Багато, багато, багато золота…
Николай Васильевич Билкун








Авантюрист Мечислав Живокіст з допомогою ошуканого ним інженера Нуазе створює досконалих роботів, які добувають золото з дна моря. Він стає власником казкового багатства, оволодіває біржею великої країни, намагається стати диктатором, але останнє слово, як завжди, за народом. Навіть розумні роботи виходять з-під покори Живокіста, і він гине, розчавлений власним багатством.

У фантастично-пригодницькій повісті-памфлеті М. Білкуна розповідається, як мікроби “Жовтого диявола” розтлівають душі людей, що в гонитві за збагаченням і безмежною владою ідуть на злочин.







Микола Білкун

БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ЗОЛОТА…











“Перекажи своєму володареві, — сказав Фернандо Кортес до посланця імператора Монтецуми, — щоб він прислав нам багато, багато, багато золота, тому що я і мої супутники страждаємо хворобою серця, яку може вилікувати лише золото і більше ніщо…”

Історичний факт
















ЗУСТРІЧ У КАВ’ЯРНІ “МЕТЕЛИК”





Власне, це була не кав’ярня. Ще зовсім недавно “Метеликом” називався бар третього гатунку з дуже сумнівною репутацією. Але з того дня, як Данієль Слоуп почав домагатися, щоб у магістраті Грібтауна орендувати стоянку для машин, буйний бар робив потуги перетворитися на скромну інтелігентну кав’ярню.

Данієль Слоуп замінив тільки вивіску. Шинквас бару залишився шинквасом бару, і постійні клієнти “Метелика” не помітили особливих змін. А для Данієля Слоупа почалися марудні дні, сповнені тривог і протиріччя. “Метелик” мусив змінити не тільки вивіску, “Метелик” мав змінити репутацію. Негоже кандидатові у поважні бізнесмени виступати свідком по нескінченних поліційних судах після п’яних бешкетів і стрілянини.

Боротьба протиріч доводила Данієля Слоупа до відчаю. З одного боку, “Метелик” повинен був залишатися “Метеликом”. Його основні клієнти не повинні були відчувати ніяких змін і незручностей, бо кожен клієнт — це перш за все гроші. Але, з іншого боку, в Грібтауні мешкало чимало святенників з пісними фізіономіями, які корчили з себе аристократію та інтелігентів. (При цьому слові у Данієля Слоупа починала сіпатися ліва щока й сива щетина на плескатій голові ставала сторч, як у дикого кабана). Святенники-інтелігенти вернули носа від “Метелика”, і, мабуть, жоден з них не дав би руки його хазяїнові. Більше того, ці прокляті ліберали видавали газету “Ієрихонська труба Грібтауна”, й ця газета, як тільки випадала нагода, обсмалювала “Метеликові” крильця. Маючи скромний намір так чи інакше стати власником стоянки, Данієль Слоуп зробив, як йому здавалося, дуже хитрий хід конем. За чималеньку суму йому вдалося надрукувати саме на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” некролог бару “Метелик” і повідомлення про народження кав’ярні “Метелик”.

Газета “Ієрихонська труба Грібтауна” була принципова. Коли б Данієль Слоуп заплатив меншу суму, ніж та, на яку газета оцінювала своє резюме, Данієль Слоуп на власній шкурі б відчув, що таке журналістська принциповість. Але Данієль заплатив стільки, скільки було треба, і все обійшлося гаразд. До того ж постійні клієнти “Метелика” ніколи газет не читали й ренегатства Данієля Слоупа не помітили.

Трохи гірше було з поліцією. Сержант Мак-Грегор являв собою прикрий виняток з правила. Винятки існують для того, щоб ними підтверджувати правила, але Данієлю Слоупу було від того не легше. Проклятий Мак-Грегор не пив нічого, крім томатного соку, й уперто не брав хабарів. Тут Слоупу не поталанило. Й коли надходила та година, коли треба виштовхувати активних відвідувачів і зачиняти бар, Мак-Грегор накладав цю неприємну місію на самого Данієля Слоупа: ти, мовляв, хазяїн, ти й турбуйся, щоб твої гості вчасно залишили бар, коли не хочеш платити штрафу.

Словом, останнім часом власникові бару-кав’ярні “Метелик” Данієлеві Слоупу жилося не дуже весело.

Слоуп посміхався з інерції і намагався показати люб’язність теж з інерції. Якби на те його воля… Але годі! Бо саме в ту мить, коли ладиком, ладиком Слоуп спроваджував останнього підпилого й збирався вже зачиняти свій бар чи то пак кав’ярню, виявилося, що п’яничка, котрого тільки-но виштовхнув, був лише передостаннім. Останній рішучим рухом плеча відтер від дверей Слоупа і зайшов до кав’ярні. Данієлеві це не сподобалось, але він змовчав. Хто його знає, може, оце зараз зайшов до кав’ярні саме той, хто щасливо вплине на його долю.

Відвідувач, не виймаючи рук із кишень плаща, пройшов до шинквасу й недбало кинув:

— Так, я хочу! Я хочу з вами поговорити, пане Поперечний!

Настала тиша. Чутно було, як десь на кухні капає вода з крана, як б’ється крильцями метелик об плафон, як шелестить новенький плащ відвідувача. Але Данієль Слоуп не чув навіть цього. Він почув тільки, як затуркотіла в нього у скронях і вухах кров.

— Добродій розмовляє українською мовою?

— А вас це дивує?

— Чому ж? — Данієль Слоуп знизав плечима й начеб заспокоївся. Справді, що тут дивного? Хіба мало українців живе у Грібтауні та на навколишніх фермах? Правда, такі молоді, як цей, уже майже забули рідну мову. — Мене дивує не те, що ви так розмовляєте українською мовою, мене дивує, чому ви так дивно мене назвали. Моє прізвище, прошу, Данієль Слоуп…

Гість нервово звів докупи кошлаті брови:

— Ви ніякий не…

Але власник бару розвів руками:

— Що поробиш? Всі ми тут відірвані від України, а на чиєму плоті сидиш, того й пісню співай. Ви, добродію, прошу вас, думаєте, що в Грібтауні таємниця, хто я такий? Вибачаюсь, тут кожна собака знає, що моє справжнє прізвище Данило Слуп. Так, так, прошу вас, Данило Слуп з Волині. Але Данієль Слоуп їм легше вимовляти, себто моїм клієнтам.

Гість дивився на Данила-Данієля і хитав головою. В його опуклих сірих очах не було ні злості, ні ненависті, ні погрози, і від цього Слоупові ставало якось незручно.

— Ви кажете, — озвався нарешті гість, карбуючи кожне слово, — що у Грібтауні кожна собака знає, що Данієль Слоуп і Данило Слуп одна й та ж особа?

— Всі, всі знають, — запевнив Данило.

— Добре. Я вам вірю, бо з вами важко не погодитись. Але скажіть, на ласку божу, чи знає кожна собака у Грібтауні, що Данієль Слоуп, Данило Слуп і Поперечний одна й та ж людина?

У кав’ярні знову настала тиша, але ненадовго.

— Даруйте, не розумію вас, — сказав Слуп і рушив за шинквас. — Що будете пити?

— Привіт від Могили.

Чарка жалібно дзенькнула в Слупових руках. Проте він стримався.

— Помирати ще рано!

— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.

— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?

Тепер його голос уже був зовсім спокійний.

Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.

— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.

Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.

— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.

Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.

— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.

Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.

— Ви прийшли мене шантажувати?

— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?

— Бачите, я думав, що ви…

— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.

Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.

— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.

— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.

— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.

— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.

Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.

— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?

— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?

— Ну, я знаю… — знітився Слуп.

— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?

— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.

— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.

— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.

— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.

— Скільки? — запитав Слуп.

— Ви навіть не питаєте на що?

— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.

— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.

При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.

— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?

Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?

— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.

Цей комплімент покійному батькові Мечислав пропустив повз вуха. Так і не виймаючи лівої руки з кишені плаща, він правою рукою поліз кудись за пазуху й кинув на мармур столика великий конверт.

— Гляньте на ці фотографії. Завжди приємно згадати молодість, помилуватися справою рук своїх.

Зиркаючи спідлоба на Мечислава і важко сопучи, Слуп потягся до конверта.

На першому ж фото Слуп упізнав себе. Ось він стоїть з бияком в руці біля “мотовила”, а на “мотовилі” — розіп’ята чергова жертва. Зараз Данило не міг би пригадати, за що катували розп’ятого. Може, домагалися зізнання, а може, просто мстилися за те, що брат чи син жертви пішов до Радянської Армії добивати Гітлера? Але багато чого не забувається… О-о, тоді, тридцять років тому, він був дужий. Жертва непритомніла після кількох його ударів. Це було нецікаво. Бити непритомного однаково, що бити мертвого. Товариство сердилось і прохало: “Данильцю, серце, трохи легше!..” А Данило не вмів легше. Він любив бити по поперекові, відбиваючи жертві нирки з другого чи третього удару. За це й прозвали його Поперечним. Приїздило, траплялося, начальство. Й він демонстрував свою силу. Особливо часто приїздив батько оцього вилупка, крайовий провідник ОУН (чин немалий!) Яків Живокіст. Данило відчував, що ця людина симпатизує йому, і особливо старався. Живокіст клацав апаратом, а Данило Слуп старався ще більше. Йому тоді здавалося, що Живокіст покаже оті фотографії самому Степану Бандері, й тоді… Що буде тоді, він не знав, але чомусь солодко завмирало серце…

І на цій фотографії Данило Слуп упізнав себе. Він душить молоду дівчину, першу комсомолку в селі. Просто дивно, як мало міняється людина за тридцять років, коли треба, щоб було навпаки.

Дівчину тоді вкинули до криниці. Це він добре пам’ятає. Красива була дівка. Він пам’ятає, як вона вмирала. Небагато на його пам’яті вміли з такою гідністю піти з життя. Хоч би іскорка переляку в очах, хоч би просилася… Ні, не просилася, не плакала, тільки пекла його карими очима. Дві години конала. До криниці вкинули мертвою.

А це… Данило аж зморщився. Звичайно — молоде-дурне… Тепер би він нізащо не зробив такої дурниці. Отак позувати перед об’єктивом… Правда, тоді були такі обставини, що ця фотографія зіграла йому на руку. Кінчали недобитків з НВРО, розкольників проклятих… За наказом самого батька Степана. Треба було старатися, бо він сам через дурну голову мало не вляпався, лизався з членами НВРО, вів з ними перемови… О, коли б не Живокіст, і Данилова голова полетіла б з плечей. А так він стоїть на цій фотографії красенем: усмішка розтягає губи, на плечі закривавлена сокира, за чуприну тримає відрубану голову.

Данило Михайлович усміхнувся. Згадалося йому, як комуністи тоді малювали бандерівських зарізяк у своїх газетах саме в такому вигляді: з сокирами, з зашморгами. А західна преса зчиняла ґвалт, що це невиправдана гіпербола, що це вигадки… Вигадки, гіпербола! Ха-ха! Дурні ви, дурні, й нічого ви не знаєте! А коли б ви навіть знали, то яке вам було діло до оцих жертв, до їхніх дітей і до їхніх матерів?

Слуп склав фотографії до конверта, а склавши, підсунув його до Мечислава.

— Не думаю, щоб це, — він кивнув на конверт, — могло кого-небудь зацікавити. Минуло стільки років, це по-перше, а по-друге, прошу вас, таких, як я, тут чимало. Коли ви почнете носитися з цими фотографіями, я вам гарантую, що ви накличете біду на свою голову.

Мечислав заховав конверта кудись до внутрішньої кишені й підвівся.

— Значить, ви, пане Поперечний, вважаєте, що ці фотографії нікого не зацікавлять? Мушу вам сказати, що ви трохи помиляєтесь. Наприклад, аптекар О’Келлі виявить до них неабияке зацікавлення. Бувайте здорові, пане Поперечний, мені було дуже приємно з вами познайомитись. Як-не-як, бойовий товариш батька…

Мечислав помітив, як рука Данила Слупа потяглася до масивної чавунної попільнички, вилитої у формі кленового листа. Тоді вперше за весь вечір ліва рука Мечислава рвучко випірнула із кишені плаща і в ній блиснув пістолет.

— Слухайте, ви, Слуп-Слоуп-Поперечний, тут вам не Свіщевський ліс, і я не беззбройна жертва. Я знав, до кого йду. Будьте обережні! Ще один рух, і вашому шлункові доведеться перетравлювати півдюжини свинцевих бобів.

Данило Слуп скис. Тепер він розумів, що програв остаточно. І Данилові Слупу стало дуже жаль себе. Даниле, Даниле, видно, старієш уже! Доводиться піддаватися молодшим, дужчим, проворнішим. Тепер цей молодий шакал справді піде до конкурента, й завтра на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” буде видрукувано ці фото. І редакторам, і видавцям газети тричі плювати на минуле Слоупа, але чому не використати такий шанс у боротьбі за бізнес? Слоуп зробив би те саме… “Ієрихонська труба Грібтауна” вміє бути принциповою і навіть слізливою, коли їй це потрібно. Шкода, шкода, стільки грошей всаджено для торування стежки, й тепер виходить, що вигідніше було цими грішми розпалити камін?

Тим часом Мечислав Живокіст рушив до дверей.

— Стійте! Куди ви? — хрипким голосом застеріг його Слоуп.

Той неохоче зупинився.

— Скільки? — Слоуп удав, що лізе до кишені по гаманець.

— Ха-ха-ха! — раптом дзвінко розсміявся Мечислав. — Невже ви там носите чекову книжку? Чи ваш гаманець вміщає стільки грошей?

— А що? — роздратовано буркнув Слуп.

— А те! Ось моя сума! — За цими словами Мечислав поклав на столик папірця.

У Слупа потемніло в очах. Сума була принаймні вдесятеро більша, ніж та, якою він сподівався відкараскатись від Мечислава. Це не значило, звичайно, що Живокіст роздягав з Данила останню сорочку, але це було здирство.

Слуп так і сказав:

— Це здирство!

— Ні, я дуже милосердний! Це сума місячного прибутку, якщо ви відхопите стоянку. Ви стільки ж, коли не вдвічі більше, візьмете у Джонса за дозвіл знести до бісової мами міський скверик і збудувати там ще одну платну стоянку для автомобілів. Чи, може, вам більше імпонує громадська діяльність?

Слуп розумів, що Мечислав каже правду, але вперто продовжував стояти на своєму.

— Це здирство!

— Слухайте, Поперечний, мені це починає набридати. Чого ми торгуємось, як дві перекупки на базарі? Давайте кінчати цю комедію.

— Для чого вам стільки грошей? — заскиглив Слоуп.

Мечислав зареготав ще голосніше:

— Ой, Слоупе, Слоупе, ви таки справді тупий, як слуп! Для чого мені стільки грошей? Цієї мізерії мені заледве вистачить на ряд організаційних заходів. Невже ви думаєте, що, схопивши цю мізерію…

— Добра мені мізерія! — спалахнув Слуп.

— Мізерія, мізерія, вельмишановний потенціальний власнику стоянки! І коли ви трошки вище видеретесь, ви зрозумієте, яка це була мізерія. Більше того, ви навіть посмієтеся, згадуючи, як по-базарному торгувалися зі мною через отаку-от мізерію. Ну, виписуйте чек, мені ніколи. Мій час цінується дорожче, ніж ваш.

Слуп розумів, що Мечислав не відстане. Слуп розумів, що програв, але рука не піднімалася підписувати чек. Все єство Слупове було зараз проти цього грабунку, й разом з тим крізь ненависть до Мечислава продиралась до нього якась повага. Так шакал поважає тигра. Щось подібне мусить відчувати щука до акули.

Махнувши рукою, Слуп дістав чекову книжку, мовчки виписав суму, що від нього вимагав Мечислав, і, не стримавшись, запитав:

— Гей, хлопче, а навіщо ж тобі така сила-силенна грошей?

Ховаючи до кишені чек, Мечислав посміхнувся ніжною, якоюсь дівочою посмішкою і в тон Слупові відповів:

— Думаєте, я повіюсь кудись до дівок? Ні, характер у мене не такий, і не те у мене в голові…

І тут раптом Слуп відчув, як у нього обм’якли ноги, як по спині забігали мурашки, а все тіло вкрилося липким холодним потом. Боже! Як він міг зробити таку дурницю! Він дав чек, а фотографії і щоденники старого Живокіста залишив у цього молодого диявола! Як це сталося? Чаклун цей хлопець? Гіпнотизер? Ось він зараз вийде з чеком у одній кишені і з фотографіями в іншій, а потім за таку самісіньку ціну продасть фотографії аптекареві О’Келлі! А хіба ти не знав, що разом з фотографіями треба було вимагати негативи, плівку?

Мечислав ніби прочитав його думки, і від цього Слупові стало зовсім страшно.

— Ви робите мені подарунок? Ви такі ґречні, що навіть не вимагаєте назад плівку, фотографії та щоденники?

— Я… — гикнув Слуп, не знаючи, що й казати. Чимдалі йому ставало все страшніше й страшніше.

— Нате і знайте, що син Якова Живокіста не який-небудь пройда.

Мечислав поклав на столику перед ошелешеним Слупом зошит у цератовій обкладинці, пакуночки, загорнуті в чорний папір (фотоплівки — здогадався Слуп), і вже знайомий конверт з фотографіями.

Слуп жадібно все це згріб і притис до грудей.

— Беріть, беріть, знадобляться. Коли вас оберуть мером, можете деякі з оцих фотографій збільшити й розвішати на стінах свого кабінету в мерії. Думаю, мешканцям Грібтауна буде приємно дізнатися дещо про свого мера.

— Га-га-га! — розсміявся Слуп, бо розцінив слова Мечислава як дотеп.

— Піду, — сказав Мечислав, торкнувшись одним пальцем крис капелюха, і рушив до дверей.

Скільки разів цього нещасливого для Слупа вечора він уже збирався йти і зоставався! Тепер його знову затримав Слуп:

— Стривайте, — сказав він, — я хочу вас щось запитати.

— Ну? — насупився Мечислав.

— Хто ви?

— Вас цікавить, що я роблю? З чого живу і таке інше? Добре, я відповім вам. Поки що я ніхто, і поки що я ніщо, коли відкинути той факт, що я інженер-хімік, і, мушу сказати, непоганий інженер-хімік. Але це не те. Я ще мрійник, і мрії мої такі, що коли б я вам розповідав про них рік, ви все одно не зрозуміли б їх, Слупе. Просто технічно вони не вмістяться у вашій плескатій голові. Правда, і ви, і мій батько мали гроші, але що то були за гроші? Вам за них доводилося все життя служити, раз у раз змінюючи хазяїв. А я хочу мати в мільйони разів більше, ніж мали ви, і не служити нікому й нічому.

— Хіба так можна? — щиро здивувався Слуп.

— От бачите, я ж казав, що ви ніякого дідька не второпаєте! Прощайте!

Цього разу він пішов, але Слуп наздогнав його вже за порогом.

— А мені… можна з вами? Мечислав на хвилинку замислився.

— Буде треба — я вас знайду. Може, це буде незабаром…









І ЩЕ ОДНА КАВ’ЯРНЯ





Цього разу вже справжня кав’ярня, а не напівшинок “Метелик”, власником якого був Данієль Слоуп, чи простіше — Данило Слуп.

Кав’ярня “Орхідея” була далеко від “Метелика”, бо місто Грібтаун розташувалось за тисячі миль від міста Мільво.

Мільво вже майже тропічне місто. Пальми весь рік зеленіють уздовж його вулиць, і всі вулиці ведуть до теплого океану. А “Орхідею” можна знайти на самісінькому березі океану під кронами вічнозелених пальм.

Мільво — місто велике. Найвища його будова — собор святого Патрика, а найбільше поверхів має банк “Мремор і син” — аж чотири. Мільво дуже гарне місто. Білі будинки, зелені дерева, жовті пляжі, синій океан і блакитне небо. Хіба підбереш кращі кольори для того, щоб відпочило око? І ті, в кого натоптані гаманці, приїздили щоосені до Мільво (сеї пори не так жарко), приїздили відпочивати й так тут “відпочивали”, що часом цей “відпочинок” переростав у вічний спочинок. Мільво було містом-курортом, містом-рестораном, містом-казино. І якщо до минулого року здавалося, ніби в цьому місті-ресторані тривало нескінченне весілля, то тепер тут відбувалися панахида й поминки.

Коли через синьо-зелену поверхню океану провести пряму лінію на південний захід від Мільво, то через сімдесят морських миль інший кінець цієї прямої діткнеться до чарівного острова Кардос.

Острів, де ростуть банани й каучукові дерева, острів, де срібло в горах можна збирати пригорщами, острів, на берегах якого стоять дуже багаті вілли, острів, на якому до недавнього часу жили найбідніші в світі люди. Але люди ці були не просто бідняки. Вони були горді. Вони були хоробрі. Вони були волелюбні. І настав день, коли острів запалав, як смолоскип у морі, бо бідні сказали багатим: “Годі!”

Так на маленькому острові спалахнула велика революція, і вона перемогла. Переможені вчорашні власники бананових гаїв, каучукових плантацій і білих вілл розбіглися, як таргани, рятуючи уламки багатства. Більшість з них осіли в Мільво. Місто з радістю прийняло цих погорільців. Тут вони могли розраховувати на глибоке співчуття, бо з-поміж аборигенів Мільво було чимало таких, що і їх обскубла революція на острові. Власники акцій, власники тисяч гектарів землі, власники банків, вони жили на материку, а тягли соки із острова Кардос.

Мільво сповнювалось “страждальцями”, вчорашніми мільйонерами, які не знали сьогодні, чим будуть платити завтра за чашку кави чи за чарку бакарді. Власне, багато в декого збереглися чималі суми, й на щоденну чашку кави з чаркою бакарді вистачило б до смерті. Їх гризло інше. Їм важко було зрозуміти, що вони, вчорашні господарі життя, замість того, щоб сидіти в кабінетах і підраховувати дивіденди, замість того, щоб головувати на з’їздах акціонерів, замість того, щоб диктувати мільйонам людей свою волю, мусять цілими днями скніти по кав’ярнях.

Але найрішучіші не сиділи склавши руки. Накупивши зброї (у Мільво це було не складно) і найнявши всяку наволоч, колишні господарі острова зробили спробу повернути вчорашній день, а з ним свої багатства з допомогою збройної інтервенції. Темної осінньої ночі на острові висадився десант. Висадка ця закінчилася трагічно для тих, хто висаджувався. Дехто з них поліг на березі, більша частина потрапила в полон. Найвплйвовіші газети Мільво та інших міст материка забили на сполох. Метрові заголовки (по три знаки оклику в кінці кожного) закликали весь світ втрутитися і захистити невинні жертви. Виявилось, що революційний уряд Кардосу наказав знищити всіх полонених, але, перш ніж вони будуть знищені, їх піддадуть нелюдським тортурам.

З кожним днем газетні статті ставали все істеричніші, трагедія рікою лилася з газетних шпальт. Але, як воно часто траплялося в житті, трагедія закінчилася комедією. Через тиждень всьому світові стало відомо, що жодна волосина не впала з голови жодного полоненого. Більше того, уряд революційного Кардосу мав намір обміняти полонених на цвяхи. Так-так, на звичайнісінькі цвяхи. Революційний острів починав господарчу відбудову, а оскільки своєї індустрії він поки що не мав, то в господарстві цінувався кожен цвях.

“Жовта” преса прикусила язика. Ліві та ліберальні газети доволі навтішалися цим незвичним обміном, а організатори інтервенції, щоб хоч як-небудь зберегти свій престиж, мусили в поквапцях скуповувати цвяхи.

Так закінчилася спроба повернути порядок речей: хто не працює — той солодко їсть, а хто працює — їсть з милості того, хто не працює.

І ті, що організовували авантюру проти революційного острова, і ті, хто безпосередньо брав участь у цій авантюрі, найбільше полюбляли кав’ярню “Орхідея”. Мабуть, тому, що стояла ця кав’ярня на самісінькому березі океану. Сидячи на терасі кав’ярні “Орхідея”, вигнанці голодними очима гризли горизонт, сьорбали каву й бакарді, смоктали сигари і лаялись. Подумати тільки, від білих вілл, від звичного укладу життя їх відмежовувало яких-небудь сімдесят морських миль. Вони ніяк не могли збагнути, що справа тут зовсім не в милях і від минулого їх відмежовують не милі, а щось інше. Й вони починали скиглити. Спочатку лаяли уряд революційного острова, потім босоту, яка наважилася так вчинити із своїми хазяями, і, нарешті, гризлися між собою. Кожному здавалося, що все сталося з вини сусіда.

Сеньйори сиділи у кав’ярні всі як один у чорних костюмах і були дуже схожі на могильників. А стояла ж люта спека, і навіть вітерець з океану не освіжав їхніх розчервонілих пик. Сеньйорам дуже хотілося б роздягнути свої чорні піджаки, порозв’язувати свої чорні краватки, розстебнути сорочки й почухати волохаті груди. Але сеньйори не могли й цього зробити, бо тоді вони б не були сеньйорами. Сеньйорам залишалося пріти, коритись і лаятись.

Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, колишній власник мало не третини острова, кипів гірше всіх, бо з його казкового багатства йому вдалося врятувати менше за всіх. Усе залишилося там, на острові. Чималеньку суму з врятованого він заплатив спочатку за зброю, а потім… за… цвяхи. Сеньйор тепер не міг навіть дивитися на океан. Йому здавалося, що дно океану від Кардосу до Мільво вимощене його кревними грішми.

Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра кричав найголосніше:

— Сеньйори, куди ж дивляться великі держави? Невже вони не розуміють, що приклад Кардосу можуть використати інші голодранці? Навіть їхні власні? Сеньйори, я не розумію, чому ніхто не вживає заходів? І чому тут, у Мільво, голова комітету “Патріоти Кардосу” спить?

З найдальшого кутку почувся скрипучий бас:

— Він не спить, сеньйоре Осандро, він п’є каву. Ви щось мали мені сказати?

І голова комітету “Патріоти Кардосу”, огрядний і каракатий Хуан Вертес, з чашечкою кави в руках рушив до столика, де сидів сеньйор Осандра. Сеньйор Осандра трохи розгубився, він знав, що з сеньйором Вертесом лаятися було не варто навіть там, на Кардосі. Хуан Вертес на Кардосі очолював фірму, яка не була ні застрахована, ні зареєстрована в жодному податковому управлінні. І сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра не раз користувався послугами Хуана Вертеса. Коли треба було позбутися занадто активного лідера профспілки, чи редактора лівої газети, чи адвоката, який насмілювався вести справи наймитів, варто було звернутися до Хуана Вертеса — й людина зникала назавжди. Зникала людина. Труп, правда, знаходили. Й труп цей ні в кого не викликав сумніву, що лідер профспілки, чи редактор, чи адвокат стали жертвою нещасного випадку. Люди то потрапляли під автомобіль, то чомусь падали з власних балконів, то топилися, то забували вимкнути на кухні газ. Словом, Хуан Вертес талановито керував фірмою, яка продукувала й навіть експортувала смерть. Кадри він завжди підбирав особисто, і кадри його працювали бездоганно. Коли траплялися помилки, Хуан Вертес сам їх виправляв, та так, що той, хто припускався помилки, вже більше ніколи не робив їх.

На Кардосі Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра міг не боятися Хуана Вертеса, бо Вертес жив за рахунок таких, як Осандра, але тут…

— Ви хотіли щось мені сказати? — Вертес зупинився біля столика Осандри.

Голос його став лагідним і ніжним, але у кав’ярні відразу ж стало тихо, бо всі відчули, що Хуан Вертес сердиться і зараз кавна гуща може опинитися на голові Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Кав’ярня набрала повні груди повітря, кав’ярня завмерла, кав’ярня приготувалася до неабиякого видовища. Приємно, знаєте, сидіти, попивати каву, сьорбати бакарді й спостерігати, як через два столики від тебе луплять по пиці вчорашнього мільйонера.

Але любителі незвичайних видовищ мусили розчаруватися. Біля столика Осандри виріс якийсь молодий джентльмен і, вклонившись спочатку Осандрі, а потім Вертесу, сказав:

— Шановні сеньйори, приношу свої найщиріші вибачення за те, що порушую вашу дружню бесіду, але маю щось сказати вам обом. Тут, у кав’ярні, знайдеться окремий кабінет, де ми могли б порозмовляти. Я не заберу у вас багато часу, сеньйори!

Осандра вхопився за пропозицію молодого джентльмена обома руками. Вже ж краще втратити хай і на непотрібну розмову кілька хвилин, ніж ходити потім тиждень з синцями під оком. Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра ґречно підвівся з-за столика, готовий іти за молодим джентльменом куди завгодно. Але Хуан Вертес не квапився:

— З ким маю честь? — холодно запитав він.

— Пробачте, сеньйори, я не засвідчився. Джошуа Сміт.

І молодий джентльмен галантно вклонився обом сеньйорам. Поміж чорноволосих спітнілих сеньйорів, чиї животи на” лягали на мармур столиків, білявий стрункий джентльмен виокремлювався, як кібець з-поміж граків.

У Хуана Вертеса було пильне око і собачий нюх. Джошуа Сміт його зацікавив.

А Джошуа Сміт уже взяв за лікті обох сеньйорів і делікатно вивів із загальної зали кав’ярні до напівтемного окремого кабінету, де стояли один-єдиний столик і троє плетених стільців. Сеньйори здивувалися, побачивши на столику лише миску з водою, але Джошуа Сміт запросив їх до столика таким рухом, ніби там були найкращі вина та наїдки. Сеньйори знизали плечима, але сіли. Щось було в цьому Джошуа Смітові таке, що примушувало скорятися. А він же не був ні нахабним, ні владним, ні занадто люб’язним.

— Я не відберу у сеньйорів багато часу, — сказав Джошуа Сміт, — вельми важлива розмова забере у нас десять-п’ятнадцять хвилин. Потім, звичайно, ця миска буде непотрібна і до столу буде подано все, що годиться, але зараз я прошу уваги.

За тими словами Джошуа Сміт дістав із кишені тюбик… як спершу здавалося обом сеньйорам, тюбик з зубною пастою, акуратно згвинтив шапочку…

Хуан Вертес схопився на ноги так, що перевернувся стілець:

— Сеньйоре Осандра, невже ви не бачите, що нас, як останніх дурників, заманив сюди проклятий комівояжер! Він думав, що ми сидимо тут і тільки мріємо, як би купити партію зубної пасти, що її виготовляє його паршива фірма! Щастя цього хлопчиська, що я в доброму настрої… інакше йому зубна паста більше ніколи не знадобилася б. Ходімо!

Джошуа Сміт і вухом не повів, він вичавлював з тюбика якусь масу, але коли Хуан Вертес ступив до дверей, то почув голос, якому не можна було не скоритись:

— Сядьте і дослухайте до кінця! Коли ви підете з цього кабінету зараз, вам дуже довго доведеться сидіти біля моря і чекати погоди.

Хуан Вертес, від чийого погляду холола кров у жилах сотень людей, слухняно посунув свій стілець і сів, як школяр.

А Джошуа Сміт, не звертаючи більше уваги на Хуана, розминав у руках масу з тюбика. Вона нагадувала тісто, тільки тісто напівпрозоре. Сеньйор Осандра був комерсантом і не виявляв такого нетерпіння, як Вертес. Навіть тоді, коли Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра не збирався нічого купувати, він з цікавістю розглядав зразки нових товарів. І цей комівояжер… цей, як його, Джошуа е-е-е… Сміт зовсім його не дратував, навпаки, викликав до себе деяку симпатію, і коли б сеньйор Осандра був зараз на Кардосі і мав усе, що він там залишив, він переманив би цього хлопця до себе. Такі енергійні й наполегливі комівояжери на дорозі не валяються.

Джошуа Сміт розплескав на столі з свого “тіста” велику “вареницю”, а потім невловимим рухом зробив з “варениці” трубку.

— І довго ви ще збираєтесь показувати нам ці фокуси? — не стримався Хуан Вертес.

— Закінчую, — спокійно обізвався Сміт і вкинув трубку до миски з водою.

Трубка в одну мить стала прозорою, як скло, і такою ж твердою. Було чути, як вона дзенькнула об краї миски.

Хуан Вертес гидливо насупився, все це йому до біса настогидло, і він утратив і до Сміта, і до його фокусів будь-яке зацікавлення.

— А тепер останній штрих!

Джошуа Сміт дістав із кишені піджака білу мишку й уклав її до трубки. Мишка побігла, побігла й вибралася з ін; шого кінця трубки.

— От і все, — сказав Джошуа Сміт. Вийняв трубку з миски і заховав мишку до кишені, із якої стирчав ріжок рожевої хусточки. Потім він викликав слугу, наказав йому забрати миску з водою і сервірувати стіл.

Хуан Вертес фурчав, як зіпсований вантажовик, і було важко зрозуміти, чи він сміється, чи гнівається. А якщо розібратися, то Хуан Вертес і сміявся, і гнівався. Йому дуже хотілося порахувати зуби цьому Джошуа і разом з тим було смішно, що хлопчисько-комівояжер так ошукав його. Хуан Вертес міг вважати себе ошуканим, бо, чесно кажучи, він сподівався, що цей молодий джентльмен (і диви ти, відразу й не скажеш, що це звичайнісінький комівояжер) зажадає його, Вертеса, послуг. А Вертес уже зголоднів по справжній роботі. Сеньйор Осандра був делікатніший, але й він не міг приховати свого розчарування.

— Пробачте, е-е, містер Сміт, усе це було дуже цікаво, але я не зовсім розумію, яке відношення мають для нас мандри мишки.

Джошуа Сміт з гіркотою зітхнув і тільки похитав головою. Він зачекав, поки слуга накриє стіл, і тоді зробив йому знак, щоб той вийшов.

— Жаль, сеньйори, що ви не все зрозуміли…

— Ми нічого не зрозуміли, — буркнув Вертес.

Поява на столі пляшки бакарді трохи заспокоїла його.

— Жаль, жаль, — все ще зітхав Сміт, але Вертес бачив з його очей, що тому не дуже хочеться зітхати.

Сміт узяв із стола трубку — після того, як її вийняли з води, вона знову стала напівпрозорою і залишилася твердою — і простяг її Вертесу:

— Сеньйоре Вертес, — сказав він, — я знаю, аби ведмідь грізлі поручкався з вами, йому б довелося гіпсувати лапу. Спробуйте зламати цю трубку.

Вертес узяв трубку. В нього, як і в кожного смертного, була маленька слабість: він любив похизуватися своєю силою. Але трубка не хруснула. Вертес напружився ще раз, і здавалося, зараз кров бризне у нього з очей, але трубка й не думала хрускати. А Хуан Вертес уже запалився, на карту було поставлено його авторитет.

— Об коліно можна? — сопучи запитав він.

— Та хоч і сокирою, — байдуже погодився Сміт.

Але як не старався Хуан Вертес, трубка і не ламалася, і не гнулася. Сеньйор Осандра розкурював товстенну сигару й тішився. Йому дуже подобалось, як Вертес сам себе пошивав у дурні. Нарешті Сміт узяв з рук Вертеса трубку й постукав нею об підлогу. Трубка дзвеніла як металева. В куточках Смітових губ затанцювала посмішка.

— Сеньйоре Вертес, даруйте мені, я не зовсім доречно пожартував з вами, але ви були найскептичніші й за це покарані. Бачите, з цієї трубкою нічого не станеться навіть під тиском у сорок тисяч атмосфер. Хімічні властивості матеріалу, з якого вона виготовлена, такі, що діаметр труби й товщина стінок тут не відіграють ніякої ролі. Я можу виготовити вам трубу діаметром у п’ять метрів з товщиною стінки не більше, як товщина людського волоса, й вона буде такою ж міцною. Ця міцність виникає лише під впливом морської води. До речі, ви звернули увагу, як біла мишка пройшла по трубці, ніби в тунелі під Ла-Маншем?

— До чого тут мишка? — буркнув Вертес. Він був злий, як десять псів: проклятий комівояжер і тут пошив його в Дурні.

— Невже підводна прогулянка мишки не викликала у вас ніяких асоціацій? — тепер Сміт звертався до сеньйора Осандри.

— Бачите, е-е…

— Ну, добре, — тоном своїм Джошуа Сміт показав, що терпіння в нього вистачить, хоча б йому довелося балакати з цими баранами добу, — ну, гаразд, а коли б діаметр трубки був, скажімо, кілька метрів, а довжина її сімдесят морських миль, то й тоді підводна подорож мишки не викликала б у вас ніяких асоціацій?

І Вертес, і Осандра глипнули на нього і, як по команді, схопилися із своїх місць.

— Стривайте, — зашепотів Осандра, — невже ви хочете сказати, що…. що можливо…

— Я хочу сказати, що можливо за кілька годин темної ночі збудувати тунель від Мільво до Кардосу. До того ж цей тунель не лежатиме на дні, а плаватиме у воді на глибині двох-трох метрів, — спокійно сказав Сміт.

Очі у Вертеса стали зовсім божевільні. Йому не вірилося, що це серйозна розмова, а не чергова витівка комівояжера. А проклятий комівояжер ніби читав його думки.

— Шановний сеньйоре Вертес, я такий же комівояжер, як ви настоятель Кентерберійського собору. Я інженер, і це мій винахід. Досить мені запатентувати мій винахід, і я купатимусь у золоті. Але яку ціну матиме золото, поки Кардос знаходиться в руках у голодранців, поки Кардос прикладений до скроні нашої країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Ні, сеньйори, поки Кардос не буде належати вам, сеньйоре Осандра, вам, сеньйоре Вертес, і вашим друзям, доти я не можу бути спокійним за своє золото. А коли так, воно мені поки що не потрібне, і я надумав допомогти вам.

— Але як же ж… — почав було Осандра, проте Сміт його перебив:

— Сеньйоре Осандра, не думайте, що я безкорисливий і святий, не думайте, що мене спустив на землю бог виключно для того, щоб допомогти вам. Буду відвертий і відразу ж скажу, що в першу чергу я пильную свої власні набутки й уже потім ваші. Але обставини склалися так, що зараз ми один без одного не можемо. Я прийшов не шантажувати вас, а діяти.

У прохолодному кабінеті було тихо. Чулося тільки, як Вертес сьорбав бакарді, як дзижчала десь під стелею муха, і ще…

Уявімо собі на хвилинку, що можна було б почути, як напружено працює мозок сеньйора Осандри. Коли б наша уява була надзвичайно багата, ми почули б, як мелють млинові жорна. Це мозкові півкулі Осандри перемелювали все мовлене Джошуа Смітом. Вигадки тут і справді ніякої не було, бо сеньйор Осандра перемелював усе до останнього слова, відсіваючи борошно від висівок.

“Червоний провокатор? Не схоже. Звідкіля б він узяв таку дивовижну штуку? Божевільний? Авантюрист? Гарненький мені божевільний, який може вигадати таку цяцьку. Авантюрист? Безперечно. Але авантюрист вищого гатунку, екстра-клас. Він хоче мене ошукати? Можливо. Але тоді він або не знає справжнього стану речей, або вельми поспішає і ладен хапонути, що нагорі лежить. Дурниці, дурниці, дурниці! Все це у висівки. Авантюристи такого класу, як правило, все знають і ніколи не поспішають. Наївний кандидат у мільйонери, який заради політичної кар’єри хоче зв’язати своє ім’я з борцями проти червоної загрози? Не схоже. Щирий і переконаний ворог червоних саме на Кардосі? Не схоже. Червоних вистачає у всьому світі, і йому немає потреби віддавати перевагу саме кардоським голодранцям. Каже, що не може бути спокійним доти, поки червоний Кардос буде приставлений до скроні його країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Безперечно, бреше, й це чистісіньке борошно, а ніякі не висівки. Йому поки що нічого втрачати. З-поміж його земляків чимало таких, котрих Кардос мусив би непокоїти значно більше, але вони поводять себе спокійно. Навіть занадто спокійно. Вони не розуміють, що сьогоднішнє наше лихо може бути завтрашнім їхнім лихом. Їм давно слід було втрутитися і покінчити з Кардосом протягом кількох днів…”

І тут стало по-справжньому тихо. Жорна більше не працювали. Тільки муха дзижчала й Вертес сьорбав бакарді. В мозку сеньйора Осандри спалахнула блискавка — й усе стало ясним і зрозумілим.

“Цей хлопець не інженер, і він зовсім не авантюрист. Як Це я відразу не здогадався? Це “вони”, колеги, дужі світу Цього, його земляки, побоюючись політичних скандалів, громадської думки та дипломатичних ускладнень, в такий спосіб контактують з нами. Розвідник екстра-люкс-класу приходить під виглядом комівояжера, показує фокуси з мишкою і… Їхній вибір правильний. До кого, як не до мене, їм надіслати гінця з доброю вісточкою? Цей Джошуа Сміт (боюсь, що він такий же Джошуа і такий Сміт, як я Далай-лама, але це мене зовсім не обходить) всією своєю поведінкою натякає на створення акціонерного товариства. Він не може не знати, що акціонер з мене тепер буде паршивенький, контрольний пакет з акціями мені, може, навіть і не снитися, але ім’я моє на чолі будь-якого акціонерного товариства що-небудь та значить. Ім’я моє ще не забули на Лоу-сіті. Гроші попливуть. Дарма я сумнівався, дарма я хвилювався. “Вони” не могли не прийти на допомогу. Дивно одне: чому цей хлопець почав розмову відразу ж про висадку десанту на Кардос? Така відвертість… Пусте! Висівки, висівки, висівки. А борошно в тім, що він інакше нас би й не зацікавив. Хіба слухав би я його, коли б справа обмежилася самою тільки прогулянкою білої мишки всередині прозорої трубки? Ні, я впізнаю його земляків! Вони завжди звикли діяти відверто, брутально, лізти пробом і називати речі своїми іменами. Але про людське око акціонерне товариство, безперечно, не буде називатися “Товариство прихильників негайної окупації Кардосу”.

— До речі, ви розумієте, — сказав раптом Джошуа Сміт, — що ми не можемо рекламувати ні мій винахід, ні вашу подальшу діяльність?

“Ага, нарешті!” — зітхнув з полегшенням сеньйор Осандра, а вголос сказав якомога спокійніше:

— Нам поки що нічого рекламувати. Питання це значно складніше, ніж вам здається.

Уже добре напідпитку, Вертес здивовано вирячив на нього червоні банькаті очі:

— Як, ви не хочете, щоб мишка прогулялася на той берег?

Тепер Осандра ледве глянув на нього, він знову почував себе хазяїном.

— Мишок треба годувати, і в них мусять бути дуже гострі кігті й зуби, — повчально сказав він, — а для цього потрібні гроші, багато грошей. У всякому разі значно більше, ніж є у нас з вами.

— І в тисячі разів більше, ніж є у мене, — Джошуа Сміт поклав на стіл чек.

Сеньйор Осандра ковзнув по ньому поглядом і знизав плечима. Сума і розсмішила його, і втішила. Він добре знав земляків Джошуа Сміта: вкладаючи в якусь комерцію цент, вони хотіли мати на нього долар. Крім усього, сеньйор Осандра розумів, що ті, хто послав Сміта, не хотіли ризикувати не тільки грішми. Тепер усе було правильно. Тепер усе стало зрозумілим. Для організації акціонерного товариства, для організації якоїсь завуальованої фірми грошей вистачить, а потім акціонерами стануть найбагатші і найвпливовіші люди.

— До речі, — сказав сеньйор Осандра, — як ви дивитесь на те, щоб ми використали ваш винахід просто тут, у Мільво? Спочатку можна було б заснувати фірму, яка випускатиме оригінальні напівпрозорі човни з невідомого досі матеріалу, а також оригінальні, зовсім прозорі акваплани? Це буде надзвичайно оригінальне й захоплююче видовище! Уявляєте, людина мчить на акваплані, а його зовсім не видно! Він наче розчинився у воді! Враження, ніби людина зовсім мчить по водах, аки по суші. Чудово!

— А як же ж мишки, га? — хрипів Вертес, наливаючи собі надцяту чарку бакарді. — А як же ж мишки з автоматами на пузі? Скажіть, сеньйоре Сміт, а могли б, скажімо, у вашій трубі пройти авто, щоб нашим мишкам не чимчикувати сімдесят миль пішки?

— Навіть танки, — сухо відповів Сміт.

Він дуже мало надавав зараз уваги Вертесу, і той це відчув. І разом з тим відчув у особі Сміта майбутнього хазяїна. Таким людям, як Вертес, більше в пригоді стає інстинкт, ніж розум.

— Я абсолютно згоден з вами, сеньйоре Осандра, — звернувся Сміт до Осандри, — я абсолютно з вами згоден. Наша фірма, чи акціонерне товариство, чи як ви хочете, мусить мати чисто приватний характер і не мозолити очей. Перш за все ми маємо потурбуватися про акціонерів…

— Це я візьму на себе, — нахилив голову Осандра.

— І я теж, — додав Сміт.

Вертес налив ще надцяту чарку бакарді. Виявляється, про нього всі забули. Йому залишалося одне — пити, що він старанно й робив.

— По-друге, — продовжував Сміт, — нам потрібно випускати такі штуки не в лабораторії, як це робилося донині, — він постукав трубкою по столу, — а в промислових умовах. І, по-третє, чим менше людей знатиме про нашу з вами розмову, тим буде краще. Думаю, що про це потурбується сеньйор Вертес, він зможе підібрати надійних хлопців.

Джошуа Сміт шанобливо нахилив голову в бік Вертеса, і той аж засовався на стільці від задоволення.

— Будьте певні, сеньйоре Сміт, Хуан Вертес уміє підбирати хлопців.

Сміт вклонився ще раз, даючи зрозуміти Вертесу, що він жодної хвилини не мав сумніву в його здібностях. Після цього Джошуа Сміт налив три чарки бакарді.

— У такі хвилини годиться пити шампанське, але шампанське ми вип’ємо іншим разом. За успіх, сеньйори! За великий успіх!

Жалібно і ніжно дзеленькнули чарки…









КЛАПТІ ІЗ ГАЗЕТИ “КУР’ЄР МІЛЬВО”





“Жахливий вибух!!!”

“Це рука червоних із Кардосу!!!”

“Це рука Москви!!!”

“Згоріли живцем чи викрадені комуністами???”

“Вчорашній мільйонер змушений сьогодні найматися мийщиком посуду у кав’ярні “Орхідея”!!!”

“Невже уряд стерпить чергову вилазку червоних???”

“А вони ще вимагають виборчих прав для чорних!!!”

“У банку на рахунку фірми “Сміт, Осандра і К°” не зосталося жодного цента!!!”

“Такої пожежі я не пам’ятаю понад двадцять років, — сказав нашому кореспондентові брандмейстер Бібс!!!”

“Найграндіозніша пожежа країни сталася в нашому місті!!!”

“Диверсія чи нещасний випадок???”

“Руки червоних терористів дотяглися до Осандри через океан!!!”

“Лікарів турбує душевний стан сеньйора Осандри!!!”

“Трупів містера Сміта і сеньйора Вертеса не знайдено серед жертв вибуху!”

“Мирна фірма стала об’єктом злочину червоних!!!”

“Вечірній випуск нашої газети вмістить фото сеньйора Осандри, зроблене за кілька годин до трагічного вибуху!!!”

“Збитки, які зазнала фірма “Сміт, Осандра і К°”, оцінюються в кільканадцять мільйонів!”

“Спеціалісти запевняють, що знайти трупи містера Сміта і сеньйора Вертеса буде неможливо, бо містер Сміт і сеньйор Вертес були в епіцентрі вибуху”.

“Касир банку “Мремор і син” розповів нашому кореспондентові, що за кілька годин до трагічного випадку фірма ліквідувала свій поточний рахунок у банку”.

“Уряд мусить втрутитися і створити авторитетну комісію!”

“Акціонери фірми “Сміт, Осандра і К°” — найбідніші люди в нашому місті!”

“З добре поінформованих джерел нам стало відомо, що поліція цікавиться особою головного касира банку “Мремор і син”.

“Приборкаймо ж нарешті і чорних, і червоних, бо незабаром вибухне все місто!!!”









СТАРИЙ ЦВИНТАР І НОВІ ПОКІЙНИКИ





Біля західних берегів Атлантики, в ста п’ятдесяти милях від Нью-Скотленда, сіро-зелені хвилі набігають на жовтий пісок. Треба мати дуже пильне око, щоб зрозуміти, що перед вами острів. Власне, острів — це забагато честі для відмілини, яка навіть у дуже тиху погоду ледве-ледве виставляє над водою свою піщану спину, а варт хвилям хоч трохи розгулятися, як усе це тоне в океані, наче шматок старого жовтого сала в пінявому борщі.

Проте немає в світі капітана, який би не знав про цю відмілину-острів, і немає жодної лоції, де б великий шрифт не привертав уваги штурмана до цього острова, що носить назву Сібл.

Місце в Атлантиці, де розташований Сібл, називають і “Островом розбитих надій”, і “Проклятим островом”, і “Гнилим кутком Атлантики”, і “Кладовищем кораблів”. Здавалося б, що простіше нанести острів-відмілину на карту й обминати його десятою дорогою. Але все це дуже просто тільки на словах. Сто, сто п’ятдесят, двісті років тому капітани вітрильників змушені були проводити свої судна біля самого острова, бо їхнім маневрам заважали зустрічні південні й північні течії. Пізніше, коли через Атлантику попливли перші пароплави, теж виявилось, що цвинтар кораблів зростає. Він поповнюється все новими й новими жертвами. Відкриття, яке зробили мореплавці, сколихнуло всіх: острів рухався в океані! Й рухався відносно швидко. Менш ніж за двісті років він перемістився на сорок два кілометри й став на три кілометри довший. Кілька разів доводилося переносити на острові маяки. А острів собі й не думав зупинятися, сунеться й сунеться в океан, і навіть найновіші лоції не завжди за ним устигали. Налетіти на мілину в тумані траплялось навіть найдосвідченішим капітанам. Тому за останні сто п’ятдесят років навколо острова Сібл знайшли в пісках його берегів могилу п’ятсот п’ять великих суден і десять тисяч моряків і пасажирів.

Часом примхливий острів, знущаючись над людьми, вдає, ніби хоче їм віддати свою здобич. Якось після великих вітрів піщані дюни острова перемістилися, і перед людьми постала розкопана могила американського кліпера, який пропав безвісти дев’яносто років тому.

Так, пісок берегів острова Сібл перемішаний з уламками посуду, матроськими ґудзиками, валяються там монети різних країн, тріски різних порід дерева, величезні іржаві якорі, шматки ланцюгів, жмутки канатів, які не встигли перегнити, а часом забіліє в жовто-сірому піску людська кістка…

Океан і Сібл не зовсім ковтають свої жертви. Пісок, пливкий, як і вода, заповнює кожну шпарину в суднах, і одні з них загрузають у відмілині по горішні палуби, інші — по труби, треті — по щогли і борти. Цвинтар, справжній цвинтар. І довкола хрести, і довкола скорботні пам’ятники. Тільки що без вінків і без квітів на могилах.

Ось одна з найсвіжіших могил, де в 1947 році було поховане велике американське судно “Менхасетта”. Частина борта й щогла все ще стирчать над водою.

Тут одного серпневого вечора, коли океан хоч і хвилюється, але не сердиться (сердитись він почне десь у середині вересня), майже біля самого борта “Менхасетти” кинула якір невелика за тоннажем, але з чудовими мореплавними якостями яхта. На яхті почалася метушня, і чайкам, що сиділи на іржавих леєрах та на щоглах напівзатонулого судна, стало зрозуміло, що люди з яхти мають намір висадитись на борт “Менхасетти”.

Чайки не помилились, люди таки справді почали висадку.

Капітан яхти, мабуть, навіть за тихої погоди не дуже довіряв якорям, бо течія була велика, й тому наказав увімкнути двигун. Тепер яхта стояла рівніше, її не зносила течія, і якірні канати вже не так натягувалися.

Від яхги до борту судна відпливла перша шлюпка, потім друга… Коли перша повернулася назад до яхти, друга знову пливла до “Менхасетти”. Так вони снували між яхтою і “Менхасеттою” кілька годин, перевозячи на борт судна, що потонуло, вантажі в добре запакованих ящиках та людей.

Уже було зовсім темно, коли яхта вибрала якір і поволеньки, ніби крадучись, заднім ходом відпливла й зникла в океані.

Було помітно, що люди на борту корабля, який потонув, — маленький організований підрозділ, скерований чиєюсь дужою волею. Раз у раз чулися різкі й чіткі команди. Як від магніту суворим малюнком у всі боки розходяться силові лінії, так розходилися люди від сухорлявого чоловіка, який примушував слухати себе навіть тоді, коли промовляв зовсім тихо.

До речі, про його голос. Коли б цей голос почув зараз сеньйор Рамон Бартоломео Лопес Осандра, він би подумав: “Ні, Джошуа Сміт не загинув під час вибуху, і тіло його не знайдено зовсім не тому, що воно згоріло. Просто Джошуа Сміт утік. Але який біс затаскав його сюди, на борт оцього напівзатопленого судна? Дивна людина, цей Джошуа Сміт, і мусить цей Джошуа Сміт закінчити свої дні на електричному стільці, бо де ж тоді справедливість?”

На це Данієль Слоуп (він же Данило Слуп) мав би сказати:

— Слухайте, ви, придуркуватий сеньйоре, де ви тут бачили містера Джошуа Сміта? Оцей молодик, оцей наш хазяїн, по-вашому, містер Джошуа Сміт? Ха-ха-ха! Він такий Джошуа Сміт, як я папа римський! Це ж Мечислав Живокіст, синок мого старого колеги Янька Живокіста на прозвисько Могила. То, виходить, він не одного мене наколов? А-ха-ха-ха! І набагато вас? Що? А-ха-ха-ха! О-о-го-го, сеньйоре Осандро! Ну, мене спершу не так, щоб набагато, спершу він начебто шантажував мене по-божому, але ви тільки послухайте, яку він устругнув зі мною штуку. Навіть ми з його батьком навряд чи додумалися б до такого. Я розумію так: шантаж — значить, шантаж! Шантаж мусить бути чесний, як і годиться між порядними людьми. Маєш змогу шантажувати кого б там не було, шантажуй, шантажуй навіть тата рідного, але шантажуй по правилах, одержуй гроші й іди собі під три чорти. Але на дірявій шкурі одного й того ж дідька заробляти двічі — такої о між нами не водилося.

Приносить він мені деякі документи, котрі могли б дещо скомпрометувати мене. Ну, не взагалі, а так… Розумієте, я саме мав одне — грошові зацікавлення у місті Грібтауні… Чули таке місто? Гарне, між іншим, місто. Різні отам інтелігентики, ота всяка культурна наволоч підтримували аптекаря О’Келлі. Це був мій єдиний поважний конкурент. Але я не пошкодував грошей, натякнув декому з хлопців, що поїтиму їх безкоштовно хоч і рік (я утримував тоді кав’ярню “Метелик”, або, коли хочете краще, то бар), і справи мої поліпшали, з усього було видно.

У нас, у Грібтауні, народ дужий, і до бару ходять частіше, ніж до аптеки. І саме в той час, коли в мене все мастилося, з’явився ваш, як ви на нього кажете, Джошуа Сміт. Зі мною він недовго грав у піжмурки й відразу ж сказав, хто він і що. Головне — людина слова. Це мені відразу ж сподобалось. Так і так, каже, я прийшов вас шантажувати. Звичайно, нікому не приємно, коли тебе шантажують. По собі знаєте, сеньйор Осандра, як із власними грошиками розлучатися. Але цей Славко скрасив мої неприємності відвертістю, діловитістю: так, каже, і так, я прийшов вас шантажувати. Завжди приємно мати справу з людиною слова, яка тобі не морочить голову, а відразу каже, по що прийшла. Звідки ж мені було знати, що він підсунув мені лише копії, а оригінали півгодини тому продав моєму конкурентові О’Келлі?!.

Наступного ранку спокійнісінько розгортаю “Ієрихонську трубу Грібтауна” (є там така газетка мерзенна), й у мене темніє в очах. Усі ті документи, що мені їх так люб’язно продав Славко Живокіст, синок мого покійного колеги, всі вони до одного надруковані на сторінках цієї мерзенної газети. Ну, ви самі розумієте, що моє добре ім’я було знеславлене, виваляне в багнюці, й бізнес мій ляснув. Пізніше, коли О’Келлі вже не бачив в моїй особі ні ворога, ні конкурента, я якось зайшов до нього й по-дружньому поцікавився, скільки молодий Живокіст злупив з нього за ці документи? І що, ви думаєте, виявилось? А виявилося, що копієчка в копієчку стільки ж, скільки й з мене. Ви бачили що-небудь подібне? Ні, мушу вам сказати, що, мабуть, таки надходить кінець світу, бо в наші часи теж шантажували, торгували документами, що могли будь-кого скомпрометувати, й усе таке інше, але робили це чемно, як порядні люди, а не так.

Після того як мій бізнес ляснув, мені залишилося тільки латати дірки у власному бюджеті. А їх було таки чималенько. Й хабарі перед тим доводилося давати, і цей молодик трохи облупив мене, та ще й довелося давати декому хабарі після опублікування в газеті тих документів. Я зціпив зуби й зайнявся виключно комерцією, і вже дещо почало ставати на рівні ноги, коли гульк — з’являється раптом у Грібтауні в моєму барі “Метелик” Славко Живокіст разом з оцим чорним, важким, волосатим. Славко називає його сеньйор Вертес, начебто його звуть Хуан Вертес, а під яким іменем звали ви його, сеньйоре Осандро, цього я не знаю. Словом, вони вдвох зайшли до мого бару “Метелик”, і, коли б їх було не двоє, я розвалив би пляшкою голову синкові мого старого колеги. Але їх було двоє, і я ледве стримав свої нерви.

Мечислав підійшов до мене, широко всміхаючись, ніби не він пограбував і продав мене двічі. Двічі. “Ну, дядьку, — сказав він, — от ми й зустрілися. Налий нам чого-небудь промочити горло, та не здумай підсипати якоїсь зарази”. Це я, прошу вас, такий дурний, що у власному барі буду труїти людей, щоб не минути електричного стільця? Я промовчав і налив їм чарочки. Вони випили, й тоді Мечислав сказав мені: “Дядьку, ви колись просилися зі мною. Тепер така можливість є. Підете чи передумали?”

І що ви думаєте? Я пішов за ним, як циганський собака за возом. Що ви мені не кажіть, а в ньому щось таки є від чорта. Й ще, може, гіпноз. Не знаю. Тільки, прошу вас, ще кілька днів тому, коли б хто-небудь сказав мені, що сьогодні, в суботу, я стоятиму не за стійкою свого бару, а на оцій палубі, я вилив би в очі такому жартівникові кухоль прокислого пива. А от бачите…

…До Мечислава Яковича Живокіста підійшов Хуан Вертес і сказав:

— Сер, уранці можуть бути небажані гості — обслуга маяка…

Мечислав навіть не повернув у його бік голови. Вертес покашляв у кулак і сказав голосніше:

— Уранці можуть бути небажані…

І тільки тоді Мечислав обізвався сухим неприємним голосом:

— Я не глухий, Вертесе, я добре все чую. Які можуть бути гості?

— Н-ну… — знітився Хуан Вертес і подумав: “Свиня, він тепер навіть мене помічати не хоче. І немає більше “сеньйора Вертеса”, а просто “Вертес”. Усі вони такі”.

— Так от, запам’ятайте, Вертесе, що в нас не може бути ні бажаних, ні небажаних гостей. Ми до них байдужі. Хай приїздить хто хоче, навіть командувач військово-морських сил НАТО. Все, що ми тут робимо, не має під собою кримінальної основи. Чи, може, ви, Вертесе, забули, для чого ми висадилися на борту цього недотопа?

— Ні, я не забув. Ми прибули сюди для того, щоб обладнати цю калошу під пам’ятник загиблим кораблям.

Мечислав помовчав і після довжелезної паузи, яка примусила Вертеса переступити з ноги на ногу, сказав:

— Ну?

Вертесу залишалося небагато — ще раз переступити з ноги на ногу й розвести руками.

— Покличте до мене аквалангістів, — наказав Мечислав.

— Але ж зараз ніч, — спробував заперечити Вертес.

— Серйозно? — саркастично протяг Мечислав. — А мені чомусь здавалося, що зараз гарячий полудень.

Вертес засопів як бик і пішов виконувати наказ. За хвилину перед Мечиславом стояло шестеро аквалангістів.

— Ось що, хлопці, коли ви думаєте, що я найняв вас виключно для того, щоб ви танцювали свиг, то ви дуже й дуже помиляєтесь.

— Зараз ніч, сер, — сказав старший з аквалангістів.

Але сказав він це не дуже впевнено, ніби сумніваючись. Щось таке було в голосі цього типа, що дозволило Мечиславу взагалі на вважати його за людину.

— Ніч? — здивувався Мечислав. — Тоді, мабуть, доведеться використати ліхтарі. Це вам. А мені, мабуть, доведеться зайвий раз розстебнути гаманця.

— Дякую, сер, ми зараз, — сказав старший аквалангіст, і Мечислав сам себе вилаяв у думках. Такому і всій його бригаді можна було не доплачувати, а просто як слід нагримати на них.

Усі вони такі. Мечислав разом з Вертесом і Данилом Слупом підбирали їх у всіх найсумнівніших шинках уздовж узбережжя. Народ цей, як правило, конфліктував з поліцією, заборгувався по вуха барменам і був не вельми допитливим. На таких людей і у Вертеса, і у Слупа був нюх і було око, і Мечислав Живокіст не втручався в їхні справи. Тут вони обидва були на коні, і його поради нічого б не додали.

Зафрахтувати у Голіфасті яхту з сумнівною репутацією її капітана виявилося теж нескладною проблемою. Митні чиновники стали напрочуд скромними після інтимної розмови з Хуаном Вертесом. Портові документи були оформлені так, ніби гарна, вихована компанія на борту яхти “Ціцелія” вибирається в океан трохи порозважатися, поплавати з аквалангами та спорожнити кілька фужерів фруктових напоїв (спиртного ні, ні й ще раз ні!).

Мечислав відчував дивне піднесення. Нічого незвичайного в тому, що він бачив за останні дні навколо себе, звичайно, не було. Й він не зробив якихось надзвичайних відкриттів, оперуючи формулою “люди — гроші — гроші — люди”. Мечислав з дитинства був вихований як слід: ти мені гроші, а тоді я побачу, чого вартий ти. Навіть у дитинстві він уже знав, що за гроші все продається і все купується. Продавати він не хотів нічого, йому хотілося купувати, купувати. Й тепер усі ці останні дні він був якось приємно натхнений і окрилений. Формула діяла бездоганно — він купував. Правда, ті, кого він купував, були дрібнуватим і дешевим товаром, але ж і платив він за них зовсім дешево. Грошей все ще було обмаль, грошей не вистачало. Ні Вертес, ні Слуп не розуміли його. Для них він уже й зараз мільйонер, для них він уже й зараз і шеф, і бос, і бог, і диявол в одній особі. Й вони підуть з ним в огонь і воду, бо такі, як вони, звикли служити дужому. Але вони навіть зараз, на самісінькому старті, зовсім не розуміють його. Більше того, їм здається, що він по-дурному, по-хлоп’ячому тринькає гроші. Ха-ха-ха! На якого біса Данилові Слупу здався б оцей корабель, який наполовину затонув? Ха-ха-ха! А хіба б заплатив Данило Слуп таку купу грошей за право ходити вздовж похиленої палуби цієї калоші? Пам’ятник! Ха-ха-ха! Пам’ятник кораблям, що затонули. Ха-ха-ха! Контора могильника на цвинтарі кораблів… Може, так правильніше буде?

…На палубі спалахнули ліхтарі. Щось брязнуло раз, удруге, почулися приглушені голоси, взагалі починалось якесь пожвавлення. Але Мечислав Живокіст усе глибше й глибше пірнав у свої думки та плани й навіть не помітив, коли пірнула в холодні, сірі води Атлантики перша пара аквалангістів. Яке йому було до них діло? Досить того, що він платив їм гроші.

— Сер, — буркнув Вертес, — перша пара пішла досліджувати дно, як ви наказали.

Мечислав не відповів нічого, й Вертес, пом’явшись, відійшов. Мечислав намацав ногою ящика й сів на нього, схиливши голову на руки.

Аквалангісти все ще не випливали, але з борта “Менхасетти” було видно, як у чорно-сірій воді плавали дві молочно-жовті медузи. Це крізь воду світилися ліхтарі аквалангістів, що обстежували дно й підводну частину корабля. Ліхтарі на палубі були погашені, тільки вздовж борту вишневими вогниками тліли сигарети. Ніхто, звичайно, не вимагав розмовляти пошепки, тут вони могли ревіти, наче моржі, однаково, крім риб та дельфінів, ніхто їх не почує, але нікому не хотілося розмовляти голосно. Часом до Мечислава вітер доносив уривки шепотіння:

— …біс його знає…

— Що нам до того? Нам платять? Платять. А решта мене зовсім не обходить.

— Кажуть, що…

— …великі гроші…

— Великі гроші завжди не наші, але й на ці, що він заплатить, можна пристойно…

— …морський ресторанчик…

— Хі-хі-хі! З дівчатками…

— А що? Такі собі русалочки… хі-хі-хі. Це мусить бути оригінально й пікантно, щоб я удавився власним ліктем…

— І мусить коштувати до біса грошей для тих, хто сюди приїжджатиме…

— Ніколи не рахуй чужі гроші, бо й власні гроші завжди йдуть повз нашу кишеню.

“Цей уже звик, — подумав Мечислав, — і таких, як він, чимало. Для нього сума, за яку можна купити пляшку віскі, вже скарб. Дрантя, людська подоба, але не людина”.

Мечислав почав уважніше прислухатися до того, що зривав вітер з їхніх губ і доносив до його вух.

— Ви йолопи, — смачно сплюнувши за борт, сказав котрийсь із них, — невже ви не розумієте, що тут серед океану не дуже вигідно торгувати пивом та яєчнею? Якого дурня потягне за сто п’ятдесят миль в океан, та ще й у таке прокляте місце випити чарку віскі? Ви уявляєте, скільки коштуватиме така чарка?

— Ги-ги-ги… А дівчатка?

— Ет! — продовжував той самий голос. — Хіба мало дівчаток на березі? Дурниці все це. Тут справа зовсім не в тому…

Мечислав весь напружився і навіть подався вперед, як рись перед стрибком. У думках він підганяв цього патяку: “Ну-ну, кажи ж, що ти там підозрюєш!” Але його підганяв не тільки Мечислав у думках, всім було цікаво почути щось нове, недодумане іншими.

— Ви про марихуану що-небудь чули?

— Сигарети, здається, є такі, з цією марихуаною, — непевно сказав чийсь хрипкий голос.

— Узагалі-то є, а тільки не в сигаретах справа. А опій курив хто-небудь з вас? Ні? У-у, селюки. Мені доводилося, коли плавав до Гонконга…

— До чого тут Гонконг? — хтось надсадно закашлявся.

— А до того. В Гонконзі чи, скажімо, в Макао таку курильню так само легко зорганізувати, як у нас кав’ярню-автомат. І поліції там діла зовсім немає, хто там що курить і як курить. У нас інша справа, у нас поліція ловить. Знову ж таки героїн, контрабанда…

Мечислав беззвучно розсміявся. Йому стало все зрозумілим, і він з полегшенням зітхнув. І в цього фантазія не сягнула далі контрабандного героїну чи опіуму. Проте цей, здається, хлопець з головою. Найраціональніше надумав використати оцю стару калошу. Але його товариші не були такі догадливі й вимагали продовження:

— Ну, марихуана, ну, героїн, ну, опіум, а що далі?

Він, мабуть, зрозумів, що їм треба говорити відверто, бо натяків вони все одно не зрозуміють, і сказав:

— А те, що наш бос, мабуть, хоче обладнати на цій калоші щось дуже схоже на курильню опіуму або склад контрабандного героїну.

— Що нам до того, — хтось плюнув за борт, — нехай тут переховує навіть чортову бабусю, навіть контрабандну атомну бомбу, нам чхать на це. Головне, що він платить, і платить непогано.

— Це так, — погодилися з ним інші.

“Розумник, — подумав Мечислав, — усі б ви такі були. Страшенно ненавиджу мислячих, їх треба просто знищувати”.

Саме в цю хвилину аквалангісти піднялися із води. Трохи віддихавшись, старший почав доповідати Мечиславу:

— Шефе, мене просто дивує, чому свого часу не підняли це судно…

— Ви забули про страхові премії, а загалом це не ваша справа. Що там?

— Корпус майже неушкоджений. У носовій частині пробій. Це сталося, мабуть, тому, що судно різко всунулося носом у пісок, а двигуни ще працювали на повну потужність…

— Мене не цікавлять ваші припущення! Великий пробій?

— Достеменно встановити важко, там усе затягнуло піском, і пісок став такий, мов цемент. Вода більше не може ні поступати через пробій, ні виливатися звідти. Все зацементовано піском, у трюмі повно піску. Судно засмоктало піском.

— Добре, відпочивайте.

Це все Мечислав передбачив, хоча йому і не доводилось пірнати з аквалангом і оглядати днище корабля. Він поклав собі діяти так, щоб пісок з його ворога перетворився на спільника.

На світанку почалися роботи по реставрації корабля. Всі, звичайно, розуміли, що шеф і не думає піднімати судно, він хоче, щоб воно залишилося на місці, але збирається переобладнати його каюти, салони, трюми, що залиті водою й засипані піском.

Почали розпаковувати ящики з пластролом, тією самою дивовижною масою, якості якої Джошуа Сміт демонстрував сеньйорам Вертесу й Осандрі у кав’ярні “Орхідея”. Чимало цього пластролу було зроблено на фабриці сеньйора Осандри, перш ніж сама фабрика запалала синім полум’ям. А як нелегко було вивезти із фабрики готову продукцію, не викликаючи ні в кого ані найменшої підозри. Про це дещо міг би розповісти сеньйор Вертес.

Але як би там не було, а пластрол лежав ось на палубі, і група аквалангістів збиралася зараз опуститися з ним на глибину. Розрахунок Мечислава був і простим, і хитромудрим. Переконавшись, що корабель загалом цілий і міцно вріс у дно, він надумав дещо змінити свій план. Тепер не було потреби покривати пластролом борти й звільняти всі трюми від піску й води. Судно може сплисти і потім повалитися на бік. Простіше покласти пластролові латки тільки в тих місцях, де пробої і дірки в бортах та днищі виступають над піском. Викидати пісок і викачувати воду з носових і кормових відсіків не треба — вони міцно тримають судно на грунті, і навіть у найшаленіший шторм воно не похитнеться. Тепер зрозуміло, чому після багатьох років перебування судна над водою воно залишилося ціле.

Пластрол міцніший сталі. Значить, після того як будуть укріплені борти зовні, треба укріпити ним борти й переборки зсередини, бо зовнішній тиск води й піску може роздушити судно.

Тепер усі аквалангісти, прихопивши пластрол, один за одним зникали за бортами. Ті з робітників, що зосталися на палубі, теж не байдикували. Мечислав не за те платив їм гроші. В них знайшлася робота у напівзатоплених салонах і каютах.

З-за валів Атлантики виринуло червоне сонце. На палубі “Менхасетти” сиділа одинока постать і стежила за мотузками, на яких спускали ящики з пластролом аквалангісти. Вона була схожою на кнехт і не викликала підозри навіть у чайок. Десь у тумані протарахкотів катер з обслугою маяків, але ті, із маяків, усупереч побоюванням Вертеса, зовсім не цікавилися, що робиться на судні. Крім того, що можна побачити з тумані? ‘

А на судні кипіла робота, як кипіла вона й у воді. Аквалангісти раз у раз смикали за мотузки, щоб узяти нові порції пластролу, в каютах, в салонах, у стерновій рубці дужі руки вкривалися свіжими мозолями. Для Мечислава було обладнано невелику, зовсім суху каютку, куди він перебрався із своїми паперами та розрахунками.

На перший погляд, це було безглуздя — дві дюжини комах хочуть пробудити й повернути до життя Левіафана. Що б вони могли вдіяти тут, в океані, далеко від сухих доків? Від портальних кранів і новітніх машин? Правда, вони там щось привезли з собою, але оте “щось” зовсім не мало ефективного й переконливого вигляду. Й разом з тим відчувалося, що кожна дрібниця реставрації корабля продумана глибоко, всебічно й не випущено жодної деталі. Портативні земснаряди, зовні схожі на пилососи (і не набагато більші від них), але надзвичайно потужні, за лічені хвилини висмоктували з трюмів кубометри піску й води. Пісок осідав за бортами й ще міцніше стискав судно в своїх обіймах, а щоб воно не хруснуло, як горіх, зовні й зсередини на стіни лягала тоненька плівка пластролу. Вона була навіть непомітною, бо товщина її ледве-ледве досягала товщини цигаркового паперу, але вона була міцна, як панцир. Ніякий тиск води, ніякі атаки океану, ніякі бурі, торми, урагани, багатотоні удари валів об борти — ніщо не загрожувало цій тоненькій прозорій плівці.

Робота просувалася швидко. Мечислав Живокіст умів показати, що він дурно гроші платити не збирається, а Хуан Вертес і Данило Слуп вміли довести, що вони теж не збираються даремно брати гроші. Під їхнім пильним оком ніхто з робітників не міг присісти жодної хвилинки. Тільки аквалангісти, незважаючи на те, що їхній старший запобігав перед шефом, намагалися не помічати ні Вертеса, ні Слупа й взагалі ігнорували їхні накази. В них був свій розпорядок, своя черговість, вони могли навіть лежати на палубі, коли інша пара аірнала у воду. І Вертесові, й Слупові аж руки свербіли, так їм хотілося “поговорити” з аквалангістами, але сам бос, сам Мечислав Живокіст заборонив їм чіпати аквалангістів. На них лежала найвідповідальніша робота, і Мечислав не хотів, щоб вона була зроблена абияк.

Туман розвіявся десь перед полуднем. І тільки тоді всі відчули якусь гнітючість цього страшного місця. Мабуть, залишившись сам на сам з океаном, людина почувала б себе спокійнішою і впевненішою, ніж тут, на цьому цвинтарі кораблів. На півночі, в кількох милях від багатостраждальної “Менхасетти”, виднівся маяк, самого острова Сібл не було видно зовсім, бо він виступав з води на яких-небудь метрів півтора. І здавалося, що маяк стирчить просто в воді. Північ була єдиним краєм, куди хотілося дивитися. Там був маяк, значить, був порятунок, але коли глянути навкруги, то будь-які надії щезали. Довкола облягав океан, і в кількох місцях з нього витикалися уламки щогл, як хрести на забутому кладовищі. Вали котилися за валами безперервно, і створювалося враження, що ці щогли-хрести кудись поспішаючи пливуть.

А над ними кигичуть чайки, і чайки ці висять у повітрі нерухомо. Душі моряків переселяються у тіла чайок, і чайки квилять, плачуть, скаржаться на свою долю. А вали все котяться і котяться, і всі однаково сірі і нескінченні, і небо сіре й нескінченне, і здається, що на світі немає більше ні людей, ні землі, а є тільки цей сірий океан, і хрести на ньому, і сіре небо, і десь там, у серпанку сірих хмар, як запліснявілий п’ятак, — бліде сонце. Часом на одну тільки мить вітер прожене кудись хмари, й сонце бликне по-справжньому, але від того стає ще страшніше, бо океан робиться чорним, а небо білим. Ет, коли б вітер зовсім розігнав хмари, то й океан став би не чорним, а смарагдовим, і небо було б не біле, а блакитне…

Мечислав розумів, як впливає на людей це оточення. Тому, коли Вертес оголосив перерву на обід, Слупові, як старшому барменові, було наказано налити кожному чарку віскі.

Слуп гідно справився з покладеними на нього обов’язками, довівши, що професійний бармен, то, прошу вас, професійний бармен, а не який-небудь босяк, котрий видобуває корок із пляшки зубами. Крім чарки віскі, кожен одержав кабацький жарт, хоч і не дотепний, але круто посолений. Тут Данило Слуп почував себе як акула в океані. Такі, як оці, що простягають зараз тремтливі руки по чарку, завжди були його постійні клієнти. Траплялося, навіть похмеляв їх у борг. Коли стоїш за шинквасом бару, треба часом бути гуманним, щоб не розгубити клієнтуру.

Зараз Данило Слуп хазяйського віскі не жалів, але якось воно так сталося, що налити по абсолютно повній чарці в нього просто не піднімалася рука. Тому для Вертеса й для Слупа залишилася чимала економія. Віскі підбадьорило всіх, і по обіді працювали веселіше, сподіваючись, що шеф не забуде їх і тоді, коли вони сядуть вечеряти.

Треба віддати належне Мечиславові — він’не забув. Знову Слуп виконував таку приємну його серцю роль бармена, а Вертес косив оком — яка ж то буде цього разу економія? Вечеряли вони в салоні, як пасажири першого класу, але відрізнялися від цих пасажирів тим, що не мали, квитків і самі собі прислужували. По вечері хтось спробував побренькати на банджо, хтось затягнув меланхолійну пісню, але на них почали цитькати, їх лаяли, в них кидали черевиками. День був важкий, люди потомилися, люди хотіли спати, люди відчували, що завтрашній день буде не легший, і вони не помилялися.

І так було на завтра, і так було ще через день. Тепер ніхто не дивився на океан і на океанське кладовище. Їх просто не помічали. Вони працювали, їли, пили свою чарку віскі і потім, звалившись де-небудь у кутку, засинали важким сном, щоб на завтра розпочати з того місця, де зупинилися сьогодні.

На п’ятий день дійшли до машинного відділу. Там усі переділки були цілі, і машинний відсік майже зовсім не затопило. Мечислав був приємно здивований і наказав усе довести до ладу. Вертес і Слуп налягли на горлянки.

І настав день сьомий. Робота підходила до кінця, залишалося розкласти устаткування, яке Мечислав привіз із собою. Люди кинулися до роботи, як голодні до миски. Вони знали, що це остання робота й що завтра підпливе “Ціцелія” і забере їх туди, звідки вони ризикнули вирватись. Але перед цим буде ще не один приємний момент. Сьогодні ввечері бос обіцяв премію. Він обіцяв за сумлінну роботу напоїти їх так, Що вони побачать морського змія.

— А він зелений? — запитав якийсь дотепник.

— Побачиш і розповіси нам, — відповів Мечислав, і всі зайшлися гучним реготом, ніби почули не знати яку смішну річ.

Крім усього, після роботи сьогодні, як і годиться в кінці тижня, будуть виплачені гроші. І, нарешті, пішли такі чутки, Що бос збирається накинути їм за гарну роботу певну суму. Скільки кому, чи всім порівно, ніхто не знав, але чутки ходили всякі, й чутки ці приємно збуджували.

Під кінець залишилася найважча робота, але ніхто не скаржився, і з усіх кутків корабля чувся сміх. Вертесу й Слупу не доводилося ні на кого погейкувати, всі хотіли закінчити роботу найшвидше. Вертес і Данило Слуп нудьгуючи никали по кораблю з кутка в куток, поки їх не покликав до себе шеф.

Мечислав без довгих передмов відразу ж перейшов до справи.

— Я сподіваюся, вам не треба пояснювати, що ці джентльмени, — він кивнув головою в бік палуби, звідки чулися голоси, — брали квитки в один кінець? Назад вони не поїдуть.

Слуп закректав, ніби йому довелося підняти щось важке, очі його стали маленькими й червоними, підборіддя подалося вперед, він зрозумів усе. Але Вертес удав, що не зрозумів нічого. Мечислав нетерпляче пересмикнув плечима й почав пояснювати:

— Кілька днів тому я чув, як один з цих джентльменів, — і Мечислав знову кинув у бік палуби, — розпатякував щось про створення на борту “Менхасетти” підпільного притону з курильнею опіуму й продажем наркотиків на будь-який смак. Як по-вашому, через скільки днів портова поліція нанесе нам візит? Після того, як цей тип завтра ввечері зайде до якого-небудь бару?

Вертес і Слуп помовчали. Вертес запропонував:

— То, може, його одного?

Мечислав з жалем подивився на нього:

— Вертес, досі я був про вас значно кращої думки. Ви ж очолювали таку фірму! Дивуюсь, як ви нею керували? Після того як його слухало бодай двоє, він уже не один. А його слухало не двоє, це я сам добре знаю, бо сидів на ящику біля того кнехта.

— Нта-а-ак, — протяг Вертес.

Слуп теж не поспішав з висновками й не ліз поперед батька в пекло. Він розумів, що “мокре” діло в Свіщевському лісі — це одне, а “мокре” діло в ста п’ятдесяти милях від портової поліції — то вже зовсім інше. Крім усього, він емігрант, вигнанець, людина з темним минулим, і електричний стілець не вагаючись прийме його в свої гарячі обійми.

Вертес, правда, почував себе значно впевненіше, бо йому доводилося робити й не такі штуки підсамісіньким носом поліції. Вертес бачив, що зараз він значно потрібніший шефові, ніж шеф йому, і відразу ж набрався нахабства. Мечиславові почала набридати їхня мовчанка. Він був людиною справи й не терпів топтатися на місці.

— Ну, що ви скажете, Вертес?

— Сеньйор Вертес, — поправив його Хуан.

Мечислав ледь помітно всміхнувся куточками губ, гусеницями ворухнулися його кошлаті брови, трішки сіпнулися ніздрі. Він бачив, що Вертес починає набивати собі ціну.

— Добре, хай сеньйор. У такій справі без “сеньйора” не можна. Треба бути ґречним. То що ви скажете, сеньйоре Вертес?

— А що скаже капітан “Ціцелії”, коли завтра вранці застане нас лише трьох? — питанням на питання відповів Вертес.

— Це не ваша справа. Це моя турбота. Але капітан “Ціцелії” людина не допитлива й долею цих джентльменів, — Мечислав утретє кивнув у бік палуби, — не поцікавиться.

— Але, крім капітана, є ще команда.

— Скажіть, Вертес…

— Сеньйор Вертес!

— Добре, скажіть, сеньйоре Вертес, коли ви працювали па Кардосі, у вашій фірмі було багато допитливих хлопців?

— Ха-ха-ха! Вони в мене якось не трималися.

— Ну ось, а чому ви такої поганої думки про капітана “Ціцелії”?

Мечислав Живокіст сказав усе це дуже лагідно і спокійно, але саме тому і Вертес, і Слуп знову відчули в ньому хазяїна.

— Це буде дорого коштувати, шефе! — клацнув пальцями Вертес.

— Не дорожче грошей.

— Тоді призначте свою ціну, а ми з сеньйором Слупом скажемо свою.

— Сеньйоре Вертес, — нарешті розтулив рота Слуп, — не будемо торгуватися, як баби на базарі. В мене є така водичка — зомирить будь-кого. Ні, ні, не подумайте, будь ласка, Що це отрута. До такого старий Данієль Слуп ще не докотився. Це просто гарне снотворне…

— Хай буде що завгодно, хай буде снотворне, але прокинутися вони мусять на дні Атлантики, це вам зрозуміло? — жорстоко сказав Мечислав.

— А це вже як ласка божа. Поснуть, поснуть, голубчики, а прокинуться вже як кому на роду написано. В мене снотворне, а не яка-небудь отрута, я, слава богу, гріха на душу не беру.

— Це мусить дуже дорого коштувати, — продовжував каверзувати Вертес.

Але Мечислав уже його не слухав, виходячи з каюти, він кинув через плече:

— Кожен з них заплатить вам за себе!

— Що? Я мушу бути мародером? — скипів Вертес.

Слуп трохи притримав його за руку:

— Ой сеньйоре, сеньйоре, до чого такі слова? Не були ви зі мною в дні моєї молодості, багато чого не бачили. Тільки й тієї роботи, що бери та перекладай гроші із їхніх кишень до наших. Ви ж зважте, скільки їх, а нас із вами лише двоє. Буде, правда, деяка заморока, але бог не без милості.

…Увечері було багато віскі. Але Мечиславові хлопці навіть не встигли напитися як слід. Дивувалися, що так швидко морить сон.

І ще на судні було багато всілякого важкого залізяччя. Коли його прив’язати людині до ніг, людина стоятиме у воді, як поплавець. Це незручно. Краще хай те залізяччя висить на поясі, цей центр ваги зручніший.

…Один тріпнувся і прокинувся, постріл видався Мечиславові дуже лунким, він нервово пересмикнув плечима. Зате ж якою була тут течія! Навіть з вантажем вони швидко опиняться у відкритому океані.

Мечислав мав рацію. Капітан “Ціцелії” був зовсім недопитливою людиною. Він і бровою не повів, коли застав наступного ранку на судні лише їх трьох…









УРИВОК ІЗ ЩОДЕННИКА ФРАНСУА НУАЗЕ





“Вам нагадати, хто такі були тамплієри? Я нагадаю. Вони починали як бідні “брати Христові”, і біднішого від них лицарського ордену не було ні в Європі, ні в королівстві Ієрусалимському. Пам’ятаєте, де взялися тамплієри? Я знаю, вам не захочеться робити екскурсу в історію, але вам доведеться зробити його. Вам буде нецікаво все це читати, але тут свята правда, без різних домислів істориків. Жак Нуазе все це мені сам розповів. Вас дивує, що з того часу минуло вісімсот п’ятдесят років, а Жак Нуазе прийшов до мене и все розповів? А що ж тут дивного? Хіба так уже змінилися люди за якихось вісімсот з гаком років? Анітрохи вони не змінилися. Не бійтесь Жака Нуазе, у вас з ним багато спільного, ви розумна людина, й мені б дуже не хотілося, щоб у вас був такий самий кінець, як у мого далекого родича Жака Нуазе.

Але спершу про тамплієрів. Ви не гуманітарій (у вас склад характеру інший), і ви, мабуть, вже давно забули, звідки взялися тамплієри. О, вони великий парадокс історії!

Після першого Хрестового походу в 1119 році цей орден утворили як своєрідну гвардію самооборони на території Ієрусалимського королівства. До труни господньої, до Єрусалима, потяглися натовпи грішників. Це були заможні люди. Бідним ніколи грішити. До труни господньої потяглися ті, в кого в калитці щось дзвеніло й хто ще сподівався купити собі дарування, поцілувавши ріжок домовини господньої.

А сарацини теж не дрімали. Забулися дрібні суперечки між такими ж дрібними східними царками. Перед небезпекою вони забули старі образи. Нелюдська жорстокість Христового воїнства об’єднала весь мусульманський Схід, і на всьому Сході криві дамаські шаблі схрестилися з рівними лицарськими мечами. Тепер не могло бути компромісів.

Але в Ієрусалимському королівстві було відносно тихо. Тут помічалися лише дрібні, коли вживати сучасну термінологію, диверсії з боку сарацинів. До того ж сарацини не налітали на озброєні загони лицарів, вони воліли потрощити богомольців. Називайте це, як хочете: грабунком, експропріацією чи рекетом по-сучасному, але в порівнянні з хрестоносцями сарацини були втіленням благородства й ґречності. Вони майже ніколи не позбавляли грішників-богомольців голови в процесі позбавлення їхніх калиток. Але грішники-богомольці не бажали гідно оцінити благородство й ґречність сарацинів. За лишатися з гріхами і без калитки не хотів ніхто.

От тоді-то й почали вздовж шляхів патрулювати лицарі ордену тамплієрів. Може, ви хочете знати, чому вони так називалися? Чи це вас абсолютно не цікавить? Думаю, що не Цікавить, але я все одно вам розповім. Тамплієри — значить храмовники, бо “тампль” французькою мовою означає “храм”. Висловлюючись по-сучасному, в процесі свого формування орден дислокувався в районі якогось храму, збудованого ще чи не самим Соломоном Мудрим.

Перші тамплієри були скромні хлопці й гарні служаки. Вони виходили на трасу, як теперішні автоінспектори, й стежили, щоб на трасі не було жодних порушень. Їли вони що випаде, спали на чому прийдеться і вкривалися теж чим прийдеться. Стилягами їх теж не можна було назвати, бо одягалися ці вірні стражі безпеки шляхів, якщо вірити старовинним пергаментам, у те, що “жертвував їм в ім’я спасіння душі народ”. Ну, а як жертвують в ім’я спасіння душі, я сподіваюсь, ви знаєте. І зараз, і вісімсот з гаком років тому жертвували і жертвують більше душі, аніж тілу.

Мій далекий родич Жак Нуазе тоді ще не був членом ордену, не був братом тамплієром по тій простій причині, що тоді він ще й на світ не з’явився. Кілька перших десятиріч існування ордену не знало Ієрусалимське королівство побожніших, чесніших і бідніших людей, як тамплієри.

Мені здається, що побожність мусить так само набриднути, як і сада. Й вона набридла тамплієрам. Старі гріховодниці на старості років ідуть в монастир, бо їм набридла розпуста, а тамплієри пішли в бандити, бо їм набридла доброчесність.

Жак Нуазе запевняв мене (шкода, що самі з ним не зможете зустрітися, він би багато де в чому вас переконав), що підвалини перековки характеру тамплієрів заклав він особисто. Не знаю, чи привиди брешуть (думаю, що не так), але й не погодитися з ним теж важко. Мусив же хтось почати? Чому б це не міг бути він? Усі великі винаходи з’являються на світ випадково або починаються з дрібниць. Якось, виконуючи службові обов’язки, Жак погнався за сарацином. Сарацинові здорово не поталанило. Навряд чи закований у важкий панцир на своєму важкому коні Жак зумів би догнати легкого, як вітер, сарацина. Сарацинів арабський скакун стелився над піщаною землею і, звичайно, зник би за барханами, коли б передня нога скакуна не потрапила у ямку.

Я не буду терзати ваше зніжене серце описами жорстокостей. Це було дуже давно й можна пробачити Жаку. Власне кажучи, коли б опинився в аналогічній ситуації він, сарацин не виявив би більше гуманності. Жак не порубав сарацина на капусту не в силу гуманних міркувань, а через те, що лінувався, він стомився, йому було жарко й хотілося пити. Жак просто відрубав сарацинові голову, а потім не полінувався потрусити його сакви.

Тепер це, здається, називається мародерством, але тоді був такий звичай. Сакви, на превелику Жакову радість, виявилися не порожніми. Ефес сарацинової шаблі теж було втикано не пластмасовими цяцьками (тоді пластмаси ще не знали), а коштовним камінням. Будьте певні, те, що залишилося мертвому сарацинові після Жакового огляду, не було варте й шеляга…

І несподівано Жака підкусив нечистий. За статутом ордену все те добро Жак мусив би здати скарбникові або кому-небудь з членів капітулу, але Жак раптом почав мислити.

Він не знав, що таке експлуатація, але про її існування здогадувався. І раптом розсердився. Я буду як ідіот (цілком припускаю, що Жак міг і не знати такого слова) гасати за сарацинами, я буду як останній кретин, згоряючи на сонці, охороняти грішників з товстими калитками, а капітул буде класти на свій поточний рахунок гроші. Цілком імовірно, що Жак не подумав про поточний рахунок, бо навіть винайдення векселів належало тамплієрам пізніших сторіч. Але у всякому разі Жак по-справжньому відчув хижацьку політику капітулу й самого магістра, і вона його обурила до глибини душі.

Словом, Жак повернув далеко не все, що йому вдалося запозичити в сарацина. Початок було зроблено, і перший внесок майбутнього скарбу ліг, правда, не до банківського сейфа, але теж у надійне місце.

Тут треба обмовитись, що сарацини з повними саквами попадалися Жакові не кожного дня, але в Жака Нуазе вже з’явився апетит. Коли людина чогось дуже хоче, вона хоч трошечки, а стає філософом. Така метаморфоза відбулась і з Жаком, і він розсудив приблизно так: “Чим золото християн гірше золота сарацинів? До того ж християни ці неповноцінні, кожен має на душі гріх, та ще й не один, отже, богові слід було б уже давно їх покарати”. Зрозумівши, що в бога не завжди й не до всього доходять руки, Жак надумав трохи розвантажити бога й взяти на себе повноваження в справі покарання грішників.

Треба сказати, що карав він радикально. Душі грішника надавалася можливість персонально стати перед богом і домовитися про деталі.

Кожну послугу треба сплатити. Так є зараз, і так було колись. Усе, що Жак знаходив у калитках паломників-богомольців, ставало його особистою власністю. Віддавати зароблені в такий спосіб гроші було б иевибаченою необачністю. Магістр міг довідатись про все. Й тоді безгрішна душа Жака полетіла б наздоганяти душі тих, хто вилетів до бога з його легкої руки.

Невдовзі Жак помітив, що його прогресивний метод освоїли колеги, тобто що в нього з’явилися конкуренти, але це все ж мало турбувало Жака, бо він усіх їх залишив далеко позаду.

Тепер треба було думати, як весь цей скарб переправити до Європи, бо акредитивів тоді не було і філій Швейцарського банку теж. Треба було знайти спосіб, як переправити золото до Європи, бо Азією Жак Нуазе був ситий по горло. Й Жак знайшов цей спосіб. Коваль-сарацин викував йому золоті лати, золоту збрую, навіть золоті стремена й покрив це все одному йому відомим розчином. Жак так і не спромігся розібратися, що то було: сік невідомої рослини, фарба чи кров азійської відьми. Певен, що він схильний був думати останнє.

Коли сарацинський коваль зробив те, що було потрібно, Жак воздав йому належне — відправив його туди, де гурії розносять правовірним піали з щербетом. Може, де здасться жорстоким, але така профілактика була необхідна. Коли ти везеш на собі зо два пуди золота й про це знає ще хтось, крім тебе, ти не можеш вважати себе у безпеці.

І якщо на той час, то навіть з юридичного боку Жак вчинив абсолютно правильно. Жак Нуазе віз золото до Європи і мав тверде переконання, що він везе своє щастя. Із юридичного боку він і тут мав абсолютну рацію. Тоді, в середньовіччі (як, до речі, й зараз), можна було за золото купити все, аж до місця в раю включно. Тепер, правда, ніхто місця в раю не купляє, кожен намагається створити собі рай на землі. Але тоді народ був простіший і в моральному відношенні значно здоровілий.

Ми не будемо переказувати всі пригоди Жака Нуазе, які спіткали його по дорозі до рідної Франції, це буде довго і, як на теперішній час, нецікаво. Уявімо собі на хвилинку, що Жак Нуазе сів у Тель-Авіві на літак авіакомпанії “Ер-Франс” і через деякий час приземлився на аеродромі Орлі в Парижі. Все це, звичайно, домисел, бо тепер йому б не вдалося обманути митних чиновників. Вони однаково б доскіпалися, що Жак везе благородний метал, і Жак мав би великі неприємності.

Словом, Жак опинився у Франції. Тільки не в Парижі, а на березі Уази в маленькому зачуханому селі, від якого тепер і сліду не залишилося.

А зараз поведемо мову про окультні науки, про містику, чи, коли хочете по-сучасному, про телепатію. Звідки хто-небудь міг дізнатися, що Жак Нуазе повернувся на береги Уази заможною людиною? Адже єдиний свідок його заможності, сарацинський коваль, залишився лежати в своїй кузні за тисячі льє від Франції. До того ж мій далекий родич міг би заприсягтися, що голова коваля не була більше з’єднана жодною жилочкою з його тулубом. Жак як зараз пам’ятає, що голова полетіла за горно, а тулуб залишився біля ковадла. Люди в такому стані мають звичку мовчати.

І ще коли б хто-небудь, крім коваля, знав таємницю Жакових латів і збруї, Жакова голова була б рівноцінною з головою коваля. У братів тамплієрів у цьому відношенні була своєрідна мораль. Запорукою, що ніхто не знав про Жакове багатство, було його повернення на береги Уази живим. Не встиг він ступити на землю батьків, як довкіл з телеграфною швидкістю розлетілась чутка про те, що Жак Нуазе казково багатий. Звідки було взятися цим чуткам? Кінь, на якому приїхав Жак, не викликав би жодної емоції у найбіднішого шкуролупа, бо шкіра коня протерлася до кісток, одяг Жака свідчив про те, що хазяїн його поповнював свій гардероб ще до початку Хрестових походів, і взагалі, крім вищербленого меча та іржавих лат, у тамплієра нічого не було. А чутки все ширилися, розпливалися, як масна пляма на воді. Жак одчепив одне стремено, здер з нього маскувальний лак (чи відьмину кров), і стремено загорілося, як і личить горіти на сонці справжньому золоту. Й тоді Жак відчув, що він не буде ані заможним, ані щасливим. Знесилена Хрестовими походами Європа була ще бідна на гроші. Основні багатства з Азії линуть значно пізніше. А зараз… Зараз за оце золоте стремено можна купити ціле село. Скільки років мусить минути, щоб Жак по-справжньому реалізував своє багатство, не викликаючи ні в кого підозри? Отак сидіти, відколупувати по шматочку від цього стремена і проїдати його?

Склеротична пам’ять… Я увесь час забував додавати до прізвища Жака Нуазе часточку “де”. Так-так, він був Жаком де Нуазе, він був дворянином. Це смішно звучить — де Нуазе, але він був дворянином, інакше б він не був лицарем. І цей дворянин був чи не найбідніший від останнього свинопаса. В Жака де Нуазе залишилося з сімейних коштовностей тільки щербатий меч і ще родове нахабство. Йому б личило жити як дворянинові, але разом з тим він був тамплієр. А тамплієрові належало бути бідним, так стверджував статут ордену. Цей статут, правда, не розповсюджувався на магістра, на скарбника, на капітул, але рядові члени ордену мусили скорятися…

Жак продав шматочок свого золотого стремена. Шматок Цей був розплющений так, що ніхто б і не здогадався, від чого він був одрубаний. Потім Жак зважився продати ще один шматочок і теж розплющений. І внаслідок Жак Нуазе розжився на теплий плащ і чоботи, а решту щиросердно й добросовісно пропив у компанії таких, як сам, голодранців. Але в кожного із голодранців перед прізвищем стояла приставочка “де”…

І оці жалюгідні крихти золота погубили загалом непоганого хлопця Жака де Нуазе. Чутки про його шалене багатство підтвердились: як же ж, були люди, котрі своїми очима бачили те золото. Цікаво тільки, де Жак де Нуазе ховає його?

Мушу сказати, що цим питанням зацікавились і в капітулі ордену. В ті часи рядовий тамплієр ще не мав права мати багатство. Однієї чудової ночі Жака заарештували й делікатно запропонували передати до скарбниці ордену все золото до останньої крихітки. Жак був упертий, як мул (з нашого роду один я не впертий), і тільки знизав плечима. Наступного дня Жак позбувся лицарства, й тепер за нього міг заступитися хіба що сам бог. А оскільки в бога на той час були інші справи, то за Жака не заступився ніхто.

Його катували три тижні. Він був живучий, як саламандра. Інший на його місці сконав би на третій день, а він тільки вперто крутив головою.

Нарешті його напоїли розтопленим золотом. Кольором це нагадувало добрий коньяк, але цей коньяк виявився занадто міцним для Жака. Він не прохмелився. Лати його, збрую і єдине стремено продали за безцінь, щоб розрахуватися з катом.

Ви ще можете знайти ці лати, містере Живокіст, але краще не треба. Жак де Нуазе запевняє, що вони приносять нещастя”.









ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З АПОЛЛОНОМ





— Ви кретин, Нуазе, — сказав Живокіст, — тепер я розумію, чому Гітлер вважав декого із вас, французів, неповноцінною нацією. На якого біса ви підсунули мені своє марення?

— А ви таки прочитали його? — вдоволено сказав Франсуа Нуазе. — Ми з вами живемо і думаємо на різних частотах і в різних регістрах. Це я хотів, щоб ви зрозуміли азбучну істину: всі неприємності через золото й ще через… жінок. Я не втрачаю надії, що ви порозумнішаєте.

— А я плачу вам гроші не для того, щоб терпіти ваші хамські витівки. Мені це починає, набридати.

Франсуа зморщився, як від зубного болю.

— Ну, добре, добре, це я вже чув.

Французький винахідник Нуазе в свої тридцять два роки залишався геніальною дитиною. Побивши горщики з однією паризькою електронною фірмою, він подався шукати щастя за океан. Такому спеціалістові, як Франсуа Нуазе, в Новому світі не довго довелося шукати роботу. Компанія “Дженерал електронік” вхопилася за нього обома руками.

Своєю мрією Нуазе вважав електронного робота, який тільки тим і одрізнявся б від людини, що виконував би весь об’єм як фізичної, так і розумової праці значно швидше й краще, ніж людина.

До того ж Нуазе мав намір наділити своє дітище повним комплексом емоційної сфери людини.

Керівництво компанії не могло не зацікавитися роботою Наузе. Справжній робот, не електронна коробка, не скриня, набита електронним начинням, з краб’ячими клешнями замість рук, а робот майже як людина чи навіть і більше як людина, що може бути краще? Такими роботами через кілька років можна замінити робітників біля верстатів, шахтарів у шахтах, шоферів за кермом. Такі роботи підуть служити до поліції, до армії, на флот! Нуазе були створені чудові умови для роботи, він став повновладним господарем гарно обладнаної лабораторії. Але не встиг Франсуа по-справжньому віддатися роботі, як його викликали до шефа й поставили умови:

— Ніяких емоцій! Робот мусить філігранно виконувати ту чи ту роботу, але емоції йому ні до чого. Вони тільки заважатимуть йому.

— А коли ви захочете зробити з нього вбивцю? — розчервонівшись, випалив Нуазе.

— Хоч убивцю, хоч кого, то не ваша турбота, ваш винахід належить компанії, і компанія вам забороняє експериментувати з емоційною сферою. Чого доброго ви за рахунок фірми почнете продукувати святенників чи вчителів недільних шкіл.

Франсуа шаленів від люті, грюкнув дверима і… втік. Так, так, буквально втік, бо, розірвавши контракт з компанією, він мусив би заплатити шалені гроші, яких у безглуздого Франсуа ніколи не водилося.

І тут його знайшов Живокіст і буквально заманив на борт “Менхасетти”. Наївний і по-дитячому романтичний француз захопився пропозицією Живокіста. В Живокіста він побачив перш за все видатного хіміка, винахідника пластрола. Альфа-пластрол твердий і міцний, як криця, легкий, як корок, і бета-пластрол м’який і еластичний, але такий же міцний і легкий, як пластрол-альфа — чи можна було знайти кращу сировину для виготовлення вимріяного робота!

Мечислав обладнав для Нуазе чудову лабораторію, кожна вимога Нуазе виконувалася негайно. Нуазе ніхто не заважав, і Нуазе міг би вважати себе щасливим.

Робота над Аполлоном посувалася швидко. Нуазе назвав свого робота Аполлоном, бо поклав собі зробити його струнким, гармонійно складеним, гарним і… розумним. Франсуа вважав, що людина із статурою Венери не може бути перекупкою, а людина із статурою Аполлона не могла стати шахраєм чи вбивцею.

Наївний винахідник міцно тримався своєї теорії: у чудової тілом людини мусить бути такою ж чудовою душа. Бідолаха, він народився по війні, і йому не довелося бачити блакитнооких, струнких і красивих гітлерівських гестапівців.

…Нуазе тішився, як дитина, своєю “волею”. Він, затворник на “Менхасетті” (добровільний самітник, як йому здавалося), був щасливий з того, що ніхто не втручався в його роботу.

І ось одного разу до його лабораторії зайшов Живокіст. Він довго мовчки спостерігав за монтажем Аполлона і нарешті запитав:

— Як ви назвали свій витвір?

— Аполлоном.

— Назвіть його краще Мідасом К Він мусить уміти розшукувати золото, як магніт залізо.

— Для чого?

Мечислав не відповів, а тільки розреготався. Потім він надумав покепкувати з Франсуа.

— А може, ваш витвір нездатен шукати золото?

В Нуазе обурився винахідник. Він поклав собі довести Мечиславові, на що спроможний його Аполлон…

Але з того дня теплих взаємин між ними більше не стало. Нуазе трохи запізно, з гіркотою зрозумів, в які лабети він потрапив. Одначе поклав собі не виступати.

…Тепер Мечислав наказав:

— Позовіть Мідаса!

1 Мідас — міфічний цар із стародавньої грецької міфології. Він був надзвичайно зажерливий, особливо до золота. Йому хотілося, щоб усе, до чого він доторкнеться, ставало золотим. Боги задовольнили його бажання, і він помер з голоду, бо навіть хліб у його руках ставав шматком золота.

— Аполлона, ви хочете сказати?

— Я сказав те, що хотів сказати!

Мечислав більше не церемонився. Нуазе поманіпулював приладами, й до каюти увійшов Мідас.

“Обличчя” робота було незугарне, але Живокістові здалося, що воно має навіть якийсь вираз. Там, де у звичайних серійних роботів блимали індикаторні лампочки, в цього були вмонтовані сині-сині очі. Правда, очі були мертві. Робот стояв перед Живокістом голий, як Аполлон, високий, як гренадер, і мовчазний, як кам’яний гість.

Живокіст зневажливо махнув рукою, і тої ж миті робот застережливо ступив уперед.

В очах Франсуа засвітилася батьківська ласка.

— Бачите, ви зробили різкий рух, а Мідас зрозумів, що ви загрожуєте мені, й кинувся мене захищати. Це він уміє, а загалом Мідас ще дурненький.

— По-моєму, він і справді придуркуватий, — пхикнув Мечислав.

— Він не такий уже й придуркуватий, — образився Франсуа за своє дітище. — Дивіться!

Він вийняв із кишені жменю якихось кілець, схожих на жетони для автоматів, і, покрутивши тим добром перед носом у Мечислава, пожбурив жетони в протилежний куток каюти. Мідас, не чекаючи команди, пішов туди, де розсипалися жетони. Спритно, як людина, він спочатку нагнувся, потім присів і почав швидко-швидко перебирати жетони. За хвилину він повернувся і простяг Мечиславові два жетони. Вони були золоті…

— Будь ласка, можете непомітно дряпнути золоті жетони й знову змішаємо їх…

— І трохи ускладнимо дослід, — запропонував Мечислав. — Я пропоную вийти на палубу.

Був сіренький, атлантичний деньок, сіялася мряка, вали масно вилискували своїми чорно-зеленими боками. Ні найближчих затоплених кораблів, ні низьких берегів острова Сібл, ні навіть маяка не було видно. Балансуючи по похилій палубі, Нуазе і Живокіст підійшли до фальшборту, ззаду за ними стояв Мідас.

Мечислав пошпурив за борт усі жетони, й Мідас, як добре тренований плавець, перемахнув за борт. Чорно-зелена хвиля зімкнулася над ним майже без плюскоту.

Мідас виплив дуже швидко і по мотузяній драбині почав підніматися на борт. Потім він перемахнув через фальшборт і, підійшовши до Мечислава, поклав йому на руку два жетони. Живокіст ще здалеку побачив свої відмітки — дві хрестоподібні подряпини на кожному жетоні.

— Тепер, добродію Живокіст, — усміхнувся Нуазе, — ви можете сказати, що Мідас бачить і помітив під водою на дні ваші помітки на жетонах. Ви маєте рацію, Мідас бачить. Правда, зараз під водою видно дуже погано, день похмурий, сонце не може пробитися через товщу хмар і товщу хвиль, крім того, жетони впали в намул, і Мідасові довелося шукати їх в намулі, від чого вода дуже скаламутилася, але я теж стою за чистий експеримент. Ми осліпимо Мідаса на деякий час.

Те, що робив Нуазе, прирівнювалося до вигвинчування радіо— чи електролампи, і нічого дивного чи надзвичайного в цьому не було, але Мечиславові стало трохи незручно. Стягнувши бета-пластролову шкіру з Мідасового черепа (так плавці знімають гумові шапочки), Нуазе натис кнопку на потилиці, й черепна коробка відчинилася, як радіатор автомобіля. Всередині черепа було майже порожньо, за винятком двох-трьох мініатюрних схем-реле та… очей. Складна оптична система ховалася в черепній коробці. Саме в цій системі й господарювали руки Франсуа. Спритно вийнявши кілька деталей і роз’єднавши кілька контактів, Франсуа зачинив коробку й натягнув на неї бета-пластролову шкіру.

Мечислав глянув в очі Мідаса й жахнувся — як Мідас був схожий на сліпу людину! Це не було витвором уяви Живокіста — очі в Мідаса справді погасли, підборіддя подалося вперед, він ніби прислухався до всього, що його оточувало, як це роблять усі сліпі

Мечислав кинув за борт дві іржаві гайки, і ледве вони встигли торкнутися води, як за ними стрибнув Мідас.

Цього разу Мідас довго не випливав, а випірнувши, довго не міг піднятися на борт. Сліпий — він не міг відразу намацати мотузяну драбинку Нуазе коригував його рухи, командуючи, ліворуч чи праворуч мацати руками. Нарешті Мідас виліз на палубу й стомленим (а може, це тільки здалося Мечиславові?) голосом сказав:

— їх немає…

— Шукай краще! — скомандував Мечислав і кинув за борт ще дві іржаві гайки.

І знову вода зійшлася над Мідасовою головою. Вичекавши якийсь час, Мечислав кинув за борт золоті жетони: один близенько, а інший якомога далі, скільки вистачило сил.

І коли виринув Мідас, Нуазе накинув на нього зашморг із тонкої, але міцної мотузки. Хотілося якомога швидше витягти його на палубу. Мідас тримався однією рукою за мотузку, ногами впирався в похилий борт, а інша рука була із зціпленим кулаком.

— Один, — сказав Мідас, простягаючи Мечиславові жетон.

— А ще один? — суворо запитав Мечислав.

— Немає… Не знайшов… — відповів Мідас.

— Шукай, шукай! — крикнув Мечислав.

І Мідас знову пірнув у воду.






БАНК, ЩО НЕ ПОВЕРТАЄ ВІДСОТКІВ





Світовий океан — це скарбниця, в порівнянні з якою наш суходіл — кредитор, що не має надії коли-небудь ліквідувати свої борги.

— Думаєте, золото? Так, і золото. А чи відомо вам, що у водах світового океану мешкають вісімдесят сім відсотків усіх видів відомих на земній кулі живих організмів?

А чи відомо вам, що світовий океан власник семи трильйонів тонн органічних речовин?

А чи відомо вам, що світовий океан накопичив сімдесят п’ять більйонів тонн фосфатів?

А чи…

А чи не досить?

Золото в океані є. Розчинене у воді. Й коли б навчитися добувати його безпосередньо із морської води, всі поштові скриньки й всі урни для сміття, безперечно, робилися б із золота, бо навряд чи був би дешевший від нього який-небудь інший метал.

Але добувати золото з морської води поки що не вміє ніхто, тому й не зустрічаються золоті поштові скриньки й золоті урни для сміття.

Є й інше золото в океані…

…Іспанська “Непереможна Армада” пливла до туманних берегів Британії. Філіпп Другий заніс над Британськими островами караючий меч.

Чим це все закінчилося, знає кожен школяр. Небувалої сили шторм розметав по морю “Непереможну Армаду”, ніби Це були не кораблі, а жменя соняшникового лушпиння. Один з кораблів “Армади” “Дуке де Флоренсія” затонув у бухті міста Тоберморі, на північ від Ірландії.

Як на теперішні часи, це, звичайно, був не лайнер, але на його борту було золота на один мільярд лір! Золото разом з кораблем бовтнуло на дно бухти, де його засмоктали піски. Лежить воно там і досі.

Деякі інші кораблі “Армади” теж пішли на дно вздовж берегів Ірландії. Найбільше їх затонуло в гирлі річки Буш. Отож в гирлі цієї річки на дні теж лежить мільярд лір золотом.

Не всі кораблі були такі багаті на золото, як “Дуке де Флоренсія”.

Третій мільярд лір усе з тієї ж таки злощасної “Армади” заліг у піщаних “сейфах” бухти Бласкет Сауд. Багато років мешканці цих місць після штормів знаходили на березі золоті дукати.

Океан і не думав віддавати людям своїх багатств, він просто кидав їм до шапки шеляги із своїх мільйонів і мільярдів. Скільки шкаралупок-корабликів з тих, що снували між портами стародавньої Еллади і берегами Малої Азії, покоїться на дні Середземного моря! Цього не знає ніхто, та, мабуть, і знати не буде. Знають люди тільки одне, що на шкаралупках-суденцях були в трюмах не лише амфори з вином та олією, а й драхми. На яку суму залягло на дні Середземного моря античного золота, срібла, коштовного каміння, цього не знає ніхто, та й, мабуть, не буде знати.

Зате люди знають дещо про “Яльп” — корабель вікінгів, що в 1151 році затонув у бухті Гульбервіна біля Шотландських островів. Корабель цей має хоч і сумну, але, безперечно, історичну славу. Він перший з відомих нашим сучасникам суден, що затонули біля Британських островів. Але цим зацікавлення до “Яльпа” не обмежується. Із старовинних літописів відомо, що ніс цього корабля був оббитий масивними золотими пластинками.

У 1664 році недалеко від могили “Яльпа” знайшло свою могилу британське судно “Камерланде”. На ного борту було три мільйони флоринів і ще кілька ящиків золотої чеканної монети.

Скарби лежать поруч…

Шотландські повстанці не хотіли шукати спільної мови з Кромвелем, і в 1650 році він послав до них генерала Монка. Ніхто із шотландців не тішив себе ілюзіями, і всі свої надбання вони звели до міста Данді. Через рік Монк узяв штурмом Данді, й почався грабунок міста. Англійці — майстри масового грабунку, це знають народи колишніх колоній, але грабунок невеликого Данді дав гори золота, срібла, перлів, коштовного каміння. Щоб вивезти все це добро, Монк мусив спорядити не мало не багато — шістдесят кораблів.

Шотландське золото не хотіло залишати шотландські береги. Англійська ескадра ще стояла на рейді, як знялася така шура-буря, що всі шістдесят кораблів один за одним пішли на лно бухти Гей. І лежать на дні цієї бухти чотири з половиною мільярди золотих лір…

Лежать до сьогодні…

Береги Уельса нічим не поступаються берегам Ірландії та Шотландії.

Має Уельс і свої корабельні цвинтарі, і свої корабельні скарби, не добуті досі.

У 1859 році біля берегів Уельса затонуло судно “Ройал Чартер”, що пливло з Австралії. У нього на борту було золотих злитків на суму вісімдесят мільярдів лір, чимало золота везли з собою і пасажири, в минулому шукачі золота, що поверталися на батьківщину.

А за сімдесят сім років до цих трагічних подій пішов на дно (знову ж таки біля берегів Уельса) інший “Ройал” — “Ройал Джордж”. На борту “Ройал Джорджа” було чотириста мільйонів золотих лір.

Любителі арифметики мають змогу плюсувати ці мільйони і мільярди й мати правильні цифри, бо можна заприсягтися, що в цих місцях ще нікому не вдавалося обікрасти океан. Що його — то його. Навіть пронози аквалангісти, які останніми роками на дні океану добряче-таки похазяйнували, тут виявилися безсилі.

Глибина, морок, тиск…

Вартість рятувальних робіт хай теж підрахують любителі арифметики.

А любителям географії і карти в руки… Хоч карти, хоч глобус. Хай глянуть хоч туди, хоч сюди й пересвідчаться ще раз, якими мізерними латочками приліпилися до грудей океану Британські острови. Й коли біля отих-о мацюпусіньких латочок лежать гори золота, то скільки його мусить лежати в інших місцях! Адже стільки берегів у океану.

Кожна країна світу, а найбільше країни — власниці колоній сплатили свій трагічний податок океану.

Іспанські та португальські галіони й каравели, великі англійські фрегати, французькі бриги, пронирливі піратські бригантини, азійські фелюги та джонки і, нарешті, сучасні пароплави, на чиїх щоглах давно догнили прапори десятків країн, стоять на дні океану, як сейфи.

У цих сейфах найнадійніший у світі спільний замок — океан.

…Британський лев ще тільки відрощував пазури та ікла, він був ще безгривий, а у володіннях іспанської корони вже ніколи не заходило сонце.

Мабуть, тому іспанські вклади до банку, ім’я якому океан, найстаріші. І за комерційними, і за юридичними законами. Океан мав би нарахувати Іспанії найбільші відсотки.

Із Чілі й Перу через тепле Карібське море, через туманну й сердиту Атлантику безупинно пливли галіони. Вони везли награбоване золото й срібло.

Вони пливли часто й регулярно, їх було багато. Змінювалося покоління капітанів і штурманів, а галіони все пливли та пливли. Але до священних берегів Кастілії припливали не всі.

Минуло з тих часів і чотириста, і триста, і двісті п’ятдесят, і двісті років, і зараз уже вельми важко встановити процент живучості галіонів. Скільки з них довозили золота, а скількох з них забирав океан у боргову в’язницю — зараз невідомо. Але доля багатьох з тих, що досі сидять у борговій в’язниці, відома.

Доведеться знову вибрати невелику латку на карті й розповідь повести навколо неї.

Так простіше, й так менше відчувається безмежжя океану. “Латочкою” цього разу буде півострів Флоріда — район Карібського моря. У 1595 році біля берегів Флоріди океан ковтнув іспанське судно “Свята Маргарита”. “Маргарита” була хоч і святою, але не бідною. На її борту дзвеніло золота на три мільярди франків, як на теперішній курс. Цього курсу франків доведеться дотримуватися й далі, бо самотньою “Санта-Маргарита” була лише три роки. В 1598 році затонув іспанський “Сан-Фернандо”, що мав на борту золота на сім мільярдів франків.

8 вересня 1628 року нечуваний ураган бушував у Флорідській затоці. Іспанії він обійшовся в одинадцять галіонів. Разом з галіонами на дно пішло золото…. Тринадцять з половиною мільярдів франків!

Трагічний список на цьому не скінчився. 12 серпня 1679 року загинула “Санта-Паула”… Іспанська королівська скарбниця не дорахувалася тоді півтора мільярда франків.

Рівно через рік і день — 13 серпня 1680 року — гине “Санта-Крус”, і знову іспанський король став біднішим на п’ять з половиною мільярдів франків.

1715 рік був особливо нещасливий для іспанської корони, У квітні цього року разом з галіоном “Сан-Домінго” пішло на дно золото. Три з половиною мільярди франків…

Але це був тільки початок, бо вже в червні під час шторму, що розгулявся біля західного узбережжя Флоріди, затонуло чотирнадцять іспанських галіонів з золотом на суму тридцять два мільярди франків.

Отже, коли через два роки пішов на дно “Ель-Капітан”, іспанський король міг навіть не хвилюватися, бо разом з “Ель-Капітаном” затонуло лише дев’ятсот мільйонів франків.

Тут доведеться або перекочувати до іншого району Атлантики чи Тихого океану, або припинити перебір іспанських суден, що подарували своє золото океану.

…Британський лев почав свою грабіжницьку політику з грабунку грабіжників.

Поки важкі іспанські галіони, хитаючись на хвилях, ліниво прожовували морські милі, біля узбережжя Чілі, Перу, на Молукських островах їх підстерігали хижі, як кібці, піратські бригантини підданих королеви Єлизавети.

Перетворення іспанського золота на золото британське не відбирало багато часу й не вважалося дуже морочливою справою.

Найздібнішим спеціалістом на цьому терені вважався сер Френсіс Дрейк.

Правда, він не завжди був сером, але після того, як королева Єлизавета прикрасила свою корону одним з брильянтів, поцупленим Дрейком в іспанців, сер до його імені так і прикипіло.

Він став англійським лордом і адміралом її величності королеви Великобританії.

Вже будучи лордом, Дрейк на своєму бригові “Голден Хілд” захопив величезний (як на ті часи) галіон іспанців “Коньфуего”, трюми якого прогиналися від золота.

Тоннаж “Голден Хілд” не дозволяв Дрейкові перевантажити все золото із трюмів галіона до трюмів власного брига. Й тут сер Френсіс Дрейк засвідчив себе не тільки здібним адміралом, але й здібним господарником. “Зайве” золото він наказав викинути за борт. А було того “зайвого” золота декілька десятків тонн.

Проте все це золото не мало стільки історичної ваги, скільки мав один самородок. Це був найбільший самородок з усіх, знайдених на землі досі. Потонув він разом з одним галіоном (а всього їх тоді затонуло чотирнадцять) біля мису Тенеріф під час шторму. Було це 10 березня 1657 року.

…Чимало голландського золота лежить на дні океану.

Власне, голландським його не назвеш. Голландським воно стало лише після того, як колонізатори відібрали його в індонезійського народу.

В XVII–XVIII сторіччях у південних морях, так поетично оспіваних згодом Джеком Лондоном, загинуло чимало голландських суден, трюми яких були забиті золотом і коштовними камінцями.

Найбільше зацікавлення з-поміж цих суден викликає фрегат “Батавія”, що затонув 4 червня 1629 року. Золота він ніс на собі шістсот двадцять п’ять мільйонів франків, велику вартість являв собою агатовий кубок, що належав художникові Рубенсу й за романтичних обставин потрапив на борт “Батавії”.

Інший голландський фрегат, що затонув 14 березня 1694 року біля острова Роббен, став могилою для семисот мільйонів франків.

Але найбільше обібрав голландських купців у 1716 році шторм, що розгулявся в Столовій затоці. Разом з фрегатами, що загинули, пішло на дно золота на суму в сорок два мільярди франків.

Не заборгувала перед океаном і Франція.

Під час Великої французької революції, як щури з корабля, тікали аристократи. Прогнилий корабель — королівство Франція — йшло до дна. Готувався до заколоту й втечі “капітан” цього напівзатопленого корабля король Людовік XVI. Тим часом золото, що належало королеві Марії-Антуанетті, тихенько вантажилось на фрегат “Телемак”. Золота і брильянтів набралося на кілька мільярдів франків. Це золото мало вилитися свинцем на голови французького народу, але “Телемак” щасливо затонув у гирлі Сени. Доля королівського золота невідома й досі.

Інший французький фрегат “Орієнт” через вісім років після описаних подій подарував океанові ще кілька мільярдів франків золота. На “Орієнті” перевозили скарби Мальтійського лицарського ордену “Сан-Жак де ля Валетт”, і загинув він біля північних берегів Африки в Середземному морі.

…Дуже непевні сейфи — дерев’яні сейфи. Для золота вони не зовсім підходящі. А такими сейфами і були галіони, фрегати, бригантини… Може, залізо… А що для океану залізо?

Підрахуємо, скільки втратила багатюща Америка за одних лише п’ятдесят чотири роки. Скільки забрав у неї океан?

Добре відомо, що за цей час (з 1857 по 1911 рік) дерев’яних суден американці не робили. Й так само добре відомо, що за цей час вони втратили сім плавучих банків, сім кораблів-скарбниць.

Першим почав цей скорботний рахунок пароплав “Сентрал Америка”. Він затонув біля мису Гаттерас 12 вересня 1857 року, і в трюмах його було золота на мільярд франків.

У 1862 році біля східного узбережжя Мексіки піщор на дно пароплав “Голден Гейт”. Океан збагатів ще на півмільярда франків.

Того ж року американське судно “Фантом” подарувало океанові ще три з половиною мільярди франків.

Лише півмільйона франків одержав океан 17 грудня 1875 року, коли в Південно-Китайському морі загинув американський пароплав “Джакен”.

Зате океан взяв реванш 22 серпня 1888 року, коли в густому тумані американський пароплав “Сіті оф Честер” був майже навпіл розрізаний англійським судном “Оушеаник”. Це сталося недалеко від Сан-Франціско. “Сіті оф Честер” затонув в одну мить. Разом з ним затонуло золота на суму десять мільйонів сімсот тисяч фунтів стерлінгів! Фунт є фунт. Фунт — це вам не франк. Будь-коли!

Рівно через десять років трагедія повторилася майже на тому самому місці в бухті Золотий Ріг. Цього разу теж висів туман, і хоч не було зустрічного корабля, пароплав “Гумбольд” знайшов своїм носом підводний риф… Золота? Кільканадцять мільйонів франків.

Ще через три роки, знову ж таки на тому ж таки місці, затонув американський пароплав “Ріо-де-Жанейро”. На його борту були злитки срібла й золота. Срібла на дев’ятсот мільйонів і золота на двісті мільйонів франків!







А ще через десять років біля східного узбережжя США знову “буцнулися” англієць з американцем. Англійський пароплав “Адмірал Фаррагат” з американським пароплавом “Мерида”. Чоло в Джона виявилося, як і годиться, значно міцніше, і янкі пішов на дно, а з ним золота на п’ятдесят мільйонів франків.

…Під час війни багатіють не тільки капіталісти. Коли починаються війни — казково багатіє океан.

Люди винаходили торпеди й підводні човни зовсім не для того, щоб збагачувати океан, але так уже виходило, що чия б торпеда не свердлила його шкіру, він не програвав.

Словом, почалася перша світова війна. І вже дуже швидко англійці втратили пароплав “Лаурентик” і крейсер “Хемпшир”. Власне, війна для того і війна, щоб на ній втрачати крейсери. Значно неприємніше втрачати понад вартості крейсера ще кілька мільйонів фунтів стерлінгів. А вони саме й зберігалися в трюмах “Лаурентика” і “Хемпшира”.

По старій пам’яті під час першої світової війни океан дещо стяг і з голландців. Вони втратили транспорт “Ренате Леохорт” і лайнер “Турбантія”, з якими пішло на дно золота на суму в два мільйони фунтів стерлінгів.

На початку другої світової війни англійці почали дуже гарячково вивозити золото не тільки з островів, але й навіть з материкових колоній, з домініонів, протекторатів. Везли його не лише на Британські острови, але й до банків Сполучених Штатів. Для цього здебільшого використовувались військові кораблі. Один з крейсерів флоту її королівської величності за один тільки рейс перекинув з Кейптауна до Нью-Йорка золота на тридцять мільйонів фунтів стерлінгів.

Кругленька сума осіла б на дні океану, коли б який-небудь німецький підводний човен наразився на цього крейсера. Крейсеру поталанило. Проте таланило не всім. Новозеландський лайнер “Ніагара” затонув, маючи на своєму борту золотих злитків на суму в два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

З цим судном Британія втратила рівно половину того золота, що під час другої світової війни опинилося на дні океану.

Годі підраховувати дрібниці! Годі рахувати, скільки мільйонів чи мільярдів золотої валюти втратила та чи інша країна на дні світового океану. Скористаємося дещо іншими підрахунками. Може, вони не дуже правильні, але залишають глибокий слід у душі.

Один американець підрахував, що на дні морів і океанів лежить одна восьма всього золота, добутого, починаючи з XVI сторіччя до наших днів…




* * *




Ось що розповів Живокіст Франсуа Нуазе і його далекому-далекому предку Жаку Нуазе.






АПОЛЛОН СТАЄ МІДАСОМ





Добровільні шукачі скарбів, ба навіть державні рятувальні експедиції, вхопили, як то кажуть, циганською голкою меду. З головними своїми багатствами й основним капіталом океан і не думав розлучатися, бо не мав наміру пускати до своїх надр людину. Найдосвідченіший аквалангіст пірнає вглиб не більше як на 100–120 метрів. Працювати довго й продуктивно під таким шаленим тиском не може жоден, йому доводиться хапати те, що лежить скраю. Використовувати для розшуків затонулих скарбів водолазів у твердих скафандрах дорого й нерентабельно, як і використовувати для цієї ж мети батисфери. Вірні слуги океану — пісок і намул — надійно охороняють і вкривають собою золоті злитки, монети, золотий посуд і… золотий брухт. Золоті речі під впливом зовнішніх сил теж можуть ставати брухтом, хоча й золотим.

Американські інженери реконструювали навіть підводний човен-малятко спеціально для розшуків скарбів. Але й підводний не вельми виправдав себе. Пісок і намул… Намул і пісок. Дуже часто корабля, що потонув, не знаходили там, де він мусив би бути. Спершу його поглинала вода, а вже на дні його поглинав пісок. Багатометровий шар піску був надійною ковдрою, під якою золоті скарби могли спати, і їх ніхто не потривожив і сотні, і тисячі років.

Не гіршою ковдрою був і намул, але він до того всього позбавляв чисту воду прозорості. Вода ставала чорною, як китайська туш, і ховала від зайвих очей скарби океану. Але змагатися океану з людиною теж було нелегко. Як витвір людського генія грізним супротивником океану став Мідас. Він не був людиною і не боявся ні глибини, ні тиску, ні акул, ні каламутної води, ні темряви, ні багатометрової товщі піску. Й разом з тим в особі Мідаса сиділа велика частка людини, і завдяки людині Мідас у відповідних умовах мав змогу діяти як людина. На такого супротивника океан не очікував. Мідас мав великі переваги, бо не був людиною, і мав чимало переваг, бо вже не був просто машиною.

Тепер кожного дня він вирушав на пошуки золота, маючи за плечима пластроловий мішок, а в іншому мішку запас пластрола у тюбиках. Мідас просто з борту “Менхасетти” стрибав у воду і, як звичайний аквалангіст, пірнувши, плив часом за кілька десятків миль. Мідасові не потрібен був акваланг і запас кисню в балонах, хоч стисле повітря у балонах він брав із собою. Знайшовши місце на дні океану, де під шаром піску заховалося золото (це була найлегша частка роботи, бо Мідаса повертало до золота, як магнітну стрілку до полюса чи до шматка заліза), він виготовляв з пластрола труби, які у морській воді в ту ж мить тужавіли й ставали тверді. Стисле повітря допомагало звичайній трубці перетворитися на гідромонітор своєрідної конструкції, що розмітав у всі боки дрібний пісок і разом з тим витягував у труби великі металеві предмети. Уламок якоря, ґудзики нещасного матроса, іржавий цвях, срібна виделка — все це летіло набік. Так-так, навіть срібна виделка з кают-компанії якого-небудь фешенебельного лайнера спокійно лягала поруч з іржавим цвяхом, бо Мідас був зовсім байдужий до срібла.

Франсуа Нуазе навчав його відчувати, цінувати, розшукувати й добувати золото й ніщо інше — інше Мідаса не цікавило. І брильянт в кільканадцять каратів, брильянт, який прикрасив би будь-яку корону, побувавши в Мідасових руках, знову булькав у воду, ніби й не був ніколи брильянтом, а був звичайнісіньким собі камінцем.

Золото, золото й тільки золото вкладалося у пластроловий мішок.

Спочатку його було небагато, спочатку це були тільки монети. Але зараз Мечислав з кожним днем переконувався усе більше і більше в тому, що Мідас з цікавої експериментальної машини перетворювався на майже довершений агрегат, який можна по-справжньому експлуатувати.

Спершу Мідас, коли відпливав від бази на милю-дві, мусив повертатися назад лише за допомогою радіосигналів. Мечислав боявся, що їх запеленгують, і поставив перед Франсуа жорсткі вимоги — обійтися без радіосигналів. Франсуа й сам розумів, що робот, чи кібер, чи як його хочете називайте, прикутий до свого господаря радіосигналами, нагадував собаку на дуже короткій шворці. Хазяїн боявся відпускати його від себе, щоб вовки не з’їли. А кому потрібний такий собака? Собака мусить бігати по всьому лісі й шукати дичину.

Під час одного з рейсів “Ціцелії” на борт “Менхасетти” прибуло портативне телеустаткування.

Одна з найвідоміших теле-радіофірм зробила його на замовлення Мечислава. Транзисторів у цьому устаткуванні була незліченна кількість, і коштувало воно силу-силенну грошей. Франсуа спочатку не розумів, нащо Мечиславу це устаткування, а потім розвів руками:

— А-а, ви стаєте багатим, ви думаєте про розваги. Мушу вас розчарувати: коли Мідас навчиться запливати дуже далеко, вам не вдасться стежити за Мідасовою роботою. Але я вас розумію, ви хочете відчути всі фази власного збагачення. Скупий лицар обмежувався лише тим, що опускав руки в гори золота, пересипав його, як зерно, слухав його мелодійний дзвін, милувався його блиском, ви ж хочете помилуватися своїми багатствами ще за багато годин до того, як вони будуть у ваших руках.

— Мсьє Нуазе, — зітхнув Мечислав, — мені абсолютно начхати на ваші психологічні вправи. Я й надалі робитиму те, Що мені подобається, бо перш за все я тут господар.

— Мсьє Живокіст, — похитав головою Франсуа, — я казав і казатиму, що золото вас рано чи пізно погубить. Це станеться тоді, коли у вас буде дуже багато золота.

— Ну, от і наближайте мою загибель. У вас немає підстав любити і шанувати мене. Працюйте так, щоб золота ставало все більше й більше. — І, грюкнувши дверима, Мечислав вийшов геть.

Але як би там не було, навіть Нуазе було дуже цікаво спостерігати біля телевізійного приймача за роботою Мідаса.

Ось він стрибнув з борта “Менхасетти”, зник під водою, і в ту ж мить вмикалася його телеапаратура.

Мідас плив, як людина, але в багато-багато разів швидше. Рухи його кінцівок нагадували рухи плавця, коли він пливе стилем брас, але швидкість Мідаса можна було порівняти хіба що із швидкістю торпеди. А ви уявляєте собі, скільки за годину чи за півтори може проплисти торпеда?

Спершу здавалося, що Мідас пливе за суворо визначеним маршрутом і ніяка сила не примусить його збочити, але раптом Мідас зупинявся на повному ходу, й тіло його хиталося у воді, тепер по-справжньому нагадуючи магнітну стрілку. Праворуч — ліворуч, праворуч — ліворуч ще раз, і Мідас вирушав у певному напрямку, все набираючи й набираючи швидкості.

Колись була розповсюджена теорія, що кораблі на великих глибинах не тонуть на дно, а, опустившись до місця, де дуже високий тиск, плавають у воді, як стратостати в повітрі. Але численні підводні дослідження абсолютно спростували цю теорію. Коли вже нещасному кораблеві судилося йти на дно, він тонув саме на дно, як би глибоко це дно не було.

Не залежало це навіть не тільки від щільності води й високого тиску, не залежало це й від класу корабля. Тонула на самісіньке дно легка дерев’яна піратська бригантина. Тонув на дно важкий залізний трансатлантичний лайнер. Часом воїш лежали на дні поруч, їх розмежовували віки і… метри.

Мечислав Живокіст недаремно вибрав для своєї піратської бази острів Сібл. На кожному квадратному кілометрі дна лежало по кілька суден, що затонули, а глибина тут була невелика. Судна різні: від бригантини до лайнерів включно. Й не було жодного судна, в якому б Мідас не знайшов поживу. З мародерською послідовністю він ішов по колу. Спочатку оббиралися кораблі, що лежали недалеко від “Менхасетти”, але згодом Мідасові доводилося запливати все далі й далі. Поки на судні залишалася бодай золота шпилька, Мідас не залишав його, і бували дні, коли він повертався на борт “Менхасетти” з десятками кілограмів золота у пластроловому мішку.

Чи він ходив по палубі судна, що потонуло, чи обстежував одну за одною каюти, чи спускався до трюмів — він тепер не зникав з поля зору людей, що чекали на нього на “Менхасетті”.

Телевізійна камера на Мідасі була першокласна, і його очі бачили навіть тоді, коли навкруги судна від найменшого коливання води знімалися чорні хмари намулу.

Ось, хитнувшись, як стрілка компаса, в потрібному напрямку, Мідас розвинув шалену швидкість, і дуже скоро крізь товщу води як у тумані вималювався силует корабля… Золота в трюмах “Менхасетти” збільшувалося день від дня, його вже, мабуть, можна було важити тоннами. Власне, золото не сіно й не бавовна — тонну золота неважко заховати у середнього розміру чемодані. За об’ємом це вже не так-то й багато, але вартість…

Якось Нуазе запитав Живокіста:.

— Мсьє Живокіст, скажіть мені, на біса вам стільки грошей? Невже ви збираєтесь прожити два віки? Невже ви думаєте, що за тонну золота зможете купити змогу зайвий раз дихнути? Там, — Нуазе показав пальцем на небо, — все зважено й усе відміряно. Коли є на небі бог, в чому я, відверто кажучи, сумніваюсь, вам не вдасться виторгувати в нього жодної зайвої хвилини життя. Спочатку мені сподобалась ваша авантюра, бо тут були елементи романтики, аж до піратських бригантин включно. Але зараз романтика поступилася голому бізнесу, і мене від вашого золота починає нудити. Це вже не романтичні пригоди, а звичайне промислове добування золота, хоча, правда, й незвичним шляхом. Отже, на біса вам стільки золота?

Мечислав був у доброму гуморі й поолажливо всміхнувся:

— Комуністи пішли б у цьому питанні значно далі. Вони б, наприклад, запитали, чи зміг би я з’їсти за раз два обіди, натягнути на себе відразу кілька костюмів, сісти одноразово У два автомобілі й так далі. Й вони б мали рацію. Тут я з ними абсолютно згоден. Ні, Нуазе, я не придуркуватий рантьє, який мріє про те, щоб обстригти зайвий купон і щоб на тому місці виріс новий. Чхати я хотів на гроші. Ви добре знаєте, Що грошей я й так мав би доволі, навіть не встряваючи у цю авантюру.

— Ну, вже ж і не любов до романтики керує вашими справами і вчинками, — покрутив головою Нуазе.

— Звичайно, ні, — спокійно погодився Мечислав. — Мені потрібна влада над людьми! Розумієте, необмежена влада! Тільки тоді я заспокоюсь.

— Вас заспокоять значно раніше, — раптом пообіцяв Нуазе. — Це я вам гарантую.

Мечислав бликнув у його бік очима, але й цього разу не розсердився. Замрія набігла на його очі. Він марив своїм.

— Хіба ви знаєте, що таке влада? Абсолютна, необмежена, божевільна, диктаторська, сатрапська влада над людьми! Влада, за якої навіть тиранія могла б вважатися найвищим проявом демократії і гуманізму, а римський раб міг би вважати себе в порівнянні з моїми підданими сенатором.

— Вам треба лікуватися, мсьє Живокіст, — щиро порадив Нуазе.

Але Мечислав уже його не чув: чи він мріяв уголос, чи це було марення, хто знає, але суть цього мрійливого марення залишалася такою:

— Мені потрібні гроші, бо мені потрібна влада. Влада й гроші — неподільні. За гроші я куплю владу… Найкращі гроші — золоті гроші! Мені потрібне золото…

…Силует корабля невмолимо насувається на екран. Спочатку туманно, розпливчасто, кожна риска, кожен штрих дрижить, і товща океанської води схожа на тремтливий холодець. Залишки корабля наче розщеплена кістка в тому холодці. В холодці не повинно бути кісток… А тут є… Зеленими косами гойдаються водорості. Значить, глибина невелика, не більше ста метрів. Там, де глибше, куди не досягає сонячне проміння, водорості червоні. Проте це не дуже точно вивірена ознака глибини. Часом червоні розростаються майже біля самісінького берега, а зелені чудово почувають себе на двохсотметровій глибині, часом червоно-зеленим казковим лісом вони ростуть поруч. Але глибина тут і насправді невелика. Срібними іскорками пересікають екран телевізора дрібненькі рибки. Що їх наполохало, чому вони такі перелякані? Невже Мідас? Ні, того не може бути. Рибки Мідаса не бояться. Вони якось інстинктивно відчувають, що Мідас їх не скривдить. Мідас їхній сусід, сам схожий на велику рибу.

— Дивіться, — сказав Живокіст, торкнувшись рукою ліктя Нуазе, — що це за диво?

У зеленкуватому холодці океану плив інший холодець — сріблясто-фіолетовий. Він загрожував затулити весь екран. А Мідас не звертає на нього ніякісінької уваги. Мигнуло ще кілька срібних іскорок-рибок, і одна з них раптово згасла.

— Це ціанея, — пояснив Нуазе. — Велетенська медуза. Дивно не те, що вона така велика, дивно, як вона сюди потрапила, та ще й проти течії. Ціанеї мешкають в арктичних водах, і там викохуються справді унікальні екземпляри. Це недоросток. Діаметр парасольки метра півтора та десятиметрові мацавки. Є значно більші, самі тільки мацавки досягають тридцяти метрів довжини.

— Ви наче океанолог, — з повагою сказав Живокіст.

Нуазе знизав плечима:

— Я просто дилетант.

Ще одна срібна іскорка згасла. Мечислав задоволено ляснув у долоні:

— Впіймала-таки! Ну, а такими мацавками та не впіймати!

Нуазе скосив очі в його бік.

— Яку солідарність ви мусите відчувати до цієї медузи! Хто-хто, а вона вміє використовувати тиранічну владу!

— А вам більше подобається роль рибки? — ущипливо запитав Живокіст.

— Я людина, мені ці категорії не підходять, — просто відповів Франсуа.

— Дивіться, дивіться, що це? — вигукнув знову Мечислав. — Невже й це велетенська медуза?

Невідомо, чи його насправді щось зацікавило, чи він надумав звести розмову на інше.

Нуазе глянув на екран. Тим часом велетенська ціанея вийшла з кадру, мабуть розсердилася, що Мідас завадив їй полювати, але на тому місці, де вона щойно була, простяглися якісь інші мацавки, і їм, здається, не було ні кінця ні краю. Нуазе придивився пильніше.

— Ні, — сказав він, — це не медуза. Це пагінці макроцистиса, найбільшої водорості з усіх відомих на землі. Ну й таланить нам сьогодні на велетнів. Водорость ця досягає шістдесяти метрів у довжину.

Велетенські гірлянди водорості, зачепившись за щоглу судна, що затонуло, ледь помітно погойдувалися. Мідас підплив зовсім близько й збурив своїм рухом воду. Живокіст прикипів очима до екрана.

“Бригантина, каравела, фрегат, корвет?” — гарячково гадав він.

Але визначити клас судна було не так легко. Мідас зробив різкий ривок уперед, і тепер замість силуету судна було видно лише один його борт. Щогли вони теж не брали до уваги, бо це мало б допомогло. Адже щогли могли впасти ще до того, як лютий шторм спровадив корабель на дно. Мідас поліз по борту й за хвилину вже був на палубі. Це дозволило побачити корабель, який потонув, дещо в іншому ракурсі, але потонув він так давно й так над ним попрацював океан, що й зараз було дуже важко визначити клас судна. У всякому разі це була не каравела й не галіон, а корабель трохи пізнішого періоду.

Чий він був — іспанський, англійський? І цього ніхто не міг би сказати напевне. Добрі дуби росли на зелених долинах Англії, і не гірші дуби шелестіли листям на берегах річки Гвадалквівір. Уміли тримати в руках сокиру англійські джони, й знали іспанські хуани теж, за який кінець сокири братися. Сотні років лежав під товщею води корабель, почорніли дубові борти, потім позеленіли, бо обросли водоростями.

На перший погляд здавалося, що судно розсиплеться від першого ж дотику Мідасового, але він упевнено йшов по палубі, а вона навіть не гнулася.

Зблизька корабель мав ще фантастичніший вигляд, ніж здалеку. Тепер було видно деталі. Й чим більше вдивлятися в деталі, тим менше корабель був схожий на витвір людських рук. Це було не дерево й не метал, це були підводні камені, оброслі якимсь слизьким мохом. Поштовхом ноги (достеменно так зробила б і людина) Мідас скинув за борт кілька актиній, що розмістилися на палубі, й почав обстежувати її.

Нуазе теж милувався кожним рухом Мідаса. Рухи його були напрочуд людські. На секунду Мідас випростався, ніби хотів розім’яти поперек. Випростався, розім’явся, і це вийшло в нього так природно, так граційно, що Мечислав і Нуазе розсміялися. Раптом Мідас завмер, роздивляючись, потім ступив уперед і підняв щось з палуби.

Це була ринда — корабельний дзвін, позеленілий і обліплений черепашками. У Мечислава солодко защеміло серце. Невже дзвін золотий? Практично цього не могло бути: дуже дорога музика — відбивати склянки на золотій ринді. До того ж зовнішній вигляд дзвона дозволяв думати, що він ніколи навіть не лежав біля благородних металів, але чому ж тоді Мідас підняв його і зацікавився ним? Мідаса завжди цікавило лише золото, й ось він раптом звернув увагу на звичайний мідний дзвін…

Мідас гарячково почав здирати з дзвона черепашки, водорості, намул, зелень, бруд… Мечислав перестав дихати — зараз блисне золото. Хіба мало різних загадок і таємниць ховає в собі океан? І чи не могло статися так, що якомусь диваку, капітану піратського судна, захотілося мати на своєму судні золотий дзвін для постійної спокуси команди? Але золото з-під Мідасових рук не блиснуло, дзвін залишався чорним, як і був. Коли б цей дзвін підняти нагору, на сушу, то, мабуть, не одну цеглину довелося б потовкти, щоб відчистити його до блиску. Мідас не поспішав розставатися з своєю цяцькою. Він крутив дзвін на всі боки, потім вдарив по ньому билом, що гойдалося всередині, й підняв дзвін до рівня вуха.

— Що він робить? — подався вперед Живокіст.

— Розважається, — байдуже пояснив Нуазе.

— Як розважається?

— Дуже просто. Перша-ліпша людина на його місці зацікавилася б старовинним дзвоном. Мідас зробив те ж саме. Він у мене дуже емоційний і буде ще емоційніший.

— Але ж він робот, робот, робот! — розсердився Живокіст. — Він повинен працювати, а не бавитися.

…Увечері хтось тихо зайшов до каюти Нуазе. Франсуа дрімав дуже чутко, відразу ж прокинувся і сів на ліжку. Спочатку він подумав, що за ним стежить Слуп, і мав намір пошпурити в цю стару жабу черевиком, але потім зрозумів, що це Мідас. У каюті було темно, але Мідас реагував на інфрачервоне проміння і йшов до Нуазе.

— Що ти хотів, Мідасе? — запитав Франсуа.

Його здивував цей непередбачений візит. Досі їхні взаємини (коли можна назвати взаєминами контакт винахідника з роботом) носили чисто службовий характер, і вони бачилися лише тоді, коли Нуазе, розробивши чергову програму, програмував Мідаса. Правда, Франсуа, знаючи, яка тонка конструкція в Мідаса, крім технічної програми, закладав до електронної голови деякі поняття, сказати б, морального та етичного плану. Звідси й узялася в робота та майже людська емоційність, яка сьогодні так здивувала навіть самого Нуазе і незрозуміло чому стурбувала Живокіста.

— Ви самі? — запитав Мідас, зупинившись біля ліжка.

— Сам. А чому це тебе цікавить?

— Я думаю, вам буде цікаво знати, хто зробив того дзвона, що я його сьогодні бачив на палубі…

— І ти прийшов це сказати мені?

— Я прийшов не тільки для того. Та коли вас цікавить, то будь ласка: дзвона відлито в місті Ліверпулі в 1698 році майстром Джоном Смітом…

— Угу, по нашому, Жак…

— Що?

— Нічого. Це я сам з собою розмовляю.

І тут Нуазе відчув, що Мідас поклав йому в руку кілька монет.

— Вони золоті, — шепнув робот, — це вам. Він не бачив…

— Іди й поклади їх там, де їм належить бути. Швидко!

Мідас покірно вийшов, а Нуазе не спав усю ніч.

Він остаточно переконався, що стоїть на правильному шляху. Людські вчинки, вчинки, не запрограмовані заздалегідь, не передбачені, будуть і надалі характерними для робота, не позбавленого, як машина, емоцій.






СЕНЬЙОР ОСАНДРА НЕНАВИДИТЬ ЕКСПЛУАТАТОРІВ…





Це був не перший випадок, коли Мечислав Живокіст залишав борт “Менхасетти” й плив на материк. Він цілком покладався на Слупа й Вертеса — на обох відразу, бо не вірив кожному зокрема. Але обидва вони, як дві половинки, складали ціле, й те ціле не могло зрадити свого хазяїна. Мечислав знав, що Вертес зневажає Слупа так само, як Слуп ненавидить Вертеса, і був абсолютно спокійний. Вертес стежитиме за Слупом, а Слуп буде стежити за Вертесом, і жодному з них за найгарячішого бажання не вдасться нашкодити хазяїнові.

І разом з тим його турбували відразу дві речі: відвертий спокій Нуазе і незрозумілий неспокій Мідаса. Коли б Мечислав не знав, що Мідас звичайнісінький робот, створіння Нуазе, йому б здавалося останнім часом, що в Мідаса сумнівне сумління, що Мідас чимось завинив перед своїм хазяїном. Бо скільки б Нуазе не працював над створенням Мідаса, справжнім господарем робота був Живокіст. Хто, як не він, з своєї кишені заплатив за кожен Мідасів гвинтик?

І разом з тим Мечислав лаяв себе за таку невиправдану підозрілість — яке сумління і яка вина може бути в електронної ляльки? Так можна додуматися до того, що Мідас зловмисне обкрадає тебе! Ха-ха, для чого роботу гроші? Що він на них купить? І чи знає він взагалі, що таке купити? Дурниці різні в голову лізуть, це ти, Мечиславе Яковичу, перевтомився, знервувався, і тобі треба як слід відпочити на березі. Взагалі слід пдумати про те, щоб залишити “Менхасетту”, підшукати щось підходяще на суші, купити шматок пляжу, особняк, відгородитися від усього світу… Що кому до його приватного життя? Моя оселя — моя фортеця. А на Мідаса і, коли вже вести мову по совісті, на Нуазе ображатися гріх. Вони свою справу знають. Коли б не вони… Мечислав не думав, що трюми “Менхасетти” так швидко наповнюватимуться золотом. Справи йшли як не могло бути краще, золото надходило в такій кількості, що під вагою його зламалися попередні скромні терміни, які встановлював Мечислав. Мине зовсім небагато часу, й він залишить борт “Менхасетти” разом з тоннами золота. Золото зробить інше золото, а нове золото подесятерить старе. Залишиться зробити тільки один крок, і все здійсниться. Але для цього треба поїхати на берег, приготувати нову базу, новий трамплін для чергового стрибка до всемогутності.

Непомітна й мовчазна підійшла “Ціцелія”, з непомітною і мовчазною командою, з непомітним і мовчазним капітаном на мостику. От уже хто вмів мовчати! З капітана “Ціцелії” ніяка поліція в світі не вичавила б більше, ніж з чавунного кнехта, вмурованого у пірс. А кнехт теж немало бачив за свій чавунний вік. Капітан “Ціцелії” робив свій бізнес, а його бізнес полягав у тому, що він умів мовчати. Капітан “Ціцелії” знав, що найдорожче йому платять за мовчання, а не за решту послуг, і в ім’я бізнесу мовчав. Коли твій язик заважає тобі робити бізнес, відріж його і викинь акулам.

Мечислав Живокіст віддав останні розпорядження Вертесу й Слупу і, не попрощавшись з ними, стрибнув на борт “Ціцелії”, не привітавшись з капітаном.

Капітан нічого не запитував Мечислава, Мечислав нічого не казав капітанові, але “Ціцелія” прийшла в порт призначення саме тоді, коли це було потрібно Мечиславу.

Взявши в порту таксі, Мечислав поїхав до готелю “Рожева Мері”, де йому було замовлено номер. Дорогою до готелю Мечислав ловив себе на тому, що з цікавістю розглядає людей, будинки, автобуси, автомобілі. Люди завжди були йому байдужі, і він ніколи не відчував потреби в їхньому товаристві, але тепер він розглядав їх з цікавістю. Він відчував себе господарем, який оптом купив велику ферму і ще не знає остаточно ні меж своїх володінь, ні навіть того, які тварини розводяться на фермі. Кролі? Добре, хай будуть кролі. Барани? І це непогано, я буду стригти з них вовну, а захочу — звелю наробити баранячих котлет.

Мечислав, завжди байдужий до жіночих чар, зараз на перехрестях, коли таксі стояло в гурті інших машин, чекаючи, коли червоне світло зміниться зеленим, зазирав жінкам під капелюшки: перша-ліпша з цих жінок могла стати його дружиною, покоївкою, наймичкою, одаліскою, ким завгодно, варто йому тільки ворухнути пальцем.

Небайдуже Мечислав читав і розглядав вивіски на будинках.

“Банк”. Цікаво, скільки в цьому банку готівки? Що зберігається в залізних сейфах? Папери, які вже давно втратили свою цінність, паперові гроші, золото? Навряд чи золото. Банк бідненький, з усього видно По дорозі з порту він нарахував, мабуть, з п’ять таких банків. Навіть зараз він може купити їх один по одному, й все місто буде біля його ніг. Що там поруч? Універсальний магазин? “Дешевий розпродаж білизни”. Цікаво, скільки білизни можна купити за той улов, що його тільки вчора приніс Мідас? Такий універсальний магазин Мечислав зміг би придбати на здачу, яку йому дадуть, коли він купить усі банки в цьому місті.

А там що? “Автомобілі останніх моделей-кредит на кілька років”. Ну, для чого кредит? Мечислав Якович Живокіст уже спроможний купити не один автомобіль, а дуже-дуже багато автомобілів. Останні моделі? Ха-ха, убогі, дурні з убогою фантазією, не бачили ви ще останньої моделі. В Мечислава Живокіста незабаром буде автомобіль, про який не смів навіть помріяти жоден мільйонер чи мільярдер.

Славна буде несерійна машина, в якої кузов відлитий з чистого золота, а дверні ручки, буфери й бампери — з платини. Шофер, що везе зараз Мечислава, проживи він ще сто років, не додумається, що може бути в природі такий автомобіль, а ось у нього, в Мечислава Живокіста, такий автомобіль обов’язково буде, й навіть недовго доведеться чекати на нього.

— Хотілося б вам сісти за кермо золотого автомобіля? — несподівано запитав Мечислав у шофера.

Той ввічливо гигикнув — різні бувають пасажири, а сам подумав: “Дивно, як я не помітив у порту, що цей хлопець прикладався більше до віскі, ніж до соди. Власне, до соди, може, він взагалі не прикладався, а з подвійними силами наліг яа віскі. І ще дивно, чому від нього не пахне спиртним?”

На тихій вулиці Мечислав помітив дорожчий коток.

— А коли б вам подарували отакий коток, тільки з чистого золота, що б ви?..

“Божевільний!” — стрельнуло в голові у шофера.

Це був уже немолодий шофер, обтяжений чималою сім’єю, йому було не до жартів, він знав, що божевільним перечити не можна.

— Замість гаража, сер, я змушений був би загнати його в банківський сейф.

— І обміняти на паперові гроші?

— Так, сер. Може, ще купив би деяких акцій. Так безпечніше, сер.

Мечислав відчув якусь відразу до шофера й навіть приглушено вилаявся. Всі вони однаковісінькі. Ніякого натяку на фантазію, ніякого потягу до величного. Вони вже не розуміють, що таке золото, бо вони, мабуть, не чули ніколи, як воно дзвенить. І не почують. Такі не гідні тримати в руках благородний метал. Вони визнають тільки шелест паперових асигнацій. Що ж, вони заслуговують на те, щоб їх бгати, як використаний папір. Раби — вони і є раби, і життя в них мусить бути рабське. Про це Мечислав Живокіст потурбується.

Машина плавно зупинилася:

— Готель “Рожева Мері”, сер! — делікатно нагадав шофер.

Він аж совався, так йому не терпілося розлучитися з божевільним пасажиром. Мечислав розрахувався і виліз з машини.

— Бажаю гарно повеселитися, сер! — гукнув шофер, натискаючи на стартер.

У нього гора з плечей зсунулась, і навіть трохи шкода стало цього сухорлявого пасажира. “Тут у нього, безперечно, погорять підшипники, доп’ється, сердега, до білої гарячки. А він ще в машині плів якусь нісенітницю. Що оте прокляте віскі робить з людьми!”

Ще знадвору Мечислав помітив у холі Гартмана. Гартман сидів, поклавши ногу на ногу, в зручному фотелі й читав газету. Газета затуляла обличчя Гартмана й ніби заважала йому бачити все, що робиться на вулиці. Але тільки-но Мечислав переступив поріг готелю, як Гартман устав, невловимим рухом склав газету й рушив назустріч Мечиславу.

Навстоячки цей джентльмен нагадував згаслу сигарету, поставлену “на попа”. Голова й обличчя — сірий стовпчик попелу, решта — світло-коричневий костюм.

— Люблю пунктуальних людей, — сказав Гартман, забираючи у Мечислава з рук невеличку валізу і передаючи її хлопчині-виконавцю.

— Ліфт — необов’язковий. Це на другому поверсі. Для моціону я намагаюся кожного разу скористатися будь-якою нагодою і пройтися пішки.

— Що ж, — сказав Мечислав, — будемо вважати, що нагода ця знайшлася. Мені теж потрібен моціон, бо останнім часом я дуже мало ходжу пішки.

І вони поволеньки піднімалися сходами.

Часу в нас зовсім мало, бо двоє дужих чоловіків, щоб піднятися на другий поверх і пройти трохи по коридору, затратять не більше кількох хвилин. Але за цей час можна розповісти дещо про Альфреда Гартмана.

Ніхто не знав, скільки йому років, як ніхто не знав, скільки в нього грошей. І років, і грошей мусило бути немало, та коли з роками Альфред Гартман майже не мінявся, то мінявся його поточний рахунок у банку. Мінявся в позитивний для Гартмана бік.

Гартман міг продати що завгодно і кому завгодно від дюжини патефонних голок до острова в Середземному морі включно. Гартман знав усіх, і його знали всі, та коли йому було потрібно, його не знав ніхто й у першу чергу поліція. В один і той же день одні знайомі Гартмана сідали на електричний стілець, інші — в сенаторські крісла. В один і той же час одні друзі дому Гартмана носили наручники, інші — міністерські портфелі. Але це ніяк не впливало на Гартмана. Він не дуже соромився перших і не вельми афішував своє знайомство з другими. Все тече, все міняється, і той, хто сьогодні притягався до суду за торгівлю наркотиками, за наявності гарних адвокатів завтра ставав міністром, а вчорашній міністр ставав перед судом за хабарі й корупцію. Правда, в більшості випадків справи обмежувалися легким переляком. У вільному світі можливі й не такі метаморфози. Й хоч скільки цих метаморфоз відбувалося навколо Альфреда Гартмана, сам він не мінявся. Він був незмінний, як дух наживи, як символ бізнесу.

Капітал і приватна власність неуявні для таких людей, як Альфред Гартман, і у вільному світі Гартманів оберігає сама доля.

— Ось ваші апартаменти скромні, як і личить справжньому бізнесменові. В люксах нехай зупиняються співачки, в яких на поточному рахунку лише власні стегна й блискуча спідничка, — сказав Гартман, і вони зайшли до номера.

Номер справді був скромний і зручний. Все свідчило про те, що номер цей очікував на поважну людину-письмовий стіл з телефоном впадав у вічі перший, решта предметів залишалася в тіні.

— Поки ви даватимете лад своєму туалетові, містер Живокіст, я, мабуть, спущусь до бару з пізнавальною метою. Цікаво, які тут збивають коктейлі.

— Як хочете, містере Гартман, ви мені не заважаєте. Я лише вмиюся і — до ваших послуг чи ви до моїх. Як вам завгодно. Вечерю я замовлю в номер, у ресторані під цей проклятий джаз не порозмовляєш як слід. Або краще ви замовте по телефону. Ви це ліпше зробите. Я не гурман.

Мечислав пішов до ванни, а Гартман узявся за телефонну трубку. Йому подобалася акуратність і невимушеність Живокіста, в його особі він бачив молодого шакала, в якого прорізалися тигрячі зуби. В Гартмана був неабиякий нюх на людей, і він безпомилково відчував, що має справу з майбутнім мільйонером, коли не з мільярдером. У всіх цих хлопців є щось спільне. А втім, не треба довго думати, треба замовляти вечерю, однаково за неї буде платити цей симпатичний шакальчик, що балотується на тигра.

І Альфред Гартман виявив звичну й всебічну ерудицію в спразі замовлення вечері. Він любив попоїсти, випити й не цурався товариства симпатичних дівчат. Правда, дівчат сьогодні не буде, але це на краще, бо вони не дадуть поговорити.

Через кілька хвилин чорнявий офіціант з блідим аскетичним обличчям, мабуть іспанець за національністю, вкотив до номера Мечислава Живокіста візка, розставив тарілки, пляшки й усе начиння і так само тихо викотив візка, бо Гартман відпустив його помахом руки.

Тільки-но зачинилися двері за офіціантом, як із ванної вийшов Мечислав і, вибачившись, сів до столу.

Вони почали вечеряти й розмовляти. Власне, Мечислав більше розмовляв, а Гартман більше вечеряв. Мечислав не хизувався, коли стверджував, що він абсолютно байдужий до гастрономічних розваг. Він завжди їв дуже мало, і йому було абсолютно байдуже що їсти. Пив спиртного ще менше, чого не можна було сказати про Гартмана. Той умів робити три роботи одноразово: їсти, пити й слухати.

— Замовлення моє і просте і складне, — казав Мечислав, копирсаючись виделкою в тарілці, — я хочу мати шматок пляжу, на тому пляжі віллу й фортецю. Я не хочу мати окремо віллу й окремо фортецю. Вілла мусить бути у фортеці, а фортеця у віллі. Ви мене зрозуміли.

Важкі жаб’ячі повіки наповзли на Гартманові омі, й це мало означати, що’йому все зрозуміло.

— Далі. Я не хочу мати сусідів, але місце, де буде стояти моя вілла, не повинно бути глухим. Десь поблизу має пролягати шосе, куди ми прокладемо приватну дорогу з вілли. Кошторис я накидаю, але ті, хто за вашим замовленням будуватимуть цю дорогу, можуть не труситися над кожним центом. Обкрадати себе я не дозволю, але за кожний квадратний дюйм асфальту буде заплачено як слід.

Мечислав замовляв Гартману свою майбутню резиденцію з таким смаком, як сам Гартман кілька хвилин тому замовляв вечерю. Збоку могло здатися дивним, що Гартман ні разу не дістав з кишені свого золотого Паркера й не зробив у блокноті жодної помітки. Але Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно. Хіба не через Гартмана одержували численні фірми гроші, коли виготовляли в різних куточках країни деталі для Мідаса, а пізніше несерійну телеапаратуру? І хіба тоді Гартман щось наплутав чи щось зробив не так? Записника завжди можна загубити, сьогодні він твій, а завтра той самий записник міг стати бог знає чиєю власністю. Ще в молоді роки Гартман переконався, що такого роду записники вельми схожі на чекові книжки з підписом власника — той, хто їх знаходить, може тільки проставити суму і спокійнісінько йти собі до банку. Ставати власником таких записників Гартману траплялося, але ніхто не міг похвалитися, що став власником записника, який раніше належав Гартману. Записників у Гартмана немає, навіть номери телефонів він запам’ятовує стільки, скільки треба, щоб потім так само блискавично забути їх, коли вони перестають бути потрібними.

Гартман відсьорбнув вина й сказав:

— Коли я вас правильно зрозумів, містере Живокіст, вам потрібно щось на зразок того, про що англійці кажуть: “Моя оселя — моя фортеця”, тільки не у фігуральному розумінні?

— Ви мене абсолютно правильно зрозуміли, — підтвердив Мечислав.

— Значить, бетон мусить бути найвищої марки?

— Усе мусить бути найвищої марки.

Жаб’ячі повіки знову наповзли на очі, і Гартман на знак згоди нахилив голову.

— Дещо підходяще в мене є. За шматком пляжу, за віллою справа не стане, а фортецю я вам сотворю на базі вілли. Тепер, з вашого дозволу, я мушу викликати офіціанта, хай принесе сифон свіжої содової, бо це пійло, що на столі, вже нагрілося.

Гартман натис відповідну кнопку, і офіціант-іспанець виріс у дверях. Але весь той час, поки Гаргман йому розповідав, якими мусять бути сифони в порядних готелях, він дивився чомусь не на Гартмана, а на Живокіста. Спершу цей погляд почав дратувати Мечислава, а потім… Потім він відчув, що вже десь зустрічався з цією людиною. Офіціант, правда, не сказав жодного слова, та коли він вийшов, Гартман запитав:

— Чому цей нахабний тип так дивився на вас, ніби піймав вас учора з своєю власною дружиною?

Мечислав тільки знизав плечима. Офіціант повернувся. Тепер він затримався з сифоном значно довше, ніж було потрібно для того, щоб поставити його на місце. Погляд офіціанта став відверто нахабний, колючий і навіть загрозливий. Мечислав майже ніколи не звертав уваги на офіціантів і слуг, його ніколи не цікавили їхні погляди, бо він їх не помічав, але цей іспанець чи поерторіканець почав дратувати Мечислава. Він хотів прогнати його геть, але двері за офіціантом вже тихенько зачинилися.

Гартман щось там казав про кошторис і про фірми, які виконуватимуть замовлення найшвидше і найдешевше, але Мечислав слухав його не вельми уважно. В нього із голови не йшов проклятий офіціант. Ні, він таки десь бачив цю осоружну пику, тільки не може пригадати, де саме. І чому цей тип дивиться на Мечислава, як койот на верблюда? Хіба такі люди, як цей офіціант, можуть коли-небудь за що-небудь ображатися на таких, як Мечислав Живокіст?

І зараз Мечиславові дуже захотілося, щоб Гартман викликав офіціанта ще раз. Щоб ще раз глянувши на нього, пригадати, де вони зустрічалися, з’ясувати, чому він дивиться вовком.

Але тут сталося несподіване. Двері номера рвучко відчинилися, і офіціант зайшов до номера без запрошення, зайшов важкою, кам’яною ходою. Так командор ішов до Дон-Жуана, так офіціант підійшов до Мечислава.

— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді, я вас відразу ж упізнав!

І тут Мечислав теж відразу все збагнув. Перед ним стояв сеньйор Бартоломео-Рамон-Лопес Осандра власною персоною. Правда, важко було впізнати в цьому худому, наїжаченому, розлюченому чоловікові колишнього ситого й випещеного сеньйора Осандру, але це був, безперечно, він.

На Заході вийшло чимало книг мемуарного жанру про те, як учорашні чистильники взуття, офіціанти та й інший незаможний люд ставали мільйонерами чи навіть і мільярдерами. Ця метаморфоза розцінювалась не просто як промисел божий у нагороду за безважне життя, шанування влади і приємну в усіх відношеннях натуру. Обставини складалися так, що бог богом, а майбутні мільйонери нагороджували самі себе, відмовляючи самі собі тепер, щоб потім не відмовляти собі ні в чому. Вони не пили, не палили, не ходили до дансингів і казино, не відвідували кіно й театрів, уміли економити навіть сірники, і мільйони їхні складалися з центів, зекономлених в молоді-юні роки, тобто тоді, коли особливо хочеться протринькати останній цент. А от вони його не протринькували, вони його роздували доти, доки він не роздувався завбільшки у мільярд, і сідали писати мемуари.

Читати ці мемуари — цілковита насолода. Але ніде, жодне видавництво не видало ще мемуарів мийщика посуду, ліфтера або чистильника чобіт, які б називалися приблизно так: “Як я з мільйонера став офіціантом”. Таких мемуарів годі й шукати, хоча зворотний шлях по щаблях удачі не такий уже і довгий. Стати мільйонером ще не все. Звання мільйонера накладає на тебе кілька святих і необхідних обов’язків. Перший: коли ти мільйонер, стеж, щоб твого мільйона не поцупив сусід-мільйонер, який мріє за рахунок твого мільйона стати мільярдером. Другий обов’язок більш приємний: ти, як мільйонер, зобов’язаний поцупити мільйон у сусіда-мільйонера. Тих, котрі байдуже ставляться до своїх обов’язків, життя у вільному світі карає жорстоко і безапеляційно. Був ти мільйонером — і сів маком. Куди підеш, кому скажеш? Вільний світ — він такий, він поважає не тих, у кого буде колись зайвий мільйон, і не тих, у кого він був, а тих, у кого він є сьогодні.

бсандра належав до тих, у кого мільйон (і не один) був. Обчухрала Осандру. революція на Кардосі, решту підгріб Джошуа Сміт, оцей самий, що сидить зараз перед Осандрою і якому Осандра, благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, мусить слугувати…

Скільки друзів мав Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, поки він був найбагатшою людиною на Кардосі! Скільки друзів було в нього у Мільво, хоча тоді справи його йшли не блискуче! І що ж! Він став офіціантом. Звичайно, тоді, після катастрофи в Мільво, не всі відвернулися від нього, й він міг звікувати вік біля якихось багатих покровителів, але сеньйор Осандра осатанів від чергової невдачі, від останньої, фатальної помилки і в своїх невдачах звинувачував усіх. То він вимагав негайної висадки десанту на Кардос, то він наполягав на негайному розслідуванні причин вибуху у Мільво, то він обзивав усіх своїх учорашніх друзів та колег баранами.

І все це робилося публічно, на сторінках впливової газети. Але цікавість до нього швидко згасала, у нього не брали інтерв’ю навіть репортери бульварних газет, дужим світу цього він набрид, а вчорашні друзі зненавиділи його. Підприємство, на якому Джошуа Сміт так невдало випускав човни й аквапланш, було застраховане, і сеньйору Осандрі належала чимала страхова премія. Вчорашні друзі зробили так, що страхову премію розтягли акціонери, й Осандрі не дісталося жодного цента.

Хтось із друзів прихопив його дружину. Так, по-дружньому, по знайомству. Власне, цей акт найменше обурив Осандру. Коли ти не маєш за що купити не те що пару панчіх, а бутерброд, жінка сама втече від тебе. Добрий чоловік позбавив Осандру необхідності з’ясувати стосунки з дружиною, а також цілої низки драматичних сцен.

Після всього, що сталося, сеньйор Осандра не міг зоставатися в Мільво, йому залишилося або піти з життя, або з міста. Благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра вибрав другий варіант, бо був вірним католиком, а вірний католик повинен слухати бога й не розпоряджатися своїм життям як йому заманеться.

Довго й нудно розповідати, як, пробурлакувавши близько тисячі миль, Осандра знайшов у “Рожевій Мері” місце офіціанта. І ось він стоїть перед Мечиславом і кричить на нього:

— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді! Я відразу вас упізнав. А де той злодій Хуан Вертес? Ви обидва гангстери, ви обібрали мене! Ви забрали мої останні гроші, але тепер усе!.. Тепер кінець! Я впізнав вас, і зараз тут буде поліція!.. Я… Я…

Осандра задихався, слова його м’яли під себе думки, і він починав вигукувати все спочатку й переконувати самого себе в тому, що Джошуа Сміт зовсім не згорів, що ось він перед ним, що зараз прийде поліція і зараз повернуть йому всі гроші до останнього цента і… що буде далі, він не знав, бо кричав знову й знову ті ж самі слова.

А Джошуа Сміт, або Мечислав Живокіст, не зблід, не почервонів, не здригнувся, почувши про поліцію, він просто зручніше вмостився у кріслі, недбало зняв трубку й недбало викликав метрдотеля. А коли прийшов метрдотель, так само недбало запитав:

— Скажіть, і часто у вас прислужують п’яні?

— Прошу, сер… — метрдотель почав переступати з ноги на ногу, але встиг зиркнути на бідного Осандру.

— Це я прошу, — у Мечиславовому голосі почулися залізні нотки, — це я прошу увільнити мене від необхідності вислуховувати п’яне варнякання цього типа. В присутності джентльмена (легкий уклін в бік Гартмана) ваш офіціант почав чіплятися до мене, вимагаючи якісь гроші. Мабуть, у білій гарячці він переплутав мене з якимось… Як він сказав, містер Гартман? З якимось Джошуа Смітом, котрий нібито пограбував цього п’яничку. А взагалі, чому я повинен розважати вас розповіддю про п’яні теревені вашого кретина? Пришліть краще виконавця, щоб забрав мої речі, я перейду до іншого готелю, де нормальна обслуга. Прошу рахунок.

Метрдотель благально приклав руки до серця:

— Сер, трапилося непорозуміння! Цей чоловік у нас більше не працює!

І плечем колишнього боксера метрдотель почав виштовхувати Осандру до дверей. Тільки тепер той прийшов до тями і вилупив очі на метрдотеля:

— Як тобто не працює? Хто не працює? Я не працюю?

Метрдотель не слухав його і все виштовхував ближче до дверей, вибачаючись і розсипаючи біля Мечиславових ніг словесні фіалки:

— Тисячі пробачень, сер, тисячі найщиріших пробачень! Зараз усе буде о’кей, зараз у вас буде справжній офіціант. Трапилася прикра помилка, це випадкова людина, він у нас більше не працює!

— Це я не працюю? — заревів Осандра.

У його жилах закипіла кров усіх його іспанських та індійських предків. Мечислав, Гартман і метрдотель за ті лічені секунди, поки метрдотель не послав Осандру в нокдаун, мали змогу переконатися, що таке справжня іспанська лайка, культивована й випестувана ще конквістадорами й флібустьєрами. А потім, коли сеньйора Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандру дужі громадяни в офіціантських фраках волокли по коридору, він виривався і горлав що мав сили:

— Експлуататори прокляті! Капіталісти! Наволоч! Кара небесна на ваші голови! Доки ви питимете кров трудящих? Настане й наш час! Ви користуєтесь тим, що я не член профспілки? Мерзотники! Тепер мені ніхто не платитиме допомоги по безробіттю…

Голос сеньйора Осандри то вибухав, то переривався (певно, в ті хвилини, коли його били по зубах), але ще з першого поверху до Мечислава й Гартмана доносився викривальний експромт Осандри, який свідчив, що профспілки в цій країні продажні й що в профспілках сидять суцільні бонзи.

Потім знизу почувся бас полісмена, й Осандра почав щось скиглити, поки й зовсім не затих.

І Мечислав, і Гартман вдали, що нічого особливого не сталося. Вони продовжували спокійно вечеряти (прислужував їм інший офіціант), Мечислав замовляв свій майбутній комфорт, Гартман приймав замовлення, і все йшло як і мало йти. Тільки Гартман влучив хвилинку, щоб подумати: “Добре ж ти, голубе, общипав цього нещасного сеньйора! Йому, сердезі, аж у офіціанти довелося податись. І хоч би бровою моргнув. Ти, брате, далеко підеш, з тобою можна справу мати!”

Було вже пізненько, коли Гартман попрощався і пішов, пообіцявши потелефонувати ще завтра вранці.

Мечислав наказав офіціантові прибрати все, залишивши тільки сифон з содовою, і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою з кутка в куток. Насмішив його цей клятий Осандра. Як він вигукував, що ненавидить експлуататорів, як він шкодував, що не член профспілки! Ха-ха-ха! Досить, виявляється, забрати в людини всі гроші — й у неї різко міняються переконання. Так, дивись, ще стане Осандра червоним і вимагатиме рівних виборчих прав для чорних. Сам усе життя експлуатував, і нічого, а притисли його — і згадав, що на світі є експлуататори. Може, й має рацію Маркс, коли каже, що буття визначає свідомість. І все-таки Осандра комуністом ніколи не стане. Не з того він тіста. Поверни завтра йому всі його мільйони, і він за дві хвилини забуде, що є на світі експлуататори. й він знову сяде зі мною до столу, и все простить, і все вибачить. 1 я сяду з ним.

Мечислав сплів пальці рук на потилиці й опустився в крісло. Потім викликав покоївку і звелів приготувати постіль, потім подумав і потелефонував униз до портьє, щоб йому прислали газету.

Покоївка ще не встигла підбити подушку, як до номера вбіг захеканий хлопчисько-виконавець з газетою в руках.

— Прошу, сер, читайте, сер, останні новини, сер, вечірній випуск, сер!

— Що, почалася атомна війна? — ліниво запитав Мечислав, розгортаючи газету.

— Здається, ні, сер… Як вам завгодно, сер!

— Мені завгодно, щоб ти отримав двадцять п’ять центів і йшов під три чорти!

— Щиро дякую, сер!

Хлопчина на льоту підхопив монету й зник за дверима. Майже за ним вийшла покоївка. Мечислав не кваплячись роздягнувся, погасив верхнє світло. Засвітив на столі нічничок і тільки тоді по-справжньому взявся до газети.

…Він знайшов це місце в газеті раптово. Швидше він не знайшов би навіть тоді, коли б шукав його спеціально. І, як не дивно, тільки для нього воно не прозвучало сенсацією. Тепер дуже легко можна було зрозуміти і його неспокій, і його передчуття, і його на перший погляд безпідставні тривоги. Повідомлення, мабуть, надійшло в останні хвилини, журналісти ще не встигли по-справжньому його обсмоктати, й хоча “шапки” над ним кричали, воно здавалося якимось трохи телеграфним:

“На військово-морській базі поблизу Грібтауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більшу, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що він був високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів. Командування військово-морської бази…”

Мечислав кинув газету й почав гарячково застібати ґудзики на сорочці. Інша рука крутила диск телефону — він набирав номер капітана “Ціцелії”.

Невже Мідас пробував утекти? Звідки було Мечиславові знати, що людська (саме людська — завдяки Нуазе) цікавість Мідаса повела його на берег, до інших людей.






ПОЧОМУ ВОДА В ОКЕАНІ?





Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі. Власне, господарства вже ніякого не було, а “Менхасетта” перетворилася на звичайну клуню, хоч і з незвичайним скарбом. Слуп і Вертес зосталися сторожами на цій клуні.

Гартман слова дотримав: Мечислав Живокіст став власником нерухомості і земельної ділянки, а також невеликої шосейної дороги, вздовж якої висіла табличка: “Приват”.

Тим часом Нуазе з допомогою Мідаса змонтував ще шість таких же Мідасів з тих деталей, що було замовлено колись заздалегідь. Як не плювався Нуазе, але Мечислав їх усіх без винятку іменував Мідасами, тільки кожному дав порядковий номер. Усі шість молодших Мідасових братів було запрограмовано поверхово, але елементарні команди виконували. Мечислав сподівався на те, що пізніше цю нумеровану братію буде програмувати сам Мідас. Після того випадку, описаного в газеті, Мечислав не дуже покладався на Нуазе, підозрюючи, що Нуазе хоче втекти за допомогою Мідаса.

Але хіба це заважає Нуазе твердо відчувати себе на золотій середині? Мине ще рік-два, й Нуазе повернеться до Франції заможною людиною. І не тільки тому, що в нього буде золото. Він задовольнив, як багач, усі свої примхи. Примхи і людини, і вченого. За нормальних умов це було б неможливо. Цей Живокіст хоч і хам, і нувориш, але він не стромляє свого носа в науку, Франсуа може дозволити розгулятися своїй фантазії так, як вона хоче. А крім того, Нуазе в тридцять сім років залишався дванадцятирічним авантюристом, і йому просто цікаво спостерігати, до чого докотиться його патрон далі. Бажання Живокіста й примхи Нуазе гармонійно поєднуються, от і все!

На решту начхати.

Але ступити власною ногою на борт “Ціцелії” Нуазе не вдалося.

Капітан “Ціцелії” умів мовчати. Капітан “Ціцелії” умів також не чути, що йому не потрібно було чути. Такою ж була й команда “Ціцелії”, але Мечислав поклав собі не ризикувати.

Про снотворне потурбувався Слуп. Він був мастак на такі штуки. Знав, що дати, коли дати й з чим дати, щоб ні найменшого присмаку не відчувалося, щоб людина навіть не підозрювала, що мозок її окутує хімічний ерзац-сон. Але був цей ерзац-сон значно міцніший природного сну, бо не чув Франсуа Нуазе, як Слуп і Вертес старанно впакували його в брезент і ретельно перенесли на борт “Ціцелії” з “Менхасетти”. Пакунок вийшов таким, що ніхто не запідозрив би, що там усередині запакована жива людина. Пакунок з Нуазе всередині було обережно покладено в каюті Мечислава. Золото й устаткування переносили Мідаси.

Так закінчувалася океанська епопея і починалася сухопутна. Тепер Мідаси підуть в океанські глибини не з борту напівзатопленої “Менхасетти”, а просто з приватної купальні, де господарем Мечислав Живокіст.

А поки що Мідаси під наглядом Мечислава носили золото не з океанських глибин, а з трюму “Менхасетти” до трюму “Ціцелії”. Золото ні разу не дзенькнуло, запаковане воно було як для контрабанди. Тут не пожартуєш. Мечислав спробував собі на хвилинку уявити, що б сталося, коли б екіпаж дізнався, що саме вантажилося до їхнього трюму… А втім, тут необов’язково була потрібна дуже багата фантазія. Все скінчилося б надто банально: Живокіст і його супутники, безперечно, пішли б в океан годувати рибок, а до них періодично приєднувався б хто-небудь із команди аж доти, доки команда не вирізала б сама себе до останнього. Щоб так не сталося, усе золото було дуже дбайливо насправді й дуже недбало про людське око спаковано до пластролових мішків, і Мідаси, як тубільці-вантажники, ланцюжком один за одним носили тюки, яким не було ціни, до трюмів. Невдовзі стало ясно: всього золота однаково не перенесеш — ватерлінія “Ціцелії” сховалася у воді, й капітан “Ціцелії” почав підозріло поглядати на Мечислава.

Щастя, що люди на “Ціцелії” були страшенні ледарі. Ніхто з них не поцікавився, що запаковано в цих тюках, що вантажать до трюмів судна.

…Колись, ще хлопчиськом, Мечислав прочитав, що тонну золота можна заховати до валізи середнього розміру. Тоді він не повірив цьому. Тонна для нього була й залишалася чимось таким, що його потрібно везти на автомобілі, а тут раптом валіза, та ще й середнього розміру…

Тепер Мечислав мав змогу переконатися, що тонну золота не так уже й важко заховати в чемодан. Інше питання — як той чемодан підняти й нести. Щоб не було такої шаленої розбіжності між об’ємом тюка і його вагою, Мечислав наказав робити додатковий “камуфляж” з пластрола.

Але коли ватерлінія маленької “Ціцелії” почала зникати під водою, Мечислав зрозумів, що за один рейс усього золота не забереш, і залишив на борту “Менхасетти” Вертеса й Слупа за сторожів.

Так Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі.

Вони обходили “Менхасетту” каюту за каютою, трюм за трюмом, нишпорили в усіх закутках так, ніби й справді побоювалися, що їм доведеться мати справу із злодіями. Кожен у душі переконував сам себе, що його не тільки приставили стерегти золото, але й стежити за іншим. Мечислав знав їхню вдачу й мав певність, що вони допильнують його золото краще, ніж бригада найдосвідченіших детективів із Скотланд-Ярда. Перед тим як зійти на борт “Ціцелії”, він щедро заплатив обом за вірну службу, і кишені їхні розпирало від золота. Шкода тільки, що тут, на напівзатонулій “Менхасетті”, не було перед ким похизуватися ні золотом, ні тою надзвичайною місією, яку їм доручили виконувати.

Любов до театральності кожного разу мало не губила Данила Слупа, але це була ніжна, незрадлива і полум’яна любов. Данило Слуп віддав би зараз половину свого власного золота, щоб мати бодай одного глядача, крім Вертеса. Вертес глядачем вважатися не міг, він сам ходив у дійових особах. А от коли б Данила Слупа зараз міг бачити хто-небудь із завсідників бару “Метелик”, цікаво, як би в нього вирячилися б очі? І що б він взагалі сказав? Але, щоб перервати солодку, нездійсненну мрію, Данило Слуп штурхнув носком черевика в тюк із золотом і запитав:

— Скільки, по-вашому, сеньйоре Вертес, його тут є? Коли рахувати в доларах, у фунтах, у марках, у франках, у лірах і сентаво?

Вертес ліниво знизав плечима й промурмотів крізь зуби:

— І що за охота лічити чужі гроші? В усякому разі я думаю, що у сейфах державних банків деяких бананових республік золота менше, ніж у цьому тюку.

— Доводилося вам раніше, сеньйоре Вертес, бачити такі купи золота?

— Доводилося й не такі.

Вертес і не збрехав, і не сказав правди. Його відповідь можна було розуміти по-різному: “доводилося, тільки не такі великі” або: “доводилося, тільки значно більші”. Слуп здивовано глянув на нього з-під кошлатих брів і, щоб не осоромитись, поспішив запевнити:

— І я теж, і я теж!

Хоча, як по правді сказати, ще зовсім недавно жменя вибитих золотих зубів вважалася ним чимось на зразок легендарних скарбів східних царів, а коли при ньому розповідали про гори золота, він у душі не дуже йняв віри.

Було вже казано про те, що Вертес зневажав Слупа так само щиро, як Слуп ненавидів Вертеса. Але, залишившись удвох при однакових грошах, виконуючи одну й ту ж саму місію, вони почували коли не симпатію один до одного, то якусь тактовну терплячість. Бундючному Вертесу почало навіть здаватися, що Слуп запобігає перед ним, і він відповідав Слупові не так стримано, навіть з нотками якоїсь душевності. Що б там хто казав про них, але вони були, є і залишаться колегами з молодих-юних років і аж до того дня, доки смерті не набридне служити в них на побігеньках і вона спересердя не махне косою по їхніх горлянках.

Коли вони обійшли пустельну як ніколи “Менхасетту” (без чого, власне кажучи, можна було обійтися), Данило Слуп запросив Хуана Вертеса до своєї каюти. До того Вертес ніколи не був у каюті Слупа, і йому чомусь здавалося, що із каюти його мусить обов’язково відгонити вовчим лігвом чи ведмежим барлогом. Але, переступивши поріг Слупової оселі, Вертес мусив зізнатися сам собі, що він глибоко помилявся. Каюта в Слупа була якщо не затишна, то в усякому разі чиста і охайна. Іронічний погляд Вертеса помітив на стінці над ліжком зображення Ісуса Христа, й Слупові маленькі очиці перехопили цю іронію.

З почуттям доброти Данило пояснив:

— Знаєте, не вірю, але про всяк випадок нехай висить. От, припустімо, ви пливете на великому лайнері через океан. Лайнер цей, прошу вас, такий, що не тоне. Сам він не тоне ні від шторму, ні від, вибачаюсь, торпеди. Й іти на дно ви, звичайно, не збираєтесь, бо коли б ви знали, що у вас є така можливість, ви, прошу вас, нізащо не сіли б на тамтой лайнер. Але ви у себе в каюті застаєте рятувальний пояс. Розумієте, про всяк випадок. І коли б у вас той пояс раптом забрали, ви б почували себе вже неспокійно. З одного боку, візьміть: що вам той пояс допоможе? Коли ви вже, прошу вас, опинитесь у воді, то є він у вас чи немає його — вас гарненько до пояса обстрижуть акули. А коли господь у своїй благодаті, прошу вас, на тую хвилинку кудись одведе акул, то ви однаково через кілька годин у воді закоцюбнете. Проте мусить же статися і так, що вас, прошу, знайдуть, і тоді, значить, врятують, і ви через кілька хвилин будете переодягнені в сухе, сидіти в кают-компанії і пити з капітаном віскі. Так і цей Ісусик. Може, він є, може, його немає, але він мені не заважає, хай собі висить, може, коли в пригоді стане.

— Бога немає, — переконливо засопів Вертес.

Він був глибоким атеїстом і мав для цього всі підстави. Давно минули ті часи, коли Вертес боявся бога і божої кари. Згодом він переконався, що коли б бог насправді був і коли б він був найтерплячіший, найлагідніший дідуган у всесвіті, він однаково б не стерпів у тому ж таки всесвіті існування раба свого на ім’я Хуана Вертеса і знайшов би, в який спосіб відкликати цього раба на небо для індивідуальної розмови. Але бог зносив, і Вертес поступово прийшов до впевненості, що так терпіти може лише порожнеча.

Тому Вертес ще раз наголосив:

— Бога немає, — і, помовчавши, додав: — Ви там щось про віскі розповідали…

— Ага, ага, — спохватився Слуп і дістав пляшку. — Прошу, прошу. На жаль, немає содової…

— Я зневажаю людей, які п’ють віскі заради содової, — тоном комплімента сказав Вертес.

Слуп тим часом професійно вправним рухом відкоркував пляшку й замріяно сказав:

— Знаю, знаю, є такі, що взагалі не визнають содової. Це хто як любить. Один каже: сода-віскі, інший — віскі-сода, третій — сода-сода-сода-віскі, ну, а вже четвертий обов’язково — віскі-віскі-віскі і ніякої тобі соди, щоб смаку не псувати. Таких я поважаю найбільше. В мене ж колись власний бар був, прошу вас.

— А коли ви заробите у сеньйора Живокіста відповідну суму, ви знову зорганізуєте бар? — знічев’я поцікавився Вертес.

У цьому запитанні бриніла неприхована зневага, але Слуп удав, що не помічає цієї зневаги, й залишився гостинний та ввічливий.

— Гай-гай, що там, прошу вас, загадувати наперед? Я поки свого шефа не збираюся міняти. З ним, як-не-як, спокійніше, за його спиною безпечно, як за кам’яною стіною. Служба неважка, а грошики кап та кап собі до кишені, і ніякого клопоту. А коли я власний бар мав, то хіба ж так було, прошу вас? Всюди сам, всюди сам, і ніхто тобі не тільки не допоможе, навпаки, кожен норовить тебе обдурити, обдерти, як липку, злупити, як з рідного тата, прошу вас.

Вертес не дуже уважно слухав його і переливав ретельно віскі з пляшки собі у черево. Слуп рвучко перехиляв маленькі чарочки, але не часто, більше розмовляв, а по кожній чарці морщив носа, щоб довести цим, що віскі міцне й добре. Так він звик робити ще в своєму барі.

Коли пляшка спорожніла й Вертес переконався, що повна не замінить її місця на столі, він мовчки дістав із кишені карти. Не можна сказати, що Слупові це дуже сподобалося. Він завжди вважав, що карти йому випадають не ті, що треба, й не любив у них грати. До того ж Данило напевне знав, що Вертес махлюватиме й добряче полегшить йому кишені. Але що робити двом чоловікам після випитої пляшки віскі, як не грати в карти? Вертес уже спритно тасував колоду…

…Докладно зупинятися на трагічних моментах, коли Данилові не “йшла” карта, навряд чи доцільно. Вертес грав краще, й Вертес, як кажуть картярі, планохМІрно “роздягав” Слупа весь вечір. Метода цього “роздягання” була простою, як конструкція цвяха, і вічною, як світ. Спочатку Вертес зірвав великий шмат і викликав у Слупа палке бажання відігратися. Потім він дав Слупові змогу відігратися і навіть дещо програв з своїх грошей, рівно стільки, скільки було потрібно, щоб Слуп повірив у власні сили. Потім Слуп власні сили переоцінив, потім Вертес пішов до своєї каюти по віскі, й вони трохи випили, потім Вертес трохи виграв, потім Слуп розпалився і почав наскакувати на Вертеса, як бик на матадора, і після кожного такого наскоку Слупові кишені ставали все легші й легші, а у Вертеса все важчі й важчі. Фінал цього вечора був примітивним і банальним. Слуп залишився без шеляга в кишені, а Вертес пішов до себе спати, навантажений золотом, як піратська бригантина.

…Вертес прокинувся серед ночі від того, що в нього пересохло в горлі й палило всередині. Нічого в цьому дивного не було. З тими, хто любить віскі більш, ніж содову, таке трапляється досить часто. Лаючись крізь зуби, Вертес почав шукати сифон. Він довго бурчав, довго шукав, аж поки не згадав, що в його каюті немає жодного повного сифона. Та й навряд чи на борту “Менхасетти” де-небудь в іншому місці вони є. Живокіст розраховував забрати все, що є на “Менхасетті”, за один рейс, і “Ціцелія” не привезла ні продуктів, ні води. Кілька банок консервів, кілька пачок галет, концентратів, може, дві-три пляшки віскі й двадцятилітрова каністра з прісною водою — ото й усі припаси. Небагато, але й немало, коли зважити, що Живокіст за добу чи дві повернеться. Але де в біса стоїть ота каністра з водою?

Вертес згадав, що бачив її на імпровізованому камбузі (там раніше була майстерня), де вони із Слупом готували собі вечерю. Він узяв свою алюмінієву кварту й вирушив на камбуз.

Тут він почав лаятись з новим натхненням, хоча й пошепки, бо в його роті, в горлянці і в стравоході зароджувалась портативна пустеля Сахара. Кому доводилося заходити занадто далеко в своїх стосунках з Бахусом, той знає, як страшенно хочеться пити об тій порі, коли хміль починає вивітрюватись із голови, а похмілля починає затискати ту ж таки голову в іржаві лещата.

Пити, пити, пити! Губи пошерхли, язик прилип до піднебіння, а потім перетворився на рашпіль і не вміщався в роті, і так заважав, і так, хоч візьми його й вивали, як це роблять собаки в гарячу пору. Горлянка імітує ковтальні рухи, але що вона буде ковтати, коли навіть тягучої слини немає в роті?

Вертес спробував запалити сигарету, але йому стало ще гірше, і за хвилину він уже рішуче тарабанив у двері каюти Слупа.

— Данієлю, Данієлю, скажіть, заради свинячої мадонни, покровительки всіх недоносків, де поділася каністра з водою?

Слуп довго мовчав, але Вертес тарабанив так, що його мусили б почути на материку, й тоді з-за дверей почулося коректне:

— Прошу?!

— Якого дідька! Я хочу напитися води!

— Холодної? На льоду? Ви любите з ананасовим сиропом чи звичайну?

Вертес заревів, наче бик, у якого увігнали три дюжини шпаг, і почав плечима виважувати двері. Але Слуп аж ніяк не реагував на це насильство. Схоже було навіть, що він задрімав під отой гучний акомпанемент.

Нарешті Вертес стомився, і до нього повернулася ґречність:

— Слухайте, Данієлю, я хочу дізнатися, куди, зрештою, поділася вода? Пити хочу, вмираю.

У голосі Вертеса проривалися якісь навіть благальні нотки, а таке траплялося не часто.

Чути було, як за дверима смачно позіхнув Слуп.

— Знаєте що, Хуане, ідіть виспіться, а вранці, на тверезу голову, ми з вами розберемося, де вода, нап’ємось досхочу, може, ще й знайдемо що-небудь міцніше від води, чи не так?

— Я не хочу міцнішого, я хочу води! — скиглив Вертес.

— А я хочу спати! — відрізав Слуп і більше не обзивався, хоч Вертес ще добру годину то стукав у двері, то благав сказати йому, де вода.

Як скінчилася ця ніч для Вертеса, уявить не кожен, а тільки той, хто з тих чи тих причин потрапив у подібну ситуацію. Голод не тітка. Він може зробити з дуже гонористого громадянина м’яку й податливу овечку. Так це голод! А спрага не те що не тітка, спрага навіть не теща. Спрага до ранку з бандюги Вертеса зробила відмінника недільної школи й активіста методистської церкви. Скрутивши пальця калачиком, Вертес делікатно постукав у двері Слупової каюти.

— Увійдіть! — ввічливо запросив його Слуп.

Вертес, як конфірмована незайманка, переступив поріг каюти, і… перше, що він побачив, була каністра з водою. Вона стояла на столику біля узголів’я Слупового ліжка. Вертес вислизнув із своєї смиренності й делікатності, як гримуча змія із старої шкіри. На голову Слупа полетіли такі прокльони, що коли б хоч один з них матеріалізувався, розлетілася б не тільки Слупова голова, розлетілася б уся “Менхасетта”.

— Негідник! Байстрюк свині й медузи! Смердючий бармен з негритянського кварталу, я хочу пити, а він…

— Будь ласка, пийте, — вправними рухами бармена Данило Слуп витирав маленьку скляночку. — Подвійну воду? — це прозвучало як “Подвійне віскі?”

— Досить безглуздих жартів! Дайте напитися, — вже дружелюбніше попросив Вертес.

— Що значить “дайте”? — вдавано насторожився Слуп. — Прощу, що мусить означати те ваше “дайте”? Ми, слава богу, живемо з вами у вільному світі, де не дають, а продають, і де не беруть, а купують. Ви второпали? Вчора до вас прийшла гарна карта, й ви обдерли мене, як циган кобилу, але ви забрали в мене лише гроші, моя кебета залишилась при мені, і я довго думав… Я довго міркував, сеньйоре Вертес, як повернути свої кровні грошики, і я надумав. Бізнес є бізнес. То вам подвійну воду, прошу, чи одну? Раджу брати подвійну, після такої ночі ви однією не нап’єтесь.

Вертес пішов на нього як танк. Його затиснуті кулаки посиніли, а очі горіли сатанинським полум’ям…

…На рівні Вертесового живота, як чорненький павучок на павутинці, застрибало вічко пістолета. Й танк зупинився…

— Скільки? — хрипло запитав Вертес.

Він добре знав, що робиться з людиною, коли з чорного вічка пістолета їй в живіт влітає куля.

— Скільки?.. Подвійна…

— Прошу вас, подвійна сто доларів або десять золотих монет. Як вам зручніше.

— Скільки?!

— Сто доларів, прошу вас. Але коли сеньйора не влаштовує ціна, він може пройти до сусіднього бару, там дешевше.

“Ах ти, проклята жаба, — думав Вертес, — хай-но тільки повернеться шеф. Я тебе, недоноска, провчу, як спекулювати водою!”

Але якими б зловтішними картинами розплати не тішив себе Вертес, пити йому від того хотілося не менше. Він розумів, що до повернення Живокіста пересохне, здохне й розсиплеться на порох, якщо не увіллє зараз у себе бодай краплиночку води.

І він мовчки поліз до кишені. Чорненький павучок пістолетного вічка не переставав стрибати на рівні його живота, бо Слуп знав, що, крім грошей, у кишенях носять ще й автоматичні пістолети. Але Вертес був поміркованою людиною, він бачив, що Слуп у значно виграшнішому становищі, ніж він сам. Постріл у живіт паралізує людину, й вона не може стрельнути у відповідь. Тому Вертес чесно дістав гроші й чесно розплатився за подвійну воду, як називалася маленька скляночка.

Тільки-но подвійна вода змочила Вертесові потріскані губи, як він відчув, що навіть десять подвійних неспроможні загасити тієї пожежі, що запалило в його шлункові вчорашнє віскі. Але ж десять подвійних — це ж тисяча доларів! Проклятий бармен, як він обвів його навколо пальця! Чому така блискуча ідея не відвідала голову самого Вертеса? Який бізнес, який блискучий бізнес можна було зробити! О, Вертес брав би у цього бовдура не по сто, а по тисячі доларів, і не за склянку, а за лікерний келишок, він би витяг із нього все до останнього цента! Але пізно, пізно! Смердючий скунс, проклятий бармен зробив бізнес, а Вертесу залишалося тільки клацати зубами, як тому собаці, у якого низько над носом пролетіла муха.

Вертес повернувся і вийшов з каюти Слупа так, ніби нічого не сталося. Він начебто й не сердився на Слупа. Хіба сам Вертес не скористався б кон’юнктурою так, як це зробив Слуп.

Але робити гарну міну під час поганої гри довго не вдалося. Дуже вже хотілося пити. Більше нічого не хотілося. Навіть убивати Слупа не хотілося. У всякому разі Вертес спочатку з насолодою напився б, а вже тоді подумав би, що робити із Слупом.

Так минуло дві години. Вертес вийшов на палубу. Океан хвилювався, починався шторм. Це був звичайний атлантичний шторм, але в душу Вертеса закралася підозра: через шторм може затриматись Живокіст.

Від такої думки пити захотілося ще дужче, й Вертес поспішив спуститися до Слупа.

— Хелло, Данієлю, а чи не поснідати нам? — награно весело гукнув він ще з порога.

— А-а, у вас розгулявся апетит, сеньйоре Вертес? Дуже? Приємно чути. Що ж будемо їсти? Свинину з бобами? Чи вам хочеться чого-небудь солоненького?

— Ха-ха-ха, ви жартівник, Данієлю. Ну, давайте снідати.

І вони почали снідати. Снідав Слуп, апетитно плямкаючи й облизуючи пальці. Вертес удавав, що їсть, очікуючи, коли Слуп запропонує йому склянку води. Але цього не сталося навіть після сніданку. Слуп витер масні губи й втупив у Вертеса очі.

— Між іншим, сеньйоре Вертес, мушу вас попередити. Ціни в моєму барі дещо зростуть. З цієї хвилини подвійна вода вже коштуватиме не сто доларів, як це було раніше, а сто п’ятдесят. Бачите, починається шторм, свіжа партія товару може запізнитися, і я не хочу ризикувати.

Вертес подивився на Слупа й нічогісінько в його очах не прочитав. Він був не бозна-яким психологом, цей Вертес, але й психолог у Слупових очах прочитав би не більше. Не було в них ні злості, ні ненависті, ні презирства, ні зажерливості. Було в них хіба що сите задоволення.

Вертес поліз до кишені. Він не лаявся, не погрожував, не просив, не вмовляв. Вертес просто поліз до кишені. Й у ту ж мить на рівні його живота загойдався чорненький павучок пістолетного вічка. Адже міг Вертес із кишені витягти замість грошей щось інше? Міг! І коли б Вертес замість грошей витяг із кишені щось інше, Слуп не дуже б здивувався, а просто натис би на курок.

Але й цього разу Вертес витяг гроші.

— Тут чотириста п’ятдесят доларів, — спокійно сказав він.

— Прошу! На всі? Правильно! Нащо їх жаліти, ті гроші? Не в грошах щастя. Гулять так гулять, як у нас колись казали.

Випивши одна за одною три склянки води, Вертес мовчки вийшов із Слупової каюти.

А за бортом “Менхасетти” шторм набирав сили. Слуп задраїв ілюмінатор і подумав про те, що він таки продешевив. Сьогодні вночі Мечислав не повернеться, “Ціцелія” не вийде в такий шторм. Океан не вгамується ще й завтра, і тоді на “Ціцелію” в кращому разі можна чекати лише післязавтра, й то не напевно. Шторм може не вщухати і три, і чотири дні, і всі ці дні Вертес приходитиме до нього на поклін, бо коли голод не тітка, то спрага навіть не теща. Можна сміливо брати за склянку води триста, коли не всі п’ятсот доларів.

…Два постріли злилися в один, але впав лише Вертес. Він упав головою уперед, ніби впірнув до Слупової каюти. Слуп залишився сидіти за столом. Вертес був мертвий, Слуп живий і навіть не поранений. Слуп стріляв краще, ніж Вертес. Слуп був чорноробочий убивця, а Вертес останнім часом дискваліфікувався на керівній роботі. За Вертеса вбивали інші. Вертес тільки брав гроші і здійснював загальне керівництво. Слуп убивав сам, керувати йому було ніким, в основному керували ним. І ось коли дійшло до діла, переміг той, у кого була краще натренована рука.

Слуп задоволено хмикнув і вийшов з-за столу.

— Ану, ану, цікаво, куди це я йому вцілив? Він у мене навіть не тріпнувся. Ану, ану, поглянемо, — казав Данило сам до себе, виволікаючи тіло Вертеса в коридор.

— А-а, файно вцілив У самісіньке серце вліпив, як стріль. Ач, кнур капловухий, узяв собі за моду до порядних людей вдиратися з стріляниною. Я тебе встрілю, я тебе встрілю, пес ти коростяний. Дострілявся-сь. Тепер тебе рибки геть чисто об’їдять, бо що я маю з тобою робити?

Слуп розмовляв сам із собою, а тим часом методично обстежував кишені Вертеса. Робив він це професійно, напівмеханічно, швидко й нічого в них не залишаючи. Боже, на віку як на довгій ниві, чи ж одну кишеню довелося вивернути? Гай-гай, інший на своєму віку стільки горобців не бачив, скільки бачив Данило Слуп чужих кишень.

Грошей у Вертесових кишенях було небагато, а золотих монет взагалі не було. Але це зовсім не стурбувало Данила. Який дурень носитиме всі свої гроші в кишенях? І хіба Данило не відшукав в одній з кишень ключа від Вертесової каюти? Тепер у нього є час і каюту обстежити як слід, і запозичити в каюті дечого цікавенького. Треба тільки спершу подарувати рибкам цього окоренкуватого. Важкий, з бісової мами…

Вертес опинився у Слупа на спині, і той крекчучи поніс Вертеса, а правильніше Вертесів труп, на палубу.

Шторм уже по-справжньому розгулявся, йти з трупом до самого краю борту, та ще й коли хвилі переливаються через усю палубу, необачно. Слуп звалив тіло Вертеса на палубу і вилаяв себе за нехлюйство: на пальцях трупа блищали персні.

Знімати перстень з живого — морочлива докука, а з трупа? Але там, де дилетант робить дурниці, професіонал діє рішуче й просто: кілька пострілів — і пальці колишнього Вертеса звисли на шкірці. Одірвати шкіру й тепер зняти з цурпалків персні зможе перший-ліпший невіглас.

Залишилося заховати персні до кишені й підштовхнути тіло Вертеса ближче до краю, щоб чергова хвиля забрала його з собою, що й було зроблено ретельно, по-господарському.

…Слуп нескоро повернувся до своєї каюти. Спершу він наніс візит Вертесу, незважаючи на те, що господаря не було вдома. Відшукати гроші й коштовності для такого спеціаліста, яким був Слуп, не вважалося за важку працю, але, перш ніж Данило переконався, що спадщина Хуана Вертеса повністю перейшла до Данила Слупа, минуло чимало часу.

Після трудів праведних годилося спочити, й тепер з почуттям виконаного обов’язку Слуп пішов до своєї каюти.

…Йому захотілося напитися, і він підійшов до каністри з водою. Каністра виявилася підозріло легка… Все ще нічого не розуміючи, Слуп узяв її в обидві руки, нахилив над склянкою, але із каністри навіть не капнуло. Вона була суха, як горлянка верблюда, що здох посеред пустелі Гобі від спраги.

Хто міг випити воду? Навіть дух Вертесів не встиг би за такий короткий час випити стільки води. Слуп був не з тих людей, які бояться божої кари, але тут йому захотілося стати навколішки і благати в бога пробачення за содіяне. Волосся почало ворушитися на його кабанячому загривку. Він безпорадно водив долонею по стінах каністри й раптом наразився на дірку… Спершу на одну, потім ще на одну. Одна була в стінці, друга була в дні. В стінку ввійшла Вертесова куля, з дна вийшла, а вода витекла з обох разом. Як же сталося так, що Слуп не почув дзюркотіння води? А як він міг його почути? За бортом, по той бік ілюмінатора, вже бушував шторм, у Данилових вухах дзвеніло від двох пістолетних пострілів. Потім у нього почалась невідкладна робота, і він вийшов із каюти, а повернувся вже тоді, коли вода витекла вся до краплі.

Данило похолов. Виявляється, постріл Вертеса таки влучив у нього. Вистрелити влучніше Вертес не зміг би навіть тоді, коли б його постріл пронизав Слупові серце.

Але Слупові хотілося жити, Слуп не міг примиритися з тим, що тепер, коли все склалося так напрочуд гарно, коли доля знову всміхнулася йому, він мусить вмерти такою страшною і безглуздою смертю.

До біса! Куди з каюти могло подітися майже двадцять літрів води, коли підлога і стіни вимощені водонепроникним пластролом? А пластрол уже куля не проб’є, тут вже, прошу вас, вибачайте! Підлога в каюті, як і палуба, як і все на цій триклятій “Менхасетті”, похила, і вода, безперечно, зібралася в кутку біля надвірної стінки. Її можна зібрати, зрештою, її можна профільтрувати, і тоді її можна пити, пити, пити! А там вщухне шторм і повернеться Мечислав.

Данило став навкарачки й поліз під стіл у куток… Так, у кутку було вогко, тут тільки що хлюпала вода, її прозорі краплі ще де-не-де блищать на гладенькому пластролі. Але куди, куди, куди вона могла подітися? Не випарувалась же вона за півгодини, це ж майже двадцять літрів?!

Пальці Данила гарячково обмацують куток каюти і… натрапляють на щілину.

О-о, руки б їм покорчило, тим робітничкам, що облицьовували пластролом Данилову каюту. Стріляти їх, живими закопувати в землю, розпинати на мотовилі й бити, бити, бити по поперекові кілком. А де вони? Ага, це він їх тоді той… а вони відомстили йому. Встали з океанського дна й просвердлили дірку…

Данилові не так уже й хотілося пити, і, коли б він знав, що води досить, він навіть міг потерпіти, але тепер він почав божеволіти від спраги. Він кинувся на палубу в надії, що почався дощ, але дощу не було, тільки шаленів вітер і шторм усе набирав і набирав сили. Такий шторм не вщухне до ранку, й завтра Мечислав не буде… Води немає, води немає, води немає…

Слуп майже не спав. Щохвилини йому здавалося, що пришвартовується “Ціцелія”, і хоч він і розумів, що це безглуздя, але щоразу вибігав на палубу.

Ніч була жахлива, але день почався не краще. Слуп спробував поснідати, й спрага з подвоєною силою вхопила його за горло своїми сухими й гарячими пальцями. Весь день він никав по “Менхасетті” в надії знайти щось мокре й прісне. Його не було, хоч мокрого й солоного за бортом вистачало.

Шторм не вщухав. “Ціцелія” не припливла й не могла припливти. Друга ніч була в сто крат жахливіша за першу. Язик розпух і не вміщався в роті, губи потріскались, і на них позапікалася кров.

…На третій день до Слупа прийшов Вертес, і Слуп попросив його продати йому склянку води за мільйон доларів.

— Для чого, — сказав Вертес, — в океані скільки завгодно води. Ти переконаєшся, що її можна пити.

Він узяв Слупа за руку, і вони пішли в океан.^






ЙОГО ОСЕЛЯ — ЙОГО ФОРТЕЦЯ





Гартман не любив, щоб його клієнт зоставався незадоволеним, і Мечислав не став винятком. Вілла була як і хотів того Живокіст. Чи мало яких оригіналів є на світі? Захотілося чоловікові купити купу піщаних дюн з щетиною сухої травички на їхніх горбах — і купив. Захотілося йому поміж цих дюн збудувати віллу — і збудував. Як-не-як, живемо ми у вільному світі й що хочемо, те й робимо.

Пляж починається від ґанку і збігає до самого океану, пляж огороджений, довкіл написи: “приват”, “приват”, “приват”. Такі написи захищають володіння Мечислава Живокіста не гірше ніж таблички: “Обережно! Міни!” Але Мечислав покладається не тільки на таблички. Навколо його ділянки невидимою павутиною розповзлися дроти, й різноманітні реле спрацьовували, як тільки хто-небудь наближався до вілли. На віллі лунали дзвінки, гули сирени, спалахували різноколірні лампи, нагрівалися екрани телевізорів. На екранах з’являлася фігура порушника, і йому назустріч вибігав один з Мідасів. Але досі це були лише учбові тривоги. Ніколи ніхто ще не опинявся серед цих дюн.

Зовні вілла як вілла. Модерна. Бетон і скло. Скла навіть більше, ніж бетону. Але ніхто навіть не підозрював, що скло це міцніше від бетону. Його навряд чи проб’є бронебійна куля. Тендітна, модерна вілла могла витримати будь-який обстріл з усіх видів стрілецької зброї.

Усередині кімнати як кімнати. Спальні, вітальні, бібліотека, хол, дві чи три ванни, кухня, навіть басейн, зате підвали незвичайні. Вони розмістилися у кілька ярусів один над одним. Тут вілла трохи нагадувала “Менхасетту” — під водою більше, ніж над водою. Над землею вілли було менше, ніж під землею. Вона нагадувала гриб, який тільки-но з’явився після дощу.

Підвали належали Живокісту, Нуазе, одному з Мідасів. Нуазе мав чудово обладнані лабораторії і майстерню. Він взагалі не помічав, що три чверті доби проводить глибоко під землею. Конструювати, експериментувати, винаходити й не думати про те, куди приткне Живокіст твої винаходи, — ось як сам себе поки що запрограмував Нуазе.

Підвали, що належали Мечиславу, були найбільші і найнудніші. Там не було нічого, там лише зберігалося золото. Багато золота. Золото в різних видах. Золотоносні підвали являли собою анфіладу схожих одна на одну комор із залізобетонними стелажами. Між стелажами — вузенький прохід, а на стелажах — золото, золото й ще багато, багато, багато золота.

До анфілади комор вели одні-єдині двері. Здавалося, вони мусили б бути якимись надзвичайно важкими, товстими, скрипучими. Але вони були дуже тонкі й не мали жодного замка. До чого складні замки, коли існують фотоелементи й пластрол? Двері зроблені з пластролу, й для того, щоб бути міцними, їм необов’язково бути великими.

Замки з електрофотобіоелементами були наладовані на струми Мечиславового мозку. Його і тільки його. Двері були завжди зачинені, але варто було йому наблизитись, як спрацьовував фотоелемент. Двері й тоді залишалися зачиненими, але вмикався біоелемент. Він ловив частоти Мечиславових біострумів, і двері відчинялися. Мечислав заходив до першої своєї золотої комори, і двері за його спиною тихо зачинялися.

Крім Мечислава, до золотих підвалів через єдині пластролові двері не міг зайти ніхто. Разом з Мечиславом через ці двері теж ніхто не міг зайти. Цей підвал і ці двері знали єдине: “сезам, відчини двері” — біоструми Мечиславового мозку. Але переносити, діставати, знімати, завантажувати на стелажі таку страшну вагу, як тисячі кілограмів благородного металу, не під силу одній людині. Тому анфілада підвальних комор із стелажами була обладнана як автоматична лінія. Мечислав сідав до пульта, спалахували червоні та зелені вічка індикаторів, і починалася робота. Напівфабрикат могутності Мечислава Живокіста оживав і рухався. Злитки сортувалися по вазі, високопробне золото йшло до високопробного, монети сортувалися за вагою і пробою, уламки золотого начиння надходили до тигля…

Завідував тиглем тут-таки, у підвалі, один з Мідасів. Цього Мідаса Нуазе дещо модернізував. Плавати й шукати золото на дні океану він, на відміну від своїх братів, інших Мідасів, не вмів. Це був чорноробочий Мідас — з підвалу він не виходив. Але цей чорноробочий мав освіту хіміка-металурга. Червоне золото від звичайного, дешевенького, 56-ї проби, він пізнавав “із заплющеними очима”. Пізнавав, сортував і плавив.

Тигель Нуазе з допомогою першого Мідаса обладнав автоматичними приладами, і блискучі дзвінкі цеглини вагою від кілограма до десяти кілограмів ритмічно бренькали на транспортер і пропливали перед зачарованими очима Мечислава. Були хвилини, коли Мечислав не вірив сам собі. Йому здавалося, що все це сон, він прокинеться і більше не побачить ні Мідасів, ні підвалів, ні оцих нескінченних блискучих дзвінких цеглин. Але це був не сон. Кожної ночі один чи кілька Мідасів йшли пляжем, пірнали в океан і зникали в безвісті. Куди вони пливли, не знав ніхто. Мечиславові набридло забавлятися, і тепер на жодному з Мідасів не було встановлено телеапаратури. Курс Мідаси прокладали самі, зникали на кілька днів, а оскільки швидкість вони розвивали шалену, можна було підозрювати, що вони оббирають океан десь у районі Карібського моря. Про це свідчили так-сяк відлиті монети й злитки, які можна було знайти лише на іспанських галіонах, що затонули. Траплялися, правда, монети й золоті речі пізніших часів, але хіба в Карібському морі тонули лише іспанські галіони?

…Часом до оселі-фортеці приїздив Гартман, і вони, зачинившись у Мечиславовому кабінеті, про щось довго радились. Гартман починав розуміти, що Мечислав заготовив чималенький запас боєприпасів і ось-ось почне бомбардувати біржу та великі банки. Назрівала гаряча пора, й Гартманові не терпілося нагріти руки й собі.

Мечислав вважав себе людиною, позбавленою будь-яких емоцій, але зараз відчував, що слабіє. Він ловив себе на тому, що в нього свербить язик. Йому хотілося просто-напросто похвастатись кому-небудь своїм багатством. Що з того, що його вуха були сповнені дзвоном золота, що з того, що його очі сльозилися від блиску золота, що з того, що він зміцнював свої м’язи золотими гантелями? Хто про це знав? Він міг за обідом вдавитися риб’ячою кісткою, умерти, й ніхто б не дізнався, що померла найбагатша людина світу. Він міг посковзнутися на сходах, розбити голову, вмерти, й ніхто б не дізнався, що померла найзаможніша людина світу. Зрештою, він міг померти від найбанальнішого грипу, вірус якого був абсолютно байдужий до долі найбагатшої людини світу.

“Ціцелія” з Мечиславом і кількома роботами на борту кинула якір біля “Менхасетти” рівно через добу по тому, як Вертес повів Слупа пити океанську воду. Океан ще не вгамувався, і шлюпку, на якій плив Мечислав до “Менхасетти”, добряче гойдало й заливало водою.

Мечислава спочатку здивувало, а потім обурило й стурбувало, що його ніхто не зустрічав на палубі. Він почав побоюватись засідки. Але й тікати вже було б пізно, “Ціцелія” однаково не встигла б знятися з якоря. З борту “Менхасетти” звішувався трап, і Мідаси (двоє з них були веслувальниками на шлюпці) допомогли Мечиславові піднятися на похилу палубу “Менхасетти”.

Спустившись до трюму, пройшовшись по каютах, обдивившись усі тюки з золотом, Мечислав зрозумів, що на борту “Менхасетти” нікого не було. Тепер можна було поцікавитись долею Слупа й Вертеса. Сліди крові в коридорі, розгардіяш у каюті Вертеса і відсутність там бодай копійки, прострелена каністра й чимала сума грошей у каюті Слупа допомогли Мечиславові реставрувати події, які відбулися тут кілька днів тому.

Мечислав не був тонкосльозий, і доля вірних слуг його зовсім не зворушила. Він наказав Мідасам перенести тюки на борт “Ціцелії”, а капітанові підняти якір. Океанська епопея успішно закінчилася, починалася сухопутна епопея.

Але хоч яким байдужим був Мечислав до Слупової й Вертесової долі, проте, що з ними сталося, його все-таки обходило. Здається, вони могли бути задоволені, вони розбагатіли й сподівалися розбагатіти ще більше, вони мали все, про що мріяли, а зараз про них не знає ніхто. Навіть капітан “Ціцелії” не цікавиться, де вони, що з ними. А чим не схожий на них Мечислав? Тим, що в нього більше золота? І все… Він людина. Череп у нього не товщий, м’язи його не міцніші, шкіра в нього не цупкіша. Мечислав абсолютно не гарантований від того, що сталося з Вертесом і Слупом.

Саме після останнього візиту на борт “Менхасетти” Мечислава почали обсідати такі думки. И у Мечислава почав свербіти язик. Йому раптом захотілося, щоб увесь світ дізнався про його багатство, а разом з тим про його велич і могутність.

Гартман уже давно зрозумів, що Живокіста розпирає таємниця його заможності. Під час однієї розмови з Мечиславом він ніби ненароком закинув:

— Люди, які, крім грошей, люблять ще й ризикувати, зараз роблять непоганий бізнес.

На що Мечислав відповів:

— Бізнес і ризикування неподільні. Хіба можна зробити будь-який бізнес без ризику?

Гартман запалив сигару і, заховавши своє обличчя в хмарі диму, сказав:

— Це так. Але є ще бізнес, не позбавлений романтики і, коли хочете, екзотики.

Мечислав усе ще не давався до рук.

— Цей вид бізнесу чомусь не полюбляє закон. У скрутну для бізнесмена хвильку юристи називають романтичний і екзотичний бізнес іншими словами.

Гартман розігнав рукою сигарний дим, і Мечислав побачив на його обличчі посмішку.

— Бачите, мктере Живокіст, нас тут двоє, і ми не збираємось влаштовувати прес-конференцію. Ми можемо бути відвертими один з одним. Якщо навіть у вашій попільничці заховано магнітофон, то це ні в якій мірі не попсує моєї репутації. Зараз я вам потрібніший, ніж ви мені. І я можу бути з вами відвертий. Коли хочете знати, я багато в чому згоден з комуністами…

— Ви цинік, — скривив тонкі губи Живокіст. Гартман не образився.

— Може, й це. Цинізм у професії бізнесмена вельми необхідна річ. Мені, наприклад, він ніколи не заважав. Я не хочу сказати, що завтра піду записуватися до компартії, але повторюю, що багато де в чому згоден з комуністами. Ми домовились, містере Живокіст, що наша розмова не для преси, отже, я хочу бути відвертий до кінця. Внутрішньо я симпатизую цим хлопцям-комуністам знаєте за що? За те, що вони ніколи не соромляться називати речі своїми іменами. Нам з вами, містере Живокіст, цього не дано…

— До чого ви це все ведете? — насупив брови Мечислав.

— А до того й веду. Наприклад, комуністи вголос кажуть, що чесного бізнесу в природі не існує, як не існує законного бізнесу. Закон в його чистому розумінні, чесність, тільки не в юридичному розумінні, і бізнес в якому завгодно розумінні — це поняття, які взаємно одні одних заперечують. Звичайно, офіційно я цього не скажу навіть під найжахливішими тортурами, але я так думаю. І коли ви станете досвідченішим бізнесменом, теж так будете думати, хоч нікому про це не скажете. Бізнес-це бізнес, а законний він, романтичний чи екзотичний — це вже деталі. Що ж до ризикування, то тут ви зі мною, я бачу, згодні. Ви вже давно зрозуміли, що бізнес без ризику неможливий…

— Висловлюйтеся конкретніше, — нетерпляче пересмикнув плечем Мечислав.

— Добре, буду висловлюватися конкретно. Дехто з моїх клієнтів зробив непоганий бізнес, вивозячи до Індії золото.

Мечислав лукаво всміхнувся.

— Я читаю біржові валютні курси й думаю, що уряд Індії не дуже вітав бізнес ваших клієнтів. У першій-ліпшій індійській кам’яниці для них завжди знайдеться затишний

куток.

— Для невдах затишні куточки в трюмах знайдуться і в нашій країні. Більше того, для них у нашій країні знайдуться і електричні стільці.

Мечислав кинув на Гартмана короткий погляд.

Гартман і бровою не повів, погляд витримав.

Тепер Мечислав зрозумів, що він мусить перестати полювати самотньо, настав час прибиватися до якоїсь зграї. Пригадався тут Мечиславові сеньйор Осандра. Чи не хоче цей милий, вилощений, привітний і одвертий Альфред Гартман зробити зараз з ним те, що він свого часу зробив з Осандрою? Для Гартмана це дуже просто. Простіше, ніж для Мечислава, й від нього тільки клапті полетять.

Гартман ще не клацнув зубами. Не клацнув, і лише йому одному відомо, з яких міркувань. Гартман делікатно запрошує Мечислава до зграї, і Мечислав не повинен відхиляти це запрошення.

— А чому ви не радите мені, як розмістити вартісні папери? — запитав Мечислав, маючи на меті впіймати Гартмана на слові.

Але Гартман на слові не впіймався. Він розвів руками:

— Містере Живокіст, запам’ятайте на майбутнє, я ніколи нікому нічого не раджу. Я просто інформую тих, кого знаходжу за потрібне інформувати.

Гартман поліз до кишені й дістав аркуш паперу:

— Ось, будь ласка, тут є деяка інформація, яка не може не зацікавити вас, як бізнесмена.

Мечислав повертів папірця в руках і знизав плечима:

— Гм. Звичайно, дякую, за інформацію, але я не збираюся стати видавцем.

— Крім газети, в цьому списку є ще дещо. Три сенатори, залізниця, сталеливарна компанія, акції компанії, що торгує фруктовими соками, адвокатська контора. Що до мене, то я купив би газету. Без цього ніяк не обійтися, коли починаєш великий бізнес. А втім, це вже схоже на пораду, а я не даю порад. Робіть як знаєте.

Мечислав так звик до свого нелегального становища, що не подумав ні про газету, ні про сенаторів, ні про акції. Тепер він відчував себе у порівнянні з Гартманом щеням. Справді, ось-ось йому доведеться виходити в широкий світ, легалізуватися, ламати хребти й перекушувати горлянки бізнесменам і дертися по їхніх ще теплих трупах усе вище й вище до влади.

Мечислав випростався і сказав:

— Добре. Загорніть газету й сенаторів. Ховатися нічого. Тепер вони мусять знати, хто їх купив…






ЩЕ ОДИН УРИВОК ІЗ ЗАПИСОК ФРАНСУА НУАЗЕ





Третій день галіон “Сан-Себастьян” плив курсом норд-норд-ост. Вітер був ходовий, але непомітно було, щоб це дуже впливало на рух галіона. Його напнуті вітрила, як щоки веселого бога вітру, не опадали, але незграбний, як розбитий цебер, галіон, здавалося, кожного разу зітхає важко, підминаючи під себе чергову хвилю.

На капітанському містку стояа Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра і, нервово пересмикуючи худими плечима, тицявся в горизонт підзорною трубою. Капітан галіона “Сан-Себастьян” Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра нервував і, нервуючи, вдавав із себе вельми спокійного, навіть байдужого. Але всі на галіоні, від офіцерів-дворян до хлопчика-індійця, чи то юнги, чи то слуги капітана, знали, що шляхетний сеньйор Осандра боїться, і дуже боїться.

Команда не осуджувала за це свого капітана, бо команда боялася не менше, ніж він.

Галіон плив Карібським морем від берегів Нової Кастілії до берегів Іспанії. Але до берегів Іспанії було ще так далеко! Якщо “Сан-Себастьян” щасливо промине всі рифи й острови, то попереду на нього чекає океан, який не завжди тішить.

То по носу “Сан-Себастьяна”, то з лівого борту, то з правого виринали з моря жовто-зелені острови. Біля одних галіон пропливав зовсім близько, інші як марево зникали на овиді, щоб знову виринути вже з іншого боку.

Але не рифів, не піщаних відмілин, не штормів і не океанських валів боялися капітан Осандра вся команда галіона. Галіон віз золото. Багато золота. Іспанський король чекав на це золото, й золото пливло з Нової Кастілії до Старої.

Губернатор Нової Кастілії, благородний сеньйор Хосе дон Альварес, спробував було чеканити золоті монети просто в Куско, але монети виходили кривобокі, щербаті, а іспанський король на них був схожий На старого єврея-лихваря. Ці монети не могли ходити на території іспанського королівства, бо навіть вага їхня не була однаковою, і благородний сеньйор Хосе дон Альварес наказав припинити чеканку монет. Золото плавили в тиглях, і злитки його пливли на галіонах до Іспанії.

Галіон “Сан-Себастьян” віз золото. Багато золота. Сам галіон разом із своїм капітаном, разом з капітановим маєтком у далекій Старій Кастілії, разом з маєтками офіцерів, що були на борту, разом з усіма солдатами та матросами не коштував і десятої долі того, що віз він у своїх трюмах. Що-що, а людське життя не вельми дорого оцінювалося іспанською короною.

Але й благородний сеньйор Осандра, і офіцери його, і матроси, і навіть напівслуга-напів’юнга — хлопчисько-індієць — мусили жити, бо вони везли золото королю. Тричі криваво-червоне сонце викочувалося з-за корми галіона, й тричі пірнало воно в блакитно-зелене море перед його носом, а галіон підминав хвилю за хвилею і рухався уперед.

Пильно озирав горизонт капітан Осандра, не дрімав матрос в бочці на вершечку щогли, не спали офіцери. Сердиті голоси їхні чулися то тут, то там по всій палубі, й часто після офіцерського обходу клацали на палубу солдатські зуби. Боялися всі, а чого не вдієш із страху? Навіть лють своїх офіцерів сприймали солдати й матроси як належну данину страхові, що кожному повз за комір. Усі відчували, що десь у повітрі, насиченому тропічними грозами, зріє, наче кульова блискавка, нещастя. Преподобний батечко Флоріан, що був на борту галіона, вже кілька разів турбував бога проханням зберегти “Сан-Себастьян” і все, що в його трюмах, для короля обох Кастілій, а значить, і для слави божої. Преподобний батечко Флоріан передбачив усі можливі й неможливі небезпеки й несподіванки і з метою відвернення будь-якої з них молився богові відповідну кількість разів. Бог, мабуть, на той час був у доброму гуморі, бо поки що всі напасті обминали галіон. Він не налетів на рифи, не вповз у пісок черевом, не потрапив у шторм, і штиль не згорнув його вітрил. Морські дракони, дивовиська та інші піддані царя Нептуна не помічали галіона… Залишалося лише воздати хвалу Всевишньому й подякувати за таке піклування.

Але небезпека зроджувалася на порожньому місці, і відвернути від галіона лихо був неспроможний навіть бог. Мабуть, одна молитва все ж таки не дійшла до бога, і внаслідок цих причин бог не міг гарантувати безпеку рабам своїм.

На світанку п’ятого дня матрос, що сидів у бочці на самому вершечку щогли, закричав не своїм голосом:

— Судно! Бачу просто по курсу судно!

Осандра, а за ним і офіцери вибігли на палубу. Солдати й матроси стали до своїх місць. Капітан Осандра намагався стримати дрижання рук, бо підзорна труба танцювала так, що горизонт став схожий на нотний папір.

Минуло не більше хвилини, як гукнув матрос, але вже й неозброєним оком можна було бачити на тому нотному папері якийсь “фа-дієз”. Він збільшувався, ріс на очах, хоч вітер дув у корму галіона й у ніс зустрічному подорожньому. Бейдевінда (вітру в ніс) не боялася лише бригантина. Її рівні вітрила на фок-щоглі й косі на гроті дозволяли з однаковісінькою швидкістю йти за будь-якого вітру: хоч з корми, хоч з носа, хоч з бортів. Таких розкошів не могло собі дозволити ніяке судно. Бригантина пливла просто на галіон. І передні рівні, й задні косі її вітрила були чорні, наче смола. Й ніхто з команди більше не тішив себе надією, що зараз доведеться розминутися з яким-небудь купецьким судном.

Над бригантиною з’явився “Веселий Роджер” — чорний прапор з білими перехрещеними кістками й черепом, на галіоні загупали важкі чоботи, запахло димом ґнотів, повисла густа іспанська лайка.

Даремно лаявся і кричав Осандра, даремно офіцери щедрою рукою відсипали мордачі, матросів і солдатів не треба було підганяти. Вони знали, шо янголи небесні ніколи не плавають на бригантинах і що зараз почнеться таке, що примусить бога засоромитись діянь своїх рабів і вдати, ніби він нічого не помітив, нічого не знав, нічого не чув. Сподіватися на милосердя боже було однаково, що сподіватися, ніби пірати запросять їх зараз на кухоль пива чи рому, а за тим відсалютують “Веселим Роджером”, помахають біленькими хусточками, і бригантина піде своїм курсом, а галіон — своїм.

Капітан Осандра надриваючись кричав, командував, намагаючись здійснити складний маневр. Галіон мусив розвернутися бортом до вітру, а значить, бортом до бригантини. Й саме в ту мить борт галіона ревне всіма своїми гарматами і заплює бригантину ядрами. Іншого порятунку немає. В абордажних боях пірати виходять переможцями в дев’яти випадках із десяти. Кожен з цих зарізяк був вартий доброго десятка солдатів. Команда будь-якого галіона панічно боїться піратських кортиків, але й піратська бригантина не може не боятися розжарених ядер, що полетять зараз із галіона. Бували випадки, коли такі залпи робили з піратських бригантин купу трісок, а потім з галіона спускали шлюпку, й матроси мстиво дотоплювали тих піратів, котрі вціліли після вибуху.

Але такі випадки траплялися нечасто, мабуть, не частіше, ніж зустрічі з морськими драконами, про них розповідали як лро легенди й вірили їм не більше ніж легендам.

На бригантині розгадали нескладний маневр капітана Осандри. Та й чому було його не розгадати, коли це був єдиний маневр, який міг дозволити собі незграбний галіон? З бригантини було видно, як по вантах і реях галіона забігали матроси, згортаючи частину вітрил. Поки що маневр не вдавався. Корито-галіон ніяк не розвертався бортом до вітру. Маневр тільки посилив бортову хитавицю, а бригантина як сиділа на носі галіона, так і залишилася сидіти, тільки хіба що збільшилася вдесятеро. Навіть у бейдевінд на бригантині значно легше маневрувати, ніж на галіоні за ходового вітру.

З борту галіона вже бачили вусаті й бородаті пики піратів. Капітан Осандра, відкинувши дорогу підзорну трубу, інкрустовану сріблом і перламутром (на біса вона тепер здалася?), уже неозброєним оком відшукав на містку бригантини свого “колегу”. Високий, ставний, з русявою борідкою і блакитними очима, закутий у якийсь дивовижний панцир, капітан піратської бригантини вишукано спирався спиною на фок-щоглу й з неперевершеною галльською грацією кидав короткі команди. Часом його тонкі губи кривила саркастична посмішка. Так усміхатися вміють лише французи. Піратська бригантина могла б вважатися французьким судном, бо, за винятком кількох ірландців, одного албанця і одного генуезця, вся команда її складалася з французів. Французом був і капітан, мій далекий родич Амбруаз Нуазе…

Так-так, панове, я не соромлюся, в нашому роду були пірати, були представники й інших професій, не менш романтичних, але таких, якими не заведено пишатися у вишуканому товаристві.

Амбруаз Нуазе був дворянином, як і всі мої предки, але доля його склалася так, що він на багато років позбувся всього, навіть доброго імені. Французькі королі ніяк не могли забути нашому родові витівок Амбруаза, й дворянство нам повернули мало не перед самою Великою революцією. Власне, тоді, коли воно вже нікому не було потрібне.

Але я ухилився. Амбруаза зробили піратом самі ж таки королі. Щось він з ними не поділив, захопив у Тулоні королівське судно, зібрав ватагу веселих хлопців та й повіявся морями й океанами.







Ага, найголовнішого мало не забув! Від Жака Нуазе, того бідного хрестоносця, про якого я вже вам розповідав раніше, через кілька поколінь до Амбруаза дійшла лицарська справа — лати, шолом і чомусь одне стремено. Чому воно було одне, я добре знаю і завдяки мені ви знаєте теж. Але далекі мої родичі не знали, чому стремено одне, й з ним були пов’язані романтичні легенди.

Зараз Амбруазові було не до легенд. Він стояв на капітанському містку й мусив або перемогти, або загинути. Третього — почесного полону або почесної нічиєї — йому було не дано. Бо він був піратом і його просто повісили б на реї. Амбруаз мусив або перемогти, або загинути. Гинути він не хотів. І тому він зробив усе можливе, щоб його бригантина була не там, куди летіли ядра з галіона.

А галіон виплюнув вогонь усім своїм бортом саме в ту мить, коли бригантина міняла галс.

Коли б хто-небудь дивився збоку, то міг би подумати, що це щаслива випадковість. Вода закипіла перед носом у бригантини від десятка ядер, але жодне з них не знайшло цілі. Бригантина залишилася неушкодженою. Але це була не випадковість. Це була нагорода фортуни майстерності капітана Амбруаза Нуазе. Відкотити назад гармати, забити порохом, ядрами, піднести ґноти — для цього потрібні були хоч лічені, але хвилини. Цих хвилин мій родич галіону не дав. До його борту притерся борт бригантини, й у тіло галіона вп’ялися абордажні гаки.

Іспанці робили відчайдушні спроби товстими тичками відштовхнути бригантину, сокирами й кортиками рубали держаки гаків, але легше видерти реп’яха із волохатого собачого хвоста, ніж відчепитися від піратської бригантини. Перші сміливці стрибнули з реїв і вант на палубу галіона, решта дерлися вгору по борту галіона, бо галіон був набагато вищий від бригантини.




З-поміж перших був Амбруаз Нуазе… Важкий удар сокири дістався йому в груди, захищені дивовижним панциром, і за мить до своєї смерті іспанський солдат побачив золотий блиск у тому місці, де сокира здерла загадковий лак, нанесений сарацинським ковалем сотні років тому. Гадаю, що іспанець не встиг подумати, що божеволіє, Амбруаз просто не залишив йому для цього часу. Кортик мого родича пройшов крізь серце іспанця, як вітер крізь одчинену кватирку, і крізь ту ж кватирку вилетіла з іспанця душа.

Але, мабуть, перед боєм вони однаково палко молилися одному й тому ж богові, і бог ухвалив задовольнити прохання обох. Мабуть, Амбруаз просив у бога смерті для свого ворога, й до бога дійшла його молитва. Іспанець звертався до бога з аналогічним проханням, і його прохання теж не залишилось поза увагою. Від фальшборту одірвався важкенний дубовий брус і штовхнув Амбруаза в груди. Нещасний Амбруаз Нуазе, мій коханий родич, сторч головою полетів за борт. У звичайних умовах він виринув би, як корок, бо не було плавця кращого, ніж Амбруаз Нуазе. Та коли оправити найлегший корок золотом, він не випливе ніколи. Амбруаз, наче важок, пішов на дно. Й цього разу прокляте сарацинське золото занапастило славного французького хлопця.

Золото, коли його дуже багато, завжди губить тих, хто хоче, щоб його було ще більше. Це стосується і вас, мсьє Живокіст. Але мова зараз не про вас. До вас ще дійде черга. Я хочу сказати ще кілька слів про долю капітана Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Про долю преподобного отця Флоріана, про долю решти команди галіона і, звичайно, про доліО’ екіпажу піратської бригантини.

У перші хвилини ні французи, ні іспанці не помітили, що пірати позбулися капітана. А втім, коли б навіть і помітили, це вже нічого б не змінило. Піратам треба було битися до перемоги або загинути. Вони не здригнулися навіть тоді, коли помітили, що Амбруаза вже немає в живих, але це надало сили й надії іспанцям, і вони сподівалися на перемогу й порятунок.

Сталося щось незрозуміле. Чи то бог задовольнив прохання і тих, і тих, чи одвернувся і від тих, і від тих. Смолоскип чи іскра, гарматний гніт чи вуглина (яке це має значення?) потрапили у пороховий льох.

Невдовзі на поверхні океану плавала жменя трісок, і за ту жменю трісок хапалися вцілілі французи й іспанці. Хапалися вони недовго. Доти, доки ними не зацікавилися акули. Золото, зрозуміло, пішло на дно і лежало там доти, доки його не знайшли Мідаси…




* * *




— До речі, — сказав Живокіст, прочитавши писанину Нуазе, яку він йому знову підсунув, — Мідаси зацікавилися не лише тим золотом, що було в трюмах галіона “Сан-Себастьян”, вони зацікавилися і латами ваших любих родичів. Один з Мідасів нещодавно приволік мені цей родинний золотий металобрухт, і я згадав вашу минулу казку. Зараз ви написали ще одну. Для чого?

— Я хочу вас застерегти… — Нуазе встав і пройшовся кабінетом, нервово ламаючи пальці.

Як був несхожий він зараз на того кругленького, гладенького, дотепного Нуазе, якого Живокіст уперше побачив кілька років тому й спокусив. Зараз це була знервована, хвора людина із згаслими очима, бліда, з перекошеним від якогось внутрішнього душевного болю обличчям. Здавалося, Франсуа Нуазе тільки що пережив жахливе горе, в душі його відбулась непоправна катастрофа. Очі Франсуа благали у Живокіста порятунку для них обох.

По тонкому обличчю Мечислава блукав сарказм.

— Від чого ви хочете мене застерегти? — скептично всміхаючись, запитав він.

— Що ви робите?! Романтика, хай навіть пов’язана з певним ризиком і з певним порушенням закону, відійшла набік і поступилася місцем відвертим злочинам. Це жахливо!

— Що ви маєте на увазі?

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі. Добре! Не вдавайте із себе дурника. Я допомагав вам красти золото у територіальних водах багатьох країн, і я ладен за це нести відповідальність. Але я не хочу бути пособником відвертого вбивці, й зовсім не тому, що боюся електричного стільця! Моя мораль…

— Чхати я хотів на вашу мораль, — відказав Живокіст.






МІДАСИ ГРАБУЮТЬ СУШУ…





…Випадок, що призвів до цієї розмови, був і трагічним, і закономірним. Про те, що сталося, газети не переставали писати ще й досі. Це була суперсенсація. У пустельному піщаному штаті Керада, де зберігався національний золотий запас, було викрадено півтори тонни золота. Злочинців не знайшли ще й досі, хоч до розшуків підпряглися кращі детективи чотирьох континентів.

Національний золотий запас зберігався серед напівпустельного степу за сто чи більше миль від найближчого населеного пункту. Пробратися до місця збереження золотого запасу можна було лише однією дорогою і, звичайно, тільки на машині. Машина не могла залишитися непоміченою — її б затримали поліційні патрулі ще миль за п’ятдесят до цього незвичайного складу.

Пішки пробратися було б легше, патрулі, звичайно, не встежили б за пішоходом. Він міг би переховатися в якомусь видолинку, зарившись по вуха в пісок, чи причаїтися у заростях кактусів. Це теоретично. Але практично коефіцієнт корисної дії від вояжу до району збереження золота дорівнював би нулю.

Ні, практично золото, що зберігалося у пустелі, було в значно більшій безпеці, ніж тоді, коли б його зберігали навіть у центрі великого міста, за бетонними мурами, у металевих сейфах. З-поміж численних корпорацій гангстерів за сто останніх років не знаходилося жодного божевільного, який би ризикнув поживитися за рахунок національного золотого запасу. Для гангстерів цього золота начебто не існувало, вони поліпшували свій добробут в інших місцях.

І раптом сенсація. Не просто вкрадено півтори тонни золота, не просто перебита вся охорона, за винятком сержанта Бена Лайка, — злочинці досі не впіймані. Є нові жертви. За невідомих обставин зник всесвітньовідомий детектив Форстер Бревіс і троє поліційних агентів. Газети писали, що Форстер Бревіс натрапив на слід із своїми хлопцями, але його перехитрила банда гангстерів. Та сама банда, що вчинила таке зухвале пограбування.

Ось що розповів детективам і журналістам єдиний живий (хоч і важко скалічений) свідок тих подій — сержант Бен Лайк:

“Тієї ночі в безпосередній близькості від золота патрулювали ми вдвох з Чарлі. Гарний хлопець був Чарлі, траплялося, вип’є пляшку “Білої Коняки” — і хоч би тобі в одному оці. Тепер він п’є на тому світі, якщо там взагалі є віскі. Але того вечора ні я, ні Чарлі навіть не зросили губ — правила в нас суворі й традиційні, і коли ти ідеш на вахту, мусиш бути тверезий, як конфірмантка. Ми повечеряли, випили по фужеру безалкогольного фруктового коктейлю, взяли автомати й пішли на варту.

Наша охорона завжди ходить у парі, й не просто тому, що так безпечніше. Ніхто з нас, як і наші попередники, навіть не знали, що таке небезпека. Всі ми були твердо переконані, що легше вкрасти з неба місяць, між поцупити отаку півтонну золоту свинку. Інструкція все ж таки веліла дивитися у бік дороги й розстрілювати без попередження кожну незнайому машину, яка наважиться наблизитися до нас. Тут у пустелі така тиша, що, перш ніж побачити машину, ми б почули її гул навіть найтихішого мотора за добрих десять миль.

І я, і Чарлі добре знали, що ніякої машини не може бути. Наші їдуть виключно вдень, і, коли б трапилося щось надзвичайне, нас попередили б по телефону. По телефону ніхто не попереджав, наша машина мала прийти не раніше дванадцятої години завтрашнього дня, гангстери… Боже, хто думав про гангстерів? Усі наші інструкції ми вважали до тієї ночі традиційними умовностями. Перша-ліпша гангстерська машина буде розстріляна за десятки миль від нас. Наші хлопці їх так продірявлять, що нам нікуди буде всадити жодної кулі. Кому захочеться стріляти в решето?

Ні-і, гангстери з машиною відпадали. Вже швидше вони прилетіли б на вертольоті, і такий варіант теж передбачала інструкція.

Але з вертольота зробити решето теж не вельми важко. Знову ж таки, хіба вертоліт зміг би наблизитись до нас непомітно?

…Ці троє прийшли пішки. Так, панове, я знаю, багато хто мені не вірить, була призначена навіть психіатрична експертиза, спеціалісти ще й досі вважають, що таке практично неможливо… Я розумію вас, панове, коли б мені ще за півгодини до цього нещастя розповіли, що таке можливе, я плюнув би тому хлопцеві в обличчя й одягнув би йому на голову пивний кухоль.

Ну, я б ще ледве-ледве повірив, що знайдеться хлопець, який візьме на плечі півтонну золоту свинку. Хіба мало розвелося різних атлетів? Ну, я ще повірив би, що такий хлопчак, може, піде з нею геть, коли йому ніхто не заважатиме. Але ж ми стріляли! Ми стріляли в них упритул! Ми не могли не поцілити, бо з такої відстані, стріляючи з автомата, поцілив би навіть абсолютно сліпий. Ми випустили по них сотні куль. Ми чули, як кулі барабанять по їхніх тілах і рикошетують, відскакують на всі боки.

Одна така куля влучила мені в руку… В це я не міг повірити. Спершу я подумав, що стрельнув хтось з них… Їх було троє… Коли ми з Чарлі помітили їх на дорозі, то так здивувалися, що спершу ніяк не могли зрозуміти, хто ж це такі. Про те, що це можуть бути гангстери, жоден з нас навіть не подумав. Хіба є на світі божевільні гангстери, котрі б вибирали для прогулянок при місяці такі місця? Нам з Чарлі навіть не було страшно, ми відчували, що ніякої небезпеки нема, нас просто розбирала цікавість — хто це такі?

“Ей, хлоп’ята, — гукнув Чарлі, — якого біса ви тут крутитесь? Ви часом не сновиди?”

Ми сподівалися, що вони озовуться і все стане зрозумілим, все стане на свої місця. Але вони не озвалися і не стріляли, вони просто насувалися на нас, як привиди.

— Ти віриш у привидів? — пошепки запитав мене Чарлі.

Я відповів, що не вірю, але що тепер, здається, по. чну вірити. Ми ще раз чи двічі гукнули до них, але, побачивши, що вони не звертають на нас уваги, почали стріляти. Власне, за інструкцією ми повинні були це зробити значно раніше, але хто міг думати про інструкцію в такі хвилини? Хіба інструкція передбачала пішоходів на цьому відтинку дороги? Як вони могли пройти? Отак, з голими руками, без припасів, без зброї, зрештою, навіть без звичайнісіньких мішків, у яких їм було б зручніше нести золото? Хоча стривайте, щось схоже на мішки в них було. А може, це мені приверзлося? Тоді, коли я втрачав свідомість, мені здалося, що один з них відтягнув шкіру на спині й запхнув туди золоту свинку. Не буду наполягати на цьому, може, все було не так. Бо коли в людини розтрощені обидві ноги й прострелена рука, їй може приверзтися ще й не таке… Та це, зрештою, не міняє суті справи…

Словом, ми розпочали шалену стрілянину, й через хвилину всі наші хлопці вже були тут. Ніхто не пам’ятає, щоб у нас коли-небудь вночі була стрілянина, вдень ми тренуємось, але вночі… Ця стрілянина підняла з ліжок усіх, ніхто навіть не встиг потелефонувати. Саме це мало не позбавило вас, панове, єдиного свідка, бо до ранку я дуже сплив кров’ю. Цілком зрозуміло, що наші хлопці вибігли теж не з порожніми руками. Тепер по привидах торохтіли вже не сотні, а тисячі куль.

Вони не звертали на нас уваги, ніби це були не великокаліберні автомати, а дитячі цвіркалки для води. Капітан Хібс, ще нічого не розуміючи, наказав припинити стрілянину й зупинити їх фізично. Боюсь, що і я, і капітан Хібс подумали тоді одне й те ж — ми поклали собі, що наші автомати заряджені холостими патронами. Ми подумали, що це хтось зробив навмисне. Так, але звідки ж тоді моя рана? Кулі рикошетували від тих трьох бандитів, це я можу заприсягти на страшному суді.

Нічого не розумію й досі. Але капітан Хібс наказав припинити стрілянину й хапати цих трьох і зв’язати. Ми кинулися до них, і… тут вони себе показали! Вони душили наших хлоп’ят, наче кошенят, спочатку голими руками. До того ж робили вони це блискавично. Дехто з наших знову взявся до автоматів, дехто кинувся тікати. Й тут вони, ці троє, показали, на шо вони здатні. Вони почали кидатися півтонними золотими свинками гак, наче були це дерев’яні кеглеві кулі. Нам випала роль кеглів. Утекти від них? О панове! Пробували ви коли-небудь тікати від скаженого тигра? Ні? А я після цього випадку можу вважати, що тікав. Хтось з панів журналістів спробував було припустити, що то були не живі люди, а роботи. Ні, панове, може, то були чорти, дияволи, нечиста сила, породження пекла, що завгодно, тільки не роботи. Скажіть мені, звідки в роботів може бути стільки жорстокості? Вони перебили всіх наших. Декого вбивали на місці, декого вбивали погім. Я залишився жити тільки тому, що вони мене не знайшли. Я бачив роботів, панове, на одній технічній виставці і маю уявлення, що це таке. Вайлуваті залізні телепні з радіолампами замість мозку. Вони вміли натирати підлогу, відповідати по телефону, давати ідіотські інтерв’ю, уміли навіть смажити яєчню, ну, нарешті, відкоркувати пляшку віскі. Але так бігати? Вони металися навколо золота, як метеори, й ніхто не зміг від них утекти. Ви ж застали, крім мене, одні лише трупи. Добивши нас, вони прихопили по півтонни золота кожен і зникли в невідомому напрямку”.

…Прочитавши в газеті інтерв’ю Бена Лайка, Нуазе відразу ж запитав Мечислава:

— Слухайте, Живокіст, а смерть Форстера Бревіса і його агентів — це теж ваших рук справа?

— А чиїх же? — зухвало відповів Мечислав. — Повірте, що мені дуже не хотілося позбавляти життя цих хлопців. Але поки що рано. Таємниця мусить залишитися таємницею. Незабаром я не буду таким жорстоким, бо мені не буде кого боятися. Я буду єдиним повновладним господарем цієї країни, а з часом, як поможе бог, і всього так званого капіталістичного світу. Тоді на таких хлопців, як Форстер Бревіс і його агенти, я буду спускати собак, щоб полатали їм штани, і не більше. Я буду дуже відвертий, я розповім усьому світові про свої гріхи, як розповім зараз вам про те, як і за яких обставин я убив справжнього винахідника пластролу й заволодів його винаходом.

— Можете не розповідати, — сухо сказав Нуазе. — У всякому разі мені. Я в цьому тепер не сумніваюсь. Я знав, що ви бандит, але вважав, що ви ординарний бандит. Тут я помилився. Ви небезпечніші, ніж я думав. Власне, мене цікавить зовсім інше. Мене цікавить, хто поміняв програму Мідасам?

— Я не маю наміру перед вами звітувати! — нахабно відповів Мечислав.

— Боюсь, що вам доведеться звітувати перед яким-небудь міжнародним трибуналом, — відказав Нуазе і вийшов з кабінету Живокіста.






КІЛЬКА КЛАПТІВ “НЕЗАЛЕЖНОЇ ГАЗЕТИ”, ЯКУ СВОГО ЧАСУ КУПИВ ЖИВОКІСТ ЗА ПОРАДОЮ ГАРТМАНА





“Не за горами той день, коли буде вкрадено президента. До цього йдеться. Тільки навряд чи його варто буде розшукувати. Уряд, за якого можна розтягати золотий запас країни і розтягати безкарно, іншої долі не заслуговує…”

У тому ж номері газети друкувалось інтерв’ю, яке взяв кореспондент “Незалежної газети” у сенатора Бручмена:

“Нація на межі катастрофи. Нам потрібна дужа рука, яка могла б узяти за комір червоних і чорних. Так, ми маємо найдемократичнішу в світі конституцію і не маємо справжньої волі. Натомість ми маємо безпорадний уряд, спеленутий умовностями ефемерних традиційних воль. Геть такі традиції і геть такі волі!”

Через кілька днів після того, як Форстер Бревіс узявся розшукувати золото, що зникло, газета писала:

“Ні в кого немає сумнівів у тому, що містер Форстер Бревіс талановитий детектив, але справа, за яку він взявся, даруйте нам за щирість, Бревісу не по зубах. Адже ми маємо справу навіть не з суперпограбуванням банку, де діяли б хоч і висококваліфіковані, але вже знайомі по почерку гангстери. Ми, панове, маємо справу з пограбуванням цілої нації, цілого великого народу. Навіть коли б було надщерблено місяць, то ця місячна щербина викликала б не більшу сенсацію, ніж викрадення півтори тонни золота. До речі, чи справді було вкрадено лише півтори тонни? Адже нам доводиться вірити на слово урядовій комісії, тобто тим людям, котрим ми з вами, панове, довірили наше золото. Так, наше! Бо це був національний золотий запас, і тепер кожен з нас став бідніший. Могли це зробити гангстери? Ні, ні і ще багато разів ні, кажуть найавторитетніші експерти. То чи знайде злочинців Форстер Бревіс, безсилий у цьому випадку? Ні, ні й ще багато разів ні, каже “Незалежна газета”, й разом з нею повторюють ці слова мільйони тверезо мислячих наших читачів. Може, краще містерові Форстеру Бревісу, замість того щоб шукати міфічних гангстерів, пошукати для нас інший уряд? Що це за уряд, за якого нація не багатіє, а бідніє?”

І того ж дня, як беслідно зник Форстер Бревіс та його агенти:

“Архісуперсенсація! Зник Форстер Бревіс! Зникли кращі детективи! Чиї ж це штучки? Гангстери на це навряд чи наважились! Скільки ж пропало золота насправді? Любі краяни, ми з вами стали ще бідніші: тепер із державної скарбниці доведеться виплачувати пенсію вдові Бревіс і сиротам загиблих детективів!”

Одна не зовсім позбавлена здорового глузду газета зробила спробу пов’язати загадкові події кількарічної давності із загадковими подіями сьогоднішніх днів. Була навіть великим шрифтом передрукована інформація, яка свого часу, спрацювавши, як пружина, викинула Мечислава Живокіста із готельного ліжка. Ось вона:

“На військово-морській базі поблизу Грібрауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більше, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що був він високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів…”

Газета запитувала:

“Хіба розповідь сержанта Бена Лайка і розповіді морських піхотинців не співпадають? І в тому, і в тому випадку ми мали справу з одним і тим же самим феноменом, якого не беруть кулі. Що скажуть вчені?”

Вчені, за винятком кількох шаманів від науки, промовчали, зате вся “жовта” преса зчинила неймовірний ґвалт: “Рука Москви!”, “Червоні й чорні терористи одягнулися в панцер!”, “Це справа рук тільки комуністів!”

Скажені вимагали негайних військових дій проти країн соціалізму, й лише “Незалежна газета” в усьому вперто звинувачувала свій власний уряд.

— А ви купили гарну цяцьку! — сказав Гартман, ідучи назустріч Живокістові і вимахуючи номером “Незалежної газети”.

Тепер він часто приїздив на віллу-фортецю і був тут своєю людиною поміж самого господаря і Мідаса-служника, який, власне, скидався на звичайного слугу.

Раніше до столу виходив і Нуазе, і Живокіст засвідчував його Гартманові як свого компаньйона, але тепер Нуазе став самітником і до столу не виходив.

— Кажу, гарну цяцьку купили. — Він ще раз махнув газетою, потискаючи руку Живокістові. — Радий, дуже радий, що ви скористалися тоді моєю порадою.

— Але ця цяцька коштує мені до біса грошей, — похмуро одказав Мечислав. Він останнім часом не дуже тішився візитами Гартмана.

— О любий мій, ви рахуєте гроші? Людина, яка могла собі дозволити знищити Форстера Бревіса і його колег, повинна мати до біса грошей.

Мечислав зблід, і чоловічки його стали схожими на цівки браунінгів.

— Що ви сказали? — занадто спокійним голосом запитав він.

— О любий мій! Киньте дурниці, не ламайте переді мною комедію, та ще й безплатну. Я не великий любитель комедій, але коли й дивлюся їх, то плачу принаймні п’ятдесят центів.

Мечислав помовчав, а тоді наче стрибнув у холодну воду:

— Ви приїхали мене шантажувати?

— А ви ніби відразу не здогадалися? Ха-ха-ха, — Гартман сміявся милим старечим сміхом. Так сміється дідусь, коли пустун внук запихає його бороду в його ж таки вухо.

— Я вас знищу фізично, — пообіцяв Гартману Мечислав, — до того ж зроблю це легко й невимушено.

— Ні, не знищите. Бо цим самим ви знищите себе. Ви не дитина і, мабуть, здогадуєтесь, що я потурбувався про свою безпеку. Ні, за ворітьми немає детективів і найманих охоронців, бо я знаю, що вони б допомогли мені не більше, ніж нещасному Форстеру Бревісу. Ви можете переконатися, що в моїй кишені немає пістолетів, бо це теж ні до чого. Зате радий вас повідомити, що все, що тільки мені вдалося вивідати про ваше кубло, — Гартман розвів руки, — фотострічки, магнітофонні стрічки, копії ваших замовлень лежать у…

— Банківському сейфі, і на випадок вашої смерті…

— Я завжди казав, що в містера Живокіста світла голова й він далеко піде. Все правильно. Все у банківському сейфі, і на випадок моєї смерті… Словом, трапиться таке, що ваша “Незалежна газета” не відгавкаеться, і вам доведеться сісти на електричний стілець, а це не найкращі меблі, та ще й у вашому віці… Такі речі, як пограбування сейфів золотого запасу країни, не прощаються.

— А я вважав вас джентльменом, — блідо всміхнувся Мечислав.

— А чому ні? Хіба після того, що між нами зараз відбулося, ми перестанемо поважати один одного чи спілкуватися?

Живокіст згадав Слупа, згадав Осандру, і йому стало навіть смішно.

— Давайте ваш чек і скажіть скільки. Гартман замахав руками.

— Ну що ви, що ви, містере Живокіст! Це дуже банально й не по-джентльменському! В мене є час. Це я просто так, нагадати вам, що між нами будуть деякі рахунки. І, нарешті, ще одне: містере Живокіст, вам час приставати до зграї, вами вже цікавляться.

Мечислав недбало знизав плечима:

— Я ними не цікавлюсь. Боюся, що зграї доведеться приставати до мене.

— Ваша справа, ваша справа. Я ніколи не даю порад. По цьому Мечислав запросив Гартмана повечеряти, і той

пожартував:

— Стежте, щоб я не вдавився. Для вас це було б однаково, що вдавитися самому.






МІДАС І БІРЖА





Біржа є біржа. На біржі продають і купують акції. На біржі стають мільйонерами і старцями. Ще на біржі грають на підвищення і зниження курсу акцій. Біржа для одних обертається раєм, для інших — пеклом. Біржа існує за рахунок людей, які мають про неї дуже смутне уявлення або взагалі не, мають ніякого уявлення.

Десь у гарячих аравійських пісках напівголі люди добувають нафту… Але та нафта ще поки ніщо. Вона не матеріальна, її не існує в природі аж доти, доки вона не допливе до біржі й не підстрибнуть акції нафтових королів. Акції можуть підстрибнути тоді, коли нафти дуже мало, акції можуть впасти й тоді, коли нафти дуже багато.

Десь у джунглях валяють дерева. Це дуже дорогі породи дерев. Удари сокир, пісню пилок чути на біржі, хоч біржа за тисячі миль від зелених джунглів.

Десь глибоко під землею працюють шахтарі. Піт стікає по їхніх блідих обличчях. Але навіть їхній піт їм не належить. Цей піт потече на біржу, ним просякнуть, набухнуть папірці під назвою акції і, може, знову ж таки підстрибнуть угору, а може, катастрофічно полетять донизу.

Десь фермер кидає в землю зерно. Й це зерно, перш ніж прорости врунами, мусить стати власністю біржі. Фермер може зостатися без шматка хліба, але акції на біржі полізуть угору, й про фермера ніхто не згадає. Він міф, химера, фата моргана, біржа не знає його і не бачила ніколи. Для біржі єдина реальність — акції, акції, акції.

Акції паперові. Звичайні клапті, які не схожі на туалетний папір хіба тільки тому, що цупкіші. Але сьогодні акції підстрибнули вгору, й вони вже не шелестять, як звичайний папір, вони дзвенять, як золото. Сталеплавильні, електричні, хімічні, транспортні, м’ясні, цукрові, земельні, вугільні, кавові, бананові — вони такий собі папір, коли під ними немає багато, багато, багато золота. Вони не пахнуть, як і гроші. Вони не пахнуть плодами землі, вони не пахнуть суворими пахощами нафти й криці, вугілля чи алюмінію. Але вони міцніші від криці й можуть спалахувати швидше, ніж нафта. Варто їм упасти, й голодними в першу чергу залишаться діти тих, хто має поганеньке уявлення про акції. Досить їм захитатися чи сповзти на кілька пунктів, як босими залишаться діти тих, хто ніколи не мав акцій, хоч і міг мати, бо у “вільному світі” нікому не забороняється стати мільйонером чи навіть мільярдером.

…Десь далеко в преріях ковбой зганяє корів, і зараз заструмує до блискучих бідонів пахуче молоко. Завтра вранці це молоко питимуть дуже далеко від прерій, і хтось, кидаючи кілька центів до молочного автомату, віддячить не ковбоєві. Між ними стала біржа. Гроші за молоко одержить людина, яка в своєму житті не бачила корови й не певна, що корови існують для того, щоб давати молоко.

Хтось, сидячи у м’якому фотелі і п’ючи каву (без молока, вчора було випито багато віскі, й від молока може занудити), гортає біржовий бюлетень і задоволено мугикає: акції пішли вгору! На молоці збирається пахучий вершок — він називається дивідендом, — і хто б знав, як приємно цей вершок злизувати.

Про цю приємність потурбувалася біржа. До речі, людина, яка сидить у м’якому фотелі, має туманне уявлення не тільки про те, звідки береться молоко. Вона знає, що гроші беруться на біржі, але що таке біржа, вона знає не краще, ніж що таке доїльний апарат. Вона, ця людина, що читає біржовий бюлетень, навіть ніколи не була на біржі. Вона бачила біржу лише знадвору, коли проїздила повз неї. Але всередині? Даруйте, для чого? Хіба для цього немає інших людей, яких теж годує біржа? Ковбой сідає у сідло, шахтар заходить до клітки, рибалки виходять у море, робітник стає до верстата, фермер іде за плугом, біржовий маклер іде на біржу. Всі вони роблять гроші. Трохи для себе, більше для когось. Часом вдається розбагатіти ковбою, часом — фермерові, частіше — маклерові. Тут уже діє відомий закон: “Ходити по воді та не замочитися?”Маклер, якому замовляють по телефону купити для хазяїна акцій чи продати, намагається і замочитися по самі вуха, й разом з тим вийти сухим із води. Він марить зірвати великий шмат і одразу сісти до столу, де кілька ненажер ділять пиріг, випечений мільйонами.

Одиницям це вдавалося. Тисячі зароблять собі на сосиски й на чарку віскі тим, що хапають крихти, спекулюючи акціями чи граючи на підвищення або на пониження. Сотні стрибають з хмарочосів, з мостів, кидаються під вагони метро, пускають кулю в лоб чи пускають на кухні газ, щільно причинивши перед тим вікна. Але “трудівники” біржі: і професіонали, і ті, хто приходить сюди, маючи кілька доларів у кишені, щоб погратися в піжмурки із фортуною, не помічають сотень і тисяч своїх колег. У золотому тумані їм мерехтять імена тих одиниць, що вже сіли до столу.

Біржа — це млин. Одних вона перемелює, інших відсіває, але одиничні зерна відскакують від жорен, падають у бруд, щоб потім заколоситися багатством.

Кожен певен, що перемелять не його, кожен певен, що проросте й заколоситься саме він. Біржа — божевільня, де божевільні не помічають один одного, бо не хочуть помічати. В натовпі біржі людина губиться, як піщинка на морському березі, бо вона думає лише про себе, тільки про свою удачу.

Тому поява на біржі високого ставного чоловіка в гарно зшитому костюмі не викликала сенсації. Його не помітили навіть ті, хто провів на біржі майже все своє життя, на нього, звичайно, не звернули уваги ті, хто бував на біржі піратськими нападами. Але вже через годину високий ставний чоловік примусив біржу не тільки помітити себе, а навіть прикувати до своєї персони увагу. Зробити на біржі це міг або фінансовий геній, або самогубець.

Біржа одностайно визнала високого шукача удачі самогубцем. У діях його не було ніякої логіки. Власне, не це привернуло до нього увагу, бо логіка на біржі — справа відносна. Те, що здається логічним, продуманим, закономірним жовторотому шукачеві — сотня-друга доларів, — у біржового зубра, у професіонала не викличе навіть посмішки. Він просто полінується зневажати такі очевидно безглузді фінансові операції. На біржі всі проти всіх, тут навіть зневагу треба заслужити.

Високий власник чорного костюма заслужив зневагу й звання божевільного самогубця тільки масштабністю своїх фінансових операцій. Він раптом почав купляти оберемками явно безнадійні акції, і вже через годину вони підстрибували на кілька пунктів. Декілька жовторотих авантюристів-фінансистів пішли за ним, і це навіть викликало пожвавлення поміж зубрів.

— Майкл, ти бачив коли небудь божевільного? — запитав один маклер в іншого.

Колега тільки знизав плечима. Потім подумав і сказав:

— Хлопець хоче пересмикнути карту. Він думає зіграти на штучному підвищенні, потім швидко продати скуплені папірці й поцупити різницю. Але ти, Білл, розумієш, що подібні штуки не робляться у таких масштабах. Красунчик чув дзвін, але не знає, де він. Він згорить до бісової мами, і завтра його костюм можна буде бачити у вікні якої-небудь крамнички десь у Китайському кварталі.

Через хвилину зубри-маклери, заклопотані своїми справами, забули про “красунчика”. Але він знову нагадав про себе.

“Красунчик” скупляв акції, як закоханий скупляє квіти для коханої, він поводив себе, як багатий ласун у кондитерській. “Красунчик” почав замітати все підряд, причому скупляв у такій кількості, що біржа насторожилась.

Веселун маклер знову почав смикати за рукав свого друга Майкла:

— Послухай, Майкл, цей хлопець поводить себе так, ніби в його жилетній кишені філіал національного банку.

Майкл знову знизав плечима, але цього разу довго не мовчав:

— Тут або якесь дивацтво, або…

Що криється за тим “або”, Білл так і не дізнався, бо на біржі почало творитися чорті й що. “Красунчик” у гарно зшитому костюмі почав раптом за безцінь продавати ті акції, які, навпаки, треба було скупляти, й за дорогу ціну скупляв ті, котрі, без сумніву, було потрібно збувати з рук. Зубри-маклери тільки знизували плечима, а основна сила аматорів-авантюристів зовсім розгубилася.

— Дивачить, дивачить хлопчик, — уже остаточно впевнився той, котрого назвали Майклом, і так само остаточно втратив будь-яке зацікавлення до “красунчика” і до його божевільних фінансових операцій. Але біржовий “заєць” Білл не задовольнився такою відповіддю, пірнув у натовп і кудись зник.

Зараз “красунчик” став центральною фігурою на біржі. Фінансових геніїв він одштовхнув набік, і вони просто спостерігали, не купуючи і не продаючи. Їм потрібно було спершу відшукати логіку у вчинках цього “красунчика”, а вже потім ламати йому хребет. Логіки в його вчинках поки що не було ніякої, і вони, попередивши по телефону своїх клієнтів і розповівши їм, що тут робиться, вичікували.

Хвилин за п’ятнадцять поміж маклерів з’явився Білл. Біржові маклери — стріляні горобці, й для них важкенько вигадати сенсацію. Більше того, навіть тоді, коли сенсація сталася, вони стримують свої емоції і вдають, що сенсації ніякої не було, а як і була, то не про них. Білла знали як такого, що не перший рік годується з біржового корита, й біржа для нього була рідною оселею. Білл орієнтувався на біржі, як водій таксі на вулицях рідного міста. Й раптом Білл повернувся з обличчям жовтим і пожмаканим, як виплюнута гумова жуйка.

— Я був у Стіва, — тихо сказав він, — цей хлопець не дивачить… Він діє за дорученням якогось містера Живокіста…

— Значить, він залишить цього містера… як він там, без штанів!

— Він залишить без штанів нас. Цей хлопець руйнує біржу, як слон комашник.

Маклери зареготали. Це було справді смішно. Біржу не можна зруйнувати так само, як не можна перевернути земну кулю. Правда, Архімед запевняв, що земну кулю можна перевернути, маючи опертя. Що ж до біржі, то тут, мабуть, і опертя не допоможе. На біржі може бути розчавлено чимало людей, чимало фірм, навіть компаній, але сама біржа залишається непорушною і байдужою до їхньої долі, як єгипетський сфінкс до долі якого-небудь скорпіона, розчавленого верблюжим копитом.

Але Білл не поділяв їхніх веселощів.

— Учора, — сказав він, — на поточний рахунок цього містера Живокіста в підвалах Національного банку лягло щось важке, блискуче, жовте. Підозрюють, що того жовтого, важкого, блискучого дуже й дуже багато, панцерники зробили кілька рейсів.

Хтось тихесенько свиснув, у декого на обличчі розпливлася скептична усмішка, але люди, які добре знали Білла, зрозуміли, що він не жартує. Їх здивувало, чому Білл назвав не приблизну суму, а натякнув на золото. Так, золото возять у панцерниках, так, золото лежить у підвалах Національного банку, але справжні бізнесмени мають справу не з золотом, а з паперовими грішми й з вартісними паперами. Золото така ж реальність, як і сам бог. Віруючі знають, що він є, але мало кому з них доводилося бачити живого бога.

— Золото? Яке золото? До чого тут золото?

— Не знаю. Кажуть, багато золота, дуже багато. І ще… Кажуть, тут уплутаний Гартман.

— Гартман? А-а-а… Спекуляція з азійським золотом. Може бути! Може бути і два панцерники, й чотири, й усе ж цей красунчик пустить свого господаря з торбою. Може, він хоче купити біржу?

І для досвідчених біржових зубрів “красунчика” в гарно зшитому костюмі більше не існувало. Зараз біржа ковтне його золоті панцерники, курс акцій вирівняється, одні понизяться, інші підвищаться. Усе стане на свої місця, і “красунчик” піде звідси голий як бубон. Так йому і треба: не відкушуй більше, ніж можеш ковтнути. Біржова гра, як і кожна гра, має свої правила, й лихо тому, хто її порушить.

Але щось не було видно, щоб маклер-дебютант виявляв які-небудь ознаки занепокоєння. Він поводився з колонками цифр, як трирічний малюк з кубиками: то складав їх, то розкидав, то знову згортав докупи.

Звідки було знати навіть найдосвідченішим з біржовиків, що зараз вони вступили в двобій з доскональною електронною машиною, що набрала вигляду “красунчика” у гарному костюмі? Поки вони обдумували один хід у складній біржовій грі, Мідас (бо не важко здогадатися, що “красунчик” був саме Мідасом) робив сотні найсміливіших ходів і виконував тисячі найскладніших фінансових операцій.

Через кілька годин на біржі Мідаса помітили по-справжньому. Багато маклерів кинулися до телефонів. Вони боялися робити будь-що на свій страх і розсуд і вдалися до хазяїв по консультації. І внаслідок містер Нокс мусив на п’ятнадцять хвилин раніше відпустити масажистку, містер Квокс не допив п’ятий коктейль, містер Локс перервав партію в бридж, містер Докс незаслужено образив коханку, містер…

Усіх, звичайно, не згадаєш, але дуже багато людей у цей день були роздратовані тим, що їх відірвали від приємних, звичних справ і примусили напружити захирілі мізки. Всі вони кинулися до своїх контор, а найнетерплячіші поїхали на біржу.

…Біржу лихоманило. Такого біржа ще не пам’ятала. Навіть на початку тридцятих років, коли наче мильні бульки лопались одні за одними банки із сталою, поважною репутацією, коли одне по одному припиняли роботу великі підприємства, а дрібні акціонерні товариства дохли, наче мухи, навіть тоді все це можна було зрозуміти і пояснити жахливою кризою, що прокотилася по всіх п’яти континентах. Але зараз… Власне, Мідас, наробивши чималого шарварку в біржових справах, заплутавши карти й напустивши фінансового туману, зараз діяв зрозуміліше і ясніше. Він кинув “лицарську” (якщо біржа і лицар сумісні поняття) рукавицю відразу кільком великим банкам, і ті рукавицю підняли. Почався страшний герць, за ходом якого, затамувавши дихання, стежили кілька десятків дрібних банків, чия доля лежала на терезах банків великих, кілька сотень маклерів і тисячі власників акції. Банки вводили до бою все нові й нові полки, й хвилинами здавалося, що вони розплющать Мідаса. Але він був міцний. Його не розплющили тисячі тонн океанської води, коли він із страшних глибин добував золото для Живокіста, його не брали кулі, то що йому могли зробити банківські папірці?

Мідас маневрував, як гарний шахіст. Часом він давав “жертву” своїм противникам, і вони ковтали його “жертву”, як риба черв’яка. Біржа завмирала. Акції фірм, що мали столітню блискучу репутацію і навіть у роки найжахливішої кризи примудрялися давати своїм акціонерам дивіденди, важкими кувалдами молотили Мідаса, й він починав відступати. Маклери задоволено всміхалися, а найдосвідченіші з них навіть бровою не вели. Проте їхній вигляд промовляв: “А що ми вам казали? Тільки самогубець може зважитися підняти руку на містера Корда, Лебона чи Монфелера. Зараз їхні хлопці обпатрають цього шмаркача й випустять із нього кишки!”

Найобережніших непокоїло питання: чому Гартман, людина з бездоганною репутацією, людина, спроможна заробити навіть на власних похоронах, раптом зв’язався з якимось пройдисвітом. Ну, гаразд, клієнт Гартмана спекулює на золоті й надумав трохи побавитися на біржі з допомогою Гартмана. Гартман теж мусить мати на цьому сякий-такий зиск. Незрозуміло, для чого Гартманові пускати клієнта з торбами? Хіба що самі банки купили Гартмана, й він…

Але думати було ніколи. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. Банки ковтали “жертви” Мідаса як черв’яків і тут-таки відчували, що всередині черв’яків гострі гачки. Мідас ішов у наступ. Він громив сталеплавильні компанії, залізниці, топтав ногами власників шахт, робив голими ковбасних королів. Тепер навіть не вельми досвідчені фінансисти бачили у його вчинках залізну логіку. Це був сеанс одночасної гри у шахи на багатьох дошках, і Мідас обрав собі роль гросмейстера.

Він розумів, що валить огорожу не той, хто виламує окремі штахетинки, а той, хто підкопує стовпи. Стовпи до того ж виявилися підгнилими. Кілька масованих ударів по вугільних компаніях, і захиталися акції сталеплавильних і залізничних. Ще удар… ще… Золото м’яке, ковке, молотка з нього не зробиш, але золото — важкий метал. А коли його багато, багато, багато…

Мідас усе бив і бив золотою кувалдою, і вартісні папери під ного ударами перетворювалися на макулатуру. Кмітливий Білл кудись побіг телефонувати і, повернувшись, зашепотів на вухо Майклу:

— Панцерники з золотом під’їжджають до Національного з інтервалами вагонів метро у години пік. Схоже, що цей хлопець з дивним прізвищем, Гартманів вихованець, знайшов філософський камінь і освоїв промисловий випуск золота з металевого брухту.

На що Майкл нічого не відповів, а тільки знизав плечима.

Банки — противники Мідаса — агонізували. Вони трималися з останніх сил, щоб не посипатися відразу. Про те, щоб тримати оборону по всьому фронту, не могло бути й мови. Банки підкидали ріденькі резерви до тих місць, де Мідас виривав наймасніші шматки. Але парасолька ще ніколи нікого не захистила від бомбардування. Фінал був не за горами. Проте від остаточного розгрому банки були врятовані ударом гонга. Біржа зачинялась, припиняла свою роботу до завтра. Здавалося, Мідас цього не помітив. Він мав намір нанести останній, нищівний удар, але світлові табло, на яких тільки що спалахували сотні цифр, згасали одні за одними. Потім у кулуарах фінансисти й маклери розповідали, що якийсь невідомий підкупив служителів біржі, й гонг вдарив на дві хвилини раніше часу.

Все це була істина. Службовців справді підкупив невідомий, тільки ніхто з фінансистів не знав, що цим невідомим був Гартман. Гартмана налякав масштаб операцій Мідаса, й нерви його не витримали. Перед спільною небезпекою фірми могли об’єднатися, і Мідаса спробували б знищити фізично. А оскільки це б не вдалося, ниточка повела б до Живокіста. Ризикування було чимале, а саме тепер Гартманові не хотілося ризикувати.

Удар, що його наніс Мідас біржі, був страшний, але не смертельний. Майже не похитнулися військові, хімічні, нафтові акції. Газетні королі почували себе поки що впевнено й спокійно, та й банки, що їх так шалено атакував Мідас, усе ще трималися на плаву.

Мідас виходив з біржі переможцем. Навколо нього утворилося коло порожнечі. Він ішов, як мародер із пограбованої квартири в якомусь окупованому місті. Тільки в кишенях його були не обручки, не срібні портсигари, й не ланцюжки та годинники бряжчали у жилетній кишені. Із жилетної кишені звисали залізниці, й поміж них найдовша трансконтинентальна, що простяглася від океану до океану. В кишенях піджака й штанів лежали насипом домни й терикони, копри й мартени, фабрики й заводи, чиїсь долі й чиєсь майбутнє, чиєсь химерне щастя.

У повному мовчанні присутніх Мідас залишав біржу. Він виходив уже до вестибюля, коли ляснув пістолетний постріл, і йому до ніг упав молодий чоловік. Кров залила мармурові плити вестибюля. Це була звичайна, буденна для біржі трагедія, але Мідаса вона вразила. Дивно, але вона вразила саме Мідаса, й тільки Мідаса. В людей ця смерть не викликала ніяких емоцій, подумаєш, наклав на себе руку якийсь невдаха, власник акцій, котрих тепер не існувало. Людина без грошей, без вартісних паперів — нуль, фікція, марево. Електронний розум Мідаса вмить підрахував, скільки таких пострілів тепер пролунає по всій країні, і йому стало страшно, як людині. Але, мабуть, тільки одному Мідасові, цьому електронному фантомові людини, стало страшно, бо живих людей ця смерть невдахи акціонера не злякала, не здивувала й не зворушила. Біржа бачила й не таке.

Проте комусь треба було виявити гуманність, бо раптом самогубець став якщо не національним героєм, то у всякому разі національним мучеником. Газети забили у дзвони:

“Золото Москви на нашій біржі!”

“Наш стовідсотковий земляк став жертвою економічного терору червоних!!!”

“Підставні особи скупляють для комуністів наші акції!”

“Ми більше не господарі у своїй країні!”

“Московське, азійське і африканське золото широкою рікою пробило дамбу біржі і заливає нашу економіку!”

“Куди дивиться уряд?!!”

“А вони ще вимагають виборчих прав для чорних! Нашим антинегритянським інститутам слід гратися ляльками, а не наводити порядок у країні!”

Крізь шумовиння і скажену піну “жовтої” преси пробилося кілька тверезих голосів. Орган фінансистів і бізнесменів, газета із сталою і поважною репутацією “Сіль землі” намагається до пуття розібратися в тому, що сталося на біржі, проаналізувати події і фінансові операції свіжовипеченого нувориша. Крім того, газета натякала урядові, що варто було б розпочати слідство, бо золото, що припливло сьогодні на біржу, могло бути частково й тим золотом, яке нещодавно пропало в штаті Керада із сховища національного золотого запасу.

Сталося те, чого найбільше боявся Гартман. “Сіль землі” виходила невеликим тиражем, бо друкувала лише біржові новини, статті на економічні теми, які могли зацікавити лише вузьке коло читачів. Але від цього вузького кола дуже багато що залежало. Й президент, кожного ранку знайомлячись з пресою, починав саме з “Солі землі”.

Тепер, на думку Гартмана, Живокіста могли чекати які завгодно неприємності. Він навіть почав подумувати, чи не віднести йому магнітофонні стрічки й знімки, якими він лякав Живокіста, до одного місця. Думав Гартман рівно сім хвилин і поклав собі, що зробити це буде не пізно й завтра вранці. Він купив “Незалежну газету” і, читаючи її, трохи заспокоївся. “Незалежна газета” логічно, хоч і трохи запально, як і личить незалежній газеті, запитувала у вільних громадян вільного світу, що, зрештою, сталося? Невже вільний світ більше не вільний, невже в нашій вільній країні почали боятися золота так, як його бояться комуністи? Невже людина, яка має трохи зайвого золота, не має права піти й купити те, що їй сподобалося? До чого тут комуністи, московське, азійське, африканське чи ще там чиєсь золото? До чого тут таємні агенти, рука Москви й такі інші чергові блюда, які вже приїлися нашому читачеві? Звичайно, червоні, чорні й жовті як за кольором шкіри, так і за своїми політичними переконаннями люди малосимпатичні, їх треба переслідувати й невтомно знищувати. Але для чого ображати негідними підозрами людей, яких можна певною мірою вважати окрасою нації?

“Півгодини тому наш кореспондент узяв інтерв’ю у містера Живокіста на його віллі, якій позаздрив би перший-ліпший модерний сноб. (Далі, щоб відволікати увагу читачів від основного, тривав докладний опис вілли). Виникає питання: як може жити на такій віллі аскет і фанатик комуніст? Питання відпадає само собою. А в тому, що містер Живокіст не африканець і не азіат, у нашого кореспондента немає ніякого сумніву. Хтсг такий містер Живокіст? Ой, пробачте, любі наші читачі, ми так і не засвідчили вам цього поважного джентльмена. Справа в тім, що саме містерові Живокісту належать пакети акцій багатьох фірм, які так постриг сьогодні містер Живокіст. У містера Живокіста завелося трохи золота, і хто може заборонити йому купувати за це золото те, що він хоче? Гидко читати на сторінках поважних газет такі антидемократичні і, коли хочете, антиконституційні штуки. Що значить — призначити слідство, що значить — заборонити, що значить — примусити уряд втрутитись? Ким замовлялися подібні статті, хто платив за них? Порушувати основні норми нашого життя, втручатися в особисті справи бізнесменів, обмежувати бізнесмена в його діях — що це, як не прояви комуністичної моралі? Так, урядові варто втрутитися, призначити слідство й перевірити, чи не затекли струмки московського золота до редакцій деяких газет?”

У цьому місці Гартман хрюкнув від задоволення; Ні, він таки не помилився, порадивши Живокістові свого часу купити цю “Незалежну газету”. Хлопці там недаремно їдять свій хліб. Мабуть, вони варті й додачі.

Потім містерові Гартману довелося ще хрюкнути кілька разів, бо він натрапив на таке:

“Звичайно, підривні елементи почнуть допитуватися, звідки у містера Живокіста стільки золота? Що можна відповісти на таке запитання? Воно не етичне, від нього відгонить марксизмом. Це спроба взяти під контроль усіх наших бізнесменів. Чому ж газети не поцікавилися, звідкіля взялося золото в містера Корда, в містера Лебона чи в містера Мокфелера? Марксисти на такі питання відповідають простим і примітивним способом: експлуатація. Золото належить не тільки містерові Живокісту, золото належить усій нашій нації, усій країні, наймогутнішій, найбагатшій і найдемократичнішій країні в світі. Що ж, горе переможеним на біржі. Дужчий завжди перемагає слабшого, а сила завжди була девізом нашої нації”.

Гартман розумів, що “Незалежна газета” мусить писати те, що належить писати “Незалежній газеті”, й “Незалежна газета” не дасть ніякої гарантії, що хтось прислухається до її голосу, але настрій у Гартмана поліпшився. Дома маг-телефон сказав йому, що до нього телефонував містер Живокіст і просив потелефонувати пізніше. Гартман набрав знайомий номер і вельми здивувався, коли Живокіст почав промовляти “відвертим текстом”.

Справа в тім, що в найдемократичнішій, найпередовішій країні, де воля цінувалася понад усе, вже давно ніхто не розмовляв вільно по телефону. Цього правила дотримувався і Гартман, і Живокіст. Підслухування телефонних розмов вільних громадян вільної країни стало буденною нормою життя. І навіть закохані призначали побачення по телефону про всяк випадок, користуючись умовним шифром. Для людей справи телефон уже давно перестав бути добрим помічником. Він уже більше не економив час. Розв’язати будь-яке питання по телефону було дуже ризиковано. В кращому разі по телефону можна хіба що домовитись про інтимну зустріч, та й то без особливих гарантій, що’ в тому місці, де відбудеться ця зустріч, не буде вмонтовано мікрофона. Й раптом Живокіст бере трубку і спокійно, ніби домовляється про риболовлю у вихідний день, каже:

— Гартман, зберіть свою банду, візьміть грошей і шугоніть по редакціях цих мерзенних газет. Скажіть їхнім редакторам, що я не люблю, коли про мою особу ведуть мову в такому тоні. Знайдіть порядних адвокатів і зранку розпочніть процес проти двох-трьох самих язикатих. За наклеп, за дефамацію, за образу особи, ну, словом, адвокати знають, як повернути справу. Слухайте далі. Попередьте газетних королів, що коли вони не наберуться розуму, то завтра зранку я візьмусь за них, і з них полетить дрантя. Двох-трьох пустіть з торбами, це на ваш розсуд. Ви все зрозуміли?

— Я все зрозумів, — шанобливо відповів Гартман.

— Починайте, з богом! — сказав Живокіст і поклав трубку.

…Другого дня три чверті газет вийшли з фотографіями містера Живокіста, з фотографіями його вілли, з описами його інтимного життя, звичок та уподобань.

Журналісти сараною посунули на віллу нового короля. Але містер Живокіст не прийняв нікого, за винятком містера Ферча. До речі, містер Ферч ніколи не був журналістом. Він робив свій бізнес не на газетних шпальтах.






ЗГРАЯ ПРИСТАЄ ДО ВОВКА





Мідас і Нуазе стояли біля вікна. Тепер це дозволялося. Більше не спрацьовувало реле й не падали завіси, маскуючи від чужого ока все, що робиться на віллі. Живокіст не вважав за потрібне ховатися від будь-кого. Правда, коли на віллі з’являлись чужі, то до Нуазе заздалегідь підходили Мідаси-охоронці й відводили його до підвалу. Це було не часто, до того ж до Живокіста приходили люди, від яких було годі чекати допомоги Нуазе.

Мідас і Нуазе стояли біля вікна й дивилися у двір. Живокіст не звертав уваги на те, що Нуазе з Мідасом зоставалися на самоті. Здавалося, він остаточно втратив пильність, обережність і свою природжену підозрілість. Зараз Франсуа міг би запрограмувати Мідаса як завгодно, але в цьому вже не було потреби. Мідас самопрограмувався. Припущення Нуазе підтвердилося ще в одному: численна інформація, постійні евристичні задачі, досвід, що набирався, враження, що накопичувалися, — усе це більше й більше стирало межу між досконалою машиною і мислячою особою. Так, Мідас ставав особою. Він не просто набирав усе більше й більше емоцій, він вчився володіти ними. Зараз Мідас розповідав Нуазе про події на біржі. Франсуа не міг скласти якоїсь певної думки, бо єдиним джерелом інформації він мав “найоб’єктивнішу”, “найправдивішу”, “найоперативнішу” пресу. З трьох визначень дійсності відповідало лише третє. Преса справді була дуже оперативна. Адже увечері, накликаючи на голову Мечислава Живокіста кари небесні, другого ранку ця ж сама преса розповідала, якою пастою Живокіст любитьчистити зуби.

— Знаєте, п іам, на біржі, якось навіть запалився. Так, ніби добував багатство у владу собі. Хоча для чого воно мені здалося? Я знаю, для вас я ніколи не буду людиною… — сумно сказав Мідас.

— V філософському розумінні, — зам’явся Нуазе.

— Не соромтеся, не підшукуйте слів, для чого? Адже я все розумію не гірше вас, що, незважаючи на свій електронний інтелект (бачите, яке слово я вже вживаю?), я буду далі від вас, людей, ніж найтупіша мавпа. У вас з нею є спільні радощі і, коли хочете, навіть емоції, у мене їх бути не може. І я сам не все можу, але не в тому суть. Я кажу, що увійшов у раж (є таке слово?) там, на біржі, й робив таке, на що не міг сподіватися навіть Живокіст. Я мав фізичну насолоду (бачите, й робот має насолоду!) від того, що робив цих позолочених черв’яків черв’яками звичайними. Не знаю, чи робот має право на зневагу, але я зневажав їх людською зневагою, і повірте мені, ви б не могли зневажати їх дужче. Й тільки постріл того дурня у власну скроню все зіпсував. Мені стало боляче й соромно, якщо до робота підходять ці категорії.

— Мідасе, — сказав Нуазе, — ти стаєш нестерпним. Коли хочеш знати, вбив його не ти, а я. Це я порадив Живокістові використати тебе на біржі…

— Я знаю.

— І з якою метою, знаєш?

— Знаю. Тільки не можу зрозуміти, чому не вийшло так, як ви сподівалися. Ви ж… ви ж… Якщо я дещо знаю і дещо вмію, то це лише завдяки вам.

— Ну, дякую на добрім слові. А не вийшло, Мідасе, тому, що не могло вийти. Ти мене, голубчику, переоцінюєш. Вчителеві твоєму ще самому треба вчитися і вчитися. Може, тобі не все буде зрозуміло, не біда, ти поповниш свою інформацію. Зараз я кажу більше для себе, ніж для тебе. Бачиш, коли б сталося так, як я сподівався, то двісті років тому історія мусила б теж складатися не так, як вона склалася. Двісті років тому французька Директорія мусила б дати коліном нижче спини артилерійському капітанові Бонапарту. А ще через сто з гаком років німецька буржуазія не мусила б падати ниць перед клишоногим єфрейтором. Але так не сталося, бо ніколи буржуазія неспроможна на рішучу відсіч тому, біля кого вона сподівається нажитися і з благословіння чи з допомогою кого має надію ухопити ще один ласий шматок. Я кажу плутано, повторюю, ти не все зрозумієш, та тобі воно взагалі ні до чого. Але Живокіст став некоронованим фінансовим королем через те, через що артилерійський капітан став імператором, а клишоногий єфрейтор став фюрером. Чекай, вони його ще коронують…

— Його треба вбити, — сказав Мідас.

— Що?

— Я кажу, що його треба вбити.

— Що ти кажеш? Адже…

— Я знаю, ви маєте на увазі психологічні запобіжники, програму, завдяки якій я повинен не тільки не шкодити Живокістові, а, навпаки, всіляко допомагати йому й оберігати його.

— Я саме це маю на увазі!

— Вважайте, що цих запобіжників більше немає. Я переступив через них. Розумієте, виріс і переступив.

— Я розумію, я все починаю розуміти. Це той випадок, коли кількість переходить у якість, і його не назвеш просто самопрограмуванням. Це вже якийсь самоінтелект, чи що… Але вбивати Живокіста все одно не треба. Він мусить сісти спочатку на лаву підсудних, а потім… Треба подумати, як вирватися з цієї пастки. Мідасе, ти мусиш мені допомогти!

— Не можу. Зараз я такий же бранець, як і ви. Мене ось-ось демонтують, — зітхнув Мідас, чи може це просто здалося Нуазе, бо хіба робот може зітхати?

— Як демонтують? Для чого? Тебе демонтувати, тебе, витвір людського генія?

— Мене… Мене демонтують мої кретини-колеги, такі ж Мідаси, як і я. Тепер не я потрібен Живокістові, а вони. Я свою справу зробив…

— Ні, ні, Мідасе, ти щось плутаєш, як же так?

Нуазе хвилювався так, наче йшлося про вбивство людини, хоч Мідас сам визначив це влучним і цинічним для вух Нуазе словом — демонтують.

Мідас усміхнувся:

— Я бачу, що ви й справді вважаєте мене вже не машиною, а цілком сформованою особою і індивідуумом. Мовите так, наче йдеться про смерть людини, а не про демонтаж звичайної електронної машини, хоч і дотепно зробленої. Не бійтеся, у мене справді буде не смерть, а демонтаж, звичайний демонтаж. Упаковка, — Мідас провів руками себе по грудях, по боках, по обличчю, — йому більше не потрібна. Він хоче випатрати мене й виставити на посмішище у вестибюлі біржі. Хай бізнесмени бачать, хто ламав їм хребти. Він до того знахабнів, що не боїться навіть судового процесу. Грати на біржі з допомогою електронної машини суворо забороняється, і все його майно, придбане з моєю допомогою, повинно було б бути конфісковане. Але хіба зараз існують закони проти Живокіста? Хто з ним буде судитись? Боюся, що він і вас заспиртує в банці й показуватиме всім, хто хоче бачити винахідника й автора Мідаса. Вам буде гірше, ніж мені, я не помру, бо мій електронний мозок він перекладе до звичайної скрині й примусить підраховувати свої прибутки. Але нічого не вийде! В такому випадку я не дам жодної правильної відповіді й покінчу самогубством. Так, так, не смійтесь… Він спересердя потрощить мене молотком, і це буде моїм самогубством. Не смійтеся, що по відношенню до машини я вживаю такі слова, як “смерть” і “самогубство”, але…

— Я не сміюся, — тихо сказав Нуазе, потім додав: — Нам треба тікати.

— Це вельми важко. Зараз я не знаю коду, перед нами не відчиняться двері. До того нас стережуть пильніше, ніж ви думаєте.

…У дворі зашурхотіли шини, лагідним котиком замуркав мотор, і до головного входу вілли підкотив лімузин. Він був якийсь незвичний і кольором, і фактурою, здавалося, цю приземисту машину виліпили з вершкового масла. Вона виблискувала, але автомобільний лак так не виблискує ніколи. За кермом сидів шофер, біля шофера — Гартман. Його синювато-біла сивина нагадувала мильну піну. Тепер Гартман уже не нагадував розкурену сигару, поставлену “на попа”, сивина його, чи то від переживань, чи то від великої пихи, чи то від великого багатства, змінила колір.

З-за хмари виглянуло сонце, ковзнуло по бокові автомобіля, і Мідас вигукнув:

— Дивіться, він — золотий!

— Справді, золотий, — не дуже здивувався Нуазе.

Його здивувало інше — чому Мідас, який увесь час спеціалізувався на золоті, не відчув це золото відразу? Франсуа запитав про це Мідаса. Той відповів:

— Коли ви запропонували використати мене на біржі, Живокіст дещо поміняв у моїй схемі, щоб я не кинувся грабувати банки. Зараз я відчуваю лише абстрактне золото.

Вони мовчки спостерігали, як з ґанку вілли зійшов Мечислав і підтюпцем оббіг навколо свого золотого вимріяного автомобіля. Обличчя у Мечислава було таке, що Нуазе занудило.

“Міщанин, боже, який міщанин, — думав він. — Його дід, мабуть, мав таке ж обличчя, коли чіпляв зайву вовняну китицю до збруї своїх шкап, їдучи на ярмарок куди-небудь до Чортківа чи Коломиї. Таке обличчя було в його батька, коли він одсипав у потаємну торбину ще кілька золотих зубів, вибитих у чергової жертви. Й для чого це все робилося? Щоб третій з їхнього покоління сів до золотої машини? З чого він зроблений, цей лімузин? Просто із золота? Мовляв, золото такий же самісінький метал, як і інші, й з нього можуть виходити чудові автомобільні кузови? Воно м’якше від сталі, воно ковке? То нічого, не буде ламатися…”

Нуазе думав про інше. Що коли б зараз роздробити цей автомобіль на частинки й подивитися, чим було це золото до того, як його розплавили й відлили кузов автомобіля? Тут, мабуть, знайшлися б золоті пластинки Великого Інки, якого закатували іспанці, тут дзеленчали б піратські піастри, гінеї перших переселенців на береги Нової Англії, виручені за проданий дім на берегах Англії старої, тут, на білому піску доріжок вілли, валявся б перстень старого капітана, що його знайшов Мідас на глибині тисячі метрів, а поруч з перснем старого капітана лежали б сережки, вийняті лихварем із рожевого вушка молодої боржниці, перепродані, потім украдені, потім відібрані і, зрештою, втоплені десь у Карібському морі. Може, ці ніжні сережки втоптав би в пісок масивний золотий портсигар, що належав негоціантові, який мав нещастя відплисти на “Титанікові”. А може, навпаки, на золотий портсигар упав би золотий ефес шпаги чи золоте блюдо, історія якого — це історія цілої епохи. Самородок золота, уламок, монета, золотий шандал, золотий медальйон, де зітлів за багато років кучерик коханої, ще один уламок золота, ще пригорща золотих зубів, котрі власноручно вибивав Данило Слуп. І всі ці трагедії, великі й малі, злилися в один сплав, щоб стати трагікомедією, і із сотень дрібних золотих уламків вилився кузов двохсотсильного автомобіля, щоб возити таку непотріб, якою був Мечислав Живокіст. Авантюрист і вбивця, досить хоробрий, досить розумний, безмежно хитрий, підступний, безпринципний і безбожно підлий, він став зараз самим собою. Він став Великим Міщанином. Власник мільйонів, мільярдів і мільярдів, володар доль мільйонів людей, оголошений національним героєм, він нічим не відрізнявся зараз від бідного обивателя, який купив на виплату фанерний, але лакований сервант.

Здавалося, очі його виваляться з орбіт, щелепа одвисла, й у нижніх куточках губ блищала слина, чоло спітніло, волосся на голові звалялося в одну мить на повсть, з обличчя не сходила дурнувата посмішка.

Нуазе занудило, й він відійшов від вікна.

Проте занудило навіть Гартмана. Його породисте обличчя пересмикнула гидлива гримаса, коли Живокіст похукав на дверці машини, а потім протер це місце рукавом. Гартман умів володіти собою, він поспішив зігнати провокаційну гримасу з обличчя, не такі були часи, щоб можна було кривити при містерові Живокісту пику як хочеш. Але ще більша відраза з’явилася у Гартмановій душі, коли Мечислав, сідаючи до машини, запитав:

— Як ви думаєте, Гартман, вони не могли поцупити трохи золота?

— Це неможливо, сер, — з великою гідністю і навіть з образою відповів Гартман.

Образа підкотилася до горла, хоч як він володів собою. Йому зробилося гидко. Володар шахт і залізниць, банків і магазинів, заводів і газет, шосейних шляхів і кондитерських фабрик, домен, мартенів, сенаторів, адвокатів, мільярдів і… і ще багато чого такого, що найбагатшим із найбагатших навіть не снилося, зрештою, власник золотого автомобіля, — а поводиться як домогосподарка, котрій недоважили десять грамів маргарину. А втім, Гартман не вельми й дивувався. Він не перший раз вибігав під золотий дощ без парасольки і знав, що робиться з людьми, на яких раптом звалюється велике багатство. Перш за все їм хочеться влади. Хочеться її і Живокістові, і він не приховує цього вже давно. Що ж, він буде її мати. Але разом з багатством і владою люди, наче відсотки на капітал, мають підозрілість, скнарість і дріб’язковість. Вони починають тремтіти над кожним центом, їм починає здаватися, що їх з усіх боків оточують злодії.

Гартман надумав змінити тему розмови й нагадав:

— На вас там чекають, сер, треба їхати.

Непомітно для самого себе він не називав більше Мечислава “містером Живокістом”, а звертався до нього “сер”, як до лорда. Й Мечислав сприйняв це як належне.

Живокіст вказав очима на шофера, мовляв, не варто при ньому дуже вдаватися в подробиці.

Гартман весело розсміявся:

— А сюрприз таки вдався? Це ж не жива людина, а Мідас! Один з Мідасів-роботяг, яким буде належати майбутнє. Я виготовив його по частинах на підприємствах різних фірм, як і його попередників. Тільки монтували й програмували його самі Мідаси…

— Я не замовляв і не сплачуватиму рахунку, — насупився Живокіст.

Посмішка все ще не сходила з вуст Гартмана, але яка це була жалюгідна посмішка.

— Рахунок сплачувати не треба, сер, я замовив його на зекономлені кошти як подарунок вам. Це дуже гарний шофер, сер, його реакція випереджає реакцію людини в десятки разів, він ніколи не поїде на червоне світло, ніколи не нап’ється віскі, хе-хе-хе…

Мечислав не підтримав жарту. Здавалося, він навіки втратив почуття навіть свого злого гумору. Але Гартман поклав собі будь-що розворушити похмурого шефа:

— Досить йому сказати адресу, сер, і він привезе куди слід швидко й правильно, краще від першокласного шофера. З вашого дозволу…

Живокіст недбало кивнув головою. Гартман назвав адресу, й машина вислизнула з двору вілли…

Дорогою Гартман кілька разів поглядав на годинника й нагадував, що джентльмени на них уже давно чекають.

— Хай чекають, — байдуже кинув Мечислав, — Вони мусять звикати до цього. Тепер їм доведеться чекати на мене не раз!

— Поміж них містер Дарлінг, — делікатно нагадав Гартман, — а він поки що не бідніший од вас.

— Саме “поки що”! — буркнув Мечислав. — Але це “поки що” буде не довго.

Потім вони мовчали, й Мечислав ставав усе похмурніший і похмурніший. Нарешті в нього вирвалось:

— Гартман, я вам забороняю без мого відома замовляти й виготовляти Мідасів. Сьогодні ви замовляєте мені шофера, а завтра…

Його думку докінчив Гартман сам собі: “…а завтра я замовлю тобі вбивцю, як дві краплі води схожго на тебе. Він тебе вбиває, ми топимо в океані до бісової мами твій труп, а твоя електронна копія стає слухняною лялькою в моїх руках. І всі твої скарби стають моїми, бо на біса вони електронній ляльці, відповідно запрограмованій. Думаю, що той хлопець, якого ти тримаєш у себе на віллі, не відмовив би мені у люб’язності запрограмувати твого електронного двійника як слід. Ет, дурень я, дурень! Так треба було зробити з самого початку. Тепер пізно!”

На віллі нафтового й хімічного короля Дарлінга, розташованій у дрімучому заповідному лісі, куди Гартман привіз Мечислава, його золотий лімузин не став сенсаційною бомбою. Лише кілька бізнесменів, яким Мечислав залишив недогризки акцій і які сподівалися виторгувати в нього ще дещо, вдали захоплення, але Мечислав відразу ж відчув усю нещирість їхнього подиву. Щодо Дарлінга і його почту, то вони навіть не кліпнули, бо золотий автомобіль не засліпив їх. Для них усе це було вже давноминулим етапом. Свого часу вони теж заводили ванни із справжнього золота, де в шампанському купали коханок, вони обшивали свої пантофлі алмазами в сотні каратів, вони вставляли платинові щелепи своїм мопсам і робили ще чимало всіляких непотрібних дурниць. Тепер вони їх не роблять. Коли хочете знати, вони живуть навіть скромно. Вони сплять на таких самісіньких ліжках, на яких сплять їхні клерки, вони одягають стандартні піжами, чистять зуби серійною пастою і не завжди встигають проковтнути свій п’ятидесятицентовий сніданок. Насолоду вони знаходять в іншому— в магії цифр, у гіпнозі багатства, в дурманові влади над мільйонами людей.

— Хлопчик бавиться, — скептично примружив око містер Дарлінг, — з ним буде те, що й з усіма. Шкода, я думав, він розумніший. Боюсь, що йому незабаром доведеться відколупувати зубилом по шматочку від свого авто^. щоб заплатити борг перукареві.

— Ну, спершу він ще мусить завести собі яхту, оббити її листовим золотом, одружитися з найрозпутнішою кінозіркою, потім розпочати справу про розлучення і таким чином, процвиндривши все, підшукати собі роботу клерка у вас, містер Дарлінг, — зауважив хтось з гостей, щоб зробити приємне господареві.

— Ця людина покликана, щоб урятувати націю від комунізму, анархії і сваволі чорних! — проскрипів за спиною містера Дарлінга чийсь противний голос.

Це був містер Джім Ферч. Останнім часом будь-яка зустріч бізнесменів не обходилась без цієї людини. Він приходив навіть туди, куди його не запрошували, але ніхто не наважувався показати йому на двері.

Містер Дарлінг вдав, ніби не розчув слів Джіма Ферча. Дарлінг належав до старої когорти “чесних” бізнесменів, які спали не більше п’яти-шести годин на добу, не обжиралися, не обпивалися, не знаходили зайвої годинки, щоб провести її в обіймах коханки. Вони просто робили гроші. Робили їх день у день, вісімнадцять годин на добу, місяцями, роками, десятиріччями. Бізнесмени типу містера Дарлінга вважали, що зобов’язані своїм багатством виключно собі й нікому більше. Вони глибоко зневажали нуворишів типу Живокіста і гієн та шакалів типу Ферча, які живилися падлом. Але містер Дарлінг і йому подібні, котрі вже вимирали, мамонти бізнесу не могли не рахуватися з Живокістами й Ферчами. Ферчі були потрібні, коли ще хтось (а цих “когось” були мільйони) заявляв про те, що не самі Дарлінги нажили свої шалені капітали. Ферчі зривали страйки, вбивали робітничих керівників, прогресивних лідерів профспілок, правдивих журналістів, постачали штрейкбрехерів, найманих убивць, лжесвідків. Ферча треба було терпіти, як сторожову собаку, й миритися з тим, що від собаки не пахне фіалками.

Живокісти були непотрібні. Але їх теж не можна було скидати з рахунку, ігнорувати. Останнім часом ці технократи (містер Дарлінг не сумнівався, що Живокістові вдалося розбагатіти внаслідок якогось геніального винаходу, який, напевне, дозволяє перетворити консервні бляшанки на золото) полізли з усіх щілин, наче блощиці, й починають пити кров з чесних бізнесменів. Так, часи міняються. Колись такий задрипаний інженерчик годинами сидів у приймальні містера Дарлінга чи якого-небудь іншого бізнесмена і мріяв продати свій винахід, щоб купити собі нові штани. Скількох таких бачив Дарлінг на своєму шляху! Скількох купив за безцінь, скільком показав на двері, коли їхній винахід не давав прибуток вже зараз. Були, правда, з-поміж них і такі, що ставали акціонерами, крутилися, як справжні бізнесмени, й згодом ставали людьми. Але ставати людьми їм допомагав містер Дарлінг або йому подібні. Тепер не те. Стара лисиця Гартман, видно, знає значно більше, ніж каже. Він переконав Дарлінга влаштувати зустріч бізнесменів з цим Живокістом. Цікаво, невже й Гартман, старий досвідчений ділок, бачить у цьому нуворишеві фінансового й політичного фюрера?

Живокістові варто було б підійти до господаря вілли, привітатися, запитати про здоров’я місіс Дарлінг і познайомитися з міс Дарлінг… А що коли він захоче зробити з міс Дарлінг місіс Живокіст? То нічого, що прізвище в нього таке дике. При такому багатстві цей Живокіст міг би бути навіть негром чи китайцем, і тоді б містер Дарлінг був би вище расових забобонів. Але Живокіст з самого початку повів себе як досвідчений хам. Він звернув на містера Дарлінга не більше уваги, ніж на портьє де-небудь у зачуханому готелі. Мечислав не ступив назустріч господареві вілли. Він залишився стояти на місці й свердлив очима всіх присутніх.

Вовк, що хоче прибитися до зграї, мав би себе поводити не так зухвало. Але цьому вовкові зграя була непотрібна. Він був потрібен зграї, і зараз давав це відчути. Психологічна боротьба тривала нескінченно довго. Навіть Гартман, завжди усміхнений Гартман, самовпевнений Гартман, — розгубився і знітився. Йому не вірилось, що хто-небудь на білому світі міг у присутності містера Дарлінга поводити себе так, як поводився Живокіст. Але яким би розгубленим і навіть переляканим не був містер Гартман, він зрозумів, що зараз триває боротьба. Безкровна, мовчазна, але це боротьба не на життя, а на смерть. Боротьба між Дарлінгом і Живокістом. Хто в цій боротьбі залишиться переможцем, залежить виключно від зграї. Якщо всі присутні тут і ті, кого добре обчухрав Живокіст, і ті, кого менше, і ті, хто ще сподівається вирвати якісь крихти із його рук, і ті, що завжди грали роль риб-прилипал при акулі, якщо вони зігнорують зараз Живокіста, його не врятує ніяке золото. Завтра ж ця могутня сила, очолювана Дарлінгом, рухне на Живокіста й розчавить його.

Мабуть, Живокіст розумів це не гірше від Гартмана. Він став блідий як смерть, і віко лівого ока дрібно-дрібно засіпалося. Аби він повівся інакше, аби він зробив кілька кроків до містера Дарлінга, і йому дозволили б піти на компроміс. Тоді його визнають своїм, його приймуть до зграї, він поділить з містером Дарлінгом вплив на біржу й узагалі на всі національні багатства. Містер Дарлінг згоден ділитися владою. Потім він буде викручуватися, підставляти ніжку Живокістові, не дуже дивуючись і не дуже ображаючись, коли Живокіст робитиме те саме. Почнеться ризикована затяжна гра, яка носить назву фінансового й політичного бізнесу. Але Живокіст надумав іти ва-банк. Усе, до чого він брався, йому досі вдавалося. То невже ж він не звалить цього старого гриба Дарлінга, хоч і підпертого мільярдами?

Довго, нескінченно довго тяглися ці секунди… Кожна з них була варта років. Живокіст не рушив з місця. Перші риби-прилипали покинули стару акулу й попливли до. нової. Дарлінг відчув, як у нього дерев’яніють ноги. Він мало не впустив кришталевий фужер з коктейлем, але стримався, взяв себе в руки й зумів поставити його на тацю лакеєві, навіть не розхлюпавши.

Греблю наче прорвало. Тепер кожен відштовхував плечем іншого, намагаючись пробратися ближче до містера Живокіста, зустрітися очима з його крижаним поглядом. Тепер кожен лаяв себе в душі за те, що не зробив цього кроку перший.

Але Живокіст, здавалося, не помічав ні тих, що підійшли перші, ні тих, що підійшли другі чи треті. Він не чув компліментів на свою адресу, не чув фамільярно-підлабузницьких вигуків, не чув захоплень його унікальним лімузином. Він свердлив очима Дарлінга, бо Дарлінг один залишився стояти непорушно й намагався витримати погляд цього молодого вовка.

Погляду його Дарлінг не витримав, згорбившись під вагою Живокістових мільярдів, наче загіпнотизований, на дерев’яних ногах наблизився він до Живокіста і потис йому руку. Живокіст мляво й неуважно відповів на цей потиск, дивлячись кудись крізь Дарлінга. Він усе ще був неуважний, похмурий, когось шукав очима в натовпі “дужих світу цього”, й вони почали розгублено крутиги головами.

— Є тут містер Ферч? — замість привітання запитав Мечислав.

— Я тут, сер! — вихопився уперед Ферч.

І по тому, як він сказав це “сер”, і по тому, як інстинктивно виструнчився Ферч, усі присутні зрозуміли, хто тепер буде їхнім хазяїном, і ті, котрі стояли далі, ще раз вилаяли себе в душі за те, що вчасно не наблизилися до містера Живокіста.

— Зараз я вам скажу кілька слів, а потім містер Ферч зупиниться на подробицях, — слова Живокіста падали, як мідяки в старцівські шапки.

Він розмовляв з ними навіть не як з прикажчиками. Він взагалі не розмовляв, а просто доводив до відома. Зробивши цей коротенький вступ, Живокіст, не дивлячись ні на кого, простяг кудись убік руку, і в одну мить у його руці опинилася склянка з содовою. Живокіст пив так, ніби перед цим виступив з тригодинною промовою. Допивши содову, він одвів набік руку, й склянка кудись зникла. Тим, що стояли трохи віддалік, усе це здавалося схожим на фокус, і коли б склянка в руці Живокіста раптом стала золотою, це нікого б не здивувало. Але фокусів тут ніяких не було. Холуйство не знає меж так само, як і підлота. Залишається додати, що склянку з содовою Живокістові подавав не лакей. Лакей ніколи не зробив би цього так запопадливо.

— Панове, — почав Живокіст, не дивлячись нікому в очі, — панове, у вас немає підстав любити мене і вважати своїм!

Гул заперечливих голосів покрив останні слова Мечислава. Він підняв руку, й усе стихло.

— Власне кажучи, мені не треба вашої любові, не треба і вашої шани. Я, будемо відверті і давайте називати речі своїми іменами, обібрав багатьох із вас і не думаю на цьому зупинятися…

Стало тихо-тихо.

— Так-так. Я не сентиментальна вихована дівчинка з пансіону, а людина справи. Я роздяг багатьох із вас і маю намір роздягти решту. Але я хочу зупинитися на одній деталі. Нікого з вас я не роздяг до сорочки й нікого із вас не позбавив шматка хліба. Сьогодні ви, як і вчора, як і позавчора, їздите в своїх машинах, їсте свої біфштекси і ночуєте на своїх віллах чи на віллах своїх коханок. Для вас, власне кажучи, нічого не змінилося і не зміниться, даю вам слово джентльмена. А тепер зважте, що б сталося з вами, коли б вас почали роздягати червоні комуністи чи чорні негри. Прошу вас, містер Ферч, розтлумачте джентльменам, що на них чекало в недалекому майбутньому.

Джім Ферч вийшов наперед і підхопив репліку на ходу, як актор у сотому спектаклі. Видно, репетиція на віллі в Живокіста не пропала марно.

З перших же слів Джім Ферч намалював страшну картину, яка змусила б підняти волосся у надто нервових і неврівноважених джентльменів. Виявляється, усі вони жили останнім часом на вулкані, і якщо ще не почалося виверження цього вулкана, то в цьому виключна заслуга містера Живокіста. Червоні й чорні давно добиралися до сейфів присутнього тут поважного товариства, й коли б не містер Живокіст, вони б здійснили свої підступні наміри, й наслідки цього акту важко було б собі уявити.

У декого з присутніх, правда, майнула думка: “А яка, власне, різниця, хто нас пограбував — червоні вкупі з чорними чи оцей пройдисвіт?” Розумніші подумали й таке: “Чому ж червоні чи чорні не здійснять такий акт стосовно до містера Живокіста?” Джім Ферч ніби передбачав це питання і повів мову про те, що тепер, коли містер Живокіст врятував націю і систему, яка цій нації найбільше підходить, від фінансового краху, треба подумати про те, як урятувати і націю, і систему від краху політичного.

Містер Ферч не був дипломатом і тому без церемонних реверансів бухнув, що президент і уряд уже неспроможні дати лад країні, захистити їх кращих синів в особі тут присутніх від червоної та чорної небезпеки, а тому…

— А тому, — почувся чийсь іронічний голос із гурту, — врятувати націю може лише фюрер в особі містера Живокіста.

Ферч змовк на півслові й шпильками своїх чоловічків вицарапав із гурту того, хто виступав.

— Ваше прізвище, здається, містер Докс?

— Так, мене звуть Френсіс Докс, — сказав високий молодий чоловік.

Він почав бліднути на очах, і поки містер Ферч старанно занотував собі до записника його прізвище, став уже не блідим, а сіро-зеленим. Потрапляти до записника містера Ферча було б не варто, та ще й у такій ситуації. З тими, хто опинився в таких записниках, завжди траплялися якісь неприємності. То чомусь відмовляли гальма їхніх машин на найкрутіших поворотах, то вони топилися на мілкому місці біля самого берега, то опинялися на залізничних рейках якраз у тому місці, де саме в той час мчав експрес.

— Я хотів сказати, що за конституцією містер Живокіст не може балотуватися на пост президента, отже… — спробував було розписатися в своїй лояльності містер Докс, але Ферч уже його не слухав. Більше нікому не хотілося потрапляти до записника містера Ферча, отже, його більше не перебивав ніхто.

А він розповів, що “Товариство Джіма Ферча” цілком на боці містера Живокіста і буде його всебічно підтримувати. Коли Ферч назвав цифру пожертвувань, що її визначив містер Живокіст на потреби “Товариства Джіма Ферча”, присутнім стало моторошно вже в котрий раз за сьогоднішній день. Хтось прошепотів на вухо своєму сусідові:

— Якщо хоч десять відсотків цієї цифри реальні, то це щось жахливе!

Потім Ферч легко вклонився в бік містера Дарлінга (про нього весь цей час забули всі присутні) і сказав, що “Товариство Джіма Ферча” сподівається, що містер Дарлінг теж підтримає його економічно, хоч, може, не так щедро, як це зробив містер Живокіст.

Дарлінг непевно розвів руками. Живокіст, ні з ким не прощаючись, пішов до машини, Ферч поспішив за ним, позаду цуциком біг Гартман.

Коли вони поїхали, на віллі Дарлінга ще довго панувала мовчанка. Ніхто не наважувався дивитися хазяїнові в очі. Ніхто не наважувався сказати хоч слово проти Живокіста. Й за кращих часів не вельми довіряли один одному, а тепер…

Тоді сказав сам Дарлінг:

— Йому треба зламати хребет! Бо буде велика біда. Для нас усіх.

Ніхто йому не відповів, і ніхто йому не заперечував.






МІДАС МІНЯЄ ШКІРУ, А ОСАНДРА ЗАЛИШАЄТЬСЯ В СТАРІЙ





Але хребет Живокіста вперто не ламався, хоча Дарлінг пішов на нього відвертою війною. Правда, самого золота вже тепер було замало. На Мечиславовій віллі ще лежали тонни й тонни золота. Й Мечислав міг би скупити всі акції Дарлінга, але біржа зробила якийсь маневр, і акції Дарлінгові пливли повз руки Гартманової банди.

Це було зрозуміло. На біржі сиділи тверезі люди, й Дарлінг по духу був їм значно рідніший, ніж Живокіст. Випустити на біржу ще раз Мідаса Живокіст не наважувався невідомо чому. Може, з нього трохи збив пиху стійкий опір Дарлінга й він побоявся, щоб ненароком не виявилось, хто такий насправді Мідас, може, не хотів віддавати лаврів переможця електронній машині, може, були й інші причини — ніхто не знав. Як би там не було, Живокіст тепер дуже рідко бував на віллі, частіше їздив до міста, де йому вже належало кілька хмарочосів.

І Нуазе стерегли вже тепер не тільки Мідаси, до Мідасів приєдналися парубки містера Ферча.

Всі газети писали про двобій містера Дарлінга й містера Живокіста, й тільки про двобій. У ранішніх, денних і вечірніх газетах. Отже, коли містер Френсіс Докс загинув в автомобільній катастрофі, газети вмістили про цю подію кілька рядків, незважаючи на те, що містер Докс належав до однієї з найбагатших (ще недавно) родин у країні. Більшість газет була на боці Живокіста, а “Незалежна газета” примудрилася навіть замовити статтю містеру Живокісту. Містер Живокіст був дуже люб’язний, і хоч статтю написати так і не зібрався, зате дав інтерв’ю, в якому докладно розповів читачам “Незалежної газети”, чого він домагається. Хай знають усі, хто не зміг і в цьому році знайти роботу, хай знають усі, хто працює зараз неповний робочий тиждень і кожної миті може опинитися на біржі праці, хай знають усі, хто не спромігся зробити останнього внеску за пральну машину, і її в нього відібрано, хай знають усі, хто не зміг у цьому році купити автомобіль останньої моделі, хай знають усі, кому не вистачило кількох доларів до мільйона, — всі їхні біди ідуть від Дарлінга і від… уряду. Дарлінг — жорстокий експлуататор, і через нього страждають люди. На підприємствах, які від недавнього часу належать йому, Живокістові, і мови немає про експлуатацію. Робітники й увесь персонал заробляють значно краще, ніж вони заробляли раніше. (Тут Живокіст не брехав, він, як Мідас на біржі, кинув рибам жирного черв’яка, і вони поки що не розібрали, що всередині черв’яка — гачок).

Коли він, Живокіст, примусить старого Дарлінга самого добувати нафту, а не експлуатувати робітників, тоді… А далі газета вустами Живокіста несла якусь ахінею. З одного боку, виходило, що він виступає наче революціонер і веде непримиренну боротьбу з експлуататорами типу Дарлінга, з іншого боку — він атакує уряд за те, що уряд не захищає Дарлінга і його, Живокіста, від зазіхань червоних і чорних. Елементарна логіка корчилася у конвульсіях на сторінках “Незалежної газети”, але ніхто на це не звертав уваги. Ті, яким не вистачило кількох доларів до мільйона, із сердечним трепетом спостерігали за двобоєм між Живокістом і Дарлінгом, і їм було не до логіки. Решту більше цікавило, чи знайдуть вони завтра роботу або чи завтра вони роботу не втратять.

Хлоп’ята з “Товариства Джіма Ферча”, яке повністю перейшло на утримання Живокіста, пожвавили свою діяльність. Тепер у них починалися жнива.

“Товариство Джіма Ферча” було легалізованою гангстерською організацією. Та коли звичайним гангстерам-чорноробам, “безідейним” гангстерам, що добували свій шматок хліба в поті чола, часто і густо допікала поліція, якщо гангстери-чорнороби експлуатувалися поліцією, віддаючи їй часто половину здобичі, якщо “безідейні” гангстери часом сідали на електричні стільці, то гангстери-інтелектуали, “ідейні” гангстери, які називали себе “Товариством Джіма Ферча”, завжди перебували під захистом тієї ж самої поліції. Карний кодекс був не для них, бо вони вбивали, грабували, підпалювали, висаджували в повітря виключно з “ідейних” міркувань, на певній політичній платформі. Джім Ферч скромно іменував себе рятівником нації, рятівником національних здобутків і національного способу життя, а в кого ж підніметься рука зупинити благородні бажання.

Покійний Вертес, колишній вірний слуга Живокіста, був щеням у порівнянні з Ферчем. Що таке, зрештою, Вертес? Власник невеликої фабрики вбивств на невеликому острові Кардос. Щось середнє між бюро добрих послуг і транспортною конторою, яка за бажанням клієнтів відправляла кого треба на той світ. У Джіма Ферча справа була поставлена значно ширше. Коли кустар Вертес за допомогою свого не дуже численного штату спроваджував кого-небудь на той світ, йому доводилось замітати сліди свого злочину. Від цього не могла не страждати реклама. Що ж до Ферча, то він любив найширший поголос і, коли б міг, то кожен злочин, зроблений членом свого товариства, транслював би по радіо й телебаченню.

Часом це робилося. Вся суть у тому, як назвати ту чи ту річ. За термінологією Ферча (а цю термінологію дуже швидко засвоїла і поліція, і офіційна влада), ні вбивство, ні підпал, ні вибух ніяк не називалися злочином. Це були законні акти помсти, ба навіть введення суспільного життя до потрібного русла. Злочину тут не було ніякого, бо Джім Ферч і всі члени його товариства діяли від імені обуреної нації.

Отже, зараз від імені вдячної нації хлоп’ята Ферча стерегли Живокістові заводи, стежили, щоб, бува, де-небудь не спалахнув страйк, затискували найменші прояви незадоволення, підслуховували телефонні розмови та, відверто шпигуючи, “вивчали” громадську думку.

Власне, поки що великого клопоту в них не було. На тих підприємствах, котрі купив Мідас для Живокіста, робітники не мали підстав для страйку. В пошуках популярності й для підриву авторитету Дарлінга і тих зв’язаних з ним підприємств, які поки що чинили Живокістові опір, Живокіст задовольняв майже всі вимоги робітників. Ферчисти зараз були зайняті не придушуванням страйків, а їхнім розпалюванням. Звичайно, на підприємствах Дарлінга. В цьому їм активно допомагали газетні королі, з печінками куплені Мечиславом Живокістом.

У ці дні ферчистам доводилося багато попрацювати фізично. Хлопці вони були дужі й од такої роботи тільки нагулювали апетит. Правда, годував Живокіст добре.

Робота полягала в знищенні автоколонок на автотрасах. Велика літера “Д” на кожній бензоколонці повідомляла про те, що вона належить компанії “Дарлінг петролеум”. Таку бензоколонку було видно за кілометр, а те, що від неї залишилось після відвідин ферчистів, виднілося за кільканадцять кілометрів. Бензоколонки вибухали акуратно й послідовно, як ракети на ілюмінованому вечорі.

Для широкої громадськості це все зручностей не створювало, але газети, куплені Живокістом, у всьому звинувачували… Дарлінга. Ці звинувачення обґрунтовувались навіть з “наукових” позицій. “Авторитетні” експерти на сторінках “Незалежної газети” свідчили, що Дарлінг замість високоякісного бензину продає автомобілістам якусь небезпечну хімічну суміш, яка обходиться йому значно дешевше ніж бензин. Коли одна поміркована газета, до якої ще не дійшли Живокістові руки, запитала, чому ж тоді вибухають самі лише бензоколонки, чому не вибухає бензин (чи то пак суміш) у баках автомашин, приклади на підтвердження теорії “експертів” з “Незалежної газети” негайно знайшлись. Автомобілі почали вибухати по всій країні, то тут, то там, з невідомих причин. Ясно, що в усьому був винен Дарлінг.

Були, правда, цікаві деталі в цих загадкових, трагічних історіях. Вибухали автомашини лише в тих, хто так чи інакше пов’язав свою долю з долею Дарлінга й не бажав переходити на бік Живокіста.

Але як би там не було, автомобілісти почали обминати десятою дорогою бензоколонки з неоновою літерою “Д”. Краще взагалі не користуватися автомобілем, ніж без пересадки летіти в гості до господа бога.

Велетенську країну лихоманило. В країні, де краще було залишитися без ніг, ніж без автомобіля, в країні, де автомобіль був не просто засобом пересування, де він давно перетворився на ідола, так довго продовжуватись не могло. Анархія була на порозі, й “Незалежна газета”, не перестаючи жахати президента примарами революції, закликала вживати заходів. Уряд було деморалізовано остаточно, й про Живокіста вже казали як про нового фюрера. Дарлінг і його компанія кожного дня зазнавали мільйонних збитків, але не одним бензином жив Дарлінг, і вибухи бензоколонок поки що сприймав як болючі, але не смертельні укуси комарів.

А з-за океану вже пливли танкери з англійськими нафтопродуктами: Гартман керував будівництвом нафтопереробних заводів. Мечислав виступив по телебаченню і заявив, що не допустить ганьби нації. Якщо Дарлінг примушує велику націю ходити пішки чи знову їздити на шарабані, то він, Живокіст, не дозволить цього зробити. Скоро кожен громадянин країни матиме втричі дешевший бензин, ніж він мав досі.

Мечислав і тут дотримав слова. Буквально як гриби після дощу, уздовж автострад почали виростати нові бензоколонки з неоновою літерою “М”, першою літерою імені Живокіста. І, дивна річ, чим більше з’являлося таких колонок, тим рідше вибухали й загорялися бензоколонки з літерою “Д”. Вони тепер і так горіли, хоч і без вогню: бензин у колонках з літерою “М” був утричі дешевший, і автомобілісти все рідше й рідше зупинялися біля колонки з літерою “Д”.

Дарлінг бачив, що бензоколонки тільки початок. Витрачаючи шалені гроші (а запаси їх були, мабуть, у Живокіста невичерпні), Живокіст створить страшенний демпінг на ринку всіх хімічних товарів і продуктів, так чи інакше пов’язаних з нафтою. І все-таки Дарлінг поклав собі боротися до кінця. Несподівано на короткий час він знайшов спільника. Але це було пізніше.

…Нуазе поволі приходив до свідомості. Щось холодне й мокре розтікалося по його голові. Як крізь велетенську товщу води, він бачив постать, що схилилася над ним.

Нуазе напружив усю волю, всю свою витримку й сів. У голові гули джмелі, світ гойдався перед очима, в роті був присмак заліза, але він спробував посміхнутися.

— Ще кілька кроків, і був би я за воротами! Знаєте, там стоять не лише Мідаси. Робот ніколи так механічно й байдуже не вдарить людину. На чому на чому, а на емоціях роботів я знаюся!

— Заспокойтеся, заспокойтеся, — умовляв його Мідас, — ляжте спочиньте, все буде гаразд.

З великим зусиллям Нуазе звівся на ноги.

— Любий мій Мідасе, все буде гаразд тільки за тої умови, що я не заспокоюсь. Мені не можна заспокоюватись. Треба шукати, вираховувати, думати! Ми з вами й так згаяли до біса часу, розкисли, як хлопчики, а треба було думати, думати, думати. Код головного входу я вже розшифрував. Двері відчиняються на мої власні біоструми, й коли б не оті… оті, як вони, супермени, ота ферчиська наволоч, ми були б уже вільні. Мені невідомо, хто програмує зараз Мідасів…

— Ці Мідаси, що зараз стережуть вас, уже уніфіковані. Це серійний випуск. Живокіст підміняв їх непомітно для нас, і я тільки випадково про це довідався.

— Виходить, ми вже не господарі їх? Я, що вважаюся рідним їхнім батьком, і ви, їхній учитель?

— Мсьє Франсуа, ми з вами були звичайними кустарями-одинаками. Зараз усе змінилося. У штаті Олахо на Живокіста працює цілий комбінат (утаємничений і автоматизований). На цей комбінат має доступ лише Гартман та кілька інженерів, абсолютно вірних Живокістові, бо він платить їм шалені гроші, до того ж не паперові, а золоті. Знадвору цей комбінат охороняється ферчистами. Все це робота Гартмана за дорученням Живокіста. Якось я підслухав їхню розмову… — Мідас знітився. — Звичайно, підслуховувати чужу розмову не…

— Мідасе, ти ж розумна людина! На якого біса тобі здалося переносити моральні принципи чесних і порядних людей на зграю бандитів? Що ж ти почув?

Нуазе давно не бачив уже в особі Мідаса електронної ляльки, а розмовляв з ним як з людиною.

— Гартман скупив усі підприємства, де колись по частинах виготовлялися деталі для Мідасів. Зараз усі ці заводи злито в один комбінат. Так вигідніше. Вони планують збудувати на березі океану ще один комбінат. Здогадуєтесь який?

— Здогадатися неважко. Золотоплавильний. Тепер, мабуть, уже не окремі Мідаси, а цілі бригади їх нишпорять і під водою, і під землею і тягнуть Живокістові тонни золота. Та-ак, тут, на віллі, вже не ті масштаби.

— Я теж помітив, що Мідаси з обслуги вже не ті. Вони й тупіші щодо будь-яких емоцій, і разом з тим чутливіші. Своїми обличчями вони нагадують тих, хто охороняє нас знадвору…

— Ферчистів? — запитав Франсуа.

— Так, ферчистів.

— То не роботи, вони живі.

— Я знаю, але…

— Ти хочеш сказати, що то не люди? Що ж, ти маєш абсолютну рацію. Вони не люди навіть в біологічному понятті цієї категорії. Бо якщо вони гомо, то в усякому разі не сапієнс. А в тому, що в нових Мідасів обличчя позбавлені будь-яких слідів інтелекту, теж є певна закономірність. Живокіст домагається, щоб між бандитами цього покидька Ферча й роботами не було ніякої різниці, щоб ніхто не відрізнив, де починається робот і де закінчується ферчист.

На хвилину Нуазе замислився, а потім сказав:

— Слухай, Мідасе, як на твою думку, хто на тому новому заводі монтує Мідасів?

— Думаю, що самі Мідаси. Правда, досконаліші. Пам’ятаєте тих, з першої серії, яких монтував із деталей я особисто, а програмували ви.

— Тоді скажи мені таку річ. Чому ти не там? Адже ти розумніший за всіх них, разом узятих? Чому ти не там? Чому, зрештою, Живокіст, практична людина, ніде більше тебе не використовує?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Мідас.

— А я знаю. Живокіст боїться Мідаса, тому що розум Мідаса гуманний, людський і вже органічно нездатний на підлість. Тепер не досить позбавити Мідаса тієї чи тієї інформації, він знову її набуде. А ти уяви собі, що ти почнеш програмувати ту продукцію, що зараз випускають на новому Живокістовому комбінаті. Живокістові зараз потрібні безсловесні тварюки, які б тягали для нього золото, і бандити та вбивці. Для чого йому інтелектуальні та гуманні роботи?

— Він захоче мене демонтувати, — сказав Мідас, — але живим я в руки не дамся.

Це “живим” не здивувало Нуазе. Він сприйняв його як єдине доцільне й правильне в цьому розумінні слово.

— Мідасе, ти мусиш стати вбивцею, — рішуче сказав Нуазе.

— Я давно до цього готовий і не розумію, чому досі…

— Боюся, що ти мене не зрозумів. Убивство Живокіста тепер нічого не дасть. Залишається Гартман і, найголовніше, Ферч. Терор ніколи нікому не ставав у пригоді. Я зараз не маю змоги поліпшувати твою політичну освіту. Час не той, часу взагалі обмаль, до того ж у мене все пливе перед очима…

— Вам треба спочити, — ще раз делікатно втрутився Мідас.

— Ми наспочиваємось до того, що будемо спочивати в могилі. Слухай мене уважно. Від сьогодні ми з тобою працюватимемо над проблемою блокування цих електронних дверей та вікон, пізніше доберемось і до Мідасів, вони будуть знешкоджені або стануть слухняними, як цуценята. Як це зробити, ми повинні подумати, на те ми й вчилися дечому й дещо вміємо. Залишаються ферчисти знадвору. З ними впораєшся ти, й тоді — воля! Ти повинен стати Мідасом-охоронцем, бо у Живокіста з дня на день можуть дійти руки й до тебе. Ти мусиш поміняти шкіру, якщо так можна висловитись. Твоїми електронними, гуманними, інтелектуальними бебехами ми повинні начинити коробку цього йолопа-охоронця, його зіпсований електронний мотлох ми покладемо до твоєї пластролової шкіри. Вимкнути живлення у Мідаса-охоронця зможеш тільки ти, мене він до себе не підпустить. Зрозумів? Стало тихо-тихо. Нарешті Мідас сказав:

— Я— я не зможу цього зробити…

Нуазе лукаво усміхнувся і вдарив себе по коліну.

— Філософія? Ну, добре. Хай тоді гине людина й робот, який теж, по суті, став людиною. Хай залишається на втіху Живокістові і його банді електронний кретин. Я стомився… Я хочу спати… Залиши мене самого…

Мідас тихо вийшов.

А через кілька днів Гартман, сидячи в міському кабінеті Мечислава і доповідаючи про різні справи, сказав:

— До речі, Мідас, той, найперший, згорів.

— Як згорів? Хіба на віллі була пожежа? — звів брови

Мечислав.

— Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він втратив інформацію і…

— Лізете з різними дурницями, — відмахнувся Живокіст. — Я думав — справді щось важливе. Одним Мідасом більше, одним менше — яка різниця? Цікаво знати, чи доповідали б ви ковбасному королеві про те, що кіт украв у нього одну сосиску? Нате ось краще, читайте і завтра доповісте, що зроблено.

З тими словами Живокіст простяг Гартманові газету. З газетної шпальти на Гартмана дивився портрет знайомої людини. Десь Гартман уже бачив цього іспанця чи пуерторіканця, але де — він зараз не міг пригадати. Він напружив усю свою чіпку пам’ять і, напевне, так і пригадав би, бо Гартман умів пригадувати й не таке, але Живокіст нетерпляче пересмикнув плечем.

— Читайте, читайте!

Газета “Голос нації” дещо об’єктивна, поміркована, ліберальна і багато де в чому прогресивна, одна з небагатьох, яка боролася з Живокістовими бандитами пера, вмістила статтю “Осандра проти Живокіста!” Ага! Тепер Гартман згадав. Це був той офіціант, що тоді в “Рожевій Мері” накинувся на Живокіста, вимагаючи якоїсь компенсації. Гартман швиденько пробіг очима статтю, і йому стало зрозуміло все. Таких подробиць з біографії свого шефа не знав навіть він. Журналіст, який узяв у Осандри інтерв’ю, наполягав на розслідуванні, на судовому процесі. Він відверто мостив Живокіста на лаву підсудних. У статті також ішлося, що містер Осандра доручив вести судову справу відомому в усій країні адвокатові Стіву Баркінсу. Газета була глибоко переконана, що Живокіст не тільки відшкодує містеру Осандрі всі заподіяні збитки. Газета ставила питання руба й вимагала суду над Живокістом як над карним злочинцем. На суді мало з’ясуватися, звідки Живокіст нахапав стільки багатства…

— Як бачите, Дарлінг має спільника, — скривив рота Живокіст.

— Переконаний, сер, що хлопці Дарлінга розшукали цього покидька. Або він сам догадався прийти до них. Як би там не було, я глибоко переконаний, сер, що Стіву Баркінсу платитиме Дарлінг. Баркінс дешево не бере, та ще й за такий процес!

— Усе це мене мало турбує, — роблено позіхнув Живокіст, — але мені хочеться, щоб завтра ми з вами вели мову про щось інше.

Живокіст устав, пружини викинули із крісла Гартмана. Коли Гартман був уже біля дверей, Мечислав зупинив його:

— Не здумайте ліквідувати цього Осандру. Мені не потрібно зайвих розмов.

І тут Гартман остаточно переконався, що Живокіст боїться, боїться, як шкідливе котеня. Справді, якщо втрутиться уряд, авантюра Живокіста може скінчитися погано. Тоді кому скрутиться, а Гартманові змелеться. Дивно, що президент чогось вичікує, дивно, чому не втручається федеральний суд. Тартанові стало страшно. Тепер він рятував власну шкіру, а це він умів робити.

Адвокат Стів Баркінс узяв трубку.

— Стів? Це Гартман. Ви мене знаєте, я ніколи нікому нічого не раджу, й зараз я залишаюся вірним своєму принципу. Але я не раджу вам починати цей ідіотський процес.

Гартман прислухався до трубки, але вона мовчала.

— Ви мене чуєте, Стів? — не витримав Гартман.

— Я вас вельми добре чую, Альфред, але, на жаль, я не можу скористатися вашою порадою.

— Це не порада.

— Тоді це погроза?

— Ні, ще не погроза. Просто я хочу запропонувати вам справу, яка принесе вам трохи більше, ніж пропонує Дарлінг.

— До чого тут Дарлінг?

— Стів, не будемо дітьми…

— Мої принципи…

— Стів, я чув, у вас нова цяцька? “Беро” нової марки — чудова машина, але я чув, що в цих машин часто без усякої причини вибухають мотори, причому на великій швидкості.

— Це погроза?

— Абсолютно ні. Я вважаю своїм глибоким обов’язком застерегти вас, ви ж знаєте, як я…

— Не будемо про це.

Трубка мовчала. Цього разу Гартман не підганяв її. Він знав, що Баркінс відгукнеться сам. І він не помилився.

— А яку справу ви пропонуєте мені, Альфред?

— Про це мова іншим разом.

І Гартман поклав трубку. Тепер у ньому не було ніякого сумніву, що Баркінс відмовить Осандрі. Проте завтра зранку Гартман мав намір знову подзвонити Стіву Баркінсу: справа для такого блискучого адвоката, яким був Баркінс, безперечно, знайдеться. Його можна використати в процесі проти редактора “Голосу нації”. Цього мерзотника треба притягти до відповідальності за наклеп у пресі і дифамацію. Це не пізно буде зробити й завтра, а поки що Гартман почав розшукувати по телефону Ферча…

Наступного дня газета “Голос нації” друкувала некролог. Якось воно сталося так, що молодий талановитий журналіст Боб Стівен, автор інтерв’ю, — він брав його в Осандри, — раптом покінчив життя самогубством за день до власного весілля. Газета розповідала про сльози невтішної нареченої, жодним словом не пов’язуючи смерть Боба з уміщеним в газеті інтерв’ю, але Гартман не оцінив такого благородства газети. Газета словом не обмовилася про наступний процес “Осандра проти Живокіста”. Гартмана не зворушили навіть сльози невтішної нареченої. Він тут-таки потелефонував Стіву і хазяйським тоном звелів йому починати процес проти “Голосу нації”.

Не встиг Гартман порозмовляти по телефону з адвокатом, як йому доповіли, що до нього рветься якийсь Осандра.

— Хай зайде! — звелів Гартман.

Йому хотілося трохи розважитись. Якщо цей тип зчинить таку ж істерику, як тоді, в номері готелю, буде над чим посміятись і буде що розповісти Живокістові.

Але Гартман помилився. В Осандри зовсім не було войовничого настрою. Худий, висхлий, якийсь приречено похмурий, він стояв перед Гартманом і бгав у руках вицвілий берет. Гартман запросив його сідати, але Осандра не сів.

— Містере Гартман, я обійшов двадцять адвокатів, і ніхто з них…

— У мене не адвокатська контора, містере Осандра, ви, мабуть, помилились.

— Ні. Я не хочу процесу, я відмовляюся від усього.

— Але вам ніхто нічого не пропонує, — поклав ногу на ногу Гартман.

— Я розумію. Та коли потрібні які-небудь свідчення на користь містера Живокіста… Я тоді так необережно…

— Що “необережно”?

— Необережно дозволив собі сказати про містера Живокіста. В усьому винен той пройдисвіт журналіст…

— О містере Осандра, чи ж личить вихованій людині вести мову таку, про мертвих говорять гарне або нічого.

— Так, я знаю. Бог скарав його. Але…

— Але вас цікавить, чи бог не скарає вас? Ні, вас він не скарає. У бога доволі інших справ.

— Дякую вам, містере Гартман. І ще я хотів нагадати, що коли будуть потрібні мої свідчення…

— Коли будуть потрібні ваші свідчення, ми вас розшукаємо. У вас усе?

Осандра переступав з ноги на ногу.

— Ви приїхали сюди в метро? — раптом запитав Гартман.

— Так, я приїхав метро.

— Вважаю своїм обов’язком відшкодувати ваші транспортні витрати.

За тими словами Гартман тицьнув Осандрі кілька центів. Приємно дати милостиню колишньому мільйонерові…






ЖИВОКІСТ У ЗЕНІТІ





Здавалося, Живокіст досяг усього, про що тільки міг мріяти. Дарлінг на уламках своєї величі, багатства і політичної могутності агонізував: “пластмаси, хімічна сировина, безліч виробів, проміжним продуктом для яких були газ і нафта, все це замінилося пластролом, який все більше і більше опановував не тільки внутрішній, але й світовий базар. Бензоколонки з літерою “Д” залишилися тепер хіба що десь у глибині країни, на другорядних дорогах, куди ще не досягли поки що молодці Ферча й де агенти Гартмана не встигли докласти рук. Живокіст міг тепер гребти золото де завгодно і як завгодно. Він навіть напевне не знав, хто йому приносить більше багатства— Мідаси-роботяги з дна моря і глибин землі чи біржа. Тепер не тільки “Незалежна газета” писала про те, що слід політичну владу віддати до рук тому, в чиїх руках влада економічна. Якась бульварна жовта шавка називала, надриваючись, Мечислава Живокіста “фюрером”, “рятівником нації” і закликала надати йому всю повноту влади.

Так, Живокіст був у зеніті своєї слави, але задоволення він не відчував. Доки в Рожевій оселі, в резиденції президента буде сидіти не він, Мечислав Живокіст, а інша людина, справу не можна вважати завершеною. Незабаром вибори президента. Колись передвиборча лихоманка охоплювала всю країну. Бегемот[1 - Бегемот — емблема радикальної партії.] боровся з верблюдом.[2 - Верблюд — емблема ліберальної партії.] Кандидати на пост президента їздили з кінця в кінець велетенської країни, обіцяли золоті гори своїм виборцям, цілували дітей своїх виборців, гладили песиків своїх виборців і взагалі вели себе так, ніби не було для них на світі дорожчих людей, ніж їхні виборці.

Потім підраховували голоси, хтось перемагав, хтось зоставався переможеним. Переможець переселявся до Рожевої оселі, переможений збирав сили, щоб узяти реванш через чотири роки, обіцянки не виконувались, і все повторювалось через чотири роки в тій же послідовності.

Поки на горизонті не з’явився Живокіст, усе йшло як і мало йти. Теперішній президент Губерт висунув свою кандидатуру ще на один термін від партії “бегемотів”, його конкурент Джон Квокс балотувався на пост президента вперше, від партії “верблюдів”. До речі, у Квокса було чимало шансів стати президентом. Молодий, енергійний, з досить прогресивними поглядами, він не просто сіяв обіцянки. Володіючи вугільними шахтами, він дещо поліпшив умови роботи та життя шахтарів, і це не могло йому не створити популярності.

Люди чомусь дуже швидко забули про те, що поліпшення умов праці та життя шахтарів було проведено за рахунок їх самих. Обиватель зупиняється перед упаковкою факту, сам факт його не цікавить.

Але одного чудового дня Живокіст допоміг містерові Квоксові позбутися не тільки вугільних шахт, але й надії стати президентом. Теоретично політичний горизонт Квокса не повинен би був захмаритись, бо згідно з існуючою конституцією президентом міг стати кожен громадянин — корінний мешканець країни. (На емігрантів цей закон не розповсюджувався, на їхніх дітей, навіть народжених тут, на місці, теж, отже, в Живокіста не було ніяких шансів стати президентом за існуючої конституції).

Але практично Джон Квокс міг знімати свою кандидатуру. В нього не було грошей, щоб проводити передвиборчу кампанію, тобто він не мав за що рекламувати сам себе.

Губерт залишився ніби без конкурента, але й він не робив ніяких активних кроків. Це. була людина нерішуча й безвільна, не переобтяжена зайвим розумом. Губерт, твердо завчивши конституцію, бачив, що хоча Живокіст має грошей на десять передвиборчих кампаній, але закон не на його боці, й тому був спокійний. Більше того, в думці він завдячував Живокістові за те, що той позбавив його конкурента. Цим, власне, і пояснювалась вичікувальна політика президента Губерта на початку діяльності Живокіста.

Минуло не дуже багато часу, й Губерт зрозумів, що краще хай би вже балотувався Квокс, ніж оцей тип, що зостався поза конституцією. Гартман і його банда скуповували не тільки контрольні пакети акцій, сам Гартман особисто скуповував сенаторів. Цей товар за незначним винятком був дуже доступним для тих, хто мав гроші. В Живокіста грошей було досить, він міг дозволити собі скуповувати сенаторів цілими кетягами.

Дивного в цьому нічого не було. Адже якщо людина обирає собі політичну кар’єру, вона свідомо йде на те, щоб її хтось купив. У цьому був весь сенс її існування. Принципові розходження і суперечки виникали лише навколо ціни. Сенатор хотів більше, покупець давав менше. Відомо, що виграє оптовий покупець. Гартман скуповував сенаторів оптом, а оскільки конкурентів у нього не було, сенатори йшли по досить дешевій ціні. Гартман міг дещо заощаджувати й для себе. Так от, саме куплені на корню сенатори почали підсовувати президентові Губерту свиню за свинею. Були хвилини, коли не тільки кар’єра, а навіть безпека, навіть життя Мечислава Живокіста висіли на волосині. Президент начебто прислухався до тверезих голосів і мав намір призначити слідство після Мідасових вправ на біржі.

Коли б комісія була створена негайно і коли б вона працювала як слід, Живокістові це не минулося б. Але справа в тім, що створити комісію було доручено саме тим сенаторам, яких Гартман придбав для Живокіста ще в той період, коли про Живокіста взагалі мало хто чув. Комісія не дуже поспішала створюватись. А створившись, не поспішала братися до роботи. Живокіст узяв їх під своє крило, вони начебто соромилися самі себе й паскудили нишком. А тепер… Вони давно мріяли про той час, коли можна буде вийти на вулицю й по-справжньому показати, на що вони здатні. І ось такий час настав. Тепер їхньому фюреру Джіму Ферчу не треба було шантажувати й залякувати дрібних підприємців, щоб роздобути дещицю на утримання своєї банди. Добрий містер Живокіст розв’язав проблему жратви раз і назавжди. Більше того, він створив для цих покидьків такі умови, про які раніше вони й мріяти не могли. Ще зовсім недавно “Товариство Джіма Ферча” хоч і жахало всіх, не було численним, і поліція чи національна гвардія могли б перебити ферчистів протягом одного дня в разі такої потреби.

Правда, гріх було скаржитись на поліцію. Навіть у часи найвищого збереження законності поліція не завдавала ферчистам великого клопоту. Якщо котрийсь із них, а особливо нахабних бандитів, попадався до рук поліції після суперзлочину, з ним поводилися чемно, а незабаром він або “тікав”, до того ж серед білого дня, або його випускали, не забуваючи при цьому пробачитися.

Поліція вважала ферчистів мало не своїми колегами. Вони таки й справді брали на свої плечі тягар поліційних обов’язків. Потрібно розігнати демонстрацію в захист миру? Будь ласка! Ферчисти налітали на демонстрацію раніше від поліції і чинили нахабніше і рішучіше, жорстокіше, бо не несли за свої дії ніякої відповідальності. Треба зірвати мітинг безробітних? Будь ласка! Поліційні комісари могли в цей час розпивати віскі з содовою, знаючи, що ферчисти справляться і без них. Настав час сказати чорним, де їхнє місце? І це можна! Тут поліція взагалі ні до чого. Можна було відразу, не поспішаючи телефонувати пожежникам. Поки приїдуть пожежники, від негритянської церкви чи клубу залишиться купа попелу.

Словом, до недавнього часу поліція і ферчисти мирно співіснували. Жили вони мирно й зараз, але поліція почувала якийсь душевний незатишок. Поліція розуміла, що тепер, у разі такої потреби, їй з ферчистами не впоратися, і вони, ферчисти, абсолютно ігнорують поліцію.

їхня кількість зростає день від дня. Філіали “Товариства Джіма Ферча” виникають по всій країні. Раніше ферчисти жили по домах, збиралися разом, тільки попереджені заздалегідь. Тепер Живокіст накупляв для них готелів, приватних будинків, які перебудовувалися під казарми. Численністю ферчисти могли вже сперечатися з національною гвардією, за військовим озброєнням, умінням, рішучістю і нахабством вони залишали національну гвардію далеко позаду.

Ще зовсім недавно ферчисти зодягалися хто в що. Найбільше, правда, вони полюбляли довгополі, бахматі плащі, бо під ними дуже зручно було ховати пістолети, автомати, а їхні кишені набивати гранатами. Тепер ферчисти одягнули уніформу. Ця уніформа мусила підкреслювати національний дух ферчиського поступу до влади. Ковбойські сорочки в червону й чорну клітинки, лимонного кольору бриджі, на голові крислаті темно-коричневі капелюхи, на ногах високі — теж темно-коричневі — чоботи з острогами. Коричневий колір капелюхів і чобіт символізував духовний зв’язок з гітлерівцями. Ферчисти цим самим підкреслювали, що вони фашисти з голови до ніг. Місцевими, національними залишалися лише сорочки й штани. Що ж до острог, то вони були просто даниною невідомо чому. Навряд чи хоч один з десяти ферчистів умів їздити верхи.

Було ще дві деталі в їхній екіпіровці. Ці деталі вніс і подарував сам Живокіст. У кожного ферчиста була золота пряжка на поясі й троє золотих кілець на гумових кийках. Кийки — символ поліційної влади, і своїми власними кийками, та ще й з золотими кільцями ферчисти підкреслювали, що вони тепер не дуже визнають владу поліції. А як пишалися вони своїми золотими пряжками! Золото — метал м’який, і вм’ятину чи подряпину на такій пряжці зробити неважко. Найбільше цінувалися подряпані і пом’яті пряжки. Вони свідчили, що власники їхні були активними й рішучими людьми — не задумуючись пускали пряжки в роботу, били по голові й по зубах.

Останнім часом таких подряпаних і пом’ятих пряжок ставало все більше і більше. Ферчисти не сиділи без роботи й дарма хліб не їли. На шахтах, біля домен і мартенів, на заводах і фабриках, навіть на транспорті почались заворушення. Страйкували робітники то одного, то іншого підприємства. Доброта Живокіста почала вилазити боком. Спершу він збільшив зарплату, поліпшив умови праці на багатьох підприємствах, що перейшли до нього від інших бізнесменів. Це було потрібно, по-перше, для того, щоб завоювати симпатію й схилити на свій бік якомога більше народу, а по-друге, щоб примусити страйкувати робітників і службовців на підприємствах Дарлінга. Дарлінг і так зазнавав страшних збитків, і кожен навіть добовий страйк боляче бив його по кишені.

Але не всім робітникам Живокіста таланило. Для того щоб залишити Дарлінга без вугілля і без металу, Живокіст припиняв роботу на шахтах, гасив домну за домною. Робітники спершу одержували деяку компенсацію (чи допомогу по безробіттю, називали ці копійки і так), потім адміністрація, поставлена Гартманом, забувала цю компенсацію сплачувати. Навіть там, де робітники заробляли у півтора раза більше, ніж раніше, вигоди вони однаково не мали ніякої, бо ціни раптом підстрибували вдвічі. Живокіст був нікчемний політекономіст і робив спроби якось стабілізувати становище в тій частині економіки країни, яку він контролював особисто. Він кидав купи золота за купами і ніяк не міг зрозуміти, чому ростуть ціни, а разом із цінами росте незадоволення не тільки його діяльністю, а навіть самим фактом його існування.

Золото є золото. Багато його чи мало — їсти його однаково не будеш. За нього треба купити хліба, і бажано з маслом, а хліб і масло мусить хтось зробити. Робилося й те, й інше, але все робилося стихійно, по-дурному, без урахування потреб покупця і продавця. І фермери, і дрібні підприємці, яких ще не встиг підловити Живокіст, панічно боялися збанкрутіти, боялися перевиробництва, і внутрішня торгівля скидалася на божевільню. Господарство й економіка великої країни і так були анархічними й балансували на межі кризи, а тут ще Живокіст і розбій Мідаса на біржі…

Живокістове золото для капіталістичного ведення господарством було не поплавком, а важким каменем, прив’язаним до шиї. Живокіст не розумів цього, і день від дня збільшував вагу цього каменя.

Ті, кого діти смикали за поли й вимагали хліба, не вдавалися до тонкощів політекономії, а починали страйкувати. Тут-то й знаходилася робота для кийків з золотими пряжками й кільцями. Ферчистам усе частіше доводилося розганяти робітничі пікети біля воріт фабрик та заводів. Кудись безслідно зникали профспілкові лідери, керівників робітничого руху знаходили у штреках вироблених шахт, вони ставали жертвами автомобільних катастроф, гинули від куль і кастетів, вони всі без винятку діставали листи з погрозами, але загиблих замінювали нові борці, і земля з краю в край двигтіла, як перед виверженням вулкана чи землетрусом.

Ферчисти своїми коричневими чобітьми з острогами затоптували найменші іскри боротьби, але вони спалахували знову й знову. Так горить торф’яник. Дивись — погасили, затоптали в одному місці, ніби все погасло, а цівка диму вже пробивається в іншому місці, й за димом з’являється вогонь.

Ферчисти сваволіли не безкарно. Чимало і їх лікувалося в блискучих, фешенебельних шпиталях, заведених Живокістом, а багато хто навіть тицьнувся навіки носом у сиру землю. Вогнепальних ран на їхніх тілах поки що не знаходили. Причиною смерті був або шматок антрациту, пущений у ферчиську голову дужою робітничою рукою, або гаєчний ключ, націлений у ферчиську потилицю.

Живокіст потелефонував Гартманові:

— Накажіть випустити серію Мідасів-сторожів, тільки рухливіших і скаженіших! У кожному загоні “Товариства” мусить бути кілька таких Мідасів!

Розпорядження було виконано негайно. Пластролові голови не боялися ні антрациту, ні гаєчного ключа. І взагалі Мідаси не боялися нічого й нікого. Програма їхня була проста й примітивна — жорстоко бити палицями порядних людей, а треба буде — то й убивати. Власне, програма, яку закладали в Мідасів на заводах Живокіста, нічим не відрізнялася від тієї програми, яку виробив Джім Ферч для своїх головорізів. Мідасів не відрізняла від ферчистів ні зовнішність, ні внутрішній зміст. Після появи Мідасів у загонах ферчистів ті розпустили поміж народу чутки про своє безсмертя і свою невразливість. Це було неважко, бо в народі досі ніхто до пуття не чув про Мідасів. Газети про це не писали, отже, ходили найдивовижніші чутки й плітки про механічних людей. Казали, що Живокіст має намір замістити ними живих робітників. Але справжніх борців за робітничі права розмови про Мідасів та й самі Мідаси не лякали. Зігнувши на пластроловій голові Мідаса лом, двометровий Джонні з пудовими кулаками казав товаришеві:

— Цього чортяку лом не бере. Але думаю, що протитанкова граната звалить його з ніг. А там ми вже поцікавимось, з чого у нього нутрощі.

Й двометровий Джонні, що вирівнював погнутого ломика голими руками, і його товариші починали радитись, де взяти протитанкову гранату. Не інакше як у арсеналі національної гвардії. Але національні гвардійці вичікували, приглядалися, дотримуючись дрібнобуржуазного, наипідлішого нейтралітету в світі.

Робітничим рухом хтось керував, хтось його спрямовував. Живокіст це відчував, але зробити нічого не міг. Тут і Ферч був безсилий. А втім, Живокіст переживав медовий місяць своєї перемоги над Дарлінгом, на кийках із золотими кільцями, на золотих пряжках ферчистів він їхав до абсолютної влади, і його мало турбували заварухи десь унизу, під ногами. Хай цим сушить собі голову Ферч і його хлопці. Для цього Мечислав годує їх, одягає і взуває.

Дуже гарний настрій став у Мечислава Живокіста після одного, здавалося б, дрібного випадку. Якось йому потелефонував Гартман і попросив дозволу зайти в незвичний час. Мечислав милостиво дозволив.

Гартман зайшов до Живокістового кабінету й почав переступати з ноги на ногу зовсім так, як недавно переступав з ноги на ногу у Гартмановому кабінеті Осандра.

— Я прийшов, сер, — хрипким голосом сказав він, — щоб зробити вам подарунок…

Живокіст здвигнув плечима.

— Я, здається, не іменинник.

— І все-таки…

Гартман дістав з кишені пакуночок, акуратно загорнутий в целофан, і поклав його на краєчок столу. Мечислав не поспішав брати пакуночок.

— Що це? Сподіваюсь, тут не пекельна машина? Бо тоді вибухнули б і ви…

Гартман замахав руками:

— Що ви, що ви! Я ще не поспішаю помирати. Пам’ятаєте один наш обід на віллі, коли я жартома порадив вам стежити за тим, щоб я не вдавився?

— Це тоді, коли ви приходили мене шантажувати?

— Ну, коли вам так подобається це слово, коли ви вважаєте його найправильнішим, хай буде так.

— Ага-а, ну, тепер я все пригадав і все зрозумів. У цьому пакеті фотоплівка й магнітофонні стрічки?

— Так, ви вгадали, — граційно нахилив голову Гартман.

— Скільки ж ви хочете за цей мотлох? — скривився Мечислав.

Він уже зрозумів, що Гартман більше ніколи не наважиться його шантажувати, але вдав, що цього не знає.

— Ви ображаєте мене, сер, — очима старої собаки подивився Гартман на Мечислава, — я роблю вам подарунок… Я думаю, вам буде цікаво коли-небудь на дозвіллі…

— Прослухати магнітофонні записи, а фотографіями прикрасити свій кабінет? Так я вас зрозумів?

— Вважайте, що так. Тепер ви маєте на це право. Звичайно дужий завжди має рацію.

Так, дужий завжди має рацію. І несподівано Живокісту стало спокійно й весело на душі. Він не забув про спробу Гартмана шантажувати його свого часу, хоча жодного разу не нагадав йому про це. Він чекав, коли Гартман прийде і покається сам. І він діждався цієї хвилини. Гартман — битий лис, коли б він не був на сто відсотків упевнений, що Мечислав остаточно досягне своєї мети, він не поспішав би віддавати такі документи. Він би вичікував, він би їх зберігав (щоб потім урятувати власну шкуру). І було б щось загрозливе на Мечиславовому горизонті, Гартман вчинив би трохи не так. Це був показник спокою і стабільності Живокістової диктатури. Він надумав зробити щось приємне і Гартманові. Одразу ж було забуто про шантаж і про все. Гартман став симпатичним Живокістові.

— Альфреде, я б не хотів бути невдячним…

— Сер, ви мені віддячили за все. Я не можу поскаржитись на свою долю. День, коли я зв’язав її з вашою долею, сер, завжди був найщасливішим днем для мене.

— Дякую, Альфреде, я ціню це, ви завжди були моєю правою рукою.

— Був? А тепер? — У голосі Гартмана чулася тривога.

Що як Живокіст, забравши компрометуючі знімки й магнітофонні стрічки, покаже йому на двері? Саме тепер, коли Гартманові вельми подобається його життя і його роль. Роль диктатора чи керуючого всіма підприємствами Живокіста.

Мечислав зрозумів його.

— Ви й тепер залишаєтесь моєю правою рукою.

— А Ферч? — ревниво запитав Гартман.

— Що ж Ферч? Ферч тупий солдафон. Це кулак, кастет. Без голови, моєї і вашої, кулак ніколи не знатиме, кого вдарити і як.

Заспокоєний і втішений Гартман пішов із кабінету, а заспокоєний і втішений Мечислав поклав собі заскочити на свою віллу. Йому раптом захотілося побачити Нуазе й почути, що скаже він тепер. Тепер, коли майже всі мрії Живокіста здійснилися, цікаво послухати, що буде казати цей ліберал-ідеаліст. Мечислав викликав по телефону свого золотого лімузина, охорону з ферчистів (тепер без цієї охорони він не ступав і кроку) і поїхав до океану на віллу.

…Стелився туман, і океану, власне, не було видко. На пісок пляжу набігали зелено-сірі з білими кучерями хвилі, лизали пісок, з тихим шипінням відкочувались. Здавалося, океан тут починався і тут закінчувався. Але Живокіст знав, що там, далеко-далеко в тумані, за багато миль від берега, під божевільною товщею води і вдень і вночі працюють Мідаси. Вони шукають золото. Вони знаходять його багато, дуже багато. Й Живокіст стає все багатшим і багатшим кожної миті. Мерзлякувато зіщулившись, потираючи руки, він побіг через двір вілли. Ферчисти з надвірної охорони вітали його високо піднятими руками, але він, зовсім не помічаючи їх, вибіг на ґанок вілли, а потім так же швидко зник усередині.

Йому не терпілося побачити Нуазе. Правильніше, не стільки бачити, скільки почути те, як він реагуватиме на його злет. Що б там не казали, а Нуазе був найпричетніший до його сьогоднішнього успіху.

В природі абсолютно чистих у хімічному відношенні речовин майже немає. Немає на світі й хімічно чистих злочинців і негідників. Мечислав Живокіст не був винятком. Десь у глибині того, що в інших, чесних людей мусило називатися душею, десь там, у тій глибині, млявеньким черв’ячком ворухнулося у Мечислава щось схоже на вдячність. А коли до цієї тіні вдячності додати ще й не зовсім усвідомлену повагу, яку Живокіст відчував до Нуазе, Нуазе міг би розраховувати на волю. Справді, хіба Нуазе являє собою якусь небезпеку? Через кілька днів будуть внесені поправки до конституції, через місяць Живокіст стане президентом, щоб через півтора місяця стати диктатором. І Мечислав наказав Мідасові-служнику запросити Нуазе до кабінету.

Нуазе увійшов, і тут потелефонували…






БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ТЕЛЕГРАМ…





Це телефонував Гартман. Живокіст слухав його неуважно, потім почав дратуватися. Нуазе мовчки вийшов із кабінету. Живокіст його не затримував. Зараз він слухав Гартмана уважніше, але все ще не міг зрозуміти, чому Гартман лізе до нього з такими дрібницями.

Д60

— Альфреде, у вас що, немає номера телефону Ферма?

— Ферч у курсі справи, але справа настільки серйозна, що я змушений, сер, довести її до вашого відома, — чулося з того кінця дроту.

— Ви що ж, хочете, щоб я особисто взяв палицю з трьома золотими кільцями й пішов розганяти цю свиноту? Молодці Ферча, здається, зажиріли, я посаджу їх на голодний пайок.

— Сер, — деренчала трубка, — я на своєму віку бачив немало страйкарів, але що робиться зараз… Зупинився транспорт…

— Чорт з ними, хай ходять пішки!

— Зачинилися всі магазини, театри, кіно…

— Чорт з ними, нехай сидять удома!

— Завтра не вийде жодна газета… — тепер у голосі Гартмана на тому кінці дроту чулося роздратування.

— Навіть “Незалежна”?

— Навіть “Незалежна”, робітники повтікали.

— А куди дивилися хлопці Ферча? Можна, зрештою, поставити Мідасів.

— Мідасів не вистачає. Монтаж нових припинено…

— Як? Як ви сказали?

— Я сказав, що монтаж нових Мідасів припинено. Робітники електростанцій застрайкували…

— Як?!

Тепер на тому кінці дроту почулася зла іронія, хоча й завуальована шанобливістю.

— Сер, ви маєте не лише величезні багатства. Разом з цими багатствами ви матимете й цілу низку неприємностей, пов’язаних з так званим пролетаріатом. Червоні це називають діалектикою.

— Мене зовсім не цікавить зараз політична освіта. Мене цікавить, що вони вимагають. Заплатіть їм те, що вони хочуть, і хай стають до роботи. А коли ми матимемо доволі Мідасів, я з ними розмовлятиму інакше.

На тому кінці дроту відчувалось якесь замішання. Мечислав зрозумів, що Гартман або не хоче, або боїться розмовляти.

— Не шкодуйте грошей, вони повернуться до нас.

— Бачите, сер, робітники розуміють це не гірше нас з вами. Тому вони вимагають не підвищення зарплати, а…

— Ви будете говорити, дідько вас забирай?!

— Вони вимагають розпуску “Товариства Джіма Ферча”!

— Бач чого захотіли! Цього вони не діждуться!

— Це ще не все, сер, вони вимагають гарантій, що конституція не буде порушуватись. У деяких штатах дійшли до того, що сенаторам висловлюють недовір’я, і виборці вимагають їх відкликання…

— Яких сенаторів? — Голос у Живокіста став хрипкий. Тільки тепер він зрозумів, що йому загрожує.

— Ви добре знаєте яких, сер. Подробиць не треба, боюсь, що нас підслуховують…

Мечислав помовчав, але трубку не клав. І тоді Гартман кинув останній камінь:

— Дарлінг і ті бізнесмени, яких ви… ну, словом, вони всі звернулися з листом до президента. Текст цього листа розклеюється по всіх містах…

Мечислав навіть не запитав, що ж пишеться в тому листі, він добре знав і так. Тільки саркастично кинув у трубку:

— Значить, страйкують не всі? Хтось друкував ці афіші, хтось їх розклеює. Вони думають, що це афіші про мій прощальний спектакль, але вони глибоко помиляються. Це буде тільки прем’єра, Ферча до мене, негайно!

Кинувши трубку, він подумав про тон, яким Гартман розповідав йому всі ці неприємності. “Залишив у сейфі, старий собака, копії і фотографій, і магнітофонних стрічок. А взагалі, яке це має значення?”

Тут він не помилявся. Усе це справді не мало ніякого значення. Одного не міг зрозуміти Живокіст: чому зараз конституцію боронять ті, хто найменше користувався її правами? Чому ті, що писали конституцію, вносили в неї закони з вигодою для себе, чому вони так порівняно легко здали свої позиції? Йому, Живокістові, майже не доводилося докладати до цього рук. На біржі про Живокіста заявив Мідас, решту робив Гартман руками своєї банди численних агентів, яких Мечислав ніколи навіть у вічі не бачив. І коли Живокіст стає володарем майже трьох четвертей багатств країни, а решта дрібних підприємців, до яких у нього поки ще не дійшли руки, так чи інакше залежали від нього, він вважає, що справу завершено, а для дрібних недоробок існує Гартман. Ферча покликано створити Гартманові нормальні умови для роботи. Щодо самого Живокіста, то багато хто в країні взагалі вважав його особою міфічною, коли не підставною. Коїлося щось жахливе. Небувалі багатства сконцентрувалися в руках однієї людини, разом з тим до цих самих рук переходили віжки керування величезною країною, а країна зовсім не знала того, хто нею збирався керувати. Гартман не раз казав Мечиславу, що йому потрібна популярність, але таму потрібна була просто влада, і його мало цікавило, буде він популярний чи ні. Живокіст страшенно не любив людей. Він зносив лише тих, хто йому був потрібен тої чи тої хвилини, решта для нього не існувала. А про тих, що ворушилися десь там, унизу, під ногами, про тих, хто друкував “Незалежну газету”, хто добував вугілля, плавив сталь, водив поїзди, вирощував хліб, він не тільки не думав, вони для нього взагалі не існували. Й раптом вони вимагають…

— Як це сталося? — суворо запитав він у Ферча.

Ферч, страшний Ферч, стояв перед ним переляканий, розгублений і не знав, що толком відповісти. Цей якогось мишастого кольору чоловічок з обличчям голодної кобри й голосом іржавого цвяха, що не хоче вилазити із дошки, не міг дати докладних пояснень, він привіз численні телеграми.

— Це що, революція? — грізно насупив брови Живокіст.

— Ну що ви, сер! У нашій країні і раптом — революція?! Це неможливо. Страйки бували й раніше, цим тут нікого не здивуєш…

— А я здивований! Я здивований масштабом страйку, я здивований його не економічним, а чисто політичним характером, і ще я здивований вашою бездіяльністю, Ферч!

— Сер…

— Я не хочу нічого чути! Ви запевняли мене, що всі профспілкові діячі залякані так, що й писнути не посміють, ви заспокоювали мене, що всі керівники робітничого руху, всі комуністи й взагалі всі значні ліві елементи або знищені, або знешкоджені. Не будете ж ви тепер розповідати мені, що все це стихійний рух?

— Рука Москви… — випалив рятівну фразу Ферч.

— Не варнякайте дурниць! — сказав Живокіст. — Ми з вами не діти й добре знаємо, що таке “рука Москви”, де, коли і як можна користуватися цією “рукою Москви”. Вона вигадана для дурнів, а не для нас з вами. Коли б наші йолопи спромоглися зібрати хоча б друкарів і примусили їх набрати “Незалежну газету”, там “рука Москви” була б на місці…

— Це вже робиться, сер!

— А що робиться ще?

— Я хочу з вами порадитись, сер. Ось телеграми. — Ферч поклав на стіл цілу купу телеграм. — 3 провінцій повідомляють, що в деяких штатах точиться справжня війна. Мої хлопці забарикадувалися в казармах і відстрілюються, але…

— Де вони взяли зброю?

— Хто?

— Не вдавайте із себе дурня! Де вони взяли зброю?

— У багатьох штатах національна гвардія, замість того щоб вийти на вулицю розганяти страйкарів і бунтівників, перейшла на їхній бік і розпочала вогонь…

— По кому вони стріляють, можете не казати, я здогадуюсь. Але чому так сталося? Мені відомо, що й у національній гвардії було чимало людей, які співчували вашим… нашим ідеям.

Ферч мовчав. Живокіст свердлив його страшним поглядом, і під цим поглядом просто голодна кобра ставала коброю з переламаним хребтом. Але мовчати нескінченно Ферч не міг і тремтливою рукою дістав з купи телеграм одну.

— Із штату Керадо повідомляє мій намісник, що багато хто з членів нашого товариства ховають до кишень золоті пряжки і знімають з кийків золоті кільця…

— Мерзотники! Вони були хоробрі тоді, коли треба було вибити зуби негритянському священику або рознести негритянську крамничку. Ви зв’язувались з військовим командуванням?

— Національна гвардія…

— Чхати мені на цю паршиву гвардію, я маю на увазі командування федеральними військами.

— Сер…

— Генерал Форстер поділяв ваші… наші погляди й взагалі симпатизував вашому… нашому рухові. Ви зв’язувалися з ним?

— Сер, я зв’язувався з ним, але, вибачаюсь, коли дійшло до діла, Форстер виявився кізяком. Без дозволу президента він не може віддати наказ військам.

— Армія хоча б нейтральна?

— Юридично так…

— Мене цікавить фактично.

— Тут є одна телеграма, сер, — Ферч витяг ще одну телеграму, — що робітники позичають у військових арсеналах протитанкові гранати, дають розписки…

— Для чого їм протитанкові гранати?

— Звичайними не можна пошкодити Мідасів, ваш пластрол — чудовий матеріал, сер…

— Дякую вам за компліменти.

Це було єдине, що міг сказати Живокіст. Що робити далі, до кого звертатись, до кого вдаватися по допомогу, він не знав. Його оточували самі лише вороги…

…Коли б у ці дні не страйкували друкарі, газети були б заповнені цікавими матеріалами, репортажами, телеграмами. Газетні екс-королі дуже швидко, на протязі якоїсь години-двох, відчули, що їм можна відкидати оту осоружну приставочку “екс”. Зірка Живокіста закочується, це було відчутно в усьому. Газетам не треба було підігрівати громадську думку, громадська думка підігрівалася зараз сама.




* * *




— Джонні, докинеш?

— Докину!

— Вона ж важка!

— Не важча молота! — І за тими словами Джонні кидав протитанкову гранату, що взяв у арсеналі під розписку, й вона, описавши геометрично правильну параболу, падала на землю з вибухом.

— На шматки! Дивись ти, це не робот! Виявляється, це був живий ферчист. Морока!

А вже старий Стів біг і несамовито лаявся:

— Який кретин витрачає протитанкові гранати на цих тарганів? А чим будемо механічного збивати з ніг?

Джонні безпорадно розводив довгими руками.

— Чорти ж його батька знали. Зовні вони однаковісінькі. А механічних надовго не вистачить, одного ми розібрали — у нього енергія уже закінчувалась, а заправитись, батареї зарядити йому нічим і ніде.

— Думати, думати треба, ви цих тарганів з золотими пряжками ловіть голими руками. Вони вже бульки пускають.

— Хлопці, робот зупинився!

Усі побігли дивитися на робота, в якого скінчилася енергія. Це стояв справжній труп. Але стояв, не падав. Джонні штовхнув його, і він упав на брук, як порожній бідон.

— Це я його мов гранатою, — зітхнув Джонні.

— Нічого, — втішив хтось хлопця, — ми йому електричний мозок прочистимо, і він у нас ще запрацює. Потужний, як трактор, буде мішки носити.

— Ага! А ти без роботи залишишся. Демонтувати його до бісової мами!

— На мітинг, хлопці, на мітинг!




* * *




— Міегере Бобкінс, ви відчинили свій магазин?

— Так, місіс Берклі, і даю в борг.

— Це ж чудово!

— Торгівля мусить жити, незабаром це божевілля закінчиться, і всі речі матимуть свою ціну.

Дрібні торговці відчули кон’юнктуру й поклали собі не втрачати клієнтів. Хто-хто, а вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде прочитати в газеті, що Живокіст став банкротом, і містер Ферч і вся його компанія оголошені поза законом. Ферч і його товариство сиділи в печінках у дрібних власників. Власники маленьких ресторанчиків, крамничок, бензоколонок боялися ферчистів значно більше, ніж червоної і чорної загрози разом узятих. До того ж “рука Москви” була десь далеко, і ніхто її на власній шиї безпосередньо не відчував, зате загребущі руки ферчистів тяглися до всього, що тільки потрапляло їм на очі. Ніхто з представників дрібної буржуазії не хотів ставати прикажчиком у Живокіста із своєї доброї волі. Чинити йому відвертий опір ніхто з них не наважувався, але тепер, коли знайшлися люди, які не побоялися прогнати ферчистів, ніхто з власників і підприємців більше не сумнівався, що Живокіста не втрятує його золото. Це був саме той випадок, коли думки дрібної буржуазії і пролетаріату співпадають.

— Беріть, місіс Берклі, беріть ще ці консерви, містер Берклі одержить у суботу гроші…

— Ви дуже люб’язні, містере Бобкінс.




* * *




— Хлопці, сюди, ферчиста впіймали!

Троє у замащених мазутом комбінезонах вели гевалуватого телепня. Золота пряжка посеред живота поблискувала, як ліхтарик, кийок з золотими кільцями все ще висів у нього на руці, кийок ніхто не здогадався відібрати, відібрали тільки автомат і пістолет. В одну мить навколо цієї мальовничої групи утворився щільненький натовп.

— На стовп його! На гілляку!







— Ставте його до стіни! Ану, хлопче, дай чергу з автомата.

— Це буде самосуд, панове, так не можна! Це ж теж людина!

— Людина? Подивіться на цього захисника, чи часом він не має золотої пряжки? Можна і його за компанію!

Уже в декого з’явилися в руках обрізки водопровідних труб, у декого — ножі, а в декого — просто уламки цегли. Хтось устиг посадити ферчистові під око здоровенного синяка, й узагалі життя його коштувало зараз значно дешевше, ніж манюсінький шматочок золотого кільця, що поблискувало на його кийку. Натовп був наставлений войовничо. Якийсь пристойно одягнений містер просив не вбивати ферчиста… доти, доки він не збігає додому по фотоапарат. Тут близько, лише два квартали. Окоренкуватий шофер вантажівки вийшов із кабіни (все одно не проїдеш) і, розштовхуючи плечем натовп, опинився в центрі подій. Найперше він звернувся до пристойно одягненого громадянина:

— А ви своїми руками впіймайте такого красунчика й робіть тоді з ним що хочете. А з цим я поговорю!

Пбачивши плечистого шофера, впійманий ферчист став білий як стіна й повис на руках своїх конвоїрів.

— Що, впізнав, голубчику? — підійшов до нього шофер. І звернувся до присутніх: — На тому тижні цей тип вибив мені два зуби, а мій товариш і досі лежить у лікарні з проламаною головою. Це його робота!

Шофер вишкірився й показав чорну дірку на тому місці, де були зуби.

— Можеш побалакати з ним, — сказав один у замащеному комбінезоні.

— Зараз побалакаю, — шофер рвучко здер з нього пояса з золотою пряжкою, потім обвів очима натовп: — Коли тут є міс і місіс, хай одвернуться.

Ферчист тихенько заскавчав і затулив обличчя руками. Шофер так само рвучко смикнув його за штани, й ґудзики розкотилися по асфальту. Штани впали нижче колін.

— Збирай ґудзики! — наказав шофер і штовхнув гевала в спину, той мусив зігнутися, і… тут запрацював пояс із золотою пряжкою.

— Оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову, оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову!

Натовп вибухнув реготом, а шофер, притиснувши гевала коліном до асфальту, молотив його поясом і пряжкою по відповідних місцях. Видно, був знавцем своєї справи, бо пряжка перетворилася в повітрі в суцільне золоте коло, а ферчист заревів, як бугай.

Натовп додав шоферові сил:

— Так його, так, коли батько не вчив, то повчи хоч ти!

Якийсь дідусь похитав головою і по-філософському сказав:

— Тепер він зможе показувати свої сідниці за гроші. Не кожного били золотими пряжками.

Попрацювавши як слід, шофер кинув на землю пояс і здер з ферчиста штани.

— Підеш додому без штанів!

Натовп зареготав ще гучніше й розступився. Ніхто тепер не збирався убивати цього недоумкуватого гевала. Обсмикнувши сорочку, натягуючи її до колін, схлипуючи, він поплентався кудись до провулка.

Натовп почав розходитись, шофер сів до кабіни. И тоді хтось підняв пояс з золотою пряжкою.

— Стій! Забери її собі, це ж золото! Вставиш зуби. Шофер висунувся з віконця.

— Ти збожеволів? Буду я носити в роті те, що в нього було зараз на…

Машина рушила. Пояс полетів під колеса. Коли всі розійшлися, на асфальті залишився пояс з розплющеною пряжкою. Золото — м’який метал.




* * *




То тут, то там виникали стихійні мітинги. Поліція не заважала, її наче взагалі не існувало на білому світі. Ферчистам було не до того, їх викурювали із усіх нір, як пацюків. Газети не виходили, радіо мовчало, й люди ладні були слухати кого завгодно, тільки б він говорив голосно, лаяв Живокіста, безладдя в країні, ферчистів.

На пивну бочку видерся худорлявий засмаглий чоловік, мабуть іспанець чи пуерторіканець. Від хвилювання він плутав іспанські і англійські слова, але суть його промови була зрозуміла всім.

— Те, що загарбав Живокіст, повинно бути повернуто законним господарям! — гукнув худорлявий і вимахнув сухим кулачком.

— Правильно! Правильно! Правильно! — підтримали його присутні.

— Скажу про себе, — продовжував оратор, — бачите, до чого довів мене Живокіст? А колись я мав фабрики й заводи, колись у мене в банку лежали мільйони. Він обікрав мене, він обікрав усіх…

Натовп ніяково замовк.

— Коли він обібрав мене до нитки і я пішов до його холуя Гартмана, той…

Якийсь молодий хлопець відштовхнув оратора плечем.

— Що ви його слухаєте? — гукнув новий оратор. — Хіба ви його не впізнаєте? Це ж Осандра, той самий сеньйор Осандра, який збирався судитися з Живокістом. Його портрет друкувався тоді в газетах. Бачите голубчика? Він хоче, щоб ми своїми руками виймали йому каштани з вогню. Трудящі на острові Кардос випхали його в плечі, тоді цей кізяк прибився до нашого берега й хоче, щоб ми його рятували. Хай повертається на Кардос, може, його колишні робітники й батраки зустрінуть з квітами…

Натовп зареготав.

— … а в нас вистачає своїх кровопивців. Що ми вигадаємо від того, що замість Живокіста над нами буде цей чи інший паразит? На Кардосі хлопці довели свою справу до кінця…

— Ви заарештовані! — високий, з волячою шиєю полісмен стягнув хлопця з бочки.

Коли він підійшов, ніхто не помітив. Але він зреагував на слово “Кардос” так, як і слід було реагувати. Натовп на хвилину замовк, а потім залунали обурені голоси. Проте зараз натовп уже не був однорідним. Як здорову тканину роз’їдають ракові клітини, так натовп роз’єднували чорні мундири поліційних. Натовп глухо гудів, але поліція знала свою справу. Швидко й разом з тим без метушні, як і належить такій службі, вона розганяла мітинг. То там, то тут клацали наручники, чулися глухі, короткі удари кийків по черепах. У кінці вулиці з’явилися кілька машин, у тому числі й пожежна. Поліційні жваво почали розмотувати шланги, але в цьому навряд чи була потреба. Натовп якось зів’яв, розкладався на окремі групки людей, і ті групки на сірому асфальті танули швидко, як осінній перший сніг.

З іншого кінця вулиці показався загін національних гвардійців. Вони йшли у новій парадній формі, не закурена пороховим димом зброя виблискувала на сонці. Духовий оркестр грав марші, сонячні зайчики охоче стрибали на трубах. Мідні труби були приємніші для сонячних зайчиків, ніж синювата сталь автоматів і гвинтівок. Колихався державний прапор і прапор штату. Національні гвардійці чітко карбували ходу, були підтягнуті і хвацькі. Ще недавно це переконливе й разом з тим приємне для ока видовище зібрало б натовпи роззяв, але зараз люди пірнали до підворітень, до під’їздів, а за національними гвардійцями не бігли навіть хлопчиська. Невідомо, для кого було влаштовано це грандіозне видовище, але містер Бобкінс, господар продуктового магазину, зорієнтувався блискавично. Єдине, що псувало ефект цієї блискавичності, було те, що він не залишився своєрідним. На дверях не тільки його магазину з’явилися таблички “В кредит не відпускаємо!” Ці таблички з’явилися на дверях тих магазинів, повз які тільки-но пройшли національні гвардійці. Все ставало на свої ноги. Тепер думки дрібної буржуазії і пролетаріату більше не співпадали. Поліційні стали на перехрестях вулиць, національні гвардійці марширували посередині вулиць, заможні хазяї, як і належало приватникам власності, займали своє місце.

Робітники мусили повертатись до своїх робочих місць. Давати їм у кредит продукти? В такий спосіб підтримувати страйкарів і продовжувати анархію? Ні-і, дурних немає. Так вони швидше стануть до верстата — голод не тітка, він примусить набратися розуму. Слава богу, уряд нарешті, здається, прокинувся від летаргійного сну, вжив рішучих заходів.

Уряд справді прокинувся від летаргійного сну. Поки сенатори, куплені Мечиславом, перекроювали десь унизу конституцію, президент відчув, що йому за спину хтось усипав жменю снігу. Навіть така тупа й обмежена людина, якою був президент Губерт, зрозуміла, що є речі, страшніші Живокіста. Кілька днів Губерт метався, не знаючи, що робити. Були невдалі спроби схилити на свій бік Ферча, приручити його, якось офіційно легалізувати “Товариство”, надати Ферчеві високу посаду в державному апараті. В Губерта не вистачало розуму здогадатися, з якою метою Ферч торує Живокістові доріжку до Рожевої оселі на самісіньке президентське крісло. Губерт не підозрював, що Живокіст мріє не про президентське крісло, а про диктаторство, а Ферч спить і бачить, як в рішучу хвилину ліквідувати Живокіста й заволодіти не лише владою, а всіма казковими багатствами його. Не знали цього ні Губерт, ні Живокіст, хоча Живокіст був розумніший і підозріливіший, ніж Губерт. І ще не знав Живокіст, що Гартман мав таємну зустріч з Ферчем саме перед тим, як відвідати Живокіста й зробити йому подарунок. Гартман носом почув, що Ферч виношує таємну думку в слушну годину знищити Живокіста, й поспішив розписатися в своїй діяльності. Словом, золота башта, споруджена Живокістом, не просто дала тріщину, вона почала руйнуватися з самого фундаменту. Але ні Живокіст, ні Ферч тоді ще цього не знали. Вони сиділи на віллі і приймали маловтішні телеграми. З деяких штатів телеграми взагалі перестали надходити, й обидва зрозуміли, що для них там усе скінчилося.

— Боюся, містере Живокіст, — сказав Ферч, зручніше вмощуючись і закидаючи ногу на ногу, — що становище вельми серйозне.

Із того, як Ферч сказав не “сер”, а просто “містере Живокіст”, Мечислав відчув справжнє становище. Його дратував спокій Ферча. Як-не-як, тут просто-таки на очах гинуло його “товариство”, а він і вухом не вів. Більше того, Ферч якось ніби внутрішньо відмежувався від нього і навіть цього не приховував.

— Вам, містере Живокіст, потрібно подбати про свою безпеку. Ще не пізно викликати літак і… А втім, літак тут не сяде, може, вертоліт?

— Невже ви думаєте, що наші справи вже такі безнадійні? — холодно запитав Мечислав.

— Чому “наші”? — питанням на питання відповів Ферч, недбало розкурюючи сигару.

Мечислав промовчав. Знову на столі заклацав телетайп, і поповзла біленька стрічка. Мечислав гарячково розмотував її і читав перші слова:

— “Наказом президента федеральні війська, національна гвардія…” Чуєте, Ферч? Передчасно ви мене ховали, національна гвардія розжене…

— …моїх хлопців, — байдуже закінчив фразу Ферч.

Якась білява запона набігла на Ферчеві очі. Він сидів спокійний і байдужий до всього світу. З телетейпа продовжувала виповзати біла стрічка.

— Ви прочитайте, що там пишеться далі в телеграмі, — порадив Ферч.

Мечислав пробіг очима кілька слів телеграми й рвучко зім’яв стрічку. Ферч спостерігав за ним з-під поморщених повік. Здавалося, усе, що відбувалось, ніскільки не впливало на нього.

— Я все ж таки спробую роздобути для вас літак, містере Живокіст, — сказав він.

— А ви?

— Що ж я? Я залишуся на місці. Будьте певні, мене ніхто й пальцем не зачепить. Я їм ще буду потрібен, і не один раз. Ви думаєте, “Товариство Джіма” перестане існувати? Ну-у, це було б занадто. Без мене вони не обійдуться. Те, що національні гвардійці розганяють моїх хлопців по домах, нічого не значить. Це вони роблять для того, щоб на вулицях їх не роздер розлючений натовп. Можливе й те, що декого з моїх хлопців заарештує поліція, але вони довго не сидітимуть.

Власник мільярдів, без хвилини диктатор, якось зламався у попереку й опустився на стілець.

— Ви вважаєте, що мені треба тікати?

— Безперечно. Через кілька годин вас заарештують.

— Сюди не так легко увійти.

— Я знаю. Ну що ж, ви зволічете свій арешт ще на кілька годин. Тепер вони не зупиняться ні перед чим. Кожен рятує свою шкіру. Ще не пізно, ви можете захопити з собою чималу суму цього, що у вас на віллі, креслення одного-двох Мідасів і розпочинати все спочатку. В Тихому океані знайдеться затишний острівець, а можна до якої-небудь бананової республіки.

— Але ж…

— Що? Вам доведеться багато залишити? Ну що ж, тут ви нічого не вдієте. Ви відкусили такий шмат, якого не вдалося проковтнути. Крім того, ви порушили найпершу заповідь: “Живи і дай жити іншому”. Для чого вам було влаштовувати цю ідіотську дуель з Дарлінгом? Як бачите, останній постріл залишився за ним, і, будьте певні, він не промахнеться. Гартман вас обережно попередив з самого початку, але ви тоді ні на кого не зважали.

А як би вам зараз пригодився такий спільник, як Дарлінг. Ви одразу б опинилися на коні…

— Я хотів… — надтріснутим голосом почав Мечислав.

— Я знаю, ви хотіли фюрерства, ви спали і бачили себе диктатором. Що ж, ви б мали диктаторство, вони самі вам би принесли його на золотій тарілочці. Вони — і Лебон, і Корд, і Монфелер — сплять і бачать диктатора такого, як ви. Слинявий, медузоподібний Губерт їх не влаштовує. Але це не робиться так відверто. В народі фюрери й вожді більше не популярні, як ви цього не розумієте?

— До чого тут народ?

— Я дотримуюсь вашого погляду на цю босоту, що вошколубиться внизу, але інколи на неї треба зважати. Дарлінг, і Корд, і Лебон, і всі вони це добре знають і бояться не тих, що нагорі пишуть закони, а саме тих, що внизу. Тих, які одного чудового дня можуть відмовитись ці закони вважати законними. Потім ще одне. Ви сподівалися диктувати таким, як Дарлінг. А це вже була абсолютна дурниця. Гітлер — ідеальний фюрер — ніколи не дозволяв собі такої, наприклад, розкоші, як посваритися, скажімо, з Круппом.

— Але ж ви допомагали мені звалити Дарлінга, а тепер таке кажете, — схопився на ноги вражений Живокіст.

Ферч поблажливо посміхнувся. Так посміхаються дітям, які допитуються, куди дівається дірка, коли з’їдається бублик.

— Так, я вам допомагав і не шкодую, що робив це. На цій допомозі я нажив собі неабиякий авторитет і політичний капітал. Тепер усі вони, і в першу чергу Дарлінг, зрозуміють, хто такий старий Джім і на що він здатний. Тепер вони не будуть шкодувати грошей на утримання “Товариства Джіма Ферча”.

— Викликайте вертоліт, — стримано сказав Живокіст.

Він усе ще намагався видаватися спокійним. Поки Ферч набирав номер телефону, Живокіст якось механічно увімкнув телевізор. З екрана на нього глянуло знайоме обличчя. Мечислав аж відсахнувся. Це був Гартман. Ще не почувши жодного слова, Мечислав зрозумів, чому Гартман виступає по телебаченню. Він схопив із столу масивну золоту попільничку і з усієї сили пошпурив нею просто в ненависну Гартманову пику.

Екран вибухнув і згас, але Ферч навіть не озирнувся.






ФІНАЛ УЖЕ БЛИЗЬКО





— Ферч і його охорона кудись від’їздять, — доповів Мідас Нуазе, — разом з ними їдуть ті, що охороняли віллу. Залишилися тільки Мідаси.

Нуазе енергійно потер руки.

— Здається, ми зараз не просто втечемо, ми прихопимо з собою Живокіста. Було б дуже шкода, якби він утік так, як тікає Ферч.

На порозі виріс Живокіст. Якусь секунду він дивився на них мовчки, чи то намагаючись прочитати, що робиться в їхніх душах, чи то підшукуючи слова, щоб якомога спокійніше повідомити про втечу.

— Зараз прилетить вертоліт, і ми мусимо полишити цю віллу, — сказав він. — Збирайтеся!

Франсуа не зрушив з місця і нічого не відповів. Вичекавши ще кілька секунд, Мечислав додав:

— Як знаєте. Не хочете збиратися, полетите так як є. Ми міняємо базу, в моєму кабінеті на столі лежить портфель, захопи його.

Мідас на хвилинку завагався, йти йому чи ні, і це не міг не помітити обережний Живокіст. Він підозріло глянув на Мідаса. Роботи мусять виконувати накази негайно, що ж це? Мідас нахилив голову в знак згоди, вийшов. І Живокіст заспокоївся.

— Ну, — сказав він, — зараз ми покинемо цю гостинну віллу. Ви будете шкодувати за нею, мосьє Нуазе?

— Ми нікуди звідси не поїдемо, — якось тихо і байдуже відповів Нуазе.

— Я примушу вас! — закричав Живокіст.

Його нерви помітно зраджували. Стільки довелося пережити за останні години — це було не дивно. Живокістові вже не хотілося ні демонструвати своєї моральної зверхності, ні хизуватися своєю силою і залежністю Нуазе.

— Підете, підете, голубчику, — просичав він, — підете туди, куди вам звелять! Ще й як любенько підете!

— Ба, не піду, — мало не позіхнув Нуазе.

Живокіст вихопив з кишені пістолет і закричав так, ніби йому доводилося командувати цілою колоною військовополонених:

— Марш у двері!

Раптом перед ним мигнула якась тінь. Це повернувся Мідас. Нерви Живокіста не витримали, й він натис на гашетку інстинктивно. Постріл пролунав дуже гучно, ніби вистрілили з гармати, дзенькнула куля, вдарившись об пластроловий Мідасів панцир.

Мідас випередив його. Електронний мозок Мідаса в соті долі секунди збагнув і передбачив усе. Хруснув суглоб, почувся крик Живокіста, брязнув об підлогу пістолет. Нуазе обома руками вхопив Живокіста за плечі… Але тут, у вузеньких дверях, Нуазе й Мідас завадили один одному. Живокіст рвонувся так, що його піджак залишився в руках Нуазе, і, гуркочучи черевиками, наче танк, побіг у глибину коридорів.

Коридори сповнювались металевим гуркотом. Це бігли вірні Живокістові Мідаси-охоронці. За кілька секунд вони будуть тут!

— Тікайте, я спробую їх затримати! — гукнув Мідас, виштовхуючи Нуазе до коридора.

І тут Мідас повів себе так, як належало вести електронній машині. Цього разу він знову став першокласним роботом З електронним мозком, який в лічені долі секунди устиг все охопити й все збагнути.

— Візьміть, — встромив він у руку Нуазе великий шкіряний портфель, що валявся на підлозі, — візьміть і біжіть на берег, бо вони ще можуть патрулювати на шосе!

Нуазе побіг коридором до виходу. Гуркіт наростав, Мідаси були вже зовсім поруч. Франсуа здавалося, що вони дихають йому просто в потилицю. І раптом там, позаду, сталося щось таке, ніби зіткнулися два кур’єрських поїзди.

“Мідас зчепився з тими, — подумав Нуазе, — невже загине?”

Він думав про Мідаса як про живу людину, і це його зовсім не дивувало.

Нуазе вибіг у двір вілли. Тут нікого не було. Ферчисти поїхали ще раніше, а Мідаси з надвірної охорони десь зникли. Великою була спокуса вибігти на шосе, але Нуазе зрозумів, що Мідас мав рацію, треба бігти до берега океану. На шосе кожної миті можуть з’явитися або ферчисти, або Мідаси. Мідаси будуть відступати до вілли, а тих, живих посіпак міг послати по Живокіста Ферч.

Нуазе не знав, де йому заховатися на пустельному пляжі, але все одно біг у напрямку до океану. Це були перші хвилини волі за стільки років! Правда, це ще не була справжня воля, але й бранцем він себе більше не вважав. Тепер його могли вбити, роздерти на шматки, все що завгодно, тільки не заполонити знову.

І раптом Франсуа зупинився, а потім щодуху побіг назад до вілли. Ганьба, яка ганьба! Він одурів, сп’янів від волі й залишив своє дітище напризволяще. Може, Мідас там зараз гине… Чого варті його моральні принципи, чого варте все те, чому він учив Мідаса, коли в рішучу хвилину сам Нуазе виявився боягузом! І Нуазе збіг на ґанок вілли.

Двері так різко відчинилися, що Франсуа ледве втримався на ногах. Це вибіг Мідас. У руці він тримав Живокістів пістолет. Позад нього з грюкотом зачинилися двері, й було чутно, як з того боку забарабанили переслідувачі.

— Я встиг заблокувати систему, тепер вони не зможуть вирватись, — сказав Мідас, тягнучи Франсуа вниз по сходах, — двом я встиг вимкнути живлення, решта ледве не вимкнули мене.

Тепер вони вдвох вибігли за ворота вілли.

— Для чого тобі пістолет, хіба… — почав Франсуа, але тут замовк, бо попереду в тумані бовваніли на шосе якісь силуети.

— Мідаси, — впевнено сказав Мідас, — тут ми не пройдемо. Побігли до океану, відпливемо подалі від берега, а там буде видно.

Вони побігли в протилежному напрямку. Раптом просто над їхніми головами заторохтів мотор. На подвір’я вілли знижувався вертоліт. Йому залишилося спуститися ще метрів двадцять, як Мідас вистрілив з пістолета. Франсуа здавалося, що Мідас зовсім не цілився, але з мотора спортивного вертольота повалив дим.

Великокаліберний пістолет у руках такого стрільця, як Мідас, діяв не гірше, ніж зенітна гармата. Куля влучила в самісінький мотор, і вертоліт спочатку завалився на бік, потім вирівнявся і спробував набрати висоту. Це йому не вдалося, і, піднявшись метрів на двадцять, потім ще вище, метрів на сто, тягнучи за собою шлейф чорного диму, вертоліт почав віддалятися. Як видно, Ферч дотримав свого слова, прислав по Живокіста вертоліт, але скористатися його допомогою Мечислав уже не міг. Тим часом Мідаси, що з’явилися на шосе, вже увійшли у двір вілли. Перші вибігли на ґанок і почали щосили гамселити в двері.

— У них закінчується енергія, — сказав Мідас, — вони хочуть підзарядитися. Через двері вони не потраплять, двері зроблені навіки, але…

Двері були справді зроблені навіки. Гартман свого часу постарався. Що ж, моя оселя — моя фортеця. Тільки ця фортеця зараз на очах перетворювалась на в’язницю для її власника.

— Енергія в них закінчується, але її цілком вистачить на те, щоб розрахуватися з нами, — продовжував Мідас, — тут, з океану, просто на віллу веде підводний і підземний канал, ними проходять Мідаси-золотошукачі. Коли хоч одна з цих тупих худобин згадає про тунель, вони підуть на берег, і тоді нам буде скрутно. Я знаю їхню програму. Вас вони просто вб’ють і мені відімкнуть живлення. Побігли!

Так вони знову опинилися на березі океану…

— Підемо у воду! — гукнув Мідас, намагаючись перекричати ревіння океану.

На берег накочували тисячотонні громади води. Асигнаціями шелестів пісок, золотими дукатами дзвеніла галька. Було страшно навіть подумати, щоб наблизитись хоча б до місця прибою, а вони мусили йти в океан, бо це був єдиний порятунок. Мідас простяг Нуазе пістолет, і він мовчки заховав його до кишені.

— Тримайте міцніше портфель, — гукнув Мідас і підхопив Нуазе на руки, як малу дитину. — Не бійтеся, він зачиняється герметично.

Нуазе притиснув портфель до грудей і набрав повні легені повітря. Мідас ступнув уперед, і скляна густо-зелена гора накрила їх з головою.




* * *




Мечислав бачив усе й нічого не міг вдіяти. У вікно йому було видно, як Мідас і Нуазе бігають по подвір’ю вілли, бачив, як вони втекли на берег, бачив, як знижувався вертоліт, чув постріл Мідаса і бачив, що був цей постріл влучний. Він кусав у безсилій люті пальці, бігав з кімнати до кімнати, шпурляв важкі предмети у вікна, торсав двері, але не такі були ці вікна, щоб їх можна було відчинити чи розбити, і не такі це були двері, щоб їх також можна було відчинити. Все тут робилося на совість. Мечислав вибіг до коридора, де кілька Мідасів-охоронців навалилися на двері зсередини, намагаючись їх будь-що вивалити. Живокіст пробував було перевірити схему, але тут-таки переконався, що Нуазе з Мідасом попрацювали на славу. Тепер у Мечислава не було ніяких сумнівів, що Нуазе вивчив схему блокування досконало й зробив так, що двері підкорялися і його біострумам. Проклятий Нуазе не підслухав чарівне “Сім-сім, відчинись!”, він розгадав його сам і примусив відчинитися. По всьому Мідас устиг блокувати систему так, що вона тепер взагалі нікому й нічому не підкорялася. Двері можна було б хіба що виварити за допомогою автогену.

Хвилинами Живокістові здавалося, що Мідаси-охоронці доможуться успіху. Як-не-як, а кожен з них був потужніший за будь-який трактор. Двері ніби прочинилися, але раптом сили врівноважились — це знадвору почали ломитися інші Мідаси, ті, від яких втекли Нуазе з Мідасом.

І тільки тут Живокіст спочатку страшенно здивувався, а потім зрозумів усе. Справді, чому Мідас-охоронець, замість того щоб знищити Нуазе, зламав палець хазяїнові, видираючи в нього пістолета? Чому Мідас-охоронець урятував життя Нуазе, заступаючи його своїм тілом, чому він почав битися з такими Мідасами, як сам? З такими, як сам? Ні-і, він був не такий, як усі! Це був не той Мідас! Не Мідас-охоронець. Це був той електронний геній, якого Нуазе посилав з борту “Менхасетти” на берег, це був той самісінький Мідас, який роздобув для свого хазяїна перші тонни золота, а потім громив біржу. Для свого хазяїна? Ні-і, хазяїном його завжди був і залишився тепер Нуазе.

В одну мить пригадалася розмова з Гартманом: “До речі, Мідас, той, найперший, згорів…” — “Як згорів? Хіба на віллі була пожежа?” — “Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він утратив інформацію, і…” — “Лізете з різними дурницями. Я думав — справді щось важливе. Один чи два Мідаси, яке це має значення?”

Виходить, мало значення! Мало! Вони підманули його тоді, вони підманули, а він учепився на їхню вудочку! Все мало значення, все, все… И через те, що він був такий по-дурному безпечний, він мусить зараз загинути… Найчесніший із них усіх виявився Ферч, він усе ж таки вислав вертольота. Хоча… хто його знає, з якою метою прилітали ті, на вертольоті? Може, вони мали намір вбити його і набрати золота стільки, скільки зможе підняти вертоліт? Не можна нікому довіряти, нікому, нічому…

Мечислав метався по своїй віллі-фортеці, як лисиця в забитій норі. От-от мисливці вкинуть до нори запалений трут, потягне димом, і доведеться розплачуватися власною шкірою або задихатися в диму…

Мідаси по той бік дверей падали один за одним. Їм не було де увімкнутися до джерела живлення, знадвору вілли не проходила жодна зовнішня лінія. Всі кабелі було закопано глибоко в землю, і ні в кого з них уже не було сили добратися до джерела їхнього електронного життя. Вони грохали просто на сходах, як самовари, у яких підломилися ніжки. Це були тупі, примітивні роботи, спроможні виконувати важку фізичну роботу, роботи-чорнороби, роботи-вбивці, а психічна їхня діяльність була обмежена і примітивна. Їхні колеги по той бік дверей, зачинені всередині вілли, були в значно кращому становищі. Хоч за своїми розумовими здібностями вони теж були тупі й примітивні, але джерела живлення в них були під боком, і вони мали змогу вчасно зарядитися.

Вони ще підкорялися Мечиславу, і, майже оглухнувши від грюкоту, він наказав їм відійти від дверей. Вони скорилися і розбрелися по всій віллі. Мечислав остаточно переконався в тому, що двері виламати не вдасться, вікна, напевне, теж. Вікна були розраховані на безпосереднє попадання бронебійного снаряда. Склоліт, змішаний з пластролом, мусив витримати будь-який удар. Так, це була фортеця, і тут можна було витримати будь-яку облогу, але за умови, що хтось прийде на допомогу.

Живокіст подумав про капітана “Ціцелії”. Він міг би завести свій корабель до бухти й за гарні гроші потім висадити Мечислава, де б він побажав. Але як вийти з вілли? Й тут Мечислав згадав, що з підвалу, де лежав його золотий запас і де безпосередньо працюють автоматичні тиглі, є вихід — тунель просто до океану. Це було так просто, що Мечислав спершу навіть не хотів повірити в своє щастя. Боже, який він ідіот! Боже, як він міг забути про такий простий вихід! Це був вихід в простому і буквальному розумінні цього слова. Швидше, швидше, бо по дорозі до вілли вже, мабуть, мчать машини з національними гвардійцями або з солдатами федеральних військ. Швидше, швидше знайти акваланг, він десь тут, ще зовсім недавно він плавав з ним… Швидше, швидше, якомога швидше скласти програму для цих електронних кретинів. Нуазе колись учив його, як це робиться. Вони мусять не просто охороняти його в дорозі, вони мусять захопити з собою золота стільки, скільки зможуть донести, решту він затопить у підвалі, а потім Мідаси таємно повернуться по нього. Швидше, швидше, в двері вже грюкають…

— Містере Живокіст, ім’ям закону, ви заарештованії — чулося з-за дверей.

Здається, вони почали гамселити в двері прикладами автоматів і ногами. А дулю з маком! Ні-і, я вам так легко не дамся! “Містере Живокіст, ви заарештовані…” Ми ще побачимо, хто кого… Чи повні балони кисню? Чи справний акваланг? Де пластролові мішки для золота? Але спершу програма… Спокійно, спокійно! Не треба так поспішати. Хай вони там собі гамселять у двері, хай сподіваються, що він їм відчинить. Не будуть же вони висаджувати двері вибухівкою… Та й навряд чи вона в них є.

— Містере Живокіст, ім’ям закону, відчиніть!

Дурні, дурні, стукайте, поки не набридне, не бачити вам Мечислава Яковича Живокіста, як своїх вух. Він зараз упірне, а випірне десь далеко-далеко, й уже не Живокістом і не Джошуа Смітом, а кимось ще. Це вже буде видно.

…Він впірнув і легко поплив, бо умів добре плавати з аквалангом. Позаду за ним пливли в кільватерній колоні Мідаси. Пливли вони помалу, бо він їх таки перевантажив пластроловими мішками із золотом. На всякий випадок Мечислав повісив і собі на шию невеликий пластроловий мішечок, в який напакував десь так близько трьох кілограмів золотих монет найновішої чеканки. Понад балонами з киснем був припасований пластроловий мішок з одягом і всім необхідним. Мечислав розраховував відплисти з милю від берега, потім випірнути, зорієнтуватися і далі плисти якомога далі від вілли вздовж берега. Потім… Але для чого загадувати, що буде потім? Коли в останню хвилину він так чудово врятувався від арешту, можна розраховувати, що доля не відвернеться від нього й надалі.

Підводна флотилія не відпливла від берега й кількох кабельтових, як сталася непередбачена зустріч. Хтось плив назустріч Мечиславу майже паралельним курсом. Він так здивувався, що не встиг навіть злякатися. А власне, чому він мусить лякатися? Акула? Зараз Мідаси розкромсають її на шматки. Поліцай в акваланзі? Але чому поліцай мусить плисти звідтіля, з океану, а не наздоганяти Мечислава з берега? Й раптом Мечислав зрозумів, хто то був. То плив один з Мідасів-золотошукачів. Він повертався на віллу, навантажений золотом, конфіскованим у океану. Це був один з Мідасів-роботяг, позбавлений навіть елементів евристики й мінімального електронного мислення. Навіть електронний “мозок” під пластроловою оболонкою був у нього розрахований на вузьку програму: будь-що знайти золото й відтранспортувати його на віллу. Він і знайшов золото…

Коли Мідас-золотошукач наблизився до Живокіста й простяг руку до його пластролової торбини, тому навіть смішно стало. Смішно й весело. Доля і тут не відверталася від нього, пославши ще одного Мідаса, навантаженого золотом. Але в наступну мить Мечиславові вже було не до сміху. Мідас з усієї сили потяг до себе торбину, і її лямки зашморгнулися у Мечислава на шиї так, що йому стало важко дихати.

Мідаси-охоронці трохи відстали. Зараз, зараз вони підпливуть ближче й звільнять його від цього причепи…

І тут сталося непоправне. Намагаючись будь-що видерти у Мечислава пластроловий мішечок з золотом, Мідас ударив його своєю залізною рукою по склу маски… Це таки справді було скло… Не склоліт з пластролом, а скло, звичайнісіньке скло. Океанська вода шалено вдерлася всередину маски, видерла із рота загубник… Мечислав зробив нелюдське зусилля, він хотів будь-що звільнитися від пластролової торбини й випливти на поверхню… Над ним були десятки метрів води, над ним були сотні тонн води. А пластролова торбина була прив’язана до шиї міцно, він боявся її загубити… Перед очима червоні кола закрутилися з зеленими, закрутилися, закрутилися, стали блискучо-жовтими, наче золото, а вода гарячково шукала дорогу в його легені і нарешті знайшла її…

Підпливли Мідаси-охоронці, вимкнули живлення Мідаса-золотошукача й потягли його і те, що зовсім недавно називалося Мечиславом Живокістом, далі в океан. Так вони були запрограмовані.




* * *




Скляна хвиля виявилася пружною, як гума. Вона ледве не розплющила Нуазе об Мідаса. Але Мідас знову був у своїй стихії. Як професійний плавець, він упірнув у глибину.

Скільки вони були під водою? Десять, двадцять, сорок секунд? Хвилину, дві? Нуазе ладен був заприсягти, що вони пробули під водою десятки хвилин. Просто дивно, як витримали його легені й чому не зупинилося серце. Коли вони нарешті випливли, берег виявився напрочуд далеко. Пояснювалося це тим, що Мідас плив із швидкістю торпеди. Зараз він перевернувся спиною догори, й Нуазе на його спині сидів, як на плоту. Не можна було сказати, щоб сидіти було зручно, але вибирати не доводилося. Нуазе міцно затиснув у руках портфель з паперами Живокіста. Вони пливли все далі і далі в океан. Самотня вілла на березі тепер здавалася завбільшки з сірникову коробку. Лінія прибою залишилась далеко позаду, і в океані було напрочуд тихо. Тільки закипали баранці на хвилях і кигикали чайки.

Навіть хвилі тут, далеко від берега, видавалися пологими й не такими високими. В усякому разі вони не заливали Нуазе з головою, і він мав змогу викашляти гірко-солону воду, ту, якої довелося наковтатися біля берега.

— Відійдемо трохи подалі, а потім підемо вздовж берега, — сказав Нуазе, — а там пошукаємо зручне місце для висадки.

Мідас заперечив. Він передбачив усе:

— По берегу можуть никати Мідаси, а може, й ферчисти, це однаково ризиковано. Вийдемо на траверс грібтаунського маяка, там багато суден. Якесь підбере, до вечора ще маємо кілька годин.

— Як у тебе з енергією?

— Підзарядитись я не встиг, але… думаю, вистачить. Усю енергію я буду витрачати тільки на рух. Стану німим і глухим, стежте за суднами самі…

Далі вони пливли мовчки. Чайки вилися над ними й кигикали. Чайки живуть довго, і бачити на своєму віку їм доводиться чимало, але такого вони ще не бачили ніколи. Людина сидить на людині. Одна людина простяглася пластом, опустила у воду голову, шалено працює руками й ногами, білі буруни бушують позад неї. Пливе вона швидко, люди так не плавають ніколи… Інша ось-ось упаде у воду. Власне, вона й так майже по пояс у воді, а часом крутий баранець покриває її мало не з головою. Здається, ця друга людина, що сидить, уже не живе, вона непорушна, обличчя в неї бліде, аж синє. До грудей вона притискає продовгуватий предмет.

А довкола від берега до горизонту не було видно більше нічого. Дарма в морських лоціях пишуть, що місце, де зараз пливе людина на людині, найпожвавленіший куточок Атлантики. Уява того, хто читав лоцію, сидячи десь у кабінеті міської квартири, мусила б малювати численні лайнери і сейнери танкери і барки, які ніяк не можуть розминутися, дають тривожні гудки і маневрують. Насправді ж… Одного разу Нуазе здалось, що він бачить вітрило спортивної яхти — це просто чайка пікірувала на воду. Здається, за овидом з’явився димок, але він так само раптово розтанув, як і з’явився. Нуазе з великими зусиллями поліз до кишені. Одяг обліг усе тіло, й полізти до кишені було не так уже й просто. Він хотів дістати пістолет і спробувати вистрілити. Для чого? Просто щоб переконатися, що кулі ще не відсиріли, що пістолетний постріл почують, коли вони побачать судно… Бо що таке людський голос в океані?

Пістолета в кишені не виявилось. Мабуть, він випав із кишені саме в ту хвилину, коли Мідас підхопив Нуазе на руки…

І тут Франсуа побачив серед хвиль чорне вітрило. Ні, це не була галюцинація, і на крило чайки це трикутне гостре вітрило було зовсім не схоже. Тільки як важко орієнтуватися в морі, коли ти висиш над водою на який-небудь метр! То здається, що вітрило маячить на горизонті, то мариться, що воно перед самим носом, то затуляє воно півнеба, то виявляється, що воно не більше від долоні. Але яке щастя, що воно є!

Мідас пливе вже не так швидко, можна сказати, що він пливе з останніх сил, енергії залишається усе менше й менше.

Вітрило наблизилося, але не стало більше. Якось навіть не розумом, а шкірою на спині Нуазе нарешті зрозумів, що то було зовсім не вітрило…

Акула зробила крутий віраж і пішла в атаку. Небо над океаном уперше за весь день прочистилось, і проглянуло сонце…

І саме в цю мить Франсуа побачив судно. Воно пливло зустрічним курсом. Але сподіватися на допомогу було даремно — навряд чи їх помітять на такій відстані. Зібравши залишки енергії, Мідас атакував акулу перший…

Коли на місці короткого, але жорстокого бою розлилася кривава пляма, а океанські хвилі накрили біле черево акули, Нуазе сказав без усякого зв’язку з попередніми подіями:

— Мідасе, ти знаєш, де знаходиться місто Львів?

— Ні, — відповів Мідас, втрачаючи останні крихти і енергії, і залишки електронної свідомості.

— Це місто десь на Україні, в Радянському Союзі. Перед війною там працював молодий, надзвичайно обдарований хімік Базіль (по-їхньому, здається, вимовляється Василь) Артемчук, Так ось… У кінці червня сорок першого року, коли на околиці міста вже були німці, батько Живокіста Жак (по-їхньому, здається, вимовляється Яків) удерся до Артемчука, вбив його і вкрав усі папери. Пізніше Жак Живокіст спеціально послав Мечислава вчитися на хіміка, щоб той міг розібратися в паперах Артемчука й використати його винахід… Кілька днів тому Живокіст цинічно сам розповів мені про це… Так ось… Винахід Артемчука, здається, повернеться на батьківщину. Дивись, на щоглі судна червоний прапор…

Але Мідас уже не бачив нічого. Він проплив ще трохи по інерції і безпорадно загойдався на хвилях.

Енергія скінчилась… Нуазе кричав і махав руками. На судні їх помітили. Там стопорили машини, спускали на воду шлюпку…



















notes




1


Бегемот — емблема радикальної партії.




2


Верблюд — емблема ліберальної партії.