Танки на мосту! Голка в сіні
Николай Александрович Далекий








Пригодницькі твори Миколи Далекого давно відомі широкому читацькому загалу. До нової книжки письменника ввійшли дві повісті того ж пригодницького жанру: “Танки на мосту!” і “Голка в сіні”. В першій мовиться про тяжкий, сповнений драматизму поєдинок радянського юнака-розвідника з досвідченим гітлерівським диверсантом в чорне літо 1942 року; друга повість присвячена зображенню складної і копіткої роботи наших контррозвідників по виявленню і знешкодженню фашистських агентів у партизанському загоні, котрі вміло замаскувалися під народних месників.


















Микола Далекий

ТАНКИ НА МОСТУ!

ГОЛКА В СІНІ

Пригодницькі повісті







ТАНКИ НА МОСТУ!
















Бойова слава цього офіцера була негучна, загадкова. Газети не повідомляли про його подвиги, його ім’я не згадувалося в наказах і реляціях. Про нього лиш ходили усні легенди, одна дивовижніша за іншу. Як правило, розповідали з чужих слів, при цьому одні з недовірливою посмішкою здвигали плечима, інші притишували голос, озираючись, наче побоюючись, що їх можуть звинуватити в розголошенні військової таємниці.

Але якщо ці розповіді-легенди й не були повністю вигадані, то надто перебільшені, що властиво солдатському фольклорові. Все ж диму без вогню не буває: До пуття ніхто нічого не знав про цього загадкового офіцера. Навіть справжнє його прізвище для більшості лишилося загадкою. Всі сходилися тільки на тому, що він причетний до дивізії “Бранденбург”, котру у військах фюрера пошепки називали “дивізією чорного плаща і отруєного кинджала”.

Обер-лейтенант був нечастим гостем у штабах діючих частин і з’єднань, а якщо й з’являвся там, то ненадовго. Коли штабні офіцери, писарі впізнавали його, вони подавали один одному знаки, похапцем перешіптувались за його спиною, проводжали заздрісними і водночас захопленими поглядами. А він, недбало козирнувши двома пальцями присутнім, мовчки проходив геть, усміхаючись самими лиш куточками вуст. Таємничий герой, кавалер залізного хреста першого ступеня, “той самий обер-лейтенант із дивізії “Бранденбург”… Його негайно приймав командир або начальник штабу, і в час їхньої розмови двері помешкання були зачинені навіть для ад’ютантів.

…Цього разу він з’явився в станиці Біловодській, яку кілька годин тому залишили радянські війська. Станицю вже оповила темна південна ніч. На ганку невеличкого будиночка з причиненими віконницями на нього чекав уже мовчазний ад’ютант. Одразу ж провів до будиночка, господарів якого було заздалегідь виселено. Рівно о 22.30 таємничий офіцер переступив поріг затишної світлиці й щільно причинив за собою двері.

— Гер оберст, — мовив він неголосно і трохи недбало, — обер-лейтенант фон Ланге… за вашим наказом.

Обіпершись обома руками на стіл, освітлений похідною ацетиленовою лампою з азбестовим ковпачком, полковник, котрий саме розглядав розгорнуту карту, підвів посріблену сивиною голову і втупив погляд у прибулого. Перед ним стояв широкоплечий чолов’яга років двадцяти п’яти. Його кремезна постать дихала силою і здоров’ям, ясні, трохи звуженого розрізу очі на широкому, вилицюватому обличчі дивилися весело, зухвало.

— Скільки солдатів вашої команди розмовляють по-російському?

— Вісім. Тільки вісім. Окрім мене…

Видно, така кількість не влаштовувала полковника. Щось прикидаючи в умі, він сердито зігнув праву брову.

— Я вже доповідав… — У голосі обер-лейтенанта відчулись вередливі нотки, зовсім неприпустимі в розмові зі старшим за чином. — Ми втратили багато підготовлених людей у Ростові і під Батайськом. Це були абсолютно марні втрати — нас кинули в бій, як звичайнісіньку піхоту. Коли так триватиме й надалі, гер оберст…

— Знаю. Я вже подав рапорт, і винного у цьому командира буде покарано, — з роздратуванням обірвав його полковник і додав замислено: — Всього дев’ять… А інші? Ви можете на них покластись?

— Цілком! Я сам відбирав їх. Фізична й моральна підготовка відмінні, але по-російськи знають заледве десять — двадцять слів. І то з акцентом.

— А ви не змогли б видати їх за цих… інородців?

— Нацменів?

— Саме так! За якихось там чеченів чи вірменів.

— Неможливо, гер оберст. Не той антропологічний тип.

— В такому разі кожному, хто знає російську мову, доведеться базікати за п’ятьох. — Полковник криво посміхнувся.

— Так уже бувало, гер оберст… — з гіркотою, аби трохи похизуватися, промовив обер-лейтенант.

Тепер вони всміхнулися разом. Обер-лейтенант всміхався незвичайно, тільки половиною обличчя, на іншій у цю мить з’являлася і тут же щезала лиш маленька ямочка.

— Завдання дуже важливе. Попереду Грозний, нафта… Командування має бути твердо переконане в успіхові операції. Свій вибір я зупинив на вас, обер-лейтенанте.

Кавалер залізного хреста першого ступеня клацнув каблуками, виструнчився. В його очах, затінених пухнастими віями, з’явився вираз загадковості, а в кутику рота тремтіла гордовита усмішка честолюбця. Він знав собі ціну і дякував оберстові за виявлене довір’я. Сама по собі ця стара людина в полковницькому мундирі означала для обер-лейтенанта не так уже й багато, але за погонами полковника стояла велика Німеччина, Третій рейх. І обер-лейтенант фон Ланге відчував, як душа його мліє від захвату. Він був по-справжньому схвильований, а це траплялося з ним нечасто.

Рухом руки полковник запросив обер-лейтенанта підійти ближче до столу. Вони схилилися над картою.

Біля будиночка, з якого кілька годин тому гітлерівці вигнали господарів, непорушно стояв вартовий. Віконниці було щільно зачинено…

*


Я, радянський розвідник, не міг, звичайно, бути присутнім при цій вельми таємній розмові двох гітлерівських офіцерів і через те не берусь стверджувати, що все відбувалося саме так. Врешті, те, що обер-лейтенант розмовляв з оберегом, і що розмова велася в світлиці із зачиненими віконницями, і що карта була розстелена, а не висіла на стіні, не таке вже й суттєве. Головне, що така розмова відбулася, бо просто не могла не відбутися (і без карти, звісно, не обійшлись!), що їх непокоїла мізерна кількість солдатів, які володіли російською мовою, не підлягає сумніву, як і те, що очі в обер-лейтенанта фон Ланге були веселі, нещадні. Я бачив ці очі. Мені довелося наступного дня пробути в товаристві фон Ланге кілька пам’ятних хвилин, і не можу поскаржитися, що він не приділяв мені належної уваги. А сцену розмови обер-лейтенанта з його начальником домалювала моя уява. Правда, в мене було не так вже й багато часу для роздумів і припущень, та цього разу фантазія працювала прямо-таки в шаленому темпі. Але розповім усе по порядку.

*


Мене залишили у Біловодській за день до приходу “доблесних військ фюрера”. Так склались обставини — на війні не все передбачити можна. Я принаймні міг вважати себе щасливцем, бо забиратися в тил фашистів повітряним шляхом або пробиратися через лінію фронту поповзом набагато складніше й небезпечніше. Зрештою, лінії фронту у звичайному розумінню тут не було. Наші квапливо відступали. Поки що на схід тяглися якісь тилові частини, шпиталі та групи бійців, які евакуювали пошкоджену бойову техніку. Признатись, моє серце розривалося від невимовної туги, коли я дивився на вози з пораненими, на заплаканих дівчат у військовій формі, які опікувались пораненими, на артилеристів з їхніми гарматами і порожніми снарядними скриньками на кінній тязі, на поодинокі танки з заклиненими баштами, що гуркотіли у курному потоці… Всі зірко й тривожно поглядали на небо. Вицвіле від сонця, воно таїло в собі грізну небезпеку. Там раз по раз з’являлися ворожі літаки, а наших винищувачів було так мало.

Літаки накрили колону не в станиці, а за її околицею. Що вони робили, негідники! Кружляли, вибираючи, куди вдарити, спокійно заходили на ціль І били, били, аж земля двигтіла. Але спускатися надто низько все ж боялися: вчора, розповідав мені Іван Тихонович, якийсь боєць як чесонув із ручного кулемета “фокке-вульфа”, що летів над самісінькими тополями, то обгорілі уламки стерв’ятника лишилися назавжди в полі, мов знак перестороги.

Іван Тихонович, який з учорашнього дня став мені за двоюрідного дядька (мій “дах”, за розвідницькою термінологією), то сідав на глиняну призьбу своєї мазанки і засмучено крутив цигарку, то сновигав подвір’ям, скрушно хитав головою і щось бурмотів між приступами астматичного кашлю. Я кілька разів кидав на нього осудливі погляди, та він чи не помічав їх, чи вдавав, що не помічає.

— Іване Тихоновичу, мені не подобається ваш настрій, — врешті сказав я, що думав. — Візьміть себе в руки!

Він твердо глянув мені в очі.

— Не турбуйся, Михайле, я не підведу. А от дивитись мені, як наші відступають… Тяжко!

Мені теж було не легше, хоча загалом я почував себе непогано. Ще до війни я захоплювався багатьма видами спорту, моїй витривалості і спритності заздрило чимало однокласників. Як кожний справжній спортсмен, я зневажав усілякі хуліганські вихватки, бійки, але ставати на захист людей, що терпіли від бешкетників, не раз доводилось. Так що в розумінні фізичного гарту і сміливості я не міг поскаржитись на себе.

Готували нас спішно, але не за скороченою програмою, і я засвоїв її наче непогано. До того ж добре знав німецьку мову. І не тому, що виявив до неї особливу любов, а, як казала наша шкільна вчителька-німкеня, в мене просто був божий дар, лінгвістичні здібності. Все це додавало мені віри в свої сили, хоч я був у розвідницькому ділі новачком, якому належало витримати важкий екзамен.

Відступ наших військ, що відбувався на моїх очах, став наче початком цього екзамену. В душі мимоволі народжувалися біль і гіркота, але я стояв, дивився на відступаючих, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу і нічим не видавати своїх справжніх почуттів. Була ще одна причина, яка примусила мене стовбичити у дворі, а не в хаті. Необхідно було, аби сусіди побачили “племінника” Івана Тихоновича до того, як з’являться гітлерівці.

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.

— Гайда, Михайле, до хати, — сказав мій “дядько” після чергового приступу кашлю. — Не резон лоба під дурну кулю підставляти.

Пропозиція Івана Тихоновича була позначена здоровим глуздом, але до хати ми так і не пішли: саме у цей час біля наших воріт зупинилася парокінна підвода з пораненими. Дівчина у військовій формі, з зеленою, поміченою червоним хрестом сумкою через плече зіскочила з підводи й забігла на подвір’я. Іван Тихонович поспішив їй назустріч з відром криничної води. Дівчина вдячно кивнула головою і рушила, було, з відром до воріт, та раптом зупинилась і з надією, що неждано спалахнула в її очах, кинула погляд на нас, нашу халупу. Вона була висока, тендітна і така чорна, що коли б не великі, форми мигдалю ясно-сірі очі, такі неприродні на засмаглому довгастому обличчі, я сприйняв би її за циганку. Очевидно, я чимось їй не сподобався (щось схоже до подиву, прихованого докору, настороженості промайнуло в її очах, коли вона дивилась на мене), але старий явно викликав її довіру.

— Товариші…— трішечки гортанно мовила вона, прикладачи до грудей руку з забинтованим пальцем. — Любі… Візьміть одного пораненого. Його не можна везти, він помре в дорозі. Розумієте?.. Рана кровоточить. А так він виживе.

Я затамував подих, бо зрозумів, що зараз станеться. Мусить статися те, про що я все життя згадуватиму з невимовним болем і соромом. Ми не мали права брати пораненого, ми не могли накликати на себе підозру — в льоху у нас лежала вибухівка і ще дещо. І я, племінник, що так неждано з’явився в Івана Тихоновича… Вже одного цього було більше ніж досить.

— Ні, не можемо, — квапливо і якомога твердіше сказав я.

І прокляв ту хвилину, коли впевнився, що з мене може вийти таємний лицар Батьківщини, лицар без страху і докору. Далебі, не так легко було мені вимовити ці слова. Можливо, поранений умре в дорозі, а в нього ж, певно, є дружина, діти… Я все це знав, однак знав і те, що жалість до одного може погубити багатьох, а головне — ту справу, яка мені доручена. Правила конспірації — закон, порушити його — значить вчинити злочин!

Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути. Щоправда, мене попереджали й про моральні труднощі, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів, як важко людині критися навіть від друзів. “Ех ви, люди…” — все ще дзвенів голос медсестри. І хоч я знав, що вчинив правильно, навіть був задоволений з того, що не завагався й на мить, приймаючи суворе, але єдино можливе рішення, однак у грудях все-таки щеміло.

Іван Тихонович повернувся з відром картоплі (молодець, зметикував, як замаскувати свої побігеньки), задоволений: бабуся погодилась узяти й виходити пораненого. В мене одразу відлягло від серця. Я зайшов до хати, дістав із тайника бланк довідки і квапливо заповнив його, перетворивши пораненого лейтенанта на звільненого з тюрми Колесника Володимира Даниловича, засудженого раніше за крадіжку громадського майна. Я теж мав таку довідку, хоча й з іншої тюрми. Це був надійний документ і, як було перевірено, діяв безвідмовно: гітлерівці прихильно ставилися до “осіб, що постраждали за совітів”. Так от, я м’яв, ялозив у руках підроблену довідку (адже чолов’яга носив її в кишені не один день) і повторював Іванові Тихоновичу, якої легенди мав дотримуватись поранений: мовляв, попав під бомбардування біля станиці, і його перев’язала якась жаліслива санітарка.

Раптом неподалік нашої хати торохнув снаряд. Шибки у вікнах загули, мов бубни, але витримали, не посипались. Треба поспішати! Та я затримав Івана Тихоновича, що кинувся вже було нести бабусі порожнє відро, поки він не повторив легенду з усіма подробицями. Начебто все переконливо виходило. Серед мирного населення теж було багато поранених — ворожі літаки не дуже дбали, кого бомбардувати.

Іван Тихонович пішов. Я ще раз обміркував ситуацію, яка склалася. Станиця велика, щось із тисячу дворів, двоє колишніх “засуджених” загубляться в ній, мов крапля в морі. Рятувало ще й те, що наш підопічний — командир, а не рядовий: стрижені голови у молодих чоловіків одразу викликали підозру гітлерівців. Загалом, я наче все передбачив. Звичайно, мова йшла не про мене, не про моє власне життя, а про діло, бойове завдання. Подумав і про те, що лейтенант може знадобитися згодом, коли одужає.

Щось довго не повертався Іван Тихонович, і я почав нервуватися. Вози з біженцями з’являлися па вулиці все рідше й рідше, а гуркіт бою наближався. Один за одним десь оддалік вибухнули три снаряди. Я згадав медсестру (зрештою, вона, очевидно, була санінструктором), її гортанний голос, очі, той презирливий погляд, яким обпекла мене на прощання. Вона ніколи не дізнається, хто я і як допоміг їй врятувати пораненого, і буде згадувати мене тільки з ненавистю. Що ж, треба до цього звикати.

Іван Тихонович повернувся, коли неподалік уже стріляли з кулеметів.

— Все гаразд! Бабуся каже: по хатах є поранені місцеві жителі, то ще один поранений не буде комусь вдивовижу.

— А вона не запитувала: чому ви самі не взяли пораненого?

— Ні. Бо я їй сам пояснив, мовляв, племінничок неждано об’явився, хлопець непевний, настроїв його не знаю і довіритись не можу.

— Ну, а сусіди бачили, як пораненого вносили до хати?

— Навряд. Уся станиця зараз принишкла, рідко хто виходить надвір. А сусіди, як бабуся каже, в неї добрі.

Стрілянина наближалася. Ось почулося тупотіння, віддалений гуркіт танків. Вулицею, припавши до шиї коня, промчав боєць чи командир, слідом за ним пронеслося ще троє. Через хвильку — другу поблизу вдарив кулемет короткими чергами. Я обережно наблизився до низенького віконечка, визирнув і помітив на даху будинку по той бік вулиці бійця з ручним кулеметом, а на самому гребінці черепичного даху, за димарем, — другого. Маленький, в насунутому на очі шоломі, він стріляв з гвинтівки з коротким цурпалком поверх дула. Снайпер! Я озирнувся, щоб покликати “дядька”, та Іван Тихонович уже стояв за моєю спиною і теж дивився на снайпера,

— Це що, та гвинтівка, яка без промаху б’є?

— Вона, — відповів я. — Тільки до неї також око потрібне.

— Розумію…

Стріляли десь за нашою хатою, стріляли кругом. Двічі гримнула гармата, знову почулося гуркотіння танків. Але танки в станиці не з’являлися. Я знову визирнув у вікно і побачив снайпера, що лежав, широко розкинувши ноги. Маленький, схожий на хлопчика, що заради гри надів завеликий для його голови сталевий шолом. Кулеметника поряд вже не було. На даху раптом незрозуміло від чого почала тріскатися черепиця. Снайпер прикляк, але тут же підвів голову, плече з прикладом ледь помітним ривком подалося назад. Постріл! Знову поштовх у плече. Знову…

Я бачив війну. Не в кіно, а на власні очі.

Розлітаються друзки черепиці. Снайпер нагнув голову. Цього разу він довго не підіймав її. Убитий? Невже вбитий?.. Підвівся… Постріл!

— Ось цей воює! — почув я за спиною голос Івана Тихоновича. — Ну, досить… Гайда, біжи, поки голова ціла. Живим візьмуть…

Боєць ніби почув пораду старого підпільника, вистрелив ще раз і, обережно перехопивши гвинтівку, сковзнув по схилу вниз.

Танки ревли, брязкотіли гусеницями десь зовсім близько, долівка двигтіла під нашими ногами. Зараз я побачу їх… Однак минуло кілька хвилин, ревіння моторів не слабшало, а танків не було. Де ж вони? Почуття, що охопило мене, було не тривогою, а скоріш нетерпінням. Хотілося швидше опинитись у ворожому тилу, по той бік лінії фронту.

Іван Тихонович якось нехотя крутив цигарку. Мені раптом теж забаглося закурити. До того, як стати розвідником, я потроху покурював, а недавно кинув, щоб випробувати силу волі. І ось через вісім місяців знову згадалось…

Нарешті за тином з’явилася танкова башта, з люка висунулася голова в чорному шоломі, з нашитими зверху пробковими ковбасками. Я гадав, що то німець, — перший німець, якого мені судилося побачити, але помітив за баштою двох наших бійців з ручним кулеметом, спрямованим у той бік, звідки мав з’явитися ворог. Це був наш танк. Він рухався повільно, заднім ходом. Раптом навпроти наших воріт зупинився. До нього підбіг молодший командир в запиленому обмундируванні, за ним — три бійці, які підтримували пораненого, що стрибав на одній нозі. Всі вони, допомагаючи один одному вилізли на танк, уважно дивилися на захід, але не стріляли. Чому?

Ось всі вони пригнулися, припали до броні, голова танкіста зникла в люкові. За мить танк здригнувся від пострілу гармати. Потім вдруге, втретє. Скоро повз нього на схід промчав інший танк, обліплений бійцями, з причепленою позаду протитанковою гарматою, що підстрибувала на вибоїнах. Бійці щось вигукували, показуючи назад. Танк, що стояв біля наших воріт, зробив ще два постріли, одночасно відкрили вогонь кулеметники, Тільки автоматники ще очікували. На танк вискочили ще два бійці.

— Ар’єргард. Прикривають… — сказав Іван Тихонович і зайшовся важким кашлем.

Свист авіабомб і три дужі вибухи. Нашу хижку хитнуло, дві шибки у вікнах тріснули і посипалися дрібними скалками. Чорний дим заволік вулицю. Танк заревів, розвернувся і зник з очей.

— Все… — ніби одриваючи щось від серця, простогнав Іван Тихонович. — Тепер жди їх… Давно не бачились. З вісімнадцятого…

Та нам судилося стати свідками ще однієї гіркої сцени відступу. Вулицею, вслід за танком, бігли два бійці. Один накульгував. Долинуло кілька квапливих кулеметних черг, і той боєць, що біг попереду, впустив гвинтівку, ткнувся головою в тин. Другого ми так і не помітили, куди він дівся.

Іван Тихонович болісно зціпив зуби. Аж це повз вікна промчали три танки з хрестами на броні і в хмарах пилюги замиготіли мотоцикли з солдатами у важких шоломах. Ну, от і вони! Солдатів було по два-три на кожному мотоциклі, вони стріляли не цілячись, мабуть, для остраху. Промчали, і вулиця спорожніла.

Отже, збулося: лінія фронту перемістилася за нашу хату, з цієї хвилини я опинився в тилу ворога.

— Знаєш, Михайле, а давай-но ми з тобою поснідаємо, — раптом озвався господар оселі і вперше за увесь час усміхнувся.

Він поклав на стіл круто зварені яйця, хліб, поставив миску з картоплею, тарілку з олією на денці, жмутик молодої цибулі, і ми заходилися біля їжі. Вулицею проносилися мотоцикли, гримкотіли танки, та ми вже не звертали на них уваги. Я був голодний, проте смаку не відчував. Намагався вжитися в образ (здається, так говорять актори) племінника Івана Тихоновича, до речі, особи вигаданої, неіснуючої, бо у мого “дядька” були самі лиш племінниці. Взагалі я мав видаватися типом не вельми привабливим, примітивним, що не дуже розбирається б політиці. Що ж до перебування в тюрмі, то посадили мене туди, звичайно, помилково, я найчесніша людина, тобто порядок знаю і поважаю начальство.

Раптом у сінях щось зашаруділо. Ми з дядьком перезирнулись і перевели погляд на двері, очікуючи появи німців. Хто ж іще міг з’явитися до нас у цю хвилину? Я блискавично визначив лінію своєї поведінки — в жодному разі не можна дати зрозуміти гітлерівцям, що я знаю хоч би одне слово по-німецьки. Треба витріщувати на них очі, наче баран на нові ворота, що б вони не говорили.

Двері нарешті відчинились. Коли б цієї миті постала на порозі покійна бабуся, мене це вразило б менше, ніж те, що я побачив, — між одвірками стояв на одній нозі блідий, з перекошеним од болю лицем літній вусатий боєць.

— Товариші… не дайте померти…

Він був поранений в ліву ногу, тримав її піднятою, аби не торкатися землі. Штанина, обмотка були темні від крові.

Іван Тихонович затамував подих. Признатися, першої миті я теж розгубився. Ось воно, моє друге випробування! Кожна радянська людина, незалежно від того, суворої вона чи лагідної вдачі, не посміла б відмовити бійцеві хоч би в тимчасовому притулкові, але я не мав на це права.

— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.

Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?

— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.

— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.

— Зброя ж…

— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?

— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!

Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.

— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.

— Нема пакета.

— Як же ти воював без пакета?

— Товаришеві віддав…

Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.

— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…

Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.

Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:

— Давай, друже!

Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.

— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.

Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:

— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.

— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.

— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!

Іван Тихонович скупо всміхнувся.

— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..

День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.

Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.

Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.

Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.

— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.

— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?

— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?

— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.

Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.

У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:

— Як?

— Нормально, — відповів я.

— Про що говорять?

Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.

— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.

— Повертатися будуть, та не всі…

І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.

— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…

Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.

— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?

— Племінник. З тюрми повернувся.

— Ага! Ну, й він піде з нами.

Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.

На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.

Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.

Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:

— Напевне, пити хоче… Я наче по господарству пройдусь, корові конюшини принесу. Як ти вважаєш?

— Підіть. Тільки довгих балачок із ним не заводьте. А вночі його перевдягти треба. Ще однієї бабусі у вас нема на прикметі?

— Молодиця є.. Бойова!

— Ось в клуню до неї і відвести б його. А там хай діє за власною ініціативою.

На станицю спустилася тепла ніч. Мотоцикли на вулицях торохтіли все рідше й рідше, майже не проходили і машини. Ми з Іваном Тихоновичем влаштувалися на його скрипучому дерев’яному ліжкові “валетом”. Не спалося. Я лежав і згадував прочитані книги з історії і статті про війну. Скільки нашому народові доводилося терпіти від нашестя чужинських військ! Були такі важкі часи, що, здавалося, навіть питання не стояло: бути чи не бути. Однак найважчим випробуванням стала громадянська війна. Мене завжди дивував цей період нашої історії. Хто тільки ”е намагався знищити молоду Радянську республіку? Усіх навіть перерахувати важко. І що ж, голодний, стомлений, погано озброєний народ вщент розгромив своїх ворогів, які мали першокласну зброю.

Тепер на гітлерівську армію працює промисловість усієї Європи. Там, на Заході, фашисти не знали поразок: європейські країни були переможені одна за одною. Народився міф про непереможність солдатів фюрера. Тільки наша армія зуміла кілька разів дати Гітлерові по зубах. І все ж коричневі полчища знову наступають. Де, на якому рубежі наші війська зможуть затримати їх і завдати смертельного удару? Чому зволікають союзники?.. Я уявив собі карту, відстань від Львова до Кавказу, яку гітлерівці зуміли пройти за рік, і серце моє защеміло. Невже ми не здолаємо їх? Врешті я тривожився не за свою долю. Я думав про матір, про сестер, про друзів, про весь наш народ, якого лютий ворог вже прирік на загибель. Нижча, неповноцінна раса…

Дядько закашлявся, сів на ліжку, зашелестів папером.

— Не куріть! Вночі ніякого вогню в хаті, — сказав я роздратовано. І додав, щоб пом’якшити різкість. — Для вас же краще — менше кашляти будете.

Він не шелестів більше папером, але й не ліг, сидів, спустивши ноги на долівку, і кашляв. А коли трохи відпустило, торкнув мене рукою.

— Ти ось що… Поясни мені, синку, коли ж вони відкриють другий фронт? Скільки цьому Черчіллеві язиком молоти?

Іван Тихонович думав про те, що й я.

— Так виходить, Іване Тихоновичу. Поки що надії на другий фронт мало. Другий фронт для німців — наші партизани та ось такі, як оце ми з вами. Так що розраховувати можна лише на свої сили.

— Скоріше б почати… Ти коли на “гостей” своїх чекаєш?

— В будь-який час. Можливо, за тиждень, а може, й зараз постукає.

Я говорив навмання, та слова мої виявились пророчими. “Гість” з’явився тієї ж ночі. І який! Я очам своїм не повірив. Ми з Іваном Тихоновичем ще не поснули, як на подвір’ї почулися впевнені кроки і в шибку хтось вимогливо постукав. Так ходити і стукати цієї ночі міг тільки німець. Щоб не викликати підозри, треба було негайно відчиняти. І не Іванові Тихоновичу, а мені, молодому. Тут набирали ваги суто психологічні нюанси, які й пояснити важко. Я вискочив у сінці, відчинив двері і побачив високого гітлерівця. Хто він, солдат чи офіцер, я не міг визначити — в пітьмі погонів не видно.

— Тут є наші солдати? — запитав він суворо.

— Не розумію…

— Зольдат, наш зольдат? — перепитав він ламаною російською.

— У нас нема солдатів.

— Хто єсть в хаті?

— Мій дядько і я.

— Багато живеш цій хаті?

— Ні, я з тюрми.

— Я шукаль один єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез…

Наче електричний струм пронизав моє тіло. Єфрейтор з протезом — це ж мій пароль для зв’язку.

— Єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез… — нетерпляче повторив він.

Пароль! Жодного сумніву, що ця людина прийшла до мене. Я сказав по-німецьки:

— Ви, очевидно, щось сплутали. Єфрейтор родом із Гамбурга…

Він схопив мене за руку, увіпхнув до сіней і, причиняючи за собою двері, зашепотів на вухо:

— Здрастуй, Михайле. Я — Макс. Чужих у хаті нема?

— Нема.

— Як влаштувався?

— Надійно.

— Термінова справа. Де твоя рація?

— Нема.

— Що-о? — не повірив він. — Нема рації? Доннер веттер!

Не заспокоїли його і пояснення про те, що рацію мають підкинути пізніше.

— Ти мене приголомшив. Що ж тепер діяти?.. — І раптом запитав з надією: — А на мотоциклі вмієш їздити?

— Так.

— Я маю на увазі добре їздити?

— Непогано.

— Чекай на мене. Який у тебе розмір? — Я не второпав, про що йдеться, і він, розізлившись, кинув роздратовано: — Одежа, взуття?..

— П’ятдесятий, черевики — сорок перший…

— Чекай. Я скоро.

І щез.

Увійшов я до хати, заспокоїв Івана Тихоновича, дістав фінку і знову до сіней,

Макс з’явився хвилин за двадцять, захеканий від швидкої ходи. Витрусив щось із ранця просто мені під ноги.

— Переодягайся. Швидко.

Поки я одягав німецький військовий мундир, Макс пояснив, нащо здався цей маскарад. Він — штабний писар. Щойно довідався про те, що гітлерівське командування планує назавтра наступальну операцію, розраховуючи на міст через ріку Рівнинну. Є сподівання, що захоплять його непошкодженим і танки головного загону прорвуться, не затримуючись і на хвилину. Прорив цей має бути цілковитою несподіванкою для радянських військ. Моє завдання — пробитися на мотоциклі до наших і попередити про небезпеку. Міст неодмінно мусить бути висаджений у повітря.

Станиця Рівнинна за вісімнадцять кілометрів від Біловодської. Проїхати цю відстань, коли на шляху — гітлерівські патрулі, групи охорони… Та мене не це лякало. Бентежило інше: невже наші командири не знають, що міст треба знищити при відступі, і ждуть, поки я прибуду і подам їм цю ідею? Там вже, мабуть, давно приготовлено вибухівку і сапери-підривники чекають лише наказу. Я виклав Максові свої сумніви щодо доцільності поїздки, але він наполягав:

— Треба попередити, що міст задовго до підходу танків можуть захопити німці, перевдягнені в радянську форму. Так вже бувало. І не раз…

— Звідки ж вони там візьмуться? — запитав я і тут же зрозумів безглуздість запитання: адже знав про існування дивізії “Бранденбург-800”.

— Не знаю. Можливо, загін скинуть на парашутах, а можливо, вже й скинули. Май на увазі, вони вміють говорити по-російськи. Розумієш, що станеться, коли їм вдасться захопити міст? За три дні вони будуть у Грозному… Уявляєш?..

Так, я уявляю. Молодець Макс! Щоб відвернути катастрофу, варто йти на будь-який риск.

— Поїду. А як з мотоциклом?

— Дістанемо! — Макс посвітив ліхтариком, критично оглянув мене в новому вбранні, поправив пілотку, обсмикнув поли мундира. — Годиться! На автомат. Вмієш користуватись?

Стріляти з німецької зброї я вмів. Вчили. Але тут спало па думку інше: як зустрінуть мене у такому спорядженні наші, якщо зумію пробитися до них? Чи не зріже якийсь земляк кулеметною чергою та ще й зрадіє, що вбив фріца.

— Ну, що ти… — сказав Макс не зовсім певно. — Вони намагатимуться тебе живцем захопити. Звичайно, аби була ще й радянська форма, ти б перевдягся і, можливо, дістався без затримки до самого мосту. Але її я не міг добути.

— Зажди хвилю, — шепнув я Максові і, нічого не пояснюючи, помчав на город, намагаючись не дуже гупати кованими чобітьми. Ось і копичка конюшини. Обережно розгорнув пахуче сіно. Боєць спав, підклавши руку під голову. Видно, добре дісталося йому за останні дні, якщо, незважаючи на небезпеку, так міцно заснув. Ледь добудився його, а потім довелося довго заспокоювати та пояснювати, чого мені треба. Розпрощався він зі своєю гімнастеркою і пілоткою, здається, не дуже охоче.

Я зайшов до хати, щоб повідомити про свій від’їзд Івана Тихоновича і дати йому останні вказівки. Він зрозумів усе з півслова. Ми обійнялись і поцілувалися.

— Щасливо, Михайле! Хай буде легкою твоя дорога!

Макс, побачивши, що я роздобув гімнастерку і пілотку, похвалив за виявлену ініціативу, упхнув мені в кишеню гранату-лимонку і повів на вулицю Одійшли трохи, зупинилися під тополею. Макс провів інструктаж: хто я, якої роти, взводу, назвав прізвище командирів, паролі, порадив, як вести себе, коли затримає патруль, на якому кілометрі мають бути передові пости радянських військ. Примусив усе це повторити, і був задоволений моєю пам’яттю.

— Ти з Поволжя? Німець?.. — питає Макс.

— Ні. А що?

— Мову знаєш добре…

Йдемо, тихо розмовляємо, та мені якось тривожно на душі, до німецької форми не звик, і відчуття таке, мовби це не я, а хтось інший. Ось як воно буває з незвички. Нервове напруження. “Е ні, Михайле, ти ці жарти облиш!” — сказав я сам собі в думці. Сказав — і стало легше, вільніше дихати.

Невдовзі обігнав нас мотоцикл, затим зустрілися два солдати в шоломах із гвинтівками. Увімкнули ліхтарик, Макс мигнув у відповідь своїм ліхтариком. Патруль. Козирнули мовчки, розійшлися, не стишуючи кроку.

— Двома пальцями, а не п’ятірнею честь віддавати треба, — невдоволено буркнув Макс. — І з ноги не збивайся.

Слушний докір. Ось на таких дрібницях можна й провалитися. Ззаду різонув промінь світла. Машина! Макс неквапно відходить убік, я за ним. На освітленій вулиці біля якихось воріт угледіли мотоцикл із коляскою.

— Спробуємо взяти цей… — каже пошепки Макс. — Сідай і шквар прямо по шосе, ніде не звертаючи. Головне — не хвилюйся.

Ось він, мотоцикл з кулеметом на колясці. Насамперед його треба розвернути. Макс штовхає мене в плече— пора! Хапаюся за ручки керма, важкий мотоцикл рушає з місця.

— Хто там жартує?! Стій! — із двору вибігає німець.

— Чому кинули машину на вулиці? — грізно запитує Макс, його впевнений голос повертає мені рівновагу.

— Я був поруч, пане фельдфебель. Я чув, як ви підійшли…

— Дивіться! Ви не на прогулянці…

— Ні, ні, пане фельдфебель. Я стежив. Можете бути спокійні.

Солдат клацає підборами, ставить мотоцикл на місце.

— Не вийшло… — спокійно говорить Макс, коли ми відійшли кроків за п’ятдесят. — Доведеться взяти біля штабу. Нічого, там навіть зручніше буде. — І раптом у голосі його почулася лукавинка: — Слухай, а ти на танку міг би поїхати?..

От бісів син! Жарти в нього на умі в такий час. Я здогадався: він хоче підбадьорити мене, зрозумів, мабуть, що зі мною діялося, коли солдат зчинив крик. Та, на диво, після пережитого я відчував себе спокійніше і впевненіше.

Ми йшли вулицею не крадучись, йшли в ногу, як і належить вишколеним солдатам, стиха гомоніли. Так було доти, поки не наблизилися до штабу, що розташувався в школі, і не побачили біля воріт три мотоцикли. Тоді в грудях моїх занив пекучий біль.

— Я піду вперед, займуся вартовим, — шепнув Макс. — Не гайся, сідай і жми. Щасти тобі!

Проходячи повз мотоцикл, він поплескав по сідлу одного з них і зник за хвірткою. Пора! Та ледве я зробив кілька кроків, як за поворотом вулиці почулася тріскотнява мотора і вузенький тремтливий промінь заметався по землі. Сюди, до штабу? Так! Ховатися вже пізно, тепер тільки вперед. Задерев’янілими ногами я підійшов до мотоциклів. Ось цей, крайній, буде мій. Кинув у коляску свій пакунок, натис на газ. Мотор завівся не одразу, мабуть, тому, що я нервував і припустився якоїсь помилки. Мотоцикліст уже освітив мене з ніг до голови і нараз загородив дорогу.

— Та проїжджай уже! — гукнув я, не тямлячи, як у мене ще повертається язик.

Той од’їхав геть, вимкнув фару, сказав по-приятельськи:

— Ну й дороги!

— Паскудство, а не дороги, — погодився я. — Це тобі не автострада на Нюрнберг.

Він засміявся. Я увімкнув фару і поїхав, набираючи швидкості. Позаду ніхто не кричав, не галасував, не стріляв, однак я не міг повірити в чудо і все ждав, ждав пострілів, вигуків, погоні. Але так і не діждався. На околиці станиці якісь дві фігури мелькнули в промені, я почув вигук: “Скрутиш в’язи!” Це були вартові. Ясна річ, для них я зв’язковий головної застави, який одержав у штабі пакет.

“Ну, а ти, дурню, боявся, — підбадьорював я себе. — Головне — кмітливість, і все буде гаразд”. Нагнувся, помацав рукою в колясці — два шоломи, магазини до кулемета і мій пакунок. Запхнув його у передок. Тієї ж миті мене підкинуло так, що я трохи із сідла не вилетів: мотоцикл, мов сполоханий кінь, шарпонувся до кювета. Ледве встиг вивернути його, як застогнав од нестерпного болю — в момент поштовху прикусив язика, і тепер в роті пекло, мов розпеченим залізом. Боліли і ноги, здається, я зідрав шкіру біля колін. Як це я прогавив кляту вибоїну? А ще ж попереджали дурня: “Скрутиш в’язи!” Довелося збавити швидкість. На дорозі —бомбові вирви, покинуті, розбиті, розчавлені машини і вози, трупи. Тут учора “попрацювала” гітлерівська авіація. Я їхав ніби через якесь фантастичне кладовище. Воно тяглося майже з кілометр. Фізичний біль у мене непомітно втих, наче витіснявся іншим, душевним болем. Я не міг розглядатися по боках і намагався швидше проїхати це місце. Та ось промінь фари вихопив із пітьми щось біле, розкидане по бруківці, я побачив розпотрошену валізу, а віддалік трупи жінки і дівчинки. Видно, хтось із гітлерівців квапливо рився у речах, розкидаючи навколо дитячі сукеночки.

Розбиті вози, машини, гармати траплялися все рідше і рідше, я додав газу. За словами Макса, передовий загін гітлерівців перебував десь за п’ять кілометрів від Біловодської. Він відійшов сюди після бою, що розгорівся учора ввечері і тривав до смерку. Наші зачепилися за якийсь рубіж, вчинили відчайдушний опір. Три гітлерівські танки підірвалися на мінах, чотири були чи то підбиті протитанковими гарматами, чи то підпалені пляшками із запалювальною сумішшю. Гітлерівці, не вводячи в бій головних сил, вирішили зачекати до ранку, коли авіація зможе допомогти їм.

Мені назустріч пройшли дві автомашини — вантажна й санітарна, потім я обігнав колону з п’яти танків, що рухались на схід, роз’їхався із зустрічним мотоциклістом. Мовчки козирнув колезі двома пальцями і помчав далі дуже вдоволений собою. Я й справді почував себе чудово. Нічне повітря, прохолодне й духмяне, било в груди, обвівало розпашіле лице, бадьорило все тіло. Це було фізичне відчуття радості буття, воно посилювало ту тривожно-горду радість, яку я переживав, усвідомлюючи, що здійснив щось близьке до подвигу. Я змалку мріяв про подвиг. Відтоді, як навчився читати книги, навіть раніше, коли тільки почув казку про Івана-царевича. Згодом мою дитячу уяву заполонили герої билин. Потім я познайомився з вершником без голови і капітаном Немо, з незвичайними пригодами Шерлока Холмса і Ната Пінкертона. Багато хто з тих, ким я захоплювався, з часом поступилися місцем Чапаєву і Павці Корчагіну. Кінофільм “Чапаєв” усі підлітки нашої вулиці дивилися разів десять і всі його діалоги знали напам’ять. Та як не дивно, поряд із знаменитим полководцем і кришталево-чистим палким комсомольцем залишився в моєму серці і герой раннього дитинства — казковий царевич, що мчав зі своєю нареченою на сірому вовкові.

Тепер я теж скакав ніби на сірому вовкові. Так, це смішно, зовсім по-дитячому, та вже, видно, таким я вродився диваком. Хоча й обставини, в яких опинився, були незвичайні, майже казкові: мчав уночі на мотоциклі, викраденому в ворогів, вітер шарпав поли, тільки моя царівна була далеко.

Не знаю, хто як, а я можу думати одночасно про абсолютно різні речі. Наче хлоп’як, уявив себе казковим царевичем у парчевому жупані, та водночас непокоївся про цілком реальну перешкоду на моєму шляху — десь зовсім близько мають бути передові пости гітлерівців, Вартові не сплять! Правда, я знав пароль і був добре озброєний. Те, що зв’язкові штабу вже помітили зникнення мотоцикла, не хвилювало мене. Ну, кому спаде на думку, що мотоцикл захопив радянський розвідник і мчить на ньому до своїх? Природніше припустити, що мотоцикл узяв хтось із своїх офіцерів, якому він знадобився ненадовго.

Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.

Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…

Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.

— Що там? — спитав я.

— Наша розвідка. Напоролись…

— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.

Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.

Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…

Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!

Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!

Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.

— Де командир?

— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?

На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.

— Де командир?

Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.

— Я командир.

— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.

— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…

Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…

— Де ваш командир?

— Чого тобі треба? Я командир.

— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?

Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.

— В чому справа, пане фельдфебель?

— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…

— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!

— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.

— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?

— Ні.

— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?

Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.

— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.

— За чотири кілометри звідси?

— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.

— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.

Рутнер глянув на ручний годинник.

— В якому місці?

— Десь за кілометр звідси.

Німець обернувся до своїх.

— Хто бачив дорогу?

Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:

— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..

— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?

Він не відповів, знову звернувся до своїх:

— Хто бачив капличку або хрест?

— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.

Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не відаючи, прийшов мені на поміч.

— Дозвольте глянути на вашу карту, — наполягав я. — Час не жде…

— Хто знає обер-лейтенанта… як прізвище?

— Обер лейтенант Вейдман, — відповів я з викликом.

Цього разу ніхто з розвідників не прийшов мені на поміч. Ніхто з них не чув про обер-лейтенанта Вейдмана. “Невже Макс помилився? — промайнуло в моїй голові. — Ні, не міг він помилитись… А може, я сплутав прізвище? Так точно ж пам’ятаю: обер-лейтенант Вейдман. Мабуть, такий обер-лейтенант існує, але він, очевидно, піхотинець. Розвідники не можуть знати прізвищ усіх піхотних офіцерів. Це природно”.

— Вейдман? — фельдфебель скептично скривив губи.

— Ви гадаєте, то я сплутав прізвище обер-лейтенанта? — насмішкувато пирхнув я. — Це виключено.

— Я не знаю такого…

— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.

— Солдатська книжка при тобі?

Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!

— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.

— Полк, рота?

Розвідники притихли, ждуть моїх відповідей. Але, можливо, саме ці запитання і несуть мені порятунок. Я випростався у сідлі і без запинки, голосом, що наче аж дзвенів від образи, відрапортував фельдфебелеві, хто, якого полку, роти, назвав чини і прізвища командирів. Кінець кінцем, кожний гітлерівський солдат на моєму місці зрозумів би, що його в чомусь запідозрюють, і образився б. Мої швидкі і точні відповіді заспокоїли Рутнера. Розвідники втрачали цікавість до мене, завовтузилися на мотоциклах, розминаючи ноги і вибираючи зручніші пози.

— Пане фельдфебель, я можу запізнитися… — перейшов я в наступ.

Здоровило глянув на мене співчутливо.

— Ось що… Ти або ж плутаєш, або заблудився.

— Заблудитися? — іронічно запитав я. — На шосе? Позаду за два кілометри стоять наші танки. Я проїздив…

— А я не хочу, щоб ти потрапив у лабети червоних! — загорлав Рутнер. — Досить того, що ми втрапили… Розвертайся, поїдеш з нами. Моріц, сідай до нього в коляску.

Ну, думаю, тут мені й капут! Я здвигнув плечима і викинув останній козир.

— Пане фельдфебель, ви берете на себе відповідальність за те, що перешкодили мені виконати наказ, одержаний від вищого начальства?

Він щось сердито буркнув у відповідь. До мого мотоцикла вже йшов солдат у шкіряній куртці і шоломі. Лівою рукою він підтримував праву, забинтовану до ліктя.

— Що тут у тебе? — нахилився до коляски фельдфебель.

— Магазини до кулемета.

— А чому два шоломи?

“І як це я не здогадався викинути один? Кретин, яких мало на світі білому! Добре, хоч гімнастерку в передок запхав”.

— Другий товаришів. Я дуже поспішав…

Поранений танкіст умостився біля мене в колясці. Колона рушила. Фельдфебель на ходу скочив у сідло позаду водія, В колясці третього мотоцикла лежав солдат, засупонений ременем через спину, руки його звисали мало не до землі. “Везуть убитого”, — майнула в мене думка. Я ждав, поки проїде вся колона, щоб прилаштуватись у хвості: це не могло викликати підозри, машини, що рухалися, заважали розвернути мотоцикл. І це було останньою моєю надією… Але останній мотоцикліст зупинився, щоб пропустити мене. Аж тепер я помітив спину солдата, що сидів за кулеметом: цей мотоцикл мав прикривати вогнем колону.

Розвернувся. їхали нешвидко. Я зиркнув на пораненого і мовив співчутливо:

— Не пощастило вам… Як же воно вийшло?

— Як?.. — охоче і, як мені здалося, навіть із прихованою радістю обізвався він. — Повітряна розвідка, чорти б її побрали, донесла, що більшовики залишили позиції і відійшли до цієї… ну, як її… Одне слово, відійшли до іншого села.

— До станиці Рівнинної.

— Так, так. Нам наказали перевірити, промацати їх. Вийшли… Все добре, два мотоцикли попереду, танк і п’ять мотоциклів позаду. Наблизилися до передньої лінії оборони противника, почали обстріл — мовчать. Та лиш рушили вперед, пролунав постріл ззаду.

— Ззаду?

— Так, так, друзяко! В тім-то й річ, що стріляли з тилу. Вони спеціально поставили гармату так, щоб вести нам вогонь у спину. Яка броня у танка ззаду, сам знаєш… Вцілили в моторне відділення. Ми відкрили вогонь із кулеметів, почали башту повертати, а тут знову постріли. Один снаряд попав у башту. По-моєму, без пляшок із запальною сумішшю теж не обійшлося. Дуже швидко вся машина загорілася. Я вистрибнув, фельдфебель за мною. А лейтенант… його поранило чи оглушило. Фельдфебель хотів витягти і не зміг…

— Завтра ми помстимося за лейтенанта.

— Завтра ми їм дамо! — бадьоро погодився танкіст.

— Наступ розвивається успішно, — сказав я вдоволено.

— Ще б пак! Тридцять — сорок кілометрів за добу.

— А попереду кавказька нафта…

— У тім-то й суть, друзяко, — терпіти таке було понад мої сили. Я побачив попереду вибоїну і не звернув. Коляску сильно підкинуло, танкіст схопився за поранену руку, щосили зарепетував:

— Тобі, може, повилазило? Дивись, куди їдеш!

Мені не повилазило. Я дивився на дорогу, запам’ятовував усі вибоїни, ямки. Все-таки не втрачав надії, що мені доведеться ще раз проїхати, хай навіть із вимкнутою фарою. Що там фара, я ладен був мчати до своїх навіть із зав’язаними очима. Озирнувся на задній мотоцикл, і відразу ж в очі впала тоненька бурштинова смужка, що позначала на сході лінію небосхилу. Світання! Щось ніби обірвалось у мені.

Тремтливий промінь освітив розбиті вози, гармату, групи коней. Там, попереду, було ще кілька возів, перекинута вантажна машина. За десять хвилин ми під’їдемо до танків. “Ну, чого зволікаєш, на що сподіваєшся? — сказав я собі з гіркотою. — Зважуйся! Раз на світі живеш…” Ніби здогадавшись про мої думи, мотор сам підказав мені, як діяти. Уже кілька разів щось у ньому не ладилось, а це він і зовсім затих.

Задній мотоцикліст, щоб не наїхати на мене, взяв ліворуч, зупинився майже поряд. Мені випав нікчемний шанс на порятунок. Коли б я вирішив скористатися з нього, то перші дві—три секунди мав би справу тільки з трьома фашистами (четвертий — поранений танкіст, не міг би перешкодити), а для них вистачило б короткої черги. Однак їхній мотоцикл утруднював розворот у протилежний бік, мені довелося б зіскакувати на землю і відкочувати свою машину назад. Ні, спочатку треба привчити їх до думки, що в мене вередує мотор. Я з серцем натис на педаль, завів мотор і, мовби намагаючись швидше наздогнати колону, рвонув уперед.

— Легше, будь ласка, — попросив танкіст, підтримуючи поранену руку.

Я збільшував швидкість, вправно обминаючи вибоїни. Ті, що їхали слідом, не відставали. Чудово, так і задумано. Але тут знову зачахкав і замовк мій мотор. Останній мотоцикліст цього разу не міг звернути ліворуч — там була вирва, він зупинився якраз за моєю коляскою. Дуже добре, ковтайте кушпелу й газ. А я, добірно лаючись, намагався завести мотор. Нарешті! Рвонув уперед, доганяючи “своїх”. Так я погрався з мотоциклістом кілька разів, то відстаючи від колони, то квапливо доганяючи її.

Ось ми виїхали на пагорок. До танків було вже рукою подати. Тут! Тільки тут! Я зліз із сідла і схилився над мотором.

— Що в тебе? — мотоцикліст, повільно проїжджаючи мимо, видно, зважував, чи варто йому зупинятися.

— Замикання… — з досадою обізвався я, не підвівши голови. — Гайка відійшла… Зажди!

Він не зупинився. Затримуватися не можна, мерщій за ним. Натиснув із силою на педаль. Вмикаючи фару, глянув на людину, яку мені належало позбавити життя, і відвернувся. Він був мій ворог, я не жалів його ані крихти, та все ж волів би, щоб на його місці сидів фельдфебель Рутнер. Мені було б легше. Передній мотоцикл наддав ходу, але я не відставав, утримуючи промінь фар на солдатові, що сидів за кулеметом лицем до мене. Треба було добряче засліпити його. Стоп! Далі неможна, не встигну сховатися за пагорком до того, як вони зчинять стрілянину. Зупинився, мотора й світла не вимикав. Машина, що йшла попереду, не збавила швидкості. Може, одразу ж після цього дати по них чергу? Таке рішення здавалося не тільки звабним, але й необхідним — адже їм не треба гаяти часу на розворот; солдат, що сидить у колясці, за мить відкриє вогонь з кулемета. І знову щось підказало мені: цього не слід робити.

— Ну, що знов у тебе? — невдоволено запитав “друзяка”.

Я вихопив фінку, дихнув на повні груди і, не дивлячись, всадив йому в груди. Ще раз і ще. Не знаю, куди вцілив з першого разу, але танкіст навіть не зойкнув. Я видихнув повітря з полегкістю, з вимкнутою фарою повернув назад. Яка це була їзда!

— Гей! — закричали позаду. — Гей! Моріц! Мо-оріц! Стій!!! Стріляти будемо…

Коротка пауза, затим коротка черга. Попереджувальна, їм все ще невтямки, все ще не можуть повірити. А ось і друга черга… Та мотоцикл вже виніс мене на пагорб. Ще кілька секунд — і рідна земля закриє мене від куль. Мигнув фарою, щоб не наскочити на вантажну машину, — срібляста смужка гравію сяйнула під колесами і щезла. Розіб’юсь! Увімкнув фару і вже не міг її вимкнути… Машина, гармата, двоє коней, віз залишилися позаду, а погоні і навіть пострілів не чути. Я оглядався кілька разів, бо знав: фельдфебель не змириться з моєю втечею. Адже це сталося після того, як він узяв на себе командування.

Так і є: кулі знову засвистіли, заскиглили над головою. За мною гналися три мотоцикли. Розвідники стріляли на ходу. Проте мене найбільше непокоїла думка про мотор і про шини. Чи витримають? І ще одне відчуття все більше й більше муляло в серці, хоч я інстинктивно намагався витиснути його з свідомості: коли коляска підстрибувала на вибоїнах, рука танкіста била мене по ліктю, наче “друзяка” хотів щось запитати…

Я чимдуж гнав з увімкнутою фарою, раз у раз озираючись назад. Для мене важливо було вловити той момент, коли розвідники здогадаються зупинитись і почнуть вести прицільний вогонь. Вони зупинились, коли я на якусь хвилю заховався у видолинок. Вистроївши машини в ряд, чекали, поки знову з’явиться світло моєї фари. Розрахунок у них правильний — мій мотоцикл на підйомі мусив збавити хід. Але вони прорахувались: у видолинку я вимкнув світло.

Фельдфебель Рутнер міг обзивати мене як завгодно, але тільки не дурнем.

Довго стріляли вони в білий світ, як у копієчку, і облишили нарешті. Я хотів увімкнути світло, та на свій подив помітив, що добре бачу шосе, кювети. Підвів голову, від бурштинової смужки не зосталось і сліду, край неба був зовсім ясний.

Напевне, цей ранок міг стати найщасливішим у моєму житті, коли б я не віз такий гнітючий вантаж. Та я все ще не наважувався зупинитись і позбутися його. Тепер, коли небезпека майже минула, “друзяка” не давав мені спокою. Я не міг відштовхнути мертву руку, як не міг глянути на вбитого. Зрештою відчув, що не можу далі зносити дотику руки мерця. Зупинив мотоцикла і витяг його з коляски. Можна було покинути вбитого посеред дороги чи в кюветі, але я, не знаю чому, відтяг його далі в поле. Перед тим як піти геть, склав танкістові руки на грудях, без страху глянув на нього. І відчув, що не можу піти ось так, ховаючи очі, як полохливий вбивця, а мушу чесно глянути в лице ворога, що загинув від моєї руки. Відверто кажучи, до нього в мене не було ненависті: “Що поробиш, “друзяко”… Не я винен у твоїй смерті. Сам знаєш, для чого тебе сюди послали. А навійні як на війні…”

З цим я і рушив далі. Яснішало. Я помітив на дорозі танк, а потім ще кілька в полі. Вони стояли без будь-якого ладу, від них віяло чимось таким, що дуже нагадувало кладовище. Так, це були танки, підбиті і спалені. Очевидно, десь тут проходила перша лінія оборони наших військ. Отже, час переодягтися в радянську форму.

Гімнастерку я натягнув вільно, а пілотка виявилася малуватою, і, щоб вона трималася на голові, довелось надірвати її ззаду по шву. Те, що “низ” зостався німецьким, мене не тривожило. Я бачив не в одного нашого бійця на ногах німецькі чоботи, в деяких були трофейні ремені і навіть автомати. До станиці Рівнинної зосталось якихось дев’ять — десять кілометрів. За станицею — міст. От прошмигнути б туди, не затримуючись!

Ще раз перевіривши на собі обмундирування, я хотів вилізти з кювета, як за спиною пролунав різкий верескливий голос:

— Хальт! Хенде хох!

Я завмер. Що сталося? Не в той бік заїхав? А може, мене випередили? Обернувся — наш боєць, маленький, йоржистий, гвинтівка напоготові, ось-ось пальне в мене. Я навіть усміхнувся від радості, руки до нього простяг.

— Товаришу!

— Хенде хох! — загорланив він ще різкіше, відступаючи крок назад. Все ще посміхаючись, я охоче підніс руки.

— Товаришу боєць, я свій, ваш…

Ніякої уваги. Тут ще двоє підбігли, зірвали в мене з шиї автомат, почали обшукувати, смикають мене, крутять, наче опудало, кишені вивертають.

— Товариші, що ви робите? Я свій, радянський!

— От, от, свій, — погодився боєць з подзьобаним віспою обличчям. — Свої коней не крадуть…

— Ведіть мене до командира, товариші. Негайно!

— Ти нами не командуй, друже липовий! Куди треба, туди й поведемо.

Вони оглянули мотоцикла, зняли з кулемета магазин, примусили вимкнути мотор і вести машину в руках. Ми пройшли метрів двісті по шосе, проминули танк, який стояв посеред дороги і ще дихав жаром (ось вона, могила лейтенанта Ріске!), і, переваливши через кювет, попрямували далі полем. Земля тут м’яка, розорана, скоро в мене виступив рясний піт. А маленький боєць ззаду йде, підганяє: “Шнель, шнель!” І дулом у спину тицяє. Я терпів спочатку — хай вам біс, рідні мої, адже це ви вночі німецький танк підпалили, від вас я все можу стерпіти, — та врешті обурився.

— Що ви робите, товариші! Хто вам дозволив над полоненим знущатись?

— Ага! — азартно вигукнув мій конвоїр. — Значить, зізнаєшся, що німець, що в полон потрапив. А казав: наш, радянський…

“От напасть!” — подумав я, відчуваючи антипатію до низькорослого бійця з писклявим баб’ячим голосом.

— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…

— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?

— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?

— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!

— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.

— Ну й що? — не здавався маленький. — Не розібрав він форми в темноті. А ти й скористався…

Я тільки головою похитав — треба ж таке вигадати! Однак маленький верткий боєць продовжував шпиняти:

— Бідолаха поранений зрадів, що підвезуть його, врятують, а цей кинджальчиком його… Дуже просто!

Він дражнив, під’юджував мене, зловтішався, а я мусив мовчати. Що з ним вдієш?.. Я вибивався з сил, тягнучи мотоцикла, та все ж примітив і добре замасковані протитанкові гармати, і бійців, що визирали з окопів. Обіч дороги чорніло кілька свіжих, недавно насипаних брустверів, на яких лежали протитанкові рушниці. Боєць із підпухлими очима, що сидів на краю окопу, гукнув своїм:

— Хлопці, дивіться: їй-богу, фріц!

Ми порівнялися з танком, що стояв у спеціально викопаній траншеї. Тут наче з-під землі виріс старший лейтенант, артилерист, про що свідчили чорні птлиці. Забинтована ліва рука його булана перев’язі. За ним, накульгуючи і спираючись на палицю, йшов ставний боєць із пов’язкою на голові.

— Ось, товаришу старший лейтенант, приймай пташку зальотну! — пролунав писклявий голос маленького бійня.

Я випростався і, дивлячись в облямовані запаленими повіками очі старшого лейтенанта, підніс руку до скроні. Не долоню, а два пальці: тьху ти, бісова душа! І треба ж таке… Очевидно, він теж помітив ті два пальці і на моє привітання не відповів.

— Товаришу старший лейтенант, мені потрібен ваш командир. Терміново!

Він гостро подивився мені в очі і до конвоїрів:

— Обшукали?

— Авжеж. Мундир встиг скинути і перевдягся в нашу форму. Документів, карти нема. Знайшли ось що… — доповів низенький боєць і подав командирові якісь аркушики.

“Звідкіля взялись ці аркушики?” — здивувався я. При мені не було ніяких паперів, я ж перевірив усі кишені. Старший лейтенант глянув на один аркуш, розгорнув другий, почав читати. Богатир у “чалмі” зазирав через його плече, теж намагаючись прочитати написане.

— Товаришу старший лейтенант, в колясці повно крові і фінка… — сказав танкіст в синьому комбінезоні з чорним шоломом біля пояса. — Зарізав когось, мерзотник.

Артилерист одірвав очі від аркуша, глянув на закривавлений ніж.

— Товаришу… — квапливо почав я, та він не дав мені закінчити.

— Де ви взяли фотографію і лист?

— Яку фотографію?

Він зціпив зуби так, що у нього під щоками вибугрилися жовна; тицьнув мені перед очі лист і фото. Аркуш був списаний крупним учнівським почерком. З фотографії дивилася на мене жінка, що тримала на руках дитя. Поряд неї дівчинка й хлопчик, які від урочистості наче аж заклякли. Це була, очевидно, селянська родина. Бійці, що товпилися за моєю спиною, теж розглядали фотографію, гаряче дихали мені в потилицю.

— Перший раз бачу, — здивовано здвигнув я плечима. — Негайно відведіть мене до вашого командира. У мене термінове донесення. Дорога кожна хвилина!

Артилерист знову шпигонув мене поглядом і почав читати листа вголос: “Дорогий наш татусю! Пише тобі дочка Світлана…”

Дівчинка повідомляла, що всі живі й здорові, мама працює на фермі, а вона вчиться, перейшла до четвертого класу, допомагає матері в господарстві, бавить меншу сестричку. В кінці були привіти і побажання хоробро битися з фашистами і повернутися додому здоровим. Звідки взявся цей лист? Чи не свого підсунув маленький боєць?

— Де знайшов листа? — запитав старший лейтенант.

— У нього. В кишені гімнастерки.

“Вусатий боєць. Поранений… — промайнуло у мене в голові. — Як же мені пояснити їм? Не можу ж я все розповідати першому-ліпшому лейтенантові…”

— А що я казав? — тріумфував маленький. — Вбив нашого, забрав його гімнастерку… Диверсант!

Цього разу слова маленького розлюченого бійця впали, здається, на благодатний грунт. Його версія всім починала здаватися переконливою. На мене впали гнівні погляди. Навіть старший лейтенант втратив витримку і вже не приховував свого упередження до мене.

Справа оберталася на зле. Невже доведеться викладати їм усю історію? Я не мав права це робити. Та чи й повірять вони, що сталося зі мною вночі. Мені й самому ті події видавалися зараз не зовсім вірогідними.

— Товаришу старший лейтенант, — сказав я якомога спокійніше, хоч всередині у мене все палало. — Думайте що завгодно, але за кого б мене не вважали, ви мусите негайно відправити мене в тил. Подзвоніть, нарешті. Я везу важливе повідомлення.

— Василю, що він верзе? — запитав велетень у чалмі, виходячи наперед і зазираючи в лице командирові.

Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.

— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.

З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.

— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!

Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.

— Товаришу старший лейтенант, негайно відправте мене до мосту! — гнівно закричав я. — Негайно! Бо інакше…

— Що інакше? Що? — суворо вимовив він, пронизуючи мене поглядом. — Воловодься ще з тобою. З такими, як ти, у нас розмова коротка. На місці і суд, і вирок! — Він обернувся до богатиря у чалмі. — Володько, пляшку. Пля-шку-у!

Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.

— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.

Він опустив бінокль, похмуро глянув:

— Зараз відправимо, не гарячкуй…

Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.

— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?

— Не знаю. Може, десант уночі скинули.

— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…

— Та й я сам можу поїхати!

— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?

З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.

— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…

Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:

— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.

— А чому кров у колясці?

— Німця довелося прикінчити.

— Куди ж ти його подів?

— Викинув.

— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.

— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!

Петренко рвонув з місця.

— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.

Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.

— Ех, бісові діти! Невже…

Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.

— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…

Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.

— Партач! — розізлився артилерист.

Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.

— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…

Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.

— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?

— Мабуть…

Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.

— Швидше!

Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.

— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!

Однак командир прикордонників, очевидно, не розчовпав, махнув рукою назад.

— Танки! Нас обстріляли! Німецькі танки…

І машини одна за одною, не збавляючи ходу, проносились мимо.

— От чорти, не нашого бога! — вилаявся старший лейтенант, з досадою дивлячись услід останній машині. — Вхопили шилом патоки і дають дьору, аж смуга лягає. — Він обернувся до Володьки. — Ось що, Володько, ти з ним поїдеш. Зрозумів?

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав зблідлий Володька. — Я з тобою до кінця!

Старший лейтенант зіскочив з сидіння, ласкаво поляскав здоровою рукою бійця по плечу, подивився йому у вічі:

— Не дурій, Володько. Це дуже важливо, ду-у-же ва-жли-во. Зрозумів?

Ми почули характерний звук моторів німецьких літаків, підвели голови. Високо в небі було видно хижі силуети бомбардувальників, що летіли на схід: сім, за ними дев’ять, вище — з десять тонких, як оси, “месершмітів”.

— Зрозумів? — подався до Володьки старший лейтенант. — Нікого мені посилати. А ти все одно… Глухий… І нога в тебе. Зрозумів? Їдь! До мосту не зупиняйся. До мосту! Ясно?

Володька благально дивився на командира.

— Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся старший лейтенант. — Після війни зустрінемось. Гайда до мосту!

Він обійняв бійця здоровою рукою, поцілував його.

— Ну, швидше! Газуйте!

Мене не треба було підганяти. За якусь мить мотоцикл уже мчав слідом за машинами.

— Слухай, — торкнув мене за лікоть Володька. — Затям собі, щоб без фокусів. Бо інакше я тобі одразу скручу в’язи, як курчаті. На силу в руках не скаржусь. Ясно?

Я весело кивнув головою.

— Тоді порядок!

Любий Володька! Я натискав на газ, як міг, не одривав очей від дороги і думав про старшого лейтенанта та про його бійців, що зосталися там, на передньому рубежі. Чудові, безстрашні люди. Навіть маленький писклявий конвоїр, що так допік мені, здавався тепер симпатичним. Хто з них зостанеться живий, хто вціліє в бою, який почнеться, можливо, навіть за кілька хвилин?

Ми зустріли дві машини з бійцями в кузовах і з протитанковими гарматами на причепах, що йшли на захід. Потім прогуркотів танк КВ, обліплений піхотинцями. Володька зрадів — підкріплення! Незабаром наздогнали машини прикордонників. Вони йшли тепер повільно. Бійці з останньої машини, на борту якої виднілися свіжі кульові пробоїни, дивилися на нас з похмурою цікавістю. Дехто з них неспокійно позирав на небо. Я не надав значення їхньому занепокоєнню, хотів обігнати колону, але машини зупинились, і прикордонники якось нерішуче почали зіскакувати на землю.

— Небо! — гукнув Володька, який раніше за мене зрозумів, що відбувається.

Зупиняючи мотоцикл, я озирнувся — три літаки йшли на нас. Позад них на шосе здіймались темні віяла вибухів. Ледве ми встигли відбігти од дороги метрів на п’ятнадцять, як Володька повалив мене на землю. І вчасно — позаду рвонула бомба, розколола, як здалося, земну твердь. Припавши до землі, я чекав нових вибухів, та їх не було чути. На нас посипалось груддя, тріски. Володька лежав поруч, дивився одним оком у небо. Я теж відважився глянути вгору. Літаки описували над нами широке коло; на їхніх крилах мерехтіли рожеві відблиски променів ранкового сонця. Ми підвелись. На шосе курилася невелика вирва. Бомба, одна-єдина бомба влучила між нашим мотоциклом і машиною прикордонників. Мотоцикл із зігнутою рамою і сплющеною коляскою лежав у кюветі, машину вибухом перекинуло набік.

Серед прикордонників були поранені. Один — тяжко, його несли на руках до першої машини.

— Поїдемо з ними, — смикнув мене за рукав Володька. — Лізь на машину.

Та вилізти нам не дали. Прикордонник відштовхнув Володьку прикладом.

— Куди?! Назад! Не можна, не дозволяється!

— Ти що, очманів? — обурився Володька, що ладен був битися, але тут ще два прикордонники наставили зброю. Вони дивилися на нас мовчки. — От люди… — люто сплюнув Володька. — Гайда на першу, там командир.

Біля передньої машини прикордонники скупчилися навколо тяжкопораненого, нашвидкуруч робили перев’язку. Володька підсадив мене в кузов і виліз сам. Ми сіли на лавку спиною до кабіни. Пораненого обережно підняли на плащ-наметі, поклали на дно. Коли машина рушила, прикордонник з трьома трикутниками на петлицях, з медаллю “За відвагу” на грудях, глянувши на нас, навіть рота розкрив од подиву.

— Ви звідки? Хто такі?

— Товаришу помкомвзводу… — почав був Володька.

Прикордонник не став його слухати, перегнувся за борт до кабіни й гукнув:

— Товаришу капітан, нашого полку прибуло! Двоє…

Командир прикордонників негайно виліз із кабіни, перекинув ногу в запорошеному хромовому чоботі через борті легко скочив у кузов. Другий раз на добу я подивувався людським очам: очі дівчини-санінструктора запам’яталися мені і ось, капітанові очі. У командира прикордонників вони були як у рисі — ясні, жорстокі. Розглядаючи нас, капітан раптом подобрішав, в його запитанні відчувалася не погроза, а скоріше посміх.

— Хто такі? Дезертири, поранені?..

Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.

— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.

Командир прикордонників співчутливо похитав головою.

— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.

— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?

Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.

— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…

Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.

— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.

Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.

— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.

— Товаришу капітан, я вам скажу пізніше.

— Чому не тепер?

— Доїдемо до мосту…

— А що міст? — впився в мене очима прикордонник.

Я мовчав. Доброзичливість на лиці капітановому змінилася розчаруванням, настороженістю. Чимось заклопотаний, щось зважуючи, він глянув на дорогу попереду.

— Йому нічого сказати, — заявив прикордонник, обертаючись до нас. — Він бреше, водить нас за ніс, сподівається виплутатись. Він німецький диверсант!

Володька здвигнув плечима: хто його знає, може, й так.

— Його послали зірвати міст в тилу у наших, — підігрівав себе капітан. — Таких треба стріляти, як скажених собак, на місці.

— Не треба, капітане, — запротестував Володька, заступаючи мене своїм плечем. — Довеземо, там розберуться…

— Кажи правду, мерзотнику! Кажи!

Я сміливо дивився капітанові в очі. Не такий він бевзь, щоб застрелити “язика”.

— Кажи! — він лютився, психував.

Якось ще до війни батько радив: “Остерігайся дурнів. Найстрашніше — мати діло з дурнем”. Невже мені випав зараз саме такий варіант? Мої думки обірвали постріли, що пролунали попереду, і вигуки: “Стій! Стій! Зупинити машину!”

Капітан нагнувся до кабіни, щось сказав водієві і, випроставшись, закричав, погрожуючи комусь пістолетом.

— З дороги! Виконую спецзавдання генерала. Не маю права затримуватись!

Машина уповільнила хід, але пройшла не зупиняючись. Я побачив позаду командира з розстебнутим комірцем гімнастерки, що стояв на узбіччі й сердито дивився нам услід, і розсіяних по полю бійців, що копали окопи.

— От іще герой мені знайшовся, — сердито пирхнув командир прикордонників. — Зброєю погрожує…

— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.

Капітан зірвався з місця.

— З дороги!

— Стій!

Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.

— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.

— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.

Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.

— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…

Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.

— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?

Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.

— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.

— Могли б задавити.

Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.

— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.

— Зульфія.

— Циганка?

Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.

— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.

— Радянська… — все ще посміхаючись, відповіла Зульфія. — Батько — грузин, мати українка, ім’я азербайджанське.

— Полукровка, значить, — посміхнувся однією щокою капітан.

Це було очевидячки грубо навіть для солдафона. Так говорять про коней чи про інших тварин. Ну й бовдур же цей капітан! Дівчина нараз схаменулась, її смаглявий лоб перерізала зморшка.

— Товаришу капітан, а ви що, чистокровний арієць? — запитала вона не без єхидства. — Маєте диплом з племінної виставки чи довідку про расову благонадійність ваших предків?

Я аж отетерів від несподіванки. Як вона його підколола! Розумна, гостра, як бритва. “Довідка про расову благонадійність…” Я знав: гітлерівські псевдовчені додумалися до такого, що в Німеччині видавали такі довідки. Та чи знав про це командир прикордонників, чи осягнув він усю дошкульність запитання дівчини?

Капітан враз зашарівся від збентеження. Зульфія помітила це, стисла губи, щоб стримати переможну посмішку: стомлені, запалені очі її сміялись. Але, видно, капітан їй все ж сподобався. Ще б пак, щоки — кров з молоком, нагороди на грудях! З підсвідомим жіночим кокетством дівчина піднесла руку і тонкими пальцями почала поправляти розкуйовджене чорне волосся.

— Люстерко дати? — запитав капітан.

— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.

Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!

Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…

— Товаришу капітан, а чому я мала погрожувати вашому шоферові? — раптом запитала Зульфія суворо. — Чому ви одразу не зупинили машину?

— Люба моя! — весело вигукнув капітан. — Є принаймні три поважні причини. Сама бачиш, машини переповнені. По-друге, я виконую спецзавдання генерала і дуже поспішаю. — Він мельки, але стривожено, зиркнув на годинник. — І, по-третє, ми веземо важну пташку: спійманого диверсанта, який, треба сподіватись, мусить сповістити нам ду-у-же цікаві і важливі відомості.

Невже капітан вірив тому, що говорив про мене? Я вже не ображався, ні, було мені не до образ, але я не міг навіть припустити, що бойовий командир такий наївний чи дурний. Я хотів зазирнути йому у вічі, але капітан перегнувся через борт до кабіни. Зульфія тільки-но окинула поглядом усіх, хто сидів у машині, одразу й зрозуміла, хто тут “важна пташка”: лише в мене одного не було зброї. Наші погляди зустрілися. Вона дивилася на мене дещо злякано, ледь-ледь відкривши маленький ротик, наче дівчинка-дошкільниця, що побачила бабу-ягу. Мене це трошки розвеселило, я усміхнувся до неї, але, видно, усмішка вийшла не така, як я хотів, а жалюгідна, благальна.

— Не бійтеся, Зульфія, я зовсім не той, за кого мене вважають.

— Заткни пельку! — визвірився капітан, обертаючись до мене. — Розповідатимеш у генерала.

Тут щось скоїлось із мотором, машина зупинилася.

— Ну, що в тебе? — роздратовано запитав капітан водія, коли той виліз із кабіни. — Ворушись!

А Зульфія ніяк не могла одірвати від мене очей. Тепер її губи були стиснуті, обличчя виказувало не страх чи подив, а гидливість і гарячу, пристрасну ненависть. Я заплющив очі і заперечливо похитав головою, намагаючись без слів дати їй зрозуміти, що вона помиляється. Не допомогло! Однак в очах дівчини з’явився ще один новий відтінок: чимось я, мій вигляд, очевидно, збентежив її, тоненька зморшка знову прорізалась у неї на лобі. Невже згадала?.. Я не помилився, хоч і хотів, щоб мій здогад не ствердився, — вона впізнала мене.

— Стривайте… — Зульфія здригнулась і навіть відсахнулася від мене. — По-моєму, я десь його бачила. Ну, звичайно, бачила!

— Он як! — зрадів одразу капітан. — Де?.. Ну, де? — Він обернувся до мене. — Вона бачила тебе?

Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.

— По-моєму, він був у цивільному. — Не спускаючи з мене очей, Зульфія прикусила на мить губу. — Так, він точно був одягнутий у цивільний костюм.

— Сестро, ти що, бачила його вже? Знайома? — запитав раптом Володька, що уважно стежив за виразом обличчя дівчини. — Скажи! Я ж глухий. А то капітан, бачу, сердиться. А чого злитись? Приїдемо на місце, з’ясуємо.

— Це — конвоїр, — пояснив капітан дівчині. — На передовій захопили диверсанта, коли він перевдягався у радянську форму…

— Так, я бачила його, — ствердно кивнула головою дівчина. — Це було у Біловодській. Він не хотів пустити до хати пораненого. Я просила… А старий, господар, згодився.

— Кажеш: не хотів пустити пораненого? — знову запитав конвоїр і напружився усім тілом, чекаючи відповіді.

— Не хотів…

— Вона правду каже? — звернувся до мене капітан.

Я процідив крізь зуби:

— Правду.

— Сволота! Гад! — садонув мене ліктем у бік Володька.

— Виходить, тобі довелося покинути у Біловодській тяжкопораненого і цей тип був там? — продовжував розпитувати дівчину капітан. Де? У дворі? У хаті? Це дуже важливо…

— Ні, пораненого я залишила в іншій хаті. Цей не погодився взяти. По-моєму, він якийсь родич того старого.

— Навіть так… Ти пам’ятаєш той двір, де залишила пораненого?

— Звичайно! Це майже в центрі станиці. Маленька хата, колодязь із журавлем…

— Чому ти був у тій хаті? Хто той старий, ким тобі доводиться?

Третій допит… Я навіть посміхнувся.

— Потерпіть, товаришу капітан, приїдемо до мосту, про все дізнаєтесь.

Володька зрозумів, що я сказав, хапливо випалив:

— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…

— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…

Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома групами пройшли на схід, але пролітали кожного разу дуже високо і стороною. Нараз глухі вибухи лунали позаду нас.

— Авіація противника посилено обробляє передній край, — мовби хизуючись своїм умінням по відлуннях бою визначити відстань, бадьоро повідомив помкомвзводу.

Капітан докірливо подивився на підлеглого.

— Чому радієш, товаришу помкомвзводу? Там ллється кров захисників Батьківщини. Забув, як ми билися на кордоні — один проти ста? — Капітан, поглядаючи в небо, з гіркотою продовжував: — А нашої авіації щось не видно…

Слово честі, мені здалося: командир прикордонників фальшивить. Можливо, через те, що я ніколи не терпів пишних фраз, удаваного пафосу. Зрештою, чого можна вимагати від цього капітана? І тут я почув прості, нелукаві слова, що гостро кольнули мене в саме серце.

— А там наші хлопці… — Це сказав Володька. Він не чув вибухів, та, очевидно, зрозумів, про що говорять капітан і помкомвзводу.

Застогнав, опритомнівши, поранений прикордонник, розплющив очі:

— О-о-о! Вас-с… Май… Му…

Бійці, що сиділи увесь час мовчки з суворими обличчями, повернули голови до пораненого товариша. Це були здорові, плечисті, стрункі хлопці, всі як на підбір — у прикордонні війська кволих не беруть. І треба віддати належне капітанові, дисципліна в його загоні була зразкова — бійці і на машині поводили себе, наче в строю.

— Ва-ас… О-о-о! Вас… — стогнав поранений.

Мені здалося, що помкомвзводу розгублено глянув на свого командира.

— Не чуєш? — сердито мовив той. — Він тебе кличе, Василю. Дружок твій… Дай йому пити. — І гукнув до водіїв, що длубалися у моторі. — Ви скоро там?

Поранений не зміг зробити й двох ковтків з фляги, захлинувся, пустив бульки, застогнав і замовк.

“А все-таки, чому вони сидять, наче води в рот понабирали?” — подумав я, розглядаючи обличчя прикордонників. Можливо, я не подумав, а вимовив це вголос, бо капітан, ніби відповідаючи на моє запитання, весело гукнув до одного з бійців:

— Василенко, чого мовчиш? Про жінку думаєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— А ти, Семиколінов? Теж свою Катюшу згадуєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Не журись, ніде не дінеться.

Капітан клацнув пальцями, і всі, мов по команді, дружно зареготали.

— Чому ми стоїмо? — кривлячись від болю, тихо вимовив майор. — Капітане? До речі, облиште ваші жарти…

— Зараз поїдемо, товаришу майор, — заспокоїв його командир прикордонників. — А жарти… Щось зажурилися мої хлоп’ята, хотів розвеселити. — Він глянув на годинник, підвівся і гукнув до шоферів: — Під розстріл мене хочете підвести, тюхтії, матері вашій ковінька?

Вимушена затримка непокоїла і мене не менше, ніж капітана. На щастя, ми скоро рушили вперед.

Зульфія перевірила пульс пораненого прикордонника, хитнула головою.

— Недотягне? — запитав капітан.

— Боюся…

— А ми з тобою так і не познайомились, — квапливо сказав капітан, простягаючи дівчині руку. — Капітан Павлов, без п’яти хвилин майор, представлений до третього ордена, другий має вручити наш генерал сьогодні.

Зульфія потисла руку капітанові і в тон йому відрекомендувалась:

— Санінструктор Гогодзе, без п’яти хвилин лікар, другої медалі не маю, до першої теж поки ще не представлена…

Він чудово зрозумів, що дівчина висміює його, але не образився і, мружачись, довго тис їй маленьку руку.

— Виходить, студентка медінституту?

— Колишня. Пішла з третього курсу…

— Комсомолка-доброволка, — усміхнувся однією щокою (дивна все ж у нього усмішка) капітан Павлов. — Молодець, хвалю за хоробрість! Покажи-но свого пугача. У тебе трофейний, здається?

Зульфія обережно вийняла з сумки “вальтер”, подала капітанові. Він підкинув трофейний пістолет на долоні.

— Давай мінятись. У мене ТТ…

— Не вигідно для вас. В обоймі всього два патрони.

— Всього два? — здивувався Павлов. Він вийняв обойму, висипав на долоню патрони, підкинув їх, наче камінці. — Для чого ж носити, коли тільки два патрони?

Дівчина відповіла не одразу:

— Мені більше не треба…

Капітан, зрозумівши її, застиг, пронизуючи дівчину своїми рисячими очима. І, здається, був у захваті від слів Зульфії.

— Невже… — наче проковтнув гіркуватий клубок, що раптом підкотився до горла. — Невже не лякаєшся смерті?..

— Що я? Моя смерть… — Сумовито-глузлива усмішка ковзнула по її губах. — Скільки загинуло на моїх очах за ці дні… І люди які! Гадаєте, краще полон? Для дівчини? Ні! Це було б жахливо. Не хочу! Чорні запечені губи Зульфії затремтіли, вона витерла сльози клаптиком бинта і додала: — А наші все відступають, відступають без зупинки майже від самого Ростова. Не можу дивитися…

— Невже ви зважитесь? — тихо запитав капітан, вперше звернувшись до Зульфії на “ви”. — Смерть це кінець всього… А полон… Все-таки — життя…

Санінструктор не відповіла. Наша машина зупинилася, знову відмовив мотор.

— Капітане, чуєш, капітане, — розплющив очі майор. — Кинь!.. Не грай дівчині на нервах. Вези скоріше…

Прикордонник, що лежав біля майора, застогнав і, хапаючи ротом повітря, забурмотів щось незрозуміле. Мені здалося, що я розбираю деякі слова, хоч він і не доказував їх.

— Скоріш! — гукнув водіям капітан, похапцем вставляючи патрони в обойму.

— Що він говорить? — штовхнув мене ліктем Володька, який напружено стежив за рухом губ пораненого.

Постріл, що вразив нас, мов грім серед ясного неба, пролунав у ту мить, коли Зульфія схилилася до пораненого, а капітан ударом долоні загнав обойму в рукоять “вальтера”. Куля поцілила в голову прикордонника. Всі заклякли від несподіванки.

— Ш-чо?.. — скрикнув зблідлий капітан. Не розуміючи, видно, що сталося, він подивився на трофейний пістолет і гнівно шпурнув його під ноги Зульфії.

— Хлопчисько! — почувся виразний голос майора. Він лежав непорушно, з заплющеними очима, але добре з досвіду знав, що може статися, коли бавляться зброєю.

— Капітане… — Володька моргав очима, немов намагався скинути щось із повік. — Знаєш, капітане, за це… будуть судити!

Помкомвзводу ні пари з вуст, тільки нервово крутив головою, наче комір гімнастерки став йому раптом тісний. Бійці-прикордонники сиділи, як і раніше, мовчки, напружено незворушні, немов на їхні обличчя впала тінь. Один з них, той, що упирався в мене коліньми і раз по раз кидав неприязні погляди, похмуро скосив очі на бездиханне тіло товариша. Другий набожно глянув на небо і щось беззвучно прошепотів.

— Він мертвий, — сказала Зульфія, опускаючи руку вбитого.

Капітан, блідий, розгублений, не звертаючи ні на кого уваги, опустився на одне коліно і торкнувся губами щоки мертвого.

— Ось вона, трофейна зброя… Прости, Іванов… Прощай, бойовий мій товаришу!

— Хіба не буває нещасних випадків? — поспішив із виправданням свого командира помкомвзводу. — Він все одно б… Стільки крові втратив… Не жити вже йому на світі.

Що я чув? Товариші… Нещасний випадок? Необережне поводження з трофейною зброєю? Неправда! Капітан Павлов убив, навмисне порішив свого пораненого бійця, що промурмотів раптом німецькі слова. Поранений і раніше просив води: “Вас…” — це “вассер”. Він звертався до бога: “Май”… — це “майн гот”; він кликав свою матір: “Му”… — “муттер”. І на мене нахлинуло хвилею все, що поступово накопичувалось у свідомості, що неясно, але настійно тривожило мене відтоді, як я побачив рисячі очі командира прикордонників. “Гітлерівці!.. Прикордонники, що сидять зі мною в машині, — переодягнені в нашу форму гітлерівці… Капітан Павлов — гітлерівський офіцер!”

Мені здалося, що наша машина з усього розгону летить у кювет. Але машина стояла на місці. Мчали мої думки, переганяючи одна одну, сперечаючись, спростовуючи одна одну, то розбігаючись по багатьох руслах, то зливаючись водне. Всі події від того моменту, як старший лейтенант-артилерист сказав, опускаючи бінокль: “Здається, це наші… Звідки вони узялись?” — всі події у зворотній послідовності замиготіли перед моїми очима, наче були зняті на плівку, і кіномеханік пустив стрічку в зворотному порядку. Капітан Павлов стріляв у свого пораненого, який у маренні вимовляв німецькі слова, з німецького пістолета (очевидно, це має для нього якесь значення — свій, уражений своєю кулею). Тому-то він і попросив Зульфію показати йому “вальтер”. Вбивству пораненого передувала не випадково затіяна розмова про життя, смерть, самовбивство. Капітан неприємно вражений і в той же час захоплений наміром дівчини не потрапляти живою до рук ворога. Своїм презирством до смерті “полукровка” поставила себе вище за нього, німецького офіцера… Його починає непокоїти мурмотіння пораненого — загроза викриття. Слова Зульфіі стосовно довідки про расову повноцінність примушують капітана збентежитися, почервоніти (він таки свого часу одержував цю довідку!)… Прийнято рішення взяти на машину Зульфію і пораненого. Боявся, що дівчина не зійде з дороги, і, крім того, зметикував: Зульфія з пораненим на машині — чудове маскування. Він не викидає мене і Володьку з машини, зрозумівши, що я для нього, хто б я не був — радянський розвідник чи захоплений німецький диверсант — неждана знахідка, величезна цінність… Він інсценує бій з танками, які начебто його переслідують. Він вибрав час для операції — не ніч, а ранній ранок. Справа не тільки в тому, щоб радянські бійці на передовій лінії побачили, в яку форму зодягнені солдати на машинах, тут був ще й точний психологічний розрахунок, адже не вдень, а вночі здійснюється більшість злочинів. А при ясному світлі хто подумає, зважиться запідозрити? Незрозумілим було тільки одне: чому літак кинув бомбу на машини? Помилився? Не попередили льотчиків?..

Гітлерівці!.. Я їхав з тими, що мали захопити міст на річці Рівнинній? Це точно воли. Макс не знав подробиць, він висловив припущення: можливо, парашутний десант. А вони — на машинах!

Все сходилося, та я ніяк не йняв віри і переживав дивне почуття нереальності всього, що відбувалося. Знав, їду з гітлерівцями, але не міг остаточно переконати себе в цьому. Мені, видно, не вистачало ще якогось крихітного доказу, підтвердження. Навіть у ці важкі, приголомшливі секунди мій мозок працював чітко, з цілковитою віддачею. Не встиг “капітан Павлов” скласти руки на грудях убитого і підвестись, як я схилився до “прикордонника”, що сидів навпроти, шепнув йому по-німецьки: “Іншого виходу не було…” Громило стрепенувся, мовби його шилом кольнули, спантеличено і злякано витріщив на мене баньки. Отже, він розумів по-німецьки. Тепер я вже не сумнівався, хто переді мною, і абсолютно ясно розумів, що все пережите донині, всі мої дивовижні пригоди — дитяча забавка, а найголовніше і найстрашніше тільки починається. “Спокійно! — наказав я собі. — Гра ще не закінчена. Що знає про тебе “капітан Павлов”? Почнемо з цього…”

“Капітан Павлов” знає про мене багато. Його, мабуть, повідомили про викрадення мотоцикла і більш ніж дивну поведінку зв’язкового, що зник разом із танкістом, йому відомо, де я перебував за кілька годин до того, як гітлерівські війська зайняли Біловодську. Він легко може знайти (Зульфія, Зульфія!) хату Івана Тихоновича… Що ж іще? Те, що я змінив мундир на гімнастерку. Все? Ні, йому відомо також, що я чудово володію німецькою мовою, це було однією з причин, що примусили його пристрелити пораненого. Тепер усе, підсумок підбито, підводимо риску.

Хвилиночку! “Капітан Павлов” не сумнівається, що я радянський розвідник і везу своїм якісь важливі відомості про ворога. Бог з ним, хай не сумнівається. Та чи може він припустити, що ці важливі відомості стосуються того завдання, яке йому доручено? Виключено! Так, він знає, що я добираюсь до мосту, і це його трохи бентежить, але він і гадки не має, що план операції, намічений за умов найсуворішої військової таємниці, ще вночі став здобутком радянської розвідки. Адже і Макс нічого точно не знав, він зробив лише логічний висновок: якщо план наступальних дій на завтрашній день розробляється з урахуванням того, що танки мусять пройти по непошкодженому мосту на повному ходу, то хтось має захопити цей міст ще до появи танків і перешкодити радянським саперам зірвати його…

“Капітанові Павлову” було відомо про мене багато, дуже багато, але не головне — те, що я знав про нього. Чи вигідно мені це? Побачимо. Машина рушила. Мені хотілося глянути на того, з ким випало, образно кажучи, схрестити шпаги, але я не міг примусити себе зробити це. Здавалося, тільки стрінемося поглядами, він вгадає мої думки. Можливо, його кляті рисячі очі мали гіпнотизуючу силу, яка скувала мене. Все ж я примусив себе глянути на нього, витримав зустрічний погляд і навіть усміхнувся сумовито. Сам не знаю, як це вийшло, але незрозуміла, загадкова усмішка збила “капітана” з пантелику, очі його розширились, якісь ясні шторки відхилились в них, наче він запитав мене злякано: “Ти чого? Хто ти?” — “Хто, хто… — відповів я йому теж самими очима. — Посуши свої арійські мізки!”

Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.

“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.

— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.

“Помкомвзводу” чомусь придуркувато засміявся.

На моїх очах діялося щось неймовірне: молодий гітлерівський офіцер серед білого дня їхав по нашій землі, в тилу у наших військ, віз своїх вовкодавів, більшість яких не знала жодного російського слова, так ось цей офіцер лицедіяв, як міг, навіть весело кокетував з радянською дівчиною, знаючи, що готує їй загибель. Я шукав слово, яке б точно визначило суть “капітана Павлова”, і не знаходив. Навіть такі слова, як авантюрист, звірюка, садист, недолюдок, страховисько, здавалися мені не досить виразними для нього.

Так проїхали ми чималу відстань. Ранок був ясний, сонячний, та мені все бачилось, як у тумані. Зупинялися ще два чи три рази. Мені неважко було здогадатись: “капітанові Павлову” наказано прибути на міст за 15–20 хвилин до появи гітлерівських танків, а вони затримувались, видно, не могли з ходу прорвати нашу оборону.

Згодом мені також стало зрозуміло, чому літак кинув бомбу на машину “прикордонників”. Гітлерівська авіація шаленіла позаду нас і десь попереду, за річкою, завдаючи ударів по наших військах, що підходили. Нас літаки обминали, але якась ланка бомбардувальників підлетіла близько, і один з них почав знижуватись.

— Ані з місця! — загорланив “капітан Павлов”. — Сидіти на машинах! Кулемети до бою!

Це була жахлива мить. Обидві машини зупинились. Зульфія затулила обличчя руками, низько нагнулася, Володька, що був намірився стрибати, застиг.

— Вогонь, капітане! Вогонь!! — закричав він не своїм голосом.

Але вовкодави не стріляли, хоч дула їхніх кулеметів були націлені на літак. Вони сиділи, втягнувши від страху голови в плечі, обличчя їхні болісно кривилися. “Капітан Павлов” блідий, з напівроззявленим ротом дивився на літак, що наближався, і мовби свідомо підставляв свої груди під кулі. Бомбардувальник, здавалося, злякався його хоробрості, задер догори крило з чорним хрестом і відвалив убік.

— Капітане, чому не відкрили вогню? — суворо запитав майор.

— Чому ви не стріляли, йолопи? — вишкіривши зуби, крикнув Володька, вп’явшись очима в “капітана”.

— А для чого його дражнити? — відповів за капітана помкомвзводу. — Чи вам, товаришу майор, життя набридло? Збити все одно не збили б, а нам такого б всипали, що тільки мокре місце зосталося б.

— Стільки кулеметів… — не міг заспокоїтись Володька.

У мене запитань до “капітана Павлова” не було. Все пояснювалося просто: льотчикам наказано не бомбити грузовики, якщо солдати, котрі сидять в кузовах, не зіскакують на землю, не розбігаються при наближенні літаків, а залишаються на своїх місцях. Першого разу, коли літак ішов просто на грузовики, нерви “прикордонників” в останню мить не витримали, вони почали розбігатися. Гітлерівський льотчик зрозумів свою помилку, коли бомбу вже було скинуто…

Так, запитань у мене не було до “капітана Павлова”. Та коли він стурбовано зиркнув на годинника, я сказав, наче вважаючи за потрібне по-дружньому нагадати йому:

— Товаришу капітан, так можна й запізнитись.

І знову швидкий насторожений погляд, і знову в ошалілих очах німе запитання: “Хто ти?..”

За кілька хвилин мені вдалося кинути ще одну зернину сумніву в душу “капітанові”, коли високо в небі майже над нами раптом спалахнув швидкоплинний повітряний бій. Два гостроносих “міги” кинулися на дев’ятку “юнкерсів” й одразу ж запалили один із них. Зульфія побачила чорний шлейф диму, що тягся за бомбардувальником, і заплескала в долоні, загукала радісно: “Збили! Збили!”

— Чорт… — досадливо промурмотів я, зрештою досить голосно, щоб “капітан Павлов” міг почути.

“Месершміти” (вони прикривали бомбардувальники) миттю накинулися на наших винищувачів. Один “міг”, викинувши маленький білий зонтик, каменем пішов до землі, інший вивернувся хитромудрим розчерком, шугонув у піднебесся. “Месершміти” хижо ширяли навколо льотчика, що спускався на парашуті, басаманили його батогами трасуючих куль. Я спостерігав цю картину, намагаючись надати своєму обличчю виразу прихованої злостивості, бо знав, що “капітан” скоса пильнує за мною. Здається, виходило. Я не без зловтіхи думав про те, який гармидер зчинився в голові “суперника”. Сум’яття, що його переживав “капітан Павлов”, побільшувало мої шанси на перемогу, хай ненабагато, але побільшувало. Я все ще не втрачав нації, що станеться якась вигідна для мене ситуація — машини затримають на КП або їх зупинить якийсь рішучий командир. Тоді я вигукну: “Німці! Це перевдягнені німці, перевірте документи!” Хай “капітан Павлов” стріляє в мене, але я кричатиму до останнього, приверну увагу, і “супермен” буде змушений ще до прибуття на міст ув’язатись у бій. Але такого зручного випадку не траплялось. Нам назустріч мчали машини, йшли, розсипавшись обабіч шляху, бійці. Прикордонників не затримували, вони не викликали підозри. “Капітан Павлов” знав, у яку форму вирядитися самому і вдягнути своїх людей.

1 ось попереду міст…

Я його бачив позавчора, коли мене везли полуторкою у Біловодську. Звісно, я тоді не дуже придивлявся до нього, але в пам’яті зосталося, що він не такий вже великий. Однак відтоді, як Макс розповів про план гітлерівського командування, я стільки передумав про цей міст, так прагнув дістатися до нього, що він став мостом моїх надій, страхів, відчаю, став долею моєю і багатьох дорогих мені людей, він поступово виріс в уяві до велетенських розмірів — цей дерев’яний, завдовжки щонайбільше шістдесят-сімдесят метрів міст…

Машина виїхала на нього, і товсті колоди загули під колесами. Я сидів спиною до кабіни і не озирався, але здогадувався, що попереду, затримуючи нас, котяться вози. Вони сунули й за нами — клунки, валізки, заплакані діти з переляканими очима, поряд із возами жінки.

“Капітан Павлов” крутив головою, пильно роздивляючись навколо. Позирав і на мене, однак я з удаваною байдужістю дивився назад, намагаючись не виявляти ні своєї цікавості до мосту, ні тривоги, наче був певний: “супермен” зробить усе, що треба, і мені тут турбуватися не слід. Володька сидів поряд і, схиливши голову на моє плече, куняв. Зульфія замріяно дивилася на воду. Майор розплющив очі і, ніби перевіряючи свою пам’ять, вимовив: “Ріка Рівнинна… Так, це Рівнинна”. Троє людей на машині — троє моїх друзів, але жоден із них не зможе допомогти мені. Це було, либонь, найжахливіше.

Як тільки виїхали на горбок за мостом, “капітан” наказав звернути ліворуч, і машини, від’їхавши від шосе метрів сто, зупинилися. “Прикордонники” швиденько позіскакували на землю і розбилися на дві групи. Кожний третій з них тримав у руках ручного кулемета Дегтярьова з диском. Запасних дисків було чимало, по два — три у речовому мішку. Виходить, вони приготувалися до тривалого, впертого бою. Невже “капітан” вирішив раптово напасти на саперів і з бою захопити міст? Ні, на це він не піде. Певно, вигадав щось хитріше…

“Капітан Павлов” не гаяв часу. Він наказав Зульфії зібрати навколо всіх поранених і пообіцяв, що тільки-но в неї буде все готове, відправить обидві машини з пораненими в тил. Дівчина побігла до возів на шосе. Я провів Зульфію поглядом, у думці прощаючись з нею.

На машині зосталось п’ятеро: я, Володька, спав сном праведника поранений майор із покусаними до крові губами, вбитий німець і “помкомвзводу”, якому було наказано стерегти мене “як зіницю ока”, а на випадок, коли я спробую розмовляти, “негайно заткнути пельку” Зробивши відповідні розпорядження, “капітан” повів більшу групу своїх солдатів туди, де радянські бійці, що розтяглися ріденьким ланцюжком, копали окопи. Тільки вісім вовкодавів, здається, найбільших і найдужчих, зостались неподалік од машини. Я почав будити Володьку, легенько штовхаючи його ліктем. Мені було необхідно, щоб Володька відволікав увагу “помкомвзводу” і дав мені цим можливість як слід роздивитися довкола.

Ще коли ми виїжджали на пагорок, я помітив недалеко від мосту, праворуч, бліндажик і бійця з біноклем. Очевидно, це був пункт саперів, які замінували міст і чекали наказу висадити його в повітря. Тепер я побачив три протитанкові гармати: одну на шосе і дві у тому місці, куди пішов “капітан”. Можливо, їх було більше, але я не міг як слід роздивитися, до того ж мене передусім цікавили сапери-підривники і те, звідки мали з’явитися німецькі танки.

Будиночки Рівнинної — біленькі, чепурненькі, із зачиненими віконцями — ховалися за шерегою могутніх білокорих осокорів, що росли майже на березі; вся станиця, як і Біловодська, потопала в густих садках. Зважаючи на відстань і можливу швидкість танків, я зробив у думці нескладні підрахунки. Виходило, що з того моменту, коли танки виринуть із-за тополь і вискочать на міст, мине не більше двадцяти секунд. Протитанкова артилерія — ті три гарматки, які я помітив, — встигне відкрити вогонь. Але чи залишаться живими до того часу артилеристи? Звуки бою долинали все виразніше.

“Капітан Павлов” швидко йшов до машин. Сам. Його люди, поскидавши гімнастерки, вже почали квапливо окопуватися на схилі. Вони розташувались на зайнятій ділянці не в одну лінію, а кільцем. Кругова оборона! Позиція, вибрана ними, була вдалою. Я зрозумів і те, що перші кулеметні черги “прикордонників” вдарять по гарматній обслузі.

До наших машин один за одним підходили поранені.

— Чекайте, скоро відправимо! — хрипло гукнув їм “капітан”. — Три бійці з кулеметом залишаються біля машин. Помкомвзводу, ведіть диверсанта і цього, глухого… Підуть з нами.

Він боявся залишити мене в машині. Надто велику цінність являв я для нього. Тепер він не відпустить мене й на крок. Я стрибнув услід за Володькою на землю, наблизився до “капітана”, сказав багатозначно:

— Дякую, товаришу капітан…

— У чому річ? — нервово і підозріло зиркнув він на мене. — За що дяка?

— За щастя бути очевидцем… — перейшов я на німецьку.

— Що ти шваргочеш? — сердито крикнув на мене “капітан”. — По-німецьки шпрехаєш? Ти в мене ще й по-нашому заговориш!

Він кричав, але я бачив у його очах радість, яку так важко приховати кожному честолюбцеві, коли йому підлестять. Рушили. “Капітан” крокував, як на параді, розмірено, не поспішаючи. За ним ішов я, “помкомвзводу”, Володька, позаду нас — вовкодави. Раптом усі ми підвели голови: з заходу на невеликій висоті поверталися наші штурмовики. їх переслідували “месершміти”, яких марно намагалися відігнати два винищувачі. Пучки білих ниток від трасуючих куль креслили небо й тут же щезали. Один штурмовик задимів саме над нами.

— Не роззявляйте роти! — весело гримнув “капітан”, прискорюючи крок.

Ми йшли до саперів. Почуття нереальності того, що відбувалося, знов охопило мене. Я не міг повірити, що сонце, як завше, сяє над землею, що синє хвилясте пасмо на південній частині горизонту — гори, що я дихаю, що “капітан Павлов”, який так спокійно, впевнено крокує попереду, — перевдягнений гітлерівець.

Ми були вже недалеко від бліндажа, коли навстріч вийшов молодший лейтенант, очевидно, командир саперів. Три бійці стояли біля входу у бліндаж, дивилися на нас.

— Капітан Павлов, — хвацько козирнувши, відрекомендувався саперові гітлерівець,

— Молодший лейтенант Єгорушкін.

— Товаришу молодший лейтенант, швиденько зберіть своїх людей, я маю провести інструктаж, перевірити…

— Не турбуйтесь, капітане, у нас все гаразд, — стримано посміхнувся молодший лейтенант, самолюбство якого, видно, було уражене втручанням прикордонника. — Інструкція відома, ждемо наказу, а не буде — діємо на свій розсуд. І попрошу вас і ваших людей… Тут не можна стороннім…

— Я виконую особисте доручення генерала Морозова, — багатозначно, але й без амбіції заявив “капітан” і, взявши командира саперів за лікоть, ступив крок до бліндажа. — Річ у тому, що ми тільки-но спіймали диверсанта, спеціально підісланого у Рівнинну, щоб… — Гітлерівець простував до бліндажа, м’яко, але наполегливо ведучи з собою сапера. — Як гадає генерал, цей тип одержав завдання зірвати міст завчасу, щоб відрізати шлях відступаючим частинам.

Я знав: момент для вирішального удару треба вибрати безпомилково, іншої нагоди не буде. Але й зволікати, тягти не можна. У мене майнула думка: а що, коли сказати кілька фраз по-німецьки? Командир саперів, передчуваючи щось недобре, заборонив “капітанові” підходити до бліндажа. Коли виникне сутичка, хтось із тих саперів, що стоять на чатах, зрозуміє, в чому річ, і рвоне міст. Але нараз виникла інша думка: а як же ті, на тому боці, адже шлях до порятунку їм буде справді відрізано?

“Капітанові Павлову”, хоч він і гадки не мав про це, вдалося збити мене з пантелику. Вперше за весь час… Я не врахував жорстоких законів воєнної логіки, якими мусять керуватися військові. З двох бід вибирають меншу. В разі необхідності полководець без роздумів мусить пожертвувати частиною військ, щоб врятувати від розгрому армію. За теперішніх обставин більшість військ, які билися по той бік річки, були приречені на загибель, від того, вціліє міст чи ні. А що станеться, коли гітлерівські танки прорвуться на цей берег?..

Момент було втрачено. Ми підійшли до бліндажа. Поруч зяяла велика вирва від авіабомби.

— Товаришу капітан, — наче виправдовуючись, сказав молодший лейтенант, — ми передбачили можливість нападу диверсантів, у нас три кулемети.

— Так, — кивнув головою гітлерівець, — станковий біля мосту. Я бачив…

— І два тут, — сапер показав на перекриття бліндажа, де стояв спрямований на міст ручний кулемет, а потім махнув рукою у бік окопчика. Окопчик цей був метрів за сімдесят від нас, з нього визирали два бійці, а поруч стриміло в небо дуло кулемета.

— Розумієте, в чому річ, — заклопотано бубонів саперові “капітан”. — Можливо, диверсант був не один… Генерал-майор виділив під моє командування групу бійців і наказав прикрити вас і міст на випадок нападу. Мої люди окопуються вище, он там, на горбі. Бачите? Пластуни залягли на березі, замаскувалися, стежать за кожним на мосту. Скільки у вас чоловік? Скличте всіх.

— Гургінідзе! — гукнув молодший лейтенант. — Давайте сюди обидва! Бігом! — він поморщився, зважуючи, чи покликати й спостерігача, покликав усе ж: — Коломін!

Я розпачливо бився над розв’язанням найпростіших арифметичних задач. Мені не хотілося, щоб ті двоє покидали окопчик. Тепер саперів коло бліндажа разом з їхнім командиром було четверо, на спостерігача, який стояв кроків за сорок вище на схилі, можна було не зважати — не встигне підбігти на допомогу. Гітлерівців вісім. Мабуть, варто зачекати, коли всі сапери зійдуться сюди. Семеро проти восьми. А я? А Володька? Дев’ять нас.

“Капітан” помітив бікфордів шнур, що тягся від бліндажа до мосту, і дві пари дротів у жовтій і зеленій ізоляції, які зникали в землі. Видно, для них був викопаний рівчак, який потім засипали.

— О! — схвально промовив “капітан”. — Я бачу, ви Добре приготувались до зустрічі з гітлеряками.

— Звичайно, — відповів задоволено молодший лейтенант і показав рукою на окопчик. — Продублювали на всяк випадок. Одне відмовить — інше спрацює.

Я не зрозумів, що мав означати жест сапера, а “капітан”, здається, цього жесту і зовсім не помітив. “Супермен” поглядав на небо, але, як я здогадався, насправді прислухався до гарматної стрілянини за станицею, що вже потроху вщухала. Мабуть, танки прорвали нашу оборону і йшли форсованим маршем.

— Авіація вас не турбує? Дивно…

— Так, — промовив молодший лейтенант. — Міст чомусь не чіпають. Починайте, товаришу капітан. Всі зібралися.

Вісім проти дев’яти… Все одно нас зімнуть, зріжуть: сапери розгубляться, навряд чи одразу повірять мені. А гарматних пострілів уже зовсім не чути — танки, виходить, прорвалися. Колони радянських військ, що поспішають сюди на підмогу, розтягнулися на марші… Я бачу вхід до бліндажа. Там підривні машинки. Я знаю усі підривні системи, вмів ними користуватися. Вчили! Хай свої ж і вб’ють, але міст буде висаджений в повітря і “надлюдина” зостанеться в дурнях.

Кров бухала у скронях, немов відлічувала останні секунди мого життя, але я не відчував страху. Думав тільки про міст, який мав злетіти в повітря перед самісіньким носом гітлерівців.

— Товариші… — почав “капітан”.

Всі погляди схрестилися на ньому. “Ну, завдай останнього, вирішального удару псові-лицареві!” Сильним поштовхом плеча я збив із ніг “помкомвзводу”, що стояв біля мене, кинувся до бліндажа і налетів грудьми на бійця. Не збагнувши, звідки і чому з’явився ще один сапер, я хотів прошмигнути у бліндаж повз нього, але чиясь дужа рука зупинила мене: Володька наспів.

— Це німці! — заволав я. — Перевдягнені німці. Висаджуйте в повітря міст! Це німці, німці, кажу вам. Вони захоплять… Висаджуйте! Я — радянський розвідник. Капітан теж німець…

Вигукував уривки фраз похапцем, бо гадав, що ось-ось мене зіб’ють з ніг, приглушать ударом приклада. Але, крім Володьки, який все ще тримав мене за комір, ніхто не наблизився. І тут я побачив у всій красі незрівнянну посмішечку “капітана Павлова”. Зневажливу, тільки на одній половині обличчя.

— Це той гітлерівський диверсант, про якого я говорив, — спокійно сказав “капітан” спантеличеному командирові саперів і тицьнув пальцем у груди Володьку. — Скажи, артилерист, що це за тип? Хто він?

Володька, зрозумівши, відповів:

— Темний… Тепер справа ясна. Їхав на мотоциклі з німецького боку…

— Чуєте, що каже боєць з передової?

— Я радянський розвідник, товариші! Негайно висаджуйте міст! Ворожі танки близько… А він — перевдягнений гітлерівський офіцер. Увесь загін переодягнений в радянську форму. Їхнє завдання — захопити міст. Повірте!..

— Подивіться на його чоботи і штани… — саркастично промовив “капітан”.

— Чуєте?.. Тільки капітан і помкомвзводу розмовляють по-російськи, решта не знає ні слова!

Я помилився, знали ще двоє. Один сказав: “Сволота!” Інший додав: “Оце утнув!” “Капітан Павлов” махнув рукою, вовкодави дружно засміялися.

— Спитайте що-небудь в інших, — наполягав я.

Лице командира саперів взялося червоними плямами, він подивився на мої ноги, потім на міст, по якому рухалося кілька возів, брели легкопоранені, жінки з дітьми. Десь недалеко за горбом пролунали вибухи, розляглася тріскотнява зенітних кулеметів. Смаглявий сапер з кучерявим чубом, що чорним крилом вибивався з-під пілотки (здається, це був Гургінідзе), щось сказав своєму товаришеві, очевидно, по-грузинському. Я зрозумів тільки два слова — кацо і дубель.

— Товариш капітан, ваші документи! — тривожно озираючись на своїх солдатів, зажадав молодший лейтенант.

— Ну й ну… — ображено хитнув головою гітлерівець, розстібаючи кишеню гімнастерки. — З цього треба було й починати, товаришу молодший лейтенант. — Він витяг кілька книжечок, подав одну, очевидно, посвідчення особи, і спитав із благородним обуренням: — Орденську книжку? Партквиток? Довідку про поранення?..

Лейтенант узяв документи, суплячись, квапливо погортав їх, звіряючи записи, печатки ї поглядаючи то на фотографії, то на “капітана”.

— Все те липа! — кричав я захриплим голосом. — Що ви робите, лейтенанте! Женіть їх, висаджуйте міст, поки не пізно. Танки близько!

— Товаришу помкомвзводу, вгамуйте кінець кінцем мерзотника! — навіть не глянувши у мій бік, недбало кинув через плече “супермен”.

— Женіть їх! Вони повбивають вас! Висаджуй…

“Помкомвзводу” вдарив мне прикладом у живіт, трохи вище пряжки на ремені, і я замовк на півслові. Молодший лейтенант повернув гітлерівцеві документи, козирнув.

— Товаришу капітан, прошу вас піти звідси. Я не маю права… Ідіть до своїх людей, займайте оборону.

— Що-що? — бліднучи, перейшов на голосний шепіт гітлерівець. — Ви довіряєте фашистському диверсантові більше, ніж мені? Там, на тому боці, тисячі наших… Ви хочете згубити їх, залишити на поталу ворогові?

— Прошу покинути цю ділянку! — закричав командир саперів, відступаючи крок назад. — Негайно! Інакше буду змушений вдатися до зброї.

Озираючись на своїх підлеглих, він наказав:

— Зайняти місця, приготуватися до вибуху!

— Стій! — гнівно і владно махнув “капітан”.

В ту ж мить “помкомвзводу” нагнувся і двома ударами кинджала перерізав проводи. Сапери застигли, не вірячи своїм очам,

— Батьківщину пр-родаєте, поганці? — ледь стримуючи лють, вигукнув “капітан”. Рисячі очі його виблискували непідробним обуренням. — Дивіться! Там жінки, діти… — Він викинув у бік мосту руку з розчепіреною п’ятірнею.

Це був умовний знак для нападу. Вовкодави кинулись на саперів і за дві секунди збили їх з ніг, зім’яли, обеззброїли, поскидали у вирву. Такої “чистої” роботи я ще не бачив.

— Що ти робиш, капітане? — Володька з відкритим ротом, широко розкритими очима обома руками схопив гітлерівця за груди, рвонув до себе так, що гімнастерка тріснула біля кишені. Він би зім’яв його у своїх лапах, коли б не наспів “помкомвзводу”. Той всадив кинджал Володьці у спину, під ліву лопатку. Глухий богатир здивовано озирнувся і звалився на землю.

— Батьківщину продавати?.. Я вам покажу! Я доповім генералові…

Він все ще грав, грав по інерції, не міг вийти із створеного ним образу капітана Павлова. Йому треба було відтягти початок бою якнайдалі. Він уже помітив, що на пагорбі з’явився новий підрозділ, який щойно прибув і поспіхом займав оборону, “Капітан” не хотів даремно втрачати своїх людей. Адже це теж підігрівало його самолюбство.

Раптом його очі зупинилися на мені, він заревів:

— Лягай, гад! Лицем донизу, руки за спину. Більшовицький розвідник… Кого обдурити захотів, виродок?

“Капітан” штовхнув мене. Коли я падав на землю, то побачив Зульфію, яка бігла до нас.

— Товаришу капітан! — загукала вона ще здалеку. — Обидві машини з пораненими. Де водії? Накажіть їм… — Тут голос її урвався. Я почув квапливі кроки і здивований вигук. — Товаришу капітан… Ой! Що це тут? Що сталося?

Я підвів голову і побачив вкриті пилюкою чоботи, тонкі ноги в брудних панчохах. Одна панчоха була розірвана нижче коліна, і на смаглявій шкірі було видно велике синє садно.

— Товаришу капітан, що з ним? Хто його вбив? — показала на мертвого Володьку.

— Невелике ускладнення, прекрасна Зульфіє… — почувся в’їдливо-люб’язний голос “супермена”. — Тобі доведеться зачекати. Ляж, відпочинь!

— Як?.. У мене поранені…

— Лягай! — гримнув гітлерівець. — Чуєш? Лицем до землі, руки за спину! Фронтова шлюха, полукровка, здохлятина… — Він мстив їй за те, що вона, “полукровка”, подобалась йому, арійцеві, за те, що вона була розумніша від нього, за “довідку про расову благонадійність”… — Ворухнешся — пристрелю!

Тепер гітлерівці вже не церемонилися, почали розмовляти поміж собою по-німецьки.

— Варто б їх одразу порішити, гер обер-лейтенант, — сказав “помкомвзводу”.

— Рано… — відповів “капітан”. — Червоних прибуло. Я не хочу втрачати жодного солдата…

— Можна без пострілів. Секундне діло… — не вгавав “помкомвзводу”.

— Добре було б взяти їх у полон і доставити оберстові, — заперечив “Павлов”. — Хоча це й небезпечно… Досить дівчиська й отого… Слухати наказ! Біля саперів залишається три автоматники. Як тільки почнеться бій, всіх розстріляти. Того, що їхав з нами, не чіпати. В жодному разі! І дівчиська… Обоє мені потрібні. Кулеметникам приготуватися до бою. Ціль номер один — станковий кулемет червоних біля мосту. Далі, коли не буде наказу, дійте на свій розсуд. Номер два — протитанкова гармата, праворуч грузовика. Номер три — бронебійники біля шосе. Бачите, копають окопи?..

Я лежав на землі. Переможений? Ні, ні! Я ще був живий, виходить, мусив боротися, мав право на надію. І коли в моїй пам’яті промайнув рядок з лермонтовського вірша: “…без звуку він лежить, погрузли в кров і тлін його коліна…”, я тут же заперечив його. Ні, я ще не переможений. Я знав, що “капітан Павлов” не дасть мені вмерти до якогось часу. Тільки живий я для нього цінність, мертвий — не вартий нічого. Адже він здогадався, що я не сам, що існує ще хтось, досвідченіший і небезпечніший для них радянський розвідник, який здобув цілковите довір’я у гітлерівців. Йому потрібен був Макс. Але Макса йому не бачити! І з мене нічого не витягне. Коли в розвідника не залишається іншого виходу, він має право на смерть. Я тепер мав це право. Я ладен був умерти, щоб врятувати мого розумного, хороброго друга Макса. Але просто так віддавати своє життя я не збирався, мені хотілося прихопити з собою “капітана Павлова”. Я навіть згоден був лежати з ним в одній могилі. Коли не перемога, то хоча б нічия. Все залежало тепер від моєї сили і спритності. І від удачі! Мусить же нарешті мені поталанити! Коли зав’яжеться бій, зчиниться метушня, вони розгубляться. Тоді я матиму перевагу раптового нападу. Виб’ю у когось автомата чи кулемета і зріжу “Павлова”. Після того і смерть буде почесна, ніхто не осудить.

Увага моя в ці хвилини була загострена до краю. Я чув кроки гітлерівців, короткі фрази, що ними вони обмінювалися, встановлюючи кулемети, чув стогін чи то ридання Зульфії. І раптом пролунав тихий радісний вигук “помкомвзводу”:

— Танки, гер обер-лейтенант! Танки вже в станиці!..

Тієї ж миті я почув неголосну гортанну мову, знову вловив слово “дубель”, і тон був наполегливий, вимогливий. Грузин мовби наказував щось собі і своєму товаришеві. Нараз вони вискочили з вирви й побігли до окопчика. Бігли, а автоматник бив по них прицільними чергами. Аж ось обоє, немов спіткнувшись, звалилися на землю.

— Всі кулемети по вказаних цілях, вогонь! — наказав обер-лейтенант.

Мене вже не цікавило, що відбувалося навколо. Впершись носком одного чобота в закаблук іншого, я намагався, не привертаючи до себе уваги, стягти чобіт з ноги. Я знав: в окопчику, до якого бігли Гургінідзе і його товариш, встановлена друга машинка з окремою проводкою до укладеної під мостом вибухівки. Як я здогадався про це? Чому “капітанові Павлову”, який до найменших подробиць розробив план операції і передбачив, здавалось, усі випадковості, всі можливі ускладнення, не спало це на думку? Не знаю. Очевидно, його увага увесь час роздвоювалась, і арійський мозок не зумів виділити головного.

Чобіт нарешті піддався, зліз з ноги. Затим і другий. Я уявив собі ту відстань, яку мені доведеться пробігти. Сімдесят метрів. Хай усі вісімдесят! Стометрівку я бігав за одинадцять секунд. Отже, здолаю цю відстань за дев’ять. Я мусив пробігти ці сімдесят метрів за дев’ять секунд. Але головне — спокій. Намагаюсь дихати глибоко, розмірено. Ось так…

Аж це крізь стрілянину долинуло ревіння моторів і брязкіт гусениць. “Помкомвзводу” радісно зарепетував: “Ахтунг! Танки на мосту!” “Капітан Павлов” скомандував: “Усі кулемети! Ціль — гармата на відкритій позиції! Друга — поряд і праворуч!..”

Останні слова долинули до мене, коли я вже рвонув до окопчика.

Зульфія бігла поперед мене. Велика сумка з червоним хрестом заважала їй, але дівчина не намагалася скинути її, а тільки відштовхувала ліктем на спину. В руці у неї був пістолет, той самий “вальтер” з одним патроном. Вона, видно, встигла вийняти зброю з сумки, ще коли лежала на землі. Не одразу я зрозумів, що Зульфія теж біжить до окопчика, маючи на меті те, що і я.

Перший танк, очевидно, вже проскочив міст. Будуть стріляти по ногах. Я потрібен “Павлову” живий. Все одно добіжу, доповзу. Але автоматник, поспішаючи, видно, узяв вище. Я майже порівнявся з Зульфією, коли перша куля люто рвонула ліву руку вище ліктя, друга обпекла стегно. Я штовхнув дівчину в спину, щоб вона впала: “Живи!”

Десять метрів… Ще одна куля, в плече… Брешеш, і мертвий добіжу! Три метри! Сторчма кидаюсь в окоп. Схопив маленьку поліровану дерев’яну скриньку. Позаду, біля самої спини, гримнув постріл, мене наче проткнули наскрізь тонким розпеченим прутом, але я вже встиг крутнути ручку. Все-таки крутонув! Запала моторошна тиша, всі звуки бою щезли, наче я раптом оглух. Та ось вибух розколов і небо, і земну твердь. Я побачив біля себе Зульфію, пістолет в її руці. Невже вона в мене стріляла? Може, думала, що я хочу обігнати її, обірвати проводи? Для неї я ж до останньої миті залишався ворогом, зрадником. Вона б випустила в мене всю обойму, та в пістолеті був лише один патрон, той, що вона залишила собі.

Зульфія не пошкодувала його для мене.

Я впав на бруствер, виплюнув щось солоне й пекуче. Мені було погано. Я поринав в якусь червонувату імлу, провалювався крізь землю, усвідомлюючи, що, можливо, це і є смерть, моя смерть. Все ж змусив себе підвести голову, подивитися на діло рук своїх. Мосту не було. Я непритомнів, умирав, йшов у небуття, але бачив, як один танк, проламуючи потрощені мостини, пішов під воду, а другий, що встиг перед самим в’їздом на міст звернути убік і загальмувати, одірвав шмат крутого берега і звалювався в ріку. Це не ввижалося мені на порозі потойбічного життя, ні! Це я бачив на власні очі, в яких уже починали танцювати, кружляти у вихорі оранжеві цятки і палички.

Біль перевернув мене на спину. В очі ринуло блискотіння літнього дня. Я побачив дивовижне небо — чорне, з сонцем, місяцем, зорями, схожими на чиїсь очі. Воно косо спускалося на землю, змінюючись, прибираючи рис жіночого обличчя, почорнілого від сонця і страждань, воно закривало день, гасило світло в моїх очах. Та чи це було затьмарене горем небо моєї Вітчизни, чи смерть моя постала в образі скорботної богоматері на древньому письмі, чи простирав наді мною чорне крило своє казковий добрий ворон, що прилетів до Івана-царевича з “цілющою водою” у дзьобі, чи то сльози відчаю покотилися по обличчю Зульфіі, яка нарешті зрозуміла свою помилку, — цього вже я збагнути не міг…

*


Я вижив.

Зульфія врятувала мене.

Довго розшукував її, надсилав запити, та дізнався про долю дівчини лише після закінчення війни. Зульфія загинула під Варшавою.

Що ж до “капітана Павлова”, то його справжнє прізвище мені стало відоме недавно із спогадів одного з уцілілих офіцерів гітлерівської дивізії, що мала кодову назву “Бранденбург-800”. Спогади ці, що випадково потрапили мені до рук, видані у ФРН. Тепер там багато випускають таких книжок. Кінець кінцем, попит на літературу такого гатунку не тільки у Західній Німеччині, вона популярна і в деяких інших країнах так званого “вільного світу”. Автор досить детально описав спробу гітлерівського диверсійного загону захопити міст через ріку Рівнинну. Закінчується розділ двома короткими фразами: “Зрозумівши, що гру програно, обер-лейтенант Генріх фон Ланге пустив собі кулю в лоб. Він учинив, як справжній німецький лицар…”

Тут мемуарист не збрехав. Коли я, воскреслий, лежав в одному з бакинських госпіталів, мені розповідав мій керівник, який приїхав провідати мене, що на березі ріки, коло бліндажа саперів, знайшли труп у подертій коверкотовій гімнастерці з “шпалами” на петлицях, Безперечно, то був обер-лейтенант фон Ланге.












ГОЛКА В СІНІ



















ЗАПИСИ, ЗРОБЛЕНІ В СЕКРЕТІ


Над лісом високо в небі летів голуб. Призахідне сонце золотило його правий бік, і здавалося, що крила в голуба різні — одне димчасто-сизе, а друге золотисто-вогненне.

Юрко Коломієць, на прізвисько “Художник”, провів птаха захопленим поглядом і, коли той зник за видноколом, штовхнв ліктем Селіверстова, що лежав поруч.

— Записати?

Селіверстов, зморений спекою, куняв, але, діставши штовхана, миттю прокинувся, закрутив головою.

— Де?.. Що?..

— Повітря. Голуб пролетів, — серйозно повідомив Коломієць. — О двадцятій тридцять шість…

Селіверстов, певно, подумав, що з нього кепкують, мовчки витер долонею спітніле обличчя і невдоволено глянув на товариша, але не розсердився. Вже сам вигляд Коломійця викликав усмішку: для маскування хлопець навтикав у благеньке сукно кепки кілька віточок чорниці, в дуло автомата засунув дві ромашки. Дивак! То квіточками милується, то паличкою на піску щось креслить, грубого слова від нього не вчуєш, очі замріяні, ледь що — червоніє. Одне слово, Художник.

— Записуй, коли не лінь, — позіхнувши, сказав Селіверстов і почав зосереджено чухати лівий бік. — Зозулю, що вранці кувала, мурахів, їжачка теж запиши. Давай усе підряд, як юні натуралісти…

Призначені в секрет бійці партизанського загону справді скидалися на завзятих натуралістів, що потай стежать за життям мешканців лісу. Вони лежали на невеликому пагорбі, біля кореневища старої сосни. Місце для секрету — кращого й не бажати: тут росли лохина впереміж із чорницею, невисокі кущі, обліплені темними сизуватими ягодами, служили надійним прикриттям. Сосновий ліс навколо був проріджений, досить злегка підвести голову, щоб побачити розбиту дорогу, густо встелену виїждженими вузлуватими корчами.

Партизани пильнували добре, проте за весь день так і не змогли помітити чогось такого, що слід було б занести до щоденника спостережень. Час тягся повільно, лісова духмяна теплінь п’янила, розслабляла, і коли б не великі жовті мурахи, бійцям важко було б боротися з дрімотою. Мурахи допікали щохвилини, вони діловито, наче по дерев’яних колодах, снували сюди-туди по тілах партизанів, умудряючись заповзти під одяг. Отоді-то й почалися тортури.

Хлопці помирали з нудьги. Єдиною розвагою для них була поява їжака, що волік мертву гадюку. Сталося це години півтори тому. Побачивши перед собою людей, звірок зафиркав, потім завмер на мить, оцінюючи обстановку, й, видно, вирішивши, що зв’язуватися з незнайомцями не слід, шмигнув у кущі, не випускаючи з зубів своєї здобичі.

Юрко задля жарту зафіксував цю сценку на папері, зобразивши гадюку в зубах їжака у вигляді свастики. А під малюнком вивів чітким каліграфічним почерком: “18.35. Земля. В двох метрах від поста був помічений цей колючий звір. Забачивши нас, він кинувся навтікача і зник у невідомому напрямі…”

— І знав же Ковалишин, де вибрати для нас місце, — продовжуючи чухатися, бурчав Селіверстов. — Ці стоногі чорти спати не дадуть. От, холера, куди лізе… Ну, що ти йому скажеш, негідникові!

— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.

— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?

— Військова таємниця…

Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.

— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.

— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?

— Програєш.

— Звичайно, годинник буде твоїм. Тільки й всього.

— Не спати можна з різних причин, — лінькувато мовив Селіверстов. — От мурахи шкіру погризли: цілу ніч чухатися буду. Ти теж навряд чи заснеш.

— Весь загін не спатиме… — стояв на своєму Юра. — Ну, споримо?

— Звідки тобі це відомо? Може, приснилось? — насмішкувато допитувався Селіверстов.

Коломієць уже заходився малювати в блокноті голуба з розпростертими крилами. Він навмисне помовчав, щоб розпалити цікавість товариша, і сказав удавано байдуже:

— Літаки з Великої землі подарунки скинуть.

— Вночі? Сьогодні вночі? — Селіверстов протяжно свиснув. — Тобі що, сам Бородань про це сказав?

— Не обов’язково. Голову на в’язах треба мати.

— Штукар ти, Художнику, — Селіверстов засовався, намагаючись влягтися зручніше. — Гаразд… Може, я все ж покуняю хоч одним оком. Секунд так на дев’ятсот. А ти, дивись, не засни. Тільки що — розбудиш.

Намалювавши голуба, Юрко написав унизу: “20.28. Повітря. Пролетів голуб”. Щоб надати записові жартівливої поважності, хлопець вирішив доповнити його: вказати висоту, напрям і швидкість польоту голуба, описати барви оперення. Проте зробити цього не встиг — від дороги долинули голоси.

Селіверстов наче й не дрімав, одразу ж підняв голову. Обидва завмерли, прислухаючись. Ішло п’ятеро: високий старий з пишними сивими вусами, три жінки в святкових квітчастих хустках і дівчина-підліток, одягнена в червоне плаття й синю оксамитову корсетку, вишиту на грудях блискітками, що раз у раз іскрилися на сонці. За спинами у всіх висіли на широких шлейках плетені з лика кошелі. Коли ці люди пройшли і їх голоси стихли, Селіверстов сказав:

— Старого знаю. Це пан Кухальський з Люб’язької Волі. Жінки, мабуть, теж звідти. Пиши… Скільки на твоєму трофейному? От і пиши: двадцять сорок три, дорогою з Кружно пройшли мешканці хутора Люб’язька Воля — старий Кухальський і чотири жінки. Судячи з вигляду, вони були на базарі в Кружно. Ішли не криючись, голосно розмовляли. Так і пиїии.

Селіверстов зазирнув у блокнот. Малюнки йому сподобались, але вій буркнув:

— Даремно все те намалював. Ковалишин ще лаятиме. Знаєш, який наш взводний.

Селіверстов ще хотів щось сказати, але Юра застережливо підніс руку, й обидва знову завмерли. Хтось біг лісом. Спершу тріск сухих гілок чувся позаду, потім праворуч. Юрко підвів голову й побачив, як серед рідких стовбурів промайнула жіноча постать і тут же зникла в гущавині. За хвилину — півтори жінка з’явилася далеко попереду, і на цей раз її побачив і Селіверстов.

— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.

— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.

— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…

— Часто крутила головою, начеб оглядалася.

— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?

— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…

— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.

У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”

Ковалишин прийшов знімати хлопців з секрету ще завидна. Це був молодий, підібраний, навіть чепуристий командир у перехопленому широким поясом трофейному офіцерському мундирі, що бездоганно сидів на ньому, в коричневих, домашнього сукна, бриджах зі шнурівкою вище колін і начищених до блиску чоботях.

Селіверстова завжди захоплювало вміння Ковалишина стежити за своїм одягом, підганяти його до постави так, начебто приготувався до параду або фотографування. І зараз він із задоволенням оглядав командира, що опустився поряд на коліна й простяг руку за блокнотом Художника. На рукаві мундира Ковалишина, біля самого ліктя, білів чи то жмуточок пуху, чи павутинка, і Селіверстов вирішив зняти цю пушинку.

— Що там? — здивовано запитав Ковалишин.

— Пір’їнка, — відповів Селіверстов, розглядаючи те, що було затиснене в його пальцях. — Маленька пір’їнка.

— У лісі всього наберешся… — взводний, гидливо скривившись, оглянув рукав, старанно обтрусив поли мундира й узявся читати записи в блокноті.

На відміну від Селіверстова Юрко Коломієць недолюблював свого взводного, вважаючи його формалістом, здатним чіплятися до кожної дрібнички. На виду Ковалишина майже назавжди закарбувався вираз сухої діловитості, заклопотаності й навіть зарозумілості. Проте Коломієць мусив визнати: службу свою взводний виконує бездоганно, всі його вимоги до підлеглих обгрунтовані й справедливі.

Ковалишин, невдоволено відкопиливши губу, довго розглядав записи в блокноті й раптом ошелешив бійців таким запитанням:

— Тут написано: жіноча постать… А ви впевнені, що жіноча?

— А чия ж? — здивувався Селіверстов.

— Я питаю: ви впевнені, що це була жінка, а не чоловік у жіночій одежі?

Селіверстов і Коломієць мовчали. Припущення взводного здалося їм фантастичним, але ніхто з них не зважився зовсім відкинути його.

— Ага, не впевнені… — резюмував Ковалишин. — Отже, й писати треба точно: не жіноча постать, а постать, одягнена в жіночу одежу. Ясно? Це ж найважливіше, що ви помітили за цілий день. Що то за людина, куди і чого бігла?

“А він дійсно має рацію”, — подумав Юрко.

Ковалишин знову глянув на сторінку блокнота. На цей раз увагу його, очевидно, привернули малюнки, він скупо посміхнувся.

— Так, їжака намальовано натурально! А це що? Орел? Літак?

— Голуб… — сказав Юрко зніяковіло. — Зараз перемалюю.

— Піде й так, — після короткого роздуму махнув рукою Ковалишин. — Не варто паперу псувати. Але надалі треба серйозніше ставитися до обов’язків. Повітря — це що? Літаки. Можливо, кружляв над лісом розвідник, фотографував… Це важливо.

— Навіть звуку літака не чули.

— Ну, й слава богу. — Ковалишин подивився на вирваний із блокнота аркуш, склав учетверо, сховав його до нагрудної кишені мундира. — Значить, так: зараз підемо в роту. Повечеряєте й нікуди, чуєте — нікуди не відлучатися, спати не лягати.

На обличчі Юрка затріпотіла самовдоволена усмішка.

— А що я тобі казав, Селіверстов? Бач, по-моєму виходить, — сказав юнак, коли вони рушили до шляху.

— Про що це ви? — поцікавився взводний.

Відповів не Коломієць, а Селіверстов.

— Та це він каже, ніби вночі літаки прилетять, гостинці будуть скидати. Правда?

Ковалишин різко обернувся:

— Звідки ти знаєш? — якось злякано спитав Юрка. — Хто тобі сказав?

— Ніхто не казав, — стенув плечима Юрко. — Сам здогадався.

— Як це: здогадався? — не відставав взводний. Він зупинився й суворо дивився на бійця.

— Що ж тут хитрого? — здвигнув плечима Коломієць. — По-перше, багато секретів виставили для спостереження. Це неспроста. Значить, до чогось готуються, чогось остерігаються. Крім того, перша рота вже три дні на Чорне болото ходить, майданчик там розчищає, хмиз для вогнищ заготовляє. А тепер наказ — повечеряти, не спати, бути на місці.

Схоже було на те, що у взводного дух перехопило від таких міркувань. Адже все, що стосувалося прибуття літаків з Великої землі, а також місця, де мали бути скинуті доставлені ними вантажі, командування загону тримало в суворій таємниці. І ось на тобі — цей шмаркач, якому ніхто нічого не повідомляв, просторікує, що і де має статися цієї ночі.

— Ось що, Художнику, надто вже ти розпустив язика, холера твоїй мамі! Яке тобі діло, куди й чого ходить перша рота? Тобі дали завдання — виконуй! Так ні, він мудрує, філософствує… От доповім Третьому, тоді побачиш!

Юрко мовчав. Він почував себе винним і тому не ображався на догану взводного. Дійсно, йому слід було б тримати язик за зубами й не висловлювати своїх припущень. Та в глибині душі юнак торжествував: догана від взводного тільки підтверджувала його здогадку. Тепер він не мав сумніву, що цієї ночі прилетять із Великої землі літаки й скинуть біля Чорного болота вантажі зі зброєю, боєприпасами, обмундируванням і, звичайно, поштою. Чудово! Для Юрка, як і для кожного партизана, така подія, як приліт літаків з Великої землі, була найбільшим, найрадіснішим святом.

Майже біля хутора вони побачили жінку, яка гнала дорогою теля, сердито покрикуючи на нього. Обидва бійці одразу ж упізнали ту селянку, котра кілька годин тому пробігла мимо їхнього посту. Все пояснювалося просто — жінка бігала лісом, розшукуючи теля.






ВАРІАНТ “С”


План операції під кодовою назвою “Повітряний змій” був розроблений у всіх деталях і в кількох варіантах. Гауптштурмфюрер Гільдебрандт давно готувався до неї й намагався передбачити всі можливі ускладнення. Він знав, що загін Бороданя систематично одержує з-за лінії фронту боєприпаси й медикаменти, знав навіть, де “аеродроми” партизанів, на які радянські транспортні літаки тихцем скидали вантажі й парашутистів. Залишилося тільки довідатися, коли відбудеться черговий візит літаків і де, на якому “аеродромі” запалять на цей раз партизани сигнальні вогні. І ось донесення Голки лежить на його столі — кілька слів на клаптику зім’ятого цигаркового паперу.

Гауптштурмфюрер сидів у кріслі й пожадливо, ніби кіт на мишу, дивився на цю крихітну записку. Так, у ці хвилини Гільдебрандт був схожий на кота, який, причаївшись у засідці, терпляче вичікував, коли обережна миша наблизиться настільки, що можна буде зцапати її в пазури. Так, він уже не промахнеться! Аби лиш не сполохати, аби не сполохати…

Багато днів чекав гауптштурмфюрер такої сприятливої ситуації. І діждався все-таки. Голка повідомляє: “Літаки прибудуть сьогодні вночі, вантажі скинуть північніше Чорного болота”.

На Голку цілком можна покластись. Якого чудового агента вдалося підкинути лісовим бандитам, як своєчасно надходить його інформація! На цей раз тільки чудо може врятувати Бороданя від розгрому. До речі, щоб не забути про оригінальний трофей — пучок волосся з бороди командира лісовиків. Кажуть, у нього розкішна чорна борода. Він, Гільдебрандт, не настільки кровожерний, щоб знімати з убитих ворогів скальпи, але чверть бороди накаже відтяти. Пучок чорного (попередньо продезинфікованого, звичайно) волосся, перев’язаного червоною стрічкою, виглядав би дуже непогано, якби його повісити отут на стіні, біля письмового столу…

Радянські партизани, які отаборились лише чотири місяці тому в цих краях, частенько псували кров Гільдебрандту. Невловимі лісові бандити (так називав гауптштурмфюрер партизанів) під проводом свого бородатого отамана, якому, на жаль, не можна було відмовити ні у відвазі, ні у винахідливості, діяли нахабно і, як правило, безкарно. Що стосується безкарності, то це, звичайно, не з виші Гільдебрандта. Ще рік тому він би в найкоротший строк зумів навести порядок на терені підвідомчого йому гебіту. Звичайно, в таких випадках йому надавалися на кілька днів для каральних операцій військові частини. Але часи змінилися — нині все поглинає ненаситний Східний фронт. Не можна й заїкнутися про виділення регулярних військ для боротьби з партизанами. Дійшло навіть до того, що командування почало скорочувати й без того незначні гарнізони в містечках, розташованих уздовж залізниці стратегічного значення.

В своїх наказах рейхсфюрер вимагає, щоб каральні операції проводилися виключно силами військ СС та допоміжної поліції, а також рекомендує засилати до партизанів побільше надійних, добре підготованих агентів. Легко сказати — засилати побільше агентів. На все потрібен час: і на вербування агента, і на його підготовку, і на те, щоб він зумів завоювати довір’я у партизанів. А саме часу й нема. Утворюється зачароване коло: тих, кого так поспішно готують співробітники служби безпеки, дуже швидко викривають і знешкоджують партизани, бо агентам наказується мало не з першого дня появи в загоні активно розпочинати свою роботу.

Дякувати богові, з Голкою вийшло інакше. Цього агента ніхто не підганяв. Голку просто загубили й довго, дуже довго не могли знайти. Агент мав досить часу для вкорінення в нове середовище, і ось тепер він спокійно і впевнено працює. Результати наявні — дякуючи інформації Голки, вже двічі вдалося напасти на слід банди Бороданя й завдати їй відчутних ударів. Третій удар повинен стати смертельним для лісовиків.

Гільдебрандт глянув на настільний годинник — двадцять дві, нуль чотири. Моріцу наказано подати машину рівно о двадцять третій. В цей час уже сутеніє. Поспішати, метушитися не слід: все розраховано й підготовано. Годину тому його помічники виїхали один у Кружно, інший в Дубовляни. Тут, у Княжполі, залишено фельдфебеля Штофа, який поведе виділену групу. Оскільки Чорне болото лежить у дев’ятому квадраті, буде здійснено варіант “С”. У визначений час усі три групи потайки, маршем-кидком вийдуть на намічений рубіж, з’єднаються і завдадуть партизанам несподіваного удару. Атака розпочнеться, як тільки літаки скинуть увесь вантаж. Людей Бороданя, виділених для збирання вантажів і охорони майданчика, одразу ж буде взято в підкову, краї якої впруться в непрохідну трясовину. Отже, шлях для відступу партизанам буде закритий. Якщо кому з них і вдасться пробитися крізь щільне півколо, то він неодмінно кинеться берегом струмка, що випливає з болота, до мосту, щоб відійти на північ, у глибину лісів. Там, біля мосту, тих “щасливців” зустріне поліцейська сотня, якій обіцяно половину трофеїв. Аби лиш не підвели ті горе-вояки. Зрештою, уповноважений ОУН клявся, що зобов’язання будуть свято виконані. До того ж дії бандерівців будуть контролюватися приставленим до них унтерштурмфюрером Штембергом.

Шибки у вікнах почали набувати синюватого відтінку. Гільдебрандт ще раз глянув на годинник, зачекав, поки секундна стрілка закінчить своє коло, і рвучко підвівся. Пора. Прислухався — на подвір’ї було тихо. “Невже Морщ запізнюється?” — здивувався гауптштурмфюрер. Але тільки-но почав спускатися на нижній поверх, з подвір’я почулося вуркотання мотора, що працював на холостих обертах. Гільдебрандт скривив губи в самовдоволеній посмішці.

*


…Двоповерховий будинок гестапо був схожий на маленьку фортецю: вікна нижнього поверху замуровані, подвір’я оточене високою загорожею з товстих дощок, обплутаних зверху колючим дротом.

Ворота цієї фортеці нараз розчинилися, на вулицю вискочив чорний “оппель-адмірал” з пом’ятими бортами. Машина була відкритою, і кожен житель Княжполя міг бачити, що на задньому сидінні сидить начальник княжпільського гестапо. Та це не бентежило Гільдебрандта: якщо агенти Бороданя помітять його несподіваний виїзд і навіть розгадають наміри, вони вже не встигнуть попередити партизан про небезпеку. Віддаль, можливі засоби пересування, час — усе це було враховано при підготовці операції.

Гільдебрандт не помилявся, вважаючи, що в Княжполі є люди, які стежать за кожним його кроком. Помилився він в іншому — стежили не лише за ним. Ще Гільдебрандт сидів у кабінеті, тішачи себе думкою, як щасливо обертається справа з давно підготовленою операцією, а в одному з подвір’їв Княжполя розігралася звичайна побутова сценка. Марійка — ревнива подруга поліцая — раптом зчинила бешкет, подряпала пику своєму Федорові, а той не витримав та й відлупцював дурну бабу. Галас, лайки, плач на весь квартал.

— Брешеш! Не на службу йдеш, а знов до Стефки-розпусниці. Хоч би дітей посоромився!

— Кажу ж тобі; не я один, усі йдуть. То служба, а не забава.

— Знаю, знаю я цю службу…

— Чорт, а не баба! Не подумає про те, що людина життям важитиме й, може, голову тої ночі в лісі покладе…

— Тоді скажи: куди йдете? Ага, мовчиш, скур… син!

— Цить, дурепа! Дам ще раз по писку, знатимеш, куди та що. Сказано — сувора таємниця!

Сувора таємниця… Не встигла машина гауптштурмфюрера виїхати з Княжполя, як хлопець років дванадцяти подався велосипедом по глухій грунтовій дорозі до лісу. “Швидше, Михасю! Жени до Каменя щодуху, синку”,— наказував батько. І хлопець гнав щосили, натискаючи босими ногами на педалі старенького велосипеда. А біля Каменя на нього вже чекали…

*


Каменем звалося те місце в лісі, де над дорогою, що оббігала горб, нависали відкриті на схилі плити сірого, ніздрюватого, порослого мохом вапняку.

Невдовзі після того, як посутеніло, сюди обережно, раз у раз озираючись, підійшов поштар партизанського загону Валерій Москальов. Стискаючи в правій руці пістолет, він засунув ліву в розколину між плитами й довго нишпорив там. Нічого не знайшовши, Москальов безшумно видряпався по схилу й заліг на горбі. Темрява. Зоряне небо. Вітер легенько гойдає верхівки дерев, одноманітний шум, що ввібрав у себе скрипи, шерех, шелест листя, хвилями котиться по лісі. Добрих півгодини Валерій, причаївшись, лежав нерухомо. Йому було наказано: якщо “поштова скринька” виявиться порожньою чекати пошту до півночі, щоб потім якомога швидше доставити Третьому. Неважко було запам’ятати все це, однак Валерій, що вперше виконував обов’язки листоноші, хвилювався. Він боявся, що зробить щось не так, як треба, й підведе Третього. Тоді єдиний вихід для нього — куля в лоб.

Ось біля підніжжя горба почулися кроки. Москальов переливчасто свиснув. Цей свист міг би здатися щебетанням пташки, що прокинулася.

— Фють-фють-фють! — долетіло знизу.

Зашурхотіла, осипаючись під ногами, кам’яниста земля, і дві постаті зблизились на дорозі.

— Ну? — квапливо спитав Валерій. — Є що? Давай!

— Хух, нате… — важко дихаючи, зашепотів хлопець. — Крім того, тато наказали передати… німці готують щось цієї ночі… Всі поліцаї Княжполя, Дубовлян, Кружно не ночуватимуть удома… Начальник гестапо на ніч теж виїхав машиною…

— Коли тебе послали?

— Та як сутеніти почало. До лісу велосипедом гнав, а потім біг… Тут стежка є…

— Дякую, братику. Щасливо тобі! — Постаті швидко розійшлися в різні боки.

Валерій Москальов умів ходити лісом. Він знав, що ніколи не треба поспішати напочатку, а слід розподілити сили на весь шлях, поступово нарощувати темп ходи, проте нервове напруження було таке сильне, що, відійшовши від Каменя метрів зо двісті, він не витримав і пустився бігти. До Чорного болота, де чекав його Третій, було далеко, й кожна хвилина запізнення могла виявитися фатальною.

*


За варіантом “С” операції “Повітряний змій” головні сили нападу зосереджувалися за три кілометри від Чорного болота. В пітьмі серед дерев, недалеко від дороги, на якій стояла бричка Гільдебрандта (машину він залишив у Кружно), розташувалося більше чотирьохсот солдатів і поліцаїв. Однак вони нічим не виявили своєї присутності — з самого початку походу було віддано наказ не палити цигарок, дотримуватись цілковитої тиші. Гауптштурмфюрер чув тільки, як шумить вітер над лісом та десь поряд зрідка пофоркують коні.

Підвести ближче до болота свої загони Гільдебрандт не ризикнув: Бородань не дурень, напевно, виставив пости бойової охорони. Тільки б не сполохати мишку, тільки б не сполохати! Люди після марш-кидка відпочили, й кілометр — півтора, що відділяє їх від майданчика, на який повинні впасти паки з вантажем, буде пройдено за якихось десять — дванадцять хвилин. Без сумніву, там одразу ж виникне перестрілка з противником. У цей час групи на флангах, розосереджуючись, продовжуватимуть свій стрімкий обхідний маневр, поки не дійдуть до болота. І тоді утвориться щось на зразок величезного невода, який буде ущільнюватися щохвилини. Важливо втримати партизанів у тому неводі до світанку, Як показав досить-таки сумний для гауптштурмфюрера досвід, люди Бороданя добре навчені для ведення нічних боїв, але, як правило, уникають вступати в бій удень. Звичайна партизанська тактика. Однак цього разу їм не вдасться зникнути. Бородань буде змушений прийняти невигідний для нього відкритий денний бій.

Літаки з’явилися над лісом о другій двадцять п’ять. Вони йшли з погашеними бортовими вогнями і, як можна було визначити по слуху, на невеликій висоті. Видно, пілоти боялися, що можуть пролетіти, не помітивши сигнальних вогнів. Коли гудіння пропелерів почало стихати, гауптштурмфюрер, стоячи біля брички, пережив кілька неприємних хвилин, припустивши: а раптом Голка щось переплутав у донесенні й партизани чекають літаків не біля болота, а десь в іншому місці? Проте, зробивши широкий розворот, літаки повернулися. Тепер вони йшли зовсім низько, їх навіть можна було помітити: на сірому, густо всіяному зорями небі з’явилися прудкі тіні, що гасили на мить зорі.

Перший… За ним з деяким інтервалом другий. А ось і третій. Що ж, можна починати!

Гільдебрандт подав тихо команду. І одразу ж глухий шум від сотень ніг, тріск гілок почали віддалятися в бік Чорного болота. Гільдебрандт зачекав кілька хвилин і в супроводі охорони рушив слідом. Та нараз він почув постріл гвинтівки, що пролунав десь ліворуч. “Чорт! Невже партизани помітили, що їх оточують?.. Ну, то зараз почнеться… Але вони все одно не встигнуть відійти, Адже треба ще розшукати й забрати всі паки. Це повинно затримати їх”.

Але стрілянини, яка звичайно зчиняється в таких випадках, не було. Лише за кілька секунд долинув пістолетний постріл, потім два гвинтівочних, знов пістолетний — і все стихло.

“Певно, в когось із поліцаїв не витримали нерви, — вирішив Гільдебрандт. — Після закінчення операції треба буде встановити, хто стріляв, і покарати негідника для постраху іншим. Тільки чому постріли чулися так далеко і збоку? Адже ті, що наступають на лівому фланзі, ще не встигли відійти на таку відстань. Невже група лейтенанта Заукеля не тримається заданого азимута? Ні, Заукель досвідчений офіцер. Не треба нервувати, все йде чудово, так, як і було передбачено”.






КОЛЮЧИЙ ХВІСТ “ПОВІТРЯНОГО ЗМІЯ”


Валерій уже не міг бігти. Він брів лісом, виставивши вперед ліву руку, по його скривавленому обличчю градом котився піт, болісно нило коліно, яким він ударився об пень. Але найжахливішим був біль у підребер’ї при кожному глибокому вдихові. Невже не дійде? Ліс мовчить. Значить, те повідомлення, яке він несе Третьому, ще не запізнилося. А може, взагалі нема ніякої небезпеки і тривогу піднято даремно? Ні, ні! Він не має права навіть у думці припустити цього. Він повинен добігти, дійти чи бодай доповзти й передати Третьому пошту.

Коли Валерій почув, як праворуч десь високо пролетіли літаки, зрозумів, що не збився з напрямку. Це додало йому сил, притиснувши руку до живота, щоб затамувати біль, він побіг, уже не намагаючись ухилятися від гілок, що шмагали по обличчю.

Раптом якась тінь метнулася йому навперейми.

— Ходи-но сюди парашутиста шукати… — почувся приглушений голос.

Валерій спершу сприйняв людину з гвинтівкою за партизана, виставленого для охорони “аеродрому” на час прильоту радянських літаків. Очевидно, парашутист спустився десь поблизу і йому треба допомогти. Але Валерій не міг втрачати жодної хвилини.

— Не можу… наказ…

— Не будь дурнем. Наказ… Чого лоб під кулю підставляти? Встигнемо туди. Зловимо парашутиста, ніхто й слова не скаже. Ще й нагородять!

Тільки тепер Валерій зрозумів, хто перед ним. Значить, цей поліцай, який прийняв його за свого, не один тут у лісі, їх багато, вони, певно, з гітлерівцями вже рушили до болота. Чому ж цей негідник лишився тут? Боягуз? Дезертир, який, користуючись темрявою, сховався в гущині, щоб перечекати в безпечному місці завірюху й повернутися до своїх, коли бій закінчуватиметься? Сховався, а тут з неба, просто на голову, — парашутист, якого, видно, знесло вітром убік. Парашутиста, напевно, вб’ють або захоплять у полон. А що таке полон, Москальов добре знав.

— Чого тут думати? — квапив його поліцай. — Давай швидше! Бо ще втече.

— Ходімо! — зважився Валерій. — Де він?

— На дереві завис. Іди за мною. Зараз, зараз… Дивись, он біліє. Здається, стропи ріже, холера. Заходь із того боку.

Валерій без роздумів ударив поліцая рукояткою пістолета по голові. Але удар виявився неточним: падаючи, поліцай устиг натиснути на спусковий гачок — гримнув постріл. Те, чого Валерій намагався уникнути, сталося. Тоді він навалився на свого ворога, схопив лівою рукою його за горло, намагаючись коліном відсунути якнайдалі гвинтівку, що лежала на землі. Однак той виявився не слабосилим. Валерієві довелося стріляти в нього з пістолета впритул.

Все це зайняло кілька секунд. Вороги були близько, вони, звичайно, чули постріли. Але й друзі ж недалеко. Хай чують: “Не встигаю, хлопці. Тривога!” Валерій підняв гвинтівку, пальнув у небо й відразу ж кинувся до дерева з білою плямою парашута на кроні. Та назустріч йому блиснув сліпучий струмінь вогню.

— Не стріляй! — відчайдушно крикнув партизан, відчуваючи, як щось обпекло йому бік біля ліктя. — Я свій, свій!..

*


Тиша, що настала слідом за кількома пострілами з гвинтівки й пістолета, тривала кілька хвилин. Весь цей час Гільдебрандт із своїми охоронцями квапливо йшов за цепом. Він раз у раз позирав на стрілки годинника, що світилися, і в нього знову виникла болісна думка: чому так довго партизани нічим не виявляють себе? І коли попереду залунали автоматні черги і в небо злетіла освітлювальна ракета, гауптштурмфюрер зітхнув із полегшенням. Наказавши охороні зупинитися, він присів за товстим стовбуром й почав жадібно вслухатися в клекіт бою. З кожною хвилиною постріли звучали все рідше й далі. Незабаром прибув зв’язковий з донесенням від командира центральної групи унтерштурмфюрера Белінберга: “Невеликі групи противника, відстрілюючись, відходять до болота. Захоплено дві паки з вантажними парашутами, знайдено труп забитого партизана”. Потім надійшли донесення від Заукеля й Штофа, які повідомляли, що дійшли до болота й кожен із свого боку починає тіснити партизанів. На цьому надходження переможних реляцій від командирів груп і закінчилися.

Судячи з стрілянини, наступаючі, замкнувши партизанів у підкові, не могли просунутися вперед. Вони не шкодували боєприпасів — автоматні черги тріщали майже безперервно, зрідка вибухали гранати, в небо то з правого, то з лівого боку злітали освітлювальні ракети. Вогонь партизанів був рідший, очевидно, вони стріляли урівноваженіше й точніше. “Впертість приречених, — відзначив про себе гауптштурмфюрер. — Здається, ніхто з них не зміг вислизнути з сільця. Чудово! До світанку залишається…” Начальник гестапо глянув на годинник — третя сорок п’ять. Значить, світати почне за чверть години.

З того боку, де біля мосту через болотистий струмок було залишено в засаді бандерівську сотню, долетіли постріли. Ясно: якась група партизанів усе-таки зуміла вирватись з оточення й намагається оволодіти містком. Ну що ж, це передбачалося. Все передбачалося, пане Бородань…

Бій тривав до світанку. Правда, партизани огризалися все рідше й рідше. Однак карателі безжально поливали їх свинцем.

Скоро інтенсивну стрілянину змінили поодинокі постріли, але й вони звучали все рідше й невпевненіше. Було схоже, що бій закінчився, притиснуті до болота партизани здаються в полон і солдати виловлюють тих, хто ховався в чагарнику та високій болотяній траві. Гільдебрандт підвівся, старанно струснув з мундира смітинки й всівся на пні, поклавши на коліна планшетку з картою. Він чекав донесень, йому кортіло довідатися, скільки захоплено трофеїв, скільки взято полонених і чи немає серед них Бороданя. Проте посланці командирів груп чомусь не з’являлися. Тоді автор плану операції “Повітряний змій” вирішив не чекати і, зробивши знак охоронцям, поквапно закрокував до болота.

У ранковому лісі клубочився рідкий туман, пахло хвоєю, мохом, грибами. Гільдебрандт, незважаючи на ніч, проведену без сну, почував себе прекрасно; очі його жадібно вишукували сліди бою — рвані білі рани на стовбурах дерев, стріляні гільзи, шматки обгорток санітарних пакетів на землі. Він помітив маленький вантажний парашут, що повис на зламаному вершку ялини, а внизу, на землі, запаковану в товсту парусину, обв’язану ременями, паку, поряд з нею — два трупи, судячи з одягу — поліцая й партизана.

Доводилося весь час спускатися пологим схилом, невдовзі сосни, ялини й дуби змінило рідке дрібнолісся. Потім перед очима з’явився очищений від чагарника майданчик, на якому видніли купи обвугленого суччя, закиданого мокрою землею, мабуть, рештки погашених сигнальних вогнищ. Тут, біля другої паки, сиділо й лежало чимало поранених. Гауптштурмфюрер не зупинився, навіть не подививсь на них, а тільки відзначив про себе, що кілька з тих, що лежали, були в німецькій формі. Та він і не сподівався, що можна буде обійтися без жертв.

Назустріч Гільдебрандтові швидко закрокував унтерштурмфюрер Белінберг. Вигляд у нього був збентежений, наче він сподівався нагінки.

— Ну? — нетерпляче спитав Гільдебрандт. — Багато полонених? Ви захопили Бороданя?

— Полонених, на превеликий жаль, немає, пане гауптштурмфюрер.

— Що? Ніхто не здався? Всіх убито?

— Нікого немає. Ні живих, ні трупів… Наче крізь землю провалились.

— Як?!

Заступник Гільдебрандта знизав плечима:

— Я нічого не розумію. Ми притиснули їх до самого болота, вони стріляли до останнього моменту й зникли. Думаю, втекли через болото,

— І забрали з собою всіх поранених, трупи забитих і вантаж, привезений на трьох літаках? — саркастично спитав начальник гестапо.

— Гадаю, що так.

— Але ж ця трясовина непрохідна.

— Нічого не розумію, пане гауптштурмфюрер.

Гільдебрандт закрокував до болота.

— Втрати? — запитав він не обертаючись.

— Ще не підраховано. У мене вбито сім чоловік.

Попереду з’явилися поліцаї й солдати, що блукали серед кущів. Вигляд у них був невеселий, всі поглядали на лиш де-не-де вкрите рослинністю болото, що починалося за зарослями осоки й тяглося скільки сягало око, поблискуючи чорною запліснявілою водою.

Гільдебрандт, роздратований, лютий, ступнув до осоки й відразу ж провалився по коліно.

— Вони пройшли трохи правіше, пане гауптштурмфюрер, — підбіг фельдфебель Штоф і простягнув руку начальникові гестапо. — Якщо хочете, можу показати. По-моєму, вони з хмизу зробили собі дорогу через болото.

— Коли ж встигли?

— Гадаю, це було зроблено заздалегідь, пане гауптштурмфюрер. Ходімте, якщо хочете подивитись. Тільки обережніше, їхні снайпери ще стріляють.

Наче на підтвердження цих слів над болотом цвьохнула куля.

Підбіг у супроводі двох поліцаїв унтерштурмфюрер Штемберг.

— Що у вас? — з надією спитав Гільдебрандт. — Затримали кого-небудь?

— Ні. Ми влаштували засідку, але… Коли почалося тут у вас, хтось підпалив міст, і ми, звичайно, відкрили стрілянину. У нас втрат немає, але міст згорів…

Гільдебрандт захотів оглянути дорогу, якою партизани перебралися через болото. Йому все ще не вірилося, що це можна було зробити. Але ось він побачив на торф’янистому грунті сліди багатьох ніг, свіжопротоптані стежки, що зливалися в одну. Далі ця широка стежка переходила в чорне рідке місиво, помічене зеленими тичками. Вона тяглася нерівною лінією через усе болото. Тепер Гільдебрандт не мав сумнівів: Бородань не виключав можливості нападу й заздалегідь підготував собі шлях для відступу. Значить, він передбачив навіть можливу спробу противника скористатися містком через струмок у себе в тилу. “Що ж, Бородань знову перехитрив мене, — з тугою подумав Гільдебрандт, — операція “Повітряний змій” не вдалася… Я вхопив “змія” тільки за хвіст, та й той вислизнув у мене з рук. Дві паки…”

— Підрахували втрати, — підійшов Белінберг. — Шістнадцять убитих, двадцять п’ять поранених.

— Німців?

— Чотири. Поранених сім.

Гауптштурмфюрер гнівно глянув на свого заступника, але стримався. Було б нерозумно зривати злість на підлеглих. Не Белінберг винен у тому, що в “Повітряного змія” виявився такий колючий хвіст…

*


А по той бік трясовини, за густою вільшиною, сиділа на купині людина в кубанці, шкіряній куртці, перехопленій ременями, майже по пояс забруднена торф’янистою болотяною кашею. Затиснувши в кулаці густу чорну бороду, людина ця похмуро позирала на стомлених, обліплених грязюкою бійців, які проносили болотистою стежкою поранених і вбитих.

Ось перед ним зупинився молодий командир теж у такій самій трофейній шкіряній куртці й так само викупаний у болотяній каші. Однією рукою він притримував автомат, що висів на грудях, другою витирав грязюку й піт з обличчя. На чолі в нього прилипло, наче намальоване вугілля, кільце кучерявого чуба.

— Ну, що скажеш, очі й вуха? — не підводячи на нього погляду, сказав бородатий.

— Переправу закінчено, Василю Семеновичу. Забрали всіх поранених і вбитих. Окрім Селіверстова, якого підібрати не вдалося. З вантажів — не вистачає двох пак.

— Третій парашутист?

— Не знайшли. Ніхто не бачив навіть.

Бородатий скривився й похитав головою.

— Ганьба, капітане! Стільки чоловіків, загін цілий, а дівча покинули напризволяще… А де поштар, що до Каменя ходив?

— Москальов?.. Немає. Певне, наскочив на німців і був убитий. Може, то саме по ньому й стріляли хвилин за десять до нападу.

— Ганьба, ганьба!.. Голови нам з тобою треба познімати, товаришу начальник розвідки, за таку зустріч гостей.

Молодий командир стояв, суворо стиснувши губи.

— Гаразд! — махнув рукою бородатий. — Про це ще буде розмова, а зараз дай мені відповідь на одне запитання…

Бородатий замовк, чекаючи, поки два партизани з невеликою пакою минуть їх — розмова з начальником розвідки не призначалася для сторонніх вух. Однак, порівнявшися з командиром загону й начальником розвідки, партизани опустили паку на купину, щоб перепочити. Це були командир взводу Ковалишин і Юрко Коломієць. На лівій руці Юрка, нижче ліктя, біліла пов’язка, крізь яку проступала кров. Було помітно, що боєць знесилений і саме заради нього взводний вирішив перепочити. Сам Ковалишин, незважаючи на тяжку дорогу, все ж якимось дивом зберіг підтягнутий, чепурний вигляд.

— Як, хлопці, добре нам сьогодні нам’яли чуба? — невесело всміхаючись, запитав капітан.

— Нам’яти нам’яли, а все ж не ми, а вони пошилися в дурні, — розсудливо відповів Ковалишин.

— Селіверстов загинув… — тоскно мовив Коломієць. — Аж не віриться,

— Не віриться, — погодився Ковалишин. — Хороший був боєць, дисциплінований. — Він узявся за ремені паки, але, очевидно, згадавши щось, стурбовано обернувся до начальника розвідки. — Товаришу капітан, що, третього парашутиста так і не знайшли?

— Поки що не знайшли.

— От лихо! Просто нещастя… Давай, Художнику! Потерпи, зараз тебе підмінять, адже ти з однією рукою.

Бородань зачекав, доки бійці відійдуть.

— Так ось яке запитання до тебе, капітане Сіровол. Мені треба знати точно: Гільдебрандт сам змикитив, що ми мали цієї ночі на болоті літаки зустрічати, чи має когось у нашому загоні?

— Напевно не скажу. Сам голову ламаю.

— Це не відповідь. Тим більше для начальника розвідки.

— Днів зо п’ять мені треба. При умові…

— Яка ще умова? — сердито спитав бородатий.

— Якщо ви сьогодні ж дасте наказ про підготовку загону до нічного нападу на якийсь із найближчих німецьких гарнізонів.

Бородань запитливо подивився на капітана.

— Це можна… Хитрощами хочеш узяти?..

— Спробую.

Вони повільно рушили грузькою стежкою. Бородань раптом зупинився.

— Слухай, а не пожартував з нами твій поштар? А що, час у нього був… Взяв га й підвів гауптштурмфюрера просто до болота. Га?

— Ні, Василю Семеновичу, — рішуче заявив капітан. — За Москальова можу поручитися.

— Ти не поспішай поручатися, подумай. Як каже наш циган: усьо може бути!

Капітан на це нічого не відповів.






ЗА ДВА КРОКИ…


Третім парашутистом, посланим у загін, була дев’ятнадцятилітня радистка Ольга Шиліна. Вона першою залишила літак. Чоловіки — лікар-хірург і технік-зброяр — мали стрибати відразу ж за нею, щоб опуститися неподалік від місця приземлення дівчини і при потребі допомогти їй. Проте все обернулось інакше. Очевидно, бортмеханік, що керував висадкою, не врахував швидкості вітру і наказав дівчині стрибати на кілька секунд раніше, ніж було потрібно. Побачивши, що її зносить убік від сигнальних вогнищ, Ольга вирішила маневрувати, але з поспіху сіпнула не за ті стропи й замість зменшити відстань, збільшила її. Під час приземлення купол парашута зачепився за верхівку дерева, дівчина повисла над землею. Отут і почалося найстрашніше: по-своєму зрозумівши намір партизанського поштаря, що наблизився до неї, вона вистрелила в нього, а потім, перерізавши стропи, при падінні на землю вивихнула собі праву ногу.

Людина, яку вона спершу сприйняла за ворога, несла її на собі зо три кілометри темним лісом, намагаючись відійти подалі від того місця, де залишився вбитий поліцай і повислий на дереві парашут. Стрілянина, що розгорілася позаду, не вщухала. Над лісом раз у раз спалахували ракети. Здавалося, сили зовсім залишали партизана, але він ішов і йшов зі своєю ношею, задихаючись.

На світанку, коли вони вперше змогли розгледіти одне одного, обоє були здивовані. Замість літнього дядька, яким Ольга уявляла свого рятівника, вона побачила високого хлопця з подряпаним вродливим обличчям. Партизан, у свою чергу, очевидно, був здивований тим, що посланцем Великої землі виявилось юне дівча.

Ольга мала при собі санітарні пакети і допомогла Валерієві перев’язати рану. Після він ніс дівчину ще метрів триста або чотириста, поки не видряпався на невисокий, майже голий горб, на плоскій вершині якого росло тільки три малесеньких ялинки та напівзасохлий кущ дроку з китицями вже зів’ялих, почорнілих квітів.

На Ольжин подив, саме тут Валерій вирішив сховатися до настання темряви. Стоячи навколішки і орудуючи ножем, він викопав біля ялинок неглибоку ямку, в якій би могли поміститися двоє, старанно замаскував її сухим листям, гілочками, шматочками кори і, впевнившись, що все зроблено як слід, із стогоном опустився на землю.

Тепер він лежав в окопчику, тремтячи всім тілом, і мовчав. Ольгу злякала ця тривала мовчанка. Вона доторкнулася до плеча юнака.

— Вам погано?

— Трохи морозить…

— Мені здається, ви втратили багато крові,

— Пусте. Рана невелика. Ти ж бачила: куля тільки черкнула по боці.

— Пов’язка тримається?

— Так, дякую, Олю. Руки в тебе золоті: і стріляєш влучно, і перев’язуєш гарно…

Дівчина спалахнула, сказала мало не плачучи:

— Не треба, Валерію! Я не можу пробачити собі того пострілу.

— Дурниці! Ти ні в чому не винна. На твоєму місці кожен би так зробив. — І знову лукавство в голосі: — Добре, що хоч гранату в мене не кинула. А хотіла?

— Хотіла, — після короткої паузи призналась Ольга. — Розумієте, я вирішила…

— Я все зрозумів, Олю, не треба…

Але дівчина не могла вже зупинитись. їй треба було виговоритись:

— А потім ця клята нога… Ви несете мене лісом, я бачу, як вам тяжко, а допомогти нічим не можу. І плачу від сорому і власної безпорадності.

Хвилину — другу мовчали. Раптом Валерій вимовив стиха, наче подумав уголос:

— Парашут на дереві лишився, ото біда…

— І вбитий там… — підхопила дівчина, зрозумівши, чого занепокоївся партизан.

— Поліцая знайдуть — не страшно: спробуй здогадатися, хто йому амінь зробив, а за парашутистом полювати почнуть.

Валерій підвів голову і втупився широко розплющеними очима в дівчину:

— Підуть з вівчарками слідом за нами?

— Ти що? Чула собачий гавкіт? Коли?

— Ні, цього я не чула. Бачила в кіно, як собак пускають на повідну…

— А-а. в кіно… Ні, вівчарок вони не взяли цього разу собою, боялись, мабуть, що гавкіт собак зрадить їх. А ліс прочісувати будуть. Це вже обов’язково.

Він опустив голову на руку.

Будуть прочісувати ліс… Ольга тоскно озирнулася навколо. Чому Валерій вибрав це місце? Вершок горбка голий-голісінький, його видно з усіх боків, а внизу починаються такі густі зарості чагарників. Адже там можна так сховатися, що ніхто не помітить.

— Валерію, ви не гнівайтесь, але мені здається, що місце невдале. Значно краще було б сховатися…

— Тихо! — Він нараз звівсь на лікті й завмер. Дівчина теж почула звуки, які привернули його увагу, — короткі, сухі, вони іноді лунали один за одним.

— Хтось стукає палицею об дерево.

— Не палицею, а дзьобом, — полегшено зітхнув Валерій. — Лісовий лікар березу обстежує.

— Гадаєте, це дятел?

— А хто ж? Зараз почне давати автоматні черги.

І справді, короткі звуки почали долітати серіями, начебто хтось бавився тріскачкою,

— Олю, місце вибране правильно.

— Але ж ми тут як на долоні, нас видно з усіх боків.

— Якщо ти не будеш підводитися, нас не помітять навіть з відстані кількох кроків.

— Але чому все ж ви не хочете сховатися в отих кущах? — не розуміла дівчина.

Здається, Валерій розсердився:

— Тому, що я двічі втікав із табору військовополонених і знаю, де німці шукають нашого Івана, І ще прошу пам’ятати: я головою відповідаю за тебе. Зрозуміла?

— Зрозуміла…

— От і забудь про ті кущі, — вже лагідніше сказав партизан. — Лежи, відпочивай, прислухайся. Чого-небудь попоїсти в тебе випадково нема? Хоча б шматочок Цукру.

— Як же! — стрепенулася дівчина. — Плитка шоколаду.

— І мовчить! — обурився жартома Валерій. — Давай половину. Замість вівса. Все-таки я гарцював з тобою на спині лісом. Заслужив, може.

Настрій у хлопця явно поліпшився. Проте як не вмовляла його Ольга з’їсти весь шоколад, половину плитки він повернув їй, сказавши, що це недоторканий запас, а другою поділився з дівчиною.

— Не пам’ятаю, коли й їв. — Поклавши в рот шматочок шоколаду, Валерій зажмурив очі від насолоди. — Блаженство! — І несподівано, без зв’язку з тим, про що мовилося допіру, спитав: — Страшно було стрибати?

— А як ви думаєте? — з викликом відповіла Ольга.

— Я думаю, що дарма шоколаду не дають. Нас, наприклад, кашею годують, а то, буває, живеш тим, що знайдеш у лісі…

Ольга вирішила, що настав момент, коли можна з’ясувати одне делікатне, як на її думку, питання, що весь час мучило її.

— Валерію, вибачте, я хочу запитати… Коли почалася стрілянина, ви зупинились і сказали: “Це я винен”. Адже так?

— Уже не пам’ятаю, що я тоді казав. Але сказати так міг. Я й зараз так думаю.

— В чому ж ви винні?

— Командири розберуться, скажуть… — понуро відповів Валерій. — Хоча все й так ясно… Не добіг до Третього. Не встиг, духу не вистачило. Це — раз! Парашутиста радянського почав рятувати, а треба було, не зупиняючись, бігти далі… Щоправда, однаково б не встиг. І не пробився б до своїх. Постріли… Це все, що мені можна було зробити. Невже вони там не почули і не зрозуміли?

— Заспокойтесь, Валерію, я зрозуміла… Ви ні в чому не винні, ви зробили все, що могли.

— Зробив… Гаразд, Олю, досить про це. Відпочивай. А я, може, засну. Не переживай і без потреби не буди. Коли треба, я сам прокинусь…

Ольга зрозуміла, що останні слова Валерій сказав лише для того, щоб якось заспокоїти її. Хіба до сну в таку годину? Він знав, що вороги можуть з’явитися з хвилини на хвилину, й лежав, прислухаючись до кожного шереху.

*


Була десята година ранку, коли десь далеко зринув звук, схожий на стогін дерева, що, зрубане, падає на землю. Потім почулося щось подібне на стук дятла, але цього разу тріск був ще сухіший і нещадніший, Ольга глянула на Валерія. Той продовжував лежати, навіть не поворухнувся, наче нічого не чув. Лише пальці його правої руки повільно стиснулись у кулак.

Раптом — коротка автоматна черга, далекі голоси.

— Валерію! — стрепенулася дівчина.

Він підвів голову. Спершись на лікоть, дивився в той бік, звідки долітали постріли й голоси.

— Це вони? — задихаючись, спитала Ольга.

— Не поспішай! Зараз усе буде ясно.

Скоро на горбах, серед кущів і стовбурів дерев, з’явилися люди. Вони йшли, розтягнувшись ланцюгом, на відстані десяти — двадцяти метрів один від одного. Так, це була облава.

Валерій обернувся до дівчини, суворо глянув на неї.

— Значить, так, Олю: панікувати й прощатися з життям рано! Вони можуть і не помітити нас. Ми добре замасковані, будемо лежати й чекати. Якщо помітять, перші постріли наші. Стріляти спокійно, тільки в ціль і після моєї команди. Живим я їм не дамся й тобі в полон здаватися не раджу. Дай гранату!

Валерій поставив гранату на бойовий звід, загнав патрон у ствол пістолета. Рухи його були швидкими й точними, начеб він готувався до якоїсь дуже термінової, але звичайної роботи.

— Все! Завмерли!

Вороги були вже метрів за двісті від них. Серед поліцаїв можна було помітити й зелені мундири німецьких солдат. Вони йшли неквапом з карабінами й автоматами напоготові. Діставшись кущів, що росли біля горба, кілька чоловік сповільнили кроки. Хтось нетерпляче закричав по-німецьки, віддаючи команду. І враз кущі були обстріляні з гвинтівок й автоматів. Потім карателі досить довго ходили серед них, ламаючи гілля і продираючись крізь найгустіші зарослі.

Ольга лежала, мліючи зі страху. Вона уявила, що було б, якби вони сховалися в тих кущах. А Валерій, стежачи за ворогами, схвально кивав головою й шепотів не без зловтіхи: “Так, так… Дивіться гарненько, під кожен кущик зазирайте. Молодці!.. А може, отам, за тим кущем? І там нема… Ну, що поробиш, нема то й нема. Значить, підемо далі?”

Знову залунав сердитий голос, і хтось із поліцаїв загорлав, перекладаючи команду:

— Чого ви там застряли? Вперед, уперед, вам кажуть!

Валерій затамував подих — тепер настає вирішальний момент. Усе залежатиме від того, чи захоче хтось із поліцаїв, що лазили по кущах, дряпатися на вершок горба, чи всі вони, наздоганяючи цеп, пройдуть мимо схилом. Так і є, йдуть низом. Невже пронесе?

Та раптом команда:

— Філінчук! А злізь-но на гірку подивись, що там.

— Який дурень там ховатиметься… — почувся хрипкуватий голос.

— Тобі що кажуть?! Подивись!

По схилу зашерхотіли кроки. Ольга підклала кулак під руку з пістолетом, готуючись до пострілу. Валерій шепнув їй самими губами:

— Спокійно, не стріляти! Цього я покладу сам.

Вони лежали, тамуючи подих. Спершу в полі їх зору з’явилася голова поліцая в каскетці, потім його стало видно по пояс. Ольга добре розгледіла худе, землистого кольору обличчя з настороженими очима. Поліцай зробив ще кілька кроків. Дівчині здалося, що він запримітив її: очі його стали круглими, він часто задихав. Ольга зиркнула на Валерія. Той підвів руку з пістолетом, але не стріляв.

— Ну, що там, Філінчук?! — долетіло знизу.

— А нічого… Нічого! — відповів поліцай і рушив далі.

Ольга побачила поряд з окопчиком його запорошені чоботи. Він повільно пройшов мимо, і весь час рука Валерія, стискаючи пістолет, оберталася, мовби стежила за ним.

Нарешті все стихло.

— Вони пішли… Невже вони пішли, Валерію? Невже він нас не бачив? Адже пройшов за лічені кроки від окопчика…

— Рано радіти! Вони можуть іще повернутися…

Та минула година, а в лісі було тихо. Лише дятел раз по раз запускав свою тріскачку. Валерій лежав, поклавши голову на руки. Ольга кілька разів пробувала заговорити з ним, та він не відповідав. Лише коли сонце почало котитися до обрію, підвівся на коліна, обітер руками подряпане обличчя, озирнувся й сказав стомлено:

— Ну, Олю, вважай, що ти народилася в сорочці. Все! Вони вже сюди не прийдуть. Тепер у нас одне завдання — знайти своїх.






ДУБОВЛЯНС


На тонкій смужці паперу, віддертій, очевидно, від ріжка газети, було написано одне слово: “ДубоВлянс”. Літери тулилися одна до одної так, наче їх вивела дитяча рука. Особливо незграбно виглядало велике “В” в середині слова. Та й чи можна було назвати словом цей безглуздий витвір — “ДубоВлянс”?

Капітан Сіровол довго розглядав записку, уважно вивчаючи кожну літеру, потім згорнув папірець у дудочку й замислився.

Партизанський листоноша Василь Долгих сидів поруч з алюмінієвою квартою на колінах, квапливо наминаючи гречану кашу з салом. Він поглядав на начальника розвідки, намагаючись із виразу обличчя відгадати, які вісті приніс йому з найдальшої “поштової скриньки”. Василеві хотілося, щоб вісті були добрими. Останні два місяці загонові явно не щастило. Кілька разів групи, що вирушали на завдання, натрапляли на засідки, а п’ять днів тому трапилося найжахливіше — гітлерівці напали на новий партизанський “аеродром” в той момент, коли літаки з Великої землі скидали парашутистів і паки з дорогоцінним вантажем. Напад вдалося відбити з великими труднощами, але партизани не змогли знайти третього парашутиста — радистки. Вже думали, що вона потрапила в полон чи загинула, та наступного дня парашутистку допроводив до загону листоноша Валерій Москальов.

У цих тяжких боях загинуло багато славних хлопців, серед них і четверо давніх Василевих дружків: Рябошапка, Мишко-велетень, грузин Вано, Селіверстов. Сибіряк Долгих, так само як і начальник розвідки загону полтавчанин Сіровол, вважався “стариком” у загоні. За плечима обох був довгий і важкий шлях. Здавалося, Долгих добре знав характер свого командира, однак хоч як намагався вловити настрій капітана, все ж не міг. Обличчя Сіровола з великим, ширшим догори чолом, на яке спадало кільце чорного чуба, було непроникним.

— Стомився, Васильку? — несподівано спитав Сіровол.

Хлопець витер рукою спітніле обличчя й весело відповів:

— Ні. Це я від каші спітнів. Як мій батько казав: працюй так, щоб змерз, а їж, щоб упрів…

— Скільки до тієї “скриньки”?

— Не міряв, одначе, гадаю, кілометрів вісімнадцять — двадцять.

— Доведеться ще раз сходити, Васильку, — зітхнув Сіровол,

— Що ж, збігаю, товаришу капітан. На таких харчах можна бігати. А пам’ятаєте, як минулого літа днів десять на самих ягодах жили? Отоді туго довелося, ноги відмовляли. Чорниці нас тоді рятували. Я їх не менше центнера з’їв. Цілющі ягоди, факт. Але хоч жити й будеш, а женитися не захочеш… А от ведмідь, той на ягодах ще й жир нагулює. Дивина!

— Ну, коли б твоєму ведмедеві на спину ротний міномет причепити та ще двадцять кілограмів спорядження, він теж би каші з салом попросив.

Обидва засміялися. Сіровол дістав з польової сумки шматочок тонкого, ніжного березового лубу, схожого на аркушик рожевуватого паперу, й надряпав на ньому ножиком знак оклику. Потім знак запитання й рядом ледь помітну цифру “3”. Про те, що це була не літера, а цифра, Василь здогадався давно: “Третім” у загоні називали начальника розвідки.

— Прямуй через західний сторожовий пункт, — сказав Сіровол, передаючи бійцеві луб. — Пароль — корова, відповідь — бичок.

— Слухаю, товаришу капітан.

Листоноша обережно засунув за шкіряну підшивку халяви луб, обсмикнув піджак, кивнув головою командирові.

— Удавай, що не поспішаєш. Спершу походи по хутору, а проминеш пост — алюр три хрести.

— Зрозуміло.

— Щасливо, Васильку!

Долгих ще раз обсмикнув піджак, помацав схований спереду за пояс штанів пістолет і перевальцем, лінивою ходою нудьгуючої від бездіяльності людини вийшов з хати.

Як тільки листоноша зачинив за собою двері, Сіровол знову розгорнув записку. ДубоВлянс… Безглузде, незрозуміле слово начеб перетворилося на лаконічне повідомлення, сповнене тривожного змісту. Отже, не може бути сумніву, що таємний ворог клюнув на його приманку — половину плану успішно реалізовано. Аби лиш не припуститися якоїсь помилки в цій грі, не викликати підозри в супротивника. Капітанові не терпілося швидше повідомити командира загону про новину, але замість того, щоб негайно вирушити до штабу, він зайшов на хазяйську половину й завів з бабунею Мартою розмову про те, які цілющі трави допомагають від безсоння, йому треба було перечекати хоча б п’ятнадцять — двадцять хвилин після відходу листоноші. Щодо безсоння, то воно справді останнім часом почало мучити його, а підсліпувата бабуня розумілася на травах і вважалася найзнаменитішою знахаркою в околиці. Стара порадила полоскати перед сном голову теплим настоєм материнки, аби, мовляв, вимити з неї сумні думки, біль та втому.

Сумні думки… Відгадала хворобу стара. Саме вони не давали спати начальникові розвідки після нападу гітлерівців на “аеродром”. Сіровол усе записав у блокнот, подякував бабі Марті за консультацію й рушив на вулицю. Спокійний зовні, врівноважений. Коли б навіть хтось і стежив за начальником розвідки, не міг би зрозуміти, що капітан Сіровол чимось дуже схвильований і його хвилювання якимось чином пов’язане з недавньою появою листоноші.

Командир загону, комісар і начальник штабу були в зборі. Вони сиділи за столом, накритим полотняною скатертиною, пили підсолоджений медом кисляк і, судячи з похмурого виразу облич, вели не зовсім приємну розмову. Начальник штабу Висоцький, худий, жовчний, з лисим черепом, недоброзичливо глянувши на капітана, продовжував роздратованим тоном:

— У загоні без сумніву є ворожий агент. Без сумніву!

— Цього ніхто не заперечує, — іронічно зауважив комісар, що креслив пальцем якісь фігури на скатерті.

— Самої лише констатації фактів не досить, — облизав тонкі сірі губи начштабу. — Потрібні радикальні заходи.

— Іване Яковичу, все це пусті розмови, — сердитим баском втрутився Бородань. — Що ти пропонуєш конкретно? Якщо знаєш, яким чином можна визначити, кого нам підкинув цей Гільдебрандт, кажи. Сіровол, наприклад, запропонував свій план, і ми його схвалили, прийняли…

Слова ці було сказано, здавалося б, найдоброзичливішим тоном, але Сіровол не був таким наївним, аби прийняти їх за чисту монету. Комісар засміявся, не підводячи голови, лукаво глипнув скоса на мовчазного розвідника.

— Справа не в тому, — скривився начальник штабу, також зрозумівши, в чий город було кинуто камінчик. — Припустимо, надзвичайно дотепна пропозиція нашого начальника розвідки досягне мети, ми зловимо шпигуна, розстріляємо його. Але де гарантія, що шпигун один або йому на заміну не прийде інший? Треба визначити причини, що породжують можливість проникнення в загін ворожих агентів, визначити й усунути їх. Причини! Це єдиний радикальний спосіб. Єдиний!

— Пильність, — мовби відповідаючи на свої думки, сказав комісар. — Треба посилити пильність,

— Я не виступаю проти пильності, — заперечив начальник штабу. — Зрозумійте! Я обома руками голосую за найвищу пильність. Це наша альфа і омега, яка не потребує доказів. Але кожна медаль має свій зворотний бік. Надзвичайна, надмірна пильність неминуче викличе в партизанів невпевненість, перетвориться на свою протилежність, хворобливе взаємне недовір’я. Паніку, якщо хочете!

— Гільдебрандтові тільки цього й треба… — мовби про себе сказав Сіровол.

— Саме так! — радісно блиснув очима Висоцький, не сподівавшись такої підтримки з боку задерикуватого і впертого начальника розвідки. — Саме так! Гауптштурмфюреру тільки цього й треба.

— Коротше! — уже розсердився командир загону, якого завжди дратувала вишукана багатослівність колишнього викладача економіки. — Конкретно ти що пропонуєш?

— Хвилинку! Спочатку трохи статистики, кілька цифр. Відтоді, як загін отаборився в цих лісах, ми втратили вбитими… — Начальник штабу швидко почепив на носа окуляри, збираючись зазирнути в блокнот, але спохмурнілий при згадці про втрати командир загону підказав йому:

— Сховай свого поминальника. Тридцять два чоловіка втратили ми за два місяці.

— Більшість із них загинула зовсім недавно, в нічному бою біля “аеродрому”, — зажурено мовив комісар.

— Ну, цей бій на сумлінні… — Командир загону, не договоривши, залпом випив свій кисляк і стукнув порожньою квартою об стіл.

Запала ніякова мовчанка. Сіровол стояв, зціпивши зуби. У нього в потилиці знову з’явився знайомий біль, поки що розпливчастий, терпимий, але він знав: варто зараз розхвилюватися — біль стане нестерпним. Командир загону мав рацію — в кожній їх невдачі насамперед винен він. Така вже посада…

— Прошу мене вислухати, — квапливо, наче намагаючись згладити нетактовність командира, вигукнув начштабу. — Ми втратили тридцять два чоловіки, а разом з тим кількість бійців у загоні зросла: до наших лав влилося сто двадцять сім чоловік. Різко змінився національний склад. Кого в нас тільки немає! Крім росіян, українців, білорусів, чимало поляків, грузинів, вірменів, чехів, два німці, француз і навіть один циган.

— А чим тобі циган поганий? — невдоволено запитав командир загону, який особисто був причетний до долі цього бійця. — Запитай ротного — не нахвалиться. Чудовий, кмітливий боєць. Або ті ж німці. Для нас вони просто знахідка,

— Я теж не розумію, чому Іванові Яковичу не подобається так звана національна строкатість, — сказав комісар. — Навпаки, це ж наш плюс, досягнення.

Досадливо скривившись, начальник штабу замахав руками.

— Я знаю, що скаже комісар. Для нього важливий політичний бік. У звітах це виглядає чудово — в нас у загоні представники одинадцяти національностей, єдиний фронт проти нацизму, дружба народів, братерство і так далі. Але що ви скажете, коли оцю дружбу народів одного чудового дня гітлерівці накриють і знищать дощенту?

— Ви пропонуєте не допустити в загін тих, хто ненавидить гітлерівців і бажає воювати проти них? — запитав комісар, дивлячись на начштабу сердитими очима.

— Звідки ми знаємо, чого той охочий бити фашистів насправді хоче? — одразу заперечив Висоцький. — Приходить якийсь Янек або Тимко. Він, бачите, бажає стати радянським партизаном. Чужинці брата вбили, батька, матір чи ще кого там, а насправді… Перевір його! Ні документів, ні свідків. Та що документи! Коли треба, начальник гестапо може забезпечити свого агента будь-якими документами. От і шукай голки в стіжку сіна.

— Треба шукати! — комісар знову кинув виразний погляд у бік начальника розвідки.

Командир загону затис бороду в кулак, на якому синів татуйований якірець, обкручений линвою.

— Слухай, начштабу, подивись у свій поминальник: скільки там старих значиться й скільки оцих самих Янеків та Тимошів? Я тобі скажу: старих усього сім загинуло, решта — Янеки. Ти й цих, хто життям своїм за довір’я заплатив, теж запідозрюєш і перевіряти збираєшся?.. Ні, на анкети розраховувати не можна. Перевіряти треба на ділі, в бою.

Начальник штабу не здавався, почав наводити докази, але суперечка втратила гостроту. Все частіше виникали паузи, все частіше замислювалися співрозмовники. Сіровол відчув полегшення, і відразу біль у потилиці стих. З внутрішньою усмішкою він спостерігав за своїми старшими товаришами. Всі вони були йому як рідні, ці такі різні характерами люди: мужній і водночас добрий Бородань; педантичний, наче бухгалтер доброї виучки, начальник штабу Висоцький, який всіх вражав своєю працьовитістю, ретельністю в підготовці кожної операції; колишній педагог, а нині душа загону, уважний і чуйний до всіх комісар Колесник. Незважаючи на щиру дружбу, вони часто сперечалися між собою і в полемічному запалі то один, то другий впадали у крайнощі, але часто саме це й допомагало знаходити золоту середину.

— А начрозвідки наш щось мовчить, як мудрий Соломон, — сказав раптом Бородань. — Що, нема новин? Узяв би та й порадував…

Сіровол наблизився до столу й стиха почав:

— Можна й порадувати… Не пізніше, як учора ввечері гауптштурмфюреру Гільдебрандту стало відомо про наш мнимий намір напасти на Дубовляни. Він уже готує там нам пастку.

Це повідомлення справило на командирів надзвичайне враження. Бородань підвів голову й з недовірою подивився на капітана, комісар тільки свиснув, а обличчя начштабу застигло, як маска, тільки гострий кадик смикався на тонкій шиї.

— Це твої припущення чи?.. — дуже тихо запитав командир.

Сіровол поклав на стіл записку.

— Донесення Вірного.

Записка пішла по руках.

— Ду-бо-Влян-с… — по складах, мовби прислухаючись до власного голосу, прочитав Бородань й звернувся до начальника штабу й комісара: — Ви що-небудь зрозуміли, товариші?

— Таємниця винахідника… — знизав плечима комісар. — Проте не будемо втручатися в цю техніку, яка є справою розвідки.

— Хвилиночку! — потягся за запискою начштабу. — Зараз я розгадаю цей ребус. Так… Ідеться про Дубовляни.

— Це зрозуміло, — погодився Бородань.

— Велика літера “В” в середині слова означає Вірний. Остання літера підозріла… Можливо, дата? Який сьогодні день? Четвер?..

Бородань насмішкувато дивився на начальника штабу, не вірячи, що Висоцькому вдасться розшифрувати записку.

— Перевіримо, — Висоцький дістав із польової сумки німецький табель-календар. Так, четвер. Значить, літера “с” у кінці — дата. Середа. Правда, капітане?

— Так, — кивнув головою Сіровол.

— Донесення прибуло сьогодні. Отже, Вірний написав його вчора ввечері, вночі поклав у поштову скриньку…

— Отже, отже… — насупився Бородань, самолюбство якого було зачеплено тим, з якою легкістю начштабу розгадував “ребус”. — Ти мені Гільдебрандта й пастку давай.

— Хвилиночку, хвилиночку, — струснув головою Висоцький. — Дайте поміркувати…

— Василю Семеновичу, та це ж ясно, як двічі по два, — сказав комісар Бороданеві. — Звідки Вірний довідався про те, що ми збираємося напасти на Дубовляни? Від фашистів, звичайно. Якщо він вирішив попередити, то…

Бородань підвівся, підійшов до капітана, поклав тому руку па плече:

— Дубовлянс так Дубовлянс. Молодець, Сіровол! Не вірив я в твій план, зізнаюся, а от, бач, як обернулося. Товариші, давайте обміркуємо цю справу. Не можна випускати з рук сучого сина. Накрити його на гарячому. Накрити!






ХІД КОНЕМ


— Хто? — запитав присутніх командир загону.

— Не будемо відбивати хліба в начальника розвідки, — сказав Колесник, — вислухаємо спершу його міркування.

— Давай, капітане!

— Мене насамперед вражає оперативність їхнього агента… — почав Сіровол.

— Атож! — вигукнув начальник штабу. — Просто дивно, як він устиг повідомити про наш намір.

— Ми розпустили чутку про напад на Дубовляни тільки у вівторок удень.

— О десятій тридцять, — уточнив Висоцький.

— Так, о десятій тридцять ми оголосили про це командирам рот, — погодився Сіровол. — До бійців звістка дійшла, звичайно, пізніше.

— Ввечері, мабуть, знали вже всі, — зауважив комісар. — Значить, ця потайна наволоч мала в своєму розпорядженні добу.

— Менше! — похитав головою Висоцький.

Бородань сердито підняв руку — не здіймати шарварку, говорить Сіровол!

— Я згоден з Іваном Яковичем, агент мав у своєму розпорядженні не добу, а лише ніч. Одну ніч! Припустимо. Вірний написав донесення не вдень, а ввечері, перед тим, як віднести його до поштової скриньки. Очевидно, так воно й було. Але ж не Гільдебрандт повідомив Вірного про своє рішення тої ж хвилини, як прийняв його. Звістка про таємний намір начальника гестапо дійшла до Вірного кружною дорогою. Отже, маємо всі підстави припускати, що Гільдебрандт одержав повідомлення свого агента вранці чи навіть над ранок.

— Отуди к бісу! — Бородань здивовано оглянув товаришів. — Що ж це виходить?.. Хто відлучався з підрозділів минулої ночі?

— Двадцять три чоловіки — ті, що були призначені у групи спостереження й на чати. Більше ніхто з хлопців надовго не відлучався. А щоб передати донесення, треба зробити туди й назад щонайменше кілометрів тридцять. Це п’ять годин ходу. Отже, я міркую, що в їхнього агенту або ж є рація, або помічник із місцевого населення. А можливо, і те, й інше.

— Накриємо гада!

— А як не накриємо, Василю Семеновичу?

Всі здивовано глянули на Сіровола: кокетує начрозвідки чи страхується про всяк випадок.

— Ну що ж, тоді… тоді, брат, доведеться шукати іншу людину на твоє місце, — сказав командир загону, розчісуючи пальцями бороду.

— Не лякай його, — всміхнувся комісар. — Сіровол набиває собі ціну.

— Не розумію вас, капітане, — відірвав очі від карти начштабу. — По-моєму, ми можемо розраховувати на успіх. Усе вже, як кажуть, витанцювалося. Ваш план виявився… Одне слово, виправдав себе.

— Я про інше, товариші, — сказав Сіровол, який явно не взяв до уваги погрози Бороданя. — Невдалий варіант не виключається. Принаймні на якийсь час. Ви це прекрасно розумієте… Але припустимо, що ми завтра ж зможемо встановити, хто саме засланий до нас Гільдебрандтом. Та постає питання: чи варто його відразу накривати?

— А що з ним робити? Може, призначити до тебе помічником?

Начальник розвідки ствердно кивнув головою.

— Приблизно так, помічником… Не офіційно, звичайно.

— Хо-хо! — пожвавішав Колесник. — Щось оригінальне.

— Давай, капітане. Ми від хороших ідей не відмовляємося.

— Іван Якович має рацію: зараз ворожому агентові проникнути в загін не так уже й важко. — Помітивши, що командир і комісар хочуть йому заперечити, Сіровол квапливо продовжував: — Ні, ні, товариші, я не хочу торкатися питання, кого та як приймати в загін, як перевіряти. Це окрема тема. До речі, щось на зразок анкет доведеться-таки завести. І я прошу виділити спеціально для цього надійну людину. Нехай веде кондуїт.

— Дамо! — погодився Бородань. — Заводь канцелярію. А зараз викладай свої геніальні плани.

— Мої міркування прості. Якщо ми виявимо шпигуна й ліквідуємо його, Гільдебрандт негайно подбає про те, щоб заслати до нас нового, або включить у гру запасного, якщо такий уже прижився в нашому загоні. То чи варто завдавати зайвої мороки гауптштурмфюреру? Може, простіше зробити так: хай агент навіть після того, як ми взнаємо його, сидить собі до часу в загоні й допомагає нам водити за ніс свого шефа.

— Значить, передбачається завести в себе в загоні свою, так би мовити, ручного шпигуна, — засміявся Колесник.

— Так можна й догратися… — похитав головою Бородань.

— Залежить, як грати, — заперечив Сіровол. — У нас усе-таки буде зайвий козир. Подальші події повинні розгортатися так. Завтра вранці ми повідомляємо командирів рот, що напад на Дубовляни відміняється. Мовляв, замість Дубовлян готується операція проти Кружно. І на день пізніше — в ніч із суботи на неділю. Треба, щоб агент устиг повідомити свого шефа про зміну наших планів. Отут-то й слід простежити за поведінкою декого. Тільки дотримуючись надзвичайної обережності! В агента не повинно виникнути й гадки, що його запідозрюють. А що зробить Гільдебрандт, одержавши нове повідомлення?.. Давайте подумаємо. Ну, як би вчинили ви, Василю Семеновичу, на місці гауптштурмфюрера?

Бородань пробурмотів щось на адресу начальника гестапо і його мами, але все ж почав розмірковувати вголос:

— Напад на Дубовляни було намічено на п’ятницю. Так. так… Одержавши нове повідомлення, я б усе-таки з обережності організував засідку в Дубовлянах, а потім, переконавшись, що агент не збрехав, швидко перекинув би основні сили в Кружно.

Комісар і начштабу рішуче підтримали командира.

— І я так вважаю, — стримано всміхнувся Сіровол. — Тим паче, що шеф не має підстав не довіряти своєму агентові, який досі надсилав досить точну і своєчасну інформацію про наші наміри… Як же розвиваються події далі? Ми націлимо роти на Кружно, підійдемо до нього на п’ять, припустимо навіть, на три кілометри і в останній момент звернемо на Дубовляни. В останній момент, щоб агент, навіть коли він користується рацією, не встиг передати нового повідомлення.

— На Дубовляни? — примружився Бородань. — З метою?

— Цього разу дійсно з метою раптового нападу, який повинен принести нам безсумнівний успіх.

Висоцький відразу ж нахилився до карти, заводив курвіметром.

— Двадцять — двадцять п’ять кілометрів… Пробачте, якщо мінусувати відстань, яка залишиться до Кружно, то додатково доведеться пройти п’ятнадцять — вісімнадцять кілометрів.

— А коли ми вдамо, що збираємося напасти на Куржно зі сходу, то можемо ще в поході відхилитися до Дубовлян, — підказав начальникові штабу Сіровол.

— Гаразд. Тоді лишиться десять — дванадцять кілометрів або дві—дві з половиною години ходу. Встигаємо! Ваше слово, Василю Семеновичу?

Бородань підсунув до себе карту й, підперши обома руками голову, почав розглядати велику, заштриховану зеленим олівцем пляму, що майже впритул підступала до околиць двох невеликих містечок — Кружно і Дубовлян. Лісовий масив, болота, добре знайомі лісові стежки. План, запропонований Сіроволом, був водночас спокусливий і ризикований. У Дубовлянах — залізнична станція, склади, маслозавод. Однак там близько роти гітлерівських солдатів і щось із сотню поліцаїв, укріплення, бетоновані кулеметні гнізда. Навряд чи Гільдебрандт наважиться перекинути хоча б на короткий час значну частину дубовлянського гарнізону в Кружно. Чорта з два! Він настягає сили з інших місць і буде оперувати лише тією зведеною групою. І взагалі не можна гратися з таким, як гауптштурмфюрер, ось візьме та й улаштує в Дубовлянах хоча б невелику засідку.

— Вас щось бентежить, Василю Семеновичу? — запитав Висоцький.

— Так, чогось мені бракує…

— Гадаєте, не клюне? По-моєму…

— Клюне! — впевнено сказав комісар.

— Ні, товариші, давайте все-таки поважати противника, — похитав головою Бородань. — Припустимо на хвилину, що Гільдебрандт удвічі хитріший і розумніший, ніж він є насправді.

— Ну, хитрощів йому не позичати.

— У тому-то й справа. Звичайно, він довіряє своєму агентові, але ж до нас у нього довір’я нема, А якщо він запідозрить, що ми його хочемо підманути за допомогою його ж інформатора?..

Сіровол не сподівався на такий вагомий контраргумент проти свого, здавалося б, так добре продуманого плану. Командир загону мав рацію — в плані не вистачало якоїсь важливої деталі.

— Давайте, товариші, ще раз продумаємо, — запропонував Бородань. — Чотири голови все-таки…

— М-мтак! — хмукнув Висоцький. — Припустимо, Гільдебрандт запідозрить щось. Не виключено, не виключено… Отже, необхідно розвіяти його підозру.

— Потрібна ще якась пастка, — сказав комісар.

— Саме так, психологічна пастка. — Висоцький дістав портсигар, запалив від каганця. — Слухайте, капітане, а чи не можна підкинути ще якогось черв’яка гауптштурмфюрерові?

— О-о! — вигукнув Бородань. — Ще одного товстого черв’яка, щоб падло проковтнуло гачок намертво. А помізкуй-но, розвіднику.

Сіровол мовчав. Гарячково перебирав у пам’яті різні варіанти й бракував їх один за одним. У потилиці знову з’явився легкий біль. Яку, яку ще пастку можна придумати для гауптштурмфюрера? Психологічну… Це начштабу правильно визначив. Стоп! Здається, підійде.

— Товариші, а якщо завтра з Кружно зникне який-небудь поліцай? Зникне, припустимо, за досить загадкових обставин?

— А що це дасть? — не зрозумів комісар.

— Особисто мені — клопіт з організацією викрадення, а начальникові гестапо — впевненість, що ми затіваємо проти Кружно щось серйозне.

— Але поліцай повинен бути не якийсь там замухришка, а довірена в фашистів, добре поінформована людина, — визнав за потрібне уточнити Висоцький.

— Візьмемо караульного начальника або щось у цьому роді.

Комісар лукаво глянув на начштабу.

— В такому ділі наші два німці можуть придатися…

— А що, капітане, комісар добре радить, — зрадів Бородань. — Посилай Зарембу, а з ним Ернста і Карла. Вони серед білого дня будь-якого поліцая заарканять. Командир загону поклав долоню на карту. Це означало, ідо він прийняв рішення.

— Так, тепер начебто все на місці. План начрозвідки приймаємо. В основному! Питання про напад на Дубовляни буде вирішено залежно від того, як складіться обставини. Начальникові штабу розробити операцію. Головний удар — проти станції і складів. Виділяється група для обманного маневру в район костьола й казарми. Вони починають першими. Хай здіймуть якомога більший гамір… Командирам рот наказати готуватися до операції проти Кружно. Кожна рота висилає в район операції невеликі розвідгрупи. Завдання — пильний нагляд і вивчення обстановки в місті й навколо нього. Комісар проводить у ротах бесіди про пильність. У загальній, звичайно, м’якій формі. Начальникові розвідки вести активне спостереження за Дубовлянами, одночасно пустити чутку про напад на Кружно. Стежити за кожною людиною. Кого тобі в помічники дати?

— Я просив би Федосенка.

— Он як! Кращого підривника захотів? Не вийде. Когось із поранених бери. Хоча б того ж самого Москальова.

— Ні, Москальов не підходить.

— Чому? — здивувався Бородань. — Він же виявився справжнім героєм, радистку врятував. Не розумію.

— Є одна неясність у Москальова, — зітхнув Сіровол. — Незрозуміло, як це трапилося, що поліцай їх не помітив.

— Але ж Шиліна підтверджує.

— Шиліна каже, що поліцай їх бачив. Бачив і пройшов мимо… Чудеса! А мені вірити в чудеса не дозволяється.

— Гаразд, — сказав начштабу, — тоді беріть Коломійця, Художника.

Сіровол з сумнівом похитав головою.

— А чим поганий Художник? — сказав Бородань. — Хай веде канцелярію. Він твою абракадабру відразу схопить. Начштабу, завтра о п’ятій нуль-нуль Художника до начрозвідки. Все? Тоді, як кажуть, по конях, друзі!

Цієї ночі Сіровол мав не так уже й багато роботи. Не минуло й півгодини, як хутір залишило ще два листоноші. Один рушив у бік Кружно, другий — до Дубовлян. Кожен мав схований шматочок тонкого березового лубу з видряпаними на них знаками запитання й оклику і з закарлючкою, однаково схожою на літеру “З” і цифру “3”. Це означало: “Слідкуйте за обстановкою. Повідомляти терміново. Третій”. Підготовка групи, в завдання якої входило викрадення поліцая, теж не забрала багато часу. Ернст Брюнер, вислухавши Сіровола, тільки глянув на свого товариша й сказав: “Хороше. Це буде зроблений лютче, як не можна”. Десь опівночі четверо рушили в темінь — двоє з них були в німецькій формі.

Коли Сіровол повернувся до своєї хижі, боєць-вістовий, що жив із ним, відчиняючи двері, сказав сонним голосом:

— Товаришу капітан, тут бабуся вам залишила навар якийсь із сіна. Каже, для голови.

У кімнаті пахло ромашкою, чебрецем. Засвітили каганець. На лавці стояв обкутаний ганчір’ям казанок і дерев’яні ночви, накриті чистим рушником. “Поможе чи не поможе, а ти спробуй, небоже, — подумав Сіровол. — Принаймні гірше не буде”. Сіровол старанно змив голову й ліг, скинувши тільки чоботи. Цієї ночі начальник розвідки міг спати. І народна медицина зробила своє: він заснув, як тільки голова його доторкнулася до подушки.






ЗАГАДКОВІ МАЛЮНКИ


Сіроволу здалося, що він тільки-но заплющив очі й відразу прокинувся. Але в кімнаті було видно. Біля ліжка стояв молоденький русявий боєць з лівою рукою на черезплічнику. Капітан упізнав його — Коломієць, за кличкою Художник.

— Товаришу капітан, за наказом начштабу прибув у ваше розпорядження.

Начальник розвідки скочив на ноги, глянув на годинник — п’ята нуль-нуль. Оце так дивина! Голова була свіжа, ясна. Поки взував чоботи, згадав і обговорення плану в штабі, і кого куди послав уночі, і що в якій черговості треба зробити сьогодні. Коломієць вичікувально дивився на нього. Ніжне, наче в дівчини, обличчя, в сірих наївних очах — доброта й смуток. Він — киянин, що закінчив перед війною школу з відзнакою і готувався до вступу в художній інститут. Скільки знає його Сіровол, усе смуток в очах. Воювати навчився, а до війни звикнути не може. В поході квіточки на свій автомат чіпляє…

— Юрком, здається, кличуть?

— Юрком, товаришу капітан.

— Слідчим працювати не доводилося?

Юрко зрозумів, що начальник розвідки жартує, і відповів ніяковою усмішкою.

— Що ж, доведеться попрацювати. Будеш стежити за хлопцями, кожен крок на замітку.

Щось здригнулося в очах бійця.

— Так, за своїми, за своїми, — з серцем сказав Сіровол.

Капітан любив розвідувальну роботу, але стеження в самому загоні завжди було обтяжливим для нього, залишало в душі щось неприємне. Тому він відразу здогадався, які почуття виникли в серці юнака. Обличчя Юрка порожевіло, стало винуватим, наче в хлопчика, якого спіймали на негарному вчинкові. Якщо так буде й далі, то користі з такого помічника буде мало. Треба вселити в його серце несамовите бажання будь-що-будь знайти таємного ворога, змусити думати про це вдень і вночі.

— Юро, ти художник і повинен пам’ятати дитячі малюнки. З отакими, приблизно, підписами: “В цьому лісі, окрім оленя й птахів, є ще й змія. Знайдіть її!”

— Звичайно, — трохи розгубився боєць, ще не розуміючи, куди хилить капітан. — Малюнки-загадки.

— Як їх малюють?

— Перш за все треба гарненько сховати додаткове зображення, аби воно не впадало у вічі. Якщо це змія, то складовою частиною її зображення можуть бути кінчик гілки, вигин рота, а головою — око оленя.

— Значить, треба уважно розглянути всі роги й очі?

— Не тільки. Кожен штрих! Звичайно, такі рисунки виконуються штрихами. Іноді треба розглядати його, обернувши догори ногами.

— Кожен штрих, кажеш. Чудово! Ти зрозумів своє завдання, Юро. До нас у загін заповзла гадюка. її треба знайти. Але це, звичайно, набагато складніше, ніж на дитячому малюнку-загадці. Тому, що гадюка ця, як ти розумієш, у людській подобі, а в нас у загоні близько трьохсот чоловік. От і шукай, де її голова і хвіст.

Юрко дивився на начальника розвідки широко розкритими очима. Він, видно, зважував значимість покладених на нього обов’язків, міру відповідальності і свої сили. І, звичайно, не міг позбутися неприємного почуття, викликаного думкою, що йому доведеться ніби шпигувати за своїми товаришами по зброї.

— Чого мовчиш? Не подобається робота? Треба, Юро…

— Я розумію, товаришу капітан, — боєць облизав губи. — Постараюсь. Правда, я ніколи… Просто не знаю своїх здібностей. Навіть не уявляю…

— Особливих здібностей не треба. Бажання, старанність і трохи кмітливості. Робота буде копіткою. Добре ти сказав: кожен штрих. Доведеться помічати кожен крок, кожну підозрілу деталь і гарненько аналізувати, вловлювати можливий зв’язок, робити висновки. Часом навіть корисно буде перевернути картинку догори ногами.

Сіровол помітив, як здригнулися в нерішучій усмішці губи бійця.

— Ти з другої роти? Ось перше тобі завдання: йди в свою роту й шепни по секрету, що, мовляв, сьогоднішня операція відміняється, а завтра вночі ми нападаємо на Кружно.

— На Кружно, — з готовністю повторив Юрко й проковтнув слину.

— Звідки довідався — ні слова. Постарайся спершу зустрітися з командиром роти віч-на-віч й передати від мене подвійний привіт.

— Подвійний, — кивнув головою боєць. — Віч-на-віч…

— От і все. Владнаєш цю справу й повертайся до мене. Не переживай, спокійненько. Правда за нами, ворога здолаємо!

Цього разу хлопець не стримав широкої усмішки, але очі все ж залишилися сумними. Він пішов, а Сіровол обмився до пояса холодною водою і сів за роботу.

У зошиті тридцять вісім рядків, заповнених “абракадаброю”. Схоже на щоденник: на початку кожного рядка дата, мовби людина відзначала тільки їй зрозумілими значками події кожного дня. Насправді це був список деяких нових бійців загону, які не викликали в капітана цілковитого довір’я, й відповідні примітки. Сіровол завів свій “кондуїт” відразу ж після того, як загін перебазувався з білоруських лісів у район, де українські села й хутори перемішалися з польськими. Він перший зрозумів небезпеку, що чаїлася в новій обстановці. Крім гітлерівців, у цих краях потрібно було остерігатися бандерівців, банд польських націоналістів. Звичайно, якби партизани, як це пропонував Висоцький, не приймали в загін новачків, у Сіровола було б спокійніше на душі, але він не міг погодитися з начштабу. Як відмовити людям, що горять бажанням мстити гітлерівцям? Але “кондуїт” довелося завести…

Кожен із цих тридцяти восьми не викликав у капітана особливої довіри, кожен із них, на його думку, міг виявитися засланим у загін шпигуном. Але сімох із тих, хто потрапив до “кондуїту” начальника розвідки, вже не було в живих. Вони загинули в останніх боях. Троє поляків, троє українців і росіянин, колишній військовополонений, заплатили, як справедливо сказав Бородань, своїм життям за виявлене їм довір’я. І Сіроволу було тяжко дивитися на рядки, помічені перед датою маленьким кружечком. Він тяжко завинив перед загиблими.

Зараз список доведеться збільшити. “Серед оленів і птахів повзає змія. Знайдіть її!” Позаминула ніч не дала нічого, крім підтвердження, що змія існує. Сіровола найбільше дивувала швидкість, з якою агент передавав свої донесення. Очевидно, все ж має передавач. Де ж він зберігає його?

За вікном почулися звуки губної гармошки. “Тиха вода, тиха вода бережки зносить…” Вулицею пройшли троє молодцюватих партизанів і двоє хуторських дівчат у барвистих хустках. На гармошці грав фельдшер Богданюк, дівчата співали. “А що, як одна з таких дівчат радистка? Агент їй шепнув на вушко милі слова, а вона вночі відстукала їх… Моєму помічникові роботи вистачить, без діла не сидітиме. Невід доведеться закидати широко”.

Роботи у Сіровола в цей день виявилося більше, ніж він гадав. Спочатку події розвивалися точно за розробленим планом. Невдовзі після того, як Юрко Коломієць пішов у другу роту, з’явився Долгих. Він приніс клаптик чистого паперу — Вірний підтверджував відомості, передані напередодні. Потім повернулися інші листоноші. Той, що ходив у Кружно, пошти не приніс — у Кружно спокійно. Листоноша, що обслуговував дубовлянську “поштову скриньку”, вручив Сіроволу клапоть пожовклого аркуша з якоїсь польської книги. На одному боці Сіровол, який добре знав польську мову, прочитав таке: “впав на коліна, поцілував край її сукні. Пані Марія, вислухавши признання юного рицаря, відрізала один із своїх розкішних золотистих локонів, перев’язала його шовковою стрічкою й про…” Кохання прекрасної пані і юного рицаря не викликало інтересу в Сіровола. Він перевернув аркуш. Тут ішлося про інше, “…пролетів на змиленому коні й зупинився біля будинку воєводи. Швидко все місто довідалося про прибуття гінця. Стривожені городяни збиралися на вулицях, висловлювали свої припу…”

Безперечно, ці рядки з якогось старовинного роману й були донесенням. У Дубовляни прибув “гінець”, там стривожилися, готуються відбити напад партизанів. Отже, помилки бути не може. Інформація Вірного підтверджується іншим розвідником.

Після сніданку Сіровол розгорнув перед помічником свій секретний зошит. На подив начальника розвідки, Юрко швидко опанував цю науку і навіть порадив, як її удосконалити.

— Товаришу капітан, — сказав він винувато і в той же час з легким усміхом. — Це ж проста річ. Ми в школі на уроках приблизно так листувалися.

— І ти вважаєш, ці записи буде легко розшифрувати, якщо зошит потрапить до когось іншого в руки? — стривожився Сіровол.

— Е ні! Коли, як я пропоную, ускладнити шифри дат і внести до окремого списку назви населених пунктів, у записках ніхто, окрім нас із вами, нічого не зрозуміє. Навіть той, про кого тут ідеться.

І Юрко, одержавши від капітана новий зошит, узявся складати розширений і удосконалений “кондуїт”.

Пізно ввечері в загін повернулися ті, хто ходив у Кружно з завданням украсти поліцая. Поліцая вони не привели, проте принесли лише його сумку. Старший групи Казимир Заремба й німець Карл були поранені, їх ледве довели в розташування загону.






СУМКА ПАНА ПИСАРЯ


Ринкова площа в Кружно, як і в більшості маленьких містечок цього краю, була в центрі біля двоповерхового будинку ратуші, що вивершувався круглою башточкою з годинником і флагштоком угорі. Годинник був зіпсований, на флагштоці ліниво метлявся злинялий прапор із свастикою.

Заремба в супроводі Пивовара та двох німців появився на брукованій ринковій площі рано-вранці, коли тут почали збиратися селяни, що поприходили з близьких сіл. На столах лежали купки зелені, гриби, ягоди. Змарнілі жінки з побляклими обличчями розкладали на килимках різноманітне манаття. Якісь люди, діловиті, з нахабними, а разом з тим полохливими очима, збиралися на кілька секунд докупи, наче принюхуючись один до одного, і, перекинувшись кількома словами, тут же розбігались, боязко озираючись на всі боки. Це були дрібні спекулянти, голодні, жадібні, готові обдурити будь-кого, аби лишень урвати хоч дещицю.

На майданчику за рундуками, де раніше в ярмаркові дні торгували худобою, стояли дві підводи, які зупинилися тут мовби випадково, лише тому, що їх господарів спокусила прибита над входом до корчми пані Нелі вивіска — на ній було намальовано повногруду роздягнену дівицю, яка щосили дула в мідну трубу, й напис: “Обійми сирени”. Залізних гофрованих штор на вікнах корчми ще не було піднято, але одна половинка дверей була ледь-ледь прочинена, ніби натякаючи на те, що особливо шановані відвідувачі, яким не терпиться освіжитися чаркою перваку та кухлем пива, можуть бути обслуговані господинею навіть і в такий час.

Ретельно поголений, у добротному костюмі спортивного крою й модних чоботях-“англійках”, поставний Заремба скидався на солідного комерсанта фольксдойче, що не гребує при нагоді заробити на спекуляції валютою або дорогоцінностями. Пивовара, одягненого значно простіше, можна було сприйняти за його компаньйона або родича. Карл і Ернст поводили себе так, начеб не мали нічого спільного з цими двома комерсантами, однак не спускали з них ока.

Увагу Заремби відразу ж привернув плюгавий панок років двадцяти семи, одягнений у темно-зелений мундир, з важкою кобурою біля пояса й товстою польовою сумкою на перекинутому через плече ремінці. Він походжав біля рундуків, бридливо копилячи губи, розглядав виставлений товар, явно не збираючись щось купувати. Перед ним селяни квапливо розступалися, скидали шапки, вклонялися, а він не вважав гідним себе хоча б кивнути комусь головою.

— Пробачте, ви не скажете, хто цей пан? — з ввічливою усмішкою звернувся Заремба до чепурного старого в чорній парі й котелку, з кошиком у руках.

— Як же! — вигукнув той і, округливши очі, зашепотів: — Це пан писар. Старший писар поліції пан Стахурський.

Заремба підійшов до писаря ближче. Тьмяні очиці пана Стахурського дивилися страдницьки. На його зім’ятому, примхливому, самовпевненому личку проступало лише одне бажання: похмелитися! Справді, зустрівши кількох чоловік і, здається, щось одержавши від них потайки, поліцейський писар шмигнув у прочинені двері під вивіскою “Обійми сирени”.

Взявши Пивоварова під руку й начеб ведучи з ним ділову розмову, Заремба виклав йому свій план.

— Беремо писаря! Зараз я піду познайомлюся з ним. Якщо він клюне, ми незабаром підемо з ним на околицю міста. Коли відійдемо від базару, Ернст і Карл повинні заарештувати нас обох, роззброїти писаря й, нічого не пояснюючи, повести до лісу. Попередь їх. Ти весь час будеш стежити за нами й почнеш діяти лише в крайньому випадку.

У корчмі було напівтемно, й Заремба не відразу розпізнав писаря, що стовбичив біля буфета. Огрядна перестигла блондинка, яка чимось нагадувала дівицю на вивісці, наливала горілку в чарку, що стояла на підносі. Вона недовірливо, але з кокетством глипнула на незнайомого мужчину.

— Добрий день, пані Нелю! — скидаючи кепку й притискаючи руку до грудей, галантно вклонився Заремба. — Прошу вибачення за ранній візит, але мені треба сказати кілька слів панові Стахурському, якщо, звичайно, пан Стахурський не відмовиться випити зі мною для знайомства чарочку й закусити найкращим з того, що знайдеться в чарівної пані Нелі.

Ця тирада супроводжувалася сліпучими усмішками, поклонами, розшаркуванням, широкими жестами. Заремба чудово грав роль “шляхетного” красномовця, такого собі улюбленця вишуканої провінціальної публіки.

Сподіваюся, в пані Нелі, — продовжував він так само галантно, — знайдеться для нас затишний куточок, де б ніхто не заважав нашій розмові з паном писарем. Я, звичайно, не маю на увазі пані Нелю, товариство якої для нас буде тільки прикрасою.

Невідомо, що справило більше враження на господиню корчми та писаря — красномовність незнайомця чи видобуті ним з туго набитого гаманця рейхсмарки, але обоє вони дивилися на Зарембу з явною прихильністю. Пані Неля відразу ж відвела гостей у відгороджену дощаною переділкою кабіну й засвітила там свічку.

— Коньяк знайдеться? — запитав Заремба, цілуючи ручку господині. — Ціна не має значення. Тільки він має бути справжній. Ерзаци хай інші п’ють. І яку-небудь інтелігентну закусочку.

— Пані Нелі не треба багато говорити… — посварилася товстеньким пальчиком господиня й швидко подріботіла до буфета.

Заремба подивився їй услід, потім, піднісши палець до вуст, нагнувся до писаря, що сидів навпроти за столиком і не зводив з нього цікавих насторожених очей.

— Пане Стахурський, я приїхав з Кракова. Більше нічого не скажу панові про себе. З Кракова — цього досить. І лише одне питання: пана Стахурського цікавлять камінчики?

— Для запальничок? — з помітним розчаруванням запитав поліцейський писар. (Камінці для запальничок були дефіцитним товаром і цінилися дуже високо, але все ж спекуляція ними не обіцяла великого зиску).

Заремба глянув на співрозмовника з таким жалем, начеб у нього раптом виник сумнів щодо розумових здібностей пана писаря.

— Що?! За кого ви мене маєте? Йдеться про дорогоцінні камінці. Я питаю: пана цікавлять діаманти й долари, тверді й м’які? Я маю на увазі велику суму…

Щоб ще більше приголомшити писаря, Заремба недбалим жестом дістав із кишені масивний золочений портсигар, клацнув пружинкою, відчиняючи кришку, й простяг його своєму співбесідникові.

— Пан палить? Прошу. Болгарські сигарети, люкс!

Капітан Сіровол знав, кого посилати на завдання. Солідний вигляд незнайомця, його манери, туго набитий рейхсмарками гаманець і золотий блиск портсигара буквально загіпнотизували Стахурського. З кожною миттю уява писаря розпалювалась. Багатство десь тут! Недарма ж людина приїхала з Кракова в Кружно. Очевидно, незнайомцеві потрібен помічник, співучасник. Якщо так, то головне — не продешевити, відразу ж зажадати добрячий куш. А може, це звичайний пройдисвіт, який хоче під виглядом діамантів продати звичайні шматочки скла?..

— Ви хотіли б знайти покупця?

Заремба кинув на писаря нищівний погляд.

— У вашому Кружно нема покупців, які могли б придбати мої камінчики хоча б за половину їх вартості, — сказав він, гордовито підносячи голову. — Але коштовності й валюта можуть опинитися в наших руках, якщо ми підемо на невеликий, просто-таки зовсім незначний ризик.

Почувши кроки за переділкою, Заремба підморгнув писареві й додав, наче продовжуючи розмову:

— Йдеться про папери, що їх, як ви розумієте, не так уже й важко розшукати. Звичайно, спадщина невелика. Сам би я не став з цим дріб’язком навіть морочитися, але сестра — вдова, троє дітей… Ви розумієте, пане Стахурський!.. О, ви чарівна, пані Нелю!

Господиня справді не пошкодувала своїх запасів для багатого й, видно, щедрого відвідувача — на таці стояла пляшка французького коньяку, тарілочки з різноманітними закусками. Сказавши Стахурському, що про справи вони поговорять пізніше, Заремба запросив пані Нелю випити з ними чарочку й, щоб помучити писаря, якого жерла нетерплячка цікавості, кілька хвилин потратив на компліменти господині закладу, яка просто мліла від задоволення.

Коли пані Неля залишила їх, Стахурський нетерпляче облизав губи й запитав:

— Де все це?

— Тут… — зігнавши люб’язну усмішечку з обличчя, суворо відповів Заремба. — Мені точно відомо, що один з мешканців Кружно переховує єврея-ювеліра, який зберігає дорогоцінності м валюту найбагатших євреїв Варшави. Запитання — потім. А зараз я хочу знати: в принципі ви згодні мені допомогти? Вся здобич — навпіл. Ви лише посприяєте мені з виїздом звідси. То як?

— Я згоден, — квапливо кивнув головою пан Стахурський.

— Не поспішайте! — застережливо підніс руку Заремба. — Вам треба все зважити. Успіх нашої справи залежить від рішучості в діях і дотримання цілковитої таємниці. Якщо німці хоч щось довідаються про коштовності… Гадаю, ви все розумієте, пане Стахурський? Німці не люблять ділитися золотом, що потрапляє їм до рук, і вміють усувати конкурентів. Була людина — нема людини. Ви мене зрозуміли, пане Стахурський?

— Я ж сказав… — засовався на стільці писар. — Я розумію…

— Прошу ще раз підтвердити.

— Я згоден, можете на мене покластися. Слово гонору!

— Тоді не будемо гайнувати часу, — рішуче промовив Заремба, підводячись з-за столу.

За кілька хвилин вони вийшли з корчми. Обличчя Заремби від випитого коньяку розчервонілося і сяяло від задоволення, писар, навпаки, був блідий і нервово покусував губи. Вони відразу ж звернули ліворуч на вулицю, що вела до північної околиці містечка, й тут Заремба помітив у натовпі Пивовара, що подавав йому якісь застережливі знаки. Заремба мовби ненароком озирнувся й побачив двох поліцаїв, що йшли позаду. Обличчя одного здалося йому знайоме. Він напружив пам’ять і згадав, що колись шмагав шкіряною рукавичкою точнісінько таку фізіономію. Так, це був той самий поліцай, в якого рік тому назад у Ковелі просто на вулиці серед білого дня він відбив затриманого партизана. Тоді Заремба був одягнений в мундир обер-лейтенанта… Отже, Пивовар тривожиться недарма. Очевидно, битий ковельський поліцай давно вже стежив за дверима корчми, в якій зник колишній “обер-лейтенант”. Треба гадати, поліцая не дуже-то збентежило те, що Заремба вийшов із корчми у супроводі старшого писаря, і він ладен був піти на все, аби лишень затримати “партизанського перевертня”.

Здійснення добре продуманого плану зривалося, причому майже в останній момент. Ернст і Карл уже “прогулювалися” десь попереду і лиш чекали, коли їм буде подано знак “заарештувати” писаря і його підозрілого знайомого. Дуже не хотілося Зарембі повертатися в загін, не виконавши завдання. Він розумів, без шуму тут не обійдеться, а шанси на успіх невеликі. Все залежало від того, коли поліцаї, що йдуть позаду, зважаться зупинити їх. Якщо це станеться на околиці містечка, там неважко буде розправитися з двома глевтяками, а якщо за хвилину — другу…

Вже пройдено майже всю базарну площу, попереду крива вулиця. Нею простують двоє німецьких солдатів. Це — Ернст і Карл. Пан Стахурський озирається, але, здається, нічого не помічає. Звичайно ж, думки його повністю поглинуті “камінцями”. По бруківці гримлять колеса, якась підвода наздоганяє їх.

— Руки вгору!

Пан Стахурський здригнувся, наче вжалений, обернувся й, побачивши своїх поліцаїв, що націлили карабіни на його компаньйона, обурено, закричав на них:

— Що ви робите, йолопи? Подуріли?!

Заремба, встигнувши вихопити з-за пояса пістолет, також обернувся до поліцаїв. Він побачив, що кіньми править Пивовар, і, вмить оцінивши ситуацію, вистрелив у ковельського поліцая. Другий кинувши карабін, шмигнув у браму. Заремба згріб обіруч сторопілого Стахурського, кинув на підводу позаду Пивовара й, підібравши обидва карабіни, скочив на підводу сам.

— Жени!

Один із карабінів упав на землю, але Заремба помітив це лише тоді, коли зброя опинилася в руках поліцая, що вибіг із брами. Заремба почав стріляти по ньому з пістолета, але в цей час пан Стахурський, що, здавалось, онімів від страху й не подавав ознак життя, раптом рвонувся з підводи. Намагаючись затримати його, Заремба встиг ухопитись за сумку, та ремінець тріснув, сумка лишилася в руці партизана, а писар ляпнувся на бруківку. Майже тої ж миті куля прошила праве плече Заремби, й він зрозумів: будь-яка затримка може стати фатальною для всієї групи.

Підвода з грюкотом котилася вулицею, кулі свистіли над головами Заремби й Пивовара. Ернст і Карл, зрозумівши, що відбувається, почали стріляти в бік базару, прикриваючи товаришів.

Хвилин через десять усі четверо, залишивши підводу, зникли в лісі.

*


Сіровол негайно доповів командирові загону про те, що трапилося з групою Заремби в Кружно, й показав документи, які були в сумці старшого писаря кружнянської поліції. Побачивши карту з позначеними пунктами, де встановлювалися денні й нічні пости, графік несення караульної служби, платіжну відомість із повним списком поліцаїв, Бородань крекнув і потер руки від задоволення.

— Це навіть краще, ніж сам писар. Тепер Гільдебрандтові буде про що подумати. Адже йому стане відомо, які документи були в сумці, викраденій нами. Знаєш, капітане, мені починає подобатись твій план… Дуже подобатися! Тільки треба ще раз усе продумати. Клич комісара й начштабу, спробуємо разом зазирнути в душу гауптштурмфюрера. Що в цій темній душі зараз робиться?






УДАР


Начальник княжпільського гестапо радився зі своїми підлеглими. Такі наради скликалися дуже рідко — Гільдебрандт не дуже-то рахувався з думкою інших. Однак за останні дні його становище різко погіршилось, і він справедливо зміркував, що буде краще частку відповідальності за свої рішення перекласти на чужі плечі.

Справа в тому, що в донесенні про бій біля Чорного болота гауптштурмфюрер хоч і розписав усе в найвигіднішому для себе світлі, все ж воно не викликало захоплення в його начальства. В розмові телефоном оберштурмфюрер Борцель досить стримано подякував йому за виявлену ініціативу й активні дії, але дав зрозуміти, що винятково сприятливі обставини, на жаль, не були використані повністю. Треба було знати Борцеля, щоб зрозуміти, що криється за цим “на жаль”. Гільдебрандт зрозумів: йому винесено сувору догану з попередженням.

Одержане від Голки повідомлення про те, що готується напад партизанів на Дубовляни, не справило великого враження на начальника гестапо. Він розумів, що Бородань прийняв таке рішення не на холодну голову, а в стані гніву, й був упевнений, що, заспокоївшись і проаналізувавши обстановку та співвідношення сил, командир лісовиків відмовиться від такого ризикованого кроку. Все ж гауптштурмфюрер вжив усіх застережливих заходів і майже вдвічі збільшив дубовлянський гарнізон.

І раптом вибухнула ця “бомба” — вранці в Кружно партизани намагалися викрасти поліцейського писаря. Це їм не вдалося, але в їхніх руках опинилася сумка писаря з важливими документами. Навряд чи все це сталося випадково. Можливо, Бородань готується напасти не на Дубовляни, а на Кружно. Думка ця не давала спокою гауптштурмфюрерові. У нього вперше виник сумнів щодо Голки, роботою якого він так пишався: а що, коли цей агент з відома партизанів водить його за ніс? Хоча всі ж попередні донесення Голки підтвердилися. Тут щось не те… Ясно лише, що Бородань задумав якийсь новий складний і підступний хід. Але який?

Ламаючи голову над цим питанням, Гільдебрандт неуважно слухав виступи запрошених на нараду офіцерів.

Говорив лейтенант Заукель:

— Я впевнений, що акція з викраденням писаря має на меті відвернути нашу увагу… Це звичайна хитрість партизанів. Вони хочуть, щоб ми чекали їх у Кружно, а вдарять по Дубовлянах. Ми не маємо підстав не довіряти нашому агентові.

Заступник Гільдебрандта — обережний і заздрісний унтерштурмфюрер Белінберг — з сумнівом похитав головою.

— Ви не погоджуєтесь? — різко запитав Гільдебрандт. — Висловлюйте свою думку.

— Мене бентежить історія з сумкою. Цілком можливо, що полювали не стільки за писарем, скільки за його сумкою. Адже там списки поліцаїв, схема міста, діючий графік несення патрульної служби…

— Пане гауптштурмфюрер, — підвівся довготелесий Штемберг, який прибув на нараду з Кружно, — я кілька разів наказував начальникові поліції, щоб усі документи зберігалися тільки в сейфі. Той дурень писар тягав їх з собою,

— А може, писар з партизанами заодно? — висловив припущення Белінберг і глипнув скоса на начальника. — Може, то була інсценізація?

— Інсценізація?.. — чмихнув Гільдебрандт, який недолюблював свого заступника й не пропускав нагоди, щоб підкреслити його обмеженість. — Для чого б це? Писар лежить у лікарні з переламаною ногою. Якби він був спільником партизанів, йому б не треба було вдаватися до пошкодження кінцівок, він просто передав би їм копії документів.

— Гаразд, інсценізація відпадає, — квапливо погодився Белінберг. — Але головне не в цьому. Мені здається, за обставин, які зараз склалися, треба повернути в Кружно всіх солдатів і поліцаїв, яких ми перекинули звідти в Дубовляни. Взагалі я проти того, щоб зміцнювати одну ділянку за рахунок інших. Не можна оголювати того чи іншого об’єкта.

— А вам не здається, унтерштурмфюрер, що це метод пасивної оборони і-що ні до чого доброго він не приведе? — уїдливо запитав лейтенант Заукель. З усіх присутніх тут есесівців лише він один пройшов звичайну школу вермахту і при нагоді любив похизуватися своїм знанням військової тактики. — Не можна дозволяти, щоб противник бив нас поодинці, не можна дробити сил,

— По-вашому, буде краще, якщо ми зберемо всі сили в одне місце, а інші ділянки залишаться незахищеними? — наїжився Белінберг. — Партизанам тільки того й треба.

— Ні, я пропоную інше — активну оборону. Ми можемо й повинні маневрувати частиною своїх сил, зміцнюючи в залежності від небезпеки то ту, то іншу ділянку. Зараз треба зміцнити Дубовляни і Кружно.

— Залежить, якими групами маневрувати, — не здавався унтерштурмфюрер. — Можна добігатись…

“Мабуть, доведеться зробити, як пропонує лейтенант, — подумав Гільдебрандт. — Це багато не дасть, але атаки партизанів буде відбито — вони не люблять лізти туди, де натрапляють на відсіч. Звичайно, коли б я плюнув на боягузливі розмірковування Белінберга й зосередив майже всі сили в Дубовлянах і Кружно, можна було б підготувати для Бороданя серйозніші сюрпризи. Але зараз не можна йти на такий ризик, не можна…” І раптом Гільдебрандт ніби вчув скрипучий голос свого начальника: “Гауптштурмфюрер, на жаль…” Якщо Борцель ще раз вимовить ці слова — прощавай, заслужений чине штурмбанфюрера, можна відразу ж здавати справи!

Начальник гестапо вже хотів було оголосити про своє рішення, але тут у двері постукали й до кабінету зайшов шофер Моріц. Він нерішуче зупинився біля порога, обличчя його було схвильоване, губи стиснуті. При одному погляді на Моріца гауптштурмфюрер зрозумів: той з’явився не з порожніми руками.

— Давай!

Моріц підійшов і подав начальникові якесь донесення. Гільдебрандт кивком голови звелів солдатові йти й почав обережно розгортати скручений у трубочку тоненький папірець.

У кабінеті запанувала тиша, всі зрозуміли, що одержано нове донесення, й стежили за пальцями начальника. Нарешті папірець було розгорнуто, й по губах Гільдебрандта розпливлась усмішка: “Поправка. Напад Кружно ніч суб. — нед. Г.”.

Ось воно що! Отже, загадкова історія з сумкою писаря цілковито прояснилася. Бородань не відмовився від думки негайно помститися за все, що трапилося біля Чорного болота, він лише змінив напрям передбачуваного удару й на добу продовжив підготовку до нього. Тепер уже, мабуть, варто ризикнути й підготувати для хитрого звіра надійну пастку. Гільдебрандт, наче не помічаючи присутніх офіцерів, відкинувся на спинку стільця і втупився примруженими очима в одну точку перед собою.

— Нове донесення? Дозвольте… — не витримав Белінберг і простяг руку до папірця, що лежав на столі.

— Так, так! — жваво відгукнувся гауптштурмфюрер, але тут же випередив свого помічника і взяв папір. — Панове, одержано нове повідомлення, агент робить поправку — напад буде вчинено не на Дубовляни, а на Кружно. І не сьогодні, а завтра, в ніч із суботи на неділю.

Знову настала тиша. Але вона тривала недовго, Затим почулися збуджені вигуки:

— Що ж це таке?

— Зрозуміло, зрозуміло…

— Сьогодні — одне, завтра — інше…

Гільдебрандт підвівся і з глузливою посмішкою дивився на своїх схвильованих помічників. Тепер він знав, що йому робити, й не потребував нічиїх порад.

— Панове, сьогодні ми нічого змінювати не будемо. Чекаємо нападу на Дубовляни. В інших місцях також усі наші сили перебувають у стані бойової готовності. Якщо ніч мине спокійно, мною буде віддано новий наказ. Зараз — усі на свої місця!

Гільдебрандт сам виїхав у Дубовляни. Чого на світі не буває… Бородань, видно, вагається, вибирає то один, то інший варіант, і його суперечливі накази можуть ввести в оману Голку. Треба бути насторожі.

Проте ніч минула спокійно. Гільдебрандт до світанку не спав, все складав план дій на завтрашній день, підраховував, які сили треба буде стягти під Кружно.

*


Ця ніч минула спокійно й для партизанів, якщо не рахувати маленької “енпе”. Ще ввечері всім командирам було віддано суворий наказ спостерігати за бійцями й на випадок самовільної відлучки будь-кого не зчиняти шуму, а повідомити про це в штаб. З’ясувалося, що вночі відлучався лише один боєць — Домбровський. Взводний Ковалишин доповів: Домбровський вийшов із клуні десь опівночі, а повернувся о третій годині ранку й тихенько вклався на своє місце.

— Занеси-но Домбровського в кондуїт, — сказав Сіровол своєму помічникові.

Юрко здивовано глянув на капітана. Незадовго перед цим Сіровол наказав йому занести в список осіб, що викликають підозру і підлягають перевірці, листоношу Валерія Москальова, який урятував від загибелі парашутистку. Тепер у “кондуїт” потрапляє один з найхоробріших і найнадійніших бійців — поляк Стефан Поплавський, якого прозвали “Домбровським”. Юрко знав, що за зв’язок із партизанами гітлерівці знищили всю сім’ю Домбровського.

— Невже ви і його запідозрюєте?

— Підозріння не те слово, Юрко. Я вже тобі казав… Треба просто приглянутися до Домбровського. Цієї ночі він пропадав десь майже чотири години. Зрозумів? Тільки він один зникав…

Юрко злякався, але відразу ж його очі радісно заблищали.

— Товаришу капітан, я знаю, де він був. Він до Ірки ходив.

— Що за Ірка? — здивувався Сіровол.

— Ірина — мірошникова внучка. Вітряк у них. Хороша дівчина…

— Звідки ти знаєш?

— То ж у них любов, — ніяково всміхнувся Юрко, очевидно, відчуваючи незручність від того, що зраджує чужу таємницю. — Страшна! Тільки вони ховаються з цим від діда. І взагалі від усіх. Їй же років п’ятнадцять, Ірці…

— Якщо вони ховаються, то звідки ти знаєш про це?

— Помічав, товаришу капітан. Разів зо три — чотири бачив їх разом.

— Мало що… Може, випадково зустрілися, а ти відразу: любов!..

— Їх видно, товаришу капітан, — наполягав, сяючи усмішкою, Юрко. — Закоханих… Я знаю, по очах їх впізнаю. Коли ми після Чорного болота сюди повернулись — Ірка за тином стояла: то сховається, то визирне. Побачила Домбровського — плаче й сміється. Зраділа, що живий залишився, і втекла відразу.

— То ти гадаєш, Домбровський цієї ночі до неї ходив? — трохи розчаровано спитав начальник розвідки.

— Упевнений! Я в нього й хустинку бачив із вишитим написом “Коханому — Ірина”.

— М-так! — цмокнув губами Сіровол. — А все-таки занеси його до нашого зошита. Подивимось, що це за любов…

Юрко дістав зошит і почав записувати по-своєму всі дані про Стефана Поплавського.

— Між іншим, Ковалишин твердить, що Домбровський останнім часом дуже змінився, став задумливий, похмурий, — сказав Сіровол.

— Мабуть, сумує…

— А як ставиться до нього Ковалишин?

— Нормально. Наш взводний хоч і зануда, але людина справедлива, вимагає тільки те, чого треба.

— Сварки між ними не було? Юрко наморщив чоло, пригадуючи.

— Нічого такого не помічав. Ви думаєте, Ковалишин наговорює на Домбровського? Н-ні! Він просто надто вже пильний, наш взводний.

Сіровол вийшов у якихось своїх справах. Юрко записав у кондуїт усе про Домбровського й ще раз переглядав записи. Тут до хати завітав Ковалишин.

— Здоров, Художнику! Третього нема? — заклопотано спитав він, ледь переступивши поріг.

— Вийшов десь.

— Куди, не знаєш?

Юрко знизав плечима. Ковалишин уже взявся був за ручку дверей, але, згадавши щось, з усмішкою обернувся до Коломійця.

— Ти, бачу, непогано улаштувався. Писарем тебе зробили?

— Та так, — ухильно відповів Юрко, ховаючи зошит у сумку, — старший куди пошлють.

— Робота саме для пораненого. Між іншим ти, Художнику, тоді виявився ясновидцем. А що тепер скажеш? Які події нас чекають? Скажімо, цієї ночі?

— А що, розмови якісь ходять? — обережно запитав хлопець. Йому явно лестило те, що взводний назвав його ясновидцем.

— Балакають. Кажуть, на Дубовляни нібито вдарити збираємось. А ти що скажеш?

Коломієць, згадавши, що говорив йому капітан Сіровол, заперечливо похитав головою.

— Он як! — здивувався взводний — А куди?

— Кружно.

Здається, Ковалишин не повірив. Він смачно позіхнув, почухав потилицю й сказав:

— Це все вилами по воді писано. Ніхто, крім командування, точно нічого не знає. Бувай! Піду шукати капітана.

*


Ковалишин був недалекий від істини: і в той момент, коли він розмовляв з Юрком, і значно пізніше ніхто, навіть сам командир загону, не знав, куди саме буде спрямований удар. Остаточне рішення Бородань прийняв лише вночі, коли стрілки його трофейного годинника показували чверть на першу. На той час усі три роти й спеціально сформовані групи зосередилися за чотири кілометри на північний схід від Кружно. Вже було відправлено на залізницю підривну групу, яка мала почати стрілянину біля Кружно, аби відвернути увагу противника, а потім залягти в засаді на шосе, що веде в Дубовляни, а Бородань не віддав наказу. Він чекав, поки Сіровол одержить ще одне повідомлення, яке б підтверджувало, що дубовлянський гарнізон зменшено й партизанів не чекають.

Нарешті прибіг захеканий листоноша, й начальник розвідки доповів Бороданю, що попередні дані підтверджуються іншим інформатором і згідно з новим донесенням у Дубовляни прибуває ешелон з військовополоненими, який, очевидно, простоїть на станції до ранку.

Кілька секунд Бородань мовчав, обличчя його ховалося в пітьмі, чути було лише глибоке дихання. Військовополонені, приречені на смерть мученики… Якщо їм вдається вирватись на волю, вони стають чудовими бійцями. Із-за цього варто ризикувати! Бородань крекнув і сказав неголосно:

— П’ять хвилин на ознайомлення з наказом.

Відразу ж начальник штабу Висоцький роздав командирам пакети з завчасно підготовленими наказами і схематичними картами тих ділянок, на яких за планом операції кожен із них повинен був діяти. То там, то тут спалахнули серед кущів вогні ліхтариків — командири вивчали накази, розглядали схеми. Через п’ять хвилин пролунала нова команда:

— На коней, товариші! Провідники, наперед!

Ліхтарики згасли, загін вишикувався на лісовій дорозі й швидким кроком рушив до Дубовлян. Позаду впорожні рухався невеликий обоз. Візниками були легко поранені бійці. На останній підводі кіньми правили Валерій Москальов і Юрко Коломієць…

*


Понад дві години господарювали партизани в Дубовлянах.

Висоцький ретельно розробив план операції, намагаючись усе врахувати. Перш ніж прозвучав сигнальний постріл, спеціальні групи проникли в центр міста до казарм і до залізничної станції. Стрілянина розпочалась одночасно у всіх районах містечка. Здавалося, сили партизанів незліченні і наступають вони з усіх боків. Це спантеличувало гітлерівців, посилювало серед них паніку. Не встигали вони взятися за зброю й зайняти бойові позиції, як відразу ж потрапляли під обстріл. Партизанські спеціальні групи блокували будинок поліції, казарму, залізничну станцію, де було патрульне приміщення гітлерівців. У тому рейваху важко було щось зрозуміти, й більшість поліцаїв, знаючи, що на ранок партизани залишать містечко, розбіглися й поховалися де хто міг — по хлівах, садках, поміж кущами картоплі.

Опір гарнізону було зламано за якихось десять хвилин. Тепер партизанам залишалося зіпсувати колії і стрілки на станції, підпалити кілька об’єктів, знищити ті трофеї, яких не могли забрати з собою. На станційних коліях стояв ешелон з пшеницею й худобою. В двох останніх вагонах були військовополонені. їх виявилося більше ста п’ятдесяти чоловік. Бородань доручив комісарові взяти військовополонених під свою опіку, й Колесник, захопивши череду випущених з вагонів корів, перший із своєю групою залишив Дубовляни. Позаду, освітлюючи їм шлях, палали над містечком три факели — горіли маслозавод, тартак і станційні склади.

*


…Оберштурмбанфюрера Борцеля серед ночі розбудив телефонний дзвінок. Черговий офіцер доповів, що на ділянці Княжпіль — Дубовляни рух поїздів припинено, а над Дубовлянами видно заграву й звідти долинають вибухи. Зв’язку з Гільдебрандтом нема.

Начальник княжпільського гестапо не давав знати про себе до ранку, й Борцель почав здогадуватися, що справи гауптштурмфюрера зовсім погані і він, очевидно, просто боїться підійти до телефону. Борцель уже збирався вилетіти маленьким двомісним літаком на місце події, як йому сказали, що Гільдебрандт знайшовся.

— Гауптштурмфюрер, що в вас там скоїлось? — запитав Борцель, сподіваючись, що Гільдебрандт почне викручуватись, виправдуватись.

Але той виправдуватися не став. По-військовому чітко він відрапортував про нічну акцію партизанів і почав перелічувати, що їм удалося вивести з ладу.

— Ви забули вказати втрати… — перервав його Борцель.

— Рахуючи й охорону ешелону — тридцять сім убитих, п’ятнадцять поранених. Втрати поліції ще не підраховано.

— Вони забрали з собою цих військовополонених?

— Так, усіх до одного.

Голос Гільдебрандта звучав спокійно і якось байдуже, начебто мова йшла про речі, що не мали до нього жодного стосунку. Це розлютило Борцеля.

— Гауптштурмфюрер, ви розумієте, що натворили?

— Так, пане оберштурмбанфюрер.

— А ви розумієте, що цього випадку, на жаль, не можна буде замовчати, навіть якби я доклав усіх зусиль?

— Так, пане…

— Не перебивайте! — Борцель розпалився. — Ця акція, безсумнівно, набере найширшого розголосу, про неї стане відомо рейхсміністру, про неї згадуватимуть у наказах, її вивчатимуть на вченнях, вона, можливо, ввійде в історію військового мистецтва як класичний зразок партизанської тактики. Ви чуєте мене?

— Так, пане оберштурмбанфюрер.

— При цьому ваше ім’я згадуватиметься лише в тому розумінні, що, мовляв, існував такий йолоп Гільдебрандт, якого неписьменний бородатий Іван легко зумів обвести круг пальця. Ви зрозуміли мене, гауптштурмфюрер?

— Так, пане оберштурмбанфюрер… — ледь чутно долетіло з трубки, й раптом щось гримнуло там, на другому кінці дроту. Трубка враз замовкла.

— Алло, де ви там? Гільдебрандт?! Та відповідайте ж!

У трубці невдовзі почувся кашель, й незнайомий голос, заїкаючись, насилу вимовив:

— Слухає унтерштурмфюрер Белінберг… Доповідаю, що гауптштурмфюрер Гільдебрандт тільки що покінчив з собою.






ПИТАННЯ, НА ЯКІ НЕМАЄ ВІДПОВІДІ


— Капітане, ми визнаємо твої заслуги, — сказав Бородань, хитрувато позираючи на начальника розвідки. — Я маю на увазі операцію в Дубовлянах. Це все зрозуміло, але жити минулими заслугами нам не личить. Згоден?

— Абсолютно.

— Тоді признайся, що справа з викриттям ворожого агента застигла на одній точці. Агент у загоні є, ми переконалися, що цей сучий син останнім разом навіть добре допоміг нам, але хто він, де зберігає рацію — невідомо.

— Ну, рація не обов’язкова, — сказав комісар.

— Тоді як пояснити, що Гільдебрандт одержує інформацію швидко і своєчасно? — відірвався від карти Висоцький.

— Одержував… — весело сказав Бородань. — Упокоївся той Гільдебрандт. Між іншим, можеш вважати, капітане, що ти особисто одного гауптштурмфюрера відправив на той світ.

Вони знову зібралися вчотирьох — командир, комісар, начальник штабу й начальник розвідки — в тій самій хаті, де кілька днів тому обговорювався “хід конем”. Усі були в чудовому настрої, всі раділи недавньому успіхові, кожному хотілося жартувати. Проте Сіровол розумів, що за словесною розминкою піде серйозна розмова, а він не був готовий до такої розмови, бо пошуки шпигуна, що прижився в загоні, не дали ніяких наслідків.

— Так надамо слово Сіроволу, — сказав Бородань, розгладжуючи обома руками скатертину на столі. — Перше: кого прислали на місце покійного?

— Поки що очолює гестапо заступник Гільдебрандта — унтерштурмфюрер Белінберг.

— Дивно… — скривився Висоцький.

— Що, старшого чином не знайшлося? — Комісар так само був здивований цією звісткою. — Зараз у них безробітних фюрерів хоч гать гати: окупованих територій стає щораз менше.

— Замінять, — упевнено сказав Бородань. — Поставлять якогось досвідченого обертрахтарарахфюрера. Вони нам Дубовлян не пробачать…

— Може, вже й замінили, а Белінберг лишився як ширма, — продовжував Сіровол. — У Княжполі з’явився якийсь загадковий тип. Фольксдойче, років сорока. Тримається досить самовпевнено. Двічі за день заходив у корчму, п’є склянками, але не п’яніє. Говорить місцевим діалектом з легким акцентом. Звідки прибув, де зупинився, невідомо.

— Гадаєш, поважна персона? — звів брови командир загону.

— Довідаємося найближчим часом.

— Добре. Друге: кого взяли під збільшувальне скло в загоні?

— Нічим особливим похвалитися не можу, — скрушно хитнув головою начальник розвідки. — Пам’ятаєте, перед походом на Дубовляни ми наказали всім командирам простежити, чи не відлучається хто з бійців уночі?

— Тієї ночі відлучався лише один Домбровський, — сумно зітхнувши, сказав Колесник. — Він убитий. Дівчина так над ним, бідна, голосила… Хороший, відважний був боєць.

— Відважно бився в останньому бою Домбровський, — підтримав комісара Висоцький.

— Домбровський так і залишається в мене не виясненим… — сказав Сіровол і стиснув зуби.

— Як це так? — обурився вже Висоцький. — Людина загинула в бою, а ви й мертвого…

— Хіба шпигун застрахований від кулі? В бою кожного можуть убити. Навіть свої. На ньому ж не написано, що він їх агент.

— Зажди, капітане, — втрутився Бородань. — Ти казав тоді: двій помічник упевнений, що Домбровський тієї ночі ходив на побачення з дівчиною. Ти говорив з цією дівчиною? Вона підтверджує?

— Мало що вона скаже. А якщо вона була його спільницею? Він, вона і її дід…

— Товариші-братці, — з удаваним жахом схопився за голову Колесник. — До чого можна договоритися з переляку! Вже дійшли до дідусів і бабусь, на черзі немовлята… Давайте все-таки не втрачати почуття гумору.

— А що мені робити, товаришу комісар? — образився Сіровол. — Ворожий агент орудує в мене під носом, активно, нахабно. Тут не до гумору! Я повинен кожну ниточку хапати, кожен вузлик промацувати.

— Правильно! Але Домбровський поза підозрою. Я сам поговорю з цією дівчиною. Не зараз, пізніше, хай вона трохи заспокоїться.

— Це було б добре, — погодився Сіровол. — Але й з її дідом поговоріть… Щоб не було ніяких сумнівів. Тепер залишається Орест Чернецький…

— Саме Чернецький! — жваво підхопив начальник штабу. — По-моєму, це — ключ до розгадки. Дивіться: він передає одне, друге, третє донесення, а коли бачить, що підвів шефа, втікає з загону.

— Втікає… — недовірливо похитав головою Бородань. — А може, його вбито там, у Дубовлянах. Упав, а товариші не помітили.

— Ні, Василю Семеновичу, це відпадає, — сказав Сіровол. — Я з’ясовував. Кілька чоловік бачили Чернецького вже після бою.

— Будь ласка! — зрадів Висоцький, йому подобалася власна версія, яка розвіювала сумніви й знімала підозри з інших.

— А куди він утік? — Бородань глянув на начальника розвідки. — Скажи, капітане, куди він міг чкурнути? Може, до свого шефа, порозумітися? Так, мовляв, і так, трапилася помилочка, прошу змінити гнів на ласку. Ні, він не дурний, він розуміє — шеф під гарячу руку йому голову зітне. Логічно я міркую, товаришу начальник розвідки?

Очі командира загону сміялись.

— Логічно, але ми не знаємо всіх обставин, які передували зникненню Ореста Чернецького.

— А чого ти зволікаєш? Довідайся!

— З’ясовую. Зараз помічник розвідку робить.

— Бач, а не хотів брати Художника. Метикує?

— Нічого. Наївний, але тямкий. З нього будуть люди.

— Послухайте! — Висоцькому не хотілося розлучатися із своєю версією. — Послухайте! Чернецький утік, звичайно, не до шефа. Він був настільки приголомшений тим, що ми напали не на Кружно, а на Дубовляни, що нерви не витримали й…

— Який він нервовий виявився… Неймовірно!

— Це повинна бути людина міцна, загартована. Щодня ж поруч із смертю ходить.

— Капітане, яка лінія поведінки може бути в агента після Дубовлян? Постав себе на його місце. Що б ти робив?

Це був їх улюблений прийом — у думках ставати на місце ворога. Сіровол знехотя всміхнувся.

— Все залежить від обставин і від характеру людини. Становище агента майже катастрофічне. Його можуть запідозрити, а може, вже й запідозрили в зраді. В такому випадку підішлють у загін іншого з єдиною метою — ліквідувати “зрадника”. Агент це розуміє. І отут я розумію варіант Івана Яковича — у такій ситуації я не став би чекати розправи, а, не будучи дурнем, дав би драла.

— Куди?

— А куди очі дивляться.

Всі засміялися.

— Вважаєш, що це для нього єдиний вихід? А може, він має якісь старі заслуги і сподівається повернути довір’я шефа чи того, хто замінить колишнього шефа.

— Такий варіант імовірний, але щоб його розвинути, я повинен стати не на місце агента, а на місце його господаря,

— Ставай.

Сіровол довго гладив підборіддя, а затим сказав:

— Погано виходить.

— Кому погано? Агентові чи тобі, його господареві?

— Агентові й… нам.

— Нам?

Начальник розвідки кивнув головою.

— Я на місці шефа наказав би агентові, котрий прошпетився, зробити щось таке, що повністю відновило б моє довір’я до нього. Я поставив би питання руба: або виконаєш наказ, або ми ліквідуємо тебе як зрадника. Але що б я йому запропонував?.. Припустимо, знищити командира загону або кого-небудь із нас. Чи, можливо, усіх чотирьох!.. Важко, небезпечно? А мені що до того? Ухитрися, ризикни — однаково твоя голова на волосинці висить. Отак би я на місті шефа вчинив.

Цього разу начальника розвідки слухали в цілковитій тиші. Але як тільки він замовк, почувся сміх. Сміявся Бородань.

— І це ти боявся нам сказати, капітане? Думав, перелякаєш на смерть?

— Лякати не хочу, але попередити мушу: необхідно вжити застережних заходів!

— Гаразд, лови його, чорта, швидше, — усміхаючись у бороду, сказав командир загону. — Не знаю, як ви, товариші, а я вмирати не збираюся, тим більше від руки шпигуна, Я ще повоювати хочу, саме ж і поповнення прибуло — майже сто п’ятдесят чоловік.

— Цього поповнення треба чекати ще принаймні два — три тижні. Скелети ж, шкіра та кості.

— Нічого, тут вони швидко стануть схожими на людей. Гірше зі зброєю…

Почали говорити про військовополонених, визволених на станції Дубовляни. їх відправили на далекий лісовий хутір, де лікар установив для них майже санаторний режим. Колесник розповідав про свої розмови з цими людьми, вони бажали одного — помститись ворогові!

Сіровол постояв, послухав і, не прощаючись, вийшов із штабної хати.

*


Юрко чекав капітана. Він сидів біля вікна, дивився в розгорнутий зошит, куди вже був занесений новий “штрафник” — Орест Чернецький. Юрко бачив цього бійця кілька разів, але мимохідь і тепер як не силкувався пригадати його обличчя не міг. Замість обличчя виникала якась невиразна пляма, й на ній темні, сумно зосереджені очі. Очі ці Юрко запам’ятав і навіть міг би намалювати, але все інше затяглося серпанком. Раптом очі зниклого при загадкових обставинах Ореста змінили дівочі очі, виповнені невимовного страждання. Це плакала, ламаючи руки, Ірина над загиблим Домбровським, плакала, не криючись ні від кого з своїм невтішним горем. Потім Юрко згадав, як він на своїй підводі супроводжував визволених полонених. Спочатку цих людей не треба було підганяти, вони наче збожеволіли від щастя, рвалися швидше в темряву, до лісу. І в лісі, поки було темно, колона рухалась досить швидко, незважаючи на те що попереду партизани гнали трофейну худобу. Але коли почало світати й колишні військовополонені помітили кущики чорниць, колона враз розсипалася. Люди кидалися від кущика до кущика, пригорщами рвали ягоди, разом із листям квапливо запихали їх у рот. Тоді вперше Юрко по-справжньому зрозумів, що таке голод і що таке полон…

Грюкнули двері, ввійшов Третій.

— Є щось новеньке?

— Є, товаришу капітан. Дрібниця, звичайно, але ви казали й на дрібниці звертати увагу, про все доповідати. Фельдшер із другої роти Іван Богданюк носить Орестові чоботи. Чоботи ще нові, а Іван віддав за них свої старенькі, але на додачу доклав жменю якихось пігулок.

— Які таблетки?

— Не знаю. Я не питав Івана без вашого дозволу. Кажуть, цілу коробку таблеток.

“Таблетки… Навіщо Чернецькому здалася ціла коробка якихось таблеток?”— подумав Сіровол.

— Піди, Юрко, до Богданюка й довідайся, що то за таблетки. Ні, зроби не так. До Богданюка не звертайся, а скажи командирові роти, щоб прислав до мене фельдшера. Негайно! І щоб Богданюк захопив сумку з медикаментами. Тільки швиденько, Юрко.

— Я мигцем! — боєць уже зачиняв за собою двері.

Сіровол у свій час займався докладною перевіркою всього того, що розповідав Орест Чернецький, коли вперше з’явився в загоні. Все підтвердилося — батько й мати Ореста були по-звірячому закатовані поліцаями. За словами командирів, під час перебування в загоні Чернецький нічим особливим себе не проявив. У бою він був не боягузом, але й не надто хоробрим. Ні з ким не дружив, був малослівний, замкнутий, похмурий. Навряд чи поводив би себе так засланий у загін шпигун. Той би намагався бути товариським, завів би собі купу приятелів, розмовляв би з усіма, винюхував. А цей був відлюдькуватий і похмурий. Але таблетки… Таблетки, які Орест зажадав на додачу до своїх чобіт, заінтригували Сіровола.

*


Фельдшер Іван Богданюк був подвижником медичної науки, головним чином такої галузі, як фармацевтика. Справа в тому, що диплома про закінчення якогось медичного закладу в Богданюка ніхто не бачив, а його розповіді на цю тему були туманні й суперечливі. Власне, це мало кого цікавило в загоні, бо всі сходилися на тому, що фельдшер він чудовий. Єдиним недоліком Богданюка було те, що він зовсім не розумівся на латині, а по-німецьки знав лише кілька слів. Це ускладнювало йому життя, бо він далеко не завжди міг визначити, проти якої хвороби треба вживати ті чи інші ліки, захоплені в німців разом з іншими трофеями. В більшості випадків Богданюка виручала інтуїція й виняткова витривалість його пацієнтів, але бували й невдачі. Тоді Йванко декілька днів ходив із синцем під оком, сумний і пригнічений, а потім, не маючи сили зрадити медичну науку, знову брався за свої досліди. Отакий фельдшер, врадуваний терміновим викликом і готовий негайно взятися за лікування, постав перед Сіроволом.

— Товаришу капітан, наказано з’явитись. Я вас слухаю.

Сіровол подивився на фельдшерові чоботи.

— Іванку, я тебе хочу послухати…

Богданюк перейняв погляд Сіровола і здогадався, для чого його викликано.

— Вам про чоботи розповісти?

— Спершу про таблетки.

— Одне з другим пов’язане.

— Давай про все докладно розповідай. Як було?

Богданюк сів на лаву. Тут до хати зайшов Юрко. На знак капітана він сів поруч із фельдшером.

— Якось довідався Орест, що в мене є таблетки для сну… — облизавши губи, почав Богданюк.

— Звідки довідався? Коли це було? Де ти ці таблетки узяв? — засипав його запитаннями начальник розвідки.

— Ага! — фельдшера здивувала цікавість Третього до таких, на його погляд, незначних дрібниць. — Тоді треба починати від Адама… Таблетки ті мені принесли хлопці, що машину з фріцами підбили на шосе. Це було десь…

— Місяців зо три тому, — підказав Сіровол.

— Так. Ну, я розібрав на коробочці одне слово — голова й подумав, що це таблетки від болю голови. Спробував їх спершу на собі, прийняв чверть таблетки на ніч — справді, біль щез, спав як убитий. Місяць тому попросив щось од головного болю Мишко-велетень, він саме мав іти на завдання з підривниками. Ковтнув він дві таблетки і заснув, та так, що й наступного дня його не змогли добудитися. Пішли хлопці на завдання, а він, як прочумався, поліз до мене битись, наче я його навмисне приспав, щоб зганьбити. Ну й приварив мені…

— Я пам’ятаю, — сказав Юрко. — Тоді ти добрий “ліхтар” під оком носив.

— Таж рука була в Мишка-велетня… — майже з захопленням підхопив Богданюк. — Лопата!.. Ось так, значить, визначив я, що ті таблетки — снотворне сильної дії. Хотів було викинути, щоб не тягати дарма, як раптом цей Орест… Пристав: дай та дай, зовсім спати не можу. Я й дав йому половинку.

— Він прийняв її при тобі? — спитав Сіровол, не зводячи очей із фельдшера.

— Ні, забрав із собою. Але спитав, чи можна для кращого вжитку розчиняти снотворне у воді чи самогоні. Я сказав, що це не завадить. Три дні його не було, а тут з’являється, відводить мене вбік і просить віддати йому всю коробку.

— Для чого йому стільки?

— Казав, не може спати, мучиться, вибився з сили. Мовляв, та таблетка йому дуже допомогла. Причепився, як реп’ях, пропонує ножик, шкарпетки нові. Я візьми та й скажи для жарту: “Чобітьми поміняємось — віддам”. Він спершу образився, а потім каже: “Давай!” Ми перевзулися. Він узяв коробку, подякував і пішов.

— Скільки було таблеток у коробці?

— Двадцять п’ять. Ні, менше. Три до того взяли, значить, двадцять дві і четвертинка.

— На взвод би вистачило…

— Авжеж, — погодився Богданюк. — Спали б добре.

— Чому ти про цей випадок нікому з командирів не сказав?

Здається, Богданюк почав розуміти, як обертається справа з таблетками. Він пильно і якось злякано подивився на Сіровола й, кусаючи губи, відвів погляд.

— Видно, я думав тоді більше про чоботи, а не про таблетки… — зізнався він. — Мені й на думку не спало. Але ж він нічого такого не натворив, тільки й того, що сам накивав п’ятами.

— Коли ви помінялись чобітьми?

— Скажу точно. За день до того, як Мишко-велетень загинув. Рахуйте, рівно три тижні тому.

Сіровол, заклавши руки за спину, кілька разів пройшовся по хаті. Він був похмурий, грав жовнами. Справді, вся ця історія з таблетками була дивною, плутаною і підтверджувала версію начальника штабу, яка ще донедавна здавалася Сіроволові досить сумнівною. Але ж таблетки були сильно діючим снотворним, і Орест Чернецький цікавився, чи розчиняються вони в горілці або воді. Можливо, сподівався, що йому якось пощастить додати снотворного в їжу командирів у день, коли його шеф готуватиме напад на загін? Сам цього зробити він не міг, але, можливо, мав спільника чи був чиїмось спільником. А що, як ті таблетки зараз у друзів Чернецького, які залишилися в загоні й готуються в зручний момент використати їх? Треба негайно ж повідомити про цю новину командира загону. Сіровол підійшов до фельдшера.

— Про цю розмову нічичирк. Але віднині всі таблетки показуй лікареві. Можеш іти.

Як тільки Богданюк пішов, Сіровол запитливо подивився на свого помічника.

— Чув? Що скажеш?

— Не знаю, що й думати.. — Вигляд у Юрка був розгублений. — А я ж вам навіть не хотів казати про ці чоботи. От тобі й дрібниця! На мою думку, ці снотворні таблетки — справа серйозна… Як ви гадаєте?

— Може бути серйозною, Юрко. Ти поки що занеси їх у зошит на особистий рахунок Ореста Чернецького.

— Значить, ми все-таки знайшли гадюку? — стрепенувся Юрко, й очі його радісно заблищали.

Сіровол невесело всміхнувся.

— Ще треба довести, що це гадюка. Ну, а доведемо, теж радості мало: виходить, гадюка вислизнула з наших рук…






ОСОБЛИВІ ПОВНОВАЖЕННЯ


Шеф привів Василя до себе о другій годині ночі. Вартові — один біля хвіртки, другий на нижньому поверсі — мовчки пропустили їх. Вони квапливо відступали назад, як тільки впізнавали Ганса. Хто йде слідом за шефом, їх уже не цікавило.

Майже в цілковитій темряві піднялися на другий поверх. Ганс відімкнув двері, засвітив дві товсті стеаринові свічки, й Василь побачив просторий кабінет з масивним письмовим столом, сейфом, великим дерев’яним ліжком біля стіни. Над сейфом висів портрет Гітлера. Шеф поставив одну свічку на сейф, дістав пляшку, дві склянки й закуску.

— За твоє здоров’я, Комахо! — підніс руку із склянкою шеф. — Чуєш?..

— Щоб і ви були здорові, пане Ганс.

Випили.

— Обидва будемо живі й здорові, як не будемо дурнями… — туманно висловився шеф, посмоктуючи шматок сала. — Я все підготував, Комахо. Кращого й бажати не можна. Працюватимеш спокійненько — крапля на тебе не впаде.

— Дякую, пане Ганс. Я все зроблю, як ви кажете.

Шеф відкинувся на спинку стільця, надув губи, замислився. В такій позі він сидів хвилин зо дві. Потім сказав неголосно:

— Постав другу свічку на сейф.

Василь квапливо виконав наказ. Він звик коритися не роздумуючи, не замислюючись, коли мав справу з шефом.

— Стань обличчям до портрета фюрера! — скомандував Ганс. — Так… Згорни руки на грудях. Трохи вище. Не озирайсь! Не напружуйся, розслаб м’язи.

Василь стояв спиною до шефа і не бачив, як той дістав пістолет і, не встаючи з-за столу, почав цілитися в нього.

Прогримів постріл.

— Ой! — дико вереснув Василь, хапаючись за руку. — Навіщо? Я все зроблю… Не вбивайте!

Майже відразу ж у коридорі почулися квапливі кроки, хтось затарабанив у двері. Це гримав Белінберг. Захеканий, він стояв біля дверей кабінету в самій білизні, з пістолетом у руці.

Здавалося б, оберштурмфюрер Белінберг не мав підстав нарікати на долю: гнів начальства не зачепив його, після самогубства Гільдебрандта його було навіть підвищено в чині. До того ж невдовзі після трагічних подій від оберштурмбанфюрера Борцеля прибула людина, до рук якої перейшла вся робота з агентурою, що завдала стільки клопоту гестапівцям. Віднині виконуючий обов’язки начальника княжпільського гестапо Белінберг відповідав тільки за охорону залізниці та за викачку контингенту.

Проте саме тоді й почалися найважчі дні.

Присланий Борцелем кремезний, схильний до повноти сорокарічний чоловік назвався Гансом. Це було його і ймення, й прізвище. Вірніше, це була кличка, що замінювала йому все. При першому ж погляді на Ганса можна було переконатися: він має прекрасне здоров’я і неабияку фізичну силу. Щоправда, при уважнішому огляді його важкої постаті, одягненої в добротний мисливський костюм із зеленого сукна, ставало ясно: товсті ноги дещо закороткі для могутнього, схожого на мішок з борошном тулуба, а руки, навпаки, надто вже довгі, звисають мало не до колін. Однак ці естетичні міркування відразу ж вилітали з голови в кожного, на кому Ганс хоча б на мить зупиняв важкий погляд своїх широко розставлених сірих очей. Надто вже незатишно й холодно ставало під цим поглядом.

Обличчя в Ганса було вилицювате, з коротким, наче обрубаним носом, і хоч своєю зовнішністю він трохи нагадував Германа Герінга, його з однаковим успіхом можна було прийняти не лише за німця, але й за поляка, латиша або росіянина. Ганс, видно, не вмів усміхатися, його обличчя завжди зберігало вираз упертості й жорстокості.

Белінбергові Ганс не сподобався з першої зустрічі. Оберштурмфюрер був приголомшений його нестримною енергією, відчайдушністю й ні з чим незрівнянним хамством. Тикнувши до рук Белінбергові розпорядження, в якому значилося, що відряджений у Княжпіль пан Ганс наділений особливими повноваженнями і в питаннях, пов’язаних із створенням агентурної мережі, не підлягає контролю з боку місцевих гестапівців, посланець Борцеля окинув поглядом кабінет і заявив, вимовляючи німецькі слова з легким акцентом:

— Тут буду я. Ліжко!

— Це неможливо! — неспроможний приховати свій подив, запротестував Белінберг. — Тут телефон, сейф, документи.

Ганс з досадою пробурмотів якусь лайку, яка свідчила про те, що він не збирається рахуватися з думкою таких, як Белінберг, і безапеляційним тоном повторив:

— Я буду тут. Телефон мені не потрібний, заберіть. Папери — забрати! Ліжко, ключі від сейфа…

Він дістав із кишені дві радянські гранати, з-за пояса штанів витяг пістолет також радянського виробництва й недбало кинув на край письмового столу. Потім спробував витягти щось із-за пазухи, але похитнувся, мало не впав. Кинув на Белінберга безтямний погляд.

— Ліжко! Швидко! І залиште мене самого…

Лише тут Белінберг зрозумів, що Ганс п’яний, та так, що ледве тримається на ногах.

Як тільки ліжко з постіллю було встановлено в кабінеті, Ганс засунув пістолет спереду за пояс штанів (видно, він ніколи не розлучався із зброєю) й, не скидаючи чобіт, уклався спати. Спав вій неспокійно, перекидався, розмахував руками, стогнав, бурмотів якісь російські слова. Від нього поширювався такий нудотний сморід поту, горілчаного перегару й часнику, що проникав навіть крізь зачинені двері в коридор.

Можна було сподіватися, що Ганс виспиться хіба що над ранок, але, на подив Белінберга, за дві години він встав і, відвідавши нужник, узявся за роботу. Насамперед він зажадав, щоб йому були передані документи, так чи інакше пов’язані з діяльністю таємної агентури. Ця процедура не забрала багато часу. Гансові не треба було довго пояснювати, він схоплював усе з півслова. Невдовзі він міг, не заглядаючи в прийняті документи, назвати клички всіх агентів, вказати місця явок, паролі й навіть те, коли хто з агентів прислав останнє донесення.

Справі Голки Ганс присвятив значно більше часу, ніж іншим.

— Ви цілковито довіряєте Голці? — запитав по хвилині роздумів.

Белінберг знизав плечима, відповів ухильно:

— Можливо, Голку ввели в оману… Покійний Гільдебрандт вважав його найкращим агентом і, безумовно, довіряв йому.

— Голку треба порішити, — категорично заявив Ганс. — Я сам цим займуся. Агент, який припускається таких грубих помилок, не агент, а лайно.

Коли з документами було закінчено, Ганс розпорядився, щоб негайно в його розпорядження було виділено двох переодягнених у цивільне солдатів, озброєних автоматами, пістолетами, кинджалами, парокінну бричку з добрими кіньми, три справні велосипеди. Щодо автомашини було ласкаво заявлено: він, Ганс, користуватиметься нею лише у виключних випадках, бо цей вид транспорту не завжди підходить для нього.

Потім вони разом оглянули склад, де зберігалися реквізовані в населення речі, які частково використовувалися для заохочення інформаторів. Ганс нарікав, що немає гарної жіночої білизни, засунув до кишені бурштинове намисто й жіночий годинничок. Ключ від складу він також прихопив з собою. Після цього зник через маленьку потайну хвірточку в загорожі за сараєм, що замикалася на ключ, і через годину повернувся тим же шляхом, ведучи з собою молодика, який виявився відомим Белінбергові оунівцем Канчуком. Ганс наказав, щоб принесли закуски й, замкнувшись у кабінеті, довго щось обмірковував із Канчуком.

Приходили тієї ж ночі до Ганса ще два чи три чоловіки, він сам зустрічав їх біля воріт, вів до себе в кабінет. Прокидаючись, Белінберг чув рипіння сходів, важкі кроки на другому поверсі. Вже під ранок Ганс привів жінку. Вони пили в кабінеті, вовтузилися там, жінка то хихотіла, то зверескувала, то зойкувала так, що аж вартових проймали дрижаки, а коли вже зовсім розвиднілося, вискочила в коридор у самій сорочці з криком: “Он, рятуйте!” І тоді всі впізнали в ній зизооку Казьку— кельнерку з шинку “Утіха”, що мала репутацію найдоступнішої повії в місті. Ганс устиг вхопити Казьку за руку, затяг її в кабінет і двічі обернув ключ у замку. А за кілька хвилин з кабінету вже долітав веселий сміх п’яної Казьки й оглушливе іржання Ганса.

Наступної ночі повторилося те лі саме. І закрутилася карусель… Ганс не знав ні дня ні ночі, колобродив добу за добою, несподівано десь зникав п’яний, так само несподівано повертався, їздив кудись то бричкою, то велосипедом, коли з охороною, а коли сам, приводив якихось людей, влаштовував оргії з жінками. Спав він, здається, всього по три — чотири години, та й то уривками.

Белінберг нічого подібного раніше не бачив. У першій же телефонній розмові з начальством оберштурмфюрер обережно дав зрозуміти, що прибулець поводить себе негідно й перетворює службове приміщення то в шинок, то в публічний дім. Але начальство урвало цю розмову короткою вказівкою: “Не чіпайте його…” Тоді Белінберг самотужки навів усі можливі довідки й дізнався, що Ганс — фольксдйче, кілька місяців був начальником поліції в якомусь білоруському місті, потім кілька разів ходив з групою поплічників у ліси, вдаючи з себе командира партизанського загону. Саме завдяки Гансові було успішно проведено ряд каральних операцій проти партизанів. Відтоді Ганс вважається неперевершеним провокатором і до останнього часу був чи то начальником якоїсь розвідшколи, чи то головним експертом з питань підготовки агентури, яку засилають до радянських партизанів.

Сам Ганс торкнувся свого минулого лише одного разу, коли був дуже п’яний. Спершу він почав хвалитися перед Белінбергом, що незабаром від загону Бороданя залишиться тільки мокре місце і усе це буде зроблено без жодної жертви з німецького боку. Коли оберштурмфюрер висловив сумнів, Ганс не став сперечатися, а лише пильно подивився на гестапівця й промовив грайливо, наче кокетував з молоденькою жінкою:

— А чи знаєш ти, мій хлопчику, що мене двічі, обидва рази заочно, було засуджено радянським судом до вишки? Що? Як чути? Переходжу на прийом…

— Але, очевидно, під різними прізвищами? — обережно запитав Белінберг.

— Немає значення! — відмахнувся Ганс. — Одержати два смертних вироки — це щось та значить! — Він зробив жест, наче накидаючи собі на шию зашморг, і підтягуючи мотузок. — Двічі… Фю-ю-ють! Га? Треба вміти…

Відверто кажучи, Белінберг боявся цієї людини. Від Ганса можна було сподіватися всього. Він міг улаштувати пожежу в приміщенні гестапо, підірвати себе й інших на тих гранатах, які він з вкладеними детонаторами так легковажно носить по кишенях, сп’яну затіяти перестрілку з вартовими. Його могли застрелити, він міг когось підстрелити або навіть здуру пустити кулю собі в лоба. Скільки буде тоді мороки, неприємностей… Тому коли вночі на другому поверсі пролунав пістолетний постріл, зляканий крик і стогін, оберштурмфюрер, не одягаючись, захопивши лише пістолет, миттю вибіг із своєї кімнати.

Вартовий доповів йому, що Ганс прибув півгодини тому з якимось молодим чоловіком і до останнього моменту нагорі було тихо. Белінберг побіг сходами. За дверима кабінету чувся стогін. Оберштурмфюрер сіпнув ручку — двері були замкнені. Він затарабанив кулаком.

— Гансе! Гансе!

Клацнув ключ, двері відчинилися. На порозі з пістолетом у руці стояв розлючений Ганс. Кабінет був освітлений двома свічками, і біля протилежної стіни можна було розгледіти людину, бліде обличчя якої було спотворене болем і страхом.

— Ви живі? — розгублено запитав оберштурмфюрер. — Що тут відбувається?

— Чого тобі треба?! — люто вишкірився Ганс. — Чого ви всі наступаєте мені на п’яти? Геть!! — Він хряснув дверима перед самим носом Белінберга.

Важко дихаючи від обурення, Белінберг стояв перед зачиненими дверима, не знаючи, що йому робити. До його слуху знову долетів стогін, ображене бурмотіння. Тут же почувся насмішкувато-суворий голос Ганса:

— Ну, чого пхичеш, наче баба? Зараз перев’яжу. Можна подумати, наскрізь його прострелили. Для тебе ж стараюсь… Так тобі буде легше працювати.

Ранком Белінбергові сказали, що Ганс кличе його до себе.

Ганс сидів за столом і, позираючи на карту, щось записував. Він був у спідній сорочці, крізь розстебнутий комір якої визирала руда волосінь. Ліжко було не Прибране, гранати лежали на підлозі поряд із порожньою пляшкою.

Почувши, що хтось увійшов до кабінету, Ганс підвів голову й сердито втупився в Белінберга. Здається, в цей момент він був зовсім тверезий.

— Слухайте, оберштурмфюрер, якщо ви будете за мною шпигувати, стежити за кожним моїм кроком…

— Так, але якщо вночі зчиняється стрілянина… — скипів завжди стриманий Белінберг.

— От, от… — зловтішно блискаючи очима, підхопив Ганс. — Саме так, стрілянина! Отож ви ризикуєте потрапити під випадковий постріл. Попереджую: не пхайте носа до чужих справ, дайте мені спокій. Ви самі не могли впоратися з бандитами, то не заважайте робити цього іншим. Зрозуміло? — Ганс озирнувся, подививсь кудись на підлогу, гидливо скривився й додав: — Ви вільні, оберштурмфюрер! Якщо не важко, пришліть солдата з мокрою ганчіркою, хай витре підлогу. Тут кров…






“СІАМСЬКІ БЛИЗНЮКИ”


Капітан Сіровол привів із собою новенького. Коломієць у цей час проглядав аркуші з записами, зробленими спостерігачами сторожових постів і секретів.

— Юрко, зареєструй товариша Когута, — буденним тоном промовив Сіровол і обернувся до приведеного. — Будеш тут. Я швидко повернусь й відведу тебе з роту.

Ховаючи листки в бойову сумку, подаровану капітаном, Юрко глянув на прибулого. Це був рослий хлопець років двадцяти, з похмурим обличчям, кудлатою русявою головою, в волоссі якої заплуталися лісові смітинки. Лівий рукав його піджака був роздертий, вище ліктя видніла невміло, очевидно, самим ним зроблена пов’язка в рудих плямах засохлої крові. Коли капітан відійшов, новачок кинув байдужий погляд на “писаря”, сів на лаву й, опустивши голову, задумався. “Мабуть, біда велика в нього”, — подумав Юрко.

Останнім часом коло Юркових обов’язків значно розширилося. Крім виконання дрібних, випадкових доручень, він, за наказом Сіровола, систематизував записи спостерігачів, а також вів “реєстрацію” нових бійців. Розмови з новачками були справою нелегкою (треба б було непомітно вивудити з них необхідні розвіддані), але Юрко добре справлявся зі своїм завданням. Як правило, розмови ті проходили невимушено, іноді навіть весело. Юрко вдавав говіркого простака, його найважливіші запитання губилися серед багатьох інших, які не мали відношення до того, що насправді цікавило Третього. В присутності новачка Юрко, звичайно, не робив ніяких записів, лише наприкінці, як і належало “писареві”, вносив до списку прізвище, рік і місце народження, національність, освіту та інше. Решту записував потім, із пам’яті. А на свою пам’ять хлопець не міг нарікати.

— Та-ак… — бадьоро почав “писар”. — Значить, товариш… Як там тебе?

— Когут, — байдуже відповів хлопець. — Андрій Когут.

— Значить, товариш Когут з’явився до нас, — тим же бадьорим тонам продовжував Юрко, — щоб разом бити запеклого ворога.

— А що мені залишається робити? — похмуро зиркнув Когут. — Тільки мститися цим гадам!

— Допекли? — заохочуюче всміхнувся Юрко.

— А чого смієшся? — образився Когут. — Не знаєш, що в мене на серці. Знав би, то не сміявся б.

І новачок розповів історію, яка зворушила Юрка мало не до сліз. Лише два дні тому в Кружно загинула вся його сім’я — мати, хвора тітка, дві сестри й молодший брат. По-звірячому розправились із ними не німці, не поліцаї, а бандерівці. Андрій Когут нічого не приховував, він зізнався, що майже цілий рік служив у бандерівській сотні, куди потрапив не своєю волею, а з жорстокого примусу. За його словами, їхню сім’ю переслідували, оскільки батька перед війною мобілізували до лав Червоної Армії, а раніше він був членом сільроба. На Андрія бандерівці були особливо люті, бо він, навчаючись за Радянської влади в школі, вступив до комсомолу. Вони вимагали, щоб він із зброєю в руках спокутував свою “провину”, погрожували, що знищать усю його сім’ю, якщо не послухає їх. Андрій знав: бандерівцям зовсім не важко здійснити свою погрозу, адже вони не раз так розправлялися з тими, хто наважувався не виконати їх наказу. Але хлопець не хотів служити в бандерівців і тільки чекав моменту, коли сім’я переселиться з рідного села у Львівській області в безпечне місце — до хворої тітки, в якої в Кружно був свій будиночок. Сім’я переїхала, і після Андрій утік із сотні, пробрався до рідних і жив у будинку в тітки, намагаючись не потрапляти на очі чужим людям. Ховався, одне слово, щоб не навести ворогів на свій слід. І все-таки хтось із бандерівців пронюхав, де перебуває гідний покарання “зрадник”. Два дні тому їхній будиночок оточили, підпалили й закидали гранатами, йому чудом удалося врятуватися — вистрибнути з вікна, сховатися за хлівом. Але з’ясувалося, що й там, за хлівом, був бандерівець, який спершу розгубився, а потім почав стріляти навздогін і поранив Андрія в руку.

Юркова увага була поглинута розповіддю Андрія. Однак помічник Сіровола не забув, для чого потрібна ця розмова, і як тільки новенький замовк, “писар” спитав мовби розгублено:

— Я не зрозумів, Андрію, де це було?

— Я ж сказав: у Кружно, — здивувався Когут з такої нетямущості “писаря”.

— У центрі? На околиці?

— Майже на околиці. Вулиця святої Терези, брама 23.

— То ти з другого поверху стрибнув?

— Ні, будинок одноповерховий, — терпляче пояснював Когут. — Я стрибнув з кухонного вікна, яке виходить на подвір’я. Тільки-но стрибнув, а в кухні вибухнула граната.

— Ти бач! — дивувався Юрко. — Пощастило! А як вони могли здогадатися, бандерівці? У тітки що, прізвище теж Когут?

— Ні, це батькова сестра, але була одружена. Бузок її прізвище, Ганна Бузок.

— І мати, ти, здається, сказав, теж Ганна?

— Ганна? Не казав я такого, мою матір звали Марією.

— Ага, значить Ганни — тітка і сестра, а мати — Марія. То в тебе ще є сестра й брат?

— Друга сестра — Галя, а брат молодший — Іван, — втовкмачував “писареві”, починаючи сердитись, новенький.

Вже коли їхня розмова наближалася до кінця, з’явився капітан Сіровол, здається, чимось невдоволений. Мовчки поклав перед Юрком тоненький стосик списаних аркушиків паперу й коротко кинув Когутові:

— Ходімо!

— Хвилиночку! — схаменувся Юрко, продовжуючи грати роль неуважного простака. — Я ще не записав…

— Ото лихо! — Сіровол удав, ніби сердиться. — А що ж ви весь цей час робили? Баляндрасили? Любить наш писар усякі історії, не їв би й не спав, а слухав.

Коломієць навіть не виправдовувався, дістав тоненький зшиток і, ставлячи Андрієві анкетні запитання, швидко записав: “Когут Андрій, 1923. Українець. Селянин. Неодружений. 6 класів”. Прочитав усе це вголос і спитав:

— Правильно, я не помилився?

— Ні.

— Тоді готово.

Як тільки капітан з новачком вийшли з хати, Юрко знову розгорнув свій зошит. Відомості, одержані від Когута, незважаючи на кодові скорочення, зайняли чотири рядки. Тут було все: імена Андрієвих рідних, клички відомих йому бандерівських командирів, назви населених пунктів, дати й навіть опис, у якому одязі з’явився в загін Андрій Когут.

Закінчивши копітку роботу, Юра проглянув принесені капітаном аркуші. Це були записи спостерігачів за вчорашній день. Нічого вартого уваги. В графі “земля” повідомлялося про місцевих жителів, що збирали гриби і ягоди або шукали загублену худобу. Графа “повітря” була порожня, тільки на одному аркуші, підписаному бійцями першої роти Стельмахом і Портним, явно для жарту було написано: “Помічено птаха системи “голуб”, що летів на висоті 150 метрів у південно-західному напрямку”. Чорти! Нудно було лежати цілий день десь на пагорбку в кущах або за поточеною короїдами колодою, от і розважалися абичим…

Коломієць узявся за виписки, але його думки на якусь мить затрималися на тому дні, коли він разом із Селіверстовим нудився в секреті й робив жартівливі записи. Бідолашний Селіверстов так і не повірив тоді, що вночі прилетять літаки. А Ковалишин так той аж розсердився, лаятись почав. Де ж пак! Не здогадався, хоч і взводний. Непоганий командир Ковалишин, але недалекий, старанністю бере, ретельністю, хоч акуратний, холера!

Юрко згадав, як він малював їжака й голуба, і не зміг стримати усмішки. Красиво голуб тоді летів, одне крило — голубувате, друге — золотаве. Між іншим, той голуб летів, здається, теж у південно-західному напрямку. Справді, в південно-західному… Хоча що з того? Може, це літає той самий голуб, може, в нього десь там гніздо. В дитинстві Юрко мріяв завести голубів, але так і не вдалося…

Згорнувши свою канцелярію, Коломієць рушив було до штабу на обід, але за ворітьми зустрівся з Васильком Долгих. Листоноша ніс казанок із кашею й вів якогось незнайомого чорнявого хлопця.

— Вручаю під розписку, — передаючи казанок, сказав Долгих. — Цей теж тобі передається, новенький. Якщо кликатиме Третій, знаєш, де мене шукати.

Долгих зник за дверима старенької клуні, де завжди відсипались на сіні після нічних походів. Юрко завів хлопця до хати. Каші цього разу куховар не пожалів, натоптав повний казанок, і писар вирішив поділитися обідом з новеньким, тим більше, що той мав вигляд стомленої і змученої людини.

— Давай, друже, полуднувати.

Новенький для годиться спочатку відмовлявся, а потім наліг на кашу. Він був голодний, але намагався їсти не поспішаючи, ложку тримав у лівій руці, бо права в нього була поранена, а з-під піджака з повислим порожнім рукавом визирала свіжа пов’язка. Обличчя в хлопця було смагляве, навколо рота росла рідка чорна щетинка, очі дивилися сумно й стомлено.

Треба було почати розмову, але Юркові думки були зайняті іншим: чомусь не йшов із голови жартівливий запис: “Птах системи “голуб”…

— Ну, давай знайомитися, — почав Юрко. — Хто ти, звідки?

— Що треба: де народився чи останнє місце проживання?

— Давай і те, й інше, — сказав Юрко, продовжуючи думати про голубів. Гарний усе-таки птах! Так і не довелося йому потішитися своїми голубами в дитинстві.

— Народився у Львівському воєводстві чи області, вважайте, як хочете. А останнім часом, щоправда, нелегально жив у Кружно.

Голуби, голуби… Пурхнули й зникли. Що говорить цей хлопець? Він теж із села на Львівщині? І Кружно… Юрко уважно подивився на новенького.

— Як це нелегально?

— Ховався в тітки на горищі.

Коломієць труснув головою: знову село на Львівщині, Кружно, тітчин будинок, горище… Якась нісенітниця! Ще бракує, аби хлопець сказав, що тітчин будинок на вулиці святої Терези…

— На якій вулиці живе тітка?

— Жила… — зітхнув новенький. — Я думаю, вони всі загинули. На вулиці святої Терези.

Коломієць сторопів.

— Чекай, як тебе звуть?

— Андрієм. Когутом Андрієм.

Щоб приховати своє збентеження й вирішити, як поводити себе з цим другим Андрієм Когутом, Юрко удав, що з запізненням згадав про якесь доручення і йому прикро, що час уже прогаяно й виконання важливої справи доведеться відкласти. А все тому, що доводиться морочитися з отакими нетямущими новачками.

— А, хай йому біс! — сердито пробурмотів “писар”, незадоволено махнувши рукою. — Ну, розповідай.

Здивований Юрко ще раз майже слово в слово почув ту саму історію, яку півгодини тому розповів йому Андрій Когут-перший.

*


Капітан Сіровол ще ніколи не бачив свого помічника таким збудженим. Ледве він переступив поріг, як Юрко кинувся назустріч.

— Товаришу капітан, я вас жду не діждуся. Тут таке!.. Сам собі не вірю. Розумієте, одного Андрія Когута ви повели, аж тут з’являється другий.

— У якому розумінні?

— Два Андрії Когути з абсолютно однаковими біографіями. Ну, справжні тобі сіамські близнята. Другого до клуні на сіно відпочивати відвів. Я розсудив так, товаришу капітан, поки не доповім вам, ці два Когути не повинні зустрітися.

— Гаразд. Якої ти думки про цих сіамських близнюків? Що нам з ними робити?

Такого запитання Юрко не сподівався, бо сам хотів запитати про це начальника. Невже капітан потребує його поради?

— Мені здається, один Когут несправжній.

— Один? А може, обидва?

— Може, й обидва… — Юрко розгублено подивився на капітана. — А втім, ні. Один повинен бути справжній.

— Чому? — запитав Сіровол.

— Надто вже правдоподібна історія. Такої не придумаєш…

— Гаразд. А що ми повинні зробити?

— Товаришу капітан…

— А от немає капітана! — жорстко сказав Сіровол. — Трапилось так, що ти один лишився на господарстві й мусиш все сам вирішувати. Отже, що ми повинні зробити? Перше…

— Перше, щоб вони не побачили один одного. І взагалі, щоб ніхто, крім нас, не знав, що в загоні з’явилося два Когути.

— Як це зробити? їх же почнуть розпитувати товариші, й кінець кінцем їм все стане відомо.

— Треба направити їх у різні роти, дати їм клички.

— А біографії?

— Біографії теж різні придумати, — квапливо запропонував Юрко, — щоб вони розповідали зовсім інше, неподібне.

— А тобі не здається, що тоді псевдокогут може щось запідозрити?

— Навпаки, товаришу капітан! — розохотився Юрко. — Адже це можна мотивувати тим, що ми хочемо використати його для таємного завдання й нам потрібно приховати від бандерівців, що Андрій Когут перебував у партизанському загоні. Це мотивування повинно бути переконливим для кожного з них.

— Друге?

— Довідатися, що трапилося в Кружно на вулиці святої Терези.

— Вже відомо… — сказав Сіровол невесело. — Був нічний напад, стрілянина, будиночок спалено, всі, хто там жив, загинули. Гестапо поширило чутку, що це зробили ми, партизани.

— В такому випадку нам потрібні деталі, якомога більше деталей, — заявив Юрко рішуче. — На них фальшивий Андрій Когут може засипатись. Крім того, є ще одна можливість швидко й точно встановити, хто з них справжній, а хто фальшивий. Через день — два ми викличемо їх по одному й скажемо: “Слухай, Андрію, маємо для тебе радісну звістку — твоя мати жива, вона теж чудом врятувалася, тільки має сильні опіки. Завтра ти з нею зустрінешся”. З того, як кожен із них зреагує на цю звістку, можна буде визначити…

— Думка добра, — схвалив Сіровол. — Але ж материй провокатор може так зіграти, що нічого не визначиш.

— Хай грає! — не здавався Юрко. — А з чужою матір’ю все одно зустрітися не схоче. Це ж буде для нього провал! Отже, вночі або при іншій зручній нагоді намагатиметься втекти. Отут його й треба накрити.

Сіровол підійшов до свого помічника, поклав йому руки на плечі.

— Юрко, ти молодець. Я тобі влаштував екзамен, і ти його блискуче склав. Хоча що стосується воскресіння матері Андрія Когута…

— Як екзамен? Чому? — здивовано спитав Юрка. — Хіба ви знали, що з’явився другий Андрій?

— Звичайно. Адже кожного з них спершу приводили в штаб. Я довідався, що з’явилося два Андрії, й вирішив перевірити, як мій помічник діятиме за таких обставин. Не розгубився!

— Так, але я ж міг… — ображено почав Юрко. — Міг наробити тут…

— Я все передбачив на випадок, якщо ти спасуєш. Помилки не могло трапитися. Помилки, як я розумію, припустився інший, наш ворог. Ти слухай і запам’ятай, це треба знати: у німців з’явився якийсь новий начальник, вони Гансом його називають. Кличка, звичайно, а про справжнє його ім’я, я гадаю, ми незабаром довідаємося. Так от, цей Ганс розвинув бурхливу діяльність, і твої сіамські близнюки, без сумніву, справа його рук.

— Обидва? Для чого ж…

— Ні, — заперечив капітан, — він готував одного, готував, усе враховуючи і все обмірковуючи, але, видно, в чомусь промахнувсь. Як вийшла неув’язка в Ганса, я не знаю, але факт залишається фактом. Між іншим, цей Ганс любить хильнути. Може, сп’яну…

У вікно хтось застукав палицею:

— Художник! Де Третій?

Той, хто стукав, помітив Сіровола, кинувся до дверей і за дві секунди вже був у хаті. Це був боєць Шерстюк, посланий на чергування в один із сторожових постів.

— Товаришу капітан, — уривчасто дихаючи, почав доповідати він, — Орест Чернецький з’явився. Ми його затримали. Бричкою з сестрою приїхав, зброю привіз, документи і одного фріца-мертвяка.

— Де вони?

— На посту в нас. Я його бричкою приїхав. Коні добрі, сідайте, миттю домчу.

— Поїхали! — гукнув капітан до Коломійця й вибіг з хати.






ВІДПЛАТА


На вулиці під ворітьми стояв забризканий болотом ресорний візок, запряжений парою гладких, але, видно, стомлених довгою дорогою гнідих коней у добротній шкіряній збруї, прикрашеній мідними бляхами.

Сіровол сів спереду поряд із Шерстюком, Юрко влаштувався позаду. Ляснув батіг, і коні понесли легкий візок накоченою дорогою.

— Як усе було? — запитав капітан Шерстюка.

— Нічого незвичайного. Дивимось: хтось іде дорогою. Бричка, коні добрі. На бричці Чернець з кулеметом на колінах. А позаду дівчина в голубому платтячку і з автоматом у руках. Взяли про всяк випадок на мушку, гукнули. Чернець упізнав мене й аж заплакав від радості.

— Ти казав про якогось німця-мертвяка.

— Вони привезли вбитого фашиста, прив’язаного до брички. А з убитих поліцаїв вони тільки верхній одяг поскидали. Цілий мішок барахла. І зброя, звичайно, документи. Чернець каже: чотирьох порішив. З одягу й зброї, що привезли, так і виходить… А сестра в нього — красуня.

— Років скільки?

— Молодша від нього років на три — чотири. Тільки дуже налякана. Мовчить, лиш очима стриже.

Їхали лісом, колеса то стукотіли по кореневищу, то булькали в баюрах, у чорній торф’яній воді. Нарешті дерева розступилися, і за тонкими стовбурами сосон відкрилися луги, порослі верболозом, що тяглися широкою смугою вздовж річечки. Шерстюк, не виїжджаючи на луг, звернув з дороги праворуч, і Юрко побачив між кущами партизанів. Між ними сиділа дівчина в голубому.

Першим квапливо скочив на ноги Орест, відразу ж підвелась і дівчина Орест схуд за ці дні, обличчя заросло щетиною, було майже чорне, але очі блищали радісно і водночас, винувато. Так, він був гордий з того, що зробив, радів зустрічі зі своїми і все ж знав, що йому перепаде за самовільну відлучку.

Сіровол зіскочив з брички й, кинувши погляд на мішки, що лежали осторонь, на зброю, допитливо подивився на Ореста.

— Де був?

— Вдома, в селі, товаришу капітан, — відповів Орест, і куточок його рота здригнувся в усмішці. — Побував у рідних Коровичах…

— Тобі хтось дозволяв відлучатися?

Чернецький винувато, але без жодних ознак страху дивився на начальника розвідки.

— Ходімо з нами! — наказав Сіровол.

Дівчина зрозуміла, що Ореста хочуть вести кудись, кинулась до нього, вхопила за руку.

— Зачекай, Ганю, — заспокоїв її хлопець. — Я повернуся. Повернусь, кажуть тобі.

Відійшли метрів на сто, й Сіровол почав розмову.

— Кажи правду, чому покинув загін?

— Товаришу капітан, тут довга історія… — зітхнув Орест. — Ви ж знаєте, що моїх батька й матір убили поліцаї. Вони шукали мене, допитувалися, де я ховаюсь, але ні батько, ні мати не сказали. А я в цей час стояв у простінку хліва і все чув. Поліцаї витягли моїх старих на ганок і почали бити прикладами, ногами. Мати і плакала, і благала Петра Федюка…

— Хто такий Федюк?

Орест схилив голову, прикусив губу. Кілька секунд він стояв так, поривчасто дихаючи, й повіки його напівприкритих очей здригалися. Затим дістав із кишені жмут документів, вибрав один і подав Сіроволові.

— Ось він, Петро Федюк. Із нашого села. Заступник начальника кущової поліції.

Юрко й собі зиркнув на той документ і побачив на прихопленій печаткою з свастикою фотографії обличчя самовдоволеної людини років двадцяти п’яти, що намагалася надати своїй фізіономії виразу багатозначності.

— Це Федюк, — повторив Орест і зітхнув з полегшенням. — Тоді він був тільки старшим поліцаєм. Мама ноги йому цілувала, і він бив її носаками в обличчя, вимагав, щоб сказала, де я ховаюсь. Я все це бачив, усе перед моїми очима відбувалося. І те, як Федюк спершу матір застрелив, а потім батька… Там, за дошками, я поклявся, що вб’ю Федюка власними руками. Ніхто інший, тільки я повинен це зробити, інакше не варто мені жити на світі. І почав думати, як розрахуватися з Федюком. З цією думкою і в загін прийшов.

Чернецький глянув на Сіровола й Художника і, якусь мить повагавшись, додав:

— Зізнаюсь, воював я у вас обережно, бо не хотів, щоб мене вбили раніше, ніж я зможу Федюкові помститися. А потім придумав план помсти: дістав у нашого фельдшера снотворні таблетки — ви можете запитати в Богданюка, він підтвердить… Та й у мене ще багато їх лишилось.

Орест дістав із внутрішньої кишені піджака зім’яту коробочку, розкрив її й показав таблетки.

— Тоді саме бій у Дубовлянах був, а від Дубовлян до мого села шістдесят кілометрів. Я не тільки дороги, а й стежечки навколо як своїх п’ять пальців знаю. От і подався я в свої Коровичі. При мені був трофейний пістолет і три гранати. Через два дні дістався на хутір, де жила в тітки сестра Ганя. Розпитав її про все й домовився, що і як треба зробити. Виявилося, Шельц — фашист, оцей, що я привіз, ласий до жінок, а Федюк йому в цих справах перший помічник. Через два дні Ганя мене попередила, де мають пиячити Шельц із Федюком. Я дав їй таблеток, щоб вона підмішала до самогону.

— Звідки твоя сестра знала, де пиячитимуть Федюк і Шельц?

— Знала… — насупився Орест. — Вона була головною принадою для німця, мала гуляти з ними, напоїти всіх, а потім, коли поснуть, відімкнути двері і впустити до хати мене.

— Але ж і її могли напоїти.

— Так і вийшло. Змусили випити… Мало не зірвався мій план. Ганя підійшла до дверей, а рук підвести не може. Насилу відчинила. Я вскочив до хати — їх четверо. Двоє на лавицях лежать, двоє на підлозі. Значить, Федюк, Шельц і два їхні охоронці. Я з них одяг, чоботи постягав — чого добру пропадати! — склав у мішок, а самих поколов.

— Поколов?! — вихопилось у Юрка.

Орест сердито глипнув на помічника Сіровола.

— Так, поколов, як кабанів, — сказав він, і на його обличчі з’явився вираз жорстокості. — А що було робити? Стріляти не міг же. Після цього виніс усе на бричку, німця прив’язав ззаду, Ганю поклав поперед себе, за віжки — вйо!

— Куди?

— Вас шукати, — посміхнувся Орест. — Я ж знав, що ви десь тут, біля старого місця будете.

Сіровол уже не слухав Ореста, а уважно переглядав привезені ним документи, і Юрко зрозумів: капітан повірив Чернецькому, але для більшої певності ще уточнюватиме деякі деталі.

— Чому ж ти не розказав нікому про свої плани? — думаючи про щось інше, запитав Сіровол.

— А хто б мені дозволив піти в рідне село? Сказали б, це небезпечний замір, хочеш мститися — воюй добре, бий гітлерівців.

— Невідомо, може б, і дозволили… — повчально мовив капітан. — А так невідомо, як Бородань на це подивиться. Може, прожене тебе з загону.

— Що зробиш… Я повинен був відплатити власними руками. І відплатив… А тепер судіть, як хочете.

Капітан передав документи Юркові, щоб той сховав їх у сумку.

— Для чого ти волік із собою цього Шельца?

Орест збентежився.

— Та… Боявся, що ви мені не повірите. Документи що, документи можна дістати, історію можна будь-яку вигадати, а тут як-не-як свідок.

Сіровол усміхнувся.

— Так, Оресте, — усмішка одразу зникла з його лиця. — Тепер останнє запитання: все повідане тобою — правда? Чи, може, що затаїв, переінакшив?

— Все правда!

— А може, що забув? Через хвилину скажеш, буде пізно.

Під неголеними щоками Ореста набухли жовна, погляд темних очей став жорсткий і суворий.

— Коли вже правду до кінця, то мушу ще сказати… Але тільки вам, товаришу капітан, і під суворим секретом, бо це стосується тільки мене й нікого іншого.

— Можеш казати при ньому. Юрко таємниці краще, ніж я, береже.

— Справа в тому, що Ганя… — ніяково почав Орест, — Ганя не сестра моя, а наречена. Не хотів я, щоб хлопці знали. Ви не турбуйтеся, товаришу капітан, ми одружуватимемося після війни. Але пообіцяйте, що нікому не скажете.

— Пообіцяємо, але нам треба спершу поговорити з Ганею.

Розмовляти з дівчиною Сіровол доручив Юркові. А десь за десять хвилин Коломієць доповів капітанові, що розповіді Ореста і Гані співпали у всіх деталях. Єдине розходження — Ганя клянеться, що вона Орестові рідна сестра.






“ПРОЧИТАТИ ЛИШЕ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТІ”


“Товариші! Ці рядки прошу прочитати лише після моєї смерті…”

Москальову здалося, що хтось підходить до нього ззаду, й він злякано озирнувся. Ні, нікого нема. Місце затишне. Тут, біля невеликої лісової галявинки, його ніхто не міг потривожити. Поправивши на коліні аркуш паперу, Валерій продовжував писати, старанно виводячи недогризком чорнильного олівця кожну літеру:

“Я не хочу, щоб моя лиха таємниця пішла зі мною в могилу. А могила чекає на мене. Такі, як я, не повинні ходити по землі. Смерті не боюсь, я сам шукаю її. Боюсь тільки ганьби. Тому хочу, щоб ви після моєї загибелі знали все…”

В цю мить наче електричний струм пробіг по тілу Валерія — хтось, підкравшись ззаду, закрив м’якими долонями йому очі, й дівочий голос заворкував біля вуха:

— Вгадай!

Оля! Знайшла-таки… Задихаючись від хвилювання, Москальов схопив пальцями аркуш, зім’яв його і лише після цього розвів руки дівчини.

— Ох і налякала!..

— А ти писав листа? Кому?

— Кому треба… — сухо сказав Москальов і підвівся з пенька.

— Рідним? Дівчині? — Оля доторкнулася до його ліктя.

— Облиш!

Ольга здивовано глянула на юнака й ображено стиснула губи.

— Вибач… — буркнув Москальов.

— Валерію, може, все-таки, поясните, що з вами діється? — переходячи на офіційний тон, запитала Ольга. — У мене таке враження, ніби ви уникаєте зі мною зустрічі.

— Не вигадуй. Просто так виходить.

— Ні, не просто, — похитала головою Ольга. — Я помітила, ви намагаєтеся не потрапляти мені на очі. Дивно. Хіба я припустилася колись нетактовності, була нав’язлива або образила вас чимось? Зрозумійте моє становище: я всім розповідаю, як ви мене врятували, а мій рятівник бачити мене не хоче…

Валерій мовчав.

Дівчина довго й допитливо дивилася на нього, нарешті мовила неголосно:

— Я не хочу лізти вам у душу, Валерію, але мені здається, вас щось мучить. Вгадала? Може, я зможу чимось допомогти? Довіртеся мені, Валерію. Серйозно! Я так би хотіла вам допомогти, зробити щось хороше, приємне для вас. Тільки не подумайте про мене погано. Адже можуть бути й прості людські взаємини.

— Ти, Олю, хороша, справжня… — сказав Москальов відвертаючись.

— А ви хіба поганий? Ви чудовий, мужній, Валерію. Я ж пам’ятаю, як ви поводили себе там, в окопчику. Пам’ятаю кожне ваше слово, жест.

— Дякую, Олю, — Валерій схопив руку дівчини й міцно стиснув її. — От ти й допомогла мені. Тепер я знаю…

— Що знаєте?

— Знаю, що мені робити. — Він пильно дивився на дівчину, і очі його сміялися, хоч водночас у них блищали сльози.

— Ви говорите загадками. Ви любите говорити загадками, Валерію.

Несподівано для Ольги Валерій поцілував її в щоку й, нічого не сказавши, швидко попрямував до хутора.

*


Юрко Коломієць “оформляв” другого Когута.

Ще в лісі капітан Сіровол довірив цю відповідальну справу своєму помічникові. Він шепнув Юркові на вухо: “Когута-першого я вже перехрестив на Кузьку Горбаня, придумав йому легенду. Він у третій роті. Оформи так само другого. Скажи — капітан наказав”. Це був весь інструктаж — Сіровол уже переконався, що хлопець з такими дорученнями справляється добре.

Когут-другий сидів на лаві й чекав, що йому скажуть. Він поспав у клуні на сіні годин зо гри, відпочив і вже не виглядав таким змученим і нещасним, як при першій зустрічі. Тільки очі його, як і перше, були сумними. “І в того очі були сумними, — згадав Юрко. — Сумними і злими. Але це вже від характеру. Андрій Когут може бути суворою людиною, може бути й м’якою, щирою. Але хто ж із цих двох справжній, а хто той, для кого чуже горе тільки личина?”

— Отже, так, друже, — з ледь помітним відтінком іронії, сказав помічник капітана Сіровола, пильно дивлячись у вічі новачкові. — Ніякий ти не Андрій Когут і ніхто сім’ї твоєї не знищував… Зрозуміло?

Той спершу не зрозумів, а потім злякався. Так, страх прийшов до нього після того, як він зрозумів, що йому не вірять. Усе не було природним для справжнього Андрія Когута, але ж могло бути й грою…

— Як так?! — скрикнув новачок.

— А ось як. Я доповів капітанові про тебе, а капітан наказав… перехрестити тебе.

— Для чого?

— А я звідки знаю? Я тільки писар. Може, він тебе на яке таємне завдання послати збирається й не хоче, щоб хто-небудь знав, що ти був у партизанському загоні.

Здається, натяк про таємне завдання ще більше здивував й злякав Когута-другого.

— А куди пошлють? — стурбовано забурмотів він. — Я б тут лишився… Я до вас ішов…

— Це начальство вирішує. Запам’ятай: з цієї хвилини ти не Андрій Когут і ніколи ним не був. Вибирай, будь-яке інше ім’я і прізвище.

Когут-другий мовчав.

— Як батька звали? Григорій, здається?

— Так.

— Значить, віднині ти Гриць. Прізвище Явір підійде?

— Можливо… — знизав плечима хлопець.

— Отже, вирішили: ти — Григорій Явір, втік з ешелону, в якому везли бранців до Німеччини. Кажи всім, що хочеш, але про те, що сталося в Кружно, ані слова! Зрозуміло? Тоді все. Зараз тебе відведуть у другу роту. Щасливо, Грицьку!

Новобранця забрав з собою поштар Василь Долгих, який, прокинувшись, ішов у свою другу роту.

Юрко Коломієць залишився на самоті, йому дуже хотілося під яким-небудь приводом відвідати Когута-першого й ще раз поговорити з ним, та для цього потрібна була згода Сіровола, але той, очевидно, вирішив на якийсь час дати “близнюкам” спокій. Можливо, він чекав додаткових даних про те, що трапилося на вулиці святої Терези в Кружно, і обмірковував план дій Друга змія заповзла в загін… її вчасно помітили, тепер не втече, а от перша замаскувалася так, що пройдеш поруч і не помітиш..

— Де Третій?

Юрко схаменувся. Перед ним стояв Москальов, якийсь дивний, збуджений, з блукаючим поглядом.

— Художнику, де Третій? Поклич його… — Валерій сів на лаву й обхопив руками коліна. — Скажи: Москальов прийшов, має термінову справу.

Юрко здивовано глянув на бійця:

— Чого це тобі так не терпиться?

— Художнику! — підвищив голос Москальов. — Зараз найважливіша справа для Третього — вислухати те, що я збираюсь йому сказати. Зрозумів? Давай сюди капітана. Негайно!

— Ти що, Валерко? — обурився Юрко. — Не придурюйся! Дружба дружбою, а…

Валерій, вихоплюючи з-за пояса пістолет, скочив на ноги і втупився лютими очима в Юрка.

— Чув, що я сказав? Бігом! Скажи: Москальов з’явився, бажає негайно зізнатися, що він закінчив шпигунську школу і був направлений у наш… у ваш загін.

— Ти… ти… — хапаючи повітря, Юрко позадкував від свого приятеля. — Ти збожеволів! Хіба можна так жартувати?

— Я серйозно кажу! Чого злякався? Живого шпигуна не бачив? Дивись…

Закусивши губу, Юрко з острахом дивився на Москальова.

— Ти гад, Валерко, якщо не брешеш… — тихо заговорив Юрко, не зводячи погляду з Москальова. — Таких, як ти… Ну, скажи, що збрехав. Збрехав же, правда?

Спалах люті змінився у Валерія апатією, він опустився на лаву, сказав байдуже:

— Не лайся, Художнику. Кажу тобі: клич Третього. А то ще можу зникнути… Візьму та й переселюся до предків. Шукайте тоді… Однією кулькою закінчу всю цю карусель.

Коломієць схопив кепку й кинувся до дверей.

— Сумку! Сумку візьми! — гукнув йому вслід Валерій.

Юрко швидко повернувся, вдячно кивнув головою Москальову й знову кинувся до дверей.

*


Сіровол доповів командуванню загону і про появу “сіамських близнюків”, і про повернення Ореста Чернецького. Після бурхливого обговорення було вирішено пристати на пропозицію начальника розвідки і протягом найближчих днів ніяким особливим випробуванням “близнюків” не піддавати, а обмежитися лише пильним наглядом за ними. Звістка про повернення Чернецького й справжню причину його відлучки з загону викликала щиру радість у всіх. Навіть Висоцький, який перший висунув версію про причини зникнення бійця, охоче з нею розпрощався.

— Здаюсь! — заявив він. — Це той випадок, коли приємно бути переможеним. Але Чернецький неприпустимо порушив дисципліну й повинен бути покараний. Такій партизанщині треба давати відсіч.

— Так, але ж недарма говориться: переможців не судять, — засміявся комісар.

Бородань довго розглядав привезені Чернецьким документи, зброю, особисті речі поліцаїв і гітлерівця, хитав головою й нарешті запитав начальника розвідки:

— Гадаєш, справа ясна?

— Ясна, Василю Семеновичу.

— Ну, тоді клич його.

За хвилину Чернецький увійшов до хати й винувато зупинився біля порога.

— Підійди до мене, — поманив його пальцем Бородань.

Боєць озирнувся на начальника розвідки, начеб просячи захисту, й рішуче підійшов до командира. Бородань неквапом узяв його обома руками за вуха й добряче поскуб їх.

— Це за порушення дисципліни. Наступного разу за такі витівки віддамо до суду. А це за кмітливість, відвагу і спритність. — Командир загону обійняв Чернецького і поцілував у щоку. — Молодець! Іди відпочивай!

Той зрозумів, що більшої кари йому не буде, й, щасливий, з палаючими вухами, прожогом вискочив із штабної хати. Бородань обернувся до начальника розвідки.

— А як усе ж таки з відповіддю на головне питання: хто той, що працював на Гільдебрандта? Ти нам це коли-небудь поясниш?

— Не втрачаю надії.

В сінях, де був вартовий, почувся шум, а за хвилю до хати влетів захеканий Коломієць. Він квапливо підійшов до Сіровола й зашепотів йому щось на вухо.

— Таємниці секретної служби, — пожартував Колесник.

Сіровол нараз відсахнувся від свого помічника:

— Він п’яний?

— Ні! Каже, якщо негайно не приведеш капітана, застрелюся.

— Товариші, — стривожений Сіровол обвів поглядом командирів, — Москальов заявив, що він був посланий у наш загін як німецький шпигун.

Всі мовби закам’яніли.

Бородань перший опам’ятався.

— Дурниці! Мій починаємо запідозрювати найкращих бійців загону. Домбровський… Чернецький… Зараз черга дійшла до Москальова. Та він радистку врятував! Комісаре, прошу тебе, піди сам розберися.






РОЗПОВІДЬ ВАЛЕРІЯ МОСКАЛЬОВА


Москальов сидів у тій самій позі — згорбившись, обхопивши голову руками. Побачивши в хаті Колесника й Сіровола, він підвівся. Шкіра в нього біля очей почервоніла, він дивився на командирів з тупою приреченістю.

Колесник підійшов, легенько поплескав бійця по плечу.

— Як справи, Москальов?

— Погані мої справи, товаришу комісар.

— Сідай, поговоримо. Як себе почуваєш?

— Ви щодо моєї психіки? Сумнівів не майте! — здогадався Москальов, куди верне комісар. — Ні, я при тверезому розумі й твердій пам’яті. Те, що я сказав Художникові, правда. Ще раз кажу й можу письмово підтвердити: я закінчив розвідувальну школу і був засланий у ваш загін у листопаді минулого року, а точніше — сімнадцятого листопада.

Обличчя Колесника якось відразу постаріло, на ньому з’явився вираз бридливості й туги.

— Ну що ж, розповідай, коли така справа, — сказав комісар невесело й почав скручувати цигарку.

— А мені більше нічого розповідати, — знизав плечима Москальов. — Я вам усе сказав.

— Зажди, зажди, — сказав Сіровол сердито. — Якщо ти шпигун, тобі є про що розповісти. Наприклад, яким видом зв’язку користувався? Зокрема, як було передано донесення, що ми збираємося напасти на Кружно?

Москальов заперечливо похитав головою:

— Я ніяких донесень не посилав.

— А що ти робив?

— У загоні? Те, що й інші бійці, — воював.

— А що ти робив як шпигун?

— Нічого! — Валерій притиснув руки до грудей. — Клянусь, товариші, я воював, старався. Всі можуть підтвердити… Я правду кажу: як шпигун я в загоні нічого не робив. А бували такі дні, навіть тижні, місяці, що зовсім забував про розвідшколу й того чорта Ганса.

— Ганса? — насторожився Сіровол. Те, що Москальов знає Ганса, змушувало капітана по-іншому поставитися до поведінки бійця.

— Так, був такий, — кивнув Валерій. — Ви про нього знаєте?

— Ні, просто я не розчув імені… сухо сказав капітан. — Давай, Валерію, все від початку. Як ти потрапив у розвідшколу? За власним бажанням, звичайно?

— Ні.

— З примусу? — в голосі Сіровола звучала іронія.

— Ні. З примусу — теж не те слово.

— Значить, випадково?

— Та, мабуть, так буде найточніше. Випадково!

Сіровол, ніби погоджуючись, кивнув головою.

— Тоді розповідай про свої випадковості. А поки… Яка при тобі зброя? Пістолет?.. Давай сюди. Фінку теж, патрони…

Начальник розвідки зробив знак комісарові, щоб він був уважним, вийшов з хати й відразу ж повернувся, привівши з собою Коломійця.

— Будемо слухати, товаришу комісар? Починай, Москальов, розповідай, як це випадково потрапив у шпигунську школу.

— А навіщо дарма язиком молоти? — з сумною усмішкою спитав Валерій. — Ви ж мені однаково не повірите…

— Чому ти думаєш, що не повіримо? — сказав Колесник.

— А тому, ідо сам іноді починаю сумніватися: було все так чи приснилося мені…

— Сни нам не потрібні, — суворо мовив Сіровол. — Давай дійсність. Як твоє справжнє прізвище?

— Москальов. У розвідшколі було Горшков, кличка — Комар.

— Уже неправду кажеш. Що, в школі німці не знали твого справжнього прізвища?

— Не знали.

Валерій глибоко зітхнув, озирнувся, зупинився поглядом на сумному обличчі Юрка й почав свою розповідь:

— Москальов Валерій Іванович… Це моє справжнє ім’я. Рік тому зовсім випадково я перетворився на Горшкова Петра Григоровича, а до всього ще й одержав кличку Комар. Ось як це сталося. Нас, військовополонених, перевозили з одного табору до іншого. Я підмовив хлопців тікати. Почали відривати дошку в підлозі вагона, щоб потім вистрибнути на шпали. Аж тут зупинка. Один з полонених, Горшков на прізвище, почав у двері гримати, конвоїрів кликати. Зрадник! Ну, ми його й прикінчили. А конвой уже біля вагона, двері відмикає. Це значить, кінець нам, смерть. Тоді одягаю шапку цього падлюки й кажу хлопцям: “Убитий Москальов, я— Горшков”. І ну лупити в двері. — Він обвів поглядом слухачів і продовжував: — Обійшлося. Побили, правда, нас конвоїри, але не стріляли, бо вся вина на мертвому Москальову — він підлогу в вагоні розбирав… А Москальов у них ще за минуле був на підозрінні, тому викинули труп з вагона, забили підлогу та й край. У новому таборі після вечірньої перевірки викликають кількох полонених до помічника коменданта. І Горшкова кличуть. Пішов я… Виходить такий цивільний німець, кабан кабаном, запрошує до кімнати, зачинив двері, зирк на мене та як уріже кулаком. “Ти, сякий-такий, — кричить по-російськи, — чому під чужим прізвищем ховаєшся? Признавайся!” Мені відступати нікуди, стою на своєму: я і є Горшков найсправжнісінький. Бачу, німець п’яний. Покричав він, полякав, а потім наливає горілки, Дістає бутерброд із справжнісіньким салом і дає мені: “Молись вічно, Горшков, богові за Гіммлера, твоє прохання розглянуто і задоволено. Віднині ти курсант розвідшколи, будеш одержувати солдатський пайок, старатимешся — одержиш медаль, а то й хрест”. І мене відразу ж повезли з табору в цю саму школу.

— Але ж ти міг знайти який-небудь привід, щоб відмовитися, — сказав Колосник.

— Я мав дві—три секунди на роздуми, товаришу комісар, — заперечив Валерій. — А думав не про себе, про товаришів. Якби німці довідалися, що Горшкова вбито, розстріляли б чи повісили не лише мене одного. А крім того, в полоненого завжди жевріє надія на щасливу втечу… Думав утікати й я, а потім вирішив: чого даремно ризикувати, коли є інший вихід — потраплю до своїх, відразу ж відкриюсь, розповім усе, що й як.

— Чому ж не розповів?

Москальов потер долонею обличчя, гірко всміхнувся.

— Побоявся, відверто кажучи, духу не вистачило. Дай, думаю, спершу покажу себе. І ще розрахунок був, що довго не житиму, уб’ють у бою. Мене в загін під іменем Івана Кулешова послали, легендою забезпечили. Ганс великий майстер легенд, усе передбачає. Я легенду переінакшив, свою домашню адресу вказав і назвався так, як є, — Валерій Москальов. Уб’ють, думаю, значить, моїм рідним повідомлять колись, що їхній син загинув, як і належить радянській людині. Ну, а що вийшло? Не бере мене куля, наче заворожений.

Боєць широко розвів руками.

— Отже, ти стверджуєш, що ніякою шпигунською роботою не займався, ніяких даних не передавав? — запитав Сіровол.

— Так! Нічого не робив, нічого не передавав.

— Але ж той Ганс, про якого ти казав, міг тебе знайти, покарати. В нього рука довга.

— Може, й шукав… Він шукає Івана Кулешова, а не Москальова.

— Хто такий Філінчук? Де ти з ним познайомився?

— Ви про того поліцая, що мимо пройшов, коли ми з Ольгою на пагорбі в лісі лежали? Не повірите мені… Не знаю я цієї людини.

— Як пояснити його поведінку? Бачив він вас?

— Бачив, як же. Гадаю, не з добра він у поліцаї потрапив. Може, шукає шляху до партизанів, та як йому, поліцаєві, цю стежечку знайти? Важко. А скільки таких?! Заблудили. І рад би в рай, та гріхи вже не пускають…

Боєць замовк, замислився.

— Чому ти вирішив признатися саме зараз, сьогодні? — запитав комісар.

— Так прийшлося… — Москальов почав кусати губи. — А тут ще Оля…

— Яка Оля?

— Радистка. Підійшла, розхвилювала. Герой, рятівник, подвиг вчинив… Я не витримав — хай уже що буде — та до вас.

Валерій знову, цього разу безпорадно, розвів руками, мовляв, судіть мене самі, як хочете.

Колесник подивився на начальника розвідки, але той мовчав, про щось зосереджено думаючи.

— Якщо все, що ти нам розповів, правда, — звернувся до бійця комісар, — то ти винен тільки в одному: треба було зробити це відразу, як тільки з’явився в загоні.

— Ви б не повірили, — ослаблим голосом промовив Валерій. — Перевірити ж неможливо… Ви б мене списали, та й годі. А так я все ж повоював, на моєму рахунку штук шість фріців, поліцаїв я й рахувати не буду…

— А що тепер з тобою робити?

— Пошліть куди-небудь, — стрепенувся Москальов, з надією дивлячись на комісара. — У саме пекло! Я серед білого дня в тому ж Княжполі яких завгодно фріців порішу. Мені багато не треба — пістолет, пару гранат. Товаришу комісар! Товаришу капітан! Ви ж мене знаєте.

— Знали, та, як виявилось, не все, — сказав капітан. — Отже, Москальов, одержуй свою зброю, сідай, Юрко все це запише. Я за тебе поручуся перед Бороданем, може, й комісар мене підтримає.

— Підтримаю, — кивнув головою Колесник.

— А щодо пекла… В пекло тебе не пошлемо, але до одного чорта в гості тобі, здається, доведеться сходити. Можливо, навіть сьогодні вночі… Чекайте мене.

Начальник розвідки повернувся раніше, ніж Юрко встиг записати свідчення Москальова. Капітан докладно проінструктував Валерія, а потім, міцно потиснувши руку, відпустив його.

Через годину група з трьох чоловік залишила розташування загону. Вони рушили швидким кроком до Княж-поля. Серед них був і Валерій Москальов.






ВІДГАДКИ Й НОВІ ЗАГАДКИ


Голуб плавно спустився Юркові на груди, згорнув різнобарвні крила й почав клювати хлопця в плече… Юрко розплющив очі: в хаті стояв сутінок, але вікна вже вимальовувалися чіткими голубими чотирикутниками, і хлопець відразу ж упізнав людину, що схилилася над ним. Це був листоноша Яшко Краковець, посланий капітаном учора ввечері до Каменя.

— Буди! Є пошта…

Сіровол спав на лаві, в кутку під божницею. Він прокинувся, як тільки Юрко доторкнувся до його ліктя, сів на лавці, розтираючи обличчя обома руками.

— Ти, Яшо? Давай, що в тебе?

— Письмового донесення немає. Вірний чекав біля Каменя, передав на словах. Чотири пункти.

— Все пам’ятаєш?

— Так. Імена лиш записав.

— Юрку, потім запишеш. Давай, Яшо, по черзі.

Листоноша сів на табурет біля капітана й почав доповідь:

— Перше про подію в Кружно, на вулиці святої Терези. Вірний каже, що поліція в ній не брала участі, фашисти поширюють чутки, ніби акцію провели партизани. Будинок згорів, загинули господиня… — Листоноша посвітив електричним ліхтариком на папірець, де були записані імена. — Господиня Ганна Бузок, сестра її чоловіка Марія та Маріїні діти. Вірний просив звернути увагу на два факти. Тієї ночі Ганс посварився з начальником поліції Горновим, мало не набив йому пики, репетуючи: “Будете сунути носа до чужих справ — усіх постріляю!” Ще один випадок. Тієї ж самої ночі зник безслідно хлопець двадцяти років Семен Чувай, що жив на сусідній вулиці. Цей Чувай, як довідався Вірний, учащав до дружини одного поліцая, коли той ходив на чергування. Живе поліцай поруч із будинком, що згорів.

— Скільки, ти сказав, років хлопцеві, що пропав? — поцікавився Сіровол.

— Двадцять.

Капітан пожував губами й запитав:

— Вірний не казав, кому, на його думку, потрібно було палити будинок на вулиці святої Терези і знищувати його мешканців?

— Він вважає, що у цій справі замішаний Ганс, але точно нічого не знає. Тепер про Ганса. Появляється він у місті рідко, в шинках не буває. Кілька разів виїжджав бричкою з охороною — два чоловіки. Охорона змінюється: раніше були солдати, а тепер поліцаї — Шуга і Філінчук.

— Філінчук?.. Не забув?

— Ні. Прізвища я записував. Третій пункт. Німці одержали вагон цементу, розвезли його по дільниці дрезиною, будуватимуть гнізда для кулеметів. І четвертий пункт. Вірний повідомляє про всяк випадок, що гестапівський шофер за останні місяці кілька разів зупиняв машину на околиці Княжполя біля хати, в якій живе одинцем кривий на прізвисько “Немагроша”. Зупинки короткі — полагодить щось у моторі чи доллє води в радіатор і відразу ж їде. Немагроша живе з того, що розводить кролів, голубів, ловить рибу та раків. Вірний повідомляє про це тому, що в Немагроша з’явилися деякі речі — новий піджак, чоботи, капелюх. Можливо, це випадковість, а може, Немагроша чимось догоджає німцям…

Сіровол замислився. Очевидно, історія з Немагрошем здалася йому не вартою особливої уваги, навіть при умові, що ця людина справді робить якісь послуги гітлерівцям. Хіба в них мало інформаторів! Та й новий капелюх ще не доказ, що Немагроша перебуває на таємній службі.

Капітан уже хотів було відпустити листоношу, але помітив, що його помічник чимось схвильований, совається на стільці.

— Що, Юро?

— Хочу запитати… Ти сказав, що Немагроша розводить голубів. У нього й зараз є голуби?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Краковець. — Вірний просто назвав його голубником. Каже, голубів продає, кролів розводить… Може, й зараз у нього голуби є.

Така цікавість Юрка до голубів почала потішати Сіровола. Він сказав, ледве стримуючи усмішку, листоноші:

— Дякую, Яшко, йди спочивай. Що ж до голубів, то ми це з’ясуємо наступного разу. Навіть можемо купити зо два…

Юрко зрозумів, у чий город кинув камінчик капітан, але навіть виду не подав, що образився. Він зачекав, поки за листоношею зачиняться двері, й сказав:

— Тепер я зрозумів, чому голуби мучили мене навіть уві сні. Як ви гадаєте, товаришу капітан, чи не міг шпигун для пересилання своїх донесень користуватися голубиною поштою?

Сіровол різко підвів голову й нараз застиг, дивлячись на свого помічника.

— Почнемо з того кінця, з Княжполя, — квапливо продовжував Юрко. — Припустимо, у вікно будинку гестапо видно покрівлю хати цього Немагроша. Хтось ні-ні та й гляне в той бік. І раптом на даху з’являється жердина з ганчіркою, якою ганяють голубів. Шофер негайно сідає в машину — маленька зупинка біля хати, й через кілька хвилин донесення в того, кому воно надіслано.

Сіровол закивав головою:

— Той кінець в’яжеться, а цей, наш? Хоча чекай… Ти, здається, малював у щоденнику спостережень голуба. Коли це було?

У Юрка палали очі, тепер він ні трохи не сумнівався, що знайшов ключ до важливої загадки.

— Це було якраз перед боєм біля Чорного болота, Голуб високо летів у південно-західному напрямку, один…

— Ах ти чорт! — вигукнув капітан. — Як же це я не допетрав?

— І ще раз спостерігачі в секреті, Стельмах і Портний, бачили голуба, — продовжував Юрко, дістаючи з сумки якийсь аркушик. — Він теж летів один, й теж на південний захід.

Сіровол вихопив аркушик з рук помічника, прочитав зроблений Стельмахом і Портним запис.

— Чому раніше про це не сказав? Я ж просив: кожну дрібницю доповідай!

— Товаришу капітан, я тільки зараз довідався про голубника Немагроша

— Так, так… Може, тут і не в голубах справа, це ще вилами по воді, але все ж молодець. Термінове завдання: зараз же розвідай, хто з місцевих жителів тримає голубів. Я щось не помічав.

— Я теж, товаришу капітан.

— І подумай про те, — з усмішкою додав Сіровол, — куди подівся Семен Чувай? Не крізь землю ж провалилася людина.

— Дозвольте йти? — Юркові не терпілося приступити до виконання одержаного завдання.

— Зажди! Запиши донесення Вірного. І я хочу, щоб ти був присутній при розмові з Москальовим. Він повинен швидко повернутись. Якщо, звичайно, там нічого не трапилося.

У вікна заглядав теплий літній ранок, у хаті вже було видно. Юрко сів за стіл і почав записувати те, що повідомив Вірний.

— Товаришу капітан, — відриваючись від зошита, сказав Коломієць, — ви помітили, що цей Чувай однакового віку…

— З Когутами? — Сіровол з намиленою бородою саме гострив на поясі бритву. — Звичайно. А ти припускаєш, що в момент нападу він міг бути в своєї любки, дружини поліцая?

— Міг.

— Ну, постав себе на його місце. Ти в дружини поліцая, а в поліцая — зброя… Раптом біля хати починається стрілянина. Що б ти робив у такій ситуації?

— Дав би драла, мабуть.

— Правильно. Чувай так і зробив. А в цей час… Що могло статися в цей час у сусідньому будиночку на вулиці Терези?

Сіровол поголив одну щоку, а Юрко все мовчав, не міг зрозуміти, що саме хоче зв’язати капітан з такою подією, як втеча переляканого коханця.

— А в цей момент з вікна будиночка, — так і не дочекавшись відповіді, підказав капітан, — справжній Андрій Когут вистрибнув і побіг за хлів. Могло так співпасти в часі?

— Могло. А далі?

— Це я хотів би від тебе почути. Міркуй, створюй можливі варіанти.

— Ви вважаєте, що один із Когутів — Семен Чувай? — недовірливо спитав Юрко. — Але навіщо було йому перетворюватися в Когута?

— Значить, цей варіант відпадає? — відводячи вбік руку з бритвою, всміхнувся Сіровол. — Не поспішай з висновками. Повернися до того моменту, коли Когут і Чувай, перелякані стріляниною, кинулися втікати Вони могли побігти в різні боки й могли бігти в одному й тому ж напрямку. А в темряві, та ще коли триває стрілянина, навряд чи можна встановити, один біжить чи двоє.

— Важко. Тим більше, що Чувай вибіг з іншого двору.

— Ну, от! — зрадів капітан і почав виголювати підборіддя.

— В них стріляють, — вів далі Юрко, — і… і Андрія поранено.

— Він утікає. А Чувай? Що могло трапитися з Чуваєм?

— Його вбили? — стрепенувся Юрко.

— Можна припустити. Цілком!

— Тіло знайшли й вирішили, що це вбитий Андрій Когут?

— Ну, звичайно! А тепер подумай, навіщо було Гансові розігрувати цю трагічну сцену із знищенням усієї сім’ї Когута?

— Зрозуміло. Гансові потрібна була правдоподібна легенда для шпигуна, якого він вирішив під ім’ям Когута заслати до нас. Не в’яжеться лише те, чому вони, зрештою, не змогли встановити, що вбито зовсім іншу людину.

— Навіть добре в’яжеться, — заперечив капітан. — Все діється вночі, бандерівці поспішають, нервують. їх завдання — знищити всю сім’ю Когута і насамперед його самого, але пустити чутку, що йому вдалося втекти. Цілком можливо, що ніхто з них не знав Андрія в обличчя. Але припустимо навіть, хтось знав. Тут могла спрацювати психологічна пастка: бачили, як вистрибнув із вікна, як вискочив на вулицю й після стрілянини навздогін знайшли тіло вбитого, такого ж молодого хлопця, як і Андрій. Значить, це і є той, кого їм треба було вбити… Запхнули в мішок, відвезли за місто й закопали шведко. А Гансові доповіли, що все зроблено як треба. Все інше відбувалося в нас з тобою на очах. Гайда до колодязя вмиватися!

Сіровол весело глянув на свого помічника й, кинувши рушника на шию, вийшов з хати.

*


Група Москальова повернулася тоді, коли бабуся Марта ставила на стіл сніданок — величезну сковороду з грибами й вареною картоплею, притрушеною дрібно накришеними зеленою цибулею та кропом, миску чорниць, прикриту тоненькою ячною перепічкою. Дарунки лісу… Скільки разів вони виручали партизанів! Хоч як поспішали листоноші, жоден із них не повертався без десятка — двох добірних грибів, підхоплених з-під ніг. Бабуся Марта, як і інші жінки, охоче готувала цю просту страву партизанам, додаючи від себе картоплю й отакі ячні або пшоняні перепічки.

Сіровол посадив усю компанію до столу, й сковороду було спороженено за якихось п’ять — шість хвилин. Юрко не відставав від інших, але все позирав на Москальова й зрозумів, що той задоволений з походу. Після сніданку вони залишилися в хаті втрьох: Сіровол, Москальов і Коломієць.

— Був у Ганса, — без передмов почав Москальов. — Спершу мене поліцейський пост зупинив на вулиці. Сказав, куди й до кого йду, попросив провести. Обнюхали мене. Супроводити не захотіли, розповіли тільки, як іти. Підступив до воріт — це було десь о третій ночі, — постукав, кажу: “Я до Ганса”. Впустив мене солдат на подвір’я, й хвилин зо дві я чекав. Аж це підійшов хтось у цивільному, запитав по-українськи: “Хто потрібен?” — “Ганс”. — “Ходім”. У будинку біля якихось дверей мені наказали зачекати, кілька разів освітлювали електричними ліхтариками, аж це чую голос Ганса, сердитий, насмішкуватий: “А-а, прийшов… Продезинфікувати!” В пітьмі обшукали мене, забрали зброю й повели.

— На другий поверх? — запитав Сіровол.

— Ні, в підвал. Завели в смердючу камеру. Там засвітили газовий ліхтар. Ганс зачинив залізні двері й почав допитувати. Між іншим, кімната ця для допитів пристосована — світло б’є мені в обличчя, а обличчя Ганса не видно. Спершу він взявся круто. “Ти, каже, партизанам продався. Чому так довго про себе знати не давав? Звідки довідався, що я в Княжполі?” Відповів я йому на все, сказав, що мене в ад’ютанти до Бороданя беруть. Ганс мовби стишився трохи, замислився й каже: “Зачекай!” Забрав ліхтар, зачинив мене з цій камері. Мабуть, хвилин десять — п’ятнадцять його не було, а потім приходить і каже: “Підеш у свій загін і будеш виконувати все, що скаже тобі другий наш агент. І запам’ятай, тепер у тебе нова кличка —“Голка”.

— Чому треба було змінювати кличку, не сказав? — запитав Сіровол.

— Ні, а я намагався якнайменше питати. Навіть про те, як я знайду другого агента, чиї накази повинен виконувати, не став питати. Ганс сам мені про це сказав. “Ти не шукай, тебе самі знайдуть”.

— Цікаво. Як же?

— Ганс наказав мені, коли з’явлюся в загоні, ходити, одягши кепку козирком назад…

Юрко розчаровано пирхнув — у загоні частенько можна зустріти бійця в головному уборі, одягненому задом наперед. Деякі навіть вважали це ознакою особливого партизанського шику.

— Отже, кепку козирком назад, за праве вухо — сигарету, олівець або що-небудь інше — гілку, квітку, — продовжував Валерій, — а на лівій руці обов’язково біла хустинка, обкручена довкола вказівного пальця. Ось у такому вигляді я повинен з’явитися перед іншими. Я йому кажу: ліва рука в мене поранена, може, хустинку можна тримати в правій? Він розсердився, почав лаятись, що я, мовляв, прикидаюсь віслюком. На прощання дістав з кишені флягу, налив у чашечку самогонки, змушував випити, але я відмовився, сказавши, що хлопці почують запах. Тоді він випив сам за моє здоров’я, а мене відпустив.

— А зброя? — не втерпів Юрко.

— Не поспішай, — відмахнувся від Коломійця Москальов. — Тут, товаришу капітан, сталося щось цікаве. Коли ми вийшли з підвалу на перший поверх, Ганс гукнув: “Філінчук, віддай йому зброю!..” Ви чуєте? Філінчук… Таке ж прізвище, як і в того поліцая, що в лісі на мене мало ногою не наступив.

— Обличчя його не розгледів? — запитав Сіровол.

— Ні, всі на мене світили.

— А він тебе міг упізнати?

Москальов відповів не відразу.

— Навряд. Він мене в лісі бачив усього дві—три секунди. Та й лице в мене тоді було все в крові.

Сіровол заходив по кімнаті, то сповільнюючи крок, то Прискорюючи. Він обмірковував усе, що розповів Москальов. Видно, такі обставини його влаштовували, й він заявив майже весело:

— Ну що ж, Москальов, одягай кепку задом наперед і приступай до виконання своїх обов’язків. Покрутися поміж хлопцями. Хустинка є?.. От і вирушай на побачення з Гансовим агентом. А якщо він вийде на зв’язок із тобою, то відразу не біжи сюди, але й не крийся, що часто буваєш у цій хаті,— ти листоноша, тобі дають таємні завдання, тебе хочуть зробити ад’ютантом Бороданя… Давай!

Пішов Москальов.

Юрко провів поглядом Валерія, котрий ішов зсутулившись, стомленою ходою, наче на плечах ніс вагу всіх випробувань, які доля з такою щедрістю звалила на його плечі. І Юркові чомусь подумалося, що він бачить Москальова востаннє.

Капітан Сіровол був зайнятий своїми думками.

— Юрко, тобі два доручення, — сказав він, наче прокинувшись. — Перше — голуби. Перевір, розпитай, чи є вони тут у когось, але без шуму. Друге: скажи “близнюкам”, нехай прийдуть до мене. Одному відразу ж після обіду, іншому через годину — півтори. А сам приходь на цей час.

Коломійцеві не бракувало службової старанності, однак він повернувся ні з чим. Партизани не могли підказати, де б Юрко міг дістати потрібну йому позаріз пару голубів, місцеві жителі тільки знизували плечима — в їхніх лісових краях цих птахів не розводять. І тільки Стельмах заронив у Юркову душу зернятко надії, підтвердивши, що він і його напарник Портний, сидячи в секреті, бачили голуба, що летів у південно-західному напрямку. Проте який це був голуб — домашній чи дикий, — Стельмах не міг сказати, а Портного Юрко не міг побачити, бо той був на завданні.

Версія про голубину пошту, яка ще недавно здавалася правдоподібною, не підтверджувалася. Бракувало однієї важливої ланки.

Капітан Сіровол досить спокійно поставився до невдачі свого помічника, поцікавився лише тим, хто з “близнюків” прийде першим.

— Голубів шукатимемо, Юрку, — сказав начальник розвідки, акуратно загортаючи в шматочок газети якусь фотографію з обгорілими краями. — А зараз проведемо невеликий психологічний експеримент з обома Когутами. Цілком безболісний. Твоя справа — мовчати й спостерігати.

Експеримент почався з Когута-першого. Той зайшов до хати й зупинився біля порога. Він був помітно стривожений несподіваним викликом і, здається, не міг чи не дуже й намагався приховати своє хвилювання. Судячи з усього, його цікавило лише одне: для чого він був потрібен капітанові? Стояв біля порога й облизував губи.

— Як твоє прізвище? — весело, ледве стримуючи посмішку, запитав Сіровол.

— Когут. Андрій Когут.

Капітан невдоволено похитав головою.

— От тобі й на! Що я тобі казав? Нема Когута в нашому загоні…

— Я гадав, вам справжнє… — збентежився прибулий і ніяково глипнув на мовчазного “писаря”.

— То яке ж твоє прізвище?

— Горбань, — уже бадьоро відповів “близнюк”, — Кузьма Горбань.

— Це інша справа! Звикай…

Уже злагіднівши, капітан почав розпитувати Когута-першого про здоров’я, настрій, про те, як до нього ставляться в роті, й лише після цього перейшов до головного предмета розмови.

— Горбань, я викликав тебе для серйозної розмови.

— Прошу…

— Як ти можеш здогадатися, — продовжував Сіровол, — партизани не такі простаки, щоб вірити кожному на слово. Хотіли б, та не можна. Ми перевіряємо, й перевіряємо добре. Так от, ми перевірили все, що ти розповів. Наші люди були в Кружно і про все довідались. І все, буквально все підтвердилося. Так що співчуваю твоєму горю й дякую за правдиву розповідь. І надалі говори своїм командирам правду, тільки правду, нічого не приховуй. Ось для чого я тебе викликав, Горбань. Ще раз дякую за правду.

Капітан міцно потис руку Когуту-першому, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й він може бути вільний.

Коломієць чекав, що буде далі.

Когут уже ступнув до дверей, але тут Сіровол зупинив його.

— Отже… Мало не забув! — вигукнув, хапаючись за сумку, капітан. — Там сусіди ваші позбирали на попелищі деякі речі. Звичайно, все зіпсоване, обгоріле… Знайшли кілька фотографій. — Капітан дістав із сумки загорнуту в газету фотокартку з чорними, обпаленими краями. — На одній з них сусіди впізнали зовицю господині — Марію. Це твоя мати, виходить?

— Так, мама… — сумно зітхнув Когут-перший і якось нерішуче простягнув руку, щоб узяти фото. Обличчя його скривилося в жалісній гримасі й, глянувши на фотографію, він відразу ж притиснув її до грудей. Так і стояв кілька секунд, закусивши губи, ледве стримуючись, щоб не розридатися.

Юрко, був зворушений. Він уже не сумнівався, що перед ним справжній Андрій Когут.

— Ви мені віддасте? — промовив Когут, благально дивлячись на капітана. — Єдина пам’ятка…

— Звичайно. Дай тільки я обріжу горіле.

Сіровол, діставши лезо безпечної бритви й поклавши фотографію на стіл, почав обрізати обгорілі краї, і Юрко, зазирнувши через його плече, побачив на потрісканому глянцевому папері добре обличчя селянки років сорока — сорока п’яти, вже вкрите сіткою зморщок. Це була мати Андрія Когута… Але чому ж обличчя здається таким знайомим, де він бачив зовсім недавно цю жінку? Тут хлопець мало не скрикнув — капітан навмисне наступив йому на ногу й передав фотографію Когутові.

— Дякую, — сказав той, приймаючи фотографію обома руками.

— Іди, Кузьма, відпочивай, одужуй, як тільки рана твоя загоїться, ми тобі серйозну справу доручимо.

— Товаришу капітан… — зашепотів Юрко, хоч Когут уже вийшов з воріт на вулицю й не міг чути, що говориться в хаті. — Товаришу капітан, адже це…

— Спокійно, Юрко. Піди на хазяйську половину й попроси ще одну таку саму фотографію в бабусі Марти. Там на стіні висить… Скажи, віддамо обидві.

Вражений Юрко не міг рушити з місця.

— Яка сволота, яка падлюка!..

— Юрко, ти маєш серйозну ваду, — з досадою сказав Сіровол. — Поспішаєш з висновками, швидко спалахуєш і швидко гаснеш.

— То тут же ясна справа…

— Хе-хе, тобі вже все ясно, а мені — ні. Що ти скажеш, якщо другий Когут також упізнає на фотографії свою матір?.. А може, дочка бабусі Марти й мати Андрія Когута схожі одна на одну, спільний тип? Не буває?.. Йди по фотографію, над нею ще ж попрацювати треба.

Коли помічник приніс фотографію, капітан обережно підпалив запальничкою нижній ріжок, відразу ж погасив вогонь пальцями й обмастив сажею зворотний бік.

…При появі Когута-другого повторилася та ж сама сцена. Була в нього та ж стривоженість у очах, він так само спершу назвав себе Андрієм Когутом, потім збентежно виправив себе, так само з болем у голосі сказав: “Так, мама…” — і квапливо простяг руку до фотографії.

В цей момент, не відриваючи очей від “близнюка”, Юрко мимоволі затамував подих. Здається, з його начальником відбулося те ж саме. Когут-другий розгублено закліпав очима. Він дивився на фотографію здивовано, навіть злякано. Покрутив її в руках і, проковтнувши клубок, що став у горлі, сказав рішуче:

— Н-ні, це не мама. Це помилка.

— Як? Не може бути! Всі сусіди…

— Ні, це не моя мати, — відсуваючи від себе руку з фотографією, заявив хлопець. — Хто міг таке сказати?

— А може, тітка?

Когут ще раз подививсь на фотографію й відповів зневажливо:

— Ні, ні! Це якась незнайома жінка. Ніколи не бачив.

Сіровол сказав, що йому прикро, бо хлопці, видно, помилилися, принесли не ту фотографію, що він усе з’ясує. На цьому розмову було закінчено, й Андрій Когут пішов.

— Ну, ось, Юрчику, здається, розрахувалися з твоїми “сіамськими близнюками”. — Очі Сіровола лукаво блищали, він ледве стримував свою радість. — Можеш викреслити Когута-другого з кондуїту.

Юрко з задоволенням виконав наказ свого начальника. Він завжди радів, викреслюючи кого-небудь з “кондуїту”.

Сіровол пішов у штаб і повернувся лише надвечір. Він сказав Юркові, що бачив Москальова й той дав зрозуміти: ніяких новин у нього поки що немає.

— Товаришу капітан, а за Когутом-першим треба б установити нагляд, щоб часом…

— Уже зроблено, товаришу Коломієць! — жартома відрапортував Сіровол, затим примружився й сказав несподівано: — А ти, Юрко, віщун… Можеш угадати, які події відбудуться за найближчу добу?

Це було сказано явно неспроста. Стиснувши губи, Юрко пильно дивився в очі своєму начальникові й з того, як весело застрибали в них бісики, зрозумів, на що той натякає. Спитав ледь чутно:

— Літаки прилетять?

— Так, — тихо, в тон йому відповів капітан. — Нашого полку прибуде. Начувайся тоді, Гансе…

*


На цей раз усе було зроблено тихо, чітко й гладко.

Опівночі загін підняли по тривозі, роти відійшли на п’ять кілометрів у бік Зеленого кордону й зайняли там оборону. Ніхто, навіть командири рот, не знали, в чому справа, аж поки не з’явилися літаки. Сигнальні вогнища біля Зеленого кордону запалили колишні військовополонені, які прибули туди зі свого “санаторію” під командуванням комісара на годину раніше. Вони прийняли вантажі й двох парашутистів. У паках були зброя, боєприпаси, обмундирування на сто п’ятдесят чоловік. Нових бійців озброїли й одягли тут же, на “аеродромі”. З тієї миті “санаторію” не стало, з’явилася четверта рота.

Обидва парашутисти зникли раніше, ніж їх устигли як слід розгледіти. Подейкували, що їх повів кудись Третій,

До ранку загін повернувся на свої обжиті місця.

Юрко Коломієць знайшов свого начальника в тій же хатині баби Марти, з якої вони вийшли незадовго до нічної тривоги. Вже добре розвиднілося. Коло воріт, наче вартовий, походжав Василь Долгих.

— Гості… — тихо сказав він Коломійцеві.

У тій половині хати, яку вони займали з Сіроволом, сиділи за столом двоє вусатих хлопців. Вони вели з господарем якусь важливу ділову розмову.

— Ось він! — зраділо і водночас сердито вигукнув капітан, як тільки Юрко переступив поріг. — Знайомся, Юрко, це — Петрович. А це — Сергій, Сергійко…

Петрович був старший. Енергійно стискаючи Юркову руку, він чіпким поглядом ясних уважних очей обмацав постать Сіроволового помічника, мовби перевіряючи її на міцність. Потиск Сергія був м’який, ніжний, коли б не пишний чуб, що вибивався з-під кубанки, та хвацько підкручені світлі вусики, Юрко подумав би, що перед ним жінка. Сергій, видно, вловив якийсь сумнів у очах Коломійця і всміхнуввся, показуючи рівні білі зуби. Юрко зрозумів: це і є ті парашутисти, що прибули з Великої землі.

Як тільки церемонія знайомства була закінчена, Сіровол накинувся на свого помічника:

— Куди ти зник? Де пропадав?

Коломієць міг би багато чого розповісти капітанові: й про те, чому він загубився в лісі, і що йому розповіли спершу Стельмах та Портний про голубів, і як продовжувався пошук, поки ниточка не привела до старого Кухальського, на подвір’ї якого Портний почув якесь глухе голубине воркування. Але докладна розповідь забрала б багато часу, тому Юрко сказав коротко.

— Є голуби! Їх таємно гримає старий Кухальський. Розмовляти зі мною відмовився, вимагає, щоб до нього прийшов сам Бородань.

Капітан усе зрозумів і не став розпитувати, а Петрович з цікавістю подивився на Юрка й промовив схвально:

— Значить, голубина пошта підтверджується?

Очевидно, капітан уже встиг поінформувати гостей багато про що.

— Доведеться збігати, — сказав Сіровол, дістаючи папери з сумки. — Ось схематична карта Кружно, Княжполя й усе, що стосується Ганса. Подивіться. Я швидко повернусь.

Щоб прискорити справу, капітан узяв у штабі два велосипеди й поїхав із своїм помічником у Люб’язьку Волю, де квартирувала друга рота. Старий Кухальський зустрів їх біля воріт і відразу ж повів до хати. Коли ввійшли до світлиці, господар запросив сісти й звернувся до Сіровола:

— Слухаю пана офіцера. Яку справу він має до мене?

— Батьку, голуби у вас є?

— Нема, — заперечливо хитнув головою Кухальський.

— Але ж були, ми знаємо…

— То хіба я заперечую? Були.

— А куди вони поділися?

— Цієї ночі до останнього забрав. З кліткою.

— Хто забрав?

— Той пан, що завжди по голубів приходив.

— Ну, а хто він такий? Ви ж його знаєте…

— Звідки мені знати? — знизав плечима старий. — Приходить уночі, бере голуба і йде.

Простодушність Кухальського обеззброювала. Сіровол крекнув і сказав суворо.

— Батьку, тут щось не так. Чому ви приховували від усіх, що тримаєте голубів?

— То це ж таємниця, пане офіцер, велика таємниця, — перейшов на зляканий шепіт Кухальський. — Мене попереджували, я поклявся. Ви самі повинні знати. Не знаєте? — Старий розгублено глянув на Сіровола. — Тоді кличте вашого головного, того, що з бородою. Йому повинно бути все відомо.

Сіровол і Юрко спантеличено подивились один на одного. Справа оберталася дивним чином. Судячи з усього, Кухальський не хитрував і не хотів завести їх в оману. Швидше всього, що обдурили його самого.

Бороданя кликати не довелося. Здогадавшись, що партизани запідозрюють його в чомусь недоброму й бажаючи якнайшвидше розвіяти непорозуміння, Кухальський розповів Сіроволу історію з голубами.

Все почалося три місяці тому, невдовзі після появи радянських партизанів у районі лісових хуторів. Якось Кухальський пішов на базар у Кружно й там, коли він уже випродав з клітки всіх своїх молодих півників, до нього підійшли двоє незнайомих і запросили до корчми випити кухоль пива й поговорити про важливу справу. Він спершу був відмовився, але один з незнайомих показав листа від молодшого сина Кухальського — Зигмунда, який пропав безвісти ще восени 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу. А що Кухальський був неписьменний, йому тут же на базарі прочитали листа. Зигмунд повідомляв, що він живий, перебуває в загоні польських партизанів, воює проти фашистів і просить зробити послугу тим людям, які передадуть цього листа. Зайшли до корчми, випили пива в затишному куточку й сипові приятелі пояснили Кухальському політичну обстановку. Вони сказали, що польські й радянські партизани роблять одну справу — б’ють гітлерівців і тому повинні підтримувати одні з одними надійний зв’язок. Кухальський може без ніякого для себе ризику допомогти їм у цьому. Йому дадуть голубів, він віднесе їх додому й буде видавати спеціально призначеному радянському партизанові на його вимогу. Цю справу треба тримати в найсуворішій таємниці, бо фашисти й бандерівці скрізь мають своїх шпигунів, і коли таємницю буде розкрито, може загинути багато радянських і польських партизанів. Так він почав носити голубів із Кружно. Тричі приносив по чотири штуки щоразу.

Сіровол слухав старого, ганяючи жовна під шкірою щік.

— Цей партизан завжди приходив уночі?

— Так, лише вночі.

— Що він казав?

— Він зі мною в розмову не вступав… Стукав у вікно, а коли я питав: “Хто?” — відповідав: “Від Зигмунда”. Я давав йому голуба, він садовив його в свою маленьку клітку й швидко йшов геть.

— Якби ми вам показали його, ви б упізнали?

— Навряд… Обличчя не бачив, та й очі в мене вже не світять.

— Гаразд, обличчя ви не бачили… Скажіть який він на зріст, у що був одягнений останнім разом, яку мав зброю? Пригадайте, що в нього було на голові?

Старий підвівся на ноги й показав долонею над головою.

— На зріст той пан вищий від мене. На плечах чи то плащ, чи накидка. А на голові… Раніше в нього щось із козирком було, кепка, одне слово, а останнього разу без козирка.

— Пілотка, шапка? — підказав Юрко.

— Може, й пілотка, але більше схожа на берет чи, може, він кепку козирком назад одяг.

Раптом на подвір’ї почулися швидкі кроки й хтось тривожно вигукнув:

— Художнику! Художнику!

Юрко визирнув у вікно. Біля прихилених до воріт велосипедів стояв захеканий Стельмах.

— Де Третій? Ковалишин його кличе… Він убив Москальова. Просив покликати Третього.

*


За кілька хвилин Сіровол і Юрко були вже на місці події.

Трохи віддалік від хутора бовваніли рештки глиняних стін, здичавілі фруктові дерева, поросле бур’яном та чагарями подвір’я. Ближче до лісу зарослі ставали вищими, густішими, утворюючи зелений острівець, молоді дерева тут були пообплутувані ожиною, диким хмелем. Повз цей острівець, ледь огинаючи його, бігла вузька стежинка.

Ковалишин стояв біля зарослів і, мляво жестикулюючи, щось пояснював командирові третьої роти Марченку. Коли Сіровол і Юрко під’їхали ближче, Ковалишин обернувся до них, і вони побачили його бліде, з запалими очима обличчя.

— Що трапилося? — запитав Сіровол, зіскакуючи з велосипеда.

Ковалишин безпорадно розвів руками.

— Застрелив я Москальова, товаришу капітан. Так вийшло.

— Я б його, гада… своєю рукою! — сердито сказав Марченко. — Сволота яка!

— Зачекай, Марченко, — підвів руку Сіровол. — Хай він розповість.

— Що розповідати… — Ковалишин покрутив головою, наче комір душив його. — Все трапилося несподівано, наче грім з ясного неба. Йду цією стежкою пости перевіряти, дивлюся, з гущавини, он звідти, вилазить хтось пригнувшись. Раз — і в нього з руки злітає голуб. Що таке? Про голубів я вже знав, чув, що Художник їх шукає… Москальов озирнувся сюди-туди й до лісу. Я в зарослі, а там — клітка. Ну, тут мене в піт кинуло. Кричу: “Москальов!” А він чимдуж тікати. Я за ним. Він обернувся та з пістолета в мене. Тоді я по ньому з автомата сіконув. Підбігаю, а він уже готовий.

Ковалишин не виправдувався й, звичайно, не удавав з себе героя, який зумів знешкодити шпигуна, він просто був пригнічений всім, що сталося, й ще не знав, як оцінити свій вчинок.

— Покажи, де клітка! — наказав Сіровол.

Розгортаючи кущі, Ковалишин поліз у зарослі, Сіровол та Коломієць — слідом за ним. Скоро вони побачили на землі клітку з густо заплетеними дротом стінками й відчиненими дверцятами. Сіровол підняв клітку й помітив під нею якийсь згорток. Це була старенька плащ-палатка.

— Так! — мовив спохмурнілий начальник розвідки, передаючи клітку й розгорнену плащ-палатку Юркові. — Де він?

— Он лежить… — Ковалишин показав на галявину.

Лише зараз Юрко побачив метрів за сорок спину Москальова.

— Звідки стріляв, пам’ятаєш? — обернувся до Ковалишина капітан.

— Звичайно. Он від тієї осики. А його куля просто в стовбур осики влучила. Поруч пройшла…

Сіровол підійшов до деревця, оглянув білу рвану рану на його стовбурі, нахилився й підняв з-під ніг стріляну гільзу.

Підійшли до вбитого, що лежав, уткнувшись обличчям у траву, злегка підтягши під себе праву ногу. Кепка, одягнена козирком назад, утрималась на голові. Пістолет лежав поруч. Капітан підняв пістолет, наказав перевірити кишені забитого.

Знайшли у них небагато — тоненький зшиток, на перших сторінках якого були записані популярні пісні, набір для гоління, шматочок мила, зубну щітку, наполовину зіструганий олівець. Усе це було у внутрішніх кишенях піджака, а з правої, зовнішньої, Ковалишин дістав ще один маленький хімічний олівець та кілька аркушиків цигаркового паперу. Юрко відстебнув від ременя саморобний футляр з фінкою.

— А він же не палив… — сказав Ковалишин, розглядаючи папір і гостро заструганий олівець.

— Не інакше — донесення на цигарковому папері писав, — висловив припущення Марченко.

Юрко подивився на труп Москальова із змішаним почуттям жалю, туги й огиди. Він до останньої хвилини вірив, що все, розказане Москальовим, — правда, співчував йому і тепер не знав, що думати. Треба було вірити фактам, а факти говорили про те, що саме Валерій Москальов користувався голубиною поштою. Кухальський говорив, що останнім разом на голові в людини, що приходила по голубів, було щось схоже на кепку, одягнену козирком назад. Старий говорив про плащ чи накидку — ось вона, плащ-накидка, під якою легко сховати клітку. І розповідь переляканого Ковалишина… І все ж не хотілося вірити фактам, не вкладалося в Юрковій голові, що Валерка виявився такою підступною людиною й відплатив їм за довір’я чорною зрадою.

— Ось гільза, — Ковалишин нагнувся, підіймаючи стріляну гільзу. — Це його… Від пістолета.

Сіровол узяв гільзу без особливого інтересу, подивився на вбитого й сказав гірко:

— Ех, Москальов, Москальов…

— Мовчить… — похмуро підтвердив Марченко. — Все забрав із собою в могилу. Треба було тобі, Ковалишин, по ногах його. Погарячкував ти.

Ковалишин знову винувато розвів руками.

— Погарячкував… Я хотів спершу чергу поверх голови дати, а воно… Ще якби він не стріляв у мене…

Несподівано Ковалишин нагнувся й, бридливо кривлячи рот, здійняв із рукава вбитого щось біленьке.

— Пір’їнка, — сказав він, показуючи Сіроволові те, що було затиснуте в його пучках. — Голубина, видно. Причепилася…

Пір’їнка… Юрко Коломієць, побачивши її, так злякався, що аж у грудях похолонуло. В першу мить він не міг зрозуміти, що з ним діється, в чому причина страху, який так несподівано охопив його. Невже ця пір’їнка? Ні, те, що саме Ковалишин знайшов її на рукаві Москальова… Чомусь він і стріляні гільзи знайшов, і олівчик, і папірець. А тепер ось і пір’їнку на рукаві мертвого. І вона здавалась Юркові чимось зайвим, штучним, тому що одного разу… “В лісі чого не наберешся…” Отаку саму пір’їнку-пушинку здійняв тоді Селіверстов з рукава Ковалишина.

Юрко потер обличчя руками. Очевидно, ніхто не помітив його стану. Що ж до Сіровола, то в ці хвилини він не звертав уваги на свого помічника. З дивним виразом на обличчі капітан уважно оглянув галявину й раптом, розмахнувшись, з усієї сили жбурнув гільзи в кущі.

— Досить! — рішуче й сердито заявив капітан. — Ні в чому ти, Ковалишин, не винен. Звичайно, якби живим його захопив, було б краще. Але й так спасибі, що не випустив. Марченко, шуму зчиняти не треба. Поховайте Москальова, скажіть, що вбито випадково, через непорозуміння. А ти, Ковалишин, не переживай. Молодець!

Очевидно, щось згадавши, Сіровол замислився, а потім додав, дивлячись на Ковалишина:

— Підбери двох надійних хлопців. Можливо, підеш на завдання. Є одна серйозна справа…

— Коли? — явно зрадів взводний.

— Може, навіть цієї ночі.

Юрко, за наказом капітана, склав речі вбитого в клітку. Обгорнув її плащ-палаткою, й вони поїхали до хутора.

Як тільки стежка вивела на путівець, Юрко натиснув педалі й, порівнявшись з начальником, глянув на нього:

— Не треба б Ковалишина на таке відповідальне завдання посилати…

— Чому це? — голос Сіровола звучав байдуже.

— Я навіть у кондуїт заніс би його про всяк випадок.

— Он як! — зацікавився начальник розвідки. — Свого взводного запідозрив… Підстави? Помітив щось? Цікаво…

Юрко квапливо, збиваючись і червоніючи, почав розповідати про те дивне почуття, яке охопило його, коли він побачив затиснуту в пучках у Ковалишина пушинку, й про те, що Селіверстов кілька днів тому здійняв таку саму пір’їнку з рукава взводного.

Сіровол, який спершу слухав дуже уважно, під кінець розповіді почав скептично кривити губи.

— Це все?

— Все… Я про всяк випадок…

— Замало, щоб запідозрити такого командира. Містика якась: відчув, злякався, якийсь спогад майнув у голові… Хоча я не забороняю — візьмися за Ковалишина, проаналізуй всі факти, спробуй знайти інші можливі докази на користь другої версії загибелі Москальова. Припустимо, Ковалишин застрелив його з якоїсь іншої причини…

— З якої? — вихопилось у Юрка.

— Це я від тебе хотів би почути, адже пушинка не мене, а тебе злякала… — посміхнувся Сіровол. — Тільки одна умова: розробляти свою версію будеш у вільний від основної роботи час. До речі, візьми-но ці гільзи, може, здадуться…

І начальник розвідки висипав на долоню здивованого помічника чотири стріляних гільзи. Без сумніву, це були ті ж самі гільзи, які знайшов на галявині Ковалишин. Виходило, капітан обманув усіх, удавши, що кидає гільзи в кущі. Навіщо здався йому цей фокус, як розуміти його слова “може, здадуться”?

— Товаришу капітан, але ви не пошлете Ковалишина на завдання, притримаєте?

— Чому? — здивувався Сіровол. — Піде Ковалишин і виконає все так, що й комар носа не підточить, — капітан прикро скривився й додав: — Ох, Юрко, Юрко! Служба в нас весела — крути перед очима загадкові малюнки, перевертай їх догори ногами. Сам же казав, що часом корисно так робити…

Сіровол скоса глянув на свого помічника й несподівано якось по-хлоп’ячому весело й лукаво підморгнув йому.






ДОЧКА БУРГОМІСТРА


На короткій таємній нараді було тільки двоє — командир загону, Петрович, який прибув із Великої землі на підмогу Сіроволові, й Сіровол.

— От що, хлопці, — звернувся Бородань до присутніх, — загін не може далі залишатися в цьому районі. І так затримались. Нас не чіпають, але це тиша перед бурею. Бандерівці готуються…

— Всі готуються, — підтвердив Петрович. — І німці, й бандерівці.

— Є дані, що й аківці[


 - 


] щось задумують, — додав Сіровол.

— Значить, треба відходити й завдавати ударів там, де нас не чекають. А чого ви зволікаєте? Сіровол майстер тягти кота за хвоста.

— Василю Семеновичу, це не капітан, а я тягну — признався Петрович. — Операція потребує ретельної підготовки.

— Скільки часу вам ще потрібно?

— Днів зо три — чотири.

— Багато. Не можу ризикувати загоном. Накриють!

— Не так просто, — сказав Сіровол. — Четверта рота…

— Четверта рота ще не набула належної форми. Я повинен знати, задля чого тримати тут загін. У вас секрети завелися, шепочетесь між собою день і ніч, а я ні чорта не знаю. Може, ви й мені вже не довіряєте?

— Не було чого доповідати, все ще в стадії підготовки. Знаєте приказку: не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Мені не треба гоп, ви скажіть, куди стрибати збираєтесь.

Петрович загадково глянув на Сіровола.

— Доведеться розповісти. Василю Семеновичу, ми вирішили… Власне, для цього нас із Валею й прислали сюди, коли ви повідомили про появу Ганса. Ми вирішили захопити пана Сташевського живцем.

— Не так-то просто! — недовірливо гмукнув Бородань. — Хто це зробить?

— Валя.

— Загубите дівчину… — обурився командир загону. — Ганс — хитрюща бестія. Ви самі казали: колишній начальник поліції, досвідчений провокатор, командира партизанського загону удавав із себе, багатьох круг пальця обвів, а ви до нього дівчину посилаєте. Та він же її відразу розкусить!

Петрович вислухав Бороданя з сумною усмішкою.

— Ви не знаєте однієї обставини. Валя — дочка друга Сташевського, колишнього бургомістра. Він добре її знає.

— Валю? — Бородань аж сахнувся. — Як же так? Батько..

— Уявіть, — хитнув головою Петрович. — Батько — негідник, а його дочка — комсомолка, палка патріотка, відважна розвідниця.

— Все одно не можна ризикувати. Для чого він вам живий? Коцнем з засідки та й баста! А на Велику землю повідомимо, що вирок, винесений радянським судом цьому перевертню, виконано.

— Сташевський багато знає. В його руках велика агентурна мережа.

Командир недовірливо й скрушно похитав головою.

— Ох, ця агентура… Ви мені скажіть, хто такий Москальов? Виходить, він і був головним шпигуном? Сіроволе, чого ж мовчиш?

— Поки що не можу сказати певно, — неохоче відповів капітан.

— Отже, він усе брехав? Чи заплутався, хотів і нашим і вашим?

— Можливо. Незабаром усе з’ясується.

— Це я вже давно чую: “незабаром”, “треба вияснити”… Тут нова наша радистка приходила, яку він урятував. Передала оцього листа. Він нібито їй за день до загибелі дав, щоб після війни переслала його рідним, якщо з ним щось трапиться. Прочитай-но!

Сіровол узяв з рук командира трикутник, розгорнув його й прочитав уголос:






“Дорогі тату, мамо, Андрійку, Вірусю! Я не писав вам тому, що був у полоні. З великими труднощами й бідою вирвався звідти й зараз перебуваю в партизанському загоні. Воюю добре, не шкодуючи сил для наближення перемоги над ворогом, і мрію живим дочекатися кінця війни. Але на війні всяк буває, і якщо не повернусь до вас, то знайте: ваш Валерка загинув як чесна радянська людина. Зостаюсь ваш Валерій Москальов”.





— От і зрозумій його… — сказав Бородань. — Може, навмисне так написав? Мовляв, я на підозрінні, лист радистка передасть начальникові розвідки, той прочитає й повірить.

— Швидко все з’ясуємо, Василю Семеновичу… — відповів Сіровол, згортаючи листа трикутником. — Листа візьму. Боюсь, що Москальов у мене на сумлінні.

Бородань похмуро глянув на свого начальника розвідки. Командир загону вже думав про інше. Він підвівся й сказав, ляснувши долонею по столу:

— Гаразд, хлопці! Три дні ваші. Якщо становище не зміниться на гірше. Зміниться — не ображайтеся. Тоді залишу тут невелику групу, а загін — по конях!

*


Юрко Коломієць збився з ніг, виконуючи доручення Сіровола. Після появи парашутистів капітан перевів свого помічника на тимчасове проживання в клуню, куди приходив ночувати й сам. Правда, в ці дні начальник розвідки спав дуже мало. Сіровол, Петрович і Сергій майже весь час щось обговорювали, вивчали одержані повідомлення, розпитували тих, кого іноді серед ночі приводив за наказом Сіровола Коломієць. До цих таємних нарад Юрка допускали лише час од часу, тому він не знав, що власне готують начальник і вусані, що прибули до нього на допомогу, але те, що готують щось серйозне, було для нього безсумнівним.

Юрко помітив також, що Сіровол робить усе можливе, аби Петрович і Сергій менше трапляли будь-кому на очі. До того ж Сергій виявився великим мовчуном. Коли Сіровол і Петрович вели з кимось розмову, Сергій сидів осторонь, погладжував пишні бачки, крутив то один, то інший вус і мовчав.

Першою на розмову до начальника розвідки було запрошено радистку Ольгу Шиліну. Сіровол і Петрович розпитували її в присутності Юрка. Йшлося весь час про того поліцая, який бачив її з Москальовим на лисому пагорбі в окопчику. Дівчину питали, чи добре запам’ятала вона прізвище, на яке відгукнулася ця людина, просили якнайдокладніше описати його зовнішність. Коли Олю відпустили, капітан наказав Юркові повторити для Петровича й Сергія розповідь Москальова про його візит до Ганса. Потім Юркові довелося збігати по Зарембу і Ернста Брюнера, при розмові з якими він не був присутній. Незабаром після цього з листоношами пішло дві групи, а наступного дня було вислано до Дубовлян і Княжполя групу Ковалишина, яка повинна була спробувати відновити зв’язок з інформатором “Червоним”, який уже тривалий час, за словами Сіровола, не подавав про себе вістки.

Перед тим як відправити групу, Сіровол зустрівся з Ковалишиним в лісі, на галявині, куди з’явився разом із своїм помічником. Він довго й докладно інструктував взводного, як йому слід вчинити за тих чи інших обставин. Завдання справді було складне і вимагало часу, терпіння, ризику, бо нинішнє місцеперебування інформатора нікому не відоме, й щоб викликати його умовним сигналом на зустріч, необхідно було двічі проникнути в Дубовляни, а на випадок невдачі — в Княжпіль. Виконання найвідповідальнішої частини завдання покладалося на Ковалишина, хлопці, яких він брав із собою, повинні були лише прикривати його. Відверто кажучи, Юрко не міг зрозуміти, чому капітан, погодившись занести взводного в “кондуїт”, одночасно доручає йому таку таємну справу Що ж до версії, яка могла б піддати сумніву розповідь Ковалишина і вказати на інші мотиви вбивства Москальова, то як не обертав Юрко відомі йому факти, вони знову міцно ставали на свої місця в тому логічному ланцюзі, який приводив до висновку, що Валерій Москальов — ворожий агент, який відправляв донесення за допомогою голубиної пошти.

Відразу ж після того, як пішла група Ковалишина, до начальника розвідки було викликано Чернецького, потім його “сестру”, які, кожен зокрема, повторили свої розповіді про снотворну дію таблеток. Ці таблетки, очевидно, дуже зацікавили Петровича, бо він сам перевірив, як вони розчиняються в воді та в самогоні. Коломійця відразу ж послали по Когута — Горбаня, а коли фальшивого Когута було приведено, його змусили випити “з нагоди наступної операції”. Когут — Горбань зрадів з виявленої йому честі, випив півсклянки самогону, не помітивши навіть, що в інших склянках була вода. Рівно через сім хвилин він почав позіхати, тупити посоловілі очі, видно, не зовсім добре розуміючи, де він перебуває й що відбувається навколо. А на десятій хвилині стукнувся головою об стіл. Переконавшись, що Когут — Горбань спить, Сіровол наказав черговим листоношам перетягти його в клуню, а сам, узявши з собою Василя Долгих, відразу ж поїхав кудись підводою і повернувся лише над ранок. Лише троє людей — Вірний, Долгих і Петрович — знали, що цієї ночі начальник розвідки загону зустрівся й розмовляв з одним із охоронців Ганса — поліцаєм Філінчуком.

Уранці ледве Горбань прочумався, йому було влаштовано перший допит. Невдалий вихованець Ганса “Комаха” плакав, каявся, виправдувався. Він присягався, що Ганс, посилаючи його в загін, не вимагав, щоб він передавав інформацію або чимось іншим шкодив партизанам. Перед ним нібито було поставлене зовсім інше завдання: капітально закріпитись у загоні, сумлінно виконувати всі накази командирів, завести дружні стосунки з ними й зустріти кінець війни з незаплямованою репутацією хороброго, заслуженого партизана. Тільки тоді ніби повинна розпочатися його справжня робота, яку Ганс обіцяв Щедро оплачувати. На вимогу Сіровола, Комаха старанно викреслив план кабінету Ганса, вказавши місце, де стоїть сейф, у якому шеф зберігає документи.

Як зрозумів Юрко, це свідчення надзвичайно зацікавило Сіровола й Петровича, хоч вони, слухаючи Комаху, скептично супилися, наче не вірили жодному його слову. Комаху посадили в льох і приставили до нього вартового.

Увечері начальник розвідки, залишивши Юрка на господарстві, поїхав кудись із Петровичем і Сергієм тією самою бричкою, яку пригнав у загін Чернецький. Сергій, поправивши на голові кубанку, махнув рукою на прощання, і Юрко ще раз побачив, як під вусами блиснули його чудові білі зуби.

Повернувся Сіровол на світанні сам. Він передав Юркові мішок і попросив акуратно скласти речі, що є в ньому. Це був Сергіїв одяг — кубанка, кітель, галіфе, чоботи. Юрко не дуже-то здивувався — частенько люди, йдучи на завдання, перевдягалися. Здивувало його інше — з кубанки випали якісь дивні волохаті предмети, що позлипалися. Юрко підніс їх до світла, розгладив і ахнув: у нього в руках були вусики й бачки Сергія, що виявилися майстерним витвором перукаря.

— Що, Юрко? — помітивши занепокоєння свого помічника, запитав Сіровол. — Невже так і не здогадався, що Сергій — жінка? Теж мені розвідник… А втім, це добре. Коли ти не помітив, то інші й поготів. До речі, як у тебе справи з версією, яку я просив перевірити?

— А ніяк, товаришу капітан, — відповів Юрко. — Він усе ще збентежено розглядав бачки й вусики “Сергія”.

— Тоді давай Комаху до мене, я з ним порозмовляю, а ти сідай на велосипед і паняй на ту саму галявинку. Пам’ятаєш, як за словами Ковалишина розгорталися події?

— Звичайно.

— От порозкладай гільзи, де вони лежали, виміряй усі відстані кроками. Повториш шлях Москальова, шлях Ковалишина з того моменту, як Ковалишин побачив Москальова, що вилазив з кущів, і порівняєш усе це в часі.

Юрко знову був вражений. Він уже зрозумів, що змусило капітана не прийняти розповіді Ковалишина за правду, й обставини загибелі Валерки, які ще за секунду до цього здавалися такими ясними, точними, безсумнівними, знову набували таємничості, ставали загадкою.

*


Ганс уже цілий тиждень жив тверезим і доброчесним життям, якому могли позаздрити навіть баптистські проповідники, і з цієї причини ходив лихий, аж темний. Під час операції на вулиці святої Терези, вдало виконаної головорізами Канчука, було випадково вбито якогось поліцая. Начальник місцевої поліції зчинив з цієї причини галас, і Ганс, недовго думаючи, заїхав йому по фізіономії. Це ще б нічого, та наступної ночі він знову відзначився. Так напився разом із своїми охоронцями-солдатами, що вони, наткнувшись на пост, що охороняв залізницю, сп’яну зчинили стрілянину. Одного солдата було вбито, іншого — поранено.

Цього разу реляція оберштурмфюрера Белінберга подіяла. Борцель улаштував Гансові рознос по телефону й натякнув, що коли подібне повториться, він не буде паскудити рук об таку свиню, як пан Сташевський, а дасть можливість зробити це співвітчизникам пана Сташевського.

Вперше Борцель назвав справжнє прізвище Ганса, вперше так відверто й жорстоко принизив його. Однак, як говорить прислів’я, нема лиха, щоб на добро не вийшло. Ганс зрозумів, що переборщив, і різко змінив свою поведінку. Право займати кабінет він відстояв, але жінок із собою вже не приводив і оргій там не влаштовував. Довелося зробити деякі поступки й щодо особистої охорони. Тепер роль його особистих охоронців виконували не солдати, а два поліцаї.

Працював він багато, намагаючись причарувати начальство своєю бурхливою діяльністю, водночас виконуючи своє головне завдання — готувати таємну, відому тільки йому агентуру, нагромаджував той “капітал”, який повинен був знадобитися йому в не дуже далекому майбутньому. О, він був не той дурний Ганс, готовий гнути спину заради німців, він став розумніший і хитріший!

Що казати, Ганс поводив себе останнім тижнем бездоганно, але його ненаситна натура не могла довго терпіти праведного життя. Того вечора, він, випивши на самоті склянку самогону, розмірковував над тим, як би, не здіймаючи особливого шуму, гарненько розважитись цієї ночі. Кінець кінцем він має на це право й плював на Белінберга. І отут-то поліцай Філінчук доповів шефові, що до нього з’явилась якась молоденька симпатична жіночка, що назвала себе Валентиною.

“Валентина?.. Валя?.. — пригадував Ганс, спускаючись услід за Філінчуком на перший поверх. — Ніякої Валентини в цих краях я не знаю”. В руках у поліцая спалахнув електричний ліхтарик. Промінь світла ковзнув по фігурі одягненої в сірий костюм дівчини, освітив гарне вродливе обличчя з замруженими від яскравого світла очима. Потім промінь вихопив з темряви міцні ноги в тонких панчохах, темну спідницю, кофтину й торбинку в дівочій руці, яка чомусь одразу не сподобалася Гансові.

— Ти знаєш Ганса? — запитав поліцай, згідно з установленим порядком попереднього опитування.

— Так, — відповіла дівчина, затуляючи обличчя рукою. — Власне, я знаю іншого, але думаю, що той інший, і Ганс — одна й та ж людина.

— Балишева?.. — майже скрикнув здивований Ганс. — Валя?.. Звідки? Як ти мене знайшла? Філінчук, присвіти.

Забувши про торбинку, що не подобалась йому, Ганс кинувся до дівчини, обійняв її і, підхопивши під лікоть, повів нагору. Він був трохи розчулений цією зустріччю. Ще б пак — дочка друга, скараного за вироком радянського суду. Потай він, правда, тріумфував — того бевзя Балишева повішено, а він, Ганс, засуджений до “вишки” тим самим судом і в тій же справі, живий і веде під руку цю апетитну, налиту життєвими соками дівчину. Він знає: дівчина з характером, вередлива, але, чорт забери, він не буде маніжитися. Дочка друга… Ха, ха!

— Як ти довідалася, що я тут? — спитав Ганс, пропускаючи дівчину в кабінет.

— Казимире Карловичу…

— Я Ганс! Будь ласка…

— Так, так, я зрозуміла, — сумно всміхнулася дівчина. — Я все розумію. Пане Ганс, ви краще спитайте, як я опинилася тут, у цьому Княжполі.

— Здогадуюся… Біженка?

— Звичайно. Насилу дісталася до ешелону, що від’їжджав до Німеччини. А тут, — це було рівно двадцять днів тому, — мене зняли з ешелону, запідозривши, що я захворіла на тиф, і весь цей час тримали в ізоляторі княжпільської лікарні. Німці так бояться епідемій. Мало не померла а голоду й туги.

— Але ти маєш непоганий, зовсім непоганий вигляд, — грайливо примружився Ганс і тричі плюнув через ліве плече. — Просто-таки пампушечка.

— Я мала гроші, деякі речі. Дівчата ходили на базар, приносили мені їсти.

— Але ти вже не на карантині?

— З сьогоднішнього дня. йду вулицею й бачу, мчить чудова ресорна бричка, а на ній сидить шикарний цивільний німець у капелюсі з пір’їнкою… Боже мій, та це ж Казимир Карлович! Мало не побігла слідом. А тут з ресторанчика “Утіха” вибігає офіціантка, така косоока, гидка баба, теж дивиться й облизується, наче кіт на сало. Питаю: “Хто це?” А вона шепоче, наче по секрету. “Пан Ганс… З гестапо”.

Почувши про косооку офіціантку, Ганс скривився п, блудливо забігавши очима, швидко змінив тему розмови.

— Ну, що це я… Така гостя. Треба задля зустрічі… Ти, звичайно, не відмовишся?

Він заметушився, дістав склянки, закуску.

— Мені небагато, — попереджуюче підняла руку дівчина. — Отак. Досить, досить! — Вона закрила долонею склянку. — Так, це для мене несподівана й радісна зустріч. Я в такому тяжкому становищі. Мені потрібна допомога або хоча б дружня порада. Голова кругом іде від думки: що ж далі?

Дівчина ледве стримувала сльози.

— Валю, що ти? — Ганс підсів ближче, поклав руку їй на плече. — Я допоможу, як же! Я маю можливість. Все буде зроблено. Повір! Ну, вип’ємо.

— Зачекайте, — майже плачучи, сказала Валя. — Я вип’ю, вип’ю. Але спершу хочу про справу. Вислухайте мене. Я можу говорити з вами відверто?

— Ну що ти, звичайно! — Ганс неохоче поставив свою склянку на стіл і, ніби бажаючи заспокоїти дочку друга, обійняв її, легенько притиснув до себе.

— Казимире Карловичу, я боюся Німеччини, боюсь свого майбутнього. Коли б ви знали, що я витерпіла в дорозі! Жах! Офіцери, солдатня — нахабні, зухвалі, всі чіпляються… Ні, не про це, не це головне. Казимире Карловичу, ви впевнені, що німці перемажуть? Скажіть? Тільки правду.

Дівчина відхилилась і з наївною вірою простодушної дівчини подивилась у вічі Гансові.

— Це може сказати тільки бог, — усміхнувся Ганс. — Я все-таки надіюся, впевнений навіть…

— Ви кажете неправду або заспокоюєте себе, — розчаровано вимовила Валя. — Ви такий самий ідеаліст, як і мій тато. Такий самий! Тато всього себе віддавав Німеччині, був найвідданішим слугою, і ось результат — він загинув, а його дочка… — І цього разу Валя зуміла отримати сльози, лише висякалася в мереживну хустинку й промовила з почуттям: — Я ненавиджу комуністів, я готова мститися за батька.

— Можу надати тобі таку можливість, — з тією ж блудливою усмішкою сказав Гана

— Пошлете до партизанів? — вороже глянула на нього Валя. — Дякую. Я не хочу бути марною жертвою. Давайте вип’ємо.

— О! — радісно вигукнув Ганс. — Це по-моєму. На брудершафт?

— Боже мій! — швидше схвально, ніж осудливо сказала дівчина. — Ви анітрохи не змінилися, Казимире! Такий самий невиправний ловелас, зальотник.

— А хіба це так уже й погано для мужчини в моєму віці? — лукаво спитав Ганс.

— Так, ви непогано збереглися, — критично оглянула його Валя й усміхнулася кутиком рота. — Вам більше п’ятдесяти не даси…

— Що-о-о? — Стілець під Гансом затріщав. Він ладен був образитися, та, вловивши лукаві вогники в очах дівчини, зрозумів жарт і заіржав. — Ти свиня, Валюхо, ти просто чарівне поросятко. А для покарання я тебе з’їм. Частково. Одну шинку… Хоча б оцю.

Валя вчасно відхилилася, злегка вдарила його по руці.

— Фе! — сказала вона. — Такі порівняння… Недарма, коли ви були начальником поліції, вас називали людоїдом.

Жарт сподобався Галсові, він засміявся, цокнувся з дівчиною й, склавши товсті губи дудочкою, вилив горілку в рот. Випила й Валя. Проте горілка не поліпшила настрою дівчини. Валя знову стала серйозною, сумною.

— Казимире Карловичу, треба рахуватися з реальністю: війну програно, наші надії не виправдались, нам треба думати про нових господарів.

Ганс здригнувся — ця дівчина відгадала його потаємні думки. Але відверто говорити з нею він не буде. Інша справа… Несподівано, без зв’язку з попереднім, Валя спитала, уриваючи думки Ганса:

— Ви не могли б забезпечити мене справжніми радянськими документами? Звичайно, на інше ім’я. І придумати якусь хвилюючу біографію?

— Нащо тобі?

— Хочу повернутись…

Підозріливість була чи не головною рисою характеру Ганса. Він насторожився.

— Це не так просто. Що тебе тягне туди?

— Сказати правду? — після деякого вагання запитала Валя.

— Звичайно.

Дівчина дістала з кишені стареньку металеву пудреницю з розбитим дзеркальцем і вийняла з неї замшевий мішечок.

— Тато не був стопроцентним ідеалістом. І він любив мене. Правда, між нами не було згоди у всьому. Через маму. Він був такий самий бабій, як і ви, й на цьому грунті між нами виникали конфлікти. Та він любив мене. І от коли почався відступ… Правда, ми сподівалися тоді, що це тимчасове явище й німці знову будуть наступати. Ось тоді тато в моїй присутності закопав за містом у березовому гайку шматок труби, з яку було вкладено кілограмів зо три золота — монети, персні й кілька великих діамантів. Не питайте, не знаю, де і як він дістав усе це. Певне, брав хабарі, а може й… Вас це не повинно дивувати. Але труба лишилася там, у гайку… Спершу я сподівалась, що повернуся, коли німці знову почнуть наступ, потім шкодувала, кусала пальці, а тепер розумію, що однаково не змогла б утримати цього багатства — в мене відібрали б його під час обшуків у дорозі або просто б украли. Я захопила тільки оці два камінчики. Точно не знаю, здається, в кожному з них по чотири — п’ять каратів. Це все, що я маю.

Дівчина дістала з торбинки два гранених камінчики, що заіскрилися при світлі свічки, показала їх Гансові.

— Я не маю ілюзій, що чекає в Німеччині таких, як я. А що буде, коли туди прийдуть червоні? Ні, краще зараз повернутись. Але тільки під чужим ім’ям… Я здібна, буду вчитися, закінчу інститут. Викопаю цю грубу й заживу собі. Ну, а коли хтось інший завоює Росію — я багата людина, можна буде щось розпочати.

Ганс налив собі горілки й випив одним духом.

— Ось що, дівчинко, — сказав він суворо. — Я тобі все це влаштую. Чуєш? І документи, й залізну легенду. Не страшно буде ніяких перевірок — ніхто не підкопається… — блудлива посмішка ковзнула по його губах. — Як-то кажуть, послуга за послугу. Покійний Петро Трохимович брав хабарі, то чому б і мені не взяти?

— Будь ласка, — дівчина простягла йому долоню, на якій лежали діаманти.

— Ну, що ти, Валюшо! Грабувати дочку друга…. За кого ти мене маєш? Я візьму хабара натурою. — Він оглушливо зареготав, обхопив дівчину, притиснув її до себе.

У двері зненацька постукали. Ганс кинувся до виходу, повернув ключ і відчинив двері. У коридорі стояв поліцай.

— Що таке, Філінчук?

— До вас прийшли.

— Хто?

— Чоловік. Назвав себе Голкою.

— Голка? — перепитав Ганс. Він трохи розгублено оглянувся на дівчину й наказав поліцаєві: — Веди його сюди. Обшукати, відібрати зброю…

Валя начебто й не чула цієї розмови, сиділа за столом сумна й задумана.

— Пробач, Валю, справи, — підійшов до неї Ганс. — Зараз я звільнюся. Але тобі доведеться побути в коридорі.

У коридорі було темно. Коли поліцай провів якусь людину, Валя не змогла розгледіти її, лише в світлі, що вирвалося з прочинених дверей кабінету, побачила на мить голову і плечі. Хвилин із десять протримав Ганс Голку в себе. Голоси їх не долинали через оббиті дерматином двері, тільки раз дівчина почула щось схоже на клацання пружин важкого замка. Напевне, Галс відчиняв сейф. Нарешті двері відхилились і Ганс коротко кинув:

— Можеш зайти.

Біля столу стояв стрункий, підібраний чоловік років двадцяти п’яти. Він сторожко, але з цікавістю глянув на дівчину, що ввійшла до кабінету, й перевів погляд на шефа.

— Не впізнаєш? — весело спитав Ганс.

Той ще раз гостро подивився на дівчину.

— Ні. Ніколи не бачив.

— Погано дивився… Це ж і є один із тих парашутистів, що прилетіли до партизанів, про яких ти мені розповідав.

— Ні, ті обидва — хлопці, вусаті, — не повірив Голка.

— Вуса можна зголити, — засміявся Ганс, підморгнувши Валі.

— Що ви?.. Жінку, її видно.

— Так ти ж здалеку їх бачив. І тільки один раз.

— Все одно… — вишкірився Голка, зрозумівши, що шеф з нього кепкує. — Що я, не розумію? То обидва хлопці.

— Гаразд, — міняючи тон, сказав Ганс. — Добряче приглядайтеся, запам’ятовуйте обличчя, можливо, вам доведеться ще зустрітися. Щоб і через десять років упізнали одне одного.

Ганс провів Голку й повернувся дуже веселий.

— Тепер ми, Валюшо, гульнемо.

— Казимире Карловичу… — почала було дівчина, але Ганс не дав їй договорити.

— Я все пам’ятаю і все зроблю. Можеш на мене покластися. Вважай, що труба з золотом у тебе в кишені. Вчися, старайся, висувайся, будь передовою, ну, а коли хто-небудь прийде від мене… Ні, не зараз, а в майбутньому. Ми потім про все детально домовимося, а зараз… Іди до мене, поросятко, я так стужився за жіночою ласкою.

Валя глянула на стіл. Самогону в кварті помітно зменшилось. Виходить, Ганс під час розмови з Голкою встиг прикластися до склянки. Дівчина суворо стиснула губи, але тут же глузливо посміхнулася.

— Пане Ганс, ви справді стужилися за жіночим товариством? На жаль, ви не герой мого роману. Та й навіщо я вам здалася? Хочете, я познайомлю вас з молодою вродливою дівчиною? Навіть з двома.

— Хитруєш, дитинко? — Обличчя Ганса стало холодне, жорстоке. — Даремно…

— Я кажу правду. Дві чудові дівчини, обидві росіянки, біженки. Одна дочка поліцая, друга була одружена з італійським офіцером. Вони в жахливому становищі, працюють санітарками в лікарні. Уявляєте?

— В якій лікарні.

— Тут, у Княжполі, де я лежала. Мені їх так жаль… Допоможіть їм, Казимире Карловичу, подаруйте щось з одягу. Вони так обносилися, аж жаль дивитися. Такі гарні обидві.

— Повії якісь? — недовірливо буркнув Ганс.

— Та ні ж! Милі, хороші дівчата. Так склалася доля.

— Будуть маніжитися так, як ти…

— Ах, Казимире Карловичу, вони будуть тільки раді! — така солідна, владна людина. Якщо ви їм допоможете, будете їх захищати… Зачекайте, я маю фотографію однієї з них.

Наморщивши чоло, Валя порилася в кишенях, затим відкрила торбинку й, відсунувши пляшку, що лежала там, дістала фотографію із загнутими й потрісканими ріжками.

— Що там у тебе? Граната? — спитав Ганс, беручи подану йому фотографію.

— Так, граната — пляшка самогонки-калганівки, — без тіні збентеження відповіла дівчина. — Ви здивовані? Купила в “Утісі”. Хотіла понести до лікарні й випити з дівчатами… — Вона сумно похитала головою. — Так-так, Казимире Карловичу, я випиваю потроху… Що вдієш? Почала з того дня, коли довідалася, що тата повісили. Боюсь, аби не стати алкоголічкою.

Він витріщив очі на фотографію. Це був так званий “інтимний” знімок — юна красуня, прикриваючи груди хутром чорнобурки, кокетливо демонструвала свої гарні голі плечі.

— Це Ніна, — сказала Валя. — Італієць був безтямно закоханий у неї. Звичайно, зараз вона не така гожа, але дуже-дуже приваблива. А Маша іншого типу — пампушка, величезні чорні очі, ямочки на щоках. Оце вже справжнє поросятко. Та ще й чудово співає. А можна їх сюди привести? То нічого, що гестапо?

— Де вони живуть?

— При лікарні, у флігелі-ізоляторі, де я лежала.

Гансові очі повеселішали. Він прикидав, як би краще організувати зустріч. Вести дівчат сюди в кабінет йому не хотілося, бо цей кастрат Белінберг не пропустить нагоди накапостити йому й завтра ж подзвонить Борцелю.

— А якщо ввалитися туди до них?

— Зараз?

— Звичайно. Чого відкладати.

— Але ви скажете головлікареві, щоб не картав дівчат? Це такий паскудний тип, стара польська карга.

— Хо-хо, я заткну йому пельку одним слівцем. Поїхали?

— Треба б захопити щось із провізії. Дівчати одержують мізерний пайок. У них навіть не знайдеться чим почастувати нас. І, Казимире Карловичу, звичайно візьмете охорону? Про всяк випадок. Я без охорони з вами боюся.

Отут і закрутилося. Ганс наказав Філінчуку розбудити другого охоронця й запрягати коней, сам уклав у валізку дві літрові пляшки, самогону, провізію, засунув у кишеню гранати й, окинувши поглядом кабінет видно, хотів уже сказати: “Готово, поїхали!”, але якась тривожна думка затримала його. Він замислився, а потім рішуче вийняв з-за пазухи невеликий шкіряний портфелик сховав його в сейф і, обернувши ключ, двічі спробував, чи добре замкнені сталеві дверцята.

— Стременн? — сказала Валя, показуючи на залишену на столі недопиту пляшку.

— Так, так, — погодився Ганс, хапаючи пляшку.

— Дайте я сама, — прикрила свою склянку долонею Валя. — Я не хочу напиватися відразу.

Оволодівши пляшкою, вона влила собі на денце.

— Ну, ну, — Ганс хотів долити. Почалась жартівлива боротьба Валя, сміючись, з силою вихопила пляшку, але не втримала її, пляшка вдарилась об підлогу, розбилася.

— Ну, от, — збентежено мовила дівчина.

— Нічого, це на щастя, — заспокоїв її Ганс і вже хотів був відчиняти валізочку.

— Зачекайте, в мене ж є…

На його обличчі з’явився загадковий вираз.

Дівчина швидко підняла склянку, усміхнулась, але усмішка була якоюсь вимученою.

— За ваше здоров’я!

Ганс зауважив і цю поквапливість, і напруженість усмішки дівчини. Він підняв склянку, подивись скрізь неї на світло, понюхав, вмочив злегка язик.

— Отрута… — зловісно промовив Ганс, ставлячи склянку на стіл. — Купили? Підіслали донечку покійного друга?

Не відриваючи погляду від дівчини, він, паче готуючись до стрибка, втягнув голову в плечі.

— Ви збожеволіли, Казимире Карловичу!

— Знаю… — зловтішно бурмотів Ганс. — Повторюєте прийом… Отруїти хочеш? Не вийшло. Дам горілку на аналіз. А тебе…

— Боже! — гидливо скривилася дівчина. — Що у вас з нервами? Навіщо аналізи, я сама вип’ю з вами цю отруту. Перша!

Вона сердито вихлюпнула самогонку з своєї склянки, налила собі з плоскої пляшки. Ганс стежив за кожним рухом дівчини. Злорадна посмішка повільно сходила з його обличчя. Присоромлений, він обм’як, зніяковів, але відразу ж підбадьорився, вирішив обернути все на жарт, оглушливо зареготав.

— Ага, злякалася, Валечко? Нерви грають?

— Перестаньте! — сердито сказала дівчина. — Ви мене образили. Це — калганівка. Раджу завжди вживати. Давайте вип’ємо й поїдемо.

Вона випила першою. Все до краплини! І слідом за нею спорожнив свою склянку Ганс.

На нижньому поверсі біля вартового стояв оберштурмфюрер Белінберг. Звичайно, спеціально вийшов, щоб постежити за недругом.

— Я на операцію, — сухо кинув у його бік Ганс і, притримуючи Валю за руку, вийшов на ганок.

За дві хвилини бричка виїхала на вулицю. На передку сиділо два поліцаї, позаду Ганс і дівчина. Вартовий зачинив ворота.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як знову почувся цокіт копит на бруківці. Вартовий визирнув — біля воріт стояла бричка. На задньому сидінні видно було постать дівчини. Ганс сидів поруч, поклавши голову їй на коліна. До хвіртки сміливо підійшло троє. Переднього вартовий одразу ж упізнав — Гансів охоронець, поліцай Філінчук.

— Тільки недовго, панове, — роздратовано сказав один і, звертаючись до вартового, додав чистісінькою німецькою мовою: — Ця свиня знову напилася. Забув листа. Щось немислиме… Я з ним скоро голову втрачу.

Філінчук і той, що говорив по-німецьки, швидко пройшли до будинку. Третій тільки зайшов у подвір’я й зупинився біля хвіртки.

— Що, Ганс набрався з панянкою? — насмішкувато спитав вартовий по-німецьки.

— Нічого, проспиться, — з сильним акцентом відповів по-німецьки той, що лишився чекати своїх товаришів. — О, Ганс! Голова… Партизанам котел буде, капут.

Вартовий ввімкнув ліхтарик і освітив незнайоме вусате обличчя. В цю хвилину з будинку вийшло двоє. Вони вже наближалися до хвіртки, як з боку ганку пролунав голос оберштурмфюрера Белінберга:

— Вартовий, затримати!

Белінберг підбіг до хвіртки.

— Що тут відбувається?

— Оберштурмфюрер Белінберг? — з досадою спитав той, що добре розмовляв по-німецьки. — Ми з Гансом. Дуже поспішаємо…

— А де Ганс?

— Хай його чорт візьме, вашого Ганса. Він напився й зараз хропе в бричці, не добудишся.

— Хто ви такий?

— Лейтенант Брюнер. Пане оберштурмфюрер, дорога кожна хвилина. Ми й так запізнюємось.

— Документи?

— Чорт візьми! — шаленіючи, зашепотів той, що назвав себе лейтенантом Брюнером. — За півтори години я повинен зустрітися з Бороданем як представник Армії Людової. Невже ви гадаєте, що я збираюся з’явитися до нього з німецькими документами в кишені?

— Я вас повинен затримати…

— Так? Будь ласка. Але насамперед прошу видати мені письмове підтвердження, що ви повністю берете на себе відповідальність за зрив операції.

— Відповідаю не я, а Ганс.

— Ага, Ганс… Я не винен, що ви підсунули мені цю п’яну свиню. Через півгодини він прокинеться, але буде пізно.

— Що ви взяли в сейфі?

— Не в сейфі, а на столі. Документи, які підготував Ганс для операції. Він забув їх. Вирішуйте, пане оберштурмфюрер…

Ситуація була незвичайною. “Ну що ж, — подумав Белінберг, — якщо Ганс скрутить собі в’язи, буде навіть краще. Вся відповідальність на ньому, він має особливі повноваження”.

— Пропусти! — крізь зуби сказав Белінберг вартовому.

Він вийшов за ворота й провів поглядом бричку, що зникла в темряві.

Кіньми правив Філінчук, Ернест Брюнер сидів поруч на передку. Петрович стояв навколішках і підтримував голову сонної Валі. При поштовхах із горла Ганса виривалося сердите клекотіння. Їх зупиняли патрулі, але одного слова “Ганс” було досить, воно діяло на поліцаїв як пароль.

За Княжполем бричка, минувши останній пост, звернула до лісу. Там на неї вже чекали партизани. Валю обережно перенесли на підводу, що стояла біля кущів, поклали на сіно. За хвилину невеликий загін мовчки рушив у дорогу.






РОЗПЛАТА


Валя розкрила очі й побачила гілку яблуні, обвішану плодами, схилене над нею обличчя Петровича, й знову склепила повіки. Тихо спитала:

— Іванко?

— Я, я, Валюню, — Петрович поцілував її в щоку. — Все гаразд, ти серед своїх.

— Ганс?..

— Привезли. Ще не прокинувся, але вже лається.

Губи дівчини затремтіли, із заплющених очей потекли сльози.

— Поцілуй мене ще раз. І ще… Дай руку. Отак. Ніхто не загинув?

— Все обійшлося. Ти виграла й цей бій.

Валя розплющила очі.

— Мені довелося випити… майже півсклянки. Інакше нічого б не вийшло…

Петрович допоміг їй сісти Вона огледілась навколо, спрагло припала до шийки глиняного глечика, що стояв поряд.

— Смачне… — сказала Валя, стираючи краплі молока з підборіддя. — Тепер я розумію Хлєбникова. В нього є рядки: “Мне ничего не надо: кружку молока да эти облака”.

Петрович засміявся.

— Ну, коли вже на вірші потягло, то непогані наші справи.

До них підбіг Василь Долгих.

— Прокидається…

— Йду! — квапливо відгукнувся Петрович і обернувся до Валі: — Може, хочеш глянути?

— Ніякого бажання. Надивилась…

Ганс прокидався довго, важко. Він сидів на лаві, обіпершись спиною об стінку, розметавши руки, й то крутив головою, то бурмотів лайки. Біля нього стояв лікар Прокопенко й колишній поліцай Філінчук. Сіровол, переглядаючи захоплені документи, теж раз у раз відривався й позирав на “гостя”. Нарешті Ганс чхнув, підвів руку, ніби намагаючись щось схопити у повітрі, й розплющив праве око.

— Води… — Око заплющилось, Ганс захропів, ворушачи товстими губами. — Я пити хочу! Не розумієте?

До хати ввійшов Петрович. Побачивши його, Прокопенко сказав:

— Цьому буйволові моя допомога не потрібна. Піду до Валі…

— Води! — ревнув Ганс і розплющив очі. — Філін… — І затнувся, побачивши вусатого незнайомця.

— Що таке? Хто такий?

Петрович дивився на Ганса, як на вовка, що потрапив у пастку. Ганс міцно заплющив очі, труснув головою, наче відганяючи від себе ману, але це не допомогло — він знову бачив перед собою вусатого чоловіка, що без страху дивився йому просто в вічі.

— Чому не питавшись? Філінчук, в бога й в душу… Шкуру спущу!

Але “охоронець” навіть не ворухнувся. Ганс квапливо сягнув рукою і не дістав пістолета: кишені були порожні. Зціпивши зуби, він оглянув незнайому хату, пробіг поглядом по обличчях Петровича, Філінчука, Сіровола й, здається, все зрозумів. В очах Ганса скипіла лють, ніби готуючись до стрибка, він підібрався, втягнув і олову в плечі.

— Сташевський, не робіть дурниць… — спокійно попередив Петрович, — а то зв’яжемо. Ви ж не такий дурний, щоб не зрозуміти, що паша гра програна.

Метнувши на Петровича ненависний погляд, Ганс обм’як, на чолі в нього виступили краплини поту.

— Ще раз попереджую, Сташевський, сидіти спокійно!

— Капітан Сіровол? — криво всміхнувся Ганс. — Хоча Сіровол, мабуть би, не додумався… Парашутист! Спеціально прислали пастку на мене поставити. А другий? Невже це стерво, Валька?.. Батька рідного, значить, теж вона… Комсомолка, вірність Соціалістичній Батьківщині, пролетарі всіх країн… Скільки я їх своїми руками.

— Всі ваші злочини нам відомі, — сказав Петрович. — Може, перейдемо до справи?

— Отже, й Філінчук з ними заодно… — не відповідаючи на запитання Петровича, злісно бурмотів Ганс. — Допомагав, падло… Зуміли завербувати й його, охоронця?..

— Мене ніхто не купував, я сам, з власної волі, — з ненавистю дивлячись на Ганса, сказав Філінчук. — Тобі, кабанові, цього не зрозуміти.

— Перейдемо до справи, Сташевський? — повторив Петрович.

Ганс потер рукою волохаті груди, попросив:

— Дайте води.

На знак Сіровола Філінчук приніс велику мідну кварту з водою. Ганс люто подививсь на свого колишнього охоронця.

— Що тичеш наперсток? Відро принеси, наволоч!

— Досить! — сказав Сіровол. — Вживати надто багато рідини шкідливо.

Відсапавшись, Ганс раптом скочив на ноги, видно, сподіваючись вихопити автомат із рук Філінчука, але Петрович сильним ударом у щелепу відкинув його на лаву.

Добру хвилину тяглася мовчанка. Нарешті Ганс прийшов до тями й почав говорити. Голос його звучав грубувато, але розсудливо, з легким відтінком іронії. Це був знову той самий Ганс — хитрий, цинічний, упевнений в собі.

— Що ж, панове чекісти, зроблено чисто, нічого не скажеш. Ваше зверху, визнаю себе переможеним. Але тільки наполовину. Цілковитої перемоги вам наді мною не здобути, навіть якщо ви через годину розстріляєте мене. А тим часом така перемога можлива. Так, так… Не буду зловживати такими жалісними словами, як щире признання, каяття, поблажливість та інше. Це допоможе мені, як мертвому кадило. Але давайте глянемо на ситуацію з ділової точки зору: що дає вам моя смерть і що може дати моє життя. Ганс, ніби сам здивувавшись такому повороту, всміхнувся й насмішкувато глянув на Петровича й Сіровола. — Тільки так може стояти для вас питання, панове. Адже ви розумні люди, а ваші начальники ще розумніші. Можуть бути неприємності по службі, якщо ви порішите мене згарячу. Яка користь для справи? На одного Ганса в німців менше. А от інший варіант: я даю вам будь-які підписки, викладаю все, що мені відомо, а ви відпускаєте мене з богом. Для чого? Щоб я працював на вас. Часу з моменту мого зникнення минуло небагато, німці мене не запідозрять, я повернусь на своє місце. Все буде шито й крито. А для вас мати в своєму розпорядженні такого агента… Зрозуміли мене? Начальство ваше буде задоволене. Як кажуть: і вовк ситий, і коза ціла. Спокуслива пропозиція. Чи не так?

Гансові очі лукаво блищали. Він повірив, що й цього разу зуміє викрутитися, зберегти собі життя. Але Петрович заперечливо похитав головою.

— Не вийде, Сташевський. Радянська розвідка на такі брудні угоди не йде. Надто багато крові на вас, і її ніякими послугами не змити.

— Кров… — пирхнув Ганс. — Війни без крові не буває. Можна подумати, ви воюєте в білих рукавичках.

— Ви знаєте, про що йдеться — про кров беззахисних радянських людей, яких ви замордували.

— А якщо ви знищите мене, вони воскреснуть?

— На жаль, не воскреснуть. Але усвідомлення того, що злочинець не уник розплати, цього теж немало.

— Моральне задоволення, — кивнув головою Ганс. — Припустимо… Але що вам заважає дати повідомлення в газетах, що колишній начальник поліції, цей нелюд, німецький лакуза Сташевський убитий партизанами, й таким чином вирок, винесений йому двома радянськими судами, виконано.

— Не вигадуйте. Ви засуджені одним судом.

— Значить, ви відмовляєтеся гарантувати мені життя? — обличчя Ганса потемніло. — На що ж ви розраховуєте? Гадаєте, я викладу вам усе на блюдечку, розкрию всі таємниці? А дулю з маком не хочете? Документи лишилися в сейфі. Нічого не скажу, все заберу в могилу…

— Ми все знаємо.

— Дешевий прийом, — засміявся Ганс.

— Нас цікавить одне: чому ви дали наказ деяким своїм агентам згорнути роботу, затаїтися?

— Яким агентам?

— Ну, хоча б Комасі, Голці…

Ганс здригнувся, змінився на обличчі, очі його неспокійно забігали.

— Таких у мене нема! Таких я не знаю!

— Коротку пам’ять маєте. Забули, як ретельно готували легенду для Комахи, як прострелили йому руку, як нарекли його ім’ям убитого на вулиці святої Терези Андрія Когута? Привести Комаху для очної ставки?

— Не треба, згадав… — потер рукою чоло Ганс. — Яким чортовим зіллям напоїла ця ваша?.. Так, я знаю Комаху, готував, посилав. Але це — третьорядний агент, йому доручався лише збір інформації.

— Комаха говорить інше. Ви мали намір використати його не зараз, а в майбутньому, через рік — два, а може, й більше.

— Бреше, — обурився Ганс. — Розсудіть самі: яка розумна людина може розраховувати, що війна триватиме так довго? Німеччина приречена, я знаю це не гірше, ніж ви. Своє завдання я розумів так — відтягти розв’язку. Агентура потрібна нам зараз.

— Ви думали не про долю Німеччини, а про свою власну.

— А хіба для мене це не було одним і тим же?

— Ні. Ви мали надію вижити, знайти нових покровителів. І дуже добре розуміли, що з’явитися до нових господарів з порожніми руками не можна. Інша справа, якби ви змогли запропонувати їм кілька добре законспірованих агентів.

— Це все ваші припущення…

— А Голку ви пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Що з того? Він попався, вбитий?.. Між іншим, добрий, просто-таки чудовий агент був. Поводив він вас за носа.

Сіровол насмішкувато примружився,

— Ви можете назвати прізвище Голки.

Ганс на мить замислився, ніби вирішуючи, як йому слід вчинити, а потім усміхнувся.

— Будь ласка! Якщо це вас так цікавить. Агент мертвий і вже не потребує конспірації. Справжнє прізвище Голки — Кулешов, а вам він був відомий під прізвищем Москальова.

— Неправда! Москальова ви охрестили Голкою в останній момент. Ви хотіли зробити так, щоб усі, окрім вас, навіть ваші нинішні господарі, думали, що Голка загинув. Але ми знаємо: він живий. Агент, справді, спритний… На нього ви покладали великі надії.

— Голка живий? — удав здивування Ганс. — Ви, очевидно, щось переплутали, я маю інші відомості. Але це не має істотного значення… Ну, от, Голка, Комаха і все? А решта?

— Інших не було. Ви тільки почали консервацію агентури.

— Припущення, здогади, версії… Ви кажете: Голка живий. Як його ім’я?

Петрович глянув на Сіровола.

— Петро Давидяк, — сказав капітан.

— Продовжуйте: звідки він родом, скільки років, під якою кличкою відомий у вашій банді?

— Це ти бандит, провокатор, убивця, — поблід Сіровол.

— Не чіпляйтеся до невдалого виразу, — всміхнувся Ганс. — Адже все це умовно… А все-таки, яке ім’я має зараз Голка? Не знаєте, по очах бачу.

До хати ввійшов Долгих, відкликав Петровича й щось прошепотів йому на вухо.

— Побудь тут, — сказав Петрович. — Товаришу капітан, я відлучуся на хвилиночку.

Ганс понуро оглянув статуристого партизана, що став поруч з Філінчуком. Він уже зрозумів: йому не вирватись. Підвів очі на Сіровола.

— Отже, це ви будете капітан Сіровол? Зустрілись-таки… Хоча про іншу зустріч я мріяв. Ага, то хто ж Голка? Якщо він живий…

— Ми вам покажемо його.

— Н-ні! Голки ви не знайдете. І не шукайте! Даремна праця. Але Голка ще вколе вас не раз. У найболючіше місце. Це буде моя помста.

— Таким чином, ви признаєтеся, що він живий?

— Не знаю, не пам’ятаю…

— Ви все згадаєте.

— Тільки за однієї умови: ви дасте гарантію, що збережете мені життя.

Повернувся Петрович.

— Вітаю, капітане, — весело сказав він. — Усе вийшло так, як ми передбачали. Валя бачила Голку.

— Зможе впізнати?

— Так. Каже, через п’ять років серед сотні б упізнала.

Ганс зареготав, але сміх його був якимось театральним.

— Ох, ці панночки… Ну, їй можна пробачити, а вам? Невже ви не розумієте, що найцінніші агенти мали по дві клички: одну — для явок, другу — тільки для мене.

— Брешете! — всміхнувся Петрович. — Щойно придумали. Минулої ночі у вас був Голка.

— Не вірите? — знизав плечима Ганс. — Ваша справа.

— Сташевський, дарма ви крутите. Ми маємо всі ваші документи.

При згадці про документи Ганс спохмурнів, але відразу ж розсміявся: цього разу цілком природно. Він добре пам’ятав, що всі документи, в тому числі й особливо секретний портфелик, який він звичайно носив за пазухою, залишились у сейфі.

— Капітане, покажіть йому портфель, папки, — попрохав Петрович. — Ваші?

Це був несподіваний для Ганса удар. Широко розплющеними очима дивився на портфель і папки, які йому показував Сіровол. Пробурмотів ледь чутно:

— Холера ясна… Як же так?

— Перейдемо до справи, Сташевський? — сказав Петрович. — Потрібно вияснити деякі деталі. Ми могли б це зробити самі, але не відмовимося і від вашої допомоги.

— Так, я програв, — сказав він по паузі. — Склянку горілки — даватиму показання. Тільки повну склянку!

— Одержите після допиту.

— Одурите… Дай зараз.

— Ніяких вимог. Я вам сказав, після допиту.

Допит тривав понад дві години. Спершу Ганс крутив, “забував” деякі деталі, потім, побачивши, що все це даремно, почав розповідати правду. Після допиту настала блаженна для Ганса мить. Він побачив, як Петрович виймає з валізки літрову пляшку з самогоном, одну з тих, які він приготував для нічної гулянки.

— Наворожила мені циганка — тебе, каже, загубить бубнова дама. Так і вийшло! — Примружившись, Ганс стежив, як наливають самогону в склянку. Все його тіло дрижало. Обома тремтячими рукам взяв склянку, намагаючись не розхлюпати дорогоцінної вологи, знайшов силу пожартувати: — Гадаю, цього разу без отрути? Спритно ви мені цю панночку підкинули. Татуньо, труба з золотом… Ось воно, яблучко! Далеко від яблуні відкотилося…

— Годі молоти, — суворо сказав Петрович. — Пийте!

Але Ганс не поспішав. Склянка в нього в руках, і, як кожен алкоголік, він, передчуваючи насолоду, намагався розтягти це приємне відчуття.

— У давнину був чудовий звичай — перед стратою виконувалось останнє бажання засудженого. Звичайно, це був добрий обід з вином. Але часи змінилися. Зараз розстрілюють голодних, сам так робив…

— Це ви щодо їжі? — покосивсь на нього Сіровол. — Дамо. Тут у вас у валізочці дещо є.

— Ні, ні! — закрутив головою Ганс. — Зранку сала не їм. При мені був слоїчок з м’ятними карамельками. Дайте-но зо дві. Звик закушувати м’ятними. Відбиває запах.

— Дайте йому цукерок… — сказав Петрович.

Сіровол знайшов серед відібраних у Ганса речей круглу металеву баночку, відкрив і підніс Гансові. Той, затамувавши подих, квапливо вибрав одну, жовтеньку.

— Тепер добре… Ваше здоров’я, панове!

Він випив самогон, повільно обітер губи.

— Ну що ж, умів, хлопче, гуляти, вмій і відповідати, — із загадковою усмішкою подивився на присутніх. — Ну от… Тепер усе!

Ганс розкусив карамельку, що хруснула на зубах. Обличчя його спотворила гримаса жаху, але він переміг себе, зловтішно гукнув:

— Привіт, сволота! Я все-таки обдурив вас. Ха-ха! Прощавайте! Йду! Не бачити вам Сташевського живим!

Петрович і Сіровол тривожно перезирнулися. Вони ще не розуміли, придурюється Ганс чи його слова треба сприйняти всерйоз. Першим здогадався Сіровол.

— Здається, прийняв отруту. Жовтенька цукерочка…

— Біжи по лікаря! — гукнув Петрович.

Лікар з’явився за кілька секунд, але лице Ганса вже почало синіти й на губах пухирцями проступала кривава піна. Важке тіло хилилося набік.

— Він щось їв? — спитав Прокопенко.

— Склянку горілки й отаку цукерку, — сказав Сіровол. — Але цукерочка була більша, жовтенька. Дайте йому блювотного.

Лікар подивився на Ганса і з сумнівом похитав головою.

— Не допоможе. Здається, це ціаністий калій — отрута миттєвої дії.

— Приготував, сучий син, носив з собою про всяк випадок, — розгублено промовив Петрович.

— Це я винен, — сказав Сіровол.

— А я де був?

До хати ввійшли Бородань, Колесник, Висоцький.

— То що, хлопці, закругляєтеся? — ще з порога запитав Бородань. — Чого це він? Усе ще спить?

— Отруївся… — ніяково сказав Сіровол.

— І не встигли допитати?

— Допитали, як же, — Сіровол подав командирові протокол.

— Ну й біс із ним! Тягати таке падло з собою… Гадаєте, легко було б його відправити на Велику землю? Морока тільки. Зашморг чи ціаністий калій — хіба не однаково.

— Неув’язка все-таки.

Бородань сів за стіл читати протокол допиту.

Тут Сіровол побачив свого помічника, що подавав йому якісь знаки. Юрко, помітивши, що в хаті багато людей, попросив капітана вийти в сіни.

*


Того ранку Сіровол, не бажаючи, аби біля його хати метушилося багато людей, доручив Коломійцеві зустріти всіх листонош на сторожовому посту й там же, на підході до хутора, затримати групу Ковалишина.

— Ну як, Юрко?

— Як і було наказано. Ковалишин теж з’явився, чекають на вас. Я хотів би доповісти…

— Провірив версію? — всміхнувся Сіровол. — Давай. Цікаво, що там у тебе виходить.

— У тому-то й справа, що нічого не виходить, — заявив Юрко збуджено. — Якщо все було так, як каже взводний, то Москальов повинен би бути застреленим на сто — сто п’ятдесят метрів далі від того місця, де він лежав. І потім ця гільза від пістолета… Якщо він вистрелив, то, природно, мав би встигнути відбігти ще хоча б на кілька кроків, а Ковалишин підняв гільзу біля трупа.

— Чому відразу цього не завважив?

— Мене смерть Москальова приголомшила…

— Виходить, Ковалишин нас обдурив?

— Обдурив, товаришу капітан. Це точно! Я навіть думаю… — Юрко замовк, не наважуючись висловити своє припущення.

— Не бійся, доказуй. Хто, по-твоєму, цей Ковалишин?

Коломієць ще більше зблід — запитання капітана підтверджувало той страшний здогад, який виник у нього після повторного відвідання галявини, де було вбито Москальова.

— Невже той, кого ми шукаємо?

Сіровол сердито кивнув головою:

— Він і є! Голка. Вколов нас уже не раз…

— Голка? Але ж цю кличку Ганс дав Москальову?

— Для того лиш, щоб урятувати й зберегти справжнього Голку.

— Значить, кепка, одягнена козирком назад, хустинка…

— Так, так, це був умовний наказ Ковалишину знищити Москальова, — підтвердив його думку Сіровол. — По-моєму, це було так…

І капітан почав викладати свою версію.

Після невдалого для гітлерівців бою біля Чорного болота й пізнішого розгрому їхнього гарнізону в Дубовлянах, Голку охопив відчай. Він усе зрозумів Зрозумів і те, що Сіровол знає про існування німецького агента в загоні й разом із своїм помічником докладає всіх зусиль, аби якнайшвидше виявити, хто і яким чином повідомляє гестапівців про бойові плани партизанів Голка знав, як нещадно розправляються гестапівці з агентами, які дають неправдиву інформацію, й тому боявся, що, перш ніж капітан Сіровол натрапить на його слід, підішлють у загін людину з наказом знищити його, Голку. І раптом появляється Москальов у кепці, одягненій козирком назад, з олівчиком за вухом і замотаним хустинкою вказівним пальцем лівої руки.

Все, чого його вчили, всі заздалегідь обумовлені знаки Голка добре пам’ятав. Виявляється, Москальов також був зв’язаний із німцями, але, очевидно, втратив їхнє довір’я і, сам того не відаючи, приніс собі смертний вирок розгніваного шефа. Голці наказували знищити Москальова. Якраз у той час, коли стало відомо, що Художник цікавиться голубами. І Голка вирішив усе звернути на Москальова — зручнішої нагоди заплутати сліди важко було б шукати. Вночі, незадовго до тривоги, він, у кепці, одягненій козирком назад, побував у Кухальського, взяв клітку з останнім голубом і сховав її в зарослях. А вранці підвів до того місця Москальова й, пропустивши вперед, застрелив першим же пострілом. Потім зробив ще три постріли: один з пістолета Москальова, два з автомата й розкидав, де треба, стріляні гільзи. В кишеню вбитого для більшої переконливості засунув кілька аркушиків цигаркового паперу й тонко заструганий олівець. Він усе ретельно продумав, але згарячу все ж де в чому прорахувався. І не зійшлися кінці з кінцями.

Юрко слухав капітана, з тугою дивлячись в одну точку. В думках він картав себе, що не надав вчасно значення багатьом дрібницям, які могли б допомогти набагато раніше розпізнати справжнє обличчя Ковалишина. Одна пушинка, яку покійний Селіверстов зняв із рукава Ковалишина, чого варта! Адже це була пір’їнка голуба, якого невдовзі перед цим Голка відправив з таємним донесенням, де й коли партизани чекають літаків із Великої землі. Не звернув уваги, не подумав. А міг би…

— Товаришу капітан, коли ви запідозрили Ковалишина?

— Відверто кажучи, лише тої миті, коли довідався про смерть Москальова. Ну, а там, на галявині, я побачив, що все було зовсім не так, як Ковалишин розповідає, й підозріння зміцніло.

— Навіщо ж тоді ви доручили йому таке серйозне завдання?

— А то ніяке не завдання. Просто я хотів, щоб Ковалишин заспокоївся і деякий час не був у загоні: ми ж готували дуже відповідальну операцію, її він міг би щось пронюхати, попередити свого шефа.

— Виходить, коли б не загибель Москальова, ми б так і не довідалися, хто шпигував у нашому загоні…

— Знайшли б! Думаєш, для чого прилетіли до нас Петрович і Сергій? Я попросив Велику землю, щоб прислали нам допомогу. Було вирішено викрасти не лише секретні документи, але й самого Ганса. Зараз у наших руках серед інших документів — особова справа Голки — Давидяка — Ковалишина з фотографією й розписками. Отак, Юрко. Все зрозумів? Ну, тоді повертайся на пост. Ми рушимо слідом…

Ковалишин із хлопцями, що ходили з ним на завдання, їв принесену на сторожовий пост кашу. Зовні він не виявляв ніякої тривоги, та й причин для цього нібито не було. Все йшло добре. Якби капітан Сіровол запідозрив що-небудь, він би не посилав його на таке відповідальне завдання. Ні, повірив, обіцяв навіть нагороду за виявлену пильність. Ганс також був прихильним до нього, все схвалив, наказав тим часом затаїтися й вислужуватися. Мовляв, потрібен будеш у майбутньому, а зараз відпочивай. Хоча який міг бути відпочинок під боком у Сіровола! Ковалишин мав намір якнайшвидше зв’язатися зі своїми й вимагати, щоб забрали його до себе. Ну їх до біса, всіх отих Гансів! Робота пекельна, а який із неї толк? Нічого вони з Бороданем не зроблять — загін весь час розростається, з’явилася нова рота з полонених. Тьху, та й годі! Треба йти до своїх. Призначать референтом есбе[


 - 


] — більше користі буде. Він же тепер краще, ніж хтось інший, може орієнтуватися в обставинах.

Все ж Ковалишина турбувало те, що групу чомусь не відвели на хутір до Сіровола, а затримали тут, на посту. Щоправда, й листоноші тут же сидять, і Художник крутиться. Спритний і кмітливий став у останній час малярчук, цієї гниди тепер гірше вогню треба стерегтися. А все-таки що сталося на хуторі, чому туди не пускають? Навіть обід сюди принесли..

“А чи не обдурив мене Сіровол? — майнула зловісна думка. — Може, послав на завдання, аби відвернути увагу? Червоного ж в природі не існує… Ні, не треба панікувати! У страха очі великі, можна дурниць наробити”. Все ж не витримав Ковалишин, спитав Коломійця:

— Хлопці, чи не чума-карантин там, на хуторі? Чому нас тут тримають?

— Такий наказ. Тобі що, наївся й лежи горічерева, загоряй.

Невдовзі всі помітили, як до поста швидко наближалися капітан і комісар. Видно, Сіровол розповідав щось надто веселе, бо обидва дружно сміялися. У Ковалишина відлягло від серця.

— Так, товариші… — підійшовши до бійців, сказав Сіровол. — Усі на місці? Наряд залишається, решта піде з нами. — І раптом, обертаючись до Ковалишина, вимовив різко: — Ковалишин, здати зброю!

Взводний схопився за автомат, явно готуючись дати чергу, але хлопці, ті самі, яких він вибирав, які ходили з ним на завдання, заломили йому руки за спину, відібрали зброю, обшукали.

— Товаришу капітан… Товаришу комісар… — оволодів собою Ковалишин. — Що трапилося? Чому відбираєте зброю? Я ж ні в чому не винен, усе зробив, як було сказано…

— Швидко про все довідаєшся. Ходімо, товариші.

Зробивши кілька кроків, Ковалишин зненацька обернувся до бійців, що лишалися на посту, закричав істерично:

— Товариші, я ні в чому не винен! Я чесно… Я разом з вами бив заклятого ворога. Пам’ятайте це!

— Давидяк, не виламуйся! — суворо наказав Сіровол.

— Який Давидяк? — кинув докірливий погляд на нього взводний. — Що за вигадка? Гріхи свої на мене звалити хочете? Не вийде!..

— Ширше крок! — наказав Сіровол.

Коли відійшли трохи, комісар промовив до начальника розвідки, що крокував поруч:

— Пам’ятаєш, капітане, мою суперечку з начштабу про те, кого і як треба приймати в загін?

Сіровол кивнув головою.

— Становище справді складне: фашисти, бандерівці, аківці намагаються грати на національних почуттях. І все-таки наш загін, ця “дружба народів”, як каже Висоцький, міцний, як горішок. У цьому чимала й твоя заслуга. Ти нікого не тягав на допити, нікого не образив недовір’ям, працював спокійно. Інший би наламав дров у такій ситуації. Почався б у загоні розбрат: старі стали б косувати на новоприбулих, українці на поляків, росіяни на українців і на поляків, кожен би бачив в іншому тільки шпигуна. І зотлів би наш загін у зневір’ї і потаємній ненависті. А так міцніє від дня на день.

— Я це розумів. Одна справа пильність, інша — шпигуноманія.

— Золоті слова!

— Але роботи, товаришу комісар, з поповненням додалося, — зітхнув Сіровол. — Може, не одну “голку” доведеться ще витягти з сіна…

— Витягнеш. Набив руку.

Ковалишина привели на ту галявину, де був підло забитий Москальов. Там уже шикувалася друга рота. Голоси обурення прокотилися рядами, коли бійці побачили зрадника, якого воїни довгий час вважали товаришем по зброї.

Сіровол наказав поставити Ковалишина обличчям до строю на тому самому місці, де недавно лежав мертвий Москальов.

Приїхали бричкою Бородань, Петрович і ще якийсь молодик у кубанці.

— Почнемо, комісаре, — сказав Бородань. — Говори ти.

— Товариші! — підняв руку Колесник. — Ми маємо зараз учинити суд над негідником, який за завданням гестапо пробрався в наш загін. Ось він перед вами. Це — колишній командир взводу Ковалишин. Справжнє його прізвище Давидяк, Петро Давидяк, а гітлерівці дали кличку Голка. Ковалишин же — прізвище закатованого ним комсомольця.

— Неправда! — заревів колишній взводний. — Я Ковалишин, комсомолець, мій батько був комуністом-підпільником. Це все вигадка, помилка, товариші! Я ні в чому не винен! Москальов був шпигуном, а на мене хочуть звалити.

— Покажіть йому документи, свідків, — похмуро сказав Бородань начальникові розвідки.

Сіровол вийняв з Гансового портфелика фотографію й кілька списаних аркушиків, показав усе те Давидякові.

— Дивись! Усе це зберігалось у сейфі Ганса, з котрим ти цієї ночі зустрічався. Твоя фотографія? Твої розписки?

— Який Ганс, які розписки? — не здавався Давидяк. — Товариші, мене хочуть загубити безневинно! Це не моя фотографія, не мої підписи.

— Суд установить.

— Що важать оці папірці? — удавав обуреного Давидяк, відводячи погляд від фотографії. — Товариші, ви мене знаєте, я поруч з вами… Так будьте ж свідками… Ви, а не папірці повинні вирішити мою долю!

Сіровол зробив знак рукою — із-за строю нараз вийшли Філінчук і Валя. Вони мовчки підійшли до Давидяка.

— Впізнаєш? — запитав капітан.

Той, усе ще граючи роль невинної людини, глянув на Філінчука, перевів погляд на молодика в кубанці і презирливо скривив губи. Нараз очі його застигли, він увесь напружився: Валя скинула кубанку.

— А-а-а!.. — вихопилось у Давидяка. Він мимоволі позадкував від дівчини, яку бачив вночі в кабінеті Ганса, бачив так само близько, як і зараз. Він упав навколішки, заволав у розпачі: — Товариші, простіть!

— Встати! Товаришів тобі тут немає.

Давидяк підвівся, машинально стріпнув рукою смітинки, що причепилися до штанів. Рот його був напіввідкритий, очі божевільно блукали.

— Так, це правда, що товаришів тут у мене нема. Тому нічого не проситиму. Я вас ненавиджу, ненавиджу!.. Більшовицька наволоч!

— Нікчемний зрадник! — з ненавистю вигукнув хтось із шеренги.

— Я не зрадник, — Давидяк задихався. — Зраджують товаришів, а ви мої вороги… Ненавиджу!

Знявся гул обурених голосів, та Бородань своїм басом покрив усі вигуки:

— Тихо! Хай говорить, що хоче. Наостанок… Обирайте суд із трьох партизанів, бажано рядових бійців.

— Чернецького!

— Горицвіта!

— Ернста Брюнера!

— Суду приступити до роботи!..

*


Оберштурмфюрер Белінберг не спав з того моменту, відколи п’яний як ніч Ганс поїхав із незнайомими людьми на якусь таємничу операцію. Тричі за цей час дзвонив Борцель, все питав Ганса, і Белінберг не без притаєного задоволення відповідав одне і те ж саме: “Ще не з’являвся…” Про те, що охоронець Ганса і якийсь загадковий лейтенант Брюнер побували в службовому кабінеті уповноваженого Борцеля, Белінберг завбачливо мовчав.

Уже минуло одинадцять днів після нападу на Дубовляни, партизани, якщо не рахувати нападу на обоз із зерном та кількох незначних диверсій на залізниці, поводили себе на подив тихо. Проте Белінберг не дуже-то довіряв цій тиші, бо з досвіду знав, що лісовики не залишать його в спокої. І все ж по другій годині ночі, обдзвонивши всю дільницю й вислухавши заспокійливі рапорти начальників караулів, оберштурмфюрер вирішив лягти. Він так і не зрозумів, що його розбудило: дзвінок телефону в узголов’ї чи глухий гуркіт далеких вибухів.

Белінберг миттю схопив трубку.

— Де цей негідник? — голос Борцеля аж шкварчав від люті.

— Ще не з’являвся, пане оберштурмбанфюрер.

— Відразу ж як з’явиться — заарештувати! І до мене!

— Буде виконано!

— У вас тихо?

— Н-ні!.. — не відразу відповів Белінберг, прислухаючись до нових вибухів. — Певно, диверсія на залізниці Кружно — Княжпіль. Негайно виїжджаю туди з ударною групою…

*


“Прощальна” операція бездоганно була спланована Висоцьким. Довго будили нічну тишу дужі вибухи, а над Кружно до самого ранку миготіла величезна заграва — диверсійній групі пощастило проникнути на висоту, що підносилася над містом, і обстріляти з протитанкових рушниць цистерни з пальним на станції. У цей час головні сили загону Бороданя, підірвавши за собою всі містки й знищивши укріплені пости, перетнули залізницю й вийшли в південні ліси, щоб звідти завдавати нових ударів ворогові.






ЗМІСТ


ТАНКИ НА МОСТУ!

ГОЛКА В СІНІ




notes