Довга ніч над Сунжею
Леонід Кононович


Тартар #2






Він мужній, безстрашний, безжалісний — справжній сучасний герой. Життя для нього — війна. Він працює у приватному детективному агентстві й розслідує найскладніші та найнебезпечніші справи. Змова російських спецслужб проти української демократії та Чечня — таємні сторінки недавньої історії, де переплелися політика, кримінал та великі гроші. Два гостросюжетні романи в одній книжці!







Леонід Кононович

ДОВГА НІЧ НАД СУНЖЕЮ




Кримінальний роман








Бетеер горів як свіча, й сніг на узбіччі аж почорнів од сажі. Двоє командос, які встигли залягти коло дороги, були забиті в перші ж хвилини бою. Причаївшись за пагорком, я добре бачив їхні тіла, котрі непорушно чорніли на снігу, — обох поцілили ще на броні, а потім добивали з автоматів. Я набрав у рота снігу й сплюнув. Слина була тягуча й липка. З переліска потойбіч дороги продовжували стріляти. Їх було п'ятеро, й ще один з базукою, — той, що підбив нашого бетеера. Диверсанти, скрушно констатував я. Спецназ федеральних військ. В голові дзвеніло. Кулі вдаряли просто перед пагорком, виколупуючи крихти мерзлої землі. Ще одну групу, посейбіч дороги, я встиг закидати гранатами, — за якийсь момент до того, як наш бетеер поцілили з базуки. Мене відкинуло метрів на двадцять; отямившись, я побачив, що лежу коло якогось пагорка, а двоє командос, які сиділи зі мною на броні, повзуть по снігу, й за ними тягнуться криваві пасма. А що коїться далі по дорозі, там, де зупинився транспорт зі зброєю… про те, либонь, сам господь знає! Витік інформації, не інакше, з холодною люттю подумав я. Аби лиш уціліти, а там я розберуся… розберуся, що й до чого…

Стрілянина вщухла. У вухах дзвеніло; бетеер продовжував горіти, викидаючи в небо стовп чорного їдкого диму; кружляли й кружляли пластівці сажі, сідаючи на сніг, на двоє непорушних тіл, котрим уже не потрібна ні робота в «Тартарі», ані всі блага світу, до яких так прагне людина… окрім дзвону в вухах я нічогісінько не чув, і все це було як в німому кіно: безгучна чорнобіла панорама, де чорна дорога, біле поле — і чорний перелісок, з якого стали вибігати білі постаті в маскувальних костюмах і з автоматами напереваги.

Їх справді було п'ятеро, а ще один ніс базуку, заряджену конічним снарядом. Усі без панцерних жилетів. Рухалися хутко, звинно як вовки. Це справді був спецназ, і їм здавалося, що операцію закінчено: екіпаж загинув у бетеері, а троє бойовиків наклало головами під час перестрілки.

Двоє, холодно подумав я, двоє вбито… а третій — живий!..

У вухах продовжувало дзвеніти. Бетеер горів, і дим підіймався в небо. Літала сажа. Було холодно. Люди рухалися через поле, і їхні постаті росли в рамці прицілу.

Вони завжди вважали себе непереможними. Їх відірвали від верстатів, від шахт і відбійних молотків, від ґаблів і вил, якими вони розкидали гній на колгоспних фермах — і взяли у військо, й зробили машинами для забійства людей. Їх навчили сотням способів, — як забити чоловіка голими руками, кинджалом, ножем диверсанта з викидним лезом, багнетом навкидя, дротяною петлею, капроновим джгутом і, звичайно ж, з вогнепальної зброї. Упоравши першу жертву, вони відчули себе суперменами, — ще б пак, дев'яносто процентів людності не може ставити фахівцеві скількинебудь ефективного опору! І тоді політики з порожніми очима послали їх на чужу землю, щоб за десять днів поставити на коліна цілий народ. На танках і бетеерах вони вступили в Грозний — і з ненавистю, з люттю, з жахом утямили, що тут будуть вбивати їх. Що смерть — напрочуд реальне явище, й за кожного забитого чеченця накладає головою десятеро їхніх людей. Що кожну вулицю, кожен дім, кожнісінький метр асфальту доводиться без міри поливати шляхетною кров'ю великоросів. За тиждень боїв у них просто не зосталося сливе нічого людського, і їх стали відстрілювати, як собак, розставивши по всенькому місту сотні снайперів.

Автомат запрацював, але звуку я не почув, хоч палець і зігнувся на спусковій скобі, — у вухах продовжувало дзвеніти, й тільки полум'я танцювало й танцювало на кінці стола та механізм шалено відсікав стріляні гільзи. Реакція в них була звірячою, але я встиг поцілити двох: спецназівець із базукою затанцював на місці, розкинувши руки й ноги мов лялька, а тоді якось криво завалився назад, і видно було, як через діри в маскувальному костюмі починає просякати чорна мов смола кров; другому куля знесла півчерепа, й він лише конвульсивно дригнув ногою, обертаючись навколо своєї осі, далі сів на сніг й кумедно обхопив голову руками. Решта залягла сливе в той мент, як я відкрив вогонь; втім, цього відтинку часу мені вистачило, щоб блискавично доскочити палаючого бетеера й, висмикнувши кільця, жбурнути в кожного з них по гранаті Ф1. Хай господь благословить того чоловіка, який винайшов гранати! Можна прошити людину автоматною чергою, але навіть спливаючи кров'ю, вона ще здужає всадити в тебе кулю, котра переверне всенькі твої бебехи; граната ж — вірна перепустка до пекла: звалившись на голову найкрутішому командосові, вона зробить з нього купу кривавого м'яса.

Бетеер продовжував горіти. У вухах дзвеніло, й полум'я видавалося безгучним. Я нагинці прослизнув за бетеером, тоді постояв, не знімаючи палець зі спускової скоби, й поволі випростався.

Один з них був ще живий. Граната рознесла йому живіт; він лежав горізнач і, вишкіривши зуби, безугаву крутив головою з боку на бік — ну, мов китайський божок, їйправо! Я з цікавістю подивився на нього, тоді навів приціл автомата йому в перенісся й придавив спуск…

… і в сей мент дзвін у вухах раптом щез, наче урвалася невидна сталева струна, і в вуха з ревом та гуркотом ринула диявольська какафонія цього світу, де люди вбивають людей і право диктує зброя: почулося гоготіння вогню і як часто й рвучко вибухають в бетеері кулеметні патрони; як сичать відпрацьовані гільзи, провалюючись у сніг; як далі, кроків зв двадцять, квилить іще один диверсант, навпіл перерубаний автоматною чергою; і нарешті, як на дорозі, там де зупинився транспорт зі зброєю, разпоразу бахкають гранати й стрекотання автоматів перекриває тяжке глухе гупання великокаліберного кулемета.

Я ввімкнув рацію.

— Двадцятий, я — тридцятий, — сказав я у мікрофон, — двадцятий, я тридцятий, як чуєте?

В динаміку щось загуркотіло.

— Тридцятий, — заревів Дядько Пацюк, — де тебе чорти вхопили! Тут таке робиться… Доповідай!

— У мене п'ятеро двохсотих, — сказав я. Сигнал ішов у скриптрежимі, але звичка говорити кодом давалася взнаки. — П'ятеро двохсотих, одиницю знищено. Прийняв бій із відділенням беретів. Відділення ліквідовано. Прийом.

— Хтось дав наводку про наш транспорт! — закричав Дядько Пацюк. Чутно було, як десь коло нього рвонула граната. — Провадимо бій з групою диверсантів. Кількість — близько п'ятидесяти голів. Два камази підбиті… горять, дідько б їх узяв! Розітнули противника на дві групи. Переходимо до ліквідації. Прийом.

— Провідники? — загорлав я.

— Кажу ж, якась наволоч навела на наш транспорт! Ну, хайно приїду я на базу!..

Я подумав.

— Тридцятий, — сказав я по хвилі, — переходимо на запасний варіант. Викликаю резервну базу. Нуль.

Рація замовкла. Я настроїв її на іншу частоту й поволі заговорив на фарсі, чітко артикулюючи кожен звук.

— Нурі, Нурі, я — Оскар… Нурі, я — Оскар… Оскар12 викликає Нурі… Як чуєте мене, прийом…






І





За вікном сіявся легкий сріблястий сніг. Він падав од самого ранку, й усе надворі зробилося білим, — і двір, обнесений глухим цегляним муром, і будка охорони коло воріт, і густий занедбаний сквер, який починався потойбіч вулиці, котра пролягла коло штабквартири «Тартару».

— Ну, — озвався нарешті Мурат, — давно такого з нами не траплялося!..

Я промовчав. Шеф пожував кінчик сигари, тоді вийняв її з рота, й, роззирнувшись, тицьнув у попільничку.

— Як пацанів обставили! — гірко сказав він. — Шестеро вбитих, п'ятнадцятеро поранених… два камази згоріли вщент! Пропала ціла купа зброї.

— А на додачу ще й бетеер, — докинув я. — Спрацювала система самознищення.

— А ще ж і бетеер! — згадав Мурат. — Ти знаєш, у яку суму він влетів нам, га? Ти взагалі уявляєш, скільки грошей пропало в цій операції?

Я покрутив головою.

— Волію не знати. Такі дані не входять в мою компетенцію.

Ми знову позамовкали.

— Через годину відбудеться нарада керівної десятки, — сказав Мурат. Він взяв листок паперу, який лежав на столі, й пробіг його очима. — Буде розглянуто твій рапорт. А взагалі, ситуація з цим транспортом дуже й дуже підозріла. Які твої міркування?

— Зрада, — коротко сказав я.

Мурат відкинувся в фотелі й зацікавлено глянув на мене.

— Витік інформації, ти хочеш сказати?

— Не має значення, — стенув я плечима. — Називай це як завгодно. Для мене зрозуміло тільки одне: інформація пішла з «Тартару».

Мурат подумав.

— Добре, — сказав він, — розкажи від початку, як воно все сталося.

Я зітхнув і, взявши на столі запальничку, припалив недогарок своєї сигари.

— Чергова операція поставок зброї для режиму генерала Дудаєва — почав я офіційним тоном, — на дві третини була здійснена без будьяких збоїв. Вантаж прийшов на збірний пункт різними каналами й по частинах. Мною було сформовано транспорт, котрий під охороною бойовиків «Тартару» мав приставити зброю на опорний пункт. В складі транспорту було два бетеери, п'ять бойових машин піхоти і вісім камазів з легкою стрілецькою зброєю: автоматами Калашникова, автоматами «узі», «галілі», гвинтівками «маузер»…

— Та знаю я все це!.. — не втерпів шеф. — Облиш ти цей офіціоз, ради Бога!

Я затягнувся й випустив у стелю струмінь легкого синюватого диму.

— Транспорт вирушив уночі, — провадив я, — з таким розрахунком, щоб до 4 години ранку прибути в умовлене місце. Там нас мали зустріти провідники, котрі допровадили б колону в розташування нової бази. Опорний пункт, в який ми доставляли зброю раніш, було ліквідовано, — чи то з міркувань безпеки, а може, навіть авіацією противника… Так чи йнак, а в умовлене місце ми прибули з випередженням в двадцять п'ять хвилин. Провідників не було. Згідно оперативного плану ми мали чекати до четвертої нуль десять, а відтак переходити на запасний варіант. Обстановка в районі зустрічі мені не сподобалася. Я наказав бойовій групі зайняти оборону, а сам виїхав з дозором, передавши командування конвоєм Дядькові Пацюку. На броні БТР84 зі мною були двоє командос, — псевдо Джумбо й Чорний. Ми не встигли проїхати й п'ять кілометрів, як я нагледів засідку з чотирьох диверсантів, — за двадцять метрів од шляху, ліворуч по ходу бетеера. Перш ніж ця група відкрила вогонь, я знищив її гранатами. Друга група спецназа залягла в переліску о праву руч від дороги. Вона підбила машину двома пострілами з гранатомета. Люки були закриті, й екіпаж загинув. Мене змела з броні вибухова хвиля, Джумбо й Чорний були поранені й загинули, намагаючись зайняти позиції коло дороги. Одночасно розпочався бій в квадраті, де зупинився транспорт. Конвой був готовий до сутички, й через десять хвилин десант розітнули на кілька груп й оточили. Що ж до мене, то я вступив у бій із другою групою диверсантів, і через якийсь час, — точно сказати не можу, але пройшло не більше 15 хвилин, — ліквідував її. На випадок екстремальних ситуацій план передбачав запасний варіант, — зв'язатися по рації з базою, шифруючи сигнал у скриптрежимі. Я викликав базу, й через тридцять хвилин прибула група чеченських бойовиків, котрі допомогли ліквідувати рештки диверсійної групи. Ну, й це в основному вся інформація.

— Підтримка з повітря? — поспитавсь Мурат.

Я похитав головою.

— Не було. Десант мав кілька рацій, але на момент бою працювали тільки дві. Обидва радисти були забиті, рації пошкоджено.

— Полонені?

— Ми взяли в полон восьмеро десантників, — зітхнувши сказав я. — Серед них троє офіцерів. На базі їх допитали, вживаючи… гм… жорстких методів. Я був особисто присутній на допитах. Картина така: за тиждень до відправлення транспорту в місцевість, де знаходиться три опорні бази чеченських повстанців, було закинуто шість диверсійних груп. Диверсанти були виключно зі спецназу повітрянодесантних військ. Кожна група складалася з десяти бійців. Завдання: виявляти опорні бази, підривати склади з боєприпасами, знищувати командний склад і подібне. Дії диверсантів коригувалися по рації резидентом Федеральної служби контррозвідки, котрий перебував у квадраті, де вони працювали. Наприкінці тижня командирам диверсійних груп було наказано ліквідувати транспорт. О третій годині тридцять хвилин перша група знищила провідників, котрі перебували напівдорозі до місця зустрічі. Друга перерізала дорогу за п'ять кілометрів попереду, щоб зустріти дозор. Після цього всі п'ять диверсійних груп об'єдналися й рівно о четвертій нульнуль напали на транспорт. Сили виявилися майже рівними, але ми прибули раніш і встигли зайняти всі вигідні позиції. Ну, і ще ж ці машини із гарматами й великокаліберними кулеметами… — Я помовчав. — А потім прибули чечени, так що все воно обернулося на нашу користь, як не крути!..

— Добра користь! — буркнув Мурат. — Такі збитки, що й подумати страшно!..

— Нуу… — невизначено протягнув я, випускаючи хмару диму.

Ми знову позамовкали.

– І чому ж ти вважаєш, ніби витік інформації йде з «Тартару»?

— О, — похопивсь я, — це ж частина моєї розповіді! В тому районі працювала служба контррозвідки Чечні, котра вже мала інформацію про діяльність резидента ФСК. Одного з офіцерів заставили в домовлену годину вийти на зв'язок з резидентом, після чого підпільну радіостанцію запеленгували. На допиті резидент заявив, що інформацію про транспорт ФСК отримала від Служби зовнішньої розвідки, а та неначебто здобула її зі своїх джерел в Україні.

— Що ти кажеш! — вигукнув Мурат.

Я безпорадно розвів руками.

– Інформація пішла з «Тартару», — помовчавши, сказав я. — Немає сумнівів: витік відбувається десь у нас.

Мурат замислено подивився у вікно.

— На жаль, все це правда, — нарешті сказав він. — Інформація — з наших джерел. Відділ безпеки провадить розслідування з цього приводу, але співставивши твоє повідомлення з нашими даними, сміливо можна сказати, що канал витоку відомий.

— Ну? — глянув я на нього.

— Про наш зв'язок з Джохаром знають одиниці. Ти, я, шеф відділу безпеки і ще двоє — поза підозрою. Зостаються ще люди з інформаційноаналітичного центру. МурМура виключаємо відразу, отже, зостається…

— … Хрест! — вигукнув я. — Але це неможливо!..

— Він знав усі паролі секретного банку даних. Що ж тут неможливого? Він був талановитим програмістом і міг розкодувати інформацію.

— Був? — поволі поспитавсь я, здогадуючись, про що ж мова.

Мурат сумно покивав головою.

— Тиждень тому його знайшли на околиці, — неохоче сазав він. — У сміттєвому баку. Мертвим, звичайно.

— Покаліченим? — поспитавсь я після паузи.

— Його насилу зуміли впізнати. Виколоті очі, відрізані вуха… одним словом, добре над ним попрацювали. Експерти встановили, що каліцтва нанесені до моменту смерті.— Мурат помовчав, дивлячись у вікно, й докинув: — Він був живий, коли його допитували, і навіть при повній свідомості.

Я посмоктав сигару й, відкинувшись у фотелі, понуро втупився у вікно. Сніг падав і падав. Було тихо, гарно і якось аж святково, — ну не вірилося, що тут можуть коїтися отакі несосвітенні речі!..

— Значить, вони пильнували за нами… І вийшли на нього, як на одну з найслабших ланок у системі «Тартару».

— Ну, — сказав шеф, — не таку вже й слабку… щоб витягнути інформацію, їм довелося різати його на шматки!

— От же ж покидьки, га! — сказав я з несмаком. — Адже ж існують цивілізовані способи розв'язати язика… скополамін хоча б! Ні, треба калічити!..

Мурат мовчки дістав зі скриньки сигару, акуратно відрізав кінчик срібними ножицями й запалив.

— Так чи йнак, — сказав він, — а витік пішов з «Тартару». Відділ безпеки займається цією справою, але в них і без того справ по горло: Кучма призначив у міністерства нових людей, і тепер на нас знову починають наїжджати спецслужби… Крім того, виникають проблеми з конкурентами, зокрема, з корпорацією «Термінатор», яка відмовляється з нами співпрацювати… Одне слово, з'ясувати їм пощастило таке: Хреста викрали люди, котрі працюють на росіян.

— Хто? — поспитавсь я.

Мурат поліз у теку, котра лежала перед ним на столі.

— Десь тут був звіт відділу безпеки… А, він же ж в референтурі! Коротше, ситуація така: знайшлися свідки, котрі бачили, як Хреста було викрадено біля ресторану «Акрополь». Він сідав у своє авто, коли троє осіб, — таких собі зарізяк років по двадцять п'ятьтридцять, — вдерлися у салон і наставили на нього зброю. Після цього один з них сів за кермо, й авто відбуло в невідомому напрямку. Співробітник інформаційної фірми «Міст лтд», який спостерігав цю сцену, впізнав серед викрадачів такого собі Глобуса, — подвійного чи навіть потрійного агента, котрий свого часу працював і на ЦРУ, й на Моссад… а нині, за непідтвердженими даними, працює на СЗР.

— Звідки ж відомо, що він працює на росіян?

— З конфіденційних джерел.

— Я можу ними скористатися?

Мурат покрутив головою.

— Це випадкова інформація. Взагалі, якщо ти візьмешся за цю справу, то працювати тобі доведеться з мінімальною кількістю даних. Сливе нульовою. Ми не маємо жодних відомостей про діяльність росіян в Україні. «Тартар» просто не збирав такої інформації.

— Що ж, — буркнув я, — тепер доведеться збирати… Ти доручаєш мені розслідувати цей випадок?

Мурат зітхнув.

— Відділ безпеки все одно завалений роботою. Крім того, я вважаю, що кому ж як не тобі й розкручувати цю брудну історію!

— Та певно! — буркнув я. — Хто ж іще командував транспортом…

— Отот! Так що берися до роботи. По суті, треба діяти з далеким прицілом, — слідство має розкрити агентурну мережу Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації в Україні.

— Не було такого, щоб хтось замахнувся на «Тартар» і не поплатився за це головою! — сказав я. — Тим паче що загинули наші люди… Ну, а за Хреста я віддячу їм окремо!

Мурат пихнув сигарою.

— В цій справі, — сказав він, — існують і деякі політичні моменти… Можливо, наші спецслужби з огляду на ці моменти й не будуть тобі ставити перепон. Нещодавно якийсь вояка, з тих, що працюють в Грозному, нахвалявся по Радіо «Свобода», що це тільки початок. Мовляв, дамо лад у Чечні, — а тоді підемо на Крим. А то що ж виходить, — Крим у нас забрали, то ще заберуть і Чечню?!

— Нічого собі апетити!.. — здивувавсь я. — Хай зразу в Грозному справляться, — так само вони нахвалялися за десять днів покінчити з армією Джохара!

— Мы еще поработаем по полной схеме, — недобре посміхнувшись, процитував Мурат. — И никакие миротворцы в Москве нам не помешают!

— Хто це?.. — глянув я на нього.

— Заступник Грачова. — Шеф крутнув головою. — Кепсько ж вони знають чеченів, коли отаке кажуть!

Я посміхнувся. Мурат вже вісім років жив на Україні, навіть говорив понашому не згірш од мене, — а все ж зоставався чеченцем, таким, якими вони були, мабуть, ще років двісті тому, коли росіяни почали інтервенцію на Кавказ. Двоє отаких драбів я бачив на Антибільшовицькому конгресі народів минулого року, — здоровезні, по самісінькі очі оброслі цупкою чорною вовною, вони сиділи в президії як два вовки. Коли один з них сказав: «Нефть у нас есть. Хлеб у нас есть. И все у нас будет, если президентом у нас останется Джохар Дудаев», — то вся зала вибухнула оплесками.

— Старий, — засміявсь я, — мені відомо, чого варті чечени! Значить, справу доручено мені?

— Ти повинен її розкрутити, — кивнув шеф. — Другої кандидатури немає.

— Методи?

— Будьякі. В цій справі я даю тобі повну свободу дій.

— Люди, озброєння?

— Все, чого душа забажає. — Мурат посміхнувся. — Можеш використовувати весь потенціал «Тартару», — аж до бойової групи Дядька Пацюка!

– І водночас в цій справі немає жодної нитки, за котру можна було б вхопитися… — Я покрутив головою й став гасити сигару в попільничці. — Гарне завдання, нічого не скажеш!

— Жодної… крім Глобуса хіба що! — Мурат подивився на годинника. — Ну добре… до роботи! Як треба буде, то мобілізуємо тобі на допомогу всі сили.

Я підійшов до вішалки й зняв з гачка свою куртку.

— Звідки починатимеш?

— У мене свої джерела інформації, — відказав я, зашморгуючи аж під горло мідну блискавку. — Так само конфіденційні, між іншим!






ІІ





Сніг продовжував сіятися, й місто було білимбіле мов на різдвяній листівці. За шибами авто мигтіли бетонні опори ліхтарів, зростали й провалювалися десь убік червоні тролейбуси, розмазаним оранжевим зблиском спалахували помаранчі, котрі продавалися з лотків, — дивно було їхати по відкритій місцевості, котру можна завиграшки прострілювати з будьякої позиції, бачити спокійний колихкий рух юрми, котра котиться по хідниках… і заразом гостро й чітко усвідомлювати, що ти іще учора лежав на снігу, конвульсивно ковтаючи гар підбитого бетеера, а в повітрі прикро свистів безжальний меткий свинець!..

Я спинив авто коло телефонної будки. Тоді зайшов зайшов досередини й, щільно затріснувши двері, набрав номер.

— Алло? — сказав я. — Петя, это ты? Слышь, мне надо двести баксов, здесь привезли товар…

— Брось трубку! — гаркнули на тому кінці дроту.

Я задоволено покивав головою. Тоді заліз у авто й, притиснувши газ, прикро рвонув з місця.

Ще шість років тому, коли мене зняли з командос і призначили детективом для особливих доручень при штабквартирі «Тартару», я втямив, що епоха геніальних одинаків, інтелектуалів на зразок Шерлока Холмса, відійшла в минуле. Щоб орієнтуватися в кримінальному середовищі, оперативно отримувати інформацію про пересування, кількість і загальну ситуацію противника, потрібно мати цілу агентурну мережу, причому, в усіх сферах цього абсурдного суспільства, — од мистецьких угруповань до найгрубішої мафії. З роками інформацію стає отримувати легше, — розкрутивши з десяток кримінальних, а надто ж політичних справ, починаєш обростати зв'язками, знайомствами, здобуваєш популярність серед рекетирів, килерів і співробітників спецслужб, одні люди починають працювати на тебе, бо ти не скупий і добре платиш, інші знають, що до тебе можна буде звернутися за допомогою й ти не відмовиш, треті зобов'язані тобі, інколи навіть і життям, й ладні хоч зараз стати в пригоді. Що не кажіть, а світ, в якому мені доводиться працювати, в якомусь розумінні кращий від цивілізованого, мирного середовища — хоч справу й доводиться мати з жорстокими, аморальними людьми, але зате вони люди слова й зазвичай виконують свої обіцянки. Два роки тому я витяг з поважної халепи майора контррозвідки, якому загрожувала найвища міра покарання; коли справу було закрито за відсутністю складу злочину, він потис мені руку й сказав, що я можу звертатися до нього з будьякими — він ще й підкреслив: з будьякими! — проханнями по службі, й усі вони будуть виконані. Од тої пори він став для мене найціннішим джерелом інформації; звертавсь я до нього лише в нагальних випадках і якщо вже не міг здобути відомості іншими способами; виклик ми здійснювали по коду, й кожного разу міняли його, щоб не привертати увагу служб, які прослуховують його телефон. Цей чолов'яга й на мить не забував, що відомство, якому він роками служив вірою й правдою, хотіло підставити його винуватцем брудної афери, щоб вигородити впливових людей; і якби не втрутивсь я, такий собі чоловік з мафії, то він давно вже годував би хробаків на тюремному цвинтарі.

Сніг пішов справжнісінькою лавиною, лапатий і білий мов пух. Юрма на вулицях стала рідшати. Я проїхав ще трохи, тоді звернув у сквер і загальмував, не доїжджаючи до фонтанів.

Величезний чолов'яга з жорстким обвітреним лицем одчинив дверцята й, неспокійно озирнувшись, заліз до авто.

— Що сталося?.. — поспитавсь він. — Давай швидше… з часом у мене сутужно!

— Запалиш? — простяг я йому пачку «Кемелу».

Він кивнув і взяв сигарету.

— Мені потрібна інформація про Службу зовнішньої розвідки, — сказав я, коли ми запалили. — Російську, звичайно.

— Конкретно?

— Агентурна мережа в Україні.

Майор подумав. Сигарета диміла в нього між пальцями, перетворюючись в стовпчик сірого попелу.

— Взагалі, це засекречені дані. Доступу до них я не маю. Але їхня агентура працює в нас, це правда…

— Хоча б якісь відомості, — недбало сказав я.

Він глянув на мене.

— Ти маєш якісь клопоти з росіянами?

Я невизначено стенув плечима.

— Вони й нам сидять в печінках, — озвавсь він по хвилі. — Вважається, що це близькі сусіди й чіпати їх небажано. Хай йому дідько, але ж це наша держава всетаки… і наша робота в тому й полягає, щоб боротися з чужими розвідками!

— Політика! — буркнув я. — Між іншим, хто такий Глобус?

– Їхній чоловік. Сорок два роки, журналіст, збирав інформацію для Моссаду й ЦРУ. На росіян працює вже два роки. Займається інформаційноаналітичною роботою, інколи — оперативною. Культурист. Кікбоксер. Досконало володіє бойовим самбо. Дуже підступний і небезпечний тип, — останнім часом винюхує інформацію про поставки зброї з України в Чечню.

— Чому його прозвали Глобусом?

— Наголо бриє череп. Менше клопоту на рингу, — од поту волосся злипається…

— Знаю, знаю… Хто їхній резидент в Україні?

Майор сумно посміхнувся.

— Цього не знаємо навіть ми. Хоча мусили б знати, певна річ!

— Як вийти на агентурну мережу?

— Корпункт. — Майор назвав редакцію відомої московської газети. — Туди стікається вся інформація про Україну. Але там пішаки, не варто й потикатися!..

— А куди ж потикатися?

— Фірма «Лотос». Експортімпорт, посередництво… насправді ж — агентурна точка. Такий собі підвал в Старому місті, ніякого вигляду, навіть вивіски нема… словом, конспірація. Але через них можна вхопитися за нитку. Між іншим, там часто буває Глобус.

— Всі співробітники фірми — люди СЗР?

Майор кивнув.

— До одного. Там тобі й оперативники, і банк інформації, — і зв'язок з посольством здійснюють через цю точку. Що ще?

— Резидент із дипломатів?

— Навіщо тобі резидент?! — стенув плечима майор. — Тобі потрібна агентура? Вийди на людей, котрі держать кілька ниток відразу — й знатимеш! В кожному місті є такий агент. Тут просто треба попрацювати: смикнеш «Лотос», а там підеш далі й далі…

— Гаразд, гаразд… — замислено буркнув я. — Ще одне: якась із наших спецслужб тримає контакт із росіянами?

— Взагалі, це довга історія… — Майор посмоктав цигарку й подивився у вікно. — Служба зовнішньої розвідки на сьогодні вистежує поставки зброї для Дудаєва зпоза меж Росії. Не секрет, звичайно, що транспорти зі зброєю надходять і з України, — чеченці тут держать поважні позиції в тіньовому бізнесі. Врешті, не мені про це тобі казати, сам знаєш… За непідтвердженими даними, такі контакти між спецслужбами існують. Хоча напевне ніхто нічого не може сказати, — все воно таємниця за сімома замками…

— Он воно що!.. — сказав я. — Ну добре… спасибі за консультацію!..

— Досьє на Глобуса можна роздобути, — подумавши, сказав майор. — І на керівника інформцентру в «Лотосі» теж. Можливо, я надішлю тобі їх електронною поштою… якщо роздобуду, звичайно!..

— Було б непогано!.. — буркнув я. — Із фотографіями цих типів, якщо вони у вас є!..

Чолов'яга одчинив двері й, ще раз озирнувшись, спритно виліз надвір.

— Глобус виконує особливі доручення, — сказав він, заглядаючи у вікно. — Твій колега, так би мовити. Ми довго пантрували за ним, щоб прилапати на співробітництві з ЦРУ, але марно. Якщо випаде нагода, то… сам розумієш!

Я кивнув.

— Зробимо. Він перебіг нам дорогу, — я цинічно посміхнувся, — так що дні його пораховані, будь певен!..




Майдан перед штабквартирою «Тартару» був геть захаращений лімузинами чужинецьких марок. В мене аж очі розбігалися: мерседеси, кадилаки, вольво, б'юїк, порше… хай йому всячина, це було щось таке, як виставка міжнародного автосалону! Надвірної охорони нагнали стільки, що я подумав було, ніби «Тартар» чекає облоги, — на воротях стовбичили якісь незнайомі командос із автоматами, дворисько аж кишіло бойовиками зі спецзагону, і якби не шеф безпеки, який заправляв цією музикою, то мене й на поріг не пустили б, не те що!

— Ви що, — сказав я Барабашеві, котрий очолював групу внутрішньої охорони, — подуріли тут всі, — у рідну фірму вже не можна пройти! Що за секретність, га?

Барабаш скорчив поважну гримасу.

— Нарада керівної десятки. Шеф наказав привести в повну бойову готовність командос, — на випадок наїзду або провокації… — Барабаш помовчав і пошепки додав: — Кажуть, спецслужби знову наступають нам на п'яти… не чув?

— А… — згадав я —…ага! Інструкції?

— Закрити доступ на територію штабквартири. Не допускати представників силових відомств — хай там буде міліція чи Служба безпеки. Якщо почнеться штурм, відкривати вогонь на знищення.

— Халепа! — почухав я потилицю. — Не сподівався, що це так далеко зайде!

— Ти куди? — поспитався Барабаш.

— Візьму пару людей. Мурат надав мені всі повноваження… так що треба провести операцію! Пітон в себе?

— П'ють коньяк. — Барабаш махнув рукою. — Удвох із МурМуром.

— О, — сказав я, натискуючи кнопку ліфта, — вони мені й треба!

Торік фірма «Тартар» купила в міськради ділянку на околиці й за кілька місяців звела п'ятиповерхову кам'яницю, де розташувалася штабквартира з усіма її підрозділами. Тільки тепер я зрозумів, наскільки могутня й розгалужена організація, на котру я працюю вже кілька років, — сюди поз'їжджалися всі численні відділи й секретні служби, розкидані по всенькому місту, цілий поверх зайняв інформаційноаналітичний центр з надпотужними комп'ютерами ІВМ, на території садиби, яка займає більше двадцяти гектарів, розмістився центр підготовки командос, школа карате, поле для гри в пейнтбол, стрільбища, арсенали зі зброєю, — і все це було тільки мізерною надводною частиною того великанського айсберга, яким була детективна компанія «Тартар» в Україні!

Я вийшов на третьому поверсі й, кивнувши двом командос, які чатували на дверях, рушив по коридору, застеленому м'якою килимовою доріжкою. МурМур із Пітоном справді пиячили. В кабінеті було накурено хоч сокиру вішай, на столі стояла тарілка з лимонами й шоколадом, і обоє вже добряче мали в чубі.

— Що за пияцтво? — суворо поспитавсь я. — В той час, як десятка вирішує долю цілої фірми…

МурМур перепинив мене зневажливим жестом.

— Облиш, — сказав він понуро. — Поминки справляємо… по Хрестові, земля йому пухом!

— Десятка, — буркнув Пітон, — завжди вирішує нашу долю без нас. Хай засідають… а ми потихеньку вип'ємо! Налляти?

— Давай, — сказав я, сідаючи в глибокий шкіряний фотель. Після переїзду Пітон отримав цілий кабінет, а технічний відділ, який він очолював, зайняв з півтора десятка кімнат. — Хоча поминки по нім треба не так справляти… ну, та про це потім!

— До останнього держався! — вирік МурМур, піднімаючи келишка. — Я й не дивуюся, що його розкололи… мало хто витримає, коли його ріжуть живцем! — Він похитав головою. — Мало, мало хто… Просто біль такий, що через двітри доби перетворюєшся в холодець!..

Я перехилив келишка й посмакував. МурМур на власній шкурі знав, що таке тортури: у вісімдесят четвертому він потрапив у полон на південному заході Афганістану, й муджагіди вивезли його в один з таборів опозиції в Ірані. Про ті часи він не любив розводитися, але з випадкових фраз я здогадався, що до нього застосовували всіх методів впливу, навіть електричний струм.

— Ти, — згадав МурМур, запихаючи до рота кружальце лимона, — щось хотів сказати?

Я кивнув.

— Маємо нагоду розквитатися. Я вийшов на слід. Підписуєтеся?

Пітон витягнув шию і, вп'явшись у мене своїми блискучими чорними очицями, почухав горлянку. Ну, натуральний плазун: широчезні плечі, мускулистий торс атлета, — і маленька голова на довгій шиї. Ну, й ще, звичайно, цей незмигний холодний погляд…

— Ти, — озвався він своїм грубим товарячим басом, — хочеш сказати…

На столику задзеленьчав телефон. МурМур одставив келишка і недбало підняв трубку.

— Угу!.. — сказав він. — Умгу… тут він, тут… Тебе! — кивнув він мені.

— Оскар? — озвалася Цуцичок на тім кінці дроту. — Ти встиг щось винюхати по справі Хреста?

— Хто цікавиться?

— Шеф.

Десятка вимагає інформації, зрозумів я. Вони ж і нараду, мабуть, зібрали для того, щоб обсудити оцей наїзд на транспорт…

— Новини є, — нарешті скзав я. — Досить поважні, між іншим… Звітувати?

— Не клади трубку. — Чутно було, як вона переключилася на кабінет Мурата. Через кілька секунд в слухавці клацнуло, й вона коротко сказала: — Зайди.

Я підвівся.

— Викликає шеф, — сказав я. — Почекаєте?

Пітон глянув на мене своїми посоловілими очима.

— Там же ж нарада! Нічого собі… ще жоден з нас не звітував перед десяткою!

— Щось велике в лісі здохло! — підтримав його МурМур. — Я вже сім років на цій роботі, а навіть не знаю, які вони в обличчя, оці боси… Ідеш угору, старий!

Я налляв іще один келишок і похапцем випив. Тоді вийшов з кабінету й піднявся на горішній поверх.

В приймальні було повно командос.

— Зброя? — перепинив мене здоровезний мов танк зарізяка.

Я дістав з наплічної кобури парабелума й подав йому руків'ям уперед. Тоді понишпорив у кишені й кинув на стіл ніж диверсанта з автоматичним лезом. Якийсь хлопчина в камуфляжі підійшов збоку й мовчки обстежив мене детектором.

Командос, які стояли попід стінами, пильнували за мною, тримаючи руки на ложах автоматів.

— Давай! — буркнув зарізяка, одступаючи вбік.

В кабінеті було темно. За столом сиділи люди, але їхніх облич я не бачив. Збоку горіла сильна лампа під ковпаком, кидаючи на підлогу яскраве кружало світла.

Я ввійшов в те коло й став.

Люди за столом мовчали. Їх було десятеро, і влада кожного з них перевершувала можливості найбільш високопоставленого державного чиновника, — це були боси тіньового бізнесу, авторитети кримінального світу, які жили за тими законами, які самі й установлювали. Мурат був одним із цієї десятки, й лише його я знав у обличчя, — про решту було відомо лише те, що вони чеченці.

— Псевдо — Оскар, — помовчавши, сказав Мурат. — Освіта: два курси історичного факультету. З 1980 року воював у складі десантноштурмового батальйону в Афганістані. 1981 року потрапив у полон. Був інструктором з рукопашного бою на опорній базі муджагідів Бадабера, Пакистан. 1986 року перейшов кордон і був підібраний військовою колоною біля Джелалабада. Пройшов фільтраційний пункт. Звільнений за відсутністю доказів. З серпня 1987 року працював у бригаді командос «Тартару». В березні 1988 року провадив справу, пов'язану з Українським культурологічним центром, після чого був призначений детективом для особливих доручень. Провадив справи під криптонімами «ВільнюсКиїв», «Гладіатор», «Лупанов енд компані», «Транзит», «Сірі вовки», «Феміністка», «2222», «Біхач», розслідував убивство детектива для особливих доручень Сенсея, брав участь у ліквідації угруповання відомого вам Папи Мушкета. Вільно володіє англійською, французькою, німецькою, польською, хорватосербською, дарі, фарсі, урду. З вересня 1994 року по січень 1995 року за моїм дорученням займався переправкою зброї для людей Джохара. Успішно організував і переправив близько двох десятків транспортів. 22 січня цього року очолювана ним колона зазнала збройного нападу федеральних військ. Провадить справу про витік інформації.

В кабінеті стояла мовчанка.

— Мусульманин? — поспитали з темряви, промовляючи це слово з прикрим кавказьким акцентом.

Я не зронив ані слова: питалися в Мурата, а не в мене.

— Під час перебування в полоні іслам не прийняв, — коротко поінформував Мурат.

За столом знову мовчали. Хтось палив сигару, хтось похитував шклянкою з якимсь напоєм, і чутно було, як дзенькають крижинки об тонкий кришталь.

— Хай доповідає! — озвався нарешті хтось за столом, — з тим же акцентом, але голос був інший.

— Давай! — сказав Мурат.

Я спокійно й коротко виклав усе, що мені вдалося рознюхати за останні дві години. Тоді витримав паузу й додав:

— Якщо мені дозволять зробити деякі висновки…

— Роби, — лінькувато озвавсь із темряви той же голос.

— Резидент російської розвідки належить до дипломатичного корпусу, — почав я. — Він поза сферою силового впливу, добратися до нього я не зумію. Агентуру, котра займається фірмою «Тартар», викрити можна лише через Глобуса. Є підстави гадати, що він безпосередньо керує цією групою. Друге. Проаналізувавши матеріали цієї справи, я дійшов до висновку, що співробітник «Тартару» на псевдо Хрест викрадений був для остаточного уточнення інформації про надходження транспорту. Звідки взагалі росіяни могли знати, що «Тартар» здійснює поставки зброї? Звідки вони могли дізнатися, що Хрест — один з найбільш поінформованих про це людей? Залишається лише одне припущення…

— … в «Тартарі» працює російський агент! — обізвався хтось у темряві.

Я мовчки схилив голову.




МурМур із Пітоном за цей час встигли видудлити другу пляшку коньяку.

— Ну що, алкоголіки, — сказав я, падаючи в фотель, — мені наллєте?

Пітон зазирнув під стіл. Тоді нагнувся й став там щось шукати.

— Гм, — сказав він нарешті, — ми що ж, усе повипивали? Га, МурМуре?

МурМур не відповів: він закинув голову на спинку крісла й пускав димові кільця.

— Гаразд, — махнув я рукою, — переб'ємося… Хто зі мною?

— Про що мова? — підозріливо глянув на мене Пітон.

— Проведемо бойову операцію. Треба відплатити за смерть нашого товариша. Забули?

— Аа, — сказав МурМур, — справді… То ти що, встиг напасти на слід?

— Ну певно ж! — Я глянув на Пітона. — Ти?

— Погнали! — сказав він. Тоді підвівся, височезний і здоровий мов анаконда, замалим не сягаючи головою стелі. — То це справді вони?

— Вони, вони… — відказав я, простуючи до дверей. — Де твій узі?

— В машині! — буркнув Пітон.

— А твій? — глянув я на МурМура.

Той сягнув у куток і підняв тяжку наплічну кобуру з наганом.

— Мені й цього вистачить! — буркнув він, застібаючи ремінь. В «Тартарі» знали: МурМур зазвичай користується револьвером системи «наган» і жодної іншої зброї не визнає. — Обстановка?

— Фірма «Лотос», — діловито сказав я. — Комерційна діяльність, посередництво… насправді інформаційний пункт розвідки. Охороняється озброєними бойовиками. На убивць через неї ми не вийдемо, але, принаймі, треба захопити носії інформації. Крім того, я хочу допитати агента, котрий очолює це гніздо. Можливо, ми вийдемо через нього на слід такого собі Глобуса…

— О, — похопивсь МурМур, — тобі ж прислали шифровку… електронною поштою! Я розкодував, поки ти там був у Мурата… тут, до речі, й фотографії якихось двох типів!

Майор таки не підвів: він надіслав повне досьє на Глобуса й навіть його фото, — вовкуватий, стрижений зарізяка з глибоко посадженими очима й вугластим лицем.

— Ось він, — сказав я, — той, хто викрав Хреста… А це суб'єкт, який очолює «Лотос»!

Пітон криво посміхнувся.

— Розберемося! — сказав він. — За Хреста я з десяток їхніх людей покладу, не менше!..

— Працюємо в масках? — уточнив МурМур, коли ми ввійшли у ліфт.

— Звичайно! — закивав я. — Вогонь відкривати на знищення: з цими людьми церемонитися не слід. Операцію треба здійснити максимум за десять хвилин.

Ми спутилися униз і вийшли на стоянку. Сніг вже перестав. Низьке білясте небо насилу пропускало якесь похмуре сяєво. Коло задніх воріт чергувала посилена група бойовиків.

— Розташування? — поспитав МурМур, підходячи до свого авто.

Я назвав адресу.

— Подивишся на комп'ютері. Підвал має два виходи. Пітон блокує центральний вхід, а ми з тобою…

— Чекай, чекай! — буркнув МурМур. Він увімкнув маленький комп'ютер, вмонтований у панель свого джипа, й вивів на дисплей схему Старого міста, де позначено було кожний будинок. — Де це?

— А, — сказав Пітон, тицяючи пальцем у схему, — ось воно… Досить зручно, між іншим. Авто залишаємо за два квартали звідси, відступ можна організувати через двори… Тут, до речі, є такий пролом у стіні, а далі можна пройти через відселений будинок. Цікаво, хто держить цей район? Часом не бригада Алмазова?

— Алмазов сидить! — буркнув я. — Там, здається, якесь безвладдя… дві чи навіть три групи гризуться за територію. Треба було б зайнятися ними, га?

— При нагоді! — сказав Пітон. — Ця територія і нам згодилася б, коли подумати… Ну що, погнали?

— Вперед! — сказав я, простуючи до свого авто. — До полудня треба вернутися.




В чорному отворі тунелю свистів протяг. Ми пройшли під аркою, тоді пролізли через пролом у цегляному мурі й стали, роззираючись на всі боки.

Над обшарпаними кам'яницями, кривими звивистими вуличками, засніженими лісистими пагорбами, трамвайними коліями, церквами й монастирями Старого міста пливла стрімка ажурна телевежа. Десь там, на вулицях, чутно було човгання підошов і глухий гомін людського потоку; часом натужно скреготів трамвай, проїжджаючи середхрестя, гаркали тяжкі ваговози й зухвало, з переливами озивалися клаксони імпортних авто, котрих у цій частині міста було більше, ніж деінде. А певно: одколи почалося безвладдя, прозване чомусь ринковими реформами, Старе місто зробилося районом, де знайшли притулок штаби ріжних кримінальних угруповань, фірми із сумнівною репутацією, конспіративні квартири чужих розвідок, підпільні публічні будинки й валютні контори; тут гендлювали наркотиками, перепродували крадені авто, виготовляли паспорти, скуповували золото, вербували повій для роботи в усіх борделях земної кулі, держали заложників, — словом, куди не глянь, скрізь ішла комерція, причому в цій частині міста акумулювалися найжорстокіші, найчорніші сили тіньового бізнесу.

— Починаємо? — діловито спитавсь Пітон.

Я дістав з кишені чорну вовняну шапочку з прорізами для очей і натягнув по самісіньке підборіддя. МурМур з Пітоном стояли як двоє упиряк, — голови як макогони обтягнені такими ж масками, й лише очі блищать в нерівно продертих дірах.

— Завдання втямили? — поспитавсь я, киваючи углиб двору.

Там стояв облуплений старосвітський будинок. Вікна були забиті дошками. Лише в підвалі мріло жовте світло, котре ледве пробивалося через шиби, обклеєні протиударною плівкою.

— Не вчи батька кохаться! — буркнув МурМур. — Ну що?

— Давай! — скомандував я.

Пітон вихопив зпід поли свого узі, й клацнувши затвором, нагинці шаснув за ріг. Ми почекали з півхвилини й метнулися до запасних дверей. МурМур шарпонув їх і грамотно відскочив убік. В куцому тамбурі сидів якийсь драб у камуфляжі. Угледівши мене, він зірвався на ноги, але туттаки похитнувся й став поволі сповзати по стіні, — МурМур хекнувши навкидя поцілив його своїм ножем. Я рвонув зпід пахви автомат і, загнавши в ствол набій, плигнув углиб приміщення. Хай йому дідько, двері були з броні! Церемонитися було ніколи: МурМур тицьнув у замкову шпарину брусок вибухівки, клацнув запальничкою і підпалив шнур. Ми насилу встигли вискочити нагору: гуркіт пролунав такий, що в мене у вухах позакладало, цегла бризнула навсебіч мов із пращі, й двері вилетіли, — разом з металевою коробкою, держателями й кавалком грубого муру, в який вони були вмонтовані.

В коридорі, який зяяв за дверима, металися якісь постаті; я натиснув спуск і став стріляти, водячи стволом у цьому вузькому проміжку; в сей же мент у глибині підвалу коротко й злісно вдарив іще один узі, — це прорвався через центральний вхід Пітон. Ми переплигнули купу цегли й метнулися по коридору. Переді мною гойднулася кімната, освітлена лампами денного світла; на столах світилися комп'ютери, за ними сиділи якісь люди; і неначе в сповільненій зйомці, видно було, як навстріч підводиться молодик в світлому костюмі й з таким же ж самісіньким узі в руках. Я випередив його на якусь частку секунди; громохкий звук автоматної черги метнувся в тісній коробці підвалу й стусонув по барабанних перетинках; молодика жбурнуло назад, він вдарився спиною об стіну й зателіпався в такт кожного удару автоматної кулі, котра прошивала його тіло.

— Ну че, суки, не ждали? — гаркнув я, розмахуючи автоматом. — Сидеть, падлы!

— Всем оставаться на местах! — і собі загорлав МурМур. — Руки на стол!!

— Здорово, мужик! — сказав я, хапаючи за горло високого чолов'ягу в картатому светрі. Тоді витяг його з фотеля, притиснув до стіни і впер йому в черево куций ствол автомата. Це був шеф цього вовчого гнізда, — його фото надійшло сьогодні по «емейлу» разом з досьє. — Побазарим, да?

МурМур крутонувся на сто вісімдесят градусів і, держачи обіруч тяжкого нагана, вистрілив у чолов'ягу, котрий схопився було за пістолет. Звук був такий, наче з гармати смальнули — чолов'яга перевернувся разом з кріслом і, падаючи, повалив зі столу комп'ютер.

— Кто вы такие? — прохрипів начальник інформцентру. — Что тебе надо, парень…

Я штовхнув його стволом автомата в печінку, й він задихнувся на півслові.

— Не борзей, мужик… а то грохну как пить дать! Глобуса знаєшь?

— Да ты че… ты че!.. — швидко заговорив він, зіпаючи роззявленим ротом. — Какой Глобус? Ты не туда попал, слышь!

Я цупкіше стис його вище яблучка, — там є таке зручне місце, якраз двома пальцями вхопиш, — і вгатив об стіну. Тоді вгатив ще, на цей раз сильніше.

— Интересы родины защищаешь, да? — поспитавсь я, цинічно посміхаючись. — Боре Ельцину служишь, да? Мы все о тебе знаем, не выкрутишься, падла! Где Глобус? Говори, казьол, говори… а то на куски буду резать!

В дверях забовваніла кремезна постать Пітона. Він став на порозі й, держачи автомат дулом угору, роззирнувся доокруж.

— Помещения очищены! — доповів він своїм товарячим басом. — Приказы?

Я озирнувся.

— Убрать этих клиентов! — подумавши сказав я. — Нет, нет, не ликвидировать… закрыть в какомто помещении, быстро!

МурМур із Пітоном стали стусанами виганяти співробітників інформцентру зза столів. На дверях кожного обшукували, а тоді давали такого носака, що сіромаха кулею вилітав у коридор.

— Быстрее, быстрее, суки московские! — кричав Пітон, розмахуючи своїм узі.— Родина вас потом отблагодарит… после смерти!

Нарешті кімната спорожніла.

— Ну? — сказав я, звертаючись до начальника інформцентру.

Він вперто мовчав.

— Плохо, мужик! — похитав я головою. — Ведь мучиться будешь, поверь!

Він продовжував мовчати. По совісті кажучи, я й не сподівався, що він отак зразу розколеться, — якби це сталося, то, я мабуть, втратив би всяку повагу до братнього народу.

— Лады! — сказав я нарешті. Тоді добув з кишені моток сталевої струни й, застромивши узі за пояс, почав зав'язувати петлю. — Сейчас мы тебя вздернем… Ведь ваши ребята в Чечне балуются этим, правда?

Його чоло вкрилося потом.

— Черт возьми! — закричав він. — Ты че, дурак? Не знаю я ни хуя, понимаешь? Ты просто не туда попал, врубись наконец!

— Да, да… — лагідно покивав я, надіваючи йому на шию зашморг.

В дверях з'явився МурМур.

— Готово! — доповів він. — Дальше?

— Забрать носители информации! — наказав я. — Компьютеры уничтожить. Через две минуты уходим.

МурМур нарешті дотямив, що я буду робити й скривився — він страх як не любив тортур. А як на мене, то назвався грибом — лізь у кошик! Робота є робота, й хтось повинен її робити, навіть якщо вона й суперечить моралі.

— Вот так, мужик, и будем базарить! — сказав я, закидаючи кінець струни за трубу опалення під стелею. — Не хотел похорошему — будет поплохому! Не доходит через голову — дойдет через руки и ноги! Такие вот дела, родимый…

Струна напнулася, й чоловік у картатому светрі захарчав, витягуючись всеньким тілом. Коли підлоги стали торкатися лише кінчики пальців, я закріпив струну й, відійшовши, втомлено сів у фотель. Цей спосіб показали мені люди з італійської мафії, — ще минулого літа, коли я працював у Палермо, пантруючи боржника одного з київських банків. Чоловікові дається шанс: або він буде мовчати й, не вдержавшись навшпиньках, нарешті сам задавить себе струною, — або скаже все, про що його питають, і його відпустять.

Або й не відпустять — це вже як повернеться ситуація.

— Глобус? — нарешті спитавсь я.

Чолов'яга поворухнувся.

— Не знаю! — з відчаєм прохрипів він. — Парень, я ничего не знаю…

— Почему? — продовжував я допитуватися.

— Он не работал с нами… ему давал приказы резидент! Это отдельная группа, пойми…

— Резидент?

— Односторонняя связь. Только через Глобуса… все распоряжения через него. Мы работали только с информацией… да и то с обычной, из легальных источников!

— Где найти Глобуса?

— Не знаю! — прохрипів він, намагаючись вдержатися навшпиньках. — Глобус не наш человек… только резидент знает… Аа! — він ковзнув униз, і струна потонула в складках шиї.

— Ты же умрешь! — сказав я, дуже чітко й повільно вимовляючи кожне слово, щоб до нього нарешті дійшло. — Умрешь, как собака, понимаешь? И после смерти ничего не будет, — ни бухла, ни бабок, ни жратвы… а будет только темно и сыро, врубаешься?

— От… отпусти! Парень, пожалуйста… — захарчав він, спираючись навшпиньках.

— Не напрягай меня, мужик! — порадив я йому. — Скажешь, где Глобус — отпущу!..

Його лице було червоне од натуги.

— Честно?

— Честно, мужик!

— Скажу… — прохрипів він. — Черт его возьми!.. Он снимает хавиру в старом районе…

— Адрес? — незворушно поспитавсь я.

До кімнати заглянув Пітон. Він хитнув головою, показуючи на вихід, — пора, мовляв, пора!

— Улица… улица Заречная! — з натугою вихрипів чолов'яга. — Квартира на шестом этаже… дверь направо…

— Не врешь?

— Матерью клянусь! Вот сам увидишь…

Я подивився на нього й побачив, що він таки не бреше. Тоді перевів погляд на Пітона.

— Порядок?

— Да, — відказав той. — Хазу ликвидируем?

— Нет смысла, — сказав я, застібаючи куртку. Тоді витяг порожню обойму з автомата і вставив новий магазин. — Уходим. Вы, двое — вперед!..

— Э, — закричав мені вслід чолов'яга, — парень, ты же обещал!

Пітон хтів було обернутись, але я турнув його в спину.

— Давай, давай! Нічого озиратися… це мої розборки!

— Э… э… подожди! Ведь ты тоже человек… ты… — Голос урвався, переходячи в жахливе довге булькання.

МурМур із Пітоном бігцем стали підніматися по східцях. Я наглядав за ними, тримаючи вихід з підвалу під прицілом свого узі. Коли вони нарешті вискочили надвір, я обернувся й, не цілячись, дав коротку чергу поверх постаті, котра звивалася на тлі білої стіни.

Кулі перебили струну, й чоловік у картатому светрі як сніп гримнувся додолу.






ІІІ





За ніч погода змінилася, й на шосе, яке, огинаючи сквер, провадило до штабквартири «Тартару», стояли калюжі талої води.

— Дванадцятий! — сказав я командосові, котрий вийшов з вартівні коло воріт.

— Псевдо? — незворушно поспитавсь той, поправляючи на плечі автомат.

— Оскар… та відчиняй же ж, хай йому дідько!

Загудів електромотор, і броньована плита воріт помалу стала від'їжджати вбік.

От же ж йолопи, зітхнув я, натискаючи газ. Розвели тут секретність… а, головне, кожен день на воротях нові люди, котрі не знають мене в обличчя.

На стоянці бовваніло кілька авто. В цю ранню пору на службу приїхав тільки МурМур, — а може, він і не покидав своїх комп'ютерів, цілісіньку ніч чаклуючи над шифрограмами, — та ще Дядько Паюк, який очолював ударну групу командос, ну і ця нерозлучна пара, Барабаш із Гестаповичем… Щоправда, й шеф був на місці — його броньований БМВ («боевая машина вымогателей», як охрестити цю марку в народі) був припаркований біля самого входу.

— О, — гукнув Барабаш, загледівши мене у вестибюлі, — ти вже чув?

Запитання було винятково дурним. Але Барабаш на ввесь «Тартар» славився тим, що був тупий… ну, як двері, інакше не скажеш!

— Що я міг чути? — невдоволено буркнув я.

— О, — сказав Барабаш, розгортаючи переді мною газету, — дивись! Твоя робота?

Першу сторінку займав величезний знімок розгромленого офісу спільного підприємства «Лотос», — потрощені комп'ютери, купи цегли, двері, які тримаються на однісінькій петлі… «ПОМСТА ЧЕЧЕНСЬКОЇ МАФІЇ!» — кричав заголовок, набраний великими чорними літерами.

— Ти скажи! — пробурмотів я. — Ефектно…

Барабаш скрушно похитав головою.

— Така операція! — з жалем сказав він. — І ти не міг взяти нас із Гестаповичем? Що, не можна було підійти і сказать: «Хлопці, хочете розім'ятися»? Тут сидиш, сидиш, — ну ніяких тобі розваг…

Збоку підійшов Гестапович. Він був у камуфляжі й зі своїм нерозлучним шмайсером на плечі.

— Все, — сказав він, виймаючи з рота цигарку, — ти мені більш не друг! Поняв? Таку бойову операцію без нас…

— Ти мене на «поняв» не бери… поняв? — огризнувсь я, підіймаючись на другий поверх. Тоді спинився на сходовій площадці й натиснув кнопку ліфта. — Чекайте… незабаром роботи для всіх вистачить!

В приймальні сиділа Цуцичок.

— Ти чув? — поспиталася вона замість вітання.

— Чув, чув… — відмахнувсь я. — Мурат?

Вона кивнула на двері.

— Тількино приїхав… чекає на тебе, між іншим!

Шеф балакав з кимсь по селектору. Його здоровезна неоковирна фігура вивищувалася за столом як скеля.

— Ну? — поспитався він, поклавши трубку.

— Чув, — неохоче сказав я. — Добре розмалювали… чеченці, мовляв, починають терор проти росіян!

Мурат кивнув.

— Груба робота… я маю на увазі операцію! Треба ж було хоч отого начальника інформцентру затримати… А тепер він вже, напевне, сповістив Глобуса про цей наїзд! — Він махнув рукою. — Словом, ти знову надто ввійшов у роль… Що нового?

— Цілу ніч у засідці! — буркнув я. — Безрезультатно, причому.

— Де?

— На квартирі Глобуса.

— Підстави?

Я стенув плечима.

— Які підстави! Ми зробили обшук… ще вчора, після наїзду на «Лотос»… і знайшли схованку. Дискети з кодованою інформацією, зброя, долари… коштовності, врештірешт! МурМур тобі не казав?

— Я щойно приїхав! — буркнув шеф. — Що ще?

— Глобус не прийшов. Я чекав у засідці всеньку ніч, але марно. Зараз за квартирою стежить оперативна група.

— Ти гадаєш, він прийде туди?

Я посміхнувся.

— Голову дам одрубати, що прийде! Ти не уявляєш, наскільки це самовпевнений тип. Він же вважає себе суперменом. Крім того, оці дискети… там повинна бути дуже цінна інформація! Ну, й гроші, врештірешт…

Мурат подумав.

— Можливо, — сказав він, — можливо… Всетаки грубо ви провели операцію з «Лотосом»! Якби взяти було групу командос та вилучити всі носії інформації, включаючи й стаціонарні диски… Врешті, й того начальника слід було б допитати як слід!..

— Це нічого не дало б! — відмахнувсь я. — Вони знімали інформацію з легальних джерел… всі секретні відомості йшли через резидента й шифрувалися безпосередньо в посольстві! Ми просто помстилися за нашого товариша, та й годі!

— Гаразд, гаразд! — Мурат добув зі скриньки сигару й пошукав на столі ножика. — Запалюй, чи що…

Я взяв сигару й розім'яв її в долонях. Перш ніж Мурат устиг знайти ножа, я відкусив кінчик й, сплюнувши, поцілив ним просто в кошик для паперів.

— Ми, — озвався нарешті шеф, обрізавши свою сигару, — підняли на ноги всі служби. Фото Глобуса отримали наші агенти по всьому місту. Люди чергують на вокзалах, в аеропортах і так далі. Оголошено нагороду…

— … винагороду? — здивувавсь я.

— От, от… винагороду! — покивав шеф. — Тому хто виведе на Глобуса. Розмір — дві тисячі доларів.

— Гм! — сказав я, подумавши. — Краще б ти мені заплатив ці гроші…

— Ти своє одержиш! — буркнув шеф. — Словом, заходів ужито, але…

— …результатів жодних! — докинув я. — А десятка вимагає звітувати щодня, так?

Мурат кивнув.

— Ну, — сказав я, розводячи руками, — поки що новин не має! І зачіпок теж. Будем пантрувати в засідці. Що ще?

— Все, — сказав Мурат. — Поки що все. Ти куди зараз?

— Та куди, — буркнув я, позіхаючи, — спати… куди ж іще! До речі, дай мені в опергрупу оцих двох йолопів, — Барабаша з Гестаповичем. А то нарікають на життя… нудне, мовляв!..

— Нарікають? — здивувася Мурат. — Подумати тільки! Хай ідуть, чого ж… а то тільки відвідувачів лякають своїми мармизами!




В сусідній квартирі засигналило радіо.

Четверта година ранку, подумав я, випроставши заклякле тіло. І знову жодних результатів… ну й робота!..

Як на мене, то немає гірше в професії детектива, як чатувати в засідці. Мало того, що не спиш всеньку ніч, — з цим ще можна було б змиритися, не така й біда! — так ще ж доводиться сидіти буквально, як миша під віником: дотримуватися тиші, не палити, не вмикати світла… Нервова система в мене витривала, і я можу переплюнути будьякого снайпера в умінні вистежувати ціль, — а однак все воно з роками починає набридати…

Я підвівся з крісла й, нечутно скрадаючись, пройшов на кухню. Тоді відкрутив кран.

Ну от, подумав я, напившись води, — ще одна ніч! І цей драб або прийде, або не прийде… Третього не дано. Я подумки перебрав відомості про Глобуса. Винятково тренований. Відзначається великою фізичною силою. Агресивний. Самовпевнений. Небезпеки не уникає, а навпаки, йде їй назустріч. Про те, що тут чекає його засада, він знає. Шкода, що я не вбив начальника інформцентру…

І водночас не було жодних зачіпок. Я мусив чекати цього драба, тому що тільки він міг вивести на людину, котра працювала в «Тартарі» й передала росіянам відомості про транспорт зі зброєю. Хто б це міг бути, я не знав. Певна річ, можна було б піддати весь персонал інформаційноаналітичного відділу випробуванню на скополамін, — але ми не могли вдатися до такого методу, це було б чистісіньким безглуздям! А якщо інформацію зняли якимись технічними засобами? У світі щороку з'являється чимало каверзних новинок у цій області, од них можуть не врятувати екрановані стіни й кодування інформації… Хоча МурМур стежить за продукцією західних фірм і повинен знати, яку апаратуру може використовувати противник… Ні, тут щось не те.

У навушниках задзуміло. Я натиснув кнопку, посилаючи сигнал: «Обстановка без змін. Продовжувати стеження. Нуль.»

Хіба що його відловлять у місті, подумав я, сідаючи в крісло. Рано чи пізно, але це має статися — від «Тартару» йому не втекти, якщо він іще не покинув цю територію.

В квартирі було тихо. Темрява стояла така, що хоч в око стрель. Я розслабився й, заклавши ногу за ногу, розлігся в фотелі. О цій порі, над ранком, хтілося спати. Очі буквально злипалися. Мені доводилося спати в засідці: наближення противника, зміну обстановки фіксувало якесь шосте чуття, котре будило мене миттєво.

Я проспав, мабуть, з годину. В квартирі стояла все така ж густа чорнильна темрява, коли щось неначебто штовхнуло мене — і я блискавично зірвався на ноги, відкидаючи вбік фотеля.

Він мало не застав мене зненацька. Я відчув його присутність коли він був уже поруч, — здоровезний темний згусток пітьми, котрий рухається з котячою спритністю. Я блокував його удар підставленою рукою, тоді схопив за зап'ястя й, піднявши, пожбурив углиб квартири. Його масивне тіло вгатилося в кухонні двері й рознесло їх на друзки. Звук був такий, неначе бомба вибухнула. Інший скрутив би собі в'язи, — але цей драб, насилу, приземлившись, туттаки плигнув мені назустріч, розкручуючи своє тіло в блискавичному сокуто гері. Ну, то був і стрибок! Я в житті не бачив, щоб хтось так технічно грамотно й артистично виконував цей прийом карате: його нога атакувала мене на верхньому рівні, цілячи в голову, й удар не змилив би, — якби я не поставив жорстокий блок, потім ще один, відбиваючи удармолот, а затим наніс такий контрудар, що зарізяка заточився назад, безпорадно плутаючи ногами. Він і цього разу вийшов би з нокауту й певне знову ж таки атакував би мене, — але я схопив його за руки і, перекинувши через себе, вгатив об підлогу.

Він хекнув, неначеб розваливши сокирою поліно, й закляк.

Я дістав наручники, скував його зап'ястя за спиною й виволік тіло на сходову площадку. Загудів ліфт, і з кабіни вискочив Барабаш у супроводі кількох оперативників.

— Передай по рації: постів не покидати! — звелів я. — Діяти за оперативним планом.

З квартир висовувалися налякані мешканці.

— Что за драки! — завищала якась фіфочка. — Вы что себе позволяете?! Кто вы такие?

— Милиция! — гримнув Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу. — Ану быстро по домам! Кому сказал, ну?

Зарізяка ледве дихав. Ми спустилися вниз, і Барабаш з Гестаповичем винесли його з ліфта.

— Ну, — глянув на мене Барабаш, — усе? Постам давати відбій?

Я покрутив головою.

— Ти що, не втямив наказ? Стеження продовжується. Старшим групи призначається Гестапович. Вранці приїде зміна.

— Навіщо?! — здивувався Барабаш.

Я перевернув ногою непорушне тіло.

— Бачиш? — поспитавсь я.

— Ну?

— Це не той чоловік, на якого ми пантрували, — відказав я. — Це не Глобус, розумієш?




— Я громадянин Сполучених Штатів Америки, — вперто сказав чоловік, який сидів посеред кімнати. — Вимагаю представника американського посольства.

Я зітхнув.

— З якою метою ви проникли в квартиру по вулиці Зарічній?

— Вимагаю представника… — знову почав він.

— Тихо! — гаркнув я. Тоді підвівся з крісла й підійшовши до вікна, став напружено думати. Може, це й справді американець… але якого дідька він заліз до помешкання Глобуса! — Ви — з Америки? — поспитав я у нього поанглійському.

Його лице витягнулося.

— Так, — відказав він. Не було жодних сумнівів: це був справжній ньюйоркський акцент. — Так, звичайно. Я вже сказав.

— З якою метою приїхали ви до України?

Він похитав головою.

— Так не піде. Спочатку назвіться самі. Хто ви такі?

Я подивився на Барабаша. Той зняв трубку й сказав декілька слів.

— Запитання ставитиму я! — В мені закипала злість. — Не будете відповідати — вживатимемо заходів.

— Яких? — спокійно запитав він.

Двері відчинилися, й до кімнати зайшов чоловік у білому халаті. В руках у нього була блискуча металева коробка.

— Тест на скополамін, — жорстко сказав я. — Останній раз запитую: хто ви такий і чому приїхали в Україну?

Американець щосили рвонувся з крісла. Сила в нього була справді волячою, але ремні витримали, — ще б пак, в цім кріслі до нього побували й не такі круті клієнти!

Я знову зітхнув.

— Давай! — кивнув я Барабашеві.

Все відбулося в однісінький мент: Барабаш мертвим стиском згріб американця за шию, чоловік у білому халаті закасав йому рукав сорочки й спритно ввів голку шприца в вену. Далі він став обм'якати, мов проколотий м'яч.

Лікар ще трохи подержав його за руку, відпустив її, й вона м'яко впала на коліно.

— У вас п'ятнадцять хвилин, — сказав він, виходячи з кімнати. — Не більше.

Я припалив сигарету й, затягшись, розігнав дим рукою.

– Ім'я?

— Джексон… — глухо відказав янкі.

— Повністю, дідько б тебе взяв!

— Сідней Рональд Джексон.

— Вік?

— Тридцять п'ять років.

— Професія?

— Журналіст.

— Точніше! — гаркнув я.

— Спеціальний кореспондент «Сіенен».

Під впливом скополаміну чоловік впадає в транс: воля його розпадається, й він відповідає на всі запитання. Як на мене, то це найгуманніший метод — не треба вживати жорстокого фізичного впливу.

— Ви — співробітник ЦРУ?

— Ні.

— Моссаду?

— Ні.

— СЗР?

— Я не знаю, що це таке, — прохрипів американець.

— На кого ви працюєте?

Він мовчав.

— Працюєш на кого?! — гаркнув я.

— Джафар… — прошепотів американець, понуривши голову. — Джафар… Стамбул… «Сірі вовки» уб'ють мене, якщо я скажу… Джафар найняв мене ліквідувати Глобуса… Я не можу…

— Джафар?! — не повірив я.

Барабаш злякано подивився на мене. Він нічого не зрозумів.

— Хай йому дідько! — вилаявсь я. Тоді підійшов до телефону й зняв трубку. — Мурат? Ми знову накололися. Цей чоловік працює на «Сірих вовків». Так… так, з людей Джафара. Міжнародний килер, скоріше всього… Так, звичайно, припиняємо!..




За годину ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Випийте, — сказав я, наливаючи Джексонові коньяку. — Оцето історія! Ніколи не думав, що зіткнуся з людьми Джафара.

— Та ще й на Україні! — буркнув Мурат. — Він що, найняв вас?

Американець відпив ковток. Його жорстке вугласте лице було мов крейда, й тільки ножовий шрам на щоці порожевів.

— Я не можу сказати вам усього, — озвався він. — Вся ця справа…

— Та знаємо, знаємо! — махнув я рукою. — Джафар постачає зброю для режиму Дудаєва. Але при чім тут Глобус?

— Він вас цікавить? — поспитався Джонсон.

— Ну, — обережно сказав Мурат, — в нас із вами однакове завдання! Ми хочемо…

— …ліквідувати його! — навпрямки скзав я. — Цей чоловік працює на російську розвідку. І зробив нам чимало капостей.

— Нам теж, — буркнув Джексон… Він ще трохи ковтнув коньяку й відкинувся на спинку крісла. — Послухайте, як вам пощастило взяти мене?

Я стенув плечима.

— Я — фахівець. Вбивати, калічити, брати живцем… в цім полягає моя професія. Чому це вас так дивує?

Джексон розплющив очі. Аж тепер в них з'явився отой небезпечний полиск, який свідчить, що перед тобою — справжній крутий командос, джентельмен удачі, авантюрист, якому море по коліна.

— Я прожив на світі тридцять п'ять років, — поволі сказав він. — Мені доводилося воювати майже в усіх гарячих точках…

— Значить, журналістика — це тільки прикриття? — швидко поспитавсь я.

Він кивнув.

— Я займався поставками зброї, — сказав він. — Але річ не в тому… Я ще не зустрічав чоловіка, який би міг подолати мене врукопаш. Хай йому всячина, я перемагав у двобої навіть людей із «Чорних пантер»! Казали, щоправда, ніби в Афганістані на одній із навчальних баз муджагідів був інструктор з полонених… з ним ніхто не хотів мірятися силою, — але то радше виняток, якась аномалія, а не чоловік!..

— На якій базі? — поспитавсь Мурат.

— Бадабера. Одна з ракетних баз США на території Пакистану… Там проходили підготовку бойовики з угруповання Раббані…

Я похитав головою.

— Мусульмани прозивали його Оскар… Це поїхньому означає «воїн»… наші — КінгКонг. Пізніше йому пощастило втекти… Але його забили на кордоні з Афганістаном!..

— Малий же ж світ! — засміявсь я. — Гора з горою не сходиться, а тут… Шкода, що ми не зустрілися з вами в фортеці Бадабера, — я впізнав би вас із першого погляду!..

— То це що ж… — американець спантеличено глянув на Мурата —… оце — той самий Оскар?!

— Той… той! — буркнув Мурат. — Не сумнівайтеся… Джафар теж його знає, — вони зустрічалися років зо два тому в Стамбулі! Давайте ближче до справи. Чому ви хочете ліквідувати Глобуса?

Джексон не міг отямитись од подиву.

— Ну, — сказав він, — оце зустріч!.. Справді, малий світ… Аж не віриться! — підозріливо глянув він на мене.

— Давайте, — люб'язно сказав я, — пройдемо в спортзал — і вирішимо це питання на рингу. Іде?

— Запитаєте в Джафара, — нетерпляче сказав шеф, — він добре його знає… Навіщо вам Глобус?

— Він був посередником, — сказав американець, все ще недовірливо поглядаючи на мене. — Організовував поставки зброї сербам… зброї, якою торгував Джафар. Потім почалася оця чеченська війна, й він узявся переправляти транспорти в Грозний.

– І що ж? — не витримав я.

— Жоден транспорт не дійшов до місця призначення. Всі вони щезали напівдорозі. Пізніше ми дізналися, що він провадить нечисту гру.

— Глобус — агент російської розвідки! — понуро сказав Мурат.

— А даруйте, — насторожився янкі, — який ваш інтерес у цьому ділі?..

Я застережливо поворухнувся.

— Та що вже приховувати! — відмахнувся од мене Мурат. Тоді глянув на Джексона: — Такий же ж, як і ваш, звичайно!..

— Яка ваша роль в операціях Джафара? — поспитавсь я.

Американець одвів погляд.

— Невелика, — сказав він нарешті. — Я беруся за будьяку роботу, котра приносить гроші…

— В тім числі, й роботу килера? — уточнив я.

Американець кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Глобуса треба ліквідувати. Він перешкоджає бізнесу.

— Він розвідник, — буркнув Мурат. — У нього така робота!

– І за це вам, звичайно, заплатять? — продовжував допитуватись я.

— Сто тисяч баксів, — просто сказав американець. — І я сподіваюся заробити ці гроші.

— Ви згодні працювати з нами? — втрутивсь Мурат.

— В якому розумінні?

— Брати участь в полюванні на цього агента. Після допиту ми віддамо його у ваше повне ропорядження.

Джексон став думати.

— Я працюватиму з Оскаром? — запитав він.

— Звичайно. Плюс оперативна група, якщо зайде така потреба. Ну, і в майбутньому ми, очевидно, будемо мати потребу у ваших послугах…

— О'кей! — сказав Джексон. І посміхнувся, як вміють посміхатися лише американці: дружньою відкритою посмішкою, котра нічого не означає й ні до чого не зобов'язує. Дивно було бачити, як його варварська мармиза, котра здавалася ніби зшитою з окремих клаптів, ожила й стала геть цілком подібною до людського лиця. — З Оскаром я згоден працювати!..

Я налляв йому ще коньяку.

— Як тебе краще називати, — уголос подумав я. — Джеком, чи що? А може, Ронні? Га?..

Він махнув рукою.

— Хай буде Ронні! То що, домовилися?

— Домовилися, — сказав я.




Здоровезна будівля арсеналу була обнесена металевою сіткою, поверх якої тягнувся колючий дріт. Потойбіч огорожі вдень і поночі патрулювала спеціальна група командос із дресированими псами.

— Бач, яка в нас бюрократія, — сказав я Ронні. Ми стояли перед ворітьми, й кремезний зарізяка у камуфляжі недовірливо вивчав наші перепустки. — І знає ж мене, як облупленого… Два тижні тому я перебив йому носа в спортзалі!..

— Наказ шефа! — буркнув зарізяка. Тоді сховав перепустки в кишеню й кивнув комусь у вартовій будці. — А за носа я тобі віддячу, втямив? Ось на цім тижні будуть тренування…

Клацнув механізм, і хвіртка безгучно відчинилася.

— Хоч сто порцій! — сказав я, пропускаючи Ронні вперед. — Не забудь тільки шолома надіти й накладки… а то, не дай Боже, травму заробиш! Сам знаєш, я часом захоплююся…

– Іди, іди!.. — понуро буркнув зарізяка. Він завжди був меланхоліком, а згадка про навчальний бій остаточно зіпсувала йому настрій: я відпрацьовував поєдинок із шістьма противниками й трохи перебрав міру. — Клод ВанДам знайшовся!..

Ми перетнули подвір'я, і я натиснув кнопку біля вхідних дверей. У віконечко виглянула іще одна недовірлива мамиза.

— Одчиняй, дідько б тебе узяв! — гаркнув я. — Свої, не бачиш? А де Лугиня, між іншим?

— Тут він, тут! — сказав командос, одчиняючи двері. Тоді глянув на американця: — А це хто?

— Хрін в кожанім пальто! — буркнув я, безцеремонно відштовхуючи його вбік. — Так де Лугиня?

— Стрляє, — сказав командос. — Прийшла партія пістолетів. Послухай, він скоро там оглухне, їйправо!

— Які пістолети? — перебив я його.

Командос подумав.

— Звичайні марки, — нарешті буркнув він. — Беретта, маузер, кобра, детектив спешієл… так собі!

Я мовчки махнув рукою. Ми пройшли по коридору й стали спускатися в підвал.

— Оце така фірма «Тартар», — сказав я нарешті. — Найбільша не тільки в Україні, але і в усьому СНД. Гадаю, і в ваших Штатах такої нема… га?

Ронні стенув плечима.

— У нас до такого не допустили б… ФБР держить мафію під контролем! — Він зацікавлено озирнувся. — У цьому сховищі й тир?

— Ні, — похитав я головою. — Навчальний тир окремо… така величезна будівля, щось із десяток залів. Тут тільки арсенал — і внизу тир для випробування нової зброї. Ось він…

Я штовхнув двері, й по барабанних перетинках вдарила густа безладна стрелянина. Вся команда була на місці. Кожен був у навушниках й старанно палив з пістолета чи револьвера по мішенях. Гільзи валялися не тільки на столах, а навіть і на підлозі.

Я з утіхою втягнув носом повітря. Що я над усе люблю, то це бойову зброю! Оцей гострий їдкий запах пороху, од якого лоскоче в ніздрях, ота неймовірна, математично вивірена точність знаряддя, котре слухняно скоряється вмілим рукам, отой стрімкий політ кулі, яка з прикрим звуком прошиває повітря, — хіба зрівняється з цим досконалим творінням людського розуму будьяка інша річ? Що не кажіть, а людина зі зброєю в руках — це зовсім не те, що беззбройний чоловік із плоті й крові. Надто ж переконуєшся в цім, коли береш участь в справжній бойовій операції й на прицілі твого автомата не паперові мішені, а цілком живі постаті, котрі метаються, вимахують руками, падають під шквальним вогнем… Стрілянина по живих мішенях — найбільша втіха для справжнього чоловіка, хоч би що там не казали оті плюгаві гуманісти, котрі всеньке життя провели в штучному цивілізованому середовищі й поняття не мали, що таке опинитися поміж життям і смертю.

— З якою зброєю працюєш? — поспитавсь я в Ронні.

— Люгер! — коротко відказав той. Він стояв склавши руки на грудях, височезний і кремезний мов горила, безжальне грубе обличчя було незворушним і тільки в глибині холодних світлих очей проглядало задоволення, — цей професійний убивця любив і поважав зброю так само, як і я. — У вас є така марка?

— У нас, друже, все є… — буркнув я. Тоді торкнув крайнього стрільця за плече: — Гей, дядьку… отямся!

Той озирнувся й, загледівши мене, радісно розкрив обійми. Це був Лугиня, один з найкращих знавців стрілецької зброї, колишній офіцер спецназу, якого фірма «Тартар» залучила до роботи ще в епоху горбачовської перебудови.

— Скільки літ! — загорлав він, кладучи на стіл здоровезну беретту дев'ятого калібру й знімаючи навушники, які робили його трохи подібним до чебурашки. — Де тебе чорти носили, га?

Я махнув рукою.

— Не питай… В Інгушетії мало голову не одірвали!..

— Ну! — здивувався він. — Тобі?

— От тобі й ну! — буркнув я. — На кожного фахівця знаходиться ще більший фахівець… сам знаєш! Маю до тебе справу. Ось, познайомся…

— Ронні! — сказав американець. І поросійському: — У вас хорошая стрельба. Я тоже очень люблю стрелять из оружия.

— Ви що, зі Штатів? — спитав Лугиня поанглійському.

— Зі Штатів, — втрутивсь я, — зі Штатів… Послухай, дядьку, видай цьому чоловікові люгера.

— Накладна? — діловито запитав Лугиня.

— Ось, — дістав я з кишені удвоє складений листок. — До речі, це наш партнер. Шеф виписав йому перепустку в центральну зону території й звелів видати зброю.

Лугиня роззирнувся довкруги.

— Раб! — крикнув він.

Один зі стрільців невдоволено глянув на нього.

— Дай, — сказав Лугиня, простягаючи руку.

Стрілець втомлено зняв навушники. Його професійне псевдо й справді було Раб, — мабуть тому, що справжнє його прізвище було Рабинович. Це був єврей, причому репатріант, тільки не з України, а з Ізраїлю. Ще в середині 80х років його батьки виїхали на землю обітовану, але він так і не зумів прижитися в Ізраїлі, — хоч навіть встиг відслужити у війську, та ще й у парашутнодесантних підрозділах.

— Як механізм? — поспитавсь Лугиня, забираючи в нього люгер дванадцятого калібру.

Раб кивнув.

— Нічого. Цілком обстріляний. Спуск трохи тугий, але для спеца зійде.

— Можна випробувати? — поспитавсь Ронні.

Лугиня відступив убік.

— Давай, — сказав він, киваючи на вільне місце.

Американець витяг обойму і, взявши на столі кілька патронів, вставив замість витрачених боєприпасів. Тоді поволі випростав руку з пістолетом — і завмер, прицілившись у мішень.

Постріли загриміли один за другим. Я спинився в нього за плечима й добряче бачив, як перевертаючись у повітрі, скачуть відпрацьовані гільзи, як після кожного пострілу підкидає ствол, і як дивно, неначеб у сповільненій зйомці, відходить назад затворна рама, відкриваючи сизий од порохових газів патронник. Ронні був незлецьким снайпером — з дев'яти пострілів лише дві кулі пішли поза яблучком… А він же ж провадив вогонь із незнайомої зброї!

— Ну як? — поспитавсь я, коли він поклав пістолет на стойку.

— Піде. Спуск і справді тугий, але то дрібниці… Головне, що це люгер! — Він глянув на мене. — Позмагаємося?

Я стенув плечима. Чоловік, який має до діла зі зброєю, завжди мов дитина: в ньому живе азарт, смак до перегонів… А мені, сказати по совісті, все це давно вже набридло!

— Приз? — поспитавсь я, добуваючи з наплічної кобури парабелума.

— Дві пляшки коньяку! — Ронні тримав свій люгер догори стволом. — Іде?

Я кивнув.

— У що ж стріляємо?

— В мішень… У що ж іще?! — В його холодних очах світилася погорда.

Я посміхнувся. Цей чоловік мав зі мною діло в рукопашній сутичці, але так нічогісінько й не втямив.

— В мішень нецікаво. Я знаєш, полюбляю справжні змагання — коли на карту ставиться чиєсь життя…

— Яким це чином? — спантеличено поспитавсь янкі.

Лугиня крутнув головою. Раб одвернувся вбік, ховаючи посмішку. Решта облишила стрілянину й чекала, що буде далі.

— Я ж тобі казав, що «Тартар» — поважна фірма! Стрільці змагаються у нас не так, як всюди. Ми беремо живу мішень, найчастіше ось цього клієнта… — я кивнув на Лугиню, — … й ставимо його в центрі щита. Снайперу зав'язують очі. Умови гри: окреслити контури живої мішені так, щоб кулі лягали не далі, як на сантиметр од корпусу. Зіграємо?

Американець глянув на мене, як на йолопа.

– Із зав'язаними очима?!

Хтось із стрільців захихотів. Окрім Раба й Лугині, англійської тут не тямив ніхто, але їхня команда вже звикла до таких змагань.

— Та певно! — вигукнув я, вдаючи здивованого. — Який же ж інтерес палити у видимий об'єкт?

— Ти що, за дурня мене маєш? — вибухнув янкі. — Послухай, Мак…

Лугиня перепинив його коротким жестом.

— Граємо! — сказав він. Тоді глянув на мене: —

Парабелум?

Я кивнув. Цей пістолет дістався мені в спадок від діда, котрий ходив з партизанами, й за п'ять років роботи я так пристріляв його, що тепер не поміняв би на жодну іншу марку.

Лугиня ввійшов у зону вогню й, обернувшись, зупинився в центрі щита. Лице його було незворушним.

— Одна хвилина! — сказав Раб, показуючи Ронні на годинника.

— Що?.. — не втямив той.

— Снайпер фіксує мішень протягом хвилини, — пояснив Раб. — Лише після цього йому зав'язують очі.

Янкі вражено крутнув головою. Він анітрохи не вірив у цей трюк. Ще чого… навіть він, американець, представник могутньої нації, не може такого вчинити — а тут якісь українці, про яких ніхто ніколи не чув!..

Я зняв парабелум із запобіжника й загнав набій у ствол.

— Давай! — не обертаючись, звелів я.

Раб узяв брезентовий мішок і, підійшовши ззаду, надів мені на голову. Американець вилаявся. Тоді не втерпів і обійшов мене кружкома, певне, видивляючись, чи немає десь отвору для очей.

— Десять, дев'ять… вісім… шість… два, один… плі! — скомандував Раб.

Я бачив Лугиню якимсь внутрішнім зором, — він стояв переді мною на відстані витягнутої руки, й мені видно було кожнісіньку рисочку його лиця, кожну цятку на шкірі, кожну волосину на голові; я відчував це живе, пульсуюче тіло на фоні прицілу свого парабелума й знав, якою буде траєкторія кулі, як простягнеться вона через всеньку залу, як пройде за сантиметр од його вуха, шиї, плеча… Я не міг схибити — надто вже я зрісся з цим пістолетом, надто вже часто доводилося мені стріляти в людей й надто чіткою була моя пам'ять.

Парабелум загримів, часто й рвучко, викидаючи стріляні гільзи. Чутно було, як з прикрим хряском входять у сухе дерево щита пістолетні кулі; я плавно тиснув на спуск, окреслюючи вогнем кремезну постать, яка відбилася у моїй пам'яті; нарешті відгучав останній постріл, і я завмер, опустивши парабелума.

Довкруг полегшено зітхнули.

— Фак' ю! — понуро сказав Ронні. Й замовк.

— Смертельний номер! — почувся коло мене насмішкуватий голос Лугині. — От прострелиш колись мою головешку!..

Я зняв мішок, і в вічі вдарило потужне світло люменсцентних ламп, які горіли під стелею.

— Не прострелю! — буркнув я, заганяючи в колодку парабелума споряджену обойму. Тоді обернувсь до американця. — Коньяк?

Той понуро мовчав, підкидаючи на долоні підзорну трубу.

— Не вірив, бач! — кивнув на нього Раб. — Мусив йому трубу дати, щоб усе було без обману!..

— Американці, вони такі! — сказав я повкраїнському. І поанглійському: — Послухай, Ронні, ти що, в цирку ніколи не був?

— Ну й що? — буркнув він.

— Це ж елементарний трюк з репертуару циркових стрільців! Вони, щоправда, стріляють з гвинтівки, але так само бойовими патронами й теж зав'язують очі. Людина може все, навіть неймовірні речі — треба тільки талант і тренування…

До зали зазирнув якийсь драб у камуфляжі.

— Оскара до телефону! — гаркнув він.

Я поклав парабелум на стойку й вийшов у коридор.

— Гало! — сказав я, притискаючи трубку до вуха. — Говоріть, я слухаю!..

— Зайди, — озвався на тому боці Мурат. — Маємо новини.




У кабінеті шефа сиділа якась чорнява дівчина в джинсовому костюмі. Видно було, що вона не дуже бентежиться офіціозом, якого напустив на себе Мурат: між пальцями в неї диміла цигарка, та й розсілася вона досить безцеремонно в фотелі, навіть ногу за ногу закинула.

— Це, — сказав Мурат, підводячи на мене погляд, — Леся!..

Я стенув плечима. Леся то й Леся… Ще жінок мені не вистачало! На моє переконання, в детективному бізнесі їм робити нічого.

— Слухаю вас! — коротко сказав я, сідаючи в крісло.

Вона оцінююче зиркнула на мене. Очі в неї були темні й якісь безсовісні.

— Я напала на слід російського агента, — заявила вона. — Того, що зветься Глобус.

— Ви — співробітник «Тартару»? — перебив я її.

Вона зітхнула й подивилася на Мурата.

— На контракті, — сказав той. — Виконує окремі доручення інформаційноаналітичного відділу.

Я подумав.

– І де ж ви напали на слід?

Під моїм поглядом вона знітилася.

— Казино «Диск». Він приходить щосуботи о восьмій вечора. Можливо, для зустрічі з кур'єром.

— Це все? — гостро подививсь я на неї.

— Все, — незворушно відказала вона.

Я покрутив головою.

— Дивний спосіб контакту. Звідки у вас ця інформація?

— Я часто буваю в цім казино, — спокійно пояснила вона. — і в мене добра пам'ять на обличчя. Коли мені дали фото, я впізнала на нім чоловіка, якого бачила в цім закладі щосуботи. Мене ще й здивувало: чому він з'являється рівно о восьмій? Аж он воно що…

В кабінеті запала мавчанка.

— Тактак! — озвався нарешті Мурат. І до мене: — Що скажеш?

— Не знаю! — буркнув я. — Візьмемо до уваги, звичайно… якщо це не брехня!..

Дівчина крутнулася, неначе її голкою штрикнули.

— Брехня?! — вигукнула вона. — А ви знаєте скільки часу я працюю на «Тартар»?

Мурат замахав на неї руками.

— Знаємо, знаємо… — примирливо сказав він. — Просто цей пан не довіряє жінкам… Є за ним такий гріх!

Вона ображено глипнула на мене своїми безсовісними очиськами. Тоді войовниче зиркнула на Мурата.

— Винагорода? — поспиталася вона.

Шеф став було щось казати, але я випередив його.

— Після того, як перевіримо факти! — сухо відрубав я. — Не раніше. Сьогодні в нас, до речі, субота. Чекатиму вас в казино!

— А… — розкрила вона було рота, але я перепинив її лаконічним жестом.

— Більш не затримую вас! До вечора.

Леся загризла вуста. Тоді підвелася й, не кажучи ні слова, рушила до дверей. Джинси підкреслювали рельєфність її фігури, в якій відчувалася виклична хижа чуттєвість.

Зняти б з тебе оті штанці, тоскно подумав я, дивлячись їй услід.

— Ти що, не довіряєш їй? — поспитавсь Мурат, коли двері зачинилися.

— Хтозна!.. — буркнув я замислено. — Щось тут не так.

– І що ж саме?

— Не подумай, що я забобонний, але я не йму віри жінкам на ймення Леся. Для мене це ім'я нещасливе.

— Це все, що ти можеш мені сказати?

— Все не все… — зітхнув я, — … а інформацію треба перевірити. Так що почекаємо до вечора!






ІV





Невеличкий затишний хол казино «Диск» був оздоблений червоним деревом, а на стінах горіли кришталеві світильники. Коло дверей, що провадили в глибину приміщення, стояла охорона, — троє молодиків спортивного типу в елегантних вечірніх костюмах.

Я залишив своє пальто в гардеробі й, купивши вхідний квиток, — як не дивно, але він коштував усього двадцять доларів, — недбалою ходою рушив до тої трійці. Казино «Диск» було однією з ланок численної мережі ігорних закладів, які організувала по всій Україні фірма «ТаоТао». Володіла цією фірмою дуже сильна і впливова група, котра мала зв'язки з міжнародним злочинним концерном, який очолювали люди з італійської мафії. Через систему казино йшло відмивання брудних грошей, — ще б пак, адже держава просто нездатна проконтролювати розміри прибутків, які отримує кожен ігорний заклад! І обслуговування клієнтів, і охорона казино була поставлена на рівень світових взірців: фірма «ТаоТао» мала свою службу безпеки, в якій працювало кількасот дуже добрих фахівців, — од співробітників інформаційноаналітичного центру до бойової групи командос.

Я показав квиток, і один з молодиків запобігливо відчинив переді мною двері. Заходячи, я краєм ока загледів, як високий кощавий чолов'яга метнув на мене гострий, пронизливий погляд. Вочевидь, це був фізіономіст, який повинен запам'ятовувати обличчя клієнтів, — хоча така міра застороги практикується хіба що в великих ігорних центрах Заходу.

Зала нічного клубу простотаки приголомшила мене. Кольоровий паркет, викладений химерними візерунками, оздоблені мармуром стіни, стеля з дерев'яних різьблених плит… Оце розкіш! — подумав я, озираючись. Подумати тільки, дев'яносто дев'ять відсотків населення перебувають за межею бідності, пенсіонери насилу животіють, не маючи навіть на буханку хліба, шахтарі по півроку не отримують платні, — а тут усе влаштовано для того, щоб якийнебудь спекулянт чи авторитет мафії міг розслабитися після своєї вельми напруженої й копіткої праці! В цому закладі був стриптизклуб, ресторан, розкішний бар, — а нагорі ще й величезний ігорний зал, де за вечір програвалися десятки тисяч доларів.

«Випити, чи що?» — подумав я, сідаючи за столик. На естраді тривало еротичне шоу, — кілька звабливих і дуже молодих панянок звивалися в світляному колі прожектора, демонструючи свої пругкі юні форми. На них були сітчасті костюми, які геть нічого не прикривали, й здорові строкаті капелюхи.

— Коньяк… і щось до коньяку! — недбало кинув я офіціантові.

— Маємо мартель, хенессі… — почав було той.

— Мартель, — обірвав я його. — І хутчій, будьласка!

Дівчата виконували повільний, сповнений жаги танок. Як не дивно, але цей номер було поставлено зі смаком, — пристрасна, мистецьки виконана еротика, без жодної краплі отої заяложеної банальності, котра поширена в нічних клубах.

Офіціант поставив переді мною кришталеву карафку й тарілки з якимись закусками. Тоді обережно наповнив широкий келишок.

— А мені, — безцеремонно сказав хтось позаду, — наллєш… га, Оскаре?

Я озирнувся й уздрів круглого чолов'ягу з виразно азіатськими рисами обличчя. Він був уже добре напідпитку.

— А, — сказав я, — це ти… Сідай, побалакаємо!.. — й до офіціанта: — Ще келишок, будь ласка!

— За гуманність і лібералізм! — проголосив чолов'яга, коли ми підняли келихи.

Я згідно кивнув головою. Цього чолов'ягу всі знали під кличкою Хан, і займався він збором інформації. Одколи почалася перебудова й ослабла діяльність вітчизняних спецслужб, на територію України прямотаки ринули різного роду розвідки. Продаж інформації перетворився в одну з найбільш прибуткових галузей тіньового бізнесу: один тільки я особисто знаю щось із п'ятдесят душ, котрі збирають економічну, політичну й військову інформацію, котру в них купує ЦРУ, Моссад, Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, поляки, чехи, китайці й ще чортзнахто! Інформацію за нашого часу здобувати дуже легко, — майже вся вона лежить на поверхні, тому що ніхто в Україні її не охороняє.

— Когось пантруєш? — поспитавсь Хан, відкидаючись на спинку крісла.

Я запалив цигарку й розігнав дим рукою.

— Ти впевнений, що тобі потрібно це знати? — глянув я йому в вічі.

Він посміхнувся. Цього чолов'ягу важко було збити з пантелику, — врешті, ми зналися з ним давно й навіть розплутували одну темну справу, пов'язану з безпекою «Тартару».

— А може, я тобі й допоміг би? — сказав він, наливаючи собі ще коньяку. — Га, Оскаре?

Я насторожився.

— Ану, — погрозливо сказав я, — поясни… А то мені щось невтямки, до чого ти хилиш!..

Хан зітхнув й став збивати попіл з цигарки. Він був самотній вовк і в своїй роботі волів не зв'язуватися надовго із одним замовником.

— Дійшли, — недбало почав він, — до мене чутки, що «Тартар» цікавиться таким собі російським агентом… на кличку Глобус! Правда?

— Звідки такі відомості?

Він посміхнувся й знизав плечима.

— Світ малий, сам знаєш… і чутки розходяться вмить!

— В такому разі тобі краще тримати язика на припоні, — холодно зауважив я. — Забагато знаєш, — замало проживеш!..

— Теж правда, — погодився він. — Однак я маю в цім ділі свій інтерес. Через те й звертаюся до тебе, — по старій дружбі, між іншим.

– І який же ж інтерес? — недбало поцікавивсь я.

— Дві тисячі доларів. Причому, негайно.

— Ти сподіваєшся їх заробити?

— Та певно ж! Слухай, ти що, за йолопа мене маєш? Я вішав тобі колись лапшу на вуха?

Я подумав.

— Що ні, то ні! — нарешті сказав я. — З тобою можна мати діло. Але я волію працювати зі своїми джерелами інформації.

— Гаразд! — зітхнув він. Тоді вихилив келишка й поставив його на стіл. — Відкриваю карти. Повністю, хай тобі всячина! Ти сам вирішиш, — платить мені, чи не платить. Га?

— Давай! — лінькувато сказав я. Врешті, Глобус і без того знає, що полювати на нього випустили мене, — то що я втрачаю, підтвердивши цей факт?

Хан затягнувся й видихнув хмарку диму.

— Ти чув про бригаду Аслана?

— Кого? — не дочув я.

— Аслана… не знаю, як його кликуха! Приїхав з Чечні. Збив групу з десяти душ. Усі чеченці, років по двадцятьдвадцять п'ять. Займаються дрібним рекетом: доять комерційні кіоски, приватні магазинчики…

— Ну то й що?

Він глянув на мене.

— З ними працює Глобус.

Я насторожився ще дужче.

— А ти звідки про це знаєш?

— Днів зо два тому я здибав Щура. З тої бригади, що держить привокзальний район. Ти повинен його знати!..

— Знаю, чого ж! — буркнув я. — Торік власноруч провалив йому черепа!..

— Отот! Так от, цей Щур сказав мені, що в них проблеми з бригадою Аслана. Чеченці вторгаються у сферу їхнього впливу. Були розборки, й один із людей Аслана скалічив чотирьох бойовиків Щура. Я здивувався, бо ніхто з чеченців не знає рукопашної, — принаймі аж наскільки, щоб завалити чотирьох. На те Щур сказав, що той драбуга найстарший з усієї бригади, спортсмен, стрижеться наголо, в рекеті особистої участі не бере. Наймають його немов би зі сторони… або ж це просто послуга за послугу! Певна річ, все це іще нічого не доводить. Однак Щур обмовився, що хтось із його людей знімав ці розборки на відеоплівку. Вони мають зв'язки в міліції й хотіли нацькувати її на групу Аслана. Моя професія, знаєш, полягає в тому, щоб збирати інформацію… якою б незначною не здавалася вона на перший погляд! Я викупив у нього копію — й прокрутивши її, побачив, що цим суперменом був Глобус.

– І де ж та копія? — поспитавсь я.

Хан махнув рукою.

— В надійному місці. Ну?

Я став думати.

— Телефон в тебе є? — нарешті запитав я. — Запишино! Я тобі подзвоню, — завтра, чи трохи пізніш.

– І все? — здивувався він.

— Все. — Я подав знак офіціантові й, діставши портмоне, став розраховуватися. — Поки що все! — уточнив я, коли той нарешті одійшов. — Одним словом, чекай дзвінка.

Я підвівся й, не звертаючи на нього більш уваги, рушив нагору.

В ігорному залі було тихіше. Лунало бренькання жетонів та час від часу чулися радісні, а чи розчаровані зойки гравців. Ронні стояв коло рулетки. Навкруги нього з'юрмився гурт роззяв: як і було домовлено, він грав роль заможного американця, котрий не знає, куди подіти гроші.

Леся сиділа коло стойки бару. Глобуса в залі не було.

Я видерся на височезний м'який стілець і замовив мартіні. Коли бармен одійшов, Леся знічено зиркнула на мене й ледве помітно похитала головою.

Наближалася дев'ята, але Глобус так і не з'явився.

Та певно ж, — подумав я, — хіба можна вірити жінкам! Надто ж таким, котрі звуться Леся. Не хочу бути забобонним, але з цими Лесями мені не щастить. Посудіть самі: одна колись відмовила мені в коханні, друга була алкоголічкою й, зустрівши мене на вулиці, постійно крила п'ятиповерховим матом, з третьою, директором комерційної фірми у Львові, я мав нещастя вступити в стосунки, — слава Богу, хоч не статеві, а ділові, — й довго по тому каявся… Аж тут тобі ще одна — співробітник фірми «Тартар»! Якщо їй і займатися розвідкою, то тільки в ліжку, неприязно подумав я.

Годинник показував половину до десятої.

Я допив мартіні й, злізши зі стільця, лінькувато підійшов до рулетки. Ронні щастило: коло нього лежала ціла купа стодоларових жетонів. Тисяч на п'ять, вражено констатував я. Оцето зух! Як же ж він виграє, в дідька? Втім, це якась закономірність, і я спостеріг її досить давно: що дурніший чоловік, то більше йому щастить. От взяти Барабаша — коли я займався в ЛасВегасі справою Бойда й цілі вечори проводив у казино, чатуючи на одного із його поплічників, то Барабаш забезпечував мені прикриття і, вдаючи запеклого гравця, на моїх очах вигравав по двадцять тисяч доларів! А от мені доводилося час від часу грати майже в усіх ігорних центрах Європи — і одні лиш збитки!..

Колесо рулетки зупинилося, й круп'є підсунув до Ронні іще десяток жетонів.

Американець втер чоло й ковзнув неуважним поглядом по натовпу. Я схилив голову: об'єкт відсутній, пора давати відбій.

Ронні подав знак, що зрозумів. Виграш нітрохи не запаморочив йому голову, і я знав, що за п'ять хвилин він покине залу.

Спускаючись по східцях, я подумав, що єдиним здобутком цього вечора може бути хіба що інформація, котру передав мені Хан.




Падав сніг. Обабіч шосе тягнулася глуха стіна дерев. За містом автомашин поменшало, й тільки час від часу проскакували якісь ваговози.

Я ввімкнув радіо і втомлено відкинувся на спинку сидіння. Передавали погоду. Завтра опади… на дорогах ожеледиця, мокрий сніг… видимість одиндва кілометри… БМВ стрімко гнав по шосе, й чутно було, як за шибами стугонить вітер, та ще сніговиця хурделила у жовтому світлі фар. А отже, скрушно подумав я, справа про витік інформації застряла на місці… Гірше того, Глобус нав'язав нам свою гру, — ми не маємо на нього жодного виходу, а він знає про нас геть усе! Його люди працюють в «Тартарі», знімаючи інформацію з найсекретніших файлів комп'ютерного банку, його розвідка напевно ж встановила, що справу доручено мені, й не виключено, що за мною провадять стеження. З другого боку, якісь зачіпки все ж існують: поперше, дискети, які ми виявили під час обшуку, — МурМур і досі не може зняти код, щоб увійти в інформаційний простір, — а крім того, іще ж ота інформація, котру передав мені Хан!.. Глобус і чеченська група — цілком зрозуміла комбінація: можливо, йдеться про якусь провокацію, або й іншу, більш поважну гру. Гаразд, завтра проглянемо відеоплівку, — і все стане на свої місця. Хан знає мене як облупленого й не наважиться підсунути фальшивку…

Фари вихопили з пітьми якесь авто. Воно стояло попід узбіччям, габаритні вогні були погашено. Коло авто стовбичив міліціянт у форменому кожусі.

Коли я під'їхав ближче, він махнув своїм пасастим києм, показуючи мені на обочину.

За мною йшов якийсь ваговоз. Я збавив ходу, й він відразу ж нагнав мене, заливаючи кабіну потоком сліпучого світла. По тому вийшов у лівий ряд і пішов бік у бік з моїм БМВ, хоч міг його обійти. Коли ваговоз здійснив отой маневр, ззаду засяяли фари якогось авто, — воно гнало на повній швидкості й за мить опинилося за якихось десять метрів од заднього бампера моєї машини.

Я звернув на обочину й загальмував позаду міліцейського авто. Далі вимкнув двигун, дістав права і потяг ручку дверцят, збираючись вилізти надвір…

… аж зненацька події, мов би з ланцюга зірвавшись, почали рухатися з блискавичною швидкістю: грузовик опинився впритул їз моїм БМВ й пронизливо завищав гальмами, блокуючи виїзд на шосе; задня машина звернула на обочину й, засліпивши мене фарами, перекрила шлях до відступу; з міліцейського авто вийшло двоє зарязяк у цивільному, а міліціонер, покинувши свій жезл, вихопив пістолета, — і тоді я зрозумів, що це пастка.

Я встиг вискочити надвір, перш ніж вони оточили машину. Їм загадали взяти мене живцем, і це було помилкою, — в таких, як я, спершу треба всадити кулю, а потім надівати наручники. Драб у міліцейському кожусі так і не втямив, що ж сталося, — я спритно вдарив його ногою по руці, й пістолет, перевернувшись, щез у пітьмі. Місця було обмаль, й вони не встигли прийти йому на допомогу, а коли прийшли, то було пізно: один короткий удар, — і він заточився назад, обертаючись довкруг своєї осі. Ззаду метнулась якась тінь; я зловив її за руку, й, крутонувшись, щосили пожбурив через голову. Напасник перелетів через мене зі швидкістю кур'єрського поїзда і влучив ногами в одного з тих драбів, котрі вилізли з авто. Чутно було, як хряснули кістки; обоє повалилися додолу, й хтось дико заревів. На мене кинулися зусебіч; їх було щось душ із десять, але жоден не вмів працювати як слід, й коли ми зчепилися, то всі переваги були на моєму боці. Детектив мого класу знає силусиленну всяких трюків, і з ним краще не входити в рукопашну, — тим більше що в «Тартарі» мене спеціально тренували для поєдинку з п'ятьма й більшою кількістю противників. Це було справжнє побоїсько: двом я скрутив в'язи, одного звалив ударом по горлянці, ще одному поламав ключицю, а якогось йолопа, котрий плигнув на мене з кабіни ваговоза, зловив за ноги й в однісінький мент розчахнув, як суху галузку. Аж тепер їм стало втямки, що не вони будуть калічити мене, а навпаки — я їх калічитиму, причому, не знаючи пощади; двоє поспішно відступили до авто, шукаючи зброю, якийсь драб ще кинувся було вперед — але так дістав по черепу, що крутонувся мов дзига, й заорав носом у сніг.

— Назад! — крикнув хтось командирським голосом. — Идиоты, все назад… быстро!

Я обернувся й побачив Глобуса.

Він стояв переді мною, здоровий неначе лут, у спортивному костюмі й в'язаній шапочці, й кулаки його звисали по боках, мов гирі. Я кинувсь на нього, вкладаючи у цей стрибок всю свою міць; перед очима, зливаючись в одну сліпучу смугу, майнули автомобільні фари; він ухилився, перемістившись по діагоналі, але я встиг зачепити його ногою по голові; п'ята ковзнула по черепу, зриваючи вовняну шапочку; він атакував мене в стрибку, але я, демонструючи свою феноменальну реакцію, випередив його, й наші тіла зустрілися в повітрі мов дві блискавиці; Глобус прийняв удар і, перевернувшись мов кіт, приземлився на всі чотири. Я бачив, як він поволі піднімається, крутячи головою, наче ведмідь, як лиховісно горять в його масивному круглому черепі зеленкуваті очі, як він піднімає руку…

… і цього разу це була вже моя помилка: коли я плигнув уперед, розкручуючи своє тіло, в коронному стрибку, протягом якого противнику завдають кілька смертельних ударів, то в лице мені вдарив струмінь нервовопаралітичного газу.




Під стелею горіла жовта лампочка в погнутій дротяній решітці. Трохи далі, на стіні, видно було довгі іржаві патьоки.

Підвал якийсь, чи що, зачудовано подумав я, насилу підіймаючи обважнілі повіки. Тоді підняв голову й став роззиратися. Це й справді був підвал. Грубі залізні труби з коліщатами засувок. Цементна підлога. Чутно було, як в кутку цяпає вода.

Хай йому всячина, але де ж я всетаки перебуваю? А головне, як мене сюди занесло? Я спробував напружити пам'ять, але в голові було порожньо. Чекай, чекай, що ж сталося годину тому? Я… я був у казино, потім ота рулетка, де якийсь драб виграв купу грошей… але як же ж його звали? Щось дуже знайоме… Ронні, чи що… Але звідки ж тоді я його знаю, га?

Голова боліла, але вже не так люто. Хоча речі й предмети довкруг немов би пливли в сірому тумані. Підвал. Якісь труби. Залізні двері. Ота лампочка вгорі…

Я спробував було підвестися — й аж вилаявся од несподіванки.

Я лежав на твердому дощатому тапчані, припнутий поперек тулуба грубими брезентовими пасами. В перший момент я здивувався, потім цей подив переріс у лють, і я щосили шарпонувся, намагаючись розірвати ці проклятущі пута, — але марно.

За дверима щось грюкнуло. Потім почулися голоси.

— Гей, там! — гаркнув я на всю горлянку. — Ану сюди, хутко!

Двері стусонули ногою, й вони з вищанням розчахнулися.

— О, — вигукнув височезний драб з цинічним щурячим писком, — та він очуняв! Ні, поглянь тільки — через двадцять хвилин! Оце клієнт так клієнт!..

Другий покрутив головою. Він був якийсь немов би сонний на взір, і тільки очі зблискували час від часу холодним упевненим полиском.

— Тим гірш для нього, — буркнув він. — Довше мучитиметься…

— Але ж газ… газ був який! Справжнісінький паралізант! — не вгавав височезний драб. — Та хоч який ти крутий, а на пару годин виключає… А цей дивино…

— Що за розмови! — сердито поспитавсь я. — Ану розстебнули ці ремні, в темпі! Ви хто такі?

Ті перезирнулися.

— Оце ефект! — нарешті сказав височезний драб. — Нічого не пам'ятає, ну!

– І нескоро згадає! — докинув другий. Тоді подивився на мене. — Лежи, клієнт, лежи… у тебе все ще попереду! Насолив ти нам до дідька, так що твоя черга прийде!.. — На його обличчі раптом з'явився сумнів. — А може, трохи пограємося з ним?

— Е, е… ти не дуже там! — стурбувався височезний драб. — Шеф повинен з ним ще побазарити… так треба, щоб він зміг балакати після твоїх трюків!

— Нічого! — сказав другий, дістаючи з кишені ножа. Далі натиснув кнопку, і з колодки вискочило довге вузьке лезо. — Зможе… Ач яка гнида, стільки наших перекалічив! Таких крутих треба винищувати з допомогою автоматичної зброї, — а то скоро ввечері не можна буде з дому вийти!.. — він впер жало свого ножа мені в щоку й, не поспішаючи, провів униз. По шиї потекла липка гаряча кров. — Гигиги! — засміявся він. — Диви, порізався!..

Я мовчав. Не було сумніву: після казино щось таки сталося, і я потрапив у полон. Либонь, мене отруїли якимсь газом нервовопаралітичної дії, котрий одбиває пам'ять…

— А це що за витівки?! — гаркнув хтось позаду. — Уб'ю, суки… Я вам що казав?!

Драби шарахнулись від мене, мов обпечені. Я обернув голову, й у сей момент щось неначе вибухнуло в мене під черепом: я згадав усю цю історію з витоком інформації й полювання на Глобуса; згадав, як чатував у засідці дві ночі, аж нарешті злапав американського килера, який чатував за тією ж таки здобиччю; згадав, як пристрілювали ми з ним пістолет у підземному тирі; як чекали ми на Глобуса в казино «Диск»; як я вертав своїм БМВ й за містом на мене напала бойова група… Уся ця справа, котру я провадив ось уже кілька днів, побачилася мені мов на долоні, тому що той чоловік, який м'яким котячим кроком увійшов до підвалу, і був російським агентом на кличку Глобус, із яким я півгодини тому вступив у двобій.

— Я сказав: не калічити?! — допитувався він, підходячи до тих двох. — Сказав, чи ні?!

— Да че ты, шеф! — відступаючи, заговорив височезний драб. Він так злякався, що аж пика побіліла. — Ну че ты, в натуре… Вон какая он мартышка здоровенная — че ему сделается?! Ну, пустили кровушки…

— Ты будешь со мной пререкаться? — вкрадливо поспитавсь Глобус. А тоді гаркнув на всю пельку: — Ану вон отсюда, казлы!

Гарний початок, понуро подумав я.

— Сволота! — буркнув Глобус, коли двері за ним зачинилися. Тоді поволі підійшов до мене й став, склавши руки на грудях. — Ну що, крутий? — насмішкувато поспитався він.

Я промовчав.

— Не чую! — гаркнув Глобус. — Ти що, клієнт оглух?!

— Пішов ти… — недвозначно заявив я, посилаючи його на три літери.

Глобус покрутив головою. Але й здоровезний же ж він був: широкі плечі культуриста, грубі волохаті руки, якими він задавив, мабуть, не одного противника, і ця кругла, масивна, стрижена голова, — щоправда, наскіс заклеєна марлевою пов'язкою. Я таки добряче стусонув його ногою, — якби удар не ковзнув по дотичній, то він давно вже був би трупом!..

— Околелов! — зненацька крикнув Глобус, обертаючись до дверей. — Подойдика сюда!

Десь почулися кроки, й до підвалу ввійшов начальник інформцентру, якому я так необачно подарував життя. Він уважно подивився на мене й кивнув.

— Той самий! — коротко сказав він. — Але з ним було ще двоє…

— Ті нас не цікавлять! — відмахнувся Глобус. — Які його дані?

Околєлов подумав.

— Особливий агент чеченської мафії, — нарешті сказав він. — Легально працює в детективній компанії «Тартар». Нелегально виконує доручення мафії, пов'язані з доставкою зброї заколотницькому режимові Дудаєва. Дуже небезпечний каратеїст. Дуже сильний фізично.

— В тебе така ж інформація, як і в мене!.. — буркнув Глобус. Тоді подивився на мене з якоюсь цинічною втіхою. — Побазарим, друг?

— Пішов ти… — знову обізвавсь я.

— Ну що ти оце зарядив: пішов та пішов! — скривився Глобус. — Я до тебе, як до людини, а ти… Запитання: де твоя фірма купує зброю?

Я знову мовчав. А що мені зоставалося робити, в дідька!

— Позакладало?

— Цей нічого не скаже, — втомлено озвався Околєлов. — Такі ніколи нічого не кажуть.

— Та знаю, знаю!.. — буркнув Глобус. — Але якщо його порізати на стьожки, то він повинен все ж розколотися… Ого, не таких умовляли!

Околєлов стенув плечима.

— Через чотирип'ять діб! А тобі вже сьогодні треба вилітати в Грозний…

— Навіщо? — несподівано поспитавсь я.

— Глохни! — гаркнув на мене Глобус. — Ти будеш відповідати на запитання?

Я посміхнувся. Певне, щось було зловісне в тій посмішці, бо Околєлов неспокійливо озирнувся.

— Послухай, — сказав я, — ти… Глобус! Ти знаєш, яка твоя найбільша помилка у війні з «Тартаром»?

— Яка ж? — незворушно поспитався Глобус.

— Ти не повинен був брати мене в полон. Я уб'ю й тебе, і твоїх поплічників. Ти навіть не підозрюєш, в яку халепу ти вскочив.

— Ти? — здивувався Глобус. — Мене?!

— Не сумнівайся! — так само зловісно посміхнувсь я. — Ти вже труп, зрозуміло?

Глобус зареготався, аж відлуння пішло гуляти підвалом.

— Слухай, — сказав він, — казьол… Та за годину ти будеш благати, щоб тобі вкоротили віку! За годину ти будеш, як свиня, з котрої живцем злупили шкуру! Ти будеш качатися в своєму лайні й вити мов дикий звір! Ти заплатиш за кожного з наших людей, подумай! Як можеш ти погрожувати мені?!

— Побачиш! — коротко сказав я. І прикрив повіки, даючи на здогад, що балачку закінчено.

— Е, — сказав Глобус, і в його голосі забриніли металеві нотки, — ти, клієнт! Я до тебе звертаюсь, е!

— Краще гукнути Кошу! — сказав Околєлов. — той своє діло знає… Цей клієнт повинен хоча б заплатити за свій наїзд на «Лотос». Коша не дасть йому швидко вмерти, — діб із п'ятьшість він протягне… Хоч як на мене, то краще смерть, ніж таке життя!..

Глобус подумав.

— Справді, — сказав він, — що з ним панькатися… Е! — крикнув він, виглядаючи в коридор.

— Че надо? — лінькувато поспиталися звідти.

— Как отвечаешь! — гаркнув Глобус. — В рыло захотел, да? Позови Кошу, в темпе!

— Глобусе! — буркнув я, не розплющуючи очей.

— Хочеш говорити? — хутко обернувсь він до мене.

Я покрутив головою, — наскільки це було можливо в моєму становищі.

— Що ви там замислили в Грозному?

— Ти, — здивувався Глобус, — допитувати мене вирішив, чи що? Вперше з таким зустрічаюся! Ти придурок?

— Угу! — буркнув я. — То що ти там замислив?

До підвалу увійшов Коша. Це був отой сонний неповороткий драб, який вже випробував на мені свого ножа.

— Ножик с тобой, Коша? — лагідно поспитавсь Глобус.

— Всегда со мною! — з готовністю відказав той.

— Работать готов?

— Всегда готов!

Глобус посміхнувся й кивнув на мене.

— Сделай дяде больно. Только так, знаешь… чтобы он сразу не окочурился! Сможешь, Коша?

Той облизнув пересохлі губи.

— Клиент будет жить! — пообіцяв він.

— Вот и хорошо, — сказав Глобус. Тоді глянув на мене: — Ну че, крутой, допрыгался? Сейчас ты увидишь, как это плохо, — убивать людей из русской разведки!

— Почекайно! — звелів я, не розплющуючи очей.

— Ну? — спинився він на півдорозі.

— Ти пам'ятаєш мої слова? Пам'ятаєш, що тебе чекає смерть?

Глобус прикро сплюнув.

— Ты или дурак, или больной на голову! Давай, Коша!..

Драбуга підійшов до мене й став, упершись руками в боки. Глобус із Околєловим вийшли геть. Чутно було, як зачинившись, гримнули залізні двері.

— Мужик, — нарешті озвавсь Коша, — а, мужик?!

— Ну? — розплющив я одне око.

— Ты любишь кайф, мужик?

Я спробував поворушити ногами. Безнадійно. Тоді напружив м'язи й відчув, як, впинаючись у тіло, напнулись брезентові паси. Отруєння газом вже сливе минуло, і я почувався й геть незлецьки.

— А кто не любит? — поволі сказав я, розглядаючи його сонний писок.

— Ну, так сейчас кайфанешь… заторчишь, мужик, уу! Гера! — крикнув він, обертаючись до дверей.

— Че? — поспиталися звідти.

— Хрен в сранчо! Давай это самое… ну, ты знаешь!

Двері одчинилися і ввійшов височезний драб. В руці він держав електричну праску.

— О, — зрадів він, мов би побачив мене вперше. — Друг, и ты здесь! Кайф ловишь, да?

— Не трынди! — сказав Коша, забираючи в нього праску. — Кайф он еще не поймал… вот сейчас только начнет ловить!..

Коли Гера вийшов з підвалу, Коша замислено підніс праску до щоки.

— Идет, — нарешті сказав він. — Да… полный ажур. — Тоді глянув на мене. — Ну, мужик, заторчим?

Я збув це запитання мовчанкою. Кому ж як не мені, знати, що таке тортури, — адже я сім років провів у афганському полоні! Людське тіло — це згусток нервів, і пересічний обватель уявити собі не може, наскільки воно може боліти… Я пройшов через випробування, котрі позбавили б розуму звичайного чоловіка, й зумів уціліти, — хіба що трохи з глузду з'їхав, але з часом ця вада стала майже непомітною. З тих пір я зберіг в собі глибоке переконання: не від кулі й не від тортур судилося мені померти, та й загалом не від людської руки. Смерть — це містичне явище, і чоловік вмирає тоді, коли йому призначено… От тільки хто призначає цю годину, так назавжди й зостанеться загадкою.

— Ну, — сказав Коша, підходячи до мене, — поехали, дядя!

Праска зависла наді мною, а відтак поволі стала опускатися на живіт. Я зацікавлено стежив за нею: ось вона знову зависла напівдорозі, тоді опустилася нижче, а ось вже стало чути, як вона пашить сухим лютим жаром… Коша наглядав за мною, і його лице все дужче супилося: в моїх очах він не побачив ані краплі жаху і, будучи досвідченим покидьком, розумів, що на те існують якісь причини. А от які, — він утямити не міг, і це його бентежило.

— Ты ничего не хочешь сказать, а, мужик? — поспитавсь він нарешті.

— Хочу, — обізвавсь я.

— Ну?

Я посміхнувся. Йому ця посмішка не сподобалася, й він спохмурнів ще дужче.

— Даю тобі останній шанс, — недбало сказав я. — Або ти відстібаєш зараз оці дурнуваті ремні й збережеш собі життя, — або загинеш, як скажена собака. Іде?

Коша заціп із роззявленим ротом. Він сподівався, що я буду благати в нього пощади, — аж почув зовсім іншу балачку.

— Ах ты ж сука вонючая!.. — нарешті проказав він. — Пидер ты рваный… ты кому угрожаешь, а? Это ты мне, Коше, угрожаешь?!

Він подався всім тілом вперед, щоб поставити мені на живіт свою праску; я набрав у легені повітря й, заплющивши очі, сконцентрувався; цей трюк практикується серед майстрів кунфу: в якийсь момент боєць збирає свою волю в один клубок й немов би переходить в стан позачасся, в якому його сили зростають устократ; я розправив плечі, й грубі брезентові паси трісли ув однісінький мент; у повітрі, перевернувшись, хуркнула якась дошка з тапчана; я простяг руку й згріб Кошу за кисть, в якій він держав свою дурнувату праску, — а другою взяв за горло.

Він захарчав і, скоряючись моїм рухам, поволі опустився на коліна; очі його простотаки полізли з лоба; певне, для нього це було все одно, що зустріти мертв'яка, який встав з домовини; я опустив ноги додолу, випростався на всенький зріст — і підняв скручене конвульсією тіло, котре насилу теліпалося в моїх руках.

Тоді щосили кинув його на тапчан.

Коша захрипів, утямивши, яка доля на нього чекає; я цупкіше здавив його за горлянку, відняв праску й підніс її до своєї щоки. Вона була як вогонь.

Я задоволено кивнув і побачив, як в його очах закипає темний звірячий жах.

— Тобі давали шанс? — лагідно поспитавсь я. — Давали, правда ж?

Узявшись за комір його шкірянки, я шарпонув униз — і роздер її разом із светром. Тоді підняв праску і з утіхою поставив її на волохатий мавп'ячий живіт.

— Уоооооааааа! — заволав він, коли я відпустив горлянку. Він кричав наче худобина, він горлав од несамовитого болю й страшного нелюдського жаху, він кидався на тапчані туди й сюди, намагався схопити мене за руки, — але все це було марно, я держав його мертвим стиском, аж у підвалі стало смердіти смаленим, а зпід праски закурів огидний трупний чад; свідомість ніяк не покидала його, і коли я одірвав праску разом із кавалками липкої спеченої плоті, він вигнувся дугою — і заволав ще дужче.

Я почекав ще трохи — і коротко рубонув його долонею по горлянці. Коша захлинувся криком і, тіпнувшись, закляк.

— Во Коша дает прикурить! — сказали за дверима. — Слышь, как этот крутой орет?

— А воняет! — сказав другий голос. — Посмотреть?

— Иди, иди… — буркнули у відповідь. — Мне эти дела действуют на нервы!..

Я хутко підійшов до дверей і причаївся збоку.

Почулися кроки, потім двері з виском розчахнулися. Якийсь крем'язень зі сплесканим носом переступив поріг — і завмер, зіткнувшись зі мною вічнавіч.

Якусь мить ми дивилися один на одного, а потім драб ні сіло ні впало вишкірив зуби — і дурнувато гигикнув.

Я стусонув його в дихало і, взявши за барки, підняв у повітря. Він повис у моїй руці наче ганчірка. Я сягнув йому під пахву й висмикнув з наплічної кобури пістолета. Тоді мацнув за поясом, і моя рука наштовхнулася на щось тверде. Ну, певно ж, це був мій парабелум! А, собача кров, з обуренням подумав я, то ти, виходить…

Підвал струсонув страшенний вибух. Ударна хвиля розчинила двері, й вони так стусонули того драба по спині, що він повалився на мене мов сніп. Лампочка блимнула, тоді засвітилася знову; я став конвульсивно хапати повітря; у вухах дзвеніло, а перед очима пливли жовті кола. Якийсь ідіот втелющив у підвал зв'язку гранат; на східцях щось протяжно скиглило; далі один за другим вдарило кілька пострілів, і я впізнав, що смалять із люгера.

— Ронні, — крикнув я на всю горлянку (цей дурень міг ще й сюди закинути гранату), — я тут, Ронні!..

В дверях забовваніло щось таке, як горила.

— Фак' ю! — сказало воно, держачи догори стволом здоровезний люгер. — З тобою все гаразд?

— Все, все! — нетерпляче сказав я. Тоді махнув парабелумом на вихід. — Десь тут має бути Глобус, чув! Треба обшукати приміщення!..

Ронні ще раз вилаявся й вискочив геть. Я підтюпцем погнав за ним услід.

Ну, він і накоїв тими гранатами! Двоє драбів, які чатували за дверима, рознесло на клапті, залізні поренча коло східців погнуло й покоробило, скрізь валялися кавалки бетону й тиньку, — а на верхній площадці лежав іще один драб, щоправда, з ножем під лопаткою.

І тільки Глобуса ніде й сліду не було.

— Ти їх усіх повбивав! — невдоволено сказав я.

Ронні відмахнувся.

— Десь тут мали бути ще одні двері! — роззирнувся він довкруги. — Ага, ось вони… Прикрий!

Я шарпонув ті двері на себе й відскочив убік, тримаючи кімнату на прицілі. Ронні плигнув туди, крутонувся, держачи пістолета у витягнутих руках, — і поволі опустив його.

— Глянь! — сказав він, показуючи в куток.

Я ввійшов до кімнати і засвистів од подиву: під стіною, прикована наручниками до труби, сиділа ота Леся — агент інформаційноаналітичної служби «Тартару». Одяг на ній був пошматований, а гожий писок геть замурзаний кривлею.

— Нуу, — сказав я, здивовано чухаючи потилицю стволом парабелума, — оце зустріч!..

Ронні раптом крутонувся, виставивши перед собою пістолет. Далі плигнув углиб приміщення.

— Та це ж Околєлов! — вигукнув я, підходячи й собі.

Начальник інформцентру спливав кров'ю. Хтось загородив йому під груди армійський ніжбагнет, — от тільки в поспіху не здужав поцілити простісінько в серце.

— Це ти? — глянув я на Ронні.

Той похитав головою.

— Його забив Глобус, — раптом обізвалася Леся.

— Де він? — різко обернувсь я.

— Втік. Прирізав ось цього… — вона кивнула на Околєлова, — … і вшився.

— Прирізав? — здивувась я. — Для чого?

— Його поранило осколками. Мабуть, Глобус не хтів, щоб його допитали.

— Значить, він знав більше, аніж мені здавалося… — замислено сказав я. — От же ж справа мені дісталася: одні промахи!

— Ходім нагору, — діловито сказав Ронні. — Треба обшукати місцевість.

Ми подалися східцями на верхню площадку. Ронні штовхнув двері, й у обличчя вдарив холодний вітер.

Надворі падав сніг. Ми вийшли на подвір'я й побачили, що довкруг чорніє ліс. Це була якась заміська дача. Під будинком стояло троє авто. До воріт тяглися свіжі сліди протекторів.

— Сів на машину й щез! — буркнув я. Тоді сплюнув і став спускатися в підвал.

— Ловити його марно? — поспитався Ронні.

— Та певна річ! Він вже знаєш де! От же ж не щастить, то не щастить… До речі, як ти мене розшукав?

Ронні стенув плечима.

— Я ж їхав за тобою назирці! От тільки на виїзді з міста мене спинила ваша міліція. Поки перевірили документи, те і се, то ти сховався з поля зору…

— А що за міліція? Часом не їхні агенти?

— Де в дідька! Це було на самісінькому пропускному пункті. Словом, я став тебе здоганяти, аж побачив, що в твоєму БМВ сидить ціла купа людей… В мене виникла підозра, і я простежив за ними аж сюди. Ну, а решта — справа техніки…

Добра техніка, подумалося мені, — якби не ти, то я злапав би Глобуса!

Ми ввійшли до кімнати, і я одімкнув наручники, якими була прикована Леся.

— А ти як сюди потрапила, га?

Вона стала розтирати зап'ястя.

— Мене взяли під казино! — буркнула вона сухо. — Посадили в авто й привезли в цей підвал.

— А чому ж Глобус не вбив тебе разом з Околєловим?

— Спитай у нього! — відрубала вона, блимаючи на мене своїми безсовісними очима. — А тоді й мені скажеш, добре?

— Гаразд, гаразд… — примирливо сказав я. — Розберемося! Ти куди зараз?

В глибині підвалу вдарив постріл, потім ще один, — Ронні добивав поранених.

— Додому, — зітхнула вона. Тоді жалібно подивилася на мене. — Ти не завезеш мене до міста? Моє авто залишилося біля казино…

Я поміняв обойму й застромив парабелум в кобуру.

— Я живу тут, поруч, — сказав я, безцеремонно розглядаючи її з ніг до голови. — Може, поїдемо до мене?

Вона замислено закусила губу. Тоді кивнула.

— Поїдемо, — сказала вона. — А чом би й ні?




В коминку з ревом і гуготінням палали грубі соснові дрова. Леся встигла прийняти ванну й тепер сиділа в фотелі, закутана в купальний халат.

— Сніг! — сказав я, відходячи од вікна. — Справжнісінька хуртовина… і як його завтра вибиратися в місто!

— А чом ти поселився на цім відлюдді? — поспиталася Леся, наглядаючи за кавником, який стояв на вогні.

Я ніяково посміхнувся.

— Тиша… а я полюбляю час від часу одриватися від справ! Дім, щоправда, завеликий для мене одного… але зате місця багато, а крім того, в нім живу не тільки я!

— Хто ж іще? — здивувалася Леся.

— Ну, поперше, Більбонський… він хоч і пес, але такий же ж повноправний мешканець, як і я. А подруге… словом, тут є кому жити!

— Ти щось приховуєш? Але ж я не змушую тебе говорити…

Я махнув рукою.

— Ось вип'ємо кави, — сказав я, сідаючи в фотель, — то я познайомлю тебе з рештою мешканців… Щоправда, для цього треба мати міцні нерви! В тебе як з нервовою системою?

— Міцна, — скоса зиркнула на мене Леся. — Навіть дуже, запевняю тебе! А що?

— Та, — знітивсь я, — побачиш! Мені просто незручно говорити…

— Ти інтригуєш мене! — сказала вона, розливаючи каву в чашечки. — що там в тебе живе, — ховрашки, чи що?

Я дістав з настінної шафи два кришталеві флакони й одгвинтив кришечки. Тоді налляв у свою чашку по кілька крапель з кожного флакона.

— Хочеш? — поспитавсь я в неї.

— Що це? — не втямила вона.

— Гашишна олія, а оце — ванильна есенція. Для більшого кайфу. Цього я навчився в Пакистані, коли був у полоні в муджагідів. Так полюбляли пити каву бійці з Алжиру.

— А це справді смачно?

— О, — заохотив я її, — ще й як! Давайно свою чашку.

Вона відпила ковток і посмакувала.

— Специфічний присмак, — замислено сказала вона. — То це кава помусульманськи?

— Ну, — посміхнувсь я, — в певному розумінні… Ти що, не любиш мусульман?

Її обличчя потемніло.

— Не люблю, — сказала вона. — Не знаю й чому, але…

— А дарма! — сказав я, відкидаючись у фотелі. Тоді ковтнув із чашки й аж заплющився од втіхи. — Мусульмани — дуже сильні люди! Сильні духом, я хочу сказати… Врешті, за ними майбутнє — європейська цивілізація доживає останні дні. Якби Україна свого часу прийняла іслам, то вся наша історія була б іншою… Втім, що зараз казати!

— Можливо, — відказала вона. По тому занепокоєно роззирнулась. — Хто це добивається в двері?

— А, — сказав я, підводячись, — це Більбонський! Змерз, напевне…

Я пройшов на веранду й відчинив двері. Здоровезне кудлате страховисько, од ніг до голови обліплене снігом, плигнуло мені на груди й завищало, намагаючись лизнути в носа.

— Ходімо, друже, ходімо! — сказав я, хапаючи його за нашийник. — Ми якраз п'ємо каву… а для тебе знайдеться кавалок м'яса, так що заходь…

Більбонський увійшов до кімнати й став, насторожено зиркаючи на Лесю. Сніг швидко танув і одвалювався з нього цілими кім'яхами.

— Ну? — поспитавсь я в нього.

Він підійшов до Лесі, котра забилася в фотель, і став її обнюхувати. Він довго водив по ній писком, чмихав, стріпував вухами, а тоді став навіть на задні лапи й став обнюхувати її лице.

Хоч убий, а щось йому в ній не подобалося!

— Необхідна церемонія, — сказав я, підходячи до фотеля. — Цей пес вважає своїм обов'язком обстежувати кожного з моїх гостей. Річ у тому, що він дуже добре виявляє зброю й наркотики.

— Ти що, не довіряєш мені? — образилася вона.

Я посміхнувся.

— Довіряю чи ні, а Більбонський все одно обнюхав би тебе. На це він дозволу не питається.

Собайло нарешті опустився на підлогу й глянув на мене своїми круглими очима. По тому обтрусився, розкидаючи кім'яхи мокрого снігу, й підійшов до коминка. Звук був такий, наче гепнула в'язка дров, — пес упав набік, заплющив очі й з утіхою витяг лапи.

— Готово, — сказав я. — Спатиме, як забитий.

— Ну і собака в тебе! — отямилась Леся. — Він що, спеціально дресирований?

— Трохи дресирований, а трохи й од природи такий… Це надзвичайно розумна тварина, — їйправо, я в житті таких істот не зустрічав! Часом мені здається, що я маю справу з людиною, — він розуміє геть усе, що можна виразити словами… Ось, наприклад, те, що ми про нього говоримо!

Більбонський розплющив очі й гавкнув, підтверджуючи ці слова.

— Ти скажи тільки! — вигукнула Леся.

— Крім того, — провадив я, — він має цілком людські звички, — наприклад, полюбляє пити коньяк, причому найвищих сортів…

— … і палить? — іронічно поспиталася Леся. Розберемося! Ти куди зараз? РоРооооо

Я покрутив головою.

— Що ні, то ні. А коньяк п'є, з миски.

Більбонський знову розплющив очі.

— Не дам, не дам!.. — сказав я йому. — А то ще алкоголіком станеш… не вистачало мені, щоб тут собаки хуліганили! І без того наїжджають мало не щодень…

Леся відставила чашку.

— Гаразд, — сказала вона, скоса зиркаючи на Більбонського, — а хто ж іще в тебе живе?

— А ти не злякаєшся?

— Ні, — спокійно відказала вона. — А що там таке жахливе?

— Ходімо! — сказав я, підводячись.




Я відімкнув двері, й ми стали спускатися в підвал.

— Знову ці підземелля, — озирнулася Леся. — А двері які грубі… що в тебе тут, леви? Чи тигри?

— Гірше, — сказав я, одмикаючи ще одні двері. — Ну, та ти сама напросилася, правда ж?

Вона трохи зблідла.

— Не бійсь, не бійсь! — поплескав я її по плечу. — Жодної небезпеки. Принаймі, якщо ти зі мною!..

Леся пройшла за мною в бункер і стала роззиратися. Було дуже тепло. Під стінами стояли ящики з грубого броньованого шкла. В кожному з них горіла електрична лампа, а то й дві.

— Така собі колекція! — сказав я недбало. — Помилуйся!..

Леся зацікавлено зазирнула через шкло. Тоді випросталася. Тоді знову глянула туди й одвела погляд. Обличчя її завмерло.

— Нуу!.. — сказала вона врешті — й замовкла.

— Тебе це лякає? — спокійно поспитавсь я.

Вона похитала головою й знову втупилась у ящик.

Здоровезна груба зелена гадюка звивалася по шибі, шукаючи, де б його знайти вихід із цієї шкляної клітки. Її холодні очі блищали як дві чорні намистини.

— Один з найкращих екземплярів, — прокоментував я. — Дуже рідкісний вид тропічної гадюки.

— Вона отруйна? — поспиталася Леся.

Я ніяково посміхнувся.

— Та вони всі отруйні, — нарешті сказав я. — Це зміїна ферма. Бачила щось подібне?

Вона закусила губу, не в змозі відвести погляд од тої гадини за шклом. Змія тицялася в шибу своєю тупою мордою, залишаючи на шклі мутні пасмуги слизу. З усього видно було, що вона за всяку ціну хоче видобутися з ящика.

— Півтора метра завдовж, — сказав я. — А жере… ці гадюки мені скоро вуха пооб'їдають, їйправо!

– І багато їх тут? — озирнулася Леся.

— Більше сотні. Через пару тижнів має бути ще десятків зо три, з інкубатора.

— Ти що, сам їх розводиш? — здивувалася вона.

Я взяв її за лікоть.

— Ходино та глянь іще на інших… Люба моя, про розведення отруйних змій, їхні звички, спосіб життя я можу прочитати тобі цілу лекцію! Крім того…

— Але навіщо, ради Бога, навіщо тобі все це?! — вигукнула Леся, знову роззираючись довкруги.

У підвалі чутно було шемрання, котре все зростало й зростало, — неначе шум припливу. В ящиках замигтіли пласкі трикутні голови, залунало сичання, стукіт, торохтіння… А запах, запах був який! Завітривши присутність чужих їм істот, гаддя ожило і тепер аж корчилося, намагаючись вирватися на волю.

— Бачиш, — замислено сказав я, — робота детектива — ненадійне джерело до існування. Стільки справ доводилося мені провадити, а жодна з них не обійшлася без якоїсь травми: то підстрелять тебе, то руку поламають, а то дадуть по голові… Рано чи пізно прийде година, коли я зароблю таке каліцтво, що подальша робота в «Тартарі» стане геть неможливою. І куди тоді податися? Я ж нічогісінько не вмію, — ото калічити та вбивати людей, а більш нічого!

— А оце хіба дає якісь гроші? — поспиталася вона, з відразою заглядаючи в ящик, де шаленіла двометрова плямиста змія.

— Ще б пак! — вигукнув я. — Зміїна отрута — це ж один з найкоштовніших товарів! Та й врешті чим же мені ще займатися — не квіти ж вирощувати, справді… Крім того, якоїсь великої загрози од цих створінь немає.

— Немає? — подивилась вона на мене.

Я посміхнувся.

— Гаразд, продемонструю тобі ще один трюк. Ніні, не треба боятися… покладись на мене, прошу тебе!

— Добре, добре… — буркнула вона. — Що за трюк?

— Отут, — сказав я, підходячи до величезного шкляного ящика, котрий стояв у кутку, — живе одна з найстрашніших отруйних змій — африканська кобра, котра цікава тим, що плюється отрутою. Зазвичай радіус її засягу дорівнює двомтрьом метрам, і цілить вона в очі. Смерть наступає миттєво. Втім, навіть якщо отрута потрапляє на відкриту шкіру, то ефект часто такий же самий… Словом, небезпечна тварюка. Так от, дивись…

– Ідіот! — сказала Леся, відступаючи назад. — Ти… ти що, хочеш випустити її?!

— Кажу тобі, не лякайся! — гримнув я на неї. — Я що, схожий на придурка?

Вона зціпила зуби. Видно було, як її б'є лихоманка.

Не звертаючи більш на неї уваги, я підняв верхню шибу й закріпив її фіксаторами. Кобра була насторожі — вона скрутилася в клубок, виставивши голову й страхітливо роздувши капюшон на горлянці. Я ледве чутно засвистів. Її тіло здригнулося; голова хитнулася з боку на бік, немов би виражаючи вагання; відтак змія стала немов би осідати: капюшон спадав, кільця розслаблювалися… Натомість же ж тіло заструмувало по шклу, аж над краєм ящика піднялася плеската й чорна як вугіль голова.

— Йди, йди… — півголосом сказав я, простягаючи до неї руку. — Ну?

Кобра перевалила через край шкляної клітки й стала обкручуватися довкруг руки. Вона рухалася легко й без видимих зусиль. Зблизька специфічний запах її слизу став простотаки нестерпним.

— Бачиш? — озирнувсь я на Лесю.

Всетаки вона була мужньою жінкою — ні пари з уст, тільки губи міцно стиснуті, й білабіла… ну як стіна, не інакше! Трималася, правда, кроків за десять од мене.

– І… і вона тебе не вкусить?

Я знову посміхнувся. Кобра сягнула плеча й стала поволі обкручуватися довкола шиї. Хвіст її був ще в ящику — ця тварюка сягала більше двох метрів завдовжки.

— Вона мене любить! — гордо сказав я, проводячи долонею по її слизькому тулубу, вкритому лускою. Змія немов би втямила, що я сказав — і засичала, роззявивши пащу й дригаючи своїм роздвоєним жалом.

— Ннічого собі!.. — пробурмотіла Леся.

— Кобру, — сказав я, зніміючи з себе змію й обережно запускаючи її в ящик, — приручити неможливо — врешті, як і будьякого іншого плазуна. В них немає такого інтелекту, який дозволяв би розрізняти ієрархію зграї — провідника і його підлеглих. А, між іншим, на цьому базуються всі взаємовідносини між людиною і вищими тваринами, особливо собаками. Скажімо, Більбонський визнає мене своїм провідником, так би мовити, альфою, і тому скоряється моїм командам. Якщо ж я почну в чомусь поступатись йому, то він вирішить, що альфою тепер стає він, і намагатиметься сам керувати мною, Що ж до змій, то до них застосовується інша метода. Дуже проста — коли яйце лежить в інкубаторі, то людина привчає майбутню змію до своїх біострумів. Зародок дуже чутливий — він відчуває крізь шкаралупу биття твого серця, електричні розряди й навіть функціонування твого мозку. Якщо людина достатньо довго й близько перебуватиме коло гадючого кубла, то жодна з гадюк, які звідти вилупляться, її не вкусить. Змієлови гадають, що вона вважає таку людину за істоту свого ж роду.

— Себто, ця кобра… оця тварюка вважає тебе такою ж самісінькою коброю?!

— Звичайно, — сказав я, посміхаючись. — Вона знає, як б'ється моє серце, струмує кров… й за іншими ознаками розрізняє, — недоступними для нас, адже змія феноменально чутлива істота! Щоправда, не всі екземпляри з цієї ферми вилуплюються в інкубаторі…

— Тобі що, привозять їх? — Леся вже оговталася й тільки час від часу неспокійно озиралася, — певне, боялася, щоб якась зміюка тихцем не підкралася ззаду.

— Я ж тут не сам, голубонько… В мене компаньйон, він знається на цьому ділі. Так що мої гроші, — його знання… Все це, до речі, влітає в добру копійку! — Я обвів рукою бункер. — Спецальна система, котра підтримує мікроклімат, інкубатори, а нагорі ще й лабораторія…

Леся вражено дивилася на мене, — так, ніби вперше побачила.

— Послухай, — сказала вона, — в мене таке відчуття… В тебе з головою все гаразд?

— Ні, — сказав я, одчиняючи іще одну клітку, — ні… в тімто й справа, що негаразд! Просто я дуже люблю змій, причому, отруйних. Люди набагато небезпечніші од гадюк. Що таке змія? — обернувсь я до неї, коли величезна плямиста гадина ковзнула з ящика й поплазувала по моїй руці. — По суті, це дуже ніжна беззахисна істота. Незначні коливання температури, не той харч, більша чи менша вологість середовища — й змія гине, навіть найотруйніша! За ними треба доглядати, як за дітьми.

— Ну й що? — буркнула вона, з огидою наглядаючи, як змія обплутує мене з голови до ніг своїми кільцями.

— Хоча відомо, що навіть порубана гадюка, — буквально порубана на клапті, — іще може вкусити… Два роки тому я був у Індонезії. Там є такі ресторани, де готують отруйних змій. Так от, — я обережно зняв із себе оту тварюку, й вона невдоволено зашипіла, — одного разу кухар дістав із клітки кобру, — їх беруть спеціальними щипцями, — і відрубав їй голову. Голова підлетіла в повітря й, падаючи, вкусила його за руку. — Я закрив клітку й випростався. — Помер, уяви собі!..

— Щось на брехню схоже! — недовірливо скривилась Леся.

— Гадюка — дуже небезпечна істота! — сказав я, оглядаючи себе з ніг до голови. Ті два плазуни геть замурзали мене слизом, — і джинси, й сорочка так смерділи, що не продихнути. — Але люди, з котрими я маю справу, набагато, набагато гірші… До речі, в мене — і тільки в мене — є дуже рідкісний екземпляр: отруйна жаба, котра водиться в болотах Амазонки. Отрута її в кілька сотень разів сильніша од тої трутизни, яка виробляється залозами африканської кобри. Хочеш глянути?

— Ні, — сказала Леся, все ще роззираючись довкруги (в клітках аж кишіло розтривожене гаддя), — з мене досить! Ходімо звідси, га?

Я стенув плечима.

— Досить, то й досить… Видовисько не з лепських, це правда! Між іншим, хтось нахвалявся, що в нього міцні нерви…

— Міцні, чого ж! — буркнула вона, піднімаючись по східцях. — Але бачити, як оці тварюки повзають по людині… брр!…

Ми піднялися нагору. Більбонський лежав біля коминка, з утіхою простягнувши свої здоровецькі лапи. Крізь величезний зашклений балкон видно було зимову панораму: густа завіса хурделиці, крізь яку насилу проглядає чорний сосновий ліс потойбіч яру.

— Давайно, — сказав я, дістаючи з бару пляшку мартеля, — іще вип'ємо… Ти так перенервувала, бідолашка!

Вона сіла в фотель і знеможено заплющила очі.

— Ну й ну!.. — сказала вона, коли я подав їй келишок. Тоді відпила ковток і посмакувала. — Недарма про тебе ходять всякі чутки… одна другої страшніші!

— Де це ти їх чула? — недбало поспитавсь я.

— Світ великий, — буркнула вона, не розплющуючи очей. — В «Тартарі», де ж іще!

— Гм… — крутнув я головою. — Казати можна що завгодно… язик без кісток!

Запала мовчанка. Леся допила з келишка й потягнулася в фотелі, — ну мов кішка, їйправо! Тіло її було граціозне, а рухи вкрадливі й якісь аж хтиві.

— Але й замурзали ж мене ці плазуни! — похопивсь я. — Вибач, я на хвилину…

Я пройшов у ванну й, відкрутивши кран, став умиватися. Хай йому дідько, в декотрих видів змій навіть слиз отруйний! А от одяг доведеться прати, — вони так мене виповзали, що від сорочки й джинсів на кілька метрів тхнуло гадюкою. Але це ж і Леся! Добра, видно, штучка, — друга жінка на стіну б полізла, угледівши оце гаддя… Ні, всетаки треба перевдягтися, знову подумав я, з огидою розглядаючи себе в люстро.

Я вийшов з ванни й, щойно ступивши крок, став неначе вкопаний.

Вона лежала у фотелі, голаголісінька, і її тіло немов би променіло молочнобілим сяєвом. Все це виглядало настільки цнотливим і природнім, — а водночас, за якимсь незбагненним парадоксом, таким гріховним і закличним, що в мене аж подих перехопило. Нечутно ступаючи по килиму, я підійшов до неї й замислено провів долонею по її плечу, почуваючи на дотик гарячу трепетну плоть. Вона здригнулася й розплющила очі; її погляд був безсоромний і простотаки палючий од насилу погамованої жаги, котра відчувалася в кожному поруху її котячого тіла.

— Візьми мене… візьми, ну ж бо! — прошепотіла вона пересохлими вустами.

Я розстебнув було гудзик на сорочці, але вона затримала мою руку.

— Ніні, не треба… скинь тільки джинси і все!

— Я ж замурзаний! — прошепотів я.

Вона замріяно посміхнулася.

— Мене збуджує цей запах! Я полюбила його… це подих нелюдської сили… це смерть… — Її зіниці аномально розширилися, а тіло зненацька вигнулося дугою. — Візьми, візьми мене… зроби мені боляче, ну!..

Я насилу встиг розстебнути джинси, як вона обома руками стягла їх униз і всадила свої нігті мені нижче спини; її лоно було м'яке й гаряче, й коли я брутально увійшов туди, кинувши її на спинку фотеля, то вона зойкнула якимсь горловим криком і міцно вп'ялася мені в уста, водночас дряпаючи мене нігтями. Я буквально пришпилив центр її ваги до фотеля і на якусь мить завмер, сплівшись із нею в один тугий клубок; по тому став її атакувати, грубо, жорстоко, вона кидалася піді мною як рибина, її подих ставав дедалі частішим і пристраснішим, аж врешті щось неначе електричний імпульс струсонуло її тіло, і вона заволала, кусаючи мене за вуха, але я атакував її далі, все прискорюючи й прискорюючи цей гін, все пливло в мене перед очима, я вже нічого не тямив, це було таке наче тебе ріжуть по живому, вершечки її грудей були тверді й палючі мов жарини, і коли я провів по них язиком, конвульсивно хапаючи повітря, то вона знову скрикнула й замотала головою, до крові кусаючи собі вуста…

… неначеб падали у прірву й це падіння було безконечно довгим воно тяглося й тяглося й ніяк не могло скінчитися в свідомості проблискували якісь світлі плями уривки мелодії звуки давно забутої пісні далекі епізоди дитинства їх більшало й більшало аж врешті вони зіллялися в якийсь барвистий калейдоскоп котрий безперестань складався у візерунки й тут же розпадався отак складався й розпадавсь складався й розпадавсь аж несила було це терпіти але кінець все не приходив її гарячковий ритмічний подих усе відлічував і відлічував хвилини милості потужні вулканічні поштовхи стрясали всеньке її тіло здається оргазм вже находив на оргазм оце жінка подумав я пливучи в густому палючому тумані не бачив ще такої певне мазохістка не інакше…

… неначеб дзвін ударив нараз. Я закам'янів, випроставшись на всенький зріст і закинувши голову; щось таке як біль, тільки устократ гостріше й потужніше, молоснуло мою істоту, пронизуючи всеньке тіло од потилиці до п'ят; перед очима спалахнуло сліпуче нестерпне сяєво, і я відчув, що лечу сторчголов униз, аби згоріти в цім вогні, котрий пожирав мене живцем…






V





Провулок. В глибині видно вивіску — «Комерческая лавка». Камера метнулася вбік, і в кадрі постало: глухий цегляний мур. На тлі — кілька молодиків у спортивних костюмах і шкірянках. Кремезний драб з обличчям кавказького штибу. В кадрі щось мигнуло. Якісь тіні. Потім зображення посвітліло; широким планом камера вихопила вилицювате лице з примруженими очима. На тлі цегляного муру — нові постаті. Декілька хлопців, не старше двадцяти двохдвадцяти чотирьох років. Кавказець щось говорить до них, водночас лінькувато рухаючи щелепами, — певне, жує гумку. Потім усе починає рухатися, й за метушнею нічого не видно.

Камера знову фіксується. Видно, як падає сніг. Один з тих хлопців сидить під стіною, — лице його закривавлене, кров стікає по підборіддю й капає на куртку. Ще один лежить ницьма, голова неприродно вивернута. Хтось махає руками й, певне, щось каже, але звуку немає. Знову метушня. Один з кавказців вилітає на проїжджу частину й, послизнувшись, падає. Широким планом: вилицюватий тримає в руці пістолет. Видно, що це італійська «беретта». Зненацька гурт розпадається. Наперед виходить здоровезний бритоголовий драб. На якусь мить він зупиняється — а далі усе відбувається блискавично: бритоголовий одним стрибком збиває молодика з пістолетом із ніг, вивертає йому руку й щосили гатить коліном у живіт, потім ще раз і ще. Знову метушня. Якісь тіні. Нарешті гурт розпадається. Майже всі супротивники кавказців валяються на проїжджій частині й на хіднику. Бритоголовий дістає пачку сигарет й запалює. Далі обертається. Широким планом: цинічне лице з глибоко посадженими очима, котрі горять лиховісним полиском…

— Стоп! — звелів я. — Збільшити!..

Кадр зупинився. Потім зображення виросло, й на екрані стало видно найдрібніші риси обличчя.

— Він? — поспитався Мурат, відкидаючись на спинку фотеля.

Я припалив цигарку й випустив хмарку диму.

— Він, він… Глобус, агент росіян, — сказав я нарешті. — Ніякого сумніву.

Шеф відділу безпеки неспокійно поворухнувся.

— Ми маємо на нього якісь дані? — поспитавсь він у мене.

— Повне досьє, — махнув я рукою. — Навіть фото. Втім, це нічогісінько не дає. Він щез, — наче крізь землю провалився!..

Мурат подав знак, і відеокамера вимкнулась.

— Ваш відділ візьметься за цю справу? — поспитавсь він у шефа безпеки. — Як не крути, а ця справа з витоком інформації…

— Я був би не проти… — почав було той.

– І я теж! — безцеремонно втрутивсь я. — Хто, власне, провадить цю справу? Ви що, сумніваєтеся в моїй компетентності?

— Старий, це серйозне діло, — замислено сказав Мурат. — І його треба розкручувати спільними зусиллями. Якщо Глобус знову вислизне…

— Як на мене, то він давно вже вислизнув! — озвався шеф безпеки. — Де його шукати?

— Це мій клопіт! — відрізав я. — В цій справі є, між іншим, і мої інтереси. Я командував транспортом, котрий потрапив у засідку. Винуватець — оцей російський агент, котрий зумів дістатися в комп'ютерний банк «Тартару». Потім він організував засідку і взяв мене в полон…

— Ну, ти в нас мастак потрапляти в засідки! — не втримався Мурат. — Чомусь жоден з детективів для особливих доручень не дається, щоб його зайняли в полон, а ти…

— Така моя метода, — буркнув я. — Доводиться підставляти себе, щоб виманити противника з нори. А як же ж інакше працювати? Ось візьми першуліпшу справу, яку мені доводилося розкручувати, — це ж всуціль були одні білі плями! Жодної інформації про місцезнаходження об'єкта пошуку, ніяких даних про його ситуацію…

— Ну, — обірвав мене шеф безпеки, — в кожного своя метода… Що так, то так!

– І на мою роботу ще ніхто не скаржився, — не вгавав я. — Так що цю справу просив би залишити мені. І нехайно я спірву цього драба в свої руки… — я зробив обома руками такий жест, наче одкручую комусь голову.

— Врешті, — махнув рукою Мурат, — проблема навіть не в тому, хто буде провадити цю справу. А в іншому: чому цей агент крутиться коло чеченців?

Шеф безпеки замислено покачав головою.

— Щось готується. Можливо, яксь провокація, — на зразок отієї, котра лежала в основі «Зомбі». Пам'ятаєш?

Я гірко засміявся. Ще б пак, це була одна з моїх найбільших справ, — у січні дев'яносто першого року московське кагебе готувало терористичний акт в Україні, щоб одночасно зі штурмом вільнюської телевежі ввести війська і в нашій республіці. Справу зірвав «Тартар», котрий зумів нейтралізувати виконавців теракту; між іншим, нам щедро за це заплатили, — хтось із тодішніх політиків у Верховній Раді УРСР дуже не хотів випускати владу з рук.

— Все може бути! — відказав я. — І на те я детектив для особливих доручень, щоб відвернути подібну акцію. Ну, то що?

Мурат знизав плечима.

— Працюй! — сказав він, підводячись. — Глобуса треба нейтралізувати найближчими днями. Ти повинен вийти на нього буквально сьогодні ж. Втямив?

— Втямив… — замислено пробурмотів я. — До речі, він уже, напевне, в Грозному!..

— Звідки ця інформація? — обернувся до мене Мурат.

— Підслухав. Такий собі уривок з розмови, — я коротко переповів, як все воно відбувалося.

— Он воно що! — повільно проказав шеф безпеки, коли я скінчив.

— Тожбо й воно!.. — буркнув Мурат. Тоді з сумнівом глянув на мене. — Ти уявляєш, наскільки важлива ця інформація? І що за нею може стояти?

— Уявляю, — відрізав я. — Ще й як уявляю, ого! Саме тому я й хочу завершити цю справу. Навіть якщо для цього доведеться їхати в Грозний.




Над привокзальною площею скісно пролітав сніг.

— Посидь, — сказав я Ронні. Тоді відчинив дверцята авто і виліз надвір. — Півгодини, не більш. Не повернуся — телефонуй в «Тартар». Зрозумів?

— О'кей! — незворушно буркнув янкі. Він розвалився на задньому сидінні й лінькувато жував гумку. — Може, і я став би у пригоді?

— Ні. Сиди тут і чекай. Це мої розборки.

Я обігнув площу й став спускатися в підземний перехід. Людей було — ну, не протовпитися, їйправо! Нав'ючені кошиками, сумками, торбами, якимись ящиками зпід сигарет, мішками і величезними рептухами, вони сунули густим, безперервним, брудним натовпом, вливаючись у бездонну прірву метра, в численні приміські електрички, в поїзди далекого сполучення… Господи, я навіть в роки застою не бачив стільки народу на вокзалі! Навіть за тої вбогої, нестерпно душної епохи, коли за кожне всупереч сказане слово тебе хапали за горлянку, коли продукти були тільки у великих містах, а по райцентрах висіли хіба що партійні гасла, котрі закликали славити капеесес, будувати комунізм, — навіть тоді люди не жили так убого й злиденно, як за нинішньої пори. Здається, вся Україна знялася з місця й кинулася врозтіч, — хто на торги до Москви, хто на колгоспні поля збирати моркву й картоплю, котра лишилася після комбайнів, а хто гендлювати цигарками чи шоколадом, як ось ці бабусі під стінами. До чого ж треба довести людей, подумав я, щоб вони на схилі віку мусили отакот заробляти на шмат хліба! А як гарно все починалося: мітинги, пісні, багатотисячні демонстрації… А оті листівки, які розклеював Рух: Україна перша в Європі по вирощуванню картоплі, по виробництву молока, по зерну, по м'ясу, по всьому, що тільки не візьми… І от все оте за два роки незалежна влада звела нанівець!

Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.

Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.

— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.

Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.

— Э, что за дела… открывай!

В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.

Засув лежав на підлозі, геть вивернутий з гнізда. Металеве полотно дверей трохи погнулося.

— Казлеете, да? — поспитавсь я, залазячи в рундук. — Сильно умные?

У валютній будці було четверо стрижених молодиків у шкірянках. Ще один сидів у кутку на стільці. Рот в нього був заклеєний липкою стрічкою, під оком багровів синець.

— Базарвокзал? — криво посміхнувшись, поспитав я. — Хернямурня?

Один з молодиків зробив невловний рух, і в руці блиснув автоматичний ніж.

— Ша!.. — придержав його вилицюватий хлопчина з лисячим писком. — К этому не лезь… не успеешь! — І до мене: — Шо нада?

— Надо? — здивувась я. — Это ты меня спрашиваешь? Ты че не открывал, — борзой, что ли?

Вилицюватий понуро глипнув на мене.

— Дела здесь… не видишь! — кивнув він на куток, де сидів отой неборака.

— Должник? — поцікавивсь я.

— Барыга. Занял пятсот баксов, — а отдавать хрена! Вот казьол, да?

— И всегото! — вигукнув я. — За пятсот баксов ты мужика прессуешь? Я не ошибся, э?

— Кончай дуру гонить! — скривився вилицюватий. — Говори, че надо… а это наши разборки!..

Я зітхнув. Далі пошукав у кишені й добув кілька зіжмаканих папірців.

— Держи! — простягнув я вилицюватому. Тоді підійшов до гендляра й зірвав липку стрічку. — Свободен. Вали отсюда!

Той схопився на ноги й зміряв мене поглядом з ніг до голови.

— Мужик, век не забуду… Где тебя найти?

— Вали, вали… — буркнув я. — Надо будет, я сам тебя найду! Уматывай, чего стал?!

— Шо ты хотел? — обізвався вилицюватий, коли за гендлярем зачинилися двері.

Я позіхнув. Далі втомлено сів на стілець і, закинувши ногу за ногу, запалив. Ті четверо стояли й дивилися на мне. Насправді ж їх було не четверо, а десятків, либонь, зо два, й тримали вони під контролем увесь привокзальний район, збираючи данину навіть з отих бабусь, котрі торгують цигарками. Вилицюватому гендлярі дали прізвисько Щур, а ще один суб'єкт з цієї бригади відомий був під колоритною кличкою Удав.

— А що це Удава немає? — поспитавсь я, випускаючи хмарку диму.

— Ваші… чеченці замочили! — буркнув Щур. — Послухай, що за діла, — «Тартар» закріпив цей район за нами?

— Закріпив, — погодивсь я.

— Чого ж тоді бригада Аслана качає права?

— Під яким приводом?

Щур стенув плечима.

— Під тим, що «Тартар» неначебто передав цей район їхній бригаді! Ти що, нічого не знаєш?

Я покрутив головою.

— Абсолютно. Ніхто їм нічого не передавав. Ця територія за вами, — принаймні, поки вас не повбивають. Чого ти не подзвонив у «Тартар»?

— У нас були розборки… — почав було Щур.

— Знаю, знаю! — перебив я. — Скількох замочили?

— Ти живі всі, — буркнув Щур. — Трьох покалічили. Чечени привели якогось чемпіона по карате. Якби не він…

— Ти його знаєш?

— Вперше в житті бачив! Звір якийсь, а не людина…

— Он воно що!.. — замислено буркнув я.

Запала мовчанка. Я димів сигаретою й напружено міркував. Рекетири стояли й дивилися на мене.

— Ну? — озвався нарешті Щур.

— Ходімо! — сказав я, підводячись зі стільця. — Де ті чечени?

Щур видимо повеселів.

— Тут вони, тут… крутяться нагорі коло валютних будок!

— Кидають?

— Ще й як! Ти ж хоч скажи їм щонебудь — це ж наша зона, дідько б їх взяв!..

Ми пройшли підземним переходом і стали підніматися нагору. У вітрині кіоску майнуло наше відображення: двоє суб'єктів кримінального штибу, — один високий, з понурим вовкуватим лицем і статурою справжнісінької горили, а другий низький і тендітний, з вельми заклопотаним щурячим писком.

— Де? — поспитавсь я, коли ми опинилися на майдані.

Щур мовчки показав на валютну ятку під універмагом. Коло неї аж кишіло народу, — долар пішов на спад, і всі намагалися збути свої гроші.

— Он, чорнявий… а отой в шкірянці теж з їхньої бригади!..

— Гуляй, — діловито сказав я. — Утрясемо.

Щур ще щось хтів було сказати, але передумав. Я пропхався до віконця валютного пункту. Долар справді падав. Ззаду хтось узяв мене за рукав. «Дарагой, валута есть»? Не було ніяких сумнівів, — чеченці вирішили й зі мною прокрутити свою гру. Дуже просто: даєш перекупнику свою купюру, аж тут налітають двоє чи троє й беруть його за груди — чого, мовляв, працюєш на нашій території. Той повертає тобі гроші й ушивається, — і тоді ти бачиш, що віддав він не твої кровні сто баксів, а всього один долар. Як у казці, справді!

— Где Аслан? — поспитавсь я, коли ми одійшли вбік.

— Цево?

— Аслан где, спрашиваю! — гаркнув я. — Не понял, что ли?

Чеченець хтів було пірнути в натовп, але я спритно зловив його за руку й блокував зап'ястя. Ззаду наче зпід землі виросли двоє кавказців.

— Цево надо, э? — погрозливо поспитавсь високий драб. Решта двоє стояло, тримаючи руки в кишенях.

— Аслан мне надо! — нетерпляче сказав я. — Где он?

— Зацэм?

Я криво посміхнувся.

— Я из «Тартара». Слыхали?

Чеченці перезирнулися.

— Из «Тартара»? — перепитав високий драб. — А на кого ты там работаешь?

— Я работаю на Мурата! — з притиском відказав я. — И он передал вам, чтобы вся ваша бригада убиралась из этого района. Врубились?

Чеченці понуро мовчали. А що їм залишалося робити — «Тартар» хоч і їхнім співвітчизникам належить, але за непослух карає жорстоко, не вважаючи й на земляцтво.

— Ладно! — буркнув високий драб. — Все равно мы уезжаем… Зачем тебе Аслан, э?

— Поговорить надо, — сказав я. — Давай отойдем.

Ми одійшли під універмаг. Сніг падав і падав. Видно було, як середхрестям, дзеленькаючи, котиться трамвай.

— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?

Високий похитав головою.

— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?

Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».

— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…

— Какие? — настороживсь я.

— Мы продали анашу этим… как там их…

— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.

— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.

— Поехал сам? — діловито поспитав я.

— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.

Я став думати.

— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?

— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?

— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?

— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.

— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?

— Нет, — похитав головою драб.

— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.

— Мой звать Шамиль, — відказав він.

— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?




Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.

— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.

— Двері? — поспитавсь я.

— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.

— В смислі?

— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.

— Отакот із вулиці? — здивувась я.

Шаміль кивнув.

— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.

– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською бригадою.

— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?

Я обернувсь до Ронні.

— Дайно мого узі… там, у схованці!

Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.

— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.

— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!

— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!

— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…

Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.

— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?

Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.

– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…

Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.

Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.

Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.

— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…

— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.

— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?

Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.

— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.

В коридорі було темно, хоч в око стрель. Циганка вовтузилася, замикаючи двері. Я зробив крок вперед — і туттаки довкруг спалахнуло світло.

— Руки вверх! Не двигаться! — гаркнув чийсь залізний голос.

— В чем дело? — поспитавсь я, поволі піднімаючи руки.

— Милиция! Стоять, сука!

Мені заламали руки за спину й заклацнули наручники. Оце влип, гірко подумав я. Певна річ, опиратися не було сенсу — з міліцією краще не зв'язуватися, тим більше, що «Тартар» од недавнього часу співпрацює з органами правопорядку.

В кімнаті, куди мене затягло двоє зарізяк у камуфляжі, все було догори коренем. На підлозі лицем вниз лежало кілька циган. Трохи далі видно було трьох кавказців, — вони стояли, впершись руками в стіну й широко розставив ноги. Ну, подумав я, оце, мабуть, і є Аслан зі своїми людьми… На додачу до всього квартира була напхана бойовиками зі спецзагону. Всі вони були з автоматами, в панцерних жилетах, а деякі — то навіть і в чорних масках з прорізами для очей.

— Посмотри, шеф, какого бугая взяли! — сказав один з бойовиків, штовхаючи мене до стіни. — Бригадир, наверное!..

— Обыскать! — наказав товстий мов діжа спецназівець, котрий стояв посеред кімнати. В панцерному жилеті поверх камуфляжу, в своїй масці й з автоматом на плечі він справляв простотаки страхітливе враження. — Анаши хотел?

— Да… — відгукнувся невисокий тренований хлопчина, зі знанням справи обмацуючи мене з ніг до голови. — А вот и оружие!

— Ты посмотри! — вигукнув хтось іззаду. — Настоящий парабеллум! И в хорошем состоянии, кстати!

— Это же реликтовое оружие, — сказав командир, беручи до рук мого пістолета. — Еще со времен Отечественной… вот подонок, а? Что еще?

— Нож диверсанта, — сказав хлопчина. — Тоже неплохо… а это что? Какоето удостоверение!..

— Компания «Тартар»… А, знаем, знаем!.. — командир помахав мені перед очима карткою детектива. — Содействие возвращению коммерческих долгов? Все виды разыскной деятельности? «Тартар» — фирма ХХІ столетия? Уу, казьол!..

Аби лиш тих двох не загребли, подумав я. Мурат витягне мене з цієї халепи… Якби тільки не взяли Ронні з Шамілем! Бо якщо їх візьмуть зі зброєю, то справа набагато ускладниться. От же ж не щастить, га!

— Зачем пришел? — продовжував допитуватися в мене командир спецназу.

— Да конопли хотел… — буркнув я.

— Не пизди, казьол! Ты же не наркоман, — по глазам видно! Че у тебя здесь за дела?

— Ладно! — обірвав його хтось. — Потом допросим… времени хватит! Давай, сворачивай операцию!..

Мене вивели на сходову площадку й стусанами погнали вниз. Чутно було, як ззаду ведуть решту затриманих. Надворі все падав і падав сніг. Ронні з Шамілем і близько не було. Хтось одчинив дверцята джипа з написом «милиция», і я заліз досередини. З обох боків коло мене сіло двоє драбів у масках. Джип виїхав з двору. За ним рушило ще кілька авто, напханих спецназом і затриманими.

Коли ми виїхали зпід арки, я побачив, що мого авто, котре ми покинули біля хідника, вже немає. Таки ушилися, подумав я з полегшенням. Ну й справа ж дісталася мені, — з однієї халепи та в іншу!




— Гадаю, нас витягнуть звідси, — сказав я.

Аслан похитав головою.

— Все це не так просто! — зітхнув він. — Без слідства тут не обійдеться… А на слідстві випливуть такі деталі, що нам буде непереливки!

— Твоя помилка. Треба було зв'язатися з Муратом. До речі, «Тартар» заборонив будьякі операції з наркотиками!

— Навіть чеченцям? — видивився на мене Аслан.

— Всім. Торгівля наркотою заборонена, й край!

— Хто це вирішував?

— Десятка, — спокійно відказав я. — Чув?

— Ще б пак! В Ічкерії нам радили зв'язатися з десяткою, але ти ж знаєш — ми не любимо, щоб нами командували…

— Ну, то будеш сидіти! — буркнув я. — Гарна перспектива?

Аслан обвів поглядом камеру. Це було щось таке, як дротяна клітка в зоопарку, й збоку ми виглядали в ній, мабуть, як два вовки.

— Тут всього лиш база спецназу, — пояснив я. — Зараз нас повинні одвезти в слідчий ізолятор. От звідти вже важче буде визволитися! Що в тебе було з циганами?

— Не хотіли платити. Ми наїхали на них, але сили були нерівними. Мало людей взяв, от що!

— Вони збиралися вас убити?

— Йшлося до того, — знехотя відказав Аслан. — Нас тримали добу. Напевне, ніяк не могли вирішити, що з нами робить… Врешті всетаки забили б! В них сильна група, та й зброї до дідька…

— Якби ти порозумівся з «Тартаром», то цього не було б! — повчально сказав я.

Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!

— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!

— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?

— Каратеїст! — коротко сказав я. — Отой, що працював з вами на розборках. Знаєш?

— Глобус? — поспитався Аслан.

— Він так назвав себе? — швидко запитав я.

Аслан кивнув.

— Він сказав: моя кликуха — Глобус. Я з Чечні. Воював за Дудаєва, був поранений. Через кілька днів їду в Грозний. Отак собі — випадкова зустріч…

— Випадкова! — з сарказмом сказав я. — Нуну! Де він зараз?

В коридорі залунали голоси. Потім відчинилися двері, й до приміщення увійшов командир спецназу, а з ним якийсь цивільний.

— Я сказал — освободить! — гаркнув він.

Його тут, певне, добре знали, бо черговий за пультом відразу ж зірвався на ноги й виструнчився.

— Их взяли с поличным! — понуро сказав командир. — Вот этот был с оружием… а с чеченцами тоже надо разобраться!

— Не ваше дело, полковник! — Видно було, що цей чолов'яга не звик, щоб з ним сперечалися. — Вы что, пререкаться хотите со мною? Выполняйте приказ!

Спецназівець сплюнув. Тоді добув ключі й відімкнув нашу клітку.

— Выходи… — буркнув він. — Вот так всегда: работаешь, работаешь, рискуешь жизнью… а потом!..

— Не вам обсуждать оперативные мероприятия вышестоящего начальства! — відрубав цивільний. — Где остальные двое?

Забряжчали двері, й з інших камер виштовхнули ще двох чеченців.

— Вещи? — обернувся до командира спецназу цивільний.

Той вийшов у сусідню кімнату й повернувся з брезентовим мішком. На столі появилося моє посвідчення, парабелум, портмоне, ремінь… Оце Мурат, подумав я… оцето зв'язки!

— Все? — поспитавсь цивільний, коли я полічив гроші.

— Все, все… — сказав я, ховаючи портмоне. Тоді надів наплічну кобуру й застебнув ремінь. — Тютілька в тютільку, — наче в ощадкасі!

— Свободен! — буркнув цивільний. — Вы тоже, полковник!

Ми вийшли надвір. Сніг вже перестав. Смеркалося, й на вулиці спалахували ліхтарі.

Коло воріт стояло моє авто. Трохи оддалі — чорна «волга» з якимись незрозумілимим номерами.

— О, — сказав я, підходячи до своєї машини, — МурМур! Ти що тут робиш?

Той викинув у вікно недопалок і, перегнувшись через сидіння, відчинив дверцята.

— Шеф послав… визволяти декотрих шукачів пригод! Залазь!

Я сів за кермо. Аслан з тими двома вмостився на задньому сидінні. В боковому дзеркалі видно було, як ззаду підкотив темносиній БМВ й загальмував, не вимикаючи двигун.

За кермом сидів Ронні, коло нього Барабаш, а на задньому сидінні виднів звірячий писок Гестаповича.

— Цілий екскорт, — посміхнувся МурМур. — Добре, що Ронні з тим чеченцем встигли вислизнути — Мурат зразу ж натиснув на всі важелі, щоб визволити вас! Але вам, — він озирнувся на Аслана, — доведеться покинути територію України!..

— Чому? — здивувавсь той.

— Такі умови поставили ті, хто звільнив вас. Щоб за двадцять чотири години духу їхнього не було! В «Тартарі» вже лежать квитки на поїзд.

— Оперативно! До речі, — обернувся я до Аслана, — хтось із ваших вже, здається, виїхав у Чечню?

— Сьогодні вранці, — відказав Аслан. — Троє. І з ними Глобус.

— Що?! — не повірив я.

З воріт вийшов отой цивільний. Він рвучко відчинив дверцята «волги» й, не дивлячись на нас, заліз досередини.

— Рушай за цим авто! — звелів МурМур.

— Навіщо? — не втямив я.

— На всяк випадок. Спецназівці можуть іще наїхати на тебе. Дуже невдоволені, — здобич, мовляв, вислизнула просто з рук!

— Хай з циганами розбираються! — буркнув я, вмикаючи двигун.

Ми виїхали на автостраду, і я прилаштувався за тою «волгою». Екскорт замикав БМВ з Ронні за кермом.

— Значить, Глобус поїхав з вашими людьми? — поспитавсь я в Аслана. — А хто вони, власне, такі?

Той стенув плечима.

— Ну, — сказав він, — так собі… Один, щоправда…

Позаду почулося виття сирени. Я глянув у бокове дзеркало й побачив: лівим рядом жене отой джип, напхом напханий озброєними спецназівцями. Він наздогнав наше авто й став було гальмувати, притискаючи нас до обочини; аж раптом наддав газу, й завиваючи, рвонув уперед.

— Ти мав рацію, — сказав я Мурмурові. — якби не ця «волга», то нас вмент пов'язали б!

— Певна річ! — буркнув той. Далі глянув на Аслана. — Так хто ж серед тих чеченців?

— Азаматов. Його брат командує спецзагоном у Дудаєва.

— Азаматов?! — не повірив МурМур.

— Що таке? — глянув я на нього.

МурМур криво посміхнувся.

— Його брат належить до найближчого оточення президента Ічкерії. Ввійти з ним у контакт — значить, добратися й до самого Дудаєва.

Я так і похолов.

— Он воно що!

— Словом, готується замах на президента, — підсумував МурМур. — Догралися ми тут…

— До речі, де ви вперше зустрілися з Глобусом? — поспитавсь я в Аслана.

Дорога пішла під гору. «Волга» трималася метрів за двадцять попереду, і я пильнував, щоб часом не вгатитися в неї.

За шибами пропливав засніжений парк.

— Казино «Диск»! — буркнув Аслан. — Він ходив туди зі своєю бабою.

Я напружено міркував.

— В дипломаті, — нарешті сказав я, — лежить пачка фотографій. Візьми й уважно подивися, — кого ти знаєш із цих людей.

Аслан клацнув замками кейса.

— Ось це Глобус! — озвався хтось із чеченців. — Дивись, то його зняли прямо на розборках!..

— Тримай! — Аслан простяг мені якесь фото.

Я взяв знімок і скількись часу дивився на нього. Тоді віддав МурМурові.

— З твоїх людей? — поспитавсь я.

На фото була агент інформаційноаналітичного відділу фірми «Тартар», яку ми знали під найменням Леся.






VІ





— Шостий поверх, — сказав МурМур, відкинувшись на спинку сидіння.

Я з сумнівом подивився у вікно. Було вже геть темно. Коло будинку стояло кілька авто, занесених снігом.

— Ти йдеш? — нарешті глянув я на нього.

МурМур подумав.

— Ні, — перегодя сказав він. — Не хочеться й руки бруднити цією… цією мерзотою!..

— Гаразд, — буркнув я. Тоді відчинив дверцята й виліз надвір. — Барабаш, Гестапович… до мене!

Ті двоє вискочили з авто, мов чорти з коробки.

— Когось треба вбити? — поспитавсь Барабаш.

— Не став дурних запитань! — гаркнув я. — Не вбивати, — а виконувати мої накази! Втямили? За мною!

Ми ввійшли в під'їзд і піднялися на шостий поверх. Звичайно ж, і в цім будинку все було, як і в кожній багатоповерховій будівлі: по кутках смерділо сечею, стіни облуплені… от тільки ліфта не було, а то все як в людей! Важко повірити, що в таких будинках і скоюються тяжкі злочини — то жінка чоловіка заріже, то підлітки заб'ють ногами пенсіонера, то рекетири держать в якійсь квартирі боржника, щодня відрізаючи од нього по шматку… Я сплюнув. Ні, краще мати справу з гадюками, ніж з людьми!

— Оце двері, — сказав я, показуючи на двері, оббиті дермантином. — Бачите?

Гестапович з Барабашем згідно закивали.

— Зараз я сюди зайду. Відмички є?

— Ціла купа, — подзеленьчав ними Барабаш.

— От і добре. За десять хвилин відімкнете двері й зайдете. Що робити далі, я вам скажу. А тепер — нагору.

Коли вони піднялися на горішній поверх, я натиснув дзвоник.

Двері клацнули. В щілину виглянула Леся.

— Оой, — зраділа вона, — Оскар! Як ти мене знайшов?

— Я ж детектив, а не хрін собачий! — бркнув я, переступаючи поріг. — От, вирішив одвідати! Кавою пригостиш?

— Сідай, — сказала Леся. — А я оце тільки з ванни… не чекала тебе, знаєш!..

За хвилину на столі з'явився паруючий кавник. Я відпив кілька котків і заплющив очі. Ну й день сьогодні ж видався!

— Ти чимсь заклопотаний? — поспиталася Леся своїм оксамитовим голосочком.

Я струснув головою. Не було геть ніякого бажання грати цю комедію й далі.

— Глобуса провела?

Вона завмерла.

— Якого ще Глобуса?..

— Не клей з себе дурепу! — гостро сказав я. — Коханця свого!

— Що ти верзеш?! — вигукнула вона, ставлячи чашку на столик. Очі її неспокійно забігали.

Я втомлено зітхнув.

— Гра скінчилася, голубонько! Тебе розсекречено. Це ти організувала витік інформації?

Вона схопилася на ноги.

— Оскаре… — сказала вона.

— Сядь! — гримнув я. — І не держи мене за дурнішого, ніж я є насправді! Диви яке… целку з себе корчить! Куди він поїхав?

Вона довго дивилася на мене, й лице її мінялося.

— Він поїхав у Грозний, — нарешті сказала вона, і її очі зблиснули металом. — Вам його не впіймати!

— Він хоче забити Дудаєва?

— Він уб'є його. Неодмінно! — В її голосі звучала погорда. — Він герой… він — справжній чоловік! А ви, мусульманські покидьки, ніколи не візьмете над нами верх! Вас усіх виріжуть до ноги, щоб і сліду од вас не лишилося, ні з вашої віри!..

— Отот! — покивав я. — Значить, чуття мене таки не підвело. Якраз учора я тебе й запідозрив!

Вона підійшла до трюма й, взявши щітку, стала розчісувати коси.

— Ну, — сказала вона, — вбивай мене тепер!

— Кому ти потрібна, — буркнув я, знову беручись до кави. — От Глобуса, того заб'ємо! А ти…

Леся поклала щітку й, видивляючись у трюмо, взяла щось на столику. Тоді різко обернулася.

— Здохни ж, мусульманська наволоч! — завищала вона.

Автоматичне лезо викидного ножа прошиває людину на відстані двадцяти метрів. Коли механізм клацнув, я зреагував зі швидкістю комп'ютера: поворот корпусу, удар по дотичній — і лезо, круто змінивши траєкторію, в однісінький мент пришпилило її до стіни.

— Веее! — залементувала вона.

— За часів мого дитинства, — сказав я, запалюючи цигарку, — мені доводилося чути легенди про козаків, які рукою ловили кулі. Певна річ, в те мало вірилося. Аж коли я був у полоні, то в фортеці Бадабера подібні трюки демонстрували негри з організації «Чорні пантери». Щоправда, вони ловили не кулю, а ножа… причому зубами. А оцей трюк… любав моя, це ж елементарно! Глобус так не вміє, правда?

— Мені боооляче! — квилила вона, звиваючись всеньким тілом.

— Не дурій! — втомлено сказав я, підходячи до неї. — Тобі защемило рукав… і трохи шкури!

Я взявся за лезо й одним ривком висмикнув його із стіни.

— Ну?

Леся стягла халат із плеча й стала розглядати садно.

— Бачиш, що ти накоїв! — знову зарепетувала вона. — Садист… убивця, щоб ти провалився!

Я вухам своїм не повірив, — наче це й не вона іще мить тому важилася мене забити! Справді, жінка — це суцільна таємниця… І таємниця ота полягає в підступі, брехні й лукавстві. Та жодна з моїх гадюк до такого не додумалася б!

— Гаразд, — нетерпляче сказав я, — кінчай цю комедію! Одягайся — й поїдемо!

Сльози її вмент висохли.

— Куди, Оскаре?

— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — Одягайся, кажу тобі!

— Ти здаси мене в службу безпеки… га, Оскаре?

Де ті два йолопи, подумав я розлючено. Казав же, — через десять хвилин!..

— А куди ж іще? Там з тебе душу витрясуть…

— А може… — поглянула вона на мене.

— Що? — нетерпляче поспитавсь я.

— Пам'ятаєш, як нам було добре вдвох? Невже ти зараз цього не хочеш?

Я понуро мовчав.

— Поглянь! — Вона розстебнула халат, і він ковзнув до її ніг. — Невже оце все нічого не варто?

Її зграбне пещене тіло трепетало кожною жилочкою. Високі груди з пружними кораловими вершечками, тоненька лебедина талія, круті молочнобілі сідниці якихось наївноцнотливих кшталтів… Ну справжнісіньке тобі чудо анатомії!

— Ти хочеш, аби все оце перетворилося в криваве місиво? — тихо запитала вона, обертаючись переді мною. — А воно ж може приносити втіху!

Взяти б реміняку, подумав я, та всипати тобі нижче спини, — щоб це місце в тебе ще й упоперек репнуло! Шкода, що це нітрохи не допоможе справі.

— Щось не хочеться! — насмішкувато сказав я. — І знаєш, чому?

Леся завмерла.

— Чому ж? — тихо запитала вона.

— Зад у тебе надто вже хитрий! Хоча, кажуть, і на такий зад фалос може знайтися… такий, знаєш, — із гвинтом!

В передпокої відчинилися двері.

— Взяти її — і в машину! — сказав я, не озираючись. Барабаш із Гестаповичем виступили вперед. — Не бити й не знущатися… а то голови поодриваю! І щоб без шуму, втямили?

Леся стояла й дивилася на них.

— Нуну, — сказав Барабаш, добуваючи наручники. — Не розказуй нам, як треба провадити затримання… Розумний який, бач!

Я вийшов з квартири й понуро почвалав униз.




Ми вже виїхали з двору, коли я обернувсь до неї.

— Ти сказала: Глобус — герой? Так от, його уб'ють. Його уб'ють в чеснім поєдинку. Один на один. За всіма правилами. Я обіцяю тобі.

— Його уб'єш ти?

Я похитав головою.

— Проти мене йому не вистояти. Його уб'є Ронні. Ось цей… — Я кивнув на янкі, котрий сидів поруч зі мною. — Я постараюсь, щоб цей поєдинок зняли на відеоплівку. Ти матимеш нагоду побачити його на власні очі. І тоді ти переконаєшся, який він герой.

— А якщо переможе Глобус?

— Тоді ми відпустимо його! — сказав я після довгої мовчанки.




Через дві години ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Вона розповіла все, що знала, — сказав шеф, припалюючи сигару. — Я щойно з допиту.

— Ви застосували жорстких методів?

Мурат махнув рукою.

— Скополамін! Кому вона потрібна, щоб до неї застосовували насильство! Дурепа з дуреп, треба сказати! Глобус не платив їй ні копійки, — все, так би мовити, грунтувалося на коханні…

Я ковтнув трохи коньяку з кришталевого келишка й посмакував.

– І що ж вона виспівала?

— Витік інформації — пряма її робота. Ти знаєш Князєва?

— Це отой програміст, що працює в МурМура? Такий молодий хлопчина з довгим волоссям у вигляді конячого хвоста?

— Він, він… Ця дурепа обплутала його своїми тенетами. Він спав з нею, розповідав їй про все, що робиться в «Тартарі»… Ну, та це ще квіточки, — він допускав її у комп'ютерний зал!

— Нуу! — крутнув я головою. В комп'ютерний зал «Тартару» мали доступ лише одиниці, та й то за спеціальною системою магнітних перепусток. — Як же ж вона знімала інформацію?

— Росіяни розробили мініатюрний пристрій для зчитування інформації з випромінювання комп'ютера, — втомлено сказав шеф. — Вона записала кілька уривків із секретних файлів. Серед них якраз був отой, де містилася інформація про транспорт зі зброєю.

– І передала Глобусові, — повільно мовив я. — От же ж халепа, га!

— А той переслав їх у Москву, й там їх розшифрували. У зв'язку із цим нам доведеться поміняти всі секретні коди. Мало того, ми повинні згорнути цілий ряд комерційних операцій, відкликати своїх людей за кордоном, змінити всі шифри банківських рахунків… уяви собі!

— Це справжнісінька катастрофа! — пробурмотів я.

— На днях ФСК заарештувала наш банк у Москві… — Мурат помовчав. — Ми тримали його через підставних осіб, і звідти здійснювалися платежі за поставки зброї.

— Помоєму, це просто недбальство, — гостро сказав я. — МурМур не дивиться за своїми людьми, вони роблять в нього, що їм хочеться… Де це в дідька, бачено — допускати сторонніх в комп'ютерний зал!

Мурат покивав головою.

— Ми обговоримо це питання! — пообіцяв він. — Хоча вона й тебе обвела довкола пальця… погодься, що це так!

— В казино «Диск»?

— Не тільки в казино. Коли Ронні закинув у той підвал в'язку гранат, то осколками поранило начальника інформцентру… і добивала його ножем саме вона!

— Не може бути! — вигукнув я.

— У неї була нагода вшитися після цього разом із Глобусом, — але вона вирішила провадити з тобою свою гру й надалі…

— … й прикувала себе наручниками до труби, вдаючи, що теж у полоні! — сказав я. — Оце жінка! Добре, що я таки її розкусив. Послухай, але навіщо ж вони вбили Хреста?

– Інформація про транспорт була неповною. Хрест під тортурами зізнався про час і місце зустрічі з провідниками… Врешті, ти ж, здається, підозрював це?

— Підозрював, аякже! — буркнув я. — Але ж тепер що нам робити із Глобусом?

Мурат затягнувся й випустив хмарку диму.

— Ми послали інформацію про нього в Грозний, — сказав він. — Але, здається, їй не надали великої ваги… На Дудаєва мало не щодня вчиняються замахи, й контррозвідка чеченців напоготові. От тільки річ у тому, що Глобус — не дилетант, а крім того, ще й фанатик…

— Звідки такі відомості?

— Надійшли нові дані. Він, виявляється, воював у Афганістані, причому, досить давно… Звідси оця патологічна ненависть до мусульман.

— Він буде працювати, як камікадзе! — буркнув я. — Хай йому всячина… догралися ми!..

Мурат довго мовчав.

— Як не крути, а все це походить від нас, — нарешті сказав він. — Ми випустили його з рук і тепер повинні знешкодити. Існують всі підстави гадати, що він справиться з цим замахом.

— Коротше, я мушу їхати в Грозний! — обірвав я його.

— Ти? — здивувався Мурат.

— А хто ж іще? Прихоплю з собою цього янкі… врешті, це його робота, правда ж? Хай працює… а я буду страхувати. Врешті, я розбираюсь в тій обстановці, знаю канали, якими можна проникнути в місто, та й самих чеченців знаю теж… Але треба діяти — день чи два, і цей вовк добереться до самісінького горла!

— Взагалі, для тебе і в «Тартарі» вистачає роботи… — невпевнено сказав Мурат.

— А якщо замах вдасться? Ти уявляєш, чим це загрожує — й не тільки «Тартару», а й цілій визвольній війні?

— Ти мені розповідаєш!.. — буркнув Мурат.

— Давай так, — діловито сказав я. — Оформляєш мене зарубіжним кореспондентом. Співробітником Бібісі, або Радіо «Свобода», або тижневика «Експрес»… Ронні має якусь ксиву, так що йому легше. Ми вирушаємо в Ічкерію… а там найближчим часом буде йти група бойовиків з опорних баз в Інгушетії в Грозний! І як Бог дасть, то так і буде.

— Домовилися! — повагавшись, сказав Мурат. — Справді, це буде найкращий варіант. Гадаю, ти справишся з цим завданням!..

— Я теж так гадаю, — посміхнувсь я.






VІІ





В руїнах багатоповерхового будинку, який зяяв потойбіч вулиці чорними дірами вікон, зачаївся снайпер.

Я обережно підняв голову. Позиція була невигідна: варто тільки висунутися зза цього муру, як я потрапляв у зону вогню. Ішов мокрий сніг. Було холодно. Втекло з годину, як снайпер застукав мене на відкритій місцевості; вже й смеркалося, а він усе пантрував і пантрував, вистежуючи кожен мій порух через оптику свого прицілу з інфрачервоною підсвіткою.

За два квартали звідси знову гупнув гранатомет. По тому шалено застрочили автомати, й чийсь болісний зойк потонув у вибухах піхотних гранат.

Найпарадоксальнішим було те, що снайпер, вочевидячки, працював на дудаєвців. Скоріш за все, це була навіть жінка — одна з тих, кого в пресі охрестили «білими колготками». Нічого, подумав я… прорвемося! Надвечір ми з групою бойовиків дісталися до околиць Грозного і, минаючи нафтові промисли, наскочили на засідку. Майже половина загону була знищена кинджальним вогнем, решта залягли поодинці й, відстрілюючись, помалу стали відступати. Ми провадили бій з морськими піхотинцями строкової служби, й тільки тому нам пощастило вирватися з оточення.

Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.

І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…

В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.

Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.

Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.

Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.

Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…

Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.

І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…

Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.

Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.

Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.

У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.

Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…

… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.

Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…

Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.




На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.

— Живий, чи що? — поспиталися поруч.

— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!

— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!

Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.

— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?

Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.

Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.

— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!

На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.

— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.

— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!

Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.

Скількись часу тривала пауза.

— Задержан в районе консервного завода, — нарешті сказали позаду. — Без оружия.

— Документы? — спитався хтось в глибині підвалу.

Я сперся плечем об стіну й, хитаючись, звівся на ноги.

Під стелею горіла жовта лампочка. Вольфрамова нитка то наливалася сліпучим сяєвом, то поволі тьмяніла — певне, струм подавався од польового ґенератора. За столом сидів кремезний драб у камуфляжі.

Ще один, замислено згорнувши руки на грудях, стовбичив під стіною. На голові в нього була чорна маска з прорізами для очей і рота.

— Корреспондент? — глянув на мене кремезний.

Падаючи на східцях, я розсадив лоба, й кров тепер аж очі заливала. Я закинув голову назад і, коли увіччю посвітліло, уздрів на столі своє журналістське посвідчення. Обіч валялася пачка доларів, які я прихопив на всяк випадок у цю поїздку.

— Хто ви такі? — хрипко озвавсь я.

Чоловік у масці поворухнувсь й, опустивши руки, пружно відштовхнувся од стіни. Тоді підійшов до мене лінькуватою ходою — й не кажучи ні слова, вгатив у живіт.

Я впав на коліна. Довкруг усі мовчали. Чоловік у масці трохи почекав, потім з'їздив мене кулаком по черепу й коли голова відкинулася назад, — щосили садонув ногою.

— Сводный отряд российского омона, — нарешті сказав він. — Слыхал о таком, чеченец?

Оце влетів, подумав я, випльовуючи уламки зубів. Нуну… хто ж не знає про загін російського омону й про те, що він витворяє у Грозному!.. Один з чеченів, які приїздили в «Тартар», обмовився якось за чаркою, що ліпше застрелитися, ніж потрапити їм до рук, — а то вмирати будеш дуже довго й у таких муках, про які уявлення раніше не мав.

— Досить! — скомандував кремезний. — Продовжуємо допит.

Мене посадили на табурет. Ззаду став конвоїр. Чоловік у масці одійшов до стіни й знову схрестив руки на грудях.

— Прізвище? — поспитавсь кремезний драб.

— Я співробітник французького тижневика «Експрес». — Тепер голос мій звучав більшменш твердо. — Ви не маєте права мене допитувати.

— Товарищ майор… — поворухнувсь було зарізяка в масці.

— Відставити! — сказав майор. І до конвоїра: — Подивися.

Той згріб мене за чуприну й нагнув голову вниз. Якусь мить він зволікав, потім присів навпочіпки й закасав холошу спочатку на одній, а потім і на другій моїй нозі.

— Чистий, — нарешті озвався він.

— Руки?

— Те ж саме.

В людини, яка провела на війні хоча б одиндва тижні, зостаються мітки: в гранатометників — синець нижче коліна й опік за вухом, у решти бійців сліди пороху й мастила на долонях.

— По очах видно, що він вийшов із бою!.. — з ненавистю сказав чоловік у масці.

Я промовчав.

— Значить, кореспондент… — констатував майор. — А як по правді?

— Не зрозумів?

— Який з тебе кореспондент? Ти — коригувальник вогню.

— Я?!

Чоловік у масці відштовхнувся од стіни й знов підступивсь до мене.

— Кому ты лапшу на уши вешаешь? — тихо поспитався він. — Ты кого здесь за лохов держишь, а? Тебе че сказали?

Я підняв голову й глянув тому у вічі.

— Ты же наемник, да? Корректировал огонь с чеченской стороны и попал под обстрел авиации, так ведь?

— Я — кореспондент журналу «Експрес».

Мабуть, зарізяка в масці подав якийсь знак омонівцю, котрий стовбичив позаду, — той спритно вибив зпід мене табурет, і я з усього маху гримнувся об бетонну підлогу, боляче вдарившись потилицею. Лампочка вгорі описала сліпучу жовту дугу; перед очима спалахнуло якесь голубе полум'я, а потім почувся хряскіт; скількись часу я хапав ротом повітря, приходячи до тями, а потім зрозумів, що мене підводять на ноги й знову садовлять на табурет.

— Так хто ти такий? — поспитався майор.

— Я…

— Ты — корректировщик огня, понял?

Я покрутив головою.

Вони знову вибили зпід мене табурет, і я втямив, що до роботи взялися відразу двоє, зарізяка в масці й конвоїр. Вони гамселили мене, як худобину, вони місили мене ногами, азартно хекаючи й підстрибуючи, наче для удару по футбольному м'ячу, озвіріли вони якось дуже хутко, сливе що відразу, аж врешті я склався удвоє і, лежачи на боку, захльоснув конвоїра ногою за підйом ступні.

Він махнув руками й гепнувся додолу, наче мішок з гайном.

— Стоп! — скомандував майор.

Мене згребли за шкуру й посадили на табурет.

— Ты — корректировщик огня. Да или нет?

— Нет.

Зарізяка в масці вгатив мене правим прямим. Я повалився на підлогу і, здається, вперше за ввесь час на мить утратив притомність. Табурет одлетів убік. Зарізяка зачепив його ногою й поставив на місце.

Я знову сидів перед майором. У вухах дзвеніло. Наручники затяглися до самого краю, й зпід нікельованих зазубнів точилася липка темна кров.

— Ты — корректировщик огня?

Я щосили хвицьнув ногою, намагаючись дістати чоловіка у масці. Той спритно ухилився і, відступивши на крок, взяв на столі гумового кийка.

— Ведь расколешься, наемник… так или иначе! — озвався майор. — Тебя же работают специалисты, пойми!

Спеціалісти, подумав я… психопати ви, а не спеціалісти! На війні людина хутко з'їжджає з глузду: постійна загроза смерті, безугавна оркестра вибухів, стрілянини, гучання летючих мін і гранат, неконтрольована можливість наносити ушкодження подібним собі істотам — усе це травмує нервову систему, а потім і психіку, врештірешт формуючи маніяка з виразно садистськими установками. Втім, так воно чи інакше, а ці песиголовці живим зі своїх рук не випустять… І зостається лише одне: прориватися з боєм. Певна річ, наручники заважають, але ногами я зумів би забити душ із п'ять, поки настигла б решта омонівців, — бо, судячи з усього, це їхня база, і їх тут до дідьчої мами, а то й більше. От же ж халепа!..

Зарізяка в масці ступив крок уперед. В наступний момент мені здалося, що на мене стеля обвалилася — удар гумовим києм був такий, що я разом із табуретом одлетів аж у куток.

— Перекур, — втомлено сказав зарізяка. Тоді поклав свого кия на стіл і дістав з кишені комбеза пачку «Мальборо». — Настоящий бычара! — сказав він, видихнувши хмарку синюватого диму. — Над ним надо работать и работать… да вот беда — времени нету!

— Может, он действительно журналист? — поспитався майор.

Чоловік у масці засміявся.

— Слушай, майор… Я знаешь, сколько их перевидел, этих убийц? Да ты че, слепой? Да ты посмотри на него, — как он держится на допросе, какие у него глаза, как разговаривает!.. Это же типичный наемник… Могу даже сказать тебе, откуда — из боснийских турков, скорее всего. Я вроде бы видел эту харю в отряде Вуковича… хотя точно не припомню, давно дело было!..

Я розплющив очі. Так ти, голубе, із якихось спецслужб, подумалося мені… у Боснії, значить, побував! Воював і я там, і якраз у загоні Вуковича — от тільки шкода, що ми тоді не зустрілися в бою…

— А вообще, знаешь, майор, — заберу я, наверное, его в Моздок! — сказав зарізяка. — Там будет время с ним поработать. Журналист он или нет, а для телевидения надо когонибудь показать. Этот как раз проканает под наемника… да он, скорее всего, им и есть! Где его ксивы?

Майор кивнув на стіл.

— Баксы поделим? Здесь тыщ, наверное, восемь… и тебе хватит, и нам тоже!

— Какое поделим? — витріщився на нього зарізяка. Тоді безцеремонно згріб мої долари і, згорнувши удвоє, сховав у нарукавну кишеню. — Ну, ты даешь! Это же вещественные доказательства… ты че, майор! Ты так никогда не говори — да и вообще держись от этих делов подальше, понял?

Майор зітхнув.

— Этого будешь работать? — глянув він на мене.

Чоловік у масці взяв гумового кия і з утіхою зважив його в руці.

— Надо бы, — замислено сказав він, підходячи до мене. — Да вот времени нету, уезжать надо, майор!

— Собирать транспорт?

Зарізяка трохи подумав.

— Задержанных у тебя много?

— Да десятка два будет…

— Одна чечня?

— Нет, всякой твари по паре: два наемника из Хохляндии, литовский снайпер, какието бабы из Гудермеса…

— Грузи всех. Два бетеера сопровождения. Двенадцать автоматчиков на броню. А этого… — зарізяка в масці ступнув крок вперед, заносячи наді мною кия, — … этого надо пока вырубить, чтобы случайно не искалечил когонибудь!..

І то були останні слова, котрі я устиг почути, перш ніж мене поглинула темна отлахнь забуття.




… од страшенного холоду. Свідомість не хтіла вертатися з непроглядних чорних глибин, де безслідно розчиняються усі думки й поривання, але холоднеча тіснила й тіснила її, аж ось перед очима стали кружляти барвисті плями, потім попливли перші невиразні згадки, — а затим я отямився й покрутив головою, намагаючись оцінити ситуацію.

Я лежав у тісному, наглухо закритому ящику. У вухах стояло безугавне ревисько двигуна. Час від часу я підлітав, стукаючись головою об залізну накривку. Зап'ястя були сковані, але болю я не відчував — певне, давався взнаки той несвітський холод.

Отже, мене везуть у Моздок… З усього, що могло мене спіткати у районі бойових дій, це було найгіршим. На своїм віку я доста потинявся у світах, бував у ріжних оказіях і зробив для себе висновок: ніколи й ні за яких обставин не можна потрапляти до рук противника, якщо працюєш у воєнній зоні. Шансів вирватися на свободу тут майже немає, а тортури застосовувати будуть такі, що вже ліпше загинути в бою. Якщо ж цей зарізяка привезе мене в фільтраційний табір, то живим не випустить…

Мотор натужно завив, і мене знову підкинуло, аж свічки в очах посвітили. Аж тепер я утямив, що той песиголовець запхнув мене в металевий ящик, збоку на корпусі бетеера. Якщо на броні сидять бійці, то вистрибнути з нього неможливо — адже він простісінько в них під ногами. Що ж, вихід лише один — дорого віддати своє життя. Якщо по приїзді в концтабір закрутити веремію й скалічити хоча б одного бійця, то зі мною не будуть церемонитися, просто пристрелять, та й годі. Звичайно, якби не ці наручники, то можна було б заволодіти яким автоматом і протриматися хоча б півгодини…

Бетеер побрався під гору, й ревисько двигуна зненацька зросло устократ, це був справжнісінький грім, який переріс у могутнє крещендо, котре вже несила було витримати, й коли мене знову підкинуло, то я з превеликим здивуванням утямив, що лечу в повітрі, а земля чомусь опинилася збоку, й там видно колону бруднозелених приземкуватих машин, з котрих плигають і розбігаються навсебіч фігурки в плямистих комбезах, а ще видно кущі цегельнорудого й оранжевого полум'я, і трохи далі, в руїнах напіврозвалених будівель, — короткі уривчасті спалахи автоматного вогню…

… а затим уся та панорама перевернулася ще раз, увіччю майнуло низьке зимове небо з клоччям сірого хмар'я, а земля опинилася просто піді мною й стала стрімко зближатися й зближатися, аж врешті я вгатився внеї всеньким своїм тілом, підлетів і, перевернувшись, закляк горізнач.

Я лежав у придорожній канаві. В рота набилася грязюка. Метрів за двадцять горів підбитий бетеер. Вибух майже розшматував його навпіл. Трохи далі валялася догори колесами бойова машина піхоти. Смерділо вибухівкою. Стріляли зусебіч, й стрілянина не вгавала — певне, транспорт узяли в кліщі й тепер методично працювали на знищення живої сили противника.

Бліцкріґ, подумав я. Хтось добре підготував оперцію. Якби ж не ці кляті наручники…

Стрілянина урвалася, неначеб ножем її обрізало. Скількись часу тривала тиша. Потім на дорозі почувся тупіт.

— Зібрати зброю, боєприпаси, — сказав голос із прикрим кавказьким акцентом. — Обшукати машини. Контрольний час — п'ять хвилин.

Дудаєвці, втямив я. І загін переважно з добровольців — команди подаються російською.

— Його не могли зоставити на базі, — знову озвався командир. — Цей транспорт ішов у Моздок.

— Розвідка зафіксувала, як його виносили з бункера, — відказали англійською.

Я вухам своїм не повірив.

— Ронні!.. — крикнув я, випльовуючи грязюку. — Ронні, я тут!

Хтось натиснув спуск автомата. У в'язку мокру глину з огидним цмоканням вдарило декілька куль. Яких півметра — і вони зробили б з мене геть незлецький друшляк.

— Не стріляти! — гаркнув командир.

Над канавою замаячили озброєні постаті. Одна зпоміж них нагадувала горилу, вдягнену в камуфляж.

— Фак' ю! — вражено гукнула вона. Тоді закинула автомат на плече й плигнула вниз. — Ти живий?

— Воскрес… із мертвих! — буркнув я, ледве підводячись на ноги.

На дорозі знову застрочили автомати. Потім хтось пронизливо закричав — і відразу ж замовк, неначеб удавившись.

— Аскер? — спиталися нагорі.

Я підвів голову. На дорозі стояв бородатий чеченець у натівському комбезі.

— Хто ви?

— Польовий командир Біслан Магомедов. Ваш код?

— Дванадцять. Професійне псевдо — Оскар.

— Пароль?

— Газават.

Командир глянув убік.

— Зніміть з нього наручники.

До мене підскочив якийсь хлопчина з допотопним ППШ й спритно відімкнув браслети.

— Нууу!.. — сказав я, розглядаючи свої руки.

На взір це було щось таке, як сира яловичина, котра почала вже потроху розкладатися. На додачу до всього ще й кисті понабрякали й поробилися… ну, як дощові гриби, їйБогу!

— Держи, — сказав Ронні, дістаючи індивідуальний пакет. — Бинтуй.

— Полонені? — глянув я на командира.

— Четверо. Нам потрібен тільки один. — Він підняв руку. — Затриманих до мене!

Бранці були всі як один зодягнені в камуфляж. Я зиркнув на них і знову нагнув голову, роздираючи зубами бинта.

Потім щось неначеб штовхнуло мене.

— Чекай, чекай… — я уважніше придивився до високого зарізяки з гострим, настороженим поглядом.

— Щось знайоме? — поспитав командир.

Я кивнув.

— Знайоме, ще й як… тільки маски не вистачає!

— Ссука рваная! — процідив зарізяка.

— Співробітник ФСК. Працює на фільтраційному пункті в Моздоці. Садист і психопат. І взагалі несповна розуму…

Командир озирнувся й щось гукнув до решти бійців. Туттаки до нас підбіг здоровезний чеченець з акаемом на плечі.

— Впізнаєш?

Чеченець глянув на драба й пополотнів.

— Ах ты ж крыса позорная! — поволі сказав він. Потім зненацька посміхнувся. — Ну че, попался? А ты думал, будешь всегда убивать? Думал, морду закрывал — и все, да?

— Глохни, чурка! — з погордою сказав зарізяка. Тоді перевів погляд на мене. — Жалею, что не урыл я тебя в подвале, турок…

Я посміхнувся.

— Ми з тобою бачилися ще в Боснії, пам'ятаєш? Ти ж неначебто був спеціалістом з допитів, чи не так? Якби не маска, то я відразу впізнав би тебе!..

За кілька кварталів од нас почувся гуркіт танкових моторів. Він все зростав і зростав, аж врешті земля стала двигтіти під ногами.

— Кінчай його, — звелів командир. — Забираємося звідси.

Чеченець ошкірився й поволі потягнув зза халяви штурмовий кинджал.

— Муса убил, да? — хрипко спитавсь він, підходячи до драба. — Аслан убил, да? А Саид живой… Саид жил, чтобы тебя убить, русский биляд!

Він зробив невловний випад кинджалом, і я побачив, як співробітник ФСК похитнувся, а далі його комбез неначеб репнув на животі й тельбухи вивалилися надвір одним сизим клубком. Чеченець відступив і, ошкірившись, знову вдарив його ножем, на сей раз у пах.

— Кончай, э! — невдоволено скривився командир. — Зачем животное мучаешь, да?

Я одвернувся. За спиною щось коротко чвакнуло, й тіло мов лантух гупнуло об асфальт.




— Як ти дізнався, що я в полоні?

Ми бігли поміж руїнами. Позаду шалено гупали великокаліберні кулемети й час від часу вибухали танкові снаряди.

— Чеченці вичислили, — сказав Ронні. — Їхня розвідка працювала в районі консервного заводу.

— То й що?

— Там база російського омону. І в'язниця, куди вони заганяють всіх підряд.

— А як із транспортом?

— Ти ж посланець десятки. Розвідгрупа тільки й пантрувала, коли тебе повезуть.

— То що, — здивувась я, — оцей загін лише для того й спорядили, щоб мене визволити?

Ронні кивнув. Скількись часу ми бігли мовчки.

— Здається, відірвалися, — сказав командир, поправляючи на плечі штурмову гвинтівку. Потім скоса зиркнув на мене. — Аскер!..

Я глянув на нього.

— Ми знаємо, з чим ти приїхав до Джахара.

— Ну?! — здивувась я.

— Контррозвідка вирішила не ризикувати. — Він витримав паузу. — Росіянин заарештований.

— Далі, — сказав я після мовчанки.

— Він живий. Ми чекали на тебе.




Над Сунжею стояв туман. Він упав ще опівночі, й тепер за густою молочнобілою імлою не видно було ані підірваного мосту, од котрого лишилися тільки бетонні палі й клапті безформного брухту, ані зруйнованих житлових масивів потойбіч ріки, ані бронетехніки та військ російської армії, котра держала позиції на протилежному березі.

— Ти згоден вступити в поєдинок на наших умовах?

Глобус обвів очима натовп, котрий з'юрмився довкруг асфальтового майданчика поміж двома п'ятиповерховими будинками. Ну й люд же ж тут зібрався! Мало не ввесь цвіт дудаєвської армії: здоровезні бородаті чеченці з гірських тейпів,[1 - Тейп — рід (вайнах.)] озброєні ще дідівськими кинджалами, автоматами ППШ й трьохлінійними гвинтівками, воїни Аллаха в зелених пов'язках з написами арабською в'яззю, прибалти зі снайперськими карабінами, бійці регулярних частин в кевларових бронежилетах, добровольці з Придністров'я, України, Польщі, Сербії… Уся та юрма зодягнена була абияк, переважно в цивільне або плямисті комбези, здерті з убитих росіян, зброю їм довелося здобувати в бою, але кожен з них був професіоналом, битим і кутим у вогні як стара підкова, й рівним собі визнавав лише того, хто не боїться смерті й навіть потрапивши до рук противника, не втрачає гонору.

— Я заб'ю його як мамонта! — нарешті сказав Глобус.

Натовп загомонів. А певно, подумав я… такої реакції вони від нього й чекали!

— Повторюю: якщо ти уб'єш його… — я показав на Ронні Джексона, — … то чеченці будуть тримати тебе в полоні — аж поки не трапиться нагода обміняти тебе на якогось із їхніх людей!..

— Ты много базаришь, Хохляндия! — крикнув Глобус. І обернувся до американця: — Давай!

Ронні вступив у бій з класичної лівобічної позиції й відразу ж розкрутив корпус в своєму коронному стрибку, під час якого удар по черепу наноситься ребром ступні. Глобус хутко перемістився на нижній рівень; він рухався м'яко, звинно, неначе справдешній кіт; Ронні ледве встиг ухилитися від контратаки й спробував з'їздити його локтем по голові, аж зарізяка блокував удар і зразу ж відповів правим прямим — дуже швидко й дуже грамотно, тому що Ронні ухилився з лінії атаки, провокуючи глибокий провал, який дозволив би захопити лікоть противника. А дідька лисого! — Глобус повернув руку на вихідну позицію й крутонувся наче вітряк, здійснюючи блискавичне сокуто ґері. Блок. Удар. Блок плюс контратака. Ронні перемістився вбік, пропускаючи удар поза корпусом. Обоє були однакової вагової категорії, та й бійцями вони були надто досвідченими, щоб помилятися бодай один раз — адже повний контакт дорівнював тут смерті. Глобус блокував випад і почав атакувати. Він вже розігрів м'язи і тепер дедалі більше перехоплював ініціативу. Янкі поступово ввійшов у глуху оборону і ставив жорсткі блоки, переміщуючись з лінії атаки. Чи надовго його вистачить в такому темпі, подумав я, нахиляючись, щоб припалить сигарету.

— Ааа!.. — зненацька зателесувалася юрма.

Я підняв голову. Янкі лежав на землі, а Глобус простотаки летів у могутньому стрибку, котрий мав би розрубати противника навпіл, — однак в наступний момент Ронні розпрямився мов пружина і, зловивши зарізяку ногами, пожбурив через себе.

Один — нуль, подумав я. А нехай їм, цим американцям!

Обоє миттю зірвалися на ноги і ввійшли в контакт, максимально скоротивши дистанцію. Тепер це був надзвичайно динамічний, швидкісний поєдинок, в котрому внутрішні ресурси мобілізуються, рефлекси аномально загострюються, а темп сягає такого рівня, що найліпший боєць повністю викладається за чотирип'ять хвилин. Глобус прямотаки потонув у вихорі ударів; в якийсь мент мені здалося, що він отот здасть позиції; але контакт зненацька розпався, і бійці закружляли, працюючи на далекій дистанції. Ронні був геть у крові; Глобус пропустив удар, і кулак проїхав по черепу, відірвавши вухо; обоє наче ошаліли, й поєдинок нагадував якусь карколомну диявольську карусель, в котрій бійці виконують такі трюки, що, здається, їхні тіла землі не торкаються; юрма простотаки ревіла, махаючи руками, а дехто од повноти почуттів став палити у повітря з автоматів; карусель кружеляла швидше, швидше й швидше, рухи бійців уже зіллялися в безперервне миготіння, в котрому вже годі було щось розгледіти…

… аж зненацька Глобус поточився, а затим упав на коліна.

Ронні спинився. Він стояв, здоровий, як лут, і хитаючись, утирався рукавом, розмазуючи кров по обличчю.

— Убий! — ревла юрма, дедалі звужуючи й звужуючи коло довкруг майданчика. — Убий! Убий!..

Глобус почав підводитися. Він був у нокдауні, але сили хутко верталися і з нього ще міг бути боєць.

Коли він прийняв стойку, американець з розвороту вгатив його кулаком по черепу.

Глобус упав.

Ронні схилився над ним і знову став утиратися рукавом. Хтось у юрмі почав одлічувати секунди. На рахунок «вісім» Глобус повернув голову вбік, і з рота в нього побігла кров.

— Готовий? — спитався хтось поруч.

Я кивнув.

— Отакі з них бійці, з цих росіян, — сказав невидимий співрозмовник. — Не було на що й подивитися.

— Ніколи їм не здолати американців, — підтримали його в юрмі.

— А хіба це головне? — раптом поспитавсь я.

Довкруг замовкли.

— А що ж? — нарешті поцікавився бородань в панцерному жилеті.

— Найголовніше те, — з притиском сказав я, витримавши довгу паузу, — що ні янкі, ані росіянам ніколи не здолати інших народів. Таких, як, скажімо, українці.

— Або чеченці, — сказав бородань.

Я озирнувся. Молочнобіла завіса туману почала танути. Над Сунжею поволі займався світанок. Ще яких півгодини — і росіяни рушать у наступ, змітаючи все на своїм шляху.

– І чеченці теж, — погодивсь я.




notes



Примітки





1


Тейп — рід (вайнах.)