж Семенишин напевно бреше, — насмілився заперечити старший лейтенант. — Щоб заплутати слідство.

— Нас не так-то легко заплутати, — всміхнувся Козюренко. — А що коли не бреше? І вбивця, який викрав картину, гуляє на волі й глузує з нас? Ні, якщо в Семенишина є алібі, ми самі не зволікаючи повинні підтвердити його. Це в наших інтересах, друже. — Натягнув сорочку й додав — А в Семенишина візьміть підписку про невиїзд. І хай хлопці наглядають за ним…




ГАЛИЦЬКИЙ


Директор заготконтори зібрав працівників плодоовочевого цеху.

— Оце ваш новий начальник, — відрекомендував ще молодого — років під тридцять — білявого чоловіка з темними, виразними очима. — Дмитро Семенович Сірошапка. Сьогодні він прийняв справи. За рекомендацією керівництва облспоживспілки, — підкреслив.

Директор контори хотів поставити начальником цеху майстра Галицького, і всі були певні, що саме він обійме посаду Пруся. І раптом таке. До Галицького звикли, знали його. А хто такий цей Сірошапка?

Розходились невдоволені. Директор контори вловив цей настрій і нарочито покинув свого нового підлеглого напризволяще, зловтішно подумав: «Хай сам викручується…»

Сірошапка попросив Галицького залишитись у комірчині, яка правила йому за кабінет. Дивилися один на одного вивчаюче. Галицький, опасистий чоловік з товстою червоною шиєю і величезними кулаками, не приховував своєї неприязні. Сірошапка ніби читав його думки. Майстер вважав, що йому заступили дорогу, і поклав собі при нагоді підставити ногу новачку. Це ж справа торговельна, тут дебет і кредит не так просто звести. Голову треба мати на плечах. А в цього, з усього видно, качан капусти. Молодий та зелений…

Сірошапка несамохіть осміхнувся. Можливо, Галицький вловив у цій посмішці іронію, бо набурмосився і хотів щось сказати, певне, образливе, та Сірошапка випередив майстра:

— Не будемо гратися в піжмурки, Едуарде Пантелеймоновичу, — сказав якнайдовірливіше. — Ви маєте причину ставитися до мене, так би мовити, без прихильності… На жаль, мені лише сьогодні натякнули в райспоживспілці, що я заступив вам дорогу. — Галицький підніс руки, заперечуючи, та Сірошапка вів далі тим самим лагідним, довірливим тоном — Ми ж не діти з вами і знаємо, що таке життя… Якби я знав, що йду на живе місце, то, може, і не погодився б на цю посаду. Але, як кажуть, після бійки кулаками не розмахують. Тепер нам треба або працювати, або…

— Ви хочете сказати, що я… — Галицький поклав на стіл свої величезні кулаки.

— Я нічого не хочу сказати, шановний Едуарде Пантелеймоновичу. Прошу вас уважно стежити за моєю правою рукою. — Сірошапка раптом сильно стукнув указівним пальцем по краю столу. — Бачите — раз… два… Стукну третій раз — і вас не буде…

Галицький прибрав кулаки із столу, відкинувся на спинку стільця. Глузливі іскорки з'явилися в його очах.

— Як вас величати? — запитав. — Забувся я…

— Дмитром Семеновичем.

— Так от що, Димо, — зневажливо посміхнувся Галицький, — чи не пішов би ти…

Сірошапка не чекав такого. Зареготав, обійшов стіл, сів на його краєчок і подав Галицькому руку.

— Ну, Едику, тримай, — мовив примирливо. — Бачу — ти своя людина, і ми спрацюємось.

Галицький потиснув Сірошапці руку без ентузіазму. Думав: скільки їм коштуватиме оцей жовторотий? Зрештою, прикинув, не так уже й багато — адже в нього нема ні чіпкості Пруся, ні такого знання тонкощів справи, ні Прусевого апетиту… Що б там не було, а те, що Прусь відійшов у інший світ, — обставина вельми позитивна.

«Хапуга проклятий! — мало не прохопилося в Галицького, та опанував себе й зиркнув на своє новоспечене начальство приязніше. — Юний друже, — подумав розчулено, — ми підгодовуватимемо тебе. Ти будеш вдячний, а нам… Нам робити своє…»

— І справді, Димо, — повеселішав, — що нам ділити? Зайвих двадцять карбованців на місяць? Якось і без них обійдуся. Вони тобі потрібніші. В тебе діло ще молоде, а нам, старим…

— Старий чорт! — ляснув його Сірошапка по плечу. — Три роки різниці, а вже в монахи записуєшся?.. — Він ще щось говорив, а Галицький прикидав подумки: попервах не слід балувати цього жовторотого — сотень п'ять на місяць, крім зарплати, йому цілком досить. Аби тільки не заважав… Може, й добре, що начальником цеху поставили оце сліпе котеня. Завжди можна звалити на нього провину, а воно ще й раде буде: п'ятсот шайбочок з неба впало…

Раптом щось важливе дійшло до свідомості Галицького, і він насторожився.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Як справи з угодами на збут нашої продукції? Бо вже травень, і якщо проґавити це діло…

У Галицького нараз кольнуло під грудьми. Угоди на постачання — святая святих його і Григорія Котляра — помічника майстра. Вони не дозволять, щоб цей вискочка сунув туди свого носа.

Відповів удавано байдуже:

— Прусь був добрий хазяїн і вчасно дбав про збут продукції. Ці операції він доручав мені і Котляру, — збрехав. Про те, що Прусь брав майже половину угод на себе, вирішив промовчати. — У нас є певний досвід і зв'язки. Цех працюватиме на повну потужність. План виконаємо й прогресивку одержимо, — запевнив.

— Добре, з'ясуємо… — Сірошапка повернувся на своє місце. Висунув і засунув шухляду стола, переклав якісь папірці. Мовив, наче йшлось про дрібницю:

— У крайньому разі я можу домовитись з одним з південних комбінатів про поставку п'ятисот чи шестисот тонн яблучного пюре…

Галицький аж хитнувся назад.

— Скільки? — перепитав.

— Тонн п’ятсот, а може, й більше… — Сірошапка вдав, що розглядає щось у шухляді. Він і так, не дивлячись на Галицького, знав, якого удару завдав йому зараз. «Я тебе, негідника, наскрізь бачу, — торжествував. — А ти думав мене голими руками взяти? Цікаво, якої тепер заспіваєш?»

Та Галицький, як виявилося, був гідний партнер.

— Тоді доведеться попрацювати… — мовив роздумливо. І додав з ентузіазмом — Зате план перевиконаємо. Можливо, перехідний прапор одержимо!

— Перше місце в області здобудемо! — підтримав його Сірошапка. — Ми ще гримітимемо з вами!

«Щоб не загриміли… — подумав Галицький. — Але ж п'ятсот тонн! З кожного кілограма… Та ще й скільки піде без нарядів… Цікаво, цей Сірошапка знає, скільки можна покласти в кишеню?»

Проте Сірошапка дивився на нього простодушно, і Галицький підвівся. Треба було порадитися з Котляром. У Гриші світла голова, як Гриша скаже, так і слід робити — має, зараза, нюх справжнього гончака, бачить на десять сажнів углиб. Григорій Котляр — титан комерції. Його ще ніхто не обводив круг пальця.

Сірошапка посидів у кабінеті, машинально перебираючи папери. Фактично стіл був порожній — кілька листів, залишених Галицьким, копія наказу по заготконторі…

Вчора Сірошапка довго розмовляв з слідчим із Києва. Той розповів йому про вбивство Пруся і просив допомогти слідчим органам. На його прохання Сірошапка просидів півночі, розбираючи Прусеві папери, привезені в область працівниками міліції. Правда, Прусь був обережною людиною і не тримав нічого, що могло б скомпрометувати його. Не відзначався акуратністю — папери кидав у теки без усякої системи, накази не підшивав, як належало за інструкцією, і принципово не визнавав нумерації вхідних та вихідних…

Зацікавив Сірошапку недописаний лист, точніше, записка — усього кілька квапливо написаних слів:

«Полю. Я вчора не міг бути дома, бо…»

На цьому записка обривалася. Сірошапка показав її Козюренку, і полковник просив його, якщо буде можливість, з'ясувати, хто ця Поля.

Справді, усього кілька слів, та вони свідчили про якісь стосунки Пруся з жінкою, котру звали Поля: можливо, вона була коханкою Пруся, бувала в нього дома, заздалегідь домовившись про зустріч, а може, просто приходила, щоб навести лад у квартирі, випрати білизну…

Сірошапка вийшов у цех. Зараз, перед початком сезону, працювало не так багато робітників. Через місяць-півтора, коли почнуть завозити ягоду і садовину, заготконтора набере сезонних робітників, і тоді закипить робота. А тепер готували тару, ремонтували обладнання.

Галицький, побачивши Сірошапку, помахав йому рукою, вітаючись. Майстер займався дуже прозаїчною роботою: оглядав бочки, в котрих мали відправляти замовникам соки і яблучне пюре. Гидливо штовхав їх ногою, командував:

— На цю набийте обручі! Відкоти її, Миколо, вбік. А цій дно нове потрібне, познач крейдою…

Сірошапка пройшов мимо. Звичайно, можна було б розпитати Галицького про Полю, та Козюренко відрадив: може, вона спілкується з Галицьким, може, причетна до злочину і розпитування тільки насторожить її.

Сірошапка хотів подивитися, як ремонтують прес, та його зупинила молода жінка, запнута хусткою.

— На два слова, Дмитре Семеновичу… — мовила, знітившись.

Сірошапка підійшов до неї. Пильно глянув. Жінка не відвела очей, і Сірошапка прочитав у них якусь глибоко заховану тривогу.

— Ви мене знаєте, а я, на жаль…

— Мартою Василівною мене звуть. — Жінка метнула погляд на Галицького, і зіниці її звузились, а обличчя на-, брало рішучого виразу. — Хочу побалакати віч-на-віч!

«Що ж, — вирішив Сірошапка, — прес почекає».

— Ходімте до мене, — запропонував.

Коли вони проходили повз Галицького, той подивився на них з цікавістю і демонстративно відвернувся.

Жінка сіла біля столу, зняла хустку, розгладила її на колінах. Видно, щось хвилювало її і вона не знала, з чого почати. Сірошапка вирішив допомогти їй:

— Я вас уважно слухаю, Марто Василівно. Прошу, кажіть усе, що думаєте.

Жінка зібгала хустку, стиснула в кулаці.

— Тут таке діло… — почала не зовсім упевнено, — і, може, не моя це справа, хоча моя, бо я тут профгрупорг. Обрали недавно… — пояснила. — Та якщо б і не обирали, все одно… Бачу я вас уперше, та все ж хочу попередити: щось не так у нас робиться…

— Як то не так? — удав, що не зрозумів, Сірошапка. — Наскільки мені відомо, план виконується…

Певно, йому не слід було казати цього, бо жінка якось одразу зів'яла.

— Отак усі, — мовила розгублено, — кому не скажеш…

— Пробачте, Марто Василівно, хочу вислухати вас до кінця.

— Тут мене за скандалістку вважають, — жінка раптом заговорила швидко, — але, подобається чи не подобається, казатиму в очі. Прусь з роботи хотів вигнати, та профгрупорг я… Галицький — бачили, як подивився! На жаль, нема у мене ніяких доказів, хочете — слухайте, не хочете — піду…

— Та я ж вас слухаю уважно.

— Прусь був шахрай і Галицький теж! — відрубала жінка.

— У вас є факти?

— Аби ж були. З фактами я б до міліції пішла. Я з вами тому й розмовляю, що людина ви тут нова, і цей пройдисвіт Галицький намагатиметься обкрутити вас круг пальця. Ото й застерігаю.

— Дякую, — відповів Сірошапка зовсім щиро. Коли б знала ця жінка, якої він сам думки про Галицького. — Я зважу на ваші застереження. Але чому ви так думаєте?

— Та всі знають, що вони шахраї.

— Так я можу про кожного сказати.

— Не про кожного. Скільки Галицький одержує? Взимку — сто карбованців, ну, влітку значно більше, але жінка його не працює, двоє дітей, а подивіться, який будинок звів! До себе вони не запрошують, та люди знають, чого тільки в хаті нема! От Прусь — той був хитріший. Беріг копійку.

— Кажуть, сварився останнім часом з Галицьким? Марта Василівна скрушно похитала головою.

— З одного яйця вилупились. Сьогодні посварилися — завтра помирились!

— І все ж могли чогось не поділити… Тим більше, що Прусь, кажуть, був відлюдько…

— Про людське око — відлюдько, а коханку мав… Поліну якусь.

— Звідки знаєте?

— Та чула…

— От що, Марто Василівно, — почав, — ви сьогодні мені сказали багато. Ця розмова залишиться між нами, самі розумієте. Скажіть іще тільки, що ви знаєте про Поліну?

— Знаю, що вона живе у Львові, і Прусь учащав до неї. Та краще Ніну розпитайте. Це вона мені казала.

— Хто така?

— Разом працюємо.

— Попросіть її зайти зараз до мене.

Ніна, пухкенька вродлива молодиця, розповіла, що навесні Прусь і Галицький їхали до Львова заготконторівським газиком. Попросилася й вона. Прусь спочатку не хотів її брати, та потім усе-таки погодився. До машини кинули два ящики яблук, і Прусь завіз їх на Тополину вулицю. Ще чула, як Галицький запитав:

«Завтра повернешся? Вітай Поліну…»

Потім Прусь із шофером вивантажили ящики. Ні, Ніна не пам'ятає номера будинку, але навколо садиби зелений паркан і біля хвіртки росте каштан.

Коли Сірошапка вийшов на подвір'я, Галицький гукнув його.

— Обмити треба твою нову посаду! — підморгнув змовницьки. — Ввечері гайнемо до Львова, я тебе з дівчатами познайомлю.

— Атож, — згодився Сірошапка. Козюренко наголошував, що треба здобути довір'я цього типа, а в ресторані Галицький може розбалакатись…

— Чого до тебе оця плетуха приходила? — поцікавився Галицький. — Скаржилася?

— Пусте… — махнув Сірошапка. — Усім не догодиш!

— Точно, усім не догодиш! — повеселішав Галицький. — Отже, до вечора?..




БУДИНОК НА ТОПОЛИНІЙ


Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився на головний біль. Гриша запропонував похмелитись, та Сірошапка рішуче відмовився.

— Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу. Незручно, коли тхне…

— А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

— Познайомилися два дні тому, — пояснив Сірошапка.

— Може, ми тебе підождемо? — запропонував Галицький.

— А якщо я затримаюсь? Цех залишився без ока — ні начальника, ні майстра… Так зовсім до ручки дійдемо.

— Слушно, — схвалив Галицький. — Діло насамперед. Ти, Димо, починаєш мені все більше подобатись. — Кажучи це, безсоромно брехав: волів мати начальником людину безініціативну або п'янюгу. Зітхнув і подумав, що даремно нарікає: могли б замість Сірошапки прислати когось непитущого, і тоді…

Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.

… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.

Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…

Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.

— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…

… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли в сусідні будинки, — всяке може трапитись, і краще, щоб усі знали: інвентаризація стосується не тільки будинку номер п'ятнадцять.

У двох попередніх будинках обмежилися тільки поверховим оглядом споруд. У будинку номер п'ятнадцять їм відчинила сама хазяйка, Поліна Герасимівна Суханова — жінка ще молода і гарна, з чорними циганськими очима, м’яко окресленими губами і ямочками на щоках. Такі ямочки, як твердять люди спостережливі, частіше бувають у блондинок і свідчать про лагідний характер. Однак Поліна Суханова не вважала себе особливо м'якосердою — мала вдачу енергійну і була жінка практична, вміла взяти від життя якнайбільше.

Років шість тому Поліна зійшлася з Прусем. Було їй тоді за двадцять. Вона тільки-но закінчила училище й працювала медсестрою в лікарні. Пруся поклали на операцію, і вони познайомились у передопераційній. Потім Поліна кілька разів відвідувала його в палаті, а коли виписувався, найняла таксі й відвезла до Желехова.

«Що таке лікарня? — розмірковувала. — Зарплатня невеличка, гуртожиток, а в перспективі — закоханий студент… А старий натякнув, що гроші в нього є, і вона хоч сьогодні може кинути лікарню. Правда, потрібна ширма, дармоїди тепер не в пошані — що ж, згодом знайде легшу роботу…»

Ніч, проведена в мансарді Прусевого будинку, остаточно переконала Поліну в правильності її наміру: Василь Корнійович, або Вася, як вона його вже називала, не дуже докучатиме їй; вони домовились, що все лишиться по-старому: він житиме у Желехові, вона — у Львові. Щоправда, Прусь пообіцяв знайти для неї квартиру і взяти всі клопоти й витрати на себе.

Через два роки Прусь збудував на її ім'я гарний особняк. Поліна поширила чутку, що в неї померла бабуся і залишила їй у спадок чимало грошей на ощадкнижці. Вони з Прусем вирішили одружитися, коли Василь Корнійович піде із заготконтори, продати дім у Желехові, щоб бути далі від гострих очей обехеесівців. А поки що обладнати гніздечко на Тополиній.

Гніздечко й справді вражало комфортом: ванна, викладена чеською плиткою, німецькі торшери й люстри, угорська спальня-люкс полірованого дерева; великий сервант, крісла і рояль у вітальні. І всюди килими. Василь Корнійович полюбляв килими і скуповував їх, не шкодуючи грошей — китайські, персидські, бухарські і ще хтозна-які. Один з них закривав усю підлогу в його кабінеті.

Так, Василь Корнійович Прусь — вузький спеціаліст соковичавлювальної справи, що майже нічого не читав, крім накладних, угод і різних наказів по заготконторі, мав персональний кабінет, усю стіну якого займали стелажі з передплатними виданнями. Енциклопедія і Жан-Жак Руссо, Шекспір і Новиков-Прибой…

Якось Василь Корнійович потримав у руках Вольтера, намагаючись прочитати сторінку, та, нічого не зрозумівши, знову поставив за дзеркальне скло. Зате і в них, як у людей. За такими виданнями черга. А він може дозволити собі розкіш заплатити в кілька разів дорожче і не товктись біля магазину. Нехай стоять, місця не шкода… Одного разу Василя Корнійовича запросили на сімейну вечірку до начальника заготконтори. В начальника теж усю стіну було заставлено стелажами. Особливо сподобалась Прусеві об'ява, виконана друкарським способом, що попереджала досить категорично:
		Не шарь по полкам жадным взглядом,



		Ты не получишь книги на дом.



		Лишь безнадежный идиот



		Знакомым книги раздает!








Прусь крадькома переписав текст. І тепер об'ява охороняла Прусеву бібліотеку на Тополиній від жадібних до чужого гостей, хоч їх у цьому домі майже не бувало: Прусь не афішував своїх стосунків з Поліною, заборонив і їй запрошувати знайомих. Інколи забігали тільки сусідки, яких приймали в коридорі, чи найближчі Полінині приятельки, перед якими вона не могла не похвалитися своїм достатком.

Поліна Герасимівна зустріла працівників інвентарного бюро спочатку не те що вороже — насторожено. Та вони запевняли, що їхній візит — справжнісінька формальність, і господиня навіть запропонувала гостям коньяку. Вони категорично відмовились, та й Поліна, зрештою, зміркувала, що її щедрість ні до чого. В неї все гаразд, документи законні й зареєстровані — оглядайте і йдіть під три чорти…

А працівники бюро були справді спритні: один навіть попросив дозволу спуститися в підвал; другий в цей час уточнював, чи не робила хазяйка прибудов до будинку, чи не ремонтувала сарай…

Вони закінчили роботу швидко — за півгодини — і почали вже прощатись, коли згадали, що господарка має підписати якийсь документ. Один з них витяг із теки кілька паперів, дав Поліні потримати теку, швидко знайшов потрібний і запропонував розписатися. А за годину він доповідав Козюренку, що відбитки пальців на склянці з недопитим портвейном збіглися з відбитками, залишеними Поліною Сухановою на теці «працівників інвентарного бюро», і що в підвалі будинку на Тополиній вулиці обладнано тайник, аналогічний схованці в домі вбитого. Щоправда, Суханова, мабуть, не знає про його існування: коли один з оперативних працівників попросив дозволу оглянути підвал, вона сприйняла це спокійно, не заперечувала, щоб він спустився сам, і під час його відсутності не виявила і найменших ознак хвилювання.

Козюренко наказав Владову:

— Будемо робити обшук. Владнайте всі формальності і викликайте оперативну машину.

Поліна Герасимівна, побачивши постанову на обшук і понятих, захвилювалася. Почала вимагати пояснень, та Козюренко відповів:

— Пояснення зараз доведеться давати вам!

Обшук почали з підвалу. Обережно розкрили тайник — навіть досвідчені працівники міліції охнули, побачивши паки грошей великими купюрами, облігації трипроцентної позики, кілька ощадних книжок на пред'явника й діаманти в звичайній сірниковій коробочці.

Коли поклали все це перед понятими, Поліна відсахнулася. Щоки в неї взялися плямами.

— Боже мій! — вигукнула. — І все це лежало так близько!

Козюренко весь час стежив за нею. Тепер він був майже певен, що Суханова не знала про схованку. Швидко переглянув знайдене. Увагу його привернув папірець, списаний нерівним почерком.

— Ваша розписка? — показав Сухановій.

— Так… — мовила розгублено. — Дайте глянути!

Козюренко поклав папірець назад.

— Поки тут розберуться й підрахують, — поплескав рукою по грошах та облігаціях, — пройдімо до сусідньої кімнати.

Суханова мовчки пішла за ним. Була вражена тим, що таке багатство було поряд, а вона не знала. Прусь не дуже балував її. Для дому завжди був щедрий та і їй купував одяг — дві шуби, костюми, сукні, взуття… Але грошей давав мало. Іноді сотню на місяць, іноді менше. А тут… Стільки грошей! І розписка… Знайшла б розписку — і будинок став би її власністю.

Козюренко влаштувався навпроти Суханової в зручному шкіряному кріслі. Мовив, посміхаючись:

— Ось як підступно повівся з вами Василь Корнійович Прусь. Ви чули про такого?

Відмагатись не було рації.

— Звичайно, я знаю Василя Корнійовича, — відповіла не вагаючись.

Вона мовби наголосила на словах «я знаю», Козюренко з цікавістю зиркнув на неї.

— І як ви знаєте його?

Поліна знітилась. Опустила вії і ніяково усміхнулась, потім глянула, як і раніше, насторожено.

— Ми з ним друзі, — почервоніла… — Він подобається мені.

— Ви хочете сказати, що перебуваєте з Василем Корнійовичем Прусем у близьких стосунках?

— Так.

— Коли він був тут? Чи зустрічалися ви в інших місцях?

— Ні. Як правило, він приїздить до мене. Востаннє був чотирнадцятого чи п'ятнадцятого травня. Пробачте, коли в нас була неділя? Значить, п'ятнадцятого.

— І після цього ви не бачились?

Поліна похитала головою.

— Ми з вами, громадянко Суханова, говоримо поки що неофіційно, — попередив Козюренко. — Та я радив би вам бути відвертішою. Ми можемо довести, що ви недавно їздили до Желехова.

Суханова образилась.

— Ну що ви! Я вже й забула, коли була там.

— Тоді ми розмовлятимемо в іншому місці. Доведеться затримати вас.

Поліна безпорадно кивнула головою.

Обшук тривав до пізнього вечора. «Портрета» Ель Греко в домі Суханової не знайшли.

Залишивши в будинку двох оперативних працівників, Козюренко повернувся в управління. Суханову відвезли до камери попереднього ув'язнення.

Серед ночі Козюренка розбудив телефонний дзвінок: старший лейтенант Владов доповідав, що кілька хвилин тому на Тополину до Суханової заходив чоловік, який назвався водієм тролейбуса Вадимом Леонтійовичем Григоруком. Його затримано.

— Ну-ну, — пробуркотів у трубку Козюренко. — Завтра його і Суханову на дев'яту до мене. І от що, друже… Якщо це вам не дуже важко, попросіть, щоб хтось перевірив зранку в диспетчерських, чи не замовляли вісімнадцятого травня таксі на Желехів. І нехай поцікавиться в таксопарках — хто вісімнадцятого пополудні возив туди пасажирів.

Спершу Козюренко почав допитувати Поліну. Суханова, як і вчора, заперечувала, що недавно була в Желехові. Слідчий перебив:

— Я знаю навіть, якої марки портвейн ви пили вісімнадцятого на мансарді Василя Корнійовича. Ви залишили на склянці відбитки пальців. Сподіваюсь, знаєте, що цей доказ вважається безперечним?

Суханова опустила голову і якийсь час мовчала.

— Ми умовилися з Василем, що я нікому не казатиму про ці відвідини. Він взагалі заборонив мені бувати в Желехові.

Козюренко відзначив, що Суханова ще жодного разу не помилилася: говорила про Пруся як про живого.

— Чого ви їздили в Желехів? У вас були якісь вагомі причини?

— Просто скучила за Василем.

— Чим їхали?

— Автобусом.

— Самі?

— Так.

— Знову неправда. Може, ще запевнятимете, що ви ніколи навіть не зустрічались з Вадимом Григоруком?

Суханова різко повернулась на стільці. Запитала з викликом:

— А яке це має значення?

— Має. І велике. — Козюренко постукав пальцем по столу. — Отже, ви твердите, що були з Прусем самі?

— Ні… Власне, так… — Поліна мерзлякувато зіщулилася. — Вадим Григорук возив мене.

— Він заходив у дім?

— Чекав на мене внизу.

— Коли ви пішли від Пруся?

— Точно не пам'ятаю. Здається о пів на одинадцяту.

— Для чого брали з собою Григорука?

— Я люблю його! — Це признання немов надало Поліні сили. — Я люблю його, тому і їздила. Я хотіла умовити Пруся, щоб він не переслідував нас. Одного разу вік примусив мене написати розписку на п'ятнадцять тисяч карбованців. Дім коштує більше, і я згодилась. Тоді в мене не було Вадима… Хто знав, що так трапиться?

— Що — трапиться? — швидко перепитав Козюренко.

— Що ви арештуєте Пруся. Він казав, що вже цього року залишить роботу й одружиться зі мною. А потім я зустріла Вадима. Василь Корнійович просив мене покинути Вадима, згодом почав погрожувати.

— То ви не знали про схованку у підвалі вашого дому? — Це запитання Козюренко поставив зовсім формально: Суханова, звісно, так ретельно не зберігала б власну розписку на п'ятнадцять тисяч.

— Звичайно, не знала.

— І ви піддалися на вмовляння Пруся й вирішили не розлучатися з ним?

— Він же сказав, що незабаром матиме багато грошей — стане на все життя. І тоді він одружиться зі мною. Я кохаю Вадима. А він живе в гуртожитку…

— Отже, якби Прусь подарував вам будинок на Тополиній, ви одружилися б з Григоруком?

— Ми навіть хотіли виплачувати Прусю мій борг.

Козюренко посміхнувся.

— Років п'ятнадцять?.. Не такий дурний Прусь!

— Я теж могла завдати йому прикрощів! — зло кинула Суханова.

— Отож Прусь розумів це і тому не пішов на конфлікт?

— Він любить мене, — заперечила Суханова.

— Любив?

Суханова витримала пильний погляд Козюренка.

— Гадаю, і любитиме! — відповіла впевнено. — Але тепер, коли все з'ясовано, чому мене тримають тут? Не звинувачуватимете ж ви мене в тому, що я свідомо переховувала в своєму домі чужі гроші? — Вона наголосила на слові «своєму», і Козюренко знову мимоволі посміхнувся.

— Збудованому на чужі гроші, — уточнив.

— Ну що ви! Іноді я просто позичала в Пруся. Зрештою, я поверну борг.

— Кому?

— Прусю!

— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.

Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.

— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.

Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…

— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?

— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!

Козюренко викликав конвоїра.

— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.

Допит коханця Суханової нічого не прояснив.

Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.

Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…

… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.

— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.

— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.

— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.

Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:

— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…

Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.

… Було це давно. Він тоді ще був восьмирічний хлопчина. Вони недавно приїхали до Києва з села, де мати вчителювала, і ще як слід не влаштувались. Мати захворіла, лежала з температурою і послала Романа з Надійкою на товкучку. Перед цим довго радились, що продати. Речей зайвих не було — отож вирішили збути подушки: адже під голову завжди можна щось покласти. Надійка й Ромко взяли дві великі, в червоних насипках подушки і бадьорі подалися на базар. Та настрій у них одразу зіпсувався, коли вони побачили велетенське скопище людей.

Це була справжня стихія. Людський натовп вирував, наче море, а над ним стояв неймовірний гамір. Тут панували свої неписані базарні закони. Скраю мали свої постійні місця «розкладники». Вони продавали всілякий мотлох: різного діаметра дроти, букіністичну літературу, старорежимні замки з секретами, мідні крани, старі черевики й «крик моди» — вишиті гладдю килимки з гномами та лебедями.

За розкладкою тупцювали ті, що продавали старі пальта, штани, сукні та білизну — одяг, який тут же примірявся під захоплені вигуки перекупників. Ще далі на довгих столах стояли закутані в старі ватяні ковдри каструлі з гарячим борщем, супом, домашнею печенею, від якої йшов запашний дух лаврового листу й тушкованого м'яса. Серед натовпу сновигали меткі хлопчаки й дівчатка з відрами води й алюмінієвими квартами і горлали на всі заставки:

«Ка-аму вади ха-алодной, ка-аму вади?..»

Їм ніби вторували хрипкі пропиті голоси чоловіків, які крутили ногами дерев'яні верстати з насадженими на вісь точилами й зазивали:

«Та-ачить на-ажі—но-ожиці!..»

Ромко з Надійкою боязко зайшли в базар і виставили поперед себе подушки. Ромко був певен, що зараз на них накинуться, вириватимуть подушки один. в одного й заплатять значно більше, ніж вони визначили вдома, — не по десятці за кожну, а принаймні по п'ятнадцять карбованців. Він уже знав ціну грошам. За карбованець можна було купити хліба, цукру й молока. А червінець вважав сумою мало не казковою: за нього в «Сарабкоопі» важили й м'ясо, й оселедці, та ще й давали здачу.

Але до них ніхто не підходив, і Надійка вирішила, що вони стали не на тому місці. Почали проштовхуватись через усю товкучку до розкладки.

Ромко міцно притискав подушку до грудей, роздивляючись на базарні дива. Постояв трохи перед дядьком, який тримав на долоні дві кульки. Дядько раз по раз підкидав одну з них. Вона спритно падала йому на долоню, і тоді лунав постріл — біля дядька приємно пахло сіркою. Ця забава так сподобалась хлопчакові, що він ладен був стояти тут хоч цілий день, але Надійка повела його далі.

Раптом через Ромкове плече простяглася рука з чорними півмісяцями нігтів і схопила подушку. Хлопець злякано притиснув її до грудей.

«Продаєш?» — почулося десь угорі.

Ромко задер голову і побачив, що на нього дивиться хитре, прискалене проти сонця око. Друге око зиркало в інший бік, наче щось вишукувало в натовпі.

«Авжеж, продаю!» — боязко відповів Ромко, не зводячи погляду з примруженого ока.

Старий обірванець щосили потягнув до себе подушку, і хлопчик випустив її. Пальці з брудними нігтями зім’яли подушку, перебрали насипку — чи не заштопана десь. Підняли подушку за ріжок, погойдали зневажливо.

«Фе, і це називається подушка? — вигукнув чоловік іронічно. — Щоб мої діти ніколи не спали на таких подушках! І скільки ти хочеш за таке дрантя?»

«Двадцять карбованців!..» — не зовсім упевнено відповів Ромко. Так його навчила мати: слід називати подвійну ціну, щоб потім, торгуючись, скинути.

«Ой, не роби з мене мертвяка! — старий притиснув вільну руку до серця і нараз помітив Надійку з другою подушкою. — І це теж твоя? — Надійка кивнула, і чоловік рвонув подушку з її рук. — І ви хочете за ці старі вещі сорок карбованців? Да я помру, якщо хтось дасть за них хоч п’ятірку…»

Ромко потягнувся до подушок, та старий підняв їх вище.

«Віддайте!» — мовив хлопець рішуче.

«А де ти взяв ці подушки, мальчик? Підказує мені серце — крадені! Ай-я-яй, мальчик, як негарно красти…»

«Це наші подушки!» — виступила вперед Надійка.

«Ну, ваші, ваші… Але ж мене душить сміх — сорок карбованців… Я дам вісім і, клянусь, переплачую…»

«За обидві?» — не повірив Ромко.

«А ти думав — за одну?»

Огрядна тітка з розвішаними на лівій руці сукнями висунулася з-за старого. Спритно вихопила одну подушку. «Скільки?» — запитала.

«П'ятнадцять…» — не посмів уже назвати попередню ціну Ромко.

«Я ж торгуюсь, ви не бачите? — визвірився на неї чоловік. — Ну, дітоньки, даю вам два червінці, і квит…»

Жінка переклала подушку на ліву руку й хотіла взяти Другу.

«Двадцять п'ять! Беру я».

«Чого носа сунеш? Хіба не бачиш, що я торгуюсь…» Ромко підстрибнув і вчепився в подушку. Видер її в чоловіка.

«Давайте, тьотю…»

Та, підібравши спідницю, затиснула подушки між ніг. Дістала з-за пазухи два червінці й п'ятірку. Надійка схопила гроші, потягла за собою брата: боялась, що жінка передумає. Коли загубилися в юрмищі, радісно запропонувала:

«Маєм зайву п'ятірку, можемо пообідати».

За карбованця їм дали дві миски печені. Надійка тільки-но розгорнула гроші, щоб заплатити тітці, як хтось зненацька вихопив їх у неї. Дівчина рвучко обернулася і побачила здорованя в кепці, повернутій назад козирком. Він шаснув під стіл. Тітки загорлали: «Злодій, держіть його!» Ромко метнувся услід, але злодій був спритніший — викрутився з рук чоловіка, що намагався затримати його, і зник за лотками.

Ромко стояв розгублений. Вдома ж нічого нема. Що вони скажуть хворій матері?..

Юрій Юрійович відсунув тарілку — розповідь схвилювала його.

— Ех, — мовив він гірко, — нам з тобою, Романе, довелося чимало пережити… Але я не в претензії. Дитинство загартувало нас! Розумієш, я не хотів би, щоб мої діти пережили таке саме… Моєму лайдакові вже двадцять, а він, мабуть, і досі не знає справжнього смаку хліба. Непоганий хлопець, вчиться добре, та найменша невдача виростає для нього в проблему. Не вміє боротися з труднощами, власне, їх у нього і нема. А характер усе ж формують труднощі.

— Ще й як, — згодився Роман Панасович. — Надто ми своїми дітьми опікуємося, оберігаємо їх від житейських злигоднів. Де тільки можемо, торуємо їм стежку. Мене, наприклад, щоразу неприємно вражає натовп батьків під інститутом, коли абітурієнти складають вступні екзамени. Нас колись за ручку не водили. Ми самі собі обирали шлях у житті.

— Отож… — схвильовано мовив Юрій Юрійович. — Деякі батьки готові на все, аби тільки влаштувати свою дитину в інститут. Мій колега прокурор розповідав мені історію, яку йому довелося розслідувати. Фактично, моральна крадіжка… В одному вузі почалися вступні екзамени До аудиторії заходить досить поважна комісія. А екзаменують саме абітурієнта, якому екзаменатор протегує. Відповідає абітурієнт не вельми. А щоб пройти за конкурсом, має дістати тільки п'ятірку. Якби не комісія, викладач якось витягнув би цього бовдура. А тут така оказія. Що ж він робить? Спокійно запитує в асистента: «Трійка?» — «Звичайно», — стверджує той. «А яка ваша думка?» — звертається до членів комісії. Зрештою, з трійкою можна було погодитись, і ті закивали. Однак екзаменатор. пише непомітно в екзаменаційній картці: «П'ять». Таку саму оцінку ставить і в своїй відомості. І ти думаєш, цей юнак обурився, побачивши у себе в картці п'ятірку? Спокійно вийшов з аудиторії. У нього вкрали елементарну совість ті, хто нібито бажав йому добра. Що ж з нього вийде за людина!

— Так, негарна історія, — сказав Козюренко. — На жаль, не поодинока. Мені розповідав знайомий ректор, — Козюренко назвав навчальний заклад. — Якось за два чи на три дні до початку екзаменів дзвонять йому. З телефонної трубки гуде авторитетний бас відомого діяча. У голосі інтимно-загравальні інтонації: «Радий чути тебе, дорогий Іване Івановичу. Маю прохання: вступає до тебе мій небіж. Прізвище таке саме, як у мене, то чи не міг би ти силою своєї влади?..» Ректор казав, що спершу хотів послати цього діяча під три чорти, звернутися в обком і закликати до порядку, та засумнівався: в принципі чоловік непоганий, мабуть, жінка впросила його подзвонити. Осміхнувся і каже: «Не вірю. Товариш такий-то не може дзвонити мені з цього приводу». І поклав трубку. Через годину з являється до нього той самий товариш, розводить руками. «Пробач, — каже, — прийшов до тебе, як у Мекку, на прощення!»

— Оце голова, твій Іван Іванович! — захоплено вигукнув Юрій Юрійович. — Його б на дипломатичну роботу!

— А нам — на нашу грішну… — Козюренко зиркнув на годинник.

На роботі його ждала новина: знайшли шофера, який возив до Желехова Суханову і Григорука.

Шофер був кмітливий хлопець — упізнав обох. Розповів, що ця пара взяла таксі на стоянці поблизу пам'ятника Міцкевичу, жінка сіла ззаду, а молодик біля нього. Між собою майже не розмовляли, хіба що обмінялися кількома словами. Водій попередив їх, що чекатиме не більше ніж півтори години. Жінка дала йому десятку авансу й сказала, що, можливо, вони трохи затримаються, але нехай це його не турбує, — заплатять. Чверть на дванадцяту з'явився тільки молодик. Він був чимось схвильований чи засмучений, наказав повертатися до Львова, та відразу передумав: попросив заїхати на автобусну станцію. Там він вискочив на кілька хвилин і повернувся вже із своєю супутницею. Шоферові здалося, що та плакала. Тепер вони обоє сіли позаду, знову майже не розмовляли. Єдине, що сказав пасажир, видно, втішаючи жінку: «Все, що робиться, — на краще!»

Таксист завіз їх на Городецьку вулицю, туди, де вона проходить над залізничними коліями. Заплатили йому ще десять карбованців — непогано за п'ятдесят кілометрів і півтори години очікування.

Певно, шофер виклав усе, що знав, — не приховав навіть свого заробітку, хоч про такі речі таксисти розповідають неохоче.

— Чи були в пасажирів з собою речі? — запитав шофера Козюренко.

В жінки — сумочка, вона ще довго шукала в ній гроші. У молодика — великий новий імпортний портфель. Таксист ще позаздрив: у цей портфель може вміститися дуже багато. Молодик ні на мить не залишав портфеля у машині. Навіть коли вискочив на кілька хвилин на автобусній станції, забрав його з собою.

— А чи не було в пасажирів, коли вони повернулися, згортка чи якоїсь речі, схожої на згорнуту в рулон картину? — Роман Панасович показав приблизно розміри.

— Тільки портфель і сумочка, — похитав головою шофер, — більше нічого.

Козюренко одразу вчепився в цю деталь — новий імпортний портфель. При обшуку в Григорука не знайшли портфеля. Власне, речей у нього майже не було: валіза, де зберігалися сорочки й білизна, два костюми, плащ і пальто в спільній з двома іншими робітниками шафі, речі туалету.

Куди ж міг подітися портфель?

Козюренко прикинув: картину в портфель не запхнеш — що ж у ньому могло бути? А якщо сокира? Туристська сокира з металевою ручкою, яких повно в усіх магазинах спорттоварів, звичайно, вміститься в портфелі. А за висновком експертів (щоправда, вони категорично не твердили цього), саме такою сокирою й було вбито Пруся. Зрештою, якщо обрізати топорище, у портфель можна засунути навіть теслярську сокиру…

Козюренко наказав привести Григорука.

Вадим Григорук, ставний, широкий у плечах, русявочубий молодик з сірими очима, справляв враження людини дужої і вольової. Та м'яко окреслене підборіддя і пухкі губи свідчили про вдачу нерішучу. Такі легко підпадають під вплив сильніших і наполегливіших, вони здатні на вибух енергії, але довго носити в собі заряд не можуть.

Григорука одразу після арешту здолала апатія. Іноді його треба було двічі запитувати, щоб він збагнув, що від нього хочуть.

Козюренко не став витрачати час на всілякі психологічні досліди. Запитав коротко:

— Григорук, коли ви їздили до Желехова, у вас був портфель. Де він?

Руки молодика, що лежали на колінах, сіпнулись. Він потер правицею щоку, примружився і відповів невпевнено:

— Портфель? А забув у трамваї…

Ця відповідь не вражала оригінальністю: злочинці, знищивши речові докази, як правило, посилаються на те, що загубили їх або залишили в трамваї чи тролейбусі.

— І що ж було в портфелі? Цінні речі?

Григорук опустив очі. Подумав трохи і, склавши пальці, наче. рахував на них, відповів:

— Звідки в мене цінні речі? Статок невеликий…

— Водій тролейбуса заробляє не так уже й погано!

— Іншим вистачає, а мені — ні… А в портфелі у мене були тільки бутерброди, пляшка пива, ну, ще нові шкарпетки купив та свіжі газети…

— Цікавилися в бюро знахідок?

— Аякже. Дідька лисого хтось поверне.

— Таке теж трапляється… — Козюренко витримав паузу і запитав ніби байдуже — А що ви везли у портфелі з Желехова?

І знову руки в Григорука сіпнулись.

— А так, нічого… — сховав очі від слідчого. — Старі газети й журнали.

— Чому ж тоді боялися залишити портфель у таксі?

Григорук знизав плечима.

— Портфель же новий. На нього кожен може поласитися.

— Якось воно не логічно: з таксі ви не забували брати його кожного разу, як виходили, а ось у трамваї забули…

Нараз обличчя в Григорука посвітлішало.

— Ми ж незвичні до таксі, — відповів упевнено, — а в трамваї щодня. Звик їздити без портфеля — встав і пішов…

Козюренко подумав, що в цьому є якийсь сенс.

— А чи могла у ваш портфель вміститися сокира? — втупився поглядом у Григорука.

Той різко повернув голову.

— Сокира?.. Яка сокира?.. — Та одразу обличчя його знову прибрало байдужого виразу. — Не приміряв, не знаю…

— У якому трамваї забули портфель? Якого числа? — тепер запитання ставилися сухо, коротко. — В яке бюро знахідок зверталися? З ким там розмовляли? — Запротоколювавши відповіді, Козюренко запитав так, наче портфель був уже в його руках — А якщо ми знайдемо вашу пропажу?

Губи в хлопця розтяглися в зневажливій посмішці.

— Буду вдячний за знахідку.

— Раді будемо стати в пригоді, — у тон йому відповів Козюренко й викликав конвоїра.

Тепер мав порозмовляти ще з Сухановою. Вирішив не вести протоколу допиту. Посадив її не біля столу, а в крісло, сам зручно влаштувався навпроти на дивані. Міг нічого не фіксувати в пам'яті — їхня розмова записувалася на магнітофонну плівку.

— Давайте умовимось, Поліно Герасимівно, — запропонував, — що розмовлятимемо неофіційно…

Та недовірливо підвела брови.

— Яка ж може бути неофіційна розмова між слідчим і арештанткою?

— Маю на увазі, що не вестимемо зараз протоколу. Отож не вважайте нашу бесіду допитом. Коли це можливо, звичайно… До речі, що вам більше смакує — чай чи кава?

— Кава! — пожвавішала Суханова. — Дайте мені цілу склянку кави.

— А я п'ю чай… — Козюренко наче пробачався за свою неаристократичність. — А поки нам принесуть усе це, мушу вам сказати, що я не знімаю з вас підозри за вбивство Пруся, бо є факти, які свідчать проти вас, і я не можу на них не зважати. Якщо вбили ви з Григоруком, раджу зізнатись, бо рано чи пізно ми замкнемо навколо вас ланцюг фактів. Так, замкнемо, — повторив категорично. — Та якщо ви не винні, допоможіть слідству знайти справжнього злочинця. Сподіваюсь, ви розумієте, що це у ваших інтересах?

— Звичайно, — згодилася Суханова. Вона сиділа у кріслі в невимушеній позі, наче відпочивала. А може, й справді відпочивала: камера попереднього ув'язнення — не курорт, крісла й дивани там не ставлять. — Звичайно, — повторила, — я зрозуміла вас. Але не знаю, чи зможу стати вам у пригоді…

Принесли чай і каву. Суханова кинула в склянку всі чотири грудочки цукру, що лежали на блюдечку, й відразу, не чекаючи, поки розтануть, жадібно сьорбнула. Поста-нила склянку, вже спокійно помішала ложечкою. Запитливо зиркнула на слідчого.

— У протоколі допиту записано, — почав Козюренко, — що Прусь пообіцяв найближчим часом залишити роботу і одружитися з вами. Що він матиме багато грошей, яких вам вистачить на все життя. Це правда?

— Він обіцяв таке, — відповіла Суханова. — Зрозумійте, навіщо мені було вбивати людину, яка обіцяла забезпечити мене всім?

— А щоб і так заволодіти його грішми і одружитися з людиною значно молодшою і вродливішою, — пояснив Козюренко. — Втім, справа зараз не в цьому. Як ви гадаєте: кажучи про багато грошей, Прусь мав на увазі ті, що зберігалися в тайнику, чи ще якісь?

Суханова замислилась.

— Важко щось твердити… — Уважно подивилася на Козюренка, немов хотіла здогадатись, що саме криється в його запитанні і як їй краще відповісти. Зітхнула й вела далі:—Я знала, що гроші в нього водяться. Але щоб така сума! — Сплела пальці на колінах. — Василь Корнійович був беручкий, любив гроші і, мабуть, хотів на прощання гребонути у заготконторі.

— Та-ак… — спроквола мовив Козюренко. — Скажіть, а чи не приходив хто до Пруся додому? Чи, може, він десь зустрічався з кимось?

— Василь Корнійович подзвонив мені, коли востаннє приїздив до Львова… — почала Суханова.

— П'ятнадцятого травня? — уточнив Роман Панасович.

— Так, п'ятнадцятого. Можливо, він приїздив ще, але не заходив до мене. А п'ятнадцятого я була вільна від чергування в лікарні, і ми вирішили піти по магазинах. Мені подобалося ходити з ним по магазинах, — призналась, — неодмінно щось купить і подарує. Ми пройшли по Академічній, і тут Прусь попросив зачекати, мовляв, у нього призначено зустріч. Зайшов у готель «Інтурист», і не було його хвилин десять чи трохи більше.

— Вийшов сам?

— Так.

— І ви не помітили, який у нього був настрій?

— Василь Корнійович був збуджений… А коли я запитала, кого він там розшукував, послався на справи. Однак про свої справи він ніколи не розповідав. — У голосі Суханової почулося погано приховане роздратування, і Козюренко зрозумів, що вона не може простити цього Прусю. — Потім ми пройшли до оперного театру, тут сіли в трамвай і доїхали до Валової. Василь Корнійович попросив підождати його в скверику, а сам завернув праворуч до площі. Мені стало цікаво, і я пішла за ним. Думала: чи не з жінкою якоюсь побачення. Тоді я йому відразу скандал — і розходимось… Та він зайшов до церкви. Я постояла трохи: що йому робити в соборі? Адже не вірить у бога… А його нема й нема. Почекала ще трохи й зайшла також. Народу мало, стала в притворі, роздивляюсь. Нараз бачу — йде Василь Корнійович з ксьондзом і про щось стиха розмовляють. Ксьондз довів його до виходу, вклонився — і пішов назад. Я непомітно за Прусем. Він мене шукає, а я позаду. Нарешті побачив. «На прощу ходив?»— я до нього. А він сміється: «А може, про вінчання хотів домовитись…» — «Мені загсу вистачить, — кажу. — І які ж у тебе справи з попом?» — «Він мій земляк, — одказує, — то до нього іноді заходжу, щоб про сільські новини довідатись…» Оце, власне, й усе, — закінчила Суханова. — Потім ми ще в магазинах були. Прусь узяв таксі й відвіз мене додому, а сам подався до Желехова.

— Коли казав про справи в готелі «Інтурист», не уточнював, які саме? Пов'язані з його роботою чи з чимось іншим?

— Я не розпитувала, не любив він цього.

— А який з себе ксьондз?

— Ну, такий, звичайний… Високий комір, ага, лисий і голова кругла, наче місяць…

Коли Суханову вивели, Козюренко покликав Владова.

— Уранці мені буде потрібен список усіх мешканців «Інтуриста» на п'ятнадцяте травня. І відомості про ксьондза собору святого Павла. Можливо, він мав парафію у селі, звідки родом Прусь.




КАНОНІК ЮЛІАН БОРИНСЬКИЙ


Козюренко спинився на прізвищах двох постояльців «Інтуриста». Віталій Сергійович Крутигора — працівник відділу постачання Миколаївського консервного заводу й Павло Петрович Воронов — заступник директора одного з московських антикварних магазинів. Щоправда, Крутигора виїхав з міста шістнадцятого травня, а Воронов вісімнадцятого — отже, до події в Желехові обидва, певно, не мали прямого відношення. І все ж слід було точно з'ясувати, де вони перебували ввечері вісімнадцятого травня і чи не мають якихось зв'язків із знайомими Пруся.

Особливо зацікавив Романа Панасовича Воронов.

Антиквар приїхав до Львова саме напередодні злочину. І в день його від'їзду з будинку Пруся зник «Портрет» Ель Греко. Випадковість? Можливо. Але такі випадкові збіги обставин трапляються рідко…

Воронов виписався з готелю о двадцять першій годині. Цього вечора до Москви відходили ще три поїзди: о двадцять першій п'ятдесят, двадцять третій тридцять три і чверть за першу. Отже, якщо антиквар виїхав нічним експресом, убивця Пруся мав можливість передати йому картину. Але міг убити й сам Воронов.

Козюренко записав у блокноті: «Попросити московських товаришів уточнити, коли і яким поїздом прибув до Москви Воронов. Запит до Миколаєва щодо Крутигори».

— А як із ксьондзом? — запитав у Владова. Той подав теку.

Фото… Чоловік з гострим поглядом і кулястою, немов кавун, лисою головою. Канонік Юліан Євгенович Боринський. П'ятдесят сім років. Під час війни і в перші повоєнні роки мав парафію в селі Піщаному, звідки родом Прусь. Потім домігся, щоб його перевели у місто. Мешкає на Парковій вулиці, будинок номер вісім, квартира сімнадцять. Має автомобіль «Москвич».

— Давайте-но ми з вами, Петре, з'їздимо в автоінспекцію, — запропонував Козюренко.

— Пробачте, ще одне… — Старший лейтенант подав паперову теку. — Рапорт начальника ковельської міліції. Вони знайшли тракториста Тимка — Тимофія Васильовича Вальченка. І не тільки його — ще двох попутників Семенишина. Всі троє впізнали його й підтвердили, що Семенишин справді їхав з ними в одному вагоні поїзда, який відійшов із Желехова о двадцять першій годині двадцять сім хвилин вісімнадцятого травня. Яке буде розпорядження?

— Поверніть Семенишину підписку про невиїзд. Подякуйте ковельським товаришам. І спитайте, чи не забули вони вибачитися перед Семенишиним?

… Канонік собору святого Павла Юліан Боринський відпочивав після обіду, коли до нього прийшли працівники автоінспекції. Хатня робітниця — негарна літня жінка з більмом на оці — підозріливо глянула на них і заявила, що єгомосць сплять і турбувати його в такий час нечемно, особливо в дрібних справах. А дрібними вона вважала всі, крім церковних, бо була певна, що справжнє життя існує десь там, на небесі, і шлях туди відкриє їй церква й особисто отець Юліан.

Працівники інспекції почали доводити, що справа в них дуже серйозна, коли на порозі з'явився сам святий отець. Він досить неввічливо відсторонив жінку й поцікавився, що відбувається?

Козюренко показав посвідчення старшого автоінспектора.

— Ви — Юліан Євгенович Боринський? — запитав суворо.

Хатня робітниця сплеснула руками, почувши таку неповагу до єгомосця. Хотіла вже втрутитися й провчити нахаб, та канонік зупинив її.

— Йдіть на кухню, Насте, — звелів і запросив шановних гостей до кімнати.

Козюренко витяг із планшета папірець, зазирнув у нього.

— Ви — власник автомобіля «Москвич»? — запитав і офіційним тоном і назвав номер машини.

Єгомосць склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями.

— Так, я маю таку машину, — відповів чемно.

— Двоколірна, синьо-біла? — уточнив Козюренко.

— Так, дуже прошу, синьо-біла, — підтвердив канонік.

— Ми розслідуємо автомобільну аварію, — зиркнув на нього Козюренко, — і перевіряємо всі двоколірні синьо-білі машини «Москвич».

Отець Юліан покивав скрушно головою, немов співчуваючи працівникам інспекції, котрим доводиться клопотатись такою марудною справою.

— Але ж я не попадав ні в яку аварію, — розвів руками.

Козюренко не звернув уваги на це заперечення. Запитав:

— Ви виїжджали з гаража вісімнадцятого травня?

Отець Юліан опустив очі додолу. Знову склав руки на грудях, поворушив пальцями. Нарешті відвів погляд од підлоги, наче прочитав там відповідь. Пояснив спокійно:

— Вісімнадцятого травня я не міг виїжджати, бо захворів. І пролежав цілих три дні.

— І у вас є документ, який засвідчив би це? — поцікавився Козюренко.

Канонік звів очі до стелі і одказав:

— Хіба пан не знає, що ми не беремо в поліклініках бюлетенів…

— Але ж вас відвідував якийсь лікар?

— Звичайна простуда, — знизав плечима отець Юліан. — Навіщо ж турбувати лікаря? Я лежав у сестри. Настя якраз поїхала додому. Живе вона за містом, у Підгайцях, — визнав за можливе пояснити. — Тож мені й довелося полежати в сестри.

— І вона може це підтвердити?

— Атож.

— Її адреса?

— То, прошу пана, — солодко осміхнувся єгомосць, — тут поруч. Через два будинки понад яром.

— Може, ви проведете нас?

— Ну, звичайно. Прошу тільки трохи зачекати, поки вдягнусь.

Через кілька хвилин вони разом із каноніком Юліаном Боринським зійшли на третій поверх старого будинку в кінці Паркової вулиці, яка упиралась у Кайзервальд — напівпарк — напівліс на горбах понад Львовом. Сестра отця Юліана була зовсім не схожа на каноніка. Суха зморшкувата жінка років шістдесяти, з недобрим, пронизливим поглядом. Вона примостилася на дивані поруч бабусі — значно старшої за неї.

Козюренко сів на запропонований стілець, відкашлявся й почав грубувато:

— Чи перебував у вашій квартирі з вісімнадцятого по двадцяте травня ваш брат Боринський Юліан Євгенович?

Жінка здивовано зиркнула на каноніка. Козюренко втупився в нього поглядом — чи не подасть якийсь знак? Та священик навіть не дивився на сестру.

— Так, — відповіла жінка, — Юліан хворів і три дні пролежав у нас. Ось у цій кімнаті, — вказала на двері праворуч.

— Отже, ви твердите, що громадянин Боринський з вісімнадцятого по двадцяте травня безвихідно перебував у вашій квартирі? — перепитав Козюренко.

— Так.

— Хто ще може підтвердити це?

— Я, — кивнула бабуся й трохи підвелася з дивана. — Хворіли вони і з кімнати не виходили.

— Хто ви така? — приготувався писати Козюренко.

— Пелагея Степанівна Боднарчук, — охоче пояснила бабуся. — Живу я тут разом з Катериною Євгенівною.

— З села вона, — втрутилася сестра каноніка, — і прописана в мене.

Козюренко, попередивши жінок, що відповідатимуть за неправдиві свідчення, дав їм розписатись під протоколом. Подумав: цілковите алібі. Але треба хоча б для форми оглянути автомобіль.

Запитав у каноніка:

— Де ваш гараж?

— Тут поряд, прошу, машина на місці.

— Ходімо!

Недалеко за будинком притулилися тісно один до одного з півдесятка кам'яних гаражів. Автомобіль каноніка стояв чистенький, виблискуючи нікельованими деталями.

Козюренко обійшов навколо «Москвича», чогось зазирнув під кузов. Відчинив дверцята, заліз на переднє сидіння. Натиснув на гальмо: бере гарно. Уважно оглянув салон — чисто; видно, хтось пилососить попові машину. Зазирнув під сидіння. Якийсь пожмаканий папірець застряв на полозках — подивився і поклав до кишені.

— Машина в порядку, — обтер руки хусточкою. — Можете замикати гараж, отче.

Канонік причинив залізні двері. Зиркнув скоса на Козюренка.

— А що це за аварія, яку ви розслідуєте? — запитав. — Якщо не секрет, звичайно?

— Та не аварія це… — Козюренко досадливо махнув рукою. — Значно серйозніше — вбивство!

— Що? — Отець Юліан повернувся усім тулубом. — Яке вбивство?

— Та не хвилюйтесь, отче, — мовив Козюренко. — У вас усе гаразд — повне алібі.

— А я й не хвилююсь. — Канонік замкнув великий замок на дверях гаража. — Збили когось машиною? — поцікавився.

— Та ні, сокирою зарубали…

— Як сокирою? — Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками. — При чому ж тут автомобіль?

— Та поблизу будинку вбитого бачили «Москвича». Якраз двоколірного, синьо-білого. От ми і перевіряємо…

— Сподіваюсь, я не схожий на вбивцю, — осміхнувся отець Юліан.

— Авжеж, — підтвердив Козюренко. — Так, сержанте? — обернувся до Владова.

Владов дивився широко розплющеними очима.

— Порядок… — нарешті видобув із себе.

— І кого ж убили? — поцікавився канонік.

— Та не у Львові… у райцентрі — Желехові… — Козюренко говорив недбало, наче ця справа набридла йому й взагалі ламаного шеляга не варта. — Якогось заготівельника, чи що… Як його? — запитав у Владова, не зводячи погляду з каноніка. — Ага, згадав, Прусь Василь Корнійович.

— Що?! — отець Юліан упустив ключа. — Як ви сказали?

— Прусь Василь Корнійович… А ви що, знали його?

— Василь Корнійович… Не може бути… — пробелькотів отець Юліан розгублено.

— Відповідайте, ви знали Пруся? — схопив його за руку Козюренко.

— Так, звичайно.

— Тоді… — Козюренко підняв ключ. — Доведеться вам, громадянине Боринський, поїхати з нами в управління.

— Це якесь непорозуміння! — запротестував отець Юліан. — Дикий збіг обставин.

— Там з'ясують, — мовив Козюренко суворо. — І прошу вас, громадянине, без ексцесів. Сержанте, підженіть машину.

Вони довезли каноніка до міської міліції й залишили під наглядом чергового. Козюренко зайшов у кабінет начальника, викликав слідчого з карного розшуку. Вони швидко домовилися щодо процедури допиту, і черговий привів отця Юліана.

Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.

А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.

Канонік відповідав не поспішаючи, грунтовно і ясно, підкреслюючи своє схиляння перед законом і в даному конкретному разі — перед його конкретними представниками. Дізнавшись про основні біографічні віхи отця Юліана, слідчий поцікавився, де й за яких обставин познайомився канонік із Василем Корнійовичем Прусем? Той відповів, що справжній пастир душ людських завжди перебуває у близьких стосунках із своєю паствою — отож він знає не тільки Василя Корнійовича Пруся, а також його батька й матір, як і багатьох інших парафіян. Чи зустрічались вони під час війни? Звичайно — жити в одному селі й не зустрічатися! Щоправда, потім Прусь — отець Юліан натякнув, що не без його таємного благословення, — вступив до загону героїчних народних месників, і аж до приходу визвольних військ у селі не появлявся. Сам отець Юліан не зміг установити контакти з партизанами. Але ж, визнав за можливе додати, один воює зі зброєю в руках, інший — словом…

Слідчий обірвав суворо:

— Отже, ви твердите, що під час окупації не зустрічалися з Василем Корнійовичем Прусем після того, як він вступив до партизанського загону?

Канонік відповів твердо:

— Ні. Жодного разу.

— А якщо подумати?.. — почав традиційне в таких випадках зондування слідчий.

Та отець Юліан категорично заперечив:

— Мені нема чого думати, і я пам'ятаю, що відповідаю перед законом.

— Так і запишемо, — згодився слідчий. — І коли ж ви бачилися з Прусем востаннє?

— Зовсім недавно, — відповів канонік. Приклав руку до чола. — Стривайте, коли ж це було? Так, за два-три дні до моєї хвороби, здається, п'ятнадцятого. Точно, п'ятнадцятого, бо я в той день казав проповідь. Василь Корнійович завітав до нашого собору й підійшов до мене.

— Про що ж ви розмовляли?

— Пусте, — махнув рукою отець Юліан. — Я навіть не пам'ятаю, про що. Про родичів, про колишніх односельчан. Від таких розмов у пам'яті мало що лишається…

Це було логічно, і слідчий не міг не згодитися з каноніком. Запитав тільки:

— Ви не домовлялися з Прусем про цю зустріч?

— Ні.

— А чи знали ви про шахрайство Пруся? — раптом втрутився Козюренко. — Мерзотник, кажуть, награбував понад сто тисяч!

Слідчий незадоволено подивився на нього, навіть підніс руку, немов застерігаючи.

— Невже сто тисяч! — сплеснув руками отець Юліан. — Боже мій, страшні гроші!

— Страшні, — ствердив Козюренко, не звертаючи уваги на слідчого. — Два будинки мав, мерзотник, один у Желехові, другий у Львові. Правда, один ніби належить коханці… Розумієте, коханку утримував, а до вас на прощу ходив. Отак люди влаштовуються! — зареготав.

— Ай-яй-яй, як негарно! — похитав схожою на кавун головою отець Юліан. — Не сподівався від Пруся. Червоний партизан, — промовив піднесено, — і сто тисяч, два будинки, коханка! Свята церква засуджує його!

— Та ще й який будинок! — Козюренко навіть підвівся на стільці. — Двоповерховий і в гарному районі, на розі Гірської і Тополиної. Коханка збирається половину будинку комусь найняти…

— Це, товаришу капітан, не стосується справи, — нарешті обірвав його слідчий. Обернувся до каноніка. — З протоколу, підписаного вами, з'ясовується, що з вісімнадцятого по двадцяте травня ви хворіли й нікуди не виходили з квартири вашої сестри?

— Атож, — кивнув канонік.

— Доведеться мені самому оглянути квартиру, — вирішив слідчий.

Капітан автоінспекції сприйняв це як недовіру до себе й невдоволено закусив губу. Але не заперечував. Він сам сів за кермо, і «Волга» з жовтою смугою вздовж кузова запетляла по вузьких львівських вулицях у напрямі Високого замку.

Козюренко довіз слідчого і отця Юліана до будинку на Парковій, та сам вирішив уже не йти з ними. Постояв біля парадного, роздивляючись.

Весь перший поверх займала продовольча крамниця з підсобками. Саме під'їхав грузовик, і вантажник, сперечаючись із шофером, сердито кидав у кузов дерев'яні ящики.

Ціла гора ящиків лежала і з тильного боку будинку — вантажник таки мав рацію, дорікаючи шоферові за несвоєчасне вивезення тари. Козюренко підійшов до пожежної драбини, постояв, подумки прикидаючи відстань від неї до землі. Високо, не стрибнеш… У кущах, якими заріс схил гори, щебетало птаство. Козюренко подерся в чагарник. Виліз, невдоволено обтрушуючись. В руках тримав довгу палицю. Поклав її в машину. Ще раз обійшов навколо будинку і зустрів отця Юліана й слідчого, які виходили з парадного.

— Довелося вибачатися перед попом, — мовив слідчий, коли Козюренко вивів машину з Паркової. — Непричетний він до цієї справи.

— Так, алібі в нього солідне, — згодився Роман Панасович.

Вони під'їхали до управління. У кабінеті на Козюренка вже чекав Владов. Нічого не запитав, але дивився так пильно, що Роман Панасович змушений був пояснити:

— Щиро кажучи, не сподобався мені святий отець. Емоції, щоправда, — поганий порадник… Але чорні сутани не викликають у мене пошани. Зробімо от що, Петре. Треба поселити на Тополиній сьогодні ж когось з управління. Бажано жінку. Сусідам, коли що, назветься сестрою Суханової. Можливо, до неї завітають, щоб найняти півбудинку і захочуть оглянути, то нехай покаже… Друге. — Подав Владову разовий талон на телефонну розмову. — З'ясуйте, коли цей абонент викликав Желехів.

— Буде виконано, Романе Панасовичу! — Владов не йшов, чекаючи дальших вказівок.

— Усе, Петре, дорогенький, усе… Завтра у вас вихідний. Мене, очевидно, не буде. їду в Карпати. На перевалі весна тільки починається, квітує все. А втім, може, і ти зі мною? — Владов завагався, і це не пройшло повз увагу Козюренка. — Ну, якщо в тебе інші плани, дивись… А то бери з собою дружину, радий буду познайомитись…

— Для неї це було б святом, — зрадів старший лейтенант. — Ми давно мріяли поїхати в гори.




АНОНІМКА


На перевалі ще цвіли яблуні, а в долині за Карпатами вже дозріли черешні. Козюренко купив повний кошик. Вони їли черешні, купалися в крижаній швидкій Латориці під Свалявою і повернулися на перевал пізно ввечері голодні й веселі. Петрова дружина була жінка з характером. Владов беззаперечно слухався її, хоч іноді поблажливо усміхався, підкреслюючи, що просто потурає дружині. Та Козюренко помітив, що це навіть подобається йому.

Вони зайняли столик у ресторані «Перевал», і Роман Панасович замовив мало не все меню. Любив бути гостинним, йому подобалися столи щедрі, щоб угиналися від страв, хоч сам їв небагато.

Козюренко дивився, як дівчина в барвистому гуцульському одязі розставляла на їхньому столі тарілки, і чомусь згадав своє голодне дитинство, яке припало на важкі часи громадянської війни.

Перед очима постав збитий з грубих дощок, потемнілий від часу стіл, а на ньому — кусень глевкого житнього хліба з різними домішками. Який же запашний і смачний був то хліб! За столом — малий Ромко, його брат і сестра.

Діти голодними очима стежать, як дід крає хліб на три рівні частини. Вони знають, що він не скривдить нікого. Але ми ніколи не замислювалися над тим, що він їсть сам. Через свій дитячий егоїзм, точніше, невміння зазирнути в сутність речей, вони вважають, що дід неголодний, принаймні йому не хочеться так їсти, як їм.

Дід ставить посеред столу блюдечко з посоленою олією на денці — таке трапляється нечасто (густа, жовта, як мед, олія була тоді мало не царським наїдком), — вони вмочують у неї хліб і, потримавши над блюдечком, щоб не пропала й краплина, обережно несуть до рота.

Козюренко відсунув від себе тарілку з заливною осетриною — так захотілося пахучої олії, та подумав, що Владов з дружиною навряд чи зрозуміють його, і підніс келих за їхнє здоров'я.

Вони вирішили заночувати в гірському готелі, щоб підвестися на світанку і о дев'ятій бути у Львові.

… В управлінні Владов ознайомився з паперами, надісланими за час їхньої відсутності. Він поклав перед Козюренком розпечатаний лист.

— Надійшов ранковою поштою, — доповів. Певно, хотів додати щось, та стримався. Сів і уважно дивився, як Роман Панасович дістає з конверта аркуш, укритий неохайно наклеєними різного розміру літерами, вирізаними з газети.

Козюренко розгладив аркуш, швидко перебіг очима анонімку. Зиркнув на Владова й прочитав ще раз — уважніше.

Незнайомий доброзичливець повідомляв:






«Нехай знає міліція що Якубовський уночі після вбивства Пруся закопував щось на своєму городі в маліні я побачив та не хотів сповісчати боючись помсти брат Якубовського седів у кременалі і сам він такий».





Козюренко глянув на поштовий штемпель: листа кинули вчора у Львові.

— Передайте експертам, — подав листа Владову. — Хай з’ясують, з якої газети вирізані літери і за яке число газета. Відбитки пальців… На території якого району міста кинуто… — Владов підвівся, та Козюренко зупинив його. — Чи є новини з Тополиної і що з'ясовано з телефонним талоном?

— Пробачте, поспішав з листом і ще не встиг дізнатись.

Роман Панасович невдоволено потарабанив пальцями по столу, і старшого лейтенанта мов вітром здуло з кабінету. Через кілька хвилин просунув голову в двері.

— На Тополиній усе спокійно, ніхто не приходив… — доповів сумно, немов сам був винен у тому. — А талон невикористаний. Що накажете?

— Оперативну машину на Желехів.

Владов кивнув, ніби знав, що начальство дасть саме таке розпорядження, і зник за дверима.

… Якубовський підпушував полуниці, коли біля його садиби зупинилась машина. Сперся на сапку й дивився, як ідуть до нього. Пальці затремтіли — випустив держално, відступив на крок і озирнувся, наче хотів тікати…

Козюренко підійшов до нього, вказав на альтанку, де стояли стіл і лава.

— Сідайте, Якубовський, — мовив владно, — бо діло до вас маємо неприємне, і доведеться зачекати, доки прийдуть поняті…

— Вже не звикати до неприємностей, — відповів той похмуро. — Люди й так почали цуратися мене…

Козюренко розклав на столі папери, витяг авторучку. Почав сухо:

— Чи виходили ви до саду вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня? Після одинадцятої години? Отже, ні. І нічого не закопували в малині?

Якубовського нараз почало тіпати.

— Н-нічого… я вже казав… н-нічого… я не закопував і н-нічого не робив…

— А де зараз перебуває ваш брат?

— Яке це має значення? — мало не закричав Якубовський. — Він — сам по собі, я — сам по собі! Я не бачив його вже рік!..

— Як звуть вашого брата і де він мешкає?

Якубовський безсило сперся на спинку лави, щоки в нього обвисли.

— Якубовський Костянтин Миколайович, — ледь поворушив губами. — Мешкає в Нововолинську на вулиці Горького, тридцять чотири.

— За що й коли його притягали до судової відповідальності?

— В шістдесят п'ятому році за крадіжку. Відсидів своє й повернувся…

— І ви твердите, що не бачилися з ним цілий рік?

— Так.

Козюренко заховав протокол допиту в портфель.

— Поняті прибули? — поцікавився. — Тоді приступимо до роботи.

За сучасного рівня техніки знайти залізяччя, закопане навіть на метр і глибше, дуже просто — сокиру витягли одразу. Сокира з металевим топорищем була дуже гостра, з рудими плямами іржі й крові.

Якубовський тупо дивився на сокиру й мовчав. Зрештою, його визнання було зараз не потрібне — речовий доказ свідчив сам за себе. Владов чекав, що зараз вони поїдуть до Нововолинська — був певен, що до злочину причетний брат Якубовського. Та Козюренко вирішив повертатися до Львова.

Роман Панасович зупинив машину біля Головпоштамту і, наказавши з'ясувати, де перебував Костянтин Якубовський вісімнадцятого й дев'ятнадцятого травня, зайшов усередину. А за дві години він уже був у своєму кабінеті. Ввечері зв'язався по телефону з Москвою і щось уточнив. Залишив кабінет десь на початку дванадцятої. Відвіз Владова додому і сам поїхав спати.

Наступного дня Козюренко знову зв'язався з Москвою і довго розмовляв по різних телефонах. Поцікавився у Владова, чи є новини з Тополиної і, дізнавшись, що нема, здивовано знизав плечима…




ФІНАЛ


Близько дванадцятої Владову подзвонила співробітниця управління, яку поселили на Тополиній.

— Щойно приходила наймати півбудинку якась жінка, — сповістила. — Вже підстаркувата, довга й суха. Оглянула будинок і пристала на всі наші умови. Сказала, що завтра в'їжджатиме. Її сфотографували, і хлопці з опергрупи пішли за нею.

— Дякую, Вірочко, розкошуй і далі в Прусевому особняку. До особливого розпорядження.

— Набридло… — поскаржилася Вірочка.

— Там же книг стільки! Читай, — порадив Владов. — Підвищуй свій рівень. Це потрібно навіть таким красуням, як ти!

Вірочка щось буркнула в трубку, та Владов уже натиснув на важіль апарата. Метнувся до дверей і ще з порога почав доповідати Козюренку.

— То кажеш, довга й суха жінка? — перепитав той. — І хлопці пішли за нею? — Звелів — Дві оперативні машини!

Владов не зрозумів, навіщо дві, але наказ є наказ, і його треба виконувати…

Машини з оперативними працівниками вже стояли у дворі, а Козюренко усе не виходив із кабінету. Минуло з півгодини, Владов сидів як на голках, однак за дверима панувала тиша. Задзеленчав міський телефон, і якийсь чоловік попросив з'єднати його з Козюренком. Обмінявся з Романом Панасовичем кількома словами, і той одразу вийшов у приймальню.

— Їдьмо, Петре! — мовив весело і, як здавалося Владову, навіть задерикувато.

Дві машини одночасно зупинились на Парковій вулиці: біля будинку каноніка Юліана Боринського і біля будинку його сестри. Козюренко в супроводі Владова й двох оперативних працівників зійшов на четвертий поверх.

Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.

— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…

Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:

— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?

— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?

Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:

— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.

— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?

— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…

Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?

— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.

Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.

Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть не довелося з'їжджати з асфальту.

Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…

Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.

Ель Греко і базарний ширвжиток…

— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.

Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.

— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.

— Коли він дав вам картину?

— Того самого вечора, коли ви приходили.

— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.

— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…

— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.

Той нарешті звів очі.

— Так, підтверджую… — відповів стомлено.

… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:

— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?

— Яким Вороновим? — стрепенувся той.

— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…

Отець Юліан похилив голову.

— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.

— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?

— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.

— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?

— Сорок тисяч.

— Продешевили.

— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.

— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.

— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.

Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.

— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.

— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?

Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.

— Ну, так уже й сльози! — іронічно мовив Козюренко. — Ви людина практична й свого нікому не подаруєте.

Канонік відповів твердо:

— Справді, прошу вас, Прусь заплатив мені копійки. Він підступно ошукав мене…

Так, ошукав — канонік був певен цього. Коли рік тому Прусь приїхав до нього і попросив знайти покупця на полотна Ренуара, Сезанна, Ван-Гога й Ель Греко, отець Юліан тільки зареготав. Він і забув про картини, які колись Прусь недбало кинув на дно скрині. Але Прусь пояснив тепер, звідки у нього полотна, і отцю Юліанові трохи мову не одібрало. Він мало не рік переховував Прусеву скриню, і жодного разу господь бог не надоумив його зазирнути туди. Хоча навряд чи він зміг би визначити, що то — оригінали…

Вони домовилися з Прусем, що отець Юліан одержить двадцять процентів від суми, вирученої за картини. Кілька разів Боринському довелося їздити в Москву, шукати зв'язків з ділками чорної біржі, поки, нарешті, один знайомий спекулянт з комісійного магазину дав йому адресу свого московського напарника, а вже через того вдалося зв'язатися з Павлом Петровичем Вороновим.

Вони вже в'їхали в місто й наближались до Високого замку. Каноніка під наглядом оперативного працівника залишили в дальній кімнаті. А Козюренко з Владовим усілися біля телефону.

— Дивуюсь я вашій інтуїції, Романе Панасовичу. Були мало не прямі докази проти Суханової з її коханцем і проти Якубовського, а ви вийшли на каноніка… — сказав Владов.

Козюренко усміхнувся:

— Не інтуїція, а досвід, — заперечив.

— Мені здається, ви одразу догадалися, що вбив канонік, — вів далі старший лейтенант.

Козюренко глянув на Владова.

— Хочеш знати, як я довідався, що саме піп убив Пруся?

— Коли не секрет…

— Ну, які ж від тебе секрети? Відверто кажучи, перший сумнів зародився в мене тоді, коли я дізнався, що канонік мав парафію у селі, розташованому в районі, де діяв загін Войтюка. Та лише сумнів, більш нічого — підозрювали ж ми і Семенишина, і Якубовського, і Суханову з Григоруком… Коли канонік довів своє алібі, я подумав, що він справді непричетний до злочину. Та потім побачив біля вікна кімнати, де, як твердить Боринський, він три дні пролежав хворий, пожежну драбину. Ставши на карниз, можна дотягнутись до неї, спуститися і стрибнути вниз…

— Я теж звернув на неї увагу, — докинув Владов, — проте вона закінчується майже на рівні другого поверху…

— Отож, — кивнув Козюренко. — Попервах і мене це збило з пантелику. Та моя підозра зміцніла, коли я знайшов під сидінням «Москвича» разовий талон на телефонну розмову з Желеховим. Талон, куплений чотирнадцятого травня, напередодні приїзду Пруся до Львова і його зустрічі з Юліаном Боринським у соборі.

— Але ж ми з'ясували, що канонік не використав талон, — сказав Владов.

Козюренко посміхнувся.

— Жадібність згубила його, — пояснив. — На Головпоштамті я дізнався, що було одразу продано два талони — обидва на телефонну розмову з Желеховим. Канонік сумнівався, чи вдасться йому одразу зв'язатися з Прусем, і купив два талони. Того самого дня зайшов до парафіяльного управління і замовив Желехів. Поговорив з Прусем і запросив його до Львова, призначивши зустріч у соборі. Справа в тому, що отець Юліан був посередником між Вороновим і Прусем. Він викликав Воронова до Львова й пообіцяв Прусю, що зведе його з антикваром. За певну винагороду, звісно. Вісімнадцятого травня о двадцять третій годині канонік, як вони й домовилися під час зустрічі у соборі, приїхав до Пруся, щоб відвезти його до Воронова. Насправді ж Боринський і не думав зводити їх. Проценти його не влаштовували — тому й захопив із собою сокиру, про всяк випадок забезпечивши собі алібі. А невикористаний телефонний талон залишив — шкода, певно, стало п'ятдесяти копійок. Потім загубив цей талон у машині, і ми знайшли його. Тоді я відразу вирішив промацати каноніка — пам'ятаєте, коли старший автоінспектор виказав службову таємницю, розповівши про вбивство Пруся?

— Я не міг зрозуміти, навіщо це, — відверто признався Владов.

— Хотів побачити, як реагуватиме на мої слова святий отець, адже нам було відомо, що він знав Пруся й зустрічався з ним. Якби промовчав — виказав би себе… Але канонік не дав нам жодного козиря. Проте у мене з'явились підстави привезти його в управління міліції й допитати. Щоправда, тоді я ще не знав про його телефонну розмову з Прусем, та все ж підозра не залишала мене. І я вирішив упіймати каноніка. Попасти до пастки могла тільки людина, яка знала, що в Пруся, крім «Портрета» Ель Греко, були ще картини Сезанна, Ренуара й Ван-Гога. Людина, яка вбила Пруся, шукала ці полотна й не знайшла. Я подумав: коли канонік дізнається, що Прусь збудував у місті ще один будинок, то намагатиметься проникнути туди. Його вабитимуть не знайдені ще картини, він вирішить, що Прусь тримав у Желехові тільки Ель Греко, а інші полотна передбачливо заховав у тайнику на Тополиній. І ось під час допиту каноніка в міському управлінні міліції той самий недолугий старший автоінспектор розпатякує, що Прусь мав особняк на Тополиній і що його коханка вирішила найняти комусь півбудинку…

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець Юліан після вбивства Пруся сам закопав сокиру в малині, і гадаю, що літери на анонімці наклеєні отим клеєм, — вказав очима на письмовий стіл, де стояла пляшечка. — А може, ні. Певно, ні. Не залишив же на анонімці відбитків пальців, мабуть, і клеєм скористався іншим… Ми арештували Якубовського, власне, не могли не арештувати: адже сокира — прямий доказ. Отець Юліан дізнався про це. Як — поки що не знаю. Чи дзвонив у Желехів, чи сестра їздила туди автобусом, чи ще як — це ми з'ясуємо. Але дізнався й остаточно заспокоївся, злочинця арештовано, міліція закрила справу — можна діяти… І він посилає на Тополину свою сестру. Посилає одразу, наступного ж дня, боїться, що коханка Пруся найме помешкання іншому. Сестра пристає на всі умови, хоч ціну названо високу. Тепер у мене не залишилося сумніву, і ми почали діяти.

— А Воронов? Чому він тоді так хутко виїхав із Львова?

— Випадковий збіг обставин. У нього захворіла дружина, а Павло Петрович — гарний сім'янин. Він попередив отця Юліана, що повернеться за кілька днів, і… — глянув на годинника. — Літак, яким має прилетіти Воронов, певно, вже сідає…

Усе ж літак запізнився. Та ось, нарешті, задзвонив телефон. Покликали каноніка. Той зняв трубку і попросив Воронова одразу приїхати на Паркову.

Отець Юліан відчинив двері антикварові й, улесливо вклоняючись, провів до вітальні. Козюренко спостерігав у вузьку щілину поміж шторами, як схопився Воронов за полотно Ель Греко. Видно, розумівся на живопису.

Отець Юліан чесно заробляв свій останній шанс: байдуже сидів у фотелі, за звичкою сплівши пальці на грудях.

Нарешті Воронов відвів очі від картини.

— Справжній Ель Греко… — мовив глухувато. Згорнув полотно і засунув у чохол. Витрусив із валізки гроші просто на письмовий стіл. — Лічіть, отче! — вигукнув весело.

Козюренко вийшов із сусідньої кімнати.

— Віддайте картину, Воронов! — наказав.

Той відступив до передпокою, та на порозі вже стояв Владов.

— Спокійно!

Воронов поклав чохол на стіл.

— Отак краще, — схвалив Козюренко. — Завтра ми припровадимо вас до Москви. Там усе й розкажете… — взяв картину. — А вона знову висітиме в Ермітажі.







ЗМІСТ


Колекція професора Стаха

«Портрет» Ель Греко