Секретний фарватер
Леонид Платов


Автор вважає за потрібне нагадати особливо прискіпливим читачам, що книжка ця — роман, причому не документальний.

Тому тут, як і в будь-якому романі, вигадка тісно переплетена з фактами. Автор малював “Летючого Голландця”, вигаданий ним підводний човен “для таємних доручень”, як певне узагальнення тієї різнобічної, хитромудро замаскованої диверсійної діяльності, що її провадили і далі провадять проти миру мого вороги, організатори воєн.


Леонід Платов

СЕКРЕТНИЙ ФАРВАТЕР


На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Оле Олафсон,

колишній коронний лоцман.


Роман


ВСТУП

Грибов


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВСТУПНА ЛЕКЦІЙ З КОРАБЛЕВОДІННЯ


1


Він поновив цього року читання лекцій у Ленінграді.

З розрахованою повільністю розкладаючи свої нотатки на столі, — тим часом стихали шелест зошитів, приглушений шепіт, поскрипування стільців, — Грибов зловив себе на дивному відчутті. Здалося, що не сталось, не змінилось нічого, що все ще передвоєнний, 1940 рік — ті самі стіни навколо, той самий звичний пейзаж за вікном: граніт, Нева, туман над Невою.

Це було, звичайно, не так.

Йшов 1947 рік — другий післявоєнний.

І стіни навколо були вже не ті. На фасаді військово-морського училища навіть не встигли зафарбувати напис, який попереджав, що цей бік вулиці дуже небезпечний під час артилерійського обстрілу.

Та головне — люди в училищі інші.

Серед курсантів і слухачів немало колишніх фронтовиків. У 1941 році вони пішли з першого курсу в морську піхоту — прямо в окопи під Ленінградом, деякі заслужили там офіцерські погони і ось — після перемоги — повернулися доучуватись.

Грибов з цікавістю вдивляється в обличчя молодиків, що сидять перед ним. На фронті дехто відпустив вуса, як належить ветеранам. Але серед двадцятип’ятирічних вусачів є і юнаки. Он того рум’яного, засмаглого обличчя напевно не торкалася бритва. Курсантові років вісімнадцять, не більше. Проте на його ретельно випрасуваній фланелівці висить медаль Ушакова. Виходить, воював, і воював добре!

У глибині душі Грибов відчуває хвилювання, майже острах, наче це перша лекція в його житті, професорський дебют.

З чого почати курс? Як з перших же слів опанувати увагою людей, котрих протягом довгих років вчила, виховувала війна?..

І курсанти вивчаюче поглядають на свого Грибова. За роки війни він схуд, але тримається, загалом, так само підтягнуто і прямо, підкреслено спокійно, як тримався завжди. Заради сьогоднішнього урочистого випадку, очевидно, більш, ніж завжди, приділив уваги своїй зовнішності: посріблений їжак на голові акуратно підстрижений, у черевики можна дивитися, як у дзеркало, погони і нарукавні знаки поважно вилискують золотом. Грибов залишається Грибовим. Грибов — традиційний…

Чи знає він, що традиційний? Навряд. Ото здивувався б, якби йому шепнули на вухо, що аудиторія знає не тільки перші, вступні слова його лекції, але навіть жести, якими вони будуть супроводжуватись!

На початку курсу кораблеводіння заведено подавати лише найзагальніші поняття з метеорології, океанографії, навігаційної прокладки, морехідної астрономії. Побіжно згадується і “плавання за особливих обставин”, тобто в кризі, у вузьких проходах і шхерах.

Однак Грибов вважав, що більш педагогічно забігти трошечки вперед. Порушуючи заведені правила, дозволяв собі навести у вступній лекції якийсь незвичайний випадок із своєї власної багатющої штурманської практики. “Хочу розпалити молоду уяву”, — пояснював він колегам.

Але незвичайне з роками стає звичайним. Так і навігаційні “головоломки” Грибова стали, кінець кінцем, училищною традицією, вони навіть потрапили у “фольклор” та усні перекази, що їх з посмішкою передають з покоління в покоління старшокурсники новачкам.

Заздалегідь відомо, що професор округлим рухом поправить манжети із старомодними запонками, кашляне. Потім можливі були варіанти.

Він міг пригадати ніч на Чорному морі, коли, стоячи на вахті, раптом побачив по курсу низку вогнів, що повільно наближалися. Через хвилину чи дві він виразно почув гавкання собак і кукурікання півнів.

Берег? Невже веде корабель прямо на берег?

Обливаючись холодним потом, молодий штурман кинувся до прокладки. Усе було правильно! До берега лишалося сім миль. Але вогні ставали яскравішими, півні співали голосніше.

І тільки підпливши до вогнів, Грибов зрозумів, що перед ним не село на березі, а всього-на-всього караван барж.

Готуючись до путини, місцеві рибалки переправлялися на Тендерську косу — як завжди, зі всім своїм домашнім скарбом і живністю…

А втім, професор міг почати лекцію й інакше: із запитання.

— Назвіть найдовший у світі пароплав! — казав він.

Курсанти наввипередки починали хизуватися своєю обізнаністю: “Титанік”, “Куш Мері”, “Нормандія”.

Грибов заперечливо хитав головою. Хор голосів розгублено замовкав.

— Звичайний вантажний пароплав “Харків”, — незворушно оголошував професор. — Протягом місяця корма його була в Миколаєві, а ніс — неподалік від Стамбула.

Грибов не усміхається, тільки в очах його скачуть веселі іскорки. Витримавши паузу, він задоволено пояснює, що біля входу в Босфор є бухта, яку називають Фальшивий Босфор, — настільки схожі обриси їхніх берегів. Одного разу, коли була погана видимість, капітан пароплава “Харків”, вважаючи Фальшивий Босфор за справжній, ввійшов у вузький прохід і посадив судно на каміння. А трюми було напаковано лантухами з горохом. Він розмок у воді, набубнявів і розірвав судно пополам. Довелося спочатку відбуксирувати в док його корму, а потім уже ніс, щоб знову склепати їх разом. Грибов був свідком цієї дивовижної відбуксировки.

Отже?..

2


Округлим рухом професор поправив манжети, кашлянув. Олівці з готовністю піднялися і очікувально повисли в повітрі. Але жодного з традиційних прикладів не було наведено.

— От шхери! — Професор обернувся до карти Фінської затоки, що висіла на стіні. — Придивіться до них уважно, товариші слухачі і курсанти!..

Північна частина затоки ніби оздоблена на карті бахромою чи мереживом. Такий тамтешній берег. Він складається з численних мисів, перешийків, заток, проток і островів, оточених небезпечними підводними і надводними каменями, які називають у тих місцях “відьмами”.

Це і є шхери.

Виникли вони внаслідок урочисто-повільного просування древніх льодовиків. Колись грізні крижані вали з гуркотом прокотилися тут, здіймаючи водяну пилюку до небес, женучи поперед себе силу-силенну каміння і уламків скель. Проборонувавши північний берег затоки, льодовики спустилися на південь і розтанули там. А шхери — слід від гігантської борони — залишилися.

— Письменник, напевне, помітив би, що природні умови самі по собі загострюють сюжет, — сказав Грибов. — Не беруся судити, я не письменник. Але в шхерах під кінець війни трапився випадок, який, па мій погляд, варто б ввести якщо не в курс кораблеводіння, то хоча б у роман.

Указка прокреслила швидкий зигзаг над картою.

— Так ходять у шхерах. Це лабіринт, до того ж заплутаний. Раз у раз доводиться позирати на створні знаки, особливі орієнтири на березі. їхній механізм чутливий, як годинник. Але одному нашому військовому морякові, який забрався всередину “годинника”, пощастило його розладнати. Він примусив створні знаки служити собі в шхерах. Моряка звали Шубін. Він був мій учень і незадовго перед війною закінчив наше училище. Прізвище його вже належить історії.

Професор побіжно оглянув аудиторію. Приклад брав за живе! Слухають, затамувавши подих. А курсант з медаллю Ушакова, подавшись уперед, навіть нетерпляче розкрив рота.

— Цей район шхер був у руках ворога, — вів далі Грибов. — Шубін ввійшов сюди вночі. Його катер було підбито, торпеди витрачені. Але, воюючи в незвичайних умовах, нашою з вами особливою, “штурманською”, зброєю, він усе-таки зумів посадити на каміння німецький корабель…

— Не просто корабель! Підводний човен!

Аудиторією прокотився гул обурення. Це що за підказка? Перебити професора під час його лекції! Нечувано! Чорт знає що!

Похнюпившись, курсант з медаллю підвівся з місця. Був він високий, по-юнацькому незграбний.

— Прошу пробачення, товаришу капітан першого рангу!

— Але ви маєте цілковиту рацію, — чемно сказав Грибов, зацікавлено вдивляючись у простодушне обличчя, яке паленіло від збентеження. — Я, звичайно обмовився. Шубін посадив на каміння підводний човен, що рухався в надводному положенні.

Він помовчав, чекаючи, чи не скаже курсант ще чогось. Але юнак сів і засоромлено уткнувся в свої зошити.

Обурене перешіптування стихло. І вступна лекція продовжувалась без реплік і пауз, аж поки не протеленькав дзвінок.

3


Коридори у військово-морському училищі — справжній лабіринт, немов у шхерах.

Якщо йти до виходу від кафедри кораблеводіння, то перший відрізок зигзага — це коридор Героїв. Його стіни обвішані портретами Героїв Радянського Союзу, які колись навчалися у військово-морському училищі. їх багато. Катерники, підводники, мінери, — вони невтомно утверджували і примножували славу свого училища на всіх флотах і флотиліях.

Коридор Героїв поділяється на дві частини круглим компасним залом, в нішах якого стоять погруддя великих астрономів і мореплавців: Коперника, Галілея, Колумба і Магеллана, а на підлозі намальована картушка компаса, подоба величезної зірки з гострими кутами румбів, що стирчать в різні боки.

Тільки адміралам дозволяється переходити цей зіркоподібний круг. Але і адмірали обходять його по вузькій закраїні — з поваги до компаса.

Далі Грибов повернув у Адміральський коридор — друга портретну галерею. Зі стін суворо дивилися Ушаков, Нахімов, Бутаков, Можайський, Даль, Станюкович, Верещали, Римський-Корсаков — колишні вихованці морського корпусу, перетвореного після революції у військово-морське училище. Деякі з них не носили чорних адміральських орлів на погонах, зате прославились у літературі, живопису і музиці. Курсанти пишаються різносторонністю своїх славетних попередників.

В Адміральському коридорі професор здибав курсанта з медаллю. Той виструнчився, різким рухом повернув голову, а Грибов з підкресленою чемністю підніс кінчики пальців до козирка картуза — терпіти не міг недбалого відмахування долонею, як роблять часом деякі офіцери.

Вираз наївного юного обличчя примусив його уповільнити ходу. Курсант ніби хотів звернутися до професора. Та, очевидно, не відважився, злякався.

Шкода. Грибов спитав би його, звідки він знає, що Шубін потопив у шхерах підводного човна.

А втім, ще буде, звичайно, час запитати про це.

Не поспішаючи професор спустився по сходах. Підніс руку до козирка картуза, віддаючи честь училищному прапору, біля якого стояв вартовий з гвинтівкою.

І ось — набережна. Біля стінки погойдуються кораблі. Похмуро. Осінь…

4


Неохоче залишав Грибов приміщення, де все таке схоже на військовий корабель, а під старим склепінням бадьоро і життєрадісно лунають молоді голоси.

Удома була тиша. І вона лякала.

Стіни нової грибовської квартири були дуже товсті, старовинної кладки. Шум майже не проникав сюди з інших квартир. Раніше професор був би радий цьому. Але після війни тиша вже не подобалась. Що ж, вій із задоволенням почув би, сидячи в кабінеті, безтурботний сміх, човгання танцюючих ніг, перебирання невпевненими дитячими пальчиками клавішів рояля. Але німо, тихо було за стіною.

А сьогодні особливо не хотілося тиші. Колись день цей відзначали вдома як маленьке свято. Тато почав новий навчальний рік! Він прочитав вступну лекцію з кораблеводіння!

Увечері збиралися на старій квартирі гості: кілька професорів з дружинами, подруги дочки і два-три курсанти — з найобдарованіших, яких Грибов мав намір залишити при кафедрі.

Дочка була піаністка-консерваторка. Але вона сміючись оголошувала, що сьогодні тільки танцює. І за рояль під загальні схвальні вигуки і навіть оплески садовили самого Грибова. Тапер він був не дуже вправний, але старанний.

Останній раз відзначали цей день восени 1940 року…

Професор стомлено сів до столу. Щоб прогнати сумні думки, вийняв з кишені грубу записну книжку, дбайливо перетягнуту резинкою. Сюди рік у рік записував прізвища своїх учнів, які вийшли в офіцери флоту.

Ніхто не підвів свого професора. Багато колишніх курсантів удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, деякі дослужилися до адміральського чину і під час війни командували флотами і флотиліями.

Опустивши книжку на коліна, професор відкинувся в кріслі і почав пригадувати колишніх учнів.

Ришков? Аякже! Кучерявий, імпульсивний, винятково здібний. Та не було в нього, на жаль, старанності, терпіння. Все брав на льоту, все давалося легко. “А я хочу, щоб ви не тільки одержували відмінні оцінки, — сказав якось Грибов, — але й характер свій змінили!”

Усі на курсі вважали, що професор “прискіпується” до Ришкова. Не вважав так лише сам Ришков. Тепер він адмірал, займає великий пост у відділі розвідки флоту. При зустрічах, потискуючи руку, усміхається: “Спасибі, професоре, за те, що були такі суворі!”

Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довелося “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підводним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.

І Донченко, і Ришков висунулися під час війни, пішли вперед, і дуже швидко. Тільки Шубін, бідолаха… А був же природжений військовий моряк! Світла голова і відважне серце!..

Як живий, постав він із сторінок записної книжки, випроставшись перед своїм професором, розправивши широкі плечі. Невисокий. Дебелий. У хвацько набакиреному картузі з тупим нахімовським козирком. Мружачи й так вузькі, дуже веселі очі, ледь усміхаючись великим, твердих обрисів ротом.

От якби зараз обізвався дзвінок біля дверей і Шубін з’явився на порозі! Він би ввійшов, розмашисто ступаючи, тримаючи картуза, як належить, на згині лівої руки, — був службист, чудовий знавець статуту. “Бажаю здоров’я, Миколо Дмитровичу! — сказав би він, стримуючи з чемності рокіт свого гучного, “командирського” голосу. — Дозвольте привітати з поверненням у наш рідний Ленінград, який витримав облогу!..”

І раптом — дзвінок біля дверей!

Не вірячи собі, Грибов кинувся відчиняти. На порозі стояв курсант з медаллю.

5


Він молодцювато козирнув, не згинаючи долоні і високо піднявши лікоть. Потім пішла серія звертань, як і належить за військово-морським етикетом:

— Дозвольте ввійти… Дозвольте відрекомендуватися…

Та, переступаючи поріг, курсант спіткнувся і прізвище своє вимовив нерозбірливо. Грибов здогадався, що гість дуже хвилюється.

— Пробачте, — сказав професор, люб’язно проводжаючи його до вішалки. — Не розчув ваше прізвище.

— Ластиков, — повторив курсант. — Ластиков Олександр, товаришу капітан першого рангу.

— Ага! — пробубонів Грибов, як і раніше нічого не розуміючи.

Він пропустив гостя поперед себе, посадив у крісло. Потім, готуючись слухати, почав виймати з кишень і методично розкладати на столі люльку, запальничку, автоматичну ручку, блокнот. Так робив завжди на екзаменах — давав час курсантові заспокоїтись, звикнути до нової обстановки, зібратися з думками.

— Пробачте, що я вас потурбував, — невпевнено почав гість. — Але, прослухавши вашу лекцію…

— Невже не сподобалась? — пожартував Грибов.

— Що ви! Дуже сподобалась!.. Особливо, коли згадали про гвардії капітан-лейтенанта…

— Шубіна?

— Так. Він мій командир!

Курсант сказав це, ледь підвівши голову.

З новою, загостреною цікавістю Грибов подивився на свого гостя. Перед ним сидів юнак, неквапливий, мало не флегматичний. Навіть тепер, коли він хвилювався, обличчя його з крупними, ще не зовсім сформованими рисами лишалось зосередженим і трохи смутним.

Грибов перевів погляд з обличчя на руки. Гість напружено стискав їх, сам того не помічаючи. Були вони шкарубкі, червоні, немов обпечені.

— Я знаю, хто ви! — здивовано сказав Грибов. — Ви той юнга, який затиснув перебитий трубопровід, щоб катер Шубіна не зменшив швидкості!

Курсант збентежився і зрадів:

— А звідки ви знаєте про це?

— Була маленька замітка в газеті, але прізвище не згадувалося.

— Таж я тільки допоміг мотористові, — чесно пояснив курсант. — Його дуже обпекло. Ледве вискочили тоді з шхер. Ну, думаємо, кінець. Отут нам жаба й моньки дасть. Проте вискочили… Уперше зустрілися з Летючим Голландцем, — багатозначно додав він.

— З ким, з ким?!

— З Голландцем Летючим. Є така байка матроська, ви, напевне, чули?

— Байка? Тобто казка, легенда, хочете сказати?

— Ну, легенда… Я, звичайно, тільки в шхерах про неї почув. Коли підводний човен сплив, командир його візьми та й скажи: “Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій”. А другий офіцер одразу ж почав підлабузнюватись. “О так! — каже. — Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістав новий поштовх!” Як би відрекомендувалися нам… Хіба не розповідав гвардії капітан-лейтенант?

Грибов покрутив головою.

— Після того, як почалася війна, ми вже не бачилися з ним. До Ленінграда я повернувся тільки цього року. А він ще в сорок п’ятому на Південній Балтиці… У квітні, здається?

— Двадцять п’ятого квітня, товаришу капітан першого рангу. За кілька днів до перемоги.

Грибов роздратовано пересунув запальничку і блокнот на столі.

— Жодної поразки не знав, — пробурмотів Ластиков. — Усе в житті йому вдавалося, все!..

— Так. Жарт у дусі мадам Долі. По-бабському нерозумно, зло.

Курсант раптом закашлявся. Грибов знав цей важкий кашель, цей болісний, схожий на стримуване чоловіче ридання спазм, який раптом перехоплює горло. Але юнак переборов себе.

Хвилину чи дві професор і курсант сиділи мовчки, нерухомо, очі в очі. Таке коротке мовчання — над чиєюсь дорогою могилою — зближує більше, ніж найкращі і найправильніші слова.

— Ну, ну! — Професор першим опустив погляд. Коли знову підвів очі, курсант був уже спокійний.

— Цвішен, Цвішен! — в роздумі повторив Грибов. — Дозвольте! Пригадую: був такий командир підводного човна! Але його, до вашого відома, потопив Донченко, теж мій учень. Що в 1942 році.

— Отже, не потопив! — Курсант уперто хитнув головою. — Гвардії капітан-лейтенант цього Цвішена через усю Балтику гнав: від Ленінграда до Кенігсберга! Біля банки Підлої ми його, можна сказати, на повний зріст бачили, коли спливав. Одначе знову вислизнув. Не такий він простак, щоб навіть з другого разу дати себе потопити.

— З другого разу, он як? Був, виходить, і другий раз?

— Це не рахуючи того, — педантично уточнив курсант, — що гвардії капітан-лейтенант сам побував на борту “Летючого Голландця”.

Грибов вражено відкинувся на спинку стільця:

— Навіть на борту?.. В офіційних документах цього немає.

— Лікарі напсували, товаришу капітан першого рангу. Коли гвардії капітан-лейтенант лежав у госпіталі, визнали у нього струс мозку. Що не скаже, відповідають: “Брому йому, валер’янки!” Він про “Летючого Голландця” починає доповідати, а лікарі: “Заспокойтеся, хворий! Думайте про щось інше!” Підійшли до питання з своєї вузькоформальної, медичної точки зору.

Грибов мимоволі усміхнувся. Дедалі більше подобався йому цей юнак, який сидів перед ним випроставшись, з силою зчепивши пальці. Хоч як хвилювався, але розповідав про події неквапливо, розсудливо, тільки трохи хаотично.

Деякий час професор мовчки дивився на свого гостя. Потім зняв трубку телефону і набрав номер:

— Товаришу Донченко? Доброго здоров’я. Грибов. Хотілося б побалакати про один епізод війни… Так, угадали! Про вашу зустріч з цим Цвішеном. Ні, історії поки що не пишу. Просто зацікавився через ряд причин. Наступної неділі вам зручно?.. Годині о дев’ятнадцятій? Дуже добре. Чекаю.

Грибов повісив трубку на ричаг і повернувся до курсанта:

— Певна річ, вас теж запрошую.

Він присунув до себе блокнот, повільно відгвинтив ковпачок автоматичної ручки.

— Ну, а тепер попрошу зі всіма подробицями, і, головне, в хронологічному порядку. Отже, зустрілися з “Летючим Голландцем” уперше весною тисяча дев’ятсот сорок четвертого?

— Так точно!

— Що ж, Донченкові буде дуже прикро дізнатися про це наступної неділі…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ


1


Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неділі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.

Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, проте не горблячись і не піднімаючи коміра!

Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.

— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тільки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?

Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Проте з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.

Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.

— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уголос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на курсанта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?

— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.

— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Професор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї легенди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своєму. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в романтичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?

— Ні, — признався курсант.

— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на якому я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ добиралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той споконвіку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й побоювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободенним.

Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.

Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував благоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не багато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все надзвичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютюном для люльки.

Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індонезійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Африки чи Азії.

Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.

Але нічого такого тут не було.

Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.

Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмового стола, висіла карта обох півкуль.

Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!

Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.

Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.

Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний водний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.

Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов запросто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глибинами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огинаючи мис Доброї Надії…”

Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..

Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…

— Ось запис олафсонівського варіанту!

Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:

— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старого”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…

Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.

За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.

…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.

Він був у важких гумових чоботях і своєму незмінному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґудзик. З-під козирка його лоцманського картуза було видно звислі вуса і червоний ніс.

Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…

Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й північна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?

Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, зазирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спостерігачів, які стояли поруч.

Олафсон був не такий.

Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризький чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.

Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.

А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.

Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.

При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.

Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.

— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!

Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:

— На морі я вірю в Летючого Голландця!..

Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.

Вечір.

Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.

Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.

Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).

Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:

— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…

2


— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.

Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.

Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.

Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.

За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.

Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.

Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.

Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.

Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!

І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.

Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!

Ось так воно й ведеться відтоді!

Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.

Зустріч з Летючим Голландцем неодмінно провіщає корабельну аварію!

Хай під кілем у вас хоч тисяча футів і жодної банки на сотні миль довкола — камінчики в Летючого завжди знайдуться!

Ще б пак! Його норов не поліпшав за останні три з половиною століття. Та й чого б йому поліпшати?..

Але після того як господь бог наш притримав Голландця за поли каптана біля мису Горн, старий уже не наважується грубіянити небу. Тепер він зриває злість на своєму ж братові, на морякові.

Мертвий заздрить нам, живим!

Мертві заздрісні, повірте мені! А Летючому, крім усього, до смерті набридла ця халепа. Скільки років, наче неприкаяний, колотиться між небом і землею. От від злості й підстерігає моряків де-небудь біля каменів.

Може зустрітися вам і в шторм і в штиль, виповзти спозаранку з туману, з’явитися далеко на горизонті чи вигулькнути поруч, як вискакує з води поплавок від рибальських сітей.

Іноді він з’являється навіть сонячного дня. І це, кажуть, найстрашніше!

Прямо по курсу помічають слабке райдужне мерехтіння, як би світловий смерч. Він швидко наближається, гускне. Дивіться: це корабель-привид, який у бризках піни перевалюється з хвилі на хвилю!

Хоч-не-хоч, а стане моторошно, га? Щойно його не було тут, і ось він — на відстані окрику, видно всього від топа щогл до ватерлінії. Старовинної конструкції, корма і ніс трохи підняті, з високими надбудовами, як водилося в сімнадцятому віці, по бортах облуплені дерев’яні прикраси. І на гафелі теліпається прапор, такий подертий, що неможливо визначити його національну приналежність.

Та й що тут визначати? Могильним холодом відразу потягло з моря, ніби айсберг піднявся з безодні вод!

Шкіпер, остовпівши, дивиться на компас. Що сталося з компасом?

Корабель змінює курс сам по собі!

Проте його не зносить течією, і в цьому районі немає магнітних аномалій, а вітер спокійний, рівний бакштаг.

Це привид, прилаштувавшись попереду, повів слідом за собою. Румб за румбом збиває корабель з визначеного курсу.

По реях пробігли матроси, прибираючи паруси! Боцман і з ним ще кілька чоловік самі, без наказу, кинулися на допомогу стерновому, обліпили з усіх боків штурвал, поквапливо перехоплюють спиці, тягнуть, штовхають що є сили! Ноги ковзають по мокрій палубі.

Ні! Не втримати корабель на курсі! Він і далі повертає на свою погибель!

Швидше й швидше скорочується відстань між вами і вашим мателотом.[1 - Мателот — корабель, що йде попереду, прокладає путь.]

Можна вже розглядіти обличчя людей, що стоять на реях і вантах корабля-привида. Та це не обличчя — черепи! Вони шкіряться з-під кольорових пов’язок на голові і набакирених маленьких трикутних капелюхів. А на шканцях, туди й сюди, наче мавпа в клітці, стрибає червонолиций капітан.

Полюбуйтеся ним, поки є час!

Зовнішність Летючого Голландця змальовують так. Одягнений він нібито в просторий коричневий каптан, кортик теліпається на поясі, капелюха немає, сиві патли їжаться над лисиною.

Голос у нього гучний, далеко лунає над морем. Чути, як Летючий підганяє своїх матросів, погрожує намотати їхні кишки на брашпиль, узиває кістлявими ледацюгами і тухлими риб’ячими потрухами.

Поворот закінчено.

Стерновий кинув штурвал, затулив обличчя руками. Попереду, за бушпритом, в павутинні рей побачив білу смугу, фонтани піни, що, невідворотно наближаючись, здиблюються й опадають. Це прибій!

І наче лопнув невидимий буксирний трос. Видіння корабля розсіюється, як пара. Летючий Голландець зник. Чути, як із скреготом вдарилося днище об каміння. І це останнє, що ви чуєте в своєму житті…

Треба вам, мабуть, розповісти ще про листи.

Бувають, бачте, щасливці, яким вдається зустріти Летючого Голландця і цілісінькими повернутися додому. Одначе трапляється це рідко — лише два чи три рази на століття.

Уночі на паралельному курсі виникає незграбний силует, причому так близько, що хоч викидай за борт кранці. Усіх, хто стоїть на вахті, ураз проймає холод до кісток.

Помилка неможлива! Від чорта тхне сіркою, від Летючого тягне холодом, наче з склепу.

Простуджений хриплий голос гукає з темряви:

— Ей, на судні! В який порт прямуєте?

Шкіпер відповідає, ледве повертаючи язиком, готуючись до смерті. Та його лише просять прийняти і передати кореспонденцію. Відмовити не можна: це закон морської чемності.

На палубу плюхається брезентовий лантух. І одразу ж незграбний силует відстає і зникає у млі.

Ну, самі розумієте, під час рейсу команда з опаскою обходить мішок, ніби той напханий розпеченим вугіллям з самого пекла. Але там листи, тільки листи.

Після прибуття в порт їх витягають з лантуха, сортують і, щоб якнайшвидше збути з рук, розсилають в різні міста. Адреси, зверніть увагу, написані за старою орфографією, чорнило вицвіло!

Листи приходять з великим запізненням і не знаходять адресатів. Дружини, наречені і матері моряків, рокованих за гріхи свого лайливого, упертого капітана поневірятися по світу, давним-давно померли, і навіть слід їхніх могил загубився.

А листи приходять і приходять…

Частенько думаю собі, що б я зробив, якби знав магічне слово. Є, бачте, одне магічне слово, яке може перебороти силу закляття. Я чув це від шкіпера-фінна. Йому можна вірити, бо з давніх-давен фінни розуміються на морських чаруваннях.

Проте слова він теж не знав.

А жаль! Сказав би мені це слово, хіба б я далі служив лоцманом? Ні! Вийшов би у відставку, продав будинок у Кіркенесі — бо я удівець і бездітний — купив би або зафрахтував, по грошах, невелику парусно-моторну яхту. Вантаж на ній був би легкий, але цінніший, дорожчий за золото чи прянощі, — одне-єдине магічне слово!

З цим словом я сходив би моря й океани, вичікував би на морських перехрестях, зазирав би у всі протоки і затоки. На це витратив би решту життя, доки не здибався б, нарешті, з Летючим Голландцем.


Іноді, друзі, я уявляю цю зустріч.

Де відбудеться вона: під тропіками чи за Полярним колом, у тісноті шхер чи біля якогось атола на Тихому океані? Байдуже. Але я вимовлю магічне слово!

Воно заглушить завивання шторму, якщо бурхатиме шторм. Воно пролунає і в тиші штилю, коли паруси безпомічно обвисають, а у верхівках щогл ледь чутно посвистує горішній вітер.

У шторм чи в штиль голос мій гучно пролунає над морем!

І тоді сила чарівного слова, згідно з пророкуванням, розсуне зсередини корабель Летючого Голландця! Бімси, стрінгери, шпангоути полетять до дідька! Щогли з лахміттям парусів плиском упадуть на воду!

Так, так! Темно-синя безодня клекочучи розверзеться, і корабель мертвих, наче якір, що обірвався, каменем піде під воду.

З потривожених надр долине протяжне зітхання або стогін полегшення, а потім хвилювання одразу стихне, немовби за борт вилили десять бочок олії.

Ось що я зробив би, якби знав магічне слово, про яке говорив фінн!..

Але ні я, ні ви, ні хто інший на світі не знаємо поки що слова, яке могло б позбавити сили давне закляття.

Дехто навіть вважає все це брехнею, як я вже казав вам. Інші, однак, ладні закласти місячне жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води…

3


Відійшовши од вікна, Грибов побачив, що курсант поклав аркушики і блискучими очима дивиться на нього.

— Прочитали? Я бачу, що прочитали.

— Усе збігається! — вражено сказав курсант. — Навіть дрібниці! І головне: мертві, корабель мертвих!

— А! Ви помітили це? Я так і думав, що помітите. Мені впало у вічі одразу, тільки-но ви почали розповідати про Цвішена. Він дивовижно повторив біографію свого легендарного тезки і попередника.

Дзвінок біля дверей.

— Донченко. Точний, як завжди.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

“СПИСАНИЙ ЯК ЗАГИБЛИЙ У ВАРАНГЕР-ФІОРДІ…”


1


Капітан першого рангу Донченко був самовпевнений, галасливий здоровань. Він одразу немов заповнив собою увесь кабінет Грибова.

Ластикову, між іншим, сподобалось, що підводник, хоч і мав однакове звання з Грибовим, прийшов до нього не з орденською колодкою на кітелі, а, шануючи старого, при всіх своїх орденах. На військовій службі цінують такі знаки уваги.

Мабуть, Донченка трохи здивувала присутність курсанта в кабінеті. А втім, Грибов любив оточувати себе молоддю.

Уславлений підводник поблажливо подав курсантові руку й одразу перейшов до теми, яка, очевидно, цікавила його понад усе, — до самого себе.

— А я гадав, ви знаєте, Миколо Дмитровичу, як я потопив цього самого Цвішена, — сказав він, умощуючись у кріслі. — Як же галасували про мене газети! І нарис у “Красном флоте” був, під назвою “Поєдинок”.

— Вирізка в мене є, — загадково відповів Грибов.

Він поклав на стіл пачку газет, поруч свої незмінні запальничку, складаний ніж, записну книжку.

— Наче екзаменувати зібралися! Як у добрі давні часи. — Донченко усміхнувся далекому спогаду.

Грибов промовчав.

— З чого почати? З ворожої бази у Бос-фіорді?

— Чудово. Починайте з ворожої бази.

— Я не для того, щоб похвастати, Миколо Дмитровичу, а щоб пояснити, чому в мене залишилася тільки одна торпеда. Інші було витрачено за призначенням. Загалом. наробив я на базі друзок. Як слон у посудній крамниці!

Він радісно усміхнувся. Видно й тепер було дуже приємно згадати про це.

— А вже назад, звичайно, повертався поповзом. Вибрався з Бос-фіорда у Варангер-фіорд. Полежав хвилин двадцять на грунті, віддихався. Потім трохи сплив, потихеньку підняв перископ. Праворуч норвезький берег, де і слід йому бути. Погода, між іншим, паскудна, як на мене: сонце на все небо, широкі брижі і хоча б один бурунчик, — перископ сховати ніде.

“Чую гвинти підводного човна”, — доповідає акустик.

Він у мене був добре натренований — за шумом гвинтів визначав тип корабля.

Я поглянув у перископ. Ліворуч сорок п’ять — спливає рубка підводного човна! А мені перед виходом сповістили: наших човнів у цьому районі немає. Виходить, фашист! Розвертаюсь і лягаю на курс зближення.

— З однією торпедою?

— З однією, Миколо Дмитровичу! Ще не охолонув після бою у Бос-фіорді, азарт у мені так і кишіть!

Знову підняв перископ. У морі як виметено! Пішов під воду мій фашист… І я вниз — слідом за ним!

“Ну, тепер нашорош вуха, Маньков!” — кажу акустикові.

І по переговорній трубі інформую команду, що так, мовляв, і так, зав’язали бій з німецьким підводним човном! — Донченко повернувся до курсанта: — А в нашому ділі такий бій, один на один та ще й наосліп, — рідкісна річ! Правда, Миколо Дмитровичу?

Грибов кивнув.

— Ну от, знову доповідає Маньков: “Зник шум гвинтів!” Це означає: фашист прослуховує мене, пробує знайти за звуком.

“Стоп мотори!”

Тихо стало в нас. Матроси навіть чоботи поскидали, щоб не бряжчати підковами. Ходимо навшпиньках, розмовляємо пошепки. Кожен розуміє: недалечко фашистський акустик підслуховує, дух затаїв, не тільки вухами, кожним нервом своїм до навушників припав!

Багато хто думає: бій — це обов’язково постріли, гуркіт, грім. Ні, найважчий бій, я вважаю, саме такий, поночі, в тиші! Ходять на глибокому місці дві невидимки, пантрують одна одну по-кошачи, на м’яких лапках-подушечках…

— Невидимка проти невидимки — дійсно.

— Так. Приймаю рішення: маневрувати, поки не виникне підходяща комбінація. Торпеда в мене одна! Треба бити напевно.

А маневрувати, зауважте, намагаюся в східних четвертях. Адже ворожий берег недалеко. Коли б не наскочили, думаю собі, “морські мисливці!”

Маньков безперервно доповідає: чую шум гвинтів, дистанція така-то, пеленг такий-то.

Стараюся не стати бортом до фашиста, а сам заманюю його подалі від берега, від небезпечного сусідства, — ще запеленгують берегові пости!

Отак кружляємо і кружляємо, міняємо глибини під водою — для маневрування у Варангер-фіорді місця вистачає. Фашист зупиниться, і я зупинюсь. Він рушить, і я рушаю. У кота-мишки граємо. А в кота що основне? Не нюх — слух!

Донченко схилив голову набік, примружився, немов прислухаючись.

— Маньков доповідає: фашист щось продуває, — якесь пузиріння, схоже на вихід, наче торпеду випустив. Однак, звичайно, немає того характерного свисту торпеди, коли вона розрізає воду. Тільки шумовий ефект! Це означає: фашист лякає, хоче мене з пантелику збити.

До травня сорок другого року, треба сказати вам, я вже не з одним фашистом зустрічався. Не з підводником, певна річ, це надзвичайний випадок, але з льотчиками, командирами катерів. У них, помітив я, іноді буває такий настрій, коли їм здається, ніби все йде гладенько, відповідно до параграфа інструкції…

— Як у Толстого, — сказав Грибов. — “Ді ерсте колонне маршірт, ді цвайте колонне маршірт…”

— Саме так! Дуже небезпечний, коли хочете, стан.

Думаю про ці “ді ерсте, ді цвайте” і метикую, як би це витрусити мого фашиста з його параграфів.

Маньков почув шипіння повітря — фашист продуває баласт. Значить, хоче спливти. Або під час маневрування розвивав велику швидкість і розрядив свої батареї, або виконує наступний параграф інструкції: хоче викликати катер на допомогу.

Та дзуськи! В нашому герці третій зайвий!

Маньков доповів: пеленг різко змінюється. Ага! Витримка у фашиста слабша за нашу. Уникає бою!

Оголошую по “переговорні” торпедну атаку. Всі підтягнулись довкола, повеселішали. Гора з плечей!

На курсовому двадцять, з правого борту, дистанція шість кабельтових,[2 - Кабельтов — 185,2 метра.] повернувши на бойовий курс, даю залп! А потім як гахне! Вибух!

— Як — вибух? — Ластиков навіть підскочив у кріслі. — Хіба й вибух був?

Він благально глянув на Грибова. Той встав із-за столу і підійшов до карти. Майже біля самого її горішнього краю, між Фінмаркеном і півостровом Рибальський голубів широкий ківш Варангер-фіорда.

— Маневрували в східних четвертях?

— Так.

— Виходить, німецький човен був між вами і берегом. — Професор багатозначно поглянув на курсанта.

— Берег же й турбував, Миколо Дмитровичу, — підхопив Донченко. — Розумію: пости спостереження запеленгували вибух. Зараз вискочать з Кіркенеса “морські мисливці” і дадуть мені “здачі”. Я й дістав її потім — у великих і дрібних купюрах: близько тридцяти глибинних бомб. Та, як бачите, сиджу перед вами цілий, утік!

— Перископ уже не піднімали?

— Каюся, Миколо Дмитровичу, не втерпів, підняв. Одразу ж підійшов до місця потоплення і подивився в перископ. Навіть в очах замиготіло. Райдужні плями соляру на воді! Пустив мій підводний човен сік! Більше того. Вибухом підняло на поверхню всякий фашистський потрух: клинки, корки, уламки обшивки, аварійні бруси, фарбовані суриком, одне слово — повний комплект!

— Чи не занадто повний! — мимохідь зауважив Грибов і знову поглянув на курсанта.

2


— Занадто? — Донченко відкинувся назад, немовби зненацька наткнувся на невидиму перепону. Ордени і медалі на його широких грудях ображено дзенькнули. — Інакше кажучи, не вірите? Та що ви, Миколо Дмитровичу! Це навіть дивно. Німці самі визнали факт потоплення.

— Причому дуже квапливо. Ще п’ятнадцятого травня. А ваш поєдинок відбувся дев’ятого. Фашистське командування звичайно не виявляло такої оперативності, повідомляючи про свої невдачі.

З пачки газет, що лежали перед ним, Грибов витягнув “Дейче цейтунг” від 15 травня 1942 року.

— Тут некролог. Повідомляється, що в нерівному — звичайно, нерівному! — бою з росіянами загинув кавалер рицарського Залізного хреста Гергардт фон Цвішен, командир субмарини… Вказано її номер. Цитую: “Величною могилою віднині править їй неозорий і пустельний Варангер-фіорд. Над капітаном другого рангу фон Цвішеном і його доблесною командою схиляються в траурній скорботі величні пасма північного сяйва…” Ну, і далі в такому ж тоні.

— От бачите! Навіть некролог!

— І дуже пишний некролог, врахуйте. За цими “пасмами північного сяйва” я дещо вбачаю. Страшенно турбувалися про те, щоб довести до відома всіх адресу могили: Варангер-фіорд. Чому? Побоювалися, що субмарину Цвішена переплутають з якоюсь іншою субмариною? А можливо, могила була порожня?.. До речі, яким ви уявляєте собі цього Цвішена?

— Яким? Тобто зовнішністю?

— Так.

Донченко, який усе ще мав ображений вигляд, відкопилив губу і в роздумі звів очі до стелі.

— Зовнішність, звичайно, стандартна. — Він почав загинати пальці. — Олов’яний погляд — це напевне. Зібрані на шнурочок тонкі губи. Розчесане на проділ волосся. Втягнуте підборіддя. Що іще? Загалом, стандартний, уже багато разів описаний пруссак, я б сказав. Так і дивись — розтулить свої безкровні губи і промовить: “Ді ерсте колонне…” — Він зареготав, але якось не дуже впевнено.

— Ви просто портретист, товаришу Донченко, — холодно сказав Грибов. — Ось, прошу, погляньте, знімок із тієї ж німецької газети, але значно ранішої. Номер датований другим липня тисяча дев’ятсот сорокового року. — Грибов поклав газету перед Донченком. — Схожий?

Підводник довго роздивлявся газету, мабуть, занадто довго. Ластиков не витримав і, трохи підвівшись, зацікавлено зазирнув через його плече.

На знімку Гітлер усміхаючись вручав орден рицарського хреста присадкуватому підводникові в повній парадній формі. Підводник був зовсім не схожий на щойно змальованого “стандартного пруссака”. Обличчя його, здавалося, складалось із самих кутів. Високий, із залисинами, лоб був скособочений, вуха з гострими кінчиками по-звіриному приплюснуті до черепа. Одне око сиділо трохи вище за друге, і, можливо, через те, що була уражена шия, підводник тримав голову трохи набік. Очевидно, це и надавало обличчю того виразу хитрості, жорстокості і підступності, який був, так би мовити, його “особливою прикметою”.

— Чи скаже такий: “Ді ерсте колонне?”

Підводник мовчав.

— Ось вам приклад дезінформації на війні. — Грибов обернувся до курсанта: — Некролог з’явився, очевидно, одразу ж після того, як Цвішен повернувся на базу.

— Повернувся? Неймовірно! А плями соляру на воді? А пофарбовані суриком бруси? — Донченко сидів, подавшись уперед, спершись кулаками на коліна, скуйовджений, сердитий, червоний.

— Встановлено, — мовив Грибов професорськи-безпристрасним тоном (і одразу ж Донченко, за звичкою, випростався в кріслі), — встановлено, що німці часто вдавалися до тактичного маскування.

— Але я, Миколо Дмитровичу…

— Іноді продували соляром гальюн,[3 - Гальюн — вбиральня.] — вів далі професор, звертаючись до Ластикова. — Використовували також трубу, через яку вистрілювали імітаційний патрон завдовжки з півметра. З нього виходила газова хмара, і кораблі протичовнової оборони, які працювали гідролокатором, відволікалися на цю хмару. В інших випадках викидали патрон, в якому були речі, що створювали ілюзію потоплення: пілотки, бруси, порожні консервні бляшанки.

— Ну, Миколо Дмитровичу! Я знаю про тактичне маскування. Слово честі, проходив. Але в даному випадку…

— Крім того, випускали снаряди або резервуари, з яких витікав соляр.

— Хай резервуари, згоден. А як же вибух?

Ластиков стурбовано поглянув на Грибова. Так, а як же вибух? Грибов залишався спокійний. Він відповів запитанням на запитання:

— Секундомір був справний?

Мовчанка. Донченко знічено кашлянув. Ластикову пригадався жарт гвардії капітан-лейтенанта. Якщо годинник в офіцера був несправний, Шубін запитував мимохідь: “А на скількох він камінцях?” — “На п’ятнадцяти”. — “Малувато”. — “Чому?” — “Треба б ще два. На один покласти, другим уперіщити!”

Та виявилося, що Донченко взагалі не пустив секундомір.

— Не встиг, Миколо Дмитровичу, — винувато сказав він. — Якось у запалі бою, розумієте… До того ж стільки з цим Цвішеном воловодився, — навіть руки тремтіли, слово честі!

Грибов кивнув головою:

— Я так і думав. Ваша торпеда вибухнула на кілька секунд пізніше, ніж треба було.

— О! Гадаєте, ударилась об берег?

— Ви ж самі сказали, що Цвішен був між вами й берегом. От вам і вибух! А потім Цвішен відірвався од вас. Йому дуже хотілося відірватися од вас. Чому? Цього не знаю.

— Виходить, прикинувся мертвим?

— Очевидно. Думаю, йому це була не первина.

Донченко розстебнув тугий комірець, потім, відкопиливши губи, прикро хукнув. Ластикову навіть стало жаль його.

— Цвішен, звичайно, не міг передбачити, — вів далі Грибов, — що його лишать на становищі мертвого. Але командування скористалося з нагоди і сховало підводний човен якнайдалі в тінь. Кинуло на деякий час у небуття. Саме тоді він, очевидно, і дістав своє прізвисько — “Летючий Голландець”. А втім, думаю, це було не стільки прізвисько, скільки умовна назва. Адже підводний човен уже не мав номера. Цвішен був, так би мовити, “списаний як загиблий у Варангер-фіорді”. Тим часом після зустрічі з вами почався найбурхливіший період його діяльності. На це є вказівки — не прямі, а посередні — ось тут! — Грибов провів долонею по пачці газет, що лежала перед ним. — Та головне не в цьому.

— А в чому ж? — буркнув Донченко. Знаючи свого професора, він розумів, що той готує сюрприз, якийсь вирішальний убивчий аргумент. Це Грибов полюбляв: бити вирішальним аргументом під кінець.

— Головне, бачте, в тому, — сказав Грибов з делікатною обережністю, з якою лікар повідомляє хворого про невтішний діагноз, — що коли б ви потопили підводний човен Цвішена в тисяча дев’ятсот сорок другому році, то в тисяча дев’ятсот сорок четвертому, тобто через два роки, з ним не зустрівся б присутній тут курсант Ластиков.

Донченко ошелешено мовчав. Що далі, то гірше! Тепер курсант цей з’явився!

— Він служив на катері Шубіна, — пояснив Грибов. — Знали Шубіна?

Донченко пригнічено кивнув головою. Хто ж на флоті не знав Шубіна!

— Потім Шубін, — вів далі Грибов, — після зустрічі у шхерах побував на борту нібито потопленого вами підводного човна і розмовляв з його командиром, а також з офіцерами.

Навіть розмовляв? Підводник зітхнув. Грибов був для нього незаперечним авторитетом. Та й з Шубіним весь час траплялися отакі незвичайні пригоди!

Розправивши плечі, Донченко спробував недбало посміхнутися. Треба було триматися, наче нічого й не сталось. Цього вчив сам Грибов.

— Ну що ж, — сказав підводник, — Шубіну, як завжди, щастило. Він побував у гостях у мерців і, можна сказати, повернувся з самого пекла.

Грибов і Ластиков перезирнулися. Донченко навіть не підозрював, до чого ж точно висловився…


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МАГІЧНЕ КОЛО


1


Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.

Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.

На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.

Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.

Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга — “Англійський нікель”, третя — “Тавро СКФ” тощо.

Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.

Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.

Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, — улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.

Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!

Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!

Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це — правильне поєднання.

Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.

2


Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.

Надто мало ще карток на столі у професора. А головне — взагалі неясний зв’язок між ними.

Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.

Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.

Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.

Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.

Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.

Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.

Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?

Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії — з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.

І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?

Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!

У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко не найкращих представників роду людського. З одним із них у Грибова мало не дійшло до дуелі.

Ні! Спільне між Цвішеном і тим остзейцем тільки те, що обидва вони німці.

Грибов і далі неквапливо перебирав у пам’яті своїх недругів. Можливо, сутичка з попередником Цвішена (якщо була сутичка) сталася в якомусь порту під час плавання “по дузі великого кола”?

Грибов зазирнув в один порт, у другий, у третій.

І раптом, як на картинах Рембрандта, із золотисто-коричневих сутінків почала проступати світла пляма обличчя. Поступово воно ставало виразнішим, чіткішим…

“Погляньте-но! Ну й пика! — здивовано сказали поруч. — Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”

І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.

…Базар у Сінгапурі.

Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.

Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.

— Так би мовити, місцевий Марс, — пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.

— Ох і цяця! Морозом проймає!

— Наш, європейський, либонь, імпозантніший, — зауважує хтось.

— А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!

Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, — здається, “по департаменту вин і розваг”.

Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…

Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!

І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.

“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.

Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані — не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення — вбивати…

3


Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.

Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.

Так, рахунки у Грибова з ним давні!

Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.

Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”

Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.

— Ленінград — моє рідне місто, — похмуро сказав він. — Як же мені залишати його в біді?

Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.

Грибова залишили в Ленінграді.

Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград — наше рідне місто”, — повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.

І потім вони чудово трималися, жодного разу не пошкодували, що лишились. Він міг пишатися ними.

Той зимовий день Грибов провів не в штабі морської оборони, а на фронті. Від штабу до фронту було не більше семи миль по прямій. Туди можна було добратися трамваєм, якби взимку ходили трамваї.

На дільниці, куди він прибув, становище склалося напружене. Кілька разів доводилося стрибати в щілину, двічі підніматися з людьми в контратаку. На очах у Грибова вбили комісара. Проте до вечора обстановка поліпшала.

Повернувшись у штаб, Грибов доповів про виконання завдання і дістав дозвіл побути до ранку дома.

Гуцикаючись на вибоїнах у грузовику, він нетерпляче заздалегідь смакував заслужений відпочинок у колі рідних.

Ось він зійде сходами, тихо відімкне двері своїм ключем. “Тато прийшов!” — пролунає голос дочки з глибини квартири. Дружина заметушиться, готуючи чай.

Яке щастя неквапливо, маленькими ковтками пити з великого кухля гарячий окріп, що аж обпікає! Тепло проникає всередину не тільки через горло, а й через долоні, що тримають кухоль.

Так, сьогодні він досхочу поп’є життєдайного блокадного чайку!

“А Іринка?” — спитає він у дружини.

“Я вже пила чай, тату”, — відповість донька.

Вона сидить на дивані, як завжди вечорами, відкинувши голову на спинку, заплющивши очі. Можна подумати, що дрімає, але пальці ледь помітно здригаються на колінах, прикритих ватяною курткою.

“Ти що, Іринко?”

“Граю в думці, тату?”

Цікаво, що вона грає? Мабуть, свого улюбленого Скрябіна.

Бідолашні пальчики, поколоті голкою, затверділі від грубої роботи в госпіталі!

А нещодавно ж мати нізащо не дозволяла їй допомагати по господарству, прожогом кидалася робити все сама.

“Іринка повинна берегти свої руки! — з гордістю казала вона знайомим. — Іринка у нас піаністка!..”

Відчуваючи блаженну млость, він дивитиметься на ці пальці, що нечутно бігають по куртці. Коли донька, зітхнувши, візьме останній акорд, Грибов, можливо, повеселить її, розповівши анекдот, який користується в сім’ї незмінним успіхом.

Був час, багато років тому, коли Грибова зустрічали дома довгим-довгим вигуком жаху: “У-у-у!” — як гудіння сирени. І разом з тим у гудінні чулось щось лукаве.

Тупаючи куцими ноженятами, до передпокою вбігала трирічна Іринка:

“О! Я думала, це дід прийшов, а це мій тато!”

Слово “дід” вимовлялося жахно-погрозливо, протяжно, а слово “тато” — радісно-захоплено, навіть верескливо.

Це вона грала сама з собою в якусь гру, лякала себе “дідом” і була щаслива, що все так добре закінчилось. Вона любила, щоб усе закінчувалося добре.

Усміхаючись у думках цьому спогаду, Грибов звелів зупинити машину за два квартали від свого будинку.

— Я зійду тут, — сказав він шоферові. — Далі не проїдете. Багато кучугур.

Він пройшов ці два квартали, звернув за ріг — і не побачив свого будинку!

Навскоси від аптеки мав стояти його будинок, але будинку на місці не було.

Фугасний снаряд упав у самісіньку його середину!

З усіх мешканців цього старого ленінградського будинку врятувалася тільки сімдесятирічна бабуся, та й ю лише тому, що разом з онукою, яка завітала в гості, пішла до ополонки по воду.

Тепер бабуся, згорбившись, сиділа на саночках, на яких стояло двоє повних відер, і безперервно хитала головою.

Грибов розгубився. Він виявив легкодухість, не гідну мужчини і офіцера. Бігав туди й сюди навколо купи щебеню, про щось розпитував, благально хапав за руки заклопотаних, похмурих людей, які гасили пожежу.

Над щебенем курився червонуватий димок. Пахло вапном, згарищем, пороховими газами, дуже їдкими. Від цього смороду хотілося чхати й кашляти.

— Кажуть же вам: пряме попадання! — переконливо пояснював хтось, підтримуючи Грибова за лікоть. — Ви ж військовий, офіцер! Самі повинні зрозуміти!

Та Грибов не розумів нічого.

Якась жінка, заглянувши йому в обличчя, відсахнулася, крикнула:

— Та що ж ви дивитесь, люди? Одведіть старого!

Біля цієї купи щебеню, що диміла, Грибов ураз постарів…

Кажуть, боягуз помирає тисячу разів. Але десятки, сотні тисяч разів люди воскрешають в уяві картину смерті своїх близьких.

Майже безперестанку і до страшного реально чув Грибов брязкіт і виття цього німецького снаряда і відчував нестерпний біль, який зненацька пройняв Іру і Тату…

Через кілька днів, зовсім хворого, його вивезли на літаку спочатку в Москву, потім на південь, куди було евакуйовано училище.

4


Горе примусило Грибова внутрішньо зібратися. Проте зовні він тримався, як і раніше, прямо, підкреслено прямо. Це, до речі, оберігало від співчуття.

Однак, будучи безумовно хороброю людиною, він не соромився признатися собі, що боїться повернутися в Ленінград.

Там на кожному кроці підстерігали спогади, маленькі, буденні, але від цього ще страшніші. їхні ледь чутні, печальні голоси могли звести з розуму.

Легше, здається, було б вдертися йому на палаючому брандері в середину ворожої ескадри, ніж знову пройти сквериком, де він гуляв щонеділі з маленькою Іринкою. А такі ж спогади, пов’язані з дружиною чи дочкою, виникали в Ленінграді на кожному кроці, за кожним рогом.

Та потім він подумав:

“Ленінград допоможе мені в горі! Ленінград — місто не тільки чітких архітектурних ліній, але й тверезих думок, місто великої душевної дисципліни”.

І Ленінград не підвів. А невдовзі прийшла і звістка від Шубіна — посмертна.

Шубін, можна сказати, посадив свого професора за письмовий стіл, під магічний конус світла. Не підбадьорював, не втішав — примушував працювати, А це було основне.

Гоноровитий і наполегливий, він, як завжди, вимагав до себе виняткової уваги!..

І дві мовчазні скорбні тіні тихо ступили назад, за спинку крісла. Вони не зникли зовсім, ні,— тільки відійшли назад. Але й це був відпочинок для змучених нервів.

Миля за милею відводив Шубін свого професора від болючих спогадів: спочатку в шхери, потім усередину німецького підводного човна, а вирвавшись із нього, швидко повів слідом за собою до мису Рістна і коси Фріш-Неррунг.

На цьому вузькому шляху — дуже вузькому, особливо в шхерах, — Шубін зустрівся з підступною бестією Цвішеном і, звичайно, одразу ж кинувся в бій. Він ніколи не барився на війні, цілком і повністю “керував щастям”, що, за Суворовим, незмінно приносить перемогу.

Недарма ж військова удача Шубіна стала майже притчею. На флоті так і казали: “Щастить, як Шубіну”, “Щасливий, як Шубін…”


КНИГА ПЕРША

Шубін


ЧАСТИНА ПЕРША


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

СУПЕРЕЧКА ПРО ЩАСТЯ


1


Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, — молодецьку кінноту моря.

— Люблю, коли швидко! — признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. — Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі,[4 - Потужність мотора виміряється в кінських силах. У кожному моторі 1500 кс.] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, — любота! Життя відчуваєш!

Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:

— Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!

Помовчавши, він пустотливо підморгував:

— Але попробуй влучи в мене!..

Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.

Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер — невеликий, верткий, стрімкий.

А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.

Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”,[5 - “Г-5” — тип радянських торпедних катерів, які діяли на Балтиці під час Великої Вітчизняної війни. Швидкість кораблів виміряється у вузлах. Вузол — одна миля на годину.] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!

Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни — клекотлива піна і бризки!

Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!

І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка — показують пальцями, треба “горлохват” — гайковий ключ — показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.

У катерників і слава гучна. Найвідоміший серед них Шубін.

Уперше заговорили про нього в 1941 році, коли він узяв на абордаж невеликий німецький танкер.

Шубін наздогнав його і став борт до борту. Нехтуючи ворожим вогнем, на палубу танкера скочили матроси і закидали її підривними патронами. Зробивши це, стрибнули назад у катер. Той швидко відійшов — і вчасно: за кормою загриміли вибухи, танкер умить спалахнув і перетворився на вогнище, що палало посеред моря.

Шубіна питали:

— Чого ж на абордаж? Ти б його торпедою!

— Ще б чого! Тоннажність усього двісті п’ятдесят—триста тонн.

— Виходить, торпеди пошкодував?

— Звичайно.

Після цього про Шубіна стали говорити:

“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,

Шубін тільки загадково мружився.

Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:

— Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!

На нього накинулись:

— Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.

— Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.

— Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.

— Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”

— По-твоєму, уміння дорівнює удачі?

— Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!

— Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?

— Я гадаю… — Шубін енергійно рубонув повітря долонею. — Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?

— Атож! З топляками не поладнав…

(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).

— Військовий моряк, — вів далі Шубін, — як відомо, насамперед — моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч — ціль! Бий!”

— Утрируєщ, Борю!

— Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!

— Вагатися, прикидати ніколи?

— Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині — тоді інтуїція!

— Ну, все! — Навколо засміялися. — Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!

Хтось спохопився:

— Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!

— Та не я це казав. Ви казали!

— А ти погоджувався.

— І не погоджувався.

— Ну, помовчував. Сказати б, мовчазно погоджувався. Виходить, темнив, туману напускав?

Мовчанка.

— Не те, щоб туману… — ухильно мовив Шубін. — Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…

— Так, так, тільки правду!

— Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.

— А!..

— Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…

Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:

— Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..

2


Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.

Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.

Він досадливо знизував плечима:

“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”

Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.

А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.

Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.

Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.

До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.

Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.

Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.

Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.

Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери — верткі, коротенькі, з малою осадкою — прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі,[6 - Нині називається острів Могутній.] де містилася льотна маневрова база.

Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.

Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.

У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.

Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!

Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.

Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!

Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення — торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.

Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж — без детальних карт!

Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.

Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.

Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.

То чого ж він мав любити шхери?..

3


Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.

Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.

Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.

Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:

— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!

— Мавпуєш? — боцман застережливо піднімав палець. — Ось я т-тобі!

Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.

З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.

Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.

Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!

Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”

Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!

Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…

Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.

Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.

З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.

— А вдома є хто-небудь?

— Нема.

Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.

Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.

Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.

Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:

— Ти чого з юнгою із ОВРу[7 - ОВР — охорона водного району.] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!

Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.

Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.

По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.

Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…

Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.

4


Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.

Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.

Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!

Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.

Ого! Островок, виявляється, з вогником!

Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.

Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.

Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.

Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.

— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…

Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.

Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.

Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!

Такого моряки ще не бачили ніколи.

Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.

Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.

Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.

Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?

Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..

ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.

На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.

Щойно виявлений ФВК був не тільки секретний: він був незвичайний. Для більшої безпеки його навіть обвіхували плавучими вогниками!

Що ж це за цяця така посувається по ньому?

Шубіну, звичайно, страх як захотілося пристосувати алею ліхтариків для себе, для своїх секретних прогулянок по ворожих тилах. Ото була б витівка, і саме на його смак!

Та ліхтарики більше не спалахували. Світна доріжка в шхерах поманила і вмить зникла, наче її й не було.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ОСОБЛИВО ЦІННИЙ ВАНТАЖ


1


Командир острівної бази підвів сердиті очі на Шубіна:

— Не шхери — ящик з сюрпризами! Так і жди, якась нова капость виприщиться, — він потарабанив пальцями по столу. — Доведеться в шхери ще разок!

— Єсть, гаразд! — як і завжди чітко “відрубав” Шубін, і навіть тулуб його, виказуючи беззастережну готовність, подався вперед. Та ба, обличчя не спрацювало в такт з тулубом.

— Без мін, без мін! — поквапливо мовив командир. — Непокоїть ця світна доріжка. У мене на карті темно. Це погано, коли на адміраловій карті темно!

Шубін повеселішав, зрозумівши, що мова йде не про мінні постановки.

— Це я вмить, товаришу адмірал! Як то кажуть, одна нога тут, а друга — там. Підстережу цю бедебешку[8 - БДБ — бистрохідна десантна баржа.] чи підводний човен — хто там плаває, — пристроюся потихеньку в кільватер і…

— Ні, делікатніше треба. — Командир бази підвівся, щільніше причинив двері. — Висадиш мені розвідника в шхерах, зрозумів?

— Ображаєте, товаришу адмірал! Навіщо сторонніх людей вплутувати? Мій юнга побачив світну доріжку. Ми її відкрили, ми й закриємо.

— Ох і жадібний ти, Шубін, до неможливого! Усі груди в орденах, а тобі все мало!

— Та хіба я із-за орденів?..

Додому Шубін повернувся незадоволений адміралом

— Не дає покінчити з цією світною доріжкою, — поскаржився він гвардії лейтенанту Князєву. — “Накажу, говорить, більш тямущого розвідника підібрати, щоб німецьку мову добре знав”, — “Та я й сам, доповідаю, знаю непогано. В училищі при кафедрі ще раз вивчав”. Ні, затявся й затявся! Ти ж його знаєш!..

Нічне небо заволокли хмари, мрячив дощ.

— Погодка наче на замовлення! — бадьоро сказав боцман, щоб підняти настрій свого командира.

Але той промовчав.

У призначену годину Шубін перевів катер до північного причалу. Під дощем сутулився розвідник бази Селіванов.

Шубін скочив на скрипливі дошки настилу, козирнув. Селіванов кволо усміхнувся:

— Ну й видимість ниньки! Тільки по швартовці пізнаєш друзів!

Та в Шубіна не було охоти жартувати.

— Тебе висаджувати?

— Ні, одну дівчину.

Шубін поморщився:

— Тим-то й запізнюється. Дівчата завжди запізнюються.

— Тобі просто не щастило. Попадались недбайливі.

З темряви висунулося щось конусоподібне, з насунутим на лоб капюшоном, у плащ-накидці, яка розходилася дзвоном. Матово блиснули дві валізки, слизькі від дощу.

Товариш Шубін минулого літа висадив у тилу комсомолку-партизанку. “Головою відповідаєш! — сказали йому. — Катер потопи, сам загинь, але щоб дівчина була жива. Буде жива — великої шкоди наробить ворогові!” І справді! Невдовзі дізналися, що злетіло у повітря приміщення одного німецького штабу, куди комсомолка влаштувалася прибиральницею.

“Така тоненька, худенька, зовсім дівчинка, — зворушливо розповідав моряк. — А яка сила! Запросто фашистський штаб з усіма тельбухами в повітря!”

Ще тоді Шубіну спав на думку жарт, вертілося на язиці одне з тих дохідливих гострих словечок, які так підбадьорювали і надихали його матросів. Тільки не випадала нагода сказати. І ось — нагода!

Скоса позираючи на команду, що застигла в чеканні, Шубін голосно і весело сказав:

— Увага! Особливо цінний вантаж веземо! Не розтрусити, берегти, не кантувати!

І, пропустивши дівчину з валізками, узяв її під лікті, трохи підняв і знову обережно поставив на трап.

Однак ситуація несподівано обернулася не на його користь.

Шубіна стусонули в груди, та так, що він похитнувся. Намагаючись утриматись на трапі, він незграбно схопив дівчину в обійми, простіше кажучи, вчепився за неї, щоб не впасти. Збоку, либонь, це мало дикий, безглуздий вигляд!

За спиною Селіванов сказав, як завжди ліниво розтягуючи слова:

— Забув познайомити. Метеоролог із Ленінграда, старший технік-лейтенант Мезенцева, а це…

Мезенцева, не пробуючи випручатись, але відкинувшись усім тілом назад, зневажливо сказала:

— Що ж, і далі будемо так, обнявшись? Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!

А очі, очі які! Холодом обдало Шубіна! Потім зробилося раптом дуже жарко — ніби з-під крижаного душу одразу стрибнув під гарячий. Дівчина до всього була ще й офіцером, і в одному з ним званні. Ніколи в житті Шубін не попадав у таке дурне становище! А він понад усе боявся попасти в дурне становище!

Шубін відступив на крок, похмуро озирнувся. Матроси на палубі витріщили на нього очі, але не сміялися. Ще б пак! Тільки посміхнися, посмій!

На щастя, була можливість розрядки.

— Зайняти свої місця! — сердито, верескнувши, скомандував Шубін. — Віддати швартови!

Усі розбіглися на свої місця. І сміятися стало вже ніколи.

— Заводь мотори!

Із вихлопів вирвалося полум’я з димом. Мотори шалено заревіли.

Катер Князева, що чекав у морі, вигулькнув з темряви. Пірс з Селівановим зник за скісною стіною дощу…

2


Катери ланки Шубіна йшли строєм виступу, майже поруч. Так веселіше, бадьоріше у відкритому морі, та ще вночі.

Озираючись через плече, Шубін бачив свій другий катер. Вася Князєв, гарний хлопець, ретельний і хоробрий, та навдивовижу сміхотливий! Це, одначе, пощастило, що його не було під час інциденту.

“Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!” Ух! Наче навідліг по обличчю! Навіть жарт не дала закруглити, доказати про цінний вантаж.

До болю в пальцях Шубін стиснув стерно.

Якби це сталося на есмінці чи на “морському мисливці”, він би попросив дівчину зійти з мостика, ввічливо сховав би її якнайдалі в каюту. Та на торпедному катері кают немає. Кривдниця лишалася тут же, за спиною.

Вона мовчки сиділа, накостричившись у своїй плащ-накидці. Моряки подбали про неї, влаштували на коробках з кулеметними стрічками. Командир, боцман і механік своїми тілами прикривали пасажирку від зустрічного вітру і бризок.

“Дметься, — думав Шубін. — А чого дутись? Ну, може, невдало пожартував, не вдався жарт. Буває! Але ж не зубоскалив, ні? Просто хотів підбадьорити і її, і матросів, розрядити напруження. Молода. Не розуміє, як багато важить жарт на війні. А що за плечі взяв, то по-доброму ж узяв, дружньо, не якось там…”

“Обнявшись”! І в думці не було ніяких “обіймів”. А вона з доброго дива як стусоне ліктем! Безглуздо!

Не вистачало ще шубовснути у воду разом з нею — при матросах і Селіванові!

Напевне, Шубіну стало б легше, якби він зміг порозумітися з нею. Але не така була обстановка, щоб з’ясовувати стосунки. Катер підкидало, шарпало. Так і дивись, прикусиш язика. І мотори ревіли, як буря. Де вже тут стосунки з’ясовувати!..

Якби Шубін не був такий зайнятий і злий, напевне, замилувався б тим, як грає бурун за кормою. Клекотлива піна, вириваючись з-під гвинтів, сяяла, іскрилася, ніби підсвічена зсередини. Це світилися у воді мікроорганізми. Наче рої світлячків чи мигтіння покритих фосфором годинникових стрілок і циферблата.

Так, красиво, але небезпечно! У відкритому морі ще нічого, а от поблизу ворожого берега, у безпосередній близькості від спостерігачів, що припали до окулярів своїх стереотруб, дальномірів, біноклів…

Шубін скомандував:

— Малий хід!

— Єсть малий хід! — відповів механік, що стояв на дроселях, управляючи газом, тобто регулював подачу палива в мотори. Князєв теж уповільнив хід. Торпедні катери наближалися до шхер. Отепер і починалося найважче і найнебезпечніше.

Шубін поклав праворуч руля:

— Ще зменшити швидкість!

І з гіркотою, дуже голосно, щоб і пасажирка чула:

— Ну, тепер усе! Як то кажуть: ямщик, не жени своїх коней!..

Катери щільно підійшли до самих шхер.

3


Моряки на ходу закінчили останні приготування. Ватними матрацами прикрили мотори, захищаючи від осколків, брезентом затягли ззовні оглядове скло рубки, щоб не відсвічувало при спалахах. Шубін надів темні окуляри. Блисне промінь прожектора й одразу осліпить.

Обережно увійшли у вузьку протоку.

Брудно-біла запона висіла над головою. її подерті віхті чіплялися за борт і пливли по воді.

Протискуючись крізь густий туман, Шубін скрадався лабіринтом шхер. Скрадався як звичайно, “навшпиньках”, максимально зменшивши оберти моторів. І, можна сказати, майже примружившись, бо хіба багато побачиш у такому тумані?

Він ішов за обчисленням.

Юнзі це пояснював так:

“Уяви собі, — казав Шубін, — ідеш ти в трамваї. Зима. Вікна заліпило снігом. Але знаєш, що треба сходити на десятій зупинці. От сидиш і рахуєш: перша, друга, третя… Або ще варіант. їдеш у дачному поїзді. Ніч. Пейзажу за вікном ніякого. Темно і темно. Але відомо, що поїзд іде до твоєї станції рівно годину. От коли почне ця година минати, тобі пора вже хвилюватись, дивитися у вікно, розпитувати інших пасажирів…”

Раз у раз Шубін поглядав на годинник і перевіряв себе по табличці пройдених відстаней. Карта району погойдувалась перед ним, ледь освітлена лампочкою під ковпачком. Усі відстані, усі зигзаги й повороти, а також проміжки часу, за які можна пройти їх при тій чи іншій швидкості, були відомі. Стільки-то обертів мотора, — стільки-то метрів, це підраховано ще весною на мірній милі.

Та годинник не тільки вів, але й підганяв.

Розвідницю треба було привезти у певне місце, висадити і обов’язково відпливти до світанку. Ночі в травні короткі. А вдень у шхерах, наче в мурашнику.

Іноді туман розсіювався — звичайно він іде хвилями, — і тоді Шубін поспішав перевірити себе по орієнтирах.

З напруженою увагою вдивлявся він у плями, які неясно вимальовувалися в тумані: поодинокі скелі, купи дерев, що близько підступили до води. Місця небезпечні. Вузька протока прострілюється кинджальним вогнем.

Зненацька в темряві прорізався світлий чотирикутник. Ще один! Другий! Третій!

Чотирикутники безладно спалахували і гасли. Тривога! Фашисти, вибігаючи, відчиняють і зачиняють двері блокгаузів.

Зараз — пальба!

Шубін сердито поглянув на годинник.

Три хвилини ще йти по прямій наміченим курсом. Звернути нікуди. Звернути можна буде лише через три хвилини, не раніше і не пізніше. Це шхери!

Над берегом шугонули вгору дві червоні ракети. Он як? Фашисти вагаються, зажадали пізнавальні?

Та Шубін не розгубився і в цьому, здавалося, безвихідному становищі.

Це вже потім вигадали про косинку. У бригаді смакуючи розповідали про те, як Шубін замість прапора підняв на щоглі строкату косинку пасажирки. Ведучи катер у перехресті променів, фашисти витріщали очі на небачений прапор. Селіванов твердив навіть, що вони кинулися до сигнальної книги, намагаючись прочитати незрозумілий прапорний сигнал. А хитрий Шубін тим часом вивів свої катери з небезпечного сектора обстрілу.

Але, як висловлювався Князєв, “це була версія”.

І справді: діло було вночі, які ж прапорні сигнали можна побачити вночі?

Невірно й те, що боцман за наказом Шубіна дав у відповідь дві зелені ракети — просто так, навздогад, — і це випадково, як виявилося, були правильні пізнавальні.

Насправді Шубін зробив інакше.

— Пиши! — скомандував він. — Мигти у відповідь!

Боцман оторопів:

— А що мигтіти?

— А що спаде па думку! Нісенітницю! Абракадабру яку-небудь… Та повертайся ж! Морзи, морзи!

Боцман поквапливо заклацав задвижкою сигнального ліхтаря, кидаючи на берег відблиск за відблиском: короткий, довгий, короткий, довгий, тобто крапки і тире. Він нічого не розумів. Морзити? Гаразд. Але що саме морзити? Просто взяв і висипав у пітьму цілу пригорщу цих крапок і тире. Могло, зрештою, зійти за код. А поки вражені фашистські сигнальники розгадували боцманську “абракадабру”, катери пройшли потрібний відрізок шляху, щасливо звернули і розтанули в ночі.

— Здивував — звоював, — сказав Шубін ніби сам до себе, але досить виразно для того, щоб почула пасажирка.

Очевидно, фашисти чекали на проходження своїх катерів, і ланка Шубіна здалася їм німецькою.

4


Для висадки метеоролога командування облюбувало невеликий безіменний островок, дуже лісистий. Що повинна робити тут Мезенцева, моряки не знали.

Острів, за даними авіарозвідки, був безлюдний. Залишалося тільки причаїтися між скель і коріння дерев, виставивши назовні, наче полохливий слимак, ріжки стереотруби.


Моряки з гарячковою поквапливістю заходилися влаштовувати схованку. Поглибили щілину між трьома глибами, що привалилися одна до одної, над ними натягнули камуфльовану сітку, зверху накидали віття. Дно щілини дбайливо встелили хвоєю і кинули на неї дві чи три ковдри.

Замаскували гарно. Навіть прут антени, що стирчав із щілини здавався здалеку висохлою гілкою.

— Чи на зріст? — спитав Шубін.

— Приміряйтесь, товаришу старший технік-лейтенант, — запросив боцман.

Дівчина стрибнула в яму і, зігнувшись, присіла там. Шубін зазирнув їй в обличчя. Перехопивши його погляд, вона випросталась.

— Закачало, — пробурмотів боцман. — Ледве стоїть…

Якби це був чоловік, Шубін знав би що сказати. Посміхаючись, згадав би Нельсона, якого, кажуть, усе життя закачувало. На командирському мостику біля адмірала постійно ставили полотняне відро. Ну й що з того? Командував адмірал. І, треба віддати йому належне, цілком справлявся із своїми обов’язками.

Приклад з Нельсоном завжди підбадьорював. Але ж дівчині не скажеш про це.

І раптом Шубін зрозумів, що ось вони підуть звідси, а вона залишиться — сама у ворожих шхерах!

Він подав їй валізки і схилився над схованкою.

— З новосіллям вас! — спробував пожартувати. — Тепер сидіть тихо, як мишка, наберіться терпіння…

— А в нас, метеорологів, взагалі залізне терпіння. Камінець, очевидно, в його город. Але Шубін не пам’ятав зла. Та зараз і ображатися було б недоречно.

— Професія у вас така, — доброзичливо сказав він. — Як то кажуть, біля моря чекати погоди.

Дівчина одвернулася. Обличчя її, як і раніше, було бліде, зухвале.

— Ви маєте рацію, — сухо підтвердила вона. — Така в мене професія: біля моря — ждати — погоди…


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

СІМДЕСЯТ ТРИ ПРОБОЇНИ


1


Важко було на душі в Шубіна, поки він вів ланку на базу.

Доповівши про те, що завдання виконано, вони з Князевим прийшли у відведений для офіцерів рибальський будиночок, похапцем стягли з себе комбінезони і, не перекинувшись жодним словом, повалились па ліжка.

Нараз Шубін відчув, що не хоче спати.

Він здивувався. Звичайно засинав одразу, ледве торкнувшись подушки. Але зараз мучив неспокій, тривога, мало не страх. Це був навдивовижу огидний стан, причому зовсім незвичний. Шубін подумав навіть, чи не занедужав він. Достоту не міг цього сказати, бо невиразно уявляв собі відчуття хворого, — зроду-віку не хворів.

Совість нечиста в нього, чи що? Але до чого тут совість? Наказали висадити дівчину в шхерах, він і висадив. Що він іще міг зробити? Довіз добре, живою і здоровою, і висадив за всіма правилами, скриттю, секретно, а решта вже не його, Шубіна, справа.

Але не допомагало. Він уявив, як дівчина, скоцюрбившись, сидить у своїй схованці, поклавши кругле підборіддя на мокре, слизьке каміння, напружено вдивляючись у темряву.

Зрідка шмагає по воді пересторожливий промінь.

Він швидко котиться до острівця. Дівчина мимоволі пригинає голову. Похилий димчатий стовп промчав над головою. За мить він уже далеко, вихоплює з імли шматки протилежного берега.

І після цього ще темніше. І завиває вітер. І бризки зі свистом перелітають через камуфляжну сітку, що надимається од вітру…

Шубін зіщулився під ковдрою. Незатишно в шхерах уночі! А вранці й поготів, коли почнуть нишпорити “шюцкори”,[9 - Шюцкори — катери берегової оборони.] смугасті, наче гієни, і закрутяться ріжки цікавих стереотруб на березі.

Ні, якось не гаразд виходить. Воювати, ходити морем, пробиратися у ворожі тили — чоловіча справа. Дівчатам, як він вважав, належало сумувати на березі, тривожитись за своїх милих, а коли ті повернуться, лепетати всілякі заспокійливі і чарівні жіночі дурниці.

Хоча, мабуть, це не вийшло б у старшого техніка-лейтенанта. Не та дівчина. Який у неї був холодний погляд, — такий утримує на відстані! А потім вона гордо одвернулася, закуталась у свою плащ-накидку, ніби королева в мантію, і слова не промовила до самих шхер.

“Авжеж, така в мене професія, — сказала вона, — біля моря — ждати погоди..” Що це могло означати? Навіщо закинули метеоролога у ворожий тил?

Шубін одягся — потихеньку, щоб не розбудити Князева. За вікном був уже день, правда похмурий. Сонце на небі тільки вгадувалося, воно було десь у східній частині горизонту.

Мабуть, варто сходити на КП[10 - КП — командний пункт.] побачитися з Селівановим, — він, до речі, чергує зранку.

Поглядаючи на небо і прикидаючи в думці, чи не налетять ворожі бомбардувальники, Шубін поминув осичняк, де темніли велетенські, замшілі валуни. Ноги грузли в піску.

За поворотом, на мисі, він побачив силу-силенну чайок. Повітря ряботіло від птахів, що снували туди й сюди. їх різноголосий неугавний крик паганяв тугу. Шубін не любив чайок. Плакси! Надокучливі і безцеремонні жебраки, а до всього ще й злодії — обкрадають рибальські сіті!

Улітку на галявині було багато квітів, височенних, по пояс людині. Господь знає, як вони називалися, але були величні, гарні. Суцвіття скидалося на довгу, до п’ят, пурпурову мантію, а маківку увінчував конус наче гостроверха шапка чи капюшон.

Ось такий букет подарувати б старшому технікові-лейтенантові! їй було б до лиця. Та літа довго чекати…

Бліндаж КП бази стояв у глибині лісу. Його ретельно замаскували. Перед входом стирчали кілки. На них було натягнуто камуфляжну сітку, а зверху накидано віти ялин і опале листя.

Пригинаючись, Шубін пройшов під сіткою, спустився по трапу.

Знадвору здалося темнувато. Напіврозжарені лампочки горіли тьмяно, зате невгасимо. На КП не було поділу на ранок, день, вечір, ніч — військова доба тривала всуціль. Недарма ж кажуть не “п’ять годин вечора”, а “сімнадцять нуль-нуль”, не “чверть на дванадцяту ночі”, а “двадцять три п’ятнадцять”.

Селіванов закінчував приймати чергування. Його попередник скидав з себе нарукавну пов’язку — атрибути чергового. На стомленому обличчі було написано: “Ох, і завалюся ж я, братці, і дам же хропака!..” Він так смачно позіхав, так відверто наперед смакував відпочинок, що Шубіна взяли завидки. От же щаслива людина— засне і гадки не матиме ні про яких дівчат у шхерах!

— Ти? — здивувався Селіванов. — Не спиш?

— Не спиться.

— Не можна не спати. А якщо вночі у шхери?

— За Мезенцевою?

— Власне, не слід би про це, — сказав Селіванов, як завжди, статечно і неквапливо, — та, оскільки ти її висаджував… і цей секретний фарватер твій юнга виявив…

Вони пройшли ряд маленьких кімнат з дуже низькою стелею і стінами, оббитими фанерою. Адмірала не було. Посеред його кабінету стояв стіл, накритий аркушем картону. Селіванов відсунув картон. Під склом лежала карта. Сюди в міру змін наносили обстановку на морі. Взад і вперед пересувалися по столу фішки, іграшкові кораблики з щоглами-стриженьками.

Стоячи над картою, Шубін одразу, одним поглядом, охопив усе, ніби вибрався на височенну вишку. А на самому кінці столу, у бахромі шхер, знайшов той візерунок, у середині якого довелося побувати вночі. Там стирчала булавка з червоним прапорцем.

— Ось вона де, твоя підшефна!

— А навіщо її сюди?

— Похідна метеостанція.

— А! Готуємо десант?

Селіванов дбайливо прикрив скло картоном.

— Щось усі дуже метушаться довкола цього прапорця, — ухильно сказав він. — Дві шифровки було вже із штабу флоту.

Та обов’язки чергового примусили його відійти од Шубіна.

Той сів на лавку. Десант — це добре! Торпедні катери будуть, напевне, прикривати висадку.

Перед десантом звичайно створюють групу гідрометеообслуговування. Треба перевірити підходи, небезпеки біля берега, силу хвилі, вітер, видимість, температуру води. А заодно обнишпорити біноклем усю дільницю, до передбачено висадку, — чи багато дротяних загороджень, чи є доти та інші фортифікаційні споруди?

Ось чому метеорологи ідуть попереду десанту. Перед гучною “оперою”, так би мовити, під сурдинку виконують свою розвідувальну “увертюру”.

Шубін довго чекав — десь близько години. Нарешті йому вдалося перехопити Селіванова, коли той підтюпцем заклопотано пробігав повз нього.

— Ну? Не доказав.

— Про що?

— Забув! Про десант.

Селіванов нетерпляче рушив, та Шубін притримав його за рукав:

— Небезпечно, га?

— Що?

— Передавати про погоду із шхер?

— З нашого тилу, звісно, безпечніше. — Селіванов з гідністю поглянув на Шубіна. — Скільки разів я пояснював тобі: за відомості про погоду частенько платять кров’ю!

— Але чому дівчину туди?

— Мезенцева добре знає шхери, до війни служила на Ханко.

І з цим, як і раніше схвильований, невдоволений, Шубін повернувся додому.

А там уже не продихнути від тютюнового диму. В тісну кімнатку набилося чоловік п’ятнадцять, і всі з цигарками чи люльками в зубах. Офіцери дивізіону, йдучи снідати, як завжди, зайшли за Шубіним.

З дружнього реготу він здогадався, що кепкують з метеорологів.

Так воно і є! Серед катерників сидів гість — метеоролог. Гарячково поблискуючи очима, Князєв сікався до нього:

— Хіромант! Ти ж хіромант! Як дали вам, метеорологам, це прізвисько, так і…

На флоті з легкої руки славетного вченого і дуже дотепної людини, інженер-контр-адмірала Крилова, іронічно ставилися до метеорологів. Сам Шубін не раз повторював дошкульну криловську фразу: “До точних наук відношу математику, астрономію, а до неточних — астрологію, хіромантію і метеорологію”.

Гість кволо відбивався.

— Ні, ти зрозумій, — мовив він, — ти збагни. Щоб передбачити погоду для Ленінграда, треба мати метеодані з усіх кінців Європи. Погода йде з заходу, в напрямі обертання землі. А в Європі всюди фашисти. От і доводиться хитрувати, вдаватися до зворотної інтерполяції, методу аналогів…

Князєв обернувся до Шубіна:

— Доводить, що в них свій фронт — погоди, і воювати на ньому важче, ніж на всіх інших фронтах.

Усе товариство, весело очікуючи, поглянуло на Шубіна.

Та Шубін цього разу не виправдав надій.

— І правильно доводить, — похмуро сказав він. — Молодий ти! Найважче на війні — ждати, розумієш? Біля моря — ждати погоди…

2


Увечері, ніби гуляючи, Шубін пройшовся повз метеостанцію, яка містилася по сусідству зі стоянкою торпедних катерів.

Білими плямами виступали в тумані жалюзні будки, де містилися прилади. Над ними височів стовп з флюгером. Це була хитромудра споруда для уловлювання вітру — від найлегшого поетичного зефіру до грізного десятибального шторму. На вершечку стовпа погойдувалось металеве перо з набалдашником-противагою. Тут же було прикріплено дошку, коливання якої — відхилення від вертикальної осі — визначали силу вітру.

Шубін уявив собі, як дівчина обережненько, за ручку, вводить у шхери військових моряків. Розумниця! Люба!

Але як же їй зараз важко!

За розпливчастими, невиразними в тумані обрисами метеостанції Шубіну ввижалася інша — таємна — метеостанція. Що, крім рації, могла привезти дівчина у своїх валізках? Легкий похідний флюгерок, психрометр для визначення вологості, анероїд для визначення тиску повітря, термометр, секундомір…

Спостереження за погодою дівчина провадила, озираючись, ховаючи переносний флюгерок за уступами скель чи деревами, повзком вибираючись із своєї нори. Щохвилини її могли помітити, обстріляти.

Ось що означав вираз: “Ждати біля моря погоди”. А він так безглуздо пожартував тоді!

Уранці дошка флюгера була в похилому положенні. Тепер вона стояла рівнісінько, навіть не поворухнулась. Вітер стих.

Минув цей — дуже довгий — день. Минув і другий. З десантом, як видно, не ладилось.

На світанку третього дня стало відомо про пересування ворожого конвою, що перетинав затоку. Шубін дістав наказ завдати удару конвоєві чотирма торпедними катерами.

Коли він, на ходу затягуючи “блискавку” комбінезона, поспішав до пірса, його погукали. Біля жалюзних будок стояв Селіванов.

— Шу-бі-ін! — горланив він, приклавши долоні рупором до рота. — Підше-ефна!

Шубін зупинився наче вкопаний. Але вітер відносив слова. Вдалося тільки розібрати: “Шубін”, “підшефна”, хоч Селіванов дуже старався, аж присідав, так старався.

А втім, його темно-червоне від натуги обличчя усміхалося. Ну, гора з пліч! Усміхається — значить, усе гаразд! Мезенцеву вивезли із шхер!..

3


Що коли виходили, усі помітили, що Шубін у чудовому настрої. З особливим блиском він відчалив од пірса, розвернувся і швидко помчав у відкрите море.

— Командир понісся на баскому коні! — багатозначно кинув Князєв своєму механікові. — Повний вперед!

Проте обстановка була несприятлива — над Фінською затокою висів туман.

Ранками він має дивний вигляд — неначе поземок, що низько стелеться. Рвані віхті пливуть над самою водою, а небо над головою, у проріхах туману, ясне. Підступна імла особливо гускне біля болотистих берегів.

Туман — чудове прикриття від ворожої авіації. Але він заважав і нашим літакам. Звичайно вони супроводжували торпедні катери і наводили на ціль. Сьогодні літаків не було. Доводилося обходитись власними силами.

Було близько полудня, коли в рідіючому тумані з’явилася пляма, неоформлений контур. У міру наближення почали проступати чіткіші силуети. За корабельними надбудовами можна було визначити клас суден. У складі каравану йшов транспорт. Його супроводжували три сторожовики і тральщик.

Торпедні катери, наче кинуті влучною рукою ножі, з ходу прорізали смугу туману і вирвались на освітлений сонцем простір.

Їх зустрів щільний вогонь. Снаряди лягали поруч, піднімали білі сплески, але катери проскакували крізь них, наче крізь казковий, що виростав на очах, ліс. Посвисту куль за ревінням моторів не було чути.

Шубін круто розвернувся і вийшов на редан — здибив свій катер, наче бойового коня.

Суть і мистецтво торпедної атаки в тому, щоб зайти ворожому кораблю з борту і всадити в борт торпеду. Зробити це можна лише при дуже злагодженій бойовій взаємодії.

Кілька торпедних катерів насідають на конвой, відволікаючи його вогонь на себе. Інші вчеплюються мертвою хваткою в транспорт, головну принаду, атакують одночасно з кількох боків.

І все це відбувається з запаморочливою швидкістю, у лічені хвилини.

Розрахувавши кут упередження, Шубін націлився на транспорт. Залп!

Торпеда потрапила кудись у кормові відсіки. Транспорт уповільнив хід, але все ще тікав.

За спиною поважно підтакнув кулемет. Боцман прикривав свого командира короткими кулеметними чергами.

Шубін зробив циркуляцію. Раптом осіла корма, катер різко стишив хід.

— Оглянути відсіки!

Виявилося, що кормовий відсік швидко наповнюється, вода прибуває крізь пробоїни в борту від куль та осколків.

Шубін не роздумував, не прикидав — весь поринув у бій.

— Прорубати отвір у транці![11 - Транець — задня кормова стійка катера.]

Шурко Ластиков перелякано озирнувся. Прорубувати отвір? Топити катер?

Боцман прорубав сокирою транцеву дошку. Вода, що збиралася в кормовому відсіку, почала виходити по ходу руху, і катер одразу вирівнявся й збільшив швидкість.

Так, зберегти швидкість! Ні на секунду не зупинятися!

На третій хвилині бою осколком було пошкоджено один із моторів. Прісна вода, що охолоджувала циліндри, почала витікати з пробитого мотора.

І знову Шубін вирішив блискавично:

— Охолоджувати забортною водою!

Школи ще катер Шубіна не діставав стільки пошкоджень. Він був увесь зранений, продірявлений кулями і осколками снарядів. Не гаючись, треба було поспішати на базу.

Та Шубін твердо пам’ятав правила взаємодії в бою.

Зненацька всі з подивом побачили, що підбитий катер виходить у нову торпедну атаку. Він стрімголов мчав на ворога, наче розлючений поранений кит.

Шубін врізався в саму гущу бою.

Його втручання в найбільш гострий, напружений момент вирішило успіх. Трьох катерів було замало для перемоги, але четвертий, впавши на ваги, перетягнув їх на паш бік.

Побачивши катер Шубіна, що виходив в атаку, німецький транспорт, уже підбитий, почав незграбно повертатися до нього кормою, щоб зменшити вірогідність попадання. І це вдалося йому. Він ухилився від другої торпеди Шубіна. Зате Князєв, підтриманий товаришем, встиг вибрати вигідну позицію і, атакувавши транспорт з другого боку, всадив у нього свою торпеду.

Не дивлячись, як крениться оповитий димом величезний пароплав, як роєм в’ються навколо нього торпедні катери, Шубін розвернувся. На тій же граничній швидкості, здіймаючи велетенський бурун, він помчав на свою базу…

4


У флотській газеті з’явився нарис “Сімдесят три пробоїни”. Саме стільки пробоїн нарахували в катері Шубіна після його повернення.

Епіграфом до нарису було взято висловлювання Петра І: “Зволікання рівнозначне смерті”.

Бій розмалювали найяскравішими фарбами. Не забули згадати про те, що, коли пелена туману розвіялась і моряки побачили конвой, як на зло, зіпсувалися ларінгофони. Проте командири інших катерів зрозуміли Шубіна “по губах”, як розуміють одне одного глухонімі. Вони побачили, що той повернувся до механіка і щось сказав. Команда була коротка. Характер Шубіна знали, у становищі, що створилося, Шубін міг наказати тільки: “Повний вперед!” — і катери одночасно рвонулися в бій!

Це дало привід кореспондентові поговорити про єдиний бойовий порив радянських моряків, а також про ту дивовижну військово-морську узгодженість, узгодженість, за якої думки мало не передаються на відстані.

Та. перелічуючи чинники перемоги, він забув про один із них… Кореспондент не знав, що Мезенцеву щасливо вивезли із шхер. Радість. Шубіна шукала виходу, перехлюпувала через край. І ось — подвиг!..

Шубін одержав флотську газету ввечері, стоячи біля свого піднятого для ремонту катера. Світло потужних електричних ламп падало згори. Механік і боцман рачкували під кілем, віддаючи розпорядження матросам. Обличчя у всіх були заклопотані, напружені.

— Про нас пишуть! — з удаваною недбалістю Шубін подав газету механікові. — Трохи наплутали, як завжди, та, загалом, вважаю, суть схоплено.

А поки моряки, стовпившись, читали нарис, він відступив на крок од катера і деякий час мовчки дивився на нього.

На пробоїни накладали різноколірні латки. На темному фоні вони скидалися на нашивки за поранення. Щоправда, слідів торішніх пробоїн уже не видно, бо катери заново фарбують щовесни.

Але і з заплющеними очима, провівши рукою по шершавій обшивці, Шубін міг розповісти, де й коли було “поранено” його катер.

Тут, у похідному елінгу, застав Шубіна посильний із штабу.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

БЕРЕГ ОБМАННИЙ


1


До ночі випогодилось. Багряний місяць ліниво викочувався із-за сосон.

Місяць — це кепсько. У шхерах буде важче. А виклик до адмірала без сумніву пов’язаний із шхерами.

Шубін задивився на небо і спіткнувся. Під ноги йому підкотилося щось кругле, ображено хрюкнуло, зашелестіло в кущах. їжак! На Лавенсарі сила-силенна їжаків.

Шубін звично пірнув під сітку, розтягнуту на кілках. З силою штовхнув товсті двері і, опинившись у бліндажі, побачив колишню свою пасажирку.

Уперше по-справжньому він побачив її — без плащ-накидки і насунутого на лоб капюшона. Немовби упав до її ніг той безглуздий плямистий, з щільними, затверділими складками, балахон, і вона постала на весь зріст перед здивованим Шубіним! Статурна, висока. З гордо поставленою головою. У хвацько пригнаній чорній шинелі, туго підперезаній ременем. У ледь набакиреному береті, з-під якого вибивалися тугі завитки темного волосся.

Довкола неї товпились льотчики. Вона сміялася.

“Звичайно, оточена, — подумав невдоволено Шубін. — Така дівчина завжди оточена”.

Він козирнув і пішов до столу ад’ютанта.

— Чого викликали?

— Із шхерами щось знову. Десант відмінили, ти ж знаєш.

Шубін не втерпів і озирнувся. Мезенцева задумливо дивилася на нього. У руці білів номер флотської газети. Ага! Прочитала, виходить, про сімдесят три пробоїни.

Льотчиків покликали до адмірала, Шубін підійшов до Мезенцевої.

— Доброго здоров’я, товаришу старший технік-лейтенант, — бадьоро сказав він. — Дозвольте поздоровити з щасливим поверненням.

— І вас дозвольте — з потопленим транспортом!

— Це товариша мого треба поздоровляти. Він потопив.

— Не скромничайте. Без вас би не потопив. Ось — пишуть у газеті!

Вони сіли поруч.

— Трохи наплутали згарячу, — сказав Шубін. — Гляньте-но: “Струмені води цебеніли з пробоїн на всі боки, немов фонтани статуї Самсона в Петергофі”. Не струмені. Один струмінь. І не на всі боки, а вгору. І ще: “Чим стрімкіше мчав героїчний катер, тим вище задирався його ніс, в якому зяяли діри від куль, і тим менше їх заливало водою”. Хитрість моя була не в цьому. І назад я йшов не на редані.

— Нічого не вдієш. Довкола вас твориться легенда.

— Ну що ж, — охоче погодився Шубін, — твориться то твориться!.. А ви ще більше молодець. Я б, знаєте, не зміг, як ви. Одинцем! Спішеним! Без торпед і кулемета!

— Якби треба було, змогли б! Людина не підозрює і сотої частки закладених у ній можливостей… Навіть такий бравий моряк, як ви. — Мезенцева поглянула на нього скоса, з лукавим викликом.

Зовсім по-іншому трималася зараз: невимушено і весело, охоче показуючи в усмішці рівні, дуже красиві зуби (рот був теж красивий, твердих, чітких обрисів).

Розмовляти, одначе, доводилося з паузами, часто перепитуючи одне одного. У приймальні було тісно, гамірно. Мимо снували офіцери, раз по раз окликаючи і вітаючи Шубіна чи Мезенцеву.

— Ні, думаю, не зміг би, — відказав Шубін. — Я знаю себе. Ось вирвався вчора на оперативний простір, розважив душу. А то на цих шхерних фарватерах — як акробат на дроті. Самі бачили.

Вона засміялася.

Розмова повернулася до тих же сімдесяти трьох пробоїн.

— В ризикованому становищі, — сказав Шубін, — дуже небезпечно усумнитися в своїх силах. Ну, з чим би це порівняти?.. Хоча б із сходженням на круту гору. Не можна оглядатися, дивитися під ноги — треба тільки вгору і вгору!..

Він перевів подих — чомусь дуже хвилювався.

— Є військовий термін, — вів далі він, — нарощувати успіх, привчати себе до думки, що невдачі не буде, не може бути!


Мезенцева підказала:

— Створювати інерцію удачі?

— Як ви розумієте все! — вдячно сказав він. — Це дивовижно! З півслова. Саме — інерцію!.. Я, наприклад, намагаюся згадати перед боєм про щось дуже хороше. Не тільки про бої, які щасливо закінчилися, але й про найрізноманітніші свої удачі. Про ті особисті удачі, якими я найбільше дорожу. Такі згадки — наче талісман… — Він запитально поглянув на неї: — Може, смішно кажу?

— Ні, чому ж? Дуже правильно, по-моєму. Успіх породжує успіх. Створюється піднесений настрій, при якому все легше вдається, ніж звичайно.

Шубін не зводив з неї очей.

— Ви розумна, — прошепотів він. — Ви дуже розумна. Я навіть не чекав.

Мезенцева знову засміялася, трохи нервово. У розмові про удачу дедалі настирливіше пробивалася інша тема, якийсь новий, небезпечний підтекст.

— Нас покличуть зараз до адмірала. — Вона поривалася встати.

Але Шубін притримав її:

— Хочете, скажу, про що, вірніше, про кого я думав у вчорашньому бою?

Інтонації його голосу примусили Мезенцеву внутрішньо зібратися, ніби для самозахисту.

— Хочете? — наполегливо повторював він, ще ближче підсовуючись до неї.

Мимо пройшли два офіцери. Один з них стиха сказав другому:

— Бач, Шубін атакує!

— О, Боря не промаже, будь певен!

Вони засміялися.

Шубін не почув цього, а якби й почув, очевидно, не зрозумів би — так був захоплений тим, що бриніло зараз у ньому самому. Та Мезенцева, на жаль, почула.

— Я думав про вас, — стиха промовив він. — Ні, не відсовуйтесь. Я просто думав, яка ви. І ще про те, що ми зустрінемось. Ми не могли не зустрітися, розумієте? Інакше, який же з мене щасливець? Таке прізвисько мені дали. — Щасливець!..

Він усміхнувся щиро, по-хлоп’ячому, трохи ніяково.

Та Мезенцева не дивилася на нього і не побачила усмішки. Вона зрозуміла, що це освідчення — і де? На КП! У неї паленіють щоки.

Вродливій дівчині, яка перебуває серед молодих чоловіків, що легко закохуються, треба завжди бути насторожі. Будь-якої миті, може, треба буде давати делікатну чи навіть неделікатну відсіч. І ніхто ще не ставив Мезенцеву в таке безглузде становище. Виходить, усі бачать, що Шубін “атакус”? І як там далі? “Боря не промаже, будь певен!..” Це пролунало нестерпно пошло.

Вона встала.

— Я пересвідчилась, товаришу старший лейтенант, — гордовито сказала вона. — У вас дійсно військовий характер. Ви ніде і ніколи не марнуєте часу.

Двері кабінету розчинилися, і начальник штабу, стоячи на порозі, назвав кілька офіцерів, у тому числі Шубіна і Мезенцеву. На мить дівчина затрималась. Жінки, навіть найкращі з них, шпигонувши, не пропустять нагоди повернути ножа чи шпильку в рані. Зробила це й Мезенцева.

— На початку нашої о з вами вимушеного знайомства, — промовила вона, стоячи боком, — я подумала, що ви розв’язний Дон-Жуан, з тих, хто жодної спідниці не мине. Потім я змінила цю думку. Та, мабуть, правду кажуть, що перше враження — найправильніше!

І, не оглянувшись, вона попростувала в кабінет, а Шубін залишився непорушно сидіти на лавці.

— Шубін! — сердито гукнув начальник штабу. — Тебе окремо запрошувати?

2


Біля стола адмірала сиділи представники штабу флоту, командир бригади торпедних катерів, льотчик і Мезенцева. Слідом за начальником штабу ввійшов Шубін.

— Прибув згідно з вашим наказом, товаришу адмірал!

— Сідай, сідай!.. Отже, командувач флоту відмінив десант. Втрати були б надто великі, успіх сумнівний. Ми повинні запропонувати інший варіант. Прошу, товариш Мезенцева.

Щоки дівчини стали вже звичайного кольору. Трималася вона дуже прямо, глухуватий голос був спокійний і рівний, як завжди.

— Моє повідомлення буде коротке, — сказала вона, підходячи до карти шхер. — Протока в цьому місці захищена од вітрів. Сила хвилі невелика, хоча за двадцять метрів від води намито бар. Дільницю берега, де передбачалося висадити десант, обплутано трьома рядами дротяних загороджень. У сопках я налічила дві зенітні батареї, одну берегову, дві прожекторні установки і сім дотів. Можливо, дотів більше. їх добре замасковано.

— Сім дотів, берегова і дві зенітні! Ого! — Представник штабу вражено покрутив головою. — І це в глибині шхер, на такій маленькій дільниці?

— Саме так. Насиченість вогнем, як я спостерегла, зростає в міру наближення до епіцентра таємниці.

Вона так і сказала: епіцентр таємниці! Шубін звів на неї очі, але промовчав.

— Підтверджується, що там таємниця? — комбриг обернувся до адмірала. — І таємниця важлива, якщо її так бережуть. Як же без десанту?

— Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

— Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

— Як це — задиракою?

— Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку — в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу — хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся — Шубін був його улюбленцем.

— Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

— Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

— За лоцією там немає маяків, — сказав начальник штабу.

— Лоція довоєнна. — Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: — Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

— Фотографував, як я наказав?

— З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

— Тож-бо й воно! — прокоментував начальник штабу. — У таких суперечках льотчик — найвищий суддя.

— Найвищий, то найвищий, — сказав адмірал, — тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? — Він витяг із ящика лупу. — Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! — Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. — Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

3


Шубін навіть не образився на слово “спеціаліст” — так пильно вивчав знімки. Стояв біля столу, трохи згорбившись, піднявши плечі, хижо звузивши очі. Він скидався зараз на кібчика чи сокола, який розглядів унизу здобич і готовий каменем упасти па неї.

— “Фон дер Гольц”, — процідив він крізь зуби.

— О! Впевнений?

— Не впевнений, але гадаю.

— Що ж, цілком можливо! — Адмірал жваво окинув поглядом офіцерів. Комбриг стенув плечима. — Ні, я б не здивувався. Усе збігається. Навіть фарватер обгородили ліхтариками, а на березі поставили маячок чи маніпуляторний знак воєнного часу. Інакше кажучи, засекречена гавань у шхерах. Там і ховають свого “генерала”.

— Щодня туди літаю, — ображено сказав льотчик, шукаючи підтримки. — Отаке громадище! Броненосець берегової оборони!

— Шхери, брат, — сказав Шубін співчутливо.

А Мезенцева, схилившись над знімками, пробурмотіла:

— Берег Обманний.

— Як? Як? — адмірал засміявся. — Це дуже точно. Саме так — Обманний!

Шубін рішуче осмикнув кітель.

— Товаришу адмірал! Прошу дозволу в шхери.

— Сам просишся?

— Цікаво ж, товаришу адмірал.

— А встигнеш?

— Ну, товаришу адмірал! Маючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

— Мені доповіли: твій катер несправний.

— До ранку відремонтуємо.

— Ну, гаразд. Готуйся в шхери!

Після наради офіцери юрмою вийшли з бліндажа. Мезенцева сказала льотчикові, який підтримав її під лікоть, допомагаючи зійти сходами:

— На місці адмірала я б не пускала його в шхери. Не можна ж голкою в одне місце по сто разів. Там зараз бозна-що, десанта ждуть. По-моєму, молодецтво. І до чого воно?

Пропускаючи вперед Мезенцеву, Шубін охоче пояснив:

— А я спогади на старість призбирую, товаришу старший технік-лейтенант! Буду, як то кажуть, ізюм із булки виколупувати. Не все ж про своє вульгарне, пошле і яке там іще донжуанство згадувати… Моє поважання!

Він козирнув і повернув в інший бік.

Ось коли — з запізненням — знову опанував себе, став колишнім Шубіним, що за будь-яких найважчих обставин умів зберігати самовладання і флотський шик!


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ГРА В КВАЧА


1


Шубін “спіткнувся” в шхерах, трохи не дійшовши до острова, де висаджував Мезенцеву. Так, застерігала правильно.

Він швидко застопорив хід, кинув механікові: “У фашистів вуха нашорошені!” — й одразу ж вдарили зенітки.

Туди-сюди заметалися промені прожекторів, обмітаючи з неба зоряний пилок. Шукають літак? Коли б довше шукали!

Зненацька ніби світний шлагбаум перегородив дорогу.

Шубін мигнув три крапки — “слово”[12 - “Слово” — тобто буква “с” — означає: “Стон!”.] — Князеву, що йшов у кільватері. Той також застопорив хід.

“Шлагбаум” гойднувся, але не піднявся, а димним сувоєм покотився по воді.

Помітять чи не помітять?

Горизонтальний смолоскип блиснув на березі, ніби грізний вказівний перст. Помітили! Поруч лопнув вибух. Катер трусонуло.

— Попадання в моторний відсік, — спокійно сказав механік.

Із свого закапелка висунувся радист:

— Попадання в рацію, акумулятори сідають!

Слідом за цим фашисти ввімкнули “горішнє світло”.

Над шхерами повисли ракети, що їх по-простому називали “люстрами”. Вони опускалися спочатку повільно, потім швидше й швидше, іскрами розсипалися біля чорної води, наче головешки на вітрі. На зміну їм неквапливо підіймалися інші (“люстри” ставляться в кілька ярусів, для того, щоб мішень весь час була на світлому фоні).

Світло — дуже різке, сліпуче, безрадісне. Як в операційній. Виходить, поклали на стіл і збираються тельбушити? Ні, дзуськи!

Дві димові шашки полетіли за корму. Давній, випробуваний спосіб! Та Шубін не зміг проворно, як колись, “відскочити”. Ледь-ледь “відповз” убік. Сховавшись у тіні мису, він дивився, як смалять з берега по чорних віхтях, що повільно розповзалися. Дурні!

Наблизився Князєв:

— Подати кінець?

Мовчанка дуже коротка. Думай якнайшвидше!

Без Князева не докульгати до узліску. Та, взявши буксир, він занапастить і себе, і товариша. Маневреність втрачена, швидкості нема. По дорозі назад наздожене авіація і запросто розстріляє обох.

Отже?.. Назад дорогу відрізано. Виходить, прориватися далі, ховатися в глибині шхер!

— Васю, іди! Підремонтуюсь — завтра теж піду.

— Не покину вас!

— Наказую, як командир ланки! Допоможеш мені: відвернеш вогонь на себе.

Князєв зрозумів. Долинуло, ледь чутне: “Єсть, відверну!..” І ІПубін зірвав з голови шлем з уже непотрібними ларінгами. Акумулятори остаточно сіли. Він “оглух” і “онімів”.

Відстрілюючись, катер Князева рвонувся до виходу із шхер.

— Ще б пак! — заздрісно пробубонів Шубін. — Зберігаючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

Власні його “вузлики”, гай-гай, скінчились, розв’язалися. Увесь вогонь фашисти перенесли на Князева. Бій даленів.

Припавши до бінокля, юнга проводив поглядом катер. Зигзагоподібний шлях його легко було простежити по сплесках від снарядів. Сплески, як білі привиди, вставали поміж скель і дерев. Вервечка привидів гналася за зухвалим зайдою, тяглася за ним, навідліг шмагала пучками різноколірних лозин. То були зелено-червоно-фіолетові струмені трасуючих куль.

— Не наздогнали!

Шурко Ластиков тріумфуюче обернувся до командира, але той не відповів. Що було сили намагався втримати підбитий катер на плаву. З гарячковою поспішністю, ковзаючись і спотикаючись, матроси затикали отвори від куль і осколків снарядів. У хід було пущено все, що тільки можна: чопи, розпірки, пакля, брезент. Та вода вже перехлюпувала через палубу, погрозливо збільшувався диферент.

Залишився останній, крайній засіб:

— Торпеди — за борт!

Боцман благально притиснув до грудей руки, в яких тримав віхті паклі:

— Хоч одну залиште!

— Обидві — за борт! У ворожих шхерах скидати торпеди? Позбуватися головної своєї зброї?..

— Готуйсь! Залп!

Різкий поштовх. Торпеди каменем пішли на дно.

Усе! Тільки кола на воді. Юнга заскреготів зубами від злості. Якби вийшов на плесо горезвісний “Фон дер Гольц” зі своєю відомою усьому флоту “шпаківнею” на грот-щоглі, до нього ні з чим уже підступитись.

Зате катер став легший! Як-не-як, дві торпеди важили понад три тонни. Командир мас рацію. Краще залишитися на плаву без торпед, ніж потонути разом з торпедами…

Шубін стурбовано озирнувся.

Неподалік острівець, на який висаджували Мезенцеву. Безіменний. Безлюдний. Принаймні був без людний.


Підбитий катер “прошкутильгав” ще кілька десятків метрів і приткнувся біля крутого берега.

У думці Шубін спробував уявити собі обриси острова на карті. Здається, зігнутий у вигляді півмісяця. Од материка відділений неширокою протокою. Береги круті — судячи з глибин.

— Ну що ж! Ризикнемо!

— Боцмане! Швартуватись!

Тільки-но моряки ошвартувалися біля острова, як мимо на великій швидкості пройшли три “шюцкори”.

Довелося поавралити, упираючись руками і спиною в скелю, притримуючи катер. “Шюцкори” підняли велику хвилю. На ній могло вдарити об каміння чи порвати швартови.

Через дві чи три хвилини “шюцкори” повернулися. Вони застопорили хід і чомусь довго стояли на місці.

Боцман пригнувся до кулемета. Шубін завмер біля нього, застережливо піднявши руку. Два матроси, які вичерпували воду з моторного відсіку, застигли, наче статуї, з відрами в руках.

Шурко примружився. Зараз ввімкнуть прожектор, ткнуть променем! Поруч позіхнув радист Чачко.

До моряків долинули вражені сердиті голоси. На “шюцкорах” дивувалися. Куди поділися ці росіяни?

Звичайно, безглуздо шукати їх у глибині шхерних лабіринтів. Підбитий катер, очевидно, усе-таки зумів проскочити непоміченим до виходу із шхер.

Заревіли мотори, і “шюцкори” зникли так само несподівано, як і з’явилися.

— Хух! Пронесло!

— Живемо, товаришу командир! — сказав боцман усміхаючись.

Та Шубіну поки що ніколи було радіти.

— На берег! — наказав він. — Траву, очерет тягніть! Гілки рубай, ламай! Та обережніше, без шуму. І не курити мені! Чуєш, Фаддєїчев?

— Маскуватися будемо?

— Так. Замаскуємо катер до ранку, ось тоді й кажи: живемо, мовляв!

Він зупинив юнгу, що пробігав мимо:

— А ти острів обстеж! Уздовж і впоперек увесь обнишпор. По-пластунськи, зрозумів? Перевір, чи немає кого. Повернешся, доповіси.

Він скинув з себе ремінь з пістолетом і власноручно підперезав ним юнгу.

Матроси швидко підсадили хлопця. Шурко помацав у розколині скелі, вчепився за віхоть трави, що стирчав, видряпався по прямовисному берегу.

— Обережніше, гей! — стиха напучував боцман.

— А ви не переживайте за мене, — відповів з берега завзятий голос. — Я ж маленький. У маленьких важко влучити.

— От біс, чортеня! — схвально сказали на катері.

2


Пістолет гвардії старшого лейтенанта підбадьорливо поплескував по стегну.

Юнга опинився в лісі, тьмяно освітленому “люстрами”, що гасли. Тихо пружинив мох. Удалині перекочувалась луна від пострілів! Ого! Гвардії лейтенанта Князева проводжають до порога з усіма почестями, з фейєрверком і музикою.

Гвардії старший лейтенант відпливе завтра не так — трохи скромніше. Шурко зрозумів з півнатяку. Важливо пересидіти біля острова. Старанно замаскуватися, причаїтися. Нишком-тишком за день полагодити пошкодження. І наступної ночі, закутавшись, наче в плащ, в імлу і туман, вислизнути із шхер.

Зухвалий задум, але саме такі й вдаються гвардії старшому лейтенантові.

Якби тільки на острові не було фашистів!

Шурко постояв у нерішучості, тримаючи одну ногу на вису.

Він дуже боявся гадюк, значно більше, ніж фашистів.

Тепер весна, гадюки оживають після зимової сплячки. Він виразно уявляв собі, як опускає ногу на мох, і раптом під п’ятою щось починав ворушитись. Кругле. Слизьке. Б-рр!

Потім йому згадалося, як командир пояснював про страх:

“Якщо боїшся, іди не вагаючись назустріч небезпеці! Страх страшніший за все. Це як із собакою: тікатимеш — розірве!”

А Щурко спитав здивовано:

“А звідки ви знаєте про страх, товаришу гвардії старший лейтенант?”

“Та знаю”, — загадково посміхнувся Шурків командир

Юнга зробив над собою зусилля і пірнув у ліс, як у холодну воду.

Щось чорніло поміж стовбурів у тьмяно освітленому просторі. Громіздке. Безформне.

Валун? Дот?

Шурко вийняв пістолет із кобури. Відчуваючи вагу його рукоятки, як потиск вірного друга, він підійшов до брили, що темніла. Ні, не дот і не валун. Сарай!

Осмілівши, обмацав рукою стіну. Жалюгідний сарайчик, збитий із фанери!

Юнга підповз до дверей, прислухався. Усередині тихо. Він штовхнув двері і ступив через поріг.

У сараї пусто. Біля стін тільки лотки для збирання ягід — з висунутим захватом, на зразок маленьких граблів. Улітку в шхерах стільки суниць, брусниць, чорниць, клюкви, що безглуздо було б збирати по ягідці.

В кутку стоять великі конусоподібні корзини. У таких перевозять на човні скошену траву.

Ну, ясно: острів безлюдний!

Вийшовши з сарая, Шурко здивувався. Чому стало темно?

А! Фашисти “вирубали” горішнє світло.

Це, звичайно, добре. Але під “люстрами” було легше орієнтуватися.

Довкола, либонь, навіть не темно, а сіро. Дерева, чагарники, валуни невиразно вгадуються за тремтливою сірою пеленою.

Тільки тепер Шурка помітив, що йде дощ.

З лапатих гілок, під якими доводилося пролазити, стікали за комір холодні струмочки. Конусоподібні ялини і громаддя скель обступили юнгу. Протискуючись поміж них, він боляче забив коліно, зачепившись за щось холошею, розірвав її. Не до речі подумалось:

“Влетить мені від боцмана”.

То був “їжак”, клята колючка з дроту. Повно-повнісінько в шхерах таких дротяних “їжаків”, значно більше, ніж їхніх живих товаришів.

Фашисти, боячись десанту, всюди розкидають “їжаків” і протягують поміж дерев колючий дріт.

Шурко зупинився перепочити.

Тихо. Поруч плюскотить море. З вологим шурхотом падають на мох дощові краплі. Коли-не-коли якийсь особливо старанний або надто нервовий кулеметник простукує для перестраховки коротку чергу. А втім, робить це знічев’я і знову ніби починає куняти.

Невдовзі юнга перетнув острів у вузькій його частині. Людей немає. Підбадьорений, він рушив — як і раніше, поповзом — понад берегом.

Раптом перелякано відсмикнув руку! У сухій траві гадючився дріт. Не колючий дріт. Провід!

Цю ділянку берега заміновано!

Юнга сахнувся від провода. Гранітні плити були гладенькі, слизькі. Він спіткнувся і шубовснув у воду.

3


Коли юнга виринув метрів за десять—п’ятнадцять від берега, вода була вже не темна, а оранжева. Це світилося небо над нею.

Неспокійний промінь полоснув по острову, метушливо занишпорив між дерев. Потім неквапливо поповз до Шурка.

У вуха набиралася вода. І він не чув, чи цокотять кулемети, бачив тільки цей смертоносний промінь, що невідворотно наближався.

Юнга з усієї сили гребнув, наткнувся на якусь тичку, що похило стирчала з води. А! Віха!

Тримаючись за тичку, він пірнув. Промінь неквапливо пройшов над ним, на мить освітив воду і концентричні кола на ній. Це повторювалося кілька разів.

Ховаючись за голиком,[13 - Голик — маківка тички.] юнга не зводив погляду з променя. Як тільки промінь наближався, він поквапливо пірнав.

Два промені схрестилися над головою: от-от упадуть. Але, поколивавшись якусь мить, побігли далі.

У воді Шурко підбадьорився. Схоже було на гру в квача, а в квача він свого часу грав краще за всіх у дворі.

Ось промінь, як підрубане дерево, впав недалечко на воду. Тільки сплеску не чути. Тепер ковзає по зритій хвилями, поверхні, підкрадаючись до Шурка. Зараз “заквачить”! Увага! Нирок!

Промінь метнувся далі, до материкового берега.

До найменших деталей видно берізки, що приліпилися до брили граніту, їхнє криве, переплетене коріння, узорчасте листя папороті біля підніжжя. Промінь старанно обмацує, вилизує кожен уступ, кожну ямку.

Важко дихаючи, раз по раз озираючись, Шурко виповз по гранітних плитах на берег.

Деякий час він нерухомо лежав у траві, розкидавши руки, розглядаючи сполосоване промінням вороже небо. Тільки тепер відчув, що його морозить. Мокрий бушлат, фланелівка, штани неприємно прилипали до тіла.

Гадюки! Він і думати забув про гадюк! Не до них!

Небо над шхерами почало темніти. Спочатку впав один промінь і не піднявся. За ним поник і другий.

Юнга слухав, як перегукуються кулемети. Задуднів один, здалеку йому відповів другий, третій. Схоже на гавкання собак у глухому закутку.

Паузи довші, гавкання лінивіше. Нарешті, знову стало тихо, темно…

Місяця в небі немас. Немає й зірок. А дощ мрячить і мрячить. Багатозначно перешіптуються краплі, розсовуючи густу глицю.

Розвідку можна вважати закінченою: острів безлюдний. Південний берег заміновано. По той бік східної протоки розташовані батареї і прожекторна установка.

Так юнга і доповів після повернення.

— О, та ти мокрий! У воду впав?

— Майже обсох. Доки повз через ліс.

Юнгу дуже здивували зміни, які сталися під час його відсутності. Тепер катер був уже не катером, а чимсь схожим на плавучу альтанку.

— Здорово замаскувалися!

— А без цього не можна, — неуважно сказав Шубін. — Ми ж хитруємо, нам жити хочеться…

Аврал закінчувався. З трюму витягли брезент і мішковину. Ними задрапірували рубку. З берега притягли ламані, нарубані віття, нарізали очерету і трави. Довгі жмутки її звисали із борту.

Боцманові не доводилося підганяти матросів. Їх підганяло небо, що невблаганно прояснювалось.

До ранку треба було розчинитися в шхерах.

Слухаючи доповідь юнги, Шубін схвально кивав головою, та, очевидно, думав про маскування, бо машинально поправив гілку, що звисала з рубки.

— Молодець! — сказав він. — Відпочинь, обсушись, підживися. Знову підеш. З ворожого берега очей не зводити. Уранці буде наш екзамен.

— Який екзамен, товаришу гвардії старший лейтенант?

— А ось який. Почнуть гамселити по нас із гармат і кулеметів — виходить, зрізалися ми, маскування ні к чорту… — І він занепокоєно оглянувся на крутий гранітний берег, до якого пристав його катер.

Якого кольору тут граніт? Сірий — добре: брезент і мішковина підходять. Але якщо червоний, тоді кепсько: на червоному тлі буде виділятися сіро-зелена пляма — замаскований катер.

І голосна “оцінка” екзаменаторів не забариться.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

НА СТАНОВИЩІ “НІЧИЧИРК”


1


Відпочивши з годину, юнга повернувся на свій пост, щоб не спускати з ока небезпечну східну протоку.

Ранок видався похмурий. Над водою лежав туман.

Навколо була така тиша, що здавалося, Шурко бачить усе уві сні.

Він розрізнив тичку, за якою ховався цієї ночі. Вона стирчала в тумані похило, мов одинока стріла.


Через кілька хвилин юнга подивився в тому ж напрямі. Видно було вже дві стріли, друга — відбиток першої.

Згодом прорізались очерети, і посеред протоки зачорнів надводний камінь.

Поруч щось булькнуло. Що це? Весло? Риба?

Пауза. Тихо, як і раніше.

Сонце з’явилось із запізненням. Було червоне, як семафор, — теж попереджало про небезпеку!

Пейзаж ніби розсувався. За попелясто-сірими брилами, що повільно відвалювалися, Шурко вже розрізняй протилежний берег.


Пелена туману, а разом з ним і таємниці сповзали з ворожих шхер. Позолотилися верхівки сосон і ялин на протилежному боці. У душних сутінках проступали задерті до неба стволи гармат.

Шурко квапливо закрутив гвинтову нарізку бінокля.

О! Не зенітки, а колоди, поставлені майже сторч, фальшива батарея, щоб відвести очі! Призначення — заводити в оману радянських льотчиків, відволікати увагу від справжньої батареї, розташованої далі.

Клапті пейзажу розрізані, як мозаїка. Уночі прожектор виривав їх із мороку кожен окремо. Удень вони з’єдналися в одну суцільну картину.

Чи одну? Юнга примружився. В очах двоїлося. Миси, острівці, перешийки, наче в дзеркалі, відбивалися в протоках. Але дзеркало було шершаве. По воді йшли брижі. Дув ранковий вітрець.

Юнга повів біноклем. Ніби розсував ним віти далеких дерев, ворушив глицю, папороть, кущі малини і шипшини, настирливо проникав у глибину лісу — по той бік протоки.

Ось валун. Замшілий. Сіро-зелений. Начебто нічим не відрізняється од інших валунів. Але чому з нього піднімається дим, струмочок диму? Не з-за нього, саме з нього!

Дивний валун. Раптом прочинилися дверцята. Із валуна, зігнувшись, вийшов солдат з котелком у руці. Ну, ясно! Це дот, замаскований під валун!

Якісь чаклунські перетворення в шхерах.

Несподівано над обривистим берегом, за шість—сім кабельтових, піднялися чотири рефлектори. Вони втягувалися, як голови гадюк, і знову висувалися з-за гребеня.

Не одразу второпав Шурко, що це прожекторна установка, яка так надокучала йому вночі. Зараз її перевіряли. Рефлектори, очевидно, ходили по рейках.

Раптом пролунало знайоме метушливе торохтіння. Над шхерами, що тільки-но проснулися, кружляв літак. Наш! Радянський!

Умить втягнулися, сховались голови рефлекторів. Дверці дота-валуна прочинилися, з щілини висунувся кулак, погрозив літаку. Дверці зачинились. Кілька солдатів, що спускалися до води з рушниками через плече, упали наче підкошені і лежали нерухомо. Усе живе в шхерах заціпеніло, завмерло.

Немовби зупинилася кінострічка!

Дуже хотілося підвестись на весь зріст, закричати, зірвати з голови безкозирку, почати нею семафорити. Гей, льотчику, перегнися через борт, придивись! Унизу прикидаються, брехня! Зенітки не справжні — фальшиві. Валун не валун, дот! Бомби ж їх, друже, коси з кулемета, коси!

Але підводитись і махати безкозиркою не можна. Треба зачаїтися в кущах, нічим не виказуючи себе.

Покружлявши, літак ліг на зворотний курс.

Чи він шукав катера, що не повернувся на базу? Чи це був звичайний розвідувальний обліт?

— Ех, дурень ти, дурень! — з досадою сказав Шурко.

Гудіння стихло, віддаляючись. І стрічка знову закрутилася, усе навколо заворушилось. Розмахуючи рушниками, солдати побігли до води. На порозі удаваного валуна усілася людина, заходилася неквапливо розкурювати люлечку.

— З острахом, одначе, живуть, — задоволено підсумував юнга. — На становищі “нічичирк”!..

Він згадав про міста з фанери, про які розповідав гвардії старший лейтенант. То були міста-двійники. їх будували на деякій відстані від справжніх міст, навіть влаштовували пожежі в них — теж “зумисне”, щоб завести в оману ворога.

Так, усе тут було не тим, чим здавалося, чим хотіло здаватися. Усе хитрувало, прикидалося.

Але ж і радянські моряки попали під вплив шхерних чарів і ніби розчинилися в червоно-сіро-зеленій строкатості.

Тільки тут юнга згадав про майбутній “екзамен”.

, Сонце вже високо піднялося над горизонтом, але в шхерах було, як і раніше, тихо. Не стріляють. Отже, “екзамен” здано! Замаскований катер не помічено.

І Шурко засміявся від задоволення й гордості, а втім, неголосно, стиха. Адже й він був на становищі “нічичирк”.

2


День у шхерах почався. Мимо юнги пройшов буксир, тягнучи за собою вервечку барж. На буксирі — кулемет, солдати щуляться від ранкової прохолоди.

Потім прослизнули вздовж протоки дві швидкохідні десантні баржі — бедебешки, як називає їх гвардії старший лейтенант.

Сонце перемістилося на небі. Треба міняти позицію. Ненароком сонячний промінь відіб’ється від скелець бінокля, і зайчик блисне в лісі. Адже протилежний берег також окатий!

З нової позиції тичку що краще видно. Ага! Комір піднято, їй холодно. Отже, вона нордова![14 - Норд — північ. Зюйд — південь. Вест — захід. Ост — схід.]

Довгими зимовими вечорами гвардії старший лейтенант навчав юнгу морської премудрості.

Він розкладав на столі різноколірні картинки: “Дивись, віхи! Нордова — ось вона! — червона, голик па ній у вигляді конуса, основою вгору. Наче комір піднятий і ніс почервонів. Дуже холодно — нордова ж! А ось зюйдова: чорна, конус основою вниз. Жарко цій вісі, відкинула комір, загоріла, аж чорна!”

Вестову і остову лейтенант учив розрізняти по-іншому:

“Голик вестовий — два конуси, з’єднані вершинами. Поділи по вертикалі пополам, права частина здасться тобі буквою “В”. І це буде вест. А голик остовий — два конуси, з’єднані основою. Має вигляд ромба чи букви “О” — ост. Так, до речі, розпізнавай і місяць, старий він чи молодий. Коли ріжки стирчать праворуч, це схоже на букву “С”. Значить — старий. Коли ліворуч, то проведи лінію по вертикалі, вийде у тебе “Р” — ранній, молодий”.

І вхідні вогні запам’ятав Шурко завдяки шубінським смішним примовкам. Три вогні: зелений, білий, зелений — дозволяють вхід у гавань. Початкові букви “ЗБЗ”, інакшу, як казав Шубінн: “Заходь, браток, заходь!” Вогні червоний, білий, червоний — заборонні. Початкові літери складають “ЧБЧ” тобто: “Чеши, браток, чеши!..”

О! Чого тільки не вигадає гвардії старший лейтенант!..

Усміхаючись, юнга повільно віднімав бінокль до горизонту. Перше правило сигнальника: роздивляйся шлях корабля і те. що його оточує. Неодмінно від води, від корабля. А тепер для Шурка кораблем був цей довірений його пильності островок у шхерах.

Трохи праворуч нордової віхи сріблилися дрібні брижі. Під водою вгадувалося каміння. Віха попереджала: “Залиш мене на північ!” Так і обходять її кораблі.

Парусно-моторна шхуна пройшла мимо Шурка.

Щоб не забути, він відклав на землі четверту гілку за кількістю кораблів, що пропливали.

Картина була, загалом, мирна. Вітер ущух. Протока стала дзеркально гладенька, як сільський став. Купка низьких дерев стовпилась біля самої води, наче худоба на водопої.

А над лісом висіли сонні і дуже товсті, немовби підбиті ватою, хмари.

Одна з них мала незвичайний вигляд. Була бузкового кольору і висіла дуже низько. Придивившись, Шурко розглядів на ній дерева! Трохи далі видно було шмат скелі, що навис над протокою. Це мис, і на ньому височить маяк.

Літаючий острів з маяком! Юнга подумав, що марить, і протер очі.

А, рефракція! Це рефракція! Про неї теж говорив гвардії старший лейтенант. У повітрі, насиченому водяною парою, зображення переломлюється, як у лінзах перископа. Зараз завдяки рефракції юнга ніби заглядав через горизонт. Ось він, секретний маяк воєнного часу, світло якого бачила дівчина-метеоролог!

Міражі, брижі, сонячні зайчики… Сонне оціпеніння оволоділо юнгою. Райдужні кола, наче плями мазути, повільно попливли по воді.

“Хилить на сон, еге?” — пробасив Шурко голосом гвардії старшого лейтенанта. “Очерет дуже шелестить, товаришу гвардії старший лейтенант”,— тоненьким голосом поскаржився він. “А ти вслухайся, про що шелестить! Ну? Слу-хай! Слу-хай! Он воно, брат, що! Не заколисують, а попереджають: не спи, мовляв, Шурко, розтули очі і вуха!”

Шурко стріпнувся, наче пес, що виліз із води.

Через деякий час за його спиною тричі пролунав умовний свист. Шурко радісно свиснув у відповідь. До нього підповзли гвардії старший лейтенант і радист Чачко.

3


— Чи ти ба! — здивувався Шубін, вислухавши рапорт юнги. — Виходить, на жвавому місці ми! А я й не знав!

Він жадібно припав до бінокля.

Професор Грибов учив Шубіна не дуже довіряти віхам, які в першу-ліпшу мить може віддрейфувати чи знести штормом. Головне — це створні знаки. Віхи тільки доповнюють їх. Але де ж вони, ці створні знаки?

У шхерах кораблі ходять без перебільшення з оглядкою, від одного берегового створу до другого.

Створними знаками можуть бути білі щити у вигляді трапеції чи ромба, плями, намальовані білою фарбою на каменях, вежі маяків, дзвіниці, високі дерева чи скелі вигадливих обрисів.

По шхерах, звивистих протоках, кораблі плавають зигзагом, раз у раз міняючи напрям, дуже обережно і неквапливо розвертаючись. У полі зору стернового мають зблизитися два створні знаки, зазначені в лоції для цього відрізку шляху. Коли один створний знак затулить другий, стерновий знатиме, що поворот закінчено. Тепер кораблю не загрожує небезпека сісти на мілину чи вискочити на каміння. Коли знову повертають, користуються другою парою створних знаків, і так далі.

Буксир на очах у Шубіна обійшов каміння, позначене віхою. З’явилося дивне відчуття, ніби він, Шубін, і є один із створних знаків. Лейтенант озирнувся.

Виявилося, що моряки лежать біля підніжжя високого каменя, який стирчить із густих заростей папороті. На ньому біліє пляма.

Через поспіх, а може, щоб особливо не привертати уваги, тут не поставили дерев’яний ґратчастий щит — просто намалювали пляму на камені. Такі плями називаються “зайчиками”, тому що вони біленькі і їх заховано в лісі. Такий же спрощений створний знак виднівся трохи нижче, біля самого урізу води.

Рух на шхерному “перехресті” був жвавий. Тут перетиналися два шхерні фарватери — подовжній і поперечний. У лоції це називається вузлом фарватерів. Недарма фашисти так оберігали його. Минулої ночі вздовж і впоперек вишмагали променями, неначе обмахувалися, хрестячись. Від цього мигтіння голова йшла обертом.

А де ж таємнича світна доріжка? Очевидно, далі на північ, за тим лісистим пасмом.

Шубін пригадував: он там повинен бути Рябиновий мис, ліворуч — острів Довгий Камінь. Звідси, з-під створного знака, шхери як на долоні! Мезенцева зуміла побачити немало цікавого, та він, Шубін, побачить ще більше. Повезе з собою не одну “позначку” на карті.

Позначку? Начебто малувато.

На війні люди відвикають сприймати пейзаж як такий. Пейзаж набирає суто службового, військового характеру. Пагорки перетворюються у висоти, скелі — у прикриття, луки — у посадочні майданчики. А для моряка те, що він бачить на суходолі, то тільки орієнтири, за якими перевіряють і уточнюють місце корабля. (“Зачепився за он ту скелю, беру пеленг на цю дзвіницю”).

І знову бінокль Шубіна завмер біля віхи. Міліціонерів на перехресті нема. Світлофори-маяки працюють тільки в темну пору доби. Удень доводиться покладатися на створи і віхи…

Так, це було б цікаво! Грибов назвав би це “поправкою до лоції”.

Але ні, не вдасться! Сонце невсипущим сторожем стоїть над шхерами. Та й ризиковано привертати увагу до протоки, поки катер ще не на ходу.

Шурко вражено дивився на свого командира. Той щось шепотів, мружився, супився. Мабуть, вигадує нову каверзу!

Одначе й до Шубіна поступово почало доходити, що шхери красиві. Ці місця він уперше бачив удень, хоча його і вважали “спеціалістом по шхерах”.

Он воно що! Шхери, виявляється, різноколірні! Граніт — червоний чи сірий, але під сірим проступають червоні плями. На плитах — бузковий верес, яскраво-зелена папороть, темно-зелені, здалеку майже сині ялини, жовтувата торішня трава.

Гранітна основа шхер вислана мохом, бурим чи зеленуватим. Чіткий силует ялин і сосон прокреслюється над кущами ожини і малини та поміж листяних дерев — дубом, осикою, кленом, березою. Деякі дерева лежать покотом, — очевидно, після бомбардування. А в зелень хвої вплітається гарний червоний візерунок горобини.

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.

Були тут острови, зарослі лісом, конусовидні, як клумби, на довершення подібності обкладені камінцями по колу. А були майже безлісі, на диво обточені велетенськими льодовиковими котками. Такі обточені скелі називають “баранячими лобами”.

Де-не-де підіймалися з тріщин молоді берізки, ніби тоненькі зелені вогники, — немов у надрах шхер бурхало полум’я і вперто пробивалося на поверхню.

Життя неймовірно чіпке! Шубін згадав сосну, що схилилася над його катером, схованим у затінку берега. Шар землі, нанесений на граніт, був дуже тонкий, пальців у два. Коріння розгалузилось і обплело скелю, наче щупальцями.

Так і він, Шубін, у гарячковому зусиллі утриматися в шхерах щільно, усім тілом припав до скелі…

Він стримав зітхання. Хіба така, з дозволу сказати, позиція пасує військовому морякові? Йому личить стояти біля стерна, знаючи, що за спиною в нього дві надійні торпеди. Вискочити б на граничній швидкості з-за мису, садонути по цих баржах і буксирах! Ото б шелесту наробив! У такій тісняві! Ого!

Та він без торпед. Він беззбройний!

І знову Шубін скоса глянув на створний знак.

Інший командир на його місці, можливо, поводився б інакше. Сидів би й не рипався, чекаючи настання ночі. Та Шубіну не сиділося.

Він поклав бінокль на траву, відповз до заднього створного знака. Камінь потріскався. Зигзаг тріщин здавався незрозумілим написом.

Шурко, роззявивши рота, дивився на гвардії старшого лейтенанта. Той, обігнувши камінь, уперся в нього плечем. Камінь начебто подався, мабуть, неглибоко сидів у землі. Гвардії старшому лейтенантові це чомусь сподобалося. Він усміхнувся. Посмішка була шубінська, тобто по-хлопчачи пустотлива і хитра.

— Здавай вахту, — наказав Шубін юнзі. — Ходімо додому! Вірніше, поповземо.

І тут юнга похизувався жартом — флотським, у дусі свого командира.

— Ворожі шхери з двома створними знаками і однією віхою здав, — сказав він.

А Чачко, усміхнувшись відповів:

— Шхери зі створами і віхою прийняв! Жартувати в хвилини небезпеки і у важкому становищі було традицією в гвардійському дивізіоні торпедних катерів.

4


“Дома” все було гаразд. Катер трохи погойдувало під балдахіном із трави і гілок. Ремонт його йшов повним ходом, але боцман був незадоволений. Як звичайно, він шпетив флегматичного Степакова: “Не ростеш, не підвищуєш кваліфікації! Як то кажуть, сім років на флоті і все на клівершкоті”. Степаков тільки ображено шморгав носом.

А втім, флотського порядку дотримувались і в ворожих шхерах — рівно о дванадцятій сіли обідати сухарями й консервами.

Шурко Ластиков, шануючи “адміральську годину”, вклався на кормі під вітами і миттю заснув, як це вміють робити тільки діти, набігавшись за день, і моряки після вахти. Шубін зупинився біля юнги, вдивляючись у його обличчя. Було воно худе, вилицювате. Коли юнга розплющував очі, то здавався старшим за свої роки. Але зараз виглядів малечею, сопів зовсім по-дитячому і чогось усміхався вві сні.

Як же складеться твоє життя, синку, років так через шість-сім? Ким ти будеш? Де служитимеш? І чи згадаєш про свого командира?..

Матроси неголосно розмовляли на кормі. (Після обіду належало відпочивати. Це і є так звана “адміральська юдина”). Розмова була дуже мирна, так ніби катер стояв біля пірса на Лавенсарі.

Лоцман розважливо доводив, що дівчині не личить бути однакового зросту з мужчиною.

— Моя — невисоченька, — казав він, зворушливо усміхаючись. — І черевички носить, розумієте, тридцять третій номер. Сказитися можна! Я вже знаю, до війни разом ходили вибирати, мені якраз по цю кісточку. — І розчепіривши величезну долоню, він показав місце на кисті руки.

— Які там черевички! — зітхнув моторист Дронін. — У чоботях, либонь, вона ходить. Нині вся Росія в чоботях…

Тільки Степаков не брав участі в розмові. Він сидів, спустивши ноги за борт, і нерухомо дивився у воду, наче загіпнотизований.

Відчувши, що за спиною стоїть командир, моторист озирнувся.

— Щука, товаришу командир, — сказав він, жалібно усміхаючись. — Дуже вже нахабно поводиться! Ходить і ходить перед очима. Розуміє, тварюка, що її не дістати!..

Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков — завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…

Надвечір моряки поставили щиток управління і закінчили монтувати обладнання. Залишилося тільки відремонтувати реверсивну муфту правого мотора.

Шубін безперестану квапив людей.

— І так поспішаємо, товаришу гвардії старший лейтенант, — невдоволено сказав Дронін. — У милі всі! Язики на плечах!

— До ночі треба закінчити! Уночі відпливемо.

— Невже ще добу сидіти? — пробубонів увесь мокрий від поту, наче він щойно скупався, Степаков. — Та я краще вплав утечу від цих щук!

Сонце заходило навдивовижу повільно. Західна частина горизонту була сполосована тривожними навскісними хмарами багряного кольору, які віщували зміну погоди.

На довершення всього якийсь меланхолік на протилежному боці взявся перед сном за губну гармошку. Вітер дув з того боку, і над тихою вечірньою водою повзли уривки тужливої, тягучої мелодії. Знав її музикант нетвердо, раз у раз обривав, знову починав. Так і тупцяв па місці, старанно повторюючи початкові такти.

Незабаром він просто остобісів Шубіну та його команді.

— І човпе й човпе! — люто сказав Дронін, випростуючись. — Сто разів, либонь, повторив, ніяк завчити не може!

Уже який байдужий був до музики боцман, але й той не витримав, пробурчав:

— Полоснути б по ньому разок із кулемета! Е-ех!

Настала та коротка пора доби, яка передує присмерку, коли сонця немає, але небо ще береже його відблиски. Від багряної хмари упала на воду тінь. Червонувате тремтливе світло заповнило шхери. Усе набрало якогось дивного, тривожного вигляду.

Шубін виліз із таранного відсіку, витер руки паклею, кинув боцманові:

— Закінчуйте без мене. Піду з юнгою Чачка зміняти. Його непереборно тягло до віхи і створних знаків.

Забути не міг про камінь, який не дуже міцно тримався в землі.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ПОПРАВКА ДО ЛОЦІЇ


1


Діставшись поповзом до протоки, Шубін і Шурко здивувалися: віхи на місці не було.

— Зрізало під корінь, товаришу гвардії старший лейтенант, — доповів Чачко. — Тут шхуна проходила, почала повертати, а вітер дув їй у ліву скулу. Капітан не врахував вітерцю і підім’яв віху. Прямо під гвинт її.

— Який ти необережний, — жартома дорікнув йому Шурко. — Тобі шхери з віхою здавали, а ти…

Та, поглянувши на гвардії старшого лейтенанта, юнга осікся.

Шубін підібрався, наче для стрибка. Очі, і так вузькі, перетворилися в щілинки. Таким Шурко бачив його під час торпедної атаки, коли, подавшись уперед, він кидав: “Залп!”

Те, що віха зникла, було до речі. Це полегшувало справу. Звичайно, зникнення помітять чи, можливо, уже помітили. Фашистські гідрографи поквапляться встановити іншу віху — за створними знаками. Та поки що протока пуста і підводне каміння не позначено. Щось розладналося в створному механізмі.

Якщо віхи немає, стернові зосередять свою увагу на створних знаках — на цих біленьких “зайчиках”, що виглядають з кущів.

Шубін озирнувся. Що ж, пограємося із “зайчиком”! Примусимо його стрибнути далі від води. Та зробити це треба розумненько, перед тим, як залишити шхери.

Він нетерпляче поглянув на годинник, підвів очі до верховіття сосон. Починають розгойдуватися. Ледь-ледь. Вітер дме з веста. Це добре. Нанесе туману.

Як “спеціаліст по шхерах”, Шубін знав місцеві прикмети. Перед штормом видимість поліпшується. Тепер, навпаки, обриси предметів ставали неясними, розмивчастими. Так, схоже — лягає туман.

Та минуло ще близько години, перш ніж по воді поповзла біла запона. Вона густішала, затягувала підніжжя скель і дерев. Здавалося, шхери повільно осідають, опускаються на дно.

Дуже підхожа ніч, щоб здійснити задумане!

— Юнго! Усю команду — до мене! Боцманові залишатися на катері, стати до кулемета, нести вахту!

— Єсть!

Ліс потонув у пітьмі й тумані. Через кілька хвилин почулося шарудіння, шелест, сопіння. Строєм “кільватера”, один за одним, підповзали до Шубіна його матроси.

— Коротко: завдання, — почав Шубін. — Торпед у нас немає. Із кулемета пароплав не потопиш. А потопити треба. Але чим топити?

Мовчанка. Тільки чути, як умощуються в траві матроси, тиснучись навколо свого командира.

— Будемо, отже, хитрувати, — вів далі Шубін. — За спиною у мене — задній створний знак! — Він поплескав по каменю. — Там, біля води, — передній. Пара нерозлучних “зайчиків”… А ми візьмемо та й розлучимо їх!

— Зовсім приберемо?

— Ні. Трохи одсунемо один від одного. Багато не можна, уранці помітять. А посеред протоки — камінці!

— О! І віхи немає?

— Знесло віху. Цієї ночі ми командуємо створом. Куди захочемо, туди й повернемо.

— А повернемо — на камінці?

— Угадав!

Швидко, не чекаючи команди, матроси схопилися їм ноги. Наче й не було безсонної ночі і нестерпного довгого, втомливого дня.

Спершу спробували вивернути камінь з ходу — руками. Навалилися, крякнули. Не вийшло. Тоді виламали товсті сучки і підважили ними камінь.

Він хитнувся, зрушив з місця. Степаков поквапливо підклав під сучки кілька невеликих каменів, щоб підняти важіль.

Шубін нетерпляче відсторонив Дроніна і Фаддєїчева, протиснувся між ними…

— А дай-но я!

З новим запалом матроси навалилися на камінь.

— Дронін, зліва заходь! Наддай плечем!

Так повторювалося кілька разів. Сучки ламалися. Степаков підкладав під них нове каміння, поступово підіймаючи опору.

По-бичачи схилена шия Шубіна почервоніла, широко розставлені ноги тремтіли від натуги. Камінь з білою плямою нахилявся дедалі більше. І ось — повільно поповз з пригорка, ламаючи кущі ожини і малини, залишаючи за собою борозну!

Шубін збіг слідом за ним. “Зайчик”, як і раніше, на виду. Та лінія, що з’єднує передній і зміщений задній створні знаки, виводить уже не на чистовод, а на пасмо підводного каміння, чорту на роги!

Ну що ж! Так тому й бути! За годину чи дві катер піде, ніч у протоці мине спокійно, а вранці “зайчики” спрацюють, як “пекельна машина”, пущена за годинниковим заводом.

Та сталося інакше.

Не ладилося з моторами. Шубін сидів навпочіпки біля люка, присвічуючи мотористам ліхтариком. Юнга старанно затуляв світло шматком брезенту. Ще добре, що туман ліг густіший.

Ніч закінчувалася.

Шубін думав про розладнаний створ. Перша ж баржа, яка пройде вранці мимо острова, вискочить на каміння. Сюди негайно завітають пани гідрографи для виправлення створних знаків, і шубінський катер, якщо він не піде до ранку, буде, звичайно, виявлено.

А втім, Шубін ніколи не шкодував за тим, що робив. Це було його життєве правило.

Вирішив — як відрізав!

Та й яка користь шкодувати? Механізм катастрофи пущено в хід. Його не зупиниш, навіть якби й хотів.

Хтось протяжно позіхнув за спиною.

— Що? — спитав Шубін, не оглядаючись. — Кислотність піднімається?

— Терпець уривається, товаришу командир! — признався Чачко.

— Ну терпець… Адже він наживний, терпець! Пам’ятаєш, як маяк топили?

— Маяк? — здивувався Шурко.

— Авжеж. Ходили в дозорі. Ніч. Нерви, звичайно, вібрують.

— Необстріляні були, — пояснив Чачко.

— Сорок перший рік! Зненацька прямо по курсу силует пароплава! Я: “Апарати — готуй! Повний вперед!” І одразу ж застопорив, потім дав задній хід. Буруни попереду!

— Каміння?

— Авжеж, воно. Це я маяк атакував.

Шурко засміявся.

— Бачиш, є такий маяк в Ірбенській протоці, називається “Колкасрагс”. Майданчик на низькому острівці, вежа з ліхтарем, ліхтар, оскільки воєнний час, погашений, а внизу смужка піни. Дуже схоже на корабель, що йде на тебе. Давнє це діло. Тоді, правда, були ми з тобою, Чачко, нетерплячі!

Навіть сердитий боцман зволив усміхнутися. І раптом сміх урвався. По катеру пронеслося: “Тсс!” Усі завмерли, прислухаючись.

Недалечко клекотіла вода. Потім пролунало протяжне форкання, немовби велетенська тварина шумно зітхала, випливаючи на поверхню.

Підводний човен! І десь зовсім близько. В тумані важко орієнтуватися. Та, певно, поруч, за миском.

Шубін — стиха:

— Боцмане, до кулемета! Команді гранати, автомати розібрать!

2


Він видерся на берег, пробіг, ховаючись за деревами. Юнга невідступно поспішав за ним.

Так, підводний човен! У туманній імлі видно темну пляму, що поступово збільшується, немовби розповзається. Баластові систерни продуті повітрям. Над водою ви-прищився горб — бойова рубка, потім показалася вузька спина — корпус. Клацнули щелепи. Це відчинився люк.

З води війнуло затхлою вологістю, наче з погреба чи з розритої могили.

У тумані спалахнули два вогники. На містку закурили.

Шубін почув кілька слів, сказаних по-німецьки. Голос був тонкий, буркотливо-невдоволений:

— Він мав би вже бути тут.

Другий голос — з шанобливими інтонаціями:

— Накажете вогні?

— Ні. Не довіряю цим фіннам.

— Але я гадаю, у такий туман…

Мовчанка.

На воді чути дужо добре. Слова котяться по водній поверхні, наче м’ячі по асфальту:

— Фінни мені завжди здавалися ненадійними, — промовив той же буркотливо-невдоволений голос. — Навіть у тридцять дев’ятому, коли Європа так розраховувала на них.

Підводний човен погойдувався метрів за тридцять від Шубіна. Його штучно, під електромоторами, утримували на місці ходами, не наближаючись до берега, щоб не пошкодити гребні гвинти.

Юнга пробурмотів тремтливим голосом:

— Товаришу командир, накажіть! Гранатами закидаємо її!

Шубін промовчав. Гранатами підводного човна не потопиш. Шарварку тільки наробиш, себе викриєш.

З туману долинуло:

— Не можу ризикувати… Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій…

— О так! Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістає новий поштовх…

— Тих-ше!

До Шубіна, який напружував слух, долинуло лише одне слово: “Вува”. Потім у шаруватому тумані, що булькав, лелів, невиразно бубонів, застрибали, наче бульбашки, дивні звуки: чи то кашель, чи то сміх.

Позаду хтось легенько торкнув Шубіна за плече.

— Чачко доповідає, — прошепотіли над вухом. — Мотори на готуйсь!

— Світає, — долинуло з туману.

Другий голос сказав щось про глибини.

— Звичайно. Не можу йти в надводному положенні на очах у всіх шхерних роззяв.

Туман став зовсім попелястим і швидко розвалювався на шматки. В його сірій масі зачорніли проріхи.

Немовби матеріалізуючись, ущільнюючись на очах, дедалі чіткіше вимальовувався підводний човен, який чомусь назвали “Летючим Голландцем”. Він був наче зітканий із туману. Пасма водоростей звисали з його крутого борту.

Чачко здивовано ворухнувся. Шубін пригнув його нижче до землі. Та він і сам не сподівався, що підводний човен такий великий.

— Нарешті! — сказали на “Летючому Голландцеві”. — Ось і пан радник!

Стукаючи движком, між берегом і підводним човном пройшла моторна. На борту її стояла людина в штатському. Вона поквапливо стрибнула на палубу човна.

Нерозбірливі виправдання.

Буркотливий тонкий голос:

— Прошу в люк! Вас чекають унизу!

Повільно розсовуючи туман, який, звиваючись кільцями, стелився по воді, підводний човен одійшов від острова.

Схвильований Шубін трохи підвівся. Куди він поверне: праворуч чи ліворуч?

Адже створні знаки розсунуто. Пастка чекає на здобич!

Якщо підводний човен поверне ліворуч, щоб лягти на створ…

Він повернув ліворуч.

3


Низько пригинаючись до землі, Шубін і Шурко перебігли галявинку, стрімголов скотилися на палубу катера.

— Заводь мотори!

Катер відскочив од берега. Розвернувся,

Деякий час він ішов на малій швидкості, якнайобережніше, потім, завернувши за мис, дав повний хід.

Тільки б мотори не підвели! Виносьте з біди, коненята мої милі, е-ех, голуб’ята!

Шурко виглянув із моторного відсіку. Усе мелькало, мчало у пінявому вихорі. Гілки дерева шмагонули по рубці.

І раптом одразу стало дуже світло і далеко видно довкола.

Промені прожекторів метнулися над шхерами. Вони наблизились до протоки і схрестилися над підводним човном, який бився в кам’яному капкані.

Шубін озирнувся тільки на мить.

Наші б літаки сюди! Та він не міг викликати літаків — рація не працювала.

І треба було поспішати, поспішати! Уже в п’яти припікає в шхерах.

Він правильно розрахував — під шумок легше втекти. В сум’ятті і безладді берегова оборона цієї дільниці таї? і не зрозуміла, хто промчав мимо. Важко було взагалі зрозуміти, що це таке: довгі смуги брезенту тріпотіли на вітрі, соснові гілки стирчали з люків, оберемок ламані прикривав турель кулемета!

Та й увага була прикута до того, що коїлося на середині протоки — біля підводного кам’яного пасма. На допомогу човну уже поспішали буксири, які були поблизу. Надривно вили сирени.

Шубін крутнув убік, промчав лісистим коридором, що раз повернув.

З берега дали невпевнену чергу. Боцман не відповів. Якнайсуворіше наказано не відповідати!

І це було розумно. Це теж збивало з пантелику.

Неоковирний катер, мало не до кіля закутаний у брезент, схожий на сіро-зелену хмару, щасливо проскочив майже до узліску шхер.

Але тут, уже на виході, вогняна завіса опустилася перед ним. Фашистські артилеристи струснули з себе нарешті передранковий солодкий сон. На всіх постах деренчали телефони. Спостерігачі ніби “передавали” із рук в руки цей божевільний торпедний катер, що йшов на величезній швидкості.

Гудіння моторів наближається. Увага! Ось він — бурун! Залп! Залп!

Катер мчав, не зменшуючи швидкості, не відповідаючи на постріли.

Голова тріщала, розламувалася на шматки від вибухів. Снаряд! Лавина води обрушилась на палубу. Сплеск опадає за кормою.

Несподівано катер зменшив швидкість!

Механік доповів Шубіну, що осколок снаряда влучив у моторний відсік. У місці, до якого важко добратися, пробито трубопровід. Двигун зменшив оберти.

Аварія! І саме тоді, коли фашистські артилеристи почали пристрілюватись!

Та Шубін не встиг віддати наказ. Усе зробилося само по собі, без наказу. Мить — і катер знову набрав швидкість!

— Мотористи ліквідовують аварію своїми засобами! — доповів механік.

Шубін кивнув головою, не зводячи очей з просвіту попереду, який ширшав поміж лісистих берегів.

“Своїми засобами…” Ось як це було.

Скрегочучи від болю зубами, Степаков по-ведмежому, грудьми, навалився на отвір, звідки щойно цебеніла гаряча вода.

— Резину!

Юнга поквапливо наклав на пробоїну резиновий пластир, міцно притис його. І тільки тоді Степаков, стогнучи, відскочив од трубопроводу.

— Не кидай!

Та Шурко й сам розумів, що не можна кидати. Швидкість! Не можна зменшувати швидкості!

Обома руками він що було сили притискував резину до трубопроводу; фонтанчики з шипінням вибивалися поміж пальців. Біль проймав тіло до самого серця. Це були тортури, тортури! Та юнга терпів, не випускаючи з рук гарячого резинового пластиру, поки Дронін поквапливо закріплював його. Спершу треба було протягнути дріт вздовж трубопроводу, потім старанно і акуратно обмотати його спіраллю. На це потрібен був час, хоч як поспішав Дронін.

Та ось нарешті трубопровід забинтовано.

— Все, Шурко, все!

Юнга випустив резину з обпечених рук і ниць упав біля мотора, знепритомнівши від болю.

Зате шхери були вже за кормою. Катер швидко мчав на південь по вранішній гладіні моря.

Юнга нічого не знав про це. Він не опритомнів, коли боцман змазував і бинтував його опіки. Не приходив до пам’яті і тоді, коли його витягали з люка і обережно вкладали на корму, у жолоб для торпед.

— На протягу відійде, — сказав Дронін.

І справді, коли юнгу почало обдавати холодними бризками, він опритомнів. Поруч стогнав Степаков. Шурко трохи підвівся на лікті і тривожно озирнувся.

— Коли б нам тут жаба моньки не дала, — кволим голосом сказав він.

Це був вислів гвардії старшого лейтенанта. Розуміти його слід було так: не кинули б навздогінці авіацію!

Та вже привітно розкривалася попереду бухта, де стояли наші катери…

4


Вислухавши доповідь Шубіна, командир острівної бази негайно викликав ланку бомбардувальників і послав їх добити підводний човен, що сів на каміння.

Проте льотчиків зустрів у шхерах загороджувальний вогонь, такий щільний, що довелося повернутись.

Через деякий час спробу повторили. Одному літаку вдалося прорватися до протоки. Вона була пуста. Підводний човен встигли стягти з каміння.

Команда катера Шубіна дуже сумувала з цього приводу.

— Треба було нам “зайчика” далі відкотити! Хоча б на півметра. Щоб човен міцніше на каміння, сів.

— Проґавили вночі!

— Так, маху дали, жаль!

А надвечір прилетів із Кронштадта Ришков, заступник начальника розвідвідділу флоту. Він був поривчастий, нахрапистий і прямо-таки замучив Шубіна розпитами. Усю розмову на палубі підводного човна розвідник примусив відновити по пам’яті — слово за словом. Шубін кректав, супився. Адже розмова була майже безладна, складалася із якихось уривків.

— А чи добре ти знаєш німецьку? — усумнився Ришков.

— Даруйте, товаришу капітан другого рангу! В училищі на кафедрі іноземних мов додатково вивчав.

— Ну, ну! Розповідайте далі!

На подив Шубіна розвідника найбільше зацікавило кинуте мимохідь слово “Вува”.

— Вува! Невже? — крізь зуби процідив Ришков, а обличчя його стало ще більше стурбованим.

— І я здивувався, товаришу капітан другого рангу. Жіноче ім’я ні сіло, ні впало приплели!

— Жіноче? Це ти з якоюсь Вавою переплутав. Вува — нова секретна зброя, зрозумів?

— Як?!

— Так, зброя. У геббельсівській пресі її називають ще “скарбом Нібелунгів” чи “зачарованим мечем Зігфріда”. А звичайно запросто: “Вува”, пестливо-зменшувальне від “ді Вундерваффе”.

— Тобто, чудесна, чарівна зброя?

— Саме так. Скорочено. Вува!

— Що ж, цілком вірогідно?

Фашисти могли устаткувати підводного човна досі невідомою секретною зброєю і спорядити під Ленінград. Недарма командир її заявив, що там, де з’являється його “Летючий Голландець”, війна дістає новий поштовх.

Ленінград вистояв блокаду. Ні бомби, ні снаряди, ні холод, ні голод не здолали його. Тепер німецько-фашистське командування, щоб підняти свій військовий престиж, готувалося до реваншу. Завдавати ударів найзручніше було із району Виборзьких шхер.

А втім, це було, звичайно, припущення і досить непевне.

— “Летючий Голландець”, “Летючий Голландець”, — задумливо бубонів Ришков, постукуючи себе олівцем по зубах. — Що це за “Летючий Голландець”?

Він задав Шубіну ще силу-силенну запитань, які, на думку моряка, ніяк не стосувалися справи. Потім примусив написати детальний рапорт і полетів з ним. А Шубін, провівши начальство, почвалав додому.

По дорозі він у думках складав листа Грибову в евакуацію, хоча знав, що ніколи не напише і не надішле цього листа. Час же воєнний! Багато про “Вуву” не напишеш!

Звичайно, про “Летючого Голландця” ще можна б написати, але жартома, натяками:

“Так, мовляв, і так, дорогий Миколо Дмитровичу! Попав я нещодавно в легенду. Але, здасться, не в дуже гарну. Нав’язався на мою голову якийсь, біс його знає, “Летючий Голландець” і тепер хочеш не хочеш, а мороки з ним, хай йому грець!..”


ЧАСТИНА ДРУГА


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПОБИВКА В ЛЕНІНГРАДІ


1


Хто б подумав, що й тижня не мине після повернення із шхер, як Шубін проникне всередину загадкового підводного човна!

В самій білизні, босого, потягнуть його по вузькій, хисткій палубі, потім обережно, на руках, спустять у той самий люк, звідки в шхерах “війнуло наче з погреба чи розритої могили”.

А знизу, піднявши безкровні обличчя, дивитимуться на нього мертвяки…

Нічого цього не чекав і не міг чекати Шубін, коли його викликали до командира острівної бази.

— Катер на ходу?

— На ремонті, товаришу адмірал.

— З оказією підеш. З посильним судном.

— Куди?

— У Кронштадт.

— У розвідвідділ флоту? — голос Шубін а став жалібним.

— А що я можу? Викликають! Розкажеш там, як і що.

— Ну що я розкажу? Доповідав уже заступникові начальника розвідвідділу, коли він прилітав. І рапорт, як звеліли, написав. П’ять сторінок, легко сказати! Чернеток стільки перечеркав! А тепер знову писати? Письменник я їм, чи що? Цілу канцелярію навколо цього “Голландця” розвели! Та мені, товаришу адмірал, краще двадцять разів у шхери сходити!..

— Чого ти мене вмовляєш? Треба!.. До речі, і моториста з юнгою прихопи! Лікар напише в госпіталь.

Дуже невдоволений, бурмочучи собі під ніс, Шубін пішов на пірс, а за юнгою послав Чачка.

Шурко Ластиков не брав участі у ремонті, тільки був при цьому — руки ще були забинтовані. Та язик його, на превелике задоволення всіх, не був забинтований. Юнга був бадьорий і веселий, як горобець. Умостившись верхи на торпеді, він — у котрий уже раз — смішив друзів розповіддю про те, як спритно ховався за тичкою від прожектора.

Чачко зупинився біля юнги. Обличчя його набрало сумовитого виразу.

Шурко здивовано замовк.

— Збирайся, голубе! — радист важко зітхнув. — З оказією в Кронштадт їдеш.

— У Кронштадт? Чого?

Чачко непомітно для Шурка підморгнув матросам.

— Списують, — пояснив він і зітхнув ще раз. — Списують тебе як недолітка з катерів…

Шурко стояв перед Чачком, засмучено кліпаючи довгими віями. Списують! Таки не дали довоювати. Самі, либонь, довоюють, а він…

Не сказавши ні слова, юнга круто обернувся і подався до житлових будинків.

— Розсердився, — пробубонів Дронін.

Хтось засміявся, а Чачко крикнув навздогінці:

— Командир чекає на пірсі!..

Застебнутий на всі ґудзики, з брезентовою валізкою в руці, Шурко розшукав командира.

— Ти що? — неуважно спитав той, стежачи як Степакова вносять на носилках по трапу посильного судна.

— Попрощатися, — тихо сказав юнга. — Списаний за вашим наказом, їду в тил.

Шубін обернувся:

— А набурмосився!.. Це з тебе пожартували, голубе. Не в тил, а в госпіталь! Полікують твої геройські опіки. Чого ж бурмоситись? Ех ти… Штурманеня! — і ласкаво провів рукою по його худенькому личку.

Матроси, що стояли довкола, усміхнулися. От і підвищили юнгу в званні! Із “гострозорого всієї Балтики” в “штурманеня” перейменували. І це годиться!

Шубін додав ніби мимохідь:

— До медалі Ушакова представив тебе. Може, медальку там одержиш заодно…

І завжди він, хитрюга, умів зайти з якогось несподіваного боку, ненароком підняти настрій, так що вже й сердитись на нього начебто було нічого!..

Всю дорогу до Кронштадта Шурко торохтів без упину, не даючи командирові скучати.

Медаль Ушакова — це добре! Юнга віддавав перевагу їй перед будь-якою іншою медаллю. Навіть, коли хочете, цінував більше, ніж орден Червоної Зірки. Адже цей орден дають і цивільним, правда? А медаль Ушакова — з якірцем і на якірному ланцюгу! Кожному ясно: власник її — людина флотська!

Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.

2


У Кронштадті він півдня провів у розвідників.

Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.

Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.

Що ж, гайнемо в Ленінград!..

Вікторія Павлівна сама відчинила двері.

— О!

Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.

— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.

— Ну що ж! Заходьте!

Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.

Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.

А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!

— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.

Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.

Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.

У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.

Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.

На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться на нього за те, що він пізно повернувся додому. На цю думку його пройняв солодкий дрож.

І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.

Та Шубін і далі говорив, тому що ні за яких обставин не звик відступати перед небезпекою!

Він замовк зненацька, наче спіткнувся, — Вікторія Павлівна повільно усміхнулася куточками рота.

Мовчанка.

— Дякую вам за виявлену честь! — вона говорила, обережно підбираючи слова. — Звичайно, я ціную, і тішуся і так далі. Але ж ми зовсім різні з вами! Вам не здається?.. Думаєте, яка я? — погляд Шубіна сказав, що він думає. Вона трошечки зашарілась: — Ні, я дуже прозаїчна, повірте! Усі ми якоюсь мірою лише здаємося одне одному… — Вона затнулася. — Може, я незрозуміло кажу?

— Ні, усе розумію.

— Очевидно, я трохи старомодна. Що поробиш! Такі ми, корінні ленінградки! Принаймні ви… Ну, як би це м’якше сказати… Ви не зовсім у моєму стилі. Надто галасливий, скороспішний. Від ваших темпів просто голова йде обертом. Бачите мене лише вдруге і…

— Утретє… — тихо поправив він.

— Ну, утретє. І формально освідчуєтесь! Я знаю, про що ви казатимете. Ладні чекати хоч сто років, будете тихий, розсудливий, терплячий!.. Але в мене, бачте, є сумний досвід. Мені разів десять уже освідчувались.

Вона сказала це без будь-якої манірності, а Шубін у думці пожартував над собою: “Одинадцятий знехтуваний!”

— Я ось що пропоную, — промовила вона, — тільки круто, по-військовому: взяти й забути! Наче й не було нічого! Давайте забудемо, га? — вона прямо глянула йому в очі. Навіть не запропонувала традиційної солоденької цукерки “Дружба”, якою звичайно стараються підсолодити гіркоту відмови.

Шубін встав.

— Ні, — сказав він з гідністю і випростався, наче по-команді “струнко”. — Забути?.. Ні! Щодо мене, то я завжди… все життя…

Він хотів сказати, що все життя, завжди пам’ятатиме і любитиме її і пишатиметься цим коханням, та йому перехопило в горлі.

Він уклонився і вийшов.

А Вікторія Павлівна зачудовано дивилася йому вслід.

Слова, як це часто буває, не сказали їй нічого. Сказала — пауза! Йому зненацька забракло слів, такому винахідливому, такому самовпевненому!

Горе, та й годі! Цілих півгодини вона втовкмачувала йому, що він не подобається їй і ніколи не зможе сподобатись! Роз’яснювала спокійно, просто, логічно! І ось — наслідок!

Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.

Такий був її батько, концертмейстер філармонії. Такі були і батькові друзі: скрипалі, співаки, піаністи.

Вони часто музичили в домівці Мезенцевих. Дитинство Вікторії було ніби осяяне російським романсом. Скрутившись бубликом на ліжку у віддаленій кімнаті, вона засинала під “Весілля” Даргомижського або чудове тріо “Ночувала хмарка золотая”. Досі зворушливо ласкава “Колискова” Чайковського викликає клубок у горлі. Так виразно пригадується батько.

Дивачка? Можливо. Відтворене в мистецтві сильніше діяло на неї, ніж реальне життя. Читаючи роман, могла закохатися в його героя і ходити тиждень, наче в чаду. Але палкі залицяльники тільки сердили і дратували її.

“Віктошо! Згадаєш наше слово: ти зостанешся старою дівою!” — трагічно застерігали її подруги.

Вона знизувала плечима з тим байдуже-самовпевненим виглядом, який у таких випадках можуть дозволити собі тільки дуже вродливі дівчата.

Її називали Царівною-Лебідь, Сплячою красунею, просто крижинкою. Вона поблажливо усміхалася — куточками рота. їй і справді було байдуже: не манірничала і не кокетувала.

І раптом у її життя — на запаморочливій швидкості — вдерся цей моряк, зовсім чужа їй людина, галаслива, прямолінійна, настирна!

Йому відмовили. Він не вгавав. Був готовий на все: примушував жаліти себе чи обурюватися собою, тільки б не забували про нього!

Мезенцева була така лиха на Шубіна, що зле спала тієї ночі…

3


І він зле спав ніч.

Але вранці настрій його змінився. Він належав до тих людей з дуже врівноваженою психікою, які вранці незмінно відчувають бадьорість і приплив сил.

Місто звечора закуталось у туман, але тепер залишилися тільки тремтливі блискітки бризок на телефонних дротах.

Яскраве сонячне світло і прохолодний вітер з моря немовби змили з душі кіптяву образи і сумнівів.

Звичайно, Вікторія полюбить його, Шубіна! Вона не може не полюбити, коли він так любить її!

Своєрідна логіка закоханого!

Поверховий спостерігач назвав би це самовпевненістю. І помилився б. Шубін був оптиміст за своїм характером. Був надто здоровий фізично і душевно, щоб довго сумувати.

На аеродромі йому поталанило, як завжди. Де не взялася “оказія”.

На Лавенсарі зібрався летіти “ЛА-5”.

— І незчуєшся, як домчить, — сказав черговий по аеродрому. — Летіти всього якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин.

Втискуючись у літак позаду льотчика, Шубін поглянув на годинник. Вісім сорок п’ять. Прилетить на Лавенсарі десь о дев’ятій. Дуже добре!

Він пощулився від холодного вітру, що хлинув з-під пропелера, підняв комір реглана.

Але які дивні очі були в неї, коли прощалися!..

Під час наступної зустрічі він неодмінно спитає про це. “Чому у вас зробилися такі очі?” — спитає він. “Які ж?” — скаже вона і задере своє підборіддя, наче ображена королева. “Ну, не такі, зрозуміло, як зараз, а дуже здивовані і милі, з таким, знаєте, променистим блиском…” І він детально, зі смаком, заходиться описувати Вікторії її очі.

Але скільки чекати на цю нову зустріч? Коли і де відбудеться вона?

Шубін обережно вмостився зручніше. У “ЛА-5” доводиться сидіти в дуже жалюгідній позі, скоцюрбившись, боязко підібгавши ноги, з опаскою, щоб, бува, не зачепити другу пару педалей, які погойдувалися внизу.

Якщо відвести від них очі, то видно краєчок захмареного неба. Картуза Шубіну насунули на самі вуха, зверху приплюснули плексиглазовим щитком. Сиди й не рипайся! Невесела постать — пасажир!

А що робити пасажирові, коли бій?

Одна з педалей різко підскочила, друга опустилася. Праворуч сторч встала синя ребриста стіна — море. Глибокий віраж! Навіщо?

Льотчик озирнувся. Він був без окулярів. Його по-хлоп’ячому веснянкувате обличчя усміхалося. Підбадьорює? Виходить, бій! Але з ким?

Море й небо заметалися довкола. Шубін перестав розрізняти, де хмари, а де гребені хвиль. Наче опинився у центрі всесвіту, що швидко обертається.

Паскудно відчувати себе пасажиром у бою!

Руки тягнуться до штурвала, до ручок машинного телеграфу, до кнопки вогнестрільного пристрою, та перед очима стрибає тільки друга пара педалей, від яких ніякої користі. Льотчик робить гірку, зривається в штопор, перевертається через крило — у каскаді фігур вищого пілотажу намагається втекти від ворога. А дурень пасажир тільки кидається з боку на бік і судорожно хапається за борт, переборюючи принизливу, що підкочується до серця, нудоту.

Та незабаром це закінчилося. На виході із чергової мертвої петлі, коли море було далеко внизу, щось майнуло поруч, чийсь хижий силует.

На мить Шубін втратив свідомість і опритомнів уже у воді.

Хвиля накрила його з головою. Він виринув, озирнувся. Позаду, надуваючись і опадаючи, волочилася по воді хмарка парашута…

Пости ССІЗ на Сескарі[15 - Сескар — маленький острів на півдорозі між Лавенсарі і Кронштадтом.] запеленгували скороминучий повітряний бій.

Льотчик радирував: “Атакований! Прошу допомоги!” З аеродрому на Сескарі одразу ж піднялися винищувачі, але все вирішували секунди — не приспіли до бою! Коли вони прилетіли, небо було вже пусте.

Пости ССІЗ, одначе, спостерігали бій до кінця.

“ЛА-5” пробував втекти, скориставшись із своєї швидкості. Потім літаки ніби зчепилися в повітрі і сірим клубком упали в воду. Очевидно, на одному з віражів ударилися площинами.

Винищувачі покружляли над морем, шукаючи внизу людей.

Одному льотчикові здалося, що він розгледів слід від перископа підводного човна. Коли літак знизився, перископ зник. Можливо, це був просто бурун. Вітер розвів хвилю. Та льотчик вважав за потрібне згадати про це в донесенні.

У район бою було послано “морських мисливців”. Спільні пошуки з авіацією тривали близько години. їх довелося припинити, бо хвилювання на морі посилилось.

Навіть якщо хтось і вцілів після того, як упав у воду, у нього не могло бути ніяких шансів на порятунок.

4


Про загибель Шубіна юнга дізнався наприкінці того ж дня.

Степакова поклали в один з ленінградських госпіталів. Шуркові наказали приходити щоранку на перев’язку. Жив він у флотському екіпажі.

По дорозі туди зустрівся йому штабний писар, що служив колись у бригаді торпедних катерів.

— Чув про командира свого? — неголосно спитав він, суплячись.

— А що? На Лавенсарі полетів.

— Тож-бо й воно, що не долетів!

І писар розповів, що знав.

— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…

— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,

Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.

Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.

Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.

Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!

Шурко терпіти не міг безладу. Пацюкові з ганебною поспішністю довелося ретируватися в найближчу віддушину.

І тоді юнга з подивом виявив, що в цьому йому азартно допомагало недолуге дівчисько, яке невідомо звідки взялося.

— Ненавиджу пацюків! — пояснила вона, відкидаючи з чола пасмо прямого, дуже світлого волосся.

Шурко, однак, не вважав за потрібне сказати їй щось і мовчки пішов далі.

На Двірцевім мосту він зупинився помилуватися величною Невою, що повільно котила свої хвилі. І тут, коли він стояв біля поручнів і дивився на воду, зненацька дійшла до його свідомості непоправна утрата. Гвардії старшого лейтенанта більше немає!

У такій же масивній, важкій, ворожій воді зник Шурків командир, і всього кілька годин тому! Разом з літаком, з уламками літака, каменем пішов на дно. Загинув! Безстрашний, енергійний, такий веселий вигадник, прозваний на Балтиці Щасливцем…

Ні з того ні з сього Щурка повело вбік, потім назад. Він здивувався, але одразу ж забув про це. Він бачив перед собою Шубіна, що тримав у руках півбуханця хліба, до якого було прив’язано мотузок. Моряки, що стояли навколо, усміхалися, а Шубін казав Шуркові: “Учися, юнго! Примусимо пацюків у футбол грати”.

На Лавенсарі не було життя від пацюків. Удень вони дозволяли собі цілими процесіями розгулювати по острову, ночами не давали спати — бігали наввипередки туди й сюди, торохтіли неприбраним посудом на столі, навіть спритно стрибали по ліжках.

Одного разу Шубін прокинувся од відчуття небезпеки. Розплющивши очі, він побачив, що здоровенний пацючище сидить у нього на грудях і жадібно ворушить вусами. Шубін цикнув на нього, пацюк утік.

Тоді Шубін розміркував. Він придумав “групу відволікання і прикриття”. Звечора на довгій мотузці підвішував у коридорі півбуханця (хоч і жалко було хліба). Пацюки починали ганяти по підлозі цей хліб, вертілися навколо нього клубком, билися, пищали, а Шубін і Князєв спокійно спали за стіною.

“Учися, юнго, — повторював Шубін. — У будь-якому становищі моряк дасть собі раду!” І як безтурботно, як весело сміявся він при цьому!..

Шуркові, певно, було б легше, якби він заплакав. Але він не міг — не смів. Тільки болісно давився, перегнувшись через поручні, ніби намагався щось проковтнути, і кашляв, кашляв, кашляв…

Через хвилину чи дві, коли пароксизм горя минув, Шурко почув над вухом схвильований тонкий голос. Хтось тупцювався біля нього, намагаючись зазирнути в обличчя.

— Поранений, поранений! — долинуло здалеку. — Обіпріться на мене, поранений!

Це було те саме дівчисько, що разом з ним ганяло пацюка. А хто ж був поранений? О, це він сам. Адже ж руки в нього забинтовані.

Мельки поглянувши на дівчинку, Шурко зрозумів, що блокаду вона пережила в Ленінграді. Дуже вже була квола. І обличчя було худе, не по роках серйозне. Обличчя біле, мов борошно, під очима дві різкі горизонтальні зморшки. Помилитися не можна.

Невгавуща розрадниця впевненим рухом закинула Шуркову руку собі на плече і спробувала тягти кудись. Доглядати поранених їй було, видно, невдивовижу. А тоненький голос без угаву дзвенів:

— Ви дужче налягайте, дужче! У нашій сандружині я…

Шурко дав відвести себе від поручнів і посадити на якийсь ґанок. Але прощупувати пульс не дозволив.

— Ще чого! — пробурчав він обурено і сердито висмикнув руку.

— Ви — поранений! — сказала дівчинка повчально.

— Завела: поранений, поранений! — перекривив він. Помовчавши, неголосно додав: — Просто переживаю я…

Він затнувся. Тепер, очевидно, треба встати, подякувати і піти. Але куди він піде? У госпіталь до Степакова не пустять. Боцман і Чачко — на Лавенсарі. А залишитися віч-на-віч зі своїм горем — про це навіть страшно було подумати!

Людині іноді дорожче від усього слухач, а ще краще — слухачка. Шурко був у такому стані.

— Переживаю за свого командира, — пояснив він і голосно зітхнув, як зітхають діти, заспокоюючись після плачу. — Був, знаєш, у мене командир….

І Шурко розповів своїй розрадниці про Шубіна.

“Мабуть, великий сором, що я розповідаю їй, — думав він. — Але ж вона бачила, як я переживав І вона ленінградка, була у Ленінграді під час блокади. Вона зрозуміє. А потім я встану й піду, і мені вже не буде соромно, бо ми ніколи не побачимося з нею. Ленінград великий…”

Похнюпивши голову, він сидів на східцях брудного гайку, заставленого ящиками з піском. Поруч чути було уривчасте схвильоване дихання.

“Жіноцтво”, — подумав Шурко. Дівчинка по-жіночи підперла щоку рукою, і дуже добрі сині,— здається навіть яскраво-сині, — очі її наповнилися слізьми.

І Шуркові, хоч як це дивно, стало легше від того…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ХОЛОД БАЛТИКИ


1


А з Шубіним трапилося ось що.

Опинившись у воді, він насамперед звільнився від парашута.

На щастя, у кишені був складаний ножик. Шубін вийняв його. Рухи були автоматичні, майже підсвідомі, як у сомнамбули. Усе було підкорено розумному інстинкту самозбереження.

Геть лямки парашута! Геть важкий пістолет, що тягне на дно!

Від цього тягаря він позбувся легко. Але з одягом і взуттям довелося поморочитись. Ніяк не розстібалися кляті гачки на кітелі, потім, як на зло, заплуталася нога в холоші. Нарешті Шубін залишився в самій білизні. Вона була трофейна, шовкова, — шовк не сковує рухів.

Він ліг на спину, щоб відсапнути. Море розгойдувалося під ним, наче гойдалка.

Пливти не було сенсу. Він не знав, куди пливти. Орієнтуватися по сонцю не можна, небо облягли хмари. Встати б, щоб роздивитись, так ноги короткуваті, треба б трохи довші. До дна щонайменше півсотні метрів.

Але пустота не лякала. Шубін був чудовий плавець. Спершу він навіть не відчув холоду.

— Місця людні, — бубонів він, заспокоюючи себе. — Підберуть. Не можуть не підібрати. Треба тільки чекати і дочекатися.

Це було найрозумніше в його становищі. Зберігати самовладання, не витрачати даремно сил.

— Сескар майже поруч, — продовжував він прикидати, розгойдуючись на пологій хвилі. — Пости ССІЗ, звичайно, запеленгували повітряний бій. На пошуки уже поспішають катери, вилетіла авіація…

(Він не знав, не міг знати — і це було щастям для нього, — що “ЛА-5” і ворожий літак, маневруючи у повітрі, далеко ухилилися від курсу і Шубіна шукають зовсім в іншому місці).


Зненацька щось легенько штовхнуло в плече. Він швидко перевернувся на живіт. Хвиля гойднула, підняла його, і він побачив людину в яскраво-червоному смугастому жилеті. Людина плавала навстоячки, піднявши плечі і задерши голову. Шлема на ній не було. Видно було тільки стрижену круту потилицю.

Шубін зробив кілька рвучких помахів, щоб зайти з іншого боку. Він сподівався побачити юнака, який, обернувшись, підбадьорливо усміхнувся йому кілька хвилин тому. Ні! Поруч погойдувався мертвий ворожий льотчик У нього було просте обличчя, світлоброве, дуже вилицювате. Лоб навскоси перетинала рана. Вираз обличчя був здивований і хворобливо-жалюгідний, як майже у всіх мерців.

Мерця тримав на воді гумовий надувний жилет з подовжніми камерами.

Якщо куля проб’є одну з таких камер, інші і далі виконуватимуть своє призначення. Жабо-пелеринка підпирає підборіддя, тримає його високо над водою, щоб поранений чи непритомний не похлинувся. Та цьому льотчикові жабо було вже ні до чого.

Шубін відплив од нього і “ліг у дрейф”. Широко розкидавши руки, почав дивитися на небо. Небо, небо! Занадто багато неба. Ще більше, либонь, ніж моря…

Він примусив себе думати про хороше, про Вікторію. Восени, коли закінчиться навігація, вони підуть гуляти по Ленінграду. Як це буде? Ось він, спитавши дозволу, обережно бере її під руку, й вони йдуть. Куди? “Ходімо до Неви!” — запропонує вона. “О ні, — скаже він. — Надто багато води. Сьогодні щось не хочеться дивитись на воду!..”

Ху, яка нісенітниця лізе в голову! Це, мабуть, тому, що вона дуже болить, прямо розколюється на шматки!

Хтось, ніби граючись, пустотливо підштовхнув його плечем. А! Знову цей у червоному жилеті! І чого йому треба? Такий простір, місця вистачає.

Ворожий льотчик тримався перебільшено прямо, навіть мертвий плавав виструнчившись. Вираз його обличчя змінився. Погроза? Ні, посмішка. Мускули на обличчі розслабились, рот ощирився. Із нього стирчали два клички, довші, ніж інші зуби. Гримаса була зловтішна. Вона ніби промовляла: “Ага!” Шубін не хотів роздумувати над тим, що означає це “ага”. Він одплив од мерця, ліг на спину. Та через кілька хвилин той знову опинився поруч з ним. Мана якась! Вир тут, чи що, кругова течія?..

І хоча б не було цього жабо! Надто задирає підборіддя мерцеві. Той немовби регоче, просто захлинається, відкидаючись на хвилі в нападі беззвучного сміху.

Шубін примружився, по-дитячому сподіваючись, що мрець зникне. Але ні! Розплющивши очі, побачив, що той погойдується недалечко, і киває йому, і підморгує, і кличе кудись. Куди?..

Їм двом тісно в морі. Мрець мусить посторонитись!

Шубін спробував стягти з нього жилет. Та льотчик вислизав із рук або удавав, що хоче відплисти. Хвилювання стало дужчим. Хвилі то опускали, то підіймали обох плавців — мертвого і живого. Збоку могло здатися, що двоє матросів, які загуляли, обнявшись, упали за борт і в воді дотанцьовують джигу.

В останню мить Шубін згадав про документи. Геть із голови випало! Ще трохи і послав би льотчика з усіма його документами до морського царя. А цього не можна! Морському цареві нема діла до фашистських документів, зате вони напевне зацікавлять розвідвідділ флоту. А оскільки Шубін повинен з’явитися у розвідвідділ флоту…

Щось переплуталось у нього в голові. Та, згадавши про документи, він уже не забував про них.

Очевидно, дався взнаки чітко відпрацьований військовий рефлекс. Навіть у цьому незвичайному і важкому становищі, змучений, перемерзлий, з потьмареною свідомістю, Шубін чинив так, як завжди вчили його чинити.

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” — повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше — це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

— Хвилювання — три бали, — визначив він уголос. — Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! — подумав Шубін. — Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…

2


Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.

Одразу ж цей рух було прокоментовано.

— Закачало, нічого не розуміє, — сказав хтось по-німецьки. — Дай йому ще ковток!

Німці? Виходить, він у полоні?

Але — не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!

Шубін заплющив очі, щоб виграти час.

— Ослаб після морського купання, — промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. — Якби не помітили в перископ чайок над ним…

Перископ? Він на підводному човні?

І раптом Шубін почув незрозуміле.

— Але ж це не росіянин! Це фінн!

— Не може бути!

— Ось його військове посвідчення!

— Яка невдача! На дідька нам фінн?

— Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, — сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.

Шубін розплющив очі.

Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.

Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!

— Ваше прізвище Пірволяйнен? — неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.

— Пірволяйнен Аксель? — Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. — Ну, відповідайте ж нарешті! — Квапив він. — Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?

Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:

— Так. Я Пірволяйнен…

— Жаль, — сердито пробурмотіла людина в пілотці.

3


Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.

— Це звичайна річ. — Лікар багатозначно закивав головою. — Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.

Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!

Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!

— Котра година? — спитав він.

Хтось люб’язно відповів.

Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.

Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…

— Командир запрошує до себе, — сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.

Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.

З-за дверей пролунало коротке:

— Да!

Лікар лишився за дверима, а Шубін, зібравши всю свою мужність, переступив поріг.

Каюта була дуже маленька, як усі приміщення на підводному човні, де дорогий кожен метр простору. На стінці каюти розмірено цокав годинник, висів портрет Гітлера, ще щось — Шубін не встиг розглядіти.

— Лейтенант Пірволяйнен?

По спині в Шубіна пробіг мороз. Десь він уже чув цей голос: неприємно тонкий і буркотливо-повільний.

На обертовому кріслі повернулася присадкувата, майже квадратна людина. Темно-червоне волосся її різко контрастувало з обличчям, білим, як папір. Руді не часто бувають блідими. Цей був блідий.

Борода коротка, рідка. Вусів немає. Дуже вузькі губи, щілина замість рота. Але нижня частина обличчя напівзакрита бородою, була важка, чуттєва.

Вік? Років п’ятдесят, очевидно. П’ятдесят — і тільки командир підводного човна? Це незвичайно. Треба б уже бути адміралом.

Шубін спохопився і виструнчився. Але не зміг примусити себе клацнути каблуками перед фашистом. Це було над його сили.

Командир підводного човна мовчав, не зводячи з Шубіна погляду.

Дивний це був погляд — вивчаючий, оцінюючий і водночас неуважний. Очі були дуже близько посаджені до перенісся. Здавалося до того ж що одне сиділо трохи вище за друге. Причиною цього було, очевидно, те, що внаслідок каліцтва чи звички командир тримав голову набік — з якоюсь недовірливою, лукавою гримасою на лиці.

Перевіряючи себе, він зазирнув у посвідчення, що лежало на столі.

— Правильно — Пірволяйнен!.. Ви розмовляєте по-німецьки?

Сумнівів немає. Голос той самий — “шхерний”! Отже, він, Шубін, на борту “Летючого Голландця”?! Шубін насилу видавив із себе:

— Так, пане командир.

Зміст наступних слів був незрозумілий.

— Ну, що ж, — сказав підводник. — Я гадав, що ви росіянин. Коли б я знав, що ви тільки фінн… Та не викидати ж знову за борт… Я висаджу вас за дві милі від Хаміни. Ваше командування сповістили по радіо. Вас чекатимуть на березі.

Та увага Шубіна була зосереджена на напіврозмоклому військовому посвідченні. Підводник неуважно крутив його короткими пальцями, потім поставив ребром на стіл.

— У район Хаміни прийдемо через шість годин. Цим я змушений обмежити свою допомогу…

Шубін промимрив, що йому незручно завдавати клопоту панові командиру підводного човна. Звичайно, у того є свої власні завдання, які…

Німець застережливо підняв руку.

— Не сушіть над моїми завданнями голову! Ризикуєте позбутися її! — Він усміхнувся Шубіну, вірніше, удав, що усміхнувся. Просто показав ясна й одразу ж сховав їх, не вважаючи за потрібне надто прикидатися. — Після повернення в частину, — різко сказав він, — ваш обов’язок забути про все, що ви бачили тут! Забути навіть, що ви були на борту моєї субмарини!

Він встав із-за столу.

Тільки тепер Шубін по-справжньому роздивився його очі. Вони були дуже світлі, майже білі, з маленькими зіницями, що надавало їм виразу постійної і насилу стримуваної люті.

— Забути, забути! — з притиском повторював німець. — І ви забудете, як тільки покинете нас. Забудьте все, наче нічого й не було ніколи!

Шубін мовчав. Підводник знову з дивною гримасою на лиці схилив голову набік, немовби придивляючись до свого співбесідника. Спалах незрозумілого гніву минув так само несподівано, як і виник.

Після паузи німець сказав спокійно:

— Скажіть своєму командирові, що вас підібрав німецький тральщик.

Підводник недбало кинув Шубіну розкрите військове посвідчення фінського льотчика.

Шубін зціпив зуби, щоб не крикнути.

Прізвище, ім’я і звання вписані в посвідчення дуже стійкою тушшю. Вони вціліли. Та на місці фотографії залишилася сіра пляма. Посвідчення надто довго пробуло в солоній морській воді, яка розмила, роз’їла фотознімок. Видно було тільки контур голови і плеча. Високий голос промовив:

— А втім, документ одержите пізніше. Вахтовий командир запише його в журнал. Усе! Лікар вас проведе.

Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.

Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.

4


Його очікував банькатий лікар.

— Ну, як самопочуття? — він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. — Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..

Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..

Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.

Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.

Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.

Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна — з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.

Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.

Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.

— Де б мені покласти вас? — у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают-компанію: — Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?

— Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.

— А й справді. Я забув.

Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.

Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених — Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли — через шість годин! А поки що спати, спати!

— Заздрю вам, — сказав лікар, стоячи в дверях. — Третій рік сплю тільки із снотворним.

Заздрить? Знав би він, кому заздрить…

Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…

Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння — це не страшно. Хропіння — не ознака національної приналежності.

Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.

Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.

В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.

Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.

З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.

На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.

Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.

Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.

Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.

А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.

В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.

“Думати по-їхньому тільки не навчився, — жартував він. — Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”

Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.

Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НА БОРТУ “ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ”


1


Шубін усміхався вві сні.

Він спав так безтурботно, ніби був не серед ворогів, не на німецькому підводному човні, а в своєму гуртожитку на Лавенсарі. Немовби повернувся з чергової вилазки в шхери, перекинувся з Князевим двома словами, позіхнув і… Такий богатирський сон зморив його, що він і не чув, як бігають, метушаться, дряпають кігтями пацюки за стіною.

Не спи, проснися, гвардії старший лейтенант! Тварюка, небезпечніша за пацюка, порається зараз біля твоєї койки!..

Щось же проте не спало в ньому, як би стояло на сторожі. Він схопився од відчуття небезпеки — звичка військової людини.

Ні, пацюка на грудях не було. І він проснувся не дома, а в чужому приміщенні. Ворог був поруч. Знизу долинали його уривчасте — зі свистом — дихання, заклопотане бурмотіння, шелест паперу.

Шубін одразу опанував собою. Такі люди не бувають кволі, коли просинаються. Свідомість з місця бере найбільшу швидкість.

Хвилину чи дві він лежав з заплющеними очима, не ворушачись, згадуючи. “Я фінн, льотчик. Збитий у повітряному бою, — у думці повторював він, як урок. — Підібраний німецьким підводним човном. Я лейтенант. Мене звати… А як же мене звати?..”

Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!

Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..

Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.

Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.

Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.

— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.

Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.

— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.

Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.

— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.

— А котра година, не можете сказати?

— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.

— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?

Шубін скочив з койки.

— Бачу, вам не терпиться обнятися з друзями. — так само в’яло зауважив механік. — Не поспішайте. Ще є час Навіть не підійшли до узліску шхер.

Стараючись не виказати свого хвилювання, Шубін одвернувся до маленького дзеркала, вставленого в перебірку каюти. Він узяв з полички гребінець і почав неквапливо причісуватись. При цьому навіть пробував насвистувати. Чомусь пригадався той одноманітний мотив, який виконував на губній гармошці меланхолік у шхерах.

Механік пожвавішав.

— О! “Ауфвідерзеен”! Пісенька гамбурзьких моряків! Ви бували в Гамбурзі?

— Тільки один раз, — обережно сказав Шубін.

— “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”,[16 - “До побачення, моя крихітко, до побачення!” (Нім.)] — похитуючи головою, неголосно проспівав механік. Потім додав: — Гарне місто Гамбург! Давно ви були там?

— До війни.

— Моє рідне місто. Я жив недалеко від Аймсбюттеля.

Шубін похолов. Він ніколи не бував у Гамбурзі. Механік несподівано підморгнув:

— Набралися страху в морі? Я так і думав. Ви б не витримали шторму. Якби не ми…

Шубін з опаскою сів на нижню койку. Коли б тільки німець не почав розпитувати його про Гамбург, про який він мав надто загальне уявлення. Та механік одвернувся і знову заходився порпатись у валізці, бурмочучи собі під ніс: “Піллау, Піллау, де ж це Піллау?” Та ось “Піллау” знайшлося. Механік розігнув спину. Безглузда гримаса розповзлась по одутловатому блідому обличчю, потворно викривляючи його. Це була посмішка!

— Якби зі мною трапилося таке, як з вами, — оголосив він, — я б ніскілечки не боявся!

— Та що ви!

— Звичайно! Що мені хвилі, шторм! Почував би себе, наче дома у ванні.

— Але чому?

Співбесідник Шубіна відповів не одразу. Він дивився на нього примружившись, напіввідкривши рота, ніби прикидав, чи варто казати далі. Потім промимрив у задумі:

— То ви бували у Гамбурзі? Так, гарне місто, напрочуд гарне…

Очевидно, через ту дрібну обставину, що фінський льотчик бував, як твердить, у Гамбурзі і навіть пам’ятав пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”, механік несподівано став прихильний до нього.

Сів на койку поруч із Шубіним.

— Бачите, у цьому, власне, немає секрету, — почав механік нерішуче. — І це стосується тільки мене, одного мене. Але історія повчальна, може вам знадобитись…

Шубін мовчав.

Небезпека пришпорила його розум, загострила проникливість. Раптом він зрозумів, у чому справа! Механік знудився за слухачем.

1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!

— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!

— Помрете на землі? Наворожили вам так?

— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.

— Навіщо?

— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!

2


Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)

Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)

У більшості портових міст кладовища дуже красиві.

Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.

Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.

Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?

Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.

Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.

Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!

І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.

Це місце, бачте, не влаштовувало його тому, що грунт був глинистий. (“Нічого собі, гарний матиму вигляд восени, у сезон дощів”, — бурчав він, тицяючи палицею в землю). В іншому місці сумнівним здавалося сусідство. (“Прошу мати на увазі, я офіцер флоту у відставці, а у вас якісь крамарі, мало не вихристи!”)

“Так, так, так! — кричав він кладовищенським діячам, замученим його причіпками. — Хочу передбачити все! Це ж не квартира, хіба не так? Ту наймаєш на рік, на два, у кращому випадку на кілька років, а тут як-не-як ідеться про вічність”.

Але він хитрував. Йому не було ніякого діла до вічності. Він лише демонстрував свою причепливість і статечність, ніби виставляючи їх напоказ перед кимось, вірніше, чимось, що стояло в затінку дерев, серед могил, і пильно стежило за ним.

Шубін міцно потер собі чоло. Що це має означати? Йому здалося, що його знов укачує на пологих сірих хвилях. Але він зробив зусилля і опанував собою.

— Пробачте, я переб’ю вас, — сказав він. — Навіщо все-таки стільки квитанцій? У вас їх десять… дванадцять… ага, чотирнадцять. Чотирнадцять могил! Людині досить однієї могили.

— Мертвій! — поблажливо поправив механік. — Живій, тим більше морякові, як я, треба кілька. Чим більше, тим краще. У цьому гарантія. Тоді моряк міцніше тримається на землі. Він помре на землі, а не на морі. Ну зміркуйте самі, як я можу потонути, якщо закріпив за собою місця на чотирнадцяти кладовищах світу?

Шубіну здалося, що розмах пологих хвиль зменшується.

— А! Я начебто зрозумів! Квитанція — це наче якір? Ви стали, так би мовити, на чотирнадцять якорів?

— Такий у загальних рисах мій план. — скромно погодилась людина в строкатому пі арфі.

Щоб не бачити її каламутних, дивно насторожених очей і драглистих щік, Шубін схилився над знімками.

Усі вони мали одну особливість. На задньому плані між кущами і деревами неодмінно просвічувалась смужка водної гладіні. Ділянки були з видом на море! У цьому, очевидно, полягав особливий загробний “комфорт”, як його розумів механік. Влаштувавшись нарешті в одній з могил, він міг би іноді дозволити собі порозважатись — висовувався б з-під плити і показував морю язика: “Ну що? Перехитрив? Утік од тебе?”

Божевілля, манія? Забобон, який перетворився на манію? Тонкий комерційний розрахунок — навіть у стосунках з потойбічним світом?

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Шубін. — Ви хочете обдурити долю.

— Але ж ми всі хочемо обдурити її, — розсудливо відповів механік. — А ви хіба ні?

Він озирнувся. На порозі стояв бородатий матрос.

— Командир просить пана фінського льотчика в центральний пост, — доповів матрос, спідлоба дивлячись на Шубіна.

3


Супроводжуваний мовчазним і похмурим матросом, Шубін поминув кілька відсіків.

У вузьких, погано провітрюваних приміщеннях було душно, сиро. Пахло машинним маслом і вогким одягом. Уздовж проходу тяглися каюти-вигородки.

Зовні лишаючись спокійним, Шубін хвилювався дедалі більше.

“Підходимо до шхер, — думав він. — Зараз мене здаватимуть з рук у руки…”

І все-таки він продовжував з професійною цікавістю придивлятися до всього навколишнього. На підводному човні був уперше — раніше якось не випадало.

— Не вдартеся головою! — попередив матрос.

Пригнувшись, Шубін ступив у круглий отвір і опинився в центральному посту.

Після маячного бурмотіння про могили і квитанції приємно було опинитися у звичайній нормальній обстановці, серед спокійних і розсудливих механізмів.

Певна річ, управління тут було в десятки разів складніше, ніж на торпедному катері, та моряк повинен швидко орієнтуватися на будь-якому кораблі.

Ось гірокомпас чудової конструкції! Ось кнопки стріляючого пристрою. А це, напевне, прилад для вимірювання диферента.[17 - Диферент — різниця між заглибленнями носа і корми корабля.] У скляній трубочці видно тінь, яка ледь погойдується, — силует підводного човна. (“У нас, здається, цього ще немає. Цікава річ! Шкода, не встигну роздивитися детальніше”).

Вертикальна труба перископа підіймалася на кілька секунд, опускалася, через дякий час знову підіймалася.

Шубін гарячково згадував: “Перископна глибина — вісім метрів… Так, начебто вісім метрів. Виходить, підводний човен скрадається на перископній глибині”.

Тільки окинувши прилади допитливим поглядом, він звернув увагу на людей у відсіку. їх було багато, і кожен займався своїм ділом.

Командир сидів на маленькому дзиґлику, схожому на велосипедне сідло, і, зігнувшись, дивився в окуляри перископа.

Праворуч від нього стояли два стернових: один управляв вертикальним стерном, другий горизонтальним. Поодаль розташовувалися ще матроси.

Поруч з командиром стояли два офіцери, один з яких поквапливо записував щось у вахтовий журнал, тримаючи його на вису.

Раптом картина миттю змінилася.

У тісному приміщенні прозвучало і наче луною віддалося від металу коротке:

— Бойова тривога!

Командир кинув цю команду, не відриваючись од перископа.

Один офіцер ступив до другого перископа. У центральному посту опинився механік. На ходу розмотуючи строкатий шарф, він поквапливо став на своє місце біля переговорних труб.

Різкий брязкіт. Перебірки задраєно!

Командир повернувся на своєму дзиґлику.

— А, наш гість, наш вірний союзник! — сказав він з перебільшеною люб’язністю, яка здалася Шубіну іронічною. — Я запросив вас як консультанта. Літали над цим районом?

— Звичайно, пане командир.

— Прошу поглянути в перископ! — Він встав, поступаючись місцем Шубіну. — Рудольфе, допоможіть нашому гостеві сісти. Курсом вест прямує російський конвой… Ні, трохи одвернути від себе!

— Бачу конвой!

— Транспорт, приблизна в чотири—п’ять тисяч тонн, тральщик і два сторожових катери. Ідуть протичовновим зигзагом. Так?

Шубін мовчав. Повільно обертаючи верньєр, він не випускав радянські кораблі з поля зору. Що відповідати? Точніше, чого не треба відповідати, щоб не пошкодити своїм?

Підводник сказав за його спиною:

— Розумію вас. Ще не бачили кораблів у такому ракурсі. Звикли бачити їх не знизу, з води, а згори, з повітря. Чи часто траплялися вам росіяни в цьому районі?

— Не часто, — сказав Шубін навздогад.

— Дякую вам. Це я й хотів знати!

— Третій конвой за вахту, — вставив офіцер, що тримав у руках журнал.

— Росіяни готуються до наступу, — підтвердив другий офіцер.

— Як завжди, повторюєтесь, Франце, — різко сказав командир і, відсторонивши Шубіна, сам сів біля перископа.

Його короткі сильні пальці закрутили верньєр. Голова зовсім увійшла в плечі, спина згорбилась, немовби він приготувався до стрибка.

У центральному посту стало тихо. Чути було тільки дихання людей та заспокійливо-розмірене цокання приладів.

Шубін стиснув кулаки в кишенях комбінезона.

Зараз командир лягатиме на бойовий курс. Торпедисти, звичайно, уже стоять напоготові біля своїх апаратів. Помах руки, чітка команда: “Готуйсь!”, потім; “Залп!” — і торпеда, розрізуючи воду, помчить навперейми радянському конвою.

Шубін, майже не приховуючи ненависті, глянув на німецьких офіцерів.

Його здивував вираз їхніх облич: напружений, болісноголодний. Вилиці випнулися, шиї витягнулись. Навіть в очах, здалося Шубіну, загорілися червоні ловчі вогники.

Що робити? Не може ж він стояти за спиною фашиста і спокійно дивитися, як той топитиме наші пароплави? Він, Шубін, залишиться осторонь під час бою?

Він крадькома озирнувся.

Ні! Втрутиться у цей бій і відведе удар на себе!

У комплекті аварійних інструментів — великий гайковий ключ. Знадобиться! Шубін знайде йому нове, несподіване застосування.

Схопить з підставки і командира човна — по потилиці! Так почати. Далі видно буде.

Головне — раптовість нападу! У відсіку тісно, усі стоять впритул, на бойових постах. Ціною свого життя Шубін зірве атаку.

Він зрозумів це одразу, як тільки командир одштовхнув його від перископа. А для Шубіна зрозуміти — означало вирішити! Він ніколи не вагався, вирішуючи.

Потихеньку розминаючи пальці опущених рук, він відступив на крок від командира підводного човна. “Треба розмахнутися, — прикидав він. — Удар буде сильніший!”

Не бачив уже ні людей, ні приладів. Нічого не бачив довкола, крім цієї нерухомої, зарослої рудим волоссям потилиці. Накрохмалений комірець підкреслював її багряний колір, різкі зморшки перетинали в усіх напрямках.

Шубін наче оглух. Нічого не чув — ні приглушених голосів, ні цокання приладів. Слух був націлений на одне слово: “Готуйсь!” Наступної команди: “Залп!” — підводник не встиг би вимовити.

Але підводник не сказав: “Готуйсь!”

Болісно тяглися хвилини. Підводний човен рухався далі.

Командир раз у раз піднімав на якусь мить перископ, потім опускав його. Нарешті недбало махнув рукою:

— Відбій бойової тривоги! — і рвучко підвівся. — Рудольфе, координати зустрічі в журнал! Франце, продовжувати спостереження! — сіпаючи головою, він вискочив із відсіка.

Офіцери розуміюче перезирнулися.

— Третій рік не може звикнути! — співчутливо сказав Рудольф.

— Я теж не можу. Такий шмат! Тільки: поманив, роздражнив і…

Франц сів до перископа, посовався, умощуючись зручніше, кинув через плече:

— Бергер! Проведіть нашого пасажира в кают-компанію!

— Через двадцять хвилин — вечеря, — поштиво пояснив Рудольф.

Він здивовано поглянув на Шубіна.

— Але що з вами? Вам зле? Бергер, підтримай його під руку!

— Не треба.

— Як хочете. Вечеря безперечно піде вам на користь.

Шубін не був упевнений в цьому.

Ноги не йшли. Настала реакція після нервового збудження.

Не таким, виходить, буде його останній бій! Не в тісноті ворожого підводного човна! Не в смертельній сутичці на залізній підлозі!

З допомогою матроса він насилу ступив кілька кроків. Комбінезон огидно прилипав до спини, мокрий від поту.

4


Зігнувшись, Шубін вибрався з круглого лазу у перебірці. Він постояв деякий час, глибоко дихаючи, намагаючись остаточно опанувати собою.

— Стомився, — сказав він матросові, що супроводжував його. — Зараз віддихаюсь.

Матрос мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

Зненацька різкий, аж голова тріскалася, гуркіт!

Палуба відсіка скособочилась, поповзла вбік, знову вирівнялась. Другий удар! Третій! Шубін мимоволі пригнувся. Здавалося, зовні кількома ковадлами гамселять по металевому корпусу. Кожен удар озивався в усьому тілі, пронизуючи болем від голови до п’ят.

Глибинні бомби!

Повз Шубіна пробіг командир підводного човна.

Він югнув у лаз. Матрос швидко подався за ним і задраїв люк з боку центрального поста.

Підводний човен рухався ривками, міняючи глибини, роблячи круті повороти, щоб утекти від бомб.

Гідравлічний удар відчувається ще тяжче, ніж повітряна вибухова хвиля. Він іде з усіх боків, від усієї навколишньої маси, розтривоженої, збаламученої води. Він глибоко потрясає нервову систему людини. Гуркіт і безупинна вібрація — це справжні тортури.

“Конвой помітив перископ, — подумав Шубін. — Сторожовики глушать нас глибинками”.

Та він помилився. Радянський конвой, зіткнувшись із підводним човном на зустрічних курсах, давно розминувся з ним і був уже на підході до Лавенсарі.

Моряк не знав, що всю бучу зчинили через нього. Командування флотом наказало за всяку ціну знайти Шубіна. Його і далі наполегливо шукали. “Морські мисливці”, наче яструби, кружляли на воді.

Шторм примусив катери повернутися. Через дві години вони відновили спробу, проте хвилювання було ще велике. За третім разом, уже під вечір, вони дійшли майже до узліску шхер.

Становище було дуже ясне, надій ніяких. Та моряки не могли припинити пошуки. Адже це буїв їхній Шубін, якому завжди таланило, улюбленець усього Червонопрапорного Балтійського флоту.

Несподівано у хвилях помітили перископ.

Згідно з сповіщенням штабу наших підводних човнів у цьому районі немає. Виходить, ворог?

За борт полетіли глибинні бомби. Усіх охопив азарт гонитви.

Нікому й на думку не спало, що Шубін може бути у цьому німецькому підводному човні.

І він не знав про “морських мисливців”. А втім, нічого б не змінилося, якби й знав. Від товаришів його відділяла тридцятиметрова товща води. Він був замурований у німецькому підводному човні, наче в свинцевому гробу.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ВЕЧЕРЯ З ВОВКУЛАКАМИ


1


У далечінь збігала перспектива тьмяно освітленого вузького і довгого проходу між каютами-вигородками.

Новий приголомшливий удар, схожий на удар велетенського ковадла! Блимнувши востаннє, плафони погасли.

Шубін стояв у кромішній тьмі, притримуючись, наче сліпий за стіну. Вона була вогка. Потім з-під пальців холодними струмками потекла вода. Це означало, що бомби вибухають дуже близько. Під час гідравлічного удару слабшають сальники забортних отворів, і вода просочується всередину човна.

Потім у темряві засвітилися вогні переносних ліхтариків. Це матроси оглядали овій відсік.

Нудота підкочувалась до горла. Палуба вислизала з-під ніг. Підводний човен швидко втрачав глибину.

І цієї миті світло знову заблимало у плафонах, повільно розгоряючись.

За спиною сказали:

— По-моєму, вам краще сісти.

Це був лікар.

За бойовим розписом медпункт на військових кораблях розміщувався у кают-компанії. На столі було розкладено хірургічні інструменти, біліли бинти, вата.

Шубін сів на диван. Голова гула, як барабан. І навіть вилаятись по-російськи — розважити душу — не можна було!

— Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, — сказав лікар. — Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом — і нема його!

Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.

Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.

Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.

— Прикинувся мертвим, — пробубонів лікар. — Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…

Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.

Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.

Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.

Потім пролунала команда по відсіках:

— Відбій бойової тривоги!

І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.

Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.

За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.

— Наш штурман! — пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.

Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.

Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.

Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.

З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер — господар кают-компанії, старший помічник командира.

Він недбало показав підборіддям на Шубіна:

— Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!

Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.

Отже, прізвище його — Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..

— Між іншим, — вів далі старший помічник, — з якого ви міста?

— Котка, — навмання сказав Шубін.

— У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?

Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.

Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.

Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.

— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.

Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.

— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.

— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.

— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.

Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.

2


Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?

Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.

Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри — певно, давалося взнаки довге перебування під водою.

Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.

“Люди-риби, — з огидою подумав він. — Кляті вовкулаки!..”

Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.

В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.

А витрішкуватий, непосидючий, рухомий лікар, якого всі запросто називають Гейнц, був схожий на метушливого, маленького рачка.

Шубін покрутив головою, проганяючи ману.

Риб’ячі писки зникли, та обличчя у підводників, як і раніше, були асиметричні, немовби відображені в кривому дзеркалі. З цим, очевидно, нічого вже не можна було вдіяти. Шубін зітхнув.

Зітхання було витлумачено неправильно.

— Так, ваше повернення зволікається, — сказав лікар. — Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…

Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!

— У перископ я бачив ваш повітряний бій, — звернувся Курт до Шубіна. — Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.

— О! — підхопив лікар. — Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…

— Червона пляма на воді, — лаконічно пояснив Венцель.

— Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!

— Але ми гадали, що ви росіянин, — зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.

Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!

— Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… — Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.

— Так, росіянин недовго б затримався у нас, — добродушно підтвердив опасистий Готліб.

— Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! — Франц вишкірив щучі зуби. — Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.

— Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.

— Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! — багатозначно додав лікар. — Вам так не минулося б це там, нагорі!

Усі засміялися, але якось невесело.

Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.

— Я гадав, що це той самий конвой, — обережно сказав Шубін.

— Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.

“Морські мисливці”? Он як!

На мить Шубін уявив своїх товаришів — там, нагорі.

Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко — ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.

Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.

Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, — це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування — це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.

Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.

“Нам би тільки вчепитися за звук!” — каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.

Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.

Гарно!..

Шубін зонову зітхнув.

— Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, — заспокійливо сказав лікар. — Він найкращий підводник Німеччини.

— О, так! — підтримав Курт. — Уміє з’являтися і зникати, як привид!

За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.

Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:

— При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, — поквапливо додав він.

Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.

Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.

— У середні віки, — сказав він, — ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.

— Я й зараз так думаю, — пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.

Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.

Шубіна кортіло наробити шелесту!

Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.

Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.

Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за пояс.

Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!

Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.

І тоді виконати свій останній, сольний номер!

Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!

Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!

Шубін викличе вогонь на себе!..

Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…

3


Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!

То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.

Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.

Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.

Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!

“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”

Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!

Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.

Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.

Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.

Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.

Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.

— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?

— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.

— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.

— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?

— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.

Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.

Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.

— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?

Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.

Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?

Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.

— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.

— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!

— Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,

— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.

— Які?

— Кораблі я б прибрав.

— Чому?

— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

— Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.

— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.

У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:

— Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.

Гейнц глибокодумно кивнув:

— Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!

— Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.

Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ


1


З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.

Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.

Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.

Ці погляди ввижалися йому скрізь.

Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, — полохливих!

Полохливих? Чому?

В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.

Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.

Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.

Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.

Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.

У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.

Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.

Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.

— Ферботен![18 - Заборонено! (Нім.).] — буркнув він.

— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!

“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”

Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.

— На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, — сказав він.

Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.

— Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? — спитав Рудольф без будь-якого переходу. — Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! — Рудольф покрутив пальцем біля лоба. — Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.

— Невже?

— Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.

— Суботи я не діждався б, — кволо пожартував Шубін.

— А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. — Він якось силувано засміявся. — Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.

Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.

— Ви католик? — зненацька спитав він.

— Католик? Ні.

— Звичайно, фінни — лютерани. І все-таки… — Він наважився нарешті: — Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?

Шубін здивовано поглянув на нього.

— Ви говорите про себе?

— Припустімо.

— Ну, — сказав Шубін, думаючи, що над ним жартують, — по-моєму, ви не досить мертві для того, щоб вас відспівувати.

Та співбесідник його не усміхнувся.

— Якщо, звичайно, вас вважають загиблим, — невпевнено сказав Шубін, — чи таким, що пропав безвісти…

— Хай так.

— Вашої вини, здається мені, тут немає.

— А моїх близьких? Мати дуже релігійна, я в неї єдиний син. Я певен, вона замовляє меси щонеділі, не кажучи вже про річницю.

— Річницю чого?

— Моєї смерті. Бачте, мучить те, що мати грішить через мене. Але й мені неприємно. Хіба б вам було приємно, якби вас відспівували у церкві як мертвого?

— Їй-богу, мені важко відповісти, — промимрив Шубін.

— Так, так, — неуважно мовив Рудольф. — Звичайно, вам важко відповісти…

Довга мовчанка. Рудольф нагнувся до вуха Шубіна:

— Іноді навіть чую благовіст. Дуже голосний! Дзвони розгойдуються прямо над моєю головою, віддзвонюючи по мені. У нас дуже висока дзвіниця, а церква стоїть над самим Дунаєм… Мені ввижається моє рідне місто і мати в чорному, яка виходить з церкви. Вона ховає зібгану хусточку в редикюль і йде вулицями, а знайомі поштиво скидають перед нею капелюхи. Ось фрау така-то, мати загиблого героя, нашого земляка!

Він засміявся крізь зуби.

Шубін дивився на нього, не знаючи, що сказати.

Раптом Рудольф почав робитися довшим і довшим. Він загойдався біля верхнього одвірка, як синювата морська водорость.

До Шубіна долинуло:

— Та ви зовсім спите. Я заговорив вас. І ви ж не католик. Нічим не можете допомогти мені.

Шубін залишився сам.

2


Він забув про гайковий ключ, про те, що треба “наробити шелесту”, щоб викликати вогонь на себе. Надто стомився, страшенно стомився.

Лежачи на спині, він дивився в стелю.

Ні, марна річ розгадати логіку цих людей!

У бою, щоб зрозуміти тактику противника, Шубін у думках ставив себе на його місце. Це була порада професора Грибова і, треба віддати йому належне, чудова порада.

Якось, ще на початку війни, трапилося Шубіну відбитися від “мессершмітта”.

Той несподівано вигулькнув з хмар і йшов круто вниз, прямо на торпедний катер. Шубін не зводив з літака очей, тримаючи руку на штурвалі.

“Мессершмітт” немовби завмер на мить. Шубін зрозумів: льотчик піймав катер у перехрестя прицілу. Зараз уперіщить з кулемета!

З властивою йому швидкою реакцією Шубін повернув праворуч. Чому праворуч? У цьому й полягав увесь розрахунок. Льотчик змушений буде йти за катером ліворуч, а це значно важче, ніж праворуч, якщо льотчик по лівша, що рідко буває. Треба повертати лівою рукою.

“Мессершмітт” промахнувся і з ревінням пролетів за кілька десятків метрів від катера.

Розгадавши маневр льотчика, Шубін щасливо втік від нього.

Тепер, однак, усе складається інакше. І Готліб, і Рудольф, і Гейнц роблять, можна сказати, “навпаки” — ніж у випадку з літаком вчинив би лівша.

У цьому їхня перевага над Шубіним.

А втім, якби це була не розмова, не гра недомовок, а відкритий бій, він би, мабуть, ще потягався з ними!

Шубін почав згадувати свої недавні бої. Уявив собі, як він стрімголов мчить морем: навскісно падає і здиблюється горизонт попереду, і пружний вітер б’є в обличчя, а білий бурун, клекочучи, піднімається за кормою.

Через кілька хвилин стало легше дихати. Навіть голова начебто перестала боліти.

Деякий час він не думав ні про що, просто відпочивав од цієї зрадницької зигзагоподібної розмови.

Потім щось змінилося навколо.

Ага! Підводний човен рушив дуже обережно! На коротку мить німці вмикали мотори, потім стопорили їх і прислухалися. Усе було тихо. І знову, як і раніше, обережно починали рухатися.

Шубін подумав, що так тікає від переслідувачів звір — скрадаючись, короткими стрибками, припадаючи після кожного стрибка до землі.

Скоріше б розв’язка, хоч який-небудь берег, навіть ворожий!

Згоден на все, тільки б закінчилися ці тортури у плаваючому склепі, напакованому мертвяками!

Що буде, те й буде! Він не може залишатися тут! Таємна війна не для нього, ні! День ще витримав би якось, більше б не зміг.

Він дивувався з витримки наших розвідників, які, виконуючи секретні завдання, довгі місяці, навіть роки, перебувають серед ворогів.

Ним оволоділа незборима втома. І, переставши чинити опір, він поринув у сон, як камінь на дно…

3


Крізь товщу сну долинає голос, який наполегливо повторює:

— Пірволяйнен! Пірволяйнен!

Він насилу розплющив очі. Як це — Пірволяйнен! А! Це він — Пірволяйнен!

Біля койки стояв Гейнц:

— Човен сплив! Вставайте!

Взуваючись, Шубін відчув, що ззовні, крізь відчинений люк, надходить свіже повітря.

Він минув центральний пост і піднявся в бойову рубку. Зачекав, поки каблуки Гейнца, який йшов попереду віддаляться од нього, потім, схопившись за поручні вертикального трапа, одним махом підняв своє тіло, що знудьгувалося за рухами, на місток.

Колишньої апатії наче й не було. Шубін дихав і не міг надихатись. Повітря! Простір! Солоний морський вітер!

Небо було блякло-сіре.

Саме починало світати! До сходу сонця ще далеко.

Підводний човен, утримуючись на місці ходами, погойдувався на неквапливих пологих хвилях.

Шубін з подивом озирнувся.

Він сподівався побачити кілька острівців і пасмо оголеного каміння, яке, за лоцією, прикриває підходи до Хаміни. Командир же казав учора, що привезе його в шхери, у район Хаміни.

Та це були не шхери!

Хоч як напружував Шубін зір, хоч як вдивлявся в горизонт, не міг розгледіти нічого схожого на смужку берега.

Море! Тільки море, куди не поглянь. Пустельне. Спокійне. У передранковій перлово-сірій імлі…

Виходить, підводний човен не підплив до узліску шхер?

У загорожі бойової рубки, крім Шубіна й Гейнца, було ще четверо матросів і сам командир. Але не помітно ніяких приготувань до спуску шлюпки на воду. Троє матросів, сидячи навпочіпки, жадібно курять. Четвертий — оглядає навколо небо у візир. Так само час від часу дивиться в бінокль і командир, виявляючи занепокоєння.

— Нічого не розумію! Де шхери? — Шубін схилився до Гейнца.

— О! Шхер вам ще довго чекати!

Лікар пояснив, що це вимушене сплиття. Вилилася кислота з акумуляторних батарей, — очевидно, під час втечі на глибину, коли човен бомбували. Почав виділятися водень. Концентрація його в повітрі стала небезпечною, і командир вирішив спливти, щоб провентилювати відсіки.

Переслідувачів він начебто “скинув з хвоста”. Одначе починало світати. Це було небезпечно. І все-таки він ризикнув.

Закінчивши перекур, матроси швидко югнули в люк, па зміну їм вилізли інші.

— Так, небезпечна концентрація, — вів далі лікар, припалюючи від недокурка нову цигарку. — І тоді я згадав про свого пацієнта. Ви стогнали вві сні. Довелося доповісти про це командирові, щоб дозволив прогулянку. У мене, бачте, є професійне самолюбство. Я хочу привезти вас на берег живим.

Шубін неуважно подякував і одвернувся.

Він крадькома оглядав підводний човен, щоб на всякий випадок запам’ятати його зовнішній вигляд, його особливі прикмети.

Зверху човен здавався дуже вузьким — наче лезо кинджала, яким розпорюють море. Це був, безсумнівно, рейдер, човен, призначений для океанського плавання, тоннажністю не менше двох тисяч тонн. Носова частина була різко звужена, порівняно з рештою корпусу, що, треба гадати, полегшувало керування човном у підводному положенні. Попереду стирчали пилки для розрізування протичовнових сіток. Поміст був дерев’яний, можливо, передбачалося перебування в тропічних широтах.

Та найважливіші були три прикмети.

По-перше, не було артилерійського озброєння — стирчали тільки два спарених крупнокаліберних кулемети. По-друге, незвичайно висока була похильна штильова антена. А найдивовижнішою на палубі “Летючого Голландця” здалася Шубіну бойова рубка. Вона зовсім вертикально височіла над палубою, немовби пряма труба чи, краще сказати, вежа, сягаючи, на око, п’яти чи шести метрів.

Усе це Шубін схопив в одну мить — чіпким поглядом моряка.

— Ще п’ять хвилин, більше не можу, — ні до кого не звертаючись, сказав командир. — Росіяни мають звичку робити розвідувальні польоти вранці.

Сказав — і ніби накликав!

Не вухами — усім трепетним серцем своїм почув Шубін рівне рокотіння, що струмувало згори. Над морем з’явився літак.

Він розвернувся, рушив прямо на підводний човен.

Помітив! Атакує!

Командир, ховаючи хронометр у кишеню шкіряних штанів, ступив до люка:

— Спішно зануритися! Усі вниз!

Матроси юрмою кинулися за ним. На спішне занурення дається сорок секунд!

“Ось він, мій порятунок!” — подумав Шубін.

Він удав, що загаявся. Хтось щосили відштовхнув його. Хтось наступив йому на ногу. Біля люка утворилася тиснява. Люди безладно звалювалися вниз, каменем падали в рятівні надра човна, з’їжджали по трапу на плечах один одного.

— Униз! Униз! — крикнули над вухом, наче глухому.

Шубін відштовхнув лікаря.

Уже, сповзаючи в люк, той схопив удаваного Пірволяйнена за холошу і потягнув за собою. Але, падаючи навзнак, Шубін встиг ударити його ногою по руці.

— Пірволяйнен!!

У отворі майнуло спотворене гримасою рудобороде обличчя. Командир обома руками вчепився в маховик кремальєри.

І це було останнє, що бачив Шубін на борту “Летючого Голландця”,

Важкий люк з брязкотом зачинився. Повернувся маховик, намертво задраюючи його зсередини. Усе!

Шубін відчув, як поміст зникає з-під ніг. Маленькі хвилі пробігли по палубі, вода закрила її. Вона стрімко наближалася. Вежа бойової рубки провалювалася вниз, вниз і…

Шубін з силою відштовхнувся ногами і вигріб. Він був уже в воді. Довга тінь опускалася під ним дедалі нижче. Шубін ще раз судорожно вдарив ногами. Ним опанував страх, що його затягне в глибину.

Силует дуже повільно розтанув унизу.

І ось Шубін знову сам — наче й не був ніколи на борту “Летючого Голландця”…


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЗОЛОТИЙ ВИХОР


1


Небо на горизонті поволі світліло. Отже, схід там!

Відповідно — північ у тій стороні, південь — у цій! Інстинкт самозбереження штовхав Шубіна на південь, далі від ворожих шхер.

Тільки б не сплив підводний човен!

Шубін поквапливо стягнув з себе взуття і комбінезон. Потім, відчувши волю рухів, зробив кілька швидких помахів і перевернувся на спину.

Над ним кружляв літак. Він то опускався до самої води, то стрімголов шугав угору.

Коли крила на крутому віражі усією площиною поверталися до світла, на них видно було червоні зірочки.

Зробивши кілька кругів, літак зник, але невдовзі повернувся. Рокотіння тепер стало дужчим і ніби роздвоїлося.

Шубін пошукав другий літак. Ні, шум моторів ішов з моря. Йому уявилося навіть, що він узнає цей шум. Невже “морські мисливці”? Але цього не могло бути. Це було б надто добре!

Здається, він плакав, коли товариші обережно піднімали його на борт, і Левко Ремез тремтячими руками підносив до його рота флягу.

Усе пояснювалося дуже просто.

Льотчик розвідувального літака, сполохавши підводний човен, помітив людину, що плавала в воді. Природно було припустити, що ця людина — з підводного човна, який щойно занурився. Льотчик поспішив навести на неї “морських мисливців” Ремеза, котрий був поблизу.

Так було врятовано Шубіна.

У Ленінград його привезли у важкому стані. Думали навіть — не довезуть. По дорозі його стало нудити, лихоманити. Потім він почав марити.

Ремез, з тривогою озираючись на друга, мчав що було моці.

Він зробив усе, що було в його силах, навіть більше того — “поборовся з неможливим”: упросив командира бази послати його третій, останній раз на пошуки, уже разом з розвідувальним літаком. І ось — знайшов друга, врятував! Невже не довезе?

Але він довіз. Тепер діло за медициною!

У госпіталі, проте, з сумнівом похитували головами. Запалення легенів і, мабуть, струс мозку. У всякому разі, нерви Шубіна зазнали непомірного навантаження.

Про перебування на борту підводного човна дізналися від нього в найзагальніших рисах. Дивом дивувалися, як міг він витримати і не виказав себе ні словом, ні жестом, хоча був уже хворий.

Тепер настала реакція.

Фантастичні образи низкою пропливали в мозку. Вони мчали стрімко, наче хмари над спіненим морем. “Вітер вісім балів або й десять”,— заклопотано прикидав Шубін. Хмари були зловісного кольору, багряно-коричневі чи фіолетові, і промені сонця падали з них, наче пучок стріл.

На морі коїлось щось дивовижне. Чайки сварилися між собою високими голосами, ганяючи футбольний м’яч по хвилях. А втім, який же це м’яч! Це — голова Пірволяйнена, з дрібними вищиреними кличками! Вона перетворювалася в одутле обличчя Гейнца. І ось уже Шубін сидить за столом кают-компанії, і риб’ячі писки витріщуються на нього з усіх боків.

“Для льотчика ви непогано розумієтесь на бурунах”, — багатозначно посміхаючись, казав Франц, і ті, хто сидів за столом, підіймали над головами склянки — чи то щоб почаркуватися з Шубіним, чи то щоб ударити його.

Нечутно проходила мимо Вікторія, і все зникало. Залишився тільки слабкий повів її духів.

Шубін впадав у забуття. Завжди поява стрункої жіночої постаті знаменувала в його кошмарах настання короткочасного відпочинку.

Однак Вікторія проходила, не дивлячись на нього. Він бачив її тільки в профіль. Милі пухнасті брови були насуплені, а палець вона тримала біля губів, немовби хотіла попередити, застерегти.

Інакше, між іншим, і не могло бути. Вони перебували серед ворогів і повинні були удавати, що не знають одне одного.

А час від часу крізь неугавний гомін розмови в кают-компанії пробивався її схвильований голос. Він був дуже тихий, цей голос, долинав немовби через густий туман чи дуже щільну воду… Але якось круглих немигаючих очей поблизу не було. Вікторія затрималась біля Шубіна. Обличчя в неї було таке стривожене і ласкаве, що все в душі Шубіна стрепенулося. І раптом він помітив, що вона плаче.

— Чого ви плачете? — спитав він. — Усе буде гаразд. Хіба ви не знаєте, що мене прозвали Щасливцем?

Він хотів заспокоїти її і простягнув руку, щоб погладити по щоці, і від цього руху проснувся. Але обличчя Вікторії, як і раніше, було перед ним. Сльози так і бриніли на її довгих віях.

— Чого ви плачете? — повторював він.

— Бо я рада, — відповіла вона не дуже логічно.

Але він зрозумів.

— Я був хворий і одужую?

— Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.

— Але чому ви тут?

— Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!

Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…

2


— Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, — сказав Шубін того ж вечора.

Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ.[19 - ТОФ — Тихоокеанський флот.]

— Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…

Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.

— Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! — кволо, але твердо промовив Шубін.

Довелося поступитись.

Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.

Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.

Розвідник ледве встигав записувати.

Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.

Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” — хворий стомлено заплющив очі.

Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.

— Ого! — сказав головний лікар, побачивши блокнот. — Увесь списали?

— Майже весь.

Головний лікар здвигнув плечима.

— А що, товаришу генерал, — обережно спитав розвідник, — є сумніви?

— Бачте… — почав головний лікар. — Але прошу сісти…

Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.

За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він — непритомний — гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.

— Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.

— Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.

Розвідник відзначив це в своєму блокноті.

— Не забувайте, — вів далі головний лікар, — що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…

— Гадаєте, він і досі марить?

— Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.

Розвідник встав.

— Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…

Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.

Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.

І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:

— Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!

Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.

Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..

На ніч стан його погіршився. Два санітари насилу втримували хворого на ліжку. Він метався, вигукував слова команди. І в маренні мчав, мчав кудись…

Під ранок він затих, тільки важко, уривчасто дихав… Головний лікар, який просидів цілу ніч біля його ліжка, сердито супився. Потрібні заходи вжито. Залишається чекати перелому в ході хвороби чи…

Вікторію не пустили до Шубіна. Вона ходила туди й сюди по вестибюлю, стараючись не цокати каблуками, прислухаючись до моторошної тиші за дверима.

Там Шубін мовчки боровся за життя і розум.

Довкола нього плавали немигаючі круглі очі, а над головою струміли зелені брижі. Дивний світ водоростей, риб і медуз, звиваючись, перебираючи своїми стеблами, щупальцями, плавниками владно тягнув його до себе, на дно. Затягував нижче й нижче…

Але не втримав, не зміг утримати.

Підсвідомо Шубін, напевне, відчував, що ще не все зробив, не виконав до кінця свого військового обов’язку. Зусиллям волі він вирвався із слизьких щупальців марення і виплив на поверхню…

3


Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.

Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!

Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості — хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.

Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.

Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін — його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.

Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.

Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!

“Не проґавити б наступу! — з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: — Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”

Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.

Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо

Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!

Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.

До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.

Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:

— Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20 - Старший лейтенант.]

На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.

Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.

— Згорів наш старлейт! — оголосив артилерист, зіскакуючи з підвіконня. — Якщо вже через неї такий принциповий, жартів не розуміє, значить, усе, горить в огні!..

Горить, горить…

Коли Шубін і Вікторія заглибилися в парк на Кіровських островах, тихе полум’я осені обступило їх. Усе було жовте і червоне довкола. Листя шаруділо під ногами, повільно падало з дерев, кружляючи пливло по воді під містками, що круто вигиналися.

— От і осінь! — зітхнув Шубін. — І фашисти мажуть п’яти салом у Фінській затоці. А я й досі на бережку…

Без його участі здійснено зухвалі десанти в шхерах. Молодецьки взято острів Тютерс. Визволено Виборг. Ціле літо минуло, і яке літо!

— Може, посидимо, відпочинемо? — запропонувала Вікторія. — Головлікар сказав, щоб ви не стомлювались. Мабуть, відвикли ходити?

Ось як воно обернулося для Шубіна! Ти — про війну, про десанти, а тобі: “Не відвикли ходити?”

Тільки тепер, ведучи Вікторію під руку, він побачив, що вона трошки вища за нього на зріст. Звичайно Шубін уникав залицятися до дівчат, які на зріст були вищі за нього. Це якось принижувало його чоловічу гідність. Та зараз йому було все одно.

А втім, у присутності Вікторії безумовно виключалася можливість будь-якої незручності, безглуздого жарту, безтактності. У неї була обеззброююча спокійна, упевнена манера триматися. Мужчина з особливою гордістю пропускає поперед себе таку жінку до зали театру, помічаючи поштиві, захоплені, заздрісні погляди.

Проте Вікторія — Шубін знав це — може з почуттям власної гідності пройти попереду мужчини не тільки в театр, але й у ворожі, непривітні шхери. А крім того, уміє терпляче, годинами, сидіти біля ліжка хворого, не спускаючи з нього співчутливих, тривожних очей.

— Не стомилися? — турботливо спитала Вікторія. — Ви уперше вийшли. Головлікар каже…

— Стомився? З вами? Та що ви! Я відчуваю при вас такий приплив сил! — І, усміхнувшись, додав: — Грудна клітка вдвоє більше забирає кисню.

Шарудячи листям, вони неквапливо пройшли мимо зенітної батареї, встановленої між деревами парку. Там товпилися молоденькі зенітниці у коротеньких спідницях, з-під яких видно було стрункі ноги в чобітках і туго натягнутих панчохах. Дівчата з явним співчуттям дивилися на романтичну пару. Безсумнівно, пара була романтична.


Та Шубін не відчував у відповідь симпатії до зенітниць. Драїли б краще свої гармати, ніж стовбичити тут і витріщати дурні баньки!

У той тихий сонячний день Кіровські острови мали ще барвистіший вигляд, ніж звичайно. Особливо яскраве було листя горобини — червоне, пурпурове, червінькове, воно чітко різьбилося на жовтому тлі.

— Гляньте, — шепнула Вікторія, — навіть павутинка золота…

Вона була зовсім не схожа на ту зухвалу недоторку, яку бачив колись Шубін. Говорила якісь милі жіночі дурниці, іноді перепитувала чи несподівано затиналася посеред фрази.


— Кіровські острови, — стиха мовив Шубін. — А вам не здається, що це безлюдні острови? І ми тільки удвох тут…

— Не рахуючи майже всієї зенітної артилерії Ленінграда. — Вона усміхнулася — цього разу не куточком рота.

Та потім вони забрели в таку глухомань, де не було ні зенітниць, ні перехожих. Дерева і кущі підступили до самої доріжки — нерухома громада багряно-жовтого листя, тиха пожежа осені.

Вікторія і Шубін стояли на горбатому містку, спершись на перила і слідкуючи за різноколірним листям, що неквапливо пропливало внизу. І раптом одночасно підвели очі і подивилися одне на одного.

— Головлікар… — почала була вона.

Та поза госпіталем, на вільному повітрі, Шубін не боявся лікарів.

Довга мовчанка.

— …не дозволив вам цілуватися, — машинально закінчила вона. Насилу перевела подих, не підіймаючи обважнілих повік. їй довелося вхопитися за вилоги тужурки, щоб не впасти. Шубін устояв.

— Додому час. Сиро, — невиразно пробурмотіла вона.

— Ні, ще трохи! Будь ласка. Ну, хвилинку! — упрошував, наче хлопчик, якого посилають спати.

— Гаразд. Хвилиночку.

І знову вони кружляють по своїх “безлюдних” Кіровських островах, шарудять листям, ненадовго сідають на лавці, встають, ідуть, неначе щось підганяє їх…

Під кінець Шубін і Вікторія мало не заблудилися в парку. Шубін не міг пригадати, на якому повороті вони звернули з центральної алеї.

— Збився з дороги, — пошепки сказала Вікторія. — Гай-гай! Уславлений мореходець! — І, беручи під руку, ніжно-ніжно: — Це золотий вихор закрутив нас. Так би й ніс, ніс… Ціле життя…

У госпіталь Шубін повернувся, коли його сусіди вже спали. Тільки артилерист, який лежав поруч, не спав, але удавав, що спить. Краєм ока стежачи за Шубіним, що роздягався, він причепливо відзначав його незграбні, невпевнені рухи. Шубін наткнувся на тумбочку, перекинув стілець, сказав сам до себе: “Тс-с!”, та, сівши на ліжко, одразу ж упустив черевик і тихо засміявся. Усі симптоми були в наявності.

Сусіда не витримав і висунув голову з-під ковдри.

— Ану, дихни! — зажадав він. — Ех, ти! Адже генерал медицинської служби не дозволив тобі пити.

Шубін збентежено озирнувся.

— У тебе думки ідуть протичовновим зигзагом, — пробурмотів він і мерщій укрився з головою.

Ні з ким, навіть з найкращим другом, не зміг би він говорити про те, що сталося. Це було тільки його, належало тільки йому. І їй, звичайно. їм обом.

4


Вони одружилися, тільки-но Шубіна виписали із госпіталю. Уранці його виписали, а вдень вони одружилися.

Весілля влаштували дуже скромне. На торжестві були тільки Ремез, Вася Князєв, Селіванов, дві подружки Вікторії і, звичайно, Шурко Ластиков.

— По-справжньому відгуляємо після перемоги над Німеччиною! — пообіцяв Шубін.

На одужування йому дали два тижні. Молодята провели цей час у кімнатці Вікторії Павлівни.

Золотий вихор продовжував крутити їх. У якомусь напівзабутті блукали вони по осінньому, тихому, багряно-золотому Ленінграду.

Він підводився з руїн, струшуючи з себе пилюку і попіл. Ще ворушилися, сіпаючись стиками на вітрі, фанерні стіни, що прикривали пустирі, ще зеленіло картоплиння в центрі міста, та війна вже далеко відсунулася від його застав. І барви неповторного ленінградського заходу сонця стали, здавалося, ще чистішими на промитому грозовими дощами небі.

А вечорами Вікторія і Шубін любили сидіти біля вікна, що виходило на Марсове поле. Тепер тут були городи, а над грядками височіли стволи зенітних гармат — характерний міський пейзаж того часу.

Мовчанка обривалася запитанням:

— Пам’ятаєш?..

— А ти пам’ятаєш?..

Вони переживали звичайну для закоханих пору спогадів, цікавих тільки їм двом.

— Пам’ятаєш, як ти обняв мене, а потім мало не впав у воду? — запитувала Вікторія.

— У воду? — перепитував він. — Ні, не пам’ятаю. — І усміхався. — Зовсім вигубилося з пам’яті.

Пізніше Вікторія зрозуміла, що Шубін майже не жартує, коли каже: “Вигубилося з пам’яті”. Він дивовижно умів забувати погане, що заважало йому жити, іти вперед.

— Я — як мій катер, — пояснював він. — На повному ходу проскакую над невдачами, наче над мінами. І — живий! А є люди — наче тихохідні баржі з низькою осадкою. Ледь накренились, черкнули кілем дно — і всьому кінець. Сидять на мілині!

Він навіть не поцікавився, чому так круто змінилося її ставлення до нього.

Та Вікторія сама не змогла б пояснити, чому Шубін примусив її покохати себе. Саме примусив!

— Зі мною і треба було так, — зізналася вона. — Я була дивна. Дівчата дражнили мене Сплячою красунею. А мені просто нелегко довелося в дитинстві через тата.

Він був дуже вродливий, як вона розповідала, і мав успіх у жінок. Вікторії сповнилося чотирнадцять років, коли батько пішов від її матері і завів нову сім’ю. Але він був добрий і безхарактерний і якось не зумів до кінця порвати із своєю першою сім’єю. Дивно, що симпатії дочки були на його боці.

Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.

З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.

Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.

Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.

“О! — тихо мовив він. — Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.

І це були його останні слова…

Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.

— Адже ти не такий, ні? — Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. — О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. — І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: — Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…

Звичайно, вона жартувала.

Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…

5


Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…

Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний — не вихор, небезпечний вир.

Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.

Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?

Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!

Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.

Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:

— Ти чого?

— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…

Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…

І от останній вечір дома перед поверненням на флот.

Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.

Раптом Шубін сказав:

— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!

Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.

— Правда?

— І тим небезпечніше залишати їх на волі.

Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…

— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.

— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.

— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.

— Ти був уже хворий.

— Можливо…

Мовчанка. Майже пошепки:

— І потім я дуже хотів до тебе, нагору…

Знову довга мовчанка.

— Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?

— Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.

— Тебе все одно зсадили б на берег.

— Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.

— Не кажи так, не треба!

Звук поцілунку.

— Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло — і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!

— Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.

— Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?

— Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!

— Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?

— Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.

— Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…

Сутінки до стелі заповнили кімнату.

Шубін встав і ступив крок до вимикача.

— Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..

І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!


ЧАСТИНА ТРЕТЯ


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ШУБІН АТАКУЄ


1


Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

— О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.

А хвиля тут далеко крутіша, ніж у тісняві шхер! Ще б пак! За Талліном відкриваються ворота в Середню Балтику, вихід із затоки в море. Відкрите море!

Ого! “Побенкетуєм на просторі!..”

У думці Шубін бачить увесь військово-морський театр. Примовкла Фінляндія тихо пропливає по правому борту. Вона перестала бути ворожою, вийшла з війни. Ліворуч простяглося лісисте естонське узбережжя. Там ще стріляють фашисти.

А на південний захід від Талліна материковий берег збігає під прямим кутом на південь. Далі лежить Моонзундський архіпелаг — острови Хіума, Саарема, Муху, які замикають вхід у Ризьку затоку. Ще далі, за Вентспілсом і Клайпедою, відгороджена од моря косою Фріш-Неррунг, височить фортеця Піллау — аванпорт Кенігсберга.

Одна банка, Аполлон, — на норді, друга — на зюйді Посередині — банка Підла біля мису Рістна.

Десь у цьому районі — не в шхерах, а на просторах Середньої чи Південної Балтики — Шубін поквитається з “Летючим Голландцем”!

Тепер він командував уже не ланкою, а загоном. На його колишній катер було призначено командиром молодого лейтенанта Павлова, який щойно закінчив училище. І Шубін під час походів навчив його управляти катером.

Павлов з цікавістю поглядав на гвардії капітан-лейтенанта (Шубіну восени надали це звання), намагаючись в виразу обличчя вгадати, про що той думає.

Насупився? Зціпив зуби? Ну, значить, згадав про свого “Летючого Голландця”!

Запальній уяві Шубіна малювалося, як уночі, майже впритул він підходить до “Летючого Голландця”. Той сплив, щоб зарядити акумулятори. Отут-то й треба його застукати! За шумом своїх дизелів німці не почують моторів катерів Шубіна. І тоді Шубін скаже нарешті своє вагоме слово: “Залп!” Всадить торпеду в борт німецького підводного човна! Та так, знаєш, по-російськи всадить, від щирого серця, щоб на віки вічні прикувати страхіття до морського дна!

Але зустріч (“неминуча зустріч”, як уперто повторював Шубін) могла відбутися і вдень. На цей випадок припасе глибинні бомби. Тепер на катери беруть бомби, з півдюжини невеликих чорних барилець, обережно розміщуючи їх у стелажах за рубкою.

Як не торпедою, то бомбою! Треба ж чимось дійняти цих незговірливих “покійників”!

Та поки що не зустрічається Шубіну “Летючий Голландець”…

Глибинні бомби несподівано для всіх було використано дуже дивовижно і незвичайно — проти надводного корабля!

Загін, супроводжуваний літаками, що прикривали його, і наводили на ціль, вирушив на денні пошуки.

Ревіння моторів Шубіна немовби вторувало рокотінню, що линуло з неба. Нерви вібрували в унісон з цим подвійним рокотом грізною увертюрою бою.

Попереду пусто. Брудно-сіра запона хмар звисає до самої води.

Та ось згори нагукали Шубіна. У навушниках пролунав схвильований голос льотчика: “Транспорт, Борю! Транспорт! Ліворуч, курсовий сорок! Здоровенний, тисячі на три![21 - Тонн.]”

Один літак повернувся, зробив коло над загоном торпедних катерів, помахав крилами і знову полетів уперед.

Катери пішли за ним.

Через кілька хвилин на горизонті з’явилися силуети кораблів. Як миші, виповзали вони з-під важких складок хмари, що звисала до самої води.

Справді: транспорт! І конвой, дуже сильний. Раз, два… Чотири сторожовики і тральщик!

Та, як відомо, перемога не визначається арифметичним співвідношенням сил. Є ще й висока алгебра бою!

На німецьких кораблях помітили торпедні катери і почали міняти похідний ордер.[22 - Похідний ордер — стрій кораблів під час походу.] Водночас заблищали смолоскипи пострілів. Вода навколо катерів немовби закипіла.

Шубін цієї миті сам став за штурвал, показуючи молодому командирові, як виходити в атаку.

Але він продовжував в той же час керувати боєм. За його наказом літаки атакували кораблі охорони, щоб примусити їх розступитися і відкрити катерам дорогу до транспорта.

Зненацька з-за хмар вигулькнули німецькі літаки. Конвой теж мав “шапку”, тобто повітряне прикриття. Над головами моряків зав’язався запеклий бій.

— Фоміну поставити димову завісу! — скомандував Шубін у ларингофон.

Один з катерів хвацько вискочив уперед, тягнучи за собою по хвилях дим. Мить — і атакуючі торпедні катери закутались у грозову хмару! Метаючи блискавки, хмара ця мчала по воді.

А згори моряків підбадьорювали льотчики. У навушниках лунали їхні збуджені голоси:

— Лівіше бери! Давай, Борю, натискуй!.. Борю, Борю, Борю!..

Вибравши момент, коли транспорт повернувся до нього бортом, Шубін прицілився. Найголовніше — прицілитись! Торпеда — розумниця, усе інше зробить сама.

— Залп!

Вислизнувши з жолоба, торпеда пірнула у воду за кормою. Шубін круто одвернув, а торпеда, залишаючи за собою пінявий слід, помчала до транспорта на заданій глибині.

Вибух! Влучила в носові відсіки! Ніс транспорта різко осів у воду.

Але це не кінець. Таке громадище однією торпедою не взяти. Транспорт ще добре тримається на воді. Кораблі охорони зімкнулися навколо нього і посилили загороджувальний вогонь.

— Фомін горить, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — крикнув Павлов.

Катер Фоміна безпомічно погойдувався на хвилях. Він горів! Німці зосередили на ньому майже весь вогонь, поспішаючи добити.

Князєв, виконуючи наказ Шубіна, на повному ходу мчав на виручку товаришеві, але був ще далеко від нього.

Тоді Шубін застопорив хід.

Павлов з жахом подивився на нього. Як! Забратися мало не в середину ворожого конвою — і раптом стопорити хід. Навіщо? А Шубін спокійно сперся ліктями на стерно, потім підкреслено холоднокровно поклацав нігтем по коробці з цигарками і не поспішаючи закурив.

Це було майже так само дивовижно, як зупинка в бою.

Торпедні катери ходять на авіаційному бензині, що легко спалахує. Тому на них суворо-пресуворо заборонено курити. А гвардії капітан-лейтенант закурив! Сам гвардії капітан-лейтенант закурив! Виходить, змушений. був закурити!

І треба було тільки поглянути довкола, щоб зрозуміти: так воно і є! Катер у розпалі бою перетворився в нерухому мішень!

З люка визирнули здивовані Дронін і Степаков. Боцман з глибокодумним виглядом розгладив пишні вуса.

Тільки Шурко не відчував страху. Поруч зі своїм командиром ніколи, ні за яких обставин, не відчував страху. Застопорили хід? Ну то й що з того? Значить, командир знову хитрує.

Довкола підіймалися сплески, дедалі більше сплесків. Вирішивши, що катер Павлова теж підбито, фашисти перенесли частину вогню на нову мішень.

Павло пробубонів:

— Ризиковано граєте, товаришу командир!

І осікся.


— А хто не ризикує, не виграє! Доводиться, брат, ризиковано грати… — Не обертаючись, Шубін простягнув Павлову цигарки: — Закури, допомагає!

Відстань між нерухомим катером Фоміна і катером Князева зменшилася. Шубін не зводив з них погляду.

Так, він ризикував! Але не збирався ризикувати жодної зайвої секунди. Хіба йому життя набридло, чи що?

Ось Князєв підійшов до палаючого катера. Матроси товпляться на борту з відпорними крюками. Когось переносять на руках. Отже, у Фоміна є поранені. Давай, друже Князєв, не барися, давай! Уже припікає довкола, німецькі снаряди лягають ближче й ближче.

Катер Фоміна оповився димом — гинув. Князєв поквапливо відскочив.

І одразу ж Шубін дав якнайповніший вперед!

Катер стрімголов вискочив з-під обстрілу і зробив широку циркуляцію. Німці так, напевне, і не зрозуміли нічого.

За ті хвилини, що Шубін, рятуючи товариша, відволікав вогонь на себе, транспорт встиг розвернутися. Тепер, окутуючись димом і зариваючись носом у воду, — “свинею”, як кажуть моряки, — він тікав до берега, під захист своїх батарей. Охорона його відстала, захопившись обстрілом катера, що горів, і того, що нібито був підбитий.

Катер Павлова ринувся в просвіт, що утворився.

— Залп!

Транспорт незграбно заніс корму. Друга торпеда ковзнула вздовж його борту.

Тікає! Втече!

Шубін озирнувся на порожні жолоби. Торпед немає! У стелажах тільки глибинні бомби. Нічим добивати транспорт, нічим!

Він перехопив погляд юнги. Подавшись уперед, підвівши обличчя, юнга віддано дивився на свого командира. “Ну ж, ну! — здавалося благав цей погляд. — Придумай що-небудь! Ти ж можеш придумати! Ти все можеш!”

І цей погляд, обожнюючий і нетерплячий, підхльоснув Шубіна. Той повернув до кінця ручку машинного телеграфу.

Катер рвонувся до транспорта.


Як! Без торпед?

Німці, товплячись на кормі, напевне, роти пороззявляли від подиву.

Росіянин хоче таранити їх — такий куцак таке громадище? Блефує? Хоче залякати.

Та Шубін не збирався лякати.

Це була та сама “ризикована гра”. Німці, замішавшись, губилися в здогадках: які “козирі” приберіг він, щоб кинути в останню мить?

Шубін наздогнав транспорт і, користуючись величезною перевагою в швидкості, почав легко обходити його.

За катером Павлова послушно рушили інші катери, повторюючи маневр командира загону. Проте Шубін наказав їм залишатися на відстані.

Як тільки хоч одна запалювальна куля влучить у бензобак, торпедний катер спалахне, як смолоскип. Але Шубін не думав про це. Бачив перед собою лише високий, з брудними патьоками борт, що стрімко проносився, на ньому круглі здивовані очі ілюмінаторів. На палубі метушилися люди. Низько пригинаючись, вони перебігали вздовж борту.

Фаддєїчев зганяв їх з палуби, завзято поливаючи з кулемета, наче з шланга.

Катер обігнав транспорт, перетнув йому дорогу і проскочив по носі на відстані якихось двадцяти — двадцяти п’яти метрів від форштевня.

Тепер пора!

— Бомби за борт!

Боцман і юнга кинулися до бомб. Чорні барильця один за одним полетіли у вируючу воду. їх скидали поспіхом, як попало, іноді скидали ногами.

Де вже на такій близькій відстані розвертатися транспорту, тим більше підбитому! Він і далі йшов по інерції, повільно наповзаючи на скинуті бомби. Ті почали вибухати у воді під його кілем.

Юнга засміявся від задоволення.

Так он які “козирі” несподівано викинув його командир!

Проте пошкодження, завдані бомбами транспорту, не могли бути смертельні, — Шубін знав це. Зараз у трюмі латають шви, що розійшлися, поквапливо заливають їх цементом. Корабель утримається на плаву.

Та Шубін і не розраховував потопити транспорт малими глибинними бомбами. Він хотів тільки перешкодити йому втекти під захист берегових батарей, повинен був хоч би там що затримати його — і домігся цього!

Затримка для підбитого транспорта виявилася фатальною.

— Горбачі,[23 - Так жартома прозвали штурмовиків через їхній характерний, немовби горбатий, фюзеляж.] добивайте! — сказав Шубін у ларингофон.

І літаки шугонули зверху на корабель.

Німецькі матроси по-жаб’ячи кинулися за борт. Потім транспорт почав неквапливо кренитися і ліг на бік, показавши свою підводну частину, схожу на роздуте черево глушеної риби…

2


Саме тоді на обличчі Павлова з’явився той вираз, що потім, як свідчили товариші, майже не сходив з нього. Немовби Шубін страшенно здивував молодшого лейтенанта, і той так уже й не міг остаточно оговтатись від подиву.

Та Шубін сердито відмахувався від похвал і поздоровлень. Не те! Усе це не те!

Він ферзя хоче збити з дошки, а йому підсовують пішака за пішаком. Шукає зустрічі з старшим, з “Летючим Голландцем”, а з-за горизонту раз у раз виповзають різні “пшяви”, звичайні сторожовики, тральщики, транс-портики.

Вуглувата тінь підводного човна пропливла по сірому полотнищі неба. Тральщик, чи сторожовик, чи транспорт тонув, тінь одразу ж зникала. Тінь була невловима.

Товариші приставали до Шубіна з докорами і словами втіхи:

— Та й дався ж тобі цей “Летючий”! Ну чого ти так переживаєш? Забудь про нього! Воюй!

Шубін знизував плечима.

“Ех, молодь наївна!” — думав він поблажливо, хоча багато товаришів по бригаді були його однолітки. Іноді він здавався собі таким старим! Недарма ж побував на кораблі мертвих!

А з молодих, ну що з них вимагати? Звичайно, вони були віддані радянські патріоти і воювали добре: майже щодня бачили ворога в обличчя. Лихо в тому, що бачили його на відстані не ближче кабельтова, та й то під час торпедної атаки, тобто мельки. А він, Шубін, надивився зблизька на цих вовкулак і наслухався від них усякої всячини. День, проведений на борту “Летючого Голландця”, треба було зарахувати мало не за рік.

Чи міг він забути про це? А втім, і не хотів, не мав права забути.

Адже він єдиний моряк на Балтиці, який побував на борту “Летючого Голландця”!

Однак у цьому Шубін помилявся. Єдиний радянський моряк? Так, справді. Але аж ніяк не єдиний моряк на Балтиці!

Він не знав, не міг знати, що по той бік фронту, недалеко від Талліна, є ще два моряки — норвежець і англієць, — що так само, як і він, бачили “Летючого Голландця”.

За трьома рядами колючого дроту, серед сірих невисоких бараків вони ніби улещують один одного.

Недовірливо заводять розмову. Полохливо обривають її. Знову, після довгих болісних вагань, починають дуже обережно, промацуючи, розпитувати.

Схоже на зустріч у темряві. Хто зустрінеться — друг чи ворог? Якщо ворог “Летючого Голландця”, значить — ДРУг!


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

“НЕ МОЖНА, НЕ ХОЧУ, НЕ СКАЖУ!”


1


…Місце було дивовижно пласке. Чи воно тільки здавалося таким? Були ж і дюни, сліпуче білі під сонцем. Та сосни на них росли врозтіч, невисокі, обшарпані вітром. Далі було болото, що диміло туманом, мох і чагарник, коричневі зарості на багато миль.

А поміж морем і заростями розкинувся табір для військовополонених. Сірі бараки, обгороджені трьома рядами колючого дроту, припали до землі. Саме вони, треба гадати, визначали характер пейзажу. Горе, туга, страх лягли на мох і зарості, як лягає сіра придорожня пилюка.

Так принаймні здалося Нейлу, коли його привезли сюди. Він подивився спідлоба і опустив голову. Більше не хотілося дивитись…

У блоці йому показали вільну койку. Він сів на неї, продовжуючи думати про своє.

Минуло з півгодини, за спиною пролунали кволі голоси, мляве човгання і стук дерев’яних підошов. В’язні повернулися з роботи.

Дуже худі і бліді, рухаючись майже безшумно, вони обступили новака:

— Ти хто, камраде?

— Англієць.

— У тебе тут знайдуться земляки. Танкіст? Льотчик?

— Моряк.

— Є й моряки. Олафсон, гей! Новий теж моряк!

Кістлявий, згорблений старий, що сидів на сусідній койці, поглянув на Нейла. Його звислі вуса роздалися — він усміхнувся. Одначе не промовив жодного слова. Мабуть, дуже стомився, бо сидів, зігнувшись, спершись на койку обома руками і важко, зі свистом дихаючи. Було йому на вигляд років сімдесят, не менше.

Новим своїм товаришам Нейл відповідав коротко, неохоче. Так, моряк. Судовий механік. Зараз привезений з Фінляндії. (Подейкують, що вона виходить із війни). Попав у полон на Баренцовому. Але довелося побувати й на інших морях. Одне слово, поносило по світу.

Він замовк.

— Еге! — сказав хтось. — Не дуже балакучий!

— Англієць! — пояснив інший. — Усі англійці мовчуни.

— Але ж він ще й моряк! Я думав, кожен моряк любить розповісти про себе. Гадав, усі, як наш Олафсон.

Старий на сусідній койці знову усміхнувся до Нейла.

До війни в будь-якому норвезькому, шведському і фінському порту знали Оле Олафсона. Він був уславлений лоцман. За записами у своїй книжці міг без запинки провести корабель уздовж узбережжя Скандінавії — шхерами і фіордами.

А в концентраційному таборі Олафсон уславився як оповідач. Без перебільшення можна сказати про нього, що він урятував глузд багатьох людей. Недарма один із військовополонених, колишній історик літератури, дав йому прізвисько: табірна Шехерезада.

Коли Олафсон починав розповідати, люди забували про те, що вони в неволі, що сьогодні баланда з буряка рідша, ніж учора, а Гуго, наглядач, як і раніше стріляє без промаху. На якусь мить вони забували про все.

Наприкінці довгого, безжально регламентованого дня, випадав час, коли в’язні діставали нарешті передишку — можливість розпоряджатися, якщо не собою, то хоча б своїми незанумерованими думками.

І чим важчий, чим божевільніший був прожитий день, тим частіше згадували Олафсона. З усіх кутків барака починали лунати голоси, тихі чи гучні, прохальні чи вимогливі:

— Ну-бо, Оле!.. Історію, Оле!.. Розкажи одну із своїх історій, Оле!

Ті, хто спізнився, поквапливо вкладалися. Гамір стихав.

Це була година Олафсона.

Він розповідав неквапливо, часто робив паузи, щоб прокашлятись чи перевести подих. Тихо ставало в барані, наче в церкві. Тільки за стіною погавкували собаки та хрипко перегукувалися вартові, що сиділи біля кулеметів на сторожових вишках.

Напевне хтось із блокового начальства, скоцюрбившись, мерз під дверима. І даремно! Морські історії Олафсона були про такі давні-давні часи! Дими ще не бруднили тоді неба над горизонтом…

2


Розповідь Олафсон вів незмінно від першої особи.

Це виглядало так, ніби він сам був учасником подій, про які розповідав, або принаймні їх очевидцем. Хронологією старий моряк величаво нехтував.

Один дійшлий слухач, із тих, хто й на сонці вишукує плями, усумнився в його особистому знайомстві з піратом де Сото.

— Не сходиться, ніяк не сходиться, Оле, пробач! Ти не молодий, звичайно, але де Сото, я читав, повісили ще в першій половині XIX століття.

— Я познайомився з ним біля підніжжя його шибениці, — незворушно відповів Олафсон.

Але тут мешканці барака дружно накинулися на причепу і примусили його замовкнути.

Через обставини свого життя Нейл був недовірливий. Крім того, він був начитаний. Він знав, наприклад, що знамениті гонки чайних кліперів відбувалися в п’ятдесяті і шістдесяті роки минулого століття, тобто років за двадцять до народження Олафсона.

Та, слухаючи його, Нейл забував про дати. Неквапливо лилася докладна розповідь, кожна деталь грала, іскрилася, наче морські брижі на сонці. І навіть смерть у розповідях Олафсона була не страшна і швидка — мов порив раптового вітру!

Який контраст до того сумовито-сірого, пропахлого димом, що чекало тут, у концтаборі! Недарма наглядачі повторювали в’язням: “Звідси єдиний вихід — через димар!”

Перша морська історія, яку Нейл почув від Олафсона, була про чайні кліпери.

— Ви скажете, що мені не пощастило в той рейс, — так почав Олафсон. — Мене взяли не на “Аріель”, а на “Фермопіли”. Юнгою, юнгою, — поквапливо додав він, скоса позираючи на койку, де німував причепа. — А першим прибув “Аріель”. Від Вампоа ми йшли майже врівень з ним. Ну й понатирали ж мозолі, пораючись біля вітрил! Та за мисом Доброї Надії він узяв крутіше до вітру і вирвався вперед…

То був час, коли Англія завозила у Китай опіум, а з Китаю возила чай.

Чаєторговці були зацікавлені в швидкісній доставці першокласного китайського чаю. Для цього будували спеціальні, легкі, навдивовижу швидкі кораблі. їхній корпус був ледве помітний під багатоярусним вітрильним спорядженням. Це й були так звані чайні кліпери.

Обганяючи один одного, вони мчали від Вампоа на півдні Китаю до причалів східного Лондона.

Чаєторговці не без вигоди підігрівали азарт гонок. Командам обіцяли великі премії. На шляху безупинно працював телеграф. Билися об заклад. Люди тремтячими руками розкривали ранкові газети. Хто попереду з фаворитів? “Тайпінг”? “Фермопіли”? “Аріель”? “Вогняний хрест”? “Летюче вістря”?

Гонки чайних кліперів були немов апофеоз парусного флоту…

— І все-таки найшвидкохіднішими були “Фермопіли”, — сказав Олафсон після паузи. — Чого ж тоді “Аріель” обскакав нас? Я відповім. Тільки тому, що капітан був розумник, знав різні морехідні хитрощі. Коли б нам такого капітана! Ого!.. Знайте! — захоплено вів далі моряк, — що при найслабшому вітрі, коли можна пройти вздовж палуби з запаленою свічкою, “Фермопіли” ішли сім вузлів! Так, друзі, сім вузлів! А в рівний бакштаг, під усіма вітрилами, кліпер легко долав тринадцять вузлів, стерно прямо, і хлопчик міг стояти за штурвалом!

Голос Олафсона уривався від хвилювання. Та потім оповідач починав безперестанно прокашлюватися і сякатися, бо доходив до загибелі “Фермопіл”.

Уславленому кліперу минуло сорок років. Ремонт його потребував надто великих витрат, судновласники не пішли на це.

У сонячний, безвітряний день на березі Атлантичного океану зібралася сила-силенна простого люду: матроси, лоцмани, рибалки, вантажники. Олафсон був серед них. Він, як розповідав, приїхав з другого кінця Європи, тільки-но дізнався про розправу, яка мала відбутися з “Фермопілами”.

Але, всупереч сподіванню, церемоніалу було додержано, цього не можна заперечувати. Буксири вивели з гавані корабель, уквітчаний по реях прапорами і з вітрилами, взятими на гітови.

Його проводжали мовчки. Потім оркестр на набережній заграв траурний марш Шопена. Під звуки цього маршу “Фермопіли” було потоплено на зовнішньому рейді.

Коли гуркіт вибуху докотився до набережної і уславлений кліпер почав повільно кренитися, усі зняли картузи і капелюхи. Багато хто з моряків плакав, не соромлячись своїх сліз…

Нейл з подивом відзначив, що ось уже півгодини — поки тривала розповідь — він не думав про себе і свої страждання.

У цьому й полягала цілюща дія історій Олафсона! Слухачі його, змучені втомою, страхом і голодом, забували про себе на коротку мить — о, на жаль, тільки на дуже коротку!

Натягнувши на голову ковдру, Нейл намагався уявити гонки чайних кліперів.

Кораблі помчали мимо один за одним — наче валка хмар, що низько летіла над горизонтом. Від швидкого мигтіння вітрил над сліпучою морською гладінню очі почали злипатися…

3


Та Олафсон розповідав не тільки про морських роботяг. Як він твердив, крім “добрих кораблів”, були також і “лихі”. До таких належали невільницькі і піратські кораблі.

Колишній лоцман знав усі таємниці Кіда, Моргана, де Сото.

Останнього вважали жартівником серед піратів. Недаремно його проворна бригантина мала назву “Black Joke”, тобто “Чорний жарт”.

Гумор де Сото був особливий. Команди купецьких кораблів корчилися від страху, побачивши на горизонті щогли з характерним нахилом, потім вузький чорний корпус і, нарешті, вищирений в диявольській посмішці череп над двома схрещеними кістками — піратський чорний прапор “Веселий Роджер”.

Утекти від де Сото не вдавалося нікому. Надто велика була його перевага в швидкості.

Вигадливо “жартував” де Сото з пасажирами і матросами захопленого корабля, — навіть неприємно згадувати про це. Потім бідолах заганяли в трюм, забивали гвіздками кришки люків і швидко пробивали отвори в борту. Одна мить — і всьому наставав кінець! Лише піняві хвилі перекочувалися там, де був корабель.

“Мертві не базікають!” — повчально повторював де Сото.

Не базікають, це так. Зате іноді залишають після себе небезпечну писанину. Щоденники і листи, наприклад.

А де Сото полюбляв розважатися, читаючи на дозвіллі, у вільний від роботи час. Читацькі смаки його були примхливі. Перед усіма книгами на світі він віддавав перевагу щоденникам і листам своїх жертв.

Один із таких щоденників де Сото навіть прихопив з собою, коли “Чорний жарт” у лютий шторм розбився на скелях біля Кадікса і команді довелося висадитись на берег.

Вирішено було розійтися в різні боки, щоб не викликати підозри, а через місяць зібратися в Гібралтарі — захопити якесь нове судно.

Де Сото прибув у Гібралтар раніше за інших піратів і оселився в готелі. Його вважали за багатого туриста. Тим часом, прогулюючись у порту, він придивлявся до кораблів, що стояли там, причепливо оцінюючи їхні морехідні якості. Новий “Чорний жарт” не повинен був ні в чому поступатися перед старим.

Одного разу, коли не було пожильця, прийшли прибрати його номер. З-під подушки випав клейончатий зошит. Пожилець, за звичаєм, читав перед сном. А що він читав?

Покоївка була не тільки цікава, але й письменна. З перших же рядків їй стало зрозуміло, що записи в зошиті вів капітан такий-то, який недавно зник, що схвилювало його друзів та викликало багато розмов. Припускали, що судно його потопив невловимий безжальний де Сото.

Любителя щоденників було схоплено. Невдовзі його судили, а потім повісили на очах у всього Гібралтара.

— Після страти тільки й розмов було, що про цей щоденник, — закінчив Олафсон. — Казали, що де Сото носив свою смерть завжди при собі, а на ніч до того ж ще й ховав під подушку… Отаке-то, друзі! Якщо у когось із вас з’явиться небезпечна таємниця, зберігайте її тільки в пам’яті, та й то запроторте в якийсь найдальший і найтемніший куток!..

4


Вислухавши цю історію, Нейл замислився — не про де Сото, а про Олафсона. Чи є в оповідача таємниця, яку треба запроторити в якийсь найдальший і найпотаємніший куток пам’яті?

Начебто так! І, очевидно, це була саме та таємниця, яка ось уже два роки мертвим тягарем лежить на душі у Нейла!

Жодного разу, навіть мимохідь, не згадав Олафсон Летючого Голландця. Чому?

Старий лоцман обминав цю легенду, як обминають небезпечну мілину чи оголене підводне каміння.

Нейл розпитав старожилів блока, давніх слухачів Олафсона.

Так, той розповідав про чайні кліпери, скарби, морських зміїв, піратів, але про Летючого Голландця він не розповідав ніколи.

Хіба ж не диво? Адже це одна з найпоширеніших морських історій!

Надзвичайно обережно Нейл підступив з розпитами до Олафсона.

— Летючий Голландець? — старий кинув гострий погляд з-під острішкуватих брів. — Так, є й така історія. Колись я знав її. Дуже давно. Тепер забув.

Чи можна було повірити в таку наївну брехню?

Нейл зробив ще кілька спроб. Олафсон відбувався пустими відмовками, роблено позіхав чи повертався спиною.

Та це ще більше розпалювало Нейла.

Лоцман боїться розповісти стару морську історію, щоб не прохопитися словом?

За спиною легендарного Летючого Голландця бачить того, іншого?

Якось увечері Нейл і Олафсон раніше за інших повернулися в барак.

Нейл вклався на своїй койці. Олафсон, крекчучи, почав скидати черевики.

Саме час для відвертої розмови!

— Чи не думаєш ти, — повільно спитав Нейл, — що в світі привидів можуть блукати також підводні човни?

Довга мовчанка. Олафсон, як і раніше, сидить напівобернувшись до Нейла, тримаючи черевики в руках.

— Мені розповідали дещо про це в Бразілії два роки тому, — вів далі Нейл, дивлячись на двері. — Та людина божилася, що бачила човен-привид на відстані півкабельтова. Він виходив з прибережних заростей. Та ось що дивно: на ньому говорили по-німецьки!

Важкий черевик зі стуком упав на підлогу.

Он як!

Олафсон нагнувся над черевиком. Щось він дуже довго вовтузиться з ним, старанно засовуючи під ліжко, — мабуть, хоче зволікти час.

І це йому вдалося. Загрюкали двері, зачовгали-за-стукали підошви, у барак ввійшли інші в’язні.

Ні! Більше не можна чекати! Нейл керується не пустою цікавістю. Він шукає однодумця, товариша по боротьбі.

Що ж! Поведемо розмову інакше — поверх голів інших мешканців барака!

Коли в блоці повкладалися, Нейл рішуче повернувся до свого сусіди:

— А тепер історію, Оле! Найстрашнішу з твоїх історій! Я замовляю про Летючого Голландця! Мені казали, що ти й досі ще не розповідав про нього.

Койка сердито заскрипіла і засовалась під старим лоцманом.

— Сам і розкажи, — пробурчав він. — Ти молодший. Пам’ять у тебе краща.

Нейл не поспішав.

— Я б, мабуть, розказав, — спроквола мовив він, — та боюся, що історія Летючого Голландця у моїй розповіді матиме надто сучасний вигляд.

Ясніше висловитись не можна! Олафсон, здавалося, завагався. Та недовір’я все-таки взяло гору.

Він почав розповідати не про Летючого Голландця, а зовсім про інше — про тих англійських і французьких піратів, яким у нагороду за їхні заслуги дали адміральське звання, а також титули баронета чи маркіза. Це було цікаво. Блок, як звичайно, притих.

Нейл вилаявся в думках. Лоцман, простодушний хитрун, зумів покласти розмову круто на інший глас…

5


Сигнал відбою! Барак поринув у сон.

Сплячі скидаються на покійників, що лежать покотом. Роти розкриті, очні впадини здаються такими ж чорними, як і роти. Лампочка під стелею горить тьмяно.

Заснув і Олафсон.

Тільки Нейл не спить. Закинувши за голову руки, дивиться в низьку фанерну стелю — і не бачить її.

Що дало сьогоднішнє випробування? Олафсон не сказав нічого і водночас сказав дуже багато. Це вперте небажання торкатися небезпечної теми, ці незграбні викрути, — по суті, однаково, що признання!

І все-таки Олафсон повинен сам сказати: “Так, кемраде! Я бачив “Летючого Голландця”!” А може, спочатку Нейлу сказати про це?

Нейл заплющив очі. І одразу ж блиснуло вдалині плесо Аракари. Під зорями воно вилискувало, як мокрий асфальт. Знову Нейл побачив чорну стіну лісу і почув ритмічні незрозумілі звуки, — чи то був індіянський барабан, чи тупіт багатьох ніг, що танцювали?

Під цей приглушений розмірений гул Нейл почав засинати. І раптом поруч виразно сказали:

— Флаінг Дачмен![24 - Летючий Голландець! (Англ.).]

Потім забурмотіли:

— Не можна, не хочу, не скажу!

Хвилина чи дві тиші. Щось нерозбірливе, нібито:

— Нікель… Тавро… Нікель…

І знову:

— Ні! Не хочу! Не можу!

Це бурмотів у сні Олафсон.

Нейл поквапливо розбудив його. Уже почали підводитися розкуйовджені голови сусідів. Не можна привертати увагу блока до того, що знали тільки Нейл і Олафсон.

Старий лоцман трохи підвівся на лікті:

— Я що-небудь казав, Джек?

— Ні, — мовив Нейл трохи почекавши. — Ти тільки дуже стогнав і скреготав зубами уві сні.

Олафсон недовірливо пробурчав щось і, вкладаючись, натягнув ковдру на голову…


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

АНГЛІЙСЬКИЙ НІКЕЛЬ


1


Наступного дня Олафсон занедужав.

Уранці в’язнів вивели споруджувати укріплення — стало відомо про наближення Радянської Армії.

Нейл, стоячи над виритим окопом, обернувся і побачив поруч Олафсона.

Той скоцюрбився біля своєї тачки, а обличчя в нього було перелякане, зовсім біле.

— Затули мене від Гуго! — пробурмотів він.

Наглядач, кривий Гуго, теж мав свою щоденну норму. Чорна пов’язка закривала його ліве вибите око. Але правим він бачив дуже добре. Цілий день, стоячи впівоберта, стежив за в’язнями цим своїм круглим, сорочачим оком. І, якщо хто-небудь здавався слабосилим чи хворим, негайно лунала коротка лайка, а слідом за нею черга з автомата…

Нейл затуляв собою Олафсона доти, доки той не зібрався з силами.

Коли тачки покотилися по дощаному помосту, Олафсон устиг неголосно сказати:

— Спасибі! Я мушу хоч би там що протриматись, доки прийдуть росіяни!

Однак увечері у блоці його почала тіпати пропасниця. Він уткнувся обличчям у подушку, стараючись не стогнати Кілька разів Нейл подавав йому пити.

— Ти гарний хлопець, Джек! — прошепотів Олафсон. І — майже беззвучно: — Я б розповів, якби міг. Слово честі, я б тобі розповів…

Після півночі він зовсім рознедужався. У бараці вже спали. Старий лоцман стримував стогін, щоб не розбудити товаришів. Він дихав важко, уривчасто.

Нейл перегнувся до Олафсона через вузький просвіт, що розділяв їхні ліжка.

— Я викличу лікаря, — сказав він не дуже впевнено.

— Ні! Прошу тебе, не треба! Мене одразу ж потягнуть з блока, щоб робити наді мною досліди. Нас розлучать з тобою. А цього не можна. Можливо, я все-таки наважусь… Так, можливо… Дай мені води!

Зуби його дрібно зацокотіли об кухоль.

— Сохне в роті, важко говорити. Присунься ближче! Ще ближче!.. Джек, мені не діждатися росіян.

— Ну, що ти! Не такий ти вже слабий, старина!

— Ні, я знаю. Завтра Гуго мене доб’є. А росіяни можуть не прийти завтра. О, якби вони прийшли завтра!

Він судорожно стиснув руку Нейлу своєю гарячою спітнілою рукою.

Нейл забубонів якісь слова втіхи, та старий лоцман перебив його:

— Не гай часу! Я повинен встигнути розповісти. Так, Джек, я наважився!

Він рвучко притягнув Нейла за шию до себе.

— Ти віриш у бога, Джек?

— Ні.

— А в долю?

— Вірю іноді.

— І в тебе є діти?

— Двоє.

— Так от! Життям своїх дітей, Джек, заприсягнись: те, що розповім, передаси тільки росіянам!

— Добре.

— Ти зрозумів? Росіянам, коли вони прийдуть! Комусь із їхніх офіцерів. Краще, звичайно, морякові. Скоріше зрозуміє.

Нейл повторив присягу. Потім майже притулив вухо до Олафсонового рота, так тихо той говорив.

— Слухай! Ти мав рацію. Я бачив “Летючого Голландця”…

2


Нейл чекав цього зізнання і все-таки здригнувсь і озирнувся. У блоці було, як і раніше, тихо, напівтемно.

— Ти знаєш, про кого я кажу, — шепотів Олафсон. — Ти сам бачив його. Немає ні вітрил, ні щогл. Це підводний човен, і на його борту розмовляють по-німецьки!.. Але я по порядку, з самого початку…

Олафсона, як він розповів, спіймали на старий іржавий гачок — на лестощі. На свій сором, він завжди був падкий до лестощів.

Одначе спочатку вія вважав, що нікель — норвезький, а не англійський! Якоюсь мірою це виправдувало його.

То був 1939 рік, грудень. У Європі йшла так звана дивна війна. Дехто з посмішкою називав її сидячою. Не бліцкріг, а зіцкріг! Противники лише перезиралися, сидячи в окопах один проти одного. Але Німеччина потай готувала свій літній наступ.

І Олафсон допоміг успіху цього наступу! Та, звичайно, несамохіть і до того ж дуже малою мірою.

Старий лоцман був у той час на відпочинку і жив у своєму тихому Кіркенесі. Чи міг він гадати, що Маль-стрем війни уже грізно клекоче і піниться біля порога його домівки?

Але так воно й було. Звихрена водяна круговерть зненацька вдарила об берег хвилею, і та потягла за собою Олафсона в безодню…

Якось увечері завітав до нього один моряк.

У Кіркенесі його прозвали Однорейсовий моряк, бо він рідко втримувався на кораблі довше, ніж один рейс.

Дурний був, сварливий! Навіть пити по-справжньому не вмів. Розкисав після другої чи третьої чарки. А п’яниця не може бути путнім моряком.

Виявилося, що зараз він при ділі, його взяли другим помічником на… (він назвав судно), а до Олафсона прибув з дорученням. Господарі вантажу дуже просять херре Олафсона провести корабель шхерами до Ставангера.

— Я у відставці, — похмуро сказав Олафсон.

— Оце ж і добре! — підхопив Однорейсовий моряк. — Господарі через деякі причини не хочуть звертатися до спілки лоцманів. Про вантаж не турбуйся! Нікель! Нікелева руда! І порт призначення — Копенгаген. Що ж до винагороди…

Вона була така велика, що Олафсон здивувався.

І все-таки він, очевидно, відмовився б. Не подобався йому чомусь цей рейс, зовсім не подобався!

Але тут непроханий гість вдався до лестощів. Він навіть назвав старого “королем усіх норвезьких лоцманів”!

І той не встояв.

А може, просто захотілося ще разок пройти по милих серцю норвезьких фіордах і шхерах, постояти, як колись бувало, на капітанському мостику біля стерна? Старі люди — все одно як діти…

З непроникно строгим обличчям, попихкуючи короткою люлечкою, вдивлявся Олафсон в знайомі обриси скель, які повільно випливали з туману.

Накази його виконувалися чітко, без найменшого зволікання. Лоцман, особливо в шхерах, — велика персона на кораблі!

І все-таки від Олафсона щось приховували. Не гаразд було з вантажем, як він здогадувався.

Старий лоцман був забобонний. Ще в порту вжив застережних заходів. Почав з того, що зажадав призначити відплиття не на понеділок і не на п’ятницю (нещасливі дні!). Потім особисто простежив за тим, щоб у каютах; і кубриках не було котів. До суднового щеняти, улюбленця команди, він поставився поблажливо — собаки на морі не роблять шкоди.

Олафсона в його довгому “інспекторському обході” невідлучно супроводжував матрос. Нарешті тому набридло. ходити слідом за причепливим старим, і він затримався на полубаці покурити з товаришами. Тим часом Олафсон, дбаючи про те, щоб рейс минув щасливо, заглянув у трюм — буває, що котів ховають також у трюм.

І що ж він побачив там?

Нічого.

Так-таки й нічого? Авжеж. Трюм був порожній!

Не вірячи очам, Олафсон присвітив собі ліхтариком. Нікелевої руди в трюмі не було.

Ну, та господь з нею, з цією рудою! Правду кажучи, він сподівався побачити все що завгодно, тільки не руду, — будь-який контрабандний товар, аж до зброї. Та внизу, під ліхтарем, що погойдувався, лежав тільки баласт, велике каміння, укладене в ряд, щоб судно було остійніше.

Олафсон відсахнувся від чорної щілини люка, як від краю прірви.

Порожній трюм! Дивно, невірогідно, незбагненно!

Може, судно хочуть завантажити по дорозі в Копенгаген? Але чим? Для чого ця брехня про нікель?

Мабуть, Олафсон відмовився б від участі в рейсі, але корабель стояв уже на зовнішньому рейді і готувався зніматися з якоря.

Лоцман, зрозуміло, промовчав про своє відкриття. Але тепер увага його ніби роздвоїлась: він помічав не тільки орієнтири на березі, по яких треба лягати на створ.

Незрозуміле коїлося на судні. Люди ходили похмурі, мовчазні, раз у раз кидаючи тривожні погляди по боках. Можна подумати, що судно, крім баласту, завантажене ще й страхом, цілими тоннами страху.

3


Та найдивовижнішим було те, що ні капітана, ні команду не лякав невідомий підводний човен, який ніби ескортував їхнє судно.

Він ще жодного разу не сплив на поверхню, хоча іноді перископ його подовгу виднівся вдалині. Потім він зникав, щоб з’явитися знову через кілька годин.

Олафсон помітив його вперше невдовзі після Нордкапа.

Сталося це вранці. Туман майже розтанув. Виглянуло сонце. Повітря було скляне, напівпрозоре.

Олафсон раз у раз підносив бінокль до очей.

Така погода — справжня кара для лоцмана. Через кляту рефракцію так і чекай, помилишся, прикидаючи на око відстань. Трапеції і ромби на підставках, камені з намальованими на них білими плямами, поодинокі дерева й інші орієнтири плавають у тремтливому прозорому повітрі. їх немовби підіймає і тримає над водою невидима рука.

Тьху ти! Хай йому грець, цьому небезпечному шхерному чаруванню!

Олафсон обережно вів судно широким звивистим коридором. Зненацька прямо по курсу блиснув бурун!

У таких випадках кажуть: “Перед очима пройшло все життя”. Перед очима Олафсона промайнула карта цього району.

Невже через рефракцію він помилився, звернув не в ту протоку?

Ні, бурун рухається. Виходить, не камінь!

Лоцман пам’ятав випадок, коли так само побачив він сплеск попереду, а трохи поодаль другий. Перископи? Ні. На мить виринули і знову зникли дві матово-чорні спинки.

— Касатки, — з полегшенням сказав він зблідлому стерновому. — Забрели, волоцюги, в шхери і пустують тут…

Але тепер усе виглядало інакше.

— Перископ! — сказав Олафсон не вагаючись і докірливо подивився на роззяву сигнальника.

Краєм ока він помітив при цьому, що на обличчі капітана, який стояв поруч, — досада, збентеження, але жодного страху.

Можливо, норвезький човен? Але чого ж йому йти під перископом — у своїх територіальних водах?

Розбійницький напад німецького підводного човна на “Атенію”, з чого й почалася друга світова війна на морі, стався порівняно недавно. З нейтралами (Норвегія була нейтральна) німці не рахувалися. Але навіщо топити судно з порожнім трюмом? Вони, правда, могли не знати, що трюм порожній.

— Німці! — застережливо сказав Олафсон.

Одначе тільки через хвилину чи дві капітан досить неприродно імітував на обличчі подив і жах.

А втім, ніяких заходів не було вжито. Невдовзі бурун зник.

Він знову з’явився опівдні, потім з’являвся ще кілька разів протягом дороги. Як і раніше, на мостику ніхто не помічав його, крім Олафсона.

Звичайно, зір у лоцманів гостріший, ніж у інших моряків. До того ж лоцмани привчаються одночасно бачити багато предметів, одразу охоплюють поглядом більше навігаційне поле.

Що ж! Олафсону залишалося у думці радіти гостроті свого зору. Про перископ він мовчав, лише досадливо морщився, побачивши бурун удалині.

Підводний човен невідомої національності, скоріше всього німецької, наче невидимка, супроводжував їх судно — разом з пустотливими дельфінами, цими “кошенятами моря”. Та навряд чи був він такий же невинний, як вони…

4


На ніч неподалік від Рервіка впав сильний туман.

Порадившись з Олафсоном, капітан наказав стати на якір під прикриттям одного з острівців, щоб ненароком не побачили з моря.

— Хоч і туман, а обережність не зайва, — пояснив він, відводячи од лоцмана погляд. — Радист перехопив тривожне повідомлення. Ці німецькі човни цілою зграєю нишпорять неподалік.

Олафсон співчутливо зітхнув.

Вогні на верхній палубі було погашено, ілюмінатори щільно задраєно. Люди ходили мало не навшпиньках, розмовляли стиха.

Адже човен чи човни, спливши для зарядки акумуляторів, могли несподівано опинитися зовсім близько. А на воді чути дуже добре.

Суворо повелися з судновим цуценям. Незважаючи на його голосні протести, бідолаху спровадили всередину корабля, в найвіддаленіший кубрик. Крім того, до нього приставили матроса: стежити, щоб не вибігло нагору!

Цуценя було дурне і добросовісне: гавкало на зустрічні кораблі, на чайок, навіть на піняві хвилі. Відчувши в тумані підводний човен, звичайно, неодмінно загавкало б і на нього.

Олафсон постояв трохи біля фальшборту, вдивляючись у туман, що обступив судно.

— Йшли б відпочити, херре Олафсон, — турботливо сказав капітан. — Запрошу на мостик, коли розійдеться туман. Та ви самі бачите: простоїмо напевне цілу ніч!

Простягнувшись на своїй койці, старий лоцман уявив собі, як у віддаленому кубрику здують одне на одного цуценя і приставлений до нього матрос. Ну й служба! Щеня стерегти!

Олафсон усміхнувся.

Поскрипував якірний ланцюг. З тихим плюскотінням оббігала судно хвиля.

Так минуло близько години. Лоцман не спав.

Раптом він почув скрадливі кроки. Хтось зупинився біля дверей. Постояв хвилину чи дві, тамуючи подих. Потім — дуже повільно — повернув ключ у замку. Олафсона замкнули!

Он воно, виходить, як обернулися справи! На кораблі було двоє полонених цуценя і лоцман!

Гнів оволодів Олафсоном. Будучи чутливим до лестощів, він тим гостріше сприймав образи. Бач, як? Його, уславленого лоцмана, “короля усіх норвезьких лоцманів”, прирівняли до дурного цуценяти-пустобреха!

Він хотів було швиргонути в двері важкими резиновими чобітьми, але одумався. Яка користь бешкетувати? Двері замкнені, треба вилізти через вікно, та й тільки. Але тепер уже неодмінно вилізти!

(Крім усього, Олафсон був ще й цікавий).

Каюта його, на щастя, містилася в надпалубній надбудові. Він виждав, поки злодійські кроки віддаляться. Погасив світло. Якнайобережніше, намагаючись не шуміти, віддраїв ілюмінатор. Той був досить широкий, і Олафсон, сопучи й крекчучи, проліз через нього.

Воно й не дуже солідно для “короля лоцманів”! Та що поробиш? Іншого виходу немає.

Корабель — на якорі. Довкола — як у погребі: затхло, холодно, нічим дихати.

Олафсон стояв нерухомо, розкинувши руки, притиснувшись спиною до надбудови на спардеку.

Він припустився помилки. Треба було трохи виждати, не одразу виходити із світла.

Зараз, стоячи в кромішній тьмі, він сприймав навколишнє тільки на слух.

Щось тривожне відбувалося на кораблі, якесь метушливе нервове порання. Тут і там гупали матроські чоботи. На палубі, мимо Олафсона, поволокли щось важке. Хтось стиха вилаявся.

Голос капітана — з мостика:

— Замкнули лоцмана?

Голос Однорейсового моряка — з напівбака:

— Замкнули, як ваші збереження в банку!

Сміх. Олафсон стиснув кулаки.

Його очі поступово звикли до білуватої імли. Він уже розрізняв тіні, що шастали мимо. То були силуети матросів, які пробігали по палубі. Потім — майже навпомацки — він піднявся на кілька сходинок трапом, щоб збільшити поле обзору.

— Ага! Ось він! — крикнули поруч.

Олафсон зіщулився. Та це стосувалося не його.

На відстані нівкабельтова зненацька, як спалах беззвучного пострілу, з’явилася пляма.

У центрі цієї світлої плями погойдувався підводний човен. Туман обступив його з усіх боків. Човен був немовби всередині гроту, склепіння якого низько нависали над ним, майже торкаючись верхівки антени,

— Кранці — за борт! — голос капітана.

Але підводний човен наблизився лише на відстань десяти-п’ятнадцяти метрів і зупинився, утримуючись на місці ходами.

Олафсон побачив, що матроси товпляться біля протилежного борту. Виходить, кранці вивішують не для підводного човна. Для кого ж?

Підводники, що стояли в огородженні бойової рубки, покликали каштана. Той відповів. Розмовляли по-німецьки. Олафсон зрозумів, що очікують прибуття ще одного корабля. Зустріч з ним чомусь не відбулася минулої ночі.

— Англійцеві годилося б бути пунктуальнішим, — сказав капітан.

— Його могли затримати англійскі військові кораблі, — відповіли з човна.

Англійця — англійські військові кораблі? Незрозуміло!

Раптом у морі блиснуло світло. Погасло. Знову блиснуло. Морзить!

— Ну, нарешті! — сказав полегшено капітан.

Над головою брязнули жалюзі прожектора. Він прорубав у тумані вузький коридор, і на далекому кінці його Олафсон побачив судно, що повільно підпливало.

Наблизившись, англійський корабель став біля самого борту норвезького транспорта. Завели швартови кінці. Уночі! У тумані! Маневр, що й казати, не легкий, але його виконали добре. Правда, у шхерах, особливо під прикриттям острова, хвилі майже не було.

Перевантажування — з англійського транспорта па норвезький — відбувалося при світлі ламп, встановлених у трюмах під ковпаками, щоб їх не було видно згори і з моря.

Ковші пролітали над головами, наче велетенські зловісні птиці. У повітрі іскрилися міріади піднятих водяних крапель.

Люди рухалися у цій імлі, що світилася, як безплотні тіні, як душі утоплеників.

Олафсону захотілося перехреститись. Чи не ввижається це йому?

Матроси обох транспортів працювали мовчки. Лише коли-не-коли лунали, підганяючи їх, вигуки боцманів.

Олафсон озирнувся. Підводний човен змінив позицію, погойдуючись уже із зовнішньої сторони шхер. Зрозуміло! Прикриває кораблі, що перевантажувалися, від можливого нападу з моря. Високий берег материка, очевидно, не вважався небезпечним. Олафсон пригадав, що поблизу немає населених пунктів.

Але те, що відбувалося, не можна пояснити! Адже Англія і Німеччина перебувають у стані війни. І ось в одному із закутків шхер зійшлися англійський транспорт і німецький підводний човен! їх розділяє тільки норвезьке судно, — Норвегія нейтральна.

У проріхах туману над головою чорніло небо, наче проталини в снігу. Невдовзі небо почне бліднути.

Вигуки, що підганяли матросів, стали різкішими, теми навантаження посилився. Пара валила від матросів, які поквапно снували туди й сюди. Зате Олафсон промерз, весь задерев’янів, сидячи на своєму сідалі і боячись поворухнутися.

Не чекаючи, доки закінчать вантажити, він так само обережно повернувся через ілюмінатор до своєї каюти.

Уранці його розбудив Однорейсовий моряк.

— Капітан запрошує на мостик. Знімаємося з якоря, херре Олафсон, — запобігливо доповів він. — А як вам спалося цієї ночі?

Олафсон скоса поглянув на його шахраювато-пришелепувату фізіономію.

“Мені, знаєш, снився дивний сон”, — хотів був сказати він. Але вчасно стримався, промовчав.

5


Біля Ставангера судно вийшло із шхер, і служба Олафсона закінчилась.

Та, сходячи з мостика, він устиг звернути увагу на те, що курс змінено — стрілка компаса вказує на південь, а не на південний схід.

— Надійшла телеграма від власників вантажу, — мимохідь сказав старший помічник, що стояв на вахті. — Вантаж переадресовано із Копенгагена в Гамбург.

Гамбург? Цього слід було чекати. Гамбург чи Бремен! Недаремно ж никав біля судна німецький підводний човен!

На мостик лоцман уже не піднімався — тим більше, що Північне море пройшли майже в суцільному тумані, рухаючись за зчисленням, раз у раз подаючи гудки, щоб не зіткнутися з яким-небудь зустрічним кораблем.

У Гамбурзі лоцман зійшов на берег і влаштувався в готелі — так остогидло йому на транспорті. Стоянка не повинна була затягнутися, до різдва хотіли бути дома.

За своїм звичаєм, Олафсон коротав час у ресторанчику при готелі. Там, другого чи третього вечора, його розшукав Однорейсовий моряк.

Ногою він підсунув стільця, і, не питаючи дозволу, підсів до столу. Обличчя його було розпалене, осклілі очі непорушні.

— Наш капітан, — оголосив він, — зробив страшенно велику дурницю в своєму житті!

— Не розумію.

— Звільнив мене! Щойно я трохи посварився з ним, і — бах! — він одразу ж вигнав мене, мало не в шию! Гарно, га?

Старий лоцман відсьорбнув пива і глибокодумно обсмоктав довгі звислі вуса. На язиці крутилося запитання: чому Однорейсовий моряк вважає це дурницею, та ще й страшенно великою?

Але тому потрібен був слухач, а не співбесідник.

— Що ви п’єте? Пиво? А чому не ром? “Дехто ладен закласти жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води!” Чи як там у вас? Ви чудово розповідали в Кіркенесі цю стару легенду. Кельнере! Рому!.. Отаке-то! Дурень капітан на колінах умовлятиме мене залишитися на кораблі!

— Умовлятиме? — недовірливо перепитав Олафсон.

— Саме умовлятиме! Інакше я, повернувшись додому, розповім усе, що знаю про нього і про цього “Летючого Голландця”!

Від подиву Олафсон розхлюпав пиво, яке підносив до рота.

— Тс-с! Тихо! — застеріг Однорейсовий моряк. — Ви, виходить, не впізнали “Летючого Голландця?” А ще самі розповідали про нього, і з такими подробицями!

Він відкинувся на спинку стільця і зареготав. З сусідніх столиків на нього почали озиратися.

Однорейсовий моряк перейшов на шепіт:

— Але ж ви не могли чекати, що “Летючий” з’явиться перед вами у всьому своєму старомодному вбранні! З подертими вітрилами і скелетами на реях? Часи змінилися, херре Олафсон! І вашому “Летючому Голландцеві” також довелося змінити зовнішній вигляд. — Він кивнув кілька разів: — Так-так! Той самий підводний човен, що супроводжував нас у шхерах! Деякий час він смакував свій ром.

— Чого ж ви не п’єте, старина?

Але у старого лоцмана відпала охота пити. Те, що він почув від Однорейсового моряка, було страхітливо, підло, і він, Олафсон, брав участь у цій підлості!

Річ у тому, що на складах в Англії з якихось причин залежався нікель, очевидно, канадський. Запаси його нікуди було дівати, власники, за словами Однорейсового моряка, зазнавали величезних збитків. Тим часом фашистська Німеччина мала гостру потребу в нікелі.

Посередниками в таємній операції виступили норвезькі судновласники. Так було зафрактовано в Кіркенесі судно з порожнім трюмом.

У затишному містечку, у шхерах, нікель перевантажили з трюму англійського транспорта в трюм норвезького — товар, так би мовити, передано з-під поли.

Німецькому підводному човну, прозваному “Летючим Голландцем”, належало на випадок появи англійських військових кораблів відволікати їх на себе і навіть, якщо треба буде, вступити з ними в бій. Однак все обійшлося гаразд.

— Щось я не можу зрозуміти, — безпорадно сказав Олафсон. — Як же це? Англійський нікель — німцям! Адже Англія воює з Німеччиною…

— Солдати воюють, херре Олафсон, а торговці торгують. Запам’ятайте: бізнес не має кордонів!

Однорейсовий моряк трохи підвівся, зазирнув Олафсону в обличчя:

— Гай-гай! Та ви зовсім розкисли, старина! — І він поблажливо поплескав його по плечу, чого ніколи б не насмілився зробити раніше. Але ж тепер вони були в одній злодійській компанії! — От що! — сказав він, швиргонувши на стіл гроші. — Зачекайте мене! Я незабаром повернуся. Тільки заберу свої манатки на кораблі і, можливо, вилаю ще раз цього дурня капітана, якщо зустріну. А потім будемо веселитися і пити до ранку! За ром платить “Летючий Голландець”, правильно я кажу?

І він пішов, сміючись, натикаючись на столики і з перебільшеною ввічливістю бурмочучи вибачення. Але Олафсон не дочекався Однорейсового моряка.

На ранок він прочитав у газеті про те, що, повертаючись на корабель, бідолаха з п’яних очей забрів на дров’яну пристань, упав у воду і потонув.

Але який моряк, навіть п’яний і навіть уночі, не знайде дороги до свого корабля?

Проте Олафсон не довго задумувався над цим. Того ж таки дня його було заарештовано і без пояснення причин ув’язнено в концтаборі.

Можливо, за Однорейсовим моряком стежили і розмову його з Олафсоном було підслухано?..

— Гадаю, що так воно й було, Джек, — розповідав старий лоцман, обдаючи Нейла уривчастим, нестерпно гарячим подихом. — В концтаборі я дізнався, що незабаром після нашого рейсу наці окупували Норвегію. Потім вони загарбали Францію разом з Голландією і Бельгією. Англійський нікель знадобився! Звичайно, в загальній масі його було не так уже й багато, але все-таки… Ти знаєш, із нікелю роблять наконечники для куль! Так, улітку тисяча дев’ятсот сорокового року сотні, тисячі англійських і французьких солдатів полягли від англійського нікелю. У цьому, Джек, і моя провина, частка провини!..

Інколи Олафсона починало тіпати, і він замовкав. Та як тільки його відпускало, він знову притягував Нейла до себе:

— Люди повинні дізнатися про контрабандний нікель! Правильно? Усі люди, весь світ! Але що я міг один? Хай би навіть передав звістку на волю. Хто б мені повірив? Чи важко цим англійським гендлярам відмогтися од будь-якого звинувачення, маючи в кишені владу і гроші, суд, поліцію, продажні газети, найманих базік у парламенті? А я один проти них і до того ж ув’язнений у концтаборі! І тоді я подумав про росіян. Я знаю росіян! Ще до першої війни я водив шхерами їхнє посильне військове судно. Був, пам’ятаю, на ньому молодий штурман, гарний хлопець і дуже тямущий. Він ладен був годинами слухати мене. Особливо подобалась йому історія Летючого Голландця. Я хотів би розповісти продовження історії цьому штурманові…

Олафсон намагався пригадати його прізвище, але не міг — у росіян надто важкі прізвища. Він поквапно зашепотів:

— Джек, росіяни прогнали своїх капіталістів. У їхній країні не знайдеться нікого, хто захотів би зам’яти цю справу про нікель. Тому про нього треба розповісти росіянам, тільки росіянам!

— Ти сам їм розповіси, дружище! — Нейл накрив Олафсона ковдрою. — А тепер відпочинь! Відвертість за відвертість. Я розповім про свою зустріч з цим “Летючим Голландцем”. Було це в Бразілії, на одній з приток Амазонки… Тільки умова: не перебивати! Лежи спокійно, набирайся сил! Головне для тебе — дочекатися, поки прийдуть росіяни!..


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

СМЕРТЬ НА СВІТАННІ


1


Шубін висадив десант у Рігулді на світанку.

Берег було кепсько видно. Потім він освітився спалахами пострілів, і торпедні катери змогли підійти до причалів.

Морська піхота хлинула на них, перехлюпнувши через борт.

Шубін наказав не зупиняти моторів. За їх ревом не чути було, як загуркотів дощаний настил від гупотіння багатьох ніг, як, обганяючи один одного, заторохтіли кулемети і розкотами пішло по берегу грізне російське: “Ура-а!”

Та Шубін не прислухався до того, що відбувалося на березі. Як тільки останній піхотинець опинився на причалі, торпедні катери, розвернувшись, швидко відскочили од берега.

Таке одне з правил морського десанту. Висадив — відскочив! Виконавши завдання, кораблі повинні негайно ж відходити, інакше їх рознесе на шматки ворожа артилерія.

— Хай тепер піхота воює, — казав Шубін, стрімголов відпливаючи од причалів у море. — А в мене пауза! Я свої тридцять два такти не граю!

Жартівливий вислів цей, як і багато інших висловлювань Шубіна, часто з посмішкою повторювали на флоті. Відомо, що пов’язаний він з тими давніми часами, коли Шубін-курсант брав участь в училищному оркестрі. Він грав на контрабасі, а втім, більше мовчав, ніж грав, вступаючи, за його словами, тільки в найвідповідальніші моменти!..

Проте був випадок — на початку війни, коли Шубіну довелося зіграти “свої тридцять два такти”.

Він висаджував розвідників у районі Нарви. Було це пізньої осені, шалені хвилі не давали можливості підійти впритул до берега.

Що робити? Розвідникам треба було пройти багато кілометрів болотами у ворожому тилу. Сушитись, певна річ, ніде. А обігріватися — хіба що вогнем противника!

“Порох тримати сухим!” — Кромвель, чи що, сказав це своїм солдатам, які збиралися форсувати ріку?

Чи й не диво: ріка! Примусити б цього Кромвеля висаджувати десант на узмор’ї у шторм!

Порох порохом, та не можна ж забувати про взуття й одежу. їх теж треба зберегти сухими!

Довелося доповнити Кромвеля. Шубін не став виголошувати афоризми з оглядкою на істориків. Він просто дав команду, та й годі! Наказав своїм матросам стрибнути за борт і взяти розвідників “на копаки”.

На щастя, фашисти понадіялися на штормове море і люту хвилю, — загалом, проґавили наш десант, — і валка “вантажників”, ступаючи по пояс у воді, потяглася до темного берега…

У Рігулді не було потреби в таких рішучих діях.

Через деякий час Шубін повернувся до причалів, щоб евакуювати поранених. До полудня опір фашистів на березі було остаточно зламано. Берег став нашим.

З кількома матросами Шубін пішов поглянути на концтабір, розташований поблизу Рігулди. Про нього чув давно, ще на Лавенсарі.

Вітер на ранок змінився і дув з берега. Звідкись з коричневих заростей несло жовтий, задушливий дим. Він завихорювався довкола прибережних сосон і повільно сповзав до білої смуги прибою.

Моряки, по кісточки в диму, пройшли лісок і, вийшовши на узлісся, побачили табір для військовополонених.

Три ряди колючого дроту було порвано, скручено в клубки. На стінах невисоких бараків біліли каліграфічно виконані написи, а під ними валялися купи чорного одягу — трупи завжди мають вигляд куп одягу. Поруч з есесівцями, вищиривши пащі, лежали мертві вівчарки.

Дивно, що в центрі табору, між бараками, височіли штабелі, наче на складі дров.

Придивившись, Шубін зрозумів, що це не дрова, а мертві люди, яких приготували спалити.

Трупи лежали не покотом, а рівними рядами: дрова, поперек дров трупи, знову дрова і так кілька шарів.

З-під полін стирчали безкровні руки із скарлюченими пальцями і ноги, прямі, як жердини, в зсунутих шкарпетках.

З навітряного боку трупи обгоріли. На краю майданчика штабелів уже не було. Замість них темніли купи попелу, над якими спалахували вогники.

Так он звідки цей нудотно-задушливий запах!

Шубін мельки поглянув на матросів, які супроводжували його. У Дроніна тремтіла щелепа. Степаков грізно ворушив жовнами, а Шурко, витягнувши худу шию, здивовано витріщав очі.

— Відвернись, синку! — сказав Шубін, лагідно беручи його за плечі. — Недобре тобі на це дивитися!

За спиною хтось вибивав чечітку.

Що це? Який божевільний витанцьовує чечітку на пожарищі, серед мертвих?

А! Це уцілілі в’язні концтабору!.. Проходячи мимо, вони стукають дерев’яними підошвами своїх черевиків. Так! Схоже на чечітку, тільки уповільнену, монотонну.

Люди ніяк не можуть звикнути до думки, що вони уникли страти і вільні. Невміло, нерішуче усміхаються, підходять до російських солдатів, обнімають, намагаються якось висловити свою подяку. Високі схвильовані голоси їхні — як щебетання птахів, випущених на волю…

2


І раптом в незрозумілому багатомовному гомоні пролунало знайоме слово “сайлор”.[25 - Моряк (англ.).]

Пробираючись крізь натовп, до моряків протовпився якийсь чоловік. У нього було сіре, ніби запорошене обличчя, попелясто-сіра стрижена голова і чорні брови, що зрослися на переніссі.

— Ай іс мор’як! — вигукнув він, плутаючи англійські і російські слова. — Ю енд ай — сайлор, кемрад, тоувариш![26 - Я моряк! Ти і я — моряки, товариші! (Англ.).]


Він поквапливо розкрив, вірніше, роздер на грудях куртку. Під нею майнуло щось смугасте. А, лахміття тільника!

— Ю енд ай, — пробурмотів він і, похилившись, обхопив Дроніна і Степакова за плечі. З його горла вирвалося ридання.

— Ну, ну, папашо! — заспокійливо сказав Степаков, притримуючи старого за кістляву спину.

Доронін обернувся до Шубіна.

— Душу свою перед нами відкрив, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — зворушено пояснив він. — Каже: свій, мовляв, я, також флотський!

Старий заговорив. Він дуже хотів, щоб його зрозуміли, робив багато жестів, наче глухонімий. Моряки заохочувально кивали. Дронін навіть ворушив губами, немовби вторуючи йому. Та далі цього не пішло.

— Бо скоромовкою говорить! — засмучено кліпаючи очима, Дронін відступив на крок.

Та одне слово вдалося зрозуміти. Це було прізвище. Десь Шубін уже чув його. Олафсон, Олафсон…

— Це ви — Олафсон?

— Ноу, ноу! — Старий заперечливо захитав головою. Він показав на жовтий дим, який, збиваючись у кільця, стелився над землею, і повторив: “Олафсон”. Що це має означати?

Дронін знову заметушився, та Шубін відсторонив його:

— Стоп! Не вийшло в тебе на пальцях. Школу глухонімих відкрив! Попробуємо з другого кінця. Шпрехен зі дойч, камерад геноссе?

— О, ієс! Ія! Натюрліх!

Він швидко заговорив по-німецьки, іноді збиваючись знову на англійську, з поспіху вставляючи ще якісь слова, чи то іспанські, чи то португальські. Та Шубін, загалом, “добрав способу”, поступово почав схоплювати суть.

Старого звали Нейл, Джек Нейл. Він був англієць, судовий механік.

— Каже, що масові розстріли почалися учора ввечері, — мовив Шубін. — Гітлерівці не встигли чи не захотіли евакуювати табір. Людей вишикували в чергу. У кожного було під пахвою два поліна. їх ретельно вкладали поперек трупів. Потім укладальники самі лягали ниць на принесені з собою дрова і чекали кулі в потилицю. Так виростали ці штабелі! Бр-р! Навіть слухати моторошно. — Шубін перевів подих. — Ось він ще про що каже: поранені стогнали, корчились на полінах, а факельники вже обливали їх бензином, щоб краще горіли! До Нейла черга не дійшла. Виручив наш десант. Та Олафсона, каже він, убили ще раніше, на земляних роботах. Це був лоцман, його друг. Вірніше, друг усього табору…

Нейл зупинився біля одного з бараків.

Кілька колишніх військовополонених розбирали стіну, яка вже взялася вогнем. Рухи їхні були кволі, уповільнені, як у тяжкому сні.

— Олафсон жив у цьому бараці, — сказав Нейл. — Його і моя койки стояли поруч. Позаминулої ночі, уже хворий, знаючи, що йому не уникнути розправи, він розповів мені про “Летючого Голландця”…

Шубін здригнувся. Як! Може, він не те почув? Так, звичайно, не те почув. Думає постійно про свого “Летючого”, от він і ввижається йому скрізь.

— Голландець? — обережно перепитав Шубін. — Ви, здається, сказали… Летючий Голландець?

— Я! Дер флігенде Холлендер! — Для певності Нейл повторив по-англійськи: — Флаінг Дачмен!

Однак Шубін ще не вірив, боявся вірити. Він люто смикнув себе. Не буває, не може бути таких збігів! Мова, звичайно, йде про легендарного капітана. Про того упертюха, який посварився із стихіями біля мису Горн.

— Такий особливий німецький підводний човен-рейдер, — вів далі Нейл, зосереджено дивлячись на швидкі вогники, що перебігали по стіні. — Його прізвисько — “Летючий Голландець”. Він чинить дуже негарні справи. Розпалює війну! До того ж робить це потай, за спиною країн, що воюють…

Тут Шубін уперше в житті відчув, що ноги не тримають його.

— Давайте сядемо, га? — попрохав він. — Скажіть ще раз, але повільніше! Німецький рейдер розпалює війну і в наші дні, чи так я зрозумів?

Нейл кивнув.

Вони сіли недалеко від барака, з навітряного боку майданчика, щоб не наносило задушливого диму.

Степаков вийняв подарований в 1942 році кисет з написом: “Зробивши геройський подвиг, сядь, товаришу, закури!” Дронін заходився поквапливо скручувати товстенну “козячу ніжку” для Нейла.

— І мені скрути! — попрохав Шубін. Він не хотів, щоб матроси бачили, як тремтять руки у їхнього командира.

Нарешті зроблено перші затяжки. Нейл блаженно зітхнув.

— Курити добре! Я давно не курив… Отже, німецький підводний човен-рейдер…

Він розповідав, дивлячись прямо, тримаючи свою “козячу ніжку” невміло, обома руками, боячись розсипати тютюн. Жовтий дим і далі повільно сповзав від бараків до моря. Стіна навпроти впала, і всередині стало видно койки, на яких валялося зібгане сіре манаття…

3


З напруженою увагою моряки слухали про перевезення англійського нікелю в Гамбург.

— О! — вів далі Нейл. — Якби ви знали, як хотів Олафсон сам розповісти вам про це! Він чекав вас, як конаючий уночі чекає настання світанку. А ніч тривала й тривала… Наші сусіди спали неспокійно, стогнали, переверталися з боку на бік. їхнє сонне хропіння розгойдувало барак, як мертві брижі корабель. Олафсон замовк. Тоді почав розповідати я. У мене теж було про що розповісти. Про зоряну ніч під тропіками, про рокотання індіянських барабанів. І про світну доріжку на ріці.

Бачте, те, що сталося біля берегів Норвегії в тисяча дев’ятсот сороковому році, мало своє продовження в тисяча дев’ятсот сорок другому на ріці Аракаре. Це одна з численних приток Амазонки в середній її течії.

Хоч як крути, обидві наші історії тісно перепліталися! Або інакше кажучи: були точнісінько пригнані одна до одної, як гайка до болта.

Ми пробалакали з Олафсоном годин до трьох.

“А тепер спи! — сказав я. — Завтра в тебе дуже важкий день. Ти хоч би там що повинен обдурити кульгавого Гуго!..”

Та Олафсон не обдурив його.

Поки колона чвалала до місця роботи, ми взяли Олафсона всередину і підтримували під лікті, майже тягли за собою.

Вітер доніс до нас гуркіт грому. Вітер дув із сходу. Грому у вересні не буває. Це гармати росіян, свята канонада!

Олафсон слухав її, стоячи біля своєї тачки, повернувшись обличчям на схід, наче молився. А може й справді молився?

Засюрчали свистки, розганяючи нас по місцях.

Грім трохи підбадьорив Олафсона. Він тримався годину чи півтори. І я весь час старався бути поруч. Адже ми були зв’язані спільною таємницею, як каторжники одним ланцюгом.

Гай-гай! Олафсона вистачило ненадовго.

Я розвантажував тачку біля окопа, коли за спиною вибухнула лайка. Гуго був майстер лаятись. Я з жахом озирнувся. Так, Олафсон! Він лежав біля своєї тачки метрів за десять від мене.

“Нога підвернулася, обершарфюрер”, — промимрив він і спробував встати.

Та при цьому дивився не на Гуго, а на мене. Він дивився, широко відкривши очі. Погляд був довгий, він наказував. Я зрозумів цей погляд:

“Не підходь! Живи! Дочекайся! Ти обіцяв!”

Мене випередили. Хтось підбіг до Олафсона, почав його підводити.

“Відійди!” — сказав кульгавий Гуго.

Чоловік випростався. Я ледве впізнав його, таке спотворене було обличчя. То був наш сусід по блоку. Ми звали його причепою. Він постійно сварився з усіма, а особливо чіплявся до Олафсона, вишукуючи всілякі недоладності в його історіях.

Тепер від злоби причепу лихоманило, наче на протягу.

Тримаючи Олафсона під пахви, він обернувся до Гуго:

“Ти, клятий циклопе, ти…”

Черга з автомата! Він упав на Олафсона.

Так вони й лягли поруч, обнявшись, наче ніколи не сварилися за життя…

Довга мовчанка. Нейл невідривно дивився на море. Воно було притихле, сіре, штильове. Над водою, повільно осідаючи, стелився дим.

Шубін зрозумів, якою була могила в старого лоцмана. Так, вона простора, ця могила! “І вітри, що дмуть з усіх румбів, розвіяли його прах над морем…”

Під кінець Нейл, очевидно, дуже стомився. Він дедалі частіше затинався, робив передишки. Мова його ставала недоладна.

— Він не доказав про світну доріжку, — нагадав Шурко, нетерпляче переводячи погляд з Нейла на свого командира.

— Так, так! — спохопився Шубін. — Найголовніше! Адже й він бачив цю світну доріжку!

Він обернувся до Нейла, але той з вибачливою посмішкою похитав головою. Ні, більше не міг. Знесилився! Він ніколи стільки не розповідав. І потім день був дуже важкий. Люди стомлюються не тільки від горя, але й від радощів. Можливо, увечері, після того, як трохи відпочине… Йому треба відпочити. Російські моряки знайдуть його в одному з уцілілих бараків.

— Та що ви! — сказав Шубін, згадавши про флотську гостинність. — Увечері ласкаво запрошуємо на катери! Почастуємо вас вечерею. Тоді й докажете про “Летючого Голландця”. Наша стоянка он там, біля причалів! Спитаєте Шубіна. Це я.

Дронін і Степаков насипали тютюну в кишені смугастої куртки.

— То не підведете? — спитав Шубін. — Глядіть же. Ми чекатимемо вас. У нас знайдеться, що розповісти один одному, — багатозначно додав він.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

КАМЕНІ РІСТНА


1


Проте морякам не довелося приголомшити гостей уславленою флотською гостинністю. Вечеря не відбулася.

Під вечір Шубіна викликали до начальства, яке перебазувалося в Рігулді услід за катерами.

— Доведеться попрацювати цієї ночі, — сказав контр-адмірал, підводячи Шубіна до карти і скоса поглядаючи на його незвично похмуре обличчя. — Хотів був дати твоїм людям перепочити, та не вийде. Куй залізо, поки гаряче. Так?

— Так, — неуважно погодився Шубін, схиляючись над картою; у думках він був ще в заснулому бараці, де Олафсон під хропіння товаришів розповідав Нейлу про “Летючого Голландця”. — А що ж кувати? Залізо де?

— Ось воно! Далекувато, правда.

У районі Вентспілса, трохи далі від Курляндського берега, Шубін побачив ієрогліф, яким позначають на картах притоплений корабель.

— Врахуй: притоплений, а не потоплений! Для нас це важливо.

— А що за корабель?

— Німецький транспорт. Ішов на Саарема чи Хіума. Був перехоплений нашими бомбардувальниками. Там мілководдя, він і сів на грунт. Сьогодні льотчик літав, перевіряв. Людей наче немає.

— Довго не протримається. Біля Курляндського берега велика хвиля.

— А довго й не треба. Два—три дні пробудуть розвідники, і досить з нас.

— Розвідники?

— Ну, коректувальники. Назви, як хочеш.

Шубін з інтересом, що зненацька загострився, подивився на карту.

Між Рігулді і районом Вентспілса — Моозундський архіпелаг, острови Хіума, Муху, Саарема, які замикають вхід до Ризької затоки. Фашистське командування продовжувало підкидати сюди боєзапас і підкріплення — морем, уздовж берега.

В живій уяві Шубіна постала дуже довга мускуляста рука, що простяглася від Кенігсберга. Ударити по ній кілька разів — одразу б ослабла її мертва, вірніше, передсмертна хватка, розтиснулися б пальці, задубілі на архіпелазі!

Так, притоплений корабель дуже до речі.

Збоку від яскравих штабних ламп падає на карту круг світла. Шубін бачить лише те, що в ому крузі: біла пляма мілководдя на північ від Вентспілса та умовний значок, схожий на схематичний малюнок потопаючого корабля. Усе інше в тіні.

Туди, у тінь, відсунулися й думки про Олафсона. Шубін був дисциплінований, умів повністю переключатися на вирішення нового важливого завдання, тимчасово відкидаючи те, що не стосувалося справи.

Спитавши дозволу, він у задумі покрокував циркулем по карті.

— Відстань бентежить? — спитав адмірал. — Та ні, ніщо мене не бентежить.

А втім, на правах улюбленця флоту Шубін не забув трохи пококетувати, поскаржитись на труднощі своєї військово-морської професії.

— У авіації, звісно, казкове життя, — пробурмотів він. — Один стрибок — і там! Навпрошки, через Ризьку затоку! А мені теліжитись в обхід, он який гак робити!

Адмірал, який знав дивацтва Шубіна, усміхнувся:

— Отже, авіацію радиш?

— Та що ви, товаришу адмірал! Льотчики напсують. Вони ж у вас до зручностей звикли. їм велетенську акваторію подавай! Поки підгрібатимуть до транспорта, ще свою гідру розіб’ють. А я бортик до бортика, бо? псування державного майна! Зрівняли: катер чи гідролітак!

— Ти побільше пального прихопи. Мішки Бутакова є в тебе?

— Авжеж, є!

— Двома катерами підеш?

— Та вже, дозвольте, тільки двома. Шуму менше. Прощаючись, адмірал затримав у своїй руці руку Шубіна:

— Ось ти й повеселішав. А то наче похмурий був, коли прийшов. Чи мені здалося?

Шубін урочисто продекламував:

Та божий глас у тишині

До слуха лиш його торкнеться,

Душа поета стрепенеться,

Немов орел в височині.[27 - Переклад М.Терещенка.]

— Це чий же глас — божий? Мій, чи що?

— Саме так, товаришу адмірал!

— Ну, іди вже… коли стрепенувся!

Шубін ще раз мельки глянув на карту. Сніп світла падав на неї, наче проміння місяця, що виглянув із-за хмар.

І на небі мав бути місяць цієї ночі. Як тільки Шубіну йти на операцію, місяць тут як уродився!

Сказано ж: супутник землі! Але ж ні, треба ще й до військових моряків у супутники набиватись!..

2


Та, вийшовши з штабу, Шубін полегшено зітхнув.

Хмари! На все небо! Оце-то повезло.

Поквапливо збираючись, Шубін згадав про Нейла і послав попередити його про те, що вечерю переносять на завтра.

Завтра! Чи встигнуть повернутися до завтра катери? Уперше Шубін відпливав так далеко від бази. А коли шторм прихопить у дорозі? Куди подітися, де перестояти?

Та поки що ніколи про це думати! Прихопить — тоді й помізкуємо!

Шубін узяв із собою запас пального в кількох гумових мішках. Ішов, як завжди, на своєму старому катері, яким командував Павлов. Розвідників було двоє. їх — і рацію — вмостили поміж жолобами для торпед. Для глибинних бомб місця не вистачило. Але Князєв, який незмінно супроводжував командира загону, мав у себе па борту і пальне, і бомби.

Вийшовши у море, Шубін “намацував” його спершу ногами — як пішохід стежку в темряві.

Ага! Вибралися нарешті з затоки! Хвиля стала довша, розмахи її різкіші.

Коли очі призвичаїлись до темряви, моряки побачили, що нічне море світліше за небо. І межа між ними розрізнилася попереду, хоча й не дуже чітко. Прямуючи до південно-західної частини горизонту, торпедні катери немовби провалювались у велетенську щілину чи заглиблювалися в печеру.

Та остраху Шубін не відчував. Він був нерозривно зв’язаний з громадою флоту, що навально наступала, п його сторожовими кораблями, есмінцями, крейсерами, лінкорами, з його стрімкою морською авіацією і самовіддано хороброю морською піхотою. Балтика за спиною Шубіна грізно здиблювалась, готова до стрибка.

А попереду флоту, як завжди, посувалися два маленьких загублених серед ночі катери Шубіна!

Він не почув пострілів за оглушливим ревінням своїх моторів. Тільки побачив різноколірний, дуже красивий струмінь, який дугоподібно спадав з неба. Так ніби боженька з дурного розуму заходився поливати море з поливальниці!

Але то був не боженька, а ворожий літак!

Уночі піна світиться. А катер люто пінить воду на ходу. Світиться бурун за кормою. Світяться “вуса”, що тягнуться за форштевнем. Кажуть, згори це має такий вигляд, немовби по морю летить маленький спис, що світиться.

Шубін наказав Павлову застопорити хід. Те саме зробив Князєв. Світний слід на воді зник.

У тиші, що запала, стало виразно чути дзижчання велетенського свердла. З кожним витком воно ближче й ближче вгвинчувалося в пітьму.

Катери рвонулися, трохи проскочили вперед, зупинилися.

Літак, як і раніше, кружляв десь дуже близько.

— Збий-но гада у мене з хвоста! — наказав Шубін Князеву. — Зчини шум, освітися — і поведи за собою! Зустрінемося за двадцять миль на схід від Рістна.

Князєв відповів: “Єсть!” — розторопно ввімкнув світло в рубці і вимкнув глушителі. Потім на повній швидкості, весь у пінявому ореолі, зробив циркуляцію і помчав у відкрите море. Дуга трасуючих куль почала швидко зміщуватися слідом за ним.

Небезпечна гра, та інакше не можна! На катері Павлова — розвідники, їх треба зберегти за всяку ціну, доставити живими і неушкодженими на притоплений транспорт!

Тривогу про Князева, якого довелося поставити під удар, ІПубін відсунув кудись у найдальший куточок душі. І без цього клопоту по самі вуха!

Павлов доповів, що пошкоджено гірокомпас. Лопнула трубка вакууму, — очевидно, коли різко зменшили швидкість. Тепер катер ішов тільки по магнітному компасу.

Потім у гру — на боці ворога — вступив місяць. Прорвавши важку пелену хмар, він просунув між ними своє кругле усміхнене обличчя.

— Чекаємо не дочекаємося вас! — сердито пробубонів Шубін. — Уже й скучати почали! — І кинув Павлову: — Бери різко праворуч!

Тепер було безпечніше пливти під берегом, ховаючись у його тіні.

Зліва Шубін угадував спадисті дюни, обрідні сосни. При місячному світлі — не пейзаж, схема пейзажу, як на дитячих невмілих малюнках. І все тільки олівцем: чорним по білому. А штрихи прямі, вуглуваті, дуже різкі.

Не хотілося б опинитися на цьому колючому ворожому березі!

Потім з лівого борту знову заблищала водна гладінь.

Ірбенська протока!

Поминувши її, Шубін нетерпляче припав до бінокля.


Через певний час проступили попереду щогли, а за ними і цілий силует притопленого корабля — в незвичайному ракурсі, ніби обрубаний.

Підпливши ближче, моряки побачили, що корабель дав великий крен. Над водою похило стирчали щогли, ніс і палубні надбудови. Усе інше пішло під воду. Хвилі з шипінням перекочувалися через корму.

3


— Кінці і кранці — на лівий борт!

Шубін подав команду стиха. Нерви були напружені до краю. Чекав: зараз по них вдарить постріл чи просто їх нагукають.

Але чорна брила, що нависла над катером, була мовчазна.

Першими на транспорт вилізли розвідники, за ними — Шубін, Шурко і Фаддєїчев, тримаючи автомати напоготові.

Крен корабля був градусів двадцять п’ять. Палубою рухались обережно, наче косогором, раз по раз хапаючись за леєри.

Пройшовши кілька кроків, один розвідник підняв руку Усі зупинилися, пригнувшись.

— Наче донка працює?

Шубін прислухався:

— Днище об каміння човгає!

Так, сумнівів немає! Корабель покинули люди.

Другий розвідник озирнувся на в’яло звисле полотнище прапора, перекреслене свастикою.

— Може б, зняти це ганчір’я, га?

— Е, ні! — обізвався Шубін. — Тут нічого не можна міняти. Транспорт добре видно з берега. І кораблі ходять мимо. Чим тобі прапор завадив? Фашисти самі на собі поставили хрест.

Шубін порадив розвідникам отаборитися в трюмі, у тій його частині, яка не була затоплена.

— Найбільш надійно! Удень спостерігатимете в ілюмінатор, уночі гулятимете по палубі. Вогкувато, звичайно! Але ж не до тещі на вареники приїхали.

Розвідники з допомогою Шурка заходилися натягувати по палубі антену. А боцман почав оглядати трюм. У нього, старого фронтовика, був особливий нюх на харчі.

Через кілька хвилин він урочисто приніс і поставив перед Шубіним розкритий ящик з консервами:

— Компот, товаришу гвардії капітан-лейтенант!

— Он як! — Шубін присвітив ліхтариком. — А тут же їх сила-силенна цих ящиків. Товариші розвідники! Вареників у вас, правда, не буде, зате компотом забезпечені, сидіть у трюмі хоч до кінця війни!

— Може й інші консерви є? — зробив припущення боцман.

— Тобі ціле меню подавай. Як у ресторані. Гей, прошу швидше, товариші новосельці! Адже лічильник клацає на таксі. Мені до ранку треба повз острови проскочити. Інакше всім нам буде компот!

І раптом з палуби пролунав протяжний крик.

Літак?

Шубін кулею вискочив нагору. Та небезпека з’явилася не з повітря. Павлов показав у напрямі моря.

Удалині Шубін побачив щось темне, дуже довге.

Підводний човен?

Наяву повторювався його кошмар! З томливою послідовністю підіймалася з води бойова рубка, потім виплив вузький праскоподібний корпус. Вода розступилася без піни, без сплесків.

Вітер ущух. Довкола штильове море. На світлій смузі лежав самотній підводний човен.

Чи є на його палубі гармата? Ні! Тільки спарені кулемети, два коротких стволи, піднято під кутом! Тепер, коли підводний човен трохи розвернувся, це дуже добре видно.

І бойова рубка незвичайно висока! Довга пряма тінь від неї падає на воду. На одному-єдиному підводному човні Шубін бачив отаку рубку.

Усі прикмети як є!

Немовби матеріалізуючись на очах, ущільнюючи підняту в повітря вологу і тремтливе місячне світло, перед Шубіним з’явився “Летючий Голландець” — увесь із зайчиків і тіней!..

Миттєвий військовий рефлекс — атакувати! Кинутись на ворога і закидати глибинними бомбами!

— Заводь мотори!

Шубін сторч головою скотився на палубу катера. За ним, гуркаючи автоматами, Фаддєїчев і Шурко. Палуба задрижала під ногами. Павлов був напоготові, мотористи швидко завели один мотор. Другий завівся на ходу.

Транспорт немовби стрибнув назад, до берега. Якусь мить видно було маленькі постаті розвідників біля щогли. Потім на крутому розвороті притоплений корабель закрило буруном, що здибився за кормою.

Та поки катер стояв, приткнувшись до борту транспорта, він зливався з ним. Як тільки відскочив, одразу перестав бути невидимкою.

На підводному човні помітили атакуючий торпедний катер. Рубка почала зменшуватись. Як і завжди, не приймаючи бою, “Летючий Голландець” почав занурюватись.

Глибинками б його! Але глибинних бомб нема. Вони в Князева. А Князєв далеко — якщо вцілів!

— Готуйсь! Залп!

Шубін випустив торпеду в підводний човен, що поринав.

Море продовжувало напливати з норду суцільною масою, незворушно вилискуючи при місячному сяйві. Воно навіть не взялося брижами…

Тільки тут згадав Шубін, що торпеди було “приготовано на великого звіра”, тобто на транспорт, — поставлено на глибину ходу три метри.

Ех! Поквапився! Треба було збільшити глибину не менше ніж на шість метрів. Адже клятий підводний човен уже сховався під водою.

4


Катер ліг на курс до бази.

Павлов дивився тільки вперед, часто звіряючись з компасом.

Шубін передав командування катером Павлову і мовчки стояв поруч, піднявши комір.

Пригадалось, Готліб, а може, Рудольф, заявив у кают-компанії, що “Летючий” уміє, коли це треба, перетворюватися на транспорт. “Але, зрозуміло, затонулий”, — було застережено.

Як це розуміти?

У даному випадку скоріше вже транспорт перетворився па підводний човен.

Але чого йому нишпорити навколо транспорта? Охороняв консерви з компотом? Навряд. У нього були важливіші доручення, судячи з розповіді Нейла.

Місяць котився навздогінці за катером, прориваючись крізь хмари. Темнішало, світлішало, знову темнішало. Так поїзд, наближаючись до Севастополя, швидко проскакує один тунель за одним…

Раптом — різкий поштовх! Урізалися в гору?

Павлов не встиг узяти на себе ручки машинного телеграфу. Пролунав огидний скрегіт — днище катера повзло по каменю.

Потім скрегіт перейшов у завивання і свист — звуки “Ауфвідерзеена”, що зловісно підстрибували. Падлючий мотив! Наздогнав таки нарешті!

Шубін машинально провів рукою по лобі. Долоня стала мокрою, липкою. Розбив лоба об щиток!

Поруч стогнав Павлов. Напевно, вдарився грудьми в стерно. Шубін допоміг йому встати. Потім зазирнув у люк.

— Живі?

— Забилися трохи! А що це було?

— Сидимо на камінні!

— Клинки, чопи, паклю, товаришу командир?

— Давайте!

Та пробоїн було надто багато. Вода заливала таранний і моторний відсіки.

Чому ж катер ще тримається!

Виявилося, він тримається не на воді, а на камінні.

Шубін перегнувся через борт. Фонтанчики піни били в обличчя. Усе-таки вдалося розглядіти, що катер немовби провис між двома каменями, при цьому накренившись. І знову мотив “Ауфвідерзеена” надокучливо забринів у голові. Шубін побачив картину, що навскоси висіла в кают-компанії “Летючого Голландця”, Немовби якимсь чародійством перенісся в середину рамки. “Летючий Голландець” поманив за собою, завихрив, закружляв і вивів… Але куди ж він вивів? На картині каміння немає. Видно тільки зеленувату воду і завихорену піну. Каміння — за рамкою, нижче правого її кута…

— Пластир заводити? — тремтячий голос Дроніна.

Інтонація тривоги в голосі моториста струсонула і протверезила Шубіна. Він переборов хвилинну слабкість. Від нього чекають рішення! Доля катера і команди залежить від його рішення! І він знову відчув себе розсудливим, зібраним, спокійним, як і належало командирові перед лицем небезпеки.

— Усе зайве — за борт!

З катера треба повикидати все, щоб легше було знімати з каменів.

У воду важко шубовснула торпеда. Туди ж кинули й кулемет, зірваний з турелі.

Боцман тільки кректав і охав, розлучаючись з добром катера.

— Хоч ящики залиште, товаришу командир!

— Які ящики?

— Та парочку з транспорта прихопив. Компот.

— За борт!

Павлов насилу звів подих, відкашлявся.

— Куди ж ми попали? — розгублено пробурмотів він. — Я ж ішов за компасом. Берег мав бути за п’ять миль.

— Оце цілком слушне запитання, — сказав Шубін, підкреслено спокійно, навіть спроквола. — Давай-но, голубе, визначимося на місці!

Він ввімкнув лампочку під козирком рубки і освітив карту.

Але в карті не було потреби. Моряк уміє мислити картографічно, подібно до математика, який легко оперує в думці багатозначними числами. Думкою Шубін промчав уздовж Моозундського архіпелагу, перевіряючи на шляху всі небезпеки. Банки, мілини, камені, що виступають з води.

Мотори було заглушено. У тиші, що настала, вухо почало розрізняти плюскіт води. Він вирізнявся на якомусь розміреному рокітливому гулі. Приплив? Схоже, але не приплив.

Східну частину неба, очевидно не дуже далеко, прокреслило кілька ракет. Набите око Шубіна встигло розглядіти праворуч дві башти, на невеликій відстані одна від одної. Маяки! Ліхтарі на них, певна річ, погашено. У військовий час маяки працюють тільки за вказівкою.

Шубін пізнав їх і присвиснув. Тільки в одному місці на узбережжі маяки стоять так близько один від одного.

— Ось куди ми попали! — Він сердито тицьнув пальцем у карту. — Дивись, куди привіз!

— Рістна?! — Павлов гарячково зашелестів картою. — Не може бути! Адже це розходження з курсом на двадцять три градуси.

Шубін промовчав. Він напружено вдивлявся в темний, мовчазний берег.

Може, не може… Та це був факт. Торпедний катер з незрозумілих причин відхилився од правильного курсу і ткнувся з розгону в прибережне каміння мису Рістна, крайньої західної точки острова Хіума.

На Хіума — сильний німецький гарнізон. Це ще більше ускладнювало становище.

5


Рація, на щастя, була непошкоджена. Чачко відклацав на базу про те, що скоїлося. Потім порівняно швидко вдалося розшукати в ефірі князєвського радиста. Князєв, “поводивши” за собою ворожий літак, “скинув нарешті гада з хвоста” і тепер чекав за двадцять миль від Рістна у вказаній точці рандеву.

Шубін наказав йому негайно йти до Рістна.

— Поквапитись не завадить, — пробурчав Дронін. — Грубо кажучи, тонемо, товаришу командир.

— А ти грубо не кажи! Адже знаєш: не люблю грубощів!

Хтось нервово засміявся.

Матроси безперервно вичерпували воду. У днищі і в бортах було кілька пробоїн. Еге ж, пластир допоможе, як мертвому кадило! Таранний і моторний відсіки наповнюються водою. Скоро вона почне перехлюпуватись через борт.

Щось подібне сталося цієї весни в шхерах. Проте там одразу ж знайшовся безлюдний лісистий острівець. А тут під боком — Хіума, де німців повно-повнісінько.

З берега, одначе, не стріляли. Шубін не розумів цього. Пости спостереження не могли не запеленгувати катер. За всіма правилами, на нього мав би одразу ж обрушитись шквал артилерійського і кулеметного вогню.

Та, звичайно, в даному випадку не Шубіну було вчити фашистів, що робити.

Уся надія на Князева. Та йому до Рістна “трюхикати” не менше півгодини. Дронін мав рацію. Любісінько можна потонути, не діждавшись допомоги.

Шубін нетерпляче озирнувся.

Небезпека завжди робила його енергійнішим, ініціативнішим, зібранішим, головне — зібранішим! Як і раніше, у голові бринів надокучливий мотив, та Шубін не звертав на нього уваги. Увесь зосередився, вирішуючи: як у цих надзвичайно складних умовах врятувати катер і команду.

“Летючий” також сидів на каменях — у шхерах. І посадив його туди не хто інший, як він, Шубін. Але тоді буксири були поруч. Вони одразу ж стягли “Летючого” з каміння.

Так, мабуть, він поквитався за хитру каверзу Шубіна. Сплатив свій борг повністю і майже тією ж монетою.

Тепер-то йому добре! Гуляє собі по морю туди й сюди. Набрав води в баластні систерни — пірнув! Продув стиснутим повітрям — виринув!

Шубіну б отак! Та нема в нього, на жаль, систерн.

Хоча…

Чому б не приробити до катера систерни?

Шубін засміявся. Павлов і Фаддєїчев здивовано поглянули на нього.

— Є думка! Перетворимо катер, на підводний човен!

Матроси з жахом перезирнулися. Чи сповна розуму їхній командир? Чи не збожеволів від переживань? Катер — на підводний човен!

— Тимчасово, товариші, тимчасово! — заспокійливо сказав Шубін. — Щоб залишитися на плаву, діждатися Князева. Боцмане! Мішки Бутакова сюди! Балон із стиснутим повітрям цілий? Та повертайся швидше! Тонемо ж!

Два гумових мішки були вже порожні. Запасне пальне з третього вилили (все одно повзти на буксирі). Один мішок поквапливо засунули в таранний відсік, приєднали до нього шланг від балона із стисненим повітрям, відкрили вентиль.

Повітря, наповнюючи мішок, почало роздувати його, а той, у свою чергу, поступово витісняв воду з відсіку. Так, систерна! Щось на зразок кустарної, саморобної систерни!

Коли перший мішок роздувся до кінця, два інших порожніх мішки було закріплено по обох бортах нижче ватерлінії і також наповнено повітрям з балона. І сталося чудо!

— Ура, — пошепки сказали поруч з Шубіним.

Це був юнга. Опустивши непотрібний уже черпак, він зачаровано стежив за тим, як вирівнюється катер, повільно-повільно піднімаючись над водою.

Он який він, дивовижний Шурків командир! Немовби вчепився могутньою рукою у свій катер, що почав тонути, і наперекір стихіям утримав на плаву!..

А втім, це було неточно: на плаву. Катер, як і раніше, сидів у пастці, між двох каменів, але, вирівнявши його, Шубін запобіг подальшому руйнуванню. Тепер розторопний боцман міг завести під днище брезентову латку — пластир і закрити пробоїни, тобто зробити те, що роблять у подібних аварійних випадках.

Шубін випростався. Він здивовано відзначив, що “Ауфвідерзеен” зник. Перемога витіснила набридливі думки в мозку, як стиснене повітря воду з відсіків!

А через кілька хвилин з моря “підгрібся” Князєв. Він наблизився і подав буксирний кінець.

Коли катер пощастило стягти з каміння і взяти на буксир, виявилося, що вали погнуто, гвинти поламано, кронштейни відскочили.

Шубін наказав команді перейти на катер Князева. На пошкодженому катері залишилися тільки троє: він сам, Павлов і боцман.

Ще добре, що хвиля була невелика.

Катер, який низько сидів і був позбавлений ходу, кидало з боку на бік. Шубін стояв біля стерна. Аж у плечах судомило, з такою силою він стискував стерно. Старий катер, на якому воював з початку війни, став ніби продовженням його тіла. Шубін болісно відчував кожен поштовх на хвилі.

Шансів довести катер до бази було мало, Шубін розумів це. Але вперта віра в щастя, інстинкт перемоги вели і підтримували його.

Катер стрибав на хвилях. Небо було смугастим від хмар. Здавалося, воно розбухає і опадає, як тент над головою.

Потім тент став поступово біліти. Ніч закінчилася.

Уранці моряки побачили наш літак, що летів назустріч. На бриючому він промчав над катерами, підбадьорливо хитнув крилами, зник, повернувся.

Князєв і Шубін пливли слідом, немовби прив’язані до нього срібною чарівною ниткою.

Так звичайно авіація наводить катери на ціль. Зараз льотчик показував, що треба триматися ближче до берега. Правильно! Там менше качає. Але ж берег ворожий!

Нічого не розуміючи, Князєв і Шубін пливли мимо Хіума, дивуючись з того, що їх не обстрілюють. Заворожені вони, чи що?

Тільки дома моряки дізналися, що вночі на Хіума було висаджено десант. Бої точилися на східному березі. Катер Павлова зазнав аварії на західному. (“Шиї німців було повернуто в інший бік”, — так прокоментував Шубін цю обстановку).

Після півночі німці швидко покотилися на південь, поспішаючи переправитися з Хіума на Саарема. До ранку на острові не залишилося жодного рибальського човна.

Чи до Шубіна було німцям?

— А ще суперечиш: не щастить! — казали Шубіну товариші. — За скільки часу вперше зазнав корабельної аварії, та й то пощастило: саме до наступальної операції приурочив!

— А це вже нам усім пощастило, — з гідністю відповідав Шубін. — Восени 1944 року наступальні операції на Балтиці не випадок, а закономірне явище! До чого ж тут ваше “щастить — не щастить”?”


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ТАВРО “СКФ”


1


Перші кілька годин після повернення шубінці почували себе героями.

Шурко, за звичаєм, розводив теревені серед дорослих “коренив”, матросів з інших катерів:

— Потім почало на хвилі бити, погойдувати. Думаємо: коли б не загинув наш командир! Гвардії старший лейтенант Князєв каже: “Я підійду до вас, товаришу командир. Треба вас знімати!” — “Зачекай! — відповідає гвардії капітан-лейтенант. — Не можна свій катер кидати у воді! Упораємося! Вигребемо!” І вигріб! Шубін же!

А боцман журився за трофейними консервами, які довелося викинути за борт:

— Навіть ящики не встиг відкрити. Так і не знаю, що то за консерви. А пригодилися б! Іноземного моряка будемо вечерею пригощати.

Та надвечір у дивізіоні стало відомо, що адмірал суворо розмовляв з Шубіним.

Начальство розсудило правильно: “Кому багато дано, з того багато й спитається”. Шубіну було багато дано — від таланту до орденів. І тому спитали з нього повною мірою.

“За врятування людей і катера — спасибі! — начебто сказав адмірал. — Але аварію тобі, Шубін, простити не можна! Завтра о десятій поясниш причини аварії. Не зумієш пояснити, звільню тебе і Павлова з посади і віддам до суду військового трибуналу!”

2


Припасши цигарок, Шубін і Павлов замкнулися в кімнаті. Будинок, де вони квартирували, стояв на околиці рибальського висілка, недалеко від гавані.

Через годину чи півтори в кімнаті було вже напівтемно від тютюнового диму. Наче крізь димову завісу, проривалися моряки до мети — до розгадки аварії біля західного берега Хіума.

Звичайно, не так важко було промимрити якусь загальновживану формулу каяття. Начальники, загалом кажучи, жалісливі до тих, хто кається.

Та Шубіну саме це було важко. Чесно кажучи, він не міг би так.

Надто велика була його віра в себе, щоб поступитись нею без боротьби. І цю віру він, як правило, переносив на своїх підлеглих. Павлов був надійний, так вважав Шубін.

Проте це не означає, що Шубін не був вимогливий по службі. Навпаки! Але вимогливість і недовіра — різні речі.

Шубін без кінця повторював своїм офіцерам, що па війні — та й загалом у житті — дуже важлива інерція удачі, інакше кажучи, звичка до щастя, яка невтомно виробляється. Не можна допускати необгрунтованих сумнівів у собі, вагань, самокопирсань.

Горький сказав:

“Талант — це віра в себе, у свої сили!” Але чому горьковські слова можна застосувати лише до письменників, а не до всіх людей, представників різних професій, у тому числі і військово-морської?

Років шість чи сім тому учбовий корабель, на якому проходили практику курсанти третього курсу, втягувався у гирло Північної Двіни. Шубін виконував обов’язки вахтового командира. Поруч, на мостику, стояв професор Грибов, який був начальником практики.

У даному випадку, очевидно, доцільно було б викликати з берега лоцмана. Та Грибов не зробив цього.

Він наказав передати по семафору: “Прошу дозволу лоцмана не брати. На мостику — практикант. Не хочу псувати характер майбутнього офіцера!”

І Шубін назавжди запам’ятав це…

Він одмахнув рукою клубки диму, що плавали над столом, зазирнув у лице Павлову:

— Ну-ну! Не занепадаймо духом. Міркуймо тверезо. Якщо не ми з тобою винні, то хто ж тоді винен? Компас?

Так, вибір невеликий: або командир катера, або компас.

— До речі, згадай, ми йшли з одним магнітним! Гірокомпас вибув із ладу ще на підході до притопленого корабля.

Павлов пригнічено кивнув.

Отже, на підозрі магнітний компас!

Шубін уявив, як Грибов у задумі походжає туди й сюди біля свого столу в аудиторії:

“Розберімо, — починає він, — випадок з колишнім курсантом нашого училища Шубіним. Будемо послідовно відкидати одне рішення за одним…”

Далі Грибов сказав би, напевне, про пейзаж.

“На війні, — учив він, — пейзаж перестає існувати сам по собі. Усе, що відбувається в природі, може впливати на хід подій, і навігатор повинен неодмінно враховувати це”.

Але що відбувалося в природі перед аварією? Море було штильове. З-за хмар виглядав місяць.

Якби компас збрехав де-небудь на Баренцовому морі, треба було б врахувати в здогадах північне сяйво.

З давніх часів збереглася поморська прикмета: “Матка (компас) казиться на пазорях”, тобто при північному сяйві. Адже сполохи на небі схожі на зірниці: ті сповіщають про грозу, ці — про магнітну бурю. Шквал магнітної бурі, що бурхає у високих шарах атмосфери, невидимий “подув” може торкнутися стрілки магнітного компаса і відхилити її, а слідом за нею і корабель від правильного курсу.

Але аварія сталася не на Баренцовому, а на Балтійському морі. Тут північні сяйва бувають рідко.

То що ж вплинуло на компас?

Несміливий стук у вікно.

— Хто?

— Боцман турбує, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вечеряти будете з товаришем гвардії лейтенантом?

— Хочеш їсти, Павлов? Ні? І я ні. Спасибі, Фаддєїчев, не треба нічого!

— Як же так: і обідали погано, і вечеряти не будете?..

Довге співчутливе зітхання.

— Англійцеві передати, щоб завтра прийшов?

— Так! Завтра. Усе завтра!

Чути, як боцман тупцяє під вікном. Потім важкі кроки повільно даленіють.

Через півгодини знову стук, цього разу в двері.

— Хто там ще?

— Відчиніть! Я.

Князєв переступив через поріг і зупинився:

— Ух! Як накурили! Чого ж без світла сидите? Вечір надворі!

Павлов встав і засвітив гасову лампу під старомодним чотирикутним ковпаком. Хмари диму повільно поповзли мимо лампи до відчиненої кватирки.

— Не надумали ще?

— Поки що кружляємо, — неохоче відповів Шубін. — На місці тупцяємо.

— Біля чого?

— Та компаса магнітного. Біля чого ж іще?

— Ага! Ви ж з одним магнітним залишилися. Гіроскоп же розбило?

— Вийшов з ладу, поки нас літак ганяв. Раз по раз стопорили хід.

Мовчанка.

— Мо’, зрушили з місця м’яке залізо?

— Коли виходили, я визначав поправку. Компас був справний.

— Може, в кишенях було що-небудь, що могло вплинути на девіацію, ніж, ключі, ланцюжок?

У думках Шубін і Павлов обнишпорили кишені. Ні, металевого під час походу не було нічого.

Шубін невесело посміхнувся.

Пригадав жарт професора Грибова, єдиний, який вій чув від нього за чотири роки навчання: “Без побоювання можна підходити до компаса тільки в одному-єдиному випадку — маючи мідний лоб. Мідь не намагнічується”.

— Слухай! — Князєв швидко обернувся до Павлова. — А чи не взяв ти часом який-небудь металевий трофей?

Шубін насторожився:

— Що ти маєш на увазі?

— Чомусь приверзлася ракетниця. Міг же Павлов узяти на транспорті що-небудь на згадку. Ну, скажімо, ракетницю. Потім через неуважність поклав її поруч з магнітним компасом і…

— Які там ракетниці, що це ви! — Павлов ображено одвернувся. — Зовсім мене за хлопчика маєте.

— Так, металевого не взяли нічого, — підтвердив Шубін. — Боцман тільки трохи компоту прихопив. Але ж компот не впливає на девіацію.

Ніхто не усміхнувся на його жарт.

— Мінні поля! — урочисто вирік Князєв. — Компаси брешуть на мінних полях.

— Але їх не було на дорозі. У Рігулді залишилися карти мінних постановок. Я дивився.

Павлов подався вперед й одразу ж почав верзти нісенітницю, таке, що й купи не трималося. Він забурмотів щось про таємну магнітну зброю.

Князєв тільки зітхнув. Та Шубін слухав, не перебиваючи. Полум’я в лампі блимало і підстрибувало. По стінах розгойдувалися тіні, схожі на кошлаті водорості.

— А чи не змінюють німці, — мовив Павлов, — магнітного поля поблизу берега? Чи не заводять корабель з допомогою магнітної пастки на прибережне каміння?

— Гм! — сказав Князєв.

— Ні, ви тільки вдумайтесь! Німці знали про те, що мають відступити. От і сховали біля берега щось на зразок магнітного спрута. Умовно називаю його спрутом. Та, можливо, у нього були такі щупальця, особливі антени, чи що. Коли кораблі проходили мимо і попадали в зону його дії…

Павлов звів очі на своїх співбесідників і осікся. Шубін мовчав. Та обличчя Князева зморщилося, наче він сьорбнув якоїсь кислятини.

3


На ранок Павлов і Князєв, зненацька онімівши, попадали ниць на свої ліжка. Головоломка із “спрутом” витіпала їх дужче, ніж, бува, торпедна атака.

Шубін ще трохи посидів біля столу, потім встав і погасив лампу. За вікном розвиднялося.

До визначеного адміралом терміну залишилося якихось три з половиною години. А потім — ганьба на цілу бригаду, звільнення з посади і суд!

Та Шубін, зціпивши зуби, уперто відганяв од себе цю страшну думку. Поки що не треба переживати, даремно витрачати нервову енергію. Треба цілком зосередитись на розв’язанні клятої головоломки! Павлов і Князєв, укрившись шинелями, оглушливо хропіли наввипередки. Тепло, що стояло в кімнаті, наче вода в сонній заводі, розслаблювало.

Шубін відчинив вікно. Звідти війнуло міцним жовтневим холодком. Він пощулився і, накинувши шинелю, сів на стілець біля вікна. Щось невдоволено пробурчав Павлов за спиною, по-дитячи заплямкав губами і натягнув шинелю на голову.

Чисто підметена вулиця перед будинком ще безлюдна. Грибов якось згадував про те, що по суботах чистьохи естонки “драять мідяшку”, тобто чистять ручки дверей, — достоту як на флоті.

Ех, професора б сюди! З ним би побалакати по щирості! Він знайшов би що порадити. Порився б у своїй папці з усякими штурманськими головоломками, поворожив би над нею і витяг що-небудь таке, на подив підхоже до даного випадку.

Шубін уявив, як професор розкладає перед собою на столі портсигар, авторучку, блокнот, ще щось. Потім скидає пенсне і, хукнувши на скельця, починає протирати їх неквапливими, округлими рухами.

Це він робить на кожному екзамені. А Шубін почуває себе зараз точнісінько як на екзамені.

Дивно, проте, бачити Грибова так близько без пенсне. Очі, виявляється, в нього добрі, стомлені, у густій сіточці старечих зморщок.

“Не збираюся вигороджувати вас, — буркотливо каже він. — Не став би вигороджувати в таких справах рідного сина, якби в мене був син…”

“Розумію, Миколо Дмитровичу…”

“Почекайте, я не закінчив! Звичайно, причина не ч вас! (“Як чудно, — дивується Шубін. — Майже те саме і тими самими словами я нещодавно казав Павлову”). Продовжуйте шукати, товаришу Шубін, причепливо придивляючись до всього. Ось, наприклад, ці… ящики! Вони мені здаються сумнівними”.

“І мені, товаришу професор!”

Але це вже сон. Шубін міцно спить, опустивши стомлену голову на підвіконня.

Голос Грибова наполегливо перебивають два інших голоси: запальний, з півнячими нотками — Павлова і поважно-розсудливий — Князева.

На фоні цієї суперечки проходять сни, вигадливі, тривожні.

То уявляється” жадібний магнітний спрут, найновіша секретна зброя, пастка для кораблів, про яку казав Павлов. То — якірні міни, поставлені біля берега Хіума, які двозначно погойдують своїми круглими головами на довгих шиях — мінрепах. То — корабель-привид, що накренився на борт, з обвислим прапором, на якому шкіриться череп з перехрещеними кістками, схожими на свастику.

І тут же перевертаються, наче дельфіни, ящики з консервами. Вони мають на морі, як це часто буває у сні, потворний, а все-таки багатозначний вигляд!

Раптом ці чотири видіння загойдалися, закружляли, злилися докупи.

Та Шубіну було ще невтямки, що вигадливий гібрид із ящиків, корабля, мін, “спрута” і є розгадка недавньої аварії…

4


Шубін зрозумів це, коли прокинувся. Як тільки розплющив очі і побачив залиту неяскравим жовтневим сонцем вулицю, так і зрозумів! Розгадка прийшла до нього навшпиньках, поки він спав.

Консерви! Чому саме консерви мали бути в тих ящиках, які боцман “прихопив” з транспорту? Адже їх навіть не розкрили, так нерозкритими і викинули за борт!

Крім того, важко уявити, що великий транспортний корабель був завантажений самими консервами. Гарнізон на Моозундському архіпелазі потребував не тільки консервів. Він насамперед потребував боєзапасу, тобто снарядів, патронів, гранат та інших виробів з металу. А це докорінно міняло справу.

Шубін закричав що було сили:

— Під-йом!

Князєв і Павлов перелякано схопилися. Вони витріщили очі на Шубіна, намацуючи черевики під ліжками.

— Ящики? Які ящики? Їх викинули за борт біля Рістна, ці ящики.

— Але до Рістна вони з нами були? Правда? Метал, який був у них, відхиляв стрілку нашого компаса!

— Метал? Ви кажете: метал? Який метал?

— А от цього я поки що не знаю. Але знатиму!..


О дев’ятій ранку Шубін був в адмірала. Той зустрів його непривітно.

— Підготували пояснення?

— Ні! Прошу відстрочки — до повернення розвідників з притопленого транспорта.

І Шубін доповів про свій здогад, який здався адміралові настільки правдоподібним, що той негайно дав розпорядження послати шифрограму на транспорт: “Обстежити трюм, уточнити характер вантажу”.

Та коли ще зможуть зробити це розвідники! Звичайно, не одразу, і тільки на дозвіллі.

Удень вони не відходять від ілюмінатора, уночі по черзі чергують на палубі. Мимо проходять ворожі конвої. Добре б натиснути кнопку стріляючого пристрою чи гашетку кулемета! Та доводиться орудувати тільки радіоключем, вистукуючи виклик на базу.

По цьому виклику з площадок зриваються в повітря літаки, а з гавані блискавично мчать торпедні катери — навперейми ворожим караванам!

Німці, певна річ, чують чужу рацію, яка працює в них під боком. Та запеленгувати її не можна: як тільки радисти настроюються на хвилю, та зникає, глибше зарившись в ефір. Нахабна скоромовка через кілька хвилин з’являється вже на новій хвилі і знову миттю зникає. Сигнал дуже короткий, умовний, передача його займає кілька секунд, не більше. Хитрощі ці мають назву — “передача на зникаючій хвилі”.

Так, мороки у розвідників вистачає і без окремого адміральського доручення.

5


Шубін виходив із своїм загоном у торпедні атаки, справно топив кораблі, загалом, робив те, що повинен був робити, але тривога не покидала його. Ніколи, мабуть, не хвилювався так за розвідників, яких висаджував (звичайно, крім випадку з Вікторією).

Він уявляв собі, як приплив дедалі крутіше кладе транспорт на борт, як хвилі з шипінням перехлюпуються через палубу. Потроху море закінчує руйнування, розпочате радянськими літаками. Транспорт доживає останні свої дні, можливо, години.

Коли б не розвалилася передчасно ця стара бандура!

Проте німців невдовзі “турнули” з Саарема, за висловом Шубіна. Потреба тримати розвідників на притопленому транспорті відпала. Їх зняв наш підводний човен, який повертався з операції.

Дізнавшись про те, що розвідники повернулися, Шубін і Павлов стрімголов кинулися до адмірала.

Їх прийняли негайно.

Біля столу адмірала стояли обидва розвідники. Вони були стомлені, неголені, але з гідністю усміхнулися до моряків. На столі, біля письмового приладдя звалені купою лежали шарикопідшипники!

Шубін і Павлов заціпеніли втупивши в них погляди.

Були вони різного діаметра, чистенькі, блискучі, в акуратній упаковці з промасленого пергаментного паперу.

Ось, виходить, він, небезпечний метал, який вивів катер на каміння!

— Розгардіяш такий у трюмі цьому, — продовжував доповідати розвідник. — Ящик на ящику, і всі перемішалися. Траплялися деякі і з консервами, та більше з ними, з шарикопідшипниками!

— Може, там іще що було, не знаємо, — додав другий розвідник. — Тільки невелика частина трюму залишилася незатопленою. Ми вже по коліна ходили у воді.

Адмірал обернувся до Шубіна:

— Ти чомусь вважав: нікель. Небезпечніше за нікель!

— А ви з Князевим не вірили, що спрут, — кинув докір Шубіну Павлов. — Хіба ж не спрут? Тільки в пергаментній упаковці. І вередливий! Дерев’яними нехтував, пропускав мимо, а до металу одразу присмоктувався своїми невидимими щупальцями.

— Не просто до металу! — поправив адмірал. — А тільки до чутливої магнітної стрілки!

Шубін кивнув.

Не виключено, що від роботи електромоторів шарикопідшипники намагнітились. У ящиках їх було укладено рядами, а це мало значення для підсилення магнітного поля. Наблизившись до місця своєї загибелі в районі банки Підлої, транспорт, можна сказати, уже сам був велетенський магніт.

— Ланцюжок із трьох ланок, товаришу адмірал, — сказав розвідник. — Перша ланка — корабель, друга — ящики з шарикопідшипниками, третя — магнітний компас на катері. І це ще не все!

Він підкинув на долоні лискучий кругляк і швидко повернув його довкола осі.

— Полюбуйтесь! На ньому тавро!

— Три букви стояли на кожному шарикопідшипнику: “SKF”.

Шубін присвиснув:

— “СКФ”! Ого! Та це ж славетна шведська фірма! Шарикопідшипники, виходить, шведські?

— Тож-бо й воно!

— А Швеція пишається тим, що півтора століття не воює.

— Правильно! Люди не воюють. Воюють шарикопідшипники.

— А звісно! Я й забув про це, — пробурмотів Шубін крізь зуби. — Бізнес не має кордонів.

— Яких кордонів?

— Я кажу: бізнес не має кордонів, товаришу адмірал! Заради високих прибутків Швеція, хоч і нейтральна, допомагає Німеччині проти нас.

— Не вся Швеція! її капіталісти! А шведські моряки, навпаки, допомагають нашим людям. Були втечі з фашистських концтаборів на узбережжі Балтики. Утікачів, я чув, ховали в трюмах шведських кораблів.

Шубін промовчав. Очей не міг одвести від “небезпечного вантажу”, від подвійних стальних обручів, усередині яких блищали шарики, щільно припасовані один до одного.

На цих шариках крутиться колесо війни! Не буде їх, і зупиняться, вклякнуть танки, літаки, всюдиходи, амфібії, вантажні і легкові машини. Розладнається весь величезний механізм знищення людей.

Тепер зрозуміло, чому підводний човен кружляв біля притопленого транспорту. Він оберігав таємницю трьох букв: “СКФ”!

А можливо, вишукував способи якось виручити, врятувати цінний вантаж. Його, очевидно, направляли не тільки для гарнізонів Хіума і Саарема, а призначали також і для могутнього курляндського угрупування.

Щось, проте, перешкодило врятувати вантаж. Найвірогідніше, не вистачило часу. З розвантаженням транспорту не встигли впоратись, бо Червона Армія і Флот наступали надто швидко.

“А можливо, це я сполохав підводного човна, — майнуло в голові Шубіна. Така думка була йому приємна, тішила його самолюбство. — Поєдинок не відбувся, та все-таки я сполохав човен!..”

У всякому разі, “Летючий Голландець”, як завжди, появився там, де відбувався торг за спиною воюючих, де затівалася чергова підлість, яка мала продовжити війну, а отже, забрати десятки, сотні тисяч людських життів.


ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ОДИН ІЗ ЦВЯХІВ


1


Кампанія 1944 року закінчилась для Шубіна на підступах до Павілості за півтораста миль від Кенігсберга. Загін торпедних катерів було відведено у Ленінград, на зимовий перестій. Ох, і слово ж похмуре: перестій!..

Вимушена бездіяльність погано впливала на Шубіна. Він ставав неврівноваженим, дратівливим, навіть вередливим — наче дитина, яку відірвали од гри і поставили в куток.

До всього, вони ще розминулися з Нейлом!

Коли Шубін нарешті згадав про англійського моряка, його вже не було в Рігулді. Виявилося, що найвиснаженішу групу колишніх військовополонених — і Нейла серед них — спішно евакуювали в тил.

Куди? Адреса, адреса! Яке місто, госпіталь? Цього евакуатори не знали.

Але що ж сталося на річці Арамаці, Аматаці, Акатарі, — словом, на одній із трьохсот приток Амазонки?

Що це за світна доріжка, про яку згадував Нейл? За яких обставин зустрівся він з “Летючим Голландцем”? Який вантаж охороняв підводний човен?

Мовчанка.

Занепокоєно і співчутливо поглядала Вікторія на незвичайно похмурого Шубіна. Вона сказала одного разу:

— Немов читав книжку і тебе перебили на найцікавішому місці, правда? Покликали у невідкладній справі. Згодом повернувся, а книжку хтось забрав…

Зате “Ауфвідерзеен” був тут, як уродився!

Коли розум цілком зайнятий роботою, стороннім думкам не протиснутися в нього. Вхід усіляким дурницям найсуворіше заборонено! Та досить припинити роботу, як одразу ж з усіх щілин полізе така нечисть, що хоч вовком вий!

На холостому ходу жорна думок перетирають самі себе. Тепер вони під акомпанемент “Ауфвідерзеен” без упину перемелювали одне й те саме: важкі спогади про перебування Шубіна на борту “Летючого Голландця”.

Він знову думав про гайковий ключ. Чи правильно зробив, що не пустив його в хід, коли був на борту “Летючого Голландця”?

Звичайно, не в його, Шубіна, характері така жертовна загибель. Він вважав би за краще якось схитрувати і потопити підводного човна, а самому випливти, щоб потішатися тріумфом.

До того ж один знайомий підводник пояснив Шубіну, що у нього все одно нічого не вийшло б. У кожному відсіку неодмінно є вартовий.

— А потім? Тобі не вдалося б задраїти обидві перебірки. Та й тебе почули б згори, з поверхні моря, тільки в тому випадку, коли б перебували безпосередньо над підводним човном.

Це ніби знімало з Шубіна провину. Та жадобу помсти було не вгамовано.

Вікторія виявляла невсипущу турботливість і старалася якнайрідше лишати його самого. Вони часто бували на людях, ходили в театр, у гості.

— Старайся не згадувати! — радила вона. — Це ж як у казці: озирнись, і злі страховища, ціла зграя страховищ, кинуться на тебе ззаду і розшматують!

2


Новий рік Шубіни збиралися зустріти у Будинку офіцера.

Розклавши на дивані парадну тужурку, Шубін заклопотано прикріплював до неї ордени і медалі.

За спиною дражливо шелестів шовк. Це Вікторія, вигинаючись ящіркою перед трюмо, натягувала вузьке довге плаття. Жінки-військовослужбовці уже з’являлися на вечірках у цивільному одязі.

Потім вона, погойдуючись, пройшлася по кімнаті.

— Яка розкіш, ти не можеш собі уявити! Черевички на високих каблуках!

— Незручно ж!

— Все одно розкіш! Я так давно не танцювала! Любий, застебни мені “блискавку” на платті!

Але з цією “блискавкою” завжди виникали затримки, хоч не можна сказати, щоб досадні. Доводилося поправляти зачіску, пудрити розчервоніле обличчя…

— Ми спізнимося, любий! — прошепотіла Вікторія, не озираючись. Дзвінок біля вхідних дверей почули не одразу.

— Два довгих, один короткий! Позивні Шубіних! Борю, до нас!

У вузький коридор, а потім у кімнату насилу протиснулося щось громіздке, волохате. Коли глянули зблизька, виявилося, що це довга куртка хутром назовні. Людина всередині куртки була незнайома Шубіним.

Тільки тоді, коли вона усміхнулася і чорні брови, що зрослися на переніссі, кумедно піднялися, Шубін впізнав її. Джек Нейл, судновий механік, показав свою усмішку замість візитної картки!

Від здивування і радості Шубін не знаходив слів. Але гість знайшов їх, і це були російські слова.

— Дякую! — несподівано сказав він. — Доброго здоров’я, товаришу! — Подумавши, додав: — Будь ласка…

Він замовк і усміхнувся ще ширше. Поки що це було все, чого він навчився у Росії.

З’ясувалося, що деякий час Нейл служив у Заполяр’ї, а тепер їде в Москву, у військову місію, по нове призначення.

Худе обличчя його було гладенько виголене. Разом з клоччями піни і сивої бороди він скинув, здавалося, років двадцять. Підборіддя видалося різкіше. Рот, виявляється, був вузький, рішучий. Зате помітнішими стали зморшки.

— Але ви зібралися в гості, — сказав Нейл, переступаючи біля порога з ноги на ногу. — Сьогодні всі зустрічають Новий рік.

— Ви зустрінете його з нами! Ми запрошуємо вас у Будинок офіцера… Але ви собі не уявляєте, який я радий вам!

— Не більше, ніж я, — ввічливо сказав гість. — Що ж, до години ночі я у вашому розпорядженні. О пів на другу відходить мій поїзд.

— А зараз двадцять дві! Коли ж ми встигнемо побалакати? Ви ж не доказали ще про цю ріку, притоку Амазонки.

Шубін благально поглянув на Нейла, потім на Вікторію.

Вона не могла бачити його благаючим.

— Ми залишимося дома, тільки й того! — сказала вона, приховуючи смуток за усмішкою. — Я зімпровізую вечерю. Містер Нейл пробачить нам за скромне частування.

Шубін радісно оголосив, що в нього є НЗ.[28 - НЗ — недоторканний запас.] У відповідь Нейл, усміхаючись, витяг з кишені плескату флягу:

— Думав, почаркуюся сам із собою у поїзді, якщо не застану вас у Ленінграді. Адресу дали північноморські катерники, але, як то кажуть, без гарантії. Бренді, правда, слабкуватий.

Він зізнався, що з усіх напоїв на світі віддає перевагу російській горілці.

— Така ж міцна, як і ваші морози, і ваша дружба, — з притиском сказав він.

Затамувавши зітхання, Вікторія поміняла парадні туфлі на розтоптані домашні, підв’язала фартуха і заходилася поратись.

А чоловіки, усміхаючись, сіли один проти одного. Відбувався той традиційний обряд, який звичайно передує бесіді двох друзів, що зустрілися після довгої розлуки: взаємне поплескування по плечу, підштовхування в бік, радісні вигуки і безглуздий сміх.

3


— Я не можу зрозуміти ваше обличчя, — сказав Шубін. задумливо вдивляючись у Нейла. — Скільки вам років?

— Сорок шість.

— Коли ви усміхаєтесь, вам можна дати менше. Але у концтаборі я думав, що ви ровесник Олафсона.

— Це не тільки концтабір. Це ще й Шеффілд. Нейл задумливо розгладив долонею скатертину.

— Вас цікавить Аракара, притока Амазонки. Але ж я йшов до неї здалеку, із Шеффілда. Відправна точка в моїй біографії — Шеффілд.

Нічого не взнавши про нього, ви не зрозумієте, чому я, зброяр і потомок зброярів, став моряком, бродягою, і в тисяча дев’ятсот сорок другому році, у розпалі війни, опинився в нейтральній Бразілії.

Отже — Шеффілд. Він розташований у графстві Йоркшир, яке славиться не тільки своїми свинями, але і своєю сталлю. У минулому віці там оселилися Армстронги і Віккерси. Слідом за ними прийшли і ми, Нейли. Так, ми прийшли за ними, але наші сім’ї, як то кажуть, не мирили між собою… — Він похмуро усміхнувся: — Адже “Нейл” по-англійськи означає “цвях”. А як цвяхи можуть ставитися до молотка чи руки, яка тримає цей молоток?

Чоловіки в нашій сім’ї вмирали, не доживши до сорока років. Я один, як бачите, перевалив через цей рубіж. Обдурив своїх хазяїв, бо вчасно втік од них.

Ви скажете, що мої батько й дід, кваліфіковані робітники, одержували велике жалування і премії за спішність замовлення? Так! Коли батько, надівши у неділю котелок і святковий сюртук, під руку з матір’ю йшов до церкви, жебраки казали йому: “Сер!”.

Батьки мали котедж і невеликий рахунок у банку. Але це була крихта порівняно з тим, що заробляли на виробництві зброї Армстронги і Віккерси. Вони були головні вбивці. Звичайно, і ми, Нейли, допомагали їм убивати.

Мій батько помер на роботі, біля свого верстата.

Замовлення було невідкладне: броньові плити для танків. Тоді, у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, танки були новинкою. Нова секретна зброя того часу. І вона відіграла свою роль наприкінці війни.

Батько повалився ницьма на верстат. Я не встиг підхопити його. “Перепрацювався”, — сказали лікарі. Епітафія із одного-єдиного слова!

Що ж, Віккерс не поспішаючи розкрив свою велику бухгалтерську книгу, списав батька, потім приплюсував до основної суми вартість вироблених того дня броньових плит. Але я не хотів, щоб мене списували чи приплюсовували! — Нейл стукнув по столу ножем. — Пробачте!.. Один із цвяхів збунтувався! Це був я. Бунт цвяхів — дивина на заводах Віккерса. Та мені було плювати на все.

“Треба досхочу надихатися перед смертю”, — вирішив я. І пішов у море. Спочатку плавав за кочегара, потім закінчив училище і став судновим механіком. Це було не просто в ті роки.

Вам, молодим, важко уявити гавані післявоєнного часу. Криза! Криза! Натовпи безробітних докерів на пірсах. Багато жінок з чорними пов’язками на рукавах. Кораблі, поставлені на мертві якорі. І — кладовища кораблів! На одній банці в Північному морі, у районі, де відбувалася славнозвісна Ютландська битва, я нарахував понад три десятки щогл, що стирчали з води. Неначе ліс, затоплений у повінь… Історики сперечаються про те, хто переміг у Ютландській битві: німці чи англійці. Я вважаю: переміг “Летючий Голландець”!

— Хіба він уже був тоді? — здивувався Шубін.

— Ну, не він, його попередники! Невже ви не зрозуміли, що морями гасає ціла низка “Летючих Голландців”? Так, безшумно і швидко, як вовча зграя!..

Один час я думав так само, як і ви. Я полегшено зітхнув, дізнавшись про смерть компаньйона Віккерсів, сера Безіла Захарова.

Та через кілька років стало відомо, що Гітлер нагородив орденом Генрі Форда. “Еге-ге!” — сказав я, і у мене в голові прояснилось.

“Не буду воювати! — без угаву повторював я. — Нізащо не буду! Не хочу працювати на віккерсів і захарових!”

Але сталося так, що я не витримав зароку.

4


У тисяча дев’ятсот сорок другому році я служив на одному бразільському річковому пароплаві, який плавав по Амазонці, розвозячи вантаж і пасажирів по пристанях.

Жартома ми прозвали його “землечерпалкою”. Він був дуже старий, колісний. Чудо техніки дев’ятнадцятого віку! Увесь скрипів на ходу, ніби скаржився на своїх ледачих господарів. Ці скупердяги, бачте, жаліли грошей на ремонт. Однак силонька в його машинах ще була! І наостанку він довів це…

Ми вирушили в рейс при зловісних прикметах.

У Південній Америці, щоб ви знали, повно фольксдойче, тобто переселенців німецького походження. Більшість із них були організовані в спілки і не втрачали зв’язку з фатерландом. Вважалося, що вони потенціальна опора Гітлера.

Випадки торпедування бразільських кораблів почастішали. Німецькі підводні човни запросто заходили в гирло Амазонки.

Бразілія поки що дотримувалася нейтралітету, але ж німці не дуже рахувалися з нейтралітетом.

Уперто подейкували про фашистський переворот, який готувався. У Ріо розповідали, що води біля бразільських берегів, без перебільшення, кишать підводними човнами “невідомої національності”. А фольксдойче щоночі передають у море світлові сигнали, щоб полегшити висадку десанта.

В одному жіночому монастирі, де абатисою була німкеня, знайшли рацію. Черниці переховували її у притворі церкви і відстукували свої шифровки під урочисті звуки “Те деум”.[29 - “Тебе, бога, славимо” (лат.).]

А втім, трохи заспокоювало те, що “Камоенс” робив рейси тільки в середньому плесі Амазонки, та й то головним чином по її притоках, які з’єднуються одна з одною. “У таку далечінь, — думав я, — не забратися німецьким підводним човнам! Та й навіщо їм туди забиратися!”

— А глибини? — спитав Шубін, який напружено слухав свого гостя.,

— Глибини давали таку можливість, особливо одразу після сезону дощів. Тоді вода піднімалася на сорок—п’ятдесят футів вище свого рівня. Потім, протягом кількох місяців, вона повільно спадає.

Басейн Амазонки, як ви, мабуть, знаєте, — найбільше в світі болото, більш чи менш грузьке. Зв’язок з людьми, що живуть у маленьких селищах по берегах рік, здійснюється тільки з допомогою пароплавів.

За рейс ми обходили Тракоа, Тукондейру і Рере, три найглухіші притоки Амазонки.

На плантації привозили пошту, консерви, рис, цукор і сухе борошно, точніше — потертий на порошок корінь однієї рослини, забув її назву. Бразільці сиплять цей порошок у юшку, посипають ним м’ясо і навіть добавляють у вино. А з плантації забирали коричневі кулі каучуку, його згуслий сік, і, крім того, звичайно, банани, какао, ананаси.

По палубі доводилося пробиратись боком. Адже на “Камоенсі” були, і пасажири: робітники — добувачі каучуку, їхні дружини і діти.

Люди лежали на палубі покотом, підклавши під голови клунки із збіжжям. Це був перший “поверх”. Потім ішов другий і третій — гамаки, розвішані один над одним. І, нарешті, був іще дах, який підпирали стовпи. Туди забиралися любителі свіжого повітря і розташовувалися серед в’язок бананів і кліток з курами, качками та поросятами.

Нагорі, однак, було небезпечно. Іноді пароплав, обходячи мілину, або плавник[30 - Плавник — підмиті у повінь стовбури дерев.] круто брав до берега. Віти дерев, що звисали над водою, могли, наче мітлою, змести пасажирів, що заґавилися.

А у воді на них чекала пірайя. Чули про таку рибку? Ні! О! Це страшніше за алігаторів. Невелика, не довша за оселедця, але надзвичайно люта і ненажерлива. На власні очі бачив, як зграя цих риб накинулась на весло, опущене у воду, і вирвала з нього цілий шматок. Мені розповідали, що у деяких індіянських племен — тільки не у Вогненних Мурах, це точно знаю, — заведено опускати мерців у річку, щоб пірайя обгризла їх до кісток. Це займає всього кілька хвилин. Потім скелет фарбують і вивішують біля входу в хатину.

Недаремно згадую про цих пірайя. До них ще дійде черга!

Ну, значить, наш “ноїв ковчег”, безтурботно шльопаючи лопатями, посувався собі по річці Рере, щоб у зазначений час звернути в гирло Тракоа. Подій ніяких! Населення ковчега їло, пило, співало, плакало, сварилося, хрюкало, кудкудакало.

Тиша на пароплаві наставала тільки вночі. Але тоді над водною гладінню починали лунати голоси боліт і тропічного лісу.

Уночі, напередодні зустрічі з “Летючим Голландцем”, мені будо, одначе, пе до цих примарних голосів — я стояв на вахті у машинному відділенні. Раптом мене викликають на місток, і голос у капітана, чую, злющий-презлющий.

Чого б це він, думаю.

Ну, витер руки паклею, вибрався нагору.

Корабель погойдується серед річки, утримуючись на місці ходами. Обабіч — чорні стіни лісу. Плесо попереду виблискує, наче риб’яча луска. Ніч безмісячна, але зоряна, сповнена того дивного чаклунського мерехтіння іскор. які пролітають у повітрі.

Виявляється, другий помічник, що стояв вахту, помилково звернув не в те гирло.

І зробив це, зауважте, давно — майже одразу після заходу сонця.

Хлопець був молодий, самовпевнений. Пройшов, мабуть, миль двадцять п’ять угору по річці, гадаючи, що це і є Тракоа. Спохватився тільки тоді, коли стерновий сказав йому:

“Щось довго не видно пристані на правому березі”.

(Там заведено, коли чекають пароплав, запалювати смолоскипи і розмахувати ними серед заростів, щоб полегшити підхід до пристані).

Пристань мала бути на вісімнадцятій милі від гирла. Тоді, подолавши своє хлоп’яче самолюбство, другий помічник наказав розбудити капітана.

А втім, у басейні Амазонки заблудитися не дивно. Усі ці річки і річечки вночі схожі одна на одну, як темні провулки, в які звертаєш з головної освітленої вулиці.

Та, коли капітан пробурмотів: “Аракара”, мені, признатися, стало моторошно.

Ні селищ, ні плантацій на річці Аракарі немає. По берегах її живе плем’я Вогненних Мурах. Віднедавна їх почали підозрювати у каннібалізмі.

Аракару ще по-справжньому не досліджено. Та що там Аракара! Навіть таку, довжиною в триста миль, річку, як Бранку, загалом уже обжиту, досі не нанесено на карту!

“Ні дідька не видно, — сказав капітан, опускаючи бінокль. — Зате чути дуже добре. І цей шум мені не подобається. Прислухайтесь!”

Ніч у тих місцях не назвеш тихою!

Повітря дрижма дрижить від квакання мільйонів жаб. Іноді долинає здалеку болісне хропіння, ніби хтось помирає від ядухи. Це алігатор подає з мілини свій голос.

Але над кваканням і хрипінням алігатора панує страхітливе ревіння. Сто левів, зачинених у клітки, не змогли б так ревти. Та що там леви! Я завжди малював у своїй уяві ящера, який прокинувся від тисячолітнього сну і оповіщає про це світ, вилазячи з свого лігвища.

Та це всього-на-всього лише мавпа-ревун. Просто розминає собі легені перед сном, забравшись на своє “горище”, тобто на саму верхівку дерева.

“Ну! — поквапив мене капітан. — Чуєте?”

Так! Щось незвичайне домішувалося до цього хору. На болоті, у лісі ніби відбивали такт.

Мені пригадався Шеффілд. Так працює паровий молот. Але, звичайно, це порівняння було ні до чого.

“Індіянський барабан”, — пробурмотів капітан.

“Скоріше, тупіт багатьох ніг”, —заперечив помічник.

“Танець духів!” — пошепки сказав стерновий.

Ми перезирнулися.

Я, звичайно, знав про цей священний танок. Ходили чутки, що його виконують раз на рік, у безмісячні ночі, на спеціально розчищених галявинах. При цьому приносять людські жертви. Розповідали про те, що Вогненні Мурахи ховають у неприступних заростях свого ідола, очевидно, щось на зразок мексіканського Віцліпуцлі, бога війни. І культ його, древній, кривавий, зберігається в найсуворішій таємниці.

Я розстебнув останній ґудзик на сорочці.

Ну й духота!

У машинному відділенні — сто два градуси по Фаренгейту, але нагорі ненабагато краще. Нерухоме повітря наповнене запахами гниття, мулу застояними випарами болота.

Під цією листяною запоною відчуваєш себе так, ніби тебе посадили всередину оранжереї. Не вистачає повітря, сорочка прилипає до тіла, серце тривожно калатає. І вийти не можна! Замкнений!

Прислухаючись до гуркоту барабанів — якщо це були барабани, — наш стерновий завагався. “Камоенс” став лагом до течії, потім ударився бортом об піщаний перекат. Від сильного поштовху пасажири прокинулись.

Одразу ж з усіх закутків “Камоенса” залунали протяжні, розпачливі нарікання:

“Де ми? Чого стоїмо? Ми тонемо?”

Капітан сердито обернувся до помічника:

“Примусь їх замовкнути!”

Той збіг по трапу.

Та, очевидно, він бовкнув про танець духів, бо нарікання стали ще голоснішими. Страх, як головешка на вітрі, перекидався по палубі з кінця в кінець, розгоряючись ще дужче.

І раптом шум затих. Тільки плакали діти, а матері пошепки заспокоювали їх.

Ми побачили світну доріжку на воді!


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

КУЛЕМЕТНИКИ І РИБА ПІРАЙЯ


1


— Як — світну доріжку? — Вікторія здивовано глянула на Шубіна. — Це ти бачив світну!..

— Я бачив у шхерах, Нейл — на річці. І яка вона на вигляд, камраде?

— Вона мала дивний вигляд, — відповів Нейл. — Немовби гірлянду святкових ліхтариків було підвішено на вітах, потім вона провисла під своєю вагою і опустилася на воду.

— Правильно.

— Та це не були святкові ліхтарики! — поквапливо пояснював Нейл. — Це були світні віхи. Ними обвіховано фарватер.

— І він тягнувся вздовж річки?

— Ні, перетинав її.

— Ну, ясно. — Шубін в задумі кивнув головою. — Віхи відгороджували підходи до затоки чи протоки. Уявляю, які там густі очерети! Хто ж пройшов по огородженому віхами фарватеру?

— Ніхто.

— Не може бути!

— Ми принаймні не помітили нікого. Мабуть, ліхтарики засвітили для перевірки. За хвилину чи дві вони погасли.

— І це було близько від вас?

— За півкабельтова, не більше.

— А гуркіт барабанів? Припинився?

— Не припинявся ні на хвилину.

— Так, незрозуміло.

— А чим незрозуміліше, тим небезпечніше! Я так і сказав капітанові. “Піду до машин, — мовив я. — Не подобається мені це. Моя порада: розвертатися і якнайшвидше тікати!” — “Згоден з вами, — каже капітан. — Але ж тут розвернутися не так просто. Я пошлю помічника проміряти глибини. Чи не підете за компанію з ним?”

Забув сказати, що наш старший помічник лежав у своїй каюті з приступом малярії, руки не міг виткнути з-під ковдри. Ну, а на другого, самі бачите, надія була погана.

“Розумію, — кажу я. — Гаразд! Піду за компанію!”

Спустив ялик. Помічник сів на корму. Я взявся за весла. Почали занурювати у воду футшток.

Перекати були в кількох місцях, але ближче до правого берега. Тримаючись лівого берега, майже біля самих очеретів, любісінько можна було пройти.

Я почав був розвертати ялик, збираючись повернутися на корабель. Аж бачу: очерети розступаються, звідти висувається щось чорне, довге!

Другий помічник озирнувся і мало не випустив футшток.

Алігатор? Е, ні! Річ трохи страшніша за алігатора. Індіянський човен!

Він повільно линув по воді просто на нас.

Порожній? Начебто так.

Але індіяни, чував я, іноді вдавалися до хитрощів: лягали на дно човна, підпливали на відстань польоту списа і тільки тоді підводилися на весь зріст.

Помічник вийняв пістолета. Я наліг на весла.

З містка, певно, помітили, що ми женемо скільки сили. Пароплав почав розвертатися.

Я не зводив очей з очеретів. Щохвилини чекав, що звідти вискочать на плесо інші човни, ціла флотилія човнів.

Та очерети були нерухомі.

І човен, що виплив із заростей, не переслідував нас. Течія підхопила його і понесла, поставивши навскоси до хвилі.

“Хитрує індіянин, хитрує! — бубонів помічник. — Ховається за бортом!”

Та я почав табанити. Потім швидко розвернувся, погнався за човном і, зачепивши його веслом за борт, підтягнув до ялика.

Помічник мав рацію! На дні човна нерухомо лежав чоловік!

Я замахнувся на нього веслом. Помічник боязко тицьнув його в спину дулом пістолета.

“Мертвий?”

“Дихає. Але непритомний. Уся спина в крові”.

Ми відбуксували човен до “Камоенса”.

Поранений, як виявилося, індіянин. На ньому були тільки полотняні штани. Коли ми перенесли його в каюту і поклали на койку, то побачили, що спина в нього, як у тигра, в смугах, але кривавих!

Йому дали вина. Він опритомнів і забурмотів щось ламаною португальською мовою.

Але тут капітан наказав мені йти вниз.

2


“От що красені! — сказав я своїм кочегарам. — Хочете, щоб вас принесли в жертву? Я — ні! Ви теж ні! Тоді тримати пар на марці! Вичавимо все, що можна, з нашої землечерпалки!”

І ми вичавили з неї все, що можна.

Тієї ночі біля топок не лінувалися. Від диявольської пари очі лізли на лоба! Але згори, з містка, раз у раз просили прискорити оберти.

“Ну ще, Нейл, ще! — бурмотів капітан. — Ну хоч трошечки!”

Як наші котли не вибухнули, не збагну.

Ранком я піднявся на місток.

Вологе тіло обдало вітерцем — від руху корабля.

“Камоенс” показав не бачену в його віці прудкість. Тільки іскри летіли з труб, що нестримно дрижали. Він мчав униз не оглядаючись, метушливо махаючи лопатями, наче жінка ліктями, коли біжить.

Капітан похмуро згорбився поруч стернового.

“Як наш смугастий бідолаха?” — спитав я, закурюючи.

“Помер”.

“Невже? Жаль!”

Капітан поглянув на мене спідлоба:

“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.

“Чому?”

“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.

“Хто женеться?”

“Його господарі”.

“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.

“При чому тут індіяни?”

“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.

“Він утік не від індіянів, а від білих”.

“Яких білих?”

“Він гадає, що це німці”.

“А! Фодьксдойче?”

“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.

“А він розумів по-німецьки?”

“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”

“Носильником? Добувачем каучуку?”

“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.

“Капище?”

“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, — роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. — Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.

“Як?!”

“Їх убивають, — пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. — Розстрілюють”.

“Розстрілюють своїх робітників?”

“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”

“У це важко повірити”, — здивовано сказав я.

“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому — вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.

“На такому великому будівництві, — в роздумі сказав я, — є, очевидно, і мотоботи”.

“А! Хіба я не сказав вам? Ці в накомарниках мають дещо краще за мотоботи. Індіянин казав: “Довгий, дуже великий човен, який може поринати і…”

“Підводний човен?!”

“Вони називали його… Та ви ж знаєте німецьку! Як по-німецьки “Летючий Голландець?”

“Дер флігенде Холлендер”.

“Саме так! Друге слово індіянин не міг зрозуміти. Він не знав, хто такі голландці. Але перше слово запам’ятав добре: “Літаючий, летючий”. “Але це не літак, — бурмотів поранений, літаки, за його словами, бачив у Манаосі. — Це довгий човен, який…” І так далі.

“Летючий Голландець”, зрозуміло, прізвисько, — сказав я. — Навіщо німцям база підводних човнів так далеко від гирла Амазонки?”

“А це ви у Деніца[31 - Деніц — командувач підводного флоту фашистської Німеччини.] спитайте! — гнівно кинув капітан, знову оглядаючись. — Мене зараз цікавить одне: чи вистачить дров до Рере?”

“Повинно вистачити”.

У тих місцях пароплави в міру потреби поповнюються не вугіллям, а пальмовими дровами. Але ж ми не поповнювалися дровами на черговій пристані — другий помічник, як ви пам’ятаєте, переплутав гирла річок.

Я спитав капітана, чи думає він, що за нами послали навздогінці підводного човна.

“Не знаю. Не думаю нічого. Відчуваю погоню спиною”.

“Але індіянин, утікач, помер!”

“Люди в накомарниках не знають про це, і ми стали для них небезпечними. Побували поблизу якоїсь важливої таємниці. А хіба заткнеш рота всім оцим?” — Він з презирством показав униз.

Там розгорялися і гасли і знову розгорялися вогники люльок. У Бразілії люльки курять навіть жінки. На палубі і далі галасливо обговорювали нічні події.

“Рере, Рере! — стурбовано бурмотів капітан. — Боюся, не дотягнемо до Рере!”

Але ми дотягнули до Рере.

3


Ніч розвіялася раптово, як дим.

Я зібрався був знову в своє “пекло”, але забарився на трапі. Не міг утриматись, щоб не озирнутися довкола.

Ніч здає вахту дню! Це завжди красиве і величне видовище — під будь-якими широтами. Але на екваторі воно особливо красиве.

Тут “зміна вахти” відбувається без попередження. Не буває ні сутінків, ні світанку.

Раптом довгі брижі швидко пробігли по верхівках пальм, потім із-за них бризнули промені. Немовби воїни, тисячі воїнів, заховавшись у заростях, разом висмикнули із піхов свої мечі!

Аракара освітилася. Вода була блідо-рожева, а береги яскраво-зелені. Попереду стало видно сліпуче плесо Рере. Воно було навіть ніби трохи випукле посередині. Від нас його відділяв вузький мис, порослий папороттю.

З подивом я побачив, що мис видовжується!

Він змінював свої обриси на очах, ставав нижчим і нижчим.

І раптом я зрозумів: це ніс підводного човна, тупо обрубаний, наче сокира, висувається із-за миса!

Ще кілька секунд — і він увесь як на долоні: сірий у плямах камуфляжу, наче гадюка, довжелезний, без будь-яких розпізнавальних цифр чи літер.

Від нього ми були на відстані півкабельтова. Як він міг обігнати нас? Мабуть, був якийсь коротший шлях, підводний човен пройшов до гирла Аракари невідомими нам протоками.

Я навіть не встиг злякатися. Мене вразила висока бойова рубка і те, що на палубі не було гармати. Але там стояли кулемети, і обслуга вишикувалася біля них.

Підводний човен завмер посеред плеса, загороджуючи нам дорогу.

З палуби долинув різноголосий протяжний зойк.

Щось крикнув за моєю спиною капітан. Другий помічник поквапливо пролопотів босоніж по трапу. Я побачив, як кілька матросів опускають по талях шлюпку. На них почав натискати натовп пасажирів, які репетували, верещали, голосили.

О! Це дуже страшно — паніка! Особливо на кораблі.

Шлюпка поповзла, стала навскіс, зачерпнула воду кормою. За борт полетіли рятівні пояси, підвісні койки, ящики.

Ніби правець прикував мене до трапа. Я вкляк на місці й дивився, хоч знав: маю бути біля машин!

Але що міг зробити наш бідолаха “Камоенс”, беззбройний, безпорадний, затиснутий у вузькому просторі берегами ріки? Незграбно повертаючись, він востаннє сумовито проскрипів своїми ревматичними бімсами, шпангоутами і стрінгерами.

Однак нас не удостоїли торпеди.

Коротка черга!

Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.

Нас розстрілювали з кулеметів!

Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.

Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!

Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!

Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!

Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.

Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.

Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.

Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.

І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.

І тут з’явилися пірайї!

Вода навколо людей, що борсалися, завирувала, запінилася. Піна була кривава!..

Кулеметники вирішили перепочити. Вони спокійно стояли, спершись на свої кулемети. А пірайї докінчували за них роботу!

Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! — Нейл ударив себе кулаком по лобі: — Як це виб’єш звідси? Як?! — І, задихнувшись, тихо додав: — Хіба що кулею…

Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:

— Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..


Течія несла наші корзини до підводного човна.

Я побачив, як матрос виніс на палубу розніжку. На неї сів чоловік. Йому подали фотоапарат. Він зробив кілька знімків. Потім закурив і, заклавши ногу за ногу, почав дивитися на нас.

І я подумав: як же мені не пощастило! У свою смертну годину не побачу обличчя дружини чи друзів. Понесу з собою погляд ворога, цей огидно байдужий, крижаний погляд!

Чоловік, що сидів на розніжці, спостерігав нашу агонію біля своїх ніг так, наче ми були не люди, а хробаки…

Знову черга! Бризки води піднялися перед очима. Хтось закричав.

Більше нічого не пам’ятаю. Втратив свідомість від болю…

Коли я опритомнів, корзини погойдувалися у прибережних очеретах. Я був сам. Рана на плечі кровоточила.

Я обережно розсунув очерет. На річці не було нікого. Тільки червоні смуги пливли по сяючому випуклому плесу.

Мені здалося, що це кров. Та це було проміння заходу…

4


— Як же вам пощастило вибратися з тих місць?

— Мене підібрали Вогненні Мурахи.

— Ті? Яких підозрювали в каннібалізмі?

— Так. Наткнулися на мене в лісі, по якому я кружляв. Мені розповідали потім, що я кричав, плакав, комусь погрожував.

Звичайно, загинув би, коли б не Вогненні Мурахи. Джунглі Амазонки нещадні до всіх кволих, одиноких, беззбройних.

У Вогненних Мурах я пробув до осені…

— А культ бога війни? — перебив Нейла Шубін. — Чи зуміли ви проникнути в таємницю цього культу?

— Ні. Я просто не помітив його.

— Та що ви! Як так?

— Бачте, Вогненні Мурахи дуже примітивні за своїм розвитком. Вони б ніколи в житті не додумалися до такого культу! Вони вшановують дух предків, от і все. Я, звичайно, не фахівець. Може, щось проґавив. У всякому разі, кочуючи по лісу, вони старанно обходять місця, де пірнають човни, гуркочуть барабани, гаснуть і засвічуються чаклунські вогні.

— А! Комусь вигідно віднадити людей від Аракари?

— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.

До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.

При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.

Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!

Наприкінці серпня я зміцнів настільки, що зміг попрощатися з Вогненними Мурахами. У Редонді, найближчому селищі на річці, мені сказали, що Бразілія оголосила війну Німеччині.

— Ви повідомили про “Летючого Голландця”?

— Одразу ж! Тільки-но повернувся у Ріо. Було спішно вжито заходів. На Аракару полетіли літаки.

Було висловлено припущення, що німці будують аеродром на Аракарі. Підводний човен могли використовувати для зв’язку: можливо, підвозив особливо важливі будівельні матеріали.

А мені пригадався Шеффілд. Його теж можна назвати “капищем бога війни”. Чого доброго, думав я, у джунглях Амазонки будують завод, що випускатиме якусь секретну зброю. Чи не готуються з допомогою цієї зброї почати завоювання Америки, спершу Південної, потім Північної?

Та льотчики повернулися з Аракари ні з чим. Вони пролетіли над річкою кілометрів півтораста, а внизу були тільки ліси, одноманітно хвилястий зелений простір.

Олафсон, якому я розповів про це, шпетив на всі заставки підсліпуватих бразільських льотчиків. А я не міг їм докоряти.

Проблукавши ціле літо в тому районі, знаю, яка непроникна листяна запона. Були там закутки, де в найсонячніший полудень панувала ніч.

Кажуть: мандрувати по дну зеленого океану. Та це і с океан. І дно його кишить всякою нечистю. Від болотяних гадюк харарака до “човна, який уміє поринати…”


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

“Ю ЕНД АЙ…”

(Пароль штурманів)


1


Нейл підвів голову.

У своїх спогадах він забрався так далеко у затінок бразільських пальм, що не одразу зрозумів, де перебуває тепер.

Під великим оранжевим абажуром блищить добре накрохмалена скатертина. На святковому столі розставлено горілку, бренді, страви.

У кутку обіперся об етажерку моряк. Обличчя в нього зосереджене і суворе, губи стулені.

А перед Нейлом, поклавши руки на стіл, мовчки сидить красуня в довгому вечірньому платті. У її сірих, широко відкритих очах — подив, співчуття, печаль.

— Боже мій! Я схвилював і засмутив вас! — з каяттям сказав Нейл. — І коли? У новорічну ніч! Це негарно з мого боку. Перекласти частину своїх спогадів на чужі плечі! Недарма кажуть, що бог прокляв людину, давши їй пам’ять.

— Не згоден! — сказав Шубін. — Що до мене, то я нічого не хочу забувати!

Вікторія схопилася з місця:

— Товариші! Що ж це ми! Без п’яти дванадцять!

Нейл почав присувати стільці до столу, Шубін взявся розливати в чарки горілку.

Вікторія відсунула свою чарку:

— Мені фруктової. Я не п’ю, ти ж знаєш!

— Е, ні! Хай сьогодні Гітлер п’є фруктову!

Годинник почав бити. Шубін підняв налиту по вінця чарку:

— Ну, перший тост — за перемогу!

— О, ієс, ієс! — закивав головою Нейл. — За побієду!

Це російське слово він також вивчив у Заполяр’ї.

Горілку Нейл випив одним духом, а не ковтками, як п’ють у Західній Європі. Потім добряче крякнув — теж на російський лад.

Вікторія і Шубін засміялися. Він був, виявляється, хлопень-друзяка, цей колишній робітник-зброяр із ІПеффілда і друг індіянського племені Вогненних Мурах!

За вікном шугонули вгору вогні фейєрверка, схожі на новорічну ялинку, обвішану різноколірними електричними ліхтариками і нитками “срібного дощу”, що осипався.

Шубін подумав, що, напевне, у Гітлера тремтять руки, коли він наливає собі фруктової чи мінеральної води за новорічним столом. Щось міцніше пити йому сьогодні не варто, та й взагалі він, кажуть, не бере в рот хмільного: хоче прожити до ста років!

— Хай Гітлер здохне в цьому році! — урочисто проголосив Шубін.

Охоче випили й за це.

Третій келих — традиційний: за тих, хто в морі!

Потім Нейл запропонував тост за своїх гостинних російських господарів. Шубін у відповідь хотів випити за здоров’я Нейла, але той підняв руку:

— Хочу запропонувати не зовсім звичайний тост. У новорічну ніч я звик згадувати кораблі, на яких плавав, рули серед них і танкери, і лайнери, і транспорти, і допоміжні судна, і навіть такий колісний швидкохід, як “Камоенс”. Я згадую про них із вдячністю і любов’ю. Якийсь час вони були моїм домом… Чи казав я, що Олафсон поділяв кораблі на добрі і злі? Так от, пропоную сьогодні випити за добрі кораблі! За те, щоб на їхньому шляху ніколи не зустрівся “Летючий Голландець”!

Моряки, серйозно кивнувши один одному, випили.

Настала черга Шубіна розповісти про “Летючого Голландця”.

Англієць лише зводив брови і коротко вигукував.

Який же, одначе, розмах у цього “Летючого”! Напевне, немає куточка на земній кулі, де б не побував він, — чи то як підводний зв’язковий, чи то як маклер, що допомагає військовим монополістам, торговцям зброєю, робити їхні таємні ґешефти.

Шубін сердито оглянувся на годинник, коли він коротко пробив за спиною.

Нейл підвівся:

— За півгодини мій поїзд. Мені пора!

Гостя провели до сходів.

— Пишіть же.

— І ви пишіть.

— Неодмінно зустрінемося після перемоги!

2


Вікторія усім тілом пригорнулася до Шубіна. Пальці її, ледь торкаючись, швидко пробігли по його лобі. Насупився! Хлопчик її знову став замислений і сумний. Чому?

Щоб розважити його, вона вдалася до всіх засобів, які мають у своєму розпорядженні в таких випадках жінки. Сьогодні Вікторія була особливо ніжна, якось незвичайно, тривожно ласкава з Шубіним. Та, прокинувшись серед ночі, вона побачила поруч червоніючий вогник цигарки.

— Що, любий? Знову він? “Ауфвідерзеен”?

— Ні. Ти спи! Я просто думаю про життя, про нас із тобою…

Вікна зашторено. У кімнаті тиша, морок. Тільки годинник повторює одне й те саме, запитує обережно: “Хто ти? Що ти?” Чи вона десь читала про це?..

— Слухай, — тихий голос Шубіна. — Я весь час думаю про слово, якого не знав Олафсон. Може, це не одне слово, а три: “Ю енд ай”? Пам’ятаєш? Нейл крикнув у таборі. Дуже сильні слова, правда? Якби штурмани всіх морів, капітани, лоцмани, суднові механіки, матроси сказали один одному “Ю енд ай”, що б тоді сталося з “Летючим”? Каменем пішов би на дно!

— А потім знову б виринув.

— Не дали б йому виринути! Блокували б його у всіх норах! Установили б всеокеанську блокаду! Олафсон один не міг цього зробити. Це можуть тільки всі разом!.. Я, ти, Нейл! Усі, кому “Летючий” — ворог. Прості, звичайні слова, коли їх вимовляють сотні тисяч людей, можуть зупинити, оглушити, убити! І потім, як у казці, усі фарватери на світі стануть чистими, вільними для плавання кораблів…

Він погасив цигарку і одразу ж, без перерви, запалив нову.

— Так, — спроквола повторив він. — “Ю енд ай”, пароль штурманів…

Ніч. Треба б спати. Але Вікторія радіє, що він не мовчить. Виговориться — засне.

— Я раніше знаєш який був? Безтурботний, нічого близько до серця не брав. Мабуть, тому й не сподобався тобі спочатку. Та після того, як побував кілька годин на “Летючому”, я почав думати про багато що і по-іншому. Не знаю, чи зумію пояснити тобі. Ну, ніби одразу окидаю поглядом велике навігаційне поле. Почав бачити свій фарватер і предмети не тільки поблизу, але й удалині. Наприклад, почав задумуватися про світ. Яким буде все, коли ми переможемо? Що я робитиму тоді? Я ж катерник, професійний військовий. От балакають про самопожертву. Викликав, мовляв, вогонь на себе чи виручив товариша, ризикуючи життям. А від мене ж можуть зажадати ще більшої самопожертви. Поставлять перед світлі адміральські очі і скажуть: “Гвардії капітан-лейтенант Шубін! Відтепер ти вже не гвардії капітан-лейтенант! Ідеш у відставку чи в запас”. Робота, звичайно, знайдеться. Буду штурманити на якомусь лісовозі, китобої, танкері. У Радянському Союзі кораблів вистачить. А не вистачить, ще побудують. На бережку припухати не збираюся.

— Я й не уявляю тебе на березі. Але чому ти згадав про це?

— Почав був дрімати, і раптом привидівся верещагінський “Апофеоз війни”. Тільки піраміду було складено не з черепів, а з військових кораблів. Дуже швидко майнуло перед очима, як буває, коли засинаєш. З тобою буває таке?

— Так. Ми вчора з тобою роздивлялися альбом. Там с Верещагін.

— Я й почав крутити в думці цю піраміду, припасовуючи її то до одного, то до іншого моря. Настане ж, думав я, час, коли військові кораблі не знадобляться більше людям. Мир! Усюди мир! Тоді, у визначений день і час, вирушать до якої-небудь заздалегідь вибраної банки військові флоти всіх держав, береги яких обмиває це море. Зійдуться разом, віддадуть один одному воїнські почесті, приспустять прапори і… Банка — щось на зразок фундаменту, розумієш? Спершу на неї ляжуть лінкори, крейсери, авіаносці. Другим шаром — трохи менші кораблі. І ось на світі з’явився новий залізний острів — пам’ять про минулі війни!

— Виходить, ніби звалище, купа сміття, так я зрозуміла?

— Ні! Не звалище. Пам’ятник! Адже на кораблях билися і вмирали люди. Багато з них були, звичайно, обдурені, билися за високі прибутки для різних віккерсів і круппів. Але вони життям заплатили за свою довірливість. Це, швидше, могила невідомому морякові.

— Торгові і пасажирські пароплави, проходячи мимо залізного острова, будуть давати гудки — в пам ять загиблих?

— Правильно. Тепер ти зрозуміла.

У темряві облич не видно. Але з голосу Вікторії можна здогадатися, що вона усміхається:

— Невже і твої торпедні катери топити?

— Катери?..

Шубін забурмотів розгублено:

— Топити?.. А коли пристосувати їх для мирних потреб?.. Наприклад, доставляти в порти спішну кореспонденцію… Швидкість дуже вже…

Мовчанка.

— Ні! І мої катери теж! — рішуче сказав він. Але одразу ж поквапився додати: — Зате їх, як найлегші, на верх піраміди!..

3


У березні 1945 року майже вся бригада торпедних катерів зосередилася в районі Клайпеди. Тільки катери Шубіна ще залишалися в Ленінграді. Вони повинні були наздогнати бригаду залізницею, на платформах.

Сам Шубін разом з інженер-механіком мав прибути в Клайпеду заздалегідь, щоб підготуватися для вивантаження своїх торпедних катерів і спуску їх на воду.

Настав день від’їзду.

Поки Шубін укладав валізку, Вікторія ходила по кімнаті, торкалася руками дрібничок на етажерці, без потреби переставляла їх.

— Що з тобою?

— Хвилююся.

— Чого? Ти ж не вперше проводиш мене.

— Так. І з кожним разом хвилююся дедалі більше.

Шубін порився у валізці, дістав звідти маленький осколок і, ніби зважуючи, підкинув його на долоні.

— Лови! Коли почнеш боятися за мене, дістань, подивися — і пройде!

Осколок мав свою коротеньку історію. В одному морському бою Шубін нагнувся до тахометра, щоб перевірити число обертів. Випростуючись, він зачепився за щось кишенею. Оглянувся — у верхній частині борту зяє рвана дірка, яка щойно з’явилася! Це за спиною пролетіли осколки снаряда. Якби Шубін не нагнувся до тахометра…

Після повернення на базу боцман знайшов у рубці один осколок.

— Бачиш? На морі ні снаряди, ні кулі не беруть! А на суші я не воюю.

— І ти зовсім не боїшся? Ніколи?

— Ну, то тільки дурні не бояться. Просто я дуже зайнятий у бою. Ніколи боятися… Ні, от де я страху набрався! У госпіталі минулого літа!

— Чому?

— На лікарняному ліжку дуже боявся померти. Склянки ці, банки, духота!.. Якщо вже помирати — то красиво, з музикою! Під цокотіння кулеметів, несучись уперед на найбільшій швидкості! У нас так у сорок другому році один офіцер помер: як стояв у рубці, так мертвий і лишився стояти. Схилився головою на штурвал і… — Шубін спохватився: — Та що це я? Тут перемога на носі, а я про смерть завів!

Вікторія, сівши на стілець, задумливо дивилася на Шубіна. Маленький осколок лежав, затишно сховавшись, між її долонями.

— Вій був теплий?

— Навіть гарячий.

— Добре. Я берегтиму його, як ти велиш.

Перед від’їздом вона подарувала Шубіну квіти, букетик квітів. Шукаючи їх, оббігала все місто. І нарешті знайшла в оранжереї на вулиці Добролюбова. Там під час блокади садили редиску і цибулю. Тепер знову зайнялися квітами.

Перемога! Близько перемога! Навесні 1945 року все у Ленінграді дихало очікуванням перемоги.

— О! — з каяттям сказав Шубін. — Я жодного разу не подарував тобі квітів! Ех, я! І були ж у нас на Лавенсарі гарні, високі, гордовиті, як ти. Ти ж колись була гордовита! Я навіть трохи боявся тебе. Ще й досі у вухах бринить: “Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!”

Шубін жартував, усміхався, говорив без угаву, а сам з неспокоєм і жалем заглядав Вікторії в обличчя. Вона була бліда, губи її тремтіли.

На пероні, біля вагона, інженер-механік делікатно залишив їх удвох.

Вона припала до його грудей, опустивши голову, намагаючись вгамувати нервовий дрож.

— Нічого не кажи, — шепнула вона.

Хвилину чи дві Шубін і Вікторія мовчки стояли обнявшись.

— По ваго-на-ах! — протяжно крикнув, наче проспівав, начальник ешелону.

Мельки, з-за плеча Шубіна, Вікторія побачила круглий вокзальний годинник, який показував сімнадцять двадцять.

Вона відкинула голову. Невідривно і жадібно вдивлялася у великий усміхнений рот, ямочку на підборідді, дві різкі вертикальні зморшки біля рота.

Потім швидко цілувала їх по черзі, ніби поцілунком перехрестила на прощання…


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ПЕРЕХОПЛЕНИЙ ГОНЕЦЬ


1


Чародійні пейзажі мелькали за вікном.

Виринало озерце з гаспидно-чорною водою і чорним каменем посередині. На такому камені треба б сидіти царівні-жабі, велично-непорушній, задумливій.

Горизонт хвилястою смугою перекреслював ялини, над якими у такт колесам погойдувався місяць.

Шубін не відходив од вікна.

Сусіди по купе лаштувалися грати в доміно. Сторчма поставили валізку, на неї поклали другу. Столик біля вікна не можна було займати: на столику стояли квіти.

Інженер-механік з гідністю давав пояснення:

— Найраніші! Дружина гвардії капітан-лейтенанта в оранжереї купила. Аякже! Відкрилися уже й оранжереї в Ленінграді!

Навколо квітів зав’язувався несміливий роман між провідницею і молоденьким лейтенантом-сапером, очевидно, щойно випущеним з училища.

Увесь вагон дуже піклувався про квіти. Лейтенант перший промовив слово “складчина”. Хтось порадив для підживлення пірамідон, але загальним рішенням затвердили цукор. Одразу ж лейтенант обійшов сусідні купе і приніс півсклянки піску і трохи грудкового.

— Будемо підсипати систематично, — оголосив він сяючи, — і довеземо букет зовсім свіжим!

Провідниця особливо старанно, мало не кожну годину, міняла воду в банці. При цьому скоса позирала карим оком на лейтенанта і багатозначно зітхала: “Ось вона, любов, яка буває!”

А на станціях і полустанках біля вікна з букетом збирався натовп. Місцеві дівчата з волоссям кольору соломи і в строкатих косиночках завмирали на пероні, благоговійно піднявши обличчя до ранніх, несказанно яскравих квітів.

“Гарні люди, — думав Шубін, стоячи у проході. — Дуже гарні. І лейтенант гарний, і провідниця, і ці білявенькі дівчата-латишки. А проти них піднялась з дна нечисть, вихідці з могил! Простягають свої щупальця, хочуть задушити, знедолити. Але — не вийде! Я не дам!”

Сусіди кликали його “забити козла” — він відмігся тим, що не вміє. Заспівали пісню — не підтягнув. Дружно пригубили чарочку, але й після цього Шубін не розвеселився. Побалакав про те, про се і відійшов убік.

У купе було темно. Серед різноманітних, настояних вагонних запахів ледь відчувався аромат квітів.

Жаль було Вікторію. Шубін ще ніколи не бачив її такою розгубленою, безпомічною, заплаканою.

Зате тепер усе стало на свої місця: вій воює, вона хвилюється. Минулої весни, коли вони тільки-но познайомилися, було навпаки. Шубін почував себе дуже незручно від цього.

Але думки про Вікторію витіснялися іншими, буденними думками: про заходи безпеки, яких треба вжити, перекидаючи катери з вокзалу в порт, про суперечки з скупою шкіперською частиною, яка не хотіла відпускати брезент, і таке інше.

Шубін не знав, не міг знати, що гонець з “Летючого Голландця” уже споряджається в дорогу.

2


Ранком Шубін частенько виходив на пошуки баз авіації — це коли був сильний туман. Над Балтикою вранці майже завжди туман.

Він стелиться низько, наче поземок. Зверху можна розрізнити тільки топи щогл. Але кораблів під ними не видно. А невисокі торпедні катери, ті зовсім ховаються в тумані.

З одного боку, начебто й добре — не побачать німецькі льотчики. З другого — погано: і сам нічого не побачиш!

Однак у Шубіна, крім “теорії удач”, була ще друга “теорія” — “морських вибоїн”. Не випадала тільки нагода застосувати її.

Є таке прислів’я: “Вилами по воді писано” — в розумінні “ненадійно”, “необгрунтовано”. Це справедливо тільки щодо вил. Що ж до форштевня корабля, то тут “запис” міцніший.

Просуваючись уперед, корабель жене поперед себе так звані “вуса”.

Вони схожі на відвали землі од плуга. Дві довгі хвилі під тупим кутом розходяться по обидва боки форштевня і віддаляються від нього на велику відстань.

А втім, вважали, що Шубін бере гріх на душу, доводячи, ніби в тумані може знайти есмінець по “вусах” за шість-вісім кабельтових, а крейсер навіть за милю — звичайно, у штиль.

Та сьогодні він побудував на цьому свою тактику. Почав не поспішаючи міняти галси, шукаючи “слід”, залишений кораблем на воді.

Сухопутний фронт на той час підкотився до Кенігсберга. Шубін вийшов на підходи до аванпорту Кенігсберга — до міста і фортеці Піллау.

Хвилювання було не більше двох балів. Повітря скидалося на воду, в яку долили молока.

Так минуло понад годину.

Раптом катер струсонуло. Ось вона, довгождана водяна вибоїна!

Шубін заметався по морю. Наказав покласти руля праворуч, ліворуч. Вибоїна зникла. Наказав лягти на зворотний курс. Знову струсонуло. Але вже слабше. Хвиля вщухає..

Шубін розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов зигзагом. Решта катерів рухалися за ним, повторюючи його повороти.

Вони наткнулися на зустрічну хвилю, пройшли метрів п’ятдесят, наткнулися на неї ще раз. Удари ставали відчутнішими. Хвиля збільшувалась.

Так радист, припавши до радіоприймача, шукає потрібну хвилю в ефірі — то зіскакує з неї, то знову, тріумфуючи, піднімається на “гребінь”.

Тим часом туман почав танути. Повітря скидалося вже не на воду з молоком, а на скло, на яке похукали. Але горизонт був ще стертий.

Усім тілом відчуваючи дедалі сильніші поштовхи, Шубін вів свої катери до того місця, де починалися хвилі. Судячи з її розмахів, корабель був великий. Добре б — транспорт, так на три або чотири тисячі тонн. Як минулої осені!

Та, на жаль, там, де починалася хвиля, не було транспорта. Попереду темніло нікчемне суденце, очевидно, штабний посильний катер.

Він ішов на великій швидкості, вузлів до тридцяти. Ось чому утворилися дуже довгі і високі хвилі.

Витрачати торпеду на таку мізерію було б, звісно, марнотратство.

Павлов запитально поглянув на Шубіна:

— З кулемета, товаришу командир?

Шубін мовчав, продовжуючи вести загін на зближення з німецьким катером. Блискавично виник інший план.

Давно у штабі бригади журилися за “язиком”.

У морській війні це явище надзвичайно рідкісне. А тепер, коли передбачався штурм Піллау, “язик” був би дуже до речі.

У посильному катері, мабуть, сидить начальство. Вискочило з Піллау і чеше собі на найбільшій швидкості в Данціг.

Вихопити б це начальство з-під носа у німців, мало не в самій гавані, і привезти на базу для плідної співбесіди з нашими розвідниками!

Так, було б до ладу. Важливіше, мабуть, ніж потопити транспорт. І не виключено, що корисніше!

Через кілька хвилин шість торпедних катерів оточили німецький посильний катер. Усі кулемети пильно, з явним осудом втупилися в нього.

Німецький стерничий одразу кинув штурвал. Слідом за ним неохоче підняли руки двоє блідих офіцерів у шкіряних пальтах і унтер-офіцер берегової служби. Нарешті, пришелепувато озираючись, вилізли назовні мотористи.

Шубін нашвидку проглянув документи полонених. Начальство, на його думку, було третьосортним: всього-на-всього інтенданти. Та на безриб’ї…

Офіцери їхали в своїх інтендантських потребах у Данціг. Унтер-офіцер, як з’ясувалося, не мав ніякого відношення до них і прямував ще далі — через Данціг у Берлін.

Відібравши документи і зброю у полонених, Шубін наказав розсадити їх по торпедних катерах. Інтендантів він забрав до себе, унтер-офіцера помістили до Князева, рульового і мотористів — на інші катери.

Прискіпливий Фаддєїчев і тут виявив свій “настирливий” характер. Йому здалося, що німецькі офіцери не досить розторопно пересідають на торпедний катер. Він уже набрав був у груди повітря, ладен випустити його назад добряче подрібленими словами спеціального аврального призначення, але перехопив застерігаючий погляд Шубіна.

— Єсть, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — сказав він, зітхнувши. — Я тільки хотів пояснити їм, щоб обережніше переходили, щоб, крий боже, не попадали у воду…

Торпедні катери повернули на базу.

3


Зрідка, не без самовдоволення, Шубін озирався на своїх “язиків”.

Насунувши козирки кашкетів на очі, піднявши оксамитові коміри пальт, вони сиділи, похнюпившись, між торпедами під пильною охороною Степакова і Ластикова, озброєних автоматами.

Що ж! Такий вигляд і повинні мати полонені німці — немовби вони до рубця промокли і далі покірно мокнуть лід дощем.

Шубіна гукнув схвильований голос Князева:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант! Мій німець… — Але слова заглушила тріскотня автомата.

Шубін поквапливо розвернувся. Катер Князєва стояв, застопоривши хід. Хтось ривками плив від нього в море.

— Живим, живим! — зарепетував Шубін у ларінгофон. — Не стріляти!

Та коли він наблизився, то не побачив у морі полоненого.

Князєв з розгубленим виглядом крутив у руках якісь папірці. Поруч стояв збентежений матрос, тримаючи автомат дулом униз. Решта, перегнувшись через борт, напружено вдивлялися у сіру воду, що погойдувалась.

— Ну, все! — сказав один з них і випростався. — Пішов скаржитися до морського царя!

Торпедні катери погойдувались на хвилі, розвернувшись носами. Інтенданти полохливо перешіптувалися, скоса позираючи на грізного юнгу з автоматом.

Виявилося, що Князєв і його команда не одразу помітили дивну поведінку полоненого.

Одвернувшись, він крадькома витягав щось із кишені, пхав у рот і намагався зжувати. Кинулися до нього. Думали, отрута! Але з рота стирчали білі клаптики.

— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він секретні документи тріскає!

Унтер-офіцера схопили за руки, повалили на спину, почали витягати папір з рота. Зробивши відчайдушне зусилля, він проковтнув його. Але в кулаці були міцно затиснені ще якісь обривки.

— Не можна, не можна! — бурмотів він, плутаючи польські слова з німецькими. — Ферботен! Не можна!

Хтось ударив його автоматом по руці. Кулак розтулився. Кілька пом’ятих клаптів випали і розлетілися по палубі. їх кинулися збирати.

Німець скористався з цього, вирвався і стрибнув, вірніше, звалився за борт.

Тоді по втікачеві дали чергу з автомата.

Море було пустинне. Туман розсіявся, але день залишався похмурий. Південну частину горизонту, світлішу, підкреслювала товста лінія. То був німецький берег, коса Фріш-Неррунг, яка прикриває з моря Піллау.

— “Не можна, не можна!” — обурено сказав Шубін. — Тобто як це — не можна? Попав до нас у полон, повинен усю документацію викласти! Це неправильний німець у тебе був. Ану, дай-но!

Князєв винувато подав два уцілілих пом’ятих клаптики.

Шубін розгладив папір. Якісь химерні значки! Чи то арабська в’язь, чи то стенографія. Шифр, звичайно.

Але серед незрозумілих значків він майже одразу ж наткнувся на згадку про себе. “Пірволяйнен” було там, виведене латинськими літерами. А трохи поодаль, через два чи три значки, стояло слово “Котка”.

Та це ж він, Шубін, назвався Пірволяйненом на борту “Летючого Голландця”! Ще й вигадав, що він із міста Котка!

Шубін поквапливо нагнувся, притримуючи аркушики, боячись, що їх вирве вітер із рук і понесе.

Та більше нічого не вдалося прочитати. Закарлючки, самі закарлючки, дідько б їх забрав!

Шубін випростався.

— Кого проґавив! Ех! — роздратовано сказав він Князєву. — Знаєш, хто це був? Напевне, гонець, кур’єр, зв’язковий із “Летючого Голландця”!

— Ой!

— От тобі й “ой”! Мав при собі донесення і тут же зжував його — у вас на очах, поки ви тупцяли навколо з автоматами.

Команда катера Князева засоромлено мовчала, уникаючи дивитися на Шубіна.

Павлов здивовано присвиснув:

— Виходить, “Летючий” у Піллау?

Шубін роздратовано сіпнув щокою. Безглузде запитання! Наче про “Летючого” можна сказати щось певне!

Він дивився в бінокль на смужку берега, яка дражливо погойдувалась удалині. Швидше б скомандували штурм Піллау!

На базу мчали щодуху.

Шубін сховав дорогоцінні клапті в кишеню кітеля і раз по раз поплескував себе рукою по грудях: чи цілі?

У штабі розберуться у цих закарлюках! Кажуть, с такі спеціалісти по розгадуванню шифрів, лузають їх, мов насіння.

Потім думки повернулися до зв’язкового, який вважав за краще втонути, тільки б не віддати донесення.

Яку, одначе, незрозумілу, гіпнотичну силу мав цей “Летючий Голландець”, коли його мстивої кари боялися навіть більше ніж смерті!


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

НА ВИКЛИК “АУФВІДЕРЗЕЕН…”


1


Вийшовши до кордонів Східної Пруссії, Радянська Армія наткнулася на так званий вал “Велика Німеччина”, що тягнувся в глибину до шістдесяти кілометрів. Тільки на лінії зовнішнього оборонного обводу, що оточував Кенігсберг, стояло дев’ятсот дотів. Окремі форти носили назви уславлених прусських полководців: Врангеля, Гнейзенау.

Щойно в невеличкому містечку, недалеко від Кенігсберга, з чавунним гуркотом упала на землю статуя Гінденбурга. її висадили в повітря німецькі мінери. По п’ятах за відступаючими німецько-фашистськими військами йшла Радянська Армія, і вони боялися відплати. В тимчасово окупованих російських містах пам’ятники Леніну розстрілювалися прямою наводкою із гармат. Фашисти міряли на свій аршин: гадали, що росіяни також воюють із статуями.

Фельдмаршал Гінденбург лежав, потрощений своїми ж солдатами. Але ще стояли, перетворившись на форти, Гнейзенау і Врангель. Вони дивилися на схід. Це було щось подібне до тих аку-аку, камінних статуй, які охороняють острів Пасхи, спрямувавши свої сліпі очі вдалину. Магією спогадів, словами-фетишами, своїми мертвими полководцями намагалися німці одгородитися від небезпеки, що невідворотно, як океан, насувалася зі сходу.

Туман, туман… Земля, розмокла від розталих снігів… Голі, тремтливі ліси…

Дорогами йдуть на Кенігсберг радянські війська. Бредуть у грязюці піхотинці, повзуть, брязкаючи гусеницями, танки, гуркоче артилерія.

А моряки прямують морем уздовж берега, щоб і собі взяти участь у битві за Східну Пруссію.

Протягом кількох днів радянські війська прорвали зовнішній, довготривалий пояс оборони, оволоділи містами Тнстербург, Тільзіт, Гумбінен, Прейссіш-Ейлау і підійшли до околиць Кенігсберга.

У штабі фронту стояв фанерний макет міста, дуже великий, тридцять шість метрів у діаметрі. Командири частин багато разів розігрували тут майбутній штурм.

Він був п’ятикутний — тобто починався одразу з усіх боків. Узгодженість під час такого штурму особливо важлива.

Наприкінці четвертого дня запеклих вуличних боїв генерал від інфантерії Ляш підписав у підземному бліндажі акт про капітуляцію. Із ста п’ятдесяти тисяч чоловік німецького гарнізону залишилися живими тільки дев’яносто дві тисячі.

Бій за Східну Пруссію наближався до кінця. Поляки наполегливо натискали з берегів Вісли. Дехто з фашистів уже втік на півострів Хелл і звідти через Борнхольм — у Швецію.

Але аванпорт Кенігсберга — його морські ворота — були ще на замку. Фортеця Піллау трималася.

Це була першокласна, неодноразово модернізована фортеця. У підручниках історії з гордістю згадувалося про те, що свого часу її не зміг узяти Наполеон.

Після падіння Кенігсберга в Піллау і далі безперервно надходили підкріплення з Данціга (Гданська) по вузькій косі Фріш-Неррунг, що перегороджувала затоку.

Нею ж евакуювали техніку і поранених.

Для того, щоб узяти Піллау, треба було перехопити косу кліщами. Зробити це наказали морякам.

2


Із суходолу фортецю повинен був водночас штурмувати армійський корпус.

Для погодження дій Шубін побував у його штабі.

Попутно він не забув поцікавитись наслідками розшифровки донесення, яке було передано армійцям.

Так, спеціалісти зуміли розкусити цей горішок! Він, проте, був не з твердих. Для складнішої зашифровки, очевидно, не було підхожих умов.

На першому клаптику паперу прочитали:

“…Пірволяйнен, льотчик із міста Котка… не було моїм недоглядом… командир сам… спішному зануренні, як я уже доповідав”.

З цього можна було зробити висновок, що хтось, крім командира, регулярно інформував своє начальство про все, що відбувалося на підводному човні. В якомусь зв’язку згадувався і випадок з фінським льотчиком.

Однак це стосувалося минулого.

Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.

Ось що пощастило розібрати на ньому:

“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”

Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:

“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.

Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!

А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!

Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!

Шубін уважно перечитав текст.

Отже, “Летючий” — у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.

Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти — “кладовище”?

Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.

Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.

Хто цей пасажир?

Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:

— От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!

— А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! — сказали йому. — Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!

Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.

Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”

Шубін, дуже невдоволений, поїхав.

У машині він не переставав кипіти.

Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.

Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.

Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,— а втім, цілком шановані товариші.

3


У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.

Навколо було принишкле місто-попелище.

“Як гукнеш, так і відгукнеться”, — подумав Шубін, згадавши про Ленінград. — Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.

Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!

Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.

Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!

От і побував!

Тихий голос поруч:

— Ессен![32 - Їсти! (Нім.).]

Мовчанка.

Знову боязке:

— Ессен…

Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.

Шубін присів навпочіпки перед малюком:

— Ві хайст ду, буббі?[33 - Як тебе звати, малюк? (Нім.).]

— Отто…

Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!

“Ессен”…

Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!

Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.

Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.

Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.

— Ти чого?

— Сказано ж, товаришу гвардії капітан-лейтенант: убий німця!

— Дурень ти! Про озброєного німця сказано, з автоматом на шиї, який осідлав танк, тим більше на нашій території! А з цього німця ще, може, будуть люди!.. Як гадаєш, Отто? Будуть з тебе люди?

Подарунки не вміщалися в каструльці, падали з рук. Шубін озирнувся. У пилюці лежала пробита німецька каска. Він підняв її, перевернув.

— От і каструлька знайшлася!

І на серйозному личку нарешті з’явилася усмішка, слабке відображення чарівливої усмішки Шубіна.

Шубін пішов разом з Отто, щоб у нього по дорозі не відняли їжу. Із підвалів, розколин, дверей і вікон, наче шпаки із шпаківень, висувалися мовчазні німці і дивилися на цей похід. Попереду простував німецький хлопчик, притискаючи до себе перевернуту каску, вщерть наповнену продуктами, слідом ішов російський моряк.

Будинок Отто був печерою в буквальному розумінні цього слова. Над низьким входом нависали якісь рейки і бетонні плити, з яких стирчала арматура.

З печери виглянула стара жінка — чи вона тільки здавалася старою? її виснажене обличчя було припорошене пилюкою.

Шубін кивнув малюкові і швидко попрямував до машини, злякавшись, що йому почнуть дякувати.

Потім вілліс, вихляючи поміж руїн, швидко проїхав через Кенігсберг і зник у хмарі пилюки…

Яким же ти будеш, буббі, коли виростеш? Двадцять тобі сповниться, мабуть, у 1959 чи 1960 році. Чи забудеш ти цього російського військового моряка, який подарував тобі повну каску продуктів серед руїн Кенігсберга?

Невже забудеш?..

4


У місто Пальмніккен, де стояли гвардійські катери, Шубін повернувся надвечір.

Усі помітили, що він не те, щоб невеселий, — командирові перед боєм не можна бути невеселим, — а якийсь начебто задумливий.

Він сів на бухту троса, закурив, задивився на світле, майже біле море, що плюскотіло біля його ніг.

Звичні домашні звуки лунали за спиною.

Боцман дзижчав недалеко, як дбайливий джміль: жу-жу-жу, жу-жу-жу! Кого це він там жучить? Ага, юнгу!

Потім юнга вистрибом пробіг мимо, наспівуючи сигнал, який виконують на горні перед вечерею:

Бери ложку, бери бак,

І біжи аж на півбак!

Отже, команда сідає вечеряти.

У Шурка в дитинстві було мало дитячого. Блокада, потім перебування в дивізіоні серед дорослих наклали на нього свій відбиток. (А втім, Шубін з гордістю казав про свого вихованця: “Змужнів, не очерствівши!”). Та тим зворушливішими були хлоп’ячі пустощі і смішні витівки, що іноді проривалися в нього.

Шубін підкликав юнгу, вдивився в його обличчя, зітхнув:

— Ох і худий же ти в нас! Витягнувся за цей рік! Не треба б тобі йти на операцію.

— Чому?

— Небезпечно!

Шурко був приголомшений. Небезпечно? Але ж на те й війна, щоб було небезпечно. І він не перший рік воює! Командир ще ніколи не заводив таких розмов. А що як і справді не візьме? Юнга примхливо відкопилив губи. Коли ж і покапризувати, як не перед операцією?

— Ну, гаразд, гаразд! Підеш на операцію!

Аби втішити юнгу, Шубін показав йому карту побережжя, на якій коса Фріш-Неррунг мала вигляд ніжки гриба-поганки.

— А ми чик по цій ніжці! Переріжемо, і шапка відпаде!

— Переріжемо, відпаде, — повторив юнга, побожно знизу вгору давлячись на Шубіна.

І завжди щось вигадає командир!

Не гаючись, Шурко пішов розповідати приятелям про “гриба-поганку”, видаючи, як звичайно, командирський жарт за свій. Він не встиг ще навтішатися загальним схваленням, як боцман нагукав його і звелів лягати спать.

— Як! Так рано — спати?

Та це було розпорядження гвардії капітан-лейтенанта, а в таких випадках перечити не випадало. Уночі чекає важка робота, треба якнайкраще відпочити.

Сам Шубін решту вечора просидів над планом Піллау, який вдалося роздобути в штабі.

Князєв зацікавлено прислухався до його бурмотіння.

— Кладовище? — міркував уголос Шубін. — Що це за кладовище?.. Похоронна романтика, хай би їй чорт!.. Корабель мертвих… Стоянка на кладовищі…

Він довго вовтузився з картою, щось виміряючи на ній. Нарешті задоволено потягнувся — так, що аж кістки хруснули!

— Ну, зрозумів? — спитав Князєв.

— Однак є один здогад. Поки що не казатиму. Візьмемо Піллау, перевіримо!

Та настрій у нього явно поліпшав.

Шубін пішов спати на катер, у моторний відсік. Любив спати на моторі, підклавши під себе капковий жилет. Гарно! Як на печі в російській хаті! Знизу, від мотора, йде приємне тепло і легкий, заколисуючий запах бензину. Авіаційний бензин пахне дуже затишно!

Шубін умить заснув, тільки-но вкрився регланом. Безсоння — це для нервових і недокрівних! Військовий моряк повинен уміти спать де завгодно, коли завгодно і навіть скільки завгодно — про запас!

Сон був недовгий, але приємний. Бензин, чи що, навіває такі сни?

Довкола були густі зарості, і листя, падаючи, кружляло — зовсім поволі і безшумно. В парку не було нікого. Тільки він і Вікторія.

Вони стояли одне проти одного, стиха сміючись, тримаючись за руки. Між ними з’явилося і дедалі міцніло гостре і пекуче відчуття близькості…

Зненацька із-за вогняної куртини вийшов Фаддєїчев. Виструнчившись, він приклав руку до картуза:

“Дозвольте доповісти, товаришу гвардії капітан-лейтенант…”

Розплющивши очі, Шубін збентежено поглянув на боцмана, що стояв перед ним, наче той міг підглядіти його сон.

— Наказали розбудити! Час — двадцять дві тридцять?

Шубін хлюпнув собі в обличчя холодної води, енергійно втерся рушником і сонної знемоги наче й не бувало. Тільки залишилася смішна досада на боцмана: чому не дав додивитися такий гарний сон?

— Князєв! Підйом! Починаємо посадку десанту!


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ШТУРМ ПІЛЛАУ


1


Загін Шубіна йшов у перших лавах атакуючих.

На морі стояв штиль, і це було добре, бо десантники, розміщені в жолобах для торпед, сиділи обнявшись, щоб займати менше місця і не вивалитися на крутому розвороті.

Кожен катер брав близько сорока чоловік і скидався тепер на московський трамвай в години пік.

Місячна доріжка виводила прямо на косу.

За хороший орієнтир правила також хмара. Вона була багряна і висіла над горизонтом на південному заході. Штурм Піллау з суходолу почався.

Десантники повинні були перерізати косу Фріш-Неррунг з обох боків.

Від Кенігсберга просувався батальйон морської піхоти, посаджений на бронекатери. З моря на торпедних катерах і катерних тральщиках наступав стрілецький полк.

Катери йшли ніби в подвійному оточенні.

Три групи прикриття висунулися на захід, північ і південь, щоб убезпечити кораблі десанту від можливого нападу. Крім того, були ще кораблі охорони, малі канонерські човни, які невідступно супроводжували торпедні катери.

Підійшовши до берега, Павлов застопорив хід.

Ліс на косі стояв, увесь пронизаний місячним світлом. Поміж дерев спалахували горизонтальні смолоскипи.

Катер, рухаючись по інерції, ткнувся носом у піщану відмілину.

— Десант! На висадку!

Солдати поквапливо перейшли на ніс і почали стрибати у воду. Тут було неглибоко.

Якийсь час катер стояв на місці. Це було зовсім недовго, дві чи три хвилини. Павлов майже одразу ж дав повний назад. Але німецькі артилеристи “ущучили” його. Поруч нестерпно різко тарахнуло.

Павлов ліктем відштовхнув Шубіна і важко осів до його ніг. Шубін спробував підняти його. Але тіло було важке, без життя.

Боцман доповів, що вбиті Дронін і Степаков. Снарядом розтрощило правий мотор, пошкодило рульове управління. У моторному відсіку виникла пожежа.

Усі вцілілі моряки на чолі з Шубіним кинулися гасити її.

Тим часом інші торпедні катери, підходячи до берега, збили велику хвилю. Вона підняла некерований катер Павлова і, розвернувши його лагом, викинула на відмілину.

Шубін вискочив із моторного відсіку, озирнувся:

— Юнго! Семафор катерам: підійти до мене, стягти з мілини!

Першим до Шубіна підплив катер Князева. Незважаючи на сильний обстріл, він підходив дуже повільно — давав хід, потім стопорив машину, щоб не сісти самому на мілину. Через кілька хвилин до нього так само обережно приєдналися ще два катери.

Їм удалося завести швартови, але катер Павлова так присмоктало до піску, що прядив’яні кінці рвалися один за одним.

Сплески від снарядів підіймалися уже поруч з рятувальними катерами. Матроси Князева поквапливо латали пробоїну в таранному відсіку.

Шубін зрозумів, що, вовтузячись з буксировкою, ризикує іншими катерами з свого загону.

Тоді, згнітивши серце, він вирішив залишити катер, що загибав, і висадитися з рештою команди на ворожий берег. У становищі, що склалося, це було менш небезпечно, ніж баритися тут, на очах у берегових артилеристів.

Шубін наказав рятувальним катерам відходити. Потім обернувся до своїх матросів:

— Автомати, гранати розібрати! На берег — за мною!

Шурко стрибнув у воду плазом, пірнув з головою, але хтось одразу ж підхопив його і поволік за собою до берега.

Одфиркуючись, він підвів мокре обличчя. З одного боку його підтримував Шубін, з другого — боцман.

Вибравшись на берег, Шубін озирнувся. Біля нього зовсім мало чорних бушлатів. Живі тільки боцман, радист і юнга. Павлова нема, Дроніна нема, Степакова нема.

Та в бою треба думати тільки про живих! Ще буде час пом’янути мертвих, якщо буде…

2


Піщані дюни, порослі сосняком, були вздовж і впоперек змережані траншеями. Скупчившись у вузькому лісистому коридорі, затиснуті з боків затокою і морем, люди билися з небаченою запеклістю, часто врукопашну.

Бій на косі розчленувався на окремі запеклі сутички.

Безперервно лунала швидка тріскотнява, ніби хтось проривався крізь ліс напролом, ламаючи кущі і сучки. Від гострого запаху порохових газів дерло в горлі.


І весь час над лісом на бриючому кружляли наші літаки.

Ширина коси Фріш-Неррунг не перевищує кількох десятків метрів. На жаль, не вдалося додержати цілковитої точності під час висадки на косу обох десантних груп. Стрілецький полк і морські піхотинці були роз’єднані, опинилися на відстані трьох—чотирьох кілометрів одні від одних. Простір цей майже весь заповнили німці.

Вибігаючи на відлогий піщаний берег, Шубін не втерпів і оглянувся. Катер Павлова майже лежав на борту і горів. Оранжева пляма розпливлася поруч — відблиск полум’я на воді.

Жаль стиснув серце. Не думав Шубін, що так доведеться розлучатися з катером. Мав надію довоювати на ньому до кінця. Але не довелося.

А скільки ж разів виручали вони один одного з біди! І в шхерах. І біля каміння Рістна. І в незліченних морських боях…

Він рвучко обернувся спиною до моря, щоб не бачити агонії свого катера.

Біля моряків товпились піхотинці:

— Ого, і полундра[34 - Жартівливе прізвисько моряків. “Полундра” означає: “Бережись, небезпека!”.] з нами! Давай, давай, полундра!

Повітря дзвеніло від куль, ніби над вухом весь час обривали тонку, туго натягнуту струну.

Бач, як обернулося! Воюючи з першого дня війни, Шубін тільки під кінець її почув дзинькання, яке раніше завжди заглушало ревіння моторів.

Німецько-фашистські війська, що відступали від Піллау, змішалися з підкріпленнями, які підходили з Данціга.

Усе це скупчилося в одному місці, приблизно посередині коси. Утворилося якесь місиво. Волаючі люди, танки, скрипливі повозки, що грузли в піску, коні, які дико іржали.

У цьому мигтінні тіней і вогнів, серед примарного лісу, затиснутого з обох боків морем, часто важко було розібратися, де свої, де чужі.

Та Шубін уперто проривався вздовж коси до Піллау.

Світало. Уже виразно видно було будинки на протилежному боці.

Десантники вибігли до причалу. Німці встигли відігнати всі пороми. Та це не зупинило солдатів. Відстань між косою і містом не перевищувала ста метрів Солдати почали похапцем збивати плоти або зв’язували по дві, по три порожні каністри і, забравшись на них, пливли до Піллау, сяк-так відгрібаючись дошками. Деякі, закинувши за плечі чоботи і автомати, кидалися вплав — такий був шалений наступальний порив!

Шурко впав на щось подібне до плоту поруч з Чачком.

— А де командир?

— Ось він!

Наче морського конька, Шубін осідлав кілька зв’язаних докупи каністр і, скоцюрбившись, щосили веслував. Де він роздобув весло?

Тритони на фонтані, Сіндбад-мореплавець верхи на дельфіні, тридцять три богатирі, що виходять на берег, — усе змішалося у голові юнги…

Шубін випередив його і Чачка. Вода довкола гойдалася, збурена силою-силенною людей, що пливли до набережної.

Набережна ближчала. Ніби зле собача, туди й сюди стрибав на ній маленький жовтий танк. Ствол його гармати дрібно тремтів, викидаючи спалахи — один за одним.

Зненацька танк неначе вдарили палицею по спині. Він закружляв на місці і завмер.

Шубін перший вискочив на берег. У черевиках жвях-тіла вода. Навіть не обтрусившись, він побіг уздовж набережної. Потім обернувся, махнув рукою своїм матросам, звернув за ріг у якийсь провулок.

У чужому місті він орієнтувався вільно, немовби вже не раз бував у ньому. Недарма так старанно вивчав план Піллау напередодні штурму!

3


Під ногами хрустіло скло. Усі шибки було повибивано. Вітрини магазинів зяяли чорними проваллями.

Повітря перетворилося в одну суцільну струну, що безперестану бриніла.

Із-за червоно-білої вежі маяка татакали кулемети.

Обходячи їх, Шубін кинувся у якийсь двір. Матроси і піхотинці побігли слідом за ним.

Вони опинилися всередині кам’яного колодязя. Біля самої стіни лежав перекинутий велосипед. Колеса його ще крутилися.

Увесь двір був різноколірний. Його встеляли листи, в конвертах і без конвертів, зім’яті, подерті, затоптані чобітьми. Очевидно, у цьому будинку містилося поштове відділення.

Але тут були й квартири. Звідкись долинав плач. Дитячий голос казав благально:

— Штіль, муттерхен! Зі зінд хір![35 - Тихше, мамочко! Вони тут! (Нім.).]

Шурко підповз до одного під’їзду, зазирнув усередину Клітка сходів! Під сходами, укрившись якимись рогожками, сиділи навпочіпки кілька цивільних. Із купи визирнула дівчинка і одразу ж пірнула під свої рогожки.

Шурко насупився, обережно зачинив двері. Хіба це правильно: ним, Шурком, лякати маленьких дітей?

Юнга оглянувся. Його командир нерухомо стояв біля стіни, нагнувши голову і дивлячись в одну цятку. Про що він думає? Очевидно, згадує план Піллау?

Та й місто штурмує, керуючись якоюсь одному йому зрозумілою штурманською прокладкою. Судячи з усього, проривається не просто до гавані — до певного місця в цій гавані!

У потилицю Шуркові гаряче дихали солдати. Вони поступово скупчувалися у дворі і, шарудячи листами, переповзали під стінами. На середину двору залітали випадкові кулі.

Мокрі гімнастьорки парували. З-за дахів уже піднялося сонце.

Старший сержант, командир взводу, раз у раз поглядав на Шубіна, чекаючи його наказів. Дарма що той не піхотинець, а моряк. Авторитет і чарівливість вольового офіцера дадуть себе знати в будь-яких важких умовах і об’єднають навколо себе солдатів.

Шубін визирнув з-під арки воріт, щось прикинув, порівняв. Потім обернувся і ступив кілька кроків від воріт усередину двору. Він усміхався.

І раптом, немовби скаженим вітром, здуло в нього з голови картуза. Перекидаючись, він одлетів у куток двору.

Та Шубін і далі стояв. Зазирнувши знизу, Шурко з жахом побачив, що очі його командира заплющені. Він стояв і хитався. Потім упав.

Йому не дали торкнутися землі, підхопили на руки.

Боцман тремтячими руками намагався подати командирові першу допомогу. З усіх боків простягали бинти з індивідуальних пакетів.

Кілька солдатів, гупаючи чобітьми, кинулися по сходах на горище. Із вікна з брязкотом і дзвоном вилетів кулемет. Разом з ним упав і кулеметник. Це був німець-смертник, залишений на горищі для зустрічі десанту і прикований ланцюгом до кулемета.

Та Шурко не дивився на нього. Юнга не зводив очей зі свого командира. Калюжа крові повільно розпливалася під ним, захоплюючи дедалі більше різноколірних конвертів.

До Шубіна протиснувся Чачко з автоматом на шиї. Його фланелівка була подерта на клапті, з-під неї було видно тільник. Побачивши розплатане на землі нерухоме тіло, він відсахнувся, потім несамовито закричав, немовби кликав здалеку:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант!

— Тихше, ти! — суворо сказав старший сержант, підтримуючи голову Шубіна. — Помирає гвардії капітан-лейтенант.

Хвилину Чачко остовпіло стояв над Шубіним. Багряне, лисніюче від поту обличчя його спотворила гримаса. Та він не заридав, не заплакав, тільки протяжно вилаявся, зірвав із шиї автомат і кинувся з двору назад, у саму гущу вуличного бою…

З’явилися санітари.

Перекинувши через плече автомат, Шурко біг поруч носилок. Санітари трапились безголові. Шарахали від кожної кулеметної черги, смикали носилки. Фаддєїчев, що біг з другого боку, кляв їх високим, з риданням голосом.

Під час поштовхів голова Шубіна дивно, мертво підскакувала, юнга весь час намагався покласти її якнайзручніше.

Тільки б донести до госпіталю! Тільки б живого донести!

4


Шурко стояв у коридорі особняка, де швидко, по-похідному, розвернули польовий госпіталь, і дивився у вікно на канал і віти, що звисали над ним. У зеленуватій воді відбивалася багатокутна, із червоної цегли будівля фортеці.

За щільно причиненими білими дверима був гвардії капітан-лейтенант. Щойно йому зробили переливання крові — перед операцією.

Князєв, з забинтованою головою, прийшов у госпіталь. У коридорі йому пощастило спіймати якогось лікаря і побалакати з ним. Шурко не чув розмови, але бачив, як відкопилилась нижня губа лікаря і ще більше осунулося худе, сіре від пилюки обличчя Князева. Кепські справи!

— Не опритомнює, велика втрата крові, — сказав Князєв, підійшовши до юнги. — Шість чи сім кульових поранень! Інший би помер уже давно…

Шуркова уява малювала поранений минулого року торпедний катер, з якого цебеніла на всі боки вода. Гвардії капітан-лейтенант зумів утримати катер на плаву, врятував від потоплення. Хто врятує гвардії капітан-лейтенанта?

Князєв пішов і забрав із собою боцмана, але юнзі дозволили залишитися. Та й як було не дозволити йому залишитись?

Шурко зайняв позицію у коридорі біля вікна, напроти палати Шубіна. І стояв там, проводжаючи боязким поглядом лікарів, що проходили мимо. Нові групи поранених прибували і прибували.

Жалісливі нянечки нагодували юнгу кашею. Похапцем попоївши, він знову став, наче вартовий, біля дверей. Звичайно, це було супроти правил, але ні в кого не вистачало снаги прогнати його, — таке скорботне було це бліде, худе, ще по-дитячому несформоване обличчя.

Десь за стіною цокав годинник. Він, очевидно, був великий, старовинний, і бій у нього був красивий, лункий. Тепер він старанно відмірював хвилини життя гвардії капітан-лейтенанта, і Шурко ненавидів його за це.

Шість чи сім поранень! Хіба можна вижити після семи поранень?

Хоча гвардії капітан-лейтенант завжди виходив з такого скрутного становища.

Якось у присутності Шурка він сказав Павлову:

“Звичайно, я розумію, що рано чи пізно помру, і все-таки, знаєш, не дуже вірю в це!”

А тепер гвардії капітан-лейтенант лежить непритомний, воля його паралізована — корабель дрейфує за течією до фатальної гавані.

Коли б тільки він опритомнів! Мозок і воля візьмуть командування над знекровленим, продірявленим тілом і, можливо, утримають його на плаву.

О, якби він опритомнів хоч на дві чи три хвилини! Шурко став би навколішки біля ліжка і шепнув на вухо — так, щоб ніхто не чув:

“Не вмирайте, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вам не можна вмирати! Ну скажіть собі: “Шубін, живи! Шубін, живи!” — і будете жити!..”

Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.

Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.

У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався— не йшов на дно, але й не спливав.

За вікном стемніло.

Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:

— І так довго тримався. Був безнадійний.

Від цього “був” у Шурка похололо всередині.

— Так, залізний організм!

— А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…

Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.

Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.

— А ти все чекаєш? — сказала вона лагідним голосом і зітхнула. — Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!

Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.

Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.

Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, — був! Його немає більше, немає!

А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?


КНИГА ДРУГА

Міезенцева і Ластиков


ЧАСТИНА ПЕРША


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ОРДЕН УДІВ


1


Часом у чергуванні подій виникає стрибок.

Десь загинула людина — за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, — і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.

Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу — їй здалося, що зразу, — вона узнала: Шубіна нема.

Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, — вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його— він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, — так міцно вони поцілувалися на прощання.

У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно на узбережжя. І ритм прибою був химерний — з якимись провалами, наче пульс хворого. Щось насувалося — чи то з моря, чи то з гір…

Це відчуття катастрофи повторилося по багатьох роках… Так, катастрофи! Бо тільки з нею можна порівняти звичайний факт: десь померла людина!..

Увечері Вікторія, повернувшись додому зі служби, підійшла в шинелі й береті до радіоприймача, ввімкнула його. Лише після цього вона стала роздягатися.

Тієї весни кожен, вечір був святковий — рівно о дванадцятій передавали накази Верховного Головнокомандувача. Потім гриміли салюти, і небо розквітало фейєрверком.

Ледве зводячи дух — дуже поспішала, боялася запізнитись, — Вікторія почула знайомий голос радіокоментатора.

Вона зупинилася з рушником у руках, та шпурнула його на стілець, розібравши перші слова. Йшлося про чергову перемогу військ Третього Білоруського фронту й Червонопрапорного Балтійського флоту.

Голос лупав, як сурма горніста над бранним полем:

— “…командування вирішило перерізати косу. Із затоки було висаджено десант у складі батальйону морських піхотинців, з моря — стрілецький полк на гвардійських торпедних катерах”.

Вікторія стояла, напружено випроставшись, притуливши руки до грудей.

Гвардійські торпедні катери!

— “Після запеклих вуличних боїв, — гримів далі голос, — війська Третього фронту оволоділи містом і фортецею Піллау, останнім оплотом гітлерівців на Земландському півострові. Ударом сухопутних частин, при підтримці кораблів і підрозділів Червонопрапорного Балтійського флоту, знищено тридцятип’ятитисячне угруповання противника та цілком очищено півострів. Десантники і військові моряки ціною значних втрат в особовому складі забезпечили успіх цієї операції, вписавши золотими літерами свої імена…”

Вікторія опустилася на стілець. Серце її так калатало, що вона мимоволі приклала обидві руки до грудей.

“Значні втрати!” Вона була військова людина, уміла читати зведення. Уся коса, напевне, залита кров’ю наших солдатів і моряків.

Борис?.. Ні, не може бути!

Однак уночі побоювання перетворилося на певність. Вікторія вставала з ліжка, ходила туди й сюди по кімнаті, гріючи в руках осколок снаряда, подарований Шубіним. “Коли стане боязко, подивись — і мине”, — сказав він. Проте йому щастило на морі. А цей бій відбувався на суші, на якійсь піщаній косі.

І коли по кількох днях на порозі кімнати з’явився тремтячий од хвилювання Шура Ластиков, а з-за його спини виглянув незнайомий капітан-лейтенант із блідим, засмученим обличчям, Вікторія не спитала нічого. Лише звелась і схопилася за горло.

Потім вона почула неприємний, скреготливий, що б’є по нервах, крик. Голос був незнайомий. Та це кричала вона сама.

2


Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.

Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи — додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.

Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.

Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.

І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.

Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.

Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.

— Наліт, мамо? Наліт?

— Що ти, рибонько! Це грім.

Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:

— А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?

Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.

Так жаль — до сліз — стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!

І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, — і мине!”

Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.

І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!

То був немовби таємний орден удів — на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…

Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.

Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.

Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама — в тихій темній кімнаті.

Подушка, здавалося, ще берегла слід від його голови. Губи пересохли і щемлять, прагнучи його губів. Плечі й руки знудьгувалися за його твердими пестливими пальцями.

Та його немає. Ліворуч — стіна, праворуч — порожнеча. Безнадійно цокає годинник-браслет у головах…

3


Так, час у її внутрішньому світикові зупинився. Він зупинився на сімнадцятій двадцять — стільки показував круглий вокзальний годинник, коли Вікторія проводжала Шубіна.

А у великому світі, що оточував Вікторію, час квапливо біг уперед і вперед. Минув 1945 рік, за ним і 46-й. Восени 47-го року повернувся з евакуації Грибов і прочитав вступну лекцію з кораблеводіння, після якої в нього побував курсант Ластиков.

Почалися шукання розгадки “Летючого Голландця”. Та вони, як і все інше в світі, проходили повз Вікторію.

На ім’я Шубіна тим часом і досі прибували листи.

Вікторія, не читаючи, роздратовано шпурляла їх до вази на етажерці. Писали однокашники Шубіна, які служили на Північному, Чорноморському, Тихоокеанському флотах і ще не знали про його загибель. Але як їм не соромно не знати про це? За що вони так мучать її, Вікторію?

А навесні 1948 року надійшов лист від Нейла — чомусь із Західної Німеччини. Він також нерозпечатаний потрапив до вази й ліг поверх купи інших листів, що вкривалися порохом на етажерці…

Вікторія нахмурилася, коли Шурко Ластиков боязко сповістив про бажання Грибова відвідати її.

Таж цей знає, що Шубіна нема! Втішати хоче? Не потребує вона втішань!

Та потім вона одумалася. Шубін завжди з любов’ю та шанобою говорив про свого професора. Відмовити йому в зустрічі було б незручно.

Згнітивши серце, Вікторія погодилася.

Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати — Шурко попередив, що він не зносить сліз.

До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…

Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.

Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.

— Вам переслали з Піллау речі Шубіна?

— Деякі.

— Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?

— Ні. Ось його речі. — Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. — Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.

Голос її затремтів.

Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:

— Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.

— Хіба?

— Запевняю вас, — сказав Грибов ще м’якше. — На лихові я розуміюся.

Вікторія схилила голову — від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.

— Говоритиму лише про справу. Це, — професор підняв листа, — належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.

Слова його пролунали докором.

— На вашому місці, — сказав він, — я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.

— Нікчемним? — Вікторія випросталася.

Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.

Та Грибов провадив далі так само спокійно:

— Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.

Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.

— Текст радіограми… — Професор заглянув у лист: — Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” — це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” — умовна назва таємної стоянки.

— Де ж ця стоянка?

— А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?

Шурко знову підвівся:

— Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.

— На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка — в Піллау.

Вікторія промовчала.

— Я гадав, що це буде для вас цікаво, — сказав Грибов з докором.

Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.

Грибов кивнув.

— Розумію вас.

Вікторія недовірливо примружилася.

— Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, — промовив Грибов. — Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.

Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.

— Американці, — сказав Грибов, — виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка — в Піллау…

— Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?

— Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.

— Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?

— Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.

— Невже?

— Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.

Шурко нетерпляче посунувся вперед:

— Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.

— Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.

— А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?

— Мабуть, ні, — обережно сказав Грибов.

— Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?

— Поки що не знаю. Знайдемо — довідаємося. — Він несподівано спитав: — Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?

Очі Вікторії затьмарилися.

— Боюся, — спроквола сказала вона. — Боюся побачити його могилу.

Вона мерзлякувато зіщулила плечі.

— Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, — заперечив Грибов. — І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.

— А навіщо взагалі жити?

— Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?

— Будь ласка.

— По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.

— Як це — Балтійськом?

— Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету — ваш обов’язок перед Шубіним.

— Обов’язок? Чому?

— Ще Цезар сказав: “Недороблене — незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її треба знайти й підняти.

— Саме мені?

— Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні — пробачте, що згадую про це, — само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.

— Його очима?..

— Так, це важливо. А хто ж зможе зробити це краще за вас?

Вікторія, спершись підборіддям на руку, задумливо дивилася на Грибова.

— Прохання про переведення до Балтійська можуть не задовольнити, — сказала вона нарешті.

— Я напишу вашому начальству. Хто це? А! Мій колишній курсант. Більшість теперішніх адміралів — мої колишні курсанти. Не забувайте, я все-таки людина зі зв’язками!

Він усміхнувся. І від цього суворе, смутне, посічене зморшками обличчя його стало таким добрим, що Вікторії страшенно захотілося поплакати у Грибова на грудях.

Та плакати було вже пізно — гості прощалися, стоячи біля порога…

Незабаром, скориставшись “зв’язками” Грибова, Вікторія виїхала на нове місце служби — в Балтійськ. І хто знає, може, саме це врятувало їй глузд.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ПРАВДА СИЛЬНІША ЗА БОМБИ


1


Увечері, наприкінці знаменного дня, коли Грибов побував у Вікторії і прочитав про Вінету, він довше проти звичайного засидівся за своїм письмовим столом.

Картотека (про неї поки що знають лише він та Ластиков) дуже збільшилася за зиму.

Майже щовечора засвічується лампа під зеленим абажуром. Немовби опускається дзвін із світла, і Грибов зі своєю роботою опиняється під ним, — точніше, всередині нього.

Так, окреслено магічне коло! Усе, що поза колом, занурене в темряву. Та тим яскравіший відблиск життя на столі: усі ці списані дрібним штурманським почерком чотирикутники картону, газетні й журнальні витинки, обведені червоним олівцем, а також позначки на географічній карті.

Професор любить повторювати Декартів вираз: “Лад звільняє думку”. І на столі в нього зразковий лад.

Тут немає книжок, з яких би стирчали риззя закладок, хоч за зиму Грибов прочитав силу-силенну мемуарної, воєнної та воєнно-політичної літератури. Немає і листів, хоча восени ще почав листуватися і досі підтримує зв’язок з Князевим, Фоміним та іншими товаришами Шубіна по службі. Їхні повідомлення значно доповнили і уточнили розповідь колишнього юнги.

На письмовому столі професора лише його картотека. Факти ретельно відібрані, “спресовані” й рознесені за окремими картками. їх можна враз охопити поглядом.

І це відображене життя безперестанно у русі, картки то зближуються, то роз’єднуються, а від цього відповідно змінюються сенс та взаємозв’язок дат і фактів.

Схоже на мозаїку. Дбайливо і терпляче складає Грибов факти й дати, як різнокольорові шматочки.

Від рясноти подій, цифр, імен мерехтить в очах.

Та ось поступово, не дуже швидко, став проступати зигзаг — якийсь химерний, поки що не зовсім розбірливий візерунок. В “мозаїці” склалося”: “Вува”, “Вундер-ваффе” — інакше, чарівна зброя, що за її допомогою гітлерівці сподівалися виграти війну.

Це розв’язання загадки виглядає неначе правдоподібно. Принаймні Шубіним до кінця володіла думка про те, що підводна діяльність Цвішена та його команди “мерців” пов’язана з випробуванням нової потаємної зброї.

Одначе в перебігові подальшої роботи Грибов узяв під сумнів правильність такого розв’язання.

Він змусив себе облишити слово “Вува”, яке Шубін почув у шхерах. Адже той міг і недочути.

Поміркувавши над цим, професор відсунув набік картку з написом “Вува”. Посередині письмового стола опинилися дві інші картки під назвами: “Англійський нікель” та “Тавро СКФ”.

Три літери “СКФ” завертілися перед очима, як вогняні кола реклами.

Нейтралітет — нині поняття застаріле. Бізнес не знає меж! Однорейсовий моряк має рацію. Як відмовитися від вигідної оборудки, коли чимало воєнних матеріалів продаються нині на вагу золота, як колись у Магелланові часи заморське коріння?

Воєнно-стратегічну сировину, яку в роки війни завозили в Німеччину з “нейтральних” країн і навіть країн протилежного воєнного блоку, змах за змахом швиргали в печі війни.

Але відблиски, які падали з печей, що їх раз по раз відчиняли, по-новому освітлювали і таємну діяльність “Летючого Голландця”.

Тепер картки на письмовому столі професора лягли в іншій розкладці. Вони згрупувалися навколо “Нікелю” і “Тавра”.

Цю нову “розкладку” можна позначити словами: “Підводний зв’язковий”. Чи не був Цвішен таким зв’язковим? Чи не сприяв він “торгівлі з-під поли”, налагоджуючи таємні комерційні угоди між капіталістами воюючих країн?

Карток загалом не так і багато, однак здається, що письмовий стіл прогинається під їхньою вагою, — надто ж бо вагомі факти.

І чим більше нагромаджувалося цих фактів, чим глибше осягав Грибов потаємний зв’язок між ними, тим краще розумів, що новіша легенда про Летючого Голландця не втратила своєї злободенності й по закінченню другої світової війни.

Тут потрібен був, певно, не так історіограф, як досвідчений контррозвідник, а може, пішла б на користь і їхня тісна взаємодія.

Настав, нарешті, час “пустити справу по інстанції”. Лист із Західної Німеччини підхльоснув Грибова. Не можна зволікати жодного дня!

Тому він прискорив свій від’їзд у давно передбачуване відрядження в справах училища. А прибувши до Москви, прямо з вокзалу пішов до контр-адмірала Ришкова, колишнього свого учня.

2


— Я офіційно до вас, Юхиме Петровичу, — сказав Грибов, сідаючи в крісло, після того як вони привіталися. — Дозвольте доповісти?

І він стисло розповів про зустрічі Шубіна з “Летючим Голландцем”.

Ришков здивувався:

— Даруйте! Я ж чув про “Голландця”! Ще навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Сам прилітав на Лавенсарі, щоб розпитати Шубіна. Але чому припинили роботу? Ви кажете, Шубін навіть побував на борту цього “Голландця”?

— Тому й припинили. Парадоксально, але факт. Медичний висновок був несприятливий для Шубіна. А ви вже перебували в той час на Тихоокеанському флоті.

— Навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року йшлося про Вуву, тобто про нову секретну зброю. Про нікель та шарикопідшипники я нічого не чув.

— Та й Вува. Не виключено, що була і Вува. Поряд з усім іншим.

— У шхерах згадувалася Вува, — настійно повторив Ришков. — Тобто ракети-снаряди. Відомо, що німці випробовували їх на Балтиці наприкінці війни,

— Он як! У шхерах?

— Ні. На півдні Балтики.

— До?

— В Пейнемюнде на острові Узедом.

— І це відбулося тисяча дев’ятсот сорок четвертого року?

— Так.

— Навесні?

— Восени. Відомості в нас, Миколо Дмитровичу, дуже докладні. Випробовуванням керував досить відомий Вернер фон Браун, “батько Вундерваффе”, як величали його німці. Проект називався “Урзель”[36 - Урзель — Урсула, жіноче ім’я.] на честь якоїсь жінки. Ракети-снаряди мали назву А-9. Пускати їх передбачалося з підводного човна.

— Ах, усе-таки з підводного човна?

— Так. У момент залпу човен мав перебувати в підводному положенні, тобто стріляти з-під води. Дальність дії запланували в п’ять тисяч кілометрів. Однак з випробуваннями А-9 нічого не вийшло.

Грибов хмуро усміхнувся:

— Що й з’ясувалося з усього подальшого. Ну, а що, по-вашому, могло перешкодити німцям?

— Цього я не знаю. Гадаю, швидше за все, технічні неполадки. Словом, як то кажуть, “фокус не вдався”.

— Шубін припускав, що секретну зброю збиралися випробовувати під Ленінградом. Але ваші відомості цілком прояснюють картину. Навіщо випробовувати зброю під носом у ворога, якщо у Південній Балтиці, на великій відстані од лінії фронту, це зручніше в усіх відношеннях. Узедом лежить на відлюдді.

— Недалеко від теперішнього Свіноуйсьце?

— Так, колишній Свінемюнде. На ті часі глибокий тил. Я радий, Юхиме Петровичу, що ви підтверджуєте мій здогад: навесні сорок четвертого року “Летючий Голландець” не збирався в шхерах випробовувати нову секретну зброю. Він був зайнятий чимось іншим.

— Але це ж випливає з повідомлень самого Шубіна, — підхопив Ришков. — На палубі “Летючого Голландця” не було відповідних пристроїв. Шубін, як ви казали, бачив тільки здвоєний кулемет.

3


Грибов промовчав.

— Для нас зараз важливе не те, що він бачив, а те, чого не бачив, — промовив професор.

Ришков нерозуміюче дивився на нього.

— Я маю на увазі пасажирів “Летючого Голландця”. Рекомендуючи Шубіна офіцерам, старший помічник сказав: “Наш новий пасажир”. Отже, були й інші пасажири — до Шубіна чи одночасно з ним? Іноді, Юхиме Петровичу, вони здаються мені небезпечнішими за ракети-снаряди чи атомну бомбу.

— Ну що ви! Та чи й були вони? Вас вразило слово “новий”. Але ж Шубін міг недочути чи переплутати. Пасажирський підводний човен! Щось не віриться! Транспортний — ще так-сяк! Припустімо, що він транспортний. Все одно заходимо в сліпий кут, у кормовий відсік. Біля люка перебірки стовбичив вартовий? Подумати тільки: на підводному човні — вартовий! Але що могли переховувати за його спиною? Ви відкидаєте секретну апаратуру, скажімо, модель Вуви, яку випробовували на підводному човні. (Грибов зробив заперечливий жест). Перепрошую. Миколо Дмитровичу, я докінчу свою думку. Але, якщо це не апаратура, тоді, безсумнівно, вантаж. І я навіть скажу вам, який вантаж. Сировина для виготовлення атомної бомби! “Летючий Голландець” займався тим, що доставляв у Німеччину цю сировину з віддалених місць!

Ришков підвівся з-за столу й пройшовся по кабінету.

— Я, звичайно, міркую вголос. Чому “Летючий” двічі причалював біля берегів Норвегії? Там був завод важкої води, чи не так? А рейс Цвішена Амазонкою? Я пригадую, що в Південній Америці знайдено поклади уранової руди. Де знайдено? Може, поблизу цієї річечки… як її…

— Аракара, — сказав Грибов.

— Так, Аракари. Припустіть, що бразільці не знали про це. Але знали фольксдойче, німецькі колоністи. Нишком від бразільців вони почали видобувати руду і на підводних човнах переправляти до Німеччини. Ось вам гіпотеза. Звісно, робоча! У цю схему влягає все, в тому числі зовнішній вигляд і поведінка команди “Летючого Голландця”. Вони цілком пояснимі. Більше того: і вигляд цей, і поведінка — доказ! Уявіть: підводний човен протягом кількох років, в умовах найсуворішої секретності, майже не відстоюючись при березі, перевозить радіоактивну сировину! Який мізок, яке здоров’я витримають це? Поступово, рік за роком, матроси й офіцери “Летючого Голландця” перетворюються на хворих, напівбожевільних людей. Вся річ у вантажі! Він руйнує, здоров’я, вкорочує вік, потроху зводить з розуму.

Ришков перестав ходити і круто повернувся до Грибова.

— Ну, як?

Грибов сидів непорушно, в роздумі.

— Від “Летючого Голландця” всього можна чекати, — зауважив він, зітхнувши.

Він подумав про те, що біля перебірки кормового відсіку Шубіна зупинив оклик: “Ферботен!”.[37 - Заборонено! (Нім.).] Та на це ж “ферботен” постійно наштовхувався і сам Грибов під час своїх уявних мандрувань відсіками “Летючого Голландця”.

— Ви маєте рацію, фіксуючи увагу на кормовому відсікові, — сказав він Ришкову. — Це — як заборонена кімната в казковому замкові. За її дверима сховано щось страшне, дивоглядно жахне — розгадка багатьох таємниць.

Ришков задоволено кивнув.

— Я думав про сировину для атомної бомби, — провадив далі Грибов. — Але для доставки її з “різних віддалених місць”, як ви сказали, потрібна ціла флотилія “Летючих Голландців”. А втім… — Він знизав плечима. — Мені інколи спадає на думку, що діяльність “Летючого Голландця” могла бути дуже різнобічна. До речі, у тих н;е шхерах, де згадувалася горезвісна Вува, Цвішен узяв на борт людину, яку іменували паном радником.

А по кількох місцях Шубін бачив “Летючого Голландця” поблизу транспорта, завантаженого шведськими шарикопідшипниками… Однак це могло бути й збігом, — додав Грибов з властивою йому пристрастю до точності.

— Але ж нікель — не збіг? Олафсон свідчить, що в норвезьких шхерах “Летючий” конвоював транспорт з англійським нікелем!

Грибов стримав усмішку. Йому подобалося завзяття його колишнього учня.

Контр-адмірал був людина з живою уявою, що легко запалювалася. Якби в кабінеті був присутній хтось третій, він міг би подумати, що це Ришков, гніваючись і обурюючись, переконує свого важкодума професора в тому, що “Летючий Голландець” насправді існує.

— Можливо, не лише нікель, — неквапливо відповів Грибов. — Але що вже нікель — безперечно. В післявоєнній мемуарній літературі я знайшов підтвердження цьому. Англійські торговці справді продали німцям залежалий на складах нікель. Посередниками були норвезькі судовласники. Зрозуміло, про сам факт сказано дуже глухо, однією фразою. Ми з вами маємо куди докладніший і мальовничіший опис самовидця.

— А шарикопідшипники з тавром “СКФ”?

— Мені пощастило з’ясувати, що на цих шарикопідшипниках літало дві третини літаків Гітлера. Із Швеції, крім того, вивозили кожного року стільки залізної руди, що це покривало третину всієї потреби Німеччини.

— Промовисті цифри!

— Куди вже більше! Ось ви, Юхиме Петровичу, говорили про уранову руду. Але ж не тільки вона небезпечна в руках воєнних монополістів. Світ, фігурально висловлюючись, обертається навколо металевої осі.

— Люди гинуть за метал, — підказав Ришков.

— І гинуть, завважте, не тільки заради важких жовтих дрібок. Цілу армію свою поклали німці па Україні, намагаючись утримати в руках нікопольський марганець. У мене с такий запис: “Вартість воєнних матеріалів”… Сподіваюся, що в найближчий приїзд до Ленінграда ви побуваєте в мене і ознайомитеся з моєю картотекою. Не все в ній пов’язано безпосередньо з “Летючим Голландцем”, зате відтворює загальну картину і дає поживу для здогадів.

— Дякую. Буду в Ленінграді, обов’язково скористаюся з запрошення.

— Що ж до слів “новий пасажир”, то я припускаю: Шубін міг недочути або переплутати. Під час перебування на борту “Летючого Голландця” він був до того ж хворий. На це теж треба робити поправку. Однак хоч би яким обхідним шляхом ішли ми до розгадки “Летючого Голландця”, опинимося зрештою незмінно перед зачиненими дверима в кормовий відсік. Розгадка там!

— Висадити б ці двері! — пробурмотів Ришков.

— Можливо, доведеться зробити й це, — напевно сказав Грибов. — Але одійдімо на деякий час від зачинених дверей!.. Загалом, Юхиме Петровичу, я не прихильник кросвордів, тим більше технічних. В історії “Летючого Голландця” мене насамперед цікавлять люди. А вони були в усіх відсіках. Якщо нам з вами не дістатися в заказаний кормовий відсік, то добре побувати хоча б у каюті штурмана чи командира “Летючого Голландця”.

— “Хоча б”! — Ришков засміявся. — І побалакати з ними відверто?

— І побалакати відверто. Бачте, для мене й досі переконливо звучить одна фраза з “Війни і миру”: “Не порох вирішить справу, а ті, хто його придумали”. От і хочеться добратися до найголовніших придумців. Через Цвішена! Адже він, поза сумнівом, був безпосередньо ї протягом багатьох років зв’язаний з воєнними монополістами. І врахуйте: “Летючого Голландця” ще не знайдено!

4


Ришков зненацька перестав бігати по кабінету і зупинився перед Грибовим.

— Що ви хочете цим сказати?

Він сів на бильце крісла, не зводячи з Грибова насторожено-допитливого погляду. Потім ураз широко всміхнувся:

— Ну, кажіть же, не мучте, Миколо Дмитровичу! Я ж бо знаю все. Ви не можете без того, щоб не приберегти щось під кінець. Приберегли, признайтеся? І напевне найцікавіше і найважливіше. Ану, витягайте це “щось”, кладіть на стіл!

— Віддаю належне вашій проникливості, — сказав Грибов. — У нагороду маєте! Ви, здається, читаєте не лише по-німецькому, але й по-англійському?

— Само собою! Інакше який би я був контррозвідник?

Грибов вийняв з кишені лист Нейла, дбайливо розгладив на згинах і подав Ришкову.

В міру того як той вчитувався в листа, усмішка повільно сходила з його обличчя.

— Вінета? Он як! — пробурмотів він крізь зуби. — І в районі Балтійська?

— Покинута стара стоянка, як я розумію, — пояснив Грибов. — Але, очевидно, добре замаскована стоянка. Щось ніби рудимента війни.

— І ви вважаєте, що на грунті в цій Вінеті лежить “Летючий”? Та ще з усією командою, чого доброго! Облудні мерці нарешті обернулися на справжніх мерців? На чолі зі своїм командиром?

— Ну, це навряд. Злі люди звичайно живучі. А Цвішен, видно, дуже злий.

— О! Гадаєте, що він живий? І діє досі?!

Грибов зробив непевний жест.

— Стільки разів “потопав” і знову випливав.

— Я просію Балтійське через густе сито! — запекло сказав Ришков і енергійно змахнув рукою, показуючи, як зробить це. — Будьте певні, Миколо Дмитровичу: роздобудемо — з-під води цього Цвішена — живого чи мертвого!

— Я волів би мертвого, — пожартував Грибов.

Та обличчя Ришкова було серйозне.

— Із царини історіографії, — спроквола сказав він, — ми, таким чином, повернулися до сьогоденних турбот. Нейл пише: балтійською Вінетою зацікавилися наші допитливі колишні союзники. Виходить, зустрічні пошуки, Миколо Дмитровичу?

— Виходить, так.

— Злі люди живучі… Ви маєте рацію. Ті, хто колись “фрахтував” “Летючого Голландця”, лишилися. І вони стали ще злішими, хитрішими, агресивнішими.

— Набагато агресивнішими, Юхиме Петровичу! Саме тому так важливо розв’язати загадку “Летючого Голландця” і сповістити про це весь світ. Правда сильніша за бомби! Вірю в це, хоч ось уже сорок років, як я кадровий військовий.

Ришков задумливо дивився на Грибова.

— Ви радили вдові Шубіна перевестися до Балтійська. Може, корисно залучити її до розшуків? Я дам команду.

— Краще, щоб усе вийшло без команди.

— Ну, як хочете. “Вікторія” по-латині означає “перемога”. Я жартую, звичайно.

Ришков встав. Підвівся з крісла і Грибов.

— Дуже приємно знову працювати з вами, дорогий Миколо Дмитровичу! Вважайте себе нашим постійним консультантом по “Летючому Голландцю”. Мені не треба нагадувати вам, що доручення це секретне. Будемо час від часу звертатися до вас за порадою.

— Єсть, товаришу адмірале! — сказав Грибов, як належить за статутом.

5


Чи корисно “залучити” Вікторію Павлівну до розшуків “Летючого Голландця”? Для чого і для кого корисно? Для розшуків чи для Вікторії Павлівни?

Грибов думав про це, повертаючись із Москви.

Під час своїх відвідин удови Шубіна він старався розмовляти з нею якнайделікатніше, хоча й суворо. Він навіть не назвав її жодного разу вдовою. Усе так наболіло в цій сердешній жіночій душі, що будь-який необережний дотик міг завдати нового страждання.

Звичайно, Грибов хотів, щоб Вікторія взялася шукати Вінету в Балтійську. Це відвернуло б її від тяжких спогадів.

Але він аж ніяк не наполягав, не підганяв і не підштовхував. Квапливість була тут шкідлива.

І як людина трохи старомодна, він вважав, що до важливої думки чи наміру жінок треба підводити обережно, створюючи враження, що ця поволі навіяна думка прийшла сама собою, без підказування.

Недарма Мопассан писав: “Вона була жінка, тобто дитина”. А Вікторія Павлівна була до того ж хвора дитина.

Підключитися, щоб переключитися… Саме так розумів Грибов становище. Та чи буде реальна користь від участі Вікторії в розшуках? В цьому він, признатися, не був упевнений.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ВІКТОРІЯ В БАЛТІЙСЬКУ


1


По приїзді на нове місце служби Вікторію огорнула звична і люба їй атмосфера військово-морської діловитості. Все було просто, ясно, налагоджено. Люди рухалися немовби по чітко розкреслених прямих лініях. Це заспокоювало.

Балтійськ — місто флотське. Якірець — не тільки на стрічках безкозирок, що їх носять більшість його мешканців, але й на щиті при в’їзді по шосе. Вулиці звуться: Чорноморська, Синопська, Севастопольська, Порт-Артурська, Кронштадтська, Кіркенеська, Флотська, Якірна, Катерна, Артилерійська, Солдатська, Є також Морський бульвар та Гвардійський проспект.

Вікторії дали кімнату в будинку на пірсі, недалеко від метеостанції, де вона працювала.

Кораблі швартувалися за двадцять кроків від дому. Кожні півгодини на них видзвонювали “склянки”. Перед заходом сонця линули водою мелодійні переливи сурм — на спускання стяга. Під вікном умощувалися матроси, неголосно басила гармонійка, і на високих нотах лунав жіночий сміх.

Місто поволі оживало. На місці руїн, поруч червоних будинків похмурої німецької архітектури, зводилися білі споруди радянської забудови.

А на узбіччях тротуарів, де недавно іржавіла покинута спохвату німецька техніка, зарябіли квіти: гвоздики, братки і японський ромен бляклих тонів, наче оповитий ніжним серпанком.

Побачивши посаджені квіти, навіть дуже недовірлива чи обмежена людина могла втямити, що радянські моряки поселилися тут твердо, “назовсім”.

В Балтійську у Вікторії, як виявилося, багато давніх знайомих.

Одним із перших зустрів її Селіванов, розвідник бази, який колись виряджав Вікторію в шхери.

— А я тут у тому ж амплуа, що й на Лавенсарі, — оповістив він перебільшено бадьорим тоном, яким тепер усі розмовляли з Вікторією. Потім, затримавши в довгому потиску її руку, пообіцяв: — Ще зустрінемося, поговоримо! Спершу зміцнійте в нас, гарненько морським вітерцем обвійтеся!

Дивак! Наче вона прибула сюди на курорт…

Другого дня по приїзді Вікторія рушила на околицю Балтійська, де розміщався гвардійський дивізіон (через силечу жаб це місце жартома прозвали Квакенбургом).

Вікторія боялася ніякових розпитів, незграбних співчувань. Та побоювання були даремні. Моряки поставилися до неї з делікатною привітністю. Дехто знав її ще з Кронштадта й Ленінграда, але тоді вона була інакша, весела. Вони соромилися при ній свого гучного голосу, своєї рішучої, твердої ходи. Недавно і Шубін був такий. А тепер говорили про нього притишено і називали його: “Небіжчик Шубін”. Це виглядало безглуздо й недоладно. Адже він завжди був невгамовний!

Князєва, на жаль, не було — уже років зо два, як його перевели, підвищивши, на Північ. Тепер дивізіоном командував Фомін, також із “когорти славетних”.

Він шанобливо провів удову Шубіна до могили чоловіка.

Це була скромна могила, вкрита сосновим віттям і букетами польових квітів. Вона височіла за шлагбаумом, при в’їзді в розташування частини. І мертвий Шубін не розлучався з товаришами.

Вікторію зворушило те, що квіти на могилі були свіжі. Хтось клав їх з дня в день. Певно, діти з сусідньої школи.


Фомін виявив делікатність до кінця — вигадав якусь невідкладну справу, перепросив Вікторію і залишив її біля могили саму. Коли він повернувся, Вікторія вже опанувала собою.

— Ще прохання до вас, товаришу гвардії капітан третього рангу, — сказала вона. — Я б хотіла повторити останній Борисів шлях з моменту його висадки. Чи не зможете ви з’їздити зі мною на цю косу?

— Єсть. Хоч би завтра. Зручно для вас?

— Так.

Коса Фріш-Неррунг була дуже вузька. Праворуч і ліворуч крізь стовбури сосон світліла вода. Ліс на дюнах був негустий. Вітри, що дули з моря, добряче його обскубли. На найвищих деревах лишилися від крон самі тільки вершечки. Через це сосни стали схожими на пальми. І понахилялися в один лише бік — від моря до затоки.

По правий бік од Вікторії був Балтійськ, за спиною, в глибині затоки, — Калінінград, просто перед нею — заходило сонце. Плюскле, як цибулина, воно нерухомо лежало на темно-синій воді.

А хмари пливли над ним, мінилися барвами, розгортаючи ширше й ширше свої пишні барвисті крила.

Вітер, що дув зранку, стих. Та голі стовбури з обтіпаними мітелками вгорі стояли нахилені, немовби буря, натиск відшумілого шторму навічно поклали на них свій відбиток.

Туга за померлим огорнула Вікторію з такою силою, що вона вхопилася за дерево, щоб не впасти.

Фомін відвів очі і сквапно заговорив — перше-ліпше, що спало на думку:

— Зі мною один професор почав листуватися. Капітан першого рангу Грибов. Може, чули про нього? Зацікавився повідомленням, яке ми перехопили в морі напередодні штурму Піллау. Там було слово незрозуміле — “кладовище”. Ми вже з Князевим і так і сяк метикували Поклали: умовна позначка, до справжнього кладовища відношення не має. Щось на зразок, знаєте, отих “Тюльпанів”, “Фіалок”, “Конвалій”… — Він боязко спробував пожартувати: — Пам’ятаєте, як “вирощували” їх біля своїх рацій зв’язківці під час війни?.. А позавчора мене про кладовище розвідник бази розпитував.

— Селіванов?

— Так. Далося їм усім у тямки оце кладовище!

— А Борис знав, де кладовище у Піллау?

— Треба гадати, знав. Князєв розповідав: командир перед штурмом пильно вивчав карту Піллау.

— Однак, перепливши канал і опинившись у місті, подався зовсім в інший бік?

— Ви вгадали. В діаметрально протилежний бік.

По дорозі назад Вікторія не промовила жодного слова. Фомін також мовчав, розуміючи, що вона вся в полоні спогадів.

Він не здогадувався, що Вікторія силкується впорядкувати, організувати ці спомини. Всі сили душі зосередила вона на тому, щоб якнайвиразніше уявити картину штурму й тодішній Борисів стан, — пробувала немовби вжитися в цей стан.

Вивчаючи карту міста, Борис не сподівався, що візьме участь у вуличних боях. Він гадав потрапити до Піллау вже після його падіння, як це було, скажімо, в Рігулді. Та ось раптовий поворот у подіях, одна з химер війни, і Борис зі своїми моряками — на косі, перед самісінькими дверима Піллау, а отже, і гаданої таємної стоянки “Летючого Голландця”.

Що відчув він, переправившись до міста через канал? Безперечно, бажання негайно самому проникнути до цієї стоянки. І якщо Цвішен ще там, не дати йому втекти.

Але яким був перебіг Борисових думок? Якими міркуваннями він керувався, якщо одразу ж не вагаючись повернув праворуч, до гавані, а не ліворуч, до кладовища?

І чи далеко був від мети, коли черга смертника, прикутого ланцюгом до кулемета…

Зійшовши з порома, Фомін повів Вікторію вздовж набережної, потім вузькими завулками і, нарешті, зупинився під аркою великого будинку.

— Тут, — сказав він.

Вікторія боязко заглянула через його плече.

У дворі, як і колись, містилося поштове відділення. В інших під’їздах були квартири. На мотузках сушилася білизна, дітвора, зчиняючи галас і вереск, бавилася “в класи”. Звикши до кочового гарнізонного життя, вони в будь-якому місті почували себе як вдома.

— Все подвір’я було встелене листами, — розповідав Фомін. — Ходили по листах, немов по осінньому листю. Дещо відібрали потім і передали на виставку до Будинку Флоту. Адже розвідникам листи були вже ні до чого, війна скінчилася. А гвардії капітан-лейтенанта, — додав він тою самою спокійно-оповідною інтонацією, — поранило ось там, біля цегляної стіни. Хочете, зайдемо в двір?

— Ні.

— Шпиталь, — нерішуче сказав Фомін, — розташовувався трохи далі, за три квартали.

Та витримки вже забракло. І пощо Вікторії госпіталь? Шубіна туди несли на ношах. Він був непритомний. Це вже був не Шубін.

Ні, не так він хотів би вмерти. Не на шпитальнім ліжку, серед “банок і склянок”. Він волів би загинути в морі, за штурвалом. Пролинути за своїм “табуном”, трьома тисячами “коней” з білими розмаяними гривами, і стрімголов, на повній швидкості, перетнути ту межу, що відокремлює мертвих від нас, живих…

2


Вікторію зворушила увага, приділена Шубіну упорядниками виставки “Штурм Піллау”.

Виставку було влаштовано в Будинку Флоту. Одну із стін фойє обвішали картами, схемами і портретами учасників штурму. А в центрі, зі збільшеного фото, обтягнутого крепом, дивився на відвідувачів Шубін.

Він усміхався, хвацько зсунувши кашкета трохи набік. Вираз його обличчя не пасував до жалобної рамки. Та, мабуть, не знайшлося іншої, більш підхожої фотографії.

Навколо неї групувалися фотографії меншого розміру. На них соромливо мружилися гвардії лейтенант Павлов, гвардії старшина першої статті Дронін, гвардії старшина другої статті Степаков та інші. Вікторія пізнавала їх з точного і стислого опису, зробленого свого часу Борисом.

— А це що? — Вікторія нагнулася над вітриною.

Увагу її привернули нотатки, писані на картках поштового паперу дуже чітким, акуратним, без притиску почерком. Вона не зразу збагнула, що писали кілька чоловік, а не один, — просто каліграфія добре поставлена в німецьких школах і почерк уніфіковано.

— Листи на фронт? — Вона повернулася до начальника Будинку Флоту, що її супроводжував.

— Ні. З фронту додому. Пошта не встигла розіслати адресатам. Для розвідки листи ці вже втратили інтерес — по кількох днях Німеччина капітулювала, — а ми дещо відібрали. Яскраво характеризують моральний рівень гітлерівців на останньому етапі війни. Ось лист, прошу поглянути. Експоновано лише дві сторінки, весь лист задовгий. Якийсь моряк, родом з Кенігсберга, пише своїй дружині…

Вікторія прочитала:

“Мені б хоч хвильку побувати в нашому тінявому Кенігсберзі…”

— На той час його Кенігсберг обернувся на купу попелу й щебеню під бомбами англо-американської авіації. Моряк, видно, пробув надто довго в морі, одірвався від реальної дійсності. В Калінінграді за вказаною адресою нікого не лишилося.

На конверті, що лежав під склом, була адреса: “Фрау Шарлотті Ранке, Лінденаллее, 17”.

“Я живий, Лоттхен! — так починався лист. — Тебе це здивує. Та вір мені, я живий!”

Звичайно він називав дружину “Лоттхен” або ще ніжніше, інтимними найменнями, зрозумілими лише їм двом. Але інколи звертався суворо: “Моя дружина”. “Пам’ятай, ти моя дружина, і я живий!”

Вікторія перевела погляд на іншу сторінку. Ось розповідь про якусь екзотичну ріку. Чимало поколував моряк по білому світі! Втім, описи були аж надто гладенькі та докладні, ніби вихоплені з підручника географії. І вони йшли зразу ж за пристрасними докорами. Це справляло тяжке враження. Ніби людина раптово похоплювалася, зціпивши зуби, і з кам’яним обличчям промовляла: “Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю різноманітністю. Там і сям мигтіли в лісі моріжки, облямовані…”

І знов Вікторія пропустила кілька рядків.

“Не продавай нашого будинку, — заклинав моряк, — ні в якому разі не продавай! Пам’ятай, я живий, і я повернусь!”

Вона випросталася над вітриною.

— Бр-р! Який неприємний лист.

— Досить характерний, чи не так? Усе навколо гине, а він клопочеться своїм будинком. Я взяв ці сторінка навмання.

— Лист пригноблює. Не хочеться далі читати. Наче ти присутній при родинній сцені.

І знову, немов шукаючи підтримки, Вікторія глянула на фотографію усміхненого Шубіна…

3


Грибов був би задоволений, якби побачив наслідки прописаного ним “лікування” Балтійськом.

Вікторія, як і раніше, думала про Бориса безупинно, однак думала вже по-інакшому. У думці вдивлялася в його обличчя. Жадібно. Допитливо. До болю в очах. Одначе — без сліз. Риси обличчя не розпливалися.

Щоб заспокоїти сумління, Вікторія побувала на цвинтарі.

Нічого особливого там не було. Папороть і кущі ко-золиста. Вони, либонь, дуже розрослися за останній час. Стежки вкрилися густою травою. Дерева мовби поприсувалися щільніше. Це був уже ліс, але в ньому то там, то сям біліли й чорніли перехняблені надгробники.

Вікторія зупинилася поблизу мармурового пам’ятника, що важко завалився набік. По ньому зміїлася розколина. Тьмяно ряхтів над нею якірець, а нижче виднівся напис: “Спочиває в бозі віце-адмірал такий-то, народився в 1815 р., помер в 1902”.

Машинально Вікторія вирахувала вік померлого Вісімдесят сім! Дебелий, одначе, був покійний адмірал і, певно, на відміну од своїх матросів, віддав богові душу не в морі, а дома, на власному ложі під балдахіном.

Коли це враз вона зрозуміла, що стоїть на тім самім місці, де колись стояв механік “Летючого Голландця”!

Вікторії привидівся колекціонер кладовищенських квитанцій, як його описував Шубін: одутлі щоки, безглузда, відсутня посмішка. Саме тут, біля могили вісімдесятисемилітнього адмірала, зродилася маніакальна погаданка: той моряк не потоне в морі, хто закупить багато кладовищенських ділянок!

Вікторії стало моторошно. Вона озирнулася.

На кладовищі, крім неї, не було нікого. Світило сонце. В кущах голосно теркотіли пташки. З узмор’я долинав стугін прибою.

І від того, що сяяло сонце, робилося ще жахніше.

Насилу продираючись крізь запуст, Вікторія вибігла до моря.

Так що ж означало слово “кладовище”?

Шубін зрозумів це. Але вона не могла збагнути.

Того вечора Вікторія повернулася додому така стомлена, що навіть не мала сил роздягтися. Лише скинула туфлі і повалилася на ліжко.

Вона лежала, витягнувшись, заплющивши очі, і пошепки повторювала:

— Допоможи ж! Допоможи! Мені важко, я не можу збагнути! Взагалі жахливо важко. Нестерпно. Ну, хоч приснися мені, любий!..

4


Наступного дня Вікторія пішла до Селіванова. “Дядько він розумний, — мовила до себе, — і знає мене не перший рік. Він не відмовиться од моєї допомоги. Інший па його місці міг би сказати: “Ви метеоролог? Ото і справовуйтесь собі з вітрами та мойвою”. Селіванов так не скаже”.

— Ну що? — спитала вона з порога, дбайливо причинивши за собою двері. — Нового нічого?

Не здивувавшись питанню, Селіванов заперечно похитав головою. Але вигляд у нього при цьому був бадьорий.

— Враження таке, — говорила Вікторія, вмощуючись на запропонований їй стілець, — ніби ви чекаєте на мене з якоюсь доброю вісткою.

— Вгадали. Я знав, що ви прийдете до мене. Ще тоді знав, як ви були в дорозі до Балтійська.

— Так ось, товаришу каштан другого рангу, я хочу брати участь у розшуках Вінети.

— Цілком природно з вашого боку. Вже побували на місцевому кладовищі?

Вікторія зніяковіло кивнула головою.

— Не бентежтеся. На цей найпростіший здогад треба перехворіти, як на кір. Свого часу наші армійські товариші теж шукали причал між кладовищем і морем.

— Невже?

— Їм, бачте, ввижалася бухта, можливо, штучна і дуже старанно замаскована. А в глибині, під прикриттям кладовищенських дерев, щось на зразок елінга. На деяких фашистських військово-морських базах, наприклад у Сен-Лорені, були такі елінги. Уявляєте: залізобетонне укриття, зверху насипаний шар піску чотири метри завгрубшки, а під ним — підводні човни. Кажуть, спокійнісінько відстоювалися, їх навіть ремонтували під час найзапекліших бомбувань.

— Кладовище у Піллау порожнє.

— Так.

— Недарма Шубін прямував не до кладовища, а до гавані.

— До чого тут гавань? Ви що ж, гадаєте, у гавані розташовувалася ця “В”? Ніколи.

— Вона могла бути дуже маленька.

— Безперечно і була маленька, сказати б, одномісна. Адже “ЛГ” не зносив ніякого сусідства. Думаєте, поліз би в гавань, де повнісінько інших військових кораблів? Що ви! На цьому “ЛГ”, по-моєму, і рипу воза боялися.

Навіть у розмові віч-на-віч Селіванов за вкоріненою професійною звичкою волів називати “Летючого Голландця” та “Вінету” не повністю, а ініціалами.

— І все ж таки Шубін ішов до гавані! — вперто повторила Вікторія.

— Помилка, Вікторіє Павлівно, запевняю вас! Він, кажуть, навіть узяв під свою команду солдатів, що лишилися без офіцера. Чи ж до “В” йому було? Уявляєте, штурм, вуличні бої? А Борис був запальний вояка, загонистий. Мені та Бориса не знати! Дякувати богові, друзяками були!

Вікторія насурмилася. їй закортіло сказати: “І все-таки я знаю його краще, ніж ви!” Але вона тільки зауважила стримано:

— Ви майже не зустрічалися з ним після Лавенсарі. Він дуже змінився, побувавши на борту “Летючого Голландця”. Та облишмо це. Якщо виключити гавань і кладовище, то де ж тоді, по-вашому, була Вінета?

Селіванов витримав паузу.

— Мені наказано залучити вас до розшуків, якщо ви хочете, — сказав він з деякою урочистістю.

Тільки після цього невеличкого вступу він перейшов до суті справи. Вона, на його думку, полягала в двох назвах: “Геббельсдорф” та “Альтфрідхоф”.

— Це таке невелике село в глибині затоки, на самісінькому березі, — пояснив Селіванов. — Розташоване приблизно на півдорозі між Калінінградом та Балтійськом. Називалася Геббельсдорфом за гітлерівців, на честь їхнього головного клишоногого брехача. А колишня назва — Альтфрідхоф. По-німецькому “Фрідхоф” — “кладовище”, так же? “Альтфрідхоф” — “Старе Кладовище” або ж “Старий Цвинтар”, коли хочете.

— Невже?.. Втім, назва пасує.

— Отож-бо воно й є! Останні дні я тим і клопотався, що розшукував це “кладовище”. “Вінети не може бути в Піллау, вона на його околицях”, — така була з самого початку моя погаданка. На одній старій, догітлерівській карті я знайшов те, що шукав.

— Стоянку чи село?

— Поки що село. Бачте, поруч з Альтфрідхофом розташований невеличкий судноремонтний завод. Гітлерівці, відступаючи, висадили його в повітря. Брухту там прірва. Треба гадати, і уламки “Летючого Голландця” десь лежать. Я мінерів туди послав. Шурують. Був, певно, секретний док. Та доберемося й до нього.

Селіванов сказав, що завтра знову вирушає в Альтфрідхоф.

Створено комісію за участю представників штабу флоту. Ще б пак! Хай цю стоянку покинуто, навіть зруйновано. Все одно віднаходження її — подія надзвичайна!

— Мені лишається тільки привітати вас, товаришу капітан другого рангу.

— Зарано вітати. Знаєте прислів’я: “Не кажи гоп…” Ми ось що зробимо. У мене в машині є вільне місце. Я заїду по вас завтра.

— Єсть. Дякую.

5


Вікторія поволі йшла містом, похиливши голову.

Село Альтфрідхоф — Старе Кладовище… Поруч — судноремонтний завод… Секретний док у його надрах…

Здогад Селіванова здавався досить правдоподібним. І все ж Вікторії важко було подолати якесь внутрішнє упередження. Борис пробивався до гавані, поза всяким сумнівом!

Краще за Селіванова уявляв, як засекречено підводний човен Цвішена. Хай навіть змінили його силует, припустімо, спорудили прибудову до бойової рубки, встановили фальшиву гармату на палубі. Але й зробивши все це, Цвішен, майстер камуфляжу, не зважився б поставити свій “корабель мерців” бік у бік з іншими, звичайними кораблями.

Борис знав про це і все-таки йшов до гавані. Чому він ішов до гавані?

Як би придалася зараз карта Піллау з його позначками, якщо він робив позначки!..

Ну що ж, здогад щодо Альтфрідхофа буде перевірено завтра!

“У мене в машині є вільне місце…” Цим, виходить, і обмежиться участь Вікторії в розшуках?..

Вона, повторюючи шлях Шубіна під час вуличних боїв, минула здиблений жовтий танк із рваною раною в борту. На стволі було виведено: “Шакал”. Цей танк уцілів у Лівійській пустелі, щоб обернутися в Прибалтиці на брухт.

Невже і від “Летючого Голландця” лишилася тільки безформна купа заліза?

За рогом несподівано одразу відкрився розлогий пустир. Уздовж вулиці, що вела до нього, стирчали почорнілі стволи. Крони, як ножем, зрізало артилерійським вогнем.

Велика червона будівля бовваніла посеред пустки. На її банеподібному дахові стримів шпиль із золотим півником.

У вільний час матроси ганяли на белебні м’яча. Тут були колись будинки, потім на руйновищі — доти.

Вікторії розповідали, що з одного дота незабаром після штурму вилізла кішка. Мабуть, вона одуріла від бомбувань та артилерійських обстрілів. У руки не давалась, тільки кружляла довкола людей, нявкаючи і витріщаючи жовті біснуваті очі. її хотіли пристрелити, щоб не нагонила нудьги, та зжалилися, почали приручати.

Минуло два—три дні, і кішка вибралася з-під звалища, ведучи за собою двох кошенят. Голодна процесія низкою пройшла по трапу і далі прямо на камбуз, справедливо вивівши, що війні край. Кішку командир наказав звати Маскоттою, а кошенят матроси кликали по-своєму: Братик і Сестриця.

На кожнім кроці видно було тут сліди недавнього штурму, що струсонув місто, немов нищівний землетрус.

“Найспокійніше почувалися мерці на кладовищі, — оповідав Вікторії один старий німець. — Я й сам охоче прихистився б у домовині й накрився гранітною плитою”.

Зверху Вікторію покликав скрипучий, пронизливий голос. Вона звела голову. В дахові червоного будинку зяяла діра від снаряда, але золотий півник гойдався на своєму сідалі, обзиваючись рипом на кожен подув вітру.

Флюгер, певно, не змовкав ніколи — в Балтійську майже не буває безвітря. Тепер він теж крутився, мов очманілий, трускотів, скреготав, ляскав. Годі було щось зрозуміти.

Вікторія пішла далі вздовж каналу. Потойбіч витяглася шерега рожевих будинків, які випадково помилував “землетрус”. Червоні дахи мирно відкидалися в світлій гладіні. Пейзаж був задумливий, зовсім голландський.

Задивившись на нього, Вікторія спіткнулась об якийсь кабель. Одразу ж їй гукнули, на цей раз знизу:

— Обережніше, дівчино!

На дні каналу лежав притоплений буксир. Над водою стирчали тільки труба і мідний свисток, що вилискував У променях призахідного сонця. Поруч погойдувався бот з водолазним спорядженням. Три матроси, закінчивши роботу, опоряджували його.

Побачивши Вікторію, вони, як за командою, випросталися і підвели догори широкі усміхнені обличчя — одверто замилувалися нею.

— Не поламали б свої стрункі ніжки, товаришу старший лейтенант! — медовим голосом докинув один із матросів, меткіший. (Пізнав у Вікторії по кітелю офіцера, але, не бачачи знизу погонів, титулував наздогад). — А такі ж ніжки, я вважаю, навіть у нас на ЧБФ[38 - ЧБФ — Червонопрапорний Балтійський Флот.] — рідкість. Правильно?

— Правильно! — підтримали його друзі.

— Он туди, за шлагбаум, взагалі не ходіть, — розважно і турботливо пояснював матрос, очевидячки стараючись продовжити приємність. — Засмічено все. І ківш там теж у мотлосі. Ми називаємо його: кладовище кораблів!

Вікторія пройшла за інерцією кілька кроків, усміхаючись нелукавому компліментові, майже колективному. І враз зупинилася. Кладовище кораблів? Матрос сказав про кладовище кораблів? Водолази здивовано перезирнулися в своєму боті. Чому старший лейтенант із стрункими ніжками раптом повернулася і хутко пробігла повз них у зворотному напрямі?

6


Вислухавши Вікторію, Селіванов, слід віддати йому належне, не став вагатися чи упиратись. Він одразу ж зателефонував командирові порту.

— Ківш номер сім, точно! — відповів той. — Ви ж були там зі мною. Так, звалище кораблів. Ще не розчищене, бо далеко. Зараз я заїду за вами. Треба поквапитися, щоб дістатись завидна.

Незабаром Вікторія, Селіванов, командир порту і ще кілька офіцерів опинилися біля далекого, покиненого ковша. Вузькоколійка, що вела до нього, заросла травою. Шлагбаум було зав’язано іржавим дротом.

Ківш номер сім видавався сумовитим, як ліс пізньої осені.

Щогли стирчали стрімко чи скісно і скидалися на дерева без гілок. Оману довершувала рибальська сіть, напнута над щоглами. Вона була схожа на осінній серпанок або легеньку сірувату імлу, що заплуталася поміж стовбурами дерев.

Під сіттю, слухняно чекаючи своєї долі, тулилися один до одного близько десятка кораблів: дві баржі, річковий пасажирський пароплавчик, три буксири, кілька щитів-цілей. До берега привалився облавком невеличкий танкер з розпанаханою кормою.

Німці стягували сюди всі ці кораблі, готуючись згодом відправити їх на злом. Однак не встигли. Завадив наступ радянських військ.

А в нових господарів гавані ще руки не дійшли до цього віддаленого ковша. І без того справ ущерть було в Балтійську. Занехаяність ковша впадала в очі. Сіть, напнута між щоглами, порвалася в багатьох місцях і подекуди провисла до самої води.

Потурбовані чайки, сварливо галасуючи, ширяли над нею.

— Мене давно дивувала ця сіть, — зауважив командир порту. — Пам’ятаєте, в шхерах німці ховалися під рибальськими сітями від авіації? Понапинають на березі, буцімто для просушки, і ставлять під них свої катери чи підводні човни. “Але ж тут що ховати? — думав я. — Який пілот поласився б на такий мотлох?”

— У цьому й полягав розрахунок.

Так! Ніяких особливих споруд! Нічого, що могло притягти увагу згори чи з берега! Сіть була навіть не камуфльована, а звичайнісінька — рибальська.

Кораблі стояли в ковші дуже щільно, впритул. Але посередині, між річковим пароплавом та однією з барж, залишено було неширокий прохід.

— Ось тут він, певно, і стояв, цей “Голландець!” — вигукнула Вікторія.

Проте обличчя Селіванова ще зберігало недовіркуватий і затайливий вигляд.

— Може, він на дні?.. — припустив один з офіцерів.

— Ну, що ви? Ківш надто мілкий. На його дні не сховаєш підводний човен-рейдер.

Намостили дощок і офіцери низкою перейшли на палубу пароплава.

Звідси добре було видно плити причалу. В магістралях, прокладених поміж ними, тяглися одвилки — через пароплав до порожнин між кораблями. Це були паливний і водяний трубопроводи.

Командир порту за сполучними ріжками визначив, Що трубопроводи призначалися для постачання підводного човна.

Окремі запасні частини до нього, також і елементи акумуляторної батареї, знайшли в сусідній напівзатопленій баржі. Та головною базою, як видно, був пароплав.

В облавку були пробиті двері. З їхнього порога звисав трап. Двері вели в просторе приміщення, де команда човна могла спочивати після тісняви своїх відсіків. У кутку стояв розхряпаний рояль. За ним дійшлий Селіванов знайшов навіть кілька пошматованих гральних карт.

На пароплаві, як на всякій базі, було обладнано пральню і душ. Однак, судячи з усього, підводний човен відстоювався тут недовго. Це було щось на зразок конспіративної квартири, де дозволяється перебути тільки одну ніч, щоб не навести на слід.

Але яким чином щастило “Голландцю” непоміченим проходити в ківш і полишати його?

Це діялося, зрозуміло, вночі. Вікторія уявила, як за сигналом з моря німецьке командування вмить затемняло гавань, оголошуючи повітряну тривогу. Наближаються ворожі бомбардувальники!

Насправді ж біля бонів — “Летючий Голландець”.

Звичайно, Цвішен, увіходячи до гавані, дає позивні. Інакше могли б подумати, що це ворожий човен, і любісінько розстріляти. Але це чужі, умовні позивні. Він ніби оповіщає про себе одним із своїх псевдонімів. До того ж і псевдонім цей знають всього дві-три особи в Піллау.

Втім, увагу всіх у гавані відвернено на інше.

Де ж ворожі бомбардувальники? Вогні вимкнено, біноклі на кораблях і на березі звернено догори, а тим часом довгаста тінь прослизає повз бони, мимо розташованих на рейді і коло пірсів кораблів, завертає в глиб гавані, до ковша номер сім. Потім обережно втягується у вузький прохід між напівзатопленою баржею та річковим пароплавом.

Усе! Дійшла! Причаїлася!

Відбій повітряній тривозі!

Уранці занедбаний ківш, звалище кораблів, має звичайний вигляд. Вітерець легенько погойдує рибальську сіть. І навіть чайки, як і раніше, невтомно шугають попід нею.

Балансуючи на вузькій дощечці, перекиненій з пароплава на причал, командир порту оглядівся:

— Тісно все ж таки було йому.

— Нічого, — відповів хтось із офіцерів. — Тісно, зате тепло. Розвертатися, зрозуміло, доводилося на пупі.

— Але мене ось що дивує, — докинув інший офіцер. — Для одного-однісінького підводного човна устаткували таку стоянку!

— Навпаки! Це і є найнезаперечнішиії деказ! — запально промовив Селіванов. (Його недавнього скептицизму наче й не було). — Саме для одного і єдиного такого! Чи можна ще сумніватися в тому, що човен цей був особливо секретний і виконував доручення надзвичайної державної ваги?

Він швидко повернувся і глянув Вікторії в очі:

— Визнаю при свідках: ви маєте рацію! Точніше, Борис мав рацію. “В” містилася в гавані, а не в околицях Піллау. Я помилявся.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ЛИСТ, НЕ ДОСТАВЛЕНИЙ НА АДРЕСУ


1


У своєму звідомленнї Селіванов високо оцінив допомогу, яку подала йому вдова Шубіна під час розшуків Вінети. Наказом командувача капітанові Мезенцевій було оголошено подяку.

— І все-таки випадок, — зітхнув командир порту, сидячи в Селіванова. — Якби вона не почула тоді: “Кладовище кораблів…”

— Несправедливо. І ви, і я, без сумніву, не раз чули ті ж слова. Але ми не вслухалися в них. І не зрозуміли. А вона зрозуміла. Чому? Душа була настроєна на цю хвилю. Всі сили душі були напружені, і ось…

— Вона не припускала думки, що Шубін міг помилитися.

— Так, і це, звичайно.

Грибов, якого Ришков зразу ж сповістив про знахідку, привітав Вікторію по телефону.

Це була найважливіша і найцінніша для неї похвала. І все ж Вікторія була невдоволена.

Нитку, яку впустив Шубін під час штурму, тепер знайшли і підняли. Але що далі? Куди тягнеться, куди веде ця нитка?

Завбачливий Цвішен устиг викрутитись, як завжди, і втекти завчасно, не чекаючи штурму Піллау.

Що ж у такому разі означала його радіограма, текст якої повідомив Нейл? Виходить, на Балтиці була ще одна стоянка, окрім “Кладовища кораблів” у Піллау?

Одверто кажучи, Вікторія сподівалася більшого і від самого “кладовища”. Знахідки були, загалом, жалюгідні. Запасні частини для підводного човна? Купа розірваних гральних карт? Даруйте, цього малувато.

Вікторія сподівалася, що у Вінеті знайдуть якісь документи, котрі проллють світло на діяльність “Летючого Голландця”. В її уяві поставало щось на зразок тієї ж радіограми або принаймні уривків донесення, перехопленого Шубіним. Адже міг забути Цвішен у Вінеті щось надто важливе? Міг чи ні?

— Ні! — рішуче відрубав Селіванов, коли Вікторія поділилася з ним своїми прикрощами. — Зовсім виключено, Вікторіє Павлівно. Як я розумію Цвішена, він не з тих, яким доводиться звертатись до бюро загублених речей. Що ви, далебі! Такий пройдисвіт, дуже спритний диверсант!

— Лоуренс теж був дуже спритний! — сердито сказала Вікторія. — І, між іншим, забув, кажуть, у поїзді валізку зі своїм рукописом. Потім заново відновлював її з пам’яті.

— А ви, бачу, відчули смак пошуків! — Селіванов схвально всміхнувся. — Так, це затягує. Азартна річ.

Та до чого тут азарт?

Не те що Селіванову, а навіть Грибову не зважилася б розповісти Вікторія про те химерне відчуття, яке оволоділо нею, коли вона натрапила на Вінету. Вінета була, гай-гай, порожня. Отже, треба шукати знову й знову, до тла перевернути весь Балтійськ, щоб знайти… Що? Цього Вікторія не знала.

Усе більше її полоняло відчуття, що в Балтійську, окрім Вінети, є ще щось дуже важливе, тісно зв’язане з “Летючим Голландцем”.

Пояснити це відчуття було нелегко.

Та ось приклад, який, може, підійде — хоч би трохи. Уявіть, що ви зайшли до темної кімнати й зупинились на її порозі чи навіть пройшли на середину. Не чути нічого, навколо пітьма. І все ж таки ви впевнені, що тут іще хтось є. Швидко натискуєте вмикач. Так і є! В кутках сидять люди і мовчки дивляться на вас…

Вікторія відчувала таке ж нетерпляче і водночас боязке очікування. Вона переступила поріг кімнати, навіть пройшла на середину, але скрізь було тихо, як досі. А вмикач на стіні все не могла знайти, хоч як старалася.

Містика? Анітрохи. Просто сигнал до краю напружених, загострено чутливих нервів.

2


Осінь непомітно змінилася на зиму, теплу, без снігу, але з вітрами.

Поряд з будинком Вікторії височів маяк, знизу білий, зверху червоний. Він спалахував через короткі проміжки часу, і тоді було видно грані його потужної лінзи, що відкидала світло далеко в море.

Коли по небу швидко линули хмари, маяк, здавалось, хитався. Коли ж біля вхідних бонів починали скаржитися на туман сирени, над маяком витягувалися довгі тіні, як крила вітряка.

Вікторія знала, що Шубін любив маяки. Може, він любив їх через те, що починав служити в Кроншлоті, — там перед війною стояли торпедні катери. А ліхтар на Кроншлотському маяку дуже затишний, у формі барильця, різнобарвний, мов ялинкова прикраса.

Погода в Балтійську мінлива. Тут часто гуляють шторми. Здається, вітри всієї Південної Балтики злітаються до цього міста на свій гемонський шабаш. Вони катаються на дахах, верещать, як розлючені коти, гуркотять, бряжчать, перевертом мчать вулицями, зривають з дерев останнє листя.

І раптом — майже в одну мить — все вщухає! Місяць просувається між хмарами, освітлюючи готично-гострий силует міста й простору гавань з військовими кораблями.

Море, яке видно Вікторії з вікна, цілком дисципліноване — затиснуте хвилеломом та пірсами.

Лиш далеке відлуння штормів долинає сюди. У сонячний день вода за хвилеломом темніша, ніж біля пірса. Та сонце якось не пасує до цих місць. Навпаки, мчать сизі, сині, сірі хмари. Забарвлення військових кораблів, що гойдаються на воді, гармоніює з ними.

Мабуть, похмурі пірати Цвішена до свого уявного затоплення, не криючись, відвідували Піллау. Суботню ніч вони пиячили в ресторані “Цум гольдене Анкер”[39 - “До Золотого якоря” (нім.).] — на тому місці нині споруджують готель, — а в неділю вирушали до кірки замолювати гріхи. На лавах сиділи, збившись докупи, спідлоба поглядаючи на всі боки.

Невже ж після них не лишилося в Балтійську ніяких слідів? Нехай Цвішен був завбачливий та обережний, як диявол. Ну, а інші члени команди: офіцери, матроси?..

Вікторія задивилася на море. Вдалині щось сліпуче блиснуло. Ага! Чайка зловила промінь сонця на крило.

Таким було і її, Вікторії, куце жіноче щастя. Блиснуло проти сонця крилом, та й тільки!

Як мало вона побула із Шубіним! Все скінчилося для неї занадто швидко. Не встигла отямитися від першим п’янких поцілунків, аж усе скінчилося.

У думці вона сердито зупинила себе. Грибов послам її до Балтійська не для того, щоб вона без кінця-краю голосила над собою. Він вірив у неї. Він сказав: “Хто ж краще за вас розумів Шубіна? Велике взаємне кохання — це, безумовно, і взаєморозуміння”.

Таж воно так і було!

Якось Шубін зауважив:

“Є ще небораки на світі! Живуть разом, пліч-о-пліч, і багато років живуть, а душі їхні перебувають на протилежних краях сонячної системи”.

А Вікторія розповіла йому про свою приятельку, яка з удаваною безтурботністю казала:

“Як ми живемо з чоловіком? Та так і живемо. Співіснуємо!”

У Вікторії з Шубіним було інакше. їй іноді здавалося, що вони вгадують думки одне одного.

А ось тепер нічого не виходило в неї з “відгадкою”..

Її дратувало й мучило те, що вона й досі тупцюється посеред “темної кімнати”. Напевне знає, що тут хтось є, але ніяк не може намацати вмикач на стіні.

3


Буваючи в Будинку Флоту, Вікторія, проходячи через фойє, неодмінно сповільнювала ходу біля стендів. Шубін заохочувально й загадково всміхався їй зі стіни. В кашкеті, насунутому на праве око, він мав такий вигляд, наче, спитай його, відразу ж охоче скаже, де шукати “деталь”, якої бракує для розгадки.

Дивлячись на Вікторію, — як завжди, прямо й весело, — Шубін наче аж хотів допомогти їй, підказати. Але вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.

Чомусь вабили вітрини, що стояли під фотокарткою Шубіна. І водночас щось ніби відштовхувало од них.

Напевне, річ була в листі, який “пригнічував”.

Моряк писав дружині, побоюючись за своє життя. Але він нестямно ревнував її, і ревнощі були сильніші за страх смерті. Він писав: “Я вимучений ревнощами. Я бачу тебе в сні. Ти стоїш і дивишся на мене холодно, байдуже. Я, жахаючись, прокидаюся і довго не можу заснути. Але ж ми не чужі з тобою. Я твій чоловік, і я живий!”

Якась обтяжлива таємниця крилася між рядками, — вона ніби обворожувала.

Іноді Вікторії здавалося, що вона вже читала або чула про цього ревнивого моряка. Де? Коли? Як не напружувала думку, не могла пригадати. Після смерті Шубіна вона стала такою нестямною…

Вона ковзала очима по вітринах і поспішала далі.

4


Якось улітку випало Вікторії побувати в службових справах у Калінінграді.

З самого ранку парило — перед грозою. Люди ходили зігнувшись, ледве тягнучи ноги, наче брели по дну океану.

Повертаючись на вокзал, Вікторія сіла спочити в скверику перед клумбою квітів.

Оглядатися не хотілось. За спиною — вона знала це — руїни. Такий вигляд мав у 1949 році центр колишнього Кенігсберга: руїни, розкішні зарості бузку й бур’яну, майже джунглі, а в скверах — яскраві квіти, дбайливо посаджені новими мешканцями.


Кенігсберг було зруйновано під час жорстоких англо-американських бомбардувань у серпні й вересні 1944 року. Пілоти гамселили з повітря переважно житлові квартали. Центр перетворився на суцільне згарище.

Відновити цю частину міста було вже неможливо. Калінінград стали відбудовувати на околицях колишнього Кенігсберга.

Чи не диво, що в бабинці однієї зруйнованої церкви збереглася гробниця Канта у вигляді призми, гострою гранню вгору? В цьому був глузливий і зловісний сенс, гримаса смерті: мертвий уцілів, тоді як десятки тисяч живих мешканців Кенігсберга загинули й поховані під руїнами.

Так, руїни, руїни!.. Зітхнувши, Вікторія одірвалася від споглядання безтурботно-мирних квітів і підвелася.

Вона пройшла декілька кроків, обережно ступаючи по щебеню, і зненацька побачила під ногами дощечку з написом: “Lindenallee, № 17”.

Таж, здається, так звалася вулиця, де жила жінка, якій було адресовано лист ревнивця? І номер будинку ніби той же?

Вікторія поглянула на всі боки. Нічого не лишилося від Лінденаллее. Тільки гори щебеню були тут, сумовиті кістяки будинків, почорнілі від диму, та піраміди з бетонних плит і переплутаного дроту каркаса, напівзаховані в заростях бур’янів. Лип, від яких, очевидно, виникла назва вулиці, теж не було. Над бур’яном та щебенем і досі висів специфічний, невимовно журботний запах руйнування.

Вікторії розповідали, що деякі мешканці, чудом врятувавшись під час бомбардувань, ховалися потім у печерах серед руїн, зарившись у землю, мов кроти.

Сідаючи в поїзд, Вікторія все ще була під враженням руїн Кенігсберга. Зовсім зникла Лінденаллее якось гармоніювала при цьому з хмарою, що повільно сходила над містом. Вона була темно-синя, з фіолетовими плямами і, наближаючись, все більше й більше набрякала темрявою. Ось-ось мав бути дощ.

Поїзд рушив. За стукотінням коліс Вікторія не почула грому. Хмара над обрієм розкололася надвоє. Небо прокреслив прудкий зигзаг. По цьому линув дощ.

Нарешті!

Притулившись чолом до скла, по якому періщили дощові цівки, Вікторія вдивлялася в пітьму. Невидимі молоти гатили по хмарі, як по ковадлу, шалено викрешуючи з неї зливи іскор.

Тутешні місця — грозові місця.

Корінні мешканці — слов’янське плем’я пруссів. Як у всіх слов’ян, на їхньому небі панував громовержець Перкус (Перун). Слід гадати, що грози й тоді бували часто.

Та ще частіше над тутешніми положистими горбами кидали громи й блискавки не боги, а люди.

Кенігсберг, перетворений в згарище, тільки повторив долю литовського поселення Твангете, спаленого рицарями-тевтонами. Перші будинки Кенігсберга були збудовані на попелі, серед руїн.

І чи не кожного століття з того часу небо знову й знову стрясають нечувані грози.

У п’ятнадцятому столітті — це битва під Грюнвальдом, у вісімнадцятому — біля Гросс-Егерсдорфе, в двадцятому — біля Танненберге і, нарешті, найжорстокіша і найкривавіша з усіх — під Кенігсбергом — Піллау.

Луна титанічних битв і досі гуркоче над пагорками, а в небі спалахують зірниці, як відблиски далекої канонади…

Вікторія неї відходила од вікна. Не було чути ні гуркоту грому, ні шелестіння дощу. Гроза була безгучна. Тільки чітко постукували колеса. І під цей стукіт, через рівні проміжки часу, над обрієм виростали кострубаті стовбури блискавок. Одну мить було видно облиті яскравим світлом пагорки, гаї, гостроверхі черепичні дахи, і все знову зникало в безпросвітній темряві.

Через щілини у вікнах протікала вода, чорна калюжа хлюпалася на підлозі — в такт похитуванням вагона. Вікторія підібгала під себе ноги. Вона любила грозу. Але сьогодні щось заважало втішатися грозою. Що це було? А-а, лист моряка і руїни зниклої Лінденаллее! Якісь майже безформні здогади роїлися в голові, виникали далекі сумні зіставлення. А у вухах настирливо лунало монотонне: “Я живий, Лоттхен. Я живий!”

Фраза ця була не благальна, ні! Лунала скоріше як погроза чи заклинання. Моряк наче гіпнотизував на відстані свою дружину. Слова з болісним зусиллям виривалися з його горла. Він ніби волав до дружини з-під могильної плити або з дна океану крізь багатометрову товщу води.

І раптом — новий сліпучий спалах! Хмара, що не відставала від поїзда на всьому шляху, піднялася й скрутилася знизу, немов обгорілий сувій.

Вікторія зрозуміла! Вона ніби вихопила з полум’я дорогоцінний нерозгаданий згорток.

Ні, вже розгаданий! Лист, що лежав під склом у Будинку Флоту Д так невідчепно катував її, написав Венцель, штурман “Летючого Голландця”!

5


Уранці лист у присутності кількох офіцерів дістали з вітрини.

Це було щось схоже на щоденник, досить детальний, але без дати, побіжні, уривчасті записи. Очевидно, робили їх час від часу, в міру того, як щось спадало на думку або траплялася нагода лишитися на самоті.

І подумати ж тільки, що всі ці роки лист із “Летючого Голландця” пролежав у фойє Будинку Флоту під фотографією Шубіна!

А до того він довго валявся серед інших не відісланих адресатам листів у дворі поштового відділення. І Шубін ходив по цьому паперовому килиму. Досить було тільки нагнутися, щоб підібрати надзвичайно важливий документ, значно важливіший, ніж перехоплене ним донесення. З перших же рядків Шубін, певна річ, зрозумів би, хто автор листа.

Але він під ноги не дивився. Він був захоплений пошуками Вінети, так само, як Вікторія минулого року. Так, їхню увагу було відвернено. Саме через це лист пролежав так довго під склом вітрини.

Сторінки листа були пом’яті, брудні, — очевидно, затоптані чобітьми. На двох чи трьох листках розпливлися бурі плями. Кров? Може, навіть кров Шубіна?

Вікторія відігнала цю думку й почала читати. Ось згадка про булькатого Гейнца, далі про Готліба, Курта, Рудольфа….


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

“IX ЛЕБЕ, ЛОТТХЕН!”


“Я живий, Лоттхен. Ти здивуєшся, дізнавшись про це. Але я живий. Придивись краще; це мій почерк. Адже ти пам’ятаєш мій почерк. Вір мені, це я. І я живий.

Я ризикую життям, коли пишу тобі. Я змушений писати, раз по раз ховаючи листки, повсякчас озираючись. Мене розстріляють, довідавшись, що я пишу тобі. Навіть не висідатимуть задля цього на берег. Виринуть уночі і розстріляють у відкритому морі, якщо, звісно, сприятиме погода.

Церемоніал відомий. Приреченого виводять на палубу під конвоєм двох матросів, третій несе баластину, щоб прив’язати її до ніг. Керує розстрілом вахтовий офіцер, колишній товариш по кают-компанії, який напередодні передавав приреченому сіль за столом або програвав йому в шахи.

Я бачу це так ясно, мовби це вже сталося. І я боюся. Але ще більше я боюся, що ти мене забудеш.

Лист дуже довгий. Я пишу його протягом усіх цих нескінченних років.

Писати на нашому підводному човні найсуворіше заборонено. Та мені вдалося обминути заборону.

Бачиш, я користуюсь особливим довір’ям командира (одного разу він сказав, що я і Курт — його лейб-гвардія на підводному човні). Як штурман, я знаю всі таємні підходи до Вінетів, прокладаю курс.

Мало того, наш командир честолюбний. Він не від того, щоб видати опісля війни свої мемуари, на зразок “Семи стовпів мудрості”. Та Лоуренс поєднував у одній особі розвідника й літератора. Наш командир зовсім не має літературного хисту. Тому він попросив мене допомагати йому.

У вільний час я веду записи, які він ховає потім до сейфа. Роблю це зовсім відкрито, на очах у інших офіцерів, а тим часом уривками пишу й до тебе. Звичайно, при найменшій небезпеці доводиться швидко підкладати лист під чернетку мемуарів. Сподіваюся випадку чи якоїсь оказії.

За всяку ціну і якнайшвидше ти повинна дізнатися, що я живий!

Мене постійно підганяє оцей Гейнц. З усіх моїх товаришів я найбільше боюсь і ненавиджу Гейнца. Ти напевно пам’ятаєш його. Я познайомив вас у ресторані в Піллау. Він булькатий, лисий і весь час жартує.

Лоттхен! Жарти його схожі на розпечені голки, які під час допиту заганяють під нігті! День у день він робить мені допит, ловить, розставляє пастки.

Він вичікує, коли я зірвусь. І я можу зірватись. Скажу що-небудь таке, про що не можна ні говорити, ні думати, коли урветься терпець через його причіпки, підлі натяки щодо тебе!

Втім, зрідка він дає мені перепочити і береться підловлювати інших.

Учора, граючи в шахи з Рудольфом, він почав стиха наспівувати:

Ес гейт аллес форюбер,

Ес гейт аллес форбай.[40 - Все минає, все проходить мимо (нім.).]

— Приємний наспів! — недбало мовив Рудольф. — Звідки це?

— Ви не знаєте?

— Ні.

— О! Невже?

— Я не музикальний. Ваш хід, лікарю!.. Програвши партію, Гейнц пішов дуже невдоволенні.

А ми з Рудольфом мовчки перезирнулися. Ми, звісно, знали нещодавно придумане продовження цієї пісеньки. Воно крамольне:

Цуерст фьольт дер Фюрер

Унд да ді Партай.[41 - Спочатку впаде фюрер, згодом партія (нім.).]

…А втім, можливо, це не Гейнц. Мені здається непевним Курт, улюбленець командира. Не викликає довіри також Готліб, механік. Можливо, він тільки удає з себе дурника. Та, власне кажучи, і Рудольф, мій сусід по каюті…

Усі тут підозрюють один одного і стежать один за одним. І попри все, ризикуючи життям, пишу тобі, щоб сказати: я живий!..

Тепер, Лоттхен, відкрию таємницю. Наша загибель обманна! Ми лиш удаємо мертвих.

Подібно до мертвих, ми перебуваємо в мороці, у світі привидів, де ходять скрадаючись і говорять стиха. Однак жоден мрець не одержує платні, а ми одержуємо — навіть потрійну! А це незаперечний доказ того, що я живий, правда ж?

Бій у Варангер-фіорді, про який було написано в поховальному повідомленні, закінчився внічию. Командир обдурив ворога і втік.

Та, повернувшись на базу, ми дістали “призначення на той світ”, як дотепно висловився Курт. Навесні 1942 року ми ще були здатні до жартів.

Та знай: це лише маскування під мертвих! Наш командир живий. І я живий. Пам’ятай: ти моя дружина, і я живий!

Ні в якому разі не продавай дім на Лінденаллее і не виходь заміж. При живому чоловікові не можна виходити заміж, пам’ятай це!

Лікар просто піддрочує мене, щоб я пробовкався. Нічого, я теж почну прислухатися до його слів, до всіх його обмовок, жартів, анекдотів. І побачимо, кого з нас першим поведуть на ніс човна по вузькуватій слизькій палубі. Але іноді я вірю йому. І найчастіше — у сні. Коли людина спить, душа її беззахисна. Я нічого не можу з собою вдіяти, Лоттхен, як не прагну.

Я бачу сон, один і той же, занадто жахливий. Я бачу, що йду по Лінденаллее. Сусіди, які стоять за огорожею, відвертаються од мене і не відповідають на мої вітання. Я підходжу до нашого дому, відчиняю хвіртку й зачиняю її за собою. Роблю це дуже повільно. Я боюся того, що станеться. Я знаю, що станеться.

Підводжу очі: на терасі стоїть наш Отто в оксамитовій курточці й коротких штанцях. Він бачить мене, та не рушає з місця. “Чого ж ти? — кажу я. — Адже це я, твій тато”. Я насилу зводжу подих від хвилювання. Серце шалено б’ється в грудях.

А потім з’являєшся ти. Ти теж стоїш, не рухаючись з місця, і дивишся на мене — холодно, байдуже, відчужено. Ти дивишся на мене так, ніби я винен перед тобою й Отто. Але ж я не винен! Мене примусили піти на цей підводний човен. Я не хотів цього. Ти ж знаєш: я хотів лишитися в Копенгагені…

Що може бути страшніше від такого сну?

Тільки пробудження!

Напевне, людина, прокинувшись у домовині, відчуває отакі муки.

Розплющивши очі, я бачу себе все в тій же тісній, як труна, каюті-вигородці, а наді мною темне склепіння. Це підводок підводного човна. Тікати з човна нікуди….

Нещастя мої почалися з квітневого відрядження до Копенгагена. Пам’ятаєш його?

Надто добре виконав завдання! А ми з тобою так раділи з моїх успіхів!

Підводному флоту знадобились ці кляті військово-морські бази, щоб завдавати удари Англії. Адмірал Деніц зробив заявку на Данію й Норвегію і дістав їх.

Англійці розмальовують події так, ніби наших солдатів було сховано в трюмах німецьких торговельних суден, що прибули до Копенгагена напередодні вторгнення. Ти знаєш, що це брехня. Я розповідав тобі. Напередодні в Данію прибули — звичайним пасажирським літаком — усього двоє: я — за уповноваженням військовоморських сил та майор, командир батальйону, який мав захопити міські укріплення.

Майор, удаючи туриста, зайнявся копенгагенською цитаделлю, де розміщені штаб, телефонна станція, караульні пости. А я попрямував у порт.

Біля пірса стояло надто багато суден. Та я з’ясував, що два великих транспорти хутко відпливуть. Таким чином, звільниться місце для наших десантних кораблів. Усе було гаразд. У шифрованій телеграмі я міг навіть вказати номери причалів.

Увечері мною зацікавився поліцай. Я пояснив йому, що заблудив. Товстий йолоп послужливо провів мене до зупинки автобуса. А коли він пішов, я повернувся на пристань, щоб закінчити свою роботу.

Подивилася б ти, як пройшло вторгнення! На маневрах не могло бути краще (до речі, операцію так і називали: “Везерські маневри”). Наші солдати діяли в цитаделі, ніби стояли там гарнізоном кілька років. І на пристані панував не гірший порядок. Якийсь матрос-датчанин, що позіхав біля причалу, навіть прийняв швартови з нашого десантного корабля. Спросоння дурень порахував нас за своїх. Хоча ні, я сплутав, це трапилося пізніше, в Норвегії. Датчани поводилися, як кролі: наївні, товсті, самовдоволені. Вторгнення в Данію дуже скидалося на полювання на кролів.

Коли б то вся війна була така! Однак вона була не така…

— Ви відзначились у Данії й Норвегії, — мовив командир, коли я відрекомендовувався йому з нагоди призначення на підводний човен. — Додайте до своїх позитивних якостей ще вміння мовчати. Така вже відтепер ваша професія: діяти й мовчати.

Я зрозумів, що означає “діяти й мовчати”, дуже скоро — під час операції “Букет червоних квітів”. У Піллау й вдома я не розповідав тобі про неї, але тепер це вже не таємниця. Треба було, бач, виставити букет у вікні нашого посольства в Дубліні — як сигнал до повстання й державного перевороту. Та лише після того, як ми висадимо в Ірландії організаторів повстання!

Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.

Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.

І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.

Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц — військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).

Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.

— У “пасажира з Дубліна”, — відказав він, — замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.

— До того ж у човні було надто задушливо, — зауважив Курт, улюбленець командира.

— Курт має рацію, — підхопив лікар. — Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, — люб’язно додав він, повернувшись до мене, — коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.

І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.

Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий камінь, важкий і пісок, та найважча — злоба дурня”?

Та годі про Гейнца.

Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.

Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали — разом із пальним та харчами.

Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:

— Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.

— Готувався стати доктором філософії, пане капітан другого рангу, — доповів я.

Проте розмова на цьому урвалася.

Наш командир навдивовижу небалакучий.

За всі ці роки, що я служу з ним, він — при мені — лише двічі вступив у спільну розмову в кают-компанії. І то несподівано. Його немовби прорвало. Видно, тема зачепила за живе. Людині таки дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками, тим паче, коли вони невеселі.

Кажуть, він наймовчазніший офіцер німецького підводного флоту. Дуже можливо. Особливі умови нашої діяльності, звичайно, наклали на нього свій відбиток. Людина замкнена, бо тримає дещо під замком.

Втім, у вас, жінок, це, мабуть, інакше. Ви стаєте ще балакучішими, коли маєте секрет. Ретельно ховаєте його за своєю безтурботно-милою, що паморочить голову, балаканиною.

Та я хотів не про це. Я хотів змалювати тобі нашого командира.

Ти гадаєш, його обличчя завжди нерухоме? Навпаки! Мімікою він ніби доповнює скупо відмірювані слова. І це справляє полохаюче враження. Чого варте хоч би звичайне його кривляння: голова схилена до плеча, одне око примружене, друге спрямоване на тебе з незрозумілою, багатозначною посмішкою. Він наче прицілюється…

Повторюю: командир тільки двічі відкрився переді мною поза нашими службовими з ним стосунками.

Уперше це було так. Ми доставили чергового пасажира в точку рандеву й поверталися “порожнем”. Командир обідав у кают-компанії, що не так часто буває.

Як і завжди, він сидів мовчки. Ми вже так звикли до цього, що розмова за столом — зрозуміло, неголосна і стримана з поваги до командира — не вщухала.

Мова чомусь зайшла про майбутнє. Що робитимемо після війни, коли Третій рейх зітре на порох своїх ворогів і запанує над світом?

Франц, старший помічник, сказав, що безробіття нам принаймні не загрожує, війн вистачить на наш вік. Рудольф щось промурмотів про втому. Гейнц зіщулився. Великі рожеві його вуха настовбурчились ще більше.

Помітивши це, я процитував Гегеля: “Війна оберігає народи від гниття”.

Рудольф роззявив рота, щоб відповісти. Та раптом у кают-компанії пролунав різкий, тонкий голос. Всі здивовано підвели голови. Командир заговорив!

— Ви маєте рацію, Венцель, — промовив він. — Точніше, її має Гегель. Без війн не можна. Людина не може без війн. У цьому — суть її споконвічної життєвої боротьби.

— Але ж із ким воювати, коли світ буде підкорено?

Командир похмуро всміхнувся:

— У людей куца пам’ять. Час від часу доведеться нагадувати то одному, то другому континенту, що господарі світу — німці!

Він замовк і більш не брав участі в розмові.

А вдруге розбалакався — так само раптово, — коли підводний човен лежав на грунті, вичікуючи настання темряви, щоб випливти на поверхню. Ми сиділи за вечерею. Розмова точилася про довголіття.

Пам’ятаю, Готліба не було з нами. Він був, певно, в моторному відсіку. Я похвалився своїми батьком, дідом, прадідом. Ніхто з них не дозволив собі вмерти раніше сімдесяти.

Гейнц почав вихваляти цілющу дію китайських трав. Потім засперечалися про те, яка професія найвигідніша в розумінні довголіття. Я стояв за пастухів, Курт і Гейнц — за пасічників.

І раптом у кают-компанії пролунав голос командира:

— Найдовше живуть голови військових концернів! Чому? Не знаю. — Він помовчав. — Я помітив, що фабриканти зброї живуть тим довше, чим більше людей умерло з їхньою допомогою. Зробив навіть кілька виписок — заради цікавості. Ось! Візьмімо хоча б Армстронга. Засновник фірми, винахідник нарізної гармати. Він жив дев’яносто років! Смерть, певно, обачлива. Потурає своїм постійним постачальникам. Дуже вправно відкупався од смерті і Безіл Захаров, компаньйон його сина… Прожив… стривайте-но!.. Вісімдесят з гаком. Так, справді! Хайрам Максим, винахідник кулемета, жив сімдесят шість. Альфред Крупп — сімдесять п’ять. Август Тіссен — вісімдесят два. І синок його Фріц не схибив. Подав фінансову підтримку нашому фюрерові й дотягнув до сімдесяти шести. А ви кажете про пастухів та пасічників!

Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.

— Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій — воєнних акцій! — куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.

Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.

П’ятдесят літ — і тільки командир підводного човна!

Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.

Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.

Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.

За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…

(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)

Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.

Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!

Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?

Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?

Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, — тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.

Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.

— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?

— Гейнц жадає оплесків, — сказав я.

— Можу навіть пояснити. До речі, ви знаєте, чому німецький лейтенант, вислухавши анекдот, сміється тричі, а генерал тільки раз?

О господи! Ще історія, запліснявіла, як морський сухар!

Мовчанка. Гейнц швидко ковзає очима по наших обличчях: чи не клюне хто на гачок? У кожному розказаному ним анекдоті — гачок!

— От уже цей Гейнц! — видавив із себе Рудольф. — Колись прищикнуть йому язичка розпеченими щипцями!

— Розкажи цей анекдот командирові, — порадив Готліб. — Він зрозуміє. Ще не адмірал.

— А заразом, — підхопив я, — з’ясуй, як він ставиться до полонення армії на Волзі.

Гейнц тільки злобливо скоса подивився на мене и більше вже не пустив і пари з уст.

Але я знову про Гейнца…

Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.

1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.

Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)

Найзначніше з того, що він зробив у житті, — а він не молодий, не забувай про це! — не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.

З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини — в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.

При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.

Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.

А втім, хто його знає…

Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.

А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.

Задушно. Тісно.

До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.

Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.

Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!

Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.

У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?

Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?

А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!

Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.

Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.

Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.

А у сні мене мучить твій голос.

Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.

Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!

Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).

За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.

На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…

Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!

Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.

Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.

Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…

Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!

І я, мабуть, повірю.

“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…

Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!

Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?

Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.

В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.

Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!

Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…

Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.

Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.

І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

КАЮТА-ЛЮКС

(ПРОДОВЖЕННЯ ЛИСТА)


Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.

Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.

Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…

Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!

Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.

Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.

Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.

Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.

Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.

Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.

Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.

Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!

На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!

Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.

Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.

Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.

Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…

Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.

Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.

Так, без сумніву, не море — океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.

Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.

Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.

В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…

Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.

Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42 - Візир — великий бінокль на підставці.] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.

А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.

Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.

Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.

Команда: “Пілотки надіти!” — і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.

Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!

Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…

Люди по-різному йдуть з нашого підводного човна.

Бідолашний Генріх пішов погано. Він не хотів іти. Але мені не можна згадувати про Генріха….

Я почав писати про пасажирів.

Деяким ще до смерті доводилося полежати в домовині. Маю на оці наші торпедні апарати. Декого доводилося проводити так — до нашого уявного затоплення.

Вони залазили в апарат по черзі. Потім Рудольф, наш мінер, наглухо зачиняв задню кришку. Обмінювалися умовним стукотом. Короткий удар по корпусу апарата: “Як самопочуття?” Удар у відповідь: “Гаразд”. Два удари: “Відчув себе погано”. Кожен повідомляв тільки про себе.

Люди лежали в цілковитій темряві, головою торкаючись п’ят сусіда. Потім Рудольф наповнював торпедний апарат водою і, зрівнявши тиск усередині апарата із за-бортовим тиском, відчиняв передню кришку. Люди по черзі вибиралися назовні й випливали — дуже обережно, не забуваючи про кесонову хворобу.

Так було тоді, коли командир не ризикував виплисти на поверхню. Але зате ми наближалися до берега майже впритул.

Зрозуміло, для того, щоб піти з човна таким чином, потрібні міцні нерви. Але після нашого потоплення у Варангер-фіорді (не забувай: воно уявне!) все змінилося, у тім числі й склад пасажирів.

Дико подумати про те, щоб наших теперішніх пасажирів заштовхували в торпедний апарат. У переважній більшості це немолоді, солідні люди, без будь-якої спортивної підготовки. Навіть каюта-люкс здається їм не досить зручною. Вахтовий офіцер бере під козирок, коли їх усаджують у надувний човен, щоб одвезти на берег. Очі при цьому рекомендують опускати. Наші пасажири не люблять, коли їм дивляться прямо в очі.

Іноді зустріч відбувається не біля берега, а у відкритому морі. Пасажир пересідає на корабель чи, навпаки, з корабля на наш човен. Найчастіше це буває вночі.

Пам’ятаю одну таку зустріч серед океану.

Ми прибули в точку рандеву, коли корабля з пасажирами ще не було. Він запізнювався.

Наш підводний човен виплив і, погойдуючись на хвилях, ходив короткими курсами й малими ходами. Я був вахтовий офіцер.

Ти не можеш собі уявити, що це таке — ніч серед океану!

Куди не глянь — вода, вода. А над нею в порожнечі висить самітний місяць. Нема нічого в світі самітнішого, як місяць над океаном…

Але й на молодику страшно посеред океану. Слабке, миготливе світло розхлюпано довкола. Хвилі безупинно котяться назустріч, несквапно оббігаючи земну кулю. Це картина первісного хаосу. Таким, очевидно, був світ, коли бог відділив світло од тьми.

Щось химерне спало мені на думку. Я подумав: як моторошно, мабуть, було богові! Чи не зі страху самітності він і створив нас, людей? Ми — тільки породження величезного космічного страху. Через те й життя наше з самого дитинства й до старості сповнене страхіттями, всілякими страхіттями.

Я зловив себе на тому, що бубоню:

— Бідолашний бог! Бідолаха!..

Я поясню тобі, Лоттхен, чому саме певен, що повернуся до тебе.

Наш командир — найкращий підводний ас Німеччини.

Він дуже обережний. Коли на воду спадають сутінки, командир незмінно посувається на глибині, безпечній щодо таранного удару. Вечірнє освітлення зрадливе. В перископ може здатися, що ще (або вже) темно. Човен випливе нагору, а його буде видно.

Командир виводить нас із таких небезпечних ситуацій, у яких скрутив би собі в’язи будь-який інший, менш умілий і досвідчений підводник.

Нещодавно “морські мисливці” ганяли нашого човна під водою протягом кількох годин. Сальники дали течу. Від гідравлічного удару на лівому гребному гвинті лишилося тільки дві лопаті, і швидкість зменшилася. Глибинні бомби сипалися за кормою, як яблука з дерева в бурю.

Я подумав, що Готлібу не допоможуть і його чотирнадцять кладовищенських квитанцій.

І все ж командир вивів човен. Пірнув під звуконепроникний шар і втік.

Він знає, як свої п’ять пальців гідрологію Балтійського, Північного, Норвезького та інших морів (гідрологія, звісно, міняється залежно від пори року).

Колись я пояснював тобі, що є перепади щільності води, крізь які не проникають звукові хвилі. А під водою нас переслідують за звуком. Пірнувши під такий, немовби панцирний, купол, ми можемо маневрувати там або ж спокійно відлежуватись на грунті. Туди не досягають навіть “дзвінки диявола”, як ми називаємо Асдик.[43 - Асдик — система, що виявляє підводні човни.]

Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.

Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.

Наше місце — ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” — лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, — знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.

Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.

Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки — для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, — ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.

— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!

— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!

Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.

Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.

А потім почалися оті слухові галюцинації…

Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.

Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.

Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.

Але — затуманіла ясна голова!

Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.

І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.

Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку — непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!

Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.

А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..

У першій світовій війні — я пам’ятаю цифри — загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.

Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим — Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це — кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного — вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…

Інколи я шкодую, що закінчив його…

Чи може виникнути миролюбна Німеччина — ось головне питання!

Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф — чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?

Я хотів би поговорити тепер із професором Гільдебрандтом.

Гадаю, що на питання про миролюбну Німеччину він би відповів ствердно. А й справді: чому б Німеччині не бути миролюбною? Адже ж є в нашому національному характері, побіч войовничості, і славнозвісна акуратність, і точність, і працьовитість, і, нарешті, мрійливість! Хто ще вміє так мріяти, як ми, німці? Фауст не тільки занапастив бідну Гретхен. Він узявся творчо працювати на благо людей. Він будував греблі, відвойовував землю у моря.

Інколи мене опановує ілюзія. Це не слухова галюцинація, як у Рудольфа. Просто я даю волю уяві, тій самій, за яку мене ганив професор Гільдебрандт…

Бачу й відчуваю себе в просторому світлому кабінеті. Вікно — до підлоги — розчинено навстіж. Удалині, за деревами, видніється церква, в бабинці якої поховано великого Канта.

Я не капітан-лейтенант Ранке, я доктор філософії Ранке.

Проте я бачу одночасно і цього бідолашного капітан-лейтенанта. Він згорбився над столиком біля своєї койки. Ось він полохливо озирнувся, прикрив картою маленький списаний аркушик. Ілюмінаторів у каюті немає. Лампочка горить упівнапруги.

Але ж це цілком чужа для мене людина! Вона викликає в мене страх і огиду.

Минає кілька хвилин, і видіння високого кабінету щезає. В каюті тісно, душно. Я — знову я, і втомлено випростовуюсь над оцим безконечним листом до тебе.

“Дві душі — гай-гай! — в душі моїй!” Яку мав рацію наш великий Гете, сказавши це!

Але якщо миролюбна Німеччина можлива, то це кінець для мене, для таких, як я! Нема й не може бути нам місця в миролюбній Німеччині! Ми надто багато грішили.

Ти скажеш, що, залишись я на кафедрі, мене все одно б мобілізували і відправили на фронт. Так. Але тут с різниця. Обер-лейтенант чи капітан піхоти, звичайний офіцер вермахту, — це зовсім не те, що штурман нашого підводного човна. Річ у нашому підводному човні…

Учора Курт перехопив по радіо повідомлення англійської станції. Нібито кілька фау, випущених на Лондон, збилися з курсу.

Вони покружляли в повітрі і, повернувшись, вибухнули у Франції, недалеко від командного пункту фельдмаршала Рундштедта. Фюрер у цей час проводив там нараду.

Англійці в нестямі від радощів. Ще б пак! Німецькі фау повертаються і б’ють по своїх! Але ж вони якраз і не б’ють по своїх! Адже бажана для англійців зустріч фау з фюрером не відбулася. Бог простягнув свою всемогутню десницю над фронтом і відвів снаряди фау од ставки Рундштедта. Фюрера було врятовано!

Хіба не видно в цьому прикмети? Фюреру — навіть у разі крайніх невдач на фронті — визначено величну роль у майбутньому. Бог за фюрера!

А якщо вже і бог відсахнеться од нього, то іще ж є “Летючий Голландець”. Ми станемо долею фюрера!

Але тсс! Мовчанка, сіленціум![44 - Мовчання! (Лат.).]

Може, доля тому й оберігає мене, що з якогось часу життя моє і моїх товаришів нерозлучно зв’язане з життям фюрера?

Я вже навів декілька випадків, які повинні тебе переконати в тому, що я живий. Наведу ще один випадок. Він стався на суші, а не на морі, що дуже важливо.

Ми піднялися по річці, переборюючи бар. Прийшли сюди під час повені, коли вода стоїть на 10–12 футів над корінням дерев.

Це небачено величезна ріка, вся в густих, майже непрохідних заростях, де живуть дракони і де потай будують зачаровані замки.

Ми рухалися тільки ночами — в позиційному положенні. Це значить, що систерни заповнені, продута лиш середня група. Над водою підноситься рубка, трохи видно й поверхню палуби.

З берега може здатися, що це пливе сторч дерево, майже без гілок, але з могутнім корінням,

Однак дерево пливло проти течії!

За розрахунком часу, пора було повертати. Я вже став непокоїтися. Зненацька командир, що стояв поруч зі мною, сказав:

— Ось вона, блискуча доріжка на воді!

І справа, в заростях, ми побачили миготливу гірлянду. То були не болотяні вогні, а ліхтарики на вішках. їх запалили спеціально для нас, щоб вказати шлях до Вінети—п’ять.

Командир звелів продути всі систерни, ї підводний човен, випливши, заглибився в зарості очерету. За ними відкрилася вузенька протока.

Ми були тут перші. Командир вирішив перебути ніч у заростях.

Протока була наче прохолодний коридор. Над головою спліталося гілля дерев, це нагадало мені нашу тиху, тіняву Лінденаллее.

Уранці нас огорнула зеленувата напівімла, яку косо перекреслювало проміння сонця. Командир вислав на бак гострозорих, боячись наштовхнутися на сучки й коріння повалених дерев.

По боках протоки височів очерет — в два зрости людини. За ним темнів тропічний ліс. Ніч ніби прилягла задрімати біля коріння дерев.

Нарешті я з полегшенням побачив, що тінявий коридор розширюється. Попереду світлою плямою зеленіла розчищена від дерев галявина. Посередині стояла споруда на високих палях.

Ні, з вигляду воно не скидалося на замки, які Ельза бачила на кольорових малюнках. Але, по суті, це й був зачарований замок, призначений для невидимок і привидів.

Ми пришвартувалися біля причалу. Там кипіла робота.

Хіба міг передбачати великий Гумбольдт, що через півтора століття по його слідах пройдуть сапери фюрера?

На галяві корчували пеньки, забивали палі, а над головою з лементом ширяли сюди й туди яскраво-зелені жовтоголові папуги.

Ми опинилися ніби всередині вольєри…

Але там були не тільки папуги. Дужче від їх пронизливого лементу дошкуляло нам базікання мавп. О! Безконечне, скрекотливе, з верещанням та істеричним голосінням. Якась божевільня на вітах!

Готліб признався мені, що іншим разом йому кортить вхопитись за держаки здвоєного кулемета й дати довгу чергу вгору. Відразу б ущухли!

І хіба можна звинувачувати мене за те, що в цьому дикому галасі, й задусі, й спеці я іноді втрачав контроль над думками? Я думав про тебе, Лоттхен, все найжахливіше, ганебне.

Та годі, годі про це!

Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю розмаїтістю. Де-не-де промайнуть у лісі привітні лужки, обрамлені папороттю. Привітність їх, проте, зрадлива. Це трясовина, драгва, яку треба обережно обходити.

Ти скажеш, що зелень заспокоює, У Кенігсберзі вона справді заспокоює. Недарма наш Кенігсберг вважають найзеленішим містом у Європі після Парижа. Але тамтешня зелень була занадто яскрава. Вона не заспокоювала, а дратувала. І листя здавалося вкрите лаком.

Орхідеї траплялися на кожному кроці — найрізноманітнішого забарвлення й різкого запаху. Одні пахли, як фіалки, інші — як червиве гниле м’ясо!

А недалеко від нашої стоянки росло якесь божевільне дерево. У нього були тоненькі викривлені стовбури, а на них — грона химерних жовтих квітів. Вони закручувалися, як кучері, і звисали майже до самої землі. Слабкі стовбури гнулися під їхнім тягарем. Я намагався не дивитися на чудернацьке дерево, коли йшов повз нього. Мені здавалося, що це фотознімок чийогось бідного хворого мозку, зроблений при спалахові магнію.

Та я хотів розповісти тобі про зустріч із драконом.

Одного разу вночі з дозволу командира я пішов полювати. Десь за півкабельтова від причалу був водопій. Я засів там, щоб підстерегти якусь тварину.

Ніч була місячна. Я погойдувався в човні, якого позичив у будівельників, палив і думав про тебе й про дітей.

Раптом мене полонила туга. Це не була туга за тобою чи за домівкою, я вже звик до неї, якщо до туги можна звикнути.

Це було щось інше, в тисячу разів нестерпніше!

Страх зайшов у мене повільно, як тупе тьмяне лезо. Потім лезо витягли і з силою всадили знову.


Мною заволоділа паніка.

Тікати звідси, тікати!

Але весло випало з рук. Я не міг рушити з місця. Мозок був напівпаралізований.

У лісі протяжно кричала сова. Індіяни називають її “матір’ю місяця”. Коріння дерев переплелося в товсті тугі вузли. Так звиваються гадюки весною. Віття, обплутане ліанами і орхідеями, купалось у воді. Я, ніби зачарований, дивився на чорну воду, боячись оглянутися.

Що це зі мною? Болотяна лихоманка починається інакше. Та й Гейнц загодовує нас хіною — для профілактики. Страх було неможливо пояснити. Я хотів попливти звідси — і не міг!

Соромно признатися, проте я почав кричати. Так, наче злякана дитина, зачинена в темній кімнаті!

Вахтові на нашому підводному човні почули мене. Невдовзі на шлюпці підпливли Курт, Гейнц і ще хтось.

Я пояснив їм, що не можу рушити з місця. Гейнц, як завжди, кинув якийсь жарт.

Але індіянин, що сидів біля руля, мовчав. Він напружено вдивлявся в темряву за моєю спиною. Потім зробив застережливий жест і нібито видихнув зі свистом:

— Сукуруху!

По-індіянськи — це удав!

Мої товариші схопилися за пістолети; Я оглянувся. За десять-п’ятнадцять метрів від човника, на обмілині, засипаній сухим листям, здіймалася конусоподібна маса. Над нею ледве помітно гойдалася маленька голова.

Удав не рухався. Проте при яскравому місячному світлі видно було, як витягується і скорочується довге тіло, коли змій дихає.

Нерухомі очі втупились у мене.

Не можу описати тобі цих очей! Вони світилися в темряві. Однак найстрашніше не в цьому. У них було стільки злеті, нищівної, холодної, мстивої! Так, мстивої! На мене дивився стародавній володар світу, король рептилій, скинутий зі свого трону людиною і витіснений на болота, під коріння дерев!

(Мені довелося ще раз бачити отакі очі, але вже не в заростях тропічної річки. Про це — опісля).

“Схаменись, Венцель! — сказав я собі. — Це лише великий черв’як. Адже твоя рушниця з тобою!”

Проте рушниця важила ледве не тонну. Я насилу підняв її, не цілячись випустив у змія весь заряд. Поруч пролунали постріли з пістолета.

Лезо, яке стирчало між лопаток, зникло! Я випростався…

Потім індіяни виміряли довжину вбитого удава. Вона становила майже п’ятдесят футів!

На будівництві було багато розмов про цей випадок. Індіяни вважали, що змій був ситий, і тільки це врятувало мене.

Дурні! Будь-якими засобами провидіння оберігає тих, кому судилося виконати високу історичну місію!

Проте, гордий з цього, я, чесно признатись, не хотів би повернутися до будівлі на палях.

Тутешні місця — суцільний гадючник. У спеку ми ходили у високих гумових чоботях, похнюпивши голови, боячись наступити на щось вертляве.

А у воді, крім алігаторів, нас підстерігали голчаті скати. Вони нападають на тих, хто купається, і катують їх своїми довгими хвостами. Голки дуже ламкі і залишаються в рані.

Тому, коли нам хотілось освіжитися, слуги поливали нас із відер, процідивши воду.

Так, голчаті скати, змії, алігатори — певно, охорона надійніша, ніж батальйон найдобірніших есесівців!

А дальні підступи до зачарованого замка охороняє риба пірайя. Вона нечувано зажерлива і складається лише з величезної пащі та хвоста.

Багато натуралістів могли б позаздрити нам. Ми спостерігали пірайю в дії.

Колісний пароплав на наших очах ударився об купу каміння і почав тонути. Пасажири і команда опинились у воді. Негайно, ніби під водою дали сигнал, до місця аварії кинулись пірайї.

Після повернення я покажу тобі кілька фотографічних знімків. (Дітям їх дивитися не варто). Знімки унікальні. Гумбольдт, гадаю, багато дав би за них.

Знімки зробив командир. Він наказав винести на палубу розніжку, всівся і почав, спокійно фотографувати те. що відбувалось у воді біля його ніг.

Лоттхен! Це було жахливо! Це скидалося на давку біля дверей м’ясного магазину!

І я позаздрив самовладанню нашого командира. Він не знає жалощів до переможених, як герой стародавніх саг. Я не можу так. Ти ж мене знаєш. Я краще відвернуся…

Ніч у заростях пригадалася недавно — під час аудієнції.

Він стояв випроставшись біля столу в звичайній своїй позі. Я бачив його вперше так близько. Він мигцем глянув на командира, потім втупив у мене допитливий погляд. Очі були нерухомі, випуклі, тому складалося враження, що у нього немає повік (це непомітно па портретах).

Я заходився розкладати на столі карту. Вона здалась мені важкою, ніби була зроблена із свинцю, а не з паперу.

Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.

Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.

Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).

Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.

Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.

Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…

І тоді мені спала на думку дивна асоціація.

На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.

Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.

Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45 - Останні рядки старанно закреслені, майже залиті чорнилом. Лише, розглядаючи папір на світло, можна розібрати одне слово, що збереглося, — “вповз”.]

Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!

Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.

Мені вистачить навіть двох годин! Відстань — п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад — година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.

Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.

Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!

Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.

Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!

Невдача! Командир відмовив навідріз.

Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!

Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.

Я знайшов нарешті спосіб відправити його.

Ківш, в якому ми стоїмо, пильно охороняють. Біля шлагбаума завжди стовбичить вартовий. Звичайно, солдатам невтямки, кого вони охороняють.

Декілька днів я непомітно стежив за вартовими, доки не обрав одного. Обличчя його здалося мені найбільш підхожим.

Учора вночі ми порозумілися. Він досить дурний, щоб повірити нісенітниці, яку я вигадав. І, незважаючи на це, він загнув скажену ціну. Коротше кажучи, сьогодні мій золотий годинник і тисяча марок перейдуть у кишеню його куртки разом із цим листом.

А тим часом йому треба лише вкинути лист у поштову скриньку.

Я вирішив послати лист поштою. Можливо, листи вже не перлюструються. У тилу, певно, панує хаос, метушня.

Ризикую. Але що ж робити? Довідався по радіо, що росіяни підходять до Кенігсберга. Ще кілька днів, і ми з тобою будемо відрізані одне від одного.

Крім того, передбачається далекий похід… Якщо становище не поліпшиться, ми підемо в далекий похід. І тоді…

Але до цього ти повинна довідатись, що я живий!

Сподіваюся, через два—три дні ти вже одержиш цього листа.

Прочитавши і перечитавши — для пам’яті,— негайно спали його!

І нікому ні слова, ні півслова про нього, якщо ти дорожиш моїм і своїм життям!..”


ЧАСТИНА ДРУГА


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПРОКЛАДКА КУРСУ


1


Професор, як завжди, зсунув фіранки на вікнах. Ще Пліній сказав: “Думка жвавіша і яскравіша в темряві й тиші”.

Нарешті ж бо настав той момент, коли в роботі все почало ладитися. З’явилася легкість у пальцях, думка загострилася, слова лягали на папір простіше і вільніше. І аргументи, які ще недавно кволо сповзали на папір, тепер самі з усіх боків збігалися під перо.

Сталося це після того, як лягла на стіл копія листа, знайденого в Балтійську (Ришков негайно передав її Грибову для ознайомлення й консультації).

Звичайно, саме серед руїн Піллау й Кенігсберга можна було зрозуміти, чий це лист.

Венцель, разом з іншими фашистами, був винен в руйнуванні Піллау й Кенігсберга. Можливо, навіть невиразно здогадувався про це, уявляючи свою Лінденаллее в диму і полум’ї, але відганяв од себе страшну думку.

Так, діяв як у гарячці.

Зосліпу завдавав і завдавав удари, не усвідомлюючи, що кожен з цих ударів рикошетом падає на його близьких.

З монотонною, маніакальною впертістю він повторював свій приспів: “Я живий!” Неначе не тільки дружину — себе самого намагався переконати в цьому.

Але Грибов зумів відкинути все зайве, тобто особисте.

Лист штурмана він прочитав як штурман.

Немовби процідив крізь фільтр знайдені в Балтійську аркушики, віджав з них ревниві докори й сентиментальні нарікання. На письмовому столі лишились дати й факти.

І знову, вже втретє, змінився “візерунок мозаїки”, який складається з карточок на столі.

Венцель підтвердив припущення Грибова про те, що таємна діяльність “Летючого Голландця” була дуже різноманітна. “Корабель мертвих”, без сумніву, брав участь у “торгівлі з-під поли”, конвоюючи англійський нікель. Та це було лише одним з розділів його діяльності.

Він, без сумніву, займався не тільки економічною диверсією, а також і військовою, політичною, ідеологічною. Як морський бог Протей, раз у раз змінював він свій вигляд. Тому-то так важко було спочатку зрозуміти, розгадати його.

І справді: спробуй-но розгадай! То Цвішен готується висадити в Ірландії організаторів повстання. То супроводжує транспорт із нікелем. То бере на борт якогось “пана радника”, котрому доручено “підлити масла в огонь цим фіннам”, щоб утримати їх від капітуляції.

Та в усіх випадках він ув’язувався тільки у велику гру. На дрібнички не розмінювався…

Факти й дати з листа Грибов сумлінно зіставляє з іншими відомостями, що має в своєму розпорядженні. А потім висновки “сумуються”, на невеликій, формату атласа, географічній карті, яка завжди під рукою.

Невдовзі весь світовий океан було розмальовано червоними зигзагами, короткими й довгими. Це слід “Летючого Голландця”. Іноді він зникає, щоб знову з’явитися за сотню, а то й тисячу миль. Так, ледь помітний зміїний слід, що оперезав усю земну кулю…

З рік чи з півроку тому, сидячи у Грибова, Шура Ластиков захоплено сказав:

— І як це вам вдалося, товаришу капітан першого рангу? Можна сказати, пройшли заднім ходом по цих подіях.

Грибов усміхнувся, дбайливо розправив загнутий ріжечок карти.

— Так. Моя остання в житті прокладка, причому вже не свого, а чужого курсу. Інакше — біографія “Летючого Голландця”, покладена на карту. — Він додав, немовби вибачаючись: — Адже ви знаєте: ми, моряки, звикаємо мислити картографічно. Я не економіст, не військовий історик. Я моряк, штурман. І розв’язання задачі у мене суто штурманське…

Взявши за основу вказівки, побіжно кинуті штурманом “Летючого Голландця”, він постарався відновити прокладку курсу. Ламана тонка лінія наче проступала між рядками. Так, при відповідній обробці, проступає тайнопис, нанесений на папір лимонним соком або розчином пірамідону. Насамперед Грибов проклав на карті відтинок шляху між Ірландією й Німеччиною. Поруч поставив дату “1940, липень”.

Він зумів установити, що ірландський екстреміст, якого перекидали в Дублін, справді існував. Прізвище його було Райан. Але на підході до мети він помер від сердечного припадку, що стало приводом до ворожнечі між Венцелем і Гейнцем.

Лінія прокладки пробігла і від Кіркенеса до Гамбурга (дата — “1940, грудень”). Зговір англійських торговців і німецьких промисловців підтверджено в ряді мемуарів.

Вивчення документів, переданих в розпорядження Грибова, допомогло також уточнити призначення конвою з п’яти німецьких підводних човнів, що 1942 року перетнули Тихий океан. (“Пам’ятаю жахливу самотність, — писав Венцель до дружини. — Отже, Атлантичний, а не Тихий океан. У Тихому з нами було ще п’ять підводних човнів”).

Човни перевозили з Японії дуже важливу військово-стратегічну сировину, а саме — кобальт. Він був конче потрібен для німецько-фашистських військ на Східному фронті. Але Японія ще не воювала з Радянським Союзом. Щоб уникнути розголосу, доводилося додержувати особливої обережності.

А Цвішен був фахівець з таких “безшумних” операцій. Тому-то він і перебував у складі конвою. Та, мабуть, відстав од нього десь на півдорозі до Німеччини, — Венцель виключив Атлантику з цього переходу.

Атлантику “Летючий” перетинав з іншою метою, і, слід гадати, неодноразово. Простір між Європою й Південною Америкою можна майже суцільно заштрихувати лінією прокладки.

Як сказано в листі: “Наш підводний човен виконує призначення шприца, в якому міститься підбадьорливо для цих фольксдойче. А втім, у шприці буває й отрута”.

2


Проте Грибов не сумнівався в тому, що “Летючий” діяв біля берегів Північної, а також Центральної Америки.

В одному документі сказано натяком про якусь диверсію, що готувалася в районі Панамського каналу, мабуть висадження шлюзів. Хто мав здійснити вибух і чому не здійснив, так і зосталося досі не з’ясованим.

Однак Грибову не віриться, що Цвішен з своєю командою мерців міг лишитися осторонь такої значної військово-морської диверсії.

Втім, тут професор вступає вже в межі неперевіреного. А в таких випадках він робить прокладку обережним пунктиром. Це має означати немовби запитально-невпевнену інтонацію.

Так, наприклад, пунктиром з’єднано на карті береги Північної Франції і Північної Америки. Поруч дата — “1944 рік”. Грибову неясно ще, чи брав Цвішен участь у диверсії Еріха Гімбеля.

Цей інженер, кадровий есесівець, мав проникнути в надра “Манхетенпроекту”, тобто в таємницю виготовлення атомної бомби, а якщо вдасться, то й перешкодити її випробуванням.

Він перетнув з цією метою Атлантичний океан — на підводному човні! — і нишком, уночі, висадився на східному узбережжі США. Однак його майже одразу виказав супутник, американський офіцер, завербований німецькою розвідкою в одному з таборів для військовополонених.

Гімбель, проте, відбувся дешево. Смертну кару йому замінили довічним ув’язненням. Більше того. Нещодавно його було помилувано і випущено на волю. У Західній Німеччині навіть поспішили випустити про нього і на його честь фільм “Шпигун для Німеччини”.

Щось було в цій історії заплутане, якась недомовка. Грибов вважав за цілком можливе, що Гімбеля перед звільненням “вичавили, як лимон”, інакше кажучи, примусили в обмін на свободу розкрити якусь важливу таємницю. Можливо, таємницю “Летючого Голландця”, якщо до США його приставив “Летючий Голландець”?

Індійський і Тихий океани теж перетинає пунктирна нитка. З’єднуючи Індію й Японію, вона пов’язана, можливо, з людиною на ім’я Субха Чандра Бос.

Відомо, що між Німеччиною і Японією не було домовленості про те, кому дістанеться Індія після розгрому Англії. Більшість індійців мали антияпонські настрої. Користуючись цим, гітлерівці почали під шумок формувати так званий індійський легіон, — із солдатів, захоплених у полон в Північній Африці. Японці, природно, стурбувалися.

Щоб заспокоїти їх, до Токіо було відряджено — на підводному човні! — одного із можливих керівників легіону Субху Чандра Боса.

Чи не на борту “корабля мерців” здійснив він цю подорож?..

І чи не були, як він, пасажирами “Летючого Голландця” ті численні німецькі шпигуни, яких регулярно закидали — на підводних човнах! — в Індонезію, хоч її вже окупували союзники Німеччини, японці?..

За давнім повір’ям, чорт сповіщає про своє наближення запахом сірки. Про участь Цвішена в тій або іншій секретній операції Грибов догадувався з її особливо витонченої підступності.

Колись він пробував лаконічно визначити смисл тієї або іншої “розкладки”. Спочатку це була “Вува”, “Вундерваффе”, тобто секретна зброя, потім — “зв’язковий військових монополістів”. Нині Грибову здавалося найточнішим, найвичерпнішим таке визначення: “Хід морським конем”.

Так, кожну операцію, в якій брав участь “Летючий Голландець”, можна назвати: “Хід морським конем”.

3


Вечорами кабінет професора нагадує штурманську рубку.

Вона — святиня корабля. Тут завжди світло і тихо. Ілюмінатори щільно задраєні. Десь далеко завиває вітер, перекочується луна канонади. Штурман, схилившись над столом, не думає ні про що, крім прокладки. Тільки лампа здригається від хилитання, освітлюючи карту і розкладені на ній транспортир, годинник, циркуль, бездоганно застругані тверді олівці…

Все це воскресає в пам’яті, коли старий штурман схиляється, прокладаючи курс “Летючого Голландця”.

На карті нитки-павутинки де-не-де зав’язуються у вузлики. Поряд з таким вузликом чорніє літера “В” і порядковий номер. Це — Вінети. Поки що відомо всього лише три. Ось вони: Вінета-два — в Піллау, тепер її вже нема, Вінета—три — у східній частині Балтики, мабуть у шхерах, і Вінета—п’ять — у тропічних джунглях Амазонки.

“Вінети безумовно не однотипні, — доповів Ришкову Грибов під час чергових відвідин. — Німецько-фашистське командування відступило в цьому разі від свого звичаю геть усе уніфікувати. Характер маскування визначався-місцевими умовами. Звичайно, в тропічних заростях можна і треба ховати Вінету інакше, ніж у військовій гавані чи, скажімо, в скелястих коридорах шхер”.

Про Вінету—п’ять негайно було повідомлено у відповідні інстанції Бразілії. Але Вінета—три, “рудимент війни” (так колись назвав Грибов Вінету в Піллау), — поблизу, буквально під боком. І “Летючий Голландець”, як писав Венцель, мав би “відлежатися, виждати” саме у Вінеті—три.

Пильні розшуки не дали поки що нічого. Вказівки, які містилися у листі Венцеля, загальні, суперечливі: “Підемо у східну частину Балтики… Вінета—три ще надійніша, ніж Вінета—два… Треба пірнути під гранітне склепіння…”

Це і є найважливіша вказівка: “Гранітне склепіння”. Отже, Вінета в шхерах захована десь під землею?

Професор шукає аналогії.

Він знає, що наприкінці війни частина Німеччини сховалася під землю. Туди “провалилися” деякі військові заводи, аеродроми, штаби, склади. Під Кенігсбергом, наприклад, був другий, “підвальний”, Кенігсберг, який частково затопили перед капітуляцією.

Щось подібне спостерігалося і в шхерах.

Шубін колись жартував, що “граніт на Карельському перешийку з’їдений саперами, як пень — деревоточцями”.

Згадався в зв’язку з цим випадок в Аландах.

Про нього розповідав Грибову один його учень, котрий був членом Союзної Контрольної комісії, що провадила в 1946 році демілітаризацію Аландських островів.

Робота наближалася до кінця. Споруджені укріплення було висаджено в повітря або підготовлено до висадження. Несподівано в кімнату, де засідала комісія, ввійшов старий рибалка. Він не привітався, навіть не назвав свого прізвища, поклав на стіл якийсь папір і так само мовчки пішов геть.

Учасники комісії з подивом побачили, що на залишеному папері позначено частину схеми укріплень. Роздивившись її, вони пересвідчилися в тому, що приховано великий склад зброї.

Офіцери вирушили до вказаного місця. Це був невеликий, майже безлюдний острів, а їх в Аландському архіпелазі понад шість тисяч. Глибоко в розколині скелі заховано було ящики з автоматами, карабінами, розібраними кулеметами. Хтось намагався сховати жаринки війни, готуючись роздмухати їх у майбутньому.

Можливо і “Летючий Голландець” теж заховався в шхерах і чекає нового трубного кличу, щоб вибратися з-під попелу?..

Грибов підвівся з-за столу і, підійшовши до вікна, відхилив фрамугу.

Майже відразу ввірвався до кімнати бій годинника.

То були куранти на каланчі пожежної команди колишньої Адміралтейської частини, годинник широкого дихання і неквапливої, старомодної розсудливості.

Грибов звик до нього. Він був педантичний і нагадував про себе щоп’ятнадцять хвилин. Спочатку неголосно відлічував: раз, два, три, потім поважним, низьким голосом говорив: бам-м!

Його бій схожий був на передзвін дзвонів, віддалений, приглушений, що долинав мовби з-під води… Чому саме з-під води?

Повернувшись до письмового столу, Грибов задумався над цим порівнянням, що несподівано спало йому на думку. Воно пов’язане з Вінетою? Звичайно. Тепер усі думки пов’язані з Вінетою.

Цікаво, чому саме “Вінета”? Що спонукало Деніца, Канаріса чи Гіммлера вибрати слово “Вінета” для умовного найменування стоянок “Летючого Голландця”?

Неначе асоціюється з якимось давнім морським переказом. Так, середні віки, глухе бамкання дзвонів…

Іноді Грибову здавалося, що він уже чув або ж читав колись про Вінету. Але спогади були надто невиразні, розпливчасті.

Біля своєї настільної лампи, в кімнаті з щільно завішеними вікнами, він може легко уявити, що ще триває та, перша ніч над картотекою. Щойно він провів курсанта Ластикова і славетного підводника Донченка, сів до столу, присунув до себе одну з карточок і, трохи повагавшись, вписав у неї: “Світна доріжка в шхерах”.

Ні! Не чотири години, а чотири роки минуло від тієї ночі. Великий письмовий стіл суціль устелений карточками, на яких — дати, факти, прізвища. А на маленькій карті в мережі меридіанів і паралелей, як піймані риби, б’ються Вінети…

Остання ніч над картою минула непомітно. За вікном уже світло. Крізь щілини між фіранками протискується промінь. Чіпляючись за палітурки, він видряпується по книжкових полицях, переміщується по стіні до столу і, ковзнувши по карті через весь світовий океан, впирається в розкритий настільний календар.

Там запис — для пам’яті:

“Передача карти з прокладкою курсу. Тов. Ластиков. Випуск офіцерів в училищі”.

4


Зранку в училищі незвичайно піднесений настрій.

Заклопотано, підтюпцем пробігають по трапах чергові, притискаючи палаші до стегон. Командири рот, виголені до блиску, в повній парадній формі, при орденах і медалях, віддають і дістають останні розпорядження. Стоячи поряд з натирачами підлоги, які виконують свій гарячковий танок, офіцер раз у раз виймає годинник і нетерпляче пристукує ногою.

Усі втомлені, знервовані. Та це передсвяткова знервованість.

Заступник начальника по стройовій частині роздратовано відтягує тісний накрохмалений комірець. Він раптом спохвачується: чи ж привезли резинки для погонів, кортиків і дипломів? Його заспокоюють: привезли, привезли!

Навіть вартовий, завмерши біля прапора, як видно з його обличчя, безперечно, схвильований, хоч за статутом йому належить реагувати на те, що відбувається, тільки одним рухом: віддати честь по-ефрейторськи, тобто одвести руку з рушницею вбік.

Про інших курсантів і говорити нічого. В цей день байдужих чи спокійних нема. Різниця лише у відтінках емоцій.

У випускників, котрі доношують на лівому рукаві чотири золотих ріжки гострим кінцем донизу, — це гордість наполовину з радістю, старанно приховувані. У решти курсантів, які носять поки що один ріжок, два або три, до радощів домішується нетерплячка й трішечки заздрощів.

Вище військово-морське училище імені Фрунзе проводжає своїх випускників, нових офіцерів флоту!..

Церемонія ця відбувається в колишньому Актовому залі, нині залі Революції.

Ось долинають важкі, ритмічні кроки. Відчиняються білі різьблені двері, до залу синьо-чорним компактним прямокутником заходять курсанти.

Уздовж лівої стіни шикуються випускники, причому відмінники на правому фланзі, біля протилежної стіни— решта курсантів, тримаючи рушниці до ноги. Не здригне, не ворухнеться рівний, як під шнурочок, ряд бездоганно випрасуваних фланелівок, хоча серця під ними, мабуть, стукотять щосили.

Олександр Ластиков — на правому фланзі випускників.

Не повертаючи голови, нічим не порушуючи ладу шеренги, він пробігає поглядом по групі викладачів училища. Серед них — у повній парадній формі Грибов.

До залу урочисто вносять стяг училища.

Він пропливає вздовж шеренги курсантів. Майорять горді стрічки орденів Леніна й Ушакова. Зосереджено-суворі, не дивлячись по боках, крокують велетень прапороносець і два асистенти йому до пари, — в бригаду прапороносців відбирають найвищих на зріст відмінників. Широкі випуклі груди перетинає блакитна стрічка з золотою окантівкою, на плечі — оголений палаш.

Зачитують наказ міністра про присвоєння випускникам військових звань. Лейтенант… Лейтенант… Лейтенант…

Уперше випускники чують свої прізвища в поєднанні з офіцерським званням. Вони морщать носи, намагаючись бути байдужими. Але радісна хлопчача усмішка мимоволі грає на губах. Команда:

— Офіцерам-випускникам погони, кортики, дипломи вручити!

Привітання, традиційна відповідь: “Служу Радянському Союзу!”, туш. І тут додержано церемоніалу: кожному відмінникові туш виконують окремо.

Знову команда:

— Офіцерам-випускникам форму одягу — курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах — кроком руш!

В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком — звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..

Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.

Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:

— Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод — прямо, решта — напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом — руш!

Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.

Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:

— Лейтенант Авілов — на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов — на Чорноморський…

Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?

Але заключні слова наказу викликають загальний подив:

“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.

Прикордонних? Чому?

Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це — таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.

5


Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості — родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.

Коротке, міцне рукостискання.

— Коли їдете на нове місце служби?

— Післязавтра, Миколо Дмитровичу.

— Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.

— Звичайно, Миколо Дмитровичу. Хочеться поплавати, поки навігація. А потім, я ж читаю газети…

Грибов, кивнувши головою, показує, що зрозумів, яке відношення мають газети до цього наміру.

Він замислено дивиться на лейтенанта Ластикова.

Зовнішньої схожості з Шубіним ніякої. Та її й не може бути. Олександр — не рідний син, годованець.

І все ж відчувається глибока внутрішня спорідненість між ними.

Жести й розмова Ластикова трохи уповільнені. З першого погляду він може здатися навіть флегматичним. Та це спокій спортсмена, який береже сили для вирішального кидка чи удару.

Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.

А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант-першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”


Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.

Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав — саме не розповідав, а доповідав — стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.

Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.

Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.

І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь — як ось тепер — і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.

— Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.

Молодий офіцер примусив себе всміхнутися, але очі були невеселі, злі.

— Ну що ж! — бадьоро сказав Грибов. — Я зробив свою частку роботи. Решта залежить уже від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння. Я так і доповів адміралові Ришкову… Сподіваюсь, не підведете? Жартую, зрозуміло. Ви як проводите сьогоднішній вечір? За традицією, з товаришами?

— Так точно. Прощально-відчалювальна зустріч.

— Тоді, значить, завтрашній вечір у мене?

— Дякую, Миколо Дмитровичу.

— Дякуватимете потім. Я закінчив прокладання курсу. Завтра вручу карту вам…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ТЕМА ВЕЛИКОГО МІСТА


1


Коли Олександр вийшов від Грибова, то майже нічого не бачив, не помічав довкола. Зигзагоподібна лінія прокладки пливла в сутінках перед його очима.

Наче червона гадючка, звивалась вона на тлі будинків і дерев, горбилась, як гусінь, зсувалася й розсувалася, як складаний метр…

Олександр спустився Невським до будинку Адміралтейства, покружляв у сквері, де прогулювались няньки, везучи поперед себе колясочки з дітьми і багатозначно поглядаючи на матросів, що стояли купками в затінку дерев.

Хоч як поринув він у свої думки, все ж із неприхованим задоволенням піднімав руку до козирка, відповідаючи на привітання.

Час був порівняно ранній. Треба було вирішити, як закінчити цей вечір, останній у Ленінграді.

Товариші, звичайно, ще догулюють на квартирі одного з випускників. Чудові, браві, веселі хлопці. Але до них зараз не хотілося. Вони обступили б Олександра, почали б допитуватись, чому він такий неуважний, і настирливо вимагати, щоб він негайно випив “штрафну”.

І потім там, мабуть, сидить ця Жанна!

Вчора Олександр не мав через неї ні хвилини спокою. Вона майже безперервно реготала, відкидаючись назад усім тілом, і говорила: “Гарний — жах!”

— Шурик! Шурик! — кричала вона через усю кімнату (його ніколи і ніхто не називав “Шурином!”). — Я при іду до вас у Виборг! Не бійтеся мене! Я не кусаюсь! — і захлиналася сміхом, наче і справді сказала щось дуже дотепне.

А він і не боявся. Просто думав у цю мить про слова Грибова: “Решта тепер залежить від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння! Не підведете?”

Можливо, іншим часом вона й сподобалася б йому, ця так звана Жанна? Хоча навряд.

Він із задоволенням зайшов би до Вікторії Павлівни — покрасуватися погонами і кортиком. Вона, звичайно, Почастувала б його домашнім печивом і цукерками. Досі ніяк не могла звикнути, що Олександр уже дорослий чоловік.

“Їжте, печиво, Шуро! — примовляла б вона. — Від нього краще ростуть!”

А куди ще рости? І так вже сто вісімдесят два сантиметри!

Та Вікторії Павлівни, на жаль, не було в Ленінграді.

Поминувши Ісаакіївський майдан, Олександр без мети повільно побрів уздовж Мойки. Він опам’ятався лише біля театру імені Кірова. Сьогодні ставили “Мідного вершника”.

Що ж, це до речі — Олександр любив думати під музику.

У касі квитків не було. Довелося купити на руках.

— Тільки, вибачайте, місце — нікудишнє, — чесно попередив чоловік, поступившись квитком.

Капельдинер навшпиньках провів офіцера в ложу — увертюра вже почалася. Був вільний один стілець у задньому ряду. Олександр обережно сів на нього.

Коли підняли завісу, виявилося, що місце справді “нікудишнє”. Олександрові було видно тільки частину софіту у вузькому проміжку між стіною і кучериками жінки, що влаштувалась перед ним. Про те, що відбувається на сцені, він і його сусідка, невисока худенька дівчина, могли тільки здогадуватися з реакції глядачів, що сиділи у двох рядах попереду.

Олександр опустив голову. Щось у музиці “Мідного вершника” будило спогади про війну.

То була своєрідна мелодія, яка час від часу повторювалася, наче вперто проривалась крізь перешкоди.

Олександрові захотілося поглянути на сцену, де старанно тупали балерини. Він встав, постояв, дивлячись поверх голів, потім сів на бар’єр, що відокремлював одну ложу від іншої. Звідси видно добре, наче піднявся на салінг грот-щогли!..

Так, йому-то добре, а як дівчині, його сусідці? Якщо Олександр не бачив нічого, то вона й поготів.

Бідолаха! Вона вигиналася, крутилася, підводилася, витягала шию, попробувала пересісти на звільнений стілець Олександра, повернулася назад. Ще б пак! Плечиста жінка і її кучерики затуляли собою все видноколо!

Олександр був підкреслено чемний з жінками, як личить морякові й офіцеру. Він ввічливо нахилився до дівчини:

— Вибачте, як ваше ім’я?

— Люда, — повагавшись, здивовано промовила дівчина.

— Так ось, Людо, чому б вам не сісти на бар’єр, як я?

— Вважаєте, нічого? Можна?

— Цілком, — солідно підтвердив він.

Вона сперлася руками на бар’єр, легко підстрибнула і сіла поруч із ним.

— Ну як? — дбайливо запитав він через хвилину.

— О! Цілком, — повторила вона його вислів, невпевнено засміявшись.

Та через кілька хвилин Олександра і Люду зсадили з їхнього сідала на вимогу якогось причепи. І вони знову поринули в свій “колодязь”, на дно якого долинали тільки звуки оркестру.

Знову залунала урочиста мелодія-акорд, і холод поповз по спині.

— Невже він не був тут? — пробурмотів Олександр.

— Хто? — неголосно запитали поруч.

— Композитор… Вибачте, я думав уголос. Так яскраво постала в уяві блокада, а потім наша перемога… Коли в оркестрі звучить ось це!

— Та це ж тема великого міста! — здивовано сказала дівчина. — Вона проходить через увесь балет.

На них зацитькали.

Тема великого міста, он воно, значить, що! А він і не знав.

Тепер зрозуміло, чому спогади його пішли таким річищем…

2


Йому ввижалося місто, оповите пітьмою, схоже обрисами будівель на гірський ландшафт, безладне нагромадження скель.

Туди і сюди розгойдувались по небу промені прожекторів — велетенський світляний маятник. Здавалось, підбадьорливе цокання метронома іде від цих променів, вони і є метроном, котрий вмикається в час повітряного нальоту або артилерійського обстрілу і вперто нагадує людям: місто живе, місто стоїть, місто вистоїть!

Фронт зовсім близько — за дванадцять кілометрів від Двірцевої площі. Вже готується зайняти посаду німець, фашист, генерал-майор Квут, призначений “комендантом Петербурга”. Ретельний дурень, він приготував навіть дорожні листи для в’їзду до міста легкових і вантажних автомобілів.

Надаремно старався! Горді ленінградці не зазнали-на собі дій фашистського “кнута”.

Зате зверху, з бомбами, увірвався в обложене місто посланець фашизму — голод! Це було у вересні 1941 року.

— Ой леле! Біда ж яка, біда! — крикнула мати, пробігаючи коридором. — Склади з продовольством горять!

Усе довкола освітлене оранжевим миготливим світлом.

Зенітки відігнали фашистських бомбардувальників, але непоправне сталося. Патьоки масла текли по брукові. Борошно і попіл, літаючи в повітрі, осідали на скорботні обличчя людей, які стояли біля пожарища.

Вогонь згасав. Дехто, зігнувшись, уже порпався в чорно-сірій землі.

— Спробуй! Солодка! — Шурків друг Генка простягнув йому в жмені трохи землі.

Вона й справді була солодка. Гаряча й солодка земля наполовину з цукровим піском!

Це був перший великий повітряний наліт на місто. Незабаром склянку землі зі згарища продавали в Ленінграді втридорога.

І все ж велике місто стояло і вистояло!..

Якби Олександр довідався, що сусідка його думає, загалом, про те саме, що й він, то сказав би: “Думки йдуть паралельним курсом”, — і дуже здивувався б.

Тільки Люда думала не про солодку землю зі згарища, а про блокадний хліб.

О, ці заповітні сто двадцять п’ять грамів, денна норма, про яку починали мріяти уже напередодні! Борошна в маленькій чорній скибочці було менше, ніж тирси, та й саме борошно, власне, було пилом, який нашкрібали з підлоги на дворах млинів. Але ленінградці з повагою і ласкаво називали свій блокадний хліб хлібцем.

Чорна скибочка відпливає вбік. Перед Людою захитався натовп. На Сінній б’ють торговку-спекулянтку. Люди, до краю виснажені, хитаються, розмахують кулаками, але удари слабкі. Після кожного удару доводиться зупинятися і переводити дух. А обличчя у всіх набряклі, нерухомі, з жовтими й червоними плямами.

Побачивши такий сон, дитина прокидається з криком і довго не може потім заснути. Але ж це і був страшний сон її дитинства — блокада!

А Людин сусід теж у думці продовжує мандри. Він бачить себе в темному провалі вулиці. Повільно йде, і довга тінь його повзе по заметах перед ним. Заграва хитається над Петроградською стороною, потім перекидається в район гавані.

Лютий мороз скував місто, вода замерзає на льоту.

Щойно Шурка поховав матір. Сам одвіз її на санчатах, дбайливо сповивши, як колись вона сповивала його.

Він не плаче. Лише внутрішній дрож з ранку почав бити його і не минає. Та ще якийсь туман застилає очі.

Це страшна крижана весна 1942 року, коли слідом за чоловіками почали помирати й жінки. Вони довше трималися.

Шурчина мати трималася до останнього.

Тиждень тому прийшов лист від бабусі з Рязані. Кілька шматочків сушеної цибулі було прикріплено вгорі на аркушику. “Прошу не відмовити у проханні, — стояло в листі, — пропустити цю цибулю у незабутнє місто Ленінград для мого онучати Шурочки 13 літ”.

Мати, мабуть, і шматочка цієї цибулі не покуштувала!

І ось він прийде додому, а вдома його зустріне мовчання! З глибини довгої темної кімнати, з канапи, не почується слабкий голос:

“Шурочко, ти? А я вже непокоїтися почала за тебе. На вулицях же стріляють…”

Раптом щось дивне сталося з ним. Він ніби провалився під воду. Тільки праворуч розпливалася жовта пляма. То був відблиск пожежі.

Осліп?

Шурко злякано закричав. Вулиця не обізвалась.

Він стояв у чорнильному мороці, охоплений страхом і нерішучістю, широко розкинувши руки. Над ним неголосно стукотів метроном.

Він знову покликав на допомогу.

Хтось відгукнувся. Запахло тютюном, димом, чоловічим потом.

Це були матроси, які жили в казармах на каналі Грибоєдова і поверталися додому — після того, як загасили пожежу.

Рука, пропахла димом, взяла хлопчика за обличчя, повернула до світла.

— Заграву я бачу, — пробурмотів Шурко. — А більше не бачу нічого.

Мовчанка.

— Куряча сліпота це! З голоду, — сказав розсудливий голос. Потім поцікавився: — Чи далеко живеш?

Шурко назвав свою адресу.

— Вдома у тебе хто?

— Сам я. Матір сьогодні поховав.

— А батько?

— Ще влітку під Нарвою…

Знову мовчанка.

— Погодувати б! — сказав другий, жалісливий голос.

— І погодуємо! Лейтенант свій, не сваритиметься!.. Лейтенант — це був Шубін. А матроси — Фаддєїчев,

Чачко і Дронін. Страшний сон Шурка Ластикова закінчився щасливо…

І Люді теж ввижається ніч. Чорно-чорно навколо. Тьмяно відсвічує лід Неви.

Довелося дотемна затриматися в госпіталі у старшого брата.

Госпіталі за Фінляндським вокзалом, Люда живе на Ливарному.

Ступивши на лід річки, вона оглянулась. До Неви, похитуючись з боку на бік, спускався чоловік у довгому пальті. Люді здалося, що вона вже бачила його біля госпіталю. Отже, ще звідти йде за нею?

Вона злякалась. Ніч! На Неві, крім них двох, нікого!

Вона пришвидшила ходу. Човгання за спиною стало голосніше. Чоловік теж прискорив ходу. Вона побігла.

— Ей! — сипло гукнули позаду. — Карточки! Кинь їх, чуєш!

Але як вона могла віддати картонки? Навіть ціною життя не могла їх віддати. Карточки — це й було життя.

Люда скинула валянки і, тримаючи їх у руці, побігла в самих панчохах. Вона не відчувала холоду, хоча мороз був лютий.

За спиною чулося, переривчасте дихання і квапливий, дуже страшний скрегіт чобіт по льоду.

На берег вели сходи. Східці обледеніли, стали слизькими — удень по них носили воду з ополонки. Двічі чи тричі Люда зривалась і, голосно плачучи, сповзала на животі.

Але переслідувач її, мабуть, дуже захляв з голоду. Він так і не зміг видряпатися по сходах, звалився біля їх підніжжя і вже не встав, можливо, помер.

А Люда, вибравшись нагору, теж упала знесилена. Тут лише відчула, що ноги — як лід. Але взути валянки вона не змогла, так у неї наморочилась голова.

Певно, замерзла б, якби не допомогли перехожі.

Завжди думає Люда про те, як зовсім мало було тоді злих людей. Добрими тримався Ленінград! А злі були як подув сирого вітру, що разом з пороховими газами приносило із заходу. Можна сказати, вони лише примарились Ленінградові, пронеслись як привиди по його темних вулицях і розтанули в тумані над Невою.

А велике місто — його люди й стіни — стояло і вистояло!..

Люда здригнулась, почувши гучні оплески. Усі в ложі дивилися на сцену, де розкланювалися балерини. Тільки моряк, її сусід, не аплодував.

Вони здивовано подивились одне на одного, ніби прокидаючись…

— Так і не побачили танців? Сумно.

— А ви?

— Я — то нічого. Мені просто подобається музика.

— І мені.

Вони вийшли з ложі і влились у “факельцуг”, як називав Олександр повільне ходіння пар по колу.

Він побіжно глянув на свою супутницю, особливо не придивляючись до її зовнішності. Так, худенька, невелика на зріст, здається, негарна. Але він і не збирався залицятися.

— Ви почали говорити про тему міста, — нагадав він.

Так, дівчина розбиралась у цьому! Виявляється, вчилася в університеті, готувалася стати мистецтвознавцем!

Від теми великого міста перейшли до самого міста. Люда до самозабуття любила Ленінград.

— Можу читати й перечитувати його без кінця — як улюблену книгу! — сказала вона з натхненням. — Перегортаючи його гранітні сторінки…

Вона взагалі говорила з натхненням, трохи наївним, але милим. Олександр помітив, що зустрічні люди у фойє повертаються і дивляться їм услід: такі блискучі були очі його супутниці.

— Позаздриш вашим знанням, — сказав він щиро.

Річ була, однак, не лише в знаннях.

— Ми стільки пережили разом з Ленінградом, — сказала вона.

— Так? Я теж.

Але про блокаду поговорити не пощастило. Пролунав дзвоник, який кликав до зали.

Олександр, як і раніше, не дивився на сцену. Лише коли запрацювали кольорові прожектори, створюючи ілюзію хвиль, він підвівся, щоб оцінити те, що відбувалося, із своєї професійної, флотської точки зору. Гм! Ну й хвилі!

Можливо, якби балет тривав ще з півгодини, Люда й Олександр, у думках покружлявши окремо по місту, зустрілися б, нарешті, на Двірцевій площі. І тоді в антракті вони б упізнали одне одного. Але цього не сталося.

Олександр виявив чемність до кінця. Коли спектакль закінчився, він запропонував узяти таксі, щоб одвезти Люду додому. Але щось у його голосі змусило дівчину відмовитися. Здалося, що йому не дуже хочеться проводжати її.

— Я живу недалеко, — сказала вона, щоб ввічливо пояснити відмову. І все ж ніби чекала чогось — можливо, делікатно висловленого прохання про нову зустріч.

— Тоді побажаю всього найкращого, — суворо сказав Олександр. — Було дуже цікаво. Дякую, що розповіли про тему великого міста.

Кінчиками пальців він торкнувся козирка кашкета, повернувся і пішов.

А Люда, перебігаючи Поцілунків міст — про нього жартують, що це єдиний міст у Ленінграді, який не розводять, — сварила себе немилосердно, з усією пристрастю до перебільшень, властивій юності. Безсоромна! Гидка! Якою була її поведінка в театрі? Адже вона просто вішалась на шию цьому морякові! Ледь не умовляла його провести її, благала, якщо не словами, то поглядом!

Що він міг про неї подумати?..

А він нічого про неї не думав.

Їй стало б іще прикріше, якби вона довідалася, що моряк одразу ж забув про випадкову сусідку, тільки-но розпрощався з нею.

Вийшовши на Сінну площу,[46 - Нині площа Миру.] він побачив, як жовтувата хмара піднімається над дахами будинків. На тлі її різко виділялись антени радіоприймачів. В уяві Олександра вони скидалися на зенітні гармати і кулемети, спрямовані в небо у чеканні ворожого нальоту.

Ніби продовжувалась його уявна подорож, розпочата в театрі.

Але ось хмара розпалася на хмаринки, з-за них прозирнув місяць, і перед Олександром виникло прекрасне мирне місто, яке відпочивало від денних турбот і праці.

З завтрашнього дня спокій його охоронятиме він, лейтенант Ластикові

Він повернув назад, опинився на каналі Грибоєдова і пішов уздовж нього.

Небо очистилося від купчастих хмар. По ньому бігли легкі брижі пірчастих.

Так і любий серцю Ленінград, як оті високі пірчасті хмари, пролинув тієї ночі повз юнака — висвітлений, вибілений місяцем, з усіма своїми палацами, арками і майже невагомими мостами, що швидко летіли над темною водою…


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

“ЛІСОВИК ТАМ БРОДИТЬ…”


1


Те літо на кордоні було напружене, і саме на ділянці, яка безпосередньо прикриває Ленінград.

Враження таке, ніби хтось довгорукий нишпорить, нервово перебирає пальцями вздовж лінії нашого державного кордону, намацуючи слабе місце, де б можна було прорватися.

Спочатку гнучка рука ця простяглася з моря…

Наша авіарозвідка виявила яхту невідомої національності на підступах до радянських територіальних вод. Льотчик радирував про це в дивізіон морської прикордонної охорони. Одразу ж прикордонний корабель дістав наказ, рушив назустріч яхті і затримав її уже в наших водах.

Йшла вона з Стокгольма в Котку. Чому ж раптом опинилася так далеко від курсу? Власник яхти прикинувся, ніби заблукав. Він охав, стогнав і зажурено розводив руками: “Проклятий вест[47 - Вест — західний вітер.] заніс”.

Командир прикордонного корабля співчутливо зітхнув, ховаючи посмішку.

Обстежувальна група, висаджена на яхту, не виявила в кубрику і трюмі нічого підозрілого. Однак яхту, як годиться, було приставлено на базу.

Там її власника допитали більш ретельно. Він, здається, посилався на “проклятий вест”? Але це, на радість обох сторін, можна перевірити.

Через кожні чотири години в дивізіоні одержують так звані кільцівки, тобто картки синоптичної обстановки на морі. З’ясувалося, що власник яхти даремно намовляв на погоду, — в той день вітри вестових румбів і не збиралися дути в цій частині Балтики…

Минуло тижнів півтора. Уночі в наших водах було затримано друге іноземне судно, цього разу сейнер.

Командирові обстежувальної групи не сподобалась палуба, точніше, невелика ділянка її. Недавно пройшов дощ, усе було мокре навколо, а ця ділянка чомусь залишилася суха!

— Тут у них шлюпка стояла, — доповів командир обстежувальної групи. — Напевно, побачили нас і спустили за борт. Треба гадати, з веслярем.

Через чверть години за допомогою радіолокатора шлюпку виявили.

На ній похмуро зігнувся чоловік у плащі, кинувши весла і натягнувши настовбурчений каптур на голову. А коли прикордонники завели трос, як скакалку, і протягли під кілем шлюпки, виявилося, що там два гаки. Але на них нічого нема.

— Устиг відв’язати в останній момент, — сказав боцман-прикордонник, скоса позираючи на весляра. — Видно, спритний, пройдисвіт, пробу ніде ставити.

Що ж висіло на цих гаках? Мабуть, щось важке. Воно каменем пішло під воду. Міна?

— Пірси, чи що, зібралися висадити? — спитав один офіцер, сидячи за столом у кают-компанії. Корабель ішов на базу, конвоюючи затриманий сейнер. — Якщо міна, значить, щось висаджувати.

— Може, міна, а може й ні, — розважливо сказав другий офіцер. — Підвісили на гаках якусь валізку. А в ній, уявіть, контрабанда, або рація, або одяг, щоб переодягнутися!

— Шукай тепер цей одяг на дні морському! — Командир корабля задумливо повертів підстаканник. — Два порушення підряд, причому на одній ділянці… Схоже, намацують лазівку в якомусь певному місці. А може, я помиляюсь. Просто збіг. Буває і так.

2


Але навряд чи був збіг. Наприкінці літа гнучка рука, що простяглася здалеку до нашого кордону, спробувала проникнути в район шхер із суші…

Сухопутний кордон багато хто уявляє собі за плакатами: молодецький хлопець, випроставшись, з рушницею в руці стоїть біля смугастого стовпа. Але це вартовий, не прикордонник. Поганий той прикордонник, який красувався б у такій позі. Кордон — це край невидимок. Стовпи, правда, є, але не в стовпах справа.

Ніч. Птахи сплять. Пахне папороттю, грибною вогкістю, розігрітою за день хвоєю. Прошаруділа в ялівці миша.

Лосиха з лосеням вийшла з лісу, подивилася на людину, яка розплаталась у траві. Лосеня, ледь висунувшись з-за тулуба матері, теж поглянуло здивовано і несхвально. Постояли і неквапливо потрюхали далі.

Поволі світліє. Тіні виразніші. Стовбури сосон стали вищі, стрункіші. По них ніби стікають білі патьоки. Це за лісом сходить місяць.

Двоє зайченят, що гралися на галявині, зупинилися. Вушка настовбурчили. Піднялися на задні лапки, прислухались. Так, тріск чи шарудіння, настільки тихе, що навіть вуху прикордонника не вловити його. І дві пухнасті грудочки покотились у різні боки.

Мешканці прикордонних заростей охоплені неспокоєм.

Здивована свиснув птах, спурхнувши з куща. Зацокала ляклива білка в гілках і замовкла.

Місяць піднімається все вище. Тепер це вже не той величезний червоний диск, який таємниче виглядав з-за сосон. Чим вище піднімається, тим стає менший, блідіший.


Що це? Двоїться в очах? По темно-синьому небу пливуть поряд два місяці. Другий пливе швидше, ніж перший. Описав дугу, пірнув у хащу. І одночасно щось пронеслось між деревами, як величезний нетопир.

Минають нудні хвилини. Над зазубринами лісу знову випливає двійник місяця.

Це надувна куля, досить велика для того, щоб підняти людину, правда, не дуже високо, метрів на три над землею. Важливо тільки подолати загородження.

Тримаючись за лямки, зловісний стрибун проноситься над огорожею, над небезпечною контрольно-слідовою смугою, над просікою. Він зіщулився, ноги його притиснені до грудей. Такою малюють бабу-ягу, що летить над лісом на помелі.

М’яке приземлення в заростях папороті. Полегшене зітхання. Зійшло! А міг же зачепитися за огорожу чи наткнутися на дерево. Слід збито.

Порушник випростався. І одразу ж знову присів. За спиною промайнула тінь. Обережно оглянувся. Та це ж його тінь! Досить підвестися, як вона лягає впоперек просіки. Він волів би цієї ночі не мати тіні.

Вентиль відкручено. Газ виходить з кулі з приглушеним свистом, ніби сполохалося ціле гніздо гадюк. Порушник одчеплює від пояса коробку з хімікаліями для надування кулі, разом з оболонкою ховає під кореневищем. Знадобиться, коли повертатиметься.

Тепер звіритися з картою. Ось його місце. До затоки лишилось не більше п’яти кілометрів. Це найнебезпечніша ділянка шляху.

Швидше б опинитися біля затоки і зануритися під воду!

У пронизаному тривожним світлом лісі чується приглушений шурхіт, тріск гілок, переривчасте дихання. Порушникові здається, що в грудях у нього гуркоче барабан. Мокрий одяг прилипає, і від нього піднімається пара. Балони пригинають до землі, часто доводиться відпочивати.

Він іде, нахилившись, ступаючи по-звіриному, з носка.

Між лапатими гілками виблискує озерце. Трохи ближче матово відсвічує вікно. На пагорку — дощаний будиночок.

Точнісінько такий, на яскраво-зеленій, під колір трави, підставці, йому було подаровано на день народження — колись давно. Так само відсвічувало слюдяне віконце, так само натикано було поряд маленьких ялинок. Хлопчикові Вадику не хотілося розлучатися з ним навіть уночі. Подарунок поставили на стіл біля ліжка, і щасливий “домовласник”, скрутившись калачиком, довго дивився на нього, поки не заснув. А крізь сон дзюрчав над ним тихий голос: “Спи, Вадику! Спи, маленький!..”

То була його нянька. Які казки вона вміла розповідати!

В уяві поставала Русь: ліси дрімучі, каміння горюче, ріки біжучі. Плакала біля струмка Оленка. Йшов визволяти її добрий молодець у богатирському шишаку. А над лісом, видихаючи дим, літали Змій-Горинич, бородаті карли і скарлючена однозуба баба-яга.

Так, так! Дивовижні, чарівні казки!..

Тепер хлопчисько Вадик, ставши дорослим, сам опинився в такому казковому лісі, і навіть будиночок з слюдяним віконцем був той самий.

Але тепер дім не належав йому. У порушника не було дому. Ніби злий чорний вихор кинув його з дитячого ліжечка прямо на тротуари європейських міст.

Проволочило по якихось кав’ярнях, номерах дешевих готелів, напівтемних смердючих задвірках. І ось, описавши траєкторію над континентом, він опустився в зарості папороті, в чужому казковому лісі.

І все з його появою невловимо змінилося.

Цокнув затвор? Хтось стоїть у кущах? Порушник вдивляється в тремтливі сутінки лісу. Вчулося, слава богу.

Однак відчуття небезпеки рідко обманює людину.

Порушника помічено!

І вже старший наряду поквапливо доповідає по “сигналці” начальникові застави. Говорить стиха, стоячи на колінах у кущах і часто озираючись…

3


Заставу піднято за бойовою тривогою!

Група, брязкаючи, розібрала автомати, стривожена збігла з ґанку і прогупала чобітьми по добре утрамбованій землі подвір’я. Головне — перекрити порушникові шляхи до відступу!

З сусіднього колгоспу поспішає підмога.

Дружину сприяння очолює Параска Гуляєва. На зріст вона невелика, але голос у неї гучний, а характер неспокійний, недовірливий.

Дружинники прикривають рубіж, щоб не допустити порушника до затоки.

Тривога, немов низова пожежа, роздмухувана вітром, охоплює ліс. Якісь силуети промчали поряд — чи то злякані лосі, чи то рисі.

Кожним нервом своїм відчуває порушник: обходять, доганяють! Тільки б йому добігти до затоки. Маску на обличчя, ласти на ноги — і гульк під воду, як ящірка! Шукай вітра в полі!

Але ні, не добігти.

Крізь серце голкою пройшов переривчастий, нестерпно високий звук, Гавкіт! То гавкають собаки, пущені по сліду.

Порушник біжить, пригнувшись, ніби падаючи за кожним кроком.

Позад нього Русь, край дивовижних няньчиних казок. А попереду європейські тротуари, дешевий номер, напівтемні смердючі задвірки. Нехай! Аби жити, жити!

Він прихилився до дерева, повів автоматом. Собака, що вискочив на галявину, передсмертно заскавучавши, покотився вбік. Ага!

Порушник знову кинувся тікати, оглядаючись, стріляючи з-під руки.

Праворуч, у заростях, блиснула вода. Ось він, порятунок!

Лісове озеро! Не дуже велике і, мабуть, неглибоке. Нічого! Якось поміститься в ньому!

На бігу він витягнув маску. Сховатися у воді! Перечекати погоню! Його не знайдуть, якщо вода покриє з головою.

Але він не встиг взяти в рот загубник і надіти маску. У спину щосили вдарило, наче каменем, кинутим з розмаху. Він упав.

Над вухом почулося гарчання. Другий собака, наздогнавши його, зубами й кігтями рвав гумовий шланг від балонів.

Порушник випрямився, струсив його, дав коротку чергу.

Потім, бурмочучи прокляття, пошпурив у воду непотрібний акваланг. До біса все, до біса!

Між соснами від затоки вже миготять швидкі тіні.

Він звернув під прямим кутом, побіг без речей. До затоки не пробитися. Завдання зірвано! Швидше назад, поки не пізно. Єдиний шанс на порятунок — там, за смугастими стовпами!

— Втечу, — пробурмотів порушник, побачивши стовпи вдалині, і одразу ж упав ниць. Ланцюжок маленьких вихорів знявся з-під ніг, пробіг у траві. Попереджувальний вогонь! То тривожна група залягла в кущах, загороджуючи порушникові шлях до відступу.

Він кілька разів намагався встати. Але черга з автоматів знову й знову наполегливо вкладала додолу.

— Кидай зброю!

Він метнувся вбік. Спіткнувся, упав. Скочив, знову впав. Ще проповз кілька кроків, уже не бачачи нічого, дряпаючи нігтями дерн, риючи його лобом. Зникнути б, заритися в землю!

Не встиг подумати, що вже іншим доведеться це зробити…

Начальник застави підійшов, подивився, журливо крякнув:

— Ех, як же ти його так, Іщенко! Живим треба було. Який ти завжди необережний!

— Та я ж його обережно, товаришу капітан! — з прикрістю каже Іщенко. — Я його по ногах бив. А він якось-то вивернувся у мене з-під мушки.

Провідник бере за нашийники розлючених собак. Шерсть на них настовбурчена, зуби вишкірені.

Фельдшер клопочеться біля двох прикордонників, яких поранив порушник. Стріляв він добре, навіть на бігу, цього у нього не відняти!

— Прочесати ліс! — наказує начальник застави. — По транспорт послали?

— Так точно, товаришу капітан!

Мерця перевертають на спину. Навколо нього з’юрмилися прикордонники і комсомольці дружини сприяння. На них дивиться обличчя, скривлене злісною гримасою, сіре від пилюки.

— Знає його хто-небудь?

— Ніхто не знає. Чужий у наших місцях чоловік.

Прикордонні люди, з’юрмившись, дивляться на мертвого — чужого чоловіка. Національність його так само важко визначити, як і вік. На ньому поношений чорний светр. Штани заправлені в чоботи.

І лежить цей чужий чоловік у прикордонному лісі, чекаючи свого похоронного воза. Мухи вже кружляють над ним.

4


А тим часом іде планомірне й ретельне прочісування лісу.

У лісі вже світло, хоча сонце ще не піднялося.

Прикордонники перетрусили все опале торішнє листя, зазирнули під кожен кущ, не минули жодного дупла. І старання їхнє було винагороджено. Вони надибали оболонку надувної кулі і лямки до неї.

Це и відвело спочатку од невеликого лісового озера. Вирішили, що шукати більше нічого.

Куля-скакун була на ті часи новинкою в техніці переходу кордону. З Москви прибула спеціальна комісія. Потім, на велике задоволення застави, вивчення новинки закінчилось, і кулю з усіма церемоніями було відправлено до Музею прикордонних військ.

Лише через деякий час, під час повторних, ще більш ретельних пошуків, прикордонники зупинилися і замислились біля лісового озера, на березі якого тупцявся порушник, відбиваючись од собак. Якого дідька його понесло сюди?

Згадали, що під чає першого огляду лісу найкращий собака застави — Кармен ніяк не хотів одійти від озера і несамовито гавкав на нього.

Глибина була тут невелика — трохи більше метра.

По дну озера пройшлись баграми і виловили маску й ласти, а на п’ятому чи шостому заході витягли й балони акваланга, які закотились під корч.

Навіщо вони здалися порушникові? Невже для того лише, щоб відлежатися в озері, пережидаючи погоню?

Якщо порушник хотів пробратися в Ленінград, то балони, звичайно, були ні до чого. Може, він мав намір пройти по дну занедбаного каналу під водою і висадити шлюзи? Це було єдине більш-менш правдоподібне пояснення. Але відразу ж виникало незрозуміле питання: який сенс у цій диверсії? Адже канал давним-давно не використовують за призначенням.

У такому стані була справа, коли лейтенант Ластиков прибув у дивізіон, на місце своєї служби.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ХАЗЯЇН ШХЕР


1


Він сидів перед новим своїм комдивом і, відповідаючи на питання, причепливо придивлявся до нього. У таких випадках огляд завжди взаємний.

Звичайно, командира дивізіону прикордонних кораблів не можна порівняти з Шубіним. Але, по совісті, кого можна?..

Усе ж він був непоганий. Неможливо було уявити собі, щоб хтось розмовляв з ним підвищеним або нервовим тоном. Спокій його був статечний і небагатослівний. Іноді він, мабуть, навіть гнітив.

“Українець, — подумав Олександр. — Українці, вони спокійні!”

Та річ була не в національності, а в професії.

Напевне, Олександр також сподобався комдиву, бо той присунув до нього розкритий портсигар.

Молодий лейтенант ввічливо відмовився.

— Займаюся спортом, — пояснив він. — Доводиться, знаєте, берегти серце.

— Звичайно, ви ж аквалангіст! Мені говорили про вас у Ленінграді. — Він багатозначно подивився на Олександра. — Я знаю про ваше спеціальне доручення.

Олександр промовчав. Зрозуміло, комдив повинен був знати про це, щоб керувати його пошуками в шхерах.

— Уже відрекомендувалися командирові свого корабля?

— Так точно.

— Корабель ваш нині на планово-запобіжному ремонті, — неквапливо вів далі комдив, — закінчиться він через два дні. За два дні ви справитеся. Треба з’їздити на заставу до Мурисова.

— Берегова застава?

— Ні, сухопутна. Але кілька днів тому на її дільниці забито порушника, який мав із собою спорядження аквалангіста. В зв’язку з цим про вас уже кілька разів запитували.

Олександр відкашлявся. Від хвилювання горло йому пересохло. Порушник-аквалангіст? Отже, Грибов мав рацію в своїх здогадах? Недаремно радив Олександрові займатися підводним спортом.

— Куди ж ішов порушник?

— Оце й треба встановити.

Широке красиве обличчя комдива було все таке ж спокійне, і Олександр вирішив, що служити з цією людиною буде непогано.

— Думаю, товаришу комдив, ви також спортсмен, — насмілився припустити Олександр.

— Чому так думаєте?

— Дуже врівноважені зовні.

— А! — Комдив коротко засміявся. — Вісімнадцять років на охороні державного кордону. Навчишся врівноваженості.

Він провів Олександра до дверей, що було найвищим знаком його прихильності.

— Ні, я не спортсмен. Тільки вболівальник. Але активний!..

2


Якби Олександр вірив у забобони, то подумав би, що це добра прикмета. Перші кроки його на Карельському перешийку ведуть до Вінети. Ні на хвилину він не мав сумніву в тому, що чужоземний аквалангіст шукав Вінету.

У загоні Олександр ретельно оглянув виловлений в озері акваланг, навіть приміряв на себе. Балони були нової невідомої йому конструкції, майже пласкі. Вони дуже щільно прилягали до спини, що, очевидно, давало можливість прослизати у вузькі підводні розколини.

Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.

Сухопутники повели моряка до озера.

— Ні, — сказав Олександр, — озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.

Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.

Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.

І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях — заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.

Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.

Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.

Так, це було незрозуміло.

Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув — кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.

Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.

Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.

Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.

“Озеротерапія! — глибокодумно говорив він. — Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися — це, звичайно, само собою. Але головне — сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.

Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.

“Вони — як люди, — думав він. — Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”

Він сам усміхнувся піднесеності свого порівняння.

Сівши на валун, Олександр витягнув блокнота і швидко накидав крокі місцевості. Йому, як кожному моряку, легше і простіше було зобразити свій маневр на папері, ніж пояснити його словами. Але на цей раз то був хитрий маневр порушника.

Сухопутники схилилися над крокі.

— Що тут? — спитав Олександр.

— Сусідня застава.

— А далі?

— Морська затока. Шхери.

— Ага!

Озеро в цій історії було, звичайно, ні до чого. Тільки справжньому ідіотові спало б на думку ховати щось у такому невеликому і неглибокому озері. На шляху порушника воно з’явилось, як випадкова зупинка, як полустанок. Але де ж була кінцева станція?

Морська затока? Так. Стрибун-аквалангіст, без сумніву, проривався до затоки. Це був хитро задуманий обхідний маневр. Спочатку передбачалася подорож у повітрі на кулі, потім “пересадка” і далі вже морем — з аквалангом під водою.

Де ж він мав намір зробити “пересадку”?

До затоки можна було доїхати лісовою дорогою, але Олександр попросив провести його навпростець — лісом.

На півдорозі стрів його начальник сусідньої застави старший лейтенант Ривчун. Це був веселий міцний куцак, трохи старший за Олександра. Він служив тут уже третій рік і знав на своїй дільниці кожен камінь, кожен кущик, — краще, мабуть, ніж меблі у власній квартирі.

За розмовами Олександр і не помітив, як опинився на березі другого озера.

Ось таким озером лікар, напевно, не лікував би. Бр-р! Похмуро як! Душевний дрож проймає!

Олександр приклав бінокль, вдивляючись у протилежний берег. Щось болісно знайоме промайнуло між нерухомими тихими соснами, в обрисах скель, і зникло.

Став накрапати дощ. Вода потемніла, протилежний берег присунувся. Сосни схилилися на ньому в один бік.

— Шхери, — пояснив Ривчун.

Ну, звичайно ж, не озеро, а шхери! Їх дуже просто переплутати в цьому примхливому озерно-шхерному краї. Крім того, Олександр бачив шхери в останній раз принаймні сім років тому…

Коли він і його супутники зійшли на пагорок, перед ними відкрилася простора затока, що сліпуче блищала у промінні вечірнього сонця. На поверхні її тулилося один до одного безліч лісистих острівців. Деякі з них підступали до берега материка майже впритул.

До одного з цих острівців, таких привітних, на перший погляд, схожих на кошики із зеленню, і прямував порушник. Десь тут, у непевному місячному світлі, мала відбутися метаморфоза. Кенгуру блискавично перетворився б на ящірку, на амфібію.

Однак до якого острова простував порушник?

Оце і треба було з’ясувати.

3


Весь наступний день Олександр ходив берегом разом із Ривчуном. Того, очевидно, трохи тішило те, що на дільниці його застави криється щось таємниче і нерозгадане — об’єкт загальної схвильованої уваги. Він часом поглядав на свого супутника. Обличчя приїжджого моряка було неуважливе, ніби він щось пригадував.

— Слухайте! — раптом сказав моряк. — За тим он лісочком — дот?

— Руїни дота, — поправив Ривчун, здивовано глянувши на Олександра.

Вони обминули руїни дота.

— А тут, по-моєму, стояла одна зловредна батарея прожекторів.

І це було так. Навколо потрісканих, зсунутих набік бетонних плит густо розрослися бур’ян і м’ята.

— Десь тут мас бути і маячок, — у роздумі сказаз Олександр, озираючись на всі боки.

— Був маніпуляційний знак воєнного часу.

— Ну, правильно, — пробурмотів Олександр. — Біля самої лампи завжди темніше.

— Якої лампи?

— Так кажуть. Біля маяка. Поблизу нього і ховали Вінету.

— Виходить, ви вже бували тут? — спитав Ривчун трохи ображено. — А я стараюсь, пояснюю.

— Ні, на цьому березі не бував, — відповів Олександр. — Але одного разу довелося цілу добу просидіти напроти — отам!

І пейзаж повільно, як обертова сцена, повернувся перед ним на своїй осі.

Олександр уже бачив одного разу цей пейзаж — тільки дуже давно і в іншому ракурсі. Берег, на якому вони стоять з Ривчуном, був у руках ворога. Юнга, “гострозорий всієї Балтики”, стежив за берегом материка у бінокль, ховаючись у кущах на одному острівці.

Минула доба, сповнена тривоги і чекання, і на світанку, в жовтій шаруватій імлі, недалеко від катера Шубіна виплив підводний човен Цвішена…

Так, без сумніву, це сталося саме тут! Звичайно, Вінета має бути десь поблизу.

4


Та Олександр забув, що все це відбувається в шхерах, двоїстих, потаємних, часом навіть підступних. Шубін, морщачись, називав їх “країною міражів”, а командир острівної бази на Лавенсарі — “шкатулкою із сюрпризами”.

По телефону комдив дозволив Олександрові лишитися ще на три дні, щоб продовжити пошуки.

Через кілька годин приїхали із загону військові інженери. Разом з Олександром і Ривчуном вони облазили на колінах кожен острівець у затоці. Ніяких слідів колишньої таємної стоянки!

А островів дев’ять, і всі вони — гранітні. Висадити граніт? Вибухи могли спричинитися до небажаної дипломатичної метушні, викликати міжнародні ускладнення. Адже державний кордон проходить якраз через затоку. Пошуки і так треба провадити по можливості тайкома.

Наприкінці третього дня обговорили наслідки. А що, власне, обговорювати? Наслідків нема.

Гаряче обговорювали спеціальні пристрої на зразок міношукачів, похитуючи головами, говорили про те, що доведеться просити дозволу в Ленінграді, а то й у Москві, висловлювали резонні побоювання, що до осені вже нічого не встигнеш і, очевидно, доведеться відкласти пошуки до наступного літа.

Олександр похмуро мовчав.

— Адже ти новачок у таких справах, — сказали йому. — А в шхерах на кожному кроці можна камуфлетів чекати. Кордон? Не лише в тім річ, що кордон. У цих місцях фашисти перебували довго. Отже, треба після них багато чого перевірити, оглянути ще і ще раз.

Після цього господарі докладно розповіли про приховані кабелі, про досі не відновлену систему водопостачання і електромережі. При відступі вивезено всі плани, всю документацію. Відновити це не так легко.

— Подвійне дно, — зауважив один інженер. — Під ногами в нас подвійне дно. От-от земля розколеться або ніде тріщинами. — Він засміявся.

— Діяти треба фундаментально, — сказав Олександрові другий інженер. — Уявляєте: обстукати, обнишпорити, а може і перекопати такий великий район! До речі, чому ви гадаєте, що ця колишня таємна стоянка — на острові, на одному з дев’яти островів? З таким же успіхом вона може бути і на березі материка. Тільки підступитися з суші до неї важко. Підійти можна лише з моря — аквалангістові.

І з цим також не можна було не погодитись.

На Шубіна затримка вплинула б якнайгірше. Він посварився б з інженерами і полетів скаржитися до Ленінграда, до Москви, лютував би, переконував, квапив. Та в Олександра було більше терпіння.

Ворогам дали чосу (можливо, навіть не раз, а тричі, якщо сейнер і яхта, які “заблукали”, йшли за тим же завданням, що й плигун-аквалангіст). Після цього доцільно було б причаїтися, вичікувати. А там незабаром і зима. Не полізе ж аквалангіст під лід?

Зате наступного літа до Вінети, мабуть, знову посуне низка порушників у масках і з балонами за спиною.

Отже, зустрічний пошук, як буває зустрічний бій?

Олександр уявляв собі, як гарячково нишпорять під водою пальці порушника. Дотик цих слизьких пальців гидотний і страшний. Але він, Олександр, щосили хапає їх. І над міцно сплетеними руками піднімається обличчя в зеленій воді — нерухоме скляне коло…

Тим часом же було наказано, не повертаючись у дивізіон, з’явитися на свій корабель, який уже вийшов охороняти морський кордон і саме перебував недалеко від застави Рявчуна.

— Не переживай, лейтенанте, — сказав Ривчун, проводжаючи Олександра. — Встережемо твою Вінету!..

5


Кораблі прикордонної служби безперервно посуваються вздовж морського кордону, перегороджуючи затоку, змінюючи через належний строк один одного. Виходить щось на зразок рухомої сталевої заслони.

Першу свою вахту на кораблі Олександр ніс як дублер при командирі.

Випало стояти “собаку”, найважчу, найнеприємнішу для моряків вахту — між північчю і четвертою годиною ранку. Звичайно в таку пору дуже хочеться спати.

Та молодому офіцерові не хотілося спати.

Ніхто на кораблі не знав, що це не перша його ніч у шхерах. Але як усе змінилося з того часу! Тоді він був всього-на-всього “штурманеням”. Нині він — штурман, хоч, правда, поки що тільки привчається до справи. Тоді, зігнувшись на баку, юнга-гострозорий тривожно вдивлявся у пітьму: чи не спалахнуть промені прожекторів, а вслід за ними — горизонтальні факели пострілів? Тепер він “походжає” по виборзьких шхерах туди і сюди сміливо, як хазяїн.

Східний берег не криє в собі нічого ворожого. Небезпеки треба чекати з іншого боку. Чужу територію вороги використовують іноді як трамплін для злодійського стрибка. Прокрадаються до радянських берегів здалеку — в зрадливих тінях і шелестах ночі…

Ні, Олександрові зовсім не хотілося спати.

У шхерах було дуже тепло. Підкоряючись неголосним наказам командира, рульовий обережно перекладав штурвал.

Зненацька над водою густо посипалися осінні падучі зірки. “Як салют у День Перемоги”, — згадав Олександр, і від цього на душі стало гарно.

Командира уже змінив на вахті старший помічник. Але Олександрові все ще не хотілося в каюту.

Розвиднялося.

Шхери виростали на очах, повільно випливаючи з ночі, немов лопнули якорі, що тримали на місці гранітний лісистий берег.

Усе було точнісінько як 1944 року. Так само тихо стелився туман по воді, звиваючись у кільця і розвиваючись. І так само несподівано окреслилося в ньому гостре верхів’я дерев.

Ледве чутно хлюпотіла хвиля. Тьмяно-сіре дзеркало затоки почало повільно рожевіти.

Вода, граніт, небо були майже одного відтінку — брусничного. Це — світанок, перші барви світанку, ніби невпевнена спроба пензля.

Потім у воду щедро підсипали золотих блискіток…

Неухильно, суворо за розкладом відбувається це звичне, але завжди дивне чудо: ніч перетворюється на день!

Чи ж можна сумніватися в тому, що чари спадуть, нарешті, з Вінети? Граніт розколеться, візьметься тріщинами під ногами, і…

Такий упевнено-бадьорий настрій завжди приходив уранці. Олександр був молодий. І день був молодий. У них в обох все ще було попереду.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ШЕЛЕСТИ Й ТІНІ


1


У новій обстановці Олександр орієнтувався порівняно швидко. Недарма всю війну прослужив юнгою — “досхочу наївся флотської каші”. Що ж до навичок командира, то він набував їх іще в училищі: на першому курсі був командир підрозділу, на третьому і на четвертому — старшина класу.

Іншим молодим офіцерам довелося значно важче.

Головне, багатьом з них не одразу щастило знайти правильний тон по відношенню до матросів.

“То братаються, то виявляють офіцерський гонор”, — так писав Олександр Грибову. І те й друге було, звичайно, крайнощами.

Грибов не забарився з відповіддю.

“Уміння поставити себе — це справжнє мистецтво, — писав він. — Причому в мистецтві цьому найважливіша саме безпосередність!”

Товаришам по дивізіону Олександр видався важкодумом, відлюдним і небагатослівним.

Було кілька причин для такої гадки. Із двадцяти двох років свого життя дев’ять він провів на фронті і в училищі. Це були роки отроцтва і юнацтва, коли формується характер. Олександр рано став дорослим. У гвардійському дивізіоні торпедних катерів його оточували суворі вояки, які були, можна сказати, запанібрата зі смертю.

У шліфовці характеру, без сумніву, відіграв свою роль і “Летючий Голландець”. Багаторічне сусідство з таємницею якось впливає — привчає до внутрішньої зібраності.

Прийшовши на кордон, Олександр відразу ж виявився на місці, і не лише завдяки стриманості в розмові, хоч і вона — властивість професійна.

Важкодум? Що ж, є в нього така вада. Зате однодум — як бувають однолюби. Треба тільки вказати йому мету. І вже він прагнув до неї неухильно, методично, не розпорошуючись ні на що інше, чавунним плечем розсуваючи перешкоди на шляху.

Шубін порівняв би його з торпедою. І в цьому не було нічого образливого для Олександра, бо його командир говорив з ласкавою повагою: “Розумниця торпеда”…

2


З яким задоволенням пізнавав Олександр шхери — свої шхери!

Безліч різної звірини розвелося тут після війни!

А може, вона весь час була у шхерах, тільки притихла, поховалася, забилася в шпарки? І от навалом висипала на світ божий, коли скінчилася війна.

Звірі поводилися на диво хоробро. Здавалось, Карельський перешийок перетворився на величезний заповідник.

Був тут один лось, за яким перевіряли годинники. Двічі на день він прибігав па маленьку залізничну станцію в лісі, точно до прибуття поїзда. Пасажири, під’їжджаючи, виглядали його з вікон: “Ось він! Мчить щодуху! Почув гудок!”

На станції поїзд стоїть три хвилини. Частування приготовлено заздалегідь — лося знають по обидва боки кордону. І, хитаючи головою з гілчастими рогами, він поблажливо бере — іноді прямо з рук — данину своїй королівській пишноті.

Олександрові розповіли також про зайця, який жив па одній заставі. Він був добряга, як згадують, дуже товариський і клопітливий. Вставав раніше за всіх, підскоком біг на стрільби з прикордонниками, а коли вони поверталися, стрибав перед строєм. Снідав, обідав і вечеряв разом з усіма, спати примощувався в ногах на чиїйсь койці!

Треба уявляти собі безконечні осінні або зимові вечори на заставі, щоб зрозуміти, як любили цього наївного сіренького пустуна.

Він став жертвою власної добросовісності. Якось, розважаючи товариство своїми стрибками, підскочив надто високо, вдарився носиком об палицю, яку тримав над ним один із його приятелів, і впав.

Спочатку думали, що заєць прикинувся мертвим — це була одна з його витівок. Потім зрозуміли, що він номер.

Досі на заставі не можуть розповідати про це без хвилювання.

Та звірі на перешийку — не тільки розвага. Вони завдають і чимало клопоту.

Лосі, пробігаючи, зачіпають сигнальний дріт, і починаються дзвінки, які піднімають усю заставу в бойовій готовності.

Рись переходить контрольно-слідову смугу, дбайливо переорану й заволочену вздовж усього кордону, і після цього над відбитками обережних лап, схожими на королівський знак лілії, довго стоять слідопити, міркуючи: звір пройшов чи порушник, що прикинувся звіром?

Нині вже вважають безнадійно старомодним напинати на руки і ноги кігті чи копита, щоб рачки перебратися через контрольно-слідову смугу. Але серед порушників можуть знайтися і ретрогради. “По-старосвітському працюють, відстали”, — зневажливо говорять у таких випадках.

Незабаром Олександр перестав симпатизувати лосям. Пов’язано це було з радіолокатором. Потім у кают-компанії жартували, що той працював надто чітко.

Ще під час практики Олександр був у захопленні від цього незвичайного пристрою, що однаково добре “бачить” вдень і вночі, в сніговій і в туман. Пильне “радіооко”, встановлене на щоглі, безперервно обертаючись, “оглядає” простір навколо корабля. Радіохвилі розбігаються від нього в різні боки і, наштовхнувшись на перепону, поспішають назад. А в рубці на екрані з’являються плями і плямочки, відсвіти цих перепон.

Олександр зачаровано стежив за тим, як обертається світна лінійка-покажчик, перетинаючи концентричні кола, які визначають відстань. Раптом метушливий промінчик освітив плямку, якої не було раніше на екрані, шви-донько побіг далі, наблизився, знову освітив її. Плямка пересунулася. Вона темніла в межах дев’ятого кола, тобто па відстані дев’ять кабельтових від корабля.

Пересунулася? Отже, не риф, не острів? Втім, це ясно й так. На карті найближчий острів із групи прибережних островів лежить значно далі.

— Нерозпізнана ціль, товаришу лейтенант! — доповів радіометрист.

— Бачу. Швидкість її просування?

Блискавичний підрахунок:

— Три вузли.

Шлюпкова швидкість! Невже порушник у шлюпці?

Тремтячи від хвилювання, Олександр вийшов з рубки і доповів про рухому ціль командирові.

Той подивився на нього з сумнівом. Але нетерпіння молодого лейтенанта вплинуло і на нього.

— Курс двісті тридцять! Повний вперед! Бойова тривога!

Палуба ще дужче затремтіла під ногами. З люків стали вискакувати матроси. Прикордонний корабель ліг на курс зближення.

— Щастить вам, товаришу лейтенант, — з повагою зауважив сигнальник. — Всього тиждень у нас, а вже звіра засікли.

— Оце точно, що звіра, — підтвердив командир, не одриваючись від бінокля. В голосі його забриніли веселі інтонації.

Олександр швидко приклав до очей свій бінокль.

Високо тримаючи горду голову над водою, протоку перетинали лосі: самець і дві самки. Мабуть, звірі перебиралися з острова на острів, шукаючи корму. Червоно-бурі, ошатні, яскраві, як осіннє листя, вони спокійно пливли по воді і навіть не звернули з дороги, побачивши корабель, тільки зверхньо позирнули на нього.

— Ну, ну! З ким не буває, — потішав Олександра командир. — На Далекому Сході зі мною теж була оказія…

— Лосі?

— Качки. Летіла, можете собі уявити, зграя диких качок, штук двісті або триста. Низько над водою летіла, причому з великою швидкістю — до п’ятдесяти вузлів… А чия це швидкість?

— Торпедний катер, — чітко, як на екзамені, відповів Олександр.

— Правильно. Пост СНІС дає нерозпізнану швидкохідну ціль. Тривога! Ми — навперейми!.. Ет, що там казати!.. Добре, хоч літак не піднявся в повітря!

В Олександра відлягло од серця.

— Даремно я потривожив вас, — ніяковіючи, сказав він.

— Недаремно! Ні, недаремно! — енергійно заперечив командир. — Краще сто разів за лосями чи качками погнатися, ніж один раз порушника пропустити. В нашій з вами справі зайвої пильності немає і бути не може! Ходимо по кордону, по червоній лінії, а час, самі знаєте, розпал холодної війни, літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року…

3


Літо в цих місцях гарне, але неспокійне. Вабить око гра світла і тіней — але це і природне світломаскування. Порушник у камуфльованому костюмі може стояти поруч, між деревами, у тремтливій сітці сонячних плям, і буде непомітний — як ягуар або тигр, що причаївся серед листя.

А восени шхери стають іржавими. Багряні, буро-зелені і золоті смуги в різних напрямках прорізають воду.

Часом починає сіяти дощ. Потім вітер кількома нападами зриває барвистий серпанок з островів.

Тепер порушникові вже не потрібен його камуфляжний костюм. Він загортається в туман. А дощ послужливо змиває за ним сліди.

В цю пору на морі лютують шторми.

Але ось і дощі скінчилися. Над Карельським перешийком повільно осідає хмара сніговію. Граніт і болота вкриваються білим. Вода в протоках і затоках береться кригою.

Кажуть: “Зима мужику відпочинок несе”. Якоюсь мірою це стосується і прикордонників. Не треба щодня боронувати контрольно-слідову смугу. Вся вкрита снігом просторінь уздовж кордону — зимова контрольно-слідова смуга.

Якщо ж порушник наважиться піти по льоду, то пробиратиметься вздовж берега, позираючи на примітні орієнтири, щоб не збитися з дороги.

Як і вовк, він любить завірюху. Вона допомагає йому. Не треба морочитися з віником, обертаючись через кожні два-три кроки і замітаючи сніг за собою. Завірюха сама замете, вирівняє зрадливі сліди.

Та радіолокатори не дрімають. Трапляється, що прикордонникам доводиться ставати на лижі й “діставати” порушника з боєм на торосистому льоду.

Кораблі прикордонної служби бездіяльні в цей час. Узимку моряки опоряджують матеріальну частину і техніку, а також навчаються. Але вечори та вихідні дні у них вільні. Офіцери мають більше можливості бувати з сім’єю.

Ранні шлюби взагалі заведені серед моряків і прикордонників. Багато офіцерів одружуються одразу ж після закінчення училища.

Одружені дивляться на одинаків, звичайно, звисока.

— Одружись, не пошкодуєш! — поблажливо радили Олександрові. — Зв’язок з берегом буде міцніший. Та й на морі якось бадьоріше. Зверни увагу: корабель — і той швидше повертається з кордону на базу, — як кінь до стайні. Після штормів і бур відпочиваєш душею в сімейному колі.

— Це ще яка жінка попадеться! — відбувався жартами Олександр. — Трапляються такі, що в морі, мабуть, спокійніше.

Але він справді в морі почував себе краще, ніж на суші. Був зібраніший, здоровіший, щасливіший.

Життя на кораблі заповнене до краю, воно просте і осмислене.

У своїх листах Олександр лаконічно “доповідав” Грибову і Вікторії Павлівні про себе, описував, як старається виробити в собі шубінський характер:

“Ось, наприклад, сумніви і вагання. Я намагаюсь не допускати їх до себе. Вагатися, сумніватися — це не те, що обдумувати. Різні речі, так же?

І раптом помічаю: вагаюсь! Еге! Одразу круто кладу руля. Приймаю те рішення, яке перше спало мені на думку. Тут саме важливо, що перше! Так учив гвардії капітан-лейтенант. “Тренує волю, привчає до рішучості”, — пояснював він нам. І наводив випадок з ослом: “Погано бути ослом. А особливо погано — буридановим ослом”.

4


Восени 1952 року мали відбутися окружні спортивні змагання. Ранньої весни, коли крига ще сковує море, комдив, “активний уболівальник”, відрядив Олександра до Ленінграда тренуватися.

Як виявилося, сусідом його по гуртожитку був давній знайомий — Ривчун. Він займався самбо.

Тренуванням динамівців-самбістів, казав Ривчун, керував учасник війни, колишній полковий розвідник, людина вже немолода, близько п’ятдесяти років. Недавно він повертався вночі з гостей. У безлюдному провулку троє перегородили йому дорогу. “Витрушуйся, дідусю, з шуби”, — запропонував ватажок. А двоє інших не кваплячись зайшли ззаду — “допомагати”.

“Не знали, дурні, кого чіпали. Самого Івана Опанасовича! — сміючись, розповідав Ривчун. — Розкидав їх, як кошенят. Потім уже опам’ятались, у міліції. Сидять на лаві рядком і очима на нашого тренера лунають — ось тобі й дідусь!”

Це зацікавило Олександра. Кілька разів він супроводжував Ривчуна на заняття самбо. Спочатку лежав осторонь на купі матраців, спостерігаючи, як миготять перед ним міцні тіла, слухаючи короткі заохочувальні вигуки: “Чудовий захват!”, “Тепер підсік!”, “Переводь на бойовий прийом! Усе!”

Потім мускули спортсмена нетерпеливо запросилися на середину залу. Ривчун з дозволу інструктора показав Олександрові кілька прийомів.

— Швидка реакція в тебе, — похвалив він. — Але дуже багато сили пускаєш у хід. А більшість прийомів полягають якраз у тому, щоб спрямувати силу противника собі на користь…

У свою чергу Олександр запросив Ривчуна в басейн для плавання.

— Наша вода о сімнадцятій нуль—нуль, — попередив він. — Не запізнюйся! Вода в басейні назахват.

Останній рік в училищі Олександр тримав першість з плавання. Він і до того плавав добре — завдяки вимогливості Шубіна. Та, тільки закинувши балони за спину, а на ноги натягнувши ласти, по-справжньому відчув радість плавця.

Ривчун смирненько сидів на лавці, підібгавши під неї ноги в калошах (гостям видавали калоші). З басейну довгими хвилями вихлюпувалась вода. На підлозі розтікались калюжі. Навколо стояв гамір від командних вигуків, плескоту, швидких ударів по воді.

Басейн було підсвічено зсередини Гнучкі тіні ковзали туди і сюди, ніби рибки в акваріумі.

І як же приємно було на деякий час стати рибкою! Занурюючись у воду, Олександр щоразу був захоплений чарівним перетворенням. Підводник, замкнений у своїй металевій коробці, навіть водолаз, який тяжко ступає по дну в чоботях-грузилах, не відчуває нічого подібного. Відчуття підводного плавця можна порівняти хіба що з вільним польотом у повітрі.

Проносячись по басейну з краю в край, легко розвертаючись, швидко піднімаючись і опускаючись, Олександр думав, що так, напевно, буде літати людина. Реактивні літаки використовуватимуть лише на великих відстанях — для далеких подорожей. А повсякденно в побуті застосовуватимуть легенькі пристосування на зразок акваланга. Пружне, рухливе, пронизане голубими іскрами повітря буде надійно тримати — як вода тримає Олександра.

— Ну як? — спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.

— А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, — сказав той, примружившись. — У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?

— Випадку? — Олександр з гідністю випростався. — Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ПОЧЕРК ЦВІШЕНА


1


На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.

Олександра викликали до комдива.

З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.

Так і є.

— Нове доручення для вас!

Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:

— Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.

— Знову біля Мурисова?

— Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? — несподівано запитав комдив.

Олександр здивований:

— Рибу? Я б цього не сказав.

— Чому?

— Та якось не хвилює, товаришу комдив.

— Тобто як — не хвилює?! — Комдив підвищив голос. — Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?

— Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…

Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею — це над людські сили.

Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.

— Лящі у нас — отакі! — спокутував він. — І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас — пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.

Так у них все й пішло: за розкладом.

Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.

— Ну як? Нагуляв апетит? — Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.

Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.

Пройшов короткий дощик. Небо — липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.

У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.

Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”

Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.

Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.

На другому краю двору — колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:

— Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!

Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.

— А в нас подія, — каже він, щоб розважити гостя. — Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди — шкода.

Дружина Ривчуна подає голос із будинку.

— І такого шкода! — округло, по-володимирськи, говорить вона. — Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…

2


На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.

По хуторах кочують бродячі батраки — зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.

Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.

У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:

— Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього — мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив — уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.

Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!

Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.

Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.

— Бач, видзвонює! — схвалив один прикордонник. — Частенько вибиває сьогодні! — Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.

А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом — прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться — немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!

Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.

Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.

Звичайні повідомлення навіяли великий сум:

— Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.

— Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.

— Рідні дуже побиваються.

На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.

— Як Офелія, — тремтячим голосом додав прикордонник.

За що дістав зауваження:

— Ви свої поетичні порівняння — до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…

Супутника дівчини так і не знайшли…

— Куди ж він подівся? — Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.

— Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.

— Ну, наговорилися? — докірливо питає дружина Ривчуна. — За розмовами зірницю б не проспати!..

Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта — вона напроти — засвітилось у вікні. Штори не завішано.

Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його — лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.

Одне за одним темніють вікна.

Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.

Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…

3


Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.

Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.

Помітили утопленика не відразу — він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.

Ніч — місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.

Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.

Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:

— Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.

— Тихше ти! — зупиняє старший. — Поглядай!

На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець — рука?!

Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.

Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.

Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.

Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався — пливе далі.

Напружений шепіт у кущах:

— Людина?!

— Замовкни ти!

“Пеньок” усе наближається до нашого берега.

Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.

“По-старому, однак, працюють”, — хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.

Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.

Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.


Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.

Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.

Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.

Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.

Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!

Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?

Утопленик поворухнувся.

Ні! Його гойднула хвиля. Вона повільно перевертає труп на бік, кладе на живіт. Однак хвиля ж зовсім маленька!..

Прикордонники ждуть.

Дуже моторошно спостерігати, як оживає мрець.

Повільно-повільно піднімав голову. Сперся на лікті. Завмер у позі сфінкса.

Це поза чекання й готовності. Найменший підозрілий шелест на березі — і облудний мрець підхопиться, майне вугрем. Два—три сильних змахи, і він опиниться в безпеці на середині плеса…

4


Але навколо тихо.

“Тече ритмічна тиша”, — це, здається, із Кіплінга?

Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний — справжнісінький тобі диявол!

Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.

Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…

Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.

Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.

Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що впало, одразу накрило обох — і хлопця, і дівчину.

Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.

— Зчинять гармидер! — пояснив він. — Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.

Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.

Шефові уривався терпець.

— Ну що за дурні ці утопленики! — казав він. — Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!

“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.

Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.

Це дратувало його напарника.

Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.

Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.

Другий “наймит” — німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?

Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом — особливо з похмілля — довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?

Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік — майже межа в його професії.

Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.

І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.

Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”.[48 - Так розводять на ринзі боксерів, що зчепилися.]

На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!

Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.

Альбінос вийняв трубку з рота:

— Придумано добре. А хто піде?

— Він.

— Чому не я?

Шеф нахмурився.

— Я вирішую!

Потім усе ж таки зволив пояснити:

— Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, — так, здається?

— Так.

Альбінос несподівано зареготав:

— Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.

Мальтієць образився:

— Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…

— Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?

І тут він також має рацію.

Нині мальтієць на російському березі. Очі його широко розплющені. Вуха наповнені таємничим шумом ночі.

А в закапелках мозку пропливають тіні.

Вони кривляться, сіпаються, ніби танцюють танок. Це — босий, у підкачаних штанях фотограф на пляжі в Констанці. Це — сонний портьє другорозрядного готелю. Це — дервіш[49 - Дервіш — мандрівний мусульманський чернець.] із підземної тюрми у Басрі.

Особливо йому вдався дервіш. Як продумано характер! Як ретельно відточено кожну деталь!

Цього дервіша запідозрювали в тому, що він — переодягнутий європеєць, і кинули в тюрму.

Переступивши її поріг, він запитав, з якого боку схід, тому що вікон у камері не було, і зажадав килимок для відправи намаза. Тюремники грубо висміяли його. Але хтось заради цікавості шпурнув йому брудну циновку.

В’язень не вдовольнився цим і попросив глек з водою, щоб робити ритуальні омовіння. Води йому не дали.

Тоді він заходився проклинати своїх катів.

Горлянка у нього була велика, і він репетував так, як можуть репетувати тільки осли та дервіші.

Смерть людей, — кричав він, — визначена в книзі долей, і він не боїться смерті! Хай буде на те воля аллаха, єдиного, премудрого, вічносущого! Але, перешкоджаючи робити продиктовані кораном обряди, його позбавляють райського блаженства, що обіцяно кожному правовірному. О мерзенні кати, сини гріха, смердючі скажені собаки!

Покричавши кілька годин, він стих. Заглянули в щілину замка. В’язень був заклопотаний тим, що відколупував глину од стіни і старанно розтирав між долонями. Його запитали, навіщо він це робить. Він сказав, що при обряді “тейємун”, продиктованому пророком, дозволено замість води користуватися піском, коли час намаза настиг подорожнього в пустелі.

Дервіш уперто боровся за свій рай. Він неухильно робив ритуальні омовіння розтертою глиною і голосно молився, стоячи на циновці обличчям на схід.

Під дверима його камери юрмилися цікаві. Сам начальник тюрми не раз спускався сюди і сідав на стілець біля дверей, щоб послухати, як молиться в’язень: чи не переплутає слова молитви?

Наприкінці третього тижня стало ясно, що дервіш — справжній. Перед ним, вибачившись, розчинили ворота, і він гордо пішов геть, несучи під пахвою подаровану циновку і без угаву гучним голосом проклинаючи своїх кривдників — синів гріха.

Так, зіграно було без заминки!..

Він вжився в свою роль навіть більше, ніж Вамбері, знаменитий англійський шпигун.

Відомо, що коли Вамбері повертався із своєї “подорожі” у Середню Азію, куди їздив нібито як турецький дервіш, його мало не викрили в Герате. Під час параду перед палацом афганського еміра він стояв поруч з оркестром і машинально відбивав ногою такт, що не заведено робити на Сході. Промах помітив сам емір, проте це не мало неприємних для шпигуна наслідків.

У “репертуарі” мальтійця роль упертого дервіша, мабуть, найкраща. Але тоді він був молодший на одинадцять років. Йому було приблизно стільки ж, скільки альбіносу тепер.

Ну що ж! Лишається зіграти свою останню роль — утопленика. І — зі “сцени”! Кудись подалі, в глушину! Змішувати коктейлі біля прилавка бара, ні про що не думати, нікого не боятися, стати нарешті самим собою. Можна ж на старість дозволити собі розкіш — стати самим собою?..

5


“Утопленик” випростався на весь зріст, огледівся. Бухта йому подобається. Глибока, затінена. Облюбована ще раніше, під час довгого огляду місцевості з вузької амбразури на сіннику.

Прикордонники слухають самовдоволений смішок. Це найстрашніше. Обличчя “мерця” нерухоме, без будь-якого виразу.

Він ступає кілька кроків, розводячи гілки руками, немов ще пливе. Кущі змикаються за ним, як вода. Тепер його не можна побачити з того берега, хоч бухту й видно в бінокль. Та ось щось холодне, тверде впирається між лопатками. Поруч лунає тихий, але зрозумілий голос:

— Руки вгору! Не повертатись!

Інтонація переконлива, її не можна не зрозуміти, якщо навіть не вивчав російську мову в спеціальній школі.

Проте мальтієць не боягуз, до того ж щасливо виходив ще з небезпечніших обставин.

Він покірно піднімає руки. Одночасно, пригнувшись, ніби пірнає вниз головою. Кулі зі свистом пролітають над ним.

Лежачи на землі, він стріляє кілька разів.

У такій тісноті промахнутись неможливо.

Стогін болю!

Щосили відштовхнувшись ногами, мальтієць хоче підкотитись до води. Але рухи скуті, балони пригинають, а зверху навалились, прийомом самбо викручують руку, в якій затиснуто пістолет.

Удар прикладом по голові! Мальтієць втрачає свідомість.

Старший наряду, намагаючись не стогнати, — його поранено, — викликає на допомогу товаришів із застави.

Тим часом його товариш кладе порушника долілиць, щоб зручніше було тримати.

— Обережніше, Кикін! — просить старший наряду, скрегочучи зубами від болю. — Не пошкодь його там! Пикою, пикою не дуже в землю, задихнеться ще!

Прибувають із застави прикордонники на чолі з офіцером і обдивляються місцевість. Біля прибережних кущів немає нічого. Вода затоки — як гладенький місячний камінь.

Протилежний берег темний, тихий.

Порушник отямився, його конвоюють на заставу. Позаду несуть пораненого прикордонника. Всі, щільно з’юрмившись, перебираються по валунах, перескакують через струмки, пірнають у зарості ожини та шипшини.

Рука у мальтійця, здається, зламана, голова гуде, як казан, але, за звичкою, він напружено вслухається в репліки, якими обмінюються його конвоїри. Добре знав російську мову. Однак ніяк не може зрозуміти, чому один із прикордонників, звертаючись до нього, повторює ім’я “Офелія”. Вимовляє його навіть з якоюсь жорстокістю:

— Ну, давай, давай! Йди вже… Офелія!

А втім, у порушника лишалось мало часу для здогадів. Застава розташована недалеко від бухти. Риплять східці. Його обдає теплим домашнім запахом. Найміцніший запах чобіт і масла для протирання зброї. Останній крок — і він у кабінеті начальника застави.

Удаваний утопленик — з плеча його ще звисають водорості — похмуро мовчить. Заздалегідь вирішив не відповідати на запитання. В кабінет входять російські офіцери, але він опустив голову, робить вигляд, що не дивиться по боках.

На нього теж не дивляться. Загальну увагу привертає маска, кинута на стіл. Вона зроблена по-мистецьки, “під мерця”.

— От же гади! — дивується Кикін, притримуючи біля комірця розірвану гімнастьорку. — Що роблять, га? Під чуже горе маскуються.

А втім, тепер обличчя порушника не червоніше від знятої з нього маски. Блідість навіть переходить в зе-ленуватість. Щелепа у нього довга, нижня губа випнута, як у щуки.

З-під напівспущених повік він стежить за тим, що відбувається навколо.

Молодий моряк — чому на заставі моряк? — оглядає балон, ласти, довго крутить у руках маску.

— Прикинувся мертвим! — неголосно, із злістю каже він похмурому присадкуватому офіцерові. — Але ж це почерк Цвішена!

Порушник не підводить голови, але його проймає дрож…

Комендант дільниці, що прибув на заставу за телефонним викликом, сидить біля столу, з підкресленою зневагою перекинувши ногу за ногу, і позирає на блідого немолодого чоловіка без маски.

— Нічого не каже, товаришу майор, — з прикрістю доповідає Ривчун. — Прикинувся німим.

— Заговорить! — упевнено зауважує майор, погойдуючи ногою. — Це ще він не просох, не оговтався. А переодягнуть його в усе сухе та посадять проти слідчого, одразу всю удаваність — як рукою! Він же, видно, не дурень. Йдеться про його життя. Заговорить — житиме. А коли вже не заговорить…

Він дуже проникливий, цей майор, досвідчений прикордонник! Порушник скинув на нього оком, знову опустив голову.

Заговорить!..

6


Але, коли його привезли до Ленінграда, він ще опинався деякий час — за інерцією.

Потім, подібно до дії пружини годинникового механізму, інерція вичерпалась. Він зітхнув, провів по обличчю важкою, з набухлими венами рукою.

— Буду говорити!

І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.

Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.

І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.

Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…

Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.

— Ага! — задоволено каже генерал. — Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.

— Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.

— Крутить, як ви гадаєте?

— А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?

— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

— Так.

— Цікаво!

— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

— Але він накидав на папері план?

— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

— Ну що ж! Основне — це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

— Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

— Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

— Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

— Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

— А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа — не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними — доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До — речі, в нього була капсула з отрутою.

— Так. Далі!

— Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

— Згоден! — Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. — Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ЗАСІДКА НА ОСТРОВІ ЗМІЇНИЙ


1


Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

— Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

— Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

— На тренування — зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її — порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

— Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

— Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

— Ви?

— О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

— Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

— Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями — усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

2


Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

— Справа, виходить, з туманом, — глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

— Слухай! Не забивай ти мені баки, — попросив Кузьома. — Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

— Правильно, — підтвердив Олександр. — Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

— Хитрують?

— Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.

Два помічники недалеко чергували в шлюпці, готові за сигналом ракети поспішити на допомогу.

Перша й друга ночі на острові минули спокійно. Не хлюпнули, розходячись, хвилі, що набігали на берег. Не скрипнула галька під вкрадливими кроками. І не відбився на тлі неба силует, горбатий, хижий.

Лиш без угаву шуміли сосни над головою і шелестів прибій унизу. А вдалині мигтів маяк. Два довгих проблиски, три коротких — добре напучення для друзів, щоб підбадьорити вночі. І — суворе попередження ворогам!

Невидима на воді лінія кордону розрубує затоку за якихось шість кабельтових від маяка. Вночі вмикають світло, починає працювати прожекторна установка. Біла мітла, ледь розпушена на кінці, чисто підмітає затоку, ходить рівномірно туди-сюди, туди-сюди. Нічого непоміченого й недозволеного не повинно лишатися на водній поверхні, ніякого непотрібу, жодної “смітинки”.

Праворуч — застава Ривчуна. Ліворуч корабель перекриває кордон. Разом з морським прикордонним постом усе зв’язано в один тугий вузол.

Нині вузол зв’язала ще тугіше — група лейтенанта Ластикова.

На світанку шлюпка підійшла до острова і зняла з нього Олександра.

До півдня він проспав, потім перегорнув пошарпану книгу “Острів скарбів” і тільки ввечері вибрався на повітря. Вдень це було якнайсуворіше заборонено. За маяком з протилежного берега напевно спостерігають цікаві добродії в макінтошах, що приїхали з готелю для туристів. Поява зайвих — поза звичним числом — людей могла насторожити, викликати побоювання.

Позіхаючи і потягаючись, Олександр усівся на лавці поруч з начальником поста.

Населення маяка відпочиває переважно тут, під єдиним своїм деревом. Якимось чудом вистояло воно на кам’янистому мисі, котрий обвівали з усіх боків вітри. Це сосна, але приземкувата, коренаста, схожа швидше на саксаул. На ній інколи виростають плоди, теж незвичайні: труси і тільники, які команда розвішує на гілках після прання.

— Зауваження за це дістав, — поскаржився Олександрові начальник поста. — Недавно приїжджав комдив, дуже гнівався. “Не цінуєте, каже, свою флору! Сушите, каже, на ній білизну! Ліньки вам мотузочок протягнути”. Але ж із мотузочків здуває!

— Прищіпки якісь є, — ліниво сказав Олександр.

— Звідки нам про прищіпки знати? — зітхнув його співбесідник. — Засоби зв’язку, будову автомата, кулемета — це ми проходили. А прищіпки — ні. Ось приїде дружина, повчить.

Обличчя його проясніло.

Начальник поста був такого віку, як і Олександр, бронзово-засмаглий, дуже гарний. Весною, побувавши у відпустці, він одружився і тепер часто, до діла й не до діла, повторював слово “дружина”. Це слово було ще новим, ним видно хотілося покрасуватись, похизуватися.

В перший же день, пройнявшись до Олександра симпатією, начальник розповів йому історію свого кохання.

Це було його перше кохання.

— І — останнє! — з гідністю підкреслив він.

Навколо співрозмовників було дуже тихо, ніби в шхерах після заходу сонця. Перестав дути вітер. Тільники висіли на деревах зовсім нерухомо і не потребували ніяких прищіпок.

— До нас недавно приїжджав письменник, — сказав начальник поста. — Хоче про нас роман писати, про наше героїчне, а також буденне життя. Ну, не знаю. Іншим, може, буде цікаво читати. Ні, от коли б він про кохання написав! Ми йому кажемо: мало ви, письменники, пишете про це. А треба б великий роман чи навіть кілька романів про справжнє, віддане кохання. Найвідданіше! Як ти гадаєш?

Олександр промовчав.

— Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!

— Трапляється і про щасливе.

— Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.

— А як же тобі цікаво?

— Мені і моїй дружині, — поважно додав він, — цікаво прочитати далі — про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду — як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!

Він захоплено подивився на Олександра.

— Письменник не образився на тебе?

— Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, — це те, що ви щасливі. А щастя — непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. — “А що, і правильно, — зауважив мій прожекторист. — Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник — людина надійна!”

Олександр схвально кивнув.

— Зачекай-но, — сказав начальник, певно відважившись. — Що я тобі покажу зараз!

Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.

— Ось яка вона в мене, — гордовито сказав він. — Подобається тобі?

З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.

— Гарна, — ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.

— Так? Знімок, врахуй, поганий. А насправді вона куди краща. Красуня вона в мене. — Він спожватився. — Що ж це я про себе та про себе! Про нас із дружиною. А ти як вирішуєш це питання?

Олександр знизав плечима. Виходило негарно. На відвертість належало відповідати відвертістю. Але він зовсім не вмів говорити на такі теми.

Потім знову згадав про дівчину в театрі. А про неї б розповів, коли б покохав? Ні, напевне. Це образило б її. А хіба він дозволив би собі її ображати?

У деяких дівчат, напевно, можна закохатись, коли вони слухають музику. В сусідки був тоді такий гарний вираз обличчя, зосереджено-ніжний, майже молитовний.

Він тільки одвернувся на мить, а вона вже була тут як тут, поряд із ним, ніби малесенький ельф спурхнув у ложу з люстри, що висіла над залом. А з оркестру в цей час звучав акорд, протяжно-томливий, величний.

“Це ж тема великого міста! — здивувалась вона. — А ви не знали?..”

— Ой! Заговорив я тебе! — з каяттям сказав начальник поста. — Ось ти й сумний став. Ходімо заправимося. Штормових качок будемо доїдати.

Позаминулої ночі був шторм, а в негоду птахи летять на світло маяка, як нічні метелики на вогонь, і розбиваються об вежу. Вранці кок підібрав кілька і тепер балував команду.

— Ходімо! — Олександр встав. — Через годину мені на вахту.

3


Ніякого руху на протилежному березі — ні вогника, ні іскорки. Двоє в кущах нерухомі. Вони розмовляють пошепки.

Точніше — це монолог. Говорить один — уривчасто, ніби відкушує кінці фраз. Другий лиш кидає репліки і уважно слухає. Він здивований. В його звичайно мовчазного помічника приступ відвертості!

— О! Ви назвали мене генералом диверсій. Ви мені лестите. Цвішен — ось кого можна назвати генералом диверсій. Я всього-на-всього старший фенріх, кандидат на офіцерський чин. Мій вік, бачите, було призвано вже наприкінці війни. Мені було вісімнадцять років. Я побажав віддати життя за фюрера і подав документи про відмінне закінчення школи плавання. Колишній чемпіон Європи Фріц Ягдт вважав, що я можу стати плавцем світового класу.

Командування задовольнило моє прохання. Після перевірки мене призначили у з’єднання адмірала Гельмута Гейє. Наша частина була на особливому становищі. Особовий склад випробовував секретну військово-морську зброю.

На очах у мене випробовували “Зеехунди”, двомісні підводні човни, а також катери-торпеди. Команда націлювала катер на ворожий корабель, потім викидалася за борт.

Гра зі смертю? Так. Але деяким щастило повернутись, особливо коли їх страхував другий катер, який перебував поблизу.

Через півтора місяця, у відповідності із моїм побажанням, я попав до загону бойових плавців. Ми тренувалися вдень і вночі. Італійці, як ви знаєте, випередили нас щодо цього, і треба було надолужити прогаяне.

Я, учень Ягдта, як і завжди, був у числі других. Одного разу, під час відвідин, сам Лев — так ми називали адмірала Деніца — звернув на мене увагу. Я дістав поза чергою звання старшого фенріха, кандидата на офіцерський чин.

На жаль, війна швидко наближалася до кінця. Сили наших сухопутних військ слабішали. Флот було загнано у гавань. Саме тому диверсія — уже як засіб оборони, а не нападу — виступила на передній план.

Так, цілком правильно. Це сказав Кеннінгхем:[50 - Кеннінгхем — англійський адмірал.] “У небезпечному становищі єдиний вихід — атакувати!” Ось ми й атакували.

Звичайно, нам не пощастило добитися таких наслідків, як, скажімо, італійцям у тисяча дев’ятсот сорок першому році. Пам’ятаєте: на керованих торпедах вони проникли на александрійський рейд і атакували два лінкори — “Куін Елізабет” і “Велієнт”?

Начальство повторювало: протриматися за всяку ціну! Зволікати час! Ні, це не був страх перед агонією, хоча й кажуть, що той, хто помирає, всіляко намагається відтягнути останню, неминучу хвилину. Ми ще сподівались. Нам пояснювали, що в підземній Німеччині за нашою спиною виковують зброю перемоги.

Правильно! Геббельс називав її чарівним мечем Нібелунгіїв. Йшлося про атомну бомбу.

Але з бомбою ми, німці, запізнилися. Кажуть, всього лиш на півроку.

Я, однак, ще встиг одержати свій залізний хрест. Це було майже під кінець. У час вашої висадки в Північній Франції. Мене послали знищити міст через один із каналів на Шельді. А втім, ви знаєте про це не гірше за мене. Ви ж читали мій послужний список. Там розписано куди краще, ніж було насправді.

Отож-бо! В диверсії вирішують тренування, чітко відпрацьовані рефлекси, звичка. Сотні разів ми висаджували міст, так би мовити, уявно. А потім після півночі моя група спустилася під воду й потягла міну по каналу — майже на плечах. Мороки було з нею — до сьомого поту.

Я наказав мінятись через кожні п’ятнадцять хвилин. Двоє пливли, тягнучи за собою міну, третій посувався по дну, штовхаючи її ззаду. Четвертий відпочивав. Сили, розумієте, треба було берегти. Протягом усього шляху ми жодного разу не піднялися на поверхню. Як не поспішали, але тільки під кінець ночі притаскали міну до мосту. Важливо було не сплутати мости, як сталося з нашими попередниками. Довелося піднятись на поверхню, щоб зорієнтуватись. Я і фельдфебель Дітріх випірнули без найменшого сплеску — нас цього спеціально вчили. Потім ми по стропилах піднялися нагору.

Це буїв “наш” міст, який ми мали висадити. Виявилося, що доведеться зняти вартових. Це. знаєте, роблять дуже просто, ось так… Ну-ну, не буду! Хотів наочно показати. Важливо, розумієте, зразу добратись до горла! Можливо, вам коли-небудь знадобиться.

А втім, що це я? Ви ж тільки посилаєте на завдання. Все своє життя проводите в кабінеті або в легковій машині, зважуєте, обмірковуєте, потім проводите таких, як я.

Втім, я б із вами не помінявся. Мені було б нудно. Небезпека робить життя різноманітнішим…

Знявши вартових, ми з Дітріхом прикріпили міну до підніжжя центрального бика. Я перевірив годинник і пустив у хід механізм. Рівно опівдні, час “пік”, коли на мосту найінтенсивніше пересуваються вантажні машини і танки, міна повинна була спрацювати.

Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.

Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.

Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом — солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.

Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.

Дві доби — на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

4


Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.

Шлюпка потай підійшла до острова.

Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.

А можливо, неприємне почуття з’явилось від іншого. Постійно нахилені сосни нагадували фатальну косу Фріш-Неррунг біля міста Піллау.

Острів був, між іншим, непривітний сам по собі. Незважаючи на силу-силенну ягід і чудову рибну ловлю, бувати на ньому уникали.

У густій темряві Олександр побачив, як по скелях в’юниться брудно-сірий струмочок. Це дві гадюки лежали біля самої води, насторожено піднявши пласкі голови.

Один весляр замахнувся на них веслом, щоб змусити забратися з дороги. Вони засичали, випросталися і не поспішаючи прошаруділи між деревами.

— Вартові змії! — сказав Олександр і примусив себе усміхнутися. — Охороняють Вінету, як сторожові собаки:

Шлюпка, зашурхотівши, ткнулася в розколину між скелями. Береги були круті, обривисті.

Пристати можна було тільки тут, і це добре, бо полегшує спостереження.


Олександр умостився напроти розколини, поклав поруч ракетницю, маску, підводний ліхтар, пістолет. Ще в шлюпці він узув ласти і з допомогою моряків приладнав до спини балони. Потім відпустив веслярів.

Тепер — чекати! Запастись терпінням і чекати! В цьому вся тактика. Не спати, не дрімати! Ловити кожен шурхіт, скрип, сплеск! Перетворитися в кота, що завмер біля щілини!

Це схоже на першу нічну вахту Олександра в шхерах. Не вчорашню і не позавчорашню. Давно.

Тоді гвардії капітан-лейтенант послав юнгу в розвідку. Вночі було дуже страшно. А на світанку стало ще страшніше. Об берег несподівано вдарила хвиля, і зовсім поруч, метрів за тридцять, почав повільно спливати “Летючий Голландець”. Спочатку показався горб бойової рубки, слідом — усе вузьке сталеве тіло.

І тепер небезпека підніметься поруч острова із води…

Проте Олександр швидко подолав страх.

Для цього він завжди застосовував випробуваний засіб — згадував війну, фронтових друзів, команду славнозвісного торпедного катера.

Йому здалося, що вони стоять за його спиною в шаруватій імлі між соснами: пишновусий боцман Фаддєїчев, веселий радист Чачко, флегматичний моторист Степаков та інші.

На мить Олександр знову відчув себе хлопчаком, юнгою, вихованцем гвардійського дивізіону торпедних катерів, якого за “окатість” прозвали “гострозорим усієї Балтики”, а згодом “підвищили в чині” й стали називати “штурманеням”.

Потім Олександр подумав про зміїв, як колись, у ту, давню свою вахту.

Що не робив, не міг подолати в собі цей страх перед зміями, відразу до них. Навіть спеціально тренувався, коли був курсантом: приходив до зоопарку і довго стояв перед тераріумом. За товстим склом погойдувались кобри, в кутку ворушився бруднувато-сірий пітон. Олександр дивився їм в очі, відчуваючи, що волосся ворушиться у нього під кашкетом. Ні, страх і відраза не минали.

Він трохи заспокоївся, довідавшись, що Бєлінський так боявся зміїв, що не зміг спати в номері готелю, де на стіні “пущено” було змієподібний бордюр. Проте Бєлінський був критик, а не прикордонник. Йому не треба було служити в шхерах, де повнісінько змій.

Однак нині Олександр нібито менше боявся їх, — у всякому разі, значно менше, ніж у зоопарку перед тераріумом. Очевидно, це було тому, що він чекав на “найголовнішого гада”. Слизька земноводна істота, можливо, вже пливла до острова через затоку.

Олександр подумав про те, що ось він, нарешті, на порозі Вінети. А за ним, затамувавши подих, заглядаючи через плече, скупчилися всі, хто бажає йому щастя, люди, готові допомогти в майбутньому поєдинку: Кузьома, Бугров, Ривчун, начальник поста, комдив, а також генерал і професор Грибов у Ленінграді. Там, певно, вже гаснуть вогні. Місто поринає в сон.

Дуже цікаво спостерігати з вулиці, як засинають багатоповерхові будинки. Фіранки на вікнах різнобарвні. Ось зник червоний прямокутник. Навскіс від нього, на другому поверсі, разом погасли два зелених. Через кілька хвилин більшість вікон канула в темряву. Будинок поринув у сон, як у темну воду.

Хто його мешканці? Як провели вони цей вечір? З якими думками, з яким настроєм пішли спати?

Мабуть, цілий роман можна написати про будь-який великий ленінградський будинок. Кожне вікно — це окремий розділ. Кожен поверх — частина. І час однаковий для всіх: сьогоднішній пізній липневий вечір…


ЧАСТИНА ТРЕТЯ


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НА ПОРОЗІ ВІНЕТИ


1


Цього пізнього липневого вечора в Ленінграді йде дощ.

Прямокутники вікон, оранжеві, червоні, білі, один за одним щезають, розчинившись у густій запоні дощу. Потім ураз гаснуть ліхтарі на вулицях.

Ніч. Дощ.

Зовсім небагато освітлених вікон лишилося в Ленінграді.

Ось одне з них — на Мойці, поблизу Ісаакія.

На підвіконні сидить засмучена дівчина, накинувши на плечі пухову хустку. Вона не підводить погляду од дахів, що розпливаються в жовтувато-сірій туманній мжичці.

“Талану, — сказав він їй, — побажайте мені талану!”

Це був не жарт, ні. Він так серйозно подивився на неї. Темні очі його заглянули їй прямо в душу.

Таж він — військовий моряк! Війни, дякувати богові, немає, але, можливо, його корабель десь у морі на небезпечних випробуваннях?

“Побажайте мені талану…” Він зронив ці слова мимохідь і загубився в натовпі. А вона п’ятий день місця собі не знаходить від неспокою.

“Талану…” Знав би він, як вона зичить йому щастя! Усім серцем! Усім єством своїм!..

Так ось, виходить, що таке кохання! Тривожитися, не знаходити собі місця, не спати ночами, жагуче хотіти для когось щастя, бо ж воно і твоє щастя, — оце кохання?

Книжки, щоправда, обіцяли їй інше. Але ж не завжди треба вірити книжкам.

П’ять довгих-довгих днів… Та почалося це набагато раніше. Не п’ять днів — майже, рік тому.

Тоді, повернувшись із театру, вона довго не могла заснути.

У вікні виднівся Ісаакій. Крилата баня його була матово-білою під місячним сяйвом. За стіною чувся мачушин і батьків хропіт — звичайний дует на флейті і тромбоні.

Почало світати, а дівчина все ще сиділа на своєму тапчані, запнувши коліна ковдрою, чудуючись з того, що сталося.

Моряк з упертим чолом і серйозними темно-карими очима мовби й досі був тут, поруч неї, наче вони й не розлучалися. їй було дивно, навіть моторошно і все ж любо.

Хоча їй здалося, що вона йому не припала до вподоби.

Та й чи могло бути інакше?

Дівчина була впевнена в тому, що вона негарна, заледве не потворна. І дзеркало холодно підтверджувало це, як тільки вона побіжно зазирала в нього. Вона не любила дзеркал.

Але їй не варт було видивлятися в дзеркало, щоб довідатися, може вона сподобатися чи ні. Вона не знала, що володіє чимось набагато важливішим і принаднішим, ніж краса. І відбивалося це не в свічадах, а в її очах.

Вони були такі блискаві, великі, променисті, що хотілося без кінця дивитися й дивитися в них.

Вже й не помічалося, що рот завеликий, а носик замалий, і м’яке пухнасте волосся ніяк не хоче завиватися. Не важив і колір очей. До того ж він мінявся від настрою — бував сірий або світло-зелений, а то й майже синій. Мав значення лише вираз ясного розуму, правдивості й незмарнованої юної душевної сили.

А саме цього ніколи не відіб’є дурненьке дзеркало.

І все-таки в неї, як вона вважала, було багате на любовні переживання життя.

Зовсім недавно ще, так само як і інші школярки та студентки, вона підбігала до рампи і, щосили плескаючи в долоні, викликала на біс улюбленого тенора — недоладним, зривистим, “дівчачим” голосом. До цього, прочитавши “Овода”, шалено ненавиділа Джемму і ревнувала до неї бідного, скривдженого Артура.

А ще раніше — тоді їй було років дванадцять — вона допомогла одному хлопчикові, який дав бій щурам на Двірцевій площі. З ним її зблизило те, що вони обоє не зносили щурів.

Звичайно, горбате страховисько з голим звивистим хвостом не дуже добрий привід для знайомства. Але так уже сталося.

Хлопчик був поранений, руки забинтовані, і вона хотіла йому допомогти.

Незабаром йому стало зовсім погано. Він сидів на сходинках якогось будинку і кашляв, задихаючись. Він дивився на неї страдницькими очима, а вона нічого не могла вдіяти. Навіть своєї санітарної сумкп з ліками не мала при собі.

Потім вони довго ходили набережною. Вона пробувала вести його під руку, та він не хотів. Ленінград був напівпорожній і дуже тихий. Він наче прислухався до їхніх кроків, а хлопчик розповідав про свого щойно загиблого названого батька.

Але більше вони не зустрілися.

І вона не пам’ятала його обличчя. Весь час він одвертався, мабуть, соромився, що виказав свої почуття дівчиськові.

Однак це мало і переваги. Згодом вона могла уявити його таким, яким хотіла. Інколи наділяла його коротким рівним носом і суворими сталевими очима. Інколи міняла прямого носа на орлиного, а сталеві очі — на усміхнені, блакитні.

Але ці захоплення юності, звичайно, не можна порівнювати з почуттям до лейтенанта, якого зустріла в театрі, а через рік у трамваї. Тоді, виходячи, він попросив її побажати йому талану. Був такий стримано-дужий, такий тактовний!

Вона була впевнена, що вгадує за його мужнім виглядом дуже ніжну, поетичну душу. Можливо, ніхто цього не вгадує — тільки вона одна. Мабуть, він любить вірші, а з композиторів йому мають подобатися Гріг і Чайковський.

І ось тепер йому загрожувала небезпека…

Дівчина притулилася чолом до скла. їй привиділося, що перед нею не вулиця, а величезний акваріум. Гілля дерев — водорості, машини — риби, розгорнені парасольки нечисленних перехожих — це медузи, що швидко плинуть повз вікна.

2


У великім, на всю стіну вікні, що виходить на Неву з Ливарної, світло також не гасне всю ніч.

Генерал походжає кабінетом туди й сюди. Телефон на його столі німує. Це погано. Нерви настроєні на різкий телефонний дзвоник, що ось-ось має пролунати.

Добродії в чорних макінтошах змушують на себе чекати. Може, передумали? Хоча навряд. Не такі це добродії!

Москва дозволила ждати не більше тижня. Якщо гості не завітають, доведеться самим пробиратися в цю Вінету. На жаль, мальтієць так і не зміг до пуття розтлумачити, як обладнано тамтешній “Сезам”.

“У Вінеті повно камуфлетів, — сказав він. — Випадково ваша людина натисне не ту підойму і звалить собі на голову гранітну плиту. А хто відповідатиме? Я”.

Втім, він ладен іти провідником. “Іти”… Його довелося б волоком тягнути під водою.

Прикро, що трохи ушкодили, коли затримували. Та з другого боку: не до танців же його запрошували!

Генерал невдоволено косо позирає на телефон. Потім, сівши до столу, гортає папери в теці.

Пастку поставлено, принаду приготовлено. Але яка це принада?

У Західній Німеччині й досі розшукують архівні скарби. Можливо, і в шхерах заховано якийсь надзвичайно цінний архів?

Однак чому саме тепер активізували розшуки цього секретного архіву? Чому порушники намагаються мало не гужем іти через кордон, і навіть улітку, в несприятливу для них пору, коли ночі дуже короткі?

На це неважко відповісти. Досить поглянути на календар.

20 травня 1952 року, тобто місяць тому, підписано так звану загальну угоду про союз між США, Англією, Францією та Західною Німеччиною.

Англійці, американці й французи, підписавши цю угоду, вголос сказали “Б”. Що ж до “А”, то його вони сказали напівголосно чотири роки тому, провокаційно ввівши 1948 року західнонімецьку марку в Західному Берліні. Сподівалися, що це порушить грошовий обіг у Східній Німеччині і підірве її економічну відбудову. Надії ці не справдилися. Одначе рейхсмарка справді провела демаркаційну лінію поміж Сходом і Заходом, що й стало початком фактичного поділу Німеччини.

Тепер, 1952 року, навколо боннської угоди розгорнулася запекла політична боротьба. Кожен документ, що свідчить, наскільки небезпечна неофашистська Західна Німеччина, аж надто важить у цій боротьбі.

По війні Вінета—три опинилася на радянській території. Ось чому виникла спішна потреба забрати з Вінети секретний архів або, в крайньому разі, знищити його.

З датою — 1952 рік — пов’язано безліч найрізноманітніших здогадів.

Восени в США вибирають президента. Один із кандидатів — генерал Ейзенхауер. Чи немає в таємному архіві Цвішена документів, що компрометують генерала?

Цвішен, судячи з усього, був спритна бестія. Він міг приберегти на чорний день якісь вельми важливі і небезпечні викривальні документи.

У всякім разі, “Летючий Голландець”, без сумніву, опинився в самому центрі таємних політичних та воєнно-стратегічних інтриг того часу. Можливо, декотрі з цих інтриг ще не скінчилися і ниточки від них протяглися і в наші дні?..

Генерал нетерпляче дивиться на телефони, потім у вікно. Бруднувата каламуть гойдається поміж брандмауерами. Крізь шибки слабо долинає деренчання ринв.

“І це липень! — міркує генерал. — Ну й літо! Не повітря, а квашня якась. Навпіл з водою. Ніби сидиш десь на дні моря й визираєш з-за водоростей…”

3


Для Грибова це також була виснажлива, безсонна ніч.

Він досить обізнаний з перебігом подій, хоч усі керівні підойми зосереджені тепер у руках прикордонників.

Професор здогадується про те, що лейтенант Ласти-коїв чатує ворога в шхерах. Може, саме в цю мить порушник виринув і поєдинок уже почався?

Грибов підсів до столу. Це єдиний спосіб, давній і випробуваний, утамувати хвилювання.

Та сьогодні не хочеться длубатися в цифірі.

Опріч логіки цифр, у перебігу подій є ще і неухильна логіка розвитку характерів. Хоч як підступайся до війни, навіть з нудним арифмометром у руках, справа, зрештою, зводиться до людей, тільки до людей.

Із шухляди письмового стола Грибов виймає пожовтілу, надірвану по краях і на згинах газету. Це “Дойче Цейтунг” від 2 липня 1940 року, число, в якому вміщено фотознімок Цвішена, коли йому вручають лицарський Залізний хрест.

Пильно вдивляється Грибов в обличчя свого ворога, намагаючись до кінця зрозуміти цю людину.

Цвішен сфотографований у профіль. Шкода. В обрисах профілю відбиті характер, воля… Визначити, чи розумна людина, легше, коли обличчя повернене в анфас.

Але й так видно, що Цвішен хитрий, як дідько.

Чоло в нього ледь спадисте, із залисинами. Ніс довгий, рівний, здається, навіть трохи роздвоєний на кінці.

Зарозумілості на обличчі щойно нагородженого лицаря Залізного хреста немає. Ніби він навіть чогось невдоволений. Усмішка Гітлера, в усякому разі, гречніша, майже солодка.

Професор вертить під лампою газету, пробуючи з різних ракурсів поглянути на командира “Летючого Голландця”.

Еге ж! Дуже дивне обличчя! Ніби окреслене одним гострим, швидким, без відриву руки, розчерком. Хочеться домалювати його в уяві.

Зусиллям волі Грибов нарешті повернув це обличчя в анфас, змусив Цвішена підвести важкі зморшкуваті повіки. Погляд з-під них, без сумніву, владний і водночас трохи скісний, ухильний.

Командир “Летючого Голландця” і на знімку не дивиться в обличчя своєму фюрерові.

Цвішен і Гітлер стоять один навпроти одного, трохи схилившись в напівпоклоні. Потиск рук! Обидва позують перед фотографом. Але Гітлер позує більше. Він позує з насолодою. Цвішен явно робить це вимушено.

У кожному характері, видно, є своє “але”. Це не обов’язково святенність, прикид, лицемірство. “Але” може бути зовсім манісіньким, непомітним. Проте воно здатне стати потворним і великим, як тінь, відкинута на стіну, коли джерело світла поставити на підлогу, біля ніг.

Яке ж “але” в характері командира “Летючого Голландця”?

І що це означає — Вінета?

Професор зводить очі на карту світу.

Завжди заспокоює його вигляд всесвітнього океану, гама синіх холоднуватих відтінків — на великих глибинах дуже синьо, на мілинах та вздовж берегів блакитнувато-сіро.

Грибов з гідністю може сказати про себе так, як говорив славетний військовий штурман, небіжчик контр-адмірал Дмитрієв: “Життя згадується, коли дивишся на карту світу”.

Був час, коли чуйний співбесідник відчував щось прикре в цій фразі, схоплював смутні нотки, старанно приховувані. Згадується! Життя проминуло і згадується…

Але тепер не так.

Спогади знадобилися. Наче транспортир, накладає їх Грибов на карту, відновлюючи шлях “Летючого Голландця” по морях та океанах.

Одного тільки не пригадає й досі: де, в якім порту, під якими широтами чув він про дивну назву “Вінета?”

Думка поквапом оббігла земну кулю. Венеція, Венета, Венесуела… Не те, ні!

Довго зовсім нерухомо сидить Грибов перед картою світу.

Асоціації народжуються і зникають. Чим вільніше, без силування, постають, тим вони яскравіші, несподіваніші.

Так пригадують забуте слово. Не варто напружувати пам’ять, квапитися, хвилюватися. Треба немовби відвернутися, вдати, що це не має для вас значення. А підсвідомий асоціативний механізм тим часом робитиме свою справу — і раптом подасть нагору забуте слово!

Ну звичайно ж: Гейне, його “Північне море”!

Поет говорить там про казкове середньовічне місто, що опустилося з усіма мешканцями на дно моря. Ясної години, за переказами, рибалки навіть чують з води приглушений гук дзвонів.

Вінету в шхерах, напевне, споруджено одною з перших, і вона — під водою.

А втім, це зовсім не відкриття для Грибова, особливо після недавніх пригод на кордоні. Уточнено сенс умовної назви, тільки й усього!

Річ у тім, чи дістався Цвішен до свого підводного пристановища в шхерах.

Як щур, кидався він на Балтиці в квітні 1945 року. Всі шпарини позатулювано клоччям і товченим склом. ІІіллау в полум’ї. Данціг втрачено. Нільський канал у Бельти замкнено. Певно, була можливість інтернуватися в Швеції. Але це означало б викрити себе.

Єдиний шлях — на схід, у район шхер, де радянські війська.

Припустімо, “Летючий” дістався до Вінети. Чи вибрався він з неї?

Ця ділянка шхер уже була радянська. Шастати тут, навіть уночі, навіть під водою, з кожним днем ставало важче, небезпечніше.

І навряд чи збирався Цвішен довго вилежуватися в своїм лігві.

Він був людина наважлива. Пасивно ждати загибелі? Пі, це не в його характері!

Він повідомляв у своїй, мабуть, останній радіограмі, що ладен потопити підводний човен. Із шхер вибирався б уже суходолом.

Що ж він вчинив, у такому разі, з секретними документами?

Найважливіші, мабуть, прихопив би з собою. Але їх, певно, була забагато. Спалити? Шкода. Та й часу для нього, треба думати, не було.

Отже, документи лишилися в потопленому “Летючому Голландці”?..

Одначе Цвішен у квітні 1945 року міг і не пробитися в шхери.

На шляху були мінні загороди, радянські “морські мисливці”, сторожові й торпедні катери. Цвішен міг потонути.

А Балтійське море хоч і не глибоке, однак просторе. Знайти в нім підводний човен, не знаючи координатів його затоплення, видасться практично неможливим.

Та коли човен потонув, то всі документи, що були в ньому, розчинилися в Балтійському морі.

Грибов щодо цього не мав сумнівів.

На початку першої світової війни, тоді ще лейтенант, він брав участь у забезпеченні таємних водолазних робіт острова Осмуссар.

Недалеко від цього острова наскочив на каміння німецький крейсер “Магдебург”. Виконуючи інструкцію, командир його викинув за борт корабельні документи, щоб ті не попали до рук ворога. Документи зберігалися в свинцевих шабатурках і одразу ж пішли на дно.

Але російські водолази підняли їх. Це відіграло величезну роль у війні. На поверхню було витягнено документи таємного зв’язку німецького військово-морського флоту. Російське командування чесно поділилося знахідкою із союзниками. Німці й далі на всіх морях користувалися своїми шифрами, не підозрюючи, що вони зрозумілі супротивникові.

Після війни німці довідалися про це і вжили інші застережні заходи.

Відтепер секретні відомості наносили на карти і вписували в документи особливим чорнилом, що легко змивалося. Сейфи, де зберігали документацію, мали відтулини в стінках. Якщо корабель потопав, вода проходила через ці отвори в сейф і вмить змивала таємницю.

Щось подібне могло статися і з “Летючим Голландцем”…

А в Нейла виникла “гіпотеза понтонів”.

“Якби я був на місці господарів Цвішена, — писав він Грибову, — то наказав би йому сховати таємний архів у морі, поблизу якої-небудь банки. По-моєму, це надійніше за шхери. Уявіть собі, вночі човен спливає у визначеній точці, десь посеред моря. Потім за борт спускають на понтонах скрині з архівом. Понтонів, установлених на певній глибині, не буде видно. Скрині, прикріплені до них мідними тросами, спокійно ляжуть на дно. Еге ж, щось на зразок мінної банки. “Міни” приберігають до слушного часу. В потрібну мить вони ще вибухнуть.

Координати цієї точки згодом легко встановити за різко вираженими глибинами.

Отже, Балтійське море обертається на величезний сейф чи комору. Щоправда, комора ця почасти вогкувата, але скрині, треба гадати, водонепроникні”.

Звичайно, не можна відкидати і такий варіант розв’язки. Вінета в шхерах, як і Вінета в Піллау, всього лиш омана, шкаралупа без зернятка.

І Сашко Ластиков, дорогий Грибову, як син, як онук, ризикує своїм життям, щоб пересвідчитися: чи порожній горіх?

Адже порушники також можуть не знати про це.

Мучений неспокоєм, Грибов підходить до вікна.

Ніч. Дощ.

У таку ж негоду він 1937 року проводив лінкор “Марат” з Ленінграда до Лондона для участі в святкуванні з нагоди коронації Георга VI.

Балтійське море пройшли в суцільному тумані. Рухатися доводилося сповільненим ходом, за лотом, безперестанку промацуючи глибини. За Борнхольмом наджидав танкер. У тумані лінкор поповнив пальне і повернув за обчисленням у вузьку ділянку Фемарнбельту.

Сіра запона посувалася перед форштевнем, гнана вітром. “Марат” ішов наче в кільватер мороку.

Лише поблизу місця призначення розгодинилося. Радянські військові моряки побачили нарешті білу брилу на виднокрузі — острів Уайт, що захищає підступи до Спітхейдського рейду.

Сказати по щирості, навіть у тих складних навігаційних обставинах штурман “Марата” не хвилювався так:;а своє прокладання курсу, як хвилюється тепер…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЗУСТРІЧНИЙ РОЗШУК


1


Приблизно миль за шістдесят—сімдесят на захід від Ленінграда дощу немає. Зоряне склепіння звільна повертається над головою.

Олександр присуває ракетницю, дивиться на годин-ник-браслет, вводить погляд на небо.

Невже і ця ніч мине даремно? Чекання стає майже нестерпним.

Він змінює положення. Гранітні плити холодять. Ніби там, у глибині, — склеп з мерцями.

Так воно, певно, і є. Олександр не поділяє побоювань Грибова і Нейла. Звичайно, “Летючий” — у Вінеті, причому напханий секретними документами і мерцями.

Не зовсім приємно буде пробиратися відсіками повз кістяки. Але ж гвардії капітан-лейтенантові було ще бридкіше. Живі Гейнц і Готліб, мабуть, куди огидніші за мертвих. І все ж він стерпів.

З усмішкою Олександр пригадує розмову комдива з Ривчуном про острів.

“Певно, рибу ловив там не раз”, — жартома дорікнув комдив.

“І не ловив я, товаришу комдив! А якби ловив… Звісно, одразу зміркував би. Вітру немає, а поплавця тягне під берег…”

“Чому ж не ловив рибу?”

“Острів проглядають з того берега. Не годиться!”

Особливо важливо було спостерігати острів під час шторму. Мабуть, на поверхні при березі надималися пухирці. Шторм заганяв воду всередину, а повітря під острівцем стискувалося й не пускало.

Але ніхто з прикордонників цього не знав.

Олександр сам тільки вчора помітив, що веслярам важче біля берега. Якийсь незримий Мальстрем у мініатюрі! Але тепер уже все зрозуміло.

Дивно, що рибальські сіті ще ні разу не затягло під острів.

2


Зорі — вгорі, їхнє відображення — унизу… Весь світ навкруги — зорі, самі лише зорі. Ніби кружляєш посеред них, підважений у міжпланетнім обширі.

Такої ночі особливо самітно на чатах. Та Олександр не відчуває себе самотнім. Його товариші, безшелесно занурюючи у воду весла, удержують шлюпку поблизу острова. З берега материка пильнують за островом сухо-дільники. А мористіше, майже в самому гирлі затоки, ходить туди й сюди прикордонний корабель. Командир його припав до бінокля. Обслуга стоїть біля автоматів. Команда напоготові: чекає на “групу відвертання й прикриття”.

Наприкінці допиту мальтієць розговорився. Він не приховав нічого. За планом “шефа” чергова “заблукана” яхта мала перетнути державний кордон у гирлі затоки, щоб відвернути увагу прикордонників від того, що діятиметься в його глибині.

Відкриється шлях для порушника, що попрямує вплав до острова, умовно названого “Зміїним”. Так принаймні вважав “шеф”. Він і гадки не має про те, що мальтієць не скористався капсулою з отрутою і став балакучим. А то б цей план, певна річ, замінили якимось іншим.

Олександр поглянув на небо. Зорі наче зблякли Світає?

Зненацька прямо перед Олександром звівся на виднокраї вузький прямовисний промінь. Це подали сигнал з прикордонного корабля. “Заблукану” яхту затримано, і товариші Олександра, удаючи заклопотаних, “шурують” в її каютах та трюмі.

Та це лише формальність, гра. І прикордонники, і затримані розуміють, що головні події розгорнуться не тут.

Стовп світла, поколихавшись, упав. Зараз же трохи ліворуч здійнявся другий. Сигнал з корабля відрепетовано[51 - Відрепетовано — повторено.] ретельним начальником морського поста. Певно, побоюється, що Олександр не посмітив першого променя.

Отже, почалося! Жди бойового плавця з хвилини на хвилину!

І другий промінь упав, мов підрубаний. Потім він метушливо засновигав гирлом затоки. Це демонстративна метушливість. З того берега мають бачити, що морський пост зосередив увагу тільки на яхті.

Цієї ночі всі запопадливо підіграють незнаному самовпевненому добродієві в чорному макінтоші. Це гра л дурника. Ним, без сумніву, буде зарозумілий добродій — про це вже Олександр подбає!

Чорні стовпи, що постали на місці прямовисних променів — їхній слід на сітківці очей, — поступово світліючи, зникають.

Вітер пробіг по верхів’ях. Сосни схвильовано зашуміли. Потім начеб хтось цитькнув на них чи кинув жменю піску — враз стихли.

Усією своєю істотою Олександр відчув, що на острові є ще хтось!

Не поворухнувшись, він повів очима навколо.

На скелі, що обривається в море, темніє силует. Щойно його тут не було. Він зовсім нерухомий, ніби споконвіку на острові, як і величезні кругляки, що лежать побіля нього.

Олександр здивувався, що не почув ні шурхоту, ні сплеску.

У тьмяному світлі зірок блиснули бризки, що сповзали по матово-слизьких, спадистих, надто широких плечах. Голова на них видається потворно маленькою.


Перед Олександром жаба-велетень. Замість обличчя висунулася розчепірена од вуха до вуха паща — особлива маска невідомої конструкції. На спині стирчить горб — балони.

Олександр міг би кинутися на ворога із свого сховища. Але він повинен був невідступно іти за порушником суходолом і під водою. Лише після того, як ворог знайде те, що шукає, треба негайно роззброїти і захопити його — “по можливості, живого”.

Олександр, одначе, не тільки ретельний виконавець, він і самолюбний. Він одразу ж викинув з голови слова “по можливості” і замінив їх словом “будь-що”.

Химерний камінь пересунувся на кілька метрів до лісу — майже непомітно для ока.

Опинившись під заслоною дерев, порушник підвівся і попрямував уздовж берега. Олександр тріпнув головою. Що це? Він зненацька оглух? Потім згадав: на Зміїний піде диверсант світового класу, що вже бував у бувальцях.

Людина-жаба рухається зовсім нечутно, не спотикаючись об каміння, не зачіпаючи гілок, не чалапаючи ластами по гранітних плитах.

Схоже на німе кіно!

Ковзаючи над землею, мов привид, він звернув під прямим кутом, подався назад, знову повернув.

У його рухах немає поквапу чи непевності. Це планомірний пошук. Додержується якихось незрозумілих прикмет, — може, лічить кроки?

Ось він підніс руку до очей, звірився з годинником чи компасом, у задумі постояв над урвиськом. Хвилину чи дві горбатий силует чітко відбивається на тлі зоряного неба, потім щезає так само раптово, як і з’явився.

Олександр схопився з місця.

Миттю натягнув маску, запхнув до рота загубник, двома стрибками опинився на гранітній плиті, де щойно стояв порушник. На бігу стрельнув з ракетниці вгору. І, навіть не побачивши дугастого зеленого розчерку на небі, кинувся сторч з кручі навздогін ворогові…

3


Плинний морок огорнув Олександра.

Під ногами він відчув дно, спружинив, випростався і розглядівся.

У темряві масною плямою проступало світло. Порушник засвітив ліхтар.

Олександр пригадав, як гвардії капітан-лейтенант в одному своєму “повчанні” ділив мужність на фази.

“Перша фаза, — казав він, — найважча. Друга — буде трохи легша. Поклав, скажімо, пробитися до ворожої гавані. Пробився! А потім уже підхопить, понесе — тільки встигай реагувати на ситуацію”.

Як завжди, гвардії капітан-лейтенант мав рацію. Опинившись під водою, Олександр відчув себе певніше. Першу фазу перейдено. Тепер лишається тільки реагувати на ситуації.

Ось масна пляма заколивалася, почала неквапом посуватися вздовж берега. Видно, порушник усе ще шукає.

Олександр поплив услід — дуже обережно, щоб не наштовхнутися на підводний камінь, не наскочити з розгону на обривистий берег. Одначе гранітна основа острова немовби розсунулася перед ним.

Пірнули під скелю!

Відвівши руку набік, Олександр торкнувся ковзької, порослої мохом стіни. “Проминаємося всередину острова!”

Світла плямка стрімко піднялася вгору. Олександр кинувся за нею і виплив на поверхню.

Конусовидний промінь, як комета, пробіг по гранітному скледінню, ребристих вгнутих стінах, грифельно-чорній спокійній воді.

Це грот, але він обшитий зсередини залізним кріпленням чи перекриттям. У глибині видніється щось схоже на причал.

Олександр устиг побачити це мигцем. Порушник знову пірнув. Негайно зробив те ж саме і Олександр, так наче незримий трос зв’язував нерозривно обох плавців.

Майже водночас вони спустилися на дно. Сніп світла заборсався, відштовхуючись од порослих мохом стін, вихоплюючи з імли нагромадження плит і довгасті жмутки водоростей, що ледь гойдалися.

Хоч би промінь зненацька не різонув! Олександр протиснувся в щілину між двома підводними каменями, притулився до них, злився з ними.

Порушник, здається, стурбований. Промінь ліхтаря описував криві, квапливо оббігав дно, повертався, ковзав по палях. Грот був порожній.

Нагло ліхтар скочив догори. Олександр також виринув.

Бойовий плавець уже видерся на пірс і сидів там.

Він весь сірий, ніби виліплений з глини. Навіть волосся на голові здається сірим. Обхопив руками підняті коліна, спер на них підборіддя. Певно, звик так відпочивати, сидячи зовсім нерухомо, ніби закам’янівши. А може, обмірковує? Те, що грот порожній, очевидно, здивувало і занепокоїло його.

Олександр скористався з короткого перепочинку. Трохи висунувши обличчя з води, жадібно роздивляється на грот.

Ліхтар, поставлений на пірс, кидає сніп світла догори і трохи набік. Промінь зламаний на вигині склепіння.

Грот навряд чи штучний. Видається надто велетенським. А втім, чого тільки не понаспоруджували люди під час війни!

Пірс, звичайно, збудовано: на його дальньому краю чорніє щось кубоподібне, немов склад чи ремонтна майстерня.

Прірву грошей, певне, вгатили в усе це!

Однак печать занедбання лежить на всіх спорудах. Залізні конструкції повгиналися. Від кам’яного помосту відвалилося дві чи три плити.

Але де ж підводний човен?

Олександр сподівався, що той погойдуватиметься, пришвартований до причалу, або лежатиме поряд на дні. Та підводного човна в печері немає.

Людина-жаба підхопилася, поривчасто пройшлася вздовж причалу. Їй довелося зігнутися, щоб забратися до приміщення складу чи майстерні. Вона пробула там недовго і, вийшовши, щосили хряпнула дверима. Отже, і там нема того, що шукає! Потім вона стала обмацувати стіни, присвічуючи собі ліхтарем. Теж нічого!

Нарешті людина-жаба присіла навкарачки і прудко застрибала вздовж причалу, часто схиляючись, мало не принюхуючись до тріщин у настилі.

Раптом із шпарини чи заглибини в помості вона вийняла футляр! Здалеку Олександрові здалося, що то дитя чий пенал.

Поставивши ліхтар на причал, порушник відкрутив накришку пенала. Рухи його рвучкі, але точні.

У руках щось забіліло. Хвилину чи дві німець у нерішучості тримав це “щось”. Потім квапливо заштовхнув назад до футляра, загвинтив накришку і поклав біля ніг. Повернувся до стіни, відсунув у ній плиту. Всередині блиснув якийсь механізм.

Порушник підніс руку, щоб його ввімкнути.

І лише тоді Олександр, стріпнувши з себе заціпеніння, кинувся на ворога.

Ляснули постріли, оглушливо роздягаючись під склепінням. Олександр вибив пістолета з рук ворога. Обидва аквалангісти впали.

Якийсь час вони змагалися, незграбно вовтузячись, мов черепахи. Важкі балони пригинали до цементних плит, сковували рухи.

З сопінням вовтузячись на причалі, супротивники підкотилися до самого його краю, мимохідь зіпхнули футляр і впали в воду слідом за ним.

Кілька хвилин — чи секунд? — вони борсалися під пірсом, раз у раз стукаючись об нього. Так тісно сплелися руками й ногами, що, здавалося, ніяка сила не зможе роз’єднати їх.

Немає пов’язі, міцнішої за ненависть!

Під водою бойові плавці відчули себе певніше, спритніше. Це була їхня стихія.

Тактика змінилася під водою. Тепер обидва прагнули позбавити супротивника переваг бойового плавця. Для цього треба було висмикнути загубник з рота.

Порушникові майже вдалося зробити це. Він затис Олександрові шию рукою, зігнутою в лікті, другою хапливо мамрав по його обличчю. Олександр почав захлинатися. А ворог усе дужче й дужче стискав горло.

В самбо це зветься — гриф горла. Рука, зігнута в лікті, надавлює на сонну артерію. Кілька секунд — і смерть!

У гімнастичному залі самбіст, отак схоплений, майже одразу починав тарабанити пальцями по партнеровій руці: визнавав себе переможеним і просив відпустити.

Ну, а він, Олександр, не попросить. Умре, а не попросить!

Але в тому ж гімнастичному залі дбайливий Ривчун навчив захищатися проти смертельного грифа.

М’язи пригадали! Вони подіяли рефлекторно.

П’ятою Олександр щосили вдарив ворога по коліну. Від пронизливого болю той послабив хватку. Прикордонник миттю звільнився і вирнув.

Він глибоко втягнув повітря, дрижачими руками поправив загубник, розглядівся.

Ворог зник. Невже поплив з грота?

Ні, не так натренована ця людина, щоб ухилитися від бою. Перед Олександром знову майнула довгаста тінь.

У цім шалі, в цій мовчазній люті було щось незвичайне, жахаюче. Здавалося, б’ється не людина, а величезна оскаженіла риба. М’язисте, намащене тіло виверталося, випорскувало. Ласти шалено пінили воду.

У риби тільки один зуб, зате дуже гострий — стилет. Олександр перехопив праву руку з стилетом і, як лещатами, затиснув у кисті.

Але ліва супротивникова рука вільна. Розчепірені пальці нетерпляче обмацують обличчя, плечі. Треба притискати підборіддя до грудей, щоб не дати цим шукаючим, слизьким пальцям дістатися до горла.

Ні, Олександр не хотів застосовувати зброю, хоч на боці в нього був пневматичний пістолет. Хоч би там що — захопити ворога живим!

Проте де ж Кузьома, Бугров? Чому не прийшли на допомогу за сигналом ракети?

Зчепившись, бойові плавці то спливали, то занурювалися. Від причалу вони перемістилися до центра грота, торкнулися дна, вирнули, знову опинилися біля причалу.

Була мить, коли Олександр уже долав. Він обхопив супротивника ногами і, шарпаючись усім тілом, гамселив того потилицею об палю. Так добивають метрових щук, зловлених на спінінг.

Та порушник був дуже ковзкий — напевне, змастився перед запливом. Він вив’юнився, блискавично сплив догори, знову кинувся на Олександра. Гострий біль, різонув плече.

Уже непритомніючи, Олександр відчув, що порушника відтягують від нього, і інстинктивно, з усієї своєї підупадаючої сили, опирався цьому…

4


Застогнавши, він підвівся.

Лежати було незручно, твердо. Отже, він був уже не в воді, а на землі. Справді, ось і небо! Під соснами стояли і ходили прикордонники.

— Живий? — стурбовано спитав Олександр, маючи на увазі порушника. — Живий він?

— Живий, живий! — заспокоїв начальник морського поста, сідаючи поряд навпочіпки. — Справно ти працюєш, лейтенанте. Майже і не ушкодив його.

— Зате дуже цупко вчепилися, — докинув Бугров. — Ми з Кузьомою ледве вирвали його від вас. З клаптями віддирали.

Олександр подивився на матроса. Той був у плавках, з ластами на ногах і мокрий весь з голови до п’ят. Отже, підмога все-таки наспіла за сигналам ракетою…

— Загаялися трохи, — додав матрос винувато. — Не зразу відшукали цей підводний вхід у скелі.

Олександр перевів погляд на своє наспіх перев’язане плече — рука непорушна, як цурпалок. Друга затиснула шмат якоїсь прогумованої тканини. “З клаптями віддирали…”

Він розтулив кулак, упустив клапоть на траву, стомлено відкинувся на спину.

Над вухом пролунав схвильований, дуже знайомий голос:

“Поранений! Обіпріться на мене, поранений! У нашій сандружині я…”

Коли він знову розплющив очі, був уже ранок. Люду на острові прибуло. Дзенькали кирки й лопати. Прикордонники, жваво перемовляючись, перевертали й пересували каміння, ніби розставляли меблі, готуючись до входин.

— Опритомнів, — сказали поруч з Олександром.

— Та й час би вже…

Олександр звів очі. Згори на нього дивився комдив.

— Здравія бажаю! — радісно вигукнув Олександр, силкуючись встати.

Але фельдшер, що сидів на землі, стримав його.

— Як поспішаєш! — докірливо сказав комдив. — Нема куди квапитися тобі. Справу свою зробив. І зробив на совість.

— А де… — Олександр пошукав навколо очима.

— Ось він! Ніяк не вгамується.

Осторонь кілька прикордонників, навалившись, стримували щось під сіттю — а воно викручувалося і билося в корчах на землі.

Олександр заспокоєно звів подих.

— А нащо вони каміння вивертають? — спитав він за хвилину.

— Шукають аварійний люк.

— Не знайдуть, — упевнено сказав Олександр. — А як знайдуть, то не відчинять. Мальтієць попередив: плита відчиняється зсередини. Я пірну, товаришу комдив? Мені підсоблять допливти.

— Ще чого! Поранений — пірнути! Проінструктуй своїх аквалангістів!

Олександр розтлумачив Вугрову й Кузьомі, як шукати пристрій, що піднімає люк.

— Мальтієць сказав, що це позаду ремонтної майстерні. Бачили її? Тільки не сплутайте! Посередині механізм для висадження Вінети.

— Де частину стіни зсунуто?

— Еге ж. Порушник збирався увімкнути пристрій, я перешкодив.

Кузьома й Бугров довго поралися всередині острова. Хвилин за п’ятнадцять вони зринули й вибралися на берег.

— Ну як? — спитав комдив.

— Чотири трупи знайшли на дні.

— Ого! І справді склеп. А пристрій до люка?

— Там облицювання щільне, товаришу комдив. Плита до плити.

— Значить, не знайшли ту, що треба. Мальтієць говорив: третя знизу, в другому ряді. Відсувається легко.

Знов марудне чекання. Олександр сердито зиркнув на свою нерухому руку.

Аж ось зашамотіло недалечко гілля, хоч ранок був тихий. Розляглися радісно-схвильовані голоси прикордонників.

Погойдуючи кроною, почала повертатися одна з сосон і разом з нею — гранітна плита, її підніжжя. Під гранітною, оброслою мохом плитою відкрилася друга — залізна. Зачорніла розтулина, вималювалися сходинки кручених сходів, що вели стрімко вниз.

— Молодці Бугров і Кузьома! — сказав комдив. — Що ж! Скористаємося з люб’язних запросин.

5


Олександр також попросився в грот.

— Не можна. Ти поранений, — заперечив комдив.

— Просто зморений, виснажився.

— А плече?

— Не болить, — збрехав Олександр.

Кузьома і Бугров підхопили свого лейтенанта попідруч. Підводячись, той занепокоєно огледівся. А де ж порушник?

Ага, ось він — нерухомо сидить під сіттю, обхопивши руками коліна. (“Ех, не напоумило їх зв’язати!”) Голову схилив па руки, обличчя сховав. Ривчун перехопив і правильно зрозумів Олександрів погляд.

— Не турбуйся. Не втече!

У вузький лаз опустили кілька ліхтарів. Грот освітився. Потім один за одним по східцях зійшли командир дивізіону, начальник морського поста і матроси, підтримуючи Олександра.

Вода, що недавно ходила ходором, уже в тихомирилася, але сліди від бризок тьмяно мерехтіли на стінах. Височина склепіння сягала п’ятнадцяти метрів, розлогу акваторії ставало на те, щоб до грота міг зайти великий підводний човен, виплисти на поверхню ї, розвернувшись, стати біля пірса.

Грот був природний — глибока пазуха в надрах острова.

Як могла виникнути така велетенська криївка?

Без сумніву, не обійшлося без участі льодовиків. Колись вони проповзли тут. Перший льодовий вал проорав борозну, вирив глибоку ущелину. її заповнила вода, утворивши бухту.

Потім, по сотнях чи тисячах літ, другий вал приволік із собою здоровенне гранітне поле. Воно словзло в море. Проте його край не досягнув дна, а завис над ним велетенським козирком. І бухта стала підводною.

Недарма дерева, що росли при березі, всі трохи схилилися на один бік, до води. Поле, власне кажучи, було зсувом.

Люди лише доповнили, вдосконалили те, що створили два льодових вали.

Коли і як довідалися про те, що острів “двоповерховий”? Важко сказати. Та, певно, цю його особливість намірилися використати під час спорудження оборонної лінії.

Її, відомо, задумали як неприступний бар’єр. Укріплення простяглися материковим суходолом. Спорудили їх також і на островах шхерної ділянки. Будівничими були уславлені європейські фортифікатори.

Імовірно, що вони схитрували, зуміли втаїти надра острова від тодішніх його господарів.

Справді, грот не позначено в жоднім плані фортифікаційних будов.

А проте він існував. І про нього знало тільки дуже обмежене коло людей.

Коли почалася друга світова війна, надра острова сповнилися химерним, німотним, напівфантастичним життям. У гроті осів “Летючий Голландець”.

Тут підводний човен мав усе потрібне для ремонту механізмів, поповнення припасів та відпочинку команди.

Прикордонники виявили електричну проводку — грот освітлювався електрикою.

Щоб було зручно підходити, вмикали темної пори ліхтарики, прилаштовані на вішках. Вони показували шлях до підводного входу в грот. Колись Шубін назвав це “світною стежкою на воді”.

Наближаючись до острова, “Летючий Голландець” подавав якийсь сигнал, “півняче слово”, за яким обслуга Вінети вмикала “світну доріжку”, а також провідний кабель, прокладений на дні.

Орієнтуючись за вішками, човен входив у зону дії кабеля, занурювався і, посуваючися пильно вздовж нього, повільно втягувався в пащу величезного грота. Там виринав і пришвартовувався біля пірса.

Напевне, у Вінеті були й інші засоби, що забезпечували вхід і вихід підводного човна. Досі, однак, пощастило знайти лише кабель.

Виявилося, що стрімкі сходини розташовані всередині шахтного стовбура. Ними опускали громіздкі вантажі. На відміну од аварійного лючка стовбур відчинявся за допомогою механізмів, що приводилися в дію електромоторами.

Навіть після дуже поверхового огляду було ясно, що Вінета в шхерах не пара Вінеті в Піллау. Це фундаментальна, спеціально обладнана стоянка, розрахована на тривале в ній перебування.

Було “заплановано” і кінець Вінети.

У гроті знайшли чимало вибухівки, рівномірно розподіленої під пірсом, поміж його палями. Досить було ввімкнути пристрій для вибуху, щоб Вінета—три перестала існувати. Склепіння завалилося б і поховало таємницю під уламками.

Чому ж Вінету не висаджено в повітря? Забути про неї не могли. Виходить, приховували про всяк випадок — сподіваючись нової війни?

Прикордонники постояли недовго над тим, що Бугров і Кузьома виволокли з дна Вінети. Видовисько було не з приємних. Смерть взагалі виглядає непривабливо, а надто нагла, ґвалтовна смерть. Від чотирьох трупів, що лежали в ряд на пірсі, лишилися тільки кістяки та шмаття одягу, мабуть, комбінезонів.

— Хто-небудь з команди “Летючого Голландця”?

— Навряд. Швидше обслуга Вінети. Певно, механіки, монтери.

— Хто ж їх так? Цвішен?

Комдив досадливо знизав плечима. Він присів навпочіпки і заглянув під причал, де між палями колихалася чорнильно-чорна вода. Подив на його обличчі заступило розчарування.

— Чотири мертвяки і порожній пірс, — пробурмотів він крізь зуби. — І більше ніяких слідів “Летючого Голландця”.

— А футляр? — похопився Олександр. — Футляр ще не знайшли?

6


Футляр видобули з-під паль пірса, куди підводні плавці заштовхали його під час поєдинку, “піддаючи”, як м’яч, ногами.

Комдив повільно відгвинтив кришку. Всередині було щось схоже на туго скручену пружину.

— Обережніше, товаришу комдив! Ще бабахне!

— Ні! Не міна! — втрутився Олександр. — Порушник відкривав, я бачив.

— Однаково виходьте з цим на світло! Тут темнувато.

Прямовисним лазом всі поспішно вибралися нагору. Олександр сподівався побачити у футлярі сувій, лист — знайшли ж у Балтійську лист, — або записку, рапорт, подібний до перехопленого свого часу Шубіним.

Та дійсність перевищила всі сподіванки. Це була магнітофонна плівка, незвичайна, дуже тонка і тверда, як дріт.

— Ого! Та тут метрів двадцять набереться, не менше! — здивовано вигукнув комдив, обережно розпростуючи плівку.

Порушник, сидячи під стіною, звів голову. В нього було невиразне обличчя, химерно загострене вперед. Вік непевний — від тридцяти до п’ятдесяти, брови й волосся зовсім білі.

— За кожен метр мені дали б п’ятсот доларів! — хрипко сказав він по-німецькому. — Двадцять метрів — десять тисяч доларів. І це ще дешево, як я тепер розумію. Можна було, повернувшись, заправити вдвічі дорожче, і вони б заплатили мені.

Ті з прикордонників, хто знали німецьку мову, з подивом переглянулися. Збожеволів він, чи що? Белькоче про повернення, про долари…

Порушник, не зводячи погляду, дивився на протилежний берег, оповитий ранковим рожевим серпанком. Шкіра на його обличчі раптом напнулася, як на бубні, щось заклекотіло в горлі.

— Уявляю, як його зараз судомить, цього недоторку! — несподівано виразно сказав він. — Йому не подарують стількох провалів, я знаю. З нього злуплять три шкіри за ці провали. А він так боїться, коли до нього доторкаються!

— Хто?

— О! Один маця, кабінетний діяч.

Порушник якось дерев’яно, напружено зареготав. Дуже лихі люди не вміють сміятися.

І потім уже до самого Ленінграда він не розтулив губів…

Зате куди промовистішим був запис на плівці, видобутий з футляра.

Це, власне кажучи, було донесення, причому надсекретне. Грибов, ознайомившись з ним, схарактеризував його так: “Донос із могили”.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ДОНОС ІЗ МОГИЛИ

(“Фюрера на борт не брати!”)


Шамотня, шипіння, ніби змії клубочаться, повільно виповзаючи з кубла. Потім шепіт, ледве чутний вельми натужний:

“Штурмбанфюрере! Сьогодні, двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, надсилаю вам позачергове донесення, яке насмілююся вважати найвидатнішим своїм службовим успіхом. Мені пощастило спонукати до відвертості самого командира! Нарешті я добився його довіри.

Я, на жаль, не зумів пронести в його каюту портативний магнітофон, яким ви наділили мене тиждень тому. Вістовий, як на те, весь час крутився біля мене.

Але я поспішаю зразу ж відновити розмову в пам’яті — в усій її послідовності і якнайдокладніше.

Лежу на койці в своїй каюті-загородці — я в ній сам, натягнув ковдру на голову, тримаю магнітофон біля уст, як ви радили.

Наш човен — на грунті. Чекаємо ночі, щоб промкнутися в шхери і заховатися у Вінеті—три.

Маю ще близько години…

Штумбанфюрере! Йдеться про життя фюрера! Капітан другого рангу Гергардт фон Цвішен готує зраду.

Він не прийде на виклик, переданий з канцелярії фюрера, за умовним сигналом: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен!”

У попередньому донесенні, посланому через гінця з Піллау, я висловив свої підозри щодо цього. Тепер вони ствердилися.

Ось як це сталося.

Невдовзі після того, як човен ліг на грунт, командир викликав мене і запропонував повечеряти з ним.

— Заманулося, знаєте, побазікати, — недбало пояснив він. — Поговорити по щирості.

— Зі мною?

— Це вас дивує? Таж ви лікар. А лікарі, як сповідники, неодмінно повинні хоронити таємниці своїх пацієнтів. Правда ж? Ви добре зберігаєте довірені вам таємниці?

Він подивився на мене, за звичаєм схиливши голову набік.

— О, як могила, пане капітан другого рангу!

— Ви маєте рацію. Таємницю найліпше ховає могила. Але прошу до столу!

Ми посідали один навпроти одного.

— Уявіть, що ми в купе поїзда, випадкові подорожани. За дві—три години один з нас зійде на проміжній станції. Припустімо, першим зійдете ви. Нова зустріч виключена. Тому дозволю собі бути цілком відвертим. Отже, за відвертість!

Я не поспішав з навідними питаннями, хоча всередині в мене все кипіло й тіпалося від нетерплячки. Попереду було ще доволі часу — дві—три години до виплиття!

Командир сам стрімголов кинувся навстріч небезпеці. Він був незвичайно балакучий того вечора — немов прагнув надолужити довголітню мовчанку.

Він сказав:

— Іноді — майже непоборно — надить розповідати про себе.

— Еге ж?

— Бачте, я відомий занадто вузькому колові людей. Військові історики напишуть про Прієна й Гугенбергера. Про мене не напишуть ніколи. Про таких, як я, не пишуть. “Найсуворіша державна таємниця”,— такий девіз на моєму щиті!

— А славетний Лоуренс?

— О! Цей сам зчиняв галас навколо себе. Метке перо, згоден! У всьому іншому — позер і дилетант. Справжній розвідник має жити і померти невідомим. Та я не нарікаю.

Він розгорнув серветку.

— Газетярі протуркотіли вуха про Прієна й Гугенбер гера. А що вчинили Прієн та Гугенбергер? Потопили кілька кораблів? Ф-фа! Я зробив незмірно більше. Я без упину підганяв війну! Не давав вогню загасати ні на мить! Ті ж Прієн і Гугенбергер давно вже сиділи б на березі і одержували половину пенсії, якби не я. І все-таки це дрібниця порівняно з тим… Однак я забігаю вперед. Мені, пане лікар, нема чого заздрити якимось там Прієнам. Я навіть не заздрив Канарісу, хоч він — адмірал, а я — тільки капітан другого рангу. Краще бути живим капітаном другого рангу, ніж мертвим адміралом.

— Як — мертвим?

— Тиждень тому адмірала повісили в залізному ошийникові, — спокійно сказав командир, накладаючи собі на тарілку салату з крабів.

— Залізному?!

— Щоб довше мучився. Агонія, кажуть, тривала півгодини. Так віддячив йому фюрер за службу.

Я до болю зчепив пальці під столом, щоб не виказати свого хвилювання.

— Але тут, — провадив далі командир, — я згоден з фюрером. Канаріс був дволика каналія. Знаєте, як його прозвали в Кілі, у кадетському училищі? Кікер.[52 - Кікер — той, хто підглядає (нім.).] В одномі слові — життєпис небіжчика адмірала! Але він не лише підглядав, він ще й дивився зизом. Висловлююся фігурально. Тільки-но фюрер перехопив його погляди, скоса кинуті в бік англо-американців, як Кікерові довелося замінити просторий накрохмалений комірець вужчим, залізним.

— Він був вашим другом, — обережно сказав я.

— Навпаки. Чому, по-вашому, я був призначений командиром “Летючого Голландця”?

— Ми вважали, що Канаріс допомагав вам. Адже ви навчалися з ним в одному училищі.

— Канаріс не зносив мене! І фюрер чудово знав про це. Але він любив, щоб його підлеглі ворогували поміж собою. Авжеж, улюблене балансування, завжди і в усьому. Я був призначений на зло Канарісу.

— Ви мене дивуєте, пане капітан другого рангу!

— А мені подобається вас дивувати. Остобісіло ходити постійно застебнутим на всі ґудзики. Треба ж коли-небудь себе вволити, розстебнути хоч два-три.

Та, по-моєму, командир розстебнувся зовсім. Він зачекав, поки вістовий змінить тарілки.

— Більше не потрібен. Можеш іти.

Коли двері зачинилися, командир сказав:

— Гітлера називають геніальним стратегом. Тепер цей стратег зарився, як кріт, у землю під Берліном. Зате він своєрідний геній в іншій галузі: в компіляції та плагіатах, а також в облуді. Кому судити про це, як не нам з вами? Ви зі мною згодні?

Командир говорив далі — я вже не чув нічого. На хвилину чи дві я втратив здатність не тільки запам’ятовувати, але й розуміти. Фюрера в моїй присутності назвали Гітлером!

Однак зусиллям волі я опанував собою. Якщо командир, подумав я, каже так про фюрера, то, значить, попереду дуже важливі викриття. І прикликав на підмогу всю свою, професійну витримку. Бачить бог, вона стала мені в пригоді, бо трохи пізніше командир насмілився іменувати нашого фюрера просто Адольфом!

— …історична закономірність подій або те, що сам він називав приреченням, — почув я. — Ні, я не звинувачую його. Він зробив усе що міг.

— Зорі незмінно сприяли фюрерові, — пробурмотів я.

— Зорі? Я не вірю в зорі. Я вірю в дивіденди. В цьому розумінні я фаталіст.

— Дехто гудить фюрера за те, що він розпочав війну на два фронти, — сказав я. (З усього наведеного, сподіваюся, ясно, штурмбанфюрере, що тільки в службових намірах я зважуюся обговорювати геніальні накреслення нашого фюрера).

— А що йому ще лишалося? Ми — в центрі Європи, затиснені в лещата між Заходом і Сходом. Звідси ця постійна двоїста гра, те, що я зву балансуванням на дроті з важками у руці. Війна на два фронти для Німеччини неминуча.

— Але Бісмарк казав…

— О! Бісмарк був такий самий майстер темнити, як ї Гітлер. Німці завжди билися на два фронти, починаючи з Великого Фріца,[53 - Фрідріх II.] навіть раніше. Спитайте про це у вашого друга Венцеля, — він готувався стати професором у Кенігсберзі.

Традиційна, історично закономірна, зумовлена географією облуда, пане лікар! І найбільше зосереджена вона на нашому підводному човні. Кожен відсік його вщерть наповнений облудою.

— Особливо кормовий? — докинув я, занурюючи, так би мовити, зонд глибше.

— Маєте на увазі каюту-люкс та її шановних пасажирів? Без сумніву. Тож пом’янемо наших пасажирів!

Мигцем зиркнувши на годинника, командир налив у келихи:

— Однак ви зовсім не п’єте, пане лікар. Ви слухаєте, затамувавши подих. Слухаєте так напружено, що навіть, по-моєму, ворушите губами! Плюньте на все. Пийте, їжте, життя коротке!

Він сьорбнув вина.

— Ні, Гітлер не міг інакше. Потягу до колоній не вибавити, пане лікар, він у крові. Цим я хочу сказати, що економіка імперії, життєві інтереси концернів та великих банків забарвлені ще й особистими почуттями наших націстських верховодів. (Він так і сказав: верховодів!)

— Хто ж ці… верховоди? Я знаю тільки пана рейхсмаршала.

— Правильно. Герінг — син офіцера колоніальних військ у Південно-Західній Африці. Потім іде Гесс. Народився у Південній Америці, жив у Єгипті. Батько — німецький комерсант. Втратив увесь свій статок у час першої світової війни. Мало вам? То, коли хочете, я назву ще десяток прізвищ. Ріхард Дарре — родом з Аргентіни. Герберт Баке — народився на Кавказі…

— Доволі. Я переконався.

— А Ернст Боле, зрештою! Керівник закордонного відділу нашої партії! Ви знаєте його біографію? Вона потішна. Дитинство минуло в Кейптауні. Мати — англійка. Батько — німець, причому старої бісмарківської закваски. За кожне слово, сказане вдома по-англійськи, дітям давали прочухана. Правовірні національні ідеї втовкмачувалися майбутньому керівникові закордонного відділу партії, так би мовити, як набої з казенної частини!

Я, тремтячи, підтримав його непоштивий сміх, проте майже безгучно, штурмбанфюрере!

— Батькові Боле підсобляли товариші його сина по школі. Ернст був єдиний німецький хлопчик серед англійців та голландців. І це в час першої світової війни! Коли він оповідав про своїх маленьких мучителів, у бідолахи починалася ядуха і багровіло обличчя. Ось на чому, пане лікар, на хльорі й штурханах виріс видатний націонал-соціаліст Ернст Боле! А втім… — Він задумливо підпер голову кулаком: — Втім, ми, німці, взагалі надто довго пам’ятаємо штурхани. Візьмімо хоча б Францію.

Проте він не став говорити про Францію.

— Росія перешкодила нам відібрати свої колонії. Коли б не вона, ми б уже причесали цих чорненьких на рівний проділ! Усі континенти: Африка, Азія, Америка, Європа, ринки збуту й сировини, дешеві робочі руки, — все це ховалося за широкою російською спиною!

— Чи не слід було почати з колоній?

Командир дивився на мене крізь скло келиха примружившись.

— А ви цікаві, пане лікар, вельми цікаві, — ласкаво промовив він, несподівано повернувши на інше, що було властиво йому. — Зрештою, так і годиться за вашим фахом, — додав. — Маю на увазі, звичайно, медицину… Якщо говорити про мене, а я, мабуть, цікавлю вас найбільше, то знайте: можу позаздрити в Третьому рейху тільки одній людині.

— Кому ж саме?

— Гладкому Германові.

— Панові рейхсмаршалові?

— Так. І не тому, що він рейхсмаршал, а я всього тільки капітан другого рангу, але тому, що він ще і “Рейхсверке Герман Герінг АГ”. Мало не двісті заводів, шістсот тисяч робітників. А з чого почав? З кортиків. Років вісім тому він випросив у Гітлера монопольне право виготовляти почесні есесівські кортики. В той час я тягнув лямку в Іспанії. Топив комуністів. Я не додумався до кортиків.

Нам, пане лікар, задурювали голову брехнею. Нас запевняли, що ми, есесівці, — еліта нації, нова шляхта, аристократія заслуг. Нісенітниця! Вгору, в світ справжніх володарів Третього рейху, зумів протовпитися тільки Гладкий Герман. Щоразу, пристібаючи до пояса почесний есесівський кортик, я згадую Гладкого Германа. Щоправда, декому з нас Гітлер дарував маєтки. Я не дістав маєтки. Ви, по-моєму, теж.

Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок — для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!

Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.

— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.

— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!

— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.

— Але їх уже немає.

— Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші — шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище — від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри — дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” — це були наші “жовтенькі”, — якими Рудольф “вистрілив” у море поблизу Венесуели?

— Вони скидалися на офіціантів.

— Але що вони мали робити у Венесуелі?

— Не знаю.

— Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.

— Навіщо?

— Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.

— Надто зросла б могутність японців?

— Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, — на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.

— Навести переправи!

— Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.

— І вони виконали завдання?

— Ви ж бачите. Канал уцілів.

— І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.

— За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира — майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.

— Еге ж, майор тримався з гідністю.

— Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! — Він багатозначно помахав вказівним пальцем. — Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?

Я задумався.

— У наш час вибір королів невеликий, — сказав я.

— Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.

— А! Я знаю! Дружина — американка, тричі розлучена?

— Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона мільйонерша. А якій американській мільйонерші не кортить, хоча б недовго, побути королевою? Я мав прихопити цю парочку в Кадіксі.

— Хто ж завадив їх прихопити?

— Росія. Усе та ж Росія. Коли б не Росія, американська мільйонерша коронувала б у Вестмінстерському абатстві.

— Англійців це, либонь, здивувало б.

— Їх здивувало б не тільки це. Одного похмурого ранку прокинулися б у новому, прекрасно обладнаному для них рейхскомісаріаті. А втім, титул Едуардові залишили б. Але план зірвався через Росію.

— Через Росію? Як?

— Дюнкерк. Англійці оспівують Дюнкерк як зразок своєї організованості. Звичайно, їхній флот попрацював на совість. Але вони не винесли б ніг, якби не було росіян.

— Даруйте, у сороковому році ми ще не воювали з росіянами!

— І все-таки саме вони допомогли англійцям у Дюнкерку. Росія існувала, ось що важливо! Штандартенфюрер Зікс докладно розповідав мені про це. А він обізнана людина. В кишені в нього було призначення на посаду коменданта Лондона. Ви пам’ятаєте, що під Дюнкерком англійський експедиційний корпус зіпхнули у воду? Шлях на Англію було відкрито. І раптом рух танкових колон до Ла-Маншу зупинився! Чому? Зікс у розпачі. Фюрер начебто сказав при ньому: “Я в становищі стрільця, що має в рушниці тільки один патрон”. І, звичайно, патрон треба було приберегти для Росії.

Я вдав, що вельми здивований.

— Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!

Командир посміхнувся.

— Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.

— Нас доволі звеселяв американець — гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.

— Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?

— Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?

— Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.

— Натиску?

— Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали — на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.

— Але при чому тут долари?

— Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна — гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.

— Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?

— Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі

— Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни — незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.

— Він міг блефувати не тільки в покер, — сказав командир. — Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.

— Навіщо йому треба було грати американця?

— Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.

Він знову скоса зиркнув на годинник:

— Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.

(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)

— Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.

— Ви також, пане капітан другого рангу!

Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.

— Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.

Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:

— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?

— Не знаю.

— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?

Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!

— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.

Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.

— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?

Командир випростався і без усмішки подивився на мене.

— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54 - Умовний сигнал починати контрреволюційний заколот в Іспанії.] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.

Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:

— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?

— Як це — знельсонити?

— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?

Я здригнувся. Я пригадав![55 - У битві під Трафальгаром Нельсон дістав наказ, якого не захотів виконати. Приклавши підзорну трубу до вибитого ока, він сказав: “Не бачу сигналу! Продовжуйте той самий маневр!”.]

— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!

Потім дбайливо долив вина в мій келих.

— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.

— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…

— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.

— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.

— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ДОНОС ІЗ МОГИЛИ

(“Зберегти кофри фюрера!”)


— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.

— Який багаж?

— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?

— Звідки я знаю?

— Сорочечки Єви Браун?

— Можливо.

— Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” — подумав я.

— Хіба вам не сказали, що в кофрах?

— Есесівці лише попередили, що багаж — особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени — з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король — наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором — за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..

— Я люблю і те й друге, — відповів я, щоб відчепитись.

— Але ж це не годиться, лікарю. Слід зупинитися на чомусь одному. Бачте, мій предок — про нього зберігся родинний переказ — вирушив з гессенськими стрільцями до Америки і не повернувся звідти. Якщо солдати Вашінгтона не порішили його, значить, він прихлібився на американській землі. Дуже ймовірно, що в мене родичі в США. Потрапивши туди, можу здибати мільйонера з таким самим, як у мене, прізвищем. І ось, сповнений гостинністю, він нагадає мені одне латинське прислів’я. Ви лікар і обізнані з латиною: “Убі бене, убі патріа”.[56 - “Де добре, там вітчизна” (лат.).]

Я машинально виправив:

— Не “убі”, а “ібі”.

— Хай “ібі”. Але ви схопили мою думку? Мені здалося, що я схопив її.

— Боже мій! — вигукнув я. — Ви хочете продати фюрера американцям?!

Я уявив собі, як фон Цвішен, звично кривляючись, приймає на борт фюрера та осіб, що його супроводжують, потім, вийшовши в море, нишком змінює курс і, замість того, щоб прямувати до Південної Америки, завертає до берегів Північної.

— Та це ж зрада, пане капітан другого рангу! Командир гоноровито скинув голову:

— Я вже сказав: фюрера на борт не брати! Так я вирішив. У каюті кофри, п’ять кофрів. Для фюрера нема місця. До того ж я не курфюрст Ганновера, не торгую німцями, беручи по три талери з голови.

Признаюсь, я образився за нашого фюрера.

— Ви висловлюєтеся так, — сказав я, — ніби це пересічний ландскнехт, а не вождь німецького народу і найвидатніший полководець усіх часів. Думаю, американці дали б за нього більше, ніж три талери.

— А навіщо він американцям?

Мені дух сперло від обурення.

— Кофри — інша річ, — спокійно провадив далі командир. — Американці, напевно, не відмовилися б од кофрів. Отож-бо, пане лікар, описавши циркуляцію, ми повернулися до наших кофрів! Слухайте далі. Найцікавіше попереду. Незадовго перед нашою вечерею я збив замки на кофрах фюрера!

— О! Пане капітан другого рангу!

— Так вам же самому до смерті кортить побачити, що в цих кофрах. Ви навіть посунулися вперед на стільці. Гадаєте, там виливки золота або намисто з перлів? Ні. Там самі лише теки. Чорні, жовті, сині, білі. І на всіх сургучеві ляпки, як згустки запеченої крові. А впоперек кожної теки напис: “Державна таємниця”.

Таж і на моєму щиті той самий девіз! І я не злякався…

Щойно я зірвав сургуч і розкрив першу теку, як збагнув, що натрапив на скарб.

Переді мною був особистий архів фюрера!

Не знаю, чи ви знаєте, що фюрер короткозорий. Він старанно приховує це і, кокетуючи, не погоджується носити окуляри. Адже ж ні Цезар, ні Наполеон не носили окулярів!

Тому для фюрера виготовлено особливу друкарську машинку. Я бачив її. Літери — спокійної округлої конфігурації, і вони вдвічі більші проти звичайних. Документи, призначені для фюрера, друкуються тільки на цій машинці: на маленьких аркушах і з великими полями — так він полюбляє.

Досить було мені глянути на перший же папірець, що трапився під руки, щоб пересвідчитися: це віддруковано для фюрера!

— Я зрозумів, що в теках! — крикнув я. — Там плани третьої світової війни!

— Зовсім ні! Нюх цього разу зрадив вас! Втім, відгадка близько, майже поруч.

Я розвів руками, визнаючи свою поразку.

— Воєнно-стратегічні концепції, — сказав командир, — дуже швидко старіють, особливо ж у наш час, напередодні атомних баталій. Але людська природа лишається незмінною, і це вельми кепська природа, пане лікар. Ми з вами знаємо про це краще, ніж будь-хто інший. Така вже наша професія: вишукувати погане в людині, щоб використати це погане для своїх замірів.

Я обережно висловив інше припущення:

— Компрометуючі документи?

— Так. І вони — поряд з іншими. Повторюю: там є все, чого забажаєте, пане лікар! Найбагатший у світі асортимент диверсій!

Командир зареготав. Він так зрідка сміється, що я від несподіванки здригнувся.

— У кофрах, — говорив він далі, — разом з переліками й вибірками, надрукованими для фюрера, містяться також: чудові двірцеві перевороти, сліпучі вибухи, моментальні фотографії, зроблені з-за рогу (вбивають, як кулі), оригінали необачно виданих розписок і майстерно виготовлені фальшивки, які було (чи буде) підкинуто ворожій розвідці через послужливу нейтральну розвідку. Адже буває, що погубити чиюсь репутацію — однаково, що висадити в повітря військовий об’єкт, хіба не так?

Є кофр, який я назвав клоакою. З його вмістом годилося б ознайомлюватися, пане лікар, надівши попередньо рукавички смітникаря.

У цьому кофрі є досьє на деяких політичних діячів Європи, Америки та Азії. До окремих досьє прикладено рахунки з ресторанів чи рецепти лікарів, які, без сумніву, не підлягають розголосу.

Дехто з цих політичних діячів ще не розгорнувся, не ввійшов у повну свою силу. Та це не біда. Документи зберігаються про запас. А діяч, розгулюючи вулицями, не знає, що хтось уже поклав пальці на його горло і може будь-якої миті натиснути — так, трошечки, для попередження.

Є також списки (за країнами) діячів, яких я назвав би: “Люди-Вінети”. Цим розписки й рецепти вже було показано. До слушного часу “люди-Вінети” законсервовані і затаїлися. Але досить подати майже нечутну команду, і…

Поспішаю відвернути підозру від себе, штумбанфюрере. Я став побоюватися, чи не перевищую своїх повноважень, обговорюючи суть операцій, поки що тільки накреслених, тобто особливо секретних. Але нашого Мовчуна, нашого Підводного Мольтке, уже не можна було спинити.

— Вважайте, що це моя примха, — сказав він, — але я хочу, щоб ви, пане лікар, збагнули розмах диверсій, намічених на період “після війни”. Ось вам одна з них. Вона називається: “На дно!” Світ ніколи ще не бачив таких своєрідних за задумом та масштабом операцій.

Я, пане лікар, напрошуюся на похвалу. Це я подав думку про операцію “На дно!”. “Мій фюрере! — сказав я, закінчуючи свій останній звіт. — Чому б не застосувати щодо Третього рейху дещо з тактики “Летючого Голландця”? Але, зрозуміло, в гідних вас, грандіозних масштабах!” — “Не розумію”,— вирік фюрер. — “Покладіть усю Німеччину на грунт! — сказав я. — Певна річ, тимчасово. Поки мине небезпека. Вряди-годи ви могли б піднімати перископ і розглядатися: чи не час уже виринати?”

— І фюрер скористався з вашої поради?

— Як бачите. Я ж вам казав: він геніальний плагіатор. І притому природжений лицемір. Запевняю вас: він знав про переговори пройдисвіта в пенсне з Бернадоттом! Вірний Генріх[57 - Таке було прізвисько Гіммлера.] гадав, що морочить свого фюрера, — насправді ж фюрер дурив Вірного Генріха. Фюрерові не могла не припасти до смаку думка притаїтися. Німцям тепер треба притаїтися, завмерти. Над їхніми головами з гуркотом прокотяться два стрічних вали, зіткнуться й… Але німці вціліють, покірно ввібравши голови в плечі. Вони будуть згорблені доти, доки їм подадуть команду випростатися.

— Хто подасть команду?

— Фюрер хотів зробити це сам. До тих пір Німеччина повинна прикидатися мертвою — як і її фюрер. Тільки-но набере чинності план “На дно!”, як військові заводи нечутно опустяться під землю. Однак люди працюватимуть далі. Вони куватимуть зброю, як гноми в своїх печерах. Німеччина під ворожою кормигою — це країна гномів, тіней, привидів! Чарівне перетворення триватиме довго, багато років, може й десятиліть. Авжеж, країна перевертнів… Похнюплений погляд, лисяча безшелесна хода, улесливі і ухильні манери.

А в дуже надійних схованках зберігаються архіви. Всі військовослужбовці на обліку, картотеки в цілковитому порядку. Країна розподілена на підпільні військові округи. Діючи пліч-о-пліч протягом років, різні групи перевертнів нічого не знають одна про одну. Система взаємоізольованих відсіків, як на підводному човні. О! Фюрер урахував наш досвід до дрібниць. У плані є навіть параграф щодо “дійних корів”.[58 - Допоміжні кораблі, які постачали пальне, боєприпаси та продовольство підводним човнам, що довго перебували на позиції в океані.]

— Невже?

— Американські трести й банки будуть цими “дійними коровами”. Вони постачатимуть все конче потрібне Німеччині, яка лежатиме на грунті. Уся Німеччина, пане лікар, обернеться на Вінету! Скінчиться призначений строк, і вона знову вирине із дна, вірна покликові сурм. Не під теленькання різдвяних дзвонів! Під грізну музику Вагнера! Сурми, сурми! Літ валькірій! Недарма вагнерівський “Літ валькірій” став маршем нашої дальньої бомбардувальної авіації.

Командир зажмурився.

— Безгомінна водна гладінь, і над нею стелиться дим. Та ось — протяглий поклик сурми! Вода завирувала. І на поверхню з шумовиння почали виринати міста. Спочатку виткнулися дзвіниці, заводські димарі, щогли радіоантен. Потім з’явилися шпилі червоних дахів і крони дерев. Країна неквапом спливала, і зразу ж густий жовтий дим завис над заводами, а з протряхлих злітних майданчиків піднялися літаки і зграями закружляли в повітрі.

Він розплющив очі. Холодний блиск їх був як світло фар, що зненацька спалахнуло в темряві.

— Так! Це Німеччина, пане лікар! Наша з вами Німеччина! Четвертий рейх!

Командир долив собі вина, розхлюпуючи на скатертину. Проте майже не пив, тільки пригублював. Здавалося, він захмелів від самих тільки слів, від признань, висловлених нарешті вголос.

Він сказав:

— Та коли ж і випити, як не тепер? Уявляєте, що коїться в бункері фюрера? Жах глушать вином прямо з пляшок і бродять по коліна в коньяку…

Я мовчав. Я відчував, що задихаюся.

Човен давно не спливав. Повітря у відсіках було забруднене, задушне.

До того ж командирова каюта дуже тісна. Я сидів на дзиґлику, командир — на койці. Стіл такий малий, що наші коліна дотикалися. Командир раз у раз перехилявся через ріг стола і дихав прямо мені в обличчя.

Дивуюся, що мене не знудило від цього жахливого запаху яловичини та кислого смороду. Але я стерпів це в ім’я службового обов’язку!

Я ждав, коли командир знову скаже про гаданий переїзд фюрера до Південної Америки. Нарешті він згадав про це:

— Фюрер ще сподівався воювати. Руками пройдисвіта в пенсне він хотів зштовхнути лобами росіян і англосаксів, підцькувати їх до бійки, а самому прудко відскочити набік!

Гадаю, що готувалася інсценівка самогубства. Підхожий труп знайшовся б. Потім капітуляція, Третій рейх опускається на грунт.

А фюрер відігрівається од берлінських дрижаків у новому своєму вовчому лігві — у Вінеті—п’ять, на березі річки Аракари. Поступово до нього з’їжджаються помічники: Борман, Хойзінгер, Ейхман. І кофри тут же, під рукою. Кожен кофр, якщо хочете, — це скриня Пандори. П’ять скринь Пандори, напханих усілякими жахами й нечистю по саме нікуди!

Уявіть тропічну зоряну ніч. Ви бували на Аракарі і знаєте, що це таке. Під бурмотіння папуг та вереск мавп фюрер, озираючись на двері, розмотузовує зав’язки своїх тек і обережно перегортає сторінки. Потім звільна, щоб продовжити втіху, розкладає на столі географічні карти…

Але нічого цього не буде! Я, Гергардт фон Цвішен, командир “Летючого Голландця”, оглянувши секретний архів фюрера, визнав його цінним і корисним. Однак самого фюрера — зайвим! О, ви не можете цього втелепати! Адже ви останній вірнопідданий!

Подейкують, що у фюрера не лишилося резервів. Дурниці! Саме я був останній резерв фюрера. Спочатку він покладався на атомну бомбу, потім на Венка і Штейнера і, наостанку, на мене. В цьому розгадка нашої стоянки в Піллау.

Я промимрив щось про запасний вихід.

— Саме так! — підхопив командир. — Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.

— Чому?

— Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу — з багажем, але без пасажира.

Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.

— Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”

— Не може бути!

— Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.

— А чий підпис?

— Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!

Одначе річ не тільки в цьому.

Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!

Різномасні теки — це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.

Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.

— Хто ж це?

— Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи — тінню фюрера.

— Рейхслейтер?[59 - Мартін Борман, начальник партійної канцелярії, що невідлучно перебував при Гітлері.]

— Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього![60 - Йдеться, мабуть, про Адольфа Хойзінгера та Адольфа Ейхмана.]

Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, — це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.

(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)

— О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?

Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич — але як голова роду Цвішенів!..

Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.

(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).

Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.

Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.

— А тепер, — сказав він спокійно, — ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..

І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.

Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.

Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…

Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!

Фон Цвішен — державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!

Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…

“Ідіть-но спати, лікарю!” — сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.

Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.

Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.

О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!

Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З-під ковдри я бачу його прищулені очі.

Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.

За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…

Проклятущі!

Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням — безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.

Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!

Але тільки — повільно! Як адмірала Канаріса!

Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.

Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.

Можна затопити човна тут же, біля причалу, — за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!

Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?

Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні — зрадники! Головний зрадник — фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.

Зараз сховаю плівку до футляра.

Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.

Усе! Курт підвівся з-за столу.

Убийте їх, мій фюрере!!!”


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ДАВНЯ ТАЄМНА ЗБРОЯ


1


Двері за ним зачинилися. Олександр постояв на тротуарі, підвів голову, глибоко, з насолодою дихаючи.

Вересневе небо до щему синє. Просто душу роз’ятрює ця блакить. Та все п’єш її, п’єш — ковток за ковтком!

І воно — небо — дуже високе. Звичайно, не таке високе, яким буває в травні або червні. Тоді все повітря — це небо. Місто пройняте світлом і ніби зависло в ньому, ширяє над землею.

Простора Нева вже дихає осінньою прохолодою.

Почуття в Олександра таке, ніби він вибрався нарешті вгору із задухи підводного човна.

Щойно в управлінні йому дали змогу прослухати запис “доносу із могили”.

— Відгадка таємниці — нагорода хороброму, — піднесено сказав генерал.

Слухали понад годину. І це була нелегка година.

— Чи не зарано виписався з госпіталю? — Прощаючись, генерал занепокоєно зазирнув молодому прикордонникові в очі.

— Ні, я видужав, товаришу генерал.

Але, вийшовши з управління, Олександр ніяк не міг “роздихатися”. Голова гула, як сталь обшивки під ударами пневматичних келепів.

Хотілося б обмінятися з Грибовим враженнями, але професора вдома немає — Олександр телефонував йому з управління.

Як же згаяти решту дня?

Кіно? Стадіон?

Ривчун ревно запрошував Олександра на стадіон.

— Ми, самбісти, — казав він, — виступаємо о дев’ятнадцятій двадцять. Я, знаєш, трохи хвилююся. На кордоні чомусь не хвилююсь, а тут хвилююсь. Коли ти поруч, наче спокійніше. Ти ж щасливчик!

Олександр усміхнувся. Щасливчик! Ось і шубінське прізвисько успадкував. Смішно, звичайно, та все ж лестить.

Дев’ятнадцята година! Час ще є.

Він провів неуважним поглядом чайку, що перетнула Неву, майже черкаючись крилами об воду. Так ніби жебрак прудко прошкутильгав на милицях.

Дуже поволі, без мети, лейтенант рушив уздовж набережної, поринувши в свої думки.

Він думав про те, що батьки, навіть мертві, і далі йдуть поруч синів, дбайливо остерігаючи їх від усього лихого і заохочуючи до всього доброго. На плечі своєму майже фізично відчув зараз вагу руки — сильної і доброї…

О! Був би живий гвардії капітан-лейтенант, скільки б повідав йому сьогодні Олександр! Зрадивши свою теперішню поважну стриманість, знову обернувся б на балакучого захопленого юнгу, який, розповідаючи, нетерпляче заглядає в обличчя командирові, чекаючи схвалення.

А гвардії капітан-лейтенант дивувався б, вставляв репліки або заохочувально кивав головою, широко усміхаючись.

“Отже, радист імперської канцелярії виходив в ефір?” — спитав би він.

“Ми гадаємо, що так, товаришу гвардії капітан-лейтенант. В належний час і на умовленій хвилі…”

Над світом, що здригався від останніх залпів, журливо розлягалася пісенька гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”.

Відповіді з моря не було…

А Третій рейх уже тріщав скрізь. Крокви прогиналися. Поміст коливався під ногами.

У цьому місці розповіді капітан-лейтенант, певно, трохи посміявся б:

“Але лікар, лікар! Сам себе, виходить, перехитрив?”

Банькатий, з відстовбурченими вухами, донощик видавався у цій ситуації тим дурником в казки, що ревно плаче на весіллі і витанцьовує на похороні.

Його непокоїло здоров’я фюрера, коли тому лишалося жити лічені години.

Він викривав Цвішена, що прагнув сторгуватися з англійцями та американцями, але цим марили й там, нагорі: Герінг, Гіммлер, Деніц — усі, хто готувався замінити Гітлера.

Еге ж, лікар Гейнц одірвався від дійсності. Надто довго блукав у темряві.

А за політичну відсталість належала куля в потилицю.

“Мертвий писав мертвому!” — глибокодумно сказав би Шубін.

Певно, Гітлер уже не раз виймав з шухляди стола пістолет і задумливо роздивлявся його, приміряючись, як вкладатиме до рота, що так багато брехав довірливим німцям і всьому світові.

І Гіммлер, відриваючись од погаданок про змову з янкі, обережно мацав язиком зуба, у дуплі якого замість пломби була капсула з ціанистим калієм.

А якщо примружитись, то можна навіть розгледіти в далечині чергу, що квапливо вишиковується до шибениці в Нюрнберзі, — скоцюрблені, тремтячі привиди колишньої могутності і безмежної зарозумілості Третього рейху.

Але всіх випередив донощик Гейнц.


Із скрученими на спині руками, в розірваному кітелі, він ступив кілька останніх кроків вузькою, звуженою до носа палубою. Позаду Венцель і Курт таскали баластину.

Постріл у потилицю!

“Хто на черзі!” — вигукнули за тисячі миль од шхер.

І Гітлер підвівся на тремтячих ногах із стільця в своєму бункері під руїнами Берліна…

Дехто з пізніших його апологетів силкується нап’ясти йому на голову терновий вінець. Гітлер, мовляв, як герой, поклав загинути під руїнами.

“Ні, — сказав би Шубін, широко усміхаючись, — просто забракло квитків на зворотний переїзд!”

Під монотонне божевільне повторення початкових тактів “Ауфвідерзеен” — море, як і досі, не відгукувалося! — закінчувався розпад держави і розпад особистості.

25 квітня було справлено в бункері містичний, передсмертний шлюб Гітлера з Євою Браун.

Того ж дня на півночі Італії партизани зловили його друга та суперника Муссоліні. Гітлер устиг ще мерзлякувато пощулитися, довідавшись з радіоперехоплення, що “спадкоємця цезарів” після розстрілу повісили вниз головою на шибениці.

А Третій рейх і далі мчав стрімголов слідом за “Летючим Голландцем” — до своєї неминучої загибелі, на каміння, прямо на каміння!

Авжеж, картина, що висіла перехняблено в кают-компанії “Летючого Голландця”, мала багатозначний — провісний смисл!

Гітлер ждав і далі. Настав ранок 30 квітня.

До середини дня він не виходив з радіорубки. Цвішен не відгукувався. І тоді він знехотя вклав до рота цівку пістолета…

2


Олександр нерішуче постояв біля штахетів Літнього саду.

Не одна дівчина, мабуть, співчутливо оглянулася на нього, вбігаючи в браму. І хто ця гордячка безсоромна? Змушує чекати такого хлопця, задумливого і лагідного, до того ж з рукою в черезплічникові!

Він роздумував: посидіти на лавочці чи погуляти мереживними золотими алеями? Але якось не хотілося розлучатися з Невою. Вона текла до моря, густа, лита, вся осяяна сонцем. І Олександрові думки пливли легко й тихо — поруч неї. їм було по дорозі.

У Балтійському морі, на якій-небудь з його численних банок, мріяв Шубін спорудити острів, штучний, складений з уже непотрібних військових кораблів. (Вікторія Павлівна розповіла про “залізний острів” Олександрові).

Це не збулося. Поки що не збулося.

Зате поблизу острова Осмуссар, на захід від Талліна, притоплено й старанно обтичковано німецький лінкор. Це корабель-ціль.

Удень і вночі ширяють над ним наші літаки. Часом за завданням на дистанцію вогню підходять військові кораблі, щоб попрактикуватися з артилерійської стрільби. А іноді прожогом мчать до нього торпеди з білими чубчиками шумовиння.

Корабель не потоне. Його висаджено міцно на грунт.

Перебуваючи на практиці, Олександр не раз проходив повз цей лінкор. Спочатку на обрії поставала пляма — як чорне піратське вітрило. Потім вона оберталася на безформну купу металу. Обриси корабля вже неможливо уявити. Недарма ж по ньому тренуються з року в рік.

І завжди при цьому згадувався “Летючий Голландець”.

Саме він мав би тут бути. Не роки, а століття бовваніти б йому посеред моря нерухомим чорним страховищем. І оточити б його тичками, що застерігали б: “Па зюйд від мене небезпека!”, “На норд від мене небезпека!”, “На вест від мене…”

Але, як завжди, він підставив замість себе інший корабель і втік. Відлежався в своїй Вінеті і втік.

А “донос із могили” так і не дійшов за призначенням. Видно, підручний Гейнца (“зв’язковий”) який-небудь унтер-офіцер з команди човна, прибувши до Вінети, непомітно виніс футляр, і сховав у домовленому місці. Але по футляр не прийшли.

Хто мав прийти? Може, монтер чи механік із “служби Вінети”?

Прикордонники виявили на дні грота чотири трупи в комбінезонах. Ось, імовірно, пояснення того, чому ланцюжок обірвався.

І ще в одному своєму здогаді не помилився професор Грибов.

Угоди між воєнними монополістами можливі тільки на короткий час. Довгий, міцний союз неможливий. Він просто поза природою капіталізму. Захланність рано чи пізно здолає здоровий глузд.

Без сумніву, на таємний архів полювали дві розвідки. Нечутний крос через кордон! Фініш — Вінета!

Мальтієць та альбінос ішли за завданням американської розвідки. Отже, плавець-аквалангіст був посланець конкуруючої сторони — західнонімецьких воєнних монополістів. (Діяли й приватні розвідки — при великих концернах).

Найбільше боялися того, що таємний архів Гітлера попаде до рук росіян. Адже НАТО існувало лише три роки, і Західну Німеччину ще не було прийнято в його члени. Розголошення деяких документів могло завадити складній політичній грі.

Мало того. Західнонімецькі капіталісти хотіли перебігти дорогу своїм американським патронам. Чи поталанило їм у цьому?

Американці прагнули оволодіти таємними планами, щоб їх паралізувати. Німці, навпаки, — щоб реалізувати.

Треба гадати, пройдисвіт Цвішен обійшов і перших, і других.

У Вінеті—три не було і не могло бути ні “Летючого Голландця”, ні “кофрів фюрера”.

Остання радіограма Цвішена, в якій він повідомляв, що покладе човен на дно Вінети, а сам пробиратиметься па захід суходолом, була лише облудою, черговою його дезінформацією. Цвішен залишився вірним собі.

Прихистившись у Вінеті—п’ять, перечасувавши там, розглядівшись, він обрав західнонімецьких господарів. Патріотичні почуття при цьому, звичайно, не відігравали ролі. (Цвішен казав Гейнцу: “Убі бене…”)

Просто західнонімецька марка зрештою піднялася в ціні. Цвішен віддав їй перевагу перед доларами.

Грибов міг навіть більш-менш точно встановити, коли вони сторгувалися. Десь узимку 1951–1952 року.

Улітку ж 1952 року західнонімецькі диверсанти вже не поновлювали своїх спроб промкнутися до Вінети. їм це вже було ні до чого. Як видно, архів Гітлера був уже за сімома замками, в надійних сталевих сейфах.

Проте ані німці, ані їхні американські конкуренти нічого не знали про “донос із могили”, про футляр, в якому містився бодай короткий інвентарний опис всього, що було у “кофрах фюрера”.

Так, таємна зброя… Саме це — найточніше визначення того, що було у “кофрах фюрера”: давня таємна зброя! Бо з найдавніших часів усілякі трутизна і стилет, диверсія, шпигунство, наклеп і провокація незмінно супроводжують будь-яку нову таємну зброю.

3


Олександр тріпнув головою і озирнувся. Він стояв на Двірцевій набережній.

За його спиною пролунали жваві голоси. Це юрма екскурсантів, весело перемовляючись, входила до під’їзду Ермітажу.

Олександр був у Ермітажі дуже давно, ще до війни, разом із своєю школою. Про музей лишилися дуже невиразні спогади, щось схоже на величезну хмару, в яку заходить сонце: багато багрецю й золота.

Багрець і золото? Дуже добре. Його душа потребувала перепочинку.

Олександр увійшов до Ермітажу.

Звідкілясь згори долинав голос, навдивовижу знайомий. Він немовби притягував Олександра до себе.

Попереду гурту йшла дівчина-екскурсовод, невисока на зріст, худенька, але гарна. Рухалася вона дуже прудко.

Нарешті, спинившись біля черепахового столичка, вигадливо інкрустованого, прошитого наскрізь золотим дротиком, дівчина повернулася до Олександра, і він пізнав її. Так! Це Люда, що зичила йому щастя.

Вона пояснювала дзвінким голосом, виразно жестикулюючи маленькими руками.

Із задоволенням і гордістю довідався Олександр, що Ермітаж має найбільше в світі зібрання картин Рембрандта — двадцять п’ять полотен! До Ленінграда приїздять мистецтвознавці навіть з Голландії, щоб вивчити картини свого земляка!

А ця смарагдово-зелена малахітова ваза — витвір уральських умільців, що старанно підбирали і наклеювали малахітові шматочки один до одного, щоб вийшов потрібний візерунок!

Так, праця! Самовіддана, задля мистецтва, отже, задля радості й щастя багатьох поколінь людей!

Дивіться-но, чудо XVIII століття — гобелен! Скільки зусиль вкладено в нього! Найздібніший майстер міг виткати за рік не більше одного метра такого килима. Протягом усього свого життя він створював тільки один—два гобелени.

Але ж праця людська і війна несумісні, вони суперечать одна одній! Страшенна безглуздість руйнації, пов’язаної з війною, постала особливо ясно перед Олександром в Ермітажі.

Як же так? Працювати все життя, недосипати ночей, поступово сліпнути над своєю роботою, створити, зрештою, шедевр — згусток сонячного сяйва, і тільки для того, щоб усе це за якусь частку секунди обернулося на попіл?..

А дівчина тим часом розповідала про блокаду, про те, як зберегли скарби Ермітажу від німецько-фашистських снарядів.

Багато чого було завчасно евакуйовано в глиб країни. Лід твори мистецтва подавали цілі состави, хоч кожен вагон був на обліку. А те, чого не встигли вивезти з міста, заховали в його підвалах.

І тут Люда побачила Олександра, що слухав її з такою ж увагою, як і інші.

Кров ударила дівчині в обличчя, гарячою хвилею залила шию, руки — вона зашарілася так, як це можуть тільки дуже світлі блондинки, спалахнула вся, наче сніп соломи на вітрі.

Олександр збентежено кашлянув. Ще подумає, що він прийшов до музею заради неї!

А вона, певно, так і зміркувала, бо її очі запроменіли ще яскравіше — просто заряхтіли, як дві зіроньки.

Коли екскурсія скінчилася, Олександр підійшов до дівчини.

— Доброго здоров’я! — сказав він трохи ніяково, а тому голосніше, ніж годилося б. — Ось де, виходить, ви осіли! В Ермітажі!

Вони вийшли на широкі мармурові сходи.

— У вас ще є екскурсії?

— Ні. Я скінчила роботу.

— Дозвольте, я трохи проведу вас?

— Добре. Тільки візьму плащ. Я швидко.

Олександр чекав, спершись ліктями на поручні сходів.

Це були високі, красиві сходи. Колись вони називалися посольськими, тому що в дні “найвищих” прийомів по їхніх мармурових східцях спроквола піднімалися й спускалися чужоземні дипломати, вилискуючи пластронами манишок або розшитими золотом мундирами.

Тепер сходами збігали юрмою екскурсанти.

Та ось на горішній площадці з’явилася Люда. Вона справді одяглася швидко, але сходила не поспішаючи. Темно-зелений плащ дуже личив їй. Волосся старанно зачесане.

Спускаючись, вона, не зводячи погляду, дивилася на Олександра. Він навіть злякався, що вона спіткнеться і впаде, і ступив їй назустріч.

Почувся веселий перестук каблучків. З бічних дверей вибігла зграйка дівчат. Щебечучи: “Людонько-Людусько, Людонько-Людусько!”,—вони обступили, завертіли свою супутницю, ніби причепурюючи, показуючи Олександрові з усіх боків. І кожна лукаво-грайливо, знизу догори, позирала на високого моряка.

Фр-р! І різнобарвна зграйка відлетіла так само зненацька, як і з’явилася.

Дівчина видавалася трохи збентеженою.

Взагалі Олександр не був дуже проникливий. Але тут на нього спало щось ніби натхнення.

Він збагнув: дівчину вперше в житті очікує після роботи хлопець, і подруги раді за неї.

4


Вони, так само поруч, поважно вийшли з Ермітажу.

І зупинилися, побачивши ніби віддзеркалення його багрецю й золота на протилежному березі Неви. Силует міста був забарвлений у червоні, блідо-рудуваті й фіалкові тони, чітко вирізняючись на тлі низьких жовтих хмар.

Люда, певно, порівняла б місто з казковим птахом Фенікс, що в яскравому пір’ї зводиться з тліючого попелища. Але Олександр був моряк. Йому уявлялося, що це ескадра. Вишикувавшись кільватером, вона пропливає перед ним. Він пізнавав окремі “кораблі” за їхніми характерними обрисами, за “щоглами”: шпилем Петропавловської фортеці, вежами мечеті, Ростральними колонами біля Військово-Морського музею. Ленінград повільно плив униз по річці — на вест.

Олександр перевів дух.

— Тіціана б сюди, — пробурмотів він. — Тіціан це, либонь, намалював би.

Люда поривчасто обернулася до свого супутника.

— Слухайте! — сказала вона. — Це дивовижно. Мені здається, що ми вже йшли так. Нева, по-моєму, теж була.

Олександр насупив чоло.

— Авжеж, щось нібито справді, — непевно погодився він, потім додав бадьоріше: — Але це буває, знаєте! Рефракція пам’яті! Психологам відомі такі випадки…

— Ах, психологам уже відомі, — розчаровано повагом промовила дівчина.

Вони минули Двірцевий міст.

— Ні, ми таки десь зустрічалися, — вперто сказала Люда. — Ще до театру. Якби я вірила в метампсихоз… Ви не можете мене пригадати?

Олександр похитав головою.

— Неодмінно постараюсь, — пообіцяв він. — Мені б частіше зустрічатися з вами для цього. Раз на рік замало, чи не здається вам?

— Ми бачилися ще на площадці трамвая, — з м’яким докором нагадала Люда. — Ви вже забули?

— Хіба я можу це забути? Ви тоді побажали мені талану!

— І допомогло?

— Еге ж. Велике спасибі.

— А в чому вам поталанило?

— О!.. В спортивних змаганнях! Я підводний плавець.

Люда помовчала.

— Мені, виходить, не можна знати. Я не буду. Але у вас рука в черезплічникові. Дуже болить?

— Дурниці. Забився об стінку басейну, коли стрибав… Ні, справді, Людочко, у вас легка рука!

Юнак і дівчина повільно йшли вздовж Неви.

Мідний вершник не звернув на них ніякої уваги. Він, як завжди, був зайнятий тим, що, сидячи на коні, хазяйським жестом простягав над майданом руку і зосереджено дивився поверх голів перехожих.

— Сьогодні якось дивно на душі, — признався Олександр.

— Поганий настрій?

— Навпаки, гарний. Та не було з ким поділити його. Він мимоволі наголосив на слові “було”.

— Розумію, — квапливо сказала Люда. — Якщо поділишся з ким-небудь горем, то зменшуєш його наполовину. А поділишся радістю — збільшиш її вдвічі.

— Ви кмітлива, — промурмотів Олександр вдячно. — Дуже правильно міркуєте. Ви розумієте мене з півслова.

— Кмітлива? А я не знаю, розумна я чи ні. Хіба той, хто прочитав багато книжок, уже розумний? Але я була під час блокади в Ленінграді.

— О! То ви знаєте, що таке життя.

Він сказав це — і замовк.

Йому спало на думку щось дивне. Він подумав, що є потаємний, незрозумілий навіть для Грибова смисл умовного сигналу “Ауфвідерзеен”, — Вікторія Павлівна називала його лейтмотивом “Летючого Голландця”.

“До побачення! До побачення! — повторювали Цвішен та його команда, йдучи в туман чи на дно. — Ми ще зустрінемося з вами. Ми повернемося!”

Але не можна було дозволити їм повернутися!

Ніколи не повинен виплисти цей корабель-привид, який віщує смерть багатьом людям, на топах своїх щогол несе жах і безум, немов ті бліді хисткі вогні святого Ельма!

Дівчина звела на Олександра очі.

— Ви стали серйозним, — сказала вона. — Згадали ту війну і подумали про нову?

— Це дивовижно! Ви розумієте мене, навіть коли я мовчу!

Всю свою увагу Олександр зосередив на супутниці і тому не помітив Грибова.

Той стояв на протилежному боці тротуару, спершись на ціпок.

Ледве закінчилася прокладка курсу, як одразу з’явився і ціпок. Але Грибов тримав його незмінно в лівій руці, щоб правою можна було вітатися.

До нього долинуло:

— Сьогодні не можу. Я не попередила вдома.

— А завтра? Добре б нам зранку на Кіровські острови! Я у відпустці.

Грибов стояв і довго дивився їм услід.

Двоє повільно йшли вздовж Неви назустріч заходові.

А хмари на обрії зсувалися і розсувалися, міняючи обриси. Багрець поступово вицвітав. У розривах між хмарами все частіше проглядало чисте смарагдово-зелене небо — прикмета того, що завтра погода буде гарна.


notes


1


Мателот — корабель, що йде попереду, прокладає путь.


2


Кабельтов — 185,2 метра.


3


Гальюн — вбиральня.


4


Потужність мотора виміряється в кінських силах. У кожному моторі 1500 кс.


5


“Г-5” — тип радянських торпедних катерів, які діяли на Балтиці під час Великої Вітчизняної війни. Швидкість кораблів виміряється у вузлах. Вузол — одна миля на годину.


6


Нині називається острів Могутній.


7


ОВР — охорона водного району.


8


БДБ — бистрохідна десантна баржа.


9


Шюцкори — катери берегової оборони.


10


КП — командний пункт.


11


Транець — задня кормова стійка катера.


12


“Слово” — тобто буква “с” — означає: “Стон!”.


13


Голик — маківка тички.


14


Норд — північ. Зюйд — південь. Вест — захід. Ост — схід.


15


Сескар — маленький острів на півдорозі між Лавенсарі і Кронштадтом.


16


“До побачення, моя крихітко, до побачення!” (Нім.)


17


Диферент — різниця між заглибленнями носа і корми корабля.


18


Заборонено! (Нім.).


19


ТОФ — Тихоокеанський флот.


20


Старший лейтенант.


21


Тонн.


22


Похідний ордер — стрій кораблів під час походу.


23


Так жартома прозвали штурмовиків через їхній характерний, немовби горбатий, фюзеляж.


24


Летючий Голландець! (Англ.).


25


Моряк (англ.).


26


Я моряк! Ти і я — моряки, товариші! (Англ.).


27


Переклад М.Терещенка.


28


НЗ — недоторканний запас.


29


“Тебе, бога, славимо” (лат.).


30


Плавник — підмиті у повінь стовбури дерев.


31


Деніц — командувач підводного флоту фашистської Німеччини.


32


Їсти! (Нім.).


33


Як тебе звати, малюк? (Нім.).


34


Жартівливе прізвисько моряків. “Полундра” означає: “Бережись, небезпека!”.


35


Тихше, мамочко! Вони тут! (Нім.).


36


Урзель — Урсула, жіноче ім’я.


37


Заборонено! (Нім.).


38


ЧБФ — Червонопрапорний Балтійський Флот.


39


“До Золотого якоря” (нім.).


40


Все минає, все проходить мимо (нім.).


41


Спочатку впаде фюрер, згодом партія (нім.).


42


Візир — великий бінокль на підставці.


43


Асдик — система, що виявляє підводні човни.


44


Мовчання! (Лат.).


45


Останні рядки старанно закреслені, майже залиті чорнилом. Лише, розглядаючи папір на світло, можна розібрати одне слово, що збереглося, — “вповз”.


46


Нині площа Миру.


47


Вест — західний вітер.


48


Так розводять на ринзі боксерів, що зчепилися.


49


Дервіш — мандрівний мусульманський чернець.


50


Кеннінгхем — англійський адмірал.


51


Відрепетовано — повторено.


52


Кікер — той, хто підглядає (нім.).


53


Фрідріх II.


54


Умовний сигнал починати контрреволюційний заколот в Іспанії.


55


У битві під Трафальгаром Нельсон дістав наказ, якого не захотів виконати. Приклавши підзорну трубу до вибитого ока, він сказав: “Не бачу сигналу! Продовжуйте той самий маневр!”.


56


“Де добре, там вітчизна” (лат.).


57


Таке було прізвисько Гіммлера.


58


Допоміжні кораблі, які постачали пальне, боєприпаси та продовольство підводним човнам, що довго перебували на позиції в океані.


59


Мартін Борман, начальник партійної канцелярії, що невідлучно перебував при Гітлері.


60


Йдеться, мабуть, про Адольфа Хойзінгера та Адольфа Ейхмана.