Розшук
Юрій Дмитренко

Іван  Логвиненко

Іван  Кирій

Веніамін Росін

Анатолій Григорук

Володимир Шаров

Валерій Кисельов


Пригоди. Фантастика






Повесть и рассказы украинских советских писателей о работе советской милиции, о борьбе с правонарушителями.




До збірника увійшли гостросюжетні оповідання та повість українських радянських письменників, присвячені нелегкій роботі слідчих органів та міліції, їх боротьбі за людські долі, за високу моральну чистоту нашого суспільства.














Повість та оповідання




























Іван Логвиненко

БЕРІЗКА

Оповідання


Сіявся дрібний дощ, що його любовно називають хазяйським. Він сік по довгій шинелі лейтенанта Смоляка, проникав під капюшон, холодними цівками стікав на розпашілу шию. Це було неприємно, але сідати в автобус лейтенантові не хотілося. Волів побути на самоті, щоб ніхто не переривав плину споминів.

Смоляк повертався з високого стрімкого берега над річкою, де під білокорою березою похована його рятувальниця — вівчарка Сігма.

Він неквапно ішов під рясним дощем і згадував розумницю Сігму.

А ще лейтенант думав про те, що вже ніколи не візьметься за виховання службового собаки. Нехай краще тим займається молодий провідник Дробот. Він закінчив спеціальну школу собаківництва, любив тварин. Одразу по загибелі Сігми Дробот про щось довго шепотівся наодинці з майором Сторожуком, потім кудись щез на кілька діб і повернувся з кумедним цуценям, яке назвав Берізкою. Цуценя виросло, стало сильною вівчаркою, яка мала прекрасний нюх і реакцію.

Ясна річ, Смоляк здогадувався, що Берізка — онука його улюблениці, але знаку не подавав. Ревниво очікував, як вона виявить себе у серйозному ділі. І от саме сьогодні лейтенант Дробот має повернутись із небезпечного завдання.

…Слід Берізка взяла одразу, і лейтенант ледве встигав за нею. Дробот був задоволений, що слід повів манівцями, а не трасою, бо там його легко згубити. А тут, особливо на мокрій землі, все видно. Ось вони — відбитки черевиків. За ними можна встановити зріст злочинців, особливості ходи, навіть приблизно вік. А то вже не так і мало. Безперечно, цим займуться фахівці, викликані провідником по рації. У них же з Берізкою інша мета — вперед і швидше. Поки не загубився слід, поки втікачі не скористались якимось транспортом.

Їх троє. Ось сліди першого — ступня велика, крок широкий. Отже, людина височенька. Другий слід дає менше інформації. Хоч… Лівий каблук трохи стоптаний. Третій — дрібний, вузький. Коли передні прискорювали крок, останній поспішав за ними підтюпцем.

Сліди повернули у клин свіжоскошеної люцерни і тут загубилися. Збивав зі сліду і гомінливий струмок, що вливався у став.

Берізка не пішла через кладку, а впевнено повернула за водою, пробігла хвилин п’ять і перестрибнула через струмок. Дробот з розгону перескочив двометровий рівчак. І от уже години з півтори Берізка веде його лісом. Під крислатими лапами сосен натренованим оком схопив: зупинилися, відпочивали. Прим’ята трава, три недопалки і якийсь картонний чотирикутник. Придивився — ніби ярлик. “Ярлик з украденої речі”, — подумав.

З лоба капав піт, нили натруджені ноги. А затримуватись не можна.

Вівчарка пришвидшила біг. Можливо, там, за молодим сосняком, доведеться вступити у поєдинок.

Провідник знав — за ним поспішає товариш, прикриває його. Але чи встигне? Про всяк випадок перехопив повідець лівою рукою, правою дістав пістолет. Вискочили за сосняк. А там… блищала вимита дощем асфальтівка.

Берізка смикнула поводок праворуч, повернула назад, ткнулася в обніжок, де валялися такі ж, як і в лісі, три недопалки. Зупинилась. Підвела голову і винувато глянула на лейтенанта…

…Через дві години старший оперативної групи лейтенант Смоляк підбивав підсумки:

— Напад на сторожа і пограбування магазину вчинено на світанку, десь о четвертій—п’ятій годині. Злочинців було троє. Вони накинулися на сторожа, зв’язали його й затягли у підсобку. Зараз, після надання медичної допомоги, стан його задовільний. Але назвати жодної прикмети злочинців не може, бо не бачив їх.

Викрадено речей — годинників, фотоапаратів, одягу — на значну суму. Відходили полем до ставу, потім лісом до траси. Там зупинили попутну машину. Поїхали або в напрямку обласного центру, або у протилежний бік — уздовж залізничної магістралі Київ—Ростов.

У магазині один із злочинців, очевидно, переодягся у нове пальто — в кутку валялася формена шинель учня гірничо-промислового училища. У продовольчому відділі магазину грабіжники випили півлітра горілки. Закусили ковбасою і сиром. На одному з недоїдених шматочків сиру залишилися сліди зубів. Відбитків пальців на пляшці експерт не виявив.

На шляху, яким відходили злодії, знайдено шість недопалків і ярлик од викраденого фотоапарата.

Всі речові докази прошу негайно надіслати у лабораторію. І останнє. На підкладці шинелі помітні бліді залишки якогось напису. Напевно, то було прізвище її власника. Експерти мусять докласти максимум зусиль, щоб прочитати напис.

Сторож, коли його зв’язали, чув розмову:

“Довго гаємося. Нік може спізнитись на поїзд”, — сказав один.

“Встигну”, — відповів той.

Отож прізвисько одного з грабіжників — Нік.

На трасу відряджено групу оперативників, яка разом із працівниками постів державтоінспекції виявить усі автомашини, що проходили в обох напрямках після шостої години ранку.

— Частина нашої групи залишається в селі. Треба поцікавитись, які нові люди останнім часом приїжджали до села, чи відвідували магазин.

Ми з Дроботом і собакою-шукачем їдемо на трасу. Експерт із вилученими речовими доказами — до обласного центру, — закінчив Смоляк.

— А може, Нік відомий і в інших районах та областях? Варто перевірити, — запропонував дільничний уповноважений.

— Я вже про це повідомив в управління, — відповів Смоляк.

— Треба повідомити наших товаришів на залізниці, — додав Дробот.

— Правильно. Грабіжники, щоб замести сліди, могли сісти на перший-ліпший поїзд. Про це по рації передамо з траси, — підтримав Смоляк Дробота.

Потім доповідав автоінспектор Карпенко.

— З шостої до десятої години у напрямку обласного центру пройшло сто двадцять сім автомашин. Номери записані. До залізничної магістралі пройшло лише десять машин. Три порожняком, п’ять були з будівельними матеріалами. Останнім проїхав мій знайомий — громадський автоінспектор. А в машині ГАЗ-51 номер 28–37, що пройшла о восьмій годині, в кабіні поруч з шофером сидів кремезний молодик років двадцяти п’яти, у новому сірому пальті, у кузові під тентом — ще двоє. Я звернув увагу, що, проїжджаючи біля поста, вони повідверталися. Я вже довідався, що ця машина належить Калинівському відділенню “Сільгосптехніки”. Півгодини тому прибула у гараж.

— Яка відстань до Калинівки? — запитав Смоляк.

— Сорок п’ять кілометрів.

— Подзвоніть на лінійні пости залізничної лінії, повідомте про злочин, зорієнтуйте їх на розшук злочинців, — наказав Смоляк. — А я їду до Калинівки.

…Михайло Кичатий присів на краєчок стільця. Грубими, замащеними мазутом пальцями погладжував коліна.

— Я й сам помітив, що тут не все гаразд, — пояснював Смоляку, — та пізно. Особливо тоді, як ті двоє, у кузові, постукали по кабіні і попросили зупинитися біля перехрестя. Сказали, що їм треба ліворуч. А мені подарували сорочку. Вона й зараз у кабіні. Гарна сорочка. У целофановому пакеті. Модна. Саме таку я давно шукав, та не траплялася. А тут — як знахідка. Іще вони зажадали, щоб про них нікому не плескав. Коли виїхав я на пагорбок, поглянув на перехрестя: їх там уже не було. Ліворуч — теж. Куди ж вони поділися? Дивлюсь, а вони без дороги, без стежки полем так і чешуть. Прибув у гараж, поставив машину, хотів начальству доповісти. Директора немає, механік у відрядженні. Тут телефоністка передала, щоб нікуди не відлучався.

— А третій де? — перебив Смоляк.

— Підвіз до самого роз’їзду, до Перегонівки. Товарняк саме відходив. Він уже на ходу кинув спочатку коричневий чемодан, а потім і сам скочив на гальмову площадку.

— На площадці хтось був?

— Нікого.

— О котрій годині він поїхав?

— На роз’їзді годинник показував вісім сорок п’ять.

Смоляк глянув на свій. Рівно дванадцята.

— Ви пам’ятаєте місце, де зійшли ті двоє?

— Аякже.

— Збирайтесь. Поїдемо зі мною.

Подзвонив на Перегонівку, сказав черговому міліціонеру:

— О восьмій сорок п’ять на товарному поїзді у напрямку Вузлової виїхав небезпечний грабіжник. Вище середнього зросту, у новому сірому демісезонному пальті. При собі має коричневий чемодан. Передайте по лінії: вжити заходів до розшуку.

Біля роздоріжжя зупинилися. З машини вийшли: Смоляк, Кичатий і Дробот з Берізкою.

— Тут я зупинився, — пояснив шофер, — а вони стояли отут.

— Вивчайте обстановку і пустіть собаку, — звернувся Смоляк до Дробота.

Та Дроботові не треба було нагадувати. Він уважно оглянув місцевість, виявив свіжі відбитки на стерні.

— Ось знайомий слід із стоптаним каблуком! — Відпустивши повідець, наказав Берізці: — Слід!

За Дроботом поспішили Смоляк і Кичатий.

Вівчарка привела на торішнє токовище, де в купі перепрілої соломи було знайдено два нові коричневі чемодани.

Берізка обнюхала знахідку і повела Дробота до села.

— Залишайтеся тут, — гукнув Смоляк Михайлові. — Удавайте, що прибираєте тік, а ми повернемось.

Люди на вулиці здивовано перемовлялись, бачачи, як левадою до села поспішала вівчарка, а слідом за нею два міліціонери. І — прямісінько у двір до Прокуди.

Берізка стала передніми лапами на двері і сердито загавкала. Дробот підібрав повідець, стримуючи її за нашийник, і відчинив двері.

З постелі сплигнув син Прокуди і дико заверещав:

— Не треба, не треба! Заберіть собаку, я все розкажу!

— Хто був з тобою?

— Володька Гусаченко і Нік.

— Де вони?

— Нік у Перегонівці пересів на поїзд, а Гусаченко тут.

— Де тут?

— У селі. Прямо по вулиці шоста хата. На подвір’ї криниця.

Смоляк звернувся до Дробота:

— Я залишусь тут. А ви негайно затримайте Гусаченка.

У райцентр повернулись опівночі. А вранці Смоляк інформував оперативну групу:

— Минула доба, відколи ми одержали повідомлення про злочин. Завдяки оперативності наших працівників, зокрема лейтенанта Дробота й автоінспектора Карпенка, за допомогою шофера “Сільгосптехніки” Кичатого двох грабіжників затримано. Частину награбованого вилучено. Гусаченко і Прокуда на допиті показали, що з третім випадково познайомилися в чайній. Хто він, звідкіля — не знають. Сказав, щоб звали Ніком. На свої кошти пригощав їх. Потім запропонував пограбувати магазин у якому-небудь глухому селі. Вони погодилися. Прокуда назвав село Заліське. Там він був у своєї тітки, знає, де розташований магазин і як до нього підійти.

Злочин розкрито, але це ще не все. Треба знайти і викрити Ніка. Вважаю, що він — небезпечний злочинець, рецидивіст-гастролер. Він виїжджає далеко од свого постійного місця проживання, у чайних, на вокзалах знайомиться з такими, як Гусаченко й Прокуда, вчиняє злочин і зникає.

Жаль, що перевірка поїздів на дільниці від Перегонівки до Косар не дала позитивних наслідків. Нік міг ще до перевірки зійти з товарняка, пересісти на інший поїзд і — бувай здоров.

На наші запити прийшли відповіді, вони невтішні: злочинець під прізвиськом Нік ніде не зареєстрований.

— Справа ускладнюється, — зауважив Дробот.

— Так, — відповів Смоляк, — але не всі можливості вичерпані, і я сподіваюсь, наша зустріч з Ніком незабаром відбудеться. Гусаченко і Прокуда свідчать, що він переодягся у магазині. Там залишив свою шинель. А з внутрішнього боку підкладки, як ви пам’ятаєте, був нерозбірливий напис чорним олівцем. Експерти з’ясували, що там було прізвище з ініціалами: “Притула Б.І.” В усі міста, де є гірничо-промислові училища, надіслати запити з проханням перевірити, хто такий Притула Б.І. і де він зараз.

Наприкінці тижня Смоляк дістав довгождану відповідь. Із Донбасу повідомляли, що Притула Борис Іванович торік закінчив гірничо-промислове училище і одержав призначення на одну з шахт “Ватутінвугілля”.

“Це ж недалеко до місця злочину, — подумав лейтенант. — Ну, Нік, незабаром ми покладемо край твоїм гастролям”.

Розповів про це товаришам по роботі. Лейтенант Музиченко радив негайно зв’язатись із місцевим відділенням міліції, затримати Притулу.

Але Смоляк не погодився з таким поспішним рішенням.

Наступного дня лейтенант виїхав до місця роботи Притули.

Адміністрація підприємства характеризувала Притулу позитивно. Передовик виробництва, активний комсомолець, скромний і чесний.

“Невже маскується?” — сушив голову Смоляк. Підозра посилилась, коли з’ясувалося, що під час пограбування магазину Притули на роботі не було, мав відгул. У гуртожитку не ночував, сказав комендантові, що поїде до родичів у сусідній район.

Смоляк налагодив зв’язок із колегами цього району і за годину дістав відповідь: “Притула понад місяць у селі не з’являвся”.

— От і передовик, от і активіст, — обурювався Смоляк.

Увечері лейтенант розшукав прибиральницю гуртожитку тітку Глашу і мав з нею розмову.

— Ні, гріх скаржитись на хлопців, — сказала вона. — Поводяться чемно, зі старшими ввічливі, менших не кривдять. Пиятик не помічала. Приміщення тримають у чистоті. Про крадіжки або яке злодійство, вибачайте, не чула.

— Як вони забезпечені матеріально? — поцікавився Смоляк.

— А що їм треба? Працюють добре і заробляють непогано. Візьміть Бориса Притулу з четвертої кімнати. Останнім часом придбав плащ, пальто сіре демісезонне, кілька костюмів, а сорочок скільки! Днів три тому всі були на зміні, а я саме у четвертій прибирала. Відсунула тумбочку, щоб пил витерти, а дверці й відчинилися. Дивлюсь (це якраз тумбочка Бориса), а там два нові годинники — такі гарні. Один жіночий, а я ще й подумала: “Навіщо тільки гроші тратить?” Ні, хороші у нас хлопці. Дружні, працьовиті. А хіба що трапилось?

— Та надійшла заява, що у гуртожитку деякі непорядки.

— Раніше були, правда. А щоб на моїй пам’яті…

Лейтенант попрощався із балакучою тіткою і вирушив до готелю, сам себе переконуючи: “Він! Його робота. Ні на роботі, ні в рідних під час пограбування магазину не був, шинель, яку залишили в магазині, його. Кого ж іще розшукувати?”

Але поквапливих рішень приймати не треба. Така робота. Схибиш — покалічиш душу людині.

Смоляк не затримав Притулу ні на роботі, ні у гуртожитку. В кінці зміни почекав його на прохідній, а потім разом пішли вулицею міста. Познайомились.

— Мені треба з’ясувати деякі обставини, що стосуються безпосередньо вас, — сказав лейтенант. — Прошу зайти зі мною до райвідділення.

— Буду радий, якщо зможу чимось допомогти, — відповів Притула.

“Невже хитрує?” — подумав Смоляк.

Розмова відбулася у невимушеній обстановці. Так, він, Притула Борис Іванович, у ту тривожну для Смоляка ніч ні у гуртожитку, ні на роботі, ні у родичів не був. Він збирається одружитися. Його наречена Таня проживає у селі Садки. Там він і гостював у її батьків. Через місяць весілля.

— Я Тані, — розповідав Притула, — уже й подарунок купив — годинник. І для себе деякі обнови придбав.

— А шинель? — поставив питання руба Смоляк.

— Яка шинель?

Лейтенант поклав на стіл пакунок, розв’язав шпагат, розгорнув упаковку, розправив шинель-і аж тоді промовив:

— Оця.

Притула уважно її оглянув і щиро здивувався:

— Моя. А як вона до вас потрапила?

— Вашу шинель знайдено у Заліському. Там пограбовано магазин. А як вона опинилася на місці злочину, поясните ви.

Притула пильно глянув на Смоляка і, зітхнувши, кинув:

— Не покаявся таки, пішов слизькою дорогою.

— Хто?

— Семен Глущенко.

І Притула розповів:

— Я вже закінчував навчання, коли до училища прибула нова група. Жили разом, в одному корпусі. Щойно зарахованим видали форму. Але я помітив, що один з них, із сусідньої кімнати, земляк мій з Олександрівки Сеня ходить без шинелі. Розпитав його, у чому річ. У карти, каже, програв. Вилаяв я його, присоромив, а там жаль стало, от і віддав йому свою шинель. Грошима допоміг. Що було потім — не знаю. Я одержав призначення, більше з ним не зустрічався.

— А в нього була кличка? Ніком його не називали?

— Ні, не чув.

Не довелося Смолякові тієї ночі відпочити. Ранок застав його у Олександрівці.

— Семен Глущенко давно у село не навідувався? — запитав голову сільради.

— Та має бути вдома, — відповів голова. — Днів десять, як приїхав у відпустку.

— А де працює?

— Розказував, десь на шахтах, на підземних роботах. Добре хлопець заробляє. На рік не менше трьох разів додатково надають відпустки. От і навідується в село. Батьків не забуває. Завжди подарунки привозить. П’є тільки багатенько. А як вип’є, бешкетує. Молодість!.. Зрештою, життям ризикує. Хай хоч у селі відпочине.

— Такі відпочинки до добра не доводять, — заперечив Смоляк. — Прошу провести мене до нього. Можливо, доведеться затримати.

— Він щось накоїв?

Смоляк не відповів.

Як тільки лейтенант, привітавшись, помітив під ліжком новий коричневий чемодан, одразу зрозумів: “Він!”

Точнісінько такі чемодани знайшли і в соломі.

— Ви Семен Глущенко?

— Я. А ви хто? З чим пожалували?

— Прийшов сказати, щоб ви своїм майном не розкидалися.

— Яким майном?

— У магазині шинелю лишили, а чемодан, — рукою показав, — на заміну взяли. Чи не так?

— Нічого я не знаю, — зблід Семен, — ви мене на бога не беріть. Іч, заплутати хочуть… Я буду скаржитися!

— На кого й за що? А вас ми не плутаємо, ви самі давно заплуталися. Відтоді, як шинель програли у карти.

— Це ще нічого не означає. Що ви мені шиєте?

— Пришивають ґудзики до одягу. Краще розкажіть про свої злочини.

— Нічого я не знаю.

— Відповідатимете перед законом.

До райвідділення Смоляк повернувся не сам. Привіз Ніка і вилучене награбоване майно. Не послухав Глущенко порад Притули. Як було з’ясовано, ні на яких підземних роботах він жодного дня не працював.

…Росте на високому березі річки берізка. Бринить срібним листям. Ніби розповісти щось хоче.

Сюди іноді приходять два лейтенанти міліції з великою сильною вівчаркою, що теж зветься Берізка. І мовчать. Кожен з них згадує своє… А Берізка прихилиться боком до білого стовбура, замре і не заважає. Така вже у неї вдача…




Іван Логвиненко

ПОСТРІЛ НА СВІТАНКУ

Оповідання


Вранці Смоляк прокинувся у піднесеному настрої і, ще не розуміючи, в чому річ, відхилив штору. І зажмурився, засліплений яскравим весняним сонцем. Іскрилися бурульки, які невідомо коли встигли повиснути на карнизах, сніг осів, потемнішав. Горобці усипали старий клен. Смоляк квапливо розчинив кватирку. Голоси весни — пташиний перегук, дзвін крапель, прозоре високе небо!

Крокуючи по мокрому снігу, капітан Смоляк вдихав на повні груди повітря, напоєне пахощами бруньок і талої землі, чорні плями якої вже пробилися в сквері.

— З весною, Василю Івановичу! — привітався з ним Захаренко, давній приятель і колега Смоляка. Вони обидва мали човни і тому весні раділи особливо — скоро на воду.

— І тебе з весною! Тепер уже кінець зимі, — сказав Смоляк. — Добре, що хоч виїздити нікуди не треба.

Захаренко відразу спохмурнів.

— Не треба? А мені якраз і доведеться блукати по грязюці… Вчора комісар викликав і сказав, що справу Чорногуза доручено мені.

Чорногуз… Дивно, як такі люди ще зустрічаються на землі. Двадцяти восьми років, здоровий, як бугай. Пограбував одну сім’ю, потім магазин. Убив сторожа, інваліда війни. Робили засідки, прочісували ліс, чергували мало не на кожному кроці в селищі, а взяти не могли. І ніби насміхаючись з усіх, він вчинив ще два вбивства.

— Отже, Чорногуз… — у задумі промовив Смоляк.

— Він…

Цілий місяць не бачив Смоляк Захаренка. Двічі дружина приходила в управління, приносила білизну, яку відвозив нарочний, а про нього самого — ні слуху ні духу, мов крізь землю провалився. Якось спробував Смоляк спитати про нього в комісара, але той коротко відповів: “На завданні!”, ніби капітан сам цього не знав. Але служба — це служба, і розпитувати не годиться.

Ввечері тридцятого квітня до Смоляка неждано-негадано зайшов Захаренко. Не відразу пізнав капітан друга: чорна з сивиною циганська борода, давно не стрижене волосся, згрубіле обвітрене обличчя. І тільки очі світилися, як і раніше, — насмішкувато і лукаво.

Вони просиділи до темної ночі, курили, згадували давні пригоди, жартували, та раз у раз замовкали, коли мимоволі наближалися до забороненої теми, і кожному — це відчувалося — хотілося або розпитати, або розказати про те.

— Та я ж про головне забув, — схопився Захаренко. — Ордер на квартиру одержав, поздоров.

— Справді?

— Три кімнати, в новому районі, над рікою, — тепер ходитимеш до мене на рибалку. Але переїду, мабуть, після Травневих свят — хочу за ці дні відіспатись. Сили нема! — вихопилося в нього.

— Важко? — спитав Смоляк.

— Неймовірно. А! — махнув рукою. — Від тебе ще критися!

І Захаренко розповів, як, одержавши завдання, запропонував начальству свій план. Чорногузові дружки знали всіх у селищі, і тому поява незнайомого одразу привертала увагу, а це призводило до провалу попередніх операцій. Захаренко вирішив піти на роботу в лісництво смолокуром — там люди завжди потрібні.

А це за десять кілометрів від селища. Вночі він вирушав у свої рейди, сподіваючись рано чи пізно зустріти вбивцю, вивчав його звички, попросив надійних людей інформувати його про всі пересування Чорногуза. Коротше, коло звужується. І, напевне, найближчим часом вдасться “побачитись”. Одне дошкуляє — спати ніколи: удень на смолокурні, вночі — в селищі.

— Повернувся до своїх і одержав листа від давнього друга, — раптом з якимось внутрішнім болем промовив Захаренко і потер широкою долонею бороду. — Разом навчалися до війни, а потім дороги розійшлися. Через двадцять років розшукав він мене, а коли дізнався, що в міліції працюю, здивувався. А втім, прочитай.

Захаренко подав конверт з великою трикутною маркою.

Смоляк взяв листа в руки.

“…Ну і здивував ти мене, Вікторе. Я ж гадав, ти вже видатний інженер або, думав і про таке, кандидат наук, а може, й доктор. Хіба не про це ми мріяли з тобою, закінчивши десять класів? І ось тобі маєш — порпайся весь час у людських покидьках…”

— Ну, гаразд, — з прикрістю сказав Захаренко, — буде час, напишу. Напишу, як є!

Відіспатись Захаренкові не довелося. У ніч на Перше травня йому подзвонили з управління. Намагаючись не шуміти, підвівся, вийшов на кухню. Доки одягався, закипів чай. Обпікаючись, пив, прислухався — чи не зашумить машина, що, як його попередили, виїхала по нього.

Відрізав три великі скибки хліба, намазав маслом, склав і засунув бутерброди в ліву кишеню стьобаної, захисного кольору тілогрійки. У праву поклав, попередньо оглянувши магазин, пістолет. Важкі ковані чоботи, що встигли пересохнути, рипіли, і Захаренко з досадою подумав, що тепер вони будуть швидко промокати. Хотів дістати ваксу, але не встиг — за вікном загурчав мотор і пролунав нетерплячий гудок.

Вже виходячи, Захаренко зупинився і через скляні двері зазирнув до кімнати. З вулиці падало світло, і він розгледів сплячих дітей. Вирішив не прощатися з дружиною, хоча в душі почував себе винним перед нею — що не кажи, а хто знає, коли доведеться знову побачитися. Обережно відчинив двері й опинився на сходах. Зачинив, повернув ключ і легко збіг униз.

— Куди, товаришу майор? — запитав водій. — В управління?

— Ні, — відповів Захаренко, влаштовуючись на задньому сидінні, — мені там робити нема чого. Туди…

Водій зітхнув — він один знав, де треба висаджувати майора, тому що двічі залишав його на глухому узліссі. Живо уявив собі, як це брести темним вологим лісом, наштовхуючись на дерева, провалюючись у ямки.

Не встигли виїхати за місто, як залопотів по вітровому склу дощ. На душі у Захаренка стало напрочуд спокійно. “У дощ виїздити — буде удача”, — згадав він старовинне повір’я. Чи то від цього, а скоріше від того, що думав він весь час про хороше, яке чекає на нього в недалекому майбутньому (приїду, квартиру візьмемось обладнувати, хлопцям — окрему кімнату!), впевненість не залишала його. Він знав: справа, яку йому доручили і яка давно стала справою його совісті, нарешті наближається до завершення.

Біля старої сосни, що самотньо стояла на узліссі, розпрощалися: майор міцно потис водієві руку і, круто повернувшись, попростував до лісу. Згадалися слова, сказані оперативним черговим: “Чорногуз з’явився в селищі, його бачили пізно ввечері. — І, ніби вибачаючись, додав: — Але де зупинився — невідомо”.

Захаренка повідомлення не здивувало. Не міг Чорногуз не прийти в селище. Хоч як крути-верти, а на свято, коли всі люди гуляють і радіють, таких, як цей відщепенець, охоплює нестерпна туга. “Спробуй всидіти, коли все селище пече пироги, — посміхнувся Захаренко. — Солодким духом весь ліс пройнятий. Як же йому ховатися в мокрій ямі! Ось і потягло до тепла!”

Від землі піднімався густий туман. Вогкість проймала до кісток, і майор зупинився під деревом. Стояла густа, глуха тиша, яка буває лише ранньої весни та пізньої осені, і людину охоплює нездоланне бажання завмерти, злитися з навколишніми деревами, з туманною темрявою і слухати й слухати. Курив, розтягуючи задоволення. Але думка, ніби жало: де ж Чорногуз?

“До Пархомчука не піде, — міркував Захаренко. — Хоч і друг дитинства, та посварилися вони нещодавно. Не назавжди, це правда, але, видно, лише тому, що Пархомчук побоюється крутої вдачі свого колишнього однокласника. До батька? Мати готова б допомогти, та батько поклявся, що скоріше вижене її з дому, ніж дозволить “цьому виродку переступити поріг”. Отож якщо загляне на вогник, то лише для того, щоб випросити в матері одяг або їжу. І зразу — ходу…” Так майор перебрав усіх, з ким у селищі Чорногуз мав хоч якісь стосунки. Але так ні на кому й не зупинився.

Востаннє затягнувшись, погасив сигарету об мокрий стовбур дерева і рушив далі. І раптом сяйнула думка: Чорногуз неодмінно має бути в Сеньки — Семена Гутника. З’явився цей невисокий вузьколиций чоловік в селищі порівняно недавно — років два тому, купив хату на околиці — віконниці прямо в ліс відкриваються. Працював Гутник комірником на станції, в гості не ходив і до себе не звав. Здавалося, що може бути в нього спільного з бандитом? Так до певного часу думав Захаренко. І лише недавно довідався, що під час війни служив Семен поліцаєм. Коли спіймали — судили, відсидів строк. Відразу тоді Захаренко якось не пов’язав ці факти і свої думки, а ось зараз викристалізувалося тверде переконання, що Чорногуз рано чи пізно повинен зіткнутися з Гутником. На чому вони зійдуться, сказати важко, але спільний грунт напевне знайдеться.

Кам’яний добротний дім Гутника виднівся вдалині — швидко світало, і на сході розгорялася червона зоря. Небо очистилось від хмар, день мав бути сонячний, теплий.

Майор вирішив не показуватися перед вікнами, а біля останньої хати завернув у вузький провулок і між тинами закрокував до лісу, щоб вийти до будинку з тилу. Тільки поминув останній тин, як побачив таке, що змусило мимоволі зупинитися — над димарем хати вився тонкий, майже невидимий димок. Захаренкові навіть здалося, що це — міраж, обман зору, але чим далі, тим густішим ставав стовп диму. Сумнівів бути не могло — в Гутника готують сніданок. Але кому в такий ранній час?

Хтось зібрався в дорогу, і хазяйка порається, щоб пригостити.

Майор засунув руку в кишеню, і холодний метал пістолета відразу заспокоїв. Так, у дорогу міг лаштуватися тільки Чорногуз, який нікому не довіряє, підозрює, ніби чує за версту небезпеку.







Осипаючи краплі з молоденьких сосен, Захаренко звернув до будинку Гутника. І тільки вийшов до паркану, звів очі — і закам’янів: за кілька метрів від нього у відкритій повітці стояв розгублений від несподіванки Чорногуз. Високий, кремезний, у синьому плащі, в чоботях і шапці-вушанці, він так міцно вхопився за одвірок, що навіть здалеку видно було велику бліду від напруження руку.

Їхні погляди зустрілися.

І що з того, що на майорові ні погонів, ні портупеї, обличчя заросле, припухле від недосипання? В очах незнайомця Чорногуз прочитав свою долю.

Він перший, не прицілюючись, прямо крізь кишеню плаща кілька разів вистрелив. Витягнув руку і на ходу розрядив обойму в майора, що падав.

Захаренко здригнувся від удару в груди і, перегинаючись у попереку, похилився вбік. “Утече, утече! — билася в голові думка. — Ні!”

Вже лежачи на землі, витягнув пістолет, вперся ліктем у бік, а щоб припинити дрож, міцно, як тільки міг, обхопив лівою рукою правицю і старанно, не наважуючись вистрелити, прицілився. Чорногуз був біля лісу. Ще секунда, друга — і він сховається у холодному ялиннику.

Піймавши його на мушку, майор натиснув курок. Пострілу він не почув, тому що в скронях ніби молоти гримкотіли, але побачив, як упав Чорногуз…

На столі перед Смоляком — особова справа майора Захаренка, фотографії, анкети, нагородні листи, подяки.

Сині сутінки вже заповнили кімнату, коли капітан закінчив вивчення цієї справи. Він перегорнув останній аркуш. Залишився тільки підшитий до обкладинки сірий конверт. А в ньому лежить недописаний лист до колишнього друга. Цей лист знайшли у майора в кишені там, у лісі.

Він, видно, сів писати його напередодні нічного виїзду, але не встиг закінчити. Крапку поставив той постріл на світанку, який був останнім у житті майора, постріл, що вирішив долю запеклого бандита.

Смоляк немов зараз бачить, як над захололим тілом майора скорботно опустила віти берізка. Чує, як високо в небі, повертаючись з ірію, курликають журавлі. Майор лежав, припавши грудьми до землі, неначе хотів почути, що вона скаже йому в останню хвилину…

Капітан увімкнув настільну лампу і слово за словом, рядок за рядком почав читати: “…Я одержав твого листа. Прочитав його не раз і не двічі. Адже це вісточка з мого, а точніше, з нашого дитинства. З нашої юності, що тільки-но починалася, з тієї дороги, якою ми йшли колись разом, з того перехрестя, де розійшлися наші шляхи.

Як зараз бачу школу над річкою. Ми прийшли туди перед від’їздом.

— Прощавайте, шкільні роки!

— Прощавайте, — повторив ти.

Лише рік, один рік, останній, передвоєнний, ми вчилися після школи. По закінченні першого курсу мали зустрітися з тобою над тихою річкою. Та не судилося. Тільки тепер, після війни, дізнався про тебе…

А для мене війна почалася на Балтиці. Перші бомбардування, перша торпедна атака фашистського підводного човна, запеклий бій, коли загарбники намагались висадити десант на Езель. А потім ми залишили Таллін. Змушені були залишити, бо в облозі вже палав Ленінград. І хто тепер каже, що не відчував страху, той говорить неправду. Ми рвалися в бій, але не бездумно. І, траплялося, було страшно. Проте ми йшли. Своєю кров’ю, першими ранами, а часто і смертю відстоювали право на життя, своє місце на землі. Під Пулковом, під Невською Дубровкою, в Синявинських болотах, біля станції Мга падали мої друзі з морської бригади. Падали, щоб більше не підвестися. Люди грудьми своїми прикривали велике місто, кров’ю своєю зросили його стіни.

А потім були тривожні, грізні, голодні дні блокади. Бракувало боєприпасів, не було хліба, не було палива. Багато чого не було. Але була віра в перемогу. І з цією вірою прорвали блокаду. Пул-ково, Гатчина, Луга, Струги Красні, Псков — таким був шлях артилеристів полку, у складі якого я пройшов на захід фронтовими дорогами.

Я не знав тоді, чи доведеться мені хоч раз побачити яблуневий сад у цвіту, рідну Рось. Я нічого не знав про долю рідних, які лишилися за лінією фронту. І чи побачу я їх? Я не міг написати їм жодного рядка. Пошта, навіть польова, листів туди не доставляла. Тому завжди, разом з маленьким чорним медальйоном, при мені була планшетка. А в ній зошит з останніми словами рідним. Про всяк випадок.

Ми штурмували Псков. При форсуванні річки Великої осколок пробив мені груди. А потім — евакогоспіталь, санітарні поїзди, тил, комісія і документ: “Тяжко поранений при захисті СРСР”.

У діючу армію шляхи закриті. Повернувся на рідне згарище. Висаджений у повітря вокзал, зруйнована школа, обвуглені крокви, димар і порожні очі вибитих вікон зустріли мене. Поступово життя почало налагоджуватися: весь тягар, усі чоловічі турботи взяли на свої плечі жінки. Фронт далеко пішов уперед, перекотився через державний кордон. А тут, уже в глибокому тилу, заворушились ті, що вірою і правдою служили фашистам, але не встигли з ними втекти. З лісів почала виповзати усяка нечисть. Далеко від фронту лилась кров безвинних людей.

А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?

І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.

Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?

Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців. Пам’ятаю, ми приїхали на виклик. Колгоспники вперше за три повоєнні роки мали одержати оплату на трудодні. Проте вночі було вчинено напад на сторожа, який охороняв приміщення бухгалтерії, касу зламали, а гроші забрали. Довго ми не могли натрапити на слід злочинців.

Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.

Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що темної ночі з товаришами вдалося відвести руку вбивці, який намагався обірвати чиєсь життя. Радість від того, що не втратив віри в людину, зумів зважити усі “за” і “проти” у справі того, хто потрапив у біду, а зібрані докази, що виправдовували його, допомогли викрити справжнього злочинця.

Тож замість того, щоб будувати і сіяти, мені доводиться вовтузитись у каламутному накипу, що іноді спливає в бурхливому потоці повсякденного кипучого життя…”

Смоляк взяв фотокарточку майора і довго вдивлявся в такі знайомі, близькі й дорогі риси…












Іван Кирій

ОДИН ДЕНЬ

Оповідання





1


— Тут триста карбованців, — простягнув йому пачку червоних десяток Вова. — Двісті п’ятдесят за роботу і п’ятдесят від мене особисто на кефір, — розплився в єхидній посмішці, схожій на оскал пса на прив’язі.

— А не мало це, шеф? — підкинув гроші в руці прибулий, пильно дивлячись на заспаного Вову в куцому смугастому халаті, з якого виглядали кістляві, порослі рудим волоссям ноги.

— Не мало! — відрізав категорично Вова. — Товар був не ходовий, пішов по низькій ціні. Старайся краще — одержиш більше. І надалі так рано мене не турбуй.

Прибулий зиркнув на годинник, зауважив:

— Уже ж півдня, перша година. Та й гроші мені потрібні.

Вова насупив острішкуваті руді брови, почухав волохаті груди:

— Запам’ятай, для інтелігентної людини півдня — це ще півночі. А тепер — будь здоров, бажаю удачі, — і, легенько підштовхуючи в спину, провів гостя до порога.

Той вийшов з квартири, оглянувся на оббиті чорним дерматином двері, за якими клацнув замком Вова, і вилаявся.

— Теж мені, інтелігент нещасний, руда бестія. Постояв хвилину, щось роздумуючи, й пострибав униз східцями.




2


Черга за морозивом була чималенька, рухалась повільно, і це дратувало хлопців, вони поспішали на передекзаменаційну консультацію з математики. Та й було жарко, хотілося швидше втамувати холодом спрагу, а тут раптом стільки людей, ще й кіоскерка повертається, мов квола муха.

— Ходімо звідси, купимо в іншому місці, — смикнув за руку свого друга Анатолій, тонкий, сухорлявий хлопчина у великих сонцезахисних окулярах з темно-зеленими скельцями.

— Та давай уже тут постоїмо, зараз скрізь великі черги, — став умовляти товариша Станіслав, кремезний, білочубий юнак. — Бачиш, як припікає? — поглянув, мружачись, на сліпуче сонце. Воно стояло над містом якраз у зеніті і, здавалося, віддавало йому всю свою теплову енергію, розтопило на вулицях асфальт, зів’ялило листя на деревах і квіти на клумбах.

За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.

Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.

Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.

— Босоніжки, мабуть, імпортні.

— Заздриш? — буркнув той.

Анатолій відкусив шматочок пломбіру.

— Не заперечував би мати такі.

Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.

Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.

— Вчитеся? — запитав.

— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?

— Десятикласники.

— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі? — поцікавився.

На цей раз відповів Анатолій.

— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.

Незнайомець похвалив хлопців.

— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.

Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.

— Якщо не секрет — де ви були?

Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.

— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.

Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.

— Там придбав?

— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.

Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.

Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.

— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!

Хлопці теж спохватилися.

— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.

Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.

— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.

Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.

Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:

— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?

Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.

— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?

Хлопці по черзі назвалися.

— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!

В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.

— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.

…В ресторані вони засиділись довгенько, годин зо три. Сиділи в куточку за окремим (без підселення) столом, їх обслуговувала гарненька офіціантка, яку Михайло називав просто Вікою й дозволяв собі з нею жартувати. Пили вірменський коньяк, запивали нарзаном, закушували ікрою, шпротами, їли солянку, курчата-табака. На завершення, коли хлопців гарненько розвезло, Михайло замовив сухого шампанського, щоб трохи, мовляв, освіжило, дало осадку. Але після нього Анатолій і Станіслав ще дужче сп’яніли, поривалися співати й просили офіціантку поцілуватися з ними. Михайло весело сміявся з них, обнімав обох за плечі, називав своїми найкращими друзями, обіцяв при першій же поїздці за кордон привезти цінні подарунки, щоб пам’ятали його, роботягу.

Коли вийшли на вулицю, спека вже спала, розпашілим від випитого хлопцям здалося, що на них навіть війнуло вітерцем. Одразу ж після першої чарки вони перейшли з Михайлом на “ти”, і тепер Анатолій звертався до нього:

— Мишо, куди тебе провести? Ми з Славою проведемо.

Михайло поплескав Анатолія по плечу:

— Мене не треба проводжати. Сам ти хоч дійдеш додому?

— Хто? Я? — здивувався Анатолій. — Та я куди хочеш дійду! Ради тебе хоч на край світу! Правда, Славо?

Станіслав, намагаючись триматися міцніше на ногах, гикнув:

— З Мишком — куди хочеш!

На Михайловому обличчі розцвіла загадкова посмішка.

— Дякую, друзі. А коли так, то я беру таксі і поїдемо зі мною в одне місце. Запримітив я там дівчину. Не дівчина — казка, а підступитися до неї ніяк не можу. Не дається на розмову, хоч кричи. Може, втрьох розговоримо її. Згода?

— Питаєш! — вигукнув Анатолій.

Станіслав різко махнув рукою:

— Поїхали.

— Тільки, хлопчики, — звернувся до друзів Михайло. — Вести себе культурно, не говорити дурниць. Щоб усе було о’кей!

— Поїхали, умовимо! — категорично заявив Станіслав і знову махнув рукою, немов рубаючи повітря.

Таксі Михайло зловив швидко, і за кільканадцять хвилин вони під’їхали до магазину “Чоловічий одяг”.

— Ось тут вона, моя непідступна, працює, — пояснив Михайло хлопцям. — Отже, тримайтесь, як домовились.

— Б-буде пор-рядок, — пообіцяв Анатолій. Всі дружно пішли в магазин.




3


Рівно о дев’ятій годині ранку в кабінеті інспекторів міського управління карного розшуку Динника і Каверзи коротко дзенькнув внутрішній телефон. Трубку взяв Динник.

— Слухаю. Добрий день. Зараз? Ідемо. — І поклав трубку на апарат.

— Начальство викликає? — догадався Каверза.

Динник кивнув:

— Так, ходімо.

Лейтенант Каверза неохоче підвівся з-за столу, обсмикнув кітель.

— Знову якась надзвичайна пригода, — сказав чи то Динникові, чи самому собі. — Не інакше. А в мене ж стільки писанини зібралося, — згорнув товсту папку з паперами і поклав у сейф. — Коли я з нею впораюсь?

Досвідченого працівника по розкриттю складних злочинів, його завжди, на всіх нарадах, критикували за несвоєчасне оформлення документів. Не любив чоловік писати.

Коли вони з Динником зайшли до кабінету майора Кислиці, там уже сидів старший інспектор, старший лейтенант Совгир, плечистий атлет, інспектори Ляшко й Гапочка.

— Сідайте, — запросив Динника й Каверзу майор, — і слухайте мене уважно. Ви, — повів рукою на всіх, — оперативна група. Керівник, — показав на Совгира, — старший інспектор Совгир. На вас, досвідчених працівників, покладається серйозне, відповідальне завдання, яке ви повинні виконати сьогодні за один день. Чуєте? За один! — наголосив. — Бо далі такого неподобства терпіти не можна. У магазинах готового одягу, в універмагах міста, зокрема в секціях чоловічого одягу, останнім часом вчинено кілька крадіжок. Удень. Коли там повно людей. На очах, так би мовити, в покупців. Здійснюються вони в різних районах, регулярно, двічі на тиждень. Немов по графіку. Останню крадіжку вчинено в магазині “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Вкрадено два імпортних шерстяних костюми. В комплексі. Кражу виявлено увечері того ж дня, коли закрили магазин. Адреси останніх магазинів і дані про крадіжки в них у товариша Совгира. Ідіть, міркуйте, розробляйте план дій. Через дві години жду з першими повідомленнями. Бажаю успіху

Всі встали і мовчки пішли за керівником групи.




4


Лейтенанту Миколі Диннику випало їхати в магазин “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Він одразу догадався, що це йому влаштували товариші спеціально. Мовляв, щоб було і легше, і складніше. Нехай вчиться, набуває досвіду. “Спасибі їм”, — подякував у думці.

В управлінні він був наймолодшим працівником, два роки як прийшов сюди з школи міліції. За цей час показав себе в ділі розсудливим, витриманим, і тепер його частіше стали залучати до справ складніших, оперативніших, як, скажімо, ось ця.

На коротенькій нараді в Совгира всі учасники оперативної групи прийшли до однієї думки: зараз, негайно відвідати ті магазини, в яких відбулися нещодавно крадіжки, і по можливості зібрати в них дані про злодія чи злодіїв, міг же хтось із продавців щось запідозрити, когось запам’ятати.

Ось таким чином Миколі й випав магазин на Кооперативній.

Свою місію в ньому Микола вирішив почати з перевірки того, чи можна тут (і як) злодієві-одинакові вкрасти і винести бодай один костюм.

Хвилин двадцять ходив він у секції костюмів, облюбовував, придивлявся, тричі заходив у примірочну міряти і весь час відчував на собі погляди двох симпатичних дівчаток-продавців, котрі ходили по секції, давали покупцям пояснення щодо розмірів, щось радили, підказували.

“Ні, тут без помічника не обійтись”, — відзначив про себе Микола. — Та й, мабуть, після крадіжки дівчатка стали пильнішими”.

Таку ж пильність, чи, вірніше, увагу, до покупців побачив він і у відділі сорочок.

“Ану піду туди, де штани й піджаки”, — вирішив.

У відділі піджаків приміряв імпортний, синього кольору, в широку клітку піджак з блискучими, під золото, ґудзиками. Піджак сидів на плечах гарно, був ніби на нього шитий.

— Вам личить, беріть, — підійшла до Миколи невеличка худорлява дівчина-продавець у фірмовому халаті і мило посміхнулась.

Микола ще раз оглянув себе в дзеркало, перед яким стояв, і почав розстібати на піджакові ґудзики.

— Колір не подобається, — відказав.

Дівчина взяла в нього піджак, повісила на плічки, а затим на вішак, туди, звідки взяв його Микола.

— А який би ви хотіли? — поцікавилась.

Динник приязно усміхнувся.

— Порадьте на свій смак.

Продавщиця зміряла його пильним поглядом, теж усміхнулася у відповідь.

— Вам би краще підійшов темний. Або зовсім чорний. Ви блондин.

— Дякую, — кивнув головою Микола. — Зайду якось іншим разом, може, й підберу що.

Дівчина припросила:

— Заходьте, завжди будемо раді.

“Ні, тут одному ні переодягнутися, ні вкрасти нічого не можна, — прийшов до висновку Динник. — Ввічливі дівчатка так і крутяться. Тільки з чиєюсь допомогою. Двоє заговорюють їх, відволікають, а третій краде. Не інакше. Дівчатка ж до розмов охочі, особливо з хлопцями. Тож і крадуть, напевне, молоді”.

З такими думками він і зайшов у кабінет директора магазину.

За столом сидів товстий лисий чоловік і голосно говорив по телефону. Про якість товари, пересортицю, брак, невиконання квартального плану. Сміявся, скаржився на серце, згадував курорт.

Побачивши Миколу, він показав йому рукою на стілець, сідайте, мовляв, а сам продовжував говорити. З його пози, азарту розмовляти лейтенант зрозумів, що ждати кінця директорової розмови доведеться довгенько, і тому вирішив перервати її. Витяг з нагрудної кишеньки сорочки посвідчення і, розгорнувши його, підніс директорові перед очі.

Директор зреагував одразу ж і став прощатись із своїм співрозмовником, сказав, що до нього прийшли в терміновій справі, він передзвонить іншим разом.

— Ви, мабуть, у справі крадіжки? — підхопився зі свого місця, припрошуючи Динника сідати. — До чого знахабнів народ, серед білого дня крадуть! Доведеться бідним дівчаткам сплачувати суму вкраденого, якщо не впіймаєте злодіїв, — забідкався.

— Упіймаємо, — сам не пам’ятає, як вирвалось у Динника. Мабуть, тому, що йому було жаль дівчаток-продавщиць. Це ж, виходить, їх обікрав підлий злодюга.

Невдовзі він уже розмовляв з трьома продавщицями костюмного відділу, запрошеними до кабінету запобігливим директором. Дівчат звали Оля, Галя і Таня. Всі вони були випускницями торгової школи, однакові на зріст, чорняві, мали однакові зачіски, немов сестри-близнючки. Пригадуючи подробиці, вони розповіли Диннику, що того дня під вечір до них у відділ зайшли два юнаки, зовсім молоді, схоже — ще школярі або петеушники. Від них добре несло спиртним, але на ногах трималися упевнено. А коли точніше, то намагалися триматись. Вони одразу ж стали питати про якусь Ларису, блондинку. Дівчата відповідали, що такої Лариси, блондинки, у них немає, мабуть, хлопці помилилися магазином. Тоді ці хлопці почали до них залицятися, запрошувати в кіно, на танці. Ну, дівчата, звісно, сміялися, сказали, що в них, напевне, і грошей немає, пропили. Хлопці запевнили — грошей у них, мовляв, кури не клюють, вони зараз виберуть собі по найдорожчому костюму і взагалі одягнуться в магазині з ніг до голови, й тоді їм (тобто дівчатам) доведеться іти з ними в кіно, а з кіно — в ресторан. Вони справді хотіли міряти костюми, але дівчата не дозволили, сказали — нехай приходять завтра з татами й мамами. Все це тривало хвилин десять, потім хлопці перейшли в секцію сорочок, і дівчата більше їх не бачили. А ввечері виявилось: у них в секції не стало двох костюмів, а в сусідній — двох сорочок. Але дівчата запевняли, що ті хлопці не могли вкрасти. Не схоже на них. Та й були вони в джинсах, модних тенісках і нічогісінько в руках, щоб непомітно сховати.

— А може, був з ними хтось, не помітили? — поцікавився Динник.

Дівчата дружно заперечили: не було, не бачили, не примітили. Та й як примітиш, коли у секції людей — не пройдеш.

Але портрети обох хлопців змалювали з подробицями. Визначили і зріст, і колір очей та волосся, який у кого ніс, губи, вуха. Навіть як обидва говорять, дівчатам запам’яталося. Один ніби з хрипотою в горлі, а другий трохи шепелявить.

Лейтенант Динник був задоволений розмовою з дівчатами, особливо за словесні портрети хлопців, котрі, він знав тепер напевне, мали пряме відношення до крадіжки в магазині. Ці два п’яненьких хлопчаки були в чиїхось руках ширмою, за якою той хитрун діяв. Поки вони теревенили з дівчатами, він спритно украв костюми й зник. Ловкач, досвідчений злодій.

Микола поглянув на годинник: пора їхати в управління. Він чемно подякував дівчатам і заспішив до виходу.




5


До збору в майора Кислиці залишалося п’ять хвилин, і Микола вирішив заглянути у свій кабінет, чи немає Василя, щоб іти разом. Та й брала цікавість, як у нього справи, що йому пощастило дізнатися.

Каверза справді уже вернувся, сидів за своїм столом і щось писав, мабуть, наверстував упущене в оформленні документації.

Перекинулись кількома словами і з’ясували, що в обох у них однакові портретні дані юнаків, котрі відволікали в магазинах дівчат-продавців. Каверза був у магазині “Чоловічий одяг” на бульварі Праці, в якому три дні тому вкрадено дорогий костюм, і йому теж розповіли: в секцію зайшло двоє хлопців, залицялися до продавщиць, міряли костюми, голосно розмовляли між собою і зрештою пішли. А ввечері виявилося — вкрадено костюм.

— Значить, одні й ті ж? — зауважив Микола.

— Може, ті, а може, й ні, — звівся за столом Каверза, пора було йти до майора. — Хіба мало хлопців залицяється до продавщиць? Побачимо, які дані зібрали Ляшко з Гапочкою і Совгир.

Наслідки проведеної оперативною групою роботи в магазинах, де було вчинено крадіжки готового одягу, майор Кислиця визнав задовільними. Зібрані Динником і Каверзою дані в магазинах на вулиці Кооперативній і бульварі Праці давали підставу твердити, що крадіжки ці здійснював досвідчений злодій, якому сприяють двоє хлопців. Це підтверджувалось і фактом, який виявили в магазині готового одягу на вулиці Комсомольській інспектори Ляшко й Гапочка. Тиждень тому два продавці запідозрили в крадіжці костюма молодого інтелігентного чоловіка. При виході з магазину вони попросили його показати сумку, котра висіла у нього на плечі. Молодий чоловік поцікавився, в чому річ, а коли ті пояснили, спокійно подав сумку, сказавши ввічливо: “Будь ласка, дивіться”. Ті до сумки, розкривати, а власник її спритно шмигнув поміж людей, що виходили, і тільки його й бачили. Жодної прикмети його продавці не запам’ятали, окрім єдиної, — молодий, симпатичний.

Маючи і такі дані, уже можна було сподіватися — справа налагоджується, злочинці знайдуться.

Поки спеціалісти виготовляли фотороботи за даними Динника й Каверзи, майор Кислиця запропонував інспекторам, як він завжди любив висловлюватись, поміркувати вголос, як, якими шляхами повести розшук далі. І сам же почав першим:

— Виготовлені фотороботи роздамо дільничним інспекторам. Хай вони підключаються на допомогу. Беремо по одному примірнику самі і… з чого починаємо, Динник? — зупинився, ходячи по кабінету, перед Миколою.

Микола стенувся. З чого? Він уже, власне, думав про це, ще повертаючись в управління з Кооперативної: перевірити комісійні магазини і ломбарди. Цілком ймовірно, що злодії в них можуть збувати вкрадені речі. Не самі, звичайно, через підставних осіб.

Висловив свою думку майорові.

— Логічно, — погодився той.

Інспектори Ляшко й Гапочка, крім цього, запропонували придивитися до барахольщиків на ринках, є ще на них такі, що пропонують товар з-під поли. Ходить по ринку такий собі інтелігентний чоловік і пропонує костюм, плащ, шапку.

— Теж можна, — підтримав майор. — Але не забувайте, що у нас один день. Хто ще?

— Дозвольте мені, — попросив Каверза.

— Слухаємо вас, будь ласка, — кивнув головою Кислиця.

Каверза висловив свої міркування так: їм треба вхопитись за останню крадіжку костюмів в магазині на вулиці Кооперативній. Досвідчений злодій не стане довго перетримувати у себе вкрадене. Навпаки, поспішить негайно ж збути його. В комісійний магазин крадених речей він не понесе, адже ми знаємо, що вкрадено. Отже, скоріше всього — ломбард. Грошей там буде менше, але ж дають одразу, і кінці в воду.

— Я теж такої думки, — підтримав Каверзу Совгир. — Розподілитись і перевірити одразу всі ломбарди.

Майор Кислиця двічі пройшовся в задумі по кабінету, поглянув на годинник і зайняв своє місце за столом.

— Версію з ломбардами — схвалюю, — сказав нарешті. — Даю півгодини на обід — і їдемо. Приємного вам апетиту.

— А ви, товаришу майор? — звернувся до нього Каверза.

— Що я? — перепитав Кислиця.

— Обідати. Ходімо разом.

— Ходімо, товаришу майор! — підтримали Каверзу Ляшко й Гапочка.

Майор з вдячністю подивився на інспекторів: турбуються, бо він часто за роботою просто забував обідати.

— Гаразд, — посміхнувся. — Ідіть, я зараз.

— Не затримуйтесь же! — кинув йому з порога Динник.




6


Як і домовились, хлопці зустрілися біля кінотеатру “Авангард” о десятій.

— А може, не підемо, Толю? — потиснувши руку товаришеві, запитав Станіслав. — Не подобається мені цей Михайло, коли б не влипнути з ним в якусь історію. То по магазинах нас водить, дівчину якусь вигадує. Сьогодні знову щось придумає. А у нас же екзамени.

— Дурниці, складемо! — махнув рукою Анатолій. — А Мишко добрячий хлопець, обіцяв мені теніску модняцьку дістати, із самих Штатів. І тобі щось організує. Та й учора пригощав нас. Незручно. Ходімо!







Станіслав неохоче пішов за Анатолієм.

На розі вулиці Пролетарської й 50-річчя Жовтня, біля кіоска “Союздрук” їх уже чекав Михайло. З невеликою імпортною сумкою через плече, в нових темно-коричневого кольору штанях, картатій, з розлогим коміром, тенісці, старанно виголений, по-іншому зачесаний, в темних окулярах. Хлопці ледве впізнали його.

— Привіт, хлоп’ята! — радо привітав він їх. — Як голови? Поправимо! А зараз у мене до вас невеличке прохання. Он, бачите, в тому будинку, — показав очима на високий сірий будинок неподалік, — великі масивні двері? То — ломбард. Знаєте, що воно таке?

Хлопці дружно кивнули головами.

— Так от, — вів далі Михайло. — Один з вас піде туди ось з цією моєю сумкою й стане в чергу. Хвилин через десять до вас підійде солідна дама, посміхнеться і скаже: “Ну, тепер іди, синок”. Ви віддаєте їй сумку, махаєте рукою: “Чао, мамо!”— й виходите сюди, до кіоска. І все.

— А як же вона упізнає когось із нас? — поцікавився Анатолій.

— По сумці, друже мій, по сумці, — пояснив Михайло. — Навіщо все це треба так зробити, я вам поясню потім. Домовились?

Анатолій і Станіслав відповіли згодою.

Далі Михайло запитав, хто ж із них піде в ломбард у чергу.

— Я, — вихопився Анатолій. — Я піду!

Станіслав пильно подивився на нього, але нічого не сказав.

— Гаразд, валяй! — підбадьорив Анатолія Михайло і передав йому сумку. — Ми будемо чекати тебе.




7


Василь Каверза до роботи в карному розшуку був кранівником, працював на будовах міста. Спеціальність свою любив, вважав, що кращої від неї немає. Трудився чесно, добросовісно, заслужив почесне звання ударника комуністичної праці. Його портрет красувався на Дошці пошани. Та одного дня Василя запросили в партком і запитали, як він дивиться на службу в органах Міністерства внутрішніх справ і, зокрема, карного розшуку.

Василь усміхнувся.

— Чи не збираєтесь ви мене туди рекомендувати?

— Вгадали, саме так, — відповів йому секретар парткому.

Посмішка на Василевому обличчі одразу ж згасла, він задумався. Потім звів очі на секретаря:

— Ні, не піду я. Характер у мене м’який. Та й, чесно кажучи, бажання великого не маю. Кран — то моя стихія.

Секретар вислухав його уважно й сказав:

— А коли цього вимагає партія? Інтереси держави? Ви молодий комуніст, ми вас рекомендуємо і сподіваємось, що це високе довір’я з честю виправдаєте.

— Виправдаю, — пообіцяв.

І ось уже сьомий рік Василь Каверза працівник карного розшуку. Не просто працівник, а кращий інспектор, наставник молодих. Сам дивується, як швидко опанував нову спеціальність, звідки у нього береться кмітливість, потрібна для цієї роботи, як він пройнявся любов’ю до неї. Іноді, правда, кортить піднятися в кабіну крана, глянути з його висоти на місто, на новобудову, але карний розшук витісняє це бажання. Нині він уже не уявляє себе без цього, без оцих пошуків злочинців. Є ще, на жаль, у нас мізерна категорія людей, котрі хочуть жити за рахунок інших.

На вулиці 50-річчя Жовтня Каверза перервав свої спогади-роздуми, торкнув водія за плече.

— Зупини, звідси ми підемо пішки.

Водій тут же взяв праворуч, пригальмував.

— Де вас ждати?

— Он там, трохи далі, за магазином, — відказав Василь і штовхнув плечем Динника. — Виходь!

Парко було в машині, жарко й на вулиці.

Каверза одразу ж попрямував до автомата з водою — освіжитись. Випили по два стакани чистої, без сиропу.

— А тепер ходімо на об’єкт, он по той бік вулиці, — кивнув Динникові.

Микола пішов поруч з Каверзою.

— Може, тут нарешті пощастить, — зітхнув. Вони вже відвідали три ломбарди, але даремно, нічого в них не виявили. Правда, залишили дільничним інспекторам, котрих викликали туди, фотороботи і попередили бути уважними.

— Не пощастить нам, колеги знайдуть, однак злодіям від нас не втекти, — запевнив його Каверза, а сам подумав: “Настирливий хлопець, буде з нього в майбутньому гарний оперативник”.

Вони перейшли вулицю й попрямували до ломбарду.

— Зробимо так, — звернувся до Миколи Каверза. — Я піду виясняти в ломбард, а ти залишишся тут, навпроти, он там, у тіні, — показав очима. — І паси поглядом навколо. Зрозумів?

Микола осміхнувся, що ж тут, мовляв, незрозумілого, і повагом пішов у тінь від молодої кучерявої липи.

Каверза тим часом зайшов у вестибюль ломбарду й одразу ж відкликав убік молодого чоловіка в сірому костюмі з комсомольським значком на лацкані піджака. Це був міліціонер. Каверзі дали його прикмети ще в управлінні.

— Інспектор карного розшуку лейтенант Каверза, — відрекомендувався. — Око пильне маєш?

Той стенув плечима — хтозна, мовляв. Василь дістав з нагрудної кишені теніски два фотороботи й показав йому.

— Не крутились тут ці хлопчики сьогодні? Міліціонер глянув на одне фото, на друге, і обличчя його раптом проясніло.

— Бачив. Хвилин десять тому. Ось цього, — показав фото в правій руці. — Стояв у черзі, а потім до нього підійшла жінка, мати, мабуть, чи тітка, і він вийшов. Може, курить десь на вулиці.

— Дивись за жінкою, — звелів Василь міліціонерові, — а я зараз. — І заспішив до дверей.

Динник стояв біля кіоска сувенірів і розглядав щось за вітриною. Проходячи мимо, Каверза кинув йому на ходу:

— Стій тут і слідкуй за мною. Будь напоготові. Сигнал — помах руки над головою.

…Хлопці їли за кіоском “Союздрук” морозиво, мляво про щось розмовляючи. Василь купив у кіоску газету і, відступивши в тінь, став читати, скоса позираючи на них. “Вони, — тьохнуло серце. — Он ті два схожі. А третій? Невже злодій?” І став заспокоювати себе: “Спокійно, Василю, спокійно. Отже, двох затримаю я… А третього… Третього візьме Микола”.

Він відчував, знав, що той не зводить з кіоска очей і кинеться сюди, тільки побачить сигнал. Тільки б не розгубився.

Ще розрахував Василь так: затримувати буде тих двох, молодших, що схожі на фотороботів. Підійде, відрекомендується, візьме їх під руки і запропонує пройтися з ним. Третій же, коли він насправді злодій, обов’язково кинеться тікати. А це якраз їм на руку, цим він підтвердить свою вину.

Так вирішивши, Василь згорнув газету трубочкою, непомітно змахнув нею над головою, немов пригладив волосся, просигналив Миколі і повагом пішов попід деревами, ховаючись від гарячого сонця в тінь. Не оглядався, бо знав, що рушив за ним і Микола. Був зовні спокійний, хоч десь у серці причаїлася тривога. Не боявся хлопчаків, був певний, що в них немає навіть складаного ножика в кишенях. Уболівав за те, щоб обійшлося все якнайкраще з третім, той може бути небезпечним. І ще думав про те, як би не привернути до цієї акції уваги перехожих. Треба б усе зробити якнайтихіше, найнепомітніше.

Підійшов упритул до хлопців, став у них за спинами так, що коли котрийсь зірветься тікати, то бігтиме на Миколу.

— Ну, здрастуйте, хлопчики! — привітався тихо і міцно взяв тих двох ззаду під руки. — Я з карного розшуку, інспектор Каверза.

Вони не сіпнулися вириватися. Навпаки, Василь відчував, як тіла їх обм’якли й стали осуватися вниз, так що йому довелося міцно підтримувати, аби не попадали. Зате третій… Третій, як він і передбачав, кинувся пріч, щоб змішатися з пішоходами. Але на дорозі у нього вчасно виріс лейтенант Микола Динник, схопив втікача за лікоть, і до Василя долетіло:

— Одну хвилиночку, громадянине!

“Громадянин” щось вимовив сердите, хотів було вирватись, але це йому не вдалося, бо в школі міліції Микола добре оволодів прийомами затримання.




8


В управлінні Анатолій і Станіслав гірко каялись і крізь сльози просили майора Кислицю відпустити їх готуватися до екзаменів.

Майор зміряв обох суворим поглядом.

— До екзаменів готуватись, кажете? А тоді, як пили в ресторані, як відволікали в магазинах продавщиць, поки ваш дружок крав костюми, ви про них не думали?

— Ми ж не знали, що він такий, — буркнув Анатолій.

— Тепер будете знати, з ким і де знайомитись, — відказав йому на це майор. — Відпустити ж я вас не можу. Ось прийдуть ваші батьки, ми вже викликали їх, прокурор — і тоді вирішимо, як з вами бути. До їх приходу почекайте в коридорі.

Затриманий же лейтенантом Динником Михайло виявився ніяким не Михайлом і, звичайно, не слюсарем, передовиком заводу, а Петром Михайловичем Качаном, музикантом ресторану “Ластівка”. Увечері грав на саксофоні, а вдень крав по магазинах.

— Що ж ви, Качан, музикант, тонка натура — і раптом така метаморфоза? — запитав його майор Кислиця.

Качан єхидно посміхнувся, розвів руками:

— Каюсь, громадянине майор, сам не знаю, як потягло.

— Не туди, вас, Качан, потягло, не туди! — постукав олівцем по столу майор. — Жаль. А тепер називайте своїх спільників.

— Яких спільників, громадянине майор? — удав здивованого Качан. — Нікого не знаю, крав сам.

— Неправда, Качан! А хлопчики, котрих затримали разом з вами?

— Я їх тільки для того використовував, щоб відволікали продавців.

— А збували крадене як?

— Теж самостійно.

— А жінка, котру наші товариші затримали в черзі?

— Я її просто попросив, щоб здала речі. За винагороду, звичайно.

— Ви її давно знаєте? Чи, може, це ваша родичка?

— Сусідка. Колишня.

— А може, дружина вашого “султана”?

Качан промовчав.

— Дозвольте мені запитання до Качана, товаришу майор? — звернувся Каверза.

— Будь ласка.

Каверза запитав Качана, чи то він утік від продавців магазину на вулиці Комсомольській вісім днів тому.

— Я, — відповів Качан. — Ось тоді й вирішив — треба знайти помічників, котрі б заговорювали зуби продавцям. Бо одному важко. І знайшов ось цих хлопців.

— Мудре рішення, — іронічно посміхнувся майор Кислиця. — Але, як бачите, й воно не допомогло вам. Не все ви врахували, Качан.

Качан, мабуть, не знав, що відповісти на це майору, й промовчав.

Витримавши паузу, Кислиця знову звернувся до нього:

— Отже, Качан, називайте свого шефа, чи як ви там його іменуєте, адресу, бо все одно ми про все дізнаємося, сьогодні це буде чи завтра.

— Я все розумію, громадянине майор, але зрозумійте й ви мене. Нас суворо попереджено, на випадок чого — забути про всякі адреси. Інакше…

— Кого це — вас?

— Ну, підлеглих шефа, котрі на нього працюють.

— Скільки ж вас у нього?

— Я знаю ще двох, котрі, як і я, промишляють по магазинах. Але, по-моєму, є в нього й крупніші від нас риби. Крадуть десь на базах, на залізниці, в товарних вагонах.

— Виходить — ціла фірма у вас?

Качан скупо посміхнувся.

— Виходить.

— Називайте адресу.

— Кого? Усіх?

— Шефа.

На лобі у Качана знову виступів піт. Він витерся хустиною й зіжмакав її в руці. Промовчав. Було видно — вагався. Підвів голову, глянув на Кислицю.

— Громадянине майор, дайте гарантію.

— Не валяйте дурня, Качан! — посуворішав Кислиця. — Не сьогодні, то завтра-післязавтра ми однак викрили б вашу фірму. Називайте швидше адресу, от і вся вам гарантія.

І він назвав.




9


Коли його арештували, знайшовши в тайнику велику суму грошей і багато крадених речей, він безнадійно опустився в крісло і зі злістю в голосі сам себе запитав:

— Яка ж це сволота мене запродала?

— Життя наше радянське не терпить вас, Вовченко, — відповів йому лейтенант Василь Каверза. — Розумієте? Життя! Збирайтеся, поїдемо!

“Молодець, правильно сказав”, — похвалив у думці свого старшого колегу і наставника Микола Динник.

…Рівно о двадцять третій годині тридцять хвилин вся оперативна група сиділа в кабінеті майора Кислиці. Інспектори здали йому оформлені протоколи, інші документи. Майор акуратно підшив їх у папку, на якій великими літерами було надруковано: “Справа №…” — поклав її в сейф.

— Номер завтра поставимо, — сказав, ховаючи ключ у кишеню. — Дякую, товариші. Попрацювали ви успішно. Я задоволений. А тепер запрошую на чай.

В кабінеті зчинився веселий гомін.




Іван Кирій

ДАЛЕКО В ТАЙЗІ

Оповідання





1


Двоє тікали все далі й далі в тайгу, заглиблювались в її найглухіші нетрі. Ішли, заплутуючи сліди, тільки їм відомими, засипаними снігом стежками. Іноді звертали з них і петляли навпрошки, по прикметах. Де на лижах, де пішки, обминаючи буреломи, переходячи незамерзлі струмки, болотисті місця. І, йдучи, подумки молили неіснуючого бога послати їм на поміч завірюху. Щоб замела, зарівняла снігом там, де вони пройшли. Вони знали напевне — за ними йшла погоня. І хоч їм пощастило подолати за ніч і початок дня чималу відстань, все ж були неспокійні. Слід того, хто тікає в тайзі, звір то чи людина, — його ворог. Досвідченим мисливцям — їм це було добре відомо. Тому й хотіли, щоб випав сніг, а ще краще — розгулялася завірюха. Щоб їм загубитися в тайзі. Розтанути. Стати невловимими. Недосяжними.

Але всупереч їхньому бажанню в тайзі стояла німотна тиша, дошкуляв міцний мороз, жалібно скімлив у них під ногами глибокий сухий сніг. Вони продовжували втікати, ні словом не згадуючи про те, що вчинили, що змусило їх до втечі. Вони дбали про себе, рятували себе.




2


Їх, чотирьох, повів у тайгу досвідчений провідник, мисливець Микола Наумов. За світловий день, від вранішніх до вечірніх сутінків, вони здолали чималенько кілометрів. Де було можна — їхали на оленячих упряжках, яких було дві, де — ні олені об’їздили непроїжджі місця, а лейтенант Віктор Горлов і сержант Григорій Васюгін ішли на лижах по слідах втікачів. Потім об’єднувались і знову робили ривок на упряжках.

Темніє в тайзі швидко, темрява стає такою густою і непроглядною, що рухатися в ній небезпечно, та ще з оленями, і тому, як тільки почало темніти, лейтенант Горлов, старший підгрупи розшуку, розпорядився ставати на відпочинок. Вибрали затишне місце, швидко нарубали дров, розпалили багаття. Поки Наумов, кремезний, мовчкуватий, середніх років, зарослий чорною щетинистою бородою чоловік, порав оленів, а Горлов доповів по рації керівникові опергрупи майору Жувазі: “Все гаразд, сліду не втратили, стали на ночівлю”, — сержант Васюгін і рядовий Колечкін, що весь час був із Наумовим, приготували вечерю. Порізали мерзлий хліб, м’ясо, закип’ятили в чайнику води із снігу.

Вечеряли мовчки, жадібно жуючи розігрітий над полум’ям хліб з м’ясом і голосно сьорбаючи гарячий окріп. Від близькості вогнища й пекучого окропу у всіх на заморожених щоках з’явилися рум’янці, веселіше заблищали очі. Особливо чорні у Наумова. А коли по вечері закурили — пожвавішали, навперебій заговорили. Говорили і згадували про все, тільки не про тих, заради кого опинилися в тайзі, далеко від сімей, від затишку рідного дому. Не змовляючись, не говорили про це, мабуть, кожен вважав, що ті не заслуговують їхньої розмови. Лейтенанту Горлову це сподобалось. “Молодці, — подумав про Васюгіна й Колечкіна, про найстаршого серед них Наумова, котрі добровільно зголосились іти з ним у цей небезпечний похід. — Добре, що є такі непримиренні до зла люди, що їх переважна більшість”. Ніч вирішили провести так: розпалити ще одне багаття за оленями, щоб ті стояли між двома вогнищами, захищалися вогнем від нападу вовків, і спати по двоє. Дві години одна пара, дві — друга. Бо хоч усі були й добре одягнуті: в унтах, куртках і штанях з оленячих шкур, шапках з лисиці — все ж спати довго на тридцятиградусному морозі небезпечно.

— Перші дві години чергуємо ми з Васюгіним, другі — Колечкін з Наумовим і так далі, — розпорядився Горлов. — Отже, відбій, лягайте, товариші! — кинув Колечкіну й Наумову. — Приємних вам снів.

— Гарний сон хіба присниться за дві години? — зітхнув, умощуючись біля багаття, Колечкін. — Тільки почнеться — і вже вставати треба.

Перекинулись ще кількома жартами, а через п’ять хвилин Колечкін з Наумовим уже міцно спали.

Васюгін зайняв пост біля вогнища за оленями, а Горлов залишився біля того, що розвели першим. Підкинув у вогонь гілок та соснового паліччя, поправив на грудях автомат і став поміж трьох стовбуристих сосен, що сягали вершинами в чорноті нічного неба. Звідси йому було добре видно на кілька метрів підступи до їхньої стоянки, так що непоміченим ніхто до них підкрастися не міг. Ні звір, ні людина. “Тут треба й стояти, зручне місце”, — відзначив про себе Горлов. Він не так побоювався звіра, як підступу тих, за ким вони женуться. Заради врятування власної шкури вони можуть піти на будь-який крок, повернутися своїм слідом назад і перестріляти їх із засади, як куріпок. Що їм тепер — убили одну людину, уб’ють ще кількох. Аби самим жити. Попередив бути обережним, триматись у тіні від вогню і сержанта Васюгіна.

Тріщало в багатті соснове гілля, палахкотіло полум’я, розсіваючи в темряву іскри, рипіли копитами в снігу і щось жували олені, а лейтенант Горлов стояв поміж соснами з холодним автоматом на грудях, і згадалась йому служба в армії. Два роки служив він на північному кордоні і майже два роки провів у нічних дозорах, ось так, з автоматом на грудях. Тільки без багаття і в повній тиші, від якої аж дзвеніло у вухах. Ніби недавно це було, а вже шостий рік пішов, як служить у міліції. До служби на кордоні її, звичайно, не можна прирівняти, проте без клопотів не обходиться. Бувають випадки, коли доводиться розшукувати в тайзі браконьєрів, злодіїв, ганятися за ними. Ця ж погоня — погоня за вбивцями — за роки його служби перша. Такого убивства людини на території їхнього величезного тайгового району досі не було. Двоє мисливців-братів вбили у селищі Тайговому такого ж, як і самі, мисливця під час п’янки. У його ж хаті. З рушниці. Двома пострілами. І втекли. Це викликало глибоке обурення всього складу районного відділу міліції, і тому, коли постало питання створити оперативну групу для пошуку і затримання убивць, добровольцями зголосилися всі працівники райвідділу і в тому числі він, лейтенант Горлов. Але йому тут же зауважив начальник, підполковник Яковлєв:

— А як же з дружиною, товаришу Горлов? Ви ж її щойно відвезли в пологовий будинок. Зачекали б появи на світ нащадка.

Горлов виструнчився по-армійському і бадьоро заявив:

— Я ж у минулому прикордонник, товаришу начальник! Кому ж краще йти, як не мені! А дружина… народить і без мене, я ж їй однак нічим не допоможу!

Всі весело розсміялися з цієї його аргументації, і начальник погодився включити його в оперативну групу. Як там вона, його рідна Оля? Чи не народила ще? Перед вильотом на вертольоті забігав до неї, передав записку, що відбуває на два дні у відрядження, хай не турбується, народжує йому сина. Він так хоче сина. Щоб був схожий на нього. І ім’я йому вже вибрав — Олексій. Олексій Вікторович Горлов. Непогано звучить. Аж посміхнувся про себе від задоволення. І тут же спохмурнів. Як дивно, навіть жорстоко влаштований світ. Одна людина народжується, приносить своїм народженням батькам радість, а друга вмирає від рук підлих убивць, завдає своєю смертю рідним і близьким горя. А ті ж убивці теж колись народились, і їхньому народженню раділи їх батьки й родичі. Чому б і далі людям не приносити своїм життям одне одному радості? Звідки в подібних цим братам людей береться така жорстокість — позбавляти життя іншу людину? За віщо? Хто в цьому винен? Батьки? Друзі? Ми всі? Там, на кордоні, Віктор знав — на нього може напасти і вбити ідейний ворог, ворог його країни, його народу. А як розцінювати вбивство тут, у своєму домі? Моральним занепадом? Порушенням психіки? Розбещеністю?

Ніби й недовго постояв на одному місці, а відчув — почали мерзнути ноги. Отже — ходити, тупцювати на місці, місити сніг, щоб зігрітися. Та й дров он у багаття треба підкинути, затухати почало, щоб товаришам тепло спати. Поглянув на годинник — скільки ще йому залишилося до сну? Ого, минуло лише півгодини. Ще цілих дев’яносто хвилин топтати сніг.

Пішов до вогнища, підклав у нього гілля, паліччя. В снігу воно спершу засичало, задиміло, а потім вибухнуло полум’ям та іскрами.

— Васюгін, як ти там, не спиш? — гукнув до другого вогнища.

— Ні, товаришу лейтенант, бадьорюсь! — почулося у відповідь, а потім побачив, як Васюгін теж підклав у своє багаття дров, і воно невдовзі теж затріщало, розгорілося дужче.

Горлову подобались ці двоє хлопців — Васюгін і Колечкін. Теж прийшли в міліцію після служби в армії. Комсомольці. Фізично загартовані. Витримані. Кмітливі. Завжди готові виконати будь-яке завдання. Тому й узяв їх. Знає — не підведуть.

Погрів руки над вогнем і поліз у кишеню за сигаретами. Щоб розвіяти димом сон і відігнати думки, на які так і не зміг знайти відповіді.




3


Перший день втечі вони їли один лише раз, розламавши порівну окраєць хліба. Вибігаючи з хати вбитого ними Андріяна, старший із братів, досвідченіший, вхопив зі столу й укинув за пазуху. З’їли, жадібно ковтаючи, закусили снігом і з цим полягали на сосновому гіллі спати.

Другого дня вранці, після кількакілометрового переходу, їм пощастило вбити зайця, що невідомо як опинився в них на шляху. Засмажили на вогні і втамували голод. Заєць був великий і жирний.

— Тепер дотягнемо до зимівника, а там знову підкріпимось, — радів молодший, витираючи рукавом масні губи. Був він не по літах товстий, опецькуватий, мав сите кругле обличчя з щілинками маленьких, немов підсліпуватих очей.

Старшому це не сподобалось.

— Тобі аби живіт набити!

— А що? — буркнув молодший. — Може, скажеш, з голодним животом легше втікати? Животу легше, а ногам важче, — захихикав із свого дотепу і попросив закурити.

Старший сплюнув сердито, але цигарку дав.

Покурили, закидали снігом дотліваюче багаття й рушили далі, до зимівника, щоб відпочити в теплі, зварити гарячої страви. В тайзі заведено здавна: самі мисливці будують собі на певній відстані один від одного дерев’яні будинки, в яких залишають запаси їжі, солі, дров, а іноді й патронів чи пороху та дробу, щоб на випадок якоїсь біди мисливець мав де сховатися, поїсти, поповнити свої боєзапаси. Не один раз ці будиночки рятували мисливців від багатоденних завірюх зимою чи негоди влітку.

За підрахунками втікачів один з таких будиночків десь під вечір мав трапитись на їхньому шляху. До нього вони й поспішали.

— Ех, снігу б труснуло чи завірюха на кілька днів закрутила, — оглянувся на свій слід старший.

— Що кажеш? — не розчув молодший.

— Та йди, нічого! — відповів сердито старший.

А небо над тайгою було високе й чисте, і таке ж чисте й привабливе сяяло в ньому сонце. Ніщо не віщувало негоди.




4


До зимівника підходили обережно, тихо, оточували його з усіх боків, тримаючи автомати напоготові, сподіваючись застати в ньому втікачів і силою зброї примусити здатись. Але сподівання це виявилось марним. Підходячи до будиночка з північного боку, сержант Васюгін побачив лижні сліди втікачів, що потягнулися від нього в тайгу. Тут же гукнув товаришам:

— Виходьте, запізнилися ми! Вони вже пішли!

Горлов, Колечкін і Наумов виступили із-за дерев, підійшли до Васюгіна. Зі слідів неподалік зимівника було видно, як втікачі стали на лижі, як потопталися на місці, мабуть, припасовували кріплення чи про щось радились, а потім рушили слід у слід.

— Поспішають братики, відчувають, що наступаємо їм на п’яти, — потер рукавицею замерзлі щоки Горлов. — Ану заглянемо в зимівник, подивимось, як вони там відпочивали, самі перепочинемо трохи — та й далі.

Проворний Колечкін кинувся до дверей зимівника, але його міцно вхопив за рукав Наумов.

— Чекай, хлопче, не спіши. І ніхто не йдіть. Треба гарненько придивитись.

— До чого? — не зрозумів той.

— До всього, — буркнув провідник. Затим повагом підійшов до будиночка, постояв у задумі перед міцними, засунутими на дерев’яний засув дверима, потім заглянув у вузеньке, майже під дахом, єдине віконце в протилежній дверям стіні. Воно було на завісах і відчинялось назовні. Наумов відкинув защіпочку вгорі на ньому, відчинив, потім знову зачинив і ще раз відчинив.

— Ідіть сюди! — покликав Горлова, Колечкіна й Васюгіна, що тим часом уважно спостерігали за ним, нічого не розуміючи. А коли ті підійшли, пояснив: — Вікном нещодавно користувалися, бачите, як легко відчиняється. Коли ним довго не користуються, воно набрякає від сирості, й тоді його відчинити важко. Отже, тут є якась загадка.

— Яка? — вихопилося у Васюгіна й Колечкіна разом.

— Мені здається — наші “підопічні” вийшли з зимівника не в двері, а вилізли через вікно, — пояснив Наумов. — Чого? Треба перевірити. Ану підсадіть мене, я влізу туди і роздивлюся гарненько.

Васюгін і Колечкін підставили йому напівзігнуті коліна, Наумов, опираючись руками об стіну, став на них, просунув у вікно голову, потім плечі, далі скомандував узяти його за ноги й поволі опускати вниз. За мить він був уже в зимівнику й, вистромивши з вікна голову, гукнув:

— Ждіть мене тут, я зараз!

Не було його хвилин п’ять. Нарешті з’явився, звелів зачинити вікно й відчинити двері.

Коли Горлов висмикнув з них засув, Наумов переступив поріг з рушницею в правій руці і простягнув її лейтенантові.

— Ось, заряджена! На нас підготували самостріл, бандюги! Рушниці не пожаліли!

Від такої підступності у всіх стало неприємно на душі. Мало їм, бандитам, одного вбивства, так задумали ще одне. Це ж відкрий хтось із них двері зимівника — і одержав би кулю в груди чи живіт. А як не вони, то перший же мисливець, що забрів би сюди ночувати. Іноді такі самостріли ставлять у тайзі браконьєри на звіра. Прилаштовують заряджену рушницю десь до дерева, чіпляють за спусковий гачок тонкий шнур і обплутують його навколо. Коли звір торкає ногами шнур, рушниця стріляє прямою наводкою в нього. Подібний самостріл прилаштували втікачі і в зимівнику. Люди на людей.

Лейтенант Горлов обвів усіх пильним поглядом, заговорив:

— Втікачі відчувають, що ми наздоганяємо їх, і вирішили за всяку ціну зірвати нашу погоню. Ось маємо першу спробу затримки, — потряс у руці рушницею. — Убий вона когось із нас чи порань, — і ми або повертаємось назад, або викликаємо допомогу. Втрачений нами час їм на руку. Тож тепер будьмо ще пильнішими, бо вони викинуть нам не одного коника. А зараз півгодини на їжу та перепочинок — і знову в путь.

З метою безпеки вирішили і поїсти, й відпочити тут же, біля зимівника, не заходячи в нього. Звідси Горлов доповів по рації у райвідділ про їх місцеперебування й про самостріл утікачів. Начальник опергрупи майор Жувага порадив проявляти і далі пильність, побажав успіхів.

— А як там підгрупа блокування? — поцікавився Горлов.

— У них все гаразд, замаскувалися, чекають, — відповів майор.

— Єсть дивитися, товаришу майор! — бадьоро відказав лейтенант і перед тим, як попрощатися, поцікавився погодою, чи не підведуть, мовляв, метеорологи. Перед виходом у погоню вони заручилися службою погоди, що найближчі три—чотири дні в тайзі буде тихо і морозно, але нерідко буває, що їх прогноз і підводить.

Майор заспокоїв — вони щодня турбують метеорологів, і ті запевняють: їх передбачення залишаються в силі. Це заспокоїло Горлова, всупереч утікачам його підгрупі аж ніяк не потрібні були ні сніг, ні завірюха.

Розробляючи операцію затримання вбивць у тайзі, створену оперативну групу з восьми чоловік розділили на дві підгрупи, по чотири чоловіки в кожній. Одна, з двома упряжками оленів, на чолі з лейтенантом Горловим, вирушила по слідах втікачів із селища Тайгового, де вони вчинили вбивство, а другу, очолену старшим лейтенантом Маслюковим, відправили вертольотом в район невеличкого поселення Начатка, в глушині тайги, звідки були вбивці і куди, за логікою подій, втікали, щоб узяти запас харчів, боєприпасів і переховуватись у затишному місці. Брати мали там велику сім’ю, члени якої від малого до старого були мисливцями, і сподівалися на підтримку рідних. Тож завдання другої підгрупи було таке: висадитись кілометрів за двадцять від Начатки, підійти до неї непомітно пішки і влаштувати на втікачів засідку, на той випадок, якщо підгрупі погоні не пощастить їх наздогнати. Так було й зроблено, друга група вже сиділа у зручному місці за два кілометри від Начатки. На випадок появи братів на єдиній стежині, що веде в поселення, їх мали взяти.

З обома підгрупами тримався радіозв’язок, керував операцією заступник начальника майор Жувага.

Переговоривши з майором, лейтенант Горлов швиденько з’їв свій сніданок, всі разом перекурили і рівно через півгодини знову рушили в погоню.

Та не пройшли й кілометра, як натрапили на нову несподіванку: єдиний лижний слід братів раптом розділився на два. Один з утікачів різко звернув уліво, другий пішов праворуч, тобто далі вирішили йти окремо, кожен своєю дорогою.

— Ось вам і другий фокус, — зітхнув провідник Наумов. — Тепер я певен, що вони обидва озброєні, бо йти в тайгу без рушниці — значить іти на вірну смерть. Отже, третя рушниця, залишена ними на самостріл, була у зимівнику запасна.

Стали радитись, як бути. Іти всім по одному сліду чи розділитись на два і переслідувати обох? Одностайно дійшли згоди — переслідувати обох. Горлов викликав по рації майора Жувагу, доповів про становище і їхнє рішення.

— Рішення ваше правильне, так і дійте, — схвалив майор і знову нагадав про обережність. — Самі бачите, вони задумали щось каверзне. Очі, слух і зброю повсякчас тримайте напоготові.

Хутко згорнувши рацію, лейтенант подав команду вирушати. Сам він вибрав слід праворуч і взяв із собою сержанта Васюгіна: Наумов з Колечкіним на двох упряжках поїхали по сліду ліворуч, за визначенням провідника цей слід був доступніший для їзди на санях. Де втікачі зійдуться і коли — передбачити було важко, але що зійдуться — сумніву не викликало, і це заспокоювало переслідувачів, тішило надією, що вони теж знову об’єднаються.




5


Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.

— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.

І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.

Зміни погоди не передбачалося.




6


Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.

— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.

Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.

— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.

Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.

Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.

— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.

— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.

Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.

— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.

— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.

— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.

Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:

— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.

— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.

— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.

— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.

Так і вирішили. Зв’язалися по рації з майором Жувагою, і він теж схвалив їх план. І пішла підгрупа лейтенанта Горлова далі в тайгу, в холодну морозну ніч, яка розливом чорної туші швидко оточувала їх з усіх боків. То була їхня третя тайгова ніч, одна з найтяжчих. Тієї ночі вони ні на мить не зімкнули очей, боронилися від вовків, котрі, як тільки вони зупинилися на ночліг, стали підкрадатися й пробувати напасти на оленів. Стріляти по них не хотіли, щоб не виказати себе втікачам, і відбивалися від голодних хижаків горілими головешками. А для цього довелося розпалити аж троє багать, одне спеціально для головешок. Тож і трудилися до ранку: рубали дрова, палили вогнища, кидалися вогнем. Аж на світанку вовки залишили їх, проте спати вже не було коли.




7


Брати вважали, що того, третього, дня їм пощастило. Відірвались від погоні, бо (вони були певні) спрацювала в зимівнику рушниця-самостріл, туди безпремінно заглянули міліціонери, а в цьому, другому, зимівнику якась добра душа залишила чималий шмат сирого ведмежого м’яса, на яке брати накинулися, мов голодні шакали. З’їли все, до грама, запили гарячим чаєм і умлівали біля багаття, розпаленого на спеціально обладнаному місці посеред зимівника. Хіба не задоволення? Хіба не благодать? Хіба не везіння?

Завтра? Завтра вони розраховували в обідню пору бути вдома. Під рідною стріхою. Швидше б, швидше б під неї.

Від жаркого полум’я багаття старшого брата хилило на сон. Відчуваючи, що засне, він випростався, покрутив великою кучматою головою, закліпав рудими віями, немов ведмідь.

— Ти ось що, — звернувся до молодшого. — Надворі вже ніч. Бери гвинта і катай чергувати, а я подрімаю, бо очі, бачиш, злипаються. Через півтори години розбудиш, я піду, а ти поспиш.

— Гаразд, — кивнув головою молодший, насунув на лоба шапку, взяв рушницю й нехотя пішов до дверей. Йому самому страх як хотілося спати, він сам хотів було просити старшого брата, щоб першим почергував, але той випередив його. Доведеться чергувати. Такий у них закон.

— Та гляди мені, пильнуй добре! — гукнув йому услід старший. — Дивись і слухай! Коли що — буди!

— Гаразд, — знову відповів одним словом молодший і відчинив двері. В зимівник волохатим білим ведмедем вкотилося холодне морозне повітря.




8


На світанку, ледь поміж засніжених дерев і кущів стала розповзатися темрява, погасили вогнища й, стомлені безсонною ніччю, вирушили по слідах втікачів. Треба було за всяку ціну застати їх у зимівнику, а краще — біля нього. За розробленим ще звечора планом захопити вони їх повинні зненацька, швидко, без найменших ускладнень. Провіднику Наумову в цій операції брати участі не дозволили. Він мав чекати її завершення неподалік від зимівника, в надійному місці, і прибути до нього з упряжками, коли йому подадуть сигнал — три постріли з інтервалами. Обумовлювалось це тим, що він перш за все людина цивільна, а по-друге, був потрібен як провідник, мало що ще може трапитися. Та й упряжки ж треба оленярам радгоспу назад повернути.

Зі сходом сонця підгрупа Горлова перейшла невеличку річечку і зупинилась за невисокою сопкою, від якої до зимівника було щонайближче півтора-два кілометри.

— Значить, чекайте нас тут, Борисе Олександровичу, і ждіть сигналу, як домовилися, — наказав йому Горлов. — А ми з хлопцями пішли! — кивнув Васюгіну й Колечкіну.

— Бережіться ж там, і ні пуху вам ні пера! — одночасно порадив і побажав Наумов.

— До дідька! — відповів йому за всіх Колечкін, і вони дружно зашурхотіли лижами по сухому снігу.

Хвилин через десять вискочили на заліснене узвишшя, звідки побачили невеличку галявину. В одному куточку її глухою стіною до гущавини стояв низенький, приземкуватий (мабуть, осів від старості) будиночок-зимівник, схожий здалеку на білого гриба. З його майже невидимого димаря струмував у голубе вранішнє небо веселий білявий димок. Значить, брати ще були там.

— Що ж, хлопці, ходімо, — обізвався до Васюгіна й Колечкіна лейтенант, не зводячи погляду з зимівника. — Ти, Васюгін, підходиш до будинку он поза тими кущами, — повів очима праворуч. — А ти, Колечкін, он поміж тих дерев — зліва. Вибираєте зручну позицію для пострілу, залягаєте й берете на приціл двері. Я ж виходжу он на ту вузеньку просіку, — показав рукою, — і прямую до зимівника. Далі діяти по обставинах. У крайньому випадку стріляти бандитам у ноги. Все зрозуміло?

— Все! — дружно, але тихо відказали Васюгін з Колечкіним і, попрощавшись поглядами, розійшлися.

Горлов постояв трохи, подивився їм услід, поправив на лижах кріплення й поїхав з пригірка до просіки. За плечима у нього висіла рушниця, на лівому боці теліпалася невелика шкіряна (дав Наумов) сумка, такі носять у тайзі мисливці. По задуму він і мав удавати такого собі вільного мисливця, які іноді зустрічаються в тайзі з геологів, геодезистів чи буровиків. Вийшов, мовляв, на галявину, побачив зимівник, у якому топиться, й вирішив зайти перегрітися та з добрими людьми почаювати. Під полою ж застебнутої тільки на нижній ґудзик куртки у Горлова висів стволом униз автомат. Він прилаштував його так, щоб у потрібну секунду скористатися ним, вистрілити.

Виїхавши поміж кущами на просіку, пішов нею повагом, роздивлявся на обидва боки, задирав голову вгору, немов шукав щось на вершечках дерев. Робив вигляд, що йому до всього байдуже, він зайнятий одним — вислідити якогось птаха чи звіра.

І раптом не пройшов він і половини просіки, як сталося те, чого, мабуть, ніхто не міг передбачити, що мало не зірвало так добре продуманої операції. Біля зимівника ні з того ні з сього пролунало три постріли. З інтервалами. Точно так, як вони домовилися подати сигнал Наумову.

Від несподіванки Горлов став немов укопаний, заціпенів. Хто й навіщо стріляв? Зараз, цієї ж хвилини, Наумов вирушить, якщо вже не вирушив, до зимівника. На застояних оленях він домчить сюди вмить, і тоді все загинуло. Бандити опам’ятаються, можуть бути жертви. Що ж робити? Що? В голові — рій думок і жодної конкретної. Ні, треба не думати, а йти, бігти до зимівника. Бо хтозна, що там придумають Васюгін і Колечкін. Може, зачувши постріли, й собі почнуть стріляти? А може?.. Може (у Горлова аж похололо в душі), то їх виявили і вбили бандити? Казна-що лізло в голову. Треба бігти, швидше бігти до зимівника, побачити все своїми очима і на бігу щось придумати. Розумніше.

Притьмом кинувся просікою. Нечувся, як швидко перебирав ногами, як його несли лижі. Он уже видно поміж дерев галявину, під глухою стіною дерев — приземкувату хатину-зимівник… А он (лейтенант аж рота відкрив од здивування) біля неї дві людські постаті… Нахиляються, розгинаються, розмахують руками. Схоже, ніби граються в сніжки… Що за дивина? Постріли і гра в сніжки? Чи, може, то вчулося, привиділося йому? Став, прихилився до шорсткого холодного ствола дерева, труснув головою. Ні, не вчулось і не привиділось! У вухах і досі немов аж дзвеніло від пострілів, а з-за дерев йому було добре видно, як двоє чоловіків, роздягнутих до пояса, обтиралися перед хатиною снігом. А біля неї, поруч з відчиненими навстіж дверима, стояли, немов підпираючи чорну дерев’яну стіну, дві рушниці.

Лейтенант Горлов полегшено зітхнув, а в голові — хаос думок. “Вони, голубчики. Виспалися, вийшли надвір, вистрілили тричі вгору для безпеки (а може, рушниці пристрілювали або патрони перевіряли, чи не відсиріли) і тепер умиваються. Дій же, дій, товаришу Горлов, бо ось-ось сюди вискочить на оленях Наумов, і тоді…”

Все вирішували лічені хвилини. Йому, йому треба першому вискочити на галявину… І не тільки вискочити, а й справитись з утікачами, запобігти перестрілці, нещастю. До них вже близько, метрів двісті—двісті п’ятдесят. Як би в одну мить подолати цю відстань?

Не відчув, як спружинився кожен м’яз, усе тіло, як невідомі сили штовхнули його в спину: біжи! Рвонувся за дерева, помчав просікою, аж засвистіло у вухах. Десять, п’ятнадцять, двадцять метрів позаду. Тридцять, сорок, п’ятдесят. Ось уже скінчилася просіка, і він мчить по засніженій поляні. Помітили чи не помітили його? Він саме на це розраховував. Захопившись обтиранням, вони притупили пильність, пирхаючи, не чують його бігу. Чують чи не чують? Ні, натираються, розмахують руками, про щось, видно, говорять. Про що — не розібрати, бо шерхотять лижі, але голоси вже чути.

До братів залишилося метрів вісімдесят. Ще б! Ще трохи! З десяток кроків! І тоді сміливо можна командувати… “Руки вгору!” Ех, розігнувся один, помітив. Сказав другому. Розправився й той. Заклякли на мить обидва від несподіванки. “Стійте, стійте довше, не рухайтесь, дайте мені ближче підійти до вас!”

Залишилось метрів сімдесят… Ще менше… І тоді ледь поворухнувся один, щось сказав другому…

— Егей, хлопці! — гукнув, сам не знає як, Горлов. — То ви стріляли?

До них — метрів п’ятдесят. Він удає веселого, махає їм рукою з лижною палицею, радий зустрічі з людьми. А ноги, його вірні ноги, працюють на господаря, несуть уперед. Шарх, шарх лижі по снігу. Ще десяток метрів позаду. Йому вже добре видно їх червоні, натерті снігом тіла, зарослі обличчя, білі цятки снігу у волоссі на голові. І коли між ними скоротилася відстань метрів до тридцяти, в одного з братів, мабуть, у старшого, спрацювало почуття небезпеки. Він смикнувся з місця і пригінцем кинувся до зимівника, напевне, щоб схопити рушницю.

— Лягай, стріляю! — не чуючи від хвилювання свого голосу, гукнув Горлов і сійнув кулями з автомата поверх голів утікачів.

Немов підкошені, вони впали у сніг, розпростерши поперед себе руки. І в цю ж мить, інстинктивно глянувши на обидва боки, Горлов побачив: праворуч і зліва до нього бігли із своїх засідок Васюгін з Колечкіним, а із-за густого чагарника, навпроти просіки, на галявину вихором вимчали дві оленячі упряжки — не запізнився на три умовні постріли Наумов.

У Горлова відлягло від серця, і тієї ж миті все тіло втратило напругу, обм’якло, йому захотілося сісти і хоч трішки, ну зовсім трішечки, посидіти. Мовчки, із заплющеними очима. І ще тієї миті подумалось: “Як там Оля? Чи вже народила мені сина?”












Веніамін Росін

МІЛІЦЕЙСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ

Оповідання





РОЗПОВІДЬ ПЕРША





1


Гришці Крючкіну було шістнадцять років, коли він зі своїм дружком Стасиком Куликівським змайстрував самопал особливої конструкції. Випробувати вирішили у відлюдному місці, неподалік виставки квітів. Стасик виторгував право стріляти першим. Взяв у руку самопал і, задоволено посміхнувшись, зажмурив ліве око… Постріл!

Мідна трубка зірвалася з кріплення і вдарила хлопчака в голову. Він здавлено вигукнув і впав, обливаючись кров’ю. Обличчя зразу стало восковим.

“Вмер!” — похолов Гришка і, залишивши закривавленого товариша, втік світ за очі. Тепер всі думки його були зайняті одним: як би вивернутись із цієї небезпечної історії.

Дома він нічого не розповів і до вечора ганяв м’яч на пустирі. Коли прийшли батьки Стасика, занепокоєні довгою відсутністю сина, збрехав їм, що не знає, де він. Збрехав, не думаючи про наслідки.

Минула ніч. Хтось вранці випадково натрапив на лежачого непритомного хлопця. Але було вже пізно. Коли пораненого везли в лікарню, він помер.

Міліція швидко з’ясувала, хто зі Стасиком Куликівським виготував самопал, хто залишив його непритомного в біді… Гришку судили.

Тільки прибув додому, зірвав хутрову шапку з перехожого. І знову слідство. Гришка мовчки дивився на високі суддівські крісла з гербами на високих спинках, розглядав стіл, покритий зеленим сукном. Він сидів за дерев’яним бар’єром, який відокремлював лаву підсудних від бажаної волі…

Крючкін озлобився. Він ненавидів батька, який залишив сім’ю, зневажав матір за її безкінечні сльози і скарги на своє нещасливе життя; не терпів сусідку за солоденьку посмішку і набридливі поради…

Але найбільше він ненавидів міліцію. Ненавидів люто і переконано. Вважав ворогом номер один. Вона, мовляв, винна в усіх його бідах та нещастях, в тому, що молодість пішла наперекіс. Вона, тільки вона поламала йому життя. Звинувачувати міліцію та її співробітників було зручно, бо вже ніби й не він, Гришка, винен, а хтось інший.

Відбувши покарання, Гришка влаштувався опалювачем. Не тому, що вирішив кинути старе і жити чесно, а для того, щоб не привертати до своєї особи увагу дільничного інспектора.

Зарплата в опалювача, звісно, невелика, але вільного часу вдосталь. Добу працює, три дома. Блукав по вулицях, приглядався, винюхував і нарешті вибрав об’єкт для крадіжки — приймальний пункт хімчистки.

Терпляче і ретельно вивчав усі входи й виходи, систему замків… Не поспішав, повторюючи, ніби закликання: “Спокійно, встигнемо… Головне — витримка…”

Серед пізньої ночі заліз у приймальний пункт. Нести великий клунок з речами не відважився, щоб зразу не потрапити на очі міліції. Надів на себе три найкращих костюми, зверху — ратинове пальто.

Уже зібравшись вилізти з приміщення, зупинився, посміхнувся, взяв на столі шарикову ручку і надряпав на шматку паперу, роблячи помилку на помилці:

“Шановні начальнички, роблю невеличку пирерву. Поєду відпочивати в Одесу. Можете спокійно забевать казла”.

Справа внизу, там, де звичайно ставлять підпис, намалював чоловічка з величезною головою і тонесенькими ніжками.

Гришка знав, що почерк у нього нікудишній, граматика кульгає, але все одно був задоволений собою. Він тихесенько сміявся, уявивши, як розгніваються оперативні працівники, прочитавши його карлючки.

А вже через годину гаряче розкаювався за свій легковажний вчинок. І смикнуло ж його залишити записку — доказ проти самого себе. З хвилини на хвилину чекав арешту, здригався від найменшого стуку, позбувся апетиту та сну.

Але пройшов день, другий, третій. Міліція не приходила.

Поступово страх розсіявся, розтанув, як вранішній туман над річкою. Крючкін знову ожив, їхати він нікуди й не збирався і заходився опрацьовувати план нової крадіжки.

Кілька днів він, як той лис, спритно та вперто висліджував відставника, який тривалий час служив за кордоном. Якось вранці, тільки-но відставник, високий на зріст, ставний, з дружиною, такою ж показною та високою, пішли на ринок, Гришка проникнув у квартиру. Він аж тремтів від нетерплячки. Уява малювала йому масивні, блискучі золоті браслети, крупні купюри, іноземну валюту… Її, якщо діяти розумно теж можна обміняти на радянські грошові знаки.

Гришка обнишпорив усю квартиру, але ні грошей, ні дорогоцінних речей так і не знайшов. Тільки в нижньому ящику письмового столу побачив воронований браунінг. На перламутровому руків’ї — срібна платівка з дарчою гравіровкою.

Крючкін хмикнув, підкинув браунінг на заскорузлій долоні і, не вагаючись, сунув його в кишеню.




2


Місяць заливав землю примарним голубим сяйвом. За пофарбованими парканами затаїлися невеличкі ошатні будиночки. Матово поблискують вікна. Ніде ні звуку, ні вогнику. Порожні вулиці міської околиці, і тільки кроки міліцейського патруля порушують нічне безгоміння.

— Тихо тут сьогодні, спокійно, — впівголоса озвався Ременюк, — а позавчора камнем у вікно автобуса пошпурили. Кілька чоловік постраждало… Це вже не пустощі, а дика, бездумна жорстокість.

— Справді дикість, — похмуро відгукнувся Васюта.

— Михайле Івановичу, що з вами? — співчутливо, з дружньою ноткою запитав Ременюк. — Ви чимось стривожені?

— Та все Січкар… — буркнув Васюта і нахмурився.

Лейтенант Січкар був з тих людей, які до співробітників, що займають нижчу за нього посаду, ставився зверхньо. А в кримінальному розшуку провідники службових собак — найменші за званням та посадою. Вчора, наприкінці робочого дня, він сказав, блиснувши металевим зубом: “Гарна в тебе, Васюта, робітка. Якщо випаде успіх, влучив у яблучко, молодець ти, честь тобі і хвала. А коли промах — ти лишаєшся збоку, мовляв, собака винний. Собака — істота безсловесна, вали на неї, бідолашну, що тобі забажається, — мовчатиме… Тут поки яку-небудь дріб’язкову крадіжку розкриєш — мозок сохне, дим з вух валить, а дехто живе і горя не знає…”

Образливо було Васюті слухати такі речі, спалахнув, але стримався, спокійно відказав: “Ви, товаришу лейтенант, наче мені заздрите. Так у нас вакансія з’являється. Старшина Безпалов іде на пенсію”. Січкар почервонів, стис кулаки. Обличчя від злості перекосилося. “Га-ра-азд! — процідив погрозливо. — Насміхаєшся. Я панькатися з тобою не буду, ще прибіжиш вибачатися…”

Про все це Васюта й розповів Ременюку.

— Та-ак, історія… — протягнув Ременюк і роздумливо потер круте підборіддя. — Характер у Січкаря — як крива дровеняка, а до того ще й сучкувата. Треба буде поговорити з ним. Сподіваюсь, послухає, тим більш, коли дізнається, що мене переводять з райвідділу.

— Переводять? Куди? — стрепенувся Васюта, і в його голосі прозвучав неспокій.

— До вас, в управління.

Васюта розцвів.

— Оце так новина! Вітаю, товаришу капітан. Всі наші хлопці зрадіють.

— Наказ підпишуть не сьогодні-завтра, а поки — мовчок. Я вам по-дружньому розповів.

— Ясно. Взяв до відома.

Десь далеко прогуркотіла вантажна машина. На сусідній вулиці верескливо дзявкнув собака. У кущах бузку за парканом заворушились невидимі в темряві птахи. І знову — тиша.

Ременюк і Васюта постояли хвилину, прислухались і рушили далі затіненим боком вулиці.

Давалася взнаки втома. Важка міліцейська служба. Ніби й не вимахує людина сокирою і лантухи не носить, а повернеться з роботи додому, гляне в дзеркало — сам себе не впізнає. Обличчя змарніле, очі запалі й синці під ними розлилися.

Небо на сході почало рожевіти. Як завжди перед сходом сонця, стало свіжішати. Ременюк зупинився під розлогим кучерявим каштаном.

— Відпочинемо трохи, — запропонував він і, не дочекавшись відповіді, присів на сизувату від вранішньої роси лавку.

Поряд сів і Васюта. Біля ніг помітив тріснуту колючу коробочку каштана. Нагнувся, підняв. Із коробочки нерішуче визирав коричневий окрайчик. “Збив хтось”, — подумав.

Мовчанку порушив Ременюк.

— Книгу Зощенка вчора взяв я в бібліотеці. Читаю передмову, а там говориться, що він, виявляється, наш з вами, Михайле Івановичу, колега…

Васюта допитливо зиркнув на капітана.

— Як це розуміти?

— А дуже просто. В міліції Зощенко працював. І інші письменники служили. От хоча б Євген Петров — три роки в одеському карному розшуку працював. Стала в пригоді йому ця житейська школа, коли разом з Ільфом “Дванадцять стільців” та “Золоте теля” писали… І Бєляєв колись був співробітником міліції…

Васюта вперше почув про це, але признаватися чомусь соромився:

— Бєляєв… Знаю. Читав його “Стару фортецю”…

— Ви говорите про Володимира Бєляєва, а я маю на увазі Олександра Бєляєва, фантаста. “Людину-амфібію” він написав. “Голова професора Доуеля”, “Скачок в ніщо”… Пам’ятаю, ще хлопчаком читав і перечитував…

Буян, солодко позіхнувши, приліг, поклав голову на передні лапи.

Ременюк відвернув рукав плаща, поглянув на годинник.

— Час, Михайле Івановичу! Десь тут, якщо мені не зраджує пам’ять, телефон. Доповім у райвідділ, що у нас все нормально.

Капітан зайшов у кабіну телефона-автомата, а Васюта вирішив трохи пройтись іще, доки той розмовлятиме.

До перехрестя лишалося кілька кроків, коли Буян, який біг попереду, насторожився, закам’янів на місці.

“Чого це він зупинився? А, ось воно що! Біля водонапірної колонки вмивався якийсь приземкуватий парубок з міцною, наголо постриженою потилицею. Під стовбуром акації — акордеон. Трохи вище, на сучку, — сірий піджак.

“Музикант… На весіллі, мабуть, затримався, — подумав Васюта. — Але де він так замурзався, що навіть додому не зміг дійти, на вулиці надумав умиватися?”

Мабуть, незнайомець не сподобався Буяну. Він вищирив гострі зуби і глухо загарчав.




3


В ту ніч Гришка Крючкін поцупив у заводському клубі акордеон. Сховати його надумав на горищі нежилого одноповерхового будинку з забитими навхрест вікнами. Перелізаючи через паркан, зірвався, упав у купу золи, замурзався, як сажотрус.







Гришка не дуже турбувався про свою зовнішність, але, проходячи мимо водопровідної колонки, вирішив привести себе в порядок. За цим заняттям і застав його Васюта.

Крючкін вимив лице, розігнувся і, помітивши міліціонера, похолов. Довгасте його обличчя з маленькими рудуватими вусиками напружилось і застигло. Очі налилися кров’ю. В них страх і ненависть. Тікати, хутчій тікати! Ні, тікати не можна, це викличе підозру, за ним поженуться і обов’язково впіймають. Міліціонер тримає на повідку треновану вівчарку. Від неї не втечеш, не сховаєшся. Він вивернеться інакше.

Вилаявшись, вихопив з кишені піджака браунінг. “Зараз я тебе привітаю! — скрипнув зубами. — Готуй білі тапочки!”

Все трапилось настільки несподівано, що Васюта розгубився. Миттєве заціпеніння, і рука, випереджуючи думку, вже вихопила пістолета з кобури.

— Руки вгору! Кидай…

Постріл заглушив слова Васюти. Куля обпекла плече.

Хто знає, як би далі розвивалися події, коли б не Буян. Вірний пес, як та блискавка, збив Крючкіна з ніг і стис зубами його праву руку. Обличчя Гришки перекосилося від болю, він крикнув, але все ж таки встиг ще раз натиснути на гачок, перш ніж випустити зброю.

Куля, висікаючи іскри, вдарила по бруківці.

— Не рухатися! Інакше — стріляю! — наказав Васюта хриплим голосом.

Із вікон будинків визирали стривожені пострілами люди.

Прибіг Ременюк. Досвідчений оперативник, він зразу збагнув, що трапилось. Полегшено зітхнув, коли переконався, що поранення легке.

В практиці Ременюка не раз бувало: спіймані на гарячому злочинці брешуть, викручуються, ідуть на все, аби уникнути покарання. Не виключено, що й цей почне заперечувати очевидне, відмовиться від своєї зброї.

Щоб зберегти для експертизи відбитки пальців на кожусі затвора та руків’ї, капітан взяв пістолет за спускову скобу і акуратно загорнув у носовичок.

Весь цей час Гришка сидів на тротуарі, підтримуючи лівою рукою праву, очманіло хитав патлатою головою. Пасма волосся упали на вузьке чоло, і лице його набрало плаксивого виразу.

Ременюк придивився до затриманого. Крючкін! От так зустріч!

— Дурень я, дурень! — простогнав Гришка зі злим відчаєм. — Навіщо вирішив на вулиці умиватися? — Він сильно ударив себе кулаком по лобі. — Прогорів… Чистоплюйство погубило…

— Ніяке, Крючкін, не чистоплюйство. Не завтра, так післязавтра взяли б тебе. Тому що… — Ременюк замовк. Не станеш же розповідати, яку кропітку роботу виконав він разом з співробітниками багатьох служб міліції, поки “вийшов” на Крючкіна, зібрав незаперечні докази, що саме він обікрав приймальний пункт хімчистки і квартиру відставника. Тільки доволі про це, тут не місце для подібних міркувань. — Піднімайся! Отак стій, та не озирайся!

Гришка блиснув очима, сказав запально:

— Щось списати на мене задумали! Валіть на Крючкіна! Він вже був осуджений, на нього все можна натягнути! Валіть…

— Нічого ми ні на кого не валимо, — спокійно заперечив Ременюк, — але твоя причетність до деяких крадіжок точно установлена. І тут тобі ніякі хитрування не допоможуть. За все доведеться відповідати.

Затриманий зіщулив плечі, ніби хтось невидимий облив його крижаною водою. Очі боязливо забігали.

“Докопались! До всього докопалися!” — подумки вигукнув він і, з тугою поглядаючи навколо, похмуро процідив крізь зуби:

— Що ще мажете мені?

— Ех, Крючкін, Крючкін, сам себе не жалієш… На що молоді роки розміняв? Один злочин за іншим. А зараз плюс до всього ще й в старшину стріляв.

— Я в собаку, розумієте, в собаку стріляв! — заверещав Гришка не своїм голосом. — Вік свободи не бачити, якщо брешу! Накинувся пес, я й подумав — скажений!

— Не треба верещати, — зупинив Ременюк. — Люди ми слабонервні, злякатися можемо, ще, чого доброго, заїкатися почнемо.

Говорив без посмішки, але голос звучав іронічно.

— А “пушку” я знайшов! Клянусь, що знайшов… — уже ні на що не сподіваючись, безпомічно бурмотів Гришка. — По дурному взяв… Уранці думав піти в міліцію і здати… Пушка мені ні до чого, вона мені без потреби.

— Перевіримо, як потрапив до тебе браунінг і коли… Все перевіримо, в усьому розберемося. Часу у нас буде достатньо.

В кінці вулиці з’явився міліцейський “Москвич” з синім ліхтарем на даху…




РОЗПОВІДЬ ДРУГА





1


Тільки під вечір, коли на землю впали легкі, прозорі сутінки, Васюта вийшов з воріт піонерського табору і поспішив до автобусної зупинки.

Він був задоволений зустріччю з дочкою. Добре, що вона поїхала в цей піонерський табір. Побула Ніна тут лише тиждень, а посвіжішала, поправилася. Просто не впізнати її, так благотворно подіяло перебування на свіжому повітрі.

Кращого місця для відпочинку й не знайдеш. Неподалік від ошатних будиночків протікає неширока, але чиста, як кришталь, річка з піщаними берегами. Навколо — рівні могутні сосни. Повітря таке чисте, цілюще, напоєне пахощами лісових трав, що п’єш його і не можеш напитися.

Михайло Іванович посміхнувся, уявивши, як просіяє, зрадіє Марина, вислухавши його розповідь про поїздку до “Відважного”.

Взагалі, все складається в них сприятливо. Кращого й бажати не доводиться. На той час, коли Ніна повернеться додому, він та Марина підуть у відпустку. Васюта домовився з двоюрідним братом, лісником, що вони приїдуть до нього влітку. Тоді щодня на Десну, щодня смачна юшка, а як не лінуватися, то й нав’ялити коропів, лящів можна.

Нарешті й чепурний, з похилим дахом павільйон — автобусна зупинка. Мимо з гуркотом пронеслися вантажні машини з капустою. За ними промчав молоковоз…

Звичайно, варто було б Васюті вийти на обочину дороги — і він би зразу поїхав додому, не чекаючи автобуса. Мабуть, жоден шофер не проїде мимо, побачивши людину в міліцейській формі з піднятою рукою.

Але Михайло Іванович лише в виключних випадках користувався цим своїм правом. Вважав, що це не що інше, як, хай і невеличке, а все ж зловживання службовим становищем. А як можна вимагати бездоганної поведінки від інших, коли сам дозволяєш собі таке? І зараз, прихилившись плечем до стовбура розлогого дуба, який ріс поряд з павільйоном, терпляче чекав рейсового автобуса.

Хто знає, скільки йому довелося б чекати, якби на патрульному мотоциклі не під’їхав Степан Дергачов.

Колись вони разом починали працювати в міліції, спершу в підрозділі зовнішньої служби, а потім Васюта перейшов у кримінальний розшук, а Дергачов став автоінспектором.

— От так зустріч! — зрадів Дергачов, щиро посміхнувшись усім своїм кругловидим обличчям з носом-гудзиком. — Дивлюся і очам своїм не вірю: кращого друга зустрів! Чув, чув про твої успіхи!

— Це вже ти занадто, — м’яко зупинив Васюта.

— Не буду, не буду, знаю твою скромність! — Дергачов витягнув вперед руки, ніби захищаючись від нападу. — Але дай слово, що приїдеш до мене з Мариною. Як-не-як, а ми старі друзі… Посидимо, згадаємо, що було…

Тільки-но Васюта записав адресу Дергачова, як вдалині показався рейсовий автобус.

— На днях подзвоню, — похапцем промовив Васюта. — Ти, Степане, правду кажеш, треба нам частіше зустрічатися та спілкуватися. А зараз буду їхати. Так що будь здоров, друже!

Дергачов ображено нахмурився.

— Ти як хочеш, а я тебе не відпущу. Нащо тобі той автобус? В місто, не турбуйся, доїдемо ще скоріше, з вітерцем… — Помітивши сумнів на обличчі Васюти, додав: — Ну чого ти ще думаєш? Це мене аніскілечки не зв’язує. Сідай в коляску.

В цю мить відривистим, тривалим гудком нагадала про себе портативна рація, закріплена на його портупеї.




2


Медична комісія забракувала Георгія Залевського. Невисокий, плечистий, з густим рум’янцем на всю щоку, він виглядав здоров’яком, а все ж не взяли в армію — кількох пальців нема на ногах, ще в дитинстві відморозив.

Ніякої тяги до науки юнак не відчував і ні в який інститут поступати не збирався. Про який там інститут можна думати, якщо в десятирічці вчився на одні трійки і ті з натяжкою. Як не доводили йому, що треба готувати себе до серйозного, дорослого життя — не зважав на ці попередження, не прислухався до зауважень учителів, наставників.

І незчувся Георгій, як закінчив школу і треба було працювати, приставати до якогось берега.

Подався на курси водіїв. Професія шофера здавалася йому захоплюючою і навіть романтичною. Він уявляв, як сидить за кермом, дивиться на рівну стрічку асфальту. Машина несеться, обганяючи вітер, і тільки телеграфні стовпи мелькають на узбіччі.

Він уже бачив себе в вишуканій шкіряній куртці на блискавці і форменому кашкеті за кермом таксі. І кожен день — нові зустрічі, нові люди, враження, і від усіх пошана і повага.

Життя трохи поламало його рожеві плани. Після курсів послали працювати на самоскид. Машину дали, як це часто практикують з новачками, таку, що побувала в добрих бувальцях. Одне крило зім’яте, сидіння продавлене, а в правих дверцятах кабіни замість скла шматок фанери вставлено.

Та все ж самоскид був на ходу, бігав безвідмовно, і заробляв на ньому Залевський цілком достатньо.

Невдовзі він купив транзистор, став мріяти про власний мотоцикл, про красуню “Яву”.

Якось поділився своєю заповітною мрією з напарником. Той значно старшим був, мав більше досвіду, навіть в Якутії встиг побувати. “Ганявся, — розповідав, — за довгим карбованцем, хоча й не спіймав свою жар-птицю, а все ж за хвоста потримав”. Рвач і жадюга цей напарник, даремно й кроку не ступить, все дивиться, як би щось прихопити, присвоїти, мати користь.

Вислухав він щиру сповідь Георгія, поблажливо посміхнувся.

— Довго ж тобі, хлопче, “Яви” не бачити, якщо будеш по десятці—другій відкладати. Не десятку в місяць з зарплати, а інакше вивертатися треба, мізкувати, як до тієї “Яви” поскоріше приступитися. Ти з мене приклад бери, придивляйся, як треба жити на білому світі. Запам’ятай незаперечну істину: трудом праведним не побудуєш палат кам’яних!

І навчив: зараз, мовляв, багато хто власні дачі будує. Цегла та глина, пісок позаріз потрібні. Добре за доставку платять. І тут, як кажуть, не зівай, Хомка, бо на те ярмарок. Не просто навчив, а й познайомив з потрібними людьми.

…В той літній день підрядився Залевський добрива на Русанівські сади відвезти. А на випадок, якщо в гаражі будуть доскіпуватися, чому пізніше звичайного повернувся, пояснення приготував: скати, мовляв, спустили, ось і затримався.

Не раз і не два він вигадував такі причини для свого виправдання.

Господар дачі — середній на зріст, метушливий, балакучий дідок з цаповою борідкою та хитруватими чорними очима — на додаток до двох червінців ще й графинчик вишнівки на стіл поставив, ковбаси дістав з холодильника. Дуже хотілося йому міцніше до себе шофера прив’язати, бо ще треба буде не один самоскид чорнозему привезти і цеглу для гаража доставити.

“Наливка — не горілка, нічого не буде, як я вип’ю якусь чарчину”, — вирішив Залевський і, посумнівавшись для годиться, погодився підвечеряти.

За першою чаркою пішла друга. Випили, поговорили і якось непомітно домовилися, що шофер зробить ще одну ходку.

— Спасибі, що пригостили, — піднявся з-за столу Георгій, — і на цьому будемо кінчати.

Він попрощався з господарем і, сівши в кабіну, включив запалення. Хотілося як можна хутчіше приїхати в гараж, щоб не загострювати стосунки з диспетчером, бо дуже вже часто почали в нього спускати скати та виходити з ладу двигун.

Невдовзі, здавалося б, неміцна, солодка наливка ударила в голову. Хлопець захмелів. Він вів машину, не зважаючи на дорожні знаки і вогні світлофорів. Ніби забув про їхнє існування. У голові лишилася лише одна думка: хутчіш прибути в гараж.




3


Дергачов виключив рацію і досадно поморщився.

— Пробач, друже, підвів тебе, — промовив він вибачливим тоном. — По моїй милості ти автобус пропустив, а я не маю можливості навіть підкинути тебе до метро…

— Про мене не турбуйся, — заспокійливо озвався Васюта, — не мала дитина, доберуся… Краще скажи, що передали по рації? Неприємність, бачу, трапилася.

— Самоскид жінку збив. Добре, хоч жива лишилася… Наказ усім постам затримати порушника.

— Чи не він це? — Васюта показав на вантажну машину з мішками цементу. — Дивися, як мчить, ніби за ним женуться…

Дергачов заперечливо покивав головою.

— Ні, це не він. Той порожняком ішов. І номер не співпадає. Повідомили, що задній борт кузова глиною вимащений, але останні дві цифри очевидці запам’ятали: двадцять три КИП… Вибач, Михайле Івановичу, мушу тебе залишити. Неподалік поворот на польову дорогу, як би цей лихач туди не подався. Треба поспішати.

Васюта докірливо зиркнув на товариша. Ні, він не залишить його одного. Водій самоскида, мабуть, п’яний, від нього чого хоч можна чекати.

— Поїхали разом! — твердо сказав Васюта.

— Навіщо тобі цей клопіт, — знизав плечима Дергачов. — Хіба я сам не справлюся?

— Не будемо даремно витрачати час. Поїхали! — І, звівши докупи густі брови, напруженим від хвилювання голосом додав: — Степане, здається, ось він, той лихач!

Дергачов підхопився з місця, поглянув на дорогу і, поправивши кобуру на білому ремені, стривожено сказав:

— Здається, він…

По осьовій лінії Обухівського шосе на граничній швидкості мчав самоскид. Зустрічні машини боязко тислися до узбіччя, давали йому дорогу.

В кабіні самоскида, низько схилившись над кермом, блідий Георгій Залевський. Хміль давно вивітрився, лишився тільки невгамовний тваринний страх за своє життя…

“Що буде? Що буде зі мною?” — не давав спокою тваринний жах. Він примушував гнати машину подалі від місця злочину, наказував тікати, сховатися будь-де. У вухах стояв глухий удар об передній буфер і відчайдушний зойк потерпілої…

Поблизу автобусної зупинки помітив двох міліціонерів. Один з них підняв смугастий жезл, наказуючи зупинити машину. Залевський розгубився. Здалося, що серце стислося і почало поволі падати в глибоку, бездонну прірву. Руки ослабли і ледве утримували кермо.

“Опам’ятайся! — подавав голос здоровий глузд. — Зупинися. Адже ти від них не втечеш”. Але Залевський не став прислухатися. В грудях спалахнула безпричинна злість до цих незнайомих міліціонерів.

Вищирившись, він люто прошепотів: “Узяти хочете? Ні-і, не вийде, голубчики! Так просто я вам до рук не дамся!..”

Він витискував зі старенького самоскида все, на що той тільки був здатний.

Могутній М-72 кинувся навздогін і швидко нагнав порушника. Так, це він, той 78–23 КИП!

Дергачов вирвався наперед, подаючи жезлом сигнал, зрозумілий всім водіям. Самоскид, ледве не зім’явши мотоцикл, пірнув праворуч і помчав далі.

Васюта трохи піднявся в колясці і торкнувся плеча товариша, привертаючи його увагу. Потім витягнув праву руку вперед і зробив вказівним пальцем рух, який нагадував натиск на спусковий гачок (старшина пропонував стріляти по скатах). Дергачов зменшив газ і закричав:

— Це вже на крайній випадок! Давай інакше… — і в кількох словах виклав свій план.




4


Залевський поглянув у заднє віконце кабіни. Мотоцикла не видно. Мабуть, міліціонери відстали, і можна буде звернути на грунтову дорогу, перечекати десь годину—другу, а після цього повернутися в гараж. “Хто зможе щось довести? — думав він. — Хіба мало самоскидів пройшло за день по шосе? І борти на його машині брудні, ніхто не зможе побачити номер. Зараз аби втекти від міліції, а там хай шукають вітра в полі… Да-а, буде тепер йому “Ява”, якщо не пощастить вийти сухим з води… Цікаво, де ті автоінспектори?”

Залевський причинив ліві дверцята, виглянув, щоб пересвідчитися, чи нема погоні. Похололо під ложечкою. Даремно він радів. Автоінспектор уперто переслідував його.

“Один! — здивовано відмітив Залевський. — А було ж два. Куди подівся другий? Може, випав?”

Звідки він міг знати, що за хвилину—півтори до цього міліцейський мотоцикл обігнав самоскид справа, маскуючись за його кабіною. Васюта, ледь пригнувшись, стояв на задньому сидінні, тримаючись за плече Дергачова.

Якийсь дідок в солом’яному капелюсі провів їх здивованим поглядом. Двоє хлопчаків, які були разом з ним і сиділи на пагорбку за кюветом, зіскочили на ноги і захоплено заплескали в долоні. Подібні речі вони бачили тільки в пригодницьких кінофільмах, і це переслідування їм страшенно сподобалося. Тепер можна буде розповісти, як вони своїми власними очима спостерігали за міліціонерами, які затримували порушника, а той відчайдушно намагався втекти від них…

Михайло Іванович, стоячи на сідлі, мимоволі зіщулився. Чи міг він думати, що, поїхавши до дочки в піонерський табір, стане учасником такої запаморочливої та небезпечної погоні?

Назустріч несамовито неслася асфальтна стрічка шосе. Стрілка спідометра тремтіла на відмітці 90. “Коли упадеш, то й кісток не позбираєш…”

Самоскид майже поруч. Ще трохи — і можна буде діяти. Зараз саме час. З цією думкою він випрямився і, облизавши пошерхлі від вітру губи, ухопився за кузов машини. Відчувши приємну його прохолоду, плигнув на покриту засохлою глиною підніжку, перевів подих.

Мотоцикл трохи відстав і тепер переслідував порушника зліва, привертав його увагу до себе. Васюта блискавично відкрив дверці з фанерою замість скла, ввалився в пропахлу бензином кабіну.

Залевський оціпенів від несподіванки. Світлі, булькаті очі ще більше округлилися і не кліпаючи дивилися на несподіваного гостя. Нога безвільно сповзла з педалі газу…

Васюта скористався розгубленістю водія, висмикнув ключ запалення і натиснув на гальма. Самоскид, зраділо гуркнувши перегрітим, знесиленим мотором, ще трохи прокотився по асфальту, звернув на обочину і, ткнувшись у купу піску, зупинився.

В ту ж хвилину на ліву підніжку скочив Степан Дергачов.

— Все! Від’їздився! — вигукнув він якимось не своїм, чужим голосом.

Залевський намагався щось сказати, але не спромігся озватися жодним словом, тільки глибоко, якось по-дитячому судорожно схлипнув, ніби збирався гірко заплакати.












Анатолій Григорук

НА “СЬОМОМУ НЕБІ”

Оповідання


Інспектор районного відділу міліції лейтенант Федір Завірюха прокинувся з першими півнями.

Вчора увечері Завірюха повернувся з Києва, де протягом тижня брав участь у кущових змаганнях самбістів. Він зайняв почесне четверте місце, і сьогодні йому кортіло прийти на службу якомога раніше.

Босоніж, у самих трусах Федір спустився по хисткій драбині з горища — там він спав на духмяному сіні з ранньої весни до самісіньких приморозків, — межею ще сивого від роси городу збіг у леваду, рівно двадцять разів підтягся на сухій відполірованій долонями гілляці, яка вже не один рік правила йому за перекладину, й, зачерпуючи пригорщами крижану воду з копанки та голосно форкаючи, до пояса вмився…

Потім він стояв серед кухні й просто з глечика пив парне, ще тепле козине молоко. Літровий глечик молока із шматком паляниці був традиційним Завірюшиним сніданком. До нього Завірюха звик, можна сказати, із сповиточка. На білий світ Федір з’явився зовсім кволеньким, і мати, прочувши, ніби козине молоко набагато корисніше за коров’яче, притягла з торговиці дрібноросту, але дійкату козу Марельку. Марелька взяла над Завірюхою шефство — і за якихось півроку він із пуцьвірінка з голим тім’ячком перетворився на рожевощокого жвавого опецька.

Відтоді минуло неповних двадцять п’ять літ, але козине молоко смакує Федорові й досі…

Отож він одним духом спорожнив глечика, тильним боком долоні витер пампушкуваті губи і смачно, по-дитячому прицмокнув.

— Ти, Федоре, хоч сьогодні не барися, — проводжаючи сина до дверей, сказала мати. І, ніби вибачаючись, додала: — Вдома тебе, здається, вже вік не було.

Завірюха мовчки пригорнув матір, поцілував і квапливо вийшов із хати. Він крокував вулицею, а тиха причаєна усмішка ще довго не сходила йому з вуст…

Біля будинку райвідділу міліції стояв бувалий у бувальцях “Запорожець”. Це означало, що начальство, хоч і рання пора, вже на посту.

“Не спить служба”, — з гордістю подумав Завірюха й раптом гостро відчув, як за цей тиждень, що був у Києві, до лоскотного щему в грудях скучив і за своєю клопіткою роботою, і за товариством.

Перед кабінетом підполковника Ястремського Завірюха самохіть обсмикнув кітель і постукав у оббиті дерматином двері.

— Увійдіть! — почувся хрипкий владний голос.

Завірюха переступив поріг і, хвацько козирнувши, відрапортував, що змагання закінчені загалом успішно — як там не є, а четверте місце — і що він, лейтенант Завірюха, прибув для дальшого несення служби.

— Ну що ж, вітаю, — усміхнувся підполковник, тиснучи Завірюсі руку. — Жаль, звісно, що чемпіонських лаврів не здобув. Однак будемо сподіватись — усе в тебе попереду. Як воно в стольнім граді? Казали хлопці, що тамтешні уболівальниці геть запаморочили тобі голову і що назад, додому, тебе медяником не заманиш.

— Це теревені всяких безвідповідальних базік, а може, й зловмисних дезінформаторів, — жартом на жарт відповів Завірюха. — Ви ж знаєте, товаришу підполковник, для мене, як у тій пісні співається, перше діло, перше діло оперслужба, а дівчата, а дівчата опісля.

— Молодець! Люблю й ціную самовідданих охоронців правопорядку. Між іншим, тут на тебе цікаве діло чекає. Ось заява керуючого радгоспним відділенням “Підлісне” Бажая Антона Макаровича. В “Підлісному” коїться якась чортівня: там мало не щодень гинуть на фермі свині. Доведеться, товаришу лейтенант, вникнути.

— Мені? — здивовано зламав брови Завірюха. — Та це ж, як я розумію, — хліб ветеринарів.

— Ти, Федоре, порох, а не хлопець, — іронічно посміхнувся підполковник. — Спалахуєш без іскри. Та й про субординацію на своїх змаганнях трохи забув. У “Підлісному” ветлікарі вже всі зуби стерли. А до суті докопатись так і не змогли. Вони навіть до зональної науково-дослідної ветстанції зверталися. Проте й там спасували. Одне слово, ситуація детективна. Ти, будь ласка, сьогодні ж виїдь у “Підлісне” і з’ясуй, що воно там і як. Інформуватимеш про все по ходу розслідування. Знадобиться підмога — не соромся, гукай. Ну, щасти тобі.

І підполковник, ще раз потиснувши Завірюсі руку, легенько підштовхнув його до дверей.

Завірюха вивів з гаража мотоцикл, по вінця наповнив бак пальним, заскочив додому перевдягтися в цивільне та сказати матері, що знов мусить на якийсь час лишити її, і покушпелив у “Підлісне”.

За півгодини він уже ставив сірого від пилюки “їжа” біля повитого в дикий виноград цегляного будиночка, де містилась радгоспна контора.

Керуючий відділенням, носатий, з упертим овалом лиця чоловік років п’ятдесяти п’яти зустрів інспектора, як тому здалося, підкреслено сухо. Він мовчки привітався, пильно глянув на Завірюшине посвідчення й без будь-якої передмови запитав:

— То з чого, юначе, почнемо?

“Мабуть, вважає мене за жовторотого салагу”, — дратуючись, подумав Завірюха, але удавано весело усміхнувся і якомога привітніше сказав:

— Антоне Макаровичу, з вашою заявою я ознайомився. Загалом, питання ви окреслили. Та хотілось би почути про все докладніше.

— Тут особливо й розказувати нічого, — пісно глянув у вікно Бажай. — Якось рано вдосвіта, — а було це майже два місяці тому, — прибігає до мене додому свинарка. “Біда! — гукає. — Шестеро поросят здохло. Мор”. Ну, я, в чому був, метнувся до ферми. В нас два свинарники, і в кожному — по півтори тисячі голів. Спалахни епідемія — оком не змигнеш, як усе поголів’я прахом піде. Прибіг я, значить. Бачу, завфермою, ветзоотехнік, свинарі — всі вже тут. А перед ними — шестірко мертвих поросят. Сисуни, одне в одне. З виду ніби зовсім нормальні, тільки неживі. Ну, обстежили ми їх, аналізи різні зробили, а патології ніякої. Може, думаєм, льоха подушила. Таке інколи буває. Та через два дні знов четверо сисунів здохло. Уже в іншої свиноматки. Так і повелося. Опороситься льоха. Все в нормі. Поросята як перемиті: жваві, веселі, на апетит не нарікають. І раптом ніби їх підмінили: від материного молока відмовляються, стають мляві, немічні. Порозповзаються по кутках клітки, скоцюрбляться — і здихають. За півтора місяця ми, таким чином, втратили одинадцять процентів приплоду.

— А дорослі свині теж здихають? — запитав Завірюха.

— В тім-то й річ, що тільки сисуни, ті, що по тижневі їм, півтора, не більше.

— Ну, а ветеринарія? Як вона все це витлумачує?

— На жаль, ніяк. Я вже казав, що ми розтинали й ретельно обстежували кожну тушку. Та ні вродженої патології, ні ознак інфекції жодного разу не виявили. Єдине, що нас вразило: у всіх поросят були пошкоджені язики. Точніше, кінчики язиків. Ми подумали, що це якась невідома нам хвороба, і звернулися до зональної ветстанції. Звідти надійшов висновок, який ще більше нагнав туману.

Антон Макаровим відімкнув сейф і дістав складений учетверо папірець. Завірюха квапливо розгорнув його і прочитав:

“Керуючому радгоспним відділенням

“Підлісне” тов. Бажаю А. М.

На Ваш запит повідомляємо: дані, одержані після всебічного обстеження трупів поросят, обговорено на засіданні вченої ради станції. Вважати, що смерть поросят настала через хворобу, підстав немає. Крапчасті травматичні пошкодження, схожі на сліди спеціального інструмента для захоплення язика, можуть бути наслідком механічного втручання людини.

Заступник директора ЗНДВС

Маршалко І.П.”

— Тепер вам ясно, чого ми потурбували міліцію? — з викликом запитав Бажай і, мить помовчавши, додав: — Але щиро скажу — в голові не вкладається, що до цього криміналу має відношення хтось із наших працівників. Нормальна людина на таке бузувірство не піде. Хіба маньяк який…

Завірюха нічого не відповів, тільки в задумі потер перенісся. Він дістав записничка й, роблячи побіжні нотатки, заходився розпитувати завідуючого, скільки на фермі працює людей, що кожен собою являє, хто з ким у яких стосунках, коли свинарі змінюють один одного, чи бувають між ними конфлікти, які взаємини із завфермою та із самим Бажаєм…

За півгодини Антон Макаровим відповів на безліч різних, інколи найнесподіваніших запитань. Але Завірюха так і не зміг ухопитися за щось конкретне.

Під кінець розмови він сказав, що поки не розкриватиме свого інкогніто і що видасть себе за кореспондента обласної газети. А про те, з якою метою приїхав, хай знає лише кілька довірених осіб, що їх Бажай виділить йому на підмогу.

Завірюху поселили в самотньої глухуватої баби Ликери. її хата, хоч і стара, скособочена, але затишна й чепурна, стояла на крутому порослому бузком горбі. Перед хатою була давня, викопана ще Ликериним дідом криниця — і всі сусіди з кутка споконвіку ходили до неї по воду.

“Біля криниці — завжди люди. Отож, заводячи з ними балачку, можна буде видобувати потрібну інформацію”, — подумки відзначив Завірюха.

Посилаючись на те, ніби йому треба вночі приглядати за своїм мотоциклом, він домовився з бабою, що спатиме у дровітні, де примітив старого пружинного матраца. Так, мовляв, і хазяйці менше клопотів, і йому спокійніше.

Нашвидкуруч облаштувавшись та підобідавши, Завірюха подався до свинарників.

Вони стояли край села за буйним яблуневим садом, весело вилискуючи проти сонця блакитними вікнами.

Свинарники, за всіма ознаками, вибудували років зо три тому, червона, як жар, цегла ще не встигла навіть потьмяніти.

Поруч було споруджено кормокухню. Від неї по канатці ловко снували невеличкі зелені вагонетки. Так само підвісною дорогою вивозили із свинарників і гній.

Все тут було добротне, у всьому вбачався лад і тверда хазяйська рука.

Біля кормокухні Завірюху чекало троє хлопців. Один із них, високий, худорлявий, із швидкими чорними очима, перший простяг Завірюсі руку, назвався Грицьком і безцеремонно запитав:

— Ти — опер?

— Я — Федір, — з притиском відповів Завірюха.

— Дуже приємно, — не зважаючи на Завірюшин тон, сказав Грицько. — Знайомся з довіреною тобі командою. Це ось — Степан, недавній підводник. Хлопець як грім, підкови голими руками розгинає. А це — Костя, Бажаїв синок. Йому всього чотирнадцятий. Але він з тих шпінгалетів, що й дорослих переплюнуть.

— Ви що, трошки теє? — більше дивуючись, ніж обурюючись, покрутив пальцем біля скроні Завірюха. — Ми ж не в піжмурки збираємося грати… Тут таке може заваритися, що й гикавка нападе.

— Та все буде в акураті! — флегматично пробасив Степан. — Ми Костю скривдити не дамо. Будем тримати його в другому ешелоні, тільки для зв’язку з начальством. Отже, риску ніякого.

— І батько, між іншим, дозволив, — з викликом сказав Костя. — Він вважає, що молоко в мене на губах давно обсохло.

— Правильно вважає, — підтримав Грицько. — Ти, Федоре, не сумнівайся. Тут усе перевірено. Мін немає.

Завірюха якусь мить замислено мовчав. Якщо підходити з формального боку, то Кості в їхній групі робити нічого. Це факт. Але й небезпека особлива нібито не загрожує. На фермі, за всіма ознаками, розперезався нікчемний паскудник, і вся рахуба тільки в тому, щоб накрити його на гарячому. А тут і Костикова підмога придасться.

— Ну що ж, — кволо усміхнувшись, сказав Завірюха, — хай буде по-вашому. Тільки давайте умовимось: перше — міцно тримати за зубами язика. Нікому про наше діло нічичирк. Я, зокрема, для всіх — кореспондент із облгазети. Друге — без мого відома щоб ніякої самодіяльності, бо досить найменшого необачного кроку — і все полетить шкереберть. Отже, дисципліна і ще раз дисципліна! А зараз я хотів би хоч одним оком оглянути територію і свинарники.

Вони обійшли довкола кожної з будівель, пильно обстежили вікна та двері. Вікна були намертво прибиті до луток і ніколи не відчинялися, а витяжні душники заґратовані. Повибиваних шибок теж не виявилось. Ззовні вікна були старанно закитовані, а з внутрішнього боку їх густо обснувало павутиння. Отже, проникнути досередини свинарників зловмисник (якщо припускати, що він існував насправді) міг тільки через двері. А значить, це був хтось із своїх, із тих, хто тут працює, хто не привертає до себе ніякої уваги.

Хлопці сіли під розлогим кущем бузини, який ріс неподалік гнойовища, й заходилися обговорювати кожного, хто ходив коло свиней. Власне, докладні характеристики працівникам ферми давав швидкий на язик і, як здалося Завірюсі, пронозуватий Грицько. Степан із Костею кидали поодинокі репліки. А Завірюха мовчки слухав, мотав на вус, лише подеколи щось перепитуючи та уточнюючи.

З того, що він почув, його увагу привернули два моменти. Перший був пов’язаний з їздовим Павлом Кособликом. Другий — із свинарками Оленою Ріжко та Марією Сичевською.

Десь півроку тому Кособлик привіз від рідні, що жила в Боярці під Києвом, дві живі норки — самця й самичку. “Придбав для розплоду, — розказував він сусідам. — Хто має на плечах не гнилого гарбуза, а голову, через цих тхорів мільйонщиком стає”.

Проте норок треба було годувати. І не якимись там недоїдками, а свіжим м’ясом. І Кособлик, дарма що з нього кепкувало все село, мотався скрізь і всюди як підсмалений. Він, де тільки міг, скуповував телячі й свинячі тельбухи. Він раз на тиждень, хай би яка випала негода, теліпався в райцентр на базар. А коли з харчем для норок наставала зовсім тісна хвилина, мусив, під люті жінчині прокльони, різати власних курей…

І от на фермі почали здихати поросята. Кособлик став хапати начальство за поли, щоб тушки віддавали, а ні, то продавали йому. Однак дістав категоричну відмову. Здохлих поросят, боячись поширення інфекції, під пильним наглядом ветеринара закопували на пустирищі. Кособлик почав нишком відкопувати їх. Хтось доповів про це Бажаєві, і той суворо повелів, щоб надалі поросячі тушки обливали соляркою.

Факт цей, на думку Завірюхи, щось та промовляв. Адже Кособлик, будучи безпосередньо зацікавленим, міг під шумок, що на фермі епідемія, спеціально нищити поросят. Та поросята здихали й тоді, як він сам захворів і два тижні провалявся в ліжку. А це, можна сказати, зводило всю версію нанівець.

Що стосується Олени Ріжко та Марії Сичевської, то тут історія взагалі була анекдотична.

Протягом багатьох літ Олена з Марією щиро дружили. Ходили в приятелях і їхні чоловіки Петро та Карпо. І раптом між ними перебіг чорний кіт. Минулої зими Петро з Карпом злагодили човна. А щоб не виникало з тим човном ніяких непорозумінь, домовились: Петро накладає на нього монопольку в парні дні, а Карпо — в непарні. Місяців зо три тому Петро на півдня позичив човна своякові. А той як запопав його, то не вертався з плавнів, де косив сіно, три доби. Тим часом, Карпо у свій “законний день” вирішив після роботи порибалити. Прийшов з усім рибальським причандаллям на берег, а човна біля припону нема. Він до Петра. Той хотів усе обернути на жарт — мовляв, свояк у кругосвітні мандри подався. А Карпа ніби ґедзь укусив — розпалився й під гарячу руку наговорив приятелеві такого, що в того аж вуха попухли. Одне слово, полаялись вони капітально. А як вернувся з косовиці свояк, витягли човна на берег, точно розміряли рулеткою, де середина, й перепиляли на дві рівні половини.







Відтоді кінчилася й Оленина та Маріїна дружба. А це дозволяло припустити, що свою взаємну неприязнь вони перенесли й на поросят.

— Що ж, — вислухавши Грицькову розповідь, сказав Завірюха, — інколи кримінальний злочин виростає із звичайнісінького курйозу. Нам часом зраджує і відчуття гумору, й елементарний глузд. У житті все буває.

Але в душі він мало вірив у цю версію: ситуація була надто вже анекдотична…

Домовившись із хлопцями, що рівно о десятій вечора вони зустрінуться біля свинарника знов, Завірюха вирішив не гаяти часу й переговорити із завфермою, бригадирами та свинарями. Через те, що він видавав себе за кореспондента обласної газети, питань, які цікавили його в першу голову, треба було торкатися хитро, обачно, підбираючись до них ніби покрадьки.

Двогодинні розмови нічого по суті не прояснили, й невеселий Завірюха, закинувши за плече польову сумку з нотатками, подибав через сад до ставу. Він неквапом дійшов до середини гатки, присів біля зчорнілого дубового “монаха”, в якому таємниче плюскотіла вода, й замислився.

Що ж, перший день збіг, як з горба. А наслідків — кіт наплакав. Два малоймовірних припущення. От і все. Може, вийти на проблему без камуфляжу, не приховувати, хто ти є, а всіх, кого слід, рішуче допитати? Та хіба зловмисник, якого другий місяць не можуть вхопити за руку, несповна розуму? Хіба просто так підставить свою макітру під обуха? Та за найменшої ж небезпеки він зачаїться, “ляже на дно”, і тоді сто літ прокукаєш, поки він хоч чимось виявить себе.

Завірюха задумливо помасував вказівним пальцем перенісся, ліг горілиць і задивився в небесну блакить. Так непорушно, під дрімотливе кумкання жаб та покрякування качок, що обскубувались та чепурилися тут-таки при березі, він пролежав з годину біля “монаха” і що більше аналізував ситуацію, то твердіше ставав на думці: за обома свинарниками треба організувати невпинне спостереження. Особливо вночі. Та так, щоб жоден комар не проник непоміченим досередини. От тільки хлопців малувато. Ну, та на крайній випадок можна гукнути своїх оперативників…

Три ночі Завірюха із Грицьком, Степаном та Костиком пролежали в бур’янах, тримаючи обидва корпуси свинарника в глухій мертвій облозі.

Здається, все було передбачено до найменших дрібниць — і як замаскуватись, і як вести спостереження, і з допомогою яких сигналів непомітно підтримувати між собою зв’язок, і що робити на випадок якоїсь несподіванки. Але й ці “осадні сидіння”, як охрестив нічні засідки Грицько, нічого не дали. До свинарників не потикалася жодна стороння душа, а четвертого дня все одно трійко поросят здохло. І головне — в усіх у них знов були пошкоджені язики.

— Що ж, — з гіркотою сказав своїм помічникам Завірюха, — кожен із нас, хлопці, вже по кабанцеві “заробив”. Це факт. На Костика наш підряд розповсюджувати не будемо, бо в хлопця ще паспорта нема. А взагалі-то, діло швах. Засідка себе не виправдовує.

Грицько із Степаном понуро мовчали. Тільки Костик засопів носом і сказав:

— А по-моєму, треба не в бур’яні отуто, а на горищі засісти.

— Ну, Костянтине Антоновичу, ти й видав! — скептично зронив Грицько. — Прямо на “сьоме небо” хочеш видертись. Та ми там все одно що в ловчій ямі будемо. І оперативного простору ніякого. І спостереження погане. Ти заляжеш в одному місці свинарника, цілу ніч витрішки по копійці за штуку продаватимеш, а гад, що скоро вже за вітром всю ферму пустить, спокійнісінько в іншому місці накапостить.

— Дарма ти, Григорію, — задумливо сказав Завірюха. — Костик діло пропонує: ми не повинні спускати з ока поросят. Тоді злочинець сам нам у руки віддасться.

Після невеликої суперечки пристали на таке: засідку зробити на горищі, але не в обох свинарниках, а в одному, там, де загинуло поросят більше. План дій знов-таки тримати в суворій таємниці, посвятивши в нього тільки Бажая старшого. На нічну вахту заступати по двоє, бо, по-перше, один у полі не воїн, а по-друге, треба буде змагати такого підступного ворога, як сон. Всю ніч просидіти нишком на горищі в соломі й не зімкнути очей — це не кожен витримає.

При собі мати все необхідне, а надто два потужні електричні ліхтарі, щоб їхнє проміння сягало найвіддаленіших закутків свинарника. Ну й термоса з міцно завареним чаєм.

Була складність і в тому, щоб проникати до свинарника непомітно. Зовнішнього входу на горище не було. А кожне з горішніх вікон у обох причілкових стінах, як і всі нижні вікна, будівельники намертво прибили цвяхами. Отож Грицько із Степаном мали завтра зранку прийти до свинарника, вдати, що перевіряють, чи не протікає крівля, і всі цвяхи з рами повисмикувати, а ще лишити на горищі мотузяну драбину, яку можна було б щоразу спускати з вікна.

Першими заступили на нічну вахту Завірюха з Костею. Вони пробрались на горище, коли тільки-но почало сутеніти, й допоміг їм у цьому сам Бажай старший.

На ферму вони прийшли утрьох. Антон Макарович скликав усіх свинарів на “літучку”, а хлопці під той шумок прокралися на своє сідало непоміченими.

Пункти спостереження зайняти так, щоб тримати в полі зору не менше як по півсвинарника. Вести спостереження не складало ніяких труднощів, бо щілини в стелі з дощок на поперечних сволоках були подекуди досить широкі, в них легко пролазив дебелий Завірюшин кулак.

Згорнувши з дощаного настилу солому, Костя ліг долілиць і зазирнув у щілину.

Все було видно як на долоні.

Старі свині в клітках статечно порохкували, поросята на різні голоси кувікали, і весь свинарник виповнювався рівним неголосним гомоном.

“Тю, яким усе видається з горища химерним!” — подумав Костя.

Прямо під ним розлігся на всю клітку череватий ікластий кнур, якого свинарі за його нахраписту натуру прозвали Пентагоном. Наївшись од пуза, Пентагон відкинув задні ноги, солодко сопів і час від часу помахував своїм скоцюрбленим хвостом, намагаючись відігнати надокучливих мух.

У сусідній клітці мешкала льоха Чирва. Житлоплоща в неї була вдвічі більша, ніж у кнура, бо тиждень тому Чирва привела аж дванадцятеро поросят, і всі її сини й дочки жили поки що разом з нею.

Далі за Чирвою у вузькій довгій клітці “стояли постоєм” два рябі довгорилі підсвинки. З ними була у свинарів постійна морока. Підсвинки весь час вигортали з корита їжу, гризли клітку, вивалювали дверцята, переносили з місця на місце підстилку. Але найбільша втіха була їм від того, щоб усе вздовж і впоперек перерити. їм чомусь постійно заважала дощана підлога. Вони ламали її на друзки й докопувались мало не до центру землі. Нарешті бригадирові урвався терпець. Він узяв два шматки цупкого дроту, з одного кінця загострив їх, насталив, повигинав, як швайки, і кожному із них, прохромивши рило, зробив по сережці. “Тепер можете хоч у дзеркало видивлятися”, — сказав він, задоволено потираючи руки. Після цього підсвинки присмирніли. Принаймні їхнє завзяття ламати клітку й рити підлогу пригасло.

Костик дивився на них крізь щілину в стелі й посміхавсь.

— Що, урвався бас? Догралися? — шепотів він. — Тепер будете в курсі діла, як радгоспне майно псувати. А ще, коли хочете, з цими прикрасами в рилі ви навіть симпатичніші.

— З ким це ти тут бесідуєш? — почувся з-за купи соломи Завірюшин голос. Федір підповз до Костика й собі зазирнув у щілину.

— Та он з тими двома охламонами, що рябі, як чорти. Вони своїми збитками на всю ферму “прославились”. Як тільки їх не перевиховували! І розуму кописткою доважували, і розселяли по різних клітках. А оце недавно в храпи дроти позаволікали. З іншими свиньми вони не вживаються, хоч ти їм в лоба стріляй — починають як навіжені кусатись та верещати. А один з одним, уявіть собі, мирять.

— Бачу, ти ферму, як облуплену, знаєш, — ховаючи усмішку, сказав Завірюха.

— А чого ж! Свині — народ цікавий!

— З тебе, за всіма ознаками, справжній зоотехнік виросте.

— Навряд, — стенув плечима Костя. — Коли я тільки-но до школи почав ходити, то, пам’ятаю, дуже-дуже хотів бути шофером. У четвертому класі я надумався, що як виросту, то обов’язково капітаном далекого плавання стану. А оце вирішив: одержу атестат — подамся в професійно-технічне, де на машиністів електровоза вчаться. Мені мандрувати кортить. Хочеться по світу поїздити, уволю надивитися всього… А у вас робота цікава?

— По-своєму цікава, звичайно. Тільки клопітка.

— А риску в ній багато? Ну, бандити там, крадії…

— Не без того. Хоч риск не тільки в нашій професії є. Хіба, скажімо, пілот, моряк чи той-таки шофер не ризикують?

— А служите давно?

— Четвертий рік збіг.

— Ви, мабуть, спецшколу кінчали?

— Ну, як тобі сказати. Я на кордоні служив. А кордон — це така, брат, спецшкола, що й за десять академій зійде.

— А порушників з контрабандистами ловити доводилось?

— На кордоні всяке трапляється, — сказав, ухиляючись від прямої відповіді, Завірюха.

Костя пильно глянув на нього, але так і не збагнув, чи то інспектор напускає туману, чи вдавану скромність розігрує.

— А коли ви надумали детективом стати? — запитав він, зручніше вмощуючись на соломі. — Еге ж, іще на шкільній лаві?

— Ні, Костю. До армійської служби я про університет мріяв. На філологічний хотів. Та за конкурсом не пройшов. Усього півбала не вистачило. Поставили трояка з англійської і, ніби за помахом чарівної палички, опинився на молокозаводі. Півроку працював там старшим куди пошле. А далі — армія…

— Ну, а як відслужили службу, чого в університет не пішли? У вас же пільги були.

— Це точно. Пільги я заробив. Тільки сам не той став. Коли їси солдатську кашу, швидко дорослішаєш і багато що в житті починаєш розуміти інакше. Шкала цінностей міняється. Не знаю, може, після служби я знов узяв би курс на університет… Якби не трапилась одна подія… Ну, та загомонілись ми. Он і твій батько накачку кінчив. Подамся я на своє сідало. Ти тільки храпака не дай. Заснути на посту — останнє, братчику, діло.

І, крекнувши, Завірюха швидко порачкував у тужаву сутінь, що вже від краю до краю затопила горище…

Ніч минала повільно. Здавалося, їй не буде кінця. Завірюха й Костик ні на мить не склепили повік. Вони пильно зорили крізь щілини на сонне свиняче царство, ловили кожен звук, кожен підозрілий шерех. Але у свинарнику панувала тиша. Тільки два зухвальці-хряки час від часу здіймали верескливий хуліганський шарварок. Попервах Завірюха весь напружувався, як струна, і ладен був стрімголов кинутись у лаз. Але поступово він призвичаївся і почав упізнавати збитошників навіть з їхнього порохкування. Не давав забути про себе і сторож. У своєму кутку він заходився таким ядушливим кашлем, що, здавалось, обсиджені мухами лампочки під стелею загойдаються, як на дужому вітрі.

Під ранок, коли на горище зацідилося сіре світло, Завірюха дав Костикові команду поспати, а сам, змагаючи сон, вів спостереження далі…

Другої ночі в засідці просиділи Гриць і Степан. Але й вони не помітили нічого підозрілого. Все у свинарнику йшло своїм звичаєм.

Так у напруженому вичікуванні минуло чотири доби.

Завірюха бачив, що ентузіазм у хлопців починає згасати. Але втішити, підбадьорити їх було нічим. Єдиний його аргумент зводивсь до того, що негативні висновки у слідстві так само багато важать, як і позитивні. Вони, мовляв, звужують сектор пошуку, дають нові імпульси, а всі надумані, безперспективні версії та ідеї поступово відпадають самі собою.

Аналізуючи ситуацію, яка для нього складалася, можна сказати, невтішно, Завірюха мимоволі ловив себе на думці, що йому, попри всі особисті прикрощі, дуже незручно перед Костиком. Спочатку хлопчина дивився на інспектора довірливими, повними захоплення очима, ніби перед ним був всемогутній маг. Та поступово його починало обіймати розчарування. Ореол романтики довкола всього того, чим вони займалися, бляк. Замість бойової детективної операції доводилось тратити час на нудне вичікування, якому, здавалось, не буде кінця.

Збираючись п’ятої ночі на чергування, Завірюха взяв Костика за плече і з удаваною веселістю сказав:

— Чого це ти, Пінкертоне, скис, як дідько перед заутреньою? Втомився? Чи, може, з нашим нудним ділом морочитись набридло? Кажи, не соромся… До речі, можеш взяти тайм-аут. Ти вже свою юніорську норму виконав на всі сто.

— Ви що, з моєю матір’ю змовились? — докірливо глипнув спідлоба Костик. — Боїться, що я з недосипачки захворію. Що мене бандити рішать. Що це взагалі злочин — дітей у таке діло вплутувати.

— Ні в яку змову з твоєю матір’ю я не вступав. Даю слово. Хоч її докори й резонні. Ти для оперативної роботи ще не зовсім підготовлений. Це факт. Правда, тебе підтримує батько. Він вважає, що справжню людину може сформувати тільки справжнє діло. І з цим теж важко не згодитись. Одне слово, я не жалкую, що взяв тебе у свою групу. Ти, можна сказати, мій перший помічник.

— На підлещування знаєте кого — останніх дурнів ловлять, — буркнув, ніяковіючи від похвали Костик. — А нам треба злочинця злапати. — І закинувши за плече торбу з двохлітровим термосом, він статечно рушив до дверей.

“З характером парубійко, — ховаючи усмішку, подумав Завірюха. — Що ж, будемо, товаришу Костя, чатувати з тобою до переможного кінця…”

Та на горищі Завірюху знов почали брати сумніви. А що, як той гад, який розпакостився на фермі, примітив їх? Він, звісне діло, зачаївся. А ти до судного часу чапітимеш у трухлій соломі і з верхотури, ніби навмисне, щоб бачив увесь район, демонструватимеш свою неміч…

Щоразу, беручись вести те чи інше діло, Завірюха намічав кілька варіантів пошуку. Кожен з них він ретельно вивіряв доказами, ті докази зіставляв, уточнював, дещо відсівав, і поступово в ньому визрівала чітка внутрішня певність, яка рано чи пізно виводила на істину.

Зараз такої певності не з’являлося. Ситуація, з одного боку, видавалась зовсім простою, однозначною, навіть примітивною. Але було в ній щось і таке, що не вкладалось у звичні рамки, що ховало в собі якусь потаємну пружинку, яку підполковник Ястремський назвав “чортівнею” і до якої Завірюха ніяк не міг підступитися. Крім того, Федора дратувало, що, обравши засідку як тактичний хід, він прирікав себе на пасивне чекання, а в ході розслідування фактор часу, темп, оперативність нерідко грають вирішальну роль.

На це натякало й начальство. Кілька разів з кабінету завідуючого відділенням Завірюха дзвонив у район. Підполковник Ястремський проти Завірюшиного плану дій загалом не заперечував. Але щоразу, кінчаючи розмову, сухо питав, чи не прислати кого-небудь з апарату на підпряжку. І в цій настирливій турботі вчувалася прихована нетерплячка.

“Що ж, начальство можна зрозуміти, — невесело міркував Завірюха, клякнучи над щілиною. — Воно бачить проблему загалом, у голому, так би мовити, вигляді. От і вважає, що розв’язати її — все одно що крізь зуби чвиркнути. А тут цілий тиждень нерушно лежиш у засідці, як заклятий, і ні найменшого тобі просвітку…”

Завірюха задумливо пожував нижню губу, звівся на лікоть, бо в нього геть заніміла шия, аж раптом побачив, як на протилежному кінці горища, де лежав Костик, нервово блимнув червоним оком ліхтар.

Завірюху ніби катапультою підкинуло. Грузнучи в соломі, де пригинці, де навкарачки, він, намагаючись не зчиняти шуму, заспішив до Костика.

Той знов блимнув ліхтарем.

Коли захеканий Завірюха підповз до нього, хлопець, не відриваючи погляду від щілини, багатозначно тицьнув пальцем униз.

Завірюха ліг поряд і затамував дух.

Просто під ними була клітка Чирви. Льоха якраз збиралася годувати свій виводок. Вона вклалась на бік, блаженно заплющила очі й розчулено рохкала, ніби припрошувала пацят до першого раннього сніданку. її численні і, по правді, не зовсім виховані сини й доньки підштовхували одне одного, прилаштовувались поряд.

І тут Завірюха побачив пацюків. їх було більше десятка. Довгохвості, пузаті, неспокійні в рухах і водночас насторожені, вони бігали по Чирвиній клітці, час від часу зупиняючись та принюхуючись.

“От прокляте сім’я! — з огидою подумав Завірюха і, повернувши голову, самими губами прошепотів:

— Костику, я нічого, крім свиней та пацюків, не бачу.

Костик не відповів ні слова, тільки міцно стис Завірюсі зап’ястя руки — дивись, мовляв, що буде далі.

Пацюки заходилися нишпорити в кориті, а четверо з них проворно вискочили льосі на черево.

Поросята не звертали на непроханих гостей ніякої уваги — зосереджено ссали матір.

Аж ось крайній сосунець з округлою чорною цяточкою на боці випустив із рота сосок. Пацюк, який сидів навпроти, подався вперед і спритно підставив йому свого писка. Порося роззявило рота, бо було певне, що то материна цицька. І тут пацюк рвучко притис його мордочку до підлоги. Порося жалібно кувікнуло й відкотилося в найдальший куток клітки.

Завірюха ввімкнув свій потужний ліхтар, спрямував сніп світла вниз.

Пацюків ніби вітром здмухнуло. Скочила на ноги й Чирва.

Коли хлопці спустилися з горища, прикульгав ошелешений сторож.

Тримаючи напоготові замашну дубову палицю, він ще віддаля загукав:

— Стій! Хто такі? Ні з місця! Бо обох рішу!

— Свої ми, діду, свої, — заспокійливо сказав Завірюха. — Це Костя, вашого зава синок. Хіба не впізнаєте? А я — з районного відділу міліції. Вибачайте, що ми як сніг на голову. Діло!..

— Та звідкіля ж ви тут узялися? — не йняв віри власним очам дід.

— Із “сьомого неба”, — поважки зронив Костя.

— Не розпатякуй! За мною! — наказав Завірюха. І повернув до Чирвиної клітки. Костя притьмом відчинив дверцята й заліз досередини.

Сисунець із чорною цяткою на боці, як сирота, стояв осторонь. Костя спритно вхопив його за ноги й простяг Завірюсі. Удвох вони силоміць розтулили поросяті писка. Кінчик язика в нього був відірваний. Там кривавилась свіжа ранка.

— От і все, — якимось пригаслим голосом буркнув Завірюха. — Нашій “героїчній” одіссеї — кінець. Вітаю тебе, Костянтине. Ти був на висоті. — І він, невесело усміхнувшись, кинув оком у бік горища.

Костя не збагнув — інспектор кепкує з нього, чи справді хвалить. Тому стримано сказав:

— Спасибі. Я старався як міг. І радий, що нам пощастило все розкрити. А ви ніби чимось невдоволені?

— Та біс його зна, — потис плечима Завірюха. — Я, коли хочеш, такого віражу зовсім не сподівався. З різними правопорушниками входив у “службові” контакти. А от з пацюками змагатись ще не доводилося. Ну, та діло своє ми зробили. Це — головне. І від невинних людей підозру відвели. Що теж — не фунт лушпиння. Тепер, Костику, ходи іменинником. Кажу це без дурнів.

Костя широко усміхнувся, хотів сказати щось у відповідь, але побачив — сторож ніяк не второпає, що тут все-таки скоїлось, і заходився пояснювати:

— Діду, оце зараз ми вивели на чисту воду тих, хто поросятам язики відкушує. Виявилось — кляті пацючиська.

— А побий їх трясця! — здивовано ворухнув кущуватими бровами дід. — Скільки отуто люду попобігало! А жодна душа не докумекала. Ну, хлопці, на миндаля постаралися!.. Їй-бо, на миндаля. А пацючу погань ми з ферми швидко наладимо.

— Не просто це, діду, — тоном знавця заперечив Костик. — Он я в одному журналі читав: з усіх створінь пацюки пристосовані до життя найбільше. Плодючі — страх! До того ж, невибагливі, їх хоч на пустельному Місяці чи на Марсі посели — і то виживуть. А ще дуже вони, виявляється, метиковані та хитрі. От ви кинули їм шмат отруєної ковбаси. Думаєте, зразу налетять і струблять? Еге, не на таких напали. Найстарший пацюк, що за отамана в них, спочатку пошле яке-небудь недотепкувате пацюча. Воно скуштує, а всі будуть ждати — здохне чи ні…

Костя ще довго читав дідові лекцію про пацюків.

Завірюха не став їм заважати. Він ступив до дверей, відкинув клямку, вийшов із душного свинарника на подвір’я.

Над землею танула тиха літня ніч. “Підлісне” додрімувало в сірому передранковому тумані.












Володимир Шаров

ЗАСІДКА

Оповідання


Майже всю ніч мжичив нудний дощ, а на ранок підморозило, асфальт вкрився ожеледицею. Увімкнувши про всяк випадок маячок і попереджаючи водіїв перед перехрестями пронизливою “сиреною”, старшина Скачко обережно вів свій “УАЗик” міськими вулицями. Кілька разів машину на поворотах заносило, але Скачко майстерно вирівнював її, сердито буркочучи щось собі під ніс. Мабуть, лаяв шляховиків, які проґавили ожеледицю і вчасно не посипали дорогу піском.

Біля гастроному на нас чекали. Повна висока жінка років сорока в накинутому на плечі шкіряному пальті відокремилася від групи працівників магазину, що розгублено тупцювали біля відчинених дверей, і попрямувала до нас.

Ми вибралися з машини, обережно ступивши на слизький асфальт. Жінка зупинила погляд на мені, мабуть, вирішивши, що я старший.

— Протасова Віра Михайлівна, — простягнула вона велику руку, — директор магазину. Швидко ви!

— Аякже, — ревниво перехопив ініціативу слідчий капітан Ткаченко, який і був старшим у нашій оперативній групі. — Ожеледиця, правда, трохи затримала. Ну, що ж, давайте пройдемо до магазину.

Слідом за нами увійшли четверо продавщиць і касир.

Директор провела нас у свій кабінет — невелику кімнату, стіни якої були завішані різними діаграмами, графіками, почесними грамотами. Біля вікна стояв масивний старий стіл, що займав більшу частину кімнати, кілька стільців і сейф. Дверцята сейфу були розчинені.

Експерт-криміналіст лейтенант Вергун одразу ж підійшов до сейфа, ближче присунув стілець, розкрив на ньому свій чемоданчик, нафарширований різним причандаллям. Втім, кожна річ була на своєму місці, тому Вергун одразу знайшов лупу і заходився ретельно вивчати дверцята і замок. Носате, худорляве обличчя експерта набуло натхненного виразу, немов у піаніста, котрий ось зараз вдарить по клавішах і відразу розчиниться у музиці. Разом з тим він чимось нагадував мені славетного Шерлока Холмса, тільки люльки не вистачало. Здавалося, мине хвилина — і Вергун почне вражати нашу уяву несподіваними висновками про зовнішність злочинця, особливості його характеру і улюблену марку сигарет. Незграбно повернувшись у тісній кімнаті, Ткаченко штрикнув лейтенанта ліктем у бік, але той ніяк на це не відреагував, захоплений своєю справою. Ніякі зовнішні подразники на нього вже не діяли: він “відключився”. Завжди заздрив цій здатності Вергуна. Мене, наприклад, відвідувала сищицька муза лише на самоті, отака цнотлива дама. Гамір мою нервову систему легко виводив з ладу, і до якісного огляду місця я був здатен лише після того, як воно звільнялось від різних ґаволовів і начальства.

Вергун щось задоволено мугикнув собі під ніс і дістав з чемоданчика — не дивлячись, на дотик! — відкрутку.

Тим часом слідчий розпитував директора магазину.

— Що було в сейфі?

— Ну… папери там різні. Та вони всі цілі. А от гроші…

Мені слід було б одразу зайнятися своїми справами, але я хотів дізнатися, що ж поцупили злочинці.

— Багато?

— Трохи більше п’яти тисяч.

— А чому ви таку суму залишили на ніч у сейфі, а не здали інкасатору? — запитав я. Інструкцією в сейфі дозволялося залишати не більше п’ятисот карбованців. А тут п’ять тисяч. Ніби навмисно.

Директор перевела на мене погляд і підкреслено чемно відповіла:

— Вам слід було б знати, що інкасація забирає гроші до шостої вечора. А наш магазин працює до дев’ятої. За ці три години у нас покупців буває знаєте скільки? Адже люди саме з роботи повертаються, поблизу кілька крупних підприємств, завод. Виручка велика. Куди ж її накажете дівати? Їхати в банк тролейбусом з повною сумкою грошей? Вибачайте!

Я кивнув, ніби великодушно вибачив, і вийшов з кімнати. Треба було оглянути магазин. Обійшов його крок за кроком, намагаючись не пропустити найменшої деталі. Нічого цікавого. Хіба що злочинці навіщось розсипали по кахляній підлозі півмішка кавових зерен, а по одному прилавку — кілька жмень мідяків. Наче хизувалися своєю безкарністю. Молодесенька кирпата продавщиця водила за мною підведеними очима з таким виразом, немов чекала, що я ось-ось витягну за ногу з-під прилавка злочинця.

Я підійшов до дівчини:

— Ви часом не першою прийшли сьогодні в магазин?

Я чекав милого зніяковіння, опущених вій, мелодійного, як срібний дзвіночок, голосу. Натомість дівчина звела тонкі брови, здивовано глянула на мене і сказала хрипко, мало не басом:

— Чого б це я мала приходити першою?

Тут я раптом помітив, що брови в неї вищипані, волосся пофарбоване, а в сірих великих очах порожнеча. Я більше нічого не став розпитувати і попрямував до сходів, що вели в підвал.







В підвалі тягнуло сирістю, як і належить подібним приміщенням. Підійшов до великого пролому в стіні. Отже, почерк той самий, що і в трьох попередніх пограбуваннях: злочинці забираються в бойлерну, а звідти, проламавши ломом стіну — в підвал магазину. От тільки як вони втрапляють саме до тих магазинів, у сейфах яких на ніч залишається чимала сума? Звідки вони знають про виручку? Випадковість? Один раз, ну, два… Це ще можливо. Але чотири підряд? А може, простий розрахунок? Адже всі пограбовані магазини розташовані поблизу великих підприємств, під кінець робочого дня відвідувачів багато.

Я подивився на отвір, потім спробував пролізти в нього. Зробив це легко, навіть не торкнувшись країв. З обох боків залишилося ще сантиметрів п’ять. Повернувся в підвал, присів на ящик. Цікаво. Сам я парубок нівроку, вага вісімдесят п’ять, зріст відповідний, а в отвір пролажу вільно, наче підліток. Навіщо було робити його таким великим? І це при тому, що вони, звичайно ж, нервували, боялися, що хтось почує стукіт у бойлерній, поспішали…

Ковзнув поглядом по купі битої цегли і раптом помітив серед уламків якийсь видовжений предмет. Аж присвиснув від подиву. Це був маленький, але досить важкий ломик, так звана “фомка”. Напевно, любителі нічних “екскурсій” по магазинах дуже поспішали, якщо кинули такий речовий доказ. Чи їх налякав хтось.

Забравши “фомку”, подався нагору. Треба гадати, Вергун вже дійшов яких-небудь приголомшуючих висновків.

Директора в кабінеті не було.

— А, нарешті, — сказав Ткаченко, побачивши мене. — Йди-но сюди.

Вергун з переможним виглядом повернувся до мене. Таки щось викопав. На його долоні лежав розібраний замок від сейфа.

— Відмичкою брали? — висловив я припущення.

— Не вгадав, — лейтенантове обличчя сяяло від усвідомлення важливості своєї знахідки. Побачимо, як він відреагує на мою. — На замку із зовнішнього боку є накладка, — тицьнув у неї пальцем Вергун. — Її зняли, в отвір просунули ломик із загостреним кінцем…

— Ось цей? — жестом фокусника показав я “фомку”.

— Де знайшов? — здивувався Ткаченко, з цікавістю розглядаючи сталевий обрубок.

— В підвалі.

— Мабуть, що цей, — незворушно вимовив експерт, байдужий до мого тріумфу.

— Як це “майбуть”? — образився я. — Точно він.

— Вставили його, значить, у отвір, — продовжив свою думку Вергун, не звертаючи уваги на мою репліку, — і почали розкачувати, швидко і сильно, поки замок від нагріву не розпався.

— Оце так, — щиро здивувався я. — І скільки ж треба було отак розкачувати?!

Вергун примружився, подумки визначаючи ймовірний час.

— Гадаю, хвилин сорок, не менше. Причому ні на секунду не послаблюючи зусилля, інакше метал одразу прохолонув би.

— Я завжди казав, що ти, Стьопо, майбутня зірка вітчизняної криміналістики! — зрештою Вергун заслужив комплімент.

— Це ж яку силу і витривалість треба мати, га? — ні до кого конкретно не звертаючись, сказав Ткаченко.

Мене ніби осінило.

— Отвір у стіні! Недаремно вони робили його таким великим!

— Ти вважаєш…

— Так! Один з них має отакенні плечі, — я розвів руки. Нічим більше не можна пояснити те, що вони довбали зайвих п’ятнадцять—двадцять сантиметрів.

— Логічно, — кивнув капітан. — Отже, можна вважати встановленим, що один із злочинців — дебелий парубійко з геркулесівською статурою. Ця обставина, товаришу сищик, має полегшити тобі розшук.

— Між іншим, цікава річ, — сказав Вергун, роздивившись “фомку” з усіх боків. — Одразу видно, чудовий токар працював. І сталь, наскільки я на цьому розуміюся, рідкісної марки. Конкретніше скажу після аналізу.

Наступного ранку я вирушив до відповідного міністерства. Там швидко встановив, на які підприємства міста і коли саме надходив отой метал, з якого було зроблено “фомку”. Через два дні ретельної роботи я сидів у відділі кадрів заводу “Червоний екскаватор” і з його начальником з’ясовував можливих авторів ломика з точки зору анкетних даних. Серед кваліфікованих токарів лише один мав судимість — сорокатрьохрічний Валерій Сергійович Кочевський. Цей конфлікт із законом стався у Кочевського дванадцять років тому. Після повернення з колонії влаштувався на завод, працював добре, ні в чому недозволеному не помічався, одружився, торік одержав від заводу квартиру. Словом, за всіма ознаками, як то кажуть, став на шлях остаточного виправлення, “зав’язав”. Це слівце з лексикону рецидивістів я вжив не випадково, бо Кочевський, як мені повідомив дільничний інспектор, мав іще дві судимості внаслідок “помилок молодості”, але, поступаючи на завод, про них не згадав. Не став уточнювати з начальником відділу кадрів такі деталі і я. Навіщо? Але перш ніж підійти до Кочевського з розмовою, обережно, тактовно, щоб не кинути на людину підозру, з’ясував про нього все, що мене цікавило. Товариський. Врівноважений. Токар дуже високої кваліфікації. Хоч і безпартійний, громадських навантажень не цурається. Все говорило про те, що Кочевський ніякого відношення до “фомки” не має. Якби не одне “але”. За даними експертизи, “фомку” було виготовлено приблизно місяць тому. Якраз напередодні першого пограбування. І протягом місяця тільки токар Кочевський працював з металом, котрий мене цікавив.

Колишні злочинці люди дуже вразливі. Чесною працею вони намагаються спокутувати свою провину перед суспільством. І навіть найменший натяк на їхнє минуле, на причетність до якогось нового злочину, необгрунтована підозра травмують їх значно більше, ніж будь-кого. Добре знаючи це і не маючи прямих доказів причетності Кочевського до пограбувань, я не став викликати його до райвідділу, а поїхав до нього додому. Дорогою обмірковував, як ліпше, тактовніше повести розмову, відчуваючи, що буде вона нелегкою.

Двері відчинив сивий чоловік, на вигляд набагато старший своїх сорока трьох років. Попервах я навіть подумав, що це якийсь родич, можливо, батько дружини Кочевського, тому запитав:

— Ви Валерій Сергійович?

— Так… — чоловік вичікувально дивився на мене, не запрошуючи пройти в кімнату.

— Хотів з вами поговорити, — сказав я, передумавши одразу діставати з кишені службове посвідчення.

— З якого приводу? — не дуже люб’язно спитав Кочевський.

Найпростіше було запитати: “Чи не ви робили оту “фомку”, якою в пограбованих магазинах зламували сейфи?” Але тоді розмови скоріше за все взагалі не вийшло б. А Кочевський так само запитально, вичікувально і трохи насторожено дивився на мене, стоячи на порозі. Ситуація складалася незручна, та я ніяк не міг знайти вихід з неї.

— Розумієте… Хотів звернутися до вас із невеличким проханням. Але, може, дозволите увійти?

Кочевський не поворухнувся.

— Я вас бачу вперше. Яке у вас може бути до мене прохання?

Довелося-таки лізти в кишеню за посвідченням.

— З міліції? — на обличчі господаря не відбилося ні подиву, ні невдоволення.

— Так, мені потрібна ваша допомога.

— Допомога?

— Дозвольте все ж таки ввійти. Незручно розмовляти отак.

Ніби отямившись, Кочевський зробив крок назад.

— Прошу. Тільки в кімнаті не прибрано. То, може, краще на кухні?

— Все одно.

Кухня була маленька, метрів п’ять. В умивальнику височіла піраміда брудного посуду. Підлога вкрита пилом. Відчувалася відсутність господині.

— А де ж дружина? — запитав я.

Обличчя Кочевського спохмурніло.

— Це вас не обходить. То чим я можу вам допомогти?

Весь план розмови, до якої я мав надію залучити і дружину Кочевського, руйнувався. Доводилося перебудовуватися на ходу.

— Валерію Сергійовичу, одразу хочу сказати, що прийшов я до вас як до консультанта, чи що, — почав я, важко добираючи потрібні слова. Як його не наполохати? Як прихилити до відвертості? Он який настовбурчений. Та це, мабуть, через сімейні чвари. — Скажіть, вам не доводилося останнім часом виконувати на роботі чиєсь замовлення?

Погляд господаря став напруженим, колючим.

— Не розумію, про що ви. На роботі я виконую тільки одні замовлення — свого начальства.

Чорт його знає, з якого боку підійти. Вже насторожився. Невже таки він? І я зважився на прямолінійність.

— В місті відбулося кілька пограбувань магазинів, — помітивши, як звелися плечі Кочевського, поспішив додати: — Вас особисто ми ні в чому не підозрюємо. Принаймні, поки що. Але деякі речі необхідно з’ясувати.

— При чому тут я?

— На місці одного із пограбувань знайдено “фомку”, тобто невеликого ломика. Він виготовлений приблизно місяць тому. З металу рідкісної марки. Такий метал теж приблизно місяць тому надійшов на ваш завод. І працювали з ним ви, Валерію Сергійовичу.

— То ви вважаєте?.. — аж трохи підвівся Кочевський.

— Заспокойтеся. Нічого такого я ще не вважаю. Але погодьтеся, такий збіг треба якось пояснити. Тому я й питаю, на чиє замовлення ви зробили отого ломика? Зрозумійте, відповідь повинна бути вичерпною, відвертою і конкретною.

На лобі Кочевського виступили краплини поту. Він витер їх долонею, зчепив прив’ялені часом і роботою пальці, потовщені в суглобах.

— Все одне до одного… — видихнув він. — Але ж не повірите!

— Чому? Якщо скажете правду…

— Саме правді й не повірите. Не точив я ніякого ломика. Не точив!

— А що ж тоді точили?

— Пешню. Лунки пробивати для підльодного лову.

— Хто замовляв?

— Для себе робив. Для себе! — Кочевський пригнув голову, запустив пальці в сиве поріділе волосся, різко випростався, скинув на мене сповнені відчаю очі. — Вірите?

— Якщо повірити в це, то виходить, що ви…

— От бачите, — перебив мене Кочевський і знову зчепив пальці, хруснув суглобами. — Заплуталося все до біса… Я ж розумію, докази проти мене. Але не причетний я до цих пограбувань, слово честі, не причетний! Вкрали в мене ту пешню. В пивнушці вкрали. Зайшов пару кухлів перехилити, біля столика її примостив. А потім глянув — нема.

— Самі зайшли чи з кимось?

— Зайшов сам, але вже в пивнушці зустрів товариша по роботі, Миколу Чепігу. Але на нього не думайте. Це не та людина. Я його добре знаю, вже десять років разом працюємо.

— Багато випили?

— Та добряче…

— І не тільки пиво, так?

— Було…

Розповідь Кочевського здалася мені щирою. Але хто ж поцупив пешню? Микола Чепіга, до якого я навідався того ж вечора, виявився міцним чоловіком років тридцяти п’яти з хвилястою копицею білявого волосся. Він тоді, в пивнушці, був тверезішим, тому пригадав, що до їх столика підходив якийсь миршавенький парубійко, питав, чи можна кухлі забрати.

— Спитав та й відійшов, бо ми з Валерою мали намір ще по одному…

— І частенько ви до тієї пивнушки навідуєтесь?

— Так щоб… не дуже, — повів очима Чепіга на дружину, яка саме зайшла до кімнати, несучи в руках піднос зі склянками чаю.

— Слухайте його більше! — сказала дружина. — Мало не щовечора там пропадає, щоб її розірвало, ту пивнушку кляту!

— Тасю, не компрометуй, — відбувся Чепіга жартом.

— Сам себе компрометуєш, — дружина поставила на стіл склянки, підсунула одну мені. — Пийте, прошу. Ось варення. Полуничне. — Знову глянула на чоловіка. — Коли ми з тобою востаннє в кіно ходили, пам’ятаєш? Я — ні. Ось нехай тобі соромно стане перед товаришем інспектором. Надудлиться отого пива, мало не лусне, прийде додому і на бокову. Нащо мені такий чоловік, га? Ви вже пробачте, — звернулася жінка до мене, — що я при вас таке кажу, та нема вже сил ніяких. Може, ви на нього вплинете.

Коли вона знову вийшла на кухню, Чепіга полегшено зітхнув.

— Зустрічали ще того парубійка? — запитав я, посьорбуючи чай.

— Кілька разів. Особливо не приглядався. Тільки коли на очі потрапляв. Народу там буває багато.

— Якісь особливі “прикмети не розгледіли? Крім того, що миршавий.

Чепіга наморщив лоба, пригадуючи.

— Вуха стирчать, немов у кажана. І одне око чи то мружить весь час, чи воно в нього менше…

Пивнушка знаходилася в напівпідвальному приміщенні. Вікна були зачинені, вентиляції не відчувалося ніякої, у спертому повітрі клубочився тютюновий дим. Крізь цей туман я все-таки розгледів за одним із столиків капловухого парубійка з примруженим оком. Він меланхолійно потягував із кухля пиво, поруч стояв іще один повний.

Я влаштувався поруч, безцеремонно відсунув кухоль капловухого, дістав з кишені загорнуту в газету жирну тараню і почав її старанно чистити. Капловухий тут же прикипів до неї поглядом.

— Хочеш? — простягнув йому шматок.

— Ну!

Він швидко роздер свою частину на малесенькі часточки і почав ласувати, запиваючи пивом і крекчучи від задоволення.

— Благодать! — видихнув по хвилі. — Де ти її взяв таку? Аж прозора.

— З власного улову, — сказав я, обережно, маленькими ковтками відпиваючи холодне пиво: зранку трохи боліло горло. Така робота, що й похворіти ніколи.

— Рибалка, значить? — продемонстрував свою здатність до логічного мислення капловухий і несподівано ляснув мене по плечу. — Рибалка рибалку здалеку бачить! — вишкірив рідкі зуби в хмільній посмішці. — Я теж люблю це діло.

Замріяно втупившись кудись мені за спину, підпер щоку рукою:

— Світанок… туман по річці стелеться… а ти сидиш з вудкою і гіпнотизуєш поплавок… Благодать! І жодної пики навколо. А ще краще взимку з ополонки…

Він перевів погляд на мене.

— Ти любиш — із ополонки?

— Це, можна сказати, моя пристрасть. Якщо хочеш знати, то справжня тараня виходить лише з ляща, якого витяг на мормишку, — бовкнув я експромтом, не маючи ніякого уявлення, чи клює лящ на мормишку і що воно взагалі таке — мормишка. На розширення своїх риболовецьких знань не було часу. Щоб переключити увагу капловухого з можливого промаху на інше, поспішив додати: — Зробив ополонку — і вперед! А повітря! А сто грамів!..

— Благодать! — гигикнув хлопець. — Ти, бачу, в цій справі петраєш. Як Дніпро стане, підемо разом, згода?

— Гаразд. Ти мені одразу сподобався. От тільки пешні немає.

— Це не проблема. Дістанемо. А поки давай кудись у неділю махнемо, га?

— Слухай! Можемо на човні…

Я замовк, ніби згадавши про якесь ускладнення.

— Одне тільки — на березі він. Від води близько, а вдвох не підтягнемо — важкий.

— Пхе! Ми Бугая з собою візьмемо, він його сам допре.

Бугай… Це вже щось цікаве.

В неділю зустрілися о сьомій ранку, як домовилися. По Парковому мосту дісталися на Труханів острів. Дув крижаний пронизливий вітер, і я пошкодував, що не одягнув теплої білизни, як радила сестра. Вранці встав з температурою, та “збив” її таблетками, а тепер уже напевно вона відіграється на мені.

Йшли недовго, та все ж коли крізь голі кущі верболозу побачили сіре дзеркало Матвіївської затоки, я трохи зігрівся. Навколо хоч висвисни. І що за втіха — коцюбнути в таку погоду в човні з вудкою?! Мене гріла лише думка, що недаремно згаю час. Он з Бугаєм познайомився — вже добре. Правда, в мене не було прямих доказів, що саме Федько поцупив оту пешню і що Бугай і здоровило, котрий так оригінально відчиняв сейфи, — одна особа. Однак інтуїція — теж не остання річ. Я йшов позаду, дивився новому знайомому в пласку, неозору спину й намагався уявити, як він орудував “фомкою” біля сейфа. Справжній бугай — плечі широчезні, шия воляча, аж ніби земля під ним прогинається.

Бугай підійшов до човна, скептично оглянув і підняв за ніс, як іграшку.

— Бачив? — захоплено видихнув Федько. — А що я казав?

— Може, допомогти? — запропонував я.

— Відійди, — недбало відсторонив мене рукою-лопатою здоровило і потяг човна до води. А коли він сів на весла, то загрібав так, що, здавалося, вони ось-ось тріснуть, як сірники. Човен поштовхами заковзав по воді, мало не вистрибуючи з неї.

— Ти хто такий? — раптом запитав мене Бугай.

На це запитання я чекав, тому відповів спокійно:

— На заводі вколюю. Слюсар.

— Мгм… — промимрив здоровило. Його лоб зібрався зморшками. Він думав… Що ж, нехай думає.

За цілий день ми з ним більше не перекинулися жодним словом. На відміну від Федька, здоровило був мовчуном. Проте погляд його я весь час відчував на собі…

Вдома я заліз у гарячу ванну, потім обліпився гірчичниками і взагалі віддав себе у повне розпорядження сестри — третьокурсниці медінституту, яка дуже зраділа нагоді застосувати свої знання на практиці. Я мав одужати до ранку.

Кажуть, що випадковість — прояв закономірності. Особисто для мене цей вислів, мабуть, ще певний час залишався б голою абстракцією, якби не ця зустріч.

Зранку мотався по місту в різних справах. Це був останній день для того, щоб підтягти “хвости”, бо завтра мав тимчасово перекваліфікуватися в слюсаря заводу “Червоний екскаватор”. У цій якості мені доведеться перебувати принаймні з тиждень: навряд чи Бугай або ще хтось із його компанії довше зволікатимуть з перевіркою. А на день її проведення мені треба знаходитися у цеху. Моє начальство жартувало, що за тиждень цього майже курортного відрядження лейтенант Дмитрієв нагуляє тіла. Я ж був упевнений, що, навпаки, від нервового виснаження схудну до розмірів мініатюрного експерта Вергуна.

Вечір видався морозний, вуха пощипувало добряче. Було десь після восьмої, коли я завернув до першого-ліпшого магазину за сигаретами. І мало не зіткнувся в дверях з милою тендітною дівчиною. Вона здивовано скинула маленькі вищипані брівки, у темних очах майнув якийсь наполоханий вираз. Наступної миті вона відвела погляд і мовчки пройшла повз мене.

— Пробачте, — сказав я, — здається, ми десь зустрічались.

Це було схоже на банальну спробу зав’язати знайомство. Принаймні дівчина зробила вигляд, що сприйняла мої слова саме так.

— Щось не пригадую… — недбало кинула вона своїм хрипким голосом, що так не пасував її ніжній зовнішності.

З якоїсь невідомої причини вона не хотіла мене впізнавати.

— Ну, як же… — наполягав я. — У вашому магазині того ранку, після пограбування. Згадали?

— Ах, так, так… Здрастуйте, — вона вимушено всміхнулася.

— Хіба ви сьогодні не працюєте?

— Не моя зміна. А що?

— А сюди до когось у гості приходили? — вів я далі.

— Чому ви так вирішили?

Нас штовхали. Я жестом запропонував дівчині відійти трохи вбік.

— Ну, не за покупками ж.

— А чого це я маю перед вами звітувати?! — роздратовано вигукнула дівчина. — Зрештою, ходжу, куди хочу!

— Звичайно, звичайно… — миролюбно промимрив я. — Це я так. Професійна цікавість, вибачте. Дозвольте вас трохи провести?

— Дякую, не треба, — сухо відповіла дівчина. — Я поспішаю. На все добре. — Вона різко крутонулась на підборах і за кілька секунд загубилась у натовпі перехожих.

Я провів її очима. Якась невиразна думка зринула в голові й одразу розтанула, залишивши по собі смокчуче збентеження. Спробував зосередитись, відновити той стан, що виник під впливом хвилинної розмови. Нічого не вийшло: навкруги було надто гамірно.

Облишивши марні спроби, одразу згадав про сигарети.

Покупців було повно. Біля штучного відділу зібралася довга черга: літня продавщиця, слинячи товстий палець, рахувала гроші. Дехто починав нервувати.

— Хіба не можна зробити це після закриття магазину? — з надривом вигукнув інтелігентного вигляду чоловік у легковажному для такого морозу капелюсі.

— Не можна! — відрізала продавщиця. — Що ж мені тут до ночі сидіти?

— Але ж зараз у вас робочий час, — пробивався до її сумління “капелюх”.

— От я й працюю, — незворушно пояснила продавщиця. — Не заважайте! Бо доведеться перераховувати.

Цей аргумент змусив “капелюха” замовкнути.

Хвилин через двадцять я попрямував до тролейбусної зупинки. З голови не йшла зустріч з нафарбованою красунею. Якось дивно вона себе поводила. Знову відчув оте смокчуче збентеження. Дійшовши до зупинки, викинув недопалок в урну і повернув назад.

Але магазин був уже, зачинений. Довелося відкласти з’ясування на завтра.

Про пограбування магазгину я дізнався наступного дня, коли після зміни в цеху подзвонив у райвідділ доповісти про свої трудові звершення. Пограбували той самий, де я купував сигарети. Злочинці забрали із сейфа майже шість тисяч карбованців.

Той стан, що ніяк не давався вчора, раптом охопив мене. Мозок лихоманково запрацював, ніби надолужуючи згаяне. Згадалася нафарбована красуня, наполоханий вираз, що майнув у її очах у першу мить нашої зустрічі, замиготів наслинений товстий палець продавщиці, яка рахувала гроші… А чи не приходила моя знайома з хрипким голосом для того, щоб дізнатись, яка виручка залишається на ніч у сейфі? А чи не відвідувала вона інші магазини напередодні їх пограбування?

Мене аж розпирало від різних припущень і здогадів. Я поїхав у райвідділ, щоб поділитися ними з майором Кожухарем.

Як не був заклопотаний, помітив якогось жевжика в джинсах, модній куртці-фуфайці й пижиковій шапці. Він ув’язався за мною ще на тролейбусній зупинці. Цікаво. Невже від тих? Щоб пересвідчитись, почав пробиратися до виходу. Жевжик попхався за мною, нахабно дихаючи в потилицю. Отже, вирішили перевірити у такий спосіб. Мабуть, чимчикує за мною від самої заводської прохідної. І як я його відразу не помітив? Що ж, візит у райвідділ доведеться відкласти. Зорієнтувавшись, намітив план дій.

Я міг би відірватися від свого почесного ескорту, але в даному випадку мусив слідкувати, щоб той не відірвався від мене. В гастрономі купив пляшку горілки. Мабуть, жевжику набридло удавати з себе нишпорку або шийка пляшки, що стирчала з бічної кишені мого пальта, переконала його в тому, що має справу із “своїм” хлопцем, — на вулиці він підійшов до мене.

— Діло є.

Я зміряв його поглядом:

— Щось раніше твою пику не зустрічав.

— Від Бугая, — коротко пояснив жевжик.

Виходить, Бугаю набридло потіти з “фомкою”, вирішив залучити спеціаліста, тобто мене. Пречудово.

— Валяй, — сказав я.

— Треба спіймати “тачку”. Поїдеш зі мною.

— Куди?

— Побачиш.

Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Треба якось попередити хлопців.

— Гаразд. Ось лише подзвоню, — постукав пальцем по шийці пляшки. — Чекають.

— Нічого, почекають.

Наполягати я не став, щоб не викликати підозри. Нічого, зорієнтуюсь на місці.

Хвилин через п’ятнадцять таксі довезло нас до проспекту Чубаря. Далі пішли пішки. На вулиці Одеській біля якогось приватного будиночка зупинились, мій провідник постукав у хвіртку. За високим парканом забряжчав ланцюг, загавкав собака. З дверей вийшов Бугай.

— Заходь, заходь, — гостинно запросив він, відчиняючи хвіртку. — А ти вільний, — сказав жевжику.

Коли випили по першій і закусили, Бугай зробив мені свою пропозицію “піти на діло”. Він не зводив з мене своїх маленьких насторожених очиць, поки я вдавав, що обмірковую відповідь. Федько налив собі ще чарку, випив, нервово запалив.

— Чого мовчиш? — не витримав довгої паузи Бугай.

— Думаю.

— Довго думаєш. Або так, або ні.

— Це ж не жарти.

Хотів ще дещо додати, але тут відчув, як мій язик ніби приріс до зубів: у вікно я побачив… Протасову. Вона саме причиняла за собою хвіртку. Собака мовчав, мабуть, добре знав її.

— А онде і твоя кралечка, — сказав Федько.

Здоровило, мов вовк, усім тулубом повернувся до вікна, підвівся і пішов до дверей.

— Не дуже задивляйся, — сказав мені Федько. — Бугай ревнивий.

Я машинально кивнув. Оце влип! Треба негайно залишати цю теплу компанію! Але — як?! Я сидів, утупившись у двері, за якими зник Бугай. Може, помилився? Може, не вона? Так гарно все йшло…

Прислухався до розмови, що долинала з передпокою. Ніяких сумнівів! Голос Протасової. Хто б міг подумати?! Директор пограбованого магазину.

Я вже був біля вікна, коли двері прочинилися. Схопившись за віконну ручку, щосили рвонув на себе. Нічого не вийшло. Наступної миті сильний удар жбурнув мене на підлогу. В голові загуло, перед очима застрибали кола…

— Куди це ти, щурику, намилився? — почув я голос Бугая.

Розплющив очі й побачив над собою здоровила, який стояв, розсунувши ноги-колоди.

— Він, — промовила Протасова. — Ледве не влипли через твою ідіотську довірливість! Казала ж!

— Нічого, — заспокоїв її Бугай, однією рукою відриваючи мене від підлоги і примощуючи на стілець. — Тепер, голубе, нікуди не дінешся.

Я відчув у роті солоний присмак. Ото буде робота моєму домашньому лікареві!

— На “вишку” натягуєш, Бугай, — спробував я про всяк випадок вплинути на його розум.

— Так ніхто ж не дізнається, — лагідно сказав Бугай, сідаючи навпроти. — Я тебе тихо, як пташеняточко — голівку назад поверну, і все. І кінець нашим турботам.

Федько відсунувся від мене, ніби я вже був покійником.

Зробивши вигляд, що майже зомлів і сповзаю із стільця, я нахилився, — рука повисла, набираючи замах. Коли Бугай присунувся, щоб посадити мене в попередню позу, я різко напружив на руці м’язи й від усієї душі врізав бандитові по товстій шиї ребром долоні. Бугай схлипнув, здивовано округлив очі й за мить гепнув мені під ноги. Хотілося б довше помилуватися цією приємною картиною, та не можна було гаяти час. Пожбуривши важким стільцем у вікно, я вилетів слідом за ним і за хвилину біг порожньою вулицею. Де ж тут телефон?

Опергрупа прибула швидко, але компанія, з якою я так хотів знову побачитися, зникла. З’ясували тільки, що Протасова організувала зустріч у будинку, котрий був арендований нею в якогось літнього подружжя на час їхньої відсутності: вони поїхали в гості до сина в інше місто. Ні Протасова, ні Федько з Бугаєм вдома у себе більше не з’являлися. Пошуки не давали наслідків.

А через тиждень — чергове пограбування… Взяли грабіжники всього п’ятсот карбованців, що було й не дивно: цього разу діяли вони наосліп. Наводити на велику вечірню виручку вже було нікому, бо нафарбована красунечка не мала змоги допомогти в цьому своїм друзям через те, що сиділа в слідчому ізоляторі.

Вранці майор Кожухар викликав усіх до себе…

Чотири ночі ми з Іваненком провели в магазині. На п’яту десь о четвертій годині ранку я почув глухий стукіт. Я саме лежав і думав про те, що було б уже несправедливо, якби злочинці полізли д іншого магазину. І тому спочатку той стукіт сприйняв як галюцинацію, бо надто вже хотів його почути. Але стукіт повторився, потім ще і ще. Що за звуки! Симфонія! Штовхнув Іваненка. Той одразу нашорошив вуха.

Внизу ритмічно гупало.

Спустилися в підвал. Від стіни вже відлітали шматки штукатурки. Ось впала перша цеглина, ось в отворі замиготів лом…

Я дістав пістолет: з цим пустунчиком Бугаєм жарти кепські. Іваненко зробив те ж саме. Я знемагав від нетерплячки, ніби закоханий після довгої розлуки. Зараз, зараз… Ні, я все ж таки везучий!

І раптом:

— Стій! Руки вгору!

Команда пролунала по той бік стіни. Ми здивовано перезирнулися. Що за чортівня? Знову владний голос:

— Ану, виходь по одному! І без жартів! Гей, ти, кинь лома!

Задзеленчав об кам’яну підлогу лом. Хто ж цей невідомий помічник? Мене розбирала цікавість, але визирнути не наважувався: по-перше, в такій ситуації мене могли прийняти за бандита, по-друге, я своєю появою тільки б завадив тому, хто піймав злочинців на гарячому. Отже, довелося сидіти і мовчати.

Ну, звісно ж, вранці ми дізналися, хто нас випередив. Дільничний. Він пізно повертався додому, звернув увагу на дивний стукіт у бойлерній, швидко зорієнтувався і викликав з райвідділу підмогу. І забрав Бугая й Федька просто з моїх рук! Ну, а після цих двох швидко й Протасову піймали…

От і скажи кому-небудь після цього, що мені таланить у житті!

Ніхто ж не повірить.

Крім хіба що моєї сестри.

Але в неї на ці речі свій погляд…




Володимир Шаров

ВИКРАДЕННЯ

Оповідання


Білу “Ладу”, що наближалася до перехрестя з лівого боку, Олексій помітив здаля, але не знизив швидкість, бо їхав по головній дорозі. Однак і водій “Лади” продовжував гнати, сподіваючись проскочити. Олексій вилаявся і щосили натис на гальма. Та пізно…

Він ледве відірвав голову від баранки. В скронях нестерпно гупало. Кров з розсіченого лоба заюшила очі. Витерся носовичком, притис його до рани, спробував відчинити дверцята: пошарпав ручку, штовхнув плечем — не вийшло. Схоже, заклинило. Вибрався через другі, постояв трохи, прикривши повіки. Ноги підгиналися, перед очима все ще стрибали райдужні кола. Притримуючись за капот, обійшов свій грузовик і побачив “Ладу”. Вона врізалася в ліве переднє колесо. Передня частина зім’ята в гармошку, лобове скло вилетіло, ремінь безпеки тримав обважніле тіло водія.

Забувши про свою слабкість і головний біль, Олексій рвонувся до нього, заторсав за плече:

— Гей!.. Ти що?.. Чуєш?

— Що ви робите?! — обурено вигукнула якась жінка: навколо вже зібрався чималий натовп. — Його не можна чіпати! Треба “швидку” викликати.

— Тут вже ніяка “швидка” не допоможе… — меланхолійно зауважив літній чоловік у потертій кепчині. — Капець.

Від цих слів Олексія пройняв дрож. Він розгублено подивився навколо.

— Я невинний… він сам… Ви ж бачили?.. Він сам…

Водій “Лади” поворухнувся, похитав головою.

— Живий! — крикнув хтось.

Олексій радо кинувся до водія, допоміг йому звільнитися від ременя безпеки, вийти з машини. Це був хлопець років двадцяти двох, з блідим, якимось дивно видовженим, немов застиглим у масці здивування обличчям, білявим довгим волоссям, зодягнутий у потерті джинси і строкату футболку.

Білявий роздивився довкола, зупинив погляд на “Ладі”, щось сердито буркотнув собі під ніс, сплюнув під ноги, ступив крок і поморщився — боліла нога.

Коли Олексій переконався, що з водієм “Лади” все в порядку, його розгубленість, що межувала майже з панікою, поступилася місцем розлюченості.

— Хто ж так їздить, га? Ти що, правил не знаєш?

— Та годі тобі… — недбало відповів хлопець, нахилився, відкотив штанину і уважно роздивився великий синець із подряпинами, з яких сочилася кров. — З ким не буває. — Закінчивши огляд, він пошкутильгав до тротуару.

— Ти куди? — схопив його Олексій за руку.

— Пішов ти!.. — висмикнув руку хлопець.

— Е, ні-і, — знову притримав його Олексій. — Спочатку за ремонт заплати. Бачив я таких…

— Та що там ремонтувати! Краще на мою поглянь.

— На твою мені начхати. Сам винен. А мене в гаражі по голівці не погладять, особисто горбатитися доведеться. Так що давай монету — і шуруй.

Хлопець озирнувся в пошуках співчуття.

— Громадяни! Чого він до мене причепився! Це ж форменна обдиралівка!

— Вірно, — погодився чоловік у кепчині. — Совісті в тебе нема, — осудливо сказав Олексієві. — Тут роботи на копійки, а хлопець і так постраждав.

— Не ваше діло, — огризнувся Олексій. — Правила не я порушував, — і повернувся до білявого: — Ну то що, будеш платити? Чи ДАІ викликати?

— Біс із тобою, — хлопець витяг із кишені два пожмакані червінці. — На, подавись.

Олексій задоволено сховав гроші.

— Якщо знову спаде на думку випробувати свою лайбу на міцність, тільки свисни.

— Сказав би я тобі… — хмуро мовив білявий і, покульгуючи, пішов.

— Гей! — крикнув Олексій. — Постривай! А машину?

Білявий не обернувся. Олексій наздогнав його, заступив шлях.

— А то давай відтягну, якщо хочеш. Іще п’ять карбованців — і по руках.

— Обійдусь… — білявий обминув Олексія і попрямував далі.

— Та послухай! — знову наздогнав його Олексій.

Хлопець різко обернувся, очі в нього були злі.

— Ти мені набрид.

— Не сердься, я ж по-хорошому… Можу з машиною допомогти, — Олексій кивнув на “Ладу”.

— Сказав же — обійдусь.

— На техстанцію без довідки ДАІ все одно не візьмуть. А в мене дешевше вийде. Зроблю як новеньку. Подумай. Мене Олексієм звуть, прізвище Северин, працюю на радіозаводі. Надумаєш, приходь.

Білявий збирався щось відповісти, але тут почувся пронизливий звук “сирени”: до перехрестя наближалась патрульна машина міліції. Обличчя в білявого сіпнулося, він відштовхнув Олексія і побіг…

Величезна вівчарка гасала по подвір’ю, розлякуючи курей. Сеня підійшов до хвіртки, прочинив її, але відразу закрив перед самим носом собаки. Вівчарка злісно загавкала, вишкіривши жовті ікла.

— А щоб тебе… — кинув Сеня, позираючи в бік дому. — Сатана. Як дав би!.. — він замахнувся.

Вівчарка захлиналася лаєм, дряпаючи кігтями дошки паркану.

З дому вийшов лисий здоровило з плечима борця.

— Забери ти свого вовкодава, — сказав Сеня.

— Рекс, на місце! — владно наказав господар.

Піджавши хвоста і озираючись на Сеню, собака відійшов.

Мовчки пройшли на кухню. Господар сів за стіл, налив собі з літрової пляшки молока в склянку, відломив від буханки великий шмат, почав їсти.

Сеня залишився біля порога. Вигляд у нього був винуватий.

Здоровило встромив у нього короткий, колючий погляд.

— Все гаразд?

— Так… тобто не зовсім… — несміливо відповів Сеня.

— Не зміг знайти підходящу?

— Ні, з цим вийшло гладко…

Господар знову переключив увагу на їжу.

— Чого стоїш. Проходь, сідай.

Сеня вмостився за столом, потягся до пляшки з молоком.

— З ранку нічого в роті не було.

— Бідолашний… — безбарвним голосом сказав господар. — Ну, так що сталося?

Сеня ледве не подавився, закашлявся, запив молоком, підняв на здоровила бігаючі очі.

— Розумієш, Боб…

— Ти їж, їж… — господар підсунув йому хліб і пляшку.

— Розумієш, — повторює Сеня з повним ротом, — в аварію влетів.

— З машиною що?

— Купа брухту, — махнув рукою Сеня. — Як сам вцілів, і досі не второпаю. Розумієш…

Сильний удар кулаком в обличчя кидає його на підлогу. Боб з незворушним виглядом продовжує жувати.

Схлипуючи, Сеня стягнув зі спинки стільця рушник, притис до розбитого носа.

— Сідай, — наказав Боб.

Сеня підкорився, обережно висякався в рушник, боязко глянув на господаря.

— Краще б ти не вцілів, бовдуре, — майже лагідно сказав Боб. — Втратимо клієнта, Лютий тобі цього не подарує.

— Я ж попереджав, що погано воджу… — заскиглив Сеня.

— Так що, може, мені за кермо сідати? — Боб спідлоба холодно глянув на Сеню, поставив на стіл порожню склянку, взяв Сенину, випив, поставив її поруч із своєю. — Не можеш сам — шукай заміну. А коли ще раз машину гробанеш, я з тебе душу витрясу, затям.

Сеня зіщулився на стільці, з образою сказав:

— Ось подяка…

— Не скавчи, — Боб запалив. — Ти своє маєш.

— Заміну, заміну… — промимрив Сеня. — А де її взяти?

— Де хочеш. Мене це не стосується.

— А Довгий що, не може?

— Він мені для іншого потрібен.

— Звикли на чужому горбі в рай…

— Ну, ти!.. — грюкнув кулаком по столу Боб. — Знай своє місце! Шавка.

Сеня ще раз висякався в рушник.

— Взагалі є тут один…

— Хто?

— Той, з котрим я зіткнувся.

На подвір’ї загавкав собака. Боб визирнув у вікно, заспокоївшись, відкинувся на спинку стільця, випустив цівку диму, провів її очима.

— Ну?

— Водила класний. І до грошей жадібний.

— Звідки знаєш?

— Поки півсотні з мене не скачав, не відпускав. Аж руки тремтіли.

— Де ж ти його знайдеш?

— Сам адресу залишив. Пропонував у гаражі ремонт влаштувати.

Боб скинув попіл у квітковий вазон, замислено почухав перенісся.

— А як думаєш до нього підкотитися?

— Та чого там підкочуватися! — Сеня, відчувши себе впевненіше, піднявся, підійшов до крана, обмив обличчя, витерся.

— Не тягни!

Сеня знову сів за стіл, відломив скоринку хліба, кинув у рот.

— Дізнається, які “бабки”, сам погодиться.

Боб тицьнув недопалок у вазон.

— Ні, в лоб не годиться. Ризиковано. Його чимось пов’язати треба. Міцно пов’язати. — Немов пригадавши щось, Боб скинув очі на Сеню. — А даішники були?

— З’явилися під кінець. Ледве втік.

— Погано… — Боб повертів на столі порожню склянку, гостро зиркнув на Сеню. Від цього погляду той мимоволі ввібрав голову в плечі. — Це дуже погано… Виходить, ти для нього вже засвічений. Гаразд, доручимо цю справу Довгому. Він упорається.

По коридору райвідділу міліції в супроводі конвоїра пройшов пострижений “під нуль” худорлявий хлопчина з руками, закладеними за спину.

Олексій, ступивши вбік, пропустив їх, провів очима, пішов далі, поглядаючи на номери кабінетів. Зупинився біля одних дверей, звірився з повісткою, яку тримав у руці, постукав, прочинив двері, просунув голову.

В кабінеті спиною до вікна за невеликим столом сидів старший лейтенант. Йому було років двадцять п’ять, не більше. Ровесник Олексія. М’яке русяве волосся неслухняно спадало на чоло, і старший лейтенант, підвівши голову, злегка стріпнув нею, відкидаючи набридливе пасмо вбік. Великі сірі очі уважно глянули на відвідувача.

— Можна?

— Так, так, заходьте, — господар кабінету закрив папку, що лежала перед ним, і відсунув її на край столу.

Олексій простягнув повістку:

— Ось, викликали…

— Будь ласка, — вказав старший лейтенант на стілець, узявши повістку. — Я запросив вас ось з якого приводу. Ви добре запам’ятали зовнішність того хлопця, що був за кермом “Лади”?

— Здається… так. А що?

— Змалювати зможете?

— Спробую, — знизав Олексій плечима.

— Чудово. — Старший лейтенант зняв телефонну трубку, набрав короткий номер. — Іван Олександрович? Це Дмитрієв. Зайдіть, будь ласка.

Поклавши трубку, Дмитрієв запитав:

— Після аварії ви з тим хлопцем ні про що не розмовляли?

Олексій відвів погляд, стілець під ним скрипнув.

— Загалом… ні про що таке…

Старший лейтенант посміхнувся.

— А все ж таки?

— Ну… я на нього злий був… правил не знає, водить погано… чого за кермо сідає?

— А як він себе поводив?

— Загалом… дивно. Машина нова, однак він, мені здалося, не дуже засмутився… Мабуть, таточко з матусею подарували. Якби на свої кревні придбав, не був би таким спокійним. І взагалі піжон. Грошей повні кишені. Навіть… — У Олексія ледве не вихопилося, що водій “Лади” дав йому два червінці, та він вчасно прикусив язика: про такі речі тут краще помовчати.

— Що “навіть”?

— Та ні… це я так… Нічого.

Під вивчаючим поглядом старшого лейтенанта Олексій відчув себе дуже незатишно. “Треба ж було таке бовкнути!”

— А звідки ви знаєте, що у нього грошей повні кишені?

— Так пропонував же. Прямо жменю витяг. Відкупитися хотів, щоб, значить, ДАІ не викликав. Як ДАІ побачив, рвонув через натовп — тільки його й бачили. І чого злякався? Ніби ж і не п’яний: запаху я не відчув…

— Не в цьому справа, — сказав старший лейтенант. — Він машину вкрав. Шкода, що ви його не затримали.

— Так я ж не знав! От сволота… — помовчавши, Олексій згадав: — Я йому свою робочу адресу залишив. Може, навідається? Ось тоді вже…

— Адресу? — здивувався Дмитрієв. — Навіщо?

Олексій опустив очі. Що за клятий язик?

— Хотів з ремонтом допомогти…

— В державному гаражі?

Олексій кивнув.

— Ясно… Навряд чи він прийде до вас. Але про всяк випадок, — старший лейтенант дістав візитну картку, простягнув Олексієві, — ось, візьміть. Якщо з’явиться, подзвоніть.

Двері відчинилися, ввійшов чоловік середнього віку в цивільному, з великою текою під пахвою. Бліде, якесь зморене обличчя ніби в темну рамку вставлене — обведене по гострих вилицях чорною борідкою. Він мовчки сів біля вікна, розкрив на колінах теку, вийняв з кишені фломастер, запитливо глянув на старшого лейтенанта.

— Ну, починайте, — сказав Дмитрієв Олексію. — Тільки прошу — якомога докладніше, з деталями, не поспішайте.

Через півгодини художник простягнув Олексієві аркуш ватману.

— Схожий?

— Здорово! — сказав Олексій. — Ніколи б не повірив, що так от зі слів можна намалювати.

Старший лейтенант подякував художникові, той зібрав своє причандалля і вийшов.

— Ну, що ж, спасибі і вам, — простягнув старший лейтенант руку Олексієві. — До побачення.

“Краще прощавайте”, — подумки відповів Олексій.

В коридорі він вийняв із кишені візитну картку, яку йому дав старший лейтенант, подер на клапті і, озирнувшись, кинув у урну.

Дмитрієв зайшов до начальника відділення карного розшуку майора Кожухаря, доповів про результат бесіди з водієм грузовика, показав портрет водія “Лади”, зроблений художником зі слів Северина.

— Гаразд, — сказав майор. — Негайно віддайте на розмноження. Організуйте роздачу копій всім постам ДАІ, дільничним інспекторам, на опорних пунктах міліції — дружинникам. А зараз беріть оперативну групу і вирушайте за цією адресою, — Кожухар вказав очима на клаптик паперу, що лежав на столі. — Власник “Жигулей”, які вкрали два тижні тому, подзвонив черговому і повідомив, що знайшов свою машину. Впізнав за якоюсь деталлю. Капот гарячий. Можливо, злочинці або злочинець, змінивши номери, заспокоїлися і ще повернуться за нею.

Через п’ятнадцять хвилин райвідділівський УАЗик примчав групу за вказаною адресою. Схвильований власник “Жигулей” не зводив очей з свого віднайденого скарбу.

— Це вона, не може бути ніякого сумніву, — гаряче запевняв він оперативників. — Ось, погляньте, — він вказав на ажурну решітку радіатора. — Я її сам, ось цими руками виточував. Гарна, правда ж?

Дмитрієв погодився, що решітка справді нагадує витвір мистецтва. Змовчав лише про те, що “Жигулям” вона надає якогось незугарного вигляду. Зрештою, справа смаку.

— А ось ця вм’ятина? — не вгамовувався власний “Жигулей”. — Бачте, ось тут, на бампері? Це мене трошки “Москвич” пом’яв з місяць тому.

Дмитрієв кивав і роззирався довкола. Ліворуч — п’ять шістнадцятиповерхових велетнів, що височіли над старими будинками; праворуч — невеличкий сквер, мами з колясками, пенсіонери за шахівницею. На лавочці — бабуся, запнута білою хусткою. Такі помічають все.

— Добридень, бабусю, — підійшов до неї Дмитрієв.

— Здоров будь, синку, — привітно глянула на нього бабуся вицвілими очима.

— Чи не бачили ви, хто приїхав он на тій машині?

— Бачила, аякже. Вся моя справа — на сонці кісточки гріти та все довкола примічати. Двоє приїхали, чоловік і жінка.

— Куди пішли, не помітили?

— Помітила, помітила. Он у той будинок, — бабуся вказала кволою висохлою рукою на один із багатоповерхових красенів, — і в друге парадне зайшли. Він такий чорнявий, з вусиками, а вона тендітна, красива.

Дмитрієв тепло подякував спостережливій бабусі. В парадному близько ста квартир. Доведеться завітати в усі. Старший лейтенант вирішив почати з шістнадцятого поверху, щоб про всяк випадок відрізати шлях на горище. Одного співробітника залишив біля парадного, двоє повинні були почати огляд з першого поверху, а сам ще з одним пішов до ліфта.

Двері однієї квартири на дванадцятому поверсі відчинив чорнявий з вусиками. Здивовано глянув на старшого лейтенанта.

— Чим зобов’язаний?

Дмитрієв назвав себе, попросив дозволу ввійти. В кімнаті на канапі сиділа вродлива блондинка, палила сигарету. Перед нею на невеличкому журнальному столику стояла пляшка марочного коньяку, в тарілках сир, скибки лимона, в чашках парувала кава. Побачивши міліціонерів, блондинка підібрала ноги, ніби збираючись встати, її обличчя стало напруженим, хоча вона й намагалася бути спокійною.

Чемно привітавшись, Дмитрієв так само чемно запропонував господареві пройти в другу кімнату.

— Навіщо? — здивовано звів той брови. — Від моєї дружини в мене секретів немає.

— Як хочете, — знизав плечима старший лейтенант, відзначивши, що при слові “дружина” блондинка ледь всміхнулася куточками нафарбованого рота. — Для початку, будь ласка, назвіть себе.

— Іконников Павло Романович, директор магазину автозапчастин, — сказав чорнявий. — А ви з управління? Від полковника Золотих?

— Ні, ми з райвідділу.

— Ага, — кивнув Іконников, немов ця відповідь щось йому пояснила. — То що вас цікавить?

— Це ваша машина стоїть біля будинку?

Жодний м’яз не здригнувся на смаглявому пещеному обличчі.

— Моя. А хіба що?

— Можна глянути на документи?

— Звичайно. — Іконников дістав з кишені піджака, що висів на стільці, технічний паспорт автомобіля. — Ось, прошу.

Документ був, без усякого сумніву, справжній. Машина зареєстрована більш як за тиждень до того, як вкрали оті “Жигулі”. Може, власник помилився? А решітка? Річ примітна.

— Скажіть, Павле Романовичу, звідки у вас така красива, ажурна решітка радіатора?

— Ах, он що, — всміхнувся Іконников. — Я так і знав, що в мене буде з нею клопіт. Якось був у Полтаві, купив у якогось типа. Річ дійсно красива, рідкісна. Не втримався. Хоча й розумів, що цей тип міг десь її поцупити. Надто вже дешево продавав. А що, знайшли власника?

— Знайшли. І він стверджує, що не тільки решітка його, а й машина теж. Наприклад, він впізнав вм’ятину на бампері.

— Дурниця якась, — знову мило всміхнувся Іконников. — Адже ви тримаєте в руках технічний паспорт. Може, ви гадаєте, що цей документ державтоінспекція видала мені на крадену машину?

— І все ж уточнити дещо доведеться. Тому прошу проїхати до райвідділу.

— Це казна-що! — обурено вигукнув Іконников. — Я змушений буду скаржитися полковнику Золотих! До речі, ми з ним давно і добре знайомі, так що у вас можуть бути неприємності.

Начальника управління карного розшуку полковника Золотих “давно і добре” знало багато людей. І не всіх із них він вважав своїми приятелями.

Доставивши Іконникова з блондинкою до райвідділу, Дмитрієв розшукав майора і висловив йому свої міркування з приводу техпаспорта. Кожухар не заперечував проти поїздки в оперативну картотеку Державтоінспекції.

Паспортистка швидко відшукала реєстраційні документи на машину Іконникова. В довідці-рахунку була проставлена сума — дві тисячі чотириста карбованців. Це означало, що Іконников придбав биту машину, інакше кажучи, брухт. Дмитрієв звірив номери кузова, двигуна і шасі, записані в довідці-рахунку, з тими, що значилися в технічному паспорті. Все було новим, за винятком… кузова. Якщо вірити технічному паспорту, він залишився тим самим — номери співпадали. Але ж цього не могло бути! Звичайно, пошкоджений кузов можна відрихтувати, однак на це потрібен час. Принаймні тиждень, не менше. Припустимо, Іконников зі своїми зв’язками зміг влаштувати розбитій таратайці такий екстрений ремонт. І все ж — тиждень. А від оформлення довідки-рахунку до виписки технічного паспорта минуло всього два дні. Жоден майстер не впорався б за такий строк. Між тим Дмитрієв на власні очі бачив машину Іконникова: на ній стояв абсолютно новий кузов. Містика якась!

По дорозі до райвідділу старший лейтенант ламав голову над цим кросвордом. Перед тим, як піднятися до начальства на доповідь, зайшов у чергову частину поцікавитися оперативною обстановкою.

— Поки тихо, — сказав черговий. — Лише одна заява про викрадення машини.

— Коли поступила заява? — запитав Дмитрієв, відчувши незрозуміле хвилювання.

— Десь годину тому.

— Від кого?

Черговий підсунув Дмитрієву книгу реєстрації, відкреслив нігтем останній рядок. Старший лейтенант прочитав: “П.Р.Іконников”.

***

— Товаришу!

Олексій обернувся і запитально глянув на високого худого незнайомця в окулярах і з фотоапаратом на шиї.

— Ви мене?

— Так-так, — сказав незнайомець, — вас. Ви часом не водій?

— Ну, водій. А що?

— І права є?

— А ви що, інспектор ДАІ? — Олексій не дуже доброзичливо зміряв незнайомця поглядом.

— Не ображайтесь. Для мене це важливо. Розумієте, недавно машину купив, а водити як слід не навчився. Ви ж знаєте, як на курсах вчать — гроші тільки беруть…

— Ну, а я при чому?

— Ні при чому, звісно, просто я хотів попросити вас… як би це сказати… допомогти мені в оволодінні водійською майстерністю, — помітивши незадоволення Олексія, Довгий поспішив додати: — Не безкоштовно, звичайно.

Олексій хмикнув:

— І скільки ж?

— Ну-у… як на курсах — по п’ятірці за годину.

— Е, ні. За “півника” нехай вас на курсах і вчать.

Ледь помітна посмішка скривила тонкі губи незнайомця:

— Ваша ціна?

— По червінцю. Згода?

— Нехай буде по-вашому. Ось задаток, — Довгий простягнув двадцять карбованців. — Одразу й почнемо, не заперечуєте?

— Ну, що ж… — Олексій взяв гроші. — А машина ваша де?

— Там, за рогом, — показав Довгий.

Вони підійшли до новеньких білих “Жигулей”. Довгий дістав з кишені ключі.

— Знаєте що, ви поки відкрийте, а я в магазин за сигаретами.

— Довіряєте?

— Чому це вас дивує?

— В перший раз бачимось.

— Людям треба вірити, — посміхнувся Довгий.

“Дивак, — подивився йому вслід Олексій. — Інтелігентик. Вони всі такі. Лопухи. Ну та біс з ним. Головне — щодня по двадцятці вільно зможу зашибати!”

Довгий спостерігав за Олексієм через вітрину магазину. Взяв фотоапарат, кілька разів сфотографував, як Олексій відчиняє дверцята, як сідає за кермо.

— Щось ключ туго входить у замок, — сказав Олексій, коли Довгий повернувся.

— Машина нова, замок ще не розпрацьований.

— Ну, що, поїхали? — Олексій жестом запросив Довгого на місце водія.

— Ні-ні, в місті я боюсь… Стільки машин, такий пожвавлений рух…

— Тільки в місті й навчатися треба! — Олексій так розсердився, що готовий був уже віддати цьому типові його гроші. Він, бачте, боїться! З таким учнем ще в історію влетиш. — Не по полю ж ви збираєтесь їздити, чорт забирай!

Відчувши зміну в настрої Олексія, Довгий притис руки до грудей:

— Не сердьтесь, прошу вас… Я навіть передачі не вмію включати. Нервую страшенно. Від кожного міліціонера сахаюсь. Я поки що за вами поспостерігаю, повчуся…

— Як хочете… — Олексій сів за кермо, і “Жигулі” помчали міськими вулицями.

— Хороша машина, — сказав Олексій.

— Нічого.

— Я взагалі на вантажівці працюю. Важкувато все ж таки. А тут прямо відпочиваєш.

Десь далеко почувся звук “сирени”. Він поступово посилювався. Довгий занепокоєно озирнувся, засовався.

— Що там? — запитав Олексій.

— Біс його знає. Будь ласка, зупиніться он біля того магазину. — Я сигарети так і не купив. Черга була.

“Жигулі” пригальмували. Довгий зник за дверима. По вулиці пронеслася карета “швидкої допомоги”…

***

— Це якесь непорозуміння, чесне слово!

Хирлявий молодик років двадцяти ледве не плакав.

— Я не збирався викрадати ніяку машину!

— Але ж викрали, — сказав Дмитрієв. Він вже більше години згаяв із цим впертим парубійком, якого працівники Державтоінспекції витягли з-за керма чужої машини і який все одно намагається заперечувати очевидне.

— Я не думав, що так вийде, чесне слово!

— Цікаво. А про що ж ви думали, сідаючи за кермо чужої машини?

— Так зовсім не чужої!

— Щось я не зрозумію вас, — втомлено зітхнув Дмитрієв. — У вас що, є документи на цю машину?

Він запитав про це лише для того, щоб показати викрадачу, наскільки абсурдна зайнята ним позиція. Звичайно, ніяких документів у нього не було і бути не могло. Власник “Жигулей” вийшов з магазину, біля якого легковажно залишив “на хвилинку” відчинену машину, буквально відразу після того, як вона зникла, і негайно подзвонив у міліцію. Всім постам ДАІ була дана орієнтировка, і через півгодини викрадача затримали в іншому кінці міста. І він ще намагається відкараскатись. Просто смішно.

— В мене, звичайно, немає… — промимрив хлопець.

— Ось бачите.

— Але вони були у власника!

— Я це й без вас знаю.

— Так власник же зі мною їхав!

— З глузду можна з’їхати, — Дмитрієв потер скроні. — Що за дурниці! Як це він міг їхати з вами і водночас дзвонити по телефону в міліцію про викрадення машини?

— Дзвонив? — закліпав повіками хлопець, і Дмитрієв міг би присягнутися, що той говорить цілком щиро. — Тепер уже я нічого не розумію. Він нікуди не дзвонив, він весь час у машині сидів!

— Ну, гаразд. Гаразд. Чортівня якась. І куди ж він подівся, цей ваш власник?

— Втік… — розгублено мовив хлопець, і сам розуміючи, як це безглуздо звучить.

Старший лейтенант посміхнувся, похитав головою.

— Ви мені не вірите… — Хлопець провів долонями по обличчю. — Ну, звичайно… Я б і сам не повірив у таке. Ах, дурень! Осел! Він мене надув, як останнього кретина!

— Давайте по порядку. Хто він? Як виглядає? Яким чином “надув”?

Хлопець розповів, як у магазині до нього підійшов білявий незнайомець і попросив відвезти його додому на його ж машині, бо він трохи випив і боїться на інспектора нарватися.

— Обіцяв червінець. Ну, я й погодився. На вулиці ми підійшли до “Жигулей”. Дверцята були відкриті. Я взяв у нього ключ, сів за кермо, завів двигун і поїхав.

Все це виглядало досить вірогідно.

— Він сказав, куди його везти?

— Так. На Лісний масив, вулиця Шолом-Алейхема.

— Гаразд. Припустимо, все так і було. А чому не зупинилися відразу після того, як він вискочив?

— Я не зрозумів, у чому справа. Спочатку подумав, що дверцята були не причинені, а він під градусом, не помітив, ось на повороті й випав. А позаду вже міліція їхала. Злякався. Відповідати ж мені, бо я за кермом.

— Ви з ним про щось говорили? Ну, коли їхали?

— Він мою адресу спитав, сказав, що в гості якось зайде з пляшкою, хотів віддячити. Що мені тепер буде? — Хлопець з тривогою глянув на Дмитрієва.

— Стаття 215 КК, до двох років позбавлення волі, — сказав старший лейтенант.

Хлопець заховав обличчя в долоні, схлипнув.

— У тому випадку, якщо ми не знайдемо отого вашого білявого “власника”, — додав Дмитрієв і дістав з ящика столу портрет Сені. — Погляньте, схожа ця людина на нього?

Хлопець підвів голову і стріпнувся:

— Він! Точно!

“Лада” мчала по нічному шосе. Завищавши колесами, звернула на ґрунтову дорогу. Дорога була нерівна, вся в рівчаках, вибоїнах, але водій майже не знижував швидкість. “Лада” проносилася через глибокі калюжі, брудна вода віялом розліталася з-під коліс. Дощ лив з опівдня не вщухаючи.

— Обережніше, — невдоволено сказав Боб, — нам вона цілою потрібна.

“Двірники” ледве справлялися з потоками води, що заливала вітрове скло.

— Спробуй тут обережніше… — пробурчав Сеня. — На такій дорозі… Чорт би її забрав…

— Швидкість скинь, не женуться.

Деякий час їхали мовчки, тільки клацали “двірники” і дощ барабанив по даху, перекриваючи шум двигуна.

— Знаєш, Боб, — порушив мовчанку Сеня, — мені хазу міняти треба.

— П’яти запекло?

— Схоже на те. Вчора менти навідувалися. Добре, мене вдома не було, так вони з матір’ю розмовляли. А з неї користі сам знаєш: весь час буха… Словом, цікавилися моєю особою. Не можна мені повертатися.

— Погано… — сказав Боб. — Дуже погано…

— Чого вже хорошого, — погодився Сеня.

— Засвітився ти, Сеню… Тепер вони від тебе не відчепляться.

— Нехай спробують знайти, — всміхнувся Сеня. — Десь перекантуюсь. А то махну на південь, до теплого моря. З такими грошима всюди лафа.

— Про це забудь, — сказав Боб. — Менти не дурні. Дадуть у розшук твою фотокартку, миттю накриють мокрим рядном. На дно пірнути треба, відлежатися. Підшукаю підходящу місцинку, скучати не будеш.

Дорога побігла через поле. “Лада” забуксувала.

— А, щоб тебе!.. — вилаявся Сеня. — Все, приїхали.

— Не пощастило тобі, Сеню, — дивним тоном сказав Боб, відчиняючи дверцята.

— А тобі? — сердито зблиснув очима Сеня.

— І мені, і мені… Зайвий клопіт нікому не потрібен…

Боб ступив у багнюку, підійшов до задньої частини машини, з натугою витягаючи ноги з розкислого чорнозему, нахилився до колеса, сплюнув, ударив по ньому ногою. Сеня спостерігав за ним із машини.

— Що, сіли?

— Бодай тобі заціпило! — спробував пожартувати Боб. — Застряли.

Боб озирнувся навкруги — хоч висвисни. Підійшов до Сені, відчинив його дверцята.

— Ти чого? — злякано запитав Сеня, вловивши у важкому погляді Боба щось моторошне.

— Ану лишень поглянь сюди, — Боб вказав пальцем кудись униз, вбік переднього колеса.

Сеня витягнув шию — і в цю мить Боб різко рубонув по ній ребром долоні.

Тіло Сені обм’якло. Боб поклав його на сидіння, дістав з багажника шланг, відерце, відлив у нього з бака бензину, старанно облив Сеню, салон. Потім дістав сірники, чиркнув одним і кинув у салон. Спалахнуло полум’я. Боб обійшов палаючу машину, вибрався на дорогу і почвалав у ніч…

Майор Кожухар уважно розглядав знімок обгорілої машини, коли до кабінету ввійшов Дмитрієв.

— Що-небудь вдалося встановити? — запитав майор.

— Тільки номерний знак автомобіля. Той самий, про зникнення якого заявив власник. Машину вдень викрали біля гастроному.

— А труп упізнати можна?

— На жаль, ні. Однак патологоанатом дещо цікаве повідомив… — Дмитрієв дістав з теки аркуш паперу, прочитав: — Загиблому було років двадцять п’ять, не більше… тілобудова нормальна… зріст приблизно 175 сантиметрів… Ось: у нього пошкоджені шийні хребці. За словами лікаря, таке пошкодження могло виникнути від сильного удару ребром долоні.

— Отже, вбивство?

— Виходить, так.

Кожухар налив собі склянку води, повільно випив.

— Який це автомобіль?

— Сімнадцятий…

— От! — майор підняв палець. — Сімнадцять викрадень за чотири місяці. Надто багато. Без усякого сумніву, працює група. Зухвала, вміла. Відчувається досвідчена рука. Куди вони дівають машини? Продають? Розбирають на запчастини? Де канали збуту? Чорний ринок? Автомагазини? Станції техобслуговування? Он скільки запитань. І кожне з них тягне за собою дюжину інших. А що ми знаємо про цю групу? Майже нічого… З Іконниковим твоїм теж багато неясностей.

— Він явно в усьому цьому замішаний! — гаряче сказав Дмитрієв.

— Факти є? — запитав майор. Дмитрієв зітхнув, знизав плечима. — Отож-бо. Свою антипатію до Іконникова залиш при собі. Емоції тут лише заважають. Ти мені факти давай.

— А машина в нього пропала? Це як? Викрадення? Бреше. Без усякого сумніву, бреше. Зрозумів, що я через картотеку все з’ясую, і швиденько кудись її заховав. Той іще фрукт.

— Знову емоції. Треба було машину затримувати відразу, а тепер піди встанови, вварювали панель чи ні. Нема машини.

Дмитрієв поморщився. Йому добре перепало від майора за цей промах.

— А довідка-рахунок? — сказав він. — В ній поставлена сума дві чотириста. Значить, Іконников биту машину брав. Биту! Звідки в нього взявся новий кузов? Напевно викрав “Жигулі” такої ж “масті”, вирізав з кузова шмат, на якому вибиті номери, і на його місце приварив шмат з номерами битого кузова. Все це, звичайно, проробив після того, як зареєстрував на себе куплений брухт і одержав справжній технічний паспорт.

— Сам проробив? — Майор з іронією подивився на Дмитрієва.

— Ну, не сам, так з чиєюсь допомогою, яка різниця? Може, йому допомагав той тип, що їхав другим у “Жигулях”, які згоріли.

— Ось коли знайдеш отого типа і “Жигулі” Іконникова, тоді й поговоримо про це. А поки що Іконников директор автомагазину, шановна людина, не забувай.

Обличчя Дмитрієва засяяло, він хлопнув себе по лобі.

— І як я відразу не здогадався! А не через магазин Іконникова часом “спливають” крадені запчастини?

— Що? — пощипав себе за ніс майор. — Можливо, можливо… Перевір. У хлопців з БРСВ поцікався, може, є зачіпки. Але це пізніше. Зараз важливе інше — вбивство. Відчуваю, є між цими двома лініями зв’язок, є. Намацати б тільки. Часу обмаль. Строки тиснуть. Начальник райвідділу щодня цікавиться ходом розслідування. Справа на контролі в генерала. А доповідати поки що нічого…

— Розумію, товаришу майор… — співчутливо сказав Дмитрієв.

— Ну, спасибі, — посміхнувся Кожухар. — Вже легше. — Зігнав з обличчя посмішку, серйозно глянув на старшого лейтенанта. — Треба активізувати роботу.

— Постараюсь.

— Та вже постарайся, дуже прошу. А зараз вирушай до того магазину, звідки викрали “Жигулі”, — майор вказав на фотографію обгорілої машини. — Час був обідній, поруч із магазином багато підприємств, установ. Попитай людей. Може, хто й бачив що-небудь.

Дмитрієв боявся, що йому доведеться витратити не один день на пошуки випадкового свідка викрадення. Але йому здорово пощастило. В НДІ, куди він завітав години через три після початку “екскурсії” по навколишніх установах, в коридорі зустрів невисоку жінку середніх років, її пофарбоване “під блондинку” волосся відливало чомусь блакитним кольором. В руці жінка тримала господарську сумку, з якої звішувався жмут редиски. Жінка здалеку, мабуть, прийняла Дмитрієва за якесь місцеве начальство, бо зупинилася і сховала сумку за спину. І лише коли Дмитрієв підійшов ближче, вона, короткозоро мружачись, вгледілася в нього і полегшено зітхнула. Дмитрієв посміхнувся, показав службове посвідчення. Вислухавши його, жінка закивала:

— Пам’ятаю, пам’ятаю… Це був молодий хлопець у джинсах і футболці, білявий. Я саме виходила з гастроному, хотіла до кінця перерви додому встигнути, продукти відвезти, попросила його підкинути, а він відмовився. Сказав, поспішає.

— Це він? — Дмитрієв показав жінці фотографію, зроблену з портрета Сені.

— Так, він.

Вже в себе в кабінеті, вкотре розглядаючи фотографії обгорілої машини і трупа, Дмитрієв розмірковував, де викрадач разом з машиною міг провести час від двох годин дня до пізнього вечора. Адже машина запалала на полі близько опівночі.

Довгий чекав на Олексія біля прохідної.

— Як ви мене знайшли? — здивувався Олексій.

— Ви самі адресу залишили, — знизав плечима Довгий. — Забули?

Олексій наморщив лоба, але пригадати не зміг. Чорт його знає, може, й казав. Олексій відчув роздратування. Що за настирливий тип? Хоча б поцікавився, чи вільний. Може, в людини свої плани.

— Продовжимо курс наук? — усміхнувся Довгий.

— Сьогодні не можу. Зайнятий, — похмуро відповів Олексій.

Обличчя у Довгого витяглося:

— Але ж ми домовилися!

— Не на сьогодні ж. Сказав, не можу. — Його чекала Катя: домовилися піти в кіно.

— Гаразд. Подвоюю гонорар. — Довгий поліз до кишені.

— І навіщо такий поспіх? Не можна завтра, чи що?

— Е, шановний, ви забули, мабуть, як самі вчилися. Знаєте, як хочеться швидше сісти за кермо самому, проїхатися “з вітерцем”, відчути повну владу над машиною!.. Тримайте, — він простягнув гроші.

“Зрештою, скажу, що на роботі затримався”, — подумав Олексій, ховаючи гроші.

— Що з вами поробиш? Не втратно вам з таким дорогим учителем?

— Ви мені глибоко симпатичні. Що гроші? Сміття. Цінне людське спілкування. Ось ви погодилися мені допомогти, витрачаєте на мене свій час, — а його ніякими грошима не компенсуєш.

— То, може, додасте червінець? — жартома запропонував Олексій.

Довгий засміявся:

— Здається, ми станемо з вами друзями. Ну, пішли?

— А де машина? Знову за рогом?

— Не вгадали. Я не ризикнув їхати на ній по місту. Вона біля мого дому. А поки — прошу, — Довгий вказав на таксі, що стояло неподалік.

Через п’ятнадцять хвилин вони приїхали на вулицю Малишка. Довгий розрахувався з водієм, підвів Олексія до “Жигулей” синього кольору.

— Стривайте… — сказав Олексій. — У вас же біла була.

— Була… — зітхнув Довгий. — На днях розбив. А цю взяв у тестя. Тимчасово, поки свою відремонтую.

— Оце так. І він дав?

— Як бачте. Тесть в мене чисте золото. Ось ключі. Відчиняйте, а я на хвилинку збігаю додому.

З вікна парадного Довгий спостерігав за тим, як Олексій порається біля замка.

— Сідайте за кермо, — сказав Олексій, коли Довгий підійшов.

— Ні-ні… В місті — ні… Ви ж чули про мою машину. Ще й цю розіб’ю. Я поки що водій поганенький. За місто виїдемо — тоді…

— Так будете боятися — ніколи не навчитесь.

— Не все відразу, — відповів Довгий, сідаючи поруч з Олексієм. — Їдемо в бік Лісового масиву. Там я покажу.

Олексій вів машину із задоволенням. Опустив захисний козирок: вечірнє сонце сліпило очі. Ех, йому б такий “Жигуль”! Махнули б куди-небудь з Катькою. Олексій уявив, як здивувалася б дівчина, побачивши його за кермом такого лімузина. Щастить же декому. Одну машину розбив — будь ласка, на тобі другу. І звідки в людей такі гроші?

— Зверніть сюди, — вказав Довгий на дорогу, що вела до лісу.

— Ви що, тут вчитися збираєтесь? — посміхнувся Олексій. — Всі дерева позбиваєте.

— Тут неподалік є чудова місцинка… Справжній автодром.

Вони проїхали з кілометр. Попереду на вузькій лісовій дорозі з’явилася червона “Лада”. Розминутися не можна. Олексій зупинився. “Лада” теж. З неї вийшов лисий здоровань.

— Приїхали, — сказав він, відчиняючи дверцята з боку Олексія.

— Не зрозумів… У чому справа? — запитав Олексій.

— Поясни йому, Довгий.

— Справа в тому, — почав Довгий, — що цю машину я взяв не у тестя…

— А де? — з великим запізненням Олексій почав здогадуватися, що скочив у якусь халепу.

— Ніде. Тобто на вулиці. Вона чужа.

— Чужа? Виходить, ми її вкрали?!

— Саме так. Тільки не “ми”, а ви, — Довгий вказав пальцем на Олексія. — Боб, він, здається, нарешті допетрав.

Олексій перевів погляд на Боба, спробував встати. Боб штовхнув його назад на сидіння.

— Не так різко, приятель. Я ще не все сказав.

— Сволото! — Олексій вдарив здорованя ногою в живіт, вискочив з машини й кинувся тікати.

Боб швидко наздогнав його, підніжкою збив на землю, навалився.

— Сволото… — хрипів Олексій. — Пусти…

— Яке бурхливе знайомство, — сказав Боб насмішкувато. — Будеш паїнькою?

— Буду… — видавив з себе Олексій. — Пусти.

Боб встав, ривком підняв Олексія.

— Ще не знаєш, про що піде мова, а брикаєшся, — простягнув Олексієві пачку грошей. — Тут п’ять сотень, — підморгнув. — І всі твої. Непогано? За якісь півгодини.

Олексій відвернувся.

— Пішов ти…

— В тебе все одно немає іншого виходу.

— Погрожуєш?

— Попереджаю, дурнику, — Боб дістав з бічної кишені піджака фотографії, показав Олексію. На них Олексій був знятий біля “Жигулей” у той момент, коли відкривав дверцята і вже сидів за кермом. Чітко були видні номерні знаки машини.

— До відома, так би мовити, — дійшов до свідомості Олексія голос здорованя. — Ця машина, між іншим, у розшуку, а вкрав її ти. Ну як?

— Що ж, в міліцію їх потягнеш? — кивнув Олексій на фотографії.

— Навіщо тягти? Пошта в нас працює добре. Та сподіваюсь, до цього справа не дійде? І ще затям: руки в мене довгі, я й до Катьки твоєї доберусь, якщо виникне потреба.

Олексій здригнувся.

— Не тремти, — сказав Боб. — Це я так, для профілактики. Тримай, — він знову простягнув пачку. — Заробив. І за кожну машину — стільки ж. Добряче помізкуй. Риск мінімальний, а гроші — сам бачиш.

Олексій деякий час тупо дивився на пачку, потім узяв її і сунув у кишеню.

— Здрастуйте, — сказав Іконников, подаючи руку.

— Добрий день, — Дмитрієв знехотя потис її. — Прошу, — вказав на стілець.

Коли вони влаштувалися, — старший лейтенант за столом, спиною до вікна, Іконников навпроти, — Дмитрієв запитально глянув на директора автомагазину.

— Слухаю вас.

— Знаєте, я весь цей час не знаходив собі місця, — почав Іконников, зчепивши пальці. — Мені здалося… ні, я побачив, що ви з недовірою…

з великою недовірою сприйняли мої слова. Адже так? — директор пильно глянув на старшого лейтенанта, намагаючись зрозуміти, як той реагує на його слова. Та обличчя Дмитрієва відображало лише ввічливу увагу.

— Ну от… — сказав Іконников таким тоном, наче переконався в своїх припущеннях. — Я все намагався зрозуміти, в чому причина цієї недовіри, я б навіть сказав — упередженості.

— Хіба ваша совість неспокійна? — не витримав Дмитрієв. — Чи вам не все одно, як я до вас ставлюсь?

— Звичайно, ні, — посміхнувся Іконников. — Якби ви були, так би мовити, звичайним смертним — інша справа. Але ви працівник міліції, і невірне витлумачення мотивів моїх вчинків саме вами може накликати на мене великі клопоти. Ви ж добре знаєте, як може дехто зрозуміти увагу міліції до торгового працівника.

— Хто це “дехто”?

— Звісно, моє начальство. Я чесно працюю ось уже десять років на цій невдячній, прямо скажемо, посаді. План постійно перевиконую. Хочуть до ордена представляти. Але в кожної людини є недоброзичливці. Варто їм дізнатися про те, що мною зацікавилася міліція… ви розумієте? Підуть різні плітки… Це неодмінно позначиться на моїй репутації. От і приїхав до вас, щоб з’ясувати всі непорозуміння.

— Про які непорозуміння ви говорите? — звів брови Дмитрієв.

— Давайте не будемо грати в піжмурки, товаришу старший лейтенант, — спохмурнів Іконников. — Сподіваюся, ви не вважаєте мене ідіотом? Адже ви шукали вкрадену машину. І прийшли до мене? Чому? Відповідь ясна: тому що ви мене запідозрили. Через оту кляту решітку, щоб її… Я пред’явив вам техпаспорт автомобіля, ви переконалися, що документ справжній. Однак підозра ваша не розвіялася, навпаки, зміцніла: причиною послужила довідка-рахунок, яку ви, звичайно ж, переглянули і по сумі, що в ній проставлена, дійшли висновку, що я купив биту машину… — Іконников скинув очі на старшого лейтенанта.

— Я слухаю, слухаю.

— Ну, от. Я над усім цим багато думав і зрозумів, що через оцю злощасну довідку-рахунок ви могли пройнятися до мене ще більшою недовірою, почнете перевіряти, витратите безліч дорогоцінного часу на з’ясування обставин, про які я можу розповісти вам за дві хвилини.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Не треба іронізувати. Я не буду кривити душею і запевняти вас, що саме піклування про ваш службовий час привело мене сюди. Ні, я передусім думав про себе. Скажіть, — примружився Іконников, — тільки відверто: адже ви не повірили, що мою машину вкрали? Ви вважаєте, що я сам її кудись подів, адже так?

Дмитрієв мимоволі всміхнувся такій наполегливості, але відразу став серйозним:

— Якщо дозволите, я буду говорити лише те, що вважаю за потрібне.

— Значить, правда… — підвів підсумок Іконников. — Ось бачите.

Він ніби дорікав Дмитрієву за недовірливість, усім своїм виглядом демонструючи, як це несправедливо.

— Даремно ви так засмучуєтесь, — зазначив Дмитрієв. — Я не збираюся пред’являти вам ніяких претензій і виявляти до вас, як ви кажете, пильну увагу. Ви цікавите мене лише як власник машини, яку вкрали, тобто як потерпілий, не більше. Але не стану приховувати, що сума в довідці-рахунку навела мене на певні роздуми. І якщо ви вже прийшли, давайте разом розберемося в цьому питанні, — Дмитрієв дістав зі столу чисті бланки протоколів, ручку. — Подальшу нашу бесіду я занесу в протокол. Не заперечуєте?

— Заперечую! — ображено сказав Іконников. — При чому тут протокол? І вся ця офіційність? Я прийшов до вас по-людськи, сам прийшов, а не за викликом.

— Але ж ви хочете мені допомогти, чи не так? І потім, мова піде про речі, які, за вашими ж словами, здатні викликати в мене… ну, скажімо, подив. Так чи інакше мені довелось би викликати вас, щоб внести остаточну ясність.

— Гаразд, — зітхнув Іконников, — якщо вже ніяк не можна обійтися без протоколу…

Він став підкреслено офіційним.

— Машину ви купили биту. Хто допомагав вам ремонтувати її?

— Один хлопчина. Білявий такий. Хороший майстер.

— Що за хлопчина? Як звуть? Адреса? Де працює?

— Адреси не знаю. А звуть Сенею. Він працює на спецавтоцентрі ВАЗу слюсарем. Там з ним і познайомився.

— Це він? — показав Дмитрієв фотографію Сені.

— Він.

До спецавтоцентру Дмитрієв дістався автобусом. Біля в’їзду на мойку вже вишикувалася довжелезна черга. Поблизу віконця оформлення замовлень штовхалися десятки спітнілих власників. Було гамірно й душно. Дмитрієв зупинив якогось хлопця в спецівці.

— Товаришу, пробачте, мені потрібен Сеня, слюсар.

— Трофимов? Це там, — махнув рукою хлопець в той бік, де за металевою сіткою на підйомниках виднілися “Жигулі” зі знятими колесами і задраними капотами.

Проникнути за сітку виявилося не просто. Вузький прохід перегороджував дебелий чоловік пенсійного віку з червоною пов’язкою на рукаві.

— Потрібна перепустка, — мовив чоловік, недбало глянувши на службове посвідчення.

…Дмитрієв хотів було скипіти, але стримався. От ситуація. Якісь перепустки… Краще навели б порядок з прийомом замовлень, он що діється.

— Гаразд. Але хоч майстра покликати можете?

— В чому справа? — почув Дмитрієв за спиною і обернувся. Перед ним стояв симпатичний кремезний бородань років тридцяти. — Я майстер.

Дмитрієв ще раз пред’явив посвідчення.

— Мені потрібен слюсар Трофимов.

— Накоїв щось?

— Цей може, — встряв у розмову суворий страж воріт.

— Та ні… Просто треба дещо уточнити. Де він?

— Хто його знає. Вже третій день не з’являється. Може, захворів.

— Він раніше прогулював?

— Ні, у нас із цим суворо. Щоб так ось не попередити, не подзвонити… Не бувало.

— Не бувало… не бувало… — крутилося в голові у Дмитрієва.

— Скажіть, він хороший слюсар?

— Може, вам треба машину влаштувати на ремонт? — з розуміючою посмішкою поцікавився майстер. — Так би одразу й сказали. До міліції ми завжди з повагою. Зробимо якнайкраще.

— Машини в мене нема, спасибі. Так що ви можете сказати про Трофимова як про спеціаліста?

Майстер погладив свою борідку знизу й з боків. Вона йому, видно, дуже подобалась.

— Поганих не тримаємо. І Трофимов на рівні. З роботою справляється, чого ж іще.

— А клієнти постійні в нього є?

— Як у кожного. А що?

Дмитрієв подумав, що коли вже не відбулася розмова з Трофимовим, можливо, дещо йому розкажуть наряди на виконану слюсарем роботу.

— Я можу подивитися наряди Трофимова, ну скажімо, за останні два місяці?

— Звичайно, — в голосі майстра почулася настороженість. — Ні, він все ж таки щось накоїв, так? То скажіть прямо. Я мушу знати.

— Поки що не можу сказати вам нічого певного. Можливо, я й помиляюся. Треба перевірити.

Майстер привів Дмитрієва в невелику кімнатку, поклав на стіл пачку зшитих документів.

— Тут вам ніхто не заважатиме, — сказав виходячи.

— Хвилинку, — затримав його старший лейтенант. — У мене до вас прохання: про нашу розмову, про мою цікавість до Трофимова нікому ні слова.

— Розумію, — приклав руку до грудей майстер.

— І особливо нічого не повинен знати сам Трофимов, коли з’явиться.

— Які можуть бути розмови! — образився майстер.

Коли він пішов, Дмитрієв занурився у вивчення нарядів, на окремому аркушику виписуючи виконану роботу і прізвища замовників, що зустрічалися найчастіше. Таких прізвищ виявилось шість. Старший лейтенант записав адреси цих людей і ще раз уважно прочитав записи в нарядах. Степаненко. Протягом двох місяців побував на ВАЗІ тричі. І кожного разу його машині виконували незначні роботи, причому одні й ті самі: заміна мастила, перевірка сходження і розвалу коліс, регулювання клапанів. Корніюк. Цей приїздив двічі. І та сама картина: мастило, регулювання… Семченко. Чотири рази. Мастило, колеса, клапани і так далі. Трегуб… Шрамко… Чибісов… Усі по кілька разів. І знову клапани, колеса… Дивно. Навіщо протягом двох місяців кілька разів замінювати в двигуні мастило? Чи перевіряти розвал і сходження коліс?

Дмитрієв розшукав майстра, повернув йому документи.

— Ну, як, знайшли що-небудь? — запитав майстер.

— На жаль… — розвів руками Дмитрієв. — Нічого цікавого.

— Виходить, даремно приїхали?

— Як сказати. Відсутність результату — теж результат. Припущення не підтвердилося — вже добре. Спасибі за допомогу.

— Завжди будь ласка.

— До речі, — ніби між іншим запитав старший лейтенант, — ось якщо наряд оформляється на одну роботу, інша, що в наряді не вказана, може виконуватися?

— Звичайно, ні. Це заборонено. А що? — занепокоївся майстер.

— Ні, ні, нічого. Так, для загального розвитку. А як ви контролюєте виконання саме тієї роботи, яка вказана в наряді?

— Дуже просто. Перш ніж поставити машину на ремонт чи профілактику, я дивлюсь наряд. Я весь час на ділянці й бачу, чим займається слюсар.

— Зрозуміло, — кивнув Дмитрієв. Перед цією розмовою він деякий час спостерігав за майстром. Той пропустив до ремонтної зони кілька машин, але на наряди навіть не глянув. їх одразу взяли слюсарі. — Ну, що ж, іще раз спасибі.

Візити до автолюбителів, адреси яких виписав, старший лейтенант відклав до вечора. Зараз вони скоріше за все на роботі, й витрачати даремно час не хотілося.

Дмитрієв ледве втиснувся в переповнений автобус і поїхав до райвідділу, розмірковуючи над наявною інформацією. Та жінка в інституті сказала, що хлопець, який сів у білі “Жигулі”, був у джинсах і футболці. Білявий. І Трофимов теж білявий. І джинси носить. Трофимова три дні нема на роботі. Три дні… Рівно стільки пройшло відтоді, як на розкислому полі згоріла вкрадена машина. Разом з викрадачем. Три дні. Дмитрієв підрахував: це було вісімнадцяте. Вісімнадцятого Трофимов на роботу не вийшов. Так… А машину вкрали від гастроному сімнадцятого. По обіді. Стоп!

Дмитрієв, якого вже заштовхали в середину салону, став енергійно пробиратися до виходу, бурмочучи на всі боки: “Пробачте… пробачте…”

Він майже випав з автобуса і з такими ж героїчними зусиллями втиснувся до іншого, що їхав у зворотному напрямку.

Побачивши його, майстер здивувався:

— Що-небудь забули?

— Сімнадцятого Трофимов відпрошувався у вас?

— Так. Десь перед обідом. — І додав незмінне: — А що?

— До нього ніхто не приїжджав?

— Я не бачив. Все-таки щось сталося, так?

Дмитрієв не відповів. Його охопило збудження. Почав опитувати всіх слюсарів. Той самий хлопець у спецівці, якого старший лейтенант зустрів на ВАЗІ першим, сказав:

— Бачив, Сенька розмовляв з одним. А потім вони поїхали на червоній “шестірці”.

— Номери не запам’ятали?

Хлопець знизав плечима:

— Ні до чого мені було.

— А який вигляд був у того, з ким поїхав Трофимов?

— Ну… високий такий… трохи сутулуватий… і лисий. Зовсім.

— Раніше ви цього лисого тут не зустрічали?

— Разів зо три бачив.

Пройшло кілька днів, і все, що сталося на лісовій дорозі, почало здаватися Олексію поганим сном. Але гроші, ті самі п’ятсот карбованців, лежали вдома і були гарантією того, що Довгий з Бобом про нього не забудуть.

А що, коли піти до міліції? До того лейтенанта? Піти й усе розповісти? Навіть пошкодував, що викинув тоді, в райвідділі, візитку з телефоном інспектора. По телефону було б простіше. Але ні, все одно після такої заяви довелося б їхати в райвідділ і давати письмові показання. Пригадались фотографії, котрі показував у лісі Боб. Тут вже не відкрутишся. Здорово обвів його Довгий навкруг пальця. Але й це не зупинило б Олексія. Він пояснив би, як все було, як його обдурили. Він чув, що явка з повинною пом’якшує вину. Він би покаявся. Якби не Катя… Точніше, якби не погроза лисого. Можливо, Боб просто залякував. А якщо ні? Які в нього були очі! Як у риби. Холодні, нерухомі… Такому нічого не варто сунути ніж у спину. Звідки він дізнався про Катю? Значить, вони за ним ходили, вистежували? Олексій біля прохідної інстинктивно обернувся. Навколо були знайомі обличчя заводчан, хлопців з транспортного цеху. Це заспокоїло, але ненадовго. Навіть у цеху, поруч із друзями відчував націлений в спину погляд холодних риб’ячих очей…

— Що з тобою? — здивувався водій-наставник з їхньої колони Протасов, коли Олексій, дивлячись крізь нього, пройшов мимо, не відповів на привітання.

— Що? — здригнувся Олексій. — А-а, Макарич… Добридень. Пробач, замислився.

— Примічаю, вже котрий день сам не свій ходиш. Трапилося щось?

— Все в порядку. Так, мабуть, занедужав трохи. Дрібниця.

— Це, друже, зовсім навіть не дрібниця. Навпаки. Ану, крокуй до медпункту, нехай там тебе перевірять.

Оскільки все одно треба було проходити передрейсовий огляд, Олексій не став заперечувати.

Лікар зміряв тиск, пульс, подивився горло, сунув під пахву градусник. Протасов стояв по-РУч.

— Цілком здоровий, — констатував лікар. — Можна хоч у космос.

Коли вийшли, Протасов сказав:

— І все ж таки не можна тобі в рейс. Перший стовп — твій. Зі мною таке теж траплялося.

— От іще! — налякався Олексій. Йому зовсім не хотілося залишатися в гаражі. Здавалося, щохвилини могли подзвонити з прохідної, сказати, що до нього прийшли. Сподівався за кермом розвіятися, забути про сумні думки хоча б до вечора. А там з Катею зустрінеться. — Кажу ж, все в порядку!

— Ой, хлопець… — похитав головою Протасов. — Даремно не говори. Ну, гаразд. Всяк Єремій сам собі розумій. Тільки на лінію сьогодні не поїдеш.

— Макарич!..

— Сказав — все. З начальником цеху домовлюсь. І в гаражі робота знайдеться.

Наприкінці робочого дня Протасов підійшов до Олексія, котрий робив профілактику двигуну свого грузовика.

— Зазирнеш увечері? З Катюшею? Га? Самовар поставлю, посидимо.

“Хитрує старий, — зрозумів Олексій. — Вирішив обробити мене з допомогою Каті”. Але відмовити було незручно,

Протасов із задоволенням відзначив, що хлопець начебто трохи повеселів.

Вони вийшли на вулицю разом, і тут Протасов раптом помітив, як зблід Олексій. Прослідкував за його поглядом, побачив червону “Ладу” біля тротуару. З неї вийшов лисий здоровань, ковзнув поглядом по Протасову з Олексієм, попрямував до автомата з газованою водою.

— Знайомий? — запитав Протасов.

— Ні… Тобто так. Знайомий… Пробач, Макаричу, я на хвилинку.

Протасов залишився біля прохідної, занепокоєно спостерігаючи, як Олексій, напружений, немов струна, підійшов до лисого, почав з ним про щось говорити.

— Бачу, не чекав, — криво всміхнувся Боб.

— Чого приїхав?

— У гості, — тією ж усмішкою відповів Боб. — Не клей дурня. Діло є.

— Коли? — здогадався Олексій.

— Сьогодні. Біла. Краще “одинадцята”. Але зійде й “перша”. Чекатиму там, де зустрілися. Не забув?

— Сьогодні не можу.

— Що? — примружився Боб. — Може, я недочув?

— Сьогодні не можу! — твердіше повторив Олексій. — Слухай, Боб, дав би ти мені спокій. Дуже прошу. Не підходжу я для цього. Гроші поверну, не хвилюйся.

Боб мовчки слухав, граючи жовнами. Його очі перетворилися на щілинки, з яких сочилася лють.

— Та-ак… Значить, не можеш… Ну, ну… Добре подумав?

— Ти не бійся, нікому нічого…

— Слухай, ти!.. — просичав Боб. — Затям: від мене не вирвешся. Ясно?! В тебе тепер лише один вихід — робити, що я скажу. Закомизишся — не тільки твою дівку пришию, а й тебе заодно. Так що краще мене не виводь…

Олексій облизав пересохлі вуста, не в силах відвести погляд від побілілих очей лисого.

— Слухай сюди, — сказав Боб. — Мої клієнти чекати не люблять. Щоб сьогодні машина була.

— А якщо спіймають?

— Дурнем не будеш — не спіймають. Шукай біля магазинів, кінотеатрів, там завжди машини є. На, — Боб простягнув зв’язку ключів, — котрийсь та підійде. Можеш для страховки використати кого-небудь в темну, як Довгий тебе, — крива посмішка знову торкнулася губів лисого. — Запропонуй якомусь лопуху червінець за те, щоб на “твоїй” машині відвіз тебе додому. Лягаві на хвіст сядуть — руки в ноги, а з тим нехай розбираються. Второпав? Риску ніякого.

— Так чому ж тоді самі… — почав було Олексій.

— Все! — відрубав Боб. — Чекаю до дев’ятої. І дивись!

Червона “Лада” загубилась у транспортному потоці.

Олексій глянув на зв’язку ключів, яку затис у спітнілому кулаці, сунув її в кишеню. Постояв, збираючись із думками.

Все. Тепер — все. Вчепився, як бульдог. Діватися нікуди.

Бадьоро, щоб не здогадався Протасов, підійшов до нього, винувато всміхнувся:

— Пробач, Макарич… так вийшло… словом, обставини змінилися, прийти сьогодні не зможу. Не ображайся.

Протасов уважно подивився на Олексія.

— Ну, що ж… Шкода. Тоді до завтра.

Олексій мляво потис йому руку, хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і пішов до автобусної зупинки, відчуваючи на собі уважний погляд Протасова, як давлячий тягар.

Двері відчинив повний літній чоловік в піжамних штанях і майці, яка щільно облягала великий живіт.

— Добрий вечір, — сказав Дмитрієв. — Пробачте, ви Семченко?

— Так, я… Прошу, проходьте, — товстун посторонився, пропускаючи старшого лейтенанта до передпокою.

— Дякую. Я з міліції, — Дмитрієв показав посвідчення.

— З міліції? — здивувався товстун.

— Льошо, хто там? — долинув з кухні жіночий голос.

— Це, Дуняша, розумієш, з міліції…

До передпокою вийшла вродлива жінка років тридцяти в шовковому халаті з великими червоними трояндами. Вона здивовано глянула на непроханого гостя, скинувши при цьому вищипані в нитку брови.

— З міліції? До нас? У якій справі?

За віком жінка годилася товстуну в доньки, але по тому, як Семченко на неї дивився, по його зверненню “Дуняша” старший лейтенант здогадався, що перед ним господиня дому.

— Я, власне, до вашого чоловіка, — сказав Дмитрієв.

— У мого чоловіка немає від мене секретів, — заявила дама, розглядаючи Дмитрієва з голови до ніг. — Так чим зобов’язані?

Ця манірна красуня відразу не сподобалася Дмитрієву.

— Як я вже мав честь повідомити, мені необхідно поговорити з Іваном Григоровичем, — підкреслено ввічливо мовив старший лейтенант з легким напівпоклоном. — Якщо ви не заперечуєте, звичайно.

Дама вловила іронію, піджала губи.

— Прошу, — вказала випещеною рукою на двері в кімнату.

Присутність дами, яка царствено розташувалася в глибокому кріслі, немов на троні, і всім своїм виглядом показувала, що розмова без неї ніяк не може відбутися, дратувала Дмитрієва. Він постарався про неї не дукати, повернувся до товстуна, не боячись віддатися неввічливим.

— Іван Григорович, ви, звичайно ж, добре знаєте Семена Трофимова?

— Трофимова? — Семченко дожував губами. — А хто це?

— Слюсар з ВАЗу, — вставила дама. — Ванюша, я ж тобі казала про нього. Ну, пам’ятаєш, він ще допоміг розподвал дістати?

Видно, з деяким запізненням зметикувавши, що в присутності міліціонера говорити це було б не слід, красуня прикусила язика, і на її обличчі з’явився невластивий цій самовпевненій гусині вираз розгубленості.

— Як я зрозумів, на ВАЗ їздили ви, — повернувся до неї Дмитрієв, — і Трофимов ваш знайомий?

— Так.

— Машину ремонтували тільки в нього?

— Не бачу в цьому нічого поганого.

— Тут і нема нічого поганого, — заспокоїв її Дмитрієв. — А коли Трофимов дістав вам отой розподвал?

Дама на секунду зволікла з відповіддю, обмірковуючи, мабуть, що і як казати.

— Н-не пам’ятаю… Давно…

— Як давно? Хоча б приблизно. Тиждень? Місяць?

— Ну-у… з місяць тому, може, більше. Яке це має значення?

— Має. І дуже суттєве. Я перевіряв наряди за останні два місяці. Ви були на спецавтоцентрі чотири рази, чи не так?

— Можливо. І що з того?

— І всі чотири рази замінювали мастило в двигуні, перевіряли розвал і сходження коліс, регулювали клапани… Чи не дивно?

— Не бачу нічого дивного, — смикнула плечима жінка. — Я слідкую за машиною.

— Це похвально. Але в жодному наряді не вказано, що в вашій машині замінювався розподвал. Це дуже дефіцитна деталь, на чорному ринку вона коштує більш як двісті карбованців. Де ви її взяли?

— Я вже казала — Трофимов допоміг дістати, — занервувала жінка.

— А де її дістав Трофимов?

— Звідки мені знати! Послухайте, що це за допит? На якій підставі? Хто дав вам право? Зрештою, я не зобов’язана відповідати на ваші запитання.

— Так, звичайно, — погодився Дмитрієв. — Тут не зобов’язані. І навіть можете зажадати від мене, щоб я залишив квартиру. Але тоді я буду змушений запросити вас до себе, в райвідділ. Бо справа надто серйозна.

— Але що сталося? — нагадав про себе товстун.

— Є підстави припускати, що ваш благодійник Трофимов постачав своїм постійним клієнтам крадений дефіцит.

— Цього не може бути! — вигукнула красуня. — Трофимов ставив розподвал на ВАЗІ!

— Ви хочете сказати, що він одержав деталь на складі? — запитав старший лейтенант, намагаючись зрозуміти, який сенс жінці вигороджувати Трофимова. Боїться за свою репутацію? В очах кого? Чоловіка? Навряд чи вона з ним так рахується.

— Так, — кивнула жінка.

— Пробачте, але ви кажете неправду.

— Що?!

— Якби Трофимов одержував деталь зі складу, — не звертаючи уваги на обурення господині, продовжував Дмитрієв, — то це було б відображено в наряді. Однак він і не міг її одержати, тому що в наряді цей вид роботи не значився.

Дама розгублено закліпала.

— Прошу вас пригадати, — з притиском сказав Дмитрієв, — звідки взявся розподвал. І, можливо, ще деякі дефіцитні запчастини. Хрестовини, наприклад. Адже ви були на спецавтоцентрі чотири рази, не забули? Пригадайте. Це дуже важливо. Для вас, між іншим, теж. Поки що ми розмовляємо без протоколу. Але якщо ви не захочете мені допомогти, доведеться вдатися до цієї формальності. Мушу попередити, що за неправдиві показання передбачена карна відповідальність.

Дама схлипнула. Від її зарозумілості не залишилося й сліду. Зметикувавши, нарешті, що це не жарти і в неї можуть виникнути серйозні неприємності, вона розповіла, як Трофимов запропонував їй придбати розподвал, дві хрестовини і чотири колеса.

— Я купила все це у якогось хлопця в Жулянах. Його Васею звуть. Трофимов сказав, що Вася розбив свою машину і продає те, що лишилося. Я не знала, що ці деталі крадені!

Дмитрієв дивився на розкислу даму, яка витирала хустиною чорні від туші сльози, і думав, що все вона бреше, чудово знала або принаймні здогадувалась, інакше навіщо було спочатку викручуватися? Ось серед таких і знаходили собі клієнтуру Трофимов і компанія. Не було б цього поживного середовища, навіщо б їм викрадати машини? Джерело прибутку злочинної групи — не лише запчастини. Напевно, продавали вони й цілі машини, замінюючі розбиті кузови на нові, зняті з вкрадених “Жигулей”. Згадався Іконников. Автомагазин. Спецавтоцентр. Ось канали збуту. І, можливо, не єдині. Сімнадцять машин за чотири місяці. На кожній злочинці “заробили” не менш як дві—три тисячі. Ось головна спонука їх діяльності. І допомагали їм у цьому отакі-от безпринципні особи, котрі дбали тільки про свої власні інтереси, заплющуючи очі на все, що могло цим інтересам зашкодити. По суті, вони співучасники злочинців, і шкода, що Карний кодекс надто м’який до них. їх місце — на лаві підсудних поруч із постачальниками краденого дефіциту.

— А ви не замислювалися, чому Трофимов саме вам запропонував свої послуги? — не втримався від запитання Дмитрієв.

— Ну… мабуть, тому, що я… могла заплатити дорожче? — напівзапитальною інтонацією відповіла жінка.

— І все?

Здається, красуня нарешті щось второпала. Вона сердито глянула на старшого лейтенанта.

— На що ви натякаєте?

— Гадаю, ми зрозуміли одне одного.

— Повинен вам зазначити, — сказав товстун, що досі весь час мовчки слідкував за їх розмовою, — моїй дружині не довелося б вклонятися різним аферистам, якби той же розподвал можна було вільно придбати в магазині. Так що навряд чи у вас є моральне право дорікати їй за це.

“Дуняша” кинула на нього вдячний погляд.

— А я, в свою чергу, повинен вам зауважити, що багато автолюбителів також потерпають від нестачі дефіцитних запчастин, але далеко не кожний іде, як ви кажете, на поклін, — відпарирував Дмитрієв.

— Можливо, й пішли б, але не знають, до кого, — сказав товстун, заохочений поглядом дружини.

Дмитрієв не став продовжувати суперечку, бо бачив, що Семченко не стільки відстоює свою точку зору, скільки прагне догодити дружині і заслужити ще один лагідний погляд.

Цього ж вечора, одержавши у прокурора санкцію, провели обшук у Василя Загорського, двадцяти двох років, вантажника райгастрономторгу. В присутності понятих вилучили дванадцять розподвалів, більш як двадцять хрестовин, близько тридцяти нових покришок, акумулятори, дверцята передні та задні, бампери і багато інших запчастин. Цілий склад, який знаходився в підвалі за сараєм. Всі запчастини були акуратно змащені в розрахунку на довге зберігання.

Загорський в супроводі конвоїра ввійшов до кабінету, посміхнувся Дмитрієву, як старому знайомому:

— Здоров був, начальнику.

Старший лейтенант відпустив конвоїра, жестом запропонував Загорському наблизитися до столу. Загорський сів, закинув ногу на ногу, зухвало глянув на оперуповноваженого, намагаючись усім своїм бравим виглядом засвідчити, що його ніскільки не бентежить різка переміна в житті. І лише з очей проглядала напруженість.

Дмитрієв з цікавістю розглядав досить симпатичне обличчя з тонким носом, великими карими очима, чистим високим лобом. Враження псував лише тонкогубий рот. Він надавав обличчю якогось скорботного виразу втоми й байдужості.

Загорський, не питаючи дозволу, взяв зі столу пачку “Столичних”, скинув нахабні очі на старшого лейтенанта:

— Вогнику б.

Дмитрієв подав запальничку. Затриманий глибоко затягся, пустив під стелю довгу цівку диму:

— Мерсі.

— Досить кривлятися, Загорський, — сказав Дмитрієв, теж запалюючи. — Це вам не личить.

— Авжеж, набагато більше мені пасує загар у клітинку. В сонячному Магадані виключно цей різновид.

— Не треба видавати себе за бравого рецидиві ста, — сказав Дмитрієв, дістаючи бланк протоколу. — Адже у вас немає судимостей.

— Поки що, — хмикнув Загорський. — Тепер ви мені обов’язково надасте можливість розсунути географічний обрій до місць, які делікатно називають не дуже віддаленими.

— Якщо вже бути точними, то такий спосіб мандрівок ви обрали самі. Так що нарікати нема на кого, крім себе. Ну, а як довго триватиме ваше знайомство з тими самими місцями, залежить зараз повністю від вас.

— Знаю, знаю. Щиросердне зізнання, ну, і таке інше…

— Саме так. Слухайте, Загорський, адже ви інтелігентний хлопець, закінчили два курси істфаку. Чому кинули навчання?

— Скучно.

— Он як. А торгувати краденими запчастинами весело?

— Громадянин старший лейтенант, давайте не торкатися прихованих струн моєї душі.

— Та вже доведеться, — зітхнув Дмитрієв. — Не розумію, що вас привабило в тій компанії. Весела вдача Трофимова? Інтелект отого лисого бугая?

Дмитрієв помітив, як при згадці про лисого здригнулися повіки Загорського. Значить, теж його знає. Але не треба форсувати подій. І Дмитрієв тимчасово послабив натиск.

— Чи, може, легкі гроші? Вкрасти-продати-пропити-вкрасти… І так все життя?

— Гаразд, — Загорський щиглем відправив недопалок у відкриту кватирку. — Не тисніть на психіку. Задавайте запитання. Відповім.

— Ну, що ж, — Дмитрієв присунув бланк протоколу. — Хто вам привозив запчастини?

— Трофимов.

— І ви не цікавилися, звідки вони?

— Ні, уявіть собі.

— Але ж ви розуміли, що Трофимов не в магазині їх купив.

— Розумів. Але мені було все одно.

— Припустимо. А на чому Трофимов їх привозив? Адже в нього немає машини.

— Як коли. Якщо дріб’язок усякий — в сумці на таксі. Інколи його клієнти транспортні послуги надавали.

— Ну, а якщо не дріб’язок? Дверцята, наприклад?

Загорський якось дивно глянув на старшого лейтенанта, ніби мовчки дорікнув за те, що той примушує розповідати про неприємні речі.

— Ще сигарету можна?

— Так, звичайно. — Почекавши, поки затриманий запалить, Дмитрієв повторив: — Отже, на чому Трофимов привозив крупні запчастини?

На скроні Загорського запульсувала жилка.

— Звичайно за допомогою все тих же клієнтів.

— Припустимо. Один—два рази. Більше припустити не можу. Чи Трофимов був такий необережний?

Затриманий мовчав, спостерігаючи за тим, як пливли до вікна кільця диму.

— Ну, чого ж ви замовкли, Загорський? Хочете, допоможу вам?

Хлопець глянув на Дмитрієва.

— Він високий, сутулуватий… — Дмитрієв уважно дивився на Загорського, на його довгі нервові пальці, що все сильніше стискали сигарету. — Плечі похилі, зовсім лисий… їздить на червоній “Ладі”…

Загорський зламав сигарету й обережно поклав її в попільницю, присунуту старшим лейтенантом.

— Хто ж це, Загорський? Ви знаєте його?

— Ні… не знаю…

— Добре. А з Трофимовим ви були в яких стосунках?

— В одному подвір’ї виросли. Це вже я потім в Жуляни до тітки перебрався.

— Дружили, значить?

— Так. І я вам про нього нічого більше не скажу, ясно?! — по-хлоп’ячому вигукнув Загорський, ніби й забувши, що все вже сказав.

— А про нього я й не буду вас нічого питати, — тихо сказав Дмитрієв.

Він дістав з шухляди столу кілька фотографій обгорілих “Жигулей”, обвугленого трупа в них, подав затриманому.

— Погляньте. Це все, що лишилося від Сені. Загорський опустив очі на фотографії, здригнувся, знову скинув їх на старшого лейтенанта.

— Не може бути… Ви брешете! Це хтось інший!

— Я 6 не посмів жартувати таким. Тієї ночі разом з Сенею їхав і той лисий здоровило, власник червоної “Лади”, якого ви не хочете назвати.

Загорський повільно поклав фотографії на стіл. Його плечі обвисли, а сам він зіщулився на стільці.

— Це Боб… Боб Литвинчук…

— Його адреса? Де працює?

— Не знаю… Правда, не знаю. Це страшна людина. Звір, а не людина. Ех, Сеню, Сеню… — Загорський замотав головою і відвернувся до вікна.

В понеділок вранці лікар відсторонив Олексія від управління автомобілем.

— Це чому?! — обурився Олексій.

— Самі знаєте, — сухо відповів лікар, продовжуючи заповнювати акт.

— Ах ти… клізма! — Олексій схопив акт і подер його на клапті, жбурнув лікареві в обличчя. — На!

Лікар вискочив у коридор, заволав, що його б’ють. Кілька водіїв, які чекали своєї черги, схопили Олексія за руки, ледве витягли на вулицю.

Дізнавшись про цей інцидент, директор заводу викликав секретарку і звелів підготувати наказ про звільнення Северина.

Коли Протасов відчинив двері кабінету директора, там вже знаходився голова профкому Нікольський і начальник транспортного цеху Стариков.

— Захищати прийшов? — непривітно запитав директор. — Май на увазі, даремно. Наказ я вже підписав.

— Навіщо поспішаєш, Іване Степановичу? — Протасов підійшов до великого столу директора, сів навпроти. — Адже долю людини вирішуєш.

— Вона сама її вирішила. І досить про це.

— Ні, не досить! З хлопцем відбувається щось неладне, допомогти йому треба, а не рубати з плеча. Розібратися треба.

— В чому тут, власне, розбиратися? — вступив до розмови Нікольський. — Хіба вам не відомо, що Северин накоїв? Та його за це в міліцію треба, на п’ятнадцять діб!

Протасов похитав головою:

— Не можна так. Людина оступилась, а ми її ще й у спину підштовхуємо! Не можна.

— Макарич, у нас не дитячий садок, — поморщився директор. — Він людина цілком доросла, повинен відповідати за свої вчинки.

— Відповідати теж по-різному можна. Навіщо ж одразу звільняти? Пропаде хлопець, невже вам не шкода? Бачу я, щось із ним коїться, зрозумійте. Якийсь надлом у душі…

— Ти, Макарич, наче в няньки йому найнявся, — роздратовано сказав Стариков. — Щось коїться… Надлом… Що ж це виходить, кожний, значить свої неприємності горілкою почне заливати, а ми йому співчувати станемо? Не діло кажеш. Зараз не ті часи, на боротьбу з пияцтвом весь народ піднявся, а ти випиваку під захист береш. Погану траву з поля геть! І вся розмова.

— Та-ак… Дай тобі волю — ти б насмикав… пробурмотів Макарич, навіть не глянувши в бік начальника цеху.

— Ну, ти, Макарич, теж, знаєш… — насупився директор. — Не дуже… Стариков по суті правий. Це питання принципове. Зрештою, з цього приводу існує відповідна стаття трудового законодавства, — директор взяв зі столу книжку. — Ось. Закон! І ми зобов’язані його виконувати.

— З цим не сперечаюсь, — нахилив голову Протасов. Йому було гірко, що директор ніяк не хоче його зрозуміти. — Але й закон слід виконувати з розумом. І з душею! Ну, виженемо ми Северина, а що далі з ним буде?

— А ви подумали, — знову втрутився Нікольський, — який приклад ми подамо іншим, пробачивши Северину його вибрик? Суворість теж виховує, Дмитро Макарович!

— Ну, що ж… — Протасов підвівся. — Суворість суворості різниця. Я вважаю, що ви передали куті меду. Мова йде не про якогось закінченого випиваку, а про молодого хлопця. Досі він зарекомендував себе непогано. А ви одразу — під корінь. Життя хлопцеві ламаєте, а воно в нього тільки починається. Свою точку зору я піду відстоювати в партком. А якщо треба буде — й у райком! — Він повернувся і пішов до дверей.

— Постривай, Макарич, — гукнув його директор, теж підводячись з-за столу. — Давай не будемо гарячкувати. — Підійшов до Протасова, взяв його за плечі. — От кип’яток… Гаразд, що ти пропонуєш? Залишити його вчинок без покарання?

— Ні. Але для покарання є й інші заходи: догана, позбавлення премії… абощо.

— Гаразд, — директор глянув на начальника цеху. — Розберіться з Северином і покарайте своїми правами.

Олексій похмуро стояв біля входу в адміністративний корпус. Побачивши Протасова, відвів погляд.

— Пішли, — коротко кинув наставник.

Олексій поплентався за ним.

— На перший раз відбувся позбавленням премії, — сказав Протасов. — Йди додому. Від роботи тебе сьогодні відсторонили. Запишуть як прогул. І врахуй, я за тебе поручився. Не підведи.

— Спасибі, Макарич…

Протасов провів його до прохідної, розпрощався і вже збирався йти назад, у цех, як раптом крізь вікно побачив червону “Ладу”, що стояла біля тротуару. Помітив і те, як напружилося обличчя Олексія, коли з “Лади” йому назустріч вийшов лисий здоровань. Власник машини щось коротко сказав хлопцеві, ніби наказ віддав, і Северин слухняно сів у машину.

Коли Протасов вибіг за прохідну, “Лада” вже рушила з місця. Саме в цю хвилину до заводських воріт під’їхала директорська “Волга”.

— Серьожо, жени за тією червоною “Ладою”! — крикнув Протасов, падаючи на сидіння поруч із водієм.

— Ви що, Макаричу! Мене директор чекає.

— Жени! — сердито повторив Протасов. — Директору я потім поясню. Давай, бо загубиться!

В його збудженому обличчі було щось таке, що водій не став більше заперечувати.

— А що сталося? За ким женемось?

— Потім, Серьожо, потім… Не впусти тільки…

Проминули міст Патона, виїхали на проспект 40-річчя Жовтня, звернули на бульвар Лесі Українки, потім на вулицю Івана Кудрі. Тут “Лада” зупинилась. “Волга” проїхала трохи далі й теж притиснулася до тротуару. Протасов спостерігав, як Олексій перейшов на протилежний бік вулиці до білих “Жигулей”, озирнувся, відчинив дверцята, сів за кермо.

— Так це ж Северин! — впізнав водій. — От не знав, що в нього “Жигуль” є. Чого це ми за ним у таку далечінь перлися?

— Постривай, Серьожо, постривай… Ану, давай за ним!

“Волга” м’яко рушила слідом. Але “Жигулі” проскочили на червоне світло і загубилися в транспортному потоці. Протасов не звернув уваги на червону “Ладу”, яка не відставала від них. Він просто забув про неї, поглинутий погонею за Олексієм.

— Все, — сказав водій, — тепер не наздоженемо. Мабуть, кудись звернув. Чого це він так терміново вам знадобився? Завтра поговорите. А директор мені такого прочухана дасть!..

Протасов його не чув. Попросив водія підкинути його додому, подякував, із телефону-автомата подзвонив у міліцію старшому лейтенантові Дмитрієву, який викликав колись Северина після аварії.

Покусуючи губу, Боб уважно спостерігав за ним з машини…

Вранці Протасов на роботу не прийшов. Як стало відомо, його прямо навпроти дому збила якась машина, що з місця пригоди поїхала. По дорозі до лікарні Протасов помер. Незабаром співробітники державтоінспекції знайшли машину: за півгодини до наїзду її викрали від магазину на тій же вулиці.

Дізнавшись про це, Олексій одразу зрозумів, чиїх це рук справа. Півдня він не знаходив собі місця. Але кінець кінцем зважився і поїхав до райвідділу…

Старший лейтенант уважно вислухав Олексія, зітхнув:

— Шкода… Дмитро Макарович дзвонив мені вчора ввечері. Але це добре, що ви прийшли самі. Дуже добре. От якби тільки трохи раніше…

Олексій опустив голову, похмуро втупився собі під ноги. Ніколи собі не пробачить своєї малодушності. Ніколи…

— Боюсь, — зізнався Олексій. — Той лисий чорт здатен на все. За Катьку боюсь.

— Не бійтесь. Нічого він їй не зробить. Не встигне.

— Боб велів мені ще одну… білу…

— Коли?

— Післязавтра…

Дмитрієв з хвилину розмірковував.

— Куди гнати машину, знаєте?

— Ні… — похитав головою Олексій.

— Значить, ви повинні десь із ним зустрітися?

— Так. На Лісовому масиві.

— А хто її поведе звідти? Боб?

— Ні, він за кермо ніколи не сідає, не хоче ризикувати. Хтось із тих, з ким він потім розбирає машини.

— Ач який хитрун… Чужими руками жар загрібає.

— Я його вб’ю… — похмуро сказав Олексій. — Таке падло треба вбити.

— Киньте, Северин, — махнув рукою Дмитрієв. — Вам тепер про себе думати треба. І про Катю. — Помовчав і раптом сказав: — А машину доведеться вкрасти. Востаннє.

…“Жигулі” мчали міськими вулицями. Раз у раз Олексій поглядав у дзеркало заднього виду. Але, звичайно, “Волги”, що їхала за кілометр від нього, бачити не міг.

Майор Кожухар, що сидів поруч із водієм, підніс до губів ебонітове кружальце мікрофона:

— Дмитрієв, як там у вас?

Старший лейтенант знаходився в іншій “Волзі”, що їхала за кілька кілометрів паралельним курсом. На задньому сидінні розташувався лейтенант з експертно-криміналістичного відділу.

— Порядок, товаришу майор. Маршрут контролюємо.

В навушниках лейтенанта з ЕКВ тоненький писк: портативний прилад-пеленгатор чутко приймав сигнали від передавача, вмонтованого в “Жигулі”, за кермом яких сидів Олексій.

“Жигулі” звернули до лісу, проїхали з півкілометра й зупинились. З цього місця дорога не проглядалась, чувся лише шум автомобілів.

Кожухар сказав у мікрофон:

— Зупиніться подалі, щоб не привертати уваги.

— Зрозумів, — відповів Дмитрієв.

З боку дороги з’явився Боб.

— Привіт! — сказав він.

— Привіт, — відповів Олексій, виходячи з машини. — Чому сам? А де Довгий?

— Зайнятий. А справа підганяє: клієнт щедрий попався, шкода упускати.

— Так що, сам поведеш?

— Ти ж знаєш, я за кермо не сідаю. Поведеш ти.

“Ну, що ж, добре, — подумав Олексій із зловтіхою. — Відвідаю ваше осине гніздо, не завадить. Запам’ятаю адреску, бо щось оперативників не видно. Невже зірвалося?”

“Жигулі” виїхали з лісу на дорогу, набрали швидкість. Олексій занепокоєно поглядав у дзеркало. Один з таких поглядів перехопив Боб.

— Що ти там видивляєшся? — підозріло запитав.

— Наче міліція, — Олексій тепер не ховаючись дивився в дзеркало. — Ні, здалося.

Боб обернувся: за ним їхав жовтий “Москвич”.

— Ану, зверни праворуч, — скомандував Боб.

“Жигулі” з’їхали під міст і, зробивши коло, знову виїхали на нього з іншого боку.

— Як справи? — запитав у мікрофон Кожухар.

— Щось крутиться на одному місці, — відповів Дмитрієв. — Схоже, в нього манія переслідування.

— Очі йому не муляй.

— Та я від нього за кілометр!

Нервове напруження Олексія передалося Бобу. Він знову озирнувся. “Москвича” не було, але натомість прив’язалася чорна “Волга”. Вона не сподобалася Бобу ще більше.

— Знову карусель влаштував, — доповів Дмитрієв.

— Обережний, паразит, — сказав майору водій.

— Нічого, нехай покружляє.

Нарешті “Жигулі” вибралися на Кільцеву дорогу і помчали в бік Біличів, звернули на вулицю Володі Ульянова, заїхали на подвір’я приватного будинку.

Через десять хвилин оперативна група замкнула навколо нього кільце.

Допомагаючи Бобу знімати колеса, Олексій втішав себе думкою, що тепер йому відомо, де знаходиться лігво банди. Але ж де міліція?

Шум машини, що зупинилася біля воріт, насторожив Боба. Він визирнув з гаража і відразу сіпнувся назад.

— Менти!..

Дмитрієв підійшов до гаража, обережно відкрив двері. Притиснувшись до стіни, Боб заніс руку з монтировкою. У той момент, коли голова старшого лейтенанта з’явилася в одвірку, Олексій кинувся на Боба і схопив його за руку.

— Ах, сука-а… — засичав Боб і різким ударом коліна відкинув Олексія. Але наступної миті сам опинився на підлозі.

Передавши затриманого оперативникам, старший лейтенант допоміг Олексію піднятися, поплескав його по плечі і пішов до будинку.

Двері виявилися замкненими. Дмитрієв зазирнув у замкову шпарину: ключ стирчав з того боку. Ступивши кілька кроків назад, старший лейтенант притис руки й плечем кинувся на двері. Замок не витримав. За дверима, притиснувшись до стіни, стояв чоловік з таким же білим, як стіна, обличчям, на якому вирізнялися чорні акуратні вусики.

— Кого я бачу?! — радо розвів руки Дмитрієв. — З побаченням, громадянине Іконников…












Валерій Кисельов

ВІДСУТНЯ ЛАНКА

Оповідання


Зранку дощило, і за півгодини, поки дістався до лікарні, я відчував себе величезною вологою губкою.

В лікарні був операційний день, і зустріли мене не дуже ласкаво. Лікар з підозрою по черзі роздивлявся посвідчення й моє обличчя, а потім хвилин п’ятнадцять розтлумачував, як поводитися з важкохворими. Я стерпів, бо не збирався з ранку псувати собі настрій. Та й справа цього не дозволяла. Хоча з першого погляду здалася тривіальним випадком…

Три доби тому біля готелю “Дружба” було знайдено громадянина у непритомному стані. Його відправили до лікарні і спочатку вважали, що це наслідок зловживання горілчаними виробами. Але через добу з’ясувалося, що потерпілий — Андрій Іванович Войтенко — був отруєний якимось наркотиком. До того ж його ще й пограбували. Зняли розкішний годинник, забрали чимало грошей, а головне, — чеки “Зовнішпосилторгу”. Більш ніж три тисячі. Все це він розповів одному з наших хлопців, коли опритомнів. Лікар обіцяв, що, може, сьогодні потерпілому покращає. Ось чому з самого ранку я опинився в лікарні. Але мені не пощастило — Войтенку було погано, розмови не вийшло.

По дорозі до Управління я намагався намалювати картину злочину. Войтенко щойно повернувся з зарубіжного відрядження. В Києві затримався, щоб закінчити службові справи і через три дні мав вирушити додому. Отож з ранку п’ятнадцятого подався у чековий за подарунками для родичів. Познайомився біля магазину з дівчиною і запросив до ресторану. Вони зустрілися о сьомій і пішли у “Дружбу”. Через деякий час до них приєднався хлопець — приятель дівчини. Посиділи, потанцювали і все — більш Войтенко нічого не пам’ятає. Ні як їх звали, ні як виглядали, ні з ким виходив — нічого. Прикро, але, на жаль, такі випадки трапляються. Майже типове пограбування у ресторані. Та в цьому випадку є одне “але” — наркотик. Такого в нашому місті ще не було. Це ЧП. Ось чому справу терміново передали до нашого відділу. Вчора хлопці Музиченка затримали Стасика Ципу з трьомастами чеками. Отримати їх чесним шляхом для Ципи немає ніякої можливості. Отож він поки що відпочиває в камері попереднього ув’язнення, а нам відпочивати не доводиться. Шефа щось дуже непокоїть.

Нічого прямо не каже, але я відчуваю, що він не вірить у причетність Ципи до пограбування. У мене з цього приводу своя думка, крім того, я довіряю Музиченку — він ас розшуку, хоч дехто його й не любить. Якби Ципу добре притиснути, він багато б чого розказав. Чеки з повітря не виникають.

Я повернувся до Управління і тільки-но стягнув з себе мокрого плаща, як викликав шеф. Від його інформації голова почала пухнути.

Поки мене не було, надійшло повідомлення про аналогічний злочин: крадіжку великої суми грошей з використанням наркотику. Їхня ідентичність ще не доведена, але цілком імовірно, що діють одні й ті ж злочинці. Шеф майже годину сидів біля телефону й умовив-таки впертого експерта зробити аналіз позачергово й якнайшвидше.

Другий потерпілий теж в лікарні, але стан його не такий важкий, як у Войтенка, і завтра з ним можна буде розмовляти.

Я встиг заскочити до їдальні і перехопити щось не дуже смачне, втішаючись хоча б тим, що в черзі не стояв. Потім подався до картотеки — приємно і корисно. Там працює п’ятеро дівчат, і треба час від часу нагадувати їм про себе. Тим більш, що коли я дивлюся на одну з них — Інну — мені не хочеться помирати неодруженим. Але цього разу її чомусь не було. Дівчата розповіли мені останні новини. Як вони дізнаються про все першими — незбагненно, та факт залишається фактом. Від них я довідався, що до нашого відділу прислали практикантку. Щось їм було відомо ще, але я не став допитуватись. Це щось нове: практиканти в нас були, а от щоб дівчина? Справді, емансипація на повний хід.

Тільки я встиг повернутися до себе, розмірковуючи, що якщо так піде й далі, то чоловіки будуть сидіти по кабінетах, а жінки почнуть гасати по місту та околицях, як мене знов викликав шеф.

У кабінеті зразу ж стало зрозуміло, чому дівчата змовницьки перезиралися: біля вікна, трохи осторонь, сиділа нова практикантка — Інночка з картотеки. Як це вам подобається? Май справу після цього з жінками — пошиють у дурні, й не помітиш.

Пригадую таку розмову. Інна тоді ще розповіла мені про свою подругу, яка працює; в райвідділі інспектором, і сказала, що заздрить їй. А я відрубав: “Неприродно для жінки займатися слідчою роботою! Поглянь на здорових чоловіків — інколи під кінець дня ледь на ногах стоять. А жінка? Якою додому прийде? А там, між іншим, чоловік, діти”, Інна аж спалахнула: “Ти вважаєш, жінка тільки дітьми і чоловіком повинна займатися?” — “Нічого подібного, — спробував я вгамувати Інну. — Я не такий вже дурень. Який чоловік прогодує сам сім’ю? Так що працюйте, любі, працюйте! Але на нормальній, пристойній роботі, після якої ви ще змогли б приділяти увагу сім’ї”. Тож чому вона нічого не сказала — зрозуміло, але все одно… Я не встиг виробити навіть приблизний план, як мені тепер з нею поводитися, як почалася нарада, і мені стало не до Інночки.

— Я щойно отримав висновок експертизи, — повідомив шеф. — Обидва потерпілих отруєні одним і тим же препаратом. Це не наркотик, як ми вважали раніше, а психотроп, склад якого не згадується ні у вітчизняних, ні в закордонних каталогах. Жоден завод його не випускає.

Оце так-так!

— Подібні речовини застосовуються у психоневрологічних клініках у малих дозах. Перебільшення дози може спричинити смерть. За останні чотири доби злочинці вже двічі використали психотроп. В їхніх руках це смертельно небезпечний засіб, схоже на те, що вони не уявляють, як ним користуватися. Сподіваюсь, пояснювати не треба, чого від нас чекають…

А чекають від нас, як і завжди, розкриття справи у трьохдобовий строк — ідеальний термін, дотримання якого ми прагнемо. Бувають щасливі справи, коли це вдається, тоді звучать литаври, тоді нас усі люблять і стискають у дружніх обіймах; в очах деяких співробітників — здивування і заздрість, а колективна душа нашого відділу співає і витанцьовує.

В інших випадках, як казав поет, минають дні, минають ночі… справа затягується, й очі колег випромінюють співчуття з глузливим відтінком. Отож сьогодні закінчується перша доба, відколи справу передали до нашого відділу. Що ж, поборемося.

Раптом я почув Інноччин голосочок.

— Анатолію Григоровичу, — звернулася вона до шефа, — якщо цей препарат ніде не виробляють, звідки він у злочинців? Хіба можна самотужки його синтезувати?

— Ви маєте рацію, Інно. Такий препарат можна отримати тільки в промислових умовах. Може, у вас є міркування щодо того, звідки він у злочинців?

— А може, подивитися у старих справах?

— Ага, — не витримав я, — щоб у старих справах копирсатися, не треба було до нашого відділу переходити.

Інночка на мене як зиркнула — ледь не обпекла, А шеф додав:

— Хіба вам не відомо, що інколи дуже корисно переглянути старі справи?

Що можна відповісти? Авжеж, знаю. Хлопці, бачу, повеселішали й чекають, що ж далі буде.

— Якщо ні в кого немає більш ніяких міркувань, дозвольте розповісти про справу майже п’ятирічної давнини…

Це був не камінь, а ціла брила у мій город.

— Наприкінці сімдесят дев’ятого року, в ніч на 25 грудня на територію другого хімфармзаводу проникло троє злочинців.

Шеф витягнув з шухляди тоненьку теку і вів далі, інколи зазираючи до неї.

— Це були: Смирнов Борис, на кличку Сухий, Сергєєв Дмитро, на кличку Василь, та Максимов Валентин, на кличку Різаний… Справою займався відділ Музиченка, й, певне, ніхто з вас її не пам’ятає. Злочин був підготовлений майже бездоганно. Партія наркотичних препаратів, підготовлена до відправки, стояла в опломбованому контейнері на платформі. Це, між іншим, єдине місце, не зв’язане з сигналізацією. Двоє злочинців — Сухий та Василь — перелізли через паркан, розкрили контейнер, витягли чотири упаковки, тобто дванадцять тисяч ампул, та повантажили в машину, за кермом якої сидів Різаний. Упоралися вони хвилин за двадцять. Справу було розкрито у три доби, злочинців і наркотики знайдено. Але мою увагу привернули деякі деталі. Тієї ночі чергувала варта відомчої охорони: двоє чоловіків і жінка. Як могло трапитися, що вони нічого не помітили?

— Може, вони були в змові зі злочинцями? — спитав хтось з хлопців.

Шеф заперечливо похитав головою.

— Навряд. Троє різних людей, перевірені, давно працюють в охороні. Важко уявити.

Так, важко, але як інакше пояснити, що вони нічого не чули? Невже у доміно різалися так, що стіл ходором ходив? Чи спали? Чи чай сьорбали?

— У справі є матеріали, що охоронники якось дивно себе поводили. Спочатку вирішили, що вони п’яні. Але перевірка не підтвердила цього припущення. Тому був зроблений висновок, що всі троє спали. Далі… Як я вже казав, за наркотиками пішли двоє. Різаний чекав у машині. Та коли вони повернулися, замість того, щоб тікати, Різаний подався до заводоуправління — до кабінету головного інженера.

— Навіщо? — здивовано запитав Віктор Григор’єв.

— От і мене це дуже цікавить. Навіщо йому було ризикувати? У свідченнях Максимов написав, що пішов до заводоуправління, щоб понишпорити в касі бухгалтерії, але переплутав двері й потрапив до кабінету головного інженера.

Це просто смішно! Хто повірить, що злодій-рецидивіст може переплутати оббиті залізом двері бухгалтерії з дверима кабінету. Тим більше, що Різаний вміє читати. Із справи видно, що Музиченко йому повірив. Дивно. Хіба вплинуло те, що в кабінеті нічого не зникло? А може, той самий тридобовий термін запаморочив?

Шеф вів далі, а я сидів і думав: чому він взагалі згадав про цю справу? Тому що тут теж наркотики?.. А Інночка сидить, у рота йому дивиться і все пише, пише у блокноті. Не інакше, Воронов пожене когось на завод. Скільки часу згаїмо. А ці мерзотники будуть поки що людей труїти. Але якщо розібратися… Справді, чого Різаного занесло у кабінет?

Раптом до мене долинув голос шефа:

— Олександре Сергійовичу, а що ви думаєте з цього приводу?

Бачу, всі на мене очікувально дивляться. А що казати, коли нічого.

— Нічого, — кажу, — не думаю. Тільки здається мені, що якби Різаний двері переплутав, він би потім усе одно до бухгалтерії подався. Незадарма ж ризикував.

— Молодець, Сашо! — розквітнув шеф. — Був у нього там свій інтерес!

— Який? — аж підскочила Інночка.

Але хто крім Різаного може відповісти на це…

Як я і передбачав, двоє наших колег будуть опрацьовувати хімфармзавод — Інночка та Коваленко, який раніше займався цією справою у відділі Музиченка. Бажаю успіху! Мені ж завтра з ранку — знов до лікарні. Тільки вже до іншої. Відчуваю, що невдовзі зроблюся неперевершеним спеціалістом по лікарнях. Але це не все. Шеф доручив мені ще одну почесну місію — поговорити по душах з вельмишановним Станіславом Батьковичем Ципою, тобто Лісовим. Я вирішив відкласти цю розмову на завтра.

Нарада закінчилася, хлопці почали прощатися, крадькома поглядаючи на годинники — зараз усі розбіжаться по домівках, а ще через годину місто зовсім спорожніє, бо прийде час Великого футболу. І ось, коли у мріях я вже сидів біля кольорового телевізора сестри, шеф звернувся до мене:

— До речі, Сашо, коли ти збираєшся відпускати Лісового?

— Завтра. А чого поспішати? Сімдесят дві години ще не скінчилися. Хай посидить, поміркує. Може, до чогось путнього й дійде. І громадянам спокійніше, — відповідаю і відчуваю, що плакав мій футбол.

— Доказів проти нього немає, Сашо. Тому й тримати довше нема чого.

Мені б змовчати, а я, дурень, брякнув:

— Нічого йому не вдіється! Для Ципи камера — дім рідний.

Шеф аж зблід:

— Старший лейтенанте, — каже, — не принижуйте своєї людської гідності таким ставленням до будь-кого!

Хіба ж я не розумію, що шеф правий? Але ж бувають іноді ситуації, коли… є, що казати! Коротше, привели Ципу. Ну й тип — таке собі курча-переросток, але якесь несподівано хиже. І погляд зовсім не курячий — скоріше тхорячий.

— Проходь, Лісовий, сідай, — запросив Воронов.

Ця Ципа нахабна так сіла на стільця, що той, бідний, ледь не хряснув.

— Вже, — каже, — два дні сиджу, начальнику.

— Набридло? — питаю.

А він до мене і голову не повертає.

— А чого? Ще двадцять чотири години посиджу, напишу скаргу, а потім все одно відпустите — санкції ж нема. І ніхто вам її не дасть.

Шеф мовчки його розглядав, а мене така злість взяла, що аж подих перехопило.

— А чеки “Зовнішпосилторгу”? З неба впали? Чи, може, тебе в закордонне відрядження посилали, га?

Мабуть, я не дуже собою володів, бо шеф невдоволено зиркнув.

— Ну так що, Лісовий, — запитав він. — Маєш що сказати?

Ципа посовався, посопів, почухався. Потім неквапливо, з усмішкою й каже:

— Чутка пройшла — ви злодія шукаєте? Чеків багато зняли? Тепер на когось повісити треба, так? То вже пробачте, — з удаваною прикрістю розвів руками Ципа, — інші в мене плани. І спекуляцію не пришиєте: другого нема. Чи, може, підставите когось?

Та я вже взяв себе в руки. “Ну, думаю, Ципочко, постривай. Ти ще заквохчеш!”

— Де ж ти їх узяв? — чую голос шефа.

— Скажу. Купив задешево в якогось типа. Душа в нього горіла — за пів ціни віддав.

— Так, — веде далі Воронов, — а навіщо?

— Ну, — образився Ципа, — що за питання? Зима на носі. Шкуру треба чимось прикрити. Щоб як у людей.

— А якщо опізнають?

— Хто?

— Потерпілий.

Ципа зневажливо посміхнувся:

— Облиш, начальнику. Не сміши мене. Не моя це ділюга, самі знаєте.

— А чия? — питаю.

Ципочка презирливо зміряв мене очима і так виразно подивився на шефа, що й дурню стало б ясно, як він жаліє шефа за те, що йому доводиться працювати з такими телепнями.

— Що ж, почнемо писати, — промовив шеф.

— Хто, я? — здивувався Ципа.

— Та ні, це справа старшого лейтенанта.

— І що він збирається малювати? Може ви, громадянине начальнику, художник? — почав блазнювати Ципа. — То зробіть іконку. Я її добре продам. Зарплата ж у вас не дуже велика. Гляди, й заробиш свої двадцять копійок.

— Лісовий, не забувайся, — різко обірвав Ципу шеф.

— Іконку малювати не буду, — відповідаю, — а от табірний пейзажик може з’явитися. Якщо не підтвердиш своє алібі на вечір п’ятнадцятого, п’ятницю.

— У п’ятницю? — замислився Ципа. — А, ну як же! Був з Галкою в кіно. “Тутсі” дивилися. Між іншим — разом з її подругою. Можете перевірити.

— Не хвилюйся. Все перевіримо.

— З Галкою Гризуновою? — запитав шеф. — А як же вона дозволяє тобі наркотиками захоплюватися?

Ципа аж очманів на якусь хвилину.

— Жартуєте, начальнику! Хіба я менінгітний? Навіщо мені на голку сідати? Я собі не ворог. А з Галкою — взагалі виключено. Ви ж її знаєте.

— Що ж, гаразд, — сказав шеф. — Зараз старший лейтенант оформить протокол…

— А мені, може, поки що скаргу прокуророві накатати? — запитав безсоромний Ципа.

— Пиши, — відповів шеф і звернувся до мене. — Старший лейтенанте, візьміть у Лісового підписку про невиїзд.

— Не чекав! — зовсім знахабнів Ципа. — Невже відпустите? Не любите, значить, скарг. Може, ще й вибачитесь?

— Ну й нахаба ж ти! — не витримав я.

А шефу хоча б що. Встав і дуже чемно вибачився за те, що, мовляв, цього разу громадянина Лісового затримали без достатніх підстав. На Ципу було смішно дивитися — він аж закляк від подиву. І мені довелося двічі повторити, перш ніж він зрозумів, що вільний. Може, шеф і правий. Інколи на таких типів ввічливість впливає більше, ніж виховні бесіди.

І все ж я встиг цього дня на останні тридцять хвилин матчу. Щоправда, не до кольорового сестриного, а в червоний куточок. Але й то!

Наступного дня з самісінького ранку я подався до лікарні. Мене зустріли напрочуд привітно і провели до палати, де знаходився потерпілий Рахматулаєв. Хоч сил у старого було небагато, та темперамент виявився вулканічний. Він схоплювався з ліжка, голосив, рвав волосся, лаявся… Якщо до цього додати, що він не дуже вільно розмовляв російською мовою… Я спробував уявити нашу розмову, коли б він себе нормально почував, і мені зробилось млосно.

За годину я зовсім упрів. Їй-богу, легше бігати цілий день містом. Але дещо з дідугана вдалося витягти. Приїхав він майже три тижні тому й справно торгував на базарі гранатами, ізюмом та курагою. Вторгував досить кругленьку суму. У вільний час їздив по магазинах. Три дні тому вирішив поїхати до автомагазину, бо закортіло купити машину. Мене аж злість узяла: “От, думаю, аксакал! Машину вдома купувати треба! А тебе сюди чорти потягли. Тепер маєш — ні грошей, ні машини. А шукати нам!”

Коли я, у ввічливій формі, все це висловив, він підстрибнув майже на метр і здійняв такий лемент! Стало відомо, що тільки такі ішаки, як я, не знають, що в тих краях неможливо купити “Волгу”, тим більш самого кращого кольору — білого. Його сину (дитині двадцяти п’яти років) закортіло мати саме таку машину, от батько й вирішив без неї не повертатися. Дорогою розговорився з таксистом (на відміну від мене, дуже ввічливим і чуйним хлопцем), він і допоміг старому: пояснив, що таку машину купити в магазині неможливо. Чорну — будь ласка, а от білих — нема і край. І став, гадаю, свідком вулканічного вибуху горя, який швиденько вгамував інформацією про свого приятеля, який, на щастя, збирається продавати зовсім нову білу “Волгу”. Цілком природно, що до магазину вже ніхто не поїхав, а повернулися до готелю. Надвечір таксист із приятелем під’їхали на білій “Волзі”, прокатали старого, і той вже ладен був з нею не розлучатися і збирався бігти давати телеграму синові, щоб приїздив для купівлі машини.

Але хлопець, який продавав, виявився людиною чесною і порядною й наполіг, щоб старий спочатку подивився документи, а потім давав телеграму.

Наступного ранку, тобто сімнадцятого, хлопець з’явився у номері з документами та пляшкою горілки. Хоч старий і непитущий, образити таку людину не міг… Останнє, що пам’ятав, як вони віддавали належне звичаю. Опритомнів у лікарні. Зрозуміло, що ні грошей, ні документів нема. Хлопця ніхто не бачив, номера таксі — не пам’ятає. Описати зовнішність не може, але, оскільки не ішак, зустріне — впізнає. Далася йому ця тварина!

Під наполегливі пропозиції приходити ще, я залишив лікарню.

А в управлінні події розгорталися надзвичайно швидко.

Виявилося, що з ранку шефу подзвонила нахабна Ципа і сказала, що коли з нею, як з людиною, то й вона по-людськи. Коротше: у будинку навпроти Ципи живе хлопець. У нього щодня збирається весела компанія, і Ципа точно знає — там бувають наркотики. Здається, Ципа вирішив вбити двох зайців: виконати громадський обов’язок і збутися гучної компанії, що заважає. Шеф доручив перевірку мені. Не дуже розраховуючи на щось серйозне, я поїхав до райвідділу. Квартира, як виявилося, належить родині Коршенків. Але вже близько двох років там живе тільки син Юрій, років двадцяти трьох. Він не залишився поза увагою райвідділу. По-перше, ще стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, а по-друге, за останній рік сусіди скаржилися на шум та пізні гульки. Батьки — геологи, в постійних роз’їздах.

Поки я переглядав матеріали, до відділу забіг Віктор Григор’єв. Був він дуже сумний та заклопотаний, бо отримав від шефа саме моторошне завдання: опрацювати ресторан. Звісно, ніхто з співробітників нічого не пам’ятав, опріч того, що було відомо раніше. Але Віктор хлопець настирливий, залом не вдовольнився, а пішов розпитувати мешканців протилежного будинку. І йому пощастило — знайшов пенсіонера, який згадав, що ввечері того дня у дворі близько години стояло таксі світлого кольору.

— Ну то й що? — запитав я. — Відвідувачі часто викликають таксі, яке чекає бозна-скільки.







— Це правда, — погодився Віктор. — Але, розумієш, дідусь, який це розповів, дихав повітрям і знічев’я спостерігав за дивними міграціями. Спочатку чекав водій — хвилин двадцять. Потім пішов до ресторану…




— Пішов шукати клієнтів, — кажу.

— Слухай далі: через деякий час з’явилася дівчина і сіла в машину. Чекала теж хвилин двадцять. Потім прийшов водій з хлопцем і таксі поїхало.

— Звичайно, ніяких номерів?

Віктор сумно зітхнув. Хвилин за п’ять ми розбіглися, бо він до наради хотів забігти додому, а я — десь пообідати. О четвертій нас збирав шеф для “мізкової атаки”. Я нікуди не поспішав, знаходився в тому щасливому стані, коли все, що треба було зробити, — зроблено, й непогано. Ноги самі вивели мене до невеличкої кулінарії. Розташувавшись біля вікна, я з подивом відзначив, що знаходжусь майже навпроти будинку, де живе Коршенко. Будинок старий, красивий, з еркерами та каріатідами. Що не кажи, споруда повинна мати індивідуальність! Яка до бісу індивідуальність у залізобетонних будинків, одноманітних, як дитячі кубики? Ті хоча б різнокольорові… Розмірковуючи, я роздивлявся фасад, намагаючись відгадати, які, вікна належать Коршенку.

Кава була напрочуд смачна, і я вирішував проблему, чи не взяти ще, коли на протилежному боці вулиці зупинилося таксі з двома пасажирами — хлопцем і дівчиною. Дівчина зразу ж вийшла, а хлопець ще хвилини дві розмовляв з водієм. “Мабуть, не можуть порозумітися, хто кому скільки винен”, — подумав я.

Нарешті хлопець вийшов, підхопив дівчину і вони зайшли в будинок. Таксі поїхало. “Дивно, що хлопець так і не заплатив грошей. Може, знайомі”, — встиг подумати я, коли мене наче хтось огрів по голові. Я прожогом кинувся на вулицю й забіг до під’їзду. Десь поверсі на третьому грюкнули двері. Мене почало тіпати, мов у лихоманці, і я побіг до телефону.

— Анатолію Григоровичу, це Федорчук, — розпочав я й замовк, бо не знав, що казати далі.

— Я тебе слухаю, Сашо. — Відповів спокійний голос шефа. — Що трапилось?

— Не знаю, — чесно промовив я. — Тут така справа…

І я розповів про все, що побачив.

— Ти номер запам’ятав? — спитав шеф.

— Зараз, — від напруги я навіть заплющив очі: ось воно, таксі. Стоїть до мене трохи боком…

— КИТ 25–89, чи може 80. Останню цифру було погано видно. Другого таксопарку.

— Добре, повертайся, — сказав шеф і поклав трубку.

Велика річ — професійна пам’ять! Я ж майже й не дивився на номер.

Хвилин через двадцять я був уже в Управлінні. Невдовзі в кабінеті шефа зібрався весь відділ, крім Коваленка й Інни. Іноді мене дратують ці збори, але, як людина чесна, повинен зізнатися: тільки тут починаєш відчувати, як розшматована інформація складається в цілісну картину.

Все йшло як завжди, коли раптом задзвонив телефон. По виразу обличчя шефа ми зрозуміли, що трапилось щось дуже важливе.

— Сьогодні біля будинку Коршенка Федорчук помітив таксі, яке привернуло його увагу. За кермом був Різаний. Розумієте, який простежується зв’язок?

Хлопці загомоніли всі разом, хтось навіть ляснув мене по спині:

— Оце так сищик Саша! За будинком стежив?

— А як же! З самісінького ранку, — кажу.

— Не бреши! Ти ж у лікарню їздив!

— А я й там, і тут. Отакий я спритний, — відповідаю.

А що я мав казати? Обідати йшов, Різаного знайшов? Хоча, якщо розібратися, те, що я його побачив, ще нічого не значить. Звичайний збіг обставин. Тут, на щастя, втрутився шеф:

— Може, це просто збіг обставин, — ніби почув він мої думки, — але ми повинні передбачити все. За машиною Різаного встановлено нагляд, за квартирою Коршенка — також. Давайте згадаємо, що має в своєму активі Максимов-Різаний. Три рази сидів. Останній строк — три роки за крадіжку з хімфармзаводу. Рік тому звільнився й працює водієм таксі. Ні з ким з колишніх друзів зв’язків не підтримує. Повернемося до нашої справи: в обох випадках фігурує таксі. Щоправда, це ще нічого не означає.

— Сашо, ти впевнений, що з машини виходив Коршенко? — звернувся до мене шеф.

— Сто не дам, але вісімдесят відсотків за те, що саме він. Я його трохи збоку бачив.

— Як ти його впізнав?

Я навіть обурився:

— Тобто як? У справі Коршенка, яку передали з дитячої кімнати, є фотокартка.

— Сашо! Негайно бери машину, фотокартки Коршенка та Максимова і вези до лікарні. Може, Рахматулаєв їх впізнає, — наказав шеф.

І я помчав. У лікарні мене зустріли як рідного, та старий був сумний — погано себе почував. Але Коршенка та Різаного впізнав не вагаючись.

Коли я повернувся, шефа не було, а хлопці не встигли розбігтися. Перебуваючи в стані творчого піднесення, я виклав свою версію, одначе мене ніхто не став слухати. В кожного свої справи. Мені аж кортіло отримати наказ на затримання цієї парочки, тому я з нетерпінням чекав шефа. На місці не сиділося, та я примусив себе, і з годину упрівав над складанням рапорту. Нарешті мене викликав шеф.

Він був не один — біля вікна сидів засмучений Віктор Григор’єв. Я доповів про результати.

— Отже, бачите, Анатолію Григоровичу, — це не просто збіг обставин! Вважаю, обох треба терміново затримати.

— Навіщо? — спитав шеф.

Спочатку мені здалося, що він жартує.

— Але ж усе ясно! Вони працюють разом!

— Ні, Сашо, нічого не ясно. Ми не знаємо головного — звідки в них психотроп.

— Але їх не можна тримати на волі! Ми повинні…

Шеф не дав скінчити.

— Ні. Затримувати поки що не будемо. Треба стежити за кожним їхнім кроком. Я гадаю, Вікторе, — звернувся шеф до Григор’єва, — що такого більше не трапиться.

Віктор важко зітхнув.

— Зрозуміло. Але хлопці не винні. Різаного загубили на дуже важкому перехресті. Ледь не потрапили в аварію — з-за рогу вискочив КамАЗ… Але все одно вони його знайшли!

— Це випадковість! — гримнув шеф. — Ми не знаємо головного: до кого він ходив. Як тільки отримаєте список мешканців будинку — негайно до мене.

Разом з Віктором ми вийшли з кабінету. На нього було боляче дивитися. Він так нервував, що вдруге почав розповідати, як Різаний відірвався. Я його не перебивав, але думав про своє. Через кілька хвилин я почув, що Віктор торочить про хімфармзавод. “Як показилися з цим заводом!” — подумав я і спитав:

— Слухай, до чого тут завод?

Віктор замовк і здивовано подивився на мене.

— Як це? Різаний туди пішов.

— Ото згадав! Коли то було!

— Ти мене не слухав! Якого біса я з тобою розмовляв! — образився Віктор. Він рвучко відвернувся і зайшов до своєї кімнати, гримнув спересердя дверима. Звісно, я побіг за ним і ледь упросив. Щастя, що Віктор не вміє довго ображатися. Коли мир було відновлено, я запитав:

— Слухай, а до чого ти згадував хімфармзавод?

Віктор скинувся: чи не жартую.

— А до того, — неохоче почав він, — що будинок, до якого заїздив Різаний, належить заводу. Ми випадково побачили, як він виходив. Тепер зрозуміло?

Я вийшов від Віктора в якомусь дивному стані: все в голові переплуталося і не може стати по своїх місцях. Безцільно поблукавши по коридорах, я знову подався до шефа.

— Вчасно прийшов, — зустрів він мене. — Сідай і давай разом поміркуємо. Невдовзі повинні повернутися Коваленко та Інна. Що ж ми маємо?

— Про другий злочин — знаємо майже все.

— Так. Але по першому — майже нічого.

— Анатолію Григоровичу! Треба їхати до лікарні. Я впевнений — Войтенко їх впізнає.

Шеф заперечливо похитав головою:

— Нема чого. Лікарі не дозволяють: він у дуже тяжкому стані.

— Хай зроблять щось! Часу гаяти не можна!

— Ну, що ж — дзвони до лікарні. Може, пощастить, — згодився шеф.

Я заходився дзвонити. Хвилин двадцять накручував диск, та нарешті потрапив на потрібного лікаря і, не даючи йому отямитися, став умовляти дозволити показати фотографії Войтенку. На тому кінці запала тиша, а потім лікар невпевнено запитав:

— Невже вам не повідомили? Три години тому Войтенко помер.

— Вибачте, — вимовив я і поклав трубку. — Помер.

— От негідники! — ударив кулаком по столу шеф.

Тут прочинилися двері і на порозі з’явилися Коваленко з Інною.

Розповідав Коваленко, а Інночка мовчала, тільки їла шефа широко розплющеними очима.

Треба віддати належне — попрацювали вони добре. Взагалі у мене є така звичка: коли хто-небудь розповідає про доручену справу, я завжди прикидаю, що б зміг на його місці зробити я. Тут було безперечно ясно — краще ніхто не зробив би. Коваленко — справжній ас. Недарма Воронов залучив його до справи. Уявляєте: поетапно перевірити процес синтезу психотропних препаратів! Оце робота! “Але навіщо?” — подумав я. Так і запитав.

— Розумієте, — відповів Коваленко, — я спочатку і не думав такого робити. Але мене весь час непокоїла думка: якщо цей психотроп не кінцевий продукт… Між іншим, на цю думку мене наштовхнула Інна, — сказав Коваленко.

Яке благородство! А Інночка аж почервоніла і знітилася.

— Ми розмірковували так: речовина, виготовлена в промислових умовах, але ніде не зареєстрована. Такого ж не буває. Процес синтезу замкнений, зникнення повністю виключається, бо вихід розраховано заздалегідь.

— Щось повинно було трапитися, — втрутився шеф.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Інна.

Шеф посміхнувся:

— Бо спостерігаю за вами вже хвилин десять.

— Так, дещо цікаве ми розкопали, — вів далі Коваленко. — Було в них одне непорозуміннячко з психотропом. У вересні минулого року на заводі одержали дослідну партію. Процес закінчився пізно ввечері, склад уже був опечатаний, здавати нікуди. Тому головний інженер забрав двадцять запаяних пробірок і замкнув у сейфі. Наступного дня разом з завскладом та інженером-хіміком відчинив сейф і побачив, що штатив з пробірками впав і сім з двадцяти пробірок розбилося. Склали акт. Взагалі, цю історію давно вже забули. І той препарат завод не випускає.

— Але він ідентичний тому, що вживають злочинці? — спитав шеф.

— Так! — відповів Коваленко.

— Ну, ви молодці! Тепер майже все зрозуміло! — розквітнув шеф.

— Зрозуміло? Кому? — скрикнув я. — Як той клятий психотроп опинився у Різаного? Він же сидів у тюрмі!

Раптом ввімкнувся селектор.

— Анатолію Григоровичу! У квартирі Коршенка була справжнісінька бійка. Ми вже хотіли втрутитися, але щойно звідти вискочила дівчина. Що робити далі?

Шеф з хвилину розмірковував, а потім наказав:

— За квартирою стежте. Я зараз зв’яжуся з прокурором, думаю, він не відмовить в санкції на арешт. Тоді будемо затримувати. Тепер щодо дівчини: простежте, куди вона піде, а потім ввічливо запросіть приїхати до Управління. Все. — Шеф вимкнув селектор. І звернувся до Інни:

— А що у вас, Інно?

Цього нескладного запитання було досить, щоб вона знов зашарілася. Щось раніш я не помічав такої властивості — розквітати рожевим кольором від кожного запитання. Треба буде самому спробувати.

— Я розмовляла з Мариною Ткачук, — майже пошепки почала Інна. Вона вже рік виконує обов’язки завскладом, і відтоді вся документація у зразковому порядку. Вона дуже мені допомогла і взагалі — симпатична і абсолютно чесна дівчина. Тому вилучити щось зі складу повз неї — неможливо.

Ну, знаєте, це щось нове! Після однієї розмови — зробити такий категоричний висновок! Нічого не маю проти: іноді перше враження — найточніше. Але робити скороспілі висновки? Тут мене занесло.

— Це, — кажу, — з розряду емоцій. Нам потрібні факти.

— Що? — перепитала Інночка.

— Факти, — веду далі я. — В нашій картотеці є фотографії, перезняті з Дошок пошани. На перший погляд — абсолютно чесні люди.

Тут з Інночкою сталася метаморфоза. Куди поділася рожевість та тихий невпевнений голосок?

— Я три роки працювала в картотеці, — мов відрубала вона. — Ви хочете довести, що нікому не можна вірити? Але ж це не так!

Ось тобі й Інночка! Що я мав робити? Сперечатися? Між іншим, я й сам дотримуюся цієї точки зору. Вірно кажуть — не копай іншому ями… Я безпорадно глянув на шефа і той мене зрозумів.

— Що ви можете ще сказати про Марину Ткачук? — запитав він.

Пройшла майже хвилина, поки Інна зібралася з думками:

— Ми з нею розмовляли цілком відверто і щиро… Не офіційно. — Вона зиркнула на мене. — І ось що мене вразило: товариська, привітна дівчина, добре працює — а на роботі доводиться важко. Навіть звільнятися збиралася.

— Цікаво. А через що? — спитав шеф.

— Точно не знаю, — знов зашарілася Інна. — Хтось їй почав заважати. З кимось посварилась. Вона докладно не пояснила, у чому справа — не хотіла людину обмовляти. А я не наполягала…

— Коли це було?

— Десь рік тому.

Шеф підвівся і став крокувати по кабінету.

— Бачите, якщо вона й справді чесна і порядна людина…

— Я в цьому впевнена! — вигукнула Інна.

— Чудово. Тоді вона нікого просто не обмовлятиме. Але найнезначніша деталь може зараз відіграти величезну роль. Особливо стосунки між співробітниками, — суворо сказав шеф.

— Розумію, — стиха мовила Інна.

Тут мене як обпекло.

— Скажіть, будь ласка, а вона часом не білява висока дівчина?

— Так.

— Волосся штучно кучеряве?

— Не знаю. Марина була у шапочці. Але здається, хвилясте, — відповіла Інна.

Перед моїм внутрішнім зором з’явилася дівчина, з якою я бачив Коршенка, але докладно я її не роздивився.

— Анатолію Григоровичу! Треба довідатися, де ця Марина була після обіду, — кажу. — Коли ти її бачила?

— Десь о десятій.

Шеф пильно подивився на мене і звернувся до Інни:

— Що ж, Інно, дзвоніть на завод, домовляйте ся про зустріч.

— А може, я туди краще під’їду? — запитала Інна.

“Ага, шукай вітра в полі!” — промайнула в мене думка.

Шеф заперечно похитав головою, й Інна заходилася дзвонити. Коли вона поклала трубку, вигляд у неї був досить розгублений. Виявилося, що Марини на роботі нема. Вона відпросилася, бо погано себе почувала, і поїхала додому. Телефону в неї немає, а от адресу дали. Наша Марина живе у будинку, до якого сьогодні приїздив Різаний! Оце так збіг! Знову випадковість? А чи не забагато для однієї справи?

Ми з Інною вийшли з кабінету разом. Я навіть галантно прочинив двері. В коридорі Інна рвучко повернулася — і в мене вп’ялися величезні, обурені очі.

— Чого ви до мене весь час чіпляєтесь? Що я вам зробила?

Від несподіванки я оторопів.

— Ми що — перейшли на “ви”? — не знайшов нічого кращого у відповідь.

— А як я маю звертатися до людини, яка весь час намагається мене принизити? Хіба можна, хіба можна так? Ніхто крім вас не дає мені відчути, що я бездарність, що лізу не у свою справу… А ви… від вас я цього не чекала!

В очах у Інни стояли сльози, а я мов скам’янів — не звик до такого натиску. Але головне, — і я це відчував, — вона була права.

— Вам навіть нічого мені сказати!

— Інно, послухай! Я не думав, що ти… Ти образилася? — безпорадно запитав я і вилаявся про себе, бо зрозумів, що сказав щось не те.

— Образилася? — перепитала Інна. — Ну що ви! На все добре!

Інна рушила по коридору, а я лишився стовбичити під дверима кабінету. От тобі й поговорили! Я притулився до дверей і ледь не впав, коли вони відчинилися, і на порозі з’явився шеф. Він саркастично на мене подивився, і я зрозумів, що наша, так би мовити, бесіда не пройшла повз його увагу. Але що мені вже було втрачати?

Воронова викликали до керівництва, а я лишився за диспетчера. Хвилин за десять я вже ні про що не пам’ятав, бо телефон як збожеволів — дзвонив майже безупинно. Вмикався селектор, забігали хлопці. Недаремно кажуть, що кращі ліки від усяких неприємностей — робота. Особливо така! Коли нарешті прийшов шеф, я був невимовно радий. І побіг розмовляти з дівчиною Коршенка. Тут мене чекала ще одна несподіванка. Дівчина виявилася не Мариною, а зовсім навпаки Ларисою. Переді мною сидів типовий зразок масової молодіжної моди: штучно кучеряве волосся, рожеві коротенькі штанці, майка, прозора в самих несподіваних місцях. Разом з великим, на три або чотири розміри більшим, ніж треба, піджаком та довгим яскравим шарфом це було досить цікаве, але стереотипне видовище

Поводилася вона спочатку теж типово: удаване обурення з приводу затримання, необхідності відповідати на запитання і спілкування з таким типом, як я. Але, коли Лариса зрозуміла, що ніхто з нею не жартує і не збирається жартувати і що її Юрочка потрапив у дуже некрасиву та серйозну історію, вона почала нервово схлипувати. Як тільки я вимовив слово “наркотики”, з дівчини Лариси посипалася така інформація, що в мене аж подих перехопило. Розмова була тривала, і дізнався я багато чого, але скажу про головне. Знайомі вони вже більше року, і все було гаразд; щодня веселі компанії, танці. На моє запитання, а чи не заважали ці танці сусідам, Лариса просто не звернула уваги, мовляв, кого це цікавить. Але останнім часом Юра її дуже непокоїть. Став якийсь сумний, злий, криється від неї. Спочатку вона вирішила, що він знайшов іншу, почала за ним стежити і з’ясувала: іншої немає, а є наркотики. Звідки — точно не знає. А от сьогодні побачила, що новий приятель Юрія передав тому пакуночок. Вона спіймала Юрія на гарячому і з виховною метою влаштувала гучний скандал, який ледь не перетворився у бійку, бо спересердя вона брязнула всі ампули об підлогу. Юрій, за її словами, людина м’яка, її любить, тому вона впевнена — він більше ніколи до наркотиків не доторкнеться. Лариса, так би мовити, бере його на поруки. Як ви розумієте, мені було цього замало.

— Ларисо, — кажу, — для того, щоб з’ясувати міру провини Юрія, нам необхідно знати, де він був і що робив 15 та 17-го числа.

Лариса трохи напружила пам’ять і відповіла:

— 17-го Юра цілий день був зайнятий, а 15-го ми з ним зустрічалися. Були в ресторані.

Мене аж тіпнуло.

— Розкажіть усе спочатку. З самісінького ранку.

— З самісінького — не вийде. Я тільки біля дванадцятої прокинулась. Потім поїхала до чекового магазину.

— Навіщо? — питаю.

Лариса здивовано підняла на мене очі.

— Подивитися. А, може, купити трохи чеків, як пощастить. Чого ще?

— Пощастило?

— Певно так. Але я через нього з Юрком посварилася.

А далі вона розповіла таке: якийсь чоловік попрохав її поміряти шубу, бо вона дуже схожа на його сестру. Лариса погодилась, а потім — послуга за послугу — попрохала продати чеки. Той пообіцяв, тільки при умові, що вона піде з ним повечеряти у ресторан. Там і домовляться.

— І часто ви ходите з незнайомими чоловіками до ресторану? — не витримав я.

Лариса обурилася.

— Ви що ж думаєте, я з кожним, хто запрошує, ходжу?

Я, між іншим, так і думав.

— Але ж ви були у ресторані?

— Була! Бо мене Юра попросив. Інакше б не пішла. Дуже треба! Чого я там не бачила.

— А звідки він дізнався, що вас запросили?

— Я сказала. А то він останнім часом забагато про себе думає. Та він так почав кричати, що я вже й не рада була. Навіть трубку кинув. А надвечір сам подзвонив і сказав, що згоден.

— Як ви думаєте, Ларисо, чому він раптом згодився?

— Так для мене ж старався! — здивувалася з моєї дурості вона. — Юра був впевнений, що той тип… Андрій, мене обов’язково обдурить. А по-друге, сказав, що хоче подивитися, хто до мене клеїться. А мені що? Дивись, думаю, якщо треба. Буду я звертати увагу на чоловічі вибрики…

Далі події розгорталися таким чином: о сьомій Лариса зустрілася з Андрієм біля ресторану “Дружба”. Той був дуже радий, бо йому здавалося, що дівчина не прийде. Розповідав, як йому сумно, нема з ким порозмовляти в чужому місті. Вони трохи посиділи, потанцювали. Через деякий час з’явився Коршенко. Андрій, зрозуміло, спохмурнів, але поводився як джентльмен — запросив до столика. Лариса ще кілька разів потанцювала з Андрієм і пішла.

— Одна? — спитав я. — Чому?

— Коли ми танцювали з Юрком, він сказав, щоб я йшла і чекала на нього в таксі. А про чеки він домовиться без мене.

— Що то за таксі було?

— Юркового приятеля. Я його майже не знаю.

— Ларисо, — питаю, — пригадайте, чи не бачили ви цього приятеля в залі?

— Здається, коли ми з Андрієм танцювали, він підходив до нашого столика. А потім я його не бачила.

Ну? Як вам подобається ця історія? Я залишив дівчину писати, а сам помчав до шефа. Все стало на місця: Коршенка і Різаного на Войтенка вивела Лариса. Щоправда, використали вони її втемну. Поки я доповідав шефові, мене весь час непокоїло питання: невже й зараз він відмовиться дати наказ на затримання Різаного?

Цього разу шеф не виправдав моїх побоювань.

— Будемо затримувати, — невдоволено сказав Воронов. — Хоча зв’язок з заводом так і не встановлено.

Коли невдовзі Різаного доставили до Управління, ми були вже добре підготовлені до зустрічі.

Воронов уважно вислухав сповідь Різаного про те, яка він тепер чесна і порядна людина, що вже давно не має нічого спільного з нашою сферою діяльності.

— Гаразд, — погодився шеф. — А тепер пригадай останню справу, за яку сидів.

Різаний обурився й розповів, що давно і повністю усвідомив провину і не розуміє, нащо ятрити його рану.

— Слухай, Максимов, не треба скривджену невинність удавати. Коршенка заарештовано. Потерпілий Рахматулаєв вас упізнав. Продовжувати? — поцікавився шеф. — Хочеш — влаштуємо очну ставку?

По паузі Різаний прекраснодушно махнув рукою.

— Не треба оглядин, не заміж виходити. До трьох років. Давайте папір. Напишу про щиросердне каяття. Як-не-як зарахується.

— Не забудь зазначити, в кого наркотики для Коршенка брав, — додав я.

— Ні в кого я нічого не брав, — вишкірився Різаний. — Лишилося трохи з тієї справи. Пролежали стільки часу, доки Юрку не віддав. Мені без надобності. Пожалів хлопця, а не треба було! Отак жалій, а на тебе ще й наговорять!

І почався тривалий допит. Різаний від усього відмовлявся. Тільки припертий фактами, він визнав, що заходив до залу ресторана. Потім розповів зворушливу історію про те, як Коршенко вплутав його в неприємності. За його словами виходило, що Коршенко з подругою хотіли нагріти якогось типа і умовили Різаного відвезти їх після цього додому за п’ятдесят карбованців. До залу заходив — бо хотів поквапити. Старого узбека на Коршенка справді вивів сам. Одержав за це двісті карбованців. Більш нічого не знає, свята душа.

— Звідки в тебе, Різаний, психотроп? — запитав Воронов.

— Який такий психотроп? Нічого не знаю! — вів своє Різаний.

— Такий, як ви підсипали Войтенку і Рахматулаєву. Це — наркотик, отрута.

— Нічого я не сипав! Якщо колись по дурості влаштувався через наркотики кляті, то тепер, коли в якоїсь сявки вони з’являться, — мене кліщити? Ось що я скажу, громадянине начальнику: двадцять ампул лишилося з останньої справи. Я їх Коршенку віддав. П’ятдесят карбованців за ресторан, двісті — за узбека отримав. Все інше — не моє.

— Хто в тебе на заводі? — питає шеф.

Після цього запитання Різаний трохи зблід.

— До кого ти на вулицю Перемоги їздив?

Різаний зовсім засмутився і знов почав розказувати невигадані історії, натякаючи, що доказів у нас нема. Він би розважав нас і далі, та повернувся Віктор Григор’єв, і ми отримали докази.

— Досить, — урвав Різаного шеф. — Тепер слухай мене: під час обшуку на твоїй квартирі знайшли шприц з залишками препаратів. Як встановила експертиза, його склад збігається із складом речовини, яку ви використовували у обох злочинах. Звідки він у тебе?

Різаний аж напружився від люті. Якби він міг — пошматував би усіх, як той скажений пес.

— Ну? — перепитав Воронов.

— В аптеці купив. Сплю погано, — похмуро процідив Різаний.

— На твоє нещастя, в аптеці цей препарат купити неможливо.

— А я дістав, — криво осміхнувся той.

— Обдурили тебе, Різаний, обдурили. Цей препарат взагалі ніде не купиш, бо його ніхто не виробляє.

— Ніхто мене не дурив, ось що!

— Добре, на себе все береш? — спитав шеф.

— За своє — відповім. Скільки світить? Років шість? Ну, вісім за сукупністю.

— Помиляєшся, Максимов, — кажу.

— Я рахувати ще не розучився! — аж підстрибнув Різаний. — Скільки належить — і поготів полічу. Більше восьми не припаяєш, не намагайся!

— Препарат, кажеш, в аптеці купив? — перепитав шеф.

Різаний кивнув.

— Тоді зовсім погані твої справи, бо Войтенко, якому ви підмішали цю отруту, помер. Це вбивство, Різаний, розумієш?

— Ти що, начальнику, — люто схопився той. — За дурня вважаєш? Померти — від снотворного? Мокру справу шиєте?

Нарешті йому розтлумачили: в його інтересах розповісти все, як було. Отже, плюючись, та лаючись, Різаний розказав таке.

П’ять років тому, напередодні Нового року він зустрівся з Сухим. Той запропонував йому зробити собі подаруночок на свято, і хоч Різаний ніколи не зв’язувався з такими сявками — погодився. Гроші конче потрібні були. Тим більш, що Сухий запевняв: справа вірняк, все розраховано заздалегідь, бо на заводі своя людина. Від Різаного була потрібна тільки машина. Справді, все йшло як по нотах. Під’їхали, через деякий час прийшла жінка і сказала, що все в порядку. Лишилася чекати, а ті двоє подалися до заводу. Поки чекали, вона вмовила Різаного піти до заводоуправління, до кабінету головного інженера і зняти зліпок з сейфу. Різаному було неохота, але коли він почув про суму в півтисячі — згодився. Ось чого його занесло до кабінету. А на слідстві збрехав для ймовірності, що переплутав двері. Зліпок віддав жінці.

Відбувши строк, він вирішив її знайти й зкачати ще грошей, та не на ту натрапив. Грошей не дала, але запропонувала справу. В неї нібито є снотворне. Коли його дати людині, вона чманіє, а потім не може нічого пригадати, і встановити його перебування в організмі дуже важко. Різаного не треба було довго умовляти.

І все зійшлося. Бо Інна з’ясувала, що у Марини Ткачук були сутички з хіміком-технологом Лучко. Та прохала, навіть погрожувала, щоб Марина списала деякі наркотики, пояснюючи, що в неї начебто дуже хвора тітка. І останнє. Коваленко, який колись займався цією справою, пригадав, що коли трапилася крадіжка, по заводоуправлінню повинна була чергувати Лучко. Але їй подзвонили і повідомили, що вдома трапилось нещастя, і вона офіційно відпросилася. Перед тим як піти, вона лишила охоронцям свою вечерю — термос з кавою та бутерброди. Отож в нашій справі з’явилася нова фігура, але це вже зовсім інша розповідь.

Єдине, що я можу додати без удаваної скромності — ми розплутали справу про пограбування у тридобовий строк.

Наступного дня о вісімнадцятій тридцять я заступив на пост, який знаходився в п’ятдесяти метрах від тролейбусної зупинки, біля будинку номер двадцять п’ять. Хвилин через десять під’їхав потрібний мені тролейбус, із нього вийшла Інна й рушила в мою сторону. Коли вона підвела очі, то побачила величезний букет квітів, а за ним старшого лейтенанта Федорчука.

На цей раз очі дівчини були лагідні і веселі.












Юрій Дмитренко

РОЗШУК

Пригодницька повість





1


Слідчий Максим Карий пругко підвівся з-за столу, потягнувся до хрускоту в суглобах, і на обличчі в нього з’явилася іронічна посмішка. І хто це вигадав, що робота в міліції — часті сутички з озброєними злочинцями, карколомні пригоди? Зрештою, коли розібратися, то найуживанішим знаряддям праці слідчого виявиться… друкарська машинка. Бо на ній працюєш набагато частіше, ніж тримаєш в руках зброю… До речі, коли йому останній раз доводилося братися за пістолета? Навіть пригадати відразу не вдається. Ось тобі й романтика! Правда, остання справа, котру він сьогодні, вважай, закінчив, була навдивовиж заплутана, цікава. І як добре тепер згадувати про неї в минулому. А почалося все з того, що в парку Перемоги закохані знайшли вбитого. Слово ж яке — “знайшли”… Як він там у звіті написав?

Карий повернувся до столу, взяв до рук аркуш машинопису. “Наштовхнулись…” Теж не дуже правильно, та це, зрештою, не детектив, а звіт старшого слідчої групи.

Монети… Багато в цій справі золотих монет. Де б він їх раніше стільки бачив? Вони з’являлися в місті невідомо звідки. Дійшло до того, що в барі за кухоль пива золотим почали розраховуватись… І все ж навіть тепер, після арешту злочинця, конфіскації золотого скарбу, не все ще зрозуміло. Звичайно, тепер слідчий прокуратури доведе справу до кінця. Кожен у їхній оперативній слідчо-пошуковій групі, створеній у зв’язку з важливістю розкриття низки злочинів, пов’язаних з убивством, спекуляцією золотом, шантажем, підробкою документів, мав чимало роботи. І він, пригадується, не раз відчував, як час, відведений для розслідування, затискає його в лещата обставин, квапить, змушує помилятися… Помучитися зі справою Іванюти довелося добряче і йому, і уповноваженому карного розшуку Миколі Істоменку, а особливо — начальнику слідчого відділення майору Завагіну…

Гроші, золото… В роботі слідчого вони майже завжди асоціюються з поняттям злочин. Ось і цього разу. В долоні у вбитого була затиснута золота монета. Обличчя — спотворене сумішшю кислот. Документів — ніяких. Це вже згодом встановили особу потерпілого, ним виявився робітник Павло Шугін. Хто б міг тоді подумати, що це вбивство буде тісно пов’язане із зникненням з наукової експедиції, яка обстежувала озеро Берестувате у Чорному лісі, одного з її членів — Олега Іванюти?

Той, виявляється, таємно шукав на чорноліському озері скарб. І знайшов, як це не дивно. Потім інсценував власну загибель в озері та утік із скарбом. Збути золоті монети виявилося не просто. Тоді Іванюта вирушає до Полтави в пошуках людей, яким би можна було продати золото. Відразу виникає запитання: чому саме в Полтаву? Перекупників Іванюта знаходить. Але вони даремно довіряють йому. Злочинна група, яку він зумів зібрати й озброїти досить оригінально-хімічною, так би мовити, зброєю, а точніше, газом, виготовленим за технологією такого собі Крячка, хіміка, безперечно, талановитого, але нині — алкоголіка, одержавши гроші, забирає і все “продане” золото у тих, хто наважився його придбати. Технологія справді “безвідходна”… Маючи, таким чином, солідну суму грошей і не витративши практично нічого із свого золотого запасу, Іванюта вирішує податися подалі від місця проведених “операцій”. Але перед цим, очевидно, він став свідком бійки у парку Перемоги. Вбивають людину, в якої на руці зовсім випадково такий же шрам, як у Іванюти. І статурою, кольором волосся — схожу. І віком… На місці вбивства Іванюта підбирає паспорт Павла Шугіна — так звали загиблого. А в кишені Іванюти — пляшка з сумішшю кислот, необхідних йому для експериментів з газом Крячка… Очевидно, здалося йому, все складається якнайкраще. Він вихлюпує в обличчя вбитого “царську горілку”, забирає з собою піджак Шугіна, його документи… Так народжується Шуранков. Хто так уміло переробив прізвище Шугін в Шуранкова, залишається знову ж таки не виясненим. Чимало все ж білих плям у цій майже завершеній, в усякому разі для нього, справі…

Фотографії до “нового” паспорта Іванюта змушує робити такого собі Ізяслава Хрінюка, не дуже чистого на руку фотографа, якого теж, між іншим, грабує. Потім оригінальний трюк з пересилкою золота поштою в нішах, зроблених у словниках. І арешт на пошті, в Знам’янці…

Так він і описав перебіг подій у звіті Завагіну, начальнику слідчого відділення. Звичайно, як належить, з подробицями.

Карому пригадалася недавня розмова в кабінеті майора. Той не розділяв його піднесеного настрою. Підсунувши до себе протокол допиту Іванюти, погортав його сторінки, примружив очі.

— У твоїй версії є принаймні дві слабкі ланки. Навряд чи зможемо рекомендувати її за основу. Мені здається, ти поквапився. Подумай сам. Навіщо було Іванюті “смітити” монетами? Як ти це поясниш? Адже пригадай — монета біля вбитого Шугіна, монети у Крячка, монета на місці проваленої карним розшуком засідки, монети у цього п’янички Махача, якими він розраховувався у “Перлині степу”. Це одне. А по-друге, для чого Іванюті інсценувати свою загибель на дні озера? Де логіка? Чи не простіше було приховати скарб, а по закінченні експедиції повернутися до нього? Або цей ризикований трюк з паспортом? Можливо, його хтось налякав і він вимушений був зникати негайно? Як ти поясниш його інсценовану втечу з експедиції?

Тоді, пригадується, Карий відповів:

— Це він нам розкаже сам.

Тепер подумалось, справді поквапився. У слідчого прокуратури, схоже, буде до нього ще чимало питань. Але як би там не було, головне зроблено: злочинець за гратами, скарб повернено державі. Й сьогодні, вперше за останні дні, можна позбутись тривожних думок.

Слідчий ще кілька хвилин постояв біля прочиненого навстіж вікна, потім повернувся до друкарської машинки. Заклав нового аркуша, на мить замислився й знову ткнув пальцем у клавіатуру. Він так і не навчився друкувати усіма десятьма, як то належить. Проте й двома вказівними виходило швидко, відчувалась багаторічна практика.

“У результаті очної ставки з громадянином Ю.В.Довгаєм у присутності понятих, підтверджено, що затриманий з документами П.Шуранкова в дійсності — робітник-аквалангіст експедиції Олег Петрович Іванюта, який…”




2


В ніч після арешту Іванюта майже не спав. Намагався продумати ситуацію. З почутого на очній ставці було ясно: слідчим органам відомо далеко не все.

Схоже, на нього оперативники вийшли через посилку або ж через бібліотеку, де він, готуючись до експедиції, змушений був залишити свій автограф.

Підвівся з низеньких нар й зиркнув на просвітлілий шмат неба у загратованому віконці під стелею.

Камера не справила на нього гнітючого враження. Шкіряний твердий тапчан, стілець, умивальник, стіл.

“Цілком пристойно, як для ув’язненого”, — подумалось.

Почуття гіркоти, яке переповнювало його від того, що так, зрештою, як він вважав, прикро влип, поступалося тривозі. Одне втішало: він забрав з Чорного лісу не все золото. Поквапився, правда. Розшукав скарби та зумів підняти на острів лише один ящик з золотом. Не продумав все до кінця. І в результаті, як тільки він підпиляв ланцюг, все обірвалось на дно безодні під островом. Дістати його голіруч було годі й думати. В єдиному ящику, який пощастило вихопити Іванюті, були золоті монети. Навіть невеликої частини скарбу вистачило б йому на все життя.

Іванюта пригадав, як йому ледве вдалося знову закріпити ящик до підводних корчів.

Відкрив його там же, під водою. Переніс знахідку на берег. Частину скарбу заховав у підводних печерах. Тому й тепер, коли трюк, як назвав це слідчий, з золотом не вдався і воно потрапило до рук міліції, Іванюта все ж не вважав гру програною.

Вони дізнаються від мене лише те, що я захочу розповісти. А скарби, скарби на дні. І вони мовчать. Що відомо слідчому?

В читальному залі, куди могла привести зворотна адреса на посилці, його знали, як Іванюту. В паспорті ж — Шуранков. Отже, перша помилка — це зворотна адреса на посилці. Але спробуй відправити такий дорогоцінний вантаж без зворотної адреси. Цікаво тільки, як вони довідалися про посилку і що в ній золото? Втім, яке це тепер має значення.

Пригадується, слідчий говорив про скарби на дні озера. Саме “на дні”, а не на плаву. Значить, про золото їм нічого не відомо. Це вже добре.

Звинуватити його, Олег це розумів, можна буде лише в тому, що приховав знахідку. Пограбування квартир, шантаж з монетами ще треба довести. От тільки фотограф Хрінюк. Він його бачив… Однак і тут, напевне, є вихід.

Можуть, звичайно, приплутати за злочинну групу. Але, схоже, нікого, крім нього, не заарештовано.




3


Наступного ранку Іванюта попросився на допит.

Слідчий прокуратури Валентин Лавренюк, тридцятий’ятирічний блондин з круглим, рум’янощоким обличчям, широкими плечима й атлетичною статурою, звично розклав на столі папір і, відкинувши з лоба біляве пасмо рівного волосся, приготувався слухати.

— Хочу запитати, — почав Іванюта, — якщо я добровільно здам золото державі — мені належить якийсь процент?

Лавренюк схмурив брови.

— По-перше, золото у вас відібрали. І я б на вашому місці, громадянине Іванюта, не торгувався. По-друге, про яку добровільність може йти мова, якщо ви — під арештом?

— І все ж я сподіваюсь…

— На що?

— Як вам відомо, я знайшов на острові золото. — Іванюта зробив після цих слів паузу, але на це ніхто не відреагував. Слідчий лише запитально звів догори солом’яні брови.

— Але те, що ви перехопили, тільки частина скарбу. Так от, мене цікавить, чи одержу я хоча б якусь винагороду, коли покажу, де заховано решту?

— Суд врахує це при визначенні вам міри покарання, — сказав неголосно Лавренюк.

Якийсь час Іванюта робив вигляд, що роздумує.

— І все? Втішає мало. Та схоже, виходу нема. Я згоден, — сказав рішуче. — Їхати треба в Чорний ліс. Покажу. Мені, бачу, ним не скористатись. То хай хоч кілька років мені скостять…

Того ж дня Лавренюк разом з арештованим виїхав до Знам’янки. А наступного — Завагін зібрав у себе співробітників.

Рвучко звівся з-за столу, обвів усіх поглядом.

— У мене досить неприємна новина. Учора на озері трапилось надзвичайне — втік Іванюта. Керівництво, скажу без епітетів, стурбоване. Знову створюється бригада слідчих і оперативників, яка займатиметься цією та суміжними з нею справами. Старший групи слідчих — капітан Карий…

Максимові аж подих перехопило, чого-чого, а такого перебігу подій він зовсім не сподівався.




4


Вивільнивши Карого для роботи з золотом, Завагін взявся за розшуки “хіміків”. Тим більше, в лабораторії провели досліди з газом, який використовували злочинці при пограбуванні квартир.

Почав з пошуків підходящої для цього хімічної лабораторії, де можна виготовити циклопропанат. Технологія приготування газу відома. Крім того, Крячко назвав, і досить впевнено, де, в яких умовах можна виготовити його. Створили групу оперативних уповноважених карного розшуку, яка зайнялася перевіркою лабораторій, де є умови для подібних досліджень. В обласному центрі і довкруг нього їх виявили дев’ять. Та ще три — в Знам’янці. Робота ускладнювалась, бо для добування газу якихось особливих хімікатів не вимагалось.

Сам Завагін вирішив побувати спочатку в агрохімлабораторії. Це було в двадцяти п’яти кілометрах від Полтави, в мальовничому селі Польовому.

Приїхав автобусом, зіскочив з приступки і нерішуче зупинився, роззираючись. У кількох кроках розмовляли двоє. Завагін байдуже ковзнув поглядом по обличчях жінок і вже хотів було йти до центру села, коли раптом почув цікаву фразу.

— Та він же брав минулого місяця! — долинуло до Завагіна.

— Отож я й кажу Катерині: не давай йому десять балончиків. У нього ще є. Хіба за місяць можна стільки спалити? Мій раз у місяць її заправляє, та й то вистачає. А тут — десять. Де ж того газу набрати? Балончики, сама знаєш, — дефіцит. То, кажеш, не бачила у місті? Хоч ховай ту запальничку. Бач, сірники йому вже не підходять. — Буркотіла її співрозмовниця, невисока з гострими плечима жінка у просторій темно-коричневій спідниці.

Завагін не палив. Але газову запальничку й цигарки тримав в кишені завжди. Неквапно витягнув з кишені пачку “БТ”, дістав цигарку, клацнув запальничкою. Тремтячий язичок полум’я жадібно лизнув кінчик цигарки, і слідчий відчув у роті пекучо-терпкий запах диму. Ступив крок до жінок.

— Пробачте, де тут у вас магазин? Мені б балончик для запальнички купити. Кінчається газ. — Показав запальничку. Сказав це, власне, не сподіваючись почути щось цікаве, а скоріше, щоб переконатись: фраза, яку він випадково почув, дійсно стосується газових запальничок.

Жінки перезирнулись. Адже щойно про це розмовляли.

— Магазин такий є, — поспішила відповісти невисока. — Та балончиків немає. Сама збираюсь у місто за ними.

— Ви палите? — запитав Завагін, аби підтримати розмову.

— Ні, — розсміялася жінка, й він побачив, що посмішка у неї красива, тепла, робить обличчя привітнішим, але чомусь зовсім не знімає з нього слідів утоми. — Син просив. Просто біда! Подарувала я йому на день Армії запальничку, рік тому, і балончики у де раніше були весь час у магазині, а тепер Катря каже: — Панасюк з агрохімлабораторії усю партію закупив, а навіщо вони йому, коли він і не палить навіть? Через три дні завезуть. Та хіба ж цей гаспид втерпить? Каже, ти, мамо, у відпустці, в місто часто їздиш, купи. А ви давно звідти? Бачу, палите, то, може, знаєте, є там ці трикляті балончики?

Завагін хитнув головою.

— Є. І великі й маленькі. Раджу великі. На три місяці вистачає.

— Та я всякі вже купувала. У нас цього року тільки великі й привозять. Поки цей спекулянт не скупив усі.

— Він торгує ними?

— Та ні, то я так до слова. Бо навіщо йому стільки, хіба що топитиме… Так, говорите, є? Тоді поїду. Ось і автобус вертається.

Завагін рушив до центру села, подумки кепкуючи з себе. Бачиш, тільки почув слово “газ”, так вже й в розмову встряв, а йшлося всього-на-всього про газ для запальничок. Як прізвище того перестрахувальника? Треба до цього Панасюка придивитись.

Але придивлятись вже не було до кого. Молодший науковий співробітник Олександр Павлович Панасюк розрахувався два дні тому. З фотографії, яка збереглась у особовій справі, на Завагіна глянуло неприємне плескувате обличчя чоловіка років тридцяти з глибоко посадженими невеликими очима.

Як виявилось, диплом про закінчення сільськогосподарського інституту О.П.Панасюк у відділ кадрів агрохімлабораторії пред’явив фальшивий.




5


Лавренюк ніяк не міг заспокоїтись. Це ж треба, щоб саме під час слідчого експерименту, який він проводив, утік злочинець! А він перетворився у винуватця і у свідка водночас. Максим Карий розумів, які почуття нині володіли товаришем, однак, так би мовити, по гарячих слідах, прагнув якомога детальніше відновити в пам’яті події того злощасного дня. По-дружньому було шкода Валентина, та водночас важко було приховати роздратування. Адже доводилось практично починати усе з початку. Власне, з початку — це не зовсім точно. Бо принаймні тепер було відомо, що розшукувати треба Олега Іванюту та О.П.Панасюка, на якого вийшов Завагін. Отже, у них є вже два кінці, за які можна було б вхопитись. Іванюту Завагін доручив Карому, Панасюка — Істоменку.

Тепер слідчий прагнув відтворити в уяві обставини втечі Іванюти. Версію про самогубство Завагін відкинув одразу і наказав серйозно зайнятись обстеженням озера. Для цього з Одеси викликали групу водолазів. Сьогодні їх очікували в Знам’янці. Карий повинен бути на озері завтра. Але це завтра. Сьогодні ж він мав якомога детальніше дізнатись у Лавренюка, як усе трапилось. Той, вже вкотре за останній час, повторив неприємну для нього розповідь. Обличчя Лавренюка було втомлене, розгублене. Очі горіли відчаєм, а голос раз у раз зривався. Подібне у його практиці трапилось вперше, натурою Лавренюк був емоційною, й, хоч намагався триматись спокійно і врівноважено, це йому не завжди вдавалось.







Зіпершись ліктями на коліна і обхопивши руками голову, він якусь мить сидів так, потім випростався, зболено глянув на капітана й почав розповідати.

— Вів себе Іванюта спокійно. Виїхали ми вчотирьох. Два сержанти-охоронці й ми з ним. У Знам’янці Гурба дав нам спецмашину, взяли понятих, поїхали до озера. Два знам’янські сержанти залишились на березі, ми двома човнами попливли до островів. Там, як запевняв Іванюта, переховувався знайдений ящик з золотом.

— Іванюта був у наручниках?

— Звичайно. До старшого конвою ми його примкнули, як і належить у таких випадках. Автоматник же сидів навпроти. Поняті — в другому човні. Але коли причалили до острова, наручники довелось надіти йому окремо від охоронця. Та й куди йому було втекти? Кругом — вода, далі — болото, трясовина. Острівець невеликий, метрів п’ять у довжину. Чотири в ширину. І дійсно, показав Іванюта нам схованку. Там ящик невеликий такий дерев’яний, як з-під снарядів, бляхою іржавою оббитий.

Лавренюк замовк, і Максим майже фізично відчув, як гірко тому розповідати про власну нерозсудливість, тому не квапив слідчого, котрий вже від того, що перебував у незвичній для себе ролі свідка, почувався кепсько.

— Ну от, коли ми схилились над ящиком… Він психологічно тонко розрахував цей момент. Увага всіх на мить, на якусь мить, перемкнулась на оцей дерев’яний ящик, тоді Іванюта різко штовхнув озброєного сержанта на мене, а сам у два стрибки опинився біля води. Другий охоронець стріляти не міг. Ми закривали від нього Іванюту. А той, як був у наручниках, одягнений, так і шубовснув у воду. Ми хвилини дві стояли — чекали, що випірне, бо де ж би йому подітися? Потім почали стріляти по воді. Один з сержантів стрибнув слідом. Пірнав, шукав, все дарма. Там розщелина якась починається. Та що тепер говорити — не знайшли, а що не випірнав ніде, так це точно.

Ще через годину я сам з аквалангом, якого взяли в експедиції Довгая, опустився під воду. Дивився і під островами, і в розщелині. Ніде нічого. Правда, метрах в тридцяти від острова є місце, де розщелина ширшає, там різні виступи, ями, але ж не міг Іванюта під водою сидіти більше години. Словом, як у тій поговірці: наче у воду канув.

— А в ящику що було? — не втримався від запитання Карий.

— Та… — Лавренюк з досадою махнув правицею. — Одна золота монета, як насмішка. До речі, все це, до подробиць, є у моєму рапорті, ти ж його, напевне, читав.

— Читав, — ствердив Максим. — Але мені хочеться уточнити. Іванюта говорив, де він найшов золото?

— Говорив. На острові. Навіть план малював. В протоколах можеш подивитись. Там усе ніби правильно. Тільки золота не було. Втім, я не дуже вірив у щирість цього новоявленого Остапа Бендера. Але признаюсь тобі, коли розкидали лозу й витягли з-під корча ящик — повірив. А йому тільки й треба було цього.

— Ти думаєш, він розраховував заздалегідь?

— Я в цьому переконаний! Упевнений! Він давно передбачав такий варіант, і той акваланг, який ми до цього часу так і не знайшли, міг йому знадобитись.

— Хіба можна під водою одягнути акваланг?

— Звичайно. Для аквалангіста це неважко. Нам з тобою, може, й не вдалося б.

— Отже…

— Саме так. Думаю, Іванюта передбачав свій арешт і на всяк випадок готувався до втечі.

Карий невдоволено підвівся. Поклав долоню на стіл, зіпершись на руку, перехилився до Лавренюка.

— Чи не занадто розумним ти його робиш? Усе наперед продумав, передбачив. Який стратег!

— А ти хотів би мати справу виключно з дурнями? Це простіше. А Іванюта, як нам не прикро, — не дурень. Як і “хіміки”. Пригадуєш, коли вони нашу засідку газом приспали, як себе повели? Звичайний злочинець обов’язково прихопив би зброю. А ці навіть до неї не доторкнулись. У мене таке враження, ніби вони роблять все на грані порушення закону, щоразу залишаючи для себе якісь “пом’якшуючі” обставини. Грабують тих, у кого є ліві гроші, не беруть зброю. Оце робінгудство мене насторожує.

— Якщо не рахувати того, що в руках у злочинців скарб, який належить державі. Уже приховання його саме по собі — злочин, і дуже серйозний.

— Це для нас з тобою злочин, а для них — чесно добуті гроші.

— І все ж ти їх надто ідеалізуєш. Ця їхня бравада говорить про одне: вони почуваються безпечно, діють нахабно, і в цьому наша вина…

— Сьогодні їду до Знам’янки. Хочеш зі мною?

Через кілька годин міліцейський “газик” прибув у Знам’янку, де слідчих вже чекали двоє водолазів з Одеси.




6


Коли слідчий нарешті теж зацікавлено подивився на видобутий з-під купи недбало складеного хмизу ящик, Іванюта зрозумів: його час настав.

До води було кілька кроків. Сержанти не звертали, здавалось, на нього особливої уваги. Один з них, присівши на коліно, зчищав з ящика болото. Другий, з автоматом, раз по раз зиркав то на ящик, то на Іванюту, який стояв спокійно, як людина, котра чесно виконала свій обов’язок, опустивши донизу поперед себе руки в наручниках. Але то був оманливий спокій, бо в наступну мить він плечем штовхнув сержанта на слідчого, сам, низько зігнувшись, кількома сягнистими кроками дістався краю острова. Вдихнув на повні легені повітря і стрибнув у воду. Від острова не відпливав. Навпаки, підпірнув під нього і через кілька секунд виткнув голову з води у нішу, яку завбачливо зробив тут раніше, ще коли обстежував острів. Повітря було важке, затхле, але все ж можна було сяк-так дихати.

Як добре, подумалось Іванюті, що йому колись спало на думку підготуватись до можливої втечі з острова. Раніше він збирався “втонути” на очах у Лисогора, другого аквалангіста експедиції. Вирішив зникнути геть і почати нове життя. Йому здавалося, таку можливість дадуть гроші. З’явись вони у такого собі Іванюти? Відразу почнеться: звідки, як, де? Це не влаштовувало. Іванюта мав загинути, зникнути. Разом з ним і його злидні. Зникати треба було надійно. Довго думав — як? Для цього і заготовив нішу-душник під островом. Згодом відмовився від такого плану. Лисогір міг швидко розпочати розшук — він був в акваланзі. Це ускладнювало втечу. Острів, на якому Іванюта зумисно залишив ящик з-під скарбу, був не найбільшим, але єдиним з міцною земляною підошвою, масивний, а тому майже не плавучий. А головне — від нього можна було швидко дістатись до підводних печер, на які натрапив зовсім випадково.

Обережно, але як тільки міг швидко, Іванюта дістав із-за плетива коріння згорток, поспіхом добув з нього акваланг. Заважали наручники. Тому він не закинув балончик з киснем за спину, а притиснув його обома руками до грудей. Вдихнувши востаннє задушливе повітря, затиснув зубами мундштук, зробив глибокий вдих. Відчув, як наповнює легені кисень. Тепер треба якомога довше не видихати, тоді на поверхні озера не буде бульбашок повітря. Ставати ціллю для автоматників Іванюта не хотів. Відчув, як його почало трясти від страху, переборюючи його, затиснув у зубах кінець дихальної трубки. Відштовхнувся від підошви озера і стрімко впірнув у чорніючу розщелину. Тільки там, у глибині, в лабіринті підводних печер, можна було врятуватись від погоні. Одяг заважав рухатись, але полегшував заринання. Відпливши від острова, Іванюта наважився вперше видихнути. Бульбашок на поверхні озера уже ніхто не міг побачити.




7


Карий взяв у Лисогора акваланг і вирішив сам подивитись на місце, де знайшли одяг утікача. Спускався він під воду вже після того, як водолази, два невисокі, веселі, чимось схожі один на одного, одесити попередньо обстежили підошву плавучого острова і розщелину під ним. В кількох місцях вони так і не наважувались забратись за виступи скелі. Вона, прямовисно обриваючись, здавалось, прикривала глибоку розщелину, в якій подекуди навіть дна не можна було дістати. Правда, дно було. Водолази привезли з собою глибинометр, як назвав ехолот Карий, і досить точно встановили глибину підводної прірви в усіх місцях.

У сорока—п’ятдесяти метрах від острова, звідки втік злочинець, один з водолазів наштовхнувся на вхід у підводну печеру. Потрапити до неї можна було лише з дна озера довгою підземною протокою. З печери водолази дістали одяг Іванюти, кілька подраних газет та два целофанових мішки. Усе це стверджувало версію, за якою Іванюта втік саме так, як і припускав Лавренюк. Максим про себе лайнувся. Коли б слідчий міг все так толково передбачити до втечі!

Озеро, як і під час перших відвідин експедиції, вражало Максима своєю неприступністю. Оточене болотом, воно не давало ніяких підстав думати, що ущелина на його дні може бути скелястою, а в цих скелях загубилось кілька підводних і надводних печер. Скелі і болото — дивне поєднання. Майже неймовірно, подумалось Карому. Втім, це було очевидно, тут все не так, як має бути. Недарма професор Довгаль отаборився у Водяному й зайнявся дослідженням цього дивовижного озера.

Закріпивши за пояс карабін страхувального канатика, Максим легко ковзнув з човна у досить прохолодну, як для кінця літа, воду. Швидко розшукав нішу, про яку говорили водолази. Чи справді тут можна передихнути? Максим зірвав з себе маску. Відразу перехопило подих. Важке, прогниле, здавалось, повітря, але дихати можна й без акваланга, й місця досить, щоб, тримаючись однією рукою, виткнути голову й плечі з води. Максим подумки прикинув товщину острова і його підводної частини. Ця заглибина спеціально зроблена вище води. А чи зв’язана якось з поверхнею? Придививсь уважніше і помітив кілька очеретин. Ось воно що! З полегкістю одягнув знову маску. Тепер упевнився — Іванюта навмисне привів сюди слідчого, бо мав-таки шанс утекти. Мав і використав його. Тут, під островом, вдягнув, очевидно, акваланг, попередньо захований. Звідси дістався до печери. Там у нього, схоже, був одяг, можливо, в такому ж целофановому мішку, як ото знайшли.

Але як він вибрався з озера? Навколо непрохідне болото! Невже по тих зв’язаних щитах? І коли б Лавренюк здогадався залишити біля кладок охорону, того ж таки дня вони б упіймали Іванюту. Бо іншої дороги з озера, схоже, немає. Болото, трясовина… Звідси так просто не виберешся.

Минуло дві доби, міркував слідчий, не міг Іванюта за цей час далеко подітись. Залізницю міцно закрили.

Лавренюк подав з човна руку. Він уже оговтався і тепер буквально за все прагнув ухопитись сам.

— Ну що?

Максим, перевалившись за борт, зняв маску, перекрив кисень на балонах акваланга.

— Все так, як ти думав. Жаль тільки, пізно ти до цього всього дійшов. Під островом — ніша. Там можна не тільки акваланг заховати, а й самому перебути кілька хвилин. Про печеру вже знаєш. Ти б міг його спіймати.

— Тобто?

— Кругом озера — болото, — спокійно сказав Карий. — Звідси йому йти тільки одним шляхом, по щитах, якими добирались сюди і ми. Більше ніяк.

— Хто ж міг знати, — з гіркотою в голосі сказав Лавренюк.

— Не встиг він далеко зайти. Йому треба десь зняти наручники, а це не так просто.




8


Та Карий помилявся. Іванюта вибрався з болота в протилежному кінці, використавши широкі, виплетені з хмизу мокроступи, приховані ним же в печері ще тоді, коли готувався зникнути на очах у Лисогора.

З наручниками далеко не втечеш. Тому на свій страх і риск, давши лісом доброго крюка навколо озера, вирішив зайти в село. Згадав, де може знайти ножівку по металу. В старої Гергелихи в сараї. Сам кілька днів тому купував для неї нові полотна.

Вечоріло. Напівроздягнений, Іванюта мерзлякувато щулився. Від землі, незважаючи на літню пору, тягло прохолодою. Вже майже годину лежав він у кущах терну, не наважуючись ніяк прошмигнути з лісу до паркану, яким була обнесена садиба Гергелихи. Заважала молода пара, принишкла на колоді.

“Так вони до ранку сидітимуть, — роздратовано думалось Іванюті. — А якщо там, на озері, викликали собак і прочісують ліс?”

Від цієї думки Олега кинуло в жар. Він відповз за кущі в гущавину і бігцем подався в обхід злощасної поляни. Так було далі, але безпечніше. Нарешті, швидкою тінню переметнувся через паркан.

За хвилину щось м’яке, живе підкотилось йому прямо під ноги. Іванюта від несподіванки і переляку завмер на місці. Й тільки почувши радісне скавучання, здогадався, що то сусідський Шарко зустрів його в городі. Стиха лайнувся і сердито підгилив собаку ногою. Шарко ображено заскавучав і відскочив на безпечну відстань, так і не зрозумівши, чому його зустріли не ласкою.

Сарай у Гергелихи не замикався, і Іванюта це знав, швидко розшукав у темноті ножівку. На його щастя, відтоді, як він її туди власноручно повісив, вона нікому не була потрібна. Затиснув знахідку в руках і знову подався до лісу. Треба було забиратись подалі, аби, не привертаючи уваги, розпиляти нарешті наручники. А то навіть сорочки не вдягнеш.

Гілки боляче шмагали по обличчю, чіплялись за одяг. Раз у раз неприємно торкалось обличчя невидиме павутиння.

З-за хмари виринув місяць. Від його блідого сяйва ліс видавався ще суворішим, серце тривожніше гупало в грудях. У камері, подумалось Іванюті, почувався бадьоріше, ніж отут, у лісі, на волі, в годині-двох ходу від скарбу, захованого ним. Зусиллям волі відігнав від себе цю неприємну думку.

Нарешті зупинився. З шосе уже давно не чути було гулу машин. Все, тут можна. Притулившись мокрою від поту спиною до дерева, затис між колінами ножівку і почав пиляти кільце наручників.

Сплав був твердим і піддавався неохоче. Але піддавався.




9


Про арешт Іванюти в Знам’янці знала ще одна людина. Витримки в неї вистачило на більше, ніж у Олега. Цей невисокий чоловік з плесковатим обличчям бачив, як оперативники заарештували Корчика, коли той виходив з посилкою. Помітив, як метнувся до виходу Іванюта. Від його причіпливого погляду не приховалося й те, що вслід за Олегом вийшов ще один співробітник міліції.

Незнайомець дочекався, поки збудження, викликане арештом Корчика, вляглося, затихли розмови на цю тему, він разом з іншими відвідувачами залишив поштове відділення.

У кишені цієї людини були документи на ім’я Олександра Павловича Панасюка, молодшого наукового співробітника агрохімлабораторії Науково-дослідного інституту захисту рослин. Насправді ж ім’я і прізвище цього чоловіка були зовсім іншими. Він давно і охоче забув би їх, бо мав на те причину.

Першим же поїздом із Знам’янки Панасюк виїхав до обласного центру, звідти в Польове. Наступного ж ранку разом з документами про відрядження поклав на стіл завідуючому відділом, повновидому, повільному в рухах невисокому чоловікові, який дивився на світ через товсті круглі скельця старомодних окулярів, заяву на розрахунок.

Той здивувався:

— Це ж чого, Олександре Павловичу? А ми на вас розраховували. Чули, Остапенка від нас на дослідну переводять? Думали — ви його досліди продовжите.

Панасюк, як міг ввічливо, відповів:

— Обставини, Дмитре Івановичу, так складаються. Зізнаюсь по секрету: запропонували мені гарну посаду в Кіровограді. Приступати треба з понеділка. Ви вже мене не затримуйте.

Завідуючий знизав плечима, підписав заяву й здивовано подивився вслід Панасюкові. У нього ніяк не вкладалося в свідомості те, що саме цього з його підлеглих могли запросити на роботу в обласний центр. Нічим особливим той не відрізнявся, хіба завидною наполегливістю в роботі над химерними своїми дослідами по вирощуванню розсади в газовому середовищі, котрі з дозволу завідуючого лабораторії проводив іноді після роботи. І раптом розраховується. Можливо, досліди вдалися? Так невже не похвалився б?

Панасюк розрахувався за один день. Коли він виїхав з Польового, здавалось, ніхто на це не звернув уваги. Як жив непомітно, так і зник тихо. Згадали про нього лише після візиту Завагіна. Й тільки тепер виявилося, що ніхто толком нічого не знав про Панасюка.

Істоменко, котрий надалі за дорученням Завагіна займався Панасюком, теж дізнався від його колишніх колег по роботі небагато. Єдине, в чому оперативник тепер не сумнівався, так це в тому, що саме в агрохімлабораторії можна було добувати циклопропанат. Цим, схоже, й займався Панасюк під час своїх дослідів після роботи.

Істоменко встановив справжнє прізвище Панасюка — Зайцев. Кілька років тому за підробку документів той відбував покару в одній колонії з Крячком.

Оперативного уповноваженого здивувало, чому Зайцев, змінивши прізвище, опинився на Полтавщині. Адже строк він свій відбув, його трудовлаштували — деякий час працював лаборантом одного з цукрових заводів у Кіровоградській області, потім зник звідти невідомо куди.

Старший лейтенант вирішив поговорити з Крячком, якого нещодавно за рекомендацією Карого взяли на місце Зайцева-Панасюка.

Крячко жив тепер в невеличкій кімнатці гуртожитку дослідної станції. Старшого лейтенанта зустрів привітно, як людина, якій, власне, нічого конфліктувати з законом.

Вислухавши Істоменка, кілька хвилин збирався з думками. Зморшки у нього на чолі то збігалися над бровами, то розгладжувалися над переніссям. Обличчя відбивало всі почуття, що турбували в цей час цього рано зістарілого чоловіка. Очевидно, спогади були йому мало приємні, бо, вимушено посміхнувшись, відказав Істоменку, з яким присіли тут-таки в кімнаті біля заваленого книгами столу:

— Ви знаєте, погано його пам’ятаю, єдине, що згадалось, так це те, що художник цей Заєць, вибачте, Зайцев, був чудовий, гроші вмів малювати, підписи майстерно копіював. Міг підробити будь-який почерк.

Раз, пригадую, десять діб йому дали. Записку начальнику загону від імені начальника табору написав. Копії з картин для їдальні в колонії гарні поробив. Людина здібна, але зла, безжальна.

— Зла? Чому ви так вважаєте?

Крячко зіперся ліктем на стіл і переконливо сказав:

— Заєць, так його в зоні позаочі звали, страшенно не любив свого прізвиська. Й не одного новачка безжально відлупцював лише за те, що той назвав його не так, як йому хотілося. Мене це дивувало, звідки в нього та злість? Сидів же тоді вперше, як і я. Строк невеликий мав спочатку. Років три, здається. А в зону до нас потрапив після того, як побив чи порізав там когось. Тоді йому й додали. Не знаю, скільки він відсидів, перш ніж до нас потрапив, але вже “слава” за ним повзла бучна. Що ще? Обличчя його швидко запам’ятовується. Не дуже симпатичне. Приплюснуте ніби, очі маленькі глибоко сидять. Звільнили його раніше за мене. А чого це він вас цікавить? Знову щось накоїв? Цей може…

Оперативник підвівся. Розмова не дала йому практично нічого. Хіба домалювалася в уяві постать Зайцева-Панасюка. Він виявився не таким вже безвинним ягням, як на перший погляд.

Чому переховувався, коли ніякого злочину не вчинив? Чи, може, вчинив, та ще не розкрили? Раптово звільнився. Неспроста все це. Треба дізнатися про кожен його крок у відрядженні.

Вголос же подякував Крячку, запитав, як працюється йому на новому місці.

— Спасибі, добре. Засумував я по лабораторії. Прошу вас, подякуйте товаришу Карому.

Істоменко поволі спустився вичовганими східниками з другого поверху, мовчки кивнув на прощання черговій гуртожитку, вийшов на вулицю.

У повітрі пахло стиглими яблуками. Неподалік гуртожитку, відгороджений від будинку невисоким парканом, починався сад. Погляд старшого лейтенанта затримався на зелених кронах дерев, крізь які то тут, то там визирали червонощокі смугасті яблука. Думками ж був далеко від цього саду. Розумів — факти, які вдалось зібрати, вже можна якось ув’язувати. Але як?

Безперечно, пограбування Хрінюка, провал засідки, можливість виготовляти газ в агрохімлабораторії, знайомство Крячка й Зайцева-Панасюка, зникнення останнього, всі ці факти повинні мати щось спільне.

Якийсь невідомий відвідує Крячка в Знам’янці. Крячко знає, як виготовити газ, яким отруїли Хрінюка. Зайцев і Крячко разом відбували покарання. Все крутиться довкола Крячка. Невже Карий помилився в ньому?

Якщо він причетний до злочинів “хіміків”, то чи не краще було б йому просто заперечити своє знайомство з Зайцевим? Він же його не приховує. Але й нового нічого не сказав. Не знає чи навмисно мовчить? Чому зник Зайцев? Розрахувався відразу ж, як повернувся з відрядження. Стій-но! Їздив-то він у Кіровоград, напросився сам. А звідти до Знам’янки година їзди. І було це в ті дні, коли заарештували Іванюту. А раптом Зайцев був там? Тоді ясно, чому він зник.

Микола Петрович огледівся, помітив під парканом лавицю, присів на неї. Дістав з кишені ка-лендарик і став розмірковувати.

Іванюту заарештували двадцятого. Панасюк поїхав у відрядження сімнадцятого, повернувся двадцять першого. Виходить, вони могли бачитися у Знам’янці.

Максим Карий, пригадується, міркував правильно. На пошту злочинець приходив не один. Можливо, слідчий помилився, вважаючи, що Корчик знав вміст посилки? Карий розмірковував приблизно так. Корчик отримував посилку, Іванюта-Шуранков спостерігав за ним. А якщо припустити майже неймовірне, зухвале в стилі “хіміків”: що Корчика використали “всліпу”! Тоді Іванюта, може, ще хтось, (чому б не Зайцев!) повинні відібрати в нього посилку з золотом. Зухвало? Безперечно! Але реально.

Збуджено підвівся. Не хотілося вірити, що злочинці настільки все змогли продумати. Але ж ця досить смілива версія міцно скріплювала в єдине всі добуті факти! Відразу ж чіпко ув’язувалась ланка Іванюта—Зайцев—пограбування квартир—газ—Крячко. Треба негайно порадитися з Карим.




10


Осінь ніби озлилась дощами. Вони лили майже щодня, подовгу й обридливо. Лише зрідка вітрові на кілька годин вдавалося розігнати над містом похмурі, важкі хмари. І тоді несміливі вже сонячні промені підсушували змучену дощами землю. Повітря, здавалося, перенасичилось вологою, ставало все прохолоднішим, але Карий, не вагаючись, прочинив навстіж вікно в кабінеті і лише потім, роздягнувшись, пройшов до столу. Не встиг ще як слід вмоститись на стілець, як у дверях з’явився Істоменко.

— Довго обідаєш, — сказав. — Давно чекаю. Тут дощі, а в Польовому погода чудова, в усякому разі, вчора була. Займався я там лженауковим співробітником. Ти уяви собі — він з сімнадцятого по двадцяте був у Кіровограді!

— То й що? — не зрозумів Карий.

— Я не впевнений, чи він звідти не їздив, скажімо, в Знам’янку, — вів далі старший лейтенант.

— Стривай! — Карому передався настрій товариша. — Ти думаєш, він міг дізнатися про арешт Іванюти й саме тому й зник?

— Авжеж, — радо хитнув чубом Істоменко. — Чом би й ні? Мені здається, він міг навіть бути на пошті, коли ви брали Іванюту. Треба б показати його фотографії в Знам’янці, може, хто з працівників пошти згадає. Постать він примітна.

Карий замислився. Версія Істоменка була дещо несподіваною, однак цілком логічною. І коли вона ствердиться…

Слідчий підвівся, зачинив вікно — на вулиці знову починався дощ. Змахнув з підвіконня кілька жовтих листків.

— Ти був у Завагіна? Ходімо разом. Мені здається, тобі треба поїхати в Малу Виску, на цукровий завод, де працював Зайцев, подивитись, чи там нічого за ним немає? Фото я перешлю Гурбі. Поки повернешся — все з’ясуємо. Можливо, ти маєш рацію.




11


До хатини лісника Іванюта дістався під ранок. Натруджено гули ноги, втома відчувалась в усьому тілі. У темряві довго не міг зорієнтуватися, і лише під світанок, майже втративши надію розшукати знайому просіку, вибрів-таки на неї.

Собаки лісник не тримав давно. Іванюта це знав. Тож до хатини підійшов безбоязно. Обережно перемахнув через паркан.

Звичайно, карний розшук міг випередити його й улаштувати в лісника засаду, але не хотілось у це вірити. Крадькома підійшов до драбини на горище й, мить повагавшись, взявся за щабель.

На горищі задоволено зарився в сіно з головою і через кілька хвилин забувся у чутливому сні загнаного, знесиленого звіра.

Прокинувся з першим скрипом дверей. Деякий час спостерігав з горища, як порався по господарству лісник. І тільки пересвідчившись, що той закинув рушницю за плече й зібрався йти до лісу, тінню ковзнув за ним. У лісі супроводив його недовго. Той дійсно намірився обходити свої володіння. Тоді втікач повернувся до садиби. Лісник жив у цегляному будинку, крім якого в дворі було ще два невеличкі сараї та гараж, де, як знав Іванюта, стояла зовсім нова, цього літа куплена “Нива”. Через це старенький мотоцикл з коляскою перекочував з гаража в сарай. Заради цього мотоцикла й ризикував Іванюта. Садиба лісника була обнесена щільним, у зріст людини парканом. Садиба, гараж, сараї розташовані так, що двір з усіх боків оточувався будівлями й займав зовсім небагато місця. Утікач почував себе тут невпевнено, немов у пастці. Тому квапився.

Ломом, якого взяв тут же, під стіною, піддів скобу замка на дверях сарая. Викотив мотоцикл. Відкрутив кришку бака й радо скривив губи — бак був повен. Не було ключа запалювання, та Іванюту це не хвилювало, він давно вже навчився заводити і без нього будь-який автомобіль. З мотоциклом же було ще простіше.

Настрій у втікача поліпшився. Транспорт знайшовся, тепер треба було подбати про якийсь одяг та про їжу. Спортивний костюм не дуже підходить для подорожі, особливо тоді, коли тебе розшукує міліція. Й тут Іванюті пощастило. В сараї він зняв з цвяха на стіні шкірянку й джинси, взув знайдені тут же кеди. Таким же успішним виявився і рейд до погрібника, звідки повернувся з припасами.

Закрив сарай і постарався приторочити назад зірвану скобу з замком. Постояв ще хвилину в дворі, роздивляючись, чи не залишив якихось слідів. Якщо лісник не відразу виявить пропажу, він встигне зробити задумане.

Викотив мотоцикл за ворота, повернувся на подвір’я, граблями спробував підняти траву там, де проїхали колеса. Одягнув шолом і зупинився. Треба було б перечекати ще хвилин з тридцять, щоб лісник відійшов якнайдалі, а то вчує звук двигуна. Однак на місці не сиділося. Страх тінню нависав за спиною, й Іванюта ледве стримувався, аби не запустити двигуна й чимдуж податися світ за очі. Покотив мотоцикл лісовою дорогою, мізкуючи, як чинити далі.

Тепер його спільники кинуться шукати місце, де він заховав золото. Бо хоч кожен з них за “роботу” й одержав певну долю, Панасюк і його дружки навряд чи мають сумнів у тому, що в Олега залишилась більша частина скарбу…

Втікач присів на траву біля мотоцикла на невеличкій галявині, де вирішив перечекати, поки лісник заглибиться подалі в ліс, і, нарешті, вгамувати голод.

Вони не помиляться, коли так вважатимуть. Іванюта скривив губи в зневажливій посмішці. Він сам розпалював у них цю думку, аби гарантувати собі безпеку. В усякому разі, доти, доки “друзі” не довідаються, де він зберігає свою долю. Став би він ділити увесь скарб! І того, що має кожен з них, досить. Біда в іншому. В теперішній ситуації йому ні на кого більше розраховувати, крім оцих трьох випадкових спільників. Люди ж вони небезпечні й невідомо, як поведуть себе далі.

Пригадалося знайомство з Панасюком.

Це було в той вечір, коли він, інсценувавши-таки, але за іншим сценарієм, свою загибель в озері, з’явився в Полтаві. Залишивши дипломат з монетами в камері схову Південного вокзалу, вийшов на привокзальну площу. Настрій у нього тоді був химерний — радісно-пригнічений. У кишенях володаря скарбу, якщо не рахувати кількох золотих монет, було порожньо.

Знічев’я роздивляючись навколо, помітив двох дівчат. Обидві високі, стрункі. В руках по дипломату, через плече у чорнявої туристична сумка. Обличчя в дівчини було втомлене і красиве. Це помітив не лише Іванюта. Бо відразу ж з-за його спини пролунав чийсь бадьорий голос:

— Дівчатка, яка зустріч!

До приїжджих підійшов чоловік у світлому костюмі. Він був старший за них, мав бліде неприємне обличчя й глибоко посаджені невеликі очі. Не даючи дівчатам оговтатись, обняв кожну по черзі, забрав з їх рук вантаж. Усі троє неспіхом простували до тролейбусної зупинки: Іванюта й собі поплівся слідом, раптом біля дівчат різко загальмувала легкова автомашина. Далі все відбувалось дуже швидко. Чоловік у світлому костюмі миттю пірнув у розчинені дверцята, прихопивши з собою речі. В ту ж мить “Москвич” рвонувся з місця. І тільки через хвилину пролунав розпачливий дівчачий зойк.

“Ну й ну”, — подумалось тоді Іванюті. Переобтяжений своїми клопотами, він швидко забув цю подію. Згадав лише наступного вечора, коли після того, як на свій страх і риск таки спродав кілька золотих монет третьому за рахунком з тих, кого встиг обійти, зубному лікареві, сидів за одним із столиків в напівпорожньому залі ресторану “Лілея”.

Десь опісля десятої вечора в залі з’явилось троє. В одному з них Іванюта упізнав крадія дипломатів.

До цього часу Олег вже встиг спорожнити трьохсотграмову карафку з горілкою, яку по першому ж кивку відвідувача миттю наповнив знову меткий офіціант. Іванюта навряд чи зміг би пояснити причину, яка штовхнула його до столика трійці, один з якої безперечно конфліктував з законом. Очевидно, горілка притупила притаманне йому завжди почуття обережності. Незваного зустріли відверто неприязно.

— Чого треба? — грубо вишкірився знайомий.

Іванюта, озирнувши його кремезну міцну постать, раптом тверезо відзначив для себе: якщо дійде до бійки — цей найнебезпечніший.

Погляд другого, симпатичного, інтелігентного на вигляд незнайомця в тонкому чорному светрі, був байдужим. У третьому Іванюта упізнав рослого широкоплечого водія з “Москвича”.

— Вирішив запитати, чи багатий улов на вокзалі? — тихо сказав Іванюта. Помітив, як рука плосколицього опинилась в кишені.

— Не тремти, я не лягавий, — бравував далі. — Ви мені потрібні, хлопчики. А щоб підстави були для розмови, ось вам моя візитка. — Він обережно поклав перед ними кілька золотих монет, та, помітивши офіціанта, накрив їх салфеткою.

Трійця перезирнулася.

— Збери сміття, шмаркач. Поговоримо на вулиці. — Сказав тихо вродливий молодик з байдужим поглядом. — Якщо навів лягавих, — умреш першим.

Він сказав це так спокійно, виразно, що у Іванюти шугнув поза шкірою мороз, а хміль весь вивітрився.

— Як хочете. — Він змів монети зі столу й підвівся. Гру треба було продовжувати. Не озираючись, пішов до виходу, заспокоїв офіціанта, який метнувся назустріч. — Я ще повернуся!

І щоб той не сумнівався, сунув йому в долоні 25 карбованців.

На невеличкій площі перед рестораном було безлюдно. Іванюта ступив з неї кілька кроків у темряву й відразу відчув за спиною важке дихання, різко повернувся, зробивши крок вліво. Поруч з ножем у правиці стояв крадій з вокзалу і сторожко озирався на всі боки.

— Заховай перо, псих! — якомога спокійніше сказав. — Ще раз кажу тобі: я не лягавий.

— Звідки знаєш про вокзал?

— Випадково бачив, як ти лапшу на вуха дівчатам чіпляв.

— Що хочеш, кажи швидко. Ніколи нам з тобою тут розбалакувати.

— Потрібні компаньйони для справи. Плачу золотом. Добре плачу.

— Чому я повинен тобі вірити?

— Хоча б тому, що розмовляєш зі мною, а не сидиш в ІВС. Я бачив тебе в “роботі”. Мені якраз такі відчайдухи потрібні. Та не дрейф ти, робота чиста. Займе дві години. Після захочеш — на всі чотири. Захочеш — працюватимем далі.

— Це ж з якої радості? — почав було той, та в цю мить Іванюта, спритно перехопив його зап’ястя, викрутив руку, відібрав ніж.

— Можеш без радості. Але махати ножем в мене перед носом не слід. Затям це.

…Тоді вони таки домовилися з Панасюком. Іванюта хотів поскоріше збути золото, хоча б частину обміняти на гроші. Для початку треба було небагато. Якихось дві—три тисячі, щоб забратись геть з цього міста. Саме тому, з безвиході, відважився він використати для однієї задумки цих конфліктуючих з законом, яких послав йому випадок. В усякому разі, він був переконаний — міліції вони його, на перших порах, не видадуть.

Але намічене зірвалося…

Все це пригадалося Іванюті, коли він, вгамувавши голод, приліг на траву біля мотоцикла, заплющив очі і дав собі можливість розслабитись. Скільки минуло часу, визначити без годинника йому було важко. Тож почекав ще трохи й вирішив — можна вирушати.

Мотоцикл завівся відразу. Години через три-чотири утікач вже був у Польовому. Проте в агрохімлабораторії, куди він послав перехожого хлопчака, Панасюк вже не працював.




12


Після ризикованої, зухвалої “операції” на вокзальній площі Зайцев зрозумів: минуле міцно тримає його в своїх обіймах. Здавалося б, усе налагоджується. Так ні — з’явився Психолог і зажадав повернути борг.

Десь там, у глибині душі, Зайцев беріг сподівання, що лихо мине його, а програш в карти сусіду по нарах лишиться там, у минулому, за чотирма дверима пропускного пункту колонії. Але…

Психолог мав йти на волю на рік пізніше Зайцева. Цей тридцятип’ятирічний красень з вишуканими манерами гордився своєю кличкою. Як і тим, що провчився два курси на філософському факультеті, звідки його виставили. Маскуючись під члена приймальної комісії вузу, вимагав у батьків абітурієнтів чималі грошові хабарі, подвоюючи їх, коли клієнт, звичайно ж без будь-якої допомоги з його боку, складав іспити успішно.

Тоді повірили в щире каяття студента, не передавали справи до суду, обмежилися тим, що відібрали й повернули батькам гроші, які він ще не встиг розтринькати, а завбачливо клав на ощадну книжку. Та ще виключили з університету. Згодом, коли Психолог таки потрапить до рук правосуддя, дотошний прокурор зверне увагу й на цей випадок — та до того часу сором’язливий студент Ігор Танченко вже встигне стати відомим у певних колах як неперевершений майстер психологічного шантажу, як сам він називатиме поле своєї “діяльності”.

До зустрічі з Зайцевим Психолог двічі побував за ґратами, щоразу щиро й слізно каявся на суді, однак на волі брався одразу ж за своє. Все менше й менше залишалося в нього спільників, які допомагали реалізовувати досить ризиковані, зухвалі плани. І от одного разу, опинившись на волі, Танченко раптом усвідомив, що лишився один. Розмірковуючи, кого б можна підключити до нової “гри”, раптом згадав художника, сусіду по нарах — Зайцева. Він же — його боржник по картах. І тепер мусив або ж негайно віддати три тисячі карбованців програшу, або ж, за умовою, виконати три будь-яких бажання Психолога на волі. Це коли грошей не матиме.

У невеличкому районному містечку Мала Виска, на березі тихоплинної Висі, Танченко швидко розшукав боржника. Той, схоже, й не помишляв повертатися до минулого. В усякому разі так заявив Психологові.

На того добрі наміри Зайця аніякогісінького враження не справили.

— Діло твоє. Боржок повернеш — і роби як знаєш.

Зайцев був далеко не з полохливого десятка, та відчув себе не зовсім добре — зрозумів: приїхав Танченко недарма. З мріями про нове життя доведеться розпрощатись. Інакше довелося б розпрощатися з життям. Надто вже міцні зв’язки мав Психолог, аби вступати з ним у відкритий конфлікт.

— Борги я звик платити, — відказав з гонором. — Це зовсім інша розмова.

На інше Танченко й не сподівався. Йому потрібен був надійний, сміливий напарник для “гри”, яку він задумав ще там, у зоні. Пригадалось, він якось натякнув Зайцеву:

— Коли захочеш — ми з тобою, корешок, хіба ж такі спектаклі без глядачів поставимо. Весь карний розшук на вухах стоятиме.

Як зрозумів Зайцев, тепер настав час його виходу на “сцену”.

Проте він помилився. Танченко зовсім недаремно хизувався знанням психології. В усякому разі, психологію подібних собі він враховував досить уміло. Діяв неквапно, але наполегливо, з гарантією.

Першою з трьох його забаганок стала вимога звільнитись з заводу, потім, щоб остаточно перекреслити всі сподівання Зайцева на повернення до чесного способу життя, Психолог змусив його пограбувати на вокзалі двох дівчат, розігравши при цьому психологічну сценку “Знайомі”.

На думку Танченка, це не лише ставило Зайцева знову на своє місце, але й мало зміцнити віру в геніальність його, Танченка, психологічних розробок, подібних “спектаклів”, як гордо називав він реалізації своїх замірів.

Зайцев повагався, але змушений був погодитися і на ще одну забаганку “друга”. Змінив прізвище, підробивши невідомо де роздобуті Танченком документи. Щоб легалізуватись в новій ролі й перевірити надійність документів, за порадою Психолога влаштувався в сільську агрохімлабораторію неподалік від Полтави. Минулось. Вирішили й надалі використовувати цю роботу як прикриття. Тепер зустрічалися з Танченком не часто. Той непоспіхом обдумував нову “виставу без глядачів”, роль актора в якій відводилася і Зайцеву-Панасюку. Готувався Психолог ретельно. Взяв собі за правило: більше двох разів на рік долю не випробовувати. Й тут випадково підвернувся цей нахаба з золотом. Звичайно ж, Психолог відразу наказав Зайцеву погоджуватись на будь-яку пропозицію незнайомого.

Золото вабило його завжди. А тут раптом воно реально зблиснуло зовсім поруч. І було, як видалось Танченку, в руках дилетанта.




13


Про те, що в лісника з дев’ятнадцятого обходу в Чорному лісі украдено мотоцикл з коляскою, Карому доповіли на третій день розшуку. В тому, що це справа рук Іванюти, слідчий майже не сумнівався.

Мотоцикл знайшли через добу на околиці Кіровограда, неподалік залізничної станції. Експерти-криміналісти встановили — відбитки пальців рук на кришці бака мотоцикла дійсно належать Іванюті. І ще одна новина. В районі Литої могили в Чорному лісі, біля входу в розриті частково катакомби, група туристів наштовхнулась на труп чоловіка років тридцяти.

Як тільки майор Гурба повідомив про це, Карий з експертом-криміналістом Дубовиком негайно виїхали на місце події в сусідню область. Прибули опівдні.

Осінь вже встигла торкнутися своїм чарівним пензлем кожного дерева. Обпалене її суворим подихом опале листя м’якою ковдрою вкривало землю. Довгочасні дощі забарвили її в невизначений сірий колір.

Максим не впізнавав Чорного лісу. На цей раз він зустрічав його похмуро й сумно. Чи, можливо, так просто видалося слідчому, адже привели його сюди справи далеко не ліричні.

Зустрів Карого Гурба. Привітавшись, коротко ввів в суть справи.

— Вбитому років тридцять. Документів при ньому ніяких, тілесних пошкоджень теж. Причину смерті поки що не встановили. Й зробити це можна буде, схоже, лише після медичної експертизи. Речей при ньому ніяких. Туристи, на жаль, повелись необережно, позатоптували всі сліди, більше того — змінили місце положення трупа, й тепер важко відновити все, як було.

Усе це Карий почув за той короткий проміжок часу, поки йшов з майором від машини стежкою до місця події.

— Чого це вони його зачіпали?

— Ніхто не подумав, що вбитий, вважали — п’яний. Заходилися будити, а він холодний.

Підійшли зовсім близько, оперативна група знам’янчан закінчувала роботу.

— Є що-небудь? — запитав, привітавшись, Карий у молодого русявого експерта-криміналіста, який обстежував місце злочину.

— А… — безнадійно махнув той рукою, — натоптали тут, як коні у стайні. Хіба ж на такій перині щось лишиться?

— Так-таки нічого?

— Єдине, що можу сказати, копався він тут, у цих розвалинах. Є чіткі сліди його ніг. І не тільки його. Оце поки й усе.

— Ще один шукач скарбів, — сказав Карий.

Загиблий лежав обличчям донизу, вткнувшись в пухке вологе листя. Праву руку викинув далеко вперед, ніби хотів ухопитись за щось. В долоні затиснув жмут листя. Ліва — простягнута донизу вподовж тулуба. Ноги ледь підігнуті в колінах, одяг — шерстяна тепла сорочка й не нові темного кольору штани, вибруднені подекуди глиною.

— Туристи, — подав голос Гурба, — стверджують, що застали його саме в такій позі. Двоє з трьох переконані в цьому.

— А третій?

— Третій не пам’ятає, — зовсім розчарував Гурба.

— У мене, наприклад, не виникло б враження, що це лежить п’яний, — задумливо сказав Карий.

— У них алібі, — зрозумів Гурба, куди хилить слідчий. — Ми перевірили. Смерть настала раніше, а вони лише сьогодні вранці приїхали. Поки ти сюди добирався, ми це встановили.

— Як називається місцевість? Що це за руїни?

— Лита могила… Тут в кінці минулого століття розкопки проводили. Золоті прикраси, між іншим, знайшли. Поховання якесь, чи що…

— Золото, кажете? Знову золото… Скільки через нього біди. Десь я вже зустрічав оцю назву — Лита могила. От тільки де?




14


До Малої Виски Істоменко приїхав уранці. Автобус з Кіровограда домчав його степовими шляхами до цього невеличкого райцентру за півтори години.

Від готелю до цукрового заводу було зовсім близько. Перейшовши міст над залізницею, короткою вуличкою вийшов до неширокої алеї в темному скверику, яка вела до прохідної. На другому поверсі старого, будованого ще в дореволюційні часи заводського корпусу розшукав хімлабораторію.

Завідуюча, немолода вже жінка в білосніжному халаті й такій же косиночці, з-під якої вибивалось колись чорне, тепер густо пересипане сивиною пасмо, здивувалася візиту оперативного уповноваженого карного розшуку. Її безбарвні, вицвілі очі не приховували цього. Раз по раз вона знизувала тендітними плечима, усім своїм виглядом показуючи: візит міліції для неї не лише несподіваний, але й не зрозумілий.

— Зайцев? — перепитала вона здивовано. — Звичайно ж, пам’ятаю. З рік минуло уже, як розрахувався. Що за людина? Ну як вам сказати… Нічим себе не проявив. Мене, правда, начальник відділу кадрів попереджала, він покарання за щось там відбув. Але я не пригадаю навіть, за що саме. Працював нормально. Особливим ентузіазмом не відзначався, але те, що доручала, виконував. Я, знаєте, його навіть умовляла не розраховуватись.

— А він? — зацікавився Істоменко, який нарешті звик до заводського шуму, що проникав і сюди, в лабораторію, й тепер міг розрізнити в ньому кожне слово.

— Та, — жінка зітхнула. — Все дарма! Правда, мені здалося, роботу він залишав неохоче.

— ???

— Це було видно, сумний такий в останній день ходив. Людина він взагалі замкнута, мовчазна, я сказала б, некомунікабельний чоловік, може, це від того, що зовнішність непоказна. Красивим аж ніяк не назвеш. Та й жив самотньо. А це, мені здається, пригнічує.

— А де він жив?

— В гуртожитку, тут неподалік, на Заводській. Коли сюди йшли, ви проминули його. За мостом відразу, триповерховий такий будинок.

— А з ким товаришував? Були в нього на заводі друзі, приятелі?

— Не знаю. Мені здається, не було. В нашому колективі, де, як бачите, більшість жінок, ні з ким.

Істоменко попрощався.

Вихователька гуртожитку, молода двадцятип’ятирічна жінка, відзначила, як вона сказала, виключну пасивність Зайцева в громадському житті.

Нічого не додали до вже відомого й ті, що жили з ним в одній кімнаті. Але вдалося встановити, що останнім часом Зайцев був помітно чимось стурбований. І лише в розмові з черговою гуртожитку старшому лейтенанту нарешті поталанило.

Метка повновида бабуся була надзвичайно охочою до розмов і мала, як на її роки, добру пам’ять. Без особливих зусиль вона пригадала, що за кілька днів до того, як Зайцев розрахувався і виселився з гуртожитку, до нього приходив дуже милий, симпатичний чорнявий чоловік з обличчям міського аристократа.

— Такий, знаєте, приємний, ввічливий, дуже гарно вдягнений, двічі приходив, перший раз — уранці, Зайцев тоді на роботі був, а вдруге — вже після зміни. Тоді й зустрілися.

— Не пригадуєте, Зайцев зрадів зустрічі?

— Чом не пригадую, дуже навіть добре пригадую. На моїх очах це було. Осьдечки, у вестибюлі. Що говорили, дорогенький, не чути було. Та, здалося мені, Зайцев гостеві був не радий.

— Куди вони пішли після зустрічі?

— Хтозна, дорогенький. Вийшли — і все. А через годину, а може, й менше, Зайцев повернувся.

— Скільки часу минуло, майже рік, а ви все й досі пам’ятаєте. Чому? Зайцев чимось виділявся з-поміж інших? Були якісь причини?

— Ні, дорогенький, як чимось і виділявся, то своєю мовчазністю. З іншими й про роботу, й про клопоти домашні, буває, словом перекинемось. А цей іноді гляне на тебе своїми маленькими очицями, ну просто як на пусте місце… Скажу, як на сповіді: не подобався він мені й недарма. Бач, міліція цікавиться. А він що, дорогенький, убив когось? Еге?

— Ні, бабусю, — Істоменко посміхнувся.

Лейтенант Циганов, двадцятисемирічний дільничний заводського району, де стояв на обліку, повернувшись з ув’язнення, Зайцев, теж нічим особливим допомогти Істоменку не зміг.

— Ти знаєш, — говорив він старшому лейтенанту, — я навіть зрадів, коли дізнався, що Зайцев надумав податися в Одеську область. Так він мені сказав. Не викликав у мене він довіри, хоч ніяких порушень за ним. Тривожно мені з ним було. Чого — не скажу навіть. Похмурий чоловік, пригнічений чимось, чи що?

Розмовляли у невеличкому кабінеті дільничного, який відвели йому тут же, у гуртожитку.

— Як ти вважаєш, чому він залишив роботу, змінив прізвище? Повинні ж бути якісь причини. Ти певен, за ним тут у вас нічого не числиться?

Циганов ніяково погладжував свого короткого непокірного чуба. Розгубленість на його обличчі змінилась упевненістю.

— Ні. В усякому разі в нашому районі за ним — нічого. Не знаю, чого втік, що штовхнуло. Можливо, візит отого незнайомого франта, про якого тобі Марія Харитонівна розповідала.

— Отож. А кажеш, у тебе усе на виду. Не зарікайся. Клієнтура у нас не дуже надійна. Передбачити її вчинки важко. Іноді просто неможливо. Давно дільничним?

— Третій рік, — зніяковів ще більше Циганов. — Я раніше на заводі тут інженером був, потім райком комсомолу сюди направив.

— Ну як? — доброзичливо поглянув на лейтенанта Істоменко.

— Важко мені, ніяк не звикну, що люди бувають, і нерідко, жорстокими, підлими, жадібними…

— Це добре, — посерйознішав Істоменко.

— Що добре? — не зрозумів лейтенант.

— Що не збайдужів, не зачерствів душею. Як тільки звикнеш до цього всього — треба залишати роботу. Байдужість у нашій справі — злочинна.




15


Переконавшись, що Панасюка в Польовому немає, Іванюта став розмірковувати, куди ж тепер податися. Спільники налякані його арештом, Панасюк, бачиш, відразу втік. Мабуть, переконані — звідти йому швидко не вирватись. Погано ж вони його знають… Втім, і те, що Знають, — зайве.

Ще й тепер докоряв собі за поспішність, проявлену тоді на пошті. Монети все одно вже були втрачені. Прояви він більше витримки… Не втримався, кинувся навтьоки і потрапив у руки оперативників. Вони, бач, передбачили це, а він, виходить, прошляпив. А тепер їх черга лікті кусати.

У те, що втонув, навряд чи повірять, будуть шукати. Ну й становище — багатий як ніхто, а спробуй обміняти хоча б кілька монет на гроші. Добре, хоч здогадався взяти не весь скарб з собою. Ситуація… Та ще оця трійця спільників. Хоча треба віддати належне, Психолог з газом придумав непогано. І улов чималий. Але ж не втримається, знову десь поткнеться зі своїми спектаклями. І наслідить. Тоді й почнеться розмотування клубочка. Втім, він це теж передбачав. Тому й натякнув кожному з трьох спільників про заховану частину скарбу. І не могли вони на це не клюнути. Коли б не це, трійця спільників навряд чи зупинилася б перед вбивством. Аби тільки до золота добратись. А так прагнули спочатку вивідати, вислідити, де він заховав скарб.

Цікаво, як вони спробують дістатись до нього після його арешту? Всі троє, напевне, переховуються, а значить, можуть наробити дурниць. Даремно він зв’язався з цією небезпечною публікою. Втім, вибору в нього не було. А так хоч гроші з’явились. До речі, про гроші згадав утікач. Добре, коли міліція обмежилась конфіскацією золота та грошей, які мав з собою. Дві тисячі — не мало, однак далеко не все. От як їх тепер з ощадкаси забрати?

На допиті, схоже, йому так і не вдалося переконати слідчого в існуванні тайника на озері. Хоч як поміркувати, то говорив тоді він майже чисту правду, схованка дійсно була неподалік. Після втечі довелося все переховувати. Таємницю печер, напевно, розгадано водолазами, яких неодмінно направлять на розшуки. Іванюта став пригадувати, що саме відомо про скарб з його слів спільникам, які лишились на волі й були переконані — найближчим часом волі йому не бачити. Про озеро вони нічого не знають, а от про Литу могилу в Чорному лісі він якось натякав. Розповідав, як не поділили знахідку шукачі скарбів у минулому столітті, як їх останки знайшли в лабіринті підземних ходів древнього кургану вчені-археологи. Тепер і сам не згадає, чому розповів так. Чи не тому, що залишив там скафандр й дещо з речей, які заважали? Та й ні до чого було розповідати правду, тим більше — Психолог та Панасюк дуже вже відверто проявляли цікавість до того, де роздобув Олег стільки золота. З усіх, безперечно, найнебезпечніший Ігор Танченко, чи, як він себе величає, Психолог. Панасюк і Шерстюк-Шершень його бояться, слухають безвідмовно. Зв’язки, очевидно, в цього артиста, як подумки охрестив його Олег, у певних колах досить міцні. Як швидко дістав Ігор для нього паспорт на ім’я Шуранкова! Або ця його ідея з фотографіями у Хрінюка? Втім, це було не зовсім розумно. Можна здогадатись, для чого робились знімки. По формату. Значить, шукатимуть паспорт. Втім, тепер це вже не має значення. Іванюта-Шуранков для міліції люди відомі. Хоча, можливо, саме від фотоательє й потягся за ним слід. Слідчий знає, звичайно, далеко не все. Пригадується, він почав клеїти йому ще й вбивство, вірніше, появу на місці вбивства якогось Шугіна. Паспорт, кислота, вбивство… Тут і самому не все ще ясно.

Можливо, паспорт підібрав хтось з людей Психолога? А якщо вони вбили цього Шугіна, щоб добути паспорт для нього? У Іванюти аж мороз поза шкірою шуганув. Це вже серйозно. І навіщо він зізнався в підробці паспорта? Втім, виходу не було, інакше треба було б визнавати групові діяння.

У полоні тривожних думок Іванюта не помітив, як почало сутеніти. Ночувати в лісосмузі, де він залишив мотоцикл, не хотілось. Треба було якнайшвидше забиратись з Польового, можливо, карний розшук натрапив уже на слід Панасюка чи Танченка…

Огледівся, викотив з кущів мотоцикл. Бензину в баку вже було мало. Якусь мить роздумував, куди податись. Вирішив заночувати десь у полі, подалі від села. Так буде безпечніше. Звернув на непримітну польову дорогу.




16


Іванюта недооцінив Ігоря Танченка. І тому це було на руку. Ще з першого вечора в ресторані “Лілея”, коли Іванюта виклав на стіл золоті монети, Психолог зрозумів: перед ним дилетант, якому посміхнулась фортуна. Ця примхлива дочка долі навіть його, Ігоря, дуже рідко обдаровувала бодай усмішкою, а цьому профану так поталанило. Ігор вирішив за всяку ціну повернути собі посмішку долі. Зрештою, чи не його щаслива зірка привела за стіл цього піжона з золотом? Правда, проникнутися довір’ям шукача скарбів так і не вдалося. Втім, це, можливо, й на краще. Танченко окинув уважним поглядом затишний зал кафе. Він уже звик жити, постійно очікуючи небезпеку. В дверях його погляд зачепився за похмуру постать Шерстюка. Той увійшов до кафе неквапно, озирнув своїми вицвілими й одвічно байдужими очима зал. Тільки на якусь мить зустрілись вони поглядами. Ще через хвилину Шерстюк-Шершень ліниво розвернувся й пішов геть.

Танченко захвилювався. Шерстюка не так просто витягти куди-небудь з будинку, де вони зупинились. Особливо тепер, коли вони фактично перейшли на нелегальне становище і, можливо, їх вистежує карний розшук. Раз він з’явився тут — трапилось щось надзвичайне. Добре, як не привів за собою “хвоста”. Хватило, бач, розуму не пертися до столика.

Танченко механічно дістав з гаманця два новенькі червонці, поклав їх на стіл і притиснув сільничкою. З жалем подивився на недопиту пляшку й підвівся, мить повагався й рішуче попрямував до службового виходу. Біля кухні розв’язно перепинив меткого офіціанта з паруючими антрекотами на таці.

— Слухай, дружище, у вас тут ще десь вихід є. Розумієш, жінка ревнива, чатує при виході. Не хочеться з бабою зв’язуватись. Я тут молодичку чекав у вас, чарку лишню вмазав, а вона вислідила. Порятуй.

Офіціант співчутливо кивнув.

— Буває… Коридором прямо і ліворуч. У кінці — треті двері. Там відчинено.

— Спасибі, друже, завтра чарка з мене. Виручив.

Через п’ять хвилин Танченко вже пас очима на протилежному боці вулиці могутню постать Шерстюка. Той стояв на тролейбусній зупинці, раз по раз позираючи в бік кафе.

Психолог піднявся вулицею вгору. Сів у напівпорожній тролейбус. Під’їхали до зупинки, де чекав Шерстюк. Помітивши Ігоря у салоні, той не здивувався, зайшов у тролейбус і сів позаду.

Будинок, де обидва переховувались, був на околиці міста. Власне, вже не міста, а скоріше села, яке з часом потрапило в межі міста і стало його мікрорайоном. З химерною назвою Розсошенці. Кілька років тому до його центру подовжили з околиці міста тролейбусну лінію, й тепер принаймні три з п’яти тисяч жителів села мали всі умови, щоб остаточно трудовлаштуватись на численних фабриках, заводах, підприємствах Полтави.

Кмітливі сільські бабусі враз зрозуміли вигідність нової тролейбусної лінії. Ціни за кімнати, які здавали студентам і приїжджим, відразу підскочили, бо бажаючих зняти квартиру в мальовничому передмісті стало набагато більше. В однієї з таких бабусь і зняли, не торгуючись, кімнату Танченко й Шерстюк, які видавали себе за командировочних.

У цей ошатний будинок неподалік від гомінливого мототреку й поверталися обоє з кафе. Танченко переконався, що за Шерстюком ніхто не стежить, наздогнав його по виході з тролейбуса. Не змовляючись, пішли через мототрек.

— Чого приперся в кафе? — сердито зашипів Танченко, пересвідчившись, що вони на стежці самотні. — Завалитись хочеш? Сказано було не рипатись!

— Не шуми, — звів на нього безбарвні очі Шерстюк. — У мене була добряча причина. Він утік від них.

— Хто втік? — не зрозумів Танченко. — Від кого втік? Ти що плетеш?

— Клієнт наш, якого ми лягавим підставили, утік. — Меланхолійно зронив з тонких вуст Шерстюк. — Бачу, з ним буде не так просто, як тобі хочеться. Що робитимемо?

Танченко такого не сподівався. Здавалося, все було продумано до деталей. Коли спроби випитати що-небудь про скарб провалились, він вирішив перехитрити цього удачливого шукача скарбів і придумав, на його погляд, блискучий, хоч і затяжний спектакль.

Випадково ставши свідком бійки в парку й вбивства Павла Шугіна, він підібрав його паспорт. І там же, у парку, його осінило. Треба навести на слід цього самовпевненого хлопчиська карний розшук і дати йому зрозуміти це. Коли Іванюта відчує переслідування — заметушиться, прагнутиме або ж надійніше заховати знайдене золото, або ж пошвидше реалізувати його. Тут і вступить в гру він, Психолог. Єдина складність — не випустити з-під контролю золотошукача. Втім, це вже справа техніки. Тому й поклав тієї ночі у руку вбитому золоту монету. Й потім, де можна було, залишав у місцях появи Іванюти золотий слід. Подумки уявляв, як обурюються в міліції цьому піжонству. До честі слідчих, вийшли на Іванюту вони порівняно швидко. Ще б пак, подумалось Танченку, так допомогти їм! Шість монет пожертвував, а паспорт, фотографія, комедія з тим п’яндилигою в барі, якому він дав золото на зуби? Якби вони за це не вхопились, гріш їм ціна. От тільки на пошті не поталанило. Проморгав спільника Іванюти. Як посилку відправляв — засік, але чому отримував її інший — і тепер не зрозумів. Карний розшук випередив. Плакали монетки… Хоча він переконаний, це ще далеко не все. Адже ящик, біля якого довелось прибрати Панасюка, був щонайменше втричі місткіший, ніж посилка. І було в ньому золото — це безперечно.

Такі думки миттю пронеслись у свідомості Танченка, поновили в пам’яті події останніх двох тижнів.

Утік. Як же це йому вдалося? Втекти до суду? Про таке й чути не доводилось. Ось тобі й дилетант. Що це дає в ситуації, яка склалась? Чи здогадується Іванюта, як потрапив за грати? Навряд. Значить, шукатиме їх, сподіватиметься на допомогу. Це прекрасно! Куди подасться насамперед? Треба поміркувати…

— Присядемо? — кивнув Шерстюку на пусті трибуни вечірнього мототреку. — Тут зручно: нас видно, але непомітно не підійдеш.

Шерстюк мовчки присів поруч.

— Звідки дізнався? — запитав його Танченко.

— По радіо вранці передавали.

— Що саме?

— На території області знаходиться особливо небезпечний злочинець. Прізвище, прикмети. Все, як у протоколі.

— Коли це було?

Шерстюк ліниво зиркнув на годинник.

— Дві години тому, він там у якогось лісника мотоцикл спер під Знам’янкою.

— Он як? Значить, він буде шукати Панасюка в дослідній.

— Скоріше всього. Тільки про нього й знає.

Але Танченко його не слухав.

— Раз він шукатиме Панасюка, значить, той чистий. Виходить, він нас лягавим не продав.

— Виходить… Даремно ми його підставили. Він цього нам не пробачить. А фраєр він, як бачиш, серйозний. Про тебе по радіо на всю область не об’являть. Таке буває не часто.

— Заткнись, — обірвав Танченко, — розкаркався… Нам з тобою боятись його нічого. Під вишкою ходимо. Забув? Заєць на тобі висить. Гріх на душу взяли, а золото наше далеко не все. Думати треба, як того фраєра розколоть. А те, що він скаконув, — добре. Сам нам золото принесе. Діватись йому нікуди.




17


Група зібралась у кабінеті Завагіна. Крім Карого, Істоменка, Лавренюка та Дубовика, до неї підключили ще старшого лейтенанта Віктора Тимчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Цей схожий статурою на атлета чоловік і раніше паралельно з ними займався золотом, якого в цій справі не бракувало, згодом — разом з Істоменком — агрохімлабораторією в Польовому, а тому був обізнаний з усім добре.

Завагін подивився на годинник, підсунув до себе папери. Карий відразу упізнав серед них свою доповідну, над якою допізна мучився учора, намагаючись ув’язати в одне ціле загалом красномовні, але розрізнені факти. Він уже знав: біля Литої могили загинув Зайцев-Панасюк.

— Причину смерті Зайцева встановлено, — тихо сказав Завагін. Усі повернули до нього обличчя. Начальник слідчого відділення за ці дні осунувся, схуд, на обличчі різкіше окреслилися вилиці. Максиму навіть здалося, зморшки на чолі у нього стали глибшими. Ще б пак! Надзвичайний випадок у практиці — втік заарештований, через кілька днів — ще одне вбивство. І хто знає, чого далі чекати. Так подумалось Карому, й він спробував перемкнути увагу на інше, став дослухатись уважніше.

— …Знову, схоже, “хіміки”, — долинули до нього неквапно виважені слова Завагіна. — Очевидно, мене або тебе, — він поглянув на Істоменка, — хтось із злочинців бачив у Польовому. Зрозуміли: ми вийшли на Зайцева-Панасюка — й усунули його. Тут я з тобою згоден. Але ти не пояснив, як убитий опинився у Чорному лісі, біля Литої могили. Версія, за якою він ховав чи забирав золото з ящика, якого знайшли в катакомбах, мені видається непереконливою. Невже, проживаючи в Польовому, Зайцев ховав би щось в Чорному лісі? У Карого версія переконливіша.

Зачувши своє прізвище, Максим мимоволі відчув, як напружились його нерви. “Хвилююся, чи що? — подумалось. — Значить, не впевнений у своїй правоті остаточно”. Підвівся.

— Я допускаю — в ящику, знайденому біля Литої могили, були заховані речі Іванюти: акваланг, можливо, одяг. Дубовик знайшов там кілька ниток з різних матеріалів. На ящику збереглися чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, його спільники, довідавшись про арешт Іванюти, розшукували там скарб. І щось не поділили…

Завагін слухав, перебігаючи очима висновки експерта-криміналіста.

— Як можна пояснити те, що окрім відбитків пальців Іванюти на ящику не залишилось більше нічиїх? Знову пальчата?

— Пальчата, — подав голос Дубовик. — На цей раз вони їм не допомогли. Хтось із злочинців поспіхом провів у темноті по дну і стінах ящика. Дошки там з одного боку не стругані. Маємо кілька ниток з рукавичок.

— Зможете встановити, ким виготовлені? — не втримався Тимчук і винувато зиркнув на Завагіна.

— Зможемо, — коротко доповів Дубовик і продовжував, гортаючи записник. — Ми також встановили: паспорт Шугіна і паспорт Панасюка підроблені рукою Зайцева.

— Тобто зв’язок між Іванютою і Зайцевим усе ж таки є. Тепер він зримий і навіть подвійний: газ, документи, тайник…

— Монети ще, — додав Істоменко.

— До речі, про монети. Дуже їх вже рясно у цій справі, таке враження, ніби злочинці зумисне вистелюють ними свій шлях. У вас є щось нове? — Завагін поглянув на Тимчука. Той зробив порух підвестись, але Завагін заспокійливо махнув рукою.

— Всі монети, схоже, з одного місця. На них, як ви знаєте, відбитків пальців рук не залишалось. Іванюті можна вірити. Він дійсно знайшов скарб. Днями будемо піднімати з дна озера решту ящиків. У розщелині вони. Ехолот показав глибину 30–35 метрів. Дістанемо. Є нове по Хрінюку. Роботи з ним непочатий край. Будемо арештовувати. Перевіряємо ательє. Добре, що в бухгалтерії архіви збереглися. Ще б рік — і їх знищили б. А там — ціла поема в цифрах, написана Ізяславом Ісаковичем. Прокурор проти арешту не заперечує.

— А ти чим порадуєш? — це вже до Карого.

— Зачіпка є. Склали фоторобота того, хто приходив до Зайцева у гуртожиток. ЕВМ відібрала 12 кандидатур. Всі фото показав Істоменко черговій у гуртожитку. Вона відклала фотографію добре відомого нам Танченка. Він зараз на волі. Невдовзі після арешту Іванюти зник з місця проживання. Можливо, тут є якийсь зв’язок? Оголошуємо розшук?

Після цих слів усі збадьорилися. Це вже був успіх, вийшли на конкретну людину. І хоч проти Ігоря Танченка, відомого у злочинному світі як Психолог, поки що ніяких доказів не було, проте кожен відчував: випадковим збіг двох виняткових обставин бути не може. І коли Танченко зник незадовго після зустрічі з Зайцевим, то в нього на це були причини.

— Що ж, — сказав Завагін, і у його голосі всі відчули бадьорі нотки. — Тепер давайте поміркуємо, хто чим займеться. — Карий зрозумів: лише зараз і почнеться розмова, заради якої зібралась група…




18


Тільки тепер, коли сонце заховалося за лісом і його скупе проміння злегка підфарбовувало край неба, Іванюта знову відчув голод. Пошкодував, що не прихопив у лісника більше харчів.

Виїхав у поле. Сутеніло швидко. Набачив удалині скирту, повернув до неї. Доведеться ночувати голодним. Мабуть, даремно не ризикнув одразу податися до тайника. Там гроші, документи. Втім, можливо, це й краще. Може бути, що Лита могила під наглядом. А йому тепер треба бути обережним. Тому і вирішив розшукати спочатку Панасюка. Потім — усе інше. В такому становищі, як у нього, без помічника не обійтись.

З поля війнуло прохолодою, насувалась осіння ніч. Іванюта вибрав у скирті заглиблення, заштовхнув мотоцикл, прикидав соломою. Відійшов. Начебто не видно. Що ж, нехай поки що побуде тут. Може, знадобиться. Жаль, бензин закінчується.

А звідси до Литої могили неблизько. Тепер, через кілька днів після втечі, де-де, а в Чорному лісі під самою Знам’янкою його навряд чи чекатимуть. Коли ж “приятелі” почують про втечу, обов’язково шукатимуть зустрічі. Кортітиме позбавити його тяжкої ноші скарбу. Доки вони не знають, де заховані монети, доти й можна їх використовувати. Це, звичайно, небезпечно, та іншого виходу не бачив.

Йому потрібні були документи — нові, чисті. Ті, що залишилися в тайнику, його тепер не влаштовували, бо про них знали ще й Танченко, і Шерстюк. Можна було користуватись ними у самому крайньому випадку. Нові ж, надійні, міг зробити тільки Панасюк. Тепер Олега зовсім не обходить, як той це робитиме. Він переступив ту грань, яку підсвідомо визначив для себе раніше, утішаючись думкою добути гроші чесним шляхом. Але де тепер шукати Панасюка?

З такими думками, глибоко провалюючись у солому, Іванюта карабкався на гребінь високої скирти, де вирішив заночувати. Тут, на горі, було ще холодніше.

Мить постояв на вершині скирти, роззираючись довкруг. До найближчої лісосмуги, а значить і дороги, було метрів тридцять. Навколо, наїжачившись стернею, широко розкинулось поле, на яке накочувались фіолетові сутінки.

Зарився поглибше в солому, ліг горілиць, тільки над обличчям залишив своєрідний колодязь, крізь який бачив високе небо, де починали загоратись далекі іскринки зірок.

День згаяв марно. Панасюка, єдиного з трійці його небезпечних знайомих, про кого знав, де працює, і якого він ще міг би, здавалося йому, прихилити до себе, не розшукав. Скоріше всього, вони відразу після його арешту зникли. Далеко навряд чи наважаться податися. Шукати їх треба десь біля лісу. Не може бути, щоб не навідались до тайника, не пробували відшукати монети, які, як вони впевнені, десь там заховані. Пригадалась цікава розмова напередодні арешту.

Саме розділили гроші Хрінюка й увечері сиділи у ресторані Південного залізничного вокзалу.

Шерстюк, як завжди, відмовчувався, Панасюк пив чарку за чаркою коньяк, поки в нього не відібрали пляшку. З цього й почалося. Психолог гримнув:

— За грати захотілось?! Нализуєшся тут!

Тоді Панасюк і сказав:

— Як не бігатимемо, а всі там будемо. Це я з власного досвіду знаю. Тільки десь промахнемось…

— Усіх не візьмуть, — буркнув тоді Шерстюк.

— Для початку й одного досить, — відповів Олег. І тоді Психолог сказав:

— Треба домовитись, як і що робити, коли хтось попадеться й не зможе, ясне діло, про це попередити інших.

— А що там домовлятись? Тікати треба. Нору шукати, — скептично сказав Панасюк.

Тоді Іванюта запропонував створити своєрідну чорну касу, тайник, на той випадок, коли комусь доведеться переховуватись. Наготувати там гроші, золото, документи.

Про тайник він повів мову не випадково. Хотілось пересварити трійцю. І думав зробити це так. Панасюку й Шерстюку сказати, що Психолог потрапив у міліцію, а значить, його долю можна розділити. Психологу ж натякнути, як його хочуть одурити. Поки б вони там розбирались, Іванюта розраховував забрати з острова золото й зникнути. Але до того йому потрібно було обміняти якомога більше монет на гроші.

Тоді, пригадується, він зробив жест і виділив для тайника десять монет. По три вклали інші. Потім — одяг, документи, гроші на всіх. Заховали все в одній з підземних галерей Литої могили. Але чи були вони там після його арешту?

Могли й не прийти, боячись, що він викаже схованку міліції. Не передбачиш їх вчинків, гадай тепер. Чи не поспішив він з поїздкою у Польове? Чи не краще було б спочатку до тайника навідатись? Втім, без Панасюка йому не обійтись. Скільки він був у міліції? Чотири дні? Про арешт спільники могли й не знати. Свою поїздку до Знам’янки він їм вмотивував необхідністю поговорити з Крячком. Якщо вони не знають про арешт — до тайника не сунуться. В такому випадку він скористається тайником сам, хоч це і небезпечно.

У Знам’янці він мав бути три дні. Навряд чи дружки йому повірили б. Тому не виключено, що стежили за ним. Та що це він! Геть заплутався у власних думках.

Іванюта сердито повернувся на бік. Після втечі, здається, став тугіше міркувати. Чого б це?

Одне розумне рішення все ж таки можна сьогодні прийняти: завтра ж слід побувати біля Литої могили. З тим і заснув.




19


Завагін розмірковував. Вбивство Панасюка біля Литої могили свідчило: у Чорному лісі було або ж є щось привабливе для Панасюка і його вбивці. Це по-перше. По-друге, раз Іванюта украв мотоцикл і намагався від’їхати від Чорного лісу якнайдалі, чи не міг він зробити це після того, як застав Панасюка біля схованки? Був той його спільником чи ні? Зрештою, на Панасюка біля Литої могили могли наштовхнутися зовсім чужаки, тобто випадкові свідки того, як він, скажімо, розпаковував ящик.

Доведеться ще раз обстежити місцину навколо озера, та й у районі Литої могили не завадить усе ретельно обдивитися.

Задзвонив телефон. Завагін взяв трубку, вислухав. Кілька разів крутнув диск, набираючи номер Карого.

— Зайди до мене.

Максим увійшов через кілька хвилин. Запитально подивився на Завагіна, намагаючись здогадатись, приємна буде новина чи навпаки. Помітивши іскорки радості в очах начальника відділу, полегшено зітхнув: не інакше, як справа зрушила з місця.

— Дзвонив дільничний з Польового. Бачив у селі Іванюту. Той був на мотоциклі. Більше того — крутився біля агрохімлабораторії, посилав туди хлопчика за Панасюком.

— Отже, він розшукував Панасюка. Значить, ми розмірковували правильно — вони знайомі.

— Це не головне. Якщо Іванюта був у Польовому, то, виходить, не знав, що того вбито. Значить, до смерті Зайцева-Панасюка він непричетний.

Максим проаналізував інформацію. Радості з неї було мало. Виходило — крім Іванюти, в справу з золотими монетами вплутувався хтось дотепер невідомий. Хоча — чому невідомий? А Танченко? І він сказав уголос:

— А Танченко? Може, він?

Завагін підсунув до себе розкриту справу.

— І я думав над цим. Ось бачиш — ще раз передивився все про Танченка. Мені здається, на вбивство він не піде. Підводити себе під розстріл не захоче.

— Навіть якщо йтиметься про великі гроші?

— Ти думаєш, у Панасюка вони були?

— Так просто, безмотивно зараз на вбивство ніхто не йде. Нині злочинці намагаються діяти інтелігентніше.

— Яка там інтелігентність, за свою шкуру більше тремтять. Але ти правий — щоб зважитись на таке, причина потрібна вагома.

— Може, вона у нього й була, та ми не знаємо про це.

— Що ж, пророблятимемо версію Танченка. Що там про нього чути?

— Нічого, після Малої Виски він у наше поле зору не потрапляв, немов крізь землю провалився.

— По картотеці нерозкритих злочинів нічого схожого на роботу Психолога розшукати не вдалося?

Максим заперечливо хитнув головою.

— Добре, — Завагін підвівся, даючи зрозуміти — розмову закінчено.

— Нова інформація додала нам упевненості: Іванюта, Зайцев-Панасюк й Танченко чимось пов’язані між собою. Та це, зрештою, логічно. Навряд, чи могло б бути, щоб Панасюк знав Танченка й Іванюту, а вони між собою були незнайомі. Тепер уяви собі поведінку Ігоря Танченка, коли він дізнається про Іванютин скарб. Можна не сумніватись: в нього відразу ж засверблять руки. Убити Іванюту він навряд чи відважиться, а от обдурити неодмінно спробує. В цьому я не сумніваюсь.

— Будемо шукати його. Ти повинен вийти на Танченка…

Прошкуючи коридором, Карий подумки повторив останні слова керівника групи. Легко сказати — вийти на Танченка. Де він може бути? Чи вдалось йому забрати щось із тайника? Що саме? Можливо, золото? Коли воно вже в нього, то справа кепська. Зачаїться років на два, перечікуватиме. А коли ні? Його артистична натура не терпить спокою. На це треба й розраховувати. Неодмінно десь себе повинен проявити. Тим більше — з грошима.




20


Іванюта картався. Можливо, даремно не прихопив зі свого тайника золото. Правда, були на це причини. Небезпечно все-таки возити дипломат з собою, ризиковано. Можна випадково натрапити на міліцію і втратити все. Та й не в гості їхати. Хто міг знати, як зустрів би його Панасюк. Все це так. З іншого боку, він тепер опинився за добрих три сотні кілометрів від тайника, без документів, без достатньої суми грошей, хоч монет, які мав при собі, було цілком досить на довгий час. Та як їх реалізуєш? Фотографії його, напевне, вже висять на кожному стенді: “Їх розшукує міліція”. Та й у краденому далеко не помандруєш.

Скреготнув від злості зубами.

Брехня! На зло всім він звідси вибереться. Іншого виходу просто немає. Треба добиратись до Литої могили. І якщо приятелі ще не розтягли тайника, то повинні туди заявитись. Тільки б не запізнитись. Недаремно ж Панасюк розрахувався.

…Світало. Обібрав з себе остюки і, затиснувши в руці невеличкий клуночок, вийшов на шосе. Потрібна автомашина. І така, яку б не розшукували хоча б кілька годин. Та й не можуть же вони розставити пости на всіх дорогах, ну день, два, але ж не тиждень. Треба шукати колеса.




21


Кілька хвилин Танченко сидів мовчки, і з його обличчя важко було визначити, що він вирішив робити. Потім зиркнув на Шерстюка, котрий так і залишився стояти у дверях, підпираючи своєю могутньою постаттю одвірок.

— Все. Настав і наш час. Пора вибиратися з нори. Зрештою, ти сьогодні приніс чудову звістку. Сам розкинь — куди йому тепер діватись? Він шукатиме нас. Куди б ти на його місці подався?

Шерстюк закліпав віями:

— Я? Не знаю… Заховався б десь…

— Заховався б… — глузливо перекривив Психолог. — І довго б ти ховався? А для чого ми тайник з пайком, одягом і документами біля Литої могили заклали? Щоб коли буде безвихідь, можна було ним скористатись.

— Так Заєць, сволота, до нього поліз.

— Заєць своє одержав. Тут у тебе рука тяжкою виявилась. — Посміхнувся недобре Психолог. — Але ж наш клієнт цього не знає. Уловив? Не знає! А це значить?..

— А це значить — він попреться в Чорний ліс.

— Нарешті ти почав кумекати. Але не поспішай. Коли ти почув про нього по радіо?

— Кажу ж, сьогодні.

— Як ти думаєш, міліція про цю радісну для неї новину відразу прокукурікала?

— Думаю, ні. Спочатку шукали днів два, три.

— Отож! І коли в Олега є клепка, а вона в нього таки є, то що він робитиме в ці дні?

— Що, що… Я звідки знаю?

— Замре, заляже на дно, зникне. Він же шурупає, що на нього розпочнеться полювання. Чи ти як думаєш? Я гадаю, він тиждень, може, два десь відсиджуватиметься, а потім припреться до тайника. Без документів і грошей йому ходу нема. Отут ми його зустрінемо.

Шерстюк задоволено крякнув.

— Не спіши радіти. Ти забув — ми біля тайника пришили Зайця. Заховати б його було десь подалі, та не дали нам туристи. Думаю, лягаві його вже знайшли. Нам там з’являтись небезпечно. Через Зайця вони можуть вийти на мене. Бачили нас разом. Я до нього їздив у Малу, Виску, пригадуєш? Веселенька історія. Приплутати можуть.

Варто було Шерстюку нагадати про Зайця, як він одразу замикався в собі. Убивство — це не жарти. І тут його підставив Психолог. Казав, не переживай — він тільки засне. А доза яду на кінчику голки, якою він кольнув Зайця, виявилась смертельною. Втім, ці голки їм Заєць споряджав. Сам винен. Тільки кому це тепер доведеш?

Тоді, біля могили, коли побачив Панасюка біля тайника — ледь не кинувся на нього. Психолог стримав, порадив — голкою краще. От і вийшло — краще. Та дідько з ним. Живим він не дасться, й так багато вже на ньому, вишка світить. У крайньому випадку, теж штрикне себе голкою. Одна надія на цього хитруна чортового. Він сам боїться лишитись. Поки він, Шершень, йому потрібний, той буде турбуватися і за його безпеку.

— Чого соплі розвісив? — почув глузливе. — Виходу немає. Цей золотошукач повинен бути у нас в руках. І його золото. Збирайся. Я придумав, що нам робити.




22


Сіра стрічка дороги весело набігала на колеса. Щоб не задрімати, Валентин Бузько натиснув клавішу радіоприймача. Ні, все-таки ранувато підняла його дружина, годинку-другу можна було б і подрімати. Та й не вигідно зранку виїздити. Ні пасажирів тобі, ні попутників. А пасажир тепер автолюбителю перший друг. У розумінні того, що на бензин завжди підкине. Та як же інакше? Тепер, кажуть, вигідніше автобусом їхати, ніж власним автомобілем. Дешевше. Бензин в копійку влітає. Втім, ця проблема його особливо не турбує. Якщо мати голову на плечах, то автомобіль не лише себе окупить, а й прибуток приноситиме. Головне — не лінуватися. А він не лінується. На все часу вистачає. І на роботі не останній, і за себе не забуває.

Хіба це важко, два—три рази в день на залізничний вокзал підскочити?

“Вам, тітонько, куди? Червінець — і ви дома. Доставка з комфортом, з музикою. Дорого? Тоді зі своїми кошиками пхайтеся в автобус, діло добровільне!”

Нехай що завгодно говорять, але інакше автолюбителю не прокрутитись.

Сьогодні, мабуть, його перший суботній рейс, коли їде сам, без пасажира. Звичайно, хто в досвіток буде на шлях виходити? Якби не нагальна потреба, дочекався б годин дев’яти—десяти ранку, тоді в попутчиках не було б скрути. Край дороги за містом їх би цілі колони вилаштувались, тільки вибирай собі пасажира. А вибирати Валентин уміє. Це, між іншим, не так і легко. Студентів — не бере. Що з них візьмеш? Жінок, по можливості, теж. Скупі. Над кожною копійкою тремтять. А от з мужиками легше. Найщедріші — холостяки, ті, котрим за тридцять. Не скупляться і ніколи здачі їм не треба, а коли під “газом”, то платять добряче. Учора, скажімо, з вокзалу двох підвозив. Запівніч. Так двадцять п’ять карбованців ткнули. А проїхали кілометрів два-три. Правда, такі клієнти рідко трапляються.

Валентин подивився на годинник. Точно йдуть. Електроніка! Недарма 200 карбованців віддав. Імпорт, Швейцарія. Ні в кого в депо таких немає. А що? Він — роботяга, працює і має. Правда, якщо чесно сказати, робота в нього така, що не перетрудишся. Слюсар-електрик зміни. І хвалять його більше за те, що він не працює. Бо це значить — все електрообладнання справне. Ще б не було справне! Дядя Вася за свою зміну його так перелапає — рік без поломок працюватиме, а не тільки другу зміну. Поталанило йому з напарником. Усю роботу тягне. Втім, хто його просить?

До траси залишилось кілометрів три. А там і пасажира можна прихопити. Від цієї думки настрій помітно поліпшився.

Глянув уперед. Невже повезло? На перехресті хтось голосує. Спортсмен якийсь, чи що? Цікаво, чи є у нього з собою гроші, бо за так нехай пішки йде…

Натиснув на гальма, “Волга” стишила хід і зупинилася біля подорожнього.

— Куди, земляче? — висунувся з вікна Валентин. — Ей, що ти робиш?! — встиг ще крикнути, відчувши, як той рішуче шарпнув до себе дверцята.

Різкий удар в обличчя відкинув Бузька на сидіння.




23


З того, що йому було відомо, Максим міг вичленити кілька версій з Танченком.

Перша. Він разом з Зайцевим-Панасюком знаходить тайник Іванюти, убиває свого напарника і зникає з золотом. Ця — найбільш переконлива і легко вписується в усе, що вже відомо.

Друга. Панасюк сам, потай від Танченка натрапляє на схованку і гине від рук випадкових свідків-злочинців. Ця менш ймовірна. Раз Танченко приїздив за Зайцевим в Малу Виску, скоріше всього, діятимуть разом.

Третя. Танченко зовсім не причетний до подій. Зустрівся з Зайцевим випадково. Звільнення того з лабораторії не пов’язане з візитом Танченка.

Можливі, звичайно, й інші. Але насамперед слід ретельно перевірити першу і третю.

Карий відсунув від себе порожню чашечку від кави, покликав офіціантку. Мовчки розрахувався і вийшов з кафе на вулицю.

Вечірнє місто квітло вуличними ліхтарями. Постояв хвилину—другу на тролейбусній зупинці і вирішив пройтися пішки. Думки про доручену справу не відпускали. Та він і не намагався позбутися їх. Вже звик до того, що міг дошукатися істини подумки в найнесподіваніший для себе час. У художників це, здається, зветься натхненням, осяянням. Він же вважає це закономірністю. Просто інформація, накопичена мозком, постійно обробляється ним, і що ж тут дивного, коли, нарешті, мозок видає результат її обробки? Для нього байдуже, де ти знаходишся в цю мить: у лазні чи на концерті. Ось тобі й осяяння. В усякому разі, саме таке пояснення цілком влаштовувало Карого.

Мабуть, так і повинно бути — коли людина не просто відробляє належний час, а живе роботою, знаходить у ній втіху. Хоча смішно говорити про захопленість оперативного уповноваженого карного розшуку чи слідчого. Адже це переважно монотонна, часом одноманітна робота з документами в кабінеті, безкінечна розробка і перевірка подумки і практично безлічі здогадок, версій. Зрештою, чи не найцінніша риса тут — терпіння, наполегливість. Ось і в цій справі з Іванютою. Головне зараз — правильно промоделювати подумки всі його можливі вчинки, не помилитись би — чи дійсно зв’язаний він з Танченком? А помилитись можна. І ніщо зараз слідчому не допоможе, ніщо, крім його власного досвіду, інтелекту, вміння передбачати події.

У злочинця — тисяча варіантів поведінки, дій, а він повинен визнати безпомильно лише один, який той обере. Це нелегко, але необхідно. Така робота.

Отже, версія перша. Про що вона говорить насамперед? Припустимо, що Зайцев і Танченко знали про тайник. Тут теж можливі варіанти. Зайцев вислідив Іванюту і, якимсь чином довідавшись, що той заарештований, прийшов до тайника. Тут його міг вислідити Танченко, але цей навряд чи наважиться на вбивство. Тоді хто ж? А якщо хтось невідомий? Справа одразу ж ускладниться. Що дає зараз перша версія? Зв’язок Зайцев-Танченко-Іванюта. Коли б не візит Іванюти до агрохімлабораторії, в Польове, тоді б можна допустити: вбивство Зайцева справа його рук. Але, схоже, Іванюта не знає про смерть спільника. В ситуації, коли його самого переслідують, забезпечувати після вбивства нікому не потрібне алібі — безглуздо. Ні, Іванюта не вбивав. Це відпадає. Тут Завагін правий. Але це значить — утікач не знає, чи був Зайцев біля тайника.

Після втечі з озера Іванюту бачать наступного ж дня в Польовому. Дістається туди він краденим мотоциклом. Чому до Зайцева? Логічніше було б відразу до тайника, забрати золото. Чи, може, він так і зробив? Скільки часу треба, щоб заскочити на Литу могилу? Втім, навряд, чи на це він зважився б. Недалеко село, дорога на озеро, та й туристів можна зустріти. Вбивство Зайцева-Панасюка, як ствердила експертиза, трапилось в той час, коли Іванюта ще знаходився під арештом. Був чи не був Іванюта біля тайника? Коли був, тоді застав його розграбованим і міг натрапити на труп Зайцева. І їхати в Польове йому було б нічого. Значить, він біля тайника не був. Не був. Ще не був! Але ж може навідатись? Повинен. Хоча б тому, щоб перевірити, чи не спустошив Зайцев тайник. Логічно? Цілком! А це значить — в будь-яку хвилину Іванюту можна чекати біля Литої могили. Тобто неподалік озера, з якого він утік. Хоч це й небезпечно, але до тайника він повинен навідатись. Можливо, там була захована частина скарбу з озера. Треба негайно телефонувати майору Гурбі в Знам’янку. Зовсім не виключено й те, що біля тайника з’явиться Танченко, якщо тільки він не побував там раніше.

Так розмірковуючи, Карий незчувся, як опинився біля свого будинку. Подзвонити в Знам’янку вирішив невідкладно прямо з дому.




24


Психолог дістав з шафи невеличку чорну шкіряну валізку, клацнув замками.

— От бачиш — і згодилось. Недаремно ми Зайця за роботу засадили відразу. Золоті руки в чоловіка були. Коли б не відколовся від нас, скільки б змогли справ провернути.

— Сам казав — тільки засне — не стримався Шершень, якому згадка про Зайцева була неприємна. Він пройшов через усю кімнату до вікна, став перед ним, вдивляючись в дорогу.

— Що робитимемо?

— Як що? Зустрічати підемо дорогого гостя.

— Здурів? Та нас же на першому перехресті заметуть. І квакнути не встигнеш. Ні, я не піду. Чорт з ним, з золотом. І того, що є, вистачить. А йти туди мені — це все одно, що у в’язницю добровільно.

— Підеш, Шершню, підеш… Негоже з півдороги сходити. Золото буде наше, а доля зростає, на двох — усе.

— Бери все сам, а мене облиш. Залягти на дно мені треба, Заєць на мені.

— Не канюч! Заєць сам голки споряджав, ти не винен. І не розкисай. Тільки подумай — скарб можемо мати через день—два. Та ми цього піжона витрусимо до нитки! Нікуди йому діватись, нікуди! Коло тайника блукатиме. Побачить — пустий, буде нас шукати… Де ми — він не знає. Зайця не знайде, куди дінеться? До свого тайника. Отут нам його треба не проґавити. Він буде в лісі десь поблизу. Тайник повинен бути десь неподалік. Не міг він його далі влаштувати, чого б він нас туди виманював? У Чорний ліс, в таку далину? Ти думаєш, для нашої безпеки? Дідька лисого! У нього там щось таке є. Повинно бути! Словом — треба їхати.

— Заметуть нас.

— Не заметуть! — вже сердито гаркнув Психолог. — А оце для чого?

Він вивернув посеред столу вміст валізи — одяг, документи.

— Тебе міліція взагалі ще не знає, але все одно змінимо легенду. Я буду така собі Лариса Федорівна Киященко. Дивись сюди, схожа?

З паспорта на Шершня глянуло обличчя красивої жінки з рисами Психолога.

— Ну ти даєш?

— Ти сюди глянь.

Він розкрив ще один паспорт. В ньому була вклеєна його, Шерстюка, фотографія. “Киященко Захар Костьович”,— прочитав він.

— Ну, чоловіче, дай-но мені бритву, дружина поголиться, Що ти кліпаєш очима? Документи зроблені на совість. Завтра ж поселимось у Цибулевому або біля озера десь, будемо “відпочивати”. А за мене ти не хвилюйся — я жіночка буду справна.

І Психолог зареготав, поплескуючи оторопілого Шерстюка по плечу.




25


Майор Гурба ледь гамував своє роздратування. Останнім часом у “його районі” три надзвичайні випадки. Втік — і немов крізь землю провалився небезпечний злочинець. У лісника вкрали мотоцикла. Правда, він знайшовся незабаром, аж у Полтавській області. Тепер на тобі — вбивство біля Литої могили якогось науковця з тої ж Полтавщини. А ще — недавній дзвінок цього симпатичного слідчого.

Карий подобався майору своєю ненав’язливістю і водночас чіпкою хваткою, міцною логікою мислення. Згадати тільки — як взяли вони цього Корчика з золотом, а Іванюту на пошті? Тільки ж треба було Лавренюку проморгати цього золотошукача на озері.

Й не пригадати, щоб зі слідчого експерименту при конвої, понятих утік в наручниках злочинець. Такого спіймати тепер буде нелегко.

І хоч Карий позавчора по телефону переконував, що Іванюта неодмінно повинен з’явитись у районі Литої могили, тобто там, де знайшли тіло Зайцева, Гурба поставився до такої версії недовірливо. Він знав — страх гонить злочинця подалі від того місця, де він коїв злочин. Не втік же він, щоб повернутись. Малоймовірно, але колезі треба допомогти. І він відправив в Цибулеве ще вчора оперативну групу. Сьогодні ж хотів переговорити з дільничним. Чи не помітив той чого підозрілого?

Недавно Водяне залишила експедиція Довгая, цього дивакуватого вченого, який буквально молився на знайдені поблизу мертвого озера рослини. Випадок з аквалангістом шокував старого.

Гурба дивився у лобове скло міліцейського газика. Дорога зміїлася між полями і ось нарешті заховалась в зелені шати Чорного лісу. За три кілометри — село.

До Литої могили та й до озера — це не єдина дорога. Туди можна дістатися і від траси, а ще через ліс. Але тільки пішки. Якщо Іванюта повертатиметься до тайника, то скоріше всього — від траси. Подалі від очей. Там його теж чекатимуть оперативники. У них все готово, натягнута “павутинка” спеціально у прикордонників діставали, є прилади нічного бачення, кілька замаскованих постів, по два оперативники в кожному. Миша не просковзне непоміченою. І якщо Карий правильно передбачив появу тут утікача, той попадеться неодмінно.

На всяк випадок заблокували і дорогу до Водяного і з нього від лісу. До речі, десь тут повинен бути пост.

Майор прискіпливо вдивлявся в гущавину край дороги.

Знав — пост десь близько, але не помічав ніяких його ознак. Все тихо. Невже проминув? Наказав зупинитись. Вийшов з автомашини, кілька кроків пройшов дорогою, не стримався, зазирнув у гущавину. З одного боку — потім з другого.

Оббираючи з обличчя і кітеля павутиння, повернувся. Й знову огледівся.

Чи так добре замаскувались, чи нікого тут немає?

Водій з цікавістю спостерігав за діями майора з кабіни.

— Щось загубили? — почув раптом Гурба прямо над собою задерикуватий голос старшого оперативного уповноваженого карного розшуку Анатолія Дронича.

І той стрибнув з дерева на дорогу.

— Дозвольте доповісти. Група затримання в кількості чотирьох чоловік знаходиться в засідці у вказаному квадраті. Один — зі мною. Двоє там, де дорога завертає в ліс. Звідти й попередили про вас.

— Гм, — Гурба дістав з кишені цигарку. — Добре замаскувались. Як влаштувались? Бо ж не один день доведеться чекати.

— Як і наказували, товаришу майор. База — в селі. Лейтенант Шульга дружиною під виглядом відпочиваючих туристів. Готують на всіх. Аби тільки прийшов, а ми — зустрінемо.

— Розраховуйте й на можливість появи тут Танченка. Ви, здається, з ним знайомі?

Дронич спохмурнів.

— Було діло. Він що — вже відсидів?

— Рік на волі. І, можливо, як орієнтують з Полтави, “діє” у наших краях. Може з’явитись тут. На цей раз не повинен вислизнути.

Дронич не стримався.

— Дідька лисого! Хай тільки на очі втрапить. Гурба розумів, чим викликана подібна реакція.

Кілька років тому Дронич, зовсім ще зелений лейтенант, стажувався у Полтаві і брав участь у затриманні групи злочинців. Й треба ж так трапитись — саме його збив з ніг Танченко й утік би, бо вже прорвався крізь оточення, коли б не допомога випадкового перехожого. Той зрозумів, в чому справа, кинувся під ноги втікачеві. Так і затримали. На допиті Танченко пригадав цей епізод.

— Глянув — зелений лейтенант проти мене. Я на нього стриб, а він убік, зачепив його трохи — він упав, але я не винен, мабуть, з переляку…

Насправді ж все було не зовсім так, а от що не зумів затримати тоді Анатолій злочинця — факт. І тепер мучиться цим, хоч на його рахунку вже чимало затримань.

— Є щось нове? — перевів Гурба розмову на інше.

— За день пройшло тільки двоє туристів. Схоже, подружжя з рюкзаками. Палатку з собою несли. Обидва високі. Чоловік дебелий, широкоплечий. Жінка — чорнява. Довге волосся по плечах розкидане. Гарна. Ми їх не затримували, тільки передали Шульзі, той у селі за ними нагляне. Більше нікого. Ні машин, ні перехожих в село. З нього ж один лісник поїхав велосипедом, ще не повертався. Оце і все. На жаль.

— Не терпиться? — Гурба притоптав недопалок. — Ніде вони від нас не дінуться. Тільки уважніші будьте. Скоро тут полтавські колеги їхатимуть. Бажано, щоб і вони вас не засікли. Зрозумів?

— Так точно, — Дронич виструнчився, хоч був у джинсовому костюмі. — Не прогавимо.




26


Міцно зв’язавши перевбраному в його одяг водієві руки за спиною, Іванюта ткнув тремтячому від страху шоферу в рота кляп з кашкета. Відтягнув з дороги в лісосмугу. Тицьнув перед носом кулаком.

— Лежи тихенько, коли жити хочеш, а я трішки покатаюсь.

У піджаку Іванюта налапав гаманець, туго набитий грішми.

— Ти диви, це ж треба!

У багажнику дві каністри бензину, бак — майже повен. Це вже була удача.

Сів за кермо, увімкнув запалення. Зловтішно подумав: “Тепер мене взяти не так просто. Трасою не поїду. А на польові дороги постів у міліції не вистачить. До вечора цього боягуза не знайдуть. За цей час буду біля Чорного лісу. Буду! — подумав уперто. — Доберусь! Якщо тайник вже розтягнули спільники, то про те, де він заховав все інше, ніхто не знає. На цей раз доведеться забрати все. І пробиратись у якесь велике місто. У Київ чи Одесу. Невже там не знайдеться покупець? Гроші на перший випадок є. Цікаво, звідки в цього тюхтія стільки? Не інакше, як спекулянт якийсь. Дідько з ним. Потремтить з ляку кілька годин. Тут його не так швидко, але знайдуть. Біля дороги ж”.

“Волга” круто розвернулась на шосе і повернула на польову дорогу.

“Добре йде”, — подумалось Іванюті. Як не крути, а він родився у сорочці. Так везе не кожному. Зі скарбом — поталанило, з-під арешту втік. І тепер ось — машина, навіть гроші. Ех, якби ще й документи… Дістатися б тільки до тайника. Там одяг. Нові документи. Не забрали ж вони їх? Хай золото поцуплять, а документи їм навіщо? Невже не залишать? Правда, від таких друзів чекай усього. Ще одне спокою не дає: чи міліція й до цього часу рискає біля озера?

Скоріше всього, вони повинні думати, він десь зачаївся на тиждень—другий. А дідька лисого! Я буду там, де ніхто не чекає. Ми ще побрикаємо, громадянине слідчий.




27


Спочатку Киященки хотіли завернути до Гергелихи, так порадили їм жінки, котрих першими зустріли вони в селі.

— Там у неї половина хати звільнилась, експедиція недавно вибралась. І до лісу від неї — рукою подати. Плати вона не бере, а дровець на зиму їй уже хлопці з експедиції нарубали. Будете жити безтурботно, — доповнила біля колодязя інформацію метка молодичка з коромислом через плече.

— А ви хто ж будете? У відпустку, чи як?

— Еге, — буркнув Киященко, — у відпустку. Два тижні лишилось, вирішили поближче до природи побути. А квартири нам не треба, от якби ваша Гергелиха готувати нам згодилась, ми б заплатили.

— Тоді вам краще до Петрівни, — перевела коромисло жінка з одного плеча на інше, та так уміло, що вода у відрах навіть не сколихнулася. — Ходімте, я вас проведу. Це — по сусідству зі мною. У Петрівни вже є дачники, теж подружжя, тільки молодші за вас. Цілі дні в лісі пропадають. Він малює там щось, а вона гербарії збирає. Петрівна готує їм, може, й ви домовитесь.

“Подружжя” перезирнулось.

— І давно ця парочка тут відпочиває? — запитала нарешті “дружина”.

— Та днів десять уже, а може, й менше. Я бачу їх рідко. Вони — все в ліс, з рюкзаками. Палатка у них десь там, біля болота. Іноді навіть ночувати не приходять. А за обідом вона прибігає. Ну, ось ми й прийшли. Петрівно! Приймай гостей.

На оклик з дверей просторого цегляного будинку з мансардою, огородженого коротеньким металевим зварним парканчиком, вийшла, витираючи об фартух руки, дебела жінка років за п’ятдесят, огрядна, у білій хустині в дрібний чорний горошок, зав’язаній вузлом на потилиці.

— День добрий. Нам до вас порадили звернутись…

— Це ж хто, коли не секрет?

— Сусідка ваша, ми її біля колодязя зустріли.

— Катря? І що ж вона вам наплела?

— Сказала, що з вами можна домовитись про столування.

Вже не так упевнено, скоріше за інерцією, проказав Киященко, не відчувши доброзичливості в голосі хазяйки.

— Надовго? — пролунало вже зовсім іншим тоном питання.

— Тижнів на два.

— Ночуватимете в мене?

— Ні, у нас палатка, ми — в лісі. Раз—два у день дружина забиратиме у вас харч.

— П’ять карбованців за день, — сказала, хитро примруживши веселі очі, Петрівна.

— Ми згодні, — поспішила “дружина”.

— Ну й дарма! — розсміялась Петрівна. — Чи грошей багато маєте? Досить троячки, якщо з моїх продуктів. А коли з ваших — то три карбованці за два дні.

— Гаразд! На трьох зійдемось, ніколи нам буде за продуктами бігати.

— Значить, домовились. Проходьте до двору, втомились, мабуть. Зараз пообідаємо, у мене вже пара квартирантів-лісовиків є. Будинок, як бачите, просторий. Син будував. А тепер сам у Знам’янці живе, тільки літом наїздить, і то — рідко. Цього року, наприклад, на Чорне море онуків повезли. Мені сумно тут, тож і беру квартирантів. Аби якусь забавку мати, при ділі, значить, наче. А ви звідки будете?

— Ми? — лже-Киященки перезирнулись. — З Кіровограда.

— Живете там?

— Живемо, на заводі працюємо. А це — у відпустці. Тиждень ремонт у квартирі робили, вирішили на природу податися.

Петрівна прочинила двері до прихожої, пропустила гостей уперед.

— Тепер всі з міста на природу рвуться. Дивуюся я, коли вже вам ця природа така люба, то живіть у селі. Робота всім знайдеться, ось хоч би у нас тут, у лісництві. Я б своє село на місто не проміняла. Син кличе — переїзди. Побула я у нього день. Квартира — хороша. Три кімнатки. Будинок біля вокзалу. Поїзди гримлять цілу ніч. Хіба заснеш? Городу немає… А вода? Хіба ж ту воду питимеш?

У кімнаті було світло, затишно. На глиняній долівці запашна трава, пахло м’ятою, любистком.

Дві довгі лави по обидва боки такого ж довжелезного, майже через усю кімнату столу. Старовинна шафа, мисник. На стінах кілька вишиванок в рамках, обвішаних рушниками. А ще — фотографії.

— Посидьте, я зараз борщу вам насиплю. Такого ви ще не їли.

Петрівна, як на її літа, досить швидко крутнулась по кімнаті й вийшла за двері.

“Киященки” насторожено роздивлялись довкруг.

— Довго тут не затримуємось. Треба йти в ліс, там безпечніше, а то в мене таке відчуття, ніби ми у пастці. Не можу в чотирьох стінах бути, — пробурчав Шерстюк-Киященко.

— Пусте! Головне — нас сприйняли за тих, за кого ми себе видаємо. Будемо ховатись — накличемо підозру.

У цю мить двері розчинилися. На порозі з’явилась струнка молода жінка у спортивному тренувальному костюмі. В руках вона тримала авоську з трьома великими термосами.

— Добридень, — привіталась жінка, зацікавлено роздивляючись гостей. — А де Петрівна?

— Це ти, Оксано? — пролунав у неї за спиною голос господарки. — Проходь! Чого на порозі стала! У нас, бачиш, гості. Теж на природі вирішили відпочити, як і ти з чоловіком. Як він там? Давно не приходив.

— А! — Оксана махнула рукою, пройшла через кімнату до столу. — Малює. Від мольберта не відірвеш. Схід сонця зустрічає вже третій день. Ескізи робить, потім береться до картини. Він скоро й мене не помічатиме… Давайте знайомитись. Мене звуть Оксаною. Оксана Шульга, вчителька ботаніки.

“Киященки” по черзі назвались. Петрівна вправно наповнювала Оксанині термоси запашним борщем, гречаною кашею, молоком. Ще через хвилину тарілки з паруючим борщем з’явились і перед гостями.

Оксана підсунула до себе кахляну миску.

— Так вирішили відпочити від міста? — запитала…




28


Повернувшись з Цибулевого та Водяного, Гурба застав біля свого кабінету Карого. Міцно потис йому руку.

— Давно чекаєш?

— Ні, тільки з вокзалу.

Майор відімкнув кабінет, пропустив Максима вперед.

— У мене для тебе приємна новина. Проходь, сідай.

— Новина? — Карий зацікавлено подивився на майора, у якого на обличчі сяяла усмішка. — Невже Іванюту затримали?

— Який ти швидкий. На жаль, ні. Але дещо маємо.

Гурба поклав на стіл дипломат і дістав з нього кілька фотографій.

— Як тобі ця сімейна ідилія подобається?

З фотознімка на Карого глянуло незнайоме бородате чоловіче обличчя. Погляд з-під густих брів насуплений, насторожений. Поруч — висока, грубувата жінка з довгим чорним, розкиданим по плечах волоссям про щось розмовляла з бабусею в квітчастому фартусі.

На інших фотографіях — обличчя обох були збільшені. Щось знайоме видалось Карому. Де він бачив оці тонкі лінійки губ, оцю ледь-ледь скептичну посмішку?

— Не впізнаєш? — засміявся Гурба.

— Здається, оцю жінку я десь раніше бачив. Тільки де — не пригадую.

— Тоді дивись сюди.

Майор дістав ще одну фотографію й поклав поруч.

— Ось як? Це вже цікаво!

Карий підсунув стілець до столу й взяв обидві фотографії в руки.

— А “чоловік” хто?

— Встановлюємо.

— Ну молодці! Часу не втрачали. Це просто удача. Як ви на них вийшли?

Гурба посерйознішав.

— У нас кілька груп: у Цибулевому, Водяному, дві перекрили дорогу до нього і шлях до озера з траси. Це те, що ти просив, але нами творчо доповнене. “Подружжя” засікли ще на підході. Потім вивели на них Шульгу з дружиною. Це нові у нас люди, тільки переїхали з Вінниці. Так що все чисто. Вирішили одразу їх не чіпати. Куди він тепер дінеться? А от для чого цей маскарад — цікаво.

— Цікаво — це не те слово. Можна, я зателефоную від вас Завагіну? Порадую начальство.




29


Дорога була пустельною, назустріч — нікого. Та й хто б їхав цією вузенькою, покрученою грунтівкою, коли поряд, в двох кілометрах, нова, пряма стрічка асфальтівки.

Міцно стискаючи плетиво руля, Іванюта зиркав раз по раз то вперед на дорогу, то у бокове дзеркальце, чи не з’явиться хто позаду, але крім куряви, здійнятої “Волгою”, нічого не було видно.

“І все-таки мені таланить, — утішав себе втікач. — Частину золота взяв безпечно, втік від переслідування. Навіть костюм з цього страхопуда, як на мене”. Пригадав перелякане, тремтяче обличчя водія з одвислою нижньою щелепою і його нервове: “Тільки не вбивайте, беріть усе, тільки не вбивайте!”

“Потрібен він мені, слизняк, руки поганити об таку гниль. Мабуть, і штани мокрі з ляку. І де такі слюнтяї гроші беруть на “Волгу”? Не інакше, як на роботі краде. Тепер лівачив на ній, злодюга.

Зрештою, а чим я за нього кращий? Еге, — опирався подібній думці. — По-перше, я не боягуз, по-друге, нічого не крав. Золото? Я його теоретично вирахував, потім шукав і знайшов. Сам знайшов! Коли б не я, воно б ще сотню років у озері чаїлось. А може б, так і не дістав його ніхто. Добре, — не давала спокою інша думка. — А фальшивий паспорт, а зв’язок з Психологом? А візити до Хрінюка? І втішати себе тим, що грабували, саме грабували, хоч і не дуже приємно навіть подумки це слово повторювати, тільки тих, хто гроші наживав нечесно, тепер не доводиться. Втеча остаточно поставила тебе поза законом, — не втихав внутрішній голос. Тепер ти такий же кримінальний злочинець, як і Панасюк або Психолог. А в міліції тебе, напевне, вважають “особливо небезпечним”.

Тепер все одне до одного: угон мотоцикла, напад на цього слизняка, викрадення “Волги”. Словом — назад шляху немає. Треба забирати з тайника решту скарбу і пробувати добиратись, мабуть, не в Київ, а десь ближче до кордону, в Одесу, чи що? Там і золото можна буде збути, і поміркувати, як вибратись звідси геть.

Чомусь згадалось, як розпікав Хрінюка за те, що той хоче драпанути за кордон. А сам?

Та що це він самоїдством зайнявся? Ранувато себе ховати.

Іванюта відчув, як в ньому загострюється відчуття небезпеки. Болісно наростає нав’язлива жадоба дії, нетерпіння. Дурниці! Він ще побореться! У крайньому випадку і так дістанеться до Одеси. Правда, з документами з тайника зробити це буде легше.

Міліція, очевидно, вважатиме — він утік якнайдалі від озера. Знайдений мотоцикл це підтвердить. Недарма ж він його так залишив, щоб знайшли. Хто подумає про повернення? А в цьому якраз і є його шанс.

Перемкнув швидкість, глянув на спідометр, на показник рівня пального — вистачить. Надвечір буде в районі Чорного лісу. Далі їхати треба дуже обережно. Потім “Волгу” доведеться кинути, але так, аби не відразу знайшли.

Ще одне: до тайника доведеться добиратися лісом. Все ж не виключено — на шляху біля озера або ж в Цибулевому можуть бути міліцейські пости. Береженого й бог береже.




30


— А ви непогано влаштувались, — сказав Карий, тиснучи руку лейтенанту Шульзі.

— Стараюсь, — відказав жартівливо той. — Другий тиждень відпочиваємо, обжились.

Карий ще раз огледів невеличку галявину, на якій подружжя напнуло палатку. Праворуч — накриті целофановою плівкою, акуратно складені дрова, нарубані з хмизу, якого чимало дорогою сюди надибував Максим. У трьох кроках від палатки палахкотіло багаття, над ним парував казанець.

— Учора з Киященком карасів ловили на озері, тепер юшку варимо. Так що ви — вчасно, — сказав господар, перехопивши погляд гостя.

Максим присів на пеньок поруч з Шульгою, той повільно витискав на палітру фарби з тюбиків, раз по раз позирав то на мольберт, то на стару самотню липу край галявини, яку малював.

— Де “подружжя”? — не витримав Карий.

— Подалися з Оксаною в Знам’янку за покупками.

Слідчий зігнав з обличчя посмішку.

— Вона одна? З вашого боку це безпечність.

— Заспокойтесь. За ними є нагляд, а “подружжя”, я так зрозумів, чекають тут когось або ж вистежують. Ведуть себе тихо.

Шульга відкинув з лоба пасмо волосся, взяв до рук пензля.

— Робимо все можливе, але Киященки не дуже йдуть на контакт.

Карий давно хотів поглянути на мольберт, та все було незручно. Все ж не втримався, підійшов.

— Та ви справжній майстер.

Шульга розсміявся:

— Художню школу кінчав…

Вилицювате обличчя, обрамлене прямим волоссям, тонкий, трохи задовгий ніс з горбинкою робили його чимось схожим на Гоголя. В усякому разі, на оперативника з карного розшуку він аж ніяк не був схожий, справжній тобі художник-відлюдько.

Це сподобалось Карому.

— Легенда і зовнішність у вас підходящі… Де ця сімейка отаборилась?

— На половині дороги між озером і Литою могилою. Ми встановили: то один, то другий, але щодня, іноді вночі, бувають біля тайника, де ми знайшли вбитого Зайцева-Панасюка. Чекають когось. Не Іванюту?

— Можливо, хоча з’явитись тут з його боку буде велике нахабство.

— Чого, чого, а нахабства йому не позичати. Готуватись до зустрічі з ним чи не з ним, а треба.

— Ми приготувались. — Шульга відклав пензля, дістав з кишені блокнот, присів на коліно й швидко накидав схему.

— Ось тут у нас пост, цілодобовий, з приладами нічного бачення, з усім, що треба. Біля тайника під листям — сітка. Все передбачено. Спрацьовує автоматично.

— Що за сітка?

— Мисливська новинка. Розтягнута на пружинах. Коли дичина знаходиться приблизно посередині, спрацьовують невеличкі порохові заряди, схожі до тих, як у дитячих хлопушках, і кінці сітки, всі чотири, летять назустріч один одному. На кожному — щось схоже на зазубрені стріли. Стрілки капронові, зовсім безпечні. Служать для заплутування кінців. Словом, сітка накидається сама по собі. Та ви, товаришу слідчий, не хвилюйтеся, упіймаємо. Якби тільки з’явився хтось.

— Стривай, стривай, а Киященки не потраплять у вашу пастку?

— Ні. Вони близько не підходять. Мабуть, знають — тайник порожній. Але записку в конверті для когось вони поклали ще раніше, до того, як ми привезли сітку.

— Он як, це вже цікаво. Чи не їх робота — вбивство Зайцева?

— Цілком можливо, візьмемо — розкажуть.

— Бачу, ви підготувались добре, мені й робити тут практично нічого, хіба чекати, коли візьмете злочинців.

Шульга серйозно глянув у вічі Карому.

— Можете не сумніватись — піймаємо.

На поясі у Карого озвалась рація:

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий, вас викликає перший. Як чуєте?

Максим натиснув клавішу передавача.

— Я — чотирнадцятий, слухаю.

— Негайно повертайтесь, є новини. Передайте дванадцятому: прибули гості, хай готується.

Карий перезирнувся з Шульгою, чи чув? Той кивнув і підвівся.

— А ви журились. Ось і почалося.




31


До Чорного лісу Іванюта під’їхав з протилежного від озера боку. Шлях цей був набагато довший, але безпечніший. І головне — всі вважали болото по той бік непрохідним. Зрештою, воно так і було, але за довгий час тут подекуди виникли досить міцні острівці, болото зміліло. Ризикуючи й орієнтуючись по них, можна було добратись до озера. Більше того, на його протилежному від Водяного боці, котрий жителі віддавна вважали суцільним болотом, вигрунтився чималий острівець суші, справжній оазис серед баговиння. Тут владарювали комарі й роками, а може, й десятиріччями неполохані жаби, отаборилась чимала колонія бобрів. Це було досить дивно, адже вони здебільшого прагнуть селитися біля річок, чистої води. Схоже, саме бобри й започаткували цей острів. Було це, можливо, так. Колись з Чорного озера витікала річечка. Бобри її загатили, на загаті згодом намився острів, довкруг виникло непрохідне болото. Як би там не було, а натрапивши на нього, Іванюта зрозумів — цим шляхом навряд чи хто наважиться мандрувати. Одного лише погляду на прикриту зеленою ряскою трясовину було досить, аби зникло всяке бажання до прогулянки по хитких болотяних купинах. Кинутий на оманливу поверхню камінець миттю поглинався безслідно. От би і “Волгу” так. Але ж не під’їдеш сюди. Довелось залишити в скирті соломи, замаскував добре, скирта стара, не скоро знайдуть…

Востаннє подивився на трясовину, через яку мав сьогодні ж пройти двічі: до тайника й назад. А між цими двома подорожами треба ще побувати біля Литої могили, забрати документи. Там теж по настилу, зробленому експедицією, йти небезпечно, доведеться знову ризикувати.

Через підводні печери шлях коротший, але й там можуть його чекати. Нічого, на цей випадок гумовий човен прихований. Раз він його вже виручив, виручить і вдруге.

І все ж щось стримувало Іванюту від першого кроку через баговиння. Але він пересилив себе, міцно затиснув у руках довгу жердину, обережно ступив на м’яку, податливу під ногою купину.

Світало. Десь далеко за лісом сонце рожевило небо. Над болотом висів негустий сивий туман. Та Іванюті ніколи було милуватись красою лісового ранку. Крок за кроком він все далі й далі забирався в глиб гнилого болотяного царства, не звертав уваги на пекучі комарині укуси, на гучні жаб’ячі концерти…




32


Мотоцикл звернув з центральної вулиці в провулок, з нього — на затишну тиху вуличку, де в двоповерховому невеличкому будинку містився міськвідділ міліції. Карий швидко збіг сходами до кабінету Гурби. Той відразу простягнув йому свіжу орієнтировку.

Максим перебіг її поглядом.

— Думаєте, це Іванюта?

— Схоже. Я розмовляв з нашими гаїшниками. Білу “Волгу” бачили в кількох селах поблизу Знам’янки і далі, в бік Кіровограда. На трасі вона не з’являлась. З вертольота засікти не вдалось, мабуть, уже десь заховав. Нещодавно знайшли водія. Ваш Завагін показав йому кілька фотографій. Серед них — Іванюту. Водій упізнав його, але у показаннях не впевнений. Злякався дуже, той його вдарив, зв’язав, забрав одяг, гроші й автомашину. У водія нервовий шок. Чітко пригадати обличчя навряд чи зможе.

— Де останній раз бачили автомашину?

— Виясняємо. Черговий опитує всіх дільничних поблизу Знам’янки, розпитують населення. Але я й так переконаний — це наш утікач. Кого б ще чекали ці артисти біля Литої могили? До речі, як тобі наші приготування?

— Молодці. Відверто кажучи, не чекав.

Карий ще раз подивився на орієнтировку.

— Мені здається, трьох груп мало. Ліс все-таки. І там вже двоє небезпечних гостей є. Одна група повністю до них прив’язана.

Гурба замислився.

— Не одна… Що ти пропонуєш?

Максим перегнув удвоє аркуш паперу, поклав орієнтировку на стіл перед майором.

— І коли, ви вважаєте, він буде біля Литої могили?

— Вдень він добереться до лісу, вночі — до тайника, тільки вночі. Так безпечніше. Та й шансів утекти в лісі вночі більше. — Не задумуючись, відповів Гурба.

— Я теж так вважаю. Тоді чи не зможемо надвечір оточити місцину довкруг Литої могили? Я обдивився там все. З одного боку болото й озеро, тільки по щитах до нього доберешся. З трьох інших кінців лісу можна робити облаву. Сил вистачить?

— Вистачить. Підключимо комсомольський оперативний загін, дружинників з депо.

— Таким чином, ми не дамо втекти й подружжю. А коли врахувати допомогу Шульги, то все повинно закінчитись гаразд.

Завдання у старшого лейтенанта Шульги було чітке: під час операції біля Литої могили затримати Танченка. Той в цей час спокійно спав у своїй палатці. І все ж оперативник не почувався спокійно. Невже і цього разу все дарма? Скільки раз доводилося уночі супроводжувати від палатки до Литої могили то одного, то другого з лже-Киященків. Знав — там вони залишили листа. Це було ризиковано й змушувало їх часто навідуватись до тайника. Близько не підходили, незайманість схованки можна було визначити й так. Вони робили це щоночі, з допомогою невеличкого ліхтарика.

Отримавши повідомлення про можливого гостя, Шульга вирішив супроводжувати свого підопічного особливо ретельно. Наближався звичний уже час відвідин. Шульга пругко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками, присів — треба було розігріти м’язи. Якщо передчуття його не підводить, сьогодні буде робота.

Покрадьки, знайомою вже стежиною, намагаючись не наступати на тріскуне сухе гілля, почав пробиратись до торованого “Киященками” шляху. За цей час вони тут пообвиклися, переконались — окрім них, поночі лісом ніхто не ходить. Ходили не остерігаючись і лише на підході до схованки ставали обережнішими. Можливо, когось боялись, скоріше всього, того, кому адресували записку в конверті.

Тактику виробили таку: неподалік тайника обладнали собі спостережний пункт. Кілька хвилин в темряві прислухались — що робиться довкруг. Переконавшись, чи все спокійно, ліхтариком присвічували, чи не порушено їхнього знаку на схованці. Якщо позначка, а значить і лист, були на місці, вертали назад. І так щоночі.

Шульга вирішив затримувати Танченка на його спостережному пункті. З кількох причин. По-перше, Танченко спостерігав за тайником лежачи. Значить, навряд чи зможе чинити опір. По-друге, до схованки метрів з п’ять, і пришелець не встигне прийти на допомогу.

Й цієї ночі все було, як завжди. Танченко тихо приліг у своїй засідці. Шульга зачаївся в кількох кроках позаду. І в цей час від озера почулись кроки. Хтось, не оберігаючись, ступав лісовою стежкою. Шульга увесь внутрішньо напружився. Нарешті! Виходить, вони не помилились і гість таки заявився. Швидко натиснув на рації, що лежала поруч, клавіш сигналу. Уявив, як у багатьох місцях спрацювали приймачі й усі приготувались до операції, котру подумки програвали вже не раз.

Незнайомець став іти обережніше. Навіть у прилад нічного бачення важко було розгледіти його обличчя. Йшов у куртці, з насунутим на голову башликом, в руках тримав мисливську рушницю. Коли ступив на галявину перед тайником, Шульга полегшено зітхнув — тепер його буде видно товаришам, побачать рушницю, будуть обережні.

Незнайомець завмер, дослухаючись. З-за хмари зовсім недоречно визирнув місяць.

Шульга відірвав погляд від гостя й зосередився на своєму підопічному. Той теж лежав непорушно, тепер і йому було видно: гість озброєний. Це стримало Танченка від будь-яких дій, боявся отримати жакана в груди.

Важко і довго збігали секунди. Шульзі здалося, Танченко може почути в цій тиші, як в грудях у нього гупає серце. Знову перевів погляд на похмуру, напружену постать пришельця. “Двостволка мисливська, — відзначив подумки. — Може зробити два постріли…”

Заспокоївшись, незнайомець зробив кілька кроків до тайника і знову зупинився.

Шульга до болю стиснув кулаки, невже щось відчув? “Ну, ще кілька кроків, — шепотів подумки. — Ще кілька…”

І, ніби скоряючись проханню, людина з рушницею рішуче ступила уперед.

Шульга знав, що станеться у наступну мить, але навіть для нього те, як спрацювала пастка, теж виявилось несподіванкою. Чотири “постріли” пролунали майже водночас. З шипінням, немов чотири невеличкі ракети, метнулись назустріч один одному кінці сітки, накриваючи вкляклого з ляку на місці незнайомця. Майже в ту ж мить до нього кинулись оперативники. Секундою пізніше Шульга опинився на спині Танченка, швидко заломив йому руку, клацнув наручником. Той навіть не опирався.

Неподалік шугнула догори ракета. Це означало: оперативники взяли Шерстюка, — й одночасно слугувало командою для початку прочісування лісу. Ліс враз виповнився голосами, спалахами десятків прожекторів.

Шульга підвів затриманого й підштовхнув його на галявину, туди, де випутували з сітки гостя.

…Карий, який брав участь у операції, відійшов убік, присів на траву й задумався. Як тільки затримали нічного пришельця й хтось увімкнув ліхтаря, Максим зазирнув у злякане обличчя під капюшоном. Це був не Іванюта…




33


Допит по гарячих слідах нічого не дав. Уже потім Карий проаналізував ситуацію і зрозумів свій прорахунок. Затримані бачили один одного. Але всі були настільки впевнені: затриманий має бути Іванюта, тому й не передбачили такої простої, зрештою, звичної в подібних справах формальності.

Те, що на місці, де очікували Іванюту, затримали лісника, було несподіванкою і для майора Гурби. Обоє повертались до Знам’янки далеко не в найкращому настрої.

Міліцейський газик злегка похитувало на вибоях лісової дороги. Говорити не хотілось. Карому з прикрістю думалось, як доведеться розповідати про все товаришам з слідчої групи.

Лісник, як тільки отямився після шоку, відразу ж почав обурюватись. І дійсно, коли розібратись, яке в них було право його затримувати? Лісника ні в чому не підозрювали. Чому він серед ночі з’явився біля тайника? Ні про яку схованку він, звичайно, й мови не вів. Карому пригадалися його хитрувато примружені очі.

— Ви забуваєте, я — лісник. Ліс — місце моєї роботи, час у мене — ненормований. Я один вирішую: куди й коли йти. Чого був біля Литої могили? Там неподалік дві сімейки туристів живуть. Хотів подивитись, чи все у них гаразд. А то учора цілий вечір багаття палили. До пожежі недалеко. Удень не встиг, — нахабно сміявся в очі слідчому.

Згадав про цю розмову. Мабуть, поспішив з нею. Й так він уже міг здогадатись: його затримання якось пов’язане з Литою могилою і туристами, коли навіть повірити, що про тайник він нічого й справді не знає.

З Танченком і Шерстюком простіше. Лист в схованці, підробка документів — факти, які заперечувати важко. Як і пояснювати свої нічні мандри до Литої могили. Знайомство з лісником обидва заперечують, довести протилежне поки важко.

— Чого зажурився? — напівобернувся з переднього сидіння Гурба. — Ти, зрештою, своє завдання виконав: Танченка розшукав і затримав. Не так уже все й погано. При обшуку в Шерстюка, пригадуєш, знайшли кілька голок-заколок. Такі собі симпатичні заколочки. Віддамо на аналіз. Здається мені, мужик пачку з такими заколочками дарма носити не буде.

— До чого тут заколки?

— А раптом на них виявимо яд, такий самий, як у крові загиблого Зайцева?

Карий пожвавився.

— Цілком можливо.

— Це тільки версія, та коли вона справдиться — міцно позв’язуємо цих артистів і Зайцева.

— Але тоді з версії випадає Іванюта.

— Не зовсім. А лист? Пригадай зміст.

Звичайно, Максим пам’ятав, що було написано на невеличкому аркушику в конверті, який Шерстюк замаскував у розграбованому тайнику: “Все у нас. Жди тут”.

— Думаєте, це адресовано Іванюті?

— Гарантії абсолютної немає, але чому б і не допустити таке: Іванюта ховає частину скарбу в тайнику, Танченко, Шерстюк, Зайцев вислідили його. Зайцев потім захотів привласнити все, але його припутали. Тайник спустошили. І тут довідуються — Іванюта втік. Куди він подасться насамперед? До золота. Отут вони його й зустрінуть.

— Навіщо їм зустрічатись? Золото ж по вашій версії у цих двох, їм Іванюта не потрібен. Для них краще, аби він був за ґратами. І якомога довше.

Гурба замовк, але тільки на хвилину.

— Можливо, вони захотіли його убити?

— Навряд. Обоє в засідці були без зброї, а голими руками Іванюту їм не взяти. Ні, тут щось не так. Наче і є логіка у ваших міркуваннях, але Іванюта сюди не дуже вписується.

— Бояться вони його, чи що?

— І вирішили покаятись, бо забрали золото. Малоймовірно! Ні, я твердо переконаний — коли б вони з тайника забрали щось суттєве, зникли б відразу. Тут щось не те. Не можу зрозуміти, за що поплатився Зайцев. А що, як тут і лісник руку приклав? Як ви дивитесь, чи не варто зробити у нього обшук?

— На якій підставі? Треба подумати…

Карий підбадьорився, як людина, яка після довгих блукань вийшла на шлях.

— Я поїду подивитися, як він живе. Маю право?

— Звичайно.

— Поїду обов’язково. До мого повернення розсадіть цих туристів і лісника окремо.




34


У цей час Іванюта з рушницею за спиною, важким дипломатом у руці й довгою жердиною в іншій вибирався з болота на протилежному березі. Страх гнав його геть. Іноді зупинявся, завмирав на якусь мить, слухав, чи не чути погоні? Але гамір по той бік озера стих. Починався новий день, з-за лісу визирав червоний окраєць сонця. Доведеться вибиратися звідси вдень. Це було небезпечно. Зате легко буде розрізняти купини на болоті. Це не подорож в тумані.

Коли лісник потрапив у пастку й ліс ожив голосами, Іванюта з дипломатом, в якому були акуратно упаковані монети, стояв в кроках двадцяти від місця подій. Спочатку він нічого не зрозумів, не міг навіть зрушити з місця від несподіванки. Хоча й передбачав можливу засідку біля тайника. Думка ця утвердилась ще тоді, коли переходив болото. Тоді й вирішив спочатку провідати лісника.

Його візиту лісник здивувався. Іванюта почав уже було шкодувати, що показався на очі цьому відлюдьку. Але втрачати було нічого, тому дістав заздалегідь наготовані монети, відрахував кілька на столі перед мовчазним, похмурим господарем. З радістю помітив, як жадібно зблиснули в того очі.

— Це за мотоцикл. Сподіваюсь, тобі його вже повернули?

— Повернули, — хрипло відказав лісник, не рухаючись з місця.

— А це, — Іванюта відрахував ще десять монет, — за одну послугу, яку ти мені зробиш сьогодні вночі, і за те, що позичу в тебе дробовика.

Лісник заперечливо хитнув головою.

— Не дрейф, зробимо так, ніби я тебе пограбував. Ти нічим не ризикуєш.

— Ні, так не годиться, — заперечив лісник спокійним голосом. — Бери так. Що в мене був, краще нікому не знати.

— Може, й так, — пожвавішав Іванюта, бо зрозумів: з цим лісовиком домовиться.

— Що робити?

— Одну дрібницю. Тут неподалік є схованка. Там треба забрати гроші, золото і документи. Гроші й документи мені, золото тобі. Там його надовго вистачить.

— Знайшов, значить-таки, — з гіркотою в голосі сказав, змінившись на обличчі, лісник. — Знайшов… А я скільки шукав і дарма. — Він з люттю вдарив кулаком по столу. — Та я заради нього в оцій глушині гибію уже скільки років. І з-під самого носа…

Іванюта насторожився. Добре, з’явився сюди без дипломата, а то чого доброго цей навіжений придушив би…

— Сам чого не йдеш? — лісник уже опанував себе, спритно згріб монети зі столу і тепер стояв навпроти Іванюти й сторожко вдивлявся йому в обличчя.

— Там може бути хтось з моїх знайомих. Вони знають — є тайник, але не знають де, — збрехав. — До речі, нікого там підозрілого не зустрічав?

Лісник знову сів за стіл. Схоже, цей хлопець говорить правду. Він і раніше підозрював: оті дві сімейки туристів товчуться там недарма.

— Є там четверо.

— Скільки?

— Подружжя художників, вірніше, він малює, вона травки збирає. А ще двоє так просто відпочивають.

Іванюта задумався. Навряд чи це ті. Вголос же сказав:

— От бачиш, мені там з’являтись не з руки, а ти лісник, ходиш, де хочеш і коли завгодно. І нічого не втрачаєш, навіть якщо тебе там затримають. Скажеш, випадково знайшов. Відберуть усе, тобі ж нічого не буде. Скажеш, хотів уранці у міліцію віднести, хто доведе, що це не так? Але краще не попадатись. Ну то як?

Іванюта очікувально втупився в обличчя господаря. Як і раніше, воно залишалось набурмосеним, тільки очі палали нервовим блиском, як у хижака від передчуття здобичі.

— Розказуй, куди йти.

Іванюта лісникові до кінця не довіряв. Тому, коли той з рушницею за плечима вийшов з хати, він зарядив подаровану лісником двостволку й вискочив слідом, не забувши прихопити захований неподалік у кущах дипломат зі скарбом.

Що він зробить далі, Олег тоді ще не вирішив. Сподівався, коли все минеться, забравши документи, відразу ж іти геть. Мав надію: золото в тайнику буде достатнім відкупом від небезпечного лісовика. Краще було б, звичайно, просто двинути його чимось, нехай полежить, поки він зникне…

І все ж навіть очікувана засідка біля тайника виявилась несподіванкою. Ледве стримався, щоб не кинутися навтьоки і тим привернути увагу й потрапити до рук міліції. Але вдалося притамувати страх. Повільно від дерева до дерева дістався до озера, стрибнув у човен і, як міг безшумно, зник у мороці. На протилежному березі дочекався ранку і вирушив через болото. Тепер, коли позаду залишилось півдороги, він, нарешті, повірив: і на цей раз урятувався. Йти було важко, перекидав тяжкого дипломата то в одну, то в другу руку, натужно виривав ноги з баговиння. Обличчя розпухло від комариних укусів, але крок за кроком протилежний берег наближався.




35


Як тільки Карий повернувся після обшуку в садибі лісника, того викликали на допит. Лісник зайшов до кабінету виповнений благородного гніву.

— Поясніть, на якій підставі ви мене заарештували? Я вимагаю негайно викликати прокурора.

Гурба, в кабінеті якого вирішили поговорити з лісником, неголосно сказав Карому, який сидів на одному з стільців біля стіни:

— Зауваж, перші слова, які говорить будь-який затриманий тепер, це подавай йому прокурора. Як зросла юридична освіченість наших підопічних.

Максим одними губами посміхнувся у відповідь, уважно спостерігаючи за підозрюваним. Йому вже доводилось з ним спілкуватись у справі Іванюти. Тоді це був такий собі хитруватий сільський дядько, мудрий лісовичок, який знає собі ціну й любить поговорити. Тепер же навіть обличчя його, так видалося Максиму, змінилось. Натомість добродушно-розважливого добряка-любомудра постав розгніваний, рішучий, з лихими вогниками в очах чоловік. “Цікава метаморфоза”, — констатував Максим.

З майором вони домовились, допитуватиме лісника Гурба. Максим же втручатиметься по мірі необхідності й стежитиме за реакцією затриманого.

Гурба вирішив одразу ж розставити акценти.

— Заспокойтесь! Дійде черга й до прокурора. Матимете можливість ще з ним поспілкуватись. А затримати вас маємо повне право. Ви з’явились біля об’єкта, який нас цікавив. З’явились уночі, крадькома, з рушницею, зарядженою жаканом.

Як нам відомо, у вашому лісі полювання заборонено, та й звіра крупного не часто зустрінеш, особливо неподалік від села.

— Немає звіра страшнішого за людину, — пробурмотів лісник.

— Накажете розцінювати вашу репліку як підтвердження, що рушницю ви наготували для зустрічі з людиною?

Заарештований сердито стрельнув поглядом:

— Не чіпляйтесь до слів, не один рік мене знаєте.

Гурба підсунув до себе чистий аркуш паперу, взяв ручку.

— Виходить, знаю, та не все. Може, сам про все напишеш?

Лісник схопивсь на ноги.

— Що ви хочете від мене? Піймали, немов звіра якогось, в сітку, а тепер натяками різними душу травите. Немає за мною ніякої вини! Ні про що мені писати! Зрозумів? Кажи, що хочеш від мене — і відпускай додому.

— Шкода, — голос Гурби відразу став офіційним, холодним. — Тоді поясни мені, звідки в тебе оце.

Й майор висипав на стіл з невеличкої чорної торбинки золоті монети.

— Ми, з дозволу прокурора, зробили в тебе обшук. Є протокол, познайомся, — майор дістав його з шухляди. — З понятими, все як слід. Аби ти повірив, глянь сюди. — І він простягнув через стіл фотографію.

На знімку лісник побачив відчинену скриньку з порохом, біля неї кілька монет. Сумніву бути не могло, вони дійсно знайшли в порохівниці монети. Але вголос мовив:

— То й що? А коли я скажу, що ви їх, оці монети, мені підкинули? Або — знайшов нещодавно біля озера, не було коли в сільраду віднести.

Майор мовчки заховав золото.

— Знайшов, кажеш. Добре… А як ти поясниш те, що на склянці і пляшці коньяку, які ми знайшли в твоєму холодильнику, виявлені відбитки пальців рук такого собі Іванюти. І відбитки — свіжі.

— Якого ще Іванюти? Нічого не знаю, це вже облиште. Та й звідки я можу знати, що ви там мені в холодильник могли поставити? Я бачу, ви мені серйозні справи шиєте. Тому ні на які питання відповідати більше не буду. Одне скажу: дарма ви це все затіяли, упіймали не того, кого хотіли, а тепер виплутуєтесь. Ех ви…

Лісник зневажливо махнув рукою. Карий зрозумів — настав час втручатись у розмову і йому.




36


З Танченком і Шерстюком Завагін вирішив поговорити сам. Він уже ознайомився з доповіддю Карого і розумів: з арештом поквапились. Звичайно, Танченко жив за фальшивими документами, і вже це одне ставило його поза законом. Однак Завагін відчував, за Танченком напевне ж є щось, їм невідоме. І його арешт не прояснить ситуацію. Не зовсім чітко прослідковується і зв’язок Зайцев—Танченко, та зачіпка все ж є.

На голках-заколках, відібраних у Шерстюка, хімічна експертиза виявила яд, ідентичний тому, яким отруїли Зайцева. З Шерстюком було простіше, а от з Танченком ясно далеко ще не все…

Завдання поставало складне: добитись, щоб Танченко заговорив. Але як це зробити?

Керівник групи слідчих вже вкотре переглянув справу Іванюти, намагався віднайти хоч якийсь зв’язок між ним і загиблим Зайцевим. Недарма ж утікач розшукував Зайцева у Польовому! Недарма…

Схилившись над столом, Завагін повільно перевертав аркуш за аркушем. Показання Іванюти, показання Корчика, свідчення Махача, Хрінюка… Стривай, стривай. Це вже ні на що не схоже. Перше, що мав зробити після затримання Танченка і Шерстюка, це, звичайно ж, показати їх або ж їхні фотографії потерпілим, свідкам. їх могли упізнати. Тоді справа піде набагато легше.

Завагін викликав Істоменка і наказав йому пред’явити фотографії потерпілим від пограбування бандою “хіміків”, а також Махачу.

— Скільки тобі на це потрібно часу?

Істоменко подивився на годинник.

— До вечора ще далеко, надіюсь, Махач не встиг набратися. За годину, можливо, обернусь. Де знімки?

— Візьмеш у Дубовика, вже повинні бути. Не поспішай, зроби все як слід, з понятими, з протоколом. І все якнайшвидше мені на стіл.

Коли за Істоменком припинилися двері, Завагін підбадьорився — тема для розмови з Шерстюком в нього є. Цей повинен підказати своєю поведінкою, як розговорити Танченка. А якщо свідки чи потерпілі признають Танченка, відкрутитися йому буде тяжко. Переступивши поріг, Шерстюк спідлоба зиркнув на слідчого.

Завагін посадив його навпроти і наказав конвою вийти. Хвилину-другу мовчав, було чути лише, як важко дихає Шерстюк.

Він сидів на стільці напружившись, вся його постать була настороженою, розгублено зиркав довкола, уникаючи поглядом Завагіна.

“Боїться, — подумалось слідчому. — Є гріх за душею. Тоді попробуємо таке”.

— Мова йтиме про вбивство, пограбування, злочинну групу, тому детально з вами займатиметься хтось з групи слідчих. Наша розмова — попередня. Та від неї залежить багато. Особливо для вас.

Шерстюк зблід і ще нижче схилив голову. Від його колишньої показної тупої байдужості не лишилось і сліду.

Завагін уже зустрічався з таким типом людей. Фізично дужі, відчайдушні, навіть зухвалі на волі, в обстановці, коли їм ніщо не загрожує, вони нерідко зламувались, впадали в апатію одразу ж після арешту. Особливо якщо було за що відповідати. Схоже, з Шерстюком трапилося саме так. З досвіду Завагін знав — найщиріші показання такі люди дають на перших допитах. Доки не оговтались як слід.

— Було б несправедливо відповідати вам за інших. Тому хотів би відразу визначити міру вашої провини, провини Танченка, Іванюти, вбитого вами Зайцева.

— Я не вбивав, — тихо сказав Шерстюк. І швидко, немов боячись, що йому не дадуть договорити, додав: — Я не вбивав. Психолог сказав, він тільки засне, от я і вколов. Вбивати я не хотів.

— Слідчий розбереться. Ваш Психолог своє отримає, поговоримо про вас. Чому ви чекали Іванюту саме біля тайника?

Завагін поставив так питання, бо очікував або ж почути підтвердження версії Карого (Іванюта мав повернутись до схованки), або ж її заперечення. Адже Шерстюк не знав, що тієї ночі біля Литої могили затримали не Іванюту, а лісника.

Відповідь Шерстюка дала б можливість розвивати версію далі. Завагін ще не знав — Карий вже встановив: Іванюта був у лісника буквально за кілька годин до його арешту.

— А куди б він подівся? — відказав Шерстюк, і Завагін зрозумів — цей розповість усе. І це справді було так.

Після арешту Шерстюк розгубився, його не залишала думка про те, що на ньому “висить” Заєць, як часто повторював Психолог, і цей похмурий, жорстокий чоловік, пригнічуваний постійним очікуванням кари, вирішив розповісти все. На такий ефект своєї психологічної обробки Танченко зовсім не розраховував.

— Діватись йому нікуди, він же думав — у тайнику документи, гроші.

— Чому загинув Зайцев?

— Хотів з гри вийти один, як тільки довідався про арешт Іванюти. А тут — ми. Я не хотів його вбивати. Спочатку думав тільки провчити. Психолог же сказав, не заводься, він скажений, уб’є. Краще приспимо його, потім — поговоримо. Я і приспав…

— Навіщо вам був потрібен Іванюта?

— Не він, його золото. У нього тут десь ще є тайник. Ми хотіли вислідити. Там має бути багато золота, дуже багато. Психолог казав, що воно буде наше, треба тільки зачекати.

Двері відчинились, швидко увійшов Істоменко, мовчки поклав перед Завагіним протоколи. Той швидко переглянув їх.

У незнайомцеві, який давав йому золоті монети, Махач упізнав Танченка.

Істоменко, перезирнувшись з начальником, мовчки вийшов.

— Звідки у Танченка золото? — продовжував Завагін.

— Як звідки? Іванюта дав, за деякі послуги, ми допомогли йому змінити прізвище і добути готівку.

— У Хрінюка?

Шерстюк кивнув головою.

— Хто залишав на місці злочину золоті монети і навіщо?

— Психолог. Він хотів навести вас на слід.

— Нас на слід? Це ж навіщо?

— На слід Іванюти, він так казав: Іванюта відчує переслідування, запанікує, буде втікати і виведе нас на свою схованку.

— А потім?

— Не знаю, забрали б у нього скарб. Психолог говорив, навіщо дилетанту золото? Він з ним все одно нічого не зробить. Був переконаний — відберемо у Іванюти все.

— Ви один раз укололи Зайцева?

— Один… У мене була тільки одна заколка.

— А інші?

— У Психолога, він мені тільки одну дав. Я її постійно носив з собою на всякий випадок. У лісі ж усі мені віддав, як сам ішов у засідку.

Завагін підвівся, обличчя його було усміхнене.

— Ваша відвертість мені сподобалась. Ви, скоріше всього, не винні в смерті Зайцева. Доза яду з однієї голки не смертельна. Його ж укололи ще двічі. В інше місце, пізніше. І коли ви говорите про голки правду, то це, схоже, зробив Психолог.

Завагін натиснув кнопку виклику конвою. Приголомшеного, розгубленого Шерстюка вивели.




37


Собака-шукач взяла слід одразу, та через кілька хвилин сержант-кінолог доповів:

— На березі озера слід обривається. Схоже, він сів у човен і переплив на той бік.

— На тому боці непрохідне болото, — відказав на це Карий. — Доведеться повторити його маршрут.

Ще через годину сержант працював насосом, час від часу змахуючи з чола краплини поту. Вівчарка з цікавістю спостерігала, як з безладної купи гуми починали повільно вимальовуватись обриси надувного човна.

На той бік відправились вп’ятьох: Карий, експерт, кінолог та два знам’янчани-оперативники на веслах.

За якийсь час дістались до протилежного берега. Власне, берега, як такого, не було. Далі починалась мілина, потім — болото.

— Які вже тут сліди, — зі смутком у голосі, тихо, ні до кого не звертаючись, мовив експерт, безнадійно роздивляючись похмурий краєвид.

— І все ж він міг утекти десь сюди, — сказав Карий. — Давайте пройдемо понад болотом, — звернувся до знам’янчан. Ті розвернули човна. Вдивлялися у гнітючі зелено-чорні обриси болотистого берега, Карий прагнув здогадатись, куди міг подітись утікач? Болотяні невисокі трави, навіть не рогоза й не очерет, а тільки низькорослі, та ще ряска подекуди. Але ось вдалині з’явився очерет. Значить, тут є дно? Проте минуло добрих півгодини, поки вдалося серед болота й мілин розшукати безпечний фарватер, як висловився колишній моряк-чорноморець, експерт, з цікавістю вдивляючись у зелень несподіваного оазису серед цього мертвого болотяного царства.

— Там далі навіть деревця. Острів, чи що? Знову плавун? — висловив припущення кінолог.

Це й справді було схоже на невеликий острівець. Бо вже кроків за десять очерет не ріс і знову очам відкрилась болотяна пустеля.

Вирішили обстежити оазис на болоті ретельніше. І не даремно. Натрапили на твердий берег. Тут на розшукувачів чекала цікава знахідка — продірявлений, напівзатонулий невеликий надувний човен.

Експерт зробив кілька знімків острова і знахідки. На острівець Карий висадився першим. Він виявився не таким уже й малим. Було важко зрозуміти — острів це, чи вцілілий берег. Почали обстежувати. Наполохали кількох велетенських бобрів, які, плюхнувшись в озеро, відпливли недалеко, висунули цікаві вусаті мордочки з води й здивовано спостерігали за людьми. Бачили вони їх не так часто.

Експерту знову поталанило. Він знайшов місце, де Іванюта відпочивав, і мав тепер змогу зняти відбитки його взуття. Поруч валялася обгортка з шоколаду.

— Він був тут ще вранці, — сказав упевнено експерт. — Ми відстаємо від нього годин на вісім—десять.

Підійшов кінолог, який вже встиг обійти острівець.

— На острові нікого немає, він подався через болото в ліс. Там далі, схоже, є стежина. Але йти — небезпечно, я сунувся — і ось бачите, по пояс.

І дійсно, сержант стояв з винуватим обличчям, в наспіх очищеному від болота брудному одязі.

— Що ти пропонуєш?

— Треба пробувати йти, там подекуди є купини. Він же пройшов.

— Ти теж пробував, — Карий посміхнувся. — Ходім подивимось.

Мовчазний лейтенант з карного розшуку рушив слідом.

Підійшли до краю острова, далі знову починалось болото, десь далеко зеленів Чорний ліс.

— Кілометрів два буде, може, й менше, — сказав сержант.

Карий увімкнув рацію і коротко переповів Гурбі обстановку.

— Висилайте негайно оперативну групу на той бік болота, прочешіть ліс. Там повинні бути сліди Іванюти. Попередьте дружинників і міліцію в навколишніх селах. Як же так трапилось, що ніхто не знав про оцей острів?.. Як не було? А звідки про нього довідався Іванюта?.. А якщо прохідне?.. Ні, ми будемо пробувати… Це було б чудово. А є така можливість… Давайте.

Карий вимкнув рацію.

— Ваш начальник обіцяє прислати вертоліт. З нього продивимось стежку. Як, іде?

— Даремно, зараз на болоті хоч якісь сліди можуть бути, а вертоліт тільки шуму наробить і вітру, все знесе від пропелера. Хай політає краще над лісом. Якщо Іванюта ще там, це його налякає, змусить зачаїтись, нам це зараз і треба, — сказав експерт.

Карий знову зв’язався з Гурбою.

— Ми спробуємо самі, займіться лісом по той бік болота. Сліди там повинні бути.

Тим часом мовчазний лейтенант виламав чотири довгі жердини, роздав їх своїм супутникам і намірився було вже йти. Та його випередив експерт:

— Я піду першим.

За ним Карий.

У цей час над лісом прострекотів вертоліт.




38


Коли перший допит лісника практично нічого нового не додав, Гурба замислився. Чому той затявся? Адже вони порівняно легко довели затриманому, що напередодні в нього побував Іванюта, вони разом повечеряли, випили пляшку коньяку й утікач дав лісникові золото.

Практично на кожній монеті Дубовик знайшов досить чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, він демонстративно відраховував монети. Раз відраховував, значить, за щось платив. За що? За пізній візит до тайника? Можливо. Коли так, чому не йшов сам? Знав, що тайник пустий? Звідки? Малоймовірно. Остерігався засідки? Міг, зрештою, повинен навіть. Утік з-під арешту, кожного куща жахається.

Але чому тоді лісник мовчить? Що його стримує? Золото відібрали, Іванюта зник. Чого він боїться? Іванюти? Під арештом той йому не страшний, а бач — мовчить. Цікаво, знає він, де той переховується? Хтозна. Чому ж мовчить? На що сподівається? Доки на ці запитання не буде відповідей, вдруге говорити з лісником нічого. Аж до арешту Іванюти.

Майор уже шкодував, що разом з Карим та оперативниками не відправився переслідувати злочинця. Виславши назустріч групі Карого оперативників, Гурба вже практично не мав змоги далі впливати на хід пошуків. Колись вмілий, досвідчений розшукувач, він до цього часу, хоча минуло вже добрих п’ять років, не міг внутрішньо змиритись з адміністраторською посадою начальника міліції. І час від часу, полишаючи справи, поринав з головою у роботу карного розшуку чи слідчого відділення, перемкнувши адміністраторство на свого заступника, якому, схоже, це дуже подобалось. Хоч це не заважало йому висловлювати в обласному відділі УВС своє невдоволення “неспокійним характером” начальника. Гурба з задоволенням би поступився місцем, якби був упевнений — це піде на користь справі. Однак заступник Гурби був не тією людиною. В усякому разі, на його погляд.

Майор Сердюк, як говорять, завжди розділяв думку старшого начальника, навіть найабсурднішу. Не тому, що не умів її оцінити, а тільки через те, що вона йшла зверху. А людей, які не мають власної думки, Гурба не любив. І тому колючий, але справедливий і прямий старший лейтенант Дронич викликав у нього набагато більше симпатій, ніж завжди згодний з усім Сердюк.

Не подобалось Гурбі, що з підлеглими навпаки — Сердюк був надто суворий, вимагав беззаперечної покори й виконання навіть безглуздих наказів.

Неконтакт цей заважав Гурбі, можливо, саме через нього він намагався поменше спілкуватися з Сердюком. Але це було неможливо. Тому приїзд Карого, участь у роботі полтавських розшукувачів його підбадьорила, майор з радістю включився в роботу, полишивши адміністраторство на заступника.

Сьогодні тільки те, що він очікував приїзду до Знам’янки Завагіна, не дало йому можливості безпосередньо бути учасником розшуків Іванюти.

Гурба подивився на годинник і наказав подати автомашину. Через п’ятнадцять хвилин поїзд, яким приїздив Завагін, мав бути в Знам’янці.

Уже на східцях майор раптом подумав: “А що, коли лісник мовчить тільки через те, що при обшукові ми не знайшли чогось головного, коштовнішого, ніж двадцять золотих монет? А раптом скарб Іванюти в лісника? Що, коли тайник теж спорожнив лісник? А поплатився за це — Зайцев?

Гурба аж зупинився.

Як би не було, а це треба перевірити.




39


Йшли мовчки. На болоті, на противагу висловленим сумнівам, сліди лишались, вже можна було навіть простежити їх напрямок, своєрідну стежину серед незайманого зеленого царства дрібної ряски й невеликих купин. Там, де ставав утікач, трава ще не встигла піднятись з-під болота, там, де упирався він жердиною, одноманітний зелений килим з ряски брався брудними плямами, які затягувалися повільно й неохоче.

Часом доводилось брести по коліна у воді, відчуваючи, як під ногами пружинить податливе мулисте дно. Тоді позаду довго ще лишався брудний слід від скаламученого, піднятого з дна мулу, який клубочився у воді, неначе дим над землею морозного зимового ранку, й осідав на дно повільно, неохоче.

— Як він цю стежку знайшов? — дивувався сержант. — Варто кілька кроків убік ступити — і дна не дістанеш, трясовина.

Карий зупинився, переводячи подих.

— А ти придивись уважніше, контури стежки вимальовуються купинами, острівцями. Праворуч і ліворуч — мертве болото, вода. Ти думаєш, чого він тупцювався на острові? Щоб туман спав і було видно стежку. Не раз він, очевидно, по ній проходив. — І вже до лейтенанта: — Як же ви озеро обстежували, що не помітили цієї стежки?

Лейтенант скептично подивився на слідчого, з зусиллям витягуючи чоботи з драговини.

— Оце — стежка? Ви думаєте, її з того боку видно?

— Але ж Іванюта пройшов? До лісника він як дістався. Тільки через озеро, човном. Значить, стежка є!

— Побачимо, — примирливо відказав лейтенант. Він був не радий цій подорожі, бо кілька разів, хоча й ступав слід у слід за сержантом, вже провалився у баговиння майже по пояс і тепер з прикрістю думав, як доведеться сушитись на березі. Не повертатись же таким у Знам’янку. Болото почало перемежовуватись водяними дзеркалами-плесами, глибиною до метра, з навдивовиж прозорою і холодною водою. Йти ставало важче, помітні сліди стежини раз по раз зникали…

— Ось вам і стежка, — буркнув десь позаду знам’янчанин. Вдалині, майже посередині одного з дзеркал на болоті, Карий помітив жердину і зрадів — буде орієнтир. Обережно просувались прямо до неї, пробуючи перед собою грунт. За два кроки перед дзеркалом на брудно-зеленому килимі болота зупинивсь.

Крізь кришталеву чисту прозорінь води несподівано для себе побачив перекошене від жаху обличчя утопленика. Карий не відразу зрозумів, що це Іванюта, а коли усвідомив — потягнув із-за спини рацію, натиснув клавішу передачі.

— Що там у вас? — одразу почув схвильований голос Гурби. — Чому мовчиш? Що трапилось?

— Знайшли, — тихо відказав у мікрофон Карий. — Висилайте вертоліт.




ЗМІСТ


Логвиненко Іван БЕРІЗКА Оповідання

Логвиненко Іван ПОСТРІЛ НА СВІТАНКУ Оповідання

Кирій Іван ОДИН ДЕНЬ Оповідання

Кирій Іван ДАЛЕКО В ТАЙЗІ Оповідання

Росін Веніамін МІЛІЦЕЙСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ Оповідання

Григорук Анатолій НА “СЬОМОМУ НЕБІ” Оповідання

Шаров Володимир ЗАСІДКА Оповідання

Шаров Володимир ВИКРАДЕННЯ Оповідання

Кисельов Валерій ВІДСУТНЯ ЛАНКА Оповідання

Дмитренко Юрій РОЗШУК Пригодницька повість