Волонтер
Дмитро Білий








…Таємничі ритуали, смертельні небезпеки, карколомні пригоди, кохання на межі життя і смерті та зустріч із потойбічним…

Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.

Всі твори розраховані на широке коло читачів.









Дмитро Білий

Волонтер





ЧОРНЕ КРИЛО





ЧАСТИНА І

Посмішка Будди


У мертвій воді не ховаються дракони.

    

(Із книги «Ліс чаньських речень» XVII ст.)






Коли закінчуються війни, солдати переможених армій, немов дрібні бризки ртуті, розкочуються по земній кулі. Траєкторія їхнього руху неуявна й неосяжна. Вони прагнуть знайти затишне місце й завмерти, сподіваючись, що кров і жах минулої війни поступово щезнуть з їхньої пам’яті. «Тоді, — думають солдати зниклих армій, — ми зможемо знову зайнятися тим самим, чим і до війни. У нас знову будуть безтурботні вечори в колі родини (нехай би й нової родини), ми знову навчимося сприймати музику й будемо знов пити чай з друзями (нехай би й новими друзями). Наша війна, — міркують солдати таких армій, — уже закінчена, і поступово те, що було і про що згадувати так не хочеться, перетвориться на героїчний міф». У крайньому випадку їхня війна перестане бути кровожерливим, мерзенним і ненаситним чудовиськом. Вона перетвориться на кілька рядків у підручнику з пожовклими сторінками, цікавому тільки студентам, і то тільки в період складання нудотних іспитів. У це вірять солдати переможених армій. Та, мабуть, і солдати армій-переможниць теж…

* * *


Харбін, зима, 1936 рік

Щемливе почуття туги завжди охоплювало його, коли дивився він, з вікна на вулицю, яку повільно засипав білий лапатий сніг. Ліхтарі, здавалося, надавали повільному дійству якогось сакрального змісту. Сонце давно вже перестало освітлювати це суєтне місто, і тільки їх м’яке сяйво, що відбивалося на міріадах тихих срібних сніжинок, додавало вулиці таємничої неповторності зимового вечора. Унизу, під вікном, поспішали кудись пішоходи; везли, нечутно ступаючи сандалями, в’язаними з рисової соломи, своїх клієнтів рикші; розмірно відміряючи кроки, несли патрульну службу японські солдати місцевого гарнізону. Чоловік, що стояв біля вікна, закурив сигарету й завмер, зачаровано стежачи за каскадом сніжних клаптів. Вулична метушня не заважала йому радіти снігом, затишком кабінету і світлом незграбних ліхтарів уздовж вулиці. Він міркував про тлінність людського існування в порівнянні з незмінністю законів природи й незбагненним захопленням споглядання снігопаду.

— Пане Гоголю! — перервав його думки голос, що почувся від дверей. Чоловік обернувся — на порозі кабінету стояв, поправляючи пенсне, Ян Якубичек — завідувач філією Чехословацького національного банку в державі з екзотичною назвою Манчьжоу-Го.

Гоголь обернувся, намагаючись сховати у глибині душі відчуття забутих спокою й радості, пережитих ним за останні кілька хвилин.

— З нагоди майбутніх різдвяних свят керівництво нашої філії має честь запросити вас, шановний докторе Гоголю, на урочистий вечір, — тут пан Якубичек знову поправив пенсне й торкнувся краєм долоні своїх розкішних сивих вусів, — на жаль, ви післязавтра залишаєте нас, тому співробітники нашого банку хотіли б на прощання засвідчити вам свою повагу й подяку.

Господар зробив кілька кроків уперед і трохи розчулено потиснув руку керівнику філії.

— Не треба дякувати, пане Якубичек, я всього лише виконав свої формальні обов’язки інспектора центрального бюро нашого банку, а тепер сподіваюся повернутися до своєї викладацької роботи в Подебрадах. Щиро запевняю вас, цей тиждень співробітництва приніс нам обом взаємне задоволення.

— Часи зараз тривожні, пане Гоголю, і я захоплююся вашою відданістю обов’язку, що покликав вас здійснити таку тривалу подорож, — після цих слів банкір знову енергійно затряс рукою інспектора.

— Не варто подяк, я всього лише виконував свої обов’язки, — трохи втомлено повторив Гоголь.

— Дивний край, дивні часи, — задумливо вимовив Якубичек, машинально дістаючи з кишені люльку в оксамитному футлярі.

— Я тут уперше, — сказав Гоголь, протягаючи запальничку своєму співрозмовнику.

Той узяв її, вміло набив люльку тютюном, затягся й задумливо промовив:

— А мені в цих краях повоювати довелося, у складі Корпусу.

Інспектор-викладач з розумінням кивнув:

— За іронією історії і чехи встигли пережити колоніальні пригоди.

Якубичек розвів руками:

— Та й ваших русинів я чимало тут зустрічав.

— Українців, — уточнив Гоголь.

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю — дуже непогано воювали. Якщо не забув: два полки, один імені Шевченка, а другий… зовсім забув… таке польське прізвище…

— Хмельницького.

— Так-так! — зраділо кивнув банкір. — До речі, давайте за фронтове братерство! — після цих слів у його руках несподівано з’явилася латунна фляга. — Прошу вас, дуже гарний коньяк, нещодавно замовив у японському гарнізонному магазині.

Гоголь зітхнув і витяг із шафи пару кришталевих чарок. Гість наповнив їх темною бурштиновою рідиною й урочисто підняв свою:

— За наше братерство! Пам’ятаю, у дев’ятнадцятому під Уссурійськом наш правий фланг добряче виручили два українських… як їх… — Якубичек задумався й ляснув пальцями…

— Курені? — підказав Гоголь.

— Точно, курені, — підхопив Якубичек.

Незабаром фляга спорожніла.

— Ви їдете післязавтра? — уп’яте перепитав Якубичек.

Інспектор кивнув головою.

Тоді Якубичек урочисто оголосив:

— Дозвольте передати вам подарунок від правління нашої філії.

Гоголь з підозрою глянув на співрозмовника. Але той недбало махнув рукою й запитав:

— А ви ніколи не пробували ловити уссурійських тигрів у Маньчжурії?

Гоголь трохи подумав і заперечливо мотнув головою:

— Я їх ніде не пробував ловити, думаю, справа ця невдячна.

Якубичек радісно махнув рукою: «Тоді одну секунду почекайте!» — і зник за дверима.

Господар закурив сигарету і глянув на двері, мабуть, очікуючи, що там зараз з’явиться Якубичек з диким уссурійським тигром. Однак гість повернувся без тигра, але зі старим офіцерським планшетом у руках.

Гоголь полегшено зітхнув:

— Дозвольте повідомити вам, пане Гоголю, що приблизно за місяць до вашого приїзду у відділення нашого банку звернулися два козаки-емігранти… — Якубичек замовк, потім покопирсався у внутрішній кишені піджака й дістав флягу. — Вип’ємо! — натхненно запропонував він.

— Вип’ємо, — підтримав його ініціативу господар, не відводячи очей від планшета. Безперечно, він розумів, що в цей планшет легендарний уссурійський тигр поміститися не може.

Вони випили, і Якубичек продовжив:

— Отож, як виявилося, ці козаки заробляли на життя ловами тигрів, живцем. Ви тигрів у Харбінському зоопарку бачили?

Гоголь заперечно похитав головою.

— На них за ґратами дивитися страшно, а ці козаки блукають маньчжурськими горами й ловлять цих чудовиськ живцем! — Якубичек багатозначно підняв келих угору. — Отож півтора місяці тому до мене в контору прийшов здоровенний козак з рудою бородою, з сережкою у вусі та назвався дивним ім’ям, напевно, литовським — Данилович — і розповів мені історію своїх мисливських пригод. Виявилося, що наприкінці двадцятих років він із… е-е… побратимами почав полювати на уссурійських тигрів. З’ясувавши, що живі тигри коштують дорожче, аніж шкури, ці козаки стали ловити тигрів живцем.

Тут Якубичек пересмикнув плечима й запропонував знову випити. Компаньйони перехилили чарки, і завідувач філією продовжив:

— Одного зловленого тигра вони продали японським негоціантам за ціною 1400 ієн. Негоціанти, зрозуміло, тигра перепродали за 6000 ієн, наваривши 400 відсотків прибутку. Другого разу козаки зловили двох тигрів. Як вони умудрилися це зробити серед маньчжурських хребтів, я не уявляю, хоча, судячи з того, що я бачив у дев’ятнадцятому, ці козаки здатні й не на таке. Але за двох тигрів негоціанти запропонували вже тільки одну тисячу ієн. От Данилович і звернувся до мене в пошуках розумної ціни. Зрозуміло, ми дійшли взаємовигідних умов, хоча я зважився на цю угоду виключно з почуття ветеранського братерства.

Зрозуміло, що далі пішов тост за фронтове братерство.

Господар тим часом продовжував уважно поглядати на таємничий планшет. Якубичек помітив його погляд і простягнув пакунок йому.

— Цей офіцерський планшет козаки-тигролови передали мені, повідомивши, що випадково знайшли його в якійсь печері, що розташована в одному з міжгір’їв Маньчжурського гірського хребта.

Гоголь узяв до рук планшет і розкрив його — усередині був зошит у шкіряній палітурці. Від нього пахло вогкістю, на деяких аркушах записи розпливалися й були укриті темними плямами.

— Я намагався читати, — сумно сказав банкір, — але погано знаю російську граматику, а тут, здається, написано русинською мовою.

— Українською, — машинально поправив Гоголь, перегортаючи злежані сторінки.

— Може, ви знайдете там щось цікаве, — радісно сказав Якубичек, але відразу з тривогою подивився на годинник. — Пане Гоголю, час іти, за кілька хвилин почнеться бенкет.

— Так, неодмінно, — відгукнувся той, зосереджений на записах. — Прошу вас, ідіть, я зараз підійду.

Гість вийшов, а Гоголь сів за стіл, клацнув вимикачем лампи й почав читати. На перших сторінках, що розпливлися від вогкості, рядки неможливо було розібрати, але далі цупкі аркуші зберегли текст майже неторканим.

Якийсь час із нижніх поверхів було чулися звуки бенкету, музики і співу, але доктора Гоголя, здавалося, цілком поглинули записи в зошиті. Опівночі настала тиша. Інспектор піднявся, побачив залишену Якубичеком флягу, побовтав її, вилив залишки коньяку в чарку й залпом випив, потім підійшов до вікна. На вулиці продовжував іти сніг, але від недавнього зачарування не залишилося вже нічого.

Гоголь знову сів за стіл і заглибився в читання. Дійшовши до середини зошита, він знову розкрив першу сторінку й почав читати спочатку…




Маньчжурія, літо, 1925 рік

1


…Я вже давно зрозумів, що час має прямий зв’язок з певною територією. Час пливе над землею, наче ріка і, залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибин донних ям, може вирувати, пінитися, кружляти у вирах або текти рівно і спокійно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскач, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись нудною тягучою масою, а то й зовсім зупиняється.

За своє життя мені довелося побачити багато земель, і відчути різну швидкість норовливого, і так прив’язаного до краю, часу, але ніколи я не відчував, що він зупинився. Тільки тепер, за той день чи два, чи тиждень, чи вічність, поки наш потяг тягся в глибину маньчжурської пустелі, мене не покидала думка про те, що час стоїть на місці. Як тільки потяг, пихкаючи, проскочив передмістя Харбіна, як тільки останні фанзи зникли жовтими крапками вдалині й коли ми виїхали на рівнину — тоді час зупинився. І навіть не тому, що рівнина була тьмяною й одноманітною. Швидше за все тому, що часу просто нічого тут було робити, а може він боявся потрапляти сюди, щоб не опинитися навічно в полоні цієї сіро-жовтої пустки. Відчуття відсутності часу звалилось на мене раптово, як зволюється вночі розвідник з ножем у руці на вартового, що задрімав. Мовчки дивився у вікно вагона, і здавалося, що наш потяг стоїть на місці, так само, як і застигле сонце, а з його боків повільно, з лиховісним скреготом обертається одноманітна нескінченна пустеля… Іноді це почуття було нестерпним і охоплювала божевільна думка, що в мене немає ні минулого, ні сьогодення, що все життя їду в цьому напіврозбитому вагоні пустелею, а все інше — дитинство, юність, навчання, любов, війни, що мені довелося пережити, — усього лише безглузді уривки сновидінь.

Навіть станції біля якихось міст, що раптово виникали на рівнині, немов примари, і де зрідка зупинявся наш потяг, і юрби пасажирів на перонах анітрохи не дисонували з цим позбавленим часу простором, навіть якимось дивним чином підсилювали відчуття нереальності того, що відбувається.

Не знаю, наскільки всі ці почуття були притаманні моїм супутникам. На їхніх обличчях вдавалося побачити хоч й приховувані, але все-таки помітні риси тривоги і непевності.

Деяких зі своїх теперішніх сусідів у вагоні я вже зустрічав на вербувальних пунктах у Харбіні. Здебільшого — офіцери армії Колчака, яким набридло безпросвітне емігрантське житіє, і які вирішили знову випробувати свою військову долю як найманці в арміях місцевих китайських Бонапартів.

Особливого бажання знайомитися ближче ні в кого не виникало. Хоча всі ми належали до вічного, як війна, стану солдатів, що програли. Хіба тільки на станції, перед завантаженням потяга, ми зненацька для себе, підкоряючись інстинктові, виробленому в людей, що звикли до фронтової злагодженості дій, згуртувалися на кілька хвилин, щоб пробитися через вируючу юрбу китайців до вагона й зайняти його, немов ворожу цитадель. Але тільки-но вагон був цілком окупований, тільки-но стих у сусідніх вагонах обурений лемент невдах, які зрозуміли, що ми міцно утримуємо оборону й не збираємося більше нікого сюди впускати, наше тимчасове воїнство розпалося. Щойно потяг рушив, тяжке відчуття того, що для всіх знову почалася подорож у невідомість, змусило кожного замкнутися у власній самітності.

Мабуть, єдиним винятком були п’ятеро уссурійських козаків. Величезного зросту, широкоплечі, з широкими бородами, одягнені в полинялі, але дбайливо збережені гімнастерки, у кашкетах з обов’язковими жовтими верхами, уссурійці миттєво утворили щось подібне до похідної станиці. Недовго порадившись, вони вибрали отамана — величезного рудобородого козака зі срібною сережкою у вусі і двома георгіївськими хрестами на гімнастерці, якого шанобливо іменували Даниловичем, склали в один мішок свої продовольчі запаси і статечно взялися грати в карти, анітрошки не звертаючи уваги ні на навколишніх, ні на рівнину за вікном. Надвечір козаки діставали сулію мутної китайської рисової горілки, помолившись, неквапливо вечеряли, випивали, а потім співали нескінченних козачих пісень, давніх, як вітер у степу. Їхні запаси провіанту, як, утім, і пісень, були невичерпними. Здавалося, ніщо у світі не могло похитнути їх мікрокосмос. Я, та й не тільки я, дещо із заздрістю поглядав на їхню громаду, громаду, якій незнане було почуття ні розгубленості, ні гнітючої самітності.

Я курив, стоячи біля розбитого вікна, або валявся на верхній полиці, намагаючись міркувати про те, що відбувалося зі мною останні сім років. У мішку з речами у мене лежала «Одиссея», точніше, половина книги. Знайшов її, коли відступали з Іркутська, у будинку міської гімназії. Так і тягав з собою з 1920 року. Тільки читання далі першої сторінки не просувалося. Другу половину, напевне, хтось із солдатів експропріював на самокрутки, і тому мій Одісей навічно застряг між Сциллою і Харибдою.

На станціях поповнював свої запаси, купуючи на отримані у вербувальника гроші трохи рису, риби й огидного тютюну. Із сусідами не розмовляв, хіба що перекидався кількома необхідними фразами.

2


Якось надвечір стояв біля вікна, набиваючи тютюном люльку. У сусідньому купе, не кваплячись, козаки розкладали на вишитому рушнику свої припаси перед вечерею.

— Але ж цим козакам байдуже, де і з ким воювати, аби їх було більше одного, — почув я поруч голос. Обернувшись, побачив високого підтягнутого чоловіка у вицвілій і полатаній чорній офіцерській формі та чорному каппелівському кашкеті. Несподівано для себе відчув радість від появи співрозмовника. Той тим часом продовжував:

— Конкістадори — такі з Єрмаком колись Сибір завойовували.

— Ви, гадаю, думаєте, що їм удасться завоювати тепер Китай? — запитав я.

Каппелівець здвигнув плечем і криво посміхнувся:

— Хто зна, хто зна…

Голос у нього був сухий, з якимсь металевим тембром. Блакитні глибоко посаджені очі, сухорляве, тверде обличчя, постава кадрового офіцера. Його я запам’ятав ще з Харбіна. Навіть серед інших, що пройшли вогонь і воду, офіцерів-емігрантів, він виділявся якоюсь відчуженістю і прихованою, але від цього ще більш небезпечною силою.

— Ротмістр Володимир Раух, — представився мій співрозмовник, протягаючи руку.

Я теж відрекомендувався, і ми потисли один одному руки — долоня в Рауха була вузька й дуже сильна. Ротмістр клацнув простим портсигаром і дістав цигарку, закурив, потім продовжив думку:

— Тільки, коли я бачу цих козаків — до кінця розумію, що ми знову опинилися в Середньовіччі. Козаки завжди залишалися наріжним каменем цієї епохи, тому почувають себе в часи нового Середньовіччя як риба у воді. А ми, діти Нового часу, нічого не можемо зрозуміти. Один раз опинившись у Середньовіччі, назавжди залишимося в ньому. Ви думаєте, ми подалися в найманці до цих божевільних генералів від безвиході й безгрошів’я емігрантського життя? Набридло працювати чорноробами й вантажниками в офіцерських артілях Харбіна? Та ні: потягнуло знову до тяжких спокус Темних віків.

— Можливо, — похмуро відповів я, — тільки-от у Китаї Середньовіччя, по-моєму, ніколи не було.

Ротмістр посміхнувся:

— А ви розумієте, що зараз відбувається в Китаї?

— Загалом.

— Китай переживає чергову «Епоху ворогуючих царств». Усякий генерал вважає себе феодальним князьком, і весь Китай поділений між десятками таких князьків-маршалів. Чан Кайши, цей китайський Троцький, контролює тільки частину Південного Китаю, кількість диктаторів у Центральному і Північному Китаї порахувати неможливо: ну, з маршалом Сунь Чуанфаном ви, ймовірно, вже мали честь познайомитися в Шанхаї, північніше Янцзи у провінції Ханькоу простягається царство маршала Бейфу; шибеник Чу Юпу править між Пекіном і Тяньцзином; Шаньдун належить якомусь маршалу Чань Цуньчану. Зрозуміло, що всі вони різняться зазвичай тільки улюбленим способом страти злісних неплатників данини. Природно, що всі вони запекло борються один з одним, і міста десятки разів переходять із рук у руки. Чи не правда, знайома картина? Зневірені городяни зміцнюють міста зубцюватими вежами і стінами з бійницями. Рівнинами бродять тисячі банд, уздовж доріг можна побачити прикраси з тисяч голів, насаджених на палі. До того ж, усі ці армії кишать совдепівськими радниками, яким не терпиться перетворити Китай на чергову радянську республіку. До речі, серед них і наш давній друг, Блюхер.

— І ми їдемо зараз в самий центр цього Нового Середньовіччя, — байдуже промовив я.

Ротмістр затягся цигаркою.

— Як вам стало відомо на вербувальному пункті, ми будемо мати честь боротися в рядах доблесного правителя Маньчжурії Чжан Цзоліня. Там нині чимало наших офіцерів. Використовує їх як гарматне м’ясо. Що й говорити — горе переможеним.

— Весело, мабуть, має бути.

— Авжеж.

Ми мовчки курили. Козаки тихими милозвучними голосами затягли пісню. У цій пісні оживала їхня станиця, степові передзвони острогів і тупіт коней.

— А ви де служили, ротмістре? — запитав я.

Раух мить мовчав. Машинально поправив свій кашкет і поліз у портсигар за новою цигаркою.

— Та так, звичайна історія: сам я родом із остзейських німців, закінчив Київське юнкерське училище, воював тут, у Маньчжурії, у дев’ятсот п’ятому, потім Велика війна, поранення в Карпатах, далі — гарнізон у Іркутську, ну, а потім, коли почалася Смута, служив у Каппеля, після його смерті потрапив в Оренбурзьку армію генерала Бакича. У двадцять першому відступили до Чугучака, думали відсидітися за китайською границею. А вже через місяць до Чугучака стали підходити червоні, для яких границь, здається, не існує. Ні в чому. А що було далі? Ви, напевне, чули про «Голодний похід» Оренбурзької армії?

Я оторопів. Наскільки відомо, з восьми тисяч, що пішли в цей приречений марш степами Монголії, живими не залишилося майже нікого.

— Ви брали участь у поході? — запитав я, намагаючись зберігати спокійний тон.

Ротмістр Раух ледь кивнув головою. Риси його обличчя загострилися, а очі, здавалося, перестали сприймати навколишнє. Я розумів цей стан: мені самому довелося пережити дещо, про що не хотілося ні згадувати, ні розповідати.

Треба віддати належне Раухові, він досить швидко отямився й посміхнувся:

— Ваша військова стежка, осавуле, очевидно, теж вас не леліяла?

— Бувало всяке. У шістнадцятому році мобілізували, після відрахування з Харківського університету потрапив служити на КВЖД. Брав участь як представник Далекосхідної Української Ради у формуванні українських куренів у складі армії Колчака. Так у Першому Курені до 1920 року і провоював. До двадцять другого жив у зоні відчуження КВЖД, працював чорноробом, потім почалася евакуація. Під Зеленсько-Київським, де збиралися біженці, увійшов у групу військ генерала Смоліна, під час переходу біженців у Хунчун командував козачою сотнею. Після того як китайці нас інтернували, рік пробув у таборі, ледве не помер від голоду, але перебрався в Харбін. Нічого особливого…

За вікном було темно. Ми мовчали. У вагоні всі вже спали жадібним, переривчастим сном утомлених солдатів, готових щосекунди до болісного пробудження.

3


Я не намагався рахувати дні й тижні нашого неймовірно довгого шляху. Здавалося, усі супутники звикли до думки, що ця подорож ніколи не закінчиться. Можливо вони й не хотіли, щоб вона коли-небудь закінчилася. Час від часу розмовляв з Раухом. Ми говорили про війну і про світ, хоча частіше все-таки про війну. Тільки ніколи не торкалися теми «Голодного походу» Оренбурзької армії, хоча, чесно кажучи, мене роздирало прагнення довідатися побільше про обставини цього походу. Та видно було, що будь-який спогад про той час дуже гостро зачіпає ротмістра. Розумів це й не намагався розпитувати Рауха. І він був вдячний за моє мовчання.

Але тепер щоночі думав про той похід, що канув у Лету. Намагався скласти з уривчастих, відомих мені фактів зв’язану картину тих подій. Не знаю тільки навіщо. Може в мені прокинулася давно забута честолюбна мрія описати події громадянської війни, поки вони не стали здобутком всепоглинаючого часу, і брехливих пер ідеологів-істориків? Може я відчув у інтонації Рауха прихований натяк на якусь таємницю, з якою він зіткнувся під час того божевільного походу?

Так чи інакше, годинами намагався згадати все, що колись чув про «Голодний похід». Але завжди ритм моїх міркувань переривала одна коротка й безжалісна думка: вони всі загинули.

За чотири роки, що минули відтоді, я зустрічав багато людей, що чули й розповідали про «Голодний похід» Оренбурзької армії. Офіцери в китайському концентраційному таборі, козаки, що осіли в Монголії й Маньчжурії, політикани, що безцільно дебатують про майбутнє Імперії, люди, що були свідками чи учасниками подій, гідних Апокаліпсиса, і ті якось переказували про цей похід, як про ледве не містичне явище…

Отже, вони всі загинули…

…Наприкінці травня 1921 року з військового табору на ріці Емиль, розташованого неподалік від міста Чугучака, виступив на схід загін з восьми тисяч осіб. У нього входили залишки Оренбурзької армії генерала Бакича й повстанської Народної дивізії хорунжого Токарьова. Перед ними лежали безводні монгольські степи. Загін не мав ні запасів продовольства, ні достатнього озброєння. Хоча й військовим загоном його можна було назвати тільки з дуже великим перебільшенням. З усіх людей лише шістсот осіб володіли вогнепальною зброєю. Запас патронів мінімальний. Про важке озброєння не було й мови. Значна маса утікачів — жінки й діти. Виступати в похід у такому складі було божевіллям, але до Чугучака вже підходили частини Червоної Армії, й іншого вибору не залишалося.

І зважилися на цей безвихідний шлях. Що ними керувало? Сліпа безпідставна віра у фортуну? Пройти через монгольські степи, прорватися в Китай, який охоплений полум’ям громадянської війни? Вони виступили. Виступили назустріч смерті від голоду і спраги, назустріч кулям червоних, монголів, китайців, японців, сотеням банд, що панували на Рівнині.

Ті, кому страх скував волю, залишилися в Чугучаку, очікуючи милості переможців. Ті, хто вибрав страждання нескорених, вирушили за генералом Бакичем.

Вони — приречені.

Літо в пустелі. Безжалісна спека, голод і спрага. Спочатку довелося прориватися через заслони червоних. До Шарасуме добралися, прорвавши червоний заслін, утративши тисячу осіб. До вересня рухалися пустелею, щодня втрачаючи сотні людей, які вмирали від голоду й розпеченого сонця. Найгірше було дітям. Шлях перетинали заслони монгол і банди китайських солдатів-дезертирів. Ті вимагали за вільний перехід золото, у крайньому випадку — жінок. Кожну сопку доводилося брати штурмом, ціною десятків нових смертей. Кочівники, у яких сподівалися одержати провіант, почувши про наближення Урус-Орди, розбігалися. На початку вересня, не витримавши, половина загону, в основному старі, жінки й діти — близько трьох тисяч осіб — здалися червоним. Що з ними сталося, ніхто так і не довідався.

Коли утікачі дійшли до Монгольського Алтаю, виявилося, що очікуваного порятунку не настало, кільце навколо загону продовжувало стискатися. Найбільш боєздатні частини відкололися наприкінці вересня й розсіялися по степу, намагаючись добратися до Китаю.

Наприкінці жовтня кілька сотень людей, що залишилися живими, зовсім без боєприпасів, поранені й виснажені, були оточені червоними під Уланкомом. Усіх їх стратили. Генерала Бакича та інших командирів розстріляли в Кяхті в 1922 році. Подейкували, що три сотні козаків і офіцерів змогли все-таки прорватися до Гучена й до літа 1923 року добратися дрібними групами до Китаю, але нікого з них ніхто ніколи не бачив.

Вони всі загинули…

Ротмістр Володимир Раух мовчав. Мовчав і я.

Час зупинився…

4


Ознакою того, що наближаємося до мети нашої подорожі, були чорні клуби згарищ на обрії. Міста, біля яких зупинявся потяг, мали свіжі сліди від вогню, бомбувань і вуличних боїв. Цивільна балакуча китайська публіка в сусідніх вагонах поступово змінилася на похмурих жовтолицих солдат та мовчазних китайських офіцерів. Потім уздовж залізниць потягнулися ґрунтовими дорогами, здіймаючи куряву, довгі колони солдатів, найчастіше одягнених у порваний селянський одяг, але при зброї. Удалині, у степу, з’явилися ланцюжки кавалерійських ескадронів і лафети зі снарядами.

— Дивися, як у вісімнадцятому, — з якимись радісними інтонаціями в голосі сказав капітан Ліхницький, колишній денікінський піхотинець, уважно розглядаючи мілітаризований пейзаж, що відкривався перед нашими очима. Останнім часом, непомітно для себе, ми встигли перезнайомитися. Напевно, відчуття війни, що наближається, знову змусило нас рефлекторно згуртуватися в подобу військового з’єднання.

Ніхто вже не думав і не мріяв про мирне життя. Швидше за все, забуті мирні роки здавалися нам чимось нереальним, примарним і стосувалися іншого, потойбічного існування.

Незабаром, довго не затримуючись, проскочили досить велике місто Гирин, що вважалося основним тиловим містом військ Чжан Цзоліня, і тепер наближалися до кінцевого пункту подорожі — містечка Цзяохе — навколо нього й дислокувалася дивізія, у складі якої ми мали воювати.

Я знову відчув рух часу і, як не дивно, полегшення. Що стосується Рауха, то він спохмурнів, став мовчазним, знову замкнувся в собі. Проте я бачив, що він, хоч і приховуючи це від інших, з нетерпінням чекає прибуття на передову лінію.

В останній день нашої мандрівки ми почули глухий гуркіт гарматних залпів, а армійські колони йшли вже нескінченними юрбами.

Рано-вранці мене пробудив голосний лемент у вагоні:

— Ну, нарешті, добродії, прибули!

— Збирайте речі — фронт!

— Лейб-гвардія, по конях!

Я звично вискочив з липких тенет досвітнього сну, механічно запхав руку під мішок з речами, що був мені за подушку, але револьвер не знайшов (його продав у Шанхаї ще роки два тому), і сів на лежаку, озираючись навколо. У вагоні йшла звична метушня, характерна для закінчення будь-якої подорожі, нехай навіть цю подорож здійснюють колишні дисципліновані вояки. За вікном ледь-ледь сірів невеселий ранок. Я натягнув на себе давно вицвілу гімнастерку, кашкет, підхопив мішок з речами й вискочив з вагона. Офіцери звично шикувалися, з радістю вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря.

— Поздоровляю з поверненням у Темні Віки! — Раух привітно ляснув мене по плечі.

— Взаємно, — буркнув я.

Вишикувалося нас біля паровоза приблизно чоловік шістдесят. Уздовж ешелону ще штовхалися китайські солдати й офіцери. Удалині, скільки можна було побачити, виднілися солдатські намети й гарматні позиції. На сусідніх коліях блищали від ранкової роси сталеві велетенські бронепоїзди. Далі, на сході, хмуро сутеніли гірські пасма Чачгбей.

Перед нами стояв офіцер у френчі з нашивками полковника китайської армії, на боці в нього сріблом блищала кавказька шашка, а на грудях висіли два георгіївські хрести й великий блискучий китайський орден. У полковника була сива, акуратно підстрижена борода-еспаньйолка й монокль.

— Та це ж полковник Солодньов! — вигукнув хтось із шеренги.

Солодньов поправив шашку й витягнувся, ми теж звично виструнчилися й завмерли.

— Добродії офіцери, — трохи охриплим, але гучним голосом гаркнув полковник, — радий бачити, що ви не втратили виправки і, сподіваюся, своїх чудових бойових навичок, набутих на полях боїв Великої Війни і Смути.

Отут він закашлявся й менш бадьорим голосом продовжив:

— Добродії офіцери, поздоровляю вас зі вступом у лави доблесної армії маршала Чжан Цзоліня!

Ми мовчали.

Полковник трохи збентежився, а потім зовсім по-цивільному махнув рукою:

— Сподіваюся, розгромивши червоні китайські війська, ми зможемо почати визвольний похід з метою звільнення нашої нещасливої Батьківщини!

Офіцери незлагоджено й не зовсім упевнено гримнули звичним «ура».

Солодньов трохи збадьорився:

— Спасибі вам, дорогі соратники за те, що прибули в цю тяжку годину на діючий фронт. Разом ми будемо непереможні!

Полковник зняв монокль, протер його хусткою і вже менш урочисто оголосив:

— Прошу зареєструватися в штабі нашого корпусу й одержати призначення у відповідні військові підрозділи.

До вечора ми одержали пайок, плату за два місяці вперед (чомусь у мексиканських доларах), і були розподілені в частини. Так почалася моя служба в китайсько-маньчжурській армії…

5


Основу ударних частин Третьої Маньчжурської армії маршала Чжан Цзоліня складали загони, майже цілком укомплектовані з офіцерів і козаків-емігрантів. За моїми підрахунками, їх було не менше шести тисяч. Тому Третя армія вважалася найбільш боєздатною. Вона могла б вести воєнні дії набагато успішніше, якби її командувач, генерал Лі, не настільки сильно захоплювався китайською класичною філософією й літературою. До цього його зобов’язувало аристократичне походження. Нам протистояли дві червоні китайські армії, тож генерал Лі вважав не гідним своєї гідності й походження застосовувати «плебейські» методи ведення війни. Невичерпним джерелом його стратегічних ідей були трактати Сунь-Цзи, У-Цзи та інших геніїв китайської військової думки, що спочили в мирі кілька тисяч років тому.

За кілька місяців до нашого прибуття генерал Лі вирішив цілком позбавити супротивника запасів снарядів і патронів. Для цього він скористався стратегією Юе-Фея — Переможця Чжурчженей. Той наказав виготовити опудала своїх солдатів, прив’язати до коней і пустити на супротивника, що витратив на ці муляжі всі свої стріли.

Натхнений генерал Лі, недовго думаючи, наказав усе запасне мундирування напнути на мішки із соломою, прив’язати до коней і погнати на червоних. Єдине, що він не врахував, так це наявність у супротивника цейсівських біноклів і чудового знання джерел стратегічного мислення нашого командувача. Унаслідок, близько тисячі коней і комплектів мундирування потрапило в розпорядження червоних частин.

Однак генерала Лі ця невдача анітрошки не засмутила, він уже захопився ідеєю затопити позиції супротивника, вичитавши про таку тактику в Сима-Цяня. Два офіцери інженерних частин були викликані до генерала й одержали розпорядження підірвати дамбу, що розташовувалася неподалік від позиції супротивника. Річка, вийшовши з берегів, повинна була затопити весь укріплений район, що утримували червоні. На обережне зауваження одного з офіцерів, випускника Петербурзького університету, що ми самі перебуваємо в низині, на відміну від супротивника, генерал Лі нагадав йому про спосіб страти, що застосовувалася імператором У-Ді до непослухів і тих, хто сумнівається. Зрештою, інженерна рота, утративши половину складу, зуміла підірвати дамбу й успішно затопила власні позиції, що важкою працею зводилися упродовж року. Тому довелося відступити на місцевість, абсолютно не придатну ні для оборони, ні для наступу…

Тепер генерал був одержимий новою стратегією, що, як були переконані всі наші офіцери, і призведе до остаточної загибелі армії.

Я намагався не задумуватися над цим. Ще з часів Великої Війни набув переконання: для ведення успішних бойових дій спочатку треба перестріляти всіх генералів.

Нас з Раухом призначили в ударний батальйон, що складався з колишніх колчаківських і денікінських офіцерів. Водночас ми, як досить непогані знавці китайської мови, виконували обов’язки інструкторів у двох батальйонах, сформованих із китайських новобранців, котрі прибули на фронт під посиленим конвоєм наших козаків-уссурійців.

Потягнулися одноманітні сірі дні. Зранку я намотував десятки кілометрів від одного батальйону до іншого і старанно втовкмачував новобранцям — ще недавнім селянам — основи дій батальйону в умовах позиційної війни. Перекладач намагався перекладати мої накази китайською, новобранці старанно слухали й нічого не розуміли, або, скоріше за все, розуміли, але все робили навпаки.

До того ж почалися нескінченні дощі…

Воєнні дії майже припинилися. Час від часу ліниво гухали артилерійські залпи, на які, утім, ніхто вже не звертав уваги.

І тільки вечорами, трохи озвірівши від невдячної інструкторської служби, ми збиралися у великому польовому наметі, призначеному для офіцерських зборів. Часто до нас приєднувалися офіцери кількох бронепоїздів, що дислокувалися поблизу на станції. Збори відбувалися досить одноманітно і традиційно. Офіцери розділялися на звичні групи: грали в карти, співали пісень, загравали із санітарками, вели нескінченні розмови про долю Батьківщини, й усі разом напивалися — благо, запаси мутної китайської горілки були невичерпні. Правда, зранку голова від цього пійла нагадувала поле бою двох зневірених армій, але на це ніхто особливо не скаржився. Коротко кажучи, ми знову повернулися до того способу життя, що стільки років проклинали. Але вже й не уявляли для себе іншого.

Володимир Раух нечасто відвідував офіцерські збори, а якщо відвідував, то, як правило, мовчки сидів, уникаючи п’яних розмов, пив китайську горілку, але не п’янів.

Одного разу він сказав мені, кинувши погляд на задимлений бліндаж:

— Бальгалла — уночі бенкет, удень — смерть.

6


Так минуло тижнів зо два нашої військові служби. На світанку, тільки-но замерехтіли відблиски вранішнього сонця, я вийшов з намету, міркуючи над тим, що кашкет придумали військові, щоб уберегти свої голови від небезпеки розвалитися після офіцерських зборів на десятки скалок.

Біля сусіднього намету вже сідлав коня ординарець Рауха — повненький сяньцзинець Ван. Капрал Ван належав до породи вічних китайських солдатів-ландскнехтів. Почавши воювати з 1911 року, він умудрився залишитися живим, побувавши в усіх арміях і на всіх фронтах як китайської, так і нашої громадянської війни. Ван непогано говорив російською, розумів усі китайські діалекти, був, як і слід сяньцзинцю, правовірним мусульманином, не любив інших китайців, що поки що не увірували в Аллаха, і був цілком задоволений своїм відносно безпечним становищем ординарця. До того ж Ван був перекладачем під час наших занять з новобранцями. Якби Раух хоч трохи нагадував Дон Кіхота, то Вана можна було б вважати класичним китайським Санчо Пансою.

Щодо мого ад’ютанта, то ним виявився мій старий знайомий, ветеран Першого Українського куреня колчаківської армії Іван Багуляк. Його я пам’ятав ще з 1918 року, коли тільки починав набір у курінь.

Іван Багуляк був родом звідкись зі Східної Галичини, з околиць міста Станіслава. На початку війни його рідних запідозрили австрійські жандарми в москвофільстві, й ті ледве не потрапили на шибеницю. А коли прийшли війська Брусилова, то двадцятилітнього Івана Багуляка, як і десятки тисяч його земляків, вислали, запідозривши в сепаратистських настроях, у центральні райони Росії.

Як і більшість вихідців із селянських родин, Іван був широкоплечий, дуже сильний, неквапливий і в характері своєму дивним чином поєднав риси селянської хитрості, самовпевненості, впертості й дитячої відкритості. Коли Багуляк прийшов записуватися в курінь, то на моє питання, чому він не повертається назад, простодушно відповів:

— Так, пане офіцере, що там воювати треба буде, що тут. Так хоч на проїзд не витрачатимуся.

Солдат з нього вийшов чудовий. З таких, утім, гарні солдати й виходять. Вчувалася в ньому надійність і статечність. Він і воював так, начебто працював на своєму полі. Як його занесло в Маньчжурську армію, Багуляк довго пояснювати не став, обмежився переконливим аргументом:

— Та от, хотів разом з чехами повертатися, але трохи затримався. На карту глянув, яким шляхом надійніше буде до Карпат добиратися — вирішив, що через Маньчжурію буде коротше.

Більш докладно про свій маршрут, обраний для повернення, мій ординарець не розповідав…

…Світанок тільки починав забарвлювати степ у рудуваті розмиті тони. Я закурив свою люльку і став очікувати появи Рауха. Той, усуперек своєму звичаю, затримувався. Як правило, доводилось йому очікувати мене. Чесно кажучи, завжди захоплювався його звичкою щоранку робити зарядку й обливати себе холодною водою — давався взнаки вишкіл кадрового офіцера. Але сьогодні, очевидно, мій товариш вирішив зрадити свої звички. Та нарешті він з’явився. Обличчя здавалося змарнілим, наче цю ніч він не спав зовсім.

Ми обмінялися короткими вітаннями, підхопилися на коней і рушили до навчальних позицій. Ординарці їхали позаду й ліниво перемовлялися якимось дивним китайсько-російсько-українським діалектом. З моменту прибуття на фронт наші приятельські стосунки майже не послабшали (хоча я так і не зрозумів, чому з усіх офіцерів ротмістр відчував особливу прихильність саме до мене), хіба тільки між мною й Раухом виник ледь помітний елемент відчуженості. Можливо, ця відчуженість викликана особливим душевним станом Рауха, якоюсь таємницею, без знання якої мені була б недоступна душа ротмістра…

Якийсь час Раух мовчав. Раптом, несподівано й пильно глянувши мені у вічі, сказав:

— Здається, осавуле, настають веселі дні.

Я знизав плечима:

— Що, готується новий наступ?

Ротмістр засміявся коротким різким сміхом, від якого мені стало трохи моторошно.

Я коректно витримав паузу, потім сказав:

— Ви останнім часом якимись загадками говорите.

Раух їхав, похиливши голову, плечі його, усупереч бездоганній поставі, були опущені, а спина зігнута. Здавалося, за минулу ніч незбагненна вага звалилася на його тіло й душу.

Минуло не менше чверті години, поки ротмістр заговорив, так і не піднявши голови:

— Послухайте, осавуле, чому б вам не забрати свого ординарця й не повернутися в Малоросію з цього проклятого Китаю?

Це питання мене дещо здивувало.

— Ротмістре, як у вас немає Батьківщини, так і в мене вже немає моєї Малоросії — залишилися тільки дві окупаційні зони.

— А чим є Китай?

Я промовчав, і Раух продовжив:

— Невже ви не почуваєтеся безпорадним у цих краях? Я завжди боявся Китаю, — Раух повернувся до мене, обличчя його здалося божевільним, — цей страх у мені жив завжди. Колись, дуже давно, у Петербурзі був на виставці одного художника, і мене вразила картина. Уже не пригадую її назви. Пам’ятаю, як я, молодий юнкер, години дві простояв перед тим полотном. На ньому: зображена Велика китайська стіна, посередині її зіяв гігантський пролом, крізь який повільно сунув величезний крокодил, на його спині височіла статуя Будди із застиглим, байдужим і відстороненим обличчям. За зруйнованою стіною палахкотів огидний багряний колір пожежної заграви. Не знаю точно, що відбулося зі мною тоді, можливо, це був момент, коли людина бачить свою долю.

Я розумів, що ротмістр свідомо зводить стіну між нами, і вирішив сказати:

— Володимире, ми всі втомилися, але повинні зрозуміти, що тут відбувається те ж саме, що й там, звідкіля ми прийшли.

— Там було інакше, там була наша трагедія. Тут ми чужинці. Тут ми будемо глузувати з командуючого армією за його захоплення стратегами Сунь-Цзи, але ж він набагато мудріший, ніж усі європейські військові генії минулого й майбутнього.

— Чому?

— Тому що він дійсно живе в Китаї, у просторі Китаю. Тому він усе одно переможе, навіть якщо програє. Він розуміє, що, борючись із комуністами, допомагає їм, і розуміє, що комуністи, борючись із ним, допомагають йому. Разом вони одне ціле й досягають власної загальної мети.

За гірським пасмом піднімалася багряна заграва сонця. На мить мені здалося, що зараз я побачу, як з-поміж двох гір виповзає крокодил, що несе Будду на спині. Мене пересмикнуло. Я озирнувся. Повз нас брели нескінченні колони китайських солдатів; наші ординарці, що їхали віддалік, мляво перекидалися з ними лайливими словами. Щоб остаточно повернути світ на своє місце, я запитав у Рауха:

— І що залишається нам, прибульцям з чужого світу?

Ротмістр довго мовчав. І тільки тоді, коли перед нами з’явився плац, на якому вже починали невміло шикуватися новобранці, сказав:

— Стати частиною цього світу, або вмерти і стати частиною іншого світу…

Моя рука мимоволі стиснула повіддя, і вигукнув:

— А до якої частини належите ви?

І отут Раух повільно підняв голову, його погляд з-під козирка кашкета, здавалося, прострелив мене наскрізь, тонкі губи скривилися, і ротмістр процідив:

— А ви як думаєте?..

7


Увечері наші офіцери, очманілі від нескінченних навчань, як завжди, зібралися на звичне застілля. Я сидів спиною до виходу навпроти Рауха. У наметі було задимлено, дзенькали склянки, а на імпровізованій сцені грав невеликий оркестр, зібраний із солдатів нашого полку.

Останнім часом, серед офіцерів ходили чутки, що підпільна комуністична організація, яка діяла серед китайських солдатів, готує повстання. Незважаючи на те, що запідозрених у організації регулярно страчували, очевидно, підпілля підсилювалося. Спочатку головною темою розмов за столами була ймовірність повстання — говорили про кількох наших офіцерів, знайдених зарізаними недалеко від табору, — але потім великі дози спиртного зменшили песимістичні настрої. Було вже близько десятої вечора. І, відчуваючи сильну втому, я вирішив піти до себе у бліндаж. Раптом помітив, як обличчя Рауха сполотніло, і він різко підхопився зі свого місця. Я здивовано глянув туди, куди дивився мій друг. Біля входу стояв (напевне, щойно увійшов) начальник нашої санітарної служби, полковник Рожковський. По-під руку з ним була молода красива жінка в охайному вбранні, що нагадало мені про забуті часи мирного життя, про скромні студентські бали й поетичні салони. Рожковський потискував руки офіцерам і представляв свою даму, якою всі милувалися.

Раух стояв, стискаючи спинку стільця з такою силою, що його кулаки здавалися виточеними з білого мармуру. Зіниці його розширилися. Рожковський тим часом вів свою супутницю до столика, що стояв недалеко від нас. Я встав і підійшов до нашого начмеда:

— Добрий вечір, полковнику. Сподіваюся, ви представите свою чарівну супутницю?

Рожковський по-молодецьки провів долонею по своїй сивій борідці-буланже й потис мені руку.

— Будь ласка, осавуле, мій новий заступник, прибула вчора в розташування нашої дивізії — Ольга Дашевська, прошу, як кажуть, любити й жалувати. А то в мене весь особовий склад сестер милосердя з китаянок.

Тепер я міг краще роздивитися незнайомку. Трималася вона дещо непевно, хоча було видно, що в житті їй довелося пережити чимало.

Коли мені доводилося знайомитися з красивими жінками, завжди трохи розгублювався, починав бурмотіти якісь стандартні компліменти, коротко кажучи, на сором собі починав зображувати із себе якогось чехівського чиновника, несподівано допущеного в райський сад.

От і тепер я вкрай ніяково поцілував простягнуту мені руку й нерішуче глянув на даму. Дійсно, краса її була приголомшливою: довге, усупереч сучасній моді, темно-русяве волосся, величезні зелені очі. Уся вона світилася якимось невимовним світлом мудрості, трагізму й любові.

Я взагалі не майстер описувати жіночу красу. Скажу тільки, що вперше в житті подумав: заради такої жінки було би щастям піти на смерть…

Ольга м’яко посміхнулася, протягаючи мені руку:

— Рада познайомитися з вами, осавуле, тим більше, що полковник устиг дати вам найкращу характеристику.

Раптом замовкла. Обличчя сполотніло. Вона дивилася на Рауха. Рожковський з подивом смикав свою борідку. Я спробував виправити ситуацію, але не зважувався просто запропонувати полковнику піти до стійки бару й випити. Здавалося, що й Ользі і Рауху буде легше пережити момент зустрічі без нашої присутності.

Вони стримано привіталися.

— Вас, здається, представляти один одному немає необхідності, — промимрив полковник. Дашевська, явно пересилюючи себе, простягнула руку Раухові. Той якимсь механічним рухом узяв протягнену долоню і злегка нахилив голову. Відчуття, що між цими людьми схована якась темна історія, навалилося на мене. Помітив, що на очах Ольги блиснули сльози.

— Вибачте, полковнику, дозвольте вас залишити. У мене сьогодні нічне чергування, — тремтячим голосом сказала вона і, різко повернувшись, швидкими кроками покинула намет. Кілька секунд тривала мовчазна сцена. Раух із блідим обличчям сів на свій стілець.

— Полковнику, мені здається, треба випити, — сказав я й потяг старого до столика, за яким сиділа компанія знайомих офіцерів, уже досить ґрунтовно накачана спиртним. Рожковський, найдобріший старий, ошелешено пішов за мною. Через якийсь час оглянувся: Раух, не відриваючи очей від виходу, налив собі повну склянку горілки й залпом спорожнив його. Ще через якийсь час я знову обернувся — ротмістра ніде не було.

8


Цієї ночі мені приснився сон: я плетуся морським берегом. Дме холодний вітер, від хвиль, що розбиваються об кам’яні валуни, на мене летять солоні крижані бризки. Намагаюся загорнутися в обірваний одяг, але вони не рятують від холоду. Наді мною сяє синє небо з яскравим розпеченим сонцем. Відчуваю сильний голод і спрагу. Раптом переді мною з’являється фігура жінки, огорнута довгою напівпрозорою тканиною. Зненацька розумію, що від цієї фігури залежить мій порятунок, і намагаюся з усіх сил прискорити кроки. Жінка стоїть нерухомо, тільки вітер м’яко колише край її одягу. Я не бачу обличчя, але знаю, що це Ольга. Я намагаюся бігти до неї, але дивна приголомшлива тиша тисне на мої плечі, і я розумію, що не можу зрушити з місця. Жінка піднімає руки й заклично махає мені. Я в розпачі намагаюся закричати, але з мого горла виривається лише хрип. Здається, це продовжується цілу вічність. Раптово море вибухає, і з його зяючої безодні посередині палаючого багряного полум’я з’являється нерухома фігура Будди. Моторошний, непередаваний жах! Жах, що буває тільки у снах, сковує мене. Будда вже наполовину піднімається над водою, я заціпенілий чекаю, коли він покажеться весь, знаючи, що це принесе мені й Ользі смерть. Гарячково я намагаюся зрозуміти, що мені треба зробити для порятунку, але не встигаю. Тиша вибухає страшним гуркотом…

— Пане осавуле, лихо! — чиясь рука вп’ялася мені у плече. Я миттєво підхопився з лежанки. Іван Багуляк трусив мене. У руці він стискав свій японський карабін «Ари-саку». Уперше побачив на завжди спокійному, іронічному обличчі Багуляка вираз крайнього розпачу. Я швидко натягнув чоботи, накинув френч і схопив портупею із шашкою та револьвером. За цей час Багуляк устиг, заганяючи обойму в карабін і неспокійно озираючись, крикнути:

— Дивізія повстала, червоні наступають, у таборі бій!

— Давай коней! — крикнув я.

П’ять рятівних хвилин, як інструктори, ми отримали завдяки тому, що, розбили свої намети за межами табору. Коли через півхвилини після пробудження вискочив з намету, стискаючи в руках револьвер, мене оглушив гуркіт пострілів, вибухів і криків: у таборі палали вогні, при світлі яких металися юрби солдатів, миготіли кавалеристи зі смолоскипами в руках, тріскотіли постріли, у районі цейхгаузу бахкали вибухи. Біля свого намету вже стояв Раух, стискаючи гвинтівку й напружено вдивляючись у хаотичний бій. Ситуація була зрозуміла без слів: табором заволоділи повсталі китайські солдати, тільки біля офіцерських наметів ще тріскотіли постріли — очевидно, наші офіцери намагалися чинити опір. З боку станції, де розташовувався бронедивізіон, теж доносилися звуки запеклого бою. Усе розташування дивізії нагадувало гігантський мурашник, у який встромили запалений смолоскип. Там, де були позиції червоних, розносився степом глухий тупіт кінноти, що наближалася. У наш бік бігла безладна юрба, душ двісті. Нас розділяла відстань у кількасот метрів. Над головами засвистіли кулі. Навіть подумки зрадів, що так і не встиг навчити новобранців правильно регулювати планки прицілів.

Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.

— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.

Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.

Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.

Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.

— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.

— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.

За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.

Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…

…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.

На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:

— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.

За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.

9


Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.

Додам ще одне: у скакуна Рауха під час нашого відступу поцілили кулею, і він упав у степу. Я зіскочив зі своєї монгольської конячки, підхопив Ольгу й посадив на неї.

Вірний зброєносець Рауха, Ван, віддав свого коня ротмістрові й повідомив, що, попрацювавши у свій час рикшею, звик долати бігцем і не такі відстані.

Уже світало. Ймовірно, козаки знову десь запекло рубалися. Де саме, ми не знали, та й розуміли, що ці півсотні пішли своєю дорогою, незалежною від нашої карми. А нам залишилося тільки прямувати своїм шляхом, покладаючись на власну інтуїцію. І я, і Раух, та й наші ординарці повинні були непогано знатися на географії руху нашого загону. Але, на подив досить швидко, всі втратили уявлення про напрямок пересування. Після короткої наради вирішили йти в бік гірської гряди Чачгбей, тому що на відкритій рівнині залишатися було небезпечно.

Сонце піднялося вже досить високо, коли підійшли до гір і, петляючи кам’янистою дорогою, пробралися до невеликої ущелини, по дні якої протікала вузенька річечка. Настав час відпочити, і ми організували привал, вибравши місце, зручне для оборони, якщо раптово доведеться прийняти бій.

Маленький табір розташувався за невеликим кам’янистим пагорбом, порослим деревами й густим чагарником. Утім, підрахувавши набої, що залишилися (п’ять для маузера Рауха, два для мого нагана, дві гвинтівкові обойми), ми зрозуміли, що шансів протриматися більше за десять хвилин навіть на найвигіднішій позиції в нас немає. З провізією було краще: запасливий, хазяйновитий Багуляк устиг прихопити із собою торбинку з консервами (як виявилося, переплутавши їх у поспіху з гранатами), а Ван повідомив, що навколо повно їстівних ягід, назву яких мені так і не вдалося запам’ятати.

Ситуація очевидна й без довгих пояснень: усі розуміли, що найкращим виходом буде перечекати кілька днів у горах, поки становище на фронті проясниться, а потім спробувати розвідати, де перебувають наші частини.

Ольга, варто віддати їй належне, досить швидко відновила, свій звичний, наскільки я зрозумів, спокій. Запасливий Ван вирушив збирати ягоди, Багуляк і Раух уважно оглядали місцевість, прикидаючи місця, відкіля було б найбільш зручно відстрілюватися в разі оборони.

Постаралися ретельно замаскувати наш притулок. Іван обережно розпалив багаття із сухого хмизу, і ми трохи перекусили. Було невідомо, скільки часу нам довелося б ховатися в горах, тому продовольство намагалися заощаджувати.

До вечора визначили час чергування — першим на вершину пагорба відправився, озброївшись карабіном, Раух. Ван і Багуляк миттєво захропли.

До речі, варто згадати обставину, на яку ми не звернули спочатку належної уваги, але яка згодом відіграла помітну роль у тому, що сталося. Усе почалося з того, що крім казанка ягід, Ван притяг цілий оберемок якоїсь трави, що мала дивний білий колір, і почав розкидати траву навколо нашого привалу.

— Що за укріплення ти тут городиш? — запитав я, ліниво спостерігаючи за зосередженими діями Вана.

— Не треба жартувати, осавуле, — дуже серйозно відповів сяньцзинець, не перериваючи своєї роботи, — нам, людям Рівнини, не варто потрапляти в ці прокляті гори.

— Ну, а якщо потрапили, то що ж робити? — підхопила нашу розмову Ольга.

Ван уважно подивився на нас, і цього, разу його, зазвичай кумедне, кругле обличчя не викликало добродушного сміху.

— Ви не смійтеся, панове, — повільно сказав він, — бо тут таке водиться, що ваш револьвер мало допомагатиме.

Промовивши цю дивну фразу, Ван продовжив розкладати кругом нашого місця розташування обруч з білих стебел. Вечоріло, і моя іронія якось поступово вивітрилася.

— І що тут водиться? — уже серйозніше запитав я. Можливо це було викликано моєю звичкою завжди уважно проводити розвідку місцевості.

Майже відразу пошкодував, що спитав про це. Але Ван почав докладно розповідати про те, що ми потрапили на територію, куди забиратися людям не варто. Про те, що ці гори мають досить погану славу, тому що кишать усякими небезпечними тваринами, такими, як одноногі кровожерливі куй, що вміють надзвичайно швидко пересуватися на своїх трьох кінцівках і заподіювати всіляку шкоду мирним мандрівникам, про гірських духів ван-лян, які вправно збивають подорожніх із правильного шляху, про людиноподібних, але таких, що більше нагадують мавп, демонів сяо і про хитрих людожерів фей-фей. Крім того, вище в горах жила сила-силенна привидів: мей, бродячих духів шень, тигрів-перевертнів чаньгуй та інших істот, протистояти яким набагато важче, ніж усій китайській червоній армії.

Закінчивши свою тираду, Ван рішуче попросив Рауха звільнити його від нічних чергувань, обґрунтувавши це тим, що місцеві демони в першу чергу будуть переслідувати саме його, Вана, хоча він і сяньцзинець, а вже потім нас, тому що всі білі теж належать до різновиду привидів, але набагато більш безпомічного, ніж справжні. Закінчивши цю тривалу тираду, Ван питально уп’явся в ротмістра. Багуляк уважно вислухав цей монолог і потайки кілька разів швидко перехрестився.

Я кілька хвилин роздумував, чи сміятися мені над цими байками, але нічна пітьма вже накрила верхівки дерев. Гори, здавалося, спохмурніли і зрушилися навколо нас, і вся місцевість невпізнанно змінилася. Будь-яке бажання глузувати із забобонів Вана у мене зникло, й отут почув голос Рауха:

— Добре, Ване, відсипайся, але на світанку — на пост.

Я розтягся на своєму ложі з соснових гілок. Думки про події минулої ночі не давали мені заснути. Та й розповіді ординарця не залишали мою уяву. Відчуття гострої небезпеки, приглушене коротким нічним боєм і нашою втечею, охопило мене. Раптом усвідомив, що мій страх викликаний насамперед думками про Ольгу. Відверто кажучи, я зрозумів, що вперше зустрів жінку, яка викликала в мені почуття замилування, але в той же час я боявся, що не зможу захистити її.

— Осавуле, ви не спите? — почув тихий голос Ольги, у якому читалося не питання, а швидше ствердження. Я піднявся на ліктях. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, у небі густо мерехтіли зірки. Ольга сиділа, тулячись спиною до дерева, обхопивши коліна руками. У її голосі було щось заворожливе.

— Важко заснути після таких бурхливих пригод, — відповів я.

— Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… — Ольга замовкла.

— Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.

— І яка ж книга визначила вашу долю? — запитала Ольга.

— Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.

— І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, — у голосі Ольги я почув розпач.

— Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.

— Але в кожного є своя Ітака.

— Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.

— А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? — Ольга замовкла, потім сумно додала: — Просто я вже давно втомилася боятися.

10


Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:

— А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.

Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:

— Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.

Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:

— Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?

Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…

— Ми познайомилися тоді, у 1921 році в Чугучаці. Мій чоловік, полковник, загинув під час відступу залишків каппелівського полку. Кілька офіцерів-каппелівців, серед яких був і Володимир, намагалися врятувати офіцерські родини при переході в Чугучак. Раух командував цим невеликим загоном. Ми всі тоді думали, що врятувалися, але коли червоні почали підходити до міста, а кілька наших таборів були вирізані китайцями, нас охопила справжня паніка. Тільки завдяки волі Рауха ми змогли зберегти хоч якусь організованість… А потім почався цей моторошний похід. Уже через два тижні наша армія нагадувала величезну колону примар, що йде степом. Обоз із жінками й дітьми був у середині колони. Нескінченні бої й постійне очікування смерті. Нестерпно було бачити, як умирають від голоду і спраги діти. Та більше за все ми боялися потрапити в руки китайців чи червоних живими. Раух сказав мені, що дав наказ своїм офіцерам, якщо ситуація виявиться безвихідною, перестріляти нас. Про це знала тільки я, але це мене заспокоювало. Чи не правда, дивовижно? Наприкінці жовтня ті, хто ще був живий, потрапили в оточення. Кільце червоних ще не замкнулося, але продовжувати похід ні в кого не залишалося сил. Тоді Володимир зібрав офіцерів — їх залишилося не більш як п’ятнадцять чоловік — і жінок з родин каппелівців. Ми завжди трималися разом. Він сказав, що в нас є тільки два виходи: умерти відразу чи спробувати врятуватися, відколовшись від інших, і піти в степ. Я не знаю, на що він розраховував, але ми всі вірили йому, і він став для нас символом віри. Як я вже сказала, офіцерів було чоловік п’ятнадцять і щось близько тридцяти жінок і дітей. Уночі ми, залишивши основну частину, пішли в степ. До цього деякі бойові загони, починаючи з вересня, пішли від нас. Але це були козаки, офіцери, не зв’язані обозом. Зараз я розумію, що цей відчайдушний крок був самогубством, але наш розпач не мав ані меж, ані місця для здорового глузду… Утім, усі вже давно забули про те, що таке здоровий глузд… Спочатку пощастило. Ми змогли за кілька днів відійти досить далеко. У тому безкрайньому степу нам здавалося, що ми залишилися одні в цілому світі. З’явилася якась надія. Однак наші сподівання в одну мить розлетілися.

Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» — і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.

Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…

Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.

— Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, — сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.

— Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.

— Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, — промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.

11


Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.

Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.

Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.

Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.

— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.

Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.

Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.

— Ніппон, — прошепотів Ван.

Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.

Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших — у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.

Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.

— Може варто вийти до них? — тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.

— Я спробую з ними поговорити, — нарешті відповів ротмістр.

— Може я? — несподівано запропонувала Ольга. — Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.

Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)

Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.

Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.

Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:

— Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…

Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено — видно було, що бувалі вояки.

Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.

— Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, — переклала вона.

Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався:

— Старший лейтенант Імамура.

Ми теж представилися й коротко розповіли про обставини, через які опинилися в цих горах. З’ясувалося, що старший лейтенант супроводжував зі своїм загоном топографічну експедицію. Під ранок вони потрапили в засідку. Невідомі обстріляли їх і якийсь час переслідували вздовж ущелини. Велика частина загону Імамури була перебита. Хто були ті, що нападали, капітан не знав, але підозрював, що якась банда. Тепер він розраховував відпочити тут зі своїм загоном, а ближче до ранку спробувати вивести експедицію з гір. Він не сумнівався, що переслідувачі йдуть слідами його невеликого загону. Тому, надії відсидітися в нашому притулку нам не залишалося. Про останні події на маньчжурському фронті Імамура нічого не знав, але був упевнений, що червоні перейшли по всьому фронту в наступ і повертатися на рівнину не варто.

Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.

— Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? — спитав Раух. — Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.

Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами — офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.

Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.

Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!

12


Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.

Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.

Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.

До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.

Схоже, що й супутники мої переживали подібні тривожні відчуття.

Одного разу, здається, на третю ніч нашої мандрівки, ми побачили відблиски кількох вогнів, що горіли серед дерев. Імамура наказав усім бути в бойовій готовності, а Ван відразу повідомив мені й Раухові, що це душі загиблих у цих краях солдатів гріються біля примарних багать.

Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.

Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:

— Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.

— Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.

— Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?

— Щось похмуре?

— Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».

— По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.

Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.

Несподівано Раух сказав:

— Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.

Імамура спокійно подивився на нього:

— Я знаю.

Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:

— Але в нас немає іншого виходу.

13


Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.

Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.

Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.

Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.

Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.

Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.

Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.

Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.

Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.

* * *


Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.

Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.

Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей — загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.

Але ці люди вмерли від страху.

Обличчя їх були викривлені невимовним, диким жахом. Обличчя чоловіків, старих, жінок і дітей. Судячи зі ступеня розкладання трупів, усі вони умерли кілька днів тому. Якщо ви хочете одержати уявлення про те, який був вираз їхніх облич, подивіться картину Верещагіна «Апофеоз війни». Я бачив колись цю картину і все життя думав, що тільки черепи можуть передати всесвітній жах. У цю хвилину я зрозумів, наскільки помилявся.

Обернувся до Ольги.

— Вам краще не дивитися, — тихо сказав я, розуміючи, що вона ось-ось знепритомніє. Ольга, з останніх сил утримуючись у сідлі, дістала хустку і приклала її до обличчя.

Вирази лиць цих покручених жахливими судомами тіл назавжди викарбували в моїй свідомості нову, досі невідому для мене грань між минулим уявленням про реальність і майбутніми нескінченними нічними кошмарами.

Поселення, судячи з усього, було досить великим, нараховувало більше сотні будинків, віддалік я побачив гострий дах буддистського храму. Ми просувалися вулицею мертвих, і цей жах продовжувався, аж поки ми виїхали на центральний майдан села.

На площі лежало з десять мертвих тіл — над чорними калюжами засохлої крові вилися хмари мух. Це були трупи чоловіків, деякі стискали в руках сокири й коси. Тіла їх були покалічені, начебто всі вони потрапили в жорна чи під гігантські леза. Усюди валялися відрізані чи вирвані кінцівки. Я побачив кілька тіл, буквально розірваних навпіл.

Обличчя Імамури залишалося наче спокійним, солдати тривожно оглядалися, один з інженерів-топографів, схилившись, натужно блював. Я відчув, як і мені в голові запаморочилося. На мить у очах усе стемніло. Захотілося пришпорити коня і швидше вискочити з проклятого поселення.

Імамура під’їхав до краю майдану й натягнув поводи, про щось роздумуючи.

І тоді почалося…

Першим загинув кулеметник. Я побачив, як на спині в нього, між лопатками, раптово утворилася велика рвана діра. Він відкинувся на спину коня, закидаючи голову. Повільно, дуже повільно його кулемет падав на землю, а коли впав, і пил піднявся маленькими фонтанчиками довкола нього, я почув сухий звук пострілу.

Відразу після першого пострілу затріщали пострілами всі будинки, що оточували нас. Переді мною метнувся кінь, на спині якого висів вершник — обличчя солдата чорніло закривавленою суцільною раною. Інженери були вбиті в перші секунди.

Мені здалося, що всі вони миттєво перетворилися на дерев’яних ляльок, збитих одним ударом. Десь на рівні інстинкту самозбереження я зрозумів, що по нас б’є кулемет. Перед копитами коней забили аж до краю майдану фонтанчики пилу, начебто невидима голка гігантської швейної машинки прострочила впоперек увесь майдан. Я рвонув поводи на себе, піднімаючи коня дибки й закриваючи ним Ольгу. Коня різко кинуло вбік, і він почав завалюватися, я висмикнув чоботи зі стремен і встиг зіскочити, перед тим як він упав. Вихопивши револьвер, я обернувся на Ольгу — її кінь крутився, як ужалений, на одному місці. Раух, розмахуючи маузером, уже висів на його поводі. Ван і Багуляк, присівши за крупами своїх убитих жеребців, стріляли в когось із карабінів.

Я не пам’ятаю, як ми опинилися біля найближчого будинку. Пам’ятаю тільки, як ударом ноги вибив двері і стріляв у тіні озброєних людей, що виднілися між сусідніх будинків, поки повз мене не проскочив Раух, тягнучи за руку Ольгу, а потім Ван і Багуляк, що задкували й безупинно стріляли. Нарешті заскочив і я. У фанзі було темно. Я відразу кинувся до світлого прорізу вікна, спіткнувся через труп, що лежав прямо на порозі, і, не втримавшись на ногах, відразу впав. Бамбукові стіни фанзи миттєво покрилися десятком пробоїн від пострілів, крізь які вдарили сонячні промені. Відчувши тишу, я підхопився на ноги — і крізь вікно побачив зігнуті фігури людей, що бігли до нас через майдан. Я, Раух, Багуляк і Ван почали стріляти одночасно. Нападаючі миттєво зникли, але п’ятеро залишилися нерухомо лежати посеред майдану.

Тріск пострілів стих. Від загону Імамури нікого не залишилося. Якийсь солдат повз до нашої фанзи. Звідкись пролунав постріл — і солдат завмер, впавши обличчям у землю. Тільки кілька переляканих коней гасало майданом…

14


Револьвер системи наган — машина гарна, та тільки патрони швидко закінчуються. Я клацнув барабаном і почав гарячково ритися в кишенях, сподіваючись знайти хоча б кілька набоїв.

Багуляк закричав:

— Амба! Набої скінчилися!

У темряві почувся голос Рауха:

— У кого скільки залишилося? — прохрипів він.

— Три! — відповів Ван.

Я нарешті намацав трохи патронів у нагрудній кишені френча.

— Штуки чотири, — сказав я, заряджаючи барабан.

— І в мене два, — голос ротмістра пролунав разом з клацанням затвора маузера.

Мені здалося, що у фанзі навпроти сковзнула тінь. Я підкинув наган і вистрілив — почувся чийсь здавлений лемент.

— Не стріляти! — крикнув ротмістр.

— А що робити? — почувся розгублений голос Багуляка. Я відчепив свою шашку і, не оглядаючись, кинув її товаришові.

Знову запанувала ненависна тиша. І тільки вітер здіймав клуби пилу й десь віддалік чулося іржання коней, що рятувалися втечею. Я оглянув наш прихисток. Втиснувшись у кут, затуливши обличчя руками, сиділа Ольга, її губи щось нечутно шепотіли. Ван стояв спиною до мене, висунувши карабін у протилежне вікно, Багуляк задумливо поглядав то на клинок шашки, то на проріз дверей. Раух стояв поруч зі мною, приклавши маузер дерев’яною кобурою-прикладом до плеча. У зубах у нього блиснула латунь патрона.

Я перехопив рукоять нагана двома долонями, до різі в очах вдивляючись у будинки, що стояли навпроти.

— Не стріляйте! — почув я голос, що доносився звідкись із боку протилежного провулка.

Ми завмерли. Із-за будинку навпроти вийшла людина, тримаючи в руці якийсь круглий предмет. Я очікував побачити кого завгодно — китайського червоного офіцера, маньчжурського бандита, навіть комісара в будьонівці й лискучій шкірянці — але не цю дивну фігуру. На середину майдану повільно, але без ознак страху вийшов чоловік, одягнений у чорний піджак і вигладжені штани, щоправда, заправлені у високі м’які монгольські чоботи.

— Не стріляйте, — повторив він, піднявши над головою круглий предмет.

Я жахнувся, зрозумівши, що круглим предметом була людська голова. З неї на білу сорочку чоловіка хльостала кров, але він не звертав на це ніякої уваги. Розмахнувшись, він жбурнув голову в напрямку до нас. Та з глухим стукотом покотилася по землі. Я відчув крижаний холод — це була голова лейтенанта Імамури.

Я почув, як Раух повільно звів курок. Погляд ротмістра був прикутий до парламентера.

— Не стріляйте! — знову крикнув той. Одночасно з цим лементом Раух вистрілив. Я теж кілька разів натиснув на курок. Затріщали постріли. Порив вітру підняв на місці парламентера хмару пилу. Ще кілька разів клацнув спусковим гачком, але барабан револьвера був порожній — і в ту ж мить град куль прошив наш притулок. Я кинувся до Ольги, обхопив її, і ми впали на підлогу. Чув, як кулі проштрикують стіни будинку, на спину мені сипався сухий пил з потрощених пострілами дощок. Мені здавалося, що фанза от-от розвалиться від цього свинцевого шквалу. Ольга тремтіла.

Знову настала тиша. Через хвилину почувся сміх, від якого в мене мороз пройшов по шкірі, і я знову побачив того ж самого чоловіка — він знову виходив на середину майдану.

— Не стріляйте! — здавлюючи сміх, повторив він. Раптом Раух висмикнув порожню обойму з маузера й миттєво вставив у неї останній патрон, який тримав у зубах.

Він відскочив від вікна й підняв маузер. Погляд ротмістра, божевільний погляд останнього розпачу, метався між фігурою людини у вікні й Ольгою. Кілька разів він підкидав маузер, цілячи то у вікно, то в Ольгу. Ольга приречено дивилася на Рауха. Раптово ротмістр застиг — його маузер був спрямований на Ольгу. Лівою рукою він повільно пересмикнув затвор. Я зрозумів, що зараз має статися, і кинувся на ротмістра. Пролунав постріл, куля пробила дах. Ми разом впали на землю. Я відразу підхопився. Від вікна було чути сміх. Устав, важко дихаючи, і побачив, як Раух повільно піднявся й несподівано з усіх сил жбурнув свою зброю об землю. Ми мовчки дивилися на нього. І ротмістр видавив з ненавистю крізь зуби:

— Дагоєв.

15


Чинити опір далі не було ніякого сенсу — у нас закінчилися патрони, а нападників, наскільки я визначив, було не менше двох десятків. Фанза була оточена з усіх боків. Ван і Багуляк запитально дивилися на нас з Раухом, Ольга сиділа, закриваючи обличчя долонями. Ротмістр низько опустив голову й першим приречено пішов до виходу. Я взяв за руку Ольгу. Вона слухняно піднялася, похитнулася і, ледве утримуючись на ногах, пішла поруч зі мною. За нами вийшли Багуляк і Ван.

На площі нікого не було.

— Кидайте зброю! — почули ми голос, що, здавалося, разом з вітром нісся над землею. Я кинув до ніг свій револьвер, поруч з ним упала шашка й карабін Вана. У ту ж мить з-за будинків, що оточували площу, з’явилося більше двох десятків озброєних людей. Тримаючи зброю напоготові, вони почали повільно наближатися, охоплюючи нас кільцем. Я намагався зрозуміти, хто ці люди. Більшість із них була одягнена в монгольські халати й хутряні малахаї, але були серед них і солдати в гімнастерках; і цивільні. Серед характерних монголоїдних облич я побачив і кілька європейців. Але всіх їх поєднували якийсь непритомний погляд і повільні скрадливі рухи. Ми стояли мовчки, Раух, сумно схиливши голову, дивився на тих, хто наближався. За хвилину нас щільно оточили. Я затулив спиною Ольгу і спробував відіпхнути ліс рук, що зімкнувся над нами. Жінка пронизливо крикнула, і я вже хотів було схопити шашку, що лежала біля моїх ніг. На мить я побачив приклад, що промайнув перед моїми очима, потім спалахнуло яскраве світло, сильний удар відключив мою свідомість, і я провалився в безодню…

…Спочатку відчув різкий біль, що розколював мій череп навпіл, потім пітьма поступово розсіялася. Спробував підняти руку й піднести її до очей. На превелику силу мені це вдалося. У всьому тілі почував неймовірну важкість, начебто воно було придавлене страшним тягарем. Дуже повільно, долаючи біль, я почав відчувати простір навколо себе. Швидше за все, це був дерев’яний сарай. Я сидів на брудній циновці, тулячись спиною до стіни. Через невелике віконце пробивалися сонячні промені. Поступово очі звикли до напівтемряви, хоча дивитися заважала запечена кров на обличчі. Спробував піднятися, але навіть не зміг поворухнути онімілими ногами. Узагалі їх не відчував. Спробував дотягтися до ніг рукою, але долоня натрапила на масивний дерев’яний брус. Виявилося, що ноги були закуті в колодки. Подібні бачив колись на малюнках у книгах з історії Середньовіччя.

«Ну, от ти й добрався до Темних віків,» — спробував я посміхнутися, згадавши свою першу розмову з Раухом у потязі.

Придивившись, я побачив фігуру, що нерухомо сиділа навпроти мене й теж була закута в колодки.

— Раух? — тихо запитав я і у відповідь почув спокійний голос:

— Здається, осавуле, ми досягли завершального етапу наших мандрівок.

— А де інші? — тривога за Ольгу й наших ординарців здавила моє серце.

— Вони живі, осавуле, поки живі, — голос Рауха здавався байдужим.

— Що сталося, ротмістре?

Почувся тихий сміх, від якого кров застигла в жилах.

— Це все через мене, — раптово перервавши сміх, сказав з розпачем Володимир.

— Про що ви? — здивовано промовив я.

— Вам не поталанило, осавуле, нікому не таланить з моїх друзів.

— Годі вам, ротмістре, не кращий час для покаяння.

— Як знати…

— Хто такий Дагоєв? — несподівано для самого себе запитав я.

Якийсь час стояла тиша. Нарешті Раух заговорив:

— Хотілося б вірити, що все це всього лише страхіття, що прийшло з божевільного сну. На жаль, у цей жах виявилися втягненими багато людей. А почалося це років двадцять тому. Відразу після японської війни я служив у гарнізоні, що дислокувався в Хабаровську. Я і до війни цікавився деякими окультними питаннями, а після війни, та ще після Ляоляна… ну, ви самі розумієте…

Я замислився. Війна завжди ставить людину перед вибором — думати про те, що значить убивати й залишатися живим чи не думати ні про що взагалі.

— Отож, — я знову почув тихий голос ротмістра. — Коли довідався, що в Харбіні організувався гурток людей, що цікавляться окультними вченнями, я став його членом. Такі осередки тоді виникали по всій імперії, там, де опинялося більше трьох людей, достатньо мислячих, щоб шукати джерела агонії Імперії. До речі, одним з активних учасників гуртка був і герой минулої війни, ваш земляк, барон фон Унгерн. Головою нашої групи був такий собі цивільний Олександр Дагоєв. Відкіля він з’явився незрозуміло. Він поєднував у собі риси столичного літератора-ілюзіоніста, що начитався популярних брошурок Бадмаєва, тибетця, лікаря імператорського будинку, і… — Раух на мить задумався, підбираючи правильне визначення, — і демона, що зумів оволодіти нашими свідомістю й помислами. Не знаю чому, але Дагоєв виділив мене серед усіх інших і одного разу натякнув, що має стародавній китайський текст, який дозволяє йому одержати необмежену владу. Через якийсь час я зрозумів, що Дагоєв прагне спрямувати нашу зацікавленість від простого вивчення східних філософських систем до кривавих практик східної чорної магії. Йому просто необхідні були люди, яким відомі смерть і убивство. Йому була необхідна наша енергія й наше прагнення пізнати таємницю життя і смерті. Коли я зрозумів, що ми просто матеріал для дослідів Дагоєва, то перестав відвідувати гурток. Як він називався? Так — «Братерство Діамантової Дхарми». Через кілька місяців після того, як я залишив гурток, товариство було закрите, говорили про якісь загадкові чи ледве не ритуальні вбивства. Але це вже була справа поліції. Дагоєв зник з Хабаровська, когось посадили під домашній арешт, піднявся галас у газетах. Потім я перевівся в інший полк, що дислокувався в Благовєщенську, і начебто забув про цю сторінку свого життя… Послухайте, осавуле, а ви ніколи не думали про те, що деякі, здавалося б, скороминущі події у нашому житті визначають долю?

Я замислився, хоча біль у ногах заважав мені зосередитися.

— Іноді нашу долю можуть визначати і книги, які ми читаємо.

Раух засміявся.

— А іноді люди, яких ми зустрічаємо… Потім я знову зустрів Дагоєва.

— Під час відступу Оренбурзької армії? — запитав я. Володимир якийсь час мовчав. Потім продовжив:

— Так, тоді він запропонував мені вибір — або його люди виріжуть мій загін, який я намагався врятувати, або я візьму разом з ним участь у якомусь божевільному обряді, пов’язаному зі східною чорною магією. Як тільки настала ніч, ми виїхали на невеликий схил. Горіли смолоскипи, і я чув розмірений стукіт барабана. На схилі стояли в ряд на колінах близько трьох десятків людей — китайці, монголи, європейці. Вони молилися, кожен по-своєму. Дагоєв сказав, що я маю всіх їх принести в жертву маньчжурському дияволу. Життя тридцяти незнайомих мені людей в обмін на тридцять життів інших людей, яких я колись заприсягся врятувати за будь-яку ціну. Але я не міг передбачати саме таку ціну! Я злякався своїх сумнівів, хоча розумів, що насамперед убиваю свою душу. Вочевидь, Дагоєв саме цього й домагався. Я взяв меч, якийсь дивний, швидше за все ритуальної форми, і встав за спиною крайнього з приречених. Дагоєв стояв біля багаття і протяжно читав якийсь текст, здається, на північно-китайському діалекті.

«Час!» — закричав Дагоєв. Я махнув мечем і почав рубати потилиці людей, що стояли на колінах. Монгол, який ішов поруч зі мною, збирав у велику срібну таріль кров із розрубаних голів. Інший, здається, китаєць, після кожних трьох убитих брав у мене меч і нагострював його шліфувальним бруском. Азіати вмирали мовчки, європейці кричали і проклинали мене. Я чув російські, англійські, французькі, чеські прокльони. Але найстрашнішим було те, що я перестав відчувати себе — я раптом відчув неймовірну радість і звільнення. І в цей момент я зрозумів, що мене вже немає… і ніколи не буде. Потім Дагоєв розгорнув сувій і занурив його в чашу з кров’ю убитих. «От і все, до наступної зустрічі,» — сказав він. Мені підвели коня, і до ранку я повернувся до своїх. Після цього я вже не уявляв, як зможу жити далі. Хотів умерти, покінчити із собою, але не міг. Щось заважало мені — може, розуміння того, що я вже не належу собі…

— Чому ви не виїхали в Європу, а повернулися сюди? — запитав я.

— Злочинець завжди повертається на місце злочину, — спокійно відповів ротмістр.

— А чого домагався Дагоєв?

Раух не встиг відповісти — зарипіли двері сараю, і на порозі в сутінках заходу з’явилася фігура в чорному сюртуці.

— Здрастуйте, добродії, — вимовив чоловік. — З вами, ротмістре Раух, я вже мав честь бути знайомим, а от ви, пане осавуле, поки що граєте тільки роль статиста… Та, сподіваюся, я зможу змінити ваш статус у цьому спектаклі. Дозвольте відрекомендуватися — Олександр Гордійович Дагоєв. Думаю, що ротмістр уже встиг вам коротенько розповісти про мене.

16


Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.

— Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув — аж ніяк не з метою топографічних досліджень — до цієї ущелини.

Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього ближче і присів навпочіпки.

— Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, — сказав він, випускаючи кільця диму, — пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?

Раух подивився на Дагоєва.

— Ви божевільні, Дагоєв, — прошепотів він.

— Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою — сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони — великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, — усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.

— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.

— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.

— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.

— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.

— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.

— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.

— Для чого? — запитав я.

— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.

— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?

— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.

— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.

Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.

— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину — «покликати Шень-мея» — я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина — «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…

— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.

— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.

Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.

— Не треба, — тихо сказав Дагоєв, — усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?

— Так, — прохрипів Раух.

Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.

Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.

Лице Дагоєва змінилося, воно стало таким же відчуженим, як і обличчя людей, що оточували нас. Він сів на коліна біля розстеленого на землі великого шматка чорної парчі зі срібним кантом по краях. Чернець, не перестаючи, читав свою тужливу молитву. Дагоєв вклонився, торкнувшись чолом землі, і відкинув парчу. Під нею лежав пожовтілий від часу сувій, велика чаша з якогось чорного металу, довгий ніж із хвилястим лезом, масивний пензель, перев’язаний золотим шнуром, і два срібних дзвони на довгих рукоятях. Дагоєв узяв сувій і доторкнувся до нього губами, потім розгорнув його й почав співучо читати.

Сонце вже сховалося за верхівками сосен, що густо вкривали гори. Голова в мене розколювалася від болю, але я намагався не зважати на нього. Я відчував, як страх і чекання чогось жахливого охоплює мене. Я озирнувся на Рауха. Він дивився на Дагоєва, зіниці його були розширені. Випрямившись, Дагоєв узяв ніж і поцілував його, потім підніс до чола чашу, ще раз уклонився й піднявся на ноги. Він підійшов до стовпів із прив’язаними бранцями й довго розглядав їх. Я побачив, як очі Ольги закотилися, і вона мляво повисла на мотузках. Ван несамовито засмикався, намагаючись вирватися, і закричав. У руках Дагоєва блиснув ритуальний клинок — з перерізаного горла Вана бризнула цівка крові. Підставивши чашу, Дагоєв зібрав кров Вана. Потім поклав на парчу закривавлений ніж, узяв пензель і занурив його в чашу, наповнену кров’ю. Викрикуючи слова на незрозумілому наріччі, Дагоєв почав креслити в повітрі якісь знаки, начебто малював у небі невидимі тенета. Я застиг — з пензля в небо летіли краплі крові, але жодна з крапель не падала на землю. Закінчивши креслити невидимі ієрогліфи, Дагоєв повернувся в бік сонця, що сіло за високу гору, і щось різко прокричав. Зараз, описуючи це, я не можу описати той крик, але тоді мені захотілося впасти на коліна й затиснути вуха руками — цей божевільний крик паралізував і тіло, і волю. Раптом від гори донеслося протяжливе виття у відповідь. Начебто відлуння, викликане криком Дагоєва, повернулося сюди, але це було відлуння, що в тисячу разів перевершувало первісний заклик невимовним жахом. Люди, що сиділи навколо майдану, різко схилилися в єдиному поклоні. Дагоєв завмер і щось крикнув — до Ольги й Багуляка, підхопившись з колін, кинулося з десяток людей.

— Ні! — закричав я й рвонувся до них. Удар прикладом у спину змусив мене, задихаючись, упасти на коліна. Позаду я почув іржання коней. Я озирнувся — кілька чоловік утримували чотирьох жеребців.

Нас усіх підтягнули до коней. Раух підхопився в сідло. Я вставив ногу в стремено. За спиною почув голос Дагоєва, який теж підхопився на коня:

— У вас є шанс урятувати їх, ротмістре! Ви знаєте, що робити!

Нас оточило чоловік десять збройних вершників, і ми понеслися в бік навислого над селом гірського хребта.

17


Ми вискочили за село й поскакали між рідких дерев. Вирватися зі щільного кільця охоронців, що оточили нас, було неможливо. Замикав коло Дагоєв.

— Що це було? — крикнув я Раухові. Той обернувся до мене — у сутінках його обличчя нагадувало маску мерця.

— Я ніколи не вірив, що це правда! Але він дістався сюди! Тепер я маю замкнути тенета, що утримують Демона.

— Звідки ви знаєте про церемонію? — прохрипів я, пригинаючись до шиї коня, щоб урятуватися від хльостких ударів соснових гілок.

— Навіщо вам це знати, осавуле? — цього разу ротмістр навіть не повернув до мене голову.

Ми скакали щось із півтори години, піднімаючись невидимою стежкою на вершину. Нарешті охоронці зупинилися й почали спішуватися. Я розгледів невеликий чорний отвір, майже непомітний збоку.

— Сюди, за край виступу! — крикнув Дагоєв.

Ми зіскочили з коней, охоронці, плескаючи в долоні, прогнали наших скакунів у хащу.

— Якщо хтось закричить чи почне голосно дихати — усі помремо, — тихо сказав Дагоєв. Ми притулилися до стрімкої скелі. У тиші я чув тільки відлуння ударів у бубон. Біля мене стояла Ольга, втиснувшись спиною в кам’яну брилу. Очі її були напівзакриті. Я простягнув руку і взяв її долоню. Вона якось по-дитячому схопила мої пальці, і я знову відчув, що готовий віддати за цю жінку своє життя.

Так пройшло приблизно з півгодини. Було вже зовсім темно, хіба лише повний місяць освітлював білі виступи краю скелі, що ховала чорне провалля. Раптом зі скельного отвору вилетіла чорна тінь, я встиг тільки побачити різкий змах химерних крил, і якесь примарне тіло, зі свистом розсікаючи повітря, майнуло в небо. Зметнувшись по крутій дузі, тіло стрімко злетіло вгору, а потім, падаючи, почало знижуватися в бік села, відкіля доносився стукіт бубона.

— Сюди, у печеру! — здавленим голосом викрикнув Дагоєв і першим кинувся до входу. Ми подалися за ним — охоронці підштовхували нас прикладами в спину. У печері запах сирої гнилизни вдарив мені в ніздрі. Блиснув вогонь, і в руці Дагоєва замерехтів, розпалюючись, смолоскип. Полум’я освітило вузький тунель, яким ми, пригинаючись, пробиралися вперед. Десь за кількасот метрів ми опинилися в печері, склепіння якої танули в пітьмі. Я озирнувся — наскільки можна було роздивитися, уздовж стін лежало безліч кістяків, на деяких розпізнавалися клапті японських військових мундирів часів штурму Порт-Артура і наступів під Ляояном. Майже біля всіх кістяків валялися гвинтівки.

— Зараз Шень-мей повернеться, — квапливо мовив Дагоєв. — Ротмістре, приступайте.

З цими словами він простягнув Раухові пензель і закриту чашу. Сам Дагоєв сів, схрестивши коліна, у глибині печери й заплющив очі. Його губи щось беззвучно шепотіли. Чернець, що їхав з нами, почав бити в бубон, щось розспівуючи. Відлуння його співу оточило мене невидимим павутинням. Володимир узяв пензель і підійшов до причілка печери. Він рухався, як механічна лялька, у яку злий геній з казок Гофмана вклав частку чужого й незрозумілого життя. Я міцно стиснув холодну долоню Ольги. Раптом з боку села до нас донеслися передсмертні крики жаху.

Раух узяв пензель і почав креслити на стіні, освітленій кількома смолоскипами, ієрогліфи. Почасти ці ієрогліфи нагадували китайські, але було в них щось моторошне, подібно до того, якою стає звична картина, але побачена через призму примарного місячного світла. Не відриваючись від своєї роботи, Раух вимовив:

— Осавуле, візьміть дзвони й починайте в них бити. Зараз Демон повернеться.

Немов під гіпнотичним впливом, я ступив до так само непорушного Дагоєва і взяв із сумки, що лежала біля нього, важкі срібні дзвони. Зробивши крок до входу в печеру, я завмер, напружено вслухаючись у тишу. Через кілька хвилин почувся шурхіт, начебто великий, дуже великий птах нісся в печеру, зачіпаючись усім тілом об стіни переходу.

Я зробив ще один крок і опинився біля виходу в тунель. Шурхіт швидко наближався. Підняв руки, але щось мені заважало вдарити у дзвони.

— Бийте ж! — у спину мені вдарив скажений крик Рауха. І тоді я почав бити. Усе сильніше й сильніше. І в ту ж мить я побачив Шень-мея…

…Я зник, я перестав відчувати себе, мої очі були широко розплющені, але нічого не могли бачити. Десь у душі, у маленькому куточку, не вбитому війною, не зруйнованому пережитими мною жахами і стражданнями, у єдиному моєму притулку, можливо, збереженому молитвами моєї матері, зберігалася запекла віра в порятунок.

І я ще несамовитіше забив у срібні дзвони.

Кришталеві звуки розлетілися, заповнивши собою всю цю прокляту печеру, заповнивши собою весь всесвіт, увесь космос. Моторошне ревіння, що виходило з пащі Демона, пронизало мене, але не змогло заглушити срібних дзвонів.

Скільки тривало це протистояння, я не знаю. Упевнений тільки в одному: все моє минуле й майбутнє життя, як виявилося, ніколи не зрівняється з одним цим моментом, коли побачив Демона, а Демон побачив мене…

…Коли Демон зник, я все бив у дзвони й відчував, що мої руки стали непідвласними мені.

Але цей оглушливий дзвін був розбитий страшним криком Рауха:

— Кидай зброю! Я вб’ю його!

Різко обернувшись, я побачив, що ротмістр стоїть на одному коліні за спиною Дагоєва, обхопивши його голову руками. Охоронці стояли, як сомнамбули, їхні руки, тримаючи зброю, тремтіли.

Дагоєв захрипів. Я побачив, як Багуляк вириває гвинтівку в найближчого охоронця, як чернець, відкинувши свій бубон, зриває з плеча гвинтівку і стріляє в Рауха. Смолоскипи попадали на землю, печеру струснув гуркіт пострілів. При мерехтінні вогнів, що загасали, було видно, як із плеча Рауха вилетіли бризки крові, як він відкинувся горілиць, і як Багуляк упритул стріляє в охоронців.

Я покотився по кам’яній підлозі до карабіна, який стискала кістлява рука давно померлого японського солдата.

Не пам’ятаю, чи молився я, щоб карабін виявився зарядженим…

Але карабін мене не підвів…

Першим я застрелив ченця…

* * *


Щойно гуркіт пострілів затих, тримаючи карабін напоготові, я піднявся й підійшов до Дагоєва. Той сидів на схрещених колінах і продовжував шепотіти свої божевільні заклинання. За його спиною лежав Раух, з його лівого плеча, пульсуючи, струменіла кров. Багуляк сидів, притулившись до стіни, і ловив повітря губами, затискаючи долонями прострелений живіт. Кругом лежали мертві охоронці.

Раптом Дагоєв підняв на мене скляні очі.

— Допиши ієрогліф, Шень-мей повернеться й уб’є тебе, — ледве чутно прошепотів він.

Я підняв із землі обойму, перезарядив карабін і вистрілив йому в скроню. Голова Дагоєва відкинулася, він трохи завалився набік, але так і залишився сидіти на схрещених колінах.

Я почув сміх і підскочив до Рауха. Ротмістр сміявся, стискаючи рукою прострелене плече. На губах його пузирилася кров.

— Що тепер? — запитав я. Мій голос охоче підхопило відлуння й понесло кудись у безодню.

— Він сказав правду, — заговорив ротмістр, захлинаючись кров’ю, — візьми пензель. Якщо ти не продовжиш риску вниз, Демон буде метатися в печерах до ранку, потім увірветься сюди й уб’є всіх нас…

Раух закашлявся.

— І це все?! — закричав я.

На мертвенно-блідому обличчі Рауха з’явилася моторошна посмішка:

— Відведи риску ліворуч — і Демон стане твоїм… Думай, осавуле, за хвилину він повернеться…

На мої плечі лягли м’які руки. Я повільно обернувся. Ольга дивилася на мене божевільними очима:

— Врятуй їх, врятуй нас, тепер ти можеш! — задихаючись, шепотіла вона.

Я відвів руки Ольги і, хитаючись, підійшов до стіни, біля якої валявся пензель і чаша із залишками крові.

Підняв пензель, відчуваючи за спиною погляди найближчих для мене людей, і застиг.

— Ми доберемося до України, пане осавуле? — почув стогін Багуляка, що задихався.

Я зціпив зуби. Раптом десь у свідомості ніжно задзвеніла одна невимовно сумна, давно забута мелодія, і в цій мелодії м’яко віяв вітер, стелилася ковила й самотня верба гнулася над білою хатою, біля якої чекала мене стара мама…

…Я ще раз опустив пензель у чашу й доторкнувся до риски ієрогліфа, яку мав продовжити.

…За стінами печери чулося наростаюче виття…

* * *


Харбін, зима, 1936 рік

На цьому рукопис обривався. Наступні кілька аркушів були безнадійно зіпсовані. Доктор Гоголь глянув у вікно — холодний світанок поступово стирав зачарування нічних вулиць. Він згорнув зошит і відклав його на стос європейських газет, що майоріли тривожними заголовками. Знизу доносилися звуки танго — банкет підходив до свого неспокійного завершення. Доктор Гоголь знову глянув у вікно. На мить йому здалося, що вдалині, за дахами будинків, мелькнула чорна тінь, залишивши тривожний слід, окреслений гострим крилом.




ЧАСТИНА II

Два китайські медальйони


І в сухому стовбурі дерева можна почути ревіння дракона, й у старому черепі можна побачити око тигра.

    

(Із книги «Ліс чаньських речень» XVII ст.)






Прага, травень, 1945 рік




1

Медальйон з драконом


Уранці 9 травня 1945 року авангардні танкові частини Першого Українського фронту ввійшли до Праги. Місто горіло. Останні німецькі загони генерала Тусена та залишки гарнізону, виконуючи умову з Чеською Національною Радою, уже покинули охоплену повстанням Прагу. Але в місті не вщухала безперервна стрілянина — десь відчайдушно відбивалися оточені рештки загонів Вермахту, десь чехи розстрілювали військовополонених та мешканців районів, населених німцями.

Танки генерала Рибалки на мить завмерли перед містом. Тяжкі сталеві колони нагадували лапи гігантського тигра, що застиг перед стрибком. Як би азартно не рвалися вперед машини наступаючої армії, яким би не був дух війська, що вже приміряло на себе лаври переможця, яким би не виглядало безборонним місто перед ворожими лавами — завжди знайдеться та невловима мить, коли потік зупиняється, щоб із новою силою впасти на голови приречених на поразку. Одна-єдина мить, та можливо саме в ній існує вічність і нездоланна прірва між життям і смертю, між перемогою та поразкою, між минулим і майбутнім. Щаслива та людина, яка може сховатися в цій вічності, але чи є такі люди? У цю мить завмирають серця й подихи сотень тисяч: і тих, які стоять перед містом, і тих, хто дивиться через амбразуру оточеної цитаделі. І ця мить з’явилася, коли перше військо вирушило на штурм першої твердині…

— Байдаче, підеш зі своїми попереду батальйону через Влтаву в центр міста, по карті зорієнтуєшся, — майор Черепахін витер спітніле чоло й суворо, як і належить командирові, якому задарма світить черговий орден, подивився на лейтенанта Івана Байдака. А тут ще невеличка примітка в особовій справі лейтенанта: «Був на окупованій території». Старший лейтенант мовчки порожніми очима дивився на батальйонного. Ніколи не міг побачити майор у цих очах ні покірливого самоприниження, ні бажання вислужитися заради командирської поблажливої посмішки. Ховалося десь у глибині лейтенантського погляду щось таке, від чого в майора іноді мороз йшов поза шкірою. І це завжди дратувало його і, до речі, кожного разу позначалося на кількості стягнень Байдака, хоча кращого розвідника в усій дивізії не було. Тому комбат ще раз згадав суворе попередження комдива: «Дивися, Григоровичу, там, у секторі твоєї дивізії банк буде. Якщо не буде належного контролю до підходу смершевців, буде тобі білка, буде і свисток, на х…»

Що стояло за цією обіцянкою, майор занадто добре розумів, тому так суворо дивився на цього клятого лейтенанта Байдака.

— Значить так, старший лейтенанте, проведеш розвідку місцевості, у центрі, ось тут, — майор тицьнув пальцем у червоне коло на карті, — тут якийсь чеський банк, візьмеш під охорону, залишатися там до особливих розпоряджень, потім мають підійти смершевці, вони в тебе банк приймуть, але дивися… — Черепахін багатозначно похитав головою. — Ти й так у мене наувазі. Завдання у тебе є, так що у дрібні сутички бажано не вплутуватись. Зв’язок підтримувати регулярно.

— Дозвольте виконувати? — підкреслено офіційно виструнчився й козирнув Байдак, але вираз його очей не змінився.

Майор мовчки кивнув і довго дивився в спину лейтенантові.

* * *


Байдак стояв біля бронемашини, курив цигарку й розглядав Прагу. Над містом сірів травневий ранок. Старший лейтенант думав про безліч армій, які ось так, як і їхня, зупинялися перед чехословацькою столицею. Він думав також про те, що кожне місто має свої таємниці, але Прага зберігала їх аж надто багато. Старовинне місто немов зачарувало його. Воно притягувало до себе й відштовхувало водночас…

Залишалося кілька хвилин до початку наступу. Розвідники мовчки перевіряли зброю, час від часу кидаючи запитальні погляди на лейтенанта. Але Байдак мовчав. Солдати вже вмостилися на борту «Скаута», коли він уважно подивився на недопалок, кинув його на землю, проводжаючи поглядом тоненький струмінь диму, і стрибнув у кабіну. Шофер, колишній штрафбатівець, подивився на лейтенанта.

— Куди ідемо, командире? — запитав він.

— У Прагу, — коротко відповів Байдак.

За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.

Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.

Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння — рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.

Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:

— Василю, дай пару черг по тому вікні, — потім повернувся до шофера. — Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.

Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.

Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:

— Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.

Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.

— Здається, зараз виїдемо куди треба, — буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув — тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.

— Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, — сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.

Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».

— Тут уже не проскочимо, лейтенанте! — крізь зуби процідив він.

— А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, — вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.

Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію — у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».

«Так, земляки, — подумав Байдак, — тим вже нема чого втрачати».

Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.

Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?

Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.

— Треба, хлопці, — тільки і сказав він.

Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.

«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» — мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) — «Досить гратися у війну — час воювати».

Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» — подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:

— Куди запалювальними садите?!

Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» — постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря — уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.

«Прощавай, Михайловичу», — майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…

Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…




2


Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний — захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.

Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату — на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.

Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» — промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.

Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.

— Патрони в них закінчуються, — радісно крикнув лейтенантові один з бійців.

— Давай гранати і вперед, — наказав Байдак.

Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» — якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.

«Здається, все,» — подумав Байдак.

Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.

— Ти що робиш, сержанте! — несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.

— Хіба вперше, товаришу лейтенанте, — із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.

Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.

— Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.

Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:

— Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв — прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко — нехай чехи допоможуть загасити вогонь — пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.

Солдати вирушили виконувати накази.

Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:

— Так, так, банк захопили, довелося вибивати — з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» — спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…

Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» — промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.

Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.

Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.

Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному — по обличчю його текла кров.

— Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! — крикнув розвідник.

— Без зброї був? — запитав Байдак.

— Може, десь кинув і переодягнутися встиг.

— Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.

Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові — років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» — подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.

Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.

— Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? — запропонував один з рядових.

— Не бийте мене, я не власівець, — запинаючись, сказав хлопець.

Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:

— Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.




3


Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися — а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.

А старший лейтенант воював уже три роки. І війна почалася для нього з того дня, як вирушив разом з іншими нашвидкуруч мобілізованими новобранцями щойно звільненого Лівобережжя на Лютезький плацдарм. Тоді ж з’явилося в Байдака дивне відчуття — немов він один у світі, а навколо стріляють та вбивають один одного примари, бо занадто швидко вмирали вони, так, що й сам лейтенант достеменно не розумів — чи живий він сам? А з того часу, коли був Іван Байдак не командиром відділення полкових розвідників-горлорізів, а студентом Київського інституту сходознавства, минула, як йому здавалося, ціла неосяжна вічність.

Але в очах цього дивного хлопця раптом побачив старший лейтенант давно забутий відблиск життя й тому сидів навпроти нього, мовчки палив цигарку і згадував часи, коли, можливо, і в його власних очах світилися почуття, ще не затьмарені видовищем смерті. Наказав би Іван Байдак своїм відпустити юнака, але знав, що за таке свавілля пряма дорога йому буде до трибуналу.

— Не бійся, чоловіче, а краще розкажи, чим ти тут займався і що за саквояж у тебе, — дивуючись дружній інтонації у власному голосі, спитав старший лейтенант. Можливо дійсно відчув хлопець якийсь відблиск щирої приязні в запитанні, можливо, в хаосі, який довелося пережити за останній час, лейтенант, з його такою мирною посмішкою, почав здаватися йому єдиним рятунком.

Тому ще деякий час мовчав, а потім глибоко зітхнув і почав говорити. Вимова його була чиста і якась дивна, видно, що позначилася на ній відсутність знайомства з мовою політінформацій та партійних гасел.

…Звали хлопця Петро Дашевський. Мати його була емігранткою, яка наприкінці двадцятих років перебралася до Праги. Про громадянську війну і свої блукання її шляхами мати синові майже нічого не розповідала. Батька свого ніколи не бачив, єдине, про що повідомила Петрові мати, — що він був колишнім офіцером і помер через рік після народження сина. Мати була жінкою стриманою, із сильною волею, загартованою під час минулих поневірянь. На життя заробляла, працюючи викладачкою музики та іноземних мов у якійсь гімназії для емігрантів. З часом Петро почав помічати, що вона чогось дуже боїться, але старанно приховує причину своїх періодичних нервових нападів, під час яких її охоплював панічний жах. Петро здогадувався, що таємниця цього закладена десь у минулому, і якимось чином пов’язана з тим, що довелося пережити під час перебування десь у Китаї. Натяком на це стала стаття в одному з україномовних празьких часописів, у якій розповідалося про долю українців, що брали участь у громадянській війні на Далекому Сході. Автор статті підписався «Др. Г-ль». Стаття надзвичайно зацікавила матір. Коли Петро сам прочитав статтю, то побачив, що мати підкреслила червоним олівцем невеличкий уривок з рукопису якогось осавула, наведений автором. У цьому уривку розповідалося про бойові дії між китайськими мілітаристами в Маньчжурії в 1926 році. Мати розшукала в редакції автора цієї статті. Після того кілька днів вона була занурена у свої думки, і її страхи значною мірою посилилися. У 1938 році, перед самою окупацією Чехословаччини, вона тяжко захворіла. Напередодні смерті сказала Петрові, що далі він буде жити на рахунок відсотків з грошей, які вона зібрала та поклала в банк. Окрім того, він мав після досягнення повноліття забрати саквояж, переданий на зберігання в той же банк. Мати просила, щоб Петро уважно прочитав документи, які знайде в саквояжі.

Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували — чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг — у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…

Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:

— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.

Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…

…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:

— А ти сам знаєш, що тут?

Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:

— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?

Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.

— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.

Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.

— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:

— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.

«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.

Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.

— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».

Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.

Він козирнув у відповідь.

— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.

— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.

— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.

Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:

— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.

Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:

— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.

Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…

…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.

На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…




4

Україна, наш час

Мисливець за минулим


Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.

Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.

З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?

А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…

Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…

Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…

Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:

— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.

Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.

Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:

— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.

Та голос Сергія більш поблажливим не став.

— Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.

У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:

— Добре, години через півтори. Згода?

— Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.

Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди — у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.

Я сів на ліжко і спробував згадати — а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.

Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я — як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…

Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.

Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч — і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв — шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.




5

Шаолінське братерство


З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому — разом ходили в секцію у-шу.

Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.

А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.

По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.

По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».

Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.

Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.

Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.

Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.

Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.




6

Вибух у шурфі


«Що ж могло такого трапитися?» — замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився — кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд — особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.

Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.

— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.

— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.

Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:

— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.

— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.

Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.

— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.

— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.

— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.

— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.

— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.

Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:

— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась — коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося — виявилося, що там один штрек відходив — і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали — знайшли обгорілу людську руку, покопали далі — шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б — мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду — часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли — пенсія була в нього непогана, будинок пристойний — нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку — і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?

Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед — цікавість уже перекрила мої страхи.

— А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть — усе, справу закривай, пиши звіт — нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!

— Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?

— Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують — а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.

— А хто це може бути, есбеушники? — запитав я.

Сергій знизав плечима:

— Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…

— А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?

— Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав — навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку — шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.

Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.

Я замислився — розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.

— А що ж там за папери були, у цього Байдака?

— Сам дізнаєшся.

— Яким чином? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.

— Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.

— …?

— Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде — і я не я, і хата не моя.

— Авжеж.

— Так ось, — Сергій нахилився ще ближче до мене, — те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? — Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.

— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.

— А що мені залишається? Книги та у-шу.

— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?

Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.

— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.

Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.

Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:

— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…




7

Як можна потрапити в пастку


Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.

Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.

Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.

Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!

Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.

Час було вирушати.

Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).

Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.




8

Стратегема «Красуня»


Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.

— Хто там? — обережно запитав я.

За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.

— Хто там? — знову обережно запитав я.

Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.

Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.

Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.

Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.

— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.

— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.

Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.

— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:

— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.

Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».

Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.

— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.

Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:

— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.

— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.

— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.

— Що трапилося? — насторожився я.

— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.

Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.

На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:

— Так ти вибачив мені?

Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.

— Так, перевдягайся! — наказав я.

— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.

— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.

— Відпочивати?

— Так!

Марина радісно шугнула в кімнату.

Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.

Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.

— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.

— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.

Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.

Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…




9

Схованка в лісі


— Не відчиняй! — почув я розпачливий вигук Марини. — Це він!

— Хто — він? — трохи приречено запитав я.

— Владік! — перелякано відповіла вона.

Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.

З мене було досить. Я відчинив двері — здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.

— Де Марина? — грізно запитав він.

— А ти хто такий? — утомлено запитав я.

— Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.

— Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? — у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.

З кімнати вискочила Марина — на ній — одна сорочка, а її напрочуд довгі ноги були взуті в мої капці. Узагалі, я завжди підозрював, що вона буває щирою тільки коли спить або коли виходить з себе.

— Слухай, Владік, я сказала тобі, що ти повний урод, і я не хочу навіть дихати одним повітрям з тобою! Забирайся з моєї квартири!

За інших обставин я просто замилувався б її гнівним тоном і від того ще більш чарівним обличчям, стрункою фігурою, яка, здавалося, ось-ось позбудеться цієї фланелевої сорочки й майне кудись до обріїв. Але у Владіка почуття прекрасного було, вочевидь, повністю атрофоване.

— Ах ти, б…! — заревів він і кинувся до дівчини. Особливих заперечень у мене не було, але й такі форми поведінки, особливо у власній квартирі, я не вітав.

— Охолонь, братан! — сказав я і спробував стати перед грізним Владіком, який, немов тяжкий панцир, пер уперед, намагаючись покарати за невідомі мені гріхи тремтячу Марину.

— Пішов ти..! — тяжкий кулак накреслив блискавичну траєкторію над моєю головою. Невеличка шафа для одягу, що, на своє нещастя, опинилася на цій траєкторії (я встиг пригнутися) розлетілася на всі свої складові. Мені нічого не залишилося, як буцнути ногою войовничого Владіка в пах. Дуже не благородно, але надзвичайно ефективно.

Бідака зігнувся, заскиглив, деформувався і впав на лінолеум. Я озирнувся на Марину. І мені на мить здалося, що в неї на пальцях поблискують сталеві нігті. О, що таке її подряпини, я знав занадто добре! Тому я втішив своє сумління думкою, що Владік порівняно легко викрутився. Про всяк випадок я нахилився над ним і рубанув ребром долоні по потилиці. Хвилин десять відключки тепер йому було гарантовано.

— Він ніколи один не ходить, — холоднокровно повідомила мені Марина.

— Одягайся швидше, нема часу ґав ловити! — гаркнув я на дівчину й кинувся до вікна. Як я й передбачав, на вулиці перед під’їздом похмуро чорнів силует «БМВ».

— Скільки їх може бути? — запитав я.

— Троє.

Я знову вискочив в коридор і випхав тіло нещасного Владіка через поріг. Марина вже одягнулася.

— Слухай, дитинко, — сказав я, взявши її за плече, — ти сама не підозрюєш, у яку історію ти вляпалася, тому від того, чи будеш ти мене слухатися чи ні, буде залежати твоя подальша безпека. Ти мене зрозуміла?

Марина мовчки кивнула головою.

— Ти знаєш, де в нашому лісі криниця? Пам’ятаєш, ми туди ходили? — Марина знов кивнула.

— Так ось, я виходжу першим, потім ти з нашими торбами, думаю, що від тих биків я якось утечу, а ти спробуй добратися до тієї криниці. Через двадцять хвилин я тебе там чекаю. Не забудь зачинити двері. Ферштейн?

Я спустився сходами і вийшов на вулицю. Витягнув цигарку, спокійно підійшов до «БМВ», постукав у тоноване скло й запитав:

— Хлопці, вогню не знайдеться?

Скло трохи опустилося, і звідти висунулася волохата рука з запальничкою. Я затягнувся, сказав:

— Дякую, — і вже з-за спини кинув: — а, ледь не забув, Владіка свого заберіть, він там десь на площадці валяється.

Коли захлопали дверцята іномарки, я вже встиг підійти до остову колишнього будинку.

— Гей, лох, стояти! — почувся позаду крик. Давно я не грав у квача. Довелося пограти.

Коротко кажучи, вони програли…




10


Через півгодини я сидів біля джерела. Навколо звисали важкі крони дерев. Я подивився на годинник. Марина вже повинна була підійти. Хлопці з «БМВ» мали ще блукати між зруйнованими будинками.

Перш ніж полізти до схованки, а вона мала бути в п’яти кроках від мене, за одним з гранітних блоків, якими було обкладено джерельце, я вирішив упевнитися, що навколо нікого немає. Обережно видряпався на невеликий схил і зачаївся між кущами. Хвилин через п’ять почулися тихі кроки. Але замість Марини на галявину перед джерельцем вийшов середнього зросту чоловік — він озирнувся навколо і… поліз на протилежний бік схилу.

«Скільки глядачів заради однієї красуні!» — подумав я.

Невдовзі з’явилася й сама красуня, щоправда, було видно, що вона занадто перелякана й тяжко дихає після бігу. До того ж тягнула вона на собі дві торби. Вийшовши на середину галявини, Марина почала розгублено озиратися, потім вронила торби й сіла на них, обхопивши голову руками. Тепер я знов побачив, як темна постать з протилежного схилу почала безшумно наближатися до Марини. Хто це міг бути? Якийсь маніяк, з тих, що чатують на необачних дівчат посеред темного лісу опівночі? Маловірогідне припущення: як правило, красуню легше опівночі знайти в центрі міста, ніж у занедбаному лісі. Скоріше за все, це був хтось з невідомих, які стежили за Сергієм.

Тим часом чоловік нечутно підібрався ззаду до Марини. Я витягнув револьвер і приготувався до стрибка. Здається, Марина щось відчула, вона перелякано озирнулася і в ту ж мить незнайомець стрибнув на неї. Чоловік явно був професіоналом — дівчина не встигла навіть смикнутися, як уже опинилася на землі із заломленими за спину руками й затиснутим ротом. Чоловік нахилився над її вухом і щось прошепотів. Але бути свідком цього спілкування мені аж ніяк не кортіло. Мені вистачило двох стрибків, щоб дістатися їх. Чоловік спробував вскочити й сунув руку під свою куртку, але перевага у швидкості все ж була на моєму боці. Перший удар ногою в живіт чоловік встиг відбити, але наступний — стволом револьвера по голові — звалив його з ніг. До речі, досить дієвий прийом. Я про нього вичитав у якомусь романі-вестерні. На Дикому Заході він називався «завалити бізона».

Тепер я переможно стояв над «бізоном», який не подавав жодних ознак життя. Марина вчепилася мені в рукав:

— Треба тікати! — придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його — як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого — жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет — я витягнув його — це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині:

— Стій над ним, якщо очухається — лупи стволом по черепі.

Марина схопила револьвер: було помітно, що мої інструкції вона буде виконувати зі щирим ентузіазмом.

Я підскочив до гранітного блоку, під яким розраховував знайти схованку. Мені ледь вдалося відсунути його — там дійсно був ретельно запакований у целофан згорток.

— Усе, тепер тікаємо! — я схопив Марину за руку, підхопив торби й побіг углиб лісу.

У голові майнула думка: «Чи не забагато переможених ворогів для однієї ночі?»




11

Карпати, Різдво, 1946 рік

Сотенний Шугай


З кінця 1945 року частина, з якій служив старший лейтенант Байдак, стояла в невеликому чехословацькому містечку, яке розташовувалося в Карпатах на кордоні з УРСР. Розвідники, які традиційно займали неофіційне місце привілейованого підрозділу, відверто нудилися в очікуванні демобілізації. Особливих справ не було, начальство частини було зайняте, головним чином, морокою з новим поповненням, тому рядові регулярно пиячили, зваблювали місцевих дівчат і полювали в горах.

Іван Байдак помітно змінився, більшу частину часу він проводив на самоті. Замислено сидів десь у лісі й дивився на гірські схили. Війна закінчилася. Ні особливих нагород, ні чинів лейтенант так і не отримав, але це його бентежило найменше. Тільки все частіше й частіше дивився він на старовинний китайський медальйон, заглиблюючись у дивовижні ієрогліфи й малюнки, немовби намагаючись розплутати таємницю, приховану за цією важкою бронзою.

Інколи далеко в горах, по той бік кордону, спалахувала стрілянина — чи то частини НКВС ганялися за куренями таємничої Повстанської Армії, про яку серед розвідників ходило немало чуток, чи то навпаки. Але старший лейтенант немов відсторонився від тої крові, яка ще густо продовжувала поливати карпатські схили. Де блукали його думки? Можливо, він очікував того часу, коли медальйон проявить себе?

І такий час настав…

* * *


…Підполковник Черепахін тицьнув у карту:

— Ось цей сектор вам належить перекрити. Повторюю ще раз: озброєна банда німецько-українських буржуазних націоналістів прорвала заслони й тепер намагається перетнути радянсько-чехословацький кордон. Недооцінювати небезпеку не слід — банда добре озброєна, ці фашисти в партизанській війні досить досвідчені. Якщо банда прорветься на твоєму секторі — будеш відповідати головою.

Лейтенант Іван Байдак (якого вже встигли в полку охрестити «вічним лейтенантом») похмуро кивнув головою. Відпочинок для розвідників закінчувався…

Смереки нависали зверху, немов вороги, готові кожну мить стрибнути на голову необережному розвідникові. Невеличкий ланцюжок бійців у білих маскхалатах обережно просувався в бік визначеного сектора. Десь попереду, метрів за тридцять від головної частини, обережно пересувалася трійка бійців.

«Дідько його знає, нащо ми тут човгаємо», — похмуро думав лейтенант, уважно вдивляючись у навколишні засипані пухнастим снігом хащі. Якщо Бог і створив куточки природи навмисно для засідок, то тепер відділення розвідників потрапило саме в такий край.

Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» — знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.

Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…

Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.

— Передових зачекаємо, — тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.

Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.

— О, наші! — радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.

Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».

— До бою! — загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.

Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває — тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися й покотилися донизу вже разом. Автомат лейтенанта залишився позаду, загрузнувши в снігу. Супротивник Івана, невпинно лаючись відбірними вологодськими матюками, вже тримав лейтенанта за горлянку. Байдак захрипів, він механічно вихопив фінку, руків’я якої звично стирчало з-за халяви і пхнув лезом у бік ворога. Сталевий хват на горлянці послабшав, і старший лейтенант, ледь вивернувшись з-під здоровенного тіла, сів на коліно й кілька разів, тяжко хекаючи, увігнав лезо в білу спину. Байдак відчував себе геть сп’янілим За ці роки його рятувало тільки одне — стан хмільної озвірілості, який находив на нього у хвилини найбільшої небезпеки. Тоді всі почуття вкрай загострювалися, а тіло переповнювала первісна й нестримна сила. Треба було тікати далі, але лейтенант на мить зупинився. Йому вистачило кількох секунд, щоб перевернути вбитого й розідрати маскхалат. Під білим камуфляжем він побачив загальновійськову гімнастерку. Позаду лейтенант почув вигуки. Він скочив, підхопив автомат убитого й побіг далі. Єдине, на що він сподівався, так це на хуртовину, що все більше й більше перетворювала світ навколо на суцільний білий вихор…

Через півгодини шаленої втечі лейтенант вирішив, що відірвався від переслідувачів. Байдак знеможено прихилився до стовбура велетенського бука. Від довгого бігу та навколишньої тиші голова його йшла обертом. Тепер залишалося вибратися з цієї хащі. Він звично перевірив кількість набоїв у магазині автомата й побрів, провалюючись, у глибоких снігових заметах, насторожено вдивляючись у навколишні дерева.

Заметіль ущухла так само швидко, як і почалася. Лейтенант пройшов уже близько двох кілометрів, як знов гостре відчуття небезпеки охопило його. Він почав вибиратися на гірський схил, як раптом позаду почув тихий голос:

— Стій, руки вгору!

Байдак зупинився, стиснувши автомат. Прямо перед ним виникли, немов з-під снігу, дві постаті. Чорні стволи автоматів похмуро дивилися йому в обличчя. Лейтенант повільно підняв руки. Позаду почулися кроки і хтось невидимий зняв у нього з плеча автомат, вправними рухами обшукав, витяг з внутрішньої кишені медальйон і висмикнув з кобури ТТ.

— Пішли! — знов почув він голос за спиною. Незнайомці були одягнуті в короткі кожухи, на шапках були начеплені кокарди з тризубами.

«Тепер гаплик, що ж, невдовзі зі своїми хлопцями-розвідниками зустрінуся,» — без жодних емоцій подумав старший лейтенант.

Не встигли вони пройти й сотні кроків, як назустріч їм вийшли ще близько двох десятків озброєних людей — попереду йшов сивий чоловік з довгими вусами.

— Пане сотенний, — звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, — захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.

Сотенний уважно подивився на лейтенанта.

— Що за стрілянина була неподалік з годину тому? — жорстким голосом запитав він.

Байдак криво посміхнувся:

— Хіба не ваші проривалися?

Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.

Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» — втомлено подумав Байдак.

Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.

— Знімай маскхалат, — спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.

— Зачекайте, хлопці! — почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» — майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:

— Звідки в тебе?

Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.

— Хлопця не Дашевським звали? — наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.

— Слухай, — несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, — ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?

Байдак мовчки кивнув головою.

— Друже Гомін, — звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, — віддай лейтенантові автомат.

Повстанець простягнув йому зброю.

— Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, — тільки і сказав Байдаку сотенний.

Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…

Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць — засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…




12

Україна, наш час

Тремтіння землі


Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, — думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, — Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася мені на голову в такий незручний момент.

Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…

— Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… — історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, — колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.

— Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».

— Юначе! — грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. — А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?

— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.

— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..

— Ну так що? — запитав лікар.

— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.

— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.

— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.

— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».

Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:

— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!

Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:

— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…

— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!

Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.

Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.

Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.

На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.

Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:

— Ну, попереджати треба, узагалі.

— Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… — пробурмотів я, вочевидь, шкодуючи про свою непомірну цікавість.

— Нічого, не пропаде, — зронив мій друг, витягнув з кишені пачку цигарок, замислено покрутив головою і запхав її назад.

— А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь… м’яко кажучи, трохи змінився? — обережно запитав я.

Історик N зітхнув і запропонував:

— Я знаю тут досить пристойну пивничку… Сподіваюся, вона ще не зачинилася…

За якихось п’ять хвилин ми сиділи в пивниці із досить сумною репутацією, і історик N почав свою розповідь:

— Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулися в моєму характері, не пов’язані з моїми сімейними проблемами, — історик N шкрябнув п’ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив, — хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме із тих проблем. Як ти пам’ятаєш, у моєму родинному житті цим літом сталися певні зміни, які, утім, до цієї розповіді мають тільки опосередковане відношення. Коротко кажучи, я опинився тоді в повній самоті й вирішив податися кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев’яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку й гайнув до одного свого друга, що мешкав і охороняв порядок у одному з невеликих наддніпрянських містечок.

Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував мені шерифа часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині його вузькими вулицями, усі злочинці тікали світ за очі. Варто нам було проїхати кілька кварталів, як він встигав розкрити парочку квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки й називав, був міцної статури й мав могутні кулаки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька вдача його сприяла нашому довгому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував мене вже давно, і, зважаючи на те, що саме центральна Україна залишилася для мене терра інкогніта, я вирішив провести частину своєї відпустки у його затишному містечку. За кілька днів ми випили незліченну кількість пива й обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу його дачі або ходив на берег великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов’язковими вудками й поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Утім, моя самотність продовжувалася недовго.

За нелегку справу покращення мого самопочуття взявся батько Шерифа — Степанович. Старий належав до породи класичних українців-наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, засмаглим обличчям і широкою козацькою вдачею. Зрозуміло, що Степанович багато поїздив, багато побачив, усе вмів робити, любив співати й чудово грав на гармошці. Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватися із бувалими людьми, а зі Степановичем ми добре заприятелювали й були задоволені взаємним товариством. Я сам, немов знов повернувся в далекі часи дитинства із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальгії, Степанович запропонував мені покинути містечко й вирушити разом із ним на кілька днів у село до родичів. Так я опинився у місці, де все і трапилося…




13


Історик N замовк, поринувши кудись подумки. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії своєї суєтної і закуреної нірвани…

— Так ось, — історик N запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, — Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій магазинчик-добудову біля хати, попри всі рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене, що буття не завжди визначає свідомість.

Справа наближалася до президентських виборів і вони були щирими прихильниками кандидата, який прямим текстом обіцяв відправити всіх подібних представників буржуазії до буцегарні. На жаль, поспілкуватися з ними часу в мене не було, бо, привітавши нас, підприємницька родина від’їхала по своїх бізнесових справах, залишивши нам у повне користування свій просторий п’ятикімнатний будинок і все господарство із сауною включно. Так почалося наше селянське життя-буття. Удень Степанович вдосконалював крамничку-добудову, а я або допомагав йому в міру межі своєї некомпетентності, або ж грівся на осінньому сонці із книжкою в руках. Останню справу Степанович заохочував найбільше, і не стільки із почуття гостинності, скільки із побоювання руйнівних наслідків моєї допомоги.

Вечорами ми розтоплювали лазню до температури розпаду нейтронів і парилися до одуріння, а потім сиділи на веранді й пили неповторний напій, вироблений генієм Степановича. Напій був настояний на безлічі інгредієнтів, серед котрих були дубова кора, калган, горіх і ще «дев’ять секретних трав». До того ж напій мав обертів сімдесят щонайменше. Я не сумнівався, що його рецепт передавався і вдосконалювався в роду Шерифа, починаючи з якогось просвітленого і втаємниченого предка-характерника. Від напою думки ставали ясними й мудрими, а тіло пронизували промені дивної сили. До напою Степанович віртуозно готував силу-силенну страв, починаючи з класичного борщу й закінчуючи запеченими качками.

Щодо качок, то вони стали для нас фірмовою стравою. Хтозна й скільки бігало їх у дворі, і я нерідко прокидався від голосної паніки, яку качки починали, коли грізний Степанович із вилами обирав чергову жертву для нашого столу. Поступово Степанович у пошуках компонентів для нових кулінарних винаходів почав придивлятися до загону, в якому зосереджено вовтузилося з півдесятка свиней. Не сумніваюся, що, прожили ми б там ще пару тижнів — ця «буржуазія» змінила б свою класову приналежність.

У цілому я вважав, що доля, як компенсацію, подарувала мені кілька найкращих днів у моєму житті, і відчував себе цілком щасливою людиною…

Одного погідного дня я стояв на даху комори й силкувався задля здійснення дивних для мене інженерних задумів Степановича розпиляти, як мені здавалося, титановий сплав «уголка». Підозрюю, що Степанович навмисно завантажив мене цією роботою, щоб нейтралізувати черговий напад мого трудового ентузіазму. Коли третє полотно пилки розлетілося навпіл у руках, я вирішив відпочити. Ледве розігнув спину й озирнувся навколо.

Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села — за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, — із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька — нещодавно розлучилася», — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…

Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.

На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.

Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…




14


Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.

— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.

— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…

— …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав — за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…

Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»

…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, — у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:

— А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… — погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…

Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.

Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…




15

Таємниця золотого дракона


…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.

Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку — густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.

Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери — «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.

У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі — варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.

Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.

Частина з них була рукописами, частина — видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.

Я заглибився в читання…

…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся — навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл — медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.

Я знову подивився на стіну — марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся — позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.

— Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? — ніжно запитала вона.

Я уважно подивився на неї — дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.

— Марино, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, — зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.

Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.

Я зітхнув і повернувся до документів.

Звідки приходить кохання й куди воно зникає?




16

Таємничі папери


На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона — Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.

Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.

«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»

Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин — убивство родини — стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.

…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…

Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…

— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…




17

Пастка


Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.

Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.

«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».

Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.

Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?

А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?

Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?

Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.

Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.

Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.

— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.

Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.

Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.

Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.

Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.

— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.

Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…

Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:

— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?

Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.

— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.

За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».

Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.




18

Тіні минулого


Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…

Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.

Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.

— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.

Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.

«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:

— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?

Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:

— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.

«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.

«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»

— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.

Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.

— Добре, ближче до діла, — голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.

— Сподіваюся, — продовжував він тим часом, — ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.

Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:

— Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.

Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:

— Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, — осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників — Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…

На екрані з’явилося інше фото — доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка — чорно-біла світлина була дуже нечітка…

— На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.

— Я перепрошую, але хто «ми»? — нарешті втрутився в цю розповідь я.

Бородань засміявся:

— Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…

На екрані знов з’явилася нова світлина — молодий хлопець у гімназійному вбранні.

— Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.

На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни — ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.

— Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.

Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.

— Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.

На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий — можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.

— А що з ними сталося в таборах? — запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.

— До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була — повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.

— Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… — обережно почав я.

— Жодних проблем, — бородань радісно посміхнувся. — Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.

— Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?

— Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.

На екрані з’явилося зображення великого медальйону — саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.

— Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони — один із зображенням тигра, а другий — дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр — яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом — інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?

Я ніяково знизав плечима.

— Так ось! — Самохін урочисто підвівся. — У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти — про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний — співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.

Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.

«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» — тужливо подумав я.

— Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, — завершив свою тираду мій співрозмовник.

— Чим саме допомогти? — обережно запитав я.

— Ви маєте допомогти нам приборкати демона, — Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.




19

Відпочинок перед стратою


Охоронець, який знов непомітно виник у мене за спиною, завів мене в якусь кімнату. Я сів на диван і спробував зосередитися. Усе, що відбувалося, здавалося мені якимось тягучим моторошним сном. Але прокинутися я все ніяк не міг. В кімнаті була напівтемрява. Важкі гардини надійно закривали вікна від сліпучого травневого сонця. Я подивився на годинник — сімнадцята година. Сергій Борисович Самохін, чи хто він там був насправді, дав мені дві години відпочинку. Потім мене мали відвезти на місце, де повинен був відбутися ритуал викликання і приборкання демона. Цікаво, куди вони поділи Марину. Раптом я відчув, як у мене стиснулося серце. Раптом стало боляче, і зрозумів, що цей біль викликаний жалем за нею. Навряд чи вірив, що ми зможемо виплутатися живими з цієї історії.

Я помітив, що й досі стискаю у долоні медальйон і уважно подивився на нього. Якщо вірити буддистам, що у світі немає якихось розрізнених подій, а є тільки одна, глобальна Подія, то нема чого дивуватися, що ця Подія втягнула й мене у свої оберти.

Необхідно було підготуватися, я спробував викинути всі думки з голови. Через деякий час мені це вдалося. У тому, що вимагали від мене, зайвий хаос думок був аж ніяк не потрібен.

* * *


— Уставай, приятелю, час їхати, — чийсь голос вивів мене зі стану напівзабуття. Переді мною стояв мій давній знайомий-охоронець.

Я мовчки підвівся, стримуючи бажання зарядити йому аперкотом у шлунок. Той багатозначно поклав руку собі на лівий бік — під курткою явно виступала кобура.

Ми вийшли з будинку й сіли в машину. На задньому сидінні побачив Марину — руки її були скуті наручниками, а рот заліплений скотчем. Очі перелякано дивились на мене.

— Вибач, але задля перестороги, — з цими словами один з охоронців клацнув на моїх зап’ястях наручниками. Нам знову нптягнути на голови чорні мішки й машина зрушила з місця.

Скільки ми їхали, я не зміг визначити — приблизно години три чи чотири. Останні півгодини машину досить сильно підкидало на вибоїнах — здається, ми довго плутали якимись ґрунтовими дорогами.

— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.

«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.

— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.

Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.

Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.

І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…

Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:

— Сюди, — махнув він нам рукою.

Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.

— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.




20

Поки б’ються тигр та дракон…


Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.

Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».

Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.

Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.

— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.

Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.

Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.

— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.

Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».

Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської енергії Я механічно стиснув медальйон, який і досі лежав у мене в кишені. Знов спромігся відкинути всі думки й зосередився на тиші.

Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.

Хтось наближався до нас.

Я спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.

Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.

Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…

Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.

«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.

Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.

— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.

— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.




21

Хто сьогодні має вмерти, або

Що може розповісти двічі воскреслий


Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.

Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.

Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.

— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.

Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.

— Ні, — тихо промовив він.

— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.

Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…

Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:

— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…

Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:

— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…

Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.

— Хто вони, — я кивнув головою назад.

— Дагоєвці, — коротко відповів чоловік. — Дагоєв був агентом НКВС, він керував 18-м відділом, який займався паранормальними явищами, Шень-мей мав стати їх найбільшою здобиччю, але перетворив їх самих на здобич. У п’ятдесят четвертому цей відділ попав під роздачу разом з рештою берієвців. Двом керівникам вдалося втекти, вони на той час вже контролювали певні сили, які давали могутність і без санкції КПРС. Головною метою організації, яку створили колишні енкавеесники, було захопити контроль над силою Шень-мея. От з ними ви й зіткнулися.

— Тут не Маньчжурія! — прохрипів я. Сивий чоловік подався вперед:

— Маньчжурія тут! Ця копальня існує дуже давно, у вісімнадцятому сюди червоногвардійці і чекісти скидали розстріляних, потім гестапівці й зондеркоманди. Потім сюди лягли полонені німці, потім… Що казати — найкраще місце для нової появи демона…

— А демон, він є насправді? — заздалегідь знаючи відповідь, запитав я.

— Демон — це енергія плюс наша уява, але часу пояснити все це в мене немає. Вони зараз будуть тут.

— Треба йти звідси! — крикнув я. Чоловік знов засміявся:

— Кожен розвідник має рано чи пізно загинути, від кулі чи від ножа — різниці немає. Це була пастка, я намагався зупинити їх, але попав під кулю сам…

Після цих його слів я зробив два кроки вперед. Тільки після цього побачив, що навколо його ніг вже зібралася велика калюжа крові, струмки її обтікали його взуття і розпливалися по пилюці.

— Тікайте звідси, тут пастка, вас порятує лівий штрек, — сказав чоловік. Кров пухирями підіймалася навколо його рота.

Позаду почувся гомін і чиїсь кроки. Я різко обернувся. Першим до печери увірвався охоронець, якого я відразу ідентифікував як китайця. За ним ввійшло ще кілька «церберів», а між ними — Самохін-«Антибіотик» і… Сергій.




22

Маньчжурський демон


Я підкинув автомат, але вистрілити не вдалося: китаєць різким ударом ноги вибив «АКС» у мене з рук. Ледь зміг відбити ногою удар, спрямований мені в голову. Наступні два блискавичні удари вже не встиг блокувати, але прокрутив корпусом. Китаєць знов кинувся на мене і я спромігся зустріти його прямим ударом ногою в живіт. Швидкий стрибок назустріч — і мій лікоть з хрустом опустився на верхню частину його хребта. Іншого б цим убив, але китаєць витримав. Він присів, пом’якшуючи удар і швидко крутнувся на нозі, виставивши іншу. У мене не було часу згадувати, що цей прийом називався у шаолінських монахів «залізна мітла», бо після нього я на мить підлетів і тяжко гепнувся на підлогу.

Хапаючи ротом повітря, я побачив свій автомат, що лежав за кілька метрів від мене, майже біля ніг Марини. Китаєць відійшов від мене і стояв, стискаючи кулаки. Він повільно, дуже повільно, немов у кінозйомці рапідом, розвертався на нозі. Я знав, що його удар ногою з розвороту стане фатальним для мене.

— Марино! — захрипів я. — Автомат! Дай автомат!

Марина рвучко схопила автомат і… пожбурила його кудись убік…

Я спробував перевернутися на спину й у відчаї захиститися жорстким перехресним блоком від ноги китайця, хоча добре розумів, що обвальний удар п’ятою з розвороту переламає і мої руки, виставлені для блоку, і все, що я буду ними закривати.

Сухо клацнув постріл, і китаєць з занесеною для останнього удару ногою закрутився на місці і, затиснувши прострілені груди, впав біля мене.

Іван Байдак кинув під ноги гвинтівку.

— Останній набій… — тихо сказав він.

— Ну що ж, історія завершується… або починається, — «Антибіотик» підійшов до Байдака і штовхнув його черевиком в бік. Байдак байдуже дивився перед собою, життя повільно покидало його.

— Тепер у нас є обидва медальйони, а наш шановний опонент зараз умре, — констатував Самохін.

Я дивився на Сергія. Той підійшов до «Антибіотика» і вони про щось тихо почали розмовляти. Охорона стояла нерухомо. Тепер мені стало все зрозуміло — я став звичайним пішаком у цій грі. Я мав стати приманкою, на яку зловиться Байдак. А що стосується Марини… Утім, до жіночої зрадливості я вже звик…

Тим часом двоє охоронців відтягнули вмираючого Байдака вбік. Самохін узяв пензель і опустив його у вазу з червоною рідиною — я зрозумів, що це була кров.

— Так, ледь не забув, — Самохін озирнувся на Марину, яка стояла із непроникним обличчям біля Сергія, — приготуйте й нашу чарівну пані до ритуалу.

На її обличчі проступив переляк.

— Сергію Борисовичу, ви ж обіцяли! — закричала вона, але охоронці вже здирали з неї одяг і почали прикручувати мотузками до стовпа, що стирчав навпроти стіни з ієрогліфами. Вона знову пронизливо заверещала, і це був крик останнього, тваринного відчаю. Але крик відразу перервався — охоронець сунув їй до рота велику ганчірку.

Самохін, не звертаючи на неї жодної уваги, підійшов до мене:

— Медальйон, — коротко промовив він, простягаючи до мене руку. Я витягнув медальйон і кинув йому під ноги.

— Починай! — наказав Самохін комусь із охоронців. Сергій витягнув з валізи два срібних дзвони. Звідкись почувся рівномірний гуркіт барабана. Марина перестала кричати й безсило повисла на мотузках.

Самохін, тримаючи в руках медальйон, почав промовляти якийсь довгий речитатив, здається, китайською.

Один з охоронців витягнув довгий ніж і нахилився наді мною, він озирнувся на «Антибіотика», очікуючи наказу. Але той читав, заплющивши очі, немовби входячи в стан трансу. Потім він почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, ретельно звіряючись з малюнком на медальйоні. Коли він закінчив малювати, почулося глухе, спочатку тихе, а потім наростаюче гудіння. Воно доносилося десь з глибини шахти, немов це ревли стіни, обурені нашим втручанням. Самохін читав далі, не звертаючи уваги на цей рев. Я бачив, як затремтіли стіни, зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння.

Раптом ревіння припинилося, і по стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого вже був намальований ієрогліф, закрутився чорний вихор. Поступово він набирав оберти. Тяжкий вітер ударив мені в обличчя.

Самохін відскочив від стіни й закричав щось. У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні.

Дагоївець простягнув руки назустріч потворі. Почувся пронизливий свист, що вгвинчувався у скроні. Я побачив гостре, немов у кажана, чорне крило. Воно легко, не зустрічаючи жодного спротиву, пройшло крізь Самохіна. Тінь завмерла, чоловік ще на мить залишився стояти на ногах, а потім поступово розвалився надвоє.

У тиші почувся сміх — сміявся Байдак.

Охоронець, який тримав мене, закляк. Часу замислюватися над тим, що відбулося, в мене не було. Я перехопив руку з ножем, що завмерла наді мною, і рвонув на себе. Охоронець покотився кудись убік, а ніж упав коло мене. Я підхопив його і скочив на ноги, готуючись чим дорожче продати своє життя.

Чорна потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам’яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації.

— Забирайтеся звідси, зараз він оживе! — несамовито закричав Байдак. Я подивився на нього — в руках він тримав невеликий довгастий предмет, на якому кліпала червоним вогником кнопка. Охоронці, штовхаючись, кинулися врозтіч. Сергій підхопив автомат і почав всаджувати чергу за чергою у Шень-мея, але кулі проходили крізь нього й відбивали гострі крихти на стіні.

Я стрибнув до Марини й розрізав мотузки, якими вона була прив’язана до стовпа.

— Тікай звідси! — гаркнув я прямо в її біле, немов крейда, обличчя й підскочив до Байдака.

— А ви? — крикнув я, схопивши його за плече.

— Медальйон, я підробив медальйон, — прохрипів він. — Штрек замінований.

Чорна «статуя» демона раптом ожила — повільно, дуже повільно вона почала витягувати крила. Цього було досить. Я схопив Марину й потягнув її до виходу. Під ногою щось дзенькнуло — це були срібні дзвони. Я нахилився й підхопив один з них. Сильним поштовхом мене віджбурнуло до стіни. Шень-мей обхопив крилами одного з охоронців. Пронизливий крик обірвався, і почувся моторошний хруст кісток. Інші охоронці зупинилися, всаджуючи в демона автоматні черги.

Я вискочив до чорного отвору бічного штреку. Гаряче повітря штовхнуло мене у спину — за нами крутилося чорне марево, простягаючи до нас чорні крила.

І тоді я щосили закалатав дзвоном по стінах штреку. Невідома сила відкинула марево назад. Я пробіг ще кілька метрів, вдаряючи дзвоном об стіни. З кожним кроком демон робив стрибок за мною, але дзвін щоразу спиняв його.

Та з кожним кроком відстань між нами зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла наді мною — і тоді я пожбурив срібний дзвін їй у пащу.

Почулося ревіння, і водночас там, де була печера, спалахнуло полум’я. Землю під ногами затрясло. Чорна хмара покотилася назад, назустріч полум’ю.

Я перекинув Марину через плече й побіг до виходу…




23


Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.

Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.

Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.

— Старий, закурити не знайдеться? — тихим голосом запитав його я.

Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.

— Слухай, Павле, — перервав мовчанку Сергій, — усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?

Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:

— Ти все одно не залишиш мене живим…

Сергій засміявся:

— Справді, старий.

Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.

— Ти програєш, — напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. — Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?

Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.

Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.

— Збирайся, Марино, треба звідси йти, — я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…

Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…




Епілог


Що розповідати далі? Довгий час я намагався забути цю історію. Квартиру свою в центрі міста я продав і купив собі невеликий будинок в одному із тихих центрально-українських містечок. Навколо пролягають степи. Вони дихають спокоєм і тишею. Щоправда, я багато читаю і тренуюся. Час летить непомітно.

Я цілком задоволений своїм життям. І немовби все добре, якби не сни. У них я дуже виразно бачу свою кімнату й кут навпроти мого ліжка — між стелею та стінами… я відчуваю наближення жаху, і коли жах стає нестерпним, кут розкривається і в проваллі виникає чорна тінь, що крутиться по колу, стрімко наближаючись до мене. Тоді я прокидаюся й довго дивлюся в цей кут. Потім я курю і споглядаю зоряне небо у вікні. Боюся, що одного разу не встигну прокинутися… Тому посилено вивчаю китайську мову, систему гексаграм і східну астрологію, перечитую свої записи та креслення. Від минулого не втечеш, проте, і минулого немає. Я боюся, що минуле, наче в засідці, чатує на мене десь у майбутньому… Але коли наблизиться це майбутнє, в якому зустрінуся з минулим?

Вечорами я сиджу на своєму подвір’ї і дивлюся на рівнину, яка розкинулася прямо за моїм будинком. Дивлюся, як сідає сонце, як сутінки забарвлюють степ у таємничі відтінки сірого. Узагалі люблю дивитися на вечірній степ. Хіба що тільки інколи несподівана думка торкається спокою — а раптом десь на обрії я побачу, як майне на мить чорне крило?




ПОЦІЛУНОК ВІДЬМИ





ВІД АВТОРА


Не знаю, чи варто викладати на папір цю історію… Дехто мене попереджав, що краще притримуватися офіційної версії тих подій, які на короткий час стали сенсацією в наших краях… і не тільки в наших… Але я все ж наважився занотувати те, чого свідком був сам, чиїм свідченням довіряю і що можливо допоможе наступним сміливцям, якщо такі з’являться, зберегти своє життя або власний розум… Отож кажучи по-старосвітськи, узявся я за перо із трьох міркувань, кожне з яких є рівноцінним…

По-перше, як я вже казав, нещодавно мене попередили, щоб я і надалі зберігав мовчанку про ці перипетії… Це, якоюсь мірою, пробудило в мені, здавалось би, вже давно згаслий бунтарський дух. Тим більше — цілком можливо, що вони знайдуть спосіб змусити мене замовчати. Назавжди. І тоді останній свідок зникне, а з ним і таємниця Степового Каменя, яка стала головним смислом і жахом мого життя. Та я не дуже якось бажаю щезнути назавжди. Разом із Таємницею, зберігачем якої залишаюся… Це буде моя посильна помста — і Таємниці, і тим людям (хоча я не зовсім впевнений, що серед них тільки люди), які не бажають, щоб таємне врешті відкрилося. Адже ніщо так не підсилює їх, як ілюзія і впевненість інших, що в світі все зрозуміло, а в будь-якій газеті можна прочитати про розгадку будь-якого «секрету»…

По-друге, спроба записати все мною побачене і пережите, має допомогти мені зберегти дуже хитку рівновагу між безумом і здоровим глуздом (принаймні, я все ж зберігаю надію, що досі її не порушив). Сподіваюся, що поки я буду все це занотовувати, — деякі, поки малозрозумілі для мене фрагменти Таємниці зможуть вповні розкритися. А як може бути інакше, бо маю хитку надію, що створення цього Тексту стане остаточною крапкою в Ритуалі, який так і не був тоді завершеним… А отже, і я не встиг стати посвяченим, що продовжує мене наражати на страждання і фізичні, і душевні…

Ну і, по-третє: не маю жодного сумніву, що Степовий Камінь буде продовжувати шукати й нових претендентів на посвячення, і на нові жертви, і на нових дослідників, і на нових зберігачів Таємниці. Є дуже слабка надія, що, коли доля допоможе їм ознайомитися з цим Текстом, то він стане вагомим застереженням для цих безумців… Хоча, хіба можна від чогось застерегти безумця?.. Але спочатку я розповім з чого все почалося…




Глава І

Про «Панцир від долі»


Усім втаємниченим у глибини наукового життя відомо, що головна цінність кожної Конференції полягає в кулуарних бесідах. Ну, а яке кулуарне спілкування може обійтися без коньяка? Ще одна особливість полягає в тому, що під час таких бесід вчені, які у виступах на пленарних засіданнях так палко запевняли, що кожну мить свого життя присвячують роздумам та наполегливій праці над проблематикою своїх досліджень, аж ніяк не бажають хоч словом обмовитися про цю сакральну проблематику. Вони можуть говорити про що завгодно, окрім своїх, так би мовити, власних наукових зацікавлень.

Здається, єдиним винятком, на моїй пам’яті, була студентська Наукова конференція, десь наприкінці 80-х років в Ужгороді, після якої ми завалили в ресторан «Скеля» і під чарівну музику скрипалів довго теревенили на тему — «Чи існував дійсно Азіатський спосіб виробництва?»… Але чим далі від студентських років, тим менше місця займала наукова чи біля-наукова тематика в кулуарах, аж доки майже зовсім не щезла…

Отже, як і годиться, випивши достатню кількість коньяку, обмінявшись візитками та телефонними номерами, наукова братія залишала банкетну залу й повільно розчинялася в зимовій темряві…

Мені якось не дуже кортіло залишалося на самоті, але вічна магія стародавнього Міста, яка тримала мене в своєму полоні вже чверть сторіччя, примусила стишити ходу від галасливої юрби колег і зачаровано втупитися в дивовижну картину — «Повільне осідання сніжинок на високі кам’яні стіни величних споруд»… Навіть легкий вітерець стих, щоб не заважати снігу повільно фарбувати будівлі у сріблястий колір. Десь двоє співців тихими тенорами виводили якусь давно вже забуту пісню, вулиці швидко порожніли — мешканці цього Міста, давно вже відвиклі від замилування його чарами, розбігалися по домівках, готуючись повечеряти та зручно вмоститися перед телевізорами.

…Але для мене це Місто, на щастя, було далеко не буденним. Я беріг його для себе, намагався не обтяжувати своєю присутністю, і воно завжди віддячувало мені за таке шанобливе ставлення до нього. Але годі про це… Завтра я мав повертатися додому і, як завжди, мене охопило нестримне бажання дихати повітрям Міста й чути власні кроки на його старовинній бруківці.

Мої колеги вже остаточно розчинилися між сніжинок, мабуть, геть поглинуті новими хвилями науково-творчого ентузіазму, який так старанно приховували на бенкеті. Я не без задоволення визначив, що, незважаючи на майже нічний час, для мене відкривається безліч можливостей — наприклад, ще пару годин походити нічними вулицями, намагаючись оживити в собі щемливі та солодкі спогади, або зайти в якусь нововідкриту креативну кнайпу і спробувати за келихом пива назавжди зафіксувати в собі цю чудову мить чергового прощання з Містом.

До квартири, знятої мною на час Конференції, залишалося кілька кварталів, але вирішив все ж завернути до однієї досить пристойної кнайпи, яка в денні часи зазвичай була переповнена публікою (переважно з приїжджих), але зараз мала бути напівпорожньою. Як не крути, але сумна церемонія розлуки мала відбутися… До того ж, ця погода, яка так несподівано, попри всі прогнози, впала снігом на Місто, навіяла на мене спогади двадцятирічної давнини і, як наслідок, увела мене в майже забутий сентиментальний і сумний стан душі… Ну, і мої легкі чоботи були розраховані все ж на весну, а не блукання засніженими вулицями. Коротко кажучи, весь цей набір обставин (у якому далеко не останню роль відіграло хлюпання води у взутті) примусив мене повернути до під’їзду, в якому і знаходився давно вже віднесений до моїх улюблених місць гостинний притулок — саме для таких як я.

…«Немає панцира від долі,» — казали античні герої… Але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути — і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення. Не хочу я над цим думати, тим більше, що легкі демісезонні чоботи виявилися аж занадто нетривким панциром… Так чи інакше, але я вирішив все ж випити кухлик пива в теплі й затишку… Знав би я… Хоча… Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене немов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…




Глава II

Кнайпа «Торквемада»


А почалося все досить прозаїчно. Яким і повинен бути прозаїчним вхід до креативного закладу, який, зазвичай, втрачає свою креативність біля опівночі. Двоє вельми втомлених офіціантів у фірмових чорних балахонах втомлено курили, прихилившись тружденними спинами до сходових поручнів. Ну, зовсім, як два катівських підручних, що вискочили перекурити в перерві між допитами. У під’їзді відчувалися пахощі минулих черг до входу, сирої штукатурки та диму дешевих цигарок.

— Ще відкрито? — запитав я…

— Зайдіть перевірте… — ліниво мотнув головою в напрямі дверей один з офіціантів.

— Добре, — я штовхнув двері й опинився у кнайпі. У денний час і ввечері, не кажучи вже про вихідні, вона була вщерть заповнена публікою, яка прагнула пива, горілки та екзотичного антуражу. Але на цей раз у темних залах було майже порожньо, а звичний гамір, який, здавалося, ніколи тут не вщухав, кудись випарився, немовби похмурі стіни без сліду всмоктали його в себе…

Тут варто сказати декілька слів про самий заклад. Належав він до відомої мережі «тематичних» кнайп, які давно вже стали однією з візитівок Міста. На цей раз фантазія його творців майнула у глибоке Середньовіччя. І хоча це Місто в далекі часи оминула така «родзинка», як бурхлива діяльність Інквізиції, креативники вирішили остаточно й показово підкреслити стародавню природу Міста за рахунок і такого бренду. Ну, і назву, відповідно, скреативили — «Торквемада». Утім, величезна кількість відвідувачів своїм гамором і товкотнечею завжди якось нівелювала неабиякий талант того, хто спроектував кнайпу. І того, хто відтворив в ній якесь своє божевільне (або «кітчеве», як тепер кажуть) відчуття зловісних сторінок доби західного Середньовіччя.

Раніше я любив до неї заходити й намагатися вловити досить виразний настрій, вкладений творцем «Торквемади» в її антураж. Зазвичай, мені це вдавалося… Але саме цього разу, опівночі, у порожній кнайпі весь задум її творця проявився в повній мірі свого задуму й реалізації.

«Торквемаду» облаштували в старовинному будинку XVI сторіччя. Викупили підвал, дещо його розширили та, відповідно, перебудували. Оголошення у всіх газетах Міста про її відкриття повідомляли, що спочатку був запланований якийсь інший бренд, щось на кшталт «Схованки Батяра» або «Еліксиру Алхіміка», утім, під час будівельних робіт виявилося, що там дійсно знаходилися таємні підвали, де утримувалися та допитувалися в’язні Інквізиції, яка, попри заборону Магістрату, облаштувала там свою в’язницю. Про це свідчили віднайдені надписи на стінах, залишки ґрат та кільця із іржавими ланцюгами… Містом навіть пішли чутки про знайдені кістяки, що розсипалися на порох, як тільки до них доторкнулися руки будівельників.

Але жодного відгуку серед поважного наукового товариства ці звістки не викликали, бо були сприйняті як реклама чергової креативної кнайпи. Навіть мій старий друг, і знавець майже кожної цеглини Міста, щиро поплескав мене по плечах на мій здивований відгук, що це сенсація і що негайно треба проводити ретельне дослідження, і спокійно промовив: «Ех, друже, та вони задля піару й не таке вигадають!»…

…Але, спускаючись глухими сходинами у кнайпу саме цієї ночі, мені здалося, що чутки про її розташування в колишньому підвалі для тортур були не такими вже й вигаданими… На цей раз антураж «Торквемади» аж ніяк не здавався мені, як у попередні відвідини, бутафорським.

Над головою того, хто спускався сходами до підвалу, тяжко звисала замислена Химера. Освітлювали спуск сутінкові смолоскипи (насправді, звичайні жарівки в хитромудрих скляних ковпаках із червоними ганчірками). Кожен крок відвідувача вводив у дію сенсори, які примушували ганчірки похитуватися, кидаючи на сходи тремтливе світло палаючих смолоскипів.

Тяжкі, з дубових дощок двері, похмуро рипіли; ледь вкритий порепаною шкірою бутафорський кістяк, прикутий за гортань до кам’яної стіни, благально (чи безжально?) протягував білі кістки колишніх пальців до тих, хто входив. Зазвичай тендітні жіночки та дівчатка зойкали, на радість мужніх кавалерів, і ті заради жарту кидали під ноги кістякові якийсь грошовий дріб’язок… І ось, нарешті, відвідувачі потрапляли у просторі зали із високими, похмурими стелями, вкритими декоративним павутинням. Уздовж стін висіли середньовічні деревороти та пожовклі жовті сторінки давно забутих інкунабул… А між ними все те заіржавіле знаряддя, за допомогою якого можна було видерти будь-яке й будь у кого зізнання… Відвідувач сідав не за звичний стіл, а за довгу широку дошку, яка могла бути й лавою засідання Церковного Трибуналу й Лавою підсудного єретика… Мабуть, відчуваючи конкуренцію із сусідньою кнайпою «Венера в хутрі», цей заклад надавав набагато більше вибору… Один зал розкривав тематику переслідування відьом — можете собі уявити велику нішу за вашою спиною, у якій хлюпала вода і в яку час від часу опускали красиву (зрозуміло, що декоративну) жіночку в середньовічному вбранні на предмет виявлення її відьомських здібностей. Інший зал (вірогідно, розрахований на спраглих статусу мучеництва як підтвердження власного високого рівня професіоналізму) реконструював добу брутального переслідування усіляких астрологів, хіромантів та інших парацельсів.

Нарешті, просто для любителів усіляких псевдоготичних жахіть, була окрема зала, де на голографічних великих картинах були досить виразно представлені усі етапи визнання єретиками своєї неспроможності осягнути сакральну Трансценденцію — від початку допиту до його завершення (зазвичай — аутодафе). Було також багато інших, менших закутків — і для тих, хто хотів бути членом Інквізиції, і для тих хто прагнув відчути себе утаємниченим у ритуали «чорної магії», вигаданої, згідно тверджень незабутнього Мірче Еліаде, самою Святою Інквізицією…

…Але детальніше розписувати «Торквемаду» я не буду, виходячи з міркувань, що більшість читачів її вже відвідали, а решта сприйме мій опис просто як щедро проплачену її власниками рекламу…

Зазвичай, у кнайпі постійно звучали якісь зловісні поховальні псальми «Gregorian», але в цей пізній час втомлені офіціанти врешті-решт вимкнули їх і просто включили звук телевізорів, гігантські екрани яких були старанно обтягнуті блискучими ланцюгами… Утім, дивовижним чином відеоряд останніх новин та бадьорі голоси коментаторів ще більше надавали якогось жахливого відтінку атмосфері «Торквемади». Але з мене було досить всього цього…

…Так ось. Особливого бажання обирати залу в мене не було, тим більше що я себе якось не ідентифікував ні з однією з категорій бажаючих причаститися до моторошного Середньовіччя… Я просто сів за стіл і ліниво притягнув до себе меню…

Меню за кожним столом мало вигляд товстелезного фоліанту у квазішкіряній обгортці із пошкрябаним золотим тисненням, на якій темнів надпис «Торквемада — Молот відьом». Я погортав цупкі зшитки, перегорнув листи «Перерва інквізитора», «Вечеря відьми», дійшов до аркуша «Свинець у горлянку», подумав і замовив у байдужого гарсона, чорний балахон на якому виглядав скоріше кумедно, ніж зловісно, сто грам фірмового напою «Сльози єретика». Пиво «Стогін спокути» мене не привабило — і через недолугу назву, і через мокрі чоботи… Чого, чого, а добивати себе холодним пивом я аж ніяк не бажав…

Отже, я замовив собі порцію бронебійного фірмового напою і спробував знов налаштуватися на сентиментальний настрій… Але той все ніяк не бажав повертатися… Я притулився спиною до стіни, але замість холодної кам’яної поверхні відчув м’яку тканину. Обернувшись, трохи закляк — за мною тяжко звисала велетенська тінь жінки… Половина тіла була ледь загорнута в довгу полотняну сорочку (об її краї я і спирався), але решта тьмяно сяяла на тлі темної стіни. Жінка немов вилітала на мітлі з отвору каміна і її воскове обличчя, навколо якого зміями звивалися темно-русяві коси, замріяно дивилося в далечінь… Якось рефлекторно зігнув плечі, вдивляючись у груди й довгу шию манекена. Позаду себе почув втомлений запитальний голос:

— Тільки «Сльози єретика»? Більше нічого не бажаєте?

Перед моїм носом на грубо обтесані дошки тяжко стала фляга з прозорою рідиною…

— Та ні, дякую, — пробурмотів я, відчуваючи себе підсудним, — хіба що чимось загризти?

Офіціант подивився на мене з підозрою й витер спітнілий лоб каптуром свого балахону… У його очах виразно проступала щира ненависть до мене.

— «Хрустики на дибі»? — похмуро запропонував він.

— Якщо небагато, будь ласка, — несміливо, не без деякого сумніву погодився я.

Офіціант похмуро кивнув і зник, розчинившись у примарному світлі декількох смолоскипів. Раптом я відчув, що мені якось моторошно. Мене морозило, дія бенкетового коньяку щезала. Я вхопив флягу із напоєм і двома ковтками випив усе, що хлюпало всередині. Напій був гірким, але швидкодіючим. Тіло спочатку здригнулося від пекучої і терпкої рідини, але відразу розслабилося і, водночас, спалахнуло внутрішнім палким і збуджуючим вогнем. У голові все поплило, і я навіть співчутливо поплескав манекен наді мною по прегарному незворушному личку. Мовляв — «не бійся, дівчинко, літай собі на мітлі. Я тебе жодному інквізитору не віддам!»… Напій, як це зазвичай і відбувається, активізував у моїй душі бажання позбавитися самотності і знайти поблизу якусь рідну душу. Бажано — жіночу… Я озирнувся навколо — декількох дівчат у коротеньких спідничках (і як вони отак на снігову погоду?) уже впевнено виводили з залу спритні та ініціативні молодики.

Навколо мене знову запанувала порожнеча.

— Немає «Хрустиків на дибі»! — урочисто пролунав над моє головою голос офіціанта. — Можу запропонувати вам «Ковбаски ката»!

— Ні, дякую, — я похитав головою, намагаючись не замислюватися над природою походження такої креативної страви, — просто повторіть ще подвійну кількість фірмового…

— Без проблем, — процідив офіціант і відразу поставив переді мною ще одну флягу.

«А от який ти передбачливий!» — байдуже подумав я і ковтнув нову порцію напою… і, навіть, не здивувався, що побачив за столом навпроти незнайому чарівну дівчину, яка із великим зацікавленням дивилася на мене…




Глава III

Дівчина


Ну не така вона і вже незнайома… З деяким напруженням, відкривши файли пам’яті у своїй свідомості, я із здивуванням пригадав, що бачив цю дівчину, коли під час Конференції на мить заскочив на засідання Секції з історії Середньовіччя. Здається, там щось доповідали про переслідування відьом в Україні в буремному XVII сторіччі.

…Вона сиділа на стільці в останньому ряді конференц-зали, чемно склавши вузенькі долоні на колінах, і уважно слухала доповідача. Мій погляд тоді на мить сфокусувався й застиг на її тонкій стрункій поставі, скромному вбранні, довгому темно-русявому волоссі, яке хвилясто скочувалося на худорляві плечі, на стиснуті коліна, обтягнуті чорними панчохами, на зосередженому гарненькому обличчі. А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну…

І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька… Утім, вона була не зовсім самотня… Якийсь гидотний тип сидів поруч з нею і щось теревенив без упину, намагаючись нахилитися все ближче і ближче до її ламкого стану. Проте вона не звертала жодної уваги на співрозмовника, погляд її великих очей був зосереджений на мені… На пухких губах, витончених і спраглих, блукала загадкова посмішка. Помітивши моє зацікавлення, трохи нахилила голову набік, дозволивши своєму волоссю розсипатися водограєм по довгій білій шиї та плечах. Дівчина знов посміхнулася, не зводячи з мене очей, і легким граціозним рухом тонкої руки поправила волосся. Скоріше просто занурила в нього свої довгенькі білі пальчики.

Одним словом, я зробив те, що зробив би на моєму місці кожний притомний чоловік (особливо після певної дози коньяку та інших креативних рідин). Я підвівся, дивуючись твердості власних кроків та вправності рухів, підійшов до столу й сів навпроти дівчини та її залицяльника. Він взагалі нагадував класичного бовдура, яких чимало вештається по нічних кнайпах, — тяжко знедоленого життям і власними амбіціями, не без грошей (напевне, дармових), але й не без цілої низки комплексів неповноцінності. Одним словом, вічний серфер на сумних хвилях безкінечного самоствердження. Мені навіть стало його трохи шкода, але, в той же час, я із полегшенням дійшов висновку, що ніяку конкуренцію скласти він мені не може. Ні за яких обставин, і ні в якому відношенні.

— Привіт! — я це промовив, намагаючись відтворити на обличчі максимально приязну посмішку. Сусід дівчини вкрай неприхильно зиркнув на мене…

— Давно не бачились! — посміхнувся я дівчині, демонстративно не звертаючи уваги на її сусіда. — Як вам Конференція? Переосмислюєте почуте та побачене?

— Бачу, що не тільки я одна, — люб’язно промовила дівчина із неповторними протяжними і вкрадливими інтонаціями, що свідчили про належність їх власниці до довготривалої і казкової історії краю, центром якого було Місто…

Нарешті, її сусід отямився й гаркнув нерозбірливо щось на кшталт — «А ти шо за чмо і звідки ти нарисувався?»

У наших краях, не обтяжених високою Традицією, після такого звернення ти мав або стерти негідника на порох, або назавжди втратити обличчя чоловіка, здатного відстояти свою честь… Власне, так було й тут колись. У старі добрі часи. Але зараз… Тому я обрав дещо іншу стратегію протистояння… Ну, всім зараз відому — не зауважувати супротивника, через що примусити його зрозуміти всю ілюзорність власного існування… Прийом і на цей раз подіяв, хоча я краєм ока таки оцінив усі можливості тяжкого кухля з пивом у випадку переростання холодного протистояння в бойові дії.

Дівчина теж не звернула жодної уваги на свого сусіда, хіба що майже непомітно, презирливо й багатозначно скривила куток рота:

— Знаєте, нема з ким поговорити…

— Ну, то я до ваших послуг, колего! А то, якось на конференції не познайомилися… — Я спробував максимально тверезо посміхнутися. — Мене звуть Дмитро.

Дівчина посміхнулася у відповідь. У її очах блимнув певний острах, цікавість і багато чого іншого. Є такий затертий від вживання де треба й де не треба вислів — «потонути в її очах»… Так ось, погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню… Я навіть не визначив колір її очей — просто відчув, що вони набагато більш красномовні, ніж усі її слова й рухи…

Вона ледь посміхнулася і простягнула мені руку:

— Христина.

Я торкнувся її пальців, імітуючи рукостискання. Долоня була гаряча, але кінчики тонких пальців виявилися прохолодними. Мене це трохи збентежило. На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень. Мабуть, важчий за всю її тендітну ручку. Ледь відірвавшись від її очей, я скоса глянув на сумного залицяльника дівчини. Той зосереджено, з п’яним похитуванням, підводився. У його поставі зчитувалася велич невизнаного й недоступного для невдячних сучасників генія. За мить він десь зник, промимривши щось образливе…

Я спробував не видати своє полегшення із його відбуттям, але підозрюю, що від її погляду навряд чи можна було щось приховати…

Ну що робити в таких випадках? Я раптом перетворився на балакучого дурника, який ховається за зливою незграбаних промов. Христина слухала мене й мовчала, не намагаючись додати ані слова. Хоча я все зчитував з її очей. Отже — я безперервно про щось теревенів, вона мовчала, але справжній діалог відбувався між нашими поглядами. І був він досить красномовним. Нарешті я замовк, уважно подивився їй в очі і стишено, відчуваючи, як пересохло в мене в роті, наважився сказати:

— Може продовжимо нашу розмову в мене у квартирі?

Христина на мить завагалася, по обличчі майнула тінь сумніву, трохи страху, але все це переважила якась холодна рішучість. Вона кивнула головою і сказала:

— Добре.




Глава IV

Тавро на стегні


Ми йшли темною вулицею, і сніжинки повільно вкривали наші плечі. Сніг засипав бруківку й порожні лави, осідав на середньовічних барельєфах будівель, тьмяних ліхтарях і темних скелетах безлистих дерев. На диво, небо не було повністю заслане хмарами, і повний місяць досить виразно завис поміж вузьких дахів, немовби навмисно обирав диспозицію над вузькими вулицями, аби поступово прокладати стежку, якою я вів свою супутницю. Або вона вела мене? Так, дійсно! Раптом я збагнув — хоча вона і взяла мене під руку, але якось залишалася навдивовижу легкою й невагомою. Христина немовби пливла по білій засніженій бруківці, майже не торкаючись землі. І в той же час я відчував, що її плавна хода (ледь відчутне торкання до моєї правиці) дуже впевнено спрямовує мене у визначеному напрямі.

Я багато разів бував у Місті. І кожен раз примудрявся заплутатися у його вузьких і хитросплетених вуличках. Ці вулиці, які, здавалося, були чимось на кшталт зачарованого лісу із казок братів Грімм, могли змінювати свої напрями та маршрути, перекручуватися та розпрямлятися, мінятися місцями, відштовхувати або навпаки — утягувати в себе. Узагалі, Місто володіло впевненою здатністю панувати й над своїми давніми мешканцями, і над новоприбульцями. Але на Христину його влада наче не розповсюджувалася. Навпаки, її впевненість, легка й ніжна, непомітна оволоділа мною, і я, тримаючи легеньку ручку, покірно йшов за її легким подихом. Було саме так — моя супутниця впевнено вела мене до будинку, загубленого в цих вузьких закапелках, де я знімав на час конференції квартиру.

Квартира була у старій кам’яниці часів старої доброї «санаційної» архітектури. Сам будинок стояв старий і занедбаний, ще не викуплений під чергову креативну кнайпу. Я довго возюкався із ключами, намагаючись відкрити вхідну браму, аж поки не відчув руку Христини на своїй змерзлій долоні. Кінчики її пальців були так само холодні, як і раніше у кнайпі, але якимось дивом вони зігрівали. Іще м’яко спромоглися спрямувати мою долоню із ключем у дивовижний — потрібний — напрям, від чого дубові ворота зарипіли, замок обнадійливо клацнув, і ми опинилися на темних сходах. Я зупинився. Ось бувають такі секунди в житті, коли, ніби ти й маєш йти далі, але світ навколо тебе зникає, згаснувши у світлі незбагненного сяйва твоєї супутниці. Я й сам не встиг отямитися, як її руки опинилися на моїх плечах, а мої руки на її талії.

— Не поспішай, любий… — тихо прошепотіла вона.

І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом.

— Не буду… — пообіцяв я і, знову увібравши її тонкі пальці до своїх рук, продовжив свій шлях сходинами…

У квартирі панувала темрява, і в мене не було жодного бажання порушувати її мінливу непроглядну екзистенцію. Тим більше, що місяць вдало заявляв про свої права крізь відкрите вікно, а дихання Христини, тонкі руки якої міцно й легко тримали мою правицю чітко визначали мій шлях. Прямо до ліжка.

— Дмитре, — почув я голос Христини, — я читала твої книги…

Я зупинився. І відчув, як її пальці зімкнулися із несподіваною силою на моїй долоні.

— Про книги зараз розмовляти будемо? — запитав я.

— А ти правда віриш у те, що ти пишеш?

Водночас я відчув, як її руки обійняли мене.

Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.

— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.

Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.

Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:

— Щось хочеш уточнити?

…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?

— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?

Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.

Треба було рятуватися. Я відсторонився, наскільки дозволяла мені моя чемність.

— А тобі самій, дівчинко, не страшно залишитися наодинці з автором таких страшних Текстів?

У темряві задзвенів її сміх. І її губи торкнулися мого обличчя:

— Я рятуюся, притискаючись до тебе, Дмитрику…

— А сам я не страшний? — запитав, відчувши, як мої руки сковзнули під її легку куртку, охоплюючи талію, затягнуту у шовкову сорочку.

Доторк гарячих губ на мить обпік мою щоку.

— Ванна, кава, ліжко, — промуркотіла Христина, вислизнувши з моїх неоковирних обіймів, — а ще ти мені будеш розповідати весь цей час про свій останній Текст.

— Який саме? — тупо запитав я, дослуховуючись до її впевнених кроків у цій поглинутій темрявою квартирі. (А, між іншим, у кімнатах і коридорах цього помешкання я сам міг загубитися і при денному світлі).

— Ну… Про Степовий Камінь… Місце Сили, коротше…

Її прохання чомусь не викликало в мене жодного здивування. А може я обмовився їй про свої творчі плани трохи раніше? Неважливо… Я чув її голос і водночас шелест її одягу, який спадав з неї, немов пелюстки із повністю розквітлої гарячої квітки. Дійсно, вона вільно орієнтувалася у темряві, а її голос ставав для мене орієнтиром простого і зрозумілого шляху її пересувань. Хол, короткий спалах світла й потім дзюрчання води у ванні… Я тихо присів на табуретку в холі… Голова паморочилася. Спробував підібрати слова:

— Та все просто, Христиночко… Просто, поки Текст у голові… Ну, є така легенда… чи то переказ… Що в степах є Центр Сили… Якесь святилище, із стародавніх часів… Ну, може якась антена, чи то генератор… Хто його знає, що там предки в допотопні часи мудрували? Якось думаю інтерпретувати у своєму новому Тексті, тим більше, що видавці чекають…

Я говорив це й повільно стягував з себе чоботи, куртку… Майже навпомацки пройшов у кімнату. Сумно замислився, згадавши, що в Місті давно вже не можна придбати пляшку алкоголю в такий час… Заразом продовжував свій монолог:

— Ти, напевно, читала фрагмент у «Мамаєвому Кургані»? То я так, накалякав частину думок… Так інтерпретував свої враження від того, що побачив. Я сам там лише один раз був… Ось трохи й наважився це все в невеличкому есе передати. Але ж це так — як-то кажуть: «Автор за свій Текст жодної відповідальності не несе»…

Не знаю, скільки б часу я ще розпатякував, уважно прислуховуючись до плесків води у ванні, але вона увійшла до кімнати…

Повний місяць за вікном ніби очікував на її появу — виплив з-за хмари і вкрив кімнату примарним білим сяйвом. Навіть цісарські гусари на фаянсових плитках, якими була прикрашена стародавня висока грубка, здавалося, бадьоро й беззвучно заграли на своїх золотих сурмах…

Було від чого! Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером.

— Будемо вкладатися? — затинаючись, промимрив я, ледь почувши свій голос крізь ритмічний гул власного серця. Христина повільно підійшла до мене. Я ледве зміг сісти, простягнув свої руки до неї, обхопив її стегна, відчув долонями вологу тканину її чорних трусиків і тепло її тіла. Останнє, що мені вдалося побачити, мружачи очі від сліпучого сяйва тіла дівчини — невелике тату на її стегні, точніше, його верхню частину, яка виднілася над вузькими лямками її білизни — декілька закручених по колу звивистих ліній…

— Ну, Дмитреня, — від її гарячого дихання в мене паморочилася голова і я вже нічого не бачив, окрім її величезних зелених очей…

Я намагався щось сказати й з жахом відчув, що не можу не тільки говорити, але й взагалі ворушитись. Більше того, моя свідомість стрімко провалювалася в безодню…




Глава V

Поцілунок


…Я отямився, відчуваючи себе геть знесиленим. Тіло моє ще здригалося в безтямних конвульсіях насолоди. Вона поступово втрачала свою гостроту, немовби розчиняючись навколо ліжка. Насправді, її вбирала в себе Христина, яка лежала на мені, міцно охопивши мене своїми тонкими руками. Її довге волосся закривало моє обличчя, і від його духмяних пахощів я знову готовий був поринути в терпке й солодке безумство. Тіло Христини було легке, але якимось дивним чином паралізувало мене. Відчував його повністю, кожною клітинкою свого єства, і мені здавалося, що вона — частина мене самого і, насичуючи мене потойбічною пристрасною енергією, водночас, позбавляє останніх сил.

— Дмитренятко, — почувся гарячий шепіт, і я відчув дихання Христини. Жадібно ловив його, вбираючи в себе. Воно було гаряче й паморочило голову. Здається, я нагадував спраглого блукача пустелею, який нарешті дістався до живого джерела. (Зараз, коли я намагаюся передати це словами, приречено розуміючи, що мені і близько не вдасться описати свій тодішній стан, мені згадується стародавня арабська казка про джерело в пустелі, у якому замість води струменіло вино, але тоді мені взагалі не йшло про жодні асоціації та метафори). Я вагався між безумством і здоровим глуздом, і, попри палке бажання залишатися в цьому солодкому божевіллі, намагався зібрати по клаптиках залишки своєї свідомості.

Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. І я бачив себе в них — щасливого, виснаженого й безпорадного. Спробував підвести руки, щоб знову притягнути її до себе. Мені здавалося, що я задихнуся без її дихання й пахощів цього чорного волосся. Дівчина посміхнулася — насправді посмішка ледь ковзнула по губах. Вона схопила мене за руки й м’яко завела за голову. Довгі вологі пасма знову впали на моє спітніле обличчя. Я намагався схопити їх губами, спробував вигнутись тілом, знов почув гарячий шепіт:

— Тихо, тихо, моє серденько… Не треба… Зараз.

Я відчував її пальці — тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Боронитися в мене не було сил. Моє вкрай розслаблене тіло було не здатне чинити жодного опору. Я спробував щось сказати, але з мого рота вирвався тільки хрипкий стогін, який м’яко закрили її губи.

Христина сіла на мої стегна, трохи відкинулася назад, закидаючи волосся за спину. Її очі дещо іронічно дивилися на мене. Раптом до мене дійшло, що я дійсно опинився в геть безпорадному й незвичному для себе становищі підкореного.

Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене — і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом.

Щоб скинути із себе оці химерні чари, я спробував звільнити руки. Безрезультатно — свідомість дещо прояснилася, але руки анітрохи не стали вільніші. Покрутив головою. Нарешті зміг промовити:

— Дівчино, я в такі ігри не граюся… Принаймні, не в такій ролі…

Христина засміялася. Дзвінкий сміх покотився по кімнаті й розтанув.

Мені стало страшно. На мить згадав, як колись відпочивав в одному санаторії й відправився пройтися з двома дівчатами в ліс понад річкою. Сутеніло, дерева навколо ставали все більш похмурими і зловісними. Я щось теревенив про відьом та іншу нечисть, розповідав усілякі історійки, які мали забезпечити мені поважну репутацію знавця потойбічних справ. І раптом дівчата водночас почали сміятись. Просто — вони стояли, дивилися на мене і сміялися… Сміх їх лунко відбивали дерева й водяна гладінь. Мені тоді стало якось не по собі… А потім, на зовсім короткий проміжок часу я відчув, що ціпенію від страху. Якогось архаїчного страху, котрий з давнини живе в кожному чоловікові перед чимось таємним, незбагненним і переможним, що таїться в кожній жінці… Тоді це була лиш коротка мить…

Але тут, тепер, підстав злякатися в мене було значно більше.

Христина помітила мій страх. У моїх очах, у тому, як моє тіло марно намагалося напружитися, збираючи сили для звільнення. Вона нахилилася наді мною і приклала палець до моїх губ:

— Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…

Вона знову притулилася до мене, міцно сповивши руками й ногами. Її волосся знову закрило моє обличчя. Втрачаючи свідомість від її солодкого й п’янкого дихання, я заплющив очі і її поцілунок знову відправив мене в забуття…




Глава VI

Загадковий рукопис


За вікном сірів ранок. Сніжинки повільно вкривали підвіконня пухким білим шаром. Я сидів на ліжку, намагаючись отямитись і відновити цілісну картину того, що сталося вночі. Реальний світ поступово проступав із хаосу відчуттів і марень, як проявляються світлини у фотолабораторії. Похмура світлина. Сіра, нерухома й байдужа. Я відчув, як зимно в кімнаті, і як із щілин підвіконня віє вологою прохолодою. Невже я дійсно тут всю ніч потопав у спекотних вигинах тіла Христини? Я озирнувся — дівчини ніде не було, ні поруч зі мною на ліжку із зім’ятими й перекрученими простирадлами, ні в глибині коридору, наскільки його було видно з кімнати. Деякий час я напружено й безнадійно прислуховувався, сподіваючись почути, як вона виходить із ванни.

Я вийшов на балкон, похмуро закурив, дивлячись на сніжинки, що повільно спускалися у квадрат внутрішнього двору, затиснутого високими сірими стінами.

Коли вона встигла зникнути? Може дійсно розчинилася в місячному сяйві, перетворившись на «веселковий потік сріблястих метеликів»? А може її і не було, просто Місто зіграло зі мною один зі своїх жартів, котрі водночас дарували щастя й тяжку тугу?

На душі було дуже сумно. Немовби повернувся із далекої чарівної мандрівки в давно звичну й ненависну буденність, у якій маю доживати останні роки свого безрадісного життя. Я докурив, повернувся в кімнату. Подивився на зім’яте ліжко. Знову відчув гостру самотність і спустошеність. І з чого б це так? Хіба вперше? Знайомство, квартира, шалена ніч, ранкова сигарета, розставання назавжди… Ось тільки не зараз. Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?

Я безпорадно опустився на зім’яту постіль. Безтямно підняв свій наплічник, який недбало кинув ввечері поруч із ліжком. З нього випав і розсипався по підлозі стос пожовклих аркушів. Я здивовано дивився на них. Підняв один листок. Якийсь машинопис. Стародавній, скоріше за все, десь початку минулого сторіччя, шрифт. Звідки цей рукопис опинився в моєму рюкзаку?

Я зібрав аркуші — добре, що на кожному стояв порядковий номер. Уривок з якогось роману? На першій сторінці темніли великі літери — «Розділ X. Графиня Баторі Н-ського повіту».

Я заглибився в читання…

«…Господиня маєтку міцно вхопила Інгу за руку і стрімко потягнула за собою, наполегливо минаючи якісь коридори та сходи нагору і вниз. Гостя ледь встигала помічати антураж середини маєтку, слабо освітлений мерехтінням свічок у старих канделябрах…

— Мене звуть Тереза… Таке дивне ім’я подарували батьки, — графиня посміхнулася, на мить повернувшись до Інги. На кістлявих плечах Терези, ледь тримаючись, звисала довга коричнева шаль із китицями, іншою рукою господиня маєтку недбало стискала тонку папіроску, устромлену в довгий кістяний мундштук. Урешті-решт вони опинилися у великій залі, зігрітій вогником каміна, із довгим столом посередині, потертим диваном, обтягнутим темно-жовтою шкірою, та розвішаними по всіх стінах портретами набурмосених чоловіків у мундирах з медалями.

Тереза відразу всілася у крісло й затягнулася цигаркою. Її, дотепер відсторонені, очі зиркнули на столик, на якому стояла срібна таця із двома білими доріжками якогось порошку…

— Ох, ви знаєте, опіум зараз не в моді, — млосно протягнула графиня, — а ось засіб від головного болю — кокаїн — уже випереджає морфій за популярністю. Тим більше, що його можна придбати в будь-якій аптеці… Як там у нашого генія? „Улица, фонарь, аптека…“

Інга стояла посеред зали, учепившись руками у свій ридикюль. Чорний блискучий, важкий ридикюль. Вагу йому надавав маленький дамський револьвер „Дилінжер“, і це заспокоювало.

— Та роздягайтеся, роздягайтеся, — помітивши напругу гості, промовила Тереза.

Раптом дівчина відчула м’який доторк долонь на своїх плечах. Хтось позаду допомагав їй зняти задубіле від морозу пальто. Вона здивовано озирнулася — позаду стояла красива жінка із жовтим азійським обличчям та довгим чорним волоссям, зібраним у високу чудернацьку зачіску.

— Не лякайтеся, це Аюмі, японка. Коли мій дід був губернатором у Сибірі, він привіз звідти її батьків…. З того часу й вони, (нині, на жаль вже покійні), і Аюмі, їх донька, яка народилася тут, віддано служать нашій родині, — затягнувшись цигаркою і замріяно випустивши дим у стелю, промовила Тереза…

Інга, дещо зніяковіла, дозволила японці зняти з себе пальто, хутрову шапочку і, залишившись у гімназійній сукні із чорним атласним комірцем, сіла у крісло, поклавши ридикюль на коліна.

— Ох, це були такі дивні часи, — мрійливо закотивши очі, сказала господиня, — знаєте, Інгочко, раніше наші предки вміли жити і вміли насолоджуватися… Ось зараз — емансипе, літературні та теософські салони, декаданс, срібний вік та інша дурня… Усе це з безвиході та відчаю… Погодьтеся, від відчуття неминучої катастрофи… Усе почалося із скасування кріпацтва… Уже тоді можна було зрозуміти, що світ, його устрій, його розумну ієрархію невідворотно зруйновано…

Тереза почала скручувати у трубочку якийсь зелений папірець.

Інга озирнулася — Аюмі в залі не було. Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася.

Помітивши її здивування, графиня кволо посміхнулася:

— Минулі, славні часи… Часи, коли в розпорядженні мого діда знаходилося безліч людей. Усе навколо було наше. Вся ця земля і всі ці люди. А зараз… хто ми без них, і хто вони без нас?

Жінка нахилилася, уклала трубочку в одну ніздрю і пройшлася по білій доріжці, утягуючи в себе порошок.

Закінчивши, вона відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.

„Красива, але за собою не слідкує, — мимоволі зауважила гостя, — утім, як для цієї глухомані виглядає досить ефектно — японка, мабуть, непогано про неї дбає“.

— Вам треба поїсти, — почувся за спиною Інги тихий і тонкий — майже дитячий — голос японки. Аюмі нечутно поставила перед дівчиною декілька запашних страв і налила повний келих червоного вина. Тільки зараз Інга відчула, наскільки вона стомилася, змерзла та зголодніла.

— Спочатку випийте вина, — не розплющуючи очей сказала Тереза, — воно допоможе вам розслабитись і швидко зігрітися.

Дівчина взяла келих і не без вагань випила його до дна, відразу відчувши, як напруга останніх божевільних днів щезає. Потім узялася за страви, що виявилися надзвичайно смачними. І вже, угамувавши голод, Інга знову випила вино, дбайливо налите Аюмі.

Господиня вже сиділа перед великим роялем, замислено поклавши довгі бліді пальці на клавіші.

— Моєму дідові пощастило. Він жив у звитяжні часи, які пульсували справжнім життям…

Вона почала тихо награвати. Легкі звуки ноктюрну наповнили зал…

— У ті часи господарі вміли підтримувати заведений порядок. Особливо складно це було зробити в цих диких краях, де ще відносно недавно буянили ці безжальні гайдамаки… Але дід вмів навести справжній лад…

Інга здивовано дивилася на графиню — здавалося, та вся охоплена збудженим маренням.

— Але менше з тим, — Тереза припинила свою гру і впритул подивилася на гостю. — А ви дуже гарна!

Дівчина відчула, що її обличчя чи то від вина, чи то від погляду господині, палає жаром. Тереза протягнула до неї руку, ніби збираючись торкнутись високих грудей, але відразу прибрала її.

— Вам необхідно відпочити. Аюмі проведе вас до вашої кімнати, допоможе переодягнутись, прийняти ванну, а завтра вже ми з вами весело проведемо час, — Тереза провела очима Інгу, яка, подякувавши, пішла за китаянкою до спальні…

…Декілька хвилин жінка нерухомо сиділа із заплющеними очима, з її вуст вирвався тільки тихі слова:

— А часу в нас буде достатньо…

* * *


…Інга стояла перед великою ванною, наповненою гарячою водою. Аюмі поклала на полицю біля ванни великий махровий рушник із вишитими на ньому ієрогліфами. Гостя вже почала розстібати ґудзики на комірці, але сором’язливо озирнулася на японку.

— Дозвольте мені допомогти вам, — ніжним голосом із майже непомітним акцентом промовила Аюмі і, усупереч несміливим запереченням гості, почала допомагати їй знімати одяг. Та навіть не відчувала її доторків, здавалося, що одяг, немов підкоряючись чарівній силі, сам повільно полишає тіло.

Від гарячої пари з ванни, від червоного вина та тонких хмаринок диму, які повільно розпливалися по кімнаті з тліючих паличок (вони стояли в чудернацьких вазах по всій ванній кімнаті) в Інги задурманилося в голові. Аюмі повністю роздягнула її і розплела дві довгі чорні коси. Наче в стані глибокого трансу, гостя, покірна ледь відчутним дотикам рук помічниці, ступила у ванну. І відчула, як японка повільно ллє з великого фарфорового глеку гарячу воду на її плечі. Підкорившись м’якому натиску струменів, Інга опустилась у воду, відкинувши голову на виступ з каучуковим валиком. Аюмі щось промовляла по-японськи. В інтонаціях її лагідного голосу відчувався віршований речитатив на межі зі співом. Цей ритм, запаморочливі пахощі, гаряча вода й долоні Аюмі, якими та почала ніжно розминати плечі Інги, загіпнотизували дівчину. Аюмі торкалася її ледь чутно, але ці дотики сповнювали тіло гості млосним відчуттям солодкого безсилля. Раптом дівчина зрозуміла, що японка керує нею, як вправний ляльковод своєю маріонеткою. Аюмі знову примусила її підвестися й почала розтирати її смагляве тіло — спину, високі пружні груди, живіт, стегна… Інзі здалося, що ось-ось втратить свідомість… Вона отямилась, зібравшись з останніх сил і відвела руки японки від своїх стегон.

— Дякую, Аюмі, — ледь рухаючи губами промовила Інга, — далі я сама.

Японка, не змінюючи спокійного виразу обличчя, склала перед собою руки, долоня до долоні, вклонилася й нечутними дрібними кроками вийшла з ванни…

* * *


Тереза знову нахилилася над тацею з кокаїном і втягнула в себе другу доріжку… Із забуття її вивів тихий голос Аюмі:

— Господине, дівчина у своїй спальні, я провела її до ванної кімнати й дала їй ту нічну сорочку, що ви наказали…

Тереза повільно підвела на японку свої очі:

— Ми могли б зробити це вранці, але ти знаєш, на цей раз я не зможу очікувати. За три дні ми вже маємо передати її Вану, він уже дав завдаток, тому не будемо гаяти часу…

Господиня підвелася, розкрила шухляду у старовинному комоді, витягнула звідти декілька в’язок жорстких конопляних мотузок і протягнула їх Аюмі:

— Ти знаєш що робити, — промовила вона, відчувши, що серце заколотило в грудях, — Тобі допомогти? Дивись, ця дівчинка сильна й хоробра, до того ж, скоріше за все, у неї в ридикюлі револьвер.

— Я впораюся, господине, але якщо вам буде приємно…

Тереза кивнула:

— Я піду з тобою…

* * *


Спальня, виділена гості, була досить велика, але половину її займало ліжко, біля якого на підлозі лежала кошлата шкіра білого ведмедя. Весь простір кімнати освітлювало всього лиш декілька свічок, і по стінах, завішаних пухнастими килимами, повільно розпливалися і зникали тіні.

Інга сиділа на ліжку й розчісувала мокре волосся. На дівчині була вдягнута тільки тонка, майже прозора шовкова нічна сорочка, яка приємно облягала тіло. Інга відчувала, що, незважаючи на божевільні, смертельно-небезпечні пригоди, у вирі яких вона опинилася за останній місяць, і котрі вкрай виснажили її, година, проведена у ванні, повернула їй сили. Невже вона нарешті знайшла безпечний притулок для себе? Перебути в цьому, хоч і похмурому, маєтку декілька днів… а потім все повернеться до звичного життєвого ладу…

Дівчина загасила свічки, лягла в ліжко, накрилася пухкою ковдрою й миттєво заснула…

Серед сну вона раптом відчула, що якась вага тисне на її коліна… Спробувала прокинутися, але марево сновидіння в’язкими пеленами щільно огортало тіло та розум. Не у змозі поворухнутися, Інга намагалася хоча б відкрити очі. Тільки після надзвичайних зусиль їй це вдалося. Те, що вона ледь змогла розглянути в темряві, крізь мінливий похмурий туман перед очима, примусило дівчину заціпеніти від жаху. На її колінах сиділо моторошне створіння — горбатий карлик, не вищий за метр на зріст, із тулубом, вкритим кошлатою шерстю, і неприродно довгими м’язистими руками, якими він спирався на ноги Інги. На бугристій голові стирчали довгі гострі вуха. Але найстрашнішими були очі, що дивилися прямо в дівчину: дві гострі пронизливі точки світилися пекельним червоним вогнем…

Інга щосили стрепенулася. Видиво, як і залишки сну, миттєво щезли. Відчуваючи, як серце відчайдушно б’ється у грудях, а чоло вкривається холодним потом, вона тремтячими руками запалила свічку. Жодного бажання залишатися тут на самоті в неї не залишилося. Дівчина вже вирішила спуститися вниз — можливо, Тереза ще не спала — як у двері обережно постукали, і почувся голос господині:

— Можна на хвилину до тебе?

— Так, звісно! — з великим полегшенням відповіла гостя.

Двері розкрилися. Спочатку до спальні нечутно увійшла Аюмі, а вже за нею Тереза. Інга мимохіть зауважила щось недобре у їх постатях. Господиня мовчки сіла в крісло й затягнулася папіроскою з довгим мундштуком. Її очі із неприродно розширеними зіницями холодно й байдуже дивилися на зніяковілу гостю. Та інстинктивно прикрила груди схрещеними руками. Тим часом японка повільно наближалася до неї, тримаючи в руках згорнуті мотузки. На тонких губах грала привітна усмішка, але очі дивилися холодно й жорстко. Інга, відчувши небезпеку, старанно гамуючи тремтіння, зробила кілька кроків назад, поки не вперлася спиною в один з високих різьблених стовпів, що по чотирьох кутах оточували ліжко.

Аюмі кинула під ноги дівчини згорток мотузок, від яких Інга мимоволі сахнулася, як від кубла бридкого холодного гаддя. У руках японки залишився короткий товстий мотуз із трьома зашморгами — одним посередині і двома на кінцях.

Від непомітних рухів служниці він звивався, немов дійсно був живою, огидною та смертельно небезпечною змією.

— Не лякайся, мила дівчинко, — ніжним голосом заговорила Тереза. На її блідих щоках заграв нездоровий рум’янець. — Аюмі може зробити це швидко й непомітно, так що ти майже нічого й не відчуєш. Але якщо будеш пручатися, вона може зробити це дуже боляче й жорстко…

Паралізовану жахом Інгу пронизала проста, але від того болюча й нестерпна думка — вона у пастці! Дівчина рефлекторно піднесла руки, намагаючись захистити обличчя, яке вже обпікало гаряче дихання японки…

— Краще сама ляж на ліжко й заведи назад руки — не хочу, щоб Аюмі зробила тобі боляче, — ласкаво промуркотіла Тереза, хоч у її голосі явно відчувалося зростаюче збудження. — Ім’я Аюмі перекладається, до речі, як „дитя кохання“, але ж кохання може бути й нестерпно болючим!

Обличчя гості спалахнуло гнівом, і вона щосили відштовхнула японку — та від несподіванки заточилася і, ледь утримуючи рівновагу, відскочила назад. Інга кинулася до свого ридикюлю. За мить вона вже тримала тремтячими руками револьвер.

— Облиште мене, я буду стріляти! — владним голосом, ледь намагаючись вгамувати свій розпач, який вже примусив колотитися все тіло, наказала вона.

— О, так ти зовсім неслухняна панянка! — імітуючи розчарування, промовила господиня і сплеснула руками. — Мені дуже шкода, але Аюмі тепер вимушена бути не такою поблажливою… Аюмі, зв’яжи її, як оту, — пам’ятаєш? Оту норовливу брикливу селяночку. Що ти навіть не змогла впоратися з нею без моєї допомоги!..

Японка похитала головою і знову повільно почала наближатися до дівчини. Тепер у її рухах красномовно вимальовувалася гнучка й заразом невблаганна сила. Інга зчепила зуби й натиснула на гачок.

Сухо клацнув бойок револьвера, спрямованого прямо в груди японки. Але пострілу не було. Аюмі посміхнулася, засунула руку до кишені й висипала на підлогу декілька тьмяно-блискучих набоїв… І тут же блискавично підскочила до Інги.

Нападниці вистачило лише однієї миті, щоб перехопити руку, у якій дівчина тримала револьвер, і вправним, відточеним рухом заломити її за спину. Револьвер м’яко впав на ведмежу шкіру. Інга зойкнула від пронизливого болю, що примусив вигнутися дугою все її тіло… Але крик, який відчайдушно намагався зірватися з уст, раптом завмер і перетворився на тихий болісний хрип — зашморг блискавично стиснув шию. Інга відчула, як її, боляче заламана рука, яку тримала Аюмі на рівні лопаток, потрапила у другу петлю. Дівчина спробувала простягнути іншу руку, але японка, не напружуючись, м’яко схопила і її та сунула в зашморг. Вузол затягнувся, боляче зімкнувши перехрещені зап’ястя, і жертва, щоб хоч якось пом’якшити біль, була готова підкорятися владним рухам Аюмі. Нещасна дівчина знову відчула себе звичайною лялькою в руках японки. А та знову щось тихо заговорила-заспівала. Майже не відчуваючи свого тіла, Інга вже лежала на животі, занурившись у ведмежу шкіру… Японка підхопила її ноги, і третя петля затягнулася на щиколотках дівчини. Витонченим жестом вона відпустила знерухомлену безпорадну жертву й почала перебирати мотки мотузок.

Тереза, закинувши ногу на ногу, відкинулася на спинку крісла. Її обличчя знову зблідло, але в очах запалав зловісний вогонь. Вона, ледь тамуючи переривисте дихання, заговорила:

— Це геніальний винахід, створений предками Аюмі вже дуже-дуже давно… Він називається „Три пелюстки сакури“. Погодься, Інгочко, скільки поезії в цьому! Призначення поезії, на мою думку, полягає в тому, щоб висмикнути людину з профанної буденності, примусити її відчути, що десь поза межами цього примарного буття є інша реальність. І тільки вона — справжня… Уяви собі! — короткий мотуз, усього три петельки, три таємничі вузли, але світ навколо тебе… і ти сама також! — змінилися!.. Я знаю, що це таке, — колись Аюмі довелося випробувати „Три пелюстки сакури“ на мені, тоді, коли я була такою ж наївною дурепою, як ти…

Інга намагалася поворухнутися, але Аюмі, сором’язливо оголивши з-під своєї червоної спідниці коліно, натиснула ним на талію зв’язаної, цим остаточно паралізувавши всі і без того безсилі спроби нещасної вибратися з тенет. Не прибираючи коліно, японка продовжувала розбирати мотузки, оцінюючи їх довжину та зрідка кидаючи оком на тремтяче смагляве тіло перед собою. Обличчя служниці було сповнене натхненням та зосередженістю…

Тереза запалила ще одну папіроску, помовчала, ніби насолоджуючись видовищем, що поволі розгорталось перед нею, і заговорила:

— Завжди люблю дивитися, як Аюмі застосовує своє диявольське мистецтво. Це у неї в крові — вона походить із давнього роду японських викрадачів жінок та работоргівців, — неквапом розповідала жінка, затягуючись папіроскою, — її батьки вірою і правдою служили моєму дідові, а вона служить мені. Тоді в них було багато роботи… А втім, і зараз залишається широке поле для застосування її навичок… Я нічого не знала про розваги свого діда, училася у Сорбонні, була суфражисткою, навіть захоплювалася марксистським рухом. А потім… потім, може Верлен, пам’ятаєш, Інгочко: „…я пішов на ринок і купив ланцюги для тебе, моя кохана…“ — а може, потяг крові… Коротше, коли дід помер, я збиралася побути тут, у цій глухомані, не більше кількох днів, ну, може, тижнів, щоб скоріше прийняти спадок, продати його й повернутися до Франції… Але, але… Аюмі, я тебе прошу, тугіше, не забувай, що ця норовлива панночка щойно збиралася нас застрелити… Так, саме так, тугіше… добре… Ось… Але вже перші два дні, проведених тут, повністю змінили моє життя. І я залишилася… Уся справа у щоденниках діда — скільки в них було всього!.. А потім Аюмі, хоч і не без застосування своїх переконливих методів, увела мене до справ, так би мовити, до секретів нашої родової розваги… Мила Інго Рудницька, я захоплена вашим спротивом, ви б’єтеся за свою свободу до останнього! Але ти втомлена, моя мила… У тебе не вистачить сил пручатися… А коли я тоді побачила таємний підвал, у якому розважався дід із норовливими кріпачками… І який так чудово був доповнений досвідом батьків Аюмі… Першою в мене була непокірна, гонориста селючка… Ах, що ми з нею тільки не робили, перш ніж продати Ван Сану!.. Такий досвід… Я спочатку просто була асистенткою Аюмі… Іноді, проте, траплялися і шляхетні панночки… Недаремно про наш маєток ходили такі зловісні чутки… Завтра обіцяю показати тобі все, і не тільки показати… Ти навіть не уявляєш, які відчуття тебе очікують… І ми з Аюмі продовжили старі традиції: спочатку декілька дівчат з навколишніх сіл, зниклих безвісті… А та нещасна панна Закревська, чарівна наречена!… Вона щезла за день до весілля… Ти не уявляєш, Інго, як ефектно виглядали чорні мотузки на тлі її чудесної білої сукні! Так, цей маєток зберігає багато захопливих таємниць… Здається, ти впоралася, Аюмі, і все ж ти її дещо пожаліла, дозволь мені затягнути останній вузол…

Тереза підвелася й уважно розглянула полонянку, котра лежала на ведмежій шкірі, міцно сповита з голови до ніг мотузками. Тугі пута жорстко впивалися в її тіло, ледь прикрите залишками подертої нічної сорочки. Мотузка, міцно зав’язана на щиколотках, була протягнута до голови й декілька разів обкручена навколо рота, відтягуючи голову назад, там же, до стоп були прикручені і її зап’ястя. Єдине, на що була здатна Інга ув такому стані, — це безсило стискувати пальці та тяжко дихати. Утім, кожен порух посилював нестерпний біль — численні вузли, зав’язані на путах, миттєво починали впиватися в найбільш чутливі точки тіла… З рота, перетягнутого мотузками, вихоплювався тяжкий, скупий хрип — ні кричати, ні стогнати вона вже не могла — груди та ребра були стиснуті цими клятими путами, до того ж, окремий зашморг перетягував горло, а петля стягувала лоб, заважаючи навіть поворушити головою…

— Так, і який це ієрогліф ти виклала на її тілі? — запитала Тереза, обернувшись до японки, яка, завершивши справу, немов звичайну буденну роботу, стояла поруч.

— Це ієрогліф, який означає „Початок великої подорожі“, — тихо відповіла Аюмі.

— Сама досконалість! — захоплено, мов юна курсистка, вигукнула господиня, рвучко нахилилася над Інгою, видихнувши їй в обличчя дим від папіроски, потім із вдаваним співчуттям запитала:

— Боляче тобі, серденько, незручно? Сама винна, я тебе попереджала. Ось лежала б зараз, ну, теж не в змозі поворухнутися, але б навіть не відчувала своїх пут. Аюмі знає більше двадцяти способів зв’язування. І хоча вона чомусь виявила до тебе поблажливість, я все ж дещо виправлю, — з цими словами Тереза на диво міцним і вправним рухом затягнула вузол на мотузці, яка з’єднувала щиколотки та зап’ястя Інги. Зв’язана вигнулася ще більше, її м’язи пронизали біль та судоми. Вона хрипко застогнала.

— Ну що ти, дурненька! — Тереза ніжно провела по гарячій щоці Інги крижаними пальцями, — якби ти себе зараз бачила! Ти сама досконалість — таке гаряче, сильне, молоде тіло, сповнене пристрасті та жаги… Утім, здається, ми припустилися помилки: до твого смаглявого тіла більше би пасували білі шовкові мотузки…

Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:

— Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!

Японка поблажливо кивнула головою.

Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:

— Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу — там на тебе очікує стільки сюрпризів!

Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:

— Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, — Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, — продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!

Тереза позіхнула:

— Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.

Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.

— Ну не плач, Інгочко, — жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, — я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…

Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.

— Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!

Потім господиня знову нахилилася над Інгою:

— А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?

Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…

— О, так ти його вже бачила? — замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, — тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!

З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»

* * *


Далі текст уривався…

Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…




ВЕРШНИЦІ ВЛАСТИ





1. Інгула


Поділля, кінець літа 743 року

…Здавалося, місяць просто заплутався між верхівками дерев і безсило завис над галявиною, приречено й похмуро освітлюючи пролісок, пагорб і звивисту річку під пагорбом. Далі стелилося широке безкрає поле, перерізане битим двоколійним шляхом. На полі деінде стирчали акуратні копиці сіна. Копиці, шлях та чорні обриси млина, який немов би потопав у річці, натякали на неквапливе людське життя…

Три вершниці виїхали на пагорб і нерухомо застигли, вдивляючись у краєвид, що стелився навколо. Було дуже тихо. Хіба що іноді храп їх змилених і вкрай втомлених коней порушував спокій…

— Здається, це має бути тут… — нарешті промовила перша вершниця — висока і струнка, повільно провівши долонею по своєму високому спітнілому чолі, відкидаючи пасмо довгого жовтого волосся, недбало перетягнутого шкіряним ремінцем.

— Невже доїхали, Ядвіго? — втомлено й невпевнено запитала друга з дівчат. Її ніжне й майже дитяче обличчя вкривав пил, великі очі дивилися без жодного виразу, хоча десь в глибині в них пильний спостерігач зміг би побачити похмурі блискавки.

— Не переймайся, Йоанно! — третя поплескала її по плечі. — Старша сестра знає, куди веде нас!

Йоанна здригнулась, немов її вжалила змія, в очах на мить блимнув зловісний вогник:

— Так, Мело, знаю… Хіба я за ці два місяці, що ми петляємо стежками від самої річки Лібіце, хоч раз мала сумнів?

Мела посміхнулася, але не втрималася і провела долонею по щоці Йоанни:

— Нічого, сестричко, тут ми добре відпочинемо…

Узагалі вершниці мали вкрай виснажений вигляд. Їх одяг — штани й куртки з добре обробленої шкіри, що більше личили б досвідченим воякам, — був добряче обдертим і брудним. На широких стегнах вершниць висіли довгі ножі, за спинами — короткі луки й сагайдаки зі стрілами. До сідел були приторочені аркани та мотки тонких шкіряних ременів-сириці. Видно було, що подорожні довгі тижні провели у своїй загадковій мандрівці — чи то переслідуючи когось, чи то рятуючись від гонитви…

— Може відразу до млина поїдемо? Вона точно там має бути… — повільно промовила Мела, прислуховуючись до повільного рипіння кам’яних брусів.

— Якщо вона дійсно там, то вже далеко не втече… Не варто поспішати — трохи відпочинемо, а вранці займемося цією зрадницею, — похмуро промовила Ядвіга.

Вершниці спрямували своїх коней до річки, спустилися схилом, виступи якого надійно приховували їх від сторонніх очей.

Першою з коня зіскочила Йоанна, нетерпляче скинула з себе ремінь, на якому бовтався довгий широкий ніж у потертих шкіряних піхвах, недбало покидала свій одяг на мокру траву й повільно вступила, осяяна місячними променями, у довгоочікувану прохолоду ріки. Невдовзі за нею занурилася у воду й Мела. На відміну від білотілої, ніжної Йоанни, яка більше нагадувала випещену тендітну панянку, ніж вершницю несамовитої Володарки Власти, Мела була смаглява, кожен рух підкреслював її м’язи — невеликі, але дужі та гнучкі. При місячному світлі здавалося, що її тіло обплутує чорне павутиння — загадкові малюнки-татуювання вкривали все її тіло від шиї до литок… Мела неспішно витягла довгу й тонку залізну спицю, яка скріплювала її зібране на потилиці волосся в тугий жмут, і блискучі чорні пасма розсипалися по її плечах. Перш ніж увійти до води, вона насторожено озирнулася, в очах блимнув хижий вогник. Мабуть, так у нічній темряві мали зблиснути очі пантери. За мить Мела вже занурилася в річку й безшумно поплила, швидко наздоганяючи Йоанну.

Ядвіга продовжувала сидіти на коні, дивлячись на своїх супутниць, але думки її були спрямовані зовсім на інші речі… Була впевнена, що їм вдалося уникнути погоні ще кілька тижнів тому. Подолати шлях сюди можна було б і набагато швидше, але обережна й досвідчена воїтелька про всяк випадок ще майже місяць вела своїх вершниць звивистими лісовими стежками, плутаючи сліди. Та їх справа була, безсумнівно, того варта. Зрадниця мала знаходитись саме тут. Залишалося тільки виконати головний Ритуал… Ритуал, про який, як вважала Ядвіга, знала тільки вона і їх повелителька Власта. Але Власта, напевне, була вже мертва. Принаймні, Ядвіга сама бачила під час останньої битви поблизу Лібіце, як Власта, вбивши князівського воєводу Счазона та трьох знатних королівських рицарів, сама покотилася з коня, збита з сідла ударом довгого списа. Далі все закрила курява… Ядвіга зрозуміла, що битва програна… Через зраду… Тільки їм трьом вдалося прорватися через ворожі лави й вирватися в ліс… Решта їх сестер вже була розтоптана ворожими кіньми, полягла від мечів та стріл. Ті, що залишилися живими, уже несамовито билися в путах в очікуванні найгіршої долі — знущання та довгих тортур…

Від цих думок Ядвіга люто скрипнула зубами, на її очах виступили сльози безсилого відчаю…

А Власта? Невже вона загинула… Зачарований панцир мав би уберегти Власту від смерті… Невже хитрий і підступний князь Пшемислав розпустив чутки про її загибель, а сама вона знаходиться в якихось таємних підвалах королівської в’язниці, де її щоденно піддають катуванням, щоб вивідати всі таємниці, — і де заховані скарби дівочого війська, і які чари вона знає… А може, і про таємний Ритуал?

Вершниця здригнулася. Що вона могла зробити для своєї повелительки, правою рукою якої вона виступала ці три роки, коли вся Чехія і Богемія тремтіла при згадці про Власту та Дівоч-гору? Тільки б виконати останню волю Власти — здійснити Ритуал! І покарати цю підступну зрадницю Інгулу… Жорстоко покарати…

Ядвіга відчула, як кров б'є в її скронях, а тіло охоплює несамовитий жар. «Треба заспокоїтися, — подумала воїтелька. — Лють зараз ні до чого».

…Вона легко зіскочила з сідла і, скидаючи з себе одяг, попрямувала до води…

* * *


— Ми просто вб’ємо її? — дещо розчаровано запитала Мела.

Вершниці сиділи біля вогнища, розпаленого в ямі так, щоб не можна було його світло побачити сторонньому оку. Незважаючи на втому, збудження від того, що мета їх виснажливої мандрівки від Чехії до цього загадкового краю антів вже така близька, не давали їм заснути.

Ядвіга помовчала, ловлячи на собі запитальні погляди супутниць.

— Ні, не просто, — нарешті промовила вона. — Тепер я можу відкрити вам таємницю Власти, хоча й не всю…

— Але ми й так знаємо, що саме Інгула виказала воїнам князя Пшемислава обхідні шляхи до нашого замку Девіна… — тихо сказала Йоанна, — і саме вона підказала його воєводам, як увести в оману воїтельок Власти…

— Ми не можемо дати їй просто вмерти, — похмуро й жорстко кинула Мела.

— Не поспішайте, сестри, — незвично м’яко сказала Ядвіга. — Ми не тільки маємо виконати помсту, якою б лютою вона не була. Інгула має стати жертвою Ритуалу…

— А ми що, не могли для Ритуалу прихопити якусь місцеву селянську дівку? — запитала Мела.

— Це не звичайний обряд, який ми робили із полоненими дівками, щоб підсилити привороти наших жриць, — тихо промовила Ядвіга. — Це особливий, таємний Ритуал… Про все ви довідаєтеся невдовзі, коли Інгула буде в наших руках.

— Може зараз нападемо? — запитала Йоанна, і по її ніжному обличчю майнув прихований хижий вираз… Майнув і відразу щез…

— Дійсно, втече у свої рідні степи, прийдеться за нею аж до Меотійського озера гнатися.

— Не прийдеться, вона сама вкрай втомлена і, напевно, відчуває себе тут у безпеці… А тепер спати! На світанку вона вже буде в наших руках, — сталевим голосом наказала Ядвіга…

Але заснути ніхто з трьох так і не зміг. Вони лежали мовчки до ранку і вдивлялися в зоряне небо, на місяць, який наступної ночі мав стати повним. Їх ніздрі тремтіли, як у гончих псів, що відчували близьку здобич…

* * *


Млин стояв скособочений, наче схилився відпочити від тих літ, коли без перерви працював, перетворюючи тяжке золоте збіжжя на борошно. Мельник, певно, відправився цвиндрити гроші до найближчої корчми. А може (і це скоріше за все) загинув під час минулорічного набігу аварів. Принаймні, його хата була порожня…

Мела тихо, немов примара, вислизнула з відчинених дверей у світанковий туман і похитала головою. У руках вона тримала довгий кривий кинджал. Ядвіга кивнула в бік млина, і всі троє, зігнувшись, тримаючи коней за поводи, крадькома наблизилися до похмурої будівлі. Коли до неї залишалося не більше ста кроків, жеребець, якого вела Йоанна, стривожено закрутив головою, ловлячи повітря, і коротко захропів… З-поза дощатих дверей почулося іржання…

— Прокляття! — Ядвіга люто зиркнула на Йоанну і скочила в сідло. Туман розсипався і зник під першими променями сонця. Вершниці погнали своїх коней до млина…

Двері розчахнулися зсередини під могутнім ударом копит, і звідти вилетів одним стрибком білий неосідланий кінь. Верхи, міцно стискуючи його боки босими ногами, сиділа дівчина. Вона була простоволоса — чорні довгі пасма зміями моталися по накинутій поспіхом полотняній сорочці. У зубах вершниця тримала декілька стріл, однією рукою розмахувала луком, підганяючи коня, іншою смикала його за гриву. На смаглявому обличчі палали люттю і страхом великі очі… Її кінь закрутився перед млином, збиваючи копитами росу…

Три вершниці стримали своїх жеребців, повільно роз’їжджаючись в різні боки й оточуючи дівчину…

— Злазь з коня, Інгуло! — крикнула-прохрипіла Ядвіга. — Усе одно не втечеш, суко…

Інгула у відчаї закрутила головою, шукаючи шлях до порятунку, зігнулася, вдарила луком по крупу коня, і той, слухняний і стрімкий, одним стрибком перелетів через невеличкий тин, що примикав до будівлі млина. Гачкувате дерево, що росло поруч із тином, ніби вступивши у змову із переслідувачками, шарпнуло сухою гілкою край сорочки Інгули, та не змогло зупинити — тільки добрий шмат білої тканини залишився на гілці, а вершниця чвалом понеслася у відкритий степ, прокладаючи блискучу росяну доріжку поміж лугових трав.

Воїтельки з гиком та вереском погнали за нею. Коні Йоанни та Мели одним махом перелетіли через тин, але гнідий жеребець Ядвіги затупцював перед перегородою — поки вона примусила його перестрибнути, фігурки вершниць ледь виднілися вдалині…

Тільки зараз Йоанна та Мела зрозуміли, чому Ядвіга наказала їм відпочити: якби їх коні були втомлені, то Інгула давно б відірвалася від гонитви і зникла поміж високих, густих заростів терену, які чорніли неподалік. Але тепер їм вдавалося потроху зменшувати відстань…

Розідрана сорочка тріпотіла на плечах утікачки, клапті одягу вже не ховали ні засмаглі сильні плечі, ні випнуті тугі смагляві груди, ні плаский напружений живіт. Дівчина вправним рухом поклала стрілу на тятиву й розвернулася. Її обличчя хижо зосередилося. Виструнчившись, Інгула вистрілила, і Мела ледь змогла ухилитися від стріли, що просвистіла біля її скроні. Вона інстинктивно смикнула повід, і її кінь почав відставати… Другий постріл утікачка зробила у Йоанну, і стріла, вдарившись об мідний умбон, почеплений на нагрудному ремені коня, полетіла у траву. Здавалось, Інгула ось-ось відірветься від погоні. Вона схопила останню стрілу й радісно й переможно закричала. Але вистрілити не встигла — довгий аркан, розкручений рукою Мели, звився над нею… Дівчина встигла відмахнутися луком, ухилитися від зашморгу, та її єдина зброя вискочила з рук і зникла між травами. Ледь втримавши рівновагу, Інгула змогла знову вчепитися в гриву свого коня, але, коли побачила тінь другого аркану, що його різким непомітним рухом запустила Йоанна, було вже запізно. Зашморг миттєво затягнувся на її плечах, і дівчина полетіла додолу…

Коли Ядвіга наздогнала їх, то напівгола Інгула, мов хижа тигриця, що потрапила в пастку, напружено виставивши перед собою руки, уже стояла перед вершницями. Геть обідрана сорочка ледь трималася на ній і майже не прикривала тіло. По плечах пролягала червона смужка від аркану, який їй вдалося скинути, на руках і ногах червоніли подряпини та синці. Високі груди тяжко здіймалися, вона ледь дихала, приходячи до тями від удару об землю. Але її очі люто дивилися на колишніх подруг — вона збиралася боронитись до останнього. Мела та Йоанна обережно наближались до неї, тримаючи в руках в’язки сириці. Вони були збуджені гонитвою та очікуванням розправи. Вершниці, як досвідчені воячки, не поспішали, вичікуючи зручну мить для нападу. Першою не витримала та кинулася на дівчину Мела. Інгула встигла увернутися, перехопила руку супротивниці і щосили штовхнула її на землю. Та покотилася по траві, а втікачка сама кинулася на неї, намагаючись вихопити з-за пояса Мели ніж. У той же час Йоанна стрибнула їй на спину, закинувши ремінь на горло. Інгула встигла схопити зашморг, не даючи йому затягнутись на горлянці, вправним рухом перекинула нападницю через себе і вдарила ногою Мелу, яка якраз намагалася підвестися. За тим знову підскочила до неї, але та вже вихопила ніж і тримала перед собою. Інгула розвернулася і стрибнула до рятівних тернових хащ, що темніли майже поруч. Йоанна, немов кицька, швидким рухом кинулась їй під ноги й міцно обхопила обома руками її ліву литку. Бранка щосили вдарила нападницю вільною ногою по рухах, видерла ногу, ухилилася від ножа Мели, одним ударом знов збила її на землю, нарешті вихопила в неї з рук ножа, стрибнула до тернів… і — упала, збита з ніг Ядвігою, яка раптово стрибнула на неї прямо з сідла… За мить всі троє воїтельок навалились на неї… Вона ще встигла полоснути ножем Ядвігу по стегну, несамовито дряпалась, кусалась, гризла землю, придушена трьома сильними тілами, з її рота виривалося божевільне гарчання… Пошматована сорочка злетіла з її блискучого від поту тіла, і вона нагадувала стародавню богиню, яка виснажувалася у відчайдушній боротьбі із своїми суперницями…

Оскаженілі від гонитви та відчайдушного спротиву вершниці не відмовили собі в задоволенні вимістити на ній свою лють, — головним чином, за допомогою сириць, які зазвичай застосовували, щоб в’язати полонених. І хоча з полоненими (радше, з полонянками, бо чоловіків воїтельки Власти зазвичай просто вбивали) вершниці ніколи не були поблажливими, на цей раз свою бранку вони зв’язали особливо жорстко. На це пішли всі їх запаси сириці, а на останнє, коли Інгула спромоглася вчепитися зубами в руку Мели, прокусивши її до крові, Йоанна, скрутивши зі шматків розідраної сорочки величезний кляп, запхала його до рота дівчини, примотавши до голови пасом.

…Украй втомлені, але задоволені собою, вершниці сиділи біля Інгули, витираючи піт, від якого блищали їх вкриті пилом обличчя. Нещасна полонянка, яка тепер тільки глухо стогнала, коли на її тілі затягувався черговий шкіряний зашморг, та слабко смикалася від болю, відчувши, що її вже не тримають, із новою силою заборсалася по траві, звиваючись усім тілом у відчайдушних спробах послабити свої пута. Та даремно! Все її оголене тіло від плечей до кісточок стягувала сириця. Ремінці глибоко впивалися в нещадно заломлені руки, перетягували й без того тонку талію, безліч разів обкручувалися навколо ліктів, передпліч, стегон, а один з пасів, навхрест прив’язаний до пут, що врізалися у живіт, губився між ногами. Інгула крутилася по землі, але кожен її рух безжально ятрив її, примушуючи ремені ще міцніше натягуватись, а жорсткі вузли — упиватися в особливо болючі точки… Нарешті вона сіпнулася ще кілька разів, тихо застогнала, закрила очі й завмерла нерухомо. Лише її груди, перетягнуті сирицею, ледь здіймалися…

— Що, воїтелько, — добігалася? — глузливо промовила Мела, підвелася, знімаючи з себе шкіряний пояс, підійшла до полонянки і щосили хлюснула ним безпомічну дівчину по стегнах. На засмаглій шкірі відразу виступила червона смуга. Інгула тіпнулась і, не розкриваючи очей, застогнала. Вона вже розуміла, що програла, і подумки готувалася винести всі тортури, які мала пережити перед смертю.

— Стій, Мело! — підняла руку Ядвіга. — Не поспішай! У нас є достатньо часу для неї. А зараз маємо відвезти її до млина.

Мела нехотячи опустила руку:

— Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо? — запропонувала вона.

Ядвіга похитала головою:

— Ні, нехай до тями прийде, щоб повністю відчути все, що ми для неї приготували…

За декілька хвилин вершниці повільно поверталися назад, ведучи своїх коней під поводи. Сонце вже пекло, наповнюючи дзвінке серпневе повітря спекою. Луг навколо вкривали поки що не пожовклі квіти. Усе навколо дихало спокоєм і тишею. Воїтельки весело розмовляли і сміялися, а Йоанна навіть іноді зривала квіти і прикрашала ними гриву свого коня. Ось тільки верхи на ньому, незграбно перекинута через сідло, лежала сповита путами Інгула, яку скоро очікували невимовні катування… А може, й дещо набагато гірше…




2. Ядвіга


Млин був старий, спрацьований, і його жорна втомлено рипіли, хоча, судячи з усього, роботи цього літа в нього не було багато. Мельник пропав уже давно, і місцеві нечисленні хлібороби, не викошені під час останнього набігу аварів, самотужки мололи на ньому збіжжя.

…Інгула лежала на купі старих лантухів, недбало скинутих у напівтемній коморі. Вона нестерпно страждала, не в силі поворухнутися — коли вершниці довезли її до млина і кинули в коморі, то, на додачу, міцно прикрутили її стопи до мотузки, яка зашморгом стягувала її плечі. Відтепер Інгула, вигнувшись дугою, не могла зробити жодного руху. Біль від подряпин та синців був нічим порівняно із болем у кожному вивернутому суглобі, закляклих руках і ногах та з нестерпним свербінням, що поступово розповзалося по всьому тілу… Сириця, якою її зв’язали, спочатку була ще трохи волога від ранкової роси, але тепер вона підсохла, задубіла й набагато гостріше врізалася в тіло.

— Це ще тільки початок, — стиха промовила Ядвіга, стоячи над полоненою.

— Знаєш, — продовжила вона, копнувши носком шкіряного чобота зв’язану під ребра, — зараз повернуться сестри… Вони поки що зайняті — готують для тебе «кімнату» з усім необхідним… Ти ж знаєш, вони це люблять — погратися досхочу. Навіть мене в цьому перевершили…

Ядвіга витягла ніж, нахилилася над Інгулою, легким рухом розрізала ремінець, який тримав кляп, витягла ганчірку з її рота. Полонянка судомно забилася, як риба, хапаючи повітря ротом, з якого потекла жовта слина… Воїтелька взяла повстяну навощену флягу й полила воду на обличчя Інгули, із цікавістю дивлячись, як та намагається ковтнути пересохлими губами хоч трішки рятівної вологи.

— А вони ж спочатку хотіли тебе ось таку — голу і зв’язану — кинути в комиші біля річки. Щоб ти там трохи в товаристві комах та сліпнів полежала. Та й п’явок не так вже тяжко на тебе накидати…

Вона перерізала ремінці, які примушували дівчину вигинатись дугою. Полонянка, стиснувши зуби, щоб болючий стогін не потішив переможницю, ледь змогла випрямити заклякле тіло, яке вже посиніло від застиглої крові. В очах Ядвіги на мить майнуло щось схоже на співчуття. Вона обережно розплутала вузли, значно послабивши пута на тілі Інгули. Дівчина зітхнула із полегшенням…

— Ну ось, Інгуло, ми різні буваємо… Нащо ж ти нас зрадила? Ти ж знаєш — від нашої помсти не втечеш…

Ядвіга майже ніжно прибрала пасма волосся з обличчя дівчини, провела долонею по її щоці:

— Ти пам’ятаєш, що саме Власта і я відбили тебе в арабських работоргівців? Вони тягнули тебе в ланцюгах… Я ж любила тебе… А ти зрадила. І мене, і всіх нас…

— Так, — нарешті спромоглася вимовити Інгула. Вона лежала на спині, закинувши голову. Її очі дивилися у стелю, завішану сизими оберемками старого павутиння. Тіло дрібно тремтіло від гострого болю. Вона відчувала, як кров натужно пульсує в її жилах. Через біль намагалася непомітно ворушити пальцями рук, хоча і знала, що звільнитися не зможе — в’язати воїтельки Власти вміли.

— Так, наш останній клан антів перебили, я потрапила в полон. Так, ви мене відбили. Так, я була воїтелькою Власти…

Вона промовляла це відсторонено, ніби співала, згідно звичаїв свого клану, свою останню передсмертну пісню:

— Ви добре ставились до мене, але ви вбили й закатували стількох людей. І ти любила не мене, ти любила його й не змогла вибачити те, що він обрав мене… І я не зраджувала вас. За три дні до битви я не втекла — потрапила в засідку. Двох вершниць, що були зі мною, убили, а мене потягли до в’язниці. Три дні я просиділа в ланцюгах… Потім з’явився якийсь чернець і випустив мене… Та ще віддав мого коня, лук і стріли… Але тоді вже всі казали, що саме я зрадила вас. Я не зраджувала вас… Але вам потрібен зрадник, щоб виправдати свою поразку…

Від цих слів Ядвіга схопилася й люто зиркнула на дівчину.

— Нам потрібен не тільки зрадник! — просичала вона. — Нам потрібна жертва… І ти, — воїтелька вперлась носком свого шкіряного чобота у щоку дівчини й подивилася впритул у її очі. — І ти нею будеш! Два дні ми будемо катувати тебе, а потім віддамо Йому… І всі наші тортури здадуться тобі дитячою іграшкою, коли ти попадеш до Нього!..

Інгула дивилася на неї й намагалася зберігати спокій. Хоча і здогадувалася, що її очікує. Ядвіга помітила жах в глибині очей дівчини й посміхнулася:

— Ти ж не просто зупинилася тут? Правда? Чари Власти примусили тебе заночувати в цьому млині…

Жах у погляді майбутньої жертви виступив виразніше…

До комори зайшли Мела та Йоанна.

— Ми все підготували, Ядвіго! — задоволено сказала Йоанна. — Цієї ночі вона все відчує…

Її очі задоволено й нетерпляче блищали.

— Добре, — промовила Ядвіга. — А тепер почекайте надворі, поки сонце дійде до зеніту, і, як наступить найбільша спека, повертайтеся і забирайте її — нехай наша колишня сестра полежить біля річки на сонці, а після заходу почнемо… А ти, Мело, не забудь оглянути околиці. Якщо когось побачиш — убий…

Йоанна й Мела перезирнулися…

— А ми? — скривила губи Йоанна.

— Дійде і до вас черга, — не дивлячись на них, різко кинула їм воїтелька.

Коли вони вийшли, Ядвіга ще трохи постояла над полонянкою й почала повільно скидати з себе одяг. Зв’язана із ненавистю зирнула на неї і рвучко, скриплячи зубами від болю, сіпнулась, намагаючись згорнутися, немов загнаний звір, у клубок. Але не встигла — Ядвіга сильним рухом перевернула дівчину на живіт. Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька вже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо:

— Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…

* * *


Ядвіга стояла біля жорен, прислуховуючись до їх мірного рипіння та плескоту води, що падала в запруду. Саме туди вершниці потягнули Інгулу. Південне сонце, немов зібравши останні сили, пекло все сильніше й сильніше скрізь дірки у стелі. Ядвіга витерла піт із розчервонілого обличчя, підійшла до жорен і поклала руку на слизьку зелену поверхню. Її серце калатало від хвилювання. Страшно було припуститися помилки в такому важливому завданні, місії, яку поклала на неї її Повелителька. Минуло декілька напружених хвилин, перш ніж вона побачила, як до неї, риплячи, повертається інший бік жорна, на якому чітко проступали виведені невідомою рукою чорні знаки рун… Ядвіга полегшено зітхнула, та в той же час відчула, як жах мимоволі народжується в її серці…

* * *


— Після Власти — ці троє найбільш небезпечні… — Отець Бергус побожно перехрестився. — Але із Божією поміччю сьогодні вони не уникнуть справедливого покарання.

За весь час довготривалого переслідування лицар Даміан багато разів чув від свого супутника ці слова. Але сьогодні дійсно він побачив, що їм вдалося наздогнати вершниць-воїтельок. Біля млина спокійно паслося четверо коней. Ядвіга — він впізнав її по довгому золотистому волоссю, гнучкій, але мужній поставі — замислено стояла поблизу жорен, торкаючись їх долонею.

Даміан і отець Бергус щойно обережно вибралися на схил, ховаючись у кущах. Своїх коней вони залишили у лісі на галявині, коли визначили, що сліди трьох вершниць свіжі, кількагодинної давнини.

— Помолимося, лицарю, — беззастережно промовив отець Бергус і зняв із довгої худої шиї вервицю із дерев’яним (як він сам казав, зі скалок Хреста Господнего) хрестиком.

Даміан зітхнув, витяг свого меча і встромив перед собою у вологу землю. На верші його руків’я був майстерно врізаний мініатюрний ковчег із часткою мощів святого Юра.

— Боже всемогутній, дозволь нам приборкати цих язичниць та відкрити їх душі до твоєї благодаті… — забурмотів отець Бергус, молитовно склавши долоні.

Лицар опустився на коліна й почав згадувати давно забуті слова молитви. Не те щоб він дуже хвилювався. Його виснажив шлях, постійна плутанина в пошуках слідів уцілілих вершниць Власти, голод та одноманітність мандрівки. З того часу, як його сюзерен після перемоги під Дівоч-Горою доручив йому супроводжувати невтомного отця Бергуса в переслідуванні Ядвіги та її поплічниць, нудьга не покидала Даміана. Невелика честь для лицаря переслідувати та зловити трьох виморених втікачок. Та ще в ролі помічника якогось довгов’язого святенника. Який до того ж, без сумніву, трохи схибнутий на своїй місії. Єдине, що втішало лицаря, — це те, що їх шлях прямував до його рідних країв, які залишив він ще малим хлопчиком, тікаючи разом з батьками від нашестя обрів.

У війні із воїтельками Власти Даміан участі не брав — був серед охоронців фортеці на кордоні із саксами. А коли повернувся — із замком Власти було покінчено. Майже все жіноче військо або загинуло у вікопам’ятній битві поблизу Дівочої Гори, або опинилося на тортурах у в’язниці князя. Утім, пан Горлачек — сюзерен Даміана — наказав йому відправлятися із отцем Бергусом на лови… Чого саме йому? Даміан не міг зрозуміти — для цього можна було б найняти людоловів раданитів — звичних до полювання за білим товаром. Але довелося підкоритися — що ще робити молодому воїнові, який не мав, окрім меча й сякого-такого військового досвіду, більш нічого?

— Ти й досі не усвідомив всієї небезпеки, яка криється в цих відьмах? — чи то запитав, чи просто зітхнув отець Бергус, коли закінчив молитву.

Даміан подивився на нього. Священик завжди дивував його своєю енергією і впертістю. Він міг декілька діб нічого не їсти, тижнями не злазити з коня, але ні на мить його нервові рухи не ставали кволими, а в очах не зникав збуджений вогник гончого пса, що йде по сліду. Про нього розповідали багато дивних історій. Подейкували, що він учився в чорнокнижників, яких потому сам відправив на вогнище, що невтомно полював на відьом — майстерно і безжально. Під час війни із Властою, яка за три роки ледь не впровадила царство жінок у Чехії та Богемії, отець Бергус став незамінним дорадником князя Пшемислава й фахівцем із тортур, за допомогою яких майже завжди отримував необхідну інформацію для свого володаря. Та будучи поважаним святенником, у той же час він залишався одним з небагатьох довірених людей князя, хто ще поклонявся і своїм слов’янським богам. Чутки, у які Даміан спочатку не вірив, виявилися далеко не перебільшеними. А коли отець Бергіус під час їх мандрівки після вечірньої молитви починав бурмотіти загадкові слова, дивлячись у якесь чорне спотворене коріння, що виступало серед брудно-зеленого моху, лицареві ставало не по собі…

— Не думаю, що вони гідні супротивники нам… — недбало промовив лицар на зітхання Бергуса. Той криво посміхнувся й заходився копирсатися у великій шкіряній торбі, яка завжди була приторочена до сідла його коня… Раніше він її ніколи не розкривав.

— Як би не було тяжко, вони мають потрапити нам до рук живими, — тихо промовив священик, дістаючи мотки білих мотузок із вплетеними в них червоними нитками та дерев’яні овальні бруски із ремінцями. Наостаннє він витягнув згорнуту сітку із прикріпленими до неї шкіряними пасами та дерев’яним бруском.

— Трохи пізніше, пане Даміане, прошу розпалити вогнище на галявині, де ми залишили коней. І киньте туди вологих гілок. А мені зараз треба усамітнитися…

Даміан мовчки кивнув головою й пішов у ліс. Уже біля дерев він озирнувся. Отець Бергус сидів навпочіпки біля мотузок і сітки і щось бурмотів. Але на цей раз однозначно не молитву…




3. Мела та Йоанна


…Мела не знала свого справжнього імені. Знала тільки, що вона з роду аварських могутніх шаманів. Її бабця, шаманка, з якою радився сам каган у своїй неприступній цитаделі в Панонії, кожну ніч шепотіла якісь закляття над ліжком онучки, відколи тій виповнилося два роки. У три вона назавжди запам’ятала, що таке біль і страх: коли бабця вкрила все її тіло татуюванням. «Тільки коли тобі стане шістнадцять зим, письмена зможуть проявити свою силу,» — казала стара шаманка. Але татуювання не змогло вберегти ні онуку, ні бабцю. Під час кривавої ворожнечі, яка раптово і з невідомих причин спалахнула між двома родами шаманів, уся родина загинула, а її продали заїжджим работорговцям раданитам. Вони ж, не сподіваючись великого зиску із замурзаного дівчати, швидко перепродали її богемському купцю, і той прилаштував її займатися чорною роботою у своєму господарстві. Власне, він її і не помічав.

Зате її помітила його донька, однолітка Мели — Йоанна. На диво, вони стали найкращими подругами… А пророцтво бабці відносно татуювання збулося, коли двоє найманців купця — здоровенні нормани — виявили, що в господаря порається по двору молода красива дівчина із недбало підібраним чорним волоссям і чорними блискучими очима… Уночі, обпившись хмільної браги, вони вдерлися до її комори, накинулись на сплячу і зґвалтували… Весь наступний день дівчина в безпам’ятстві крутилася на своєму ліжку, і з її вуст вихоплювалися почуті колись від бабці незрозумілі і зловісні слова. А малюнки на тілі немов ожили, сповнюючи її єство незрозумілою поки що силою. Наступної ночі найманці, очманілі від браги, знову вдерлися до неї, і вона їх убила. Убила уламками глиняного кухля… Коли Мела прийшла до тями, два воїни лежали, спливаючи кров’ю біля її ніг… Відтепер у неї залишався єдиний шлях — тікати на Дівоч-гору, про яку ходило стільки чуток: про те, що колишня служниця княгині Либуші, чародійка й воїтелька Власта побудувала на цій горі неприступний замок, що збирає вона там потужне військо з дівчат, які вбивають всіх чоловіків, і що незабаром вони захоплять владу над усією країною…

Але Мела не хотіла залишати свою подругу — панянку Йоанну. Тієї ж ночі вона пробралася до світлиці, де безжурно спала Йоанна, без довгих розмов запхала їй до рота ганчірку, міцно зв’язала, перекинула через сідло й погнала до Дівоч-гори… Так вони стали сестрами — вершницями воїтельки Власти…

* * *


…Для Інгули вони знайшли місце біля ріки, трохи нижче запруди. Навколо густо коливався очерет, над яким, незважаючи на спеку, аж дзвеніло від гнусу. До того ж неподалік маленьким горбком темнів мурашник. Здавалося, що він рухається. Йоанна поставила глек із старим, давно вже затверділим медом, який знайшла в хаті мельника, зачерпнула в нього води, побовтала й загадково посміхнулася. Потім поворушила канчуком мурашник. Мела тим часом підійшла до кострубатого стовбура висохлого дерева. Легко здерла шматок кори, відкинула вбік і кивнула головою.

Зв’язана Інгула лежала на колючій траві, мовчки спостерігаючи за їх діями.

— Ех, запізно Ядвіга нам її віддала — уже незабаром спека спаде, — пробурмотіла Мела, скоса споглядаючи на нерухому полонянку.

— Нічого, зате комарів побільшає, та й мурахам однаково — день чи ніч, аби солоденьке було, — заспокійливо, ніжним і майже ласкавим голосом промовила Йоанна.

Інгула засмикалась, марно намагаючись позбавитись пут, але, побачивши на собі глумливі погляди своїх колишніх сестер-воїтельок, стиснула зуби й завмерла.

— Ну що, Йоанно, готова їжа для мурашок? — запитала Мела.

— Так, сестричко, можна починати, — задоволено кивнула Йоанна.

Вони підхопили полонянку, підтягнули її до дерева та заходилися прив’язувати до сухого стовбура.

— Тихо!.. — Постать Мели раптом напружилася, в очах блимнув насторожений вогник.

Йоанна здивовано подивилася на неї. А Мела тицьнула рукою в бік лісу, який зеленів на пагорбі за річкою. Над деревами повільно крутилися кільця сизого диму.

— Ну і що? — байдуже майнула рукою Йоанна. — Хіба ти думаєш, що переслідувачі будуть так відверто себе виказувати? Та то якісь дітлахи собі в лісі гриби печуть.

— Може й дітлахи… У будь-якому разі Ядвіга наказала об’їхати цей лісок… Я перевірю…

…Під пагорбом Мела зіскочила з коня, натягнула тятиву на лук і, зігнувшись, мов ящірка, прослизнула поміж дерев у напрямі диму. Йти довго не довелося — хвилин за п’ять вона вже вибралася на край невеликого мілкого яру. На дні його диміла ватра, біля якої сидів чоловік. Його обличчя прикривав чорний каптур, у променях сонця поблискувала кольчуга. Чоловік сидів, спираючись на довгий меч. Неподалік темнів силует коня.

Мела висмикнула стрілу з сагайдака й поклала на тятиву. Вона ніколи не хибила в стрільбі. І на цей раз не схибила. Стріла глухо вдарила прямо у середину каптура. Воїн без звуку завалився на бік. Мела обережно поклала лук, витягла свій кинджал і почала повільно спускатись до вбитого. Було дуже тихо. Під ногами хрумтіло листя — майже прозоре, ламке — ще з минулої осені. Воїтелька підійшла до вбитого, загрузнувши до кісточок у купі листя, торкнула рукою плеча. Від доторку його голова, вискочивши з під-каптура, покотилась по землі. Але це була не голова — сухий білий череп, з лоба якого стирчала стріла. Мела підхопилась, виставивши поперед себе кинджал. Під ногами блискавкою крутнулась змія. Дівчина спробувала стрибнути, але не встигла. Змія виявилася мотузкою із зашморгом, майстерно прихованою в купі листя перед вогнищем. Зашморг миттєво затягнувся на ногах Мели, смикнув її, і воїтелька усім тілом гепнулась на землю, на якусь мить втративши свідомість від удару. А коли прийшла до тями, намагаючись хоч голіруч відбиватися від нападників, було вже запізно. Хтось невідомий вже сидів у неї на спині, заламуючи руки і стягуючи їх мотузкою… Мела, випльовуючи з рота сухе листя, закричала, попереджаючи сестер… Ось тільки дерев’яний кляп, роздираючи їй губи, встромився до рота, надійно затискаючи крик…

* * *


Даміан здивовано дивився на вправні рухи отця Бергуса, який вміло в’язав татуйовану воїтельку.

Сам він сидів неподалік, вважаючи цю справу далеко не гідною лицарської звитяги… Утім, жодна допомога й не була потрібна святому отцю. Не минуло і хвилини, як Мела, затято гризучи кляп, крутилася по галявині, люто зиркаючи навколо. Руки і щиколотки її стягувала мотузка, голову із сплутаним чорним волоссям оповивав зашморг, який закручувався ще й навколо заломлених зв’язаних рук та підтягував її скручені стопи до долонь.

— Звідки така вправність, отче? — напівжартома і з певною долею зневажливості запитав лицар.

— Та так, нічого особливого, — посміхнувся трохи втомлено отець Бергус, — ну, побував деякий час у раданитів. Але то так — дурниці… Одна справа дурних м’якотілих селючок в’язати, а інша — ось таких — запеклих та норовистих…

Він тицьнув чоботом попід ребра Мели та швиденько поліз по схилу на край яру.

— Другу спокійно візьмемо, а третю…. На третю ти знов згодишся, пане лицарю…

Даміан відчув у його словах зневагу. Йому із самого початку не подобалася оця дурна виправа. А зараз не сподобалася ще більше.

— Я зараз обережненько проберуся до річки, а ти закинь нашу дівчинку на коня та підвези її ближче, — отець Бергус задоволено потер долонями: судячи з усього, лови йому подобалися. Він пожвавішав, в очах заблимали веселі й божевільні іскорки… Так, непростим був цей отець Бергус…

* * *


— Ех, давно я нічого солоденького не їла, — Йоанна облизала свої пальці й уважно подивилася на них, простягнувши долоні до сонця. Її очі засвітилися такою дитячою радістю, коли між пальцями бурштиново спалахнули крапельки меду, що Інгула навіть на мить подумала, що все це їй сниться.

Але, на жаль, це був не сон. Вона стояла, міцно прикручена мотузками до дерева. Залишки його сухої кори гостро впивалися у спину. Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки.

— Ой, вибач, сестричко, я зовсім забула! — раптом підскочила вона, підбігла до полонянки й декілька разів дряпнула її гострими нігтиками по майже загоєних подряпинах.

Інгула тихо заскиглила. Над нею вже густо роїлися ґедзі, і вона відчувала, як перші мурахи-розвідники повзуть по її стопах.

Йоанна, засміялася, закривши рота долонями і знову всілася навпроти своєї колишньої подруги.

— Так добре, — безжурно промуркотіла вона, хоча її дихання прискорилося, а зіниці трохи розширилися.

Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами. Але та тільки скрипіла зубами, намагаючись придушити звуки розпачу, безсилля й болю… Йоанна сиділа навпроти неї, жадібно ловлячи будь-яку зміну на обличчі катованої. Раптом вона помітила в карих очах Інгули якийсь злорадісний вираз. Озирнулась — прямо над нею стояв високий чоловік в обдертому чернечому балахоні. Воїтелька кинулась до зброї, яку необережно поклала поруч, але не встигла. Чернець тяжко підім’яв її під себе… У розчахнутий для крику рот Йоанни врізався зашморг, болісно відтягуючи її голову, і за кілька митей пута жорстко та надійно затягнулися на її руках і ногах…




4. Ядвіга, Інгула, отець Бергус і рицар Даміан


…Коли Даміан спустився до галявини, ведучи в поводі трьох коней, на одному з котрих лежала зв’язана Мела, отець Бергус обережно визирав, заховавшись за кущами, на млин. На полонянок він не звертав жодної уваги. Йоанна, гризучи дерев’яний кляп, марно намагалась хоч трохи поворушитись, Інгула похмуро спостерігала за цим дійством. Іноді її обличчя кривилося — мурахи вже проторили шлях до її безпорадного тіла…

— Тихо… — приклав палець до рота священик, — залишилося останню схопити…

— А оця хто така? — кивнув на Інгулу лицар Даміан.

— Не знаю… — байдуже хитнув головою отець. — Може, якась дівка з найближчого хутора. Хоча…

— Так, так, — на очах Інгули виступили сльози й вона засмикалась, — вони мене схопили, коли я в лісі ягоди збирала! Хочуть зовсім закатувати задля розваги — врятуйте мене, добрий пане!

Почувши рідну говірку, якої не чув вже багато років, Даміан підійшов до дівчини. Вона звивалася, тяжко стогнучи, по обличчю, вкритому пилом, невпинно текли сльози. Лицар швидко розрізав пута полонянки, і вона сіла біля дерева розтираючи набряклі від мотузок руки. Незважаючи на численні подряпини та садна, незважаючи на сплутане темне волосся, Даміана вразила її краса. Він зняв свою кирею та накинув на плечі дівчини.

— Ти що робиш? — почув лицар над вухом тяжкий шепіт ченця.

Той зірвав з дівчини кирею:

— Ти думаєш, що в місцевих селючок може бути таке тіло?

Він міцно ухопив дівчину за руку — та зойкнула й зігнулася — сильні, треновані м’язи на мить хвилею прокотились по її тілу. Не встигла Інгула отямитись, як у руках священика наче нізвідки з’явився довгий тонкий ремінець, котрим він миттєво стягнув її руки й шию. Іншим кінцем швидко обкрутив її щиколотки. Тепер Інгула лежала поруч із Йоанною.

— Потім розберемось, хто вона така, — прошипів отець Бергус. — Коли вполюємо головну здобич…

На диво, їм вдалося зненацька схопити Ядвігу.

Коли вони вдвох тихо підкралися до млина, то побачили, що воїтелька сидить перед жорнами. На ній була тільки довга сорочка, золоте волосся вільно розсипалося по плечах. Поруч лежав акуратно складений одяг і зброя. Вона, немов зачарована, легко погойдуючись, співала якусь дивну пісню. Зіниці її були закочені. Час від часу вона торкалася долонями кам’яної поверхні жорна, і кожен раз від доторку її тіло здригалося, голова відкидалася назад, а з уст вилітав тихий стогін.

Отець Бергус, тримаючи сітку із ременями та дерев’яним кляпом, нечутно ступив до неї. Зробив кілька кроків і розправив тенета, готуючись накинути на свою здобич. Тоді ж воїтелька рвучко озирнулася. В її очах спалахнули червоні вогники. Даміан аж здригнувся від цього несамовитого, потойбічного погляду. Отець Бергус закричав: «Патер ностер Деус!» — і тремтячими руками кинув на неї сітку. Але Ядвіга, немов кицька, стрімко прокотилася під пасткою, вихопила свій короткий аварський меч і забилася в кут, виставивши блискуче лезо перед собою. У напівтемряві блимали її очі — вона збиралася битися люто й нещадно. Ось тут лицар Даміан і зрозумів — для чого подолав весь цей шлях. Він витягнув свій меч і почав повільно наступати на Ядвігу. Їх леза схрестилися, бризнувши на всі боки іскрами. Ніколи Даміану не доводилося битися із таким вправним супротивником. Його рятувала тільки перевага в зброї — довгий франкський меч лицаря дозволяв тримати воїтельку на безпечній відстані. Отець Бергус стояв за його спиною, нервово перебираючи в руках оберемок сириці, який зняв із сідла коня Мели.

Даміан дивом уникав блискавичних випадів воїтельки. На мить вістря її меча майже торкнулося його горла — він відбив цей удар і замахнувся, щоб нанести свій. У ту ж мить отець Бергус повис у нього на руці:

— Тільки не вбивай! — зарепетував він, і Даміан заточився — лезо Ядвіги ковзнуло по його плечу. Лицар жорстко відкинув святого отця й люто почав наносити удари, які ледь встигала відбивати Ядвіга. Нарешті йому вдалося знову загнати супротивницю в кут. Та вже зрозуміла, що не зможе перемогти, люто заверещала, відкинула свій меч і кинулася грудьми прямо на лезо ворожої зброї. Дивом рицар не прохромив її наскрізь, ледь встигнув розвернути зброю навзнак. На мить прямо перед його обличчям спалахнули ненавистю очі Ядвіги. Він щосили штовхнув її руків’ям меча й воїтелька покотилася по дощаному настилі, здіймаючи темний пил. На неї зверху хижим яструбом впала чорна постать отця Бергуса. У повітрі майнули сириці, але рицар уже розвернувся і, витираючи з чола піт тремтячою рукою вийшов на двір…

* * *


Широкі шкіряні ремені зарипіли, підіймаючи зв’язану Ядвігу до поперечної балки під стелею. Її оголене тіло було геть сповите сирицею. Вона скрипіла зубами, гризучи дерев’яний кляп, м’язи й жили напружилися, воїтелька звивалася в повітрі, немов опинившись у тенетах павутини якогось велетенського павука. Чотири ремені тримали її над підлогою — за щиколотки, стегна, груди та витягнуті вперед зап’ястя. Ядвіга гарчала, мов звір, хижо вдивляючись у отця Бергуса, який закріпив ремені і тепер стояв замислено перед полонянкою, немов розмірковуючи — з яких тортур розпочати катування полонянки?

Вечоріло — сонце вже закотилося за обрій і все навколо посіріло, готове впасти у глуху пітьму. Зв’язаних Йоанну й Мелу Даміан відніс до льоху і тепер стояв біля Інгули. Якщо до трьох воїтельок він відчував відсторонену байдужість, як до звичайних полонених ворогів, то ця дівчина викликала в нього жалість і ще — якесь тепло і співчуття. Тим більше, що вона сама була полонянкою воїтельок. Інгула сиділа на колінах, прихилившись спиною до тину, і тремтіла, хоча Даміан і накинув на її оголене тіло свій теплий плащ.

Лицар присів навпроти неї й розв’язав вузол, який тримав кляп у її роті. Дівчина покрутила головою, жадібно ковтаючи прохолодне повітря і вдячно посміхнулася.

— Мені холодно, і все тіло зовсім затерпле від пут. Звільни мене лицарю, — вона промовила це тихим тонким голосом, несміливо і благально дивлячись з-під лоба, на який спадали пасма розтріпаного волосся. Але слово «лицар» вона промовила з особливим наголосом, від котрого в серце Даміана штрикнуло почуття сорому. Він завагався, але витягнув довгий ніж і розрізав ремінь, який притягував її скручені позаду руки до зв’язаних щиколоток. Дівчина поворушилася, але голосно застогнала від болю й повалилася на бік, здригаючись від судом.

— Я цілий день була зв’язана, вони мене катували… — прошепотіла вона. — Зніми з мене пута, добрий чоловіче…

Даміан раптом відчув, що її голос заворожує його, — і в цьому таїлася небезпека.

— Розв’яжи мене, — знову благала дівчина. Вона повільно звивалася, намагаючись послабити пута. — Невже ти мене боїшся?

Рятівник застиг, споглядаючи, як її смагляве тіло, ледь прикрите його плащем, безсило і слабко пручається на землі. Він присів над нею, спробував розплутати вузли. Вона вигиналася, чи то допомагаючи йому, чи то заважаючи. Лицар відчув, що в нього затремтіли руки… І вона тремтіла, але, торкнувшись її, Даміан здивовано зауважив, що тіло полонянки не холодне, навпаки — від нього віяло жаром та дурманом жагучої пристрасті. Нарешті вузли піддалися, він почав знімати з неї пута, але його голова запаморочилась. Відтепер його руки просто сковзали по її майже звільненому тілі, плутаючись у ременях. Інгула лежала на животі, кволо намагаючись звільнитись.

— Що ти робиш, лицарю, ні…

Вона жалібно застогнала, заплющивши очі… А Даміан, вже не володіючи собою, тяжко й уривчасто дихаючи, рвучко скидав з себе одяг… За мить він вже лежав на ній, охопивши руками її груди і стегна. Дівчина, все ще сплутана і знесилена, притиснута до землі його тілом, закричала, але гаряча долоня затисла її рот….

Повний місяць з’явився над пагорбом. Здавалося, він посміхається…

* * *


…Отець Бергус, тяжко дихаючи, витирав піт з обличчя. Мокрий, скривавлений жмут мотузок валявся біля його ніг. Ядвіга, тіло якої вкривали червоні смуги від ударів, непритомна висіла, опустивши голову, і її золотаве волосся майже торкалося підлоги.

Священик взяв цебро води і плеснув на полонену. Та глухо застогнала і кліпнула повіками.

— Слухай, воїтелько, це ж тільки початок. Вислухай мене ще раз — ти просто скажеш, де заховала десять тисяч золотих, які ви отримали із Властою як викуп за воєводу Чатарда. І я тебе і твоїх сестер відпущу… Навіть на додачу залишу вам оцю красуню для розваги. Добре подумай… Ти ж знаєш — від мене ви не втечете.

Ядвіга ледь підвела голову, але на свого ката не дивилася. У її очах змішувалися погано прихований відчай, ненависть і страх… Отець Бергус ухопив її за вилиці і повернув обличчям до себе. Його рот скривився в посмішці:

— Ти ж не дурна, Ядвіго!

Вона плюнула йому в обличчя. Священик на мить застиг, потім засміявся й уп’явся пристрасним поцілунком в її губи. Ядвіга засмикалася у своїх путах… Регочучи, отець Бергус відірвався від неї, ухопив за волосся і встромив до її рота дерев’яний кляп.

— Ну, що — зробимо перерву, Ядвіго… Дійде черга й до тебе… А зараз я займуся твоїми сестрами…

* * *


Лицар Даміян продовжував стискати роз’ятрене тіло Інгули. Дівчина здригалась. Її очі були заплющені, а з рота вихоплювався тяжкий стогін насолоди й болю. Даміан відчув, що вкрай ослаб, неначе вся енергія була висмоктана в цій боротьбі та полум’ї ніколи не знаної в його житті насолоди. Він безсило відкотився й застиг, дивлячись на зоряне небо й повний місяць. Раптом поруч із місяцем він побачив обличчя бранки. Волосся навколо її голови звивалося, мов змії Медузи Горгони. Вона мовчки посміхалася. І від цієї посмішки лицареві стало моторошно. Дівчина повільно знімала з себе розплутані ремінці сириці. Даміан ледь зміг піднятися на тремтячих ліктях. Він спробував щось промовити, та дівчина сильним гнучким рухом накинула йому на шию ремінець і щосили затягла його…

Дочекавшись, поки її ґвалтівник (чи спаситель?) перестане смикатись — чекати довелося недовго, — Інгула швидко зв’язала його. Вона не знала — живий він чи мертвий. Можна було залишити на його горлянці зашморг, прив’язавши його до ніг. Якби рицар виявився живим і почав смикатись, то вузол би затягнувся намертво й повільно відправив би переслідувача до праотців. Але дівчина не стала цього робити. Чому? Вона й сама не знала.

Інгула накинула на себе плащ лицаря, підперезалася його поясом, на якому висів у піхвах довгий ніж, і завагалася. Сісти на коня й майнути в чорний степ, що так заманливо розкинувся за млином? Але тоді доведеться залишити колишніх сестер цьому божевільному святенникові… Інгула витягнула ніж і тінню прослизнула до млина…

Скрізь криво збиті дошки дверей, що вели до комори із жорнами, пробивалося мінливе світло. Звідти доносився повільний скрегіт жорен, голос отця Бергуса і придушене жіноче скиглення. Інгула трохи відкрила двері та зазирнула всередину.




5. Інгула, доктор Калігуса і лицар Даміан


У мерехтливому світлі кількох смолоскипів та свічок вона побачила Ядвігу, що безсило звивалася, підвішена до стелі, і оголену Мелу, міцно прикручену мотузками до стовпа, який підтримував стелю млина. На підлозі лежала така ж гола і знерухомлена Йоанна. Хитромудре плетиво ремінців, якими вона була зв’язана, не дозволяло їй навіть перекотитись із живота на бік. Вона крутила головою, намагаючись виплюнути кляп, з її очей рясно текли сльози відчаю й болю. Над нею стояв отець Бергус, тримаючи розпечений до білого залізний стрижень.

— Серед вас усіх вона єдина, яка панянку нагадує. Та вона і справді панянка — ось яка шкіра біла, а тіло ніжне, — тихо бурмотів він, розв’язуючи вільною рукою очкур на штанях. — Думаю, що вона за оцими сатанинськими іграми з вами й чоловіка ще не знала. Та нічого, зараз я це виправлю. А щоб вона про це не забула — то я їй ознаку на спинці поставлю.

Промовивши це, він підніс гарячу залізяку до сідниць безпорадної полонянки. Та відчайдушно засмикалась, відчувши наближення пекельного жару. Мела і Ядвіга завили крізь кляпи, марно намагаючись звільнитися.

Тоді Інгула прожогом кинулася до отця Бергуса. Той, почувши за спиною кроки, рвучко озирнувся, але не встиг навіть піднести руки — дівчина блискавично вдарила його руків’ям ножа у скроню, і він, слабо скрикнувши, звалився на підлогу…

За хвилину Інгула підтягла довготелесого отця Бергуса до стовпа і прикрутила його за шию довгим іржавим ланцюгом. Постояла, замислено дивлячись на воїтельок.

— Є в мене бажання, колишні сестри, вас всіх тут і залишити, за те що мене за зрадницю вважали… Тільки ось не зрадниця я і ніколи не була зрадницею… — у її очах зблиснув вогник. Вона нахилилася над Ядвігою і витягла в неї з рота кляп, надрізала пута, якими та була сповита, потім те ж саме зробила з Йоанною та Мелою.

— Зуби у вас гострі, пута послаблені — думаю, що самі звільнитеся, а мені час вже йти, дорогі мої колишні сестри.

Інгула ступила до дверей і завмерла — закриваючи вихід, там височіла висока постать у довгому чорному одязі. З широких рукавів стирчали, немов чіпкі гаки, довгі білі пальці. Обличчя закривав каптур, з-під якого холодно і владно дивилися гострі пронизливі очі; тонкий рот кривив ся в легкій посмішці, яка нічого доброго, утім, не віщувала. Принаймні для неї, як зрозуміла Інгула. Дівчина схопилася за ніж, але незнайомець миттєво перехопив її руку й жорсткою холодною долонею вчепився у її шию. Інгула, задихаючись, спробувала звільнитись і з жахом відчула, як невблаганна сила підіймає її в повітря. Очі її закотилися. Чоловік у чорному легко, не напружуючись, підняв дівчину і щосили жбурнув у стіну…

* * *


…Разом із поверненням свідомості повернувся й біль. Інгула спробувала поворушитись. Руки й ноги її були вільні, але біль у всьому тілі знерухомлював. Вона відкрила очі.

Незнайомець сидів, спокійно склавши руки на колінах. Воїтельки, звільнені від своїх пут, похмуро сиділи навпроти, отець Бергус, потираючи шию, стояв, прихилившись спиною до стовпа. Всі вони заворожено слухали незнайомця.

— Ось ми всі й зібралися… — голос його був спокійним, жорстким і владним… — Зібралися з різних причин, і кожен думав, що в нього своя мета. Ви, Мело і Йоанно, — палали помстою, щоб покарати зрадницю, ти, отче, — хотів схопити воїтельок і через тортури дізнатись, де заховане золото викупу за Чтарда, ти, Інгуло, утікала, щоб врятувати своє життя… Хіба що Ядвіга була найбільш близька до справжньої цілі — провести Ритуал!.. Жертвоприношення зрадниці… Але й ти, Ядвіго, знаєш далеко не все…

— Хто ти? — очі Ядвіги спалахнули жахом.

Незнайомець скривив тонкі сині губи в посмішці:

— Ще дізнаєтесь… Ядвіго! Власта наказала тобі прийти сюди і здійснити Ритуал. Але вона не розповіла тобі все. Вона сподівалася теж дістатися сюди й посвятити тебе у жриці. З цією метою вона й розпустила чутки, що саме Інгула є зрадницею. Власта знала, що ти… — тут він тицьнув пальцем у Інгулу, — будеш повертатися саме через цю місцевість. Знала, що вона зупиниться тут, попаде вам у руки й буде принесена в жертву. Але Воїтелька Власта загинула. І тому ти, Ядвіго, не зможеш сама провести Ритуал. Точніше, ти і твої посестри загинуть під час його виконання.

— Ти брешеш! — люто стрепенулася Ядвіга.

Незнайомець сухо засміявся. Його сміх, немов канчук, примусив всіх завмерти. Інгула відчула, як її тіло вкривається холодним потом, а волосся стає дибки. Дівчина раптом впізнала незнайомця…

— Калігуса… — здавлено видихнула вона.

— Доктор Калігуса! Приємно, що ти не забула свого спасителя, — скривився той і знову звернувся до Ядвіги:

— А хто випустив Інгулу із князівської в’язниці? Хто допоміг поширити чутки про її «зраду»? Звідки я взагалі знаю про ваші із Властою секрети? Звідки знаю про Ритуал?.. Скажу більше — хочу допомогти вам здійснити його!

Сестри-воїтельки перезирнулися. Аргументи доктора виглядали переконливими.

— Ну, погоджуйся, Ядвіго! Ти і твої посестри здобудете все, чого прагнули, — помсту і, головне, небачену силу, якою наділить вас Ритуал. Отець Бергус отримає золото й вічність… а Інгула… Інгула…

Від погляду доктора Калігуси дівчина затремтіла, відчуваючи, що ось-ось втратить свідомість. Та він знову повернувся до Ядвіги:

— Так ти згодна?

Ядвіга повільно кивнула…

— Тоді починаємо Ритуал… — тихо сказав доктор Калігуса, але від його голосу тіло Інгули вкрилося холодним потом.

В очах Йоанни й Мели промайнуло полегшення й заблимали хижі вогники. Вони підійнялися, готуючись кинутися на свою жертву. Отець Бергус, кидаючи з-під лоба недобрі погляди на тремтячу Інгулу, почав розплутувати відьмацьку упряж…

— Ні! — почувся пронизливий крик…

У дверях стояв Даміан, тримаючи перед собою меч. Він рішуче підійшов до Інгули і став перед нею, закривши її тремтячу постать своєю спиною.

— Даміане, не втрачай свою єдину можливість долучитися до Ритуалу… Ти навіть уявити не можеш, що він тобі дасть… — голос доктора Калігуси був тихим, переконливим і заворожуючим. — Лицарю, ти все життя хочеш скніти на побігеньках у якогось полохливого й бундючого сюзерена? Хочеш здохнути в гарнізоні забутої Богом і людьми напіврозваленої фортеці? Або згинути в якомусь поході на сусіда твого господаря? Ти ж все життя будеш каятися, що не долучився до Ритуалу! А якщо не відступиш негайно, то шкодувати почнеш прямо зараз…

Губи Даміана затремтіли.

— Біжи, Інгуло! — закричав він у відчаї, немовби намагаючись придушити свої вагання. — Рятуйся!

Інгула кинулася до дверей. У спину їй вдарив сміх доктора Калігуси…




6. Лови доктора Калігуси


Інгула вихопилася на подвір’я й заточилася, майже засліплена яскравим сяйвом повного місяця, що зависав прямо над її головою. Небом котилися чорні хмари, але якимось дивом оминали місяць. По дворищі, тяжко збиваючи землю, навіжено вибрикував її кінь. Дівчина підбігла до нього, крутнулася дзиґою, ледь уникнувши удару копитами, ухопилася за гриву й за мить опинилася верхи. На її щастя, хоч сідла й не було, та уздечка мотлялася навколо його голови, вкритої білою піною. Інгула щосили вдарила босими п’ятами по змилених боках тварини й полетіла в степ… У її обличчя тяжко вдарив вітер. По небу глухо прокотилося відлуння далекого грому. П’янкі пахощі трав закрутили голову. У повітрі відчувалася свіжість близького дощу. Попереду тьмяно стелився вільний степ. Інгула гнала коня, і з її грудей рвався переможний крик. Ось і терни — проскочити їх і все — цей страшний млин і ця річка зникнуть, немов дикий сон…

Перед тернами кінь став «свічкою» — Інгула ледь утрималася на ньому, охопивши руками кінську шию… Тварина схарапуджено закрутилася на місці — з тернів вихопилися чорні тіні із палаючими червоними очима… Вовки? Великі пекельні пси? З півдесятка хижаків кинулися до коня. Той кинув копитами, відбиваючись від них, розвернувся й погнав назад… знову до млина… Вовки оточували його півколом… Вони неслися поруч, не торкаючись широкими лапами землі, і лише, коли Інгула намагалась спрямувати свого скакуна вбік, щоб вихопитись із цього жахливого капкану, найближчий хижак із гарчанням кидався на коня, наполегливо спрямовуючи його назад, до млина, обриси якого вже чітко виступали під світлом місяця…

Вони ж мене назад заганяють!!! — серце Інгули здушив крижаний холод. Урешті їй вдалося спрямувати вороного трохи вбік — найближчий вовк на мить відстав — але цього було досить, щоб кінь оминув подвір’я млина й понісся до широкого річкового плеса… Ще одна тінь, на цей вже раз людська, у довгому чорному плащі (Отець Бергус? Чи доктор?) вихопилася з темряви… Над головою Інгули майнула довга сітка… Дівчина ледь встигла нахилитися, майже втиснувшись у спину свого скакуна. Тяжка свинцева куля боляче вдарила по спині, але сітка полетіла далі.

Утікачка переможно озирнулася — кінь добіг до води… Декілька разів вона намагалася спрямувати його в річку, але він крутив головою й перелякано тупцював на краєчку берега, грузнучи копитами в піску… Інгула знала свого добре вишколеного коня, їй не раз доводилося долати на ньому значно небезпечніші стрімкі гірські ріки, але на цей раз його щось жахало в цій спокійній повільній течії. Позаду залунали крики… Вони наближалися і зливалися в одне безжальне слово — «Лови!»…

Вовки зупинилися і, нахиливши довгі хижі пащі, загрозливо гарчали. Вершниця зіскочила з коня і хляснула його по змиленому крупу… Скакун заіржав і погнав чвалом уздовж берега. Дівчина почула за спиною свист арканів, але, не озираючись, одним стрибком вскочила у річку. По поверхні плеснули відразу два зашморги, але Інгула вже плила глибоко під водою…

Вона пропливла більше десяти метрів і винирнула на поверхню, жадібно хапаючи ротом вологе й тепле нічне повітря… Зненацька почула позаду плескіт і рвучко озирнулася — прямо на неї дивилися величезні й неприродно красиві дівочі очі… Прозоро-бліде обличчя, освітлене яскравим білим місяцем, пасма зеленого довгого волосся, які м’яко стелилися навколо довгої білої шиї по водяному дзеркалі, на мить примусили Інгулу застигнути. Тонкі пергаментні губи русалки скривилися в посмішці, і вона дзвінко й зневажливо засміялася в обличчя втікачки.

У ту ж мить Інгула відчула, як десь там, під водою, цупкі руки схопили їїЇ за литки, коліна, стегна — і нестримно потягнули на дно. Вона безпорадно й перелякано сплеснула руками і, ледь встигнувши схопити ротом повітря, із широко розкритими очима занурилася під воду. Прямо перед собою вона побачила ще одну дівчину… Обрамлена зеленими косами, які, мов змії, вилися навколо її голови, та теж сміялася. Інгула чула її сміх, бачила прозору довгу сорочку, яка ледь коливалася навколо гнучкого тіла, відчувала руки, які тиснули на плечі й занурювали у глибину… Навколо Інгули в сріблястому сяйві води крутились дівочі тіла у прозорих сорочках. Дівчата тягнули руки, хапаючи її своїми тонкими руками із неприродно довгими пальцями… Русалки сміялися, і утікачка божеволіла від їх сміху… Чиїсь руки тягнули її на дно, і байдужі риби повільно пропливали над її головою. Інгула відчайдушно заборсалася… Русалка, яку вона побачила першою, уже не сміялася. Вона обхопила її, міцно притиснувши її руки. Інгула забилася, не в змозі позбавитися цих нелюдських міцних обіймів. Останні краплі повітря залишали легені. Русалки в божевільному танці вилися навколо… У їх руках звивалися водорості, якими вони готувалися сповити тіло своєї нової жертви…

Русалка, яка тримала Інгулу, уп’ялася губами в уста полонянки. Та здригнулася… Вона зрозуміла — ще мить, і її земне тіло просто вибухне, а потім, сповите водоростями опуститься на дно. А далі? А далі повинна була прийти свобода, Свобода Русалки. Утім, якась частина Інгули ще знаходила сили для опору. Її пальці намацали руків’я кинджала, який ще висів у неї на поясі… І коли Інгула рвонулася, несподівано легко позбавившись русалчиних обіймів, то побачила в зелених очах тієї щось схоже на людський жаль чи здивування… Чи те й інше водночас? З’ясування цього було зовсім не на часі. Інгула закрутилась, креслячи навколо себе кола кинджалом. Русалки майнули від неї, і розрізані мотузки з водоростей, гойдаючись, стали опускатися на дно… Дівчина схопила зубами лезо й попливла до поверхні…

…Хитаючись, вона вийшла на берег і безсило впала на коліна, випльовуючи воду з легенів. Сили повільно поверталися до неї. Страх і розпач погнали її вперед — до лісу, що темнів на пагорбі… Перші краплі дощу задріботіли по її обличчю, мокра сорочка обліплювала тіло, в’яжучи кожен рух… Із очей Інгули котилися сльози, стиснувши зуби й напруживши м’язи, щоб хоч трохи вгамувати невпинне дрижання, вона видряпувалася по схилу до перших лісових дерев… Зупинившись коло найближчого, дівчина прихилилася до високого стовбура, обхопивши його тремтячими руками. Ноги не тримали її. Інгула повільно опустилася на коліна, впершись гарячим чолом у вологу кору. Їй здалося, що вздовж стовбура пульсує стрімка енергія, частина якої передається і її тілу. Вона озирнулася — з річкових комишів виринали білі тіні й легко, майже не торкаючись землі, наближалися до неї. «Дякую, тобі, дерево!» — Інгула із жалем відпустила стовбур і майнула в ліс.




7. Цар-Павук


…Вона бігла, петляючи між деревами. Зарості ставали все густішими, час від часу тонке гілля кущів хляскало по тілі, але вона не зауважувала болю. Жах знову повертався до Інгули — вона чула, як зовсім недалеко позаду хрумкотить гілля — гонитва наближалася.

— Інгуло! Інгуло! — чулися радісні крики. Чоловічі й жіночі. Але в них майже не було нічого людського. Здавалося, вони лунають із якихось потойбічних вимірів, які раптом розкрилися й випустили в цей ліс цілу зграю зловісних істот… І ці істоти зараз переслідували її, Інгулу…

Дівчина, ледь переводячи дихання, вибігла на невеличку галявину, укриту високою травою. Місяць байдуже освітлював її бліде обличчя, тіло, ледь укрите подертою сорочкою, червоні смуги від ударів гілок, якими були вкриті руки й ноги. Інгула завмерла. Раптом вона збагнула, що навколо дуже тихо. Незбагненно тихо. Хіба що приглушено дзвеніло нічне повітря. І ця ненормальна тиша лякала найбільше. Інгула обережно вийшла на середину галявини, виставивши кинджал перед собою й так стояла декілька хвилин, напружено вслуховуючись у тишу. Жодного звуку…

Невже все завершилося? Невже їй вдалося втекти? Дівчина полегшено зітхнула…

Раптом їй здалося, що прямо під ногами в неї у траві сковзнуло довге й тонке чорне тіло змії. Вона перелякано стрибнула вбік, але не встигла — щось довге, гнучке й жорстке міцним зашморгом затягнулося на її щиколотках. Інгула впала навзнак і, відразу занурилася у високу траву. У ту ж мить високі стеблини впилися в її тіло й голову, обплутуючи їх гострою сіткою. Утікачка заборсалася, намагаючись виплутатися із пастки. Вона дерла на собі траву, несамовито звивалася, відчуваючи, як її тіло все більше й більше втрачає можливість рухатися.

Кинджал випав із спітнілої долоні. Інгула рвучко повернулася набік, намагаючись дотягнутися до нього. Вона побачила ==СВОЇ НОГИ — уже ДО СаМИХ КОЛІН її МІЦНО СПОВИЛИ ЗМІЇ. Ні, не змії, швидше якесь коріння — живе, гнучке, укрите зеленими плямами, — воно рухалося по її ногах, стягуючи їх своїми кільцями. Інгула схопила кинджал, стиснувши зуби, спробувала лезом розрізати ці жахливі пута й завмерла — з усіх боків між травою до неї підбиралися інші змії-корені… Дівчина спробувала рубанути кинджалом найближче з них, але лезо лише сковзнуло по його шорсткій поверхні, а за секунду коріння вже охопило зап’ястя жертви… Від болю і страху, який паралізував її сильніше за будь-які пута, вона знову вронила кинджал, і той остаточно щез у траві… Інгула не витримала й закричала, відчуваючи, як все нові й нові корені обплутують її руки, плечі, груди, із безжальною та нестримною силою занурюючи її у трави…

Вона ще намагалася звиватися, але, коли кожне нове кільце затягувалося на її тілі, рухи полонянки ставали все слабшими і слабшими… Інгула вже не кричала. З її грудей, стягнутих путами, вихоплювався лише слабкий стогін. Вона відчувала ці пута… Вони були живі й безжальні. Вони ворушилися, повзли по її тілі, огортаючи руки, пальці, запобігаючи кожному її рухові… І ще… Інгула відчувала, як ними пульсує дика й зловісна енергія, котра передавалася їй, примушуючи безпомічне тіло вібрувати в нестримному й несамовитому дрижанні… Дівчина лежала горілиць, і її очі сліпив місяць, що завис прямо над нею. Спробувала відвернути голову, але тонке коріння миттєво обкрутилося навколо її голови і шиї, стеблини трав вплелися в її волосся. Ліс раптово перетворився на похмурі непролазні хащі з покручених дерев, помережаних густими заростями папороті. І він дихав. Щось велетенське повільно рухалося в ньому. Воно очікувало на жертву. І цією жертвою була Інгула…

Трави під дівчиною повільно зарухалися, і їй здалося, що вона безпомічно гойдається на поверхні води, яка несе її до страхітливого виру. Бранка спробувала знову закричати, але товсте коріння закрутилося навколо її рота. Корені і стебла трави повільно, немов дорогоцінне підношення, затягували свою жертву туди, звідки доносилося страшне дихання лісу. З очей дівчини котилися сльози. І скрізь їх прозоре марево і ґрати довколишньої трави вона побачила постать на протилежному краю галявини. Це був Даміан… Одяг на ньому був весь подертий і скривавлений, у руках він стискав уламок меча. Лицар тяжко дихав і розширеними, майже божевільними, очима дивився на Інгулу…

«Даміане, Даміане, урятуй мене!» — хотіла крикнути дівчина, але з її рота вирвався лише стогін, сповнений благання… І тільки очі, сповнені сліз із останньою надією дивилися на лицаря, що стояв навпроти…

* * *


…Наступного дня яскраво світило сонце й весело дзвеніло повітря над степом. Над рікою коливалося легке марево. Двоє дівчат — одна білява, друга чорнява — у звичайних полотняних сорочках, взявшись за руки, повільно йшли степом. Їх обличчя були втомлені, та задоволені. Десь вдалині посеред степу чорніла рілля, по якій похмурий віл тягнув рало. Один широкоплечий чоловік напружено йшов, налягаючи на руків’я, другий направляв вола. Від ріллі спускалася по схилі прямо назустріч дівчатам молода русявка. Вона весело щось наспівувала. Побачивши дивну пару, вона зупинилася й дещо спохмурніла. Але дівчата весело привіталися із нею.

— А хто там на ріллі оре? — привітно запитала білявка.

— Це брати мої, — відповіла дівчина, — я їм обід носила. Вони вирішили цю царину підняти.

— А самі ви звідки? — запитала чорнява.

— Та з Млинівки, звідки ще? — здивувалася русявка. — Народу в селі прибавилося, ось і взялися за степ.

— А… Ну добре, — посміхнулася білява. — А брати твої неодружені?

— Та ні, дівчат у нас у селі небагато, багатьох обри в позаминулому році в полон побрали.

— Та нічого, ти ж он яка гарненька! — білявка потягнула руку до довгої коси русявки.

Та злегка відсахнулася і з-під лоба подивилася на дівчат:

— Мені вже йти додому треба.

— Та йди вже, йди, скоро зустрінемося, — посміхнулася чорнява, але її очі хижо зблиснули.

Русявка побігла, не озираючись, хоча їй здавалося, що загадкові дівчата проводжають її поглядами. І від цього дивне й нехороше відчуття не залишало її, аж поки вона не дійшла до млина й не побігла вздовж берега річки до села.

Дівчата ж перезирнулися, посміхнулися і знову пішли до ріллі. Брати побачили їх і припинили роботу, задивляючись. Білявка посміхнулася і зняла з голови стрічку — її волосся хвилями розсипалося по плечах. Чорнява привітно помахала їм рукою…

Брати повільно, мов зачаровані, пішли їм назустріч…

* * *


…Воєвода повертався в своє помістя колись широким битим шляхом, що зараз ледь виднівся, укритий реп’яхами та густою травою. Удома він не був вже багато років, перебуваючи на службі у далекій Панонії. І ось зараз вирішив повернутися й закінчити свої дні в маєтку, яким з давніх-давен володіли його предки. Він їхав на коні, пильно вглядаючись у добре знайомі йому місця. Шлях вився над річкою, минав млин, далі заглиблювався в ліс. Позаду воєводи торохкотів критий візок. Біля візниці сиділа донька воєводи — молода темноволоса красуня. Вона із великим зацікавленням розглядала місцевість, що належала її батькові. Позаду візка неспішно їхали латники із довгими списами в руках. Раптом воєвода зупинив свого коня. Під великим дубом на галявині, куди вони виїхали сиділа молода жінка. Її яскраво-русяве довге волосся було сплутане, колись розкішний одяг був подертий, брудний і ледь прикривав тремтяче тіло.

Жінка мовчки дивилася на воєводу.

— Хто ти? — суворо запитав воєвода.

— Я шляхтянка. Звуть мене Ядвіга. Мене викрали розбійники й хотіли продати раданитам, але я втекла… Не залишай мене, лицарю…

Жінка говорила, її губи тремтіли. Але очі дивилися спокійно, і воєвода потопав у них. Він зіскочив зі свого коня, підійшов до жінки й зачаровано простягнув їй руку:

— Поїхали зі мною, шляхтянко. У мій маєток.

— Дякую, благородний пане!

Жінка підвелася, і воєвода підвів її до візка, допоміг їй вмоститися поруч із своєю донькою. Шляхтянка посміхнулася дівчині. І від цієї посмішки донька воєводи здригнулася…

* * *


Сонце повільно спускалося до обрію. Отець Бергус вже сидів на коні, нервово поправляючи тяжку сумку, надійно приторочену до сідла. У ній щось дзвеніло. Доктор Калігуса стояв поруч і, посміхаючись, дивився на священника:

— Цього вам вистачить, панотче, надовго… Але ви все одно повернетесь… — тихо промовив він.

— А може й не повернусь… — у голосі Бергуса виразно почувся сумнів.

Доктор Калігуса засміявся:

— Панові воєводі потрібні майстри, а селянам млин… І капличка, щоб чути Слово Істини… А Ритуалу… Ритуалу — його завершення… Так що повернетесь… Вдалої дороги, панотче!

Отець Бергус нічого не відповів і легко торкнув повіддя свого коня, котрий слухняно потюпав по шляху…

* * *


Під вечір біля млина зупинився віз, закладений лантухами, повними жита. Возом правив похмурий сивовусий селянин у солом’яному брилі. На лантухах сиділа молоденька дівчина й безжурно дивилася в синє загусле небо. Примусила зупинитися селянина та обставина, що жорна млина риплячи, повільно крутилися. Він здивовано зліз із воза й пішов до тину, замислено мнучи в руках довгий канчук. Біля тину стояв високий чоловік. Його чорний каптан і обличчя були вкриті білим пилом борошна.

— Куди їдете, добрий чоловіче? — глухим голосом запитав чоловік.

Селянин довго дивився на нього, потім відповів:

— Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…

Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:

— Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…

За цими словами мельник трохи кумедно схилився:

— Отож прошу скидати ваші лантухи… Як ото ви перші сюди прибули, то нічого з вас не візьму за помел…

Чоловік кинув очима на дівчину, що сиділа на возі, і непомітно та зловісно посміхнувся…

* * *


Так почалася історія міста Млинника, не зафіксована ні в жодному літописі, ні в жодному документі… Але вона почалася. Хоча згодом у цьому місті й з’явилися легенди й казки про його походження — часом моторошні і зловісні, — але в них не згадувалися ні лицар Даміан, ні вершниця Інгула…




ВОЛОНТЕР





1. Волонтер (РСК.[1 - РСК — Республіка Сербська Країна. Державне утворення, яке виникло внаслідок розпаду Югославії та міжетнічних збройних конфліктів на Балканах. Проіснувала з 9 грудня 1991 року до 7 серпня 1995 року.] 4 серпня 1995 року)


У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн[2 - м. Книн — столиця РСК.] — Петрина,[3 - м. Петрина виконувало роль головної стратегічної бази оборони проти хорватських військ у період існування РСК.] повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.

Поповнення складалося із 1-го взводу Ударного батальйону. Власне, цей взвод і був усім батальйоном — усе, що могли зібрати в Книні й відправити до Петрини, — півтора десятка дезертирів («Або назад на позиції, або до стінки»), стільки ж десь мобілізованих і ще десяток добровольців.

Усередині автобуса тяжів густий запах вихлопів (звісно, солярки), зброї, перегару, тютюнового диму та драпу… Якби не вибиті вікна, скрізь які пробивалося прохолодне і свіже ранкове повітря, довелось би одягати протигази. Половина взводу спала, половина ще знаходила в собі сили передавати з рук в руки великі, обплетені лозою пляшки з ракією та тліючі самокрутки з драпом… Підлога автобуса вся була заставлена цинками з набоями, кулеметними стрічками, ящиками зі снарядами для мінометів, на яких примудрилися зручно влаштуватися та безтурботно хропіли декілька солдатів.

Під час посадки вояки ледве впихалися всередину з усією своєю зброєю та іншими військовими лахами, але вже за годину якось утряслися, утрамбувалися й почувалися так-сяк комфортно (наскільки можливо в таких умовах). На передньому сидінні сидить капітан Горан. Здоровенний, під два метри ростом; на худорлявому довгому обличчі з орлячим носом пара шрамів; чорні очі похмуро дивляться у вікно. Рукави військової куртки захисного кольору закочені до ліктів; на жилавих, могутніх передпліччях синіє татуювання — сербський хрест та двоголовий орел з короною… Капітан Горан — один з небагатьох, хто справляє враження старого, досвідченого вояки — справжній вовк останніх балканських війн… Хіба що трохи схожий на нього — сержант Бук. Він трохи менший за зріст, рудобородий, такі ж хижі та холодні очі, як у капітана, тільки сині. На голові пілотка із білим сербським хрестом на червоному тлі. Та ще три четника,[4 - Четники — бійці націоналістичних сербських збройних формувань.] які вже не можуть без війни. Решта солдат, хоч і обвішані тяжкими кулеметними стрічками та різномастою зброєю, якось розгубили своє войовниче завзяття, немов розтрусили його на вибоїнах від вибухів, що густо всіяли шлях.

Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів,[5 - «Усташі» (повтанці — хорв.) — бійці націоналістичних хорватських збройних формувань.] узяти Загреб та повісити Туджмана.[6 - Франьо Туджман (1922–1999). Лідер хорватського національного руху, колишній соратник Йосипа Броз Тіто. Перший президент незалежної Хорватії.] Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…»[7 - «Марш на Дріну», «Тамо далеко…» — сербські героїчні пісні часів Першої Світової війни.] і багато пили. Але над усіма тяжко нависало — дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…

Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому видали учора на складі. Автомат тяжкий, надійний. Такий був у школі на уроках військової підготовки. Тільки з розточеним стволом. Тоді розбирав і збирав його за сім секунд… Цей справжній. Ще три магазини набоїв. Про колишніх господарів свого «Калашнікова» волонтер намагався не думати, як і про шість зарубок на тяжкому дерев’яному прикладі. Не думати допомагає сильний головний біль від випитої вчора ракії… Він уже три дні, як волонтер. За ці три дні він зрозумів одне: якщо хочеш вижити, треба забути, ким ти був до цього. Весь романтично-героїчний запал давно минув. У перший же день перебування у Книш. Не треба було бути особливо досвідченим, щоб зрозуміти: РСК переживає останні дні свого існування. Сотні дезертирів, відчай політиків, ворожість, або, у кращому випадку, байдужість світу, нульові шанси на можливість успішної війни. Власне, уся Сербська Країна була гігантською пасткою із приреченим населенням та приреченими солдатами. І серед них опинився він.

Поруч із волонтером сидить його земляк — донський козак Петро (з-під Новочеркаська), якого незрозуміло якими шляхами занесло сюди «захищати братушек слов’ян». Петро спить, похнюпивши чубату голову, хропе, однією рукою стискаючи ствол ручного кулемету МГ-42, іншою — кашкет із червоним окраєм та синім верхом. Час від часу Петро завалюється набік, крутить головою та знов завмирає.

Волонтер не спить. Щоправда, йому вдалося поспати кілька годин, але довелося вилазити, допомагати штовхати автобус, який застряг у черговій воронці. А потім уже заснути, як не хотів, не вдалося. Він дивився у вікно, підставляючи обличчя нічному повітрю, яке хоч трішки охолоджувало голову. За вікном чорнів ліс і смутно, трохи далі виступали гори.

— На, бра,[8 - Бра (сербськ.) — Брат.] пригощайся! — почувся голос і відірвав його від вікна. Прямо перед ним сидів, хитаючись, солдат в окулярах і співчутливо протягував йому напівпорожню пляшку з ракією. Як і більшість, в автобусі, він, попри потертий камуфляж та портупею з кобурою, мало нагадував солдата. Скоріше університетського старорежимного викладача з акуратно підстриженою академічною борідкою, чомусь одягнутого у військовий стрій та запханого в цей автобус. Явним дисонансом до камуфляжу і взагалі цього войовничого становища на носі в нього блимало старосвітське пенсне.

«Мо’ горілка поможе?» — у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.

Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.

Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.

— Дякую… — ледь вимовив він, закрутивши головою.

Його сусід спробував посміхнутись.

— Дякую, дякую… — повторив він, ідентифікуючи почуте слово. — Ви українець?

Волонтер ствердно кивнув.

— Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?

Заперечне хитання головою.

Помовчали. Зробили по ковтку ракії.

— Так ви українець… — продовжив сусід. — Дивно, більшість ваших воює за хорватів.

Волонтер знизав плечима:

— Нащо воювати за сильних?

Сусід кивнув головою і протягнув руку:

— Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.

Волонтер потис його руку й теж представився. Ракія діяла — головний біль поступово розсіювався, хоча особливого бажання теревенити з новим приятелем усе одно не виникало.

«Тобі б зараз лекції читати, пане професоре, а не на фронт пхатися… Утім, як і мені..» — тупо подумав волонтер.

Стретич у свою чергу приклався до пляшки і, немов би вгадавши похмурі думки супутника, промовив:

— Я колись проводив тут польові дослідження… Збирав місцевий фольклор. Це було давно. А тепер їду його захищати.

— Кого?

— Фольклор… Така вже в нас нафака…

— Вибачте, я поки що погано розумію сербську… — волонтер здивовано подивився на нього.

— Нафака… Так кажуть боснійці. Мабуть, з турецької мови… Але пояснити це слово неможливо… Це щастя, але не зовсім щастя… Це доля, але не зовсім доля… Це те, що Бог дарує, але не зовсім це… Це вдача, але не зовсім… У кожного є своя нафака, і як вона складеться, так і буде… Це те, від чого людина не зможе втекти… Якщо ти гинеш, то кажуть — «така в нього нафака», якщо тобі щастить, то кажуть — «він нафакалі»… Ти або нафакалі, або ні — третього не дано… Якщо ти робиш хорошу справу, то робиш її для своєї нафаки, але яка вона буде, ніхто не знає… Це слово не зрозумієш, поки не відчуєш…

— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…

Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.

— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.

Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:

— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…

Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…

І тут автобус…




2. Волонтер і операція «Олуя»[9 - «Олуя» — «Шторм» (хорв.) — назва операції, проведеної військами Хорватії та Боснії проти РСК (5–7 серпня 1995 року).]


…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.

Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.

— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…

Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.

Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».

Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).

Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

* * *


— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич[10 - Слободан Милошевич (1941–2006). В 1990–1997 рр. — президент Республіки Сербія, у 1997–2000 рр. — президент Союзної Республіки Югославії.] не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…

…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.

…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому — гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

— Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… — хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…

А позаду «Ікарус» припиняє свій, без сумніву, гідний і героїчний життєвий шлях… Волонтер чує пронизливий свист, потім хлопок… Дуже сильний і гучний хлопок, немов би самого його бахнули двома долонями по вухах… Він втикається обличчям у вологу землю, потім продирає очі, очманіло крутить головою…

Автобуса на дорозі вже немає. Замість нього на трасі димиться воронка та чорніють плями й невеличкі шматки, про походження яких у волонтера немає жодного бажання здогадуватись. Повз солдата прокочується колесо і мирно лягає під дерево…

За інших обставин, волонтер напевно би прочитав чутливу промову на згадку про славетний «Ікарус» та його бойовий шлях, але то за інших…

Зараз же він чує лише несамовите горлання капітана Горана:

— Міномети, б…ь! У ліс!…

Власне, волонтер нічого немає проти такого наказу. Він підхоплює автомат (а чи зможе, зрештою, цей автомат без кольби колись стріляти?), смикає за плече Стретича (пропаде дідуган без пенсне) й біжить у рятівну гущину дерев, між якими майорять постаті колишніх пасажирів неіснуючого вже «Ікаруса»… А за втікачами квітнуть розриви мінометних залпів, немов би невидима рука посилає їм навздогін свої смертельні подарунки. Почувши свист, волонтер падає, потім під сухі вибухи розривів підхоплюється біжить далі-далі-далі в гущавину лісу… «Раз, два, три…» — рахує вибухи… Тільки ось четвертий залишається поза вербальним усвідомленням, натомість підхоплює волонтера вибуховою хвилею й несе в невідому далечінь… Утім, волонтерові вже все однаково… Світ навколо зникає, свідомість відключається, і лише його тлінне тіло, підкинуте вгору вибухом, вдаряється об покручений чорний стовбур сухого дерева і стрімко котиться вниз по крутому схилу глибокого яру…




3. Волонтер і серпнева балканська ніч


…Перше, що почув волонтер, був дзвін… Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти: дзвін ішов зі самої його голови й заповнював усе навколо. А перше, що побачив волонтер, — яскравий повний місяць, прямо над його головою. Він спробував поворушитися — і все його тіло затремтіло, здалося, що воно зараз розлетиться на шматки від гострого болю. Волонтер зчепив зуби і, спираючись об вологу землю тремтячими руками, сів. При світлі місяця він ясно побачив, що глибокий яр, де він знаходився, був всіяний трупами. Десятків два, не менше… Волонтер байдуже дивився на мерців, він і сам відчував себе мертвим… Але вже перша думка нагадала, що він ще живий… І, як не дивно, хоче жити й далі…

«Автоматі Де автомат?..» — волонтер хитаючись підвівся й побачив поруч свій АК-47 із розщепленим прикладом. Він підняв його і притиснув палаюче обличчя до холодного магазину. Ніби стало легше… Треба було йти… Але куди? Волонтер подивився на правицю — годинник із компасом був розбитий. Постояв трохи, але зібратися з думками не міг. Він взагалі не міг думати. Усі думки були заглушені цим клятим дзвоном. І тоді волонтер, ледь тягнучи ноги, просто побрів по дну яру, намагаючись не дивитися в обличчя мерців. Про те, щоб видряпатись на його обривисті схили годі було й думати…

…Повний місяць, чорне небо, усіяне величезними срібними зірками. Виходить, провалявся він тут цілий день, весь вечір і початок ночі. Зараз приблизно північ. Треба просто йти… І волонтер просто йшов, чіпляючись ногами об чорне покручене коріння. Яр здавався нескінченним. Він вже йшов не менше години, а по обох боках усе так само похмуро звисали й розчинялися в нічному небі його височезні схили, порослі густими кущами та понурими деревами. Раптом волонтер згадав про фляжку з ракією, яку сунув йому перед виїздом з Книна якийсь добросердечний міщух. Волонтер, тяжко переводячи дихання, запхав руку до кишені куртки та витягнув пляшку. Ковток пекучої рідини трохи стишив біль. І дзвін, здається, почав поступово вщухати. Натомість він відчув страшну спрагу… Волонтер почвалав далі, помічаючи, що стежка пішла вгору… Невдовзі попереду він помітив невеличкий струмочок, що бив з-під коріння на схилі яру. Волонтер пришвидшив ходу, упав на коліна й занурив голову у воду, потім кволо набираючи її долонями, почав жадібно ковтати…

…Нарешті він дістався краю урвища і, упираючись автоматом у землю, видряпався з нього. Навколо чорнів ліс. Йти стало значно легше. І дзвін припинився. Волонтер навіть почав чути звуки нічного лісу — хруст сухих гілок під ногами, шарудіння невидимих тварин, пронизливе голосіння якогось птаха. Поступово хащі рідшали, і волонтер вийшов на галявину, за якою темнів силует якоїсь будови. Він вже подумав, що варто десь загальмувати й відпочити, але ніч ще тривала, і варто було продовжувати свій шлях — подалі від людей, що так несамовито знищували один одного.

…Будівля виявилася старою церквою. Дуже старою. При світлі місяця випиналися старі облуплені, колись білі стіни. Лише три — замість воріт і передньої стіни зяяло чорне провалля, скрізь яке мінливе місячне сяйво вихоплювало похмурі обриси старовинного розпису.

Купол теж уцілів лише наполовину. Збитий, тяжкий хрест лежав поруч із церквою… Здавалось, за довгий час земля майже втягнула, всмоктала його в себе. Перед церквою чорнів ще один високий покошений кам’яний хрест. Ось тільки кам’яна фігура Христа була перекинута головою донизу… Волонтер машинально перехрестився і, не наважуючись зайти всередину церкви, обійшов її…

За церквою біліли кам’яні хрести над могильними горбами… Хрестів було багато, вони доходили до лісу й губились між дерев… Місяць закрили хмари… Усе навколо потемніло… А цвинтар треба було пройти — далі, у лісі, волонтер сподівався зупинитись на довгоочікуваний відпочинок. Наштовхуючись на хрести, в’язнучи ногами у глинистому ґрунті, він повільно пробирався серед могил. З-під його ніг вихопився птах і щез. Волонтер застиг на місці, учепившись у автомат. Утома кудись поділась, як і відсторонена байдужість… Йому стало страшно… Витерши брудним рукавом спітніле обличчя, волонтер зробив декілька кроків і завмер… Десь попереду він почув слабкий протяжний стогін… Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні…

…Волонтер опустився на ватяних ногах, прихилившись плечем до кам’яного холодного хреста. Навіть у цій темряві він помітив, як побіліли пальці, стискаючи автомат. Він сидів заворожений, поглинутий цим скигленням, яке лякало й гіпнотизувало водночас.

Знову блідо засвітив місяць, уже схиляючись додолу. І волонтер наважився визирнути зі своєї схованки…

За двома могильними пагорбками від нього біля масивного кам’яного хреста, загрузлого в землю і вкритого мохом, сиділа молода жінка в темно-зеленому кітелі стародавнього армійського покрою, накинутому на білу мережану сорочку… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немовби в такт своєму тужливому голосінню. Її довге чорне блискуче волосся тяжкими хвилями коливалось по плечах, майже закривало обличчя, ледь не торкаючись могильної землі. Дівчина протягувала свої тонкі білі руки до хреста, не наважуючись його торкнутись. На мить пасмо, немов би за чиїмсь могутнім подихом відкинулося від її обличчя, і волонтер ясно побачив її великі очі, бліде чоло, рот, з якого вихоплювався цей моторошний стогін-плач… Заворожено дивився на неї, приголомшений і дивною красою дівчини, і цим потойбічним видовищем. Раптом усе знову почорніло навколо, хоча на обрії вже сірів ранок. Волонтер заплющив очі. Але перед очима все залишалась постать дівчини біля хреста… Декілька хвилин він не рухався. Раптом стрепенувся — голос, який чарував і лякав його водночас, стих… Коли волонтер відкрив очі й наважився знову подивитись — ніч танула, відступаючи перед ранковим світлом… Дівчини ніде не було…




4. Волонтер та іржавий серп


Він розумів, що необхідно йти далі, якомога далі від цього місця. Але сил не залишалося, до того ж повернувся біль. Тіло ломило, немов би його прокрутили крізь м’ясорубку. У голові все гуло — здавалося, що череп ось-ось лусне від гострого болю. Волонтер обхопив скроні долонями. Зібравши останні сили, він витягнув пляшку, тремтячими руками відкрив її і зробив добрячий ковток. Потім заплющив очі й ліг навзнак, радісно відчуваючи, як поступово напливає рятівний сон…

Прокинувся волонтер від яскравих променів сонця, що били йому просто в обличчя. Він озирнувся навколо і з жахом згадав дивну дівчину і її стогін-плач.

«А мене, мабуть, добряче вибуховою хвилею довбануло! — подумав він, протираючи очі. — Могло ж таке примаритись!» Він взяв автомат і так-сяк перев’язав розщеплений приклад брезентовим ременем. Пару разів клацнув затвором — здається, не клинить… Хлопнув долонею по підсумку з двома магазинами — нормально. Як там Миколайчук співає? — «Гори Карпати, два автомати». Попри обставини, у яких він опинився, десь в глибині душі блимнув вогник оптимізму…

Здалека долетіло гуркотання грому… Ага… Як же… Грім… Хорвати з боснійцями шинкують тяжкою артилерією залишки Сербської Країни. «Пропали, як Сірко в базарі! Готуйте шиї до ярма!». І куди далі чвалати? Компасу немає, провіянту, окрім півфляги ракії, також… Кому на очі не потрапиш — капець… Не сьогодні-завтра тут за кожним деревом буде по два усташа з босняками на додачу. Дезертирам теж краще на очі не потрапляти… Тут вже і привидам будеш радий…

Хлопець згадав учорашню дівчину-примару… Він підвівся й озирнувся. Під сонячним світлом цвинтар вже не виглядав так похмуро… Навіть дещо мальовничо, як на любителя старовини… В інший час волонтер охоче поблукав би між кам’яних хрестів, намагаючись розібрати напівстерті слова й дати. Цвинтар стародавній і, судячи з усього, давно закинутий і забутий. Він спробував визначити, біля якого саме хреста бачив (а чи бачив насправді?) дівчину, але даремно — усі хрести виглядали однаково похмуро, тяжко і всі однаково були вкриті чорно-зеленим мохом…

Закинувши автомат за плечі, волонтер кинув останній погляд на покошені стіни церкви із перекинутим розп’яттям і закрокував, петляючи між могил, у бік дерев, що привітно зеленіли за цвинтарем…

«Якось вирулимо… Спробую лісами пробиратись до Книна… Ні, дурна думка! — напевне, Книн уже оточений, і з дня на день капітулює… Скоріш за все, коридор для відступу буде відкритий через Лапац — Срб… Але як туди дістатися? Ні компасу, ні карти… Що ж, спробую пробиратися на південь… Ось і мені тепер буде „Марш на Дріну“…».

Із такими невеселими думками волонтер, про всяк випадок знявши запобіжник і тримаючи «Калашнікова» напоготові, запетляв між могилами до лісу.

Ліс був не так щоб і густим, але за першими зеленими деревами все частіше почали траплятися чорні покручені стовбури, між якими стирчали хащі непролазних кущів. За кілька годин блукання по лісу, геть обдершись, у наскрізь змоклому від поту одязі, волонтер видерся на край галявини…

Вона виникла перед ним несподівано, наче ліс раптом розтанув: чорні дерева та покручені кущі зникли, і народилися із полуденного марева обриси широкої галявини, порослої високою густою травою… Посеред неї стояв великий дерев’яний будинок. Трохи далі відблискувала вода невеликого озерця…

Розпечене повітря коливалося. І волонтерові здалося, що коливається і тремтить сам будинок, бо виник з нізвідки, і ось-ось може розчинитися. І галявина, на якій він стоїть, щезне і знову перетвориться на непролазні хащі…

Волонтер уже хотів зробити крок, щоб піти з цього триклятого місця, як відчув, що десь з глибин його генної пам’яті підіймається та зростає відчуття хижої настороженості… Він ліг на землю, затаївшись за деревом. Необхідно було добряче роздивитися й вичекати певний час. Але й подвір’я, і сама хата здавалися безлюдними. Напевне, садиба колись належала лісникові або якомусь відлюдкуватому мисливцеві. Поруч з будинком стояла стара гарба без одного колеса, на стіні темніла пара хомутів. Вікна були хрест-навхрест забиті трухлявими дошками, але двері відчинені. Волонтер пролежав, мабуть, вже годину, пильно вдивляючись у садибу, але жодного руху не помітив. Хіба що кілька разів з густої трави підхоплювалися птахи і щезали в лісі.

Нарешті волонтер наважився вирушити до будинку. Він зручніше перехопив автомат і вже майже зробив перший обережний крок, як на протилежному боці, там, де ліс підступав до краю галявини, над деревами полохливо залопотали крильми і злетіли декілька птахів. Волонтер знову впав на землю. Вказівний палець торкнувся курка. Крізь приціл він побачив, як між деревами майнув зелений френч і на галявину вискочила дівчина… Та сама дівчина… Він одразу впізнав її.

Чорне волосся було сплутане, поли завеликого френча тріпотіли за спиною, немов крила, обідрана довга біла сорочка заляпана чорною землею. Обличчя дівчини рясно вкривав піт, вона задихалася й жадібно хапала ротом повітря. Сил у неї не було, і тільки жах ще дозволяв їй бігти. Але не встигла вона подолати й десяток метрів, як з лісу вискочило двоє озброєних чоловіків… Дівчина озирнулась, заціпеніла у відчаї, заточилась на ногах, сплутаних високою травою, і впала. Переслідувачі за кілька секунд підскочили до втікачки й накинулись на неї…

Волонтер стиснув зуби. Серце відчайдушно закалатало. Тримаючи автомат, готовий вистрілити в будь-яку мить, він підвівся, спостерігаючи за боротьбою. Утім, сил відбиватися в дівчини вже не залишилось. А якби й залишилося, то це б їй мало допомогло — кожен з чоловіків важив рази в два більше, ніж їх жертва. І з нею вони не панькалися… За хвилину чоловіки скрутили їй руки й запхали до рота якусь ганчірку. Поки один затягував мотузку на її зап’ястях, другий підвівся й з автоматом (укороченим десантним «Калашніковим») напоготові повільно озирнувся… Був одягнутий у камуфляжну куртку без жодних шевронів чи нашивок і камуфляжні штани, заправлені в кирзові чоботи. На мить волонтер побачив його обличчя — жорстке, неголене; довге сиве волосся, зав’язане на потилиці… Здалося, що чоловік побачив його, і волонтер щільніше притиснувся до стовбура дерева. Його руки затремтіли, стискаючи автомат… Коли він знову визирнув з-за дерева, чоловіки вже тягнули дівчину до будинку. Точніше, тягнув, міцно схопивши за викручені зв’язані руки, чоловік у цивільному одязі — теж худорлявий, сивий. За його спиною бовталась двоствольна мисливська рушниця. Чоловік у камуфляжі йшов за кілька кроків позаду. Він продовжував тримати автомат напоготові, час від часу зупинявся й кидав назад насторожений погляд. Дівчина намагалася опиратись, її ноги волочились по траві… Вона озирнулась і… волонтер був упевнений, що їх погляди зустрілися… Він відчув німий гострий відчай у очах дівчини, почув слабкий тонкий крик, який ледь пробивався крізь ганчірку-кляп…

На обличчі волонтера виступили краплі холодного поту. Його тіло тремтіло. Декілька разів він підносив автомат, вперши приклад у плече, але розумів, що не зможе вистрілити…

Чоловік вже затягнув дівчину до будинку. Перш ніж щезнути в чорному отворі дверей, дівчина знову озирнулася… і знову її погляд був звернений до волонтера… Тепер був впевнений, що вона знає про його присутність, і що погляд був німим благанням про допомогу… Зверненим саме до нього…

Той, що був у камуфляжі, трохи затримався біля дверей, ще раз уважно озирнувся навколо, нахилився, підхопив оберемок довгих шкіряних ременів — напевно, залишків збруї, що валялася біля порога, — і теж зник за дверима…

Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…

…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…

А як потім будеш жити?

Остання думка блискавкою випалила всі інші. Він знав, що благальний погляд дівчини назавжди залишиться з ним, він вже викарбувався десь там всередині його душі, і позбавитися його ніколи не вдасться… Так, він піде і, напевне, врятується… А потім, невдовзі, просто пустить собі кулю в скроню, не в силі втекти від цього погляду…

…З будинку знову вийшов чоловік в камуфляжі, нервово озирнувся і почав щось поквапом шукати на землі серед мотлоху якогось реманенту. Відчувалося, що віч квапиться і нервує. Коли він обернувся, в руках його був довгий іржавий серп…

Як тільки його постать розчинилася в дверях, волонтер підхопився, перевів свій автомат у режим одиночного вогню і швидко закрокував до входу…

* * *


Що відбулося в будинку, він потім ще довго намагався відтворити у своїй пам’яті. Але так і залишився невпевненим, що точно зміг пригадати все, що відбулося в ті кілька хвилин. Пам’ять навідріз відмовлялася співпрацювати з ним, і волонтер ледь міг витягнути з неї лише декілька статичних картин…

…Він стоїть в дверях, тримаючи перед собою «Калашнікова»… Напівтемна кімната пронизана кількома слабкими, майже сизими від пилу, променями сонця, що ледь пробивається крізь забиті вікна… Задуха, стійкий запах сирості й відчаю…

…На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера…

…Він щось намагається сказати, його слова тонуть у гуркоті пострілів… Двох пострілів — мисливської рушниці (з її обох стволів вихоплюються вогні й білий дим) і його автомата… Постріл вириває дошку в одвірку поруч із головою волонтера (ліву частину голови дрібно січуть дерев’яні скалки), але сам чоловік із рушницею вже нерухомо лежить біля протилежної стіни…

…Він знову щось намагається кричати, але не чує власного голосу… Чоловік у камуфляжі вже стоїть, стискаючи білими пальцями руків’я серпа… Ось він дивиться на свій автомат, що лежить на дерев’яному столі, ось він дивиться на дівчину, ось він дивиться на волонтера… Він щось говорить, але волонтер не чує його…

…Чоловік у камуфляжі рвучко нахиляється над дівчиною й заносить серп над її головою… Волонтер знову стріляє…

* * *


Коли знову почав усвідомлювати власні дії, дим від пострілів уже розсіявся, залишивши в кімнаті запах пороху. На підлозі лежало три тіла…

Волонтер хитаючись підійшов до дівчини… Йому здалося, що вона теж мертва… Очі заплющені, високі груди, жорстко перетягнуті ременями, нерухомі… Волонтер висмикнув кляп, яким був забитий рот нещасної, і нахилився до її обличчя, намагаючись відчути хоча б легке дихання. У відчаї він підхопив її обм’якле тіло і поклав на дерев’яне ліжко, застелене трухлявим подертим килимом. Обдираючи нігті, спробував розплутати вузли на її путах, згадав про штик-ніж, який висів у піхвах на поясі, кваплячись, перерізав ремінь, що стягував груди дівчини, плутаючись тремтячими руками в довгих пасах, звільнив її тіло… Знову застиг над нею… Нарешті йому вдалося вловити ледь чутний подих — вона дихала…

Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.

Хлопець знайшов за будинком глибоку яму — вочевидь колись туди зсипали золу — і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…

Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…




5. Волонтер, дівчина й озеро


Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.

— Не лякайся, дівчино, — підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, — хороший…

Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.

— Не бійся, — лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.

— їх немає, — сказав він і, повагавшись, додав, — вони пішли і вже не повернуться…

Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…

— Ось і добре, — волонтер усе намагався посміхатися, — усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?

Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…

Волонтер полегшено зітхнув.

— Так ти сербка?

Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.

— Хорватка?

— Боснійка?

— Влашка?

— Циганка?

— Македонка?

— Як тебе звуть?

І на кожне запитання — у відповідь легка посмішка й такий же — і не ствердний, і не заперечний — рух.

— Ну, не кажи, як не хочеш, — примирливо промовив волонтер, — а я…

Тут він зам’явся — дійсно, а хто ж я? Руснак?

— Тоді і я тобі не скажу…

Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:

— Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.

Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…

— Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.

Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так — «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната — простора похмура світлиця — аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною — запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» — ледь не присвиснув волонтер.

Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший — старе фото, вирізане з журналу, — зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».

Він підійшов до комоду й відкрив дверцята… Зверху лежало кілька акуратно складених, колись білих, але давно вже пожовклих полотняних сорочок. У нижньому відділенні стояли якісь жерстяні банки. Він взяв одну з них. На запиленій обгортці була намальована життєрадісна корова й надпис англійською, який повідомляв, що це найкраща «тушонка» і що на цю партію, 1943 року виготовлення фірма робить колосальні знижки… Поруч із банками лежало декілька пачок галет. Волонтер спробував узяти пачку, але вона розсипалась у його пальцях на порох… У куті, над яким висіли ікони, темнів чорний квадратний отвір підвалу — частина дерев’яної дощатої долівки, яка його відкривала, була притулена до стіни. Волонтер нахилився в отвір, чиркнув сірником — на мить у темряві проступили обриси драбини та пощерблених глиняних стін. Схованка — криївка?

Волонтер винно озирнувся на дівчину. Та широко посміхалась — марні пошуки їжі її рятівником явно веселили.

Він ще раз замислено озирнувся — у куті стояв старий, захисного кольору армійський наплічник. Волонтер обережно взяв його за лямки, розкрив — там лежало кілька ребристих гранат із викрученими запалами, кілька магазинів для «Калашнікова» і — нарешті! — декілька плиток шоколаду, три банки тушонки (із полегшенням волонтер прочитав на них дату виготовлення — «Белград», 1991 рік) і чотири пачки печива («Загреб», 1995 рік).

Волонтер радісно обернувся до дівчини, тримаючи в одній руці плитку шоколаду, а в іншій банку консервів:

— Що ж, дівчино, з голоду ми не помремо!

Дівчина нерухомо сиділа, на її губах блукала все та ж відсторонена посмішка.

— Зараз, почекай хвильку, я піду наберу води… — Волонтер закинув за спину автомат і вийшов з хати.

Старий колодязь — зруб кількох дерев’яних колод — закривав так-сяк сколочений з трухлявих дощок щит. Над ним густо роїлися мухи… Волонтер не наважився навіть підняти щит та зазирнути в середину. Він уважно роздивився навколо — здавалося, від полуденної спеки навіть листя на деревах лінувалося зробити зайвий рух.

Волонтер підхопив відро й поплентався до озера. Навколо берега тихо шелестіли зарості очерету. У прозорій, чистій воді мінливими обрисами віддзеркалювались комиші та найближчі дерева. «Ой, у полі озеречко, там плавало відеречко…» — згадалася волонтерові улюблена пісня. Від озера віяло прохолодою та свіжістю — такими бажаними в цю спеку і в цей божевільний, кривавий день…

Раптом волонтер відчув, як втома і спрага впали на його плечі… Власне тіло, брудне і збите, у скривавленому і наскрізь просякнутому потом одязі, здалося йому невимовним тягарем. Він підхопив долонями воду й довго пив, захлинаючись від її солодкої чистоти. Потім скинув з плечей автомат, розстібнув ремінь… За хвилину, залишивши весь свій одяг на березі, він вже входив у воду, не в силі опиратися такій бажаній прохолоді… Пірнув, не заплющуючи очей, — вода миттєво огорнула його, ласкаво прийняла у свої обійми, і він занурювався все глибше і глибше, радісно відчуваючи, як минуле і бруд щезають, немов шкіра, яку скидає змія… Він перестав відчувати своє тіло, залишилася тільки дитяча радість і світло… Народжуючись заново, він волів назавжди залишатися тут, під рівною гладдю цього чарівного озера. Він плив, легко розсікаючи широкими замахами рук поверхню озера… Здавалося, час зупинив свою ходу…

Але треба було повертатися. Волонтер знову глибоко занурився у воду, марно намагаючись дістатися дна, розвернувся й поплив назустріч сонячним променям, що м’яко гойдалися у світло-блакитній товщі води. Він вже бачив сонце над поверхнею води, прибережні комиші, невиразні контури берега. Волонтер на мить закрив очі, насолоджуючись срібним світлом, що переповнювало його, а коли відкрив, то побачив крізь сріблясте водяне світло постать дівчини…

Волонтер відчув під ногами пісок, і його торс піднявся над поверхнею озера. Дівчина, недбало тримаючись за поли френча, накинутого на плечі, мовчки спостерігала за ним. Її голі ноги по кісточки були занурені у воду, у руках вона тримала білий згорток.

Волонтер зніяковіло дивився на неї. По його тілу сковзали краплі води й миттєво висихали під пекучими променями. Він на секунду занурив голову у воду й вихопив її, витираючи долонями обличчя. Дівчина не рухалася, її погляд був спрямований на рятівника, та вона не посміхалася — дивилась просто і спокійно. Але від цього погляду хлопцеві стало дещо не по собі, він пішов прямо до неї — голий, вкритий сріблястими краплями (на шиї бовтається срібний ланцюжок із кельтським хрестиком). Він зупинився перед нею, дивлячись прямо у її великі карі очі, що поглинали його, як щойно поглинало озеро. Дівчина протягнула йому згорток — полотняну чоловічу сорочку й полотняні штани. На мить він торкнувся тонких пальців дівчини, і цей дотик пронизав його тіло, немов легкий удар струму…

Волонтер взяв речі й тільки тут побачив, що його власний одяг вже випраний і акуратно розкладений на зеленій траві. «І коли вона встигла?» Він одягнув сорочку і штани, які подала йому дівчина, і відразу став схожим на якогось селянського парубка, що відпочиває після довгої і виснажливої праці. Волонтер сів на траву й поклав автомат на коліна. Він навіть здивувався, що пам’ятає — десь поблизу йде війна… Та зараз війна мало хвилювала його. Він дивився на дівчину.

Вона деякий час стояла, заворожено дивлячись на озеро. Потім повільним рухом скинула з плечей френч… Її оголене тіло лагідно обвили сонячні промені, укривши золотим подихом… Дівчина заходила у воду, немов поступово розчиняючись у цій порцеляновій блакитності. Коли її голова зникла під водою, волонтерові здалося, що дівчина примарою зіллється із цим озером і зникне назавжди. І буде виходити з нього тільки ночами, сумна і срібна при світлі повного місяця… Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою — не від сонця, але від сяйва повного місяця…

«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої — а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли — за таку красу було варто вмирати»…

Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.

…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій — повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».

…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», — згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…




6. Волонтер, дівчина й ніч


Із поверненням темряви до волонтера повернулося й відчуття небезпеки, що могла чатувати за кожним деревом навколо його мирного і щасливого світу, який так дивовижно подарувала йому, на короткий час ця загадкова дівчина…

Він перевдягнувся у свою захисну форму, висмикнув ріжок з автомату й деякий час дивився, як масляно жовтіють у ньому набої. Потім із сухим ляском вставив ріжок на місце. Дівчина сиділа на лаві, склавши руки на колінах, її губи тремтіли. На широко розкритих очах зрадливо виступили безпорадність і сльози.

«Ось і закінчився наш день, дівчино...» — подумав волонтер і тихо промовив, провівши долонею по плечах дівчини:

— Не хвилюйся, маленька, сама знаєш, як тут навколо невесело… Спи, я трохи початую та прийду… Нічого не бійся, я ж з тобою…

Він посміхнувся, і дівчина відповіла йому несміливою посмішкою…

Волонтер ліг біля порога навпроти відчинених дверей. Галявина перед хатою була геть темна, і ліс навпроти вже стирчав чорною зловісною стіною, сповнений пронизливих зойків невідомих тварин… Та невдовзі мав з’явитися місяць, і тоді можна буде помітити будь-який загрозливий рух.

Хлопець поклав долоню на заспокійливий холод автоматного затвору. За його спиною, у світлиці лежала на ліжку дівчина, і він був готовий убити кожного, хто насмілиться стривожити її. Власне, він вже мав у цьому досвід…

Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…

…Волонтер, затамувавши дихання, підхопив автомат, заздалегідь розуміючи, що не протримається, вступивши в бій при такому розкладі, і хвилини. Але час ще був… Точніше один химерний шанс… Волонтер тихо, як кішка, підхопився і прослизнув у світлицю. Дівчина не спала. Вона сиділа на ліжку, і тіло її тремтіло від жаху.

— Тихо, тихо, — зашепотів волонтер і схопив дівчину за руку, — швидше в погріб…

Вона нечутно підхопилась, підкоряючись його владному руху, і перша ступила на сходинки драбини. Волонтер майнув за нею. Опинившись унизу, він підхопив заслін і обережним рухом (уперше в житті він щось робив так обережно) закрив заслінку… Залишалося тільки сподіватися, що ті, хто наближалися до хати й ось-ось мали зайти сюди, не зауважать цей підвал.

Волонтер почув у темряві дихання й обійняв однією рукою плечі дівчини. Другою рукою намацав у кишені гранату. Він щось нечутно шепотів їй — хіба що коливання його дихання вона могла відчути… Хвилина, друга, третя… Десь у них над головами скрипнула дошка… Тяжкі й обережні кроки… Одна чи дві людини? Кроки міряли світлицю, і коли хтось важкий зупинився прямо над їх головами, рука волонтера відчула, як плечі, усе тіло дівчини заколотилося… Боячись, що це тремтіння перекинеться й на нього, він ще міцніше стиснув її плечі, напружив м’язи, щоб не допустити цей переляк до свого тіла, своєї душі і свого розуму… Та раптом він із жахом відчув, що зараз дівчина заб’ється у приступі несамовитого жаху, а з її грудей вихопиться пронизливий зойк…

І тоді волонтер зробив єдине, що міг зробити. Його долоня жорстко лягла на рот дівчини, придушуючи крик, іншою рукою він перехопив її тремтячі руки й наліг усім тілом на неї, притискаючи до холодної землі. Вона намагалася видряпатися, вигиналася, на мить її очі спалахнули жахливим світлом повного місяця. Потім застигла, підкоряючись його силі… Жодного звуку… Волонтер лежав і не знав — чи залишилося серед звуків всесвіту щось інше, ніж стук їх сердець та шелестіння їх дихання?

Над головою знову зарипіли дошки, потім кроки почали віддалятися, і все стихло. Волонтер відчув, як глухне від цієї тиші…

А потім він повільно прибрав руку і ясно побачив її обличчя — воно світилося. Світилося дійсно місячним сяйвом, рівним, сріблястим і спокійним. Відчув усе її тіло, що пульсувало під ним, — кожен міліметр, кожну клітину — і це тіло поглинало його, сповнюючи божевільною жагою… Волонтер відсахнувся від дівчини, переляканий незнаними до того силою й гостротою бажання. Боячись збожеволіти, він притиснувся до стіни, та, попри холод, що панував тут, його тіло охопив жар… І тут на обличчя ліг легкий і ласкавий дотик її пальців…

Волонтер заплющив очі…

…Яскраве світло, пронизлива, сумна й весела водночас музика — скрипки, цимбали, труби, бубни; білі пелюстки рясно кружляють між столами, розставленими між вишневих дерев безкрайнього саду; за столом сидить він і поруч вона, уквітчана весільним вінком. А навколо музика, співи, церковні святкові дзвони та заздоровні келихи… «Як ми кохалися, то дуби хиталися…»

…Він першим вийшов на поріг хати. Біля призьби лежав іржавий серп. Волонтер байдуже відкинув його носком чобота й сів на поріг, тримаючи автомат. Дівчина вийшла й сіла поруч, поклавши долоні на його передпліччя. Світанок повертав на місце звичну галявину, похилені жердини паркану та дерева навпроти. Волонтер сидів на порозі будинку й дивився на ліс. Подумки він ще залишався там, у тій такій виразній миті абсолютного щастя, у якій грала музика й вони сиділи поруч за весільним столом…

Усе зникло, коли він побачив, як на галявину спокійно виходить капітан Горан…




7. Волонтер і капітан Горан


Капітан йшов тяжкими повільними кроками. Правою рукою він тримав автомат, утомлено сперши його на плече, ліва висіла уздовж тіла, і по рукаву розповзлася темно-багряна пляма.

Волонтер, не рухаючись, дивився на нього. Відчув, як його руку стиснули тремтячі пальці дівчини.

Капітан став навпроти волонтера й дівчини, його погляд випромінював божевілля і втому.

— Тут тільки ви двоє? — запитав він.

— Так.

Горан кивнув, помовчав, потім перевів погляд на дівчину:

— Хто вона?

Волонтер мовчав.

— Хто вона? — повторив капітан.

— Моя наречена…

— І як звуть?

— Не знаю…

— Давно її знаєш?

— Давно… Майже добу.

Капітан кивнув… Він взагалі не був схожий на людину, яку можливо чимось здивувати, цей капітан Горан.

Він озирнувся до лісу й майнув рукою. На галявину вийшли ще троє. Точніше, вийшли двоє — третього вони тягнули, ухопивши попід руки… Зовсім як двоє приятелів тягнуть хмільного товариша після добрячої пиятики… Четник — волонтер ледь пам’ятав його — і сержант Вук. А тягнули вони Стретича, знавця балканського фолку, а нині просто тяжкопораненого бійця, напевне, уже неіснуючого ударного батальйону можливо, вже неіснуючої Сербської Країни…

Стретич ледь переступав ногами, його голова мотлялась по плечах…

Дівчина підхопилася і зникла в хаті. Капітан Горан сковзнув за нею поглядом, і у волонтера майнуло недобре передчуття…

Стретича поклали на ліжко. Лівий край його кітеля був просякнутий чорною кров’ю. Сержант Вук витягнув з кишені бинтпакет і глянув на дівчину, яка сиділа, забившись у кут і з-під лоба перелякано дивилася на прибульців. Волонтер стяв поруч, поклавши руку їй на плече.

— Перев’язки робити можеш? — крізь зуби процідив сержант.

Дівчина кивнула головою.

— Тоді давай, — сержант кинув їй бинт і повів головою в бік Стретича.

Дівчина підхопила бинт пакет, підвелася й підійшла до пораненого.

У світлиці панувала похмура мовчанка. Четники втомлено посідали, майже попадали на лаву. Зголодніло відкривали ножами, на яких ще чорніли плями присохлої ворожої крові, банки тушонки, жадібними ковтками хапали прозору воду. Дівчина, перев’язуючи пораненого, час від часу кидала на них переляканим оком, хіба що присутність волонтера трохи заспокоювала її. Непритомний Стретич тяжко дихав, під ребрами в нього пузирився кров’ю широкий шрам, кров виступала з кожним подихом і на його губах.

Капітан Горан наказав четнику лягати спати, а сержанта Вука відправив на горище:

— Побачиш будь-кого поблизу — стріляй…

Капітан коротко розповів волонтерові, що під час засідки на дорозі більша частина їх узводу загинула… Ніч і день десяток тих, хто залишився, проблукали по лісах, орієнтуючись за розкатами далекої канонади, а другої ночі наштовхнулись у якомусь ярі чи то на усташів, чи то на дезертирів, зійшлися врукопаш, різалися ножами, потім, уже учотирьох блукали в темряві, аж поки не вийшли на цю галявину й до цієї хати…

Волонтер не знав — чи радіти йому, чи бути напоготові, очікуючи чогось поганого… Він відразу відчув, що дівчина у присутності цих оскаженілих від поразки вояків аж ніяк не може бути в безпеці.

Капітан зрозумів напружений погляд волонтера.

— Нічого, бра, разом вийдемо з оточення, а там ще повоюємо, — промовив він і ляснув волонтера по плечу, — відпочинь трохи, а там у мене є для тебе завдання.

— Яке? — похмуро запитав волонтер.

— Бачив, звідки ми прийшли? — капітан Горан дивився на волонтера поглядом, у якому вже не залишалося простору для суперечок чи додаткових пояснень.

«Це незрозуміле диво — дисципліна», — згадався волонтерові вислів одного мудреця, прочитане в товстій книзі, купленій за десять рублів у 1990 році. Власне, в останній книзі, яку волонтер встиг купити, поки за рублі ще можна було щось купити.

— Ось підеш, бра, у тому напрямку, — сухо казав капітан, — там встановиш розтяжку на стежці, також розвідаєш ситуацію, бо якось дивно — вони мали б зачищати весь простір, але канонади не чути… Коротше, повернешся — відзвібуєтся.

— Вибачай, бра! — капітан Горан підвівся, знов хляснув його по плечу, і волонтер зрозумів, що в цьому наче дружньому, жесті було більше погрози, ніж намагання підбадьорити. Він устав, закинув за спину наплічник із гранатами, зірвав із вікон тонкий дріт, на якому дивом ще теліпалися колись білі занавіски, і глянув на дівчину. Вона сиділа на ліжку біля старанно перев’язаного Стретича, склавши руки на колінах, і дивилась на волонтера. Від її погляду волонтер здригнувся…

— Я зараз повернусь. — Волонтер спробував покласти свою долоню на руку дівчини. Вона рвучко підхопилась. Її губи тремтіли. Вона заперечливо похитала головою. У її очах палав відчай і благання… Це був погляд, що прирікав волонтера на вічне каяття… Він це зрозумів. Капітан Горан дивився на них. Сумно дивився…

Волонтер вийшов з хати. Стежка (так — «Немає лісу без стежки») петляла між покручених стовбурів — дерева, переживши страшний вихор, не впали, але зачаїли в собі відчуття приниження та помсти…

Він майже біг стежиною, несподівано для себе звично і зручно ступаючи по глинястому ґрунту. Швидко, швидко, ось тільки два стовбури над стежиною — так, саме такі… Закрутити дротом один стовбур, присипати землею гранату, зачепити кільце іншим краєм дроту… Усе, справа зроблена — «Рука тверда, дух черен, верен яд…» І вірна загибель тобі, необережний веприк чи олень, що насмілилися ходити там, де ходять оскаженілі та підступні хижаки — люди…

Волонтер повернувся на пару сотень метрів і почав ладнати нову розтяжку. Він відкинув добрий шмат минулорічного пожовклого, майже прозорого листя. З-під розбурханої його рухом купи випала рука. Він підвівся, носком чобота відкинув решту листя. Ледь притрушений, кволо відкинувши руку, долілиць лежав чоловік у новенькому камуфляжі, перетягнутому портупеєю із підсумками, набитими набоями. Його русява чуприна занурювалася в розкішні зарості папороті… Волонтер присів і, схопивши мерця за плечі, перекинув його на спину. Відсахнувся й застиг… На нього дивилося обличчя мумії — жовто-зелене, напівпрозоре, із вишкіреним ротом, із тонкими чорними рисами колишніх губ, із запалими у впадинах обтягнутого висохлою шкірою черепа скляними очами. Але найстрашнішим було поєднання невимовного жаху і блаженства, зафіксоване на обличчі, немов геніальним пензлем геніального митця. На камуфляжі червоніла хорватська «шахівниця». Ще один «домобран»[11 - «Домобран» — боєць добровольчих військових формувань у Збройних Силах Хорватії.] лежав неподалік, навзнак… І єдиний промінь сонця, що безнадійно пробивався крізь гущавину, безжально блукав по його напівобличчі-напівчерепі… Ні ран, ні крові, ні подряпин. Бери й виставляй у музей воскових фігур. Новенькі однострої — взірцеві усташі «домобрани». Ось тільки з обличчями що робити?

Далі, у затишку тіні високих кущів дерну лежав ще один. У цивільному. Із великим хрестом у руках.

Волонтер підхопився, стискаючи автомат. Почав відступати, аж поки не вперся спиною у стовбур. І скроні пронизало голосіння. Саме те, що чув тоді, коли ховався за кам’яним хрестом на цвинтарі. І від цього голосіння голова ось-ось мала вибухнути… Побіг назад… Захлинаючись слиною, закинувши торбу з гранатами десь у зарості папороті, гулко човгаючи тяжкими чоботями по землі, плутаючись у траві, він вибіг на галявину й увірвався до хати.

Сержант Вук, перекинувши дівчину через стіл, затягував останній вузол на її зап’ястях. З кутків її рота струменіла кров. Посуд котився по підлозі… Капітан Горан, опершись однією рукою на стіл, іншою, скривавленою, тримав дівчину за підборіддя.

— Зараз, сука, усе розкаже… — тихо і впевнено бурмотів четник, тримаючи довгий ніж над язиками полум’я, що вихоплювалися із пічки…

…Ударом ноги волонтер вирубав сержанта Вука. Той гримнувся навзнак. Обличчя від удару тяжким армійським чоботом заюшила кров. Волонтер рвучко смикнув дівчину до себе, підвів її тонкі руки, немов би збираючись підвісити її на дибу, і одним блискавичним рухом руки із затиснутим (а коли я встиг вихопити?) у п’ятірні ножем розрізав мотузку…

— У що лізеш, бра? — голос капітана був втомленим і спокійним.

Волонтер нічого не відповів. Загнаним вовком, зацьковано блимаючи з-під лоба очима, виставивши перед себе штик-ніж, він закрутився по світлиці, стискуючи іншою рукою правицю дівчини.

Четник неквапом пішов від грубки на волонтера. Лезо в його руках було білим, прозорим і розпеченим.

— Досить, бра… — капітан Горан підняв долоню і втомлено підвівся, — ти не знаєш, хто вона така, ми не знаємо, хто вона така… це ж війна, бра… на війні наречених не буває…

Волонтер випустив ніж на підлогу і схопив автомат, пальці пересмикнули затвор. Здоганяючи ніж, по глиняній долівці покотився набій. Автомат майже вперся стволом у груди четника із розпеченим ножем. Хоча дивився волонтер саме на капітана Горана…

— Вона моя… — ледь вимовив хлопець. Він боявся, що його тіло ось-ось заколотиться, і руки перестануть йому підкорятись. І тоді… але за себе він не боявся…

Він навіть не встиг помітити, як у руці капітана Горана з’явився автомат. Важкий АК-47, такий же як у волонтера, хіба що кольба не була розколота. Капітан тримав зброю легко, однією рукою, і волонтерові здалося, що ствол дихає, — принаймні, ясно відчув холодне металеве дихання, що вихоплювалося із чорного отвору…

Повільно відступаючи, він відсахнувся назад, спиною штовхаючи дівчину до дверей і закриваючи її своїм тілом. Відчув, як її пальці вчепились у його плечі. Волонтер смикнувся, скинув їх, почув шелест трави, зім’ятої бігом босих ніг.

Три чорних стволи похмуро дивились на нього своїми сталевими чорними зіницями…

— Спокійно, спокійно, бра, — капітан Горан миролюбно підніс долоню. Поміж пальцями капітана чорніла кров.

За мить автомат волонтера полетів на підлогу, вибитий непомітним рухом капітана. Наступний удар примусив хмарку зірок спалахнути в голові, і він покотився по підлозі. Останнє, що він зміг побачити, — окутий залізом приклад автомата, який раптом закрив весь світ, а потім і загасив його…




8. Волонтер і Мора


Повернення до тями було повільним і болісним…

…Здалеку доплили слова:

— А ти міцний, бра, до вечора встиг отямитись…

Капітан сидів за столом і дивився на волонтера. Сержант Вук звично набивав магазин набоями. Його обличчя було зосереджене й байдуже.

— Ти ще живий, бра, тому що нам потрібен кожен боєць, — майже привітно промовив капітан, звертаючись до волонтера. — До того ж, ти ще молодий і дурний і нічого не тямиш у війні… У нашій війні…

— Де вона? — через силу прохрипів волонтер.

Капітан Горан промовчав.

— Десь по лісу бігає, якщо вже комусь до рук не втрапила, — не відриваючись від своєї справи, сказав сержант.

— На, випий, — капітан Горан протягнув волонтерові флягу, — і перевір зброю. Як остаточно стемніє — будемо вирушати.

Хлопець, хитаючись, і намагаючись вгамувати біль, що розколював його голову, підвівся. Підійшов до лави, тяжко опустився на неї, витер з обличчя вже загустілу кров і взяв флягу. Ракія обпекла горлянку.

Волонтер почув глухий хрип. Він озирнувся в бік ліжка — Стретич сидів, привалившись спиною до стінки, на його губах пузирилась кров.

— Не треба було її чіпляти, — просипів поранений, — вона не людина… тобто, не зовсім людина…

Капітан криво посміхнувся:

— Ми вже давно самі не люди…

— Ви нічого не зрозуміли, — ледь вимовив Стретич, — ми всі приречені… Мора[12 - Мора — у сербській демонології прекрасна дівчина, яка поєднує в собі людські та демонічні риси.]…

Сержант Вук і капітан Горан здивовано перезирнулись. Волонтер, нічого не розуміючи, подивився на Стретича… Вони всі втрьох не зводили очей з пораненого, очікуючи, коли той продовжить. Але Стретич востаннє захрипів, смикнувся, і його очі закрились назавжди.

Сержант Вук перехрестився.

— Недовго ж він провоював, — сухо промовив капітан.

Разом вони винесли мертвого з хати й нашвидкуруч викопали неглибоку яму. Хреста не ставили.

«Тут хрести не допомагають,» — здається, це була перша чітка думка, яка виринула у свідомості волонтера в цей вечір…

Швидко сутеніло. Повний місяць стрімко підіймався поміж чорними верхівками дерев. Капітан Горан закинув автомат за спину.

— Погано — ніч місячна буде… Усе, сержанте, йдемо, по дорозі заберемо Претича…

Волонтер озирнувся на хату, обриси якої швидко танули в темряві, та поплентався за двома постатями, які нечутно ступали через галявину до лісу.

Вони вийшли на вузьку стежку й обережно попрямували вперед. Місяць вже завис над їх головами й заливав білим світлом ліс. Волонтер знову відчув, як хижацька напруженість переповнює його. І був радий цьому. Принаймні, це відчуття не залишало простору для думок та інших почуттів.

Постаті попереду зупинились. Волонтер підійшов до них. Наскільки він розумів — тут їх мав зустріти Претич, якого капітан ввечері відправив перевірити стежку. Та нікого на місці зустрічі не було. Вони постояли хвилину й вирушили далі. Але не встигли пройти й кілька сотень метрів, як зупинились знову.

Прямо посеред стежки долілиць лежав, розкинувши руки, чоловік. Сержант нахилився й обережно повернув його голову. Четник Претич. На білому обличчі застиг вираз, який волонтер бачив вдень у мертвого хорвата. Сповнений водночас жаху й насолоди…

Сержант торкнувся двома пальцями до шиї четника й похитав головою.

У повітрі зависла напружена тиша.

Капітан на мить завмер, озираючись навколо, потім махнув рукою. Обережно переступивши через мертвого, вони повільно пішли далі, стискаючи зброю, спрямовану у стіну дерев.

Минуло ще з півгодини — стежка не закінчувалась, дивно плутаючись поміж покручених дерев. Несподівано для себе волонтер відчув, як втрачає сили. Місяць закривав півнеба, він завис прямо над головою, засліплюючи очі своїм тяжким сяйвом, позбавляючи тіло будь-якої енергії, а душу — волі. І тиша, тиша тиснула не менше, ніж цей клятий місяць. Автомат у руках перетворився на непомірний тягар, чоботи загрузали в землю, немов волонтер долав розпечену пустелю. Піт гарячими краплями заливав обличчя, він вже ледь міг йти і щось бачити навколо. Його супутники почувались не краще. До хлопця доносилось їх тяжке дихання, а кроки помітно уповільнились.

…І вони зупинилися знову. На краю невеликої галявини, затопленої місячним сяйвом. Звідти линув тихий і ніжний дівочий спів… Він причаровував і навіть не руйнував тиші, але від нього тиша вже не була ні тяжкою, ні нестерпною.

Посередині галявини стояла оголена дівчина. Його дівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас.

Волонтер відчув, що божеволіє.

Сержант Вук випустив свій автомат і, немов дитина, плутаючись ногами у траві, пішов до дівчини, простягаючи до неї свої руки. Він йшов, і на його обличчі розпливалась божевільна щаслива усмішка.

Волонтер, заворожений і цим видовищем, і дивним співом, закляк на місці. Автомат випав з його рук і нечутно зник у траві.

А сержант Вук вже стояв на колінах перед дівчиною, охопивши руками її стегна, притиснувшись обличчям до її лона. Дівчина засміялась і нахилилась над ним. Її чорне волосся закрило його голову…

— Ні! — закричав капітан Горан. — Ні! Мора!

Цей крик вивів волонтера із стану заціпеніння. Він озирнувся — капітан Горан повільно підіймав свою зброю.

Коротко торохнула автоматна черга. Сержант Вук коротко тіпнувся й повільно завалився на бік, розкинувши руки. На його почорнілому обличчі, немовби пофарбованому волоссям дівчини, закляк вираз жаху й насолоди…

Капітан Горан безсило опустив автомат. Дівчина стояла над мертвим сержантом. Вона дивилась на капітана й посміхалась. Той тремтячими руками знову підняв автомат. Але вистрілити не встиг. Волонтер кинувся на нього, збив з ніг, і вони, учепившись в горлянки один одному, покотились по землі…

* * *


Усе щезло. Місяць, спів, галявина, ліс. Все закрутилось і звелось у одне божевільне чорне коло. Потім знову спалах засліпив волонтера. І знову запала темрява й тиша…

Волонтер відчув, що його горлянку вже ніхто не тримає. Сам капітан десь щез. А він сидів на землі. Навколо панувала така темрява, що він ледь міг побачити власні долоні. Тримаючись за горло, хриплячи, ледь ковтаючи повітря, волонтер підвівся й пішов навмання, раз у раз наштовхуючись на дерева.

За кілька годин блукання він знесилено зупинився. Перед ним чорніла галявина й будинок, звідки вони втрьох вирушили на початку ночі… І волонтер зрозумів, що він потрапив у прокляте коло, сповнене страждання й відчаю, смерті та безвиході… Він постояв декілька хвилин і вперше в житті відчув, що хоче вмерти, бо вже знав якимось знанням, яке народилося задовго до нього, що тільки смерть, хоч і ненадовго, але допоможе йому видертися із цього кола…

Волонтер безсило опустив руки й нахилив голову, байдуже дивлячись у темряву, яка заманливо коливалась під ногами…

Він згадав про гранати, які ще залишались у хаті.

Тремтячими ногами ступив вперед.

Так… дійти до хати… одягнути білу сорочку… сісти за стіл… згадати музику, яку чув вночі… Подумати про всіх хороших людей, яких знав у своєму житті… А потім висмикнути кільце… І знов побачити дівчину…

Але побачив її раніше. Точніше, спочатку почув спів, і заворожено підняв очі. На цей раз не було сліпучого місячного світла, і тиша не примушувала божеволіти.

Дівчина стояла посеред галявини… Не зловісне сяйво огортало її — воно було м’яким і лагідним… На ній була довга біла сорочка, вона знову співала… Хіба що тільки чорне волосся так само коливалось, буцім ніжні невидимі руки грали із ним…

І волонтер побачив, як світла срібляста доріжка пролягає від неї до нього. Він обережно ступив на цю доріжку. Навколо знову зависла темрява. Щезли й галявина, і будинок, і ліс навколо…

…Він ішов хитким світлим місточком до неї, обережно, але нестримно крокуючи до дівчини посеред безмежної безодні всесвіту. На його обличчі грала божевільна усмішка. До неї залишалося всього кілька кроків, але він все не міг подолати їх. Йшов і йшов… А вона все віддалялась і віддалялась, не зрушуючи з місця… Волонтер майже біг, простягаючи до неї руки, з його грудей вихоплювався німий крик… Вона теж тягнулася до нього. Її пальці були білі, майже прозорі. Волонтер прагнув одного — добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей всесвіт не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену…

…Він не наздогнав її…

…Ще усього кілька міліметрів залишалось між кінчиками їх пальців…

…Вона зникла…

…Останнє, що він почув — «Дем…»

…Вона щось намагалася сказати? Чи кликала його якимось забутим ім’ям?

…Він не знав.

…Але вона зникла, а навколо сірів ранок, і розбитий асфальт простягався перед ним…

На дорозі стояв бронетранспортер із блакитними емблемами миротворчих сил ООН. Два солдати в синіх касках виникли десь з-поза зеленого борту, підійшли до нього, похмуро й ліниво штовхали стволами автоматів, ламаною англійською мовою, крізь яку пробивався виразний польський акцент, запитували — хто ж він такий…

…Коли волонтер зміг повернутись до буття, підняв голову, й на чергове запитання, знайоме ще зі школи — What is your name? — тихо відповів: «Дем»…




notes




1


РСК — Республіка Сербська Країна. Державне утворення, яке виникло внаслідок розпаду Югославії та міжетнічних збройних конфліктів на Балканах. Проіснувала з 9 грудня 1991 року до 7 серпня 1995 року.




2


м. Книн — столиця РСК.




3


м. Петрина виконувало роль головної стратегічної бази оборони проти хорватських військ у період існування РСК.




4


Четники — бійці націоналістичних сербських збройних формувань.




5


«Усташі» (повтанці — хорв.) — бійці націоналістичних хорватських збройних формувань.




6


Франьо Туджман (1922–1999). Лідер хорватського національного руху, колишній соратник Йосипа Броз Тіто. Перший президент незалежної Хорватії.




7


«Марш на Дріну», «Тамо далеко…» — сербські героїчні пісні часів Першої Світової війни.




8


Бра (сербськ.) — Брат.




9


«Олуя» — «Шторм» (хорв.) — назва операції, проведеної військами Хорватії та Боснії проти РСК (5–7 серпня 1995 року).




10


Слободан Милошевич (1941–2006). В 1990–1997 рр. — президент Республіки Сербія, у 1997–2000 рр. — президент Союзної Республіки Югославії.




11


«Домобран» — боєць добровольчих військових формувань у Збройних Силах Хорватії.




12


Мора — у сербській демонології прекрасна дівчина, яка поєднує в собі людські та демонічні риси.