Вісім. Жіноча мережева проза
 

 

 

 

 

Настасья Черепкова

 

 








Вісім різних доторків до життя восьми авторок, які однаково вправно пишуть латинкою і мовою програмування, малюють, готують їжу та аналітичні звіти, ведуть репортажі з «гарячих точок» планети, розбивають серця, щоб потім знов і знов склеювати їхні уламки. Учасниці проекту «8» — іронічні, дотепні, інколи магічні, пронизливі, зворушливі. Їхній літературний голос часом звучить хрипко, але ніколи не фальшивить.

Для всіх, кого цікавлять сучасна проза, жінки й Інтернет.






Вісім. Жіноча мережева проза





Вступ





«8» — це перевернутий знак нескінченності. Саме так його бачить жінка, зацікавлено нахиливши голову. Це уявна клепсидра, у якій поволі течуть події, обличчя й думки.

Вісім різних доторків до життя восьми авторок, які однаково вправно пишуть латинкою і мовою програмування, малюють, готують їжу та аналітичні звіти, ведуть репортажі з «гарячих точок» планети, розбивають серця, щоб потім знов і знов склеювати їхні уламки. Чотири авторки віддають перевагу літері «ї», чотири — букві «ё». Однак усі вісім пишуть про найголовніше для себе.

Учасниці проекту «8» — іронічні, дотепні, інколи магічні, пронизливі, зворушливі. Їхній літературний голос часом звучить хрипко, але ніколи не фальшивить.

Книжку можна подарувати коханому, мамі чи бабусі на 8 березня, іноземцеві — як путівник з психології української жінки, шефу — як елемент феншую. Можна гортати сторінки, розглядаючи ілюстрації й розмірковуючи про округлі форми.

А можна просто відкрити для себе нові імена в сучасній літературі.




Шиламила











Без адресата








Сім років роботи у поштовому відділенні № 24 залишили по собі невроз, варикоз та колекцію листів без адресата в шухляді. Жорик вже давно бурує мені мозок, щоб я викинула те барахло, бо діти можуть знайти, і це не в найкращий спосіб вплине на їхній розвиток. Але я люблю ці папірці — вони для мене більше, ніж просто клаптик паперу в клітинку. Кожний лист — це ціле життя його автора від народження до теперішньої миті, яке я вигадала сама, сортуючи газети у поштовому відділенні. Та чого приховувати — вигадую і досі, перечитуючи потріпані та пожовклі листи щоранку, коли Жорик їде у свій офіс. А потім цілий день, що б я не робила, я уявляю, що роблять вони. Ті, хто колись написав у нікуди. Просто щоб хтось це прочитав. Вони мають бути щасливі, що це прочитала я, так само як я щаслива з цього.

Але щойно знову мала розмову з Жориком. Він налаштований не прихильно. Тому я зважилася на рішучий крок — знайти адресатів. Можливо, є люди, які досі чекають на листа і яким ці літери потрібні набагато більше, ніж мені. Розбирайте те, чим я жила стільки років. Мені не шкода. Я їх все одно напам'ять знаю (до того ж Жорик пообіцяв їх відксерити).

* * *







Dear Paul!

Я побачила твоє оголошення в газеті, але вона була якась погана, бо там не було твоєї адреси у Франкфурті, а тільки якийсь номер 12714. Але, напевно, так і тре. Му name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тіки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98. Mother кажуть, що все при мені, і не треба бути худою, бо потім народжувати складно. А я children люблю. Сусідського Миколку все бавлю. Бо в Миколкових батьків біля хати є басейн, а мені то подобається страшно. Напиши, чи біля твоєї хати у Франкфурті є басейн. Мені не конче треба, але просто цікаво. В Миколкових батьків хата взагалі найкраща у цілому селі, навіть у двох селах: у сусідньому теж такої ніхто не має. А в місті є, я сама бачила, як їздила поступати до Києва на актрису. Але то велика таємниця, бо всі думали, що я їду поступати до Львова в зооветеринарний. Я, коли провалила іспити, зрозуміла, що то не моє. Що мені треба їхати поступати за кордон. Тому я до тебе і пишу, dear Paul. Напиши мені, якщо зможеш, які документи треба подавати у вас у Франкфурті до університету. Мені — на актрису чи на співачку. І напиши, чи треба там хабарі, чи всьо по-чесному. І чи можна буде в тебе трохи пожити, як я приїду поступати? Я можу чистити басейн чи ще щось по господарці. А якщо ти хочеш женитися, то я тобі можу Оксанку привезти, бо вона заміж хоче, аж пищить.

    

With love



    

Орися






* * *







Директору м'ясокомбінату

«Молодість» споживача

п. Процюк М. С.




Скарга







20.02.2003 року у виробі вашого комбінату з назвою «Ковбаса "Пікантна"» була знайдена деталь від швейної машинки «Zinger», a саме: лапка для підтримання тканини (то вже з'ясовано, тому не суперечте). І та лапка, мать її, попалася на зуб моїй дружині під час безпосереднього вживання ковбаси в рамках святкування її власних уродин. В результаті цього частина зуба була знищена і потребує негайного ремонту. З вищеназваних причин я, як споживач та справний платник податків, вимагаю, щоби ви оплатили стоматолога та відшкодували мені моральні збитки, яких, повірте, було предостатньо. Вартість стоматологічних послуг — 23 у. о., моральний збиток — 1 700 у. о. (одна тисяча сімсот умовних одиниць). Якщо ви не підете мені назустріч, я змушений буду звернутися до суду, і всі дізнаються, що ви робите ковбасу на швейній фабриці.

    

З повагою,



    

Процюк М. С.



    

22.02.2003 року






* * *


Добрий день, шановні працівники банку!







Я хочу попросити у вас вибачення і викласти свою сумну історію. Думала, що ніколи вам її не перекажу, але підле сумління змусило мене це зробити. Моя зарплата картка, яку обслуговує ваш банк, стала жертвою дівочого пияцтва.

Події, про які я хочу розповісти, відбувалися роки з два тому, але міцно відклалися в моїй пам'яті докорами сумління. Все почалося з дівочої вечірки. Знаєте, коли баби збираються, щоби напитися, потанцювати й обговорити тяжку жіночу долю. Виконавши програму-мінімум, квітучий колектив, у складі якого була і я, вийшов з клубу, притискаючи до грудей трофейні попільнички й міркуючи над дальшими діями. Хай там як, а для дальших дій були потрібні гроші, які в попередньому клубі ми чесним способом виміняли на текілу та інші радощі життя. Я, зокрема, пам'ятала, що джерелом готівки є банкомат. Зустріч з ним була жаданою. Вправним (ніжним, але рішучим) рухом я вставила до банкомату картку. Банкомат проковтнув її і смачно відригнув. Після того заплющив очі і захропів. Тобто блимнув екраном з написом: «Грошей я тобі не дам, бо ти все проп'єш». Якщо бути точною, то там було делікатніше формулювання, але означало воно те саме: грошей не буде. Картки, до речі, теж. Я так і не зрозуміла, чому. Зважаючи на те, що в той самий день я отримала зарплатню, картка була мені конче потрібна. Отже, на дівочій раді ухвалено рішення ґвалтувати банкомат, поки він не вихаркне мою картку. Щоб вам було легше уявити, я завважу, що події відбувалися в центрі міста о другій годині ночі. П'ять дівок зі всієї молодецької сили лупили по клавішах і намагалися запхати пальці туди, куди вони пролазили. Оскільки пальці не пролазили нікуди, довелося вдатися до інших методів — обманних. Ми почали шукати в гаманцях старі картки, щоб запхати їх до банкомату. Над логічністю дій тоді ніхто не замислювався. Була знайдена поламана посередині картка, підібрана колись на вулиці міста Парижу та якась заблокована. Коли ми пхали це добро до тої пекельної машини, навіть сподівалися, що на паризькій картці будуть гроші. Те, що ми вгадаємо пін-код, під сумнів ми не брали. Ні грошей, ні карток ми назад не отримали. Пішли напиватися з горя. Я — за чужий кошт.

Наступний ранок почався з болю голови та розмов з оператором банку. Рахунок мій заблокували і сказали почекати кілька днів, поки з банкоматів повитягують усі з'їджені картки. Чекати було сумно, бо моя свіженька зарплатня опинилася в зоні недосяжності. За кілька днів подзвонили з банку і сказали, що картки з моїм прізвищем не знайшли. Проте запропонували прийти і пошукати самій. Я провела в банку кілька годин. Спочатку, перебираючи сотні чужих втрачених карток (я знайшла серед них поламану паризьку!), а потім — детально пояснюючи, як усе було (звичайно, про текілу та крадені попільнички я промовчала). Ви, шановні працівники банку, щиро співчували мені. І навіть пообіцяли, що нову картку виготовите безкоштовно, оскільки інцидент відбувся з вини несправного банкомату. Я, втішена, вийшла з банку і пішла до маршрутки. Коли дістала гаманець, у голові промайнула недобра думка. Я миттєво, як у фільмах про ковбоїв, відкрила гаманець і побачила там свою стару картку. Потокові слів, що відклалися тяжким вантажем на моїй кармі, не було кінця. Найнеприємніше було усвідомлювати той факт, що картка лежала в гаманці майже тиждень після прикрого інциденту і щоразу, коли я його розкривала, картка, дивлячись на мене, тихенько промовляла: «Ідіотка».

Шановні працівники банку, мені досі соромно, що я не повернулася розповісти вам, що картка знайшлася. Я просто не змогла б пояснити таким милим і розумним людям, як ви, що запхала в банкомат чиюсь візитку. А та картка зберігається в мене й досі. Я хотіла зробити з неї кулончик, але передбачливо вирішила, що така прикраса викликала б забагато питань. А щоразу переказувати цю історію мені б не хотілося.

    

З повагою та щирими вибаченнями,



    

Наталка Ш.






* * *







Ромко, я тебе кохаю, всупереч тому, що ти вважаєш мене дурепою і козою.




* * *







Дорога редакціє!

Пише вам постійний читач. Хочу вам подякувати за те, що робите добру справу і даєте читачам добрі поради. Я це давно хотів вам написати, але спонукало мене інше. Я побачив у вашій газеті рекламу полуниці, що в'ється. В мене перед хатою городець невеликий, тож та полуниця мені дуже підходить. Писало, що вона може давати по 15 кг з одного куща і займає не більше ніж 0,5 квадратного метра місця. Але мені в тому переконатися не довелося. Як і писалося, я відправив поштою гроші і чекав тої полуниці аж два тижні. Вона мені прийшла бандероллю, але то були якісь гниляки, а не пагони. Я ж бо на тому знаюся. Звичайно, спробував їх посадити, але за кілька днів вони погнили на ніц і навіть землю не здобрили — такі були маленькі. Так от, тепер хочеться з'ясувати, з чиєї вини понищилася моя полуниця, за яку я заплатив живі гроші (немалі). Чи то пошта, чи то та фірма, що давала у вас рекламу, чи то ваша шановна редакція — через кого сталася та оказія? Я б хотів знати, чи переправляють вони вам ту полуницю, щоб ви відсилали читачам, чи зразу на пошту шлють? Я не скаржуся і не сварюся, просто прошу, щоб ви вислали мені ще раз: може, тепер приживеться. Бо в мене онуки дуже вже полунички люблять, а городець такий маленький, що нема ради.

Чекаю на швидку відповідь, бо літо сі кінчає,

    

ваш постійний читач



    

Матвій Пилипович Зозуля.






* * *







Святий Миколаю! Світлана Миколаївна казала написати тобі листа. Я не дуже вірю, що мій лист до тебе дійде, бо ти з казки. Думаю, що ти не існуєш. Пишу тільки для того, щоб не отримати двійку.

Спочатку треба розповісти, чи була я чемна. Хоч то нічого не дасть, і я все одно отримаю від батьків лише різочки та мандаринки. Ну, може, ще новий зошит. Але чемна я була. От недавно Тугрин Михайло у роздягалці перед фізкультурою показав мені пісюна, то я відразу розказала Ігорю Федоровичу. І Тугрину написали в щоденник зауваження, і його маму викликала наша керівничка.

А на танцях Маринка мене зачепила, і я неправильно зробила крутку в угорському, і через то зіпсувала весь танець. То я потім її шкарпетку в унітаз кинула, щоб наступного разу мене не чіпала і не псувала танцю. А якби таке на концерті сталося?! Тепер буде знати.

Валентина вдома хотіла мене вдарити, за те, що я на її футболці написала маркером «Діма Білан». Я встигла нагнутися, і Валька вдарилася рукою об шафу. А я мамі швидко сказала, що Валька не дає мені свої речі носити, а ми ж сестри і в нас усе має бути спільне. То тепер Валя буде тиждень мити посуд, і на Новий рік я зможу вдягнути її сукню. І тепер подумає, перед тим як битися.

Мама недавно купила нову помаду і просила не казати татові, щоб він її не сварив, що вона гроші тратить на пусте. Але ж я так просила її купити мені щурика, а вона казала, що грошей немає, а сама помаду купує. То я татові сказала, щоб купив мені щурика, бо в мами нова помада. Так від тата отримали і я, і мама. Якось несправедливо вийшло, а я люблю, щоб завжди справедливо було.

Так от, Св. Миколаю, якщо ти є, то подаруй мені, будь ласочка, маленького білого щурика. Бо я була чемна і завжди боролася за справедливість. Про того щурика я давно вже мрію. Такий є в сусідської Оленки, хоч вона і не заслужила, бо завжди шмарклі рукавом підтирає, і всім від того бридко. А той щурик такий м'якенький і такий пухнастий! І такі в нього очі червоні, блискучі і маленькі, як намистинки з коралів моєї бабці, які мама не дозволяє мені брати, але я все одно беру, бо знаю, де лежить ключ від скрині. Тільки хвостик негарний в того щурика, бо рожевий і без шерсті, але я б того хвостика відрізала, і був би мій щурик найгарніший у світі, і всі б мені заздрили. Але я б нікому не давала його потримати, щоб не забруднили його білесенького хутрочка. Якщо, Св. Миколаю, ти мені цього року не подаруєш щурика, то я розкажу, що ти не справжній, маминому похресникові маленькому Андрійчикові, який в тебе досі вірить.

    

Дарина






* * *







Шановний пане Малєжик! Я — Ваш відданий прихильник, як то тепер кажуть, фанат. Я стежу за Вашою творчістю ще з часів гурту «Вєсьолиє ребята», стежу довго і дуже пильно. Я знаю напам'ять усі Ваші пісні і раніше виконував їх під гітару перед друзями. Чому раніше? Тому що тепер друзі відвернулися від мене. І все, перепрошую дуже, через Вас, В'ячеславе. Я не можу зрозуміти, чому так склалося, але моїм друзям і родичам ніколи не подобалася Ваша творчість. Дружина тяжко мене сварить, підозрюючи в содомських злочинах, а все через те, що Ви, В'ячеславе, мали необережність співати в гурті «Голубиє гітари». Недавно під час сварки вона мені зізналася, що їй було дуже соромно, коли в період моїх до неї залицянь я в компанії виконував Вашу пісню «Мєлі, Ємєля, твая неделя…», а інші хлопці тоді співали «Let it be». Так йшла би за іншого, правильно я кажу? Діти теж з мене глузують, не дають мені слухати ваші касети, навіть у машині. Старший мій поміняв у «вісімці» касетну магнітолу на сі-ді програвач, бо знає, що Ваші пісні на дисках знайти дуже складно. То треба їхати аж до Києва на Петрівку, бо в нас того точно не продають. Я не маю підтримки від жодної людини. Коли намагався створити на роботі Ваш фан-клуб, мене викликав до себе сам директор і сказав, щоб я не провадив агітації, інакше мене відправлять на пенсію раніше за встановлений у державі термін.

Так от, В'ячеславе, чому я Вам пишу. Я знаю, що Ви тепер живете в Америці, але мені не відомо, чи продовжуєте ви свою творчу діяльність. Якщо продовжуєте, то я Вас благаю, припиніть. Я того не витримаю. Я вже чітко вирішив викинути у сміттєпровід усі Ваші касети і свою гітару, бо то всьо страшно псує мені життя. Забудьмо про існування один одного і щасливо відпочиваймо на пенсії.

Шире круг, як то кажуть (до речі, з цікавістю спостерігав за кожним випуском Вашої програми).

    

З повагою та надією на розуміння,



    

Геннадій






* * *


Останній лист був від Жорика. Він писав до «Клубу любителів книги», щоб вони більше не надсилали йому своїх каталогів і що він навіть може повернути подарункове горнятко з логотипом клубу. Але за матюками він забув написати їхню адресу. Тому прийшов до нашого поштового відділення № 24 і побачив мене. Що було далі — всі знають. Тому я й вирішила показати ці листи, може, комусь вони теж допоможуть щастя знайти. Якщо котрийсь з них адресовано вам чи написано вашою рукою, пишіть на поштове відділення № 24 без адресата. Мені обіцяли віддавати всі листи, на яких немає адреси. Знають, старі курви, про мою слабкість.




Цап, син сучий








Запахи для мене — як скриньки пам'яті. Скриньки по черзі висувають за допомогою спеціально встановленої автоматичної системи випадково вловлені аромати. Gucci Rush (чотири оргазми), жасмин (сусідський хлопчик показує пісюна у батьківському саду), піт (ненависні тенісні корти), огірки (ранок у купе поїзда навесні), ароматичні палички (гоа-трансова вечірка), грейпфрутове мило (пахне, як бобінний магнітофон), море (пахне сльозами і страхом перед глибиною), дощ (пахне хробаками, яких треба рятувати від тротуарних перехожих), магнолія (пахне найсмачнішою вареною ковбасою), самбука (мікстура від застуди), вишневий сік (коньячний коматоз), сире м'ясо (травматологічне відділення), свіжоскошена трава (передчуття відпустки), фарба для волосся (пахне зневагою до перукарів), гречка (пахне Карпатами), сир камембер (запах ніг після довгої прогулянки влітку).

Запах сечі завжди асоціюється в мене з ним. Він мені відразу не сподобався, бо від нього смерділо якоюсь козлятиною. Запах старого цапа з енурезом. Аж ніяк не найкращий ароматичний атракціон. А я йому чомусь полюбилася з першого погляду. Він кинувся з роззявленою пащекою і почав вилизувати пальці моїх ніг. Було гидко. Язик був вологий і холодний, слина липка, і пахнула вона чимсь кислим. Я відразу пішла мити ноги і взуватися у щось слиностійке. Вирішила назвати його Цапом. Нікому це ім'я не сподобалося, і ніхто, крім мене, його так не називав.

Цапові було чотири місяці. Його віддали безкоштовно. Думаю, навіть готові були доплатити — тільки б його забрали. Бо другим іменем цього створіння могло б бути Дестрой. Він руйнував усе, що траплялося на його шляху: заливав потоками слини, роздирав, їв, загиджував, ґвалтував. Він мав для цього всі засоби: довгі міцні ноги, надзвичайну стрибучість, вічно зашмарканий ніс та огидні щелепи з зубами в три ряди. Він був неправильним представником свого роду. Кожний сповнений самоповаги кінолог зайшовся б в істериці, побачивши цього французького бульдога. Своїм виглядом Цап суперечив усім екстер'єрним канонам. Але його особисто це аніскілечки не турбувало. Він був цілком задоволений своїм породним тюнінгом. Тому що він допомагав йому досягати мети життя — руйнувати все навколо і доводити мене до стану безпомічного відчаю та всепереможного гніву, відкриваючи у мені це досі не властиве мені відчуття.

Між нами почалася війна. Не кривава, а тиха і мстива, з посмішкою на обличчі. Переважно на обличчі Цапа, бо я вже не мала сил лукавити, посміхаючись. Наше серйозне протистояння почалося навіть не з куп у моїх туфлях і не з калюж, у які я ставала щоранку, спускаючи ноги з ліжка. Я дістала свій томагавк після того, як Цапові виповнилося місяців вісім, і він захотів романтичного псячого кохання. Його життєва та творча діяльність обмежувалася стінами квартири, парканом садка біля хати та червоним повідком на вулиці, тож знайти об'єкт кохання для нього не було жодної можливості. Я пильнувала, щоб це диво роду собачого не наслідило на цьому світі нащадками. Оскільки на нормальну жінку, яка вправить йому мозок і наверне на правильний шлях, Цап не мав можливості натрапити, він обрав невинну жертву — плюшевого ведмедика, мою улюблену іграшку з дитинства. Спочатку я намагалася його ховати. Але ведмедик опинявся у хтивих лапах неповнолітнього покидька, навіть якщо перед тим відпочивав на курорті на шафі. Може, й сам ведмедик хотів такої долі, як пристрасний послідовник Захера Мазоха — нині годі з'ясувати. Цап виявився неабияким гульвісою. Молодість давалася взнаки, і грати ведмедика він міг кожних кілька хвилин. Кілька хвилин йому потрібні були, щоб випити трохи водички, заскочити на кухонний стіл, знищити котлети, які щойно приготувала дбайлива мама, зайшовши в гості, напустити озеро Синевир біля вхідних дверей, щоб знову взятися до справи. І його не гребло, що ведмедикові, можливо, з огляду на його роки, треба було більше часу для відпочинку. Статевий акт тривав хвилини зо дві, відтак процес повторювався. Цап народився не в тому тілі. Йому треба було бути племінним бичком чи почесним постачальником банку сперми. За тиждень спарювань я зрозуміла, що ведмедик вже одною ногою на тамтому світі, тож гидливо тримаючи знесилене тільце гумовою рукавицею, я винесла його в долину смерті — у сад. Цап став рідко бувати у квартирі. Я дуже раділа, бо сподівалася, що він нарешті навчиться не шкодити на моїй території, а перенесе плоди своєї діяльності на природу.

Складалося таке враження, що наша війна одностороння. Мене розпирає від гніву, а він, знай собі, тішиться і усіляке покарання перетворює на розвагу для себе. Після того як я прийшла до хати і побачила, що уся підлога всипана білим порошком невідомого походження, я безсило сповзла по стінці. Виявилося, що мама купила мішок борошна для якихось своїх материнських потреб і тимчасово занесла його до мене. Той мішок потрапив Цапові на зуб. Але просто перегризти йому було мало. Він розніс вміст мішка по всій квартирі. Нервово наспівуючи «Білі мухи налетіти, все подвір'я стало біле», я пішла шукати тварину. Він мирно спав у моїй кімнаті, знявши з мого ліжка покривало і поклавши брудну дупу на свіжу наволочку. Від мого крику він прокинувся і моментально бухнув у мої обійми, імітуючи безмежне щастя після кількарічної розлуки (він завжди так поводився, коли я поверталася додому). Я спритним рухом спіймала його в польоті і притиснула до підлоги. Ця потвора вирішила, що я з ним бавлюся, і почала катулятися на спині, похрюкуючи від задоволення. Тоді я вперше його вдарила. Несильно, але з ляскотом, по накачаному стегенцю. Цап скавульнув і притих. Він подивився на мене такими очима, що в моїх спогадах пронеслося півдитинства з усіма моїми провинами, разом з розтином жаб. Думаю, саме такими очима я сама дивилася на тих, хто викривав мою шкоду. Тому мені вмить захотілося пригорнути Цапа до себе. Мій педагогічний провал був використаний проти мене: Цап облизав мені все обличчя, підхопився на ноги, застрибнув у коридорі у власну ж калюжу, помчав на кухню, скочив мокрими лапами в борошно, кілька разів пчихнув, тим здійнявши хвилю білої пилюки, і, пригнавши назад, задоволений, застрибнув на ліжко. З ногами на подушку. Це коло забрало в нього секунд з п'ять. Я прибирала три години.

Сюрпризи вдома чекали мене щоразу, коли я поверталася, тому вже давно перестали бути сюрпризами. Я за звичкою з острахом відчиняла двері і з заплющеними очима ступала в калюжу. Потім розтуляла одне око і починала вивчати збитки. Якщо не було видимих катастроф, я розплющувала обидва ока і починала нишпорити по квартирі, шукаючи підступу. Не знайшла я його один-єдиний раз, коли мама забрала Цапа на дачу провітрити мозок.

Треба завважити, що цей зухвалий молодик був естетом. Коли він вперше порвав подушку, мені й самій дух перехопило від краси, яка м'яким шаром вкрила підлогу моєї квартири. Пір'ячко ворушилося від протягів і потужних подач повітря, які випускав з ніздрів Цап, що причаївся під ліжком. Я ж милувалася, безсило сповзаючи в крісло. Це ж декорація для фотосесії! Я кинулася по фотоапарат. Природне світло, промені сонця крізь фіранки. Протяги здіймають пухнасті білі хвилі. Залишалося тільки виманити з-під ліжка модель. «Цапеня», — я промовляла якомога лагідніше. Потвора почала потихеньку вилазити, спочатку виставивши з укриття задок. Я підкинула пір'я вгору, і воно почало падати на пса м'яким снігом. Той зрадів, від щастя впав на спину і став тертися об килим. Він посміхався на усю свою бридотну пащеку і в цю мить був найщасливішою істотою на світі. Я фотографувала. Від безмежного щастя Цап почав намотувати кола по кімнаті, і пір'я літало за ним вихором, як мирний ураган Торнадо. Захеканий пес ліг на підлогу і почав тяжко хрюкати, як це завжди з ним бувало після фізичних навантажень. Я лягла поруч і відчула, як він нюхає моє вухо, скроплюючи його шмарклями. Простягнувши руку, я далі фотографувала цю нашу ідилію людини та тварини. Тоді ми обоє були щасливі і задоволені одне одним. Щоправда, я була щаслива тільки до тієї миті, коли зрозуміла, що декорацію для фотосесії доведеться прибрати. Більше відчуття щастя вигляд порваних подушок у мене не викликав. А їх Цап подер, повірте, немало.

Після року життя з Цапом в мене, мабуть, з'явилася сивина. Звичайно ж, її не видно було під фарбованим волоссям, але появу сивих волосин я відчувала щоразу, коли проклинала ту тварину (а робила я це кілька разів на день). Тому що приводів для цього було більше і більше.

Тепер я розумію, що той сучий син любив мене надто дивною любов'ю, яка зазнала серйозних мутацій у його порушеній мозковій мікросхемі. І така модифікована любов, якщо це таки була вона, — зовсім не те, що мені було потрібно. Але тоді мій мозок не працював: хтось перемкнув тумблер на позицію, протилежну здоровому глузду. Я прагнула картинних стосунків і щиро вірила, що ми будемо поховані в одній труні після того, як проживемо у пристрасному коханні 74 з половиною роки. Його запах вводив мене у медитативний стан. Цап виявився мудрішим і відразу подав сигнал тривоги, наблювавши йому в новенькі «Адідас Суперстар Лімітед Едішн». Через ту халепу героєві моїх полюцій довелося ночувати в мене, бо з блювотинням, що хлюпає під правою п'яткою, не дуже зручно йти додому. Я власноруч випрала йому взуття, бо Цаповими випорожненнями вже давно не гидувала. Тоді я вважала, що мій героїчний вчинок з пранням — це символ безмежної відданості і крок до абсолютно нових стосунків. В принципі, так воно і сталося, але це були не ті стосунки, яких я прагнула у своїх молодих мріях.

Він переїхав до мене і перевіз цілу гору свого лахміття. Мабуть, щоб я його випрала. Його речі розповзалися щупальцями по моїй квартирі, заповнювали мій життєвий простір і життєвий простір Цапа. Оскільки місця було мало, а речей надто багато, він почав улаштовувати чистки. Причому вони стосувалися тільки до моїх речей, до кожної з яких, навіть якщо це була порожня баночка з-під парфумів, я ставилася з безмежною зворушливістю і ніжною любов'ю. Речі зникали в небуття, коли мене не було вдома. Усі мої істерики з приводу, скажімо, втраченої коробки з касетами, яку я поцупила колись під час шкільної дискотеки, відбивалися від стіни залізного аргументу: «Я ж просто хотів прибрати, щоб у нас із тобою було затишно». Контраргументу я не мала, бо теж цього дуже хотіла. Якби ж той затишок залежав від коробочок, баночок та старих босоніжок.

За мене мстився Цап. Око за око. Собачий кодекс був простий: викинув гральні карти з порнографічними картинками — отримав обісцяний кофр для фотоапарата; викинув стару парасолю з автографом Боно з «U2» — отримав дрантя з улюбленої підшивки журналу «Есквайр»; викинув колекцію фантиків «Love is…» — отримав розбиту пляшку колекційного коньяку. І так щоразу. Я була вдячна Цапові, бо він робив те, про що мріяла я, але мені не дозволяло виховання. За кожну вдалу помсту Цап одержував вітамінну кісточку і був щасливий. Я теж була щаслива, бо після появи нової людини в домі Цап нарешті зрозумів, хто тут господар і на чиєму боці треба бути. В мене була надійна підтримка: зуби в кілька рядів, міцні кігті, м'язисті ноги, підступний та винахідливий розум.

Так і жили ми втрьох: паскудили, мстилися, раділи. Цікаве, насичене життя. Насичене настільки, що захотілося спокою. Принаймні, так казав слизький хробак сумнівів. А я звикла йому довіряти. Джерело метушні треба було засипати. Чужі речі і їхній власник створювали забагато проблем і не робили мені жодних приємностей. Його запах більше не викликав у мене мозкової ерекції. У подорож я поїхала сама з твердим наміром викинути після повернення все зайве, що назбиралося в моєму домі за останні півроку.

Коли я відчинила двері, відразу зрозуміла, що у квартирі щось змінилося. І не лише у квартирі. Тривога вкралася кримінальним кроком: її вдарили тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Я дуже чітко відчула, як це — коли вдаряють тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Відчула нудоту, яка слідує за цим ударом, і млявість у ногах. «Де Цап?…» — прошепотіла я в кімнату, звідки було чути вишукані діалоги німецької порнухи. «Де Цап?» — спитала я тоном, схожим на тон дешевої серіальної акторки. «ДЕ ЦАП??????» — заволала я так, що голосові зв'язки ніколи мені цього не пробачать. Поки він мимрив щось про те, що Цап вислизнув з ошийника і побіг світ за очі, я думала: по обличчю чи по яйцях?

Я вперше вдарила людину. Копняки під дупу в нестатевозрілому віці не враховуються. Давно хотілося спробувати, але завжди щось зупиняло: то принципи, то нестача злості, а то й просто страх боляче вдарити руку об чужу скроню. Але я зрозуміла, що бувають моменти, коли не думаєш про такі дрібниці, а просто б'єш. Сатисфакція, яка настала після першого удару, дала зрозуміти, що треба бити далі. Обличчя — яйця — видерте волосся — подряпана шия — дзвінкі ляпаси — глухі удари кулаком — копняки під коліно — топтання каблуками по пальцях ніг. Я втратила контроль. Він, мабуть, чекав на все що завгодно — сльози, істерики, погрози, але тільки не на це. Інакше я не розумію, чому він не відбивався так довго. Здоровенний чоловік, що терпить удари від жінки, зап'ясток якої тонший, ніж його член. Коли до нього прийшло усвідомлення дійсності, він випростався і просто махнув рукою. Я впала на підлогу, з незграбністю ведмедика, якого колись так любив Цап. А він просто відчинив двері і вийшов.

Я ридала до самозабуття.

З моєї квартири зникло все зайве, а разом з мотлохом — те, що я любила безконтрольною любов'ю тварини-матері, яка знищить усе, що може заподіяти шкоду її дитинчаті. Мої відчайдушні пошуки дитинчати закінчилися повним фіаско і хронічними мішками під червоними очима. Детективне розслідування з'ясувало, що я дарма волала вночі в парку і розклеювала оголошення на кожнісінькому стовпі цього міста. Цап не втік. Йому знайшли нових господарів. Хто вони і де, я намагалася з'ясовувати понад рік. Потім здалася. Можливо, його там люблять. І, можливо, нам не варто бути разом. Я вірю у знаки.

Тепер я сама час від часу рву подушки. Його фотографія в пір'ї лежить у мене в гаманці. Я знайшла на смітнику ведмедика і перевезла його зі собою на нову квартиру. А коли я чую запах сечі і блювотиння, я згадую про нього. Тому я люблю під'їзди. Десь в одному з них живе мій Цап.




Цитрусова











День без








Біжу по замерзлій візерунком слідів недавніх перехожих землі, слід, слід, вітер, яма, недопалок, слід, калюжа, падаю, друзки розбитої пляшки пива, кров на долоні, підіймаюся, ниє стегно, слід, лід, слід, кодовий замок на вході, сходи, двері.

Батьки не планували мене як дівчинку. Ба більше — батьки не планували мене взагалі. Я заявила про своє існування на планеті за два тижні по їхній першій шлюбній ночі — токсикозом, а вісім з лишком місяців по тому — в стерильній палаті одного з мегаполісних пологових будинків — уже голосом. Пухкий совковий конвертик з рожевою стрічкою й трьома кілограмами щастя всередині і, як розплата за щастя, надцятьразова зміна пелюшок, відригнуті дитячі суміші на байкових слюнявчиках, депривований сон новоспечених батьків і власна майбутня багаторічна боротьба з уявними вітряками.

Сяк-так я впоралася з дитинством, із скреготом подолала перехідний вік і вступила в Доросле Життя. Доросле Життя на смак виявилося сумішшю етилового спирту, латексу і залежаних бібліотечних книжок.

Тепер я — феміна сапієнс. Втім, щодо «сапієнс» багато інших фемін, а чи гомо загалом, можуть сперечатися. Скажуть: «Алкоголікус, або максимум еректус». Але, зрештою, яке то має значення?

Щоранку я прокидаюся зіпрілою і втомленою. Бо надто гарячі батареї центрального опалення, похмільна нудота в стравоході, ранкова гімнастика і душ, зачіска, кавоварка і вчорашня розігріта канапка, догана на роботі за чергове спізнення і обговорення поточності з колегами. Буе.

Так і нині (і-присно-і-навіки-віків-амінь) — стою півгодини під ледь живою цівкою води і вагаюся, голити ноги чи ні. Виловлюю в пам'яті залишки приємного сну. Думаю про хороше. Даю установку на добро. Обіцяю собі поводитися порядно і вдягатися тільки згідно з корпоративним етикетом, не вживати слова «блять», ситно обідати першим, другим і компотом, вчасно розсилати новинний блок клієнтам, випивати не більше ніж три гальби пива, користуватися послугами тільки ліцензованого таксі, молитися на ніч. Дрімаю стоячи… Здригаюся ошпарена — вочевидь, хтось із близьких сусідів спустив воду в унітазі. Фігачу на роботу по смердючому життєрадісному весняному болоті.

Здається, мене переїхали катком. Не думаю, що є надія на якусь реабілітацію і що були прецеденти зцілення. І ще цікаво, якщо в людини немає мозку — що тоді струшуєцця? Різне сміття, тирса, обшмьоткі? В мене струс обшмьотків.

Накриває нестерпне бажання випити пива. «Покайся», — шепоче змордоване янголятко з правого плеча; подумки легенько ляскаю його мухобійкою і купую в повнуватої, в масному фартусі й з масними руками тітки пиво. Пляшки запилюжені і огидно теплі, втім… в цілому ж гуманіст я. Телефоную на роботу і безбожно брешу: «Людочко, почуваюся не надто, валяюся на асфальті розчавлена катком, трішки затримаюся», — і прямую на порожній (не беручи до уваги запраного на вигляд бездомного: «Можна у вас бутилачьку») республіканський стадіон; друга пляшка, третя, я відчуваю наближення урагану, четверта пляшка, п'ята, шоста… я відчуваю наближення нірвани, рішуче витягую мобільний і набираю звичний «п'яний» номер. «Приїдь, забери мене звідси». — «Я не можу зараз, сонце, я на роботі (на Троєщині, на званому обіді в міністра, на орбітальній станції)». — «Не їбе, ти хочеш мене бачити чи як, чекаю, візьми машину»…

Я дивуюся здатності чоловіків ступати на розкидані руками жінок граблі. Скільки ще разів тицяти його в його ж помилку, як тицяють кішок у їхню сечу, чи луплять собак газетами по носі, але ж ні, вперто знову й знову він бере машину, незграбно вкладає мене на заднє сидіння, вдома варить чай, готує ванну — чи готує чай, варить ванну — яка, зрештою, різниця… Мені стає спокійно, ліниво і… нудно.

Взагалі, зі всіх романів, що у мене були, незрівнянно найдовшим, напристраснішим, найнасиченішим був (та, власне, й досі є) роман з алкоголем. Ось уже років з десять ми з'ясовуємо стосунки, часто присягаючись обірвати цей зв'язок назавжди, але кожного разу хтось із нас зривається, і закручується новий виток у спіралі відносин.

Починалося все, втім, досить невинно, далі легкого сп'яніння не доходило, аж поки я втратила свою алкогольну цнотливість років у 18, у відділенні інтенсивної терапії, примітивно, боляче, прикро… Відтоді наші стосунки перейшли на новий рівень. Звісно, я пробувала зраджувати його з якимись іншими каталізаторами чи явищами… Але наразі жоден не зміг задовольнити мене так, як це робить алкоголь.

Невже він так і залишиться любов'ю мого життя?

«Ти зрозумієш, що це справжня любов, коли полюбиш чоловіка сильніше за С


Н


ОН». Ну-ну.

Гм, власне, про що це я. Ага, про дівчинку.

Багато мільйонів років тому позаґендерна хромосома X перехворіла на мутацію, а оклигавши, виявила певну відмінність, радше недостатність звичних їй генів; відтоді вона почала називатися Y (прибравши з назви четвертину, аби символізувати втрату).

Щоб якось прикрасити походження пари XY, Господь вигадав історію про ребро Адама, хоч ніяких ребер тоді (і десятки, ба навіть сотні років по тому) не було. В моїй редакції біблійна історія про Адама виглядала б так:






«Сперечатися про те, що було першим — курка чи яйце, — немає сенсу. Звісно ж, спочатку було яйце, адже воно набагато більше схоже на різноманітні одноклітинні організми, аніж курка. На п'ятий день Земля була населена самими лише яйцями — од риб'ячих до чоловічих. А на шостий день з пари чоловічих яєць проріс чоловік Адам.

Так на землі з'явилося людство».





Одне слово, волею Господа, природи й еволюції партеногенез поступився насидженим місцем статевому розмноженню. Геометрично-прогресовані наслідки цієї події спостерігаємо й досі. Носії ікс-ігреків мутували поколіннями. Вчені стверджують, що втрачені гени відповідали за мудрість, емоційність, гнучкість інтелекту, натомість ікс-ігреки відібрали в дубль-іксів твердолобу логіку, фізичну силу і товстошкірість.

Отже: заплутані у волоссі банти, нудні до оскомини «дочки-матері», задирання спідничок, вугрі, набухлі груди, місячні, дефлорація, зголювання волосся на тілі, салони краси енд фітнес-клуби, тести на вагітність, плітки, вагітність, пологи, діти, нерви, складки на животі, зсохлі груди, зморшки, клімакс, старість, пііііііііі…

Війна світів — Марса і Венери — це цікаво.

Дякую тобі, Боже, що я не мужик.

Він витягує мене з ванни, згрібає в оберемок і несе в ліжко. «Дуже смачно пити розчинену в окропі пилюку бразильських доріг і заїдати її натуральним квітковим медом…» — шепочу я і прислухаюся, як нарізно хилитаються мої розслаблені члени — балам-балам — голова — руки — балам — нога — балам — нога… Спати не хочу. Лягає поруч. «Я тебе ненавиджу», — мимрю я і притуляюся носом до його плеча. Дощ — чи пиво? — розріджує мій мозок…

Хррр…


…dream




Божі єзуїти ладану синтезують єресь…

Задовго до того, як вона почала виконувати свою болючу місію матері усього людства, ба навіть ще перед тим, як пан Господь надумав виліпити її з кавалка Адамової кістки і вдихнути в її легені трохи свого божественного кисню, Єва мешкала в знятій малометражній квартирі панельної багатоповерхівки десь у нутрощах спального району великого міста. Вочевидь, років із сорок тому — десь у часи розквіту недосоціалізму — якийсь скромний архітектор середнього віку середньої зовнішності середнього доходу ніс у кишені справедливо зароблену премію за макет новоспланованого району площею в один га, і за ці пройдені десятиліття виснажені стіни дали притулок не одному поколінню. Втім, з незрозумілих причин одна тринадцятиметрова квартира дочекалася свого першого мешканця аж коли Єва відімкнула потерті двері з пресованої тирси, а надворі вже панувало літо третього тисячоліття згідно з загальновживаним календарем.

Сусіди видавалися Єві дивними, детальками в табакерці, бо кожен з них був надто сконцентрований на якійсь одній справі: найвіддаленіша сусідка вважала за обов'язок витирати мокрою шматиною підлогу після будь-якого мешканця, відвідувача чи випадкового перехожого, котрий мав необережність ступити ногою на поверх; з-за інших дверей постійно линув стійкий запах пересмаженої соняшникової олії, ймовірно, вказуючи на присутність завзятого куховара; третя жаліслива жіночка регулярно силкувалася втулити Єві свіжі овочі з власної грядки десь за містом (овочі ті, втім, потому спокійно конали в целофанових торбинках на балконі Євиного помешкання, бо та вирізнялася неабиякою ледачістю до господарювання загалом і готування зокрема); зрештою, останню квартиру на поверсі займала не вельми привітна особа невизначеної статі і віку, яка, зачувши кроки або брязкання ключів на коридорі, прочиняла двері і буркала в щілину тихі прокльони. Так уживаючись зі сусідами, Єва трохи переймалася власним незалученням до справ (а радше — Справи) будинку, бо ніяк не могла визначитися з належною їй функцією; зрештою, згаявши трохи часу в роздумах, Єва дійшла висновку, що її лепти загальна Справа не потребує.

Хтозна-скільки часу б минуло в повільному, млоснуватому, з присмаком олії існуванні, якби одного вечора не завітав до Єви чоловік. Він стояв з кількома торбами перед дверима квартири і мовчав. «Ти ж розумієш, що якщо я зараз зайду, то вже тебе не залишу?» — нарешті чи то спитав, чи то ствердив він і позіхнув; Єва розуміла.

З появою чоловіка, який цілком виправдано претендував на шість з половиною метрів квартири і на додачу — на Євине тіло, її побут зазнав майже катастрофічних змін; зрозуміло стало також, яка участь у Справі будинку їй була вготована: либонь, давно позбавлені здатності відчувати сусіди мимоволі ставали свідками виявів усіх людських почуттів од кохання до ненависті; зрештою, Єва й сама, будучи їх генератором, не могла б дати визначення жодній з емоцій. Попри зашкалювання усіх можливих переживань, Єва почувалася щасливою (хоч щастю визначення дати не могла), вмочувала пензля в горнятко з чаєм і сьорбала з горняти з каламутною водою для акварелі, плела синтетичні шкарпетки для чоловіка, стригла йому нігті і мила голову, й навіть намагалася зготувати харч з дарованих сусідчиних овочів. Адам — а саме так звали чоловіка, бо як ще могли його звати — інколи всупереч своїм обіцянкам залишав Єву наодинці, переважно надвечір, і тоді та божеволіла від страху, коли в темряві за вікном раптом спалахували блискавки чи кинуті згори недопалки; звуки і запахи сусідів зникали, і в тісній кімнаті вміщалися всі привиди цієї половини світу, а на ранок Єва знаходила поламані ножиці або пір'я, або грудки глини на підлозі, або ще якісь свідчення чужого перебування, і лякалася ще більше, незважаючи на знайомий присмак олії в повітрі.

За певний час Єва завагітніла: була певна, бо привидівся слизький, чорний, з порізаними боками в'юн на шиї в Адама; в'юн нагадував іспанський комірець, і Єва занурювала пальці в прорізи і вищипувала свіже м'ясо. Незабаром з зародка в її лоні стала розвиватися трава, скошена, спресована акуратним маленьким тюком з розчавленими кониками-стрибунцями всередині, дбайливо перев'язана шпагатом і майже готова народитися на світ; і коли одного дня з грудей Єви потекла кров, а з піхви — молоко, Адам перерізав шпагат, і у квартирі з'явилося маленьке біле кенгуру, а потому невідомо звідки ще й середньовічний блазень, і незнайомі хлопці з оголеними спинами…

Шість чи сім тисяч років потому вчені знайшли Єву. «Мітохондріальна Єва», — сказав один з них асистентці, і та, не перепитуючи, слухняно записала: «іпохондріальна Єва».

Раптово прокидаюся. Вдруге за сьогодні, здається. А може, сьогодні — це вже завтра. Who cares?

Годинник показує пів на третю.

За вікном дощові сутінки.

Адам гримить посудом на кухні.

— Ти не на роботі?

— Вирішив залишитися з тобою.

— Ну й дарма.

Я хочу його вдарити. Зробити боляче, просто так. Схопити за волосся і тріснути обличчям до газової труби. Наступити гострим каблуком на мізинець. Копнути в пах. Запхати його руку в окріп з картоплею.

Пристрасть з часом переростає в жорстокість.

Коли він пішов, мені було цікаво дивитися на цівку власної крові з носа.

Було приємно малювати ножицями по шкірі.

І просто з'їхати з глузду.

Але я зробила найлегше: померла. Потім я поховала мене в маленькій труні на глибині два метри в закинутій частині серця. Трохи згодом довелося робити ексгумацію тіла для уточнення причин смерті. З досадою я виявила, що поховала мене живцем: руки були в синцях, стінки труни подряпані, мереживо на сукні порване. Поспіхом я забила віко цвяхами і зіпхнула труну назад до ями; поки закидала яму різним мотлохом, чула мій стогін. У звіті довелося записати: «Причини смерті не встановлені».

Інколи ночами десь глибоко з грудей долинають глухі удари і плач. Починаю думати про осиковий кілок.

Взуваюся, виходжу з квартири. Пивоооооо.

Я люблю сонячні окуляри — вони створюють ілюзію затишку для обличчя, а ще в них не видно твого погляду, тому зараз, у вагоні метро, розглядаю обличчя пасажирів. Здається, на час користування «швидким та зручним видом транспорту» всі люди швиденько розселяються по різних планетах, і, якщо напружитися (звісно ж, перед тим випити кілька літрів пива, покурити або просто натягти на носа червоні окуляри), можна побачити прозорі скафандри на кожному пасажирі. Я навмисно стою осторонь, боячись пошкодити крихку оболонку скафандрів, бо, мабуть, з них може висипатися якась космічна зараза, меркуріанська вітрянка чи там альфа-центаврський грип абощо, або й навіть банальні глисти з планети Земля. Раптом пригадую історію з дитинства — хто зна, може, це все сни, породжені «второю літрою водки» — про напівбожевільну дружину підполковника. Вона повикидала з хати килими і портьєри, щодня прала весь одяг, регулярно протирала клямки, вікна і підлоги спиртом, а чоловіків кітель щовечора замочувала в бензині і вивішувала сушитися на балконі. Бідолашний підполковник, мабуть, боявся прикурити зайву цигарку в просякнутій легкозаймистими речовинами хаті, і, зрештою, покинув дружину, перебравшись жити до фельдшерки військової частини. Дальша важка жіноча доля підполковниці мені невідома, та й не надто цікава: я вже сміливо тулюся до пасажирів.

Шкода, що «санітари вулиць» рідко збирають порожні пляшки по вагонах метро.

Мене тягне на подвиги і на сон.


…dream reloaded




Дівчинка Аннабель («Would you be so kind as to pronounce it anna-bell», — сказав мені хтось з-за кадру), вбрана у пишну сукню, висить, почеплена мотузками за шию, у дзвіниці церковно-парафіяльної школи і, розхитуючись усім тілом у своїх широченних кринолінах, дає сигнали початку і закінчення занять: бом-бом-бом.




«Станція метро Поштова площа. Вихід до річкового вокзалу», — гаркнув мені на вухо чоловічий голос, і Аннабель зникла. Виходжу, сталобить.

На кшталт монеток, що їх екзальтовані туристи жбурляють у фонтани, я залишаю у квартирах чоловіків зубні щітки — символи незакінчених стосунків.

Я ненавиджу його, бо він привласнив не лише мою зубну щітку. Помаленьку, поступово, він витягував з мене жили і нерви, і обплітав ними мене ж, сплітав з них химерне макраме наших стосунків — так, що виборсуватися ставало щораз болючіше.

В давнину мали місце дивні сантименти, коли кохані залишали своїм половинкам медальйони з пасмом волосся.

Чому, скажімо, не з обстриженими нігтями або кутніми зубами?

Здається, я б змогла віддати йому виколоте око.

Великий палець з ноги.

Обидва вуха на мотузочку.

Праву нирку.

Шлунково-кишковий тракт.

Чи й вже віддала.

Бо

ти гризеш мене зсередини, як хробак яблуко;

ти роз'їдаєш мою шкіру, як вапно;

ти руйнуєш клітини мого спинного мозку, як хвороба;

ти висмоктуєш мої відчуття, як п'явка кров;

коли ти на мене дивишся, я хочу виколоти тобі очі;

коли ти мене цілуєш, я намагаюся відкусити твої губи;

коли ти обіймаєш мене, я мрію зламати твої руки; коли ти любиш мене, я уявляю, як тебе спаралізувало; щодня я втікаю від твоєї тіні; щоночі я боюся твого привида; я вірю в лукавого, бо є ти; я молюся мученикам, бо тебе немає; мій пульс зупиняється, коли я тебе бачу; мої пальці терпнуть, коли я тебе торкаюся; я дихаю вогнем, коли ти поруч; я замерзаю за твоєї відсутності; я розівчилася малювати, бо ти вкрав мій хист; я не можу спати, бо ти паразитуєш на моїх снах; ти альфа мого фізичного; ти омега мого емоційного; моя ненависть тішить мене жадобою тебе вбити; моя пристрасть лякає мене бажанням померти; я виганятиму тебе закляттями; я викурюватиму тебе ладаном; я виблюю тебе з нутрощами; я зупиню тебе разом із серцем.

Поштова площа заповнена шановними киянами і гостями міста. Механічно простую за навмання вибраними з натовпу спинами і несподівано опиняюся на туристичному катері. Що ж, прогуляюся Дніпром. Тільки б ще пива, бо вранішня катастрофа з катком погано вплинула на моє самопочуття. Стає нестерпно себе шкода, прикро за свої беззмістовно прожиті роки зокрема й існування нещасного людства загалом. Стає шкода, що закон людський і, головне, Божий права на смерть не визнає. Думаю, багато людей були б згодні заплатити за переривання свого існування. Мабуть, їх зупиняє інстинкт самозбереження. Чи вигляд власної крові або страх перед болем. Чи, може, вічне пекло для безсмертної душі.

Цікаво, як би виглядав ритуал перед відходом у вічність? Мабуть, ускладнювати не довелося б. Досить було би тричі відректися життя за присутності свідків. І амінь.

І робота б така була — професійний евтаназер.

Урочисто ридаю, схлипуючи в такт хвилям.


… dream revolution




Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.

Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців. Я тримала в руках виделку з ножем і не могла зважитися проштрикнути литку одного з юнаків. «Як живий, тільки спить», — подумала я і почала розглядати його обличчя.

Ми вирішили їх поховати.

Але раптом хлопець, литку якого я мало не розрізала, заворушився і встав.

За ним прокинулися й інші. Усі дванадцятеро виявилися живими. З гарно запеченими, але ще життєздатними внутрішніми органами.




Мабуть, треба проблюватися. Або висповідатися. Зрештою, це майже те саме.

Мила,

типа м'ятаєш,

Якми кров'юри гали,

Рани

Розлази лисьнавстіж,

Болілизу бні

Канали…

…ритмічно гупає в скронях десь вичитаний вірш (Б. Г. Мотова). Я не можу блювати, в мене немає блювотного рефлексу, в мене резус мінус, в мене спадковий брак ензимів для розщеплення алкоголю, деформована ліва нирка, скривлений середній палець на нозі, перетиснута судина на шиї, заражена гепатитом «В» кров, вісім сережок у тілі, фарбоване волосся, і взагалі, я — істеричка!

Зате я хворію на ментальну булімію.

Щоразу після надміру вживання будь-якої цінності чи явища, моралі, почуттів, спілкування я запихаю два пальці глибоко в мозок і вибльовую спожите, аж до конвульсій, до присмаку жовчі і запаморочення. Геть-чисто.

Процес цей хоч болючий, але необхідний: без нього почуваюся надто ситою, переповненою сатурованими жирами і вуглеводами соціуму; опісля ж маю в розпорядженні порожнечу, яку знову заповнюю продуктами, зазвичай вимушено, без прискіпливого аналізу якості.

Може, якось виблювати свою совість?

Буееееее.

Де я? Гаманець сухо демонструє дві гривні. Мобільний не подає ознак життя. Довкола порожньо. Ледь чути незмінний урбаністичний гул. Згори кудись далеко, але, здається, докірливо дивиться Сковорода. Не впіймав тебе світ, генію… А мене впіймав. І міцно тримає. Близько до землі, тісно, гравітаційно. Щодня ловить, сука, своєю порядною поведінкою і корпоративним етикетом, невживанням слова «блять», ситним обідом з першим, другим і компотом, вчасно розісланим новинним блоком для клієнтів, трьома гальбами пива, користуванням послугами тільки ліцензованого таксі, молитвою на ніч, гарячими батареями центрального опалення, похмільною нудотою в стравоході, ранковою гімнастикою і душем, зачісками, кавоварками і вчорашніми розігрітими канапками…

Падаю.




тани флинт











Дневники умной блондинки, оказавшейся полной дурой

Классическая история


(нет, это и вправду классическая история, эдакий девичий писк на вечную злобу дня)











Примечание: все события, лица, факты и места в данном произведении — всего лишь плод вдумчивой фантазии автора, ночной бред, навеянный бесконечным стремлением отомстить.




Иногда счастье — это когда вместо того, чтобы утром в аптеке купить тест на беременность, вечером покупаешь прокладки. По этому поводу я даже выпила в баре возле работы немножко бехеровки: крепкая, сладкая, веселит — лучший девичий антидепрессант. И неважно, что приличные девочки в одиночестве вечером в баре крепкие спиртные напитки не пьют. Тем более что к таковым я себя давно не причисляю — пустое кокетство и самообман.

Сидела весь день, нервничая и обгрызая ногти, не зная, куда себя деть. Беспокоит, знаете ли, неопределенность — то ли жизненная катастрофа в перспективе на вечер, то ли очередная мелкая задержка. Ох уж эти женские заморочки — день туда, день сюда, в общем-то, чепуха и все совершенно незначительное, но столько за день этот самый передумаешь, что другим и на неделю бы хватило. И порою мысли в голову приходят интереснейшие. Неохота их обуздывать и сдерживать, сознание за ними не следит, и они, радостно подпрыгивая, напевая и крутясь волчком, разбегаются по всей голове…

И именно так, к вечеру сегодняшнего псевдо-рабочего дня, переполненного мелкой рутиной и нервозным ничегонеделаньем, я поняла, в чем мое призвание.

На самом деле мне надо было родиться лет сто тому назад во Франции и стать куртизанкой. Ну, или гейшей в Японии. Или гетерой в Греции. Хотя куртизанки мне как-то ближе — эпоха более подходящая и образ жизни увлекательней.

Нет, я это серьезно. Тогда моя шлюшья натура нашла бы себе применение без ущерба для психики — моей и людей вокруг. Я бы распрекрасно проводила время, легко и развратно зарабатывая себе на жизнь. Писала бы на склоне лет мемуары, и со временем открыла бы весьма дорогой и фешенебельный бордель.

А ныне благородная профессия куртизанки потеряла свой почтенный ореол и деградировала в занятия проституцией, а в лучшем случае — в прямодушное и незатейливое блядство. Это совершенно не то, и даже говорить тут не о чем.

Ну почему, почему мужчин, которые мыслят так, называют бабниками (с оттенком зависти и уважения), а женщин — шлюхами (тоже с завистью, но без всякого уважения)? Вот, вот за что надо бороться феминисткам. Подумаешь, право голосовать. В нашей стране это не такое уж и преимущество, особенно в последнее время.

Да, в таком ключе я могла бы додуматься до высочайших мыслей, дописать диссертацию и, в конце концов, получить Нобелевскую премию мира, если бы меня, конечно, не пристрелила раньше какая-нибудь радикальная украинская феминистка.

Но меня, как всегда, спустило на землю начальство. Очередная скучная пресс-конференция на повестке дня — как и кому наше звездное дарование собирается отдать свой бесценный голос. И все те же скучные лица — серые, пыльные, примелькавшиеся. Ни намека на секс или просто симпатичный флирт.

Грозный признак: мерзкая погода и любимая работа начинают выводить из себя. Причины недовольства глубже, куда глубже — я точно знаю. Виртуальные друзья, резиновая еда, игрушечная любовь, дутые новости. В последнее время я чересчур увлеклась суррогатами.

А хочется живого, пряного, горячего, чтоб обжигало и валило с ног.

У лесбиянок, кстати, похожие лица.

Что-то общее в глазах.

В чертах.

В голосе.

И в смехе.






Водолей. Грядущие выходные сулят Вам новое необычное знакомство, которое может стать началом опасной, хотя и ни к чему не обязывающей связи.




* * *


Страшно хочется куда-нибудь отправить свою крышу, так далеко-далеко, чтобы потом было совершенно невозможно отыскать. Тем паче, что поводов много, и все уважительные: осень в разгаре, купила себе совершенно развратную юбку — в серую клеточку и с похабной вставкой из черного кружева, удачно постриглась, ну, а в довершение всего познакомилась с очаровательной сволочью мужского пола.

Нудная и не сулящая никаких приключений конференция обернулась чудесной игрой глазами, сладким замиранием в интимных частях тела и милой беседой на отвлеченные темы: Гумилев, Земфира, серебряный век, занудство госчиновников, то, се. Светский треп, отягощенный неожиданными взглядами в упор и отчетливым плотским подтекстом. Axa, и церемонный обмен телефонами, как же без этого.

Мой любимый размер: чуть за тридцать, слегка вьющиеся темные волосы, в меру плотно подкачан, но главное — глаза, глаза серо-зеленые, с блядинкой, с самой настоящей подлинной блядинкой, с примесью умеренного нахальства и желания. Цепкий взгляд, хитроватая полуулыбка. Весьма приятен в непринужденном общении и, думаю, не менее хорош в чуть более тесном непринужденном общении. А руки именно такие как надо, красивой формы, зовущие, многообещающие. Самая сексуальная и много говорящая часть мужского тела — ладони, кисти и руки до локтей.

Разумеется, все вышесказанное — сугубо личное мнение. Кое-кто предпочитает задницы, упругие и выдающиеся. Кто-то тащится от губ, чувственных и страстных. А кому-то по душе непосредственно красивый член. Впрочем, думается мне, у этого экземпляра с последним все в порядке — уж больно уверен в себе.

Думается мне, что в скором времени изыщу возможность эти детали проверить и уточнить. Но что порадовало сразу и безоговорочно — у него обувь правильная, эдакие донельзя стильные черные кеды. Он вообще пижон по натуре, с легчайшим оттенком пошлости, в меру простительной. Я ведь что если и не приемлю безоговорочно в мужской внешности, что настораживает меня сразу, так это жлобские ботинки, туфли и сандалии а ля рынок Троещинский. Плюс уродливые носки. Всегда пялюсь в первую очередь на ноги мужчине — многие смущаются, ха. Времени экономится много — с экземплярами в лыже-подобных штиблетах хорошей дружбы, семейной жизни, а тем более — секса вкусного — быть не может. На остальное даже и не смотрю — никакими достоинствами подобные изъяны не компенсируются.

У, у, и ненавижу, когда мужское народонаселение перенимает дурную привычку ходить по офису в одних носках или, того хуже, в резиновых тапочках. И дело даже не в запахах (слава рекламе дезодорирующих средств: в последние года полтора с этим стало лучше). Но, люди мои, как можно хотеть мужчину в синей рубашке, серых костюмных штанах и резиновых тапках, одетых прямо на черные носки? Сексапил, если он и был, растворяется бесследно при первых признаках тапочкомании.

И глаза… почему у большинства мужчин вокруг меня такие потухшие глаза?






Водолей. Следующая неделя обещает быть бурной. Сходить с ума можно, но помните про средства предохранения!




* * *


Главное — не влюбиться, не обольститься, не забыться. Хороших не бывает.

А этот и не играет в хорошего. Плохой, плохой, bad boy. Ну, так и я не солнышко.

Совместное кофепитие. Кофепитие с Кофеином. Его прозвище чертовски ему идет. Как и имя, в меру необычное, но без экзотичности. Збигнев. Польско-львовского происхождения московский плейбой, а впрочем, для людей этой породы происхождение не столь уж важно: они никому и никогда не принадлежат — ни городам, ни женщинам, ни странам.

Смущает меня пристальным взглядом в течение минут пяти. Сосредоточенно тяну горячую сладкую кофемолочную смесь — прекрасный повод не поднимать глаза. И — проклятье — чувствую, как плавлюсь, плавлюсь под этим взглядом. Краснеют щеки и загораются глаза. И ничегошеньки я с этим обстоятельством сделать не могу, насквозь он меня видит, насквозь — что прямо сейчас, лучше бы без неправильных слов, но неважно, может взять он меня за руку, сказать «Пойдем»… и пойду ведь. Но не берет, не ведет, не говорит ничего — просто смотрит, смущает, играет мною. Поганец: тела ему мало — он хочет души.

У него привычка, манера или игра такая — он очень близко разговаривает, то есть подходит близко, так, что тепло от тела чувствуется. А еще запах, мой любимый — Хьюго Босс. Не из новых, не из модных, но мужской, мужской. Уверена я, что химики, которые сварганили сей аромат, подмешали туда безбожно много афродизиаков — очень уж возбуждает.

Никогда не умела скрывать, что хочу кого-то.

Есть люди как колодцы — из них хочется пить, жадно, не раздумывая, они тянут к себе, и в них легко можно утонуть.

Пропадаю я. Тону.

Чую, влюблюсь.

Плохие у меня предчувствия. Тревожно.






Водолей. Ваше дело, конечно, но Минздрав предупреждает: влюбляться в плохих типов опасно для любого здоровья.




* * *


Три необходимых черточки для мужчины, желающего привлекать: красивые руки, упругая задница и, вне всяких сомнений, глаза с блядинкой, такой вот смесью вечной похоти, хулиганства и стремления хорошо провести время с милой умной девушкой, такой как я, например.

Эта сволочь не может не знать, как он действует на девушек и женщин, вне зависимости от возраста и семейного положения.

День сегодняшний прошел странно, я бы даже сказала, несуразно — он просто катал меня на машине, на своей пижонской «BMW».

— Ты красивая.

Молчу, улыбаюсь. Поправляю прядь волос (наконец-то мой безумный ежик, выстриженный в минуты душевных терзаний, отрос во что-то девичье).

— Поговори со мной.

Болтали, молчали, смотрели на небо и листья. Как назло, как всегда, назло, осень в этом году совсем одуренная — оранжевая, красная, желтая, сухая, ароматная и душистая. Все условия для того, чтобы страстно целоваться. И ничего не было, хотя я настроилась на бурный секс, одела свои любимые красные трусики и чулки под джинсы, и развратную кружевную майку. И ничего, ничего, ничего. Даже не поцеловал в щеку. Мило улыбнулся и сказал: «Пока».

Это нечестно, нечестно. Это ведь я так должна поступать — динамить, не отвечать на смс, соблазнительно улыбаться и многообещающе молчать.

Сегодня у меня не Земфира в плейере. Сегодня у меня Глюкоза — наивное, девичье, грустное — мое, доктор, мое! Я просто маленькая дурочка. Ну, не совсем маленькая — двух сантиметров не хватает до модельных 180.

Признаюсь честно: мой рост — 177 см. Но я всем говорю, что 178 — так лучше звучит. Для модели чуток маловато, а в повседневной жизни — именно то, что надо.

Только вот начиная с того времени, когда мне было 11 лет и я была самой высокой девочкой в классе, в меня всячески пытались поселить разнообразные комплексы. Вначале одноклассница, хорошенькая никакая девочка, обещавшая вырасти в хорошенькую никакую девушку, доверительно так сказала мне: «Ульян, а ты ведь такая высокая, ужас. Кто ж с тобой встречаться захочет? Я вот маленькая, меня мужчины любить будут».

11 лет — лучший возраст для зарождения чудного долгосрочного комплекса. Я задумалась. Дело было в начале 90-х, о моделях еще как-то в широкой советской публике не слышали. Высокий рост в народе считался недостатком.

Где-то в это же время я начала сутулиться.

Однако со временем я перестала стесняться своих внешних данных. Тем паче, что высокий рост стал достоинством. Ну а все, кто меньше меня… пусть себе дышат в пупок. С придыханьем.

* * *


Треплюсь с Алиной по электронной почте. Строжайше запрещено корпоративными правилами. Ха. Личная жизнь в рабочее время запрещается. Ха. Нарушители рискуют вылететь из мега-гранд-супер-офигительной корпорации в два… нет, в три счета. Ха.

— Уляно, він не дзвонить. Навіть смс-ку не кидає. Тварюка?

Алина переживает. Ее новый кавалер, не успев толком зарисоваться, куда-то испарился.

— Тварюка. Не переймайся, объявится… а вот у меня вообще что-то странное…

Излагаю ей условия задачи: смотрит с желанием, пишет вульгарные и возбуждающие смс-ки, однако при личной встрече никаких намеков не делает. Версию стеснительности отметаю сразу.

Предположения Алины: голубой, верный муж или импотент. Возможно, все вместе.

Не верю ни в одну из версий. Во-первых, он женат… кажется. Во-вторых, у него как минимум две любовницы и много-много маленьких глупых подружек. Я знаю — сплетницы доложили. В-третьих, от него пахнет чудным сексом. Мужчина, а? Тот самый типаж, который так любят девочки и которого так не любят мальчики.

Но почему, почему вторая неделя знакомства, смс-флирта и донельзя прозрачных намеков так никуда и не перерастает?

* * *


Между: осенью и зимой; небом и землей; снегом и травой; первым и вторым турами этих чертовых выборов; истерикой и депрессией; любовью и нелюбовью.

Наступило межсезонье для меня, межсезонье, междусезонье, сплошное недо-, пере-, непонятное, недолюбленное, недосказанное.

* * *


В предчувствии будущего дефицита времени сходила к зубному. Зубной врач, пожилой такой товарищ, дедушка даже, делая что-то с моим зубом, заметил следующее:

— Какие у тебя зубы острые, кошмар.

Я ничего не ответила, т. к. рот был открыт, а с широко открытым ртом, особенно когда там чужие пальцы, я не умею разговаривать.

Некоторое время спустя он задумчиво добавил:

— Бедный твой парень… Как же он терпит?

Не смогла ничего ему сказать. Но вроде бы никто пока не жаловался.




Диалог с дурой на работе.

— Ты не ешь мяса?

— Не ем.

— А знаешь, что говорят, что если не есть мяса, то пропадает желание секса?

— Ха. Не мой случай.

* * *


Ну что, дождалась. Милый смс посреди дня: что делаешь, чем живешь? Пишу: штурманю для родного издания (читай: добываю в скопище политических проституток крохи полезных и нужных сведений — чтоб хоть немного стало ясно, о чем и как писать). Ответ: я хочу тебя, штурман.

Пауза. Не нахожу ничего лучшего, чем спросить: прямо сейчас? Ответ: через три часа я лечу в командировку. А сейчас я хочу завалить тебя в постель, и до вечера…

Я развелась с реальностью. Наплевала на гордость, на то, что не положено, на достоинство, на аврал на работе, на все, на все, на все. Заткнула рот интуиции. Убила сомнения. Купила презервативы. Взяла такси. (Ха! В такое время в центре города нет пробок, и некогда подумать). Приехала к нему. Улыбнулась. Выпила полчашки коньяку.

И я развелась с реальностью.

* * *


До чего беспомощны и открыты, казалось бы, сильные мужчины в одно маленькое, короткое мгновенье, практически невидимое и совсем незаметное в вечности… даже не песчинка, скорее, пылиночка, крохотная пылиночка в этом селевом потоке жизни.

Плевать, плевать, плевать на предчувствия. К черту интуицию.

Планировала провести вечер с давним поклонником. Однако, у того что-то не сложилось. Плакал и клялся в любви и преданности. По телефону. Был интеллигентно послан в сад.

Збигнев нынче занятый. Во всяком случае, сказал так.

В результате прекрасно поужинала одна, в кофейне возле дома. Просто замечательно. Лучше не бывает.

Спокойно постреляла глазами в симпатичных молодых людей. Неспешно выпила кофе. Маленькие простые радости жизни.

Кого я обманываю? На душе тревожно. Смущает отсутствие стабильного и подлинного в повседневной жизни. Видимо, всему виной проклятые инстинкты — никуда не денешься, душа просит крепкого, надежного плеча. Хотя знаю отлично, что не мое, не мое.

Кто сказал, что легко идти по жизни — это просто? Наоборот, совсем наоборот, куда проще впадать в депрессию, все усложнять, говорить «Я так и знал», плакать по пустякам, обижаться на всех подряд, чувствовать себя глубоко несчастным, усложнять отношения с людьми и ненавидеть мир.

Только я так не хочу.

О крыше не вспоминаю, нет крыши у меня. Буду, как арабы в пустыне, жить без крыши. И смотреть на звезды.

А что поделаешь, если одна мысль о человеке возбуждает безумно?

* * *


Сидим и смотрим в потолок. Позади чудный вечер, впереди смурое утро. Утро, в котором не хочется просыпаться.

Курим.

— Збигнев.

Пауза. Его имя… его странное имя.

— Збигнев. Я, кажется, люблю тебя.

Никогда не умела сказать «Я люблю»: какой-то внутренний стопор, нежелание, страх, боязнь. А вот сорвалось. Зачем, зачем, зачем?

Молчит. Затягивается. Стряхивает пепел. Чему-то улыбается. Молчит. Трепет меня по голове.

Механично трепет. Без души.

Хороший способ — просто смолчать. Никогда не ошибешься. Тебя поймут правильно.

Сидим и смотрим в потолок. Курим.

А что тут скажешь?




Беседую с приятелем. Не другом — так, приятелем. 23 года, кипучий бездельник.

Обсуждаем его новую пассию — очаровательную девочку лет 17. Хорошенькая. И не дурочка.

Говорит, что решил с ней завязать. Мол, маленькая еще.

Спрашиваю: а кто не маленькая?

— Ну, лете 18 до 25.

— А позже?

— Позже уже старая.

Стало быть, в его системе координат я уже старая. Мда.




Здравствуй, мама. Плохие новости — герой погибнет в начале повести.

Птица под дождем: крылья есть, полет — не очень.

Это меня так обозвали-назвали-классифицировали. Когда-то, давным-давно, случайно и походя, однако не без точности.

Веселюсь, смеюсь, хохочу. Общаюсь, флиртую, заигрываю. Живу, живу, живу. Это публично.

Плачу, расстраиваюсь, обижаюсь.

Болею, ною, хнычу. Капризничаю, стервозничаю, подличаю. Это для себя.

И где же я настоящая? Где я?

Зацепил меня. Своим равнодушием, своим интересом, своей непонятностью. Классическая старая удочка, до обидного известная, до невозможного банальная. Ну как я, девочка из семьи, где книги покупались с каждой зарплаты и в доме не было цветного телевизора, но были все сочинения всех классиков, ну как я могла попасться на такое? Ведь писано-переписано толстыми, Чеховыми, Куприными, миллион миллионов раз. Дурацкая житейская история.

Себе самой намного тяжелее признаться в главном и невозможном: похоже, я влюбилась в совершенно неподходящего для этого человека.

Одно утешенье: я — вирус, я вживаюсь в память и жизнь встреченных мною людей; меня никто никогда не забывает; это мой талант, мой дар, мой крест, мое невольное жизненное кредо.

* * *


По сути, это просто ужасно, у-жас-но. То, как завишу я от настроений, причем, хорошо бы только от своих, так ведь еще и от чужих.

Погладят меня по спине, как кошку — замурлычу, приласкаюсь, подниму хвост трубой и пойду прочь (но не слишком далеко), якобы независимая, якобы гордая.

Пнут, а еще хуже, проигнорируют — прижму уши, сожмусь в комок, уйду в сумрак — не гордая, не независимая, очень даже сильная и слабая, умная и глупая девочка.

Сижу на работе. Смотрю в компьютер. В глазах сухие слезы. К 25 годам можно научиться плакать без слез.

Хочется ему позвонить. Спросить, как дела, как жизнь, как все.

Спросить: ты любишь меня, Збигнев?

Я даже знаю, что очень скоро я ему позвоню.

И знаю, что этого не стоит делать.

Ничего нового он не скажет.

А мне будет плохо и стыдно.

Сижу и борюсь с желанием сбросить ему смс-ку. И знаю же, что толку от этого не будет вообще, знаю, что, скорее всего, сброшу, и не хочу этого делать, и хочу это сделать. Истерично ем, истерично хожу по квартире — накручиваю себя. И ведь почти забыла о нем, запретила себе думать, а вот в выходные — беда. А ведь ясно до невозможности: не нужна я ему, не нужна.

И что же я испортила, хотелось бы знать? Где я допустила крошечную, но очень гадкую ошибку? Что я сделала не так?

* * *


Натыкаюсь на него совсем неожиданно — в подольской кафешке. Я выхожу, он заходит. Не один, с девушкой — маленькой, коротко стриженной, симпатичной. Жена, вижу сразу. И глаза у нее влюбленные. Впрочем, других — равнодушных — рядом с ним не бывает. Как я этого не понимала?

Я закутана в шарфик, так, чтобы спрятать в нем подбородок — там как раз утром некрасивый прыщик выскочил — и смотрю, смотрю, смотрю на него. А он… А он ловит мой взгляд, и никак не может отвести свой — искоса смотрит на меня, отворачивается и смотрит опять. И что-то говорит, говорит своей спутнице — какую-то ничего не значащую чушь. И смотрит на меня.

Еду домой на фуникулере. Подняться, пройти три улицы — и я дома. Улыбаюсь себе в витрине. Мне все-таки хорошо.

* * *


Странный, хоть и давно известный феномен человеческой психики: то, что не случилось, хоть и должно было, западает в память, душу, чувства куда больше, чем то, что имело место быть в этой реальности.

Ну знаете, бешеный флирт, не переросший в секс, недосказанная неприятному человеку гадость, не случившаяся с приятным человеком дружба. В самых запущенных случаях бывают фантомные воспоминания — о том, чего не было.

Вот и я сейчас вспоминаю, вспоминаю любовь свою невозможную, которой не было, я знаю уже.

Плохое настроение — это заразно, я давно это знала.

Вечер, долгий, растянутый вечер впереди, с чудной перспективой перерасти в ночь. У нас на двоих большая бутылка бехеровки, две дохлые мандаринки и куча житейских историй. Уж поверьте, двум милым симпатичным барышням, застрявшим между 20 и 30, всегда найдется о чем потрепаться: мужчины, туфли, парни, цены, мальчики.

В квартире разгром, в мозгах кавардак, в душе бедлам. Я, такая красивая, такая замечательная, чудесная и умная, чудная и забавная, я, почему я никак не могу уловить этот ритм, в котором мне нужно танцевать?

Напиваемся. Говорим. Вспоминаем.

Все замужние, все женатые, с детьми, внуками и любовницами. И одни мы с Алиной как непришейкобыле хвост. Или стать лесбиянками? Но не тянет ведь, пробовали: не то, не то, не то.

Под вечер выбрались на крышу старого дома. Я села на краю, взяла с собой бутылку красного вина, и пила вино прямо из горлышка, и смотрела вниз на людей, и мечтала, и немного слушала музыку.

Внутри меня пустота — пусто, пусто, глупо и противно. Хуже нет, когда на твоих глазах по капелькам уходит интерес к тебе из крайне не чужого тебе человека.

А даже если и из чужого — все равно неприятно. Бьет по самолюбию, по нервам, по настроению. Начинаешь хуже спать, а утром сложнее вставать. Глаза тухнут и блестят от слез.

Это все неверно.

А все же интересно. Если очень много думать о сексе с кем-то определенным, нравящимся тебе, то он ведь это почувствует?

Внутри меня пустота — пусто, пусто, глупо и противно. Как будто кусок выжрали.

Но это ничего, ничего. Переживу.

И буду такой же — красивой, умной, самоуверенной, самовлюбленной шлюхой.

Вечер следующего дня


В ушах кубинские мотивы: гитары, флейты, хриплые голоса развратных мулаток (и загорелых белых бездельников). Туда же робко пытается пробиться шум офиса, но я его не пускаю. Учусь слушать правильно.

В глазах экран монитора и темно-синее небо за окном.

В голове мысли о работе, о жизни, о заботах и о радостях. Но все легкие и светлые. Тяжелые отфильтровываются по мере поступления.

В душе — не скажу. Но попадают туда только после строгого фейс-контроля.

Поэтому в душе все хорошо.
		Que te parece cholita que te parece chola…



		I think, my baby loves me, she loves a half-way too…










Про зеленый зонтик








Ах, есть, наверно, люди, живущие в строго установленном порядке, по расписанию. И сюрпризы у них случаются в нужные им дни, и зонтик они с собой носят, а в особо запущенных случаях еще и зубную щетку. А для меня каждый новый день полон неожиданностей — то наскочит, как неуклюжий щенок, то прошелестит мимо, тихонечко царапнув по щеке, то вцепится зубами в горло… Никогда ничего неизвестно.

Угораздило родиться блондинкой — и цвет волос тут ни при чем, знаете ли. Я как-то непонятно уживаюсь с окружающим миром, да и мир очень странно на меня смотрит, с любопытством и опаской, то и дело подкидывая мне сюрпризы и непонятности. Мне вечно встречаются странные, нездешние люди, некоторые зачем-то залазят в мои сны, а с нужными людьми я постоянно разминаюсь. Я часто теряю ключи и голову, и со мной иногда заговаривают коты. И потом, у меня никогда нет с собой носового платка и зонтика, а еще я разучилась ездить в метро, потому что у меня есть машина. Но я не могу сказать, что я живу невпопад — просто вокруг меня слишком много событий и происшествий (в особенности происшествий), которые спешат случиться, и все они толкаются локтями, и от них много суеты и шума.

Зонтик я, правда, с недавних пор ношу — он ярко-зеленый, огромный, и в сильный ветер на нем вполне можно куда-нибудь улететь — знаете, удобно, особенно когда в городе пробки. С остальным пока что сложнее. Но я, наверно, расскажу, почему у меня появился зонтик.

Так вышло, что одним невнятным утром мне вдруг случилось двадцать семь лет, а вечером я почему-то сошла с ума. Неожиданно так я разругалась со своим любимым в пух и прах, разорвала его на кусочки, уничтожила его словами всякими, злыми, нехорошими. Он и сам был виноват, конечно: позволил себе рискованную шутку, обозвал меня как-то… в общем, не помню я точно, но обидел.

Ну хорошо, я признаюсь, он сказал, что черные кеды в комплекте с белой пышной юбкой — это чушь и дурной вкус, и обозвал меня чучелом. Редкостное хамство, не правда ли?

И я вдруг почувствовала себя такой неуверенной, такой бездарной, такой нелепой. И я, конечно, разозлилась, потому что кеды с белой юбкой — это красиво. И потому я набросилась на своего любимого, растоптала его, закидала обидными словами, добила презрительным фырканьем, а потом развернулась и убежала вниз по лестнице, чтобы не расплакаться вдруг, чтобы не испортить ничего.

Срочно требуется в таком случае с кем-нибудь поговорить. Или же чтобы тобой все восхищались. Срочно надо украсть чье-то сердце, поиграть им немножко, а потом, быть может, вернуть, хотя лучше бы оставить для коллекции. На самый крайний случай годится беседа по душам с подругами, но это — на самый крайний случай.

Поэтому я закуталась поплотнее в свое красное пальто, схватилась за зеленый зонтик и помчалась в близлежащую кофейню — для затравки, для настроения. Вечерело, машины ярко светили огнями, по улице бодро выцокивали ярко накрашенные женщины, и душа моя требовала фейерверка. Зеленый зонтик тянул меня к небу, в лужах отражался мой розовый шарф. Ночь меня ждала, ночь меня жаждала, и я готова была ей отдаться.

Но я все-таки, наверно, начну свой рассказ с утра, чтобы по порядку, чтобы не показаться сумасшедшей, ведь я же не сошла с ума — я просто немножко потеряла голову.

Утром я постаралась сделать вид, что вокруг Лондон. Ну или Париж, ну или Вена — не суть важно. У меня было острое гламурное голодание уже несколько дней — мне хотелось роскоши и красивой жизни, а серое межсезонье не располагало. И свежекупленные «Vogue» и «Bazaar» не спасали: наверно, бракованные были какие-то, фальшивые, а может, просто испортились.

И, надо признаться, я сделала все, что только могла. Я очень сильно накрасила глаза. Я замоталась в розовый шарф. Я надела беспроигрышную белую юбку и черные кеды.

Мало того, я выгребла из шкафа килограмм пятнадцать вещей — разлюбленных, состарившихся, в общем, хлама. Мохнатые свитера, старые штаны, выцветшие рубашки, страшненькие маечки — пять кульков с когда-то любимыми нарядами.

Таким поступкам было две причины. Да, две причины нашла я для себя. Во-первых, мне нужны были основания, чтобы скороговоркой выпалить взрывоопасное «мненечегонадеть» и купить себе новое платье, красивое и безумное, роковое платье. Во-вторых, мне вдруг исполнилось 27 лет, и показалось, что я начинаю (страшные слова такие, сложно их сказать) старе-ть. Стареть — это когда жизнь вытекает по каплям, и так медленно, что и не замечаешь, а потом вдруг становишься у зеркала, смотришь — а там совсем другое лицо, печальное, беспросветное.

Так-то я против концепции возраста, глупость этот ваш возраст, самовнушение. Все по-другому устроено. Человек (девушка, скажем) просто обновляется иногда, сбрасывает кожу ночью и утром просыпается свеженьким, новым, сияющим. Очень легко, рецепт простой, попробуйте: надо только отказаться от чего-то немножечко ценного, всего лишь выкинуть из жизни какого-то человека, выбросить любимую игрушку, сжечь кусочек себя — и готово. Только вот со временем все сложнее и сложнее так делать, лень, да и страшно. Дом, любимые люди, обязательства, дети опять же — вся эта неподъемная дребедень гнет, заливает в форму, замораживает навсегда. Тогда да, тогда конечно, человек стареет и дурнеет, становится похожим на свою фотографию в паспорте: вечно пришибленные глаза, никакой улыбки, или улыбка фальшивая, что хуже.

А потому я сегодня выгребла из шкафа килограмм пятнадцать вещей, разлюбленных, старых, в общем, хлама. И я знала, что по закону сохранения энергии в ответ должно произойти что-то необычное, случиться нечто странное, новое, свежее. И потому я сегодня сбежала с работы — ушла бродить по магазинам. И зачем-то купила ярко-зеленый зонтик-трость. Я не ношу зонтики, а в этот влюбилась — уж больно он ярко смотрелся с красным пальто, и так ухватисто лег в руку, и так славно улыбался всем вокруг. И как по заказу, пошел легкий дождь, и я раскрыла зонтик, и мне было уютно под ним.

А потом я завернула в свежеоткрытый бутик «X. М.», что в Пассаже. У нас из Пассажа собрались делать Рю де ля Пе, улицу шикарных магазинов, как в Париже. Вы не знали, наверно? Там будут дорогие магазины вперемешку с крохотными кафешками, а больше ничего там не будет. Впрочем, аптеку в самом углу, я думаю, оставят. Такие вот грандиозные планы, а пока что там один бутик с большими дверями темного стекла, и даже нет еще вывески приличной, с золоченными буквами, как любят у нас в Киеве.

И я открыла дверь темного стекла и зашла в бутик. Карман мне жгли деньги, подаренные на день рождения, их срочно требовалось потратить как можно глупее и безалабернее — такое было желание. Но в руках у меня был кулек с предательской надписью «Mango» (я купила там за пять минут до того две блузки). С таким кульком глупо заходить в бутик с вещами Chloe и Yves Saint Laurent, и я это поняла по глазам продавщиц: глаза у них потускнели сразу. А я прошлась по магазину, небрежно провела рукой по юбке-тюльпану из тафты, вздохнула так разочарованно и обратилась к продавщицам: мол, скажите, это у вас вся коллекция? А они даже растерялись как-то и виновато ответили: нет, вся подъедет позже, недели через две. «Недели через две?» — мне даже дух захватило от возмущения, так решила я сыграть. «Ой, но Вы заходите», — торопливо говорили моей спине продавщицы. «Да, конечно», — мимоходом ответила я им, нарочито мимоходом, с легчайшим таким пренебрежением.

Я шла и смеялась, почти без обиды. Поначалу я даже думала обидеться, а потом решила, что, может, эти дурочки и не виноваты. Я просто устала очень — так устала, так устала, что даже эротические сны перестали ко мне приходить. И в глазах моих сейчас нет солнца.

Оставшийся день прошел нелепо и мгновенно, как взмах ресниц, и было мне отчего-то грустно. Чтобы вылечить нервы и реанимировать самолюбие, пришлось выдумать старый рецепт. Решено было мною, единолично и без обсуждений, провести грядущую ночь в стиле мартини — вы видели рекламу, надеюсь? Ну там, где успешная леди в купальнике, привязанная галстуками к стулу, и мачо средней небритости, дразнящий ее недоступным бокалом. А в следующем кадре силы меняются, и уже девушка смотрит свысока на мачо, неэстетично распластанного под ее каблуком на ковре. Лужа крови почему-то осталась за кадром.

Наверно, поэтому я и поругалась со своим любимым — он со своей ехидной приземленностью никак не вписывался в концепцию вечера. А потому я придумала повод, чтобы поссориться, и растоптала его, закидала обидными словами, добила презрительным фырканьем и убежала на улицу, чтобы начать вечер в стиле мартини или еще чего-то алкогольного, что попадется.

И вечер начался, начался неплохо — в разлюбимой кофейне я наткнулась на горячее джазовое трио: пианино, контрабас, ударные, три мультяшных персонажа. И так вот обидно было — на диктофон не запишешь, фотоаппарата не было, да и не помогло бы. Их бы срисовать в мультфильм, но я не умею. Пометалась. А потом просто пришлось слушать, запивая коньяком.

Они потихоньку наигрывали жизнь, и получалось так славно, что я даже отбила ладоши. А потом к ним присоединилась юная девушка, еврейка с темными волосами и чернокожим голосом. Она шептала весь вечер микрофону всякие непристойности, и зал замер, подслушивая их интимную беседу. А потом она пила кофе у стойки бара, и с ней заигрывали очень взрослые мужчины, что сидели рядом.

И мне так понравилось, что я даже почти не вспоминала про друга своего, тем более что рядом сидели весьма интересные мужчины, и смотрели на меня, и я стреляла в них глазами, потягивая коньяк и купаясь в их взглядах. Глупые, глупые — если бы я только хотела, я бы легко вырвала ваши сердца, забрала бы у вас навсегда, чтобы играть ими небрежно, чтобы прибить на стенку дома, чтобы смеяться по ночам, глядя на то, как они счастливо пульсируют кровью. Глупые мужчины, глупые.

Но я не стала воровать чужие сердца в эту ночь, я просто примерилась, просто прицелилась, просто подумала: «А что, если бы». Не в счет, не в счет.

Я потом шла по ночной улице и распевала «Аморе мио», пока еще тихо. А машину я оставила ночевать на старой каменистой улице, совсем в неположенном месте, но с видом на город, втиснув ее между двумя здоровенными джипами — чтобы не скучала. И я была такой красивой (вы знаете, когда настроение такое, что весь мир твой, потому что внутренняя свобода распирает). Я почти о тебе не думала, да.

Я шла и заглядывала в окна первых этажей, подсматривала за чужой жизнью, крутила в руках зеленый зонтик. А затем я, уже немного пьяная, зачем-то очутилась в диско-клубе, том, что в самом центре города. Там девушки в белых мини и с пьяными глазами, там взрослые улыбчивые мужчины, там оглушающая музыка и термоядерные коктейли — мой формат в ту ночь.

Клуб не обманул — на развалистых кожаных диванах похотливо и расчетливо мурлыкали юные красавицы, в туалете, не скрываясь особо, они вдыхали белый порошок, и воздух искрился эротикой, сиюминутной и немного дешевой, с блесточками. Я села у стойки бара, пила мартини и соблазняла всех в радиусе досягаемости: смущала взглядами, улыбалась странно, играла браслетом — мне ли не знать, что нужно делать? Пила мартини, танцевала, не думая ни о чем, и примеривалась к чужим сердцам. Впрочем, в этом заведении сердца не воровали.

Очень мне хотелось ему позвонить, но я вспомнила, что обиделась на него, и закопала эту мысль, придушила ее, спрятала далеко-далеко и присыпала пылью. И даже не посылала ему смс-ки, потому что боялась, что потеряются по дороге. Зависнут где-то в пространстве, утонут в канаве. Слова мои, гневные и горячие, пропадут бесследно.

А потом вдруг я наткнулась на мерзкую, с моей точки зрения, картину: мой любимый сидел за одним столиком со своей недавней подружкой, черноволосой и смазливой. И они беседовали, и даже пили мартини, и он улыбался, сволочь, улыбался, и смотрел на нее неотрывно взглядом ласковым, ласкающим, вместо того, чтобы грустить обо мне и раскаиваться в своих злобных словах. Скотина, а?

Я даже, было, думала ее убить зеленым зонтиком, а может, лучше его убить, а может, их обоих заколоть зонтиком, но передумала почти сразу, потому что глупо, и было бы слишком много крови, и пришлось бы отмывать зонтик в туалете. Он даже увидел меня, кажется, и, вроде бы, имел наглость помахать мне, но я не стала отвечать, развернулась и (выбежала, сдерживая слезы (зачеркнуто)) гордо вышла.

Выскочив из клуба, я свернула на незнакомую боковую улицу, а потом остановилась, потому что меня заинтересовал рисунок на стенке подворотни.

Ну ладно, скажу честно, я задержалась в подворотне, потому что мне все-таки требовалось немного поплакать, а мне не хотелось это делать на улице. И по дороге мне как раз попалась подходящая подворотня — с проемами внутри, так что можно было стать вглубь, устроиться уютно и тихо лить слезы, минуту или пять, или полчаса — смотря как требуется. И я там стала, приготовилась рыдать, и даже глаза у меня уже защипало, как вдруг в подворотню, гулко стуча каблуками, вбежала странная женщина.

То есть, на первый взгляд, ничего в ней такого странного и не было. Костюм с юбкой до середины колена, черные туфли, налакированная прическа, 35 лет за плечами — крысобелка вульгарная. Такими заполонен любой офис или учреждение. Только под глазами у нее были синяки, тушь была размазана, и выражение лица у нее не соответствовало — слишком уж было… одухотворенным? Да-да, именно одухотворенным, каким-то радостным, ждущим, а вместе с тем, ее походка выдавала, что она боится почему-то и очень не хочет, чтобы ее увидели. И еще, еще в руках она сжимала зеленый зонтик, почти такой же, как у меня, большой и зеленый, но чуть другой формы и оттенка, и вот это неполное совпадение, странное и непостижимое, заставило меня молчать и не выдавать себя.

Она воровато оглянулась по сторонам, достала мобильный телефон, ткнула в клавиши полноватым пальцем и аккуратно положила его на асфальт. Из телефона медленно, поначалу неуверенно полилась мелодия, что-то из Латинской Америки или же Испании, откуда-то оттуда, в общем. Печальная немного, но красивая. Женщина, постояв еще полминутки с закрытыми глазами, вдруг начала двигаться, резко пришагивая в сторону. И я, ошеломленная, поняла: она танцевала танго, держа в руках зонтик как партнера. Довольно-таки умело, вдохновенно, красиво, хоть и жалко немного, потому что она сутулилась и была пожухшей, как забытый смертью цветок. И я замерла, конечно, потому как боялась спугнуть ее, да и вообще, получалось некрасиво, потому что сразу возникал вопрос: почему я не показалась раньше, да и вообще, что я здесь делаю?

Она танцевала, наверно, не очень и долго, но для меня эти минуты растянулись на много миллионов лет, и ничего я не могла понять. Она кружилась, делала изящные па, прижимала к плоской груди зеленый зонтик, и слезы лились по ее лицу, и она улыбалась кому-то, так хорошо улыбалась, радостно.

А потом, когда мелодия затихла, она некоторое время еще стояла, замерев, сжав зонтик в объятьях. А потом она встряхнулась как-то зябко, вернулась в этот мир, быстро подняла мобильник и поспешно пошла куда-то, почти побежала, собственно. И я, конечно же, я зашагала за ней, потому что у нее был почти такой же зеленый зонтик, как у меня, и она была счастлива. И я еще успела подумать, что хорошо, что на мне кеды, и они не стучат, и меня не заметят.

Только мне не пришлось далеко бежать, потому что она остановилась у первой же лужи и, не оглядываясь, не смотря по сторонам, нырнула вглубь и исчезла целиком, только зонтик остался.

Нет, не подумайте, я, конечно, была пьяна, но не настолько. Я протрезвела уже тогда, когда увидела своего любимого с какой-то неприятной барышней, так что я не была пьяной, не была.

И вот прямо на моих глазах она нырнула целиком в лужу, и только зонтик зеленый остался, и плавал на поверхности, одинокий такой.

Можно было бы сказать, что мне показалось, почудилось, привиделось, но ведь на поверхности лужи плавал зеленый зонтик, почти такой же, как мой, только немного другого оттенка и шелковый?

А потом и зонтик закружило, закрутило и втянуло в воду, целиком всосало в лужу. И я, ошарашенная невообразимой этой картиной, отшатнулась к стене и вдруг провалилась куда-то в странное помещение, потому что за моей спиной вдруг оказалась дверь, и она открылась, когда я к ней прислонилась. Провалилась и упала на спину от неожиданности, а меня окружили какие-то странные бледные люди, и один из них помог мне подняться. (У него были очень холодные руки, холодные-холодные). И он улыбнулся, прижал меня к себе и закружил.

И я угодила прямиком на бал, на очень странный бал. Мне повезло, скажу я вам, потому что туда так просто не попасть. Почти невозможно туда попасть, вот что я вам скажу, очень уж много условий: мелодия латиноамериканская между тремя ночи и полчетвертого утра, зеленый зонтик в руках, чуть-чуть алкоголя в венах. И то — недостаточно даже всех этих совпадений. Требуется еще, чтобы дух заблудился на некоторое время в пустоте, в пролете между пространством и временем — такое, знаете ли, чувство отрешенности, что в разных культурах кличут нирваной, дхармой и мокшей.

Людей там было немного — не слишком многолюдный бал, только для своих. И все друг друга знали в лицо, и не в лицо могли узнать друг друга, потому что знались много-много лет. И я, я, конечно, произвела фурор среди них, в своей белой пышной юбке и в черных кедах, и в розовом шарфике, но и они мне понравились очень.

В каминах там металось синее пламя, сухо пахло кардамоном, и в окнах была темнота. И как ни странно, совсем не ощущалось, что эти люди неживые, странно так, ведь они наверняка были неживые. Они танцевали танго, они танцевали менуэт, они танцевали вальс — давно умершие танцы. Они курили потухшие сигареты. Они смеялись сухим шелестящим смехом над позабытыми шутками. У них были вчерашние глаза, у них были ледяные руки, и их одежда выцвела от времени. Но мне понравились эти люди.

И там все увешено было зеркалами, старинными, в золоченных рамах, и тени отражались в них, но как-то странно, я даже боялась всматриваться. И дверей там отчего-то не было, хотя, наверно, я не заметила — ведь как-то же я попала в тот зал? От всего там пахло кардамоном — от красного вина в бутылках темного стекла, от женщин с высокими пышными прическами, от мертвых теней по углам. И я, наверно, вся пропахла кардамоном, ведь я полночи прожила на балу, а ночь там длится очень долго.

И зачем-то я раскрыла им свою душу, всю, полностью, до самого дна, и даже как-то зябко стало. Я сидела, сжавшись в углу, и мне было так хорошо, а вокруг кружились тени, они хотели, чтобы я осталась с ними, они дарили мне свои холодные синюшные сердца, но я отказалась, потому что у меня еще много дел, и я не готова была танцевать всю ночь напролет. И я поднялась и вежливо так сказала, что, знаете, мне пора.

И тогда один из них, самый красивый, тот, с кем я танцевала полночи, улыбнулся так странно и прошелестел мне на ухо такие щекотные слова:

— Ты, если захочешь ко мне, если почувствуешь, что жизнь утекает по каплям, просто возьми в руки зеленый зонтик, выйди на балкон в три часа ночи, раскрой его, прыгни и лети ко мне. Я буду ждать.

Я кивнула в ответ, он обнял меня крепко и поцеловал, и я вдруг поняла, что никакого бала нет — я сижу на холодной земле, прислонившись к дуплистому мертвому дереву, вокруг ночь, и рядом плещет река, и в моих объятьях грустный зеленый зонтик. Из сумки торчит бутылка темного стекла, наполовину пустая, и от пальцев еле-еле пахнет кардамоном. Я в белой юбке и розовом шарфике, в обнимку с зеленым зонтом, на черной земле, и вокруг черная ночь — странный кадр, не правда ли?

А потом я долго стояла на мосту и потерянно смотрела вниз, на темную воду. По реке плыли зеленые зонтики, изумрудные, цвета травы, яркие, красивые, большие и маленькие — сотни зонтиков. И никто, никто, кроме меня, этого не видел, потому что время было между тремя и полчетвертого, самое странное время, что только может быть, не утро и не ночь.

Зонтики плыли вниз по реке, и мой дернулся легонько, как будто хотел поспешить вслед за ними. И я даже прислонила его к перилам моста, но он остался на месте, словно передумал уплывать. «Он не хочет никуда без меня», — подумала я вдруг чужую мысль и почему-то обрадовалась.

Мой дорогой, мой любимый, ты думал, наверно, что я тебе изменила? Дорогой мой, любимый и родной, ты меня не так понял.

Я просто больше не боюсь. Хватит бояться. Я больше не боюсь.




На улице светало, и я заглядывала в глаза просыпающемуся солнцу и спрашивала его: что то будет дальше? Утро наступало, неумолимо и внезапно, и почему-то совсем не хотелось спать. Я брела по каменистой улице, стучала по камням зонтиком, смотрела, как замерзают лужи. Я трогала языком распухшие губы и иногда делала большие глотки из темно-зеленой бутылки счастья. В ней было просто красное вино, но мне сказали, что в ней счастье, и я поверила.

А потом я как-то вдруг поняла, что больше счастья не нужно, хватит уже. И оставила бутылку на тротуаре — может, кому пригодится. И ощутила, что дико голодна, и пошагала потихоньку к той улице, где я оставила машину — там можно было перекусить.

В семь утра я вышла из «Макдоналдса», где гламурно позавтракала уцененным фишмаком, запив его вчерашним чаем. Я с шиком куталась в свое красное пальто от холодного весеннего ветра. (Сука-весна! Сука! Нельзя быть такой холодной. Такая холодная. Такая холодная. Никого не любит). Я помахивала ярко-зеленым зонтиком. Я ломала кедами корочку льда. Утро было правильным.

Беспокоило только одно — огромный замок-блокиратор отвратительно-желтого цвета на колесе моей машинки («Она несла цветы желтого цвета. Нехороший цвет»). Вдуматься только: огромный желтый замок на колесе моей крохотной белой машинки, у кого рука поднялась, а?

И я достала из багажника бензопилу, так кстати украденную два дня назад в магазине уцененной домашней техники. Отложила в сторонку зеленый зонтик. Закатала рукава пальто. Завела пилу. И я разрезала замок, к черту срезала его, напрочь. Три минуты удовольствия — и замка как не бывало. Остатки я сложила в багажник, чтобы закопать потом в укромном месте или же вывесить дома, на стенке трофеев, рядом с дипломом из аспирантуры и коллекцией украденных сердец.

Я улыбнулась себе, в глазах моих теперь светилось солнце, и на небе отчетливо рождалась юная радуга. Я чувствовала себя героиней глупого американского фильма, и не хватало только счастливой развязки, хэппи-энда. Я положила зеленый зонтик на переднее сиденье, завела машину и стала ждать.

Зачирикал телефон. Пришла смс-ка. До боли знакомый номер, до молекулы знакомый, не забуду и через тысячу миллионов лет. На экране мигали строки «Ya tak tebya lublu. Tolko zabyl, za chto». Боится меня потерять.

He бойся. Я тебя тоже люблю, хоть и не знаю, зачем. Пора возвращаться домой.

((Зачеркнуто): У меня ведь остался зеленый зонтик)




Таня-Тани








Стрелять из автомата по живой цели — возможны непредсказуемые события

    

(Сонник — толкованье снов)






И она была уже умершей, а ее бусы, тридцать три каменных белых шарика, хранили ее тепло и как будто не собирались остывать, хотя на улице было промозгло, и шел мелкий дождь, и земля была такая холодная!

Да, она точно была уже мертвой, хотя ее бусы почему-то все еще хранили ее тепло, но они лежали прямо на земле, а земля была такая холодная. И я подняла их поскорее, чтобы не остыли, и надела на себя — мне казалось, что если из них уйдет тепло, то последняя капелька ее на земле растворится бесследно. А я бы этого не перенесла, я бы за ней ушла сразу. Только не в небытие, небытие не нужно было мне, нет — я искала бы ее по всем галактикам, по всем реальностям, по всем космосам. Я бы нашла ее, мою любимую, потому что без нее мне ничего не было нужно: ни жизни, ни смерти, ни вечности.

От тела ее по воде все еще шли круги, я смотрела вниз и чувствовала, что ее больше нет в том мире, где жила я и где мы любили друг друга. А вокруг все было таким невозможно обычным, таким тривиальным, таким повседневным, что сердце заходилось в тоске.

Я ее поцеловала напоследок крепко, когда она перестала дышать, зарылась лицом в ее русые волосы, а потом столкнула вниз, такую легонькую, такую неживую. Она нырнула небрежно и сразу ушла под воду, насовсем, навсегда, навечно.

Я бы ушла за ней тотчас же, но, господа, я хочу, чтобы вы о ней узнали. И потом, мне ведь надо еще кое с кем поквитаться.




— Таааня! Таааня! Тебя ведь Таня зовут?

— Ттаня, — с трудом вспоминаю я.

— Ну так проснись.




Послушно просыпаюсь. Смотрю вокруг пьяным взглядом — советская больница, стены крашенные, шторы из коричневой ткани, я сейчас задохнусь. Трогаю шею — бусы на ней, никуда не исчезли. Покойно улыбаюсь — она здесь, она со мной, она никуда не ушла.




— Таааня! Таааня! Тебя ведь Таня зовут? — зовет меня белый халат.

— Ттаня, — с трудом вспоминаю я.

— Ну так проснись, — жестко говорит он.

Я проснулась, чтобы почти сразу же заснуть. Я была очень слаба тогда — мне сделали две операции подряд: какое-то роковое стечение обстоятельств, и я чуть, было, даже не умерла, но откачали хирурги. Руки мои были исколоты — мне давали много морфия, чтобы не было боли — и я постоянно жила в полусне, не зная даже толком, то ли небыль, то ли быль вокруг.

Потом прошли дни, я стала сильнее, и даже гуляла по коридорам больницы и чувствовала себя страшно одинокой: никого у меня не было на то время, никого. И быль с небылью путались у меня в голове, и я никогда не знала наверняка — звонил мой телефон или это мне почудилось.

А потом я стояла у окна и смотрела на серую улицу и страшное низкое здание реанимации.

— Тебя ведь Таня зовут? — спросила она меня, и я вздрогнула от неожиданности.

— Ттаня, — сказала я с запинкой, что странно, ведь я не заикаюсь. Повернулась и увидела: худенькая, ростом чуть пониже меня, с серыми глазами, русые волосы спутались. Руки забинтованы, в глазах живут чертенята — в правом один, в левом двое.

— А я Тани, — весело ответила она. Взяла меня за палец, улыбнулась и сказала:

— Просыпайся.




И я проснулась — а ведь до этого двадцать с лишним лет спала.

Я проснулась и увидела ее. Я не была готова к ней, она была удивительная, и я не успела понять, как полюбила ее.

А она потом сказала, что ровным счетом ничего странного в этом не было, что мы с ней любили друг друга давным-давно, когда еще не были знакомы, и она рада, что мы наконец-то встретились, потому что она давно этого ждала. И я ей поверила, конечно, хотя иногда и переспрашивала: «Ты же не сон, правда?» А она улыбалась и никогда не отвечала.

И мы целовались с ней в коридорах по ночам. Она назначала мне свидания, так странно, так таинственно — я просто находила в кармане клочок бумаги, а на нем только две цифры: первая — час ночи, вторая — этаж. Я приходила, украдкой выбравшись из палаты; она встречала меня, улыбаясь загадочно, брала за руку и вела за собой — один раз на крышу, один раз на длинный заброшенный балкон.

И так вот и случилось, что из больницы мы ушли с ней вдвоем, держась за руки. Ну, не совсем так: ее выписали раньше, у нее всего лишь были порезаны вены, поэтому долго ее не собирались держать. Я почему-то очень боялась, что она мне приснилась и что она меня не встретит, но она была внизу: стояла, прислонившись спиной к своей машине, курила, смотрела на меня и улыбалась.

И потом было счастье. Короткое такое, такое короткое, такое горьковатое. Она переехала ко мне жить, мы с ней как-то и не обсуждали — просто она спросила, когда я села в машину: «Ты где живешь?» Я ответила. Она привезла меня, зашла со мной и осталась, сначала на час, потом до утра, а потом и навсегда. У нее была сумка дорогих вещей и страшно тяжелый потертый рюкзак от Gucci, больше ничего.

Мы с ней странно жили, наверно, но мне было все равно.

Я не знала, чем она зарабатывает на жизнь, я не знала, где она пропадает целыми днями, я не знала, сколько ей лет и настоящее ли у нее имя — мне было все равно.

Так странно, но я почти ничего не помню из того времени. Не помню, что мы ели на завтрак, не помню, что делала днем, не помню даже, сколько дней прошло. Наверно, я работала, наверно, мы ложились спать. Наверно. Все так смутно, так мимолетно, так размыто. Всех воспоминаний на маленький ломтик, на горку крошек: я крашу ногти на ногах вишневым лаком, она крутит в руках ножик, нижняя губа закушена, а с улицы доносится дождь.

Хотя нет, вот еще: одним вечером в соседнем доме, в квартире напротив, летали тарелки, и кричали люди. А мы с ней сидели, обнявшись, на подоконнике, и смеялись. Она нетерпеливо вырывала у меня бинокль, приникала к нему, жадно всматриваясь в подробности — любопытна была до странного. А я гладила ее по спине и воровато целовала в шею.

Мы даже ходили в кино с ней и держались в зале за руку, и смеялись над соседями, и целовались, чтобы эпатировать публику.

Ей часто снились кошмары, и она боялась спать одна, и поэтому всегда залазила под мое одеяло и тесно прижималась ко мне, и я боялась пошевелиться, чтобы ее не разбудить.

А иногда я просыпалась. Оттого, что она сидела на подоконнике, курила и смотрела на меня молча, всегда молча.

Ей очень много звонили, но она никогда не брала трубку.

Она умела метать ножи и знала, как стрелять из автомата.

В одну ночь она не пришла. Я до рассвета сидела на кухне и пила коньяк. А в шесть утра на мое окно приземлились инопланетяне. В шесть утра их летающая тарелка с гулким жужжанием плюхнулась на карниз. Из нее выгрузилось три зеленоватых гуманоида — они распевали песенку про трынь-траву.

Я метнула в них бутылкой из-под коньяка, но они увернулись, мерзко захихикали и заплясали что-то вроде сиртаки. А бутылка улетела вниз и разбилась с грохотом о капот поставленного под окнами автомобиля. Взвыла сигнализация, в дверь позвонили, и гуманоиды исчезли.

Я не стала открывать, потому что у нее были ключи, а никто другой мне не был нужен.

И вот тогда я поняла, что без нее ничего не значу в этом мире — она мой ключ к этому миру, я живу из-за нее. Потому что без нее никак.

Нет, ну конечно, можно. Каждый день бутылка коньяка — и можно жить, пока не разорвется сердце. А иначе ведь как? Как жить без нее, без своей половинки? Как?

Она не появилась до самого вечера, и я решила выйти на улицу, потому что надо же было хоть что-нибудь делать. И я села на скамейку у троллейбусной остановки, потому что так я могла видеть окна своей квартиры и кусочек двери в подъезд, и я бы не пропустила ее, если бы она вернулась домой.

Тани — это она, Таня — это я.

Вечерело, зажигались звезды, машины мчались домой. Мимо проходили ночь и припозднившиеся люди. А ее все не было.

Я досидела на скамейке до трех ночи, прихлебывая коньяк, а потом вернулась домой и как-то неожиданно рухнула спать. А утром я нашла на столе записку, обрывок бумаги — «мост, 3». Значит, на мосту, в три часа ночи. На каком мосту — понятно, на ее любимом мосту: заброшенный мост между правым и левым берегом города; она могла на нем стоять часами, глядя вниз. Я боюсь высоты, я не понимала ее, у меня кружилась голова. А она ведь еще любила гулять по перилам, балансируя на грани: вот-вот соскочит — то ли в бездну, то ли на настил. Дразнила меня: «Ну что же ты, ну подойди, подойди».

А еще она учила меня правильно резать вены, а я ее — заправлять ногу за голову.






Мне бы заснуть, чтоб не потерять ее. Сейчас, сейчас, тотчас же — иначе она улетит, бесследно исчезнет, и смех ее растает в звездной пыли. Закрываю глаза и всеми силами теряю сознание, теряюсь из сознания — оно мне не нужно сейчас. Ищу ее, ее скуластое лицо, ее серые в крапинку глаза, ее запах.

Но я не засыпаю — не сейчас, не здесь. Такой роскоши я себе не позволю.





На мосту в три часа ночи было холодно, дул ветер, и ни души не было, только она сидела, привалившись к перилам. И я побежала к ней, не понимая, почему стискивает сердце, почему немеет внутри.

— Я ухожу, — сказала она мне, приподнявшись навстречу. Из ее груди торчал нож, текла, пульсируя, кровь, и я даже не понимаю, как она сумела прожить так долго.

— Я ухожу, только не плачь.

Она легко, как лист осенний, опустилась на землю и умерла. Я ее поцеловала напоследок крепко, когда она перестала дышать, зарылась лицом в ее русые волосы, а потом столкнула вниз, такую легонькую, такую неживую. Она нырнула небрежно и сразу ушла под воду, насовсем, навсегда, навечно.

И только ее белые бусы, тридцать три каменных белых шарика, остались на мосту — видно, сорвались с шеи, зацепившись за решетку. И они были теплыми — так странно — хотя лежали на холодном бетоне. Я их подняла поскорее, пока не остыли, и надела на шею, потому что так, мне казалось, капелька ее жизни осталась на этой земле.

Я верю, я знаю, что я ее найду — мне только надо проснуться в другую жизнь. Это так просто, так просто: стоит лишь захотеть, стоит лишь шагнуть к краю, стоит лишь полететь. Но мне еще нельзя за ней, мне нужно здесь закончить все дела, ведь нельзя же уходить так вот сразу.

Я так и не знаю, почему они ее убили.

Я даже не знаю, чем она занималась, вот что. Из всех вещей у нее был рюкзак, нож она с собой таскала постоянно.

У нее была очень странная жизнь, и кто угодно мог бы ее убить.

Визгливо зазвенел мой телефон. ЕЕ НОМЕР.

Я взяла трубку. А оттуда шелестом, тихим шелестом ее голос:

— Таня. Таня, проснись. Таня, проснись, пожалуйста. Они идут. Убей их.




И я проснулась, и сразу поняла, что нужно делать.

Внизу, к набережной, подъехала большая глянцевая машина, а в ней — несколько мужчин в полосатых костюмах, с короткими стрижками, в штиблетах с острыми носами, с остановившимися глазами.

Я открыла ее рюкзак и, радостно усмехнувшись, достала из него автомат. Закурила и, сморщившись, почти сразу же бросила сигарету — я ведь не курю. Передернула затвор, сломав ноготь. И очень быстро расстреляла стоявшую внизу машину.

«Ничего сложного», — говорила она мне когда-то давно-давно. «Просто нажимаешь спуск и плавно ведешь, плавно и медленно, чтобы больше была кучность. Только не думай, что им больно. Им не больно».

Я задумчиво водила автоматом по машине. Из нее даже кто-то пытался выскочить. И взмахивал так нелепо руками. Но он не успел далеко убежать, споткнулся и как-то неловко, боком, завалился. «Им не больно», — думала я. Сухой стрекот автомата убаюкивал, и мне впервые за все это время захотелось улыбнуться.




Я стою у моста, я смотрю на воду. До нее так далеко, что даже страшно дышать; она шумит там, у опор, бурлит и возмущается. Мне нужно туда вниз, тогда я догоню ее. Мне совсем не страшно.

Я сейчас полечу.




— Тааааня! Таааня! Проснись.




Сокира











Дискінезія








— Так, я знаю достеменно, що доктор Он Лайнів — дитячий офтальмолог і що його кабінет міститься на п'ятому поверсі цього будинку. Я була в нього вже тричі, за попереднім записом. Як немає дитячих лікарів? Як онкодиспансер? Для сетерів? Ірландських… А можна, я тоді просто піднімуся на п'ятий поверх? Ні, у мене немає зі собою сірників. Ножів теж. О Боже, та що це таке, врешті-решт?! Де це чувано, щоб в онкодиспансерах для ірландських сетерів перетрушували жіночі торбинки?! Заберіть свої руки, панянко! — чого мені вартувало стриматися, аби не вирвати торбинку з усім моїм косметичним начинням від тієї фарбованої гарпії! Тьху! Потвора зизоока!

Я вибігла на п'ятий поверх будинку, який ще донедавна вважали поліклінікою на вулиці Полупанова — і справді, табличка окуліста з дверей кабінету доктора Лайніва зникла. Натомість підлога почекальні була свіжорозкреслена пунктирами для вольєрів. Втім, у кутку ще стояло старе відро з написом «Очні помиї», яке приберуть, напевно, завтра. Або замалюють напис новим — «Онкопомиї». Але мене це не здивувало. Мене давно нічого не дивує. Відколи відкрито, що нетілесне цілком у змозі лікувати ескулапи, відколи вік визначають тим, на скільки років виглядає твоє тіло. Відколи зрозуміла, що світ має нас на увазі, має нас у підсвідомості, має нас. Відколи осягнула, що кожне прокидання зі сну — то маленька смерть. Тому мої сни аналізує лікар до очей (бо ж бачу їх очима). А позаяк виглядаю на школярку, лікар мій — дитячий окуліст. Все просто, без ускладнень, без зайвої бюрократії. Світ самоствердився у своїй і в нашій зовнішності.

Я підійшла до дверей, за якими відбулися останні три сеанси, ритуально опустилася навколішки і зашепотіла у хвилясту щілину під клямкою. Мене слухав той, до кого це стосувалося.




Минулого разу я розповідала про свою пригоду в темній кімнаті, під пильним наглядом доктора Лайніва. Він нап'яв своє дзеркальне кружальце і невідривно стежив, аби кожне моє слово було правдою. Не знаю, які там механізми застосовують ці лікарі новітньої школи «Око-Сон», але я мала говоритиоднимсловомбеззупино-кінепереводячидуху, а він усе-все бачив у моєму оці.

Я набирала повні легені повітря і висмалювала весь опис спазму, що міг пояснити таке катастрофічне погіршення зору.

— Самотність — то погано, лікарю? Я боюся, що то зле, бо мені добре.

— Самотність — то ніяк. Ти нікому не віддаєш, але і не отримуєш. Це нуль. Ти живеш на нулі. Але цей нуль може бути не лише зачарованим нерозривним колом, а й довершеним, ідеальним колом. Колом — діамантом, колом — сонячним диском, колом — німбом Христа, колом — оком Крішни.






А потім доктор рівним розміреним кеглем дріботів:

«Вихідні умови. Пляж, ще холодний Дніпро. Вологий пісок. Спиною до неба. Ноги — на ширині плечей. На зап'ястках — бутафорський бинт.

Ескалація. Червона жилка (ртуті) пробігає на Схід до поділки 37,9. З гарячої, як запалена пахва, води повільно, повільно, повільно виходить слон.

Рефлексія. Божественні тварини. Божественно повільні. Божественно великі. Нетутешні. Боги. Спочатку було слово (перекреслено, виправлено: був слон).

Кульмінація. Насадження на бивень. Думки про еротичне збудження — недоречні, зайві.

Ар'єр-консеквенція.

— Мені потрібно змінити стать.

— Так, у нас є така послуга, але записуватися треба заздалегідь, за вісім місяців.

— Ви не зрозуміли. Мені потрібно стати Богом. Імплантуйте мені бивні.

Лікування. Дієта № 1-5-7 за Сьюзан Веґа».




* * *


Починалися перші дні з Сонькою. Відрізок кільканадцяти мільйонів секунд. Часу, який не існує. Як і Бог. Втім, хто ще сьогодні вірить у те, що Бог не існує? Темні, неосвічені невдахи.

Ми познайомилися під час вступних іспитів до Інституту шляхетних дівиць. Відразу з'ясувалося, що цікавимося подібним безглуздям і що божевілля у нас — однієї групи. Тоді ж таки й вирішили разом винаймати помешкання. Першого навчального дня, після пар, ми вдвох купили шпалери з добірного, крупнозернистого наждаку, обклеїли ними наше житло, і зажили у ньому душа в душу, чи то пак, ніздря в ніздрю.




Щоранку ми хапали канапки з дьогтем, що їх приготувала Сонька на нас двох, і підстрибом гнали до нашого жовтуватого, як дзьоб папуги, корпусу — закусувати гранітними породами наук. На заняттях вона багато малювала, поки я писала конспекти; потім вона писала конспекти, а я писала записки; потім ми разом розвивали теорію про несправжність фізики на прикладах непоєднання зарядів плюса і мінуса душ, тіл, запахів, бажань. В авдиторіях завжди було тихо, як під подушкою, тільки студентки шаруділи легенько, виділяючи кров'ю з пальця, немов маркером, текст, схилившись над своїми колінами. Я завмирала у тій тиші і писала Соньці закодовані послання приблизно такого змісту:






вітер здирає скальп

крізь пальці втікають спагеті

хочу на тебе дмухати

кульбабами





Сонька зазвичай моментально ілюструвала подію здирання скальпу чи здмухування кульбаб на попадані в безодню макарони. Вона була однією із спагетинок — пряма, суха і жовтувата.

Інколи вона відписувала:






крізь пальці втікає кохане волосся

ти шукаєш серце, а знаходиш сухофрукти

рушниця заряджена гнилими грушками





Я не вміла малювати засушене серце і гнилі консерванти, тому просто ставила смайлик, розуміючи, що в Соньки новий коханець. Вона пошепки усміхалася, і мені робилося добре, аж лоскотно в горлі. I'm fond of you, Sonьko.




А потім ми бігли до якоїсь совкової їдаленьки і хрумали щось на обід, обмінюючись одночасними телепатично-однаковими спостереженнями. Наприклад, газон нам стійко і відверто нагадував лобок тижневої занедбаності.

Прийшовши домів, я її роззувала, а в черевики встромляла по розлогій гілці бузку. Або соняшники. Але Сонька не любила соняшників: вони їй нагадували, що родом вона з Херсона. Сонька — херсонька.

Вечорами вона любила сильно терти очі. Мене завжди смішило, коли вона розтирала їх майже до крові. Тоді її повіки ставали тонкими, як калька для викрійок, і м'якими, як пелюстки тріліумів. Утім, ці квіти не цвіли того травня, коли ми познайомилися — до їхніх пелюсток треба було чекати ще добрих років одинадцять.

А ночами зі шпарин вилазили потворні гаудеси і кусали нас за п'яти, за лікті, за ключиці. Інколи боляче засмоктували вуха. Я цього не бачила: мабуть, міцно спала після вечірнього коктейлю з матіоли і букової стружки. А от Сонька дуже мучилася, і щоразу потім розповідала тріснутим голосом, тим лякаючи мене до відчуття перших ознак сечовиділення.

— Коли різні голоси — це ще нічого, навіть весело буває, — казала Сонька, сівши на ліжку й обхопивши руками коліна. — Але коли тільки суцільний свист — це нестерпно… Нестерпно! — і вона зривалася на зойки.

Вона також мала проблеми з зором, і теж була пацієнткою доктора Лайніва. Власне, так і з'ясувалося, що є людина, якій ми обидві беззастережно довіряємо і яка через це може стати поміж нами — таке інколи трапляється з дівчатами…




Доктор Лайнів усім незмінно пропонував дієту «Номер сто п'ятдесят сім» — універсальну і мультиефективну. Згідно з нею, гаудесів можна було позбутися за такого щоденного раціону: зелені лимони плюс зелені кавуни, а на десерт — посмоктати клямку з латуні (бажано трохи вкритої цвіллю, щоб була зеленкувата). Таких приписів Соньці було важко дотримуватися, позаяк її робочий день ущільнювався й ущільнювався, як синтетична тканина. Кілька днів на тиждень вона підробляла у фізкабінеті — допомагала під час обстежень, тримала зонд пацієнтам у роті для викачування жовчі, закупорювала пробірки, накладала ультразвукові пов'язки, кріпила електродну акупунктуру. Я ніколи не запитувала, чи їй подобалася та робота, але з огляду на натхнення провадити наше життя в динамічному руслі, можна припустити, що робота була для неї корисною. Принаймні, робота навчила її систематизувати все довкола:






Є роти — відкриті рани.

Великі губи з впалими зубами.

Є роти — лопати. Є танки, є граблі.

Є роти — закручені крани.





Щось схоже на це випалювала вона своїм відкрученим краном просто з порога, і її слова-наліпки чіплялися мені до щік чи литок, застрягали в дірках карієсу. Я не любила її голосу, коли вона говорила, але любила, коли вона співала. А надто їй це вдавалося під акомпанемент улюблених колекційних записів: CD-I — «Reg-gae-т», CD-2 — «100-гін», CD-3 — «Ska-в-чання» (усі права, звісно, беззастережні).

А ще я любила проспівувати Соньку сама. Коли вона заходила на подвір'я, повертаючись з роботи, я зависала на капронових шворках на балконі і видавала:

— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!




Ми спілкувалися безперервно, і були нерозлучними повсякчас. Навіть коли котроїсь із нас не було вдома, інша неодмінно підтримувала комунікацію через записки. Цей механізм був добре відпрацьований: записки не можна було залишати на видному місці — їх треба було шукати па всіх кімнатах, горщиках і закапелках. Зазвичай це забирало близько години, але приємні відчуття загострювалися, коли послання нарешті знаходилося. Проте інтрига тривала. Далі записку треба було розшифрувати. Ми з Сонькою послуговувалися спеціальним методом, який називали «з'єгиптинізованим письмом». Це метод уникнення голосних. Бо й справді: яка з них користь? Вони складаються тільки в регіт, ska-вчання і 100-гін. А всі ці вияви ми вже мали в записах. Отже, verba volant, scripta manent[1 - Слова зникають, написане залишається (лат.).] виглядало як vrbvlnt scrptmnnt.

Зміст — у його традиційному розумінні — був зовсім не обов'язковим елементом листування. Одного разу я написала: «Бжн пмдр, пглн нвт гнл», маючи на думці: «Обожнюю помідори, поглинаю навіть гнилі».

Граючись мовою, ми любили замінювати усі голосні літери в слові на «і». Так, нам здавалося, слово звучало патріотичніше. Сонька запропонувала замінювати усі голосні на м'який знак, звук якого теж винайшов минулого року професор з її кафедри у нашому Інституті шляхетних дівиць. Я трохи знала того професора, бо в нього мені довелося писати невеличку наукову розвідку про вік і будову тіла Адама та Єви. Гарний чоловік, йому можна вірити.




Коли ж розваги вичерпувалися, ми запрошували коханців і перетворювалися на склодувів. Інколи я опинялася поза грою, бо мої легені виявлялися не досить сильними, щоб змагатися. Я тішилася старою корисною звичкою — завжди мати при собі швейцарський ніж. Тоді я відкорковувала пляшку, а в коркові залишалася одна ледь помітна дірочка — як у вені після улюблених ін'єкцій. Я відкорковувала, ще і ще — аж поки набридало вводити ін'єкції в голівку пляшки. Тоді я вкладалася у кутку на м'яке крісло, і груди розлягалися собі довільними пляцками. Байдуже — це коли їх не надимаєш, не підкреслюєш лінію пиптиків для досконалої траєкторії. Втрачаючи регуляторну функцію двох ґудзиків (праворуч — тиснути, ліворуч — смоктати), вони собі втомлено стирчать, як антени тамагочі, найновішої японської моделі. Мої пиптики — мої антени. До речі, Сонька собі вставила модні імпланти очних яблук на кінчики грудей. Я також не гребувала модними тенденціями, і розмістила імпланти молочних залоз на плечах — у тому місці, де моя прабаба пришивала поролонові підплечики.

Не знаю, чи саме це стало причиною, але невдовзі я захворіла. Моя лімфа начебто зіпсувалася, і мені був потрібен донор жовчі. Але про все це я ще не знала, сидячи в кутку й спостерігаючи за Сонькою в розпалі розваг.




В еротичних ігрищах Сонька понад усе любила екстравагантну пенетрацію. Для неї кохатися означало встромляти цвяхи у вуха або розігнуту канцелярську скріпку — в отвір соска чи просто під шкіру. Будь-чим вона проникала в коханця, доводячи його до знемоги. Я навіть не знала, кому з них заздрити в моменти нестерпного екстазу.

А коли коханець засинав, вона відрізала його нігті. Потім ми їх збирали у мішечки, зшиті з клаптиків сечових міхурів студентів міжнародного економічного університету, які провалили сесію. Такі мішечки того літа стали неодмінним сувеніром усіх туристів чи просто прогресивних інтелектуалів, і кожний пристойний митець на Андріївському мав набір з них — чотирьох кольорів.

Ми брали нігті зі собою кожного разу, коли ліньки було готувати вдома. В «Пузатій хаті» або у «Швидко» ними можна було присмачити пластмасового коржика або каучукову кулешу. (Як відомо, вважають за моветон до білкових страв з жовтої раси додавати чоловічі нігті. Можна жіночі акрилові, нарощені тільки раз, південніше від Чорнобиля, і тільки цноткам, але кожна з нас мала правило — не зваблювати незайманок).




Десь у той час я захопилася альтернативними методами очищення лімфи. Як я вже згадувала, однією з провідних авторитеток у цій галузі (як і у всіх інших) вважали Сюзан Веґа. Вона пропонувала вживати тільки те, що належить білій расі, і тільки те, що виховане на традиційній основі. Від неї я також дізналася, що поклавши у конверт повзучу рибку, зловлену в коморі на підлозі і зв'язану у брам-шкотовий вузлик білою нейлоновою ниткою, можна бути певним, що лист неодмінно знайде адресата, навіть не маючи на конверті усіх належних реквізитів. Так я шукала свого донора. Але жодний метод не допомагав.

І я зважилася на останнє — вирішила спробувати волосяну дієту. Усі зелені лимони, кавуни й латунні клямки, нігті, цвяхи й скріпки я замінила волоссям. Я їла його руками, насипала в тарілку, кип'ятила, намотувала на виделку і просто смоктала з пляшки. Я їла чорняве, біляве і рудувате, сиве, підмальоване і натуральне волосся різної довжини, з лупою і не сполоскане після кондиціонерів, підживлене бета-каротином і з посіченими кінцями, хвилясте і пряме, м'яке і дротянисте. Згодом я почала розрізняти на смак вік власників волосся, їхні прибутки і навіть подробиці особистого життя. Я й сама стала схожою на волосину.




Але час невблаганно втікав. Крізь пальці. Крізь пальці втікали вода, пісок, бульбашки, усі мої помилки, хімічні реакції і моя лімфа — усе це витікало з мене. Вона сочилася з несподіваних тріщинок на ліктях чи на хребті. Я щоразу заклеювала її скотчем з коров'ячого язика, але все одно почувалася, як підтоплена яхта. На щастя, про це ніхто не знав. Ніхто, крім доктора Он Лайніва. Йому я розповідала про те, як волосини в'ються вздовж мене, про те, що я втратила відчуття межі між нутрощами і зовнішністю. Йому я розповідала, що коїлося з Сонькою…

* * *


Коли до Соньки почали приходити улюблені кавалери на вечірки і залишатися зі мною або супроводжувати мене у моїх справах, я розуміла, що робила зле, бо спекулювала своєю природною перевагою — ногами (у Соньки їх не те що не було — вони здавалися майже непомітними). Зазвичай вона зовсім не заперечувала проти спільного користування чим завгодно. Але з тим, що її кавалерів більше приваблювала я, вона змиритися не хотіла. І бідне дівчисько боролося, як могло. Підпільно боролося зі мною, але позаяк то було безперспективне від самого початку і зовсім не залежало від засобів, Сонька вела боротьбу зі собою. Ці бої інколи виливалися у шедеври, якими ми завішували кімнати, а інколи — в її зашкалену активність. Вона кидалася вивчати усі підряд мови, доступні мені, писати кільканадцять щоденників з художніми аплікаціями і ненароком залишати їх у полі зору своїх друзів обох статей, грати на кільканадцяти інструментах одночасно і застосовувати увесь арсенал бабусиних рецептів покращання зовнішності — від масок з яйця та огірка проти вугрів вульґаріс до приміряння на розмір більших ліфчиків.

Однак треба віддати їй належне: тоді Соньці й справді вдалося організувати багато цікавих заходів, проте кожного разу, коли справа доходила до презентації, у неї раптово вселявся дідько скромності, який силоміць опускав її очі на перший поверх і стишував голос до непристойної позначки 0,1. Усе, що вона говорила, ставало штучним і незначним. Не дивно, що на такому фоні повигулькували нові зірки місцевого масштабу — кілька поетес, кілька новелісток, інтелектуа-лок, бардок і жменька графоманок-німф (не плутати з німфоманками). Усі — шляхетні дівиці, усі гідні свого звання, але за свій успіх вони мали дякувати Соньці і… мені.

Куди й поділася наша ідилія, наші гілки бузку в черевиках, наші зачаровані письмена в мильничках, мишоловках і цукерницях. Раніше ми жили так, що могли щомиті зібрати увесь мотлох і викинути його з дому через вікно. А з мотлохом — і себе: таким повним був кожний момент, вивершеним і досконалим. Було, та загуло. А може, воно таким було тільки для мене? Сонька струмувала попри стіни, цівочкою мертвої крові вислизала з дому, цідила стишеним голосом і навіть забула про свої CD і гаудесів.

Я ж, своєю чергою, визнаю: не робила нічого, щоб завадити подіям розвиватися в тому небезпечному руслі.




І от якось вона відчула, що вичерпалася у боротьбі зі мною. У боротьбі, яку вигадала вона сама. І вирішила бити відвертістю. Саме того дня, коли я отримала у подарунок нові бразильські босоніжки з зав'язками зі щурячих хвостиків, вона вручила мені конверта з листом, у якому літери були виведені дбайливим старослов'янським шрифтом. Жодних тобі захованих цидулок, жодної єгиптинізації…






«Я тобі заздрю. Я тобі заздрю і ненавиджу тебе. Ненавиджу, і нічого не можу вдіяти. Я погана. Бо цього не можна робити, не можна заздрити. Це не ввічливо, кажуть. Але хіба ж я винна, що ти якогось біса взялася на мою голову? Хіба ж я винна, що в тебе є всі й у тобі є все? Я не така, як ти! Я не можу бути такою, як ти! Бо тобі все вдається. І я тобі заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Бо ти запинаєш свій плащ на всі ґудзики аж під горло і не ходиш на підборах. Бо тобі дарують квіти без целофану, і таксі відвозить тебе задурно на день народження. Бо твоїм іменем названо ательє весільних суконь. І, врешті-решт, тому, що всі ці Сашки-Андрії-Володі-Олеги-Ігорки-Тараси кидаються наввипередки до твоєї цигарки, навіть коли твоя запальничка сама спалахує перед їхніми очима. Я тобі заздрю — і крапка!

Я не вмію так жити, як ти. Я не можу. Я — не ти. Ти — не я. Ми не раби. Раби не ми. Чуже зілля. Одна сім'я. В ній мої брати, яких ти звела з розуму. Причинні сестри. Замучені батьки. Замордовані домашні гієни. Скалічені акваріумні рибки. Недозваблені екваторіальні гвінейці. Безбороді безприбуткові брунейці. Розхристані безборонні (бо вже з добре тисячоліття несущі) каппадокійці. Уся велика родина людства».





Чи варто казати, що я була вкрай спантеличена? Я уявляла, як Сонька потайки чаклує, аби кожний поцілунок, що я отримувала від котрогось із залицяльників, перетворювався на струп, гнійник, комедон, бородавку чи рубець. Мені ввижалося, що вона знаходить мою кнопку Off, і щосили тисне на неї, і тисне, і тисне… їй раптом дуже закортіло звільнитися від мене. Від гніту. Але я своїми бразильськими босоніжками твердо стояла на землі, і жодний ані Alt, ані Ctrl не в змозі були мене зрушити.




…Оговтавшись, я перегнала в голові цілу плівку подій. Мені не вдавалося позбутися враження, що Сонька написала мені любовного листа.

Я пригадала зошит у лінійку, який у 9-му класі списала фразою «Я Вас люблю». Його я заповнила за одну ніч. Ще й перетворила писання мало не на тортури — виводила слова старим пером на дерев'яному держаку. Якби чорнило впало на папір, зошит довелося б переписувати весь від початку — моя любов не терпіла недосконалостей.

Я згадала цю пам'ятку ідеальної відданості й усміхнулася. Полізла в шухляди по старі зошити, поклала поруч, щоб порівняти. Ну… почерк не дуже схожий. Але зміст! Однаковісінький!

* * *


За кілька місяців я дізналася, що вона багато курить, носить кольорові шалики і має свій маленький ляльковий театр, з яким їздить містечками й селами. Мені закортіло чкурнути до котрогось із сіл, де могла виступати її трупа найближчим часом, кинутися обіймати їх усіх, а її стиснути найдужче, як однокласник Ростик колись стискав двері дівчачої роздягальні на уроках фізкультури і зривав їх із завіс. Але крихітка Сонька погрозила мені пальчиком і сказала:

— Ні, вибач, wer kannst,[2 - Неправильна німецька. Має бути: wer weiss — хто знає. Втім, словник стверджує, що правильний фразеологізм мав би виглядати навіть так: Das weiss der Himmel. На жаль, Сонька не встигала вивчати мови з такими тонкощами.] якою ти є тепер. Я от — змінилася. І теж тепер маю запальничку — і вона заклацала червоненькою трубочкою, схожою на мініатюрну бензоколонку.

— Задля такої запальнички можна почати курити! — захоплено випалила я. — Але ж тю, я вже сто років, як покинула!

Я почала переконувати її, натякаючи, що ніхто тепер не шикуватиметься в чергу до моєї одноногої подруги в роті, але вчасно схаменулася, бо навколо чомусь виявилися пасажири тролейбусу № 13, що прямував до вулиці Полупанова, а не в село.

Сонька зникла, мені паморочилася голова.

Я отримала цілу літрову реторту жовчі від невідомого благодійника якраз того дня, коли мене вже вантажила «швидка». Ані волосяна дієта, ані премудра Сюзан Веґа не змогли запобігти процесам втрати лімфи, і я просто на очах збивалася з рівноваги. Соньці я відразу вирішила нічого не казати, сподіваючись на останню, пояснювальну, записку, залишену в холодильнику. Вона була дуже вирозумілою в наш світлий період. А пізніше… А пізніше усе втратило сенс.




Доктор Он Лайнів мені розповів, хто був донором жовчі для мене. Він склав докупи роздерті клапті спантеличення і загадки. Дискінезія,[3 - Дискінезію жовчного міхура вважають психосоматичним захворюванням, що спричинене психотравмувальними ситуаціями, глибинними міжособистісними конфліктами, нераціональним харчуванням, великими інтервалами між прийманням їжі, харчовими алергіями, споживанням продуктів, які викликають подразнення слизових оболонок травної системи. Зменшується надходження жовчі у кишківник, вона застоюється у жовчному міхурі. Хворі на дискінезію відчувають біль у правому боці, можуть мати пригнічений настрій, проблеми зі сном і апетитом, відчувати емоційну і фізичну слабкість, втому, страх.] як пояснив лікар, часто виникає від негативних емоцій. Ускладнюється виділення жовчі у кишківник, вона застоюється в міхурі, і щоб не утворилося каміння, її викачують за допомогою проковтнутого хробака-зонда.

Я не знаю, на якому етапі своєї інструментальної терапії Лайнів дав Соньці можливість усе осягнути й зважитися на донорство, не знаю, чи взагалі вона це робила свідомо. Мені важко уявити, що він їй розповідав, аби викликати ненависть до мене і блокувати її жовч (він сказав, що це його професійна таємниця). Але для мене вмить усе прояснилося — і її спалахи ненависті, і її скорчена постать в останні місяці, і нещирість її листа, і вдавана кулінарна недбалість, і додаткові години роботи в лабораторії. Мені закортіло зависнути на капронових шворках і гукнути на ціле місто — так, щоб вона мене конче почула:

— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!




Пані Груня











Ртуть





У вас ніколи не виникало враження, що вам особливо не щастить? Ви їдете рейсовим автобусом, ваш сусід на сидінні длубається у вусі, а потім розглядає пальця. І вам неприємно не від самого факту длубання, а від того, що ви це випадково помітили. Ви йдете повз пивну діжку, чоловік у синіх рейтузах характерним рухом відтягує двома пальцями вміст трусів і чухається. Чомусь ви звертаєте на це увагу.

Очевидно, серед дітей на подвір'ї ви не могли зняти штанці й показати всім свого пісюна. Ви не розуміли, як можна їсти з підлоги холодні макарони в дитячому садочку, а в юному віці вам було соромно за прострочені книжки з міської бібліотеки. Я вас вітаю: ви — інтелігент.

З такими людьми у мене своя валюта — металевий номерок, в обмін на який я отримую пальта, плащі та парасолі. Мені часто говорять, ніби я схожа на колишню балерину. Інтелігенти щиро вірять, що балерини пенсійного віку осідають у гардеробі. Я повертаю шию так, щоб ямка між ключицями виглядала особливо зворушливо, і на цей комплімент багатозначно посміхаюся.

Яка я вам, блядь, балерина? У мене пластиковий протез замість правої ноги.

Вчора моя подруга приходила зі своїм кавалером на благодійний концерт. Чоловік не вів її під лікоть, як заведено. Під рукою мужчина ніс картонну коробку. Я бачила в очах Люсі надію. Коробка — символ лібідо. Там є щось таке, що ми згодні бажати вже тепер, авансом.

Кавалер поважно поклав коробку на підлогу. Потім розшнурував свої вуличні черевики. Люся стояла, як жирафа у вогні, і мовчки дивилася на його тонкі маслаки, що випиналися з-під штанів, і на шкарпетки. Кавалер дістав з коробки накладне волосся, лаковані штиблети і «метелика», взувся, причепурився і передав коробку мені на зберігання. Я видала йому металевий квиток до раю. А Люсі — до пекла. Дарма вони не взяли бінокля: там дуже цікаво.




Колись я ставила чарку з бабиними щелепами проти сонця і довго роздивлялася, як вони там бовтаються, а потім завмирають. Такий прозорий бурштин з рожевими тілами всередині. Коли щелепи витягнути з води, вони пахнуть солодкаво і незвично. З усієї родини тільки мені випадала честь підносити щелепи бабі. Вона тулила їх до рота, прицмокуючи кінчиком язика, а потім притримувала їх губами. Тому здавалося, що баба постійно говорить зі стуленим писком «и-у-и», «и-у-и».

Бували рідкісні хвилини щастя, коли в діда випадало скляне око. Тоді я мчала з ним у жмені, лягала в траву й піднімала око над собою — виходило, ніби на небі є Бог.

Якось око закотилося між дошки. Я цілий день просиділа на підлозі, намагаючись дістати око алюмінієвою ложкою. Але воно вислизало, як квашений помідор у банці. За це дід угрів мене по спині костуром, і відтоді я не згинаюся. Багато хто переконаний, що це в мені говорить пиха. Багато хто вважає, що я балерина. Я ж дізналася, що частини тіла можуть мандрувати світом. Ми — ртуть, ми — рідкий метал, ми отруюємо всім життя і при тому пекельно красиві.

Ви, до речі, читаєте зараз ці рядки і навіть не помічаєте, що їх написано англійською. Просто ви настільки досконало її знаєте, що ваш мозок миттєво перекладає текст українською. Якщо не вірите — дайте почитати цей текст, наприклад, росіянину. Він напевно відчує якийсь ментальний дискомфорт. І недарма. Багато росіян скаржаться на недостатній рівень знань англійської мови.

Так, я навчалася у спецшколі. Дві заплетені коси, денний розклад на внутрішніх дверях шафки, подушка трикутником на краю ліжка. Слово «дисципліна» і тепер прочитується на моєму підборідді. Чоловіки думають, що там у мене чарівна ямка. Насправді то відбиток великого пальця директриси.

На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника «вам єщьо рожать!», що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне. Іноземна мова давала уявлення, що таке безконечність:

— вікно — вікно — стіл — стіл — пішохід — хи-хи-хи, пішохід — заборона — хе-хе-хе, заборона

— Вийти геть з класу! Я тобі похихикаю! Зараз кров'ю вмиєшся!

І вони вмивалися кров'ю.

За дванадцять років багато хто зламався. Інколи я зустрічаю їх на вулиці, вони говорять самі зі собою різними голосами. Шкода, що вони не дійшли до пристойного рівня граматики. Говорили б повними реченнями.




Але вас, напевно, цікавить, де моя нога. Я думаю, в Індії. Я не могла втекти зі школи разом з приятелькою. Тому ми розпиляли мою ногу бензопилою «Дружба» (дівчата в такому віці люблять символізм), і я віддала свою кінцівку подрузі. Вона обіцяла носити її всюди зі собою, де б не була. Тепер я певна, що на світі не залишилося місця, де ще не ступала моя нога. Я вірю, що це так. Школа виховала в нас сильний характер. І ми як ртуть — абсолютно повноцінні і прекрасні в кожній своїй окремій краплині.




Бить может








«Зоїчко, буду не раніше ніж о восьмій — у нас тут з пацієнткою проблема, починайте без мене», — сказала в телефон Тамара Петрівна, затуляючи серпневий пейзаж своїм переповненим бюстгальтером індивідуального пошиву. В шафі на решту Тамари Петрівни чекав новий креп-жоржетовий костюм у маки, куплений спеціально до ювілею Зоїчки, а під столом дивилися носиками в один бік красиві лаковані босоніжки, прошиті золотою ниткою. Щоденний запах фурациліну, гірчичників і клізмової гуми — традиційних ліків зразкового будинку для старих — міцно вчепився у тканину робочого халата головлікарки, ба навіть у вміст її сумочки. Тому Тамара Петрівна щедро обливалася з пляшечки парфумами «Кармен», а в дні прийому партійних делегацій — «Бить может». Це давало жінці змогу відчувати себе неоднозначною і час до часу кокетувати. В кінці коридору гомоніли стардомівські санітарки, їхні голоси ковзали по мокрому червоному леноліуму і вилітали геть крізь пожежну решітку. Усі п'ять поверхів закладу були насичені випарами перлової каші, хлорки та яблучного компоту. Однак перше, що торкалося тебе з порогу, було тепло закутаних у байкові халати тіл, які совгалися возиками, пішки, на двох чи на одній нозі уздовж блакитних стін.

Ховали бабу Галю, яка потяглася серед ночі за судном і впала з ліжка. В її віці тіло кришиться легко, як тиньк зі стелі. Вирішили впоратися, як завжди, своїми силами. Бо ж мешканці будинку самі вирощували картоплю, кукурудзу, помідори, у них був невеличкий свинарник і кілька корів. Попри те, з естетикою ніяких проблем не було: трояндові клумби уздовж високого дротяного паркану, мальви. Усміхнені обличчя даунів, що грілися на лавочках, були схожі на соняхи — дивилися на тебе з цікавістю, повертаючи голівки за твоїм рухом. Дядько з коробкою шахів нагадував букове дерево, у якого замість гілляк стирчать руки і милиці. Лише церебральники додавали загальному пейзажу чогось глибоко осіннього своїми заломленими ліктями та рисками болю на чолі.

Труну мали виготовити своїми силами. Дурник Петя і його друг Василь мали добру практику теслярства, проживши в будинку більше ніж двадцять років. Щоправда, в Тамари Петрівни місяць тому одружилася донька, тому багато чого з будматеріалів пішло на шалаші, лави і таке інше. Отож вирішили знайти щось підходяще з деревини й хутко поховати бабу за стардомівською нивою, біля дамби. Малюсіньку бабу Галю поклали у велетенський ящик з-під помідорів, занесли на край поля, опустили в яму і засипали колгоспною землею. Тамара Петрівна дочекалася хлопців, переконалася, що все гаразд, напнула газову хустинку на лаковані кренделі і гайнула на ювілей до Зоїчки.

Наступного дня до будинку завітала обласна комісія. А де тут у вас славетна баба Галя, довгожителька і трудівниця, яку би ми хотіли нагородити почесним орденом, запиталася комісія. Наша баба Галя якраз померла смертю заслуженої колгоспниці, в повазі товаришів і з відповідними вшануваннями, запевнила Тамара Петрівна. Сонячні дауни на лавочках ствердно закивали голівками, виказуючи свою довічну повагу до баби Галі. А тим часом Петя і Василь хвацько махали лопатами й наближали бабу Галю до другого пришестя. Якщо стати на пагорбі, то можна було побачити, як дві фігурки кошлатих дурників біжать через поле з ящиком у руках, у якому торохтить баба Галя. Її переклали до труни і поховали прямо на подвір'ї закладу як найповажнішу мешканку будинку, серед майорану та чорнобривців.

Член комісії, котрий якраз вийшов оглянути могилу, нахилився поправити стрічку від облмедсоцпросвіти, буркнув собі під ніс: «Тю. І що це так смердить?» Розгублена Тамара Петрівна про всяк випадок відповіла: «Бить может!»

«Не может бить», — замислено проказав член комісії, дивлячись на білі роки народження і смерті баби Галі на чорному фоні стрічки.

* * *


Мій знайомий професор Коник був дуже самотньою людиною. Прикро визнавати, що твої дитячі спогади ніхто не хоче слухати всоте й у твоєму картатому пальті живе старість, як би ти не пшикався з пульверизатора. Тому пан професор подумав-подумав, та й вирішив завести собі живу істотку. У нього на підвіконні поселилася муха Маруся, яка щиро полюбила професорський борщик зі сметаною і свіжі столичні сосиски. Професор Коник щовечора сідав біля вікна, дивився на захід сонця разом з Марусею, милувався, як у її крильцях виграють блакиттю й сріблом хмари, слухав її жіноче дзижчання. Пан Коник навіть заліпив щілини на підвіконні пластиліном, а між рами понапихав кульки вати, щоб разом пережити зиму в теплі. Часом Маруся сідала на носа Конику і пильно дивилася в його подвійні професорські лінзи. Дід був розчулений такою увагою і, попри нестерпні лоскоти, муху не зганяв.

Він не знав, що муха Маруся в ті моменти просто розглядала в окулярах своє зелене черевце. А коли одного вечора старий Коник помер, муха розпусно залізла йому до носа, потім зробила кілька мертвих петель над тілом старого і полетіла геть. Бо ж у нашій країні жінки живуть довше, ніж чоловіки, хай навіть і на кілька днів.

Колекція Дона Педро


У провінційному жидівському містечку жив старий фотограф, який називав себе «Дон Педро, іспанський літун». Він припадав на праву ногу, на животі носив німецьку камеру «Belca Werk», а густі брови фарбував сажею. Дід сидів на лавці у парку, зупиняв юнок і пропонував їм сфотографуватися. У такі моменти він розігрував сцену, ніби стара фотокамера не спрацювала, і дівчатка якимсь дивом опинялися у нього вдома.

Дон Педро діставав штативну камеру зі щілинним отвором і спалах, додавав у нього якихось порошків і починав розповідати дівчаткам, як він милується тонесенькими судинами на їхніх пальцях, коли дивиться на них зблизька крізь вогонь розпеченої лампи. Як їхня осіння шкіра нагадує йому світлочутливий папір, вкритий розчином азотистокислого срібла. Як він, Дон Педро, буде доти дивитися на їхнє голе тіло в темноті, доки не проявляться бажані лінії. Тут спалах бив у серце різким білим болем, і дівчатка поринали в солодку непритомність димової завіси.

Мало хто з дівчат пам'ятав, що саме їм довелося робити в будинку старого фотографа. Залишався лише спогад про скрипіння дощок під ногами і запах підгорілого молока в сирому парадному. Згодом дівчата катастрофічно швидко старіли: за рік втрачали три роки життя. Їх неможливо було розпізнати серед зморщеної макухи з листя у тому самому провінційному парку.

Були й такі дівчата, на котрих ніяк не діяв дон-педрівський сеанс сепії. Вони лишень швидко старіли внутрішньо, сідали до телефону і дзвонили у прямі ефіри на телебачення. Вони ставили телефоністкам питання відповідно до тематики передач, але коли їм надавали ефір, вони мерзенним старечим голосом запитували гостей передачі: «А чому ви, суки, не розмовляєте державною мовою?!» Увімкнувши деякі телевізійні канали, ви і тепер зможете розпізнати далекі голоси цих дівчаток.

* * *


Моя приятелька 3. була нещаслива в особистому житті. Її тягло до нетривіальних мужчин. Тому вона не раз виносила шматки свого розбитого серця з квартир, де мешкали скульптори надгробних пам'ятників, художники-ілюстратори, режисери незнятих картин і навіть барабанщики з університету культури. Однак найбільше приятелька 3. погоріла на письменниках, які роками пили в кредит на Подолі і розповідали їй, як вони «пишуть книжку». Від однієї цієї фрази приятельку 3. нудило, тим паче, що ця категорія мужчин норовили оселитися в її квартирі.

Якось вона зіштовхнулася з прекрасним довгокосим юнаком декадентського вигляду, який просто приклав пальця до губ і виразно прошепотів: «Тс-с-с». Приятелька 3. подумала: «Він, напевно, митець, до того ж — німий!» І вони почали жити разом.

Котрогось ранку приятелька 3. зауважила дивне світіння на балконі. Там стояв юнак, у якого виросли крила. Він людським голосом сказав: «Ізвіні, я пішу кнігу. Кнігу Жизні». І вознісся на небеса, у своїх справах.

Приятелька 3. подумала: «Мало того, що не чоловік, а янгол. Так ще й москаль». Цим мистецький досвід моєї приятельки 3. завершився: вона успішно пов'язала долю з колишнім офіцером радянської армії.

* * *


Якось дві дівчинки, О. та А., їхали потягом в одне місце. В обох були зі собою величезні торби з калачами, салом і солоними огірками. Їхній кінцевий пункт був у незручному місці: потяг там зупинявся лише на хвилину, та ще й о четвертій ранку. Обидві дівчинки дуже боялися проґавити свою зупинку. Тому практично всю ніч простояли в тамбурі. Одна з них почула за вікном жаб'яче кумкання, подумала, що то рідна станція, і почала на ходу викидати свої торби, а згодом і сама вистрибнула геть. Причому дуже невдало. Інша дівчинка мала добрий слух і відразу зрозуміла, що то не їхнє болото з жабами і що виходити ще не час. Тому вона успішно дісталася дому й подякувала мамі з татом за те, що колись вчилася у музичній школі грати на тромбоні.

* * *


Знала я одного хлопчика О., який викладав курс естетики в університеті. Надто він полюбляв період австрійської сецесії, французьких експресіоністів і наївне українське малярство. Однак хлопчик О. постійно перебував у полоні дитячих страхів. Якось хлопчик наївся вишень з кісточками й одразу згадав заповіт своєї мами: «Не їж вишень з кісточками, бо з дупи проросте дерево, і ти так і будеш з ним ходити, як останній дурень». Хлопчик занервував, як то буде виглядати — естетично чи ні. І скільки дерев може прорости з кількох кісточок. І взагалі, що б на це сказала мама. Так він і помер, від нервового виснаження. Але з нього проросло дерево, яке навесні розквітло, щоправда, плодів не дало. Проте стало свідченням того, що мамина любов пускає свої життєдайні пагони завжди.




/Слухати пісню «Мамина вишня в (s/z)аду»/




Якось один хлопчик P., любитель інтелектуальних ігор, купив собі мега-велику коробку пазлів. І настільки він був цілеспрямованим, відповідальним і наполегливим, що дав собі слово — не вставати з підлоги, допоки не складе повну картину, запропоновану на кришці коробки. Не будемо уточнювати, що на картинці мала вималюватися пишна гола панна пензля голландського художника, але скажемо, що хлопчика Р. процес складання пазлів захопив не на жарт. Хлопчик перестав харчуватися, у нього відмовили рецептори, потім відмерли різні анатомічні системи, а він тремтячою рукою усе складав і складав свій мега-пазл. Щось не стикувалося. Хлопчик смертельно всох і перетворився на скарлючену гілляку, що красиво похилилася над сотнями розрізнених сегментів з очима, цицьками й ногами.

А все це через те, що хлопчик Р. купуючи пазли не звернув уваги на упакування, в якому бракувало аркушика «Укладальниця №…», зате на звороті дрібним шрифтом було написано: «Ґатунок III».

* * *


У містечку Свалява жила собі женщина М., і працювала вона в платному туалеті поруч з другою колією. Вона не замислювалася над тим, що вокзал — яскравий приклад усіляких дифузій, а туалет, своїм робом, — метафора природного колообігу. Ці два пункти досконалої транзитності так звично поєднувалися у свідомості женщини М., що вона залюбки обідала прямо на робочому місці.

Вона хазяйновито розгортала газетку з мисочкою тушкованої картоплі, відганяла долонею мух (а треба сказати, що в нас туалети платні лише з підлості, а не задля поліпшення комфорту) і, визираючи час від часу з віконця, наминала домашні харчі. Потім брала у відвідувачок гроші, видавала кожній рожеву серветку і знову заходилася чвиркати кислим червоним помідором.

Дивним видавалося лиш одне — її делікатний жест, коли вона акуратно втирала писок і пальчики чистою рожевою серветкою.

* * *


Я знала одну тітоньку. Вона працювала контролеркою в приміському транспорті, на животі у неї висіла червона сумка з двома залізними бубочками-застібками, а в сумці завжди лежав рулончик квитків. Тітонька дуже хотіла стати щасливою, тому перебралася до столиці й почала їздити в жовтому маршрутному таксі з гарним мужським іменем (це її теж відразу підкупило). Тепер у сумці лежали відривні талончики, і тітоньці стало легше знаходити і видирати з м'ясом щасливі квиточки (не всі, мушу сказати, бо вона не завжди могла точно порахувати циферки). Вона їх жадібно жувала, щоразу сподіваючись на щастя. За два роки роботи на маршруті «Європейська площа — Позняки» тітонька з'їла досить багато квитків. І, врешті, тріснула від щастя.

* * *


Була я знайома з однією дівчинкою. В неї на вересень червоніло волосся, а до грудня геть усе опадало ниць. Щоправда, її ніхто не називав «очей очярованьє» і не хотів фотографувати зі штативом. Її хотілося хіба що хвацько копати мокасинами.




Каліграфія








Замерзлий автобусик, важко присівши на праві колеса, обертає Лю довкола Дніпра. Вона притискає великого пальця до шибки і робить собі дірочку у світ. Це поки що все, що дано бачити Лю — маленький діафільм у копійчаному кружальці, яке не дає чіткого уявлення про місце цієї зими в контексті глобального потепління.

А загрузнути на мості сумно. З моста не видно людей у яскравих пуховиках, схожих на поролонові костюми помідорів та огірків. Доводиться з усієї сили фокусувати погляд на прохуканому кружальці — інакше не уникнути цього сусідського, плескатого, як вареник, вуха з сивими волосинками. І цих старих рук не уникнути, по яких у кінчики пальців стікаються струмочки життя і поволі кудись випаровуються. Перстені стискають кожний палець, як горло, аби хоч якось перемогти це жіноче висихання.

Фініфтю та платиною не вдається зупинити Сахару. Лю шкодує і знову прохукує собі шмат світу.




До театру завжди сходяться найбільше хворі люди, щоб під час вистави викашляти всі свої печалі акторам в обличчя. На мости з'їжджаються усі водії, яким конче потрібно подряпати чийсь автомобіль і зупинити життя міста. Спокійна Лю перебуває між лівим і правим берегом, між вдихом і видихом, між купою таких дзеркальних речей, як день-ніч, і навіть між своїми ногами вона перебуває; між прізвищем і по батькові. Вона між сторінками лежить поглядом, вона між тим і між іншим. Це не вагання, а золотий перетин її життя.

Лю підбирає антонім до слова «солодкий». Якщо солодкий рай підпалити, він обов'язково стане гірким на смак. Лю подумки погоджується на пекло з паленого цукру. Це буде нагадувати їй дитинство — вперті спроби зварити карамель у домашніх умовах.

Насправді як би не просувалася Лю в напрямку до смерті, вона все одно залишатиметься посередині чогось. Принаймні на фотографії, де вона між мамою і татом, між датами, між було і немає.

Лю відігріває рукою ще кілька морозяних пір'їнок на вікні, пасажири можуть бачити крізь скло та крізь її розчепірені пальці оформлення детепе. Детепе пропливає повз, разом з картузами міліціянтів і зім'ятими крилами авто, ніби (Лю навіть хочеться сказати: ніби нотний аркуш, писаний нервовою рукою Моцарта) красива подарункова обгортка. Отже, міліціянти пропливають поволі, як під час концерту народів СРСР на рухомому рядні вздовж сцени їхали троїсті музики. Мало хто виглядав так органічно на тому рядні: ні молдавани, ні киргизи не досягали тієї сценічної невимушеності, яку мали українці, по-козацьки переглядаючись, як заведено серед фольклорних виконавців. Так і ті міліціянти — ніби народилися для створення особливого настрою довкола дорожньої пригоди.

Крига під пальцями Лю тане, міліметр за міліметром автобус наповнює золото лаврських бань. По там-той бік шибки — золото, по цей бік — гарячі долоні Лю, і скло тане. Лю перегинається через вікно автобуса і летить. Довго летить і красиво. Аж от зачіпається поглядом за рекламний щит: «Коли ти Лю… то все навколо Ін…»

* * *


— Ну Лююююб, доцю, навіщо ти? — розпружується мама і відхиляється на спинку крісла. Вона відкладає вбік гіпсового кота, якого щойно тримала під єдиною лівою груддю. Їй до рук лягає торбина з вином, часописами, цукерками і гранатами.

Мама змушує котів посміхатися; вона лоскоче пензликом їхні вуса, а коти навзамін набувають того урочистого вигляду, з яким їх згодом поставлять на вікно і проріжуть у голові щілину для монеток. Гіпсові коти такі ж крихко-символічні, як ті, хто їх досі купує. Серед вінілу й пластику розбиваються в друзки яскраві скарбнички, уламки хвостів і очей, і монетки звідти, в принципі, мало кого врятують від злиднів, але цього завжди вистачить на триколісний велосипед чи морозиво.

— Люююб, ти знову маєш розмазаний вигляд, — запитує-стверджує мама.

— Він знову мене впіймав, — усміхається Лю.

* * *


Півроку тому Лю крокувала площею, долаючи хвилі асфальту — дотягнути до першої-ліпшої лавки. Але вона розгорнула книжку й пішла на дно паралельно до каналізації: її погляд заплутався в розкішному нашвуставі, який подекуди збивався на скоропис. В'язь червоної літери зловила Лю на довгих десять хвилин, її голова нахилялася до ліній, а губи витягувалися в трубочку — наслідували ці «о» та «у», надавали їм легкого усного життя, як леткий ефір. Лю знайшла себе з іншого боку столиці; вона гребла крізь вулицю з книжкою в піднятій руці, щоб не замочити її в каштанах.

Вздовж траси шлях позначено яскравими салатово-малиновими поминальними букетиками — лінійка наших життів, майже рівномірна. Але в деяких місцях скупчення цих букетиків якось особливо впадає в очі. Лю розуміє, що тут раніше стояли рекламні щити з текстом. Зачепившись за нього поглядом, дехто злітав на узбіччя. Лю точно знає, що автор не винен.

Лю досі шукає цього автора. Вона хоче знати, як виглядають його руки під час роботи. Як витікають його ріки життя зі шкіри в каліграфію.

* * *


«Значить, рулони забрали, відро забрали, ганчірки в багажнику. Ніби все», — подумав Сонях, побив об сніг носиком черевика і пересмикнув раменами, ніби збив температуру з градусника. Дарма збив, бо з рукавів вилетіли залишки тепла, яке жило в куртці, поки він стояв на драбині і махав руками. «На що заслуговують справжні чоловіки після роботи? Правильно, на смачне яблуко», — майнуло в голові, і Сонях потягнувся до пакету з обідом.

Він стояв під рекламним щитом. На заході випадав кармінний осад збовтаного вранці неба, між машинами снувала фарбована циганка з долонею ковшиком, а смак яблука на морозі був підкреслено зимовим. Якщо просунути голову до холодильника і з'їсти яблуко там, воно смакуватиме інакше, все одно не по-зимовому. І не ясно, в чому тут секрет.

Сонях ритмічно і меланхолійно жує (не те що його приятелі — жують активно і затято, як мовчазні позитивні герої чорно-білих фільмів), думає про ремонт домашнього вікна.

Несправедливо, що в цій частині міста так багато людського руху, дерев і лавок, на яких постійно змінюються мами з візочками. Життя триває від мами до мами, від порожньої пляшки до бомжа, а в Соняха у вікні — завжди дощ і водонапірна вежа. Недалеко від його дому є майстерня «Прирізування скла» — нехай би вони щось зробили.

До Соняха торкається жіноча рука. Не пафосно торкається, не так, ніби зараз станеться чудо, і воскресне Лазар. Тут усі живі, і ще стільки сніжного кальвілю в пакеті, що можна їсти яблука на різні теми, сівши на парапет. Але холод, і взагалі.

— Скажіть, це ваша робота? — киває дівчина в бік рекламного щита. — Я вас давно шукаю. Мене звати Люба.

— Моя, — усміхається Сонях і пропонує Лю пройтися вздовж трамвайної колії.

На питання «як вам це вдається?» Сонях відповідає, що починав з обслуговування заможних панянок.

— Та що ви кажете? — сміється Лю, і починає ходити по колу в легкій істериці. Сонях дивиться, як вона кружляє, схожа на вихор кленового листя. Довкола зима, а вона так ніжно шелестить між коліями, в серці міста, між лівою і правою кишенями, між ними кажучи, між ним і не ним. Він починає здогадуватися, де межі його самого. Він дмухає в Лю своїми поясненнями, посилюючи її кружляння. Заможні жінки часто лаються зі своїми чоловіками. В моменти сварок є такий особливий шик — жбурляти коштовності — подарунок йолопа — до туалету. Коли сварка вщухає, жінка не знаходить собі місця. І тоді на допомогу приходять вони — сантехніки жіночих душ, які знають, як дістати перлину з лайна.

Або ото ще було заняття — робити фотографії літніх жінок і розклеювати на столичних біл-бордах. Їм здавалося, що коли молоді люди садять їхні обличчя на клей і розгладжують їх валиками, — відбувається певне метафізичне омолодження, трансцендентальний масаж у Т-подібній зоні.

— Я стомився від роботи з такою легкою цільовою аудиторією. Тепер працюю з текстами, розробляю словесну карту міста. Тексти замовляємо шрифтовій компанії. Шкода, але тепер це не авторська каліграфія. А я часто сам клею плакати, як-от сьогодні.

— Клеїте?… — перепитує Лю.

— Ну так, на силікати, — уточнює Сонях. — Мене це заспокоює.

Він бачить, як Лю не має за що зачепитися поглядом, не знаходить потрібних літер, відривається і кружляє. Мимо пролітає авто, кидає рядно багнюки на узбіччя, ховаючи Лю в чорній воді. Вона розлітається тисячами розгублених краплин і зникає в лютневій сльоті.

Здається, взимку дороги посипають сіллю для того, щоб таких, як Лю — рибин у розпачі, перетворювати на солону тараньку. Ними можна постукати об стіл, посмоктати їхнього хвоста — а в очах порожньо. Але Лю жива, і пливе до маминих котів. Вона хоче кинути в одного з них свій сум.

* * *


Сонях тримає обома руками шибку, несе її до майстерні в сусідньому подвір'ї. Його розведені руки утворюють квадратні дужки. Сонях і справді почувається ніби [Сонях] в умовному способі — так, ніби світ обов'язково матиме його на увазі.

— Яке у вас холодне скло, — завважує Лю. — Нічого путнього крізь нього не побачиш.

Вона прикладає свої долоні до шибки, і на черевики Соняха крапає вода. Це відбувається дрібним шрифтом, у примітках до чогось великого, що пояснюють, як зняти квадратні дужки, поставити кому.

— Як це, чому я повернулася? — Лю бере Соняха за руку і швидко-швидко йде засніженою доріжкою. Попереду можна розгледіти поліровану поверхню ковзанки, що виглядає як жирний знак оклику в тексті — акцент усієї зими. Сонях набирає прискорення, легко і категорично підкреслює цей день правою ногою спереду, лівою ззаду — еееех, як чудово несе, бляха-муха!

— Хороша людина не може не проїхатися ковзанкою. Якщо вона її чемно пропустить, значить, у ній давно померло щось важливе… — посміхається Лю, і її гіпсовий кіт у наплічнику посміхається теж.




Профессор Стаднік








Професор Стаднік залишив своїй дочці у спадок жигулі, нову, як він гадав, формулу альдегідів і червоного, в прожилках, носа. Найімовірніше, Стася Наумівна берегла дух свого батька у препараторській, в одній з пляшечок з коричневого скла, і не хотіла, щоб його хтось знайшов — так часто і ретельно вона перебирала, як наперстки, баночки на полицях. По закінченні робочого дня перемивала йоржиком пробірки, зливала реагенти в раковину й сідала пити чай з цукерками. Поки для нього в колбі кипіла дистильована вода, Стася Наумівна планувала свій наступний день.

О пів на шосту кожного ранку жертви безсоння могли бачити її в саду навпроти, коли вона, як тонконогий бусел, перескакувала з горбочка на горбочок з відром води. Вона скидала халатика й цілила крижаною цівкою собі в тім'я, потім з притлумленим вереском взувала домашні пантофлі й знову стрибала геть, подекуди зачіпаючи яблуньки алюмінієвим відром.

По суботах Стася Наумівна співала в хорі ветеранів, у неділю вона їздила на цвинтар поливати квіти і радитися з мамою. Потім — вечірній пасьянс і журнал «Новий мір». Вона була ідеальною жінкою — стрункою і мовчазною. Інколи її нога в панчосі, яка нагадувала дорогу чорнильну ручку, випадково виглядала з розрізу спідниці. Тоді Стася Наумівна швидко складала ніжки паралельно одна одній, як личить вихованій панні, і ховала все під столом.

Вона знала про свою досконалість. А особисте життя не склалося лише через те, що її червоний, як перчина, ніс псував загалом довершений і правильний, мов кристалічна решітка, образ. Стася Наумівна була настільки правильною, що на нарадах колективу та новорічних вечірках її характеризували не інакше як «кришталевої чистоти людина». Часом, коли хтось із колег зазирав до препараторської, вона ловила його неуважний погляд і сумно дивилася, як він мовчки зачиняє двері і йде геть — такою вона була кришталевою. Її руки, лікті, коліна, окуляри та підборіддя насправді зливалися з сотнями скляних пробірок і колбочок. Вона відчувала, як невдовзі крізь неї проходитиме світло, тому вікно в кабінеті Стася Наумівна затягувала чорною портьєрою.

Перспективний лаборант Іохне конче потребував для дальшої роботи кілька пляшечок спирту. Для цього він вирішив звернутися до своєї колеги в лабораторії.

— Чи не буде у Вас кількох зайвих пляшечок С


Н


0


 — 2С


Н


ОН + 2С0


, Стасю Наумівно? А ви часом не замерзли? — ніжно запитав лаборант Іохне, просуваючи крізь двері своє інтелігентне обличчя.

Стася Наумівна забула вдихнути повітря. Вогники в спиртівках затремтіли, дорогі чорнильні ноги жінки провели кілька невпевнених кіл по паркету, незаймана білизна халату Стасі Наумівни потягнулася до лаборанта разом з кишеньками:

— Що ви, пане Іохне? Від Ваших слів мені стало так тепло… — пролебеділа у відповідь колега і заходилася шукати потрібні пляшечки.

— Бо ото я дивлюся — ніс у Вас зовсім почервонів. Ну гаразд, я пізніше зайду.

Лаборант Іохне акуратно причинив двері і дістав з портсигара сигарету. В ту мить йому здалося, що за дверима, похитуючи автоматами з чорних вікон авто, мафія в сповільненому темпі розстрілювала магазин «Фарфор-фаянс». Падало багато скла, аж дзвеніли шибки вікон. Лаборант Іохне обережно зазирнув до препараторської. В нього під ногами розтріскувалися пелюстки розбитих баночок, у кабінеті нікого не було. Лише окуляри, що лежали на підлозі, розгублено і холодно дивилися в стелю.

— Ні, не встигнемо ми з проектом до кінця кварталу, — подумав лаборант Іохне, прихопив зі столу колеги на згадку календарик за минулий рік і пішов кликати прибиральницю.




Чекаючи на бегемота








Якщо хочеш без пояснень інтуїтивно осягнути суть явищ кічу, постмодерну й симулякрів, подивися на робоче місце водія маршрутки. Іконки, рожеві пластикові квіти, вимпели футбольних команд, русалка з бюстом, імператорська корона на червоному оксамиті, касети, газети, секундомір, який лічить час між зупинками, але не дає картини часу загалом, радянські рублі і ксерокопії доларів під склом. Водії маршруток, я думаю, — медіуми. Вони розвозять час, яким він є, від метра до спальних районів.

Читаю сторінки будинків по Набережній. Там електрикою написано добрі слова. Новий заклад з назвою «Цветной носорог» теж натякає на щастя.

Стою біля пошти, чекаю на Бегемота. «Міракл і Форк виборювали революцію» — каже стіна. «Гастролі Масковскава театра!» — каже табло на муніципальному годиннику.

Повз мене проходять двоє у крислатих ковбойських капелюхах, у кожного в руках велика пляшка пепсі-коли. Згодом бачу лисого чоловіка у картатій спідниці і білих гольфах, натягнутих на волохаті коліна. Як він гарно йде по київському снігу. Сумує, напевно, за своєю батьківщиною, падло.

Забігаю погріти носа до відділу фотографій. Там продаються рамочки для фотокарток і альбоми. Причому є готові альбоми, з усіма твоїми фотографіями за все життя наперед, але така послуга коштує дорожче, ніж порожній альбом. Прошу показати мені один, прикрашений ґудзиками та сушеним позолоченим листям. Цікаво ж все-таки! Продавчиня мені каже, що альбом запаковано, і вона його розпакує тільки в тому разі, якщо я його точно братиму. А звідки я знаю? Можливо, фотографії мені не сподобаються. І взагалі, може, там не повний набір, а так, до середини.

Повертаюся під арку. Серед снігу мене не видно. Тому прошу в перехожого цигарку, підпалюю, кидаю в урну. Урна займається, яскраво горить. Бегемот знайде мене за світлом вогнища. Я завжди так роблю, коли у столиці нелітна погода.

Повз проходить юнак у твідовому жакеті, довкола його шиї лежить хутро вогняної лисиці. Вона підморгує мені пластмасовим оком і каже: «Чи не за це ти стояла на майдані?» Я на снігу думаю вдвічі повільніше, тому поки зібралася відповісти, юнак з лисицею вже гайнув у перехід.

Тут з'явився Бегемот, і ми пішли на заняття з української каліграфії. Я вперше у житті замислилася над порожнечею, яка заповнює писану літеру «ґ».




Настасья Черепкова











Лестничная клетка в центре города








В парадном густо пахло крысиным дерьмом. Тускло светил фонарь за грязным стеклом, и в сыром полумраке можно было прочесть надпись на двери лифта: «Прежде чем войти, убедитесь в наличии кабины на этаже». Кнопку вызова кто-то предусмотрительно заклеил куском жевательной резинки.

«Лестничная клетка», — думалось мне. — Ступеньки и решетки, ну надо же, придумали». Несколькими пролетами выше громогласно высморкались. Я вздрогнула. Дверь лифта открылась, и я шагнула вовнутрь, напрочь забыв удостовериться в наличии кабины. Кабина, впрочем, оказалась на месте.

«А пролет — это еще что за словечко? Что за окраска, что за семантика?» — цвела и пахла моя социальная паранойя. Несмотря на струящиеся по венам процентообороты, настроена я была риторически.

Наталья открыла дверь и осветила мрачную подъездную реальность. «Вот и она!» — выкрикнула хозяйка куда-то в сторону. Там, за стеной, на кухне, слышались запахи жареной картошки и звонкие девичьи голоса. Спешно разувшись, я прошла и заняла единственный оставшийся свободным табурет. Девишник был в самом разгаре, на полу около плиты уже выстроилась нестройная батарея опустошенных бутылок вина. «Сплошное каберне», — отметила я про себя. Ни тебе портвейна, ни тебе белого полусухого. По количеству выставленной напоказ посуды любой бы понял, что вино — частый гость в этой кухне. И мы частенько гостим здесь совместно.

Моя первая реплика, встреченная приветственным смехом:

— Ну что, девчонки, скабернетимся сегодня?

Крохотный телевизор на холодильнике беззвучно транслировал ток-шоу. На цветном экране темнокожая ведущая с обеспокоенным лицом покачивала головой и поглядывала на гостя студии. Гость студии в полковничьих погонах с траурным видом что-то вещал. Внезапно лицо милиционера крупным планом заполнило экран, а под его подбородком всплыла надпись: «Сергей Захарович: боится потерять работу». В глазах правоохранителя застыла тоска, по команде ведущей зрители послушно аплодировали.

— Чертовы мусора, — Наталья потянулась за пультом от телевизора. — Работу он потерять боится, ну надо же.

— Да здравствуют новости! — воскликнула она, переключив канал.

Только что по дороге я прошла между парочкой милиционеров. Вклинилась, так сказать, в их стройный шаг. Теперь вот думаю: к добру или не к добру?

— Не загребли — значит, к добру, — философски заключила Наталья.

Кроме меня, барышень в кухне было трое. Наталья, уже год арендующая эту уютную квартирку с узкими окнами, выходящими на дворец «Украина», хлопотала у плиты, гремела крышками от кастрюльки и сковороды. Калина — любительница разнообразных вечеринок и всех связанных с клубным движением развлечений — гордо восседала на краешке стола, сверкая своим многочисленным пирсингом в свете лампы. Олеся, неизменно украиноязычная, неизгладимо образованная, интеллигентная и скромная барышня — настолько малопьющая, что становится непонятно, как она вообще отыскала общий язык с моей экспрессивной подругой — занимала соседнюю с моей табуретку. Она со смехом рассказывала очередной курьез, случившийся с ней на работе.

— Відкриття — ви тільки собі уявіть, який відповідальний момент. Весь день бігали, наче шалені, скульптори, художники, куратори. Страшне! І так вийшло, що я друзів зустріла, давніх і хороших, на диво, не дуже п'яних. В Ігоря тоді ще й день народження був. Ось, то вони на фуршеті потягли мене до коньяку. Що ти посміхаєшся, Наталю? Яка ти скептична. — Олеся скорчила рожу Наталье, которая совсем не выглядела скептичной. Улыбаясь, она жмурилась под лампой и была похожа скорей на маленькую белочку или котенка, в зависимости от ракурса. Олеся же продолжала:

— Зовсім не багато випили. Три по п'ятдесят, чи чотири… Я точно не пам'ятаю, але почувала я себе дуже адекватно. I ось, треба мені йти, шукати якогось відвідувача, який має мені передати щось комусь і від когось. Я силкувалася усе якнайкраще запам'ятати, дорогою все прокручувала в голові. А в галереї натовп — не проштовхнешся. У двері, принаймні. Це ж треба так любити мистецтво, щоб у тисняві товктися. Наче й виставка була така собі, не першорядна. І пройшовши у двері, відчуваю, що якесь маленьке дівчисько, нахабне, мені вперлося у стегно, чуттєво так, навіть боляче. Ох ти ж, думаю, потворо жалюгідна! Тут я беру її і штовхаю у відповідь! Штовхаю, уявляєте? І раптом люди розходяться, я озираюся — а це скульптура! Вані Петренка скульптура, з яким я її тут півранку встановлювала! Отакої. Що смішно — майже всі відвідувачі вирішили, що це частина перформансу, але Ваня тоді дуже образився. А я потім довго думала: ну чому, чому мені не здалося, що це дитина? Це ж могла б бути дитина, в цьому місті повно оригіналів, які тягають дітей у галереї, а комусь, може, й немає куди дитину подіти… Чи це за Фройдом? Дивний якийсь Фройд, якщо так.

— Это либидо, Олеся. Оно самое, — по моему предложению все выпили за либидо, Наталья предложила почтить честь дебета и кредита. Калина провозгласила тост за тотальную делимитацию, а Олеся — за авантюризм. Чем хорошо вино: пить его можно долго. Наслаждаться вкусом, смешивать послевкусие с сыром и в пьяное забытье опускаться сравнительно нескоро.

Наталья очень любит вспоминать наше пионерское детство, счастливую пору, когда, обкурившись молоденькой травки до зеленых пауков, она выносила из дому пакет сахара, которым тогда щедро выплачивали зарплату ее маме. Килограмм сахара успешно обменивался на литр самогона, ходить далеко не приходилось, благо: бабушка-меняла жила тремя этажами ниже, тут же, в ее подъезде. Сейчас Наталья не пьет даже водку, но сивушные приключения вспоминает с завидным постоянством. «Водку в нашей стране разрешают пить уже в том возрасте, когда нормальные люди бросают это занятие», — часто повторяет Наталья свою любимую присказку. Вот и сейчас повторяет, разливая по бокалам вино.

Беседу прервал телефонный звонок. Калина нехотя взяла трубку:

— Алло. Алло? Алло! Сергей? Здесь нет Сергея. А это кто? Меня Калина зовут. Хорошо, если я его встречу — обязательно передам. Прощайте! — Калина хлопком закрыла свою «Нокию» и, улыбаясь, объявила: — Надо Сергею передать, что ему Нарита Заримова звонила.

— А что за Сергей вообще? — спросила я.

— Да я не знаю, в общем-то. Но вдруг где встречу…

Калина постоянно кого-то встречает. Будто бы для того, чтобы подтвердить эту мою уверенность, она уже рассказывает очередную немыслимую историю о ночной встрече с бандитом.

— Сидела на деревянной лестнице с плеером, пиво допивала. И так грустно мне было, до тошноты. Желтый фонарь, пятна света на деревянных ступенях. А ко мне вдруг бандит подошел. Я так сразу и подумала: «Бандит», хотя внешности он был не очень преступной, — Калина хлебнула вина. — Поговорить хотел, навязчивый такой. Я сперва отказывалась, пыталась отморозиться, а он сказал: «Ну что же ты, совсем как все эти…» И сник, не уточнив, какие именно «эти». Я тут же растаяла, я ж вам не «эти», в самом деле, и наверняка уж не «как все». Только вот первая его фраза меня насторожила, после второй волосы на загривке вполне по-кошачьи приподнялись, а дальше уже все равно стало, только в голове непрерывно, как считалочка детсадовская, крутилось: «Когти рвать. Рвать когти. Рва. Ть. Ко. Гти.» И все. Жаловался он долго на жизнь. В самом деле, бандитом оказался, беглым преступником, которого вся днепропетровская милиция ищет. Сопливая история, все — как в сериале: забеременела девушка, безденежье, за аборт платить нечем, даже родители в помощи отказали. Ну и пожалуйста, гоп-стоп, ограбление-избиение, сразу же и розыск. Девушка его после этого, кстати, бросила. «Сука. Сука», — он туповато твердил, рассказывая об этом, а я его, помню, уговаривала милиции сдаться, о карме зачитывала что-то. Хлебом меня не корми — дай о карме поговорить с приезжими бандюгами.

— А удрала ты от него как? — перебила ее Наталья.

Калина усмехнулась и сделала большой глоток:

— Я от него не удирала. Потащила пиво пить на кладбищенский обрыв.

Кладбищенский обрыв успел стать для нас местом символичным. Вся Лукьяновская гора, на которой я жила полтора года, — один большой погост, Ярославовых еще времен, после войны тут и не хоронят никого, куда уж, и без того за тысячу лет кости к костям приросли костяшками. Частенько на склоне холма мы распивали пиво, сидя на самом краю обрыва на зеленой траве. Тогда слева сразу за крестом последней могилы виден полумесяц мечети, а щербатая извилистая дорога всегда выводит к церкви адвентистов седьмого дня; в целом, очень духовное место, эта наша гора. А ночью — еще и душевное. Городская микросхема раскидывается внизу подмигивать картой ночных огней, вычерчивать световые маршруты киевской жизни. Лирика холмов разбудит любого. Хотя бандитов, конечно, не разберешь.

— Забавно, — продолжила Калина. — Говорю, пойдем со мной, я тебе место классное покажу, там ни у кого проблем нет, просто красиво. Ну, он и пошел, мой случайный встречный. Ночной попутчик, мать его. Главное — чтоб не проводник в царство мертвых… И будто мысли мои читает, гад. Я, мол, грохнуть тебя хотел, говорит. Грохнуть меня хотел, ну надо же! Решил, что я столичная мажорка с полными карманами наличности, и неплохо бы ему поживиться. А я его после этих слов прямиком на кладбище веду. Умора. Пока под фонарем шли, бандит спокоен был, более-менее. А как свернули к надгробиям, он весь прям в лице переменился, забеспокоился, дерганный стал до ужаса. А дороги-то: кресты-кресты, еще пара могил… Мы быстро на обрыв вышли. Ну а там сплошная живопись. Панорама Киева, любому бандиту и Оболонь видно, и Троещину. Выпили пива, поговорили о городах и реках, река вот у нас одна оказалась, просто моря разные. Нормальный попался бандит, я его почти уговорила милиции сдаться. А прощаясь денег ему предложила и жетонов на метро. А он отказался. Гордый. Благородный. Робин Гуд, бля. Не могу, говорит, деньги у тебя брать. А грохнуть мог, гад.

— Хорошо, что не грохнул, что тут добавить, — Наталья закончила суетиться у плиты и поставила на стол дымящееся блюдо. — Пора есть рагу!

Наталья нечасто готовит, но удается ей это всегда на славу. Я извлекла из сумки распечатанную за день стопку стихотворений. Насытившись, Олеся и Калина устроили чтения. Их опьяневшие голоса тонули в аккордах Эллингтона из бесконечных запасов Натальи. Да и среди распечатанных мной стихов в этот раз было мало хороших. Или подходящих ситуации. Или фонетически удобоваримых. Вдруг вспомнила:

— Я вчера пьяная в метро какой-то дуре Маяковского декламировала. А она меня спросила: «Это твое?» Так почтительно спросила, что я хохотала на весь вагон. А потом сказала: да, мол, мое, у меня еще такого есть много, хочешь послушать?

— И что, хотела она?

— Хотела. Они всегда хотят. Дуры.

— Ну, и ты-то ведь не без желания предлагала услуги декламанта, — ехидно улыбнулась Наталья.

— Да, я хочу. Я хочу-хохочу.

Она зевнула:

— Вы как знаете, но темнота, поэзия и вино действуют на меня усыпляюще. До завтра.

Наталья ушла в комнату. Олеся и Калина, пожаловавшись на сухость во рту, приготовили чай. Я вспомнила, что у меня есть марихуана, но по состоянию здоровья курить никто не захотел. Зеленый змей пожрал зеленый лист. Сухое красное поглотило сухое зеленое. Беседа постепенно расклеивалась.

В окно, задернутое ажурной занавеской, заглядывал месяц. Полнолуние снова застало меня врасплох. Девочки уже спали, а я тонула в пьяных воспоминаниях.

Лето на киевской Пейзажной аллее. Мимоидущий в пиджаке громко выкрикивает в телефон: «Мы хотим мира! И желательно всего». Я улыбаюсь, а говоривший занимает скамейку напротив. Мы начинаем беседу без приветствий, обсуждаем Буковски, Миллера, портвейны, коньяки. «Не хочешь ли ты кокса?» — неожиданно спрашивает говорливый незнакомец. Кокс — это мой друг, гитарист в рок-группе «Станем Отличниками». Ненавидит реггей, но каждый год до октября живет в Лисьей бухте. Кокса я совсем не хочу, чего не скажешь о рассыпных порошочках.

Встречный, к слову, безмерно пьян. Может, это кокаин развязал его язык, но от него несет водкой, он непрестанно матерится, проклиная жизненные устои. Ему надоели финансы, менеджмент и банковское дело. Он заявляет: «Я напишу книгу!» И обещает уехать в Карпаты на год, чтобы превратить в гигантский текст свое многолетнее молчание. Темпы его рассказа таковы, что я сомневаюсь в его умении молчать. Но нет, конечно же, всему виной кокаин. В клочки разорвав стодолларовую купюру, через которую мы в дань традиции нюхали его зелье, он кричит:

— Я превратился в трухлявый пень! Мой живот — это дряблый мешок жира, а моя жена трахается с ублюдочным проходимцем! Деньги-деньги! Квартира-машина! Меня заебала вся эта муть, понимаешь? Меня заебали ублюдки и менялы, понимаешь? Да что ты вообще понимаешь?

Я вроде бы понимаю все, но уже тороплюсь на работу. Он провожает меня, по дороге мы выпиваем водки. Он максимально экспрессивен, описывает события своей жизни, любовника жены, свое увольнение, своего сына, у которого, судя по всему, нашелся другой отец. Он упорно твердит, что верить никому нельзя. Он выглядит утопающим, а я даже не умею плавать.

После мы встречались еще несколько раз. Меня притягивало его непреходящее отчаяние. Его, видимо, привлекали моя юность и ветреность. Он выглядел наглядным примером того, что сорок лет непрерывного карьерного роста и избыток денег сведут с ума любого. Кажется, его звали Олегом, быть может, Игорем, это уже неважно. Для меня он остался безумным банкиром. А кем он считал себя на дне своих расширенных зрачков?




Я заснула лежа на спине, заснула, не снимая джинсов, засунув руки в карманы. Пожалуй, хрупкий месяц освещал мое лицо. Но я его уже не видела. Я смотрела сны и, кажется, улыбалась.

Мне снились агенты ФБР. Как стая собак, они метались по комнате и непонятно что вынюхивали. Ведь в самом деле. Что тут вынюхивать в этой тесной комнате? Агенты ФБР призывали остановиться и дать показания, они размахивали своими жетонами и пускали солнечных зайчиков мне в глаза, и я их открыла. Меня угораздило проснуться в полдень.

Все тот же маленький телевизор пестрел репортажем о сорванном гей-параде в чужой столице. Пока мы раскуривались, дискуссия о легализации однополых браков переросла в беседу о признании нормальными браков межвидовых. Калина предложила разрешить женитьбу на улитках и медузах. Олеся изъявила желание жениться на реках и озерах. Наталья не против выйти замуж за Марс, а я согласилась стать женой залетного астероида. Странно все это, зачем мне штамп в паспорте?

Выйдя из квартиры, я встретила карапуза, совершающего первые в жизни лестничные шаги, с мамой за обе руки. «Доброе утро вам», — только и сказала я тогда. «И вам. Правда, уже глубокий день», — что еще сказать ей, молодой маме, умиротворенной выходным днем и близкой кончиной апреля.

Твердим каждый свое, каждому по ступеньке, по клетушке, по квадратику. Город зажимает нас в тиски на каждом углу. Радости и горести запиваем все тем же полусухим или крепленым, пустыми бутылками и окурками метим свои пути. Маленькие растрепанные одиночества в трафаретах улиц и времен года. С осени бродила по этому городу тоскливой перелетной птицей, не успевшей перелететь куда надо. Да и куда тут перелетишь из этой страны счастья без границ. Вперегонки, ручьями-потоками-порывами бегут сезоны, обдают дождем, снегом, пылью и пожухлой листвой. Всему виной умеренная континентальность нашего климата, как говорит Калина. На этот раз весна, свежо, и каждый день нас гасят ливни. Тлеет огонек от брошенного с лестничной клетки окурка. Истериками и изжогами тлеем, телесным теплом и накалом эмоций — горим и тлеем, осыпаемся понемногу, пылью укладываемся по поверхностям. Пыль, пыль, пыль, повсюду пыль, телесный пепел, трепет угасающий, привычная оскомина вкусовых ощущений. Окисляемся ежедневно, от бесконечных подъемов и спусков мерно ржавеют нервы. Ты замираешь, она идет вверх, он спускается вниз. А на какой ступени остановлюсь я?




мс юлька











Возьму от жизни все. Дорого


Посвящается всем







Intro


Только не занимайтесь сексом с девушкой в туалете. Особенно если вы тоже — девушка. Особенно в туалете гей-клуба, потому что туалет там — юнисекс, и дверей в нем нет. Впрочем, как и окон. Не занимайтесь — потому что удовольствие это сомнительное. Не занимайтесь — потому что ваши друзья всех полов и ориентации, зашедшие туда с вполне человеческим желанием отлить, будут вспоминать это вам потом полжизни (а может, и полсмерти, а может, и всю). Будто вы трахаетесь с девушками в туалете каждый день.

Но я не такая. Я жду трамвая. Не трамвая, а такси. Превозмогая желание блевануть, я стою на ночном мокром осеннем проспекте Победы с поднятой рукой. Мой пьяный туалетный секс с девочкой, которую я видела тогда первый и последний раз в жизни — мое совсем недавнее прошлое, буквально получасовой давности. Это было сделано для того, чтобы забыть предыдущее прошлое, куда более содержательное и болезненное. Мое настоящее — это то, что меня никто не хочет подбирать на дороге. Мое будущее — это то, что я сейчас рассказываю вам все это. Я.

Давнее


Я тоскую за длинным коридором коммунальной квартиры на Печерске в центре Киева, в которой прожила первые…наддать лет своей жизни. Меня привезли туда ярким осенним днем несколько десятков лет назад.

«Какая некрасивая девочка», — говорит моя дальняя родственница, увидев меня через месяцев семь после моего рождения. Я вся обсыпана какой-то сыпью и измазана детским питанием. «Странно, — думаю я. — Почему я ей не нравлюсь? Что-то гонит тетка». После чего засыпаю, изрыгая перед этим очередную порцию детского питания на слюнявчик. Я уже что-то знаю, несомненно. Но мало чего понимаю.

Я уже выросла чуть-чуть, мне шесть или семь. Я не понимаю, почему несколько семей, живущих в коммуналке, постоянно ссорятся. Мои первые и не совсем первые годы жизни сопровождаются непрекращающимся безумием, скандалами, ссорами и спорами.

Дядя Альберт, когда я возвращаюсь из школы, пьет портвейн, стоя на кухне в семейных трусах. Старенькая Евгения Моисеевна из крайней комнаты засыпает в туалете часа на три. Когда это происходит и до всех доходит, что произошло, все прекращают ругаться, и думают, как вытаскивать Моисеевну. Сосед дядя Костя приходит после охоты и разделывает на коммунальной кухне настоящего кабана. Воняет на весь Печерск. Зато как зрелищно и интересно.

Номер раз


Когда мы трахались с ней в туалете ночного клуба, это выглядело тоже зрелищно и интересно. Особенно со стороны… Наверное. И несмотря на зрелищность, повторю еще раз: не трахайтесь с девушками в туалете. И вообще не трахайтесь с девушками. Занимайтесь с девушками любовью.

Меня наконец-то подбирает такси. Мне кажется, что меня поглотил кит и плывет со мной в чреве домой. Кит-такси выбирает неожиданный маршрут и несет меня мимо того дома и того балкона, на котором мы когда-то стояли мокрые и голые. Кит-такси будто специально провозит меня именно так, чтобы я вспомнила то, что только что так старалась забыть, из-за чего напилась и устроила перформанс в туалете.

Итак… Мы стоим мокрые и почти голые на балконе. Мы познакомились часов восемь назад в прокуренном подвале на площади Льва Толстого. Она сидит за стойкой, и у нее голубые глаза. Нет, это не мы познакомились. Это Я с ней познакомилась. Потому что не могла от нее оторваться. Я не могла от нее оторваться, а она просто была НЕ ПРОЧЬ.

Но тогда я об этом не знала и думала, что она тоже от меня не может оторваться.

Я не знала, как себя вести, хотела, боялась и трепетала. Она знала, как себя вести. И просто предложила поехать к ней домой. «Будь такой, как ты есть», — говорит она мне с улыбкой. Через полчаса я буду. Буду жадно целовать ее в душе, проникать вовнутрь и удивляться ощущению от прикосновения к ее груди. А потом мы будем стоять мокрые и голые на балконе и улыбаться рассвету.

Через день я опять захожу в тот же подвал на Льва Толстого и опять встречаю там ее. «Мне с тобой интересно, но я тебя не люблю», — говорит она без обиняков. Я это проглатываю и, как преданная собака, пытаюсь быть с ней еще полгода.

А потом она уезжает. Очень далеко и очень навсегда. Оставляет мне магнитофон, душевные раны и клетчатую рубашку. И еще фразу «Будь такой, как ты есть». Сначала она будет мне писать на день рождения и Новый год, потом только на день рождения. А потом вообще перестанет. Может, родила троих детей, и у нее нет времени на электронную почту. А может, забыла о том, что кода-то была не ПРОЧЬ. А может быть, ее сожрали акулы.

Я проезжаю мимо того балкона, смотрю на него и думаю: я очень благодарна ей за проигрыватель и рубашку, но за «Будь такой, как ты есть» — намного больше. Я есть, кто я есть. Я больше не извиняюсь за то, что я такая, как есть. Я буду хотеть и трепетать, но больше не буду бояться быть собой. Не буду больше бояться высоко взлететь и разбиться, упасть в снег и чувствовать, как он тает на лице. Я плачу 20 гривен, чтобы выйти из чрева кита, новая и изменившаяся. Точка. Я стала другой. Это было давно.

Рабочие будни

		Валентине Терешковой



		За полет космический



		Марсиане подарили



		Х@й автоматический.








Я читаю эту частушку на скомканной бумажке, извлеченной из рабочего стола. Когда-то мне рассказал ее мальчик-сноубордист зимой в Карпатах, и я записала, чтобы привезти в Киев и поведать людям. Чтобы не смеяться до неприличия громко из-за вспомненной частушки, гляжу в окно — на купола Лавры и бабу с мячом. То есть с мечом, конечно же. Но с мячом она бы тоже смотрелась неплохо. Да, кроме богатой внутренней и внешней жизни, у меня есть работа. Интересная и важная. Работа — это не только место, где ты работаешь. Работа — это место, где хочется заняться сексом в самое неподходящее время, то есть в середине рабочего дня.

Я езжу на работу с пересадкой — с Льва Толстого на Дворец спорта. Почти каждое утро мне кажется, что на эскалаторах и в вагонах некоторые люди внимательно разглядывают меня и даже немножко улыбаются. Я воображаю следующий сценарий: у меня дома стоит скрытая камера, а то, что она снимает, показывают по кабельному каналу, который есть у всех, кроме меня.

Кроме бумажки с неприличной частушкой, обнаруживаю в своем столе закупоренную бутылку кетчупа «Чумак», купленную полтора года назад и забытую на работе. С кетчупом по соседству — сноубордический фонарик, купленный полгода назад и так же забытый, и еще (ужас) — специальный лесбийский выпуск американского «Hustler-a», позаимствованный ради интереса месяц назад у коллеги мужского пола и забытый со сноубордическим фонариком вместе. Журнал отдаю хозяину. Фонарик и кетчуп кладу в сумку, чтобы унести домой.

На работе часто случаются кризисы. И тогда я начинаю перебирать содержимое стола и хочу в командировку в Ирак. Кроме прочих радостей, там меня может похитить кто-то из террористов (с последующей отдачей, конечно), и осуществится моя мечта — похудеть на 15 килограммов. Но в Ирак никто не посылает, поэтому успокаиваю нервную систему по вечерам шардоне и черешней. Прямо на рабочем месте. А номер сдается — плохо тебе или хорошо, хоть шардоне с черешней, хоть водка с селедкой, а он все равно выйдет. Это стабильно. И это успокаивает по-своему.

В комнате раздаются неприличные предложения: «Давайте поменяем заголовок "Головная боль Коффи Аннана" на "Анальную боль Коффи". Вместо слова «профильный» в ленте новостей привиделось «порнофильм». Вот что получилось: «Спикер украинского парламента предложил депутатам порнофильм». В оригинале было «предложил депутатам профильного комитета». В заголовке вместо «Распродажа ноутбуков в США закончилась страшной давкой» прочла «Распродажа ноутбуков в США закончилась страшной девкой». Анекдот с экрана: каждая девочка с персиками превращается в бабушку с курагой. Бу-га-га. Все ржут. Размышляем с коллегами о том, что по мотивам анекдота «Голова профессора Доуэля ищет работу. Интим не предлагать!» получилось бы охренительное трэш-порно.

Выхожу на лестницу покурить. Уже часов 11 вечера — работа в дедлайн в самом разгаре. Снизу по лестнице на наш этаж пешком поднимается женщина — в черном кожаном плаще, в черных сапогах по колено и с чем-то черным на шее, похожим на поводок. Поднимается и спрашивает: «Это четвертый этаж?» И вдруг мне так захотелось ей ответить: «Да, моя госпожа». Не ответила. Просто и скромно сказала: «Да, четвертый». Жалею до сих пор.

Сумасшедшее


Явам все это рассказываю, чтобы вы знали, что у меня в голове. Чтобы вы знали, что происходит в голове современной молодой женщины хотя бы частично. У меня в голове — в голове и в жизни — много сумасшедшего. «С тобой как с психбольным, никогда не знаешь, когда тебя перемкнет», — сказали обо мне однажды. Я и сама не знаю, когда меня перемкнет.

— Как ты думаешь, жить — это счастье?

— По сравнению с чем?

Случайно, переключая каналы, набредаю на фильм «Ганнибал». Сидя в комнате, кричу в кухню: «О, Ганнибал!» Из кухни также громко мне отвечают: «Кто заебал???» «Когда я слышу или читаю слово «збочення», мне кажется, что это когда с бочками делают что-то непристойное», — говорит мне тот же голос.

На следующий день в доме отключают горячую воду. Я, поедая йогурт с мюслями, жалуюсь: «Блять, как мне надоели эти ведра, эти тазики. Как в блокадном Ленинграде». Мне вполне резонно отвечают: «Дорогая, в блокадном Ленинграде мюслей с йогуртом не было».

Если верить надписям на упаковках с йогуртами, в них живут «живые йогуртовые культуры». А если существует «живая йогуртовая культура», значит, должно быть и «мертвое йогуртовое бескультурье». Логично? ДО-НЕЛЬ-ЗЯ! С ударением на е. Е-е-е. И еще параллельно с мыслями про йогурт думаю, что если есть наглядная агитация, то обязательно должна быть и ненаглядная. Я не приемлю насилия, но люблю насиловать слова и словесные конструкции. Сделанные из другого текста. Я тоже — из другого текста.






Бритни Спирс.

Бритни Спилс.

Бритни Скурилс.





Хотя ведь все знают, что скуриваюсь и спиваюсь я. Конец второй бутылки пива. Вечер. Предзакатное. Иду по набережной к Почтовой площади. Получаю емс: «Какое нереальное солнце, наверное, как в Японии». Отвечаю на него: «А может, это и есть Япония, маленькая Япония в каждом из нас». Не знаю, как насчет Японии, но внутри у меня Хиросима. Больно терять иллюзии. Но боль от потери иллюзий учит иллюзионистов-неудачников не создавать их в будущем.

После третьей бутылки пива на ступеньках у воды я думаю, что вместо «альбом» нужно говорить «аблом». Американская поп-звезда Бритни Спилс выпустила свой новый аблом.






Между ними пробежала чёрная кашка.

24 часа в суки.

Мания приличия.

Упрощение строптивого.

Потусторонним вход воспрещен.

Восхищение — такое хищное слово,

а если есть Королева-мать, обязательно должна

быть Королева-отец.

Если есть прожигатели жизни,

то должны быть и прожигатели смерти.

Папа Крымский, лимонные дульки и мороженое

с огрехами.

Танцевать вокруг напряженной елки.

Тертый палач.

Нулевые ранения.





Я могу продолжать до бесконечности. Но не буду сводить вас с ума. Нет, еще немного все-таки буду.

Какое странное все-таки слово «восвояси». То есть получается, что есть какие-то «свояси», в которые тебя отправляют или тебе можно отправиться по собственной воле. А я не в восвоясях, я сейчас не дружу с головой. Можно уйти в отрыв. А я ушла в надрыв. fuck. fuck it. fuck it all. по этой лестнице с «k» перепрыгиваю на «t» на второй ступеньке. затем на первую «1» на третьей, последней. а потом хрен знает куда.

Женщины на грани нервного срыва.

Женщины на грани большого взрыва.

Сидят на крыше две девочки и плюются в прохожих. Одна добрая, другая злая. Добрая попала пять раз, а злая три. Вот так добро победило зло. Это анекдот. А если бы я была злая девочка и плевалась, то зло победило бы добро, потому что я очень меткая. Но я не злая, а добрая. И не девочка вовсе. И не плююсь с крыш. Я иду, и в голове у меня Хиросима.

«Щас как каблуком дам металлическим — будешь ползти, тварь!» — эта фраза, похожая на часть ролевой игры из какой-то порнухи, выводит меня из хиросимного состояния. Тетка лет под сорок бьет кулаком в спину и подгоняет идущего рядом с ней по Сагайдачного мужика. Мужик — огромных размеров. Виновато молчит и не сопротивляется.

Захожу в супермаркет за последней бутылкой пива. Решаю купить, кроме него, еще бутылку вина домой. Торчу долго около полки с винами. Так ничего и не могу выбрать. И говорю сама себе: «Идем отсюда». Мы со мной уходим. В пьяные сны.

Золотой глючик (Сны)


Сон № 1.

Я живу в Киеве, но почему-то не у себя дома, а в гостинице. Но гостиница почему-то не киевская, а гостиница «Палестина» (она находится в центре Багдада, и в ней живут приезжающие туда журналисты). Оказывается, в соседний номер въезжает Рената Литвинова с каким-то бородатым человеком. В тот день, когда она въезжает, в городе начинается война.

Я наблюдаю за взрывами, за толпами эвакуирующихся и уезжающих. Решаю, руководствуясь, видимо, какими-то высшими мотивами, остаться. Литвинова тоже не уезжает сама — за ней вот-вот кто-то должен приехать и вывезти из всего этого ужаса.

Но пока этого не случилось, мы сидим в гостинице, пьем с ней чай и коньяк и разговариваем, разговариваем, разговариваем. Она, конечно же, прекрасна. Я слушаю, что-то спрашиваю, и даже во сне чувствую себя полностью счастливой, несмотря на войну и неизвестность. Я честно признаюсь ей, что смотрела «Богиню» пять раз в кино и два раза на DVD, и в конце концов даже решаюсь попросить автограф на книжке о ней, купленной вчера.

Она расписывается черной чернильной ручкой. А я думаю: ведь я могу долго не увидеть человека, кому эта книга предназначается в подарок. Но когда мы увидимся после войны, тот человек, наверное, будет очень рад(а). А потом опять разговоры, разговоры, какие-то большие чемоданы с аппаратурой. А потом Литвинову прямо с балкона гостиницы забирает самолет, специально за ней присланный. Я остаюсь. Наверное, воевать. Только не знаю, с кем.




Сон № 2.

Мы с ней (не с Ренатой Литвиновой) сидим на ковре перед телевизором и смотрим рекламу стирального порошка. Вокруг бегает ее маленькая черная собака. Три чистых и аккуратных женщины в белом танцуют с пачками порошка около стиральных машин. На экране царит атмосфера полного счастья и чистоты. Собака прыгает и оказывается по ту сторону экрана. Веселые тетеньки поют о чистоте и прекрасном порошке, а черная собака бегает вокруг них и незлобливо-весело ко всем до@бывается.

Чтобы продемонстрировать чудодейственные свойства рекламируемого продукта, одна из тетенек берет собаку, кладет в стиральную машину и засыпает туда порошок. После десяти минут стирки собаку вытаскивают из стиралки. Она совершенно белого цвета. Глаза у нее красные. Она по очереди загрызает всех теток. И радостно скалит зубы. Звучит приятный голос: «Порошок XXX. Заставляет чувствовать себя по-новому».




Сон № 3.

Она (не Рената Литвинова) сидит на кровати, ну знаете, на такой, как в 50-х годах были — с пружинистым матрасом и железными набалдашниками, почему-то вся в белом. Я сижу рядом на полу (я вообще люблю сидеть на полу), болтаю с ней, а потом беру ее за руку и начинаю разглядывать ее ладонь и кисть.

На самом деле я почему-то всегда была неравнодушна именно к кисти, к тому месту, где ладонь переходит в руку и вены находятся ближе всего к поверхности. Я беру ее руку в свою, смотрю на ее кисть с тыльной стороны и долго вожу по ней молча своими пальцами. Потом вдруг начинаю медленно и нежно целовать кисть. А потом я быстро встаю, обнимаю ее и навсегда ухожу. Хотя на самом деле мне не хочется уходить. Мне хочется надеть мужской костюм и правильные туфли и станцевать с ней красиво аргентинское танго. А потом повторить судьбу Челленджэра — взлететь в небо и взорваться, правда, без пассажиров на борту.

Прогулки


Время снов — ХХХХ год до нашей веры. Время, когда я потеряла то, что у меня было. И не нашла того, что у меня сейчас.

Мы ходили с ней по ночному городу, смотрели на отражение фонарей и мостов в реке и на отражение города — в небе. Вспоминали о том, как все было — уже не год и не два назад. А я все смотрела на нее и думала: разве можно было любить ТАКсильно и выжить после этого.

Хотелось погладить ее по волосам, провести пальцем по губам, дотронуться до щеки, поцеловать в шею. Не провела, не дотронулась, не поцеловала. Просто взяла за руку и легонько сжала пальцы. И сильно кусала губы.

Я научилась прощаться с прошлым. Научилась любить его в настоящем и больше не жить в невыносимой пустоте. Это было время между небом и землей. Надрыв до слез. Много выпитого алкоголя. «Ты бессердечная сука», — хотела когда-то крикнуть я ей. Но не закричала. И не закричу. Нет. Ведь я уже в порядке. Брожу с ней без криков по аномальной осени, впитывая в себя последнее тепло. Уже не отворачиваю голову — чтобы кто-то видел, что я тоже умею плакать.

Прилепленная скотчем крыша, чтоб не унесло. Запах хризантем. Я выздоравливаю — как после болезни. Мне страшно жить. Страшно интересно. Могу долго спорить о том, что лучше — предвкушение или послевкусие. Я играю на стороне предвкушения.

Мы никогда не будем такими, как раньше. Но мы можем быть просто такими, какими мы есть сейчас. И это тоже неплохо.

В поисках нежного человека. Настоящее.

Настоящее


«Если людей тянет друг к другу, один из нихдолжен хотя бы за руку взять. Блять». Очень согласна. Спасибо тому, кто мне это сказал.

Волны нежности. Они просто захлестывают. Я снова посреди штормящего океана. Я еле выплываю, могу не спастись, и кто-то может утонуть вместе со мной.

Я очень, очень жду ответа на только-что отправленный смс. А перед этим зачем-то пишу в этом же смс-е в самом конце: «Не отвечай на мою писанину». Чтобы помучить себя. А потом, притаившись, передумав о чем-то немыслимом, ждать ответа. Томительно-мучительно. А его нет. А ведь нормальные люди — это нормальные люди. Им написали «не отвечай» — они не отвечают. Всё просто.

Манифест: Но нам, достойным дочерям и сыновьям Мазоха, этого не постигнуть. И мы будем продолжать мучить себя и окружающих всякой херней. Мы не будем просты и прямолинейны в языке и средствах. Мы никогда не скажем: «Ты где сейчас? Давай встретимся. Я хочу тебя видеть».

Мы будем прозрачно намекать на это, но настолько прозрачно, что этого никто, кроме нас, не заметит. А когда нас не поймут (а понять нас практически невозможно), мы будем самодовольно страдать: нас не хотят, мы отвергнуты. И будем упиваться своим горем, гордо думая, что живем богатой, насыщенной эмоциональной внутренней жизнью. Конец манифеста.




В жопу все манифесты. Я протягиваю руку, чтобы «хотя бы за руку взять (блять)». В моей руке оказывается другая рука. Жизнь преподносит мне подарок, которого я совершенно не заслужила. Я вцепилась в него пальцами и не отпускаю.

Мне слишком хорошо. Наверное, как наркоману, который получает дозу и кайфует. Классический addict.

Нельзя отказаться.

Тебя никогда не бывает много.

Всегда хочется еще.

Передозировки быть не может.




Свобода может быть иллюзией и на самом деле означать лишь пустоту.

Когда ты уезжаешь —

даже ненадолго,

вроде все нормально,

и то, что называют жизнью,

продолжается,

и то, что называют смертью,

приближается.

Только все не так.

Все никак,

fuck.

Будущее


Умереть в страшных муках.

Умереть в страшных мухах.

Я готова умереть и в муках, и в мухах, если мучить меня будешь ты.

Или если я буду мучиться рядом с тобой.

Когда я буду умирать, в голове у меня будет каша из бессмысленного. Игры маразума. Как обычно.

Розовая партнера.

Разовая пантера.

Нож для кока-колки льда.

Для парковки льда. Лед колется и потом паркуется по стаканам.

Подушите сигарету, пожалуйста.

Я — сверхчеловек. Я взлетаю и лечу по дороге жизни.

Космос вокруг.

У меня позади — много дедлайнов.

Но главный дедлайн — это смерть.

Мы никогда не знаем, когда он точно будет,

Но мы все к нему успеем.




Meeting deadlines.

Леди и джентльмены, встречайте:

Мертвая линия.

Показатель пульса — прямая.

Когда это произойдет, я унесу тебя в своем сердце —

Даже если ты никогда не поверишь,

Как я сильно тебя.




Мне хочется сказать,

Мне очень хочется сказать тебе вслух это

Но я не скажу вслух.

Скажу про себя.

Про тебя.




А в тот момент, когда кривая пульса

Превратится в прямую — меня захлестнет

Неконтролируемая волна нежности,

И я уйду под воду.




Ир Ши











Опять роман с осенним ветром








Я возродилась как птица феникс, как бабочка, сгоревшая в фонаре, как…

Вылив на голову стакан с ядом, я текла на пол рекой, рассыпалась на мелкие песчинки, а они, будто живые, расползались в разные стороны и прятались в щели. Разбитое окно, разбитое отражение в зеркале, осколки недомолвок и мелких тайн. Последняя капля яда упала на голову вчера и убила меня. Все, что накопилось за три месяца лета, убийственного и опасного, но полного приятностей, радостей и страстей, вылилось с водой. Впервые в жизни я вошла в офисный туалет, села на крышку унитаза и заплакала, обхватив голову руками. Плакать долго мне не пришлось, так как я понадобилась снаружи.

Бумаги на столе шевелил ветер, от волнений пошатывалась я, чувствуя его жаркое дыхание на щеках.

* * *


Сегодня я стала жить заново, сегодня вновь моя любимая осень — всегда радость и удивление. С теплыми листьями придет радость, потому что теперь живу. Не буду носить в кармане обиду, не буду лелеять чувство затаенной злости. Капюшон подарит негу и нежность прогулок по парку. Шуршащие листики будут умирать под ступнями ног, обещая уйти и родиться вновь весной, когда место страстям и отнюдь не романтике.

С осенью придет ветер. А значит, вернусь прежняя я, прежняя Ир Ши, немного безумная, смешливая и рассеянная. Я выйду из образа итальянки Милены, сниму сабо куклы Барби, и стану японской девушкой. В полосатых брюках, платье и бусах на талии — конничива, аригато и сайонара.

Сегодня я проснулась в шесть, завязала плотно волосы в узел и выбежала на улицу. Было прохладно, и в лицо дышал ветер. Я бежала вперед, а тонкие лучи солнца освещали мне лоб и глаза. Так же и вчера тонкая иголочка луча освещала руки, бессильно лежащие на клавиатуре — но это было вчера, вчера была не осень. Я бежала и думала: «Да, рассвет определенно хорош, рассвет роскошен и приятен, и прекрасен. И дарит живительную силу». А ведь всегда удивлялась безумию тех, кто пробуждается рано и бегает ради здоровья. «Определенно признак старости, ведь пожилые люди обожают утреннее пение птиц и рассветы», — усмехнулась я позже.

Никогда я не бегала так раньше. Но главное даже не это. Главное то, что я сделала после такой несвойственной для меня пробежки. Я поехала, поехала, скорее, по инерции и, что самое удивительное, на такси. Я приехала на вокзал, место романтики и трейнспоттинга. Там дурно пахло грязными телами, но из кармана я достала охапку листьев и пару желудей. Я купила на них билет на первый же поезд — чтобы забыть обиды и обиженных, чтобы забыть себя и воспоминания.

Воспоминания — это когда утром, проснувшись, по стеночке идешь в мечтах, что не было ничего или было что-то. Ах, опять одни рассуждения. Но совсем недавно, еще летом, опасным летом, ранним утром, а именно в час дня, было все не так. И меня разбудил кто-то по телефону и заставил идти в другую комнату смотреть. Удивительно, но я послушалась, как стойкий оловянный с одной ногой. В ванной обнаружилась книга, я стала ее читать и поняла, что, возможно, еще люблю кого-то, и что зря он меня послушал, и что зря он не пошел на поле боя. Я была бы победой, слово даю.

Зарывшись лицом в полотенце, я увидела вереницу лиц неудачников. Я была на пьедестале среди них. Мы ведь столько раз делили время пополам — я ничуть не лучше. Мне стало так противно, что я решила отныне и до конца сидеть дома. Моя фобия пусть живет в кулачке, пусть никто не знает. И я тоже. Моя интимофобия, мой страх открыть дверь. Ой!

Я прокрутила мысли через мясорубку, а потом, улыбаясь, съела все обиды. Счастье кроется в мелком — так всегда.

Вы знаете, я признаюсь в одном обиженном: из-за меня умер муж героини моей компьютерной игры The Sims. Я была счастлива, потому что он был не просто так — он воплощал персонаж из моей настоящей жизни. Я устроила пожар, и он героически погиб, а героиня в это время усиленно флиртовала со своим новым любовником, спокойно созданным моей рукой и воспаленным мозгом. И все равно, мне было как-то больно, чувства ведь не умирают, даже если похоронный марш и реквием по любви.

Но все это в прошлом, и даже кажется, что даже сегодня было давно. Я в движении, и ветер мне навстречу, из своего укрытия, в котором мгновенно забываются обиды и обиженные, забываю саму себя и воспоминания.

Билеты куплены, и я — пассажир. Всего лишь пассажир или: «Вы представляете: осень, а я — пассажир!» Пока я просто пассажир и смотрю в окно. Там листья кружатся бабочками, по несколько одновременно. Там капельки дождя летят в лицо. Я искренне верю, что это не вода из пластикового стакана, выплеснутая из окна впереди, и уж тем более не слюна, сплюнутая из соседнего купе. Пока я просто сижу и гляжу в окно; там картинки мира, лица, козы, маки, козинаки…

Там мелькают столбы, и деревья, и фонари. И если будет остановка, то обязательно под самым ярким фонарем. Тогда я выйду и стану уже пешеходом. Я могу войти и поехать дальше, купив абрикосов или петушка на палочке. А могу не входить обратно — пойти путешествовать по неведомому городу, оставив багаж и бумажки. Я пойду с пустыми руками, так легко, как в фильме. Будут мокрые мостовые, будет моросить дождь, будут мокрыми кирпичные стены, листья будут осыпаться шелестящим потоком. Я буду идти в сером плаще из советских времен — так бы мне хотелось. Будет петь японка Мэйко Каи — я так хочу тоже. Будут ездить трамваи и старые волги-такси.

Там, возле стенки из рыжего кирпича, я увижу мальчика в джинсах и черной футболке. У него большие синие глаза и каштановые волосы, и такой невинный взгляд. Тогда я остановлюсь у дерева с шершавой корой, прикоснусь к ней рукою, как я люблю это делать, и закрою глаза. Там под веками светит солнце, висят зрелые плоды на деревьях, шумит морская волна. И там безжалостно жарко. Потом я открою глаза и увижу дождь и глаза цвета неба. И я скажу: «Здравствуй, ветреный». (А потом я состарюсь и умру. Так всегда заканчивается жизнь. В городе Н, в городе без имени).

Когда приезжаешь в новый город, то ровно три дня душа парит отдельно от тела, и ты смотришь на мир с высоты птичьего полета. Все чудесно и волшебно, но вот проходят дни, и ты привыкаешь. Безумно, пронизывает насквозь, как невесомость полета, когда ты вместе и ты отдельно. Но вот проходят дни, и ты привыкаешь. Остается гербарий из чувств с разноцветными крылышками.

У тебя тоже так, скажи?

Другой город, осень. Осень — мечта желтого цвета, праздник тлеющей страсти и танцующей любви, что кружит-кружит, как волчок, как безумная кошка по лужам, по сухому асфальту в мокрых цветных аппликациях несказанных слов.

Все в другом городе не так: не так летит ветер, не так светит солнце, не так я говорю слова.

Я гуляла, мне было радостно, тревожно и немного страшно. Мне мешали посторонние звуки, мне мешало отсутствие музыки в ушах. Мне не хватало неслышной компании мальчика с глазами цвета неба. Мне не хватало того, чтобы меня кто-то ждал и вожделел. Возможно, где-то там, за семью домами, так и было, но я этого не знала. А если не знаешь, то значит, ничего и нет. Если нет признания в любви, то можно считать, что тебя никто в этом чужом мире не любит. Тогда надо обратно, в свой глубинный мир, на дно или в небо.

Перед глазами картинки: мы вместе, но грустно, что мы вместе. Мы идем по парку, и я улыбаюсь, но улыбаюсь по инерции. Потому что он есть, и мне не по кому грустить, и нет смысла ждать прекрасного принца. Постоянно чего-то не хватало, а теперь я одна, и мне слишком хватает надежды, веры и поводов погрустить. Я наслаждаюсь внезапными движениями природы, стуком своих туфель по чужому асфальту и глазами мальчика, что прекрасны, как цвет…

Ах! Посмотрел бы ты только, как ветер разрывает объятия неба и кружит осколки людей в осеннем урагане, в почти зимнем урагане! Он заполняет тела, пробираясь сквозь ноздри и уши, он нежными пальцами, желтыми от табака, приподнимает любимым девушкам волосы и заглядывает им в глаза холодом. Он звонит в колокола.

Одна из его самых любимых ступает мягкими движениями по влажной земле, она бежит ради бега. Вот она услышала звон, замерла, тревожно огляделась. Нервная улыбка на лице как знак ожидания. Она смотрит в небо и — сквозь него — на звонаря, что с трепетом отыгрывает свою вечернюю субботнюю музыкальную партию. Колокольчики — все разные — узнают в нем своего хозяина и подчиняются, поддаются, как ждущая жена. Звенят.

И последний удар самый сильный. Тело звонаря даже подалось вперед, покачнулось. Самый пронзительный звон получился — что-то среднее между мистикой церковных таинств и женским стоном. И потом протяжный звук, длинный, пронзительный и благополучный, дрожащий, как струна… Этот звук застыл на миг в воздухе, завыл, и в протяжной, утихающей агонии — умер, медленно-медленно умер этот звон.

Она (или я) пошла дальше, ветер тоже продолжил свой путь, лаская ее своими пальцами. Тонкие узловатые пальцы, настоящие натруженные пальцы, чистые и аккуратные, протертые бинтами в лавандовой воде. Сексуальные пальцы без капли лака, без лишнего белого конца ногтей. Они пляшут, поправляя волосы, извиваются золотой змейкой. Какой может быть экстаз с другими, покрытыми сотнями средств, скучными? Разве что расцарапать спину, разве что растерзать, поиграть в хищника… но ветру ведь это не нужно. Он сам хищник, белозубый зверь.

Какие же мысли терзают ее в этих одиноких играх? Кто видит этот внутренний экстаз? Почему праздник крадется тихо в ее сознание каждый вечер, шепча о своем визите стандартным фейерверком?

Важно отдать свое тело ветру, облизать с жадностью его белоснежные зубы, важно разглядывать свои ладони и пальцы, важно сегодня говорить только с ним как с посланником сладких снов, как с частью стихии, как с вечным спутником по дороге домой.

— Я тебя люблю, мой ветреный. Я счастлива благодаря тебе и себе. Встретимся сегодня в центре города. Я буду играть со стихией, я буду кричать, что мне больше не нужно ничего — я ведь гордая, хоть и слабая. Я одна, я приехала, я счастлива в осени!

Знаешь что: я сниму клип. Оду отношениям. Не тем, что у меня сегодня с ветром или с тем, кто притворился ветром.

Обязательно будет название «Романтика осени».

Сначала я появляюсь на экране. Крупный план. Я говорю: «Я придумала такую картинку, тебе должно понравиться».

Все в коричнево-оранжевых тонах, осенних тонах. Все так намешано, что не поймешь, где листочек, где лицо, а где тело. Ты берешь ложку и водишь по кругу, и мешаешь ею в стороны — рисуется сюжет, как в happy story, где все прекрасно. И из картинки выходит такой клип: главные герои в нем принц и принцесса, ничего оригинального, принц на белом коне, конечно же, а принцесса романтична до одури.

Я в роли принцессы, потому что всегда хотела сыграть такую роль. В роли принца кто угодно, по желанию, он не главный.

Итак, листья дождем осыпаются на дорожки парка, скамейки залиты светом фонарей, на небе звезды. Все как из пластилина, сверкающее и мягкое на ощупь. Принц и принцесса стоят (в роли принцессы я, не забывай) Они стоят, фонарь навязчиво освещает лицо принца, а принцесса стыдливо прячет глаза, лишь иногда сверкая взглядом исподлобья. После какой-то внутренней борьбы (она отражается на лице и отпечатывается в глазах) принц говорит: «Дорогая и милая принцесса, я, похоже, влюблен в тебя безумно, так сильно влюблен, что готов подарить мир, что лежит у меня на ладони». Принцесса смотрит ему на руки и видит, что на ладони у него и вправду сверкает мир, сверкает фиолетовой, малиновой и розовой красками, и во все стороны желтые лучи, горячие-горячие, солнышком расходятся в разные стороны.

Конечно, сразу же тепло льется по ее душе, как потоки коньяка, вниз, к пяткам, и вверх, до кончиков ушей. Она улыбается по всем правилам романтических клипов, улыбается, дышит тяжело, чуть ли не плачет и бежит к месту, где много коричнево-оранжевых листьев. У нее в этот день волнистые волосы, как на этой картинке (камера на меня, серого автора: я показываю картинку), и волосы развевает ветер. А она, принцесса (то бишь я), счастливая и дико радостная, раскинув руки в сторону, падает в кучу листьев. И листья разлетаются в стороны… как пушинки с одуванчика или конфетти (я решу позже, как именно).

Принц склоняется над ней, она все еще улыбается. Потом улыбку сменяет гримаса — принцесса упала неудачно, не в мягкую перину листьев, а на что-то твердое. Романтике пришел конец, клип испорчен, у принцессы проблемы с челюстью, и принц не будет ее больше любить. Да? Как думаешь?

Съемочная группа говорит хором: «Ну, кто взял эту нелепую девушку на роль принцессы?»

Я это к чему? А к тому, что идеала не бывает; всегда получается не так, как мы себе рисуем. А вообще, лучше бы, когда падаешь в листья, ни обо что не ударяться. Но я вскоре тоже стану репетировать падение, а то мало ли — вдруг завтра клип случится.

Я нашла там место переночевать, в этом городе. Я переспала с ночью, мне приснились сны без сюжета. Совсем не такие, как в моем вымышленном клипе. Я надела вчерашние вещи и поблагодарила тетю Машу, у которой нашла ночлег, за стакан молока, который я оставила нетронутым.

* * *


Я вернулась в обыденную жизнь очень быстро и незаметно для себя. Я читала свои буквы, я даже слышала их в ушах. Я приехала. Никто и не заметил, как я уезжала. Будто я просто вернулась с внезапной пробежки, хотя одета была совсем не для бега.

Я выпила любимый утренний кофе и поспешила в контору к себе. Сидела там, маялась, думала, где я была целый день и была ли вообще. Снилось мне или все же была?

Но то, что я нелепа, ты уже знаешь, хотя бы по клипу, никогда не снятому. Потерялась в кудрях мыслей, даже в ноздрях вьются эти мысли. Сидела и сидела, и говорила по телефону, даже с мамой, по-моему, говорила. Но было так сложно. Совсем невозможно. Пришлось выпить яд.

Вылив на голову стакан с ядом, я текла на пол рекой, рассыпалась на мелкие песчинки, а они, будто живые, расползались в разные стороны и прятались в щели. Разбитое окно, разбитое отражение в зеркале, осколки недомолвок и мелких тайн. Последняя капля яда упала на голову вчера и убила меня. Все, что накопилось за три месяца лета, убийственного, но полного приятностей, радостей и страстей, вылилось с водой. Впервые в жизни я вошла в офисный туалет, села на крышку унитаза и, обхватив голову руками, рассеянно улыбнулась. Долго мне так сидеть не пришлось, так как я понадобилась снаружи.

И в окно стучал ветер.

* * *


Я вышла к 11 утра на улицу по делу, но делу я сказала: «Подожди, тебя я поимею позже». Я перешла по подземному переходу и купила одну сигарету (ох, уж это «не курю»). Потом я прошла дальше, на улицу Хрещатик, и направилась к скамейке, чтобы покурить.

Первые две лавочки были заняты, потому я села на третью. Там уже сидел восточный юноша и смотрел в сторону. Я закурила, и увиделся мне этот миг, как в книге Мураками. Конечно, юноша был намного краше самого Мураками, но увидался он мне таким.

Он примерно бы думал следующее: «Я сижу на лавочке и убиваю время. Осталось пару часов до моей встречи с Наоми, я перекусил в закусочной. Там съел кусок пирога со шпинатом и выпил чашку эспрессо. Эспрессо был хорош. Я сидел за столом и рассматривал фотографии Наоми, ее смеющиеся глаза. А потом я пересел на скамейку на улице Крещатик.

Вот девушка, садится рядом. Она не смотрит на меня и о чем-то рассеянно думает. Достает из сумочки сигарету, зажигалку оранжевого цвета «Віс» и, пару раз щелкнув, закуривает. Волосы ее растрепал ветер. А губы у нее припухшие, как после поцелуев, на них нет помады. Но она не целовалась, просто так они припухшие, мило так. Кажется, она вообще очень давно не целовалась — читается в глазах. И кажется, что она боится и избегает думать об этом. Она провожает пешеходов взглядом, стараясь не задеть меня. Иногда поднимает голову вверх и смотрит, как сплетаются у самых крыш домов верхушки каштанов. Выкурив сигарету до половины, выбрасывает ее в урну, нажимая на педаль, идет в ту сторону, откуда пришла. Смотрит по сторонам и на свое отражение в витрине лавки «Пресса». Я иду за ней. Она покупает поллитровый стакан малины у старушки, что стоит у Бессарабского рынка, торгуется немного, а та ей говорит, что если бы они были в деревне, она бы пригласила ее на рюмку водки. Девушка смеется глазами. Мы равняемся; она ест малину из стакана, я просто стою — нам перегораживает дорогу «Лада». Потом она переходит дорогу, а я остаюсь стоять у бровки.

Со спины она очень похожа на Наоми, которой уж год как нет в живых, а я хочу привыкнуть, что она есть и что я увижу ее через пару часов. Жаль, мне не удалось разглядеть ее уши».




Так началась моя осень. Сегодня началась.




Прогулка в чужих ботинках








Шла вдоль длинной асфальтированной дороги, по краям которой росли тополя и кусты шелковицы. Эти кусты, когда они окроплены красочным зеленым цветом, держат на себе много ягод, но об этом мало кто знает. Если протянуть руку и слегка коснуться веточки, пошевелить пальцами в зелени, то обязательно наткнешься на сочный плод. Так было в детстве, так редко бывает сейчас. Только когда мечтаешь, когда весна, когда ягоды шелковицы еще не созрели, когда тополя срубили, а посадили совсем новые и чужие, и когда ждешь. Ждешь и вспоминаешь…

Вспоминаешь, как ноги пришли домой, несмело и неуверенно. Я пришла, помялась в коридоре, сняла шляпу, виновато прижала к животу. Тяжело вздохнула. Еще раз тяжело вздохнула. Не глядя, все сложила на тумбочке. Тихо-тихо зазвенела молния на сапогах, и мягкая кожа упала, как театральный занавес.

Пытаясь не дышать, робко, как котенок, я вошла в комнату. Он сидел на полу, скрестив ноги. Тарелка с миллионом спичек и окурков. А час назад мои коленки дрожали в невероятной истоме воспоминаний. Я смотрела на лица людей в метро, и мне казалось, что знают, знают они о том, что было совсем-совсем недавно. Мне казалось, что и пахну я по-особенному, и что глупая улыбка на лице, и что такой счастливой быть нельзя, просто невозможно!

Я, конечно, смеялась, сначала робко, потом, с каждым вздохом, все смелее и смелее. Он радовался, как ребенок, он недоумевал, почему я так счастлива, почему говорю загадками, почему задумчиво и глупо перебираю пальцами его волосы. И никакой совести. Если совесть — это душа, то на тот момент душа моя спала, как спал спокойно он, разбросав руки по простыне.

Адюльтер. И ничто не важно в такие минуты. В такие минуты с радостью ждешь телефонных звонков, чтобы утопить воспоминания о страстях в горячительном, пьянящем напитке. Мечтаешь оказаться там, где прекрасно и где много людей.

Дождавшись сигнала, бежишь, потом теряешься в лицах, в мыслях и музыке… когда все одеты как инопланетные создания и в невероятно яркие цвета, когда тебе якобы что-то шепчут на ухо, но потом пытаются его съесть… И тогда понимаешь, что было бы хорошо оказаться где-то, где танцевали бы танец… вальс, скажем. А тот парень, что блондин и еще не определился, сказал: «Послушай, ты бы прогулялась как-то в моих ботинках!»

— Ах, ой, ну, если ты настаиваешь, то да, обязательно.

На самом деле это было какое-то дикое предложение, не правда ли?

Но я надела его ботинки.

* * *


Мои черные ботинки блестели бесконечно. Я достал их из пыльной коробки, тщательно протер, завязал шнурки. Я шел вдоль домов из рыжего кирпича, по шершавому асфальту, и я видел, как в ботинках отражаются облака.

Посмотрел на часы. Было половина седьмого — время поужинать. Я вошел в ближайшую закусочную, но там было только выпить и пирожок. Взял большой стакан, какие обычно были в детстве на тумбочке, и гранатовый сок, и водку.

Потом я смотрел в окно. В закусочной было удивительно пусто, только дама с пышными бедрами, в халате какого-то кукольного розового цвета, с разными по величине пуговицами, терла шваброй пол. Я смотрел в окно. Накрапывал дождь, грозящий блеску моих ботинок. Было пусто не только в закусочной — было пусто и за окном. То ли из-за дождя, то ли из-за времени — было семь, уже столько натикали часы — людей вообще не было. Я вспоминал чужие руки в каплях воска, похожих на ранки. Я вспоминал родные руки в каплях воска, как в росе.

Может, район такой пустынный. Я нисколечки не знал, что мне делать. Времени было предостаточно, мне казалось, что все остановилось, и лишь стрелки часов выводили меня из оцепенения.

Гранатовый сок был горьковат и с непонятной мякотью на дне. Женщина в розовом халате перестала протирать пол и запела древнюю песню из своего прошлого: «Лай-ла, ла-ла-ла… Лай-ла, лалала». Это не мешало мне вспоминать, только я себя чувствовал как в кино: вот-вот начнется увлекательная история. Мне не было грустно, мне не было одиноко, у меня не было желаний никаких. Я даже не хотел в туалет. Я не думал. Я наблюдал за тем, что вокруг. Но вокруг было мало предметов, основным и самым заметным украшением были трещины на дешевом больничном белом кафеле.

Я стал пьян. Я взял еще и еще сока, еще и еще водки. Это никого не смущало, в том числе и меня.

Пошатываясь, я вышел в дождь. Зонта у меня не было. Я нашел в кармане смятую пачку сигарет. Достал ее и закурил, пачку скомкал и выбросил себе под ноги. Ветер подхватил ее и понес вперед. Я догнал ее и поддел носком уже не блестящего ботинка. Она зашелестела, как осенний лист, и укатилась куда-то туда, совсем с моих глаз. Я шел, я был пьян, я проходил одну улицу за другой. Уже включили фонари.

* * *


В тот вечер шел снег, настоящим снегопадом из «Метели» Пушкина. И я ушла с вечеринки с тем, что не определился, потому что выпила вина сухого «Каберне» и под суши: так пошло.

Я подумала, рассматривая носки своей обуви: «Раз так пошло все началось, то можно уже как бы и не притворяться приличной женщиной. Нет, вообще я очень прилична, даже чересчур. Я так вежлива, что сказать «нет» для меня дико неудобно, но я просто вынуждена».

— А теперь ты послушай, ты не болен? Что-то вид чахлый. И молчишь, — говорила я.

Мы шли-шли — я где-то там уже давно в его ботинках — прошли тысячи секунд с тех пор, как он предложил. И он сказал вдруг: «Саша, Вова, Алеша, Алеша, Сережа, Женя, Илья, Кирилл, Юра, Сережа, Гена, Саша, Андрей, Гена-Гена, Игорь, Саша, Саша, Саша». И еще несколько имен.

А ведь эти имена — сетка метаний на верхней линии моей ладони. Столько невероятных историй любви. И теперь я вспомнила, и посмотрела на руки, даже остановилась. Я люблю разглядывать свои ладони, люблю быть одна, люблю иногда заплакать. Тогда кажется, что все обиды и болезненные инъекции разочарований — в сердце, прямо в сердце — это ничто.

Я хочу порой безумно рыдать, но не могу. Все равно, как убегать от черной машины во сне. Все равно, как бояться грома и молнии в пустынном доме на краю леса. Как будто хочется закричать, и кричишь, а звука нет. Кто-то прикрутил ручку громкости, и тебя не слышат, и не идут на помощь.

А пришли бы, если бы услышали? Вот подумалось, что когда-нибудь тебя услышат во сне, но никто не придет! Ведь это ужаснее, чем когда просто не слышат. Это страшнее, это равнодушие. Я иду, и хочу заплакать от досады, досады такой, что я жду чего-то, а оно не случается. Я иду, и хочу заплакать просто для выброса лишнего, что скопилось на полке сознания. Когда от досады — то хорошо в одиночестве. Тогда можно и предметами покидаться, и подушками, и разломать что-то со зла. А потом спустя какое-то время успокоиться, тихо всхлипывая, отвлечься на музыку, случайно выбранную компьютерным музыкальным проигрывателем, и, истерично захохотав, пуститься в пляс; потом, размазывая тушь по лицу, убрать бардак, сотворенный минуту назад, и съесть что-то вкусное, выпить, а может, даже закурить, драматично хлопая влажными ресницами и бездушно дымя на окружающие предметы.

* * *


Город был чужим. На скамейках лежали стопки рекламных газет. Я вдруг понял, что уже давно не вечер. Я посмотрел на часы: было четыре. Было утро, и пели птицы, я не понимал, где я. Я сел, сел на одну из стопок. Мне не было грустно и одиноко, мне не было грустно и одиноко, мне не было… Мне было все равно.

Мне было все равно, что ботинки уже не блестят. Мне было все равно, что дождь, что кусочки влажной газеты прилипли к брюкам, к моим пижонским брюкам в полоску. Мне было все равно, что внезапно появился туман. Я думал, я смотрел на фонари, они еще горели, капли дождя сверкали в их свете как вечерняя мошкара. Пели птицы. Во влаге пахло дождевыми червями и дикими фиалками — пьянящий запах гадкого и прекрасного. Я отошел к ближайшему кусту, я присел, потом вспомнил, вспомнил что-то и сразу забыл, я встал и подошел к дереву. Расстегнул, достал, помочился. Засмеялся. У меня были деньги с собой. Толстые пачки, перетянутые резинкой, как бутоны тюльпанов по весне.

По парку шла девочка. С очень длинными гладкими волосами. Когда она была совсем близко, я увидел, что она не идет, а едет. Она ехала на роликовых коньках. В узких и коротких шортиках. На голове какая-то странная панама, явно от дождя. И тонкая маечка, маечка не только тонкая, но и мокрая. Очень соблазнительная девочка среди раннего, теплого, влажного утра.

Она подъехала ко мне, по смуглым щекам тонкими струйками стекала вода, похоже, ей это было приятно. Она видела, как я уставился на ее грудь, что явно проглядывалась под тонкой влажной материей майки, она улыбалась глазами, посмеивалась надо мной. Я смутился, так странно, но я забыл и смутился. Я снял шляпу и слил воду с полей, одел обратно, она звонко рассмеялась и сказала:

— Будет ли у тебя сигарета? Доброе утро.

— Доброе утро, — сказал я. Достал из кармана купюру, протянул ей. — Съезди-ка за сигаретами, милая, и мне привези.

Она улыбнулась, быстро взяла деньги и укатила, и вдруг — так необычно… — вдруг дождь закончился, и даже солнце намекало на свое появление. И я увидел, что сижу под деревом грабом и что уже совсем светло, но мне стало непонятно все вокруг и одиноко.

Она быстро вернулась, на ней были очки с темными стеклами. Она купила сигареты со сладким ароматом и вкусом. Я такие не любил.

— Спасибо, — прошептал.

Она стояла напротив, заслоняла собою солнце, покачивалась на роликах и улыбалась. Я не видел ее глаз под стеклами. Я закурил, она зажала сигарету губами и ждала. Я поднес ей зажигалку.

— О чем ты думаешь? — вдруг спросила она.

— Как тебя зовут? — ответил я.

— Меня зовут Саша.

— Значит, тезки.

Она опять рассмеялась, так задорно, что мой смех вдруг сам, совершенно сам ответил ей эхом. Солнце успело полностью осветить дома справа. Она смотрела на меня, я смотрел в сторону. Я курил, она облизывала сигареты, как леденец. Мне было неловко, я не видел ее глаз, но я не хотел, чтобы она уходила.

— Пойдем, — услышал я свой голос, я сильно ухватил ее за руку. Она опять засмеялась, но поехала за мной. Я пытался остановить автомобиль, я еще раз спросил, как ее зовут. Она пристально посмотрела, сняла очки и надела на меня. Потом аккуратно наклонилась и поцеловала мне ладонь. Я посмотрел на руку, как будто там был должен остаться след. И вдруг вспомнил вкус гранатового сока, вспомнил, какой горькой была водка, какой мелодичный голос у женщины в розовом халате. Вспомнил, что меня мучила жажда, что мне было холодно, что на заднице у меня висели куски газет, что мешал шум телевизора из чьего-то окна. Я вспомнил, что мы были в центре города, что я вышел вчера из дому и чувствовал себя одиноким. Я начистил ботинки, потому что думал покинуть или город, или все. Я вспомнил, что сто лет не звонил отцу, что мой пес уже две недели как у подруги. Что мне надо купить зонт и дорожные чеки. Во мне проснулись чувства, что спали вчера. Вчера я был роботом, роботом, которого запрограммировали на череду бессмысленных действий. Остановился белый автомобиль.

— Куда тебе? — спросил я.

— А может, просто покатаемся?

— Я голоден.

— Я тоже ничего не ела с утра, кроме твоих сигарет.




Глухим, но восторженным голосом я назвал адрес водителю. Играла музыка, Луи Армстронг. Напряженно вслушиваясь, я все произносил себе, что это забавно!
		Когда крохотная птичка,



		Которая никогда не поет,



		Вдруг начинает петь: «Весна! Весна!»



		И когда голубой колокольчик



		Даже в глубине ущелья



		Начинает звенеть: «Динь! Динь!»,



		Это значит: природа



		Просто приказывает нам



		Влюбиться, о да, влюбиться!







		И тогда птицы делают это!



		И пчелы делают это!



		И даже необразованные мошки делают это!



		Так давай же займемся этим!



		Давай полюбимся, детка!








А потом перечислялись все возможные живые существа. Задорный хриплый голос Луи.

Я попросил притормозить водителя, я достал какие-то деньги и отдал Саше. Вышел. Ярко светило солнце, я попросил отвезти ее, я написал ее губным карандашом на обрывке бумаги свой номер Я шел по тротуару, редкие прохожие спешили на рабочие смены по конторам. Звенели троллейбусы или какой там у нас транспорт, редко-редко проезжая мимо. Мне казалось, у меня был некий план.

Вдруг начался дождь, настоящая весенняя гроза. Или «куриный» дождь, или «слепой», как его называют. И мне вдруг стало тесно в ботинках… в чужих ботинках.

Наклонился и расшнуровал, снял. От асфальта шел мнимый пар. Я аккуратно поставил ботинки у бордюра, где фонтан поливал клумбы. Шел босиком, был счастлива, светило солнце, у меня не было дел, у меня была жизнь и босые ноги, ступающие по проспекту. За вершинами домов со мной в прятки играл маленький солнечный луч. Ботинки мокрые и гордые, и одинокие остались позади, странно теплая вода протекала сквозь мои пальцы. Я сказала не свое имя — свое я забыла. На мне были летнее белое сатиновое платье и мокрая от дождя шляпа. Я спешила на встречу к кому-то, я повторяла вслух:
		Let's do it!



		Let's fall in love!







* * *


Я миную стены домов, шумных людей, я чувствую капельки на щеках, но не слез, а дождя. Плакать хорошо под дождем и в снег: тогда никто не догадается. Еще можно без смущения лить слезы в ветер, но опять же, в одиночестве приятнее.

Хотя, когда я избавляюсь от чувств, окружающие люди меня совсем не беспокоят. Совсем не беспокоят и любопытные взгляды скучающих обывателей. Когда чувство расстройства душевного, то можно и руки заламывать, и пощечину кое-кому залепить, и безумно смеяться, крутя головою из стороны в сторону, и бегать по песку, и опираться на стены зданий. Поплакать — святое дело, очень нужное и требующее особого настроения, вдохновения и мастерства. Все прекрасно, все прекрасно. Но я хочу поистерить, поистерить с всхлипами и слезами, с размазыванием черных разводов по лицу. Так, чтобы навзрыд. Так, чтобы чувства на волю.

Чтобы потом закурить, и чтобы так легко-легко, как будто летаешь на воздушном шаре, так нежно, так хорошо, так свободно, так невесомо. Я их даже пачками стала приобретать, эти сигареты, но вот желание пропало. Так идут одна за другой, бесследно, как дым без огня. И не от радости или отвращения. И не для маскировки неудавшегося разговора. И не прячась за углом, украдкой. И не с наслаждением в постели смаковать каждый вдох дыма. А так, чтобы дрожащими пальцами ухватить крепко и так быстро-быстро судорожно касаться губ, как будто целуя на прощанье, порывисто и в последний раз.

Но нет причины плакать, все так, как началось. Я иду, оставляя звонкое эхо на асфальте своим легким шарканьем. Мои шаги легкие, робкие, а время как будто остановилось. И все молчит, а я рассеянна и забываю, забываю, оступаюсь и падаю, путаясь в одежде. И нет даже всхлипа — лишь беспричинное спокойствие и улыбка, достойная кроткой Урсулы где-то на Севере Германии. Ля-ля-ля, вальс и десять стариков на скамейке, и главный персонаж Жан-Клод с винным пятном на лбу. Я читала в детстве этот роман в ванной, название смутно помню: что-то про цветы.

Не удается сегодня мне покурить всласть, ни даже заплакать, ничего… даже хлеб сейчас ем как-то бездарно, изрядно измазавшись икоркой. Иду, вглядываясь с легкими чувством стыда в глаза прохожим.

И даже погода протестует против таких настроений. Я намотала на голову платок, на манер барышни из кабриолета: шел дождь, а я без зонта.

В кармане телефон, на нем сохранилось пару сообщений. Те, что не отправлены. Я читаю их. Одно просто ничего не значит, а второе… второе — это способ немножко ближе сказать какие-то слова. Там какая-то чушь, полушутка, полувопрос, ничего не значащая фраза, но как важна она — как невидимая, неосязаемая цепочка. Я хочу быть рядом, смотреть, говорить. А это сообщение, полуприятельская фраза — один шаг к нему навстречу. Я его не отправлю в этот раз, потому что страшно, потому что я бы хотела сказать: «Мне кажется, я влюблена в тебя, и делай с этим, что хочешь!» Эти неотправленные слова — как огненный шарик между двумя людьми, как сгусток энергии, который может перевернуть мир. Посредине этот шарик, и две линии пунктира идут от него к разным полюсам. Стоит нажать кнопочку, и он полетит к адресату, так скоро, виляя сверкающим хвостиком, что я, опомнившись, буду протягивать ладони, чтобы поймать, но не смогу, потому что его уже закружило по линиям электронных эмоций.

Я продолжала прогуливаться, ну и пусть, что одна. Я так много уже передумала, так много вспоминала, но меня это радует. Я жду, я ищу, я думаю. Я улыбнусь этому дождю, этой кутающейся в холодные перья весне, потому что где-то там совершенно точно в меня влюблен лучший мальчик в мире. Я пишу на бумаге письмо и, привязав к воздушному шару, пускаю по ветру.

Я смотрю в окна, мне кажется, что в темной комнате сидишь ты. Ты пахнешь пылью, запыленный. С непослушными волосами, в мятой рубахе. На окнах тяжесть ткани, в комнате тяжесть мебели, от чего ужасная теснота. Недоеденные лимоны на столе, исписанные листы бумаг ворохом, веером спят на полу. Пресс-папье с очаровывающим снегом кружит и поет о Париже. Это безумие акварели в рисунках, что забросаны карандашами, это гуашь иероглифов, это бесконечные разговоры по телефону. Я так обожаю, когда ты просто есть, хотя бы на пять минут, хотя бы когда играет песня «Be my angel».

Шептал бы ты мне. Я так люблю твой такой влажный, липкий шепот на ухо, сводящий с ума, укутывающий пледом промозглые колени, замирающие в ожидании.

Звон монет, перечниц с перцем, солонок с солью, моих не сказанных слов и фантазий, что оживают только лишь в присутствии тебя. Мое чиханье от этой пыли и от этих осязаемых солнечных лучей. Эти кружения под медленную музыку, эти приятные мучения. Как хорошо, что живешь ты.

Я вошла. Посмотрела в глаза.

Мне осталось пару часов на твою любовь, которой нет. Я могу пару часов смотреть в твои глаза, я могу минуты наблюдать, когда они закрыты. Я могу дышать нашими общими ароматами, я могу поглядывать в окно. Открой тайну: что нужно делать? Нужно идти вверх или вниз?

Я чувствую — мягко. Пальцами так далеко. Нелепость. Ложная откровенность.

Мне осталось пару часов, чтобы сказать тебе. Я молчу. Я смотрю в сторону, кусаю пальцы. Потом опять на тебя. Ты на меня. Как будто пытаешься услышать, что я говорю. Но разве я говорила? Я не помню, я ничего не помню с тобой. Любое движение — ошибка. Я не могу не шевелиться, как и ты. Любое движение сокращает эти пару часов, что даны нам. Легкий ветерок делает нас краше. Я рассматриваю свои пальцы, потом ладонь, теперь другую руку. Ты как будто что-то говоришь, я слышу через слово. Или я опять ошибаюсь? Эти тонкости не для меня, нам не интересны слова друг друга, нам не интересны жизни друг друга: моя со мной, а твоя где-то там, где меня нет. Но ведь эти пару часов даны не случайно. Что-то должно произойти. Что-то уже произошло. Кто-то должен сказать. И мы говорим, но все не то.

Уж лучше уйти.

Напоследок я взгляну в твои глаза, улыбнусь.

И ты тоже.

Ведь ты всего лишь мое отражение. И чего я хотела?

Я потушила свет и зажгла свечи. В углу стояли чужие черные ботинки.

Она, по обыкновению, выдохнула и потрогала ладонью воск, ладонь прилипла на секунду к столу и тут же оторвалась, потянув за собой немного клейких нитей.

— Знаешь, прихожу домой, зажигаю свечу, такую красивую, в абажуре. Свет везде тушу. И музыку… музыку включаю и танцую. У меня столько эмоций плохих, и я танцую и воображаю, что я не у себя в комнате, а где-то там. В общем, мне кажется, что за мною кто-то наблюдает. И я себя красивой такой чувствую в это время. Хоть и одна. Ты знаешь, ведь всегда буду одна, и у меня не будет детей, и мужа хорошего тоже не будет. А потом я свечу задуваю, и вечеринка закончена.

Закрыла глаза.

Задула свечу. Сидела молча.

Я сказал:

— А хочешь, я подую тебе на веки легким ветерком, и все будет по-другому?

Она молча поднялась, заколола волосы и вышла, прикрыв за собою дверь.

* * *


А мне показалось, что меня совсем нет.


notes



Примітки





1


Слова зникають, написане залишається (лат.).




2


Неправильна німецька. Має бути: wer weiss — хто знає. Втім, словник стверджує, що правильний фразеологізм мав би виглядати навіть так: Das weiss der Himmel. На жаль, Сонька не встигала вивчати мови з такими тонкощами.




3


Дискінезію жовчного міхура вважають психосоматичним захворюванням, що спричинене психотравмувальними ситуаціями, глибинними міжособистісними конфліктами, нераціональним харчуванням, великими інтервалами між прийманням їжі, харчовими алергіями, споживанням продуктів, які викликають подразнення слизових оболонок травної системи. Зменшується надходження жовчі у кишківник, вона застоюється у жовчному міхурі. Хворі на дискінезію відчувають біль у правому боці, можуть мати пригнічений настрій, проблеми зі сном і апетитом, відчувати емоційну і фізичну слабкість, втому, страх.