Багаті і бідні
Лариса Чагровська

Христина Шніцар








Ну хто з нас не був у відчаї. Настає мить, коли думаєш, що кохання, хороша робота, успіх, друзі — усе це не для тебе. Правда ж? Оленка, звичайна вчителька, думала так само. Аж якось, через її небажання принижуватися перед «сильними світу цього», її викинули з роботи на вулицю. Але вона завжди вірила в себе і тому, не піддавшись обставинам, дівчина кинула виклик долі… І нічого дивного немає у тому, що за якийсь час «сильні світу цього» самі прийшли до неї просити…




Ця книга є художнім твором.

Усі дійові особи та події у творі вигадані.

Будь-який збіг з реальними людьми та подіями — випадковий.






Лариса ЧАГРОВСЬКА

Христина ШНІЦАР

БАГАТІ І БІДНІ



Оленка сперлась тонкою рукою на нещодавно замінене пластикове підвіконня і відклала книгу. За вікном під ледь теплими осінніми промінчиками гомоніли школярі і розгойдувались невисокі молоді деревця. «А дітлахи зовсім не такі, як ми колись були», — думала молода вчителька. Продзвенів дзвоник і різнобарвна маса галасливих і трохи нахабних підлітків увірвалася до класу з диким галасом і реготом.

— Будь-ласка, тихо і швидко сідайте за парти, у нас багато роботи та ще й самостійна у кінці уроку, — голосно і впевнено промовила Оленка.

Клас зашарудів, з другої парти донісся писклявий голос Кучеренка, — Олено Іванівно, але ж ви не попереджали нас про самостійну, — рудий хлопчина зухвало атакував поглядом, демонструючи невдоволення.

— Андрію, я й не збиралась попереджати вас, це звичайна самостійна робота. Я хочу перевірити, як ви засвоїли матеріал, — відповіла вчителька.

Клас затамував подих в очікуванні нового конфлікту.

Кучеренко впевнений у собі та зарозумілий син заможних батьків був головним хуліганом школи. Ніколи нічого не вчив і знущався з учителів, а коли з’явилась молоденька вчителька, то обрав її головною жертвою своїх гострих підліткових витівок.

Олена Іванівна насправді була просто Оленою чи навіть Оленкою для друзів. 23-річна дівчина одразу після університету прийняла запрошення працювати в одній з найкращих шкіл міста, вважаючи це непоганим стартом для кар’єри.

Оленка не вважала за потрібне пояснювати очевидні речі, тож почала урок.

— Відкривайте підручники. Сторінка двадцять восьма. Зробимо кілька прикладів на повторення.

Усе було, як завжди, нечемні та неуважні учні розмовляли, не реагували на зауваження, ігнорували те, що відбувалось під час заняття. Молода вчителька хоч і працювала лише другий місяць, вже зрозуміла, що навчити тих, хто не хоче навчитись неможливо. Спершу ще якось намагалася зацікавити, але вже через місяць махнула рукою. Для проведення уроків обрала, на її думку, найкращу стратегію: учні можуть працювати або байдикувати, головне, щоб не заважали іншим.

Деколи Оленці здавалось, що це все не її, що вона занадто молода, недосвідчена, що взяла забагато годин, що втомлюється, не встигає. Вона шукала причину поганої успішності учнів у собі. Вона взагалі звикла завжди у всьому бачити лише свою провину. Насправді ж все було інакше. Самовпевнені або навіть частіше нахабні дітки, які вже з пелюшок знають, що вчитимуться у Лондоні чи Парижі, не звертають уваги на математику. Адміністрація також розводить руками, адже школа з поглибленим вивченням іноземних мов.

От і тепер ця самостійна. Оленка передчувала, що знову опиниться в центрі скандалу, але навіть не підозрювала, як після нього зміниться її життя.

— Ну що ж, а тепер я роздам кожному окремий аркуш, де вже надруковані завдання. У вас є 15 хвилин, — розповідала Олена Іванівна, повільно проходячи між рядами і роздаючи кожному учневі інший варіант. — Гарно подумайте, а потім пишіть. Можете спершу вирішити на чернетці. Будьте уважні і, будь ласка, пишіть розбірливо, бо…

— Олено Іванівно, — на півслові перебив її писклявий голос, — я не буду писати цієї роботи. — Кучеренко знову взявся за своє.

Учителька, що стояла посеред парт з купкою аркушів у руках, зніяковіла. Вона озирнулась навколо і після довгої паузи просто продовжила роздавати варіанти. Для того, щоб уникнути проблеми, Оленка часто вдавала, що все гаразд, наче нічого не сталось. Дійшовши до ряду, в якому сидів Андрій, вона зосередилась, намагаючись витягти із глибин своєї несміливої особистості сильну, впевнену в собі вчительку старших класів. Саме такою вона хотіла виглядати в очах своїх учнів. Тремтячою тендітною рукою Оленка поклала аркуш паперу перед хлопцем і раптом зрозуміла, що всі погляди спрямовані на неї.

— Я не писатиму цієї самостійної, ви хіба не чули, — самовпевнено заявив учень і демонстративно поклав аркуш паперу в невеличку купку, яку вчителька все ще тримала в руках. Андрій підняв свої маленькі жовтуваті очі і схопив переляканий погляд молодої викладачки. — Ви мали попередити нас, дати зразки прикладів, щоб ми могли нормально підготуватись.

— Я спробувала проігнорувати твою репліку, Андрію, але ти знову… — холодно відповіла Оленка.

— Мене нічого не обходить, я не писатиму… — різко перебив її Кучеренко.

— Я вже це чула, — не витримала Оленка і підвищила голос. — Це між іншим стосується всіх. Не хочете писати, то не пишіть. Звісно, оцінки я виставлю усім. Ми працюємо над цією темою вже цілий тиждень. Ви повинні орієнтуватися у матеріалі й без попередньої підготовки. Це, зрештою, не контрольна.

Задоволена собою Оленка швидким впевненим кроком підійшла до вчительського столу і видихнула. «Молодець, треба показати їм, хто тут головний!» — подумки похвалила сама себе Оленка.

Нарешті продзвенів дзвоник. Оленка встала з-за столу і мовила:

— Прошу здавати роботи. І затямте, що я не робитиму поблажок, як інші вчителі. Оцінюватиму лише ваші знання, а не вміння списувати. Тому тим, хто хоче отримати високий бал, раджу просто добросовісно працювати.

Учні потихеньку стікались до вчительського столу. Оленка знала, що Кучеренко залишиться. Він завжди, зіпсувавши урок, залишався на перерві, щоб остаточно добити педагога. Дивний школяр, який не спішить на перерву.

Дзвінок звільнив приміщення і Андрій підійшов до вчительки, яка збирала самостійні роботи і пакувала велику сумку гидкого брудно-зеленого кольору.

Оленка набрала повітря і, уважно дивлячись своїми карими очима, кивнула русявою головою у бік дверей. Раптом уся злість і образа зникла, вона не хотіла довгих розмов з директором та завучем, які й так нічого не змінять.

— Андрію, йдіть на перерву, урок закінчився.

— А можна буде написати цю самостійну потім, — упівголоса запитав Андрій і скривився.

Оленка, яка спостерігала за його мімікою, раптом засміялась. Уся сміливість ватажка без публіки зникла. Хлопець розгублено дивився на вчительку, він зрозумів її сміх як знущання. Це зачепило його гордість, але він ще не здавався.

Але Оленка стояла на своєму.

— Андрію, воювати з учителем — це не найкращий спосіб здобути собі авторитет. Якби я помилялася, то обов’язково визнала б це. Але тепер були неправі ви, тому цього разу я не дозволю переписувати роботу.

Помітно розгублений і засмучений Кучеренко побрів з класу.

Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.

— Привіт, — весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.

Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.

У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.

— Ну як воно? — Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, — як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, — вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».

Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.

— Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, — Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. — А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.

— Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, — Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. — Тож тепер тебе Нінка сама викликає. — Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. — Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.

Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…

— Ну тоді піду до Ніни, — стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. — Чого тягти?

Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.

— Заходьте, — почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.

Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.

— Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.

Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.

— Отже, знову конфлікт у 8-а, — продовжувала та. — Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. — Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, — невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?

Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.

Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи Оленку:

— Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.

Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. — Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. — Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.

— Зачекайте, — зупинила її завуч.

Оленка обернулась.

— Олено Іванівно, давайте на чистоту, — почала здалеку Ніна Гаврилівна. — Ваші принципи це, звичайно, прекрасно. Але ми не можемо проводити таку політику стосовно Кучеренка. Його батько дуже допоміг нашій школі і продовжує це робити? Ви повинні дати Андрієві змогу написати цю самостійну. Ну і всім решта, хто відмовився, також. Адміністрації не потрібні проблеми і вам, я гадаю, також. Отже, не повертатимемось до цієї теми, гаразд?

Оленка розгубилася. Що було робити? Проте зваживши, вирішила на цей раз не загострювати конфлікт.

— Гаразд, я дозволю Кучеренкові переписати цю кляту самостійну. Але я б не хотіла, щоб така ситуація постійно повторювалася.

— Я також, — цілком щиро підтримала її завуч.

На наступне заняття у 8-а Олена Іванівна прийшла заздалегідь, хотіла віч-на-віч поговорити з Кучеренком. Проте він прийшов на урок із запізненням на десять хвилин. Навіть не спитавши дозволу, Андрій демонстративно пройшовся через увесь клас і сів на своє місце біля вікна.

Від такого нахабства в Оленки спершу мову одібрало, та вона швидко отямилася й запитала:

— Перепрошую, Кучеренко, а що це ви собі дозволяєте?

Учень зупинився і обернувся до вчительки, мов запитуючи у чому річ.

— Ви запізнились аж на…, — вона глянула на годинник, — на десять хвилин. Заходите до класу не вітаючись, не питаючи дозволу…

— А чого це я маю питати дозволу? Це моє місце. Мій урок… — різко й нахабно обірвав Оленку учень.

Побачивши, що діла не буде, Оленка байдуже махнула рукою.

— Не будемо витрачати урок на дурниці. — Оленка не хотіла сваритись і, помітно нервуючи, перейшла до теми, яка хвилювала її більше, ніж запізнення Кучеренка, — Андрію і всі решта, хто минулого разу не писали самостійної, писатимете сьогодні після уроків.

Оленка не змогла закінчити через гучний регіт Кучеренка. Він демонстративно тримався за живіт і стукав долонею по парті.

— Ой не можу, Олено Іванівно, чого це ви так подобрішали?

Клас принишк, очікуючи реакції вчительки. Оленка розчервонілась, не знала, що відповісти, і вирішила ігнорувати знущання учня. Налаштувалася, але знову почувся голос з другої парти.

— О, до речі, я не можу після уроків, — недбало зауважив Кучеренко і повернувся до класу, — на жаль, — додав він іронічно.

Учні захіхікали.

Оленка все ще намагалась тримати себе у руках.

— Так. На жаль. — Вона сміливо подивилась на пихатого учня. — Тоді писатимете зараз.

Олена Іванівна дістала аркуш паперу і попрямувала до Андрія, але той іронічно-здивовано запитав, — невже ви така недотепа? Я ж минулого разу сказав, ви маєте дати завдання заздалегідь.

У Оленки запаморочилось у голові, вона вже нічого не чула. Підійшовши до Кучеренка, вчителька гримнула кулаком по парті і настала тиша. Ребро долоні почервоніло і гримаса болю зрадливо оголила беззахисність молодої дівчини.

— Годі вже, — закричала Олена Іванівна, ще більше роздратувавшись. — Пиши зараз або не писатимеш взагалі, зрозумів? — Вона різко кинула перед учнем роздруківку.

Андрій на мить розгубився і злякано потупив погляд, але швидко повернувшись до свого амплуа, так само криком відповів, — Ви чого? Чого кричите, я не глухий.

Очі Олени Іванівни наповнилися слізьми від обурення, але вона трималася. Усередині закололо. Вона намагалася опанувати себе, але ситуація вже вийшла з-під контролю.

— Пиши зараз або не писатимеш взагалі, — повторила вчителька і пішла до свого столу.

Та Андрій сам переступив межу.

— Я напишу після того, як отримаю завдання і підготуюсь, — він скрутив аркуш паперу з самостійною у паперову кульку і метнув у вчительку.

Клас затих, було чутно, як кулька впала на підлогу, зачепивши плече Олени Іванівни. Вона розгубилась. Кілька секунд не наважувалась навіть повернутись до класу обличчям. Проте вир почуттів стих, не було ані злості, ані образи.

— Кучеренко, негайно вийди з класу, — сухо відреагувала Оленка.

— І не подумаю.

— Добре, вийду я.

Їй і так кортіло швидше втекти від цього кошмару на прізвисько Кучеренко. Утекти від цієї жахливої незручної ситуації. Перед самими дверима вона сказала Андрієві:

— Але ти затям, що поки я не побачу батьків, не допущу тебе до уроків. Зрозумів, Кучеренко? Тож без мами не приходь.

Оленка перейшла на крик і дзвінко стукаючи невеличкими підборами вискочила з класу.

* * *


Дорогою додому Оленка думала про інцидент. Їй було страшно йти проти дирекції, проте вона вирішила відстоювати свою позицію до кінця.

Наступного ранку Оленка добре виспалась і прокинулась бадьорою, у чудовому настрої, хоча було якесь дивне відчуття, чи швидше передчуття. Швиденько зібравшись, поспішила на роботу. Перші два уроки минули спокійно, але коли пролунав дзвінок на перерву після третього, до кабінету ввійшла висока блондинка в яскраво-червоному кашемировому пальті. Вона хижо зиркнула невеличкими нафарбованими оченятами на пані вчительку.

— Добрий день, — жінка привіталась підійшовши ближче. Злегка зверхній погляд неприємно сковзнув у сторону.

— Добрий день, — схопилась Оленка з місця. — Ви, мабуть, мама Андрія?

Обидві напружено посміхнулись. «І що ж я скажу їй, що скажу?» — розхвилювалась Оленка. — «Я ж зовсім не готова, я не думала, що вона прийде».

І справді вона не очікувала, що Кучеренко все розповість матері. Це була її перша розмова з батьками. Вона б підготувала промову, але чомусь така думка навіть не прийшла їй в голову. А мала б…

— Так, Валентина Кучеренко. Якісь проблеми з Андрієм, — гордовитим, байдужим тоном почала дама.

Оленка завмерла, їй стало дуже прикро через себе. Лише погляньте на цю розкішну жінку. Стильна стрижка, ідеальний макіяж, вишуканий одяг, дорогі прикраси. Не молода, без надзвичайних природних даних, вона виглядала неймовірно привабливо. Весь образ продумано до деталей: платинова блондинка, червона помада у тон пальта, ніжно-кремова атласна сукня та високі шкіряні чобітки. Жоден чоловік не встоїть.

— Ви знаєте, — почала Оленка, — ваш син… — Вона жахливо почувала себе у своєму затертому светрику і старомодній спідниці. Чому вона навіть губи не нафарбувала? Комплекси підступили до горла і слова стихли. Дама різко її перебила.

— Мій син чудовий хлопчик і я не розумію, які могли виникнути проблеми?

Оленка напружилась. «Потрібно підібрати правильні слова, щоб пояснити усю ситуацію» намагалась вона сконцентруватись на розмові.

— Звичайно, але у нас вчора стався дуже прикрий випадок, — нічого кращого у голову не прийшло.

— Це зрозуміло, інакше б мене не викликали до школи, — знову зверхньо кинула дама.

Оленка проковтнула цей різкий тон.

— Пані Кучеренко, — набралася вона сміливості. — Андрій завжди порушує дисципліну на моїх уроках, не готується до них. Але вчора він перейшов межу і мій терпець увірвався. Ви мусите…

— Вибачте, я вас переб’ю. Андрій хороший хлопчик, він ніколи не мав проблем з учителями, — тон мамусі набирав загрозливої зневаги. — Якщо у вас виникли якісь конфлікти з моїм сином, то це лише ваша провина.

Оленка була абсолютно не готова до такого повороту і, зніяковівши, ввічливо продовжила:

— Вибачте, що це за звинувачення? Андрій нестерпно поводить себе, зневажає вчителів, розмовляє на уроках…

— Ви що собі дозволяєте? — обурилась мамуся.

До кабінету почав сходитись 8-а. Підлітки одразу звернули увагу на розмову дорослих, що більше скидалася на сварку.

— Я пояснюю ситуацію, — сподіваючись на мирне завершення дискусії, спокійно відповіла Оленка. Учні відверто перешіптувались та посміхались. — Ходімо у коридор.

Але даму понесло.

— Тут немає чого виходити. Хай діти чують. Ситуація очевидна. Ви некомпетентний учитель, який не вміє спілкуватись з дітьми. Хіба у цьому винен мій Андрій?

— Я попрошу без образ, — і собі підвищила голос Оленка. Клас завмер. — Ваш Андрій вчора кинув у мене паперову кульку з само…

— То наведіть дисципліну, ви ж учитель. Як вас тільки на роботу взяли? — знову перебила її дама.

— Припиніть. Це вже переходить всілякі межі. Я не терпітиму такого…

У Оленки затремтіла нижня губа.

— А чого це ви на мене кричите, шановна? Краще б з учнями своїми розібрались самі, а то мам на допомогу кличете. Ні на що не здатні, так?

Оленка вирішила озброїтись тактикою мамусі.

— Тепер зрозуміло, чому Андрій не вміє себе поводити.

— Що? Та як ти смієш? Зовсім вже? — доглянуте личко дами скривилось.

Оленка різко її обірвала, — ми на «ти» з вами не переходили. Ви жодного права не маєте так зі мною розмовляти. Ми так ні до чого не домовимось.

— Та не збираюсь я з тобою домовлятися. Професорша… — зневажливо кинула пані Кучеренко.

Клас вибухнув сміхом. Оленка ладна була крізь землю провалитись.

— Що це за образи? Та я подам на вас у суд за таке… — вигукнула беззахисна вчителька.

Дама театрально голосно розсміялася, — ага, подавай, злякала. Спершу навчись виконувати свою роботу як слід, то й не буде приводів до суду скаржитись, теж мені…

Присутні школярі знову захіхікали.

Оленка вибухнула, — і подам до суду, за приниження і безпідставні звинувачення. Що ви собі думаєте? Що…? А синочка вашого я до своїх уроків допускати не буду. Зрозуміло? Не хочу його бачити на своїх уроках. А з вами у суді зустрінемось.

Оленка нетерпляче глянула на байдужу мамусю, а потім на клас. — Сьогодні уроку не буде. Ви вільні, — звернулася вона до учнів і ще раз метнула погляд на пані Кучеренко.

У тої на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Учителька взяла кілька зошитів зі столу і швидким кроком вийшла. Вона чула, що пані Кучеренко продовжує рясно обмовляти її. Сипались образи і погрози. Лише у кінці широкого довгого коридору все стихло. Оленка відчула, як сльози потекли по її щоках. Нервове напруження спадало.

Майже нечутно вона відчинила двері вчительської і прослизнула повз колег, що як завжди розпивали чай. Примостившись у куточку біля вікна, вона дістала блідо-рожеву хустинку і, дивлячись у дзеркальце, витирала очі. «Чому, чому вона так мене ображала! Невже… Мабуть, я на це заслуговую! Але ж я… я все намагалась… я робила все правильно! Це правильно! Треба мати самоповагу і гордість! Я все зробила правильно!» — подумки заспокоювала себе Оленка.

Олена часто жалкувала про те, що вже зроблено і назад не повернеш. Але цього разу було безглуздо звинувачувати себе. Будь-хто зірвався б так само, як вона. Це захисна реакція, щось на кшталт інстинкту самозбереження.

Масивні двері різко відчинились і до кімнати влетіла Ніна Гаврилівна. Збуджена, з палаючими очима та розкуйовдженим волоссям. Вона поправила свій модний піджачок і, миттю окинувши оком приміщення, зупинилась на своїй жертві. Оленка відчула погляд, що ніби просвердлив у її голові дірку.

Колеги, які у душі щиро підтримували Оленку, вирішили дещо злагодити її майбутню сутичку з керівницею.

— Ніно Гаврилівно, приєднуйтесь до чаювання, — з посмішкою запропонувала руденька вчителька молодших класів.

— Ні, дякую.

Завуч гігантськими кроками, наче стрибками, нависла над Оленкою.

Не чекаючи, що буде, Оленка подивилася на завуча, спокійно встала і попрямувала до дверей.

— Олено Іванівно, це вже занадто. Ви вперше, — Ніна Гаврилівна запнулась на півслові.

Чаювальниці відірвались від інтелігентної бесіди про систему освіти та марки підгузків, одночасно вперлись очима в грізну постать Ніни Гаврилівни.

— Куди це ви тікаєте? На вас чекає Ігор Васильович. Чи ви думали, що вам ця витівка так просто минеться? — кричала через усю вчительську Ніна Гаврилівна до Оленки. Було видно, яке задоволення вона отримує від цієї розмови. Точніше від свого крику.

— Я не тікаю. Я йду до Ігоря Васильовича, — спокійним тоном відповіла Оленка і вийшла.

— Спершу я скажу вам кілька слів, — різко перепинила її завуч. — Скажу вам одразу, Олено Іванівно, ви зробили жахливу помилку. Ваше зухвальство і ваше нахабство може багато коштувати школі. Ми тут усім колективом намагаємось створювати позитивний імідж школи, а ви… — завучка прискіпливо обвела поглядом отетерілих від цього крику вчительок з горнятками у руках.

Оленка мовчки вийшла з приміщення і голосно гримнула дверима. Вона уявляла, що зараз діється всередині, як смачно її обговорюють, як дехто намагається за неї вступитися, а дехто навпаки — зверхньо оцінює.

Дівчина повільно йшла коридором. Вона розхвилювалася. Дуже сильно розхвилювалась. Усередині щось стиснулось від недоброго передчуття. Оленка зупинилась біля великого вікна, що виходило на шкільне подвір’я. На стежці майоріло знайоме червоне пальто. Цокаючи підборами, Валентина Кучеренко поспішала до акуратненького нового авто, залишеного обабіч дороги. Оленка відвернулась і раптом страх зник. Образа теж. Вона сміливо зайшла до кабінету директора.

— Викликали?

Оленка відчула зніяковілий погляд Ігоря Васильовича. Хороший досвідчений педагог, він відчував настрій співрозмовника і завжди знав, що сказати.

— Сідайте, Олено Іванівно. Маємо розмову. І досить неприємну.

Оленка ледь сіла на краєчок великого старого шкіряного дивана.

Директор продовжував, — отже виникли непорозуміння з Кучеренками, — нахмурив чоловік високе чоло.

— Так, і з сином, і з матір’ю, — щиро зізналася вчителька.

Директор важко зітхнув, — Олено Іванівно, глибоко у душі я вас дуже і дуже розумію, але ваша поведінка неприпустима. Ви псуєте імідж нашої школи.

— Імідж? — здивувалася Оленка.

— Так, імідж. Наш заклад має хорошу репутацію. Ви руйнуєте її цими конфліктами. Олено Іванівно, я ще раз наголошую — ваша поведінка неприпустима.

— А припустима така поведінка учнів? — розгублено спитала Оленка. — Я не збираюся терпіти такі знущання. Учні не поважають вчителя, вони зневажають його і насміхаються над ним. А потім…

— Олено Іванівно, — перебив її на півслові директор, — погодьтеся, у тому, що учні, скажімо так, недостатньо вас поважають, є й частина вашої вини. Вам не вдалося завоювати авторитет. Розумію, що для першого року в школі це дуже важко, але на те ми й педагоги, щоб уміти знаходити спільну мову з дітьми. Не буває, що тільки хтось один винен. Я це добре знаю. І не вдаваймося у дискусії, гаразд?

Оленка заперечно хитнула головою.

— Цікаво, чому це? Чому? Навіть коли і є моя вина, то чому тут немає і Кучеренка. Поговоріть з нами трьома — зі мною, його матір’ю та хлопцем. Можливо, ви просто не хочете називати речі своїми іменами?

У директора ввірвався терпець, — так, Олено Іванівно, слухайте мене: по-перше, ви не мали права викликати пані Кучеренко без мого відома…

— Чому? Адже я вчитель і маю право використовувати всі засоби, щоб навести лад.

— Припиніть. — Директор підвівся, але знову сів. — ви працюєте в моїй школі, а у нас такі правила. І ці правила діють для всіх. І всі повинні дотримуватись їх. І це не обговорюється. — Директор задихався і був змушений сповільнити темп розмови. — Ви негайно маєте вибачитись перед пані Кучеренко і тут не може бути ніяких обговорень. І з Андрієм вам доведеться налагодити контакт, як це роблять усі інші вчителі.

— За що вибачатись? — Цілком щиро не зрозуміла Оленка.

— За те, що відбулось сьогодні вранці, — пояснив директор, витираючи піт з чола. Він уже не витримував запалу цієї невгамовної молодиці.

— Зрозуміло, — іронічно посміхнулася Оленка, — вибачитися за те, що вона мене перед усім класом ображала і принижувала. А може, ще за її синочка, якого вона не змогла виховати… — Оленка втратила контроль і почала відверто знущатись.

— Я сказав жодних дискусій, — Ігор Васильович раптом схаменувся. — Олено Іванівно, ви повинні розуміти. Наша школа багато чим завдячує родині Кучеренків. Ми не можемо, ви не можете, так поводитись. Прошу вас заспокойтесь.

Оленка дивилась на директора величезними очима.

— Перепросіть Валентину Кучеренко, а проблеми з Андрієм ми вирішимо. Я особисто з ним поговорю. Можливо, переведемо вас до іншого класу, щоб проблем більше не… — намагався завершити розмову директор.

Та в Оленку наче щось увійшло. Вона піднялася з крісла і, гордо випроставшись, категорично заявила:

— Я не перепрошуватиму. Вона мене образила і я не збираюсь просити пробачення у неї за те, що мене образили. І не збираюсь я відмовлятись від класу.

Директор вже вкотре важко зітхнув і безпорадно розвів руками, — тоді вам доведеться відмовитись від роботи у нашій школі взагалі.

— Ви мені погрожуєте?

— Ні, я пояснюю. Ви або просите пробачення в пані Кучеренко, або звільняєтесь.

Оленка нічого не змогла відповісти.

— То що скажете? — Сумно запитав Ігор Васильович.

— Я не проситиму пробачення. Я подам на неї до суду за привселюдну образу. Безпідставну, привселюдну образу…

— Тоді звільняйтесь. Мені весь цей скандал аж ніяк не потрібен. І з мене вже досить цієї безглуздої розмови. — директор відвів погляд і почав шарудіти паперами. — Пишіть заяву, Олено Іванівно, краще за власним бажанням.

Директор поклав чистий аркуш паперу на стіл. Оленка притягла стільця і сіла за стіл. Взяла ручку і несміливо вивела «Заява».

* * *


Двері довелося відчинити. Дзвонили вже хвилин десять і Оленку це неймовірно дратувало. У вічко Оленка побачила смагляве обличчя найближчої подруги Марічки. У таких дівчат завжди закохуються хлопці, їх люблять учителі, а потім і колеги.

Зараз Оленці зовсім не хотілось спілкування. Вона неквапливо відкрила двері, але не встигла сказати і слова.

— Привіт, — з порога гукнула весело Марічка, — навіть не думай мене виганяти. Завтра у тебе немає уроків, тому будемо святкувати День учителя, який, до речі, вже давно минув, — весело командувала Марічка.

Оленка розгублено спостерігала за подругою, яка швиденько роздягшись, побігла на кухню. Вона змалечку була така енергійна. Не дівчина, а вічний двигун. Марічка завжди посміхалась і не зациклювалась на проблемах, вважаючи, що витрачати своє життя на дрібниці — безглуздо. Потрібно радіти життю і весь час пробувати щось нове. Марічка так і робила. Майже кожного дня вона відкривала у собі новий талант і з певністю, що це її покликання, віддавала усі сили новому захопленню. Її запалу вистачало не більше, як на два тижні. Тож у свої двадцять п’ять вона мала три незакінчені вищі освіти і два остаточно закінчені перспективні романи. Перспективні у плані одруження. Проте Марічка не журилась і вірила у краще майбутнє.

— Ось, — гордо заявила Марічка, витягнувши з пакета пляшку вина. Я ще овочі прикупила і сир, зробимо твій улюблений салат.

Дівчина глянула на подругу. Оленка округлила очі і розревілась. Повисла пауза, але Марічка швидко подолала ситуацію.

— Що таке, моя хороша? — Марічка міцно обняла Оленку.

Великі гарячі сльози крапали на симпатичну Марійчину кофтинку. Оленка здригалась і схлипувала. Це була справжня істерика. Їй бракувало повітря і вона почала жадібно його ковтати, плачучи від цього ще дужче.

Дівчата всілись на кухонний диванчик і сиділи так обнявшись хвилин двадцять. Коли подруга нарешті почала затихати та її дихання майже вирівнялось, Марічка вирішила акуратно запитати у чому ж річ.

— Що там у тебе? Чого така істерика?

Поправляючи заплутане русяве волоссячко, Оленка глянула на приятельку і ледь чутно вимовила, — мене звільнили.

— Що!? — Вражено вигукнула Марічка.

Оленка притиснулась до її тендітного плеча і знову розійшлась плачем.

— Не плач, сонечко, не треба. Звичайно, це неприємно, але ж не кінець світу, — якось не зовсім переконливо спробувала втішити подругу Марічка.

Оленка розтирала по всьому лиці сльози й намагалася хоч щось пояснити подрузі, — розумієш, ні за що… Ні, тобто за щось, але… Я до суду піду.

— Так, давай ти спочатку заспокоїшся, добре? Приведи себе у порядок. — Марічка міцно стисла плечі подруги і проникливо подивилась їй у вічі. — Я зараз. У очах засвітилась ідея.

Марічка підскочила і вибігла. Але за якусь мить повернулася з великим блакитним рушником і рішучим наміром. — Йди у душ. Ходи. — Марічка схопила подругу за руку і почала тягти.

Оленка була настільки пригніченою і втомленою, що навіть не могла опиратись. Вона, похитнувшись, підвелась і пригнічена попленталась у ванну.

— Ти поки помийся, змий всю негативну енергію, заспокойся. Після душу стане набагато легше. От побачиш. — Марічка турботливо ввімкнула воду і зняла мочалку з гачка на стіні. — А я приготую вечерю, ти поїси, подобрієш і тоді без плачу все мені розповіси.

— Я не… — Оленка вже стояла однією ногою у ванні.

Але Марічка жестом прикрила подрузі рота, — я нічого не хочу чути. Миєшся, а потім розповідаєш.

Марічка різко зачинила двері й Оленці не залишилося нічого іншого, як полізти у душ.

За якийсь час дівчина вже сиділа на кухні у гарному банному халаті та з рушником на голові. Після душу вона справді заспокоїлась і їй навіть полегшало. Важкість і тривога зникли. Просто стало порожньо. Спокійно, але порожньо.

За вікном стемніло. У сусідньому будинку одне за одним спалахували вікна. Марічка для атмосфери запалила дві свічечки. Звичайна кухня почала скидатися на затишний ресторанчик у чарівному сяйві полум’я.

— Тримай, це чудове грузинське вино, тобі сподобається, — простягла келих вина Марічка. — Спершу трохи випиймо, щоб ти перестала нервувати: отже — за продовження життя! — патетично виголосила подруга й одним духом випила своє вино.

Марічка так упевнено говорила, що Оленка раптом відчула, що вона не одна. Вона захищена, вона має чудову подругу, яка знає, що треба робити.

— Ммм… — протягла Оленка.

Марічка посміхнулась. Вино було досить добре.

Оленка відчула приємне тепло у грудях і тихенько зітхнула, але пустку вином не зігрієш.

— Ну що? Готова розповідати? — Марічка вмостилася зручніше на кухонному диванчику, щоб не пропустити ані найменшого словечка з Оленчиної розповіді.

Оленка відпила ще трохи вина й почала:

— Пам’ятаєш я тобі про Кучеренка розповідала, який мене весь час діставав?

— Звичайно, такі прізвища не забуваються. То що сталося? Остаточно дістав?

— Ну, так. Я, як нова вчителька, весь час діставала найбільшу порцію його уваги, — Оленка іронічно імітувала щасливу посмішку.

— А що поробиш, — розвела руками Марічка, — на те він і Кучеренко. Ну і що далі?

— Узагалі знахабнів, кинув у мене паперову кульку з самостійною, яку не хотів писати. Уявляєш?

— Зрозуміло чого тебе вигнали, — Марічка посміхнулась.

— Не смішно, — Оленка трохи напружилась і ще відпила вина.

— Та чого ти? Я ж намагаюсь зняти напругу.

— Не дуже виходить.

— Якщо серйозно, то це просто жах. Тих дітей виховують чи тільки цяцьки їм купують?

Марічка значуще повела бровою, — не знаю, чи в їхніх батьків є час купувати їм щось. Вони все грошами видають. І увагу, і піклування, і виховання…

Оленка насупилась. Марічка зрозуміла, що краще прикусити язика.

— Так от, — Оленка долила собі ще вина, — я викликала маму. Сказала йому, що без розмови з батьками не пущу на урок. І наступного дня вона прийшла. — Оленка закотила очі. — Ти навіть не можеш уявити. Така розкішна жінка, просто нема слів.

— Можна було очікувати, що вона розкішна. Ти що не знаєш, хто її чоловік, — здивувалася з наївності приятельки Марічка.

— Чула щось, — Оленка опустила очі і незадоволено скривилась.

— Що означає чула… Та це ж…

— Менше з тим, — Оленка підсунулась ближче до подруги, — краще послухай, як вона себе поводила. Жах! Нічим не краща за синочка. Не дала мені й слова сказати, пояснити, що до чого, напала на мене, — щоки Оленки покрилися рум’янцем від одного спогаду, що їй тоді довелося пережити, — почала звинувачувати мене, ображати. Я так розгубилась. Ти розумієш при всьому класі. Я… — Оленка схлипнула, — мені так неприємно було, я навіть зірвалась. Теж нагрубіянила їй.

— Серйозно? — Марічка уявила свою тихеньку Оленку на хвилі люті і задоволена гримаса з’явилась на її обличчі.

— Молодець. Нічого ковтати образи таких нахаб. Молодець, Оленко, — Марічка взяла подругу за руку. — Молодець, треба себе захищати. Треба відстоювати свою гідність.

— Я знаю, — з почуттям власної гідності промовила Оленка. — Як би я далі працювала у тій школі? Як? Усі діти чули і сміялися. Ти ж знаєш, які підлітки жорстокі. Я теж їй наговорила, а мене одразу директор до себе.

Марічка мовчала і Оленка раптом засумнівалась чи правильно вчинила.

— Слухай, а може це й справді було непедагогічно? Може мені варто було б промовчати?

— Та ти що? Учитель має бути авторитетом для учнів. Ну що ти б потім робила? Усе одно довелося б звільнитись рано чи пізно.

— Твоя правда, — задумано прошепотіла Оленка, допиваючи вино.

— І що? — Марічка зиркнула на подругу, присуваючи до себе миску з салатом.

— Та нічого. «Іди перепрошуй пані Кучеренко чи пиши заяву про звільнення!» — спародіювала Оленка голос свого колишнього начальника.

— Оце так, — присвиснула Марічка.

«Родина Кучеренків школі дуже допомогла, — каже, — і допомагає, ми не можемо так себе поводити!» — Ну я й відповіла, що, мовляв, мені байдуже. Мене привселюдно образили і я напишу ту кляту заяву і до суду піду.

— Що? — Марічка ледь не подавилась салатом власного приготування.

— Що, що? До суду подам. Хай собі там не думають, що…

Марічка демонстративно розреготалась і ледь не подавилась помідором.

— Ти що, Оленко? Ти де живеш? На іншій планеті?

— До чого це ти? — Знизала плечима Оленка.

— Який суд? Ти що смішна?

— Ні, я цілком серйозно. Я так цього не залишу. Піду до суду. — Оленка намагалась говорити стримано й упевнено. Вона тільки й думала що про суд. Їй так кортіло подивитись на поразку цієї розкішної дамочки.

— Оленко, ти що справді до суду зібралась? Та хто тебе там слухати буде? У Кучеренка половина міста у кишені. А тут горда вчителька відстоює свою гідність. Цирк…

— Я знаю, що він впливовий бізнесмен, але ж це суд. Знайду адвоката хорошого… — сперечалася з подругою Оленка.

— На хорошого адвоката у тебе грошей не вистачить. До того ж навряд чи хтось за таке візьметься. Оленко, та подумай. Ти що? Ти ж доросла людина. Хто у нашому місті захоче псувати собі стосунки із Кучеренком старшим? — Марічка не знала сміятись їй чи плакати через наївність своєї подруги.

— Я вже все вирішила, — рішуче заявила Оленка.

Марічка заперечно хитала головою.

— Та що ти можеш у такому стані вирішити? У тебе стрес, ти розлючена і заплакана. Оленко, подумай добре. Витратиш гроші, час, нерви і нічого не отримаєш, крім проблем і принижень. Скільки ж то вони бруду на тебе виллють. Ти про це подумала? І до того ж ти ні за що не виграєш. У них найкращі адвокати у місті, а ще можуть суддю підкупити. Повір мені, ти лише згаєш час і здоров’я.

— Так думаєш? — Оленка задумалася і засмутилась. — Я просто почуваюсь такою беззахисною. І не знаю, що робити? Не знаю.

— Ти не знайдеш захисту в суді, — Марічці стало так шкода подругу, що серце на мить завмерло. — Забудь про цю божевільну ідею.

Оленка на кілька хвилин замовкла, а потім поглянула на подругу великими ображеними, наче у дитини, очима. — Так. Ти, як завжди, маєш рацію, я нічого не доведу. — Оленка взяла бутерброд і неохоче відкусила шматочок.

Вона виглядала такою нещасною, що Марічка вирішила змінити тему.

— Поговорімо про щось інше, га? Забудьмо про всі неприємності. Оленко, відпусти усе негативне. Відпусти, бо воно тебе з’їсть зсередини. Завтра буде новий день. Підеш до іншої школи. Учителі зараз всюди потрібні.

— Я спробую, — пообіцяла подрузі Оленка. Вона нарешті трохи розслабилась і несміливо посміхнулась, хитаючи головою. — Розказуй краще, що там твій Олег. Виглядаєш прекрасно. Може, скоро на весілля покличеш?

— Не знаю, — гарненьке личко Марічки зашарілось. — Може покличу, — мовила Марічка і відвела очі.

Дівчата просиділи за розмовами до пізньої ночі. Потім вляглись на величезній канапі у спальні.

Оленка пригадала, як ще у шкільні роки Марічка частенько ночувала в неї. Тоді мама діставала велику синеньку перину і ще одну подушку. Дівчата всю ніч розмовляли, ділились таємницями. Пригадалось, як Марічка розповідала про своє перше кохання. високий чорнявий красень з випускного класу. За ним усі дівчата бігали. А він звернув увагу на Марічку. Оленці ж, зазвичай, не було чим ділитися. Хлопці не цікавились нею, а вона не надто переймалась цим. У школі думала про золоту медаль. В університеті — про червоний диплом. Звичайно, у глибині душі Оленка прагнула великого кохання і сподівалась його зустріти. Сподівалась і досі сподівається!

Їй стало так гірко — гірко від самотності, від безпорадності, від несправедливості. «Що ж робити далі? Що робити?» — метушились риторичні запитання у сп’янілій Оленчиній свідомості. «Потрібно набратись сили і терпіння! Потрібно взяти себе в руки!»

Марічка вже заснула, розкинувшись мало не на півліжка. Оленка ж лежала з відкритими очима й тупо дивилася у стелю. і раптом до неї прийшло просте рішення. Просте як і сама ситуація — «Марічка права! Потрібно шукати нову роботу і не думати про всілякі дурниці. Шкіл у місті кілька сотень, кудись точно влаштуюсь!» — з таким твердим аргументом проти депресії, що закрадалась у душу Оленка заснула.

* * *


Тоненька стежечка між жовтогарячим сплетінням височезних кленів вела до невеличкого озерця.

Оленка завжди любила воду, але не море. Її непокоїли хвилі. А прозора, гладка поверхня водойми втілювала спокій та передбачуваність. Це ж так прекрасно, коли все чітко і зрозуміло. Жодних недомовок чи таємниць. У житті так не виходило. І перш за все у цьому була винна сама Оленка. Вона часто брехала сама собі, робила вигляд, що не знає у чому річ. От як тепер. Уже в другій школі вона отримала відмову і все через якісь дрібниці. Несуттєві, несправжні дрібниці. Насправді, річ у тому, що вона посварилась з однією з найвпливовіших родин міста і тепер ніхто не хоче мати з нею справи.

Перед очима з’явилася занадто молода секретарка, у зеленій блузочці з глибоким вирізом. «Вибачте, Ви нам не підходите.»

Оленка перепитала. Вона ніяк не очікувала такої відповіді, адже співбесіда пройшла так чудово. Вона поводилась невимушено, а директор раділа, що нарешті з’явиться молодий учитель.

Наступна зустріч також пройшла чудово. Співбесіду проводив заступник директора, молодий цікавий чоловік. Розмова з суто професійної перейшла у площину особистого. Оленці навіть здалось, що він поклав на неї око. Але наступного дня знову відмова. Час спливав, а ситуація все ніяк не вирішувалась. Залишилась ще одна вакансія. Гімназія, дуже престижний навчальний заклад для старшокласників. Не було сумнів, там двері для неї теж зачинені.

Оленка нахилилась до води і торкнулась пальцем тонкого скла. Розбіглись невеличкі кола і миттю розтанули. «Мої проблеми так само зникнуть!» — майнула думка у змученої дівчини. Вона дістала шматочок черствого хліба і покришила у воду. З’явились жадібні рибки. Сонце потихеньку наганяло вечір. Оленка поспішила додому.

— Ало, — тільки-но забігла Оленка і схопила телефонну трубку, з якої лунав вимогливий дзвінок. — Мамо! Привіт! Нарешті подзвонила, я вже почала хвилюватись, — Оленка сумно посміхнулась і почала незграбно розстібати плащик одною рукою, оскільки у другій тримала телефонну трубку.

У коридорі панував безлад. Зачепившись за край зім’ятого килимка, дівчина майже влетіла до кімнати. Корпус телефона впав і весело брякнув. Трубка все ще залишалась біля вуха. — Ой, телефон упав. У мене все добре, мамо. Так, все як завжди.

Мама вже другий рік жила у своєму рідному селі. Повернулась, аби допомагати стареньким батькам по господарству. Спершу Оленка несамовито переживала та скучала. Згодом пристосувалась і навіть звикла, що мами немає поруч. Хоча Оленці було зовсім не просто. Мама дуже багато означала для неї. Вони були справді близькими людьми.

— Як справи? Нормально, працюю, — збрехала Оленка і сльози підступили до горла.

Вона цінувала довіру, яка завжди існувала між нею і матір’ю. «Знайду нову роботу, тоді усе розповім», — виправдовувала себе чемна донечка. Насправді ж виправдання були зайвими. Донечка виросла і як доросла людина розуміла, що близьких людей потрібно оберігати від своїх проблем.

— Та що там у тій школі нового може бути, — трохи роздратовано пробубоніла Оленка.

Мама відчула, як дрижить доньчин голос і перепитала чи все гаразд. Хіба ж від мами можна щось приховати?

— Мамо, кажу ж тобі, все нормально, усе гаразд. Просто втомилась трошки. Ну що, може, досить тітку Ганю розорювати? — На все село було лише два телефони, тож мама час від часу просилась до сусідів, щоб подзвонити. — Добре, тримайся там. Бабусі з дідусем привіт. Цілую вас усіх. Па-па.

Оленка майже впала на підлогу. Їй стало неприємно і прикро. «Так, треба щось робити!» — швидко розмірковувала вона.

Фізична монотонна праця завжди була найкращими ліками від хандри. Колись Оленка заспокоювала нерви вишиванням. Тоді їй було лише чотирнадцять. Батько отримав виробничу травму на заводі, де пропрацював усе життя, і звільнився за інвалідністю. Без діла він сидіти не міг і почав пити. Її сильний та мужній татко поступово перетворився на домашнього тирана, який приносив лише клопіт.

Мама все терпіла і тягла свій тягар. Було справді скрутно. Не вистачало на харчі і теплий одяг. Так вони протягли два роки. У мами почали здавати нерви. Вирішено було продати квартиру і переїхати до бабусі з дідусем у село. Але раптом усе почало налагоджуватись, приятель влаштував батька охоронцем на приватному складі, де платили пристойні гроші і він одразу ж забув про горілку. Мама перестала мити під’їзди і плакати у подушку по ночах. Усе потихеньку ставало на свої місця, життя набувало звичних обрисів. Усі негаразди залишились позаду.

Закінчилось усе так само несподівано, як і відродилось. Батько захопився іншою жінкою і пішов до неї. Туманного суботнього ранку зібрав невеличку сумку, залишив гаманець із трьома зарплатами і записку. Після двадцяти років шлюбу. Після усього, що вони пережили разом. Кинув їх, не роздумуючи. І навіть не знайшов у собі сили сказати мамі все у вічі.

Мати була розчавлена. Вона любила батька, і досі любить. Туга за батьком не вщухала.

Оленці також було тяжко. Вона сумувала за батьком, за своїм щасливим дитинством. Переживала через маму, яка зів’яла на очах. Перестала слідкувати за собою, постаріла, а найстрашніше у неї погас вогник в очах. Погасло життя. Мама довго мучилась, картала себе, ненавиділа батька, нарікала на долю. А потім просто відпустила образу і пробачила. Тоді вона і вирішила повернутись у рідне село до батьків. Звичайно, щоб допомагати стареньким батькам, але насправді, щоб віднайти душевний спокій.

Оленка заходилась прибирати. «Геть дурні думки! Завтра зберусь і піду до гімназії, відмовлять, то відмовлять, а може і візьмуть! Ні, точно візьмуть!»

* * *


Ранок видався холодним. Осінь відступала перед наполегливим натиском зими.

Оленка підняла комір своєї легесенької курточки і заховала руки у кишені.

З-за будинків визирнула бордово-червона будівля гімназії.

Оленка пришвидшила крок і майже побігла.

На шкільних сходах зібрався натовп школярів. Підлітки голосно розмовляли, сміялись. Кілька хлопців з цигарками демонстративно обговорювали якусь гулянку, не гребуючи нецензурною лексикою.

— Добрий день, я на співбесіду до Віолетти Сергіївни. Де її кабінет? — Звернулась Оленка до охоронця.

— На другому поверсі повертайте направо і до кінця коридора, кабінет 27, — недбало махнув рукою охоронець, при цьому уважно розглядаючи Оленку.

Оленка подякувала і пішла. Вона швидко знайшла потрібні двері й постукала.

— Заходьте, — з-за дверей пролунав низький жіночий голос.

Оленка увійшла і застигла, перед нею стояла фарбована білявка з яскравим макіяжем, років неповних тридцяти.

— Добрий день. Я на співбесіду, — ледь видавила із себе Оленка. Вона ще ніколи не зустрічала такого молодого й ефектного директора гімназії.

— Олена Іванівна? — Уточнила директорка. — Сідайте, — та показала Оленці на крісло навпроти себе.

Оленка сіла. Усе йшло більш менш нормально. Вона швидко опанувала себе і бадьоро розповідала про свою освіту, різні методики викладання математики і любов до дітей. Віолетта Сергіївна робила вигляд, що уважно слухає і посміхалась очима. Директорка схвально кивала головою, поки не почула, у якій школі Оленка працювала до цього. Обличчя жінки перемінилось, — у 86? А чому звільнились? — Провокативне запитання вислизнуло ненавмисне. Директор і так уже знала, що не візьме Оленку на роботу.

— За власним бажанням. Далеко їздити. А ви поряд, я от сьогодні пішки пройшлась. Замість зарядки, — спробувала хоч якось викрутитися Оленка.

Віолетта Сергіївна промовисто хмикнула й максимально ввічливо відповіла, — вибачте, Олено Іванівно, я думаю наша вчителька математики поки витримуватиме навантаження, а якщо що, то я матиму вас на увазі. Контакти ваші маю.

Віолетта Сергіївна підвелась й іронічно посміхнулась. Це був знак, що їхня розмова закінчилася.

Обидві знали, яка справжня причина. Але ж зручніше все сховати за красивими відмовками і марними обіцянками, а ще додати нещиру посмішку і взагалі все чудово. Наче так і має бути.

— Так, дякую, що знайшли для мене час. До побачення, — Оленка засмутилась і навіть не вдавала усмішки.

Вона йшла коридором і не чула ні звука. «Я так і знала! Що тепер робити?» — сльози навертались на очі. — «Як тепер бути? Гроші закінчуються, треба ж щось їсти! Невже доведеться йти торгувати чи ще щось таке?»

Оленці завжди здавалось, що продавати на базарі різний мотлох — найжахливіша робота. Запевняєш людей купити те, що їм зовсім не треба. Інша справа, наприклад, аптекар. Продає ліки, радить, допомагає. Оленка хотіла мати пристойну професію. Її лякали невідомість та неминучість змін. А вона передчувала, що її життя от-от кардинально зміниться.

Дорогою додому Оленка купила хліба й масла. Грошей майже не залишилось. На вечерю приготувала котлети та зварила гречку. Знайшлась ще й банка маринованих помідорів, яку мама передала.

Місто непристойно швидко накрив вечір і Оленка зібралась вечеряти. У двері голосно постукали, а згодом пролунав коротенький дзвінок. «Невже мати приїхала без попередження», — злякано подумала Оленка. Але на порозі стояла давня Оленчина приятелька Іра. Вони не бачились років зо два. З тих пір, як Ірина вийшла заміж.

— Іро, — весело вигукнула Оленка, відчинивши двері, — оце так несподіванка, давненько не бачились.

Дівчата міцно обнялись.

— Привіт! Оленочко, ти вибач, що без попередження. Просто я була поруч з твоїм будинком, та й, думаю, загляну, що там моя давня подружка поробляє.

Оленка допомогла гості роздягтись.

— Проходь у кімнату. Я зараз почастую тебе вечерею.

— Ні-ні, жодних вечерь, — Ірина категорично замахала своїми довгими витонченими руками. — От коли б теплого чайку, ще й зеленого…

Оленка вдавано ляпнула себе по чолі й посміхнулася, — вибачай, подруго, забула, що ти у нас на вічній дієті. Але тобі поталанило. Чай у мене є. І гарячий, і зелений.

Мимоволі Оленка окинула Іру поглядом. Зі спини вона виглядала так само, як і в університеті. Невисока, струнка дівчина, жіночна та елегантна. На ній була темно-вишнева сукня і коричневі чобітки. Волосся зібране в акуратну ґульку, закріплену шпильками.

Оленка поставила чайник, дістала із серванта печиво. «Лише півпачки залишилось», — скрушно подумала Оленка.

За якусь мить господиня уже принесла до вітальні тацю з чаєм та варенням.

Іра читала журнал, вгніздившись у м’яке крісло.

— Що це ти читаєш? — Поцікавилася вона в Іри.

— А, оце купила журнал, розгорнула гороскоп почитати, — гостя відклала журнал.

— Пригощайся, — Оленка поставила на симпатичний столик тацю.

На щастя в останній момент вона згадала про банку полуничного варення. Мамина заслуга.

Іра одразу ж взяла горнятко з зеленим чаєм і міцно стиснула його довгими худими пальцями.

— Сильно замерзла. Уже починає холодніти, усе-таки середина листопада.

— Грійся, Ірочко, варення бери.

Оленка уважно оглядала подругу. Ірина майже не змінилась, тільки погляд подорослішав. Личко залишилось таким же милим. Вона спробувала чай і задоволено поморщила носика. Це був точний знак, що Іра задоволена.

— Ну як ти, Оленко? Я дзвонила вдень, ти не брала трубки. От і вирішила без попередження зайти.

— І правильно зробила, — Оленка зручно вмостилася навпроти подруги. — Коли б із попередженням, то вже й не знаю, чи зустрілися б. Розповідай, дорогенька. Як там подружнє життя, ще на свободу не тягне?

— Ні, Богу дякувати, ще ні, — й Іра довго та із задоволенням почала розповідати про свої сімейні будні.

Вона одружилась з розлученим чоловіком, набагато старшим за неї. Кинула університет і народила йому синочка і двох донечок.

Оленка не розуміла Іру. Не могла і не хотіла зрозуміти. Що її привабило у цьому старшому чоловікові? Невже купилась на статок? І зараз, слухаючи монолог Іри про її чудове життя, про те, як вона любить дітей і як вони чудово розуміють одне одного з чоловіком, Оленка засуджувала приятельку. Засуджувала, бо не вірила, що це справжнє, щире кохання. Їй здавалось, що це самопожертва. Це те, від чого ти готовий відмовитись заради кохання.

А перед нею сиділа молода щаслива жінка. Вона жила у престижному районі, у просторій квартирі. Одягалась у дорогих бутиках. Відпочивала за кордоном. У неї все було чудово, вона була усім задоволена. А де ж жертви? Де страждання? Оленці і в голову не могло прийти, що кохання може бути щасливим, без переживань і стресів. А молода дівчина може справді кохати старшого за себе чоловіка, незалежно від того, скільки він заробляє.

Час збіг дуже швидко. Іра поглянула на годинника й спохопилася, — усе, люба, мушу бігти. Моїй няньці час додому. Я тобі обов’язково подзвоню, — пообіцяла Іра вже у коридорі, одягаючи свій червоний кашемировий піджачок.

А Оленці на якусь мить постала перед очима пані Кучеренко. Проте вона дуже швидко взяла себе у руку. «Ну й що з того, що її подруга одягається у тих же магазинах, що й та мальована стерва», — вона обняла подругу на прощання.

— Звичайно, буду чекати.

Оленка задумалась. Приятелька мило посміхнулась і, попрощавшись, пішла.

* * *


На самоті Оленку знов охопив відчай. Думки про безробіття і мамин розчарований голос не давали спокою. Апетит зіпсувався, вона так і не повечеряла. Всівшись напроти телевізора, Оленка нервово перемикала канали.

На журнальному столику самотньо лежав модний журнал. — О, це ж Іра забула.

Намагаючись відігнати від себе гіркі думки, вона взяла знічев’я погортати журнал. Не допомагало.

Гортаючи сторінки, Оленка все ж не могла не думати про своє тяжке становище. Навіщо їй знати дванадцять способів, як одружити на собі багатого чоловіка чи три причини, чому категорично заборонено вдягати цього сезону чоботи з гострим носком.

Дійшовши до гороскопу, Оленка знайшла свій знак і прочитала: «У цьому місяці ваше життя кардинально зміниться. Доля готує кар’єрний зліт. А одинокі Діви нарешті зустрінуть справжнє кохання».

— Що за нісенітниця, — голосно знервованим тоном прокоментувала віщування Оленка і роздратовано перегорнула сторінку.

Але власне цієї миті гороскоп не здався такою вже нісенітницею. Особливо частина про кар’єру. Великими пурпуровими літерами на всю сторінку було надруковано оголошення про набір в модельне агентство. Оленка швидко пробігла його очима кілька разів. Шалена, ба навіть божевільна ідея промайнула у голові.

Оленка схопилась на ноги і побігла до великого дзеркала у коридорі. Вона встала перед ним і намацала вимикач. Їй стало моторошно. Зараз вона ввімкне світло і зрозуміє, що зовсім не тягне на модель. Так, вона висока і струнка, але ж вона не модель. Рука тремтіла, Оленка заплющила очі і натиснула на вимикач. Простоявши з закритими очима кілька хвилин, вона знову вимкнула світло: «Так! На раз-два-три вмикаю світло і відкриваю очі!»

— Раз, два, три… — голосно сама собі скомандувала Оленка…

У дзеркалі стояла висока худорлява дівчина. Трохи перелякана, але симпатична. Волосся кольору чорного шоколаду до плечей обрамлювало бліде овальне личко. Виблискували великі карі очі, прямий носик і тонкі губи підкреслювали правильність рис. Щоки палали. Довга шия, жіночні плечі і красива лінія талії, довгі ноги…

Оленка стиснула кулачки, повернулась у профіль і задерла заношену сіру кофтинку. Плаский животик. Ззаду теж нічого. Оленка ще більше перелякалась і побігла до кімнати, щоб ще раз прочитати оголошення — «Усе правильно. Набір у модельне агентство… дівчата віком до 25 років, відбірковий конкурс розпочинається завтра».

Оленка, вражена своєю сміливістю чи то легковажністю, впала на диван.

Телевізор голосно бубонів, але стукіт серця був голоснішим.

Оленка знову схопилася і побігла до дзеркала. Простоявши там більше ніж годину і тричі обдивившись кожну частину тіла, вона твердо вирішила піти на відбір. Ідея вже перестала здаватись такою шаленою та безглуздою.

Заснути вона б не змогла цієї ночі ні за що. Оленка сиділа при світлі і думала — «Так, довгі ноги і плаский живіт — це, звичайно, добре. Але треба б якось освіжитись. От як би зробити нову зачіску, макіяж».

І справді освіжитись не завадило б. Оленка давно вже не слідкувала за своєю зовнішністю. Ні, вона завжди була охайно зачесана та одягнена. Але зачіска обмежувалась звичайним хвостиком, а косметику вона взагалі не визнавала.

«Треба десь знайти гроші на салон краси», — вирішила Оленка. Вона раптом відкинула усі сумніви і почала сміливо розмірковувати. Можливо, тому що у неї не було іншого виходу, а може вона вперше у житті прислухалась до своєї інтуїції.

«Де ж взяти гроші? Можна в Іри позичити», — Оленка навіть схопила телефон, але краєм ока зачепивши годинник, одразу поклала трубку. «Пізня година! Та й доведеться Ірі розповісти нащо гроші. Вона може не зрозуміти і ще чоловікові розповість. То що ж робити? Де взяти гроші?»

Оленка глянула на коричневий старий сервант, що підпирав протилежну стіну. Здається вона згадала, де можуть бути гроші. Несміливо відчинила велику шухляду, і з верхньої полички на неї глянули два веселі очка. Це була велика рожева свинька, стара скарбонка, яку одногрупники подарували Оленці ще на першому курсі університету.

Це досить кумедна історія, вона не хотіла, щоб їй дарували щось дороге, бо ж знала, як скрутно у студентів із грішми. Але друзі не розгубились і на одному з базарів купили величезну стару-стару скарбонку. «Вона недорога, але все залежатиме від тебе. Чим більше грошей ти туди покладеш, тим дорожчою вона буде», — прокоментували друзі.

Оленці пригадалось привітання. Відтоді Оленка час від часу кидала туди якісь копійки, але ніколи не витрушувала. — «Тут повинно бути чимало…» — занурившись у студентські спогади, подумала Оленка.

Вона урочисто понесла рожеве чудо до себе у кімнату. З-під дивана дістала металеву коробку з інструментами і, знайшовши там молоток, націлилась на пузату скарбонку.

Якась неймовірна сила і рішучість прокинулись в Оленці. Вона одним ударом без вагань розбила скарбонку. Тьмяно заблищали копійки у неосвітленій кімнаті. Оленка заходилась їх рахувати. Спершу дрібніші — приємніше на потім. На підлозі виростали акуратні башти, а потім башти об’єднувались і виходило десять гривень. Таких об’єднань Оленка назбирала чимало.

«От і все, — поклала вона останню копієчку на гору чималої купки, — має вистачити!»

* * *


Велике світле приміщення приємно пахло шампунями і різними засобами для волосся, а також теплим, наче підгорілим повітрям. На стінах висіли різні дипломи, у невеличкій дзеркальній шафці у кутику стояли численні нагороди.

Оленка розгублено зупинилась біля входу. З самого ранку в салоні вже було людно.

— Вітаю! Чим можу допомогти? — Перед очима виринула молода жінка-адміністратор.

— Добрий день, — Оленка розплилась у посмішці. Їй так тут подобалось. — Я хочу щось зробити з волоссям і макіяж. — Оленка посмикала свої пряменькі нечемні пасма.

Адміністратор уважно подивилась на клієнтку і похитала головою.

— Звичайно, а щоб ви хотіли зробити? Підстригтись, пофарбуватись чи просто зачіску? — Вона злегка підштовхнула Оленку рукою і вони зайшли у меншу залу.

Там висіло повно дзеркал. Перед ними на кріслах сиділи заклопотані жінки. Хтось із фольгою на голові, хтось у спеціальній шапочці. Навколо метушились перукарки, підстригаючи, фарбуючи та вкладаючи феном, коротке, довге, біляве, чорняве та руде волосся клієнток.

Оленка розгублено подивилася на адміністраторку.

— Я б хотіла, якщо це можливо, освіжити свій вигляд. Мабуть, підстригтись. Фарбуватися не дуже хочеться. Шкода псувати волосся, я ніколи його не фарбувала…

Адміністраторка, здається, зрозуміла у чому річ. Вона вказала Оленці на велике зручне крісло біля вікна, — сідайте, будь ласка, зараз щось придумаємо.

— Надійко, — жінка гукнула когось з іншого залу, а потім знову звернулася до Оленки, — я гадаю вам потрібна порада нашого майстра. Зараз вона прийде і ви все з нею обговорите.

Оленка захитала головою. Адміністратор принесла купу журналів і запропонувала каву. За кілька хвилин з’явилась молоденька дівчина і представилась Надійкою.

— Ну то що робитимемо? — Надя була у чудовому гуморі і посмішка не зникала з її обличчя.

Дівчина зробила на Оленку надзвичайно приємне враження, навіть викликала довіру. І вона вирішила щиро зізнатися:

— Я завтра маю дуже важливу зустріч. Мені потрібно бути настільки красивою, наскільки це можливо. Але я не дуже знаю, як це зробити. І, взагалі, я вперше у професійному салоні краси, — про це вона вже зізналася пошепки, наче соромлячись цього факту.

Проте Надійка посміхнулася іще ширше. Вона підняла рукою Оленчине волосся і деякий час розглядала її у дзеркалі.

— Нічого страшного. Я вже знаю, що ми з вами зробимо. Результат буде приголомшливий, — Надійка надягла халатик і підсунула Оленку ближче до дзеркала. — Отже, у вас хороше волосся. Здорове. Ну, тільки кінчики, але це в усіх так.

— У всіх, — чомусь перепитала Оленка.

— Ну, так. Кінчики посічені. Це все через погану екологію і неправильне харчування.

— Неправильне харчування, — Оленка перелякано округлила оченята.

Побачивши реакцію Оленки, Надійка зайшлася дзвінким сміхом, — ой, не зважайте, ваше волосся чудове. Тому ми можемо собі дозволити все. Також у вас дуже гарна форма обличчя. Я б пропонувала зняти довжину і надати об’єму.

Оленка готова була повністю довіритись цій сонячній дівчинці. Адже їй ще ніхто ніколи не говорив стільки приємних речей відразу. Звичайно, що тій дівчині за це платять, але все ж таки, вона сильно підняла їй настрій. Тому Оленка посміхнулась у відповідь і бадьоро промовила:

— Робіть, що хочете, я повністю довіряю вам.

Оленка вже не чула усіх премудрих термінів. Уперше за кілька тижнів вона відчула теплий спокій усередині. Її нічого не хвилювало, вона не думала про проблеми, а просто відпустила усе і розслабилась.

А перукарка Надійка тим часом клацала ножицями і примовляла, — ви маєте дуже гарний колір волосся, незвичайний — кольору справжнього чорного шоколаду. Такий тепер навіть у день з вогнем не знайдеш. Навіть пофарбувати у такий колір практично неможливо. Тому й не будемо його перефарбовувати.

Оленка посміхнулась і мовила, — дякую за пораду, не дозволятиму перефарбовувати.

За якийсь час Надя відклала ножиці й взяла до рук фен. Тепле повітря приємно лоскотало шию. Ще кілька штрихів.

— Ну от і все. Погляньте, — майстриня задоволено дивилась на свою роботу.

Оленка не могла відірвати погляд. Відчуття було дуже дивне. Вона наче зовсім не змінилась, але одночасно виглядала надзвичайно, наче зовсім інша людина — знайома і незнайома. Волосся набуло об’єму і тоненькі пасма обвили щічки і шию. Очі видавались більшими, а шия довшою. Оленка аж світилась.

Перукарка задоволена реакцією клієнтки передала її у руки візажиста.

Інша, також спритна та весела дівчина, чаклувала над Оленкою майже годину. Спершу зробила масаж і нанесла зволожувальну маску і аж потім взялася власне за макіяж.

Оленка поринула у світ мрій. Вона вже втратила відчуття реальності.

«Усе таки жінці необхідні маленькі жіночі радощі: шопінґ, салон краси, вечеря з галантним чоловіком», — роздумувала про себе Оленка.

Разом з новим виглядом з’явилася і впевненість у собі.

«Навіть якщо і не поталанить з тим кастингом, усе одно вона знайде собі якусь добру роботу. І обов’язково хоч інколи буде ходити у салони краси, басейн та запишеться на якісь курси. Зрештою, це не так вже й багато, щоб не спробувати».

З приємних думок її вивів гучний дзвінкий голос візажистки. — Готові? — Майстриня навмисне розвернула Оленку спиною до дзеркала. — Момент і повертаю.

Оленка завмерла. Вона перетворилась на справжню красуню. А головне макіяж був спокійним та виразним. Усе виглядало природно і одночасно вражаюче. Обличчя набуло теплого відтінку, очі сяяли. «Які довгі вії», — зауважила Оленка, повернувшись у профіль до дзеркала.

Майстриня з задоволенням спостерігала за тим, як дівчина вивчає себе у дзеркалі. Потім за кавою дівчата люб’язно радили Оленці, як доглядати за волоссям і які тони пудри та помади більше пасують до її кольору обличчя.

— І не використовуйте темні тіні. У вас глибоко посаджені очі. Тільки світлі карамельні тони, — радила на прощання візажистка.

Оленка кивала головою і лагідно посміхалась.

— А волоссю давайте можливість відпочивати від сушки і лаків з пінками. Коли цього не вимагає робота, просто помийте його і дайте самому висохти, — додала Надійка.

Дівчата-майстрині охоче записали кілька рецептів масок для обличчя та волосся для нової клієнтки.

Оленка взяла нотатки, подякувала і, перетворившись на прекрасного лебедя, поплила у новий ще невідомий світ.

Вона впевнено крокувала на проби. Люди обертались. Кажуть, жінка виглядає так, як вона себе почуває. А Оленка почувалася зараз прекрасною Попелюшкою, яка поспішає на бал.

* * *


Адресу, за якою відбувався відбір до модельної агенції, Оленка відшукала легко.

У довгому вузькому коридорі стояло кілька десятків дівчат. Вони скептично витріщались одна на одну і криво посміхались.

Оленка, не розгубившись, намагалась проштовхнутись крізь натовп красунь.

— Куди пхаєшся, — невдоволено буркнула юна дівчина, яку Оленка випадково зачепила.

Оленка на мить розгубилась, але потім згадала, що вона тепер справжня красуня і їй нічого ховати очі, — я на кастинґ.

— Невже? — Дівчина закотила блакитні очі і по-дитячому скривила губи.

— Перепрошую, — Оленка спробувала протиснутись далі, але дівчата стояли надто щільно.

— Потрібно спершу зареєструватись, — кинула мальована брюнетка з іншого кутка.

Оленка розвернулась до співрозмовниці, — вибач, що?

— Що-що?! Глуха? Ти вже зареєструвалась? — знову відрубала перша.

Оленка кліпала очима, — Ні.

— То зареєструйся. — Дівчина невдоволено зітхнула. — Повертайся на початок коридора. Там повернеш направо і побачиш чергу.

— Ще одна черга? — Оленка відчула роздратування дівчини.

— Так. Там треба зареєструватись, а потім сюди.

Оленка сумно кивнула і, подякувавши, попрямувала до першої черги. Вона виявилась меншою. У темній кімнаті сиділо п’ятнадцять дівчат і байдуже дивились у вікно.

— Хто крайній?

Оленці це запитання здалось недоречним, але претендентки якось швидко оживились і миловидна блондинка сказала, що вона. Черга рухалась дуже повільно. Дівчат по двох викликала старша жінка і вони виходили хвилин через двадцять.

— А чому так довго? — Звернулась Оленка до сусідки.

Та проігнорувала її запитання.

— Анкету заповнюють і співбесіда, — відповіла якась інша дівчина.

— І купальник підбирають, — додала ще одна майбутня модель у розкішній шовковій блузці з не менше розкішними формами.

Оленка похитала головою, а всередині похолодніло. «Співбесіда? Купальник?», — злякано спитала сама себе Оленка.

— Далі, — заверещав сильний голос з напіввідкритих дверей.

Оленка помітила як елегантна миловидна дівчина, за якою власне вона була у черзі, граційно зайшла до кімнати. Оленка затремтіла і пішла за нею.

— Сідайте, — жінка-розпорядник всадила дівчат на довгу лаву біля стіни. вона швидко дала кожній по анкеті, — заповніть швидко, друкованими літерами.

Анкета виявилась простою формальністю, жодних провокацій, як того боялася Оленка.

Розпорядниця забрала анкети. Вона побіжно глянула на перших кілька рядків.

— Мороз Ольга, 91 року народження… — миловидна блондинка кивнула на знак згоди головою. — Твій номер 476, запам’ятай. Іди підбирай купальник. Маєш сім хвилин.

Оленка злякано подивилась на дівчину і відчула себе жахливо старою.

— Ляшук Олена? — Чомусь Оленчин рік народження жінка не стала називати. — Ти номер 477. Запам’ятай. Іди, вибирай купальник. Маєш сім хвилин.

Рядами стояли невисокі кронштейни і на них висіло безліч різнобарвних купальних костюмів. Довкола них вправно орудувала старша жінка.

— Ну як? — Запитала Ольга з якою Оленка тепер йшла у парі, прикладаючи до себе роздільний купальник насиченого цегляного кольору.

— Тобі личить, — відрухово відповіла Оленка. Вона ретельно перебирала вішаки і нарешті натрапила на цільний, максимально закритий купальник перламутрово-рожевого кольору.

— Усе! Геть! Черга, дівчата. — Жінка поправила окуляри на носі і схвально глянула на Оленку, яка вивчала свою знахідку. — Гарний вибір.

Оленка не сподівалась на комплімент і, подякувавши, почервоніла.

— Усе, йдіть, — жіночка виштовхнула дівчат за двері. Оленка збадьорилась несподіваною похвалою, адже вона взагалі забула, коли востаннє вибирала одяг.

У коридорі забитому красунями-претендентками Оленка прочекала більше двох годин.

Дівчата нервували, дратувались і сварились. Дихати було нічим, але виходити з черги ніхто не збирався, бо назад не пролізеш.

Оленка стояла перед самими дверима. Вийшов невисокий чоловік у смішних окулярах з різнокольоровою оправою і заметушився.

— Ти, ти, ти, ти, — він хапав дівчат одна за одною за руки і підштовхував до зали. Схопив і Оленку, не піднімаючи на неї очей, зайшов з нею у приміщення і гримнув дверима.

У великій просторій кімнаті, прямо навпроти дверей буквою «П» було зіставлено кілька столів. За ними сиділи зосереджені ділові люди.

— Швидко переодягаєтесь у купальники і по одній виходите, — спокійно, але голосно скерував чоловік, виглядаючи з-за своїх кумедних окулярів.

Дівчата забігли за високу ширму з цупкої щільної мішковини і неймовірно швидко почали переодягатись.

Дуже висока брюнетка вже вискочила, коли Оленка тільки зняла светрик.

Конкурсантки одна за одною виходили, було чутно голоси, але Оленка не могла розібрати про що вони говорять. Вона залишилась одна, тож мала йти останньою.

Вона хоч на мить хотіла побачити себе у дзеркалі. Не уявляла, як виглядає у цьому купальнику.

Насправді ж Оленка виглядала дуже звабливо, перламутровий відблиск тканини підкреслював усі її принади, а рожевий колір відтіняв карі очі.

— Наступна.

Оленка сміливо вийшла і попрямувала до комісії.

— Номер?

Оленці відняло мову. За столом сиділо чотири чоловіки і три жінки. Вони сухо оглядали Оленку, оцінюючи її зовнішність.

— Номер, — роздратовано перепитали кумедні окуляри.

— 477, — так само голосно і трохи роздратовано відповіла Оленка. Вона не любила, коли на неї кричали.

— О! З характером, — іронічно підмітив неприємний хриплуватий голос.

Оленка не зрозуміла, хто це сказав, хоч обвела поглядом журі.

— Будь ласка, пройдись, — знову команда не зрозуміло від кого.

Оленка підняло голову, розслабилась, спокійно пройшлась до дверей і повернулась до столу. Підійшовши, вона почула відверте обговорення мінусів і плюсів своєї зовнішності та ходи. Вона була вражена. «Невже не можна було її відпустити, а потім обсмоктувати її недоліки».

— Гаразд. Ми тебе беремо, — байдуже буркнув сивий бородатий мужчина у дорогій чорній шовковій сорочці з білими графічними принтами.

Оленка прикусила губу і кліпнула очима. Вона не знала, що робити. Їй хотілось скакати від щастя, але їй вдалося втримати себе у руках.

— Приходь завтра за цією адресою, — чоловік простягнув їй вишукану візитку, — близько першої. Будемо підписувати контракт, тож візьми паспорт. До речі, можливо, підійдеш під одне замовлення. Ми давно шукаємо когось твого типу.

Оленка здивовано витріщила очі і підняла тоненькі брівки на означення себе як «твого типу». Але промовчала. Вона тут була вперше, то ж, можливо, такі правила. А їй ця робота була вкрай необхідною.

— Так що будь готова до зйомок.

— Добре. Дякую. До побачення. — Увічливо подякувала Оленка і, забравши свої речі з-за ширми, вийшла у задушливий переповнений коридор.

— Переодягтись можеш на другому поверсі, перша кімната зліва, — крикнув услід Оленці кумедний чоловік.

Оленка протискувалась між дівчатами, не тямлячи себе від радості. «Вона має роботу. вона не сподівалась, що пройде конкурс. Щиро вірила, але не сподівалась. І все було зовсім не так, як вона уявляла», — подумки розмовляла з собою щаслива дівчина. Дивні почуття вирували всередині.

Оленка піднялась на другий поверх і постукала до роздягальні. Двері відчинились. У холодній кімнаті з напівроздягненими дівчатами стояв дикий плач. Біля дверей сиділа дуже висока брюнетка, що пішла першою з Оленчиної десятки і тяжко ревіла…

Оленка зібралась і, не вступаючи у розмови, швидко побігла на тролейбус.

За вікном стояв цупкий листопадовий вечір, він боляче вдарив легко одягнену дівчину.

* * *


Наступного дня Оленка вже о дванадцятій стояла під високою новобудовою, яка й була модельною агенцією. Не зважаючи на теплий гольф, дівчина замерзла. Ледве дочекавшись половини першої, Оленка швиденько забігла у будівлю.

У холі ввічлива жвава дівчина одразу ж відвела її до великої кімнати. Там уже сиділо шестеро дівчат. Оленка помітила Ольгу, вчорашню знайому з відбору і підсіла до неї.

— Привіт! Рада тебе знову бачити, — щиро зізналася Оленка.

— Привіт, — несподівано також зраділа дівчина і її очі засяяли. — Тебе теж взяли? Класно!

Оленка раптом згадала скільки її новій знайомій років і в неї промайнула думка, що за певних обставин вона могла б бути її вчителькою.

Чекати довелось довго. Час від часу до дівчат виходив хтось із працівників і, вибачаючись, пояснював, у чому причина затримки. Головний директор застряг у заторі, менеджер і бухгалтер затрималась на модному показі… Оленка страшенно хотіла їсти, через хвилювання вона не змогла змусити себе поснідати. Коли почувся гострий чоловічий сміх у коридорі і двері відчинились, Оленка вже куняла, обіпершись рукою на журнальний столик. Розплющила очі від того, що відчула, як хтось безсоромно дивиться на неї.

— Ось дівчина, про яку я вам казав, — мовив сивий чоловік з бородою, який вчора був у складі комісії.

Його співрозмовник задумливо похитав головою, дивлячись на Оленку.

Вона підвелась і безглуздо посміхнулась.

— Заходьте, будь ласка, Оленко, так, — звернувся бородань до Оленки і відчинив перед нею двері.

Усі втрьох зайшли до великого просторого кабінету з вишуканими меблями, шкіряним диваном та безліччю фотографій на стінах. Незнайомець відрекомендувався, — Олег. Я власник і креативний директор агенції.

Сідайте, — попросив генеральний директор Оленку, яка стояла посеред кімнати і з помітною цікавістю роздивлялась фотографії.

— Ці фотографії найкращі роботи наших фотографів і наших моделей, — задовольнив її цікавість Олег. — А тепер до справи. Оленко, я вам пропоную контракт. Контракт з нашим агентством. Щодо цього вам усе потім пояснять асистенти.

Оленка лише відкрила рот, як її перебили.

— Оленко, вам усе пояснять асистенти. Час подумати матимете до завтра, хоч і так зрозуміло, що ви погодитесь. А тепер до справи.

Олег глянув на худорлявого чоловіка. Тоді нарешті відрекомендував і його, — Максим, представник компанії, що виробляє постільну білизну.

При слові білизна в Оленки щось йокнуло всередині. Вона пригадала своє вчорашнє дефіле у купальнику.

— Ми випускаємо каталог і нам потрібно три дівчини для кожної кольорової гамми… — заговорив до того мовчазний Максим.

— Їй це не треба знати, — перебив Олег. — Суть така, ми одразу хочемо підписати з вами контракт на зйомку для цієї реклами. Ми надто довго шукали потрібну дівчину. Далі вже відкладати не можна. Зараз потрібна ваша попередня згода.

Обидва чоловіки подивились на Оленку, яка розгублено стрибала поглядом з одного співрозмовника на іншого.

— Попередня згода, — нарешті спромоглася видати з себе Оленка.

— Так, зробите кілька фотопроб сьогодні і якщо ви нам підійдете, то завтра підпишемо контракт. — Замовник реклами трохи знітився, побачивши, як Оленку стурбувало слово «якщо». Несподівано він приязно посміхнувся до дівчини, — але повірте, Олег ніколи не помиляється. Я, особисто, не думаю, що ви можете нам не підійти.

Оленка, зробивши розумний вигляд обличчя, весело кивнула на знак згоди.

— Чудово, — директор підвівся.

До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти.

— Ніночко, відправте дівчинку до Роберта — це раз. Підготуйте для неї наш контракт — це два. Обов’язково. Це два, — Олег на хвильку замовк, роздумуючи, чи раптом чогось не забув, — поки що все.

Оленка опинилась у руках швидкої і строгої Ніни. Та відразу почала вчити «новобранку» розуму.

— Слухай сюди, красуня, я — Ніна. З усіх питань ти звертаєшся до мене. І тільки до мене. У жодному разі не до Олега. Він не може цього терпіти. Второпала?

— Так, — Оленка потягла цукерочку з симпатичної тарілки на столі.

— Куди? — Заверещала Ніна і, витягши цукерку ледь не з Оленчиного горла, спритно метнула її в смітник. — Фігура. Що за дурдом з цими моделями. Мало що треба дбати про них, то ще й думати мусиш за них. Ніякого солодкого. Пам’ятай, дівчинко, ти так само легко можеш втратити цю роботу, як і знайшла. Я вже на таких, як ти, надивилася.

Оленка відкрила рот, щоб сказати, що вона нічого не їла, але Ніна випередила її.

— Немає часу на балачки. Слухай уважно. Зараз приїде машина. Тебе відвезуть до Роберта. Це наш найкращий фотограф, — жінка перейшла на довірливе шепотіння, — тобі дуже пощастило. Ця постільна фірма великий клієнт. Гарно заплатять. — Оленка райдужно посміхнулась, намагаючись не дивитись на цукерки. — Гарно поводься і не вередуй. Я тобі передзвоню. Усе.

Ніна вийшла з малесенької кімнатки, але за мить повернулась і забрала кошичок з цукерками.

За півгодини Оленка вже їхала у чорному дорогому авто кудись на околицю міста і намагалась уважно читати кожен рядочок контракту. Нарешті вони під’їхали до якогось особняка в модерному стилі. Оленка розгублено подивилася на водія.

— Тобі що Ніна не пояснила куди йти? — Прохрипів водій на Оленчин запитальний погляд. Він пояснив їй куди йти.

Дівчина несміливо піднялась на третій поверх і подзвонила у червоні лаковані двері. Вони миттю відчинились.

На порозі стояв сухенький чоловік років сорока і жваво розмовляв по мобільному. Жестами він запросив Оленку зайти. За мить вона вже стояла у просторій студії, з величезними на всю стіну вікнами. Звідкись доносились приємні тихі джазові мелодії.

— Так, Олежику, це вона прийшла, — чоловік заправив довге сивувате волосся за вухо і скептично обдивився Оленку. — Ага, нічогенький матеріал, але Соні все одно доведеться попрацювати.

Оленка уважно слухала. «Матеріал — це, мабуть, я. А Соня — ще одна асистентка», — думала Оленка.

Насправді Соня була візажисткою. Оленка дізналась про це, коли Соня, довго і нецензурно лаючись, гримувала її.

Фотограф, який відрекомендував себе Робертом, у цей час налаштовував світло і шукав якийсь реквізит. Він так само довго і нецензурно лаявся.

Оленці хотілось затулити вуха, але Соня наказала завмерти, а дратувати цю й так вкрай роздратовану жіночку Оленці не надто хотілось. «І чого тут усі такі нервові. Мабуть, робота така, — розмірковувала про себе Оленка. — А я думала, що це лише у вчителів суцільні нерви. Нічого, принаймні у цьому в мене вже є хоч якийсь досвід». — На цю думку Оленка посміхнулася сама до себе.

Одягала Оленку молода дівчина, яка виявилась значно привітнішою.

— Привіт, я — Олеся і сьогодні я тебе одягатиму. — Вона взяла Оленку за руку і завела до малесенької кімнати. — У нас тут є три нічні сорочки і чотири піжами. Що перше? Яка сцена?

Оленка перелякано дивилась на одяг, що його костюмер знімала з вішалок.

— Я взагалі-то перший раз і…

— Що означає перший раз, — не відриваючись від роздивляння одягу перепитала дівчина.

— Уперше знімаюсь, — відповіла Оленка.

— Тобто це твоя перша фотосесія? Ого, давненько у нас такого не було, — Олеся легенько вдарила Оленку по животі. — Дивно, зовсім не помітно, що ти хвилюєшся, — збрехала вона, бо насправді Оленка вся трусилася дрібними дрижаками і це було видно.

А згодом почалося найгірше…

— Завмерла! Ти ж спиш! Тобі добре! — Верещав фотограф.

«Як тут розслабитись коли на тобі тонна макіяжу, колюча накрохмалена піжама ще й три надзвичайно сильні лампи, від яких хочеться зажмуритись, світять просто в очі», — подумки бурмотіла Оленка.

Вона лежала на великому двоспальному ліжку, на першокласній шовковій білизні і виглядала справді чудово. Тобто саме так, як цього хотів фотограф і, власне, замовник. На Оленчиному обличчі сяяло блаженство. Роберт кричав на неї тільки тому, що це була його звична манера роботи — вічне невдоволення моделлю.

— Руки трохи підніми і трошки посміхнись, — звелів Роберт і заклацав фотоапаратом. — Я сказав трошки! Ти ж не регочеш уві сні, правда?

«Ніжитись у розкішній дорогій постелі, м’якій, наче хмаринки, хіба ж це робота?», — Оленка посміхнулась на свої думки.

Її волосся кольору чорного шоколаду чудово підкреслювало теплий карамельний колір простирадл. Та й тоненька рожева смужечка на подушках дивилась вишукано на фоні Оленчиної блідої шкіри.

Олег відразу уявив цю картину, як тільки побачив Оленку в рожевому купальнику.

Дефіле було нестерпним і у неї не було жодних шансів, якби не той купальник і сяюче волосся. Олег взяв її лише через це замовлення, для якого не зміг знайти потрібну модель.

Потім Оленка перевтілилась на звабницю у червоному пеньюарі. Вона еротично вигиналась на яскраво помаранчевій постелі у тигрячу смужечку.

— Ти що ніколи не зваблювала чоловіка? Ти ж не поліно якесь. Вигнись ще, — Роберт несамовито кричав.

У Оленки палали вуха. Добре, що їх прикривало волосся.

— Я не гімнастка, — випалила Оленка, коли вже не було сили терпіти.

Робертові достатньо такої однієї репліки, щоб назавжди поставити хрест на будь-якій з моделей, але Оленка імпонувала йому. І він стерпів.

Соня з Олесею лише здивовано переглядалися.

Ще один образ, веселої пустунки, Оленка передавала, стрибаючи на ліжку і підкидаючи подушки лимонного кольору.

Оленці все вдавалось легко, бо вона отримувала неймовірне задоволення від процесу фотозйомки. Вона дуже швидко призвичаїлась, перестала боятись об’єктива, а згодом вже фліртувала з ним.

Роберт нічого, крім «доста», не сказав, але костюмерка Олеся запевнила, що це і є його найбільша похвала.

Додому Оленку відвіз той самий невдоволений водій і передав контракт на зйомку реклами. Не встигла Оленка роздягтись додому, як задзеленчав мобільний.

— Оленко, ваша робота нам дуже сподобалася. Отже, завтра на шосту тридцять.

— Перепрошую, а хто це?

— Це Ніна, — пояснив змучений голос.

— Ніно, вибачте, я вас не впізнала.

— Нічого, скоро впізнаватимеш, — дещо злорадно хмикнула на тому боці жінка. — Отже, завтра о шостій ранку на вас чекатиме машина. Не спізнюйтесь і вже лягайте спати, щоб не було мороки з синяками під очима. Зйомка триватиме до третьої, потім до агентства. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — насправді нічого не зрозумівши, випалила Оленка.

— Візьміть з собою обидва контракти. Обов’язково. До завтра.

Ніна поклала трубку. Оленка схопила клаптик паперу і з пам’яті записала всю інформацію.

Уперше за день поїла і, прийнявши душ, завалилась спати. Засинаючи, вона згадала, що хотіла подзвонити Марічці. Треба ж було поділитись новинами і враженнями з найкращою подругою. Але сон міцно обійняв змучену і задоволену Оленку і повалив її на нерозстелений диван.

Так міцно і добре вона не спала вже багато років.

* * *


Кружляв лапатий сніжок і вітер кидав його в очі.

Оленка любила таку погоду, суху і морозну.

Наближались зимові свята і деякі магазини вже прикрасили вітрини ялинковими ікебанами. Де-не-де на деревах миготіли ліхтарики. Одразу згадався запах мандаринок і виблискування ялинкових прикрас. Свято наближалось і безпідставна радість гріла душу.

Оленка забігла у кафе і струсила сніжинки з плечей.

Марічка жваво махала рукою. Вони давно збирались зустрітися, але в Оленки тепер було дуже мало вільного часу, майже кожен день розписаний по хвилинах. Останню зустріч довелось відмінити, бо її запросили на модний показ.

— Привіт, виглядаєш просто чудово, — Марічка обійняла подругу і, не приховуючи захоплення, закотила очі.

Оленка справді розквітла. Їй дуже подобалась нова робота. Крім того вона отримувала достатньо грошей, щоб залишалось на маленькі жіночі радощі. Весела, з іскристими очима і в ідеально підібраному вбранні, Оленка скидалась на дівчину з обкладинки. І це їй дуже личило.

— Вибач, що запізнилась. Затримали на роботі.

Оленка зняла елегантну бежеву куртку і залишилась у короткій в’язаній сукні і білосніжному шалику. Вона швидко зробила замовлення і запитально глянула на Марічку.

— Ну привіт, подружко. Скучила за тобою. Як ти?

— Та що я. Усе по-старому. Ти як? Як робота?

Оленка зморщила мініатюрний носик і нахмурила брівки, — у мене вчора була така цікава робота. Знімали на ковзанці. Здогадайся що?

— Тобто?

— Колекцію білизни. Уявляєш. — Марічка схопилась за голову. — Звичайно, усі позамерзали. Тоді наш Олег уявляєш, що втнув, — Марічка хотіла запитати хто такий Олег, але Оленка її випередила, — Олег наш директор. Він завжди присутній на всіх фотосесіях для серйозних замовників. Одним словом, він купив вина і зробив глінтвейн.

Марічка знову очікувала, що подруга здогадається і пояснить що це таке, але тій довелось перебити і запитати, — а що таке глінтвейн?

— Це гаряче вино з медом лимоном та корицею. Можна ще гвоздики додати, — пояснила все просто Оленка.

Звичайно, тепер вона зналася на алкогольних коктейлях, модних брендах і знала всі тенденції наступного сезону.

— Ми випили кожна грам по двісті, зігрілись і… моментально сп’яніли. Фотографові нічого не сказали. Але, звичайно, переживали, чи помітить замовник.

— І що?

— Та нічого. Уявляєш, сказав, що фотографії чудові, моделі вродливі і у них звабливі, запальні погляди.

Дівчата голосно розсміялись. Оленка схопила горнятко і, вдихнувши зимовий аромат гарячого какао, зробила кілька ковтків.

Марічка сумно подивилась на подругу. Вона по-доброму заздрила тій.

Оленка стала зовсім іншою. Вона почала стильно вдягатись, слідкувала за собою і знала усі секрети вдалого макіяжу. Але головне — вона змінилась з середини. Розкрилась. Вивільнила своє сміливе і веселе «я». Оленка знайшла себе і почала жити на повну. Вона весь час щиро реготала від душі. Нарешті, вона відчула смак життя.

Несподівано задзвонив Оленчин мобільний, — вибач, Марічко, мушу відповісти, бо може бути щось серйозне, — пояснила Оленка, дістаючи з великої яскравої сумки тоненький елегантний мобільник.

Подруга, розуміючи, кивнула.

— Ало? Це ти Олю, привіт. Що там? — На тому боці щось довго пояснювали. — Я не знаю. Зачекай, — відповіла Оленка. — Мушу подивитися у свій розклад. — Оленка діловито заглянула у записник. — Чекай, Олю, ми ж з двадцять четвертого у відпустці. А, це не через агентство? — Оленка довго слухала, що говорив голос у телефоні, а потім відповіла, — добре, я подумаю і якомога швидше передзвоню тобі. Дякую.

— Що таке? — Марічка помітила, як подруга напружилась, але не забула додати. — У тебе такий гарний телефон.

Оленка простягла модний мобільний подружці зі словами, — вибач, нічого такого, є робота, за яку дуже добре платять, але…

— Що? — Марічка відірвалась від забавки.

— Коротше треба скласти компанію якимсь там бізнесменам на закритій вечірці. Корпоратив на честь Нового року.

— О! — Марічка дуже двозначно відреагувала. — Знаєш, що про такі вечірки розказують.

— Та ні, просто скласти компанію, «без ліжка», — поспішила запевнити подругу Оленка.

— Авжеж, — іронічно погодилась Марічка.

— Ти ж не бувала на таких заходах, — образилася подруга, — чому так говориш?

Дівчина заперечно кивнула і додала, — але всім відомо, що там виробляють багатії.

— Цікаво, звідки це всім відомо?

— Ну як… — Марічка розгубилась, раніше Оленка ніколи не була такою наполегливою. Завжди погоджувалась з її думкою, прислухалась.

— Я розумію твій скептицизм. Але це пропонує дівчина, з якою я доволі близько спілкуюся і яка також не прагне скочити до ліжка за першої нагоди. Вона вже працювала на таких заходах, тепер їде на лижі за ці гроші.

Оленка задумалась і відкусила шматочок Марійчиного пирога. Мабуть, єдине чого їй не вистачало з минулого життя — це солодкого.

Марічка знову подумала про неймовірну переміну в житті Оленки. У неї з’явилось безліч нових знайомих, своє коло спілкування, у якому вона проводила практично весь час.

Марічка страшенно ревнувала свою найближчу подружку до її нових приятельок — моделей. Ще зі школи їх було тільки двоє, Марічка і Оленка, подружки нерозлийвода.

— Хоча, якщо твоя приятелька вже працювала… А що добре платять, — перепитала Марічка, щоб не прирікатись. Бо й справді, що вона може знати?

Оленка швидко захитала головою, жуючи кусочок Марійчиного торта.

— Повір, дуже добре. Мені ці гроші, зрештою, не конче потрібні. Але я б дуже хотіла маму відправити на море. У якусь теплу арабську країну, — мрійливо закінчила Оленка.

— Ого! — Аж скрикнула Марічка. — Це ж дорого. Тим більше на свята ціни підскочать.

Але Оленка лише здивувалася, — ну то й що. Хай скачуть, якщо їм приспічило. А я не збираюсь економити, та ще й на мамі. Зрозумій, Марічко, вона мене тоді єдина підтримала. А зараз я добре заробляю, можу собі це дозволити.

Марічка похнюпилась від упевненості подружки, яка здавалось от-от перейде в гордовитість. Але Оленка одразу перемінила тему.

— Це все пусте. Як там твій…

— Ой, він уже не мій.

— Та годі тобі, Марічко, Ви ж кожен тиждень сваритесь.

— Ні, цього разу це вже кінець, — з лукавою усмішкою ствердила Марічка.

— Ага, я і це чую кожен тиждень.

Марічка посміхнулась з-під лоба і дівчата зареготали.

Дорогою додому Оленка зайшла у супермаркет. У великому кошику лежали речі зі знижкою. На Оленку привітно глянув великий плетений капелюх з яскравою червоною стрічкою. Дівчина на якусь мить задумалася, взяла з кошика капелюх і потягнулася за мобільним.

— Олечко, це я, — Оленка кинула капелюх до свого кошика. — Я погоджуюсь на той корпоратив. Так. Записуй мене.

* * *


Оленка злізла зі старенького стільця і окинула ялинку поглядом. «Просто красуня», — подумала дівчина й задоволено посміхнулась. Деревце, що символізувало для неї, та й для багатьох інших, прихід свята, переливалось золотими вогниками і різнокольоровим дощиком. Кульки, вихваляючись одна перед одною, відбивали світло ліхтариків.

Господиня сіла перед дзеркалом і, знявши бігуді, почала малювати вії.

Сьогодні останній робочий день перед святами — корпоративна вечірка. Оленка була у чудовому гуморі. Вона зробила все, що хотіла, а тепер зможе ще й влаштувати мамі відпочинок на теплому узбережжі. Дівчина одягла довгу вечірню сукню кольору індиго, а хвилясте волосся закріпила мініатюрною шпилькою, зібравши його у тугий пучок.

Під вікном засигналила машина. «Уже приїхали? Так швидко?», — майнуло в Оленчиній голові.

Вона швидко взула класичні туфлі, що ідеально пасували до кольору сукні, і, пірнувши у розкішну, позичену в подруги шубу, вибігла на вулицю.

— Вибачте, — трохи віддихавшись промовила Оленка, уже сівши до машини.

Розкішна брюнетка, що сиділа на передньому місці у машині, проігнорувала вибачення і заверещала, — яка шуба, ти що банк пограбувала?

Це була Оксанка. Вередлива, невихована, але неймовірно весела дівчина. Вона завжди говорила і робила те, що вважала за потрібне.

Оленка розгубилась, за неї вступилась Оля, яка сиділа позаду, — та нічого вона не грабувала, а просто позичила. — Оленка справді позичила шубу в Іри, яка, між іншим, активно пропонувала їй ще й сукню.

Оксанка не могла вгомонитися, — круті у тебе друзі, що такі шуби мають.

Машина повільно рушила.

Оля, яка запропонувала цю роботу, по-змовницьки підморгнула Оленці, — чудово виглядаєш, — прошепотіла вона.

Оленка вдячно посміхнулася.

Дівчата всі троє виглядали приголомшливо. Оксана, зваблива брюнетка з зеленими, мов у кішки очима. Гнучка, пластична, сексуальна. Оля, миловидна білявка з непристойно довгими ногами була душею компанії. Незалежна і вольова, вона притягувала чоловіків, як магніт. Оленчина врода була інакшою — витонченою, небанальною і не помітити її було неможливо. Мабуть, саме через неперевершений шарм Оленка користувалась такою шаленою популярністю, як модель. Просте обличчя, що притягує погляд і збуджує симпатію та довіру.

Автівка виїхала за місто. За вікнами пролітали зимові красуні-ялинки, припорошені сніжком. Оленка уважно стежила за дорогою, намагаючись для чогось запам’ятати її.

— То що, дівчатка, готові розважатись, — пролунав дзвінкий голос Оксанки.

— Готові, — скептично пробубоніла Оля.

— А ти готова? — Оленка перевела увагу на Оксану.

— Я особисто обожнюю такі вечірки. Там завжди виступають зірки, показують різні фокуси і всяке таке. А одного разу ми… — і Оксанку понесло на хвилях спогадів.

— Чого ти така похнюплена? — Тихесенько поцікавилася Оленка в Олі.

— Та я просто голодна, — сумно відмахнулася та.

Оленка прикусила язика. Їй повезло, вона не мучила себе строгими дієтами, а лише обмежувала у солодкому і масному. А деяким дівчатам ж доводилося сидіти ледь не на одній воді.

На одному з перехресть машина повернули ліворуч і одразу ж в’їхала на величезне подвір’я.

Водій відчинив двері і Оленка легко випурхнула на мороз.

Перед великим будинком шеренгою вишикувались ялиночки, прикрашені вогниками. А на доріжці, викладеній каменем, красувались плетені фігурки ангеликів, що також сяяли.

Гості попрямували до вхідних дверей з великим різдвяним вінком з гілочок ялини, шишок та золотавих стрічечок.

Увесь будинок палав ліхтариками. З відчинених вікон долинали музика і гомоніння гостей.

Дівчата увійшли у красивий дім. Їм допомогли роздягтись і провели до великої зали з високою стелею.

Гриміла музика. Її наживо виконував дуже популярний виконавець.

Оксанка округлила свої красиві очі, дивлячись на сцену і заверещала, — це ж… — але за мить хитро посміхнулась і прорекла, мов королева, — ми йдемо отримувати автограф.

— Куди? — Лише встигла кинути Оленка.

— Та нехай. Її все одно не втримаєш. — Оля задоволено глянула на столи, що вгиналися від вишуканих страв та напоїв.

Оленка розгублено оглядалась довкола. Навкруг пропливали червоні задоволені обличчя. Багато хто був одягнений у новорічні костюми: кілька десятків снігурочок, ще більше дідів морозів. Раптом веселою юрбою пронеслось кілька напіводягнених зайчиків. За ними гордо пролетіли сніжинки…

Оленка здригнулась.

— Вибачте, — Оленку штовхнула старша дама у довгій вечірній сукні з хутряним коміром.

Були й гості в офіційному вбранні, які поводились пристойніше і стриманіше.

Оленка підійшла до подруги і запитала:

— Олю, а що ми власне маємо робити?

Оля якраз накладала на тарілку тоненькі канапки з ікрою, крабами та індичкою. У руках вона тримала келих, з симпатично оформленим коктейлем, який підніс їй офіціант у новорічному капелюшку.

Оленка від алкоголю відмовилась. — Олю, ти мене чуєш? Що ми маємо робити?

— Ми, — подружка жадібно жувала, забувши про всі на світі дієти, — ми маємо милувати око.

— А ще? — Не зовсім зрозуміла Оленка. Вона з жахом спостерігала, як подруга поглинала їжу. Невже у таку тендітну дівчину може так багато влізти.

— Я три дні сиділа на кефірі, — прочитавши думки Оленки, відповіла Оля. — Оленко, ми маємо розважатись, посміхатись симпатичним багатим дядечкам. Танцювати з ними, якщо запросять. Оля взяла кілька еклерів і ще келих шампанського. — Оленко, бери щось їж. Такого ти ще не куштувала.

На столах, застелених світло-салатовими скатертинами, на білих тарілках з гарними візерунками були викладені свіжі та консервовані овочі. Біля кожної тарелі, яка апетитно підморгувала гостям, стояла невеличка табличка. Золотистими літерами було виведено назви «канапе з маринованим восьминогом та лаймом», «канапе з копченою куркою, мандарином та виноградом», «канапе з креветкою та авокадо» і так далі.

Оленка з пересторогою дивилась на всі ці назви і обережно накладала на свою тарілочку те, що викликало у неї найменше підозр.

Оля енергійно і впевнено крокувала до столу із загальною назвою холодні закуски, тягнучи за собою Оленку. Вона поклала собі соте з баклажанів, шматочок рулету із індичого філе з чорносливом, а потім Оля силоміць накидала на Оленчину тарілку кілька шматків фаршированого судака.

— Я не хочу. Я стільки не з’їм, — пручалась Оленка.

— Вечір довгий, — протягла Оля, наколюючи на виделку шматочок перепілки фаршированої екзотичними фруктами, — ще зголоднієш. А всі найсмачніші страви розберуть.

Оленка зрештою махнула рукою і вирішила таки щось скуштувати. Її привабили пшеничні млинці фаршировані грибами та індичкою, мабуть, тому, що це була страва, яка викликала найменше сумнівів.

Дівчата присіли за столик біля вікна. Столів було небагато, гості в основному хапали щось на ходу, продовжуючи танцювати, а гарячі страви та салати подавали на другому поверсі.

— Ну що, ходімо наверх, — весело запропонувала Оля, ковтаючи маленькі маслини болотного кольору, — ой, вони з сиром та горішками у середині.

Оленка засміялась.

— Ти така кумедна.

— То що ходімо. — Оля швидко спустошила свою тарілку і нетерпляче спостерігала, як повільно їсть Оленка.

— Олю, я ще нічого не… — спробувала запротестувати Оленка, коли подруга майже силоміць потягла її на гору.

— Добре, поки ти доїси, я десерт піду візьму, — знайшла виправдання Оля і попрямувала до столів з десертами.

Крім маленької мисочки вершків і цілої жмені полуниці, вона прихопила ще кілька бісквітів і одне морозиво з фруктами. Полуниця посеред зими Оленку не здивувала, але вона симпатизувала тістечкам. Вони були такі милі, прикрашені горішками.

— Олю, ти збожеволіла! Нам же після цього всі свята доведеться не виходити з тренажерного залу. Якщо чесно, то мене така перспектива не приваблює.

— А мені все одно, — безжурно заперечила подруга. — Сьогодні останній день роботи. Потім довгі канікули і я хочу відірватися. Бери щось, — заохочувала вона Оленку.

Такою своєю поведінкою Оля вбивала атмосферу свята.

Оленка відчувала, що здатна розслабитись і отримувати задоволення.

Гупання сучасних хітів змінила приємна класична музика. Кавалери запрошували дам. Пари повільно розхитувались у божественному вальсі.

Оленці закортілось опинитись поміж цих пар, що кружляли у танку. Жіночі сукні розвивались і звабливо обіймали вишукані смокінги чоловіків, руки сплітались, плечі і груди вирівнювались.

— Ходімо наверх, — проковтнувши останню полуницю, вкотре запропонувала Оля.

Оленка спантеличено подивилась на порожні тарілки. Подруга все поглинула. «Це й справді заслуговує поваги», — подумала Оленка, маючи на увазі властивості Олиного шлунку.

— Йди, я ще трохи побуду тут.

Оленка не відривала очей від різнобарвних візерунків, які вимальовували своїми па чепурні красуні.

Оля зовсім не засмутилась, а швидко схопившись на ноги, вибігла зі словами, — зустрінемось пізніше.

Оленка взяла келих червоного вина і повагом помандрувала у глиб зали.

Поряд зі сценою стояли два фонтанчики. Невеличкі керамічні фонтани, з яких текла не вода, а шоколадна глазур: з одного — чорна, а з другого — біла.

У Оленки перейняло подих. Їй здалось, що вона потрапила у казку. Навіть звуки милої її серцю музики відійшли на задній план. Вона наблизилась до фонтанчика, взяла шматочок ананаса зі срібної таці з різноманітними фруктами, що стояла поряд на маленькому столику, вмочила фрукт у шоколад і скуштувала. Смакувало неймовірно.

— А якщо спершу в чорний, а потім у білий шоколад, буде ще смачніше, — звернувся до Оленки кароокий чоловік років сорока. Він спостерігав за нею. — Вам сподобається, — і чоловік простягнув Оленці шматочок ананаса, вмочений у чорний і білий шоколад.

Дівчина посміхнулась і скуштувала. Зазвичай, Оленка б відмовила, але вона чітко зрозуміла, що цього вечора її роботою буде цей дядечко.

— Юрій, — відрекомендував себе чоловік.

Оленка спробувала вичавити посмішку, коли він цілував їй руку. «Елегантний жест, який часто стає продовженням не дуже елегантної поведінки», — подумалося.

— Оленка, — може аж надто стримано для такого вечора представилася дівчина.

Оленка одразу відчула як він дивиться на неї, слідкує за її рухами, за плечима, руками, за вирізом на сукні, за стегнами.

«Непристойний, сексуальний погляд», — розуміла дівчина.

— Як вам свято, — заглядаючи їй в очі, поцікавився Юрій.

— Я поки що не впевнена, але здається мені подобається, — Оленка гралась. — Тільки музика тут гучна. Класику замінили на якесь незрозуміле гупання.

— Ходімо на терасу, — Юрій злегка обійняв Оленку за талію і звернув у потрібному напрямку.

Вона ніби не відчула нахабності і піддалась.

— Там набагато тихіше.

Коли вийшли на терасу, Оленка ледь помітно здригнулася. На вулиці взявся морозець.

— Одягни, — Оленку огорнув дорогий чоловічий піджак. Він не мав запаху, хіба що ледь вловимий квітковий аромат. «Жіночий аромат», — скептично зауважила про себе Оленка.

— Дякую. Тут справді тихо і такий гарний вид.

Густе синє небо і дрібненькі зірочки нависали прямо над головою. Верхівки високих пишних ялинок були так близько, що до їхніх темно-зелених голочок можна було досягнути рукою. Сяяли вогники, пахло хвоєю, холодом і розвагами.

— Так, дуже гарний, — погодився з нею Юрій, — а особливо його прикрашає твоя усмішка.

Оленка щиро посміхнулась. Вона не очікувала, що її кавалер виявиться галантним. Однак що він так швидко перейшов на «ти» Оленці було неприємно.

— Вальс, — зауважила Оленка. — Досить дивний репертуар, то якісь сучасні хіти, то класичні шедеври.

— Ви любите музику? — Ввічливо поцікавився її кавалер.

Оленка говорила про те, що її хвилювало у цю мить. Досить відверто як на першу розмову.

— Так, я обожнюю музику. Вона, як на мене, точніше за будь-яке мистецтво передає почуття. Знаєте, як кажуть, ангели співають. Адже вони співають, а не малюють чи не танцюють. А ви любите музику?

— Люблю, але зовсім інакшу. Музику моєї молодості, — Юрій спокійно розповідав про захоплення своєї юності, давши точно зрозуміти, що йому сорок дев’ять.

Він не соромився свого віку, навіть кинув: «тоді, тебе ще не було навіть у планах». Урешті-решт додав, що час перейти на «ти», хоч сам уже давно це зробив.

Оленка змінила тему. Вона чомусь захотіла розповісти, як у дитинстві любила кататись на ковзанах, хоч й робила це лише один раз.

Повисла пауза.

— А я люблю класику, — Оленка швидко постаралася заповнити цю паузу, щоб уникнути питань про її діяльності, на що натякав Юрій.

«Наче він сам не здогадується», — промайнуло у дівочій голові.

— Особливо Шопена. Як тільки почую його, одразу хочеться танцювати.

Співрозмовник уважно дивився на дівчину.

Оленка теж розглядала його. Спортивний, міцний чоловік у дорогому костюмі і хорошому взутті. Симпатичний, вихований, освічений. Оленка не сподівалась, що приємно проведе вечір.

— А я от зовсім не вмію танцювати, — продовжив світську розмову чоловік.

— Я не вірю, — Оленка здивувалась сама собі: «це я що фліртую з ним?»

— Тоді запрошую, — його погляд сковзнув по Оленчиних ногах, — у тебе білі туфельки, не боїшся?

Оленка захитала головою, мовляв ні. Чоловік підійшов небезпечно близько.

— Але це не Шопен, — Оленці не хотіла торкатись до цього чоловіка, але вона попри все дуже хотіла потанцювати. Закружляти у повільному танці, стриманому і відвертому водночас.

— Уявімо, що це він.

Юрій зняв з Оленки свій піджак і повісив його на перила. Вона одразу ж задрижала. Легенький подих морозного вітерцю обійняв її оголені плечі і сковзнув по спині.

— Я тебе зігрію.

Чоловік міцно притиснув Оленку до себе і обійняв. Вона мимоволі піддалася.

Вони танцювали повільно і мовчки. Мелодія наповнювала залу і виривалася назовні. Оленка замріялась. Їй хотілось тепла сильних чоловічих рук, погляду закоханих очей і збудливого подиху на своєму плечі. Оленка вже давно стримувала у собі безмежну ніжність і чекала. Чекала на того, хто заслуговує на її кохання. На того, хто полюбить її простим щирим коханням.

Вона торкнулась до м’якої чистої тканини чоловічої сорочки і вдихнула легкий аромат парфумів. По тілу прокотилась хвиля задоволення. Оленка спробувала уявити, що цей мужчина їй подобається. Її руки впали Юрі на плечі. Він був трішки нижчий за неї. «Як давно мене ніхто не обіймав! Як мені цього бракує! Тепла, уваги, підтримки!»

— Ти чудово танцюєш, — несподівано перебив її думки Юрій.

Оленку висмикнули з мрій. Вона глянула на свого партнера і посміхнулась.

— Усе залежить від партнера.

За мить музика закінчилася. Зал аплодував. А ще за якусь хвилину публіка ринула на терасу. У небі вибухнула яскрава квітка феєрверку. Золотаві, червоні, фіолетові бризки виринали на темному небі й освітлювали щасливі та задоволені обличчя глядачів.

Свято гриміло, люди посміхались. Оленка наче відірвалась від землі і злетіла наверх до різнобарвних зірочок і бульок, які посміхались усіма кольорами веселки.

— Ходімо, — прошепотів новий Оленчин знайомий, притиснувшись надто близько.

Оленка вивільнилась з нав’язливих обіймів і, не розуміючи у чому річ, глянула на Юрія.

Феєрверк затих і гості повільно рушили назад до зали.

Юрій наблизився і, легко провівши ребром долоні по Оленчиних бедрах, прошепотів, — тут наверху є затишна кімната для нас, — чоловік недвозначно підморгнув.

Оленці стало бридко від його тваринного погляду. А тільки що вона танула в обіймах цього чоловіка, а він… такий як і всі.

— Пішли, Юрій злегка ляснув Оленку нижче талії, він роздягав її поглядом.

— Ні!

Оленка розгублено кліпала очима і намагалася вивільнитись із нестерпних обіймів оскаженілого чоловіка. Її «ні» прозвучало твердо, занадто твердо для багатого впливового підприємця, який звик отримувати все, що захоче.

Юрій схопив Оленку за талію і потяг до сходів.

Дівчина пручалась, на очах проступили сльози. Вона металась, розмахувала руками, відштовхувала нападника.

Натовп затих. Юрій, повільно повернувши голову, миттю відпустив Оленку. Він випростався, підняв голову і поправив сорочку. Густі брови насупились і чоловік зневажливо глянув на Оленку.

Дівчина відвела погляд.

— Шльондра, — презирливо сплюнув він крізь зуби.

— Що ти сказав? — З натовпу почувся сильний чоловічий голос.

Високий чорнявий чоловік підійшов до Оленки і заступив її своєю широкою спиною.

— Юрію, негайно перепроси дівчину. Вона тут така сама гостя як і ми, — ніби наказав Оленчин рятівник.

Він навис над набагато нижчим за нього кривдником і погрозливо захитав головою.

— Славку, ти чого? — Улесливо заусміхався Юрій.

Юрій глянув на Оленку. Вона перелякано тулилась до перил. Її сукня тепер не надто відрізнялась на фоні посинілої шкіри. Із зачіски вибилось кілька неслухняних пасем волосся.

— Це ти чого, перепроси дівчину, — дещо з притиском повторив несподіваний захисник.

— Дівчину? — Вдаючи здивування, перепитав Юрій. — Та це не дівчина, а шльондра.

Оленка зажмурила очі. Вона не боялась. Ні, просто чекала поки все скінчиться.

Почалась бійка. Чоловіки вовтузили один одного, наче танцюючи на слизькій від талого снігу плитці. Підбігли інші вельмишановні бізнесмени і почали розтягувати бійців. Хтось покликав охорону. Усе затихло. Оленка розплющила очі.

Юрій одразу ж зник, а Славко, посміхаючись, підійшов до Оленки.

У нього нависла крапля густої червоної рідини над лівою бровою.

Оленка забилась в куточок між перилами і стіною.

— Ходімо. Відвезу вас додому.

Оленка чемно пішла за рятівником, наче заворожена. Внизу, біля гардероба, Оленка дістала з маленької перламутрової сумочки тонесеньку хусточку, вишиту квітами у кутку.

— Ось, — вона протягла хустинку чоловікові, — у вас брова розсічена. Білосніжна тканина забарвилась червоною фарбою.

— Гарна хустинка, — подякував рятівник і назвав себе, — Ярослав. Можна просто Славко.

Оленка глянула на нього: високий, красивий чоловік з добрими очима притискав до брови хусточку і морщив ніс.

— Оленка. І… дякую вам.

— За що?

— Ну за те, що ви… — Оленка не знала як правильно висловитись.

Ярослав не дав їй закінчити речення, — знаєте, я думаю, що бійка це поважний привід, щоб перейти на «ти».

Оленка усміхнулась і захитала голівкою.

— А взагалі нема за що дякувати. Ходімо.

* * *


Вони їхали мовчки. Ніхто не наважувався розпочати розмову. На диво мовчання ставало дедалі комфортнішим.

Оленка крадькома розглядала свого героя, користуючись тим, що його увага прикута до дороги.

Широке обличчя, смуглява шкіра і ледь помітний рум’янець на щоках…

Славко повернувся до Оленки і запитав:

— Куди далі?

Вони в’їхали у місто. «Які у нього очі! Темно сірі, з вогником, з теплим сяйвом. А вії! Темні, довгі і пухнасті. Будь-яка дівчина позаздрить», — Оленка замріялась. Їй одразу ж пригадалось нещодавнє ворожіння на Андрія у товаристві старих приятельок. «Та за кого виходити», — сміялася вона, коли витягла обручку. Марічка тоді дуже засмутилась: «Чому ти, а не я? Я ж так хочу!»

— Оленко, ти мене чуєш? Куди їдемо? — Повторив запитання Славко.

Оленка стрепенулася, — вибач, я задумалась.

— Чи замріялась?

Оленка кинула погляд на нового знайомого. Він зробив вигляд, наче нічого не сказав.

— Зараз третій поворот на право. Ось, біля заправки, — поточнила Оленка, вказуючи своєю довгою рукою у розкішній шубі на дорогу.

Славко уважно подивився на свою нову знайому. Занадто відвертий погляд як для ледь знайомих людей. Оленка посміхнулась від задоволення. «Я йому подобаюсь», — зухвало подумала вона. У ній раптом прокинулась непохитна самовпевненість.

Славко підтвердив її здогади.

— У тебе гарні очі.

Оленка заклякла, а впевненість похитнулась. Вона не очікувала компліменту. Не очікувала, що Ярослав виявиться таким швидким. Вона завжди думала для того, щоб стати близькими, людям потрібно багато часу. Але як тільки вона побачила свого рятівника, у неї зникло відчуття тривоги, зник страх. Вона наче корабель пристала до берега і затихла.

— Ти взагалі що там робила? — Перебив її думки Ярослав.

— Де? — Оленка розгублено перепитала, — на вечірці. — Працювала.

Славко зміряв Оленку поглядом і промовчав.

Оленка вирішила, що потрібно все пояснити.

— Я модель. Запропонували гарний підробіток. Там, до речі, ще двоє моїх подружок залишилося.

Оленка на мить розгубилася, адже вона зовсім забула про Олю з Оксанкою. Хоча зрештою й вони, швидше за все, не надто скучили за Оленкою.

— Ми ніби-то мали скласти компанію багатеньким… — Оленка запнулась на півслові.

— Чого ти? Багатеньким дядечкам. — славко закінчив замість неї фразу й посміхнувся.

— Я просто не знала, чи можна так казати, — крізь сміх, наче першокласниця, виправдовувалась Оленка.

— Чи можна так при мені говорити, — Славко провокаційно глянув на Оленку так, що вона на якусь мить злякалась.

— Ні, ні. Не те щоб, — почала вона якось незграбно виправдовуватися.

Але Ярослав знову її перебив, — я все розумію, я один з них, я теж багатенький дядечко.

— Ні. Тобто…

Раптом машина різко загальмувала і, щоб втримати пасажирку, Славко притримав її рукою.

Оленка різко хитнулась уперед і назад. — Ой, — тільки й встигла зойкнути вона.

Червона вантажівка, яка їхала перед ними злетіла з дороги.

Ярослав вискочив з машини, вживши кілька не зовсім цензурних слів.

Оленка заплющила очі. На якусь мить вона відчула його подих, мужній, чоловічий подих. Близько, небезпечно близько до неї. Він майже обійняв її правою рукою, шорхнув пальцями по її щоці. Величезною теплою долонею відгородив від усього лихого. Оленка часто дихала, серденько калатало. У грудях все стискалось.

Славко заскочив до авта і від нього повіяло нічним морозом.

— Ну їх, хай самі розбираються. Богу дякувати, я тут ні до чого.

Він рушив. За якусь мить здивовано глянув на Оленку.

— Ти чого?

Оленка прилипла до крісла і притисла тремтячі руки до грудей. У неї був натуральний шок — вона побачила стареньку іномарку під колесами вантажівки.

— Ти що злякалась?

Оленка нервово кліпнула віями. Раніше вона ніколи не бачила аварій. А тут одразу стала майже учасницею аварії.

— Дурненька, — усміхнувся Славко.

Оленка, як за помахом чарівної палички, притихла. Її переляк враз минув. Його низький, хриплуватий голос діяв магічно. Поза тим, вони вже майже під’їхали до її дому.

— У наступний двір. Третій під’їзд.

Машина зупинилась. Навкруг сяяли перламутром снігові кучугури. тоненькі гілочки кущів і дерев мерехтіли слизьким інеєм. Зеленувате електричне світло самотнього ліхтаря блиснуло в Оленчиних очах.

— Ти маєш гарні очі, — знову повторив Славко.

Оленці здалось вона чує це не вперше і не вдруге. Але з такою ніжністю…

— Ти вже це казав.

— Але ти ніяк не відреагувала.

«Як же я люблю чоловіків, які говорять те, що думають», — Оленка аж замружилась від задоволення і знову залишила Славкову репліку без відповіді.

— Я проведу тебе до квартири.

— Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?

Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.

— Скоріше за одну ніч, — уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.

— О’кей, каву заслужив, — погодилася на компроміс Оленка.

— О, а ти сувора…

— Ні, я справедлива.

Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною», —відзначив подумки чоловік.

Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.

— Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.

— Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, — якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.

— Двічі, — іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.

Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира — новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.

— То що? — Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.

— Думаю може на тебе сніг з даху впаде…

— І…

— Тоді за все життя не відкупишся.

Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.

Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.

— Ось тобі.

Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, — хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?

Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.

«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», — весь час думала про це Оленка.

— Це не чесно, — Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.

Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.

Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.

Славко стиха застогнав.

— Що таке? — Стривожилася Оленка.

Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.

Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз — було ковзко.

— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.

Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.

— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.

— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.

— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.

На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.

— Заходь.

Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.

— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.

Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.

— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.

Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.

А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.

— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.

— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.

Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.

— Зараз приготую щось попити, — крикнула Оленка з коридора, зачинивши вхідні двері. — Швидка буде хвилин за двадцять.

— Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.

— Радше сніданок.

Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.

— У тебе гарні очі.

Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.

— Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, — вона знизала плечима.

— Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.

— А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? — Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.

— Я мрію про це.

У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.

— Не йди, — тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.

До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.

— Доброї ночі, що трапилось?

Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.

Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.

— Так, хворий, що турбує?

Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.

Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.

— Зрозуміло. Травми були?

Славко відповів негативно.

— Падали десь? Можливо, вдарились? — Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. — Ще раз запитую — травми були? Я ж все одно усе побачу.

— Були, — несміливо заперечила Оленка.

Славко зморщив чоло і опустив одну брову.

— Сьогодні трошки.

— Дружина? — Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.

Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.

— Трошки пововтузились з товаришем, — Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.

— Знімайте сорочку. Схоже на забій.

Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.

Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.

«Що ти зі мною робиш?», — промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.

— Тут болить? — Лікар оглядав правий бік.

Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.

— А ось тут?

Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.

— Ребро зламане.

Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.

— Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.

— Виживу, — байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.

— Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.

— А може якісь ліки випишете, лікарю? — Збентежено прошепотіла Оленка.

— Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.

— Я витримаю, — твердо запевни лікаря Славко.

Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.

Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.

Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.

— Погодувати тебе? — Турботливо запропонувала Оленка, хоч її цікавило зовсім інше запитання.

— Я залишаюсь, — відповів на приховане запитання Славко.

Оленка неймовірно зраділа, але виду не подала. Хоча навіть спробувала вдати незадоволення чи здивованість.

— Можу зварити макарони і посмажити котлети.

Славко задоволено кивнув.

— Дістали вже ці канапе з кальмарами. Людина має їсте те, що дає земля, де вона народилась.

Славка здається роздратувало, що Оленка не прокоментувала його репліку «Я залишаюсь».

— А тебе ніхто не чекає? — Обережно поцікавилася Оленка.

— Тепер мене чекаєш ти, — дав бажану для неї відповідь чоловік. Він добре розумів, що саме Оленка мала на увазі.

— У тебе надійні широкі плечі. — Вона сама не очікувала, що скаже це вголос. — Це за гарні очі, — додала Оленка і пішла.

«Могла й не виправдовуватись», — у Славкові заграла пиха. Він прижмурився від задоволення. Йому дуже подобалась ця дівчина. Кумедна, смілива, у синій атласній сукні і домашніх тапках. Його притягувало дрібнесеньке ластовиння біля очей, прямі пухнасті вії, наче у телятка, і три коричневі родимки під лівою лопаткою, що нагадували маленьке сузір’я.

Оленка одразу зрозуміла все, що він хотів сказати. Усе, що іншим довелося б розтлумачувати кілька років. І то вони б не зрозуміли. Бо стосунки не мають сенсу, коли їх будують не з тією людиною. А коли ти можеш продовжити за нею наступну фразу з точністю до слова, то це і є твоя людина. Половинка, яка дихає у такт з тобою, живе тобою і заради тебе.

Оленка принесла вечерю, що плавно переходила у сніданок. По телевізору вже пустили перші ранкові шоу. Ведуча зі смішною зачіскою незграбно рекламувала тренажер для м’язів рук та передпліччя.

— Кому потрібен тренажер о пів на шосту ранку? — Щиро дивувався Славко, поглинаючи з вовчим апетитом макарони з сиром. На котлети Оленки цього ранку вже не вистачило натхнення.

— Це наш перший ранок, — раптом тихо промовила вона.

Славко посміхнувся до Оленки і продовжив з апетитом жувати переварені макарони, наче його запитали котра година.

Оленка мовчки дивилась, як він жує.

— А знаєш, що найкраще, — раптом продовжив він її фразу.

— Що?

— У нас все ще є попереду перша ніч.

— Так, — цілком щиро погодилася з ним дівчина.

* * *


Славко незадоволено стукав пальцями по столу. Біля плити миготіла ліхтариками маленька штучна ялинка, прикрашена синіми та срібними кульками.

«Доброго ранку всім слухачам, на календарі 30 січня, а за вікном майже мінус тридцять. Отже, Новий рік буде сніжним і морозним…», — долинав низький жіночий голос з радіоприймача.

Славко був незвичайним чоловіком. Терплячим, спокійним, врівноваженим і зовсім не дратівливим.

— Славку, — Оленка вбігла на кухню у світло-зеленій спідничці і яскраво жовтому светрі. — Я не знаю що одягти. — Вона нахмурила брівки і спершу приклала до себе тоненьке вовняне платтячко незрозумілого кольору, а потім бежевий піджачок. — Я не знаю.

Славко обожнював її. От вона стоїть перед ним. Така красива і така безглузда. «Хто повинен хвилюватись перед зустріччю з її ж мамою», — Славко був абсолютно спокійним.

Його не турбувало ані те, що він набагато старший за Оленку, ані те, що вони знайомі лише тиждень. Він завжди був улюбленцем жінок, навіть немолодих. Вони одразу ж бачили у ньому турботливого сина і танули, як масло на печі.

Славко дуже любив свою маму. Після смерті батька їх залишилось тільки двоє і вони міцно тримались один за одного. Славко був безмежно вдячний матусі за те, що вона присвятила своє життя йому. Так і не вийшла заміж, і до останнього подиху переймалась, як там її синочок, чи не голодний, чи добре одягнений?.. Він довго не міг повірити у те, що її вже немає. У той день він раз і назавжди подорослішав, хоч йому було лише тридцять шість.

— Славку, — удавано вередувала Оленка.

Вона чітко знала, як має виглядати: просто, симпатично і скромно. Переглядаючи свій гардероб брендового одягу, Оленка з жахом виявила, що мамі навряд чи щось сподобається.

— Одягни якийсь теплий гольф до цієї спіднички. Мати буде задоволена.

— Я тебе обожнюю.

Оленка безмежно ніжно посміхнулась і вилетіла з кухні. «Звичайно, на вулиці ж такий мороз! Мама буде задоволена, що я тепло одягнена», — цілком логічно розмірковувала Оленка. «І чому вона одразу до цього не додумалася?»

Оленка і переживала, й раділа водночас. Їй таки вдалося влаштувати мамі відпочинок на затишному курорті на березі Червоного моря. Мама спершу страшенно впиралася, навіть чути нічого не хотіла. Та бабуся її намовила. І от, сьогодні у неї літак. Мама приїжджає, і вони зі Славком їдуть її зустрічати на автовокзал. Мама вже знає, що в її донечки з’явився чоловік, але Оленка навіть не здогадується, якою буде її реакція на значно старшого чоловіка.

— Оленко, автобус приїздить за півгодини. Запізнимось, — почувся з кухні голос Славка.

Дорогою вони обоє довго мовчали. Оленка хвилювалась, а Славко не хотів їй заважати.

— А якщо… Як ти їй не сподобаєшся? — Не дочекавшись аналогічного запитання від Славка, сама спитала Оленка.

— А чого б це я їй не сподобався? — Чоловік різко смикнув головою і волосся звабливо розлетілось густими пасмами по чолі.

— Перестань, — Оленка штурхнула його вбік, — я ж серйозно.

— Я теж, — Славко отримав агресивний погляд від Оленки.

— Ярославе, — Оленка завжди називала людей повними іменами, коли не знала як впоратись із ними, — я не жартую. Для мене дуже важливо, щоб мати була спокійна за мене. Я ще ніколи…

— Що ніколи… — Славко зупинив машину на світлофорі, але не перевів погляд на Оленку. Він знав — вона хоче уникнути відповіді, але нічого не приходить на думку.

— Я ще ніколи не знайомила маму з чоловіками, — Оленчин голос прозвучав так винувато, що Славкові стало трохи не по собі. Він не вірив своїм вухам.

— Не може цього бути. Тобі ж не п’ятнадцять років. І ти така красива дівчина.

— У мене був хлопець в університеті… Правда зовсім недовго. Він не хотів знайомитись з батьками. Для нього я не була кимсь важливим.

— Оленко… — Славко повертав кермо.

— Тому, розумієш, мені дуже важливо, щоб ви порозумілися з мамою.

— А у тебе є якісь причини сумніватись у цьому?

Оленка задумливо похитала головою.

Авто під’їхало до автовокзалу.

— Он мама. У вишневому пальті.

Славко загальмував біля входу до великої будівлі, помальованої у бридкий синюватий колір.

— Я ж казав запізнимося.

Оленчина мама повільно повернула голову.

Оленка не втрималась і побігла обніматися-цілуватися. Вона скучила за матусею. Їй завжди здавалось, що пройшло кілька років, навіть якщо вони бачились лише вчора.

— Мамо, вибач, що довелось чекати, то я довго збиралась. Славко мене підганяв.

Оленка тримала маму за тендітні руки у теплих рукавицях.

Славко підійшов і, привітавшись, мовчки взяв сумки і поніс до машини.

— Це він, — йдучи слідом прошепотіла Оленка мамі на вушко.

У її голосі ковзнула гордість. Вона справді гордилась своїм Славком. Тим, що він такий сильний, мужній і правильний. Тим, що він кохає її.

Коли на другому курсі Оленка почала зустрічатись з аспірантом, мама дуже негативно відгукувалась про нього. «Оленко, це — не чоловік! Подивись який він худий і зелений, який незграбний, неорганізований. Та й ти йому не дуже потрібна», — дорікала мама.

Оленка й сама це знала, але мама відверто вигорнула усі її думки й перестороги. А тепер Оленці нема чого боятись. Її Славка важко було розкритикувати.

— Сідайте наперед, Ганно Максимівно, — Славко відчинив передні двері машини.

Оленка згадала, що забула їх познайомити.

— То ви вже заочно знайомі. Мамо, це — Славко. Славко — це моя мама, Ганна Максимівна.

Оленка встромила голову між сидіннями і голосно говорила. Їй здавалося, що її нечутно спереду.

— Дуже приємно, Славку, — жінка щиро посміхнулась. «Заможний. Он яка машина! Але вихований», — відзначила для себе Оленчина мама. Вона вважала всіх багатіїв виключно грубіянами і нездарами.

— Навзаєм.

Славко повернув голову до жінки і посміхнувся. Дрібні зморшки розбіглись біля його сяючих очей.

— Пропоную закинути речі до Оленки і поїхати кудись поїсти.

— Так, мамо, будемо святкувати, — радісно обізвалась Оленка.

— Добре, будемо святкувати, — погодилася мама, — але я б трохи відпочила з дороги.

— От і домовилися, — полегшено зітхнув Славко. Він відчув, що сподобався цій жінці.

Оленчина мама тихенько сиділа і слухала їх теревені.

Оленка багато говорила і сміялась, Славко інакше реагував на напругу. Намагався чимось зачепити не надто говірливу матір дівчини.

Вдома мама трохи відтанула, бо дорогою була хоч і ввічливою, але такою суворою, якою її навіть Оленка ніколи не бачила. Вона уважно розглянула свою донечку й нарешті тепло всміхнулася.

— Ти молодець, Оленко. Нарешті одягнулася як слід. Бачиш, можна і тепло, і модно вбиратись.

Оленка одягла товстий довгий гольф майже до коліна і джинси, які заправила у високі чоботи. Волосся тоненькими потічками стікало на плечі, а очі стривожено сяяли. Вона чекала маминого вироку.

— Мамо, — Оленка вирішила бути дорослою, — поговорімо. Я розумію, що…

— Оленко, усе добре. Не хвилюйся, — жінка посміхнулась, від чого в Оленки побігли мурашки по спині.

Так мама посміхалась, коли уникала відповіді. Коли батько пішов від них, Оленці частенько доводилось бачити на материному обличчі цю посмішку. Мати всадила доньку на диванчик і заходилась готувати чай.

— Тортика відрізати?

— Мамо!

— Вибач, забула. Дієта.

— Мамо, яка дієта? — Оленка плеснула у долоні. — Зараз Славко поговорить по телефону і ми не матимемо нагоди залишитись наодинці.

Ганна Максимівна виглянула з кухні на можливого зятя.

Славко ходив коридором і щось наполегливо доводив по мобільному, розмахував руками і активно жестикулював. Він був зосереджений, але не напружений. Наче йому були не властиві негативні емоції.

— Оленочко, зараз втрьох поговоримо. Я зовсім не знаю твого Славка, що я можу сказати. На вигляд він, звичайно, справжній богатир.

Оленка скептично посміхнулась і, відкусивши шматочок торта, відставила тарілку на інший бік столу. Як усі жінки, Оленка, коли нервувала, тяглась до солодкого.

— Як ви тут? — Славко повернувся на кухню й спонтанно поклав руку Оленці на плече. Вона відсмикнулась.

— Це нічого, — мама повернулась від плити. — Ви нещодавно познайомились, кипить пристрасть. — Я все розумію.

Оленка розгубилась і підперла голову тонкою долонею. Вона знала зараз мама виголосить промову.

— Ганно Максимівно… — почав Славко.

Мама зупинила його жестом.

— Але чи не надто швидко у вас усе відбувається, — нарешті сказала жінка те, що її найбільше хвилювало.

Оленка підперла голову другою рукою і опустила вії. Вона знала, що мама хвилюється за неї, адже крім недовгого роману в університеті, у неї не було серйозних стосунків. А тут усе так швидко закрутилось. Чого вартувало Оленці набратись сміливості і признатись мамі, що вона святкуватиме Новий рік зі Славком. «З ким?», — такого збентеженого маминого голосу Оленка ще ніколи не чула.

Зі спогадів Оленку витяг магічний низький тембр коханого. Славко вирішив як відповідальний чоловік взяти ініціативу в свої руки.

— Ганно Максимівно, я розумію, вам здається, що наші з Оленкою стосунки надто швидко розвиваються, що ми мало знайомі. Вас, звичайно, непокоїть ще й різниця у віці…

Оленка і мама підняли очі на Славка. Він стояв посеред кухні зі своїм улюбленим горнятком, з якого парував ароматний зелений чай.

Тепер у Оленчиному домі у нього була і своя подушка, і своє крісло, і своя зубна щітка. Він майже переїхав до Оленки, що їй дуже подобалось.

— Так, ми знайомі недовго, але у нас відверті стосунки. Ми щирі один з одним, а це — головне. Різниця у віці не має жодного значення. Зрештою, не така вона вже й велика. І я справді люблю вашу доньку, — Славко пригорнув Оленку до себе.

Ганна Максимівна ледь не пустила сльозу. Вона глянула на свою донечку в обіймах чоловіка і зрозуміла, що та щаслива.

Тут, на старенькому кухонному диванчику, сиділа її маленька дівчинка і світилась. Світилась так, як у третьому класі, коли Дід Мороз подарував їй солодкий подарунок за найкраще виразне читання віршика.

Зрештою, що з того, що вони з чоловіком прозустрічалися майже п’ять років перед одруженням? Як показало життя, це нічого не дало і, урешті-решт, нікого не зробило щасливим. Можливо, це справді її доля. То чого втручатися? Хай краще її донечка шкодує за тим, що було, ніж за тим, що могло бути, але ніколи не сталося.

Жінка приязно посміхнулася Славкові, — ви праві, різниця у віці немає значення. Головне, щоб ви кохали один одного.

— Повірте, я багато бачив у житті. Мені потрібен спокій. Мені потрібна велика родина, сімейний затишок, — продовжував Славко, хоч у цьому вже й не було потреби.

— Тоді, мабуть, ви дійсно підходите одне одному.

— Ми підходимо, — вирвалось в Оленки. Вона з надією глянула на Славка.

Він примружив свої сірі очі, кивнув головою на знак згоди і мовив, — можна й так сказати — підходимо.

Ганна Максимівна повірила їм. Повірила, бо не повірити було неможливо. Вони були справжньою парою, одним цілим. Підхоплювали фрази на льоту, з півслова розуміли один одного, повертали одночасно голову. Схожі і водночас різні. Вони і підтримували себе навзаєм, і доповнювали.

— Ну що сідаймо, — Оленка накривала на стіл, бо від походу кудись поїсти відмовилися. — Мамо, у тебе літак через три години. Може, ти хоч містом пройдешся? Ти ж уже давно тут не була.

— Та ні, краще відпочину. Мені ж довго летіти?

— Майже п’ять годин, — уточнив Славко.

Він добре зрозумів, що його відвертість справила враження на Оленчину маму. Крига скресла. Вони мило попивала чайок і говорили ні про що.

У аеропорт вони також поїхали втрьох. У холодному залі відправлення тхнуло цвіллю і дешевою кавою. Літак затримали на дві години і, коли нарешті оголосили реєстрацію, народ повалив скаженим потоком. Оленчина мама відсторонено чекала поки натовп розтане.

— Я вже нікуди й не хочу, — щиро зізналася Ганна Максимівна, ховаючи гостре підборіддя у широкий комір пальта.

— Мамо! — Оленка й сама вже нічого не хотіла.

Очікування було нестерпним. Славко з філософським виразом обличчя намотував круги, обходячи невеличке квадратне приміщення по периметру.

— Піду куплю кави, — не витримав чоловік.

Оленка скривилась:

— Мене від одного запаху цієї кави нудить.

— А може там чай є, — приречено задумалась Ганна Максимівна.

— Піду подивлюсь.

Славко радісно крокував до виходу. Йому надокучив протяг і регіт маленьких дітей, що здавалось були усюди. Ні, він, звичайно, любив дітлахів, але вихованих і тихеньких. І бажано не більше як годину.

— Оленко, — мама глянула у доньчині красиві оченята, — я дуже рада за тебе. Він справді хороший і любить тебе.

Оленка розгублено розтирала руки рукавичками. Шкіра почервоніла і пекла. Вона не знаходила у собі сміливості підняти очі.

Мама, зрозумівши це, пригорнула донечку до себе і сказала, — я дуже рада…

* * *


Дорогою з аеропорту розгулялась завірюха. На довгому порожньому шосе сніжинки липли до вікон машини, наче намагались щось прошепотіти Оленці на вушко.

Вона — щаслива. Останні дні були незабутніми. Вона кохала Славка, без сумнівів кохала. І вони справді були відвертими один з одним. Але він жодного разу не згадував про минуле. Не говорив про свої шкільні роки, про юність, тим більше жодного слова про кохання.

Її це не турбувало, ні. Їй було досить знати, що він кохає її. Але вона все ж таки запитала. Адже вони досі не сказали один одному найважливіших слів. Не сказали, хоч обоє хотіли цього. Але щось стримувало, щось недоказане. Одна фраза, але важлива.

— А ти кохав коли-небудь? — Раптом спитала вона Славка.

Славко довго мовчав, а потім захитав головою.

Оленка не знала чому, але вона зрозуміла, що йдеться не про неї. А вона вже уявила його відповідь, красиву, як у кіно:«Ти моє єдине і вічне кохання. До зустрічі з тобою я не знав кохання, і не вмів кохати».

Оленка не образилась, але замислилась. «Звичайно, у нього було кохання. От дурепа! Це ж тільки у мене пусте і нікчемне життя», — Оленка раптом розізлилась сама на себе. «Яке ж воно пусте? Адже тепер у неї є Славко. Є коханий чоловік. І її життя наповнене як ніколи. Крім того є робота, яку вона любить. Мама, бабуся, дідусь. Усе у неї є! Усе!»

Оленка довго чекала на прорив у своєму нудному, монотонному житті. Вона вірила, що такий прорив настане. Частенько, засинаючи, вона уявляла, як усе станеться наче за помахом чарівної палички: цікава робота, кохання, потім затишний будиночок і велика щаслива родина. Оленка тільки не думала, що фактично це вона сама наважиться на зміни…

— Думав, що кохав, — нарешті відповів Славко, перебивши лет Оленчиних думок.

Проте у цих словах прозвучало стільки болю, що Оленка раптом чітко зрозуміла, чому Славко ніколи не згадував минуле.

— А тепер здається, що то було не кохання.

— А що?

— Омана.

Оленка захитала головою.

— Розумієш, кохання — це благословення і воно має даватись одразу двом. А моє кохання, мабуть, було від лихого, бо я не був коханим, мене не кохали.

Оленці закортіло, щоб він сказав щось на кшталт: «Тепер я знаю, що таке справжнє кохання, а то було просто захоплення».

Але Славко мовчав. Він дуже строго подивився на Оленку. Уся його постава змінилась і на мить стала чужою для Оленки. Вона насторожено глянула на коханого.

— А ти кохала? — Славко грайливо посміхнувся і знову став рідним і зрозумілим. Оленка одразу бадьоро захитала головою, що ні.

— Я ніколи не була популярною ні у школі, ні в університеті. Знаєш, відмінниць усі люблять тільки тоді, коли треба списати. А мені ніколи, до речі, не було шкода. Я завжди була рада допомогти. А що? Мені не важко. Викладач і так завжди знає, хто списує… — Оленка щось бубоніла собі під ніс. Тихо і швидко промовляла слова, запиналась, а потім на півслові починала нове речення.

— Я кохаю тебе, — тихо, але впевнено промовив Славко.

Вони стояли на нічному засніженому перехресті. Світлофор змінював кольори, наче соромився того, що підглядає за їхніми жадібними поцілунками.

Славко ніжно торкався тоненької нижньою губи Оленки і шепотів:

— Я кохаю тебе. Саме так: Я кохаю тебе і крапка.

У цьому зізнанні була така щирість і завершеність, яку можуть відчути тільки двоє. Він та вона.

Одинока сірувата від ночі машина, невдоволено посигналивши, об’їхала Славка з Оленкою. Вони цілувались і весь світ навкруги застиг, розтанув, зник. Чи то навпаки мільярди очей вдивлялись у їхню пристрасть. Їм було байдуже. Вони були вдвох. І більше нічого не потрібно.

* * *


Щасливі не помічають часу. Оленка обходила сіруваті калюжки на заледенілій дорозі. Сніг танув, оголюючи вуличне сміття. «Гидота», — думала Оленка, дивлячись на папірчики, етикетки і пляшечки. «Як було гарно, коли все було припорошено сніжком!»

Вона поспішала додому з чергової примірки. Нова колекція дуже відомої дизайнерки. Вона створила надзвичайний костюм у національному стилі і хотіла, щоб його демонструвала тільки Оленка. Оленка була задоволена і собою, і приміркою. Білосніжна вишиванка з неймовірними візерунками — червоні троянди і чорні листочки. Лаконічно і стримано. Класичний костюм, синьо-сірого кольору, класичного крою сидів на Оленчиній фігурці ідеально. Родзинкою образу була малесенька жіноча краватка вишита бісером. Витвір мистецтва. На ній квітли мальви.

Оленчині очі засяяли, коли тільки вона глянула на цю краватку. А як ця розкіш дивилась на її тоненькій шиї. «Я обов’язково повішу твоє фото у цьому образі на стінку», — захоплено повторював їхній директор Олег, коли випадково заглянув до примірочної. Він аж прицмокнув від задоволення, такою чарівною була Оленка у модному елегантному строї.

Оленка зрозуміла, що давно заслуговує на свою зірочку на алеї слави. Так між собою дівчата називали кабінет директора. Там на стінах красувались фото найуспішніших моделей. Це справжнє визнання майстерності та професійності моделі. За красиве личко туди не потрапиш.

Оленка зупинилась біля своїх дверей. Відкрила сумку, щоби знайти ключі, які десь заділися поміж тим всім мотлохом, який вона носила у своїй сумці.

— Добрий день, — почувся голос сусідки, яка допитливо розглядала Оленку знизу вверх й оцінювала її зовнішній вигляд.

— Добрий день, — якомога ввічливіше кивнула Оленка і продовжила вивчати закутки своєї дуже дорогої і дуже великої сумки. Сусідка не пішла, а застигла за Оленчиною спиною.

— Ви щось хотіли? — Оленка незадоволено глянула на жіночку. «Де ж ці ключі?», — трохи роздратовано згадувала вона.

— А що це у вас за конвертик, Оленочко?

Оленці закортіло закричати, що це не її діло, аж раптом вона сама побачила конвертик. Швидше це був конверт. Великий темно-коричневий конверт з цупкого паперу. У таких конвертах зазвичай тримають важливі документи, які за жодних обставин не можна забруднити чи загубити. Конверт був встромлений між дверима та стіною. У Оленки пробіг холодок по спині. Вона підозріло подивилася довкола і несміливо взяла конверт.

— Прихильники засипають листами, — почувся хитрющий голос сусідки. — Воно й не дивно. Ви у нас справжня красуня.

Оленка тримала неприємний цупкий папір у руках. Вона ввічливо, але холодно посміхнулась.

Сусідка пішла, відчувши, що Оленка не збирається підтримувати розмову.

Ключі знайшлись самі. Двері також відкрились самі. Оленка не чула землі під ногами. «Хто підкидає конверти під двері? Навіщо?», — вона не знала чого сподіватись. Скинула куртку і присіла на крісло. «Може не буду відкривати? А нащо? Може, це взагалі помилка якась?», — Оленка дістала з кулька малесеньке червоне яблучко і надкусила його. «Може, краще спочатку поїсти? Заспокоюсь…».

Оленку не слухали руки, вона жадібно розірвала конверт. У щілинку виглядав білий аркуш. «Звичайний білий аркуш?», — Оленка намагалась себе заспокоїти.

На білому, майже прозорому папері, разюче чорною фарбою було надруковано «У нього є дружина і син. Не кради його у сім’ї».

Оленка довго вдивлялась у високі розтягнуті букви, наче намагалась читати поміж рядків. Але поміж рядків нічого не було. Нічого. Усе було чітко і зрозуміло.

«Можливо, лист адресовано не мені?», — Оленка обійняла коліна руками і підібрала під себе. Як вона хотіла, щоб зараз прийшов Славко, щоб усе пояснив, щоб усе було не так, як є насправді.

Вона вже знала, що цей лист призначено їй, адже вона одразу зрозуміла про кого у ньому йдеться. Вона відчула про кого йдеться. Відчула ще до того, як побачила цей незґрабний шрифт.

Чекати довелось довго. Надто довго. Оленка божеволіла. Спершу сиділа, як заворожена. Ні, вона не плакала. Вона не могла навіть плакати. Адже, щоб плакати потрібно мати почуття. А з неї враз вийняли усі почуття. Болісним хірургічним методом, без наркозу. Рана не боліла, бо після такого не виживають. Потім, трохи прийшовши до тями, Оленка намагалась себе чимось зайняти. Вона помила посуд, спробувала готувати. Але їй здавалось, це безмежно безглуздо робити прості речі, коли тебе вбили.

Нарешті у дверях заскреготав ключ. Оленці здалося, що він виривається, не хоче піддаватись замкові. Ключ не хотів, щоб Славко побачив Оленку. Адже її більше немає.

— Ти вже вдома? Може у кіно підемо? — Славко радісно сипав словами. Безглуздими, непотрібними, відстороненими, навіть образливими словами.

Оленка мовчки стояла посеред коридора і нервово посміхалась. Вона не могла вичавити з себе жодного слова, думки, як навіжені, метались у її голівці.

Славко роззувся і пішов до вітальні. Там на чайному столикові Оленка залишила лист. Чути було, як Славко застиг у сусідній кімнаті. Його атакували потворні чорні-чорні букви. Він одразу уявив, як його кохана читала це і що вона відчула. Йому стало соромно. Соромно і боляче, що він нічого не розповів їй. Що не зміг знайти у собі сили.

— Я знаю, знаю, — кричав він сам до себе.

Славко зайшов до кухні. Оленка стояла біля вікна. Спиною. Але він відчував, що її очі повні сліз. Тяжких тривожних сліз. Йому так кортіло притулити до себе її маленьке тільце, заспокоїти, приголубити, але він не був певен, що вона теж цього хоче. Уперше з моменту зустрічі з Оленкою, він не міг відчути її.

— Оленко!

По квартирі пішла глуха луна. Оленка захитала головою і напружила плечі.

— Говори!

Вона не хотіла повертатись, не хотіла його бачити. Але тільки тому, що відразу б кинулась до нього на шию і розцілувала б. Вона раптом усвідомила, що їй байдуже, що будуть говорити і думатимуть про неї. Більше за те, їй уперше у житті було байдуже, що скаже мама. Вона нарешті зустріла своє щастя і не хотіла втрачати його.

Славко чекав поки Оленка збереться з думками. Він підійшов до неї й міцно обняв за плечі.

— Сядьмо і нормально поговорім.

— Ні, — перелякано шепотіла дівчина.

Вона вже відчувала його тепло. Руки міцно затиснули її так, що їй було важко дихати. Оленка відчула невагомість і наважилась підняти очі. Славко дивився на неї. І у його погляді не було провини чи вибачення. Була тільки любов.

— Сідай, — Славко підсунув стільчик. — Я все тобі розкажу.

Оленка обійняла голову руками.

— Будеш заперечувати?

«Що я таке говорю?», — Оленці стало гидко від свого цинізму. Вона навіть злякалась, що образила Славка. Але потім згадала, що це вона ображена і гірко посміхнулась. Славко теж посміхнувся, їхні очі застрілились. Відчуття були ті самі, нічого не змінилось. Оленка полегшено зітхнула.

— Нема чого заперечувати. Я справді одружений, — Славко тяжко зітхнув і, присунувшись ближче до Оленки, взяв її за руку. — Одружений давно.

Оленка підвела очі. Їй стало так шкода Славка, він мучився, розповідаючи це.

— Ми познайомились зовсім молодими. На танцях.

Славко кумедно захитав головою. Оленка у відповідь теж посміхнулась. «Як все банально „на танцях“», — вона усвідомлювала, що починає ревнувати.

— Я в університеті вчився, вона вже закінчила училище. Кохання було шалене. Одного разу втік через вікно з дому. Мамі вона не подобалась, — Славко занурився у спогади. Важко було зрозуміти чи він сумує, чи йому приємно пригадувати. — Але я завжди був норовливий. Як сказав, так і буде.

Оленку вже починала затягувати розповідь. Вона розуміла, що все це у минулому, це не має жодного значення. Їй стало прикро, що вона сприйняла все так близько до серця. «Дурнуватий жарт», — майнуло в Оленчиній голові. «Але ж то був не жарт, адже Славко сам підтвердив, що справді одружений».

— Я пішов до армії, а з мамою домовився що, якщо Валя мене дочекається, то буде весілля. Вона дочекалась. Ми одружились.

— Це її ти кохав?

— Кохав, Оленко, — він ніжно погладив її по неслухняному волоссі. — Кохав. Але мама, мабуть, була права щодо неї. Вона мені як зараз перед очима стоїть у своєму жовтенькому фартушку і з хусточкою на голові. «Славчику, твоя Валя просто не вхопила кращої партії, ніж ти, розумієш. А так вона б вже давно втекла від тебе».

Славко задумався.

— Потім народився Андрійчик. Важко нам було. Жити нема де, грошей нема, а тут ще й перебудова. Але знаєш, я тоді був щасливий. По-справжньому щасливий.

Оленка насторожено слухала, вона ще до дитсадка ходила, коли Славко уже мав сім’ю.

— Довелось крутитись. Я почав торгівлею займатись. Трохи розкрутився, почав свою справу. Розумієш, я працював, щоб утримувати родину. А вона…

— Що? — Оленка не втрималась.

— Вона навіть дитиною і то не займалась… Мама нічого мені не казала. Жаліла.

— А ти не відчував?

— Я бізнесом займався, — Славко гірко посміхнувся, наче насміхаючись із своєї колишньої наївності. — Я ж для неї старався. Щоб у неї та дитини все було. Що б ми жили у достатку. Ми досить довго прожили разом. Я намагався у всьому їй догодити. Розумієш, у всьому…

Оленка хитала головою. Славко зупинявся на півслові, щоб проковтнути слину. Він задихався і з горла виривався легкий хрип.

— Заспокойся… Заспокойся, я тебе прошу, — намагалася заспокоїти його Оленка, проклинаючи про себе свою власну дурну цікавість.

Перед нею сидів зовсім інший Славко. Не той, якого вона так добре і швидко вивчила. Її впевнений і спокійний чоловік перетворився на вразливого незахищеного хлопчиська.

— Розумієш, тому я й не хотів зачіпати минуле. Я був тоді зовсім не такий, як зараз. Зовсім. Мені не дуже легко згадувати про це. Я кохав Валю. З усіма її недоліками. Я кохав її, а вона мене ні.

— Славку!

— Так, уявляєш? У мене було стільки грошей, що я міг… але та, що мені була потрібна, не кохала мене… Оленко, ми вже давно розійшлись. Майже два роки як не живимо разом.

— Я… мені… — Оленка замовкла. Вона справді співчувала, хотіла пожаліти Славка. Приголубити його, дати відчуття захищеності, яким він наділив її. Але сповіді вже неможливо було зупинити. Він прагнув вилити перед нею усю душу.

— Одного дня повертаюсь додому, а в її ліжку… Я не витримав…

Оленка хотіла запитати — «Чому ж не розлучився?» — але Славко випередив німе запитання.

— Не розлучались через сина. Він був ще досить маленький. Я навіть спочатку жив з ними, щоб була ілюзія сім’ї. А потім змучився від усієї цієї брехні.

— І що? — Уже тихо запитала Оленка.

— Просто пішов. На останньому поверсі в офісі зробив ремонт і жив там, поки тебе не зустрів.

— Один?

— Один.

Оленка якось недовірливо дивилась на Славка. Він обійняв її крихітне личко своїми величезними долонями.

— Я не живу з дружиною. Розумієш?

— Я розумію, — Оленка потихеньку приходила до тями, — але чому цей лист…

— Це не важливо. Я кохаю тебе. Чуєш, я кохаю лише тебе. Виходь за мене.

Славко присів перед стільчиком, на якому сиділа Оленка. Він тримав її долоні і цілував їх, пестив.

Оленка затихла, наче не почула пропозиції.

— Стань моєю дружиною, Оленко.

— Ти ж одружений, — Оленка щиро сподівалась, що тепер Славко заговорить як герой кінофільму. А він саме так і зробив.

— Я кохаю тебе, Оленко, ти єдина моя половинка. Я так довго чекав на тебе. Ти — моє все. Усе, що мені потрібно.

— Я теж кохаю тебе! Я… — Оленка опустилась на підлогу і вони обійнялись.

— Я розлучаюся. Я вже розмовляв зі своїм адвокатом. Я не хотів тобі нічого казати, поки не владнав усі паперові справи. Але інші сказали за мене — благодійники. Я благаю тебе — виходь за мене. Обіцяю, що ти ніколи про це не пошкодуєш.

Оленка мовчала. Вона не могла, як у кіно, відразу відповісти «Так!». Не могла, хоч кохала Славка. Кохала і хотіла бути з ним. Але це занадто серйозний крок, щоб робити його спонтанно і необдумано.

— Я подумаю, Славку. Я подумаю.

Вона цілувала його, пристрасно обдираючи губи об щетину.

Він усе зрозумів. Її збентеженість і нерішучість, страх і обережність.

Вони ще довго сиділи на підлозі і обіймались, не промовляючи жодного слова, але все розуміючи. Вони відчували одне одного. Навіщо слова?

* * *


Оленка вхопилась за довгий хвіст свого теплого шалика цегляного кольору. Ноги роз’їжджались, наче їм кортіло йти кожній у своєму напрямкові.

— Ой! Ой! Ой… — задихаючись і присвистуючи на морозі виривалось з маленьких Оленчиних вуст.

Славко намагався вхопитися за якусь опору. Сам він ще б втримав рівновагу, але Оленка, вчепившись в його плече, тягла його то в один, то в інший бік.

— Зачекай. — Його вічно спокійний погляд збентежено шукав допомоги невідомо звідки.

Опори поблизу не було, адже вони стояли по середині великої круглої ковзанки під відкритим небом. Навкруг незграбної парочки кружляли більш вправні ковзанярі, весело посміхаючись. Дітвора гамірно проносилась повз них з частотою у півхвилини — за такий час малеча всією дружною компанією минала коло.

— Я й не думав, що буде так важко згадати… — Славко ледь гепнувся і тому проковтнув останні два слова.

— Важко згадати… — повторив він майже кричачи, ознаменувавши свою маленьку перемогу над слизькою поверхнею крижаного покриву.

— А я й не вміла, — Оленка ще дужче вчепилась за пухкий рукав Славкової куртки.

Її накрила хвиля спогадів. Вона справді так і не навчилась кататися на ковзанах. Просто не було нагоди. Уперше вона потрапила на ковзанку в дванадцять років. Відвідати «Крижинку» було блакитною мрією кожного школяра — перша у місті ковзанка.

Як довго вона уявляла цю казку — ідеально рівна поверхня льоду, новесенькі білі ковзани, що виблискують під світлом прожекторів, святковий музичний супровід.

За відмінні успіхи у школі батьки одного вихідного все ж повели доньку на ковзанку. Правда казка, яку собі уявляла Оленка, залишилась лише казкою. Лід був порізаний гострими лезами, а старенькі сірі ковзани, які мама позичила у подруги, були завеликими. Оленка весь час падала і навіть не звертала уваги на музику. Але був такий момент ейфорії, коли вона, маленька дівчинка з двома косичками, тримаючись за руки з мамою і татком, відчула себе абсолютно щасливою.

— Треба до берега гребти, — Славко змучено посміхнувся.

— Ні, я хочу ще, — впиралася Оленка.

— Але ж у нас нічого не виходить, — переконував її Славко.

Він потягся, щоб цьомкнути Оленку в щоку, але впав. Славко лежав на боці. Оленка вчепилась обома руками у нього і прошепотіла.

— Вставай, негіднику, бо я зараз упаду.

У її очах справді був жах. Чомусь Оленці дуже було страшно зустрітись м’якою частиною свого тендітного тіла з принципово твердим льодом.

— Добре.

Славко довго борюкався на слизькій поверхні.

Оленка пригадала інструктора з плавання у літньому таборі. Він лягав на пісок та намагався імітувати плавання. Виглядало це дуже смішно.

Нарешті Славко підвівся.

— Я пишаюсь тобою.

— Ну що, мусимо ще коло прокататись.

У ньому прокинулась чоловіча гордість, адже на нього дивиться кохана жінка. Невже він не зможе перемогти якийсь там лід?

Оленка благально глянула на нього. Вона здогадувалась про його амбіційні плани і спробувала протестувати проти цього задуму.

— Може, дочалапаємо якось до виходу?

— Ні! Подивись, як всі вправно це роблять. Ми теж зможемо, — тепер уже впирався Славко.

І Оленка, як завжди, повірила йому. Вона забула, що хвилину назад він, мов немовля у пелюшках, кутулявся гладенькою поверхнею ковзанки. Хоч якраз цього разу варто було б наполягти на своєму.

— Ну, гаразд, — Оленка живо струснула плечима, наче подаючи команду на старт.

І вони рушили, несміливо просуваючи ноги і міцно стиснувши долоні. Оленка прикусила нижню губу від задоволення. Славко повільно їхав і тягнув за собою кохану. Оленка замріялась і перечепилась — гострий носик ковзана глибоко застряг у кризі і Оленка, широко розкинувши свої довгі ноги, пострибала невідомо куди. Славко не витримав такого маневру, але й не випустив Оленчиної руки. Вона граційно, у формі метелика чи морської зірки пролетіла над поверхнею, а потім за інерцією смикнулась назад.

Вони обоє лежали на крижаному покриві і реготали. Щосили надривали животи. Це було непристойно романтично. Оленка підповзла ближче до Славка і поклала йому голову на груди. Він зрозумів — зараз саме той момент. Минуло вже більше тижня, відколи Славко освідчився. Оленка, що обіцяла подумати, підступно мовчала і не подавала жодного виду, що взагалі пам’ятає ту розмову.

Славко набрався мужності, а ще більше втратив терпіння і вирішив ще раз зробити пропозицію руки і серця. Тільки цього разу все мало бути красиво, як в казках. Романтика, красиві слова і чарівна обручка.

— Оленко!

— Що? — Не піднімаючи голови відповіла дівчина.

— Я кохаю тебе!

— Я тебе…

— Зачекай, зачекай!

Оленка підвелася на ліктях і на мить відволіклась на ковзанярів, що легко пролітали повз дивну парочку, яка безтурботно вляглася на льоді.

— Я кохаю тебе. Ти робиш мене щасливим. Я ніколи й не міг уявити, що можу бути настільки щасливим.

Оленка пильно стежила за словами коханого.

Славко промовляв їх чуттєво з тихеньким придихом.

— І я хочу віддячувати тобі за те, що ти мене робиш таким щасливим. Ти вже надумала щодо нашого одруження?

Оленка хотіла схопити його за руки, але на заваді стали товсті лижні рукавиці. Славко хутко скинув їх і, вивільнивши праву долоню, дістав з кишені маленьку коробочку. Вона була обтягнута атласом кольору морської хвилі.

— Відчини. У мене замерзли руки, — подав він її Оленці.

Славко надягнув рукавиці, а Оленка цілком збентежено, повільно обдивившись чарівну коробочку, відчинила її. На неї зухвало зиркнув великий дорогоцінний камінь. Він виблискував усіма гранями, хизуючись своєю неймовірною красою. Оленка застигла, її очі розчинились у сяянні діаманта. На віях виступили сльози.

— Я згодна!

Натовп, що вже встиг зібратись навкруг Оленки і Славка зааплодував.

* * *


Небо засмучено сіріло, накрапав скупий дощик. Природа противилась зимі, але пагінці весни були ще надто слабкими. За кілька тижнів під ногами вже проросте нова зелененька травичка, прийдуть довші дні і тепліша погода.

Оленка вибігла з офісу і підняла комір плащика.

— Уже біжиш? — Охоронець, що курив на сходах, підморгнув Оленці.

— Біжу, — Оленка граційно збігла сходинками.

Тоненькі шпильки високих коричневих чобітків звабливо цокали. Оленку просто не впізнати: елегантна, впевнена у собі і щаслива. Вона посміхнулась охоронцеві і зацокала по доріжці. Раптом її гукнули.

— Вибачте!

Оленці здалось, що вона вже чула цей голос. Вона повільно обернулась. Перед нею стояла розчепурена фарбована блондинка у коротенькій курточці і ще коротшій спідничці.

— Думаю нам з вами варто поговорити, — упевнено заявила блондинка.

Оленка підняла брови, вона не розуміла чого хоче ця жінка.

— Я так не думаю, — Оленка обернулась і пішла геть.

Жінка, наздогнавши її, вхопила за лікоть. — Ходімо, тут за рогом є кав’ярня.

Оленка вже відкрила рот, але раптом упізнала цю платинову блондинку.

Це була Валентина Кучеренко. Оленка спам’яталась уже у кафе. Вони сиділи за столиком, а молоденький офіціант фліртував з Оленчиною викрадачкою. «Чого вона хоче? Стільки часу минуло? Навіщо вона мене знайшла», — Оленка губилась у здогадках. Їй було справді цікаво чого ж хотіла особа, через яку все Оленчине життя полетіло шкереберть. Але ж усе навпаки змінилось на краще. Оленці не терпілось дізнатися про що вони говоритимуть.

— Ну що? — Поважна дама попивала каву з мініатюрного горнятка.

Оленка скривилася, намагаючись вичавити з себе посмішку. «І справді що? Чого вона притягла мене сюди?»

— Ти думаєш що отак просто дістанеш його, — почалася атака. — Захотіла. Я тобі не віддам його. Не віддам! Розумієш?!

Оленка не розуміла, зовсім нічого не розуміла.

— Ти думаєш, якщо ти молода, то маєш право відбирати чужих чоловіків?

Оленка почала розуміти, але не могла повірити. У неї у голові не вкладалось. «Невже — це дружина Славка?»

— Ми дуже давно живемо. А ти просто захоплення, швидкоплинне захоплення. Він усе обміркує і обере родину. От побачиш.

Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.

— Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?

Оленка іронічно скривила ротик.

— Чого посміхаєшся?

Кучеренко люто подивилась на Оленку, яка похитала головою і тихо сказала.

— Мені шкода вас.

Суперниця нервово кліпала нарощеними віями.

— Офіціант принесіть віскі з льодом, — Кучеренко повернула голову до бару, а потім перемінившись в обличчі завела свою жалібну пісеньку, — ми багато пережили разом. У нас є син. Ти знаєш, що у нас є син?

— Знаю, — Оленці стало соромно.

— І тобі не шкода дитини? — Оленка відвела очі. — Ти ж також жінка. Уявляєш як мені боляче? Як мене принижено?

— Уявляю.

Пані Кучеренко наче не помітила цієї відповіді.

— Я законна дружина мушу говорити з тобою… — образитись Оленка не встигла, бо пані Кучеренко продовжувала, — так, у нас останнім часом не все гаразд. Я визнаю це… От він і шукає розради. Я пробачаю йому. Бо кохаю.

Нарешті принесли віскі. Оленці так і не випадала нагода щось сказати.

— А ти? Тобі ж потрібні тільки наші гроші.

— Ваші? — Оленка не витримала. — Ваші?

Кучеренко перелякано глянула на співрозмовницю.

— А ти що думаєш, що я виходила заміж за мільйонера. Ні, дорогенька, тоді у нього ще нічого не було.

— Але ж це ви його змушували працювати як проклятого. Це вам усього було мало й мало.

— О! Це він тобі сказав? Звичайно, якби не я, ми б досі сиділи у болоті. А ти б бігала за іншими багатіями.

— Та як ви смієте?

— Я смію. Бо я — дружина, а ти ніхто.

Оленка відчула, як клубок підступив до горла. На пальчику виблискував дорогий камінець, та чи він справді так багато означав?

— Він тобі багато чого наговорив, так? Бідна дівчинка… А ти й повірила. Та знаєш скільки у нього таких, як ти?

— Не знаю, — Оленка різко глянула на суперницю. — І я не вірю вам.

— Послухай!

— А дитиною ви зовсім не займались, а жили тільки для себе.

Кучеренко запалила цигарку, Оленка вихопила її і загасила.

— При мені не палять!

Здається більш за все саме це розлютило жінку.

— Ти що собі дозволяєш?

Оленка всміхнулась, в сумочці закалатав телефон. Оленка вимкнула.

— То він був?

— Він, — Оленка збрехала. То була Марічка. Вона ж як раз поспішала до неї на зустріч.

— Послухай, ти ще молода, — Кучеренко несподівано розкисла. — У тебе ще все буде. Знайдеш собі якогось багатенького. Їх на моделей тягне. Ти ж не знаєш, що таке справжнє життя.

— Звичайно, звідки мені знати, — Оленка саркастично спотворила голос. У неї одразу перед очима стала сцена її звільнення зі школи.

— Життя дуже складне. А ми зі Славком прожили його разом. Прожили добре. А тепер ти відбираєш моє життя.

Оленка хотіла вставити, що вони вже давно не живуть разом, але чомусь не змогла.

— Я не відбираю нічого, він сам хоче бути зі мною, — Останні підвалини Оленчиної оборони кришились. Їй чомусь стало шкода цю жінку. Нехай якою вона б не була.

— Він думає, що хоче. Повір мені. Я знаю його краще, ніж він сам себе.

— Так не буває, — Оленка похнюпилась.

— Я кохаю його і він кохає мене. Те, що він тобі говорить усе неправда, — Кучеренко наче зомбувала Оленку одними й тими ж фразами. — Відпусти його.

— Я його не тримаю. — Оленка опам’яталась: «Та що це я роблю? Чого я слухаю її? Кому я вірю чоловікові, якого кохаю чи…»

— Я наступила на свою гордість, прийшла до тебе, бо… Я хочу зберегти сім’ю.

— Це все просто слова. Я його не тримаю. Тим більше ви вже два роки не живете разом. Ви вже не зберегли сім’ю, — здавалось, Оленка більше переконувала себе, аніж співрозмовницю.

— Це не ваша справа. Вас ніколи не принижували так, як мене. Ви навіть не можете уявити через що я пройшла.

Жінки то переходили на ти, то знову вдавали ввічливість.

— А ти мене не впізнаєш? — Раптом спитала Оленка.

Кучеренко допила віскі і повільно підвела очі на співрозмовницю.

Оленка витримала її критичний погляд. Вона було вже хотіла промовчати і нічого не казати про сцену в школі, але… Але Оленка пригадала свій сіренький светрик і погляд яким Кучеренко тоді її зміряла. Тепер була черга Оленки.

— Не впізнаєте мене?

— Тобто?

— Восени вас до школи викликала вчителька математики. Ваш син погано поводився і…

Кучеренко наморщила чоло, біля перенісся розбіглись винуваті зморшки.

— Ви?

Оленка вже нічого не чула.

— Тоді ви нахабно і зухвало поводились з вчителькою. Наче господиня. Ви привселюдно ображали мене, принижували, звинувачували у тому, що не змогли виховати свого сина. У вас навіть вистачило нахабності піти до директора і вимагати від мене вибачень.

Кучеренко отетеріла.

Оленка розчервонілась і, зробивши паузу на відвертий погляд, продовжила.

— Мене звинувачували у тому, що я до вас не виявила поваги. І всім, всім було наплювати, як мене принизили. Перед моїми ж учнями. Мені довелось звільнитись, бо я не могла просити пробачення за те, що мене принизили. Мене нікуди не хотіли брати на роботу.

Кучеренко вийшла з оціпеніння і нервово оглядалась навколо своїм безнадійно жадібним поглядом.

— От тепер я сиджу тут перед вами. І ви говорите мені, що я не знаю, що таке приниження?

Оленка широко розплющила очі і приготувалась вислухати Кучеренко. Але вона повільно, не відпускаючи Оленчин погляд, відчинила сумочку і дістала гаманець. Поклавши на стіл гроші, Кучеренко підвелась і пішла.

Оленка не знала, що їй робити. Вона не відчула полегшення. Вона ніколи не була мстивою, та й чи це помста? Вона розгублено шаруділа рукою у сумочці.

— Марічко!

— Ти здуріла чи що? Я на тебе чекаю, а ти вимикаєш телефон.

— Вибач.

Марічка навіть по телефону, через тріскотіння і шипіння почула відчай у голосі подруги. — Що сталось?

— Усе нормально.

— Я ж чую. Оленко, що трапилось?

— Нічого, Марічко, я тобі потім перетелефоную.

— Добре. Тримайся, — стривожено прошепотіла Марічка.

Оленка підперла голову рукою, їй стало так важко.

«Що робити?», — запитувала вона саму себе, але чекала відповіді ззовні. «Чому це запитання взагалі постає? Невже потрібно ще й розмірковувати? Усе очевидно: я кохаю Славка. Він кохає мене. Дружина його рідкісне стерво і її шкодувати не варто. Але ж син…»

— Вибачте, пан, що сидить біля вікна, хоче пригостити вас кавою, — офіціант витягнувся над Оленкою у своїй білій сорочечці.

— Ні, дякую.

Оленка стандартно посміхнулась. Вона б, мабуть, пішла, але їй здавалось, що ноги не слухатимуть її. Тяжкість у душі скувала тіло.

— Ти що перетворилась на лебедя?

Високий худорлявий чоловік підійшов до Оленки і зняв з рукава її червоного светрика тоненьку пір’їнку.

— Вибачте, — Оленка не одразу збагнула, що пір’ячко, мабуть, вилізло з її пухової куртки.

— Ти мені подобаєшся.

Чоловік жестом закликав офіціанта. Той приніс пляшку вина і два тоненьких келихи на чорних ніжках.

— Олександр, — представився незнайомець. — Вип’ємо за знайомство.

— Вибачте, я не потребую товариства.

Оленка не піднімала очей, хоч відчувала на собі погляд настирливого незнайомця.

Чоловік пішов, Оленка зітхнула. Перед нею залишився келих з темно-бордовою рідиною. Оленка трошки надпила. Полегшало.

Вона ще довго сиділа і спостерігала, як на галасливе місто пускається ніч.

Думки розривали мозок. Вона згадувала неймовірно гарні візерунки феєрверків на вечірці, де зустріла Славка. Згадувала їхню першу ніч.

Несподівано для себе вона вирішила, що має відпустити його, як би сильно вона цього не хотіла. Вона не жаліла його дружину, ні, але син… Вона ніколи б не змогла позбавити дитину батька. Вона сама не раз уявляла ту жінку, що вкрала у них із мамою батька. Лиха і бездушна. Оленка не хотіла бути такою. Не хотіла і не могла бути.

* * *


— Куди їдемо красуне? — Таксист весело дивився у дзеркало, вивертаючи руль.

Оленка неохоче відповіла. Повертатись до порожньої холодної квартири, де ніхто на неї не чекає, вона не хотіла. На очах забриніли слізки, дрібні гіркі й гарячі. «Я роблю правильно. Так треба зробити. Я мушу…», — запевняла себе Оленка, наче читала подумки заклинання.

По даху старенького авто забарабанив дощик. Дрібненький весняний дощик.

— Чого ти така невесела? — Вусатий дядько-водій намагався затягти звичайну розмову з пасажиром.

Оленка спершу змахнула сльози, а потім вирішила, що розмова з незнайомою людиною, яку навряд чи вона знов зустріне, тільки допоможе їй. Вона спробувала щось сказати, але сльози великими прозорими краплями покотились на хутряний комір.

— Ну чого ти, голубонько, — водій стривожено подивився у дзеркало заднього виду. — Така красуня, а плаче. Так не годиться. Що сталося? Він тебе не любить?

— Любить.

— То що ж? Як любить не міг покинути.

— Але це не він, а я його покинула.

Оленка вже подумки покинула Славка. Вона навіть не хотіла припустити, що їй доведеться пройти через розлуку назавжди.

— А ти його любиш?

— Люблю.

— А чого тоді покинула?

— Бо так буде краще.

Водій знизав плечима. «Краще б чоловік до нього сів, хоч би було кому похвалитись новими підшипниками», подумав.

— А чого тоді плачеш?

Оленка у мить перестала плакати. І справді, якщо це правильно і так має бути, то не потрібно горювати і жалкувати. У них зі Славком усе було настільки чудово, що про це можна буде довго згадувати. Це одна з тих історій, яку можна розповісти внукам холодними зимовими вечорами. Оленка несподівано для себе посміхнулась. «Я його кохаю і ніколи не забуду того, що було. Я йому вдячна». — Вона заспокоїлась.

— От бачиш, як добре. Не псуй себе сльозами. У тебе така гарна посмішка, — водій був задоволений своєю роботою. — Ще зустрінеш іншого, кращого. Будеш з ним щаслива. Діточок народите. І буде велика щаслива родина…

Оленка вже не слухала. Вона завжди уявляла батьком своїх дітей Славка. Їй часом здавалось, що навіть до знайомства з ним, у своїх дитячих мріях, Оленка завжди бачила саме його. Усе вказувало на те, що це її доля. Її половинка. Оленка знову розридалась.

«Хто, хто може бути кращий за Славка? Хіба хтось інший може стати батьком моїх дітей? Хіба я колись захочу з кимсь іншим прожити все життя», — питання виринали в Оленчиній свідомості, як оголошення на вокзалі.

Водій насупився.

— Чого ти знову плачеш, красуне?

— Бо я не хочу його кидати.

— То й не кидай. Залишайся з ним. Не думай про всілякі незрозумілі «треба» і «так буде правильно».

— Я не можу не думати. Я не можу. У нього є син.

— Теж мені. Якщо він нормальний мужик, то свого хлопця не кине. Повір мені.

Оленка невпевнено хитала головою. Водій не переконав її, сльози текли градом. Дівчина почала схлипувати.

— Приїхали.

Оленка подякувала і заплатила.

Водій на прощання кинув, — послухай, красуне, життя це не чернетка. Ми живемо начисто. Тому роби так, як серце підказує.

Оленка похитала головою і, витираючи сльози рукавом, вийшла з машини.

Під’їзд. Оленка заридала. Вона подумки прощалась з коханим. Знову задзвонив телефон. Марічка. Оленка скинула дзвінок і рішуче зайшла до під’їзду.

Ледь двері встигли зачинитись, Оленка відчула знайоме дихання. Таке близьке і схоже на неї. Вона підіймалась сходами з опущеною головою, бо боялась побачити те чи того, кого зрештою побачила.

Славко сидів у кутку під Оленчиними сірими металевими дверима.

— Привіт, — Славко підвівся і його блискуче довге волосся розлетілося.

До Оленки долетів приємний аромат парфумів.

— Привіт, — витиснула вона з себе. — А що ти тут робиш?

Славко привітно посміхнувся.

— Я чекаю на тебе.

— Навіщо? — З очей полились великі сльози.

Вони обпікали замерзлі щічки і скочувались на комірець. Славко мовчав. Він не знав, що казати, жіночі сльози виводили його з рівноваги.

— Бо я кохаю тебе.

Славко зробив порух, щоб підвестись і наблизитись, але Оленка відвернула голову і він залишився на місці.

— Чого ти тут сидиш? — Проривався Оленчин голос через плач.

— Я живу тут зі своєю коханою жінкою.

Оленка відчайдушно посміхнулась — Слова, слова… Це все слова.

— Я живу тут з коханою жінкою, яку я шукав дуже довго. Усе життя шукав. Але сьогодні я забув ключі.

Славко підвівся.

Оленка відступила на сходинку назад і підняла тендітну руку, ніби зупиняючи коханого. — Не треба.

— Я прийшов сюди, бо я кохаю тебе і хочу прожити з тобою все життя. Ми з тобою одружимось і у нас буде багато діточок і великий затишний дім, — Славко повільно робив невеликі кроки, зупиняючись, щоб не налякати Оленку. Його голос сильний і міцний, здавалось ось-ось надірветься.

— Не треба, — Оленка відступила ще на одну сходинку, коли вже відчула його дихання на своїй мокрій, обпеченій холодом щоці.

— Оленко, я кохаю тебе, ми будемо разом щасливі, — Славко загорнув її у тонкий шар своїх міцних обіймів і Оленка розревілась.

— Не плач, — він цілував її. — Не треба, на плач.

— Я кохаю тебе. Я… — Оленка заплющила очі. — Але ж як твій син?

Славко заспокоєно посміхнувся. — Ходімо додому, — він взяв її за руку і вони зайшли до квартири. — Я приготую чогось теплого. Ти вип’єш заспокійливого, — розважливо пропонував Славко, знімаючи з Оленки куртку. — Сідай, сонечко.

Оленка вмостилась на своїй кухні, де раптом почала почувати себе чужою.

— Славку, — Оленка нетерпляче подивилась на нього.

— Я знаю, що вона з тобою зустрічалася. Я знав, що вона піде на все, щоб залишитись при грошах. Учора ввечері їй дзвонив мій адвокат і попередив про розлучення.

— А що ж з твоїм сином? Що з Андрієм? Що буде з ним?

— Оленко, заспокійся. Я говорив з Андрієм. Я тільки що від нього приїхав.

Оленка з надією глянула у світлі очі Славка і завмерла. Вона згадала, як виганяла цього нечемного рудуватого хлопчину з класу. Як сильно він їй докучав. Невже це може бути син її Славка.

— Я з ним поговорив. Він усе розуміє.

— Невже? — Оленка тяжко зітхнула.

— Він уже такий дорослий. Самому не віриться. Уявляєш закохався.

Оленка підняла брови і, не розуміючи, до чого тут це, насупилась.

— Що означає закохався?

— Отак, Оленочко, ти йому просто подобалась.

— Я?

Оленка нервово перебирала пальцями.

Славко поставив на стіл два горнятка, що дихали легким жасминовим ароматом.

— Так, ти.

— І що?

— Ну як що? Він же підліток. Думаєш він вміє висловлювати свою симпатію.

Оленка мовчала. Раптом їй стало смішно. Вона розплилась у посмішці і намагалась заховати її за горнятком.

— Я теж у дитинстві дівчат за косички тягав. От і Андрій так. Ти йому подобалась, а він намагався звернути на себе увагу.

— Тому він так поводився?

— Звичайно. Уявляєш, що відбувається з хлопцем перехідного віку, коли йому вчителька подобається? Тому він тебе і діставав.

— І таки добре діставав. Та я через нього роботу втратила.

Оленка сміялась, вона вже більше не могла стримуватись і відверто реготала. На очах знову з’явилися сльози. Але тепер сльози чи то радості, чи то полегшення.

— Ти чого, — не зрозумів її реакції Славко.

— У вас… у вас це родинне. Ха… У вас родинна симпатія до мене.

Оленка так реготала, що аж стіл трусився.

Славко скупо посміхнувся і думав, споглядаючи за істеричним сміхом Оленки.

— Ну що? — Славко долив Оленці у горнятко гарячої води. — Тобі краще?

— Так, — вона обійняла руками гарячу кераміку. — Тобто Андрій просто хотів завоювати мою увагу.

— Ну так. Він думав, що якщо буде крутим, то підкорить тебе.

— Справді? Це ж так мило. Він же навіть не уявляв, які наслідки така його поведінка матиме.

Славко насторожився, бо Оленчин голос перетворився на суворий учительський тон. Але вона вмить виправилась.

— Знаєш, Славку, я йому така вдячна.

— За те, що через нього ти втратила роботу?

— Так. Так, саме за це. Якби через нього я не втратила роботу, то, можливо, ніколи б не була моделькою, — Оленка задумалась. — Та що там напевно, я точно б ніколи не наважилась на таке. — Оленка пригадала, як вона крутилась перед дзеркалом у ніч перед відбором.

— І тоді я б не зустріла тебе. Уявляєш? — Славко з якимось невимовним жахом подивився Оленці в очі і міцно стиснув її долоню.

— Можна сказати, що твій син допоміг нам зустрітись.

— Можна, — вони засміялись.

— А що з приводу твоєї дружини? — Обережно запитала Оленка, не випускаючи Славка зі своїх обіймів.

— О-о-о, — Славко зовсім полегшено зітхнув, — я думав усе буде набагато складніше.

Оленка кинула на Славка запитальний погляд.

— Уявляєш, Андрій сам мені сказав, що розуміє чому ми розійшлись з його мамою. — Славко підвівся і збуджено розмахуючи руками продовжив говорити.

— Каже: «Я знаю, що мамі потрібні тільки гроші», — я аж злякався. Спершу злякався, а потім думаю, «Та він же вже дорослий. Має право все знати і розуміти».

— Мабуть, — Оленці було незручно мовчати, але Славко наче й не помітив, що вона намагається щось вставити.

— Уявляєш, він мені так сумно сказав: «Що, мовляв, є жінки, яким нічого не потрібно: ні любові, ні дітей, а лише гроші».

— Так, бувають такі, — Оленка пригадала, як вона сиділа у кафе з пані Кучеренко.

— І він розуміє що Валя, тобто його мама, належить до таких, хоча й любить її по-своєму. Вона ж таки його матір. Повір, йому дуже важко ці останні два роки.

— А звідки ти знаєш, що я не належу до таких?

Оленка дуже боялась, що Славко не зможе відповісти на це абсолютно провокаційне запитання.

— Звичайно, не належиш. — Він підійшов близько-близько. — Коли тобі були потрібні гроші, ти не шукала багатого чоловіка, а пішла працювати.

Оленка задумалась.

— Невже це такий показник.

— Ти горда, вільна і незалежна. Саме тому ти пішла зі школи.

— Так, деколи занадто горда, — наче сама до себе стиха промовила Оленка.

— Перестань. Ти поважаєш себе. Ти не хотіла продавати душу за гроші. Ти шукала вихід. І ти знайшла його.

Вона широко посміхнулась і знизала плечима.

— Ось така я.

— І я люблю тебе за це. А коли ти відмовилась на вечірці йти з…

Оленка зашарілась: «Не надто приємні спогади».

— Я не могла…

— У цьому вся ти. Ти б ні за що не пішла. Тепер я знаю це. А тоді… ти мене зачепила цим.

— Справді? — Оленчина тоненька брівка підстрибнула.

— Так. Я зрозумів, що ти не збираєшся продаватись. Я бачив, що ти, така тендітна і беззахисна, не думала про наслідки.

— Про наслідки???

— Я думаю більшість дівчат побоялись би за себе та свою кар’єру і наступили б на свою гідність.

— Ти знаєш, я більше за все боюсь своєї совісті та гідності.

Славко активно хитав головою.

— Я знаю, сонечко. Я знаю, що ти цінуєш людські стосунки понад усе. Я завжди шукав саме таку жінку. Саме таку, як ти. Саме тебе.

Оленка захотіла плакати. Вона не вірила своєму щастю. Ось перед нею її коханий чоловік говорить такі правильні й гарні речі. Усе, що вона коли-небудь очікувала почути від чоловіка.

— Я теж шукала саме тебе. Такого сильного і водночас такого чутливого. Ти вмієш кохати. Ти завжди знаєш, що сказати. Ти завжди говориш те, що мені потрібно почути.

— Уся справа у тобі. Це ти…

— Ні, ні… почекай…. — Оленка приклала Славкові до губ свій довгий тонкий палець. — Я хочу сказати. Ти поводишся так, наче хтось подарував тобі сценарій, який лежав у моєму серці під замком. Розумієш, це — як у кіно. Ти завжди робиш те, чого я очікую. Мені так добре з тобою. Я кохаю тебе. А якщо Андрій захоче, то я буду рада, коли він переїде до нас. Я, звичайно, ніколи не зможу замінити йому рідної матері, але присягаюся, що цього разу, зроблю все, щоб знайти з ним спільну мову.

— Вірю, що це буде неважко, — він прикрив її губи своїм поцілунком.

* * *


Оленка ніжилась у ласкавих обіймах сонечка і простирадл, а Славко, по-дитячому обійнявши подушку, спав. Оленка не роздивлялась його, вона просто лягла поближче і вдихала його запах. Теплий, ледь вловимий запах щастя.

— Не дивись на мене, — голосом з мультика прошепотів Славко, не підіймаючи повік.

— А я й не дивлюсь, — не заслужено звинувачена Оленка заперечила.

Несподівано напівсонний Славко схопився і майже прокричав:

— Слухай, у мене є для тебе сюрприз.

— Що за сюрприз?

Славко зник з кімнати, але за мить повернувся, тримаючи руки позаду себе, — закрий очі, — скомандував.

Оленка заплющила очі.

Славко наблизився і тихенько мовив, — а тепер відкривай.

Оленка розплющила очі і маленькі щілинки засвітились вогнем. Промінчики переливались у її палаючих чорних оченятах.

— Сюрприз… дуже важлива для мене річ… цінна… Це мій талісман.

Славко сів поруч з Оленкою і поклав собі на коліна кумедну рожеву скарбонку. Свинка весело посміхалась і здавалось підморгувала злегка витертим оком.

Оленка застигла. На неї дивилась та сама скарбонка, що її колись подарували однокурсники, та, що стала початком її нового життя.

— Цю свиню мені бабця подарувала… Тобто вона мені у спадок від неї залишилась…

— Цікаво, ти ніколи не розказував про свою бабусю… — Оленка вертіла у руках надуте рожеве тільце тваринки.

— Я тепер розказую… Вона мені її подарувала на десятиріччя… І я складав туди гроші.

— Невже?

Оленка посміхнулась і поцілувала Славка у кінчик носа.

Він трохи зніяковів, але продовжив свою захоплену розповідь.

— Так от. Хочеш вір, хочеш ні, але з тієї суми, яку я наскладав починався мій перший мільйон.

— Оленка зачаровано дивилась на Славка великими темними очима.

— Вона принесла мені удачу, дала поштовх. Тепер я хочу, щоб вона принесла удачу нам обом. І ще я б дуже хотів… Я хочу тебе попросити… Ти б не хотіла знову бути вчителем…

Оленці на очі навернулися сльози. «Вона так скучила за світом книжок і знань, світом, який, хоч і не надто забезпечує хлібом насущним, але так гріє душу», — так. Я буду безмежно вдячна тобі за цей ще один шанс.

Оленка обійняла Славка і вони ще довго цілувались на ранкових шовкових простирадлах.