Останній шаман Наталя Тисовська Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова, адже розплутати загадкове подвійне вбивство — це вам не кіт начхав! Та хіба упорався б Юрасик, якби у розслідуванні йому не допомогли химерні істоти, які буцімто живуть тільки у казках?.. Овва! Ви не вірите ні в лісових духів, ні в домовиків? А може, вам просто боязко зазирнути у незнане? Бо насправді воно зовсім поряд — варто тільки прокласти місточок між світом реальним і світом химерним, варто тільки захотіти побачити невидиме… Наталя Тисовська Останній шаман Они же все боги прозваша, слънце и месяц, земли и воду, звери и гады.      «Ходіння Богородиці по муках» Не ходила ли еси к Мокуше?      «Номоканон» УВЕРТЮРА Юрась Булочка сумно глядів у стелю. В редакції столичної газети «Речовий доказ» було напрочуд тихо: сьогодні Юрасик примудрився припхатися на роботу несосвітенно рано — о пів на десяту і, звісна річ, виявився єдиним сумлінним працівником. Самотність наштовхнула Юрася на невеселі роздуми. Новий рік минув, минуло й чарівне Різдво, на які романтичний двадцятидвохрічний журналіст покладав неабиякі надії, — а дива не сталося. Юрась так чекав на нього, так плекав у серці віру в неймовірне щастя, яке обов’язково прийде саме цього року, але минало свято за святом, вже й Водохреще позаду — і примарне сподівання тануло. Юрасик шумно зітхнув і заплющив очі. Позаду вчулося шарудіння, тоді хрипкий чоловічий голос тихо і застережливо прогуркотів: «Ти що робиш?» «Тс-с-с!» — відгукнувся інший голос. Юрась Булочка озирнувся — позаду нікого не було. Він протер очі — певно, заспав у кріслі, заколисаний смутними думками. Він іще раз зітхнув і клацнув двічі комп’ютерною мишкою. На екран вискочило вікно інтернет-провідника. Журналіст заглибився в читання. «Уперше в житті встряваю в таку авантюру!» — зізнався перший голос за спиною в Юрасика. «Усе колись буває вперше», — по-філософському відізвався другий — як виявилося, жіночий і зовсім юний. Юрась іще раз квапливо озирнувся. Робочі столи колег, завалені паперами, словниками, примірниками газети «Речовий доказ», нечітко вимальовувались у півсутіні сіренького січневого ранку. Дев’ята година добігала кінця — скоро на роботу прийде головний бухгалтер, за нею потягнуться інші працівники, й на одинадцяту кімнати редакції заповняться гамором. Юрась Булочка потрусив головою й повернувся до екрану. «А-а-апчхи!» — гримнуло в нього над вухом. «На здоров’я», — миттю відгукнувся чоловічий хрипкий голос. Юрасик здригнувся й зазирнув під стіл. Крім учорашньої обгортки від шоколадки та чиєїсь сріблястої ручки, нічого цікавого під столом не було. Юрась нахилився, підняв ручку й завбачливо сховав її собі до кишені. «Ти не смій мені тільки чаклувати!» — вигукнув раптом чоловічий голос. «Чаклунки чаклують! — пхикнуло у відповідь. — Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи…» «Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому…» «З іншого боку, — напутливо відгукнувся голос жіночий, — не можна відмовлятися від старовинних традицій… кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями…» Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку — Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого… незрозумілого. «Що скажеш стосовно київської журналістки? — тим часом поцікавився жіночий голос. — Достойний вибір?» «Ну… не знаю…» «Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!» Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом — і різко розплющив очі. У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько. — Ой! — не стримався Юрасик. «Нас засікли, — муркнув жіночий голос. — Пора вшиватися». Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили — Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння. Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати… Погляд його ковзнув по стільниці. На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею. А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас! Частина перша ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА Розділ І ХОВАНЕЦЬ Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці. Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню — аж у грудях пекло. Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку. — Зима, гляди, зима, — шепотіли нявки одна до одної, — а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає! І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями. — Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати! — А ходім! — вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами. — Тікаймо! Чугайстер! — заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках. Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі: Настромлю тебе, Наколю тебе На очеретину! Буде ватра рости, Буду нявку пекти На гостину! Ух! Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру. — Чугайстре! — почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. — Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу! Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина. — Геть! — рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. — Ти хто такий? — Я — хованець, — мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. — Я на поді сиджу, дім стережу. Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови. — От і стережи дім, а до мене не пхайся! — Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно. — Геть звідси, малеча! — заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога. — Ну, як знаєш, — знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті. Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу. — Тікай, дурепо! — почула вона низький голос хованця. — Чого стоїш, як засватана? І нявка нарешті побігла. * * * Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець — висолопивши довгого рожевого язика, нявка — хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці. — Ти звідки взявся? — спитала вона, прокашлявшись. — А нізвідки. Гуляв собі берегом. Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері. — Ти чорний, як чорт, — мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою. — Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? — звів червонуваті очі хованець. — Я не від чорта! Нявки не від чорта! — А від кого ж? — хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева. — Ну… — розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію. — Не знаєш! — торжествував перемогу хованець. — От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак. — Значить, і духи від чорта, — спитала нявка, — і чудовиська від чорта? — Від чорта. — І хвороби від чорта? — Від чорта. — І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта? — Від чорта, — підтвердив хованець. Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід. — А чого ж тоді, — спитала нарешті нявка, — одні людям шкоду роблять, а інші добро? — А хто це людям робить добро? — А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро? Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом. — Домовик — істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе — злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода? — А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема. — Е, ні, — заперечив хованець, — якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали! — А от і ні, а от і ні! — закричала нявка. — Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться! — Аякже! — вперто не погоджувався хованець. — Закладемося? — опекла його бурштиновими очима нявка. — На що? — здивувався хованець. — У тебе господар є? — Є… А він тут до чого? Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі. — Закладемося, — вигукнула нявка, — що я йому добру долю прикличу? — Ти прикличеш? — недовірливо й насмішкувато скривився хованець. — Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!.. Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік — і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі. — А побачиш! — труснула головою вона. — То як, б’ємося об заклад? — А б’ємося! — не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув космату лапу. — Даю тобі три дні! — Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути! * * * Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений, ніс. — Гарний у тебе господар! — зітхнула нявка. — Не про твої зуби! — відтяв хованець. — Хотіла на нього дивитися — дивись, а руками — зась! Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні, її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули чоло. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці. Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався. Як підеш через місток, У далекий лісок, Там дуби покручені, Там річки повисохлі, Там за кожним кущем Дві жарини очей. Ти у них не гляди, Ти до них не ходи, Голосів не слухай, Затуливши вуха. Стежка в’ється вужем, Ось і хатка уже. Відчиняйте двері Господарю! І нявка, підстрибнувши до стелі, гупнула щосили ногами об долівку, аж сплячий завовтузивсь у ліжку, от-от прокинеться, але шептунка поклала йому холодну долоню на чоло, провела обережно по тріпотливих повіках, забираючи неспокій, прикликаючи сон. Чоловік на ліжку затих, і брови його розгладилися. Хованець сердито спостерігав за чаклунським дійством, вперши підборіддя в округлі груди. Нявка вирвала в себе довгу зелену волосину, відкинула покривало на сплячому, оголюючи смагляву руку, й обережно обв’язала волосиною йому зап’ястя. Волосина обкрутилася навколо зап’ястя тринадцять разів. — Ти що робиш? — засичав хованець, несвідомо простягаючи космату руку до сплячого господаря. — Тс-с-с! — приклала нявка палець до вуст. Вона накрила сплячого знову покривалом. Потім провела долонею по його чолі, стираючи спогад про свою присутність у його сні. Хованців господар глибоко зітхнув і повернувся на лівий бік. Розділ II СЕАНС ПСИХОАНАЛІЗУ У кімнаті світилася єдина тьмяна лампа, що стояла на широчезному письмовому столі, старому й трохи обшарпаному, але червоного дерева. Над столом на гвіздку, одинокий серед великої голої стіни, висів старий якутський шаманський бубон, на якому вгадувалися напівстерті обриси розгалуженого дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. За столом сидів немолодий сивий лікар. Двома ліктями на столі, де старі подряпини переплелися химерними візерунками: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку, — лікар слухав монотонний жіночий голос. Жінку звали Мар’яна. Вона лежала на твердій лікарняній отоманці, застеленій дірявим, але чисто вибіленим простирадлом. У ногах простирадло було охайно загорнуте, аби жіночі розтоптані чобітки на низьких підборах не замастили його. Ледь помітно рухалися її тонкі вуста. Жінка говорила. Лікар, утупивши погляд у темне волосся, коротке й таке густе, що коло коренів зовсім не просвічувала шкіра, замислився про своє. На столі помалу крутив касету старенький магнітофон. Лікар дослідив оком темні жіночі скроні, де шкіра була тонкою і сухою, як пергамент, дві ниточки блідих вуст — і спустився до помережаної дрібними зморшками шиї. Око йому зачепилося за велику чорну родимку, що визирала з-за комірця блакитної блузки. Чи він і справді колись кохав цю немолоду вже жінку? Чи його і справді колись дражнила чорна родимка? Він не міг нічого пригадати. Жінка говорила повільно. Лікар давно збирав записи своїх пацієнтів, мав цілу колекцію касет, дбайливо розшифровував їх, бо кожне розплутане речення лягало в основу його наукової — чи антинаукової? — праці. Що завадило йому показати цю працю англійському професорові, який так настирливо запрошував на конференцію? Ні, кортіло захищати дисертацію вдома — дисертацію безперечно непрохідну. Тільки не міг бідака-науковець передбачити, що, подавши автореферат у ВАК, зажене себе в пастку: з одного боку, ВАК тягнув і тягнув справу з захистом, щопівроку вигадуючи нові перепони — недостатню кількість друкованих статей, неналежне обгрунтування практичного застосування методик, викладених у науковій праці, еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа. З іншого боку, йому почали погрожувати, вимагаючи працю навзамін можливості спокійно дожити старість. Довелося знищити всі чернетки, стерти з комп’ютера всі файли, можна сказати, розібрати комп’ютер на складові, щоб і пам’яті там не зосталося про псевдонаукову роботу. Він лишив тільки одну копію — там, де ніхто не повинен її шукати… Тепер, сидячи за столом і вимушено слухаючи свою пацієнтку, він підсвідомо занотовував у голові все, що могло підтвердити чи спростувати теорію, сформульовану ним. Чи придасться йому колись це знання? Чи придасться воно комусь узагалі? Він зітхнув і сумно й болісно глянув на свою пацієнтку. Жінка говорила. * * * Цей сон — він такий реальний! Зрозумійте мене правильно. Я б не прийшла до вас, якби не жах. Я не в силі з ним боротися сама. Зрозумійте мене. Я боюся, що це хвороба. Може, її вже пізно лікувати… Знову наснилося море. Іду берегом. Пусто. Ранок. Ноги провалюються в пісок — такий, знаєте, теплий і дрібненький. Попереду на піску в’ється вервечка ледь помітних слідів. Я ступаю слід у слід, ніби це така гра. Придивляюся до відбитків, хочу вгадати, хто це міг пройти переді мною берегом, щоб море ще й досі не злизало його сліди. Час від часу око натрапляє на камінці й мушлі… Це нічого, що я такі подробиці розповідаю? Просто, зрозумійте, мені цей сон снивсь уже стільки разів, що я знаю кожну дрібницю… Раптом на піску яскрава пляма — блищить чи то шматочок скла, чи то фольга від сигарет. Я пробую відкопати ногою, але не вдається. Тоді я нахиляюся, простягаю долоню, вже майже беру блискучу річ до рук. Вухо вловлює сторонній звук. Я повертаю голову. На мене мчить машина. Здоровезний джип — широкий, як танк. Світить фарами просто в очі — яскравіше, ніж сонце. Я відступаю, тоді повертаюсь і біжу. Ноги провалюються в пісок, але тепер він уже не здається теплим і ніжним, а зимним і цупким. Знаєте, якщо гуляти ввечері по пляжу, коли вже сіла на землю темрява, вода тепла-тепла, а пісок — бр-р-р-р… Біжу вздовж берега. Пляж кінчається і починаються кущі. Нога вже намацала коротку шорстку траву, випалену сонцем. А джип майже поруч, я відчуваю теплий подих мотору й запах бензину. Не хочу озиратися. До кущів, у яких можна сховатися, лишилося зовсім трошки. Ось перша гілка хльоснула мене по плечах. Я занурююсь у гущавину, розводжу гілки руками. Переді мною розстеляється море, а під ногами — круча, з якої падати й падати! Море синє-синє, якоїсь неприродної синяви. Знаєте, воно вже не на море схоже, а, скорше, на синє озеро — спокійне і безкрає і водночас небезпечне. Стою ногами на самому краєчку кручі. Ззаду — всім тілом чую — насувається джип, встромивши світло фар мені в спину. Спереду — п’ятдесят метрів стрімкого падіння. Раптом мене штовхає твердий метал. Я роблю останнє зусилля й стрибаю у воду. Добре пам’ятаю цей момент. Я у воді. Вода чомусь не синя, а зелена, але прозора. Я ніби збоку бачу, як тіло моє чеберяє ногами, загрібає руками, прагне вихопитися на поверхню. Тільки я не можу. Я не можу піднятися вгору. Вода тримає мене, у мене холоне серце, я починаю шалено битися в зимних хвилях, розтуляю рота, щоб крикнути — і прокидаюся. Зрозумійте мене. Сам по собі цей сон — не такий уже й жахливий. Зранку я, стоячи під теплим душем, пригадую його й дивуюся, чого вночі мене так цупко тримали пальці страху. Але ж… Він повторюється. Я не можу з цим боротися. Це якась маячня. Я вже на вулиці почала нервово озиратися, якщо засигналить машина, а коли здалеку бачу джип, у мене просто віднімаються кінцівки. Випишіть мені сильне заспокійливе. Дуже сильне. Будь ласка. Випишіть мені що-небудь, доки я остаточно не з’їхала з глузду. Ви повинні мені допомогти. Ви мені винні хоча б це. * * * Сивий лікар уже пам’ятав цей сон ледь не дослівно. Понад усе він хотів би допомогти жінці, стерти з пам’яті сни, змусити їх піти геть, але цього він зробити вже не міг. Якби сон стосувався тільки Мар’яни, тоді інша справа, але у вуха йому ніби хтось кричав: цей сон — застереження тобі! тобі! І лікар нічого не міг уже вдіяти: він, особа посвячена, колишній шаман, після повернення додому відгородився від світу, зануривсь у науку не живу, а паперову, захотів пов’язати два види знання в одне, бо вірив, що одне не може жити без другого, — і тоді несвідомо втратив зв’язок зі світом, що давав колись йому силу. Зрадив! І ось зараз світ вислав йому «чорну мітку»… Лікар підвівся з-за столу, змушуючи себе не піднімати очей на старий якутський бубон, що висів на стіні, підійшов до дверей і ввімкнув верхнє світло. Воно спалахнуло так сильно, зжираючи напівтемряву кабінету, що жінка міцніше заплющила очі. — Мар’яно, на сьогодні досить. — Так, встаю, встаю, — вона зробила зусилля, щоб піднятися. — Випишіть мені що-небудь, будь ласка. — Я випишу, — і він підсунув до себе бланк рецепту. Жінка квапливо підвелася й попростувала до виходу. На порозі, торкнувшись долонею ручки дверей, вона завагалася й повернула голову до лікаря. — До побачення, — сказала вона. — Бувай, Мар’яно. Двері відчинились і зачинились, і лікар провів очима довгі міцні пальці, що затрималися на лутці. Він посидів хвилин десять, про щось розмірковуючи, тоді навіщось зняв зі стіни старий шаманський бубон, покрутив його у руках, повісив на місце. Почав ладнатися додому. Двері відхилилися без стуку. Лікар підвів голову від «дипломату», в якому щезли папери зі столу, і глянув на непроханих гостей. Обидва вони вдягнені були в чорні довгі пальта з великими плечима реглан, зі стоячим комірцем, обидва в чорних шкіряних рукавичках. Темно-русяве волосся, стрижене дуже коротко, темні холодні очі на червоних від зимового холодного вітру — аж занадто червоних — обличчях. Всією своєю статурою, виразом недобрих очей вони схожі були, як брати. — Я вас слухаю? — мовив лікар сухо. — Диск де? Лікар стенув плечима. Він змучився, не міг більше боротися. Стільки разів виживав — у прямому значенні цього слова — за своє життя, що тепер просто не лишилося сил. Господар кабінету повернувся спиною до прибульців і заплющив очі. Двоє защепнули клямку на дверях і підійшли до нього впритул. — Диск де? — повторив перший. Потім кинув другому: — Пошукай тут. Той відчинив шафу, вивалив із неї папери, касети, якісь коробочки, книжки. Так само висипав вміст усіх шухлядок письмового столу. Лікар не рухався, не обізвавсь і словом — думав про жінку, яка щойно пішла від нього. Він жалкував, що ніколи їй так і не подякував за все, що вона зробила для нього. Вона була єдиною людиною, до якої можна прийти серед ночі, а вона, слова не мовивши, відступила б від порогу, пускаючи в хату, і зробила би все, що її попросиш. Не знімаючи рукавичок, непрохані вечірні гості робили свою справу швидко й обізнано. Розпороли крісло, потім лікарняну отоманку, зірвали з підлоги килим і простукали старий, розсохлий паркет, відсунули шафу з її звичного місця, навіть зірвали фіранки з вікна — хоча навіщо їм фіранки? Скоро обшукали лікаря, видобувши з його кишень паспорт, ключі від помешкання, біло-синю пачку дешевих цигарок, запальничку. Не пропустили жодного сантиметра кабінету. Врешті вони мали змиритися з поразкою. — Диск де? Били його довго й зі знанням справи. Він мовчав, ніби перенісся раптом на двадцять років тому, коли його били часто і зі знанням справи. Знав, які саме удари ідуть один за одним, був готовий до кожного з них, і його тільки час од часу дивувало, наскільки їхні рухи передбачувані. Лікар не чинив спротиву: у свої шістдесят років він виглядав на сімдесят, і тіло його дедалі менше слухалося господаря. Нарешті двоє зупинились і знову всадовили лікаря в крісло. На тілі його не було ні крові, ні видимих ушкоджень, але він знав, як стікає кров’ю зсередини. Кожен орган болів, ніби в нього забили цвяшок. Тільки навіть ті рани загоюються, це він теж знав. Життя і смерть тотожні одне одному, — вчив його колись якутський шаман Мічилла. Злиття життя й смерті — єдиний шлях бути з самим собою… — Диск де? Лікар дивився на них широко розплющеними пустими очима, стуливши щільно вуста. Сам відчував, які напружені, стягнені в нитку його зморшкуваті вуста, які вони білі й сухі. Чому, чому він не встиг подякувати єдиній людині, котра лишилася йому вірною? Колись він, неофіт, крізь біль тіла повернув у непам’ять усе минуле життя. Після посвячення він, мов немовля, мусив навчитися наново ходити, говорити, ковтати їжу. Більше не впізнавав власного імені — як і того другого імені, яке мав би пам’ятати краще за своє… І тепер він не встигає сплатити старий рахунок! Мати-Хижа-Птиця, простягни мені своє крило! На нього дивилася цівка пістолета з накрученим на неї глушником. — Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї. Розділ III РЕДАКЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ Якщо ви, читачу, гадаєте, що життя застигло в невеличкій районній лікарні, де підтята нічними жахами немолода вже жінка на ім’я Мар’яна вимолює допомогу у свого лікаря, а лікар сидить за письмовим столом, розширивши незрячі очі й міцно стуливши вуста, ви не знаєте життя! Так, зима, зима, навіть сніг притрусив сірі українські дороги, навіть мороз упав на спустошену, приспану землю, але життя вирує! Редакція газети «Речовий доказ» розташована була у вузенькому провулочку на київських пагорбах, що колись пишалися своїм статусом над Подолом, і тому кожна зима ознаменовувалася льодяною гіркою просто на підході до редакції. Що тільки не робив двірник: і піском посипав, і сіллю, — та на ранок гірка блищала льодяною корою, як нічого й не було. «Раніше впадеш — раніше план на зиму виконаєш», — говорили співробітники, злітаючи на тому місці, що найбільше до цього придатне, з гірки й — де ті гальма! — влітаючи в розчахнуті двері редакції. Редакція невеличка. Тільки заходите — потрапляєте в довгий коридор. Праворуч — двоє дверей: відділ реклами та відділ новин. Ці двері завжди відчинені, бо саме тут відбувається найбільше руху, саме тут сновигають люди, саме тут можна почути нервові крики в телефон: — Знімай рекламу з номера! В такому вигляді реклама не піде! «Скороходець — Взуємо всю країну!» — що це означає? Скільки платить? Та хай їм грець, тим грошам!.. З другого кінця кімнати лунали не менш роздратовані крики: — Що це за фотографії мені принесли? Що це за пивні плями? Знову пиво на роботі? Ми ледве дискети останнього разу відчистили… Повиганяю всіх до біса, алконавти! Але продовжимо наш тур редакцією. Якщо не звертати праворуч, а піти прямо, то коридор виведе нас просто до кімнати жіночої та чоловічої гігієни, як це прийнято було називати за радянських часів на великих виробництвах, а в наші часи вільної моралі це — просто ванна й туалет, причому спільні і для чоловіків, і для жінок. У туалеті води перманентно нема, але унітаз — королівський трон, що стоїть на високому постаменті — три сходинки! — викладеному блакитними кахлями. Коли сидиш на такому унітазі, в віконце по ліву руч видно маленький двір, у літі зелений, хоч і трохи запорошений, бо в Києві без порохів не буває, а у зимі — чорно-сірий, як ворона. Після туалету можна нарешті разом із коридором повернути ліворуч і потрапити в святая святих редакції: в кабінет головного редактора. Не те, щоб головний редактор викликав у співробітників особливий пієтет, але справа в тому, що ділив він свої угіддя з бухгалтерією, яка двічі на місяць виписувала вічно голодним журналістам аванс і зарплату, а час від часу — і премію, і коли в певні дні головбух виходила в довгий коридор, тримаючи перед собою картонну коробку, де вертикально рядочком стояли не такі вже й тоненькі конверти, в редакції відбувалося заворушення, і всі прудконогі, невловимі зазвичай кореспонденти разом опинялися на робочому місці. Отож, закінчимо наш імпровізований тур редакцією й повернемося до відділу новин, бо саме там зараз відбуваються найцікавіші події. Навшпиньках ми підходимо до прочинених дверей, щоб не наполохати журналістів, які гаряче про щось сперечаються, тільки дарма: танком під’їдь — вони нічого не почують і не помітять. Гляньте на них: розпашілі обличчя, очі з хворобливим блиском, руки миготятьу повітрі, коли тісно словам і емоціям. Нас цікавить он те маленьке дівчисько, коси руді, стрижка коротка, спідничка, як у школярки, але хай вас не обманює зовнішній вигляд. Насправді це дівчисько вже двічі було одружене. Як звати? Ми забули вас представити? Ліно, — шановний читач. Шановний читачу, — Ліна. Прошу, потисніть одне одному руки. — Надзвичайно приємно, — неуважно кидає Ліна, потискаючи вашу руку, й одразу повертається до перерваної розмови. — Замовне убивство? Це кого замовили, головного лікаря маленької районної лікарні? Не смішіть мене! Поки вона свариться з редактором відділу новин, який веде і кримінальну хроніку також, давайте просто поспостерігаємо за нею. Вона жвава й метка, як білка. Коли вона розмовляє, допомагаючи собі маленькими білими руками з твердими нігтями, не покритими лаком, вона трошки схиляється уперед — як учителька, яка намагається втовкмачити класу правило скорочення приголосних в українській мові та якій уривається вже терпець. Вона так само і ходить: тіло її вже десь попереду, а ніжки тридцять четвертого розміру безнадійно відстають. Розмовляє вона дуже голосно. Кричить? Ні, не кричить. Це просто вибух емоцій, втілений у голосі. Вона постійно сперечається, але начальству доведеться з цим змиритися, якщо воно хоче втримати журналіста, який пропхатися може в найтоншу, найменшу, найнесподіванішу шпарину. Ліна говорить до немолодого повнуватого редактора, а той, однією рукою збиваючи попіл із сигарети, а іншою клацаючи мишкою комп’ютера, захищає честь редакції, як може. — Вальтер Тадейович хоче сказати, — чуємо ми голос Ліни з ледь помітною ноткою роздратування, — що головний лікар районної лікарні назбирав стільки грошей, що за них варто було влаштовувати замовне вбивство? — Поїдь і подивись усе на місці, — глухо звучить голос Вальтера Тадейовича, поляка за походженням, інтернаціоналіста за переконаннями. — Він не був просто лікарем. Кандидат наук, купа публікацій у закордонній пресі… — Чому ж тоді в районній лікареньці? — Оце ти поїдеш і взнаєш. Що нам іще в кримінальну хроніку впхнути? Автомобільний наїзд на песика на вулиці Леонтовича? — Песик лишився живий… — Тим паче. їдь. Це цікавий матеріал. Він був цікавою людиною. Кажуть, сидів із сімдесят третього року… Ліна потроху переймається запалом редактора. Спеціальність, на яку Ліна вступила в аспірантуру, — політологія, тому всі свої журналістські матеріали вона обов’язково підводить під яке-небудь політичне питання — щоб читач не надто розслаблявся. Вона з глухим «гух» викидає на стіл чорну сумку на довгому ремінці і починає хапливо ховати в неї чотирнадцять різноманітних ручок, вісім олівців, диктофон, що вже на ладан дихає, кілька касет, комп’ютерні дискети, блокнот — розхристаний і з величезною плямою від кави на обкладинці, з написом унизу: «Тобі подарував блокнот в надії на… А вийшло — от!..», помаду брунатного кольору, не зовсім чисте дзеркальце, чорний мобільний телефон — ув окреме відділення, під змійку, пляшку води: без води вона не житиме, а на самий верх — гребінець із виламаним зубчиком. У цей час у кімнаті розгоряється щоденна війна за кавоварку. Справа в тім, що перша година добігає кінця, і голодні журналісти, клацаючи зубами, поглинають нехитрі свої бутерброди, але кава!.. Кавоварка розрахована рівно на одне горнятко. Над столиком, на якому стоїть кавоварка, вивішений перелік прізвищ у чіткому порядку: на отримання кави введено віковий ценз. Вальтер Тадейович, найстарший працівник у кімнаті — як за віком, так і за посадою, — вже давно напився кави й відкинувсь у кріслі, спостерігаючи у вікно метушню горобців, його заступник сьогодні на виїзді (запалення хитрості), тож не претендував на законом йому поставлену кружку кави, і черга скоротилася на одну людину, але решта журналістів, стріпуючи ніздрями, вдихали запах свіжозвареної кави і готові були одне одному горлянку перегризти за гарячу, темну, пінну, гірку, запашну рідину. Що казати про Юрася Булочку, який у переліку стояв безнадійно останнім! Двадцятидвохрічний випускник журфаку, з вічним блиском в очах і плямистим рум’янцем на щоках, Юрась Булочка щодня скаржився Господу на свою нелегку долю. Мало того, що в переліку, на безрік приклеєному над столиком із кавоваркою, він значився останнім; він був останнім, коли роздавали пухкі конверти з зарплатнею; він був останнім, коли Вальтер Тадейович приносив два запрошення на виставку «Сорок обертів», де «Українська з перцем» презентувала новий товстостінний штоф — мов із козацьких часів, «Столична» — баскетбольні змагання, а «Калганівка», як завжди, красунь-дівчаток у майже невидимих сукнях; він був останнім у черзі на презентації, відкриття, ювілеї, творчі вечори — всюди, де пахло смачненьким або, ще краще, міцненьким. Ніколи не щастило Юрасеві Булочці: першим він був лише в черзі на скорочення штатів, чим неодноразово погрожував колективу Вальтер Тадейович, коли в черговий раз зранку знаходив під своїм столом пусті пляшки від пива «Оболонь». — Люди, майте милосердя! — молитовне зводив очі Юрась Булочка. — Мені в банк на інтерв’ю треба за півгодини! Тобто, бути вже там за півгодини. Дайте кави, перш ніж віддасте мене на поталу фінансовим акулам! — Геть від столу, — шипіли старші колеги. — В гастрономі кава без обмежень. — Люди, хоч ковточок! Вмираю від спраги! Чуєте, як хрипить у горлі? Може, останні хвилини мого життя тануть, і нема до кого прихилитись у такий момент! Ліна, повісивши сумку собі на плече й запхнувши одну руку в рукав зеленої дублянки, підскочила до столика з кавою. — Скоро, скоро дайте сьорбнути. Кримінальна хроніка чекати не може. Черга миттєво розступилася. — Лійочко, сонечко, секундочку… І враз у вільному фаянсовому горнятку, що мало форму миші з довжезним носом і чорною пимпочкою на самому його кінці, завирувала кавова ріка. — Люди! Благодійники ви мої! — вибухнув розпачем Юрась Булочка. — А що ж я? Про мене ви подумали? — Потім, потім! — махнула рукою Ліна. — На мене мертвяк чекає… І Ліна, з четвертого разу потрапивши лівою рукою в другий рукав дублянки, підскочила до столу Вальтера Тадейовича. — Шеф, яка машина вільна? Чим я їду? — А нема нічого вільного. Тільки Юрасик. Ю-ра-си-ку! — покликав Вальтер Тадейович. — А йди-но сюди, голубе. Юрась Булочка, на мить відвернувши гострого носа від запашної кави, подивився на начальство. — Ну? — похмуро спитав він, не очікуючи нічого доброго від солодкого голосу шефа. — Ти статтю про козятинську мафію здав? — Ну? — Який матеріал зараз пишеш? — В банк їду. Замовна стаття. — От і добре. Спочатку в банк, а потім, — Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, — Ліночку завезеш у Рябокінь. — Це що за рябий кінь такий? — вирячив очі Юрась Булочка. — Рябокінь — це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно? — Ясніше не буває… — Юрась глипнув на Ліну невдоволено. — Знову її везти? Все, вихідним можна сказати «прощавай»… Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття. — Один-нуль на користь відра, — повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра. — Поїхали, — кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку. — Вона й у банк зі мною? — спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича. — І в банк, Юрасику, і в банк, — відповів шеф, хитро звужуючи очі. — Ви тепер — одне ціле: ниточка з голочкою. — В готелі можна поселитися окремо? — Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу. Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича: — Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті — ну, я про вбивство в районній лікарні, — схоже, щось настирливо шукали… Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком. — А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси! Розділ IV СОН Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла. — От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? — запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо: — Лишися мене! — Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав? — Ниє й ниє, набрид до сказу! — розтулила білі губи нявка. — Я чим винна? — Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея… — А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується? — Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він… Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі. — Ляж! — шикнула на нього нявка. — Чого ти? — Ляж спершу, бовдуре! Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук. — Кого ти побачила? — тихо запитав він у нявки, не підводячи голови. — А гляди вперед і трохи праворуч… Бачиш двох чорних, червонопиких? Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав: — Хто вони? — Опирі. — То чого ти перелякалась? — Вони йдуть від того чоловіка… — Як ти знаєш? — спитав хованець. — Я це чую… І до кого йдуть — теж чую… — До кого ж? — До жінки, — мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. — Нам треба за ними… — Навіщо? — Я знаю, що треба… Ходім. І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально. Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати. Боязко нявка й хованець підійшли до вікна. Незасунені фіранки відкрили їхнім поглядам велику кімнату, по-сільському облаштовану, в якій уже давно не жили: рожевий тиньк із простим візерунком під стелею потріскався у багатьох місцях, розсохлись і здибилися дошки на підлозі, розповзався від часу обрус на столі. Та не це затримало погляди нявки й хованця: вздовж протилежної од вікна стіни стояли два ліжка з високими перинами. На ліжках, просто зверху на покривалах, лежали двоє, вкриваючись чорними пальтами. Сонне сонце вповзло в кімнату, і їхні обличчя запалали в ранішньому навскісному промінні нездоровим червоним кольором. — Що далі? — спитав хованець. Мовчки нявка тричі обійшла навколо хати, зазираючи в усі вікна й мугикаючи собі щось під ніс. Хованець, сівши на дерев’яну лавку на подвір’ї коло занедбаної криниці, недовірливо спостерігав за нею. Нявка зупинялася під кожним вікном і, заглянувши в нього, клала руки на варцаби, ніби замикаючи вікно, й шепотіла закляття, до якого хованець не дослухався. Нарешті вона зупинилася перед порогом і розкинула руки, поклавши долоні на лутку. Її вуста знову рухались; хованець не хотів слухати, але все одно чув: Стою під порогом, За порогом дорога, При дорозі криниця, В криниці водиця. Замикаю водою Хату з бідою. Ні живий, ні сновида, Не зайди і не вийди! Спи! І нявка плюнула собі під ноги й високо й дико стрибнула, і з нею стрибнули зелені коси й пелена сорочки. — Нічого не вийде! — рикнув хованець. Нявка рвучко обернулася до нього, і хльоснули коси об одвірок. — До вечора має стати! — Навіщо? — Маю план… Хованець похитав головою. Позіхнувши, він підставив примружені очі дрімотному сонцю й витягнувся на лавці. Лавка підступно зарипіла й почала хилитися набік, але, в останню мить утримавши рівновагу, заклякла, і з нею завмер хованець. Слабке проміння запалювало розкуйовджену шерсть, і вона червоно світилась, і потріскували волосини, мов займуться зараз веселим багаттям. Нявка підійшла до хованця й поклала долоню на кошлатий бік, але одразу ж її відсмикнула, несподівано обпікши пальці об гаряче. — Ходи? — мовила вона. — Та йду вже… — промимрив хованець, зістрибуючи з лавки, яка гойднулася на підгнилих ногах і впала набік. Занедбана дорога, котра підступала до крайньої хати, за рогом повертала праворуч і потроху перетворювалася на звичайну сільську вулицю між високими парканами, перед якими посаджені були вишні й черешні; на воротях де-не-де навіть висіли поштові скриньки, та газети з них не стирчали: чи то рано було ще для газет, чи то ніхто їх і не передплачував, а скриньки лишилися з давніх часів. З-під одного паркану вигулькнув зненацька великий рудий кіт, наполохавши нявку, й вона сахнулась убік. Кіт фиркнув зневажливо й заскочив на високу зелену огорожу. Вулиця закінчилась, і почалося майже справжнє місто. Бруківка стукотіла під хованцевими довгими міцними кігтями, аж часом озиралися поодинокі перехожі, не розуміючи, звідки долинає звук. Нявка миготіла попереду, дріботіла босими прозорими п’ятами, безтілесна й невагома, і хованцю тим важче було нести тяжке велике тіло, що легше й упевненіше бігла нявка. Вона проскакувала повз людей, обдаючи їх запахом вітру, лісу, й деякі з них замріяно втягували носами повітря, вчуваючи подих далекої ще весни. Стара ратуша вискочила з-за рогу зненацька, де її зовсім не чекали, наїжачилася залізною важкою брамою. — Як ми сюди втрапимо? — спитав хованець свою легконогу супутницю. — Там є віконце, підвальне, я знаю де. І нявка, оббігаючи ратушу, почала рахувати маленькі заґратовані вікна, які зиркали на неї майже з-під землі. На восьмому вона зупинилась, поклала долоню на вогку холодну штабу ґрат і спробувала підняти її догори. Штаба наче й хитнулась, але не піднялася. — Поможи ж мені! — гукнула нявка. Хованець обома долонями схопив штабу й рвонув догори. Та вискочила з неглибокої дірки і, не витримавши ваги хованця, відірвалася зовсім. Хованець гепнувся, притискаючи штабу до грудей. — Дурню ти патентований! — не втрималася нявка. — Легше треба, легше. Там ще одна така. Вилетіла й друга штаба, і нявка штовхнула віконну раму, яка легко відчинилися. Зеленокоса зістрибнула всередину. Хованець незграбно поліз за нею, пропихаючи грубе тіло в дірку, що утворилася, коли зникли дві штаби іржавих ґрат. Заплющивши очі, він скочив у півтемряву. Кам’яна підлога гухнула, і пішло відлуння довгим коридором. Нявка обернулась і загрозливо потрусила маленькими кулачками. — Тихше не міг? — сердито спитала вона. — Тут живе сон… — вона значуще підняла вгору тонкий гострий пальчик і ступила в густий морок коридору. Хованець рушив позаду. Його кігті відбивали бадьорий ритм на сірому камені підлоги. Попереду зблиснуло віконце майже під стелею, і праворуч од нього відхилилися двері, ласкаво запрошуючи гостей досередини. Нявка просочилась у щілину, хованець незадоволено смикнув за ручку, збільшуючи отвір. — Хто тут? — спитав хлопець у білій сорочці й червонім жупані, напівлежачи на широчезному ліжку з високою різьбленою спинкою. — Сон, нам потрібна твоя допомога, — сказала нявка замість привітання. Сон обернув до неї біле обличчя. — Сідайте, — мовив він, указуючи на два стільці, присунені до вузького старовинного столу. Хованець обережно відсунув стільця спершу для нявки, тоді для себе й сів, розглядаючи кімнату з низькою стелею. Кутки кімнати були заплетені павутинням, хоча в старій ратуші давно вже не опалювалось і температура була така ж, що й надворі. Сон примружився: — То з якого дива ви до мене? Нявка розправила пелену сорочки, сіла рівно. — Є жінка, якій загрожує небезпека… Сон слухав нявчину плутану розповідь про покинуту хату під лісом, про двох чорних, які лежать на перинах, про замкнені вікна й двері — замкнені водою, але стече помалу вода, і стече разом із нею закляття, — про чоловіка, якому вже не допомогти, і про жінку, яку ще можна встигнути попередити… Слухав уважно, розгладжуючи білими руками буйні й так само білі кучері. Хованець на його тлі виглядав чорним, як вуглик із печі, аж йому стало незручно за свою кошлату шерсть, що могла б придатися й чортові, і за свої червоні пекельні очі. — Я вам не допоможу, — раптом промовив сон. — Чому? — на два голоси вигукнули нявка й хованець. — Я вам не допоможу, — і сон надовго замовк. Павуки під стелею ритмічно снували тонке мережане павутиння, і на хованця почала накочувати втома. Повіки зробилися важкими, вже несила було їх розтуляти. Підперши долонями велику кудлату голову, заплющуючи повільно очі, хованець бачив, як те саме відбувається з нявкою: спостерігаючи за павуками, нявка почала тихенько розгойдуватись у кріслі, наспівуючи на мотив колискової, і хованцю почало здаватися, що її зелені коси насправді не коси, а ковдра, в яку нявка загорнулась і над якою літають прозорі клаптики снів. Несподівано сон заговорив. — Я ходжу до неї ледь не щоночі. Вже кілька місяців ходжу. Вона слухає мене, але не розуміє. Що я ще можу вдіяти? Вона повинна не тільки чути мене, а й розуміти, тоді я зміг би їй допомогти. Тепер люди мене взагалі мало слухають. Ця слухає, а не розуміє — тільки шукає, як мене позбутися… Я вам не допоможу. — Спробуй іще раз! — нявка притисла тонкі руки до грудей. — Спробуй іще раз! Прошу тебе! Вона повинна тебе зрозуміти! — Я спробую. Востаннє. Сон підвівся з ліжка, простягнув руку до стелі і зняв з неї малу павутинку. Дмухнув у неї, й перед нявкою і хованцем на мить промайнуло обличчя переляканої жінки, потім двоє чорних із хижими очима, великі колеса, які нестримно крутилися. Сон обережно сховав собі павутинку за пазуху, знову сів на ліжко. Тоді, солодко позіхнувши, щільніше запнув червоний жупан і ступив до вікна. — Вона ще спить, і я попереджу її. Востаннє! — крикнув він, зникаючи на вікном. Розділ V ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА Мар’яна схилилася над мийкою. Мила брудну тарілку вже вчетверте, навіть не помічаючи того, терла і терла механічним рухом — за годинниковою стрілкою, немов рахувала хвилини, які скрапували з дзиґаря в неї над головою. Нарешті лишивши тарілку, Мар’яна відвернулася до вікна. Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою — і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар. Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою. З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою. — Мамо, привіт! — Ти вже тут? Ти голодний, Орчику? — Як завжди. До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість. — Ох, що це так смачно пахне? — Деруни, — відповіла Мар’яна. — Дай один! — Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки! Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина. — Що на роботі? — Сидір хоче цемент за готівку. Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора. — А за готівку не можна? — спитала Мар’яна. — У нас не можна. У нас абсолютно прозора бухгалтерія. Нашому юристові вже набридло судитися з податковою… Мамо, щось горить! Мар’яна хапливо перекинула добре підрум’янені з одного боку деруни на другий бік, почекала хвилинку й зняла їх із пательні. Орест, виразно клацаючи зубами, поглинав деруни. Наливши синові у горнятко чай, Мар’яна сіла коло столу, схрестивши руки. — Мам, ти чого не їси? — Я вже вечеряла… Орест підняв голову від тарілки й подивився на матір уважно. — Знову наверзлося? — Орчику, дай мені спокій. — Мам, ти себе в могилу заженеш тими снами. Що каже Святослав Пилипович? — А що він може казати? Хіба лікарі визначають причину хвороби? Вони лікують наслідки… Мар’яна відвернулася до вікна і замовкла. Горобці, які товклися на гілках у її по-зимовому чорному саду, теж ніби принишкли, втомлені дражнитись. За хвильку Мар’яна, струшуючи з себе сумний настрій, заговорила: — Ти газету приніс? Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест. — Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав. Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла. — Що там таке? — вдруге відірвався від дерунів Орест. — Яке ти там страхіття побачила? — Святослава Пилиповича вбили, — сказала вона чужим голосом. — Не може бути! Ану, дай газету! — Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі. На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком «Чергове замовне вбивство». «У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом — психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного». — Замовне вбивство? — стенув плечима Орест. — Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця! Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила: — Таки серце моє щось віщувало… — Мамо, ти про сни? До чого тут сни? — Не сни, а сон… — відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. — Я тобі скажу. Він не хотів вірити… Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене — про нього… І вона на півслові замовкла, загасивши погляд, стуливши міцно вуста. Орест почекав, щоб вона сама заговорила, але мати мовчала. — Мам, то що за сон? — спитав нарешті Орест. — Сон? А, той сон… Я не дуже пам’ятаю. То я йому розказувала, коли ще добре пам’ятала. Ніби я в лікарні. І він сидить за столом. А потім до кабінету хтось заходить, якісь люди. Щось говорять… погрожують? Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що уві сні так злякалася за нього! Бачиш, яке моє серце: все наперед знає… Мар’яна замислилася. Орест не знав, який давній зв’язок поєднував його матір зі Святославом Пилиповичем. Коли лікар, відсидівши понад десять років у таборах як в’язень сумління, повернувся додому вісімдесят шостого року, він чомусь прийшов саме до Орестової матері, хоча ніколи їй не писав. Орест не пам’ятав жодного його листа, жодної згадки про нього з материних вуст, він і самого Святослава Пилиповича не пам’ятав, узагалі чи й відав про його існування. А Мар’яна зустріла колишнього в’язня, мов рідного брата: знайшла йому житло, навіть заплатила за нього, ходила до тодішнього головного лікаря, щоб улаштував Святослава Пилиповича хоч кимсь, хоч у фізіотерапевтичний кабінет, їздила до Києва, щоб придбати йому пристойне пальто й туфлі, бо речі, які той привіз із собою, годилися хіба на городнє опудало. Тільки вона не розмовляла з ним. Орест жодного разу не чув, щоб Святослав Пилипович із мамою говорили про щось інше, крім хлібу щоденного. Часом він і хотів запитати Святослава Пилиповича про страшні мордовські табори, про які знав лишень із чуток, але в хаті на такі розмови раз і назавжди було накладене мовчазне табу: слова «сидів» або «табір» не вимовлялись уголос. Здавалося, і мати, і Святослав Пилипович навіть до себе, мовою душі, жахалися ці слова промовити, щоб не наврочити. За півроку мати знайшла Святославу Пилиповичу помешкання, і він виїхав. Більше ніколи не приходив до них у гості, лише мати часом знімала телефон і розмовляла з ним хвилин п’ять. Коли почалися нав’язливі сни, мати час од часу ходила до Святослава Пилиповича в лікарню, де він потроху відвоював колишнє становище і замінив головного лікаря, якому давно вже час був виходити на пенсію. Святослав Пилипович був за фахом психотерапевтом — дивна спеціальність для районного лікаря, тож і працював довгий час у травматології, після таборів обізнаний у всіх можливих травмах краще, ніж травматолог із двадцятирічним стажем. Але й далі писав статті з психіатрії. Їх публікували спочатку лишень іноземні журнали, та згодом почали й наші. До нього ходили люди. Він слухав і записував їхні нарікання, намагався допомогти кожному. А тепер його вбили. Мар’яна зібрала начиння зі столу. Орест вийшов у вітальню й увімкнув телевізор. Тиша луснула, і в кімнату ринув збуджений голос дикторки першого каналу телебачення, яка оповідала про пожежу на одному з київських ринків. Мар’яна влаштувалася на дивані поряд із сином, дослухаючись до телевізора. Вони часто так сиділи: рядком, мати й син, півгодини вечірніх новин, доки син, прослухавши останні події у світі спорту, не починав збиратися додому. Вислухавши футбольні новини, Орест потягнувся й підвівся з дивану. — Мам, я піду. — Так, Орчику. Він на мить замислився. — Мам, хто буде похорон улаштовувати? Мар’яна зиркнула на сина зацьковано. — Ми?.. — мовила вона з питальною інтонацією. — Ну, в нього ж родичів нема… Мам, я піду в лікарню завтра, спитаю. Ти не ходи. Тобі не треба… Мар’яна покірливо кивнула. Орест вдягнув кросівки, шапку, накинув куртку й почав її зашпилювати. Мар’яна раптом зірвалася з місця, наче щось ізсередини її штрикнуло. — Я тебе до зупинки проведу! — ледь не крикнула вона. — Чого? — здивувався син. — Ти ж ніколи… — Не можу сидіти в хаті. Проведу, прогуляюся… — Ну, взувай чоботи. Де твоє пальто? — А он там, під безрукавкою. Орест подав матері пальто, потім дістав із полички над вішаком шапку й шалик. Мар’яна під саме підборіддя запнулася шаликом, хоча за вікном було ледь нижче нуля. Сніг кружляв навколо ліхтаря на автобусній зупинці, пасмами лягав на лавку, людям на коміри, на дахи проїжджаючим машинам. Люди нетерпляче збивали його собі з шапок і з плечей, але він знову важко осідав, вибудовуючи сніжні вали. В кінці вулиці з’явився жовтенький автобус; він підскочив до зупинки, відчинив двері. Орест піднявся трьома сходинками, обернувся до матері. — Мам, я зайду завтра по сьомій. — Так, синку, як завжди. Що тобі зварити? — Та не знаю. Що-небудь. Нарешті автобус впустив останніх пасажирів і щільно затулив двері. Мар’яна ще постояла на зупинці, не хотіла повертатися додому. Мимоволі пригадувала Святослава Пилиповича. Доля! Пройти мордовські табори, повернутися додому, хоч і хворим, хоч і зневіреним, та живим і не калікою, знайти роботу, навіть гараздувати — і загинути наглою смертю, неприродною, невчасною! Замовне вбивство… Кому знадобився головний лікар районної лікарні, в якого зроду не було грошей, який навряд чи знав страшні державні таємниці, який жив самотньо й тихо?.. Чи не так уже й тихо? Активно друкувавсь у західній періодиці, раз у лікарню навіть приїжджав англійський колега, вони довго говорили, сидячи в «Колибі» — тоді єдиному на все містечко пристойному ресторанчику, англієць, прощаючись, щиро тиснув Святославу Пилиповичу долоню й запрошував на конференцію, а той тільки усміхався й відмовчувався… Мар’яна нарешті ступила на дорогу. Йшла швидко, похиливши голову, пригадуючи свій останній візит до Святослава Пилиповича. Зненацька праворуч і трохи позаду вчулося гудіння мотору. Мар’яна заціпеніла. Гудіння швидко наростало, але для неї все відбувалося, як у сповільненому кіно. Гудіння увірвалось у вуха диким свистом, на неї дихнуло гарячим запахом бензину й мотору. Вона трохи повернула голову — й побачила просто перед собою дві круглі фари, вирячені, ніби очі хижого звіра. Джип здоровий, як танк, заступив їй дорогу, ось він уже торкнувся її пальта переплетеними штангами, що ліпилися на його тупому носі. Мар’яну наче обпалив дотик розжареного металу. Втративши рівновагу, розкинувши руки, вона падала на чорний асфальт повільно, повільно і ніяк не могла діткнутися землі. Розділ VI МІСТЕЧКО РЯБОКІНЬ Ліна сиділа на передньому сидінні поруч із Юрасем Булочкою. Журналіст, що на сьогодні перекваліфікувався у водія, був одягнений у синю пухову куртку, на каптурі обшиту рудою облізлою лисицею, а на голові в нього красувалася смугаста шапочка з помпоном, виконана в патріотичних синьо-жовтих кольорах, хоча останнім часом Юрась почав про це забувати. Міцно вчепившись у кермо, — не дорога, а місиво, для окозамилювання притрушене свіжим сніжком, який і зараз продовжує осідати лапатими сніжинками на лобове скло, — Юрась Булочка сміливо їхав уперед: права він дістав півроку тому, і за цей час уже раз влетів у «проісшествіє», як зазначив молодий даішник у протоколі, а ще тричі заплатив штрафи за різні дрібні порушення. Машина в Юрася була знаменита: брудно-білого кольору «копійка», яка дісталася йому від дідуся. Дідусь не їздив на ній уже років із дванадцять, і весь цей час машина простояла в гаражі, і тому, коли Юрась, зі свіженькими правами в кишені, уперше за дванадцять років відчинив навстіж двері гаража, то побачив підсліпуваті очі старої «копійки», яка, здалося, позіхнувши на всю пащеку, показала йому на свої слабі старечі ноги, мовлячи: ніде ми, синку, не поїдемо. Замість шин у «копійки» висіли чотири гумові ганчірочки, які навіть устигли прилипнути до підлоги. І почалася епопея з ремонтом. Купити нові шини було задачею найлегшою. Значно важче — тобто, дорожче — виявилося повністю замінити двигун, акумулятор, свічі та інші деталі, про існування яких Юрась Булочка дізнався за одну лекцію, котру йому прочитали на курсах водіїв, але не передбачав, що побачить їх так скоро на власні очі. Тепер же Юрась міг би, здавалося, зібрати й розібрати ходову частину «жигулів» власноруч протягом двадцятьох п’яти хвилин. Помалу наздогнавши «москвич», що так само безнадійно боровся з погодними умовами української зими, Юрась набрався нахабства, замиготів лівим помаранчевим очком і пішов на обгін. Тим часом Ліна дістала з косметички чорного олівця й почала наводити макіяж. — Гей, ти не міг би так не хилитатися! — насварила вона Юрася на правах старшої товаришки. Юрась засичав у відповідь, вирівнюючи машину на дорозі. Як він мріяв зараз про авто, на боці якого гордо красувалась би позначка «4x4»! Щоб усі чотири колеса, міцно вчепившись у дорогу, самі керували їздою, а він би тільки відкинувсь у кріслі, однією рукою недбало притримуючи кермо… Ліна склала косметику в сумку, ще раз уважно себе обдивилася з усіх боків: жінка-журналістка має бути в бойовій готовності двадцять чотири години на добу, бо, як Ліна часом повторювала, пхаючи в кишеню халата диктофон, нагода для зоряного репортажу може трапитися, коли ти вийдеш надвір викидати сміття. Відкинувши сумку на заднє сидіння й обсмикнувши зелену дублянку, яка горбом вилізла з-під паска безпеки, Ліна повернула голову до Юрася Булочки. — Ю-ра-си-ку, — його так усі називали, вимовляючи ім’я по складах, кожен склад окремо, — Ю-ра-си-ку, це твій був матеріал про козятинську мафію, правда? — Ну? — буркнув Юрась. — А скажи-но мені, Ю-ра-си-ку, ти сам їздив на місце пригоди? — Ну? — Яка жахлива історія! Двоє мафіозі підступно викрали і з’їли цілий лоток лимонних тістечок… Який нахабний злочин! І це вже не перший раз? Юрась Булочка засовавсь у кріслі. З восьмого класу він мріяв вести кримінальну хроніку, недбало, гостро й вишукано писати про криваві злочини, пропонувати свої версії викриття правопорушників, саркастично запитувати: «Коли нарешті кияни перестануть боятися заходити в під’їзди власних будинків?» Він бачив яскраві заголовки своїх статей: «Кривава драма в передмісті», або «Злочинець не лишив слідів», або «Закляті вороги під одним дахом». Але чомусь кримінальну хроніку Вальтер Тадейович доручав оцьому дівчиську метр п’ятдесят три на зріст, а його, неперевершеного Юрася Булочку, відправляв на розбори козятинської мафії через лоток лимонних тістечок. Юрасеві раптом гостро закортіло лимонного тістечка, такого, як колись випікали у нього в школі, і він, подібно козятинським мафіозі, зараз залюбки би підступно викрав і з’їв цілий лоток жовтих лимонних тістечок — два шари густого, пухкого, божественного крему… Брудно-біла «копійка» проїхала знак «РЯБОКІНЬ» — на білому тлі, про себе відмітив Юрасик, скидаючи швидкість, — і вгризлася в снігову кашу, ще глибшу й бруднішу, ніж на трасі. Вечір давно огорнув землю, але, як не дивно, центр районного містечка Рябокінь світився ліхтарями. Деякі з них час від часу починали судомно блимати і раптом згасали, але знову, ніби поборовши миттєву слабкість, спалахували тремким світлом. У пошуках готелю Юрась Булочка і Ліна кружляли центром містечка, доки не вперлися фарами в якесь заворушення на дорозі. Юрась сміливо натиснув на клаксон, і Ліна боляче стукнула його кулаком по коліну. — Зупиняй машину й не сигналь, дурню! Вона почала хапливо відшпилювати пасок безпеки. Ліна мала добрий нюх на катастрофи, кримінальні розбори, убивства й нахабні пограбування — на все, що могло збільшити продаж газети масовому читачу. І зараз її тонкі ніздрі вчули запах крові, що парувала від дороги. Причепивши за вилогою коміра дублянки майже непомітний мікрофон й запхнувши руку в кишеню, щоб у будь-який момент натиснути на червоний ґудзик на диктофоні, Ліна підскочила до натовпу, що темною масою ворушився на дорозі біля розпростертого тіла немолодої жінки. Розкинувши руки, жінка лежала на асфальті горілиць, не розплющуючи очей до схилених над нею облич. Шия жінки була неприродно вивернута, з-під шалика визирала велика чорна родимка. Темне пасмо густого волосся вибилося з-під шапки, між бровами застигла стражденна зморшка. Її пальто було вимащене брудним снігом, а на рукаві лишився брудний відбиток — дві смуги. Повіки жінки жалібно здригалися. Спершу під’їхала «швидка», потім міліція, яка почала розганяти натовп простим питанням: «Ви бачили, як це сталося? Нам потрібен свідок!» Вийнявши з кишені дублянки журналістське посвідчення, Ліна підскочила до представників влади, махнувши Юрасю Булочці: «Фотографуй усе, що зможеш!» — Доброго вечора! Столична газета «Речовий доказ», — вона помахала посвідченням, де на чорно-білій фотографії їй було ніяк не більше чотирнадцяти років, — ім’я потерпілої? Розгубившись од шаленого штурму маленької журналістки, недоладний міліціянт, що мав кучму неслухняного волосся й синющі довірливі очі, покірно відповів: — Мар’яна Богданівна Омелянич. — Що сталося? — Де-те-пе, — лаконічно й містко повідомив він. — Які ушкодження на тілі? — спитала Ліна, не даючи йому передихнути. — Гематома на голові, здається, поламані ребра. — Вона помре? — Звідки мені знати! — не витримав напору знахабнілої журналістки представник влади. — Свідки є? — Ліна не звернула уваги на його праведне обурення. — Свідків, як завше, нема, — ядуче відповів той. Ліна клацнула ґудзиком на диктофоні, не виймаючи руки з кишені, щоб міліціянти не здогадалися, що їхні слова вже закарбовані на віки на скрижалях журналістського знання і скоро стануть надбанням людськості. Джерело інформації не можна було назвати офіційним, а Лінину поведінку етичною, але вона втішала себе тим, що у статті завжди можна розмито зазначити: «Як нам стало відомо з поінформованих джерел…» Санітари поклали потерпілу на ноші, і на її обличчі на мить ніби майнуло здивування: вже? — а коли білі халати зникли в машині «швидкої», Ліна пхнула Юрася Булочку в бік: — Що зняв? — Ну, її переважно… — мовив Юрасик, ковтаючи, щоб придушити нудоту, бо перед зором стояла невеличка калюжа чорної крові, що натекла з-під голови жінки. — Щось я спалахів не бачила! — Ну, я тільки раз зі спалахом, щоб міліція не поперла… — Ладно, біс із тобою. Але вважай: із таким напором ти ще довго будеш про козятинську мафію писати. Ох, який болючий удар — просто в серце, просто в саму його серединку! В машині швидкої клацнули задні дверцята, і Ліна в останній момент ще раз побачила судомно стиснені вуста потерпілої. Міліція з пів-годинки поштовхалася на місці пригоди, потім з’явився хлоп у ватяних штанях і кожуху та змів закривавлений сніг у стічну фосу, затулену важкими металевими ґратами. Натовп помалу розбрівсь у своїх справах, і на вулиці знов запанувала нудна зимова тиша. Останніми сіли в пошарпану «копійку» Ліна з Юрасем Булочкою. — Де ми їдемо? — спитав Юрась, заводячи машину, яка загарчала, засичала й підготувалася рвонути вперед. — Готель шукаємо. Десь же тут має бути готель? Ліна спустила скло зі свого боку, виставила голову надвір, де та вмить розтала у вечірніх сутінках, аж Юрась заплющив очі, щоб не дивитися на казкову постать без голови, й крикнула комусь: — Добродію! Ви не підкажете, чи в місті є готель? — Аякже! — над Ліною схилилися доброзичливі кошлаті брови. Дідуган вигідніше припасував шапку й продовжив: — Як це в місті без готелю? У нас іще в сімдесятих роках під готель будинок старий переобладнали, біля «вічного вогню». В центрі міста, аякже. Цілих два поверхи! Все керівництво завжди зупинялося… А доїхати… А що тут їхати: ото прямо, як вулиця веде, а там побачите парк із «вічним вогнем». А праворуч уже й готель буде. А ви хто будете? — А ми журналісти, — відповіла Ліна. — З самого Києва? — З самого Києва. — А… — дідуган хотів почути всі подробиці, але Ліна, всовуючи голову назад до салону, швидко-швидко заговорила: — Дуже вам дякую! Вибачте! До побачення! — і вона, киваючи головою, що матеріалізувалася з темряви, усміхалася, повторюючи: «Дякую!» — і навіть помахала рукою у віконечко. Повз машину замиготіли ліхтарі, розходячись коридором, потім дорога вперлась у невеличкий скверик і роздвоїлась, як жаб’яча кісточка. Затнувшись на секунду, Юрась Булочка повернув праворуч. Вузенький провулок, у який вони потрапили, закінчився дуже швидко, врізавшись у глуху стіну. Поглядам журналістів відкрилося незабутнє видовище: старомодний двоповерховий будинок, облущений жовтуватий тиньк, вікна вузькі, як бійниці, і повна відсутність даху. Юрась присвиснув. — Готель нічогенький. Заходити будемо? Ліна подивилася на нього суворо. — Заходити будемо, — твердо сказала вона. Відчинивши важкі брунатні двері — фарбовані-перефарбовані п’ятдесят вісім разів, — Юрась і Ліна потрапили в майже темне і абсолютно безлюдне приміщення. Під ногами скрипів будівельний мотлох: якісь дошки, збитий тиньк, у кутку стояло пусте відро зі слідами фарби ззовні та зсередини. Пахло мишами, цибулею і ще чимось, але цей запах ідентифікувати ніяк не вдавалося. — Агов, є тут хто? — крикнула Ліна. Дзвінко озвалася луна. Ліна та Юрась потупцяли на місці. — Що робити будемо? — спитав Юрась Булочка. — Ми ж не керівництво, ось нас байдуже і зустрічають… — Нас узагалі не зустрічають, — зауважила Ліна. Раптом із глибини коридору, в який плавно перетікали сіни, вчулося шарудіння. За хвилину під стелею спалахнула лампочка на сорок ватт, і до гостей вийшла жінка років шістдесятьох, вдягнена у валянки, ватяник і запнута зеленою картатою вовняною хусткою. — Чого розкричалися? — ображено спитала вона. — Вибачте, тут у вас готель? — якомога лагідніше спитала Ліна. — Ну, готель. А вам яке діло? — Перепрошую, але ми хочемо тут ночувати. — Тут? — непідробне здивувалася жінка в зеленій хустці. — А є ще де? — звела на неї карі очі Ліна. — Нема… Жінка зачудовано роздивлялася нежданих прибульців, її зелені, трохи вицвілі очі — в колір хустки — бігали з Юрася на Ліну й назад. Потім вона виклала на конторку два сіруватих бланки. — Сорок гривень за ніч, — попередила жінка. — Згода. — Паспорти є? Заповнюйте. Ліна та Юрась підійшли до стійки. Бланки виявилися надзвичайно детальні: вказувати треба було не тільки місце роботи, мету і термін відрядження, паспортні дані, місце прописки й домашній телефон, а й дату народження, національність і партійну приналежність. Синхронно зітхнувши, двоє журналістів так само синхронно витягли кулькові ручки, які підмерзли й капризували: не писатиму! — і, хукнувши на них, одночасно почали заповнювати бланки. Уважно прочитавши заповнені анкетки, жінка в зеленій хустці розгорнула старезну конторську книгу, внесла в неї відповідний запис, заховала книгу в шухляду конторки і витягла з полички з тріснутим склом, що прилаштувалась у неї за спиною, ключ із дерматинової бирочкою, на якій жирно була виведена дев’ятка. — Ваш ключ. Зараз я вам видам білизну і проведу нагору. — А номер тільки один? — тихо булькнув Юрась Булочка. — А скільки ви хотіли? — жінка, що вже рушила довгим коридором різко обернулася до нього. — Два… Окремо… — Все зайнято! — відтяла жінка й продовжила свою путь. Вона рухалася, як качечка, перевальцем і смішно ворушила міцними стегнами. Валянки не робили жодного звуку, тож враження було таке, що вона, як качечка, пливе темною річкою коридору. В кінці коридору вона побрязкала ключами, відчинила якісь двері і зникла за ними на десять хвилин, після чого з’явилася, тримаючи в рука два сіруватих набори постільної білизни. Як провідник у поїзді, вона роздала постіль журналістам — по набору в руки — і почалапала коридором назад. Вони повернулись у тьмяно освітлене приміщення, де, як виявилося, були і сходи на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли так жалібно, що Ліна та Юрась мимохіть старалися ступати на них якомога обережніше, щоб не зашкодити старечому організму. Важко піднімаючи ноги, жінка в зеленій хустці зійшла на другий поверх і підвела журналістів до білих обшарпаних дверей. — Ану, пробуйте, чи ключ підходить, — наказала вона Юрасеві Булочці, який тримав ключ з дерматиновою биркою у витягнуті руці. Здивований Юрась всунув ключ у замок і двічі повернув. Йому здалося, що він повертає ключ у дверях за намальованим домашнім вогнищем у хатині Тата Карла. Замок клацнув, і двері відчинилися. З кімнати війнуло вогкістю. Жінка зайшла в номер, намацала на стіні вимикач і запалила світло. Юрась і Ліна застигли на порозі. Два пружинних ліжка були зсунуті разом посеред кімнати, а в кожному з чотирьох її кутів стояло по мідниці, вщерть повній води. Батареї, як не дивно, були теплі, і в номері висіла густа завіса пари. Ліна мимоволі закашлялась. — Дах іще минулої зими зірвало буревієм. Чекаємо, доки полагодять. А воду можете вилити в туалеті. Он там — у кінці коридору. І жінка в зеленій хустці, безгучно ступаючи м’якими валянками, залишила журналістів самих. Розділ VII МОКУША — Ти знала, еге ж? — спитав хованець нявку майже не сердито, тільки сумно. — Коли казала про жінку, знала, хто вона? Вони сиділи коло занедбаної хати під лісом, на хиткій лавці, яку хованець знову поставив на ноги й підпер довбнею. В хаті не було ні душі, тільки двері зірвані разом із завісами, наче хтось роззлостився й вибив їх плечем. Двері лежали під порогом, як місток, але ні нявка, ні хованець чомусь не могли по ньому перетнути поріг і зайти до пустої хати. Язики темряви лизали більма шибок, витріщених на зимовий ліс. Хованець розгойдувався, лавка під ним рипіла застережливо, і нявка щоразу, як сідало загрозливо хилилося, схоплювалась на ноги. — Я тобі казав: пхатися в людські справи — тільки нашкодити? — вів свою нудну пісню хованець. — Казав, — легко погоджувалася нявка. — Ти мене слухала? — Не слухала. — І що з цього вийшло? Роздратований хованець почухав лисинку від жмутка чорної шерсті, що його він загубив, драпаючи від чугайстра. Супутниця зацікавлено розглядала лисинку, що вже почала вкриватися м’яким підшерстям. — Маю план… — тихо промовила нявка. Вона підійшла впритул до хованця й устромила гострого пальчика йому просто в залисинку, де проглядала темна ніжна шкіра. Замислено полоскотавши хованців бік, аж він пчихнув із несподіванки, нявка заговорила: — Ти коли шерсть загубив? — Коли від чугайстра тікав. — Дві доби тому? — Дві доби тому, — підтвердив хованець. — А коли все почалося? — Що саме? — не зрозумів хованець. — Ну, спершу чоловік помер, тоді жінка під колеса втрапила… Дві доби тому? Отож-бо! — торжествувала нявка. — Треба відшукати той жмут шерсті. Ти з ним долю загубив… Хованець сторопів. По-перше, в нього не було власної долі. Йому за статусом не подобає долі мати. По-друге, клаптик шерсті, в якому вміщена доля, — це просто на межі фантастики. Це неймовірно, нечувано, неможливо! Забобон! — Забобон! — так і вигукнув хованець. — Тоді ти сам — теж забобон, — спокійно повідомила нявка, заплітаючи довгу зелену косу. — І я забобон, і двійко чорних, червонопиких, які винні в наших нещастях. А якщо все це забобон, нема чого до мене чіплятися… Хованцеві в голові згус і поплив сірий туман. Нявка тим часом доплела косу й зав’язала кінчик вузлом, щоб волосся не розходилося. Вона підійшла до шибки й помилувалася на себе, хоча чим саме вона милувалася, зрозуміти хованець не міг: віддзеркалення не проступило на віконному склі. — То йдемо жмут шукати — чи ні? — суворо запитала нявка. — Не знаю, — знизав плечима хованець і побіг навздогін товаришці, яка, не чекаючи його відповіді, вже задріботіла побитим асфальтом у напрямку лісу. Осяяний місяцем ліс шурхотів утаємничено. Стежки не було, але нявка скакала поміж дерев упевнено, впізнаючи кожен стовбур. Он тут двійко дубів покручених, всохлих: вліті на їхніх стовбурах, на лікоть від землі, наростають круглі, товсті опеньки, тільки їх не позбирати людям: у таку гущавину не потикаються навіть одчайдухи-діти. А он густий малинник, тільки малина в ньому дрібна, лісова, темна. Берег завис над річкою — от-от обірветься й плюсне в воду, розбивши тонку кригу. Подорожні зупинилися біля ями, яку чугайстер вирив довгими нігтями в піску. Нявка мерзлякувато здригнулася, згадавши тичку, на якій мало смажитися її прозоре тіло — тільки сльозами скрапувало б у вогонь. Хованець покрутився на місці, шукаючи, чи не будуть видні їхні сліди — його важкі ноги мали б глибоко вгрузати в землю, — але все довкруж припало вогким снігом, і сліди стерлися, наче й не було. — У цей бік, здається, — нерішуче мовив хованець. Нявка слухняно посунула за ним. Тепер стовбури дерев чомусь неможливо було упізнати, ніби нявка жодного разу ще не була ні на цій галявині, ні ось тут, де під кригою застиг потічок, ні під отою крислатою — лапи летять у танку! — ялицею. Хованець принюхувався до чагарників, намагався вловити власний запах. Вдихаючи дух підталого снігу, який вів його в саме нутро лісу, він обережно рухався вперед. Хованцю здалося, що він уловив знайомий запах — не свій, тільки якийсь домашній: так пахне на поді в господаревій хаті, коли в горнятку налите молоко, а у вікнах червоніє світанок. І в цю ж мить нявка смикнула його за хвіст: — Твоє? — Де? — Гляди! На ожиновому колючому вітті хитався жмут чорної шерсті — вогкий і припалий снігом. Хованець обережно взяв його шорсткими пальцями. — Дуже схоже, — мовив він. Вони почали помалу вибиратися з лісової гущавини, лишаючи позаду себе густий пах змоклої кори, ялиці, болота, але запах дому й теплого поду рухався разом із ними: хованець ніс його у чорній долоні. Галявина вигулькнула раптово — кругла, темна й висока, як житній хліб. Хованець присів на трухлявий пеньок. Зі жмені голок, надертих із найближчої молодої сосни, де гілля росло ще низько, де ще не вигнався вгору, до самого неба, голий стовбур, нявка вибрала найбільшу і, пальчиком перевіривши, чи гостра, висмикнула собі з голови довгу зелену волосину. — Ходи сюди, знедолений мій! — позвала вона. — Пришиємо долю — будеш як нова копійка. І вона, заходилася швидко бігати голкою, встромляючи її в густу хованцеву шкіру так глибоко, що от іще трохи — і вже зачепить кістку. Підспівуючи собі, нявка стиха ворушила губами: Голка пробігає спритно, А за нею в’ється нитка. Доля котиться клубком Полем, берегом, ліском, За деревами палати, У палатах — пелехатий Чорт на лаві під вікном Сів, запнувся у рядно, Держить долю у руці, В волохатім кулаці. Голка коле Шкіру голу: Долю Віддавай! І нявка з усієї сили застромила — останнім стібком — соснову голку хованцеві під шкіру. — А-а-а! — підстрибнув хованець і важко беркицьнувся на землю. — Все, міцно пришила, — повідомила спокійно нявка, обкушуючи нитку. — Одна біда: я тебе своєю волосиною шила, боюся, себе до тебе теж пришила… Ну, будемо бачити. Хованець мовчки чухав поколене місце, де вже не було лисинки, але там і сям з-під чорної шерсті зблискувала зеленим вогнем нявчина волосина. — Ходи, занудо, — позвала його нявка, нащось охайно закопуючи голку в сніг. І вона швидко застрибала через галявину — вгризаючись у ліс, як у пиріг. За галявиною починалося болото, і хованцеві доводилося ступати дуже обережно, щоб не загрузнути своїм тяжким тілом так, що вже потім не вискочиш: затягне. Помалу, помалу, та болото все ж скінчилось, і мандрівці вийшли на узлісся, посеред якого збудована була низька широка хата — певно, лісникова. Нявка підскочила до маленького вікна, в якому ледь-ледь блимав вогник, і тихенько пошкреблася. В сінях майже одразу зашурхотіло, і двері прочинилися. Нявка потягла хованця досередини. У грубі палахкотів вогонь, і хованця нестримно потягло до нього, до теплої глиняної стіни, під якою так солодко спати зимовими вечорами, коли стиха награє телевізор, але не розвіює сон — тільки ще більше заколисує. Коло груби у високому кріслі сиділа чорноока пані в довгій сорочці, що рожево світилась у полум’ї, яке вихоплювалося з груби. Чорні коси зміїлись уздовж спини, ніби жили окремим життям. — Сідайте, гості, не стійте, — припросила господиня. — Гостям у хаті не вільно стояти. Як вас звати-величати? Нявка швидко озирнулася на хованця й повідала господині їхні імена. — Що вас привело до мене? — спитала господиня, і відлунням зашелестіли її коси: «ло-ло-ло… ене-ене-ене…» Руки спритно крутили веретено, від якого тягнулася нескінченна нитка. Хованець на мить заплющив очі. Йому здалося, що він потрапив у минуле століття. — Мокушо, — мовила нявка, — сон нам не допоміг. Допоможи ти, якщо твоя ласка. — Спробую, чому ні, — повагом відповіла Мокуша. — То що трапилося? І нявка почала розповідати. Господиня підвелася з крісла, покинувши веретено, яке продовжувало швидко рухатися, наче його й далі підкручувала вправна рука, і підійшла до плити. У плиті, що була продовженням груби, весело палахкотів вогонь. Мокуша налила в казанок води із цебра, поставила на плиту. Потім вона обернулася до шафки, яка висіла на протилежній, правій од вікна стіні, розчахнула дверцята й зазирнула всередину. На двох полицях рядком стояли бляшанки з паперовими наклейками. Поміркувавши й витягнувши дві бляшанки, Мокуша підійшла до казанка, де саме почала закипати вода, і всипала вміст обох бляшанок ув окріп. — Чаю вам зроблю, — пояснила вона. — Надворі так вогко й противно! Би не застудитися! — А не надто міцний буде? — мимоволі спитав хованець. — Такий, як треба! — запевнила Мокуша, накриваючи казанок кришкою і переставляючи його на стіл. Хованець трошки відсунувся, щоб не опекти свого цікавого чорного носа об казанок із окропом. Мокуша, що крутилася по кухні, виставляючи на стіл маківник і мед, мимохідь торкнулася рукою веретена, й воно застрибало ще спритніше. Тоді вона добула з-під рушника на столі три горнятка й налила в них зеленкуватої духмяної рідини. — Ну, ваше здоров’я! — мовила вона, піднімаючи кухлик і стукаючи ним об два інші, невпевнено затиснені в долонях нявки й хованця. — I за вашу надзвичайну історію! Гості одночасно приклалися вустами до гарячих горняток і одночасно відсахнулися. Рідина обпекла губи, як розжарена лава. — Пийте, пийте! — миттєво зреагувала Мокуша. — Воно не гаряче — міцне. Нявка й хованець зробили ще по ковтку. В роті пекло, в носі свербіле від запаху живиці, а в животі розливався жар, як від горілки. Прозорі руки нявчині раптом підозріло налилися червоним, наче холодними жилами забігала жива кров. «Оптичний обман», — подумав хованець, опускаючи очі й зазираючи в горня, де плавали брунатні короткі гілочки. — Долю міцно пришила? — між тим запитала Мокуша, бо нявчина розповідь обривалася саме в цьому місці, а далі на Мокушу тільки дивилися благально розширені очі. — Ану, покажи, — наказала нявка хованцеві, і той безмовно підкорився. Мокушина рука пробігла його шерстю, на мить розвівши волосинки в різні боки, щоб побачити свіжий шов, і схвально кивнула. Хованець незадоволено обтрусився, і його чорні кудли лягли, як звичайно. — Все, що ти могла зробити, ти зробила вірно, — мовила Мокуша. — А тепер дещо зроблю я. Виливши рештки чаю собі в горнятко, вона довгими тонкими пальцями витягла з казанка листя й гілля, на якому чай був настояний, і затисла в руці. Хатою поплив іще терпкіший лісовий дух живиці, а між пальців потекла темна, вже не зелена, а майже чорна рідина, скрапуючи на світлий сосновий стіл. Рвучко кинувши листя й гілочки, що були в неї в кулаку, на стіл, Мокуша схилилася над химерним малюнком. Хованець і нявка теж потягли свої голови до нього. Листя було розпластане на столі, а згори на ньому трикутником упали мокрі гілочки. Хованець повів носом, бо чай чомусь уже не пахнув живицею, а натомість випаровував дух міський: бензиновий, чадний. — Бачите трикутник? — стиха спитала Мокуша, більше звертаючись до себе, ніж до своїх пізніх гостей. — Його не оминути, його треба перейти. Я допоможу їм перейти його разом… Розділ VIII ЗВІСТКА Орестові з думки не йшов Святослав Пилипович, якого взавтра він, можливо, муситиме забирати з моргу. Хтозна яке минуле пов’язувало матір зі Святославом Пилиповичем, але часами здавалося, що то має бути кревний зв’язок — пута міцніші, ніж ланці залізні. Мати була навдивовижу тиха сьогодні, і саме тому Орест боявся, що дарма лишив її одну: зараз вона, либонь, спливає сльозами, а назавтра замість матері він застане безтілесну тінь. Орест аж потрусив головою, відганяючи погані передчуття. В коліно йому тицьнувся носом чорний великий пес породи ньюфаундленд, якого колись песям-недоростком він підібрав на вулиці. Собака, видно, погнав за голубом чи ще за ким, утік від господаря й загубився, і тепер, сірий від бруду й облізлий від голоду, тинявся вулицями містечка в пошуках дому. На Орестових харчах пес одразу погладшав, його хода зробилася вайлуватою й лінивою, а очі — насмішкуватими й хитрими. — Привіт, Хованцю! — поплескав Орест пса по спині. Той вдячно гаркнув і розтягнувся на підлозі. Хованець був напрочуд розумним псом. Незважаючи на свій телячий розмір і нерівну ходу, ніби під ним і досі розгойдується палуба, як під його пращурами, він був дуже ніжним і обережним. Умів ходити городом поміж грядками, наступаючи тільки на доріжки, щоб не зломити ні стеблинки. Умів зранку відчинити вхідні двері, натиснувши лапою на клямку, але не подряпавши дерево твердими кігтями. Умів лагідно й грайливо взяти Орестову руку в зуби та легко стиснути, не лишивши жодного сліду. Хованець звів на Ореста червонуваті очі й коротко дзявкнув. Дзявкотів він у виняткових випадках — саме отак, коротко й сердито, і тому Орестом одразу опанувала якась неспокійна гарячка. Він згадав матір, її пряму постать, що притулилася коло обіднього столу, зложивши руки, її вимучені вуста й обважнілі плечі. Навіщо він поїхав додому? Так, так, треба було пустити Хованця надвір, треба було дати псові їсти, і знову ж таки — завтра ставати до роботи, а в материному домі йому не було б навіть у що перевдягтися… Хованець опустив очі додолу й сумно зітхнув на всі свої собачі груди. Орест знову поплескав його по спині. — Давай ми з тобою, чортяко, подзвонимо мамі, а то щось мені неспокійно… Орест підняв з дивану трубку радіотелефону й почав тиснути кнопки. Спочатку ніяк не було з’єднання: нескінченне «бр-р-р-р» чулося з трубки, та врешті пішли довгі гудки. Коли Орест нарахував вісім гудків, він дав відбій. — Щось ми з тобою, Хованцю, не туди втрапили. Він набрав номер іще. Цього разу з’єдналося миттєво, але трубку все одно ніхто не брав. — Де ж наша мама, песику? — запитав Орест чорного кудлатого компаньйона, а той у відповідь іще раз дзявкнув. Орест подивився на трубку тривожно: його почало проймати занепокоєння, і раптом телефон, у відповідь на його питальний погляд, голосно зателенькав. — Слухаю? — Правильно робиш, що слухаєш. Слухай уважно: якщо до завтра ти не повернеш нам диск, ти — труп. Ясно? Орест мовчав. Трубка заревіла знов: — Тобі ясно? Чого мовчиш? Орест натиснув відбій. Закинувши трубку в куток дивану, Орест наспіх узув кросівки, накинув наопаш куртку й вибіг із хати. Пес мчав навздогін. Ніч уже заповнила темрявою найпотаємніші куточки вулиці, і дерева, що росли уздовж дороги, набирали химерних обрисів, нагадуючи міфічних звірів. Автобуса, як завше ввечері, довго не було, і чоловік із псом побігли уздовж вулиці, а їх обганяли темні машини. Через дві зупинки Орест нарешті впіймав одинокий вечірній напівпорожній автобус і, голосно відсапуючись, кинувся на м’яке сидіння. Автобус, проминаючи знелюднілі зупинки, мчав у парк, мріючи про сон. Вискочивши недалеко від материного дому, чоловік і пес пробігли ще з чотириста метрів, доки не вперлися в давно не фарбований дерев’яний паркан. Орест потягнув за клямку на воротях і зайшов у двір. У хаті не світилося. Він постукав у двері і смикнув ручку: двері були замкнені. Орест поплескав себе по кишенях у пошуках ключів, відімкнув і ступив у темні сіни. Матері вдома не було. Що гірше, вона явно не поверталася після того, як провела його до зупинки. Що ще гірше, він навіть не уявляв, де її можна шукати: подруг-сусідок, до яких могла завернути дорогою додому, вона не мала, її одинока товаришка ще шкільних часів мешкала на протилежному кінці містечка. «Може, їй недобре стало, й вона зімліла на вулиці? — майнуло Орестові в голові. — Може, її „швидка“ забрала?» Не скидаючи кросівок, Орест добіг до телефону, прилаштованого на холодильнику в кухні, й накрутив номер приймального відділення лікарні. Довго ніхто не відповідав, потім почувся захеканий жіночий голос. — Районна. — Добрий вечір, — почав Орест скоромовкою. — Скажіть, до вас не привозили Мар’яну Богданівну Омелянич, 1949 року народження? — Зараз, — мовила жінка. — Ще раз — як прізвище? — О-ме-ля-нич, — мовив Орест повільно. — Так, дивлюся… Раптом у телефоні підозріло загуло, й жіночий голос уплив кудись. — Алло! — гаркнув Орест у трубку. Тиша. — Алло! Кинувши спересердя трубку, Орест одразу ж знову її підхопив і ще раз набрав номер лікарні. Лінія жалібно писнула і зависла гнітючою тишею. Орест набирав і набирав, але з’єднатися з лікарнею ніяк не міг. Хованець стиха дзявкнув — утретє за один вечір. Господар мимоволі здригнувся. — Що з тобою? Але пес мовчав і тільки дивився сумними трикутними очима, червонуватими, як жаринки з печі. Орест витягнув із-під телефону материного записника і почав гортати книжечку, спершу вишукуючи номери сусідів, їх було всього три. І по всіх трьох йому здивовано відповіли, що Мар’яна не заходила вже бозна-скільки часу. Орест замислено перегорнув книжку на початок і став надзвонювати всім підряд. Йому дивувалися, йому співчували, йому радили не хвилюватися, йому вигадували тридцять вісім виправдань, де могла піти мати, в одному домі йому навіть зраділи, бо не мали від них із матір’ю звістки вже років із чотири, але жоден із набраних номерів не дав відповіді на питання, де поділася його мати — вночі, взимку, не попередивши. Орест раз у раз визирав у вікно, чи не вертається мати, але там було безлюдно й темно. Почекавши хвилин десять, уже вкрай знервований Орест вискочив надвір і почав безладно гасати околицями, заглядаючи у вікна, які ще де-не-де світилися. З тої пори, як вони попрощалися, минуло понад три години. Мати повинна бути десь поруч! Вона не могла піти далеко! Темна вулиця з’їла останніх нічних перехожих, і тільки один чоловік іще боровся з мороком. Вулиця ступала за ним слід у слід, аж він час од часу хапливо обертався на звук її обережних кроків, але нічого не міг узріти позаду себе. Чоловіка супроводжував безмовний пес-охоронець. Матері ніде не було. Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні. — Що ж нам тепер робити? «Довідкова дорожньо-транспортних пригод», — мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац — і стомлений чоловічий голос у трубці. — Довідкова. І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання. — Е-е, — почав він ураз пересохлими губами, — я хотів спитати… Чи у вас не зареєстровано… ДТП… ну, дорожньо-транспортної пригоди… Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження… Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей… їх і не було ніколи! Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но — білі нитки у чорному густому підшерсті. — Є запис, — почувся у трубці чоловічий голос. — Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто? — Я її син, — видихнув Орест. Розділ IX КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою «Г», гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини. У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка «Відчинено». Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом. — Добрий день! — весело сказала Ліна. Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї. — Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, — мовила Ліна. — В якій справі? — недовірливо спитала жінка. Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста. — У зв’язку з убивством, — мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. — Убивством Святослава Пилиповича Шапки. — Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три. — Спитати кого? — Дзвінку Левківну. Ліна задріботіла сходами. На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі — точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата. Ліна кліпнула, тоді знизала плечима. Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це — кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга — черга з однієї людини, — Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала: — Ви сюди чекаєте? А лікар є? — Заходьте. У лікаря зараз нікого немає. Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері. — Можна? — спитала вона, просунувши голову в щілину. У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат. Істота вказала на вузьку отоманку. — Дякую, — мовила Ліна, сідаючи. — Я вас слухаю, — заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і — вже точно — жіночий. — Дзвінка Левківна? — Я. — Я — Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету «Речовий доказ». Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку. — Яка трагічна смерть! — драматично вигукнула Дзвінка Левківна. — Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі? — З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала… — Сімнадцять років! — розширила очі Ліна. — Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти… — А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше. Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно — і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину. — Прошу, розкажіть, будь ласка, — почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, — трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні… — Це був вісімдесят шостий рік, — повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду— Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона — так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть… Вона — пронирлива була! — влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет — ну, електрофорези там робити, таке… Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи… Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула. — Я це повирізаю, — заспокоїла її Ліна, — не звертайте уваги. — Виріжте вже, прошу, — закивала Дзвінка Левківна. — Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені — глядіть, — і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, — кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була… «Меdісе, сиrа tе ірsum», — відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті. — Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак[2 - Тартак — лісопильня.] тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть… А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш — все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті… — Ну, то не зовсім так, — перепинила Ліна балакучу співрозмовницю. — Я чула, Святослав Пилипович багато друкувався в закордонній пресі… І в нашій останнім часом. — Про пресу не знаю, не читала. А було раз: приїздив до нього іноземець. Замкнулися тут, у кабінеті — це ж його був кабінет, ви не знали? — і гомоніли ледь не цілий день. Потім так за руку по-дружньому прощалися, ледве-м не цілувалися. Може, теж який журналіст, тільки заграничний? Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші. — І ви його тут знайшли? — спитала Ліна. — Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, — Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, — таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то — он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили — у нас же, в лікарні робили, — всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах! Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся. — А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? — спитала вона. — Чутки ходять різні, — мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. — Вчора міліції напхалося — зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі. — А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав? — Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! — засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. — У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів — ви ж знаєте? — (Ліна кивнула), — зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре — потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав? — Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? — скептично запитала Ліна. — Сімнадцять років минуло! — Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так? — Ваша правда, — погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого «кримінальника», щоб приправити майбутню статтю. «Криваве мордовське золото», — склався в голові ще один заголовок. — А знаєте, — нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, — що коханку його машина переїхала? — Коли? — вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів. — Так учора ж. Десь після восьмої. Майже коло самої її хати. Вона дорогу переходила не там, де треба. Дзвінка Левківна переможно склала руки на грудях. У двері настирливо постукали, і зразу ж у прочинену щілину пропхалася розкуйовджена жіноча голова. — Дзвінко Левківна! — загуділа голова басом. — Вас до телефону! З області дзвонять стосовно похорону! — Іду, іду! — махнула та рукою, і голова миттєво щезла за дверима. Тоді Дзвінка Левківна обернулася до Ліни. — Ви вже пробачте, мені йти треба… — Я вам ще одне питаннячко поставити хотіла, — Ліна тицьнула в диктофон. — Можна, я вас почекаю? Ми таку приємну бесіду вели, ви мені так допомогли… — Ну, сидіть… Дзвінка Левківна кинула оком на шафу, повну книжок із психології і психіатрії, певно, вирішивши для себе, що красти тут після гармидеру, вчиненого убивцею, нема чого, про всяк випадок суворо зиркнула на Ліну, на що та розтягла губи в найщирішій посмішці, і нарешті вийшла з кабінету. Ліна підскочила до столу й почала витягати одну по одній шухлядки. В першій був повний безлад, де ручки, печатка лікаря, якісь бланки, клей, папірці для записів, медичні журнали, чужі візитки, дерев’яне великоднє яйце, рекламний проспект прибалтійського банку, що відкриває кодовані рахунки, проштамповані посвідчення про відрядження, — все лежало впереміш, видно, хапливо сюди вчора покидане прибиральницею. Друга шухлядка взагалі виявилася порожньою, а в третій так само безладно звалені були магнітофонні касети. Ліна висипала їх на підлогу, по одній піднімаючи, читаючи напис і знову вкидаючи до столу. Святослав Пилипович на кожній касеті охайно записував прізвище, ім’я й по батькові, певно, свого пацієнта — чи тих студентів, що про них говорила Дзвінка Левківна? — і ставив дату. «Мар’яна Богданівна Омелянич», — прочитала Ліна на одній із касет, і пам’ять одразу вихопила сцену на в’їзді до містечка: чорняву жінку в брудному снігу, вайлуватого міліціянта з кучмою темного волосся, безтолкового Юрася з фотоапаратом. Квапливо перебираючи касети, Ліна видобула ще кілька з тим самим прізвищем, де всі дати стояли з різницею в тиждень. Мар’яна Богданівна ходила до лікаря вже понад два місяці. Ліна запхала касети собі в сумку, тоді повкидала решту назад до шухляди. Потім визирнула в коридор, чи там нікого нема, дістала з диктофону власну касету, пхнувши в нього першу-ліпшу з записом Мар’яни Богданівни Омелянич, і натиснула чорного ґудзика. «Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас». «Про мене?» — низький чоловічий голос. «Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи. Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх». «Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?» «Дуже чітко…» Двері до кабінету рвучко відчинились, і Ліна одночасно натиснула ґудзика на диктофоні. Дзвінка Левківна стрімкою ходою влетіла в кабінет, і разом із нею увірвався запах медикаментів. — Ви до кого говорили? — спитала Дзвінка Левківна недовірливо. — Ні до кого, — відповіла Ліна квапливо. — Я просто слухала нашу з вами розмову — побачити, чи гарний запис вийшов… Розділ X СКАРБНИК У кімнаті було так темно, що навіть жовтоока нявка, яка в сутінках бачила не гірше від кицьки, могла ледве-ледве розрізнити обриси лікарняного ліжка, застеленого білим простирадлом, на тлі якого темнів прямокутник дешевого коца. Збоку від ліжка синьо світився квадрат вікна. Відірвавши очі від коца, під яким угадувались обриси людини, нявка звела їх до вікна. Синій колір почав гуснути, і з прорізу виступила старезна баба в довгій — до п’ят — грубій білій сорочці й завинена білою хусткою по самі очі. Задерши сорочку й оголивши кістляві литки, баба перелізла через підвіконня й зістрибнула в кімнату. Обернувшись задом до нявки й хованця, вона знову перехилилася через вікно й, крекчучи, затягла всередину довгу іржаву косу. Нявка закліпала очима: вона тільки зараз збагнула, що вікно весь цей час було зачинене, он і шибка зблискує, коли з-за хмари визирає одинока зірка! Баба, нарешті випроставши сухе тіло на повний зріст, стала в головах ліжка, спираючись на косу. — Ти хто? — спитала нявка. — Смерть, — відповіла баба, не здивована присутністю сторонніх у своїх володіннях. Вона потупцяла на місці, постукала косою в підлогу, ніби перевіряючи її на міцність, і залишилась задоволена. Простягнувши кістляву руку до людини, що лежала на ліжку, баба смикнула коц. З-під нього визирнуло пасмо темного волосся, бліде жіноче обличчя впівоберта, далі тонка, ще гарна шия з великою родимкою. — Моя клієнтка, — посміхнулася смерть хижо, погладжуючи іржаве лезо коси. — Ні! — вигукнув хованець у розпачі. — Навіщо, навіщо? Смерть поглянула на нього замислено, а тоді повільно відповіла: — Я нюхом чую, коли мій час надходить. Я завжди вчасно! Завжди! І вона, видобувши з кишені сорочки точило, заходилася нагострювати косу, мугикаючи веселенький мотивчик: Коса моя гострая, Коса моя вірная! Як піде коса косить, Землю крівцею росить, Розпиляю ти кістки, Як повисохлі гілки, Ноги-руки відсічу, Повисмикую ти чуб, Голову ти відотну, Кров мітлою замету. Тут тобі й смерть! Хованець, нахилившись до нявки, скоро-скоро зашепотів їй щось у вухо. Нявка слухала уважно, хоча в її жовтих очах спалахувала недовіра, але вона схвально кивнула кілька разів і обережно ступила вперед, обходячи ліжко, наближаючись помалу до узголів’я. Смерть весело гострила стару косу, не звертаючи на змовників жодної уваги. Коли нявка могла рукою дотягнутися до спинки ліжка, вона непомітно озирнулася до хованця, впіймала його погляд, і вони рвучко з двох боків підхопили ліжко й обернули його ногами до того місця, де ще секунду тому стояла смерть. Жінка на ліжку важко зітхнула й розкинула руки, ніби хотіла втримати рівновагу, з останніх сил чіпляючись за життя, яке швидко витікало з неї. Хованець перелякано глипнув на жінку, тоді, мов зачарований, перевів погляд вище — і втупивсь у вузьке, висохле обличчя смерті, що, знову стоячи в головах ліжка, посміхалася, вишкіривши беззубі ясна. Смерть насварилася на хованця кістлявим пальцем: — Не обдуриш! Пізно вже, пізно! Вона останній раз провела пучкою лезом коси, лишилася вдоволена своєю роботою і з усієї дурі гупнула косою в підлогу, аж стіни загули відлунням. У відповідь на цей звук за дверима кімнати вчулася метушня, грюкнули вдалині двері, долинули стишені голоси й швидкі кроки. Рипнули завіси, і в кімнату зазирнула медсестра в білому халаті. Вона підійшла до хворої на ліжку, нахилилася над нею, дивуючись, чому та лежить ногами до стіни, послухала уривчасте дихання, тоді похитала головою, поправила коц, відгорнений смертовою рукою, і вийшла, тихо клацнувши замком. Смерть щільніше запнула хустку, поплямкала зморщеними губами, скосила оком на темнокосу жінку на ліжку, яка то болісно кривила обличчя, то зненацька ясно, радісно усміхалась. — Ось вона вже знає, вже чує, — вдоволено мовила смерть. — Готується… Бридка баба нахилилася над сплячою жінкою, потяглася рукою до її волосся. — Не треба, не роби цього! — зненацька розпачливо зашепотіла нявка. — Не буди її! — Ну, як скажеш, — легко згодилася смерть. — Хіба мені не все одно? І вона, відступивши на крок від ліжка, закрутилася шаленим вихором, що аж біла її сорочка хльоснула нявку по обличчю, а з тумбочки коло ліжка злетіли невикористаний шприц і тонка скляна ампула та, зробивши коло, з дзенькотом упали на долівку. Вискнувши божевільне й хижо, смерть змахнула косою, і темнокоса жінка на ліжку шарпнулась, схлипнула — і затихла. — Та й по всьому… — лагідно мовила смерть. Хованець відчув вологу в кутиках очей. — Ну, бувайте, — попрощалася смерть, обертаючись до вікна. Тоді, ніби згадала щось важлива, зиркнула знову на нявку й хованця: — Ви у скарбника були? — Ні, — відповіла нявка машинально. — А ви сходіть. Нехай скарб віддасть. Нема для кого стерегти вже! І, спершу перекинувши через підвіконня довгу іржаву косу, яка глухо гепнулася десь унизу, смерть незграбно полізла у вікно, буркочучи швидше для проформи, ніж від серця: — Понабудовували хати! Ні зайти, ні вийти! Хоч крила собі купуй!.. Вікно на мить зблиснуло холодним білим світлом, але одразу ж згасло. Нявка й хованець, мов зачакловані, не могли відірвати очей від місця, з якого тільки-но зійшла смерть: там, на брунатному лінолеумі, проступили два випалені сліди кістлявих підошов… * * * У печері було вогко й тепло, хоча знадвору вривався зимний вітер зі снігом, який, зробивши коло на порозі, струшував на землю мокрі сніжинки й утікав знову до лісу, до своїх володінь. У глибині печери горіла ватра, і світло блимало, відбиваючись од кам’яних стін, стрибало в очах нявки й хованця. Вони двоє стояли на порозі, не подаючи голосу, чекаючи, доки той, хто скрючився коло вогнища, сам до них не обернеться. Ледь не втопивши обличчя в вогні, коло ватри навпочіпки сиділа істота, схожа на людину надзвичайно малого зросту. І одяг її, і обличчя, й руки блищали в півтемряві печери, наче випромінювали власне світло, а не відбивали ясне багаття. Істота помалу підкидала дрова в огонь, і кожне поліно, щойно падало всередину ватри, розбризкувало навкруги іскри, які на землі не згасали одразу, а ще миготіли, підморгували, пританцьовували, і нявці й хованцю здавалося, що земля під ними теж починає світитися, ніби не чорна вона й щільна, а тонка й прозора. Істота нарешті озирнулася на гостей. — Ви хто такі? — спитала істота невдоволено. Хованець набундючивсь і зробив рішучий крок уперед. — Ти — скарбник? — спитав він, не зразу зрозумівши, чи свій голос чує: хрипкий і невпевнений, наче тільки зі сну. — Ми до тебе. — І в якій ви справі? — наставив скарбник на хованця два блискучих, як іскри його багаття, ока. — Ти повинен віддати скарб. — Який такий скарб? Хованець розгубився. В розмові зі смертю ні він, ні нявка не здогадалися спитати, який саме скарб мався на увазі. Скарбник спокійно відвернувся до багаття й продовжив згодовувати йому короткі товсті поліна. Приймаючи поліно в свою пащеку, вогонь широко розводив щелепи й одразу ж зажерливо клацав жовтогарячими зубами, і коли змикалися щільно зуби, поліно хрускало навпіл — так швидко, як не буває в звичайному вогні. — Послухай, — заговорила нявка, — ми були в лікарні. Жінка померла. Скарб належав їй. Відкрий його: він уже їй не потрібен. Нема тобі для кого його стерегти тепер! Скарбник повільно повернув до нявки голову. — Жінка померла? Для мене то не має значення: вона не зняла закляття зі скарбу… — Але ж… — втрутився хованець, — вона ж раптово померла! Вона не мала нагоди зняти закляття! — Мене не обходить! — сердито буркнув скарбник. Він підкинув іще одне поліно в багаття, і вогонь, ніби насміхаючись із нявки й хованця, висунув довгий язик і лизнув пелену нявчиної тонкої сорочки. — Грім тебе бий! — вигукнула нявка роздратовано. Ця лайка магічним чином уплинула на скарбника: він зіщулився коло багаття, і разом із ним зіщулився вогонь: — Грім? Де грім?.. — Злякався? — руки в боки, нахабно запитав хованець. — Одкривай скарб, а то покажу грому дорогу в твою печеру! — Та я хіба… Та я ж тільки… — заметушився скарбник, забігав печерою, заглядаючи по кутках. — Де той скарб, трясця його матері, де той скарб? Упавши на коліна, він почав навіжено повзати земляною долівкою, мацаючи руками ямки, куди від вогню падали іскри й де, якщо добре придивитися, під землею і досі світилось. У якийсь момент скарбникові здалося, що він натрапив на те, що йому потрібно; він почав кігтями колупати землю, але іскра тільки глибше провалювалась у чорноту грунту, і скарбник ніяк не міг упевнитися, чи там він шукає, чи ні. — А, пек йому! — лаявся він і знову повзав по землі. Нявка зробила обережний крок до ямки, яка була ближчою до неї, і нахилилася, щоб торкнутися пальцем. Пучка її м’яко увійшла в ґрунт, що тільки-но здавався збитим і щільним. Ув отворі, що лишив палець, веселіше заграв вогник. Нявка стала дерти землю тонкими пальцями, і вогник блимав і підморгував їй. Хованець теж зацікавивсь іскрою, що якимсь чином не гасла в землі. Великою кігтистою лапою він сильно дряпнув землю, зариваючись одразу на всю глибину долоні, але вогник блиснув і на мить зник, щоби знову засвітитися десь там, у нутрі землі. — А-а-а! Ось воно! — зарепетував зненацька скарбник, аж гості підскочили, гримнувшись головами об низьке склепіння печери, а вогник із переляку провалився під землю. Потираючи голову, нявка обернулася до скарбника, який стояв навколішках перед кулею світла, що ніби росла з-під землі. Нявка застигла з розтуленим ротом. Куля виповзла на поверхню, пробивши луску ґрунту, й виросла у тонку запалену свічку, яка лила таке яскраве світло, що навіть багаття поряд із нею зблідло, зблякло й безсило опустило свої пелюстки на землю. — Тут! — гордо повідомив скарбник. — А що нам тепер робити? — здивовано запитав хованець. — Що хочете, те й робіть, — стенув плечима скарбник. — Я вам скарб одкрив, далі — справа ваша. Хованець розгублено глянув на нявку. Свічка почала дрібно мерехтіти, танучи. Вогонь у ватрі обережно почав підводити голову. — Що ти стоїш стовпом? — закричала нявка, шарпаючи хованця. — Вона зараз згасне — і все! Ніж, ніж давай! — Який ніж? Навіщо? — Дурню! — дратувалася нявка. — Ніж давай! Який-небудь! — Звідки я його тобі маю взяти? Свічка між тим зітхнула важко, полум’я видовжилось у нитку, багаття хижо зблиснуло, чекаючи, що свічка от-от погасне, і перелякана нявка, висмикнувши з зеленої коси довгу шпильку, з усієї сили застромила її в землю на тому місці, де ще вгадувався теплий подих. — Встигли! — з полегшенням зітхнула нявка. — Наш тепер скарб! Розділ XI ПОДОРОЖ ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ І ТРИДЕСЯТЬ РОКІВ Прозорий день стукав у шибку холодними пальцями, вогкими від мжички. Орест сидів на материному ліжку. Не відав, що чинити. Замість ховати Святослава Пилиповича, чого так боявся він іще день тому, ховатиме власну матір. І лишиться зовсім без рідні, бо бабуся померла кілька років тому, а батька в Ореста ніколи не було. Він не питав матір, де його батько, навіть коли був маленьким хлопчиком, навіть зрозумівши, що носить материне дівоче прізвище Омелянич: якось так склалося, що Ореста ніколи не цікавило, чому він живе з одною мамою. Мами було досить. А завтра Орест її ховатиме… Зараз він відчинить дверцята шафи, дістане звідти її темно-зелену вечірню сукню, віднесе сусідці, яка опікується похороном, а потім маму закопають, і за два, три роки він навіть не зможе пригадати її обличчя. А які були в неї брови?.. На роботі йому дали два вільних дні, і тепер він не знав, де себе подіти. Півдня просидів на материному ліжку, аж нарешті Хованець, не витримавши, дзявкнув жалібно й повів його в кухню. Орест дістав з холодильника варене перекручене м’ясо, з якого мати, певне, збиралася пекти млинці, й виложив на тарілку. Поставив тарілку перед Хованцем, але той чомусь тільки позадкував. Орест понюхав м’ясо: пахло приємно. — Холодне? — спитав він пса. — Зараз підігрію. Підігрів м’ясо, та Хованець і вдруге не став його їсти. — Чого тобі не так? — роздратувався Орест. Він вийшов із кухні і через вітальню хотів повернутися назад до материної кімнати, але Хованець ухопив його зубами за штани. — Ну, що трапилося? Хованець явно тягнув його до обіднього столу, де лишилася стояти миска з неторканим м’ясом. Орест простягнув її псові, тільки той знову позадкував, зазираючи хазяїнові в очі. Орест поставив миску на стіл, сів. Потім дістав виделку й почав сам задумливо їсти варене м’ясо. Хованець покрутив хвостом, підбіг до кухонного столу, став на задні лапи та стягнув рушничок із мідниці з хлібом. — То ти мене хотів нагодувати? Нарешті струсивши з себе тугу, як Хованець струшує воду після ріки, Орест підійшов до шафи. Двері, які все були замкнені на ключ, виявилися ледь прочиненими. Орест смикнув їх — і на нього вивалилася ціла купа мотлоху, недбало покиданого в шафу. На самому верху купи лежала пом’ята зелена вечірня сукня. «Недарма Хованець рикнув учора, коли ми вернули додому! — згадав раптом Орест. — Хто тут був? Що шукав?» Він по одній охайно порозвішував материні сукні й блузи в шафі, розгладив їх руками, замкнув дверцята на ключ, а тоді почав оглядати кімнату. Всі речі ніби й лежали, як завше, але всюди вчувалася присутність чужої руки. Он вазочка зі столу опинилася на підвіконні, тому що стіл присували до шафи, аби зазирнути нагору. На столі лишився слабкий, ледь помітний відбиток носака черевика — певно, витерши черевики об килимок на вході, людина не подумала про рант, на якому лишився бруд. Он на полицях у шафі поруч білизна стирчить жмутом — напрасована мамою білизна, що тонко пахне лавандою: мати все тримала цю сушену квітку в жовтому мішечку, щоб приємно пахли простирадла. Орест витягнув білизну з полиці, обережно поскладав, поставив назад. У тумбочці, де мати тримала коробки з голками й нитками, теж було все догори дриґом: ґудзики розсипалися по дну шухляди, бо кришка на коробці не прилягала щільно, а серед них заплуталися нитки й два наперстки. Орест зібрав ґудзики в коробку, порозплутував нитки. Він не хотів викликати міліцію, щоб засвідчила присутність чужака в домі: він просто хотів повернути речам первісний вигляд — такий, яким він був за материного життя. Хованець тримався поруч із господарем і слідкував за кожним його рухом. Он Орест висуває другу шухлядку в тумбочці. Тут мати зберігала рецепти, листівки, які Орест колись писав їй із «табору праці й відпочинку», куди їх відправляли цілим класом, течку, де зберігалися вітання від колег з нагоди сорокаріччя й п’ятдесятиріччя Мар’яни Богданівни Омелянич, календарики з кумедними песятами. Всі папери були перемішані, і Орест просто вигріб їх на підлогу, аби поскладати у тій послідовності, яку він пам’ятав іще з дитинства. На саме дно йдуть привітання й листівки, далі можна покласти календарики, далі листи від приятельки, коли та їздила в санаторій… Чекай, а це що за листи? — Хованцю, а це що за листи? — спитав Орест у пса. Той звів на господаря очі, тоді підсунув морду до пакунку, який Орест тримав у руці, понюхав. — Щось я цього пакунку зовсім не пам’ятаю, — мовив Орест, перебираючи жовтуваті конверти. Дивна зворотна адреса: ЖХ 358/19-3, п/о Лесной, ст. Потьма, Мордовская АССР. Орест витягнув папірець із верхнього конверта. «Любі мої Мар’яно й Орчику! Щиро вітаю вас із Новим роком! Перш за все, зичу вам здоров’я — щоб були мені здорові й міцні, а Орчик щоб швидко ріс і радував маму. Ще зичу вам багато-багато радості, щоб у Новому році виповнювалися всі ваші бажання, а Св. Миколай хай принесе Орчику маленького велосипеда „Зайка“. У мене все гаразд. Я зараз працюю в травмпункті, бо лікаря тут бракує, вже майже всьому навчився. Випадки всякі бувають, але мені нещодавно дали хороших помічників, тож ми з ними викручуємося. Всі і речі, про які ти писала в минулому листі, я отримав, дуже дякую. Мар’яночко, вибач, я віддав одну теплу нижню сорочку Шурику (пам’ятаєш, я тобі писав), бо тут зараз такі морози, а в нього зовсім нічого не було. Довго писати не буду, бо треба йти. Бережіть себе! Цілую вас міцно!» Орест пробіг очима рядки, потім перечитав листа ще раз, уже повільніше. Він прекрасно пам’ятав свій дитячий велосипедик, чотирьохколісний, який смішно називався «Зайка». Коли в чотирьохколісного велосипедика вперше зняли два колеса, щоб чотирирічний тоді Орчик нарешті навчився їздити «насправжки», він у перший же день заїхав у бік червоному «москвичеві», облущивши фарбу, й страшенно злякався, що його насварять, але водій, вискочивши з машини, підхопив його на руки, притиснув до себе й усе вигукував: «Ти не забився? Ну, не плач, не плач, а от я тобі зараз цукерочку дам». Орест витягнув листа із наступного конверта. «Дорогі мої Мар’янко й маленький Орчику! Дякую вам за книжку, яку ви мені надіслали. Мені вона дуже придалася, бо тут у бібліотеці медичних книжок майже зовсім немає, а ті, що були, я вже перечитав, тепер лікую ледь не від усіх хвороб. (Сміюся). Дуже я вас просив би мені вислати просту медичну енциклопедію, є така — в одному томі. Якби ще й „Довідник практичного лікаря“, але, боюся, ви його зараз не купите, та й усіх тих ліків, що в ньому описані, ми тут не отримуємо. Якщо трапиться якась така книжка загального плану, буду вам дуже вдячний. Як у вас справи? Ви мені в минулому листі (я отримав його 6-го лютого) зовсім про себе не написали, як ви? Орчик не хворіє? В садочку йому добре? Пишіть мені побільше. Цілую вас міцно й обіймаю». Орест квапливо запхнув листа до конверта, дістав наступного. Він був трохи більше пожмаканий, ніж інші, наче десь змок. Орест навіч ніби побачив довгий ряд товарних вагонів, які їдуть і їдуть під дощем, а всередині одного з них, у коричневому повстяному мішку, їде і їде лист, що його хтось дуже чекає. «Дорогі мої Мар’яно й Орчику! Ось уже й весна. Вітаю тебе, Мар’яночко, з 8 березня, хоча знаю, що цей лист дістанеться до вас значно пізніше. У мене все добре, навіть погода сприяє піднесенню настрою. Хоча до справжньої весни ще ой як далеко (тут вона вповні приходить десь на початку червня), все одно сонце вже активніше починає світити, тож і ми розправляємо крила й чистимо пір’ячко. На роботі в мене був капар (як каже тут один хлопець), бо прийшло поповнення, зовсім нічого не вміють, що не день, то одна-дві травми. Добре, що не тяжкі, я швидко хлопців „полагодив“. Мар’яночко, хочу тебе попросити ще про одну послугу: будь ласкава, надішли мені таку невеличку валізку, з якою часом лікарі ходять, бо в мене нічого нема, я весь свій медичний „струмент“ ношу в мішку, а це так незручно! Я тут трошки прихворів, тіло час від часу ломить, ніби шкіру хтось із кісток обдирає, м’ясо на шматочки розриває, — навіть і не знати, що мені не так. Вдень — температура, вночі — жахи сняться. Є тут у нас один чоловік-якут, шаман. Він мене лікує. Не писатиму, що то за лікування, якщо Бог дасть і стрінемося, потім розповім. Я в нього помалу випитую етнографічні подробиці, так і здружилися. Цікава наука — не боюся цього слова — шаманство, нетрадиційна медицина. Цікава й дієва. Тому не хвилюйтеся, я вже набагато краще почуваюся. Надсилаю вам свою фотографію — я тут із Щуриком і з нашим шаманом Мічиллою. Цілую міцно, передавайте вітання всім знайомим». Орест помацав конверта і зрозумів, що він не помітив фотографію, коли витягав листа: чорно-білий, не дуже якісний знімок на жовтуватому цупкому папері. З фотографії на нього гляділи троє усміхнених чоловіків, всі у розстебнутих сірих бушлатах. Посередині стояв молодий Святослав Пилипович Шапка. Орест був певен, що Святослав Пилипович ніколи не писав матері листів, бо вона жодного разу їх Оресту не показувала, але ось вони, він тримає їх у руках… Чому мати приховувала ці листи від сина? Орест ухопив наступного — останнього — листа. «Любі мої Мар’янко й Орчику! Не знаю, чи ми ще побачимося з вами. Дуже дивне у нас виходить прощання — письмове. Я ніколи не гадав, що може так скластися доля, але що вже народу написано… У нас нарешті весна буяє, вона принесла спеку й комарів, жалять так, що рани лишаються, ця весна — рана в душі, коли я подумаю, як далеко ви тепер від мене. Шурик отримав із дому звістку: його жінка давно померла, майже зразу, як він дістався сюди, і тому всі його листи лишалися без відповіді. А потім до них додому приїхала його тітка: перебралася в ту хату жити, і їй поштарка віддала всі листи: вона їх не викидала й назад не пересилала, щоб Шурик довше не знав, що жінки вже нема. Їй там дуже тяжко без нього було — і на роботі тяжко, і взагалі… Тітка й написала, щоб Шурик не думав, що жінка його кинула. Такі в нас нерадісні звістки. Ось і я перечитував ваші листи, й так на душі щемко стало, так страшно! Якщо вже нам не судилося більше побачитися, то ви маєте право почати нове життя. Мар’яночко, не пиши мені більше, не наражай себе й Орчика на небезпеку. Пробач мені за все. Я певен, так буде ліпше для всіх. Бережіть себе, мої кохані, і згадуйте мене зрідка. Цілую й обіймаю маму Мар’яну й маленького хлопчика Орчика, тато». Розділ XII ВІДЬОМСЬКИЙ КОНТРАКТ Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон. Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне «але»: касети явно були речовим доказом, їхнє місце — у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися. Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю — у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови. — Ю-ра-си-ку, — заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, — ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал — чи підемо у міліцію? — У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні… — Були не потрібні — на той момент… Вони ж їх не слухали. — Хто їм винен? — погордливо труснув головою Юрась. — Ю-ра-си-ку, — мовила Ліна тоном терплячої виховательки дитячого садка, — коли міліція оглядала кабінет головного лікаря, Мар’яна Богданівна Омелянич іще була жива. А ми туди потрапили на день пізніше… — Тільки в твоїй голові могла виникнути думка скласти ці події докупи так одразу. Ну, скажи мені, який зв’язок між лікарем і пацієнткою? — Ти це гіпотетично кажеш? — спитала Ліна ядуче. — Сам прекрасно бачиш, що зв’язок безпосередній, і я була б дурепою, якби не зметикувала, що касети можуть допомогти цей зв’язок виявити. Юрасик тяжко зітхнув. Насправді він просто страшенно заздрив Ліні, що то не йому потрапили до рук касети, що то не він приніс, як пес у зубах, останній доказ, за допомогою якого злочинці нарешті будуть покарані. В уяві Юрась Булочка бачив себе у залі суду, в ролі державного обвинувача, і з вуст його лилися слова палкої промови. Ні, лилися — це невірно: насправді він карбував кожне слово, кожне слово падало на присутніх, як Перунова блискавка з неба, запалюючи праведний гнів і ненависть до злочинців. Ось злочинці зіщулилися на лаві підсудних, пожухли, як осіння трава, а Юрась вивищився у три своїх зрости, у нього в руці караючий меч правосуддя… З полону мрій вирвав Юрася нетерплячий грюкіт у двері. Ліна зірвалася їх відчиняти. На порозі стояла вчорашня готельна адміністраторка в зеленій хустці, тільки сьогодні хустка на ній була брунатна, темна, вона зливалася з темрявою коридору. — До вас гості, — мовила адміністраторка, пропускаючи вперед закутану по самі очі істоту. — Заходьте, — мовила Ліна, відступаючи від дверей. Істота рішучо зайшла досередини і почала помалу, терпляче й послідовно розпаковуватися. Вона стягнула великі рукавиці, і під ними виявилися тонкі й красиві пальці з гострими налакованими нігтями. Руки запрацювали спритно, розмотуючи шарф. Під шарфом, накрученим поверх довгого сірого пальта, виявилася ще біла пухова хустка, а на хустці трималася синя в’язана шапочка. Коли нарешті впав останній бастіон — довжезне пальто, перед очима Юрася та Ліни стояла молода чорнокоса жінка в рожевому светрі. Ліна потрусила головою, щоб відігнати марево. Ще одної жінки в рожевому светрі, здавалося їй, вона вже не витримає. — Ми з вами знайомі, — заговорила жінка, простягаючи Ліні руку. — Я з лікарні. З реєстратури. «Слава Богу!» — вигукнула Ліна про себе. — Так, сідайте, будь ласка, — мовила вона вголос. Жінка сіла на краєчок ліжка, з Ліниного боку, упівоберта до Юрася Булочки. Юрасик рвучко опустив ногу у дірявій шкарпетці й заховав її під ліжко. — Ви шукаєте сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — сказала жінка суворо. — А в неї є син? — непідробне здивувалися Ліна та Юрась, які ще хвилину тому не підозрювали про існування жодного сина. — Як же без сина? — так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. — Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина? Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації — зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, — все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку — ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни Богданівни Омелянич і Святослава Пилиповича Шапки які родичі і де їх шукати. — Можу вам допомогти, — тим часом говорила жінка в рожевому светрі, — але не безкорисливо… — За гроші? — запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення. — Ні, не за гроші — за послугу… — і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво. Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: «Зараз я тебе поцілую», — і складаються сластолюбним трикутником… Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом. — Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — мовила вона, — а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: «Молода красива жінка шукає пару на все життя». — Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, — забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього. — Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість… — Звісна річ, неприйнятна, — сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. — Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, — і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення. Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети «Речовий доказ». — А де ж текст оголошення? — кволо спитала Ліна. — Так ми ж його ще не узгодили, — стенула плечима жінка. — Ось вам ручка, підписуйте. Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру — «М». Жінка склала свій примірник контракту вчетверо й заховала в сумку. — Так, тепер записуйте дві адреси. — Чому дві? — поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги. — Пишіть, — сказала вона. — Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга — її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися? Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті. — Тепер я вас більше не затримуватиму, — мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування — пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець — відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима. Ліна впала на ліжко поряд із Юрасем Булочкою. — Їдемо шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич? — спитала вона. Вони обоє раптом зрозуміли, що не тільки нікому не скажуть про жінку в рожевому светрі — вони й між собою про неї більше не заговорять. — Давай розділимося, — запропонувала Ліна. — Я до матері, а ти в його хату, а то вже година пізня… Юрасик здогадався, що Ліна покладає великі надії на хату Мар’яни Богданівни Омелянич і тому відправляє його в хату до сина, де того, звісна річ, нема і ще днів зо три не буде, але після візиту жінки в рожевому светрі сили сперечатися зі старшою колегою у Юрася Булочки не було. Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи. — Де це ти так виряджаєшся? — поцікавився Юрась саркастично. — Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені… — А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше? — Так, — ще раз поправила зачіску Ліна, — жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі? — Ще б пак! Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами — на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала. Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала. — Хованцю, хто там? — почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. — Заходьте! — запросив чоловік. — Я зараз вийду, секунду. Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку. — Орест, — мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри. — Ліна Оверченко, — представилась вона, обережно вивільняючи руку. — Я журналістка. Столична газета «Речовий доказ». Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками… — Ліна на мить замислилася, добираючи слово, — загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич… Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати. — Кажіть, — хрипким голосом мовив він. — Вибачте, але справа в тому, — заторохтіла Ліна, — що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, — тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, — і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я… — Не тягніть! — не витримав Орест. — Я хочу, щоб ви послухали касету, — промовила Ліна й увімкнула диктофон. Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує. «Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас». «Про мене?» — низький чоловічий голос. «Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи. Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх». «Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?» «Дуже чітко… Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під „бокс“, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету!» «Що вони говорили?» «Зараз, зараз я згадаю… Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? — схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема… Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: „Мати-Хижа-Птиця“… А я лежу — і ні поворухнутися, ні слова сказати… А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: „Я вас запам’ятала“. Ледве прошепотіла — чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов». «Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті?» — голос Святослава Пилиповича. «Ні, здається… Ні… А чому ви — бісів шаман?» Ліна вимкнула диктофон. — Далі вже нічого не записано, — мовила вона. — Виходить, — звів на неї темні очі Орест, — маму вбили через те, що вона виявилася випадковим свідком? Але що ж тоді шукали в її хаті? Хованець низько й сердито рикнув. Розділ XIII САЛЬТО-МОРТАЛЕ Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із заклопотаних і неуважних зробилися обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері. По той бік вулиці від хати, за старою покрученою липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках. Не озираючись, дві постаті посунули розбитою дорогою в напрямку містечка. Швидко оминали вони ліхтарі, обходили одиноких перехожих, рухались уздовж парканів. — Де вони пішли? — пхнув хованець нявку плечем. Та нервово сіпнулася. — Важко здогадатися? — До нього?.. — захриплим басом прогарчав хованець. — А де ж іще? — Зроби щось! Ти ж хату їм запечатувала! — Печаті не стало і на день, — зашипіла нявка роздратовано. — Ти ж бачив. Що я ще маю зробити? Правда, є в мене один план… Хованець мимоволі позадкував від неї. — Твої плани… — Ще хвильку посперечаємось і вже їх не наздоженемо! — суворо попередила його нявка. Перестрибуючи через калюжі, що в них, кружляючи, падали сніжинки, щоб миттєво без сліду розтанути, нявка й хованець квапливо рушили за двома нечіткими тінями, які ще маячіли в кінці вулиці. Поодинокі ліхтарі розбризкували в калюжах світло. Дві темні постаті раптом стишили хід, а, дійшовши до рогу вулиці, зупинились і застигли, міцні й непорушні, як чорні стовбури голих зимових дерев. Переслідувачі загальмували та притислися до паркану. Перед їхніми очима розгорталося німе дійство, бо всі звуки поглинула ніч. Дорогою повз старенький автобус. На зупинці, на тлі жовтого кіоску, вирізнялися три постаті: жінка, чоловік і пес. Двоє чорних, порадившись між собою, відвернулися від автобусної зупинки й швидкою ступою, ледь торкаючись землі, рушили вглиб житлового кварталу, долаючи двори так швидко, що здавалося, вони перетинали їх одним кроком. — Чому ми стоїмо? — прошепотів хованець, стискаючи нявчину руку. — Я знаю кращу дорогу… — тихо вимовила та. Повз нявку й хованця пролітали будинки, двори й дерева, крамниці, школи й дитячі садки. Десь поруч великим колом вулиці їхав автобус, але вони мали випередити його. З-за повороту вигулькнув старий, сто років тому пофарбований у зелений колір, вже проіржавілий вагончик. Дві чорні постаті наближалися з іншого боку. — Стійте! — відчайдушно крикнула нявка, загородивши тим двом дорогу. — Ти хто така? — почулася насмішкувата відповідь. — Малеча, відійди. Дві постаті, розступившись, спробували обійти нявку з боків, але вона стрибнула назад, заслоняючи своїм прозорим тілом вузький прохід між вагончиком і високим парканом. Губи нявчині задрижали й розтулилися; з них полинули зірвані вітром слова дивної, швидкої-швидкої пісні: Замовля-м тобі кров На п’ятнадцять віків: Очам спати без снів, Холод чути нутром, Проростає коса Хай корінням земним, Щоб не впорався з ним, Щоб не встав уже сам… Спи! — Слабкі твої чари й замовляння! — вищирився один із двох. Невловимим рухом викинувши руку вперед, він пальцем штрикнув нявку, і та, заточившись, упала спиною на тоненьку осику, що росла попід парканом позаду вагончика. Шлях був вільний, і шляхом цим двоє миттєво скористалися, шкірячи гострі зуби. Широко розплющеними очима дивилася нявка на жовті ікла, що невпинно насувалися на неї. їй здавалося, що он з кінчиків крапле слина і червоний язик жадібно підбирає її. Тіло нявці боліло, ніби кожна кісточка в ньому була переламана, — не зрушити з місця, ніде не подітися! Ноги ковзали в мокрому снігу. Жовті ікла дедалі ближче… Правою рукою нявка схопилася за осикову гілку, щоб не впасти, бо тремтіли коліна й судома збігала згори вниз — від самого попереку до п’ят. Вітер шарпнув прозору сорочку, намагаючись збити з ніг нявку — маленьку тваринку, загнану в кут. Суха осикова гілка тріснула під рукою й обламалася. В маленькій долоні опинився гострий кілок. Гострий осиковий кілок. Найкраща зброя. Міцно стискаючи осикового кілка, нявка кинулась уперед. Кілок уперся одному з двох у бік, під ребро, туди, де в живої істоти мало би бути серце, але не пробив тіло, тільки в чорному одязі зробив дірочку, з якої тонкою цівкою почав струменіти дим. — Ти ж, мала потворо! — засичав крізь зуби опир. — Ну, я тобі!.. Він легко висмикнув кілка з нявчиної руки. Хижі блискучі очі опинилися близько-близько від переляканих жовтих очей. Двома здоровезними лапами опир стиснув нявчине горло. Десь нічною тихою вулицею їхав автобус. Він уже під’їжджав, він був уже майже поруч. У ньому, примостившись недалечке від дверей, сиділи чоловік і його вірний пес. Автобус пихкав димом, лишаючи сірий теплий слід у зимному повітрі. Шини розхлюпували калюжі, відганяючи перехожих від краю тротуару. Нявка стулила повіки. Нежива долоня душила горло. Раптом ззаду вчувся розлючений рик, і нявка відчула, що її вже ніщо не тримає. У якомусь дивовижному сальтомортале над її головою летів хованець. Вона дивилася на його чорний кудлатий живіт і не могла відвести погляду. Хованець стрибнув на темну постать, і два тіла покотилися по землі, розбризкуючи навкруги брудне сніжне місиво. Сплетені в клубок, де не розрізнити було ні ніг, ні рук, вони котились і перекидались, і здавалося, що перекидається світ, що місяць падає під ноги, що дерева ростуть із неба, що калюжі — то чорні хмари, навислі над головою. І тут на плетиво тіл упала ще одна постать, розриваючи клубок навпіл. Уже нявка могла вирізнити волохаті хованцеві ноги, що вперлися в землю, повільно піднімаючи важке, велике, незграбне тіло. Вже нявка могла бачити, як над тілом хованця нависли двоє, притискаючи до землі, щоб не підвівся. Жовте ікло зблиснуло й уп’ялось хованцеві в груди з лівого боку. Нявці здалося, що на шкірі виступила кривава пляма, хоча її в нічному мороці ніяк, ніяк не можна було б розрізнити… І нявка тонко заверещала, жахаючись власного голосу. Розділ XIV ЛОВИ-ПЕРЕГОНИ — Вас провести? Де ви живете? — спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку. — Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую. Хованець незадоволено гавкнув. — Бачите, — мовив Орест, — і пес каже, що треба провести. — Ні, ні, — зашарілася Ліна, — дякую. Я прекрасно дощу сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві… — Ну, до зустрічі, — сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. Орест хитнув головою: — Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам теж уже їхати час… Вони мовчки, супроводжувані темним, як хмара, Хованцем, дійшли до зупинки, і майже одразу над’їхало два автобуси — у протилежні боки. Ліна заскочила на підніжку й помахала Орестові рукою. Дві половинки дверей зійшлися докупи, й автобус розтанув у темряві. Орест перетнув дорогу й собі сів ув автобус. Хованець примостився йому побіч ноги, поклавши важку голову на забрьоханий черевик. Жовтий автобус помалу сунув дорогою, а Орест згадував матір, Святослава Пилиповича і цю дивну жінку-журналістку, більше схожу на дівча, на школярку-бешкетницю, яка не ходить, а весь час бігає, ледь нахилившись уперед, ніби тягне її кудись одній їй відома мета. Він усміхнувся сам до себе, поплескав Хованця по крутому загривку. Автобус зупинився, і чоловіка та пса сховала в обіймах вулиця. У кінці провулку темними обрисами вже маячів їхній будинок. Зараз вони відчинять двері, увімкнуть в усіх кімнатах світло, розганяючи пустку, що причаїлася по кутках за той день, що їх не було вдома, розчахнуть кватирку, впустивши до хати вологого, свіжого повітря, і крізь неї вилетять надвір і розчиняться в сутінках усі жахи, що оплели серце. І все буде так, як має бути. Чоловік і пес спокійно йшли додому. Раптом пес на мить зупинився, вдихнув холодне повітря й рикнув. Присмерк звурдився і сформувавсь у дві темні тіні, які помалу набирали чітких обрисів, й ось уже зір може вирізнити чорні довгі пальта, що метуть заполами брудний сніг, важкі черевики, ось уже погляд упирається в недобрі очі на червоних з вечірнього морозу лицях. Хованець несамовито загарчав, й Орест спиною вчув якусь надприродну небезпеку. — Ти, слухай, треба побалакати, — сказав один із двох. Орест відступив на крок. Лишень не дати їм наблизитись упритул: у нього нема жодних шансів проти цих двох. Хіба тільки чорний, великий, вірний пес… — Треба побалакати, — повторив незнайомець. Одна рука його здавалася довшою за другу, бо продовженням долоні вгадувався пістолет із довгою цівкою. Орест свиснув псові і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Якби його хто спитав зараз, чи він злякався, він не зміг би відповісти, але точно знав, що хоче жити. Хоче жити, тому що в єдиному на все містечко готелі зараз спалахне світло в кімнаті, і жінка-дівча, скинувши зелену дублянку, витягне з сумки побитий диктофон, який працює досі тільки силою її навіювання, і сяде писати статтю про Орестового батька. Батька! Якби знати про це раніше! Серце Орестове стислося від почуття провини: за два дні він утратив батька й матір, але почувався дивно щасливим, коли пригадував руді коси маленької журналістки та її звучний голос. Орест побіг. Позаду чоловіка та його пса гупали важкі підбори. Орест пришвидшив біг, завертаючи за ріг, обходячи свій будинок із лівого боку. Під ногами замість снігу хлюпало сіре місиво, черевики ковзали, не могли знайти твердої опори. Попереду в темряві вималювалася глибока калюжа; Хованець легко перескочив її та обернувся до господаря, мовби підганяючи його. На секунду зупинившись, Орест озирнувся. Дві тіні невідворотно наближалися, вони навіть не поспішали, наче напевно знали, що чоловіку та псові нема де подітися на вузькій і безлюдній вулиці. Орест скочив, але ступня, прийнявши вагу тіла, зненацька послизнулась і поїхала вперед, а він, не втримавши рівновагу, тяжко гепнувся просто в калюжу. Зимна вода хлюпнула за комір. Хованець голосно дзявкнув і підскочив до свого хазяїна. Орест постояв мить на чотирьох, балансуючи. Дедалі ближче гупали квадратні черевики, де в носаках під твердою шкірою зачаївся метал, де в підбори вставлені металеві пластини. Орест став на рівні й рушив далі, заспокоюючи знервованого пса жестом. Пес слухався свого господаря беззаперечно, але Орест прекрасно розумів, що коли господарю загрожуватиме безпосередня небезпека, він не втримає пса. Вулиця, яку Орест за дві хвилини в дитинстві пролітав на санчатах, чомусь видовжилась і ніяк не закінчувалася. Чоловік і його пес бігли вгору; під чорною водою калюж місцями зачаївся підступний лід, й Орестові час від часу доводилося рвучко спиратися рукою на землю, аби знову не втратити рівновагу й не впасти. Орест біг. Раптом вулиця, з двох боків обмежена парканами сусідських будинків, насунулася на нього темним громаддям. Асфальт був перекопаний упоперек, глина навернена горою, поруч валялися широкі коричневі труби. Хованець легко видряпався на верх глиняної гори, застиг над викопаним ровом й обернувся до господаря. Орест махнув йому: «Скачи!» — й Хованець перелетів через рів. Інстинктивно озирнувшись, Орест поліз нагору. Ноги повзли ковзкою глиною, він дряпався й дряпався, й ось уже він на самому вершечку, ось уже перевалюється через гребінь, ноги їдуть нестримно — й Орест, загрібаючи руками мокру глину, стрімко скотився в рів. Витягнувши руки вгору, Орест намацав край. Спробував підважитися на руках, але долоні не могли втриматися на краю, глина обвалювалася цілими шарами, сипалася за вилоги рукавів. Хованець гавкнув. — Ну, песику, давай! Пес стояв непорушне. Орест звівся навшпиньки й ухопив пса за нашийник. Хованець позадкував. — Швидше, Хованцю, швидше! — хрипко скрикнув Орест, і пес, вчепившись зубами хазяїну в комір, рвонув його з ями. Опинившись на рівній землі, Орест відсапався й озирнувся назад. Дві тіні, виламавши з паркану кілька дощок, ладнали місток через рів — от-от перескочуть на другий бік. Орест рвучко обійняв пса за голову, притис міцно до себе, випростався. Чоловік і пес побігли. Хмари, що весь день куйовдилися над містом, нарешті розступилися, випустивши на волю місяць. Той освітив трьох людей і собаку, які, мов примари, пливли вздовж вулиці майже безгучно, і тільки чулося низьке, загрозливе гарчання пса. Відстань між мисливцями й дичиною то скорочувалася, то збільшувалась, і часом здавалося, що от-от наздоженуть дві тіні мисливські свою дичину, але раптом пес робив великий стрибок, і за ним величезним кроком стрибав його господар, і гонитва продовжувалася. Зненацька занедбана вуличка кинулася на Ореста чорною масою: просто перед обличчям виросла стіна. Очі, вже звиклі до темряви, розрізнили обриси старого вагончика, що перегородив дорогу. Орест нахилився, пес легко заскочив йому на спину, а звідти — на дах вагончика. Орест намацав якийсь виступ над вікном і почав дертися нагору. Ноги з’їжджали з гладкого боку, руки зривалися. Тільки б ухопитися за дах! За куртку смикнула чужа рука, Орест гепнувся на коліна. Хованець загарчав на даху, вишкіривши зуби. Двоє в чорних пальтах стояли впритул. — Ти, слухай, — заговорив один із них, — чого бігаєш? Диск віддати все одно доведеться… «Диск із маминої касети! — майнуло Орестові в голові. — Але чому?..» Притулившись спиною до холодного металевого боку вагончика, Орест змучено сказав: — Я не знаю, про що ви… — Що ти тут мені розпатякуєш! — гаркнув другий. — Слухай, давай диск — і можеш забути про нашу зустріч… — І про те, що ви вбили мою матір, я теж маю забути? — Не хочеш, — мовив перший, — не треба. На Ореста дивилося пусте око пістолетної цівки. Хованець гарчав і шкірив зуби, його червоні очі жаринками світилися в потемку. Орест кволо всміхнувся. Згадав маленьку журналістку й сумно подумав, що більше ніколи не побачить її, не почує її голосу. Це кара за його дитинну радість від зустрічі з нею, за те, що так швидко забув про материну смерть! Раптом Орестові гостро захотілося жити. Як колись його вчили в армії, він зробив рух тілом, ухиляючись від пострілу, і спробував вибити пістолет з наставленої на нього руки, та одразу ж отримав під дих від другого супротивника. Орест присів на пружних ногах, гойднувся назад і пом’якшив стусан, тоді викинув кулак уперед, вкладаючи в удар всю вагу корпусу. Одночасно опекло щелепу — перший нападник заїхав йому в обличчя. Хованець, який напружено спостерігав за бійкою, не витримав і, гавкнувши, з даху вагончика полетів просто на зловмисника. — Хованцю, ні!.. Та було запізно. Чорний підкинув руку з пістолетом і вистрілив. Хованець болісно дзявкнув і смикнувся. Розчепіривши лапи, він летів на землю, й Орест дивився на нього знизу, на його незахищений живіт. Хованець упав на кривдника, той вивернувся, й тіло псове важко гепнулося на бік, здіймаючи бризки в брудній калюжі. Зігнувшись навпіл, Орест із криком врізався чорному у живіт. Той ухнув і з усього маху вдарився боком у стовбур осики, що росла попід самим парканом. Пістолет відлетів і з глухим «плюсь!» зник у підталому снігу. Головоріз осів на землю, тримаючись за бік. З-під руки його запарувала дивна біла хмарка диму. Десь за високим парканом грюкнуло вікно і чоловічий голос сердито гримнув: — Знову бійка? Я викликаю міліцію! — Викликай! — з усіх легенів закричав Орест. Другий зловмисник шукав у мокрому снігу пістолет, товариш смикнув його і захарчав: «Кинь! Вшиваємося», — і, тримаючись за бік, почав незграбно втікати. Другий нарешті відшукав пістолет і поскакав услід, але Орест того всього не бачив. Він не бачив, як сусіда його з рушницею вискочив надвір, як дві тіні, гупаючи важкими підборами, зникли в темряві, він не чув, як його хтось потягнув за рукав. Він стояв на колінах над тілом пса, і брудні сльози, змішані з потом, текли йому по обличчю. Собачі очі були заплющені, й не стріпували чорні повіки, і з горла виривалося слабке харчання — замість низького, суворого собачого гавкоту, який щоранку будив Ореста на роботу, який зустрічав його вдома після довгого-довгого дня, який перший вітав його, звідки б він не повертався… Орест ухопив голову пса в долоні, притиснув до себе й заволав у небо: — До-по-мо-жі-і-і-іть! Розділ XV ДОПУСК ТРЕТЬОГО РІВНЯ Брудний і сірий ранок Юрася Булочку не наснажував. Ліна, яка, ледь прокинувшись, подалася, як вона таємничо повідомила, у «не дуже важливих, але невідкладних справах», лишила його стерегти калюжі води, що натекли за ніч у кутках готельної кімнати. Прослухавши касети з записом снів Мар’яни Богданівни Омелянич, Юрась не угледів у них нічого цікавого: що тільки людині не наверзеться! Он йому, наприклад, вночі наснилося, ніби він в самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича виграв партію в шахи. Прокинувшись, Юрась витер сльозинку в куточку ока: ще рік тому Вальтер Тадейович заклався з усім колективом газети, що той, хто в нього хоч раз виграє в шахи, отримає в неподільне користування службову «вольво» — сріблясто-сіру, майже нову машину-мрію. Нікому з редакції — ніде правди діти — виграш не світив, а Юрасеві Булочці — й поготів. У сни Юрасик не вірив, не чекав, як у п’ятому класі, що от зараз вийде надвір, а там його сон неспішної ходою йде, вже справджений. Слухаючи касету Мар’яни Богданівни, Юрась зашпортнувся лише на двох словах: «бісів шаман». Перед очима зринуло сердите обличчя колеги-студента, чорнявого і смаглявого евенка, про якого Юрасик у першу зустріч подумав: викапаний північноамериканський абориген! Шаманство — це не віра, говорив йому нащадок давнього шаманського роду, шаманство — це знання. І саме наголос на «знанні», на чомусь, що можна набути, дав Юрасеві підстави неусвідомлено, проти власної волі в шаманство — вірити. «Бісів шаман», якого знайшли мертвим у власному кабінеті, вніс для Юрасика певну логіку в досі нелогічну історію з подвійним убивством, здавалося, без жодного зв’язку й мотиву. Важко припустити, що Святослав Пилипович Шапка мав якесь відношення до шаманства, але десять років мордовських таборів… З ким тільки доля не зведе в такому місці! А якщо раптом головний лікар районної лікарні пройшов обряд ініціації, оволодів знанням… Саме Мати-Хижа-Птиця, іменем так співзвучна з праукраїнською богинею з «Велесової книги», відповідальна за посвячення майбутнього шамана в північних народів. З’являється вона лишень двічі: під час народження шамана — і його смерті. Це вона забирає його душу, вішає на гілляку, щоб дозрівала. Мати-Хижа-Птиця роздирає тіло неофіта на шматки, роздає різним хворобам, щоб пожерли м’ясо й навчили неофіта лікувати. Мати-Хижа-Птиця знову збирає кості, складає їх докупи, вкладає в них дозрілу душу. Щоб шаман прокинувся — і зрозумів, що той жахливий сон, той жахливий біль — то була не хвороба, що відтепер він має знання і обов’язок, яким зв’язаний на решту життя… А якщо потім, повернувшись із мордовських таборів додому, повністю помінявши устрій життя, посвячений політв’язень змушений був відступитися від вищого знання, покинути древню науку? Шаман, навіть якби з власної волі захотів спокійного життя, не міг дожити літа тихо-мирно, лежачи на припічку у своїй хатині й лузаючи насіння. Зрадивши, він мав втратити розум — або життя. Святослав Пилипович, схоже, обрав останнє. Збуджено стискаючи й розтискаючи кулаки, Юрась Булочка міркував, що ж йому робити далі. По-перше, ніхто — навіть Ліна! — не повірить у шаманство головного лікаря районної лікарні Святослава Пилиповича Шапки. По-друге, якщо Юрасева теорія пояснює невідворотність смерті Святослава Пилиповича, то вона жодним чином не пояснює, хто ж саме натиснув на гачок пістолета. По-третє, в Юрасевій голові слова самі собою складалися в місткі і влучні фрази з майбутньої статті під назвою «Помста шаманського бубна», хоча Юрасик знав, що Вальтер Тадейович таку статтю в газету не пропустить. Жодної містики! — вимагав він од своїх журналістів. Містика — опіум для довірливих читачів. У добротний детектив містиці дороги нема. Сидячи на Ліниній половині ліжка, підвернувши під себе босі ноги, Юрась Булочка вже вкотре перемотав касету з записом Мар’яни Богданівни Омелянич. * * * У той час як сердешний Юрась Булочка вмовляв себе тверезо поставитися до шаманської теорії смерті Святослава Пилиповича Шапки, Орест сидів у кухні й пив вихололий чай. Після ночі, проведеної у ветлікарні, куди він, ледь не стоячи на колінах, умовив приїхати лікаря-ветеринара; після того, як Орест, замість медсестри, виконуючи лікареві накази, вводив Хованцю в стегно наркоз, потім антибіотики, потім готував операційний стіл; після того, як він провів шість годин біля Хованця, який важко відходив від наркозу, раз у раз підскакуючи, раз у раз пориваючись десь бігти; після того, як він не міг погляду відвести від собачих очей, наполовину затягнутих плівкою третьої повіки, від сльози, що нестримною цівкою збігала на собачу морду, — після цієї ночі Орест нарешті сидів у своїй кухні. Хованець, важко дихаючи, спав на дивані, куди його вклав Орест, спав неспокійно, час від часу прокидаючись, стогнучи, жалібно дзявкаючи, і тоді господар підскакував до нього й заспокоював його. Та вже припинила стікати сльоза з собачого ока, вже зімкнулися щільно повіки, вирівнялося дихання, й Орест зміг відійти від свого чорного кудлатого друга. У двері подзвонили. Хованець стріпнув вухом і розплющив око. Орест підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла маленька журналістка, тримаючи перед собою велику чорну сумку. Орест відступив од дверей, пропускаючи Ліну до хати, але та, втупивши в нього погляд, застигла на порозі. — Що з вами? — нарешті спитала вона, вдивляючись у нього тривожно. Орест згадав, що, прийшовши додому, так і не скинув ні брудної куртки, ні забрьоханих кросівок, навіть обличчя не вимив, тільки руки в лікарні, коли готували Хованця до операції. Орест махнув рукою. — Заходьте швидше, — сказав він. — Не студіть хату. У мене пес хворий. Ліна ступила всередину. В кімнаті був страшенний безлад, а на дивані лежав перебинтований пес, який навіть не поворухнувся, коли вона увійшла. — Що сталося? — спитала Ліна. — Пам’ятаєте двох у чорних пальтах із маминої касети? Це вони, ніхто інший не може бути. Накинулися на мене біля дому. Хованець мене захищав… — Він поранений? — Так, — мовив Орест і кинув швидкий погляд на пса, який, коли про нього зайшла мова й коли Ліна обережно схилилася над ним, тяжко й жалісно застогнав. — Але йому вже краще. Хованець незадоволено стріпнув вухом. — Якщо ці двоє дійсно були в лікарні, і ваша мати їх саме там бачила, мав би ще хтось їх бачити, правда ж? — спитала Ліна. — Може бути, — знизав плечами Орест. — А… ви… прийшли… Ліна раптово й густо почервоніла, радіючи тим, що мала смагляву шкіру, а ще тим, що стояла спиною до вікна. «Як я могла не прийти?» — мовила вона подумки, але не повторила вголос. — Я хотіла вас розпитати про роботу Святослава Пилиповича Шапки. Що ви знаєте про неї? Що може означати «диск», про який говорить ваша мати на касеті? Комп’ютерний? Може, пристрій який медичний? — Поняття зеленого не маю. Ліна боязко погладила розкуйовджену шерсть Хованця. — Видужуй! — побажала вона псові, тоді обернулася до господаря. — Збігаю зараз до лікарні… І ще забіжу до вас, можна? Подивлюся, як тут псові ведеться… І вона, накинувши дублянку, попростувала до дверей. Орест простягнув їй руку для прощання. Ліна взяла його долоню, потиснула й тут помітила, що пальці на долоні були стерті на кров, кісточки розбиті, а шкіра вся в подряпинах. Ліна похитала головою, беручи й другу Орестову руку в свої. — Треба чимось намастити, — мовила вона. — А то до завтра руки зовсім спухнуть. — Нічого, — усміхнувся Орест, — загоїться, як на собаці. — Ну, бувайте, — сказала Ліна, нарешті пускаючи Орестові руки й відчиняючи вхідні двері. — До зустрічі. У лікарні її вітала незвична метушня. Люди в білих халатах, все більше жінки, нечутно сновигали з кутка в куток, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ліна, обминаючи загальний неспокій, непомітно для себе опинилась у тісному приміщенні аптеки й спостерігала за біганиною крізь двері. Ось одна медсестра винесла квіти й поставила їх на широкий довгий стіл, що стояв посередині вестибюлю, а інша, вхопивши квіти, одразу ж перемістила їх на низьку тумбочку, притулену до столу. Ще одна медсестра винесла чисте біле простирадло й ним застелила великий стіл. — Що тут готується? — спитала Ліна аптекарку, сама вже здогадуючись, що почує у відповідь. — Зараз тіло Святослава Пилиповича привезуть, — мовила аптекарка в рожевому светрі, схрестивши руки на грудях. Ліна закліпала віями. Відьма в рожевому светрі, з якою Ліна підписала нещодавно химерний контракт, мружила до неї чорні очі. Відьма постукала кінчиками пальців по дзвінкому склу вітрини, і Ліна помітила, що нігті в неї довгі й червоні, вкриті лискучим лаком, присипані блискітками. — Глядіть, глядіть, виносять! — скрикнула аптекарка в рожевому светрі, вказуючи пальцем на траурну процесію. Над вестибюлем гримнула тужна мелодія, труби бубоніли низькими голосами, брязкали литаври, потім невідь-звідки взялася печальна скрипка і тонко-тонко задріботіла, наче хотіла свою партію виконати швидше, ніж інші інструменти. Процесія виступала повільно, несучи великий відкритий гріб, а за ним окремо лаковане дерев’яне віко. Четверо чоловіків, вдягнених у строгі чорні костюми, поставили гріб на великий стіл. Ті, що позаду них несли віко, не знали, куди його притулити, на хвильку зчинилася метушня, та ось уже віко прилаштували одним кінцем на столі, а другим — на підлозі, під кутом до гробу. Наступні в процесії, які під час заворушення нетерпляче тупали на місці, нарешті з полегшеним віддихом піднесли до столу вінки і привалили їх до тумбочки з вазою. Оркестр, якого Ліна не могла бачити, загудів ще сумніше. — Зараз почнуться промови, — попередила Ліну аптекарка в рожевому светрі. — Нічого цікавого. Краще поговоримо про убивць Святослава Пилиповича. Ви ж за цим сюди прийшли? Ліна вже нічому не дивувалася — вона просто кивнула на знак згоди, і то так сильно, що в шиї хряснули хребці. Мимоволі вона схопилася рукою за шию. — Ну, — почала аптекарка в рожевому светрі, одним оком поглядаючи на Ліну, а іншим — крізь скло дверей — у вестибюль, — містечко у нас маленьке, я всіх знаю якщо не на ім’я, то хоча б в обличчя. Тому кожен чужак — як тріска в очі. Правильно я кажу? — Абсолютно правильно, — підтвердила Ліна. — Хочете спитати, чи не було в лікарні яких незнайомців? А ви нагадайте мені, який день вас цікавить. Ліна дістала з сумки касету, котру вона поцупила з кабінету Святослава Пилиповича, й подивилась на дату. — П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, середа, — повідомила вона. Стоячи упівоберта до скляних дверей, Ліна спостерігала за дійством, що розгорталось у вестибюлі. Коло столу зібралася купка почесних гостей, видно, з начальства, решта шанобливо стояли віддалік. Промову виголошувала Дзвінка Левківна, але голосу її Ліна чути не могла, тільки бачила, як Дзвінка Левківна, мов велика риба, безгучно розтуляє і затуляє рот. — П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, в середу, — повторила за Ліною аптекарка в рожевому светрі, ніби пригадуючи. — Тоді їх теж було двоє. Обидва в чорних пальтах, довгих, до землі, а очі в них злі й холодні. Вони зайшли в лікарню рішучим кроком, — мені звідси, з аптеки, все видно, — й за чверть години таким самим рішучим кроком вийшли. Потім вони ще раз були в лікарні… Ви хочете їх розшукати? — Так, — мовила Ліна неуважно, бо на мить відволіклася на події, що вирували у вестибюлі. До столу з труною підбіг чоловік у куценькій курточці, гримнувся на коліна, схиливши голову на стінку гробу, й безутішно заридав. Почесні гості з начальства обережно розступилися, щоб не заважати, і навіть тимчасово перервали церемонію прощання, але чоловік усе ридав і ридав і припиняти, здавалося, не збирався. Гості неспокійно перезиралися, намагаючись не втратити скорботного виразу обличчя, хтось підійшов до чоловіка в куценькій курточці і спробував відвести його від труни, чоловік натомість почав заламувати руки, ридаючи ще невтішніше, і битися головою об стінку гробу. — Це хто? — мимохіть спитала Ліна в передчутті назріваючого скандалу. — А, це наш електрик, — махнула рукою аптекарка. Ліна побачила, як Дзвінка Левківна підійшла до чоловіка, що бився головою об труну, і сказала йому декілька слів, після чого той витягнув величезну картату хусточку, висякав у неї носа (присутні мимоволі на крок відступили) та нарешті звівся на рівні ноги. Дзвінка Левківна відвела його у натовп працівників лікарні. — Що вона йому сказала? — спитала заінтригована Ліна. — А вона сказала, що взавтра в місті знов похорон буде, не варт сили витрачати. — Похорон Мар’яни Богданівни Омелянич? — Її, її, — підтвердила аптекарка. — То ви хочете дізнатися, де треба шукати тих двох у чорних пальтах? — Обов’язково, — мовила Ліна. Жінка в рожевому светрі дістала з сумки косметичку, відкинула кришку, на якій виявилося маленьке люстерко, й прискіпливо обдивилася своє обличчя. Явно не задоволена тим, що вона побачила, відьма провела легко пальцем по повіках — від носу до скроні — й під пучкою одразу проступили темно-коричневі, майже чорні тіні, які збільшили очі ледь не вдвічі. Тоді вона так само легко провела пальцем верхньою губою, далі нижньою — і темні її вуста вкрилися червоною помадою в колір лаку на довгих нігтях. Ліна судомно ковтнула. — Так от, — мовила відьма в рожевому светрі, — одна зупинка звідси автобусом — і ви потрапляєте в центр. Є там ресторанчик, називається «Нічне місто». До сьомої ранку гуде, останні клієнти на столах і засинають… Отож, у ресторанчику спитаєте пані Мокош, вона вам їх покаже. Ну, ідіть уже, церемонія прощання закінчилася, зараз тіло виноситимуть. Ліна крізь скло дверей побачила, як віко обережно опустилося на гріб, хтось підхопив вінок, і труна поважно поплила в повітрі. Працівники лікарні, що скупчилися коло дверей, шанобливо розступилися, даючи дорогу Святославу Пилиповичу, який залишав приміщення лікарні назавжди, а тоді, мов хвиля хлюпнула, зімкнулися лави проводжаючих. Ліна вийшла вслід за процесією, але повернула не праворуч, як та, а ліворуч, де на зупинку вже підкочував автобус: чи то питання транспорту було вирішене в одному окремо взятому містечку, чи просто Ліні катастрофічно щастило на автобуси. Незважаючи на ранню годину, ресторан світився зеленою вивіскою «Нічне місто», де з одного боку чоловік мексиканської зовнішності намагався поцілити в більярдну кулю, а з іншого на стіл сипалися карти. Зійшовши сходинками вниз, до напівпідвального входу в ресторан, Ліна шарпнула важкі двері й натрапила на галантного швейцара. — Прошу верхній одяг, — мовив він, відтісняючи Ліну до стійки, позаду якої нудився хлопчина у чорному напрасованому костюмі, а на вішаку хилиталося декілька пальт. Ліна розстебнула зелену дублянку і впустила її з плечей таким недбалим жестом — чисто топ-зірка з американського серіалу! — що якби швейцар не встиг її підхопити, дублянка б за мить просто сповзла на підлогу. Ліна, не питаючи номерок, ступила у велику залу. Стишене світло вихопило з півтемряви клітку з великим червоним папугою, зелень, що повзла стінами, фонтан у глибині зали. Навколо скляних столиків, хаотично розкиданих по залі, стояли плетені стільці з м’якими подушками на сидіннях. Ліна рішучим кроком перетнула залу й підійшла до барної стійки, щоб замовити «Маргариту». Після готелю потрапити в таку розкіш, — треба було трохи оговтатись. Через тоненьку рурочку смокчучи лимонну «Маргариту» й оголюючи в бокалі льодяну гору, Ліна заговорила до бармена: — Я можу побачити пані Мокош? — Он вона, — махнув рукою бармен. Ліна озирнулася. Коло скляного столика, закинувши ногу на ногу, хизуючись ладним маленьким чобітком, що виповз із-під довжелезної спідниці, сиділа жінка в рожевому піджаку, тримаючи в долоні карти й поводячи головою з боку в бік, причому чорні коси її зміїлись уздовж спини. — Ви до мене? — обернулася відьма до Ліни, зачувши її кроки. — Пані Мокош? — перепитала та, насилу видобуваючи слова з пересохлого горла. Відьма на ім’я пані Мокош солодко усміхнулась і пальцем підізвала Ліну ближче. — Доброго дня. Знаю, знаю, до кого ви прийшли. Не до мене, не до мене! Ніхто до мене не ходить! Ніхто не хоче зробити приємність одинокій жінці! Пані Мокош підкотила край рожевого піджака й витягла з-за пояса спідниці невеличку картку, простягаючи її Ліні. На картці була надрукована загадкова фраза: «Допуск третього рівня», а під нею нашкрябаний нерозбірливий підпис. Ліна взяла зелену картку в руки. — Ідіть до них, — мовила відьма. — Он у ті двері. Ми вас давно чекаємо. Розділ XVI ДОЛЯ — Ти живий? — спитала нявка, недовірливо примружуючи жовті очі. — Ох-ох-ох! — застогнав хованець, болісно кривлячи пащеку. — Як мені тяжко! Як мені тяжко! — Де болить? — суворо запитала нявка й почала обмацувати хворого. — Тут? Тут? Тут? — А-а-а! — він закотив очі й став відбиватися здоровою рукою. — Ти здуріла! Біль пекельний, а ти ще руки пхаєш! Забери руки, кажу тобі! А-а-а! Та нявка, задоволена коротким медичним оглядом, сама вже лишила хованця в спокої. — Лежи, лежи, — мовила вона лагідно, — не совайся так, а то шви розійдуться. В тебе скільки швів на тілі? — Дванадцять, — повідомив хованець, витискаючи з правого ока жалісливу сльозу. Ліве око лишалося сухим і напруженим, ніби він щомиті чекав од нявки якої каверзи. Нявка похитала головою, тоді, ніби щось пригадавши, знову вибігла в сіни й за хвильку вернулася, тягнучи за собою величезну торбу. Приставивши торбу до столу, вона дмухнула на стіл, змітаючи застарілі крихти хліба, залишки засохлого м’яса, уламки печива, згірклий сир. — Чим ти тут харчуєшся? — спитала вона, одним поглядом засуджуючи стіл на страту. — Оце що таке? І, не чекаючи відповіді, почала виймати з торби один по одному якісь пакунки. У хованця в кутиках рота зібралася слина й побігла тонкою цівкою на покривало дивана. У повітрі знадливий запах малював образи тушкованої курки, котлет, смаженої печінки. — Підйом! — скомандувала нявка. — Я тобі в ліжко не збираюся носити! Магічним чином хованцеве побите, перев’язане, понівечене тіло зникло з дивану й матеріалізувалося за столом, який нявка застелила сріблястою скатертиною з дивного листя — сухого й живого водночас. Грюкнувши виделкою, хованець пажерно втупивсь у найближчий до нього пакунок, що дражнив запахом смаженої печінки. Нявка почала повільно й обережно розгортати його, випробовуючи хованцеве терпіння. Запах став таким густим, що, здавалося, в долоню можна взяти й нести. Печінка зблиснула золотавим рум’янцем — і наступної миті щезла в чорній пащі. Хованець не відводив погляду від решти пакунків. — Хворим одразу багато не можна, — відтяла нявка. Сперечатися з нею не випадало. — Тепер кажи, які наші плани. — Ох-ох-ох, — знову застогнав хованець, з-під носа якого зникли і печена курка, і котлети, і — що це таке в тому сіренькому пакуночку? не відбивні часом? чи сальце?.. — Які тут можуть бути плани? Добре їсти, добре спати — мусить Бог здоров’я дати… Хованець намацав рукою туге куряче стегно, але нявка ляснула його по пальцях і ловко вихопила пакунок. — Доста вже! — виставила підборіддя вона. — Якщо ти планів не маєш, я маю на двох. — О, ні, знову твій план… За півгодини на плиті, яка бризкала веселим вогнем у різні боки, так і норовлячи підпалити хованцю довгу кошлату шерсть, булькала пшенична каша — скорше кутя, ніж каша: маку нявка вже всипала, а мед, родзинки, сметана чекали на столі свого часу. Хованець, якого нявка теж залучила до роботи, сидів коло дверей у сіни й товк горіхи. Він відхиляв двері, встромляв горіх там, де діткам мами забороняють пхати пальці, чулося хиже «Хрясь!» — і хованець ловив легкі й крихкі уламки. Нявка великою розливною ложкою розмішувала в баняку кашу; біла пара піднімалась угору і всіювала дрібними краплинками її пишні зелені вії. Скуштувавши кашу на смак і обпікши вуста, нявка засичала змією, і хованець задоволене рикнув: він і досі не міг вибачити нявці тої незворушності, з якою вона відібрала в голодного, хворого, нещасного товариша апетитну курячу ногу. Нявка виставила на стіл дві полив’яні миски. — Чекай, — заговорив хованець, — в мисках нести незручно буде! Краще донесемо в баняку. Каша й не вихолоне так скоро. — Якщо доля голодна, вона й вихололе їстиме, — повідомила нявка. — А ти ніби хочеш, аби вона була голодна? Нявка сердито труснула головою, але вимушена була пристати на хованцеву пропозицію: голодна й обірвана доля у їхньому випадку абсолютно не підходила. Але, щоб дотриматися правил, нявка зварила не просто якісь помиї, а справдешню багату кутю, яку б і сама зараз сіла й наминала великою ложкою! План був простий: виманити долю, глянути на неї хоч одним оком, бо нявку все більше і більше мучила совість, мовби й дійсно її втручання в людські справи призвело до трагічних наслідків. Загорнувши баняк у довгий вишитий рушник, нявка вив’язала імпровізовану ручку, щоб легше було нести, і критично оглянула хованця, чи можна йому доручити важливу ношу. Хованець, побачивши характерний оцінюючий блиск у нявчиному погляді, розтікся диваном, як калюжа олії, закотив очі, з яких сльозами покотилася розпука. Чорна шерсть його наїжачилася; він ображено відвернувся від нявки. — Не придурюйся! — мовила нявка. — Перед ким хочеш, можеш придурюватися, а переді мною нема чого. Я тебе знаю, як облупленого. — Ох-ох-ох! — застогнав хованець. — Як мені тяжко! * * * Вдалині темними верхівками височів ліс. Дві дороги, що перетинали одна одну під прямим кутом, ще освітились останнім сонячним променем, і нявка й хованець, причаївшись за голими кущами, чекали справжньої темряви. Очі їхні були спрямовані на роздоріжжя, де в самому центрі нявка власною рукою виставила дві полив’яні миски, наповнивши їх кашею по вінця. З мисок пахло запаморочливо. Щойно сонячне пасмо сховалося за лісом, і яскравіше засяяв місяць-повня, який давно вже викотився на небо, вдалині на дорозі вчулися кроки — у двох наїжджених коліях схлипував мокрий сніг, коли в нього провалювалася нога. У вечірніх сутінках вималювалися дві постаті — висока й маленька. Маленька бігла трохи попереду, ніби вона не встигала на найважливішу в житті зустріч; висока солідно сунула позаду. Хмара, яка невідворотно пливла за місяцем, цієї миті нарешті наздогнала свою здобич і вп’ялася сріблястими зубами в місячну кулю. Видимість зникла. — Що там робиться? — просичав хованець. Жовтоока нявка бачила в темряві, як удень. — А нічого не робиться, — відповіла вона. — Ідуть собі. — А миски вони бачать? — спитав хованець здушеним голосом. — А звідки мені знати, що вони бачать? — Може, хоч запах вчують? — сам до себе промимрив хованець. Каша пахла нестерпно, викликаючи у нього голодні судоми. Саме в цю мить хмара розділилися на два сріблясті язики, і в щілину між ними визирнув місяць-повня, ливнувши світла на дорогу. Зовсім близько від себе хованець побачив двох, які стояли задумано на роздоріжжі. Висока постать, схожа на чоловічу, вдягнена була у щось темне й солідне; на ногах цей високий мав чомусь зовсім не забрьохані снігом і брудом, а новенькі блискучі черевики. Друга постать, маленька, вдягнена у щось легке, пухнасте і довге — до землі, підскакувала на місці, не в змозі встояти спокійно й хвилину. Хованець задивився на сиве хутро, мимоволі порівнюючи його зі своєю скуйовдженою шерстю, й зітхнув. Хіба схоче ця маленька їсти кашу, наварену грубим і — ніде правди діти — брудним хованцем? Он як бридливо морщить маленького носика!.. З іншого боку, це ж і добре! Хіба не цього вони з нявкою прагли? Висока постать щось говорила, але чути не було: вітер зносив слова в бік лісу, де вони губилися поміж деревами, зависаючи на гілляках; маленька кивала, і її руді коси злітали хмарою від кожного руху. — Ви тут що робите? — раптом вчув хованець за спиною голос і здригнувся. Від темного стовбура сосни відділилися постать Мокуші. — Ми… — забелькотіла нявка, — ми хотіли долю побачити… — Зразу дві? — хитро поцікавилась Мокуша. — Ні, тільки одну… — А чого ж тоді дві миски? — Та про всяк випадок, — знічено мовив хованець. — Про всяк випадок… — передражнила Мокуша. — Все підготували, хитруни! Добре вже, глядіть на вашу долю! Нявка й хованець знову повернулися до двох постатей — високої і маленької. Висока тримала маленьку за руку — точніше, намагалася втримати від необдуманих дій, а маленька випручувала руку й хотіла ступити ближче до мисок. До нявки й хованця долинуло відлуння голосів. Слів було не розібрати, але ось зазвучав голос низький і густий, чоловічий: прагне втихомирити, заспокоїти. Вслід за ним увірвався голос високий, жіночий: він сперечався і бринів нетерпляче. Маленькій постаті нарешті вдалося випручатися, й вона підскочила до мисок, повних куті. Доки їй не завадили, вона ногою поперекидала миски. Каша висипалася на землю, у підталому снігу перетворюючись на брудну калюжу. Хованець на мить склепив міцно повіки, щоб не бачити такої наруги. — Ну, навіщо? Навіщо? — долинув важкий басовитий голос. — Що — навіщо? — голос жіночий. — Як незручно!.. Як негарно!.. — бідкався голос чоловічий. — Хтось варив, старався… — Дурню ти, дурню! — лагідно заспокоїв його голос жіночий. — Той, хто варив, тільки радий буде, що миски поперекидані. Це ж добрий знак! Пішли звідси. І дві постаті — висока, поважна й маленька, вертлява — пішли, тримаючись за руки, в напрямку міста, яке тільки вгадувалося в цілковитій темряві зимового вечора. Розділ XVII ЗАРУЧНИЦЯ Ліна натиснула на тугу ручку й опинилась у довгому коридорі, який закінчувався ще одною величезною залою, заповненою гральними автоматами та де-не-де — столами, встеленими зеленим. На порозі їй безмовно загородив дорогу охоронець. Ліна простягнула йому магічну картку. — Проходьте, — відступив охоронець. Ліна зайшла до зали й одразу зачепилась оком об двох чоловіків, які навіть у задушливому приміщенні казино не схотіли скидати своїх довгих чорних пальт. Від задухи в них розчервоніли пики, аж пашіли. Чоловіки грали в рулетку; перед ними на столику стовпчиками були зложені великі чорні й зелені жетони. Вони напружено слідкували за кулькою, яка скакала по колу. Не випускаючи з руки бокалу з «Маргаритою», Ліна підійшла до столу з рулеткою, де холодноокі гравці напружено чекали своєї долі: кулька крутилася, як божевільна. — Доброго вечора, — мовила Ліна запанібратськи. — Не заважатиму? Один із чоловіків на секунду скосив до неї очі, і саме в цю мить кулька зупинилася. Чоловік смикнувсь і стис кулаки. — Ви не виграли? — легковажно спитала Ліна. — Вибачте, я жодного разу не грала в рулетку… Товариш неввічливого чоловіка повернувся до Ліни, оглянув її з голови до ніг, підморгнув своєму супутнику, а потім і круп’є, який сприйняв це з незворушним виразом обличчя, і запросив Ліну: — Приєднуйтеся до нас! — Дякую, — мовила журналістка, сідаючи в крісло й примощуючи «Маргариту» собі на коліно. — Де мені взяти жетони? І одразу ж до неї підкотив хлопчина з візочком, на якому стовпчиками були складені різнобарвні жетони, деякі ще загорнуті в нерозірваний папір. Хлопчина зупинився безмовно. — По десять і по двадцять п’ять, — мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: — Я плачу! — Дякую, — сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. — Ми познайомимось? — У жодному разі! — вигукнув чоловік. — Таємниця додає пікантності стосункам. Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою — і біля Ліни виріс бармен із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити». — Дозволите вас пригостити? — між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста. — Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові. — О, що таке одна «Маргарита»! — незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. — Ви граєте? — спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею. — Тільки якщо ви мені допоможете. — Залюбки. І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї. — Ви сміливо ставите! — вигукнув незнайомець. — Ризик невіддільний від моєї професії. Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови: — Що за професія? — Журналістка кримінальної хроніки. — І тут ви?.. Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха: — Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь. Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою. — Я читав про це вбивство в газетах, — мовив незнайомець. — І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця? — Вбивці, — виправила Ліна. — Їх було двоє. Є свідок. — Секунду, — вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки. Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив: — Тринадцятий номер. Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни. — Вітаю! Вам щастить. — Я виграла? — Хіба не ви поставили на тринадцятий номер? — О, справді!.. Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім — потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту». — Ще одну? — запитав незнайомець. — Ні-за-що. Змахом руки незнайомець закликав бармена, який вивіреними рухами повторив свої маніпуляції: викрутив пустий бокал із Ліниної долоні й натомість вклав бокал повний. Біля покерних автоматів вчинилося легке заворушення, весело хлюпнула нескінченна механічна мелодія, задзвенів нервовий жіночий сміх. — Сьогодні казино несе колосальні збитки, — зауважив з іронічною посмішкою незнайомець. — Спершу ви, потім любителі покеру… — А я багато виграла? Мовчазний супутник незнайомця зиркнув на Ліну здивованим оком. — Півтори тисячі гривень. — Моя місячна зарплатня… — пошепки сказала Ліна. Незнайомець запахнув пальто й підвівся, простягаючи Ліні руку. — Якщо ви вже виконали місячний план, дозвольте запросити вас на пізній обід або ранню вечерю. Ліна звелася на нетвердих ногах. «Маргарита» шуміла в голові й слабкістю розтікалася по всьому тілу. Незнайомець махнув комусь у глибині залу. Одразу ж до них підкотив хлопець із візочком, повним жетонів, і обміняв, старанно підраховуючи, жетони на гривні. В Ліниній руці опинилася пристойна пачка двадцяток. — Ходімо? — запитав незнайомець, повертаючи Ліну обличчям до виходу й киваючи своєму супутнику. Супутник рвучко піднявся з-за столу й рушив до виходу трохи позаду від них, зашпилюючи на ходу чорне пальто. Ліна недовірливо озирнулася на суворого й мовчазного супутника. — Навіщо він застібає пальто? — спитала вона незнайомця, який обережно, але твердо вів її до виходу. — Хіба ми не тут пообідаємо? — Є чарівне місце зовсім неподалік. О, яке філе міньйон там подають! Рапани під білим соусом… Креветки… Асорті з морепродуктів… Ви ж любите морепродукти? — Не виношу, — чесно зізналася Ліна. — Тоді курячі крильця під соусом «териякі». — Ну, не знаю… — завагалася Ліна. Курячі крильця під темним, солодким і гострим соусом «териякі» смачно запахли в її уяві. Біля виходу з зали, куди двері відчиняє тільки «допуск третього рівня», замість натренованого охоронця стояла, спиною привалившись до лутки й мружачи очі, чорно— і буйнокоса відьма в рожевому піджаку. Впіймавши Лінин погляд, вона весело підморгнула, відступаючи від проходу й пропускаючи маленьку журналістку та її небезпечних супутників. Галантний швейцар чекав із дублянкою в руках, немов міг бачити крізь стіни. Вийнявши люстерко з сумки, Ліна підправила ясно-червону помаду на вустах і нарешті дозволила швейцару допомогти собі вдягнутися. Незнайомець у чорному пальті вже тримав для неї відчиненими вхідні двері. Просто перед входом до ресторану стояв джип, займаючи піввулиці. Коли він устиг тут з’явитися, не відомо: тоді як журналістка підходила до ресторану, вулиця була моторошно пустельна. Тоненько дзявкнула сигналізація, і незнайомець відчинив для Ліни задні двері машини. І тут вона зненацька злякалася. — Де ваше чарівне місце розташоване? — спитала вона, зводячи горіхові очі на незнайомця. — Поряд, зовсім поряд — хіба дві вулички звідси… — Де саме? — спитала Ліна недвозначно. — Мені треба подзвонити й попередити колегу. Він чекає на дзвінок. — За годинку ми йому подзвонимо, не хвилюйтеся, — улесливо сказав незнайомець, м’яко забираючи з Ліниної руки чорну трубку мобільного телефону. Його рухи нагадали їй чомусь бармена з більярдної, який обережно, проте твердо викручував із її долоні бокал із «Маргариток». — Тоді я ніде не їду! — скрикнула Ліна, на крок відступаючи від машини. — Їдеш, — почувсь уперше скрадливий голос другого незнайомця, і в спину Ліні вперлося залізо. — В машину! Стоячи впівоберта до машини, Ліна озирнулася на ресторан в пошуках допомоги. Двері відхилилися, й у щілині з’явилося чорне око відьми в рожевому піджаку. Відьма на ім’я пані Мокош подивилась уважно на двох незнайомців, що тісно взяли журналістку в коло, й похитала головою. Ліна розтулила губи, та крик зачепивсь у горлі, бо відьма зробила заперечливий рух, поглянула в один кінець вулиці, тоді в інший, щось порахувала на пальцях, ствердно кивнула й підморгнула Ліні, як вона це зробила в ресторані. У цей момент залізо, обриси якого згладжувала зелена дублянка, підштовхнуло Ліну в машину, й вона, опустивши голову, полізла на сіре шкіряне сидіння джипа. * * * Після шаманського відкриття Юрась Булочка очікував на прихід старшої колеги нервово, але смиренно. Перед ним на зсунутих докупи ліжках розкидані були касети з записами Мар’яни Богданівни Омелянич, які він прослухав чотирнадцять разів. Міг повторити всі сни напам’ять, міг процитувати їх із будь-якого місця. Він хотів поговорити з Ліною, конче цього потребував, але вона — як крізь землю пройшла. О пів на п’яту Юрасик, стурбований украй, нарешті не витримав. Гарячкове накинувши куртку й похапцем перекидаючи речі в кімнаті — де запропастилася клята синьо-жовта шапка? Святий Миколай, пошуткував і оддай! — він уже намалював у своїй уяві шалену картину: Ліна, в неосвітленому, зимному, брудному й неозорому приміщенні, підвішена за зв’язані руки; її маленькі і зазвичай дуже білі долоні набрякли й потемніли, наче крізь шкіру проступила кров; коло неї, тицяючи їй у печінку короткою цівкою пістолета, стоять двоє в чорних довжезних пальтах, і з-під пальт вистромлюються тільки носаки широких черевиків на товстих підборах. Один із двох, роздратований Ліниною непоступливістю, навідліт б’є її пістолетом в обличчя, і бризкає кров із розтятої щоки, і тіло Лінине здригається, а тоді мішком обвисає. У цей час у прорізі дверей з’являється висока й тонка постать Юрася Булочки; Юрасик стрибає на двох головорізів, розкидує їх на різні боки, рве з кишені ножа й розсікає мотузку на Ліниних руках… З-під подушки вилетіла синьо-жовта шапка. Юрась здригнувся, отямлюючись од марева, насланого нечистою силою, й шарпнув двері з кімнати. На сходах, ляскаючи себе по кишенях, він одшукав папірець, на якому була записана адреса Ореста, сина Мар’яни Богданівни Омелянич, і побіг, світячи навіжено-натхненними очима. За мить, хряснувши дверима «копійки», Юрась устромив у замок запалювання ключ і рвучко повернув його — але двигун навіть не писнув. Акумулятор переохолодився за ніч, мастило стужавіло — і все. І з товкача тепер не заведешся! Ледь не обливаючись сльозами, Юрась Булочка від’єднав акумулятор і заніс до готелю, щоб відігріти, як змерзлу дитину. Востаннє озирнувшись на техніку, яка так невчасно підвела його, Юрась попрямував на автобусну зупинку. Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері. Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий. — Доброго дня, — мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. — Я журналіст, колега Ліни Оверченко — ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… — і ще раз твердо повторив: — Юрій, — якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря. — Орест, — почув він у відповідь. — Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака. — А що з ним? — З ним? — хрипким голосом повторив Орест. — Він урятував мені вчора життя. Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки — ця недолуга Юрасева теорія — врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду. — Його кличуть Хованець, — сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно. — Песику ти мій бідненький! — не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові. Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях. — Чим тобі допомогти? — схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. — Хочеш цукерку? Йому можна цукерку? — Не знаю, — відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик. Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку. — А до вас, — повернувся, Юрась Булочка до Ореста, — часом Ліна не приходила? — Часом приходила, та вже дві години, як пішла. — А де пішла? — А в лікарню, здається… Боже, — раптом вигукнув Орест, — я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька. Орест уперше вимовив слово «батько» вголос — і злякався. Так, наче спробував привласнити щось, що йому зроду не належало, на що не мав права. — То поїхали в лікарню? — несміливо запропонував Юрась. — Хованцю, ти витримаєш дві години без мене? Хованець незадоволено застогнав, а тоді примирливо крутнув хвостом. Орест і Юрась Булочка одночасно протиснулись у проріз вхідних дверей. На бігу Юрась несміливо запитав: — Скажіть, вам говорить що-небудь слово шаман? Здивований Орест, одсапуючись, відповів: — Ну, бубон, танці, транс, камлання… — А шаманство для вас ніяким чином не пов’язане зі Святославом Пилиповичем Шапкою? — Яким чином? Я вас не розумію… — А, забудьте!.. — махнув рукою Юрась Булочка, втратив рівновагу, послизнувшись у багнюці, згори притрушеній снігом, і трохи не проїхався задом з невеликого горбка на дорозі. — Треба ловити машину, бо ми й так, певно, кругом спізнилися, — говорив Орест, хапаючи Юрася за рукав, не даючи тому впасти, і наче у відповідь на його заклик у вузькій вулиці замаячіли забрьохані болотом сусідські «жигулі» невизначеного кольору. Орест змахнув рукою, і машина загальмувала. Орест рвонув дверцята: — Довезеш до лікарні? На похорон запізнився! Юрась оббіг машину ззаду й уже заліз досередини. Приголомшений сусіда відпустив гальмо, і «жигулі», здивовані тим, що з дому знову доводиться десь тікати, обережно почали набирати швидкість. * * * Джип крутонувся на місці і від’їхав, забираючи з собою перелякане обличчя маленької журналістки в тонованому вікні. Колеса розхлюпували брудні калюжі, від чого сніг обабіч дороги вкривався чорними цятками бризок. Ліна, що так по-дурному втратила єдиний зв’язок зі світом — мобільний телефон, який, правда, майже розрядився, сиділа на задньому сидінні під пильним наглядом холодноокого бандита. Вулиці були пустельні, хоча вже робочий день кінчався, надвір би мали висипати вільні на цілих дві доби — п’ятниця добігала кінця! — люди, закохані мали б уже збігатися на побачення, підлітки, стріляючи сигарети в перехожих, мали б тусуватися на лавках під парканами, а ще краще отут, під маленьким дешевим кафе, де можна взяти пляшечку пива і почуватися господарем життя. Тільки ніде нікого чомусь не було, тільки місяць-повня світив прозорим світлом згори. Світлофор на дорозі мигнув зеленим оком, і викрадач, який сидів за кермом, почав пригальмовувати. Другий напружено зиркнув уперед і крикнув: — Газуй, газуй, газуй! Ще проскочимо! Бандит газонув так, що Лінина голова втислась у спинку сидіння, а горлом почала підніматися нудота. Увімкнулося жовте око світлофора, яке майже зразу змінилося червоним. Джип вискочив на перехресну дорогу. У бічній вуличці в цей час з’явилися заляпані брудом «жигулі» невідомого кольору. Водій «жигулів», побачивши джип, що нісся просто на нього, різко загальмував, але машина все одно встигла вискочити на перехрестя. Скрегіт металу розітнув тишу. Не тямлячи, що робить, із джипа викотився навіжений хлоп у чорному пальті й підскочив до «жигулів». — Вилізай, ідіоте, ти мені машину побив! Водій «жигулів» хряснув дверцятами, підбіг до хлопа й затопив тому в писок. Хлоп ошелешено сів на землю. — Хто кому машину розбив, холера б тебе трісла! Ти дальтонік? Ти давно медкомісію проходив? На підмогу товаришу із джипа вистрибнув Лінин викрадач і підскочив до войовничого водія «жигулів», наставляючи на нього пістолет. — Ти, геть з дороги! — і, кивнувши своєму одурілому товаришу, гримнув: — У машину! Ну! Хлоп у чорному почав підніматися з землі. В цей час задні дверцята «жигулів» відчинилися з двох боків одночасно, і звідти виринули очманілі обличчя Юрася Булочки та Ореста. — Двоє! — зарепетував Орест. — Це ті двоє! Я вас упізнав! — Тим гірше для тебе! — гаркнув Лінин викрадач і натиснув на гачок пістолета. Куля дзенькнула й уп’ялась у дверцята машини на рівні Орестового живота. Орест опустив очі, недовірливо глянув на дірочку з гладкими краями, що лишилась од кулі. Лінин викрадач і водій «жигулів» одночасно вилаялися. Несподівано з другого боку вулиці виїхав зелений «газик» і різко став, здіймаючи хвилю підталого снігу, обливаючи брудною водою джип, «жигулі» й п’ятьох людей, що застигли коло зчеплених машин. Із «газика» спершу вистромилося два пістолети, а тоді розпашілі обличчя в міліційних кашкетах. — На землю! — гаркнув один із міліціянтів. — Кинь зброю, паскудо! Я тобі що сказав? Кидай зброю, тварюко! Другий, вайлуватий і наче невиспаний, замислено глянув на джип. Юрасеві здалося, що він уже раз бачив цього міліціянта. — Слухай, — хитнув вайлуватий головою в бік свого товариша, — це не тачка, на яку орієнтировка була? — ??? — Ну, що пенсіонерку переїхала? Цифри в номері пасують, колір теж… І в цю мить із задніх дверцят джипа випала дівчина в зеленій дублянці й кинулася просто в обійми ближчого міліціянта. — Це той джип, той! — гукала вона, борсаючись у полах дублянки. — А ви знайшли свідка? Ви все-таки когось знайшли? — Ти хто? — здригнувся міліціянт, і смикнулась автоматично його рука, і пістолет вибухнув гуркотом. Лінин викрадач кинувся на землю, затуляючи голову руками. — Не стріляйте! — крикнула Ліна, нарешті виплутуючись із власної дублянки. — Я заручниця! Розділ XVIII МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБУТНЬОГО Ліна стояла на порозі Орестового будинку. На руках у неї прилаштувалося жовтооке кошеня. Крізь одчинені двері Орест глядів на кошеня здивовано. — Ось, саме кинулося в руки. Просто посеред вулиці. Не могла ж я його відігнати? — квапливо пояснила Ліна. — Няв, — сказало кошеня. — Нявко, ти чия така? — нахилила Ліна голову до кошеняти. — Яка маленька, пухнаста! Кошеня задоволене примружило очі. Орест і Ліна чемно сіли на дивані, у найдальших його кутках, і тільки якби вони одночасно простягнули одне до одного руки, могли б торкнутися долонями, та вони сиділи статечно й церемонно, стиха вимовляючи поодинокі репліки. Хованець із дивану перемістився на підлогу, де йому було звичніше, і тепер лежав на м’якому килимі, прилаштувавши голову на Ліниних ногах, цим остаточно її заморозивши. Сміливе кошеня примостилося йому під боком. — А ви давно живете тут? — спитала Ліна, оглядаючи кімнату. — Чому вирішили з материної хати виїжджати? Орест прокашлявся. — Ну-у-у… Просто… Хотів жити окремо… — Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку? — Майже так, — усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря. — А де ж тепер дружина? — Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись — і більше не повернулася. — Вам її бракує? — Тепер — ні, — квапливо мовив Орест. — Тепер уже — зовсім ні… Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках. — Ви ж вип’єте вина? — з запізненням запитав він. — Вип’ю сухого вина з задоволенням. Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги. — А скажіть, — почав Орест ніяково, — звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали… — А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить… І в аптеці, здається, підробляє. — Чекайте, чекайте, — здивувався Орест, — реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава — дуже модна, певно, — стирчить навсібіч. А в реєстратурі — мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох. — Що-о-о? — А що таке? — не зрозумів Ліниної реакції Орест. — Та так, не звертайте уваги, — швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку. — Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився… — Що так? — спитала Ліна. — Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш — трохи не при собі… — Юрась Булочка мріє про славу, — всміхнулася Ліна. — В цьому він ще просто велика дитина. Вони помовчали. — А знаєте, — заговорив Орест, — ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили… — Як називається? — спитала Ліна. — «Ерудит». Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу. Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку. — Ось вона! — усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. — Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, «ціна» кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту — потроюється, а якщо на синю клітинку — вартість усього слова подвоюється, на червону — потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок. — Я, звісно, нічого не запам’ятала, але ви мені підказуватимете, — мовила Ліна, набираючи собі сім кісточок і викладаючи їх на долоні. — Хто починає? — Ви, — вигукнув Орест, — звичайно ж, ви! Ліна подивилася на свої кісточки, хвильку подумала, потім виклала на коричневому полі слово «РОМ». — Нічого кращого до голови не йде, — вибачилась вона. — Два плюс один плюс два, — почав рахувати Орест, — дорівнює п’ять. Записуємо. — А в мене слово з двох боків читається! — як скривджена дитина, вигукнула Ліна. — Хіба бали не подвоюються? — У правилах не написано… — А ви точно пам’ятаєте? — Ні, — швидко заговорив Орест, — я вже правил зовсім не пам’ятаю. Ото як грали з дитинства, так і граємо з того, що в пам’яті лишилося. Тому подвоюємо бали! І він викреслив цифру п’ять на аркуші паперу, розділеному на дві колонки, де над лівою значилося «Ліна», а над правою — «Орест». Потім він виклав на коричневе поле дві кісточки, дописуючи «ДИМ» до Ліниного «РОМу». — В мене сім, — повідомив він. — Буква «Д» подвоюється. Добирайте собі кісточок до сімох знову. Вино, що вже було плюскалося десь на денці келихів, знову заясніло, заграло всіма відтінками червоного, і заясніли Лінині щоки — в масть її вогненним вихрам. Гра продовжувалась, щодалі веселіше, і веселішою ставала математика — з криками, з бійкою за дорогі кісточки — десять балів! це ж скарб! — із висмикуванням папірця одне в одного. — А у вас сто балів! — вигукнув раптом Орест. — Ви виграли! Ще раз? — Давай!.. Давайте, — виправилась Ліна, зашарівшись. — Нічого, мені сподобалось, — усміхнувся Орест, накриваючи коричневе поле для слів кришкою й перевертаючи коробку так, щоб усі кісточки, впавши на кришку, перекинулися догори дриґом — і не треба було б їх руками перевертати. — Що це? — зненацька спитала Ліна, простягаючи руку до білого конверта, скотчем наклеєного на звороті коробки. Орест обережно поклав коробку на диван, відірвав конверт, покрутив його в руках. Тоді повільно розпечатав його. В конверті лежав комп’ютерний диск, на якому приліплена була наклейка: «Дисертація (ост. варіант)». Підкинувши диск у руці, Орест подивився на нього замислено, тоді підвівся з дивана, подаючи Ліні руку. — Ходімо. Вони повз кухню пройшли в маленьку кімнату, де стояла шафа, ліжко, письмовий стіл, а на столі — комп’ютер. Орест увімкнув світло, засунув фіранки. — Сідайте, — мовив він, запускаючи комп’ютер. — Боюся повірити, що це — саме той диск. — Саме той диск… — луною повторила за ним Ліна. Не новий уже комп’ютер довго завантажувався, дзижчав і співав. Заставка «Windows» помалу змінилася ясно-синім тлом — пінним морем, яке підкидало на своїх хвилях старий піратський фрегат. Вітрила були обірвані, і зрозуміло ставало, що виплив фрегат із самого серця бурі, тільки не видно було, чи лишились на ньому люди, чи врятував він хоч одну живу душу. Нарешті комп’ютер перевірив себе на віруси, й Орест зміг вставити до дисководу золотаве кружальце таємниці. — Вам страшно? — спитав він Ліну, глянувши на її бліде обличчя, на її з хворобливим блиском очі. — Чесно? Дуже. А вам? — І мені, — зізнався Орест. Він двічі клацнув мишкою по значку лазерного диску, і комп’ютер розкрив вікно, в якому з’явилися звичайні файли в форматі «рdf» — певно, щоб не можна було правити. «Туtul», «Resumе», «Zmist», «Vstup», «Rozdil І», «Rozdil II»… «Rozdil VIII», «Vysnovok», — читали Ліна й Орест і ставали дедалі збудженішими і, торкнувшись випадково одне одного долонями та зрозумівши, що в обох долоні холодні, жаб’ячі, сміялись нервово й очікувально. — Відкриваємо «Туtul»? — спитав Орест, клацаючи мишкою. На екрані з’явився білий аркуш, на якому вони прочитали: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація». — Відкриваємо «Resumе»! — не витримала Ліна. — Боже, невже це воно, невже це воно? Орест навів мишку, клацнув, невчасно зрозумівши, що не те відкриває: вступ замість резюме. Комп’ютер знову заспівав тоненько, розгортаючи на екрані довгий білий сувій, що в ньому Святослав Пилипович Шапка вписав найголовнішу працю свого життя, яку, на першій же сторінці, присвятив синові. Орест схвильовано шморгнув носом, і Ліна стисла його руку в своїй. — Все-таки краще почнемо з резюме, — мовила вона, відбираючи в Ореста мишку. За кілька секунд на екрані вони читали важкий науковий текст. «Назва цієї дисертації — „Моделювання майбутнього“ — може видатися декому антинауковою; нетрадиційна медицина, зокрема, шаманство завжди викликатимуть посмішку у скептично налаштованих учених-традиціоналістів. Але не варто забувати, що шаманство — це тільки один із методів набуття людиною знань про саму себе. Так, радянський учений Г.В.Ксенофонтов виявив одну важливу рису шаманів — знання людського організму й психіки. А в сімдесяті роки радянський учений Вітевін та американський медик Г.Райт дійшли висновку, що шамани фактично є „первісними психотерапевтами“. Таким чином, саме аналіз шаманства з позицій психоантропології може дозволити пояснити в межах законів природи психічні явища, які з наукової точки зору видаються надприродними. На жаль, обсяг дисертації не дає можливості дослідити шаманство в усіх його проявах, тому для даної роботи був обраний тільки один напрямок: шаманство і протистояння страху. Як доводять учені, зокрема, I.Лютий, у суспільстві, яке заведено називати первісним, дітей не вчили відвертатися від страху. Навпаки, діти вчилися „повертатися обличчям“ до страху, долати його, а якщо нема страху — нема й хвороб психіки, нема всього діапазону психосоматичних захворювань. Крім того, міфи якутів, які дійшли до нашого часу розповідають, що шамани могли передбачати майбутнє, підказували людині шляхи досягнення щастя. Використовуючи шаманство як метод психічного впливу на пацієнта, ця робота покликана довести, що виявлення джерела підсвідомого страху дозволяє локалізувати небезпеку і, таким чином, змоделювати майбутнє». «Звідки Юрась міг дізнатися про це? — втупилася Ліна очима в екран. — Головний лікар районної лікарні — і шаманство… Чи я часом не марю?» Орест підвів очі до старого якутського шаманського бубна, що йому вчора віддали в лікарні і який тепер висів на стіні у вітальні. Людська фігурка, яка піднімалася потемнілою оленячою шкірою з землі на небо, на мить, здалось, озирнулась і підморгнула йому. — За це вбили мого батька й мою матір, — за хвилину відсторонено мовив Орест. — Але чому? — Я не знаю, — відгукнулась Ліна. — Локалізація небезпеки, передбачення майбутнього… Яка ціна такого знання для того, хто завжди балансує на межі?.. Посидь, — торкнулась вона рукою Орестового плеча, непомітно для себе переходячи на «ти», — я зараз. Вона спритно стрибнула з крісла й зникла в напрямку вітальні, а коли виринула з півтемряви за дві хвилини, в руках її були келихи, в яких ледь не по вінця коливалося черлене вино. Відпиваючи на ходу з одного келиха, Ліна протиснулася між ліжком і шафою до письмового столу. — На, — сказала Ліна, вкладаючи келих Орестові в руку. — Пий і хвилинку не думай ні про що. Орест перекинув вино одним духом. — Зрозумій мене, — заговорив він до Ліни по тому, відвертаючись од комп’ютера. — Я не такий, що кину диск у вогонь, бо через нього загинули найближчі мої люди. Тут праця, тут величезна праця мого… батька, — він на мить зашпортнувся на цьому слові, — яка сама по собі має право на існування. Тепер уже — написана — не має права на не-існування! Розумієш мене? Тільки… тільки зараз я цю працю ненавиджу, бо на ній кров. Розумієш? Я очима бачу цю кров, мов вона між рядків на отому білому аркуші проступає! Ліна гладила Ореста по руці, механічним рухом, сама того не помічаючи, а він говорив дедалі з більшим запалом. Хованець і кошеня, які, перейшовши вслід за Ліною та Орестом у кімнату, тихенько вляглися під вікном, підняли голови й навели на господарів сумні очі. В них плавав місяць — золоті кола на червоному й жовтому тлі. — І знаєш, — говорив Орест, — я… я ще одне ненавиджу в цьому диску… Ще одне… Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили… — Ну, — ніяково мовила Ліна, — я журналістка, а це сенсація… — Ти напишеш цю статтю — і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А… я… цього… боюсь… Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась. — Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить… У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна, Орест і кошеня. Коли вони добігли до сіней, Хованець уже відчинив пізньому гостю. На порозі виросла тонка постать Юрасика Булочки. — Ліно! Ліно! — загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. — Скоро треба їхати! Я, — він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, — щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть! Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку. Частина друга ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ Розділ І УТІКАЧКА Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало. Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде — майже червоне у полиску вогню — волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері. Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) — сім поверхів — і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів: Водичко Уляно, Красная панно! Біжиш, водо, з гір-долин, Із найдальших україн, Розмиваєш береги, Напуваєш берегинь, Очищаєш-освящаєш, Подорожнім приспоряєш, Спрямуй, водо, мої ноги На вірну дорогу! Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй. Нявка розвела руки, ніби зараз попливе за водою світ за очі, запливе далеко-далеко, де грізно б’ється в ламану лінію берега Чорне море, де вона відростить собі лускатий довгий хвіст і зробиться вільною рибиною. Вона замріяно зітхнула, білу пелену сорочки підхопив вітер і потягнув уперед, нявка хитнулася за ним, підштовхувана невідомою силою, незграбно закинула руки — й шубовснулась у зимну ріку. — Ги-ги-ги! — почулося ззаду неї. Незвична до купання нявка швидко замолотила руками, розсипаючи бризки на всі боки, доки нарешті не спромоглася вистромити голову над водою й розплющити очі. На березі на складених у кружечок камінцях, де ще лишалися сліди спаленої якимись затятими туристами ватри, сидів маленький чоловічок із сивими вусами й цапиною борідкою, з зализаним чубом. З-під чорного сурдута зміївся довгий хвостище. Чоловічок весело гигикав і тицяв пальцем у мокрі зелені нявчині коси, в яких заплуталися вербні котики. — Ти хто такий? — сердито вигукнула нявка, загрозливо підняла п’ястук — і віддразу з бульканням знову зникла під водою. — Ги-ги-ги! — ще більше звеселився чоловічок, спостерігаючи, як вона борсається у воді, а довкола неї великим риб’ячим міхуром плаває пелена сорочки. Нарешті нявка відчула під ногою камінь, стишила шалене борсання, вирівнялась і почала потроху гребти до берега. — Ти хто такий? — знову запитала вона, скачучи босими ногами на піску, щоб витрусити воду з вуха. — Я — водяник. — Ти чого мене у воду скинув? — уже не так сердито спитала нявка, викручуючи воду з сорочки, яка безсоромно липнула до прозорого тіла. — А того! — набурмосився водяник. — Уночі до води йдеш — говори не до неї, а до мене! Я тут господар! — Тю на тебе! — з серцем плюнула нявка, пригадавши, як кумедно ляпала руками й ногами по воді, аби не потонути безславно на самому початку свого неблизького шляху. — Оце так господар гостя стрічає? — А я що… — знітився одразу водяник. — Та я… — і він умить зник під водою, тільки кола пішли, але вже за хвильку виринув на поверхню, тримаючи гостренькими жовтими зубами велику рибину, яка чинила відчайдушний спротив. Знов заплигнувши на каміння на березі, водяник перехопив рибу руками, аби не так била хвостом і тріпала плавцями, і з гостинною посмішкою простягнув її нявці. — Тю на тебе ще раз! — махнула рукою нявка. — Ти хіба не знаєш, що нявки риби не їдять? Водяник знизав плечима, а риба, вирячуючи банькаті очі й плямкаючи круглим ротом, почала помалу випростуватися з його чіпкої долоні. Нявка простягла руку, висмикнула безталанну здобич й кинула в ріку. Риба каменем впала на дно, пройшовши всю товщу води, і зачаїлась поміж затоплених корчів, доки водяник не оговтався. Вода рівнесенько зійшлась у тому місці, де зникла визволена полонянка, не лишаючи й знаку. — То як мені ще виявити гостинність? — знизав плечима водяник, підскочив на місці, перекинувся через голову й красиво пірнув у воду. За мент його сива борода з’явилася над водою на півдорозі до човнярської станції. Широко вимахуючи руками, він швидко догріб до станції, перекусив зубами тонку металеву линву, за яку крайній човен був прип’ятий до дерев’яного пірсу, і повернувся вже на човні, підгрібаючи руками замість весел. Заки він доплив до берега, з чорного сурдута на дно натекла калюжа, і водяник мерзлякувато підібгав маленькі ноги й ворушив білими пальцями, що між ними здивована нявка запримітила качині перетинки. — Човном — то за водою, — мовила гостя дещо збентежено, бо знов доводилося відмовляти наполегливому господарю, — а там, де я мешкаю, такої широкої води немає… — То й біс із тим човном! — радісно вигукнув водяник, ніби тільки й чекав тої відповіді, та закинув човен далеко на берег, аж під саму дамбу. Весла полетіли навздогін. Нявка уявила, як клястиме завтра злий човняр невідомого розбишаку, який човна побив, а одне весло потрощив на тріски. Водяник виліз на каміння, обхопив коліна руками й зіпер на них підборіддя, глибоко замислившись. Зеленокоса втікачка роззирнулася довкруж і з подивом зауважила, що на тому березі ріки, на сході, в темний колір неба почали помалу домішуватися сірі барви, а звідкись знизу, з глибини, перло рожеве світло, підпираючи чорний колір і виштовхуючи його далі й далі на захід. — Я тут з тобою базікаю, — наполохалася нявка, — а вже сонце сходить! Мені бігти треба! — То біжи, — зітхнув водяник. — Я ж не знаю куди! — Тоді лишайся… — Красно дякую! Зненацька над рікою здійнялася легка хмарка туману, яка видовжилась вертикально й стала згусати, як кисіль. Нявка дивилася на диво природи на всі очі, не помічаючи, що вода підібралася їй під самі ноги й тепер легенько лоскоче прозорі пальчики. Переступивши з ноги на ногу, нявка зробила несвідомий крок назад, перечепилася через камінець і сіла на пісок, високо задерши худі коліна. З кошлатого туману виступила висока жінка у вінку з вербних гілочок. Довга коса її, нещільно сплетена, на кінчику розвихрювалась і пасмами-струмками вливалась у дрібні хвилі ріки. Водяник скулився й поповз із камінного кругу, щоб задки, задки щезнути в кущах верболозу. Довгий хвіст його заплутався в корінні, і водяник нещадно смикнув його, лишаючи на чорній корі сиву подерту вовну. Востаннє озирнувшись, він дмухнув позад себе, і навіть маленькі сліди босих ніг із качиними перетинками магічно стерлися на піску. Жінка з води усміхнулась, показавши предивні прозорі зуби, підняла руки до обличчя, стираючи краплі з мокрих брів, а тоді труснула широкими рукавами вишиванки й окропила нявку холодними бризками. Та голосно пчихнула. — Водо Уляно, це ти? — Я, — відповіла жінка. — Ти мене кликала? Нявка швидко залопотіла щось нерозбірливо, тоді, сама себе обсмикнувши, задихала рівніше й повільно вимовила: — Я втекла з дому, бо хочу додому… Красна пані запитально наставила на неї вії. Нявка зовсім знітилася. — Я в лісі мешкала, а тоді пішла жити до жінки одної, он у ту кам’яницю! — змах рукою десь позаду себе. — А тоді не витримала й утекла. Додому, до лісу хочу… Скупана у зимній іще воді нявка тремтіла чи то від холоду, чи то від страху. Пані у віночку похитала головою, ступила до скуленого дівчиська крок (те ледве змусило себе не позадкувати боязко), а тоді змахнула руками, і нявка побачила, що над сорочкою її пливе біла пара, а тіло нарешті наливається теплом. Уляна погладила нявку по голові, від чого зелені коси, які мокрими пасмами звисали нявці на обличчя, висохли й розкуйовдилися, а бурштинові очі засвітили жвавіше. — То що ти хотіла запитати? — мовила Уляна суворо. — Уляно, ти… — затнулася на мить сполохана нявка, — ти всі струмки підземні, всі джерельця знаєш. Вкажи мені дорогу додому, до мого лісу! Красна пані засміялася, лоскочучи прохачку дивним сміхом, і почала давати настанови: — Містом тобі доведеться-таки пройтися, але тут небагато, а коли почнеться ліс, тримайся на захід сонця. Якщо заблукаєш, підійди до будь-якого струмка і послухай. Він тобі шепне, куди маєш прямувати… — Дякую! — стрепенулася нявка. — То я побігла? — Біжи вже! — Уляна знову весело розсміялася, повернулась і пішла по воді туди, де над хвилями гойдалася ще півсонна сонячна куля. Нявка навшпиньках рушила вздовж підніжжя дамби, завмираючи щоразу, як нагорі пролітала рання машина, обдаючи лісову мешканку гарячим бензиновим духом. Пролопотівши босими ніжками, заки не кінчилася дамба, нявка вилізла нагору й боязко ступила на шорсткий асфальт. Вона мимоволі заплющила очі й щодуху перебігла дорогу, з жахом відчувши, як позаду неї прошелестіло щось велике й металеве, але вона вже пірнула під чорні гілки акації, які низько звисли над землею. — Господи, чого я взагалі сюди перлася, — бурмотіла втікачка, сунучи попід деревами в напрямку, який вказала вода Уляна, — не могла тоді сховатися десь ото в хаті, щоб вона мене пошукала?.. Чого я дала себе сюди завезти? І хованець відпустив, не затримав! Ну, я йому все скажу, що я про нього думаю!.. Нявка сунула й сунула, і багато разів їй доводилося перетинати дорогу, що ставала дедалі гамірнішою, й аж нарешті вона, не вірячи власним очам, ступила на трамвайну колію, що губилася десь поміж дерев. — Ліс! — видихнула вона з полегшенням і побігла. Назустріч їй прогуркотів трамвай, стукаючи важкими колесами, але вона вже не зважала: перескакувала через шпали, доки в ніс їй не вдарив міцний настояний пах живиці. — Ліс! — ще раз радісно повторила нявка, ступаючи крок убік і зникаючи поміж дерев. Вона дихала на повні груди, так як іще в житті не дихала, захлинаючись густим і вологим повітрям. Коси її, які в місті чомусь потьмяніли, ураз налилися живим кольором соснової глиці й заблищали. Нявка гостро відчувала себе частиною цього чужого лісу, аж їй кортіло розплакатися. Вона торкалася руками темних стовбурів голих дубів і навіть крадькома один із них поцілувала пошерхлими губами — й була наполохана голосним реготом лісунки, яка підгледіла за нею з гущавини. Нявка зашарілась і далі вже рушила поважно, гордовито закинувши голову. Кілька годин вона тупала навмання, не надто переймаючись тим, куди простує, впиваючись свободою. Тільки коли сонце підбилося так високо, що одна половинка почала переважувати іншу й воно от-от мало перекинутись і покотитися на захід, нявка пристала й почала роззиратися. Ліс огортав її з усіх боків темною запоною і що західніше, то густішав. Нявка вчула далеке дзюрчання струмка. Хвилин п’ять вона рухалась на звук, радіючи, що струмок тепер чути голосніше, і нарешті спустилась у видолинок, де протікала мілка річечка. Нявка уважно послухала, що бубонить вода, й знову почала дертися нагору — туди, де чекав на неї рідний ліс. Напіврозвалену хату, яка зяяла на ліс пустими вікнами, вона запримітила ще здалеку. Наблизившись, нявка побачила на пеньку під порогом старезного дідка із гостренькою борідкою. Неподалік паслося з десяток зайців, стріпуючи вухами й сторожко зітхаючи від кожного несподіваного звуку. Дідок грівся на сонці і шамкотів собі під ніс щось, що віддалено нагадувало мелодію, і нявка несамохіть зупинилась. — Дівко-нявко, чарівнице, Прийди в мою кам’яницю, Вип’єм меду кухлик, В танці стопчем туфлі. — Діду, діду, сморчок, В тебе ніс, як гачок, Борода колюча, Руки, як карлючки, Не піду, не гукай, Пару іншу шукай! Нявка захихотіла й уже збиралася пройти повз, коли дідок-лісовик розплющив очі й запитав: — Не підеш? — Не піду, — весело підтвердила нявка. — Отака старому шана, отака старому повага! — забуркотів лісовик. — Пожди-пожди, красуне, і ти старою станеш! Нявка не могла в то повірити. Вона стане старою? Та де ви бачили стару нявку? Ото дивина була б! Нявка насмішкувато вигукнула: — А не стану! І зрештою, я поспішаю… Лісовик дрібненько засміявся й прошамкав: — То біжи вже! Він заплющив повіки, помережані зморшками, й одразу ж захропів. Нявка побігла далі на захід. Сонце перехилилося за половину неба й світило їй тепер в обличчя. Вона мружила очі, шугаючи тінню поміж дерев, і раптом її гострий носик відчув на диво знайомий запах. Утікачка з несподіванки зупинилась і глянула перед себе. Ліс трохи порідшав, і вдалині, здавалося, проглядав високий берег ріки. Сосни розступалися, даючи нявці дорогу, і ноги її швидко, самі собою побігли, і нарешті вона зрозуміла, чому їй так легко: вона впізнала отой чорний і підгнилий покручений стовбур, який завалився позаминулої зими, впізнала ліщиновий розлогий кущ і цю галявину, де скоро розквітнуть конвалії, вона… вона нарешті була вдома! Зітхнувши на повні груди, нявка помчала ледь помітною стежкою. Ліс закінчився, і вона з розгону вискочила на дорогу, яка вела в невелике містечко. Якби вона знала грамоту, то за сотню метрів могла б прочитати на похиленій білій табличці назву: «РЯБОКІНЬ», але їй цього й не треба було: прудко перебираючи ногами, вона летіла туди, куди тіло саме її тягнуло. З усіх боків її обступили хати, снували жовтенькі автобуси, совались люди, а нявка вишукувала поміж того гамору й гармидеру сіру хату під зеленою стріхою. Нарешті вона зупинилась під знайомими дверима та прислухалася. З-за дверей чулося стишене гарчання. Тріпочучи всім тілом, нявка легко постукала. Двері миттєво відчинились, і на порозі виросла чорна кудлата істота. — Ти? — вирячивши здивовані очі, прогуркотів хованець. Розділ II ЖИВИЙ ЛИСТ З телевізора линула чудернацька етнічна музика. Орест любив таку, але зараз не дослухався: на колінах у нього лежало кілька кольорових світлин, і нічого, крім них, не існувало. Поки Орест сидить із замріяним виразом обличчя, ми можемо швиденько роздивитися світлини. На одній із них молода жінка тримає на руках кошеня, яке розгублено витріщається в об’єктив, її пофарбоване в жовтогарячий колір «каре» розкуйовдилось од вітру, і кілька пасем лізуть в очі й рот, від чого жінка смішно кривить губи, здуваючи волосся з обличчя. Вдалині зимовий ліс втаємничено хилитає віттям. На іншій світлині та сама жінка притулилася лицем до здоровезної пики чорного кудлатого пса породи ньюфаундленд. По зіницях її видно, що пса вона побоюється, і той також це відчуває: глядить ув об’єктив насмішкувато. На третій світлині жінка широко усміхається, а поруч із нею стоїть чорнявий чоловік — отой самий, що зараз роздивляється фотографії. Рудокоса жінка сягає чоловікові хіба до плеча. Орест провів пучками по світлинах, наче хотів торкнутися усмішки на жіночому обличчі й упевнитися, що вона дійсно була, що то — не мара, яка явилася йому, сновиді, аби втішити після загибелі батька й матері. Нарешті Орест відклав світлини вбік і підкрутив звук у телевізорі. Величезний чорний пес — саме той, що й на фотографіях, — розлігся перед телевізором, вмостивши лобату голову на лапи й поводячи очима за кволою ще мухою, яка тільки-но збудилася зі сну. В такт музиці здригався кошлатий хвіст. — Танцюєш, Хованцю? — спитав Орест. Хованець знітився й соромливо опустив очі. Раптом пес здригнувся й повернув голову до сіней — гостре собаче вухо незбагненним чином вчуло далекий звук. Орест зиркнув туди ж, але минуло ніяк не менше п’ятьох хвилин, доки з-за дверей долинуло дивне шкряботіння. Хованець зірвався з місця й побіг у сіни. Орест почув, як двері відчиняються, й пішов зустрічати несподіваного гостя. Замість гостя на порозі сиділо, важко відсапуючись, ніби після виснажливої подорожі, кошеня-недоросток, яке видалося Орестові надзвичайно знайомим. — Ти хто? — спитав він. — Няв, — сказало кошеня вимогливо й ступило в хату. Орест відійшов на крок під натиском сміливого кошеняти та прослідкував, як воно, супроводжуване мовчазним Хованцем, потеліпало до кухні й припало до Хованцевої миски з водою. Вихлебтавши половину води (Хованець напружено шкірився, але спротиву не чинив), кошеня повернулося й поглянуло Оресту просто в очі. — Няв, — сказало воно ще раз. Орестові здалося, що пес насмішкувато гмикнув. Кошеня покрутило хвостом незадоволено й продовжувало свердлити Ореста жовтими очима. Той підійшов до холодильника, кілька секунд роздивлявся полички, відчинивши дверцята, а тоді витягнув пакет молока. Кошеня позадкувало. Орест похитав головою й повернув пакет на місце, а натомість витягнув холодну котлету. Котлетою маленька нахаба вдовольнилася, навіть сито затріщала й замуркотіла. Додибавши до улюбленого Хованцевого дивану, кошеня легко заскочило на спинку й витяглося на всю довжину свого худореброго тіла, позіхаючи й заплющуючи очі. Хованець укляк на місці від такого неподобства. — Отож-бо й воно, — не відомо до чого промовив Орест, а тоді почухав кошеня між вухами, від чого те затріщало інтенсивніше. На столі в Ореста лежало «домашнє завдання» — графік виробництва на травень, у який ніяк не тулилося потрібне замовлення. Ось уже четвертий день він крутив той графік і так, і сяк, але виходу не знаходив: всі замовлення в травні виконати не вдасться, хіба що подовжити добу до двадцяти шістьох годин. Сердитий на себе, свою роботу, замовників, яких то пусто, то — невчасно — густо, він виклав згори на графік три світлини й підпер рукою голову. Рудокоса жінка принадно посміхалась і час від часу, здавалося, підморгувала йому, але він ніяк не міг упіймати цей момент, коли обличчя її оживало й у кутиках вуст збиралися веселі зморщечки. На кухні зашумів чайник, якого Орест принагідне поставив, доки мала приблуда поралася з котлетою, і першим на нього, звісна річ, зреагував Хованець: сердито попирхуючи, він побрів до плити, а за ним почапав господар. Несподівано в кухонному вікні, що було розташоване на одній із сінцями лінії, майнула якась тінь, ніби хтось намагався зазирнути крізь шибку до хати. Орест застиг на місці. Хованець теж завмер, але не загарчав, а зацікавлено втупивсь у вікно. Господар прослідкував за псом і розслабився: Хованцевому нюху можна було довіряти, але все одно чомусь навшпиньках посунув до сіней, обережно, аби не клацнути ручкою замка, прочинив двері й визирнув назовні. «За кошеням припхався законний власник, і зараз ми дістанемо на горіхи», — зринула йому в голові дика думка. Під вікном, поклавши руки на відлив, прихилився до стіни якийсь старий і сивий, що тяжко дихав і був помітно розгублений через те, що Орест захопив його у такий двозначний момент. — Добрий день, — привітався Орест автоматично, а тоді додав: — Ви хто? — Ви — пан Орест? — у свою чергу запитав незнайомець із придихом, ніби кожне слово вимовляв він над силу. Паном Ореста ніхто ще не називав: на роботі здебільшого на ім’я й по батькові, тих же, хто його вперше бачив, вводило в оману щось юнацьке в його обличчі й поставі, тож, підсвідомо відмінусувавши п’ять-сім років від його справжнього віку, люди автоматично зверталися до нього просто на ім’я й на «ти». Як би там не було, після секундного здивування Орест таки підтвердив незнайомцеві, що він пан. — Перепрошую, що я так… — заговорив чужинець хрипко, — що я у вікно до вас… Просто… якби це вам пояснити… Хотів упевнитися, що я втрапив, куди треба… — Заходьте в хату, — оговтався Орест і перетворився на того завше гостинного господаря, до якого сусіди бігали по кожну дрібницю. Старий виліз на високий ґанок, переступив через поріг і опинився в сінях. — Бачу, у вас кіт із собакою уживаються, — усміхнувся він. — Люблю, коли в хаті багато тварин. І собак таких люблю — вайлуватих, лінивих. Вівчарок тільки не люблю — не склалося… Чайник продовжував кипіти. — Чаю? — запропонував Орест. — Саме зібрався пити… — Я спершу маю відрекомендуватися, — мовив на це незнайомець. — Шкварченко Олександр Остапович до ваших послуг, — і подав поорану зморшками руку з покрученими від тяжкої праці пальцями. — Омелянич Орест… Святославович, — простягнув і собі руку Орест. — Як добре, що я вас знайшов, — сказав літній гість і погладив по голові чорного пса. — А тебе як звати? — Хованець, — озвучив Орест виразний собачий погляд. — Значить, добрий дух господи… Таж чай википає! — і гість перший метнувся до кухні, щоб загасити газ під чайником. Голосно відсапуючись, Олександр Остапович крутнувся по кухні, миттєво знайшов носатку[3 - Носатка — чайник.], чашки, запарив чай, навіть цитрину витяг із холодильника, наче бував у хаті раніше. Орест тільки й кліпав очима. За мить чайник був на столі, паруючи тонкою цівкою крізь носик, а гість, винувато посміхаючись і натужно дихаючи, пояснював: — Та ви не дивуйтеся, що я так хвацько… Звик за роки, переїжджаючи з місця на місце, швидко з усім поратися. Вибачте, коли що не так… — То нічого, — Орест налив собі чаю й передав носатку гостеві. — А я дещо прихопив, — літній витяг із внутрішньої кишені піджака пласку й високу пляшку горілки, — хоч воно до чаю й не надто пасує… І дозвольте ще раз представитися. Шурик. Я сидів зі Святославом Пилиповичем. В Ореста все закрутилося в голові. Святослав Пилипович — батько, який загинув так трагічно й незрозуміло і про якого Орест нічого не відав довгі роки, доки не набрів припадком на дбайливо сховані покійною матір’ю листи… І саме в цих листах згадується Шурик, іще один в’язень сумління з мордовських таборів… Але чому він прийшов тільки зараз, чому не тоді, коли Святослав Пилипович був живий? Першу чарку, саме собою, перехилили за упокій, і тільки Другу вже — за знайомство. Орест вигріб із холодильника все, що мав, навіть якість консерви, що їх беріг не відомо для кого, але Шурик, тобто Олександр Остапович, їв надзвичайно мало, натомість чай сьорбав із задоволенням, щоразу голосно віддихаючи й зітхаючи. — Я, — пояснював він між ковтками й зітханнями, — допіру дізнався про загибель вашого батька. Розумієте, останнім часом ми мало спілкувалися, якось так утратили зв’язок і все не було нагоди його відновити. Хоча я знав, у якому містечку він мешкає, та й він, якби дійшли руки, легко міг би мене розшукати. А зрештою, може, й добре, що ми з ним не бачились давно: все колишнє травою поросло… ніхто не міг би мене запідозрити… Він замовк і знову взявся до чаю, час від часу позираючи на Хованця, який розлігся коло столу так, що пика притисла Орестові мешти, а зад собачий вистромлювався на півкухні. Орест мовчав, хоча питання облягали його, і чекав продовження. Нарешті гість знову заговорив. — Не знаю, чи він розповідав вам… — гість зітхнув, — у таборі був у нас якут Мічилла. Шаман. То він сам так себе називав. Батько ваш, Святослав Пилипович, коли захворів, то Мічилла його виходив, шаманськими методами лікував. А потім Слава все підсміювався, що зовсім і не хвороба то була, а посвячення, ініціація — так звані шаманські сни. Що він і сам тепер — шаман… Олександр Остапович витяг із кишені важкий металевий портсигар, дістав цигарку. — Можна, я куритиму? Орест кивнув. Гість довго розкурював дешеву цигарку, тоді одним ковтком допив чай і продовжив розповідь, час від часу хрипко відкашлюючись і струшуючи у чашку попіл, коли той загрозливо сірим стовпчиком зависав над столом. — Воно, звісно, дивно звучить, але шаманство — таки складна й серйозна наука. І головне, Слава до цього напрочуд серйозно ставився. Я пам’ятаю, зошит у нього був, сто разів під час шмонів його забирали, але завше повертали. Він з отим одним зошитом на волю й поїхав… Олександр Остапович докурив (Хованець бридливо морщив носа від міцного запаху тютюну, але чемно мовчав), загасив недопалок у чашці, тоді подався до мийки, щоб не лишати чашку брудною. — Прошу вас, сідайте, — хотів зупинити його Орест, — я потім сам… Але гість неспішно з милом вимив чашку й виставив її на сушку. Тоді повернувся до столу й нарешті знову заговорив, покашлюючи. — Не дивуйтеся моїй багатослівності — просто мене вразила звістка… Ви читали ту розлогу статтю в «Речовому доказі»? Дивуюся, як вона взагалі мені до рук трапила — я ж газет практично не читаю: очі слабі, швидко стомлюються, а того дня племінник до мене заходив та й лишив газету на столі. Так і повіриш в усе те, у що Слава вірив, — у «чорну віру» якутів, проскопію, психокінез… Але менше з тим. Як до мене та звістка прийшла, то вже таємницею лишиться, доки я сам на тому світі не опинюся. Але звістка для мене була — наказ. Олександр Остапович знов винувато усміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака. Хованець зацікавлено підняв голову, і навіть приблудне кошеня, яке до того мирно посопувало на спинці дивану, скотилося вниз і причеберяло до кухні. У вікні швидко повечоріло, і край неба взявся темно-червоним кольором. Вітер шарпонув дерева в садку, й білий абрикосовий квіт сипнув у шибку. Вітер нагнав хмари, які загрозливо скупчилися й затягли небо, перетворюючи квітневий вечір на темну ніч, а тоді садок зіщулився, приймаючи перші краплі холодного весняного дощу. Абрикосовий квіт ще рясніше посипався на землю, поодинокі краплі перетворилися на струмки, й от уже шибку заливає сірою рікою, змиваючи задавнений бруд, який Орест готувався відмити перед Великоднем. Гість мерзлякувато здригнувся, наче на мить опинився надворі, під сердитою зимною зливою, й опустив голову. Орест бачив, як він намацав щось у кишені, але не дістав одразу, а спершу пояснив: — Може, місяців чотири тому отримав я від Слави листа. Дивного листа, хотів навіть подзвонити йому, але телефону не мав, а в довідці районній чомусь сказали, що номер не значиться… Отож, отримав листа. І мені здалося, що від небіжчика його дістав, хоча на той час Слава ще був живий. Може, тому я не здивувався, коли з «Речового доказу» про його смерть вичитав. Гість нарешті витяг пожмаканий конверт і поклав його на столі. — Слава мені наказ лишив: після його смерті передати вам одну річ. Я наказ виконую. Це моя остання шана єдиному моєму другові за все життя… Налийте ще по одній — і вічная йому пам’ять. Орест налив по вінця, мимоволі проливши кілька краплин на матову поверхню столу. Горілчана калюжка розлилася рівним кружечком — наче віддзеркаленням старого шаманського бубна, що висів над столом. У калюжці плавали розмиті контури маленької людської фігурки, що піднімалася темною оленячою шкірою з землі на небо. Господар і гість мовчки випили, і тоді гість узяв до рук конверт і витрусив на стіл маленький блискучий ключик. Розділ III СТРАЖДАННЯ ЮРАСИКА БУЛОЧКИ У редакції газети було гамірно й радісно: день авансу святкували всім колективом, і галас у натоптаній журналістами кімнаті стояв такий, як на мітингу під Верховною Радою. Редактор відділу новин Вальтер Тадейович сидів за столом набурмосений, а навпроти нього в чорному кріслі з металевими ніжками гойдалася рудоволоса журналістка, щоразу загрозливо перехиляючись назад так, що якби ще один градус, ще один сантиметр — збирали би по підлозі кістки усією редакцією. Жестикулюючи й підносячи голос, аби перекричати інших, журналістка доводила Вальтеру Тадейовичу, що газета потребує деякого оновлення. — Зрозумійте мене правильно, я не тому це пропоную, що хочу власну писанину в газету втулити. Але ж ви бачили редакційну пошту? Щодня по двадцять листів приходить, і всі кримінально-фантастичні історії розповідають. Скільки ми того використовуємо? Доки просієш інформацію, вона вже неактуальна. А те, що я пропоную, провірене вже сотнею років. Робимо колонку літераторів-аматорів, друкуємо — після деякої обробки — найкращі, найцікавіші історії. Нічого вивіряти не треба, бо ж завжди можна послатися на те, що це — художня вигадка. Колонку назвемо «Українські химери» абощо. — Ліночко, — заперечував Вальтер Тадейович, — треба людину буде тримати, щоб вона ці всі тексти читала, відбирала й обробляла. Бо щойно колонка з’явиться, листами нас завалять… — Завалять поза всяким сумнівом. Але воно того варте. В Україні ж тепер читають тільки ті, що самі пишуть. Отож, купуватимуть газету хоча б для того, щоб дізнатися, чи випадково у цьому числі не їхній опус надрукували. — Але ж треба буде платити гонорари, а наша бухгалтерія навіть позаштатних не любить. А тут і взагалі — окремі угоди, труднощі… — Жодних гонорарів, — відповідала Ліна, і видно було, що вона продумала свою ідею до найдрібніших деталей. — Точніше, гонорар буде, але тільки один — скажімо, раз на півроку. Влаштуємо щось на кшталт конкурсу, і головний приз, приміром, тисяча гривень. Раз на півроку найкращій історії присуджується приз. А всі решта — просто учасники… — Ох, Ліночко, — гудів Вальтер Тадейович, — щотижня у тебе нова ідея. Не так швидко. Дай мені подумати. — Думайте, шефе, але швидше. Бо я маю ще один проект у голові. Додаток до газети… — Ліна виразно глянула на редактора відділу новин, і Вальтер Тадейович приречено зітхнув. Саме в розпал їхньої емоційної розмови відділ новин вибухнув реготом: то заступник редактора відділу новин розповідав анекдоти. Журналісти реготали так, що навіть Ліна і Вальтер Тадейович, які анекдотів не чули, не втрималися й усміхнулись. Не сміявся тільки Юрась Булочка, який ховався за екраном комп’ютера з сумним і замученим виразом обличчя. Юрасикові було не до сміху: сьогодні йому виповнилося двадцять два роки і п’ять місяців, і чомусь саме сьогодні він гостро відчув, що час минає, а в житті його нічого не відбувається — нічого, вартого лишити слід в історії і на папері. А — що гріха таїти — мріяв Юрась Булочка про письменницьку славу, про товсті книжки із його прізвищем на титулі, що їх люди зніматимуть із полиць книгарень, гортатимуть, потім забиратимуть із собою, щоб читати вдома під лампою, закладаючи сторінки не використаними проїзними квитками, а спеціальною стрічкою-закладкою, вклеєною в корінець палітурки… Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно — сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні. На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його — сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию — обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся… Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну — не до метро, цього замало! — до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом. — Шефе, — говорила тим часом рудокоса журналістка, — ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: «Подарунок для наших читачів і дописувачів — новий розділ „Українські химери“. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії…» — Ліна перевела подих і зауважила в дужках: — Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, — вона розвела руками й продовжила текст оголошення, — «… претенденти на головний приз — тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку». То як? Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору. — Вальтере Тадейовичу! Я вашу розмову випадково підслухав. Лінина ідея — супер. Якщо вона захоче обробляти й відбирати для публікації тексти, я міг би взяти на себе її колонку новин «одним рядком». Правда ж? — повернувся він до рудої журналістки. — Треба подумати, — відкинувсь у кріслі редактор відділу новин, здивований Юрасиковим ентузіазмом: зазвичай спільне з Ліною завдання той сприймав як кару небесну. — Мушу з головним редактором побалакати. Ми ж не самі газету робимо… — То ви побалакайте! — ухопився за останню фразу Юрась. — А ми з Ліною обговоримо практичну реалізацію чудового задуму… Я тебе проведу додому? Ліна була здивована не менше від Вальтера Тадейовича. Відшукавши на столі під горою списаного незрозумілими гачечками паперу старенький мобільний телефон і пришпиливши його в сумці на спеціальний ланцюг товщиною в палець, вона без люстерка, навпомацки підфарбувала губи (помада виявилася такого пісного кольору, що майже не виділялася на смаглявому обличчі), тернула задля годиться щіткою по волоссю й готова була до виходу. Юрасик обережними кроками наблизився до дверей, готовий супроводжувати старшу колегу. — До завтра, — змахнула рукою Ліна. У відповідь вчулося неодностайне бубоніння, бо заступник редактора відділу новин саме наближався в черговому анекдоті до розв’язки. — До завтра, — повторив Лінин жест Юрась Булочка і вислизнув за двері, доки Вальтер Тадейович не оговтався й не завернув його назад. У дворі Ліна з замилуванням помітила, що Юрасик таки збирається її супроводжувати, а не використав як привід вшитися у власних невідкладних справах. «Чого тобі?» — так і крутилося в неї на язиці, але вона досі стримувала себе. Тісний двір засипаний був абрикосовим квітом; двічі круто повернувши й минувши арку, журналісти нарешті вийшли на Малопідвальну й посунули в бік метро. — Ти… цей… — почав мимрити Юрась, через слово затинаючись, — ти ніде… цей… не спішиш? — Спішу-спішу, — кинула Ліна через плече, поглядаючи на дорогу, куди вже ступила її нога, — статтю дописувати для завтрашнього числа. Я вдома диктофон випадково лишила. — Ага, — промовив Юрасик замислено. Прохолода метро війнула в обличчя, вистуджуючи плямистий рум’янець на його щоках. Підставивши голову вітру, який запаморочливо пахнув рейками, важким мастилом коліс, підземеллям — отим незмінним духом метро, що навіює думки про швидкісні потяги, вокзали й далекі дороги, Юрась Булочка придумував слова, які вже зараз, уже сьогодні що-будь має сказати Ліні. Слова не трималися купи. Рудокоса ж журналістка, яка ні сном ні духом не відала про його терзання, була весела й балакуча. Привісивши собі на лікоть сумку, вона хиталась у проході вагона, розмахуючи руками, а що була на зріст невеличка й до поруччя над головою не діставала, щораз хапала Юрасика за руку, коли поїзд починав перед станцією різко стишувати хід. Від доторку її чіпких маленьких долоньок Юрасю робилося зовсім зле. Тринадцять хвилин від Майдану до Оболоні минули напрочуд швидко, тож Юрасик так і не встиг виробити план. Відставши на півкроку, він тягнувся за Ліною три зупинки до її дому, відмовивши її дочекатися маршрутки, яка, звісна річ, обігнала їх ще між першою зупинкою і другою. Слідком за тою їх обігнали ще дві, тож на підході до будинку Ліна парувала, як праска. Юрась Булочка тяжко зітхав і надимав щоки, але нічого не міг вигадати, щоб не розлучатися з Ліною ще хоча б годинку. Під під’їздом журналістка рішучо зупинилась і простягнула колезі руку. — Ну, бувай, Юрасику. Піду працювати. — Ага… цей… — і тут (о божественна мить!) на нього з неба спустилося натхнення, — а давай я до тебе піднімуся на півгодини, і ми запишемо приблизний текст оголошення про конкурс. А я потім вдома ще над ним подумаю… Ну, щоб до п’ятничного числа встигнути… Вигляд у Юрасика був такий жалюгідний, що саме в цей момент Ліна нарешті запідозрила підступний задум, тільки була вона настільки приголомшена несподіваним здогадом, що без слова дозволила колезі запхатися в тісний ліфт разом із нею й піднестися на сьомий поверх. Перші двері — розхлябані й без замка — вона нервово смикнула на себе, ледь не зірвавши з завісів, і Юрась опинився в маленькому тамбурі на дві квартири. З-за дверей ліворуч почувся несамовитий гавкіт, ніби там одночасно завелися щонайменше троє псів. «Сусідський пудель Борько», — пояснила Ліна мимохідь. Вона тим часом відмикала важку залізну бронь квартири прямо, дослухаючись до того, що робиться всередині помешкання. Через Борька нічогісінько не можна було вчути. Останній бастіон упав, і Ліна увійшла до квартири. — Нявко, де ти є? — суворо спитала вона. — Чого мене не стрічаєш? Відповіді не було. Журналістка здивовано пройшла вперед і зупинилась навпроти дверей до своєї кімнати, де на балконі зазвичай грілася на сонці Нявка — приблудна кицька, яка сама колись попросилася їй до рук під час вікопомного відрядження. Мимоволі Ліні пригадалось і саме відрядження, і присипане мокрим снігом районне містечко Рябокінь, і молодий чорнобривий мужчина, якого всюди супроводжував ще чорніший величезний пес, і обличчя її стало замріяним-замріяним. Юрасик занервував і потягся за Ліною на балкон. — Ти кота шукаєш? — Угу, — кивнула Ліна й побігла перевіряти інші кімнати. Нявки ніде не було. Юрась Булочка, який так і лишився стояти на балконі, несвідомо зробив крок до бильця й обережно визирнув надвір. Піднесений над землею на сім поверхів, він заледве розрізняв короткозорими очима, що робилося внизу. Розтягнувши повіки пальцями так, що на обличчі раптом різко проступили високі монгольські вилиці, а очі набули хижого чорного блиску, він обдивився асфальт під балконом і з полегшенням упевнився, що ні темної, ні — крий Боже! — кривавої плями внизу не було. Юрасик видихнув затамоване повітря й полетів наздоганяти старшу товаришку. — Нявко! Нявко! Нявко! — бігала Ліна по квартирі. — Знайду — вб’ю заразу! Але ні в кухні коло холодильника, ні в кімнаті під батареєю, де стояли майже повні миски з їжею, ні у ванній кімнаті, де кошеня любило попити водички просто з-під крану, Нявки не було. Ліна не могла згадати, чи бачила свою приблуду зранку, до роботи: їй ніби і здавалося, що та виніжувалася на балконі, але чи насправді так і було?.. — Нявко, де ти заховалася, безсовісна? Зненацька Ліні в потилицю вдарила гаряча хвиля: а як вона вискочила на сходи, коли журналістка зранку виходила на роботу? Таке вже бувало: Нявка поступово розширювала свої географічні знання, вона вже вилазила на восьмий поверх і зрідка опинялася навіть на дев’ятому, а от донизу чомусь іще жодного разу не намагалася спуститись… Ліна вискочила на сходи й побігла нагору, зазираючи в усі закапелки. Юрасик рвонув у протилежний бік — на долину. Зупиняючись між поверхами, він тоненьким і, як йому здавалося, ніжним голосом кликав: — Нявко! Виходь! Нявко! Покажися! Жодного кота не трапилося Юрасеві дорогою до самого першого поверху, і навіть надворі, зупинивши хулігана-першокласника, він отримав на своє питання зневажливе знизування плечима: — Ото ще я на котів звертатиму увагу! Юрасик повернувся до під’їзду і тут запримітив Ліну, яка сиділа навпочіпки коло замкнених дверей до підвалу. З підвалу смерділо мишами, й піднімалися гарячі хвилі від парового опалення. Але щілини між штабами заґратованого трикутного віконця були надійно затулені фанерою. Нявка жодним чином не мала права потрапити досередини. — Невже вона загубилася? — Ліна подивилася на Юрася Булочку жалібними очима. — А як із нею щось сталося? Розділ IV НЕДОЛЯ У печі шкварчав вогонь — газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс. Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату. Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала. — Ніччю пахне, — сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба: Вийди, вийди, місяченьку, День провести, ніч стрічати, Вийди, вийди, місяченьку, Я тобі відчиню хату, Ходи, ходи, місяченьку, Та й до мене ночувати, Погуляєм, місяченьку, Доки встане сонце злате. Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче. — Поцілує, ой поцілує, — настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду. — Ось і ніч, — мовила нявка, — час мені йти… — Може, чаю? Липового… — Та ні, дякую, ми вже двічі пили. Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі — полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки. — То, може, пиріжечка з’їси з сиром? — Дякую, я вже півполумиска виїла. — То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, — кивнув він на холодильник, — що в лісі за життя? — Таж не їдять нявки курей, — відмахнулася гостя. — Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш… Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати. — А-а-а! — зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер.. — Пішли вже, чудо пелехате! — штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила: — І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла — і не заблукала! — Ну, чого ти! — знітився хованець. — Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув. Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то — якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила — й одразу ж заховалась у двір. — Ти чого? — здивувався хованець. — Дядько там стоїть. Обідраний і огидний. Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки. — То недоля, — прошепотів він самими вустами. — Чия? — так само пошепки спитала його супутниця. — Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує… — Кого? Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо: — Здається, гостя нашого. — Отого? — перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем, який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи. — Еге ж. — Отакої! А як його віднадити? Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки. — Добрий вечір, — привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів: — Кому добрий, а кому і злий. — Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? — грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив: — Як кому планида, возом не об’їдеш… Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією: — Гаруй звідси, доки не вийшло чого! — Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, — повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом. — Що тобі треба від нашого гостя? — знову перейшов у наступ хованець. — Чому саме сьогодні? — Бо я, — підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, — провісник вісток зловісних. У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова — у протилежний. — Бодай тобі колька в бік! — сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. — І гикавка на обід! Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення. — Як я його, га? — наскакувала вона на хованця. — Я його — раз, він — беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули! Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі: — Ходи вже, ходи, годі козацькі бойові мистецтва демонструвати. Не вертатиму ж я додому поночі — не звик я до цього… На тлі невисокого паркану дві розпливчасті постаті — біла й чорна — рухалися на запах лісу. В ніздрі їм лоскітливо вливалися цівки нових, весняних пахощів — березового соку, живиці, пролісків і навіть — о диво! — перших поодиноких конвалій. Вулиця розділилась на дві, й на роздоріжжі мандрівці, не змовляючись, пішли праворуч по великому колу — замість того, щоб повернути ліворуч і скоротити путь. Тепер гак, яким вони обходили містечко, щоб дістатися лісу, ще збільшився, й вони не дивилися одне на одного, не піднімали від дороги голів. Ще одне перехрестя — і вже під ногами простець, який веде до лісу. На розі великою камінною химерою застиг будинок із заґратованими вікнами. Де-не-де шибки світилися, але були вони вузькі, розташовані високо й зафарбовані до половини, тож зазирнути всередину можна було хіба з найвищої тополі, яка росла на протилежному боці вулиці. Приятелі вже проминули споруду, коли чутливе вухо лісової мешканки зреагувало на дивний звук. Вона озирнулась через плече і штовхнула хованця. Той застиг, піднявши одну ногу й не встигнувши зробити крок. — Гляди, гляди! — прошепотіла нявка. — Ондо на те вікно гляди! На другому поверсі сірої кам’яниці одна шибка ледь зблискувала, відбиваючи світло місяця. Хованець примружив червонуваті очі й зауважив, що шибка зблискує не просто так — вікно було ледь відхилене, і холодне весняне повітря помалу вповзало всередину кам’яниці. З вікна чулося шарудіння, а тоді місяць на склі зник — відчинена наповну шибка сховалась у кімнаті. У заґратованому прорізі з’явилися спершу дві білих руки з маслакуватими пальцями, а за ними вилізла рум’яна пика, розтягуючи в зловтішній посмішці вуста. Довгі ікла зімкнулися довкруж міцної штаби і на диво легко її перекусили. Білі руки розігнули штаби на два боки, і пика пропхалася в отвір, а за нею просковзнуло й тіло, легко зіскочило з другого поверху й уже на землі почало жестикулювати комусь нагорі. «Як миша, — подумала нявка. — Товстенька миша в найтоншу щілинку пропхається». «Ну, чисто тобі миша! — подумав хованець. — От би мені так!» — Ти диви, що він робить! — штурхнула нявка свого кошлатого супутника. — А що це за сіра будівля? І вікна всі заґратовані… — Якщо з другого боку до того дому підійти, з іншої вулиці, то там завжди машини з синіми маячками стоять. — А-а-а… Тим часом події розвивалися. З вікна з’явилася ще одна червонопика особа, яка так само легко просунулася в отвір, але не скочила зразу на землю, а натомість, балансуючи на вузькому бляшаному підвіконні, розпрямила дві половинки штаби й слиною зліпила їх докупи, причому нявці й хованцю, певно, привиділося, як слина зашипіла й заіскрила, зварюючи залізну штабу в одне. Нарешті незнайомець сплигнув до свого товариша й обтрусив чорний одяг, який був добряче вимащений сірим порохом і давнім брудом. Постукавши для певності ще й важкими черевиками, незнайомець переконався, що тепер виглядає набагато презентабельніше. Його товаришу ж, схоже, начхати було на власний зовнішній вигляд. Місяць сховався за хмару й за мить знову визирнув, щоб освітити уже зачинене вікно, з якого щойно вилізло двоє незнайомців, і непорушні чорні грати. Нявка й хованець принишкли попід парканом, до якого тулилися. Двійко чорних, червонопиких — чисто тобі опирі-кровопивиі! — рушили до центру містечка. І хоча цей напрям був протилежний тому, яким простували хованець і його сьогоднішня несподівана гостя, обоє чомусь, не змовляючись, рушили услід за високими хижими постатями. Проминувши один квартал, опирі перетнули майже пусту в цей час дорогу і пірнули в підворіття. З-за рогу виїхав автобус, промчав тихою вулицею і знов заховався за будинками. Нявка й хованець і собі перебігли вулицю, завернули в темну арку, де зникли опирі, й напрочуд швидко опинилися на одній із центральних вулиць. Ліхтарі світили через один, але місяць присвічував їм, і будинки не здавалися, як бувало, таємничими й грізними потворами. Нявка впізнала і невеличкий парк із вічним вогнем, і автобусну зупинку, і двоповерховий готель без даху — старий, з облізлим тиньком, з розхлябаними дверима. Перед входом до готелю, під розбитим ліхтарем, зачаїлися дві чорні постаті. Розділ V КАРНА СПРАВА Олександр Остапович Шкварченко — той Шурик, який так несподівано з’явився в хаті Ореста, — лежав на вузькому пружинному ліжку, витягнувши вздовж тіла жилаві спрацьовані руки. На грудях його горбком випиналася розгорнена книжка, а в головах світився торшер під жовтим абажуром, безнадійно змагаючись із сонцем, яке дедалі настирливіше перло до кімнати. Очі Олександра Остаповича були заплющені, і можна було б подумати, що він мирно заснув за книжкою і просто не вимкнув світло, якби не жовтий відтінок шкіри й не цей неприродно розтулений рот. Рот із темними, безкровними вустами справляв жахне враження. У двері кімнати постукали. Олександр Остапович не рухався. Тоді в замковій шпарі покрутився ключ, і двері відхилились. У щілині з’явилося спочатку немолоде жіноче обличчя, обрамлене зеленою картатою хусткою, а за ним огрядне тіло, яке безшумно прослизнуло всередину. Останнім у кімнаті опинилося відро з водою, в якій плавала велика ганчірка, коричнева від часу й мастики, що нею й досі натиралися підлоги в готелі. Жінка здригнулася від протягу й помітила відчинене вікно. Вибляклі фіранки напнулися вітрилом. Жінка перевальцем наблизилась до вікна, похитала головою й гримнула рамою. Фіранки жалюгідно обвисли, і стало видно, що виблякли вони не від солоних вітрів, а від старості. Жінка обернулась од вікна й нарешті кинула погляд на ліжко. Волосся під картатою хусткою повільно стало сторч. * * * Орест був здивований, як оперативно спрацювала міліція — тільки вчора Олександр Остапович Шкварченко надвечір навідався до нього додому, щоб посидіти менше години, а вже сьогодні знайшлися свідки, які бачили його тут. Смерть Олександра Остаповича гнітюче подіяла на Ореста: на мить йому привиділося, що це він якимсь підсвідомим чином спричинився до загибелі, по суті, чужої йому людини, з якою випадково його пов’язало кілька давнішніх листів від батька до матері. Відчуття причетності до смерті Шурика було настільки сильним, що Орест пополотнів і вкрився липким потом. Великими кроками він дійшов до шафи, де впереміш стояли пляшки горілки й вина, і, не роздумуючи, зробив кілька великих ковтків з недопитої пласкої пляшки. Молодий повногубий міліціянт без вагань всівся на дивані, захопивши законне Хованцеве місце, й примостив на колінах течку, з якої витягнув сірий бланк і просту кулькову ручку. Він не стільки розпитував Ореста, скільки списував свій бланк стандартними фразами, які вимагає звичайна процедура, а потім, не для протоколу, спитав: ви все мені сказали? Орест відвів очі. Доки він не знайшов замок, до якого пасує маленький блискучий ключик, у нього язик не повертався розповісти про цей нежданий дарунок мертвого й давно похованого батька. Гаразд, — легко погодився міліціянт на Орестову мовчанку, — можливо, нам ще доведеться вас викликати, хоча це скорше формальність. На все добре. Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин. Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я і зараз намагалася перелетіти через паркан, бо година була вже пізня й сонна. — Псика, — сказав Орест неголосно. — Гав, — підтакнув йому Хованець. Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля — й урешті-решт опинилася по той бік паркану. Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки. * * * Бруньки набубнявіли й готові були вистрілити пагонами. Чорні покручені руки старого виноградного куща обплели капличку. Крізь голе віття просвічувалися маленькі віконця, а всередині — ікони в рушниках. Від каплички на два боки тягнувся цвинтар — ліворуч стара частина, з масивними плитами, важкими хрестами, великими гробівцями, а праворуч вище — нова, де більшість могил являла собою ще земляні пагорби з простими дерев’яними хрестами в обрамленні потріпаних вітрами і снігом вінків. З правого краю один біля одного випиналися з землі два горбки з однаковими хрестами. На першому, на перетині рубанок, прикріплена була жіноча світлина, на другому — чоловіча. Мати, батько. Чи хто навмисне так вибирав знімки, чи то сталося за іронією долі, але обличчя на портретах були обернені одне до одного. Навпроти свіжих горбків, на низькій хисткій огорожі іншої могили, сидів чорнявий парубок. Коло його ноги влігся на вогку землю чорний великий пес і поводив сумними очима з трикутними повіками. Пес час від часу зітхав і озирався на шурхотіння й шепоти цвинтаря. Парубок приніс дві гілки однакових квітів — червоних, лапатих, штучних — і втикнув їх просто в землю перед кожним із горбків. Свічки в скляних ліхтарях вигоріли майже до кінця, а що не вигоріло, припало порохом, тож парубок і не пробував їх запалити. Натомість він дістав із кишені маленький сірий ключик і поклав його поруч із однією зі свічок, наче приніс покійнику який важливий дарунок. Старий чоловік на світлині, не змигнувши, дивився на ключик і мовчав. Жінка теж позирала на ключик, і в очах її застигло збентеження. Пес, якому набридла мовчазна задумлива трійця, підняв важке тіло й побрів за межі цвинтаря — туди, де вже починався ліс, щось довго там винюхував і нарешті відмітився на одному з дерев. Його господар похитав головою, але що ніхто цього не помітив, теж зробив вигляд, що нічого не бачить. Орест нарешті підвівся з огорожі й поправив вінки. У старій частині цвинтаря майнула тінь, він краєм ока помітив згорблену постать, яка також поралася коло якоїсь могили. Орестові здалося, що незнайомець кинув на нього кілька скрадливих поглядів, і Орест декілька секунд спостерігав за чоловіком, але той, повернутий спиною, старанно вимітав короткою мітлою мармурову чорну плиту, не звертаючи уваги ні на великого пса, ні на його господаря. Орест стенув плечима й рушив поміж могил до посипаної шутером доріжки, яка вела геть з цвинтаря. Хованцеві не сподобалося недбальство господаря, і він подав голос, а тоді взяв у зуби блискучий ключик, забутий хазяїном. Ключик зник у великій пащеці, аж Орест на частку секунди злякався, чи пес часом не проковтнув його, але ні: пес виплюнув ключик просто господарю під ноги. Орест винувато всміхнувся й, підбираючи ключ, успів поплескати пса по голові. Перевальцем, упевнений у своїй вищості, Хованець наблизився до воріт, які відділяли терен[4 - Терен — територія.] живих від терену мертвих, і штовхнув їх великою лобатою головою. Горбатий незнайомець у старій частині цвинтаря відклав мітлу вбік і провів довгим поглядом чорнявого чоловіка і великого чорного собаку. * * * Давно не палена хата дихнула в обличчя вогкістю й нежилим — неживим — запахом. По кутках півколами влягався пил, на підвіконні заснуло вічним сном кілька ранніх мух, а в кухні з крану крапала вода, лишаючи жовту доріжку на мийці. Орест скрутив руркою довгу газету, запалив газ у брунатній кахляній грубці, сів на низький ослінчик, замилувавшись на вогонь, і нарешті відчув полегшення. Хата наповнювалася теплом і життям. Орест зважив на долоні сірий блискучий ключик. Майже невагомий кусник металу був теплим на дотик і наче оповитим чудним магнітним полем. Але ж легенький який! Ключик мав двосічну довгасту борідку — таких Орестові ще не доводилося бачити. З одного боку хтось голкою видряпав літеру, схожу чи то на «м», чи то на «н», але з часом вона затерлась і тепер не надавалася до прочитання. Орест крутив ключик і так, і сяк, навіть став під лампу, щоб краще роздивитися, але не зміг вирішити, чи літера з латинки, чи з кирилиці. Ліва паличка — задовга, решта — якесь незрозуміле… може, просто рука зісковзнула, коли робила рисунок? Півхати, що колись належали Орестовому батьку Святославу Пилиповичу, являли собою дивної форми помешкання: зразу з порогу гість потряпляв на кухню, з неї — у вузький коридор із двома поворотами, який закінчувався дверима до єдиної кімнати. З кухні ж був вхід у ванну, яка сиротою ліпилася до великої хати й опалювалася взимку старезним калорифером. Орест оббіг очима кухню, погрюкав дверима шафок, шукаючи якоїсь скриньки, що під неї пасував би хитрий ключик, і зайшов у спочивальню. За ним потрюхав Хованець. Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом — малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав. Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські — чи зеківські — сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них — такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів. Мічилла, шаман… — подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище «я» і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, — приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, — як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?.. Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно. Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде. * * * У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий — молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий — старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини. Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали… ви не повірите! — Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем. Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив: — Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую… — А як виявить? — непримиренно сичав молодший. — Я ретельно все перевірив — і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні — ледве сонце крізь них видно… А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував? — Хлопче, хлопче! — замахав руками Валерій Миколайович. — Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину. — Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу… — Добре-добре, відкриєш-відкриєш! — закивав Валерій Миколайович. — Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш… — Пане майоре, — молодший взявся на вилицях червоними плямами, — у мене за місяць чотири розкриті злочини… — Угу. А п’ятий? — І по п’ятому вже все готово. — Тільки злочинця нема… Молодший хижо вирячився, але промовчав. — Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати? — Ні, дякую, — з притиском відповів молодший, — я ще працюватиму над п’ятою справою. Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон: — Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію… Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події… Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська. Розділ VI ПРИГОДИ ПОЧИНАЮТЬСЯ «Ніч світилася білими цятками щурячих очей. Вони були всюди: ховалися в листі дерев, визирали з чорних проваль підвалів, насувалися з двох боків на дорогу, обсідали дитячі майданчики у дворах. Тоненький писк і настирливе шарудіння супроводжували їх, а ще — важкий задушливий сморід, який зависав над принишклим містом, тільки-но за обрій закочувалося сонце. Дедалі щільніше облягаючи перелякане місто, вони відступали хіба над ранок — неохоче, неквапно, щодень пізніше; спершу тануло в гучних, радісних звуках ранку огидне шарудіння, тоді під сонячними променями починали згасати страшні хижі цятки, й останнім піднімався в небо сморід, що його помалу витісняли звичні запахи бензину, смажених сніданків, липового цвіту…» Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу «Стерти». Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж… Колонка «Українські химери» — він це розумів — для когось стане простою пробою пера, а для нього — випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому — і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним…) А ця заяложена щуряча тема… Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера. Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети «Речовий доказ», який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим «хрясь» врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже — і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?.. Молодий журналіст так і сидів би з замріяним виразом обличчя ще довго, якби не відчув незрозумілу тривогу. Він дослухався до себе. Ні, неспокій народився не у власному Юрасиковому тілі, а проникав ззовні. І цей неспокій був пов’язаний із якимсь спогадом. Зараз, зараз, хвилиночку… Я згадаю… Юрась Булочка зосередився і нарешті збагнув, що схвилювало його. Треба зауважити, що стіл його стояв не тільки на проході, а ще й ближче всіх до столу самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича. І от тепер Юрасик краєм вуха підсвідомо слухав, про що перемовляється Вальтер Тадейович із телефонним невідомим, міцно притиснувши трубку до вуха й боком повернувшись до підлеглих. Насторожило юного журналіста знайоме ім’я: «Святослав Пилипович Шапка». Юрась прислухався. — Угу, угу, — кивав трубці Вальтер Тадейович. — Так-таки й утекли? Що? Не може бути! А ви, отже, проведіть внутрішнє розслідування, бо то їх хтось випустив… — Вальтер Тадейович полюбляв роздавати поради. — Угу, просто характерники якісь! Ні слідів, ґрати цілі, двері цілі… Байки, ясне діло! — різко відкинувсь у кріслі редактор і трошки послухав, не перебиваючи. — О, а це щось цікавеньке! Як, ви кажете, звати? Чекайте, я запишу… Так… Олександр Остапович Варченко… Як? Ага, Шкварченко! Записав, бардзо дзенькуєнь. Ну, будуть новини, дзвоніть. Так, так, як зрозумів. Будьмо! — поклав він трубку й одразу повернувся до Юрасикового столу, вишукуючи щось за його спиною: — Ліночко! — Так, шефе! — почувся бадьорий голос. Ліна вистрибнула з-за столу й за мить опинилася перед редактором. Приголомшило Юрася Булочку те, що на ній дивним чином опинилася чорна шкірянка, яка до того висіла в шафі коло протилежної стіни, а в руках — побита часом сумка. Ліна була в повній бойовій готовності десь бігти й ловити кримінальні сюжети для рідного видання. — Ліночко, — почав Вальтер Тадейович стишеним голосом, оком чомусь просвердлюючи Юрасика. Той засовався невпевнено. — Пам’ятаєш іще районне містечко Рябокінь? Ліна зворушено всміхнулася. — Атож! — Є новини… — Вальтер Тадейович зробив двома руками закличний жест, ніби хотів одночасно обійняти Юрася й Ліну. Вони наблизилися. Редактор заговорив тихо, щоб не почув ніхто з редакції, а що голос мав громовитий, то окремі слова таки пробилися крізь товщу гамору, який перекочувався кімнатою. Непосвячений навряд чи здогадався б, про що мова, бо виглядала розповідь так: «Шкварченко… не знаю… приїхав… звістку… до того сина… з тюрми… ґрати… Шкварченко… знайшли в готелі… в короткі новини… свідки… вистане на матеріал… треба їхати…» Крізь Лінину смагляву шкіру проступив легкий рум’янець. Що казати про Юрасика, який із перших слів начальника взявся червоними гарячковими плямами! Все було надзвичайно ясно й просто: двоє небезпечних злочинців утікають із ка-пе-зе, і їхня втеча загадковим чином збігається зі смертю приїжджого старого! А отже, а отже… Юрась Булочка у голові окреслював план захоплення ворога на місці злочину, якось випустивши з виду, що злочин, якщо і мав місце, то не сьогодні, і навіть не вчора, а позавчора, тож тепер — шукай вітру в полі… — Ми їдемо! — зірвався з місця Юрасик. Ліна на згоду кивнула, ховаючи очі. Якби юний журналіст у цей момент глянув їй в обличчя й помітив цей соромливо відведений погляд, о, він би тричі подумав, перш ніж летіти на злам голови в районну діру під назвою Рябокінь!.. Із містечком Ліну таки дещо пов’язувало. Але Юрась нічого не зауважив. Уже за двадцять секунд він опинився на подвір’ї — у маленькому охайному дворі, з усіх боків затисненому старими цегляними будинками, виїхати з якого можна було, тільки добре поблукавши, бо один двір переливався в другий, другий в третій, і кінця-краю їм не було. Юрасик відімкнув дверцята старої «копійки», що нею невимовно пишався: це була перша в його житті машина! Він часом уявляв собі, як років у тридцять п’ять, влізаючи до салону низькорослого, але прудкого «ягуару», він зі щемом у грудях згадуватиме свою першу «копійку», яка зараз сумно дивиться на нього круглими старечими очима… Юрась Булочка висмикнув із-під сидіння ганчірку, протер бічні дзеркала, що робили машину схожою на клаповухого мопса, і ґречно відчинив двері з боку пасажира. Ліна збігла сходами і, не звернувши уваги на Юрасикове джентельменство, незграбно гепнулась у крісло й захряснула дверцята. — До мене додому за речами! — дала вона команду та клацнула паском безпеки. * * * Машина підстрибувала на місцями полатаній після зими трасі. Міцно тримаючи кермо й нахилившись уперед, Юрась Булочка обігнав абсолютно неприродної величини фуру. Перевалило за четверту годину. Наздоганяючи мандрівників, по небу сунулася дебела хмара, і коли вона доповзла до обрію й підім’яла сонце під себе, по даху машини затарабанив дощ, ляпнув у лобове скло. Юрасик наосліп посовав чорним важельцем коло керма. Щітки залипли на склі намертво. — Свинство, яке свинство! — пробурмотів Юрась і ще раз покладав важельцем, сердито стиснув вуста, стишив хід. Ззаду наближався моторошний гуркіт, й у бічне люстерко наш водій побачив розхлябану вантажівку, яка, здалося, перла просто на нього. Юрасик на частку секунди приплющив очі. Вантажівка пролетіла повз, страхітливо грюкаючи кузовом на всіх нерівностях дороги місцевого значення. Скло перед Юрасевими очима вкрилося чорними цятками. Видимість зникла, наче перед вікном хто пелену повісив. Наш водій пригальмував, висунувся з машини, ховаючи голову в каптур, почав швидко стирати бруд. Ще одна вантажівка — і в чорних цятках не тільки лобове скло, а й синя Юрасикова курточка. — Свинство! Яке свинство! — буркнула Ліна стиха. Безталанний водій набурмосився. З Ліною завжди так: одні кпини. От якби вона могла хоч тро-о-ошечки серйозніше до нього ставитися! Погляд Юрася Булочки затуманився, й перед внутрішнім зором постала яскрава картина. Він бачив святково прибрану редакцію: повітряні кульки з логотипом газети «Речовий доказ», збуджені голоси колег-журналістів, телекамери роз’їжджають вузькими проходами, Ліна на високих підборах, шампанське на столі самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича… На власному ж Юрасиковому столі — гора газет, і він стоїть коло столу й крупними літерами пише на останній сторінці: «Щасти! Автор» — і свій недбалий підпис. Рівно під його підписом палахкотить червоний заголовок на всю сторінку: ВІТАЙТЕ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ «УКРАЇНСЬКІ ХИМЕРИ»! Колеги дякують, починають читати оповідь, яка взяла перший приз, регочуть і тицяють пальцем у Юрася: «Ну, хлопче, здивував! Ну, не чекали! Та ти ж талантище!» Ліна підходить до столу, бере газету й простягає йому: «Прошу, підпиши й мені…» Він переможно всміхається і, на мить затнувшись, пише — як з гори летить: «З любов’ю — автор»… Юрасик тяжко зітхнув. Але онде вже і знак ДПС, онде й обмеження швидкості в 50 км на годину, і Юрась Булочка, скинувши ногу з педалі акселератора, зловтішно зауважив, що страхітлива вантажівка, яка обляпала йому синю курточку, похнюплено з’їхала з дороги під суворим поглядом автоінспектора. Проїхавши червону загорожу, Юрасик уже готовий був рвонути вперед, коли боковим зором відмітив біле якесь авто при дорозі, коло нього двох у синіх строях і червоний круг на довгій ручці, що викликав дратівливі асоціації. «Копійка» загальмувала. — «Екологи», — сказала Ліна, надула велику бульку з жувальної гумки й схилила голову набік, оглядаючи череватого хлопа, який робив їхній машині дивні знаки. Лівим оком Юрась бачив, як повз пролітають набундючені іномарки. Він під’їхав до владного жезла. Не мовлячи ні слова, черевань завовтузився ззаду машини, щось кудись під’єднав і наказав: — На нейтральній! Юрасик перевірив, що важіль стоїть у нейтральному положенні. Озирнувся зацьковано. Черевань націлив хижі очі на прилад зі стрілкою. — Тепер на середніх обертах! Юрасик, який уявлення не мав, що таке середні оберти і де їх можна перевірити, газонув. У пам’яті вигулькнула цифра три тисячі, потім спалахнуло дивне слово «тахометр», але не прив’язалося до жодного матеріального об’єкта. «Копійка» рикнула й у запалі аж підскочила. — Та тихше, тихше! — заволали ззаду. Журналіст трохи відпустив ногу. Ліна з цікавістю обернулася і побачила розгубленого череваня у синьому строї, який крутився коло свого приладу. Вона витягла записника й почала перевіряти, чи не лишилось у неї яких нагальних справ у Києві, аж тут черевань виріс перед лобовим склом. — Пощастило тобі, — розвів він руками. — Давай двадцять гривень. — За що? — пополотнів Юрась Булочка. — Випишу тобі талон на чотири місяці. У Юрасика відлягло від серця. Тремтячою рукою він обміняв двадцятку на білий талон із двома зеленими буквами «СО», тоді сів за кермо. Черевань нетерпляче махнув рукою, проганяючи «копійку», що на її місце вже приготувався заповзти офірний «запорожець». Юрась автоматично передав талон Ліні, лівою рукою вивертаючи кермо. Ліна поміркувала, а тоді жувальною гумкою хвацько приліпила білий прямокутник паперу до лобового скла. — Не чіплятимуться більше, — мовила вона підбадьорливо. «Копійка» поволі рушила. До містечка Рябокінь лишалось усього кілька кілометрів. Юрасик розслабився й навіть почав насвистувати пісеньку, яку Ліна не могла впізнати: фальшивив колега безбожно. Ліс обабіч дороги розступився, вдалині, показалися перші низькі будинки, сірі у сірому присмерку. Юрась Булочка уявив жовтенький двоповерховий готель із зірваним дахом. Маленька кімнатка на першому поверсі: ліжко, стілець, склянка з кип’ятильником на підвіконні, шафа з дверцятами, що ніколи не зачиняються. Двоє чорних і страшних прокрадаються у нічній сліпій темряві до вікна, зазирають усередину. Тоді один спритно виважується на руках, штовхає раму, заскакує на підвіконня, зникає всередині. Другий озирається, чи нема кого, і лізе слідом за товаришем. У кімнаті загоряються дві тьмяні цятки ліхтарів, двоє методично обшукують кожен закапелок. Аж раптом під вікном чути шарудіння, у прорізі на тлі чорного неба з’являється голова, гострий ніс, дві витягнені руки, які закінчуються таким характерним предметом з довгого цівкою. «Генде гох!» — рикає грізний голос. Постріли. Бійка. Сирена. Знову постріли. Двоє скиглять зацьковано. Переможець у синій куртці виводить розчавлених злочинців із дверей готелю й допроваджує до міліційного «бобика»… Під колесами «копійки» прудко майнула тінь. Ліна одною рукою вхопилася за серце, іншою вчепилася Юрасику в плече. Юрась перекинув праву ногу на гальмо, «копійка» стала дибки навпроти білого знаку «Рябокінь» і кілька разів смикнулася, глухнучи. — Кішка! — крикнула Ліна з запізненням. — Як ото моя Нявонька, — додала вона плаксиво. — Не чорна? — наполохано пробурмотів Юрасик і побачив, як темна тінь шаснула в кущі. — В пазуху чи поза пазуху? — і він обмацав «змійку» на куртці, не знаходячи, куди застромити руку. У присмерку не знати було, якої масті кішка — така ж темна, як і сам присмерк. — Ю-ра-си-ку! Звідки в тобі стільки забобонів? Ледь кішку не забив, а турбуєшся, чи часом не на щастя! — Ліна похитала головою і стала чаклувати над мобільником. — Привіт! — стиха мовила вона в трубку. — Упізнаєш? Я в місті… …«Копійка» сама віднайшла вузьку вуличку, знайоме обійстя й ґратчасту хвіртку. Вона загальмувала перед брамою нетерпляче, чекаючи, доки хтось її пустить у двір. Тяжко зітхаючи, Ліна вилізла з машини і розчахнула ворота. «Копійка», повна гідності, завернула у двір і застигла навпроти освітленого низького вікна під зеленим дахом. Із хати долинуло тихе гарчання. Двері розчинилися, відкриваючи зору невеличкі сіни. На порозі позіхав на всю пащеку великий чорний пес. Поруч із кудлатим Хованцем, обкрутивши довкруг себе пухнастого хвоста, сиділа жовтоока кицька й зводила білі довгі вуса в нитку, наче збиралася щось промовити. — Нявко, ти? — Лінин голос миттю захрип і зірвався. Розділ VII ЩЕЗНИК — Що ж робити? Що його робити? — бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. — Що ж робити? Ніхто, крім нас… І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються… А ми тут сидимо… Ніхто ж не знає… Що робити? Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцеві душевні терзання. Насправді ж вона міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, коли ноги наче б наздоганяють думку. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша. — Маю план, — промовила вона вагомо. Хованець здригнувся і застиг. Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав його вид. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав. — То йдеш зі мною? — нарешті не витримала нявка. Капловухий хованець скреготнув зубами, та знехотя підвівся. Товаришка миттєво оцінила ситуацію і, не даючи йому оговтатися, застрибала геть із галявини і за хвилину зникла поміж темними стовбурами старих сосон. Слідком за нею хованець ступив до бору, і сосни зімкнули верхівки, відрізаючи сонячні промені. Під чорними ногами тріскали гілочки, вгиналася суха брунатна глиця, а безтілесна нявка неслася десь попереду, майже не торкаючи землі. Сосновий бір перетворився на загущений змішаний ліс. Світло гуляло у високості, але не могло пробитися крізь щільне шатро гілля. Земля під ногами зробилася вогкою і важкою, і хованцеві здалося, що далі й зовсім почнеться багнюка, і лишень він подумав про це, як п’яти провалились у зимну трясовину. — Ох, де ж ти мене завела? — рикнув він. — Цить, — приклала нявка палець до вуст, — гляди. Хованець глянув. За кілька кроків від нього на горбку, який випинався з багнюки, сидів дивний дідок. Сам із лікоть, а сива борода — на сім ліктів. Голова велика, мов розпухла, а сам дрібненький. Дідок насвистував; закотивши ногавиці зашмарованих штанів, він ляпав ногами по воді та з цікавістю спостерігав, як далеко долітають брудні бризки. Хованець прислухався і зрозумів: те, що йому щойно видалося свистом, насправді було наспівуванням. Ох, ох, в драговині Я сиджу у трясовині, Коло мене жаба кумка — Прикликає свата-кума, Цвіт багна ясніє рясно, Низько небо, близько ряска, Кроки ловить чуйне вухо, Терпко пахне людським духом. Ох, ох, пізні гості — Білі кості… Хованець нервово заозирався. Безлюдне болото було тихим і неживим, навіть жаби, про яких співав дідок, і не думали ще кумкати. — Це від тебе хатою пахне, подом, людським духом, — глянула на нього нявка знизу вгору. Хованець здригнувся, уявивши власні обсмоктані й обгризені білі кості. — Хто це? — прошепотів він. — Капуш. — Ага, — мовив хованець і зробив два обережних кроки. Капуш підняв велику голову. Темні пронизливі очі зло зиркнули на двох непроханих гостей. — Доброго дня, — привіталася нявка. Хованець кивнув. Капуш невдоволено повів головою, відчув, що його щось не пускає, і маленькою чіпкою ручкою смикнув брудну довгу бороду. Почулося нахабне гиготіння, і хованець побачив, що якась крихітна потвора, яка було вчепилася в сиве волосся, нарешті випустила його й ляпнулася назад у болото. Капуш злісно засичав, потвора ще раз вигулькнула на мить і, примарилося хованцеві, скрутила бородатому дідку велику дулю. Капуш плюнув. — Ми до вас у невідкладній справі, — суворо повідомила нявка. Капуш пажерно облизнув тонкі вуста, за якими майнули гостренькі коричневі зуби. О, ці зуби точно можуть до білого обгризти будь-яку кісточку! — Ласкаво прошу, сідайте, — аж занадто люб’язно запропонував він, ховаючи в бороду хтиву посмішку. Нявка підібрала білу сорочку й церемонно всілася на горбку навпроти головатого діда. Хованець тупцяв поряд і ніяк не міг знайти собі сухого клаптика землі: ноги він уже замастив до колін, і тепер між пальцями стовбурчилась забрьохана жорстка солома. — Ох, яка гарненька дівонька, — солоденько заспівав капуш, простягаючи до нявки кістляві пальці. Він помацав її хазяйнувато, але нявка була худореброю, аж прозорою, і дідок невдоволено поплямкав губами і вже готовий був знову плюнути, але якась думка стримала його. Він перевів погляд на хованця. Той набундючився. — У тебе нюх гострий, а очі зіркі, — підлабузничала нявка до капуша, — маєш носом чути, де яка звірина, де яка істота пробігає. Скажи нам, звідки мертвим духом пахне? Опирячим духом? — Ох, скажу, скажу, — задріботів капуш, — тільки ходи-но до мене, дівонько, на коліна… Хованець смикнувся. Нявка ж напрочуд спокійно злізла з горбка, обтрусила сорочку, розмазавши мокру землю по всій пелені, і ступила назустріч дідкові. Той простягнув руки, ловко підхопив її і, всадовивши на коліна, почав лагідно заколисувати, хитренько примружуючи очі. — Ох, яка у тебе ніжна шийка, — бурмотів капуш, наближаючи зуби до нявчиної тонкої шкіри. Просто казковий дідок Ох, — подумав хованець, — заговорить, улестить, а тоді хап! — і затягне до себе під землю. І сидітимеш там тридцять і ще три роки, доки не врятує тебе якась добра душа… — Скажи спершу, що твій ніс говорить, — манірно відсторонювалася нявка. — Ох, які в тебе тендітні плечі, — далі вів своєї капуш. — Ні, — капризувала нявка, — перше про опирів! — Ох, які в тебе тонкі ручки, — колисав її капуш, а гострі нігті малювали загадковий малюнок на нявчиній долоні. — Ні, хочу про опирів! — у нявчиному голосі чулося роздратування малої дитини. Якби хованець під свою чорною шерстю міг червоніти, довколишній ліс уже би паленів від пекучого сяєва. Але він міг тільки світити сердито очима й потай шкірити зуби. — Опирі? — гойдався з боку в бік капуш. — А носик мій каже, що опирями оно звідти тягне, — махнув він сивою бородою. — Звідки? — одразу пожвавилась нявка. — А з тартаку! — ще один зліт бороди і ласкавий, медвяний голос: — Ох, які в тебе гарненькі очка… Нявка спробувала звільнитися, але з обіймів капуша не так легко було випручатися. Хованець відступив на крок і оглянув місцевість. Ондечки лісок, а в ньому тартак, тож якщо він зараз дасть шалабана цьому миршавому дідугану, вирве з його кістлявих рук нявку й побіжить, то коло тартаку опиниться дуже швидко — скажімо, хвилини за три. Але то лишень у тому випадку, якщо десь не гепне у багнюку і їх двох не засмокче болото. А капуш своє діло знає: вмить усі горбки поховає під воду, шукай потім, де його стати на сухе! Ні, план кепський. Нездалий план, треба визнати. Добре, план номер два. Хованець зміряв дідка з голови до ніг і спинив очі на бороді, яка зміїлася й викручувалася ледь не до самого лісу. Отож, він зараз робить кілька обережних кроків до лісу, хапає капуша за бороду й зав’язує вузлом довкола найближчого стовбура… Хованець позадкував. Капуш підняв голову й зло блимнув очима. Борода підстрибнула й поповзла, обкручуючись довкола горбка, що на ньому сидів дідок. План номер два провалився. Гаразд, план номер три. Хованець занурив долоні в болото й набрав повні жмені бруду. Якщо він зараз добре ляпне капушеві в зморшкувате личко, та заліпить йому противні його очі, а тоді вхопить нявку і чкурне до лісу… Різкий біль, наче від долоні зараз відкрають шмат плоті чиїсь гострі зуби, стрельнув у руку. — Ох! — скрикнув хованець. Він відсмикнув руку й утупився в темну долоню. Жодного сліду не проступило на шкірі. Що ж це було? — Ох-ох-ох! — передражнив його хтось писклявим голосом. Крихітна потвора, підстрибуючи на кривих ніжках, тоненько підсміювалась і дражнила великого незграбного хованця. — Ох-ох-ох! — підспівувала вона. — Хто ще сказав «ох»? — почув раптом хованець здушений голос. Капуш несамохіть випустив нявку і тепер хижо озирався. — Хто ще сказав «ох»? Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве «ох» і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те «ох» лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Капуш запаморочено вертів головою. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися… Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі. * * * — Хух! Хованець гадав, що вже ніколи не відсапається. Нявка впала на землю й, розтуливши маленького ротика, по-риб’ячому хапала повітря. Після забігу на коротку дистанцію її сил забракло навіть на коротке й змістовне «хух». Нарешті нявка перевернулася на живіт, тоді стала на коліна, а далі сіла. — І чого, питається, я за тобою бігаю? — заговорила вона. Хованець опустив очі. Непомітним рухом він помацав зелену нитку-волосину, якою нявка одного разу рятувала-зашивала його драну шерсть. Але нявка помітила його рух. — Радієш, що я себе до тебе пришила? — зашипіла вона. — Не радій! Ото зараз видеру волосину свою від тебе, тоді подивимось, якої заспіваєш! Усі кучері по лісах-болотах розгубиш! Хованець затулив латку чорною долонею. Вітер війнув і пригнав важкі звуки: дзижчання пили, тяжке «гах» дощок, що падають на землю, скрегіт металу і роздратовані крики. — Тартак уже близько. Ти йдеш? Нявка з незалежним видом знизала плечима й посунула на звук. А звук наростав. Спершу далеке дзижчання набрало голосу, розкотилося лісом, рвучися понад верхівки дерев. Лункі удари дерева об землю робилися дедалі важчими, земля щулилась і болісно видихала. Що ближче підходили мандрівці до тартаку, то неспокійніше їм ставало: до звичних механічних звуків долучався звук дивний і потойбічний: монотонний, неживий, тяжкий для вуха. Нявка стишила ходу й наче ненавмисно спіткнулася, аж хованець налетів на неї, збиваючи з ніг. Підхоплюючи товаришку на льоту, він відчув, що під білою сорочкою нявка тремтить, як у пропасниці. Хованець покрутив головою і міцно взяв її за руку. Звук наближався. Ось уже можна розрізнити слова. Руки, вправні до роботи, Розгулялися до поту: Сотень пилок ярий дзвін — Як руки одної чин. Древо падає і плаче, Пилка свище, дошка кряче, Розлітається на дві, Голос губиться живий. До роботи руки вперті: Підростає голос мертвий! Нявка йшла з широко розплющеними очима. Такого вона ще не бачила: тисячі малих, кудлатих, з хвостами й цапиними ріжками, у червоних жупанчиках тягнули, крутили, стукали, пиляли. Те, що тільки-но було деревом, раптом розпадалося на дошки, які самі собою вкладались у стоси й за мить зникали геть з очей. Нявка замружила очі, тоді зробила малу щілину й глянула. Їй здалося, що дерева лягають під пилу самі, і що пила крутиться сама, а курява стружки злітає в повітря, забиваючи дихання. І лише нав’язливий звук одностайної пісні вернув її до дійсності: не самі вертілися механізми — коло них миготіли волохаті руки. Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг притиснути її до піраміди зрубаних дерев з обчухраним гіллям. — Диви, — сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку. Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові — круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос. Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос. — Це він, — шепнула нявка. — Він, — підтвердив хованець. — Щезник, — вихопилось у нявки. — Не промовляй уголос! — цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих. Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди. Розділ VIII КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА «Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще — солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води — неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору…» Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс «Українські химери» має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз — все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину — сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків… Ліна рішучо постукала в двері готельного номера. — Ти тут? — спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі. — Смітиш? Покоївці роботи додаєш? — Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: — «…червоними плямами свіжої крові…» Детектив пишеш? Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю. — Ю-ра-си-ку, вдягайся, — повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. — Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула… Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину. Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней… Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. «Зачепить, — перелякався Юрасик, — тільки б не зачепив!» Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. «Що за кара!» — ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо «копійці», фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою «У» і зубатою буквою «Ш». — Що це в нього таке? — спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм. — Учень Шумахера, — процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби. Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. «Реєстратура, — здогадався Юрасик про перший поверх, — а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест…» Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини «швидкої», але сьогодні чомусь нікого не було. Навіщось Ліна постукала, а що відповіді не було, відчинила й, переступивши через ребристий сталевий килимок, пройшла крізь внутрішні двері, щоб опинитись у просторому вестибюлі лікарні. Гардероб був порожній і темний, а от в аптеці світилося, хоча нікого не видно. Ліна роззирнулася, шукаючи очима Ореста. На білій кам’яній долівці вестибюлю відбилися чиїсь чорні великі сліди, які розкреслили прямокутник підлоги на дві майже рівні смуги. Услід за Ліною Юрась теж зазирнув до вестибюлю й, не побачивши Ореста, розслабився та сміливо зайшов досередини. Здавалося, в лікарні нікого нема, тільки в реєстратурі ще хтось сидить. Юрасик наблизився й мимоволі зазирнув у віконечко. Звідти на нього війнуло шалом карих очей на миловидному личку, обрамленому чорними косами. Реєстраторка в рожевому светрі підморгнула йому та грайливо посміхнулася. Юрась Булочка несамохіть відскочив від віконечка, зором прикипівши до тонких рук, які лежали на дерев’яній конторці, націливши гострі червоні нігті просто на нього. — Ліночко, ви вже тут! — привів його до тями знайомий голос. — Маріє Павлівно, я вам про них казав… Голос, який так недбало говорив до дивної реєстраторки, належав Оресту. Юрасик схаменувся й простягнув руку для привітання. Тоді перевів погляд на реєстраторку. Марія Павлівна, сива, з побляклими очима й тонкими вустами, привітно кивала Оресту. Пухкі немолоді руки її безвільно лежали на конторці. Юрась відступив на крок. Відьомське видиво ще стояло перед очима, серце його важко гупнуло, яскраві кола заметляли перед ним, і він приготувався зімліти. — Ліночко, ходімо зі мною, — торохтів Орест. — Я тобі вчора забув показати… Я ж ніби звістку з того світу дістав! Через Шурика, ну, Олександра Остаповича… Он, глянь! — Орест витягнув щось із кишені. Юрасик скосив очі. У великій долоні зблискував дрібний металічний предмет. Роздумавши умлівати, журналіст наблизився й зазирнув у долоню. Маленький ключик був незвичної форми — такого замка він собі не міг уявити. — Від чого це? — спитав він жваво. — В тому й річ, що я поняття зеленого не маю! Приніс, нічого не пояснив, а тоді помер! Ні, ви собі уявляєте? На моїй родині точно якесь прокляття: в один рік — батько, мати, а тоді ще батьків друг! — Ану, дай подивитися! — Ліна вихопила ключик з Орестової руки, піднесла до самих очей. — Тут щось написано… Юрась Булочка придивився. І справді: на ключику чиясь наполеглива рука видряпала чи то літеру, чи то цифру. Він забрав у Ліни ключ і підніс до світла. Щось ця літера йому нагадувала… Щось таке знайоме!.. Де він міг бачити оцю смішну карлючку? Спогад — чи то інститутський, чи то домашній. Словом, давній спогад, в яких закапелках пам’яті його тепер шукати?.. — Але й це не все! — збуджено провадив Орест. — Вчора, якраз перед тим, як ви приїхали, дзвонять мені з лікарні. Новий головний лікар дзвонить, він батька тут заступив… Отож, дзвонить мені й каже: приїдьте, будь ласка, тут після Святослава Палиповича лишилися книжки, речі, якась скринька замкнена, треба забрати… — Скринька замкнена? — Ліна стрепенулася. — Кажеш, скринька замкнена… Юрасик повів бровою. Якби ж то все було так просто! От вам ключик, а он вам і скринька! Ні, так нецікаво. Тільки-но зав’язка, ще й кульмінації не було, а ось вам уже й розв’язка. Поламає всі закони жанру! Юрась гарячково став думати, як йому проникнути в те приміщення на другому поверсі, де світилося вікно, раніше від Ореста й Ліни та тимчасово заникати скриньку куди-небудь… Не дійшовши до ліфта, трійця завернула на сходи й піднялася на другий поверх. Довгий коридор розходився на два боки; прямий його кінець губився далеко в сутінках, а другий повертав під прямим кутом і зникав десь за рогом. Орест повів журналістів прямим відтинком коридору, відраховуючи двері. Коло дверей із табличкою «73» він зупинився й постукав. Ніхто не відгукнувся. Тоді Орест сміливо шарпнув двері й зазирнув досередини. Просто по центру кабінету стояла велика картонна коробка, а довкола неї — в’язанки книжок. Юрасик оцінив і коробку, і з десяток пакунків з книжками та в уяві намалював багажник своєї «копійки». Ні, в «копійку» цей вантаж не влізе. Хіба що якби Орест пішов пішки, а він дещо розклав на задньому сидінні… Ліна підскочила до коробки. Та була вщерть наповнена всіляким непотребом: ручками, м’ятими візитками, старими касетами, під стінкою вертикально стояло кілька пластикових течок із паперами, коробки з підписаними дискетами. Все це мало стосуватися роботи Святослава Пилиповича, все це можна було лишити на завтра. Сьогодні ж їх цікавила тільки одна річ… Ліна розгребла мотлох у коробці й нарешті докопалася до маленької дерев’яної скриньки, яка зачаїлась у куточку на самому денці. Світлого дерева різьблена скринька, вочевидь карпатського походження, була замкнена на маленький висячий замок. Не обертаючись, Ліна простягнула руку за ключем. Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував. — Я розчарована, — зітхнула Ліна. — Так, розчарування має місце, — підтвердив Орест. — Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа… — Одну загадку легко розкрити, — простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. «Клац», — почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою. Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки. Оресту одного погляду було досить, щоб упізнати материну руку. Листи були адресовані Святославу Пилиповичу Шапці. — Я не читатиму їх, — сказав Орест рішучо. — І не варто, — підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. — Як ми це все завантажимо в твою машину? — повернулася вона до молодшого колеги. — Отак і завантажимо, — стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою… …На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного — і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч. — Тримай, тримай, бо впаде! — репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна. — Ну, можна їхати, — промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним… — Ти машини не тарань! — вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту. — Послухайте, — заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, — я тут що подумав… Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис… Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері? Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила: — Якщо це літера… Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться — і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима… У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі «сорочки» вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд знайомими. Подумки він простягнув руку й узяв верхню візитку, перевернув чорними літерами до себе. З лівого боку світилася велика грецька літера. Зараз я її згадаю, подумав Юрасик… Розділ IX ВОРОЖКА Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини. Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід. Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі. Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою — веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош — найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже — все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» — і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два. Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці. — Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів. — Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика. — Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною. — В якій же справі? — весело поцікавилась вона. Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово. — Мені… вас… рекомендували… — Так-так, — заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл. — Тут така ситуація… — продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю… — Я вас слухаю, — лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки. — Якби ви згодилися допомогти… Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу: — Та ви не нервуйтесь, — і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго. Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася. — Ви пригощайтеся, — сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. — То що за проблема? — спитала пані Мокош і всілася до столу. Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь. — Ну, і вони втекли, — закінчив він свою розповідь. — Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника. — Нетрадиційними, так би мовити, методами… — промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт. Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника[5 - Нижник — валет.] у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю[6 - Краля — дама.] у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», — подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка. Тим часом пані Мокош розкладала на столі хрести і віяла, змішувала карти, знову викладала чудернацькі фігури, одні карти відкидала, інші долучала, і за кілька хвилин у Валерія Нечипоренка запаморочилось у голові, і він, дивуючись сам на себе, потягся зубами до персика й відкусив великий шмат, але то ще півбіди, бо затим він голосно сьорбнув, ковтаючи сік, який рясно потік йому по підборіддю. Сестра священика, не звертаючи на гостя жодної уваги, продовжувала гратися з картами, тільки очі її ставали дедалі зосередженішими. Нарешті вона виклала на столі восьмикутну зірку і втупила в неї стривожений погляд. — Як я і гадала, — буркнула вона до себе. Валерій Нечигюренко, не знаючи, куди подіти кісточку від персика, скинув очі до Божої Матері та зробився схожим на великого пса, який чекає команди від хазяїна. Але пані Мокош продовжувала мовчати. Тоді молодий міліціянт, який на таке відповідальне завдання вбрався у цивільний одяг, кинув погляд на стіл. У центрі восьмикутної зірки лежав дзвінковий[7 - Дзвінка — бубна.] нижник, а до нього зловісно всміхався виновий[8 - Вино — піка.] король. У ногах у нижника — два вусаті джокери, схожі між собою, як близнюки. По праву руч його — жировий[9 - Жир — трефа.] нижник, а ліворуч, біля самого серця — чирвова краля. На кралю вигострений спис націлив виновий туз. Довкруж їх миготіли малюнки очкової дрібноти. Валерій Нечипоренко, який на ворожінні не розумівся взагалі, до винового короля поставився напрочуд легковажно. — То що там? — спитав він сестру священика і, долаючи невіру переконаного матеріаліста, приготувався почути ім’я зрадника. — Все так, як я і гадала, — повторила пані Мокош і подивилася уважно на гостя. — Зрадника не було. Вам важко буде таке усвідомити, але вони дійсно втекли самі. Бачте, в світі не все так просто… «Що за лекція з надприродних явищ?» — подумав Валерій Нечипоренко роздратовано. Він наосліп ухопив з тарелі персик і застромив у нього зуби, та не цвіркнув сік із м’якого плоду, а натомість зуби відчули спротив чогось твердого, а в роті немилосердно запекло. Валерій Нечипоренко скосив очі донизу й побачив, що тримає в руці чорну редьку, і хвіст її нахабно націлився йому в око. Сестра священика продовжувала говорити: — Ті двоє… Мені колись випало з ними зазнайомитися. Так от, вам не варто їх ловити, бо то нічого не дасть. Усе одно втечуть — і вп’яте, і вдесяте. Бо вони вже отримали завдання від винового короля… * * * Містечко Рябокінь лишилося далеко позаду. Дорога глибше вгризалась у ліс, а Юрась Булочка тиснув на газ і не хотів собі зізнаватися, що він безнадійно заблукав. Одне добре: Ліна зосталась зі своїм старим другом та його величезним псом породи ньюфаундленд, тож нікому було кпинити з бідолашного водія. Лісова піщана дорога кружеляла й заплутувала сліди, і Юрасик покладав надії тільки на одне: десь же вона має закінчитися! «Копійка» важко перевалювалася через горбки й загрузала в ямах, але вперто пхалась уперед, у цій прикрій ситуації чи не вперше ставши господареві справжньою спільницею. Ідея відремонтувати щітки в Рябоконі, треба визнати, вичерпала себе ще на восьмому кілометрі блукань. Той приватний гараж, у бік якого махнула рукою адміністраторка з готелю, мов крізь землю пройшов: скільки Юрась не шукав його, більше ніхто вказати на нього не зміг. Роззлостившись на самого себе, Юрасик із серця заїхав у найглибшу баюру й, глянувши на сонце, яке швидко повзло на захід, та на високий ліс довкола, заглушив двигун і спробував зорієнтуватися, в якому напрямку шукати зачаклований Рябокінь. Удалині, де ґрунтівка губила свій сірий хвіст, з дорожньої куряви виступила жіноча тонка фігура. Рожева хмара попливла на сердитого журналіста, наблизилась упритул, і Юрась Булочка з дивним трепетом і тремом побачив карі очі в обрамленні чорного зміїстого волосся. — Добридень, — співучо привіталася жінка в рожевому светрі, що ховався під сріблястими струмками довжезного плаща. — Доброго дня. — Ви, проше пана, заблукали? — в чорному оці чаїлася загадка. — Ви вгадали. — То вас блуд водить, — засміялася жінка притишено, — а Рябокінь — він отам, за два повороти! — Дякую, — мовив Юрасик розгублено. «Копійка» задирчала, розвернулась і покотила в протилежному напрямку. Відьма в рожевому светрі радісно змахнула рукою і широко й весело посміхнулась. Кілька поворотів — і дорога з розгону вдарилась об глухий паркан. «Копійка» різко загальмувала, Юрась пару разів підстрибнув у кріслі й нарешті зупинився. Щільний паркан був досить високим, щоб звичайна людина не могла рукою дістати його краю, але не аж таким високим, щоб Юрасиків відчай не зміг подолати його. Зачепившись рукою за якусь грубу гілляку, відчайдушний журналіст вперся ногами в паркан і виважився на руках. Ліва долоня намацала край, він зробив відчайдушний кидок і завис на нетесаних дошках. Нелегка, ох, нелегка доля журналіста, та хіба дарма він з дванадцяти років чи не щодня вправлявся в «підйомах з переворотом» на вузькій трубі, забитій батьком над вхідними дверима просто впоперек коридору? Перевалившись через край паркану, Юрась Булочка важко гепнув на землю. Він шукав людей. Хто ще допоможе йому виплутатися з цього зачаклованого лісу? Опинившись по той бік паркану, Юрасик зрозумів, що потрапив на старий тартак. Недавня присутність людей ще вчувалася тут, але пустка потроху наповзала з усіх щілин й витісняла людський дух. Юрась обійшов струхнявілі колоди, що розкотилися й тепер заважали вільно пройти, натрапив на поіржавіле колесо пилки, яку невідь-чому не тільки звідси вчасно не прибрали, а й, що найдивніше, і досі ніхто не вкрав, побачив уламки дощок і купи якогось старезного мотлоху. Тартак мовчав і справляв гнітюче враження. Людей тут не бувало вже давно, але Юрасиків довгий ніс потягнув його через сміття, мокрі дошки й старі залізяки вперед — туди, де похилився півзогнилий будиночок контори. Облізлі двері були замкнені. Юрась Булочка прихилився плечем і натиснув; двері рипнули, але не піддалися. Тоді він обійшов контору й зазирнув у вікно. В голові зринула шалена думка, що в конторі в якій-небудь шафі лежатиме карта проклятого лісу, і він не проганяв її, а навпаки — підігрівав. Крізь розбите вікно, з якого стирчав брудний уламок скла, Юрасик побачив приміщення, в якому не лишалося вже нічого: ні шафи, ні столу, ні стільця. На загидженій підлозі ще виднілися сліди великих черевиків, які наче зберігали людську присутність. Двері до сусідньої кімнати були відхилені, і звідти зненацька долинув звук, який змусив Юрася Булочку завмерти. В кімнаті хтось був. І цей хтось неголосно розмовляв. — Ви мали перешкодити зустрічі, — сказав хтось хрипкувато. Юрасик силкувався зрозуміти, чий це голос — чоловічий чи жіночий, але не міг. Для чоловічого, може, й зависокий, для жіночого — занизький. Голос, у якого немає статі. Юрась Булочка обережно вийняв гострий уламок шибки та прихилив до стіни, потім виважився на руках і наполовину вліз у кімнату. Стало краще чути, але в проріз дверей було заледве видно крісло й над ним — темну маківку того, хто говорив. — Зустріч-бо відбулася! І так невчасно! Син лікаря зразу побіг обшук у батьковій хаті робити. Що шукав?.. Ну, чого ви на мене вирячилися? Юрасик трошки посунувся праворуч. Йому стало видно ще сантиметрів десять кімнати. В ці десять сантиметрів вмістився рукав чорного пальта, з-під якого визирав грубий п’ястук. Юрась перевів погляд нижче. Під пальтом ховалася нога, взута у важкий черевик із тупим носом. Товсті підбори міцно стояли на землі. — Втечею ви себе, звісно, деякою мірою реабілітували, — у хрипкому голосі забринів сарказм, — але все одно певності нема, що я можу доручити вам щось відповідальне… Той, який був у чорному пальті, явно затеплому для погожого весняного дня, хитнувся. Юрасикові очі встигли зафіксувати тяжке підборіддя й коротке-коротке русяве волосся. Рум’янець на всю щоку світився навіть у півтемряві старої контори. — Поки що завдання просте, — говорив голос, — слідкуєте за сином лікаря. Маю знати кожен його крок, кожну телефонну розмову. Якщо той приїжджий привіз йому інформацію, він нею спробує скористатися, а ви… Коротко стрижений у чорному пальті кивнув і ступив крок убік. Юрась Булочка побачив, що трохи позаду нього стоїть майже точно такий самий — великий, рум’яний, у чорному пальті й грубих черевиках. Другий теж синхронно кивнув і знову зник з-перед очей. Юрасик раптом із жахом усвідомив, що якби вони підвели погляд від того, хто сидів у кріслі, неминуче мали б помітити силует непроханого гостя на тлі ясного неба. — Покладаюся на вашу кмітливість, — ядуче сказав хрипкий голос. — Щоб не мати мороки зі свідками, легше не позбуватися їх вчасно, а взагалі не набувати… Двоє у чорних пальтах хитнулися, в очах синхронно майнула хмаринка — подив і напруга. Дивний голос розтлумачив: — Син лікаря нехай поживе іще. Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу — кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність: — Убити тільки в крайньому разі. Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення. У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. «Копійка» нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом — подалі від старого тартака. Розділ X ВОВЧА ЯМА — Тіка-а-ай! Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим. Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку… Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили… Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: «Гаплик», — і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою. І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, — цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою… На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить. Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха. Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити. — Тихше, тихше, — заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. — За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли… Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху. — Оно вже й ріка поруч, — лагідно муркотів хованець, — ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться — то в місті світло по хатах почали запалювати… Ну то як — рушаємо? Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі. Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його. Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів — і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї. Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона — зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав — взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю. — Кхе-кхе, — прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, — виходить зі всього, що нас блуд учепився… У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова: Як почну тобов блудити, Круг скирти тебе водити, Світлу в мороці не вір — Не пущу тебе у двір: Будеш лазити круг хати, Всеньку ніч дверей шукати, У болото заведу, У багнюці потоплю! Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним — прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною. — Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!.. Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані. — У, погань! — висварився хованець. — Упіймаю — підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого! Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити. — Відвернися, — наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. — Можеш повертатися, — дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню! — Як ти це зробила?! Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку. — Так і стовбичитимеш тут? — підштовхнула нявка товариша. — Чи, може, час би й рушати? Рушати і справді був час, бо незважаючи на те, що околицю хованець виходив уздовж і впоперек, тільки тепер стало ясно, що блуд недарма свій хліб їсть: він завів нявку й хованця на другий кінець лісу й вивів не до ріки, а до озера. Це воно так принадливо й заклично пахло хованцю, коли він шукав дороги до міста. Тепер, щоб вийти до ріки, а звідти й до міста, треба було повернутися лісом навспак, і це був добрячий шмат шляху, а нявка й так ледве тягнула ноги. Зараз дерева чемно розступалися й похнюплено хилили віття, знаючи, що завинили. Хованець натрапив на стежку, й далі дорога пішла веселіше. Обминаючи болото, їм довелося зробити великий гак, але й це вони сприйняли по-філософському, розсудивши, що, зрештою, такої погідної весняної ночі прогулянка лісом — саме те, про що мріялося цілу зиму. Щоправда, перспектива відпочити на печі віддалялася, та що поробиш?.. Стусани долі варто сприймати мужньо. Удалині почувся тріск гілля й шурхіт, свиснуло пугою. Хованець на мить зупинився, але нявка потягла його за собою. За хвилину вони опинилися на галявині, з другого боку на яку виходила начебто отара овець. Хованець кліпнув. Сірі вівці мали довгі писки, гострі вуха й довгі хвости. Сірі вівці щось занадто скидалися на… вовків! Хованець ошелешено позадкував і наштовхнувся на рішучу нявчину руку. — Стій тут! — мовила вона. Але хованець не міг стояти, ноги йому підкосилися, й він важко сів. І тоді побачив, що веде отару вовків великий чоловік, вдягнений у свитку. Свитка на ньому чомусь була на лівий бік. Місяць вискочив з-за хмари й освітив дивне видовисько, і хованець спостеріг, що чоловік не має тіні. Все має тінь — і дерева, й кущі, і вовки, — а він не має. Тим часом чоловік розсадив вовків у коло й почав їм щось роздавати. Здалеку кепсько було видно, але хованцеві привиділося, що то були окрайці хліба, і він вельми здивувався: щоб вовки та й хліб їли? Вочевидь, то якась системна помилка… — Це хто? — пошепки спитав хованець у нявки, намагаючись оцінити, з якого боку вітер і чи не несе його власний людський, теплий запах вовкам, які зараз всі, як один, поведуть носами, обернуться до нього, зроблять перші обережні кроки… Другої гонитви за один день хованець просто не витримає. — Полісун, — відповіла нявка. — Ти не дивись, що то вовки з ним. Він вовками так командує, що в нього вони сумирніші за овець. Тут у мене навіть план один намалювався… — Твої плани… — буркнув хованець. Нявка почекала, доки вовки розправляться з тими окрайцями, що їм приділив полісун, позадирають писки до місяця й завиють. Моторошне виття рознеслося лісом на всі боки, і хованець уявив, як на околиці містечка в хатах люди кинулися міцніше замикати вікна й двері… За виттям він не почув, коли нявка підхопилась і рушила до полісуна. Він напружився і звівся на нетвердих ногах. Один крок, другий, третій. Маленькі крочки, повільні, але вперті. Легковажна ж нявка спокійнісінько наближалася до самого вовчого кодла. Он уже видно, як б’ють хвостами сіроманці, як перебирають чутливими лапами, як стараються переспівати один одного. Ледь не наступаючи на тремтливі хвости, нявка пробилася до центру кола й стала перед чоловіком у свитці навиворіт. Несподівано помітивши гостю, чоловік схилив голову набік й запитально підняв брови. Вовки самозречено вили; очі мали затуманені й обернені всередину себе, незрячі, наче полісун напустив на них мару. Один із вовків, найменший, виводив так жалісливо, що хованцеві на очі навернулися сльози. — Доброї ночі, — швидко привіталася нявка й тицьнула пальчиком у найближчого вовка, — його можна якось вивести з трансу? Полісун вирячив очі. Від нявчиного нахабства у нього просто забракло слів. — Ти хто така? — нарешті видушив він із себе. — А, вибачайте, я нявка, а то хованець, — вона махнула головою десь позад себе. — То його можна вивести з трансу? — Та вже якось можна, — гмикнув полісун. — А ви не могли б оцього одненького привести до тями? Мені він просто вкрай потрібен! — і нявка рубанула себе долонею впоперек горла, підтверджуючи, що так-таки вкрай потрібен. Полісун прискалив око, тоді щось шепнув найближчому вовкові, той позіхнув солодко, потягся всім тілом. — Ну, тепер що? — спитав полісун заінтриговано. — А тепер з вашого дозволу я попрошу цього вовчиська доправити мене додому. Вірите, ноги вже просто не ходять. Такий шалений день сьогодні видався!.. Не гаючи часу, нявка вискочила вовкові на спину й п’ятами стисла йому боки. Сіроманець напрочуд сумирно озирнувся, побачив зеленокосу лісову істоту в себе на спині й похнюпив голову. Полісун з такого дива тільки руками розвів. — Ну, ми поїхали? — підвела до нього голову нявка. — Хованцю, наздоганяй! — Бувайте здорові, — відступив з дороги полісун. — Верніть мені вовка до сходу сонця! — Обов’язково! — крикнула наїзниця, впиваючи п’яти, як остроги, вовкові в боки й пускаючи його клусом[10 - Клусом — риссю.]. Хованець на безпечній відстані оминув вовче кодло й рвонув товаришці навздогін. Ліс поглинув їх миттєво, і зникла галявина, на якій щойно тупцяло дивне вовче збіговисько, навіть багатоголосого виття не стало чути, й хованець би подумав, що те все йому намарилося, якби попереду не бачив двоголову тінь: вовчий тулуб, а на ньому дівоча маленька фігурка. Фігурка віддалялась, і хованець набавив ходу. Вовк добре знав свій ліс: не чекаючи нявчиних вказівок, нюхом вишукував потаємні стежки й сунув до містечка найкоротшою дорогою. Часом він, щоби ще скоротити дорогу, перестрибував через кущі, крізь які по землі було не пробитися, і хованець тоді кляв його на всі заставки: йому-бо доводилося кущі оминати й пришвидшувати біг. Попереду темніло провалля. Хованець не бачив здалеку, але міркував, що це має бути ярок, який вовчисько, ясне діло, з ходу переплигне, а йому доведеться спершу спускатися донизу, а тоді дертися нагору… Вовк таки дійсно стрибнув. Пролетівши довгою тінню над яром, він торкнувся передніми лапами землі й готовий був уже приземлити задні ноги, коли раптом сталося таке, чого хованець не міг пояснити: вовчі передні лапи пройшли крізь землю, й за мить і він, і нявка, що міцно вчепилася в сіру шерсть, провалилися геть з очей, наче їх і не було. Хованець скотився в ярок, ледь не зламавши собі шию, видряпався нагору й застиг над чорним отвором. Із дна вовчої ями світили дві пари безпомічних жовтих очей. Розділ XI НА ХВОСТІ Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців. На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них — два схожих між собою юнака — і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття. Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю. — Валерію Миколайовичу, — мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, — викликали? — Угу, — буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. — Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях! Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни. — Сідай, — сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. — У мене для тебе є відповідальне завдання… Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш — і побачиш людину до самого дна… Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими. — Марадоно, — звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника… йой, що тут згадувати! — Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа… Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився. Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою. Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено — як на свій дивакуватий вигляд — кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого. Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч. Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис «МОЛОКО», тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою. Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе «гав». «Хованцю, хто там?» — долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути. Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла «копійка», з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію. Наблизившись до машини, Марадона посмикав дверцята, які виявилися незамкненими, тоді відчинив капот і від’єднав одну клему від акумулятора. «Копійка» ображено писнула й якось зразу осіла. Марадона заспокійливо поплескав її по боці й захряснув капот. Зробивши свою чорну справу, він іще раз озирнувся на хату й побіг тим самим шляхом назад. Повернувся він уже на мотоциклі, але не став під’їжджати до хвіртки, а зупинився в кінці вулиці і здалеку вдоволено спостерігав, як троє людей — двоє чоловіків і одна жінка — бігають довкола машини, яка не хоче заводитись. Марадона дочекався, доки вони здогадаються підняти капот і зазирнути всередину, і полегшено зітхнув. Робочий день його починався навдивовижу вдало. Тьху-тьху-тьху, і надалі все йтиме в тому ж темпі… Трійця вже розсілась у машині й готова була вирушати. Мало хто б повірив, що у Марадони, такого недолугого на вигляд, може бути такий чудесний мотоцикл — сучасний, тихий і слухняний. Тільки-но «копійка», пихкаючи та кашляючи, від’їхала від хати, мотоцикл коротко диркнув й одразу ж загудів неголосно й рівно, наче хотів вибачитися за оте несподіване «дир-р-р». Не знати коли на вершникові опинився чорний шолом, трохи припалий пилом, як і сам мотоцикл, який мало вирізнявся серед інших транспортних засобів на вузьких і здебільшого занедбаних вулицях містечка Рябокінь, і тільки чуйне вухо й гостре око зі звуку мотору і з виду окремих деталей мотоцикла могли спостерегти, що за чудо-машина петляє поміж горбів і ям ґрунтівки, задля годиться присипаної гравієм. «Копійка», яка підскакувала на кожній нерівності дороги та скреготала, не помічала «хвоста». Зрештою, і помітити його було важко: Марадона незбагенним чином ще жодного разу не впустив потрібну машину з очей, але сам на очі не потрапляв і примудрявся весь час триматися в тіні. Виїхавши на ширшу вулицю, що вела вже за місто, він хвацько крутився між машинами, але дивна річ: жодного разу не порушив правила дорожнього руху. Хвилин десять їзди Марадона радів приємній пригоді, яка впала йому на голову неждано-негадано завдяки чуйному ставленню начальства, але в якийсь момент райдужний його настрій вивітрився. Марадона зосередився. Він відчував незрозумілу тривогу, але ще не збагнув, звідки походить оте щемке передчуття небезпеки в серці, яке ніколи його не зраджувало. Ще один поворот — і невідь-звідки на дорогу просто перед його носом вигулькнув масивний джип, ледь не підрізавши мотоцикл і не перекинувши, а тоді на всі колеса полетів наздоганяти «копійку». Ні, сумнівів тут не могло бути: джип націлився на ту ж машину, що й сам Марадона. Вправний мотоцикліст, у якому прокинувся азарт мисливця, кілька хвилин задоволено спостерігав, яких зусиль коштує джипу не відстати на вузькій дорозі від «копійки», і з хвилини на хвилину очікував, що трійця в переслідуваній машині таки запримітить оте здорове страховисько з затемненими вікнами. Але минула хвилина, друга, і вдалині навіть уже можна було вгледіти лісок, а «копійка» виявляла злочинне недбальство до власної безпеки: ніхто з трійці не озирнувся назад, і навіть водій, якщо й зиркав у люстерко заднього огляду, нічого дивного там не помічав. Марадона натиснув на газ і наблизився впритул до джипа, щоб краще роздивитися номер. Закарбувавши номер у пам’яті, Марадона стишив біг мотоцикла й кілька разів кинув рвучкий погляд на будинки обабіч вулиці — і зрештою запримітив те, що його цікавило. Зупинивши мотоцикл, він одним рухом скинув шолом і пожбурив його на сидіння, і шолом, який мав одразу ж злетіти з сидіння й котитися крутою вуличкою до самого низу, дивовижним чином зачепився за ручку керма й застиг. Марадона ж у цей час перебіг на другий бік вулиці й уже тиснув на кнопки синього телефону-автомата. У щілині стирчала картка, а у віконечку висвітлювався загрозливий напис, що грошей стане хіба на одну хвилину місцевих розмов. — Це я, — захекано сказав Марадона у трубку. — Слухай, дивна справа: за ним ще один «хвіст». Темний джип, номер… записуй… — Марадона на мить заплющив очі, викликаючи з пам’яті потрібний набір букв і цифр. — їдуть по Степана Бандери, вже майже на виїзді з міста. Бий мене вража сила, якщо зрештою вони не опиняться на тому старому тартаку… Ага… Тут телефон-автомат сердито писнув і розірвав розмову, й у віконечку висвітився напис, який звучав приблизно як «бувай здоровий, приходь іншим разом із грішми». Не відомо навіщо Марадона витягнув зі щілини використану картку й запхнув собі до задньої кишені штанів. Перетинаючи вулицю, він подумки вже заводив мотоцикл, і той, наче вмів читати думки господаря, виструнчився й завівся від одного дотику. Марадона добряче газонув, і мотоцикл рвонув уперед, бризнувши з-під коліс дрібним шутером. Якби хтось завдав собі труду спостерегти його збоку, то не міг би не зітхнути з заздрості, бо прекрасний мотоцикл вітром летів над шляхом, в повороти входив так, ніби для них і народився, а перешкоди обминав чітко, наче вони самі поступалися йому дорогою. Три хвилини — і він надолужив згаяний час, і попереду вже виднівся масивний зад джипа. «Копійки» ще видно не було, та Марадона не мав сумнівів, що з цього приводу нема потреби тривожитися: «копійка» з’явиться у відведений їй час. Тим часом кавалькада заглибилась у ліс. Поодинокі машини, що ще траплялися на дорозі, тепер здебільшого рухались у зворотному напрямі, поспішаючи з лісу назад, у Рябокінь. Ще зовсім трошки, і дорога цілком знелюдніла, а кавалькада, що її вела брудно-біла «копійка» з гостроносим натхненним хлопчиною за кермом, зупинилась на роздоріжжі, кілька секунд поміркувала й повернула праворуч. Марадона вдоволено посміхнувся: чуття не підвело його. І переслідувані, і переслідувачі прямували до занедбаного тартаку. Джип трохи відстав і мав вигляд дещо розгублений. Ловкий мотоцикл майстерно ховався від нього за деревами й задоволене муркотів. Недоїжджаючи до тартаку, «копійка» зупинилась, мотор змовк. Трійця обережно вилізла з салону й попрошкувала за гостроносим хлопчиною углиб лісу й досить скоро вперлась у паркан. Хлопчина показав на грубу гілляку, чиєю допомогою він, вочевидь, уже мав нагоду якось скористатись, і трійця перелізла у двір, і навіть маленька рудокоса жінка моторно перестрибнула через паркан, не давши змоги чоловікам підтримати її й виявити свої чоловічі переваги. У той час, коли трійця перелазила через півзогнилі колоди й наближалася до старенької будівлі контори, а за нею назирці рухалося двійко рум’яних коротко стрижених парубків, вдягнених у чорні пальта й важкі черевики. Марадона, який, попри свій вайлуватий вигляд, абсолютно безшумно й непомітно опинявся щоразу в найкращому для спостереження місці, побачив, як бічні двері контори відчинились і звідти вийшов горбун у сірому плащі. Марадона застиг на місці, боячись видати себе хрустом гілки абощо. Горбун бачив, як до контори наближалися троє, які понад усе старалися бути непомітними, але виявляли в тому замало вправності. Бачив горбун також, що за трійцею навшпиньках рухалися двійко переслідувачів, й у горбуна на лиці намалювалося щось на кшталт задоволення, змішаного з іронією. Дочекавшись, поки трійця по черзі зазирне у вікно, а тоді обережно відхилить двері контори, щоб вервечкою зайти досередини, горбун потер руки і помалу почовгав геть. Розділ XII ПАСТКА Другу ніч поспіль одним-один ночував у готелі Юрась Булочка. Зрадниця Ліна, лишень ступила на поріг Орестової хати, якось миттєво зжилася з нею і вже не хотіла виїжджати. Ніжно притискаючи до серця жовтооке кошеня, вона щось лагідно вуркотіла, а що кошеня теж муркотіло на весь свій котячий голос, хатою розливалася колисанка, від якої навіть здоровезний ньюфаундленд Хованець кілька разів позіхнув, примостив собі голову на лапи й задрімав. Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення. І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг. — Вам щойно дзвонили, — сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. — У нас цього не можна, я вас попереджаю… — Це було перший і останній раз, — запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, — то хто дзвонив? — Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому… — Ага, — глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів. Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті — речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці. Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із «копійки» перед знайомою й трохи — десь на самому денці душі — ненависною хвірткою. Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався. Тільки за обідом Юрасик відтанув душею. — А знаєте, — почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, — я вам таке розповім… У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі. — Ну? — зрештою не витримав Орест. — Не знаю, чи й повірите ви мені… Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи. — Якщо не повірите — що ж! Ваше право… — Не пий крові, кажи вже! — гримнула Ліна. — Як ви просите, можу й розповісти… — Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. — Учора я щітки хотів справити… Ліна визирнула у вікно. — Дякувати Богові, «копійка» вціліла… Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений. — Ліно, — тихо сказав Орест, — стидайся. Ти старша. Ліна сховала очі під рудою чілкою. — Опинився я за містом, — заговорив Юрасик таємничим голосом. — Там у вас, здається, тартак старий… — (Орест кивнув). — Загадковий тартак — ніхто не працює, а люди є… — Юрась Булочка театрально закотив очі. — Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні… — Отакої! — стрепенулася Ліна. — Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі — особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає — так і тягне наказ виконати… А наказ! Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!.. — Двоє, які втекли з-під варти? — Орест від’їхав на стільці до стіни. — Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє… — Ну, зізнання не прозвучало, — розвів руками Юрась, — але прозвучало дещо інше. — Що?! — Що?! Юний журналіст страшним шепотом просвистів: — Тим двом наказано слідкувати. — За ким?! — За сином. — Але навіщо? — вигукнув Орест запальне. — Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка! — За найгіршого розвитку подій наказано убити. — О Боже! — Ліна перемінилася на лиці. Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. «За найгіршого розвитку подій…» Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка! — Але що робити? — Поїдемо на тартак, — ляпнув Юрасик, — випередимо їх… Ліна відвернулася до вікна. — Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!.. Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло… Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами… — Зрештою, — знизав плечима Орест, — можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття… — Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, — закивала Ліна. — Ліночко, — мовив Юрасик патетично, — якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний? Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує. — А люди з тартаку, — Орест раптом примружився, — схоже, шукають мій ключик… До речі, де він? Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів. — Потім пошукаю, — махнув Орест рукою. — На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили. — О Боже! — Ліна пробіглася по кухні. — Вони змовилися! * * * Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну «копійку» на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і «копійка» різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот. Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив. Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху. Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу… Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого — такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце. — Цвинтарем пахне, — кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість — низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому. Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися. — І не поцупив ніхто, — вказала Ліна на дошки. — І на дрова не розібрали, — обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик. — Газом усі палять, — мовив Орест, — кому ті дрова зараз треба… Та й тартак — неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться… — Чому? — Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть — нечиста сила оселилася… — Нечиста сила? — пожвавилась Ліна. З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. «Улюблений жанр — інтелектуальні жахи», — говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи — вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться… — Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було — чи не щотижня. Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний… — Хованець! — вигукнув Орест. — Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне… Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече: — У тебе в машині викрутка є? — Угу, — промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги. Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі — здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому. — То неси свою викрутку! — наказав Орест. Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав. — Навіщо тобі? — Дуже треба, — сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. — А це ти де взяв? — Та тут валялася… — не второпав Юрасик. — Дай-но сюди. Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині. Застромивши ломаку на цей раз не за дужку замка, а під металічне вухо, приклепане до лутки, він з усієї сили гахнув згори цементною брилою. Брила розлетілася на шість камінців, які були колись скріплені цементом, а вухо відвалилося. Двері рипнули й відхилилися. Крізь щілину потягло вогкістю. Юрасик наморщив носика: запах цвинтаря став нестерпним. Ліна обережно потягла за ручку. Двері рипіли, і разом із ними дивно рипіло її серце, їй чомусь уявилося, що за тими дверима — провалля і вона неодмінно полетить до самого центру землі, тільки-но зробить крок, але ноги понесли її всередину. Перехняблені двері відхилилися настільки, що вона ледве могла протиснутись. Ліна обережно ступила, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви. Юрась Булочка, який визирав з-за Ліниного плеча, стурбовано вдивлявся в пітьму. Дивне, дивне приміщення! Отам, де має бути підлога, зяяла чорна діра. А стіни? Чи то сутінки поглинули стіни? Стривай, стривай, тут щось не те… — Ліно! — страшно крикнув Юрась. Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори — туди, де заціпеніли Орест і Юрасик. У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей. Розділ XIII ПОЛОЗ Вовча яма замаскувалася сосновими пожовклими лапами. Хто викопав її в лісових нетрях, у темних хащах? Підступно й нечесно вона перепиняла вузеньку, ледь помітну стежку в найнесподіванішому місці. — Ти ба — втрапили! — тупцяв хованець понад краєм. Ото втрапили! Яка халепа! Він нависав над вовчою ямою чорним кошлатим привидом і загороджував широкою спиною і так бліденьке світло місяця, що сіялося крізь дерева. Прочумався вовк, звівся на ноги й обтрусився. Нявка, яка, навіть упавши, не випустила його шерсті з чіпких долоньок, від несподіванки злетіла з вовчої спини й преболяче гримнулася на землю. Вовк винувато підібгав хвоста й відійшов під стіну, а зеленокоса полонянка, чухаючи забитий бік, показала йому кулак. Кулак був дрібний і заледве страшний, але вовк опустив голову й тепер повільно розгойдувався з боку в бік. — Чого стоїш? — підняла нявка голову до синього зоряного отвору. — Рятувати нас не збираєшся? «…би-и-ира-а-а…» — закрутилося луною. Мотузки нема, міркував хованець, драбини теж узяти ніде… Він міряв усе хатніми мірками, бо — що гріха таїти — півжиття свого вилежувався у господаревій хаті на поді, зрідка вчиняючи який незначний бешкет або дрібну шкоду. До важкого лісового буття привчений він не був. — Думай, думай, — намовляв він лобату свою голову, але та нічого не могла надумати. — Думай, думай, — передражнила його нявка. — Що тут думати? Оно бачиш ліщину молоду? Нахили мені гілку, я вхоплюся, ти відпустиш, і я сама вилечу звідси. А тоді вже вдвох поміркуємо, як бідолаху-сіромаху рятувати. Хованець ляснув себе долонею по лобі: рятівна схема! Як він сам до неї не зміг допетрати? Обережно нахиляючи довгу ліщинову тичку, він наблизився до краю вовчої ями й почав опускати голу гілку з набубнявілими бруньками всередину. Гілка затріщала при самій землі. Хованець пустив гілку поміж ноги й переліз трохи наперед, згинаючи її зараз у тоншому місці. Він майже опустив кінець гілки в яму, коли та вчинила страшну каверзу: вислизнувши з хованцевих рук, рвонула вгору, а що хованець саме сидів на її кінчику, підкинула його ґвалтовно — тільки п’яти змигнули в повітрі. — О, ні! — застогнав хованець, пролітаючи над верхівками дерев і виглядаючи, куди закине його підступна гілка. Бац! Хрясь! Чорні ноги стирчали з сонного мурашника, а голови й видно не було. Розтривожені мурахи шикувались у бойові позиції. Хованець, який ще мить тому був певен, що в нього жодної цілої кістки не лишилося, вилетів з мурашника стрілою. — Ги-ги-ги! — дзижчав йому у вухах тонкий нявчин сміх. — Га-га-га! — підтягував за нявкою капосний вовчисько. Безталанний рятівник стискав зуби й умовляв себе упівголоса: коли падають, завжди смішно. Як не прикро, та коли один падає, решта сміються. І це не значить, що він зараз має кинути тих двох гадів напризволяще тільки тому, що вони шкірять зуби… Аутотренінг, аутотренінг, аутотренінг… — Ой, чудо! — реготіла нявка. — Гілка — дзик, хованець — брик! Ой, тримайте мене, бо впаду! — Глибше вже не впадеш, — крізь зуби просичав хованець. — Поки пересмієшся, сиди тут, а я піду чогось дієвішого пошукаю… Нявка, все ще з посмішкою на бліденькому личку, розгублено спостерігала, як хованцева спина тане у чорному лісі. Над верхівками дерев запала чорна ніч, і полонянка, глянувши вгору, зразу не могла второпати, чому замість місячного й зоряного неба над головою тепер зяє чорна пустка. Аж раптом вгорі почувся шелест, наче хтось махнув величезним віялом, здригнулися широчезні крила, й нявка побачила велику голову з довгим дзьобом. Гігантський птах завис над вовчою ямою, приглядаючись. — Гриф, — прошепотіла нявка, — який безперестанку сім діб літає, а тільки на восьму спочине… Зараз побачить, зараз побачить!.. Нявка метнулася по дну вовчої ями, шукаючи сховку. Яма кругла й рівна твердими земляними стінами стриміла вгору. Вовк дряпнув кігтями землю, грудки посипалися, крила над темним отвором застигли, небезпечний птах нахилив голову, прислухався. Нявка пальцями, мов широким гребнем, начесала собі зелені коси на лице, затуляючи блиск очей, і припала до вовка прозорим тілом, заховалась у наїжачену шерсть. Вона поклала долоньки вовкові на очі, і ці дві жарини також згасли. Чув, чув, нюхом чув гриф, що на землі хтось іще не спить, і все кружеляв і кружеляв над лісом, затуляючи крилами півнеба, та принишклі нявка й сіроманець зливалися з чорнотою ями, і гриф тільки стріпував крилами невдоволено, шукаючи зачаєну здобич. Востаннє вдаривши крильми, аж верхівками дерев прокотився порив вітру, гриф величним колом розвернувся над лісом і помалу полетів на захід, вивільняючи зорі одну по одній, а за ними й місяць. Куди йшов тим часом хованець, він і сам не міг би сказати, але образу треба було пережити-перебути десь подалі від реготухи нявки і змусити її хоч трошки понервуватися. За кілька хвилин ярок зник із очей, і вовче жалісливе скиглення раптово увірвалося, бухнувши на дно ями. Хованець обернувся здивовано, постояв мить, потім зробив іще пару кроків, і дорогу йому перетнув глибокий яр, по дну якого бігла річечка, що тільки-но вибилася з-під льоду. Над річкою нависало коріння дерев, а між корінням зяяло кілька отворів, що вели десь углиб, ніби там, всредині, незнані ченці наробили собі печер. Хованець тихенько наблизився. «Хр-хр», — почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали. — Ти хто? — раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер. — Хованець, — зреагував інстинктивно. — Поможи, — хрокнуло щось. Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла. — Хух, — полегшено віддихнуло щось. — А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію… — Ти — полоз? — шепнув хованець, розплющуючи одне око. — Ага, він самий, — кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні. — Ну, як мені тебе нагородити? — поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. — Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити? Й одразу затягнув на манер сучасної пісні: Сповниться бажання, Щойно сонце зійде, Щойно роса впаде, Геть розчарування… Сповниться бажання — Нагорода красна За твої тривоги, За твоє чекання… Хованець прокашлявся. — Ліпше поможи мені, будь ласка. — А золото, срібло? — здивувався полоз. — Іншим разом. — Ну-ну, — мугикнув полоз. Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям. Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою. — Оце тут воно? — обернувся він до провідника. — Еге ж, — відповіли знизу тонким жіночим голосом. — Оце тут вони. Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки: — Ти надто не витріщайся, я не людина, — вона гигикнула. — Та й не сама я тут… І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. «Тьху на вас», — подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть. — Т-ти к-куди? — хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. — Вернись! — Ой, та ніде я не втікаю! — відмахнувся полоз. — Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму? Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі. — Ну, чіпляйтеся! — гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму. Нявка довго не роздумувала: всілася верхи й п’ятами вперіщила боки полозові. — Тягни мене! — зарепетувала вона до неба. Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ. — Ох! — дихнуло з ожинового куща. Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги. — Полоз твій — нечемний, — тихо висварила його товаришка. — Я ж таке ніжне створіння… Де ти його такого тільки надибав? Тим часом полоз, який не почув ні «дякую», ні «все гаразд» у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками — гнучкі та кручені, непосидючі. — Ой, вовчика, вовчика ще забули! — відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст. — А він як буде — зубами чіплятися? — хованець звів розгублені брови. — А хай би й зубами, — махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: — Вовчику, раз, два-с, три-с — хвостика вчепись! Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів. — Вовчику, ну, чого ти боїшся? — лагідно вуркотіла нявка. — Полоз тобі нічого не зробить. Він сьогодні добрий… — Я до-о-обрий… — …не голодний, — підхопив хованець, — він уже мертвечини наївся… Вовк кривив писок і гарчав. — То як там? — гаркнув полоз із кущів. — Секундочку, секундочку… — Хвилиночку! — крикнув хованець. Луна гупала ліском із боку в бік, прокинулися ранні птахи й невдоволено заголосили, а сіроманець тільки щулився й затявся не рятуватися з вовчої ями. Полоз зітхнув. Він раптом пригадав, що в печері на нього чекає недогризена рука, якою він, щоправда, вже раз вдавився, але ж бомба не падає двічі в одну воронку?.. Він тицьнув вовка хвостом у живіт і хотів підхопити впоперек і викинути нагору, та вовк, доведений до відчаю, клацнув зубами й уп’яв ікла в лискуче полозове тіло. — Ох ти ж вражий сину! — охнув полоз на тому кінці. Залопотали крилами переполохані птахи й здійнялися в повітря з переляканим галасом. Довгий змій блискавичним рухом обкрутив три кільця довкола вовчого тулуба, перекривши тому доступ повітря в груди. Сіроманець зм’як і обвис. Несила опиратися, — читалося в затуманих очах, — надурили, надурили!.. За мить він уже лежав під горішником і тяжко відсапувався, і з кожним видихом здавалося, що всередині хряскає переламане ребро й хлюпає кров. — Живий, вовчику? — ласкаво поплескала нявка по голові сіроманця, від якого була вдвічі менша, наче песятко голубила. Вовчик ніяк не міг віддихатися, тоді спробував зіп’ятися на лапи й зробити кілька кроків. Ребра вже не так боліли, та й кров наче перестала хляпати всередині. Вовк протрюхав туди-сюди, непомітно заглибивсь у хащі й було вже майже сховався за кущами, коли нявка з диким криком: «Куди?!» — зависла йому на хвості й почала видряпуватися на спину. Голова полоза вилізла з кущів. — Як ви тут? — Пречудесно, — кивнув хованець. — Ти — наш рятівник у скрутну хвилину. Повік не забудемо. — Ну, хіба мені важко за добре діло віддячити, — колупнув хвостом землю полоз. — Тоді бувайте? — Бувай і ще раз дякуємо. Полоз, звиваючись автомобільними камерами, помалу віддалявся. Хованець випадково глянув на землю, де щойно крутилося полозове тіло, й застиг у німому подиві: широка смуга землі була випалена; дрібна травичка, яка почала вже було пробиватися, вигоріла на чорне вугілля й ще ледь-ледь курилася і пахла п’янко димом, вечірнім багаттям, піснями упівголос, щоб не збудити нічну тишу… Ой в’ється річечка, Води по литочки, Річечка-стрічечка, Довкола квіточки, Ой в’ється-котиться, А красна дівонька Все над роботою Клонить голівоньку… — долинуло звідкись здалеку, де повзла помалу полозова голова, а її наздоганяли товсті й лискучі кільця, схожі на автомобільні камери. Сентиментальний полоз, дихаючи жаром, звивавсь і мріяв про молодичку, яка, може, де заблукала поночі та трапиться йому припадком на шляху… Розділ XIV ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували — то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено. — Маєш ліхтарик? — спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх. — У машині, — сипло відповіла друга. — Принеси, — на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста. — Ліно, ти жива? — тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка. Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря. — Скажи хоч слово! — вмовляв Орест глибоку яму, але звідти — ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. — Ліночко, я тебе зовсім не бачу! — повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця. Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена. — Світи, бо батарейки надовго не стане, — шепнув Юрась і ліг на край провалля, зазираючи всередину. Світло відбилося від одної стіни, тоді від другої, почало помалу спускатися донизу. Що нижче повз промінчик ліхтаря вглиб страшної ями, то химернішою ставала надія побачити Ліну живою. «Господи, зроби так, щоб вона була ціла, — ворушив вустами Юрасик без звуку, — Господи, зроби так, щоб вона була ціла…» Ліхтарик тремтів в Орестових руках, світло судомно блимало, а дна ямі не було й не було. «Чорна діра», — недоречно майнуло Орестові в голові. — Там ніби колодязь, — прошепотів Юрась Булочка. — Хіба таке може бути? Це ж не замок середньовічний… Світло повзло й повзло донизу. Ще вихопивши з пітьми кілька цеглин на мурованих стінах провалля, промінь потонув у темній пустці. Дна не було. Я сплю, мені сниться сон, — думав Орест, — я прокинуся — а цього всього не було… — Що ж робити? — схлипнув Юрасик, гикнув і раптом по-дитячому розплакався. — Немає дна у цій дірі! Ліно, Ліно, — загукав він, — ти мене чуєш? Ліно, відгукнися! — Мені потрібна мотузка, — Орест зосереджено стяв вуста у нитку. — Трос у машині, — Юрась утер носа брудною долонею, — але ж він не такий довгий, як цей клятий колодязь!.. Господи, зроби так, щоб вона була ціла… Ліхтарик крутнувся й освітив синю курточку на довгій фігурі, що лежала на порозі, за яким не було землі. Стіни… стіни були — сірий камінь, поточений часом, де-не-де зеленкуватий, вогкий. А над головою — старе дерево низької стелі. — Трос… Не може ж такого бути, щоб ця яма справді була бездонною? Може, — відповів Юрась Булочка подумки. Може. І не допоможе трос, не допоможе! У два скоки від добіг до машини, витягнув із багажника сіру покручену змію і заніс її до контори. Орест простягнув руку. — Краще я, — мовив журналіст тихо, — я легший… Потримай, щоб я не вбився. Орест похитав головою. Перед очима плавали кола. Рухи його були повільні, загальмовані. Він хотів щось робити, проте ніяк не міг збагнути, з чого починати. У цей час Юрасик, відступивши на крок, рвучко зав’язав вузол на віддалі сантиметрів вісімдесятьох од кінця тросу, тоді обкрутився ним і зачепив гак на кінці тросу за той вузол. Другий кінець він гаком зачепив за іржаву завісу, намотав середину тросу навколо єдиного крісла, яке дивом лишилося в занедбаній конторі, поклав крісло боком на долівку, й застиг над краєм провалля. — Розмотуй трос помалу, — сказав він тихо. — Я спускаюся. Де ліхтар? Орест нарешті отямився. З руки в руку помандрував ліхтарик, і розвихрана Юрасева голова нерівними стрибками почала опускатися в бездонний колодязь. Двері загрозливо харчали. Орест розмотав трос до останнього кільця й нахилився над проваллям. — Що там? — гукнув він упівголоса. Десь унизу блимав ліхтарик. Чулося сопіння побратима, що за одну годину став йому ріднішим за кревного брата. Трос уп’явся в долоні, здираючи шкіру до крові. З-під допіру натертої мозолі кров зацебеніла раптом, стала скрапувати стиглими краплями, і Орест фізично відчув, як та кров зв’язує його назавжди з отим чужинцем унизу. — Я її бачу, — крикнув Юрасик дивним голосом. — Ну? — Я її бачу… Господи, але чому, чому так?.. * * * Тим часом Марадона, який бачив у темряві набагато краще за пересічну людину, можна навіть сказати, незгірш за кицьку бачив він у темряві, обійшов стару контору з другого боку так, щоб двоє в чорних пальтах, які зазирали в розбиту шибку, не помітили його й не почули сторожких кроків, і опинився перед такою самою шибкою, теж, до речі, розбитою. Стрімким рухом, який видавав неабияку фізичну підготовку, він виважився на руках і до пояса перехилився в кімнату. Уздрів одчинені двері у невідоме приміщення, крісло на підлозі, трос, який зникав у чорній дірі. У прорізі дверей стояв високий чорнявий чоловік і притримував трос рукою. Він нерозбірливо перекрикувався з кимсь, хто, здається, висів унизу. Рудокосої жінки ніде не було видно. Марадона напрочуд швидко зорієнтувався. Він ще трошки нахилився вперед, щоб краще чути розмову, кілька секунд послухав — і ситуація видалася йому настільки очевидною, як очевидним було яблуко, що впало на голову давньому мудрецю. Кепські справи, подумав Марадона й замислився. Він помацав себе по кишенях, щось довго роздивлявся в непевному місячному сяйві, навіть клацнув чимось стиха. — От бісова халепа, — незлостиво вилаявся він згодом, намисливши зухвале. Не в його характері було випускати ситуацію з-під контролю. Завше вайлуватий, навіть неповороткий Марадона раптом блискавично сплигнув з вікна й тінню шаснув у кущі. За мить він уже вивертав мотоцикл на дорогу і заводив мотор, і в тихому вечірньому лісі звук двигуна наполохав двох у чорних пальтах, які вартували під вікном. Мотоцикл прокотився кілька поворотів дороги, сердито форкаючи. Мотор набирав обертів. Марадона поспішав. Мотоцикл виїхав із лісу та зупинився на виїзді на шосе. Він тремтів од нетерплячки. На шосе фари змигнули раз, вдруге, втретє, але то все були випадкові машини, які Марадоні зараз не могли допомогти. Він виглядав зовсім іншу машину… Жовтий «жигуль» із синім написом на боці пролетів поворот до лісу, різко загальмував і здав назад. Із вікна визирнув молодий повногубий міліціянт. — Ну, що тут у тебе? — спитав він неголосно і загасив фари, щоб не звертати зайвої уваги на свою офіційну машину. — Тут не до конспірації, — заволав Марадона до Валерія Нечипоренка. — Вмикай свою мигавку і жени за мною! * * * У той час, коли Юрась Булочка висів на мотузці глибоко в кам’яному мішку незнаного призначення, двоє в чорних пальтах і важких черевиках, які крізь вибиту шибку мало що могли розгледіти в темряві, радилися, що ж його робити далі. Радилися вони пошепки, тож розчути, що вони там між собою белькотіли, не було жодної можливості. Але хоч як тихо вони говорили, їхні перемовини таки вчула одна особа. Й саме ця особа — невисокого зросту, з важким горбом на спині, — яка було вже відійшла від старої будівлі контори на покинутому тартаку, завважила двох чорних шпигів і повернулася. Горбун підійшов тихо на гумових підборах, і двоє його помітили тільки тоді, коли він поклав обидві руки їм на плечі. Двійця синхронно здригнулася. — Що за рейвах[11 - Рейвах — метушня, галас.]? — спитав горбун упівголоса. — Ні біса ж не видко, — повернувся один із двох, який тримався за старшого. — Схоже, руда впала в якусь яму… — Не в якусь яму, — потер руки горбун, — а в мою яму. Прекрасно, до речі, облаштовану. Хто б міг подумати, що вони потнуться сюди, на тартак, та ще й полізуть за замкнені двері?.. А я, — горбун поплескав себе по кишенях, — як на зло запальничку десь посіяв… ох-ох-ох… Ну, то пусте, їм зараз не до мене. Хай спершу панночку свою витягнуть — якщо буде що витягати, — а там побачимо… — А ми? — Спостерігайте. На очі не потрапляйте, глядіть в оба, слухайте всі розмови… І чого вони сюди попхалися? Дивно, дивно… Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі. Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох. Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку. * * * Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма. — Що там? — крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією. — Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе. Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках. — Де брама? — обернувся він. — А це і є брама, — відповів Марадона. — З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині? — Аякже! Навіщо? — Сюрприз тебе чекає не з приємних, — ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. — Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох… До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили… Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю. — Темно, очі не звикли, — гукнув він до свого провідника. — Де той льох? — Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох… ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити. — То ти хочеш сказати… — вжахнувся Валерій Нечипоренко. — Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть. Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання. Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх. Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями. Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори. — Мені кінець тросу, — командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу. — Бачу її, — крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: — Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі. Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене «гух», Юрасик кривився й ховав сльози. Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко. Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього. — Я нічого не чую… Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці — смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір. — А через паркан як? — Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою. — А так, — відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим «гуп» дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою. Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку. — Сідай до мене, — наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить «жигуль» із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу. Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони: — Що це за льох ви знайшли, у якому можна шию звернути? Розкучманий рятівник боком пройшов крізь виламану дошку у паркані. Одна кімната, друга. Крісло лежить на підлозі. Юрасик ступав слід у слід, приглядався до всього, і йому здавалися ці старі речі на тартаку незнайомими, ніби він їх ніколи до того не бачив. Зненацька на долівці щось блиснуло, Юрась автоматично зігнувся й підняв прямокутний металевий предмет. У долоні його лежала важка і, вочевидь, дорога запальничка. На пласкому боці її маленький лилик[12 - Лилик — кажан.] простер перетинчасті крила. Двері до чорної ями, які ще хвилину тому були відчинені навстіж, самі собою прихилилися назад. Марадона потягнув їх і зазирнув. У світлі ліхтаря проступили полиці в стінах, пусті трилітрові банки, кимсь забута консерва. Замість провалля під ногами була звичайна земляна долівка. Марадона, не вірячи власним очам, гупнув ногою об землю. Звук був глухий — такий, який буває, коли земля тверда й добре збита. Розділ XV ЗАМОК ДО КЛЮЧИКА «Двір світився ясними квадратами розвішаної білизни. Вони були всюди: ховалися у гіллі вичахлих од спеки дерев, хляпали од вітру на напнутій між двох стовпчиків мотузці, звисали з чавунного поруччя балкону. Командний крик літав у повітрі, а ще — важкий задушливий аромат парфумів „Рябокінський бузок“, який завжди зависав над принишклим двором, коли з хати виходила моя кохана тітонька. На всі легені репетучи, що її чоловік — куряче гузно, діти — бісове поріддя, сусіди — тхори немиті, а влада — зграя драпіжників, вона відступала хіба під тиском сусідського пса Борька — неохоче, все ще погрожучи комусь костуром і плюючися словами; спершу губивсь у несамовитому гавкоті роздратований голос, потім зникала за дверима хати широка спина, що трусилася від гніву, й останнім вивітрювався нудотний запах парфумів…» Юрась Булочка з великими труднощами видер із записника останню сторінку — пошматовані тросом долоні немилосердно пекли. Уривок, який написався йому у мить натхнення, був чистої води хуліганством. Оповідання для колонки «Українські химери» не вийшло б із нього жодним чином, хіба якби один із доведених до відчаю сусідів (а то й усі вони гуртом) прибив тітку, а тіло втопив у сортирі. Юрасик сидів на розхитаному стільці у лікарняній палаті. Стілець він поставив поруч із ліжком, на якому лежала жінка з повитою білим головою. Стрижене руде волосся де-не-де визирало з-під бинтів, і Юрасю боляче було дивитися на ці руденькі коси: він-бо знав, що на потилиці, де накладали шви, коси виголені й зяє беззахисний череп. Шви накладали ще в одному місці: над бровою, і тому ліве Лінине око — оте горіхового кольору око з довгими віями — спухло та закрилось, і не знати було, чи й є там воно взагалі. Та головне, Ліна була жива. Зі струсом мозку, з численними синцями й подряпинами, з кількома швами на голові, вона була жива. Вона ще часто чи то втрачала свідомість, чи то провалювалась у дивну дрімоту, але Юрасик, якого неможливо було відтягти від її ліжка ні вночі, ні вдень, дослухався до її рваного дихання, завмирав, коли йому здавалось: урвалося! — й щораз із полегшенням пересвідчувався: ні, дихає, жива! Орест поїхав годувати Хованця й погуляти з ним, і Юрась Булочка лишився повноправним господарем невеличкої палати на одне ліжко. Коли Ліну до лікарні привезла міліційна машина з мигавкою, лікар із хірургії, заразившися панікою Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого, поклав непритомну жінку в окрему палату, призначену для поважних хворих, і тепер Юрасик на всі пропозиції вимітатися з палати сміливо відповідав, округлюючи невинні очі: чому? я ж нікому не заважаю! Ліна зітхнула. Журналіст припинив м’яти папір і дослухався. Дихала вона ледь чутно, та колега уже навчився розрізняти отой ледь вловимий звук і по ньому міг сказати, чи знову Ліна провалилась у дрімоту, чи скоро опритомніє. За той час короткої півпритомності він устигав влити їй до рота кілька ложок курячого бульйону, що ним його постачав Марадона. У Марадони, як виявилося, був не тільки чудовий мотоцикл, а й прекрасна дружина, молодша від нього на десять років красуня, яка поряд із недолугим чоловіком виглядала просто царівною. Якби Юрась Булочка не був уже закоханий у Ліну, його серце, мабуть, не раз би тьохнуло на вид гонористого носика і примхливих вуст… Ні, Ліна ще не приходила до тями, та Юрасик був певен, що їй сниться щось значуще, важке. Вуста міцно стиснені, брови насуплені, а ліва, виголена брова, взялася широкими зморшками. Ліна притисла руки до грудей і згорнулася калачиком, як немовля в нутрі матері, й вартовому її здалося, що він на мить знову опинився на дні страшного провалля: так само скрутившись, лежала Ліна на камінні, так само тихо й нерухомо, вивернувши одну руку… Наляканий раптовим видінням, Юрась простягнув пальці, помацав, що Ліна тепла, послухав уривчасте дихання й повторив двічі: Боже, будь ласка, Боже, будь ласочка… Ліні кололи на ніч димедрол, а Юрасик і сам засинав знесилено, схиливши голову на край ліжка, і схоплювався по сто разів серед ночі, боячись проспати Лінине раптове пробудження, коли вона зривається з ліжка, а тоді знесилено падає на подушку, бо світ їй крутиться в очах, у голові макітриться, а до горла підступає нудота. Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим — уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і — в душі — видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо. Юрась тихо, як мишка, піднявся зі стільця й підійшов до підвіконня. На підвіконні лежала кимсь забута стара газета. Газетного тексту було багато, а берегів мало, для майбутнього оповідання вільного місця вочевидь не досить. Юрасик крутнувся довкруж власної осі, шукаючи чистого паперу. Ампули в картонній коробці, але це ж несерйозно… Навшпиньках рушив він до дверей, обережно натиснув ручку і визирнув у коридор. Якби Юрась Булочка вчасно не загальмував, лежати б йому в гіпсі поруч із Ліною, бо за дверима стояв, розчепіривши ноги, високий штатив для крапельниць. Зачеплений Юрасиковим черевиком, штатив грюкнув і намірився полетіти на підлогу, потягнувши за собою й кривдника, але журналіст вчасно вчепився в ручку дверей і втримався на ногах, а штатив опинився в міцній жіночі долоні. Юрась завважив довгі нігті, полаковані в ясно-червоний колір, і в грудях йому чомусь зробилося млосно. Він підвів погляд і побачив чорні коси, короною викладені над смаглявим обличчям, на якому вирізнялася хижа червона помада. З-під білого халата визирав високий комір рожевого светра. — Привіт, — сказала медсестра, на диво схожа на сестру священика — пані Мокош. Щоправда, Юрасик із сестрою священика знайомий не був, але при нагоді йому це міг підтвердити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший. — Привіт, — відгукнувся журналіст сухими вустами. В грудях і далі млоїло, а карі очі медсестри зблискували веселими й хтивими іскрами. Жінка в рожевому светрі брязнула ключами в кишені халата й напустила на себе заклопотаного вигляду. Зразу вздовж коридору хірургічного відділення прокотився настирливий дзвінок: лежачий хворий нагально кликав до себе. Медсестра метнулася коридором, зникла за якимись дверима, а звідти визирнула вже з використаним шприцом, якій відправився у смітник. Так само заклопотано жінка в рожевому светрі пробіглася до сестринського посту й кудись подзвонила, при чому під час розмови втаємничено стишувала голос і обернулась до Юрася Булочки спиною. Нарешті вона, заклавши руки в кишені, рішучо спрямувала крок до Ліниної палати. — Допоможеш мені? — спитала медсестра в рожевому светрі, і Юрасик ледь не захлинувся в чорних водах небезпечних очей і закашлявся. — Угу, — зачаровано відповів він і зробив крок до медсестри, як самовбивця робить крок із даху хмарочоса. Відьма ж радісно і легко розсміялась і поманила журналіста за собою. Зі штативом в одній руці, загіпнотизована жертва сомнамбулічне рухалась уздовж коридору, не зводячи очей із м’якого рожевого коміра на тонкій шиї. Темні волосинки вибилися з коси й знадливо кучерявилися на смаглявій шкірі. У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, — на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом. Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної, двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї — розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: «Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..» Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно — й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі… — Ну, чого стоїш? — спитала медсестра весело. — Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?.. Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка — пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, — куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою. — Ну, можеш відносити, — ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. — А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик… Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися. — Що це? — спитав Юрась Булочка у медсестри. — Що саме? — Жерстянка… ота сіра коробка металічна… — А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася. — А замок навіщо? — допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах. — Замок? — здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. — І справді, замок… А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула! — А що в ній? — жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку. — У ній? — медсестра знизала плечима. — Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити… Хіба синові його віддати? Він коли тут буде? — Години за дві буде, — схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш… Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, — жерстянка, в якій щось сховане… І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою. Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста. Розділ XVI ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла. — Підйом! — наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. — Підйом! — гаркнув удруге хованець. — Перша година, а ми ще не снідали… Нявка вистромила гострого писка з-під каптура. — А що на сніданок? — А що звариш, те й їстимемо. — Пхи, — скривилася нявка і знову зникла під курткою. Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок… Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось… — Підйом, — повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні… Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах… І сьогодні, на четвер, сни збуваються… Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала: — А що там так смачно пахне? Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці — пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!.. — Ти мене надурив! — образилася нявка. — Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!.. — І нічого не дарма ти прокинулася, — набурмосився хованець. — Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися… Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника… За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись: — Учора в лісі я бачила кабана. — І що? — загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій. — Такого дикого кабана з великим рилом… Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи. — То що кабан? — зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки. — Маю план, — відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці. На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала: — Тут, — поставивши в кінці короткого речення жирну крапку. Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою. Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш… Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння. Де скарби лежать незлічені, Б землю чорную закопані, Стережуть їх звірі дикії, Боронять кущі ліщинові, Де вогні іскряться поночі, Голоси дзвенять-регочуться, Дзвонарі гримлять підземнії, Скарб відкрий мені захований! Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом: — Дайте їсти! Зима була така голодна! — і зареготів. Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби… …У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово «якби». На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів «якби», «коли б», «мабуть». Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому — кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною… …якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій — горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого. — Вгодований, — мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. — Ану, бешкетнику, йди-но сюди! — поманив він кнура кривим пальцем і оскалився. — Це наш скарб! — забелькотіла нявка ображено. — Це я його прикликала! — Ну-ну, — солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, — ти, може, й прикликала, а ми скористаємося… — Але ж це, — нявка задихнулася від гніву, — несправедливо! — Ой, що в цьому світі справедливість? — по-філософському зітхнув горбун. — Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди… Нявка зашарілася. — А цей скарб… — продовжив горбун. — Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити? Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика… Вона завжди плутала ці складні слова. — Отож-бо й воно, — повів головою горбун, — а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням? Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці. — Тобі це вже не треба, — м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. — Давай-давай, — примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю. — Щезнику, — промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. — Щезнику, — повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, — не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав. Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом. — Мені твоєї сили й не питати, — сказав щезник, підтягуючи лозину до себе. Нявчина рука уривками піднімалася. — Ти сам знаєш, що скарб тобі ні до чого, тому відступи з дороги. Добром прошу, відступи. Хованець покрутив лобатою головою і зробив на крок уперед. Горбун зітхнув. Страх як йому не хотілось у власному лісі починати війну, але момент прийшов рішучий, і дій він вимагав теж рішучих. Горбун свиснув, і двоє опирів, які досі бовваніли осторонь, з обох боків врізали хованцеві ребром долоні. Хованець охнув, нявка писнула й осіла на землю. За першим разом хованець утримався на ногах, тільки харкнув черленим на травичку, яка щойно пробилася з землі. — Відступи, — повторив щезник. Хованець заперечливо покрутив головою. Викинувши праву долоню вперед, він шарпнув твердими кігтями одного з чорних по рум’яній пиці, лишаючи глибокі сліди. Опир вилаявся непристойно, аж навіть горбун поморщився, й заломив хованцеві руку за спину. Кістки хруснули, й нявчин товариш скрутився й болісно скреготнув зубами. Йому привиділося раптом, що кабан насміхається з нього: скарбу тобі забаглося? Он він — твій скарб! Ковтай — не вдавися!.. Щоб не чути болю, хованець уп’яв зуби собі в чорну губу й навалився всім тілом на супротивника, підминаючи його під себе. Другий опир із лиховісним поглядом кинувся згори на хованця й учепився йому жовтими іклами в шию. В обличчя дихнуло кров’ю і ще чимось страшним і огидним. Так тхне смерть, подумав хованець, непритомніючи. — Що тут за буча? — вихопився звідкись дзвінкий голос. Нявка здригнулася. З-за горбунового плеча визирнули чорні очі, в яких плавав безхмарний спокій і радісне подивування. Миттєво розімлівши, як тане масло в спеку, нявка дивилася на дивну рожеву хмару, в якій наближалося рятівниче видиво: чорнокосе, усміхнене і врівноважене. — Мокушо, — прошепотіла нявка замріяно, — ти… Щезник не поділяв нявчиного замилування. Шарпнувши з усієї снаги лозину, він висмикнув-таки її з малої прозорої долоньки й замахнувся на кабана. Якщо він зараз поцілить, ще встигла подумати нявка, скарб належатиме йому, і навіть Мокуша не допоможе… Але враз щезникова рука застигла на півдорозі, заморожена поглядом чорних глибоких очей. Щезник засичав і крутнувся на місці, та тільки невідома сила прикула його до землі в незручній позі й не хотіла пускати. — Мокушо, — мовив щезник, — ти… — Я, — відповіла Мокуша безтурботно. Вона легко вийняла лозину з покручених пальців і недбало кинула в траву. Відвернувшись од переможеного і присоромленого ворога, Мокуша нахилилася над нявкою і спитала: — Тобі зле? «Ні, мені дуже-дуже добре», — хотіла відповісти нявка, але не вспіла: один із опирів, покинувши непритомного хованця, загарчав страшно й накинувся на Мокушу ззаду, накручуючи чорні зміїсті коси на руку й закидаючи її голову. Смаглява шия беззахисне оголилася. Нявка замружила очі. У небі гуркнуло, блиснуло, дерева застугоніли, сонце сховалося за хмару, в яру потемніло, повітря наелектризувалося й готове було вибухнути. Нявка розплющила очі й побачила, що в руці у Мокуші — її власна, нявчина, лозина, переламана тепер навпіл, а другий кінець стирчить опиреві з грудей. Опир харчав і хапався руками за груди, повільно осідаючи. Довгі нігті роздирали на грудях шкіру, і від того кров уже цебеніла на землю, і де вона проливалася на грунт, молоденька травичка жовтіла, всихала й умирала. Опир сповз на дно яру й упав, розчепіривши руки. Скляні очі дивилися просто на нявку, й вона під тим холодним поглядом боялася поворухнутися. Важке тіло кілька разів вигнулось і вляглося, так що кожна кістка пасувала до кожного виямку на землі. Нявка уздріла, як шкіра на опирі зачаділа, сморід піднявся над яром і довго не вивітрювався, а коли нарешті розтав десь поміж кущів, на землі лежав голий кістяк. Темні провалля очей так само моторошно вдивлялися нявці в лице. — Ти ба, — почула напівпритомна нявка Мокушин голос і подивилася туди, куди втупилась і рятівниця. Там, де стояв заморожений щезник із піднятою рукою, на землі лишилися великі сліди ратиць, але самого його вже не було й сліду. Не було також і другого опиря, а хованець лежав на спині з розтуленим ротом і хрипів. — Житиме, — відповіла Мокуша на непоставлене нявчине питання й легко торкнулася хованцевої шиї, з якої скрапувала кров. Кров миттєво запеклась і з червоної зробилася брунатною, а хованець розплющив очі й покрутив головою, як людина, яка довго спала й ще досі не прийде до тями, не випірне зі сновидінь. Нявка підповзла до товариша навколішках, бо ноги немилосердно трусилися; сльози потекли по щоках. Хованець ледь помітно розтягнув вуста в посмішці й помацав те місце на шкірі, де нявка власною зеленою волосиною пришили йому колись видерту шерсть… де нявка власною зеленою волосиною пришила себе до нього… — А скарб вас більше не цікавить? — насмішкувато спитала Мокуша. Романтичний момент був безнадійно зіпсований. Нявка взяла в Мокуші обламаний кінець лозини й легенько хльоснула ним зіщуленого кабана. Кабан дзенькнув і розсипався. Заклятий скарб відкрився. Розділ XVII ТАЄМНИЧА ЛІТЕРА Юрась Булочка й не помітив, коли це медсестра у рожевому светрі зникла з маніпуляційної, війнувши чорними косами, бо він саме стискав у руках круглу металеву коробку й не наважувався її відкрити. Юрасик роззирнувся по кімнаті, почуваючи себе одиноким і беззахисним перед величною таємницею. Йому захотілося, щоб поруч опинилися люди, хоча б і ця загадкова чорнокнижниця в рожевому светрі, але щезла вона, і разом із нею щез штатив із крапельницею. Притискаючи коробку до грудей, Юрасик вискочив із маніпуляційної й кинувся коридором до відчинених дверей. — Ліно! — гукнув він, забувши, що в хірургічному відділенні — тиха година. — Ліно! Я знайшов його! Я знайшов замок до срібного ключика! У дверях він з розгону, засліплений щастям і нервовим збудженням, врізавсь у когось вищого за себе й кремезнішого. Юрась гупнувся спиною в блакитну стіну з жовтими патьоками й звів очі на Ореста, який саме заходив до палати. Орест тримався за одвірок перебинтованою рукою. Юрасик інстинктивно подивився на власні долоні, заклеєні пластирем. Схоже, трос, який урятував Ліні життя, залишив їм з Орестом тавро на все життя. — Ти чого репетуєш? — постукав Юрасика по лобі Орест. — Усі сплять. Виженуть нас із тобою з відділення, тоді що? — Ти не розумієш! — Юрасик намагався вгамувати емоції. — Та ти ж і нічого ще не знаєш! Я його знайшов! — і він виставив наперед круглу коробку, яка загадково блимнула і згасла. — Кого — його? — схилив Орест голову набік. Коробка була жіночого роду, та й виглядала якось не теє… — Замок! Замок до твого ключика! — Юрась Булочка витягнув із навісного замочка срібний ключ і потрусив ним радісно. — То он де він подівся! — поволеньки промовив Орест і замислено зміряв поглядом столичного журналіста. — А я шукаю-шукаю, весь одяг перетрусив, по підлозі лазив, як дурень… Юрасик устромив ключ у замок і повернув туди-сюди, демонструючи, як справно той працює. Світло на голівці ключа зблиснуло — палах-палах. Орест простягнув руку й собі повернув ключ туди-сюди, досі не в змозі повірити, що живий лист із того світу, який привіз йому батьків друг Олександр Остапович Шкварченко, таки щось означає. — Що там? — спитав він рвучко. — Я ще не дивився. — Ти — ще — не — дивився?! — У-у… Одночасно Орест і Юрась влетіли до палати, зіштовхнувшись ліктями в дверях, і нависли над ліжком. На ліжку сиділа чорнокнижниця в рожевому светрі й вивіреними рухами затягувала Ліні руку вище ліктя гумовою трубкою, щоб устромити голку у вену. Юрасик, який крові не терпів, скосив очі до вікна, перечікуючи момент, коли кров порскає через голку й кривавить підкладену вату. Ловка медсестра зробила два блискавичних рухи — і з крапельниці в Лінине тіло помалу потекла прозора рідина. — Вона спить, — повернула голову медсестра, і коси її зазміїлися по спині. Юрасеві Булочці привиділося, що на кінчиках роззявилися маленькі пащі з дрібними зубками і з тихим сичанням вистромили язики. «С-с-спить, с-с-спить…» — чулося звідусіль. Юрасик закліпав очима, щоб відігнати видіння. Відьма в рожевому светрі підморгнула йому й випливла з палати. Але Ліна не спала. Зітхнувши, вона розтулила вуста й намірилася щось сказати, але голосу не було. Ліна прокашлялася, скривилася, бо голова боліла нестерпно, й урешті-решт спитала: — Що… там… у вас?.. Стільки… — вона ковтнула, — галасу!.. Без слова Юрась Булочка поклав Ліні на ліжко блискучу жерстянку, що в таких колись переварювали шприци, й відкинув накривку. Ліна спробувала підвестися на лікті, щоб зазирнути всередину, але їй миттєво закрутилось у голові й занудило. Притискаючи руку до вуст і стримуючи нудоту, вона завела очі під стелю: — Та що там уже таке? Я тут дуба вріжу і так і не взнаю, що за буча! Дві голови схилились над коробкою, й одностайне розчароване зітхання вирвалося з двох грудей. Орест дістав із жерстянки дивну пластмасову штукенцію, наштрикану тисячами металевих виводів, як їжак голками. Штукенція була загорнена у фольгу. Орест обережно відгорнув фольгу, але руками за голки братися побоявся. — Що це? — спитав Юрасик з надією. — Заклятий скарб… — А що тепер робити? — Усі, хто міг знати, — відповів Орест жорстоко, — вже на небі. Ліна покрутила «їжака» в руці і стенула плечима, від чого голка ледь не вискочила з вени. — Обережно! — одночасний крик із двох боків. Голка затремтіла, затремтіла, вспокоїлася… І саме в цю мить до палати увірвався холодний, гнилий запах минулої вже зими, й у дверях стали нові дві особи. Прибульці, розпашілі й рум’яні з вітряного дня, розшпилили чорні однаковісінькі пальта й підступили до Ліниного ліжка. Важкі черевики гупали за кожним кроком. — Як гадаєш, воно? — звернувся до товариша один із двох у чорних пальтах. — Може, й воно, — знизав той плечима. Він потягся рукою до «їжака» й був би вже взяв його з Ліниних пальців, коли Юрасик блискавичним рухом вихопив невідомий голчастий прилад і жбурнув його під ліжко. — Розтрощиш, — ледь чутно сказала Ліна. — Сам дістанеш, правда? — насунувся один із двох на журналіста. Той побілів і мотнув головою. Чорний пістолет вискочив із-під поли, і цівка його цілила прямісінько Юрасеві Булочці поміж брови. Гість у чорному пальті щось таке зробив зі зброєю, від чого та загрозливо клацнула, і посміхнувся. — Лізь, лізь, поквапся. Нема часу чекати, — мовив він лагідно і махнув пістолетом. Юрасик пополотнів і відчув, як по спині й під колінами струмочками стікає холодний піт. Відчуття було огидним, але воно відволікло думки від пістолета й не дало знепритомніти. Він повільно нахиливсь і слухняно поліз під ліжко. Гарячкове дихав, думки скакали й перекидалися, у голові зринали слова: «не можна… не так… зачекай… хіба ти… не можна…» Якби не ця пукавка, якби не ця пукавка! Ці двоє несамовитих можуть підстрелити Ліну! А вона беззахисна, непорушно лежить на ліжку, голка стирчить із вени! Що робити? Що вдіяти? Крикнути — і хтось обов’язково зазирне в палату? На ґудзичок он той над ліжком натиснути — і тоді чорнокнижниця прибіжить?.. Але ж і її підстрелять! Боже, Боже!.. Час просипався крізь дірочку у часомірі, і часу ставало дедалі менше. Юрась Булочка у самих кінчиках пальців мав оце відчуття: час вислизає, час утікає від нього! Водою крізь пальці проливається, і шкіра миттєво сохне, і вже сліду нема, ні краплиночки! І тоді крізь товщу ватних думок прорвалася чарівна мелодія. — Ну, ваше згори, — Лінин миролюбний голос дзвенить-дзюркоче, — тільки не стріляйте, «їжака» ми вам віддамо — за одну відповідь: для чого він призначений? Гість із пістолетом, балакучіший за свого суворого товариша, з довірливою посмішкою повернувся до Ліни й промовив: — Не питай, звідки нам знати? Нам наказують, ми виконуємо. Сказали принести — приносимо. Хіба нам хтось пояснює? Не цінують, не цінують виконавців!.. Червонопикий злочинець голосно й фальшиво схлипнув і втерся рукавом. Юрасик виринув із-під ліжка з дивним «їжаком» у долоні. З жалем глянув він на незрозумілий прилад: ніколи вже не дізнатися, для чого він призначений… Ох-ох… Як дико закінчується дика історія!.. — Ну, давай, давай, — поквапив його балакучий у чорному пальті. Журналіст уже простягнув руку — і спалахом у мозку сяйнула неймовірна, проте страшна здогадка: зайві свідки! Вони всі — зайві свідки! І напівпритомна Ліна — теж… Тільки-но він оддасть оцю штукенцію… А якщо він зараз не віддасть, заберуть силою, силою заберуть! А потім, потім… Кепські справи, — паралельно з Юрасем міркував Орест. Але як вони планують вшитися? Ще чотири хвилини — і кінець тихій годині. Задзеленчать тривожні дзвоники по всій лікарні, засоваються люди. Знуджені хворі на кожне нове обличчя голодні, добре запам’ятають! Що ж ці двоє собі думають?.. Балакучому набридло чекати, і він узявся за невідомий прилад, але переляканий журналіст міцно стискав п’ястук і не випускав знахідку. Зловмисник смикнув. Судомою звело Юрасикові пальці: захочеш — не розігнеш! Пістолет задерся роздратовано. Юрась гупнувся на коліна, пригинаючи голову, й поповз під ліжко, а рука тримала «їжака» — аж побіліла. — Вельми, вельми нерозумно, — зненацька мовив глухо мовчазний товариш того, що з пістолетом, і насунувся на Юрасика, дихнув йому в обличчя кровожерливим духом хижака. — Руку відпусти. Юрась Булочка крутнув головою. — Відпусти руку, прилад зіпсуєш. Балакучий легенько вдарив його пістолетом у скроню, від чого Юрасик зіпнув повітря, розкинув руки й розпластався на підлозі. Орест кинувся навперейми, щоб підхопити Юрася, і відчув на потилиці тверде, металеве, але болю не було, тільки відразу зацебеніла кров. Ще один удар — носаком важкого черевика у незахищений живіт, — і Орест хекнув і почав падати. Нога підвернулася, зачепилася за чорний черевик — високий, з міцною шнурівкою, потягла за собою. Балакучий у чорному пальті, не втримавши рівновагу, заточився. Постріл ляснув у хірургічному відділенні, приспаному тихою годиною. І миттєво в коридорі зачулися крики, біганина, загупали двері, десь дзенькнуло, розбиваючись, скло, десь із металевим «брязь» упало відро води, і хтось, послизнувшись у калюжі, загуркотів і поїхав уздовж довгого коридору. Двері до небезпечної палати розчахнулися, на порозі виросла гнучка постать медсестри у рожевому светрі, яка чомусь видалася присутнім удвічі вищою за нормальний людський зріст. Те, що зчинилося опісля, жодними словами не описати. Відьма-чорнокнижниця за інерцією влетіла до палати, наштовхнулася на одного зі злочинців, втратила на мить рівновагу та збила його з ніг. Той, розкинувши поли чорного пальта, упав і врізався потилицею в спинку ліжка, від чого Ліну добряче трусонуло. Голка вискочила-таки з вени й зателіпалася на довгій трубці крапельниці, а з рани бризнула кров. Юрась Булочка вивернувся й заклацнув зуби довкола зап’ястя балакучого, непритомніючи від запаху чи то пороху, чи то мастила з пістолета. Хтось ревнув, але він уже не міг знати, хто то був. Довкола нього літали прозорі тіні, перепліталися, миготіли, і раптом гримнуло радіо на підвіконні океанськими хвилями: «…бо навколо мене був туман, Падав сніг, Ти лежала на землі…» І в цей момент чорнокнижниця в рожевому светрі підхопила крісло й пожбурила його просто в груди мовчазному злочинцеві. Ніжка старого важкого крісла прошила чорне пальто, прошила живіт. Страшний гість ахнув і впав на ліжко, підминаючи Ліну під себе, ковдру залила кров. Зловмисник харчав і звивався. Двері до палати рвонулися всередину і впустили повногубого міліціянта без кашкета. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший обережно вклав балакучого злочинця на підлогу, вивільнив його руку з Юрасикових зубів і замкнув наручники. Так само обережно він потягнув за ноги другого, якому з кишок стриміла ніжка стільця. Ліну миттєво й нестримно знудило — чи то від струсу мозку, чи то від крові, в якій вона плавала на ліжку. Палата враз наповнилася людьми в погонах і людьми в халатах, Ліні хтось підставив мідницю, Юрасю приклали до скроні марлю, втерли підборіддя від крові. Жіноча рука з червоними лакованими нігтями торкалася його щоки прохолодними пучками, від чого йому ставало добре й спокійно. Рожевий светр квіткою цвів перед очима. Юрасик почав провалюватись у дрімоту, все ще стискачи в заскорузлих пальцях «їжака». — Ну? — долинув до нього голос Валерія Нечипоренка. Хтось потягнув його за руку, вивільняючи невідомий голчастий прилад. Юрась Булочка лагідно підкорився й усміхнувся. Від чорнокнижниці пахло літньою лукою. — Звідки у вас? — говорив міліціянт глухо. Орест щось відповідав, показував металеву коробку, яка так і лежала в ногах Ліниного ліжка. Валерій Нечипоренко крутив коробку в руках, роздивлявся замочок, цокав язиком. — Замок саморобний, конструкція цікава. Я такого ще не бачив. Ліна потяглася до коробки, втупилась у замок. Такий досконалий витвір, а, виявляється, кустарний, зроблений вручну. Чи й не самим Святославом Пилиповичем Шапкою? Ліна вийняла ключик із замка і його теж уважно оглянула. Юрасик спостерігав за нею умиротворено. Затерта буква блиснула на сонці, яке пробивалось у вікно. Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким голосом заспівало розпачливо: «…ти лежала — я літав, А коли без сили впав, Зникла й не сказала ти мені своє ім’я…» Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип — гачечок і довга паличка зліва… — Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж «мю» із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається… Щось у фізиці… Чи то «мікро», чи то… І ще є фірма така, в неї «m» за логотип. Ну я й бевзь!.. — Далі! — страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко. — У мене є візитка, — сказав Юрась Булочка. — Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю… зараз, зараз… Чотири — три — чотири — вісім — дев’ять… Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити. Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо. — Я запізнився? — вигукнув Марадона розчаровано. — Не може бути! Я таки запізнився! Розділ XVIII УСІ КРАПКИ НАД «і» — Бачив дошку оголошень? — загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: — То ходи подивишся. Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. «…За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку…» — Але ж це мій дядько! — скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. — Але ж то я… Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида… Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки «12», а мала вже давно стояла на потрібній — саме обідній — годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна. — Ти чого мене лякаєш? — гаркнув він, але швидко опанував себе. — їстимеш? — Ні, дякую, — захекано вимовив Валерій Нечипоренко. — Стрийку[13 - Стрий, стрийко — дядько, батьків брат.], ти об’яву читав? Валерій Миколайович невдоволено скривився. — Читав. І навіть у наказі хотів був розписатися… Племінник задихав ще швидше, в грудях йому захарчало. — …премія-бо мені не завадила б, — Валерій Миколайович підморгнув, — але ти ж знаєш мою натуру: чесність колись мене зі світу зведе. Не розписався, й навіть рапорт подав, що сталася прикра помилка, тож, панове-товариші, виправляйте, не губіть мені племінника, он як він ворохобиться, зараз у бійку полізе… Валерій Нечипоренко-молодший ображено зиркнув на дядька: жартівливий тон у такій ситуації здався йому вкрай недоречним. Він болісно переживав усяку несправедливість, а на його віку завдяки тезкові-дядьку довелось постраждати не раз і не два. У цей момент у дверях намалювалася розвихрена особа, яка допіру спромоглася наздогнати начальника. Марадона покліпав синіми очима й усміхнувся до майора Нечипоренка. — Валерію Миколайовичу, виставляйте пляшку. Таку премію не можна не обмити, — і він підморгнув у бік Нечипоренка-молодшого. — А тобі, Марадоно, — промуркотів повногубий молодий міліціянт улесливо, — я щойно дізнався, оголошено догану за спізнення на важливу операцію… Марадона крутнувся і зник із прорізу дверей. Нечипоренко-молодший щез услід за ним, а Валерій Миколайович, позіхнувши полегшено, почав розвивати бутерброд і відгадувати, з чим він буде: з ковбасою чи з шинкою… Коли Марадона розтанув у кінці коридору, Валерій Нечипоренко-молодший тихенько зайшов до свого кабінету, замкнувся зсередини на ключ і почав набирати номер на старому дисковому телефоні. Вісімка довго не з’єднувалася, та ось нарешті йому вдалося пробитись, і він тихо заговорив у трубку, раз у раз озираючись, мов за ним могли слідкувати. — Доброго дня. Вальтере Тадейовичу, ви? Нечипоренко турбує… О, дякую, дякую!.. Ваша журналістка майже оговталася, сьогодні ще з лікарні не випишуть, бо п’ятниця, тож десь у вівторок уже має вийти… Ні, я з нею про все домовився. Вона знає подробиці, але на джерело посилатися не буде. Ну, ви ж розумієте… Ага, і хлопчина ваш дуже допоміг. Кмітливий хлопчина і сміливий… Але я маю до вас іншу справу. У нас тут є сирітський притулок, із якого діти втікають пачками. Треба б написати, що в тому сиротинці й до чого… * * * «Містечко Рябокінь світилося абрикосовим цвітом. Він був усюди: зсипався з дерев просто на дорогу, ховавсь у розімлілих на сонці садках, злітав від шпаркого подуву вітру й осідав на землю. Двічі лунко озвався пістолет у хірургічному відділенні районної лікарні, а ще — важке гупання тіла об підлогу, яке завше можна було почути, коли за діло бралися наші доблесні міліціянти. Ліворуч і праворуч покрикуючи: „Руки вгору!“ і „Стрілятиму!“ — міліціянти влетіли до палати, розкидали злочинців навсібіч і відступили хіба під тиском лікарів у білих халатах — неохоче, все ще розмахуючи пістолетами й погрожуючи непритомним бандитам найстрашнішими карами на їхні грішні голови; спершу згубились у дзвоні медичних склянок і банок захриплі голоси міліціянтів, потім зникли за дверима палати сині строї, які вельми пасували до фарби на стінах, й останнім вивітрився запах мастила, що ним змащують зброю…» — Юрасику! Ти теж вирішив написати для колонки «Українські химери»? Ой не можу! Я просто помру зі сміху! Першу премію треба зразу давати! Ой рятуйте мене! — Ліна здригалася від реготу, з очей її котилися сльози, вона хотіла ще щось говорити, але не могла. Юрась Булочка вдоволено посміхнувся. Щоб Ліна не бачила його пихатого виду, він повернувся до вікна — й укляк. Просто в шибку на нього дивився горбун. Погляд лиховісний і злий, рот перекривлений. Не тямлячи себе, Юрасик злетів зі стільця й підскочив до вікна. Невідомий замахнувся на нього ціпком із круглим залізним руків’ям, і журналістові здалося, що він короткозорими очима раптом на руків’ї розрізнив лилика з розпростаними перетинчастими крилами. Незнайомець плюнув і повернувся, горбата спина почала віддалятися, і над сірим плащем тепер видно було тільки темну маківку, і журналіст уже не був певен, що горбун узагалі дивився на нього, але темна маківка нагадала зненацька проріз вікна з розбитою шибкою і вогкий дух знелюднілого тартака, від чого зразу зробилося гаряче й кепсько. У кишені Юрась несвідомо намацав прямокутну важку запальничку. Горбун завернув за ріг і зник із очей, а журналіст іще довго дивився йому вслід і не міг зрушити з місця. Давлячись реготом, Ліна штовхнула його в плече: — То розкажи ж мені: ти додзвонився до тої фірми? Юрасик усім тілом відвернувся од вікна. Серце йому дивно стискалось, а думки безладно кружеляли в голові. Він пригадував і не міг пригадати, чому такою знайомою видалася горбата спина, хоча — він певен був, певен! — жодного разу її не бачив… — Додзвонився, — кивнув Юрась Булочка замислено. — Додзвонився. Кажуть: робили експериментальне замовлення. Навіть прізвища клієнта не знають, бо замовлення було ліве, угоди не укладали, гроші отримали готівкою. Знають тільки ім’я та по батькові — Святослав Пилипович… — Так-так-так! — горіхові Лінині очі сяяли. — Отож. Прилад унікальний, сканує інформацію одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людини. Кажуть, мороки з ним було! Схеми чутливі, якщо занадто лапати руками, вони горять і все треба переробляти. Святослав Пилипович узяв прилад, щоб протестувати, і зник. — Ага-ага!.. — А Валерій Нечипоренко — отой старший лейтенант — сьогодні відіслав їм «їжака» на експертизу. Ліна замріяно накручувала на палець коротке руде пасмо, та воно неслухняно висковзувало з рук. — Інформація одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людині… — В якому місці не приклади — точки різні… — Тільки фізичні показники? — Не тільки фізичні показники… — А це означає… — Моделювання майбутнього. — І знову шаманство… — Якути, — мовив Юрасик зосереджено, — вірять у те, що шамани мають здатність бачити минуле. Є міф про Хара Тюмена. Там бурятські шамани розкривають злочин — підступне вбивство господаря власними людьми… — А до чого тут?.. — А ще є міф, — перебив її Юрась, — про шамана Суор Уоле, який перекинувся на голку і підслухав розмову сімох сестер — духів віспи. А потім він підстеріг старшу з сестер і полонив її у пляшці… — Оригінальний, — Ліна примружилась, — метод лікування віспи… — А ще, — не вгава Юрасик, — шаман керує духами… — Але до чого тут «їжак»?! — Ну-у-у… — журналіст розвів руками, — уяви собі таку ситуацію: є прилад, який, замість шамана, може не тільки діагностувати хвороби, а й, скажімо, попереджати їх, який читає і минуле, і майбутнє… І є люди, що хочуть знати майбутнє, а минуле, навпаки, прагнуть приховати… Ліна вагалася. Маленький голчастий «їжак» як засіб перемогти вселенське зло? Випередити його? Викорінити його з лиця землі? Дивний, дивний прилад — не має ні дисплею, ні хоч якогось маленького віконечка, на якому могла б відображатися інформація, що зчитувалася з отих усіх тисяч точок на тілі людини. Ні, це все занадто фантастично! — Але хто розшифровує інформацію? — На фірмі сказали, — Юрась Булочка конфіденційно нахилився до Ліни, — що теоретично прилад має працювати таким чином: є комп’ютерна програма. Прилад під’єднується до комп’ютера. Виводи прилада, оті дві тисячі сорок вісім голочок «їжака», торкаються шкіри. Комп’ютер посилає сигнал на виводи, тіло реагує на сигнал, а комп’ютер дешифровує реакцію. — А це означає… — Десь має бути комп’ютер із програмою. — Комп’ютер із програмою, — відлунням повторила Ліна. Двері до палати відчинились і хряпнули об стіну. Захиталося ліжко, скреготнули пружини. Чахла квітка на вікні тріпнула жовтим листям. Крізь двері проліз гігантський пакунок, а за ним — нога в брунатному черевиці, коло якої терся чорний мокрий ніс. — Хованцю, як ти сюди проліз? — Ліна сплеснула в долоні. Скреготнувши кігтями по лінолеуму, пес підтягнув задні ноги, на череві заповз у палату й умить заховався під ліжком. Чорний хвіст черкнув Юрасика по оголеній литці між мештом і холошою штанів та залоскотав. Із-за пакунка визирнув розгублений Орестів вид, на якому пробилися чорні вуса й дводенна борідка. — Салют! — привітався Орест неуважно й почовгав до вікна. Тут виявилося, що ззаду його хилитався ще один пакунок, який дивним чином тримався в Ореста на поясі. — І що це має бути? — Ліна скосила око на шурхітливий папір. — Зараз побачиш, — пообіцяв Орест швидко. Він обірвав папір, із-під якого з’явилися сталеві якісь довгі рурки з гачечками. Між гачечками напнута була смугаста цупка тканина. На кінцях рурок причепилися чотири гумові колеса. Орест зробив два різких рухи, мовби штукар[14 - Штукар — фокусник.], що стріпує зв’язаними різнобарвними хустками, айн-цвай-драй — і сталеві рурки самі собою склались у легкий дитячий візочок нестандартних габаритів. — Це для кого? — не втримався Юрась Булочка. — Тобто? — Орест ображено стенув плечима. — Для Ліни. У неї легкий струс мозку, ходити не можна, буде їздити. Ми її забираємо додому. З-під ліжка почувся інтенсивний стукіт хвоста об підлогу. — Я туди не сяду під страхом смертної кари, — затялася Ліна. — Сядеш, сядеш, — пообіцяв Орест і одним махом пересадив маленьку журналістку з ліжка в хистку машину на колесах. — Рятуйте, людоньки добрі! Пробі! Хованець застережливо рикнув. Ліна клацнула зубами й замовкла. З другого пакунка, який хилитався в Ореста на поясі, з’явилися Лінині пісочного кольору джинси, кофтина й велика сумка. — Прошу отримати майно. Перелік вилученого додається. Ліна занурила руку в сумку й довго щось обмацувала, тоді мовчки зашпилила змійку й ображено склала руки на колінах. Наелектризовані руді коси стирчали на всі боки. — Поїхали? — нахилився над нею Орест запопадливо. Невдоволене буркотіння він чомусь беззастережно сприйняв за згоду, і візочок на гумових безшумних колесах викотивсь у коридор. Поїхали, — подумав Юрасик відсторонено й механічно рушив за ними. Чорний пес попід стіною повз на череві, ховаючи винуваті червоні очі. Крізь прочинені двері палат долинали ліниві теревені жінок, які в розпал городнього сезону опинилися на ліжках, десь радіо грало натхненно, брязкали двері в коридорі й впускали розморених на сонці відвідувачів, чиї руки відтягали об’ємні клунки, коло сходів топталися хворі під телефоном-автоматом, а з-за сходових дверей тягайся цівки суворо забороненого в лікарні тютюнового диму. Двері ліфта розтулилися, почулися підліткові смішки, хтось кинув веселим оком на чудесний смугастий візочок, але двері знов затулились, і ліфт шухнув донизу. Квітнева вулиця закрутила четвірку, підхопила й понесла. Юрась Булочка озирнувся на лікарню й помітив у високому вікні рожевий светр і чорне розкучерявлене волосся. Смагляве обличчя чорнокосої відьми наблизилось упритул до шибки, чорні очі крізь скло відбили сонце й зблиснули гаряче. Юрасик відчув, як у нього холонуть і терпнуть руки й одночасно хвиля киплячої крові м’яко набігає на потилицю. Роззявивши рота з подивування, Юрась ніби з відстані спостерігав, як чорна лискуча волосина, яка тяглася десь із-поза шибки лікарняного вікна і кінчик якої заповзав під його власну куртку, напнулась і преболяче шарпнула його серце. Кров затопила Юрасикове обличчя, щоки запалали, він безпомічно озирнувся на маленьку журналістку та двох її друзів, які невпинно віддалялися, перемовляючись тихо і значущо, але картина ця більше не дратувала. Сердешний Юрась Булочка бачив тільки чорну волосину, яка грайливо шарпала його серце. Журналіст провів рукою по обличчю й покрутив головою. У шибці зламався сонячний промінь, затулив лице, яке посміхалося зсередини. Дзвінкий біль у серці вгамувався, наче з того вийняли ніж, та лишилася дивна солодка порожнеча. Юрасик відступив на крок, готовий бігти кудись, утікати. Відьма в рожевому светрі сердито насварилася на нього тонким пальчиком із червоним лакованим нігтем і самими губами промовила: «А ти куди наладивсь? Історія ще не закінчилася». Частина третя ОСТАННІЙ ШАМАН Розділ І З ВОГНЮ — ТА Й У ПОЛУМ’Я Життя завше прагне зіграти з тобою в хованки, як ти найменше чекаєш від нього капості. Сонце саме сідало за обрій, коли міліційний «бобик», застрашливе рохнувши, зупинився під чорним ходом рябокінського районного СІЗО. Крізь заґратоване, запилюжене віконце машини неможливо було нічого вгледіти, але то виявилося непотрібним: двійко міліціянтів розчахнули задні дверцята «бобика», кинули в чорноту машини сердитий наказ, і звідти визирнула коротко стрижена голова, з мішками під очима, з темними тінями навколо вуст, із гарячковим рум’янцем на всю щоку, а далі — широкі плечі, прикриті чорним піджаком, і великі руки, надійно скуті наручниками. Затриманий стрибнув на землю, важко гупнувши затяжкими для такої пори року черевиками. Один із супроводу штурхнув його в спину, і затриманий зло відгризнувся, здвигнув масивними плечима, скидаючи з себе руку в синьому строї. Нявка й хованець, які тихенько собі сиділи на дерев’яній лавці на протилежному боці вулиці, обсипані пелюстками каштанового цвіту, не знали, куди саме возили в’язня з рябокінського районного СІЗО. Навряд чи прогулянка містом пішла на користь затриманому, в якому капловухий чорний хованець безпомильно розпізнав опиря, бо пика опирева мала такий роздратований вигляд, що хованцеве серце стискалося від нав’язливої думки: ще мить — і все полетить шкереберть… На відміну від хованця, зеленокоса нявка, раз по раз розправляючи пелену білої, майже прозорої сорочки, спокійно міркувала над тим, що вони з товаришем робитимуть, коли опир утече-таки. Що він утече, нявка не мала жодного сумніву. Хто це бачив, щоб опир затримувався під замком на довгий час? Ні, він просто вичікує, чогось він поки що вичікує… Але час утечі вже недалечко. Тим часом двійко міліціянтів, не обтяжені жодними підозрами, підвели затриманого до дверей будинку. Демонструючи просто злочинне недбальство, вони лінькувато про щось перемовилися, й один повернувся спиною до опиря, відчиняючи залізні двері, а другий скинув кашкет і рукавом витер спітніле чоло. І саме тоді сталося те, чого так боявся хованець і чого по-філософському спокійно дожидала нявка. Опир гойднувся вбік, важким плечем збиваючи конвойного з ніг, а тоді буцнув другого, котрий обернувся на несподіваний звук, головою в обличчя. До нявки долинуло огидне «чвяк!» — і вона мимоволі прикрила очі… За ту частку секунди, що нявка сиділа на лавці з заплющеними повіками, виваляний у пилюці міліціянт спромігся опанувати себе й потягся за пістолетом. Біла кобура довго не розстібувалася. Він спробував звестися з землі й злісно зиркнув на залізні двері, з яких уже давно мала б з’явитися підмога. Та чи то збіг обставин, чи то нещаслива планида замкнули залізні двері: незважаючи на те, що переддень травневих свят і вважався, і — для декого — був робочим днем, у коридорах відділку витав святковий настрій, а працівники помалу купчилися по різних закутках і готувалися відмітити день солідарності трудящих весело й солідарно. Ніхто й не помітив, що надворі — нештатна ситуація. Натомість опир не гаяв часу. Крутнувшись до міліціянта, він зробив невловимий рух — і права рука того заломилася за спину. Противник не заволав навіть — не встиг ні звідати болю, ні вчути, як хруснули хрящі і як небезпечно щось тисне на кістку. Переляканий хованець зіскочив із лавки. Неповороткий бельбас не вмів приймати миттєві рішення, але якимсь дивом тіло саме вчинило правильно: метнувши через дорогу на другий бік вулиці, хованець з розгону врізався опиреві в бік. Опир охнув і присів на землю, розчепіривши довгі ноги. Міліціянт відчув полегкість у плечі. Поглянув на власну долоню, побачив дивні глибокі подряпини, перевів погляд на затриманого — і нарешті зметикував: допіру сталося неймовірне. Роззявивши рота, міліціянт дивився, як щойно здоровий, міцний і напрочуд злий злочинець качається по землі, тримаючись за бік. Либонь, у СІЗО затриманих підгодовують щурячою отрутою — з профілактичною метою, так би мовити, і тому вони часом раптово хворіють на шлунок… Якщо офіційна особа могла приписати несподівану хворість в’язня незбагненному, але щасливому випадку, опир чудово бачив, хто саме спричинився до того страшного удару в бік. Перш ніж утікати, він обернувся до хованця й пнув його ногою у тяжкому черевикові. Хованець перекинувся в повітрі через голову й гепнувся на асфальт. Пронизливий біль у підвернутій руці забив памороки. Міліціянт урешті висмикнув із кобури пістолет, наставив його на втікача й на всю сонну вуличку виснув: — Стій, стрілятиму! Перевів пістолет вище, цілячи у вікна другого поверху й, либонь, злостиво уявляючи, якого галасу наробить постріл у готовому до свята відділку. Натиснув на спуск. Пістолет не вистрілив. Здивований дядько у синьому строї, який у цю мить навдивовижу нагадував тисячі огрядних дядьків, що так само зачудовано застигали біля несправних тракторів, комп’ютерів, косарок, джипів, кип’ятильників, літаків, стис залізяку двома руками і щосили натиснув на гачок ще раз. Знов осічка. Він недовірливо зиркнув на зброю. Такого не бувало за всі ті двадцять з хвостиком років, що він прослужив ув органах! Міліціянт натиснув на спуск утретє, почув сухе клацання. Фортуна сьогодні повіялася до більш везучих. Опир гайнув через двір. І лишень тоді нявка вийшла з заціпеніння. Вона підскочила з лавки, кинулася втікачеві навперейми, готова була снопом звалитися йому під ноги, вчепитися зубами й кігтями, тільки б затримати велетня хоч би ще на хвилинку, хоч би ще на мить… Та повинні ж ті ідіоти у відділку нарешті прокинутись і помітити, що за чортівня коїться в них під носом! Нявка бігла вздовж присмеркової вулиці; краєм ока бачила вона, як хованець незграбно підводиться з землі, як хитається і кривиться болісно, як чимчикує опиреві навздогін, розгойдуючи великою кошлатою головою. Нявка шпарила щодуху — не ганяла так уже бозна-скільки часу, взагалі не знала, що здатна так стрімко гасати. Не ловила повітря ротом — здавалося, повітря саме влітає в неї крізь усі шпарини, крізь усі пори на прозорому тілі. Вона неслася опиреві навздогін з однією лишень думкою: встигнути! Налетівши знагла на перепону, нявка втратила рівновагу й бемкнулася на землю. Вухо запізніло вловило рипучий звук, мов по дорозі тяглася стара гарба. Жовтоока лісова мешканка піднесла голову й побачила перед собою велике дерев’яне колесо з залізним іржавим ободом, із віялом заляпаних брудом шпиць, а над цим — розсохлий борт гарби, над яким нависала солома. Нявка перевела погляд праворуч і зауважила спершу велике кінське копито, потім струнку чорну ногу, а далі — ще чорнішу, аж синювату мітлу розкуйовдженого хвоста. Кінь роздратовано бив хвостом і косував оком на прозору істоту, що плазувала в нього під копитами. І тільки після цього нявка зважилася поглянути вгору. На гарбі, тримаючи віжки в покручених пальцях, сидів щезник. Розтуливши рот, маленька лісова мешканка втупилась у страшне обличчя того, чиє ім’я лісові її подруги бодай уголос боялися вимовляти. Це обличчя розпливалось перед нявчиним зором, вона ніяк не могла вхопити його рис, тільки бачила вигин жилавої шиї, патли сивого волосся, горб на спині, що випинався з-під ясно-червоної китайки. …А десь там хованець шкандибає до гарби; двоє міліціянтів, підтримуючи один одного, гамселять кулаками у вікна першого поверху відділка, пасуть очима втікача, щоб за мить бігти йому навздогін. Навіть цікаво, як швидко передсвятковий настрій злетить із сонного відділка, щойно звістка про втечу небезпечного злочинця перетне поріг, — але захекана нявка не встигла додумати цю думку до кінця… Опир, ніби він тільки того й чекав, заскочив на гарбу позаду щезника. Підніс великі долоні до обличчя. Нявка не зразу зметикувала, що він збирається робити, але наступної миті опир клацнув зубами — і наручники злетіли з зап’ясть. Відкинув залізяччя, і воно впало з гарби, вдаривши лісову мешканку по коліну. Хованець дочалапав до гарби й важко навалився на її край. Опир махнув кулачиськом, поціливши хованцеві в червоне око. Сонце посунуло за обрій швидше, швидше, от-от закотиться, щезне назавжди… Та чорне кудлате створіння чіпко трималося за борт обома руками й устояло на ногах, тільки голова сіпнулася назад. Нявка скулилася на землі. — Вйо! — крикнув щезник і ляснув коня віжками по лискучому заду… Нявка й сама не відала, як це сталося. Її мовби щось підкинуло в повітря, і вона повисла на чорному кінському хвості. Шорстка шерсть колола долоньки. Кінь затанцював, і гарба погрозливо хитнулася. Сонце провалилося за небокрай. …Нявка вже не могла того бачити, та міліціянтам нарешті вдалося розбуркати відділок. У дверях з’явився спершу черговий, далі ще кількоро людей. Двоє побитих із «бобика», один — з кривавими патьоками на обличчі, другий — безладно розмахуючи ні до чого не придатним пістолетом, відчайдушно жестикулювали й тицяли пальцями туди, де щойно за деревами зник силует втікача. Побратими ж постраждалих повелися вкрай необдумано. Замість того, щоб, покинувши всі нагальні справи, рвонути навздогін утікачеві, один уклав закривавленого товариша на землю, махнув комусь у проріз дверей рукою — певно, щоб викликали «швидку», витягнув із кишені хусточку й почав обтирати кров і юшку з обличчя. У вечірній півтемряві кров була зовсім чорною. Інший розпитував дядька з пістолетом, і коли шофер нарешті заліз до кабіни «бобика», а слідком за ним — ще троє, утікач мав змогу опинитися ой далеко! — якби… Якби нявка не повисла всією вагою свого манюнього тіла на кінському хвості, боязко косуючи на гарбу у себе за спиною. Щезник всерйоз розсердився. Тримаючи віжки лівою рукою, він помалу почав піднімати вузлуватий палець правої, і коли той націлився нявці в спину, вона хребтом відчула холодний струмінь повітря. Вухо її мов відкрилося, стало напрочуд чутливим до довколишніх звуків, чекало, що ось-ось здалеку прилине переможна пісня порятунку, а натомість у вушну раковину змієм поповзло замовляння-закляття. Довгі нявчині коси помалу стали сторч. Під темнії ріки, Під грізне каміння, Під зимнії води, Під чорную твердь, Навіки, навіки, Де тиша і тіні, Де сонце не сходить, Де пострах і смерть, Спускайся, ду… Якщо він устигне проказати «-ше», це кінець. Нявка ніколи не зможе повернутися з того світу. Вона вже рушила по тонесенькому місточку, що з’єднує світи цей і той, ще мить — і вороття не буде… Хованець ревнув і кинувся на щезника. І в ту секунду, коли губи щезника вимовляли останній склад довгого і страшного закляття, чорна кудлата істота штовхнула його під руку. Палець із націленим нявці в спину нігтем стрибнув угору. З каштанового віття пурхнули широкі крила. Палець щезника завис на півдорозі, з вуст зірвалося приглушене «-ше». Зненацька заскочена тваринка перекинулась у повітрі й каменем упала додолу. У світлі ліхтаря, що тільки-но спалахнув, хованець помітив перетинчасті лиличі крила. Одночасно нявка відірвалася від конячого хвоста й гепнулася на землю, преболяче забивши куприк. Хованець зіслизнув з гарби. Щезник повільно розвернувся. Нависаючи над краєм гарби, він поглянув на хованця так, що привиділося: спалахне зараз чорна шерсть у того на грудях, побіжать по тілу язички вогню — сині, холодні, моторошні. Хованець інстинктивно позадкував, а щезник нічого не робив, тільки дивився на нього, заморожуючи зимним поглядом кров у жилах. Темрява зійшла на містечко Рябокінь і тяжким запиналом накрила вулицю. Зникли з очей крила мертвого лилика, розтанула в мороці біла пелена нявчиної сорочки, чорний одяг опиря злився з чорнотою неба, згас один-єдиний ліхтар, мов хтось у нього пожбурив камінцем, розтанули всі звуки: людські голоси, дзижчання машин, віддалена музика, — навіть запахи зникли з повітря: кудись поділись і запаморочливі аромати весняного буйного квіту, і дух печеного й смаженого з відчинених вікон людських осель, і пах розбурханої весною ріки. І лишилися тільки два ока, які насувалися на хованця блискучими страшними жаринами, які сповільнили хованцеві рухи й остудили серце. Не в змозі навіть заплющити повіки, хованець чекав на щезникове слово, яке покладе край цьому жахіттю. Яке покладе край усьому. У цю секунду міліційний «бобик» нарешті вигулькнув з-за рогу й, розганяючись на рівній дорозі, помчав за втікачем. Ліхтар спалахнув веселим світлом. Щезник хльоснув коня, вйокнув на нього грізно, і гарба зникла, ніби її ніколи тут і не було. Розділ II ПРОПАЛИЙ ГЕРОЙ-ЛЮБОВНИК Великий чорний пес породи ньюфаундленд сидів посеред двору і самозречено вив. Іноді він так захоплювався, що аж повискував, і тоді кошеня-недоросток, яке швендяло у пса під ногами, перелякано присідало й довго схвильовано нявкало. Хата під зеленим дахом була замкнена, а хвіртка, навпаки, розчинена навстіж. До хвіртки притулився збентежений чоловік і куйовдив своє й так розкучмане волосся. Зовнішності він був непоказної, та ще й штани й куртка на ньому добряче пом’яті, але щось ув очах його проглядало таке, що ніяк не поєднувалося з образом недорікуватого чупруна. І так і сяк прикликав чоловік чорного пса, щоб той нарешті вийшов із двору, та пес ображено вив і не хотів зрушити з місця. Одного разу незнайомець навіть спробував потягнути пса за нашийник, і тепер із рукава синьої піджачини звисав добрячий клапоть тканини. — Ну, ходи вже, ходи вже зі мною! — розпачливо вигукнув чоловік. Пес хитнув лобатою головою. Якби поруч прогулювався хтось із місцевої рябокінської міліційної служби, він неодмінно упізнав би у розпатланому дивакові молодшого лейтенанта на прізвисько Марадона. Й анітрохи б не здивувався, уздрівши його саме тут. Чоловік на прізвисько Марадона не просто так вовтузився з чорним непоступливим псом. Коли сьогодні зранку в конторі, де він мав честь працювати, пролунав дзвінок і роздратований жіночий голос, раз у раз зриваюсь на крик, почав домагатись, аби «стулили пельку цьому скаженому собаці», він байдуже приготувався їхати на виклик. Щойно Марадона почув назву вулиці, де вив, не вгаваючи, пес, як серце у нього зрадливо тенькнуло. Вулиця була занадто знайома! З січня місяця вже двічі тут ставалися дивні пригоди. Коли ж мотоцикл під’їхав до двору, де за деревами проглядала хата під зеленою покрівлею, впевненість Марадони зросла стократ: самозабутнє собаче підвивання линуло саме звідси. З господарем хати, Орестом Святославовичем, міліціянт зазнайомився особисто за не найкращих обставин. «Хованцю!» — тихо й невпевнено покликав Марадона. Чорний пес глипнув на гостя червонуватими печальними очима та продовжив пісню. Марадона обережно обійшов Хованця і наблизився до дверей, поторсав їх. Замкнені двері не піддавалися. Тоді він спустився з ґанку й зазирнув у кухонне вікно праворуч. Відчинена шафка, яка вгадувалась удалині, неприємно вразила його. Марадона придивився й розрізнив у непевному ранішньому світлі неохайний мотлох посеред кухні. Зробив іще кілька кроків уздовж стіни й повернув за ріг. І тут його ніби хтось ошелешив каменюкою по голові. Вікно спальні, яке гляділо в садок, було не просто розбите — варцаби вивернуті з м’ясом, а толочене скло шибки позрізало зелені, ще не розквітлі головки тюльпанів. Марадона перехилився через підвіконня, глянув на зідрані шпалери, покраяне ліжко, купи шмаття на підлозі й подумав: вандалізм. За півгодини колеги з його контори, здебільшого вдягнені в сині однострої та високі кашкети, але дехто й у цивільному, шалалися подвір’ям. Приїхали знехотя, на особисте прохання Марадони, який попередив начальство, що нюх його ще жодного разу не підводив. Начальство змушене було визнати, що це таки правда. Обминаючи чорного пса, оперативна група обмежилася побіжним оглядом вхідних дверей, але затримала увагу на потрощених варцабах, проникла в дім крізь вибите вікно й довго там сновигала. Господаря вдома не було, але домашній пес, який навіть не мав буди, чомусь опинився надворі. Нарешті колеги поїхали, а Марадона лишився сам-на-сам зі змученим від невпинного виття псом і знервованим кошеням на додачу… — Ходи, Хованцю, як вам тут лишатись? — умовляв Марадона чорного пса і відхиляв ширше хвіртку, шарудів чимось у кишені, заманюючи, тільки чорний іклань і не думав піддаватися на провокацію. Кошеня микалося по двору, лупало жовтими очима. Марадона не витримав і зробив вигляд, наче йому урвався терпець і він зараз поїде. Вийшов за браму, вирівняв притулений до паркану мотоцикл і закинув ногу на педаль. Пес на мить урвав виття. Марадона визнав це за добрий знак. Штурхнув ногою педаль, і мотоцикл, забрьоханий весняною грязюкою і на перший погляд задрипаний, як і господар, зненацька тихо й швидко завівся. Випадковий перехожий, котрий саме перетинав вулицю, здивовано оглянув мотоцикл і запримітив, що під щільним шаром бруду той насправді зовсім новенький і походження вочевидь благородного. Перехожий заздрісно похитав головою і ще довго озирався на лагідне дзижчання мотору. Марадона перекинув ногу через сидіння й приготувався вивести мотоцикл на дорогу. Хованцю крізь вузьку хвіртку не було цього видно, але він своїм собачим нюхом прекрасно чув запах бензину, і це дратувало його. Марадона зробив рух, наче буде зачиняти хвіртку. Хованець гавкнув. Марадона заглушив двигун і зліз з мотоцикла. — Ну, підеш? Хованець знову завив. — Та що тобі не так?! — схопився за голову міліціянт. Був готовий тягти пса за нашийник, навіть якщо доведеться пожертвувати й другим рукавом піджачини. Хованець позадкував, і тоді Марадону осінило: коло місця, де вгрузли в землю кігтисті собачі лапи, виднівся ще один слід — нечіткий, а все ж помітний. Марадона присів навпочіпки. У м’якому грунті — кругла ямка, а від неї рівчачок, наче хтось впустив ціпок на землю. Марадона нахилився до самої землі. В центрі круглої ямки відбився малюнок: малесенька голівка, круглі вушка, великі перетинчасті крила. Жодних сумнівів: то був не птах, то був лилик. Марадона пошукав якої дошки, не знайшов, тоді взяв найбільший уламок скла з розбитої шибки й обачно накрив відбиток. І тоді Хованець перетнув двір і самостійно вийшов за хвіртку. Кошеня сполохано заметушилось, і Марадона підхопив його на руки. …Мешканці містечка Рябокінь озиралися на чудну картину: по правому краю дороги, притискаючись до тротуару, їхав мотоцикл, а наввипередки з ним уздовж тротуару мчав великий чорний пес, висолопивши язика. Верхівець на мотоциклі незграбно пригинався до керма й вивертав голову. На шиї в нього бовваніла велика ґуля, яка час від часу змінювала форму й дико сичала. Коли мотоцикл пригальмував на перехресті, дехто з перехожих розгледів, що гуля на шиї у верхівця — не проста собі ґуля, а невідомої породи кошеня, яке кігтями намертво вчепилось у комір міліційного пошарпаного піджака. Трійця наблизилася до двоповерхового будинку на два під’їзди, перед яким гасали й галасували діти, а на мотузках, напнутих між дерев, хляпала од вітру мокра білизна. На другому поверсі у вікно визирнула зовсім юна жінка й одразу ж зникла в кімнаті. Марадона притулив мотоцикл до дерева, відчинив двері першого під’їзду й припросив пса досередини. Хованець повагом зайшов. Кошеня по-королівському заїхало в дім на плечі міліціянта. Коли трійця піднялася вузькими сходами на другий поверх, двері помешкання, що ліворуч, були вже відчинені, а на порозі стояла та сама жінка, яка щойно визирала у вікно. Краса жінки змусила закліпати навіть Хованця, а Марадона вкотре подивувався, як оця Василиса Прекрасна два роки тому згодилася одружитися з ним. Жінка нахилилася, почухала лобату Хованцеву голову, щось муркнула до кошеняти й гостинно відступила від дверей. — І що це в нас сьогодні за поважні гості? — усміхнулася вона. — Знайомся, Василинко, це Хованець. А оця малеча, якщо я правильно пригадую, називається Нявка. * * * — Редакція. Добрий день! — гаркнув у трубку Юрась Булочка, проклинаючи той день, коли редактор відділу новин газети «Речовий доказ» Вальтер Тадейович, щасливо усміхнений, привів до кімнати сивовусого у синьому комбінезоні з мотком білого дроту і картонною коробкою в руках. Рівно за півгодини на Юрасиковому столі з’явився чорний кнопковий телефон, а сам Юрась був підвищений у ранзі до відповідального за стосунки з громадськістю. Вже на другий день по тому, як у вихідних даних газети з’явився новий номер із закличним текстом «телефон швидкого реагування», київська громадськість виявила неабияку моторність. Телефонний бренькіт не вщухав, Юрасик знайшов дві сивих волосини у себе на скроні, зірвав голос і двічі вдома по телефону відповідав: «Редакція. Добрий день!» — Ю-ра-си-ку, привіт! — замість гласу активної громадськості почувся швидкий говір старшої колеги — Ліни Оверченко. Заслана у Закарпаття вивідувати таємниці митниці, через буревій вона не змогла виїхати назад і вже третій день дзвонила щодня й бадьоро сповіщала, що завтра обов’язково обіцяють розчистити дороги від повалених дерев. — Як ти? — спитав Юрась Булочка, розслабляючись. — Усе прекрасно. Завтра обов’язково… — То ми тебе чекаємо. Новин цікавих нема? — Ну, у нас уже електрику ввімкнули… — Зрозуміло. З Вальтером Тадейовичем говорити будеш? — Ні, ти знаєш, іншим разом… Ти йому передай, будь ласка, що я дзвонила… Ага? — Ага, — Юрасик скосив оком на шефа, стіл якого стояв зовсім поруч із його власним — через прохід. — Гроші в тебе ще є? — Так-так, мені вистачить. Ну, бувай, Юрчику-Мурчику, до зустрічі… Останнім часом Ліна заповзялася називати його цим дурненьким іменем — Юрчик-Мурчик. Дарма, дарма! Вже не тріпотіло його серце від одного погляду на вогненні коси старшої колеги, вже не стискалося на один звук її голосу. Місце в його серці надійно посіла зовсім інша жінка… Юрась Булочка ще потримав трубку коло вуха, півхвилини послухав писк коротких гудків, упевнений, що телефон задзвонить знову, щойно він дасть відбій. Іноді Юрасик капостив: знімав трубку, натискав секретну кнопку з написом «Ноld» і знову клав трубку. Так із півгодини він відпочивав, бо телефон був надійно заблокований для вхідних дзвінків. Довше, ніж півгодини, блаженствувати рідко коли вдавалося, бо роздратована громадськість починала надзвонювати на номер редактора відділу новин. Тоді Вальтер Тадейович супив брови і дивився на Юрасиків телефон замислено. Настирливий стукіт у двері — і в кімнату ввалився один із загадкових персонажів, що з’являлись у редакції час від часу, про щось тихенько перемовлялися з Вальтером Тадейовичем, а потім непомітно зникали на місяць-два. Зазвичай після такого візиту в газеті «Речовий доказ» друкувалася велика редакційна стаття без підпису журналіста. Головний редактор ще кілька днів поспіль бігав по редакції, як кінь, вжалений острогами, викликав некурця Вальтера Тадейовича «покурити» і чекав судових позовів. Якщо за тиждень судових позовів не надходило, він заспокоювався на місяць-два — до наступної редакційної статті. Сьогоднішній персонаж мав три, волосини на голові і таку широку спину, що одразу ж затулила стіл редактора відділу новин цілковито й остаточно. Юрась Булочка миттєво скористався хвилинкою свободи: він дістав із нижньої шухляди столу прямокутні картки і почав охайно закреслювати цифри: один — два — три — чотири — п’ять — шість; один — два — три — чотири — п’ять — сім; один — два — три — чотири — п’ять — вісім… Справа в тому, що вчора в телевізорі радісний дядько гукав на всю Юрасикову квартиру: «А ти як витратиш джекпот Національної лотереї — цього тижня чотири мільйони сімсот п’ятдесят тисяч гривень?» Звісно, це не мільйон доларів, та все ж доволі пристойна сума, що на неї можна дозволити собі які-не-які дрібні задоволення. Інший дядько, який виграв джекпот пару місяців тому, відверто зізнався, що витратив на гру кілька тисяч гривень, перш ніж виграш таки дався йому до рук. Юрась вирішив підійти до справи професійно, зіграти всі можливі комбінації — цифр-бо не так і багато! — і вже напевне зірвати джекпот. Ви можете спитати, чим займався Юрасик у школі на уроках математики? Слушне запитання. Тільки відповіді ми на нього дати не зможемо — на уроках математики він завжди сидів із серйозним і зосередженим обличчям, гав нібито не ловив, задачки розв’язував здебільшого правильно, вчителі вважали його здібним, хоч і смертельно лінивим, а що там насправді в голові його діється — хіба вгадаєш! Напевне, якби сьогодні вчителька математики подивилася, чим займається її колишній учень у робочий час, вона б зробила невтішний висновок і щодо його здібностей, і щодо власних уроків математики… Але, слава Богу, вона його зараз бачити не могла. Юрась Булочка брав чисту картку з однієї купки, методично викреслював цифри, відкладав на другу купку, брав нову: один — два — три — чотири — п’ять — дев’ять; один — два — три — чотири — п’ять — десять; один — два — три — чотири — п’ять — одинадцять… У захваті від власної професійності він навіть не помітив, як широка спина загадкового відвідувача перемістилася, відкривши Вальтеру Тадейовичу прекрасну перспективу на робочий стіл підлеглого, а голова з трьома волосинами обернулась і тепер із неприхованою цікавістю спостерігає за спритними руками: один — два — три — чотири — п’ять — дванадцять; один — два — три — чотири — п’ять — тринадцять… — Ю-ра-си-ку, — мовив Вальтер Тадейович тихо й трагічно, — тобі забракне грошей зіграти всі комбінації. Юрась пополотнів. Він боявся відірвати очі від столу, а руки продовжували механічно креслити: один — два — три — чотири — п’ять — чотирнадцять… Все життя, все життя валиться! Ну, чому, чому йому так не щастить? — Ю-ра-си-ку, — знову заговорив Вальтер Тадейович, — а що б ти обрав — джекпот чи карколомну пригоду? Журналіст одним оком підглянув на редактора відділу новин. Вальтер Тадейович розцінив це, як натяк на можливість подальшої співпраці, і продовжив: — Валерія Миколайовича Нечипоренка пам’ятаєш? — Молодшого? — перепитав підлеглий недовірливо. — Його, його, — підтвердив Вальтер Тадейович. — Ось, познайомся: гонець від нього. Журналіст потиснув руку широкій спині. — Доручаю тобі, Юрасику, справу державної ваги. Сьогодні вночі в містечку Рябокінь вчинено пограбування приватного помешкання. Сусіди викликали міліцію, бо шалено вив собака. Міліція ж і виявила, що собака виє, бо не може втрапити хату, в хаті — повний безлад, господар зник… — А що за державна вага? — знизав плечима Юрась Булочка. — Одну підказку ти вже отримав — сталася пригода в містечку Рябокінь. Друга підказка: собака, що гавкав, — породи ньюфаундленд. Третя підказка потрібна? — Господаря кличуть Орест, — запитально-ствердно мовив журналіст, — і він, виходить, зник… Вальтер Тадейович кивнув значуще. — І ти поїдеш туди і зробиш усе, щоб Ліна Оверченко дізналася про це якомога пізніше — бажано, аж після того, як він знайдеться живий і неушкоджений. Розділ III СТ. ПОТЬМА, П/О ЛЕСНОЙ А коли чорнота ночі почала утверджуватись, і двоє змогли нарешті розслабитися, один із них, чорнокосий і з вилицюватим смаглявим обличчям, сів на підлозі й заплющив очі. Другий, на літа ніби й молодий, але сивий-сивий, поміркував, а тоді й собі примостився навпочіпки попід стіною, уп’явши очі в суворого співкамерника. З темряви долинали нерозбірливі звуки — чи то зітхання, чи то стогони, чи то розмови. Час від часу дивні виляски лунали вдалині, але той, вилицюватий, сидів непорушно. — Мічилло, — мовив сивий, — яке твоє справжнє ім’я? Вилицюватий розплющив очі. — Не можу сказати. — Чому? — Щоб злі духи не могли з мене позбиткуватися. Механічним рухом Сивий закасав рукав куртки: глянути, котра година, але, підносячи зап’ястя до очей, згадав раптом, що давно вже не носить годинник: правила не дозволяють. — А як тебе називали вдома? — Ойун. — А що це значить? — не вгавав сивий, наче боявся, що товариш засне отут на підлозі, просто посеред бараку, і лишить його одним-одного з нічною чорнотою. — По-вашому, — пояснив вилицюватий, невловимо змінюючи позу, — шаман. Десь далеко за оббитими бляхою дверима заспівали, але спів урвався так само раптово, як і почався. Сивий, якому набридло сидіти навпочіпки, але лягати ще не було дозволу, підвівсь і пройшовся вздовж нар — рівно чотири кроки. Хтось завовтузився по-сусідству, сивий чекав невдоволеного голосу, але чи то вечір був лінивий, розморений, чи то вогкий холод місяцями погано опалюваного приміщення притлумлював усі здорові бажання, та слів не пролунало. — А в Ленінграді дві станції метро відкрилося, — мовив сам до себе сивий. — Фронт Національного Звільнення посилив наступ на Південний В’єтнам. Сайгон уже взяли… Коли вже будуть свіжі газети… Він підвівся, підійшов до ґратчастого віконця, вигнувся несподіваною дугою і навіщось визирнув назовні. У мороці нічого не розрізнив, та й не сподівався, тільки іноді йому хотілося отак просто підійти до вікна, ніби вдома, поглянути на вулицю, побачити людей. — Бачив, — мовив сивий радісно, — на березовій гілці, що я восени в землю встромив коло дверей, бруньки набубнявіли… Як гадаєш, виламають? Сьогодні той, кривоокий, так на неї недобре зиркнув… — Не виламають, — впевнено сказав вилицюватий. — Мічилло, — по хвилі знову заговорив сивий, — а в тебе ж жінка, напевно, була?.. Вилицюватий, не розплющуючи очей, ледь помітно хитнув головою. Сивий сприйняв це, як позитивну відповідь, і вів далі: — А вона теж — шаманка? — Удаган, — відповів Мічилла. — Це по-якутському? — Так. Сивий зітхнув, потягся тілом, потім помацав чоло. На роботі він ще тримався, змушував себе сконцентруватися, а зараз розслабився — і от вам результат! Кістки просто вивертало. Хоч би дві пігулки аспірину можна було випити, але ж всі ліки — в медпункті, і навіть те, що йому тут дозволили «по спеціальності» — рани шити, аргумент для наглядача — нульовий. Не дасть він аспірину нізащо, нема й чого питати. — У мене знову температура піднімається, — мовив він. — Це добре, — серйозно відповів якут. — Твою кут вкрали духи для виховання. — Кут? — Душу, — пояснив Мічилла. — Духи навчать тебе, і як лікувати, і як передбачувати майбутнє. Хіба ти не цього хотів? — Ну, я цікавився… Знаєш, етнографічні подробиці… Взагалі люблю етнографію, можна сказати, найцікавіша наука… Мічилла втаємничено посміхнувся. Сивий учень шамана не був готовий до фізичних страждань і не відав, що цими стражданнями не обмежиться — буде ще біль душевний, може, стократ гірший. А потім прийде непам’ять, і буде він, наче новонароджений, який заново мусить вчитися ходити, запам’ятовувати слова людської мови, пізнавати власне тіло, яке здатне на значно більше, ніж він гадав досі. — І духи, — спитав сивий, — полонять мою душу? І це вже буде не моя душа? Мічилла засміявся. — Ойун керує духами, він не стає їхнім знаряддям. — А чиїм? — Тільки Тангара — Великий Небесний Бог — має владу над кут. Тільки перед ним ойун звітуватиме за свої праведні й неправедні вчинки. Бо ойун не вмирає — він відлітає у верхній світ. І, якщо треба, знову може повернутися до людей. — Якщо треба — це коли? — зацікавлено спитав сивий, який запам’ятовував кожне слово молодого якутського шамана. — Наприклад, помститися… А раптом ти захочеш помститися? — Отим, що за дверима? Перед внутрішнім зором сивого в’язня постало сіре обличчя з безбарвними очима. — Ні, це дрібнота, завжди шукай собі гідного супротивника. У глибині коридору загрюкало, звук глухо пробився крізь двері, хтось із наглядачів рвонув на грюк, затупотів важкими чоботами. Потім долинув роздратований голос, але на нього ніхто не відзивався — чи то відгукнувся дуже тихо. Сивий наблизився до дверей, приклав вухо до стулки (холодна бляха обпекла шкіру), але нічого не зміг більше вловити. Повернувся до товариша. — Нічого не чути. Мічилла стенув плечима. — Отой високий, пам’ятаєш? Котрого з останнім етапом привезли… Пам’ятаєш, у нього ще така страшна виразка на нозі відкрилася, але потім сама собою якось затяглася?.. Він сьогодні упав — знепритомнів. Може, то тепер його в лікарню забиратимуть… Так, подумав сивий, не здивований обізнаністю шамана, тепер уже точно забиратимуть. Лікарня — одна на дві зони, в їхній якраз і нема, тож, коли він, психотерапевт за освітою, що був тут ніби за фельдшера, не міг уже нічим хворому допомогти і вдавалось умовити наглядачів, що людині таки справді зле, а сконає — вам же перед начальством відповідати, мусили садити в машину й везти, і навіть хліба на дорогу давали — пайок на один день. Два тижні поспіль у того високого стрибав тиск — то двісті на сто десять, то дев’яносто на шістдесят, і сивий, маючи з медичних пристроїв лишень уривчасті спогади з лекцій по неврології, шматки тексту з підручників, що якимсь дивом збереглись у пам’яті, так і не спромігся поставити хоча б приблизний діагноз. — А я все хочу тебе спитати, — заговорив сивий по хвилі, — от як ти на віддалі, не бачивши хворого, можеш знати, що з ним? — То моя кут, — пояснив Мічилла, не розплющуючи очей, — говорить із кут хворого. У кожної кут своя мова. А ще моя кут зазирає у пам’ять минулих життів хворого. Знаючи минуле, можна взнати й майбутнє. Славо, — Мічилла вперше звернувся до сивого на ім’я, — хочеш і собі так? Сивий притулився спиною до твердої стійки нар. — Хочу. * * * Друга зміна поверталася з роботи. Це порушило душевне усамітнення двох в’язнів, перервало їхню розмову. Клацнули оббиті бляхою двері, до закапелка, окресленого нарами, хтось наблизився. Притулився спиною до стійки нар, закинув голову, постояв так кілька хвилин. Темне волосся злиплими пасмами нависало йому на чоло. Він витер рукавом чорної куртки піт з обличчя, відштовхнувся від стійки і зробив чотири кроки. Впав на нари, підібгав ноги. — Що сталося? — спитав його сивий співкамерник. — Все нормально. — Посилку отримав? — Ні, Славо, ще ні, — відповів в’язень і болісно поворухнувся на нарах. У животі запекло раптово, наче він ковтнув окропу. Згадав посилку: сало, печиво, шкарпетки, цигарки… Щось іще… А, так, конверти. Щоб листи писати. Конверти він міг би і віддати — йому все одно нема кому писати листи… Сам не знав толком, чому не зміг сказати Славкові про те, що отримав пакунок. Угода була звичайною: у нього рідних нема, він не отримує ні посилок, ні бандеролей. Слава написав жінці, щоб вислала посилку на ім’я товариша. Ділять навпіл. Жінка вислала. В’язень отримав. І не сказав. Ще вчора він подумки віддавав Славі більше половини надісланого, а коли побачив те сало, коли понюхав його — не зміг. Шлунок судомило з голоду. Сидів навпочіпки, жував пожадливо і гнав од себе докори сумління. Згадував гуртожиток інститутський, кімнату на чотири ліжка, білі простирадла. В тумбочці коло ліжка — отакий самий кусень сала, що найліпшому його другові передала мати. На шмат сала він заклався тоді, що напише другові за ніч курсову роботу. І написав. А потім вони сало з’їли навпіл. І без того би з’їли навпіл, і без курсової, бо ж вони — як брати… Коли дістав із посилки й одягнув на себе дві пари шкарпеток, довго думав, що сказати. В ларьку такі не продавалися. Виміняв… на що? Так і не вирішив, понадіявся, що Слава — неуважний, у власні світи завше заглиблений — нічого не помітить. І знов згадалося, що по дві пари шкарпеток навчив його вдягати той самий найкращий друг — щоб ноги не натирати. Воно й справді було краще — тверді, нерозношені черевики — найдешевше студентське взуття, якого нормальні люди не купували, — менше мучили ноги. Гарний у нього друг був. Був… Клята посилка! Ліпше він би зі Славою ні про що не домовлявся! Розбурхала спогади, витягнула назовні все, що він притлумлює ось уже три роки… Він знову посовався на нарах, накрився тоненькою ковдрою. Побачив себе раптом у залі суду. Офіційно суд ніби й не був закритим, а нікого не пустили. Та й кому було на той суд приходити? Родичів нема, приятелі не дуже й знали, що відбувається. Ті, з якими разом передруковував вірші, читав книжку Дзюби, підписував листи, — всі вони вже по сусідніх камерах сиділи… Тільки друг не сидів. Замість цього прийшов на суд. І свідчив. Побачив друга — спершу зрадів. Усміхнувся широко, привітався. Друг зиркнув на нього зацьковано, зіщулився. Потім почали питання ставити. І друг став говорити. Боже, а таке ж говорив!.. Зараз він уже не міг би жодного слова відтворити з того, що тоді промовляв його друг. Всі речення злилися в суцільне сіре марево, переплуталися, перекрутились у голові. Тільки з кожним реченням він дедалі ясніше усвідомлював, що це кінець. П’ять років. Може, сім. Хоч би не десять… Десять років — то півжиття. Якщо він їх витримає і вийде, йому буде вже сорок п’ять. Напевно, посивіє. Зуби покришаться на тюремних харчах. Виразка шлунка, нирки, ревматизм… І найгірше — моральна недуга. Недовіра до людей. Ненависть. Злоба. Пам’ятав, як вийшов після оголошення вироку. Крутилось у голові: сім років — то не смертельно. Я виживу. Я сильний. Але як міг — він? Він, з яким ми… Якого колись я з-під льоду витягнув… Який плакав від безсилля, коли в його рідному містечку обидві школи в одну ніч перевели на російську мову навчання — з лицемірним формулюванням «за наполяганням батьків»… Який ще вчора приймав до себе на ніч незнайомців за одну фразу: «Я від Горбаня». Тобто від нього… — Ох, отримаємо посилку, — заговорив сивий із сусідніх нар, — погуляємо! — Так, Славо, — ледь чутно промимрив новоприбулий в’язень. І подумав: чому, чому я це роблю? Слава не заслуговує на таке… Чи заслуговує? Всі, всі заслуговують! Сьогодні Слава — надійний товариш, ледь не руку за нього готовий віддати, а завтра… Хто знає, як він учинить завтра? Всі вони — сильні й хороші, доки не припече. Тільки поріг чутливості в усіх різний. Так, так! Поріг чутливості! Він навіть зрадів, коли з підсвідомості вихопився цей вираз. Як точно передає суть людську! Кожна людина зрадлива, тільки треба її в потрібні умови кинути. Нікому не можна довіряти. А посилка… Що посилка! Шмат сала, дві пари шкарпеток. Ну, забрав собі, ну, не сказав. А кому говорити? Тому, хто теж мене завтра-позавтра зрадить? Тому що зраджують — усі. Так. Он жінка у Слави. Фото показував — чорнява красуня. Листи йому пише — навіть більше, ніж їх приймають. Знає, що завернуть, а все одно пише! Вперта. І кохає його. На побачення готова світ за очі їхати. А Слава? Відповідає на листи через раз, і все Мічиллі чогось жаліється. Просити її хоче, щоб більше не писала. Хіба це не зрада? Благородні мотиви в нього, бачте: щоб її КҐБ не тягало через нього. А насправді, насправді! О, він точно знає, що насправді для Слави жінка тягарем стала — весь час має провину свою відчувати, що не подумав про неї, про дитину, не зважив тоді, коли проти влади виступав, валандається тепер по в’язницях і таборах, а їй там — виживати. Провина — це найважче. От і викреслив жінку з життя. Так. — Не чекай свою посилку, — пролунав у тиші голос Мічилли. Горбань сахнувся. — Ти як знаєш? — зацікавлено спитав сивий. — Я знаю. Не чекай. Горбань боявся розплющити очі. Всередині пекло. Клятий шаман! Все знає, в найпотаємніші закапелки людської душі зазирає. А може… Може, Слава вирішить, що то конвой украв? Скільки разів уже так було. Правильно, правильно! То просто конвой. Поділили тихо — і нема. Конвой… З цією заспокійливою думкою він нарешті заснув. Розділ IV БЛУКАННЯ У МОРОЦІ Хованець і сам дивувався, яким чином устиг туди, де мав сьогодні конче бути. Либонь, штрикнуло його щось, і він, ухопивши напівпритомну нявку за тоненьку руку, помчав через містечко Рябокінь навпрошки, минаючи тихі подвір’я, замкнену школу, лікарню й крамнички, — туди, де стояла низька хата під зеленим дахом і де він чи не всю зиму грівся на поді. Коли двійко переслідувачів добігли до хати, гарба, запряжена чорним лиховісним конем, вже відкочувала од воріт. Шпаркий, швидкий, шалений перебіг подій! Не міг, не умів мамулуватий хованець так різко реагувати на загрози! Стискаючи нявчину долоню, він тільки й лупав очима, а осоружний опир із палицею в руці наздоганяв гарбу, з якої звисала рука полоненого чорнявого парубка. Щезник зловісно вйокав, гарба повертала за ріг, опир нарешті заскочив на неї — і жахливе видиво зникло з очей. — А я тепер навіть у хату не втраплю… — пробурмотів хованець ображено, стоячи над прим’ятиною в землі, де відбився слід палиці, видко, впущеної щезником. Нявка занесла ногу, щоб колупнути відбиток застиглого в часі лилика, передумала, спитала автоматично: — Чого це? — Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки… — Ну, от і добре, — підсумувала нявка оптимістично, — ми ж усе одно збираємося його шукати? Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу… — Ходімо, — похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці. І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка. Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду. Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві. Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок. У спину мандрівникам голосно засопіло. Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки. — Добридень, — тихо привітався хтось. Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі. — Ти хто? — пискнула нявка. — Рахман, — чоловічок знову безхмарно усміхнувся. — Підземні люди, — прошепотіла нявка налякано. Рахман, на диво, вчув її тихий голос. — Так, так, — безтурботно підтвердив він, — ми — підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше… За тиждень паски чітко допливають. — А навіщо ж ти паску ловив, — простодушно спитав хованець, — якщо вона за тиждень якраз до вас припливе? Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках. — Та… не зміг утриматися від спокуси… Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут — жодного суперника… Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи. — Ти тут гарбу не бачив? — запитала нявка між іншим. — Чорний кінь і двоє на гарбі? — Так, так. — Видається мені, що вона до нас попрямувала. Я тому, — він нахилився до нявки конфіденційно, — і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез… щез… ну, цьому, на гарбі. Нявка з розумінням кивнула. — А ти, — знов заговорила вона улесливо, — не покажеш нам дорогу до підземних людей? Ми маємо нагальну справу… Рахман склав руки на грудях, заплющив очі, гойднувся з боку в бік і замогильним голосом проспівав: Річка котить довгі хвилі, В берег б’ється упівсили, Стугонить, бурчить, шепоче, Плаче, свариться, регоче, За водою паска лине; Де гуде, мов рій бджолиний, Підземелля зимний подих — Там провалиться під воду. — Е-е-е… Дякуємо, — буркнув хованець, який нічогісінько не зрозумів з рахманового підвивання. Паски проваляться під воду? Це чудово, просто супер, от тільки як під ту саму воду проваляться вони із нявкою? Потопляться в ріці? Оце буде радості щезникові — не треба самому руки бруднити!.. — То ми побігли паски наздоганяти, — кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою. — Стійте! — вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно — й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. — Я хотів сказати, — перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, — вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися… Там усілякі перепони між землею і підземеллям — щоб ми не блукати туди-сюди… — Як же ж ти нагору видерся? — То випадково, чисто випадково, — радісно оскалився рахман. — На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався — й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти… Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу. — Проведеш? — Так, проведу, — підтвердив рахман заспокійливо, — сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез… щез… ну, той, із гарби… Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати — щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, — що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім… Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула: — Зрештою, можемо і з тобою прогулятися… Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому. — А там у вас так само темно? — белькотіла цікава нявка до рахмана. — Темно, як у шахті, — підтвердив той. — У шахті? — не зрозуміла нявка. — Де вугілля добувають, хіба не знаєш? Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт — і не тільки їх, — рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу! — А там у вас як живуть? — знову залопотала нявка. — Як ми в лісі — всі разом, чи як люди — родинами? — Родинами, як люди, — пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. — Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні… — А жінка в тебе є? — Є, і п’ятеро діток. — Ого! — не повірила нявка. — Так багато! Рахман зневажливо махнув рукою. — П’ятеро — хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро. Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх. — А там у вас, — затуркотіла нявка по хвилі, — мешкають такі, як я? — Ні, — скрушно заперечив рахман, — а було б незле… Ви такі… — він довго добирав потрібне слово, — такі… доброзичливі. Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала — ото сміху було б! Залоскотали б його «доброзичливі» нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка… Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди… Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку. — Що таке? — Ріка. — Що — ріка? — Мовчить, — пояснив хованець занепокоєно. Темрява стояла — хоч в око стрель. — Зачекайте, — буркнув хованець, — я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег… — Нізащо! — верескнула нявка. — Ти загубишся! Ми тебе загубимо!.. Вона вчепилась у чорну шерсть. Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння. Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі — чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт. — Хто тут є? — погрозливо проревів хованець. Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився. — Я знаю! — видихнула нявка. — Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми… у темряві… — А як боротися? — жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею. Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала: Морок, морок, чорнота, Повертай на болота, На неходжені стежки, На нетоптані піски, На задощені луги, Темрява, розсійся, Згинь! Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць. — А ондечки ріка, — промимрив хованець, — зовсім близько… У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски — тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки. — Щось я зголодніла, — повідомила нявка. Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках. — Навіть не мрій, — відрубав хованець, — не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, — він міцно ухопив нявку за край сорочки, — і не тягни навіть руку! А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій. — То у нас на Великодні свята дзвонять, — розхвилювався рахман. — Чистий четвер сьогодні… Ох, як видзвонюють! Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами. — Провалилися, — прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. — Провалилися. Я бачила. — Еге ж, — безтурботно підтвердив рахман, — провалилися. Ото й мені так треба — гульк! — під воду. Хованець покрутив головою, не зізнавшись, що лишень він один із трьох такий недорікуватий: спромігся пропустити найцікавіший момент! — і суворо промовив: — Але спершу ми маємо домовитися. Рахман, який півгодини тому сам пропонував допомогу, зненацька заскиглив: — Це мені треба буде шукати щез… щез… ну, того, на гарбі?.. А мене, бачте, жінка вже так довго чекає, та як почне сварити, та ще й у хаті зачинить… — Чого ти боїшся? Здалеку подивишся, а тоді перекажеш нам, куди той подався. І все. Нічого складного. Просто викинеш із ріки шматок паски, а в нього запхнеш записку. Рахман роззирався на всі боки, либонь, метикуючи, як відкараскатися від складного й, ніде правди діти, небезпечного завдання. Погляд його впав на проїжджену машинами й возами колію в піску, він нахилився, щоб краще роздивитися тонкі й криві смужки у вологому ґрунті, і в захваті заверещав: — Та що ви мені голову морочите? Бачте, гарба не звертала до підземних людей? Ондечки на землі слід коліс! Свіжий слід, свіжесенький! Гарба повернула назад до міста! Розділ V ЗАГАДКИ ПАНІ МОКОШ Сумний і одинокий їхав Юрась Булочка знайомим маршрутом. Не радувало його ні каштанове буйноцвіття, ні воскове сонце на обрії, ні пишні запахи багать, що влітали в опущені вікна старої «копійки» й бентежили спогадами. Не радували його косі сонячні промені, що пробилися крізь дерева й лягли вздовж дороги, і машина підскакувала на них, мов на золотавих містках. Мало того, що у вівторок і середу після Великодня на вимогу невгамовного Вальтера Тадейовича уся редакція дружно й одностайно верстала газету — замість активно готуватися до травневих свят, як усі порядні люди, — то тепер він, бідолашний Юрасик, у ніч на перше травня їде світ за очі. Ох, ох, тяжка доля, нелегка! Звично позітхавши, Юрась змушений був собі зізнатися, що сьогоднішнє завдання Вальтера Тадейовича, попри невдалий час, насправді припало йому до душі. Самостійно — вперше! самостійно! — він не просто готуватиме матеріал, а проведе власне журналістське розслідування! Думку про те, що Орест зник і обставини його зникнення, скажімо відверто, нестандартні, Юрасик загнав у найдальший куточок свідомості і сховав там до інших часів. Більше за все його турбувала одна можлива зустріч у містечку Рябокінь — така омріяна зустріч… До Рябоконя лишалося зо п’ять кілометрів. По праву руч від «копійки» випливла з присмерку, який щойно почав западати, незграбна чотиринога споруда автобусної зупинки, а позаду — хирлява будка старого туалету. «СИВОКІНЬ», — прочитав журналіст синій, побитий іржею напис і замріявся про те, як колись давно-давно, років, може, триста-чотириста тому, верталися з Січі троє братів — молодший на сивому коні, середній на рябому, а найстарший на вороному. І молодший утомився найпершим і зупинився, коли побачив видолинок і маленьке озерце, і вирішив, що отут він збудує свою господу. А двоє інших братів поїхали далі. Коли заїхали вони в праліс, утомився середній брат, зупинив коня і подумав, що для майбутнього його хазяйства оцей високий, старий ліс придасться якнайкраще, і ріка тут недалечке. А третій брат поїхав далі, тільки де він зупинився, Юрась Булочка так і не зміг вигадати, бо на містечко Воронкінь ще не натрапляв. Одразу за автобусною зупинкою рожеве марево помахало Юрасикові рукою, і «копійка» сама собою, наче хтось притримав віжки, різко скинула швидкість і стала, як укопана. Видіння нахилилося до машини, відчинило дверцята й обвіяло подорожнього нестерпно солодким запахом дивних парфумів. Журналістові здалося, що це і не парфуми зовсім, а якийсь чудесний, знайомий із дитинства дух, тільки ніяк не згадати! Примара усміхнулася, зазираючи в салон, і з плеча її сповзла чорна-пречорна коса й важко упала на крісло. Юрась міцно тримав кермо й боявся навіть глянути вгору, щоб не сполохати цей казковий сон. — До Рябоконя підкинете? — спитала химера усміхнене й миттю опинилась у машині. — Мені тільки до околиці. «Копійка» задирчала й рушила, а Юрасик так і сидів, прикутий до керма, і механічно тиснув ногами на педалі. — Ви до нас знову у справах? — спитало рожеве марево, і водій нарешті роздивився, що поруч із ним — не прозорий привид, а людина з плоті й крові, що зграбну жіночу фігуру щільно облягає рожевий костюмчик: спідничка з двома звабливими шліцами над колінами і піджак із рукавами в три чверті й глибоким викотом. — Ні… — почав Юрась Булочка й закашлявся, — так… у справах… — А я і не дивуюся: у нас тут останнім часом стільки всього відбулося! На кілька років вистачило б і ще зайве лишилося. То що за справи? Юрасикова попутниця дістала з рожевої крихітної сумочки дві цукерки й простягнула йому одну на розтуленій долоні. Журналіст боязко похитав головою. Жінка знизала плечима й вкинула свою цукерку до рота. І миттєво в солодкий запах парфумів вплівся повів чи то живиці, чи то трави незнаної, чи то річкової ряски — Юрась так і не міг дібрати. — То що за справи? — перепитала попутниця безтурботно. — Так… людина одна зникла… — А ви проведете журналістське розслідування? Як цікаво! «Відкіля ви знаєте?!» — ледь не вигукнув Юрасик, але натомість сказав суворо: — Не так цікаво, як складно. — Так-так, вельми складно! Я вас розумію! — закивала попутниця і, щоб підкріпити свої слова, поплескала журналіста по коліну. О, яка слабкість, який небезпечний трем у тілі! Тонкі пальці з довгими нігтями програли невідому мелодію на Юрасиковій нозі й затим спокійно вляглися на рожевій сумочці. Юрась Булочка посовавсь у кріслі, проганяючи ману-облуду. «Копійка» знала дорогу ліпше від водія. Коли на розі двох доріг виникла табличка — білий напис «РЯБОКІНЬ 2» на синьому тлі, заскочений зненацька водій розчаровано похнюпився: кілька кілометрів пролетіло так швидко і лишається зовсім трошки шляху, — а «копійка» впевнено повернула праворуч і вискочила на вузьку виристу дорогу. Рожева попутниця обсмикнула спідницю, ніби готувалася вистрибнути з машини на ходу. — Мені, як у місто в’їдете, треба праворуч і там далі через місток… — заторохтіла вона й раптом обірвала себе, — але якщо ви квапитеся, то я можу перед поворотом злізти… — Ні-ні! — перелякався Юрасик. Менше за все йому хотілося зараз випускати з машини, та ще й посеред дороги, свою несподівану попутницю, яка ось уже два тижні снилася йому — з того самого дня, коли він востаннє був у містечку… — Ну, тоді отут повертайте, — владно промовила жінка, щойно «копійка» перетнула умовну межу, де починалося містечко «Рябокінь». — Бачите, за містком ще трошки проїхати, а там церква? Мені якраз туди. Он хата поруч. Стара дерев’яна церква ховалась у глибині невеличкого, кругляком вимощеного двору, а ліворуч до неї горнулася низька хата з пласким верхом. Золоті бані церкви потьмяніли. На вузьких високих дверях, що вели в притвор, чорнів у присмерку здоровезний засув, замкнений великим потворним замком. Служба скінчилась, і стара церква спочивала до ранку. Але в хаті, яка тислася до церкви, світились усі вікна, і Юрась Булочка з незрозумілим жалем подумав, що його попутницю хтось дуже чекає в цей вечір. — То ви при церкві живете? — спитав він. — Еге ж. У мене брат — священик. «Копійка» зупинилася попід двома бетонними стовпчиками, які мали служити, певно, церковною брамою, але хвіртки давно — а, може, й ніколи — не було. У вікні низької хати промайнула розпливчаста тінь, і Юрасик не зміг вгадати — чоловіча чи жіноча. Сестра священика вправним рухом натиснула ручку на дверях машини, і ті покірно відчинилися. Юрась хотів вибігти з машини, щоб подати їй руку, але не встиг і тепер обезнадієно спостерігав, як ніжки в рожевих туфлях випірнули назовні, і попутниця його стала коло машини, закинула довгу косу за спину й нахилилася до дверцят, перш ніж захряснути їх. — Дякую, — проворкотіла вона, — що підкинули. Матимете час, — вона загадково тріпнула віями, — приходьте на чай. — А… — стрепенувся журналіст. — Раптом заблукаєте, мене дуже легко шукати: спитаєте церкву Святого Миколая. Я називаюся пані Мокош, сестра отця Валентина… Бувай, Юрасику, щасти тобі! * * * Якби Юрась Булочка уважніше придивився до темного силуету, який хитнувся у вікні хатини священика, він цілком міг би його упізнати, адже цим двом уже доводилося зустрічатися. Пані Мокош відчинила вхідні двері, ступила за поріг — й одразу ж запримітила повногубого усміхненого міліціянта Валерія Нечипоренка-молодшого, і її аніскільки не ввів в оману штатський одяг несподіваного візитера. Сестра священика простукотіла підборами в спальню, кинула на дзеркало сумочку і, обернувшись до вітальні, нарешті промовила: — Вітаю вас! Ви до мене у справі? Валерій Нечипоренко був захоплений знагла й продовжував сидіти, доки вона ходила по хаті, тож тепер зніяковіло скочив на рівні ноги та зробив вельми дивний рух — мовби старомодний кніксен перед пані Мокош. — Добридень, — пробурмотів він, — вибачте, що я зайшов, але двері були незамкнені… Мені не хотілося чекати надворі… Там… «…люди могли дуже здивуватися, що міліціянт пришкандибав до церкви…» — з утіхою подумала пані Мокош, а вголос натомість звабливо прошурхотіла: — Ви все правильно зробили. Саме тому ми ніколи не замикаємо. До брата, знаєте, повсякчас ходять люди. «Але більше до мене», — додала вона подумки й підморгнула Валерію Нечипоренку чорним оксамитовим оком, від чого той зовсім розгубився. — То ви до мене у справі? — спитала вона діловито. — Так… — видушив із себе міліціянт. — Тобто… Тут така проблема… Був уже раз Валерій Нечипоренко в цій хаті, шукав розради і допомоги, мабуть, благаючи у душі, щоб ніхто з його колег ніколи не дізнався про той ганебний візит. Але чи не почав він занадто учащати до цієї двічі непевної оселі?.. — То що трапилося? — поцікавилася сестра священика. — Яка приключка? — Спочатку втік злочинець. Потім зникла людина… Сестра священика зупинила гостя жестом. Вона покрутила в пальцях пісочний годинник, який стояв на справжньому каміні з червоної цегли — таким величним каміном у містечку Рябокінь, певне, могла похвалитися одна-єдина — саме ця — хата. Пані Мокош без жодних пояснень здогадалася, хто утік з-під варти напередодні: відчувала, що громовиця насувається; відала, що зниклий злочинець — лялька, не лялькар; не знала тільки, чи зможе полонений утриматися на межі… Пані Мокош відкинула за спину довжезну чорну косу й указала гостеві жестом на крісло побіля круглого столу в центрі вітальні. Посеред столу лежала невеличкого формату товста чорна Біблія, яка викликала у Валерія Нечипоренка містичний пострах, але сестра священика переклала її на рояль. До цієї зустрічі вона приготувалася. Начувайтеся, добродію міліціянте! Пані Мокош підняла край скатертини, і виявилося, що у столі є прихована шухлядка. Звідти вона дістала згорнену вчетверо мапу зоряного неба, розкреслену меридіанами й паралелями точнісінько, як звичайні мапи Землі. Щоправда, на цьому схожість і закінчувалася. Усі зірки й сузір’я, позначені на карті, з’єднувалися поміж собою у химерні фігури, і скільки б Валерій Нечипоренко не шукав знайомих обрисів, пригадуючи міфи Давньої Греції, нічого б не вийшло. Фігури на мапі були абсолютно незнайомі. Якби Валерій Нечипоренко мав бінокль, міг би прочитати написи під сузір’ями і, може, з того здогадатися, що вони означають, але, на жаль, біноклю він на собі не мав… Пані Мокош тим час стягнула з лівої руки обручку, якої там нібито й не було до цих пір, але хто ж то напевно скаже! — і підвісила на нитку. Накрутивши нитку на вказівний палець, вона помалу обвела обручкою мапу зоряного неба. Валерій Нечипоренко незмигно дивився. Обручка хилиталася ледве-ледве. Пані Мокош зосередилася. Водила обручкою поволі, переносячи її з квадрату в квадрат так, мовби ставила важливий хімічний експеримент і кожне відхилення від маршрутної карти могло вартувати їй посади або, того гірше, життя. Над зірчастою фігурою, яка нагадувала чи то ікла звіра, чи то вигнуті ножі, обручка спершу дрібно затремтіла, а потім почала шалено розгойдуватися з боку в бік. — Ага, — буркнула пані Мокош і записала щось на берегах телевізійної програми, яка трапилася під рукою. Перенесла обручку в наступний квадрат, потім у наступний. Кілька разів нитка здригалася, а обручка — розхитувалася. Жінка вдоволено відмічала це на берегах телепрограми. Врешті вона відірвалася від захопливого заняття, розірвала нитку й кинула її в попільничку, обручку натягнула на палець, де та магічно зникла, а мапу охайно склала вчетверо й сховала в шухляду столу. І тоді повернулася до Валерія Нечипоренка. — Ну, що я вам можу сказати. Кепські справи. Валерій Нечипоренко пополотнів. — Ну-ну, не лякайтеся так, — поплескала його пані Мокош по руці, — з будь-якої халепи завжди є вихід… До речі, а що сталося з собакою? Валерій Нечипоренко швидко закліпав. — Його Марадона забрав… — Добре… Ви чекаєте моєї поради? — жінка ще раз переглянула свої нерозбірливі записи, пробурмотіла: — У квадраті В-3, а це означає… Ні, стривай, отут ще є… Еге ж… Отже, поки що можете звернутися до комп’ютерного клубу. — Куди? — вивалив очі міліціянт. — До рябокінського комп’ютерного клубу, — терпляче пояснила сестра священика. — Навіщо? — дурнувато запитав Валерій Нечипоренко, і з виразу його бурякового обличчя стало очевидно, що він миттєво пожалкував про своє запитання. — Ну, — усміхнулася пані Мокош, — цього я вам підказати не можу. Досить і того, що вже сказано. Думайте самі. Вона вилізла з-за столу й попрямувала на кухню з явним наміром випити собі кави, щоб відпочити після виснажливої праці. Валерій Нечипоренко не зрушив з місця, тільки тремтів долонями, що лежали на столі. Пані Мокош наспівувала чудну мелодію, яка по-чаклунському відібрала у насупленого міліціянта мову. Сестра священика грюкала джезвою й брязкала ложечкою, а мелодія дивним чином пасувала до цих звичних і в той самий час таких музикальних звуків. На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся. — Я хотів вам подякувати, — почав він хрипко. — Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, — додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, — але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами — й піду… — Ну, то бувайте здорові, — весело проспівала сестра священика. — Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч. Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив: — Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би… Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі. — Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю. Розділ VI РЕЧОВІ ДОКАЗИ Кімнатні двері рипнули. Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув. Короткозорими очима він розгледів серед вечірніх тіней готельну конторку, коло якої щойно заповнював надзвичайно детальний бланк на сірому старезному папері, помітив телефон, а на стіні — поличку з цілим набором ключів під тріснутим склом. За конторкою нікого не було, а кроки човгали десь під сходами. Юрась почав обережно спускатися. Він так ніжно ставив ногу на сходинку, так намагався на неї якомога тихше наступити, що в якусь мить не розрахував віддаль, став на самий краєчок, підошвою не відчув твердої поверхні, ступня нестримно поїхала донизу, і він, пересилюючи біль у вивернутій нозі, вчепився двома руками в хистке бильце й завис над проваллям сходів. «Свинство, яке свинство!» — подумки вилаявся Юрасик. Човгання завмерло. Хтось тихенько стояв і слухав. Журналіст висів на поруччі. На конторці дзвякнув телефон. Із бічних дверей, які губились у темряві, випливла готельна адміністраторка, запнута в зелену картату хустку. — Галло! Вона довго слухала трубку, обернувшись до сходів спиною, і Юрась Булочка встиг сповзти з поруччя й навкарачки пролізти до самого верху прольоту, де сходи повертали і починався другий марш. Там він скоцюбився й чекав. — Та хоч зараз! — буркнула адміністраторка в телефон, кинула трубку й зникла в бічних дверях. Журналіст підвівся й обережно рушив донизу. Читачеві цікаво, навіщо Юрасику така конспірація? О, тут нема нічого дивного! Ще дорогою до містечка Рябокінь журналіст виважив кожен свій крок, продумав кожен свій вчинок. Перш ніж з’явитися перед ясні сірі очі Валерія Нечипоренка, старшого лейтенанта, Юрась мав виконати власну програму-мінімум: провідати хату Ореста. Десь там мала зберегтися — тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! — копія диску з дисертацією Святослава Пилиповича Шапки — Орестового загиблого батька. Дисертація мала би бути опублікована, але де, коли — спогад розмило сірим весняним дощем, інтернет-пошуки нічого не дали — наче й не існувала та дисертація ніколи. А журналістові дисертація потрібна зараз до зарізу. Бо сьогодні він став власником великої таємниці. Усі знали про наукову розробку покійного Святослава Пилиповича Шапки, та тільки Юрась Булочка здогадався в останню мить перед від’їздом набрати номер однієї київської фірми. Попри певність, що фірма, як і всі порядні українці, має готуватися до травневих свят, а не працювати, трубку зняли вже після першого гудка. Юрасик поставив питання. Співрозмовник зрадів його дзвінку надзвичайно. І тоді виявилося, що фірма, яка кілька місяців тому на замовлення Святослава Пилиповича Шапки виготовила дослідний зразок загадкового приладу під кодовою назвою «їжак», після смерті лікаря вирішила ще раз повернутися до наукової розробки. Позаяк сам прилад — як речовий доказ — і досі похований у міліційних сейфах, із шафи витягнули запорошену, занедбану картонну течку з ТЗ — технічним завданням на нього. Два тижні спеціалісти фірми, вивчивши ТЗ напам’ять, намагалися відтворити розробку. Усі потрібні схеми, всі технічні карти — все, як минулого разу, — але прилад не хотів відтворюватися. Затятий директор фірми вже третю добу поспіль ночував на роботі. Міряли, тестували, розбирали, переробляли, замінювали сотню разів чіпи — не допомогло. Загадковий прилад не хотів працювати без господаря. Не хотів чужинцям розкривати свої таємниці. У цей час і нагодився дзвінок Юрася, який радо взявся добути дисертацію Святослава Пилиповича Шапки. Має, має бути в дисертації якийсь секрет! У готелі Юрасик нашвидкуруч виробив план: зробивши вигляд, що раніше лягає спати, він потихеньку вислизнув із готелю і, захекавшись до зупинки дихання, відкотив власну машину на цілий квартал, де нарешті зважився завести двигун і ввімкнути фари. Від кого він ховався, Юрась Булочка не зміг би й собі пояснити. За десять хвилин журналіст зупинив машину попід чужим парканом. Сотню метрів він подолав пішки й опинився коло хати під зеленим дахом уже тоді, коли колір даху не можна було розрізнити в темряві. Юрасик покрутився біля хвіртки, щоб переконатися, що він таки не помилився подвір’ям, і врешті гайнув через паркан. Замкнені вхідні двері зустріли його білою наліпкою впоперек лиштви: на смужці паперу — офіційна печатка. Юрась обійшов хату довкруж і опинився під вікном спальні. Бите скло хруснуло під черевиками. Журналіст клацнув запальничкою і підніс її над головою. Юрасик, який зроду не курив, носив у кишені цю запальничку вже кілька тижнів. Пласка, велика, з кришкою, з несподіваним рельєфним малюнком на передній панелі: розкрилений лилик із маленькою головою, зі смішними круглими вушками. Запальничка — випадкова знахідка, яка лишилася йому на згадку про попереднє відрядження у Рябокінь. Гарна запальничка, недешева, що й казати, і час від часу на роботі Юрась Булочка з задоволенням витягав її з кишені, щоб підпалити комусь сигарету й похизуватися перед колегами. У хисткому газовому полум’ї журналіст побачив роздовбане, потрощене вікно. Він провів полум’ям уздовж рами й переконався, що уламки скла не стирчали з неї: хтось охайно повиймав їх, щоб залізти до кімнати. Але зараз голе вікно, без шибки, було навхрест кілька разів перекреслене скотчем, а під скотчем Юрасик розрізнив такі самі білі смужки паперу з синіми печатками, що й на дверях. Він виважився на руках і всунув голову до хати. Несправедливість долі вразила його: хіба міг він передбачити, який гармидер застане його в Орестовій домівці! Якщо й була тут десь дисертація Святослава Пилиповича Шапки, ті, що перевернули помешкання догори дриґом, не могли оминути омріяний журналістом диск. Зависнувши на ліктях, розчарований до сліз Юрасик не наважувався зірвати скотч і перелізти до кімнати. Та й навіщо? Що після такого погрому могло зостатися? Він покрутив головою. Ліворуч од вікна до стіни притиснувся письмовий стіл. Неушкоджений комп’ютер спав із вимкненим монітором. Три шухляди столу, з вивернутими нутрощами, беззахисні, хитлявою пірамідою громадилися на підлозі. У верхній шухляді, до якої журналіст навіть міг би торкнутися пальцями — треба тільки трошки підтягнутися, лягти черевом на вузьке підвіконня, — без ладу навалено з десяток лазерних дисків. Юрась Булочка вивільнив одну руку і, ризикуючи будь-якої миті не втриматись і злетіти з вікна, присвітив собі запальничкою. На чотирьох верхніх дисках жовті клейкі папірці, наліплені зсередини прозорих пластикових упаковок, мали однаковий напис. Юрасик примружив короткозорі очі. «С.П.Ш. Дис. (копія у рdf» Юрась дмухнув на вогонь, загашуючи, тоді затис запальничку зубами, щоб вивільнити руку. Звільна потягнувся до найближчого диску. Десять сантиметрів лишилося, п’ять, три, два… Захоплений журналіст не почув, як до хати хтось під’їхав. Невідомий своїм ключем відімкнув сінешні двері — либонь, його не зупинила офіційна печатка — та зайшов досередини. Прогулявшись кухнею, — дошки на підлозі вискнули й затихли, — невідомий виріс на порозі спальні. Юрась Булочка висів у вікні, пальці торкалися пластикової коробки з диском. У хаті навпроти світилася шибка, і голова журналіста чітко вирізнялась у пустому віконному прорубі, але світло пожартувало з невідомим нічним гостем: чорна Юрасикова голова не мала обличчя. Невідомий зробив крок до вікна. Журналіст сахнувся, розтиснув зуби і впустив запальничку. Вона впала на підвіконня і дзенькнула. Невідомий шарудів рукою по стіні, шукаючи вимикач. Його постать видавалась у темряві неприродно гігантською. Юрась рвонувся вперед, ухопив диск і, щосили стикаючи його побілілими пальцями, зіслизнув із вікна та гримнувся на землю. Кросівки вкарбувались у м’якому ґрунті, але журналістові зараз було начхати: вже за двадцять секунд клаповуха «копійка» вивертала на дорогу, втікаючи з усіх коліс. * * * Замок ляснув і відімкнувся. Білий папір із круглою печаткою ляпав од вітру, шарудів. Темінь помешкання насунулася, засліпила очі. Марадона широко розплющив повіки. Його майже котячі зіниці швидко звикали до темряви, вони вже розрізняли вішак на стіні, а на ньому — зимовий одяг, який господар ще не встиг заховати на літо, вже бачили крізь проріз сінешніх дверей кухонний стіл і тонку смужку місячного світла на ньому. Марадона зробив м’який обережний крок до кухні, рипнула дошка. Зі спальні тягнуло вогкістю, холодом. Міліціянт поїжився, згадав про розбиту шибку. Пройшов до кімнати, хотів увімкнути світло, але застиг на порозі. На тлі голого вікна, відтінена світлом із хати, що навпроти, стирчала голова. Замість обличчя — чорна пляма, плечі гострі, підліткові. Марадона ступив інстинктивно вперед, зрозумів, що все одно не встигне впіймати злодюжку, який купився на розбите вікно, і простягнув руку, шукаючи вимикач. Зі свого візиту сьогодні вдень він точно пам’ятав, що вимикач має бути праворуч, отут, біля шафи-пеналу, але той — мов крізь землю провалився. Голова у вікні смикнулась, а потім тихенько поповзла донизу. Щось дзенькнуло, вдарившись об підвіконня. Марадона кинув шукати вимикач, стрибнув до вікна. Зашпортуючись у корчах смородини, злодюжка втікав крізь садок, в один скок майнув через паркан, зник із поля зору і виринув ген у кінці вулиці, потрапивши під стовп світла: ліхтар над чиєюсь хвірткою — хитрий прилад на фотоелементах — увімкнувся, зреагувавши на рух. Марадона здивувався. Злодюжка для підлітка був зависоким на зріст, та й рухи його — занадто метушливі, наче переляканий не на жарт. Ні, на нахабного пробийголову не схожий, а схожий… А на кого ж це він схожий? Знайоме, щось таке знайоме!.. Марадона нарешті намацав вимикач, і світло наповнило кімнату й пролилось у садок, вибіливши вишневий квіт. На підвіконні замерехтів сріблом маленький прямокутник. Міліціянт перетнув кімнату й нахилився над сяйним прямокутником. Помацав себе по кишенях у пошуках поліетиленової торбинки, яку про всяк випадок завше мав на собі. Прямокутник іще раз блиснув і опинився в торбинці. І тільки тепер Марадона звернув увагу на те, що сріблястий прямокутник — це незвичайної форми запальничка з малюнком на пласкому боці. Попри природну свою рахманність, Марадона рознервувався не на жарт. Кулею вилетівши з хати, він загальмував коло власного мотоцикла, з нетерплячки обірвав ремінець на сумці, прикріпленій під сидінням, вихопив ліхтар. За мент він уже показавсь у дворі, промінь ліхтаря мамрав по землі. Заряхтіло скло, відбиваючи світло. Ось воно! Марадона хлянув навколішки, добре присвітив. Малюнок був ідентичний. Крила великі, перетинчасті, але не птах. Лилик, звісна річ, лилик. А отже, а отже… Марадона кинувся назад у спальню, перехилився через підвіконня, визирнув. Промінь висвітив на землі два глибоких відбитки кросівок великого розміру. Ні, недарма він повернувся до цієї хати! Муляло його з самого обіду, і коли вдома з власним начальником — Валерієм Нечипоренком-молодшим у шахи грав, і коли Василина кавою частувала, і коли «на коня» останню святкову чарку перехиляв, бо Валерій Нечипоренко поспішав, і коли нарешті зібрався відмити після зими мотоцикл, — муляло йому, що прогледів він важливу деталь у цьому помешканні. Задурив йому голову пес, хоч і допоміг у дечому, таж лилик — доказ, певна річ, цікавий, але поки що малоцінний. Має бути щось інше. Має бути слід речі, заради якої гармидер у хаті вчиняли… Марадона обернувся від вікна, обвів спальню поглядом. Вигляд мав розгублений, а погляд — чіпкий. Від такого погляду не приховалося, що в кімнаті не лишилося ні куточка, де речі б не були потривожені на своїх звичних місцях. Все догори дном, все без винятку. Он шухляди письмового столу як журно туляться одна до одної, а всередині смутно світяться написами комп’ютерні потривожені диски. Міліціянт нахилився над дисками, помітив, що всі однакові, і прихопив собі горішній — про всяк випадок. Після цього Марадона вислизнув зі спальні й сторожко пройшовся по хаті. Дивна річ, але й тут не лишилося неторканого закапелка. Трусили методично, може, гроші шукали? Тільки ні, якщо відкинути божевільне припущення про несподіваний спокусливий спадок, котрий міг дістатися Оресту після смерті батьків, — зап’ястя діамантові, смарагдові намиста, — то логіка підказує, що грошей у цьому помешканні бути не могло: не продавав іще Орест ні батькової хати, ні материної… та й чи збирався? А якщо шукали методично й усе-усе перевернули, ні шпарини не пропустили, не зупинилися на півдорозі, виходить, не знайшли-таки те, за чим пожалували? І забрали Ореста з метою, так би мовити, лагідно переконати зректися того-не-знаю-чого, віддати його в руки надійніші, достойніші? Гарна теорія, але як із практикою? Марадона пошарудів серед паперів, вивалених із письмового столу. Папірці завше вабили його: серед, здавалося б, нездалого мотлоху бува й трапиться клапоть квитанції, а на ньому — три літери прізвища… Паперова гора поступово переміщувалася з середини кімнати у куток за дверима. Орест беріг все, що тільки можна: і старі студентські конспекти, і пошарпані, пописані ксерокси англійських підручників, і навіть використані квитки на літак. Серед непотребу приглянулася Марадоні хіба одна річ: згори на купі лежала давня чорно-біла світлина з прилиплим шматочком скотчу, а на ній троє чоловіків. Двох Марадона упізнав одразу — покійні Святослав Пилипович Шапка і Олександр Остапович Шкварченко. Молоді ще зовсім, та Орестів батько уже тоді був цілком сивий; що це вони — і сумнівів не може бути. Та й чому б Орестові не мати вдома батькової світлини? Третього на фото Марадона не знав. Обличчя вилицювате, очі гострі, волосся чорне, довге. Північне обличчя, характерне. Не відомо чому, Марадону прошила певність, що світлина йому допоможе більше, ніж усі речові докази, разом узяті. Розділ VII ЛИЛИК Не була б нявка нявкою, якби не вмовила-таки хованця рушити по сліду від гарби. Всенький день, поки сонце котилося зі сходу на захід, двоє мандрівців винюхували на землі ефемерні сліди, і тільки коли залізли в такі хащі, що далі просто не могли продертися, нявка капітулювала. Ясно було, як день, що вони помилилися. Навіть якщо біля річки і були сліди, вже давним-давно загубились, і два дурники, які сунули через ліс, загубилися також. І назад теж повернутися не зможуть — густі кущі обступили зусібіч, може, десь уже й світає, а тут — темінь… Хованець рішучо зупинився, а потім і зовсім усівся на траву. Нявка змушена була стати. — Ти чого? Хованець помотав набурмосеною головою. — Трошки, — підлещувалася нявка, — трошки лишилося!.. Набундючений хованець не озивався до товаришки: й у скрутні часи домашній дух лишається таким, як є: мріє хіба про кусень хліба, теплу хату й колючий ліжник. Позіхає так красномовно, аж у нявки самої починають злипатись очі. І нявка ухвалила рішення. З сорочки, де, як виявилося, є, й потаємні кишеньки, вона видобула гребінець і стала помалу чесати зелену косу. З волосся посипалися іскри, і хованець інстинктивно відсунувся від товаришки подалі, але та не зважала: чесалась і посміхалася загадково. Війнуло паленим — може, то на нявчину сорочку впали іскри й пропекли її? — аж тут із лісу вигулькнула зла, попечена, поколота й подряпана жінка, люто скочила до нявки й видерла в тої з рук гребінь. Нявка скулилася, але спідлоба поглядала хитро. — У-у-у, бодай тебе качка копнула! — П’ятінко, не гнівайся! — пропищала нявка. — Я не на зло тобі, просто… П’ятниця з серцем переламала гребінець навпіл і пожбурила його в темряву. — Покараю тебе за суботнє вмиваннячко, п’ятничне чесаннячко! — гримнула вона. З її розкошланих патлів стирчала чи не сотня поламаних гребінців. Нявка боязко поглянула на лиху пані, яку сама ж і прикликала, і завважила у волоссі тої уламок власного гребеня — саме того, який п’ятниця щойно швиргонула в кущі! — П’ятінко, прости… Нам потрібна твоя допомога… Ми… — Ось зажди, — лютувала п’ятниця, — розчешуся стільки разів, скільки ти розчесалась у п’ятницю, а тоді й на поміч тобі прийду! Нявка підлабузницьки усміхнулася, простодушно закліпала віями й потяглася до п’ятниці. Тіло тої було вкрите пухирями, старими й свіжими ранами, очі засмічені, а пальці покручені. — Прости мене, п’ятінко, я більше не буду! Сама не буду і всім казатиму, щоб у п’ятницю не чесалися! Шалапутка пальчиком торкнула одного з пухирів і спитала тихо: — А це в тебе звідки? П’ятниця люто мовила: — Від таких, як ти. Які в п’ятницю хліб печуть. Від цього пухирі величиною зі спечену хлібину! Нявка послинила пальчик і торкнулася ним пухиря. Той одразу зібгався, виллявши краплю юшки, а потім і зовсім зник. За кілька секунд щез і набряк на його місці. Послинивши пальця, нявка торкнулася ще кількох пухирів, і вони так само пропали. Тоді нявка, показуючи на рани, мов від циганської голки, запитала: — А це в тебе що? П’ятниця відповіла трошки м’якше: — А це від тих, що в п’ятницю прядуть… — Та хто ж зараз узагалі пряде? — здивувалася нявка. — Тепер навіть гірше, — забідкалася п’ятниця, — цілими фабриками прядуть, у мене сліди навіть з обличчя ніколи не сходять… Нявка торкнулася колотих ран, і вони затягнулися. Засяяла біла шкіра. Хованець вирячився на п’ятницю, не приховуючи подиву. І справді: позбувшись пухирів і жахливих ран, негожа п’ятниця помітно вилюдніла. Будови вона була стрункої, зросту і не високого, і не низького, а такого, сказати б, ладного, ніжки й ручки мала маленькі, зграбні, а очі зелені. Якби ще її розчесати та ті всі подряпини залікувати… Нявка між тим показала на подряпини і спитала: — А це від чого? — Від того, що в п’ятницю перуть. — І навіть як машинами перуть? — не втрималася нявка. — Ще гірше! — зморщилася п’ятниця й відвернулась. Мабуть, воліла змахнути набіглу сльозинку непомітно… Нявка ретельно полікувала п’ятниці подряпини, але до волосся приступати боялася. Знала-бо, що і її гребінець зламався в поплутаних косах, тож не зможе вона ті коси розчесати, доки п’ятінка її не пробачить. А п’ятниця не поспішала. Вона звідкись дістала люстерко, добре себе обдивилася. Тепер гляділася не старою бабою, а квітучою молодицею, майже дівкою, тільки розкошлане волосся псувало картину. Зламані гребінці, що стирчали з нього, мали вигляд, буцім панянка з фантазією забабахала собі ультрамодну зачіску. У місті на неї би тюкали нахаби, а чемніші громадяни соромливо відверталися. П’ятниця зітхнула й нехотя промовила: — Добре, пробачу вже тобі. Нявка зрозуміла її з півслова. Підстрибуючи й пританцьовуючи, вона повисмикувала всі зламані гребені й повикидали їх подалі. Волосся швидко й вправно розчесала просто пальцями, а тоді заплела в товстенну косу. Тепер п’ятниця мала вигляд на всі сто! — Ну, добре, — проказала замолоділа пані, — допоможу вам. Кажи, що треба. Тільки швидко, бо маю — е-ех! — насолодитися короткочасним спочинком!.. Вона потяглася, хруснувши кістками. Груди випнулися з-під сорочки, і хованець упіймав себе на тому, що безлично[15 - Безлично — безсоромно.] витріщається на них. Очі мав збентежені і глибокі-глибокі… — П’ятінко, — хлипнула нявка, — ми заблукали… — По сліду гарби йшли? — підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: — А слід пропав, навколо — чагарі… — Що ж нам робити? П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою. — Куди ж ви за тою гарбою прямували? — П’ятінко, — таємничо шепнула нявка, — проти ночі не казатиму, щоб не прикликати… А взагалі ми шукаємо його, — вона махнула підборіддям у бік хованця, — зниклого господаря. — Бо йому, — п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, — тепер у хату — зась? Нявка звела зелені бровки у подиві. — Ти як знаєш? — Не перший рік на світі живу, — п’ятниця зубоскалила дзвінко й заразливо, — багато бачила… Але чим можу зарадити я? — Виведи нас до міста! Ти ж у місті щоп’ятниці буваєш! Пані гмикнула. Заховавши нарешті люстерко, вона ще раз тріпнула косою, дала хованцеві легенького щигля по носі, від чого той осів на землю з виразом нірвани на чорній пиці, і зареготала: — А ви самі дороги не знайдете? Стоїте просто над стежкою і не бачите її? Вона тицьнула пальцем у землю, крутнулася на підборах і, голосно регочучи, зникла в лісі. Майже невидима стежка крутилася поміж сосон. Навіть нявка, яка все своє життя мешкала в цьому дрімучому лісі, не знала тої стежки — тільки коли їй показали заледве прим’яту врунисту траву й кілька стоптаних паростків корчастої малини, вона впевнилася, що через кляті чагарники таки направду хтось ходить. Краще й не уявляти, хто саме послуговується стежкою, яка дереться крізь найгустіші хащі й найпотопельніші болота! Але стежка була, а отже, нявка й хованець, не виказуючи постраху, мали нею скористатися. Нявка зробила перший обережний, сторожкий крок, ніби то й не рідний ліс, а страшний чужинський праліс, де тільки хижий звір шастає. Позаду неї сопів хованець. — Всю шерсть собі в шалині повискубую, — буркотів він. — Ти справді бачиш стежку — чи тебе зачарували, щоб ти завела мене в найдальше болото і втопила? Стежка спочатку довго бігла вгору, а потім почала стрімко спускатися в долину. Хованця тягнуло вниз, ноги зашпортувалися за гілляччя, і двічі він ледь не проїхався носом по землі. Нявці теж не щастило: нога її провалилася в нірку, нявка не втримала-таки рівноваги та хрьопнулась уперед, підвернула руку й від болю заплющила очі. — Вставай, піднімайся! — злякався хованець. Нявка лежала тиха, гейби нежива. — Підводься, будь ласка! Нявка розплющила одне око. Чолом проповз величезний мураха, тягнучи за собою вдвічі більшого за себе жука. Головою вона лежала в мурашнику, який перетинав зрадливу стежку. Нявка звелася на одному лікті, бо друга рука нестерпно пекла. І застигла. Хованець прослідкував за її поглядом. Просто в центрі мурашника покоївся кістяк. Мурахи виїли і м’ясо, і шкіру. Тільки з розведених крил можна було здогадатися, що скелет — лиличий. По маслаках діловито повзали мурахи, наче їх не обходило, яку лиху справу вони вчинили, обсмоктавши живу істоту до кісток. Хованець нахилився над мурашником і простягнув чорну руку, щоб поторсати кістяк, але нявка заверещала: — Не руш! І тоді сталося те, чого не могли передбачити ні хованець, ні його шаливірна товаришка: лиличий скелет підняв голову, змахнув крилами й почав обростати м’ясом і шерстю на очах у переляканих мандрівників. Спершу під кістками з’явилися нутрощі, під ребрами забилося нічим не прикрите серце, у шлунку завирувала неперетравлена їжа. Потім серце сховалося під товщею м’яса, а тоді гола плоть швидко вкрилася шкірою і насамкінець шерстю. Лилик підморгнув мандрівцям і зручно всівся на мурашнику, а мурахи, зрадівши новій несподіваній поживі, гайнули до нього з усіх боків. Тільки щойно перший мурашка заліз на лилика й спробував його вкусити, то дригнувся й завмер. Його руді брати кинулися навтьоки, тягли за собою великі яйця, й за мить мурашник повністю знелюднів. Нявка дивилася на лилика, мов загіпнотизована. — Стільки днів пролежав, тьху! — вилаявся знагла воскреслий лилик. — Щоб його гнітуха поїла! Стільки днів без руху, без їжі. Лилик оглянув себе з усіх боків і, видать, лишився задоволеним тим, що вздрів. Хованець бачив тільки це: підсліпуваті очі, великі крила й рухливий носик лилика, який повсякчас щось винюхував. Він із моторошною ясністю уявив, як лилик вчеплюється йому у шерсть на тім’ї гострими кігтями, як усмоктується в голову. Як він їсть мозок, і як помалу з голови висотується все, що робить хованця живим. А потім тягне знерухомлене тіло до криниці й вкидає на саме дно. Хованець уже чув підошвами, як входить у холодну воду, — і був би й упав одразу навзнак, як підкошений, якби не спружинив щільний ожиновий кущ позаду нього. — Роби щось! — прогарчав він у вухо нявці. — У тебе ж на кожен випадок є план! Лісова мешканка божевільним поглядом прошила товариша через плече, але щось у ній тіпнулося, сіпнулося, й мов полуда з очей впала: вона твердіше стала на ноги й розправила плечі. Викручена рука зразу дала про себе знати: нявка жалібно скривилася. Підтримавши хвору руку здоровою, вона заплющила повіки, зосередилася й монотонно забубоніла. Хто уже дев’ять днів Перебув у труні, Кров’ю сплив хто і стік, Часу втративши лік, Хто забув і заспав, І під землю запав, Хто застиг і закляк, Духом смерті просяк, Обернись на кістяк Ізнов! Нявка трусилася, мов у пропасниці. Хованець не міг уторопати, чому нічого не відбувається. Не відав він те, що знала нявка: на того, на кого обернувся лилик, пролежавши стільки днів на мурашнику, не подіє жодне заклинання! — Я тобі прощаю маленьку облудну спробу, — промовив лилик глузливо. Нявка величезними жовтими очима зорила просто на нього. Лилик стояв на мурашнику напрочуд зграбно, наче йому було зручно на хисткій горі гілочок, дбайливо зібраних мурахами. — Бачиш, який я сьогодні великодушний? Моє нове тіло, наросле на старих кістках, не бажає оскверняти цей чудовий день. Ідіть, куди йшли, але не забудьте: там ми можемо знову зустрітися. І тоді… самі знаєте, що буде! Лилик вдоволено розправив крила й шаснув угору. З дерев посипалося листя й дрібні гілочки, а лилик кілька разів шарпнувся у верховітті, мов не знав, яку дорогу обрати, а далі шугнув униз і, черкнувши хованця по шерсті крилом, здимів. Розділ VIII ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ЧОРНО-БІЛА СВІТЛИНА Ще остання досвітня зірка проглядала на небі, а Валерій Нечипоренко був уже на ногах. Він чудово розумів, що в досвітню годину комп’ютерний клуб не може бути відчинений, але його то не турбувало. На святковий ранок він запланував багато невідкладних справ. Вистало б тільки часу, щоб їх усі переробити! Валерій Нечипоренко визирнув у вікно, завважив, що зірка тьмяніє, а зі сходу на зміну їй потужно лізе світло, й задоволено усміхнувся. Був певен, що сьогодні прокинувся чи не найпершим у всьому містечку, тож нема чого боятися зустріти на вулиці небажаних ранніх перехожих. Валерій Нечипоренко виставив ніс надвір, зіщулився від ранішньої прохолоди й натягнув светр. Розпаленіє на сонці — зніме. До призначеної зустрічі зі столичним журналістом Юрасем Булочкою лишалося кілька годин, тож Валерій Нечипоренко не вагаючись замкнув вхідні двері і вийшов на вулицю Замкову. Вона круто спускалася до центру містечка, а пообіч звичних ще з осені калюж нависали п’ятиповерхівки. Де-не-де вивищувався дев’ятиповерховий будинок, який на вулиці Замковій видавався вже зовсім чудернацьким і недоречним. Валерій Нечипоренко неквапом зійшов до кінця звивистого узвозу — там починалася центральна вулиця, яка тяглася через усе містечко, — перетнув дорогу й попрямував до річки. Останнім часом шлях цей він долав неодноразово, адже саме там, ледь не під лісом, де річка робила вигин, жив Орест, який так нагло зник два дні тому. Валерій Миколайович побував ув Орестовій хаті за ці два дні тричі — спершу з групою міліціянтів (коли й умовив Марадону забрати собі чорного пса, адже у крихітній Нечипоренковій квартирі собаці просто не було би де повернутися), тоді сам, тоді ще раз приходив туди з групою, а тепер пригадав одну деталь, яка вразила його минуло разу, і вирішив уже вчертверте навідатися в хату під зеленою стріхою. Міліціянт поволі шкандибав ґрунтівкою, обминаючи калюжі, в котрих плавали косі сонячні промені, і міркував над загадками, що йому загадала сестра священика. Навіть тоді, коли з його вуст зірвалося запрошення, Валерій Нечипоренко ще вповні не усвідомив, що він робить, а після того, як пані Мокош з незнаємого дива призначила йому зустріч — чи можна буде назвати її побаченням? — аж на неділю, він цілком розгубився і ніяк не міг розчовпати, що коїться в нього всередині. Щось дуже, дуже, дуже дивне відбувалося з ним останнім часом! Валерій Нечипоренко дійшов до рогу і видибав на потрібну вулицю. Можна сказати, тепер він зовсім поряд. Якби не розквітлі дерева, міг би й побачити зелену стріху — он у тому дворі… Але чому хвіртка відчинена?! Міліціянт пришвидшив крок. У палахкому сонячному сяєві чітко видно, як за кількадесят метрів уперед од вітру гойдається прочинена хвіртка. Він силився пригадати, чи опечатувала оперативна група хвіртку. Не зміг здумати і почав міркувати: останнім із Орестового двору мав іти Марадона, а цей, хоч і тюхтій на перший погляд, ніколи — ніколи! — не лишив би незамкненими жодних дверей. Валерій Нечипоренко був уже так близько, що міг навіть розрізнити клямку на хвіртці — великий гак, що важко звисав донизу, коли з Орестового двору квапливим кроком вичапав горбатий сивий чоловік. Міліціянт став, як укопаний. Грабіжник? Та ні, на грабіжника горбун не схожий: одягнений більш ніж пристойно, сказати б, недешево й стильно вдягнений, лице мав інтелігентне, тільки рухи незнайомця трохи метушливі. Валерій Нечипоренко розтулив рот, щоб покликати й зупинити незнайомця, але той, повернувши в протилежний бік, миттєво зник за рогом господи. Міліціянт згадав, що зразу за Орестовою хатою цю вулицю перетинає ще одна — вузька й крута, переорана-перекопана, яка дереться вгору до центру міста. Ледь не бігом чухнув наздоганяти горбуна. Кількоро секунд — і ось він уже повертає за паркан. Вуличка, що тягнулася вгору, була абсолютно пуста. Чудасія! Якби міліціянт вірив у потойбічні сили, міг би вирішити, що горбуна нечистий вхопив. Здивований понад міру, Валерій Нечипоренко хвильку повагався, а тоді подався до хвіртки й рішуче завернув у двір. На розбитому вікні, як і раніше, хрест-навхрест наліплений скотч, а на вхідних дверях приклеєна смужка паперу з печаткою, щоправда, вже друга — свіжа. Валерій Нечипоренко придививсь і з підпису та дати зрозумів, що вчора увечері тут ще раз побував Марадона. Міліціянт пройшовся хатою і зупинивсь у спальні. Впився гострим оком у купу мотлоху в куті кімнати. Буцім пам’ятав, що вчора зранку ця купа була посередині… чи помилився? Присів перед старими речами і почав обережно їх переглядати. Справа в тому, що ввечір йому стрельнула божевільна думка: чорно-біла світлина, яка зображувала трьох чоловіків ув однакових в’язничних ватянках, навіщось запхнута у незвичне місце. Замість того, щоб стояти на серванті, лежати, скажімо, в письмовому столі чи в книжковій шафі, або, в крайньому разі, валятися занедбано, наприклад, на холодильнику, вона була скотчем приліплена до внутрішньої поверхні столу. Причому приліплена так неохайно — швидше за все, поспіхом, — що впала під ноги оперативникам, щойно ті відчинили хатні двері, й протяги загуляли по кімнатах. Чому він одразу не звернув пильнішу увагу на фото, Валерій Нечипоренко не міг собі тепер пояснити. Що було — загуло. Але сьогодні мав твердий намір відшукати чорно-білу картку й роздивитися докладніше. Щось вона мала-таки означати, якщо Орест притулив її хоч і в ненадійному місці, та все ж з очевидним наміром від когось приховати. Валерій Нечипоренко папірець за папірцем переклав купу непотребу в куті. Світлини не було. Пройшовся хатою, зазираючи в усі щілини. Світлини не було. Перевірив шафи, столи й книжкові полички. Світлини не було. У розпачі він зазирнув у туалет. Світлини ніде не було. Та невже той горбун приходив саме по неї?! Розгублений, а ще більше роздратований, Валерій Нечипоренко заклеїв вхідні двері новим папірцем з печаткою, датою і власним підписом, для чогось іще раз обійшов кругом хати й зазирнув у вікно, тоді рішуче повернув у протилежний бік від того, де зник горбун, і пошурував до вокзалу: міліціянта сьогодні ще чекали відвідини комп’ютерного клубу. * * * Що не кажіть, а святкові дні — розрада для душі. Що більше святкових днів, і з цим не посперечаєшся, то краще. І якщо на цей раз випало чотири вихідних поспіль, гріх не скористатися таким надбанням. Василина розплющила очі й довго роздивлялася жовті фіранки на вікнах. Ах, як хотілося їй простягнути руку й шарпнути фіранки, залити сонцем спальню, але солодка ранкова знемога не пускала з ліжка. Василина потягнулася тілом, усміхнулася. Який чарівний день — друге травня, коли ні їй, ні чоловікові не треба на восьму бути на роботі, а натомість ще три весняних дні попереду… Тьху-тьху-тьху, поплювала Василина про себе, прикусила тричі язик і обернулася до чоловіка. Те, що вона уздріла, абсолютно не сподобалося їй. Усе нібито було на місці: і розкучмане волосся, і звичний лікоть під щокою, а подушка — на підлозі, але брови насуплені рішуче, і вуста суворо стяті. Спить, подумала Василина насумрено, спить і бачить уві сні клятого лилика. Запальничку вона примітила вночі, коли чоловік роздягався. Звісна річ, черговий речовий доказ, а, крім нього, ще й фотокартка чорно-біла. Не треба бути великим мудраком, щоб здогадатися, який зв’язок існує між здоровезним кудлатим Хованцем, чорно-білою світлиною і Василининим чоловіком. І передбачити, що Марадона сьогодні шукатиме будь-якого приводу, аби вшитися на роботу, теж не важко… Але ж, стривайте, сам-один сидітиме у свято на роботі? Та він жодного запиту відіслати не зможе — ніхто ж заради нього не працюватиме! Молодиця повеселіла. План вималювався дуже швидко. Наспівуючи марш січових стрільців, Василина висковзнула з-під ковдри, ледь чутно торкнула Марадону вустами в плече й зникла у лазничці. Шум води збудив її чоловіка. Якби Василина могла бачити його, миттєво підтвердила б усі свої підозри: ледь продерши очі, Марадона рвонув до власної куртки, вивудив із кишені запальничку у поліетиленовій торбинці і чорно-білу світлину, розклав їх на ліжку, сам усівся по-турецькому. Почухав голову. Чорний писок з’явився у дверях, Хованець розтулив було пельку, щоб нагадати про господаря, якого вони мали б шукати всеньку ніч, азамісто цього мирно проспали десять годин, та Марадона приклав палець до вуст і похитав головою. Хованець стулив писок. Вода в лазничці затихла, і Марадона шустро заховав трофеї назад у куртку. — Прогуляєшся з Хованцем, чи спершу поснідаємо? — спитала Василина, виринаючи з мокрим рушником на голові, загадкова й імлиста в паровому хисткому тумані. Хованець не витримав і дзявкнув. — Гуляти? — нахилилася до нього Василина. — Ні, все-таки спочатку снідати, — позіхнув Марадона. Хованець образився. За сніданком Василина спостерігала за чоловіком і дедалі більше впевнювалася, що обсіли гадки бідолашну розкуйовджену голову, яку чеши — не чеши, а наслідку нуль. Тільки бачила Василина також, що б’ються думки поки що в глухому куті, і це трошки тішило її самолюбство. Підсовуючи набурмосеному Хованцю зі своєї тарелі шинку, яку той брав неохоче, тільки щоб не зневажити господарів, Марадона, видко, придумав уже повний текст запиту — до останньої коми, — який факсом збирався надіслати в столичний архів. Але хто другого травня читатиме факси?.. — Ну, кажи вже, кажи, не муч себе, — не втрималася Василина. Марадона відкинувся на стільці, вперся спиною в холодильник. Виповів службову таємницю до крихти. Подивився на дружину запитально. — Ох пощастило тобі, Марадоно, ох і пощастило! Марадона стрепенувся. Хованець нашорошив вуха. Навіть кошеня, яке вляглося на холодильнику й дрімало, розплющило жовте око. — Є в мене однокласниця… На відміну від чоловіка, який, можна сказати, за життя і з Рябоконя не виїжджав, навіть учився в академії заочно, Василина народилась у Києві, школу закінчила столичну, навчалась у Національному університеті імені Шевченка. Батьки в Києві мешкали. Друзі Київ обожнювали. Знайомі з інших міст усі без винятку мріяли до Києва переїхати. І тільки вона, познайомившись у потязі з дивакуватим міліціянтом, полишила науково-дослідний інститут, куди була вже зарахована молодшим науковим співробітником, кинула однокласника, що він ходив за нею ледь не з п’ятого класу, й опинилась у Рябоконі. Її влаштовувало і маленьке двокімнатне помешкання, і посада технолога на цементному заводі, і навіть те, що пральна машина, котра не вмістилась у лазничці, перерізала вузенький коридор до кухні й об неї гримались усі без винятку гості. Але зв’язки у Києві зосталися, ще б пак! — Є в мене однокласниця… — повторила Василина. Марадона запопадливо підскочив до телефону, хотів подати, почав смикати довгий заплутаний дріт. Дружина похитала головою. Таємниче усміхаючись, вона дістала з кишені піджака мобільний. — Ходім гуляти, Хованцю, ходім? — поплескала вона все ще ображеного пса по спині. Марадона вдягнувся за двадцять одну секунду. Гарний першотравневий ранок! Діти носяться з вереском, хлюпають по калюжах, перевіряють, як швидко взуття намокне. На вузьких смужках городів, на які давно вже перетворився газон поза будинком, так і миготять лопати. Суки залицяються до Хованця, визнають у ньому породисту вроду з першого погляду. Півень піє голосистий. А сонця, сонця! Неперевершений ранок! Василина вмостилася на лавці під акацією, поклацала кнопками телефону. — Привіт, упізнала? — спитала вона весело. — Як ти? Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот. — Ну, зі святом тебе! — говорила вона в трубку. — Як-не-як, а свято… А я до тебе у справі. Допоможеш? Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!.. — Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває! Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак. — Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай! Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду. — Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже! Хованець заскавчав, підспівуючи йому. Василина нарешті відтанула. — Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить… — А звідки вона то так зразу?.. — А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини… А на Мічиллу — на нього ж в Україні справи не було — вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію… А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все — службова таємниця… А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох — Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань… Хованець загарчав зловісно. Розділ IX АБААСИ ОЙУН Коли в бараку дзявкали двері, мимоволі здригалися всі. І тепер він спочув, як внутрішньо скулився, очікуючи… чого очікуючи? Що гірше може з ним статися? Перед очима постала газетна стаття, його прізвищем підписана: «Визнаю, що помилявся, борючись проти радянської влади, і засуджую ідею самостійності України». Посміхнувся сам до себе: три пачки цигарок — ото й усієї плати за зречення. А думав, як інших, до Києва повезуть… «Горбань, — казав йому головний телефоніст табору й за сумісництвом — комітетник, — не будеш співпрацювати, сам знаєш, що буде. Ну, може, й випустять тебе на рік раніше. Але ж за місяць — другий знову загребуть! Статтю написав, це добре. Відрікся, ми цінуємо. Ще треба товариша напоумити, розумієш?» Так, відректися замало. Важливішими будуть розмови про співмешканців — ті розмови, яких, раз почавши, не уникнути… Двері відхилилися, зарипіли. Він побачив наглядача, який увіходив до бараку, відчув: зараз щось трапиться. Сивий, який лежав на верхньому ярусі протилежних нар, заворушився, застогнав. Із-під ковдри заледве було видно сивий чуб і гострий лікоть. — Чому накритий із головою? — гавкнув наглядач. — Не положено! Ковдра полетіла на підлогу. Сивий забурмотів, лапаючи руками повітря. Повік так і не розплющив, борсався на нарах, як сліпий. Горбань чекав, що зараз схопиться Мічилла — вічний захисник сивого в’язня, але той чомусь навіть не поворухнувся. Наглядач торсонув сивого, той замотав головою, плаксиво викрикуючи щось про біль. Наглядач розгубивсь і несміливо ретирувався, а замість себе в барак заштовхнув припізнілого пожильця. Двері брязнули, замикаючись. — Доброго вечора, пане Володимире, — сказав новоприбулий, звертаючи насмішкуватий погляд до Горбаня. Горбань підвів голову і побачив великі синці під очима, почув важке астматичне дихання. Стоячи в тонкій чорній курточці, в закоротких штанах, пізній прихожий мерзлякувато переступав з ноги на ногу і розтирав долонями плечі. Так, подумав Горбань, у бурі цієї пори не жарко. На хвилю в душі ворухнулося співчуття, але насмішкуватий погляд нічного прихідця пригасив недоречну емоцію. Горбань повернувся обличчям до стіни. Тоді — скільки часу минуло? тиждень? — він так само відвернувся до стіни і зробив вигляд, що читає, коли до бараку зазирнув наглядач. Перед тим Горбань довго лупив кулаком по глухій блясі дверей, вимагав, щоб його випустили. Газетне зречення виною: старий бандерівець плюнув йому в лице, погрожував. Горбань так до наглядачів і не достукався, сів. Умовляв себе, що бандерівець не вдарить… а як раптом вдарить? Шурик Шкварченко підійшов до дверей і теж стукнув. Ті зразу відчинилися. «Хто гупав? — зло спитав наглядач. Горбань заплющив очі. Шурик стояв коло виходу, зіпершись ліктем на нари. — Чому вдень користуєшся нарами? Не положено!» Після доповідної наглядача Шурик отримав тиждень буру — «барака усілєнного рєжима». Коли його виводили з бараку, Горбань так і не зміг підняти на нього очей. А бандерівець більше не плював — відвертався. — Мічилло, — говорив тим часом випущений із буру Шурик, — що сталося? Горбань ледь-ледь повернув голову. Прибулець вдивлявся ув обличчя в’язня на верхніх нарах, торкався долонею чола. — Давно Слава так? — запитав. — Як ти пішов, — відповів Мічилла. — Краще, гірше? — То краще, то гірше, — пояснив Мічилла і твердо додав, — так має бути. То не хвороба. Шурик схопився. — Та що ти таке кажеш? Як це так — не хвороба? Ти поглянь на нього! Він же весь горить і марить, подушка мокра від поту вже наскрізь… Славо, дай я хоч на другий бік її поверну… Він поліз до подушки, почав обережно тягнути її з-під сивого. Хворий забелькотів дивне, нерозбірливе: — Мати-Хижа-Птице… То не мені… То не я… Відпусти… Я не зможу… Кості, кості боля-а-ать!.. Шурик однією рукою підняв голову сивого, другою запхнув подушку, але розправити не встиг, бо хворий сіпнувся, загорлав, і Шурик з переляку затулив йому рот долонею — не прибіг би тільки наглядач, не зараз!.. — Господи, може, його в лікарню треба? — скрикнув Шурик. Мічилла застережливо захитав головою. — Не чіпай! — Та скажи ж мені нарешті, що з ним?! Мічилла зробив ледве вловимий жест рукою, ніби запрошуючи Шурика нахилитися до нього, і Шурик поквапливо виконав безмовний наказ. Мічилла зашепотів йому у вухо швидко й невиразно. Лежачи на нарах під протилежною стіною, Горбань не ворушився й не дихав: дослухався до уривків фраз, які долинали до нього шепотом-сичанням. Так, вони виключили його зі своєї четвірки, вони більше не довіряють йому, але хто сказав, що він їм довіряє? Дурень той, що довірятиме співкамернику! Навіщо Мічилла сьогодні гілку березову виламав, що перед дверима росла? І як майстерно до бараку заніс! Відкрито все робив, ледве що не у витягненій руці тримав, а наглядачі всіх обшукали, його, Горбаневу, ложку з гострим жалом знайшли, а на гілку їм засліпило… Бісів шаман! Облудник клятий!.. А облудник говорив і говорив. — …рахує кості, і як одна виявиться зайвою… його кут уже готова до… він не нас із тобою бачить, не до нас промовляє… скласти кості докупи… духи абааси верхнього й нижнього світів… те, що я маю зробити до його повернення… айи ойун… абааси ойун… — А яка різниця? — голосніше, ніж треба, спитав Шурик Шкварченко. Шаман тихенько почав пояснювати, але говорив плутано. По всьому виходило, що айи ойун — то шаман, що приносить жертву добрим духам, а абааси ойун — шаман, що спілкується зі злими духами… Був би я шаманом, подумав злостиво Горбань, то вже точно не вибрав би стати айи ойун… І йому чомусь щемко закортіло, щоб ті троє, яких він останнім часом ненавидів дедалі більше, знову взяли його до себе в компанію. І щоб Мічилла навчив його не відчувати страху… У цей мент Горбань краєм ока побачив найдивніше: якут підняв з долівки гілку, на якій ледве вистрелили листочки й одразу мали зів’яти, в правій руці його зблиснуло лезо заточки (цього не може бути!!!), Мічилла вправно обчухрав кору, змів її на купу — буде на чому зварити чаю, почав помалу обтесувати гілку, щоб із круглої стала пласкою. Закінчивши, він заткнув в умивальнику дірку, набрав на денце води — і вкинув дерево у воду. Горбань не витримав і звівся на ліктях, щоб бачити умивальник. Мічилла стояв із заплющеними повіками й притупував, плескав у долоні. Свіже дерево біліло з-під води, а шаман притримував кінці, гнув їх, щоб гілка не вискакувала з умивальника. Далі він зі свого шкіряного мішка, де нічого не було — тільки пара білизни запасена, одним рухом вирізав круг шкіри. Дерев’яний обруч він витер дбайливо і, знову заплющивши очі, почав помалу згинати. Дерево гнулося легко, як лоза, і коли кінці його зійшлися в руках шамана білим кільцем, Мічилла вклав його в долоню сивому хворому в’язню. Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї. Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку. Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?.. Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав: — Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка! В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав — слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його. Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри. * * * — Чого вони напосілися на тебе? Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково — у чорне, казенне. Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем — Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?.. — Напиши скаргу, — порадив Святослав Шапка, — на начальника зони. Запишися до нього на прийом. Шурик Шкварченко усміхнувся. — А що писати? — Що тобі прийшов лист, а його не віддають — «умовності в тексті». Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру… Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо «Свобода», тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться… Шурик махнув рукою. — Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на «Свободу» я не передавав. — Ти не передавав, — стиха буркнув Святослав Шапка, — а я передавав. — От тебе вони й не чіпатимуть… — гірко промовив Шурик. Горбань здивувався. Слава передав листа на «Свободу»? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким… Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив. — А ще ми можемо, — спокійно мовив Слава, — оголосити голодування. — Ми — це скільки нас? — Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею. — Ми — це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований… Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки. Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план. — Ти з нами? — спитав Слава. — Чого б то? — Горбань вдав чемне здивування. — Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, — знехотя пояснив Слава, — у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу. — Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? — посміхнувся Горбань. — Я завжди вірив, що радянська медична освіта — найкраща в світі… — Пане Володимире, — Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на «ви», — я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування… — А я тут до чого? — стенув плечима Горбань. — Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі — мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили? — Штрайкбрехер, — уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла. Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?.. — Як знаєш, — сухо мовив Святослав Шапка, — голодування починаємо з вечері. Горбань відвернувся. Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин. Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше — на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця — та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку — це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба. Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла — ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана? Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, — коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад… Похиливши плечі, Мічилла сунув до виходу. Перед самими дверима він озирнувся й утупив чорні очі в Горбаня. Той мимоволі здригнувся. — Штрайкбрехер, — ще раз припечатав Мічилла. — Та йдіть ви під три чорти! — вилаявся Горбань. — Клятий шаман! Та всі ви — будьте ви прокляті! Мічилла зупинився, всміхнувся недобре. Мовчав, мов йому заціпило. Від того мовчання ставало ще страшніше. Якут підняв палець, наставив його в груди Горбаневі, одними вустами прошелестів: «Абааси ойун». Мовчки розвернувся і вийшов. Горбань кинувся до виходу бігом. Груди йому здіймалися він нутряного, незбагненного жаху. Палець, націлений у нього, здавався такою зброєю, від якої ні втекти, ні заховатися. Перед самим виходом, тягнучись рукою до лутки дверей, він зачепився черевиком за столик, відчув, що втрачає рівновагу, почав падати навзнак. У голові макітрилося, кімната ходила ходором, а перед очима стояло розпливчасте, невловиме обличчя шамана. Його посмішка. Горбань лапнув рукою повітря. Зачепитися не було за що. Земля тягла донизу. Спиною відчув щось гостре. Подумав: стіл. Хотів утриматись. Але спину прошив біль. В очах потьмарилося. Такого болю просто не буває! Наче спину зламали надвоє… Втрачаючи свідомість, Горбань бачив перед очима лиху посмішку шамана. Розділ X ПОКУТНИЦЯ Що українцям вдається якнайкраще? Правильно, гаяти час. Коли нявка з хованцем видерлися з чагарів, сонце світило височенько. Виснажені — заледве ноги волочили, мандрівці дотяглися до першої вулиці, яка їм трапилася: на самій околиці містечка, а далі не було сили рушити. Позіхаючи й раз-по-раз струшуючи головою, щоб відігнати сон, хованець доплівся до найближчої будівлі й зазирнув у розбите вікно. Анікогісінько. Таємна мрія втрапити у рідний дім час від часу підтрунювала його, підсовувала згадки про кулеб’яку, що її так і не встиг скуштувати, а зараз вона вже, либонь, і засмерділася… Нявка теж виглядала не найкращим чином: сама брудна, сорочка подерта колючками, коса хоч і заплетена, а розпатлані пасма все одно стирчать на всі боки, очі злипаються. Хованець крізь сонне марево бачив, як товаришка через силу плентається за ним, як хапає за чорну шерсть, намагаючись зупинити, як сомнамбулічно заточується при цьому… Ні, перш ніж думати про день завтрашній, треба поспати, обов’язково треба поспати… Сон накочувався на хованця хвилями, якоїсь миті він іще ніби усвідомлював, що відбувається довкола, згадував: справа не терпить зволікань, але іншої миті він провалювався в солодку дрімоту, котра колихала-колисала його й манила чудесними сновидіннями. І ввижалося йому, що довкруж танцюють прекрасні, чарівні істоти — тоненькі, усміхнені, лагідні, щасливі. Мабуть, трохи схожі на нявку, але коси в них не зелені, а сріблясті і сягають до самої землі. Коли вони кружляють у колі, коси їхні переплітаються, сплітаються, сріблисто мерехтять, і хованцеві здається, що це в нього в голові здіймається срібна курява, притрушує його з ніг до голови, передає йому дрібку радості і щастя. А танцюристки, тримаючись за руки, виспівують: Як сріблистий ручай, Утікає печаль, На осонні трава Присипляє слова — Шурхотить, шелестить, Хто пильнує — заспить, Пам’ять стерла усі Лиця і голоси, Тільки сни, тільки сни, Тільки наші пісні, Спи-и-и… Хованець ще ніби бачив, як нявка солодко зітхає, розкручує зелену косу, проводить долонями по сорочці, і під її руками зникають брудні смути й дірки від колючок, як вона моститься зручніше, вкладає голову хованцеві на руку… Він ще прагнув пригадати: існувало щось таке нагальне, таке невідкладне, йому конче треба це зробити, але ніяк не міг зібратися з думками. Спогадки вертілися й скакали, а він блаженно слухав пісню, й інша його половина, яка не бажала боротися зі сном, втихомирювала серце: спи, серденьку, спи, тільки сон, зараз тільки сон, решта почекає до завтра, а зараз спи, серденьку, спи і ні про що не думай… І хованець, скрутившись калачиком на засміченій підлозі, усміх нувся до себе та до невідомих танцюристок і радісно поринув у сон. А танцюристки вертілися, здіймаючи вітерець, який лоскотав хованцеві ніздрі, у сонячному промені разом із красунями танцював пил, золотаві хмарки злітали від легкого доторку жвавих ніжок до долівки. Хованець стріпнув ніздрями, вдихнув золотий пил, відчув свербіж у носі, пчихнув — і прокинувся. І сполохано зірвався на ноги, скинувши нявку просто на вкриту шаром піску й цементу долівку. Вони проспали все на світі! Жахлива думка на частку секунди позбавила його здатності рухатися й думати. Вони проспали все на світі! — Що це було?! — заревів хованець. Нявка позіхнула, протерла кулачками жовті очі й махнула рукою: — То нічниці. Хіба їм можна опиратися! Коли тобі треба спати, вони являються уночі й відбирають сон. А коли маєш пильнувати, то вони приходять і насилають сон. Нявка розгладила пом’яту сорочку, потяглася солодко, як кицька, та звичним рухом закрутила коси на потилиці. Нишпорила очима по помешканню, ніби шукала води, щоб умитися, угледіла, що водою тут і не пахне, і легко змирилася з тим, що походить невмивана. Після сну вона виглядала вдоволеною, і навіть її прозорі щічки ніби аж порожевіли, хоча це — облуда, ілюзія, омана. — Але ж нам належить… — стогнав хованець. — Ми мали… Ми втратили стільки часу!.. Нявка безтурботно знизала раменами. — З нічницями завжди так: якщо тобі щось ду-у-уже потрібно, вони з’являться і насміються з тебе. В них така натура, з цим нічого не вдієш. Тепер краще поміркуймо, як надолужити згаяний час, бо не сьогодні-завтра… — Тьху на тебе! — з серцем вилаявся хованець. — Навіть думати про таке не хочеться! — А варто, — по-наставницькому підняла пальчик товаришка, — щоб бути до всього готовим. Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Знаєш таку приказку? Хованець не знав ніяких приказок. Він знав єдине: щойно мала пустунка-нявка з’являється в небезпечній близькості від нього, відбуваються жахливі, непередбачені, невідворотні речі! — Як пильнувати будемо? — уїдливо процідив він. — Уже знаєш? По-змовницькому підморгнувши йому, нявка виголосила: — Аякже! Маю план. Хованець одразу пошкодував про необачні слова, що зірвалися йому з язика. Нявка тим часом продовжила: — Проти щезника нам мало хто зможе допомогти. Скорше за все, ніхто. Крім людини. Хованець хотів заперечити: жодна людина не озветься до духів, навіть якщо вони станцюють перед її ошелешеними очима гопака, а потім заспівають «Ой на горі два дубки», але раптом серце його радісно тьохнуло. Є така людина! Принаймні, одна така є! Вона вже раз їм допомогла… Хованець радісно вишкірився. Безмірним був його подив, коли нявка заговорила зовсім про інше: — Є люди, хованцю, які після смерті не мають спокою. Ходять, ходять по землі — і ніяк не можуть впокоїтися. Щось таке вони залишили по собі, що тягне їх на землю, і вони вертаються туди й шукають, як звільнитися від того, що їх гнітить… ти розумієш, про що я мовлю? — Покутники… — прошепотів хованець. — Покутники, — підтвердила нявка. — Але хто? — Невже не здогадуєшся? Нявка визирнула надвір, побачила, що вже сутеніє, і стрибнула з вікна. Жодного звуку не вчути було, так легко вона торкнулася землі. Коли хованець спробував зробити те саме, земля ображено застугоніла, і він, підвернувши ногу, повалився набік. — Що ж ти такий незграбний? — дорікнула йому нявка. — Добре, лежи там і мовчи. Хованець застогнав від обурення. Нявка мерщій оглянула себе на предмет незагоєних подряпин і неохайності в одязі й не знайшла нічого, до чого можна було би присікатися. Вочевидь, хотіла справити гарне враження на людину. Не так часто нявкам доводиться спілкуватися з людьми, навіть із померлими. — Наша покутниця, — пояснила лісова пожиличка, — незвичайна. Вона не гріх свій спокутує, не провину, а тільки… як би це висловитися… недогляд. Хіба ж вона знала, що так усе повернеться! Хованець нічогісінько не розумів. Лежав, сопів і чекав, що буде далі. Чи не навмисне товаришка тягне час?.. Нявка зосереджено стяла губи в нитку, опустила руки вздовж тіла, наморщила лобика. Вигляд мала, як першокласниця, що намірилася декламувати віршик на відповідальній лінійці. І нявка дійсно прочитала віршика. Тільки не такого, що його можна оповісти на шкільній лінійці. Ходить тінню по землі, Не людина і не дух, Чує всі чужі жалі, Видить всю чужу біду, За провини і гріхи, За чужі слова лихі, Ходить, ходить, не засне, Плаче серце нависне, Жде покути — не діжде, За усіх болить людей, Хто шукає каяття, День у день і рік у рік, З’явиться із небуття — Вже відпущений навік. Вечірнє містечко мовчало. Ніхто не озивався у святковий розморений вечір. І коли хованець був уже переконаний: нявчине змовляння не спричинило жодного руху, — він негадано помітив, що там, де закінчується вулиця, починається цвинтар, якого він перше не зауважив. На цвинтарі між могил майнула тінь, а потім враз вигулькнула на дорозі, хоча хованець міг присягтися: хвіртку ніхто не відчиняв. Чи й торкаючись грунту, тінь наблизилася до будівлі, під якою заціпеніло лежав чорний капловухий страхополох. І він упізнав її. Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості — була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар. — Але ж вона… — зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що… тому що… — Я ж сказала, — так само пошепки відповіла нявка, — вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може — чекає, доки хтось допоможе їй визволити сина з біди… — Але ж то мають бути люди! — вигукнув хованець голосніше, ніж треба. Нявка пригрозила йому кулаком. — Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай… Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко… — Ви… мене… кликали?.. — прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний. Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки. Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах. — Ви… мене… кликали?.. — повторила жінка. Нявка схаменулася. — Ми не можемо зарадити вашій біді, — заторохтіла вона, — але ж спробувати… Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам… навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити… зробити так… ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте? Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася — просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!.. — Ми не могли ні до кого іншого звернутися, — зізналася нявка дещо збентежено, — бо зі щезником, знаєте, тільки людина може… — Упоратися? — підказала покутниця. Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір… була. З такою не страшно і на щезника! — …помірятися силою, — тим часом відказала нявка, ховаючи очі. Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а — ступають. — Помірятися силою, — луною повторила за нявкою жінка. — Помірятися силою. Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру. — Я вам дам дещо, — мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, — але що з ним робити? Покутниця прочитала його думки: — Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю… Це чудесна палиця! — грізно промовила покутниця й стисла кулаки. — А як… — «її вживати», хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав. — Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час… Покутниця знову поринула у свою гірку задуму. Озвалася нявка: — Дякуємо вам! — вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. — Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого… вашого… — Сина, — спокійно промовила покутниця, і нявка повторила: — Сина… Але ми ту гарбу загубили! — розпачливо крикнула вона. — Навіть слід її загубили в лісі! — То нічого, — відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. — Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі: — Куди прийдуть? — Сюди. Розділ XI HTTP://BUF.ORG.UA Черга на пошті назбиралася довгенька-таки, і незважаючи на свято. Дідо в капелюсі, який за хистким столом довго підписував листівки до Дня перемоги і підписав загалом одинадцять штук, тепер намагався вручити їх поштарці у віконечку й нізащо не згоджувався вкинути в поштову скриньку. «А марка правильна?» — питав він недовірливо. — «У вас же он по сорок п’ять копійок наклеєні — по Україні». — «А у мене й у Білорусь є». — «Покажіть. Ну, що ви мені голову морочите, тут у вас марка по СНД». — «Мені дочка так і сказала — цю підписуй… А коли пошту виймають?..» За п’ять хвилин поштарка капітулювала і листівки прийняла. Дідо довго дякував, тоді помалу позадкував із зали, кілька разів озирнувшись для певності, що листівки потрапили в надійні руки. Щойно він зник за дверима, поштарка простягнула через високу конторку всі одинадцять листівок Юрасеві Булочці, який стояв третім у черзі, і кивнула на велику світлого дерева поштову скриню. Листівки одна по одній щезли у прорізі. Юрасик повернувся в чергу. Магічні цифри принаджували його: п’ятірка і шість круглих, нахабних нулів, виписаних на пластиковій таблиці, що розсілася збоку на конторці. Юрась почув у вухах звабливий голос телевізійного рекламного актора: «Джекпот збільшився до п’ятьох мільйонів гривень!» На цей раз він не довірився власній інтуїції. Скільки було вже, що вона підводила його! Юрасик простягнув гривню у віконце й відрубав: — Нехай комп’ютер сам цифри обирає! Поштарка гривню прийняла, а клієнтові натомість видала рожевого папірця. Журналіст заховав свій майбутній джекпот у нагрудну кишеню сорочки, під светр, і пригладив згори, немов заклинаючи. Обличчя в нього було рішуче, суворе. Не просто так прокинувся сьогодні Юрась Булочка о восьмій годині, довго вмивався під холодною іржавою водою, що бігла з готельного крана, вдягався ретельно, хоча вибирати особливо не було з чого — сорочка синя й сорочка сіра, светр або курточка. Обрав сорочку синю і светр, щоб виглядати серйозно, але не офіційно. Зрештою, Першотравень — яке-не-яке, а свято. І збирався Юрасик не абикуди, а в гості до самого Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого. Слідчого. Старшого лейтенанта міліції. І джекпотом Юрась із самого рання зайнявся не просто так. Він розсудив логічно: якщо день почати з виграшу (а у виграші він ні хвилини не сумнівався: скільки ж уже можна чекати!), то щаститиме до самого вечора. І має пощастити там, куди цілеспрямовано рушив Юрасик, — на зустрічі зі слідчим. Клаповуха «копійка» вивезла його у новий район містечка, на несподівано круту й вітряну гору. Нові п’ятиповерхові будинки всі були на один копил, і журналіст заледве відшукав дім номер п’ять на вулиці Замковій. Скільки не роззирався Юрась Булочка на всі боки, жодного замку не уздрів, так і не второпав, чого вулиця носить цю пишну назву. Двері йому відчинив повногубий русявий парубок, не по-святковому вдягнений у джинси й білу футболку. Вигляд він мав дещо засапаний — мовби зранку притьмом оббіг пів містечка. — Заходь, не стій, — мовив Валерій Нечипоренко, відступаючи від дверей. — Ти вже снідав? І зараз-таки Юрасю вдарив у ніздрі запах смаженого. Журналіст жалібно видихнув. Зізнаватися, що він не снідав, йому не хотілося. Тим часом слідчий у шортах уже пройшов на крихітну кухню, грюкнув тарілками. Треба зауважити, що Юрасик слідчого побоювався, і хтозна чому. Валерій Нечипоренко натуру загалом мав флегматичну, норов веселий, людей любив і, незважаючи на свої тридцять років, юнацького оптимізму не розгубив. От тільки дружини він не мав, а це, знаєте, для слідчого великий мінус: нема кому вечерю зварити, нема з ким після роботи склянку вина випити й словом перекинутися. Не в чайну ж іти! Тільки й розради, що Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, дядько слідчого, майор, мешкав у тому самому будинку, у сусідньому під’їзді. Та без дружини було кепсько, а де її знайти — не відомо… Валерій Нечипоренко гримнув ослінчиком об підлогу й коротким жестом указав гостю на нього. Жорсткий ослінчик захитався під худим журналістом, і Юрась Булочка подумав, що старі меблі все-таки краще викидати перш, ніж вони розваляться нехай і під небажаним гостем. А з іншого боку, хіба не сам слідчий прикликав його до себе? Юрасик притулився спиною до стіни, ще й ліктем для рівноваги себе підпер. — Ковбаса смажена, — повідомив слідчий у джинсах. — Будеш? Журналіст кивнув. Кава магічно з’явилася перед ним, щойно він опинився за столом. — А є новини? — спитав він, сьорбаючи неміцний напій із великої фаянсової кружки з темною тріщиною на боці. — Нема поки. Експертиза аж після свят буде. Свята ж були довгі — перше, друге травня, та ще субота й неділя на додачу. — Ліна дзвонитиме, а Ореста нема… — Ну, всяке буває, телефон поламався, лінію обірвало… Ти ковбасу їж, бо у нас багато справ, треба бути в формі. Юрась і без підказок наминав ковбасу, аж за вухами лящало. — Ану, розкажи мені, — попросив Валерій Нечипоренко, — про фірму, яка виготовила «їжака». Юрасик зам’явся. Задарма видати слідчому всі таємниці в перший же день?.. — Директор каже, прилад — не автономний. Має існувати комп’ютер, до якого він приєднується… — А на комп’ютері, я так розумію, спеціальна програма? — Мабуть, — знизав плечима журналіст. — А Святослав Пилипович Шапка програмістом не був, отже, хтось йому програму написав… Юрась Булочка застиг на рипучому ослінчику. А бодай тобі жаба на ногу наступила! Про це він не подумав! Кінчик ниточки, що нагло обірвалася вчора вночі в хаті Ореста, знову визирнув із клубка. Тим часом Валерій Нечипоренко на хвильку зник із кухні й повернувся з невеликою пачкою, завинутою в газету. Розчистивши місце на вузькому складаному столі, він розгорнув газету. На стіл вилетіли лазерні диски. Юрась жадібно потягнувся до них. — Що там? — Пощастило нам, що технічний прогрес наше місто і не зачепив. Інтернет — хіба в райдержадміністрації та у комп’ютерному клубі на вокзалі. Уявляєш, удома практично ні в кого нема. Цього Юрасик уявити не зміг, скільки не старався. — А диски до чого? — спитав він. — А на дисках — архів електронної пошти з комп’ютерного клубу. Віриш, вони два роки нічого не видаляли! У це повірити було набагато легше — Юрась Булочка сам особливим натхненням до роботи не вирізнявся. Він покрутив диск у руці. — Два роки, стільки дисків… — промимрив невдоволено. — Ну, — поблажливо плеснув його Валерій Нечипоренко по плечі, — всі два роки нам, може, і не потрібні. Отут записали архів за півроку до загибелі Святослава Пилиповича Шапки. Ти готовий? Мені Орестів комп’ютер хлопці притягнули, — почав він вибачатися, — а я з комп’ютером не цеє… не дружу… У кімнаті, за розмірами більше схожій на вузьку комору, на письмовому столі стояв розібраний комп’ютер — блок окремо, монітор окремо, клавіатура на стільці. Юрасик розпрямив плечі — нарешті видалася нагода показати себе! Він рішуче зіпхнув блок на підлогу, з’єднав необхідні дроти, увімкнув. Комп’ютер завантажився, не спитавши пароль. Перший диск зник у дисководі. Заархівований файл не хотів відкриватися, доки Юрась не списав решту дисків на комп’ютерний «робочий стіл». Аж ось поштова програма відкрилася. Роботи було до холери. Перші десять хвилин Юрасикові було навіть весело розшифровувати чужі послання. «Чабан, сходини 21-го. На Геника не розраховуй — лікується. Кому сірко, а кому молоко». «Ваша думка хибна. Тільки жорстка проукраїнська політика держави змусить людей заповажати українську мову. Поступливість не зробить із ворога друга, а тільки збільшить його домагання. Сааді». «Щастить! Благодатная мить вікопомна: / Редактор боїться закреслити кому, / Злий критик — єлейний і ніжний, хоч плач, / З руками книжки відриває читач!..» Але що далі Юрась Булочка читав листи, то частіше сам собою позіхав його рот, то неуважнішими ставали очі. Вже двічі Валерій Нечипоренко поговорив із кимсь по телефону, тихенько вмикав телевізор і одразу ж знову вимикав, і коли ініціали «С.Ш.» майнули перед Юрасиковим поглядом, він проминув їх недбало, механічно розкрив наступне повідомлення, і тільки за хвилину, мов ужалений блискавкою, хапливо повернувся до попереднього листа. * * * Вже вчетверте збирався поставити каструльку з довгою ручкою на плиту Валерій Нечипоренко, і вже вчетверте Юрась Булочка, стиснувши зуби, дивився, як у ній, запінившись, шапкою піднімається кава. Кави Юрасик не любив, але чомусь боявся зізнатися в цьому своєму гостинному господарю. Пив каву з поваги вартою стійкістю, тільки цукру досипав побільше. Повногубий міліціянт, підсунувши журналістові телефонну трубку, сам набрав номер на апараті. Юрась відкашлявся й лагідно привітався з незнайомим власником комп’ютерного клубу. Йому відповіли нетерпляче, але привітно. Юрасик сприйняв це за гарний знак: відкинув церемонії і перейшов на «ти». А Валерій Нечипоренко, споліскуючи каструльку від кави під тонесеньким струмочком води, дослухався до вельми загадкової бесіди. — Почекай, — говорив журналіст, плечем притиснувши до вуха трубку, — ай-пі ти в себе подивитися можеш?.. Ні? Ну, а хто провайдер?.. Бачиш, а ти кажеш… У них же є записи, з якого телефону підключаються?.. Повір, йому принесуть усю статистику особисто… Еге ж, ще й спитають, чи чого іншого не треба… Розмова була безпосередньо пов’язана з повідомленням, яке удачливий Юрась Булочка таки вишукав у купі мотлоху на переданій з комп’ютерного клубу дискеті. «Володимире! Твій сервер почав блокувати листи з ехсіtе — пише „сопtепt rеjесtеd“. Я не можу з тобою вже кілька днів зв’язатися. Будь ласка, чи не міг б ти додати мою адресу shарkа_s@ехсitе. сот до списку дописувачів, листи яких не вважаються спaмом? Або повідом мені іншу скриньку, яка мої листи прийматиме. У мене дуже важлива інформація по програмі — я протестував прилад на трьох пацієнтах. Щиро твій С.Ш.» Нічого, крім електронної адреси, що на неї лист був відправлений, Юрасик на руках не мав, але й цього — більш ніж досить. Щоб розшифрувати власників домену «buf.org.ua», можна піти довгим шляхом — зробити через міліцію офіційний запит у Мінзв’язку, але ж, але ж… Комп’ютерники — такий народ ловкий! От і зараз Юрась Булочка спромігся скоротити ланцюг принаймні на одну ланку, і теперечки у кишені — тобто в голові — він уже мав назву провайдера, який зареєстрував таємниче «buf.org.ua». — Сьогодні друге травня… — журналіст багатозначно звернув погляд на господаря. — А отже нема кому надсилати запит, — зрозумів той із півслова. — Але поки що можемо перевірити, чим займається загадкове «buf.org.ua»… За півгодини в накуреному приміщенні Рябокінського комп’ютерного клубу, атмосфера якого просто дзижчала від щільності високих технологій на один квадратний сантиметр, двоє сиділи плече до плеча, голова до голови перед монітором. Юрасикові тонкі довгі пальці літали клавіатурою спритно, як ніколи. На сірому столику стояла пляшка слабкоалкогольного напою, з котрої двоє по черзі нервово відсьорбували. Кілька червоних плям, що тонко пахли спиртом, уже яріло на сірій пластиковій поверхні столу, та двоє того навіть не помічали. — Зайди он туди… — Куди? — Зліва — бачиш? — «Діяльність»… — Де?.. А, бачу! Зараз, зараз… «Фонд Британського університету — міжнародна організація, розташована в Лондоні. Має представництва в більшості країн Східної Європи. Наша мета — дати можливість активним, цілеспрямованим людям зі Східної Європи отримати диплом, який би визнавався по всьому світу. Фонд Британського університету акредитований Світовим акредитаційним комітетом онлайнової освіти (WOEAC). Вам не потрібно складати вступні іспити чи відвідувати лекції — ви дістаєте освіту на базі власного досвіду, набутого протягом життя. Би можете обрати дисципліну на свій смак. Подайте документи сьогодні, і завтра кваліфіковані викладачі оцінять ваші знання і нададуть шанс отримати диплом, про який ви мріяли!» — Лохотрон? — Хто ж тебе таким висловам навчив? — Життя… — меланхолійно знизав плечима Юрась Булочка, — Гляди, розділ «Благодійність»! — Цікаво, цікаво… Стрілочка пробіглася по екрану, натрапила на потрібну кнопку — синю в червоній рамці, наче кольори мали додати вебсайту міжнародної — британської — ваги, Юрасик клацнув мишкою і почав стежити, як важко перегортає сторінки сайту повільний сервер комп’ютерного клубу. «Фонд Британського університету здійснює грантову підтримку цілого ряду культурницьких і наукових проектів. Наші двері завжди відчинені для обдарованих фахівців, які готові запропонувати оригінальні наукові розробки чи талановиті мистецькі ідеї. Пишіть нам і телефонуйте — ми готові розглянути ваші найбожевільніші задуми». — Може, Святослав Пилипович Шапка звернувся до них зі своїм винаходом і отримав ґрант на розробку? — Все може бути… — замислено кусав губи Валерій Нечипоренко. — А подивись-но розділ «Контакти». — Один момент… «Фонд Британського університету В.М.Горбань, доктор фізико-математичних наук Телефон: (044) 825-30-50 Факс (044) 825-30-51 Електронна адреса: horban@buf.org.ua». Розділ XII МАШИНОПИС СИВОГО ЛІКАРЯ Шорсткі долоні масажиста бгали плечі, спину, потворний вигин ребер під лівою лопаткою. До певного моменту це було навіть приємно, але ось масажист узяв до рук колесо з довгим держалном і почав водити уздовж хребта. Тонюсінькі голочки на колесі ледь-ледь торкалися шкіри, але змушували тіло звиватися вужем. У ці хвилі він зціплював зуби і заплющував очі; ввижалося, що всі кінчики нервів зібралися в центральній точці бридкого горбу. За який час той виріс? Півроку? Кілька місяців? Може, якби… Та хіба була в нього тоді можливість лікуватися! З лікарні виписали — назад на зону. І до роботи. Клятий шаман! Проклятий сам і діти його до сьомого коліна!.. Масажист, насвистуючи, підійшов до вмивальника й ретельно вимив руки. — Ще пару хвилин полежіть, а потім вдягайтеся. Пройшов до столу, сів, закинувши ногу на ногу, забігав кульковою ручкою в лікарняній пожовклій карті. …Володимир Матвійович Горбань, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень у 1978–1985 роках, член організації «Amnesty International», голова Фонду Британського університету, доктор фізико-математичних наук, громадянин Великобританії, помалу підвівся з лікарняної отоманки й накинув на плечі сорочку. Згадка про шамана, який, на глибоке переконання Горбаня, один винен у скаліченому його житті, потягнула за собою ще й ще неприємні спогади. Здавалося, давно вже перекреслив колишнє своє життя, давно вже забув, що в його біографії правда, а що вигадка, але час від часу спомини обсідали його, змушували ганятися за примарами минулого. В такі миті він гарячково дзвонив комусь по телефону, через десятих знайомих надсилав запити до довідкових служб, годинами сидів в інтернеті і шукав, шукав! Шукав трьох: Шапку, Шкварченка і хитрого якута на ймення Мічилла. І одного дня йому пощастило. За іронією долі, найпершим знайшовся Мічилла, навіть прізвища якого Горбань не знав. Легко знайшовся, і він довго ще не вірив, що така удача можлива, але, раз побачивши якута з віддалі п’ятьох кроків, уже знав: той! Змінився, постарів, але — той! Зиркнувши на Мічиллу, Горбань спершу чогось злякався: видалося йому, що якут під чіпким поглядом на мент застиг і готовий був повернути голову, але не зробив цього — опустив плечі і рушив далі у своїх справах. Перший страх швидко витіснила злостива радість: знайшов! Стільки років марив, уповав, снив — і знайшов! Горбань довго йшов назирці за якутом, тихо ставлячи на землю ступні в дорогих англійських черевиках на гумовому ходу, стежив, як світла шкіра вкривається плямами нецивілізованого, відразливого, віковічного для цих проклятих країв бруду, і зловтішно уявляв, як після всього спалить модельні свої черевики на пустирищі поза хатою, щоб випекти ненависний бруд минулого. Мічилла накульгував подагричними ногами уздовж насипу, що в цьому місці нависав над залізницею. Колія, яка з лісу виринала на кількасот метрів і знову губилася поміж дерев, застугоніла, але потяга ще не видно. Він вибіжить у яругу непомітно; скільки приїжджих, що вперше тут опинялися і мали два кілометри від станції йти пішки до селища вздовж колії, лякалися його раптової появи! Мічилла зробив крок убік, готовий зійти з насипу, та несподівано завагався, і в цю секунду Горбань вперся йому просто в спину, дихнув гаряче в потилицю — і штовхнув грудьми. Потяг випірнув із лісу, коли людська фігурка, прокотившись кілька метрів згори просто на рейки, навколішки стояла на шпалах. Локомотив стрибнув, гальмуючи, віддаль скоротилася до кількох метрів, якут поповз, але залізна борода спереду локомотиву, яка мала б відвалювати дрібні предмети з рейок, наштовхнулася на перешкоду, відкинути не змогла — і потягла людську фігурку за собою… Зачекайте секунду, — масажист перервав свист, помітивши, що пацієнт уже вдягнений, — мені тут два слова лишилося дописати. …Горбань спалив-таки дорогі англійські черевики тільки не на пустирищі, а в грубі. В останній момент злякався з ними вийти на пустирище, все йому марилося — ну й дурня! — що на шкірі з-під бруду проступають темні криваві плями… Врешті-решт масажист згорнув медичну карту й простягнув її Горбаню. Той чемно попрощався, причому завдяки горбу це виглядало так, ніби він кланявся лікареві, і взявся за ручку дверей. Не встиг він натиснути на неї, як двері відчинилися, й до кімнати увірвався сивий кремезний лікар. — Ви сьогодні… — почав сивий лікар сходу — і затнувся. Довгу мить він дивився просто в очі Горбаневі, а тоді повільно промовив: — Пане Володимире, я не помилився?.. * * * — Славо, я тобі так скажу… За кухонним столом, встеленим картатою біло-зеленою цератою, накрита була невигадлива вечеря на двох. Під стелею люстра в шістдесят ватт освітлювала сивого немолодого господаря, який сидів боком і час від часу повертався до холодильника в себе за спиною, щоб дістати нехитрі наїдки: сир, ковбасу, огірки, — і ненормально вигнуту спину його гостя. Перед господарем і гостем стояли склянки і пляшка горілки, але вони забували наливати, зайняті гіркою, обтяжливою розмовою. — …вони нас навіть не хочуть реабілітувати — «справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину»… А мої сім років? Псові під хвіст? Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче: — Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено — те зроблено. Не можуть усі бути героями… Ти про інше подумай: не пробачити ближнього — теж гріх… Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але… Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років — десять років, щойно згадаю його ім’я, — трусити починало!.. Але згодом… Я запізно його знайшов. Отак. Сивий здивовано поглянув на співбесідника. — Він, — пояснив гість, — помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак… Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба. — Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих — щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні — маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто… Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них — сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко — усміхалися невідомому фотографу, а третій — довговолосий якут Мічилла — замислено глядів мимо об’єктива. Святослав Шапка налив ще по одній. — А пам’ятаєш, — мовив гість, — це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього… Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням. — А знаєш, — заговорив він знову, — я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну? Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» — переплетені готичні літери — і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету». — А що це за фонд? — чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка. — А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити… Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором — ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював — та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо… — він завагався, добираючи слова, — в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш… У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація». — То ти захистився? — здивувався гість. Господар похитав головою. — Не розумію… — знизав плечима Володимир Горбань. — Я писав це, — пояснив Святослав Шапка, — чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював… Та то пусте… У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу — ми ж не чужі, еге ж? — у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут — таке розмаїття! Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі. — А потім оцю дисертацію почав писати, — продовжував господар, — почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив… Бачиш, — він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, — забив усе в комп’ютер… Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав… А потім нічого — звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, — він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості. Володимир Горбань між тим роздивлявся машинопис. Перегорнув кілька сторінок, пробіг очима резюме і вступ, зазирнув у самий кінець. Обличчя його лишалося незворушним, але в очах зблискувала несподівана внутрішня жага. — Айи ойун написав цілу дисертацію… Даси мені прочитати? — спитав він майже байдуже. — Поки що ні, — ніяково відмовив Святослав Шапка, червоніючи на слова «айи ойун», й одразу почав пояснювати: — По-перше, я ще не закінчив. Це чернетка, бачиш, я над нею працюю. По-друге, я маю стосовно цієї роботи інший задум… — Який? — поцікавився гість, і далі гортаючи машинопис. — Я не зможу вже захистити дисертацію, я прекрасно це усвідомлюю. Треба публікації в наукових журналах, а в мене ні грошей, ні доступу нема. Треба… Та я дізнавався якось їхні правила і зрозумів, що з тим захистом для мене — глухий номер. Я краще дещо інше зроблю… — і він хитро і в той самий час по-дитячому наївно примружився. — Що? — спитав Володимир Горбань недбало. — Я знайшов фірму, яка не гребує лівою, ну, неоподаткованою копійкою. Вони зголосилися мені допомогти. Розроблятимуть прилад. Я його «віщуном» назвав, — він недоречно гигикнув, — а вони його «їжаком» обізвали. В нього, розумієш, вигляд такий — наїжачений. Контакти на всі боки стирчать. Прилад вимірює провідність шкіри. — Цікаво як! — промовив Володимир Горбань з дещо награним захопленням. — І що ж? — Вони мені порадили хлопчину-комп’ютерника, тільки все марно. Ніяк той не може збагнути, що від нього вимагається. Розумієш, програму пише, а сам просто ніяк не второпає, що я йому пояснюю. Що він у тій програмі понаписував, одному Богові відомо. Я йому сто разів уже повторював… У чому принцип твоєї ідеї? — жорстко спитав Володимир Горбань. — У тому, — завагався сивий лікар, — що людський організм у змозі підсвідомо накопичувати інформацію і вловлювати небезпеку. Якщо людина не притлумлює свої відчуття, вона інтуїтивно знає набагато більше, ніж згодна те визнати. Якщо людина не відвертатиметься від страху, а піде йому назустріч, вона здатна побачити власне майбутнє… побачити джерело небезпеки… — А прилад? — спитав Володимир Горбань гарячково. — А прилад зчитує страхи людини і трансформує їх у — як би це висловити — пророцтва… Знаю, знаю, антинауково звучить, мов ворожіння на картах, але так воно і є… Ти ж знаєш, як роблять електроенцефалограму мозку? А це — майже те саме, тільки зчитуються сигнали шкіри… Простіше кажучи, після обстеження пацієнта ми зможемо локалізувати небезпеки, які на цього пацієнта чигають… Або не чигають, — поправив лікар сам себе. — І від цеглини на голову вбереже? — Ні, звісно, ні… Але захистить від лихого ока. Володимир Горбань помітно захвилювався. Його викривлені груди здіймалися під сорочкою. Абааси ойун прокинувся в ньому й хижо глитнув слину. Він уже відверто супив брови й не намагався вдавати незворушного, незацікавленого слухача. — Ти знаєш, — промовив він гаряче, — що я теж програміст? Ти розумієш, що я теж можу написати програму? Принаймні, спробувати… Тобі не доведеться розтлумачувати елементарних речей мені — після школи Мічилли я багато чого можу зметикувати й сам… Святослав Шапка усміхнувся загадково, наче тільки й чекав цих слів, ніби він саме з цією метою і виніс зі спальні машинопис так і не захищеної докторської дисертації. — А ще, — хвилювався Володимир Горбань, — наш фонд може профінансувати розробку. Ти ж, певне, все життя збирав, щоб розплатитися за цей прилад! — Я згоден, — кивнув сивий лікар, — але цей сувій, — він очима показав на дисертацію, — я тобі поки що не можу дати прочитати весь. Розділ XIII ПАСТКА Цієї ночі хованець постановив собі будь-що не спати. Ніхто не зможе його вколисати, ніхто не зможе його приспівати! Гострий розум і незламний дух, а ще твердий намір і ясна голова — запорука успіху. Він, щоправда, не був певен, коли саме йому знадобляться незламний дух і ясна голова, адже сиділи вони з нявкою у занедбаному будинку одні-однісінькі, і вже час добігав до півночі, а нічого не відбувалося. Моторошна тиша важко лягала хованцеві на плечі, він здригався від найменшого шурхоту, повсякчас ввижалося, що з темних кутків кімнати виповзає страшний, щирить пекельні зуби… І що ближче до полуночі, то виразнішими ставали шелести і стуки, наче хтось шастав будинком. Чи то кроки гримлять на другому поверсі, просто над хованцевою головою, чи то з розбитої шибки випав уламок скла? Чи то відлуння голосів літає коридорами, чи то вітер стугонить у комині? Чи то свиснув невідомий злодій — подав знак спільникові, чи то випадкова пташка пугукнула уві сні?.. Скільки не напружував зір хованець, нічого не бачив. І коли почав уже було заспокоюватися, а стуки-грюки затихли й упокорилися, він почув, як йому стисло руку вище ліктя — стисло так, що на мить припинило доступ крові, аж рука почала терпнути. Хованець інстинктивно шарпнув плечем і тільки тоді зрозумів, що то нявка вчепилася в нього обома долонями, а лице її обернене в темний куток. Із розтуленого рота по-справжньому переполоханої галабурдниці виривалося тільки уривчасте дихання. Хованець повернув голову. Якби він міг бачити в темноті так само добре, як його лісова товаришка, він, ачей, і сам би розгледів нічних почвар, які торохкотали, брязкали й свистіли, наганяючи жах. Карлики з головою, не більшою від наперстка, з тулубом тонким, як солома, голі й босі, стрибали по кімнаті, а що в коридорах чулося шарудіння, можна було здогадатися: їх у будинку — ціла армія. — Ти чого перестрашилася? — спитав хованець нявку, не криючись, адже дрібненькі істоти проти нього, велетня, були — що миша проти кота. — Хто це? — прошепотіла нявка. — Нічки. — А чого вони?.. — Ходять ночами, тутукають і спуджують тих, хто не спить. А як лишиш недороблену роботу, дороблять за тобою так, — хованець загиготів, — що назавтра не розбереш, з якого кінця тепер до неї братися, щоб розплутати. — А чого вони тут? — запитала відмерла нявка. — Адже тут ніхто не живе? — Ніхто не живе, але хтось навідується… От ми, наприклад… А взагалі, маю підозру, що ми ще й не того сьогодні станемо свідками… І нявка нарешті розчумала: — Нявський Великдень! Нічки, яким набридло лякати парочку, котра їх так легко викрила, бадьоро повистрибували крізь розбиті вікна й галасливою зграйкою подалися вниз по вулиці — сьогодні вони мали повне право добре розважитися, адже таке свято буває тільки раз на рік! Уздовж вулиці покотився грім зловіщих звуків, і не одна жива душа в своїй хаті, лежачи в блаженній тиші, знагла схопилася з м’якої постелі, налякана лиховісним здогадом: злодій підкрадається до вікна!.. Нявка з хованцем позостались у непривітному будинку наодинці. Та чекали вони недовго. Шелеснуло за вікном гілля. Писнула миша, ховаючись під корінням дерева. Наполохана сонна пташка впала з дерева, але, не долетівши до землі, розправила крила й шаснула подалі від зачаклованого місця. Затанцювали вогники на цвинтарі — наче вітер прокрався над могилами. Зблиснули очі з-поміж густого листя високого явора, злетіла лискуча чорна пір’їна, закрутилась у повітрі, вирву по собі лишаючи. На підвіконня лягло велике крило. Нявка й хованець забилися в куток кімнати. Ворон постукав твердим дзьобом об раму, тоді переступив через неї та опинився в приміщенні. Він походжав по підвіконню, і довгі загнуті кігті цюкали в темряві, як залізні. Ворон зизив блискучим оком по кімнаті, та якщо й бачив непроханих гостей у найтемнішому кутку, нічим цього не виказував. Ходив, придивлявся, головою кивав сам до себе, ніби бесіду вів із невидимим співрозмовником. Місяць визирнув з-за дерев, крізь вікно до приміщення впав квадрат тьмяного світла, і на його тлі — темна воронова тінь. Хованець перевів погляд із птаха на підлогу і побачив, що тінь тримає дещо у кігтистій лапі. Підняв очі на ворона — той нічого не мав. — Бачила? — ледь чутно пробурмотів він до нявки. — Бачила, — майже безгучно відповіла вона. — А він тут?.. — Усі злітаються на Нявський Великдень. Ворон, якому, вочевидь, набридло шепотіння в кутку, націлив одне око на хованця й голосно крякнув: — Ще не народився той, хто від мене спромігся би сховатися! Виходьте! Спільники знехотя вилізли з кутка й потрапили в квадрат місячного непевного світла. Хованець бачив, як тремтить-здригається нявчина тоненька тінь на підлозі. Сам він видавався великою безформною брилою. — Що ви робите у моїй світлиці? — грізно запитав ворон. Хованець розгубився. Сказати йому, що вони сюди забрели принагідне? Чи зізнатися, що покутниця пораяла їм тут дочекатися щезника? Але ж ворон править щезнику за коня — чи не того коня, котрий був запряжений у гарбу?.. Якщо з’явився ворон, незабаром пожалує і той, що на гарбі сидить… — Хіба не Нявський Великдень, — почув хованець знічев’я нявчин тремтливий, але суворий голосок, — скликає всіх сьогодні? Хіба не маю я чи не найбільше прав на ньому бути? Ворон покивав великою головою, заскочений правдоподібною відповіддю. Переступив з ноги на ногу, обернув до нявки друге око й мовив: — Якщо ви заявилися святкувати Нявський Великдень, то добре. Та ви вдерлися до моєї оселі без дозволу. Я сьогодні добрий, проте одне випробування вам доведеться-таки пройти. Зможете — ідіть на всі чотири сторони, я вас не затримуватиму, але якщо схибите — нарікайте на себе… Хованець стояв ні живий, ні мертвий. Скільки йому було відомо, ще ніхто не спромігся пройти воронів іспит. Випробування — то пастка для довірливих. Ти згоджуєшся, ворон оповідає завдання — і все. Кінець. Крапка. Гаплик. Із воронових пазурів нема дороги назад. — Ви готові? — спитав ворон, походжаючи вздовж вікна. — Готові, — відказала нявка стримано. Її впевненість передалася хованцеві, і він подумав: а що, як витанцюється? Сто разів нікому не вигоряло, а на сто перший… Раптом завдання виявиться не аж таким надскладним?.. Ворон настовбурчив пір’я і прокрюкав: — Ось вам простеньке завдання: забери в мене те, чого нема. І зухвалий птах переможно зареготав. Хованець похнюпився: як можна забрати те, чого нема? Нема — то й нема, звідки ж йому взятися? Невже доведеться з життям прощатися? Не думав хованець, що так мало йому випаде пожити, а в нього ж іще стільки справ незавершених… І та — найважливіша — справа! Справа, яку не можна не виконати! І вони з нявкою дали обіцянку покутниці допомогти, а тепер… Тепер просто змиритися і прийняти невідворотне?! Хованець, готовий до двобою з лютим птахом, виступив наперед. Нехай він загине у мужнім бою, але хоч нявка… хоч нявка… спробує виконати обіцянку! Несподівано він почув, як хтось смикає його за довгу шерсть. Він здивовано озирнувся. Товаришка посміхалася кутиками вуст. Бурштинові очі примарно світилися. Нявка заспівала: Чорний явір в чистім полі, В верховітті сидить ворон, Чорні очі, чорні брови, Чорні кігті, чорні нігті, Кричить ворон — покрикує, Чорним хвостом потріпує, Чорним кігтем погрібає, Сам до себе промовляє, Таємницю повідає… Ворон неспокійно тупцяв на місці. Нявка простерла до птаха руку, але дивилася не на нього, а на долівку. Хованець перевів погляд туди. Як же він міг так осоромитися! Бачив же, бачив це! Зеленокоса шельма тягла долоню до того, що воронова тінь тримала в кігтях, і коли її пальці наблизилися, ворон розтиснув кігті, і те, чого нема, було би впало додолу, якби нявка стрімко не підставила долоню. Хованець кинув оком на живу нявку. Та стояла з простягненою рукою, в якій нічого не було. Натомість нявка-тінь тримала на долоні важкий предмет. — Схиляю голову, — насмішкувато крякнув ворон і зігнувся в поклоні. — А що це? — бовкнув, не втримавшись, хованець. — Жива вода і мертва вода, — махнула рукою нявка. — Я тобі потім поясню! — Поясни йому, дівчино, поясни… «…цьому телепню», — подумки продовжив воронову фразу хованець, але зараз це не могло його засмутити. Вони виконають обіцянку! Нявка впоралася з вороновим завданням! Ніхто не міг пройти випробування, а вона пройшла! І яке, в біса, діло, як їй це вдалося! Во-на змог-ла! Во-на змог-ла! Ворон іще раз насмішкувато схилився, розвернувся, готовий вилетіти у вікно, і в останню мить кинув через плече: — В круглій пляшці — мертва вода, а в квадратній — жива. Не переплутайте! Вони вам сьогодні знадобляться! Нявка повернулася до хованця і переможно потрусила кулаком у повітрі. — Звідки ти знала про живу воду і мертву? — А я й не знала, — стенула плечима нявка. — Але ж… — Як побачила тінь — здогадалася, що це — те, чого нема. А потім, коли вже взяла щось у руку, зрозуміла, що це пляшки. Дві маленьких пляшечки. І тоді я здогадалася, що в двох пляшечках ворон може носити тільки живу і мертву воду, адже він володіє її таємницею… — А оце твоє замовляння? — допитувався хованець, але нявка тільки дала йому щигля по носі: — Не пхай свого носа до чужого проса! І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати — і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо… Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! — зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме. — Ти готова? — прошепотів хованець. — Ні-і-і! Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це — найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля. — Ми повинні, — наполягав хованець. — Ми обіцяли. — Ні-і-і! — Він там, унизу, я чую це! — Ні-і-і! — Тихо! — гримнув хованець. — Якщо він нас почує… Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом. Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця. Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями. Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина… — крутилося хованцеві в голові. Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив: — Бита. Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався: — На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!.. — Здаю, — буркнув опир. — Дам тобі фору, — люб’язно-насмішкувато відмовився другий. Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки… Ба більше, вони всі мали малюнки — не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві… Хованець помотав головою, щоб відігнати мару. Він так захопився незвичайними картами, що не спостеріг, як той, що сидів спиною, ледь-ледь обернув голову назад, а потім щось шепнув опиреві. Коли хованець відірвав погляд від карт, другого картяра не було за столом. Де подівся? — майнула хованцеві гарячкова думка. Він нахиливсь уперед, аби краще бачити підвал, але відчув, що нявка не пускає його. Та ж той має бути десь поруч! Може, нявка помітила?.. Не проґавила найважливіший момент?.. — А де… — почав він. Невідома сила відірвала його від сходів і жбурнула вниз. Пролетівши прогін, хованець прокотився ще кілька метрів і завмер перед дубовим столом. Нявка м’яко впала йому на ноги. Двері грюкнули й самі собою замкнулися. Від смороду гнилизни й крові з загидженої долівки перехопило дух. Хованець звів погляд. Полум’я билось у страшних очах щезника, який горбатим велетом нависав над бранцями. Розділ XIV ОСТАННІЙ ДЕНЬ ШАМАНА Це не помста, вмовляв себе Володимир Матвійович Горбань. Це не помста. Просто склалося так, що саме він удостоївся права на майбутнє. Ще в таборі, вперше познайомившись із якутським шаманом Мічиллою, Горбань почав бачити ці сни, які більше схожі були на божевільні видіння: роздоріжжя, подорожній і він — камінь. Три написи на ньому, на його скам’янілому тілі: «Ліворуч підеш…» Подорожній схиляється над рядками, читає. Вагається. Міркує. Обирає. …Не знають майбутнього ні ворожки, ні шамани, не існує того чорного запинала, за яким — світло прийдешності. А свобода вибору — є!..Пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними… Якщо є вибір, майбутнє не має сталості, бо ж людина має волю чинити на власний розсуд, завжди має перед собою кілька доріг… Та якщо він ляже каменем людині на дорозі, якщо він підкаже безпрограшний хід, він прив’яже людину до себе. Він дасть їй те, чого навіть Бог не хоче дати, — упевненість у завтрашньому дні. Шанс обрати майбутнє — то краще, ніж наркотик. Від наркотику людина дичавіє, фізичне страждання перелицьовує людську натуру. Після табору Горбань знав це занадто добре. А коли людина отримує можливість обрати, що буде попереду, в нутрі оселяється страх. Страх невідомого. Страх схибити. Страх ступити на неправильний шлях. І тоді приходить залежність. О, яке солодке слово! Відзивається в тілі каменя, вовтузиться лоскітливою піщинкою — яка повнота буття, гострота відчуттів надлюдська!.. Коли він лежав у лікарні з переламаною спиною, видіння були особливо яскравими, й одного разу йому привиділося, що він одно-осібно розподіляє: тобі — праворуч, тобі — ліворуч, тобі — прямо. Як легко позбавити людину свободи вибору! Як легко зробити її слухняною! Звісна річ, трапляються вперті екземпляри. Квачі, що цураються знати майбутнє: заплющують очі на роздоріжжі, відвертаються від каменя. Або відчаюги, яким байдуже, куди повертати. Та хіба вони важать! Їх жменька, дрібка, щопта. Бовдури, не розуміють, що завтра їх і зовсім не стане!.. А він — буде. Бо він — камінь. Мохом порослий, горбатий, дощем политий, із затертими написами — камінь. Суть. Осердя. Ядро. Коли Горбань вийшов із табору, видіння дещо поблякли. Він кинув цю проклятущу країну, осів на новому місці, щось будував, складав докупи кубики, припасовував, радів від того, що не потрібно носити повсюди паспорт у кишені, звертати увагу на дорожню поліцію чи з завмиранням серця виходити до дверей на пізній дзвоник. Він не хотів озиратися. А камінь у ньому старівся, кришився. І коли йому вже виділося, що насправді не було ні таборів, ні снів, ні якутського шамана, видіння навіщось повернулися. Але там каменем на роздоріжжі був не він, а Мічилла. Що керувало колишнім зеком, коли він у реальності вчинив так, як навіювали йому химерні сни? Та після смерті Мічилли Горбань відчув таку полегкість, що готовий був із завмиранням переглядати картинки в уяві ще і ще: насип, потяг, сиве довге волосся на рейках… А потім прийшло останнє видіння. Він сам, Горбань, стояв на роздоріжжі, а перед ним у землю вгрузнув камінь. «Праворуч підеш…» Святослав Шапка. Останній шаман. На відміну від Мічилли, Слава так і не навчився бачити майбутнє через свою кут — усе намагався підвести наукову базу, систематизувати знання. Горбань ледь не розреготався йому в лице, коли той сказав, що цілу дисертацію намережив. Ні шаман, ні вчений — блазень!.. Але стривай, може, він правий, і технічним прогресом варто скористатися?.. Після зустрічі зі Святославом Шапкою Горбань жив чи то наяву, чи то уві сні. Купив півзруйнований будинок у Рябоконі, щоб цілий час мати недолугого шамана в полі зору, але не сказав про це Славі — нехай думає, що колишній співкамерник мешкає в Києві, та здебільшого роз’їжджає Україною. Сидів ночами над програмою, дивувався: недовченому лікарю таки вдалося виробити саморегульовану систему, щоб те, що має бачити тільки шаманська кут, стало видимим для комп’ютера. І для людини. Святослав Шапка був наївний і благородний у таборі, таким і лишився. Жодних підозр, жодних питань, пише мейли[17 - Мейл (mail) — електронний лист.] щодня, радіє дослідам. Навіть не віриться, як людину абсолютно нічому не вчить життя… Написав у дисертації (Горбань на власні очі бачив!): «Для сучасної людини шаманство — це ідея заволодіння силою. Силою змінити плин життя, відвести небезпеку, вилікувати хворобу, силою приносити удачу тощо. Мій досвід спілкування з якутським шаманом засвідчив, що насправді, коли ми говоримо про шаманство, йдеться не стільки про силу, скільки про чистоту душі, служіння ближньому, здатність до самопожертви»… Двох гевалів, яких Горбань найняв слідкувати за схибленим лікарем, кмітливими не назвеш. Що таким доручиш? Діяли нахраписто, і не знати: чи то хитрощі тепер не в моді — чи просто клепки бракує? Потім плюнув. Від кого ховатися? Бачив-бо в майбутньому те, що сам хотів обрати: «Прямо підеш…» Але це не помста, вмовляв себе Горбань і згадував табірні роки. В такі дні у нього нестерпно пік горб, та нічні видіння не приходили більше. Попросив Святослава Шапку дати йому почитати дисертацію повністю: не міг розгадати, на чому тримається система. Той не дав. Віджартувався, що в цілях конспірації усе знищив, роботу записав на диск, а диск проковтнув. Потім обмовився, що диск заповість синові… Горбань по-дурості зірвався. Наговорив лікарю Шапці прикрих речей, нагадав йому все, як було в таборі. Затамована, схоронена під сподом образа виплюснулася назовні, мов лава з вулкану. А Шапка був такий спантеличений!.. Кричав на нього, руками махав, губи сіпалися. Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань. …Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто — одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям — то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме. І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, — ота Мати-Хижа-Птиця — шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший. Вже час, вирішив він. Сьогодні вже час. * * * Шістдесятирічний лікар Святослав Пилипович Шапка вперше серйозно замислився над тим, що людина є смертною. Навіть десять років мордовських таборів не зломили в ньому певності в тому, що вже з ним нічого точно не може статися. Та останній рік він дедалі частіше мав відчуття, що на нього невблаганно насувається грізне й безповоротне. Боровся з холодом, який раз у раз підступав до серця, твердо повторював собі: з ним нічого не може трапитися. Ще ні. Ще не зараз. Він ще встигне зробити, що намітив. Але сьогодні, щойно він прокинувся, ця певність остаточно випарувалася. Не було й шостої години, коли Святослав Пилипович увімкнув комп’ютер, витягнув із шухляди письмового столу новенький лазерний диск, вставив його у дисковод. Диск він придбав учора в комп’ютерному клубі, ще навіть не знав, як ним користуватися. Знав тільки напевне, що його комп’ютер зможе на нього записати потрібну інформацію — проконсультувався з цього приводу вже давно. Більше нічого його не цікавило. Сивий лікар розкрив потрібну папку в комп’ютері, знайшов кілька вордівських файлів. Один по одному відкривав їх і перезаписував у форматі.pdf. Він розумів, що, роздрукувавши файли з цього формату, можна їх сканувати і ще раз записати у ворді, але все-таки вважав. pdf чомусь надійнішим. Переформатувавши необхідні файли, він перекинув їх на новий диск. Приліпив на матовий бік наклейку: «Дисертація (ост. варіант)». Поклав у конверт і заліпив. Те, чим він зайнявся опісля, не можна назвати інакше, ніж жахливим вандалізмом. Він не надто розумівся на комп’ютерах, і тому не був певен, із чого починати. Відкривши директорію «Диск С», видалив папку «Мої документи». Здивувався, що папка, щойно видалена, незбагненним чином відновилася. Зазирнув усередину — вона була порожня. Тоді він видалив усі файли з «Кошика». Не знав, що робити далі, і тому просто виділив усі файли на диску С і відправив їх у кошик. Комп’ютер образився, вимагав підтвердження для програмних файлів. Святослав Пилипович рішучо натиснув «Підтвердити всі». Більшість файлів полетіла в «Кошик», частина самовідновилася. Він відкрив «Кошик» і натиснув «Очистити». Файли почали зникати, але зненацька комп’ютер завис. Святослав Пилипович спробував його перевантажити, але той виснув у найнесподіваніших місцях. Сивий лікар плюнув на це, відімкнув машину від електрики й від’єднав системний блок. Відкрутивши всі гвинтики, які тільки можна було знайти, він розібрав системний блок на складові, розклав їх окремо на підлозі. Потім вийшов у передпокій, чимось недовго шарудів, а повернувся з молотком і дерев’яною дошкою в руках. По одній частини системного блоку піддавалися катуванню невблаганного молотка. Понівечені деталі Святослав Пилипович скидав на розстелену на підлозі газетку. Коли не лишилося жодної живої деталі, сивий лікар, мов такої наруги над комп’ютером йому видалося мало, скрутив газетку з розбитими мікросхемами й відніс її у лазничку, висипав у ванну. Відкрутив гарячу воду і спостерігав, як вона наповнює ванну до країв. Нарешті задовольнившись зробленим, він виніс мокрі уламки комп’ютера на смітник. Монітор, клавіатуру, мишку й принтер обережно розставив у передпокої з явним наміром комусь подарувати. Святославу Пилиповичу більше за все кортіло лягти й заплющити очі, але він розумів, що лягати ще зарано. Одягнув теплу куртку, сховав до кишені конверт із диском і вийшов у сльотавий зимовий ранок. Мав єдину надію, що за ним зараз ніхто не слідкує. І ще мав певність, що якби слідкували, він би це звіриним нюхом вчув миттєво. Проїхавши кілька зупинок на автобусі, лікар спустився крутою вуличкою і опинився перед низькою хатою. Зелений дах був притрушений мокрим снігом, але сніг швидко танув і сповзав донизу, лишаючи по собі прогалини. Кілька вікон у хаті світилося. Святослав Пилипович притулився до дерева й почав терпляче чекати. У своїй чорній куртці майже не вирізнявся на тлі стовбура у ранішній сіренькій мжичці, і поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, зовсім не помічали його. Хвилин за сорок усі вікна у низькій хаті під зеленим дахом згасли. Святослав Пилипович побачив, як відчинилися вхідні двері. Першим надвір вибіг чорний великий пес породи ньюфаундленд. За ним вийшов чорнявий парубок у куртці, без шапки. За кілька хвилин волосся його притрусило мокрим снігом, від чого пасма злиплися й звисли донизу. Парубок і пес вийшли з двору й почимчикували вулицею. Пес кілька разів озирнувся до дерева, де ховався сивий лікар, але зрештою захопився снігом і забув про дивного перехожого. Святослав Пилипович провів пару сумним поглядом. Про ранкову прогулянку господаря з псом він знав добре — не раз і не два стояв так під деревом і проводжав їх очима, не наважуючись підійти. А тепер йому здалося, що він бачить сина востаннє. Але гірко було не від цього. Гірко було, що Орест так і не дізнається, хто насправді — його батько. А, може, колись?.. Святослав Пилипович завернув у двір, дійшов до дверей і відімкнув їх своїм ключем. Колись давно Мар’яна про всяк випадок віддала йому ключі від синової хати — навіть не пояснила навіщо. Він іще ні разу сюди не приходив. Тепер стояв на килимку під дверима, відчував, як налиплий сніг тане й стікає на килимок, і роззирався по хаті. Шукав надійного місця для схованки. Роззувшись, Святослав Пилипович обережно перетнув сіни й зайшов у вітальню. Книжкові шафи зацікавили його. Але замість того, щоб відчинити скляні дверцята, він висунув одну з нижніх шухляд і порився там. Видобувши з-під старих зошитів пласку коричневу пластмасову коробку, він потрусив нею. Всередині загриміло. Він відкинув кришку, побачив чорні кісточки з білими літерами на них і зразу здогадався, що це гра, яка була колись такою модною, — «Ерудит». Закрив коробку, перевернув її догори дриґом і скотчем дбайливо наклеїв приготований конверт до дна. Коробку поклав назад поміж зошити й засунув шухляду. Більше він нічого не чіпав у хаті. Швидко взувся, похитав головою: килимок був цілком мокрий, але, дасть Бог, Орест сам швидко його затопче й нічого не встигне помітити, — і вийшов із хати, замкнувши за собою двері. Весь день на роботі він мав відчуття, що не встиг іще чогось зробити. В тиху годину, коли навіть медсестри поховалися по своїх кімнатках і чи то каву пили, чи то покурювали тихцем, навідався в хірургічне відділення, де колись працював, і перевірив скляну шафку з медикаментами. На середній поличці стояла кругла бляшана коробка, в який переварюють щприци. Святослав Пилипович відімкнув коробку мініатюрним ключиком, упевнився, що всередині лежить голчастий прилад, який він жартома називав «віщуном», а розробники — «їжаком», і замкнув бляшанку знову. Повернувшись до свого кабінету, він загорнув ключик у папір, вклав у конверт і підписав на ньому адресу. Адресатом був Олександр Остапович Шкварченко. Попрохавши чергову сестру вкинути листа в поштову скриньку, він прийняв єдину свою за цілий день пацієнтку — Мар’яну Богданівну Омелянич. Орестову мати. Жінку, яку він, сам того не бажаючи, втягнув у темну історію. У цьому самому кабінеті кілька тижнів тому вона стала свідком неприємної сцени, коли йому погрожували два шелепи, але й цього одного разу, йому здавалося, було досить. З моторошною чіткістю він уявив два могильних пам’ятники поруч — один зі своєю світлиною, а другий з її. Після сеансу, віддавши Мар’яні ключ від Орестової хати й нічого не пояснюючи, він відпровадив її додому. Зняв зі стіни над столом старий шаманський бубон, відгорнув край шкіри, зібраний на жилку. Щось квапливо написав на внутрішньому боці шкіри. Повісив бубон на місце. І тепер чекав. І дочекався. Коли чорна пістолетна цівка з накрученим на неї глушником націлилася йому в лице, він анітрохи не здивувався. — Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї. Розділ XV ВУЛИЦЯ ЦВИНТАРНА, ТРИНАДЦЯТЬ Залучаючи столичного журналіста до пошуків зниклого Ореста, Валерій Нечипоренко робив послугу редактору видання «Речовий доказ» Вальтеру Тадейовичу — у відповідь на іншу послугу. Він також сподівався, що і в майбутньому їхня співпраця буде не менш плідною. Та якби він заздалегідь передбачив, яким липучим виявиться новоспечений помічник Юрась Булочка, можливо, Вальтеру Тадейовичу довелося б пообіцяти рябокінській міліції значно більше. У п’ятницю Юрасик просидів у крихітному помешканні Валерія Нечипоренка до самої ночі. Ніби цього виявилося мало, суботнього ранку він стояв під дверима квартири вже о пів на десяту. Винувато усміхаючись, столичний журналіст привітався наполегливо і, не чекаючи запрошення з боку господаря, вихором увірвався на кухню. — Пошта працює з дев’ятої, — щасливо повідомив він, — і я вже встиг купити лотерейний квиток. Сьогодні увечері розіграш. Я, — додав він по-секрету, — вибрав чудові числа — сім і дев’ять, і ті, що на сім і дев’ять діляться… Тепер, — він дещо насупився, немов міркуючи, чи варто видавати свою таємницю, щоб нею ніхто не скористався, — якщо на цей раз не виграю, я кожен розіграш закреслюватиму тільки ці цифри. Досить уже грати без системи! Валерію Нечипоренку нічого не лишалося, як нагодувати гостя сніданком і вислухати прекрасні ідеї, які Юрасик обмірковував, певно, всеньку ніч. Щоправда, одна ідея Валерію Нечипоренкові сподобалася: якщо телефонний номер, вказаний на інтернет-сторінці Фонду Британського університету, має код (044), то рівною мірою це може означати як те, що він зареєстрований у Києві, так і те, що — десь по області. Юрасик глибокодумно вирік, що (044) 825-30-50 не може бути київським телефоном — з 825 у столиці ніколи номер не починається. А отже, телефон обласний. З Києва дзвонити — 8-282-5-30-50… Валерій Нечипоренко аж підстрибнув на стільці: та це ж рябокінський телефон! Та як таке може бути?! Юрась Булочка сидів задоволений до кінчиків нігтів. Господар приволік із коридору телефонний апарат і почав накручувати диск. — А якщо там визначник номеру встановлений? — спитав технічно просунутий Юрасик. — Начхати! — махнув рукою Валерій Нечипоренко. Він саме почув довгі гудки, потім клацання, а потім низький чоловічий голос: «Доброго дня! Вас вітає Фонд Британського університету. На жаль, зараз ми не можемо відповісти на ваш дзвінок, але зв’яжемося з вами одразу, щойно появиться така можливість. Просимо лишити своє повідомлення або відправити факс після сигналу». «Пі-і-і-і…» — пронизливо пропищало в мікрофоні, і безстрашний міліціянт, чомусь похоловши від думки, що треба буде лишати якесь повідомлення, поспішно поклав трубку на важіль. — Що там? — Юрась не вдавав байдужість. — Нікого нема вдома… Тобто на роботі… Може, ще просто рано? — Та що ти таке говориш! Хто ж це в суботу, та ще й після свят, попхається на роботу! Тим паче, що благодійний фонд — та ще контора… — То що робитимемо? — розгубився Валерій Нечипоренко. — Ці свята просто все вже зіпсували!.. Треба би було туди під’їхати — тільки знати б куди… Юрасик подивився на міліціянта зверхньо. — Телефонний довідник маєш? — Старий, — і Валерій Нечипоренко зняв із холодильника старезну книжку в картонній палітурці, з-під якої розлазилися на всі боки жовті сторінки. Юрась Булочка почав її захоплено гортати і вже за п’ять хвилин радісно сповістив: — Вулиця Верхня — це який район? — Ми називаємо — Заріччя. — А Лесі Українки? — Там само, — відповів Валерій Нечипоренко, так і не зрозумівши, до чого веде настирливий гість. — Бачиш, — пояснив столичний журналіст, — на п’ять починаються номери на вулицях Верхня, Лесі Українки і ще — як її? — він звірився з картою, — на вулиці Цвинтарній. Боже, хто ж там згодився жити?.. — додав він скоромовкою і продовжив: — Заріччя — великий район? — Та де там! — відмахнувся Валерій Нечипоренко. — Всі ці вулички — на п’ять домів… — Бачиш, а Фонд Британського університету, якщо вже має інтернет-сторінку, напевно ж має і табличку на дверях. Ми його швиденько знайдемо… Поїхали? — Ні, ти лишайся, — зненацька твердо заперечив Валерій Нечипоренко. — Я не маю права залучати до розслідування штатських осіб без попереднього погодження з начальством. Я тобі подзвоню зразу, — додав він, — чесно. — Але ж ти не підеш туди один! Марадона… — Зрештою, — розсердився Валерій Нечипоренко, — чого я маю дзвонити Марадоні? Я ж не на озброєних бандитів виходжу один! Завітаю у Фонд, сьогодні там, схоже, вихідний, отже, просто розвідаю обстановку навкруги… — Тоді візьми мене з собою, — знову заканючив Юрась Булочка, зазираючи міліціянтові в сірі очі, — якщо все так безпечно, як ти кажеш. — Ні, не можу. Не можу. — Але у мене є машина! — навів Юрасик останній переконливий аргумент, чим остаточно добив міліціянта. Капловуха «копійка» домчала двох вимушених спільників до району Заріччя за п’ять хвилин. Вони перетнули місток і опинилися навпроти старої дерев’яної церкви, давно не ремонтованої, але ще живої. Валерію Нечипоренкові замлоїло в серці, хоч він і не хотів собі в цьому зізнатися, і він змушений був відвернутися від свого попутника. Саме тому і не бачив, що Юрась дивиться на церкву з благоговійним подивом. Два стовпчики без хвіртки гостинно запрошували на обійстя, а у вікні хати, яка боком притискалася до церкви, здалося, майнув жіночий силует… — Виходимо? — спитав Валерій Нечипоренко чужим голосом. Юрасик, як дбайливий господар, притулив машину в бічній тупиковій вуличці, де її ніхто не мав права потурбувати, під розкидистою старою сливкою. Навіть сонце не могло тепер завадити «копійці» добре відпочити. Угору вела вулиця Лесі Українки, обабіч чітко означена високими парканами, і спільники, проминувши церкву й ідучи кожен по своєму боці, час від часу ставали навшпиньки й зазирали у подвір’я, щоб пересвідчитися, що в глибині дворів — прості, здебільшого одноповерхові хати. Без жодних табличок і вивісок. Вулиця Лесі Українки повертала ліворуч, а від неї відгалузилася Цвинтарна, котра, як пояснив Валерій Нечипоренко, дальнім кінцем своїм впиралась у старий цвинтар. Новий цвинтар, на якому поховані і Святослав Пилипович Шапка, і Мар’яна Богданівна Омелянич, Орестова мати, розташований був праворуч трохи далі. На вулиці Цвинтарній, як і пророкував Юрасик, ніхто не згодився жити. Забудована вона була одноповерховими цегляними будівлями, де містилися санепідемстанція, контора меблевого цеху, якісь офіційні заклади. Частина будівель виявилася занедбаною. Навіть Валерію Нечипоренкові, який у Рябоконі виріс і вулицю Цвинтарну знав дуже добре, поєднання дивної її назви і запущеності більшості будівель видалося лиховісним. Двоє спільників тихо, майже навшпиньках рухались уздовж Цвинтарної. Всі будівлі містилися тільки з одного — лівого — боку, а праворуч хиталось од вітру різнотрав’я широчезної луки. Таємничий шурхіт трави змушував спільників раз у раз озиратися, бо здавалося, що назирці за ними хтось іде. Минувши санепідемстанцію, Валерій Нечипоренко чомусь пошепки звернувся до журналіста: — Ще одна будівля — ота, остання, а далі вже цвинтар. Юрась Булочка відповів так само пошепки: — Виглядає занехаяною. Підемо перевіримо? У цей момент на стежці, що вела від цвинтаря, з’явилася згорблена чоловіча постать. Не змовляючись, Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка зробили рух, ніби хотіли присісти й заховатися за кущем шипшини, але вчасно зрозуміли, що чоловік на стежці, безперечно, їх уже помітив, і їхній переляк виглядатиме дітвацтвом. Що ближче чоловік підходив до них, то більше зростала певність Валерія Нечипоренка в тому, що саме його він бачив учора зранку біля відчиненої хвіртки Орестової хати. Той самий добротний одяг, той самий дещо іноземний вигляд, зрештою, той самий горб! У руці незнайомець мав ціпок, на який спирався ледь-ледь, мов для годиться. На нетвердих ногах міліціянт рушив назустріч незнайомцеві. Юрасик потягнувся за ним. Навпроти з виду занедбаної будівлі горбун зупинився й почекав двох спільників, які, очевидячки, прямували саме до нього. Валерій Нечипоренко подолав дивний острах і рішучо наблизився. Тепер горбун тримав ціпок посередині, наче збирався постукати ним у двері, і міліціянт роздивився на круглому руків’ї лилика з великими перетинчастими крилами. На перехняблених дверях будівлі з половиною вибитих вікон гвіздками був прибитий до дерева аркуш формату А4, захований у прозорий поліетиленовий файлик. На аркуші, безперечно, з допомогою лазерного принтера було надруковано: «Фонд Британського університету. Години роботи: понеділок — п’ятниця з 9.00 до 17.00». — Ви до мене? — між тим заговорив горбун. — Вам пощастило, що ви мене захопили. Ми зазвичай не працюємо в суботу. Заходьте. Він потягнув на себе двері і запросив двох спільників, які вже ледве стояли від незрозумілого хвилювання, досередини. Зразу за дверима починалися сходи, і горбун чомусь повів їх не догори, а донизу. На мовчазне питання Валерія Нечипоренка він глухо пояснив: — Ми щойно переїхали. Почали робити ремонт з бейзменту… вибачте, з підвалу. Тому там поки що й розмістилися. До кінця літа плануємо закінчити ремонт всюди. А зараз — прошу. Він спустився на два сходових прогони й опинився перед залізними дверима. Відімкнувши кодовий замок, відхилив на себе двері й промовив: — Заходьте, зараз я увімкну світло, секунду. Валерій Нечипоренко зробив два кроки. За ним через поріг переступив Юрась. — Дух розбрату спускається… — пробурмотів горбун ледь чутно. — Ілбісе, ти вже тут?.. Хай вороги повбивають одне одного… Валерій Нечипоренко різко озирнувся. Мати справу з божевільним?.. Але позаду нього вже м’яко зачинялися двері. Двоє спільників опинились у цілковитій темряві. * * * — Це ти винен, — рюмсав Юрась Булочка, вражено мацаючи в темряві голі стіни: таки дійсно в «бейзменті» встигли зробити ремонт — стіни гладенькі, без шпарин і навіть без павутиння. Підлога, щоправда, була на диво загиджена, начеб після ремонту тут не прибиралося. — Я тебе не запрошував! — відрубав Валерій Нечипоренко, рухаючись уздовж стіни в протилежному напрямку. Стіна була просто нескінченною, ніби підвал тягнувся під усім будинком і зовсім не мав перегородок. — Я машину лишив без нагляду! — не вгавав столичний журналіст. — Колеса познімають! — Та кому треба твій задрипаний «жигуль»! — пирхнув міліціянт, наблизившись до кутка й обмацуючи його, скільки стачило зросту. — Він, певно, старший за мене. — Старший! Але гума цілком нова! Я того року капітальний ремонт робив. І взимку зовсім мало їздив. — Іди ти під три чорти зі своєю машиною! — вилаявся Валерій Нечипоренко, сам дивуючись злості, яка закипала в ньому. Замкнене темне приміщення не так гнітило, як викликало з нутра притлумлені звірячі інстинкти, сплески агресії, чорні думки. — Нема чого мене й мою машину шпетити! — визвірився Юрась. — Краще приглянься до себе: зайшов у підвал, як дурний пес на гицельню, гицель двері замкнув, а ти на інших псів з розпуки почав кидатися. Якби Валерій Нечипоренко міг бачити Юрасика, не вагаючись, стрибнув би на нього й затопив тому кулаком у писок. Він уже зробив крок від стіни, прямуючи на Юрасиків плаксивий голос, коли той вмовк, і міліціянт одразу розгубився: праворуч він чи трохи ліворуч? — Пельку заткай, — промимрив він, знову хапаючись за рятівну стіну. Не хотілося почуватися повним ідіотом і заблукати у хоч і великому, та все ж обмеженому стінами просторі. — Не заткаю! — Юрась Булочка злетів з котушок. — Хто тобі знайшов цього Горбаня? Хто за тебе всю роботу зробив? Я навіть у клуб комп’ютерний сам дзвонив. Хто здогадався, в якому районі фонд може бути розташований? Взагалі, що б ти без мене робив? А ти не зміг навіть подбати про те, щоб хоч одна людина з твого відділку знала, куди ти попхався в суботу! До понеділка ніхто й не згадає про тебе! До понеділка ми тут здохнемо! Валерій Нечипоренко хотів на це відмовити, що його дядько-міліціянт може й здивуватися, куди це племінник подівся, адже на вихідні вони завше грали в шахи, але навряд чи дядько аж так стривожиться через його зникнення, що одразу почне розшукувати. От коли він не з’явиться в понеділок на роботу… Старший лейтенант почував-таки деяку провину за свою дурість, але вона лишень підігрівала злість. — Герой-рятівник української міліції знайшовся! — вибухнув він глузливим реготом. — Ю-ра-си-ку, що ж ми без тебе робили б? Тільки твоя геніальна голівонька може допетрати до вирішення найскладніших ребусів. Подумай, Ю-ра-си-ку, поміркуй, може, надумаєш який вихід із пастки… Стіна під рукою була гладкою і рівною, і Валерію Нечипоренку ввижалося, що він уже зробив кілька кругів по підвалу, і двері зникли, і спільники назавжди лишаться в цьому зачаклованому підземеллі. — Сволота, — шипів Юрась Булочка, — клятий нишпорка, брудний слідець, мерзенний філер! Усі вас, поліцаїв, ненавидять, і правильно роблять! Нема за що вас любити! Ви ж усі невігласи дубоголові, недоуки продажні! Ви ж усі… Валерію Нечипоренку потьмарилось у голові. — Ти, непродажний журналюго! — просичав він. — Гадаєш, ваша газетка така чистенька? З жодною партією не пов’язана? Яким дурноверхим треба бути, щоб у це повірити! Ставки місячні у вас такі, що у нас медсестрі на ці гроші треба півроку, а то й рік голки штрикати, гарувати… Юрась задихнувся від обурення. Міліціянт не встиг договорити, адже намацав іще один кут, швидко пройшовся по ньому руками, скільки міг сягнути, нічого незвичайного не помітив і рушив далі вздовж стіни. І наштовхнувся просто на столичного журналіста. Вчепившись один одному в горлянки, журналіст і міліціянт деякий час мовчки борюкалися, сопучи від натуги. Перевага була на боці значно більш тренованого Валерія Нечипоренка, але Юрасеві Булочці додавала сили відчайдушність, і вони ніяк не могли здолати один одного. Тут Юрасик вужем вивернувся в руках старшого товариша і підбив його під коліно. Валерій Нечипоренко не втримався на ногах і присів. Чіпко тримаючи Юрасика за светр, він потяг його за собою. У цей мент у підвалі виразно вчувся чи то стогін, чи то схлип. Супротивники бухнулися на коліна й застигли. Образа вивітрювалася помалу, а місце її посідав сором. Що з ними трапилось у клятому підвалі? Хто наслав ману на дурні їхні голови?.. Закляті вороги злагоджено поповзли на звук, тримаючись за руки. Стогін більше не повторювався, але тиша в підвалі вже не здавалася такою непроникною: напружений слух вловлював чиєсь важке дихання, чиєсь тяжке зітхання… Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка, ще пам’ятаючи, як запекло вони сварилися, як люто ненавиділи один одного мить тому, навколішках повзли до центру підвалу. Щоки пашіли він бридкого відчуття, що вони наговорили щойно такого одне одному, від чого самим ж доведеться ще довго-довго відмиватися. І якби ж у цьому було хоч півслова правди! Але звідки на них накотило це потьмарення розуму?.. Два спільники, з’єднані тепер ще більшою таємницею, ніж досі, мовчки повзли й повзли. Тільки не думати, тільки ні про що не думати!.. На стілець, який лежав на твердій бетонній підлозі, вони налетіли одночасно. Юрасик ледь не дістав ніжкою в око, а Валерій Нечипоренко отримав по пиці чиєюсь босою ногою. Нога була така зимна, що промайнула було думка про те, чи не труп їм нагодився на бідні голови, холодом віддала в животі й повернулася рятівним переконанням, що труп не може стогнати й зітхати. Валерій Нечипоренко помацав босу ногу. Вона задригалася. — Хто тут? — здушено пискнув Юрась. Людина, яка лежала на боці, прив’язана до стільця, поривчасто дихала й мовчала. І одночасно Валерій Нечипоренко і Юрасик зрозуміли, що перед ними не може бути ніхто інший, окрім Ореста. І одностайно кинулися здирати з нього мотузки. Гострого нічого під рукою не було, і Юрасик розколупував вузли ключем, а Валерій Нечипоренко намагався стягнути ослаблу вже мотузку з ніг прив’язаного. Той не пручався, але й не допомагав. Він, здавалося, лежав зовсім безтямний, а коли Юрасеві Булочці вдалося впоратися з мотузкою, що оповивала плечі, мішком гупнувся на бетон. Звук у тиші пролунав так оглушливо, що Валерій Нечипоренко вжахнувся: зараз у непритомного просто репне голова від удару! Але той натомість важко проговорив: — Духа розбрату підіслав… Сподівався… Абааси ойун… Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. — і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: — Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило… Розділ XVI ПРИГОДА НА ДВОХ Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої. Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї — набагато більше, ніж просто приятелі. Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби. — Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора… Так-так, я слухаю… Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти… — Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. — Пишу. Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану. — Та можна було б і не записувати! — говорила Василина в трубку, відклавши ручку. — Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район… Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги… Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую! Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка. — Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме… Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця. — Що ти там записувала? — Вулиця Цвинтарна, дім тринадцять. Марадона натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор замовк. — Наша Цвинтарна, на Заріччі? — спитав Марадона з недовірою в голосі. — Аякже ж. — І що там? Василина погладила чоловіка, який совав ногами з нетерплячки, по буйночубій голові й весело пояснила: — Товаришка моя каже, що після розмови зі мною весь вечір мучилася, ніби забула щось мені сказати. Потім вона почала прибирати і хотіла викинути вітальні листівки, що їй надійшли на Перше травня. Якщо ти пам’ятаєш, я їй теж листівочку вислала. Ось вона і натрапила на мою листівку, автоматично перегорнула і прочитала зворотну адресу. І згадала, що я живу у Рябоконі. А Володимир Матвійович Горбань — четвертий із табірної компанії лікаря Шапки, пам’ятаєш? — приїхавши з Британії, зареєструвався в рябокінському районі. Місцем проживання вказав місто Рябокінь, вулицю Цвинтарну, тринадцять. — Ходімо, ходімо туди! — заквапився Марадона, по всій хаті шукаючи неслухняні кросівки. Василина витягла кросівки з шафки, в яку сама ж учора, ретельно вимивши, їх і сховала, та підкликала чорного пса: — Хованцю, гуляти? Хованець махнув раз хвостом, що для нього було виявом шаленої радості… До будинку число тринадцять по вулиці Цвинтарній ходу було хвилин на тридцять. Можна б і автобусом, але гуляти — то гуляти! Хованець весь час відволікався на кущі й дерева, які мав ретельно винюхати й помітити. Пообідня пора в містечку Рябокінь була такою теплою, такою розніженою, що і значно довша прогулянка здалась би закороткою. Перетнувши місток і завертаючи на вулицю Лесі Українки, Марадона зупинився перед короткою тупиковою вуличкою, зарослою травою. Незважаючи на неділю, дерев’яна церква зачинена — мабуть, між ранковою і вечірньою службами Божими священик подався у справах… У тупиковій вуличці під сливою грілася в мереживній тіні листяної шапки «копійка» світлого кольору, трохи забрьохана, але доглянутого вигляду. Марадона придивився до київських номерів. — Я її знаю, — промовив він до дружини і вказав на машину. Василина, не менше за нього обізнана з усіма останніми подіями, висловила припущення: — Може, той київський журналіст десь тут зупинився? У декого з мешканців можна винайняти кімнату, я точно знаю. Марадона знизав плечима, Хованець добре обнюхав знайому машину, і вони рушили далі. Вздовж усієї вулиці Цвинтарної не вигулькнуло жодної живої душі. На старий цвинтар люди майже не ходили, а офіційні контори були зачинені. Повна відсутність людей чудового травневого дня навіювала моторошні думки, і Василина роззиралася, шукаючи хоч якихось ознак життя. Стара цегляна будівля під номером тринадцять видавалася такою ж знелюднілою. Марадона погрюкав у замкнені двері, але всередині ніхто не обізвався. Та це й не дивно з огляду на звичні години роботи Фонду Британського університету, зазначені на вході на приліпленому скотчем папірці. Хованець оббіг будівлю довкруж, виявляючи ознаки занепокоєння, та навіть коли Марадона зазирнув у кілька розбитих шибок, візитерам не вдалося вияснити, чи взагалі бувають тут хоч зрідка люди. Будинок виглядав абсолютно занехаяним. — Либонь, краще сюди в понеділок завітати? — невпевнено припустила Василина. — Як скажеш, — відповів Марадона замислено, і Василина серцем відчула, що він уже замислив якусь протиправну дію. — Ходімо, Хованцю. Марадона пригорнув дружину й попрямував назад до міста. Вечоріло. Хованець скімлив і поривався вернутись до занедбаного будинку в самому кінці вулиці Цвинтарної. Василину дедалі більше лякало хвилювання пса, проте вона не знала, як його витлумачити. Та нарешті вона зважилася. — Я вірю псові, — замислено промовила вона. Грозові хмари затягай небо, і посутеніло швидко, як узимку. Вітер зірвався раз, зірвався вдруге, а потім уже не вщухав ні на хвилину. Буря насунулася на містечко. Василина давно не пам’ятала такого вітру: він шарпав на ній одяг, рвав із руки торбинку, куйовдив волосся. Світла коса одразу розтріпалася, й жінка намагалася заправити довгі пасма за вуха, звідки вони весь час виповзали. — Хочеш повернутися? — спитав Марадона. Вгорі гримнуло раз, другий, третій. Вітер пригнув дерева до землі, а коли відпустив, гілля хльоснуло, й додолу посипалося листя. Перші краплі дощу були готові зірватися з хмар. Василина спробувала тугіше переплести косу, та це нелегко зробити, коли вітер рве її з рук. — Я вірю псові, — повторила вона. Хованець вдячно торкнувся чорним мокрим носом її долоні. Вони розвернулися й почимчикували вгору по вулиці Цвинтарній. Навпроти будинку число тринадцять не росло жодного деревця, і ніде було сховатися від струменів води, що ливнули згори, щойно молода пара із чорним волохатим псом дійшла до дверей. Навіть дашка не виявилося над дверима. Марадона, мокрий, як хлющ, добіг до найближчої розбитої шибки, підважився на руках і заліз у приміщення. За мить він з’явився у вікні зі старим стільцем в руках. — Ставай на нього і залазь сюди, — він викинув старі меблі за вікно. Василина, теж мокра й розпашіла, приставила стілець до стіни й жестом показала Хованцю заскочити. Хованець послухав її без роздумів. Потім він поставив передні лапи на підвіконня, та Василина розуміла, що самому псові важко буде заскочити на таку висоту. Вона підхопила пса під важкий зад і підсадила на вікно. Слідом за Хованцем вона нарешті опинилася всередині й хотіла викрутити воду з волосся. — Чекай! — зупинив її чоловік. — Глянь на свої руки! Руки були чорні, по лікоть у багнюці, а Хованець винувато відступив у куток захаращеної мотлохом кімнати. Василина виставила руки за вікно під дощ. У приміщенні готувалися до ремонту: шпалери пообдирали зі стін, стелі розмили від побілки, але враження таке, що робили це упівсили, наче й не сподівалися колись той ремонт закінчити. Наводили лад про людське око. Лишивши дружину викручувати одяг, Марадона пробігся по інших кімнатах. Повернувся швидко і з блиском в очах. — Що там? — спитала Василина й відчула, що в грудях тьохнуло від передчуття незвичайного. Жодного разу в житті вона ще не переживала справжньої пригоди. Часом заздрила чоловікові за те, що, мабуть, усі приключки, виділені їм Богом на двох, завдяки своїй професії він переживав сам-один. Захоплений мисливським азартом, Марадона радісно прошепотів: — Якщо в підвалі нас не чекає сюрприз, то я — китайський мандарин. Він повів дружину сходами донизу. Два прогони — і вони опинилися перед металевими дверима з кодовим замком. Під дверима, притулений до стіни, стояв старий ціпок, стертий знизу так, наче ним давно й багато користуються. Марадона загадково вказав на ціпок. Василина питальне звела брови. — В Ореста на подвір’ї був дивний слід. Бачиш лилика на руків’ї? Тільки зараз жінка зауважила, що на блискучому руків’ї ціпка розпростер перетинчасті крила лилик. Вона нахилилася, щоб краще роздивитися. Хованець застережливо загарчав. — А оце — запальничка, яку хтось загубив ув Орестовій хаті… Василина вперше в житті зрозуміла вираз «волосся стало сторч». Морозець пробіг по шкірі голови, підважив догори кожну волосину. Марадона не міг би підібрати код до електронного замка. Та тепер у цьому й не було потреби. Лилик міг виправдати дзвінок до відділку з проханням надіслати групу на вулицю Цвинтарну, тринадцять. Ціпок був тою козирною картою, на яку можна беззастережно ставити все своє майно. Василина бачила, як горять чоловікові очі під розтерзаним вітром чубом, але не розуміла, чому в неї самої в серці — тільки пустка і холод. Наполохано дивилася, як великі руки його нетерпляче тягнуться до ціпка, як він пасе поглядом в усі боки, шукаючи чогось, чим можна було б цей ціпок обгорнути й обережненько взяти, а вона в цей час безпорадно намагається запам’ятати найменшу зморщечку на його обличчі… Сторонню присутність Василина не побачила а, радше, відчула — ще навіть до того, як нашорошив вуха Хованець й приготувався загарчати й гавкнути. — Хованцю, ні, — мовила Василина пошепки й затисла рукою собачий писок. Хованець затанцював, але впокорився. Марадона зреагував миттєво: вхопивши ціпок за кінчик при самій землі, він пхнув його в куток, де в сутінках той злився зі стіною, і навшпиньках почав підніматися сходами на перший поверх. Чоловік швидко розтанув у півтемряві, і Василина лишень могла дослухатися до майже нечутних кроків і тримати руку на писку в Хованця, щоб той не гарчав і не рвався нагору. Кроки Марадони стихли. Василина подумала, що зараз він запалить ліхтар: має запалити, адже буря не вщухала, а вечір насувався невпинно, і на сходах уже запала повна темрява. Василина зробила крок до стіни, присіла, намацала ціпок і міцніше обхопила його. Плювати на відбитки й неіснуючі сліди. Так вона почувалася впевненіше. Скільки це тривало? Хвилину? Кілька секунд? У темряві й тиші кожна секунда видавалася довгою, як година. Постріл вибухнув не нагорі в приміщенні, а просто усередині Василининої голови. Вона скочила на ноги, і тоді просто їй до стіп викотився дивний клубок: двоє сплетених тіл. Тіла розпалися, й одне підвелося. Довга, занадто довга рука цілилася вниз, де лежало друге тіло. Очі Василини, звиклі до темряви, не так упізнали, як вгадали обриси Марадони у другому, переможеному. Василина охнула й навалилася на стіну. У голові заметушилися картинки: відкрита труна, а поруч — віко, цвинтар, квіти на могилі, її двокімнатна квартира, в якій треба робити ремонт, а нема кому, шафа з одягом чоловіка, якісь люди ходять із кімнати в кімнату, вона сама на канапі — напівпритомна, без сліз, у тумані. Раптом спогад — усміхнений Марадона, який допомагає їй зійти з київської електрички… І тоді з темряви матеріалізувався Хованець, тихо, як тінь, злетів у повітря й завис на видовженій руці нападника. Щось із дзенькотом впало на бетонну підлогу. І Василина, нарешті подолавши заціпеніння, вперіщила невідомого ціпком по голові. Розділ XVII НЯВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ Чи Хома Брут так вичікував, коли запіє спросоння когут? Чи фіндиректор Римський так дожидав скандального крику півня у глухім кабінеті вар’єте?.. Нявка нічого не бачила, крім двох зіниць: пустих, бездонних, неживих. Полум’я свічок відблискувало в них, але не могло розбудити застиглого погляду. Навіть мерці не дивляться такими очима! Там, у сліпій глибині, зріло багаття ненависті і зла. Воно ще не вихлюпнулося назовні, воно ще насолоджується своєю силою і безпорадністю ворогів, але щойно йому набридне бездіяльне споглядання слабкості ворога, воно спалить того на попіл. Нявка не хотіла дивитися в жахливі очі, але зір її ніби магнітом тягнуло туди, де вона бачила власну смерть. Як наважилися вони навіть мріяти про те, щоб кинути виклик щезникові? Як насмілилися переслідувати того, за ким і смерть не ходить із косою? Таж вони — тільки літери в книзі, а він — огень, що книгу пожирає… То людина має владу записати щось у книгу, бодай слово, щасливчики — абзац, і хіба як виняток — цілу сторінку, та й не всяка людина має що протиставити щезникові. Є такі, безперечно, є, але їх — обмаль… У підвалі була людина. Нявка охнула, коли побачила її: просто на голій долівці, прив’язаний мотузкою до перевернутого стільця, непритомний, лежав хованців господар. Чорне волосся збилося ковтуном, на руках — глибокі червоні сліди від мотузки. І дихання важке, бо грудям бракує повітря, а серце відмовляється гнати кров по тілу. Нявка боялася навіть зиркнути на хованця, щоб не знати, що він переживає в цю хвилину. Невже вони програли?! Задоволений справленим враженням, щезник повернувся до нявки спиною і посміхнувся до опиря: — Ще партію? Нас перервали… Він спокійно сів за стіл, не звертаючи уваги, що позаду двоє полонених лежали ні живі, ні мертві, та перетасував карти. Здав собі й опиреві й, вочевидь, цілком захопився грою. Його не обходило, що людина, прив’язана до стільця, заворушилася, застогнала, що хованець шарпнувся на допомогу, а нявка мимовільно втримала його. Щезник не переймався, що навіть опир боявся звести на нього погляд, навіть у того трусилися руки, коли він одну по одній викладав на стіл карти. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною, бо хто йому тут міг загрожувати?.. — Відпустіть його, — хрипко попросила нявка, скошуючи очі на зв’язаного бранця. — Будь ласка. — Ти така добра? — зацікавлено вишкірився щезник. — Ні… ну… я… — Прийшла поборотися зі злом? — Так! — видихнула нявка. — А що ти знаєш про добро і зло? Як розподіляєш ти: той учинок добрий, а інший — злий? Ти здатна простежити кінцевий вислід кожного діяння, про яке берешся судити?.. Намагання втрутитись у найвищий порядок, у систему — це і є абсолютне зло. Хіба ти не згодна? Навіть мені не дано бачити майбутнє — просто тому, що його ще немає. Є вибір. Не кривитиму душею, я намагаюся людський вибір обмежити — скільки можу. Бо, бачиш, людська маса так організована, що в ній перемагає устремління до істини. А правда (в людській, звісно, інтерпретації) без кривди — то порушений баланс. Хіба ти готова розвалити існуючу систему? Що ж побудуєш ти натомість?.. Пауза зависла в повітрі. Щезник кинув на стіл карту, з небаченим завзяттям опир побив її. Щезник кинув нову. За хвилю господарі цілком захопилися грою. До підвалу не долітали звуки з вулиці. Товсті бетонні стіни глушили зовнішні голоси. Нявка слухала моторошну тишу, а натомість чула перешіптування своїх річкових товаришок, які, певно, вже виходять із ріки. Цілих вісім тижнів вони зможуть лишатися на землі, а тоді їм знову треба буде повертатись у воду. Нявка уявляла: крутим узвозом із цвинтаря спускається процесія мерців — попереду священик, а далі тіні зі свічками. Якби хтось із живих побачив таке, збожеволів би на місці! Нявка примислила постаріле обличчя покутниці, її чоловіка — сивого лікаря, його товаришів — одного старенького, що сильно кашляв і говорив важко, а другого чорнокосого, з вилицюватим обличчям, із темними суворими очима. Тричі б’є дзвін. Мерці прямують до церкви, щоб відправити службу на Нявський Великдень. Принишклі потерчата несуть крашанки, набиті клоччям. А коли проспівають треті півні, мерці повернуться кожен до своєї могили… Нявка випала з реальності. Забула, що сидить у підвалі і не зможе приєднатися до великодньої процесії. Не бачила, що відбувається довкруж неї. У свідомості крутилися слова: «Що ж побудуєш ти натомість?..» Але відповіді на питання вона не знаходила. І коли зі столу впала карта, а хованець метнувся, щоб підхопити й заховати її, нявка несвідомо, підкоряючись інстинкту, накрила карту пеленою сорочки. І відчула, як приємний холодок пробіг шкірою в тому місці, де карта дотулилилася до тіла. Упевнившись, що карта — в надійному сховку, хованець не кинув свого наміру дістатися зв’язаного бранця. Нявка з містичним захватом спостерігала, як відважний товариш навколішках просувається вбік. Помалу, поволі, непомітно, наче й не рухається зовсім, але ось уже він проповз метр, ось уже долає другий… За столом захоплено грає у карти той, хто не має сумнівів у власній величі, та якщо комусь удасться розв’язати мотузку і звільнити людину… Хованець робить іще один непомітний рух, проповзає останній крок на ліктях і впивається зубами в міцний нейлон… — Тобі допомогти? — не обертаючись, запитав щезник. Нявка застигла, наче то її впіймали на гарячому. Їй ввижалося, що від потилиці щезника палахкотить синє полум’я, зимні іскри сиплються на холодну долівку. Краєм ока вона бачила, як хованець зіщулився, але монотонний звук свідчив про те, що зуби його швидко-швидко труть мотузку. Хоч би він устиг її перегризти, хоч би він устиг вивільнити бранця!.. Щезник склав карти на стіл. Його руки лежали на стільниці холодні і спокійні. — У правди, — ожила нявка, — не може бути жодних інтерпретацій! — О, ні! — вигукнув щезник. — Не існує правди в абсолютному розумінні. Так само, як не існує непорушного закону, що є добро, а що — зло. Запам’ятай: існує система. Хаос — це система, здатна до самоорганізації. І ніхто не сміє втручатись у порядок хаосу!.. Тим часом опир, картинно обтрусивши від невидимого пороху чорний одяг, повільно посунув на хованця. Той продовжував несамовито гризти мотузку. Міцний нейлон не піддавався, мов надміру жилаве м’ясо. Опир помалу наблизився, зміряв хованця зневажливим поглядом і легенько копнув у живіт. Від цього буцімто недбалого руху хованець підскочив, хапнув ротом повітря і важко гримнувся додолу. Підібгав коліна, зробив спробу підвестися, але гойднувся й заточився. Нявка так чітко відчувала з ним разом і біль, і запаморочення, що кімната крутнулась у неї перед очима і вона, ледь не втрачаючи свідомість, сперлася на лікті й широко розплющила очі, шукаючи точку, на якій сфокусувати потьмарений зір. Опир відступив на крок і зверхньо чекав, доки противник збереться з силами. Хованець нарешті спромігся напівсісти на підлозі, а потім метнувся до непритомного господаря й припав зубами до мотузки. В кількох місцях вона вже ледве трималася, якщо йому зараз вдасться її перекусити, якщо вдасться привести до тями людину!.. Другий удар впав хованцеві на голову. Нявка вхопилася за скроню: там пульсувало нестерпно. Хотілося обхопити голову руками й захиститися від ударів — ні, захистити хованця від ударів, але вона була так далеко! Зараз вона підведеться, вона може, руки й ноги слухаються її… зараз вона підведеться й кинеться на опиря. Вдвох вони обов’язково його подолають! Треба метнутися на опиря ззаду в той момент, коли він замахнеться, — він має розгубитись і похитнутися! А потім… Нявка скулилась у клубок, напружила м’язи. Раз, два… — почала рахувати вона, боячись тої миті, коли вуста її промовлять «три». Два з половиною… — Тобі не набридло? — байдуже звернувся щезник до опиря. Тоді вказав очима на ціпок, що був притулений до столу, й знову відвернувся. Два з чвертю… Опир нахилився, щоб підняти ціпок. Три!!! Нявка стрибнула. Одночасно з нею навперейми опиреві рвонув хованець. Рука його здалась у мерехтливому світлі свічок неприродно довгою. Глухий звук від удару деревом об дерево. Те, що було продовженням хованцевої руки, підбило ціпок, і з нього вилетів оскаженілий лилик й учепився нявці в коси. Гострі кігті дряпали шкіру, нявка борсалась, але ніяк не могла скинути його з себе. Зі щезниковим ціпком же діялося неймовірне. Ще не встиг опир вхопити його, як ціпок намертво приклеївся до чорної довго тіні, яку відкидала хованцева рука. Вони переплелись, і коли опир навалився на хованця, відбираючи ціпок, довга чорна тінь м’яко увійшла в його живіт і вистромилася ззаду. Опир осів, ухопившись за живіт. Із-під рук його парувало. Чудесна палиця! — згадала нарешті нявка. Покутниця дала хованцеві чудесну палицю! А потім ворон… Не відводячи очей від тіней на долівці, нявка помацала пляшки, які міцно стискала в долонях. Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна? Думай, нявко, думай! Кругла чи квадратна? Лилик роздирав їй шкіру на голові. Від кожного доторку кігтів гуло у вухах, дзвеніло у скронях, пульсувала жилка десь іззаду, нижче потилиці. Він смикав за сплутані коси, видираючи волосину по волосині, і за кожним разом віддавалося боляче в самому центрі голови. Обличчя почало швидко запухати. Очі майже не бачили, перетворилися на щілинки, зіниці пекло від зблисків свічок, і хотілося просто заплющити повіки… Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна?.. — Твій товариш учинив добро чи зло? — насмішкувато запитав щезник, якого, схоже, не обходила доля спільника. — Хіба одна й та сама дія — вбивство, скажімо, — може бути злом ув одному контексті, а добром ув іншому? Керувала ним любов чи ненависть? Що скажеш ти на це, маленька правдолюбко? Ні, ні, тільки не слухати! Кругла чи квадратна?.. Не відводячи очей від тіней, що стрибали по підлозі, нявка смикнула корок на круглій пляшці. Байдуже, вгадала чи ні, тільки б устигнути, диво, як досі ще не знепритомніла від болю… Вона рвучко нагнула голову і хлюпнула водою з пляшки-тіні на лилика. Спочатку їй здалося, що нічого не сталося. Лиличі кігті уп’яті в прозору нявчину шкіру. Пече немилосердно. Та за мить тінь лилика похитнулася. Кігті розтислися, лилик хотів розправити крила, але не зміг, і почав сповзати з нявчиної голови. Кігті заплуталися в розпатланих косах, і він обвис догори ногами, черкаючи по підлозі головою з маленькими круглими вушками. Не помилилась! У круглій пляшці — мертва вода. Щезник помалу підвівся з-за столу і, не звертаючи уваги ні на мертвого опиря, розпростертого на підлозі, ні на хованця, який несамовито гриз мотузку, а та не піддавалася, ні на лилика, що звисав з нявчиного волосся, нахилився над одинокою картою, котра валялася майже під столом. Нявка цілком забула про неї. Щезник підняв карту. Диво дивне! З такої віддалі нявка чітко побачила малюнок: кароока жінка в рожевій сорочці всміхалася до неї лукаво. Чорна коса була обкручена довкруж голови, а кілька прядок, які вибилися з зачіски, зміїлись уздовж обличчя. Тонкі руки жінка схрестила на грудях. Нявці хотілося милуватися малюнком до кінця світу… — Мокушо! — прошепотіла вона. — Мокушо! — одночасно з нею прошелестів хованець. Залізні двері до підвалу відчинилися, і на поріг ступила чорнокоса пані в рожевій сорочці, мов зістрибнула з карти. Щезник стояв, зіпершись на стіл, похитувався, дивлячись Мокуші в очі. Нявку кинуло в піт. А якщо він… а якщо Мокуша не зможе… Ні, вона всесильна, Мокуша… Але чому той не відступає?.. Нявка гарячково струснула з голови мертвого лилика, згубивши добрячий жмут сивого від мертвої води волосся, та поглянула на власну тінь. У руці вона й досі стискала квадратну пляшку. Зубами видерши корок, нявка впала на коліна перед зв’язаним хованцевим господарем і перехилила над ним пляшку. З квадратної тіні, яку вона тримала в руці, полився струмок, торкнувся тіні непритомної людини. І тоді пролунав ляскіт мотузок, що луснули, людина хитнула головою, розплющила очі й сіла на підлозі. Не до кінця оговтавшись, хованців господар водив напівбожевільним поглядом по підвалу. Щезник навіть не озирнувся на нього. Похитувався, погляду від Мокуші не відводив. А та стояла навпроти нього точнісінько, як на малюнку на карті: руки схрещені на грудях, усмішка блукає на вустах. Не говорить нічого, але мовчання грізніше за будь-які слова. А ззовні чуються голоси й кроки. У двері зазирають померлі — всі ті, кого собі нявка уявляла хвилину тому. Он стоїть покутниця, тримається за шию, з-під пальця їй визирає велика родимка. Покутниця дивиться переляканими очима на хованцевого господаря, а тоді розуміє, що він отямився, що йому вже нічого не загрожує, і обличчя її розцвітає. Зморшки розгладжуються, очі ясніють. Невже це та сама виснажена стара жінка, яку вони бачили позавчора? Та не може бути! З-за спини її виглядає сивий лікар з добрими очима. На сходинці вище стоять поряд чорнявий, вилицюватий, і його товариш. Всі троє вони, хоч і старші, виглядають точнісінько, як на світлині, що хованців господар забрав собі після батькової смерті. І всі троє вони, навіть вилицюватий, усміхаються. А надворі дзвонить дзвін, перегукуються нявчині товаришки, сміються і радіють. Такий день сьогодні, такий важливий день! Вулицю заповнює великодня процесія, з усіх боків до неї долучаються русалки, нявки, страдчата, літавці, покутники… Перемовляються нишком, але їхні стишені голоси не можуть приховати радості. Дзвін вдаряє втретє, і нявка знає, що зараз самі собою відімкнуться двері церкви і процесія увіллється всередину… Щезник, мовби ледве стояв на ногах, гойднувся до Мокуші й простягнув свої вузлуваті пальці. Жагою й ненавистю були вони покручені, чужим болем спотворені. Нявці здалося, що ще мить — і руки щезникові дотягнуться до Мокушиного горла, увіп’ються в білу шкіру, лишать на ній смертельні сліди… А пані з карти — така сама усміхнена, спокійна… — Ти чого ще й досі тут? — висварила вона нявку з награним обуренням. — Твої товаришки вже в церкві давно! Нявка підскочила й полетіла до сходів. На порозі вона ще раз озирнулася. Мокуша підійшла до хованцевого господаря, допомогла йому підвестися й запитала: — Вам удалося його зберегти? Той вийняв із-за пазухи бубон із оленячої шкіри і простягнув несподіваній гості. Мокуша нахилилась, і тоді жовті нігті щезника черкнули її по шиї. Не обертаючи голови, вона простягла вбік праву долоню — і на тій розквітла одна зі свічок, що горіли по кутах. Пані труснула свічкою над щезниковою головою, іскри посипалися на сиве волосся. Зайнялось усе воднораз: волосся, одяг, навіть очі щезникові спалахнули тепер уже не відблисками полум’я, а справжнім гарячим вогнем. Вогняний стовп пихнув догори — і згас, не лишивши попелу. Тільки там, де щойно стояв грізний щезник, чорніли сліди ніг. — Його… більше… нема?.. — недовірливо прошепотіла нявка. Мокуша заперечливо похитала головою. І усміхнено додала: — Але сьогодні він нас більше не потривожить. Розділ XVIII ШАМАНСЬКИЙ БУБОН — Василино, Василино, отямтеся! — бурмотіла відьма в рожевій блузці, схилившись над красунею-дружиною Марадони. Юрасеві Булочці перехоплювало подих від одного погляду на чорну косу, закручену навколо голови. Коли вона — вона! — з’явилась у прорізі дверей, Юрасик навіть не здивувався: відьма мала право не тільки відмикати кодові замки магічним чином — вона могла й крізь двері проходити, хіба ні?.. Задиханий Валерій Нечипоренко, який здирав з Ореста останню мотузку, побачивши відьму, сів на підлогу — і вже більше не міг з неї підвестися, тільки зачудовано хитав головою. І лише Орест, як не дивно, зважаючи на його стан і на проведені чотири дні у полоні, зреагував на появу відьми неадекватно: він і не здивувався появі кароокої потойбічної сили, а натомість, мимохідь потиснувши їй зап’ястя, кинувся до Марадони, що скулився у підніжжя сходів, під самими дверима до підвалу. Біля самих сходів його збив із ніг Хованець, який так ошалів від радості, що господар живий, здоровий і його можна помацати, заскакував на Ореста, лизав йому лице, не дозволяючи встати. Орест випручався від Хованцевих бурхливих пестощів, погрозив йому пальцем і схилився над Марадоною. На скроні в того виднілася плямка свіжої крові. Василина, яка слідом за Орестом підповзла до чоловіка, побачила кров на скроні і зомліла. І тепер пані Мокош була змушена приводити її до тями. — Василино! Василино! Та ви чуєте мене? — Га? Так, так, усе гаразд, — Василина спробувала зіпнутися на ноги, але не змогла з першої спроби, — я зараз… — Не лякайтеся, — шепнула їй відьма, і Юрась Булочка побачив, як вона присіла навпочіпки біля тіла Марадони, провела пальцем по скроні, стираючи кров, і тоді виявилося, що то зовсім не дірочка від кулі, а розбита брова, з якої на скроню натекло трошки крові, а над оком уже починає надиматися фіолетова ґуля. Пані Мокош поплескала Марадону по щоках, дала йому щось нюхнути — і він схопився, сів на сходах, притулившись спиною до бильця, промимрив: — Я повний ідіот! — і почав знову заточуватись убік. — Василино, допоможіть мені, — через плече кинула пані Мокош. Василина підлетіла до чоловіка й закинула його руку собі через шию. — А звідки ви знаєте моє ім’я? — задихано запитала вона з деяким запізненням. — Ми знайомі? — Потім, потім, — відмахнулася пані Мокош. — Може, краще перенести його в дім мого брата? Марадона заперечливо покрутив головою, не розрахував сили, і його знудило на сходи. Василина вголос заридала. — Вибачте, — прохрипів Марадона. Василина схлипнула й ткнулася обличчям йому в шию. — Мені треба подзвонити! — в цей момент не своїм голосом проревів Орест. — Боже, що вона про мене думає! Юрасик хотів заспокоїти Ореста, що вона, тобто Ліна Оверченко, якраз нічого про нього не думає, бо саме він подбав про те, щоб тримати Ліну в повній темряві стосовно пригод і Орестових, і його власних, але не встиг: чаклунка в рожевій блузці витягла з кишені джинсів мобільний телефон і кинула його Орестові: — Ловіть! Тільки підніміться вище по сходах. Тут, у самому низу, не буде зв’язку. Орест пострибав нагору, і через хвилю Юрасик уже чув його уривчастий голос: — Ліночко, це ти? Як ти? Та я не з дому, мені тут дали мобільний подзвонити… Ага, телефон не працював, — Орест глипнув на Юрася, підморгнув йому по-змовницькому, — та вже сьогодні мають полагодити… Ти коли..? Ні, я не міг, але, мабуть, завтра-післязавтра вже зможу… Поїздом?.. Ну, бувай, до зустрічі. Цілую, — шепнув він тихо, щоб ніхто не почув, але в тиші підвалу це почули всі. — Вийдемо надвір? Ви зможете йти? — звернулася пані Мокош до Марадони. Той кивнув. Відьма ж буденним тоном повідомила: — Я викликала міліцію, ваші колеги будуть тут будь-якої хвилі. Юрась Булочка першим вибіг нагору. У когось на оборі весело піяв півень. Весняна ніч повнилася солодкими пахощами цвітіння. Юрасик був вільним, він знайшов Ореста, Вальтер Тадейович його, дасть Бог, уперше в житті похвалить, і взагалі — життя прекрасне! Ззаду сходами підіймається найкраща у світі жінка — він чує шурхіт її тонкої блузки… Стривай, а чого це вона піднімається так повільно? І про що вона перешіптується з цим міліціянтом, Валерієм Нечипоренком? Що відбувається? Юрась прислухався. — Я ж вам пообіцяла — в неділю, — тихо щебетала відьма в рожевій блузці. — Як бачите, я виконала свою обіцянку. Валерій Нечипоренко відповів щось нерозбірливе. — О, повірте, це було не важко, — вуркотіла відьма. — Хіба ви не зауважили, що моя хата — отам, унизу? Ваш товариш поставив свою «копійку» ледь не в мене під вікнами… Валерій Нечипоренко шепнув їй щось на вухо. Відьма дзвінко розсміялася. Світ потьмарився в очах Юрасика. До цієї миті прекрасний, жаданий, ясний світ побляк і здувся до розмірів старого проштрикнутого футбольного м’яча. Дерева кволо опустили віття, трава пригнулася до землі, вітер схлипнув і затих, і навіть річка вже не белькотіла щось весняне, жваве, життєдайне, а замовкла й сонно зітхала. З цвинтаря потягнуло зимою. Юрась Булочка стенув плечима від холоду, що пробирався йому під тонкий светр. Відьма в рожевій блузці спиралася міліціянтові на руку й підсміювалася на його жарти. Вона взагалі не помічала столичного журналіста. Юрасик потупцяв під явором, тяжко сперся на стовбур. — Ану, відійди, — звернувся до нього хтось сердито. Юрась підстрибнув від несподіванки. Марадона безцеремонно відсунув його від дерева, схилився над тим місцем, де щойно стояв журналіст, і почав уважно роздивлятися сліди. Для того, щоб їх добре бачити, було ще занадто темно, але Марадона виявив наполегливість: присів навпочіпки, потім і зовсім став на коліна, позирав на відбиток, замислювався, знову позирав на відбиток — так, ніби в голові він його з чимось порівнював. — Десь я вже ці сліди бачив… — тягнув Марадона замріяно. Юрасик озирнувся на прим’ятини. Що в них могло такого бути? Ну, кросівки, ну, розмір великий — сорок п’ятий, але ж і він сам зросту не маленького! Худющий, щоправда, але це справи не стосується… Що такого міг Марадона розгледіти в тих слідах?.. І тоді Юрася Булочку прошила страшна згадка: темна хата під зеленою стріхою, розбите вікно, він стрибає з підвіконня, губить запальничку… В цей момент Марадона витягнув із кишені велику металеву запальничку з малюнком лилика з одного боку й почав уважно її роздивлятися, позираючи на відбитки. Тоді, щось пригадавши, побіг у підвал. Повернувся він за кілька хвилин дещо розчарований. Ціпок, який він двома пальцями ніс в одній руці, був уже ні на що не придатний: блискуче руків’я його з таким самим малюнком лилика, як і на запальничці, Марадона крізь носову хустинку тримав окремо. На руків’ї виднілися темні сліди, і Юрасикові нудота підкотила до горла від здогаду, що то кров. Василина, яка одночасно з Юрасиком побачила те, що лишилося від ціпка, зробила ще одну спробу знепритомніти. Орест ухопив її на оберемок. — Той, що внизу, — знехотя відірвався від пані Мокош Валерій Нечипоренко і звернувся до Марадони, — мертвий? — На мій хлопський розум — так. — Це ти його? Марадона похитав розпатланою головою. Василина скривилася, щоб заплакати. Валерій Нечипоренко зметикував, кому він у першу чергу завдячує своїм визволенням, і нахилився до Василини, забубонів щось примирливе, заспокійливе. Василина кілька разів тяжко видихнула, а тоді опанувала собою. Оресте Святославовичу, — продовжив розпитувати Валерій Нечипоренко, — що ви пам’ятаєте? — Двоє їх було, — насупився Орест. — Один — той, що внизу лежить. — А другий? — А другий — горбун. Гарно вдягнений, якийсь аж наче іноземного виду. Але говорить українською чисто. Я, — додав Орест, пригадавши, — якось із ним на цвинтарі зіткнувся. — Четвертий, якого нема на світлині, — прохопилась Василина. — Ви про яку світлину? — запитав Орест, але з його очей видно було, що він і сам здогадався. — Про вашу, — втрутився Марадона. — Точніше, про фото вашого батька, їх не троє друзів було — четверо. Четвертий їх тоді фотографував. Тільки, як бачите, його тепер важко називати другом вашого батька. У нас є всі підстави підозрювати, що Горбань Володимир Матвійович, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень, причетний до вбивства Святослава Пилиповича Шапки, а також до смерті його табірного товариша, Олександра Остаповича Шкварченка, і навіть, можливо, до загибелі загадкового шамана на ймення Мічилла… — Та це понад усе нагадує помсту! — вигукнув Орест. — Але за що? — Нема кого розпитувати… — розвів руками Валерій Нечипоренко. — Пані Мокош, ви нікого не бачили біля будинку до того, як… ну, до того, як усе сталося… — Бачила, — люто зблиснула очима відьма, і погляд її зробився по-справжньому відьмацьким: глибоким, колючим, пронизливим. — Але ви його не знайдете. Він уже далеко. — Як ти можеш знати? — бовкнув Валерій Нечипоренко, вочевидь, призабувши, що він тут — особа офіційна. Навіть у напівтемряві весняного ранку видно було, як він густо почервонів. — Я знаю, — твердо сказала пані Мокош. І не додала більше ні слова. Внизу вулички заспівали міліційні сирени. Одразу дві машини підкотили до занедбаної будівлі на Цвинтарній, тринадцять, слідом за ними приїхала «швидка», санітари винесли мертвого, забувши накрити його простирадлом. Юрась Булочка востаннє подивився на людину, через яку й Орест, і він сам могли загинути, але йому чомусь було зараз зовсім не страшно. Йому було сумно. Від того, що завтра-позавтра треба буде вертатися до Києва, що пригода закінчилась, а далі приходять будні, що найкраща в світі жінка тримає за руку повногубого сіроокого міліціянта, який дурнувато усміхається, незважаючи на всю серйозність моменту… — Юрасику, — почув він звабливий голос відьми в рожевій блузці. Чорні очі зблискували насмішкувато й у той самий час лагідно, по-домашньому. — Юрасику, життя продовжується, чи не так? — мовила відьма, наче могла читати його потаємні думки. — І тому я маю для вас сюрприз. Я впевнена, що він вам сподобається. Вона простягнула лотерейний квиток. Газетяр був готовий згорда відмовитися від чаклунського подарунку, бо що таке лотерейний квиток у порівнянні з… у порівнянні з… з усім! — але рука вже сама взяла папірець. Той затріпотів від вітру, і журналіст ледве втримав його. — Він щасливий, — усміхнулася відьма. — Бери, Юрасику. Бувай! Юрась Булочка автоматично прочитав цифри на квитку, підвів очі. Вуста його склались у вдячну усмішку, він хотів вимовити слова подяки — але говорити їх не було кому. Василина плакала Марадоні в плече. Хованець увивався коло Ореста. Повногубий міліціянт на ім’я Валерій Нечипоренко зосереджено збирав речові докази. І тільки тої, що тільки-но говорила з журналістом, не було. * * * — Я не відаю, як він здогадався, що я вже знаю, — пояснював Орест. — Допитував мене, тільки дивно якось — наче сам мене боявся… — Горбун? — перепитала київська журналістка Ліна Оверченко, яка нарешті примудрилася щасливо закінчити затягнуте понад усяку міру відрядження й повернутися до цивілізації. Юрась Булочка не здивувався б, якби в її кишені зараз знайшовся завбачливо ввімкнений диктофон. — Він, — підтвердив Орест. У хаті під зеленим верхом зібралася чимала компанія: господар, дві пари — одна подружня й одна просто закохана, столичний журналіст, старший лейтенант міліції, чорний пес і кошеня-недоросток, яке бігало наввипередки з усіма, хто робив необережний рух. Навіть коли хтось просто змахував рукою або ліз почухати потилицю, кошеня зривалося з місця й радісно вчіплювалось у пальці. Орест зняв зі стіни старий якутський бубон. Шаманський бубон, який ще недавно належав лікарю Святославу Пилиповичу Шапці. — Бачите, — мовив він, — весь час у мене висів на стіні у вітальні. Ще з тої пори, як мені його в лікарні віддали після батькової смерті… Хованець лащився до господаревої руки — то лизне, то просто тицьнеться чорним носом. Раз у раз покусував господареві пальці й аж гарчав від задоволення. Мабуть, йому пригадалося, як колись давно-давно, наче в іншому житті, він був загубленим, безпритульним псом, який тинявся вулицями і шукав собі дому. Він сам обрав собі оселю. І нікому більше не дасть скривдити її господаря. — Я, знаєте, люблю часом брати його в руки. Він такий… як би це сказати… лункий. Стукнеш по ньому — луна йде. Василина й Ліна Оверченко сиділи на дивані, Орест і Валерій Нечипоренко — в кріслах, але у невеликій Орестовій вітальні місця на всіх не вистачило, і Юрасю Булочці та Марадоні довелося прилаштуватися на килимі. Юрасик не почувався ображеним: у долоні він тримав високий фужер із шампанським, в голові вже теж шумувало шампанське, щоки Юрасикові розчервонілися, а очі блищали. Марадона ж цмулив своє шампанське ліниво, він знову набрав вигляду вайлуватого ведмедя, розкошланого, незграбного, з великими синіми наївними очима. Василина поставила фужер із шампанським на круглу колінку, усміхалась до всіх приязно, відповідала на жарти, але дивилася тільки на дивом воскреслого чоловіка. — Гадаєте, — казав Орест, — чому вдруге не змогли відтворити винахід мого батька? Здається, я можу відповісти… Якось крутив я бубон у руках, крутив, дивився, як він зроблений… Ліна Оверченко, вдягнена у довгу сукню, сиділа, закинувши ногу на ногу. Зграбні литки її були обтягнені матовими тонесенькими панчохами, на ступнях — невагомі туфлі на шпильці. Юрась не міг утриматися, щоб не кинути погляд-другий на руду журналістку. Фужер вона відставила на журнальний столик, а на коліна взяла якутський шаманський бубон. — Отож, — пояснював Орест, — крутив я його в руках, крутив — та й відгорнув оцей вільний край шкіри, що стягнений на жилку… Ліна теж покрутила бубон. Людська фігурка, намальована на оленячій м’якій шкірі, піднімалася з землі на небо. Журналістка постукала по шкурі, й по хаті прокотився загадковий звук, викликаючи глибинні мрії про подорожі, вогнища в лісовій глушині, зустрічі з невідомим, про все таємниче і незбагненне. Ліна Оверченко легко потягнула кільце-жилку — і вивернула вільний край шкіри назовні. На внутрішньому боці великого кільця вона вголос прочитала нашкрябаний чорнилом напис: «Страх». — Страх? — вигукнув Юрасик. — Отже, прилад читає не майбутнє, а людські страхи? І тоді людина може зробити правильний вибір?.. «Подолавши страх», — по-суфлерському муркнув хтось у нього над вухом. Він інстинктивно озирнувся. Якась маленька істота в білій, майже прозорій сорочці шугнула в куток і там розчинилась у темряві. Де щойно лежав, розваливши лапи, Хованець, мружило очі дивне кудлате створіння. Журналіст кліпнув. Видиво розсіялось, і все стало на свої місця. — Подолавши страх, — уголос промовив Юрась Булочка, без жодних докорів сумління присвоївши не знати чию думку. Людська фігурка на бубні озирнулася через плече, усміхнулась Юрасикові і поманила його за собою. notes 2 Тартак — лісопильня. 3 Носатка — чайник. 4 Терен — територія. 5 Нижник — валет. 6 Краля — дама. 7 Дзвінка — бубна. 8 Вино — піка. 9 Жир — трефа. 10 Клусом — риссю. 11 Рейвах — метушня, галас. 12 Лилик — кажан. 13 Стрий, стрийко — дядько, батьків брат. 14 Штукар — фокусник. 15 Безлично — безсоромно. 16 Спам — небажана електронна пошта. 17 Мейл (mail) — електронний лист.