Теплі історії до шоколаду
Надійка Гербіш








Ця книжка — збірка добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.






Надійка ГЕРБІШ

ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ










Моїй матусі, яка ніколи не відмовляла мені в шоколаді (хіба перед обідом) і чоловікові, який підхопив цю прекрасну традицію — не відмовляти мені в шоколаді

З величезною вдячністю й теплом

Люблю














СЛОВО АВТОРКИ








Скільки себе пам’ятаю, любила слухати історії. «Розкажи мені історію!» — зараз думається, що це була фраза, якої чи не найбільше боялися мої рідні. Вони добре знали, що за нею прозвучить інша: «Ще якусь розкажи, ну будь ласка!» І розповідали, вигадували, купували сотні книжок, знайомили з неймовірними людьми, брали в цікавезні подорожі, давали читати старі щоденники, показували альбоми зі старими родинними фотографіями, оповідали події з життя пращурів, даючи потримати старі поторсані мапи й книжки старослов’янською, пожовклі листи, написані красивим, вишуканим почерком, значки й навіть зброю.

Потім мені почали дарувати записники — і я писала в них свої історії. Записувала розповіді рідних, особливо найдавніші, знову надокучала, випитуючи щось про прадіда-вчителя, священика й офіцера, його закохану дружину-пригодошукачку, їхніх дітей — акторку Ольгу, вчительку Галину, перекладачку Зіну й дідуся — теж учителя й неймовірного пригодошукача. Його я любила до безтями. Він знав силу-силенну історій, своїх і родинних, учив мене грати в шахи і стріляти — з лука та гвинтівки. Я так сильно любила його оповіді про армію, що ще в дитинстві вирішила: вийду заміж лише за чоловіка, у якого також буде щедрий запас армійських історій. Я любила випитувати бабусю про її дитинство в Польщі, про їхні пригоди, про німців і чорниці. Про прапрадіда по татовій лінії, запорізького козака, історій я чула менше. Але ніщо мені не заважало їх вигадувати самій.

А ще в мене була дивовижна здібність відшуковувати шоколадні схованки. Моя мама не могла собі дозволити купувати мені шоколад щодня, тож часом, купивши кілька, або ж отримавши від когось у подарунок, вона давала мені одну плитку, а решта ховала кудись далеко. І не казала про те, що вони є. Але як тільки вона йшла на роботу, а я залишалася вдома сама — зі своїми іграшками, книжками, потім із підручниками і піаніно, а ще — з рибками, папугами, канарейками, собакою або кошеням — мені щось починало «муляти» зсередини. Я ні з того ні з сього хотіла оглянути шафи, залізти за диван, переставити книжки на полицях, зазирнути за штори й у пусті баняки, аж поки не знаходила захований шоколад. І коли мама поверталася, я вже була зовсім щаслива.

— Мамо, а я знайшла сьогодні справжній скарб!

Вона знала, про що мені йшлося, і ніяк не могла втямити, ЯК я це роблю.

Багато років свого дитинства я не бачила тата. Але якось, пам’ятаю, між моїм днем народження і Різдвом (грудень завжди був для мене найказковішим місяцем) я отримала красиву листівку. Там дрібним, але таким гарним чоловічим почерком було написано: «Нехай на твоєму шляху трапляються лише світлі й добрі люди, доню». То було батьківське пророцтво. І воно почало діяти одразу.

Мене оточували — і оточують — якісь абсолютно неземні люди. Траплялися й такі, яких любити було нелегко. Але хороших, світлих людей було завжди більше. У мене насправді чудові рідні, друзі, співробітники, студенти, випадкові подорожні у далеких мандрівках, видавець, читачі. Після виходу попередньої книжки, «Теплі історії до кави», я отримала стільки добрих, щирих, надихаючих листів від читачів, стільки вдячності, на яку навіть не заслуговую, часто не могла стримати сліз — і усміхалася одночасно.

Мені пощастило з пастором, який став моїм духовним батьком і досі ним є. Напевно, ніхто ніколи не казав мені таких добрих слів похвали, як він. Але я також люблю чути від нього критику. Безжальну, проте щиру і конструктивну. Здається, після його критики я щоразу стаю кращою. Він підносить мені до обличчя прозоре дзеркало, на якому в збільшеному вигляді видно всі недоліки; дає молочко для зняття пудри й каже: «Дивися, бачиш оце? А знаєш, що воно лікується?» Потім сідає і записує рецепт, як. Неодмінно простий і діючий.

Я вдячна Богові за свого чоловіка. І тут знадобилося би багато слів, але боюся відволіктися від шоколаду й історій.

Добрими словами насправді можна зробити багато. Надихнути, втішити, додати солоду й радості. Сподіваюся, що ця книжка — збірник добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.

І дуже хочеться, щоб, читаючи цю книжку, ви усміхалися. Смачного читання!

Надійка




ПОДОРОЖНІ ЗАМАЛЬОВКИ ІЗ ШОКОЛАДНИХ МІСТ












Люблін





Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці — наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, додають трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном. Польський фотограф Бартек із якимись не зовсім земними очима й зворушливими кучерями веде нас туди, куди зазвичай не заходять туристи: він показує нам Люблін, якого любить. Із напівзруйнованими двориками, рипучими дерев’яними сходами, намальованими вікнами на глухих стінах, з бабусями на маленьких балкончиках, що сидять на ослінчиках поміж квітів і котів, заплющуючи очі проти яскравого сонця.

Я торкаюся пальцями шорстких стін, заглядаю у маленькі кав’ярні, годую голубів і усміхаюся дітям. Мені хочеться побачити те справжнє, що заховалося за яскраво пофарбованими фасадами й пластиковими муляжами шоколадних тортів поза прозорими до блиску вітринами.

Так, я знаю, що всі міста мають свої маски. Знаю, що, коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками із сусіднього села, Люблін був геть іншим. Минав час, і місто змінювалося. Йому часто бувало боляче, його шматували, виганяли мешканців, його заселяли інші. І це місто, місто-намальоване-на-глухій-стіні-вікно, місто-келих, місто-годинник-понад-брамою, змінювало свої маски, старанно приховуючи власну справжність, аби не розгубити, не дати нікому її вкрасти.

Моя бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді — внуки. Ми жили в іншому місті, у тій самій Галіції, але геть в іншій країні. Та минув час, я приїхала сюди, і мені хочеться розгадати кілька загадок цього міста.

Проте воно лише загадує мені нові. Так, так, усі ми маємо свої маски, й різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо тим, що ми для них робимо. Або що робимо не для них. Для когось — тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятатиме не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними. Коли мої коліна схилені, всі маски осипаються додолу. І я знаю, що є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом — нові світи.

Міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Ми у Любліні, і саме тут Бартек каже нам, що багато старих міст насправді — айсберги. Він каже, що дві третини цих міст розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І я думаю: як добре, що є Той, Хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою сховану музику.

Із нами йде молодий львівський архітектор. Хлопці наче змовилися — у них обох якісь неземні очі й зворушливі кучері. Ми говоримо про лінії, стилі, сутність. Про дерева, що проростають крізь будинки, і про будинки, що виростають на садах. А поміж тим виходимо на центральну вулицю, і там, так до поколювання в пальцях щемко, грає скрипаль. У нього тонкі риси обличчя і сумні, чомусь навіть трохи сполохані, очі.

Ми заходимо в кафе на піцу коло старої церкви, і Бартек старанно збирає сухе тісто на обідку в поліетиленову торбинку — для голубів. Я усміхаюся, дивлячись, як зосереджено від подрібнює крихти, аби голуби могли з легкістю вхопити свій шматок дзьобом і здійнятися вгору, і щоб їм не було важко чи незручно. Мені здається, люди з такими очима бачать щось таке, чого не бачить решта. І тішуся, що сьогодні це місто — чи котрусь із його світлих масок — я споглядатиму очима цього хлопця.

Потім настане ніч, і місто буде залите теплим світлом ліхтарів. Мені захочеться танцювати посеред вулиці, скрипаля вже не буде, але музика відлунюватиме теплом усередині. Ми зайдемо у єврейську кнайпу з мереживними скатертинами, вицвілими фотографіями на стінах, свічками й мацою. І будемо говорити про радісне й сумне, про біль, усмішки, маски, міста, про книжки та людей, про народження нового, про смерть і про завтра.

А тоді повернемося до старого маєтку, що колись належав якомусь панові, захований поміж березових і хвойних лісів. Буде глупа ніч, і притлумлене світло ліхтарів за вікном мені чомусь у ту мить видаватиметься шоколадним.




Лондон





Надворі темно, порожньо, метро зачинене ось уже як годину. Я вперше в цьому місті, зовсім сама, у моїй валізі є маленький іграшковий собака, але він не виявляє жодної зацікавленості ані містом, ні моїми нічними пошуками. Проте в його м’якенькому кожушкові причаївся запах туалетної води мого коханого (знаю, коханий заховав той запах там зумисне, щоб мені ставало затишно щоразу, коли вмощуватиму свого плюшевого охоронця коло себе на ніч), тож його іграшкову байдужість запросто можна пробачити.

Коли літаки запізнюються, та ще й такі, що мали би прилетіти ввечері, а прилітають посеред ночі, раптом виникає потреба дива, чи навіть див. Люблю, коли в мене з’являється ця спрага. Серце починає прискорено битися, я забуваю про небезпеки й незручності і перемикаюся в режим очікування пригод.

Зрештою, дива вже почалися, адже й на той запізнілий літак я могла б і не встигнути. Бо коли навколо рідненькі дівчатка, шоколад з кунжутом і мадленки, можна ненароком (зовсім ненавмисне, чесно-чесно!) забути про валізи в коридорі. На якихось там півгодини. А там — не встигнути на маршрутку. А вже потім опинитися у котромусь із численних передмість величезного міста, загубитися, розгубитися — і раптом зустріти знайому Мадонну з немовлям на руках, у якої, водночас, є знайомий байкер і який, до речі, саме катається містом із покусаною молодим вовком рукою. Далі нічого описувати — таке собі типове диво зі щасливим завершенням.

Я намацую дорогу питаннями незнайомцям і усмішками. Зіщулююся від холоду — і незнайомці самі підходять, аби зігріти бодай словами. Надворі щедро підсвічена ліхтарями, але все одно така ніч-ніч-ніч, красиві будинки, рівнесенькі вулиці, чорні кеби й червоні двоповерхові автобуси. Я зажмурююся, широко розплющую очі, потім знову зажмурююся і знову розплющую очі — аж ось моя зупинка, і гостинні господарі йдуть мені назустріч, ведуть старовинною вуличкою над каналом у Вестмінстері, прочиняють двері ошатного, затишного будинку (і чому досі я думала, що такі бувають лише в кіно?), ми тихо піднімаємося сходами на другий поверх, мені заварюють чай з молоком на кухні з вікном у сад, а я розкладаю свої валізи в кімнаті з вікнами на старовинну церкву, у якій тепер збираються майже всі конфесії світу за чергою, й великим каміном — найсправжнішим, але без вогню: після великої пожежі в лондонських будинках розводити вогонь у камінах заборонено… Уночі мені сняться сни, яких я не пам’ятатиму на ранок, але мені від них спокійно й світло. А потім раптом потрапляю у казку — таку незвичну чужу буденність: два крани над одним вмивальником, вівсянка з яблуками, кава із френч-пресу, троянди в саду, троянди перед домом, цегляні будиночки, усміхнені люди, канали з барвистими човнами, у яких живуть невиправні романтики, і різноманітними птахами, такими сміливими й задоволеними життям; а ще квіти, білки, зелень, світло, запах свіжих газет, старий червоний «бітл» із червоним картатим пледом на задньому сидінні, ще парки, ще квіти, ще зелень, ще усмішки, разюча чистота, кінна поліція, багато чорних кебів й червоних автобусів. Багато див. Буденних див. Ненавмисних і необов’язкових. Але цілком справжніх. І таких захоплюючих і приємних, як розпочата плитка улюбленого бельгійського шоколаду з горішками.

Я гублюся в цьому місті й нічого не боюся. Тут можна губитися досхочу, заходити в автобус у будь-якому напрямку, підніматися на другу «палубу» й дивитися на дорогу перед собою, а потім вибігати, де заманеться, звертати в будь-яку вуличку, заходити в першу-ліпшу кав’ярню чи книжкову крамницю й просто бути щасливою.




Мене тут тішить усе: Бейкер Стріт із її детективним музеєм і такою британською вишуканою стриманістю. Маленька Венеція з її маленьким світом: крихітними дівчатками із велетенськими мильними бульбашками, карамельками-ірисками домашнього приготування, продавцями книжок і дешевих сувенірів, натовпами щасливих людей і барвистими прапорцями на маленькому війську різнокольорових човнів.

Гринвіч із його парком, розкішними краєвидами, із його непомітною межею поміж двох півкуль і такою ж прозорою гранню між минулим і майбутнім, старовинною архітектурою і затесаними поміж старими будинками хмарочосами Сіті, а ще — творами Баха, котрі віртуозно виконують на фортепіано студенти-панки. Мені цікаво, де саме пролягає ота тоненька ниточка, звідки починається перший кілометр, а ще — де те теперішнє, де ота мить, про яку ми кажемо «зараз». Але не знаходжу ні того, ні того. Миті перетікають поміж думок і слів, стають минулим, а нові приходять непомітно. Я вештаюсь, переходячи з однієї півкулі на іншу, й думаю, що все це несуттєво. Епохи змінюються, будинки виростають і руйнуються, Темза тече, щоразу приносячи нові краплі, нові тумани й вітри, а вміння відчувати щастя й зірки над нашими головами все одно залишаються незмінними.

Лондонський міст, собор святого Павла, Трафальгарська площа, Абатство й пологовий будинок з вікнами на годинникову вежу, яку всі чомусь називають Великим Беном, хоча насправді так називається лише сам годинник — тут стільки таємниць, що й не намагаюся їх збагнути чи вмістити в собі нерозгаданими.

Коли почуття переливаються через вінця, заходжу в парк, підхожу до невеликої водойми з купою усміхнених качок та інших безстрашних пернатих, вмощуюся на землі, виймаю з сумки термос із чаєм, сандвіч і плитку шоколаду, жмурюся від сонця, годую птахів, що встигли мене обступити й пильно вглядаються в мою торбину, п’ю чай і думаю: як добре, що ми наперед не знаємо, що з нами буде далі. А то своїм невірством ще би зіпсували зародження див.

А завтра я потраплю на королівське весілля. Геть несподівано опинюся зовсім близько до паркану Букінгемського палацу, побачу поцілунок молодих і королеву Єлизавету. І навіть зроблю кілька фотографій. Аби колись розповідати внукам про магію ненавмисних, ненамріяних, безумовних, ну зовсім подарункових див. І навіть матиму незаперечні докази — старі фотографії з королівського весілля й бляшану баночку з-під чаю, куплену на Бейкер-Стріт.




Варшава





У маленькій кав’яреньці в самісінькому центрі Варшави подають шарлотку і каву з вершками, притрушеними шоколадною стружкою. Стіни й склепінчаста стеля пофарбовані в теплі мандаринові тони, а люстри звисають низько-низько. На столах у прозорих бутликах стоять тюльпани, і зовсім не віриться, що надворі осінь. Коло нас лежать книжки про каву й далекі подорожі, але зараз я не думатиму про них. Бо сьогодні понад усе мені хочеться додому.

Позаду — Орадея, Ерд, Будапешт, Відень, Брно, Прага й Берлін. Попереду латвійський кордон і дорога Польщею попри Білорусію, ще кілька годин рідними просторами, і я опинюся вдома. Обійму найрідніших, роздам подарунки, з’їм гарбузової каші з горішками, піділлю герань на вікні й піду до лісу гуляти з рудими собаками.

Але ще зараз подорож триває, кавовий дух лоскоче носа, мені хочеться накупити листівок, привітатися з усіма музикантами, коноводами й іншими чарівниками цього міста, хочеться погладити коней і поїздити на елегантних велосипедах, припнутих коло книгарень і в університетському містечку. Куди б ми не зайшли — усюди лунає щира й свіжа музика, і навіть деякі лавочки на вулицях виграють вишукані мелодії Шопена.

Ми йдемо в костел, де так легко молитися. Я дивлюся на образ Божого милосердя, де написано польською «Ісусе, довіряю Тобі», й згадую такий самий у київському костелі св. Миколая, тільки з українським написом. Тішуся думкою, що Бог усюди однаковий, незалежно від того, як Його собі уявляють люди. Золоте листя в парку так і проситься до рук, тож ми перетворюємо його на метеликів. Або на дощ. Це як кому здається.

У Варшаві сонячно, тепло, затишно й легко. Якось дуже по-домашньому. І від того мені ще більше щемить у грудях. Вечоріє — і ми вирушаємо в дорогу. Намагаюся заснути, а всередині мене звучить музика Шопена. І, здається, на губах ще залишився присмак шарлоткового крему.




Будапешт





За вікном потяга — похмура карпатська осінь: хмари позачіплялися за верхівки гір, ліси переливаються різними відтінками жовтого й червоного, вода в гірських річках темна й густа. У купе прохолодно, я кутаюся в синьо-червоний картатий коц, беру до рук склянку з кавою і намагаюся читати книжку. Але за вікном так гарно, що плутаюся в сюжеті, не запам’ятовую прочитаного й узагалі забуваю дивитися на сторінку.

Надворі почався дощ, а на шляху почалися тунелі: один за одним вони поглинають потяг, а тоді випускають на волю, — гідно грають свої ролі у виставі «День і ніч». Потяг повертає ліворуч, мені видно його хвіст, а ще — гори, малі дерев’яні хатинки, корів, кіз і людей у яскравих гумаках.

Остання зупинка, крихітна вокзальна станція прикордонного міста, митний і паспортний контроль і маленька, на два куцих вагони, електричка до Загоні. Я знаю, що нам їхати усього декілька хвилин, що зараз зайдуть угорські митники й потрібно буде поспішати, аби впіймати електричку до Будапешта, але нестерпно хочу шоколаду, чоловік дбайливо поклав його мені в сумку перед від’їздом. Я повернуся додому через три дні, але вже до сліз бракує коханих обіймів і смаку нашого улюбленого шоколаду — молочного з цілими горішками; не вистачає домашнього затишку.

Наше маленьке гніздечко щоразу озивається в мені щемом, коли я далеко від нього. Тож я щедро відламую собі шматок шоколаду, примружую очі та уявляю зшиті з різнобарвних клаптиків подушки в нашій спальні, і як вони пахнуть олійками, уявляю чоловіка, такого уважного, що ще жодна моя поїздка не обійшлася без його надихаючого гостинця в сумці. Тимчасом Тиса залишається позаду, я вибігаю на перон і сідаю у потяг, ізсередини схожий на той, що з’являється в кадрах британського серіалу про Міс Марпл. Шоколад ще не розтанув на язиці, а мені хочеться пригод — і додому.

На маленьких станціях великі велостоянки й багато роверів. Я мрію, аби в нашому місті теж було так багато велосипедистів, велодоріжок і велостоянок. Мені здається, у містах, де є все це, живуть дуже щасливі люди.

У купе підсідає жіночка — привітна, щебетлива — й одразу береться за знайомство. Але я не знаю угорської, а вона не розуміє ні української, ні англійської. Цю літню пані не назвеш вродливою, але тепла усмішка перетворює її на красуню. Вона сміється й починає щось розповідати, активно жестикулюючи. Розповідає про своїх синів, про міста, які ми проїжджаємо, і розпитує мене, звідки, куди й чому я їду.

Я відповідаю, киваю, слухаю, перебираю пальцями повітря, але раптом нам обом бракує «слів», ми мовчимо, я усміхаюся і дивлюся у вікно. Ураз переді мною виникає соковита грушка, а моя щира співрозмовниця показує, що грушка не куплена на базарі, а зірвана з дерева.

Я ділюся жінкою з шоколадом, вона переймається, що розповніє, я сміюся й кажу, що то чарівний шоколад, який додає радості, а не зайвих грамів. Пані, вочевидь, мене не розуміє, але сміється також.

Тимчасом надворі темніє, я думаю про чоловіка, дім і подушки, водночас підпихаючи зручніше під голову скручену «в дулю» куртку.

Ще зовсім трохи — і мене зустріне збудований за ескізами Ґюстава Ейфеля вокзал Нюґати й місто, де колись з нами трапилося стільки пригод. Я відчуваю, як щось усередині вперто переконує, що цього разу їх буде не менше.

Мене зустрічають люди, яких я люблю. Ми обіймаємося і одразу починаємо жартувати про все на світі. З ними ми майже ніколи не говоримо серйозно, у нас уже після кількох хвилин розмови з’являються «сміхотливі» зморщечки на обличчі, але я точно знаю, що якраз їм можна довіряти таємниці й навіть біль, коли треба. Бо люди, які вміють так щиро, беззупинно й невтомно сміятися, вміють і лікувати чиїсь рани. Плачуть вони так само щиро.

Нас чекає готель, приємні несподіванки, теплі зустрічі, кава, розмови, знайомства, м’яке смугасте вранішнє світло, що просочується крізь дерев’яні жалюзі й лягає на простирадла. Смачна їжа й багато шоколаду.

І раптом ми вирішуємо втекти від усіх на світі переговорів, покласти у валізу туфлі на підборах і краватки та влаштувати вилазку в місто, посеред якого тече Дунай; яке розкинулося поміж пагорбів і мостів; яке говорить якоюсь своєю дивною мовою, несхожою на десятки інших — тих, які бодай можуть зрозуміти його сусіди. У місто з органною музикою й кольоровими вітражами усередині скелі. У місто замків і трамваїв, човнів і церков, у місто левів і велосипедів. У зболене місто із залишеним і скам’янілим взуттям замордованих єврейських родин. У радісне місто світанкового сонця й нічних мерехтливих гірлянд. У місто, де водночас гірко й солодко. У місто, в яке я ніколи не закохаюся. У місто, яке ніколи не зможу забути.

Ми тікаємо — і знову вештаємося вулицями, сміємося і фотографуємо закохані пари над річкою. Жан-Люк дарує мені три маленькі керамічні глечики в різнобарвний горошок. Марина купує цілу гору барвистих шарфиків. Я мерзну в руки. Ми, як завжди, прощаємося вночі. Я хочу плакати, але кажу собі, що на набережній зараз вітер, і що не треба плакати, бо з цими людьми так добре сміятися. І що ми знову колись зустрінемося десь на далеких просторах. І будемо безупинно жартувати. А поки — їдьте, їдьте, чого ви так довго стоїте тут, до побачення, дайте ще раз обійму, не ображайте водія, їдьте чемно, до побачення, ще раз поцілую.

Я двадцять разів хочу обернутися назад і помахати рукою на прощання. Хочу побігти за машиною, впіймати її обома руками, ще раз обійняти усіх, кого так люблю. Але їх чекає Відень і Прованс, а мене — ніч, самотня прогулянка над набережною, трамвай поміж двома напівмістами й вокзал.

…А потім я гублюся й плачу. Мого потяга, як виявилося, сьогодні немає, я не можу задзвонити нікуди й спантеличено шукаю який-не-який інтернет. Я порізала дорогою палець, обмотую його серветками, витираю сльози й вірю, що дива завжди поруч. А в що іще мені залишається вірити, як не в дива? Зараз треба розв’язати всього дві проблеми: знайти, де переночувати, і поповнити запаси шоколаду. Я розпитую перехожих, де тут недорогий хостел. Мене, напевне, не зовсім розуміють, бо ведуть до усіляко зіркового готелю в центрі міста. Я сміюся про себе, одночасно витираючи сльози, і ніяк не можу наважитися запитати готельного працівника — привітного чоловіка у формі, схожій на пілотську — де тут неподалік недорогий притулок для випадкових подорожніх. Але таки наважуюся попросити пароль до вай-фаю, він усміхається і проводить до м’яких крісел поміж квітів і блискучих колон. Тут так тепло, так добре, а валіза й наплічник такі важкі, порізаний палець ще болить, і так до нестями не хочеться виходити на холодну вулицю. Я намагаюся знайти якесь недороге й, мабуть, богемне житло неподалік, а заодно пишу листа друзям, аби знали, де я, раптом що. Прошу їх молитися про мою безпеку. Мені чомусь стає спокійно. Але краплі солоної гарячої води вперто не хочуть припинити дощити на моє обличчя.

«Будь ласка, залишайся на місці. За хвильку ми зв’яжемося з тобою». Такий лист з’являється у моїй скриньці — і я чекаю. Тимчасом приходить ще один лист — від музикантки, яку так давно люблю. Вона написала, що читає мою книжку. Мені м’якнуть коліна від вдячності. Напевне, мені ще ніколи не писали стільки листів, як цими днями. Стільки хороших листів. Боже, хто всі ці люди, які вміють так зігрівати своїми літерами навіть на відстані? Мені бракує слів. Мені так солодко й водночас гірко в цьому місті.

«У нас залишилися бали — безкоштовні ночі — в цій мережі готелів. Ось твій реєстраційний номер. Будь ласка, добре виспись!» Саме цього листа, як виявилося, я мала дочекатися.

Це місто див. Я вже це казала?

Тепер можна плакати скільки завгодно. Ванна з теплою водою змиває втому, смуток і хвилювання. З мого вікна видно вузьку вулицю з красивими сонними будинками. Я знаходжу в сумці торбинку із шоколадним печивом, які випекла Еллен у себе вдома і подарувала мені позавчора. У номері грає тиха музика. У цих осінніх мандрах якось дуже часто грає така «моя» музика, я так часто мерзну, втомлююся, гублюся, засинаю в дорозі на плечі котрогось із подорожніх ангелів, плачу від ніжності, а ще від того, що не можу — і вряд чи зможу — висловити.

Над ранок мені приносять чай із медом. Я випиваю у поспіху, виглядаю у вікно й тихенько виходжу надвір. Вокзал підсвічений ранковими променями і, здається, світиться сам. Я усміхаюся йому спокійною усмішкою і думаю, що, напевне, вокзали — то не лише будівлі. А радше циганські намети подорожніх легенд.

…За вікном потяга сонячна карпатська осінь. У купе тепло й затишно. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.




Прага





У Празі ніч. Якщо дивитися на місто, стоячи на Карловому мості, здається, що воно пливе кудись разом із водою. Його світла відбиваються у річці, течуть і переливаються, заграють, зачаровують, гіпнотизують. Я тремчу від холоду й від якогось трохи лячного відчуття здійснених бажань і тихо наспівую пісню «Moon Rіver»: про творця мрій, котрий розбиває серце, і за яким я невідступно йду, хай там що.

Не знаю, про що йшлося авторові, але мені тут ідеться зовсім не про чоловіка, а про Дорогу, про пристрасть, якій неможливо опиратися. Кожне місто, у яке я хоч трохи закохуюся, пробуджує нові бажання, нові мрії, нові сни, розбиває серце прощанням, але серце воскресає знову, відсвіжене запахом мокрої траси, кави на придорожній заправці й ванільними ліхтарями нового міста на горизонті.

У Празі я відчуваю, як десь глибоко всередині прокидається раніше притлумлюваний, але невтамований біль, жага подорожей, бажання загубитися поміж старими будинками, кожен із яких належить не собі, і навіть не місту, а епосі, яка витворила його саме таким.

Кажуть, справжній Празі не пасує бароко. Воно нагадує про завойовників, людей, які хотіли підтасувати місто під власне бачення світу, нав’язати йому новий стиль, зодягнути в нову одежину, пошиту за останньою італійською модою. Але я не вірю, бо празьке бароко геть інше. Тут не нові віяння змінювали архітектурне обличчя міста, а місто змінювало, підлаштовувало під себе усілякі віяння.

Ми підходимо до собору святого Віта — і, здається, мене раптом не стає. Напевне, я не вмію відчувати й усвідомлювати власне існування поруч із такою величчю. Завжди гублюся, дивлячись на всіяне зірками небо, забуваю про все на світі, стоячи на вершині гори, у мене вимикаються слова, коли приходжу до будівлі, яку зводили впродовж століть, над якою працювали сотні майстрів, у якій думали мільйони глибоких думок, у якій не боялися мріяти.

Не знаю, скільки часу минає. Кольори потрохи стають іншими: небо, будівлі, ліхтарі, повітря — усе змінюється. Ми йдемо нічними брукованими вулицями, кидаємо гроші в капелюхи музикантам, обертаємося на кожен шурхіт, заходимо в закапелки й книгарні, шелестимо сторінками, стукаємо підборами, зливаємося з музикою цього міста, заплутуємося в його павутинні. І засинаємо разом із цим містом, усередині нього, хоча нам здається, що це воно засинає всередині нас.

Удень місто інше. Залюднене — занадто людяне, трохи несправжнє. Дуже гарне, трохи навіть казкове, із будиночками-пісочним печивом, з вітринами-витворами мистецтва, але якесь чуже, туристичне. Мені здається, що я потрапила на щоденне телевізійне шоу. І хочеться втекти. Повертаюся до річки, виходжу на Карловий міст — і він починає потроху повертати мені радість.

Тут найсправжніша богема Богемії, усюди мистці, краса, підкреслена очима й витворами тих, хто її споглядає. Молодий розхристаний американець надірваним голосом — і так палко! — розповідає гурту своїх слухачів якісь історичні небилиці й літературні байки, розсипаючи у роти спраглим казковостей туристам усілякі підсолоджені цитати. Тут ціле військо фотографів, трохи художників і творців прикрас, запальні музиканти, до чиєї банди одразу хочеться пристати.

А скрипаль, здається, дістає рукою мені десь поза комір, до самого серця, і виводить свою мелодію там. Я подумки підспівую йому — про того, хто творить мрії. І за ким іду невідступно, хай там що.




Сієтл





Літак ось-ось здійметься в небо. Дивлюся у вікно — на ніч, яскраві ліхтарі аеропорту й туман, що розсіює світло, перетворюючи його на дрібні золотисті краплинки. Люблю, коли мені випадає сидіти біля вікна. Навіть коли за вікном ніч, і ми високо в небі, я прихиляюся чолом до скла й уявляю, що під нами — під моїм вузьким кріслом, де я однаково примудряюся вмоститися з ногами, закутавши їх синім пледом з етикеткою авіакомпанії, під усіма моїми сусідами, під дядечками й тітоньками з бізнес-класу, під кабіною пілотів, під нашими валізами — десь там унизу є чарівний світ, розцяцькований життям. Усіляким. Часом смутним і болісним, але часом — і таки ж часто! — світлим і добрим всупереч усьому.

Поруч зі мною примощується літній чоловік у елегантному бежевому плащі по коліна й блідому шарфі. У нього сиве волосся, сіро-блакитні, ніби вицвілі, очі й м’яка, трохи втомлена, усмішка. Він тримає в руках паперове горнятко Starbucks. Здається, там імбирне лате — чудове тепле доповнення для цієї вогкої передріздвяної пори.

Ще трошки — і мотори заревуть, хтось із моїх сусідів неодмінно заплющить очі й міцно вхопиться за бильця свого крісла, хтось проказуватиме молитву, а хтось просто усміхатиметься. Ще трошки — і Південна Кароліна стане великою розгорнутою картою з підсвіченими домами й вулицями, а згодом перетвориться на дрібну цятку й залишиться десь позаду. А ми летітимемо крізь ніч, будемо думати кожен про своє, сподіватися хорошого й говорити про різне з випадковими сусідами — людьми, яких, може, більше ніколи й не побачимо.

Дядечко у плащі повертається до мене й чемно усміхається. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.

— Що ж, скоро злітаємо.

— Так, усміхаюся я. — За кілька хвилин ми вже будемо високо в небі.

— Ви любите літати?

— Люблю. Однак, інколи шкодую, що не маю власних крил. Бо якби мала, то мої польоти були б цікавішими і, ймовірно, трохи граційнішими. І не такими гучними.

Він сміється і каже, що теж любить літати. І шкодує, що з часом відчуття отого «люблю» у нього притупилося — він літає часто й уже ніяк не може відтворити тої невимовної радості, яка була колись, коли йому вперше сказали, що його робота буде пов’язана з частими мандрівками повітрям.

— Чому їдете в Техас? — запитує він мене.

І я хочу, дуже хочу відповісти, що їду на пошуки пригод і шалених історій — у мене, як-не-як, найсправжнісінькі ковбойські чобітки на ногах — але я кажу йому правду: Техас буде для мене короткою зупинкою, такою, де можна лише заплющити очі й відчути мить навпомацки, вдихнувши щедро приправлене прянощами іспанської кухні повітря. А потім буде інший літак (і хтось інший запитуватиме мене, куди й чому я лечу, але про це я йому не кажу) й дощовий, надокеанський Сієтл, і багато-багато роботи. Перекладацької.

Чоловік каже, що всі перекладачі мусять пити чимало кави й запитує, чи люблю я каву. Це риторичне питання — у моїх вухах белембаються кавові сережки, тож я вирішую не відповідати, лише хитро усміхаюся і торкаюся пальцями кавових зернят у вухах, і він усміхається у відповідь.

— А шоколад?

Це теж риторичне питання, і у мене навіть є каблучка з прекрасною чоколядовою пралінкою, але я не люблю носити великі каблучки в аеропортах, тож вона захована десь глибоко в моїх валізах. Я ствердно киваю й заплющую очі від уявної насолоди при згадці про шоколад.

— Я так і подумав, — сміється він.

Ми говоримо про шоколад, дорогу, дощ і Різдво. А потім — про те, чим живемо. Він розпитує мене, що я роблю, коли не літаю й не перекладаю, і коли не п’ю кави й не заїдаю її шоколадом. Я кажу, що пишу книжки. І що поки я мерзнутиму в зимовому Сієтлі, у моїй країні вийде різдвяна книжка для дітей з моїм оповіданням про маленьке мишенятко, яке вірило в дива. Тож тепер ми говоримо про книжки й дива. І про те, що дива трапляються не лише в книжках.

Мені пригадується фільм «Ті, що не сплять у Сієтлі». А мій співрозмовник каже, що неподалік того місця, де його знімали, розташована перша в світі кав’ярня Starbucks. Він розповідає мені багато історій про її виникнення, про принципи й ідеали, про наполегливість і ту ж таки віру в дива. Я не можу запам’ятати всіх деталей, заплющую очі й уявляю собі солону воду, дощ за вікном і маленьку стійку коло шибки, де можна примоститися зі своїм горням імбирного лате й тихо мріяти.

…А коли заходжу в ту кав’ярню, знову заплющую очі. Бо не можу повірити, що все намріяне — і про солону воду за вікном, і про маленьку стійку коло шибки — чистісінька правда. А ще на касі продають термокухлики з мишенятком поміж різдвяних декорацій.

Біля входу стоїть розхристаний музикант у капелюсі, червоній вимнутій бандані на шиї, і співає під гітару одну з моїх улюблених пісень.

Надворі холодно, сиро, а я втомлена й часом трохи сумна. Але дива, ці неймовірні дива навколо, гріють і усміхають. Я знаю, що мине зовсім небагато часу, літак знову здійметься в небо, перенесе мене через океан, і я буду вдома. Втома забудеться, холод, що встиг пробратися кудись глибоко всередину, розтопиться від коханих обіймів. А я сидітиму під теплим пледом, питиму заварену найріднішим каву з імбиром, їстиму привезений для нього ж шоколад, розглядатиму свою святочну книжку й грітиму тонкі пальці до кухлика з мишенятком. Зовсім, зовсім скоро.







Стамбул





Увечері ми дивилися на зірки й трималися за руки. Спали, обійнявшись міцно, ніби боячись загубитися уві сні. Я завжди боюся відпустити його руку перед від’їздом. Боюся відсунутися на зайвий сантиметр, не зібрати долонями його тепла.

А вже назавтра я стояла сама, закутавшись у довгий шарф, на даху будинку на котрійсь із вуличок Султанахмету, дивилася на зірки над Стамбулом і не вірила, що все це відбувається насправді…

Привітна господиня, курдка Назанін, припрошує нас до столу. На долівці тераси на даху розкинені кольорові східні подушки й килимки, тож вечеряти можна, не відриваючи погляду від зірок, мінаретів, куполу Айї-Софії, освітленого нічними ліхтарями Босфорського мосту й миготливої води Босфору. До мене підсідає марокканець Анвар і пригощає своїм чаєм. Напій смакує, наче музика зі східними прянощами. Анвар говорить арабською і французькою, але його все одно майже ніхто не може зрозуміти, тож він усе пояснює мовою жестів і найчарівнішою з дитячих усмішок, яка тільки може бути в дорослого чоловіка.

Один із гостей видерся на дах із гітарою і грає якусь нескінченно прекрасну мелодію. За якийсь час до нього долучилася молода вродлива дівчина. Вони стиха про щось гомонять, розхитуючи босими ногами над світом унизу. Хтось мені каже, що його звати Джош, а її — Жулі. Він геолог і мандрівник, а вона — канадійська співачка. Дівчина приїхала до Туреччини збирати фольклорні мелодії й мотиви, а потім із них творити нову музику. Мені здається, що її музика звучатиме так, як смакував Анварів чай. Терпко, тремко, трохи солодко, трохи сумно, легко, невимушено й тепло.

Коло нас із Анваром сідають у коло ще багато молодих людей. Вони приїхали з різних місць — хто з Ємену, хто з Сирії, хто з Ірану, хто з Канади й США, хто з Японії, Австралії і Латвії — і в кожного з них є своя причина любити це місто.

Я не пам’ятаю, коли і як ми йдемо спати. Напевне, мені здається, що все-все тут мені сниться, тож не надто переймаюся зміною картинок: однаково кожен наступний кадр видається цікавішим за попередні. Проте наступного ранку прокидаюся дуже рано, виглядаю на сонну вулицю з ванільно-рожевим повітрям, на кілька митей занурююся в теплу воду, тоді одягаюся і вибігаю гвинтовими сходами на дах. До сніданку ще чекати кілька годин, усі мешканці міцно сплять після вчорашніх довгих посиденьок, історій і гітарних мелодій. І лише привітна жінка, яка прибирає терасу, усміхається мені.

Вона дуже красива — із великими розумними чорними очима, з тонкими рисами обличчя і багатьма сміхотливими зморщками на смаглявому обличчі. У неї коротке кучеряве волосся і мідні браслети на тонкому зап’ясті. Я намагаюся з нею познайомитися, але вона мене не розуміє, а я не розумію її. Єдине, що я про неї знаю — її звуть Мія. І лише потім, коли ми, нарешті, знаходимо мову, яку розуміємо обоє, ця чарівна жінка розповідає свою історію: колись вона була скрипалькою в національному оркестрі Грузії. У неї був чоловік, донька й красивий дім у Сухумі. А потім нагрянула війна, Мія втратила чоловіка й дім. І з того часу більше не грала на скрипці. Єдиним спогадом про щасливі часи — і єдиним скарбом — стала її донечка. А потім і двійко внуків. Жінка сміється і наливає собі вина. Боже, яка вона неймовірна! — говорю подумки. Жінка, яка зуміла всупереч усьому не розгубити блискіток ув очах і вміння радіти. Я хочу її обійняти, така вона дивовижно тепла.

Молодий працівник Ерджан підходить і усміхається нам обом. Він теж обіймає Мію. Я іду — Ерджан проводжає мене надвір і бажає гарного дня. Він каже, що я схожа на журнал і показує на обкладинку з вродливою дівчиною. Я сміюся й киваю. Так-так, на журнал. І подумки додаю, що, коли виросту — може — стану схожою на книжку. А поки… Але нічого не кажу про це Ерджанові. Просто не можу перестати сміятися. Він сміється також і трохи ніяковіє.

Спускаюся до причалу вузькими вуличками. Насправді туди йти всього чотири хвилини, але до ніг труться стамбульські «священні» коти, а майже з кожного магазину виглядає господар і запрошує зайти до нього на яблучний чай. Хіба можна протистояти котам і запрошенням випити чаю із елегантної склянки-тюльпана помежи розцяцькованого блакитно-червоним орнаментом посуду й килимів?

Проходжу повз стару будівлю, яка дуже скидається на залізничну станцію, і мені чомусь згадується тітонька Агата зі своїм «Східним експресом». Як виявляється, це саме той легендарний вокзал Сіркеджі, куди приходив не менш легендарний потяг із Парижа. Там вештаються великі собаки з сумними очима й шукають щось попоїсти. Я ділюся з ними своїм бубликом-«сімітом» із кунжутом і намагаюся визначити, куди йти далі до Галатського мосту.

У моєму наплічнику захована мапа, але я забуваю про неї. Насправді, мені дуже подобаються мапи. Я вважаю їх надзвичайно красивими, люблю роздивлятися, мріючи про подорожі. Але, прибувши кудись, йду туди, куди мене запрошує місто. Ці двоє — місто й залюблена в нього частинка серця — ніколи не помиляються. Мені пригадуються слова Курта Воннегута про те, що невпорядковані плани на подорож — це уроки танців від Бога. І думається, що загубитися в місті, де літають чайки — це майже як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі.

Я опиняюся на маленькому теплоході, який за кілька митей відчалить від берега задля прогулянки Босфором. Повітря тут таке, що його хочеться зачерпнути в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї. Вода й небо такого насиченого блакитного кольору, що я кілька разів знімаю й одягаю сонцезахисні окуляри, аби пересвідчитися, що то не лінзи творять ефект казки. Вітер розвіває мені волосся й шарфик, я фотографую фортецю, палаци й Дівочу вежу, оглядаюся на великі кораблі, що пропливають повз, а тоді спускаюся на нижню палубу — і капітан запрошує мене на капітанський мостик, де можна сховатися від спеки й туристів і все чудово бачити. А його помічник приніс мені смачного турецького чаю в традиційній склянці-тюльпанчику.

Коли знову виходжу на сушу, місто, здається, бере мене за руку й показує свої скарби. Єгипетський ринок з його чаями та прянощами заворожує, від нього паморочиться в голові. Голуби біля мечеті Єні Камі, збудованої у ті ж часи, що й замок у моєму рідному місті, кружляють у повітрі. Я занурююся у величну прохолоду Айї Софії та Цистерни Базиліки, гуляю палацовим парком, п’ю міцну турецьку каву, купую браслет і шарфи у вузьких вулицях, полюю за трамваєм на Істіклялі, дивлюся на кораблі з-поміж паркових троянд, спостерігаю за танцем дервіша, заходжу в двір Блакитної мечеті, вслухаюся в спів муедзинів, переходжу Галатський міст, прогулююся набережною, п’ю свіжовитиснений апельсиновий сік і айран, бавлюся з котами, розмовляю з незнайомими людьми, заходжу в книгарні й мистецьку галерею, їм баклаву й турецькі солодощі, видивляюся зорі й феєрверки над Босфором з тераси уночі.

А потім іде дощ — і час повертатися додому. Я приїжджаю трохи іншою, як буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою. Мене зустрічає Він. Ми готуємо один одному чай і каву. Він дарує мені квіти й шоколад, а я йому шоколадний картатий плед — ще один, до колекції. Розповідаю йому, що там, далеко, є місто, у якому мені дуже добре. І він, обійнявши мене за плечі, каже, що колись ми полетимо туди вдвох.

Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч у літаку, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи повернулася додому, мені самій ночами сниться море.




ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ












Дерев’яний браслет





Агнеса тепер завжди тішилася ранками — вона навчилася їх по-справжньому любити. Колись, як вона була маленькою дівчинкою, ранки не приносили їй жодної насолоди. Їй не хотілося прокидатися на світанку, застеляти своє ліжко, одягатися та, до того ж, робити це тихо-тихо, аби не розбудити малого брата. Не хотілося вмиватися холодною водою, їсти манну чи вівсяну кашу, пити солодкий гарячий чай, класти два яблука й пиріжок у сумку, зашнуровувати черевики, застібати всі ґудзики на довгому пальті, відпускати мамину руку, коли та цілувала її на прощання, й виходити надвір, у холодну й вологу пітьму.

Дорогою до школи Агнеса мріяла про інші ранки. Дівчинці уявлялося, як вона прокидається на м’якеньких перинах, на ліжку із жовтим балдахіном у метелики, і в її — особистій! — кімнаті одразу починає грати приємна музика. Великий кудлатий пес застрибує до неї на ліжко, й вони починають весело танцювати та обійматися. А тоді йдуть у простору їдальню, де багато-багато квітів і світла, і їм подають банани, виноград, гранати, мандарини, сирний пиріг із чорницями, мигдалеве печиво, морозиво з шоколадною поливкою, горіхові рогалики, млинці з полуничним варенням і склянку топленого молока. Чи навіть дві. За вікном уже давно буде світло й тепло. І вони з собакою — нехай його звуть Атос — вийдуть у парк на прогулянку. А там нехай буде поні з червоними бомбончиками. А потім вибіжить брат і складе їм приємну компанію — і зовсім не буде вередувати. Уроки можна буде вчити у світлій бібліотеці з безліччю цікавих книжок. А вчителька буде доброю-доброю, і гладитиме Агнесу по голівці. А ще ввечері додому повертатимуться батьки, і в них буде багато-багато часу, щоб посидіти з дітьми коло, скажімо, каміну. Або ж щоб поїхати з ними на цікаву прогулянку. Або разом читати, малювати, танцювати, говорити чи навіть бешкетувати…

З такими думками й ледь помітною усмішкою мрійниця приходила до школи, боязко озиралася, чи немає, бува, коло неї якогось із задирак, яким аби тільки позбиткуватися, і йшла у свій клас. Починався її будень — такий несхожий на вимріювані. Тож у неї було достатньо причин не любити ранки.

Якось у її однокласниці Маргаритки з’явився красивий барвистий браслет. Дівчинка носилася з ним, показувала подругам, ховала від хлопчаків, а на уроках з ніжністю дивилася на нього й перебирала пальчиками його маленькі намистинки. Маргаритка казала, що їй цей браслет подарувала старша кузена, що живе далеко за океаном. Дівчинка дуже любила свою двоюрідну сестру й хотіла стати схожою на неї. Інколи вона писала їй листи на перервах, а вечорами читала книжки, котрі кузена привозила їй влітку, і наступного дня переповідала зміст подружкам.

Агнеса думала, що було б так чудово мати старшу сестру! Красиву, дорослу, розумну, цікаву, добру! Щоби писати їй листи, читати книжки, які вона вже встигла прочитати, і носити витончений браслет, який би постійно нагадував про неї. Але в Агнеси був лише молодший братик. А ще тітка Марія, яку вона дуже любила, і яка запросто могла б стати для нею старшою сестрою, але ж тітка жила в селі, а коли приїжджала до їхньої крихітної квартири, то тато залишався ночувати на роботі, а вони з мамою ділили одне ліжко — як у дитинстві. Правда, тітка приїжджала рідко. Аби не завдавати клопотів господарям, а ще тому, що часто слабувала й погано переносила дорогу. Зате кожен її приїзд і діти, і їхні батьки вважали своїм маленьким святом.

Одного дня Агнеса поверталася додому, несучи важкий ранець із підручниками на плечах і промочивши ноги, аж раптом побачила великий шоколадний кекс у вітрині. Там зазвичай виставляли струделі й рогалики, а тут, несподівано, кекс! Такий мама завжди пекла на Різдво. Дівчинці чогось нестримно захотілося його скуштувати, а ще — щоби приїхала тітка Марія, і щоб вони всією родиною зібралися за круглим столом у їдальні (ані круглого столу, ні їдальні у них не було, але яке то має значення для мрій?), пили запашний чай з медом, сміялися і їли кекс. Агнеса зняла тяжкий ранець із плечей, відшукала гаманець, старанно перерахувала свої кишенькові гроші й вирішила, що їх вистачить на какао-порошок і родзинки. Сьогодні вона спече кекс, а назавтра візьме маленький шматок з собою до школи, тож не доведеться витрачати грошей на обід.

Їй здалося, що надворі одразу потеплішало. І ногам уже наче не було так мокро… Агнесі хотілося підстрибувати від радості, але вона лише дріботіла маленькими ритмічними крочками, уявляючи, наче танцює вальс.

Вікно їхньої кухні було добре видно знадвору. Побачивши його, дівчинка не могла більше стримуватися й з усіх сил побігла додому. Опинившись коло порогу, збиралася виймати ключ із внутрішньої кишеньки, але двері перед нею раптом відчинилися. А в коридорі стояла усміхнена тітка Марія!

На її завжди блідих щоках проступив рум’янець, очі блищали радістю, а сміх був такими теплим й іскристим, що нагадував Різдво. Марія допомогла племінниці роздягтися, роззутися й поспішила налляти у миску теплої води з чайника, аби дівчинка помила ніжки теплою водою, а сама пішла за газетами, аби напхати їх у мокрі чобітки племінниці. Агнеса чемно почимчикувала у ванну — гріти ніжки у воді й протирати їх насухо махровим рушником, хоч їй і хотілося надовше залишитися в обіймах рідної тітки Марії. Тітка тим часом набрала свіжої води в чайник і поставила його на вогонь — зробити своїй улюбленій племінниці гарячого квіткового чаю, і витягла зі своєї сумки смугасті вовняні шкарпетки, охайно складені й красиво перев’язані червоною стрічкою.

— То тобі, Агнеско, одягай швиденько, хай ніженьки гріються. І ходи на кухню, будемо чаювати. А за кілька хвилин довариться суп із грибами, я посмажу маленькі грінки, і будемо їсти!

— Ой, які гарні! — дівчинка пригорнула шкарпетки до грудей, а вже тоді взялася одягати їх на босі ноги, які вже не були такими холодними. — Дякую! І за чай! І за суп із грінками! А гриби з вашого лісу? Ти сама назбирала?

— Сама, сама… Дуже шкодувала, що вас із Богданчиком не було зі мною. Ото би ви там натішилися! Зате ми всі разом будемо ними смакувати!

Агнеса взялася допомагати тітці, а поміж тим розпитувала про її здоров’я, про село, кота Макса, про квіти на клумбах і білок на деревах. Тітка питала племінницю про її братика, батьків, про навчання, улюблені книжки й подружок. І раз у раз прихилялася до дівчинки, обіймала за плечі або ж цілувала в голівку.

— Тітко Марійко, — раптом згадала Агнеса, — а я ж купила родзинок і какао! А давайте спечемо шоколадного кекса!

Марія сплеснула руками й аж підстрибнула з радості.

— Ой, дівчинко моя! Я про нього ще від ранку мрію, відколи зайшла у вашу кухню! Звісно, давай! І добре, що ти нагадала про шоколад. Я тобі ще дещо привезла.

Тітка Марія вийшла в коридор, до своєї сумки, а повернулася з плиткою улюбленого Агнескиного шоколаду та… вишуканим дерев’яним браслетом! Він був місцями шоколадного кольору, а місцями нагадував квітки ванілі, які так часто малювали на усіляких коробках з харчовими продуктами. Агнеса не тямила себе від радості. Вона притисла браслет до грудей і почала танцювати з ним на тісній кухні, неначе то була справжня танцювальна зала, а в руках у неї був найсправжнісінький скарб. А тітка прихилилася до дверей, аби не заважати танцю, дивилася на свою улюбленицю, сміялася і втирала рукавом дрібні сльози зі щік.

Коли тарілки після смачного обіду були вимиті й складені, а кекс стояв у духовці, Агнеса пригорнулася до тітки й розповіла їй усі свої жалі, свої мрії й своє здійснене завдяки цьому чарівному браслету бажання. Тітка Марійка притисла дівчинку до себе, поправила ґратчастий плед, яким вони обоє вкрили плечі, і сказала, що з кожним світанком світ починає жити ніби заново, і в ті миті дуже важливо створити навколо себе багато нового щастя — думками, словами й усмішками.

— Знаєш, про що я думаю, коли ввечері йду неосвітленими сільськими вулицями від самотнього, але дуже талановитого різьбяра по дереву діда Мартина — пам’ятаєш, того, що колись робив вам із Богданчиком дерев’яні свищики? Раніше я хотіла плакати щоразу, коли моя нога необачно ставала в якусь ямку чи на прикрий камінець. А тепер усміхаюся і кажу собі, що неосвітлені вулиці тренують вміння бачити вночі, а далекі відстані тренують ноги й витривалість. А ще — і неосвітлені вулиці, і далекі відстані тренують не лише тіло, а й душу. Я вчуся бачити радість і красу там, де інші бачать лише незгоди й труднощі. І ти навчишся, Агнеско. У тебе добре серце. Тому твої мрії такі теплі. І вони здійснюватимуться, ось побачиш. А коли б навіть не здійснилися, у тебе все одно буде безліч приводів радіти…

У кімнаті запахло смачною домашньою випічкою, і дівчата хутко кинулися на кухню. Агнеса визирнула у вікно й завмерла: там ішов пухнастий, чистий, легкий, світлий, м’який сніг! Він уже вкрив густі ялинкові гілки, притрусив траву в дворі й лягав на вуличні ліхтарі, що мали ось-ось загорітися теплим світлом.

— Тітко Марійко, — прошепотіла дівчинка, — а Різдво можна святкувати у листопаді?

— Навіть у березні, — так само тихо відповіла тітка, усміхаючись.

— Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

Настав вечір, і додому повернулися втомлені батьки. Тато тримав на руках завжди веселого Богданчика, а мама — великий букет хризантем. Якась жінка рятувала свої квіти від снігу й дарувала їх змерзлим перехожим. Тітка Марія з Агнесою накрили на стіл і приготували маленьку миску з гарячою водою для Богданчика, а велику — для тата з мамою. Рушники також були теплими — Агнеска здогадалася обмотати ними гарячий чайник. А Марія витягла з сумки ще три пари власноруч виплетених шкарпеток.

Мама побігла за свічками, тато увімкнув гірлянди й дістав фотоапарата, а діти поламали на квадратики свої шоколадки, висипали їх у глибоку мищину й поставили на стіл — для всіх. І то було найщасливішим з усіх несподіваних різдвяних див.

Коли прийшла зима, тітка Марійка сильно застудилася й не змогла святкувати Різдво з родиною. А дітей із обережності не пустили до неї в лікарню. Зате Агнеска зв’язала їй шарфика, а Богданчик передав усі свої мандаринки. Тітка ж подарувала хлопчику цукерки, які їй принесли друзі, а своїй улюблениці написала записку: «Будь ласка, святкуй Різдво від щирого серця. І не забувай щоранку намріювати нову казку, моя люба».

З того часу Агнеса вчилася любити ранки. Тішитися тим, чого немає — бо відсутність якихось речей завжди виявляла присутність чогось значно кращого за них. Віддавати останнє потребуючим, дарувати подарунки просто так і святкувати свята поза червоними цифрами в календарі. Мріяти теплі мрії й готувати приємності для когось навіть тоді, коли їй самій було сумно.

А ще вона завжди носила на руці свій дерев’яний браслет.




Шоколадний мафін





На неї чекали гори непрочитаних сторінок з філософії стародавнього Китаю, зручне робоче місце на широкому підвіконні в спальні, обкладене десятком подушок, і термін складання іспиту, який невблаганно наближався, — але Кароліні сьогодні чогось не працювалося вдома. За вікном було похмуро, сипав мокрий сніг, дівчині ніяк не вдавалося влучити в настрій піснями на програвачі, ієрогліфи плуталися між собою, кава вранці збігла рівно тричі, і за останнім разом віддирати плитку від чорних плям вже не було жодних сил і бажання. Кароліна так-сяк замотала шарф довкола шиї, відтягнула його трохи ззаду й накинула на волосся, наче капюшон, взула теплі черевики, одягла куртку й вибігла надвір.

У маленькій кав’ярні поміж старих будинків пішохідної вулиці, де продавали картини, одразу за рогом Кароліниної улюбленої книгарні, було людяно. Завжди усміхнені й уважні хлопці-баріста в довгих чорних фартухах (один із великим смугастим шарфом, замотаним на італійський манер, інший — у картатій сорочці та з синьою краваткою «метеликом») швидко танцювали руками, «чаклували» над колбами й чайниками, заварюючи каву, випускали пар з великих кавових машин, готуючи напій по-американськи, наливали запашний чай із термоса у великі паперові горнятка, встигаючи при цьому цікавитися в замовників, як у них минає день і чи не змерзли вони в ноги при такій погоді. Кароліна привіталася з хлопцями й попросила найбільшу порцію чаю-лате. Духмяного, зелено-чорного, з ніжними нотками натуральних ефірних олійок квітів і ягід, завареного за спеціальним рецептом зі збитим молоком — чаю, який завжди повертав їй натхнення. І шоколадний мафін на додачу.

Музика, що лунала в кав’ярні, одразу влучила прямо в настрій. Усе було так, як має бути, коли надворі холодно, кава збігає, робота не робиться, а всередині якось трохи сумно, незатишно, трохи нудно й тривожно, і коли хочеться, щоби все було навпаки. Кароліна піднялася гвинтовими сходами на другий поверх і примостилася на високому барному стільці. Смак чаю приємно обгортав зсередини теплом і ніжністю. Дівчина витягла телефон і провела пальцями по екрану. Фотографія чоловіка з глибокими очима обпекла її — він був безмежно красивим і таким далеким зараз. Вона довго вглядалася в його напівусмішку, проводила пальцями по широких засмаглих вилицях і трохи запалих щоках, подумки поправляла грубий плетений шарф на його шиї та підсувала застібку на куртці трохи вище. Уявляла, як поколювала б його густа щетина її щоку, якби вона могла прихилитися до нього просто зараз і трішки зігріти собою.

Гвинтовими сходами піднімалася молода пара, розсипаючи очима блискітки радості й закоханості довкола, сміючись і намагаючись ніби ненароком торкнутися руки одне одного. Кароліна відсунула свій стілець убік, щоб закоханим було більше місця, і знову глянула на телефон. Їй хотілося написати йому сотні листів, задзвонити в кав’ярню неподалік його помешкання і попросити офіціанта принести йому найсмачнішу каву з тістечком. А потім якось зробити так, аби він не забув пообідати, і щоби повечеряти теж не забув. Їй хотілося затулити його від усіх на планеті вітрів, протягів, розігнати над ним хмари, заслонити його вікна, аби світанкове світло не будило його занадто рано, і аби він мав кілька зайвих годин — ну добре, нехай навіть тільки одну зайву годину — на сон.

Але ж ні, вона точно знала, що Северин мало спить, не переймається, якщо змерзне чи застудиться, забуває поїсти, не встигає випити кави зранку, а потім заливається нею замість обіду, коли засинає дорогою. Він був так далеко, ходив чужими містами, спостерігав за вулицями й будинками, помічав деталі, яких, здавалося, не бачив ніхто інший, він говорив із мешканцями, розпитував їх про те, про що вони, напевне, ніколи самі не думали, нотував щось у своєму записнику, потім забігав у якусь кнайпу, сідав за найближчий до дверей столик, брав собі великий гамбургер і жменьку салату (лишень заради того, аби дотримати слова, яке дав їй) і щось розраховував, черкав, малював, виводив закономірності, не помічаючи нікого довкола себе.

Він вірив, що можна змінити світ на краще, просто трохи по-іншому зорганізувавши простір, а тому їздив у далекі країни, дивився — кажучи його мовою — як на жителів впливає архітектура, кількість зелених насаджень, траєкторії руху громадського транспорту, лінії перетину вулиць і те, які заклади розташовуються в кутових будинках. Він креслив і обмальовував карти міст, а тоді пунктиром перебивав їх у свої альбоми, зображаючи там ідеальний світ. Северин порівнював такі дві схеми й писав довгі переліки того, що потрібно змінити. А потім ділився власними ідеями про те, як саме. Формули й графіки, малюнки та ескізи бізнес-планів — усе це якось уміщалося в його голові, ніколи не заплутувалося, на відміну від її дротів до навушників, ніколи не перетасовувалося. У його мозку існувала ідеальна картотека. У його уяві існували ідеальні міста й щасливі люди. У самому ньому існував ідеальний світ.

І саме там вона заблукала. Кароліні не хотілося шукати шляхів відступу й повернення. Розчинитися в ньому, жити в його паралельному всесвіті, у його реальності, жити ним — це було те, що її цілком влаштовувало. Єдине, що їй було треба — трохи вільного ґрунту, де б вона насадила фруктових садів, які б не поступалися красою садам стародавніх китайських імператорів. Їй хотілося, щоб у його світі існувало достатньо смачної й корисної їжі, щоби там було світло й зелено. І тепло. Інколи, прокинувшись уночі від власного кашлю — бо кашляти вона починала щоразу, коли в кімнаті ставало холодно, — дівчина аж щулилася від страху, що зараз десь може мерзнути Северин.

Вона писала йому короткого листа — і мовчала про свій страх, не запитувала, чи не забуває він носити свого шарфа, не питала, чи він їв. Він щоразу перед від’їздом обіцяв їй, що дбатиме про себе так, як дбала би про нього вона. І вона хотіла йому вірити, не перепитуючи, не нагадуючи. Але не перейматися не могла.

Учора викладач запросив Кароліну на каву, аби обговорити якісь деталі її наукового проекту, але вона без вагань відмовилася, бо її проект був її ідеальним світом, і першою людиною, яку вона могла туди впустити, був Северин. А поки він так далеко, жоден інший не мав права туди заглядати.

Дівчина хотіла переглянути пошту, але не наважувалася: якщо у скриньці не буде хоча б короткого листа від Северина, її накриє туга й смуток, і чай-лате перестане смакувати, і мафін не тішитиме. Молода пара поруч сміялася, хлопець ніжно тримав свою подругу за зап’ястя, а дівчина водила трубочкою у горнятку, розмішуючи пінку й роблячи вигляд, наче це заняття її зараз неймовірно цікавить. Чаю у Кароліни залишилося вже на дні, час було повертатися до подушок на вікні та ієрогліфів. Вона таки вирішила зазирнути в скриньку і, раптом що, побажати Северину вдалих прокладань ідеальних міських маршрутів.

На екрані одразу висвітлилося повторне запрошення на каву від викладача, три листи з оновленнями від ресурсу, на якому «паслися» усі знайомі їй поціновувачі філософії стародавнього Китаю, вісім коментарів від подруг на її статус про розпис шовку і… дівчина непомітно для себе зіщулила плечі й гарячково провела пальцем донизу… два листи від Северина!

«Надибав невеликий магазин із твоїми улюбленими керамічними котами. Я би переніс його для тебе в наше ідеальне місто. А може, й ні. Ти б тут залишилася жити. Я привезу тобі кошеня, схоже на тебе».

Кароліна стиснула губи й обійняла двома руками горня. Хотілося плакати, серце м’якнуло від тремкої вдячності й тепла, прагнулося туди, де був він. І кішки. Багато її улюблених кішок. Кортіло написати йому довгого листа. Але вона боялася завантажувати його картотеку зайвою інформацією. Він і так знав, що вона почуватиме, прочитавши ці кілька коротких речень. Він відчував її навіть краще, ніж міста.

Дівчина розплющила очі й натиснула на наступне повідомлення, яке Северин надіслав трохи раніше. Воно теж було коротким:

«Ластівко, я намагаюся не забувати про сніданки. Сьогодні забіг у кав’ярню з фотографіями старого міста на стінах — тобі б тут сподобалося — і взяв лате з шоколадним мафіном. Тобі б він теж сподобався, я знаю».

Кароліна вже не могла стримувати сліз. Вона старалася непомітно витерти їх краєм носової хусточки, поклала телефон у кишеню, допила свій чай, загорнула недоїдений мафін у серветку й збігла вниз гвинтовими сходами. Дівчина знала: десь попід цими арками, між старими будинками з облущеною фарбою, завжди гуляють коти. І сьогодні їй особливо хотілося поділитися з ними своєю шоколадною ніжністю.




Дива посеред буднів





Для НСЛ


Між високими будинками свистів вітер, а сірі хмари позачіплялися за їхні дахи й збиралися ось-ось розіллятися дощем, щоб трохи «схуднути» й вибратися зі столичної багатоповерхової пастки — як колись намедований Віні-Пух із нірки кролика. Надворі було холодно, вогко й непривітно. Франка кутала носа у свій зеленувато-блакитний мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою книжку Сільві Жермен і намагаючись натягнути рукави плетеного светра до кінчиків пальців.

У метро було людяно: усі штовхалися, старалися вчепитися за поручні першими, шукали місце своїм сумкам і дивилися на сусідів без особливої християнської любові. Франка притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі. Усередині неї звучали фортепіанні акорди балади «Ґрінслівз», а пальці вистукували їй у ритм чарівне стакато по палітурці книжки. Дівчина мріяла про приїзд улюбленої авторки, для якої вона зовсім скоро перекладатиме. Про тепле літо. Про улюблене патріархальне італійське містечко Поджомаріно, де минуло стільки найсвітліших місяців її життя. Про чаруючий Париж, де їй так добре блукалося. А ще про всіляке велике й поки геть недосяжне.

Франка була з тих захоплених юних студенток, які своєю вірою у прекрасність літератури, мистецтва й життя загалом можуть перевернути хоч три всесвіти поспіль. Вона писала від серця, перекладала з насолодою і ковтала тексти, наче мигдалеве печиво. Її щирі блакитні очі на пів-тендітного обличчя спалахували невимовною радістю щоразу, коли до рук потрапляла товстелезна «смачна» книжка. Інколи друзі жартували, що письменникам варто було писати навіть заради неї однієї — такою вдячною й вдумливою читачкою вона була.

А ще дівчина була до нестями закохана. Вона любила ЙОГО так, неначе він був найдосконалішим утіленням усіх містерів Дарсі, Ру й Діків Дюї на світі. Та шалено страждала від свого кохання.

Інколи їй здавалося, що все залишиться саме так і ніколи не зміниться: вона буде закоханою, буде марити ним, житиме в своєму академічному світі, мандруватиме й мріятиме. А вечорами, прощаючись із ним біля теплого кафе, ковтатиме сльози й нізащо не покаже йому свого смутку й тим паче ніколи не скаже, що саме їй так дошкульно болить.

Між високими будинками свистів вітер, будні злітали невимовно й невгамовно швидко, Франка заплющувала очі, різкий шум у вагоні метро затуляв їй собою вуха, а коли дівчина знову розплющувала очі, світ довкола був уже геть іншим. Інколи здавалося, що режисер її життя вирішив показати їй юність у пришвидшеному темпі. Вона не знала, не могла вгледіти, роздивитися, запам’ятати, куди так швидко злітали слова, коли читалися книжки, коли літаки й потяги несли її далеко, коли він махав їй рукою на прощання і коли вона плакала.

А потім свист кудись подівся, швидка відеодоріжка зашпорталася за статичний кадр і настала пустка. Франці та пустка боліла й страшенно щеміла десь коло серця. Дівчина ішла до церкви й молилася упівголоса.

— Боже, — казала, — Ти великий і всемогутній. Згадай у Своїй милості мене, загублену. Не залиш, будь ласка. Затули Собою мій біль, заповни Собою пустку всередині мене.

А тоді виходила на вулицю, підіймала догори очі, але там, високо, були лише гілки дерев, останні поверхи будинків і густі хмари. Світ крутився так швидко, так швидко, що дівчині ставало лячно, вона приходила додому, взувала теплі домашні капці та ішла на кухню. Їй здавалося, що лише кава, заварювана в глиняній джезві власноруч, і паперові листи могли врятувати її від надмірного поспіху. Вона готувала тісто на шоколадні брауніз — подрібнювала печиво, досипала горішків, розтоплювала шоколад, збивала яйця, пересівала муку й додавала цукор. Усе робила повільно, вдумливо, з любов’ю. І поки улюблені солодощі випікалися в духовці, дівчина пила каву й писала листи, додаючи туди цитат із улюблених книжок. То був її маленький момент тиші, коли можна було кинути якір у якийсь інший, трохи задзеркальний, світ і так протистояти шаленству часу й осені. Маріка — її розумна й безкінечно граційна кішка — вистрибувала дівчині на коліна, скручувалася в клубочок і голосно муркотіла.

У такі миті Франці так добре мріялося. І ці мрії були геть іншими, не такими, які зринали в уяві, коли дівчина прислонялася до дверей у переповненому вагоні метро. Мрії-на-кухні були тихими, маленькими й дуже домашніми. Але якраз вони видавалися ще більш нездійсненними, ніж ті, «великі», про далекі подорожі й подвиги.

Проте великий Режисер раптом чомусь вирішив змінити сюжетну лінію її п’єси. А в дівчині, так само несподівано, поселилася інша любов — така спокійна й щаслива. І зовсім-зовсім безболісна. Надихаюча.

Плин часу почав сповільнюватися, хоч і не одразу. Вона ще була звиклою до бігу, поспіху й метушні, усе робила нашвидкоруч, намагаючись не відкладати на завтра. Але з новою любов’ю прийшли й нові захоплення. Вона взялася виплітати коханому шарфа, потім — вишивати весільний рушник, а тоді — вив’язувати плед і шарфики з ґудзиками для синочка. Мама з дідусем хворіли й також потребували Франчиної опіки. Маленькі турботи про дорогих людей витіснили собою далекі подорожі й товсті наукові книжки.

Франка вчилася хазяйнувати на кухні й шити одяг, вчилася радіти дрібницям і приймати щастя в кожній миттєвості, ловити буденні дива й довго тримати їх у долонях, наче крихітного горобчика, що випав із гнізда.

Її дисертація писалася повільно, поміж годуваннями-прогулянками-приготуванням вечері, прибираннями й пранням. Поміж відвідуванням мами й доглядом за дідусем. Поміж вгляданнями у красиве стомлене чоловікове обличчя. Поміж грою в кубики й машинки. Вона вчилася роздавати себе — і навіть улюблений бельгійський шоколад, якого сестра привезла їй цілий клунок, Франка роздавала подругам.

А тимчасом у крихітному містечку, оточеному хвойними лісами, хмари не мали за що зачепитися, тож переливалися всіма відтінками сірого й вільно пливли небом. Франка піднімала очі, показувала маленькому синові уявні вітрильники й потяги посеред кудлатих хмар, і він сміявся, тицяючи пальцем угору. Франка кутала носа в мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою альбом і кольорові олівці, й ніжно всміхалася своєму блакитноокому хлопчику.







Дощове кіно





Такі зливи бувають, напевне, раз на два роки. А може, й частіше. Щоразу здається, начебто хтось на небі необачно вихлюпнув на маленьке містечко дворічний запас води. І ллє не просто наче з відра, а наче з відра з електричним мотором. У такі дні відвідувачів у кафе внизу вп’ятеро більше, ніж зазвичай. Карла тоді жартує, що Маріо кров з носа треба сплачувати кредит, і він тиждень поститься й благає небо послати йому сильний дощ в обідній час. Найкраще — у п’ятницю. Тоді люди частіше виходять на обідню прогулянку. І якщо вони затримаються до вечора в його кав’ярні через дощ, то зможуть спокійніше почуватися і замовлять більше усілякої смакоти — і, головне, щиро.

Коли починається така злива, Карла накидає тонкий плетений кардиґан поверх легкої сукенки в квіти й спускається вузькими дерев’яними сходами униз. Коли вона вперше оглядала цей будинок, то вирішила, що житиме тут, бо тут є ці старовинні, потріскані, старі, рипучі дерев’яні сходи, а зовсім не тому, що на першому поверсі — затишна кав’ярня. Її любов до дрібних деталей завжди винагороджувала дівчину такими приємними несподіванками — так казав її тато. І то було чистою правдою.

Панянка просила принести їй молочний гарячий шоколад із горішками, всідалася за столик коло вікна у далекому кутку зали й виглядала відвідувачів. Вона любила це дощове вікно, по якому транслювали справжнє життя, сильніше, ніж любила кіно.

До зали влетіло двоє офісних працівників: випрасувані сорочки, штани зі «стрілками». Чисто виголені. У руках — шкіряні сумки формату А4 із хвостиком. Карла чомусь щиро співчувала таким. Їй здавалося, що в них було доволі одноманітне життя й вони завжди поспішали. Нещасні, нещасні люди… Вона хотіла підсісти до них і розповісти, що все може бути по-іншому, що в поспіху ніколи не можна ухвалювати справді важливі рішення, бо вони неодмінно будуть хибними. Але молодики про щось безупинно говорили, їм було не до вартісної частини життя. Карла знала наперед, що вони замовлять міцну каву — ймовірно, без молока й без цукру. Але промахнулася: один із них, той, що молодший, замовив собі й цукру, і вершків до кави. «Ну, в цього ще не все втрачено», — подумала дівчина й несподівано для самої себе схвально кивнула офіціанту.

До зали забігла юначка в червоному пальті та з елегантною парасолькою. У неї в руках був цілий стос тек і паперів, а на плечі висіла товста сумка. Вона виглядала розгубленою і засмученою. Замовила чорний чай і горіховий пляцок, а сама розгорнула свої папери з якимось таємничими графіками й цифрами на столику й намагалася навести там якийсь лад. Було помітно, що їй це ніяк не вдавалося, вона щось рахувала на телефонному калькуляторі, писала й креслила у своєму блокноті, але нічого не сходилося. Утім, коли червоний керамічний чайник і велике біле горня з’явилися перед нею на столі, дівчина просто захляпнула свою товсту теку, дістала пакет і сховала туди ці сумні цифри подалі від очей. Натомість вийняла товсту, трохи зацофану книжку із затишною обкладинкою, обрамленою сплетіннями дикого винограду, плюща і троянд, на якій Карла змогла розгледіти малюнок мами з донечками коло хати. Дівчатка допомагали мамі щось зготувати на вечерю, а маленький хлопчик сидів поруч на землі й бавився з великим кудлатим собакою. Уже за кілька хвилин зачитана панянка-вчервоному-пальті почала усміхатися, а на її раніше стурбованому обличчі відобразилися внутрішнє заспокоєння й тиха радість.

Дощ періщив усе сильніше, й у кафе вже бракувало вільних столиків. У двері забігли двоє красивих рум’янощоких маленьких хлопчиків і зовсім юна тендітна жінка з довгим волоссям і привітною усмішкою. Скоро на їхньому столі вже стояли великі склянки з какао й сирники. Малі голосно й навперебій щось розповідали, розмахуючи руками, а їхня мама поклала лице на руки й щиро сміялася. Вони були такими жвавими, такими теплими, що хотілося підійти до них і обійняти. І посміятися разом із ними.

А за столиком у дальньому, дуже затишному кутку, сиділи двоє молодих жінок і теж голосно розмовляли. Коло них стояла гірка з хвостиком усіляких пакетів і торбинок. Видно було, що панянки до зливи розважалися прогулянками магазинами й залишилися досить задоволеними результатами. Вони показували одна одній придбані прикраси й туфлі, а потім — офіціант саме приніс їм два глінтвейни й побіг до барної стійки, аби не змушувати інших відвідувачів чекати надто довго — одна з них щось змовницьки прошепотіла, й очі у неї іскрилися. Вона розгорнула один пакунок і любовно провела пальцями по чоловічому вовняному светрі грубої в’язки.

— Нарешті знайшла такий, про який він мріяв, — прочитала Карла по губах молодиці.

І від того глядачці справжнього дощового кіно стало так добре й ніжно всередині, що довелося негайно кликати Маріо й замовляти ще один великий шматок «захера». Чоловік підморгнув їй і сказав, що цього тижня він не молився, аби пішов дощ. І це могло означати тільки одне: Карла скучила за своїм улюбленим «фільмом», за улюбленим тортом і за ним, тобто, за Маріо.

Дівчина не відповіла нічого, лише стиха засміялася й відвела очі. Маріо показав щось жестами офіціанту, той кивнув і підморгнув йому, і поки чоловік мостився на стільці навпроти Карли, затуляючи своїми плечима й широким красивим тілом майже весь простір кав’ярні, на столі перед ними якимось дивом намалювалися два горнятка з чорно-білим гарячим шоколадом.

— У всіх кінах рано чи пізно з-поміж масовки з’являється головний герой, хіба ні?

— Можливо, я ще не всі кіна бачила, — відповіла Карла, прихилившись чолом до шибки й видивляючись щось надворі поміж крапель дощу.

— Хочеш, поб’ємося об заклад? Якщо таки у всіх, ти даси мені прочитати те, що там пишеш довгими ночами, коли всі сплять, і тільки в твоєму вікні світиться. Я ж знаю, що ти щось там пишеш!

— Ти шпигуєш за моїм вікном? Не дивно, що вранці й аж до обіду ти такий сонний і втомлений. Краще би спав.

Маріо пропустив повз вуха останнє зауваження Карли.

— Але є одна умова. Всі фільми ми будемо дивитися разом. Дівчина хотіла щось заперечити, але Маріо вже підніс до носа свою філіжанку з шоколадом, заплющив очі й зобразив таке блаженство на лиці, що Карла не змогла опиратися бажанню зробити те саме. Хтось із офіціантів увімкнув улюблену романтичну мелодію дівчини. Дощ не припиняв цокотіти по шибках. А Маріо вже не дивився на Карлу, тільки облизував ложечку й танцював плечима й бровами у такт музиці.




Звідки береться натхнення





Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати — Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще — не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.

•


Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.

У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок — із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.

•


У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох — і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.

Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.

•


Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей — чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама — сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї — дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.

Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.

•


Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.

Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто так, як розуміють старого друга. Він знає його байки і його історію, він знає, що тут було колись, що було потім, що є зараз і що буде, можливо, згодом. А ще він знає, що тут могло би бути. Я люблю, коли люди люблять міста. Люблю, коли можна побачити людину вперше й одразу говорити з нею про мандри. Люблю, коли ліхтарі підсвічують вечір і відбиваються в нічних, як міцна кава, очах.

•


Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь — на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій-білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.

•


Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм — і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.

Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм-лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво — я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще — не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато-багато усміхаємося.

…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним — це натхнення.

•


Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо-зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.

Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів — і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.

Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?




Зустріч на розі





Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він — картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він — зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього — рудий спанієль і пара канарейок.

У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.

І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли — нестерпно! — скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.

— Дякую! — вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. — Ви не замерзли? Бачили торт?

Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.

Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них — бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато-кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси — трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по-особливому.

Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона — какао, а він — зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.

— Катріна, — нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.

— Арсен.

Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.

— Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, — Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: — Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.

— Пощастило, — засміялася Катріна. — А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.

Арсен засміявся.

— А ви схожі на свою бабусю?

— Зовсім трішки.

— Теж лікуєте людей?

— Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.

— Або вам так здається… А що ви робите?

Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.

Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною — дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.

Вони говорили про все на світі — двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.

Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен — з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.

А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину — для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.




Казки під стукіт коліс





Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях — він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто-червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.

На столі перед дівчиною стояла склянка з недопитим чаєм, поруч лежали дві книжки, нотатник з ручкою і ще майже ціла плитка шоколаду. Але вона їх не помічала — боялася відвести погляд від вікна бодай на мить і проґавити щось важливе.

Сміяна з дитинства жила одночасно у двох містах, та коли була маленькою, ніколи не проїжджала відстань між ними сама — вона так само дивилася у вікно, наче загіпнотизована, рукою намацувала дідусеву руку й просила його розказати казку. Він міцно стискав її долоньку, схилявся над внучкою й ніжно цілував у голівку, а тоді починав вигадувати. Одну за одною. Сміяна досі не могла збагнути, чому дідусь не став казкарем. Усе одно ніхто в світі не створив кращих казок, ніж він. І діти їх дуже любили. Інколи дівчинка бралася їх записувати, але тільки взимку, коли за вікном потяга вже була ніч і не можна було нічого цікавого розгледіти.

Дідусь розповідав про далекі гори й сміливих дітей, які вірили в дива, про мудрих коней і чарівну сопілку. Про пташок і старі книги, про забуті слова, затишний дім на межі неба й землі, про левів і ягнят. А ще — про бабусині руки і про те, що він щасливий, адже зустрів жінку, з якою його власне життя перетворилося на казку. І вона подарувала йому найулюбленіших казкових героїнь — доню й внучку.

Сміяна прихилялася до дідусевого плеча й відповідала, що казки про бабусю й маму вона любить найдужче. І дідусь оповідав дівчинці смішні історії про те, як її мама була маленькою, вчилася ходити, а потім — грати на піаніно й читати ноти. І про те, як бабуся заблукала на велосипеді, а потім виїхала на вулицю, де продавали маленьких папуг, собачат і кошенят, і привезла додому в кошику над переднім колесом біленьке песеня з рудою плямою на чолі й «шоколадну» кицю. Деякі з цих історій Сміяна чула вже всоте, але вони їй ніколи не набридали.

А коли дідуся не стало, Сміяна перестала їздити потягом. Вона виросла, поїхала вчитися в інше місто, намагаючись забути шлях, що з’єднував дві її рідних домівки: мамину й дідусеву. Дівчина не читала казок, не задивлялася у вікно. Не сміялася з історій про велосипеди й малих собачок чи котиків. Не грала на піаніно. Переконувала себе, що подорослішала і не має часу. Але ночами їй снився затишний дім на березі неба, мудрі коні й старі, припорошені книжки.

Сміяна підхоплювалася, підсувала ближче старого ведмедика, з яким не розлучалася з дитинства, і намагалася заснути знову. Аби не думати про біль втрати, про затишний поїзд, у якому під стукіт коліс дідусь розповідав їй казки. Про голос, якого більше не почує.

Біль потроху стихав, залишаючи по собі лише світлий сум і дуже багато любові. Сміяна збирала її в собі, пригоршнями, лагідно клала на старі рани, щоб загоїлися. А потім повернулася додому — одразу в обидва — і знову сіла в той потяг.

За вікном були ромашкові розсипи, ніжна зелень дерев і багато-багато світла. Дівчина відчинила вікно й просунула голову надвір.

Вітер розвівав її волосся, дмухав ув обличчя, вона заплющувала очі, сміялася і згадувала старі казки.

У якусь мить Сміяні здалося, що вона й сама може їх писати. Навіть тут, сидячи в старому вагоні, дослухаючись до стукоту коліс, визираючи у вікно. Тож тепер щоразу, їдучи з одного дому до другого, вона брала з собою записник із ручкою. Але майже ніколи не писала: прикипала поглядом до краси навколо, не могла відвести очей. Забувала про все на світі. Крім казок, які роїлися в її голові.

— Колись я неодмінно їх запишу, — казала вона собі. — І подарую найголовнішим героям і героїням у своєму житті. Хай-но вони в мене тільки з’являться.




Коли бракує слів





Якось так дивно. Бракує слів. Уранці прокидаєшся, і замість того, щоби повісити табличку «відчинено» на дверях свідомості й впустити туди сотні розмаїтих думок, лише тихо усміхаєшся, відсуваєш пучками пальців фіранку й виглядаєш надвір. Думки не стають у чергу, не штовхаються, намагаючись першими опинитися біля самісіньких дверей. Ти насолоджуєшся цими хвилинами спокою, усміхаєшся, сідаєш на ліжку й просто дякуєш Богові за новий день. Не думаючи, не турбуючись ні про що.

Коли діти обплітають своїми маленькими, теплими, чіпкими руками твою шию, тобі також бракує слів. Ти просто смієшся, перехиляєшся з боку на бік, намагаючись розхитати їх, кажеш, аби вони собі уявили, що то їх несе літак — чи велика птаха — і смакуєш солодкою миттю дитинства.

Мама приносить тобі подушку-слоника, яка тобі так сподобалася, коли ви проходили повз відділ з подушками в універмазі, і на яку ти тоді не мала ні грошей, ні часу, і тобі також перехоплює подих і бракує слів. Ти нічого не сказала тоді, просто подивилася так, як дивишся на улюблені речі. А вона помітила й принесла тобі. У подарунок.

Брат пише листа й запитує, яка у вас погода. Навряд чи його те цікавить, але він не вміє до ладу писати листів, не знає, з чого почати, йому просто хочеться поговорити з тобою, нехай навіть про погоду. Ти дивишся у вікно — там сонце, зелень, на маленькому городі біля будинку червоніють помідори й синіють баклажани, сусідська дівчинка прибігла в гості й розхитується на гамаку, надворі тепло й добре, і навіть не пахне дощем. Ти хочеш сказати, щоби брат приїхав, і поки він буде ніжитися в теплі на гамаку, ти зготуєш йому рагу з баклажанами й помідорами, з базиліком і білою цибулькою. Але перечитуєш його листа — і тобі знову бракує слів.

У найкращої подруги день народження, і тобі хочеться побажати їй найкращого, аби вона була невимовно щасливою, любленою і закоханою, щоби дітки не хворіли, а робота робилася легко, щоби мандрів було багато — тими містами й містечками, про які вона мріяла, щоб на її поличці з шарфиками завжди були нові, красиві й надихаючі, щоб бібліотека зростала, а з нею і дім, аби вечері вдавалися смачними, а сніданки були легкими й романтичними, і щоб вистачало часу на обід. Ти хочеш, аби її кава була зі смаком шоколаду, а нові туфлі не муляли, аби торт «Моцарт» їй вдавався досконало, бажаєш, аби в твоєї найкращої подруги вистачало часу на світлі й веселі дівчачі посиденьки, аби вона ніколи не хворіла й не мерзла в ноги. Ти стільки-стільки-стільки їй сказала б, але не можеш, бо тобі бракує слів. Ти просто обіймаєш її міцно, цілуєш у щоку й вітаєш з Днем народження. І дивуєшся собі, що навіть це ти змогла зараз вимовити.

Увечері вкриваєшся ковдрою, відчуваєш спиною чоловікове тепло, його рука обіймає тебе за плечі, й тобі хочеться прошепотіти йому щось, аби він вкотре почув, як сильно ти його кохаєш. Він цілує тебе в плече, бажає доброї ночі, ти цілуєш його руку й кажеш «І тобі». Тобі якось так дивно, коли бракує слів. І завжди від того так тепло-тепло всередині.




Кольорова казка про осінь





Усе навколо стало золотом. Жовтогарячим, червоним, блискучим, розжареним. Воно переливається, миготить, розхитується на вітрі, шурхотить під ногами, шелестить у вухах і сяє-сяє.

Помаранчеві дерева, килим під ногами кольору спілої хурми. Осінні холодні вечори гріються до яскравих маскарадних кольорів, коли навіть небо помаранчеве, як і відблиски призахідного сонця на пожухлій траві. Мандариновий туман плутається у кронах дерев і зачіпляється за дахи будинків. Рудий собака виляє патлатим рудим хвостом, піднімаючи руду куряву.

У позолочених промінням хатинках мешканці п’ють золотаві духмяні ройбуші та імбирні чаї, їдять рум’яну шарлотку і французькі круасани з шоколадом. Жінки кутаються в персикові шалі, застеляють м’які крісла апельсиновими пледами, чоловіки носять картаті вовняні капці, одягають жовті светри з капюшонами. Діти бавляться шоколадними м’якими ведмедиками в оранжевих шаликах. Розбещені руді коти мостяться коло духовок і гарячих горнят, і дивляться своїми золотавими очима у вікно, на золотавий світ. Осінній.

Саме тоді прокидаються два бажання: помандрувати кудись світ за очі й подарувати комусь золотавий пакунок із чимось дуже красивим усередині — просто так, для радості.

Саме тому власне восени на поштових столах виростають гори товстих конвертів і клунків у пергаментному папері; дівчата вишивають золотих антилоп на витончених саморобних листівках; у магазинах, де продають випічку, завжди довжелезні черги; а придбати квитки на потяг стає непросто.

Одна моя знайома для такої золотої осінньої пори навіть призвичаїлася брати триденну відпустку — просто на те, щоби пошвендяти магазинами, накупувати мандаринів, хурми, яблук, різнобарвних хризантем, шоколаду, вовняних шкарпеток, шаликів, затишних книжок, музичних дисків, маленьких олійних картин у дерев’яних рамках, веселих магнітиків на холодильник, гелів для душу з кавовим ароматом і красивих рамок для фотографій, журналів із фотографіями красивих домівок, ароматичних олійок, шипучих таблеток із вітаміном C, гранатів і вишитих закладинок; а потім, коли вийде на роботу, щодня влаштовувати комусь маленьке свято. Рідним, друзям, колегам і навіть незнайомим людям на вулиці.

А інша починала плести шалики-берети-спідниці-мітенки-торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася — трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку.

Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато-багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту — відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір.

Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно-давно й уже навіть устигли звикнути.

Ще осінь — це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір.

Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі — коли все-все-все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.




Лікарняний шоколад





Ти помічав, який запах мають лікарні? Хтось казав, що то запах медикаментів і стерильності, але я так не думаю. Лікарні мають запах страху, болю, турботи і сподівання на краще. Така дивна суміш почуттів. Тому й такий дивний, притаманний лише лікарням, запах.

Ти помічав, якими стають руки, коли хтось із рідних занедужає? М’язи напружуються, стають твердими й сильними, а пальці — м’якими, теплими, ніжними. Очі дивляться з тривогою, а губи розтуляються у ледь помітну підбадьорливу усмішку.

Барви світу тоді розмиваються, перетворюються на нечітке тло, і ти — ти ж помітив? — бачиш лише чоло, з якого кортить здмухнути неслухняні волосинки, руки, стиснуті в кулак, які прагнеться взяти в свої і зігріти, стулені повіки й тихий сон, який хочеться оберігати.

Завжди такі заклопотані люди раптом знаходять час, аби прийти й потішити того, кому зараз не зовсім легко. Вони приносять фрукти й шоколад, квіти й книжки, випічку з цукатами й настільні ігри. Кажуть такі важливі слова, беззастережно жартують, розпитують про буденні дрібниці, звертають увагу на найголовніше.

Ти помічав, які думки рояться в голові, коли хворієш ти сам? Біль притишується вдячністю, смуток зникає в обіймах тих, хто цілує тебе в чоло й шепоче щось добре на вушко, ти спиш спокійно, не боїшся чогось не встигнути. Часом стає боляче й страшно, і сльози виникають нізвідки, ти відвертаєшся до стіни, боїшся миті, коли медсестра прийде робити тобі укол, ти тримаєшся пальцями за простирадло, аж вони стають такими ж білими.

Я пам’ятаю твоє обличчя — біле, як халати лікарів. Ти схилився наді мною, твої руки не були твердими й сильними, вони розм’якли, я боялася, що ти впадеш поруч зі мною, не хотіла випускати твоєї руки. Мені було страшно, до нестями, я плакала, скімлила, заплющувала очі, неначе це могло б допомогти вимкнути реальність, але реальність не зникала. А потім усе враз затихло. Лікар усміхнувся й сказав, що немає чим перейматися.

Що я здорова. Що зі мною усе добре — і буде ще краще. І твоє сподівання, наше сподівання на щасливе продовження здійснилося отак от одразу. Але твої руки все ще були м’якими й кволими, а обличчя блідим.

Я лежала в палаті й говорила з людьми на сусідніх ліжках. Казала, що в них усе буде добре. Казала, що біль вщухне. Що біль не вічний. Розповідала їм усілякі історії, і вони усміхалися. Ти прийшов із шоколадом і квітами. Усміхався хворим у палаті, у тебе з’явився рум’янець на щоках, від холоду. Медсестра принесла стару вазу, і квіти ми залишили там. А шоколад взяли з собою та їли дорогою.

Мені ще пекло ув очах від виплаканих сліз, тобі ще бракувало слів. Надворі стояв похмурий передостанній день осені. Ми проїжджали повз старий католицький цвинтар, і я розглядала фігури з хрестами, думала про тих, кому зараз боляче й сумно, і хотіла обійняти їх — кожного осібно — за плечі, прошепотіти молитву, принести води.

Я помітила, що, коли хвилююся за когось і не можу «повноцінно» молитися, проговорюю пошепки підслухані дитячі молитви. Я заплющую очі, усміхаюся, згадавши личко Тимофія, коли він молиться, і повторюю за ним: «Дорогий Ішуш, дякую Тобі, амінь». Я знаю, що Він мене почув. Не лише ці короткі слова, а й усе, що залишилося невимовленим.

Ми приходимо додому, я обгортаюся старою вовняною хусткою, а ти робиш мені м’ятний чай. Виглядаємо у вікно — там сипле перший сніг. Я підіймаю очі на тебе, дивлюся з вдячністю, а ти на мене — з теплом. Зморшки на чолі ще не розгладилися, ти ще хвилюєшся. А я думаю про те, що не уявляю без тебе життя. Ти помічав, що, коли хворієш сам, понад усе хочеться, щоб твої найдорожчі були завжди здорові?




Листи із запахом щастя





Якщо хтось пише у листі «мені аж запахло кавою/осінню/дровами з твоєї світлини», то він напевне знає, як пахнуть смачна кава, затишна осінь, сухі дрова. Відчуває, як пахне тихе щастя, і не соромиться про це говорити. Розрізняє присмаки й післясмаки радості. І, так, він пише листи.

Я люблю таких хтосів, бо вони читають слова з очей, розмовляють усмішками й зігрівають кінчиками пальців. Говорять і мовчать, читають і пишуть — не по-школярськи, а по-справжньому, вміють зосереджуватися на тиші й відпочивати серцем.

Знаєш, коли стає так складно-складно, життя раптом перетворюється на швидке колесо, і доводиться спати спершу на перонах в очікуванні, потім у потязі із запахом протягів, а тоді — посеред білого дня, водночас намагаючись робити вигляд, що уважно слухаєш, листи від таких людей, перехоплені десь дорогою, зігрівають особливо.

«Твоя дорога мені пахне вітром — мені навіть тут стає свіжо й вільно, і я заплющую очі й бажаю, щоб той вітер дув у твої вітрила з потрібного боку». Такі листи — ковток натхнення. А хтосі, котрі їх пишуть — щасливі люди. Бо хіба можна бути нещасним, знаючи, як пахне вітер?

Тож коли стає складно-складно і ти пишеш своїм друзям: «Знемагаю, шліть шоколад», вони кажуть, що твої пальці зараз мали би пахнути мандаринками, і привозять тобі часом солодке, а часом трохи гірке диво в блискучому папері, обіймають і заварюють чай у тебе на кухні. З м’ятою і дрібочкою лаванди. Кухня тоді пахне спокоєм. Вони їдуть додому, а ти зостаєшся — вкутана їхнім теплом, втишена й радісна.

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.




Чай із Псалмами





Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню — не важливо, вдома я чи на роботі — і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом — завжди відкриваю книгу наосліп, — а ще часом перечитую твої листи-щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.

«Інколи для щастя і внутрішнього спокою достатньо змінити перспективу. Усвідомити, що важливе і вічне, а що — дрібне й другорядне, попри свою терміновість. Мені часом здається, що земне життя — це приклади, домашнє завдання з математики. Коли думаєш про це — наче відсторонюєшся від проблеми, і масштаби її повертаються в правильне місце, перестають лякати ілюзіями, — пишеш ти, і я шепочу твої слова за тобою. — Що якесь там непорозуміння на роботі може означати проти спокою моєї безсмертної, вічної душі? Воно мине так швидко, що й зогледітися не встигнеш. То чи є сенс псувати собі настрій, вечір, позбавляти найдорожчих своєї усмішки й безтурботності? Натомість хвилюєшся, поспішаєш — і ухвалене рішення виходить на гірше, а недбало, нашвидкуруч зроблену справу доводиться переробляти. А дорогоцінний час невпинно спливає собі у вічність, і немає на ньому відбитку усмішки, відблиску щастя. Час, витрачений на хвилювання — завжди (і назавжди, безповоротно!) змарнований».

Я часто питаю себе, звідки в тебе так багато мудрості? Чому ти так багато смієшся? Чого ти вмієш пити чай і читати Псалми ще до того, як рознервуєшся? Як тобі вдається так усе передбачати? Як тобі вистачає мужності напоїти чаєм і ворога, і найнеприємнішого з усіх співробітників?

Лізо, чому ти так далеко? Чому ти так рідко пишеш мені листи? Я знаю, у тебе є твої індійські безпритульні, над тобою щоночі белембаються протимоскітні балахони, ти купуєш сандалі на вулицях і заплітаєш квіти у волосся замурзаних дівчаток. І я знаю, що ти там щаслива.

Зрештою, ти умієш бути щасливою всюди. Я — ти знаєш — так не вмію. Але роблю все так, як ти казала, Лізо. Я ще не навчилася не хотіти скупити всю нову колекцію в нашому улюбленому бутіку (ти ж його пам’ятаєш, чи індійські сарі витіснили з твоєї пам’яті всі ті чарівні сірі кардигани, синьо-зелені джинси і теплі шарфики кольору морської хвилі? а ще ж туфлі, прекрасні шоколадно-апельсинові туфлі на високих і на вигляд дерев’яних підборах!), зате вчора я не втрималася і зайшла туди, купила чудовий пояс і три берети — і все-все віднесла в інтернат, дівчаткам. Знаю, не варто хвалитися милосердям, просто хочу, щоби ти пораділа за мене. І раз уже я не стрималася, то скажу ще: вчора спустошила пів-полиці улюблених книжок і теж віднесла дітям. Ти ж радієш, Лізо?

Я ще не навчилася не хвилюватися на роботі, усміхатися нескромним і невихованим пасажирам у вранішній електричці. Але я п’ю багато чаю і вожу з собою Псалтир у сумці. А інколи навіть термос. Шоколаду їм менше. Бо щотижня відвожу його в притулок. Діти звикли, бо ти так робила. І не мусять страждати тільки тому, що ти поїхала в свою Індію, правда ж?

Знаєш, Лізо, я дуже сподіваюся, що, коли я постарію, у мене все ще буде рум’янець на щоках і вогники в очах. Я питиму чай і читатиму Псалми не тому, що хвилююся, а просто тому, що настала п’ята година по обіді. А ти приходитимеш у гості. Така мила літня леді в капелюшку й трохи дивацькій індійській шалі довкола плечей. Обіцяй мені, що так і буде, Лізо.




Листи у старій шухляді





У коробці з-під взуття, обклеєній красивим брунатним папером і обв’язаній старою мотузкою, було чимало старих, пожовклих паперових листів, записок і листівок. І поки чоловік переглядав щотижневі газети, Марія робила собі гаряче какао, вмощувалася на м’якому кріслі біля торшеру, навмання діставала якийсь листок із коробки і читала зі сльозами на очах. Колись давно вона впорядкувала всі листи, неначе хотіла намалювати карту свого епістолярного життя. Потім щось знову переплуталося, щось потрапило до окремих тек: різдвяні листівки, вітання, записки від учнів. Але поміж тими всіма скарбами були ті, які Марія склала окремо і якими особливо дорожила. Адже в них була ціла історія; її особиста.

Вона сміялася і плакала, бо кожен рядок, навіть кожнісінька літерка, сповнювали жінку вдячністю за тих, хто був поруч. І кому не було байдуже. Кого вона любила, з ким ділилася своїми думками й почуттями, і навіть деталями свого побуту, кому хотілося писати листи — і хто писав їй.






«Добрий день Маріка

Як ти сибе чуєш? Твоя мама казала ти хвора і не вийдиш сьогодні гратися. Нам биз тебе сумно. Роби що кажуть старші хоч і не хочиться я знаю.

    

Оля».












«Марійко, сьогодні підемо в бібліотеку? Якась та лекція дуже довга. Не могла чекати до перерви. Ти теж роби вигляд, що конспектуєш, і відпиши мені, а потім передаси записку під партою. До речі, вчора пекли медовий пляцок. Смачний! Хочеш, напишу тобі рецепт?

    

Аня».












«Марійко, я не вмію складати віршів і писати гарні листи. Підеш сьогодні зі мною у кіно?

    

Матвій».












«Марійко, розкажи, розкажи, будь ласка, і як то все було? Ти щаслива? Ти одразу погодилася чи сказала, що подумаєш? Згораю від нетерпіння прочитати все-все-все. Мені здається, він дуже хороший. І тобі з ним буде добре. Але я так хочу все почути, дізнатися! Напиши мені, будь ласка. Усе до найменших деталей!

У нас стоїть прекрасна осінь, багато роботи в школі та поза нею. Діти хочуть вчитися, і то тішить страшенно. Учора читала їм вірші з того зошита, куди ми їх з тобою переписували, пам’ятаєш? Ох, як я сумую за нашими студентськими роками!

А ще в нас тут є один дуже привітний (і з такими очиськами, ти б їх бачила!) молодий учитель. Він мені відразу сподобався. Здається, я йому теж… Але він такий сором’язливий! Його звати Олександр Михайлович. Учора він кудись поспішав і ненароком зачепив мене плечем. Він так почервонів! Ох, а я не знала, куди очі подіти.

Вечорами вишиваю серветки. Дуже хочу, аби мій новий дім був затишним і красивим. Але поки тут ще трохи пусто й навіть прохолодно. Тільки кухня вже „домашня“. Тому звідси я й пишу тобі листа.

Тримайся і не хворій! Чекатиму твого листа з нетерпінням.

    

Твоя Аня».












«Мама — найкраща в світі. З Днем народженням тибе!

    

Олесь».












«Радосте моя, дякую тобі за те, що ти в мене є. Дякую за наших чудових діток і твої теплі руки. Я так і не навчився писати гарних листів, тому знову запрошую тебе в кіно на завтра. Катя посидить з малими, я вже домовився».

«Мамо, годують нас добре, не хвилюйся. Правда, майже всі страви з капусти або яєць, але що вже вдієш. Хлопці хороші, командир теж нічого. Правда, прапорщик — як у анекдоті. Я собі подумав, що коли буду за ним усе записувати, то повернуся з армії й видам книжку з життєвими анекдотами. Думаю, її розхапають, як гарячі пиріжки. Особливо хлопці, які служили з такими ж „кадрами“. Не хвилюйся за мене, скоро приїду. У формі, аякже. Я тобі сподобаюся, ось побачиш.

    

Цілую, Олесь».












«Матусю, як ти там? Дуже за тобою сумую. Ніяк не можу звикнути до нового місця. Дівчата в кімнаті хороші, і одногрупники, і викладачі теж, учитися цікаво. Я весь час думаю про те, що колись тут вчилася ти. І це мене зігріває. Але я так хочу додому! До тебе, до тата! Чекаю вихідних із нетерпінням. Сьогодні лише вівторок… Я читаю багато книжок — і за програмою, і поза нею, щоби не думати про те, що я так далеко від дому, а ще гуляю в університетському парку. Збираю каштани і листя. Правда, сушити й зберігати їх немає де. То я залишаю свої скарби на дерев’яних лавках. Обіймаю тебе, матусю. Переказуй вітання татусеві, Уляні, сусідським дітлахам і бабусі Марті.

    

Твоя доня».







— Марійко, а давай-но вип’ємо чаю, — чоловік уже дочитав газету й поклав руку на плече дружини. — А то знову весь вечір плакатимеш. І чого ти плачеш?

— Хіба ж то сльози? — засміялася вона. — То неодмінно має називатися якось інакше. Бо це лише вдячність і радість, які я просто не можу вмістити в собі!

— Ти зачитала ті листи до дірок. І, певно, знаєш вже їх напам’ять. Марія тільки засміялася, підвелася з крісла й пішла на кухню, витираючи рукавом сльозу зі щоки. Чайник тільки засвистів, як на порозі з’явився Матвій.

— Знаєш, що я подумав? А давай я понаписую тобі нових листів. Аби діти та внуки потім не казали, що тато так і не навчився писати, тільки до кіно запрошувати вмів. Ну й тобі буде якась різноманітність у читанні.

Вони сміялися, обійнявшись, а по щоці Марії знову збігла сльоза.

— Це теж називається «радість і вдячність», я так розумію? — запитав Матвій, вдивляючись у дружинині очі й зціловуючи сльозу їй зі щоки.

— А я тебе запрошу в кіно. Щоби діти й внуки не казали, що мама вміла лише листи писати.

За вікном посипав лапатий сніг, Марія вишмигнула з обіймів чоловіка й зайнялася приготуванням запашного чаю, завбачливо розгорнувши й поклавши шоколадку з журавлиною на стареньке й улюблене синє блюдце.




Музика кольорових снів





Якось серед моїх віртуальних друзів з’явився привітний, розумний і доброзичливий хлопець Денис. Йому добре вдається писати надихаючі нотатки й коментувати так, що інколи закрадається думка: він уміє заглядати поза слова, кудись у саму душу. Він пише, що в світі з нами трапляється дві речі: те, що робить нас щасливішими, й те, що робить нас сильнішими. Я додаю, що інколи трапляється щось, після чого ми стаємо сильнішими й щасливішими водночас. А, можливо, насправді всі події в нашому житті саме такі, але ми не вміємо того вчасно помітити.

Денис вірить у дива, і це окриляє.

Хлопець уміє розгадати настрій, не залишає непоміченою музику, про яку мені йшлося в котромусь записі, витлумачує цитати й буденні слова. Не коментує він лише одного: світлин. Раніше я не надавала тому жодного значення. А може, ніколи того й не помічала. А навіть якби помітила, це не могло б мене насторожити: у завжди такого уважного Дениса може існувати така собі чоловіча забаганка — не вдаватися в аналіз світу крізь призму жіночих очей. Ну й нехай собі. А ще, на щастя, я ніколи не переймалася тим, що скажуть чи подумають люди про мою творчість. Життя здавалося — і досі здається — мені надто коротким, аби розпорошувати себе на пошуки чийогось схвалення, вдячності чи підбадьорення. Дуже добре, коли є той, хто може сказати щось життєствердне, заохотити, окреслити велику ціль, запевнити, що все неодмінно вдасться. Подякувати за натхнення, зрештою. Це лікує й додає сил.

Добрі слова схожі на воду для спраглих. Але мені завжди хотілося мати власну криницю і бути вільною, аби вода не залежала від дощів чи вантажівок із прозоро-синіми бутлями, аби перехожі завжди могли забігти в гості на чай. Навіть тоді, коли в цілому місті водонапірні башти вперто не працюватимуть. Цінувати думку людей і вміти не залежати від неї — велике мистецтво. Я не мисткиня, ні. Але безумовної води на чай для друзів, як правило, вистачає.

Одного дня Денис написав мені теплого, відвертого листа. Я перечитувала його багато разів і довго не могла дібрати слів на відповідь. Це була мить, коли внутрішньої води не вистачило б не те що на чай, а навіть на наймізерніше рістретто.

Денис незрячий. Комп’ютерні програми зчитують слова з екрану й книжок і перетворюють їх на звуки. Він не може розглядати ні фотографій, ні казково красивого світу довкола, зате чує музику так, як не вміють її чути інші. Звуки є світом, у якому він живе. Хлопець щиро й гірко плаче від українських і грузинських народних пісень, відчуває політ і свободу на дотик, вслухаючись у атональні фуги й сюїти Мессіана, Шнітке, Лігеті, а коли слухає Баха, йому сняться кольорові сни. У його домі часто звучать короткі хвилі — «шорстке різномов’я» багатохвильового радіоприймача, як він це називає, що ураз виліковує його від усілякої нудьги.

Денис знає світ на дотик і смак. Щастя, казав він, схоже за смаком на молочний шоколад з мигдалем і на каштановий мед. А ще так само смакують добрі слова.

Хлопець уміє розпізнавати навіть невловимі запахи. Він знає, як пахне усміхнена дитина, який на запах сум у маминих очах. Денис особливо любить запах фарби на книжкових сторінках, аромат цинамону (він для нього завжди чомусь пахне несподіваною радістю) і травневого вечора поза містом.

Я зачудовуюся його силою, оптимізмом, його мудрістю, щирістю й світлом. Я таки написала йому відповідь, коли води набралося бодай на повні пригоршні. І згодом, коли мені ставало сумно, знову писала йому. А він розповідав історії.

«То був прохолодний вересневий день, і я йшов на свої перші у житті пари, — писав Денис. — Потрібний корпус університету знайшов не відразу: блукав, нервуючи, години чотири Києвом, а коли, врешті, дістався аудиторії, втома загорнула мене у важкий м’який ватяник. Пари нагадували подорож у загальному вагоні потяга: незвично тривалим сидінням, від якого терпли ноги, присутністю незнайомих людей, з якими мене поєднувала спільна мета й роз’єднувала незручність спілкування. Говорити чи знайомитись ні з ким не хотілося, бо що я міг їм запропонувати? Відчуття власної непотрібності й нецікавості? Нудні рефлексії про складність адаптації? Я гадав, що частина однолітків почувалася так само, а старші студенти давно це мали забути, бо кому воно треба?

Словом, усе мало закінчитися важким самотнім вечором. Але, знаєш, що трапилося тоді? Несподіване есемес перекреслило усе невеселе! Я довідався, що ввечері на мене чекатиме приємна розмова — і це подарувало невеличкого каганця радості. Написала дівчина, з якою познайомився за три місяці до того вечора. Вона була далекою приятелькою — відстороненою і близькою водночас. І того вечора теплі звуки її голосу розрадили мене. Знаєш, бути потрібним і бажаним завжди приємно. Але бути потрібним зненацька, а ще комусь, від кого цього не чекаєш, приємніше вдвічі!

Після тієї розмови я чомусь відчув, точніше, вкотре пересвідчився, що попереду — яскравий, різнобарвний світ, а не в’язка темна порожнеча зневіри і втоми. Так дивно — вона всього лише не поскупилася на добре слово й кілька хвилин часу. А всередині мене знову загорівся ліхтарик з тонким, але рівним і якимось упевненим світлом. Про одне шкодую — я досі їй за це не подякував. Забракло слів…»

Денисів такий безумовний і безстрашний оптимізм заворожує. Після розмов із ним муляє хіба одна думка: чи вартувало витрачати бодай кілька митей життя на безплідний жаль до себе, копирсання у власних помилках і пошуках шляхів утечі, якщо можна було заповнити їх радістю простих речей? Буденною, але кольоровою.




Підпільний романтик


Андрію К.







Він їхав кудись, щоразу ніби в надзвичайно важливих справах, але це було лише виправдання для подорожей і блукань світом. Він мав суворий вигляд давно посивілого чоловіка, але вартувало комусь розказати щирий жарт або увімкнути котрусь із сотні його улюблених рок-н-рольних мелодій, як його блакитні очі загорялися, а кутики завжди міцно стиснених губ здіймалися догори.

— Сьогодні ми їдемо гасати полями, — казав він працівникам редакції твердо.

І вони, вже звиклі до його дивних наказів, чемно виходили з видавництва — будівлі з довгими звивистими коридорами й загадковим шумом за деякими дверима на першому поверсі, де розміщувалася типографія, — милувалися завжди зеленим-зеленим рівно вистриженим газоном і п’ятдесятьма сортами садових троянд, за якими їхній трохи дивакуватий, а трохи неземний керівник дбайливо доглядав, і чекали його. Він виходив із термосом, фотоапаратом і мішком об’єктивів на додачу, відчиняв дверці майже завжди зателепаного автобуса, чекав, поки всі вмостяться, і сідав за кермо.

Коли йому хотілося вирватися з кабінету, забути про гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки, він просто виходив надвір, прогулювався навколо видавництва, зривав сухі листочки на кущах троянд; заглядав, як ростуть ялиці, які він колись привіз маленькими з мандрів; дивився, як дозріває виноград, годував собак, а потім раптом відчував, як йому бракує вільного простору, заходив назад у видавництво й оголошував усім, що пора їхати в поле.

Він брав фотоапарат і робив вигляд, що фотографує щастя закоханих у книжки людей для нового каталогу чи якоїсь там журнальної обкладинки, але насправді лише удавав, що аж настільки заклопотаний роботою. Він тішився свіжим вітром, ніжним і водночас дуже глибоким запахом землі, тішився дорогою і тим відчуттям, коли мерзнуть руки.

А коли повертався у свій кабінет, вивантаживши зграю щасливих працівників із розпашілими щоками й свіжим натхненням, заварював каву, діставав зі своєї «потаємної» директорської шухляди вазу з шоколадними цукерками й горішками й сідав до роботи. Із твердою вірою в те, що життя не обмежується прямокутним екраном його комп’ютера, сотнею непрочитаних листів і товстим стосом паперової кореспонденції на столі. Його шарф пахнув вітром і свіжістю, і це додавало сили, піднімало його над буденністю, наче велика повітряна куля.

Коли в двері кабінету хтось тихо стукав, він насуплював брови, відсував вазочку зі смаколиками на «пристойну» відстань і, не підводячи очей, просив увійти. Мовчки вислуховував, щось стиха відповідав суворим голосом, а коли двері зачинялися за відвідувачем, брав горня в руки, аби зігріти пальці, і підходив до великого вікна, з якого було видно трояндовий сад.

Він думав про дорогу, про квіти, які насадить тут наступного року. Думав про книжки — але вже не як видавець, а як читач. Він так і не навчився сприймати свою справу як бізнес. А книжки — як товар. Він досі сидів вечорами, накинувши на коліна вовняний плед, і читав.

Сьогодні за вікном був дощ. І він думав про те, як повернеться додому, увімкне своїм двом донечкам — утридцяте — «Алісу в країні див» і переглядатиме фільм разом із ними, забуваючи про будні, гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки. Він зануриться в казковий світ разом зі своїми дівчатками, їхня мама принесе дітям малинове желе, а йому — велике горня чаю. І весь великий, «справжній» світ залишиться десь позаду — у задзеркаллі.




Пластикове горнятко з милосердям





Будильник дзеленчав уже вдруге. Маркові геть не хотілося вставати, але тягти гуму далі не було куди. Ярина ще спала, згорнувшись у клубочок і поклавши щоку на його подушку. Через ролети кольору фісташкового морозива пробивалося розсіяне, доволі яскраве, світло — і це (в таку пору ранку й року) було дуже дивним. Марко тихенько встав, поправив ковдру в дружини на плечі, тихо підійшов до вікна й підняв одну заслінку. Сонце перетворилося на велику розмиту пляму на горизонті — туман був густим і зовсім білим.

Марко поспішив у душ, тоді нашвидкуруч перекусив, заодно пробігши поглядом стрічку новин на планшеті. Яра — сонна й смішна, із заплутаним волоссям і примруженими очима, у довгих вовняних шкарпетках, коротких піжамних шортах і майці — причовгала на кухню.

— Мене ніхто не обіймав і я прокинулася, — сказала вона, лукаво усміхаючись.

Ця жінка, здавалося, вміла лукаво всміхатися навіть уві сні. Ярина, усе ще мружачись і потираючи ніс, взяла френч-прес, у якому ще не вихолола кава, і налляла собі у велике горня з ромашками. Її активний день почнеться аж через чотири години. А поки вона могла собі дозволити понасолоджуватися ранком, довше поніжитися в душі, а потім, обгорнувши голову рушником, почитати в ліжку під ковдрою. Або навіть спекти щось смачне на вечір, якщо не полінується.

— Спекти тобі щось смачненьке на вечір? — запитала вона, наче прочитавши його думки.

Вона не надто любила випічку, але Маркова сестра подарувала їй дуже багато красивих форм, а Яра любила все гарненьке й не могла протистояти спокусі побавитися із запахами, кольорами, смаками та спокусливим, апетитним виглядом тістечок, бісквітів із шоколадною поливкою і тортиків. Марко з того тішився особливо.

— Ну-у-у… Якщо спечеш, я буду дуже радий.

Він обійняв її за плечі, поцілував у чоло й глипнув на годинник. Пора було вибігати. Яра поцілувала його на прощання й підійшла до вікна — помахати рукою, коли він сідатиме в машину. Але туман був таким густим, що одразу окутав його молочною пінкою, і лише засвічені фари показали, що автомобіль рушив.

Марко їхав обережно — чоловік не дозволяв поспіху зашкодити його уважності. Він притишив музику й спробував згадати заплановані на сьогодні справи, окресливши пріоритети. Марко любив планувати наперед, але не переймався, коли щось не встигалося. Бо знав: на найголовніше часу вистачить завжди. Аби тільки не проґавити те найголовніше.

За рогом вигулькнула будівля залізничного вокзалу. Марко спробував припаркуватися, але машин і автобусів на стоянці було надто багато, відшукати вільне місце — непросто. Кілька невдалих спроб — і місце таки знайшлося. Чоловік вибіг з машини й поспішив до кас попереднього замовлення квитків. Там стояли довжелезні черги. Час невблаганно тікав крізь пальці, майбутні пасажири ніяк не могли визначитися, яку полицю вони хочуть, люди в черзі дратувалися. Повітря видавалося наелектризованим, тож Марко витягнув свій музичний програвач, вклав навушники до вух і увімкнув улюблений альбом. Йому чомусь одразу пригадалася сонна Яра в своїх високих вовняних шкарпетках, і він усміхнувся.

Як тільки отримав квитки й перевірив дати й час, задзвонив його телефон.

— Де ти? — керівник, вочевидь, був не в гуморі.

— На залізничному. Саме купив квитки на відрядження.

— Бігом сюди. Німці будуть через п’ятнадцять хвилин.

Шеф кинув слухавку, не попрощавшись. Марко пришвидшив крок. Він поспішав і обдумував деталі майбутньої розмови. Люди навколо метушилися, в усіх були свої клопоти. Уже виходячи з дверей вокзалу, Марко помітив жінку, яка перебирала рукою сміття. Жінка була брудна, обшарпана й зла. В одній руці вона тримала огризки якогось пиріжка. Маркові стало її шкода, але він поспішав на зустріч.

Машина привітно писнула, як радісне собача, що зачуло господаря. Він уже збирався сісти й дати газу, але обідранка з голодними очима не виходила йому з голови. Чоловік обернувся, подумав хвильку, й побіг назад у вокзал. Жінка стояла там само. Поруч не було місць, де присісти, зате був кавовий апарат.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марко з жінкою. Вона не відповіла, тільки блиснула очима з-під лоба.

— Дозвольте пригостити вас чаєм з лимоном.

— Я не люблю лимон.

— А кавою?

— Ти шо, будеш мені каву купляти?

— Якщо ви не заперечуєте, — усміхнувся Марко. — Яку ви любите, з молоком?

— Давай з молоком.

— Я беру вам подвійну.

— То як?

— Вона буде трохи більшою, ніж звичайна.

— То яка вона буде?

Він показав пальцями можливий розмір кави. Жінка не виявляла жодних емоцій.

— А вона не буде гаряча? Я не люблю гарячу.

— Думаю, що ні. Але якщо буде, остудимо для вас.

Кава сюрчала, наповнюючи пластикове горнятко, жінка стояла й дивилася на Марка. Він вклав горня їй у руки й озирнувся, чи не продають десь тут пиріжків з котлетами. Але нічого такого не було.

Марко засунув руки в кишеню й дістав паперові серветки. Дав їх жінці разом із грішми.

— То вам на обід.

Вона знову подивилася на нього спідлоба й пішла, не подякувавши й не озираючись.

Марко побіг до машини — він знав, що зустріч почнеться за кілька хвилин. Але не докоряв собі за прогаяний час.

Забігши в офіс, він побачив засапаних працівників і стривоженого директора. Німців не було, і ніхто не питав його, чому він затримався.

— А де німці? — поцікавився Марко в секретарки директора.

— Запізнюються, — відповіла вона, знизавши плечима.

Марко засміявся і пішов до кавової машини заварювати собі каву. На щастя, без жодного поспіху.




Продовження для казки





Моя подруга пише казки. Вони в неї світлі, лагідні й живі. Я читаю й вірю, що кожнісіньке слово — справжня правда. Я вірю в її фей, у медове щастя у банці з-під трояндового варення, у мудрих котів й усміхнені велосипеди. Я вірю в її потерту пудреницю з натхненням, і в чайник, який сам кип’ятить воду і заливає окріп у горнятка. А з них одразу починає струменіти такий аромат, що жителі містечка, яким пощастило бути в радіусі трьох кварталів від чарівної кухні, починають щасливо усміхатися, кивати одне одному, піднімати капелюхи на знак вітання, гладити лінивих кішок, що затишно сплять на зовнішніх підвіконнях першого поверху поміж горщиків із яскравими квітами, і згадують усі дрібні обіцянки зробити комусь якусь приємність.

Читаю її казки під пледом, зручно підібгавши ноги, або на гойдалці надворі; беру з собою в наплічник, коли їду на велопроїжджанку лісом чи замковим парком; у торохкотливому тролейбусі, що везе мене на роботу, а з роботи — додому; за кухонним столом, попиваючи ранкову сенчу з пелюстками квітів, або ж коли ставлю випікати шоколадні мафіни й не хочу нікуди йти з кухні, аби насолодитися їхнім, таким домашнім, ароматом і не проґавити тієї миті, коли чудеса трапляються самі собою.

Інколи мені здається, що слова в її казках закінчуються на найцікавішому місці — хочеться читати ще і ще, але на наступній сторінці уже починається інша, не менш казкова історія. Тоді заплющую очі й починаю уявляти, що трапилося з шоколадною феєю в червоних кедах, куди вона поїхала, кого зустріла, і якого кольору шарфиком були закутані її плечі. Якось я запитала в подруги, а що було далі з котроюсь із фей, що трапилося з нею, коли в казці закінчилися слова?

Моя подруга — з добрими й великими очима, та сама, у якої з-під чорнильної ручки у червоних та зелених зошитах народжуються феї і яка любить носити лілову шаль восени — усміхнулася й запитала: «А як ти думаєш?»

І я розповіла їй про зелений велосипед і смачні шоколадні мафіни, про те, що у феї з кишенями з’явилося троє кошенят — шоколадне, руде й бежеве, і що вона раптом поїхала в далеку Іспанію й закохалася в її сонце й будиночки, зроблені наче з пісочного печива, про світанки й новий кавовий млинок, про бельгійські вафлі й блакитну вечірку, і про красиву вазу, і про три яблучних пироги, і ще багато про що.

— Знаєш, — знову усміхнулася моя улюблена казкарка, — саме так усе й було. Точнісінько так, як ти оце розказала.

І з того часу я точно знаю, що слова в казках про фей не закінчуються — вони народжуються десь у іншому місці, навіть у іншій країні, навіть на інших сторінках, але тривають і тривають, вилуплюються, наче жовті курчатка перед Пасхою, випікаються, як шоколадні мафіни на моїй кухні, виписуються чорнильними ручками в малинових і мандаринових записниках, вив’язуються чиїмось дбайливими теплими руками, наче петельки в нових персикових шкарпетках до Різдва, заварюються, як ранкове какао з молоком… І ніколи-ніколи не зникають.




Ретро-ранок





Сьогодні будильник продзеленчав якось надто рано. Мілана прокинулася одразу — вона ще не встигла звикнути до його дзвінка: різкого й категоричного. Чоловік подарував їй це ретро-диво для того, аби вона таки навчилася прокидатися з будильником; бо ж приємні мелодії на телефонному «алярмі» розум жінки чомусь вперто вважав саундтреками й підлаштовував під них відеоряд із приємних сновидінь.

Мілана потягнулася до смішного, круглого й жовтого, наче курчатко, годинника й натиснула на кнопку, а тоді швидко сховала назад руку під теплу ковдру, зручно вмостилася й збиралася знову заснути… але раптом згадала про нинішні плани й швидко сіла на ліжку. Сьогодні був важливий день, і жінка, попри всю любов до спання, прагнула встигнути зробити заплановане.

Узагалі-то, це вже було її друге прокидання за сьогодні. Раніше вона намагалася розплющувати очі, коли чоловік цілував її перед виходом на роботу й говорив важливі слова благословення на день, але як тільки він тихо зачинив за собою двері, заснула знову. Тож тепер, коли будильник продзвенів, був саме час поспішати. Втім, яка провінційна принцеса, навіть у дуже важливий день, поспішатиме сонячного осіннього ранку? Мілана таких не знала. Тож граційно потяглася на ліжку, піднялася, на пальчиках обійшла кімнату, виконуючи прості й приємні рухи, аби лагідно розбудити сонне тіло, накинула на себе куценький махровий халатик у ведмедики та — що їй особливо подобалося — з капюшоном, і почимчикувала у ванну. А коли повернулася, вмита й зовсім пробуджена, стала на коліна й щиро попрохала Бога, щоби цей день був дуже щасливим; не лише для неї, але й для тих, кого вона так любила.

Мілана висипала жменю пахучих кавових зерен у ручний млинок, додала туди скибочку засушеної шкірки помаранчі та півцвяшка гвоздики й перемолола все це, щомиті зупиняючись, аби глибоко вдихнути аромат і солодко зітхнути. На плиті засвистів чайник, і жінка висипала ароматну суміш в улюблене горнятко, завбачливо поклавши туди ще й два шоколадних квадратики, і залила те все окропом — на відміну від чоловіка, вона не заварювала каву в глиняній джезві, бо вважала, що запарювання краще зберігає аромат і смак. Тоді швиденько спряжила собі молока, збила його в густу пінку мікро-міксером і вилила в каву, не забувши притрусити все це подрібненими звечора горішками.

А потім, зготувавши смачні канапки — з сиром, помідором і листям салату — увімкнула приємну музику, зручно вмостилася на високому стільці й розгорнула на столі улюблену книжку. Мілана постійно стверджувала, що смачний і приємний ранок не може перерости в ненатхненний день.

— Ой, та ж я запізнюся! — раптом вигукнула, відірвавшись від читання.

Мілана швидко одягла на себе старі, потерті й вицвілі джинси і теплий светр, червоні плетені мітенки й червоні плетені шкарпетки, старанно закутала горло червоною «арафаткою» й кулею вилетіла з дому, прихопивши ключі від гаража — сьогодні їй було просто не обійтися без велосипеда.

…Тепер уже можна й не турбуватися про час — адже навіть провінційні принцеси люблять їздити на своїх роверах швидко-швидко (правда, то аж ніяк не заважає їм скручувати в приватний сектор, аби проїхатися коло лісу й порозглядати осінні акварельки дерев). Вітер розвівав довге хвилясте волосся дівчини, вона сміялася легко й залюблено, а дорога під колесами її велосипеда котилася назад швидко-швидко.

Попереду, трохи на горі, була маленька залізнична ретро-станція. Декілька людей — переважно бабусі в елегантних хустках й дідусі в кашкетах і старомодних довгих коричневих пальтах — чекали ранкової електрички. Вокзал виглядав, наче іграшковий; усього-то шість колій і багато підсвіченого сонцем золота обабіч. Мілана поставила свій ровер коло лавки й подумки, але урочисто, виголосила мрію: нехай і у нас буде так багато вело-стоянок на кожній станції громадського транспорту, як, скажімо, в Угорщині!

Вони з чоловіком саме збиралися чкурнути в коротку європейську мандрівку: вештатися красивими вечірніми містами, тихо наспівувати пісні підсвіченим вогнями річкам, прокидатися задовго до світанку й дивитися, як заплутуються косі золотисті сонячні промінці за високі шпилі стародавніх церков. А ще заходити в тісні крамнички на вузьких вулицях, вибирати собі маленьких плюшевих ведмедів до колекції, пити каву з вершками в кав’ярнях і складати пакетики з цукром у маленьку плетену торбинку, щоб колись, повернувшись додому, розгорнути її і знайти там цілу купу різнокольорових солодких спогадів.

Мілана всміхнулася мріям і підійшла до віконечка.

— Два квитки до Чопу, будь ласка. Пані з підозрою зиркнула на неї.

— Вам студентські чи які?

Надворі стояла осінь, порядні громадяни в такий час не їздять у відпустки. А їм, як вічним студентам інституту Радості й Пригод, можна, подумала Мілана й знову всміхнулася тітоньці.

— Ні, два дорослих. З поміткою «пригодошукачі».

— З чим? — тітонька тепер дивилася на жінку з відвертою підозрілістю.

— А у вас хіба не ставлять таких відзнак? — не могла вгомонитися Мілана, ледь не пирскаючи від сміху.

— Не знаю, про що ви. Нічого такого я не знаю. Нема в нас ніяких приміток. Хіба з постіллю чи без. І де ви таке взяли?

Дівчині стало шкода тітоньку, яка аж ніяк не хотіла побавитися з нею у казку. Тож вона згорнула приготований діалог про мандри, пригоди й усе таке в трубочку — до кращих часів, чемно подякувала й побажала касирці радісного дня. Пані лише розгублено знизала плечима.

Мілана защібнула наплічник і відчепила свого велосипеда. Тепер її дорога вела вниз із пагорба, і молода пригодошукачка збиралася насолодитися цією перевагою сповна. Бо ж хіба ранкова велопроїжджанка маленьким ретро-містом, поки всі дорослі люди старанно працюють, — не чудесний привід тішитися, наче дитина? Мілана знову повернула у приватний сектор, на нерівні кам’яні вулиці, звідки добре було видно гори й різнобарвний листяний ліс.

Тепер дівчина їхала повільно, убираючи в себе сонце, що заливало вулиці, розглядаючи квітники на подвір’ях, смішних гномів посеред хризантем, веселих собак із кошлатими хвостами, вікна, завішані красивими фіранками, та дбайливо підстрижені газони. А за рогом їй трапилися смішні білки на дереві й дві кішки-мисливиці: одна полювала на білок, інша — на колеса Міланиного ровера.

Повернувшись додому, дівчина запарила собі чаю в заварничок, дістала шоколад, накинула теплу шаль на плечі, увімкнула ніжну й щемку музику й сіла до роботи над перекладом книжки про старе кіно.

«Ну чим не ретро-продовження затишного осіннього ретроранку?» — подумала жінка, й замість того, щоби відіслати коханому чоловіку есемеску, дістала листок паперу, чорнильну ручку й взялася писати йому справжнього листа. Навіть без «смайликів». Лише дуже важливі слова й трохи улюблених парфумів на папері.




Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок





У вранішньому саду, щойно вмитому дощем, така ніжна-ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі.

Я давно помітила, що такими ранками особливо добре пишеться, бо хочеться розповідати історії. Бажається малювати листівки та прасувати білизну. Прагнеться маленькими діями дарувати усмішку рідним. Тоді зовсім легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.

Щиро тішуся цими тихими, спокійними ранками. Коли добре й не хочеться нічого іншого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості — невпинний потік вдячності.

І коли можна, витерши пил зі старого чорного футляра, вийняти таку ж стару скрипку й зіграти улюблену мелодію просто так.

У такі ранки з’являється багато добрих спогадів. Пригадується, як колись я, маленька й довгокоса, пленталася такої ж теплої пелюсткової весни з музичної школи з надзвичайно, здавалося тоді, великою скрипкою за спиною, а в руках у мене була булка з шоколадом, яка затуляла одразу пів-лиця, і тримала я її обома руками. А вдома мене вже чекали канікули.

Сусідський хлопчик подарував мені квітку з клумби своєї мами — вона вважалася найкращою квіткаркою на вулиці. Я принесла свою першу квітку додому й чомусь одразу зашарілася, коли тато подивився на мене трохи загадково й усміхнено.

Ми приїхали до Львова і я сказала батькам, що хочу тут жити. Хочу їздити до школи на трамваї, купувати льодяники на вулиці, приміряти «дорослі» капелюшки й пити гарячий шоколад, поки дорослі питимуть свою каву. Мама каже, що колись я, можливо, тут житиму. А поки час повертатися в наш затишний будиночок із садом. Батьки мені купують книжку й нотну збірку легеньких увертюр, для початківців у музиці. А собі — набір глиняних горняток і пузату джезву.

Потім я таки їду жити до Львова, але повертаюся в заквітчаний сад якомога частіше. Залишаю свої студентські клунки ледь не на порозі, дістаю лише підручник з предмету найсуворішого викладача й вмощуюся на гамаку. І лежу тут доти, поки батьки не повернуться з роботи й ми не сядемо вечеряти.

Люблю, коли настає весна. Коли згадується лише хороше, мріється про світле, коли температура повітря така ж, як восени, але ти чомусь не кутаєшся у додатковий светр, а навпаки, скидаєш усе, що тепер зайве. Коли можна пити вранішню каву в саду, коли світла все більше, а дні все довші. Ну а ще люблю весну, бо з теплом у дні повертаються чарівні моменти: настає ніч, усі домашні поснули, а ти — в одній піжамі — прокрадаєшся з великим горням чаю в долонях на терасу і дивишся на зірки.




Слова





Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.

Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був — сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою і Радою. Її дівчатка росли веселунками, щебетунками й сміхотунками. Вони помічали стільки дивовижного навколо, неначе жили в якомусь чарівному світі. А Дана вчилася в них, чудувалася впольованими дітьми дивами, занотовувала їхню радість і лагідний спокій, малюючи на папері красиві, цілющі слова.

Данин чоловік, Лука, умів бачити світ наскрізь. Він читав телеграми від природи й умів їх розшифровувати — якими б короткими чи заплутаними вони не були.

— Завтра впаде дощ, — казав він у цілком сонячний день.

Жінка хотіла розпитати, звідкіля він те знає, але Дзвінка так тішилася почутій звістці, що починала кружляти подвір’ям, пританцьовуючи, і наспівувати ніжні мелодії.

Лукин старший брат був архітектором і навчив його розуміти міста. Чоловік умів розповідати цілі історії, дивлячись на випадковий, з першого погляду геть непримітний будинок. Він любив подорожувати — насправді та у мріях. І розповідав про міста історії, яких не чули й досвідчені мандрівники. Наприклад, Венеція в його уяві ніколи не поставала як місто кам’яних нетрів на вузьких каналах. Він знав, що в кожному будинку є «садова кімната», прихована від очей звичайних перехожих, які приїхали в це місто на день, не маючи мети розчинитися у ньому, загубитися, відчути його дихання і прочитати його історії з фасадів кутових будинків. Венеція була для Луки містом садів і доглянутих клумб. Містом-мрією.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей.

— Найважливіше ви все одно встигнете, — проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Дана любила записувати чоловікові слова, його наскрізний погляд, внутрішню втишену радість так само, як і замальовувати Миркову синівську ніжність, добрий спокій його розумних сірих оченят і веселі оди своїх сонячних донечок. Вона писала про все, що її гріло.

Жінка дуже хотіла стати письменницею, але ніяк не могла примиритися з «сюжетами». Вона не любила їх. Дана вірила, що важливі не стільки всілякі повороти й миті перетину, як добре слово, виважене рішення й спокійна залюбленість у життя, а ще, мабуть, уміння невтомно носити у серці щастя.

Вона писала слова й вірила, що їм не потрібні прикраси й муштрування. У них самих було вдосталь життя, сили, свіжості, пружності. Їм вистачало мовця і вдумливого читача. Тож Дана писала, забувши про всі на світі правила й звичаї. І сподівалася, що її словами можна буде витирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію. А тоді ховала їх у шорсткі шоколадні та гладенькі жовті конверти, наліплювала кольорові марки з птахами й розсилала всім тим, кому вони могли знадобитися.




101 ЩАСЛИВА НАМИСТИНА















Розділ 1


Андріана ніяк не могла заснути. За вікном транслювали густу ніч і декілька яскравих зірок, чиє світло не спромоглися притлумити вуличні ліхтарі. Збоку солодко сопів чоловік — у його обіймах і під теплою ковдрою було затишно й добре. Але сон, вочевидь, вирішив не заважати думкам молодої жінки й чемно відступив.

Вона ж вертілася на всі боки, усіляко намагаючись показати своїм думкам, що їм уже якось наче… пора, але їм бракувало такту, тож вони напосідали, як мухи в серпні. Андріана виставила одну ніжку з-під ковдри, за нею — другу, а тоді повільно, знехотя і дуже тихо, аби не розбудити Костика, піднялася з ліжка й навшпиньки пішла на кухню.

У їхній малесенькій квартирі була лише спальня й кухня, тож навіть якщо б Аді зараз не хотілося нестерпно шоколаду й чаю, інших варіантів для сховку від безсонної нудьги в неї не було. Жінка тихо прикрила за собою двері й налила води в чайник. Гарячий напій міг позбавити її сну на всю ніч або принаймні будити дуже часто. Але хто думає про такі дрібниці, коли звечора дивом залишився ще добрий шматок бельгійського шоколаду й поруч немає нікого, з ким треба просто зараз ним ділитися?

Ада насипала в своє велике горня фруктової суміші, залила її окропом і накрила покришкою — хай собі набирає смаку й кольору. Поламала шоколад на дрібні шматочки й витягла з шухляди свій записник і ручку. Через брак місця в квартирі тут у комодах і шухлядах зберігалося не лише кухонне начиння, крупи, мука, чаї, кави, прянощі, рушники й серветки. Де-не-де траплялися ще зошити, книжки (і не лише з рецептами смачних страв), коробки зі свічками, кольорові олівці, ручки й музичні диски. На стінах висіли фотографії, малюнки, цитати з улюблених книжок й використані квитки зі щасливих поїздок. Ця кухня панічно боялася жиру — але жінка на ній і так ніколи не смажила, бо в Костика були проблеми зі шлунком, і вона годувала його легкими й корисними стравами. І шоколадом особливо не ділилася. Правда, зовсім-зовсім заборонити чоловікові його їсти не змогла — вважала, що то було б занадто жорстоко.

Чай запарився, шоколад приємно танув у роті, Ада нишком гортала сторінки записника й думала про все, що трапилося вчора — і останнім часом узагалі. Надворі була чарівна рання осінь — з хрустким повітрям, яскравими парасольками, вранішніми туманами, какао в термокружці дорогою на роботу, капюшонами й барвистими шарфиками, шурхотливим листям, яблучною шарлоткою, цинамоновою кавою і чаєм з лимоном, каштанами в кишенях, черевиками, плетеними мітенками і товстими шкарпетками, картатими пледами й сорочками, аромалампою з грейпфрутовою олійкою та дівчачими книжками. Але неправильного в цій осені було так багато, і так багато в ній було приводів для смутку.

Бабуся Ніна з сусіднього під’їзду поховала чоловіка в останній день літа й тепер безперестанку плакала; Адина улюблена студентка Ліза після якихось особистих негараздів занурилася в безпросвітну депресію й почала прогулювати пари; у близької подружки, Людочки, сильно захворіла мама, й вона ледь давала собі раду, доглядаючи за нею та малим синочком; інша, Олеся, дізналася, що вагітна третьою дитиною, але в них і досі не було жодних шансів переїхати з тісної кімнати в батьківській квартирі в окреме житло; а ще одна, Інна, розчарувалася в роботі, проте ніяк не могла знайти собі нічого цікавішого; справи на Костиковій фірмі теж ішли не надто добре; а лікарка сьогодні сповістила Андріану, що тій доведеться пройти курс лікування — бо недуга, яка зараз ніяк не турбувала, через декілька років могла перетворитися на справжню загрозу, тож розібратися з нею потрібно було якомога швидше. Сусід дідо Олесь страшенно переймався тим, що його внук до нього навідувався усе рідше, а поштарка на їхній вулиці постійно забувала приносити пошту — вчасно або взагалі. Словом, неприємностей вистачало, але в Андріани був твердий намір не дати цій осені перетворитися на суцільний смуток і змусити повірити у безвихідь. Тож вона «розігріла» ручку, намалювавши усміхнене сонце в кутку сторінки, й почала писати:

101 щаслива намистина


Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку


Перші пункти плану написалися легко й натхненно:

• Завести собі товстого зошита, щоби записувати не_притягнуту_за_вуха_радість щодня. Якісь дрібниці, що викликали щиру усмішку. Ніколи не писати для кількості — лише головне і справжнє. І не пропускати жодного дня! Бо ж навіть тоді, коли здається, що Всесвіт розвалився, трапляється хоч одна маленька приємність. І — так! — подарувати такі ж зошити Людочці, Інні й Олесі.

• Частіше тішити себе водними процедурами. Хоча зараз і немає змоги ходити в басейн чи аквапарк, але ж не можна недооцінювати теплий душ. Він так добре змиває хвилювання, ніжить тіло і «прочищає» розум — всі ж знають, як легко й приємно думати під струменем теплої води!

• Як це не банально, перебування на свіжому повітрі таки надзвичайно корисне й надихаюче, адже не лише зміцнює здоров’я, а й прекрасно покращує настрій! Не шукати «відмазок», не боятися застудитися чи зіпсувати зовнішній вигляд, макіяж чи маску педагогічної порядності! Бавитися жовтим листям, а тоді й снігом, сміятися, поки не розболяться щоки, і дихати-дихати!

• До речі, про дихання. Давно пора навчитися дихати, зосереджуючись на процесі. «Дихай „усерйоз!“» — хто це написав, не пам’ятаю, втім, слова дуже влучні. Щодня знаходити хвильку, щоби не думати ні про що, насолоджуючись лише цим дивом — можливістю дихати.

• Смачні гарячі напої — це та розкіш, від якої не варто відмовлятися ніколи. Бо час, витрачений на стояння над туркою чи заварничком, а тоді й на смакування, піде на користь — розвантажить очі й мізки. І просто дасть можливість ЖИТИ, не поспішаючи.

• Читати багато натхненних і мотивуючих книжок, після яких хочеться жити. Щодня знаходити час хоча б для клаптика доброї прози чи поезії — але аж ніяк не обмежуватися робочим списком! А ще ж є блоґи, листи, листівки, коментарі, записи в щоденнику, смс-ки. У Святому Письмі сказано, що «досвід приносить надію». Хороший досвід — власний чи інших людей — завжди вселяє сподівання на краще.

• Сміятися багато! Надмірна серйозність до лиця лише переконаним Викрадачам Казок. «Від усмішки стане всім світліш…», чесно-чесно!

• Обіймати міцно! І неодмінно часто. Це так надихає і додає сил та впевненості.

• Слухати лише гарну музику! Якомога більше.

• Проводити час із рідними. Мабуть, лише в сім’ї можна знайти таку наснагу й підтримку, таку безумовну любов, яку більше ніде не зустрінеш. А якщо зараз хтось із родичів не обдаровує особливим теплом — завжди ж можна почати обдаровувати їх! Бо доброта й увага, як відомо, повертаються, наче бумеранг. У найпотрібніший для цього час.

Андріана з полегкістю видихнула, закрила записника, поклала його в шухляду, помила горня й прополоскала зуби, а тоді тихо, навшпиньках, пробралася назад у спальню й пірнула під теплу ковдру, обіймати чоловіка, насолоджуватися його теплом і тішитися часом, проведеним поруч із ним. А завтра вона набере свій перелік «намистин» на комп’ютері й розішле його своїм дівчатам поштою — як жменю осіннього натхнення.







Розділ 2







«Адо, дякую тобі! Це саме те, чого мені сьогодні так бракувало! Та й узагалі бракувало. Одразу почала втілювати в життя: вибігла на обід за новим заварничком, а заодно прихопила смачних чаїв для Олесі й Люди (тобі купила тарілочку з покришкою для лимону, ага-ага!), ну й ще набір чаїв для своїх рідних, потім зайшла в книгарню й кондитерську — і повернулася додому з повним пакунком щастя. Подзвонила до брата, аби прийшов із братовою і малим, бігом натерла квартиру до блиску, увімкнула музику й навіть пов’язала дуже милий фартух на талію! Уявляєш? Брат, як побачив, довго реготав, і ще перепитав, чого я не спала вся в бігудях, де мої акуратно викладені кучері й чому їх не прикрашає червона стрічечка, зав’язана бантиком. От уже! Але Михасик був дуже задоволений, та й братова, здається, якось аж розцвіла. Єдиний недолік тих твоїх порад: я від щастя потім довго не могла заснути!

Твоя Інна у фартушку в горошок (це все ти винна, не забувай!)

P.S. Продовження буде?»





Андріана з широкою усмішкою на обличчі перечитувала вечірню пошту, накинувши на себе Костикову картату сорочку, яка на ній виглядала симпатичною широкою сукенкою, і зручно підібгавши ноги. Чоловік намагався відшукати добротні дошки для книжкових полиць, котрі він сам збирався майструвати, перелопачуючи гору сайтів і щось безперестанку коментуючи.






«Буде, люба! А коли ми з тобою підемо на каву? Не забудь лимонницю! Я для тебе теж дещо маю. Напишу тут, аби ти мене при зустрічі не стукнула ненароком… Я розсилала твої резюме в різні цікаві компанії останній місяць. І сьогодні мені прийшла одна відповідь… Коротше, пересилаю тобі того листа. І беруся за наступну порцію „намистин“».





Щойно Андріана натиснула «відіслати», задзеленчав телефон.

— Тьотю Адо, тьотю Адо! — верещав милющий голос у слухавці на тлі Олесиних намагань привітатися.

За мить там прозвучав веселий чоловічий голос, щасливий вереск Артурчика, сміх малої Терезки, а тоді все стихло, і Олеся з притаманною їй ніжністю і турботою взялася розпитувати Андріану про її день, чоловіка, студентів і наукову роботу. Ада коротко розповідала про себе й розпитала про Олесю й дітлахів.

— Знаєш, ти так ото влучно почала з тими своїми намистинами! Ну просто дуже. Особливо мене остання зачепила, — зізналася Олеся. — Я зараз так багато думаю про нас і наше життя. І яким воно могло б бути, якби не… Ти знаєш, я себе не уявляю без цих кнопок, але інколи все навалюється і стає так складно. Учора я саме про це думала. Що я не можу зреалізуватися, що я — нікому (крім малих і чоловіка, звісно) не потрібна домогосподарка, і що вже ніколи нічого путнього з мене не буде… І тут ти зі своїми надихаючими намистинами. А десятою ще й поцілила прямо в «десятку»! Дякую тобі! До речі, ми сьогодні цілісінький день сміялися!

Ада, натхненна відгуками подруг, попросила Костика принести їй із кухні ще шматок шоколаду й знову взялася за писанину:

• Чітко розділяти час на роботу й відпочинок. Упродовж власне роботи викладатися, якщо не на 100, то принаймні на 90 відсотків — це принесе віддачу й особистий розвиток у будь-якій справі (або ж поштовх до освоєння нових територій). А впродовж відпочинку навіть не згадувати про «дедлайни» й невиконані завдання. Абстрагуватися і насолоджуватися життям! Головне тут — пам’ятати золоте правило: мухи — окремо, котлети — окремо.

• Дивитися вдалечінь! Оскільки наше соціальне оточення обставило себе розмаїтими потрібними й не дуже предметами, усе стягнуло докупи, усе навколо так щільненько, а тут ще й ера комп’ютерів… Ми відівчилися дивитися далеко вперед (чи ще далі — вгору на зірки) і втрачаємо зір. Страшно, щоби часом не еволюціонували (чи як там — деградували, напевно) до кротів. Насолоджуватися кожною миттю, коли зір впирається не в комп’ютер і не в стіну.

• Не їсти «мівіну»! І всілякої іншої «беки» теж. Я не кажу, щоби перетворювати кухню в домашнє божество, однак готувати й споживати корисну, смачну, гарно сервіровану їжу — то одна з чималих намистин в щасливому намисті.

• Не тримати образу всередині! І, що дуже важливо, ніколи з нею не засинати. Гніватися можна щонайдовше до вечора — це біблійна істина, і я в неї дуже вірю. Люди, які тримають образу в собі, частіше хворіють і швидко старіють — і це насамперед помітно на обличчі.

• Замість того, щоб копирсатися в минулих неприємностях, мріяти! Багато, натхненно, кольорово! Завести ще один красивий зошит — скоро у нас з’явиться колекція красивих зошитів, а то теж досить непогане й радісне хобі — та записувати туди свої мрії. Обов’язково відмічати ті, що вже здійснилися — і не забувати водночас тішитися та ділитися радістю з іншими!

• Шукати пригод, краще з друзями. Адреналін, нові ідеї, веселий сміх, відчуття команди й відчуття дитинства — прекрасна суміш для радості! А інколи навіть трапляються несподівано прекрасні результати!

• Розгребти непотрібні завали. Одяг, який не носимо, книжки, які не читаємо, віддати в дитячі будинки чи інтернати. Витрусити з шухляд старі папірчики — все одно ж ніколи їх не перечитуємо. Прибрати на робочому столі (робочий стіл ПК теж рахується). Звільнити особистий простір. «Плюшкінізм» — зло. Ще й пилюку збирає.

• У тому ж контексті — якомога частіше робити вологе прибирання. Особливо в спальні, кухні й робочому кабінеті. І провітрювати приміщення. Нехай свіже, чисте, зволожене повітря нас чекає не лише в лісі чи парку, а й там, де ми проводимо мінімум 15 годин щодня. Настрій це піднімає непомітно, але обов’язково!

• Пам’ятаєте, ми говорили про відновлювальну силу водних процедур? Новий і вже випробуваний рецепт скраба для тіла: мелена кава+мед. І нехай увесь світ зачекає!

• Ковдро-подушкова терапія: прокинувшись, не поспішати вилітати з-під теплих покривал. Усвідомлено порадіти теплу й затишку, поніжитись, потягнутися, помурчати собі під ніс. Якщо поруч коханий, полюбуватися його сонним обличчям, потулитися, погрітися. Якщо коханнячко прокинулося раніше — перелізти на його половину ліжка: там чомусь завжди приємніше лежиться! А вечорами, читаючи книжку чи переглядаючи фільм, кутатися в картаті пледики!

Костик узявся моститися в ліжку, і Ада не спромоглася протистояти спокусі відразу забути про свій дуже важливий і надихаючий проект і притулитися до коханого, загорнутися в його обійми й покласти голову на його подушку. Однак таки встигла відіслати подругам другу порцію радості. Аби й вони могли зробити те саме.




Розділ 3


Дівчата забігали в затишне кафе одна за одною, сміючись і роззираючись довкруги, аби намацати поглядом найзатишніший з усіх столиків.

Терезка спала в Олесі на грудях, зручно замотана красивим бузковим слінгом, старший малюк, Артурчик, сидів у позі короля на колінах у Інни, а Людин синочок Мефодик весело усім усміхався й чалапав малими ніжками в стильних черевичках поміж столами, почуваючись, либонь, великою зіркою: усі відвідувачі йому всміхалися, хтось навіть пригощав яблучками й цукерками, а офіціантки присідали коло нього й намагалися розпитати, як малюка звати й що йому принести.

— Ну що, робимо, як завжди? — Люда окинула подруг поглядом і, підбадьорена схвальними кивками й вигуками, взялася «до роботи».

Проглянула меню, вибрала 4 торти зі смачними назвами й попросила офіціантку принести їх усіх на одній великій тарілці, додавши чотири менших блюдця та прибори. А тоді замовила два чайничка з улюбленим фруктовим чаєм дівчат. Принаймні на годину тих частувань мало б вистачити. Впоравшись із завданням, Люда повернулася до Андріани, яка саме бавилася з маленьким Артурчиком.

— Адо, а тепер твоя черга! Читай свої «намистини»!

— Може, давайте і далі «по плану»? Поділимося новинами, посмакуємо останніми подіями? Чого то ви мене зразу отак хочете завантажити роботою?

— Еее, Адочко, план тепер змінився! — засміялася Олеся. — Тепер ми вимагаємо продовження свята! От прочитаєш, тоді й будемо ділитися новинами. Але тільки радісними, як у твоїх «намистинках».

— Цітай! — Мефодик повернувся з променаду й дивився на Аду своїми великими зеленими очима.

— Нууу, — потягла вона, — таким красеням я відмовляти не вмію… Що ж, вмощуйтеся зручно, слухайте уважно. Починаю!

• Не відмовляти собі в маленьких приємних подарунках. Вигадувати дати, нагороджувати себе за виконані складні завдання (це ще й часом непоганий рецепт заставити себе працювати, Іннусю, навіть коли не дуже хочеться, правда-правда).

• Змерзли? А пам’ятаєте рецепт Татка Карла? Картина, на якій був зображений вогонь. Створення настрою багато залежить від того, що ми бачимо: малюнки, фотографії, заставки на робочий стіл, горнятка, сувенірчики чи маленькі камінці з тих місць, де нам було дуже добре. Тож варто стати магнітиком, до якого притягується усе красиве!

• Танцювати на вулицях, співати в тролейбусах, реготати на весь голос! Бути дітьми й не соромитися цього. І побільше проводити часу з малечею — вона точно навчить нас поводитися, як слід!

• Влаштовувати собі свята посеред буднів. Ні з того ні з сього причепуритися, а на запитання «яке сьогодні свято» таємниче усміхатися. Після роботи зайти в кафе, ресторан, або просто в супермаркет за шоколадкою. Або влаштувати романтичну вечерю вдома — і запитати коханого, чому це він забув про таку важливу дату. Ще й насмієтеся з розгублених поглядів і спроб виправдатися за нескоєний «злочин»! Головне — недовго. А то наші кохані беруть собі таке близько до серця й страшенно переймаються. Давайте домовимося, щоби «розіграш» тривав не більше десяти секунд!

• Малювати! Не лише всілякі закарлючки, коли розмовляємо, скажімо, телефоном. А щось кольоровіше-веселіше: наприклад, вмокнути долоньку в яскраву гуаш і прикласти до листка паперу — і подарувати людині, яка багато про нас думає і дуже любить. Хай має своє власне тато-карлівське зігріваюче нагадування.

• Не забувати чітко формулювати й ставити свої запитання. Хто шукає відповіді — неодмінно їх знайде.

• Якщо ми щось робимо, то критика буде обов’язково. Сприймати її так, наче вона нас не стосується взагалі — так легше оцінити ситуацію об’єктивно й справді взяти потрібні поради на замітку. Гіркоту відкинути, навіть якщо вона присутня в словах того, хто критикує. Усі ми — створіння емоційні й часом бовкнемо щось зайве. І продовжувати рухатися вперед так, наче ми ніколи раніше не помилялися!

• Запалити аромалампу. А запалена свічка й ніжний аромат, скажімо, апельсинової, лимонної чи грейпфрутової олійки додають затишку.

• Побільше спати! Якщо ранок ну ніяк не вдається відсунути «на пізніше», то подрімати зайву годинку ввечері. Наприклад, у мене з’явилася чудова звичка засинати, поклавши голову коханому на груди, поки він ще працює (тільки то було до того, як я почала писати намистини! тепер Костик засинає раніше). А ще, коли хочеться, спати з дітьми, не намагаючись переробити всі справи нараз, поки малеча солодко посапує.

• Коли навалюється дуже-дуже-дуже багато роботи й невідкладних справ, варто розбити всю цю гору на шматки. Один шматок зроблений — час відволіктися і потішити себе. Тоді наступний. І не забувати ставити плюсики біля виконаних завдань у планівниках — цей скромний процес теж приносить насолоду!

— Адо! Мені тепер якраз дуже хочеться працювати! Твоя підпільна діяльність принесла пишні плоди. Мене взяли! — вигукнула Інна, як тільки подруга дочитала свій «список радості».

Дівчата хором взялися вітати Інну, обіймаючи її й засипаючи питаннями. Тортики й чаї принесли, Терезка прокинулася і одразу перетягнула ковдру уваги на себе, у кафе стало багато галасу й сміху.

Новин у дівчат було багато і, насправді, лише радісних. Як тільки котрась починала говорити про сумне, подруги одразу почали вишукувати в тому щось хороше також.

— Як твоє здоров’я? — врешті зважилася запитати Андріану Люда.

— Дуже добре! Лікарка тішиться, що ми вчасно помітили те маленьке «недопрацювання» і каже, що все йде краще, ніж вона очікувала! Однак, приписала мені цілих двадцять уколів!

Інна, яка терпіти не могла уколів, сплеснула руками й скривилася, наче від болю.

— І як ти це переживеш? Потрібна група підтримки? — запитала дівчина. — Я дуже сподіваюся, ти не попросиш нас давати тобі уколи або на те дивитися. Чи тебе колотиме Костик?

— Ой, Костик брався. Але він мене жалів, і я себе жаліла коло нього, тож плакала, боялася і брикалася. І він відмовився від такої почесної ролі.

— Ти натякаєш, що таки проситимеш когось із нас? — з жахом прошепотіла Інна, трохи кепкуючи, а трохи щиро боячись. — Нехай то буду не я. Я не поцілю, куди треба.

— Я можу! — втрутилася Олеся.

— Або я! — Люда засміялася і поспішила запевнити дівчат, що в тому немає нічого страшного. — Не робіть з мухи слона! Подумаєш, комарик вкусить.

— Ні-ні-ні, — Андріана натхненно вертіла головою з боку в бік.

— Я навчилася сама собі давати уколи!

Запала тиша, посеред якої Інна зробила вигляд, наче знепритомніла. Але швидко отямилася і попросила подругу не розповідати подробиць.

— Отак часом здобуваються нові вміння, — підсумувала розважлива Олеся й всадила Терезку Аді на руки. — А тепер потримай малу й забудь про всі уколи на світі. А я піду чепуритися. Привід для свята ми вже вигадали: день, коли Андріану оголосили найкращою проколювальницею крихітних дірочок на попі. Якщо комусь треба буде, матимемо, до кого звертатися!




Розділ 4


Андріана відчувала неприємну важкість у плечах. Їй страшенно хотілося спати, і вона весь час потирала скроні, аби хоч якось протриматися «на плаву» до кінця дня. Гори писанини, яку вона називала бюрократичним мотлохом, здіймалися довкруж: на письмовому столі на роботі, на столі й етажерці вдома, у теках комп’ютера та в голові. Жінці здавалося, що вона котить догори Сізіфову каменюку, і це аж ніяк не додавало натхнення.

Вона любила своїх студентів, колектив, можливість ділитися досвідом і знаннями з юними «світлими голівками», як жартівливо називав їх Костик, можливість жартувати й підбадьорювати, вселяти віру й ділитися маленькими таємницями Всесвіту. Але як тільки справа доходила до «бюрократичного мотлоху», Аді хотілося, не зволікаючи, написати заяву на звільнення й покласти на директорський стіл, і так майже до стелі завалений паперами.

На щастя, близилися вихідні — а ще дівчатка чекали від Ади нової порції радості. Тож вона приготувала крем-суп з грінками до приходу Костика, запалила аромалампу з грейпфрутовою олійкою, увімкнула музичне радіо (бо навіть маленькі дози інформації у вигляді новин і прогнозів погоди її мозок зараз відмовлявся сприймати), запарила собі чаю з пелюстками волошок та троянд і взялася за писанину:

• Частіше спостерігати за зоряним небом. Після такої величі важко знову повернутися до буденних дріб’язкових думок.

• Час від часу затуляти собі зовнішній світ: вимкнути телефони, радіо, телевізори, закрити ноутбуки, відкласти газети, журнали, навчальні книжки… і просто побути з тією людиною, яка нас найбільше зараз потребує — навіть якщо та людина виявиться власним «я» (До речі, на дверній ручці нашої з Костиком спальні з боку коридору висить весела помаранчева табличка «HAPPY NOW. PLEASE DO NOT DISTURB» — зараз нічого не потребуємо; будь ласка, не турбуйте. Я привезла її колись із американського готелю. І дуже її люблю).

• Іще про веселі кольори. Слід влаштовувати собі часом кольоротерапію. І не варто дивуватися потім, що усмішка наче приклеїлася до обличчя!

• Частіше переглядати старі фотографії — там стільки всього радісного! Подейкують, що сімейні консультанти радять подружжям частіше дивитися власні сімейні альбоми — так романтика «юних» відносин ніколи не стане банальною рутиною. І фотографуватися заново!

• Якомога частіше проживати безкомп’ютерні дні — не так, щоби себе буквально за волосся відтягувати від пошти та стрічки новин й потай (від себе!) страждати. Ні, таке не рахується. Просто заповнити весь день чимось настільки приємним і захоплюючим, щоби навіть не згадати про «павутиння». Після таких днів так солодко спиться!

• А ще — побільше спілкуватися з позитивними, надихаючими людьми. Такими, які не пускають з носа дим, а, навпаки, вірять у себе, в інших, у майбутнє, у любов, у щастя. Неважливо, про що — розмовляти. І частіше їм усміхатися.

• Гойдатися на дитячих гойдалках і кидатися кольоровими м’ячами. Як там хтось казав: найгірше, що може зробити людина — подорослішати? То чистісінька правда!

• Тепло одягатися — найкраще в одяг із простих тканин. Тілу приємніше, та й не будемо «бити струмом» тих, хто захоче нас обійняти.

• Слідкувати, щоби обличчя й руки завжди були зволоженими хорошим кремом чи олійкою — бо тільки-но вони починають шершавіти, з’являється неприємне відчуття, настрій псується… А коли шкіра в міру зволожена, то й красиво, і здорово, і приємно.

• Навчитися казати «ні» — страшезно важко, неприємно, іноді боляче. Але коли ми беремо на себе занадто багато завдань через те, що боїмося комусь відмовити, страждають усі. Робота, виконана через «мус» — погано виконана робота. А щоб уникнути таких сумних наслідків, варто постаратися не забувати чарівне слово із двох букв. Однак не зашкодить намагатися реагувати навіть на неприємні листи негайно — «ні» треба навчитися казати і власному відкладанню справ у довгу скриню.

Розіславши дівчатам «намистини», Ада взяла свій планівник, розписала по днях графік розгрібання «мотлоху» й зрозуміла, що будні видадуться геть сірими, якщо туди не додати свята.

Що ж, доведеться планувати ще й свято! І вона засіла за другу порцію «радостей».

• Давайте ділитися своїми «намистинками» і рецептами щастя з іншими. Бо ж знаєте: найбільше набуває той, хто віддає! А потім, записавши рецепти на маленькі кольорові листочки, скрутити в трубочки, закинути у велику круглу скляну вазу, перемішати їх і витягати — кожна по черзі! — зачитувати вголос і відповідально ставитися до виконання! Але для того спершу треба влаштувати якісь посиденьки.

• Можна організувати вечірку в стилі potluck — «горщик на вдачу». Кожен приносить на зустріч свою страву. Але домовлятися з іншими, яку саме — не можна. Має вийти дуже цікаво (аби тільки Олеся не принесла молоко, а Інна тоді ж — рибу)! Та й не так страшно приймати гостей — адже зусиль багато докладати не треба, а стіл заповнений. І свій посуд кожен забере з собою, не треба буде багато мити.

• Ще рукоділля. Зовсім не обов’язково щось вміти робити, можна ж просто понашивати безліч ґудзиків на стару сумку і вже буде добре. Крім того, при такому занятті розум не обтяжений усіляким непотребом, тож можна й подумати над чимось цікавим і важливим.

• Сюди, якщо на те пішло, згодиться будь-яка творчість. Особисто я, коли пишу, то забуваю про все на світі. Для когось це малювання, фотографія, танці, музика, спів… Та будь-що! Головне, щоби творчості було багато… І щоби вона була натхненна.

• Співати вголос! Відмазки «в мене немає голосу» не приймаються.

• Є ще одна чудова терапія: розмови пошепки вночі. Про космос і правдивість історій висадки американців на місяць, про спогади і мрії, про смішне за день і про те, що неприємно вразило — та про все на світі, лиш би надворі стояла нічка, ковдра була теплою, голоси — тихими, а світло — максимум від місяця чи свічки. Бо електричне світло в таких випадках псує всю романтику.

• Частіше кліпати. Це зволожить очі, буде для них чудовою гімнастикою, вони перестануть боліти, якщо вже почали. А ще це виглядає дуже зворушливо й кумедно, і люди навколо почнуть усміхатися!

• Говорити людям приємне. Навіть тим, які не вміють усміхатися. Мама часто казала мені, коли я була малою: говори про людину завжди так, ніби вона це чує. І якщо тебе щось у комусь не влаштовує — скажи це, передусім, цій конкретній людині. Дотримуючись цього, маємо менше шансів страждати від почуття провини й усвідомлювати себе лицеміром. А це теж неабияке щастя.

• Грати в ігри — всілякі, розмаїті, головне — добрі й веселі. Одна з чудесних «ігор» — дарувати квіти. Собі, рідним, коханим, друзям, знайомим… і навіть незнайомим!

• А ще пити чаї/кави надворі — в саду, в парку з термоса, у лісі, на балконі, врешті-решт! Це справжня насолода!




Розділ 5


За вікном розлігся густий блакитний туман. Починався листопад. То був єдиний місяць у році, який Ада ну ніяк не могла назвати «своїм». Наставав листопад — і вона мріяла про Різдво, весну, літо, золоту осінь. Тобто, про будь-яку пору року, в якій би не було листопада. Осені вистачало би й два місяці. А зимі можна було б додати ще один. Або ж розпочати зиму швидше, а зайвий місяць додати весні. Ну чи літу. Зате якраз у листопаді молодій жінці дуже добре мріялося, писалося, випікалося смаколики, читалося й приймалося гостей.

Костик поцілував дружину й поспішив на роботу. Вона лукаво усміхнулася, як тільки за ним зачинилися двері. Учора звечора, уже передчуваючи листопад, вона зготувала йому обід — яскравий салат, котлету й пиріг із ожинового варення на десерт. А вранці, поки чоловік намагався прокинутися під гарячим струменем води, Андріана зробила ще тости й, загорнувши всі ці наїдки в кольоровий папір, охайно поклала їх у Костикову сумку.

А сама пішла на кухню, поклала кілька скибок лимону в склянку з водою й повернулася в ліжко, не забувши прихопити «літній» напій і «зимову» книжку — Ада саме взялася за перечитування пригод Толкієнівських гобітів.

Ні листопад, ані туман за вікном нікуди не зникали, тож жінці довелося продовжувати день приємними думками про майбутнє, горішками, кавою, шоколадом, мандаринками… і намріяними намистинками на додачу.

• Спостерігати за хмарами, наче в дитинстві — як вони змінюють форму, переливаються, грайливо зачіплюються одна за одну чи за гілки дерев, гори, високі будинки — чи за що ще зачіпляються хмари?.. Можна вигадувати різноманітні історії про пухкеньких баранців і розповідати їх дітям, коханому, батькам і друзям. Чи навіть колегам на роботі — вони ж теж колись були дітьми. Або й залишилися ними і тепер просто старанно це приховують…

• А якщо хмари стають надто густими й надто темними, пам’ятати стару добру приказку — що навіть у найсірішої хмари сріблястий обвідок. А ще пам’ятати, що за грізними хмарами, які тимчасово закрили сонечко, небо зараз все одно яскраво-блакитне. І мине зовсім небагато часу, як ми зможемо в цьому переконатися.

• А ще є багато теплих способів пережити дощ (і туман за вікном) із приємністю — книжка, плед, обійми, гаряче горня із запашним чаєм у руках чи старий добрий фільм, скажімо, «Сніданок у Тіффані». І муркотіння котика, звичайно ж.

• А літом пробігтися босоніж чи в барвистих красивих ґумових чобітках по калюжах під теплим дощиком — то взагалі навіть не намистинка, а намистинище! Дуже радісна справа, головне пильнувати себе й тих, хто гасає і розбризкує воду ногами разом із вами, й не застудитися.

• Працювати в саду — немає значення, чи у власному, чи в батьківському, в друзів чи в якоїсь старенької бабусі. До речі, для зовсім-зовсім міських жителів: приїдьте у будь-яке село й запропонуйте допомогу! Не за гроші, звісно, а заради кайфу. Мій тато якось перерубав цілу фіру дров заради ночівлі у мальовничому селищі. «Зелений туризм» має багато різновидів, і робота в чужому саду — один із них!

• Дивлячись на людей (сусідів, перехожих, пасажирів тої ж маршрутки, яка везе щоранку на роботу), намагатися знайти в них бодай одну дуже гарну рису, щось таке, що шалено подобається. З часом можна настільки звикнути до цього, що почнемо робити це несвідомо. Вправа для радості й доброти одночасно.

• Запросити в гості людей, яких любимо і з якими затишно — бажано з ночівлею, щоби вранці усміхатися їм із напівзаплющеними очима й радіти, що день починається так добре.

• Якщо приїжджають кулінарні феї, поступитися їм місцем на кухні й не плутатися під ногами — а потім без зайвих мук сумління наминати приготовану ними смакоту. І не треба комплексувати, що ми так не вміємо — на те ж вони, феї, і приїжджають (прилітають?), щоб ми потішилися за їхні золоті рученьки і свій ситий животик. А якщо це нас ще й надихне до звершення кулінарних подвигів — то це ж взагалі щастя! Залишається тільки побажати ні пересолу, ні недосолу!

• Ходити цілий день по м’якій траві, квітах і навіть білих стежках босоніж. Особлива радість у спекотний день — росяна трава. І солодка джерельна вода, зачерпнута долонями.

• Навесні та влітку якомога більше спати, лежати, читати, відпочивати, готувати, працювати на свіжому повітрі: на гамаку між дерев, на пледі помежи трав, на пеньочках і стовбурах, на стільчиках і шезлонгах. А пікніки й садові чаювання нехай якомога частіше заміняють нам сніданки/обіди/вечері в приміщенні. Навіть дуже затишному.

Ранок тишком-нишком розчинився у тумані, і 10-та година — геть несподівано! — постукала Андріану по плечі. Жінка квапливо почала збиратися, аби встигнути до студентів на третю пару. Вона збиралася йти пішки, через парк. Із термосом, звісно. Усе — як намистини пишуть.

Великий коричневий шарф, червоні сережки, берет, мітенки, коричневі «ковбойські» чоботи, рвані джинси, улюблена вельветова куртка, яскрава парасоля з велосипедистками, вишита подружкою торба через плече, маленький зелений музичний програвач з рок-н-ролом і кантрі, шоколадна помада й крапля «мандаринових» парфумів — усе це мало якось розмалювати листопад у красиві кольори, приємні звуки й теплі запахи. Термос теж був яскравим, до речі. Бракувало хіба ще транспаранта з написом «Зимові свята, весна, літо й золота осінь настануть уже скоро!» І фабрики Віллі Вонки, аби мати змогу роздаровувати шоколадки кожному перехожому, на додачу.

Андріана йшла, майже підтанцьовуючи бадьорій музиці Люка Браяна, і мало не наштовхнулася на дівчину, котра йшла, похнюпивши носа й, здавалося, пильно вдивлялася в носаки своїх черевиків.




Розділ 6


— Лізо? Привіт!

— Ой! Андріано Ігорівно?.. Добрий день.

— Давно тебе не бачила, — засміялася Ада, намагаючись приховати тривогу й занепокоєння. — Сподіваюся, ти зараз нікуди не поспішаєш?

Дівчина відповіла скупою посмішкою.

— Прогуляєшся зі мною? Знайдемо якусь суху лавку — а як не буде сухої, витремо мокру, що нам?

— Але ви ж поспішаєте.

— Лізо, якби я поспішала, то не взяла б із собою термос із чаєм, — Ада витягла з сумки «доказ» і весело помахала ним перед очима студентки. — Я збиралася попити чай у парку. А тут ще й така компанія! Якщо погодишся, то я тобі ще дещо покажу.

Ліза засміялася вже щиріше.

— Вам би в якісь промоутери, чи що, податися. Переконувати вам вдається не кепсько.

— Ну, я ж промоцією, якщо на те пішло, і займаюся. Намагаюся переконати студентів, що вчитися їм таки потрібно. І все таке.

— І як, ведуться? — Лізі щось, мабуть, дуже боліло всередині, і вона ніяк не могла позбутися гіркоти в голосі, хоча вже витягла з кишені серветки й активно шурувала ними лавку.

— Ну, не всі, мабуть. То таки, напевно, не та сфера, де моніторити досягнення легко. Але, сподіваюся, когось мені та й вдається надихнути. Бери чай.

Андріанин термос мав два горнятка — більше, яке одягалося одразу на покришку, і менше, прилаштоване зверху, як тепла шапка. Це було завжди дуже доречно. «Особливо зараз» — подумала жінка.

— Смачний.

— І, оскільки ти вже погодилася скласти мені компанію, можеш розраховувати на солодку винагороду!

У руках жінки з’явилися два шматки ожинового пирога.

За такими смаколиками розмова пішла легко. Андріана не хотіла тиснути на студентку, лізти в душу з розпитуваннями, але шалено сподівалася, що Ліза заговорить першою. Останніми тижнями її ніхто не бачив в університеті й поза ним. Дівчата з її групи пліткували, що Ліза розійшлася з коханим і занадто сильно тим перейнялася. Хлопці тільки підсміювалися з таких історій.

— А от ви завжди така щаслива? — запитала по хвилі Ліза.

— Усе залежить від того, що ти вкладаєш у те своє «щаслива». У мене далеко не завжди все добре. Але щастя не залежить і не має залежати від зовнішніх обставин… Пам’ятаєш, ми якось про це говорили на парі?

— Та пам’ятаю… Ми багато про що говорили на парах. Ну, але говорити легше, ніж робити. І взагалі я не хочу туди повертатися… В очах дівчини зблиснули сльози. Ада взяла з її рук горнятко й долляла туди ще чаю. Виллявши в своє горня залишки духмяного напою, жінка сховала термос і присунулася ближче до Лізи. І поки та пила, обійняла її за плечі.

Ліза не пручалася. Навпаки, сховала обличчя в теплий Адин шарф і заплакала. Жінка забрала горнятко з-поміж її пальців, вилила чай на пожухлу траву й сховала до термосу, разом зі своїм. Тоді обійняла дівчинку двома руками й тримала її міцно-міцно, не говорячи ні слова.

Минуло трохи часу, поки Ліза трохи заспокоїлася, відсунулася від Ади й ледь чутно попросила пробачення. Дув вітер, і їй не можна було залишатися ось тут, серед холодного парку, із червоними очами й носом. Та й в університет Андріана не збиралася тягти її з собою.

— Нема за що просити пробачення. Давай підемо в кафе за парком. Там зараз мало людей. Ти заспокоїшся, зігрієшся, поїси і розповіси мені, що трапилося. Добре?

— Вам треба на роботу, хіба ні?

Андріана витягла телефон: до пари залишалося 10 хвилин. Вона набрала номер своєї подруги — викладачки, яка точно мала другу пару й не мала третьої.

— Сонечко, привіт. Можеш мене підмінити зараз на третьому курсі, будь ласка? У мене форс-мажор.

— Ой, щось серйозне? З тобою щось сталося?

— Серйозне, але не страшне. Сподіваюся, тут усе налагодиться зовсім скоро.

— Добре. Тримайся там. У якій ви мали бути аудиторії?

Андріана подякувала від серця, дала подрузі ще кілька побіжних коментарів і ще раз попросила її не хвилюватися.

— Уже не маю йти на роботу, — сказала вона Лізі. — Ходімо в кафе.

Ліза слухняно підвелася й пішла з Адою. У кафе було тепло й пусто.

— Ти любиш сирні пироги з шоколадною поливкою і полуницями? — Андріана їх дуже любила й сподівалася, що її засмученій студентці вони теж мали би сподобатися і підняти настрій.

— Угу.

— Тоді вибирай нам місця, а я піду вибирати смакоту.

Дівчина знову кивнула й сіла за столик у кутку. Андріана ж повернулася за мить з двома великими сирними пирогами. За нею зовсім молоденький і тоненький, як билиночка, офіціант приніс чайник і два горнятка на таці.

Поки дівчата смакували запашним чаєм і пирогом, жодна з них не наважувалася говорити. Але Андріана вже знала, що з Лізою все буде добре: було помітно, що вона цього дуже хоче, хоч поки й боїться зізнатися.




Розділ 7


Наближався грудень, а за ним — Різдвяні свята, і Ада вирішила приготувати людям, яких любила, особливий подарунок: поряд із мандаринами, шоколадом, книжками, шарфиками й шкарпетками, гірляндами й свічками, посудом і записниками, сережками й намистом, зволожуючими кремами й помадами існувало ще дещо, про що мріє кожна дівчина: скринька з натхненням.

Тож Андріана вирішила підготувати «вінтажний» папір, замочений у чаї, для обкладинки своєї свіжовигаданої книжки, чорнилом написати на ній «101 щаслива намистина. Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку», а тоді роздрукувати всі ці стосики радості, загорнути в мішковий папір, перев’язати барвистими стрічками, покласти в поштові коробки й розіслати якраз напередодні Нового року.

І вона взялася писати:

• Ця намистинка діє не лише тоді, коли ми розгнівані й намагаємося стримати себе й не накоїти дурниць. Вона діє навіть тоді, коли серце підточує незрозуміла тривога: порахувати подумки до десяти, набрати повні легені повітря, усміхнутися і крутити собі мізинцем правої ноги — останній «техніці» мене навчив чоловік — дуже дієва, до речі!

• Пам’ятаю, як у 14 років я була вожатою в літньому таборі. Я навмисне поселилася в кубрик з маленькими дівчатками, щоб підбадьорювати їх і бути для них підтримкою: вранці заплітала їм коси, вечорами розказувала казки… І попри те, що я страшенно боюся мишей, мишку, яка жила в нашому кубрику, я зробила головною героїнею багатьох історій. Ми її навіть підгодовували — все заради того, щоби дівчатка не боялися. Коли боїтеся самі — допоможіть іншим перебороти їхній страх. І світ змінить свої відтінки у ваших очах.

• Хоча я усвідомлюю, що страх неможливо просто взяти й подолати. І тоді думаю про фразу, прочитану колись у дитинстві, яка досі мене гріє: світло не бореться з темрявою, воно своєю присутністю проганяє її. І думаю про Світло.

• Кожна секунда — неповторна. Ніхто з нас не може знати майбутнього й не має всіх потрібних ресурсів, аби його змінити. Але кожен із нас має своє ТЕПЕР. І його ми можемо змінити й зробити чудовим. То чи є сенс витрачати неповторні секунди свого ТЕПЕР на тривогу, яка насправді нічого не може змінити?

• Інколи легкий смуток всередині береться нізвідки, незалежно від зовнішніх обставин. Значить, змінами в зовнішньому світі його не вилікуєш. Та й чи варто? Тут і знадобиться зошит із занотованими радостями — давайте в такі миті будемо розгортати його собі на колінах, увімкнемо ніжну або навіть трохи сумну музику, обов’язково вкриємося пледом чи закутаємося в шарф (у такі моменти неодмінно має бути тепло) і читатимемо про усмішки, яких точно причаїлося на сторінках нотатника чимало.

• Якщо хочеться плакати — не страшно. Щоправда, не завжди зручно. Ну от мені, наприклад, іноді хочеться плакати в дорозі — в потязі, машині чи автобусі. Коли дивишся у вікно і згадуєш-згадуєш, думаєш про біль близьких людей і власне безсилля чимось допомогти. Тож я плачу «всередину». Так, щоб сльози не викочувалися на щоки. Мабуть, інколи можливість «виплакатися» — чи не єдиний спосіб «вивести» із себе внутрішню тугу.

• Не боятися виявляти слабкість і просити людей про маленькі послуги: співробітницю — зробити чаю, товариша — перевести через дорогу, бо ми боїмося швидкого руху машин, подругу — сплести щось, до чого у нас не стоять руки, брата — зіграти нашу улюблену пісню, чоловіка — поносити на руках по кімнаті, як маленьку дитину. Ми любимо робити добро, бути потрібними. Інші люблять теж. А ще нам усім інколи ну дуже потрібна турбота.

• Не соромитися висловлювати турботу, нагадувати про теплі шкарпетки й шарфи, цікавитися, як спалося чи бажати безпечної дороги. Мені здається, узимку немає нічого теплішого від цих слів…

• …і, звичайно, обіймів. До речі, якщо в людини незрозуміла туга всередині, інколи достатньо просто довго-довго її пообіймати її. І від туги не залишається й сліду. А ще, коли жінка ось-ось вибухне незадоволеним бурчанням або плачем з будь-якого приводу, варто тільки її пригорнути до себе — і буря всередині вщухає. Інформація достеменно правдива — перевіряється щотижнево.

• Поки падає сніг, розглядати його вночі під ліхтарем — задерти голову й дивитися, як він кружляє над носом. Відчуття польоту між галактик і заворотів у голові гарантоване. Та й дуже красиво…

• Не боятися відмовлятися від чогось. Насправді, великий шматок щастя людей — у тому, що вони можуть і мають право вибирати. Зосередженість на чомусь — ключ до успіху й спокійного сну. Краще одразу сказати «ні» (так, це завжди страшенно незручно й до цього неможливо звикнути й реагувати зовсім спокійно), ніж довго нести на собі незручну (і часто непосильну) ношу, гризти себе за це, а вкінці ще й підвести людину, бо не встигли, не зуміли, забракло сил і натхнення. Не буває незамінних людей, а хто шукає — неодмінно знайде. Тому не варто перейматися, що наше «ні» коштуватиме комусь вселенського щастя.

• Сіяти! Сіяти добро — це не просто красива метафора. А чистісінька правда: робиш щось дрібне, непомітне, потім про це забувають, а воно починає рости, квітнути, приносити плоди. Часто — вертається тобі добром. Ну і посіяти крессалат чи базилік у горщик на підвіконні теж варто. Зелені сором’язливі пуголовки, які з кожним днем вперто піднімаються над поверхнею ґрунту — чудовий мотиватор.

• Їсти яблука. І пригощати ними інших.

• Спробувати дивитися на небо під час молитви — тоді відчуття безмежності й незрозумілої величі окутує й заспокоює. А проблеми видаються смішними й дріб’язковими.

• «Як ти?», «Як справи?», «У тебе все добре?» — це не просто вияви ввічливості. Якщо люди цікавляться, як у нас настрій, значить, вони думають про нас і їм не байдуже, чи виспалися ми сьогодні й чи ніякі хмарки не затуманюють нам очі. І навіть якщо люди не мають що сказати потім, головне, що вони поруч. На відстані натиснутого «ентер» чи зеленої трубочки на телефоні. Не соромитися запитати людей, чи вони сьогодні усміхалися. Якщо нам справді небайдуже.

• Хвалити людей «позаочі». Це так надихає: слухати, як хтось захоплюється своїм товаришем і як горять чиїсь очі, коли цей хтось мимохідь згадує про свою сестру. У такі моменти розумієш, що хороших людей дуже багато. І що хтось десь там (а раптом?) також може тішитися з того, що знає тебе.

• Безумовна любов — це чудово. Але інколи так хочеться, щоби хтось зізнався: я радий/рада, що ти зі мною, тому що коло тебе мені хочеться сміятися (чи будь-що інше). Учора Костик сказав, що його надихає моя веселість. І мені якось одразу перехотілося плакати (плач мав бути по-дівчачому безпідставний, і слова про веселість ще яскравіше підкреслили його безглуздість). День народження, Новий рік, річниця шлюбу — чудовий привід сказати такі слова. Але ж хіба для любові чи дружби потрібні приводи?

• Усі знають, що усмішка і вдячність незнайомців — прекрасний надихатор. А в таку погоду здобути його стало ще простіше: як тільки під’їжджає до зупинки маршрутка, зручно розмістіться собі справа від дверей і подавайте руку всім паням, панянкам, дітям і літнім чоловікам. І при цьому щиро усміхайтеся.

• Тримати спинку струнко. Люди з хорошою поставою менше втомлюються, їм менше болить живіт, очі, спина та решта органів, вони не хочуть безупинно спати й натхненніше працюють.

• Влаштувати собі місце-прихисток. Підвіконня з подушками, куток кімнати з розстеленими на підлозі перинами, улюблена лавка в найближчому парку.

• Ділитися музикою з іншими! Інколи якась композиція так зачіпає, що хочеться увімкнути її на цілий світ, а не просто «прокрутити цю пісню по радіо-о-о-о-о-о». А ще так приємно вранці відкривати поштову скриньку й бачити декілька «музичних» листів із влучними коментарями від тих, кого любиш!

• Частіше потягатися і крутити тулубом у різні боки, розмахувати руками й згинатися, присідати й підстрибувати. Особливо під чудову музику, яку надіслали друзі.

• Розказувати жарти, навіть якщо вони примітивні, «пласкі» й не завжди викликають бурю реготу. Зате в ті моменти ви точно не зможете скаржитися на жорстокий світ, обговорювати політику чи займатися схожими дурницями.

• Менше прискіпуватися до дрібниць і частіше хвалити своїх близьких. У кожній людині більше світлого й хорошого, ніж поганого.

• Зробити комусь приємну несподіванку: виконати замість нього/неї його/її роботу. А колись, може, і ми прийдемо додому з сумними думками про те, що треба мити посуд і витирати пилюку, а якийсь добрий фей уже все зробив за нас, ще й вчепив на піаніно записку: «Усміхайся частіше. Це надихає».

• Після відвідин кафе чи піцерії на тарілках, як правило, щось залишається: сухий «обвідок» піци, недогризений хліб, тощо. Можна попросити офіціанта принести пакетик, загорнути туди недоїдки й винести голубам чи вуличним собакам. Вони зараз особливо потребують турботи.

• Не забувати заряджати батерейки вчасно! Ну і себе теж не забувати заряджати: висипатися та їсти більше фруктів.

• А поміж тим не забувати про прогулянки-пробіжки-протанцьовки. З собакою чи без, із друзями, коханим, співробітниками чи на самоті, з книжкою, термокружкою, фотоапаратом, етюдником чи просто так. Аби ногам було де розім’ятися, а погляду — за які гілки-листочки-травинки-сніжинки позачіплятися.

• Не дозволяти собі думати поганих думок, гніватися, ображатися, сумувати, впиватися своїм розчаруванням чи болем. Такі думки знищують нас ізсередини. Натомість дякувати й тішитися тим, чим можемо. А ми завжди можемо чимось та й тішитися!

• Якомога частіше слухати «живу» музику: на концертах, репетиціях, стоячи коло вуличних музикантів і усміхаючись їм. Або ж самі беріть до рук інструмент — і грайте! Найкраще піднімає настрій не зіграна з нотного листка композиція, а імпровізація на тему того, що зараз відбувається всередині.

• Розгребти завали в шухлядах, викинути все зайве — а поміж тим можна там знайти і якусь приємну дрібничку. Таке часто трапляється — може, як нагорода?

• І купити собі веселі різнокольорові шкарпетки. Теплі, затишні й смішні.

• Частіше виходити на вулицю поміж роботою. Якось керівник одного онлайн-курсу по бізнесу від американського університету розіслав листи з перепрошенням за те, що урок відтерміновується. І додав припис: «Для початку — проводьте більше часу на вулиці!» У цьому щось однозначно є.

• Дорожити часом. Якщо щодня «втикати» безцільно на якусь, скажімо, інтернет-сторінку всього 5 хвилин, то за місяць на це безцільне «втикання» піде 2,5 години життя. За цих 2,5 години можна було би зустрітися з подругою, яку давно не бачили, прочитати улюблену книжку чи сходити на концерт.

• Частіше палити свічки, бенгальські вогні, ватри, дрова в камінах — нехай ці вогники будуть для нас тлом для теплих, радісних, натхненних вечорів.

• Уважно слухати своїх співрозмовників. І якщо вони раптом озвучать якусь здійсненну мрію — а ми матимемо змогу її втілити — постаратися її не забути. І подарувати їм маленьке диво.

• Просто зважитися — і зробити щось, про що давно мріяли. І робити таке «щось» хоча б раз на місяць.

• Подарувати комусь шоколадку. Просто так. А ще краще — таємно, щоб ця людина не здогадувалася, від кого це. І написати приємну записку: «Насолоджуйся солодом життя — і не став запитань, на які не обов’язково шукати відповіді».

• Розказати комусь близькому свою мрію пошепки, на вушко.

Розділена на двох мрія — помножена на двох радість.

Щасливого Різдва!

* * *


Андріана закінчила писати й одразу, без зволікань, взялася готувати папір, стрічки й маленькі наклейки з іменами адресатів. Вона знала, що цієї ночі до неї не прийде сон, яким би спокусливим не було солодке посапування Костика у спальні.

— Адочко, що ти тут задумала? Влаштувала на кухні майстерню ельфів?

— Та щось таке… Будуть новорічні дарунки дівчатам. Красиво?

— Та дуже. Давай, допоможу?

— Ох, Костику, коли це я могла відмовити такому дбайливому чоловікові з такими вмілими… і дуже красивими руками? Приєднуйся! Але спершу запар кави. У великий френч-прес, будь ласка… Ні, це маленький. Великий — на поличці вгорі. От-от, це він.

— Я миттю! — гукнув Костик і вибіг у спальню.

І справді, за мить звідти залунала ніжна різдвяна джазова музика. А він повернувся, пританцьовуючи й посилаючи Аді повітряні поцілунки.

«Здається, ця ніч буде яскравою і дуже приємною», — подумала Андріана й дрібненькими танцювальними па попрямувала назустріч чоловікові.




Різдвяна зустріч








просто добра казка


Софійка жила в ошатному будинку на горі, з якої було виднілося місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими — залежно від пори року — парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками і навіть великий акваріум.

У тому акваріумі, підсвіченому загадковим блакитним світлом, жили барвисті рибки, химерні ракушки й чудернацькі водорості — дівчинка дуже любила спостерігати за ними. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким вона читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в бідолах залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку принцесу-доню.

Тому Софійка нечасто їздила з ними в цікаві подорожі, рідко гуляла лісом і майже ніколи не грала в піжмурки… Дівча дуже сумувало, коли не могло говорити з матусею досхочу, бо матуся кудись поспішала. Засмучувалося воно й тоді, коли татко замість того, щоби почитати казку, вмикав їй аудіо-диска із начитаною акторами історією. Татко казав, що в нього так гарно не вдається, але Софійка знала, що в татка просто багато інших справ…

Кожного Різдва дівчинка просила в Діда Мороза, аби він наступного року приніс їй сестричку-подружку, з якою вони би разом гралися, розповідали одна одній свої таємниці, з якою би читали книжки й мандрували міськими парками. Однак мама завжди казала, що Дід Мороз сестричок не приносить…

Та, попри всі дорослі поради й застереження, Софійка дуже любила мріяти. Вона вигадувала таємничі світи, населяла їх казковими істотами, розмовляла з ними й бавилася в ігри, які також придумувала сама… Вона й про сестричку мріяла, уявляла її, вимальовувала подумки кожну деталь її личка, зачіски й одягу. Сестричку мали звати Любою.

— Матусю, як думаєш, якщо я цього року знову попрошу Діда Мороза принести мені мою сестричку Любу, він її принесе? — вкотре благальними очима дивлячись на неню, запитала Софійка.

— Сонечко, — пригорнула донечку мама, — Дід Мороз не може приносити маленьким дівчаткам сестричок чи братиків… Зате ти можеш у нього попросити будь-що інше, — підморгнула вона.

— Матусю, у мене все, чого я хочу, вже є… Але немає з ким тим усім ділитися… — дівчинка скрушно похитала голівкою і поклала її на складені на столі рученята.

Матуся дужче пригорнула Софійку й сказала:

— Знаєш, хоча в тебе й немає сестрички, я думаю, тобі буде з ким поділитися своїми книжками й іграшками. В околицях нашого міста є інтернат. Там вчаться дітки з убогих родин, і багато з них хворіють на туберкульоз. Вони рідко отримують гостинці й у них мало красивих речей. Думаю, десь там є маленька самотня дівчинка, яка, як і ти, мріє про сестричку. І про гарний подарунок від Діда Мороза. Або не лише від нього. Вона мріє про подарунок, зроблений дбайливими ручками такої ж маленької дівчинки, як і вона сама, яка добре розуміє її бажання і мрії…

Софійка одразу зрозуміла, на що натякає мама, і заплескала в долоньки від захоплення. Тоді підхопилася на ноги, дзвінко поцілувала матусю й ледь не пропищала:

— Ти просто чарівниця! Я вже біжу складати подарунок Любі!

— Якій ще Любі? — здивувалася мама.

— Ну, цю маленьку дівчинку, про яку ти розповіла, звуть Люба!

— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала мама.

— Добра фея нашепотіла, — засміялося дівча й миттєво взялося за справу…

* * *


У тісній кімнатці з синьо-білими стінами стояло чотири залізних ліжечка. У кожному кутку кімнати були обдерті тумбочки, а посередині — стіл із чотирма стільцями навколо. За столом сиділи три дівчинки, сміючись і галасуючи. Одна пригадувала, як вчителька сьогодні смішно намагалася пояснити завдання, і як хлопці їй дошкуляли, і яка взагалі ця вчителька нудна й негарна. Дві інших підтакували їй і глузливо посміхалися.

— Любо, а ти так і будеш сидіти на тому підвіконні? — запитала одна з дівчат, підморгнувши решті. Ті придушили сміх, приставивши кулаки до губ.

Фіранка на вікні ледь заворушилася, і звідти почувся принишклий голос:

— Так. Мені не хочеться пліткувати разом із вами й говорити погане про Уляну Василівну. Чи когось іншого.

Тут дівчата вже не стримувалися й пирснули від сміху.

— Ну й сиди там, святенька, і виглядай янголят із золотистими крильцями, може, принесуть тобі німба за твою святість!

Дівчата аж трималися за животи, так реготали, а Люба, прислонившись чолом до холодного скла, заплакала.

Її мама померла чотири роки тому, батько багато пив, тож її ще маленькою відіслали в інтернат. Учительки тут були добрі, й дівчинка їх дуже полюбила. Вона намагалася пригадати, якою ж була її мама, дивлячись на них. На жаль, у дівчинки не залишилося жодної фотографії…

Любі подобалося вчитися й читати. Ось тільки оцінки нерідко їй ставили погані — сусідки по кімнаті ніколи не дозволяли бідолашній розкласти свої зошити на «їхньому» столі, тож вона вчила уроки на підвіконні. Дерев’яні віконниці були старими й дірявими, і через них продував пронизливий вітер. У Люби не було добротного одягу, щоб закутатися, тому вона часто застуджувалася й лежала хвора, пропускаючи заняття. Відтак ще гірше запускала навчання і ніяк не могла «наздогнати» однокласників…

Дівчата постійно з неї насміхалися й усіляко заважали їй підготуватися до уроків: то книжку заховають, то пляму на зошиті поставлять, то штурхнуть руку, щоби буква розповзлася, то просто голосно теревенять, як тільки Люба збереться почитати…

Але Люба на це не зважала й ніколи не скаржилася вчителькам і вихователям на дівчат чи навіть на своє кволе здоров’я. Вона тихенько продовжувала вчитися, коли випадала така можливість, а як уже несила було терпіти знущання сусідок, вилазила з ногами в старих, протертих в’язаних шкарпетках — матусиних! — на підвіконня, брала з собою зателепану, поторсану іграшку, яку колись встигла забрати з дому, коли її відвозили до інтернату, й нишком мріяла… Про гарний дім, із якого би відкривався вид на кольорові дахи будинків і парки, а не на ці сірі облуплені стіни технічних будівель, про барвисті книжки й теплий одяг, про нові іграшки, багато кольорових олівців і великий альбом для малювання, про тепле дерев’яне і не скрипуче ліжечко, про власний письмовий столик… А найбільше вона мріяла мати маму, тверезого тата і сестричку. Ох, тоді би Любиному щастю не було меж!

— Цікаво, — міркувала вона, — а чи існують на світі такі щасливі дівчатка, у яких є усе, про що я мрію? Ось як у мене буде донечка, я постараюся подарувати їй прекрасне життя, і помру, аж коли вона вже буде старенькою, і нізащо не дозволю їй жити в інтернаті…

Люба гірко заплакала. Почувши її тихий плач, сусідки рвучко підбігли до вікна, розсунули фіранки й засміялися:

— Ага, знову носом шморгаєш, плаксійка?

* * *


Софійка, прибігши в свою кімнату, схилила коліна біля ліжечка, склала молитовно руки й прошепотіла:

— Ісусе, я знаю, що скоро Різдво й ми будемо святкувати Твій День народження. Я хочу зробити подарунок Тобі — подарувати Любі з інтернату найкращі іграшки й книжки, які в мене є. Наша вчителька в недільній школі казала: що ми робимо найменшим і найубогішим, те робимо й Тобі. Про одне Тебе прошу… Дай нам із Любою потоваришувати… А, якщо можна, то зроби так, щоб ми стали сестричками… Будь ласка… Амінь.

* * *


Сусідки ще трохи покепкували з Люби й нарешті залишили її саму. Дівчинка втерла очі й стала навколішки. Її худенькі колінця боляче тиснуло нерівне дерев’яне підвіконня.

— Ісусе, — молилася Люба. — Дякую Тобі, що в мене є Ти і я можу з Тобою розмовляти… У мене немає нічого, щоби подарувати Тобі на Різдво. І я не смію просити в Тебе подарунка для себе на це свято. Дід Мороз уже давно про мене забув. Але мені так… самотньо…

* * *


Дні минали в передсвяткових приготуваннях: Люба старанно вчилася й мріяла про диво. А от Софійка вчилася менш старанно, оскільки всі її думки були зайняті таємничою Любою і передсмаком казкової зустрічі…

Сьогодні діти мали роз’їхатися на зимові канікули, тож Софійка дуже поспішала: її подарунок із загадковим посланням мусив застати Любу ще в цьому році…

— Де ти, плаксійко? — глузливий дівчачий голос пролунав у маленькій непривітній кімнаті. — Знов на своєму підвіконні? Усі роз’їдуться на канікули, будуть їсти кутю, а ти одна так і стирчатимеш біля свого вікна! Бо в тебе немає мами, а твій тато — пияк!

Слова сусідки боляче зачепили Любу, але вона лише прикусила губу й змовчала. Відстоювати себе не було ні сил, ні сенсу. У неї справді не було ні мами, ні дому, і все, що мала в своєму розпорядженні — ось це вікно з похмурим краєвидом. Хоч би вже сніг упав, чи що… Але навіть на цю маленьку приємність Люба не сподівалася: останнім часом усі її мрії чомусь збувалися навпаки…

* * *


— Матусю, ми неодмінно мусимо сьогодні поїхати в інтернат, познайомитися з Любою! — наполягала Софійка. — Я хочу віддати їй її подарунок!

Мама похитала головою. Вона вже й сама була не рада, що дала донечці таку ідею. Маленька так сподівалася на диво, а раптом вона розчарується? Що, коли вигаданої Люби насправді немає?

— Доню, а як подивляться на цей подарунок інші дітки, яким ніхто нічого не передасть? Та й роз’їжджаються вже всі… А ось як повернуться, ми всім завеземо солодощів, добре?

— А як же Люба?

— А Люба, мабуть, уже чекає на святкову подорож додому…

* * *


Дитячі кімнати й коридори інтернату пустіли. Дітей забирали батьки, родичі, навіть сусіди. Вчителі й вихователі прощалися й бажали одне одному гарних свят. Літня вихователька, що залишалася глядіти Любу, невдоволено зиркала на дівчинку й на щось стиха скаржилася іншій няні, яка поспішала додому…

— Господи, якби й по мене хтось приїхав, щоби Ольга Василівна могла піти до своїх рідних і не сидіти тут через мене… І мені було би веселіше… — думало дівча.

Але кроки в коридорі стихли. Ніхто не приходив.

* * *


Софійка ніяк не могла заспокоїтися. Нічого їй не вдавалося, нічого не тішило. Її мрії розбилися в друзки, і дівчинка гірко плакала, лежачи в ліжечку з балдахіном і обійнявши нового кудлатого ведмедика, якого подарували їй батьки сьогодні.

А що, коли Люба сумує без неї? А що, коли вона теж її чекала? Матуся намагалася втішити донечку, але не могла. Не діяли жодні переконування, що дітки вже роз’їхалися додому, і вимріяної Люби може взагалі не бути, бо це плід Софійчиної фантазії…

Але тут у дівчинки майнула іскорка в очах. Здається, у неї визрівав геніальний план.

Софійка попрохала матусю залишити її наодинці з її іграшками, а сама нишком прокралася в коридор, узяла телефонну слухавку й довідник. Швиденько пронишпорила сторінками, тремтячими пальцями шукаючи букву «і»… «ін»… «інт»…

— Алло? Це інтернат? — невпевненим голосом запитала дівчинка.

— Так, що ви хотіли? — буркнув у відповідь неприємний голос.

— А можна Любу до телефону?

У відповідь пролунало довге мовчання, і Софійка вже було подумала, що і цей план зірвався, і вона справді помилилася…

Але раптом голос у трубці озвався, наче прокинувшись від сплячки чи оправившись від шаленого здивування.

— Люба, злазь зі свого підвіконня, тебе до телефону!

…Через декілька хвилин червоний автомобіль стояв біля дверей сірого будинку інтернату. Дві маленькі дівчинки, трохи зніяковіло тримаючись за руки, силкувалися продовжити свою телефонну розмову. Дорослі стояли осторонь — батьки Софійки й літня вихователька — і не знали, що їм робити. Вихователька заплакала першою.

— Ну трапляються ж дива, ти скажи… Тепер можна й мені йти додому. Ви ж її забираєте, так? — звернулася вона до батьків.

— Ну звісно! Спитаєте ж таке! — із сяючими очима відповіла Софійка.

Тимчасом на землю спускався вечір, притрушений першим пухнастим снігом.




ПРО АВТОРКУ








Надійка Гербіш (Шевченко) — щаслива закохана жінка, пригодошукачка та мандрівниця. У вільний від мандрів і мрій час письменниця займається перекладами, викладає історію світової літератури, фотографує й пише книжки.

Разом зі своєю родиною мешкає в затишному будинку з вікнами на Збаразький замок. Авторка вірить, що її основне завдання — дарувати натхнення та радість.

Перша збірка Надійки «Теплі історії до кави» побачила світ у вересні 2012 року й одразу стала українським бестселером, захопивши читачів щирістю й теплом. Її відзначили нагородою «Європейська християнська книга року-2012» на Будапештському форумі видавців.