Несподівана вакансія
Джоан Роулінґ


Доросла серія


У Пеґфорді на сорок п’ятому році життя раптово помирає член місцевої ради Баррі Фербразер. Ця подія шокувала містян.

У провінційному англійському затишному містечку з брукованим майданом і стародавнім монастирем, здавалося б, панує ідилія, але всередині містечка, за цим привабливим фасадом, точиться справжня війна. Заможні воюють з убогими, підлітки — з батьками, жінки — зі своїми чоловіками, вчителі — з учнями…

Несподівана вакансія у пегфордській раді невдовзі має всі шанси спровокувати містечко на чи не найбільшу в його історії війну. Хто стане переможцем на виборах, де панують пристрасті, дворушність і несподівані викриття?

Це великий роман про маленьке містечко і перша книжка Джоан Ролінґ для дорослих. Захопливий твір, створений незрів­нянним оповідачем.


Про автора: Дж. К. Ролінґ — автор серії із семи романів про Гаррі Поттера, написаних у період із 1997 до 2007 року і виданих загальним накладом 450 мільйонів примірників у 200 країнах. Перекладені на 73 мови, ці романи є світовими бестселерами. Наслідком їхньої екранізації стали 8 блокбастерів.

Поряд із орденом Британської імперії за внесок у дитячу літературу Дж.К. Ролінґ відзначено численними нагородами та почесними вченими ступенями інших країн, зокрема премією Згоди принца Астурійського, французьким орденом Почесного легіону та медаллю Ганса Християна Андерсена. Дж.К. Ролінґ бере активну участь у благодійній діяльності: створений нею фонд «Лумос» надає підтримку дітям із малозабезпечених сімей.


Дж.К. Ролінґ

НЕСПОДІВАНА ВАКАНСІЯ


Присвячую Нейлові


Частина перша


6.11. Несподівана вакансія виникає:

а) якщо член місцевої ради не подав упродовж належного часу заяву про згоду обіймати свою посаду; або

б) якщо він сповістив про відставку; або

в) якщо він помер…

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання


Неділя


Баррі Фербразер не мав бажання йти кудись вечеряти. Упродовж вихідних голова розколювалася від болю, і він ледве встиг дописати обіцяну статтю для місцевої газети.

Але за обідом дружина була така напружена й мовчазна, що Баррі зрозумів: самою лише вітальною листівкою тут не відкупишся — занадто серйозний злочин він учинив, коли на цілий ранок замкнувся в кабінеті. До того ж він писав про Кристал, яку Мері недолюблювала, хоча й не зізнавалася в цьому.

— Мері, я хочу запросити тебе на вечерю, — збрехав він, щоб розтопити лід. — Дев’ятнадцять років, дітки! Дев’ятнадцять років, а ваша матуся лише гарнішає.

Мері відповіла поблажливою посмішкою, тож Баррі зателефонував до гольф-клубу — це було неподалік і там для них завжди були вільні місця. Він намагався улещувати дружину бодай маленькими знаками уваги, відколи збагнув, скільки розчарувань завдав їй за ці майже двадцять років спільного життя, коли йшлося про щось серйозне. Причому він ніколи не робив цього зумисне. Просто їхні уявлення про життєві цінності занадто вже різнилися.

Баррі й Мері мали чотирьох дітей, які вже не потребували няньки. Діти саме дивилися телевізор, і коли він з ними востаннє попрощався, лише найменший, Деклан, відірвався від екрана й помахав йому рукою.

Головний біль не вщухав, і Баррі відчував, як йому гупає за вухом, коли виїжджав з подвір’я і завертав на мальовничі вулички містечка Пеґфорда, в якому вони мешкали з часів одруження. Вони з’їхали вниз похилим і стрімким Собор­ним провулком, де хизувалися своєю вікторіанською надмірністю й солідністю найдорожчі в околиці будинки, тоді завернули за ріг біля псевдоготичного собору, де колись його дівчата-близнючки грали у виставі «Йосиф і його ди­вовижна барвиста мантія снів», і перетнули Майдан, з яко­го як на долоні відкривався краєвид на почорнілий кістяк зруйнованого монастиря, що височів на пагорбі, нависаючи над містечком і зливаючись на обрії з багряним небом.

Баррі крутив кермо, їдучи знайомими вуличками, і думав про те, яких припустився помилок, дописуючи поспіхом статтю, щойно відіслану електронною поштою до газетки «Ярвіл і околиця». Баррі хоч і був балакучий і товариський за своєю натурою, проте викладати свої думки на папері йому було нелегко.

Гольф-клуб був розташований у якихось чотирьох хви­линах їзди від Майдану, там, де містечко ніби відхаркувало з себе останні згустки стареньких котеджиків. Баррі запаркував мінівен біля клубного ресторану «Берді» й зачекав, поки Мері підмалює губи. Прохолодний вечірній вітерець приємно обвівав йому обличчя. Дивлячись на обриси поля для гольфу, що розчинялися в сутінках, Баррі задумався, чи варто йому й надалі зберігати членство в клубі. Гравець у гольф з нього був нікудишній: йому бракувало стабіль­ності, тому рейтинг у нього був низький. До того ж він мав стільки інших обов’язків! Біль у голові ставав нестерпний.

Мері вимкнула світло над дзеркальцем і зачинила за собою дверцята. Баррі натиснув кнопку сигналізації на ключах. Зацокотіли по асфальту жінчині високі підбори, ввімкнулася сигналізація, а Баррі подумав, що йому, мабуть, трохи попустить, коли він повечеряє.

І тут його мозок пронизав такий нечуваний біль, ніби хтось гупнув його по голові ядром. Коліна Баррі підкосилися й боляче вдарилися об холодний асфальт, але цього болю він майже не відчув. У нього в черепі ніби пашіло криваве вогнище, ця мука була просто нестерпна, але він мусив її терпіти ще цілу хвилину, що залишалася до його небуття.

Мері заверещала і лемент її не вщухав. З бару вибігло кілька чоловіків. Один з них побіг назад у будинок, щоб подивитися, чи немає там часом когось із колишніх клубних лікарів. Знайоме з Баррі й Мері подружжя, почувши з рес­торану, який зчинився ґвалт, облишило подані страви й вибігло надвір дізнатися, чим вони можуть допомогти. Чоловік викликав по мобілці швидку допомогу.

Карета швидкої мала прибути з сусіднього містечка Ярвіла, і її довелося чекати двадцять п’ять хвилин. Коли ж її пульсуюче синє сяйво освітило місце події, Баррі вже лежав нерухомо на землі в калюжі власного блювотиння і ні на що не реагував. Мері припадала біля нього навколішки, обдираючи на колінах колготки, хапала його за руку, ридала й шепотіла його ім’я.


Понеділок


І


— Зберися з духом, — промовив Майлз Моллісон, стоячи посеред кухні одного з найбільших будинків Соборного провулку.

Він прочекав до пів на сьомої ранку, щоб зателефону­вати. Ніч була неспокійна, з довгими смугами безсоння, що чергувалися з проваллями у тривожну дрімоту. О четвертій ранку він усвідомив, що його дружина теж не спить, і якийсь час вони тихенько розмовляли у темряві. Вони обговорювали те, свідками чого стали мимоволі, намагаючись позбутися пережитого жаху й потрясіння, і в той же час Майлз відчував легенькі брижі збудження, що мов пір’їною лоскотали йому нутро від думки про те, як він повідомля­тиме новину батькові. Він мав намір дочекатися сьомої, але побоювання, що хтось його може випередити, підхльосту­вало подзвонити раніше.

— Що сталося? — прогудів Говард своїм низьким голо­сом з металевими нотками. Майлз перевів телефон у режим гучномовця, щоб Саманта теж могла все чути.

Блідо-рожевий халат ще більше підкреслював колір її шкіри, що мала відтінок червоного дерева: скориставшись раннім пробудженням, вона освіжила свою блякнучу засма­гу спеціальним кремом. Кухня повнилася сумішшю запахів розчинної кави і синтетичного кокосу.

— Помер Фербразер. Сконав учора ввечері в гольф-клубі. Ми з Сáмою якраз вечеряли в «Берді».

— Фербразер помер? — рикнув Говард.

Було зрозуміло, що він, звісно, не здивувався б якійсь драматичній пригоді, пов’язаній з Баррі Фербразером, але такої новини навіть він не сподівався.

— Звалився просто на стоянці, — повторив Майлз.

— О, Господи, — озвався Говард. — Йому ж тільки сороківка недавно минула. Господи.

Майлз і Саманта чули, як важко дихає Говард, наче загнаний кінь. Зранку йому завжди бракувало повітря.

— А яка причина? Серце?

— Здається, щось із головою. Ми поїхали з Мері до лікарні і…

Але Говард їх не слухав. Майлз і Саманта чули, як він повідомляє новину комусь, відвернувшись убік від слу­хавки:

— Баррі Фербразер! Помер!.. Це Майлз!

Майлз і Саманта пили каву, очікуючи, доки Говард знову повернеться до розмови з ними. Коли Саманта сіла за кухонний стіл, її халат злегка розійшовся, оголивши багатство пишних грудей, що покоїлися тепер у неї на руках. Підперті знизу, вони здавалися пружнішими й округлішими, ніж тоді, коли вільно звисали. Жорсткувата шкіра між ними взялася ниточками зморшок, які вже не зникали навіть тоді, коли Саманта випростувалась. У молодості вона дуже полюбляла відвідувати солярії.

— Що? — перепитав Говард, коли знову заговорив у слу­хавку. — Що ти там казав про лікарню?

— Ми з Сáмою поїхали туди швидкою допомогою, — чітко вимовив Майлз. — Разом із Мері й тілом.

Саманта зауважила, що за другим разом Майлз підсилив, так би мовити, рекламний аспект розповіді. Вона його за це не осуджувала. Їхньою винагородою за пережите жахливе випробування було право розповісти про все людям. Саманта не думала, що зможе колись це забути: голосіння Мері, все ще напіврозплющені очі Баррі над кисневою мас­кою, їхні разом із Майлзом намагання розгадати вираз лікарчиного обличчя, тиснява і тряска, темні вікна, жах.

— Господи, — вже втретє повторив Говард, зосередившись на Майлзі і не звертаючи уваги на настирні запитання Шерлі, що долинали з-за його спини. — Отак узяв і врізав дуба на паркінгу?

— Ага, — підтвердив Майлз, — коли я на нього глянув, одразу зрозумів, що тут уже нічим не зарадиш.

Це була його перша брехня, і він відвів очі від дружини, коли це казав. Вона пам’ятала, як він поклав свою велику руку на тремтячі плечі Мері, заспокоюючи її: — Він буде в порядку… усе буде добре…

«Але ж, урешті-решт, — подумала Саманта, віддаючи належне Майлзу, — як можна було знати щось напевне, якщо в той час йому надягали кисневу маску, а тіло кололи голка­ми?» Їм тоді здавалося, ніби Баррі намагаються врятувати, і ніхто не міг знати, що все це намарно, аж поки до Мері підійшла молоденька лікарка. Саманта й досі аж занадто чітко бачила перед собою розгублене й застигле обличчя Мері і вигляд тієї гладко зачесаної, в окулярах, дівчини в білому халаті: спокійний і ледь насторожений… таке постійно можна бачити в телевізійних серіалах, але коли це стається насправді…

— Анітрохи, — пояснював Майлз. — Ґевін ще грав з ним у сквош минулого четверга.

— І він тоді виглядав нормально?

— Ще й як. Просто розтрощив Ґевіна.

— Господи. Ну, мабуть, так воно й мало бути. Так мало бути. Чекай, мама ще хоче пару слів.

Приглушений брязкіт, а тоді почувся м’який голос Шерлі.

— Яке жахіття, Майлзе, — сказала вона. — 3 тобою все гаразд?

Саманта мало не захлинулася кавою, що пирскнула їй з кутиків рота на підборіддя. Вона витерла собі обличчя й груди рукавом. Майлз заговорив тим голосом, яким зав­жди розмовляв із матір’ю: нижчим, ніж зазвичай, владним і самовпевненим, виразним і діловим. Іноді, особливо коли Саманта напивалася, вона глузувала з розмов між Майлзом і Шерлі, передражнюючи їх. «Не турбуйся, мамусю. Майлз уже тут. Твій маленький солдатик». «Який же ти в мене молодчинка, такий великий, відважний і розумний». Остан­нім часом Саманта починала глузувати на очах у незнайо­мих людей, від чого Майлз робився похмурий і замкнутий, хоч і вдавав, ніби йому це смішно. Минулого разу, коли вони верталися додому, в машині з цього приводу навіть вибухнула сварка.

— То ти з нею їхав аж до самої лікарні? — запитала Шерлі через гучномовець.

«Ні, — подумала Саманта, — нам стало нудно, і ми вирі­шили вийти на півдорозі».

— Це все, що ми могли. Воліли б зробити більше.

Саманта встала й пішла до тостера.

— Я певна, що Мері була вам дуже вдячна, — сказала Шерлі.

Саманта брязнула покришкою хлібниці й запхала в тостер чотири шматочки хліба. Майлз заговорив природнішим голосом:

— Так, ну, а коли лікарі сказали… підтвердили його смерть, Мері захотіла побачити Коліна й Тессу Вол. Саманта їм подзвонила, ми зачекали їх, а тоді поїхали.

— Мері дуже пощастило, що ви там були, — сказала Шерлі. — Тато ще хоче додати пару слів, Майлзе, даю йому слухавку. Пізніше поговоримо.

— Пізніше поговоримо, — перекривила її біля чайника Саманта, хитаючи головою.

Її викривлене в чайнику відображення було набрякле після безсонної ночі, а карі очі запалилися. Саманта так квапилася почути, що скаже Говард, що ненароком натерла собі повіки кремом для штучної засмаги.

— Може, прийдете з Самою ввечері до нас? — прогудів Говард. — Ні, зачекайте… мама нагадала, що ми нині граємо з Балдженсами в бридж. Приходьте завтра. На вечерю. Близько сьомої.

— Побачимо, — завагався Майлз, зиркнувши на Саманту. — Мушу перевірити, які плани в Саманти.

З її вигляду важко було зрозуміти, хоче вона піти чи ні.

Коли Майлз повісив слухавку, в кухні зависло дивне від­чуття порожнечі.

— Не можуть у це повірити, — сказав він, ніби вона й сама цього не чула.

Вони мовчки почали їсти грінки й пити свіжозаварену каву. Саманта жувала, відчуваючи, як потроху вщухає її роз­дратованість. Пригадала, як раптово прокинулася на світанні в темній спальні й відчула якусь абсурдну втіху і вдячність за те, що біля неї був Майлз, великий і пузатий, з пахощами камфорної олійки й задавненого поту. Тоді вона уявила, як розповідатиме своїм покупцям, що прямо у неї на очах померла людина, і як вони, ошелешені, помчали в лікарню. Думала, як краще описати все те, що відбувалося дорогою, і кульмінаційну сцену з лікаркою. Молодість цієї спокійної жінки справляла якесь негативне враження. Такі новини повинні повідомляти старші особи. Настрій її ще дужче поліпшився, коли вона згадала про завтрашню зустріч із торговим представником Шампетру. Учора вони дуже мило пококетували по телефону.

— Мабуть, я вже піду, — сказав Майлз, допиваючи каву й не відводячи очей від неба за вікном, що поволі світлішало.

Важко зітхнувши, він поплескав дружину по плечу і відніс порожню тарілку й чашку до посудомийної машини.

— Господи, тепер нам буде про що поміркувати, правда?

Похитуючи короткостриженою сивіючою головою, він вийшов із кухні.

Майлз іноді здавався Саманті безглуздим і дедалі зануднішим. Але подеколи його помпезність їй подобалась, так само, як подобалося надягати на офіційні заходи капе­люшки. Та й, зрештою, цього ранку, якщо вже на те пішло, доречною була певна імпозантність і урочистість. Саманта дожувала грінку й прибрала за собою рештки сніданку, прокручуючи в голові готову історію, якою жадала поділитися зі своєю помічницею.


II


 — Помер Баррі Фербразер, — повідомила захекана Рут Прайс.

Вона мало не бігом подолала стрімку садову стежку, щоб застати чоловіка, доки він не пішов на роботу. Не зупиняючись у передпокої, щоб зняти пальто, вона в шарфику й ру­кавичках увірвалася до кухні, де снідав Саймон з їхніми підлітками-синами.

Чоловік завмер, не встигши донести до рота грінку, яку одразу ж відклав повільно-театральним жестом. Двійко хлоп­ців у шкільній формі напівбайдуже обвели очима батьків.

— Думають, що це аневризма, — усе ще задихано пояс­нила Рут, стягуючи рукавиці, розмотуючи шарф і розстіба­ючи пальто. Цій худорлявій чорнявій жінці з великими скорботними очима пасувала її синя форма медсестри. — Він зомлів у гольф-клубі… його привезли Сáма і Майлз Моллісони… а потім під’їхали Колін і Тесса Вол…

Вона вибігла з кімнати, щоб розвісити свої речі, й повер­нулася саме вчасно, щоб відповісти на Саймонове голосне запитання.

— А що таке ананевризма?

— А-не-вриз-ма. Розрив артерії в мозку.

Вона метнулася до чайника, ввімкнула його і, не припи­няючи розмови, почала змітати зі столу хлібні крихти, що назбиралися довкола тостера.

— Він мав потужний крововилив у мозок. Бідна, бідна його дружина… вона в такому відчаї…

Зненацька вражена цим, Рут задивилася на хрустку білиз­ну вкритої памороззю галявини, на монастир по той бік до­лини, кістяк якого чітко вирізнявся на тлі блідо-рожевого неба, і на панорамний краєвид, що був гордістю їхнього Дому-на-пагорбі. Пеґфорд, який вночі був собі просто нічим не примітним ґроном мерехтливих вогників у темній улоговині, поступово проявляв себе в промінні прохолодного сонця. Але Рут нічого цього не бачила: подумки вона була ще й досі в лікарні й дивилася, як Мері виходить з палати, де лежав Баррі, після того, як припинилися всі намарні спроби повернути його до життя. Рут Прайс найбільше й найщиріше шкодувала тих, кого вважала схожими на неї саму. — Ні, ні, ні, ні, — стогнала Мері, і це інстинктивне заперечення луною відбилося в самому нутрі Рут, бо вона раптом уявила на мить себе в ідентичній ситуації…

Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише дода­вали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стика­лася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики  чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

«Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

«Самовдоволене мудило», — голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

— Ендрю! — заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

— Ендрю!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

— Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм, блін, сараї!

На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно? Ясно?

Він уп’явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров’я.

«Срати він на все хотів, собака».

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.


III


Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м’якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній. З душової долинало м’яке шелестіння води, а Шерлі сиділа навпроти свого відображення, смакуючи новину, що й досі здавалася ефемерною і зникомою, мов бризки шампанського.

Баррі Фербразер помер. Сконав. Згас. Жодна інша подія державної ваги, жодна війна, фінансова криза, теракт — ніщо не могло вселити в Шерлі цей трепет, пробудити цю пожадливу цікавість і спонукати до таких гарячкових роз­думів, що поглинули її зараз до останку.

Вона ненавиділа Баррі Фербразера. Шерлі була завжди як одне ціле зі своїм чоловіком у всьому, що стосувалося їхніх приятелів і ворогів, але тут їхні погляди не зовсім збігалися. Говард іноді зізнавався, що його потішав цей низенький бородань, який так завзято протистояв йому за тими довгими подряпаними столами в пеґфордській парафіяльній залі, а от для Шерлі не було жодної різниці між політичними уподобаннями і персональними. Баррі чинив опір Говарду в найголовнішій місії його життя, і цього було достатньо, щоб Баррі Фербразер став її лютим ворогом. Відданість чоловікові була головною, але не єдиною причиною цієї жагучої антипатії. Шерлі інстинктивно сприймала людей лише в одному вимірі, як та собака, яку натаскали винюхувати наркотики. Вона була постійно налаштована на викриття поблажливої зверхності, ознаки якої давно вже запримітила у ставленні Баррі Фербразера та його дружків до інших членів місцевої ради. Отакі ось фербразери й подібні до них припускали, що університетська освіта вивищує їх над такими людьми, як вона з Говардом, що їхні погляди й думки вагоміші. Ну що ж, сьогодні їхній зарозумілості було завдано нищівного удару. Раптова Фербразерова смерть лише поглибила давнє переконання Шерлі, що, попри всю самовпевненість його самого та його апологетів, він належав до нижчої і слабшої касти, ніж її чоловік, який у додаток до всіх інших своїх чеснот спромігся сім років тому вижити після серцевого нападу.

(Шерлі ніколи, ані на мить не припускала, що її Говард може померти, навіть коли він лежав на операційному столі. Говардова присутність на землі була для Шерлі такою ж не­заперечною істиною, як світло сонця або наявність у повітрі кисню. Вона це стверджувала й пізніше, коли друзі й сусіди раділи чудодійному порятунку, казали, як їм пощастило, що кардіологічне відділення знаходиться так близько, в Ярвілі, і співчували їй за всі її жахливі переживання.

— Я завжди знала, що він виплутається, — відповідала Шерлі, спокійно й незворушно. — Ніколи в цьому не сумні­валася.

І ось він був тут, живий і здоровий, а Фербразер лежав у морзі. Так, як воно й мало бути.)

Шерлі, котра з самого ранку перебувала в піднесеному настрої, пригадала раптом той день, коли народився її син Майлз. Багато років тому вона сиділа, точнісінько як оце тепер, у ліжку, сонячне світло струменіло крізь вікно палати, в руках вона тримала подану кимось чашку чаю й чекала, коли їй принесуть для годування її чудового новонародже­ного хлопчика. Народження і смерть: тоді, як і тепер, її пронизувало загострене усвідомлення самої суті існування й інтенсивне відчуття власної необхідності. Новина про рап­товий скін Баррі Фербразера лежала в неї на колінах, як те пухкеньке немовля. Невдовзі цю новину зловтішно обсмоктуватимуть усі її знайомі, і саме Шерлі буде ключем, дже­релом цієї новини, адже вона дізналася про неї мало не найпершою.

Та поки Говард ще був у кімнаті, Шерлі жодним чином не виявляла тієї втіхи, що переповнювала її по вінця. Вони просто обмінялися репліками, які належиться промовляти в ситуації з такою наглою смертю, а тоді він пішов прийняти душ. Шерлі, звісно, знала, що Говард, з яким вона обміня­лася заяложеними словами і фразами, що ковзали туди-сюди, як ті костки на рахівниці, теж мало не вибухав від екстазу, але відверта демонстрація таких почуттів, коли новина про смерть ще витала в повітрі, була рівнозначна танцям в ого­леному вигляді чи вигукуванню похабщини, а Говард і Шерлі завжди зодягалися в незримі шати умовностей і добро­пристойності, яких ніколи із себе не скидали.

Шерлі стрельнула в голову ще одна радісна думка. Вона поставила на столик біля ліжка свою чашку і блюдечко, на­кинула халат, наділа окуляри і пройшла коридором до ван­ної кімнати.

— Говарде? — постукала вона в двері.

У відповідь почулося його бурмотіння, заглушене безпе­рервним шелестом води.

— Як гадаєш, може, мені варто викласти щось на сайті? Про Фербразера?

— Гарна ідея, — відгукнувся він крізь двері після недовгих роздумів. — Чудова ідея.

Отож вона поспішила до кабінету. Раніше це була найменша спальня в будинку, що належала їхній доньці Патри­ції, котра вже давно переїхала в Лондон і відтоді майже не давала про себе чути.

Шерлі страшенно пишалася, що зуміла опанувати інтернет. Десять років тому вона відвідувала вечірні курси в Ярвілі, де була чи не найстаршою і найменш тямущою. Проте вона таки домоглася свого, поставивши собі за мету стати адміністратором нового й такого цікавого сайту пеґфордської місцевої ради. І ось тепер Шерлі зайшла на цей сайт і відкрила домашню сторінку.

Коротке повідомлення написалося легко й невимушено, немовби її пальці самі складали текст.

Член ради Баррі Фербразер

З великим сумом сповіщаємо про смерть члена ради Баррі Фербразера. 

У цю важку годину всі наші думки з родиною покійного.

Вона уважно це перечитала, тоді цокнула потрібну кла­вішу й побачила, як її повідомлення з’явилося на веб-форумі.

Коли померла принцеса Діана, королева приспустила прапор на Букінгемському палаці. Її Величність займала дуже важливе місце в житті Шерлі. Розглядаючи тепер своє повідомлення на сайті, вона відчула задоволення й радість від того, що вчинила так, як належало. Мала в кого вчитися…

Вона вийшла зі сторінки оголошень місцевої ради й зайшла на свій улюблений медичний сайт, де старанно вписала у віконце пошуку слова «мозок» і «смерть».

Виринуло безліч пропозицій. Шерлі переглянула різні варіанти, намагаючися здогадатись, яким саме з цих смерто­носних станів — деякі з них навіть вимовити було неможливо — вона мала завдячувати своєму теперішньому щастю. Шерлі працювала на добровільних засадах у лікарні. Відколи вона почала цю роботу, її зацікавлення медичними справами лише зростало, і час від часу вона навіть ставила діагнози своїм друзям.

Та цього ранку вона не могла зосередитися на довгих малозрозумілих словах і симптомах: подумки вона вже поширювала новину, відбираючи й сортуючи необхідні теле­фонні номери. Цікаво, чи вже знають про це Обрі та Джулія, і що вони скажуть; а також, чи дозволить Говард їй самій повідомити Морін, чи прибереже цю втіху для себе.

Усе це було неймовірно захопливе.


IV 


Ендрю Прайс зачинив за собою двері невеличкого білого будиночка й почав спускатися вслід за молодшим братом стрімкою й хрусткою від паморозі стежкою, що вела до закрижанілих металевих воріт посеред живоплоту, а тоді до провулка за ними. Жоден із хлопців не звернув ані найменшої уваги на такий знайомий краєвид, що розгортався перед ними: малесеньке містечко Пеґфорд у чашоподібній улоговині поміж трьох пагорбів, один з яких був увінчаний руїнами монастиря XII століття. Вузенька річечка снувала змійкою попри цей пагорб, перетинаючи містечко, де її сідлав іграшковий кам’яний місток. Для хлоп’ячих очей цей краєвид був нудною побляклою декорацією. Ендрю з презирством ставився до вихвалянь свого батька, як той у рідкісні дні, коли до них приходили гості, козиряв краєвидом містечка, мовби він сам це все спроектував і збудував. Останнім часом Ендрю відчував, що йому ближчі до серця асфальт, розбиті вікна і графіті. Він мріяв про Лондон і життя, в якому щось діється.

Брати пройшли до кінця провулка й зупинилися на розі, там, де провулок перетинався з ширшою дорогою. Ендрю запхав руку в живопліт, понишпорив там і видобув напівпорожню пачку сигарет «Бенсон і Хеджес» і трохи відсирілу коробку сірників. Після кількох фальстартів, покришивши низку сірникових голівок, він нарешті спромігся видобути вогник. Зробив кілька затяжок, і тут тишу розколов гуркіт двигуна шкільного автобуса. Ендрю акуратно загасив сигарету і запхав недопалок назад у пачку.

Автобус, наближаючись до їхнього Дому-на-пагорбі, був завжди заповнений на дві третини, бо об’їжджав перед тим довколишні ферми й садиби. Брати зазвичай сідали окремо, займаючи для себе подвійні місця, й дивилися у вікна, як автобус, похитуючись і гуркочучи, їде в напрямку Пеґфорда.

Біля підніжжя їхнього пагорба стояв будинок, оточений клиноподібним городом. Зазвичай біля його воріт уже чекали четверо Фербразерових дітей, але сьогодні там не було нікого. Усі вікна були затулені завісами. Ендрю стало цікаво, чи завжди треба сидіти в темряві, коли хтось помирає.

Кілька тижнів тому Ендрю потискався трохи на дискотеці в шкільній залі з Нів Фербразер, однією з дочок-близнят Баррі. Після цього вона виявила нездорову тенденцію ходити за ним по п’ятах. Батьки Ендрю майже не спілкувалися з Фербразерами. Саймон і Рут практично ні з ким не приятелювали, але до Баррі, який управляв крихітною філією єдиного в Пеґфорді банку, ставилися, можна сказати, з певною симпатією. Ім’я Фербразера доволі часто згадувалося, коли мова заходила про місцеву раду, вистави в ратуші або благодійні парафіяльні пробіги. Ці речі абсолютно не цікавили Ендрю, та і його батьки трималися від них осторонь, хіба що деколи купували лотерейний квиток або робили невеличкі фінансові внески.

Автобус завернув ліворуч і покотився Соборним провулком повз просторі багатоярусні вікторіанські будинки, а Ендрю почав фантазувати, як батько падає замертво, поцілений невидимим снайпером. Ендрю уявив, як він заспокійливо попліскує по плечі заплакану матір, одночасно телефонуючи в похоронне бюро. Із цигаркою в зубах він замовляє найдешевшу труну.

Наприкінці Соборного провулка в автобус підсіла трійця Джавандів: Джасвант, Суквіндер і Раджпал. Ендрю спеціально вибрав собі сидіння, перед яким були порожні місця, сподіваючись, що там сяде Суквіндер, але зробив він це не заради неї (його найкращий приятель Жирко називав її не інакше, як Сіп — скорочений варіант від «Сіська і піська»), а тому, що біля Суквіндер так часто сідала Вона. Можливо, через те, що його телепатичні навіювання діяли особливо потужно цього ранку, або з якоїсь іншої причини, однак Суквіндер і справді сіла попереду нього. Утішений Ендрю задивився, нічого не бачачи, у бруднувате вікно і міцніше притиснув до колін шкільного портфеля, щоб приховати ерекцію, викликану вібрацією автобуса.

Його хвилювання зростало з кожним новим підйомом і спуском на шляху незграбної машини, що поволі просувалася вузенькими вуличками, завертала за ріг на площу й наближалася до Її будинку.

Ендрю ще ніколи не відчував такого гострого інтересу до будь-якої іншої дівчини. Вона була новоприбулою (дивний час для зміни шкіл, навесні, посеред навчального року). Її звали Ґая, і це ім’я їй пасувало, бо він ще ніколи не чув його раніше, а вона була якоюсь абсолютно іншою і незвичною. Одного ранку вона зайшла в автобус як неспростовне свідчення того, яких вершин може сягнути природа, і сіла за два ряди від нього, завороженого досконалістю її плечей і шиї.

Її хвилясте волосся кольору міді вільно спадало на спину, ніс був вишукано рівний, вузенький і вкорочений, що лише підкреслювало спокусливу припухлість її блідих уст, а широко посаджені карі очі з досконалими густими віями рябіли зеленкуватими цяточками, наче яблучка ранет. Ендрю ніколи не бачив на ній косметики, і жодна плямочка чи прищик не псували їй шкіри. Її обличчя було поєднанням досконалої симетрії й незвичних пропорцій. Він міг би годинами його розглядати, намагаючись збагнути суть цієї чарівності. Минулого тижня він повернувся додому після подвійного уроку біології, на якому завдяки божественно випадковому розміщенню столів і учнів він майже безвідривно спостерігав за нею. Згодом, заховавшись у спальні, він (після бурхливої мастурбації, що завершилася півгодинним розгляданням стіни) написав таке: «Краса — це геометрія». Той папірець він майже відразу подер і згодом, згадуючи про нього, почувався повним ідіотом, хоча у тих словах щось таки було. Її краса постала внаслідок ледь помітних удосконалень базової матриці, і в підсумку це породило приголомшливу гармонію.

Ґая мала з’явитися з хвилини на хвилину; якщо вона, як звичайно, сяде біля набурмосеної квадратної Суквіндер, то опиниться достатньо близько, щоб відчути, як він пропах нікотином. Йому подобалося спостерігати, як реагують на її тіло різні предмети: як ледь-ледь прогинається автобусне сидіння, коли вона з розгону сідає на нього, як металевий поручень ховається в кучериках її золотаво-мідного волосся.

Водій почав пригальмовувати, і Ендрю відвернувся від дверей, вдаючи, що заглибився в роздуми. Він озирнеться, коли вона зайде в салон, так, ніби зупинка стала для нього цілковитою несподіванкою. Зустрінеться з нею поглядом, можливо, кивне головою. Він сподівався почути, як відчиняються двері, але м’яку вібрацію двигуна цього разу не перервав знайомий скрегіт і гупання.

Ендрю озирнувся й не побачив нічого, крім куцої і занедбаної вулички Надії, оточеної двома рядами невеличких, поєднаних у блоки будиночків. Водій автобуса роззирнувся, перевіряючи, чи справді її немає. Ендрю хотів було попросити, щоб той ще зачекав, бо минулого тижня вона також запізно вибігла з одного з тих маленьких будиночків і помчала до автобуса по бруківці (на неї тоді можна було сміливо дивитися, бо ж дивилися всі), і цю картину він потім годинами прокручував у голові, але водій крутнув кермом, і автобус знову рушив. Ендрю вкотре почав розглядати брудне вікно, відчуваючи, як йому закололо в серці і в паху.


V


Колись у цих блоках будиночків на вулиці Надії жили прості роботяги. У ванній будинку під номером десять повільно й аж надто ретельно голився Ґевін Х’юз. Він був білявий і мав таку рідесеньку щетину, що не було потреби голитися частіше, ніж двічі на тиждень, але ця холоднувата й доволі неохайна ванна кімната була його єдиним притулком. Якби він пробув тут до восьмої, то міг би цілком правдо­подібно сказати, що мусить негайно бігти на роботу. Його лякала необхідність починати розмову з Кей.

Учора ввечері, щоб тільки уникнути цього, він затіяв злягання, яке переросло в чи не найдовший і найвинахідливіший секс-марафон з часу їхніх стосунків. Кей відгук­нулася на цю ініціативу миттєво й аж занадто завзято: постійно міняла пози, закидала на нього свої сильні корот­куваті ноги, вигиналася, немов одна слов’янська акробатка, до якої вона була дуже подібна своєю оливковою шкірою й коротким темним волоссям. Він занадто пізно збагнув, що ця її не надто типова поведінка слугувала ніби мовчазним визнанням тих речей, про які він так рішуче відмовлявся говорити. Вона пожадливо його цілувала. Коли вони тільки почали зустрічатися, ці її вологі настирливі цілунки здавалися йому еротичними, але тепер вони викликали майже огиду. Він дуже довго не міг досягти оргазму, жахаючись того, що сам затіяв, і цей жах постійно загрожував йому ослабленням ерекції. Але навіть це спрацьовувало проти нього: вона сприйняла його незвичну витривалість як вияв віртуозної майстерності.

Коли ж нарешті все скінчилося, вона міцно притулилася до нього в темряві і якийсь час гладила йому волосся. Він жалюгідно дивився в порожнечу, розуміючи, що замість того, щоб нарешті вивільнитися з зашморгу, він мимоволі затяг його ще міцніше. Коли вона заснула, він ще довго лежав, відчуваючи, як його руку придушує вага її тіла, а до стегна огидно липне мокре простирадло; лежав на грудку­ватому матраці зі старими пружинами й жадав набратися відваги, щоб стати негідником, вислизнути звідси й ніколи вже не повертатися.

Ванна кімната Кей пропахла цвіллю й мокрими губками. Скрізь поприліплювалися залишки волосся. Зі стін облуп­лювалася фарба.

— Тут потрібні чоловічі руки, — часто нагадувала Кей.

Ґевін старанно уникав розмов про будь-яку допомогу. Ті речі, про які він їй не казав, були для нього талісманом і оберегом. Він нанизував їх подумки на ниточку й перебирав, неначе вервиці. Він ніколи не казав їй «люблю». Ніколи не забалакував про одруження. Ніколи не просив її переїхати в Пеґфорд. І попри все це — ось вона тут, та ще й примушує його якимось чином відчувати свою відповідальність.

З потьмянілого дзеркала на нього дивилося власне об­личчя. Під очима синіли тіні, а його ріденьке світле волосся було сухе і скуйовджене. Сліпуча лампочка висвічувала згори його драглисте обличчя з цапиною борідкою, наче на допиті, суворо й безпристрасно.

«Тридцять чотири, — подумав він, — а виглядаю на всі сорок». Він підніс бритву й обережно відтяв дві великі білі волосинки, що стирчали з обидвох боків виразного кадика.

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди. Не хочу. А завдяки йому, — ненависно зиркнула вона на Ґевінову потилицю, — я тепер, мабуть, не встигну на той клятий автобус.

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.

— Ми побачимось?..

— Я передзвоню, — перебив він її, вдаючи, що не почув.

Ґевін перетнув дорогу, прямуючи до свого авта, пожад­иво ковтав свіже холоднаве повітря і подумки намагався звикнути до смерті Баррі, обережно обмацуючи цю новину, немов посудину з леткою рідиною, яку боявся розтрясти. Вмикаючи двигун, він уявив, як плачуть доньки-близнята Баррі, занурившись личками в свої двоярусні ліжечка. Він бачив їх у таких позах, одну над другою, захоплених грою в Нінтендо, коли востаннє приходив туди на вечерю і проходив повз їхню спальню.

Він не знав відданішої пари, ніж Фербразери. Тепер він уже ніколи не вечерятиме в їхньому будинку. Він часто казав Баррі: «Який ти щасливий!». А от виходить, що не зовсім.

Хтось крокував до нього тротуаром. Він запанікував, ду­маючи, що то Ґая йде з ним сваритися або домагатися, щоб він її підвіз, занадто різко від’їхав назад і вдарив машину, що там стояла, — стареньку Кеїну «Воксхол Корсу». Перехожа наблизилася до вікон машини і з’ясувалося, що це якась кістлява старушенція шкутильгала собі кудись у до­машніх капцях. Напівзіпрілий Ґевін крутнув кермом і виїхав на вулицю. Натискаючи на газ, він глянув у дзер­кальце заднього виду й побачив там Ґаю, що верталася до Кеїного будиночка.

Йому стало важко дихати. Він відчував клубок у грудях. Тільки тепер він усвідомив, що Баррі Фербразер був його найкращим другом.


VI 


Шкільний автобус заїхав у Поля, дільницю, що розкинулася на околицях міста Ярвіла. Брудні сірі будинки, деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й матюками, а інші мали забиті дошками вікна, сателітні антени й нескошену траву. На все це Ендрю звертав уваги не більше, ніж на зруйнований пеґфордський монастир, що іскрився памороззю. Колись Поля манили й навіть лякали Ендрю, але поступово він до них звик і вже не бачив там нічого цікавого.

Тротуари кишіли від малюків і підлітків, які поспішали до школи. Незважаючи на прохолоду, багато хто був у легеньких футболках. Ендрю зауважив там Кристал Відон, місцеву «притчу во язицех» і об’єкт брудних жартів. Голосно регочучи, вона йшла підстрибом в оточенні різношерстої ватаги підлітків. Її вуха були проколоті численними сережками, а понад приспущеними спортивними штанами виразно виднілася смужечка трусиків-стрінґів. Ендрю знав її ще з початкової школи, і вона фігурувала в багатьох найяскравіших спогадах з його екстремального дитинства. З неї постійно глузували, перекривлюючи її ім’я, але замість плачу, як це заведено у більшості дівчаток, п’ятирічна Кристал тільки хихотіла й вигукувала: «Ві-ві-відон, пі-пі в бідон!» А одного разу вона скинула посеред класу свої штанята й почала вдавати, що так і робить. Йому надовго врізалася в пам’ять її рожева вульвочка, так ніби серед них раптово вигулькнув Санта Клаус. І ще йому запам’яталася міс Оутс, яка почервоніла як рак, виводячи Кристал з кімнати.

У дванадцять років, коли її вже перевели в загальноосвітню школу, Кристал вирізнялася серед ровесниць своєю дозрілістю і виробила звичку надовго затримуватися в глибині класної кімнати, куди учні мали приносити роботи з математики і брати там нові завдання. Як це все почалося, Ендрю (котрий, як завжди, чи не найдовше пітнів над математикою) не знав, та коли він підійшов до пластмасових коробок із завданнями, акуратно розставленими на шафках під стінами, то побачив там Роба Колдера і Марка Річардса, які по черзі обмацували і стискали груди Кристал. Більшість хлопців захоплено за цим спостерігали, ховаючись від учителя за підручниками, а дівчата, червоніючи, вдавали, ніби нічого не помічають. Ендрю зрозумів, що половина хлопців уже пройшли ініціацію, і тепер була його черга. Він і хотів цього, і водночас боявся. Боявся не грудей, а того, з яким зухвалим викликом вона на всіх дивилася. Боявся, що зробить щось не так. Тож коли байдужий і неуважний містер Сімондс нарешті підвів голову й промовив: «Кристал, скільки можна там стирчати, бери завдання й сідай на місце», — Ендрю відчув неабияке полегшення.

Відтоді їх давно вже розподілили в різні групи, та вони й далі були однокласниками, тому Ендрю знав, що Кристал з’являлася на уроках дуже зрідка, проте майже завжди втрапляла в якісь халепи. Вона нічого не боялася, як і ті хлопці, що приходили до школи з саморобними татуюваннями, сигаретами, розбитими губами й розповідями про сутички з поліцією, наркотики й доступний секс.

Загальноосвітня школа «Вінтердаун» була розташована в самому центрі Ярвіла. Це була велика противнюча триповерхова будівля, її зовнішня шкаралупа складалася з вікон, проміжки між якими були викладені плиткою бірюзового кольору. Коли двері автобуса зі скрипом відчинились, Ендрю долучився до натовпу учнів у чорних куртках і светрах, які перетинали паркінг у напрямку подвійних вхідних дверей. Він уже наближався до цих шкільних дверей, намагаючись пропхатися досередини, коли побачив, як під’їжджає «Ніссан Мікра», і відійшов убік, щоб дочекатися свого найкращого друга.

Пузо, Тельбух, Кабан, Товстун, Волан, Волик, Волохач, Жирко — ніхто в школі не мав стільки прізвиськ, як Стюарт Вол. Його манера ходити підстрибом, кістлявість, бліде обличчя, занадто великі вуха й постійно невдоволений вираз — уже й цього було достатньо, щоб вирізнятися серед інших, але найбільше він славився своїм ядучим гумором, безпристрасністю і незворушністю. Якось йому вдавалося відмежовуватися від усього, що могло б сформувати слабкий характер. Його анітрохи не бентежило, що він був сином непопулярного серед учнів заступника директора школи, з якого всі глузували, а його мати була старомодною товстезною вчителькою-консультантом. Він був самим собою, винятковим і унікальним Жирком, шкільною знаменитістю і світилом, і навіть поляни, тобто учні, що мешкали на Полях, реготали з його анекдотів і майже ніколи не кепкували з його родинних зв’язків, не бажаючи нарватися на його ядучу й нещадну відповідь.

Ось і цього ранку Жирко абсолютно не втратив самовладання, коли на очах учнівської юрби, що проходила повз них, мусив вибиратися з Ніссана не тільки разом з матір’ю, а й з батьком, який зазвичай прибував до школи окремо від них. Поки Жирко наближався до Ендрю, той знову пригадав собі Кристал Відон і її виставлені напоказ стрінги.

— Здоров, Арфе, — привітався Жирко.

— Привіт.

Вони почали розштовхувати юрбу, закинувши собі на плечі шкільні портфелі й тицяючи ними в обличчя менших учнів.

— Каббі розплакався, — повідомив Жирко, коли вони піднімалися сходами.

— А що таке?

— Та вчора віддав кінці Баррі Фербразер.

— Ну, так, я чув, — сказав Ендрю.

Жирко глузливо зиркнув на нього, як він це завжди робив, коли хтось намагався шахрувати, вдаючи з себе всезнайку.

— Моя мама була в лікарні, коли його привезли, — сердито буркнув Ендрю. — Вона там працює, якщо ти не забув.

— Ну, так, — уже без тіні насмішки мовив Жирко. — Ти знаєш, що вони з Каббі були голубими. І Каббі збирається про це оголосити. Нічого доброго, Арфе.

Піднявшись сходами нагору, вони розійшлися кожен по своїх кімнатах для реєстрації. Більшість одногрупників Ендрю вже сиділи, звісивши ноги, на своїх партах або спиралися на шафки попід стінами. Портфелі лежали під стільцями. Як завжди по понеділках, усі розмовляли голосно й невимушено, бо шкільні збори проводилися в спортивній залі, куди треба було йти через подвір’я. Учителька відмічала новоприбулих в журналі реєстрації. Вона ніколи не робила офіційної переклички. Таким чином вона намагалася втертися їм у довіру, проте учні тільки зневажали її за це.

Кристал прибула, коли вже задзвонив дзвінок. Вона крикнула з порога: «Я тут!» — і відразу пішла геть. Усі, не припиняючи розмов, рушили слідом за нею. Ендрю з Жирком знову зустрілися на сходах, і загальний потік поніс їх до задніх дверей, а тоді далі через широке заасфальтоване подвір’я.

Спортивна зала тхнула потом і тренувальними знаряддями. Від її голих побілених стін луною відбивався гамір нескінченних теревенів між сотнями балакучих підлітків. Підлогу вкривав сірий поплямлений килим, на якому різнокольоровими лініями були позначені тенісний і бадмінтонний корти, футбольне поле і хокейний майданчик. Килим був твердий і боляче обпікав голі ноги, якщо на нього впасти, але сидіти на ньому впродовж загальношкільних зборів було приємніше, ніж на дерев’яній підлозі. Ендрю й Жирко з почуттям власної гідності вмостилися на пластмасових стільчиках, вишикуваних рядами в глибині зали для старшокласників.

Перед учнями стояв старий дерев’яний подіум, за яким сиділа директорка школи місіс Шовкрос. Батько Жирка, Колін Вол, на прізвисько Каббі, підійшов, щоб сісти біля неї. Цей високий із залисинами чоловік рухався так, ніби напрошувався на пародіювання: нерухомі, притиснуті до боків Руки, і тіло, що підстрибувало набагато енергійніше, ніж це було потрібно. Усі прозивали його Каббі через його пунктик тримати в ідеальному порядку скриньки (він казав на них «кабінки»), що висіли на стіні біля його кабінету. Одні з них були призначені для журналів відвідування, а інші — для всіляких шкільних матеріалів. «Ельзо, не забудь покласти це у відповідну кабінку!». «Це може випасти з кабінки — Кевіне, поправ, бо воно звисає!». «Дівчинко, не переступай через це! Підніми й поклади на місце, для цього є спеціальна кабінка!».

Решта вчителів називали це скриньками для шкільної кореспонденції. Багато хто казав так лише задля того, щоб відрізнятися від Каббі.

— Підсуньтеся, підсуньтеся, — звелів Жиркові й Ендрю вчитель столярства, бо між ними й Кевіном Купером залишалося порожнє місце.

Каббі зайняв своє місце за подіумом. Учні поступово розсілися, хоч і не так швидко, як зробили б це за командою директорки. Тієї миті, коли затих останній голос, відчинилися одні з подвійних дверей і в них увійшла Ґая.

Вона окинула поглядом залу (Ендрю дозволив собі дивитися, бо за нею спостерігало з півзали; вона була спізнена, незвична й прекрасна, і всі, крім Каббі, замовкли) й покрокувала ніби й швидко, але непоквапно (бо володіла Жирковим даром витримки) за спинами учнів. Ендрю не міг повернути голову аж так, щоб бачити її, та зненацька йому аж задзвеніло у вусі від усвідомлення, що, пересунувшись разом із Жирком, він залишив біля себе вільне місце.

Він чув, як наближаються її легкі й стрімкі кроки, і ось вона вже тут, вже сідає поруч. Ґая зачепила його стілець і торкнулася до нього своїм тілом. Він уловив аромат парфумів. Увесь його лівий бік аж пашів від чару її присутності. Він зрадів, що його ближча до неї щока була не така прищава, як права. Він ще ніколи не опинявся так близько від Ґаї і спершу навіть подумав, чи не наважитися глянути на неї, щоб якось означити, що він її впізнав. Але одразу ж вирішив, що надто довго лишався заціпенілий, тому тепер вже пізно зробити це природно й невимушено.

Чухаючи ліву скроню, щоб приховати обличчя, він скосив очі й подивився на її руки, що вільно лежали на колінах. Нігті були короткі, чисті й нелаковані. На одному мізинчику красувався простенький срібний перстень.

Жирко легенько штурхнув Ендрю ліктем під бік.

— Нарешті, — промовив Каббі, і Ендрю збагнув, що Каббі вже двічі це повторив, тиша в залі стала мертва, вщухла метушня, а в повітрі застигла тривога, зловтіха й цікавість.

— Нарешті, — вкотре вимовив Каббі, і його голос підступно затремтів. — Я мушу повідомити вам… повідомити вам дуже сумну новину. Містер Баррі Фербразер, який два останні роки так спішно веслував… так успішно тренував нашу дівочу команду з веслування, по…

Йому перехопило подих, і він затулив долонею очі:

— …помер…

Каббі Вол заплакав на очах у всіх учнів, похиливши на груди свою гулясту лису голову. Юрба відповіла на це зойками впереміш із хихотінням. Багато облич повернулося до Жирка, але він на це не відреагував; сидів собі з дещо здивованим виразом, проте, як завжди, абсолютно незворушний.

— …помер… — ридав Каббі, а директорка похмуро звелася на ноги.

— …помер… учора ввечері.

Хтось голосно пискнув у самому кінці зали.

— Хто засміявся? — заревів Каббі, і повітря розкололося від напруги. — ХТО ПОСМІВ? Яке це дівчисько сміялося, хто саме?

Містер Мічер зірвався на ноги й сердито показав на когось посеред ряду стільців якраз за спинами Ендрю й Жирка. Гая крутнулася на своєму сидінні, щоб подивитися туди, як і всі решта, знову зачепивши при цьому стілець Ендрю. Його тіло стало неймовірно чутливе, він просто шкірою відчував, як вигнулася біля нього Ґая. Якби він зараз обернувся, вони могли б просто зіштовхнутися грудьми.

— Хто сміявся? — повторив Каббі, безглуздо стаючи навшпиньки, немовби міг побачити винуватця з того місця, де він стояв.

Мічер гарячково роззявляв рота й показував на ту особу, котру він вважав винною.

— Хто це, містер Мічер?! — вигукнув Каббі.

Мічер, здавалося, не мав бажання відповідати. Він усе ще не міг переконати винуватицю покинути своє місце, але коли Каббі усім своїм виразом почав демонструвати намір піти й розслідувати все особисто, розпашіла Кристал Відон зіскочила на ноги й рушила вздовж свого ряду стільців.

— Відразу після зборів чекаю тебе в своєму кабінеті! — звелів Каббі. — Яке неподобство! Ані крихти поваги! Геть звідси!

Але Кристал раптом спинилася, показала Каббі середнього пальця й верескнула:

— Я нічо’ не робила, мудило!

Зала вибухла реготом і збудженим галасом. Учителі вдалися до марних спроб угамувати учнів, а дехто навіть зірвався на ноги у намаганні навести бодай якийсь лад.

Стулки дверей зачинилася за спинами Кристал і містера Мічера.

— Заспокойтесь! — крикнула директорка, і в залі знову запанувала нестійка тиша, сповнена шепоту й шурхотіння. Жирко дивився кудись прямо перед собою, і цього разу його байдужість була трохи силувана, а обличчя потемніло.

Ендрю відчув, як Ґая відкинулась на спинку стільця. Він набрався духу, зиркнув ліворуч і всміхнувся. Вона відповіла йому взаємною посмішкою.


VII


Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс — коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.

Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.

Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало — ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.

Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.

Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.

За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.

Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.

— Доброго ранку, Мо, — привітав її Говард.

Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.

— Чула новину?

Вона здивовано глянула на нього.

— Помер Баррі Фербразер.

Вона аж роззявила рота.

— Ні! Як?

Говард поплескав себе по голові.

— Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.

— Ні! — повторила вона.

— Мертвий у дошку, — сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.

Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.

— Там був Майлз? — прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.

— Може, постав на вогонь чайник, Мо?

Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.

— І що ж тепер? — нетерпляче спитала Морін.

— А-а… — протягнув Говард. — Ну, що тепер. Хороше запитання. Ми отримали несподівану вакансію, а це вже зовсім інша справа.

— Отримали що? — перепитала Морін, злякавшись, що випустила з уваги щось надважливе.

— Несподівану вакансію, — повторив Говард. — Коли посада члена ради стає вакантною у зв’язку з його смертю. Так це називається, — сказав він повчальним тоном.

Говард був головою місцевої ради і почесним громадянином Пеґфорда. Ознакою цієї посади був позолочений і прикрашений емаллю ланцюг, який тепер лежав у невеличкому сейфі, вмонтованому Говардом і Шерлі в нижню частину їхньої шафи. Якби Пеґфорд був удостоєний права називатися містом, Говард міг би величати себе мером, хоч він фактично ним і був. Шерлі максимально чітко зазначила це на головній веб-сторінці сайту місцевої ради, де під фотографією усміхненого й рум’яного Говарда з ланцюгом почесного громадянина на шиї було підписано, що він радо приймає запрошення на відвідини місцевих громадських і бізнесових структур. Ось і кілька тижнів тому він вручав посвідчення про право їзди на велосипеді учням місцевої початкової школи.

Говард сьорбнув чаю й усміхнувся, щоб підсолодити полин:

— Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.

— Та я знаю, — підтвердила вона. — Знаю.

— Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду. Запитай Шерлі. Підступний мудак.

— Я знаю.

— Ну, але побачимо. Побачимо. На цьому треба ставити крапку. Я, звісно, не хотів перемагати саме так, — додав він зітхнувши, — але якщо вже казати про благо для Пеґфорда… для всієї громади… то це не так уже й погано…

Говард зиркнув на годинник.

— Мо, вже майже пів на десяту.

Вони завжди відкривали й закривали крамничку вчасно. Це був сакральний ритуал, що відбувався з незмінною регулярністю.

Морін пішла відчиняти двері й піднімати жалюзі. За вікном тепер можна було побачити Майдан — мальовничий і охайний, великою мірою завдяки дбайливим зусиллям власників довколишніх закладів. Скрізь були вазони, горщики й висячі кошики з рослинами та квітами, кольори яких щороку узгоджувалися перед тим, як їх саджати. З другого боку Майдану, якраз навпроти їхньої крамнички «Моллісон і Лоу», розташувався один із найдавніших у Англії пабів «Чорна гармата».

Говард почав носити з бічної кімнатки довгі прямокутні посудини зі свіжим паштетом, оздобленим іскристими шматочками цитрини та ягодами, і виставляти їх під склом на прилавку. Відхекуючись від напруження, яке неабияк підсилила довга ранкова розмова, Говард поставив на місце останню порцію паштету і на мить завмер на місці, дивлячись на військовий меморіал посеред Майдану.

Пеґфорд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й це містечко, у якому, на його думку, він був пульсуючим серцем. Говард стояв і впивався усім цим — лискучими чорними лавками, червоними і фіолетовими квітами, сонячним світлом, що золотило верхівку кам’яного хреста… і тим, що відійшов Баррі Фербразер. Важко було не відчути якийсь верховний задум у цій несподіваній трансформації усього того, що уявлялося Говарду полем битви, на якому вони з Баррі так довго протистояли один одному.

— Говарде, — зненацька покликала його Морін. — Говарде.

Майдан перетинала жінка. Худорлява, чорноволоса, темношкіра жінка в пальто військового покрою, яка насуплено дивилася собі під ноги.

— Думаєш, вона… Вона вже чула? — прошепотіла Морін.

— Не знаю, — відповів Говард.

Морін, яка так і не встигла перевзутися в сандалі, мало не скрутила собі щиколотку, поспіхом метнувшись від вікна до прилавка. Говард попрямував до каси неквапливо й величаво, неначе стрілець, що займає свою позицію.

Теленькнув дзвіночок, і двері до крамнички прочинила все ще насуплена доктор Парміндер Джаванда. Не звертаючи уваги на Говарда чи Морін, вона попрямувала до полички з оліями. Морін провела її пильним і незмигним поглядом, паче яструб, що стежить за польовою мишкою.

— Доброго ранку, — привітався Говард, коли Парміндер підійшла до прилавка з пляшчинкою в руці.

— Доброго.

Доктор Джаванда майже ніколи не дивилася йому в очі — ні на зборах місцевої ради, ні під час зустрічей у парафіяльній залі. Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб’язний.

— Сьогодні не працюєте?

— Ні, — буркнула Парміндер, риючись у гаманці.

Морін не змогла стриматися.

— Жахлива новина, — прохрипіла вона своїм надтріснутим голосом. — Про Баррі Фербразера.

— Угу, — неуважно озвалася Парміндер, а тоді: — Що?

— Про Баррі Фербразера, — повторила Морін.

— А що з ним?

Парміндер ще й досі розмовляла з виразним бірмінґемським акцентом, хоча й прожила в Пеґфорді шістнадцять років. Глибока повздовжна зморшка між бровами надавала їй то заклопотаного, то невдоволеного, а то й зосередженого вигляду.

— Він помер, — повідомила Морін, жадібно приглядаючись до її насупленого обличчя. — Учора ввечері. Мені щойно сказав про це Говард.

Парміндер завмерла, не витягаючи руки з гаманця. Тоді скоса зиркнула на Говарда.

— Упав і вмер на автостоянці в гольф-клубі, — підтвердив Говард. — Там був Майлз і все це бачив.

Минуло кілька секунд.

— Це що, жарт? — запитала Парміндер напруженим і пронизливим голосом.

— Звісно, ні, — заперечила Морін, удаючи обурення. — Кому стрельне в голову так жартувати?

Парміндер різко поставила олію на скляний верх прилавка і вийшла з крамниці.

— Ну! — осудливо вигукнула Морін. — «Це що, жарт?». Чудовненько!

— Шокована, — розсудливо мовив Говард, дивлячись, як лопотіли поли пальта за спиною Парміндер, яка квапливо перетинала Майдан. — Сумуватиме не менше за вдову. Знаєш, буде цікаво, — додав він, ліниво почухуючи складку на череві, що часто йому свербіла, — побачити, що вона…

Він так і не закінчив речення, але в цьому й не було потреби: Морін чудово знала, що він мав на увазі. Вони обоє, дивлячись, як зникає за рогом член ради Джаванда, думали про несподівану вакансію. Для них це було не просто місце, що звільнилося, а бездонна кишеня фокусника-мага, сповнена неабияких перспектив.


VIII


Олд-Вікеридж, колишній будинок священика, був останньою і найвеличнішою вікторіанською будівлею Соборного провулка. Оточений великим кутнім садом, він стояв у самому низу, навпроти церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих.

На підході додому Парміндер перейшла на біг; біля вхідних дверей певний час пововтузилася з замком. Не могла в це повірити, аж доки не почує від когось іншого, від будь-кого; тим часом телефон на кухні вже зловісно дзеленчав.

— Слухаю?

— Це Вікрам.

Чоловік Парміндер був кардіохірургом. Він працював у південно-західній лікарні в Ярвілі і ніколи не мав звички телефонувати з роботи. Парміндер стиснула слухавку аж до болю в пальцях.

— Я зовсім випадково довідався. Здається, це аневризма. Я попросив Х’ю Джефріса поквапитися з розтином. Краще, щоб Мері знала причину. Можливо, саме зараз цим і займаються.

— Так, — прошепотіла Парміндер.

— Там була Тесса Вол, — повідомив він. — Подзвони їй.

— Ага, — погодилася Парміндер. — Добре.

Але, поклавши слухавку, вона впала на стілець у кухні і втупилася у вікно, нічого там не бачачи і затуляючи пальцями рота.

Усе розбилося вдрузки. І те, що стіни, стільці й дитячі малюнки на стінах залишалися й досі на своїх місцях, нічого не означало. Кожнісінький атом, з якого вони складалися, миттєво вибухнув і відтворився заново, але їхня показна постійність і надійність тепер уже була сміховинна. Усе могло розлетітися від найменшого доторку, настільки воно стало крихким і нетривким.

Вона не контролювала свої думки. Вони також порозтріскувались на випадкові фрагменти спогадів, що виринали з її пам’яті і знову кудись щезали: ось вона танцює з Баррі на новорічній вечірці у Волів, а ось вони говорять про якісь дурниці, вертаючись з останнього засідання місцевої ради.

— Твій будинок нагадує коров’ячу морду, — сказала вона йому.

— Коров’ячу морду? Що ти маєш на увазі?

— Він вужчий спереду, ніж ззаду. І це на щастя. Але він стоїть на перехресті. А це на нещастя.

— Значить, ні вашим, ні нашим, — відповів Баррі.

Мабуть, уже тоді артерія в його голові загрозливо деформувалася, але ні він, ні вона про це ще не здогадувались.

Парміндер попленталась, наче сновида, з кухні до похмурої вітальні, де за будь-якої погоди було напівтемно через розлогу шотландську сосну, що нависала над вікнами. Вона ненавиділа це дерево, але воно й далі стояло там, бо вони з Вікрамом чудово розуміли, який галас здійняли б сусіди, якби вони його зрубали.

Вона не знаходила собі місця. Вийшла в коридор, тоді знову повернулася на кухню, де схопила телефон і подзвонила Тессі Вол, але та не відзивалася. Мабуть, на роботі. Парміндер знову опустилася на кухонний стілець, тремтячи всім тілом.

Її скорбота була така безмежна й невгамовна, що це її аж лякало, немовби з-під підлоги вистрибнув зненацька якийсь лиховісний звір. Баррі, низенький, бородатий Баррі, її товариш, її спільник.

Точнісінько так помер її батько. Їй виповнилось п’ятнадцять, і коли вони повернулися з міста, то побачили, що він лежить долілиць на галявині біля косарки, а сонце припікає йому в потилицю. Парміндер ненавиділа раптову смерть. Поступове згасання, що так лякало багатьох людей, її — навпаки — приваблювало. Час, щоб усе розпланувати і впорядкувати, час попрощатися…

Вона й досі міцно затуляла рукою рота. Подивилася на сумовите й солодке обличчя Ґуру Нанака на образку, пришпиленому до коркової дошки.

(Вікрам не любив цю картинку.

— Навіщо вона тут?

— Мені подобається, — виклично відповідала вона.)

Баррі мертвий.

Вона вгамувала нестримне бажання розридатися з тією несамовитою люттю, що завжди обурювала її матір, особливо після смерті батька, коли всі інші її доньки, а також тітки й кузинки заливалися слізьми й били себе в груди. «А ти теж була його улюбленицею!». Але Парміндер ховала свої невиплакані сльози десь у глибині свого єства, де з ними відбувалась якась алхімічна трансформація й вони вивергалися назовні лавовими потоками люті, яку вона періодично виливала то на своїх дітей, то на тих, хто з нею працював.

Вона й досі бачила жирного Говарда й кістляву Морін, які стояли за прилавком, і уявляла, як зверхньо вони дивилися на неї, повідомляючи про смерть її друга. Відчувши такий жаданий спалах люті й ненависті, вона подумала: «Вони радіють. Думають, що тепер переможуть».

Вона знову зірвалася на ноги, метнулась у вітальню і схопила з верхньої полички томик «Сейнчайс», її найновішої священної книги. Розгорнула її навмання й прочитала, навіть не здивувавшись, так, ніби дивилася в дзеркало на власне знекровлене обличчя:

«О вислухай, цей світ — глибока темна яма. Смерть наставляє зусібіч свої тенета».


IX


Кабінет для консультацій загальноосвітньої школи «Вінтердаун» був поєднаний зі шкільною бібліотекою. Він не мав вікон і був освітлений однією лампою денного світла.

Тесса Вол, учителька-консультантка й дружина заступника директорки школи, зайшла до кабінету о десятій тридцять ранку. Ледве пересуваючи ноги від утоми, вона тримала в руці чашку з міцною розчинною кавою, що її принесла з учительської. Була вона низенькою огрядною жінкою з простуватим округлим обличчям. Вона сама підстригала своє сивіюче волосся — її коротка гривка часто була трохи нерівна — носила домотканий одяг ручної роботи і полюбляла прикраси з намистин і дерева. Нині на ній була довга спідниця, пошита, очевидно, з мішковини, і товстий кардиган кольору зеленого горошку. Тесса, мабуть, ніколи не бачила себе на повний зріст у дзеркалі, бойкотуючи ті крамниці, де цього неможливо було уникнути.

Щоб її кабінет не надто нагадував тюремну камеру, Тесса пришпилила там непальську картинку, що була в неї ще зі студентських часів: паперова смуга всіх кольорів райдуги з яскраво-жовтим сонцем і місяцем, від яких розходилося стилізоване хвилясте проміння. Решту голих стін було обвішано всілякими постерами, що давали корисні поради, як підняти самооцінку або містили телефони різних анонімних служб з обіцянками допомоги у вирішенні проблем зі здоров’ям і емоційними стресами. Останнього разу, коли в кабінет для консультацій зайшла директорка школи, вона не змогла втриматись від саркастичного зауваження.

— А якщо й це не допоможе, нехай дзвонять в дитячу консультацію, — зіронізувала вона, показуючи на найпомітніший плакат.

Глухо застогнавши, Тесса опустилася в крісло, зняла годинника, що стискав їй руку, й поклала його на стіл біля паперів. Вона сумнівалася, що нині все піде, як планувалося, сумнівалася навіть, що Кристал Відон прийде. Кристал незрідка втікала з уроків, коли була засмучена, сердита або знуджена. Іноді її встигали спинити перед самими ворітьми й буквально заносили назад на руках, не зважаючи на її крики й прокльони. Але часто вона таки встигала вислизнути і тоді на кілька днів зникала зі школи, прогулюючи уроки. Годинник показав десяту сорок, прозвучав дзвінок, а Тесса чекала.

Кристал увірвалася до кабінету о десятій п’ядесят, грюкнувши щосили дверима. Вона всілася навпроти Тесси, склавши руки на своїх пишних грудях, а її дешеві сережки ще й далі розгойдувались.

— Можете сказати своєму чоловікові, — вигукнула вона тремтячим голосом, — шо я там зовсім, блін, не сміялася, ясно?

— Прошу тут не лаятись, Кристал, — звеліла Тесса.

— Я зовсім не сміялася… ясно?! — заверещала Кристал.

До бібліотеки увійшла зграйка шестикласників з папками в руках. Вони зазирнули крізь скляну шибу у дверях, і хтось із них вишкірився, побачивши потилицю Кристал. Тесса встала, засунула вікно шторкою і знову вмостилася в кріслі перед місяцем і сонцем.

— Гаразд, Кристал. То, може, розкажеш мені, що сталося?

— Ваш чоловік шось ляпнув про містера Фербразера, от, а я не розчула, і Ніккі мені повторила, а я не могла, блін…

— Кристал!..

— …не могла повірити, от, і закричала, але й не думала сміятися! Я зовсім, бл…

— …Кристал…

— Я зовсім не сміялася, ясно? — крикнула Кристал, міцно стискаючи на грудях руки й поклавши ногу на ногу.

— Гаразд, Кристал.

Тесса вже звикла до гніву учнів, які приходили до неї. Багато хто з них був позбавлений моральних застережень. Для них було звичною справою брехати, лаятися й шахраювати, але коли їх самих помилково в чомусь звинувачували, їхня лють була безмежна і щира. Тессі здалося, що обурення Кристал було справжнім, на відміну від штучних емоцій, які вона вміла дуже вдало імітувати. У будь-якому випадку той зойк, що Тесса почула під час зборів, вразив її тоді своїм непідробним розпачем, і аж ніяк не був глузливим. Тесса просто жахнулася, коли Колін прилюдно заявив, що це був сміх.

— Я була в Каббі…

— Кристал!..

— Я сказала вашому довбаному чоловіку…

— Кристал, я останній раз тебе прошу не лаятись…

— Я йому казала, шо зовсім не сміялася, казала! А він все одно мене, сука, покарав!

Від люті в рясно підмальованих очах дівчини зблиснули сльози. Її обличчя розчервонілося. Налитими кров’ю очима вона вп’ялася в Тессу, наготувавшись бігти, матюкатися, показати й Тессі середнього пальця. Тонесенька, мов павутинка, ниточка довіри, що виснувалася поміж ними завдяки копіткій дворічній праці, ось-ось готова була розірватися.

— Я тобі вірю, Кристал. Вірю, що ти не сміялася, тільки прошу тебе не лаятись у моїй присутності.

Раптом короткі пальці почали розмазувати туш на очах. Тесса видобула з шухляди свого столу паперові серветки і простягла їх Кристал, яка схопила їх не подякувавши, миттю приклала до очей, а тоді висякалася. Її руки викликали чи не найбільше зворушення: нігті були широкі й короткі, пофарбовані абияк, проте всі її порухи рук були невинні и відверті, як у маленької дитини.

Тесса зачекала, доки Кристал перестане чмихати носом, а її дихання врівноважиться.

— Я бачу, тебе дуже вразила смерть містера Фербразера… — промовила вона.

— Ну так, — доволі агресивно озвалася Кристал. — І шо?

Тесса раптом уявила, що Баррі дослуховується до їхньої розмови. Вона ніби бачила його сумовиту усмішку, цілком виразно чула, як він каже: «У неї добре серце». В очах їй запекло і Тесса заплющила їх, не в змозі нічого сказати. Чула, як совгалася на стільці Кристал, поволі порахувала до десяти, а тоді знову розплющила очі. Розпашіла Кристал з викликом дивилася на неї, склавши на грудях руки.

— Я також дуже сумую за містером Фербразером, — вимовила Тесса. — Він, до речі, був давнім нашим приятелем. Ось чому містер Вол трохи…

— Я казала йому, шо зовсім не…

— Кристал, дозволь мені закінчити. Містер Вол сьогодні дуже засмучений, і, мабуть, саме тому він… він неправильно розтлумачив твої дії. Я з ним поговорю.

— Він не змінить своє, блін…

— Кристал!

— Але він не змінить.

Кристал почала грюкати ногою по ніжці Тессиного письмового столу, вибиваючи нестямний ритм. Тесса забрала зі столу лікті, щоб не відчувати вібрації, і повторила: — Я поговорю з містером Волом.

Вона зобразила на обличчі, як їй здалося, нейтральний вираз і терпляче ждала, що Кристал таки обізветься до неї. Проте Кристал зберігала зловісну мовчанку, буцаючи по ніжці столу й ковтаючи повітря.

— А шо сталося з містером Фербразером? — запитала вона врешті.

— Здається, в нього в голові трісла якась артерія, — пояснила Тесса.

— А чому трісла?

— Він від народження мав якусь ваду, про яку й не підозрював, — відповіла Тесса.

Тесса знала, що Кристал частіше за неї зіштовхувалася з випадками раптової смерті. Знайомі матері Кристал помирали передчасною смертю з такою регулярністю, ніби їх відсилали на якусь таємну війну, про яку решта світу нічого не знала. Кристал якось розповіла Тессі, що коли їй було шість років, вона знайшла у маминій ванні труп незнайомого молодика. Це стало причиною її постійних втеч до баби Кет. Баба Кет займала важливе місце в розповідях Кристал про дитинство, дивним чином поєднуючи в собі образ рятівниці і мучительки.

— Нашій команді тепер писець, — сказала Кристал.

— Ні, неправда, — заперечила Тесса. — І не лайся, Кристал, прошу тебе.

— Повний, — додала Кристал.

Тесса поривалася щось доводити, але відчула, що занадто для цього виснажена. Та й Кристал була права, як підказувала Тессі її раціональна частина мозку. Їхній вісімці веслувальниць тепер нічого вже не світить. Крім Баррі, ніхто б не зумів залучити Кристал Відон до будь-якої команди і втримати її там. Вона піде звідти, Тесса це знала, та й сама Кристал, мабуть, це знала.

Якийсь час вони сиділи мовчки, і Тесса була занадто втомлена, щоб підшуковувати слова, які могли б зменшити напруження, що висіло в повітрі. Почувалася крихкою, не захищеною і оголеною до самих кісток. Вона вже цілу добу не стуляла очей.

(Саманта Моллісон зателефонувала з лікарні о десятій годині, коли Тесса виходила з ванної, щоб подивитися новини. Вона почала поспіхом одягатись, а Колін щось бурмотів спросоння й наштовхувався на меблі. Вони гукнули синові, що був нагорі, й повідомили, куди їдуть, а тоді побігли до машини. Колін гнав до Ярвіла з шаленою швидкістю, немовби міг оживити Баррі, якби подолав дорогу за рекордний час, випередивши й перехитривши реальний вимір, перевпорядкувавши його.)

— Як не маєте про шо говорити, то я пішла, — сказала Кристал.

— Не грубіянь, будь ласка, Кристал, — попросила Тесса. — Я нині дуже втомлена. Минулої ночі ми з містером Волом були в лікарні, біля дружини містера Фербразера. Це наші добрі друзі.

(Побачивши Тессу, Мері цілком утратила самовладання, вона впала в її обійми і уткнулася обличчям у шию, завиваючи, мов божевільна. Коли власні сльози Тесси закапали на вузенькі плечі Мері, їй чомусь раптом спало на думку, що ці завивання називаються голосінням. Тіло, якому так часто заздрила Тесса, струнке й вишукане, здригалося в її руках, нездатне вмістити усю ту скорботу, яка раптово впала на нього.

Тесса не могла пригадати, коли пішли Майлз і Саманта. Вона їх аж так добре не знала. Мабуть, вони були раді нагоді забратися геть.)

— Я бачила його жінку, — сказала Кристал. — Блондинка, приходила на наші змагання.

— Так, — підтвердила Тесса.

Кристал кусала кінчики пальців.

— Він хотів, шоб я розповіла шось для газети, — раптово зізналася вона.

— Тобто? — спантеличено перепитала Тесса.

— Містер Фербразер хотів, шоб вони зробили інтерв’ю. Зі мною.

Колись у місцевій газетці було повідомлення про перемогу вінтердаунівської веслувальної вісімки в регіональному фіналі. Кристал читала поганенько, тож вона принесла примірник газетки Тессі, і Тесса прочитала статтю вголос, постійно вставляючи підбадьорливі й захоплені вигуки. Це була чи не найщасливіша в її житті дорадча консультація.

— У тебе мали брати інтерв’ю з приводу веслування? — запитала Тесса. — Знову про вашу команду?

— Ні, — заперечила Кристал. — 3 іншого приводу. — А тоді: — Коли його ховатимуть?

— Ми ще не знаємо, — зізналася Тесса.

Кристал почала гризти нігті, а Тессі забракло енергії, щоб розірвати навислу над ними тишу.


X


Повідомлення про смерть Баррі на сайті місцевої ради потонуло безслідно серед інших новин, немов малесенький камінчик у океані. Та все ж таки цього понеділка телефонні лінії Пеґфорда працювали з більшим навантаженням, ніж зазвичай, а невеличкі групки збентежених перехожих збиралися на вузьких хідниках, щоб перевірити вірогідність отриманої ними інформації.

Новина поширювалася, а разом з цим відбувалася химерна трансформація. Вона стосувалася підписів Баррі на документах у його кабінеті і електронних листів, що залишалися у вхідних скриньках його численних знайомих, немов ті крихти хліба на стежині, за якими можна було розшукати хлопця, що заблукав у лісі. Ці поквапливі закарлючки, ці пікселі, впорядковані пальцями, що вже навіки закоцюбли, набували макабричного вигляду чогось недоречного, зайвого, як лушпиння. Ґевіна аж пересмикнуло, коли він побачив на мобілці текстове повідомлення від свого мертвого друга, а одна з дівчат-веслувальниць, яка поверталася заплакана зі зборів, знайшла у своїй шкільній сумці бланк, підписаний Баррі, і з нею мало не сталася істерика.

Одна 23-річна журналістка з газетки «Ярвіл і околиця» не мала уявлення, що колись такий діяльний мозок Баррі перетворився на жменьку губчастої речовини, що лежала тепер на металевій таці у південно-західній лікарні. Вона перечитала те, що він вислав їй електронною поштою за годину до смерті, а тоді набрала номер його мобільного телефону, але не отримала відповіді. Мобілка Баррі, вимкнена на прохання Мері перед тим, як вони вирушали в гольф-клуб, лежала тепер німо біля мікрохвильової пічки на кухні разом із рештою його особистих речей, що їх Мері забрала з лікарні додому. Ніхто їх не торкав. Ці такі знайомі предмети — його брелок для ключів, телефон, старий пошарпаний гаманець — були мовби частинками тіла самого покійника, чого пальцями або легенями.

Вістки про смерть Баррі поширювалися колами, як сяйво ореолу, від тих людей, які були в лікарні. Вони сягали Ярвіла й тих, хто знав Баррі лише з виду або чув про нього, про його добре ім’я.

Поступово усі ці відомості втрачали форму, розфокусовувалися, або й узагалі спотворювались. Іноді сам Баррі губився за розмовами про характер його кончини, перетворювався на бридку й пульсуючу купку блювотиння й сечі, і тоді здавалося недоречним, навіть гротескно-комічним те, що чоловік може померти так неестетично в елегантному гольф-клубі.

Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії «Гаркорт-Волш» у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи. Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.

Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.

— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.

— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?

— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.

— І скільки це коштуватиме?

— Вісімдесят, готівкою.

Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.

— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?

— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірмá, ще в упаковці.

— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.

— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?

— У Пеґфорді, — відповів Саймон.

— Де саме в Пеґфорді?

Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.

— Я під’їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?

Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп’явся в нього очима.

— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.

— Спочатку товар, тоді гроші.

— Так не хіляє, старий.

Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.

— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.

— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.

— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.

— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.

— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.

Баррі Фербразер, хто б міг подумати?

— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.

Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.

Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп’ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.

Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев’ятої до п’ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.

Такі надприродні підказки були в минулому причиною кількох доволі непрактичних, донкіхотських рішень Саймона. Якось, коли він ще працював на типографії скромним підмайстром, ледве зводивши кінці з кінцями, а його жінка завагітніла, він поставив сто фунтів на одного з фаворитів Великих національних скачок — рисака Малюка Рути, що в результаті прибіг другим з кінця. Невдовзі після того, як вони купили Дім-на-пагорбі, Саймон вгатив тисячу двісті фунтів, які Рут сподівалася витратити на штори й килими, в якусь сумнівну оборудку зі спільною власністю, запропоновану йому старим знайомим з Ярвіла, ефектним зовні пустодзвоном. Саймонову інвестицію як корова язиком злизала разом із шефом компанії, але Саймон, проклинаючи всіх на світі й виміщаючи зло на молодшому синові, якого він зіштовхнув униз зі сходів лише за те, що той опинився в нього на дорозі, так і не повідомив про це поліцію. Він знав, що та компанія функціонувала з певними порушеннями ще перед тим, як вкласти в неї гроші, тож припускав, що йому доведеться відповідати на незручні запитання.

Та попри всі оці провали траплялися й раптові удачі, хитрощі нерідко спрацьовували, а інтуїтивні здогади приносили зиск. Вони підтримували його віру в щасливу зірку, зміцнювали впевненість у тому, що небеса приготували для нього щось більше, ніж животіння за скромну зарплату на нудотній роботі аж до самої пенсії або й до смерті. Крутійства й махлювання, шулерство й махінації — усі цим займалися, навіть, як виявилося, чемнесенький Баррі Фербразер.

Саймон Прайс сидів у своєму тісному офісі й пожадливо придивлявся до вакантного місця, що звільнилося серед шерег інсайдерів, де на спорожніле крісло сипалася грошва, й нікому було її позбирати.


(Старі часи)


Порушники прав володіння 

12.43. Стосовно порушників прав володіння (які, в принципі, не повинні зазіхати на маєтки інших осіб і тих, хто там мешкає)…

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання 


І


Пеґфордська місцева рада була, як на її розмір, доволі потужна і впливова. Її засідання відбувалися щомісяця в симпатичній вікторіанській парафіяльній залі, а всі спроби обрізати їй бюджет, зменшити повноваження або й узагалі поглинути її якимось новомодним унітарним утворенням десятиліттями наражалися на рішучий і нездоланний опір. Зі всіх місцевих рад, що входили до складу ярвілської окружної ради, пеґфордська пишалася своєю непоступливістю й незалежністю.

До недільного вечора вона складалася з шістнадцяти осіб. Місцеві виборці припускали, що всі охочі служити громаді у складі місцевої ради наділені необхідною компетенцією, тож усі шістнадцять членів ради здобули свої посади на безальтернативній основі.

Проте цей затверджений таким мирним шляхом орган постійно перебував у стані цивільної війни. Спірне питання, що ось уже понад шістдесят років обурювало й розлючувало мешканців Пеґфорда, сягнуло кульмінаційної фази, й довкола двох харизматичних лідерів утворилися конкуруючі фракції.

Для того, щоб збагнути причину цієї полеміки, необхідно було б усвідомити всю глибину антипатії й недовіри, з якою в Пеґфорді ставилися до сусіднього міста Ярвіла, що насувалося на них із півночі.

Ярвілські крамниці, комерційні заклади, фабрики й південно-західна лікарня забезпечували роботою більшість пеґфордців. Молодь цього маленького містечка проводила суботні вечори в ярвілських кінотеатрах і нічних клубах.

Там був собор, декілька парків і два величезні торговельні центри, й усе це спонукало до приємного дозвілля, якщо вам раптом уже приїлися пеґфордські неперевершені чари. Та попри все це, для справжніх пеґфордців Ярвіл був лише невідворотним злом. Це їхнє ставлення символізував високий пагорб Парджеттер, увінчаний старим монастирем, що затуляв собою вид на Ярвіл і створював у мешканців Пеґфорда приємну ілюзію, нібито це лиховісне місто було набагато далі, ніж насправді.


II


Так сталося, що пагорб Парджеттер також загороджував мешканцям містечка вид на інше місце, яке в Пеґфорді завжди вважали своїм. Це був маєток Світлавів — вишукана будівля медового кольору в стилі королеви Анни, розташована посеред величезного парку й оточена сільськогосподарськими угіддями. Маєток належав до пеґфордського адміністративного управління і знаходився якраз поміж Ярвілом і Пеґфордом.

Упродовж майже двохсот років маєток переходив від покоління до покоління аристократів Світлавів, аж поки на початку XX століття цей рід вимер. Тепер єдиною згадкою про довготривалий зв’язок Світлавів з Пеґфордом була монументальна гробниця на подвір’ї церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, а також їхній герб та ініціали, що траплялися де-не-де на фасадах старих будинків або в реєстрах місцевого архіву, неначе відбитки слідів або рештки скам’янілого посліду якихось вимерлих істот.

Після смерті останнього з роду Світлавів маєток міняв власників з блискавичною швидкістю. У Пеґфорді постійно боялися, що якийсь прожектер викупить їхнє улюблене дітище й остаточно його спаплюжить. Але в 50-х роках маєток придбав такий собі Обрі Фаулі. Невдовзі з’ясувалося, що Фаулі — дуже заможна людина і що свої солідні капітали він постійно нарощував якимось таємничим чином у Ярвілі. Він мав чотирьох дітей і волів оселитися тут назавжди. Місцеве населення зустріло цю ідею з величезним ентузіазмом, коли в містечку поширилися чутки про те, що Фаулі був певним чином споріднений зі Світлавами. Він був уже практично напівмісцевим, чоловіком, який цілком природно залишався лояльним до Пеґфорда, а не Ярвіла. Старійшини Пеґфорда вірили, що прихід Обрі Фаулі свідчив про повернення благословенної епохи. Він мав би стати казковим хрещеним батьком містечка, як і його предки колись, осіняючи бруковані вулички благодаттю й чарами.

Говард Моллісон ще й досі пам’ятав, як його мати вбігла в їхню крихітну кухоньку на вулиці Надії з новиною, що Обрі запросили бути головою журі на місцевій виставці квітів. Її стручкова квасоля уже три роки поспіль завойовувала так званий овочевий приз, і вона жадала отримати посріблену трояндову чашу з рук чоловіка, котрий для неї був представником старого романтичного світу.


III


Але тоді, згідно з місцевою легендою, зненацька запала темрява, що супроводжує появу злої феї.

Поки Пеґфорд тішився тим, що маєток Світлавів потрапив у такі надійні руки, у Ярвілі тривала невпинна забудова його південних околиць. Нові вулички, на превелике збентеження пеґфордців, почали з’являтися на землях, розташованих поміж великим містом і їхнім містечком.

Усі знали, що в повоєнні часи різко зріс попит на дешеве житло, але містечко, що його на певний час відволікло прибуття Обрі Фаулі, почало з дедалі більшою недовірою обговорювати ярвілські наміри. Природний бар’єр, утворений річкою і пагорбом, який ще донедавна слугував гарантією пеґфордсього суверенітету, втрачав тепер свою надійність через ту стрімкість, з якою множилися будинки з червоної цегли. Ярвіл освоїв кожнісінький дюйм належної йому землі й зупинився якраз на північному кордоні пеґфордської парафії.

Містечко зітхнуло з полегкістю, але виявилось, що ця полегкість була передчасна. Житловий масив Кентерміл невдовзі було визнано недостатнім для задоволення потреб населення, і місто почало обмірковувати плани щодо заселення нових районів.

Саме тоді Обрі Фаулі (що й досі був для мешканців Пеґфорда радше міфом, аніж чоловіком) прийняв рішення, яке пробудило уже приспану шістдесятирічну конфронтацію.

Не маючи жодної користі з зарослих чагарником полів, що межували з новим житловим масивом, він вигідно продав цю землю ярвілській міськраді, а за отримані гроші реставрував здеформовані панелі у вітальні маєтку Світлавів.

Обурення жителів Пеґфорда не знало меж. Поля Світлавів були важливим оборонним форпостом супроти міста-загарбника, але давні межі парафії тепер опинилися під загрозою навали нужденних ярвілівців. Ніщо не змогло відвернути цей стрімкий потік — ні галасливі засідання ради, ні розгнівані листи в газету й ярвілську міськраду, ні протести й умовляння уповноважених осіб.

Знову почалася розбудова, але з однією відмінністю. Під час короткої паузи, що настала після завершення будівництва першого житлового масиву, у міськраді дійшли висновку, що можна будувати значно дешевше. Нові будівлі зводили вже не з червоної цегли, а з залізобетонних плит. До цього другого житлового масиву приклеїлася назва Поля, пов’язана з землею, на якій він будувався, і ще цей масив досить чітко відрізнявся від дільниці Кентерміл низькоякісними матеріалами й абияким проектуванням.

Саме в житловому масиві Поля, в одному з тих будинків із залізобетонних плит, що вже в 60-ті роки почали тріскатися й деформуватись, народився Баррі Фербразер.


IV


Попри непереконливі запевнення ярвілської ради, що за утримання нового житлового масиву відповідатиме саме вона, Пеґфорд — як і передбачали його роздратовані мешканці — був невдовзі поставлений перед необхідністю сплачувати нові рахунки. Хоч ярвілська рада й виділяла більшість коштів для комунальних служб Полів, а також на ремонт будинків, місто доволі зверхньо поставило Пеґфорд перед фактом, що йому доведеться відповідати за утримання в належному стані тротуарів, ліхтарів, лавок, автобусних зупинок і громадських земельних ділянок.

Виявилося, що місточки, які сполучали Пеґфорд з дорогою в Ярвіл, порозмальовували графіті. Підлітки з Полів захаращували парк пивними пляшками і жбурляли каміння у вуличні ліхтарі. Місцева пішохідна доріжка, де так любили прогулюватися туристи й відпочивальники, стала для молоді Полів популярним місцем для тусовок, «ба навіть гірше», як багатозначно натякнула мати Говарда Моллісона. На плечі пеґфордської місцевої ради лягла відповідальність за утримання цих місць у чистоті, наведення порядку й лагодження понищеного майна, а кошти, що їх виділяв Ярвіл, були замалі для покриття видатків.

Та жодна частка цієї небажаної повинності не викликала в Пеґфорді стільки гіркоти й роздратування, як той факт, що діти з Полів могли тепер ставати учнями початкової школи при англіканській церкві Святого Томаса. Юні поляни мали право одягати синьо-білу шкільну форму, бігати на подвір’ї, де лежав наріжний камінь, закладений ще леді Шарлоттою Світлав, і галасувати в малесеньких класах, ріжучи слух своїм грубим ярвілським акцентом.

Дуже швидко в Пеґфорді поширилися легенди про те, що заповітною мрією й метою кожної ярвілської родини з дітьми шкільного віку, яка існувала за рахунок соціального забезпечення, було отримати житло на Полях, а потік охочих перетнути межу між Полями й дільницею Кентерміл ніколи не пересихав, подібно до тих мексиканців, які всіма правдами й неправдами прослизали в Техас. Їхню чудову школу Св. Томаса, що приваблювала своїми затишними класами, старовинною кам’яною будівлею й розкішним трав’янистим ігровим майданчиком, невдовзі окупують і привласнять виплодки жеброти, наркоманів і матерів, які народжували дітей щоразу від інших батьків.

Цей кошмарний сценарій так ніколи й не був до кінця реалізований, адже попри безперечні переваги Св. Томаса існували також і недоліки: потреба купувати шкільну форму або ж заповнювати численні документи, необхідні для отримання допомоги на її придбання, обов’язкова купівля проїзних квитків на автобус, необхідність рано прокидатися, щоб діти могли вчасно приїхати до школи. Для деяких родин на Полях ці вимоги були занадто обтяжливі, тож їхні діти ходили до великої початкової школи, збудованої в дільниці Кентерміл, де не треба було носити шкільної форми. Переважна більшість учнів, що прийшли до Св. Томаса з Полів, дуже легко знаходили спільну мову зі своїми пеґфордськими однолітками. Деякі взагалі виявлялися цілком чудовими дітьми. Так і Баррі Фербразер став напрочуд популярним у своєму класі, лише іноді помічаючи, як застигала посмішка на обличчі чергового пеґфордського батька чи матері, коли він згадував, у якій дільниці мешкає.

Та інколи Св. Томас був змушений зараховувати на навчання й такого учня з Полів, характер якого відрізнявся значною агресивністю. Кристал Відон мешкала зі своєю прабабусею на вулиці Надії, тож коли настав її час іти до школи, ніхто не міг заборонити їй вступати в школу Св. Томаса, хоч після того, як у восьмирічному віці вона знову повернулася до матері на Поля, багато хто плекав надію, що вона назавжди покине їхню школу.

Процес навчання для Кристал був подібний до повільного пересування якоїсь жертви боа констріктора, скажімо, кози, всередині тіла цього велетенського удава — процес, що був для обидвох створінь украй некомфортним. Проте Кристал відвідувала уроки не занадто часто. Більшість часу з нею займався спеціальний учитель для роботи з відсталими учнями.

Завдяки зловісному жарту долі Кристал опинилася в тому самому класі, що й Лексі, старша внучка Говарда й Шерлі. Одного разу Кристал з такою силою зацідила Лексі Моллісон в обличчя, що вибила їй два зуби. І хоч вони й так уже в неї хиталися, це аж ніяк не могло служити виправданням для батьків Лексі.

Переконання, що цілі зграї таких, як Кристал, полюватимуть на їхніх дочок в загальноосвітній школі Вінтердаун, змусило врешті-решт Майлза і Саманту Моллісон перевести обидвох своїх дочок у ярвілську приватну школу-пансіон Св. Анни, де навчалися тільки дівчата. Той факт, що через Кристал Відон його внучки були позбавлені законного права на безплатне навчання, швидко став для Говарда однією з найулюбленіших тем для розмов і промовистим прикладом згубного впливу Полів на життя Пеґфорда.


V


Вибух обурення в Пеґфорді поступово вгамувався, і на зміну йому прийшло врівноваженіше, але не менш потужне почуття невдоволення. Поля оскверняли й розбещували осередок умиротворення й краси, тож місцеве населення, затамувавши гнів, рішуче налаштувалось відмежуватися від цього житлового масиву. Проте минав час, тривали диспути, відбувалися реформи місцевого врядування, а все залишалося без змін: Поля й далі вважалися частиною Пеґфорда. Новоприбулі до містечка дуже швидко усвідомлювали, що найкращим шляхом для здобуття прихильності пеґфордської еліти, від якої все залежало, було звинувачення масиву в усіх смертних гріхах.

Але тепер нарешті, коли вже минуло шістдесят років, відколи старий Обрі Фаулі передав Ярвілу цю фатальну земельну ділянку, після десятиліть наполегливої праці, вироблення стратегій і підписання петицій, звіряння інформації й виголошення палких промов у підкомітетах — пеґфордські борці з Полями відчули, що перемога зовсім близько.

Економічний спад змушував місцеву владу вдаватися до скорочень, обмежень і реорганізацій. Деякі члени ярвілської окружної ради передбачали, що можуть отримати кращі шанси на наступних виборах, якщо приєднають до міста той жалюгідний житловий масив, що занепадатиме прискореними темпами під дією суворих фінансових обмежень, нав’язаних національним урядом, і збільшать таким чином число виборців за рахунок його невдоволених мешканців.

Пеґфорд мав свого представника в Ярвілі: члена окружної ради Обрі Фаулі. Це був не той чоловік, завдяки якому розпочалося будівництво Полів, а його син, Обрі-молодший, який успадкував маєток Світлавів, а працював у лондонському комерційному банку. Його участь у місцевих справах несла на собі печать спокути, так, ніби він намагався загоїти рану, легковажно завдану його батьком цьому маленькому містечку. Разом зі своєю дружиною Джулією він спонсорував сільськогосподарські виставки, роздаючи призи переможцям, брав участь у кількох місцевих комітетах і щороку організовував різдвяну забаву, запрошення на яку цінувалися дуже високо.

Говард надзвичайно пишався й тішився тим, що вони з Обрі були такими близькими спільниками у безперестанних намаганнях перепідпорядкувати Поля Ярвілу, адже Обрі крутився у вищих комерційних сферах, що викликало в Говарда захоплення й повагу. Щовечора після закриття крамнички Говард витягав шухляду своєї старомодної каси й перераховував монетки й брудні банкноти перед тим, як покласти їх у сейф. Натомість Обрі ніколи не торкався грошей під час своєї роботи в банку, але завдяки його трансакціям вони перетинали різні континенти в неймовірних кількостях. Він керував ними, множив їх, а за менш сприятливих обставин велично стежив, як вони зникають. У Говардових очах Обрі був наділений якоюсь містичною силою, і жодна світова фінансова криза не могла йому зашкодити.

Власник гастрономчика був нетерпимий до тих, хто звинувачував таких, як Обрі, в безладі, що в ньому опинилася країна. Ніхто не нарікав, коли все йшло добре, постійно повторював Говард, порівнюючи Обрі з шанованим генералом, пораненим під час непопулярної війни.

Тим часом Обрі як член окружної ради мав доступ до вельми цікавих статистичних даних і міг ділитися з Говардом інформацією про клопіткого пеґфордського сусіда. Вони удвох абсолютно точно знали, скільки окружних ресурсів убабахувалося — без жодної віддачі або видимого покращення — в занедбані вулички Полів. Знали, що на Полях ніхто не мав свого власного будинку (тоді як будинки з червоної цегли в дільниці Кентерміл майже всі тепер належали приватним власникам, набравши неймовірно ошатного вигляду з усіма своїми квітковими вазончиками на вікнах, верандами й охайними галявинами). Знали вони також, що дві третини мешканців Полів живуть за рахунок державної допомоги і що чимала їхня кількість проходила свого часу крізь двері наркоклініки «Белчепел».


VI


Говарда постійно переслідував уявний образ Полів, наче спогад про кошмарний сон: вікна, забиті дошками з матюками на них, підлітки з цигарками в зубах на загиджених автобусних стоянках, сателітні антени, звернені до небес, немов оголені маточки понурих металевих квітів. Він часто ставив риторичне запитання: чому вони не здатні навести спільно лад — що заважає мешканцям скласти докупи свої убогі ресурси і купити для себе бодай газонокосарку? Цього ніколи не траплялося: Поля завжди чекали, що хтось за них це зробить — місцева рада, міська, окружна, — хтось усе поприбирає, відремонтує, буде утримувати й давати їм ще, ще і ще.

Говарду тоді пригадувалася вуличка Надії з його дитинства, з крихітними городиками, де земельні ділянки були не більші за скатертину, але всі, як і в його мами, рясніли стеблами стручкової квасолі й картоплі. На думку Говарда, ніщо не перешкоджало полянам вирощувати свіжі овочі, ніщо не перешкоджало їм дисциплінувати своїх лиховісних виплодків у капюшонах, які розмальовували довколишні стіни, ніщо не перешкоджало їм зібратися в одну громаду й заходитися відчищати довкілля й самих себе від бруду й занедбаності, ніщо їм, зрештою, не перешкоджало знайти собі якусь роботу, ніщо. Отож Говард врешті дійшов до висновку, що поляни самі, з власної волі, обрали собі цей спосіб існування, а те, що їхній житловий масив мав на собі печать загрозливої деградації, було нічим іншим, як фізичною маніфестацією їхнього невігластва й лінощів.

Пеґфорд, навпаки, уявлявся Говарду містечком, яке випромінювало своєрідний ореол моральності, неначе колективна душа громади проявляла себе в його брукованих вуличках, пагорбах, мальовничих будиночках. Для Говарда місце його народження було не просто поєднанням старих будівель, швидкоплинної річечки, величавого силуету монастиря або висячими кошиками з квітами на Майдані. Для нього це містечко було своєрідним ідеалом, способом існування, мікроцивілізацією, що чинила рішучий опір загальнонаціональному занепаду.

— Я належу Пеґфорду, — любив казати він туристам, що прибували влітку, — я тут народився і став собою. — Цими дещо банальними словами він насправді робив собі прихований комплімент. Він народився в Пеґфорді і тут він помре, навіть не мріючи про те, щоб кудись звідси виїхати, і не прагнучи інших змін, аніж споглядання того, як чергуються пори року, трансформуючи довколишні ліси й річку, як розквітає Майдан навесні або іскриться різдвяними вогниками взимку.

Баррі Фербразер це знав; фактично він казав про це не криючись. Він реготав, сидячи навпроти Говарда за столом у парафіяльній залі, реготав, дивлячись йому в очі: «Знаєш, Говарде, для мене ти й Пеґфорд — два чоботи пара». А Говард, анітрохи не збентежившись (бо завжди був готовий дати відсіч Баррі), відповідав: «Я це сприймаю, Баррі, як великий комплімент з твоїх уст, хоч ти й не мав такого наміру».

Він міг дозволити собі глузувати. Єдина мета, що залишалася в Говардовому житті, була так близько, що майже можна було відчути її на дотик: повернення Полів під юрисдикцію Ярвіла здавалося неминучим.

А тоді, за два дні перед тим, як Баррі Фербразер замертво звалився на паркінгу, Говард довідався з надійного джерела про те, що його опонент порушив усі можливі правила й домовленості, вирішивши надрукувати в місцевій газеті статтю про те, яким щастям було для Кристал Відон мати змогу навчатися в школі Св. Томаса.

Ідея про те, щоб виставити Кристал Відон напоказ перед читачами як успішний приклад інтеграції Полів і Пеґфорда, могла б (як казав Говард) видатися смішною, якби не була настільки серйозною. Не було сумніву, що Фербразер розтлумачив би дівчині, що їй казати, і вся правда про її лихослів’я, постійні прогули, сльози інших дітей, регулярні покарання — усе це загубилося б під шаром брехні.

Говард довіряв здоровому глузду своїх земляків, але побоювався журналістських перекручень і втручання невігласів-добродійників. Його заперечення були не лише принципові, а й мали особистісне підґрунтя: він не забув, як у нього на руках ридала внучка із закривавленими яснами і як він намагався заспокоїти її, обіцяючи, що зубна фея принесе їй потрійну нагороду.


Вівторок


І


Через два дні після смерті чоловіка Мері Фербразер прокинулася о п’ятій ранку. Вона спала в подружньому ліжку разом із дванадцятирічним Декланом, що приповз до неї в сльозах зразу після опівночі. Він уже міцно спав, тож Мері навшпиньки вийшла зі спальні й спустилася на кухню, де могла нарешті нестримно розридатися. З кожною годиною, що минала, її туга поглиблювалася, адже вона все більше віддалялася від живого образу чоловіка й дедалі чіткіше усвідомлювала ту самотню вічність, що очікує її попереду. Проте вона й далі на якісь короткі миті впадала ніби в прострацію, забуваючи, що він відійшов назавжди й ніколи вже не зможе її розрадити.

Коли до неї прийшли сестра зі шваґром, щоб зготувати сніданок, Мері взяла телефон Баррі й попрямувала до кабінету, де почала шукати номери декого з його численних знайомих. Не минуло й кількох хвилин, як мобілка в її руці завібрувала.

— Слухаю, — пробурмотіла вона.

— О, вітаю! Мені потрібен Баррі Фербразер. Це Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця».

Безтурботний жіночий голос гримів у Меріному вусі немилосердно гучно, мов тріумфальні фанфари, вона навіть не могла збагнути змісту слів.

— Вибачте?

— Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця». Чи могла б я поговорити з Баррі Фербразером? Це з приводу його статті про Поля.

— Так, — промовила Мері.

— Він не уточнив деякі деталі стосовно дівчини, про яку йдеться в статті. Ми маємо взяти в неї інтерв’ю. Кристал Відон?

Мері здавалося, ніби кожне слово було ляпасом. Вона заклякла в старому кріслі Баррі, не опираючись граду цих ударів, що сипалися на неї.

— Ви мене чуєте?

— Так, — відповіла надтріснутим голосом Мері. — Чую.

— Я знаю, що містер Фербразер дуже хотів бути присутнім під час інтерв’ю з Кристал, але нас підганяє час…

— Він не зможе бути присутнім, — прохрипіла Мері. — Він не зможе більше говорити про ті кляті Поля, і ні про що інше, ніколи!

— Що? — не зрозуміла дівчина з другого кінця лінії.

— Мій чоловік помер, ось що. Він мертвий, і нехай тепер Поля обходяться якось без нього, ясно?

Руки Мері так затремтіли, що телефон вислизнув їй крізь пальці, і поки вона намацувала його, щоб відключити дзвінок, журналістка могла чути її уривчасті ридання. Тут вона пригадала, що свій останній день на землі, який збігся з річницею їхнього шлюбу, Баррі майже повністю присвятив своїй одержимій манії стосовно тих Полів і Кристал Відон. Її охопила лють, і вона з такою силою пожбурила мобілку, що та перелетіла через усю кімнату і вдарилася в обрамлену фотографію їхніх чотирьох дітей, збивши її на підлогу. Мері так гучно заридала й залементувала, що сестра зі шваґром перелякано примчали до неї в кімнату.

Спочатку вони змогли з неї витиснути тільки таке: «Поля, прокляті, проклятущі Поля…»

— Ми з Баррі там виросли, — пробурмотів її шваґро, але на цьому й умовк, побоюючись, що Мері остаточно впаде в істерику.


II


Соціальна працівниця Кей Баден та її донька Ґая переїхали з Лондона лише чотири тижні тому і були цілком новоспеченими мешканцями Пеґфорда. Кей не була знайома із суперечливою історією Полів. Для неї це просто була дільниця, де мешкали багато її клієнтів. Про Баррі Фербразера вона знала тільки те, що його смерть призвела до жалюгідної сценки на кухні, коли її коханець Ґевін покинув її напризволяще разом з яєчнею, розбивши таким чином усі надії, які він пробудив у ній своїм зляганням.

У вівторок свій обідній час Кей провела на придорожній стоянці між Пеґфордом і Ярвілом, перекусивши прямо в автомобілі бутербродом і перечитавши великий стос документів. Одна з її колег звільнилася з роботи, не витримавши стресу, в результаті чого Кей одразу ж отримала в додаток до своїх ще й третину її файлів. Приблизно перед першою вона вирушила в напрямку Полів.

Кілька разів вона вже бувала в цій дільниці, але ще погано орієнтувалася в лабіринті вуличок. Нарешті вона розшукала Фолей Роуд і вже здаля вирізнила серед інших будинок, у якому, на її думку, й мали жити Відони. З матеріалів досьє було зрозуміло, з ким вона мала б зустрітися, і вже перший погляд на будівлю підтвердив її очікування.

Під стіною будинку височіла ціла гора мотлоху: паперові й пластикові торбинки з відходами впереміш зі старим одягом і загидженими підгузниками. Поросла чагарником галявина була всіяна всіляким непотребом, а більшу частину сміття було просто звалено на купу під одним із вікон. Посеред галявини лежала стара облізла шина. Її перетягли на це місце недавно, бо неподалік виднілося жовтувато-руде коло прим’ятої засохлої трави. Натиснувши кнопку Дзвінка, Кей помітила використаний презерватив, що виблискував у траві біля її ніг, неначе прозорий кокон якоїсь величезної личинки.

Вона знову відчула легеньку тривогу, що її так і не змогла Досі перебороти, хоча це не йшло в жодне порівняння з тим переляком, який охоплював її колись перед кожними незнайомими дверима. У перші дні своєї роботи, попри всю попередню підготовку, попри те, що її майже завжди хтось супроводжував, вона іноді просто ціпеніла від жаху. Розлючені пси, чоловіки з ножами в руках, діти з роз’ятреними ранами — чого вона тільки не бачила упродовж тих років, коли відвідувала чужі помешкання.

Ніхто не відповів на її дзвінок, але через напівпрочинене вікно ліворуч від себе вона могла чути вередування якоїсь малої дитини. Вона спробувала постукати в облуплені двері, з яких відвалився крихітний шматочок засохлої білої фарби, впавши їй на ногу. Це нагадало Кей про стан її помешкання. Було б гарно, якби Ґевін запропонував свою допомогу з косметичним ремонтом, але він про це навіть не згадував. Часом Кей починала перераховувати все, що він не казав або не робив, немов та скнара, що переглядає боргові розписки, і відчувала тоді гіркоту і злість, рішуче налаштовуючись добитися від нього відшкодування.

Вона знову постукала, намагаючись відволіктися від власних думок, і цього разу хтось озвався:

— Та йду вже, курва.

Двері прочинились, і в проході з’явилася жінка з дитячо-старечим виглядом, вбрана в брудну блідо-голубу футболку й чоловічі піжамні штани. Зростом була така ж, як і Кей, тільки якась зіщулена. Крізь тонку білу шкіру гостро випиналися вилиці й грудна клітка. Її пофарбоване волосся, кошлате й нестямно руде, здавалося перукою, нап’яленою просто на череп, зіниці очей були крихітні, а груди цілком пласкі.

— Привіт, Террі, — це ви? Мене звати Кей Баден, я із соціальної служби. Я заміщаю Метті Нокс.

Кістляві сіруваті руки жінки були всуціль усипані сріблястими віспинками, а на передпліччі ятрилася відкрита червона рана. Через численні шрами на правій руці й шиї шкіра там зробилася лискучою, наче пластик. Кей згадала одну знайому лондонську наркоманку, що випадково підпалила власний будинок, занадто пізно усвідомивши, що сталося.

— Ага, ясно, — сказала Террі після довжелезної паузи. Заговоривши, вона одразу ніби постаріла. Їй бракувало кількох зубів. Вона відвернулася від Кей і невпевнено почалапала вглиб темного коридора. Кей пішла слідом. Дім просмердівся тухлими харчами, потом і неприбраним сміттям. Террі повела Кей до маленької вітальні ліворуч.

Там не було жодних книг, картин чи фотографій, ніякого телевізора — нічого, крім пари старих потертих крісел і поламаних поличок. Підлога була всипана сміттям. Кілька новесеньких картонних коробок, складених на купу під стіною, мали тут недоречний вигляд.

Посеред кімнати стояв голоногий малюк у сорочинці й набряклому підгузнику. Кей знала з досьє, що йому було три з половиною роки. Його ниття здавалося підсвідомим і нічим не вмотивованим, таким собі гудінням двигуна, що сигналізувало про його присутність. Він стискав у руках малесенький пакетик з-під вівсянки.

— Це, мабуть, Роббі? — спитала Кей.

Хлопчик подивився на неї, коли вона назвала його ім’я, але скиглити не перестав.

Террі відсунула вбік стару пошкрябану бляшанку з-під печива, що лежала на одному з брудних обшарпаних крісел, і скрутилася там клубочком, дивлячись на Кей з-під напівзаплющених повік.

Кей сіла на інше крісло, на бильці якого лежала переповнена попільничка. Кілька недопалків упали на сидіння крісла. Кей відчула їх під стегном.

— Привіт, Роббі, — сказала Кей, відкриваючи досьє Террі.

Малюк, не перестаючи пхинькати, потрусив пакетиком з-під вівсянки. Усередині там щось заторохтіло.

— Що там таке в тебе? — поцікавилася Кей.

Він не відповів, але ще завзятіше потрусив пакетиком. З нього вилетіла маленька пластмасова фігурка і впала кудись за картонні коробки. Роббі почав рюмсати. Кей зиркнула на Террі, яка безтямним поглядом дивилася на сина. Врешті вона пробурмотіла:

— Шо таке, Роббі?

— Ану, чи зможемо ми це дістати? — запитала Кей, зрадівши нагоді встати й обтрусити попіл зі свого стегна. — Давай-но подивимось.

Вона підійшла до стіни й зазирнула у проміжок за коробками. Маленька фігурка зачепилася за одну з верхніх коробок. Кей запхала руку в проміжок. Коробки були важкі й не рухалися з місця. Кей зуміла нарешті схопити фігурку, що виявилася товстим яскраво-фіолетовим чоловічком, подібним на Будду.

— Ось, маєш, — сказала вона.

Роббі перестав рюмсати. Він схопив фігурку й поклав її назад у пакетик з-під вівсянки, а тоді знову почав ним трусити.

Кей роздивилася довкола. Під поламаними поличками лежали догори колесами дві маленькі іграшкові машинки.

— Ти любиш машини? — запитала Кей у Роббі, показуючи на них.

Він не глянув туди, але скоса зиркнув на неї, немовби щось вираховуючи. Тоді почалапав до машинок, узяв одну з них і показав їй.

— Біп, — сказав він. — Сина.

— Так-так, — відповіла Кей, — дуже добре. Машина. Бі-біп.

Вона знову сіла в крісло й видобула з сумки блокнот.

— Отже, Террі. Як ваші справи?

Після деякої паузи Террі відповіла:

— Нормально.

— Мушу пояснити: Метті захворіла, тому я її заміщаю. Маю уточнити деяку інформацію, залишену для мене, щоб перевірити, чи нічого не змінилося, відколи вона бачила вас минулого тижня, добре?

— Отже, Роббі тепер ходить у ясла, так? Чотири рази на тиждень зранку і двічі вдень?

Здавалося, що Террі чує голос Кей ніби здаля. Так, ніби вона сиділа на дні якогось колодязя.

— Ага, — нарешті відізвалася вона після паузи.

— І як там йому? Подобається?

Роббі запхав машинку в пакетик з-під вівсянки. Узяв один з недопалків, що впав зі штанів Террі, і також застромив його в пакетик разом з машинкою і фіолетовим Буддою.

— Ага, — напівсонно відповіла Террі.

Кей уважніше придивилася до нерозбірливих нотаток, залишених їй Метті перед звільненням з роботи.

— Террі, а хіба він нині не мав там бути? Сьогодні ж вівторок?

Террі, здається, докладала зусиль, щоб не заснути. Кілька разів її голова починала хилитися додолу. Урешті-решт вона пояснила:

— Його мала завести Кристал, але не завела.

— Кристал — це ваша дочка? Скільки їй років?

— Чотирнадцять, — заспано відповіла Террі, — з половиною.

Кей бачила з нотаток, що Кристал було шістнадцять років. Запала мовчанка.

Біля ніжок Терріного крісла стояли два щербаті кухлі. Брудна рідина в одному з них була подібна на кров. Террі сиділа, склавши руки на пласких грудях.

— Я його вдягла, — сказала Террі, ледве видобуваючи слова з глибини своєї свідомості.

— Вибачте, Террі, але я мушу запитати, — звернулася до неї Кей. — Ви щось приймали зранку?

Террі провела кістлявою рукою над губами.

— Нє-а.

— Хоцу каку, — повідомив Роббі й почалапав до дверей.

— Треба йому допомогти? — запитала Кей, коли Роббі зник з поля зору, й вони почули, що він дряпається сходами нагору.

— Нє, він може сам, — пробурмотіла Террі.

Вона підперла голову кулаком, впершись ліктем у бильце крісла. Роббі зарепетував нагорі.

— Две-лі! Две-лі!

Вони чули, як він загупав по дереву. Террі не поворухнулася.

— Допомогти йому? — запропонувала Кей.

— Ага, — погодилася Террі.

Кей піднялася сходами й відчинила двері в туалет. Там стояв несусвітній сморід. Ванна була сіра з рудезними смугами довкола, а в унітазі не спустили воду. Кей зробила це, а вже тоді дозволила Роббі вилізти на сидіння. Він скривився й почав щосили тужитися. Пролунав гучний плюскіт, і до й так уже важкого протухлого повітря додався новий сморід. Він підвівся й почав, не підтираючись, натягувати свій набряклий підгузник. Кей зупинила його і спробувала переконати підтертися, але він не розумів, що вона від нього хоче. Зрештою вона зробила це сама. Його задок був червоний, вкритий кіркою і подразнений. Підгузник страшенно смердів. Вона спробувала його зняти, але Роббі заскиглив, хотів її вдарити, а потім вирвався і з провислим підгузником подріботів сходами назад до вітальні. Кей хотіла помити руки, але там не було мила. Намагаючись не дихати, вона причинила за собою двері туалету.

Перш ніж іти вниз, вона зазирнула до спалень. Усі в цьому домі спали на матрацах. Скидалося на те, що Роббі ночував у тій самій кімнаті, що й мати. Серед розкиданого по підлозі брудного одягу валялися кілька дешевих пластмасових іграшок для немовлят. Кей була здивована, що пухова ковдра мала підковдру, а подушки — наволочки.

У вітальні знову скиглив Роббі, луплячи кулачком по стосу картонних коробок. Террі спостерігала за цим з напівзаплющеними очима. Кей витерла рукою сидіння крісла і аж тоді сіла.

— Террі, ви проходите курс лікування метадоном у наркоклініці «Белчепел», так?

— Угу, — сонно буркнула Террі.

— І як воно, Террі?

Кей зачекала з авторучкою в руці, вдаючи, ніби відповідь не напрошується сама собою.

— Ви й далі відвідуєте клініку, Террі?

— Була того тижня. У п’ятницю.

Роббі лупасив коробки кулачком.

— І скільки вам дають метадону?

— Сто п’ятдесят міліграмів, — відповіла Террі.

Кей зовсім не здивувало те, що Террі добре пам’ятала це, але забула вік своєї доньки.

— Метті тут пише, що ваша мама допомагала опікуватися Роббі та Кристал. Вона й досі допомагає?

Роббі з розгону гупнувся усім своїм тілом у стос коробок, від чого той захитався.

— Обережно, Роббі, — застерегла його Кей, а Террі прохрипіла: — Не рухай нічого. — І Кей чи не вперше відчула в її байдужому голосі тривожну інтонацію.

Роббі знову почав лупасити коробки кулачками, отримуючи, мабуть, задоволення від цього глухого барабанного бою.

— Террі, ваша мама й далі опікується Роббі?

— Не мама, а баба.

— Його бабуся?

— Моя, а не його. Вона не… вона хвора.

Кей знову поглянула на Роббі, тримаючи напоготові ручку. Не можна було сказати, що він недоїдає. Коли вона витирала йому, напівголому, задок, то бачила, що він нормальної ваги як на свій вік. Його сорочинка була брудна, але коли вона схилилася над ним, то відчула, на свій подив, запах шампуню від його волосся. На його молочно-білих рученятах і ніжках не було ніяких синців, от лише той обвислий і промоклий підгузник.

— Їсти, — крикнув він, востаннє вдаривши коробку. — Хоцуїсти.

— Візьми печиво, — буркнула Террі, не зрушивши з місця. Роббі почав голосно рюмсати й верещати. Террі навіть не намагалася встати з крісла. Роббі так репетував, що неможливо було розмовляти.

— Я можу йому дати печиво? — вигукнула Кей.

— Ага.

Роббі побіг повз Кей до кухні. Там було майже так само брудно, як і в туалеті. Крім холодильника, плити й посудомийки, там більше майже нічого не було. На поличках стояли брудні тарілки, ще одна переповнена попільничка, валялися паперові торбинки і шматки запліснявілого хліба.

Лінолеум був липкий і клеївся до підошов Кеїних черевиків. На переповненому бачку для сміття лежала, ледве не падаючи, коробка з-під піци.

— Там, — тицьнув пальцем у стінну шафку Роббі, навіть не дивлячись на Кей. — Он там.

У шафці було більше харчів, ніж очікувала побачити Кей: консервні банки, пачка з печивом, бляшанка з розчинною кавою. Вона взяла з пачки два печива й дала хлопчику. Він їх хапнув і знову побіг назад до матері.

— Ну, Роббі, чи тобі подобається ходити в ясла? — запитала вона, поки він наминав печиво, сидячи на підлозі.

Він не реагував.

— Ага, подобається, — відповіла за нього Террі, яка трохи очуняла. — Правда, Роббі? Йому подобається.

— А коли він там був останнього разу, Террі?

— Останнього? Вчора.

— Вчора був понеділок, він не міг там бути, — зауважила Кей, роблячи нотатки. — Він туди не ходить по понеділках.

-Шо?

— Я питаю про ясла. Роббі мав би бути там сьогодні. Я мушу знати, коли він там був останнього разу.

— Та я ж уже казала. Останнього разу.

Її очі були майже розплющені. Голос був ще млявий, але в ньому вже відчувалися ворожі нотки.

— Ти лесбі? — запитала вона.

— Ні, — відповіла Кей, продовжуючи писати.

— А виглядаєш як лесбі, — сказала Террі.

Кей і далі писала.

— Соку, — крикнув Роббі, на підборідді якого були сліди шоколаду.

Цього разу Кей не зрушила з місця. Після довгої паузи Террі важко встала з крісла й почвалала до коридору.

Кей нахилилася і відкрутила покришку з бляшанки з-під печива, залишену Террі біля крісла. Там був шприц, шматок брудної вати, заіржавіла ложка і вкрита порохом поліетиленова торбинка. Кей міцно закрутила покришку, а Роббі спостерігав за нею. Спочатку почулося дзенькання, а тоді Террі повернулася з чашкою соку і ткнула її хлопчикові.

— Ось, — сказала вона не так синові, як Кей, і знову впала в крісло. Проте з першої спроби їй не вдалося потрапити на сидіння, і вона гримнулася стегном об підлокітник. Удар був досить сильний, але Террі, здається, не відчула ніякого болю. Вона просто вмостилася зручніше й почала розглядати соціальну працівницю туманним і байдужим поглядом.

Кей перечитала її досьє від початку до кінця. Вона знала, що майже все, що становило якусь цінність у житті Террі Відон, засмоктала чорна діра її згубної залежності, що вона вже втратила двох дітей і була на грані втрати ще двох, що вона займалася проституцією, щоб покрити видатки на героїн, що за нею тягнувся шлейф усіляких дрібних злочинів і що на даний час вона робила вже надцяту спробу вилікуватися від наркоманії.

Не відчувати нічого, не дбати ні про що… «Зараз вона, — подумала Кей, — щасливіша за мене».


III


Щойно розпочалася друга, післяобідня, перерва, як Стюарт «Жирко» Вол пішов собі зі школи. Робив він це без жодного поспіху й метушні. Ще вчора він вирішив прогуляти урок інформатики, яким закінчувався цей шкільний день. Міг, звичайно, сачконути з будь-якого уроку, але так сталося, що його найкращий друг Ендрю Прайс (якого Жирко називав «Арфом») був у паралельній комп’ютерній групі, і Жирко так і не зміг знизити свою успішність, щоб опинитися там само.

Для них обох не було секретом, що саме Ендрю більше захоплюється й пишається їхньою дружбою, проте лише Жирко відчував, що насправді Ендрю потрібен йому більше, ніж він Ендрю. Останнім часом Жирку почало здаватися, що ця залежність є ознакою слабкості, але він розсудив так: якщо компанія Ендрю йому до душі, а на цьому здвоєному уроці його все одно не буде, то можна й злиняти.

Жирко отримав з надійних джерел інформацію про те, що єдиний безпечний шлях утечі з території Вінтердауна, щоб тебе не засікли з вікна, це бічна стіна біля сарайчика з велосипедами, через яку треба перелізти. Він так і зробив, опинившись у вузенькому провулку з другого боку. Спокійно зістрибнув зі стіни, пройшов кілька кроків провулком і звернув ліворуч на брудну й залюднену головну дорогу.

Відчувши себе в безпеці, він запалив цигарку й рушив повз занедбані крамнички. За якихось п’ять кварталів Жирко знову звернув ліворуч на першу з тих вуличок, з яких починалися Поля. Він трохи ослабив вузол на шкільній краватці, але не зняв її. Його мало хвилювало, що він був школярем. Жирко ніколи не намагався якось видозмінити свою шкільну форму — чіпляти на вилоги значки або зав’язувати краватку якимось моднішим вузлом. Він носив свою шкільну форму з погордою засудженого до ув’язнення.

Жирко вважав, що дев’яносто дев’ять відсотків людства помиляються, коли, соромлячись самих себе, вводять усіх в оману, намагаючись вдавати когось іншого. Чесність була найголовнішою цінністю для Жирка, його зброєю й захистом. Чесність лякала людей, шокувала їх. Жирко виявив, що інші люди постійно соромляться самих себе і грають чужі ролі, жахаючись того, що правда про них просочиться назовні. А от самого Жирка приваблювала справжність, усе потворне, але щире, усі ті бридкі речі, що непокоїли й дратували таких людей, як його батько. Жирко багато розмірковував про месій і парій, про божевільних і злочинців, про шляхетних юродивих, не визнаних напівсонними масами.

Найважче й найпрекрасніше було залишатися тим, ким ти є насправді, навіть якби ти був жорстокий чи небезпечний, особливо якщо жорстокий і небезпечний. Треба було мати відвагу не приховувати звіра, який сидить у тобі. Але, з іншого боку, не можна вдавати з себе ще більшу бестію, ніж ти є. Якщо піти цим шляхом і почати перебільшувати або фальшувати, легко стати таким собі Каббі, брехлом і лицеміром. Жирко постійно ділив усіх подумки на «справжніх» і «несправжніх». Ці слова мали для нього величезне значення, що наче лазером пронизували всіх, до кого він їх застосовував, і його самого теж.

Він вважав, що деякі риси його характеру були справжні, а отже, їх варто вдосконалювати й розвивати, але були й такі неприродні пунктики його нікчемного виховання, від яких аж тхнуло несправжністю, тому від них, відповідно, треба було очищатися. Останнім часом він вправлявся, щоб діяти згідно з тими імпульсами, які, на його думку, були справжніми, ігноруючи й притлумлюючи відчуття (несправжні) провини й страху, викликані такими діями. З часом робити це ставало дедалі легше. Він хотів загартувати себе, стати невразливим, перестати боятися наслідків, позбутися фальшивих понять добра і зла.

Одна з таких речей, що починала його дратувати, — залежність від Ендрю; його присутність стримувала Жирка й не давала йому до кінця розкрити свою справжню натуру. Ендрю мав свої уявлення щодо чесної гри за правилами, і Жирко останнім часом помічав на обличчі давнього друзяки слабоприховані ознаки невдоволення, збентеження й розчарування. Ендрю волів не вдаватися до таких крайнощів, як цькування когось і виставляння на глум. Це не впливало на ставлення Жирка до Ендрю, адже Ендрю був би несправжнім, якби поводився так, як Жирко. Біда полягала в тому, що Ендрю був схильний до того типу моралі, супроти якого Жирко вів дедалі рішучішу війну. Жирко передчував, що для досягнення повної справжності він мав би без зайвих сантиментів відпустити Ендрю — хай робить собі, як знає, та все ж йому ні з ким не було так добре, як з Ендрю.

Жирко був переконаний, що непогано пізнав самого себе. Він так ретельно дослідив усі найтемніші закутки власної Душі, як не досліджував і не вивчав останнім часом нікого іншого. Він годинами міг аналізувати власні імпульси, бажання й страхи, намагаючись відділити ті, що насправді належали йому, від тих, які нав’язані ззовні. Розмірковував про те, до кого відчуває прив’язаність (він не знав нікого, хто міг би бути настільки відвертий з самим собою; усі пливли за течією життя, неначе уві сні), і врешті дійшов до висновку, що найщирішу симпатію він відчував до Ендрю, якого знав ще з п’яти років; що й досі прихильно ставився до матері, хоч був уже в тому віці, коли бачив її наскрізь; і відверто зневажав Каббі, котрий був для нього вершиною, кульмінацією несправжності.

На своїй сторінці у «Фейсбуці» — їй Жирко присвячував уваги стільки, скільки не присвячував нічому іншому, — він помістив цитату з однієї книжки, що лежала на книжковій поличці його батьків:


«Не треба в мене вірити, я занадто лиховісний, щоб повірити в самого себе… Мене жахає, що колись мене можуть проголосити благочестивим… Не хочу бути святим, краще вже блазнем… хоч я, мабуть, і так блазень…»


Ендрю страшенно сподобалася ця цитата, а Жиркові сподобалося, що вона справила на нього таке враження.

За ті лічені секунди, поки він проминав букмекерську контору, у Жирковій голові промайнув образ покійного батькового приятеля, Баррі Фербразера. Жирко проходив повз плакат з рисаками, що висів за запорошеним вікном, і бачив, мов наяву, усміхнене бородате обличчя Баррі, чув гулке гиготіння Каббі, що часто починав сміятися раніше, ніж Баррі закінчував розповідати черговий банальний анекдот, так він тішився самою його присутністю. Жирко не хотів акцентувати увагу на цих спогадах, не цікавився, чому вони так раптово з’явилися, не збирався досліджувати, справжнім був покійник чи несправжнім. Він просто відкинув геть усі думки про Баррі Фербразера і про сміховинний батьків розпач, відкинув і забув про них.

Останніми днями Жирко був на диво безрадісний, хоч інших він смішив, як і раніше. Його намагання звільнитися від обмежувальної моралі були нічим іншим, як спробою відновити те, що було в ньому заглушене, притлумлене, те, що він утратив разом зі своїм дитинством. Жирко хотів повернути собі певного роду невинність, а шлях, обраний ним для цього, був пов’язаний з тими речами, від яких, як вважалося, не можна очікувати нічого доброго, але які парадоксальним чином здавалися Жиркові єдиним засо-бом здобуття автентичності і своєрідного очищення. Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали. Жирко починав був думати, що для пізнання істини необхідно всі почуті мудрі фрази й сентенції вивертати якось інакше, навиворіт. Він жадав мандрувати темними лабіринтами, долаючи зачаєні там химери; жадав викривати показне благочестя й лицемірство; жадав порушувати всілякі заборони, вичавлюючи з їхньої кривавої серцевини мудрість пізнання; жадав сягнути аморальної благодаті й бути розхрещеним назад у стан невідання і простоти.

Отож він і вирішив переступити через одне з небагатьох шкільних правил, яких ще досі не порушував, і, сачконувши зі школи, подався прямо на Поля. І не лише тому, що тут можна було краще, ніж будь-де, відчути шорсткий пульс реальності. Він мав також невиразну надію спіткатися з деякими сумнозвісними особами, що його інтригували. А ще в нього було глибинне бажання, в якому він навіть сам собі не зізнавався і для якого не міг би й підшукати відповідних слів, бажання знайти якісь прочинені двері, раптове впізнавання й гостинне запрошення до дому, про який він навіть не знав.

Проходячи повз жовтаво-сірі будинки пішки, а не минаючи їх у маминій машині, він помічав, що чимало з них були чистенькі, без будь-яких графіті, а деякі (як йому здалося) наслідували претензійну елегантність Пеґфорда своїми мереживними фіранками й декоративними підвіконнями. Ці Деталі не були помітні на автомобільній швидкості, коли Жирків погляд неминуче наштовхувався на забиті дошками вікна або засмічені подвір’я. Жирка не цікавили ошатні будиночки. Його вабили до себе місця, де панував хаос і беззаконня, хоч би й у такому поверховому варіанті, як от розмальовані фарбою з пульверизаторів стіни.

Десь тут неподалік (де точно, він не знав) мешкав Дейн Таллі. Його родина мала сумнозвісну славу. Його батько і обидва старші брати роками не вилазили з тюрми. Ходили чутки, що останнього разу, коли Дейн забив стрілку (як казали, з одним 19-річним хлопцем з дільниці Кентерміл), його батько пішов разом з ним і встряг там у бійку зі старшими братами Дейнового супротивника. Таллі приперся до школи з порізаним обличчям, розпухлою губою й підбитим оком. Було зрозуміло, що ця його рідкісна поява у школі була викликана одним лише бажанням похизуватися своїми ранами.

Жирко був певний, що сам би вчинив інакше. Зважати на те, що інші думають про твоє розбите обличчя, було ознакою несправжності. Жирко волів би після сутички поводитися так, мовби нічого не сталося, і якби хтось про це довідався, то лише випадково.

Жирка ще ніколи не били, хоч він не раз до цього провокував. Останнім часом він часто розмірковував про те, що відчував би під час бійки. Він передбачав, що справжність, якої він так прагнув, повинна мати в собі елемент насильства, принаймні не повинна його заперечувати. Готовність ударити і прийняти на себе удар здавалася йому невід’ємною складовою відваги, до якої він прагнув. Йому ніколи не доводилося вдаватись до кулаків — вистачало його гострого язика. Але оновлений Жирко починав зневажати власну красномовність і захоплювався справжньою грубою силою. Хоча, наприклад, до ножів Жирко ставився з обережністю. Якби він купив собі лезо тепер, та ще й почав би ним хизуватися, це стало б кричущим виявом несправжності, жалюгідним мавпуванням таких, як Дейн Таллі. Від однієї думки про це в Жирка перекрутилися всі нутрощі. Якщо колись настане такий час, що йому знадобиться ніж, то це матиме зовсім інакший вигляд. Жирко не виключав можливості, що такий час може настати, хоч ця думка його жахала. Жирка лякало все, що розтинало тіло, будь-які голки чи леза. Він був єдиний, хто зомлів, коли їм у Св. Томасі робили щеплення від менінгіту. Ендрю знав, що Жирка дуже легко можна вивести з рівноваги, якщо в його присутності видобути «ЕпіПен» — голку з адреналіном, яку Ендрю мусив постійно носити з собою, бо в нього була небезпечна алергія на арахіс. Жиркові ставало погано, коли Ендрю починав розмахувати цією голкою або вдавав, що хоче вколоти його.

Блукаючи без жодної мети, Жирко раптом побачив знак з написом «Фолей Роуд». Тут жила Кристал Відон. Він не був певний, чи вона сьогодні в школі, і не мав жодного наміру давати їй привід думати, що він забрів сюди спеціально, щоб її розшукати.

Вони домовилися про зустріч у п’ятницю ввечері. Жирко сказав батькам, що піде до Ендрю працювати над якимось проектом з англійської. Скидалося на те, що Кристал зрозуміла мету їхньої зустрічі і була до цього готова. Вона вже якось дозволила йому встромити два пальці в свою вагіну, гарячу, пружну й слизьку. Він тоді розстібнув їй ліфчик і обмацав руками її теплі, пишні груди. Він умисно розшукав її на різдвяній диско-вечірці, вивів із зали під недовірливими поглядами Ендрю та інших, і затяг у темний кут зали для вистав. Вона була здивована не менше за інших, але, як він і очікував та сподівався, майже не чинила опору. Він обрав Кристал зумисне й свідомо, і мав напоготові зухвалу і зверхню відповідь, коли б його ровесники вирішили з нього поглузувати.

— Якщо хочеться чипсів, не йдеш у довбаний салат-бар.

Він заздалегідь приготував це порівняння, хоча й мусив його ще їм розтлумачити.

— Ви, пацани, займайтесь онанізмом. А я хочу трахатись.

Після цього ніхто вже не шкірився. Він не сумнівався, що всі, включно з Ендрю, прикусили від захвату свої язики, адже він так зухвало й безстрашно прямує до єдиної важливої і справжньої мети. Ніхто не сумнівався, що Жирко обрав Для цього найкоротший шлях. Ніхто не міг заперечити його здорового глузду й практичності, а Жирко бачив, що кожен із них запитував себе: а чому ж їм забракло відваги піти цим шляхом, що веде до такої солодкої мети.

— Зроби мені послугу — не кажи про це моїй старій, добре? — пробурмотів Жирко, набираючи в легені повітря в паузі між взаємними довгими, вологими дослідженнями ротів, тоді як його пальці активно терли соски Кристал.

Вона захихотіла, а тоді ще агресивніше стала його цілувати. Вона не питала, чому він обрав саме її, вона взагалі майже ні про що його не питала. Здавалося, що вона, як і він, отримувала втіху від злиття їхніх таких різних родинних станів, насолоджувалася розгубленістю спостерігачів і обуреною пантомімою його приятелів. Жирко й Кристал майже не розмовляли під час наступних трьох акцій плотських досліджень і експериментувань. Усе розпочинав Жирко, хоча вона теж сприяла цьому своєю доступністю, навмисне опиняючись там, де йому було легше її знайти. Вечір п’ятниці мав стати їхньою першою заздалегідь домовленою зустріччю. Він купив презервативи.

Перспектива пройти нарешті все до кінця, мабуть, зіграла певну роль у його сьогоднішньому сачкуванні і мандрівці на Поля, хоч він навіть не думав про Кристал (хіба що про її розкішні груди й чудесним чином незахищену вагіну), аж поки не побачив назву її вулиці.

Жирко відступив назад, запалюючи ще одну цигарку. Цей знак з написом «Фолей Роуд» чомусь зродив у ньому відчуття, що зараз не зовсім відповідний час. Поля сьогодні були банальні й непроникні, а те, що він шукав, та річ, яку він сподівався впізнати, коли знайде, ховалася десь удалині, подалі від очей. Отож він повернувся й подався назад до школи.


IV


Телефони не відповідали. У кімнаті захисту дітей Кей уже мало не добрих дві години набирала номери, залишала повідомлення, просила всіх відзвонити їй: патронажну сестру Відонів, їхнього родинного лікаря, кентермілські ясла і наркоклініку «Белчепел». На столі перед нею лежало обшарпане досьє Террі Відон.

— Що, знову колеться? — запитала Алекс, одна зі співробітниць Кей. — Цього разу її вже остаточно попруть з «Белчепела». Вона боїться, що в неї заберуть Роббі, але не може зіскочити з голки.

— Вона вже втретє лікується в «Белчепелі», — додала Уна.

Після всього, що вона побачила сьогодні, Кей вирішила,

що настав час повторно переглянути цю справу, зібравши свідчення всіх фахівців, які були відповідальні за певні фрагменти життя Террі Відон. У паузах між іншими обов’язками Кей постійно тисла на кнопку повторного виклику, а офісний телефон у кутку також безперестанку дзвонив і зразу перемикався в режим автовідповідача. Кімната захисту дітей була тісненька й захаращена, та ще й просмерджена зіпсу- гим молоком, бо Алекс і Уна мали звичку викидати кавовий осад зі своїх чашок прямо в горщик з напівзів’ялими стеблами юки, що стояв у кутку.

Останні нотатки Метті були нерозбірливі й хаотичні, там було багато закреслень, неточних дат і незавершених речень. Бракувало кількох ключових документів, включно з листом, висланим два тижні тому з клініки для наркоманів. Було простіше отримати потрібну інформацію від Алекс і Уни.

— Останній раз її справу переглядали… — замислилася Алекс, наморщивши чоло, — здається, понад рік тому.

— І певно вирішили, що Роббі може лишатися з нею, — додала Кей, притискаючи вухом слухавку до плеча й намагаючись безуспішно знайти в розбухлій папці торішні записи.

— Тоді йшлося не про те, чи він може залишитися з нею, а про те, варто чи не варто йому повертатися до неї. Його віддали названій матері, бо якийсь Террін клієнт так її побив, що вона опинилася в лікарні. Коли її привели до людського вигляду й виписали, вона без Роббі не знаходила собі місця. Пройшла курс лікування в «Белчепелі», перестала займатися проституцією і ревно старалася вести нормальний спосіб життя. Мати обіцяла їй допомагати. Отож вона забрала малого додому, а через кілька місяців знову почала ширятися.

— Але ж Террі, здається, допомагає не її мати, — сказала Кей, у якої від страшенно нерозбірливого почерку Метті аж розболілася голова. — Це її бабуся, тобто прабабуся дітям. Террі мені сказала, що вона захворіла. Якщо Террі зосталася тепер єдиною опікункою…

— Доньці шістнадцять років, — урвала її У на. — Саме вона опікується Роббі.

— Ну, але робить це не найкращим чином, — зітхнула Кей. — Коли я прийшла до них зранку, він був не надто доглянутий.

Хоч вона бачила й гірше: шрами й виразки, опіки й порізи, ґулі й синці, коросту й воші. Бачила немовлят, які лежали на килимках, загиджених собачим послідом, малюків, що повзали серед уламків кісток, а одного разу (це їй і досі ще снилося) бачила дитину, яку на п’ять днів закрив у серванті психопат-вітчим. Про це тоді писали всі газети. Найбільшою загрозою для Роббі Відона був той стос важких коробок у вітальні його матері, на який він пробував видряпатися, коли побачив, що цим привертає до себе увагу Кей. Перед тим, як піти, Кей старанно попереставляла їх, зробивши з одного стоса два менших. Террі це не сподобалось, як і фраза Кей про те, що з Роббі треба зняти наскрізь промоклий підгузник. Власне, це доволі розлютило Террі, і хоч вона була ще не зовсім сфокусована, їй не забракло концентрації, щоб обматюкати Кей і вигнати її з хати.

Задзвонила мобілка, і Кей відізвалася. Це була Терріна лікарка з клініки.

— Я вже кілька днів не можу до вас додзвонитися, — сердито повідомила жінка.

Кей довелося довго розтлумачувати, що вона — не Метті, але це аж ніяк не зменшило ворожий настрій лікарки.

— Так, ми ще й досі нею займаємося, але минулого тижня її аналізи знову були позитивні. Якщо вона знову вживає наркотики, може сюди не вертатися. У нас є двадцять осіб, які готові зайняти її місце і яким наша програма може допомогти. Вона вже втретє проходить курс лікування.

Кей не сказала їй, що Террі зранку знову вкололася.

— Чи є в когось парацетамол? — спитала Кей в Уни й Алекс після того, як лікарка розповіла про відсутність у Террі будь-якого прогресу в лікуванні й поклала слухавку.

Кей запила знеболювальне вистиглим чаєм, не маючи сили встати й піти до кулера в коридорі. У офісі було задушливо. Надворі сутеніло, і денне світло над її столом заяскравило жовтаво-білим відтінком усі папери, на яких вишикувалися нескінченні шеренги чорних літер.

— Наркоклініку «Белчепел» збираються закрити, май на увазі, — повідомила Уна, сидячи спиною до Кей за своїм комп’ютером. — Зменшують видатки. Рада виділяє кошти лише на одного лікаря. Будівля належить Пеґфорду. Я чула, що її збираються підремонтувати, а тоді віддати в оренду якомусь грошовитішому клієнту. Вони вже роками хотіли позбутися цієї клініки.

Кей відчула, як на її скроні запульсувала жилка. Вона засмутилася, почувши назву містечка, в якому тепер мешкала. Не роздумуючи, зробила те, що пообіцяла самій собі не робити, коли він так і не подзвонив їй минулого вечора: схопила мобілку й набрала номер Ґевінового офісу.

— Едвард Коллінз і компанія, — пролунав після третього гудка жіночий голос. У приватному секторі, коли від дзвінка могли залежати фінансові питання, ніколи не бари-лися з відповіддю.

— Чи не могла б я поговорити з Ґевіном Х’юзом? — спитала Кей, дивлячись на досьє Террі.

— Ваше ім’я, будь ласка?

— Кей Баден, — представилася Кей.

Вона не підводила голови — не хотіла зустрітися поглядом з Алекс або Уною. Пауза здавалася нескінченною. (Вони познайомилися в Лондоні на дні народження Ґевінового брата. Кей не знала там нікого, крім подруги, що затягла її туди за компанію. Ґевін якраз розійшовся з Лайзою. Він був трохи підхмелений, але видавався пристойним, надійним і порядним, зовсім іншим, ніж ті чоловіки, з якими зазвичай зустрічалася Кей. Він вилив їй душу, розповівши про свій невдалий зв’язок, а тоді пішов до неї додому в її квартирку в Гекні. Він з ентузіазмом ставився до їхніх відносин, поки вони були не надто близькі, відвідував її на вихідні й регулярно надзвонював. Але коли вона якимось чудом отримала роботу з меншою зарплатою в Ярвілі й виставила свою квартиру в Гекні на продаж, він, здається, перелякався…)

— Він ще розмовляє, ви зачекаєте?

— Так, будь ласка, — ледь чутно промимрила Кей.

(Якщо в них з Ґевіном нічого не вийде… але в них повинно вийти. Вона заради нього переїхала сюди, змінила роботу, зірвала з насидженого місця доньку. Якби в нього не було серйозних намірів, хіба б він дозволив їй це робити? Він мав би передбачити, до яких наслідків це призвело б, якби вони розірвали стосунки: у такому маленькому містечку, як Пеґфорд, вони неминуче наштовхувалися б одне на одного, і ці зустрічі були б жахливо недоречні.)

— З’єдную вас, — повідомила секретарка, і в Кей знову заіскрилася надія.

— Привіт, — сказав Ґевін. — Як ся маєш?

— Добре, — збрехала Кей, бо Алекс і Уна нашорошили вуха. — Багато роботи?

— Дуже, — відповів Ґевін. — А в тебе?

— Теж.

Вона вичікувала, міцно притискаючи до вуха німу слухавку, і вдавала, ніби він щось їй говорить.

— Хочеш зустрітися сьогодні? — запитала вона врешті- решт, відчуваючи, як підступає до горла нудота.

— Е-е… не знаю, чи зможу, — завагався він.

«Як ти можеш не знати? Що тобі заважає?»

— Я мушу дещо зробити… для Мері. Дружини Баррі. Вона хоче, щоб я допоміг їй з похороном. Тому мушу… мені треба з’ясувати, що для цього потрібно й таке інше.

Коли вона в таких моментах просто замовкала, і в тиші ще дзвінкіше бриніло відлуння його недоладних виправдовувань, він іноді знічувався й давав задній хід.

— Хоч це, мабуть, не займе цілий вечір, — почав він. — Якщо хочеш, ми могли б зустрітися пізніше.

— Ну, то гаразд. Хочеш прийти до мене?

— Е-е… ага, добре.

— А коли? — запитала вона, бажаючи, щоб він сам прийняв бодай якесь рішення.

— Не знаю… десь близько дев’ятої?

Коли він повісив трубку, Кей ще якийсь час міцно притискала свою до вуха, а тоді сказала так, щоб почули Алекс і У на:

— І я тебе. До зустрічі, любий.


V


Працюючи вчителькою-консультантом, Тесса зрідка закінчувала робочий день разом з чоловіком. Зазвичай вона чекала останнього дзвінка, щоб завезти додому сина своїм «Ніссаном», тоді як Колін (Тесса ніколи не називала його Каббі, попри те, що так робили всі, включно з батьками, які підхопили цю звичку від своїх дітей) приїжджав на «Тойоті» годиною-двома пізніше. Але нині Колін зустрів Тессу на паркінгу о четвертій двадцять, коли школярі ще тільки юрмилися біля вхідних воріт, прямуючи хто до бать-ківських автомобілів, а хто до шкільних автобусів.

Небо було холодне й металево-сіре, неначе внутрішній бік бойового щита. Колючий вітер задирав подоли спідничок і шелестів молоденькими листочками дерев; пронизливий і холоднавий, він намагався добратися до найнезахищеніших місць, залазячи під комір і попід коліна, заважаючи людям поринути у мрії і хоч трохи втекти від буденщини.

Навіть зачинивши дверцята, Тесса відчувала себе якось непевно й розгублено, мовби хтось мало не збив її з ніг і навіть не вибачився.

Колін, що сидів спереду біля неї, неприродно високо задерши коліна, бо ті ледве вміщалися в її авті, розповів Тессі, як двадцять хвилин тому до нього в кабінет зайшов учитель інформатики.

— …там не було. Так і не з’явився на уроці. Він подумав, що краще одразу мені це все сказати. Тож завтра про це вже всі знатимуть. А він цього й хотів, — розлючено гаркнув Колін, і Тесса розуміла, що вже не йшлося про вчителя інформатики. — Він просто хоче вкотре мене принизити.

Її чоловік був блідий і виснажений, з тінями під почервонілими очима, його руки ледь-ледь тремтіли, стискаючи ручку портфеля. Вишукані руки з великими суглобами й довгими тонкими пальцями, такі подібні на синові. Тесса якось недавно звернула на це увагу. Та ні чоловік, ані син не виявили найменшої радості з того приводу, що між ними може існувати бодай якась найменша схожість.

— Я не думаю, що він… — почала було Тесса, але Колін не дав їй договорити.

— …Отже, він отримає покарання, як і будь-хто інший, а я ще й добряче провчу його вдома. Побачимо, як йому це сподобається, га? Побачимо, хто сміятиметься останній. Почнемо з того, що на тиждень заборонимо йому висовувати носа з хати, ото вже буде сміху!

Тесса обвела поглядом юрбу школярів, що йшли, посхилявши голови, здригаючись і намагаючись щільніше затулитися своїми тоненькими курточками від вітру, що задував їм волосся прямо в роти. Якийсь повнощокий першокласник розгублено шукав машину.

Натовп розступився, і вона побачила Жирка, що йшов, як завжди, разом із Арфом Прайсом, підставивши вітру своє худорляве обличчя. У певні моменти при несподіваній грі світлотіні могло здаватися, що Жирко має вигляд старого чоловіка. На якусь мить виснажена Тесса раптом побачила в ньому цілком незнайому людину, а тоді зіщулилась на думку, що їй, аби впустити його сюди, доведеться знову виходити на пронизливий вітер. Та коли Жирко наблизився й блиснув легесенькою посмішкою, він моментально знову став тим хлопчиком, якого вона так любила. Вона вискочила з машини і стоїчно терпіла, як її батожив вітер, поки син намагався втиснутися в машину повз батька, який навіть не поворухнувся.

Вони виїхали з паркінгу, проминули шкільні автобуси і рушили повз Ярвіл, повз незугарні й занедбані будинки Полів до об’їзду, за яким починалася дорога на Пеґфорд. Тесса стежила за Жирком у дзеркальце заднього огляду. Син розвалився на сидінні й дивився собі в вікно, мовби його батьки були якимись незнайомцями, які випадково підібрали його на дорозі.

Колін зачекав, поки вони наблизилися до об’їзду, а тоді озвався:

— Де ти був сьогодні під час уроку інформатики?

Тесса не втрималась і знову зиркнула в дзеркальце. Побачила, як позіхнув її син. Іноді, хоч вона ніколи не зізнавалася про це Коліну, Тессі здавалося, що їхній син насправді оголосив батькові жорстоку й непримиренну війну, і очевидцями цієї війни була вся школа. Вона знала про свого сина такі речі, про які й поняття не мала б, якби не працювала консультантом. Школярі доповідали їй про все, іноді простодушно, а іноді лукаво й підступно.

«Міс, а вас не турбує, що Жирко курить? Він і вдома курить?»

Вона приховувала від чоловіка й сина усі ці мимоволі здобуті трофеї, хоч вони повсякчас її мучили й лежали тягарем на серці.

— Пішов прогулятися, — спокійно відповів Жирко. — Хотів розім’яти ноги.

Колін вивернувся на сидінні, щоб бачити Жирка, й почав репетувати, хоча й не міг дати волю рукам, що були скуті ременем безпеки, плащем і портфелем. Коли він втрачав самовладання, його голос ставав усе пронизливішим і зривався майже на фальцет.

Жирко, вишкіривши тонкі губи в зухвалій напівпосмішці, мовчки слухав, як батько засипав його прокльонами, гострота яких притуплялася вродженою Коліновою нехіттю до лайки і докорами сумління, коли він усе ж до неї вдавався.

— Ти просто нахаба, егоцентричний малий… малий гівнюк! — верещав він, а Тесса, очі якої так сльозилися, що вона ледь бачила дорогу, була впевнена, що завтра вранці Жирко викличе шалений регіт у Ендрю Прайса, коли почне кривлятися перед ним, передражнюючи фальцетну Колінову лайку.

«Міс, а ви бачили, як Жирко прикольно імітує ходу Каббі?»

— Як ти смієш так зі мною розмовляти? Як смієш пропускати уроки?

Колін оскаженіло репетував, а Тесса, часто кліпаючи, щоб прогнати сльози, завернула на Пеґфорд і перетнула Майдан, минаючи гастрономчик «Моллісон і Лоу», військовий меморіал і паб «Чорна гармата». Тоді вона звернула ліворуч до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, проїхала Соборним провулком і, врешті, спинилася в заїзді біля їхнього будинку. Колін встиг накричатися до хрипоти, а Тессині щоки блищали від сліз. Коли вони всі вибралися з машини, Жирко, чий вираз обличчя впродовж гучного батькового напучування залишався незворушним, відімкнув вхідні двері власним ключем і лінивою ходою подався сходами нагору, не озираючись.

Колін жбурнув портфель на підлогу у темному коридорі й накинувся на Тессу. Єдине освітлення, що проникало сюди крізь вітражне скло над вхідними дверима, чудернацько забарвлювало його лисіючу голову, одна половина якої лисніла криваво-червоною, а друга — синюшною барвою.

— Бачиш? — лементував він, розмахуючи довжелезними руками, — ти бачиш, з ким я маю справу?

— Так, — озвалася вона, беручи з коробки в коридорі жменьку паперових серветок, щоб витерти обличчя й висякатись. — Так, бачу.

— Йому наплювати на те, що ми переживаємо! — верескнув Колін і раптом заридав сухим гавкаючим плачем, як дитина, хвора на круп.

Тесса квапливо підбігла й обвила його руками трохи вище пояса, бо її маленький зріст не давав змоги сягнути вище. Колін згорбився, припавши до неї. Вона відчувала, як він здригався і як важко здіймалися під плащем його груди.

За кілька хвилин вона обережно вивільнилась, допровадила його до кухні й заварила чаю.

— Я мушу занести Мері запіканку, — сказала Тесса згодом, погладжуючи йому руку. — Там уже половина родини зібралася. Я недовго, ляжемо спати раніше.

Він кивнув і шморгнув носом, а вона поцілувала його в скроню й пішла до холодильника. Принесла важку й холодну таріль, а він і далі сидів за столом із заплющеними очима, стискаючи в руках велику чашку.

Тесса поставила обгорнуту поліетиленовою плівкою запіканку біля вхідних дверей, одягла зелений кардиґан, що незрідка слугував їй замість куртки, але черевики ще не взувала. Навшпиньки піднялася на другий поверх, а тоді, вже не криючись, ще вище, на перетворене в мансарду горище.

За дверима, перед якими вона опинилася, почулися квапливі рухи, мовби там розбігалися щурі. Вона постукала, даючи Жиркові час приховати те, на що він дивився в інтернеті, або, можливо, й сигарети, бо ж він не знав, що їй про це відомо.

— Так?

Вона штовхнула двері. Її син вдавав, ніби шукає щось у шкільній сумці.

— Невже ти не міг прогуляти урок іншим разом, а не сьогодні?

Жирко випростався, довжелезний і кістлявий. Він просто нависав над матір’ю.

— Я був там. Просто запізнився. Беннет не зауважив. Він безнадійний сліпак.

— Стюарте, прошу тебе. Прошу.

На роботі їй теж іноді хотілося кричати на дітлахів. Як Радо вона зараз заверещала б: — Ти мусиш збагнути, що інші люди теж існують реально! Ти думаєш, що цю реальність можна піддавати сумніву, що ми її сприймемо так, як ти нам скажеш. Мусиш визнати, що ми теж реальні особи, як і ти. Мусиш визнати, що ти не Бог.

— Твій батько страшенно засмучений, Стю. Через Баррі. Ти можеш це зрозуміти?

— Так, — відповів Жирко.

— От уяви, що було б з тобою, якби помер Арф.

Він нічого не сказав, і жодна його риса не здригнулася, проте вона відчула його зневагу й готовність розреготатися.

— Я знаю, що ви з Арфом вважаєте себе цілком інакшими істотами порівняно з твоїм батьком і Баррі…

— Ні, — заперечив Жирко, але тільки для того, розуміла вона, щоб якомога швидше закінчити цю розмову.

— Я маю віднести до Мері деякі харчі. Благаю тебе, Стюарте, поки мене не буде, не роби більше нічого, що засмутить батька. Будь ласка, Стю.

— Добре, — відповів він з тінню усмішки, ледь помітно знизавши плечима. Вона відчула, зачиняючи за собою двері, як його увага стрімкою ластівкою пурхнула назад до того, чим він насправді переймався.


VI


В’їдливий вітер порозганяв навислі над землею хмари і перед заходом сонця вщух. За три будинки від Волів сиділа Саманта Моллісон і дивилася на освітлене лампою власне відображення в дзеркалі туалетного столика, відчуваючи, як тисне на неї ця тиша і спокій.

Останні кілька днів принесли їй самі розчарування. Вона майже нічого не продала. Торговий представник Шампетру виявився мордатим неотесаним типом з цілою дорожньою сумкою огидних бюстгальтерів. Увесь запас своїх чарів він, очевидно, вичерпав під час телефонної розмови з нею, бо при зустрічі тарабанив тільки про бізнес, повчав її, критикував асортимент товарів, нав’язував свої пропозиції. Вона уявляла його молодшим, стрункішим і сексуальнішим, тож тепер воліла, щоб він якнайшвидше забрався з її крамнички разом із своїм пришелепкуватим комплектом нижньої білизни.

Під час обідньої перерви вона купила для Мері Фербразер картку «З глибоким співчуттям», але не знала, що там ще додати, бо після їхньої спільної кошмарної поїздки в лікарню простого підпису було явно замало. Вони ніколи не приятелювали. У такому маленькому містечку, як Пеґфорд, постійно наштовхуєшся один на одного, але вони з Майлзом не знали по-справжньому Баррі й Мері. Можна було навіть сказати, що вони належали до ворогуючих таборів, якщо згадати постійні сутички між Говардом і Баррі стосовно Полів… хоч їй, Саманті, було глибоко начхати на будь-яку з цих позицій. Вона вважала себе вищою за ці дріб’язкові містечкові чвари.

Почувалася не в своїй тарілці, була втомлена, до того ж цілий день пхала в себе все, що було їстівного, тож тепер її роздуло й вона не мала ані найменшого бажання йти з Майлзом на вечерю до його батьків. Дивлячись у дзеркало, вона приклала руки до скронь і легенько підтягла шкіру обличчя аж до вух. На неї дивилася відмолоділа Саманта. Поволі повертаючи обличчя з боку на бік, вона уважно оглядала цю штучну маску. Краще, набагато краще. Цікаво, скільки б це коштувало; чи дуже б їй боліло; чи ризикнула б вона це зробити? Спробувала уявити, що сказала б свекруха, якби побачила її з новим підтягнутим обличчям. Шерлі часто нагадувала їм, що вони з Говардом допомагають оплачувати навчання своїх онучок.

У спальню зайшов Майлз. Саманта взяла зі столика грим і закинула голову назад, як робила це завжди, коли накладала макіяж. Провисла на підборідді шкіра трохи натяглася, а мішки під очима зменшились. Довкола вуст вона мала невеличкі зморшки. Читала десь, що їх можна заповнити синтетичною речовиною, зробивши відповідну ін’єкцію. Цікаво, подумала вона, наскільки це допоможе. Така ін’єкція обійшлася б їй, звичайно, дешевше за підтяжку обличчя, та й Шерлі могла б цього не помітити. У дзеркалі вона побачила, як Майлз у неї за спиною знімає краватку й сорочку, а його величезне пузо вивалилося зі штанів.

— А ти не мала з кимось нині зустрічатися? З якимось торгівцем? — запитав він і ліниво почухав волохате черево, зазираючи в шафу з одягом.

— Так, але він не мав нічого доброго, — відповіла Саманта. — Саме барахло.

Майлзу подобалося те, чим вона займається. Він ріс у родині, де торгівля вважалася єдиним вартим уваги бізнесом, і він назавжди зберіг у собі прищеплене Говардом почуття поваги до всього, пов’язаного з комерцією. Поза тим її робота давала привід для більш або менш пристойних жартів та кепкувань. Майлз ніколи не втомлювався повторювати одні й ті самі підколки або лукаві натяки.

— Погано пасувало? — запитав він зі знанням справи.

— Поганий крій. Жахливі кольори.

Саманта розчесала і зв’язала ззаду в пучок своє густе темно-каштанове волосся, дивлячись у дзеркало на Майлза, що перебирався в бавовняні штани й тенісну сорочку. Украй напружена, вона відчувала, що будь-якої миті може розридатися.

До Евертрі Кресент було рукою подати, але Соборний провулок мав доволі стрімкий спуск, тому вони поїхали машиною. Швидко сутеніло, і коли вони проминули дорогою напівтемну постать якогось чоловіка, що нагадував своєю поставою й ходою Баррі Фербразера, Саманта приголомшено озирнулася, не впізнаючи, хто б то міг бути. Піднявшись провулком угору, Майлз завернув ліворуч, а тоді майже одразу праворуч, де розташувалися півколом будиночки 30-х років з верандами.

Будиночок Говарда й Шерлі, невисока, з широкими вікнами будівля з червоної цегли, була оточена чималою галявиною, траву на якій щоліта підкошував Майлз. Мешкаючи тут довгі роки, Говард і Шерлі прикрасили подвір’я декоративними ліхтарями, білими воротами з кованого заліза, а ще теракотовими горщиками з геранню обабіч вхідних дверей. Біля дверного дзвінка вони почепили округлу дерев’яну табличку, на якій було написано чорними готичними літерами: «Емблсаид».

Саманта часом нещадно висміювала хату своїх свекрів. Майлз терпеливо зносив її глузування, бо не міг не погодитись, що в їхньому помешканні, де не було нічого зайвого, де на голій підлозі лежали килимки, на стінах висіли мистецькі гравюри, а диван був елегантний, а отже, доволі незручний, все було обставлене з набагато кращим смаком. Але в глибині душі він волів би жити в такому ось будиночку з верандою, в якому ріс. Майже все там було вкрите чимось плюшевим і м’яким, а в кріслах, які відкидалися, можна було так чудово напівлежати. Коли він влітку закінчував косити траву, мама приносила йому холодне пиво, і він розкошував у одному з таких крісел, дивлячись крикет по телевізору з широким екраном. Іноді біля нього сідала одна з його дочок, ласуючи морозивом з шоколадною підливкою, яку Шерлі готувала спеціально для внучок.

— Вітаю, дорогенький, — зустріла сина Шерлі, відчиняючи двері. Низькоросла й міцно збита, вона була схожа у своєму поцяткованому фартусі на маленьку перечницю. Шерлі стала навшпиньки, щоб син міг її поцілувати, тоді зронила: — Привіт, Саманто, — й одразу відвернулася. — Вечеря майже готова. Говарде! Майлз і Сáма вже тут!

У будинку пахло лаком для меблів і смачною їжею. З кухні вийшов Говард, тримаючи в одній руці пляшку вина, а в другій — штопор. Шерлі натренованим рухом відступила У вітальню, даючи змогу пройти Говарду, що зайняв своїми габаритами мало не весь коридор, і хутко подріботіла на кухню.

— А ось і ви, добрі самаритяни, — прогудів Говард. — То як ідуть бюстгальтерні справи, Саммі? Теж опадають через економічний спад?

— Та ні, Говарде, поки що на диво пишні й пружні, — відповіла Саманта.

Говард загоготав, і Саманта не сумнівалася, що він би залюбки поплескав її по сідницях, якби не тримав у руках штопор і пляшку. Вона терпляче зносила усі ці свекрові обмацування й пощипування, сприймаючи їх як невинні вияви жадань чоловіка, що став занадто тлустий і старий для будь-чого іншого. У кожному разі, це дратувало Шерлі, а отже, приносило неабияку втіху Саманті. Шерлі ніколи не демонструвала свого невдоволення відверто. Усмішка не згасала на її обличчі, а голос продовжував звучати солодко, та після кожного такого Говардового потягу задовольнити свою напівзгаслу хіть вона неодмінно колола невістку двозначними шпильками. Згадувала, як стрімко зростає плата за навчання дівчат, турботливо розпитувала, якої дієти дотримується Саманта, цікавилася в Майлза, чи він помічав, яка чудова фігура в Мері Фребразер. Саманта з посмішкою терпіла усі ці знущання, а потім зривала злість на Майлзі.

— Привіт, Мо! — вигукнув Майлз, заходячи до вітальні. — Я й не знав, що ти тут будеш!

— Вітаю, красунчику, — відповіла своїм низьким надтріснутим голосом Морін. — Дай-но мені цьомчика.

Бізнесова партнерка Говарда, вбрана в рожеву сукню, темні панчохи й лаковані шкіряні туфельки на шпильках, сиділа в кутку на дивані, тримаючи в руці маленьку чарочку хереса. Її чорне, як смола, волосся, було рясно вкрите лаком і зібране в начіс, обличчя мала бліде й мавпоподібне, зі щедро наквецяними крикливо-рожевою помадою вустами, що зібралися в складки, коли Майлз нахилився, щоб поцілувати її в щоку.

— Ми обговорювали бізнесові справи. Про нову кав’ярню. Вітаю, моя люба, — додала Морін, угледівши Саманту і поплескавши по дивану. — Ой, ти так гарно засмагла, це ще з того острова, з Ібиці? Ходи, присядь біля мене. І як це ти витримала усе те в гольф-клубі? Це, мабуть, було жахіття.

— Так, жахіття, — підтвердила Саманта.

І ось уперше вона почала розповідати комусь про смерть Баррі. Майлз крутився біля них, намагаючись докинути бодай слово. Говард подав їм великі келихи з вином «Піно Гріджио», уважно дослухаючись до Самантиної розповіді. Поступово ця явна зацікавленість Говарда й Морін, включно з алкоголем, що приємно розігрівав и зсередини, призвела до того, що напруження, яке не відпускало Саманту останні два дні, почало спадати і до неї поступово поверталося крихке почуття благополуччя.

У кімнаті було тепло й напрочуд чисто. Полички обабіч каміна були заставлені декоративною порцеляною, присвяченою здебільшого всіляким подіям з королівського життя або черговій річниці панування Єлизавети II. Невеличка книжкова шафа пишалася королівськими біографіями й куховарськими книгами у глянцевих палітурках, які не вмістилися на кухні. Стіни й полички прикрашали фотографії: Майлз і його молодша сестра Патриція сяяли посмішками в однакових шкільних формах, а доньки Майлза й Саманти, Лексі та Ліббі, красувалися на безлічі світлин, від немовлячого до підліткового віку. У цій родинній галереї Саманта фігурувала лише на одній, проте найбільшій і найпомітнішій фотографії. Це було її з Майлзом весільне фото, зроблене шістнадцять років тому. Майлз був молодий і вродливий, а його пронизливі сині очі мружилися до фотографа, тоді як Самантині були напівзаплющені — вона саме тоді кліпнула, її голова була відвернена вбік, а підборіддя здавалося подвійним, бо вона усміхалася в якийсь інший об’єктив. Її груди, що розбухли від ранньої вагітності, неприродно розтягували білу тканину весільної сукні, від чого вона здавалася надмірно товстою.

Морін тонкою кістлявою рукою бавилася з ланцюжком, що завжди огортав її шию, а на ньому висів хрестик з розп’яттям і весільна обручка її покійного чоловіка. Коли Саманта почала розповідати про те, як лікарка повідомила Мері, що вони вже нічим не можуть допомогти, Морін поклала свою вільну руку на Самантине коліно й міцно його стиснула.

— Усе готове! — гукнула їм Шерлі.

Хоч Саманта й не хотіла сюди приходити, але вперше за Два дні вона відчула себе краще. Морін із Говардом ставилися до неї як до героїні і разом з тим як до бідолахи. Обоє поплескали її легенько по спині, коли вона проходила повз них до їдальні.

Шерлі приглушила світло й запалила довгі рожеві свічки, які пасували до шпалер та святкових серветок. Через пару, що піднімалася від тарілок із супом, навіть широке й розчервоніле обличчя Говарда здавалося у напівтемряві якимось потойбічним. Майже осушивши чималий келих з вином, Саманта уявила, як кумедно було б, якби Говард оголосив, що вони зараз проведуть спіритичний сеанс, щоб попросити Баррі викласти свою версію подій у гольф-клубі.

— Ну, — пробасував своїм гучним голосом Говард, — гадаю, ми мусимо пом’янути Баррі Фербразера.

Саманта швиденько нахилила до себе келих, щоб Шерлі не помітила, що він уже практично порожній.

— Це майже стовідсотково була аневризма, — повідомив Майлз, коли всі келихи знову опинилися на скатертині. Він приховав цю інформацію навіть від Саманти, і був дуже задоволений, адже вона могла все розпатякати, коли розмовляла з Морін і Говардом. — Ґевін подзвонив Мері, щоб висловити співчуття від їхньої контори й обговорити заповіт, і Мері підтвердила діагноз — одна з артерій у його голові набрякла й розірвалася. — (Він прочитав про це в офісі зразу по розмові з Ґевіном, коли шукав в інтернеті, як пишеться цей термін). — Це могло статися у будь-який час. Якась нібито вроджена недуга.

— Жахіття, — зітхнув Говард, але, побачивши порожній келих Саманти, підвівся, щоб знову його наповнити. Шерлі якийсь час мовчки куштувала суп, вигнувши брови мало не до середини чола. Саманта виклично хильнула ще.

— А знаєте що? — сказала вона й відчула, що язик у неї почав заплітатися, — мені здалося, що я його бачила, коли ми їхали сюди. У темряві. Баррі.

— Мабуть, це був один з його братів, — зневажливо пхикнула Шерлі. — Вони всі подібні.

Але хрипкоголоса Морін не дала їй договорити.

— Мені здалося, що я бачила Кена на другий вечір після його смерті. Він був як живий, стояв у саду й дивився на мене крізь кухонне вікно. Посеред своїх троянд.

Ніхто не озвався, вони вже чули цю історію раніше.

Запала хвилинна пауза, під час якої було чути тільки тихенькі посьорбування, а тоді своїм каркаючим голосом знову озвалася Морін.

— Ґевін у досить дружніх стосунках з Фербразерами, правда, Майлзе? Він, здається, грає з Баррі у сквош? Тобто, я хотіла сказати, він грав у сквош?

— Так, Баррі щотижня розбивав його вщент. Ґевін, мабуть, паршивий гравець. Баррі займався цим десять років.

На освітлених сяйвом свічок обличчях усіх трьох жінок з’явився майже однаковісінький вираз самовдоволеної втіхи. Вони мали небагато спільного, але тут їх об’єднала небайдужість до молодого й худорлявого бізнес-компаньйона Майлза. Для Морін це був звичайний вияв її ненаситного апетиту до всіляких пеґфордських пліток, а походеньки молодого холостяка були чи не найжиттєдайнішим джерелом цих пліток. Шерлі отримувала особливе задоволення від чуток про Ґевінові комплекси і слабкохарактерність, адже це так разюче контрастувало з успіхами і впевненістю в собі двох божественних осіб її життя — Говарда й Майлза. А от щодо Саманти, то Ґевінова пасивність і обережність пробуджували в ній майже тваринну жорстокість. Вона мала нездоланне бажання побачити, як йому дає ляпаса, ставить на місце або якимось іншим чином знущається з нього якась свавільнюща стерва. Вона й сама любила його помучити, коли вони перетиналися, і отримувала неабияку втіху від того, що він її побоювався і не знав, як поводитись.

— Ну, а як там у нього справи, — поцікавилася Морін, — з тією подружкою з Лондона?

— Вона вже не в Лондоні, Мо. Переїхала на вулицю Надії, — відповів Майлз. — І він, на мою думку, вже кусає лікті, що з нею зв’язався. Ти ж знаєш Ґевіна. Переляканий від народження.

Навчаючись у школі, Майлз був у старшому за Ґевіна класі, і в тому, як він говорив про свого бізнес-компаньйона, завжди вчувалися зверхні нотки старости-старшокласника.

— Така чорнява? З коротеньким волоссям?

— Вона, — підтвердив Майлз. — Соціальна працівниця. Туфлі на пласкій підошві.

— То це вона була в нашій крамничці, правда, Гове? — схвильовано перепитала Морін. — Хоч я не сказала б, судячи з її вигляду, що вона вміє добре куховарити.

На друге було смажене свиняче філе. Саманта з легкої руки Говарда поступово наближалася до стану блаженного сп’яніння, хоч жалюгідний голосочок у глибині її нутра намагався чинити опір, як та людина, котру відносить хвилями в море. Саманта спробувала заглушити цей голос черговою порцією вина.

Запала тиша, мовби всі чекали, що стіл зараз накриють свіжою скатертиною. Було зрозуміло, що тепер Говардова черга починати розмову на нову тему. Якийсь час він спокійно собі їв, запиваючи великі кусні свинини вином, ніби не помічаючи, що всі погляди звернені на нього. Врешті, спорожнивши півтареля, він витер рота серветкою і заговорив.

— Так, цікаво, що тепер станеться з радою. — Він зробив вимушену паузу, щоб стримати потужну відрижку. Навіть здалося, що його зараз може знудити. Він гупнув себе в груди. — Вибачте. Так. Буде дуже цікаво. Тепер, коли Фербразера немає… — за звичкою він назвав тільки прізвище Баррі, — …я не бачу причин для публікації його статті в газеті. Хіба за це вхопиться та Безнадійдер-Банда, — додав він.

Говард прозвав Парміндер Джаванду «Безнадійдер-Бандою Бхутто» після того, як вона вперше стала членом місцевої ради. Це глузливе прізвисько зажило популярності серед антиполян.

— Ти б побачила її обличчя, — сказала Морін, звертаючись до Шерлі. — Побачила б, коли ми їй сказали. Ну, але… я завжди припускала… ну, ти ж розумієш…

Саманта нашорошила вуха, хоч те, на що натякала Морін, було просто сміховинне. Парміндер була одружена з найрозкішнішим чоловіком у Пеґфорді — Вікрамом, високим і елегантним, з орлиним носом, густими чорними віями й лінивою, всерозуміючою посмішкою. Саманта вже роками звабливо відкидала назад своє волосся й починала нестримно сміятися, коли спинялася на вулиці, щоб перекинутися кількома словами з Вікрамом, що нагадував своєю поставою Майлза перед тим, як той перестав грати в регбі й відростив собі черевце.

Невдовзі по тому, як вони стали сусідами, Саманта від когось почула, що Вікрам і Парміндер мали шлюб за домовленістю. Ідея такого шлюбу здалася їй невимовно еротичною. Уявити тільки, що тобі наказують одружитися з Вікрамом, що ти мусиш це зробити. Вона фантазувала, як її закривають покривалом і заводять, незайману й приречену долею, до кімнати… Уявляла, як вона зводить угору очі й бачить, що їй судилося отримати отаке… А що вже казати про додаткове збудження, викликане його надвідповідальною роботою — та навіть набагато потворніший чоловік завдяки цьому ставав би сексуально привабливий…

(Сім років тому Вікрам зробив Говарду операцію з чотириразового шунтування. Після того він не міг зайти в крамничку «Моллісон і Лоу», щоб не наразитися на зливу дотепів і жартів.

— Прошу Вас без черги, пане Джавандо! Жіночки, будь ласка, розступіться… ні, пане Джавандо, я наполягаю… цей чоловік урятував мені життя, залатав моє стареньке сердечко… що Вам потрібно, пане Джавандо?

Говард завжди наполягав, щоб Вікрам брав щось безплатно й додатково. Саманта підозрювала, що саме через це фіглярство Вікрам тепер майже не заходив у крамничку.)

Вона вже не стежила за розмовою, та це й не мало великого значення, бо вони й далі обговорювали те, що написав Баррі Фербразер у місцеву газетку.

— …збирався поговорити з ним про це, — гугнявив Говард. — Такі речі не робляться тишком-нишком. Ну, але хто старе згадає, тому око геть.

— Нам тепер треба подумати, хто замінить Фербразера. Не варто недооцінювати Безнадійдер-Банду, хоч вона й засмучена зараз. Це була б велика помилка. Вона вже, мабуть, підшуковує когось на його місце, тому ми самі мусимо подбати про пристойну заміну. І що раніше, то краще. Просто й надійно.

— І що це по-суті означає? — запитав Майлз. — Вибори?

— Можливо, — відказав з усезнаючим виглядом Говард, хоч я в цьому й сумніваюся. Це ж просто несподівана вакансія. Якщо ніхто не буде надто зацікавлений у виборах… хоч, як я вже казав, нам не варто недооцінювати Безнадійдер-Банду… але якщо їй не вдасться знайти дев’ятьох осіб для внесення пропозиції про загальне голосування, то залишиться тільки простий варіант кооптації нового члена ради. У цьому разі ми мусимо заручитися голосами дев’ятьох прибічників для затвердження рішення про кооптацію. Для кворуму достатньо дев’яти осіб. Фербразерові ще залишалося бути на посаді три роки. Гра варта свічок. Якщо місце Фербразера посяде хтось із наших, усе може кардинально змінитися.

Говард почав барабанити своїми товстими пальцями по келиху з вином, дивлячись на сина, що сидів навпроти. Шерлі й Морін теж спостерігали за Майлзом, а Майлз, як здавалося Саманті, дивився на батька, наче великий жирний лабрадор, що аж тремтить, очікуючи частування.

Трохи запізно, ніж якби вона була твереза, Саманта збагнула, про що йдеться і чому за цим столом панувала така на диво святкова атмосфера. Під впливом алкоголю почувалася розкутою, проте завелика кількість випитого стримувала її, бо не була певна, що язик слухатиметься її після пляшки вина. Тож замість того, щоб сказати вголос, вона промовила це подумки:

«Тільки спробуй, Майлзе, не сказати їм, що спершу мусиш обговорити це зі мною».


VII


Тесса Вол не збиралася затримуватися в Мері — їй ніколи не подобалося залишати свого чоловіка вдома наодинці з Жирком, — але якось так сталося, що її візит розтягся на кілька годин. У будинку Фербразерів було повно розкладачок і спальних мішків. Їхня велика родина зібралася разом, щоб заповнити своєю присутністю ту зяючу порожнечу, утворену смертю, але ніяка метушня й галас не могли затулити безодню, у якій зник Баррі.

Повертаючись у темряві Соборним провулком, Тесса чи не вперше, відколи помер її приятель, залишилася наодинці зі своїми думками. Її проймав біль у ногах і холод, від якого не міг захистити її благенький кардиґан. Тишу порушувало тільки поклацування дерев’яних намистин на її шиї та приглушені звуки телевізорів, що долинали з будинків, повз які вона проходила.

Зненацька Тесса подумала: «Цікаво, чи Баррі знав».

Їй ніколи раніше не спадало на думку, що її чоловік міг розкрити Баррі велику таємницю її життя, цю огидну річ, поховану глибоко під покровом їхнього шлюбу. Вона навіть ніколи не говорила про це з Коліном (хоч запах гнилі просякав не одну з їхніх розмов, особливо останнім часом…).

Але сьогодні Тессі здалося, що вона перехопила дивний погляд Мері, коли згадала про Жирка…

«Ти втомилася й вигадуєш усілякі дурниці», рішуче сказала Тесса сама собі. Колінова звичка тримати все в секреті була так глибоко закорінена, що він цього нікому б не розповів, навіть Баррі, якого обожнював. Тессу нудило лише від думки про те, що Баррі міг знати… що його прихильність до Коліна великою мірою спричинив жаль за тим, що зробила вона, Тесса…

Коли вона увійшла до вітальні, її чоловік сидів в окулярах перед телевізором і дивився новини. На колінах у нього лежав стос паперу, в руці він тримав ручку. Тесса полегшено зітхнула, не побачивши поблизу Жирка.

— Як там вона? — запитав Колін.

— Ну, знаєш… не найкраще, — відповіла Тесса і втомлено опустилася в одне зі старих крісел. — Але брат Баррі був чудовий.

— У якому сенсі?

— Ну… знаєш… допомагав.

Вона заплющила очі й почала масувати пальцями перенісся.

— Мені він завжди здавався трохи ненадійним, — почула вона Колінів голос.

— Справді? — озвалася Тесса з глибин пітьми, в яку добровільно себе занурила.

— Так. Пам’ятаєш, як він обіцяв прийти й бути суддею тієї гри з «Пекстоном»? А тоді раптом відмовився за півгодини до початку, і Бейтмен мусив його замінити?

Тесса ледве стримала в собі бажання огризнутися. Колін мав звичку виносити огульні судження на основі першого враження. Він, здається, ніколи не міг збагнути безмірну мінливість людської натури, як не міг усвідомити того, що за будь-якою зовні непоказною зовнішністю можуть бути приховані унікальні й неприборкані внутрішні світи, як і в нього самого.

— Ну, але він дуже мило бавився з дітьми, — стримано відповіла Тесса. — Знаєш, я вже піду спати.

Але вона не зрушила з місця, а й далі сиділа, зосереджено вслухаючись у больові точки свого тіла.

— Я оце думав, Тессо.

— Гм?

Колінові очі за шкельцями окулярів здавалися маленькими, як у крота, ще більше підкреслюючи розміри його високого, лисо-грудкуватого чола.

— Усе, чого намагався досягти Баррі в місцевій раді. Усе, за що він боровся. Поля. Клініка для наркоманів. Я думав про це цілий день. — Він набрав повні груди повітря. — Я майже вирішив, що спробую його замінити.

Тессу охопили погані передчуття, причавивши її до крісла й відібравши на якийсь час дар мови. Вона з усіх сил намагалася зберегти безпристрасний вираз обличчя.

— Я впевнений, що саме цього хотів би Баррі, — сказав Колін. Він ніби виправдовувався, відчуваючи дивовижне збудження.

«Ніколи, — щиро й відверто подумала Тесса, — Баррі таке ніколи й у голову не прийшло б. Він знав би, що кому-кому, але тобі ніколи не вдасться цього зробити».

— Господи, — озвалася вона, — ну, я знаю, що Баррі був дуже… але ж це така величезна відповідальність, Коліне. Та й Парміндер нікуди не ділася. Вона й досі там і намагатиметься втілити в життя все, чого бажав Баррі.

«Мені треба було подзвонити Парміндер, — подумала Тесса, відчуваючи докори сумління. — О Боже, чому ж я не подзвонила Парміндер?»

— Але ж її треба буде підтримати. Вона не зможе сама чинити їм опір, — заперечив Колін. — І я даю голову, що Говард Моллісон уже підшуковує якусь слухняну маріонетку, щоб замінити Баррі. Можливо, навіть уже…

— Ой, Коліне…

— Даю гарантію! Ти ж його знаєш!

Папери, що неприкаяно лежали на Колінових колінах, гладеньким білим водоспадом заструменіли на підлогу.

— Я хочу це зробити заради Баррі. Продовжу його справу. Зроблю все, щоб його праця не пропала намарне. Я маю достатньо аргументів. Він завжди казав, що отримав такі можливості, яких інакше ніколи не мав би, і дивися, скільки він зробив для громади. Я точно на це піду. Завтра прикину, що треба для цього зробити.

— Гаразд, — погодилася Тесса. Роки досвіду навчили її не опиратися Коліну, коли він щойно чимось запалився, бо інакше це тільки посилить його рішучість іти напролом. Але Колін за ці роки теж добре вивчив Тессу і знав, що вона часто лише вдає свою згоду, щоб пізніше висловити заперечення. Така їхня прихована гра завжди була просякнута обопільними мовчазними натяками на захоронену в глибині пам’яті таємницю.

— Я справді хочу це зробити, Тессо.

— Розумію, Коліне.

Вона ледве встала з крісла, не знаючи, чи вистачить їй сил піднятися вгору сходами.

— Ти йдеш спати?

— За хвилинку. Мушу тільки переглянути ось це.

Він почав збирати з підлоги розкидані папери. Його новий безрозсудний задум мовби додав йому якоїсь гарячкової енергії.

Тесса поволі роздяглася у спальні. Здавалося, що сила тяжіння причавлювала її до землі. Доводилося докладати надзусилля, щоб просто підняти руку чи розстебнути непокірну блискавку. Вона накинула халат і пішла у ванну, звідки було чутно, як нагорі ходить Жирко. Цими днями вона часто відчувала самотність і втому, курсуючи між чоло-віком і сином, які, здавалося, існують незалежно один від одного, абсолютно відчужено, мов домовласник і квартирант.

Тесса намірилася зняти з руки годинник, але згадала, що ще вчора десь його посіяла. «Така втомлена… постійно щось гублю… і як я могла забути подзвонити Парміндер?» Готова розридатися, стурбована й напружена, вона почовгала до ліжка.


Середа


I


У понеділок та вівторок після бридезної сутички з матір’ю Кристал Відон ночувала на підлозі в своєї подруги Ніккі. Усе почалося з того, що Кристал, вертаючись додому після тусовки з однолітками в центрі містечка, побачила на порозі дому Оббо, який шушукався про щось із Террі. Усі на Полях знали цього Оббо з його одутлою мордякою, щербатою посмішкою, товстолінзними окулярами й пошарпаною шкіряною курткою.

— Хай пару днів побудуть у тебе, Тер, ага? Ми забашляємо.

— Шо там таке? — поцікавилася Кристал.

Роббі проліз між ногами Террі й міцно вчепився за коліна Кристал. Роббі не любив чоловіків, які до них приходили. І це було не випадково.

— Нічо. Комп’ютери.

— Ні, — сказала Кристал, звертаючись до Террі.

Вона не хотіла, щоб у матері завелися зайві гроші. Хоч її анітрохи не здивувало б, якби Оббо замість грошей розрахувався з нею за послугу мішечком наркоти.

— Не бери їх.

Але Террі вже сказала «так». Скільки Кристал себе пам’ятала, мати завжди погоджувалася з усім і всіма: корилася, мирилася, підтакувала — ага, гаразд, давайте, сюди, без проблем.

Кристал пішла потусуватися з подругами біля гойдалок, над якими нависало вже сутінкове небо. Була напружена й роздратована, бо ніяк не могла змиритися зі смертю містера Фербразера, а ще їй постійно крутило в шлунку, від чого хотілося зірвати на комусь свою злість. До того ж її терзало сумління через крадіжку годинника в Тесси Вол. Але ж чого та дурнувата сучка поклала його прямо перед нею та ще й заплющила очі? На що вона сподівалася?

Але в товаристві дівчат їй не стало легше. Джемма підколювала її стосовно Жирка Вола. Врешті Кристал вибухнула й накинулася на неї з кулаками. Ніккі й Ліан ледве її втримали.

Кристал побігла додому, а там уже лежали Оббові комп’ютери. Роббі намагався видряпатися на стос коробок у вітальні, а Террі сиділа з осклілими очима в цілковитій нірвані. Як і остерігалася Кристал, Оббо розрахувався з її матір’ю героїном.

— Ти довбана засрана сучко, тебе знову викинуть з твоєї гівняної клініки!

Але героїн відправив Кристадину матір у такі сфери, де годі було її досягти. Хоч вона й відгукнулася, обізвавши Кристал малою стервою й курвою, та ці її огризання долинали наче з потойбіччя. Кристал ляснула матір по щоці. Террі порадила їй від’їбатися і здохнути.

— Сама тоді, курво, міняй йому засрані підгузники, нікчемна, блін, коровисько! — заверещала Кристал.

Роббі з плачем побіг услід за нею, але вона грюкнула дверима прямо перед його носом.

Будинок, у якому мешкала Ніккі, подобався Кристал найбільше. Там було не так чисто, як у баби Кет, але якось привітніше й комфортніше з усім тим галасом і метушнею. Ніккі мала двох братів і сестру, тож Кристал спала на складеній удвоє пуховій ковдрі поміж ліжками сестер. Стіни були обвішані вирізками з журналів, що витворювали своєрідний колаж із спокусливих хлопчиків і чарівних дівчаток. Кристал чомусь і в голову не приходило прикрашати стіни власної спальні.

Але її постійно гризло сумління. Кристал ніяк не могла забути нажахане обличчя Роббі, коли вона грюкнула дверима перед його носом, тому в середу зранку вона повернулася додому. Зрештою, родина Ніккі не мала жодного бажання затримувати її в себе довше, ніж на дві ночі. Якось Ніккі доволі відверто пояснила Кристал, що її мама не проти, щоб вона в них ночувала, але щоб цим не зловживати, бо Кристал не повинна ставитися до їхнього дому як до гуртожитку, а надто якщо вона являтиметься до них ген аж за північ.

Террі страшенно зраділа, що Кристал повернулася. Вона розповіла про візит нової соціальної працівниці, і Кристал почала занепокоєно уявляти, яке враження міг справити на ту незнайомку їхній дім, що останнім часом опустився нижче за всі допустимі рівні занехаєння. Але найбільше Кристал була стурбована тим, що Кей побачила вдома Роббі, адже він мав би бути в яслах — зобов’язання Террі відводити його туди (він почав відвідувати ясла, коли ще перебував у названої матері) було ключовою умовою торішньої домовленості про його повернення додому. Її також розлютило, що соціальна працівниця застала Роббі з підгузником, хоч Кристал добряче наморочилася, щоб навчити його користуватися унітазом.

— І шо вона сказала? — почала допитуватися Кристал.

— Та шо, сказала, шо ше прийде, — відповіла Террі.

Кристал мала недобрі передчуття. Колишня їхня соціальна працівниця воліла не надто втручатися в життя родини Відонів. Була якась розгублена й нерішуча, забувала їхні імена, плутала їх з іншими своїми клієнтами і заглядала до них щодва тижні просто для галочки, можливо, щоб перевірити, чи Роббі й досі ще живий.

Нова загроза зіпсувала Кристал настрій. Коли Террі бувала в нормальному стані, вона остерігалася доньчиного гніву й покірно виконувала усі її накази. Користуючись своєю тимчасовою владою, Кристал звеліла матері одягти якийсь пристойніший одяг, змусила Роббі перебратися в чисті штанці, нагадала йому, щоб він, не дай Боже, їх не обпісяв, і відвела його в ясла. Коли вона його там залишила, він почав репетувати. Спочатку це її роздратувало, але за хвильку вона присіла перед ним навпочіпки й пообіцяла, що повернеться й забере його о першій годині, і тоді він її відпустив.

Кристал вирішила прогуляти школу, хоч середа й була її улюбленим днем завдяки урокам фізкультури й консультування, й почала наводити лад у хаті, побризкавши в кухні сосновим дезодорантом і позбиравши в торбинки для сміття всі недопалки й об’їдки. Вона заховала бляшанку з-під печива, у якій Террі зберігала своє причандалля, і заштовхала комп’ютери (три з яких уже хтось забрав) у шафку в коридорі.

Відчищаючи тарілки від засохлої їжі, вона постійно думала про їхню веслувальну команду. Якби містер Фербразер був живий, завтра в неї було б тренування. Зазвичай він відвозив її туди й назад своїм мінівеном, бо інакше вона б не добралася до ярвілського каналу. Разом з ними, крім його дочок-близнят Нів і Шіван, їхала також Суквіндер Джаванда. В школі Кристал практично не контактувала з цими трьома дівчатами, але відколи вони зібралися в одній команді, то при зустрічі в шкільних коридорах почали вітатися. Кристал очікувала, що вони дивитимуться на неї з погордою, але, познайомившись ближче, побачила, що вони нормальні. Дівчатка реготали з її жартів. Перейняли її улюблені словечка. Вона мовби стала лідером команди.

У родині Кристал ніхто ніколи не мав власної машини. Зосередившись, вона навіть тепер відчула запах інтер’єру цього мінівена, незважаючи на кухонний сморід. Їй подобався той теплий запах пластмаси. Але їй уже ніколи не доведеться бувати в тій машині. Траплялися також подорожі в узятому напрокат мікроавтобусі, коли містер Фербразер, сидячи за кермом, віз на змагання всю команду, а інколи вони залишалися на нічліг, якщо школи, з якими вони конкурували, були далеченько. Сидячи на задніх сидіннях, вони виспівували Ріанину «Парасольку». Це стало їхнім ритуалом на щастя, гімном їхньої команди, і саме Кристал завжди починала з сольної партії репера Джей-Зі. Містер Фербразер мало не впісявся, коли вперше почув, як вона заводить:
		Uh huh uh huh, Rihanna…


		Good girl gone bad —


		Take three —


		Action.


		No clouds in my storms…


		Let it rain, I hydroplane into fame


		Comin’ down with the Dow Jones…[1 - А-га, а-га, Ріана… Чемне дівча стало поганим — Дубль третій Мотор. Мої шторми — безхмарні… Хай буде дощ, я на гідроплані в славу злечу І впаду з індексом Доу Джонса…]


Кристал ніколи не могла збагнути змісту цих слів.

Каббі Вол розіслав їм листа, в якому сповіщав, що команда не збиратиметься разом, аж доки не знайдуть нового тренера, але ж вони його ніколи не знайдуть, це все просто купа лайна, і вони всі це розуміли.

Це була команда містера Фербразера, його улюблений проект. Кристал, долучившись до команди, мусила стерпіти чимало образ від Ніккі та інших дівчат. Цими насмішками вони приховували своє здивування, а згодом і захоплення, коли команда почала здобувати нагороди (Кристал тримала свої медалі в коробочці, яку поцупила в Ніккі. Вона ніяк не могла стриматися від манії ховати в свої кишені речі, що належали тим людям, які їй подобались. Це була пластмасова коробочка, оздоблена трояндами: така собі скринька для дитячих прикрас. Тепер там лежав ще й наручний годинник Тесси).

Найбльшу втіху вона отримала, коли вони перемогли тих малих шмаркатих сучок зі школи Св. Анни. Це був найкращий день у житті Кристал. Під час наступних шкільних зборів директорка попросила всіх членів команди вийти наперед, щоб їх побачила вся школа (Кристал була трохи розгублена; Ніккі й Ліан глузували з неї), а тоді всі почали їм аплодувати… те, що Вінтердаун дав чосу Св. Анні, мало неабияке значення.

Але все це скінчилося назавжди — подорожі в автомобілі, веслування й інтерв’ю для місцевої газети. Їй так хотілося б розповісти щось для тієї газети. Містер Фербразер казав, що поїде туди з нею. Лише вони удвох.

— А про шо вони там типу говоритимуть зі мною?

— Про твоє життя. Їх цікавить твоє життя.

Наче вона якась знаменитість. Кристал не мала грошей на журнали, але бачила їх удома в Ніккі, а також у приймальні лікаря, коли приводила туди Роббі. Це було б навіть цікавіше, ніж опинитися в газеті разом з командою. Вона мало не вибухала від збудження в очікуванні такої події і навіть якимось дивом зуміла втримати язика за зубами й не похвалилася бодай Ніккі чи Ліан. Хотіла їх здивувати. І добре, що нічого не бовкнула. Вона ніколи вже більше не буде в газеті.

Кристал відчувала всередині порожнечу. Намагалася більше не думати про містера Фербразера, наводячи лад у будинку, невміло, але старанно, тоді як її мати сиділа собі на кухні, курила й дивилася у вікно.

Невдовзі перед обідом до їхнього будинку на старому синьому воксхолі під’їхала якась жінка. Кристал побачила її з вікна спальні Роббі. Гостя мала коротке темне волосся, була вбрана в чорні штани, на шиї мала якесь етнічне намисто, а з плеча звисала велика сумка, заповнена різними папками.

Кристал побігла сходами вниз.

— Думаю, це вона, — гукнула вона Террі, що була в кухні. — Соцпрацівниця.

Жінка постукала, і Кристал відчинила двері.

— Привіт, я — Кей, заміщаю Метті. А ти, мабуть, Кристал?

— Так, — підтвердила Кристал, не відповідаючи Кей усмішкою. Вона відвела гостю до вітальні й побачила, як її вразив наведений нашвидкуруч порядок: порожні попільнички, поскладані на поламаних поличках речі, які перед тим були розкидані по кімнаті. Килим, щоправда, був і далі брудний, бо не працював пилосос, а на підлозі валялися рушник і тюбик цинкової мазі. Зверху на тюбику прилаштувалася одна з машинок Роббі, зроблених із сірникової коробки. Кристал намагалася відволікти цією машинкою увагу Роббі, витираючи йому задок.

— Роббі в яслах, — повідомила вона. — Я його відвела. Вбрала в штанці. Це вона його в підгузках тримає. Сто разів їй казала не робити цього. Я йому й задок кремом намастила. Там усе нормально, звичайна висипка.

Кей знову усміхнулася їй. Кристал зазирнула в двері і крикнула: «Мам!».

З кухні вийшла Террі. Була вбрана в старий брудний светр і джинси, проте це справляло значно краще враження, ніж минулого разу.

— Привіт, Террі, — сказала Кей.

— Ну привіт, — буркнула Террі, роблячи глибоку затяжку сигаретою.

— Сідай, — звеліла їй Кристал, і мама скорилася, згорнувшись клубочком на тому ж кріслі. — Хочете чаю або ще чогось? — запитала Кристал.

— Не відмовлюся, — відповіла Кей, сідаючи в крісло й відкриваючи досьє. — Дякую.

Кристал квапливо вийшла з кімнати. Уважно прислухалася до розмови, намагаючись почути, що скаже Кей її матері.

— Мабуть, Террі, ви не очікували побачити мене знову так швидко, — долинув до неї голос Кей (вона говорила з чудернацьким акцентом, подібним на лондонський, як у тої шикарної нової сучки в школі, на яку дрочили мало не всі пацани), — але мене вчора дуже стурбував Роббі. Кристал казала, що нині він вже в яслах?

— Ага, — підтвердила Террі. — Вона відвела його. Тіки нині зранку вернулась.

— Повернулась? А де вона була?

— Та я просто… просто ночувала у приятельки, — пояснила Кристал, поспіхом вертаючись у вітальню.

— Ага, але зранку вернулась, — повторила Террі.

Кристал пішла на кухню по чайник. Закипаючи, він так голосно свистів, що з розмови матері й соціальної працівниці вона не могла розібрати ані слова. Вона хлюпнула у великі чашки молока, кинула туди пакетики із заваркою, намагаючись робити все якомога швидше, і занесла три гарячі чашки у вітальню саме тоді, як Кей казала:

— …вчора в яслах розмовляла з місіс Гарпер…

— З тією стервою… — скривилася Террі.

— Ось чай, — звернулася Кристал до Кей, ставлячи чай на підлогу й повертаючи одну чашку вушком до неї.

— Дуже дякую, — сказала Кей. — Террі, місіс Гарпер сказала мені, що за три останні місяці Роббі дуже часто був відсутній. Він уже давненько не бував там упродовж цілого тижня, це так?

— Шо? — перепитала Террі. — Ага, не був. Ні, був. Він тільки вчора не пішов. І коли йому боліло горло.

— Коли це було?

— Шо? Місяць тому… півтора місяці… десь так.

Кристал присіла на бильце маминого крісла. Вона не відводила очей від Кей, завзято жуючи жуйку і склавши руки на грудях, як і її матір. У Кей на колінах лежала велика товстезна папка. Кристал ненавиділа ці папки. Понаписують про тебе всякої фігні, підшиють у папку, а ти потім відповідай.

— Я сама відвожу Роббі в ясла, — пояснила вона. — По дорозі до школи.

— Ну, але за словами місіс Гарпер, він пропускає набагато більше, ніж колись, — відповіла на це Кей, переглядаючи нотатки, які вона робила під час розмови з управляючою яслами. — Річ у тому, Террі, що коли його торік вам повернули, ви зобов’язались водити Роббі в ясла.

— А хіба я, курва, не… — почала дратуватися Террі.

— Ану, заткайся, чула? — гаркнула на матір Кристал. Тоді звернулася до Кей: — Він захворів, мав запалені гланди, я брала для нього в лікаря антибіотики.

— І коли це було?

— Десь зо три тижні тому… десь отак…

— Коли я вчора тут була — (Кристал затято жувала, відгородившись бар’єром складених рук), — мені здалося, Террі, що вам дуже важко було опікуватися Роббі.

Кристал зиркнула на матір. Її стегно було вдвічі товще за стегно Террі.

— Я не… я ніколи… — Террі раптом змінила думку. — Він у нормі.

У Кристал від здогаду потемніло в очах, мовби її накрила тінь якогось стерв’ятника, що ширяв над нею.

— Террі, коли я вчора прийшла, ви щось прийняли, так?

— Ні фіга, ні! Це мені, курва… ти довбана… я не кололась, ясно?

Кристал почала задихатися, їй аж задзвеніло у вухах. Оббо, мабуть, дав матері не просто один пакетик, а цілий оберемок. Соціальна працівниця побачила її заширяною. Наступного разу аналізи Террі в «Белчепелі» будуть позитивні, і її знову попруть звідти під три чорти…

(…а без метадону вони знову повернуться до того кошмарного існування з напівздичавілою Террі, яка знову братиме у свій беззубий рот у першого-ліпшого волоцюги, щоб тільки ширнутися. І Роббі знову заберуть від них, але цього разу він може вже й не повернутись. В кишені у Кристал лежав прикріплений до ключів брелок у формі сердечка, а в ньому — фотографія однорічного Роббі. Справжнє серце Кристал почало гупати так, ніби це були змагання з веслування, і вона гребла, гребла, долаючи опір води, її м’язи дзвеніли від напруження, а суперниці лишалися позаду…)

— Ти довбана!.. — закричала вона, але ніхто її не чув, бо Террі й далі репетувала до Кей, що сиділа з чашкою в руці з незворушним виглядом.

— Ні фіга я не ширялась, у тебе нема доказів!..

— Ти довбана дурепа! — ще голосніше крикнула Кристал.

— Ні фіга не ширялась, це, блін, брехня! — верещала Террі, мов звір, що потрапив у тенета й кидається навсібіч, дедалі більше в них заплутуючись. — Ніколи, курва, не кололась, ясно, я ніколи…

— Тебе знову попруть на фіг з тієї сраної клініки, драна сучко!

— Не смій так говорити, блін, зі мною!

— Годі вже, — спробувала вгамувати їх Кей, ставлячи чашку на підлогу і встаючи з крісла. Вона й сама перелякалася тієї колотнечі, що вибухнула з її подачі. Крикнула: — Террі! — злякавшись не на жарт, коли Террі раптом випросталася в кріслі й сіла на друге бильце обличчям до доньки. Мало не стикаючись носами, вони, як дві ґарґуйлі, сипали прокляттями.

— Кристал! — вигукнула Кей, коли Кристал замахнулася кулаком.

Кристал оскаженіло зістрибнула з крісла подалі від матері. Здивовано відчула на щоках якусь теплу рідину, яку спочатку сприйняла за кров, але це були сльози, звичайні прозорі сльози, що зблиснули на кінчиках її пальців, коли вона спробували їх витерти.

— Годі вже, — збентежено повторила Кей. — Угамуйтесь, будь ласка.

— Це ти, блін, угамуйся, — огризнулася Кристал, витерла тремтячою рукою обличчя і знову подалася до маминого крісла.

Террі здригнулась, але Кристал просто схопила пачку від цигарок, витягла звідти запальничку й останню цигарку і запалила її. Зробила затяжку і відійшла до вікна. Там повернулася до них спиною, намагаючись стримати непрохані сльози.

— Добре, — сказала Кей, що й далі стояла посеред кімнати, — може, поговоримо про це спокійно…

— Пішла ти, — глухо буркнула Террі.

— Це стосується Роббі, — додала Кей. Вона й далі не хотіла сідати, не наважуючись розслабитися. — Я для того й прийшла сюди, щоб переконатися, що з Роббі все гаразд.

— Ну, й шо з того, шо він не пішов у довбані ясла, — процідила біля вікна Кристал. — Подумаєш, великий, блін, злочин.

— …Великий, блін, злочин, — озвалася луною Террі.

— Йдеться не тільки про ясла, — мовила Кей. — Учора, коли я його бачила, він був у поганому стані, мав подразнення. Він уже завеликий для того, щоб носити підгузники.

— Я з нього зняла ті срані підгузники, він тепер у штанцях, я ж вам казала! — розлючено гаркнула Кристал.

— Вибачте, Террі, — сказала Кей, — але ви були не в стані самостійно опікуватися дитиною.

— Я ніколи…

— Ви можете казати мені, що нічого не вживали, — урвала її Кей, і Кристал чи не вперше почула в голосі Кей щось справжнє й людяне: обурення й роздратованість. — Але вас тестуватимуть у клініці. І всі ми знаємо, що тести будуть позитивні. Там сказали, що це ваш останній шанс, що вас звідти викинуть знову.

Террі витерла рукою рота.

— Слухайте, я ж бачу, що ви обидві не хочете втрачати Роббі…

— То не забирайте його, блін, від нас! — крикнула Кристал.

— Це не так просто, — відповіла Кей. Вона знову сіла, підняла з підлоги товстезну папку й поклала її на коліна. — Коли Роббі повернувся торік до вас, Террі, ви не вживали героїн. Ви взяли на себе серйозне зобов’язання утримуватись від наркотиків і лікуватися, а також погодилися на деякі інші речі, скажімо, водити Роббі в ясла…

— Ага, і я його водила…

— …якийсь час, — договорила за неї Кей. — Якийсь час ви це робили, Террі, але цих символічних зусиль недостатньо. Після того, що я побачила тут учора, і після моєї розмови з вашим лікарем і місіс Гарпер, боюся, що доведеться ще раз зробити оцінку того, що тут діється.

— І шо це означає? — запитала Кристал. — Черговий, блін, перегляд справи, так? Але для чого це вам? Для чого? Йому тут добре, я дбаю про… заткайся, курво! — гаркнула вона на Террі, яка намагалася щось додати. — Вона не… я ним опікуюсь, ясно?! — заревіла вона не своїм голосом, розчервонівшись і тикаючи пальцем собі в груди, а її густо нафарбовані очі були сповнені по вінця гіркими від обурення сльозами.

Увесь той місяць, що Роббі був у своїх названих батьків, Кристал регулярно його відвідувала. Він липнув до неї, хотів, щоб вона лишалася на чай, плакав, коли вона йшла. Здавалося, ніби її ріжуть по живому. Його тримали як заручника. Звісно, було б найкраще, аби Роббі жив у баби Кет, бо в дитинстві Кристал дуже часто тікала до неї, коли Террі втрачала над собою контроль. Але баба Кет була вже старенька й квола і їй було вже не до Роббі.

— Я розумію, Кристал, що ти любиш свого брата й робиш для нього все, що можеш, — сказала Кей, — але ти для Роббі не є законною…

— Чому ні? Я ж, блін, його сестра!

— Гаразд, — рішуче мовила Кей. — Террі, я думаю, що ми мусимо подивитися в очі фактам. Немає сумніву, що вас викинуть з «Белчепела», якщо ви там з’явитеся, стверджуючи, що не вживали наркотиків, а ваші тести виявляться позитивними. Ваша лікарка мені це дуже докладно пояснила по телефону.

Террі, цей дивний гібрид беззубої дитини-старушенції, дивилася на неї порожнім і невтішним поглядом.

— Мені здається, єдине, що ви могли б зробити для того, щоб вас не викинули, — вела далі Кей, — це відверто зізнатися в тому, що вживали наркотики, взяти на себе повну відповідальність за цей ляпсус і зобов’язатися почати все з чистого аркуша.

Террі далі дивилася на неї. Вона не знала іншого способу, яким можна було відповідати своїм звинувачувачам, крім брехні. «Ага, добре, давай, сюди», а тоді «Ні, я ніколи, не я, ніколи, курва, цього не…»

— Була якась особлива причина вживати цього тижня героїн, якщо ви й так прийняли велику дозу метадону? — запитала Кей.

— Так, — відповіла Кристал. — Це все довбаний Оббо, вона йому ніколи не може сказати «ні»!

— Заткайся! — огризнулася Террі, але доволі мляво. Здавалося, вона намагається переварити те, що їй сказала Кей: цю дивну, небезпечну пораду сказати правду.

— Оббо, — повторила Кей. — Хто такий Оббо?

— Та один мудак, — відповіла Кристал.

— Ваш постачальник? — запитала Кей.

— Заткайся, — знову порадила Террі дочці.

— Чому ти, блін, просто не послала його на фіг? — крикнула матері Кристал.

— Та годі вже, — вкотре повторила Кей. — Террі, я зателефоную вашій лікарці. Спробую її переконати, що для вашої родини буде корисно, якщо ви продовжите лікування в клініці.

— Справді? — здивовано перепитала Кристал. Вона думала, що Кей — звичайна стерва, гірша навіть за ту названу матір з її стерильною кухнею і манерою так пестливо розмовляти з Кристал, що вона почувалася останнім лайном.

— Так, — відповіла Кей. — Справді. Але знайте, Террі, що ми, тобто група захисту дітей, дуже серйозно стурбовані. Ми будемо постійно стежити за тим, у якому стані перебуватиме вдома Роббі. Мусимо побачити зміну на краще, Террі.

— Ага, добре, — погодилась Террі, так, як погоджувалася з усім і з усіма.

Але Кристал сказала:

— Ти змінишся, чуєш. Вона зміниться. Я допоможу їй. Вона зміниться.


II


 Щосереди Шерлі Моллісон бувала в південно-західній ярвілській лікарні. Там вона разом із дюжиною колег-волонтерів виконувала різні речі, не пов’язані безпосередньо з медициною, скажімо, штовхала від ліжка до ліжка візочок для книжок, поливала пацієнтам квіти і купувала різні дріб’язки в крамничці, розташованій у приймальні лікарні, для тих, хто був прикутий до ліжка й до кого ніхто не приходив. Найбільше Шерлі любила ходити поміж хворими, приймаючи від них замовлення на різні харчі. Якось, коли вона тримала дощечку із записами і мала в себе на шиї ламіновану перепустку, один лікар переплутав її з адміністратором лікарні..

Ідея стати волонтером прийшла Шерлі в голову під час довгої, як завжди, розмови з Джулією Фаулі на одній з тих чудових Різдвяних вечірок у маєтку Світлавів. Саме там вона довідалася, що Джулія займалася збиранням коштів для педіатричного відділення місцевої лікарні.

— Нам необхідно організувати якийсь королівський візит, — сказала Джулія, дивлячись повз Шерлі на двері за її спиною. — Я хочу, щоб Обрі ненав’язливо поговорив про це з Норманом Бейлі. Вибач, але я мушу привітатися з Лоренс…

Шерлі так і зосталася стояти біля рояля, кажучи кудись у порожнечу: «Звичайно, звичайно». — Не знала, хто такий Норман Бейлі, але почувалася напівпритомною. Однак на другий день, навіть не кажучи нічого Говарду, вона зателефонувала в південно-західну лікарню й розпитала про волонтерську роботу. З’ясувавши, що для цього не потрібно нічого, крім спокійного характеру, здорового глузду й міцних ніг, вона попросила в них бланк заяви.

Волонтерська робота відкрила Шерлі цілком новий, чудовий світ. Сама того не очікуючи, Джулія Фаулі подарувала їй біля того роялю дивовижне видиво, як вона стоїть, скромно склавши перед собою руки, з ламінованою перепусткою на шиї, а королева тим часом неквапливо обходить усміхнених помічниць, які вишикувались рядочком перед нею. В уяві Шерлі робить елегантний реверанс. Королева це зауважує й зупиняється, щоб сказати їй пару слів. Вона дякує Шерлі за те, що так щедро дарує людям свій вільний час… спалахи фотокамер, і наступного дня в газетах фото… «Королева розмовляє з волонтеркою лікарні місіс Шерлі Моллісон…». Іноді, коли Шерлі зосереджувала всю свою увагу на цій уявній сцені, вона проймалася відчуттям майже неземного блаженства.

Волонтерство в лікарні подарувало Шерлі нову розкішну зброю, з допомогою якої вона тепер могла боротися з показною претензійністю Морін. Коли вдова Кена, немов та Попелюшка, перетворилася з помічниці продавця на бізнес - партнера, її манірний вигляд почав страшенно дратувати Шерлі (хоч вона й терпляче зносила це все з солодкою посмішкою на вустах). Але тепер Шерлі знову почувалася на висоті. Вона працювала не заради прибутку, а за покликом свого доброго серця. Волонтерство було ознакою вищого класу, ним займалися жінки, які не потребували зайвих грошей, такі як вона або Джулія Фаулі. Крім того, в лікарні Шерлі отримала доступ до бездонного колодязя пліток, що були значно цікавіші, ніж занудні Морінині теревені про нову кав’ярню.

Цього ранку Шерлі рішуче заявила керівнику волонтерів, що воліла б опікуватися палатою номер двадцять вісім, і її направили в онкологічне відділення. Відповідальною за палату двадцять вісім була єдина тут медсестра, з якою вона заприятелювала. Деякі молоді медсестри ставилися до волонтерів зверхньо й різкувато, але Рут Прайс, яка після шістнадцятирічної перерви знову почала працювати медсестрою, відразу була дуже милою. Вони обидві, за словами Шерлі, були пеґфордчанками, і це їх пов’язувало.

(Хоча, правду кажучи, Шерлі не була родом із Пеґфорда. Вона виростала разом з молодшою сестрою і матір’ю в маленькій задрипаній квартирці в Ярвілі. Мати Шерлі багато пила. Вона так і не розвелася з батьком дівчат, якого вони й не бачили. Здавалося, що всі місцеві чоловіки знали ім’я матері Шерлі і, називаючи його, вони завжди гиготіли… але це було дуже давно, а Шерлі дотримувалася думки, що минуле, якщо про нього не згадувати, просто зникає. Вона й не хотіла нічого пам’ятати.)

Шерлі й Рут приязно привіталися, але зранку вони були завантажені роботою, тож мали час тільки на те, щоб обмінятися найзагальнішими фразами про раптову смерть Баррі Фербразера. Домовилися зустрітися на обіді о пів на першу, і Шерлі пішла по візочок для книг.

Вона мала чудовий настрій. Бачила своє майбутнє так чітко, наче воно вже відбулося. Говард, Майлз і Обрі Фаулі мали об’єднатися, щоб раз і назавжди позбутися Полів, і це було б гарною оказією для святкової вечері в маєтку Світлавів…

Цей дім здавався Шерлі просто шикарним: величезний садок із сонячним годинником, фігурно підстриженим живоплотом і ставочками; обшитий панелями просторий вестибюль; фотографія у срібній рамочці на роялі, на якій власник будинку обмінюється жартами з королівською принцесою. Шерлі не зауважила ніякої зверхності у ставленні Фаулів до неї чи її чоловіка, хоча, з іншого боку, коли вона опинялася в межах Фаулівської орбіти, її увагу постійно відволікали інші речі. Вона уявляла, як вони вп’ятьох сідають вечеряти в одній з тих розкішних бічних кімнат: Говард — біля Джулії, вона — праворуч від Обрі, а Майлз поміж ними. (Саманта неминуче була відсутня у цих її фантазіях.)

О  пів на першу Шерлі й Рут зустрілися біля стійки з йогуртами. Лікарняна їдальня ще не була переповнена, тож медсестра з волонтеркою без великих труднощів знайшли липкий, засипаний крихтами хліба столик для двох під стіною.

— Як там Саймон? Як хлопці? — поцікавилася Шерлі, коли Рут витерла стіл.

Вони виставили все, що мали на підносах, і всілися навпроти одна одної, готові погомоніти.

— Добре, дякую, все добре. Нині Саймон приносить додому новий комп’ютер. Хлопці вже не можуть дочекатися, можеш собі уявити.

Це було явною неправдою. І Ендрю, і Пол мали дешевенькі ноутбуки. Стаціонарний комп’ютер стояв у кутку крихітної вітальні, і жоден із хлопців його не торкався, вважаючи за краще не потрапляти зайвий раз батькові на очі. Рут часто розповідала Шерлі про своїх синів, але так, ніби вони були значно молодші за свій вік: коли їх ще носили на руках, а вони були слухняні і їх легко було розважити. Можливо, вона й сама хотіла здаватися молодшою, ще більше підкреслюючи вікову різницю між нею й Шерлі — а їх розділяло майже два десятки років, — щоб вони стали ще подібнішими на матір і дочку. Рутина мати померла десять років тому. Їй бракувало старшої жінки у своєму житті, а стосунки Шерлі з власного дочкою були, як вона натякнула Рут, далекі від ідеальних.

— Ми з Майлзом завжди були дуже близькі. А от Патриція мала доволі складний характер. Вона зараз у Лондоні.

Рут воліла б дізнатися більше, але вони обидві цінували одна в одній делікатну стриманість. Вони з гордістю презентували світові лише причепурену поверхню свого життя. Саме тому Рут не квапилася вдоволити власну цікавість, хоча й не полишала надії довідатися в належний час про причини такого важкого характеру Патриції.

Шерлі й Рут, мабуть, тому так швидко відчули взаємну симпатію, що розпізнали одна в одній себе — тобто жінку, найбільшою гордістю якої було вміння завоювати і зберегти любов свого чоловіка. Вони, наче масони, користалися таємним спільним кодом і тому почувалися безпечно у взаємному спілкуванні, чого не скажеш про спілкування з іншими жінками. Їхній змовницькій спільноті додавало перчику взаємне відчуття вищості, адже кожна в глибині душі жаліла іншу за невдалий вибір чоловіка. Рут бачила всю фізичну карикатурність Говарда і їй важко було збагнути, чому її приятелька, що й досі мала хоч і пухкеньку, але доладну фігуру, погодилася на таке одруження. Натомість для Шерлі, яка не пригадувала, чи й бачила колись Саймона, й ніколи не чула, щоб його ім’я згадувалося у зв’язку з якимись важливими подіями в Пеґфорді (він, мабуть, не бере ані найменшої участі в житті громади), Рутин чоловік здавався якимось неповноцінним відлюдьком.

— Отже, я побачила, як Майлз і Саманта привезли Баррі, — сказала Рут, без жодної преамбули починаючи головну тему розмову. Вона не володіла тим мистецтвом пишномовності, яке досконало опанувала Шерлі, і їй важко було приховувати свою жадобу почути пеґфордські плітки, бо як про них дізнаєшся, коли завдяки Саймоновій відлюдькуватості вона була ізольована в їхньому будинку, що височів на пагорбі над містечком. — А вони бачили, як усе сталося?

— О, так, — відповіла Шерлі. — Вони саме вечеряли в гольф-клубі. Знаєш, недільний вечір, дівчата були в школі, а Сáма воліє не їсти вдома, бо з неї нікудишній кухар…

Під час їхніх бесід за кавою Рут поступово діставала дедалі більше інформації про таємниці подружнього життя Майлза і Саманти. Шерлі розповіла їй, що її син був змушений одружитися з Самантою, тому що Саманта завагітніла Лексі.

— Вони зробили все якнайкраще, — зітхнула Шерлі. — Майлз учинив, як належить, бо інакше я його не зрозуміла б. Дівчата чудові. Шкода, що в Майлза немає сина, йому так пасував би хлопчик. Але Сáма не хоче третьої дитини.

Рут дбайливо зберігала в пам’яті всі завуальовані випади, які Шерлі пускала в бік своєї невістки. Вона ще пару років тому відразу відчула антипатію до Саманти, коли відводила в дитячий садочок при школі Св. Томаса чотирирічного Ендрю й зустріла там Саманту з Лексі. Саманта, з її голосним сміхом, відвертим декольте і ризикованими жартами на грані пристойності, здалася Рут небезпечною й хижою. Рут роками презирливо спостерігала, як Саманта випинала свої пишні груди, розмовляючи під час батьківських зборів з Вікрамом Джавандою, і завжди воліла прослизнути з Саймоном попри стіни класної кімнати, щоб уникнути розмови з нею.

Шерлі ще й досі переповідала заяложену казочку про останню подорож Баррі, якомога більше акцентуючи на тому, як Майлз хутко зметикував, що треба викликати швидку, як він підтримував Мері Фербразер, як наполіг на тому, щоб залишатися з нею в лікарні, аж поки приїхали Воли. Рут вислуховувала це уважно, хоч дещо й нетерпляче. Їй було набагато цікавіше, коли Шерлі перераховує недоліки Саманти, ніж коли вихваляє Майлзові чесноти. А ще Рут мало не вибухала від бажання повідомити Шерлі щось справді захопливе.

— Отже, в місцевій раді тепер є вільне місце, — сказала Рут, коли Шерлі нарешті дійшла в своїй розповіді до того місця, коли Майлза з Самантою змінили Колін і Тесса Воли.

— Це називається несподіваною вакансією, — люб’язно пояснила Шерлі.

Рут набрала повні груди повітря.

— Саймон, — сказала вона, збуджуючись від того, що мала повідомити, — вирішив балотуватися!

Шерлі відповіла штучною посмішкою, для ввічливості здивовано вигнула брови і відсьорбнула ковточок чаю, ховаючи за чашкою своє обличчя. Рут навіть не підозрювала, що своїми словами могла її засмутити. Вона очікувала, що Шерлі буде захоплена тією перспективою, що їхні чоловіки зможуть засідати в місцевій раді разом, і навіть мала несміливі сподівання на те, що Шерлі могла б цьому посприяти.

— Він сказав мені про це вчора, — значуще повідомила Рут. — Він серйозно про це розмірковує.

Деякі інші речі, про які казав Саймон, такі як можливість брати хабарі від Ґрейсів, щоб вони й далі працювали підрядниками ради, Рут просто викинула з голови, як викидала найменші згадки про всі Саймонові дрібні фортелі й шахрайства.

— Я й не знала, що Саймон зацікавлений брати участь у місцевому врядуванні, — легко й невимушено мовила Шерлі.

— О, так, — підтвердила Рут, яка й сама цього не знала, — він дуже на це налаштувався.

— А чи розмовляв він із доктором Джавандою? — запитала Шерлі, знову відсьорбуючи чай. — Чи казав їй про свій намір?

Це запитання застало Рут зненацька, і на її обличчі з’явився вираз щирого збентеження.

— Ні, я… Саймон, мабуть, і не пригадує, коли востаннє був у доктора. У нього прекрасне здоров’я.

Шерлі всміхнулася. Якщо він діяв самостійно, без підтримки Джаванди, то наміри Саймона не становлять жодної загрози. Їй навіть стало шкода Рут, котру очікувало велике розчарування. Навіть їй, Шерлі, яка знала всіх, з ким рахуються в Пеґфорді, довелося б добряче напружити мізки, щоб упізнати Рутиного чоловіка, якби він раптом завітав у продуктову крамничку. Невже бідолашна Рут вважає, що хтось тут за нього проголосує? З іншого боку, Шерлі зметикувала, що Говард з Обрі були б не проти, якби вона, ніби між іншим, спитала в Рут про ще щось.

— Саймон завжди жив у Пеґфорді?

— Ні, він народився на Полях, — відповіла Рут.

— Ага, — мовила Шерлі.

Вона зняла зі свого йогурта фольгову накривку, взяла ложечку й задумливо почала його смакувати. Про всяк випадок варто запам’ятати, що Саймон, хоч би які там були в нього виборчі перспективи, міг бути налаштований прихильно до Полів.

— Чи буде на веб-сайті інформація про те, як подаватися на це місце? — поцікавилася Рут, усе ще сподіваючись відчути запізнілу підтримку й ентузіазм.

— О, так, — невпевнено мовила Шерлі. — Маю на це надію.


III


 Останнім уроком у середу для Ендрю, Жирка й двадцяти семи інших учнів була «спазматика», як обізвав її Жирко. Це була математика для групи посередніх учнів, її викладала, мабуть, найнетямущіша вчителька. Прищава молода жінка, яка щойно закінчила вчительські курси, була не здатна підтримувати в класі лад і мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться. Жирко, вирішивши торік досягти найнижчих показників успішності, був переведений у групу спазматики з групи найздібніших учнів. Ендрю, який усе життя мав проблеми з цифрами, постійно боявся, що його відправлять у найслабшу групу разом із Кристал Відон та її двоюрідним братом Дейном Таллі..

Ендрю й Жирко сиділи разом в кінці класу. Іноді, коли Жиркові набридало розважати інших учнів або підбивати їх до ще більшого балагану, він підказував Ендрю правильні розв’язки задачок. Галас стояв оглушливий. Міс Гарві намагалася перекричати всіх, благаючи тиші. Зошити були списані непристойностями, учні постійно вставали, щоб підійти до чиєїсь парти, тягнучи за собою зі страшним рипом стільці. Варто було міс Гарві відвернутися, як по кімнаті починали літати різні кульки та інші речі. Іноді Жирко починав ходити вздовж рядів, передражнюючи ходу Каббі — підстрибом і з руками, що не згиналися. Жирко давав тут цілковиту волю своєму сарказму. На уроках англійської, де вони з Ендрю були в найсильнішій групі, головним героєм його жартів Каббі вже не фігурував.

Суквіндер Джаванда сиділа прямо перед Ендрю. Колись давно, ще в початковій школі, Ендрю, Жирко й інші хлопці любили смикати Суквіндер за її довгі синяво-чорні коси. Найлегше було їх хапати, коли вони гралися в квача, а ще просто неможливо було втриматися від спокуси смикнути за них, коли вони звисали, як оце зараз, у неї за спиною, а вчителька дивилася в інший бік. Але Ендрю вже не мав жодного бажання не тільки смикати за коси, а й узагалі торкатися до Суквіндер. Вона була однією з небагатьох, повз яких його погляд ковзав без найменшого зацікавлення. З того моменту, як Жирко йому підказав, він також почав помічати пушок темного волосся на її верхній губі. А от старша сестра Суквіндер, Джасвант, з її гнучкою фігурою, вузенькою талією й чудовим личком — з високими вилицями, гладенькою золотистою шкірою й мигдалеподібними ясно-карими очима — до з’яви Гаї здавалася Ендрю найкращою. Проте Джасвант була для нього абсолютно недосяжна: старша на два роки, найрозумніша в своєму класі, яка чудово усвідомлювала свою привабливість і спокусливість.

Суквіндер була єдина, хто сидів тихо, як мишка. Згорбившись і схиливши голову над зошитами, вона створювала враження абсолютної зосередженості. Суквіндер опустила лівий рукав джемпера так, що він цілком закривав її руку, від чого здавалося, ніби вона стисла пальці у волохатий кулак. Вона мовби хизувалася своїм абсолютним спокоєм.

— А наш гермафродіндер, як мумія спокіндер, — пробурмотів Жирко, втупившись у потилицю Суквіндер. — Пишногрудий, але вусатий, цей неопізнаний чоловічо-жіночий об’єкт збиває з пантелику всіх учених.

Ендрю захихотів, хоч і почувався не зовсім у своїй тарілці. Можливо, йому було б веселіше, якби він знав, що Суквіндер не чує Жиркових глузувань. Останнього разу, коли він заходив до Жирка додому, той показав йому купу повідомлень, які він регулярно посилав на сторінку Суквіндер у «Фейсбуці». Він постійно моніторив інтернет у пошуках інформації й зображень на тему гірсутизму, тобто надмірного оволосіння в жінок, і щодня відсилав їй якусь цитату чи фотографію.

Це було ніби й кумедно, але Ендрю почувався ніяково. Чесно кажучи, Суквіндер нічим не провокувала такого ставлення до себе і була занадто легкою й беззахисною жертвою. Ендрю більше подобалося, коли Жирко дошкуляв своїм гострим язиком претензійним і самовдоволеним особам, наділеним певною владою.

— Відлучена від свого бородато-бюстгальтерного стада, — кепкував далі Жирко, — вона розмірковує, чи не завести їй бороду-еспаньйолку.

Ендрю засміявся, але відразу й знітився, а Жирко, втративши інтерес до Суквіндер, заходився зосереджено перемальовувати кожний нуль у своєму зошиті на зморшкуватий анус. Ендрю знову почав угадувати, куди ставити крапку десяткового дробу й фантазувати про дорогу додому на шкільному автобусі і про Ґаю. Завжди було проблемно знайти місце, з якого він міг би бачити її протягом усієї дороги додому, бо найчастіше вона вже сиділа десь далеко, а вільних місць поблизу вже не було. Після того, як вони обмінялися посмішками на шкільних зборах у понеділок зранку, нічого більше не відбулося. В автобусі вона жодного разу не глянула на нього, та й узагалі жодним чином не виявила, що знає про його існування. За чотири тижні своєї закоханості Ендрю так ні разу й не заговорив з Ґаєю. Він спробував сформулювати перші слова свого звертання до неї, не зважаючи на галас, що панував на уроці спазматики. «Прикольно було на тих зборах у понеділок…»

— Суквіндер, з тобою все гаразд?

Міс Гарві, нахилившись над зошитом Суквіндер, щоб поставити оцінку, витріщилася на обличчя дівчини. Ендрю побачив, як Суквіндер кивнула і зразу затулила обличчя руками, ще й досі горблячись над зошитом.

— Волику! — театрально зашепотів Кевін Купер, який сидів попереду, через два ряди. — Волику! Арахіско!

Він намагався звернути їхню увагу на те, про що вони й так уже знали: Суквіндер, судячи з легенького тремтіння її плечей, плакала, а міс Гарві робила безнадійно-метушливі спроби довідатись, що сталося. Решта учнів, помітивши, що вчителька взагалі не звертає на них увагу, здійняли в класі справжній гармидер.

— Арахіско! Волику!

Ендрю ніколи не міг визначити, навмисне чи випадково дратує всіх Кевін Купер, але це йому вдавалося на відмінно. Кличка «Арахіска» була дуже стара, вона вчепилася до Ендрю ще в початковій школі, і він завжди її ненавидів. Вона швидко вийшла з моди завдяки Жиркові, який ніколи її не вживав. У таких справах всі рівнялися на Жирка. Купер переплутав навіть Жиркове прізвисько, бо кличка «Волик» була популярна лише торік, і то недовго.

— Арахіско! Волику!

— Пішов ти на фіг, Купер, дебіл задрочений, — впівголоса буркнув Жирко.

Купер перехилився через спинку свого сидіння, вирячившись на Суквіндер, яка так припала до парти, що мало не торкалася її носом, а міс Гарві тим часом присіла біля неї навколішки, кумедно подригуючи руками, не наважуючись навіть торкнутися до неї і не в змозі з’ясувати, чому вона плаче. Ще кілька учнів зауважили цю незвичну метушню й почали дивитися, що буде, а от хлопці на передніх рядах і далі буянили, забувши про все на світі, окрім власної розваги. Один із них схопив зі столу міс Гарві витирачку для класної дошки з дерев’яною ручкою і жбурнув її.

Витирачка перелетіла через цілий клас і поцілила в годинник на бічній стіні — годинник упав на підлогу й розбився. Навсібіч розлетілися пластмасові й металеві деталі, Кілька дівчат разом із міс Купер перелякано заверещали.

Двері до класу рвучко відчинилися і грюкнули об стіну. Учні принишкли. У проході стояв червоний і розлючений Каббі.

— Що тут діється? Чому такий галас?

Міс Гарві підскочила, мов на пружині, і стала біля парти Суквіндер з переляканим і винуватим виглядом.

— Міс Гарві! У вашому класі справжній розгардіяш. Що відбувається?

Міс Гарві наче оніміла. Кевін Купер шкірився, перехилившись через спинку сидіння, і поглядав то на міс Гарві, то на Каббі, то на Жирка.

Тоді заговорив Жирко:

— Ну, якщо чесно, Отче, ми просто водили за носа цю нещасну жінку.

Усі вибухли реготом. На шиї міс Гарві з’явилися темно-бордові плями. Жирко недбало розгойдувався на задніх ніжках свого стільця, дивлячись прямо на Каббі, безпристрасно й виклично.

— Годі вже! — сказав Каббі. — Якщо я ще раз почую звідси галас, то всі отримають покарання. Зрозуміли? Усі до одного.

Він грюкнув дверима, а сміх і далі не вщухав.

— Ви чули, що сказав заступник директора! — крикнула міс Гарві, дрібочучи до столу. — Вгамуйтеся! Я хочу тиші! Ти, Ендрю, і ти, Стюарте, поприбирайте це все! Зберіть уламки годинника!

Вони почали протестувати проти такої несправедливості, і їх голосно підтримали деякі дівчата. Справжні винуватці цього безладдя, що їх, як усі знали, міс Гарві побоювалася, самовдоволено шкірилися за партами. До кінця уроків лишалося п’ять хвилин, тож Ендрю із Жирком почали страшенно тягти час, щоб так і не закінчити прибирання. Жирко викликав чергову хвилю реготу, копіюючи ходу Каббі, підстрибом і з закляклою рукою, а Суквіндер тихцем витерла рукавом очі і знову принишкла.

Коли задзвенів дзвінок, міс Гарві навіть не намагалася вгамувати неймовірний галас, що здійнявся в класі, коли всі шугонули до дверей. Ендрю з Жирком почали буцати рештки годинника, заштовхуючи їх під шафки в кінці класу, а тоді закинули за спину шкільні рюкзаки й подалися з класу.

— Волику! Волику! — спробував наздогнати їх Кевін Купер, коли Ендрю й Жирко вже йшли коридором. — Ти що, кажеш Каббі вдома «Отче»? Серйозно? Кажеш?

Він думав, що зачепив Жирка за живе, думав, що цим його дістав.

— Залупа ти, Купере, — втомлено кинув йому Жирко, а Ендрю розреготався.


IV


— Доктор Джаванда запізнюється хвилин на п’ятнадцять, — повідомила Тессі реєстраторка..

— Не страшно, — відповіла Тесса. — Я не кваплюся.

Щойно починало вечоріти, і вікна приймальні відбивалися на стінах ясно-синіми прямокутниками. Там сиділи тільки двоє: згорблена стара жінка в домашніх капцях, яка хрипко дихала, і молода мати, яка читала журнал, тим часом як її дитина, яка щойно починала ходити, повзала в дитячому куточку з іграшками. Тесса взяла зі столика старий пошарпаний жіночий журнальчик, присіла й почала його гортати. Через затримку вона мала час краще обміркувати те, що збиралася сказати Парміндер.

Зранку вони коротенько поговорили по телефону. Тесса страшенно вибачалася за те, що відразу не подзвонила Парміндер і не сказала їй про Баррі. Парміндер відповіла, що все гаразд, не треба говорити дурниць, її це анітрохи не засмутило, але Тесса, маючи величезний досвід спілкування з чутливими і вразливими натурами, відчувала, що Парміндер ховала під своїм колючим панциром глибоку образу. Вона намагалася пояснити, що останні кілька днів була цілком виснажена, що мусила займатися Мері, Коліном, Жирком і Кристал, що почувалася розгубленою, приголомшеною й нездатною думати ні про що інше, крім тих проблем, які треба було негайно вирішувати. Але Парміндер урвала її на півслові, не дослухавши плутаних виправдовувань, і просто сказала, що побачиться з нею пізніше в кабінеті.

З кабінету вийшов доктор Кроуфорд, сивочолий і ведмедоподібний. Він приязно помахав рукою Тессі і покликав: «Мейзі Лоуфорд?». Молодій матері було нелегко переконати своє маля залишити старий іграшковий телефон на колесиках. Мама легенько тягла її за руку до доктора Кроуфорда, а дівчинка тужливо озиралася на телефон, таємниці якого вона так уже ніколи й не розкриє.

Коли за ними зачинилися двері, Тесса збагнула, що й досі стовбичить з дурнуватою посмішкою, і квапливо зобразила нейтральний вираз. Вона ставала подібною до тих дивних підстаркуватих пань, які постійно сюсюкали до малих дітей, лякаючи їх. Тесса була б щаслива, якби на додачу до її худющого чорнявого сина мала ще й пухкеньку біляву донечку. «Як це жахливо, — подумала Тесса, пригадуючи маленького Жирка, — коли твоє серце крають крихітні привиди наших живих дітей, що невпинно дорослішають. Діти ніколи не знатимуть, та й, певно, не хотіли б знати, що процес дорослішання постійно пов’язаний з гіркими втратами».

Відчинилися двері кабінету Парміндер, і Тесса глянула в той бік.

— Місіс Відон, — покликала Парміндер, перетнувшись поглядом з Тессою, і скривила посмішку, що й на посмішку не була подібна. Старушенція в домашніх капцях важко звелася на ноги й пошкандибала повз перегородку слідом за Парміндер. Тесса почула, як грюкнули, зачиняючись, двері до кабінету.

Почала читати заголовки до фотографій дружини якогось футболіста в різноманітному вбранні, яке вона одягала останнього тижня. Дивлячись на її довгі стрункі ноги, Тесса замислилась, як змінилося б її життя, якби в неї були такі самі ноги. Було б воно, звичайно, абсолютно інакшим. Тессині ноги були товсті, безформні й короткі. Вона воліла б завжди носити чоботи, приховуючи їх, але нелегко було знайти такі чобітки, на яких замочок застібався б до самого кінця, бо її литки були занадто тлусті. Вона пригадала, як консультувала одну незграбну дівчинку, пояснюючи їй, що зовнішній вигляд не має великого значення, головне — це внутрішній світ людини. «Які дурниці ми втовкмачуємо дітям», — подумала Тесса, гортаючи сторінки журналу.

Рвучко відчинилися невидимі за перегородкою двері, за якими хтось кричав надтріснутим голосом.

— Мені тепер ше гірше, холєра ясна. Так не робиться. Я прийшла до тебе по допомогу. Це твоя робота… твоя…

Тесса з реєстраторкою перезирнулись і глянули в той бік, звідки долинав крик. Тесса почула, як заговорила Парміндер, чий бірмінґемський акцент і досі вчувався, незважаючи на всі ці роки, прожиті в Пеґфорді.

— Місіс Відон, ви й досі курите, а це впливає на ту дозу, яку я вам призначаю. Якби ви відмовились від сигарет… у курців процес метаболізму стосовно теофіліну відбувається швидше, тому цигарки не тільки погіршують вашу емфізему, а й безпосередньо впливають на властивість ліків…

— Ти на мене не кричи! Ти вже мені сидиш отут-во! Я напишу скаргу! Ти дала мені погані ліки! Я хочу, шоб мене прийняв хтось інший! Я хочу бачити доктора Кроуфорда!

З-за перегородки вигулькнула розчервоніла стара, що хрипко дихала й ледве трималася на ногах.

— Вона зажене мене в могилу, ця пакистанська корова! Не йди до неї! — крикнула вона Тессі. — Ця пакистанська сука закатрупить тебе своїми сраними ліками!

Вона подріботіла хиткою ходою до виходу, човгаючи капцями, важко дихаючи й не припиняючи гучно лаятись на всю потугу своїх понищених легенів. Виходячи, щосили грюкнула дверима. Реєстраторка знову перезирнулася з Тессою. Було чутно, як зачинилися двері до кабінету Парміндер.

Парміндер з’явилася лише через п’ять хвилин. Реєстраторка демонстративно втупилася в екран комп’ютера.

— Місіс Вол, — покликала Парміндер, зціпивши вуста у своїй антипосмішці.

— Що тут таке сталося? — поцікавилася Тесса, займаючи місце біля стола Парміндер.

— У місіс Відон від нових піґулок розлад шлунку, — спокійно пояснила Парміндер. — То ми сьогодні беремо аналіз крові, так?

— Так, — підтвердила Тесса, котру неприємно вразила і навіть налякала холодна й підкреслено ділова манера поведінки Парміндер. — Як твої справи, Міндо?

— Мої? — перепитала Парміндер. — Нормально. А що?

— Ну… Баррі… я ж знаю, що він для тебе значив, а ти для нього.

На очах Парміндер виступили сльози, й вона закліпала, щоб їх приховати, але було вже пізно. Тесса їх помітила.

— Міндо, — мовила вона, поклавши свою пухку долоню на тоненьку руку Парміндер, але Парміндер відсмикнула руку, мовби Тесса її вжалила. Наступної миті, не в змозі стримати емоції, вона розридалася по-справжньому. Відвернулася вбік, але в крихітному кабінетику їй не було де заховатись.

— Мені аж недобре зробилося, коли я згадала, що не подзвонила тобі, — сказала Тесса, поки Парміндер героїчно намагалася вгамувати власні ридання. — Я теж мало не вмерла з розпуки. Я збиралася зателефонувати, — збрехала вона, — але ми зовсім не спали, цілу ніч провели в лікарні, а тоді одразу мусили їхати на роботу. Колін просто втратив контроль над собою, коли повідомив про це на шкільних зборах, після чого влаштував на очах у всіх жахливу сцену з Кристал Відон. А потім Стюарт вирішив прогуляти уроки. А Мері не знаходила собі місця… але мені так прикро, Міндо, я мусила б тобі подзвонити.

— …ниці, — пробурмотіла крізь сльози Парміндер, витираючи лице серветкою, — …Мері… найголовніше…

— Ти була б однією з найперших, кому подзвонив би Баррі, — сумовито промовила Тесса, а тоді й сама ні з того ні з сього розридалася.

— Міндо, мені так шкода, — рюмсала вона, — але я мусила дати раду з Коліном і всім іншим.

— Не кажи дурниць, — зітхнула Парміндер, витираючи сльози. — Ми просто втратили глузд.

«Ні, не втратили. Ой, Парміндер, ну, хоч зараз себе не стримуй…»

Проте лікарка вже розправила свої худенькі плечі й висякалася.

— Тобі сказав Вікрам? — боязко спитала Тесса, дістаючи з коробки на столі кілька паперових серветок.

— Ні, — відказала Парміндер. — Говард Моллісон. У крамничці.

— О, Господи, Міндо, мені так тебе шкода.

— Не кажи дурниць. Усе гаразд.

Виплакавшись, Парміндер відчула себе трохи краще. Відчула приязнь до Тесси, яка витирала від сліз своє простувате, добродушне обличчя. З полегкістю усвідомила, що після відходу Баррі Тесса лишилася її єдиною справжньою приятелькою у Пеґфорді. (Вона завжди казала в таких випадках «у Пегфорді», так, ніби поза цим маленьким містечком у неї була ціла сотня вірних друзів. А насправді до її друзів можна було зарахувати хіба напівзабутих шкільних товаришок із Бірмінгема, з якими їх давно вже розлучив плин життя, та колег, з якими вона навчалася і практикувала медицину, — вони ще й досі присилали їй вітальні картки на Різдво, але ніколи не приїжджали до неї в гості, так само, як і вона ніколи не відвідувала їх.)

— Як там Колін?

Тесса зітхнула.

— Ой, Міндо… Боже мій. Він сказав, що боротиметься за посаду Баррі в місцевій раді.

Глибока зморшка поміж густими чорними бровами Парміндер стала ще глибшою.

— Ти можеш уявити, щоб Колін балотувався на виборах? — запитала Тесса, міцно стискаючи в руці намоклу серветку. — Конкурував з такими, як Обрі Фаулі й Говард Моллісон? Переконуючи самого себе, що зможе виграти цю боротьбу заради Баррі, зайняти його місце… це ж така відповідальність…

— У нього не менше відповідальності й на роботі, і він якось дає собі раду, — сказала Парміндер.

— Ледве дає, — не замислюючись, випалила Тесса. Відчула, що бовкнула зайве, і знову розплакалась. Як дивно. Вона прийшла в цей кабінет, сподіваючись заспокоїти Парміндер, а натомість почала виливати на неї усі свої біди. — Ти ж знаєш Коліна, він усе бере занадто близько до серця, так усім переймається…

— Та якщо чесно, він чудово дає собі раду, — не погодилася Парміндер.

— Ой, та я сама це знаю, — втомлено зітхнула Тесса. Вона мовби змирилася з усім. — Я знаю.

Колін був, мабуть, єдиною особою, до якої сувора й нетовариська Парміндер ставилася з явним співчуттям. У відповідь Колін не дозволяв, щоб хтось казав про неї щось погане у його присутності. Він був її затятим прихильником у Пеґфорді. «Чудова лікарка, — уривав він кожного, хто наважувався критикувати її. — Кращої я не зустрічав». У Парміндер тут було не так багато захисників. Вона не користувалася популярністю серед старої пеґфордської гвардії, зіпсувавши собі репутацію тим, що неохоче виписувала антибіотики й повторні рецепти.

— Якщо Моллісон доб’ється свого, то виборів узагалі не буде, — сказала Парміндер.

— Як це?

— Він розіслав електронного листа. Півгодини тому.

Парміндер повернулася до екрана комп’ютера, набрала пароль і відкрила свою поштову скриньку. Нахилила монітор, щоб Тесса могла прочитати Говардового листа. У першому параграфі містилося співчуття з приводу смерті Баррі. У другому йшлося про те, що у зв’язку із завершенням річного терміну перебування Баррі на своїй посаді замість обтяжливого процесу повноцінних виборів краще просто кооптувати нового члена ради, який замінить свого попередника.

— Він уже має когось на увазі, — додала Парміндер. — Намагається проштовхнути когось зі своїх, перш ніж його зупинять. Я не здивуюся, якщо це буде Майлз.

— Ой, та в жодному разі, — відразу заперечила Тесса. — Майлз був разом з Баррі в лікарні… ні, він був такий засмучений…

— Ти така наївна, Тессо, — урвала її Парміндер, і Тессу приголомшило, з якою жорстокістю вона це сказала. — Ти не розумієш, що за тип цей Говард Моллісон. Це підла людина, підла. Знала б ти, що було, коли він дізнався про статтю Баррі, написану для газети, про Поля. Ти навіть не уявляєш, що він хоче зробити з клінікою для лікування метадоном. Але ще побачиш.

Її рука так тремтіла, що вона ледве спромоглася вийти зі сторінки.

— Побачиш, — повторила вона. — Гаразд, берімося до справи, Лаура вже за хвилину йде. Спочатку перевірю твій тиск.

Парміндер робила Тессі послугу, приймаючи її так пізно, після школи. Медсестра-практикантка, що мешкала в Ярвілі, мала по дорозі додому занести зразок Тессиної крові в лікарняну лабораторію. Відчуваючи неспокій і якусь дивну беззахисність, Тесса закотила рукав свого старого зеленого кардиґана. Лікарка обвинула їй передпліччя манжетою з липучкою. Зблизька кидалася в очі разюча подібність Парміндер до своєї молодшої доньки, адже різниця між їхніми фігурами (Парміндер була сухорлява, а Суквіндер повногруда) ставала непомітною, зате схожість їхніх лиць увиразнювалась: яструбині носи, широкі роти з повними нижніми губами й великі, округлі, темні очі. Манжета боляче стиснула Тессину м’ясисту руку. Парміндер стежила за приладом.

— Сто шістдесят п’ять на вісімдесят вісім, — спохмурніла Парміндер. — Високий тиск, Тессо, занадто високий.

Спритними й майстерними рухами вона розпакувала стерильний шприц, розгладила бліду, всипану родимками, Тессину руку і встромила туди голку.

— Я завтра повезу Стюарта в Ярвіл, — повідомила Тесса, дивлячись на стелю. — Підберу йому костюм на похорон. Не уявляю, що буде, як він захоче піти туди в джинсах. Колін просто збожеволіє.

Вона намагалася не думати про темну загадкову рідину, що затікала в маленьку пластмасову трубочку. Боялася, що ця рідина викриє її таємниці, і всі спожиті нею шоколадки й тістечка можуть проявитися у зрадницькій глюкозі.

З гіркотою подумала, що їй набагато легше було б опиратися шоколадкам, якби не ці постійні стреси. Вона майже увесь свій час віддавала на те, щоб допомогти іншим людям, тож тістечка були чи не єдиною, і не такою вже й гріховною, її розрадою. Дивлячись, як Парміндер наліплювала етикетки на пробірки з її кров’ю, вона сподівалася (хоча її чоловік і приятелька вважали б такі сподівання єрессю), що Говард Моллісон доб’ється свого і взагалі відмінить вибори


V


Щодня рівно о п’ятій Саймон Прайс виходив з дверей ярвілської типографії. Він сумлінно відпрацьовував від дзвінка до дзвінка, але не більше. На нього чекав дім на висркрму пагорбі, охайний і затишний, розташований у цілком іншому вимірі порівняно з безперервним клацанням і брязкотом ярвілського підприємства. Затримка на роботі після завершення робочого дня (хоч Саймон тепер був уже менеджером, він і далі не переставав мислити як учень-підмайстер) могла б свідчити, ніби вдома йому чогось бракує, або ще гірше — ніби він намагається вислужитися перед начальством..

Але сьогодні, перш ніж потрапити додому, Саймон мусив зробити зайвий гак. Він зустрівся на паркінгу з водієм навантажувача, який постійно жував жуйку, і вони рушили сутінковими вуличками на Поля. Юнак показував, куди треба їхати, і невдовзі вони проминули будинок, у якому зростав Саймон. Він уже роками тут не бував. Його мати померла, а батька він не бачив з чотирнадцяти років і навіть не знав, де він тепер. Старий дім із забитими дошками вікнами і подвір’ям, зарослим височенною травою, справив на Саймона гнітюче враження. Його покійна мати колись пишалася цим будинком.

Молодик звелів Саймонові запаркуватися в кінці Фолей Роуд, а сам вийшов з машини й подався до страшенно вбогого на вигляд будинку. В світлі найближчого вуличного ліхтаря Саймон побачив, що під вікном будинку було навалено цілу купу сміття. Лише тепер Саймон подумав, що, мабуть, не варто було приїжджати по крадений комп’ютер на власній машині. Адже тут, цілком імовірно, могли бути відеокамери спостереження за всякими дрібними злодюжками й головорізами в капюшонах. Він пороззирався, але ніяких камер не зауважив. Ніхто, здається, за ним не стежив, за винятком дебелої жінки, яка відверто розглядала його з маленького квадратного віконечка. Саймон похмуро зиркнув на неї крізь вітрове скло, але вона не відвела погляду, палячи сигарету, тож він про всяк випадок затулив обличчя долонею.

Його пасажир уже вийшов з будинку і тюпав хиткою ходою до автомобіля, тримаючи в руках коробку з комп’ютером. За його спиною у дверях Саймон побачив дівчину-підлітка з маленьким хлопчиком біля ніг. Дівчина швидко зникла з виду, поволочивши за собою дитину.

Коли молодик наблизився, не перестаючи жувати жуйку, Саймон завів мотор.

— Обережно, — сказав Саймон, нахиляючись, щоб відчинити пасажирські двері. — Постав його тут.

Молодик поставив коробку на ще тепле пасажирське сидіння. Саймон мав намір відкрити коробку й перевірити, чи там є те, за що він заплатив, але наростаюче відчуття необачності власного вчинку перебороло це його бажання. Він вдоволився тим, що штурхнув коробку. Вона була доволі важка. Треба забиратися звідси.

— Нормально, якщо я тебе тут залишу? — голосно крикнув він хлопцеві, немовби вже від’їхав від нього на чималу відстань.

— Може, підкинь до готелю «Креннок»?

— Вибач, колего, я їду в інший бік, — відмовив йому Саймон. — Тримайся.

Саймон натиснув на газ. У дзеркалі заднього виду він побачив розлюченого молодика. Побачив, як той проказав «пішов ти на фіг!», але Саймону було байдуже. Якщо він швидко звідси вшиється, то його номерний знак, може, й не зафіксується на тій зернистій чорно-білій плівці, яку демонструють у випусках новин.

За десять хвилин Саймон був уже біля об’їзду, але навіть коли він проїхав Ярвіл, з’їхав з головної дороги і піднімався пагорбом у напрямку зруйнованого монастиря, його не полишала тривога й напруження. Він не відчував задоволення, що охоплювало його зазвичай, коли він вечорами сягав верхівки пагорба і перед ним зринали вдалині контури його будинку, що нагадував маленьку білу хусточку, на протилежному пагорбі від улоговини, в якій лежало містечко Пеґфорд.

Хоч Рут повернулася не більше десяти хвилин тому, вона вже встигла приготувати обід і саме накривала на стіл, коли Саймон заносив у дім комп’ютер. Саймон любив вечеряти не дуже пізно. Побачивши коробку, Рут схвильовано зойкнула, і це роздратувало її чоловіка. Вона не знала, чим йому це загрожує. Ніколи не розуміла, що дешевшого просто так не буває. Проте Рут миттю відчула, що Саймон зараз у тому стані, який передував вибуху, тож намагалася уникнути цього єдиним відомим їй способом: захоплено розповідала про свій день, сподіваючись, що його нічого не роздратує і Саймонів настрій сам собою розсмокчеться, коли його шлунок наповниться домашньою їжею.

Рівно о шостій, коли Саймон уже встиг витягти з коробки комп’ютер, виявивши, що там не було жодної книжечки з інструкціями, родина сіла вечеряти.

Ендрю відразу помітив, що його мати була сама не своя, судячи з її штучно-бадьорого голосу, яким вона торохтіла про якісь випадкові й недоречні речі. Вона, здається, й досі припускала, попри накопичений роками негативний досвід, що варто їй створити за столом затишну й спокійну атмосферу, і чоловік не наважиться її порушити. Ендрю почав поглинати картопляну запіканку з м’ясом (Рут відразу готувала багато таких запіканок, а тоді, вертаючись з роботи, просто розморожувала їх), намагаючись не перетинатися поглядом із Саймоном. Він не хотів думати про батьків, бо переймався значно цікавішими речами. Ґая Баден сказала йому «привіт», коли він зіштовхнувся з нею біля біологічної лабораторії. Сказала це автоматично й мимохідь, а на уроці навіть не глянула на нього.

Ендрю мріяв краще пізнати дівчат. Він ще ніколи ні з ким із них не зближався настільки, щоб зрозуміти, як і що вони думають. Ця явна прогалина не надто його турбувала, аж доки в шкільний автобус не зайшла Ґая, пробудивши в ньому жагуче бажання ближчого знайомства. Це прагнення цілком відрізнялося від тієї банальної хлоп’ячої тремтячки, що загострювалася від споглядання бубнявіючих дівочих грудей чи бретельок від ліфчиків, які проглядалися крізь білі шкільні сорочки, або ж від того напівгидливого інтересу до справжніх причин і наслідків місячних.

Жирко мав двоюрідних сестер, що іноді приїжджали до них у гості. Якось зайшовши до ванної кімнати відразу після того, як там побувала одна з найсимпатичніших кузинок, Ендрю побачив на підлозі біля кошика для сміття прозору обгортку від жіночих прокладок. Це напрочуд конкретне матеріальне свідчення, що дівчина, яку він щойно зустрів, мала місячні, вразило тринадцятирічного Ендрю так, немовби він побачив рідкісну комету. Йому вистачило глузду не казати Жиркові про те, що він побачив і наскільки був збентежений цим відкриттям. Натомість він підняв кінчиками пальців ту обгортку, похапцем кинув її у смітник, а тоді так затято почав відмивати руки, як не робив це ніколи в житті.

Ендрю проводив купу часу за ноутбуком, вдивляючись у сторінку Гаї на «Фейсбуці». Робив він це не менш боязко, ніж дивився на неї наяву. Годинами розглядав фотографії тих, кого вона залишила в столиці. Вона прийшла з іншого світу: мала серед своїх друзів чорношкірих, азіатів або й таких, чиї імена годі було вимовити. Він не міг викинути з голови її фотографію в купальнику, і ще одну, де вона спиралася на доволі вродливого юнака кавового кольору. На лиці в нього не було ані прищика, зате явно проглядалася щетина. Ретельно перечитавши всі її повідомлення, Ендрю з’ясував, що цього вісімнадцятирічного юнака звали Марко де Лука. Ендрю зосереджено вивчав усі меседжі, що ними обмінювалися Марко з Ґаєю, немовби розшифровував таємний код, щоб з’ясувати: свідчили вони про якісь глибші стосунки чи ні.

Переглядання «Фейсбуку» іноді загрожувало певним ризиком, адже батько, який дуже приблизно розумів, як функціонує інтернет, а тому інстинктивно не довіряв йому як єдиній ділянці життя своїх синів, де вони почувалися вільніше й розкутіше за нього, незрідка вривався в їхні спальні, перевіряючи, що саме вони дивляться. Саймон запевняв, що просто хоче пересвідчитись, чи не доведеться йому сплачувати за них велетенські рахунки, але Ендрю знав, що це просто черговий вияв батькового прагнення до абсолютного контролю, тож коли він переглядав онлайн подробиці Ґаїного життя, стрілочка курсора завжди була на іконці, що миттєво могла закрити сторінку.

Рут і далі перестрибувала з теми на тему в намарних спробах видобути з Саймона щось більше за непривітні односкладові слова.

— Ой! — вигукнула вона раптом. — Я й зовсім забула, Саймоне, я сьогодні розмовляла з Шерлі про те, що ти міг би претендувати на місце в міській раді.

Ендрю здалося, ніби його щосили вдарили кулаком.

— Ти хочеш бути в раді? — бовкнув він.

Саймон поволі вигнув брови. На його щелепі засмикався м’яз.

— А ти щось маєш проти? — запитав він голосом, що загрозливо забринів.

— Ні, — збрехав Ендрю.

«Це що, якийсь довбаний жарт? Ти? Хочеш обиратися? Ні, бляха, ні».

— Мені здалося, що ти маєш щось проти, — повторив Саймон, дивлячись Ендрю прямо в очі.

— Ні, — знову заперечив Ендрю, втупившись у запіканку.

— Я що, не можу обиратися в раду? — не вгавав Саймон.

Він не збирався спускати це все на гальмах. Мав бажання дати вихід своєму роздратуванню, вибухнувши очищувальним нападом люті.

— Можеш. Я просто здивувався, і все.

— Я що, мав спочатку радитися з тобою? — допитувався Саймон.

— Ні.

— О, дякую тобі, — саркастично мовив Саймон. Його нижня щелепа випнулася вперед, як це нерідко бувало, коли він уже майже втрачав контроль над собою. — А ти вже знайшов собі роботу, паскуднику ледачий?

— Ні.

Саймон люто дивився на Ендрю, тримаючи в руці виделку з напівохололою запіканкою. Ендрю зосередився на їжі, вирішивши уникати будь-яких нових провокацій. Здавалося, що повітря на кухні загусло і стало щільнішим. Пол брязкав ножем по тарілці.

— Шерлі сказала, Саймоне, — пронизливо й пискляво мовила Рут, рішуче налаштована й далі вдавати, ніби все гаразд, — що на веб-сайті ради буде вся необхідна інформація. Про те, якою буде процедура балотування.

Саймон нічого не відповів.

Коли й ця її остання, вирішальна спроба не принесла результату, Рут також замовкла. Вона здогадувалася, в чому причина паскудного Саймонового настрою. Її гризло занепокоєння. Вона завжди занадто всім переймалася й ніяк не могла позбутися цієї вади. Знала, що Саймон оскаженіє, якщо вона попросить заспокоїти її страхи. Краще нічого не казати.

— Саю?

— Що?

— Усе гаразд, га? З тим комп’ютером?

З неї була нікудишня акторка. Намагалася сказати це недбало й спокійно, а вийшло перелякано й розгублено.

Це вже не вперше в їхньому домі опинялися крадені речі. Крім того, Саймон щось там шахраював з електролічильником, а ще надавав якісь «ліві» послуги за готівку на своїй типографії. Від цього їй так крутило ночами в шлунку, що вона не могла спокійно заснути, але Саймон зневажав людей, які боялися ризикувати (а їй з самого початку подобалося в ньому те, що цей неотесаний і дикий хлоп, який мало не до всіх ставився з відвертим презирством, зневагою і зверхністю, завдав собі стільки клопоту, щоб привабити її, і що він, якому так важко було вгодити, обрав саме її, одну-єдину, гідною себе).

— Про що ти говориш? — спокійно перепитав Саймон. Усю свою увагу він переніс з Ендрю на Рут, вп’явшись тепер у неї своїм незмигним, лиховісним поглядом.

— Ну, чи не буде якихось… якихось з ним проблем, чи як?

Саймона охопило бажання жорстоко помститися їй за те, що вона інтуїтивно вловила його побоювання і посилила їх власним занепокоєнням.

— Ну, я не хотів цього казати, — поволі вимовив він, вигадуючи на ходу байку, — але, як виявилось, були деякі проблеми, коли їх поцупили. — Ендрю з Полом перестали їсти і втупилися в нього. — Побили якогось охоронця. Я про це довідався надто пізно. Тепер маю надію, що все якось минеться.

Рут мало не задихнулася. Вона не могла повірити, що він так спокійно, таким рівним голосом переповідає деталі цього брутального пограбування. Тепер було зрозуміло, чому він прийшов додому в такому настрої, тепер усе було зрозуміло.

— Тому дуже важливо, щоб ніхто навіть не згадував про цей комп’ютер, — додав Саймон.

Він обвів їх усіх своїм нестямним поглядом, наголошуючи на небезпеці, що нависла над ними.

— Ми зрозуміли, — видихнула Рут.

Її уява миттю намалювала картини з поліцією під дверима, перевіркою комп’ютера, арештом Саймона, якого помилково звинувачують у насильницькому нападі… і ув’язненням.

— Ви чули тата? — ледь чутно звернулася вона до синів. — Нікому не кажіть про наш новий комп’ютер.

— Усе буде добре, — сказав Саймон. — Усе буде нормально. Якщо тільки ніхто не бовкне зайвого.

Він знову зосередився на запіканці. Рут дивилася то на Саймона, то на синів. Пол мовчки й налякано длубав їжу виделкою, совгаючи її по тарілці.

Але Ендрю не повірив жоднісінькому батьковому слову.

«Брехливий довбаний мудак. Ти просто ловиш кайф, лякаючи її».

Скінчивши їсти, Саймон встав і сказав:

— Ну, а тепер глянемо, чи хоч працює ця клята штучка. Ти, — показав він пальцем на Пола, — підеш витягнеш його з коробки й поставиш обережно… обережно… на підставку. А ти, — показав він на Ендрю, — ти ж вивчаєш комп’ютери, так? То скажеш мені, що з ним робити.

Саймон перший пішов до вітальні. Ендрю знав, що він намагався підловити їх на помилках, хотів познущатися з їхньої незграбності. Маленький і полохливий Пол міг не втримати в руках комп’ютера, а сам Ендрю, звісно, міг би щось наплутати. З кухні за їхніми спинами долинав брязкіт тарелів, що їх прибирала зі столу Рут. Принаймні тепер вона опинилася поза лінією вогню.

Ендрю кинувся, щоб допомогти Полу піднести важкий системний блок.

— Він сам це зробить, не велике цабе! — гаркнув Саймон.

Якимось чудом Полу таки вдалося поставити тремтячими руками комп’ютер на підставку, після чого він так і завмер на місці, перегородивши Саймонові дорогу.

— Ану, пішов геть, йолопе дурний, — закричав Саймон.

Пол прожогом побіг до дивана й заховався за ним. Саймон схопив мережевий дріт і зиркнув на Ендрю.

— Куди це пхати?

«Запхай собі в сраку, паскудо».

— Дай мені, і я…

— Я питаю, курва, куди я маю це запхати! — заревів Саймон. — Ти вивчаєш комп’ютери, ось і кажи, куди це йде!

Ендрю нахилився над задньою платою комп’ютера. Спочатку дав Саймонові помилкову інструкцію, але потім випадково знайшов потрібний отвір.

Коли Рут зайшла до вітальні, вони вже майже все закінчили. Зиркнувши на неї, Ендрю відразу здогадався, що вона воліла б, аби ця штука не запрацювала, щоб Саймон кудись її викинув і махнув рукою на викинуті вісімдесят фунтів.

Саймон всівся перед монітором. Після кількох марних спроб він виявив, що бездротовій мишці бракувало батарейок. Пол метнувся по них на кухню. Коли він, повернувшись назад, простяг батькові батарейки, Саймон так рвучко їх хапнув, ніби Пол збирався з ними втікати.

Висолопивши язика й по-ідіотськи випнувши підборіддя, Саймон почав вовтузитися з батарейками, люто й безуспішно намагаючись вставити їх на місце. Його обличчя завжди набирало цього оскаженіло-брутального виразу, мовби попереджуючи, що він ось-ось готовий зірватися з прив’язі, після чого буде вже не в змозі відповідати за свої дії. Ендрю уявив, як він іде звідси, позбавляючи батька такої необхідної йому під час нападів люті аудиторії. Майже фізично відчув удар мишкою по потилиці, коли він уявно відвернувся й пішов геть.

— Та лізь же ти… йохарний бабай… ЛІЗЬ!

Саймон почав гарчати низьким тваринним голосом, що так пасував його перекошеному від злості обличчю.

— О-о-о… г-р-р-о-о… ПАСКУДНА СРАНЬ! Ану, бляха, ти це зроби! Ти! Ти маєш, курва, пальці, як у довбаної дівки!

Саймон мало не втиснув Полові в груди мишку й батарейки. Пол почав тремтячими пальцями вставляти в мишку маленькі металеві трубочки. Врешті заклацнув пластикову накривку і простяг батькові мишку.

— Дякую, Полінко.

Саймон знову випнув підборіддя і став подібний на неандертальця. Він за звичкою поводився так, ніби все довкола, навіть неживі предмети, змовилися дратувати його. Він знову поклав мишку на килимок.

«Запрацюй».

На екрані з’явилася маленька біла стрілочка, що жваво зарухалася, виконуючи Саймонові команди.

Напруження спало, й усі полегшено зітхнули. Саймонове лице перестало бути схожим на неандертальця. Ендрю уявив раптом ряди японців і японок у білих халатах, людей, що змонтували цю бездоганну машину, людей з делікатними і спритними, як у Пола, пальцями. Усі вони вклонялися йому, ввічливо, цивілізовано й культурно. Ендрю мовчазно подякував від усієї душі їм і їхнім родинам. Вони ніколи не довідаються, наскільки важливо було, щоб саме цей пристрій запрацював.

Рут, Ендрю й Пол уважно спостерігали, як Саймон намагався розібратися з комп’ютером. Він відкрив меню, тоді ніяк не міг з нього вийти, клацав на піктограми, функцій яких не розумів, тож наслідки цих дій його лише баламутили, але він уже не шаленів. Шляхом спроб і помилок повернувшись до початкової сторінки, він глянув на Рут і сказав:

— Ну, ніби все нормально, га?

— Чудово! — миттєво озвалася вона з вимученою посмішкою, мовби перед цим нічого не сталося, мовби він придбав комп’ютер у крамниці «Діксонс» і підключив його без жодних оскаженілих погроз. — Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.

«Та він ще не підключений до інтернету, дурепо».

— Ага, я теж так думаю.

Він обвів поглядом синів.

— Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, — додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. — Ясно? Пояснювати не треба?

Вони знову кивнули.

Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.

— І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?

«Бо ми всі стояли й дивилися на твої дебільні вибрики».

Ендрю заслонив фіранки і вийшов із кімнати.

Навіть бухнувшись горілиць на ліжко у своїй спальні, Ендрю не міг віддатися солодким мріям про Ґаю Баден. Думка про те, що його батько балотуватиметься в раду, нависла над ним, наче велетенський айсберг, відкидаючи свою тінь на все довкола, навіть на Ґаю.

Усе життя, скільки Ендрю себе пам’ятав, Саймон був самовдоволеним в’язнем власного презирства щодо інших людей, який перетворив свій дім на фортецю супроти всього світу, де єдиним законом були його бажання, а перепади його настрою слугували щоденним барометром внутрішньої атмосфери родини. Підростаючи, Ендрю усвідомив, що майже тотальна ізольованість його родини від світу не була типовою, і це його трохи бентежило. Батьки друзів розпитували, де він живе, не в змозі ідентифікувати його родину. Часом вони цікавились, чи його мати або батько мають намір відвідати якісь громадські заходи чи акції зі збору коштів. Іноді згадували Рут ще з часів початкової школи, коли матері зустрічалися на майданчиках для ігор. Вона була значно товариськіша за батька. Цілком можливо, що якби вона не одружилася з таким відлюдьком, то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.

У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.

Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.

Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх…

Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.


П’ятниця


 Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.

Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п’ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.

Колін «Каббі» Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м’яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.

Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.


У трьох милях за Пеґфордом, у привабливому котеджі під назвою «Кузня», Ґевін Х’юз намагався відігнати свій безмежно понурий настрій. Трохи раніше йому подзвонила Мері. Тремтячим голосом вона розповіла, що приготували її діти для завтрашньої похоронної церемонії. Шіван виростила з зернятка соняшник, який збиралася зрізати й покласти зверху на труну. Усі четверо дітей написали листи, які хотіли залишити в труні разом із батьком. Мері теж склала листа і збиралася вкласти його в кишеньку чоловікової сорочки, біля серця.

Ґевін відклав слухавку і відчув, як підступає нудота. Він не хотів нічого знати ні про дитячі листи, ні про виплеканий роками соняшник, але ніяк не міг викинути ці речі з голови, самотньо поглинаючи за столом на кухні лазанью. Він за жодних обставин не хотів би читати Меріного листа, та водночас намагався уявити, що вона могла там написати.

У його спальні непроханим гостем висів чорний костюм у поліетиленовому чохлі з хімчистки. Він був, звичайно, вдячний за ту честь, якої удостоїла його Мері, публічно визнавши одним із найближчих товаришів такого популярного Баррі, але тепер його дедалі більше охоплював жах. Миючи посуд, Ґевін усвідомив, що з великою радістю взагалі уникнув би цього похорону. Йому і в голову не приходила думка про те, щоб розглядати тіло мертвого друга.

Минулого вечора він мав прикру сварку із Кей, і відтоді вони не розмовляли. Все почалося з того, що Кей запитала, чи хотів би він, щоб вона пішла разом з ним на похорон.

— Звичайно, ні, — вирвалося в Ґевіна, перш ніж він міг стриматись.

Він побачив її вираз й одразу зрозумів, як вона це інтерпретувала. «Звичайно, ні, люди подумають, що ми вже пара. Звичайно, ні, чого б я хотів іти з тобою?» І хоч саме так він і думав, та все ж спробував замилити їй очі.

— Тобто ти ж його не знала, правда? Це буде трохи дивно виглядати, згідна?

Але Кей було вже не спинити. Вона спробувала загнати його в кут, змусити сказати їй, що він насправді відчував, як уявляв їхнє майбутнє. Він відбивався, використовуючи всю зброю зі свого арсеналу: клеїв дурня, педантично ухилявся, ловив її на слові, і сам дивувався, як можна приховувати емоції, вдаючись до буцімто точніших формулювань. Урешті-решт вона звеліла йому забиратися з її дому. Він підкорився, хоч і знав, що цим усе не закінчиться. Сподіватися на це було явно завчасно. Його спотворене відображення в кухонному вікні було жалюгідне. Нездійсненне майбутнє Баррі стрімкою кручею нависло над його власним існуванням, він відчував свою неадекватність і провину, проте й далі бажав, аби Кей повернулася до Лондона.


Пеґфорд поринав у нічні сутінки, а в колишньому будинку священика Парміндер Джаванда переглядала свій гардероб, міркуючи, у що краще вбратися для прощання з Баррі. Вона мала декілька темних суконь і костюмів, що пасували б до цієї події, та однак знову і знову перебирала одяг, не в змозі щось вирішити.

«Надінь сарі. Це засмутить Шерлі Моллісон. Давай, надінь сарі».

Це була хибна думка… божевільна й неправильна… а ще гірше було уявляти, ніби це каже Баррі. Баррі помер. Вона пережила майже п’ять днів глибокої скорботи за ним, а завтра його поховають під землю. Ця перспектива була для Парміндер малоприємна. Вона завжди відчувала відразу до того, щоб тіло лежало під землею, поволі загниваючи й покриваючись личинками й мушками. Сикхи воліли спалювати тіло й розвіювати прах над проточною водою.

Вона обвела поглядом розвішаний одяг — чомусь здавалося, ніби до неї промовляють її сарі, які вона одягала ще в Бірмінгемі на родинні весілля й вечірки. Звідки це дивне бажання вдягтися в сарі, адже вона не любила надмірної до себе уваги. Парміндер торкнулася до складок її улюбленого сарі, золотисто-синього. Востаннє вона була в ньому на новорічній вечірці у Фербразерів, коли Баррі спробував навчити її танцювати джайв. Експеримент був напрочуд невдалий, передовсім тому, що він і сам добре не знав цей танець, але вона тоді реготала, як ніколи в житті, — шалено, безконтрольно — так, як регочуть сп’янілі жінки.

Сарі було елегантне й жіночне, воно вдало приховувало недоліки фігури та інші вади старшого віку: мати Парміндер, якій було вісімдесят два роки, носила його щодня. Сама Парміндер не мала потреби щось маскувати: вона й досі була струнка, як у двадцять років. Проте таки вийняла з шафи це довге сарі й приклала його до халата, розглядаючи витончену вишивку й відчуваючи м’який лоскіт матерії по босих ногах. В цьому сарі вона мовби обміняється з Баррі тільки їм двом зрозумілим жартом на кшталт будинку з коров’ячою мордою та іншими кумедними речами, які Баррі розповідав про Говарда, коли вони поверталися з тих нескінченних і нудних засідань місцевої ради.

Страшенний тягар лежав на її серці, але ж хіба Ґуру Ґрантх Сагіб не перестерігає друзів і родичів покійного, щоб вони не виявляли свого смутку, а святкували возз’єднання близької їм людини з Богом? Намагаючись відігнати непрохані сльози, Парміндер подумки прочитала нічну молитву, кіртан согіла.
		Кажу тобі, мій друже — це найкращий час для служіння святим.


		Отримай божественні дари в цьому світі й заживи у мирі й спокої в наступному.


		Життя стискається щодня і щоночі.


		О  вислухай, зустрінь свого Туру і впорядкуй усі справи…


Лежачи на ліжку в темній кімнаті, Суквіндер чула, чим займаються усі члени її родини. Знизу долинало ледь чутне бубоніння телевізора, яке раз по раз переривалося глухим реготом її брата й батька, котрі дивилися вечірнє комедійне шоу. Вона могла розрізнити голос старшої сестри, що з протилежного боку від сходів розмовляла по мобілці з однією з своїх численних приятельок. За стіною мати шаруділа в шафі, щось там вишукуючи.

Суквіндер заслонила вікна й поклала під двері м’яку циліндричну трубку — довжелезного пса-сардельку, щоб завадити протягам. Двері були без замка, тож цей пес заважав їм легко відчинятись, попереджаючи її про це. Хоч вона й була певна, що до неї ніхто не зайде. Суквіндер була там, де мала бути, й робила те, що мала робити. Принаймні так усі думали.

Вона щойно закінчила один зі своїх марудних щоденних ритуалів: відвідування своєї сторінки на «Фейсбуці» й видалення чергового посту від невідомого відправника. Варто їй було заблокувати когось, хто засипав її цими повідомленнями, як той тип міняв свій профіль користувача і надсилав нові меседжі. Сьогодні це була чорно-біла аватарка, репродукція з циркової афіші XIX століття.

«Справжня бородата жінка, міс Енн Джонс Еліот».

Там була фотографія жінки в мереживній сукні, з довгим темним волоссям і розкішною бородою та вусами.

Суквіндер була переконана, що це присилав Жирко Вол, хоч міг бути і хтось інший. Скажімо, Дейн Таллі зі своїми друзяками, які дражнили її мавпоподібними рохкаючими звуками щоразу, коли вона говорила англійською. Вони так насміхалися б із кожної кольорової особи. У Вінтердауні майже не було темношкірих учнів. Тому вона почувалася в такі моменти зганьбленою і недолугою, тим паче, що містер Гаррі ніколи їх не спиняв. Він просто вдавав, що не дочуває, а може, він теж сприймав Суквіндер Каур Джаванду за мавпу, волохату мавпу.

Суквіндер лежала горілиць на покривалах і щиро бажала собі смерті. Якби вона могла вчинити самогубство просто силою своєї волі, вона б це зробила не вагаючись. Смерть спіткала містера Фербразера; чому б таке не могло статися й з нею? Або ще краще — чому б їм було не помінятися місцями? Нів і Шіван знову мали б свого батька, а вона просто ковзнула б у небуття: зникла б, очистилась.

Її відраза до самої себе була неначе сукня з кропиви, яка нещадно колола й жалила кожну клітинку її тіла. Суквіндер щомиті мусила себе стримувати, щоб лежати й не рухатись, не квапитись робити ту єдину річ, що приносила їй полегшення. Спочатку вся родина мусить лягти спати. Але ж як важко було отак лежати й прислухатися до власного дихання, усвідомлюючи намарну вагу свого бридкого тіла на ліжку.

Їй подобалося уявляти, як вона тоне, занурюється в прохолодну зеленкувату воду і відчуває повільне розчинення в порожнечі…

«А наш гермафродіндер, як мумія спокіндер…»

Вона лежала в темряві, а сором палючою висипкою обпікав усе її тіло. Вона ніколи не чула цього слова, доки Жирко Вол не сказав його в середу на уроці математики. Вона була дислектиком, тому не могла б знайти його в словнику. Але в цьому й не було потреби, бо він сам усе люб’язно розтлумачив.

«Неопізнаний чоловічо-жіночий об’єкт…»

Він гірший за Дейна Таллі, чиї глузування були завжди однакові. Зловісний язик Жирка Вола вигадував щоразу нові ущипливі знущання, і вона просто не могла їх не чути. Кожнісінька його насмішка і образа вгризалася в пам’ять Суквіндер і залишалася там набагато довше за будь-які корисні речі. Якби її проекзаменували стосовно всіх прізвиськ, якими він її наділяв, вона б отримала найвищу в житті оцінку. «Гора сісьок і пісьок. Гермафродіндер. Бородата гантель».

Волохата, жирна і дурна. Простувата й незграбна. Ледача — так казала про неї мама, яка теж не втомлювалася шпетити її щодня, виливаючи своє роздратування. Трохи вайлувата, за словами батька, котрий казав це добродушно, не виявляючи поза тим жодного до неї інтересу. Він міг собі дозволити не надто перейматися її низькими оцінками. У нього були Джасвант і Раджпал, найкращі учні в своїх класах.

— Бідна Веселушка, — казав недбало Вікрам, переглядаючи її табель успішності.

Але батькова байдужість була краща за материн гнів. Парміндер ніяк не могла змиритися з тим, що вона народила дитину без ніяких талантів. Варто було комусь із учителів зробити бодай найменший натяк на те, що Суквіндер мала б докладати до їхнього предмету трохи більше зусиль, як Парміндер з готовністю хапалася за цю нагоду.

— «Суквіндер дуже легко зневірюється в своїх можливостях, вона мусить бути впевненішою у собі». Ось! Бачиш! Твоя вчителька каже, що ти мусиш більше старатися.

Про комп’ютерну інформатику — єдиний предмет, де Суквіндер спромоглася сягти рівня другої групи (там не було Жирка, тож іноді вона наважувалася підняти руку, щоб відповісти на запитання), Парміндер відгукнулася зневажливо:

— Ну, якщо врахувати, скільки часу ти проводиш за комп’ютером, я взагалі дивуюся, що ти ще не в першій групі.

Суквіндер навіть у голову не приходило розповідати батькам про мавпоподібне рохкання чи про нескінченний потік пакостей від Стюарта Вола. Це було б рівнозначно визнанню, що й інші люди поза родиною сприймали її як неповноцінну недотепу. До того ж її мама приятелювала з матір’ю Стюарта Вола. Суквіндер іноді дивувалася, що Жирка анітрохи не спиняли близькі стосунки їхніх матерів, але потім зробила висновок, що він просто не сумнівався, що вона його не викаже. Він бачив її наскрізь. Знав, що вона малодушна, знав, якої низької думки вона про саму себе, і вмів це дуже в’їдливо висміювати на втіху Ендрю Прайса. Колись Ендрю їй подобався, але дуже швидко вона зрозуміла, що не здатна приваблювати нікого, бо вона кумедна й дивакувата.

Суквіндер почула голоси батька й Раджпала — вони піднімалися сходами нагору. Раджпал гучно розреготався під самими її дверима.

— Уже пізно, — гукнула до них зі своєї спальні мама. — Вікраме, він має вже спати.

Біля дверей кімнати Суквіндер почувся лагідний голос Вікрама.

— Ти вже заснула, Веселушко?

Це було її іронічне дитяче прізвисько. Джасвант стала Крикушкою, а Суквіндер, плакса й вередунка, що майже не всміхалася, стала Веселушкою.

— Ні, — озвалася Суквіндер. — Я щойно лягла.

— Ну, мабуть, тобі цікаво буде довідатись, що твій братик, ось тут…

Але що саме вичворив Раджпал, Суквіндер так і не почула, бо той почав голосно протестувати й реготати. Вікрам рушив від дверей, не перестаючи піддражнювати Раджпала.

Суквіндер зачекала, поки все в будинку стихне. Вона, як у рятівне коло, вчепилася в єдину можливу розраду й чекала, чекала, доки всі полягають…

(Чекала й пригадувала той недавній вечір, коли вони в сутінках верталися після тренувань до парковки біля каналу. Усі були такі втомлені після веслування. Усім боліли руки й м’язи живота, але то був приємний біль. Вона завжди чудово спала після тренувань. І тут Кристал, наблизившись до неї ззаду, обізвала її «дурна пакистанська сучка».

Це сталося несподівано — ні сіло, ні впало. Вони всі любили дражнитися з містером Фербразером. Кристал вважала, що це прикольно. Замість «дуже» постійно казала «блін» і, здається, не бачила ніякої різниці між цими словами. А ось тепер бовкнула «пакистанська», так само, як могла сказати «тупа» або «ледача». Суквіндер відчула, як у неї відвисла щелепа, а всередині все перевернулося, мовби туди налили окропу.

— Що ти сказала?

Містер Фербразер розвернувся, щоб поглянути на Кристал. До цього ще ніхто не бачив його по-справжньому сердитим.

— А шо такого, — напіврозгублено, напівдемонстративно озвалася Кристал. — Я пожартувала. Вона знає, шо це жарт. Скажи? — зажадала вона в Суквіндер, і та боязко пробурмотіла, що так, вона знає — це жарт.

— Щоб я більше ніколи не чув цього слова.

Усі знали, як добре він ставився до Кристал. Знали, що він кілька разів платив за неї зі своєї кишені, щоб вона могла поїхати з ними на змагання до інших міст. Ніхто так голосно не реготав з жартів Кристал, як містер Фербразер. Ці жарти бували дуже смішними.

Вони пішли далі, але всім було ніяково. Суквіндер боялася дивитись на Кристал. Почувалася винною, як завжди.

Коли вони вже підходили до мінівена, Кристал сказала так тихенько, що навіть містер Фербразер не міг почути:

— Це був жарт.

Суквіндер квапливо відповіла:

— Я знаю.

— Ну, от. В’бач.

Вона зробила це слово односкладовим, але Суквіндер було й цього досить. Це її очистило. Повернуло гідність. Зворотною дорогою до Пеґфорда вона вперше в житті сама запропонувала заспівати пісню-гімн їхньої команди і попросила Кристал почати з партії репера Джей-Зі.)

Поволі, неймовірно поволі, її родина нарешті повкладалася спати. Джасвант дуже довго була у ванній кімнаті, грюкаючи й брязкаючи там невідомо чим. Суквіндер зачекала, поки «Крикушка» вийде з ванни, поки батьки перестануть розмовляти у спальні, поки все в будинку затихне.

І ось, нарешті, вона була в безпеці. Сіла на ліжку й витягла з вуха старого свого іграшкового зайчика бритву. Вона поцупила її з шафки Вікрама у ванній кімнаті. Встала з ліжка, взяла з полички ліхтарик і жменьку паперових серветок і пішла в найдальший кінець кімнати, де в кутку було невеличке округле заглиблення, еркер. Вона знала, що світло ліхтарика тут обмежене стінами і не просочиться крізь дверні щілини. Суквіндер сіла, притулившись спиною до стіни, відгорнула рукав нічної сорочки й освітила ліхтариком темний хрестоподібний слід, залишений минулого разу. Рана майже зажила, але шрами від неї ще яріли на руці. Легенько здригнувшись від страху, що тепер зосередився тільки на одному (і це вже було блаженним полегшенням), вона приклала лезо до передпліччя і чикнула по шкірі в напрямку до ліктя.

Її обпік гострий полум’яний біль, струменем бризнула кров. Вона затулила рану серветкою і пересвідчилась, що кров не капає ні на сорочку, ні на килим. За пару хвилин зробила ще один надріз, горизонтальний, поперек першого, роблячи паузи, щоб зупинити серветками кров. Бритва допомогла зняти біль з її розпачливих думок і скерувала його в тваринне палання нервів і шкіри: кожен наступний надріз був сходинкою до вивільнення і легкості.

Нарешті Суквіндер витерла лезо й оглянула те, що накоїла: перехрещені криваві рани, пекучий біль, від якого по лиці котилися сльози. Можливо, вона засне, якщо дозволить біль, але треба зачекати хвилин десять-двадцять, доки загусне кров на свіжих ранах. Вона сіла, підібгавши коліна, заплющила зволожені очі і притулилася до стіни під вікном.

Її ненависть до самої себе витекла з неї, принаймні частково, разом із кров’ю. Вона почала думати про Ґаю Баден, нову дівчину, яка відчула до неї несподівану прихильність. Ґая могла б заприятелювати з ким завгодно, зважаючи на її вроду й лондонську вимову, проте під час обідніх перерв чи в автобусі вона постійно шукала товариства Суквіндер. Сама Суквіндер не могла цього збагнути. Їй навіть хотілося спитати, що це за гру вона затіяла. Щодня вона очікувала, коли ж ця нова дівчина зрозуміє, що вона, Суквіндер, волохата й мавпоподібна, повільна й тупа, що її треба зневажати, висміювати і ображати. Ґая, звісно, невдовзі збагне свою помилку, тож їй, Суквіндер, знову, як завжди, залишиться тільки змиритися з поблажливо-жалісливим ставленням до неї її давніх подруг, близнят Фербразерів.


Субота


І


О  дев’ятій ранку в Соборному провулку вже не було жодного вільного місця для паркування. Вбрані в чорне люди збиралися на тротуарі поодинці, парами і групками, скупчуючись довкола церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, неначе притягнуті магнітом металеві ошурки. Доріжка, що вела до церковних дверей, поступово залюднювалася, і врешті там уже й яблуку ніде було впасти. Ті, хто не вмістився на доріжці, розтеклися поміж могил, намагаючись не наступати на мертвих, але й не відходити задалеко від входу до церкви. Було зрозуміло, що лавок у церкві аж ніяк не вистачить для всіх, хто прийшов попрощатися з Баррі Фербразером.

Його співробітники з банку, що скупчилися довкола екстравагантної гробниці Світлавів, насилу терпіли безглузду балаканину й ідіотські жарти якогось високого цабе з центрального офісу і не могли дочекатися, щоб він нарешті забрався. Лорен, Холлі і Дженіфер з команди веслувальниць залишили своїх батьків і тулилися одна до одної в затінку порослого мохом тиса. Строката купка членів місцевої ради вела поважну бесіду посеред доріжки: лисуваті потилиці й окуляри з товстими лінзами, чорні капелюхи й культивовані перли. Неголосно віталися між собою члени гольф- і сквош-клубів. Старі університетські друзі впізнавали одне одного і групувалися разом. А поміж ними всіма тулилися, мабуть, чи не всі мешканці Пеґфорда у своєму найкращому вбранні приглушених кольорів. У повітрі бринів відгомін неголосних розмов. В очікуванні мерехтіли обличчя.

Найкраще, з сірої вовни, пальто Тесси Вол мало такий вузький крій, що вона не в змозі була підняти руки вище грудей. Стоячи з сином збоку від церковної доріжки, вона обмінювалася зі знайомими сумовитими посмішками й помахами рук, одночасно сперечаючись із Жирком, але крізь стиснуті вуста, щоб ніхто не побачив.

— Заради Бога, Стю. Він був найкращий приятель твого батька. Хоча б зараз поводься належним чином.

— Ніхто не казав, що це так, бляха, затягнеться. Ти ж обіцяла, що все скінчиться о пів на дванадцяту.

— Не лайся тут. Я казала, що ми вийдемо з церкви десь о пів на дванадцяту…

— …то я й думав, що це все. І домовився з Арфом про зустріч.

— Але ти мусиш прийти на похорон, твій батько нестиме труну! Подзвони Арфу й домовся на завтра.

— Завтра він зайнятий. І я не маю при собі мобілки. Каббі казав, щоб я не брав її до церкви.

— Не називай батька Каббі! Можеш подзвонити Арфові з моєї, — порадила Тесса, нишпорячи в кишені.

— Я не пам’ятаю його номера, — незворушно збрехав Жирко.

Минулого вечора вони з Коліном вечеряли без Жирка, бо той поїхав на велосипеді до Ендрю, з яким працював разом над якимось завданням з англійської. Принаймні так він пояснив це матері, і Тесса вдала, що вірить йому. Вона й сама була рада позбутися Жирка, щоб той не псував настрій Коліну.

Добре, що він хоч погодився вдягти новий костюм, куплений Тессою в Ярвілі. Уже в третій крамниці вона втратила терпець, бо у всьому, що вона йому пропонувала, він виглядав як опудало, незграбно й неоковирно, аж вона з лютості подумала, що Жирко робить це зумисне, бо якби він тільки захотів, то будь-який костюм міг би чудово йому пасувати.

— Тсс! — застерегла його Тесса. Жирко нічого не казав, але до них наближався Колін, за ним ішли Джаванди. Він був такий знервований, що переплутав, здається, свою роль того, що несе труну, з тим, хто зустрічає гостей, тиняючись біля воріт і вітаючи новоприбулих. Парміндер у своєму сарі мала похмурий і безрадісний вигляд. Діти пленталися за нею, а Вікрам у темному костюмі був схожий на кінозірку.

Неподалік від церковних дверей стояла зі своїм чоловіком Саманта Моллісон. Ніхто не міг би її потіснити з вимощеної доріжки, хоч би скільки там стареньких пань мерзли по кісточки в траві, адже її шкіряні туфлі на високих підборах могли б застрягти в розм’яклій землі і забруднитися.

Майлз і Саманта приязно відповідали на вітання знайомих, але між собою не розмовляли. Минулого вечора між ними спалахнула сварка. Дехто розпитував їх про Лексі й Ліббі, які зазвичай приїжджали на вихідні додому, але цього разу дівчатка лишилися ночувати в друзів. Саманта знала, що Майлзові їх бракувало, бо він любив грати на публіці роль батька сімейства. Можливо, подумала вона, відчувши приємний напад люті, він попросив би її з дівчатами попозувати з ним на фото для своїх виборчих листівок. І тоді вона з величезною насолодою сказала б йому все, що думає про таку затію.

Вона бачила, що його здивувала така величезна кількість людей. Він, безсумнівно, шкодував, що не гратиме зіркової ролі під час церемонії, що мала ось-ось розпочатися. Це була б ідеальна нагода для початку прихованої кампанії за місце Баррі в раді перед такою аудиторією потенційних виборців. Саманта закарбувала в пам’яті цю думку, щоб при слушній нагоді в’їдливо натякнути йому про цей змарнований шанс.

— Ґевіне! — покликав Майлз, зауваживши знайому біляву голову з вузьким черепом.

— О, привіт, Майлзе. Вітаю, Сáмо.

Ґевінова нова чорна краватка вирізнялася на тлі білої сорочки. Під очима в нього виднілися фіолетові мішки. Саманта стала навшпиньки, щоб він не проминув поцілувати її в щічку і вдихнути аромат її парфумів.

— Багато людей, — сказав, роззираючись, Ґевін.

— Ґевін нестиме труну, — повідомив дружині Майлз таким тоном, ніби розповідав про якусь малу й безперспективну дитину, яку нагородили талоном на книжку. Правду кажучи, Майлз був трохи здивований, коли Ґевін розповів про виказану йому честь. Майлз, якщо чесно, припускав, що вони з Самантою будуть серед привілейованих гостей, оточених певною аурою втаємниченості й поважності, адже вони були біля смертного ложа. Було б гарним жестом, якби Мері чи хтось до неї наближений попросили його, Майлза, зачитати уривок з Біблії або виголосити коротке слово, визнаючи таким чином важливість тієї ролі, яку він відіграв у останні хвилини життя покійного.

Саманта ж навмисне не виявила ані найменшого здивування, що Ґевіна вирізнили серед інших.

— Ти був дуже близький з Баррі, правда, Ґеве?

Ґевін кивнув головою. Його кидало в жар і трохи піднуджувало. Цієї ночі він дуже погано спав і прокинувся ще вдосвіта від кошмарних снів, у яких спочатку з його рук вислизала труна й тіло Баррі вивалювалося в церкві на підлогу, а потім він ніби взагалі проспав похорон і прибігав до церкви, коли на цвинтарі нікого вже не було, окрім жахливо розгніваної й зблідлої Мері, яка верещала, що він усе зруйнував.

— Я не зовсім певний, де маю бути, — сказав він, озираючись. — Ніколи ще цього не робив.

— Нічого страшного, старий, — заспокоїв його Майлз. — Від тебе вимагається, по суті, тільки одне: нічого не випустити з рук, хі-хі-хі.

Дівчаче хихотіння Майлза якось дивно контрастувало з його зазвичай низьким голосом. Ні Ґевін, ні Саманта не всміхнулись у відповідь.

Колін Вол вирізнявся своїм зростом. Великий і незграбний, з високим гулястим чолом, він завжди нагадував Саманті якогось Франкенштейнового монстра.

— Ґевіне, — покликав він, — ось ти де. Думаю, нам, мабуть, варто стати там на бруківці, вони будуть тут за пару хвилин.

— Добре, — погодився Ґевін, зрадівши, що хтось ним керує.

— Коліне, — привітався Майлз, схиливши голову.

— Ага, привіт, — метушливо озвався Колін і зразу відвернувся, почавши проштовхуватися крізь юрбу.

Тоді знову всі зарухалися, й Саманта почула гучний голос Говарда: — Вибачте… я перепрошую… мушу долучитися до родини… — Натовп розступився перед його черевом, а за ним з’явився і сам Говард у вельветовому плащі. За ним дріботіли Шерлі й Морін, спокійна й умиротворена Шерлі в темно-синьому одязі, й кістлява, мов хижа птаха, Морін у капелюшку з чорною вуаллю.

— Привіт, привіт, — сказав Говард, смачно чмокаючи Саманту в обидві щоки. — І як ти, Сáмо?

Її відповідь заглушило скуте човгання численних ніг, бо всі почали відступати назад з доріжки. Відбулася прихована боротьба за свої позиції, ніхто не хотів поступатися завойованими місцями біля входу до церкви. Коли юрба таким чином розкололася навпіл, у місцях розколу, неначе зернятка, почали виринати знайомі постаті. Саманта зауважила Джавандів з їхніми лицями кольору кави серед молочно-білих фізій. Неймовірно вродливий Вікрам у темному костюмі. Парміндер, одягнена в сарі (навіщо вона це зробила? Невже вона не розуміла, що грає на руку таким, як Говард і Шерлі?), а біля неї низенька й огрядна Тесса Вол у сірому пальті, ґудзики якого мало не тріскали під натиском її тіла.

Мері Фербразер із дітьми поволі йшла доріжкою до церкви. Була вона страшенно бліда й набагато щупліша, ніж раніше. Невже вона за ці шість днів настільки схудла? Вона тримала за руку когось із близнят, другою рукою обіймаючи за плечі молодшого сина, а старший, Ферґус, ішов позаду. Мері йшла, дивлячись прямо перед собою, міцно стискаючи вуста. Інші члени родини ступали слідом за Мері й дітьми. Процесія перетнула поріг, і її заковтнув тьмяний інтер’єр церкви.

Усі відразу рушили до дверей, після чого виникло відверте стовпотворіння. Моллісони виявилися затиснутими поміж Джавандами.

— Після вас, пане Джавандо, після вас… — загудів Говард, пропускаючи хірурга наперед. Але все ж скористався своєю масою, щоб нікому не дозволити випередити його, й рушив одразу за Вікрамом, залишивши обидві родини позаду.

Блакитний килим встеляв увесь центральний прохід церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. На склепінчастій стелі мерехтіли золотисті зірки. Від латунних меморіальних дощечок відбивалося сяйво висячих світильників. Вітражі на вікнах були витримані у палітрі вишуканих відтінків. Десь посередині нефа, з правого боку, там, де читається послання, з найбільшого вікна на парафіян дивився сам архангел Михаїл у срібних обладунках. Над його плечима здіймалися небесно-блакитні крила, в одній руці він тримав напоготові меча, а в другій — золотисті терези. Нога в сандалях притисла спину сатани з кажанячими крильцями, змальованого темно-сірими фарбами, що вигинався, намагаючись випростатись. Образ святого був сповнений спокою.

Говард зупинився неподалік від архангела Михаїла і вказав своїй родині на ряд лавок зліва. Вікрам повернув у протилежний, правий бік. Поки інші Моллісони й Морін проходили повз нього, займаючи свої місця, Говард усе ще стояв на блакитному килимі, а коли попри нього йшла Парміндер, звернувся до неї:

— Яке жахіття. Баррі. Просто шок.

— Угу, — буркнула вона, подумки проклинаючи його.

— Мені завжди здавалося, що в цьому вбранні дуже зручно, правда? — додав він, показуючи на її сарі.

Вона нічого не відповіла й зайняла місце біля Джасвант. Говард теж умостився на лаві, перегородивши собою увесь прохід на цей ряд.

Шерлі шанобливо втупилася очима у власні коліна й сплела молитовно пальці, хоч насправді її думки були зайняті коротким діалогом Говарда й Парміндер щодо сарі. Шерлі належала до тих пеґфордців, які ніяк не могли змиритися, що в Олд-Вікеридж, побудованому багато років тому для парафіального вікарія з густими бакенбардами і обслугою в накрохмалених фартушках, тепер мешкала родина індусів (Шерлі ніколи не могла зрозуміти, якої релігії дотримуються Джаванди). Вона вважала, що якби, скажімо, вони з Говардом зайшли до храму чи мечеті, чи де там ще моляться Джаванди, то від них обов’язково вимагалося б накрити голови, зняти черевики і таке інше, інакше здійнявся б галас. А от Парміндер могла собі безперешкодно парадуватися в церкві в своєму сарі. А вона ж мала нормальне вбрання, в якому щодня ходила на роботу. Дратували саме ці подвійні стандарти. Вона навіть не замислювалася, що таким чином демонструє свою неповагу до їхньої релігії, а отже, й до самого Баррі Фербразера, до якого вона нібито ставилася з такою любов’ю.

Шерлі розплела пальці, підвела голову і звернула свою увагу на одяг парафіян, а також на розміри й кількість квітів і вінків, принесених для Баррі. Частина з них була складена біля огорожі для причастя. Шерлі зауважила дарунок від ради, для якого вони з Говардом організували збір коштів. Це був величезний вінок з білих та синіх квітів, що символізували кольори пеґфордського герба. Над усіма цими вінками й квітами височіло весло, зроблене в натуральну величину із бронзових хризантем, принесене дівочою веслувальною командою.

Суквіндер повернулася на лавці, розшукуючи Лорен, — її мати-квітникарка виготовила це весло. Вона хотіла показати жестами, як воно їй сподобалось, але людей було так багато, що Лорен вона не побачила. До скорботи додалася гордість, що вони це зробили, а надто коли Суквіндер зауважила, як люди, сідаючи на лави, показували одне одному на весло. П’ять із восьми членів команди заплатили за нього гроші. Лорен розповідала, як вона розшукала під час обідньої перерви Кристал, наразившись на глузування Кристалиних подружок, які курили, сидячи на низенькій стінці біля газетного кіоска. Лорен запитала, чи Кристал скидається разом з ними. «Ага, скидаюся», — пообіцяла Кристал, але так нічого й не дала, тому на картці не було її імені. Та й самої Кристал, як здалося Суквіндер, теж не було на похороні.

Все єство Суквіндер було мовби залите оловом, але біль у лівій руці, що тільки посилювався, коли вона нею рухала, слугував додатковим подразником, а Жирко Вол, що сердито хмурився в своєму чорному костюмі, був принаймні далеко від неї. Він не перетнувся з нею поглядом, коли їхні родини зустрілися віч-на-віч на церковному подвір’ї. Його стримувала присутність батьків, як іноді стримувала й присутність Ендрю Прайса.

Учора пізно ввечері її анонімний кібер-мучитель прислав їй чорно-білу, з вікторіанських часів, фотографію оголеної дитини, порослої темним м’яким пушком. Суквіндер побачила й видалила її зранку, збираючись на похорон.

Коли вона востаннє була щаслива? Вона пам’ятала, що в іншому житті, задовго перед тим, як на неї почали рохкати, вона роками відчувала втіху, сидячи в цій церкві і натхненно виспівуючи псалми під час Різдва, Великодня або свята врожаю. Їй завжди подобався архангел Михаїл з його вродливим, жіночним, як на картинах прерафаелітів, обличчям і кучерявим золотавим волоссям… але сьогодні зранку вона вперше побачила його іншими очима: він незворушно топтав знемагаючого смаглявого диявола, і в цій незворушності було щось лиховісне й пихате.

Усі лави були переповнені. Приглушені звуки, клацання підошов і тихе шелестіння одягу відлунювали в запорошеному повітрі, поки запізнілі прибульці втискалися до церкви, займаючи стоячі місця зліва під стіною. Дехто йшов навшпиньки уздовж проходу між рядами, сподіваючись знайти якесь випадкове вільне місце. Говард сидів незворушно, аж поки Шерлі поплескала його по плечу й прошепотіла:

— Обрі й Джулія!

Говард незграбно обернувся й помахав аркушем відспівування, щоб привернути увагу Фаулів. Ті одразу квапливо закрокували голубим килимом: Обрі, в темному костюмі, високий, худий і лисіючий, і Джулія, рудувате волосся якої було зібране на потилиці в шиньйон. Вони вдячно посміхнулися, а Говард посунувся на лавці, відсовуючи інших, щоб звільнити для Фаулів якомога більше місця.

Саманту так щільно затисли між Майлзом і Морін, що з одного боку в неї впивався кістлявий суглоб, а з другого — зв’язка ключів у кишені Майлза. Вона розлючено спробувала забезпечити собі бодай сантиметр вільного простору, але ні Морін, ні Майлз не мали можливості поворухнутись, тож вона мстиво зосередила думки на Вікрамі, котрий анітрохи не втратив своєї привабливості за той місяць з хвостиком, відколи вона востаннє його бачила. Його врода була така явна й настільки впадала в очі, що хотілося просто дурнувато загигикати. Довгоногий і широкоплечий, без натяку на черевце в тому місці, де сорочка була заправлена в штани, темноокий, з густими чорними віями, він виглядав як бог, порівняно з іншими чоловіками Пеґфорда, одутлими, мертвотно-блідими й пузатими. Коли Майлз нахилився, щоб пошепки обмінятися люб’язностями з Джулією Фаулі, його ключі трохи не пропороли Саманті стегно, й вона уявила, як Вікрам розриває її темно-синю сукню, і в цій уявній сцені на ній не було комбінації, яка приховувала глибокий каньон її бюсту…

Заскрипіли органні регістри й запала цілковита тиша, порушувана хіба ледь чутним шарудінням. Усі повернули голови: у проході з’явилася труна.

Здалося аж трохи комічним, наскільки не пасували одне одному ті, що несли труну. Обидва брати Баррі мали десь по метру сімдесят, а Колін Вол, який ішов ззаду, мав метр дев’яносто, тож, відповідно, задня частина труни була задерта догори. Сама труна було зроблена не з полірованого червоного дерева, а з плетеної лози.

«Та це ж якийсь кошик для пікніка!» — обурено подумав Говард.

На багатьох обличчях з’явився здивований вираз, коли повз них проносили верболозну труну, але декому про це було відомо вже заздалегідь.

Мері розповіла Тессі (а та переказала Парміндер), чому саме такий матеріал обрав старший син Баррі — Ферґус. Він зупинив свій вибір на вербі, бо це було витривале й швидкоросле дерево, а отже, вироби з нього були екологічно чисті. Ферґус був пристрасним ентузіастом усього зеленого й екологічно здорового.

Ця верболозна труна подобалася Парміндер набагато більше за всі ті важкі дерев’яні скрині, в які більшість англійців клали своїх небіжчиків. Її бабуся завжди відчувала забобонний жах від того, що чиясь душа опиняється в масивній і непроникній пастці, засуджуючи те, як бритійські гробарі намертво забивають цвяхами віко. Чоловіки, що несли труну, поставили її на вкритий парчею постамент і відступили: сини Баррі, брати і шваґро посідали на передні лави, а Колін підстрибом рушив назад до своєї родини.

Кілька непевних секунд Ґевін вагався. Парміндер бачила, що він не знав, куди йому йти, щоб не вертатися проходом між рядами під поглядами трьох сотень людей. Але Мері, мабуть, подала йому знак, бо він, страшенно почервонівши, хутко сів на передню лаву поруч із матір’ю Баррі. Парміндер тільки раз розмовляла з Ґевіном, коли брала в нього аналізи й лікувала від хламідії. Відтоді їхні погляди більше ніколи не перетиналися.

«Я є воскресіння і життя, сказав Господь; хто вірить у Мене, — хоч і помре, буде жити. І кожний, хто живе й вірить у Мене, — не помре повік…»

Здавалося, що вікарій не надто вдумувався в сенс тих слів, що виходили з його рота, звертаючи більше уваги на наспівність і ритміку своєї мелодекламації. Для Парміндер такий стиль був знайомий. Вона роками відвідувала разом з іншими батьками школи Святого Томаса Різдвяні богослужіння з колядками. Проте за всі ці роки вона так і не звикла ні до білолицого святого воїна, що дивився згори на неї, ні до темного дерева, твердих лавок і чужого для неї вівтаря з прикрашеним коштовностями золотим хрестом, ні до похоронних співів, що здавалися їй тривожними й непривітними.

Тому вона перестала слухати речитатив вікарія і знову згадала свого батька. З вікна кухні побачила, як він лежить долілиць, а її радіо й далі ревіло з дашка кролячої клітки. Він лежав там уже дві години, поки вона з матір’ю і сестрами вивчали асортимент у «Топшопі». Ще й досі відчувала на доторк його плече, коли вона трясла батька крізь нагріту сонцем сорочку: «Татку-у-у. Татку-у-у-у…».

Вони розвіяли Даршанів прах над невеличкою журливою річечкою Рей у Бірмінгемі. Парміндер і досі пам’ятала її тьмяну багнисту поверхню серед похмурого червневого дня і струмок біло-сірих порошинок, що відпливали від неї.

Оргáн глухо клацнув, пробуджуючись до життя, і вона підвелася разом з усіма. Побачила потилиці золотаво-рудих голівок Нів і Шіван. Вони мали стільки ж рочків, як і вона, коли від них відійшов Даршан. Парміндер відчула приплив ніжності, жахливий біль і бентежне бажання пригорнути їх, сказати, що вона знає, знає і розуміє…

«Настане ранок, як перший ранок…»

Ґевін почув недалечко від себе тоненький дискант: голос молодшого сина Баррі ще не ламався. Він знав, що цей псалом обрав сам Деклан. Це була ще одна моторошна деталь богослужіння, якою поділилася з ним Мері.

Похорон виявився для нього ще важчим випробуванням, ніж він очікував. Йому волілося, що краще б труна була дерев’яна. Він просто нутром відчував у цій легенькій домовині з лози присутність мертвого тіла Баррі, його фізичну масу. Усі ці самовдоволені люди, яких він проминав, ідучи проходом, невже вони не розуміли, щó саме він несе на плечах?

А ще той жахливий момент, коли він усвідомив, що ніхто не подбав про його місце, і що йому доведеться знову вертатися назад, і всі втупляться в нього, і він буде змушений ховатися аж десь там ззаду між стоячими парафіянами… а натомість його примусили сидіти в першому ряду, у всіх на очах. Так, ніби він опинився на першому сидінні в американських гірках, першим приймаючи на себе усі ті жахливі випробування на кожному повороті і стрімкому падінні вниз.

Сидячи серед моря жовтих фрезій і лілейників, на відстані витягнутої руки від соняшника Шіван, схожого на покришку від супниці, Ґевін, хоч як це й дивно, пошкодував, що не взяв з собою Кей. Сам не міг у це повірити, але так воно було. Його б заспокоїла присутність когось із своїх, хто принаймні міг би притримати йому місце. Він не подумав, яким сумним зайдою здаватиметься тут, прийшовши наодинці.

Відзвучав псалом. Наперед вийшов старший брат Баррі, щоб сказати прощальне слово. Ґевін не знав, як той міг спромогтися на це, коли прямо перед ним, під соняшником (вирощеним протягом місяців із зернятка), лежало тіло Баррі. Не розумів також, як Мері могла сидіти так спокійно, похиливши голову й розглядаючи власні руки, що лежали в неї на колінах. Ґевін активно намагався створити власні внутрішні бар’єри, які допомогли б йому не так боляче сприйняти надгробну промову.

«Він зараз розкаже про те, як Баррі зустрівся з Мері, коли закінчить розповідь про юні літа… щасливе дитинство, веселі витівки, ага, ага… Давай-но, скоріше…»

Потім вони знову покладуть Баррі в катафалк і відвезуть аж у Ярвіл, щоб поховати на місцевому цвинтарі, бо на малюсінькому кладовищі церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих забракло місця вже двадцять років тому. Ґевін уявив, як вони опускатимуть у могилу верболозну труну на очах у цієї юрби. Вносити й виносити її з церкви було просто дрібничкою порівняно з цим…

Одна з близнят заплакала. Куточком ока Ґевін побачив, як Мері взяла доньку за руку.

Закінчуйте ви вже з цим, чорт забирай. Будь ласка.

— Гадаю, буде справедливо сказати, що Баррі завжди знав, чого він прагне, — хрипким голосом промовив брат Баррі. Присутні делікатно усміхнулися, коли він розповів про дитячі витівки Баррі. Відчувалося напруження, з яким він говорив. — Йому було двадцять чотири, коли ми поїхали на вихідні до Ліверпуля на мою холостяцьку вечірку. Першого ж вечора ми залишили кемпінг і подалися до пабу, а там за стійкою бару була донька власника, студентка, чарівна блондинка, яка обслуговувала клієнтів суботнього вечора.

Баррі тоді цілий вечір провів біля стійки, базікаючи з нею, в результаті чого вона мала велику халепу з батьком. Але Баррі вдавав, що не знайомий з тими дебоширами, що галасували в кутку.

Делікатний смішок. Мері низько схилила голову, обидвома руками притуляючи до себе дітей.

— Тієї ночі, коли ми повернулися в шатро, він сказав, що хоче одружитися з нею. Я ще й подумав, «Зачекай, зачекай, це ж я мусив нині напитися». — Знову ледь чутне хихикання. — На другий вечір Баз примусив нас знову йти у той самий паб. Коли ми вернулися додому, він одразу ж купив поштову листівку й відіслав її до неї, повідомляючи, що приїде ще раз у наступні вихідні. Вони одружилися рівно через рік після того, як зустрілися, і я гадаю, що всі, хто його знали, погодяться, що Баррі мав дуже добрий смак. У них народилося четверо прекрасних дітей — Ферґус, Нів, Шіван і Деклан…

Ґевін обережно набирав у груди повітря й знову випускав його, намагаючись не слухати; думав про те, що міг би в подібній ситуації вигадати про нього його брат. Йому не пощастило так, як Баррі, його романтичні пригоди не могли слугувати сюжетом для гарної історії. Йому ніколи не траплялося зайти в паб і знайти собі там чарівну дружину, усміхнену блондинку, готову подати йому кухоль пива. Ні, в нього була Лайза, яка ніколи не була надто високої думки про нього. Сім років безнастанної ворожнечі, кульмінацією якої став банальний трипер, а тоді, майже одразу, в його житті з’явилася Кей, яка прилипла до нього, наче агресивний і загрозливий молюск…

Та все одно треба буде їй зателефонувати, щоб тільки не повертатися після таких випробовувань у порожній дім. Він чесно їй розповість, яким жахливим і стресовим був цей похорон і як він жалкував, що її не було поруч. Це, безсумнівно, допоможе їй забути образу після їхньої сварки. Він не хотів лишатися сьогодні на самоті.

Двома рядами позаду ледь чутно ридав Колін Вол, затуливши обличчя великою вологою носовою хустинкою.

Тесса поклала руку йому на стегно й легенько його стискала. Вона думала про Баррі, про те, як сподівалася, що він допоможе їй з Коліном, про розраду, яку давали їм спільні жарти і сміх, про безмежну щедрість духу Баррі. Вона бачила його як живого, низенького й червонощокого, як він танцює джайв з Парміндер на останній їхній вечірці, передражнює обурення Говарда Моллісона стосовно Полів і дуже тактовно, як тільки він міг це робити, радить Коліну сприймати поведінку Жирка як підлітковий бунт, а не соціопатичні відхилення.

Тесса боялася того, як відіб’ється смерть Баррі Фербразера на її чоловікові, боялася, чи вдасться їм якось упоратись із цією жахливою раптовою втратою, боялася, що Колін не зуміє виконати посмертну обітницю, яку він дав небіжчикові, і що він не усвідомлює, з якою антипатією ставиться до нього Мері, хоча він так прагнув з нею поговорити. І всі ці Тессині страхи й печалі свердлив маленький і настирний хробачок її постійної турботи: Жирко і те, як запобігти неминучому вибуху, як змусити його прийти разом з ними на похорон або як приховати від Коліна те, що він не прийшов (що, зрештою, було б простіше).

— Сьогоднішню прощальну церемонію ми завершимо піснею, яку вибрали донечки Баррі — Нів і Шіван — піснею, що мала велике значення для них і їхнього батька, — оголосив вікарій. Тон, яким він це сказав, дозволив йому відмежуватися від того, що мало статися.

З прихованих гучномовців так голосно гримнули барабани, що всі присутні аж підскочили. Гучний голос американського репера проказав: «А-га, а-га», а тоді Джей-Зі продовжив
		Good girl gone bad —


		Take three —


		Action.


		No clouds in my storms…


		Let it rain, I hydroplane into fame


		Comin’ down with the Dow Jones…


Дехто подумав, що сталася якась помилка. Говард і Шерлі обмінялися обуреними поглядами, але ніхто не вимкнув музику і ніхто не побіг уздовж проходу з вибаченнями. Тут залунав потужний і сексуальний жіночий голос:
		You had my heart


		And we’ll never be worlds apart


		Maybe in magazines


		But you’ll still be my star…


Чоловіки понесли верболозну труну назад до виходу, і Мері з дітьми рушила вслід за нею.
		…Now that it’s raining more than ever


		Know that we’ll still have each other


		You can stand under my umbuh-rella


		You can stand under my umbuh-rella[2 - Ти моє серце полонивІ ми вже ніколи не розлучимосьХіба що на фото в журналіАле ти залишишся моєю зіркою……Тепер, коли періщить небачений дощЗнай: ми належимо одне одномуСтань під мою пара-парасолькуСтань під мою пара-парасольку.]


Парафіяни почали поволі виходити з церкви, намагаю­чись не йти в ритмі пісні.


 II 


Ендрю Прайс узявся за кермо батькового гоночного велосипеда й обережно вивів його з гаража, намагаючись не пошкрябати автомобіль. Потім зніс його кам’яними сходами вниз і покотив через металеву хвіртку на вулицю. Став однією ногою на педаль, відштовхнувся, проїхав так декілька метрів, і лише потім закинув через сідло другу ногу. Звернув ліворуч на стрімкий схил і, не торкаючись гальм, помчав униз у напрямку Пеґфорда.

Живопліт і небо злилися в одну смугу. Він уявив себе на велодромі, а вітер батожив йому волосся й обпікав щойновмите обличчя. Біля клиноподібного городика Фербразерів довелося трішки пригальмувати, бо кілька місяців тому на цьому крутому повороті він зарізко повернув і впав. Після того мусив вертатися додому в подертих джинсах і з роздряпаним з одного боку лицем.

Тримаючи кермо однією рукою, він в’їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев’яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.

Поволі об’їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити — чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку. Тож Ґаї Баден (якби вона раптом визирнула з вікна свого будинку, і раптом побачила його, і раптом упізнала б) не було підстав думати, що він приїхав сюди заради неї. Ендрю не передбачав, що йому доведеться пояснювати причини своєї з’яви на цій вуличці, просто хотів сам повірити у власну версію, бо це, як йому здавалося, допомагало мати впевнений і незворушний вигляд.

Він просто хотів дізнатися, де стоїть її будинок. Він уже двічі на вихідні проїжджав на велосипеді цю коротеньку вуличку з будиночками, які щільно ліпилися один до одного, і кожен його нерв аж дзвенів від хвилювання, проте він ще й досі так і не з’ясував, у якому будинку зберігається його чаша Ґрааля. Усе, що він дізнався, підглядаючи крадькома крізь брудні вікна шкільного автобуса, було те, що вона мешкала з правого боку вулички, де стояли будинки з парними номерами.

Звернувши за ріг, він спробував набрати якомога спокійнішого вигляду, вдаючи велосипедиста, що сповільна їде до річки найкоротшим маршрутом, заглиблений у серйозні роздуми, хоч і готовий привітатися з однокласниками, якби такі тут раптом з’явилися…

Вона стояла там. На тротуарі. Ендрю й далі тиснув на педалі, зовсім їх не відчуваючи, і раптом усвідомив, які тоненькі в нього шини коліс, щоб утримувати на них рівновагу. Вона щось шукала в своїй шкіряній сумочці і її мідне волосся затуляло обличчя. Номер десять на дверях, напівпрочинених за її спиною, чорна маєчка, що не закривала талії, смужка оголеного тіла, широкий пояс і вузенькі джинси… коли він уже майже проминув її, вона замкнула двері і обернулася. Ніщо не затуляло її прекрасного обличчя, і вона чітко вимовила своїм лондонським акцентом:

— О, привіт.

— Привіт, — відповів він. Його ноги не переставали тиснути на педалі. Він віддалився на два метри, на чотири. Чому він не спинився? Він приголомшено їхав далі, не наважуючись озирнутися. Був уже в кінці вулички. «Тільки не впади, йопересете». Він завернув за ріг, не в змозі навіть збагнути, що відчув, залишивши її позаду — полегшення чи розчарування.

От бляха.

Він їхав далі в напрямку лісистої ділянки біля підніжжя пагорба Парджеттер, де крізь дерева коли-не-коли зблискувала мерехтлива поверхня річечки, та він не бачив нічого, крім образу Ґаї, що неоновим спалахом відбився в сітківці його очей. Вузька доріжка перетворилася в ґрунтову стежину, а лагідний від річки вітерець пестив йому обличчя, яке, мабуть, не встигло навіть почервоніти, так швидко все сталося.

— Бляха-муха! — голосно вилаявся він, звертаючись до свіжого повітря й безлюдної стежки.

Він почав схвильовано перебирати в уяві цей розкішний, несподіваний скарб: її досконале тіло в обтягнутих джинсах і еластичній бавовняній маєчці, табличка з номером десять за її спиною на потертих і покоцаних блакитних дверях, так природно й невимушено мовлене «о, привіт» — отже, його риси явно зафіксувалися в її мізках, прихованих за цим дивовижним личком.

Велосипед трясло на всипаній галькою нерівній стежині. Збуджений Ендрю спішився лише тоді, коли почав уже втрачати рівновагу. Він покотив велосипед уздовж дерев аж до вузенького річного берега. Там поклав його на землю — на лісові анемони, що відтоді, як він був тут востаннє, повідкривалися, наче крихітні білі зірочки.

Коли він уперше почав позичати в батька велосипед, той йому сказав: «Як заходиш в крамницю, прив’язуй його ланцюгом, бо якщо хтось його свисне, то не кажи, що я тебе не попереджав…».

Але ланцюг був закороткий, щоб дотягтися бодай до якогось деревця; до того ж що далі Ендрю віддалявся від батька, то менше його боявся. Усе ще думаючи про смужку оголеного живота й чарівне личко Ґаї, Ендрю підійшов до того місця, де річка наштовхувалася на розмитий бік пагорба, що прямовисною кручею нависав над швидкоплинною зеленавою водою.

Найвужча смужка слизького й крихкого берега нависала карнизом уздовж цієї кручі. Тепер, коли ступні стали удвічі більші, ніж тоді, коли Ендрю навідався сюди вперше, пройти цією смужкою можна було тільки бочком, притиснувшись до прямовисної стіни і міцно тримаючись за корені і випнуті каміння.

Прілий запах води й вологого ґрунту був до болю знайомий Ендрю, як і відчуття під ногами цієї вузенької смужки землі й трави. Вони з Жирком знайшли це потаємне місце, коли їм було по одинадцять років. Вони знали, що чинять щось заборонене й небезпечне, їх попереджали про загрозу, що несе в собі річка. Налякані, але рішуче налаштовані не зізнаватися в цьому одне одному, вони просувалися бочком уздовж каверзного карниза, хапаючись за все, що стирчало зі скелястої кручі, а в найвужчому місці вхопившись один одному за футболки.

За ці роки Ендрю навчився майже на автоматі просуватися, мов краб, цією смужкою понад бурхливою течією річки за якийсь метр під його ногами. Тоді спритним рухом він розвертався і опинявся в розколині пагорба, яку вони відкрили багато років тому. Тоді це їм видалося божественною винагородою за відвагу. Він уже не зміг би випростатись на повен зріст — місця в печері було не більше, як у двомісному наметі, проте, лежачи, вони спокійно тут поміщалися, слухаючи, як шумить унизу ріка, і дивлячись, як дерева намагаються заступити їм трикутничок неба, що виднілося з печери.

Першого разу вони заповзялися обстукувати і шкрябати задню стіну палицями, але так і не знайшли слідів потаємного ходу, що вів би до монастиря нагорі. Та для їхнього щастя досить було й того, що саме вони виявили цю схованку, тож хлопці заприсяглися, що це стане їхньою довічною таємницею. Спершу вони назвали це місце печерою, але потім дали йому нову назву — «каббінка».

Ця невеличка заглибина пахла землею, хоч її похила стеля була кам’яниста. Темно-зелена позначка рівня води свідчила про те, що колись її заливало мало не до верху. Земля була всипана їхніми недопалками й картонними мундштуками для косяків. Ендрю сів, звісивши ноги над мулуватою зеленою водою, і видобув з куртки запальничку й цигарки, куплені за залишки грошей, подарованих йому на день народження, адже тепер його вже не фінансували. Він запалив цигарку, зробив глибоку затяжку і ще раз пережив дивовижну зустріч з Ґаєю Баден в усіх щонайменших подробицях: вузенька талія й округлі стегна, молочно-біла шкіра між паском і маєчкою, стиглий широкий рот, «о, привіт». Він уперше побачив її без шкільної форми. Куди вона йшла із шкіряною сумочкою? Що збиралася робити в Пеґфорді в суботу зранку? Може, хотіла зловити автобус до Ярвіла? Що вона зробила, коли зникла з його очей, які жіночі таємниці поглинули її?

Уже в надцятий раз він запитував себе, чи можна уявити, щоб настільки доладне тіло могло містити в собі банальну особистість. Він уперше почав замислюватися про це завдяки Ґаї. Йому ніколи не приходила в голову думка про існування тіла й душі як окремих сутностей, доки він уперше не глянув на неї. Навіть намагаючись уявити на вигляд і на дотик її груди, обриси яких проглядалися крізь напівпрозору шкільну сорочку, під якою ще був білий ліфчик, він не міг повірити, що чари, якими вона його зваблювала, мали суто фізичну природу. Вона зворушувала його не менше, ніж музика, що мала на нього найпотужніший вплив. Хіба ж не має бути дивовижним і той дух, який оживляв її незрівнянне тіло? Навіщо б тоді природі забаглося створювати таку форму, як не на те, щоб наповнити її чимось значно коштовнішим?

Ендрю бачив голих жінок, бо комп’ютер у переробленій спальні Жирка не мав батьківського контролю. Вони переглянули в інтернеті безліч порно-сайтів, які можна було дивитися безплатно: поголені вульви, рожеві статеві губи, широко розсунуті для демонстрації зяючих темних щілин, розчепірені сідниці зі зморшкуватими ґудзиками анусів, густо підмальовані помадою роти, з яких скрапує сперма. Збудження Ендрю завжди лише посилювалося панічним усвідомленням, що місіс Вол завжди нечутно піднімалася по сходах і виказувала свою присутність уже під дверима. Іноді вони натрапляли на такі химерні штучки, з яких реготали мов навіжені, хоч Ендрю не завжди розумів, що саме вони в нього викликали — збудження чи відразу (батоги й сідла, збруї, мотузки, шланги; якось навіть Жирко не спромігся на сміх, побачивши крупним планом чудернацький пристрій з металевими шарнірами й голками, що впивалися в тіла жінок, які верещали з перекошеними обличчями).

Вони з Жирком стали добрими знавцями збільшених силіконом грудей, величезних, тугих і круглих.

— Фальшивка, — зазначав зі знанням справи хтось із них, коли вони сиділи за монітором, а двері були заблоковані від Жиркових батьків. На екрані якась блондинка, піднявши вгору руки, сиділа верхи на волохатому чоловікові, її великі груди з коричневими пипками стирчали над грудною кліткою, наче м’ячі для боулінгу, а тонкі й лискучі фіолетові лінії під ними показували, де був імплантований силікон. Можна було відчувати, які вони на доторк: тверді й тугі, неначе під шкіру цій блондинці запхали футбольні м’ячі. Ендрю не міг уявити нічого еротичнішого за натуральні груди, м’які, піддатливі й до міри пружкі, а от пипки (сподівався він) мають бути для контрасту тверді.

Пізно вночі усі ці образи зливалися в його уяві з тими можливостями, які могли запропонувати справжні, не комп’ютерні, дівчата, і з тим, що можна було відчути крізь одяг, якщо достатньо близько притулитися. Нів була найменш вродливою з Фербразерових близнючок, але вона виявила більше бажання в задушливій актовій залі під час різдвяної диско-вечірки. Напівприховані запліснявілою сценічною завісою в темному кутку, вони притислися одне до одного, і Ендрю засунув їй у рот язик. Його пальці намацали бретельки ліфчика, але вона його відштовхнула. Ендрю передовсім підганяла думка, що Жирко десь там у темряві зайшов, мабуть, набагато далі. Але тепер у його голові не було місця ні для кого, крім Ґаї. Вона була і найсексуальніша з усіх відомих йому дівчат, і джерелом абсолютно іншої, цілком невимовної жаги. Певні зміни музичних акордів і певні ритми змушували здригатися все його нутро, і те саме робила з ним Ґая Баден.

Він припалив нову цигарку недопалком старої і жбурнув його в річку. Почув знайоме човгання, нахилився й побачив Жирка, ще й досі в похоронному костюмі, розпластаного на прямовисній стіні пагорба. Друг помаленьку просувався вузеньким карнизом до отвору, в якому сидів Ендрю.

— Жирко.

— Арф.

Ендрю підібгав ноги, щоб дати Жиркові можливість залізти в печеру.

— Довбанутися можна, — сказав Жирко, протиснувшись усередину. Він нагадував незграбного павука з довжелезними лапами, а чорний костюм тільки підкреслював його кістлявість.

Ендрю дав йому цигарку. Жирко завжди припалював так, ніби дув сильний вітер, захищаючи долонею вогник і хмурячись. Жирко затягнувся, випустив з «каббінки» кружальце диму і ослабив на шиї свою темно-сіру краватку. Він здавався старшим і, чесно кажучи, не таким уже й незграбним у костюмі, поплямленому глиною на колінах і манжетах після подорожі до печери.

— Вони таки точно були голубими, — сказав Жирко, ще раз потужно затягнувшись.

— Каббі був сумний?

— Сумний? Та він, курва, мав істерику. На нього аж гикавка напала. Був гірший за довбану вдову.

Ендрю реготнув. Жирко випустив ще одне кружальце диму і смикнув себе за вухо.

— Я схіляв раніше. Вони ще навіть не поховали його.

З хвилину вони курили мовчки, дивлячись на замулену річку. Ендрю курив, розмірковуючи про слова «схіляв раніше» і про те, наскільки вільніший Жирко порівняно з ним. Поміж Ендрю і почуттям свободи стояв постійно роздратований Саймон: у Домі-на-пагорбі можна було часом нарватися на прочухан просто так, за саму присутність. Ендрю згадав, як його уяву заполонив один чудернацький міні-курс з філософії та релігії, де йшлося про примітивних божків з їхніми несамовито-свавільними нападами гніву, і про спроби ранніх цивілізацій умиротворювати їх. Він тоді замислився про саму суть справедливості й законності, уявляючи свого батька таким собі язичницьким божком, а матір — верховною жрицею якогось культу, що намагалася заступатись і пояснювати його дії вищими намірами, і хоч це їй зазвичай не вдавалося, вона й далі, попри всі наявні свідчення, наполягала на тому, що її божество керується глибинними резонами й великодушністю.

Жирко притулився головою до кам’янистої стіни печери, пускаючи до стелі кружальця диму. Він думав про те, чим хотів поділитися з Ендрю.

Ще під час похоронної служби прокручував у голові початок цієї розмови, поки його батько ковтав слину й ридав у носовичок. Жирко був такий збуджений самою перспективою цієї розповіді, що ледве стримувався, але був рішуче налаштований не вибовкати все зашвидко. Він вважав, що сказати про це було не менш важливо, ніж це зробити. Не хотів, щоб Ендрю подумав, ніби він прибіг сюди лише задля цього.

— Знаєш, що Фербразер був у місцевій раді? — запитав Ендрю.

— Ну, — відповів Жирко, радий, що Ендрю сам перервав мовчанку.

— Сай-Пай каже, що хоче поборотися за його місце.

— Сай-Пай?

Жирко похмуро зиркнув на Ендрю.

— Яка, блін, муха його вкусила?

— Він думає, що Фербразеру давали на лапу якісь підрядники. (Ендрю чув, як Саймон розповідав про це Рут. Цим усе пояснювалося.) — Він теж хотів би щось хапонути.

— То не був Баррі Фербразер, — засміявся Жирко, струшуючи попіл на долівку печери. — І це не було в місцевій раді. То був такий собі Фраєрлі з Ярвіла. Він був членом шкільної ради Вінтердауна. Каббі тоді мало не всрався. Йому дзвонили з газет за коментарями й таке інше. Фраєрлі тоді отримав по самі яйця. Що, Сай-Пай не читає «Ярвіл і околицю»?

Ендрю витріщився на Жирка.

— Цей довбанутий?

Він загасив цигарку об землю, ніяковіючи від батькової тупості. Саймон уже вкотре вступав у лайно. Він зневажав місцеву громаду, глумився з їхніх проблем, пишався своєю відокремленістю в цьому нікчемному будиночку на пагорбі, і ось, отримавши дрібку дезінформації, вирішив на її основі виставити свою родину на посміховисько.

— Довбаний аферюга твій Сай-Пай, скажи? — вишкірився Жирко.

Вони називали його Сай-Паєм, бо таке прізвисько дала своєму чоловікові Рут. Колись, коли Жирко зайшов до них на чай, він почув це від неї і відтоді не називав Саймона інакше.

— Угу, — погодився Ендрю, розмірковуючи, чи зможе він відрадити батька від його затії, якщо розкаже, що той переплутав ім’я чоловіка й назву ради.

— Цікавий збіг, — сказав Жирко, — бо Каббі теж хоче балотуватися.

Жирко випустив дим крізь ніздрі, дивлячись на розколину в стіні над головою Ендрю.

— Цікаво, кого оберуть виборці, — вишкірився Жирко, — сраку чи дупу?

Ендрю розреготався. Мало від чого він отримував більшу втіху, ніж тоді, коли Жирко обзивав його батька сракою.

— А тепер заціни, що я маю, — сказав Жирко, затиснувши цигарку між зубами й поплескавши себе по стегнах, хоч знав, що конверт лежить у внутрішній нагрудній кишені. — Ось, маєш, — докинув він, витягуючи конверт і показуючи Ендрю вміст: брунатні стручки завбільшки як перчинки в порошкоподібній суміші з висохлих стебел і листя.

— Це сенсімілья.

— Що це?

— Пагони й суцвіття незапліднених рослин маріхуани, — пояснив Жирко, — спеціально приготовлені для отримання курцем найбільшого задоволення.

— А яка різниця між цим і звичайною ширкою? — запитав Ендрю, з яким Жирко поділився в «каббінці» не однією грудкою воскоподібної чорної смолки коноплі.

— Просто інший кайф, — знизав плечима Жирко, гасячи свою цигарку. Він видобув з кишені пачку цигаркового паперу, дістав з нього три ламкі папірчики й зіжмакав їх докупи.

— Ти дістав це через Кірбі? — запитав Ендрю, мацаючи вміст конверта й нюхаючи його.

Усі знали, що Скай Кірбі, на рік старший за них, був головним місцевим постачальником наркоти. Його діда, старого хіпі, уже не раз судили за вирощування трави.

— Ага. Слухай, на Полях є ще такий тип — Оббо, — додав Жирко, розриваючи цигарки й висипаючи тютюн на папірчики, — він може дістати що завгодно. Навіть героїн, якщо, блін, треба.

— Героїн краще не чіпати, — сказав Ендрю, глянувши на Жирка.

— Ну, так, — відповів Жирко.

Він узяв конверт і посипав тютюн сенсімільєю. Тоді скрутив косячок, полизавши кінчик паперу, щоб заліпити його, акуратно вставив мундштук і стиснув його скраєчку.

— Гарно, — радісно сказав він.

Жирко планував поділитися з Ендрю новиною після того, як почастує його для розігріву сенсімільєю. Він простяг руку до Ендрю по запальничку, вставив у губи картонний мундштук, запалив косяк і зробив замислено-глибоку затяжку, випустивши дим довгим блакитним струменем, і знову повторив процедуру.

— М-м-м, — причмокнув він, затримавши дим у легенях і передражнюючи Каббі, якого Тесса колись на Різдво навчала дегустувати вино. — Кайф. Сильний присмак. З натяком на… блін…

Йому в голові раптом запаморочилось, і хоч він і сидів, але відчув, що втрачає рівновагу й зареготав:

— …спробуй це.

Ендрю нахилився і взяв косячок, хихикаючи в очікуванні кайфу. Побачив блаженну посмішку на Жирковому лиці, таку нетипову для нього, з його постійно насупленим поглядом спідлоба.

Ендрю затягся й відчув потужну наркотичну дію, яка променилася з його легенів, даруючи відчуття легкості й невимушеності. Ще одна затяжка, і здалося, що його свідомість потрусили, наче пухову ковдру, і на ній не лишилося жодних складок, усе стало гладеньке, просте, легке й приємне.

— Гарно, — повторив він за Жирком, і від звуку власного голосу на його обличчі з’явилася посмішка. Він передав косяк в очікувально простягнуті пальці Жирка, блаженно насолоджуючись своїм станом.

— Ну, хочеш почути щось цікаве? — запитав Жирко, не в змозі стримати посмішку.

— Давай.

— Я вчора її трахнув.

Ендрю мало не запитав «кого», перш ніж у його одурманеній свідомості спливло ім’я: Кристал Відон, звичайно, кого ж, як не Кристал Відон?

— Де? — дурнувато поцікавився він. Це було зовсім не те, про що він хотів запитати.

Жирко в своєму похоронному костюмі ліг на спину і простяг ноги до річки. Ендрю мовчки ліг біля нього, але ногами до стіни печери. Вони завжди спали валетом, коли в дитинстві лишалися ночувати в когось удома. Ендрю дивився в кам’янисту стелю, під якою завис, згортаючись клубами, сизий димок, і наготувався слухати.

— Я сказав Каббі й мамі, що буду в тебе, — почав Жирко і передав косяк Ендрю, потім зімкнув свої довгі пальці на грудях і почав дослухатися до власної розповіді. — Тоді сів на автобус на Поля. Зустрів її біля винарні «Оддбінс».

— Там, де супермаркет «Теско»? — запитав Ендрю. Він сам не знав, чому задає такі дебільні запитання.

— Ага, — підтвердив Жирко. — Ми пішли на майданчик. Там у кутку за туалетами є багато дерев. Гарно й затишно. Було вже досить темно.

Жирко змінив позу, і Ендрю віддав йому косячок.

— Засовувати було важче, ніж я думав, — вів далі Жирко, а Ендрю слухав як заворожений, боячись пропустити бодай наймешу відверту деталь і водночас ледве стримуючись від сміху. — Коли я пальцем туди влізав, то й то було вологіше.

Сміх проривався з грудей Ендрю, неначе гази, що накопичилися в кишках, але Ендрю не давав йому виходу.

— Довелося трохи поштовхатися, поки засунув нормально. Там вужче, ніж я думав.

Ендрю бачив, як піднявся вгору струмінь диму з того місця, де мала бути Жиркова голова.

— Я кінчив, блін, десь секунд за десять. Це дуже кайфово, блін, коли ти там.

Ендрю стримував регіт, очікуючи нових подробиць.

— Я мав гандон. Без нього було б краще.

Він подав косяк Ендрю. Ендрю замислено затягнувся. Важче засунути, ніж думав. Кінчив за десять секунд. Нічого особливого, але ж хіба він не хотів би спробувати? Він уявив Ґаю Баден, яка лежить перед ним на спині, і, сам того не бажаючи, легенько застогнав, хоча Жирко цього, здається, не розчув. Захопившись еротичними видіннями й відчуваючи ерекцію, Ендрю лежав на теплій від його тіла землі, затягувався косяком і прислухався до м’якого жебоніння води за метр від його голови.

— Що найголовніше, Арфе? — запитав Жирко після довгої замріяної паузи.

Відчуваючи, як його голова приємно кудись відпливає, Ендрю відповів:

— Секс.

— Так, — захоплено підтвердив Жирко. — Трахання. Це найголовніше. Відтверд… відтворення роду. Геть гандони. Плодіться!

— Ага! — розреготався Ендрю.

— І смерть, — додав Жирко. Його приголомшив вигляд труни: які тонкі стінки відгороджували справжнє мертве тіло від тих цікавських стерв’ятників. Він не шкодував, що пішов звідти до того, як труну опустили в землю. — Від цього не втекти, скажи? Смерть.

— Ага, — погодився Ендрю, думаючи про війну, автокатастрофи і загибель в ореолі швидкості і слави.

— Так, — сказав Жирко. — Потрахатись і вмерти. Ось і все, скажи? Потрахатись і вмерти. Оце і є життя.

— Потрахатись — і постаратися не вмерти.

— Або й постаратись померти, — сказав Жирко. — Є й такі люди. Що ризикують.

— Ага. Ризикують.

Знову запала мовчанка. Їхня схованка була прохолодна й імлиста.

— І ще музика, — тихенько додав Ендрю, дивлячись на сизі клуби диму, що зависли під темною скелястою стелею.

— Ага, — погодився звідкись здалека Жирко. — І музика.

Річка стрімко плинула повз їхню «каббінку».


Частина друга


Сумлінне тлумачення

7.33. Сумлінне тлумачення питання, що стосується інтересів громади, не дає підстави для порушення судової справи.

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання


І


На могилу Баррі Фербразера лив дощ. Чорнило на картках розлізлося. Цупкий соняшник Шіван не постраждав від зливи, а от Меріні лілії та фрезії пов’яли й пообсипалися. Весло з хризантем потроху тьмянішало і підгнивало. Дощ підняв рівень води у річці, струменів у придорожніх канавах, а крута дорога до Пеґфорда зробилася слизька й ненадійна. Вікна шкільного автобуса запітнявіли, підвісні кашпо на Майдані вкрилися брудними бризками; двірники в автомобілі Саманти Моллісон працювали на повну потужність, коли вона, повертаючись з роботи додому, потрапила в незначну аварію.

Примірник газетки «Ярвіл і околиця» цілих три дні стримів у дверях будинку місіс Кетрін Відон на вулиці Надії, аж поки промок настільки, що став нечитабельний. Врешті-решт соціальна працівниця Кей Баден витягла його із прорізу поштової скриньки і, піднявши заіржавілу заслінку, зазирнула в передпокій: там вона побачила стареньку жінку, що лежала пластом біля підніжжя сходів. Поліцейський допоміг зламати вхідні двері, і місіс Відон повезли в кареті швидкої допомоги до південно-західної лікарні.

Дощ лив безперестанку, змусивши маляра, якого найняли намалювати нову вивіску над старою взуттєвою крамничкою, відкласти роботу на пізніше. Злива не вщухала ні вдень, ні вночі, тож Майдан був залюднений згорбленими пішоходами в дощовиках, а на вузеньких тротуарчиках раз у раз зчіплялися парасольки. 

На Говарда Моллісона це лагідне шелестіння за темним вікном діяло заспокійливо. Він сидів у кабінеті, що раніше був спальнею його дочки Патриції, і розмірковував над електронним листом, отриманим від редакції місцевої газетки. Там таки вирішили надрукувати статтю члена ради Фербразера, у якій він доводив, що Поля мають залишатися в межах Пеґфорда, але для балансу думок вони сподівалися, що інший член ради зможе висловити протилежну думку в наступному випуску газети.

«Ну, що, Фербразере, не так сталося, як гадалося? — втішено подумав Говард. — А ти вже, мабуть, думав, що твоя взяла…»

Він закрив сторінку з листом і зайнявся невеличким стосиком паперів, що лежали поряд. То були листи, в яких мовилося про необхідність проведення виборів для заміщення вакантного місця Фербразера. Згідно зі статутом потрібно було отримати дев’ять таких звернень для проведення загальних виборів, а він вже отримав десять. Говард ще раз перечитав їх, а з кухні тим часом долинали голоси його дружини та партнерки по бізнесу, які розбирали по кісточках скандальну історію про те, як стара місіс Відон понад добу пролежала без свідомості і як її дивом знайшли.

— …не випадково нарікала на свою лікарку, га? Карен казала, що вона верещала як навіжена…

— …і скаржилася, що їй дали погані ліки, так, я знаю, — втрутилася Шерлі, котра вважала, що лише їй належить монополія на медичні гіпотези, зважаючи на її волонтерство в лікарні. — Сподіваюся, в неї тепер візьмуть усі необхідні аналізи.

— На місті Джаванди я б зараз місця собі не знаходила.

— Вона, певно, сподівається, що такі невігласи, як Відони, навіть не знатимуть, як подати на неї до суду, але це її не врятує, якщо аналізи покажуть, що вона приписала не ті ліки.

— На ній тоді поставлять хрест, — втішено усміхнулася Морін.

— О, так, — підтвердила Шерлі, — і я гадаю, що багато людей будуть раді її здихатися. Щасливої дороги.

Говард методично сортувавав листи, розкладаючи їх стосиками. Окремо він поклав заповнений бланк заяви Майлза. Решта листів прийшло від його колег з місцевої ради. Це не було для нього сюрпризом. Як тільки Парміндер повідомила йому імейлом, що хтось зацікавлений подаватися на посаду Баррі, він знав, що її підтримають ці шестеро членів ради, вимагаючи проведення виборів. Він прозвав цю шістку разом із самою Безнадійдер-Бандою «фракцією вар’ятів», лідер якої недавно канув у Лету. Зверху на цей стосик він поклав заяву Коліна Вола, висунутого ними кандидата.

На третю купку він поклав ще чотири листи, що теж надійшли з очікуваних Говардом джерел: це були професійні пеґфордські скаржники, вічно всім невдоволені й до всього підозрілі, постійні й плодовиті дописувачі в газетку «Ярвіл і околиця». Кожен з них мав якусь нав’язливу ідею, пов’язану з інтересом до певних утаємничених місцевих питань, і кожен вважав себе «незалежно мислячою» особою. Якби Майлза кооптували, вони б одними з перших кричали про «кумівство», проте всі вони належали до найзатятіших антиполян у містечку.

Ще по одному листу він поклав на обидві долоні і порівняв їх на вагу. Один був від жінки, якої він ще ніколи не зустрічав і яка стверджувала (Говард нічого не приймав на віру), що працює в наркоклініці «Белчепел» (те, що вона величала себе «міс», схиляло Говарда повірити в її слова). Трохи повагавшись, він поклав листа зверху на бланк заяви Каббі Вола.

В останньому листі, що був не підписаний і набраний на комп’ютері, містилася вимога негайно провести вибори. Лист був написаний поспіхом і недбало, рясніючи друкарськими помилками. У ньому возвеличувалися чесноти Баррі Фербразера і особливо наголошувалося на тому, що Майлз і нігтя його «не вартий». Говард подумав, що Майлз, мабуть, мав справу з якимсь невдоволеним клієнтом, який ще може завдати йому чимало клопотів. Завжди треба бути заздалегідь готовим до таких потенційних ризиків. Проте Говард сумнівався, що цей анонімний лист можна вважати додатковим голосом на підтримку виборів. Тому він запхав його в невеличку настільну паперорізку, подаровану йому Шерлі на Різдво.


II


Пеґфордська адвокатська контора «Едвард Коллінз і компанія» займала верхній поверх цегляного будиночка, на першому поверсі якого була розташована майстерня місцевого оптика. Сам Едвард Коллінз уже помер, а його фірму представляли двоє партнерів: Ґевін Х’юз, який отримував фіксовану платню і мав кабінет з одним вікном, і Майлз Моллісон, що брав участь у розподілі прибутків фірми і працював у кабінеті з двома вікнами. Вони мали одну на двох секретарку, двадцятивосьмирічну, неодружену, з простуватим личком, але чудовою фігуркою. Шона аж занадто сміялася з будь-якого Майлзового жарту, а до Ґевіна ставилася з майже образливою зверхністю.

У п’ятницю після похорону Баррі Фербразера Майлз постукав о першій годині в двері Ґевінового кабінету і увійшов, не чекаючи відповіді. Його партнер споглядав у цей час темно-сіре небо за поцяткованим дощовими краплями вікном.

— Я збігаю пообідати, — повідомив Майлз. — Якщо Люсі Бевен прийде раніше, чи не міг би ти їй сказати, що я повернуся о другій? Шони немає.

— Ага, добре, — погодився Ґевін.

— У тебе все нормально?

— Дзвонила Мері. Там якесь непорозуміння зі страхуванням Баррі. Вона хоче, щоб я їй допоміг це владнати.

— Гаразд, ну, то можеш цим зайнятися, добре? А я повернуся о другій.

Майлз накинув плаща, збіг стрімкими сходами вниз і хутко покрокував омитою дощем вуличкою до Майдану. У хмарах прорізався маленький просвіт, і сонце на мить осяяло лискучий від дощу військовий меморіал і висячі кошики. Майлз відчув приплив якоїсь майже атавістичної гордості, чимчикуючи у напрямку крамнички «Моллісон і Лоу», цього шикарного гастрономчика, цього першокласного пеґфордського закладу. Родинна близькість не тільки не затьмарювала цю гордість, а навпаки — поглиблювала і зміцнювала її.

Коли Майлз штовхнув, прочиняючи, двері, вони озвалися бринінням дзвіночка. Там панувала метушня, типова для обідньої пори: біля прилавка вишикувалася черга з восьми осіб, а Говард, у своїх регаліях продавця, в мисливському капелюсі, на якому поблискували рибальські наживки, не змовкав ні на мить.

— …і чверть фунта чорних оливочок для вас, Розмарі. Більше нічого? Більше нічого для нашої Розмарі… це буде вісім фунтів шістдесят два пенси, але для вас, моя любонько, буде просто вісім, на честь нашої довгої і плідної співпраці…

Хихотіння, слова подяки, грюкіт і дзенькання каси.

— А ось і мій юрист, прийшов мене перевірити, — прогудів Говард, шкірячись і підморгуючи Майлзові над головами покупців, що стояли в черзі. — Будьте такі ласкаві, сер, пройти отуди до мого кабінету, а я постараюся не сказати місіс Говсон нічого протиправного.

Майлз усміхнувся дамам бальзаківського віку, а ті теж розквітли посмішками у відповідь. Майлз, високий, синьоокий, з густим, коротко підстриженим сивуватим волоссям і черевцем, вдало замаскованим під темним плащем, слугував доволі привабливим додатком до спеченого по-домашньому печива й місцевих сирів. Він обережно рушив повз заставлені делікатесами маленькі столики й зупинився біля великої арки, витесаної поміж гастрономчиком і колишньою взуттєвою крамничкою, з якої вперше забрали захисну пластикову завісу. На рекламному щиті посеред арки рукою Морін (Майлз упізнав її почерк) було написано: «Не заходити. Скоро відкриваємося… Кав’ярня «Мідний чайник». Майлз зазирнув у чисте невеличке приміщення, де невдовзі відкриється найновіша і найкраща у Пеґфорді кав’ярня. Воно було свіжооштукатурене й пофарбоване, а підлога встелена щойно полакованими чорними мостинами.

Він протиснувся бочком повз прилавок і повз Морін, що орудувала м’ясорізкою й не проминула нагоди зустріти його появу грубуватим і не надто пристойним сміхом, а тоді пірнув у двері, що вели в маленьку і тьмяну підсобну кімнатку. Там був столик з вогнетривкої пластмаси, на якому лежав складений удвоє примірник Моріниної газети «Дейлі мейл». На гачках висіли пальта Говарда й Морін, а з дверей, що вели в туалет, долинав запах штучної лаванди. Майлз повісив плащ і підсунув до столика старенький стілець.

За хвилину-другу з’явився Говард з двома тарелями їжі.

— Остаточно спинилися на «Мідному чайнику»? — поцікавився Майлз.

— Ну, Мо це подобається, — відповів Говард, ставлячи один таріль перед сином.

Він вийшов і повернувся з двома пляшками пива, зачинивши двері ногою, від чого кімната без вікон стала зовсім темною, якщо не зважати на тьмяне освітлення від висячої лампи. Говард умостився на стільці, тяжко зітхнувши. Зранку по телефону він не хотів усе казати, та й зараз примусив Майлза чекати, відкриваючи пивну пляшку.

— Вол прислав заяву, — сказав він нарешті, подаючи Майлзу пляшку.

— Ого, — відповів на це Майлз.

— Я хочу встановити крайній термін. Два тижні віднині, впродовж яких можна подавати заяви.

— Цілком слушно, — погодився Майлз.

— Мамуня гадає, що той типус Прайс ще й далі зацікавлений. Ти питав Сáму, що вона про нього знає?

— Ще ні, — відповів Майлз.

Говард почухав черево, що ледь не торкнулося йому до колін, коли він сів на рипучий стілець.

— А в тебе з Сáмою все добре?

Майлз, як завжди, був ошелешений батьковою інтуїцією, гідною якогось ясновидця.

— Не дуже.

Матері він у цьому не зізнався б, не бажаючи ще більше розпалювати постійну холодну війну, що точилася між Шерлі й Самантою, у якій він був одночасно і заручником, і головним трофеєм.

— Їй не подобається, що я балотуюся, — уточнив Майлз. Говард вигнув світлі брови, не перестаючи працювати щелепами. — Я просто не знаю, яка її муха вкусила. Вона знову сіла на свого антипеґфордського коника.

Говард неквапно проковтнув їжу. Тоді витер рота паперовою серветкою і відригнув.

— Вона швидко змінить думку, коли тебе оберуть, — заспокоїв він. — Побачить усі переваги. Там є багато цікавого для дружин. Зустрічі в маєтку Світлавів. Вона відчує себе у своїй тарілці. — Він зробив добрячий ковток пива і знову почухав пузо.

— Не пригадую, який він на вигляд, той Прайс, — сказав Майлз, повертаючись до головної теми, — але мені здається, що його син навчався в Святому Томасі в одному класі з Лексі.

— Родом з Полів, ось що найголовніше, — мовив Говард. — Родом з Полів, і це може спрацювати нам на користь. Поділить голоси тих виборців, що підтримують Поля, між ним і Волом.

— Ага, — погодився Майлз. — У цьому є сенс.

А він про це й не подумав. Він знову подивувався розумовим здібностям свого батька.

— Мамуня вже подзвонила його жінці й переконала її самій скласти за нього заяву. Можливо, я попрошу мамуню зателефонувати йому нині ввечері й сказати, що в нього залишилось тільки два тижні, тому треба поквапитись.

— Отже, є три кандидати? — уточнив Майлз. — Разом з Коліном Волом.

— Я не чув ні про кого іншого. Можливо, коли всі подробиці з’являться на веб-сайті, виникнуть ще якісь охочі. Але я впевнений у наших шансах. Я впевнений. Дзвонив Обрі, — додав Говард. Його голос починав звучати особливо вагомо, коли Говард називав Обрі Фаулі лише по імені. — Само собою, що він стоїть за тебе горою. Сьогодні, до речі, він по-вертається з міста.

Зазвичай, коли хтось із мешканців Пеґфорда казав «у місті», то мав на увазі Ярвіл. Натомість Говард і Шерлі вживали цю фразу, як і Обрі Фаулі, говорячи про Лондон.

— Він згадав про те, що нам усім варто зійтися й поговорити. Може, завтра. Можливо, він навіть запросить нас до себе. Сáмі це дуже сподобається.

Майлз якраз відкусив величенький шмат бездріжджового хліба з печінковим паштетом, тож підтвердив свою згоду, енергійно закивавши головою. Йому сподобалося, що Обрі Фаулі «стоїть за нього горою». Саманта могла кепкувати з того, як його батьки запобігали перед Фаулами, але Майлз помічав, що в тих рідкісних випадках, коли Саманта опинялася віч-на-віч з Обрі чи Джулією, її мова ставала делікатнішою, а поведінка набагато скромнішою.

— І ще одне, — сказав Говард, укотре чухаючи пузо. — Сьогодні зранку я отримав імейла з газети «Ярвіл і околиця». Просять мене висловити думку стосовно Полів. Як голову місцевої ради.

— Жартуєш? Я думав, що Фербразер з ними домовився поза нашими спинами…

— Не плюй у колодязь, як то кажуть, — з неймовірною втіхою мовив Говард. — Вони надрукують його статтю, але хочуть, щоб наступного тижня хтось висловив контраргу-менти. Надав протилежну точку зору. Мені потрібна допомога. Юридично вивірені фрази й таке інше.

— Нема питань, — відповів Майлз. — Ми можемо зачепити тему тієї клятої клініки для наркоманів. Щоб загострити на цьому увагу.

— Так… дуже добра думка… чудова.

Захопившись цією ідеєю, він заковтнув завеликий шматок їжі, і Майлз мусив гупнути його по спині, щоб спинити кашель. Врешті, витираючи серветкою сльози з очей, Говард над силу вимовив: — Обрі радить, щоб округ припинив зі свого боку фінансування, а я збираюся переконати наших, що вже настав час перестати здавати будинок в оренду. Не зашкодить також порушити це питання в пресі. Скільки вже часу і грошей вгатили в ту кляту діру без жодного результату. Я маю відповідні цифри. — Говард звучно відригнув. — Це просто обурливо. Перепрошую.


III


Того вечора Ґевін готував для Кей домашню вечерю. Він відкривав консервні банки й чавив часник з відчуттям, що його просто використовують.

Після сварки завжди необхідно казати належні речі, щоб досягти перемир’я: такі правила гри, і всі це знають. Ґевін подзвонив Кей з машини, вертаючись із похорону, і сказав, як йому прикро, що її там не було, що увесь день — суцільне жахіття і що він має надію побачитися з нею увечері. Він вважав, що ці смиренні визнання були достатньою ціною, яку він мав сплатити за вечір взаємного спілкування без додаткових вимог.

Але Кей сприйняла це радше як аванс в рахунок переглянутої заново угоди. «Тобі мене бракувало. Я була тобі потрібна, коли тобі було погано. Ти шкодуєш, що ми не пішли разом. Що ж, тоді не робімо знову цієї помилки.» Відтоді вона почала ставитися до нього з певною поблажливістю, з відчуттям нових сподівань.

Сьогодні він готував спагеті болоньєзе. Спеціально не купував пудинг і не накривав заздалегідь на стіл: хай бачить, що він не має наміру заскакувати довкола неї. Але Кей не взяла це до уваги, мало того, навіть таке недбале ставлення вирішила сприйняти як комплімент. Вона сіла за його невеличкий кухонний столик і завела розмову під акомпанемент дощу за вікном, розглядаючи все довкола. Вона не часто тут бувала.

— Цей жовтий колір, мабуть, Лайза вибрала, так?

І знову вона це робила: порушувала всі табу, немовби вони сягнули якогось глибшого рівня інтимності. Ґевін намагався якомога менше говорити про Лайзу. Невже вона досі цього не зауважила? Він додав до фаршу на сковорідці трохи материнки і пробурмотів: — Ні, це залишилось від попереднього власника. Я ще не мав часу тут щось міняти.

— Он як, — сказала вона, потягуючи вино. — Ну, але приємний колір. Хоч трохи й нуднуватий.

Це розізлило Ґевіна, бо він вважав, що інтер’єр його «Кузні» був у всіх сенсах кращий за її квартирку під номером десять на вулиці Надії. Не повертаючись до неї лицем, він мовчки дивився, як булькає вода зі спагеті.

— А знаєш що? — запитала вона. — Я сьогодні бачила Саманту Моллісон.

Ґевін озирнувся. Звідки взагалі Кей могла знати Саманту Моллісон, бодай з вигляду?

— Біля того гастрономчика на Майдані. Я саме йшла по це, — додала Кей, дзенькнувши нігтем по пляшці вина, що стояла біля неї. — Вона запитала, чи я «дівчина Ґевіна».

Кей сказала це глузливо, хоч насправді її втішило те, як назвала її Саманта, адже так, мабуть, Ґевін представляв її своїм друзям.

— І що ти на це сказала?

— Сказала… сказала, що так.

Вона насупилася. Ґевін зрозумів, що не варто було запитувати про це так агресивно. Але він віддав би багато чого, якби Кей і Саманта взагалі ніколи не зустрілися.

— У будь-якому випадку, — вела далі трохи ображеним тоном Кей, — вона запросила нас на вечерю наступної п’ятниці. Через тиждень.

— Чортзна-що, — сердито пробурмотів Ґевін.

Життєрадісний настрій Кей остаточно зіпсувався.

— Що сталося?

— Та нічого. Просто… нічого, — буркнув він, помішуючи киплячі спагеті. — Просто я й так забагато бачу Майлза на роботі, якщо чесно.

Саме цього він найбільше й боявся. Боявся, що вона вчепиться за нього, як слимак, і вони стануть нероздільною парочкою Ґевін-і-Кей, зі спільними знайомими, і тоді йому буде значно важче позбутися її назавжди. І як він допустив до такого? Як допустив, щоб вона сюди переїхала? Роздратування плавно перетекло в лють. Чому вона не може зрозуміти, як мало він її потребує, чому не забереться геть сама, щоб не змушувати його робити цю брудну справу? Він зцідив у раковину воду з каструлі зі спагеті, лайнувшись собі під ніс, бо на нього бризнув окріп.

— Ну, то подзвони Майлзу з Самантою і скажи їм «ні», — буркнула Кей.

Сказала це сердитим голосом. Ґевін, за своєю глибоко вкоріненою звичкою, спробував уникнути неминучого конфлікту в надії, що потім усе якось розсмокчеться само собою.

— Ні-ні, — заперечив він, витираючи рушничком забризкану сорочку. — Підемо. Все нормально. Підемо.

Але сказав це, не приховуючи свого небажання, немовби встановлюючи позначку, на яку він міг би посилатися в майбутньому. «Ти знала, що я не хотів іти. Ні, мені там зовсім не подобалось. Ні, я не хочу, щоб це повторилося».

Кілька хвилин вони їли мовчки. Ґевін боявся, що вибухне чергова сварка, і Кей тоді знову змусить його обсмоктувати їхні накопичені проблеми. Він думав, що б такого їй сказати, і почав розповідати про Мері Фербразер і страхову компанію.

— Це справжні виродки, — поскаржився він. — Він був перфектно застрахований, але їхні юристи вишукують різні лазівки, щоб не виплачувати страховку. Вони намагаються довести, що він не все їм розповів.

— Як це?

— Ну, річ у тім, що його дядько теж помер від аневризми. Мері присягається, що Баррі сказав про це страховому агенту, коли підписував страховий поліс, але це ніде не зафіксовано. Можливо, той тип не усвідомив, що ця штука може передаватися генетично. Не знаю, чи й Баррі це розумів, судячи з…

Ґевінові відібрало мову. Нажахано і зніяковіло він похилив своє розпашіле лице над тарілкою. До горла підкотився клубок жалю, і він ніяк не міг його проковтнути. По підлозі тернули ніжки Кеїного стільця. Він мав надію, що вона пішла в туалет, але раптом відчув на плечах її руки, що пригортали його до неї. Він підсвідомо теж її обняв.

Було так гарно почуватися в цих обіймах. Якби ж то їхні стосунки можна було звести до цих простих і мовчазних жестів розради. І чого це люди взагалі навчилися говорити?

На її сорочку крапнули його сльозливі шмарклі.

— Вибач, — пробубнів він, витираючи їх серветкою.

Відхилився від неї й висякався. Вона підсунула до нього стільця й поклала руку йому на плече. Вона подобалась йому набагато більше тоді, коли мовчала, а її обличчя ставало лагідне й стурбоване, як оце зараз.

— Я й досі не можу… то був такий добрий чоловік, — зітхнув він. — Баррі… такий добрий чоловік.

— Еге ж, про нього всі так кажуть, — мовила Кей.

Кей так і не трапилось нагоди зустріти цього славетного Баррі Фербразера, але її заінтригували такі Ґевінові емоції.

— Він був кумедний? — запитала вона, бо могла уявити Ґевіна, захопленого якимось коміком, або веселуном-дебоширом, який постійно сидить біля барної стійки.

— Ну, до певної міри. Хоч не зовсім. Він був нормальний. Любив посміятися… але він був такий… такий приємний чоловік. Він любив людей, розумієш?

Вона зачекала, але Ґевін, здається, був уже не в змозі уточнювати, у чому ж полягала приємність Баррі.

— А діти… і Мері… бідолашна Мері… Боже, ти цього навіть не уявляєш.

Кей і далі погладжувала його плече, але вже не з таким щирим співчуттям. «Не уявляю, — думала вона, — що таке бути самотньою? Не уявляю, як це важко лишитися єдиним опікуном сім’ї?.. Чому ж ти не жалієш мене?»

— Вони були такі щасливі, — сказав надтріснутим голосом Ґевін. — Вона тепер геть розклеїлася.

Кей мовчки гладила йому плече, думаючи про те, що вона ніколи не могла дозволити собі розклеїтись.

— Я вже в нормі, — сказав він, висякавшись у серветку і беручи в руку виделку. Легенько смикнувши плечем, він дав їй знати, щоб вона забрала руку.


IV


Саманта запросила Кей із мстивості і нудьги. Таким чином вона хотіла відплатити Майлзу, що постійно розробляв якісь плани, в які її не посвячував, хоча й очікував від неї беззастережної підтримки.

Вона хотіла побачити, як йому сподобається, якщо вона домовиться про щось, не порадившись із ним. А ще вона таким робом утре носа цим старим нишпоркам Морін і Шерлі, котрих страшенно цікавили особисті справи Ґевіна, але які майже нічого не знали про його стосунки з лондонською приятелькою. І ще, не в останню чергу, це дасть їй втішну нагоду погострити свої кігтики об Ґевіна за його малодушність і нерішучість стосовно особистого життя. Вона зможе в присутності Кей розпочати розмову про весілля або сказати, як приємно бачити, що Ґевін нарешті вирішив зробити відповідальний вибір.

Однак її плани загнати декого в незручне становище принесли Саманті менше втіхи, ніж вона сподівалася. Коли в суботу зранку вона повідомила Майлза про своє рішення, він відреагував на це з підозрілим ентузіазмом.

— Чудово, так, бо ми вже сто років не запрошували Ґевіна. І дуже добре, що ти запізналася з Кей.

— Чому це?

— Ну, ти ж була в гарних стосунках з Лайзою, правда?

— Майлзе, та я терпіти не могла Лайзу.

— Ну, що ж… може, Кей тобі більше сподобається!

Вона люто зиркнула на нього, не розуміючи, звідки цей гарний настрій. Лексі й Ліббі, що приїхали на вихідні й сиділи вдома через дощ, дивилися у вітальні музичний DVD. До кухні, де стояли, розмовляючи, їхні батьки, долинали звуки гітарної балади.

— Послухай, — сказав Майлз, розмахуючи мобілкою, — Обрі хоче поговорити зі мною про раду. Я щойно подзвонив татові, і він сказав, що Фаулі запросили нас сьогодні на вечерю у Світлавів…

— Дякую, ні, — урвала його на півслові Саманта. Її раптом охопила така лють, причини якої вона не могла пояснити навіть самій собі. Вона вийшла з кімнати.

Решту дня вони намагалися сперечатися не надто голосно, щоб не зіпсувати вихідні Лексі й Ліббі. Саманта навідріз відмовилася змінити думку або хоча б пояснити причини відмови. Майлз, ледве стримуючи роздратування, намагався розмовляти з нею то примирливим, то холодним тоном.

— Ну, і як, на твою думку, це буде виглядати, якщо ти не прийдеш? — запитав він, коли до восьмої вечора лишалося десять хвилин, і він уже стояв у дверях вітальні в костюмі й краватці, наготувавшись іти.

— А я там ні до чого, Майлзе, — відповіла Саманта. — Це ж ти подаєшся на цю посаду.

Вона любила спостерігати, як він починає збентежено тремтіти. Вона знала, що він страшенно боявся спізнитись, та все ж зробив ще одну спробу переконати її піти з ним.

— Ти знаєш, що вони чекатимуть нас обох.

— Справді? А мені ніхто не прислав запрошення.

— Ой, ну припини, Сáмо, ти ж знаєш, що вони це мали на увазі… вважали само собою зрозумілим…

— Ну, бач, дурним закон не писаний. Я ж кажу тобі, що мені з ними нецікаво. А ти краще поквапся. Не змушуй чекати на тебе мамусю й татуся.

Він пішов. Саманта прислухавшись, як машина виїжджає заднім ходом із заїзду, пішла на кухню, відкоркувала пляшку вина й занесла її до вітальні разом із келихом. Уявляла, як Говард, Шерлі і Майлз вечеряють разом у маєтку Світлавів. Шерлі, поза всяким сумнівом, отримає там перший за багато років оргазм.

Хотіла вона того чи ні, але думками увесь час поверталася до того, що на тижні казала їхня бухгалтерка. Прибутки постійно падали, хай би що вона там вигадувала, прикидаючись перед Говардом. Бухгалтерка фактично пропонувала їй закрити крамничку й зосередитися на інтернет-продажу. Це було б визнанням поразки, до чого Саманта ще не була внутрішньо готова. З одного боку, Шерлі була б лише рада, якби крамничка закрилася. Її з самого початку багато чого там дратувало. «Перепрошую, Сáмо, але це не в моєму смаку… трішечки заекстравагантне…» І все ж таки Саманті подобалася її невеличка червоно-чорна крамничка в Ярвілі, подобалося щодня виїжджати з Пеґфорда, базікати з покупцями, пліткувати зі своєю помічницею Карлі. Її світ стане зовсім крихітний без цієї крамнички, яку вона плекала чотирнадцять років. Словом, він просто звузиться до Пеґфорда.

(Пеґфорда, проклятющого Пеґфорда. Саманта ніколи не мала наміру тут жити. Вони з Майлзом планували після закінчення університету відправитися на цілий рік у навколосвітню подорож. Вже навіть розпланували собі маршрут, подбали про візи. Саманта мріяла про те, як вони, тримаючись за руки, блукатимуть босоніж довжелезними й білесенькими австралійськими пляжами. А тоді раптом виявила, що вона вагітна.

Вона навідала його в «Емблсайді» на другий день по тому, як довідалася про свою вагітність і через тиждень після закінчення їхнього навчання. За вісім днів вони мали вирушати до Сінгапуру.

Саманта не хотіла казати про це Майлзу в будинку його батьків — боялася, що їх можуть підслухати. Саманті здавалося, що за кожними дверима, які вона відчиняла в цьому будинку, зачаїлася Шерлі.

Отож вона зачекала, доки вони сіли за темний стіл у кутку в «Чорній гарматі». Їй закарбувалося в пам’яті, як відвисла Майлзова щелепа, коли вона повідомила йому про вагітність. Здалося, ніби він постарів одразу на кілька років, коли до нього дійшла суть новини.

На кілька хвилин його просто заціпило. А тоді він сказав:

— Гаразд. Ми одружимось.

Він розповів, що вже купив для неї обручку, що планував запропонувати їй свою руку й серце в якомусь екзотичнішому місці, скажімо, на вершині Аєрс-Року. І справді, коли вони вернулися додому, він видобув з рюкзака невеличку коробочку, сховану там. У коробочці була обручка з маленьким діамантиком з ювелірної крамниці в Ярвілі. Він придбав його за гроші, залишені йому бабусею. Саманта сиділа на краєчку Майлзового ліжка і ридала, ридала, ридала. За три місяці вони одружилися.)

Залишившись наодинці з пляшкою вина, Саманта ввімкнула телевізор. На екрані з’явилася картинка з DVD, яку дивилися Лексі й Ліббі: застигле зображення чотирьох співаючих юнаків у тісних футболках. Вони були ще зовсім підлітки. Саманта клацнула на кнопку відтворення. Коли юнаки доспівали, почалося інтерв’ю з ними. Саманта попивала вино, дивлячись, як учасники групи обмінюються жартами, а потім серйознішають, розповідаючи, як вони люблять своїх шанувальників. Вона подумала, що навіть із вимкненим звуком розпізнала б у них американців. Мали ідеальні зуби.

Споночіло. Вона натисла на паузу, піднялася вгору і звеліла дівчатам вимкнути плейстейшен і лягати спати. Тоді вернулась у вітальню, де її чекала вже на три чверті спорожніла пляшка. Не вмикаючи світла, натисла кнопку відтворення і знову приклалася до пляшки. Додивившись DVD до кінця, запустила його спочатку, щоб побачити те, що пропустила.

Один із хлопців здавався значно дорослішим за інших. Він мав ширші плечі, з-під коротких рукавів футболки випиналися біцепси, мав широку й міцну шию та квадратну щелепу. Саманта дивилася, як він вихиляється, дивлячись у камеру з відсторонено-серйозним виразом свого вродливого обличчя.

Вона подумала про секс із Майлзом. Останній раз вони цим займалися три тижні тому. Його акт був передбачуваний і ритуальний, неначе масонське рукостискання. Однією з його улюблених приказок було «від добра добра не шукають».

Саманта вилила в келих те, що лишилося в пляшці, і уявила, що займається коханням із цим юнаком. Тепер її груди мали кращий вигляд у бюстгальтері. Коли ж вона лягала спати, вони розтікалися на всі боки, і це її дуже дратувало. Вона уявила, як її притискають до стіни, підперши одну ногу, потім задирають їй сукню до пояса, і цей дужий чорнявий хлопець, спустивши джинси до колін, входить і виходить з неї пружними поштовхами…

Майже фізично відчуваючи це блаженне штурхання під шлунком, вона почула, як у подвір’я в’їхало авто, і світло від його фар пронизало пітьму у вітальні.

Вона намацала дистанційку, щоб переключити телевізор на новини, і це забрало в неї значно більше часу, ніж зазвичай. Тоді запхала порожню пляшку під диван, стискаючи в руці майже порожній келих. Відчинилися і знову зачинилися вхідні двері. Майлз зайшов у вітальню з-за її спини.

— Чого це ти сидиш тут у темряві?

Він засвітив торшер, а вона глянула на нього. Він був такий самий доглянутий, як і тоді, коли вийшов з дому, хіба що на плечах куртки поблискували краплини дощу.

— І як була вечеря?

— Добре, — відповів він. — Тебе бракувало. Обрі і Джулія шкодували, що ти не змогла прийти.

— Ну, звісно. А твоя мати, мабуть, ридала з розпуки.

Він сів у крісло під прямим кутом до Саманти, дивлячись на неї. Вона відкинула з очей волосся.

— У чому справа, Сáмо?

— Ніби ти не знаєш, Майлзе…

Але вона й сама не була певна, або принаймні не могла чітко висловити це постійне відчуття невдоволення, перетворивши його у вагоме звинувачення.

— Я не розумію, чому моє балотування до місцевої ради…

— Ой, заради Бога, Майлзе! — крикнула вона, і сама ж вразилася гучністю свого голосу.

— Поясни мені, будь ласка, — попросив він, — що тобі на тому залежить?

Вона люто дивилася на нього, намагаючись знайти належні аргументи для його педантичного адвокатського розуму, який наче пінцетом вихоплював невдало підібрані слова, але часто не міг охопити загальної картини. Як сказати це так, щоб він збагнув? Що їй страшенно набридли нескінченні балачки Говарда й Шерлі про ту раду? Що вона сита по горло його одноманітними історіями про старі добрі часи, коли він грав у регбі, і хвалькуватими розповідями про роботу, і їй анітрохи не хотілося помирати з нудьги, вислуховуючи ще й Майлзові проповіді про Поля…

— Ну, просто в мене склалося враження, — сказала Саманта, — що в нас були інші плани.

— Тобто? — не зрозумів Майлз. — Про що ти говориш?

— Ми казали, — чітко вимовляла кожне слово Саманта, стискаючи тремтячими пальцями келих, — що після того, як дівчата закінчать школу, ми вирушимо в подорож. Ми пообіцяли це одне одному, пригадуєш?

Відколи Майлз оголосив про намір балотуватися в раду, її аморфні лють і розпач ще ніколи не перетікали в жаль за втраченою кругосвітньою подорожжю, але тепер їй здавалося, що в цьому, можливо, й полягала справжня проблема чи принаймні щось близьке до того.

Майлз був цілком спантеличений.

— Та що ти таке кажеш?

— Коли я завагітніла нашою Лексі, — голосно вигукнула Саманта, — і ми не могли вирушити в мандри, а твоя клята матір змусила нас негайно одружитися, а батько знайшов тобі роботу в «Едвард Коллінз», ти сказав, і ми це узгодили, що ми це зробимо, коли дівчата виростуть. Ми домовились, що десь поїдемо і зробимо все те, що не могли зробити тоді.

Він поволі похитав головою.

— Це новина для мене, — вимовив він. — Звідки в біса ти це взяла?

— Майлзе, ми були в «Чорній гарматі». Я сказала тобі, що завагітніла, а ти сказав… заради Бога, Майлзе… я сказала, що завагітніла, а ти пообіцяв мені, ти пообіцяв…

— Ти хочеш взяти відпустку? — перепитав Майлз. — Я правильно зрозумів? Хочеш поїхати на відпочинок?

— Ні, Майлзе, мені не треба твого довбаного відпочинку, я хочу… невже ти не пам’ятаєш? Ми сказали, що поїдемо кудись на цілий рік, пізніше, коли підростуть наші діти!

— Ну, добре. — Він був збентежений і налаштований якнайшвидше відкараскатися від неї. — Добре. Через чотири роки, коли Ліббі виповниться вісімнадцять, ми знову про це поговоримо. Але я не розумію, як цьому може зашкодити те, що я стану членом ради.

— Ну, не досить того, що решту нашого природнього життя мені доведеться вислуховувати твоє з батьками триндіння про Поля…

— Природнього життя? — вишкірився він. — На відміну від?..

— Пішов ти! — гаркнула вона. — Не будь таким клятим розумником, це може справити враження хіба що на твою матір…

— Ну, але чесно, я й далі не бачу, в чому проблема…

— Проблема, — зарепетувала вона, — в тому, що це стосується нашого майбутнього, Майлзе. Нашого майбутнього. І я не хочу, чорт забирай, говорити про це через чотири роки, я хочу говорити зараз!

— Я думаю, що тобі треба щось перекусити, — відповів на це Майлз і встав з крісла. — Ти забагато випила.

— Іди ти в сраку, Майлзе!

— Вибач, але якщо ти починаєш лаятись…

Він відвернувся й вийшов з кімнати. Вона ледве стримала бажання пожбурити йому вслід свій келих.

Рада: якщо він туди потрапить, то вже ніколи звідти не піде. Він ніколи не відмовиться від цього місця, від цієї нагоди стати у Пегфорді великим цабе, як і Говард. Він заново присвячував себе Пеґфорду, знову присягався у вірності містечку, де він народився, вибирав майбутнє, цілком відмінне від того, яке обіцяв своїй збентеженій молодій нареченій, коли та ридала в нього на ліжку.

Коли вони востаннє говорили про навколосвітню подорож? Мабуть, багато-багато років тому, але сьогодні Саманта вирішила, що вона, як на те пішло, ніколи від цього не відмовлялася. Так, вона завжди сподівалася, що одного чудового дня вони спакують свої речі й заберуться звідси в пошуках тепла й свободи кудись на інший бік земної кулі, де не буде Пеґфорда, Шерлі, крамнички «Моллісон і Лоу», дощу, дріб’язковості й одноманітності. Хай навіть вона не побивалася саме за Сингапуром чи Австралією, де білі піски, але краще вже бути там, навіть зі своїми масивними стегнами і целюлітом, аніж нидіти в цій пеґфордській пастці і спостерігати, як Майлз повільно, але неухильно перетворюється на Говарда.

Вона знову впала на диван, намацала дистанційку і ще раз увімкнула Ліббін DVD. Група в чорно-білому вбранні тепер неквапливо йшла довгим порожнім пляжем і співала. Сорочка широкоплечого хлопця була розстібнута й розвівалася на вітрі. Зваблива смужка волосся вела від його пупця до джинсів, зникаючи під ними.


V


Елісон Дженкінс, журналістка газети «Ярвіл і околиця», ледве докопалася, в кого з численних ярвілських Відонів жила Кристал. Це було нелегко: ніхто не був зареєстрований за цією адресою як виборець, як і не було тут зафіксовано жодного номера стаціонарного телефону. Елісон особисто прийшла в неділю на Фолей Роуд, але Кристал не було вдома, а підозріла й вороже налаштована Террі відмовилася сказати, коли та повернеться, чи бодай підтвердити, що вона тут мешкає.

Кристал прийшла додому десь через двадцять хвилин після того, як журналістка від’їхала в своїй машині, і вкотре погиркалася з матір’ю.

— Чому ти не сказала їй зачекати? Вона мала взяти в мене інтерв’ю про Поля й таке інше!

— В тебе інтерв’ю? Не тринди. Хто ти, курва, така?

Вони вилили одна на одну купу бруду, і Кристал знову пішла — подалася до Ніккі, засунувши в кишеню спортивних штанів Терріну мобілку. Вона часто забирала цю мобілку. Багато сварок вибухало саме через те, що мати вимагала її віддати, а Кристал вдавала, що не має зеленого поняття, де вона поділася. Кристал мала слабку надію на те, що журналістка могла якось довідатися про цей номер і подзвонити їй напряму.

Вона сиділа в переповненій гамірній кав’ярні в торгівельному центрі, розповідаючи Ніккі й Ліан про журналістку, коли задзвонила мобілка.

— Хто це? Ви, типу, журналістка?

—… ’е ти…’еррі?

— Це Кристал. Хто це?

— …я… ’тра… ’єї… ’ами.

— Хто? — ще голосніше перепитала Кристал. Затуливши пальцем те вухо, до якого не була притиснута мобілка, вона пробралася поміж щільно заповнених людьми столів до спокійнішого місця.

— Деніел, — пролунав голосно й чітко у слухавці жіночий голос. — Я сестра твоєї мами.

— А, ясно, — розчаровано буркнула Кристал.

«Довбана чванлива сучка», — казала завжди Террі, коли в розмові згадувалося ім’я Деніел. Кристал навіть не була певна, чи бачила колись ту Деніел.

— Хочу сказати про твою прабабусю.

— Про кого?

— Про бабу Кет, — нетерпляче пояснила Деніел.

Кристал вийшла на балкон, з якого було видно зовнішнє подвір’я торгівельного центру. Сигнал тут був сильніший.

— А шо з нею сталося? — спитала Кристал. Вона відчула, як у її нутрі все перекрутилось, так, як це бувало, коли малим дівчиськом вона крутила сальто, відштовхуючись від перил, подібних до тих, що були зараз перед нею. Унизу під нею, на відстані шести метрів, метушилися люди з пластиковими торбинками, візочками і вередливими дітьми.

— Вона в південно-західній лікарні. Уже цілий тиждень. У неї був інсульт.

— Вона вже там цілий тиждень? — перепитала Кристал. — Ніхто нам не сказав.

— Ну, вона ще практично не говорить, але двічі назвала твоє ім’я.

— Моє? — перепитала Кристал, міцно стискаючи мобілку.

— Угу. Думаю, що вона хоче тебе бачити. Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У якій вона палаті? — запитала Кристал, голова якої загула.

— У дванадцятій. Інтенсивна терапія. Відвідувати можна з дванадцятої до четвертої і з шостої до восьмої. Все ясно?

— А це?..

— Я мушу йти. Хотіла просто повідомити тобі, якщо захочеш її побачити. Бувай.

У слухавці почулися гудки. Кристал опустила мобілку й подивилася на дисплей. Кілька разів натисла пальцем кнопку, аж поки не побачила слово «заблоковано». Тітка приховала свій номер.

Кристал пішла назад до Ніккі й Ліан. Вони одразу побачили, що сталося щось кепське.

— Поїдь до неї, — сказала Ніккі, звіряючи час на своїй мобілці. — Встигнеш туди до другої. Сідай на автобус.

— Ага, — невиразно озвалася Кристал.

Вона подумала, чи не варто забігти по маму, щоб вона й Роббі теж відвідали бабу Кет, але рік тому вони страшенно розсварилися і відтоді не спілкувалися між собою. Кристал була впевнена, що їй доведеться довго переконувати матір, щоб та поїхала в лікарню, і зовсім не була певна, що баба Кет зрадіє, побачивши її.

Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У тебе є гроші? — запитала Ліан, нишпорячи по своїх кишенях, коли вони втрьох ішли до автобусної зупинки.

— Є, — відповіла, перевіривши кишені, Кристал. — До лікарні коштує тільки фунт, правда?

Вони ще встигли перекурити, поки прибув двадцять сьомий автобус. Ніккі й Ліан помахали їй рукою, мовби вона від’їжджала в якісь гарні краї. Останньої миті Кристал раптом відчула страх і хотіла їм крикнути: «Поїхали зі мною!», однак автобус уже від’їхав, а Ніккі з Ліан теж пішли, щось пліткуючи між собою.

Сидіння було незручне, покрите якоюсь старою смердючою тканиною. Автобус викотився на дорогу, що вела повз виборчу дільницю, а тоді завернув праворуч на одну з головних вулиць з найбільшими крамницями.

Страх, як ембріон, тріпотів у животі Кристал. Хоч вона й розуміла, що баба Кет уже дуже старенька й хвороблива, але в глибині душі чомусь сподівалася, що вона видужає і знову буде в розквіті сил, в зеніті, що так довго тривав. Її волосся знову почорніє, спина випростається, а пам’ять стане така ж гостра, як і її кусючий язичок. Вона ніколи не допускала, що баба Кет може померти, бо незмінно асоціювала її з міцністю й невразливістю. А якщо й звертала увагу на її впалі груди й численні зморшки, що поорали їй лице, то сприймала їх радше як почесні шрами, отримані впродовж успішної боротьби за виживання. Ще ніхто з близьких Кристал людей не помирав від старості.

(В колі знайомих її матері смерть забирала молодих, іноді навіть раніше, ніж їхні обличчя й тіла марніли й чахли. Коли їй було шість рочків, Кристал знайшла у ванній тіло вродливого молодого юнака, біле й прекрасне, як статуя, принаймні таким воно їй запам’яталося. Хоч іноді цей спогад її бентежив, і вона вже не була така впевнена в його вірогідності. Вона вже не знала, чому вірити, а чому — ні. В дитинстві вона часто чула такі речі, що їх дорослі пізніше заперечували і спростовували. Вона могла заприсягтися, що Террі сказала: «Це був твій тато». Але потім, набагато пізніше, вона сердилася: «Не будь дурна. Твій тато не помер, він живе в Брістолі, ясно?» Тому Кристал мусила звикати до думки, що саме Сосиска, як усі прозивали цього чоловіка, був її татом.

Але завжди десь там, на задньому плані, була баба Кет. Їй пощастило уникнути всіляких сторонніх опікунів завдяки бабі Кет, яка завжди була готова прийняти її в Пеґфорді — то був її єдиний надійний, хоч і не надто комфортний притулок. Чортихаючись і лютуючи, ставлячись однаково агресивно як до Террі, так і до соціальних працівниць, Кристал в результаті завжди обирала не менш агресивний дім своєї прабабусі.

Кристал навіть не знала, любила вона чи ненавиділа цей маленький будиночок на вулиці Надії. Там було тьмяно й смерділо вапном. І здавалося, наче ти опинився в пастці. Але водночас там було безпечно, абсолютно безпечно. Баба Кет відчиняла двері лише надійним, перевіреним людям. У кутку ванної кімнати вона тримала в скляній банці старомодні пахучі пінні кубики для очищення повітря.)

А що, як біля ліжка баби Кет, коли вона туди приїде, будуть якісь інші люди? Вона не знала з вигляду й половини своєї родини, і думка про те, що вона може там зустріти своїх кревних незнайомців, лякала її. Террі мала кількох зведених сестер — плоди велелюбності її батька, яких навіть Террі ніколи не зустрічала, але баба Кет не поривала ні з ким із них, вперто підтримуючи стосунки з розкиданою по всіх-усюдах великою родиною її вельми активного в цьому сенсі сина. Іноді, коли Кристал була в баби Кет, там з’являлися родичі, яких вона і в очі ніколи не бачила. Кристал вважала, що вони криво дивилися на неї й нишком розповідали бабі про неї купу нісенітниць. Вона вдавала, що нічого не помічає й терпляче ждала, поки вони заберуться і баба Кет знову існуватиме тільки для неї. Кристал особливо не подобалась думка про те, що в житті баби Кет могли бути ще якісь діти.

(«Хто це такі?» — запитала дев’ятирічна Кристал, ревниво показуючи на обрамлену фотографію двох хлопців у формі середньої школи «Пекстон» на бабиному серванті.

— Це мої правнуки, — відповіла баба Кет. — Ден і Рікі. Твої двоюрідні брати.

Кристал не хотіла ніяких двоюрідних братів і не хотіла, щоб вони були на цьому серванті.

— А це хто? — показала вона на маленьку дівчинку з кучерявим золотистим волоссям.

— Це донечка мого Майкла, Ріаннон, коли їй було п’ять рочків. Гарнесенька, правда? Але вона взяла й одружилася з якимось індусом, — буркнула баба Кет.

На серванті баби ніколи не було фотографії Роббі.

Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га? Все, я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. Займайся ним сама.)

Автобус уже їхав містом, проминаючи перехожих, які вирішили цього недільного дня пройтися крамницями. Коли Кристал була маленька, Террі щотижня привозила її на вихідні в центр Ярвіла і змушувала сидіти у візочку навіть тоді, коли Кристал давно вже вийшла з немовлячого віку, — Террі було так набагато легше ховати поцуплені речі, запихаючи їх дитині під ноги чи прикриваючи сумками, що лежали в кошику під сидінням. Іноді Террі обкрадала крамнички на пару з іншою своєю сестрою, Шеріл, що була одружена з Шейном Таллі і з якою вона ще розмовляла. Шеріл і Террі жили на Полях через чотири вулички одна від одної, і коли вони сварилися, що траплялося частенько, повітря аж здригалося від їхніх матюків. Кристал не надто переймалася, наскільки близькими мали бути її стосунки з родиною Таллі, але при зустрічі вона завжди перекидалася кількома словами з Дейном. Якось, коли їм було по чотирнадцять, вони трахнулися прямо у відпочинковій зоні, розпивши на двох пляшку сидру. Пізніше вони жодного разу не згадували про це. Кристал була не зовсім певна, наскільки дозволено робити такі речі з двоюрідним братом. Ніккі, здається, казала колись, що це заборонено.

Автобус піднявся вгору дорогою, що вела до головного входу в південно-західну лікарню, й зупинився за двадцять метрів від величезного й довгого прямокутника сірої заскленої будівлі, яку оточували галявинки акуратно підстриженої трави, декілька невисоких дерев і море вказівників.

Кристал вийшла з автобуса слідом за двома старшими жінками й зупинилася, запхавши руки в кишені спортивного костюма. Нерішуче роззирнулася довкола, бо вже забула, що казала Деніел про ту палату, в якій лежала баба Кет, пам’ятала тільки номер — дванадцять. Вона недбало підійшла до найближчого покажчика й скоса ковзнула по ньому поглядом. Там було кілька рядків незрозумілих їй слів і стрілки, що показували в різні боки. Кристал погано читала. Коли вона бачила забагато слів, її це лякало й викликало агресію.

Кинувши оком на всі стрілки, вона ніде не побачила номерів, тож вирішила податися вслід за старушенціями до подвійних скляних дверей у центрі головної будівлі.

У фойє було повно людей, і це її збаламутило ще більше, ніж ті покажчики. Там була залюднена крамничка, відділена від вестибюлю височенними, від підлоги до стелі, вікнами. Стояли рядами пластмасові стільці, на яких сиділи люди, жуючи бутерброди. В кутку містилося переповнене кафе, а в центрі — шестикутна стійка реєстрації, за якою сиділи жінки, які, звіряючись з комп’ютерами, відповідали на різноманітні запитання. Не виймаючи з кишень руки, Кристал попрямувала туди.

— Де дванадцята палата? — непривітно спитала Кристал в однієї з жінок.

— На третьому поверсі, — таким самим тоном відповіла жінка.

Кристал була занадто горда, щоб питати щось іще, тому повернулася й пішла, аж поки не побачила наприкінці фойє ліфти й зайшла в один із них.

Вона майже п’ятнадцять хвилин шукала потрібну їй палату. Чому тут не було стрілок і номерів замість тих дурнуватих довжелезних слів? Аж раптом, коли вона йшла блідо-зеленим коридором, порипуючи кросівками по ліноліумній підлозі, хтось її покликав.

— Кристал?

Це була тітка Шеріл, велика й дебела, в джинсовій спідниці й затісній білій жилетці, з бананово-жовтим волоссям, чорним при корінцях. Її руки вкривало суцільне татуювання, а в кожному вусі було безліч золотистих обручів, що нагадували кільця, на яких висять портьєри. У руці вона тримала баночку кока-коли.

— Шо, їй на це наплювати? — спитала Шеріл, широко розставивши ноги, як вартовий.

— Кому?

— Террі. Вона не схотіла прийти?

— Вона ше не знає. Я сама оце тільки довідалась. Деніел подзвонила й сказала мені.

Шеріл вирвала кільце на баночці і сьорбнула кока-коли, а її крихітні очиці, глибоко посаджені на широкому поцяткованому лиці, пильно досліджували Кристал.

— Я казала Деніел подзвонити тобі, коли це сталося. Вона три дні лежала там у хаті, й ніхто, курва, її не знайшов. Вона в такому стані. Йобнутися можна.

Кристал не стала питати в Шеріл, чому та сама не підняла дупу, щоб пройтися до Фолей Роуд і повідомити Террі новину. Явно, що сестри знову розсварилися. За цим було просто неможливо встежити.

— Де вона? — запитала Кристал.

Шеріл повела її за собою, ляскаючи по підлозі в’єтнамками.

— Чуєш, — сказала вона, — мені дзвонила якась журналістка, шукала тебе.

— Справді?

— Дала мені свій номер.

Кристал намірилася було ще щось запитати, але вони вже увійшли в дуже тиху палату, й вона раптом перелякалася. Їй не сподобався запах.

Бабу Кет майже неможливо було впізнати. Один бік її обличчя був страшенно скручений, наче хтось витягував їй м’язи. Рот перекривився, навіть очі були якісь обвислі. Уся вона була пообчіплювана незчисленними трубками, а в руці стриміла голка. Тепер, коли вона лежала, ще очевидніше проявлялося, наскільки здеформовані в неї груди. Простирадло набрало такої форми, що здавалося, ніби її карикатурна голова на кістлявій шиї стирчала з якогось барила.

Коли Кристал сіла біля неї, баба Кет не поворухнулась. Просто дивилася перед собою. Одна її рука легенько тремтіла.

— Вона не говорить, але вчора вночі назвала твоє ім’я, двічі, — сказала Шеріл, понуро дивлячись з-понад обідка своєї баночки.

Кристал відчула, як щось стисло їй груди. Вона не знала, чи зашкодить бабі Кет, якщо візьме її за руку. Трохи посунула пальці до бабиних, але так і лишила їх на покривалі.

— Тут була Ріаннон, — повідомила Шеріл. — І Джон, і Сью. Сью намагається знайти Анну-Марію.

Кристал аж ожила.

— А де вона?

— Десь у районі Френчей. Знаєш, шо в неї вже є дитина?

— Ага, я чула, — кивнула Кристал. — А хто саме?

— Не знаю, — відповіла Шеріл, потягаючи кока-колу.

Їй це сказав хтось у школі: «Гей, Кристал, знаєш, що твоя сестра вже з пузіком?» Її страшенно схвилювала ця новина. Вона тепер стане тіткою. Вона ціле життя була просто закохана в Анну-Марію, котру забрали від них ще перед тим, як народилася Кристал, таємно перенесли в інший вимір, наче якусь казкову героїню, прекрасну й загадкову, як той мертвий юнак у ванні Террі.

Баба Кет поворушила вустами.

— Шо? — запитала Кристал, нахилившись до неї, зрадівши й налякавшись одночасно.

— Тобі шось треба, бабо Кет? — так голосно вигукнула Шеріл, що всі відвідувачі, які тихенько шепотілися біля інших ліжок, подивилися на неї.

Кристал чула якесь хрипіння і свист, але було очевидно, що баба Кет намагається щось сказати. Шеріл схилилася над нею з другого боку, схопившись рукою за металеву раму узголів’я ліжка.

— Е-е….у-у, — проказала баба Кет.

— Шо? — перепитали в один голос Кристал і Шеріл.

Її очі зрушили на якісь міліметри, сльозаві, затуманені очі, що дивилися на юне й гладеньке обличчя Кристал, на її розтулені вуста, на правнучку, яка схилилася над своєю прабабусею, спантеличено, нетерпляче й налякано.

— …еслу… — вимовив надтріснутий старечий голос.

— Вона сама не знає, шо каже, — крикнула Шеріл через плече до зніяковілої пари відвідувачів біля сусіднього ліжка. — Три дні лежала, курва, сама на підлозі, шо від неї чекати, га?

Але в Кристал на очах виступили сльози. Палата з її високими вікнами розчинилася в мареві світла й тіні. Вона ніби побачила зблиск яскравого сонячного проміння на темно-зеленій воді, розколотій на міріади бризок від весел, що з плюскотом занурювались у хвилі.

— Так, — прошепотіла вона бабі Кет. — Так, я веслую, бабо.

Хоч це вже й була неправда, бо містер Фербразер помер.


VI


— Шо ти зробив з фейсом, курва? Знову йопнувся з велика? — поцікавився Жирко.

— Ні, — відповів Ендрю. — Мене розквасив Сай-Пай. Я намагався сказати дурному підеру, що його намахали з Фербразером.

Вони з батьком накладали в сараї дрова в кошики, що стояли коло каміна у вітальні. Саймон так стукнув Ендрю поліном по голові, що той аж звалився на дрова, добряче подряпавши прищаву щоку.

Ти думаєш, що знаєш більше за мене, малий засранцю? Як я почую, що ти бовкнув хоч півслова про те, що робиться в нашій хаті…

Я нічого…

Я з тебе, блядь, здеру три шкури, чуєш? Звідки ти знаєш, що Фербразер теж не брав хабарі, га? А той інший підарюга був такий тупий, що впіймали за руку тільки його одного?

А тоді, чи то показуючи свій гонор і демонструючи впертість, чи тому, що його уява настільки розпалилася фантазіями про легкі гроші, що він уже не сприймав реальних фактів, Саймон відразу заповнив і вислав свою заяву. Ганьба, якої мала зазнати ціла родина, насувалася невідворотно.

«Саботаж». Ендрю розмірковував над цим словом. Він хотів, щоб його батько ганебно зірвався з тих висот, куди його занесли мрії про легкі гроші, і прагнув домогтися цього, по можливості, у такий спосіб (бо хотів насолодитися славою ще тут, а не на тому світі), щоб Саймон ніколи не здогадався, завдяки чиїм маневрам його амбіції зазнали краху.

Він нікому, навіть Жиркові, не зізнався у своїх намірах. Зазвичай він розповідав Жиркові майже все, крім певних найістотніших речей, про які безперестанно розмірковував. Одна справа наерекчено сидіти в Жирковій кімнаті і споглядати в інтернеті забави лесбіянок, і зовсім інше ділитися з ним нав’язливими ідеями-фікс про те, як зав’язати розмову з Ґаєю Баден. Легко сидіти в «каббінці» і обзивати батька сракою, та він ніколи не зізнався б, як торопіє від Саймонової люті.

А потім настала та мить, що все змінила. Усе почалося зі звичайного потягу до нікотину й дівочої вроди. Дощ нарешті припинився й бліде весняне сонце яскраво освітило риб’ячу луску бруду на вікнах шкільного автобуса, що, похитуючись, котився вузенькими вуличками Пеґфорда. Ендрю сидів ззаду й не міг бачити Ґаю, бо її заступали від нього Суквіндер і осиротілі доньки Фербразера, які знову почали ходити до школи. Він майже цілий день не бачив Ґаї, а тепер на нього чекав нудний вечір, де єдиною втіхою могли стати сторінки «Фейсбука».

Коли автобус наближався до вулиці Надії, Ендрю раптом подумав, що його батьків однак ще немає вдома, тож ніхто з них не помітить його відсутності. Три Жиркові цигарки лежали в його внутрішній кишені. Ґая встала й наготувалася виходити, тримаючись за спинку сидіння й усе ще розмовляючи з Суквіндер Джавандою.

Чому б ні? Чому б ні?

Отож Ендрю встав теж, закинув рюкзак за плече і, коли автобус зупинився, швидко подався проходом услід за двома дівчатами, що виходили на вулицю.

— Побачимося вдома, — кинув він здивованому Полу, проходячи повз нього.

Зійшов на осяяний сонцем тротуар, а автобус погуркотів далі. Ендрю запалив цигарку і нишком спостерігав за Ґаєю й Суквіндер поверх складених щитком долонь. Вони не пішли в напрямку будинку Ґаї, а подалися до Майдану. Покурюючи і злегка хмурячись на манір найбезсоромнішого зі всіх, кого він знав — Жирка, Ендрю йшов слідом за дівчатами, насолоджуючись спогляданням мідно-каштанового волосся Ґаї, що легенько підстрибувало в неї на плечах, і колиханням її спіднички, під якою погойдувалися омріяні бедра.

Дівчата сповільнили ходу і повернули до гастрономчика «Моллісон і Лоу», що мав тут найімпозантніший фасад: вивіску з золотисто-синіми літерами й чотири висячі кошики. Ендрю завагався. Дівчата постояли перед невеличким білим оголошенням, приліпленим до вікна нової кав’ярні, і зайшли в крамничку.

Ендрю обійшов довкола Майдану, проминув «Чорну гармату» й готель «Джордж» і теж спинився перед оголошенням. Воно було написане від руки — йшлося про набір працівників на вихідні дні.

Страшенно комплексуючи від прищів, які останнім часом з особливою виразністю проступали на його лиці, він загасив сигарету, запхав досить довгий недопалок назад у кишеню й зайшов услід за Ґаєю й Суквіндер у крамничку.

Дівчата стояли біля невеличкого столика, заставленого коробками з вівсяним печивом та крекерами, і дивилися на дебелого чолов’ягу в мисливському капелюсі, що стояв за прилавком і розмовляв з літнім покупцем. Ґая озирнулася, коли дзенькнув дзвіночок над дверима.

— Привіт, — вимовив Ендрю, і в роті йому пересохло.

— Привіт, — відповіла вона.

Засліплений власного зухвалістю, Ендрю підійшов ближче, і його шкільний рюкзак зачепив круговий стенд з путівниками по Пегфорду й брошурками «Традиційні місцеві страви». Він підхопив стенд, поставив його на місце і квапливо опустив рюкзак.

— Шукаєш роботу? — спитала неголосно Ґая своїм дивовижним лондонським акцентом.

— Ага, — відповів він. — І ти?

Вона кивнула.

— Зазначте це на сторінці пропозицій, Едді, — прогудів покупцеві Говард. — Розмістіть на веб-сайті, і я включу це до порядку денного. Усе одним словом: «pagfordcouncil», крапка, «co»… крапка «uk», дріб, «suggestionpage». Або йдіть за посиланням. «pagford…», — він зробив паузу, чекаючи, поки старенький витягне тремтячими руками аркуш і ручку, — «…council»…

Говард окинув поглядом трьох підлітків, які терпляче чекали біля запашного печива. Вони були в шкільній формі «Вінтердауна», яка дозволяла стільки різних видозмін і варіантів, що її й формою важко було назвати (на відміну від школи Святої Анни, де всі дівчата ходили в ошатних спідничках-шотландках і блейзерах). Та попри це білошкіра дівчинка була приголомшливо гарна, розкішно огранений діамант на тлі простуватої доньки Джаванди, імені якої Говард не знав, та напрочуд прищавого хлопця з мишачого кольору волоссям.

Старенький покупець почовгав з крамнички. Дзенькнув дзвіночок.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Говард, не відводячи очей від Гаї.

— Так, — відповіла вона, ступаючи до нього. — Е-е… Стосовно роботи. — Вона показала на оголошення, що висіло на вікні.

— Ну, так, — блиснув посмішкою Говард. Щойно найнятий кельнер страшенно підвів його кілька днів тому, промінявши роботу по вихідних у кав’ярні на працю в ярвілському супермаркеті. — Так-так. Хочеш подавати на столики, так? Ми пропонуємо мінімальну зарплату. Робота з дев’ятої до півшостої по суботах і з дванадцятої до півшостої в неділю. Відкриття через два тижні, ми забезпечуємо належну підготовку. Скільки тобі років, золотце?

Вона була ідеальна, ідеальна, саме те, про що він мріяв: рум’яна, гнучка. Він уявив її в облягаючій чорній сукні з мереживним білим фартушком. Він навчить її користуватися касою й покаже, де що лежить у комірчині. Вони жартуватимуть, а в ті дні, коли буде гарний виторг, можливо, він даватиме їй невеличкі преміальні.

Говард вийшов бочком з-за прилавка і, не звертаючи уваги на Суквіндер і Ендрю, взяв Ґаю за руку й завів її в арку в стіні. Там ще не було столиків і стільців, але вже стояв прилавок, а стіна за ним була розписана кремово-чорним зображенням Майдану, яким він був багато-багато років тому. Жінки в кринолінах і чоловіки в циліндрах заповнювали увесь простір. Двомісна карета наближалася до крамнички «Моллісон і Лоу», біля якої красувалася невеличка кав’ярня «Мідний чайник». Замість військового меморіалу художник намалював вигадану декоративну помпу.

Ендрю й Суквіндер лишилися самі, ніяковіючи і відчуваючи певну взаємну ворожість.

— Так? Чим я можу вам допомогти?

З підсобної кімнатки вийшла сутула жінка з чорним, як смола, волоссям у начосі. Ендрю й Суквіндер пробурмотіли, що вони просто чекають, і тут в арці знову з’явилися Говард і Ґая. Побачивши Морін, Говард випустив Ґаїну руку, яку ще й досі тримав, пояснюючи дівчині обов’язки офіціантки.

— Здається, я знайшов, хто нам допоможе в «Чайнику», Мо, — сказав він.

— О, справді? — відповіла Морін, звернувши свій пожадливий погляд на Ґаю. — Чи є в тебе досвід роботи?

Але Говард її перебив, почавши розповідати Ґаї про їхню продуктову крамничку і про те, як йому подобається думати про неї як невід’ємну частину Пеґфорда, своєрідну визначну пам’ятку містечка.

— Ця крамничка тут уже тридцять п’ять років, — сказав Говард, велично знехтувавши розписом на стіні. — Юна панночка недавно сюди приїхала, Мо, — додав він.

— А ви теж шукаєте роботу? — спитала Морін у Суквіндер і Ендрю.

Суквіндер заперечно похитала головою. Ендрю двозначно стенув плечима, але Ґая сказала, дивлячись на подругу:

— Чого ти? Ти ж хотіла.

Говард приглянувся до Суквіндер, якій аж ніяк не пасуватиме облягаюча чорна сукня й мереживний фартушок. Але його плодовитий і гнучкий розум уже припасовував усі можливі варіанти. Комплімент її батькові… щось таке, що матиме вплив на її матір… надання якоїсь несподіваної послуги. Варто, мабуть, врахувати й такі речі, що виходять за межі чистої естетики.

— Ну, якщо справи підуть настільки добре, як ми очікуємо, можливо, ми потребуватимемо і двох помічників, — сказав він, почухуючи підборіддя й дивлячись на Суквіндер, яка доволі непривабливо почервоніла.

— Я не… — почала вона, але Ґая не дала їй договорити.

— Давай. Разом.

Суквіндер зробилася червона як рак, а її очі засльозилися.

— Я…

— Давай, — прошепотіла Ґая.

— Я… ну, добре.

— Ну, то ми випробуємо тебе, міс Джавандо, — зрадів Говард.

Перелякана Суквіндер ледве могла дихати. Що скаже мати?

— А ти, я бачу, хотів би працювати прислугою? — прогудів Говард до Ендрю.

Прислугою?

— Треба буде тягати важкі речі, мій друже, — пояснив Говард, поки Ендрю розгублено кліпав очима: він прочитав тільки верхню частину оголошення, написану великими літерами. — Заносити в комірчину піддони, приносити з підвалу ящики з молоком, викидати мішки зі сміттям. Нормальна фізична праця. Думаєш, ти це подужаєш?

— Ага, — відповів Ендрю. Він буде тут разом із Ґаєю? Лише це мало значення.

— Ти будеш нам потрібен зранку. Десь із восьмої години. Скажімо, від восьмої до третьої, а далі побачимо. Дамо тобі два тижні випробувального періоду.

— Ага, добре, — сказав Ендрю.

— Як тебе звати?

Коли Говард почув його прізвище, то аж вигнув брови.

— Твій батько Саймон? Саймон Прайс?

— Ага.

Ендрю почав нервувати. Зазвичай ніхто не знав його батька.

Говард звелів дівчатам прийти сюди в неділю по обіді, щоб він їм зміг показати, як працювати з касою. Він явно волів би ще трохи поговорити з Ґаєю, але тут зайшов новий покупець, і підлітки скористалися нагодою, щоб вислизнути геть.

Ендрю навіть не знав, що й сказати, коли вони опинилися з того боку дверей із дзвіночком. Та перш ніж він зібрався з думками, Ґая недбало зронила «па» й рушила геть разом із Суквіндер. Ендрю запалив другу з трьох Жиркових цигарок (зараз був не час для розкурювання недопалка), і це слугувало йому виправданням, щоб постояти якийсь час на місці й поспостерігати, як вона віддаляється, розчиняючись у подовгастих тінях від будинків.

— А чому цього хлопця називають Арахіска? — поцікавилася Ґая в Суквіндер, коли вони вже відійшли на достатню відстань від Ендрю.

— Він має алергію на арахіс, — пояснила Суквіндер. Вона була до смерті нажахана тим, що їй доведеться розповідати мамі про свій вчинок. Її голос звучав так, ніби це говорив хтось інший. — Він мало не вмер у Святому Томасі. Хтось запхав йому в зефір арахіску і дав скуштувати.

— Ти диви, — здивувалася Ґая. — А я думала, що його так прозвали, бо в нього маленька цюцюрка.

Вона засміялася, і Суквіндер теж силувано всміхнулася, немовби щодня тільки те й робила, що слухала жарти про пеніси.

Ендрю бачив, як вони, регочучи, озирнулися на нього, і зрозумів, що вони його обговорюють. Це хихотіння могло бути обнадійливою ознакою, принаймні судячи з того, що він знав про дівчат. Шкірячись сам до себе, він рушив геть, закинувши рюкзак на плече і тримаючи в руці цигарку. Перейшов через Майдан до Соборного провулка, звідки йому залишалося хвилин сорок підніматися стрімким схилом угору, де зразу за містечком височів його Дім-на-пагорбі.

Білоцвітний живопліт у сутінках здавався казковим, обабіч від нього цвів терен, а чистотіл обрамляв дорогу крихітними лискучими листочками, подібними на сердечка.

Пахощі квітів, солодка втіха від сигарети й надія проводити вихідні разом із Ґаєю — усе це зливалося в одну піднесено-прекрасну симфонію радості, що переповнювала Ендрю, поки він трюхикав на пагорб. Наступного разу, коли Саймон запитає: «Ну, що, прищавий, знайшов роботу? — він зможе відповісти: «Так». — На вихідні він працюватиме разом із Ґаєю Баден.

А на довершення він тепер нарешті знав, як саме встромити анонімного кинджала прямісько в спину своєму батькові.


VII


Коли вгамувався спалах її імпульсивної злості, Саманта дуже пошкодувала, що запросила на вечерю Ґевіна й Кей. У п’ятницю зранку вона напівжартома нарікала своїй помічниці, який жахливий вечір на неї чекає, але її настрій по-справжньому зіпсувався, коли вона залишила Карлу саму в крамничці «Стильні тримачі на твої пишні м’ячі» (Говард так розреготався, почувши цю назву вперше, що в нього стався напад астми, а Шерлі, навпаки, сердито хмурилася , коли хтось згадував назву крамнички в її присутності). Повертаючись до Пеґфорда раніше, щоб уникнути години пік і встигнути купити все необхідне для вечері, Саманта намагалася підбадьорити себе тим, що вигадувала для Ґевіна всілякі каверзні запитання. Можливо, варто буде запитати його при всіх, чому це Кей ще не переїхала жити до нього. Це було б чудове запитання.

Йдучи додому з набитими пакетами «Моллісон і Лоу» в обидвох руках, вона перестріла Мері Фербразер біля банкомату, вмонтованого в стіну банку, де працював Баррі.

— Вітаю, Мері… як ти?

Мері була схудла й бліда, з сірими колами довкола очей, їхня розмова вийшла якась неприродна й дивна. Вони не спілкувалися ще від тої подорожі в кареті швидкої допомоги, якщо не брати до уваги коротких і незграбних виявів співчуття на похороні.

— Я думала якось зайти, — сказала Мері, — ти була така люб’язна… і я хотіла б подякувати Майлзу…

— О, це зайве, — недоладно бовкнула Саманта.

— Так, але я хотіла б…

— Ой, ну тоді звичайно, прошу заходити…

Після того, як Мері пішла, Саманта з жахом відчула, що Мері цілком могла припустити, ніби саме сьогоднішній вечір найкраще пасуватиме для її візиту.

Прийшовши додому, вона кинула сумки в коридорі й зателефонувала Майлзові на роботу, повідомивши, що вона накоїла, але він цілком незворушно (ще більше її розлютивши) поставився до перспективи, що до їхньої четвірки може долучитися свіжо спечена вдова.

— Я не розумію, в чому проблема, — сказав він. — Мері саме потрібно трохи розвіятись.

— Але ж я не сказала їй, що до нас прийдуть Ґевін і Кей…

— Мері подобається Ґев, — відповів на це Майлз. — Я б цим не переймався.

Саманта була певна, що він зумисне клеїть дурня, щоб таким чином помститися їй за відмову відвідати маєток Світлавів. Повісивши слухавку, вона подумала, чи не зателефонувати Мері й не порадити їй прийти іншим разом, але це могло б звучати не надто ввічливо, тож лишилося сподіватися, що Мері врешті-решт просто не прийде.

У вітальні вона ввімкнула на повну потужність Ліббіне DVD з юнацькою групою, щоб було чутно і в кухні, після чого занесла туди сумки й почала готувати м’ясну запіканку й шоколадний пудинг на десерт. Вона, звичайно, воліла б купити в «Моллісон і Лоу» готовий великий торт, щоб їй було менше роботи, але ж про це відразу б дізналася Шерлі, котра й так постійно натякала, що Саманта занадто часто використовує заморожені продукти й напівфабрикати.

Саманта вже так добре вивчила цей DVD, що могла легко уявляти образи юнаків, співзвучні тій музиці, що долинала до кухні. На цьому тижні, коли Майлз був нагорі в своєму кабінеті чи розмовляв по телефону з Говардом, вона кілька разів переглядала його знову і знову. Почувши вступні такти до відео, в якому той м’язистий юнак ішов по пляжу, а його сорочка розвівалася на вітрі, вона, в фартусі, пішла вкотре глянути на нього, забувши про все й облизуючи вимащені шоколадом пальці.

Поки Майлз накриватиме на стіл, Саманта сподівалася якнайдовше побути під душем, але геть забула, що Майлз сьогодні повернеться пізно, бо мусить ще заїхати в Ярвіл, щоб забрати дівчат зі Святої Анни. Коли Саманта збагнула, чому його й досі немає і що він приїде разом із доньками, то була змушена сама поспіхом накривати стіл у їдальні й гарячково думати, чим нагодувати Лексі й Ліббі перед тим, як прийдуть гості. Майлз застав свою жінку о пів на восьму не перевдягнену, спітнілу, сердиту й намірену звинуватити його в тому, що було її власного затією.

Чотирнадцятирічна Ліббі пішла до вітальні, не привітавшись із Самантою, й забрала з DVD-плеєра свій диск.

— О, добре, бо я не знала, куди його поділа, — зраділа вона. — А чому ввімкнений телевізор? Ти що, дивилася це?

Іноді Саманті здавалося, що її молодша дочка чимось дуже нагадує Шерлі.

— Я дивилася новини, Ліббі. Я не маю часу на DVD. Ідіть, піца вже готова. До нас сьогодні приходять гості.

— Знову заморожена піца?

— Майлзе! Мені треба перевдягтися. Ти можеш пом’яти картоплю? Майлзе?

Але він уже зник нагорі, тож Саманта сама мусила м’яти картоплю, поки її доньки вечеряли за столиком серед кухні. Ліббі підперла DVD склянкою дієтичної пепсі й зачаровано розглядала обкладинку.

— Ой, Майкі такий солодкий, — так чуттєво простогнала вона, що Саманта була вражена. Але м’язистого хлопця звали Джейк. Саманта чомусь зраділа, що їхні смаки не збігалися.

Галаслива й самовпевнена Лексі торохкотіла щось про школу. Це був нестримний потік інформації про дівчат, яких Саманта не знала і за чиїми витівками, сварками і перегрупуваннями не встигала стежити.

— Все, я йду перевдягатися. Коли поїсте, приберіть за собою, добре?

Вона зменшила вогонь під запіканкою й побігла нагору. Майлз застібав у спальні ґудзики на сорочці, розглядаючи себе у вбудованому в шафу дзеркалі. Ціла кімната пахла милом і лосьйоном для гоління.

— Усе в нормі, люба?

— Так, дякую. Дуже рада, що ти мав час прийняти душ, — гаркнула Саманта, витягаючи з шафи улюблену довгу спідницю з блузкою і гримаючи дверцятами.

— Можеш помитися зараз.

— Вони прийдуть за десять хвилин. Я не встигну висушити волосся й намалюватися. — Вона змахнула ногами, скидаючи туфлі. Одна з них, гучно дзенькнувши, вдарилася об батарею. — Як закінчиш сеанс одягання, може спустишся, якщо твоя ласка, вниз і приготуєш напої?

Коли Майлз вийшов з кімнати, вона спробувала розплутати своє густе волосся й дати раду з косметикою. Мала жахливий вигляд. Уже одягнувшись, вона зрозуміла, що одягла під блузку не той ліфчик. Після метушливих пошуків згадала, що потрібний ліфчик сушився в підсобному приміщенні. Вибігла на сходовий майданчик, але тут продзвенів дзвінок у двері. Проклинаючи все на світі, вона метнулася назад у спальню. У кімнаті Ліббі гриміла музика юнацької групи.

Ґевін і Кей прибули точнісінько о восьмій, бо Ґевін остерігався Самантиних докорів, якщо вони запізняться. Міг уявити, як вона кепкує з них — мовляв, вони втратили лік часу, бо або кохалися, або сварилися. Вона, здається, вважала, що одружені люди мали повне право коментувати і втручатися в любовне життя холостяків. А ще Саманті здавалося, що її грубувата, розкута манера говорити, а надто під дією алкоголю, була взірцем тонкого, хоч і в’їдливого гумору.

— Привіт-привіт-привіт, — сказав Майлз, відступаючи вбік, щоб Ґевін і Кей могли зайти всередину. — Заходьте, заходьте. Вітаємо в барлозі Моллісонів.

Він поцілував у обидві щоки Кей і прийняв з її рук цукерки.

— Це для нас? Дуже вам дякую. Чудово нарешті познайомитися з вами ближче. Ґев надто довго ховав вас від наших очей.

Майлз забрав з рук Ґевіна вино й поплескав його по спині, що Ґевінові не надто сподобалось.

— Проходьте далі, Сáма вийде за хвилинку. Що будете пити?

Кей вважала Майлза аж занадто ввічливим і дещо фамільярним, але вирішила не квапитися з висновками. Пари повинні зустрічатися між собою й налагоджувати нормальні стосунки. Цей вечір можна було вважати вагомим зрушенням у її намаганнях проникнути в ті пласти його життя, до яких Ґевін ніколи її не допускав, тож Кей хотіла показати йому, що у великому й ошатному будинку Моллісонів вона почувається як удома, і не було жодних причин відмежовувати її від цього кола. Отож вона всміхнулася Майлзу, попросила червоного вина й захоплено розглянула простору кімнату з гладенькою сосновою підлогою, диваном з безліччю подушок і обрамленими гравюрами.

— Ми тут уже, чекайте, е-е, чотирнадцять років, — сказав Майлз, відкорковуючи вино. — А ви, здається, живете на вулиці Надії? Там гарні маленькі будиночки, їх можна чудово реконструювати.

Тим часом з’явилася, прохолодно всміхаючись, Саманта. Кей, яка раніше бачила її тільки в плащі, зауважила, як щільно облягала її помаранчева блузка, з-під якої проступали всі деталі мереживного ліфчика. Її обличчя було ще темніше, ніж шкіра на грудях. Очі були занадто густо підмальовані, а брязкітливі золоті сережки й золотисті босоніжки на шпильках, на думку Кей, краще пасували б повіям. Саманта їй здалася жінкою того типу, які полюбляють галасливі нічні гулянки, вважають стрипограми дуже потішними, а на вечірках напиваються й кокетують з одруженими чоловіками.

— Вітаю вас, — сказала Саманта. Вона поцілувала Ґевіна й усміхнулася до Кей. — Чудово, всі вже мають напої. Я хочу те саме, що й Кей, Майлзе.

Вона відвернулася, достатньо оцінивши за цей час зовнішній вигляд гості. Кей мала маленькі груди й широкі стегна, а чорні штани вбрала явно для того, щоб приховати товсту сідницю. Зважаючи на короткі ноги, мабуть, їй було б краще носити туфлі на підборах. Обличчя мала доволі привабливе, з гладенькою оливковою шкірою, великими темними очима й чималим ротом. Але коротка стрижка «під хлопчика» й туфлі на пласкій підошві явно свідчили про певні непорушні «переконання». Ґевін був у своєму стилі: він знову вибрав собі позбавлену почуття гумору і владну жінку, яка перетворить його життя на пекло.

— Ну! — весело сказала Саманта, підносячи келих. — За Ґевіна і Кей!

Вона вдоволено відзначила жалюгідну подобу посмішки на Ґевіновому обличчі. Та не встигла вона постаратись, щоб його перекосило ще сильніше, а чи витягти з цієї парочки якісь приватні подробиці, щоб утяти носа Шерлі й Морін, як знову задзвенів дзвінок у двері.

Мері здавалася тендітною й надміру худою, особливо на тлі Майлза, котрий завів її до вітальні. Її кофтинка незграбно звисала з випнутих ключиць.

— О, — проказала вона спантеличено, зупиняючись на порозі. — Я не знала, що у вас…

— Ґевін і Кей щойно прийшли, — трохи недоречно пояснила Саманта. — Заходь, Мері, прошу тебе… щось випий…

— Мері, це Кей, — представив їх Майлз. — Кей, це Мері Фербразер.

— О, — розгубилася Кей. Вона думала, що їх буде тільки четверо. — Ага, привіт.

Ґевін, побачивши, що Мері не мала наміру потрапити на звану вечерю і вже була готова повернутися й піти, поплескав по дивану біля себе. Мері сіла, зобразивши вимучену посмішку. Ґевін страшенно зрадів її появі. Це був його порятунок: Саманта буде змушена прикусити язика, бо звичні для неї хтиві натяки будуть недоречні в присутності щойно овдовілої жінки в жалобі. До того ж було порушено безпросвітну симетрію їхньої четвірки.

— Як ти? — спитав він неголосно. — Я, власне, збирався тобі дзвонити… щодо страхування…

— Чи є в нас щось загризти, Сáмо? — поцікавився Майлз.

Саманта, люто зиркнувши на Майлза, вийшла з кімнати.

Коли вона відчинила двері до кухні, їй у ніс ударив сморід спаленого м’яса.

— Ой, чорт-чорт-чорт…

Вона зовсім забула про запіканку, яка майже геть згоріла. Висохлі шматки м’яса й овочів лежали на обгорілому дні каструлі жалюгідними свідками катастрофи, яку їм довелося пережити. Саманта хлюпнула туди вина й бульйону, віддираючи прилиплі кусні з дна каструлі, й почала це все затято розмішувати, стікаючи потом від жару. З вітальні донісся пронизливий Майлзів регіт. Саманта поставила парувати броколі з довгими стеблами, осушила келих вина, розірвала торбинку з чипсами, відкрила гумус і розклала все це в мисочки.

Коли Саманта повернулася до вітальні, Мері з Ґевіном і далі неголосно розмовляли на дивані, а Майлз тим часом показував Кей обрамлений аерофотознімок Пеґфорда, знайомлячи її з історією містечка. Саманта поставила мисочки на кавовий столик, налила собі ще вина й умостилася в кріслі, не долучаючись до жодної з розмов. Присутність Мері була страшенно недоречна. Її журба нависала таким тягарем, ніби вона прийшла, загорнута в саван. Але вона, звісно, піде звідси ще перед вечерею.

Проте Ґевін був рішуче налаштований, щоб Мері залишилась. Доки вони обговорювали ситуацію щодо їхньої боротьби зі страховою компанією, він почувався значно розкутішим і впевненішим, ніж це бувало зазвичай у присутності Майлза й Саманти. Ніхто з нього не кепкував, не ставився зверхньо, а Майлз, принаймні тимчасово, позбавляв його будь-якої відповідальності за Кей.

— …а ось тут, далі, — Майлз показував на місце, що було в п’яти сантиметрах від рамки на фотографії, — стоїть маєток Світлавів, де мешкають Фаулі. Велична будівля в стилі королеви Анни, мансардні вікна, декоративні кутові камені… приголомшливо, ви маєте його відвідати, він відкритий для загального огляду влітку по неділях. Фаулі — це дуже важлива для нашого міста родина.

Декоративні кутові камені? Важлива для нашого міста родина? Господи, яка ж ти, Майлзе, срака.

Саманта встала з крісла й повернулася на кухню. Хоч запіканка й була водяниста, запах паленого не вивітрювався. Броколі набрезкли і взагалі не мали смаку. Картопля-пюре була холодна й суха. Плюнувши на все, вона поскидала цю гидоту на тарелі й поставила їх на круглий обідній стіл.

— Вечеря готова! — гукнула вона з дверей вітальні.

— Ой, я мушу вже йти, — підскочила з дивана Мері. — Я не планувала…

— Ні-ні-ні! — запротестував Ґевін таким тоном, якого Кей ніколи від нього не чула: м’яким і улесливим. — Тобі не зашкодить трохи повечеряти… а діти годинку почекають, нічого з ними не станеться.

Його підтримав Майлз, і Мері невпевнено глянула на Саманту, яка була змушена теж долучитися до всіх. Саманта знову кинулася до їдальні накривати на стіл.

Вона запропонувала Мері сісти між Ґевіном і Майлзом, бо якби посадити її поруч із жінкою, то це нагадувало б їй про відсутність власного чоловіка. Кей і Майлз почали обговорювати тему соціальної праці.

— Я вам не заздрю, — казав він, накладаючи Кей велику порцію запіканки. Саманта бачила, як біла тарілка всуціль вкрилася чорними обгорілими цятками, що плавали в соусі. — 3 біса важка праця.

— Ну, нам вічно бракує фінансів, — поскаржилася Кей, — але часом це приносить задоволення, особливо, коли бачиш, що ти можеш бодай щось змінити.

Вона подумала про Відонів. Учорашній аналіз Терріної сечі в клініці виявився негативним, а Роббі провів цілий тиждень у яслах. Ця згадка втішила її, врівноваживши легке роздратування тим, що Ґевін і далі приділяв усю свою увагу Мері, анітрохи не допомагаючи їй підтримати й полегшити розмову з його приятелями.

— У вас є донька, Кей?

— Так, Ґая. Їй шістнадцять.

— Як і нашій Лексі, треба їх познайомити, — сказав Майлз.

— Ви розлучилися? — делікатно поцікавилася Саманта.

— Ні, — відповіла Кей. — Ми не були одружені. Він був моїм університетським другом, і ми з ним порвали стосунки невдовзі після її народження.

— Так, ми з Майлзом теж ледве встигли закінчити університет, — сказала Саманта.

Кей не знала, чи Саманта мала намір підкреслити різницю між собою, одруженою з поважним самовдоволеним батьком її дітей, і покинутою Кей… хоча звідки Саманті було знати, що Брендан її покинув…

— До речі, Ґая працюватиме по суботах з вашим батьком, повідомила Майлзу Кей. — У новій кав’ярні.

Майлз був захоплений. Він отримував величезну втіху від усвідомлення того, що він і Говард настільки пов’язані з місцем, до якого так чи інак причетні всі пеґфордці, чи то як друзі, чи як клієнти, покупці або співробітники.

Ґевін, що ніяк не міг прожувати шматок гумового м’яса, яке чинило шалений опір його зубам, раптом відчув неспокій. Він не знав, що Ґая найнялася працювати в Майлзового батька. Він якось випустив з уваги, що Ґая була для Кей ще одним потужним засобом пустити коріння в Пеґфорді. Коли він не опинявся поряд з дверима, якими люто грюкала Ґая, не бачив і не чув її лихих поглядів і дошкульних реплік, Ґевін просто забував, що Ґая живе своїм незалежним життям.

— А Ґаї подобається в Пеґфорді? — запитала Саманта.

— Ну, тут трохи тихіше порівняно з Гекні, — відповіла Кей, — але вона швидко звикає.

Вона відпила добрячий ковток вина, щоб зволожити рот після такої відвертої брехні, адже перед тим, як іти сюди, вони з Ґаєю знову посварилися.

(— Що з тобою? — запитала Кей, коли Ґая сиділа в халаті поверх одягу за кухонним столом, згорбившись над ноутбуком. На екрані було відкрито чотири чи п’ять вікон діалогу. Кей знала, що Ґая спілкується в інтернеті з друзями, які залишилися в Гекні, друзями, з якими вона товаришувала ще з початкової школи.

— Ґая?

Зловісна мовчанка була новим і поганим знаком. Кей звикла більше до вибухів роздратування й люті, спрямованих проти неї і, особливо, проти Ґевіна.

— Ґаю, я, здається, розмовляю з тобою.

— Ага, я слухаю.

— Тоді, прошу, будь така люб’язна мені відповісти.

Чорне віконечко діалогу стрибнуло вгору до інших вікон на екрані, кумедних маленьких зображень, що блимали й миготіли.

— Ґаю, ти можеш мені відповісти?

— Що? Що ти хочеш?

— Я намагаюся запитати, як пройшов твій день.

— Мій день був гівна вартий. І вчора так було. І завтра так буде.

— А коли ти прийшла додому?

— Так, як завжди.

Іноді, навіть після стількох років, Ґаю обурювало те, що вона мусить сама заходити в порожній дім, що Кей не зустрічає її вдома, як усі матері із книжок.

— Ти можеш пояснити, чому твій день був гівна вартий?

— Бо ти примусила мене жити в цій гівняній дірі.

Кей ледве стрималася від крику. Останнім часом вони здіймали такий вереск, що його, мабуть, чула вся вулиця.

— Ти знаєш, що я нині йду з Ґевіном у гості?

Ґая пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Що?

— Мені здавалося, що він не горів бажанням кудись тебе виводити.

— Що ти маєш на увазі?

Але Ґая не відповіла. Вона просто надрукувала відповідь у одному з віконечок на екрані. Кей завагалася, прагнучи водночас видобути з неї відповідь і боячись її почути.

— Думаю, що ми повернемося десь опівночі.

Ґая не відповіла. Кей вийшла в коридор, чекаючи на Ґевіна.)

— Ґая подружилася, — розповіла Майлзу Кей, — з дівчиною, що живе на цій вулиці, як же її ім’я… Наріндер?

— Суквіндер, — відповіли одночасно Майлз і Саманта.

— Це гарна дівчинка, — додала Мері.

— Ви знаєте її батька? — запитала Саманта.

— Ні, — зізналася Кей.

— Він хірург-кардіолог, — сказала Саманта, допиваючи четвертий келих вина. — Абсолютний красень.

— Гм… — сказала Кей.

— Як боллівудська кінозірка.

Ніхто з них, подумала Саманта, навіть не спробував похвалити вечерю, хоча б із ввічливості, навіть якщо вона й жахлива. Як не вдалося помучити Ґевіна, то можна принаймні відігратися на Майлзі.

— Вікрам — це єдина особа, заради якої варто жити в цьому забутому Богом містечку, повірте мені, — сказала Саманта. — Ходяче втілення сексу.

— А його дружина працює в нас лікарем, — додав Майлз, а ще вона член місцевої ради. Вас, Кей, найняла на роботу ярвілська окружна рада, чи не так?

— Так, — підтвердила Кей. — Але більшість часу я проводжу на Полях. Наскільки я знаю, адміністративно вони належать, здається, до Пеґфорда?

«Тільки не Поля, — подумала Саманта, — не згадуйте тут ті проклятущі Поля».

— А, — мовив Майлз із багатозначною помішкою. — Ну, так, адміністративно Поля належать Пеґфорду. Адміністративно. Болюча тема, Кей.

— Справді? А чому? — поцікавилася Кей, маючи надію, що ця розмова зацікавить усіх, бо Ґевін і далі говорив щось упівголоса вдові.

— Ну, бачите… це все почалося в п’ятдесятих роках. — Скидалося, що Майлз починає виголошувати старанно підготовлену промову. — Ярвіл хотів розширити житловий масив Кентерміл, але замість того, щоб розбудовувати його на захід, там, де тепер об’їзд…

— Ґевіне? Мері? Ще вина? — спробувала перебити Майлза Саманта.

— …вони трохи злукавили. Купили земельну ділянку, не уточнивши, для чого вона їм потрібна, а тоді взяли й розбудували той масив, порушивши пеґфордські межі.

— А чому ти, Майлзе, нічого не кажеш про Обрі Фаулі-старшого? — втрутилася Саманта. Вона нарешті сягнула тієї розкішної точки сп’яніння, коли розв’язувався її лихий язик і вона звільнялася від страху перед наслідками, прагнучи провокувати й дратувати інших задля власної потіхи. — Правда полягає в тому, що Обрі Фаулі-старший, котрий колись володів усіма цими декоративними кутовими каменями, чи що там ще наплів тобі Майлз, провернув у всіх за спинами оборудку…

— Це не так, Сáмо, — намагався зупинити її Майлз, але її вже понесло.

— …він продав ту землю, де тепер розбудували Поля, поклав собі в кишеню, не знаю, мабуть, зо чверть мільйона…

— Та що ти мелеш, Сáмо, в п’ятдесяті роки?

— …але тоді, зрозумівши, що всі на нього сердиті, він почав удавати, ніби не мав зеленого поняття, що так усе повернеться. Аристократ придуркуватий. І вічно п’яний, — додала Саманта.

— Це зовсім не так, — рішуче заперечив Майлз. — Щоб до кінця збагнути цю проблему, Кей, треба розібратися в усіх деталях місцевої історії.

Саманта, спершись підборіддям на руку, вдавано знудилась і зіслизнула ліктем зі столу. Хоч Кей і не надто вподобала Саманту, вона не могла втриматися від сміху, а Ґевін і Мері теж перервали свою тихеньку бесіду.

— Ми говоримо про Поля, — сказала Кей, нагадуючи Ґевіну про свою присутність, про те, що він міг би хоч морально її підтримати.

Майлз, Саманта й Ґевін одночасно збагнули, що обговорювати Поля в присутності Мері абсолютно неможливо, враховуючи, що ця тема була справжнім яблуком розбрату у стосунках між Баррі й Говардом.

— Це, очевидно, доволі дражлива тема в місцевому масштабі, — спробувала Кей заохотити Майлза висловити свою думку попри його явне небажання.

— Гм, — промимрив він і повернувся до Мері: — Ну, а як там футбольна команда Деклана?

Кей відчула, як її охопила лють. Нехай Мері в жалобі, але Ґевін аж занадто підкреслював свою турботу. Вона уявляла, що цей вечір пройде зовсім інакше: вони будуть лише вчотирьох, і це змусить Ґевіна нарешті визнати, що вони з Кей справжня пара. Але в ситуації, що склалася, усім здаватиметься, що вони просто знайомі й між ними немає якихось тісніших стосунків. До того ж їжа була просто жахлива. Кей відклала ножа й виделку, поклавши їх поряд, хоч більша частина її порції залишилася неторкана — і цього не могла не помітити Саманта, — а тоді знову звернулася до Майлза:

— Ви виростали в Пеґфорді?

— Боюся, що так, — самовдоволено всміхнувся Майлз. — Народився ще в старій лікарні «Келланд», тут неподалік. Її закрили у вісімдесятих роках.

— А ви?.. — запитала Кей у Саманти, але та не дала їй договорити.

— Слава Богу, ні. Я тут випадково.

— Вибачте, але я не знаю, чим ви займаєтеся, Саман- то? — поцікавилася Кей.

— Я маю тут власний біз…

— Вона продає гігантські ліфчики, — перебив її Майлз.

Саманта зірвалася з місця й пішла по наступну пляшку вина. Коли вона повернулася до столу, Майлз розповідав Кей смішну історію, що мала проілюструвати, як добре всі знають одне одного в Пеґфорді. Йшлося про те, як одного разу вночі, коли він був напідпитку, його машину зупинив поліцейський, що виявився його приятелем ще з початкової школи. Методична реконструкція його приколів зі Стівом Едвардсом була до болю знайома занудженій Саманті. Коли вона обходила довкола столу, підливаючи всім у келихи, то зауважила, як спохмурніла Кей. Було ясно, що Кей зовсім не легковажила такими речами, як перебування за кермом у нетверезому стані.

— …отож Стів тримає алкотестер, я збираюся дихнути, і тут ні сіло ні впало ми починаємо реготати як навіжені. Його партнер не має зеленого поняття, що сталося, він стоїть отак, — Майлз показав, як той чоловік здивовано махав головою з боку на бік, — а Стів мало не падає зо сміху, бо ми обидва раптом згадали, коли востаннє він тримав щось таке, у що я мав дмухати, а це було майже двадцять років тому, і…

— Це була надувна жінка, — додала без тіні посмішки Саманта, опускаючись у своє крісло біля Майлза. — Майлз і Стів підклали її в ліжко батьків їхнього приятеля Іана під час святкування Іанового вісімнадцятиріччя. Але скінчилося все тим, що Майлза все одно оштрафували на штуку та ще й зняли з нього три пункти, бо це вже було вдруге, коли його спіймали нетверезим. Було страшенно смішно.

Майлз так і застиг з дурнуватою посмішкою, немов на здутій повітряній кульці, що її забули викинути після вечірки. Здавалося, що в кімнаті, де на якийсь час запанувала тиша, війнуло прохолодним вітерцем. Хоч Майлз, як думала Кей, і виявився страшним занудою, вона була на його боці. Він був єдиний за цим столом, хто хоч трохи намагався полегшити їй доступ до світського життя Пеґфорда.

— Мушу сказати, що ситуація на Полях досить складна, — сказала вона, повертаючись до найкомфортнішої, як їй здавалося, теми для Майлза, і зовсім не усвідомлюючи її явну недоречність у присутності Мері. — Я працювала в подібних дільницях у великих містах. Не думала, що побачу аж таку злиденну ситуацію в сільській місцевості, проте й великої різниці між тим, що діється в Лондоні, також немає. Звичайно, тут не так перемішані етноси.

— Ну, так, нам не бракує власних наркоманів і нероб, — погодився Майлз. — Гадаю, Сáмо, що більше я цього не подужаю, — додав він, відпихаючи тарілку, де залишалося ще дуже багато їжі.

Саманта почала прибирати зі столу. Мері підвелася, щоб допомогти.

— Ні-ні, все гаразд, Мері, відпочивай, — заперечила Саманта.

Кей була роздратована, що Ґевін теж підскочив, по-лицарськи пропонуючи Мері повернутися за стіл, але Мері наполягла на своєму.

— Було смачно, Сáмо, — сказала в кухні Мері, допомагаючи їй викидати у відро для сміття рештки їжі.

— Ні, неправда, це була гидота, — заперечила Саманта, що тільки тепер, звівшись на ноги, усвідомила, наскільки вона сп’яніла. — Як тобі та Кей?

— Не знаю. Я сподівалася більшого, — знизала плечима Мері.

— А я саме цього й сподівалася, — мовила Саманта, дістаючи десертні тарілочки. — Це просто чергова Лайза, якщо хочеш знати.

— Ой, ні, не кажи такого, — жахнулася Мері. — Він заслуговує на щось краще.

Це була абсолютно неочікувана оцінка з погляду Саманти, адже вона вважала, що Ґевіна якраз і треба постійно карати за його слабкохарактерність.

Повернувшись до їдальні, вони застали Кей і Майлза за жвавою розмовою, тимчасом як Ґевін мовчки сидів осторонь.

— …скидати на них усю відповідальність, що мені видається трохи егоїстичним і самолюбним…

— Ну, але мені цікаво, що ви вжили слово «відповідальність», — не дав їй закінчити речення Майлз, — бо це, на мою думку, стосується самої суті проблеми. Питання лише в тому, де саме провести межу?

— По той бік Полів, очевидно, — поблажливо всміхнулася Кей. — Ви хочете акуратно розмежувати представників середнього класу домовласників і нижчого…

— У Пеґфорді, Кей, мешкає багато представників робітничого класу, різниця полягає в тому, що більшість із них — це справжні робітники, вони працюють. Чи знаєте ви, який відсоток полян існує за рахунок соціальної допомоги? Ви кажете, відповідальність. А що сталося з особистою відповідальністю? У наших місцевих школах уже роками навчаються діти, в чиїх родинах ніхто не працює. Поняття заробляння грошей на життя своєю працею для них абсолютно чуже. Цілі покоління дармоїдів, яких ми маємо фінансувати…

— То ви вважаєте найкращим виходом скинути цю проблему на Ярвіл, — сказала Кей, — не завдаючи собі клопоту зайнятися…

— Шоколадний пай «Міссісіпі»? — запропонувала Саманта.

Ґевін і Мері подякували і взяли по скибочці, а Кей розлютила Саманту, бо, не припиняючи розмови з Майлзом, лише простягла свою тарілочку, мовби Саманта була тут якоюсь служницею.

— …клініка для наркоманів, значення якої неможливо переоцінити, хоч дехто відверто намагається її закрити…

— Ой, ну, якщо ви говорите про «Белчепел», — похитав головою Майлз, зневажливо всміхаючись, — маю надію, Кей, що ви ретельно проаналізували рівень ефективності роботи клініки. Він жалюгідний, чесно кажучи, абсолютно жалюгідний. Я ознайомлений з цифрами, переглядав їх сьогодні вранці, і не хочу вам брехати, бо що швидше її закриють, то…

— Ви маєте на увазі цифри?..

— Що свідчать про рівень ефективності, Кей, саме те, що я вже казав: кількість людей, що справді припинили вживати наркотики, очистилися…

— Перепрошую, але це дуже наївний погляд. Якщо ви збираєтеся оцінювати рівень успішності лише…

— Але ж як до біса інакше ми маємо оцінювати рівень успішності роботи клініки для наркоманів? — щиро здивувався Майлз. — Наскільки мені відомо, усе, що вони роблять у «Белчепелі», це призначають хворим метадон, і половина їхніх клієнтів приймають його разом із героїном.

— Проблема наркоманії пов’язана з неймовірною складністю процесу лікування, — заперечила Кей, — тому дуже наївно і спрощено оцінювати ефективність її вирішення лише за кількістю тих, хто й далі вживає наркотики, і тих, хто не…

Але Майлз лише хитав головою і усміхався. Кей, що певною мірою отримувала втіху від словесної дуелі з цим самовдоволеним юристом, раптом відчула злість.

— Ну, спробую навести вам дуже конкретний приклад того, що роблять у «Белчепелі». Я працюю з однією родиною, це матір, її донька-підліток і малюк-син. Так от, якби цю матір не лікували метадоном, вона пішла б на панель, заробляючи гроші для підтримання своєї згубної звички. Дітям незрівнянно краще від…

— Судячи з ваших слів, їм краще бути подалі від такої матері, — урвав її Майлз.

— І куди б ви запропонували їм піти?

— Для початку я б віддав їх у якийсь пристойний дитбудинок, — порадив Майлз.

— А ви знаєте, скільки є всього дитбудинків і скільки дітей потребують їх? — запитала Кей.

— Найкращим виходом було б ще при народженні знаходити їм прийомних батьків…

— Чудово. Я вже стрибаю в машину часу, — глузливо відказала Кей.

— Ну, ми знаємо одну пару, яка відчайдушно хоче когось усиновити, — втрутилася Саманта, несподівано підтримавши Майлза. Вона не могла вибачити Кей тієї зухвало простягненої тарілки. Ця жінка була настирна й зневажлива, точнісінько, як Лайза, котра під час кожної зустрічі набридала всім своїми політичними поглядами і розповідями про адвокатську практику, з відвертим презирством ставлячись до Саманти за те, що та була власником крамнички з бюстгальтерами. — Адам і Дженіс, — побіжно нагадала вона Майлзу, і той кивнув, — і вони ні за які гроші не можуть знайти собі немовля, правда?

— Власне, немовля, — закотила очі Кей, — усі хочуть знайти немовля. Роббі майже чотири рочки. Його не привчили сідати на горщик, він відстає за розвитком від своїх однолітків і, поза всяким сумнівом, йому доводилося бути небажаним свідком всіляких сексуальних сцен. Чи ваші друзі захотіли б усиновити його?

— Але ж йдеться про те, що якби його відлучили від матері при народженні…

— Коли він народився, вона вже не вживала наркотиків, і її прогрес був очевидний, — сказала Кей. — Вона любила сина й хотіла бути з ним, і водночас вона задовольняла всі його потреби. З допомогою родини вона вже успішно виховувала Кристал…

— Кристал! — верескнула Саманта. — О Господи, то мова йде про Відонів?!

Кей із жахом усвідомила, що вона назвала чиєсь ім’я. Це не мало значення в Лондоні, але ж у Пеґфорді, здавалося, що всі насправді знали всіх.

— Ой, я не мала права…

Але Майлз із Самантою розреготалися, а Мері напружено зіщулилась.

Кей, яка не доторкнулася до пудинга і майже не їла запіканку, збагнула, що забагато випила. Вона безперестанку потягала вино, щоб заспокоїти нерви, і ось тепер вчинила вкрай нерозсудливо. Але нічого вже не зміниш. Злість просто затьмарила їй розум.

— Кристал Відон — кепська реклама для вихваляння материнських якостей тієї жінки, — глузливо мовив Майлз.

— Кристал робить усе можливе й неможливе для того, щоб не дати розвалитися їхній родині, — заперечила Кей. — Вона страшенно любить свого молодшого братика й боїться, що його можуть забрати…

— Я б не довірив Кристал Відон навіть зварити яйце, — сказав Майлз, а Саманта знову зареготала. — Це, звичайно, чудово, що вона любить свого брата, але ж він не якась гарненька іграшка…

— Так, я знаю, — відрізала Кей, пригадавши загиджений і вкритий кіркою задок Роббі, — але все одно йому потрібна ця любов.

— Кристал знущалася з нашої доньки Лексі, — додала Саманта, — тож нам відомий інший бік медалі, ніж той, який вона, безсумнівно, демонструвала вам.

— Послухайте, ми всі розуміємо, що життя Кристал нелегке, — сказав Майлз, — ніхто цього не заперечує. Проблема в її безнадійній матері-наркоманці.

— Якщо на те пішло, то вона зараз дуже добре прогресує, виконуючи лікувальну програму «Белчепела».

— Але знаючи її минуле, — мовив на це Майлз, — не треба бути великим мудрагелем, щоб передбачити, що все закінчиться черговим рецидивом.

— Якщо застосовувати таке правило для всіх, то вам не можна мати водійських прав, бо, знаючи ваше минуле, неважко прийти до висновку, що ви знову сядете за кермо нетверезим.

Майлз на якусь мить розгубився, але Саманта холодно зронила:

— Я думаю, що це непорівнювані речі.

— Чому ж? — не погодилася Кей. — Це ж той самий принцип.

— Так, ну, але проблема іноді полягає саме в таких оце принципах, якщо хочете знати, — оговтався Майлз. — Іноді важливіше мати дещицю здорового глузду.

— Це те слово, що ним нерідко приховують свої упередження, — відрізала Кей.

— Згідно з Ніцше, — пролунав раптом новий пронизливий голос, від чого всі аж підскочили, — філософія — це біографія філософа.

Мініатюрна подоба Саманти стояла в дверях у вестибюль, пишногруда шістнадцятирічна дівчина у вузеньких джинсах і футболці. Вона ласувала гроном винограду і мала вельми вдоволений собою вигляд.

— Прошу всіх познайомитися з Лексі, — гордо представив її Майлз. — Дякую тобі за це, розумничко.

— Будь ласка, — зухвало кинула Лексі і подалася нагору.

За столом нависла гнітюча мовчанка. Незрозуміло чому, але Саманта, Майлз і Кей разом глянули на Мері, яка, здавалося, ось-ось розридається.

— Кава, — згадала Саманта і зірвалася, похитуючись, на ноги.

Мері вибігла у ванну.

— Ходімо на кавусю, — зрадів Майлз, відчуваючи, що атмосфера трохи напружилась, але не сумнівався, що кількома жартами і вродженою добродушністю зуміє повернути всім доброзичливий настрій. — Не забудьте свої келихи.

Аргументи Кей похитнули його внутрішню впевненість не більше, ніж легенький вітерець міг би зрушити з місця валун. Та й він не відчував до неї якоїсь великої злості, радше жалість і співчуття. Він був найменш сп’янілий з-поміж усіх, хоч і постійно доливав у келихи, але у вітальні відчув, що його сечовий міхур уже переповнений.

— Врубай нам якусь музичку, Ґеве, а я піду принесу солодке.

Але Ґевін і кроку не ступив до вертикальних стелажів з компакт-дисками в лискучих коробочках з органічного скла. Здається, він чекав, коли його почне картати Кей. І справді, ще не встиг зникнути з виду Майлз, як Кей сіла на свого коника:

— Ну, дуже тобі дякую, Ґеве. Дякую за щиру підтримку.

Ґевін під час вечері пив ще пожадливіше за Кей, з насолодою святкуючи те, що, на щастя, так і не став жертвою гладіаторських знущань з боку Саманти.

Він глянув просто в очі Кей, сповнений відваги не тільки завдяки спожитому вину, а ще й тому, що Мері цілу годину ставилася до нього як до важливої, обізнаної й чуйної особи.

— Здається, ти й без мене чудово дала собі раду, — сказав він.

І справді, ті уривки суперечок між Кей і Майлзом, на які він дозволив собі звернути увагу, викликали в нього явне відчуття дежавю. Якби його не відволікала Мері, йому б могло здатися, що він знову повернувся в той незабутній вечір у цій самій їдальні, коли Лайза заявила Майлзові, що той уособлював усі суспільні хиби, а Майлз розреготався їй у лице, і Лайза втратила контроль над собою й відмовилася залишатися на каву. Невдовзі по тому вона зізналася, що спить з помічником партнера її адвокатської фірми, і порадила Ґевіну перевіритися на хламідії.

— Я тут нікого не знаю, — обурилася Кей, — а ти навіть пальцем об палець не вдарив, щоб мені допомогти!

— А що я мав робити? — здивувався Ґевін. Він був напрочуд спокійний, адже його рятувало те, що будь-якої миті мали повернутися Моллісони й Мері, та й значна кількість випитого к’янті теж додавала йому впевненості. — Я не збирався встрягати в суперечку про Поля. Мені взагалі начхати на ті Поля. Крім того, — додав він, — це надто ризикована тема, щоб зачіпати її в присутності Мері. Баррі боровся в раді за те, щоб Поля залишалися частиною Пеґфорда.

— Ну, а чому ти мені цього не сказав… бодай натяком?

Він засміявся, точнісінько так, як їй у вічі засміявся Майлз. Вона не встигла щось відповісти, бо повернулися всі решта, наче волхви з дарами. Саманта несла тацю з чашками, слідом за нею йшла Мері з кавником, а тоді Майлз із шоколадними цукерками Кей.

Кей побачила на коробці святково-золотисту стрічку і пригадала, з яким оптимізмом готувалася до цього вечора, купуючи цукерки. Вона відвернула обличчя, намагаючись приховати гнів, палаючи бажанням викричатись на Ґевіна і водночас ледве стримувала сльози.

— Було дуже гарно, — почула вона глухий голос Мері, який свідчив про те, що й вона, мабуть, дала волю сльозам, — але я не зможу залишитися на каву, не хочу надто пізно повертатися додому, бо Деклан трохи… трохи не в своїй тарілці останнім часом. Дуже вам дякую, Сáмо, Майлзе, було так добре, знаєте… ну, трохи розвіятись.

— Я проведу тебе… — почав було Майлз, але Ґевін рішуче урвав його.

— Ти залишайся, Майлзе, я проведу Мері. Я проведу тебе, Мері. Це ж якихось п’ять хвилин звідси. А там нагорі вже дуже темно.

Кей мало не задихнулася. Усе її нутро аж кипіло, проклинаючи поблажливого Майлза, вульгарну Саманту і жалюгідну, виснажену Мері, але передовсім її прокльони адресувалися самому Ґевіну.

— О, так, — почула вона свій голос ніби збоку, а всі, здавалося, дивилися на неї, очікуючи її дозволу, — ага, проведи Мері додому, Ґеве.

Вона почула, як зачинилися за Ґевіном вхідні двері. Майлз наливав Кей каву. Вона дивилася, як тече потік гарячої чорної рідини, і раптом до болю чітко усвідомила, як ризиковано присвячувати своє життя чоловікові, який іде зараз кудись уночі з іншою жінкою.


VIII


З вікна домашнього кабінету Колін Вол зауважив Ґевіна і Мері. Силует Мері він упізнав одразу, але щоб розпізнати довготелесого чоловіка, який крокував з нею поруч, довелося дочекатися, доки вони опиняться у сяйві вуличного ліхтаря. Напівпідвівшись із комп’ютерного крісла, Колін мружився їм услід, аж доки вони розчинилися в пітьмі.

Він був приголомшений, адже в його розумінні Мері взяла на себе обітницю самотності, і в святилищі її будинку могли перебувати лише жінки, однією з яких була Тесса, що й досі відвідувала її мало не щодня. Йому і в голову не приходило, що Мері може зустрічатися з кимось після того, як западають сутінки, тим паче з неодруженим чоловіком. Він відчував, ніби зрадили особисто його, немовби Мері на якомусь духовному рівні зробила його рогоносцем.

Чи ж не Ґевіну Мері дозволила бачити мертвого Баррі? Чи ж не Ґевін проводив вечори, сидячи біля каміна в улюбленому кріслі Баррі? Чи Ґевін і Мері… чи могли вони?.. Такі речі, зрештою, трапляються щодня. Можливо… можливо, навіть ще до того, як Баррі помер?..

Коліна не переставала вражати моральна деградація людей, які його оточували. Він намагався ізолювати себе від зайвих потрясінь, уявляючи найгірше і витворюючи в своїх фантазіях жахливі сцени розбещеності і зрад, замість того, щоб чекати, коли гірка правда розпанахає мушлі його наївних ілюзій. Життя, в розумінні Коліна, являло собою неминучі зіткнення з болем і розчаруванням, і всі, окрім його дружини, були йому ворогами, доки не доводили протилежне.

Він ледь не одразу побіг сходами вниз, щоб розповісти Тессі про щойно побачене, адже вона, можливо, могла б дати якесь вірогідне пояснення цій нічній прогулянці Мері і заспокоїти Коліна, що вдова його найкращого друга була і залишається вірною своєму чоловікові. Проте він стримався від цього бажання, бо був сердитий на Тессу.

Чому вона так рішуче демонструвала йому відсутність будь-якого інтересу до його прагнення стати кандитатом у члени ради? Невже вона не усвідомлювала, якою мертвою хваткою стискав його неспокій, відколи він вислав свою заяву? Хоч він і передбачав щось подібне, але це аж ніяк не зменшувало його болю, це як людині, що потрапила під поїзд, анітрохи не краще від того, що вона бачила, як він наближається до неї колією. Колін страждав подвійно: в очікуванні того, що мало статися, а потім ще й від того, що його очікування справдилися.

Його нові кошмарні фантазії оберталися довкола Моллісонів і їхніх майбутніх атак. У голові він постійно прокручував різні контраргументи, пояснення й вибачення. Відчував, що його вже взяли в облогу, і він мусить захищати свою репутацію. Параноїдальні нахили, що завжди були очевидні в стосунках Коліна зі світом, тепер проявлялися особливо виразно, а Тесса тим часом вдавала, ніби цього не помічає й не робила геть нічого, щоб хоч трохи зняти це жахливе, нищівне напруження.

Він прекрасно знав, що вона не схвалювала його затію з балотуванням. Можливо, також боялася, що Говард Моллісон візьме й розпанахає набряклий таємницями міхур їхнього минулого, і всі ці потворні секрети виваляться на поталу пеґфордським хижакам.

Колін уже зробив кілька телефонних дзвінків тим, на чию підтримку розраховував Баррі. Його здивувало й підбадьорило, що жоден з них не засумнівався в його особистих якостях і не задавав зайвих питань. Усі, без винятку, висловлювали глибокий смуток у зв’язку з відходом Баррі і демонстрували неприховану антипатію до Говарда Моллісона, або «того пихатого вилупка», як його не надто дипломатично обізвав один із потенційних виборців. «Хоче пропхати свого сина. Та він ледве стримався, щоб не затанцювати, коли почув, що Баррі помер». Колінові навіть ні разу не довелося зазирати в аркуш зі своїми тезами, у яких він коротко виклав аргументи на захист Полів. Поки що його найбільшою перевагою як кандидата було те, що він був другом Баррі і не належав до клану Моллісонів.

З монітора комп’ютера до нього усміхалося його власне малоформатне чорно-біле зображення. Він просидів тут цілий вечір, намагаючись написати текст для своєї виборчої брошурки, яку вирішив прикрасити тією ж фотографією, що красувалася на веб-сайті Вінтердауна: його обличчя в анфас із дещо сумирною посмішкою й високим лискучим чолом. Перевагою цієї світлини було те, що її вже виставлено на загальний огляд і вона не викликала жодних глузливих чи нищівних коментарів, а це вже свідчило на її користь. Але під самою фотографією, де мали бути його особисті дані, не було ще нічого, крім одного-двох незавершених речень. Дві останні години Колін тільки те й робив, що вставляв і знову видаляв слова і фрази. Якось йому вдалося навіть завершити цілий параграф, але потім він його знищив — речення за реченням, нервово тицяючи вказівним пальцем на клавішу «бекспейс».

Не в змозі більше сидіти в нерішучій самотині, він зірвався із стільця й пішов сходами вниз. Тесса лежала на дивані у вітальні, напівдрімаючи перед телевізором.

— Як тобі йде? — сонно спитала вона, розплющивши очі.

— Я щойно бачив Мері. Вона проходила повз нас із Ґевіном Х’юзом.

— О, — мовила Тесса. — Вона щось казала про те, що збирається навідати Майлза й Саманту. Мабуть, там був і Ґевін. Напевно, проводить її додому.

Колін був приголомшений. Мері ходила в гості до Майлза, людини, що намагається зайняти місце її чоловіка, людини, яка чинила опір усьому, за що боровся Баррі?

— А якого біса вона ходила до тих Моллісонів?

— Ти ж знаєш, що вони поїхали з нею в лікарню, — відповіла Тесса й випросталася, легенько застогнавши й розправивши свої короткуваті ноги. — Відтоді вона навіть не мала змоги з ними поговорити. Хотіла їм подякувати. Ти вже дописав свою брошуру?

— Майже. Слухай, стосовно особистих даних… ну, я маю на увазі біографію… згадувати минулі посади? Чи обмежитися Вінтердауном?

— Я не думаю, що треба згадувати щось, окрім теперішньої роботи. Але чому б тобі не спитати Мінду? Вона… — позіхнула Тесса, — вона знає, бо й сама таке писала.

— Так, — буркнув Колін. Він зачекав, стоячи над нею, але вона не запропонувала своєї допомоги, навіть не висловила бажання перечитати те, що він уже написав. — Так, гарна думка, — повторив він голосніше. — Попрошу, щоб Мінда це переглянула.

Вона щось промимрила, масуючи собі ноги, і він ображено вийшов з кімнати. Його дружина, мабуть, не розуміла, в якому він зараз стані, як мало він спить і як допікає йому шлунок.

Тесса лише вдавала, що дрімає. Ще десять хвилин тому її розбудили лункі кроки Мері й Ґевіна.

Тесса майже не знала Ґевіна. Він був на п’ятнадцять років молодший за неї й Коліна, але головним бар’єром до ближчих стосунків між ними був Колінів пунктик відчувати ревність до всіх друзів Баррі.

— Він допомагає мені вибити страхівку, — розповідала по телефону Мері кілька днів тому. — Наскільки я розумію, він дзвонить їм щодня і весь час каже, щоб я не переймалася, скільки це мені коштуватиме. О Господи, Тессо, що буде, як вони не виплатять страховку…

— Ґевін усе владнає, — заспокоювала її Тесса. — Я в цьому переконана.

Було б добре, думала Тесса, відчуваючи, як їй пересохло в горлі, якби вони з Коліном запросили Мері до себе, щоб вона хоч трохи розвіялась і нормально поїла, але цьому заважала одна нездоланна перешкода: Мері було дуже важко з Коліном, вона вважала, що йому бракує розкутості й невимушеності. Цей неприємний і досі старанно приховуваний факт поволі виринув на світ Божий після смерті Баррі, як ті уламки затонулого корабля, що залишаються на піску після відпливу, коли сходить вода. Мері не приховувала, що хоче бачити лише Тессу. Вона ухилялася від будь-яких Колінових пропозицій про допомогу і намагалася якнайкоротше розмовляти з ним по телефону. Роками вони частенько зустрічалися всі вчотирьох, і Мері тоді ніколи не виявляла такої явної антипатії. Мабуть, їй допомагала це приховувати життєрадісна й добра вдача Баррі.

Тесса намагалася з максимальною делікатністю шукати вихід з нової ситуації. Вона зуміла успішно переконати Коліна, що Мері почувається найкраще в компанії інших жінок. Лише одного разу її спіткала невдача: під час похорону Колін влаштував на Мері засідку, коли всі виходили з церкви, й сльозливо почав пояснювати, що він збирається подавати свою кандидатуру на місце Баррі в раді, щоб продовжити те, що він розпочав, і забезпечити Баррі посмертну славу. Тесса зауважила шокований і гидливий вираз Меріного обличчя і спритно відтягла його геть.

Після того Колін ще раз або двічі заявляв про свій намір відвідати Мері, щоб показати їй ті матеріали, які він готував до виборів, і спитати, чи схвалив би їх Баррі. Він навіть висловив бажання порадитися з Мері, яким чином боровся б за голоси виборців Баррі. Але Тесса врешті поставила перед ним рішучу вимогу не докучати Мері питаннями про місцеву раду. Його це образило, але Тесса подумала, що краще нехай він гнівається на неї, аніж зайвий раз засмучує Мері, а чи й провокує її на імпульсивну відсіч, як це сталося у випадку з церемонією прощання.

— Але з ким?! З Моллісонами! — буркнув Колін, повертаючись до вітальні з чашкою чаю. Він не запропонував чаю Тессі. У таких невеличких дрібницях він часто поводився егоїстично, бо був занадто заклопотаний власними турботами, щоб думати про інших. — Знайшла з ким вечеряти! Та ж вони завжди були проти Баррі!

— Не роби з цього трагедії, Коле, — сказала Тесса. — Як уже на те пішло, то Мері ніколи не переймалася тими Полями так, як Баррі.

Але Колін розумів любов тільки в одному вимірі: безмежної відданості й незламної вірності. Мері в його очах впала глибоко й назавжди.


IX


— І куди ж це ти зібрався? — поцікавився Саймон, широко розставивши ноги у крихітному коридорчику.

Вхідні двері були відчинені, а засклена веранда, завалена черевиками й верхнім одягом, сліпуче іскрилася в яскравих променях недільного ранкового сонця, перетворюючи постать Саймона на темний силует.

— Іду з Жирком у місто.

— Домашні завдання зробив?

— Ага.

Це була брехня, але Саймон все одно нічого не перевіряв.

— Рут? Рут!

Вона з’явилася в дверях до кухні, розпашіла, у фартусі, з побіленими борошном руками.

— Що?

— Нам щось потрібно в місті?

— Що? Ні, здається, нічого.

— Береш мій велосипед? — грізно запитав у Ендрю Саймон.

— Ага, збирався…

— Залишити його в Жирка?

— Ага.

— Коли нам треба, щоб він повернувся? — знову звернувся до Рут Саймон.

— Ой, та я не знаю, Саю, — нетерпляче відповіла Рут. Найбільше вона дратувалася саме в таких випадках, коли її чоловік, навіть перебуваючи в доброму гуморі, починав вигадувати всілякі обмеження просто так, для розваги. Ендрю й Жирко часто їхали в місто, знаючи, що для Ендрю найкраще повертатися додому перед тим, як стемніє.

— Тоді о п’ятій годині, — свавільно визначив термін Саймон. — Запізнишся — сидітимеш весь час удома.

— Добре, — буркнув Ендрю.

Він тримав праву руку в кишені куртки, міцно стискаючи в ній складений аркуш паперу і відчуваючи, як той обпікає йому долоню, наче граната, що цокає, почавши відлік часу. Його цілий тиждень мучив страх загубити цей аркуш, на якому був ретельно виписаний код і кілька покреслених, перероблених і старанно виправлених речень. Він постійно носив його з собою, а на ніч запихав під наволочку в подушку.

Саймон майже не зрушив з місця, тож Ендрю мусив протискатися повз нього бочком, не випускаючи з рук папір. Найбільше він жахався того, що батько накаже йому вивернути кишені, шукаючи буцімто за цигарками.

— Ну, до вечора.

Саймон не відповів. Ендрю пішов у гараж, де витяг записку, розгорнув її й перечитав. Він знав, що це безглуздя, що присутність Саймона не могла якимось чарівним чином підмінити цей аркуш іншим, але все ж хотів пересвідчитись. Задоволений, що все на місці, він знову його склав, запхав якомога глибше в кишеню, застібнувши її на кнопку, потім вивіз гоночний велосипед з гаража й рушив з ним повз ворота на вуличку. Він відчував, що батько дивиться на нього крізь засклені двері ґанку в надії, що Ендрю впаде або якимось іншим чином пошкодить велосипед.

Пеґфорд лежав унизу, вкритий імлою, яку не встигло ще розвіяти прохолодне весняне сонце, а свіже повітря приємно лоскотало йому ніздрі. Ендрю перетнув той рубіж, за яким Саймон уже не міг його бачити, і відчув, ніби йому з плечей звалився величезний тягар.

Він помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда, не торкаючи гальм, а тоді завернув у Соборний провулок. Приблизно посередині вулички загальмував і акуратно в’їхав у заїзд будинку Волів, намагаючись не зачепити авто Каббі.

— Здоров, Енді, — привіталася з ним Тесса, відчиняючи вхідні двері.

— Вітаю, місіс Вол.

Ендрю дотримувався загальної думки, що Жиркові батьки були кумедні. Тесса була товста й незугарна, з дивною зачіскою й одягом без будь-якого смаку, а Каббі завжди був чимось кумедно заклопотаний. І все ж Ендрю не раз спадало на думку, що якби Воли були його батьками, то, можливо, вони б йому навіть подобались, адже були такі виховані, такі люб’язні. У їхньому будинку тебе ніколи не охоплювало відчуття, що підлога може раптом провалитися і все поглине суцільний хаос.

Жирко сидів унизу на сходах і взував кросівки. З нагрудної кишені його куртки відверто стирчала пачка махорки.

— Арфе.

— Жирко.

— Енді, може, хочеш лишити батьків велосипед у гаражі?

— Ага, дякую, місіс Вол.

(Він зауважив, що вона завжди казала «батьків», а не «татів». Ендрю знав, що Тесса з відразою ставилася до Саймона. Уже тільки за це він був готовий не помічати її жахливого мішкуватого одягу й криво підстриженої гривки.

Ця антипатія зародилася багато-багато років тому, після жахливої епохальної халепи, що сталася з Жирком, коли той уперше навідався в суботу пополудні в Дім-на-пагорбі. Ледве втримуючи рівновагу на якомусь ящику, щоб дістати з полички старі ракетки для бадмінтону, хлопці ненароком звалили на підлогу все, що лежало на тій хиткій поличці.

Ендрю назавжди запам’ятав, як падала бляшанка з креозотом і як вона розкрилася від удару об дах машини, і який жах охопив його, коли він не зміг попередити свого розсміяного друга, яку біду вони на себе накликали.

Саймон почув гуркіт. Він прибіг у гараж, накинувся на них, випнув свою щелепу і загарчав низьким тваринним голосом, погрожуючи їм страшною фізичною карою й розмахуючи кулачищами просто перед їхніми переляканими обличчями.

Жирко нацюрив у штани. Струмінь сечі бризнув з-під його шортів прямо на долівку гаража. Рут, почувши з кухні крик, прибігла, щоб якось все заладити: «Ні, Саю… Саю, ні… це було випадково». Жирко зблід і тремтів від жаху. Він хотів негайно ж вертатися додому, до своєї мами.

Приїхала Тесса, і заплаканий Жирко побіг до неї у промоклих шортах. Це був єдиний раз у житті, коли Ендрю бачив, як його батько розгубився й замовк. Якимось чином Тессі вдалося продемонструвати свою несамовиту лють без крику, без погроз, без прикладання рук. Вона виписала чек і запхала його Саймону в руку, а Рут бурмотіла: «Ні-ні, не треба, не треба». Саймон провів Тессу до машини, намагаючись перевести все на жарт, але вона зміряла його презирливим поглядом, посадила заплаканого Жирка на пасажирське сидіння й грюкнула дверцятами прямо перед носом усміхненого Саймона. Ендрю запам’ятав тоді вираз батьків: Тесса забирала з собою, з’їжджаючи пагорбом униз до містечка, щось таке, що завжди лишалося надійно прихованим у цьому будинку на верхівці пагорба.)

Останніми днями Жирко улещував Саймона. Приходячи в Дім-на-пагорбі, він аж зі шкури пнувся, щоб розсмішити його, а той, зі свого боку, радо вітав Жирка, реготав з його найсолоніших жартів, любив вислуховувати розповіді про його витівки й фіглярство. Проте наодинці з Ендрю Жирко називав Саймона не інакше, як 24-каратна срака.

— Я думаю, що вона лесбуха, — сказав Жирко, коли вони проходили повз обвитий плющем Олд-Вікеридж, що стояв у затінку сосни.

— Твоя стара? — перепитав неуважно Ендрю, заглиблений у власні думки.

— Шо?! — гаркнув Жирко, й Ендрю побачив на його обличчі непідробне обурення. — Яка, блін, стара? Суквіндер Джаванда.

— А, ну, так. Ясно.

Ендрю засміявся, і Жирко після деякої паузи теж.

Автобус до Ярвіла був переповнений. Замість того, щоб зайняти за звичкою одразу по два місця, Ендрю й Жирко були змушені сидіти поруч. Коли вони їхали вулицею Надії, Ендрю роззирнувся, але вуличка була безлюдна. Він так і не бачив Ґаю поза школою, відколи вони домовилися про суботній підробіток у «Мідному чайнику». Кав’ярня мала відкриватися наступного тижня, на вихідні. Щоразу, згадуючи про це, він відчував хвилі ейфорії.

— Ну, як там Сай-Пай, готується до виборів? — спитав Жирко, старанно скручуючи самокрутки. Одну свою довгу ногу він виставив під кутом у проході автобуса. Пасажири переступали через неї, не вимагаючи, щоб він її забрав. — Бо Каббі вже всирається, а ще навіть брошуру не написав.

— Ага, готується, — озвався Ендрю, відчувши раптом гострий напад паніки.

Він подумав про своїх батьків за столом на кухні, де вони щовечора сиділи допізна увесь останній тиждень. Про цілу коробку з дурнуватими брошурками, які Саймон надрукував на роботі. Про список агітаційних тез, складених Саймоном з допомогою Рут. Він використовував їх щовечора, телефонуючи всім, кого тільки знав у їхньому виборчому окрузі. Саймон робив це все з надзвичайно зосередженим виглядом. Він був страшенно напружений і з подвійною енергією виливав на синів свою накопичену агресію, так, ніби це вони були винні в тому, що він узяв на себе цей тягар. Вибори стали єдиною темою за столом під час спільних трапез. Саймон і Рут постійно розмірковували про те, які сили будуть кинуті проти Саймона. Вони сприймали як особисту образу, що на звільнене Баррі Фербразером місце претендують ще й інші кандидати, і навіть припускали, що Колін Вол і Майлз Моллісон, поглядаючи на Дім-на-пагорбі, уже тривалий час гуртуються і затівають змову, щоб завдати поразки чоловікові, який там живе.

Ендрю ще раз перевірив, чи на місці складений удвоє аркуш. Він не казав Жиркові про свій намір. Боявся, що Жирко комусь це вибовкає. Ендрю не мав певності, що зможе переконати свого друга, що це треба тримати в абсолютному секреті, не знав, як ще втовкмачити Жиркові, що той маньяк, через якого вцюнялися двоє хлопчиків, цвіте й благоденствує в одному будинку з Ендрю.

— Каббі не надто переймається Сай-Паєм, — повідомив Жирко. — Він вважає, що головний конкурент — це Майлз Моллісон.

— Ага, — підтакнув Ендрю. Він чув розмову батьків на цю тему. Вони вважали, що їх зрадила Шерлі, бо вона мала б заборонити своєму синові кидати виклик Саймону.

— Для Каббі це все на рівні, курва, священного хрестового походу, — додав Жирко, скручуючи великим і вказівним пальцями цигарку. — Він типу підхоплює полкове знамено з рук полеглого бойового побратима. Доброго старого Баррі Фербразера.

Він підіпхав сірником тютюн до самокрутки.

— Майзлова жінка має величезні цицьки, — повідомив Жирко.

Якась підстаркувата пані, що сиділа перед ними, обурено озирнулася на Жирка. Ендрю знову засміявся.

— Гігантські стрибасті цицерони, — голосно проказав Жирко, дивлячись просто в розгніване зморшкувате обличчя. — Потужні молочні бомби.

Стара повільно відвернула від нього розчервоніле обличчя. Ендрю аж душився від сміху.

Вони зійшли в центрі Ярвіла, біля виборчої дільниці й пішохідної алеї з крамничками, й почали пробиратися крізь натовпи покупців, пахкаючи Жирковими самокрутками. Його фінанси співали романси, тому було б вельми доречно заробити бодай якісь грошенята в Говарда Моллісона.

Яскраво-помаранчева вивіска інтернет-кафе уже здалека вабила Ендрю своїм блиском. Він не міг зосередитись на тому, що говорив Жирко. «То ти йдеш? — запитував він сам себе. — Ти йдеш?»

Він не знав. Ноги самі несли його до тієї вивіски, що все більшала й більшала, заманюючи й спокушаючи його.

Якщо я почую, що ти бовкнув хоч півслова про те, що робиться в нашій хаті, я здеру з тебе три шкури.

Але яка ж тоді альтернатива?.. Приниження від того, що Саймон покаже всьому світові, хто він такий, чи ціна, яку за це заплатить його родина, коли після кількох тижнів ідіотського очікування він програє, в чому можна й не сумніватися. Він оскаженіє і впаде в раж, намірившись відплатити всім за своє божевільне рішення. Учора Рут запропонувала йому: «Нехай хлопці пройдуться Пеґфордом і повкидають у поштові скриньки твої брошурки». Ендрю побачив краєм ока нажаханий вираз Пола, який намагався перезирнутися з братом.

— Я хочу зайти сюди, — пробурмотів Ендрю, повертаючи праворуч.

Вони купили квиточки з кодами і повсідалися за різні комп’ютери на певній відстані один від одного. Справа від Ендрю сидів чолов’яга середнього віку, що просмердівся потом і цигарками та ще й постійно шморгав носом.

Ендрю підключився до інтернету, а тоді надрукував назву веб-сайту: pagford… parish… council… крапка… co… крапка… uk…

На головній сторінці красувався синьо-білий герб ради і краєвид Пеґфорда (фото явно було зроблене десь неподалік від Дому-на-пагорбі) з темним силуетом Парджеттерського монастиря. Ендрю вже знав, що цей сайт застарілий і аматорський, бо заходив на нього зі шкільного комп’ютера. Він не наважувався відкривати його на власному ноутбуці. Хоч його батько й був цілковитим невігласом у інтернеті, проте Ендрю не відкидав можливості, що він міг би знайти когось на роботі, хто допоміг би йому провести розслідування після того, як це станеться…

Навіть у цьому галасливому анонімному закладі не треба було забувати про те, що на повідомленні залишиться сьогоднішня дата, а йому буде нелегко вдавати, ніби він узагалі не був цього дня в Ярвілі, але Саймон ще ніколи в житті не заходив у жодне інтернет-кафе і, що цілком можливо, міг навіть не підозрювати про їхнє існування.

Серце Ендрю билося так швидко, що йому аж боліло. Він квапливо переглянув веб-форум, де майже нічого нового не з’явилося. Були там такі оголошення, як «Збирання сміття» і «Запитання: шкільні дренажі у Кремптоні?», а приблизно кожен десятий пост був від адміністратора сайту з додатком «Протокол останнього засідання місцевої ради». В самому низу сторінки привертало увагу повідомлення під назвою «Смерть члена ради Баррі Фербразера». Переглядів —152; відгуків — 43. А далі, на другій сторінці веб-форуму, він знайшов те, що й сподівався знайти: якийсь пост від небіжчика.

Кілька місяців тому вчителя інформатики заміщав інший, молодий викладач. Він намагався бути крутим і налагодити контакт із класом. Йому не варто було взагалі згадувати про можливості ін’єкцій SQL-коду, бо Ендрю не сумнівався, що не він один після уроків одразу побіг додому й почав їх розшукувати.

Він витяг аркуш паперу, на якому записав код, роздобутий під час перерв у школі, і відкрив на веб-сайті місцевої ради сторінку, з якої можна було ввійти в систему. Усе залежало від того, чи справді цей сайт відкритий давно якимось аматором, котрий не подбав про захист від найпростіших варіантів класичних хакерських атак.

Обережно, послуговуючись тільки вказівним пальцем, Ендрю ввів магічну низку символів.

Двічі їх перечитав, упевнюючись, що не пропустив жодного апострофа, якусь мить повагався, затамувавши подих, а тоді натиснув клавішу Enter.

Він аж зойкнув, наче захоплена дитина, і ледве стримався, щоб не кричати й не бити переможно кулаком повітря. Він з першої ж спроби зумів проникнути в цей нікчемний сайтик. На екрані з’явилися всі дані про користувача Баррі Фербразера: його ім’я, пароль, уся потрібна інформація.

Ендрю розгладив свій чарівний папірчик, що цілий тиждень зберігався у нього під подушкою, і взявся до роботи. Процес набирання самого повідомлення, з численними закресленнями і правками, потребував значно довшої праці.

Він намагався писати якомога відстороненішим і непроникним стилем, у безпристрасній манері журналіста-аналітика.

«Честолюбний кандидат у члени місцевої ради Саймон Прайс головною тезою своєї виборчої платформи обрав скорочення зайвих видатків. Не підлягає сумніву, що містер Прайс має неоціненний досвід у галузі фінансів, тож він матиме змогу поділитися з членами ради конфіденційною інформацією про своїх численних поплічників. Він уміло заощаджує гроші, обставляючи свій дім краденими товарами (останнє таке придбання — новий комп'ютер). Саме до нього треба звертатися по дешеві друкарські послуги. Він залюбки зробить це для вас за готівку наприкінці робочого дня на типографії «Гаркорт-Волш», коли вже немає нікого з керівництва.»

Ендрю двічі перечитав це повідомлення. Він багато разів прокручував його подумки в голові. Він міг би інкримінувати Саймону багато злодіянь, але не існувало такого суду, де Ендрю міг би пред’явити якісь реальні звинувачення супроти свого батька, де як достовірні докази приймали б його спогади про фізичний терор і ритуальне приниження. Він міг би свідчити лише про численні дрібні правопорушення, якими похвалявся Саймон у його присутності, тож він і вибрав ці два конкретні приклади — крадений комп’ютер і друкарські послуги, надавані тишком-нишком в позаробочий час, — бо це було тісно пов’язано з місцем Саймонової праці. Працівники типографії знали, що Саймон цим займається, тож вони цілком могли б розповісти про це будь-кому: своїм друзям чи рідним.

Усе в ньому тремтіло, як це траплялося, коли Саймон по-справжньому скаженів, зриваючи зло на тому, хто трапляв йому під руку.

Було моторошно дивитися на доказ своєї зради на екрані з чорно-білими символами.

— Якою хернею ти там займаєшся? — пролунав у нього над вухом приглушений голос Жирка.

Смердючий чолов’яга, що сидів поруч, уже пішов. Жирко сів на його місце, а тепер читав усе написане Ендрю.

— Ні фіга собі, блін, — вимовив Жирко.

У Ендрю пересохло в роті. Його рука застигла нерухомо на мишці.

— Як ти туди вліз? — прошепотів Жирко.

— Ін’єкція SQL-коду, — пояснив Ендрю. — Це все вже в мережі. Їхній захист гівна вартий.

Жирка це захопило. Він був шалено вражений. Ця його реакція і втішила Ендрю, і налякала.

— Тільки нікому про це…

— Я хочу зробити таке про Каббі!

— Ні!

Ендрю спритно відвів руку з мишкою від простягнених до неї Жиркових пальців. Цей потворний акт синівського віроломства визрів у тому первісному бульйоні злості, роздратування й страху, що закипав у ньому впродовж усього його свідомого життя, але він не знав, як краще пояснити це Жиркові, тому просто сказав:

— Я це роблю не для хохми.

Він утретє перечитав повідомлення, а тоді додав до нього назву. Він бачив, як це збуджує Жирка, немовби вони знову зайшли на якийсь порно-сайт. Ендрю охопило бажання ще більше його вразити.

— Заціни, — сказав він і змінив ім’я користувача з «Баррі» на «Привид Баррі Фербразера».

Жирко розреготався на весь голос. Пальці Ендрю мимоволі смикнулися на мишці. Він відвів її вбік. Чи зробив би він це, якби поруч не було Жирка? Клацнув мишкою — і на веб-форумі Пеґфордської місцевої ради з’явилася нова тема: «Саймон Прайс не достойний балотуватися в раду».

Коли вони знову вийшли на вулицю, то мало не задихнулися від реготу, захоплено дивлячись один на одного. Після цього Ендрю позичив у Жирка сірники, підпалив аркушик із записаним зразком повідомлення і дивився, як цей папірець перетворюється на крихкі чорні пластівці, що падають на брудний тротуар, зникаючи під ногами перехожих.


X


Ендрю виїхав з Ярвіла о пів на четверту, щоб устигнути повернутися в Дім-на-пагорбі перед п’ятою. Жирко провів його до автобусної зупинки, а потім несподівано сказав, що хоче ще трохи погуляти в місті.

Він мав не надто конкретну домовленість із Кристал про зустріч у торгівельному центрі. Вернувся назад до крамничок, розмірковуючи про те, що вчудив Ендрю в інтернет-кафе, і намагався розібратися, чи йому таке до душі.

Жирко мусив визнати, що це його вразило. Відчув навіть певну заздрість. Ендрю все добре продумав, ні з ким не ділився своїм задумом і дуже ефектно його втілив. Це все було чудово. Але Жирко не міг приховати досади, що Ендрю не розповів йому про свій план, а це, своєю чергою, підштовхнуло його до думки засудити таємний характер приятелевої атаки на власного батька. Чи не було в цьому чогось занадто хитромудрого й підступного? Чи не було б справжніше кинути свої звинувачення прямо в очі Саймону або й підняти на нього руку?

Так, Саймон був мерзотник, але він був мерзотник справжній, робив, що захоче й коли захоче, не зважаючи на суспільні обмеження чи загальноприйняту мораль. Жирко замислився, чи не симпатизував він трохи Саймону, якого полюбляв розважати грубуватими жартами, кепкуючи насамперед з людей, які самі з себе робили йолопів і втрапляли в ідіотські ситуації. Жирко іноді думав про те, що волів би мати вдома Саймона — з його мінливістю, непередбачуваністю й агресивністю, достойного опонента й войовничого супротивника, — аніж свого Каббі.

Але, з іншого боку, Жирко не забув про падаючу бляшанку з креозотом, Саймонове розлючене обличчя й важкі кулачиська, його тваринне гарчання, а потім відчуття гарячої сечі, що тече йому, Жиркові, по ногах, і (мабуть, найганебніше з усього цього) його щире й відчайдушне бажання побачити якнайшвидше маму, щоб та забрала його у безпечніше місце. Жирко не став ще настільки невразливим, щоб не симпатизувати прагненню свого приятеля відплатити сповна.

Так розмірковуючи, Жирко пройшов по колу й закінчив тим, з чого починав: Ендрю вчинив щось зухвале, дотепне й потенційно вибухове. І знову Жиркові стало прикро, що не він усе це вигадав. Він намагався звільнитися від набутої міщанської звички занадто покладатися на слова, але було нелегко відмовитися від цієї гри, яку він так досконало опанував, отож, крокуючи полірованими плитками торгівельного центру, він мимоволі складав подумки фрази, які завдали б смертельного удару пихатій претензійності Каббі й виставили б його на загальне посміховисько…

Він помітив Кристал у невеличкій юрбі підлітків з Полів, що обліпили лавки на пішохідній алеї між крамничками. Серед них були Ніккі, Ліан і Дейн Таллі. Жирко ні на мить не завагався й не здавався анітрохи розгубленим, а йшов собі далі в тому самому темпі, тримаючи руки в кишенях, і не зважав на зацікавлені погляди, що прискіпливо оглядали його з голови до ніг.

— Як справи, Жирко? — гукнула йому Ліан.

— Нормально, — озвався Жирко.

Ліан пробурмотіла щось Ніккі, і та реготнула. Кристал завзято жувала жуйку, її щоки розчервонілися, а тоді рвучко відкинула назад волосся, аж затрусилися її сережки, і підтягла свої спортивні штани.

— Готова? — звернувся персонально до неї Жирко.

— Ага, — відповіла вона.

— Жирко, а твоя мамуся знає, що ти сюди прийшов? — запитала Ніккі.

— Ага, вона мене сюди привезла, — незворушно відповів Жирко. — Вона чекає там в машині. Сказала, що я можу тут швиденько трахнутися, щоб тільки встигнути додому на чайочок.

Усі вибухнули реготом, окрім Кристал, яка пискнула: «Пішов ти в сраку, мудило!» — хоч і мала цілком задоволений вигляд.

— Ти куриш самокрутки? — прохрипів Дейн Таллі, дивлячись на Жиркову нагрудну кишеню. На губі Дейна красувався великий чорний струп.

— Ага, — підтвердив Жирко.

— Мій дядько теж їх смалить, — сказав Дейн. — Знищив на фіг свої довбані легені.

Дейн ліниво помацав свій струп.

— Куди ви йдете? — поцікавилася Ліан, перевівши погляд з Жирка на Кристал.

— Не знаю, — відповіла Кристал, жуючи жуйку, і скоса зиркнула на Жирка.

Він не удостоїв жодну з них відповіддю, а просто показав великим пальцем на вихід з торгівельного центру.

— Па-па, — голосно попрощалася з ними Кристал.

Жирко недбало махнув їм усім рукою й подався геть разом із Кристал. Почув за спиною регіт, але йому було на це начхати. Він знав, що його поведінка справила на них належне враження.

— Куди ми йдемо? — спитала Кристал.

— Не знаю, — відповів Жирко. — Куди ти завжди ходиш?

Вона знизала плечима й далі жувала жуйку. Вони вийшли з торгівельного центру й пішли по головній вулиці. Були неподалік від тієї відпочинкової зони, куди ходили нещодавно в пошуках затишної місцинки.

— А шо, твоя мати справді тебе сюди привезла? — спитала Кристал.

— Та ясно, блін, шо ні. Я сів на автобус, хіба не ясно?

Кристал не образилася на цей випад, скоса дивлячись на їхнє відображення у вітринах крамниць. Жилавий і дивакуватий, Жирко був шкільною знаменитістю. Навіть Дейн казав, що він прикольний.

— Він просто використовує тебе, дурна ти прошмандівка, — кинула їй три дні тому Ешлі Меллор, — бо ти така сама блядюга, як і твоя стара.

Раніше Ешлі тусувалася з ватагою Кристал, аж доки вони не розсварилися через одного хлопця. Усі знали, що в Ешлі проблеми з головою. Вона була схильна до вибухів гніву і раптових сліз, а у Вінтердауні найбільше часу проводила в групах для відстаючих і в кабінеті для консультацій. Черговим доказом її нездатності продумувати заздалегідь усі наслідки було те, що вона кинула виклик Кристал на її території, де в Ешлі, на відміну від Кристал, не було жодної підтримки. Ніккі, Джемма й Ліан загнали Ешлі в кут і тримали її там, а Кристал дубасила її, аж поки кров з рота не бризнула їй на пальці.

Кристал не переймалася, що їй доведеться за це відповідати.

— Вони швидше обісруться, гівна рідкого варті, — сказала вона про Ешлі та її родину.

Але слова Ешлі зачепили делікатну й болючу струнку в душі Кристал, тож для неї бальзамом на груди стало те, що на другий день Жирко розшукав її в школі й уперше запросив зустрітися з ним на вихідні. Вона відразу сказала Ніккі й Ліан, що в суботу матиме побачення з Жирком Волом, і отримала велике задоволення від їхніх здивованих поглядів. Ну, й на довершення всього, він з’явився тоді, коли й обіцяв (принаймні в межах якоїсь півгодини), прямо перед усіма її приятелями, а тоді пішов від них разом із нею. Так, ніби вони по-справжньому зустрічалися.

— То чим ти займалася? — запитав Жирко після того, як вони пройшли метрів п’ятдесят мовчки, знову проминувши інтернет-кафе. Він розумів, що прийнято підтримувати якусь розмову, хоч насправді думав тільки про те, чи зможуть вони знайти якусь затишну місцину перед майданчиком, до якого було з півгодини ходу. Він хотів відтрахати її, поки вони обоє були ще обкурені. Йому було цікаво, що він тоді відчує.

— Я зранку була в лікарні, ходила до своєї баби. У неї був інсульт, — повідомила Кристал.

Цього разу баба Кет навіть не пробувала говорити, але Кристал здалося, що старенька відчувала її присутність. Як вона й передбачала, Террі не захотіла йти в лікарню, тож Кристал цілу годину самотньо просиділа біля ліжка, аж доки мусила вже йти.

Жирка цікавили подробиці життя Кристал, але тільки такі, завдяки яким можна було б дослідити справжнє життя Полів. Такі деталі, як відвідання лікарні, не викликали в нього ані найменшого інтересу.

— А ше, — додала гордовито Кристал, — я давала інтерв’ю в газету.

— Шо? — здивовано перепитав Жирко. — Як це?

— Та просто про Поля, — пояснила Кристал. — Типу, як тут нам рослося.

(Журналістка врешті-решт застала її вдома, а після того, як Террі неохоче дала дозвіл, повела її для розмови в кав’ярню. Вона розпитувала, чи допомогло Кристал навчання в школі Святого Томаса, чи це якось змінило її життя. Здається, вона була трохи розчарована й незадоволена відповідями Кристал.

— Які в тебе оцінки в школі? — запитала вона, але Кристал відповіла ухильно й неконкретно.

— Містер Фербразер казав, шо школа, на його думку, допомогла тобі розширити твій кругозір.

Кристал не знала, що казати про кругозір. Коли вона думала про Св. Томаса, їй згадувалося величезне каштанове дерево біля спортивного майданчика, з якого на них щороку падали величезні лискучі каштани. Вона цим дуже тішилася, бо перед тим, як пішла до Св. Томаса, ніколи в житті не бачила каштанів. Спочатку їй також подобалася шкільна форма, подобалося одягатися так само, як усі. Вона була захоплена, коли побачила на військовому меморіалі посеред Майдану ім’я свого прапрадіда: «Рядовий Семюел Відон». На цьому меморіалі було прізвище тільки ще одного хлопця, фермерського сина, що в дев’ять років уже вмів водити трактор, а одного разу, коли треба було принести й показати в класі якусь улюблену книжку або іграшку, він привів у школу живе ягня. Кристал назавжди запам’ятала, яка гладенька вовна була в того ягнятка. Коли вона розповіла про це бабі Кет, баба сказала, що вся їхня родина теж колись працювала на фермі.

Кристал любила, коли під час прогулянок на природі вони приходили до річки, зеленої й повноводої. Але найбільшу втіху вона отримувала від спортивних занять та ігор. Її завжди обирали найпершою в будь-яку спортивну команду, і їй подобалося чути розчарований стогін, що долинав з лав команди суперника. А іноді вона згадувала улюблених своїх учителів, і насамперед міс Джеймсон, молоду і стильну, з довгим білявим волоссям. Кристал завжди уявлялося, що Анна-Марія має бути трохи схожою на міс Джеймсон.

А ще були уривки інформації, що їх Кристал затримала в своїй пам’яті в яскравих і найточніших деталях. Вулкани: вони вибухали, коли зміщувалися цілі земельні пласти. На уроках вони робили моделі вулканів, заповнюючи їх бікарбонатом натрію і рідиною для миття посуду, після чого ті вибухали прямо на пластикових підносах. Кристал це дуже подобалось. А ще вона знала про вікінгів: вони мали довгі човни й рогаті шоломи, хоч вона й забула, коли вони прибули в Британію і для чого.

Але інші її спогади про Святого Томаса були пов’язані з приглушеними в’їдливими коментарями дівчат з її класу, через які дехто з них отримав від неї ляпаса. Коли соціальна служба дозволила їй повернутися до матері, її шкільна форма стала така тісна, коротка й занедбана, що зі школи почали надходити листи, і баба Кет страшенно посварилася з Террі. Інші дівчата в школі не хотіли, щоб вона вчилася в їхніх групах, але завжди брали її в свої спортивні команди. Вона й досі пам’ятала, як Лексі Моллісон роздавала всім у класі маленькі рожеві конвертики з запрошеннями на вечірку, а потім пройшла повз Кристал, задерши вгору носа, — цього Кристал їй не забула.

Її взагалі мало хто запрошував на вечірки. Їй було цікаво, чи Жирко або його мати пам’ятали, як вона одного разу прийшла до них на день народження. Був запрошений увесь їхній клас, і баба Кет купила Кристал нову святкову сукню. Тому вона знала, що у величезному Жирковому саду є ставок, гойдалка і яблуня. Вони ласували желе й бігали наввипередки в мішках. Тесса насварила Кристал за те, що та, відчайдушно прагнучи виграти пластмасову медальку, розштовхувала з дороги інших дітей. Хтось із них упав і розбив собі носа.

— Але ж тобі подобалося в школі Святого Томаса? — допитувалася журналістка.

— Ага, — відповіла Кристал, відчуваючи, що їй не вдалося висловити те, чого очікував від неї містер Фербразер, Вона дуже хотіла б, аби він був поруч і допомагав їй. — Так, подобалося.)

— А чому вони вирішили поговорити про Поля саме з тобою? — здивувався Жирко.

— Так хотів містер Фербразер, — відповіла Кристал.

Минуло кілька хвилин, а тоді Жирко запитав:

— Ти шось курила?

— Шо, типу косячка? Ага, разом із Дейном.

— Я теж трохи маю, — повідомив Жирко.

— Дістав у Ская Кірбі, так? — поцікавилася Кристал. Йому здалося, що він відчув у її голосі глузливу нотку, адже Скай — це був м’який, безпечний варіант, до нього ходили пацани із забезпечених родин. Якщо так, то Жиркові сподобалася справжність її насмішки.

— А де дістаєш ти? — зацікавився він.

— Ніде, бо то були Дейнові, — відповіла вона.

— Від Оббо? — припустив Жирко.

— Це підарюга довбаний.

— А шо з ним не так?

Але Кристал не могла пояснити словами, що з ним було не так, а навіть якби й могла, то не хотіла взагалі про нього говорити. Від згадки про Оббо у неї повзли по спині мурашки. Іноді він приходив і ширявся разом із Террі, а іноді просто дрючив її, а потім зустрічав Кристал на сходах із розстібнутою брудною ширінькою, шкірячись і хтиво поглядаючи на неї крізь окуляри з товстими лінзами. Незрідка Оббо пропонував Террі надати йому маленькі послуги, скажімо, переховати комп’ютери або залишити на нічліг якихось незнайомців, або виконати ще щось таке, про що Кристал навіть не здогадувалася, хоч матір тоді пропадала з хати годинами.

Не так давно Кристал приснився кошмарний сон, у якому її мати була прив’язана з розчепіреними руками й ногами до якоїсь рами, немов величезне, сире, общипане курча. Вона вся перетворилася на широченну, зяючу діру, а Оббо постійно заходив і виходив з цієї печери з якимись речами, тимчасом як крихітна голівка Террі була понура й нажахана. Кристал прокинулася страшенно сердита, відчуваючи, як їй підступає до горла нудота.

— Він довбойоб, — відповіла Кристал.

— Це той високий тип з поголеною головою і татуюванням на шиї? — запитав Жирко, який уже вдруге цього тижня сачконув був зі школи, а потім цілу годину просидів на мурі в Полях, спостерігаючи за тим, що там діється. Той лисий чолов’яга, що нишпорив у багажнику старого білого фургона, його заінтригував.

— Нє, то Пайкі Прітчард, — заперечила Кристал, — якшо ти бачив його на Тарпен Роуд.

— А шо він робить?

— Не знаю, — знизала плечима Кристал. — Запитай у Дейна, він дружбан Пайкового брата.

Але їй подобалася ця його щира зацікавленість. Раніше він ніколи не виявляв аж такого бажання розмовляти з нею.

— Пайкі отримав умовний строк.

— За шо?

— Він порізав пляшкою якогось типа в районі Крос Кіз.

— А то чого?

— Звідки мені знати, блін. Я там не була, — огризнулася Кристал.

Вона була в чудовому настрої, від чого завжди ставала трохи зухвалою. Якщо відкинути її хвилювання за бабу Кет (яка, зрештою, й досі була жива, тож залишалася надія, що вона якось оклигає), то в цілому останні тижні були непогані. Террі знову почала дотримуватись приписаного в «Белчепелі» режиму, а Кристал пильнувала за тим, щоб Роббі ходив у ясла. Його задок уже майже загоївся. Соціальна працівниця здавалася цілком задоволеною таким прогресом. Кристал теж ходила щодня до школи, хоча й не відвідувала традиційні ранкові консультації з Тессою ані по понеділках, ані по середах. Вона й сама не знала, чому. Буває, що іноді втрачаєш набуті звички.

Кристал знову зиркнула на Жирка. Він їй навіть ніколи особливо не подобався, доки не обрав її своєю мішенню в залі для вистав під час диско-вечірки. Усі знали Жирка. Деякі з його жартів переповідали, наче кумедні приколи з телика. (Кристал завжди вдавала, ніби в них удома є телевізор. Вона доволі часто дивилася його в однокласниць і в баби Кет, тому могла успішно блефувати. «Ага, це було повне гівно, скажи?» «Знаю, знаю, я мало не всцялася», — вставляла вона свої п’ять копійок, коли заходила мова про різні телевізійні програми.)

Жирко намагався уявити, що буває, коли тебе поріжуть склом. Майже фізично відчував, як зазубрений уламок розтинає ніжну шкіру його обличчя, як печуть оголені нерви, як повітря щипає за порізану шкіру; відчував гарячу вологість крові, що заливає йому обличчя. Шкіра довкола його рота стала надзвичайно чутливою, немовби там уже запікся шрам.

— А Дейн і досі ходить з ножем? — запитав він.

— Звідки ти знаєш, шо в нього є ніж? — здивувалася Кристал.

— Він лякав ним Кевіна Купера.

— А, ну так, — сказала Кристал. — Той Купер гівнюк, скажи?

— Ага, — погодився Жирко.

— Дейн носить ножа через тих братів Ріордонів, — пояснила Кристал.

Жиркові подобалося, з якою буденністю Кристал це говорила: вона розуміла, що ніж може знадобитися, бо на хлопця мають зуб і можуть йому «дати прикурити». Така була сувора реальність. Решта все не мало значення… Перед тим, як того дня приїхав Арф, Каббі вимагав від Тесси поради, на якому папері йому краще друкувати передвиборну листівку: на жовтому чи на білому…

— Може, там? — запропонував за якийсь час Жирко.

Справа від них тягнувся довгий кам’яний мур, а крізь відкриті ворота виднілися зарослі кам’яні плити.

— Ага, можна, — погодилася Кристал. Вона тільки одного разу була на цвинтарі, разом з Ніккі і Ліан. Вони тоді сиділи на якійсь могилі, розпиваючи з бляшанок пиво, й почувалися не дуже певно, а потім якась жінка почала на них кричати й обзивати їх. Вони пішли звідти, а Ліан пожбурила в ту жінку порожню баночку.

Але тут їх буде видно, подумав Жирко, коли вони підійшли до широкої бетонної доріжки поміж могилами: порослі зеленню пласкі надгробні плити ніяк їх не сховають. Тоді трохи далі Жирко помітив під стіною живопліт з барбарису. Він пішов навпростець, перетнувши цвинтар, і Кристал рушила за ним услід, ховаючи руки в кишенях. Тепер вони ступали поміж прямокутними клумбочками, всипаними гравієм. Написи на потрісканих надгробках були нерозбірливі. То був величезний цвинтар, просторий і доглянутий. Невдовзі вони вже дійшли до новіших могил з блискучими чорними мармуровими надгробками і золотистими написами. Довкола лежали свіжі квіти, принесені для тих, хто помер зовсім недавно.

Тут спочиває Ліндсі Кайл,


15 вересня 1960 р. — 26 березня 2008 р.


Спи спокійно, мамусю.


— Ось тут буде добре, — сказав Жирко, дивлячись на темну прогалину поміж колючими кущами, порослими жовтими квітами, і цвинтарним муром.

Вони заповзли у просякнутий вологістю затінок і лягли на землю, притулившись спинами до холодної стіни. Всюди поміж кущів виднілися надгробки, але людей ніде не було. Жирко спритно скрутив косяк, сподіваючись, що Кристал це побачить і буде вражена.

Але Кристал дивилася кудись удалину з-під темного покрову лискучого листя і думала про Анну-Марію, що, як сказала тітка Шеріл, приходила в четвер до баби Кет. Якби вона тоді прогуляла школу і прийшла туди в той самий час, вони могли б нарешті зустрітися. Кристал уже безліч разів уявляла, як побачить Анну-Марію і скаже: «Я — твоя сестра». У цих її фантазіях Анна-Марія завжди була захоплена зустріччю, після якої вони починали бачитися мало не щодня, і, врешті-решт, Анна-Марія пропонувала Кристал переїхати до неї. Уявний будинок Анни-Марії був охайний і чистенький, як у баби Кет, але набагато сучасніший. А останнім часом до цього уявного сюжету Кристал додала ще й маленьке рожевощоке дитятко у вишукано оздобленому ліжечку.

— Тримай, — сказав Жирко, передаючи Кристал косяк. Вона зробила затяжку, на кілька секунд затримала дим у легенях і поринула у мрійливе забуття, відчуваючи, як починають діяти чари коноплі.

— А ти маєш братів або сестер? — поцікавилася Кристал.

— Не маю, — відповів Жирко і помацав кишеню з презервативами.

Кристал віддала Жиркові косяк. У голові їй приємно паморочилося. Жирко зробив потужну затяжку і випустив кільця диму.

— Мене всиновили, — сказав він після паузи.

Кристал витріщилася на Жирка.

— Всиновили, серйозно?

Їхні почуття ставали дедалі розкутіші, вони могли розмовляти довірливо й відверто, усе ставало легким-легким.

— Мою сестру теж удочерили, — сказала Кристал, зачудувавшись такому збігові і зрадівши, що з’явилася нагода поговорити про Анну-Марію.

— Ага. Мабуть, я з такої ж родини, як і в тебе, — мовив Жирко.

Але Кристал його не слухала. Вона хотіла говорити.

— Я маю старшу сестру і старшого брата, Ліама, але їх забрали від нас, коли я ше не народилася.

— Чого? — зацікавився Жирко.

Він раптом став дуже уважним.

— Моя стара була тоді з Річі Адамсом, — почала Кристал. Вона глибоко затяглася й випустила тоненьку цівку диму. — Він стопудовий псих. Отримав пожиттєве. Угробив одного типа. Страшенно бив маму й малих, а тоді прийшли Джон і Сью й забрали дітей, потім ше й соціалка втрутилась, і вони так і лишилися в Джона і Сью.

Вона знову затяглася косяком, уявляючи ті часи, коли її ще не було на світі, просякнуті кров’ю, люттю й пітьмою. Вона багато чого наслухалася про Річі Адамса, здебільшого від тітки Шеріл. Він гасив недопалки об рученята однорічної Анни-Марії й бив її так, що аж ребра тріщали. Розбив Террі обличчя; на її лівій вилиці й досі було видно вм’ятину. Террі тоді серйозно підсіла на наркотики. Тітка Шеріл без жодних емоцій згадувала про рішення забрати від батьків обох цих занедбаних і заляканих малят.

— Так мало статися, — казала Шеріл.

Джон і Сью були їхні далекі бездітні родичі. Кристал так ніколи й не могла збагнути, де саме розташувалася їхня гілка на її заплутаному родинному дереві і як вони здійснили це, за словами Террі, викрадення дітей. Після довгої бюрократичної тяганини вони, врешті-решт, отримали дозвіл на усиновлення дітей. Террі, що залишалася з Річі аж до самого його арешту, так більше ніколи й не побачила ні Анни-Марії, ні Ліама, і цього Кристал ніяк не могла зрозуміти. Уся ця історія наскрізь просякла тухлою ненавистю, непрощенними словами й погрозами, забороненими постановами і нескінченною вервечкою соцпрацівників.

— А хто тоді твій тато? — поцікавився Жирко.

— Сосиска, — відповіла Кристал. Вона спробувала згадати його справжнє ім’я. — Баррі, — невпевнено пробурмотіла вона, сама в цьому сумніваючись. — Баррі Коутс. Але в мене прізвище мами, Відон.

Спогад про юнака, який помер від передозування у Терріній ванні, прилинув до неї крізь пасма важкого, солодкого диму. Вона віддала косяк Жиркові і притулилася головою до кам’яного муру, вдивляючись у різану рану неба, поцятковану темним листям.

Жирко думав про Річі Адамса, який убив чоловіка, і про те, що, можливо, його біологічний батько теж сидить десь у в’язниці: весь у татуюваннях, як Пайкі, худий і м’язистий. Він подумки порівняв Каббі з цим міцним, незламним, справжнім чоловіком. Жирко знав, що його відлучили від біологічної матері ще немовлям, бо бачив фотографії, де Тесса тримає його, кволого й схожого на підбиту пташку, з білою вовняною шапочкою на голові. Він був недоношеною дитиною. Тесса йому розповідала дещо, хоч сам він ніколи її не розпитував. Його справжня мати була зовсім юна, коли завагітніла ним. Можливо, була така, як Кристал: не відмовляла нікому…

Жирко тим часом уже був добряче обкурений. Він обійняв Кристал за шию, притис до себе й почав цілувати, запихаючи їй у рот свого язика. Другою рукою мацав її за груди. У голові йому крутилося, а руки й ноги геть обважніли. Він навіть на дотик майже нічого не відчував. Трохи незграбно запхав руку їй під футболку, а потім ще далі, під ліфчик. Її розпашілий рот пахнув тютюном і травкою. Губи були сухі й потріскані. Його збудження було якесь притуплене. Здавалося, ніби всі його відчуття хтось пропускає крізь незриму ковдру. Набагато довше, ніж минулого разу, він вивільняв її з одежі, а ще важче було натягти презерватив, бо пальці геть задубіли і зробилися мляві. А тоді ненароком він ще й сперся ліктем, усією своєю вагою, на її м’яке, тендітне тіло під пахвою, й вона заверещала з болю.

Вона була сухіша, ніж раніше. Довелося докласти зусиль, щоб увійти в неї, та він був сповнений рішучості довершити те, за чим сюди прийшов. Час уповільнився і став клейким і тягучим, але Жирко чув своє пришвидшене дихання, і це його нервувало, бо він уявляв, що хтось там у темряві сидить навпочіпки біля них, спостерігає за ними й важко дихає прямо йому у вухо. Кристал ледь чутно застогнала. Вона відкинула голову, і ніс її здавався ширшим і схожим на рильце. Він задер їй футболку, розглядаючи гладенькі білі груди, що погойдувалися, випурхнувши з розстібнутого ліфчика. Несподівано кінчив, сам того не очікуючи, а його вдоволений стогін мовби належав тому чужинцеві, що сидів навпочіпки, підглядаючи за ними.

Він скотився з неї, стягнув презерватив і викинув його, а тоді застібнув ширіньку, відверто нервуючись і роззираючись, чи й справді вони тут самі. Кристал однією рукою надягала трусики, а іншою — футболку, сягаючи собі за спину, щоб застібнути ліфчик.

Небо заступили хмари, і вже добряче стемніло, доки вони були там за кущами. Жирко відчував якесь далеке дзижчання у вухах. Він страшенно зголоднів. Його мозок працював уповільнено, але слух став аж надміру чутливий. Жирка не полишав страх, що за ними стежили, можливо, просто з муру за їхніми спинами. Він хотів забратися звідси.

— Давай… — пробурмотів він і виповз, не чекаючи на неї, з-під кущів, після чого випростався й обтрусився. Метрів за сто від них біля якоїсь могили сиділа літня пара. Він хотів якнайшвидше втекти від тих ілюзорних очей, що могли чи не могли бачити, як він злягався з Кристал Відон. До того ж йому здавалося нестерпно обтяжливим, що зараз доведеться шукати потрібну автобусну зупинку, а тоді ще й сідати в автобус на Пеґфорд. Він волів би прямо зараз, цієї ж миті, опинитися у своїй кімнаті на горищі.

Кристал, похитуючись, човгала за ним. Вона розправляла футболку, дивлячись під ноги на порослу травою землю.

— Блін, — пробурмотіла вона.

— Шо? — спитав Жирко. — Давай, ходімо.

— Там містер Фербразер, — прошепотіла, не рухаючись, Кристал.

— Шо?

Вона показала на могилу перед ними. Там ще не було надгробка, але могила був встелена свіжими квітами.

— Бачиш? — мовила Кристал, присівши навпочіпки, і показала на листівки, причеплені до целофану. — Це Фербразер. — Вона легко розпізнала це прізвище з листів, що приходили додому зі школи, з проханням до її матері дати дозвіл, щоб Кристал поїхала на змагання. — «Дорогому Баррі», — поволі прочитала вона, — а тут написано «Татові», — старанно вимовила вона, — «від…»

Але імена Нів і Шіван були для неї заважкі.

— То й шо? — буркнув Жирко, хоча насправді від цієї новини йому поповзли по спині мурашки. Верболозна труна лежала в кількох метрах під ними, а в ній гнило під землею невисоке тіло й життєрадісне обличчя найдорожчого приятеля Каббі, завсідника їхнього дому. Привид Баррі Фербразера… Жиркові стало не по собі. Так, ніби це була якась помста.

— Пішли, — сказав він, але Кристал не рухалась. — Шо з тобою?

— Я веслувала в його команді, ясно? — огризнулася Кристал.

— А, ну так.

Жирко був неспокійний, як норовливий жеребець, і помалу задкував.

Кристал дивилася на могилу, обхопивши себе за плечі. Почувалася спустошеною, сумною й загидженою. Воліла б, щоб вони не займалися цим отут, зовсім поруч із містером Фербразером. Їй було холодно. На відміну від Жирка, Кристал прийшла без куртки.

— Пішли, — знову повторив Жирко.

Вона подалася вслід за ним, і тепер вони йшли мовчки. Кристал думала про містера Фербразера. Він завжди називав її Крискою, як ніхто інший. І їй подобалось бути Крискою. Веселий був чоловік. На очі їй наверталися сльози.

Жирко думав, яку смішну історію він зможе розповісти Ендрю про те, як обкурився, як трахнув Кристал, як став, мов той параноїк, уявляти, ніби хтось за ними стежить, як виліз з-під кущів мало не на могилу Баррі Фербразера. Хоч зараз йому ще зовсім не було смішно. Ще ні.


Частина третя


Двоїстість

7.25. Резолюція повинна стосуватися не більше, ніж однієї теми… Нехтування цим правилом зазвичай призводить до непорозумінь у дискусії, а це може призвести до непорозумінь у діях…

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання


 І


— …вибігла звідси з криками «вбили!», обзивала її «шмарою пакистанською», а тепер з газети дзвонять за коментарями, бо вона…

До Парміндер, коли вона минала лікарняну конференц-залу, двері до якої були напіввідчинені, донісся ледь чутний голос її реєстраторки. Одним легеньким порухом вона розчинила двері навстіж і побачила там реєстраторку, що шепотіла щось на вухо медсестрі-практикантці. Обоє аж підскочили й озирнулися.

— Докторе Джаван…

— Ви добре знайомі з угодою про конфіденційність, яку підписали, наймаючись сюди працювати, Карен?

Реєстраторка нажахано завмерла.

— Так, я… я не… Лаура вже… я йшла, щоб передати вам цю записку. Дзвонили з газети «Ярвіл і околиця». Померла місіс Відон, а її внучка каже…

— Це теж для мене? — холодно поцікавилася Парміндер, показуючи на папку з історією хвороби, яку Карен тримала в руці.

— О… так, — розгублено пробелькотіла Карен. — Він хотів бачити доктора Кроуфорда, але…

— Повертайся за стіл реєстрації.

Парміндер взяла історію хвороби і пішла до приймальні, аж пінячись зі злості. Та коли прийшла туди й побачила пацієнтів, то раптом збагнула, що навіть не знає, кого викликати, й зазирнула в папку.

— Містер… містер Моллісон.

Говард сяйнув посмішкою, підвівся й почвалав до неї своєю звичною ходою перевальцем. Парміндер відчула неприязнь, що підкотилася їй до горла клубком жовчі. Вона розвернулася й рушила до свого кабінету, а Говард потупотів за нею.

— Ну, і як там наша Парміндер? — запитав він, зачиняючи за собою двері і, не чекаючи запрошення, вмостився в крісло пацієнта.

Він так вітався завжди, але сьогодні це прозвучало як насмішка.

— Що хвилює? — безцеремонно відрізала йому Парміндер.

— Маленьке подразнення, — пояснив Говард. — Ось тут. Мені потрібна якась мазь.

Він витяг зі штанів сорочку й задер її на пару сантиметрів. Парміндер побачила червону подразнену шкіру в тому місці, де складки живота вивалювалися просто на стегна.

— Мусите зняти сорочку, — звеліла вона.

— Та ж мені свербить тільки тут.

— Я мушу оглянути все.

Говард зітхнув і звівся на ноги. Розстібаючи сорочку, він спитав:

— А ви отримали порядок денний, який я вислав зранку?

— Ні, я ще сьогодні не перевіряла пошту.

Це була брехня. Парміндер читала порядок денний і страшенно розлютилася, але зараз йому не варто було про це казати. Її обурювало те, що Говард навіть у лікарні не давав їй спокою з тією радою, немовби нагадуючи, що там він може командувати нею, хоча тут, у її кабінеті, вона могла наказати йому роздягтися.

— Ви не могли б… я мушу глянути під…

Він підняв угору своє черево, що звисало, мов фартух, над його штанами. Усміхався до неї, підтримуючи руками складки жиру. Вона присунула стілець ближче і її голова опинилася на рівні його пояса.

Вона побачила огидну лускату висипку, що розповзлася поміж складками Говардового пуза: яскраво-червону, як опік, що нагадувала якусь велетенську бридку посмішку, їй у ніздрі вдарив сморід гнилого м’яса.

— Себорейна попрілість, — діагностувала вона, — а там, де чухаєтесь, лишай. Усе, можна вдягатись.

Анітрохи цим не здивований, він опустив черево й потягся за сорочкою.

— Я там включив у порядок денний питання про долю «Белчепела». Цим зараз зацікавилася преса.

Вона не відповіла йому, зосереджено друкуючи щось на комп’ютері.

— Газета «Ярвіл і околиця», — уточнив Говард. — Я для них пишу статтю. Так би мовити, інший погляд на цю проблему, — додав він, застібаючи сорочку.

Вона намагалася його не слухати, та коли прозвучала назва газети, відчула, як у її животі щось стислося.

— Говарде, а коли вам востаннє міряли тиск? За останні півроку не бачу жодного запису.

— Усе нормально, я приймаю ліки.

— Усе одно треба перевірити, якщо ви вже тут.

Він знову зітхнув і старанно підкотив рукав.

— Вони спочатку опублікують статтю Баррі, а потім мою, — повідомив Говард. — Ви знали, що він надіслав їм статтю? Про Поля?

— Так, — відповіла вона, сама того не бажаючи.

— Може, маєте її копію? Ну, щоб я не повторював того, що він уже сказав.

Її пальці затремтіли. Вона намірилася міряти тиск, але манжета приладу була закоротка для Говардової руки. Парміндер зняла її й пішла по довшу.

— Ні, — сказала вона, повернувшись до Говарда спиною. — Я навіть її не бачила.

Він стежив за тим, як вона закачувала в манжету повітря й поглядав на манометр з поблажливою посмішкою чоловіка, що споглядає якийсь поганський ритуал.

— Зависокий, — повідомила вона, коли стрілка зафіксувала сто сімдесят на сто.

— Я приймаю таблетки від тиску, — повторив Говард, почухавшись там, де була манжета, і опустив рукав. — Доктор Кроуфорд ніби задоволений.

Вона переглянула на екрані список його медикаментів.

— Приймаєте від тиску амлодипін і бендрофлуметіазид, так? І симвастатин для серця… жодних бета-блокаторів…

— Через астму, — відповів Говард, розправляючи рукав сорочки.

— …правильно… і аспірин. — Вона повернулася до нього обличчям. — Говарде, головна причина всіх ваших проблем зі здоров’ям — ваша зайва вага. Вас коли-небудь направляли до дієтолога?

— Я вже тридцять п’ять років працюю в гастрономі, — усміхнувся Говард. — Не вам мене вчити нюансів харчування.

— Ну, якби ви хоч трохи змінили спосіб життя, то відразу б відчули різницю. Якби вам скинути…

Він ледь помітно підморгнув і сказав:

— Не треба все ускладнювати. Мені тільки потрібна якась мазь від сверблячки.

Парміндер роздратовано заклацала клавішами комп’ютера, набираючи рецепти протигрибкових і стероїдних мазей, тоді роздрукувала їх і мовчки вручила Говардові.

— Красно дякую, — сказав він, підводячись зі стільця. — І гарного вам дня.


II


— Чого тобі?

Зіщулене тіло Террі Відон видавалося ще меншим на тлі дверей до її будинку. Вона вчепилася руками, наче клешнями, за одвірки, намагаючись набрати поважнішого вигляду, й загородила собою прохід. Була восьма ранку. Кристал щойно вийшла з хати разом із Роббі.

— Хочу поговорити, — відказала сестра. Шеріл, широкоплеча й мужикувата, в спортивних штанах і білій жилетці,зробила затяжку і скоса зиркнула на Террі крізь дим від цигарки. — Померла баба Кет.

— Шо?

— Померла баба Кет, — повторила голосніше Шеріл. — Хоча яка тобі на фіг різниця.

Але Террі ще з першого разу все почула. Новина так її приголомшила, що вона розгубилася й перепитала ще раз.

— Ти кололася? — спитала Шеріл, вдивляючись у її перекошене й невиразне обличчя.

— Пішла на фіг. Я не колюся.

І це була правда. Цього ранку Террі нічого не вживала. Вона вже третій тиждень не вживала наркотиків. Вона цим не пишалася і не вивішувала на кухні ніяких «зоряних таблиць» для допомоги наркоманам. Іноді могла триматися й довше, навіть місяцями. Оббо вже два тижні, як кудись поїхав, тому їй було легше. Але все необхідне й далі зберігалося у старій бляшанці з-під печива, а жага забутися вічним вогнем розгоралася в її крихкому тілі.

— Вона померла вчора. Та довбана Деніел тільки сьогодні мені подзвонила, блін, — вилаялася Шеріл. — А я ше хотіла провідати її в лікарні. Деніел тепер хоче забрати хату. Хату баби Кет. Паскуда жадібна.

Террі вже давно не бувала в тому маленькому будиночку на вулиці Надії, але, слухаючи Шеріл, дуже чітко уявляла всілякі дрібнички на серванті й мереживні фіранки. А ще уявляла, як Деніел напихає кишені різними речами, нишпорячи в шафках.

— Похорон у вівторок о дев’ятій, біля крематорію.

— Ясно, — сказала Террі.

— Ця хата не тільки її, а й наша, — мовила Шеріл. —

Я скажу Деніел, що нам належиться частка. Сказати?

— Ага, — відповіла Террі.

Вона дивилася, як за рогом зникає яскраво-жовте волосся й татуювання Шеріл, а тоді вернулася до хати.

Баба Кет померла. Вони вже давно не розмовляли. Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. А з Кристал вона постійно бачилась. Кристал була її улюблениця. Вона завжди приходила на ті дурнуваті змагання, щоб подивитися, як веслує Кристал. На смертному ложі вона вимовила ім’я Кристал, а не Террі.

Ну, й добре, стара сучко. Мені пофіг. Пізно.

Террі здригалася, відчуваючи, як щось їй тисне в грудях, і тинялася смердючою кухнею в пошуках цигарок, хоч насправді марила ложкою, вогнем і голкою.

Тепер уже пізно казати старій те, що вона хотіла сказати. Пізно, їй уже не стати знову «солодкою Террі». «Великі дівчатка не плачуть… великі дівчатка не плачуть…» Це вже багато років потому вона зрозуміла, що пісенька, яку баба Кет наспівувала їй своїм прокуреним голосом, насправді була про «Солодку Шеррі».

Руки Террі порпалися в смітті, мов ті щурі, шукаючи сигаретні пачки й роздираючи їх на клапті, але всі вони були порожні. Кристал, напевне, скурила останню цигарку. Була така ж ненажерлива корова, як і та Деніел, що рилася в речах баби Кет, втаємничивши від усіх її смерть.

На масній тарілці лежав довгенький недопалок. Террі витерла його об футболку і припалила від газової плити. В голові у неї раптом пролунав її ж голос, коли їй було одинадцять.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Не хотіла про це згадувати. Схилилася над умивальником, закурила й подумала, що на неї чекає, уявляючи велику сварку, що назрівала між двома старшими сестрами. Ніхто не чіплявся до Шеріл та її чоловіка Шейна: вони обидвоє могли дати здачі, а Шейн якось засунув одному бідоласі в поштову скриньку вхідних дверей запалену ганчірку. За це й мотав свій черговий строк, але йому ще повезло, що нікого не було вдома. Але в Деніел була зброя, могутніша за кулаки: гроші, власний будинок і домашній телефон. А вона зналася зі всякими шишками і вміла з ними ладити. То була людина, яка завжди мала запасні ключі й потрібні документи.

Але Террі сумнівалася, що Деніел заволодіє будинком, попри всю її таємну зброю. Бо ж не лише вони втрьох претендували на нього. Баба Кет мала ще купу внуків і правнуків. Після того, як Террі віддали опікунам, її батько наплодив ще чимало дітей. Загалом дев’ятеро, порахувала якось Шеріл, від п’яти різних матерів. Террі ніколи не бачила своїх зведених братів і сестер, але Кристал якось їй розповіла, що баба Кет з ними зустрічається.

— Справді? — здивувалася Террі. — Ну й нехай обдеруть її до нитки, стару дурну сучку.

Отже, баба бачилася з рештою родини, хоч то були далеко не янголятка з того, що довелося чути Террі. Але тільки від неї одної, що була колись «солодкою Террі», баба Кет відреклася назавжди.

Коли не ширяєшся, з твого темного нутра виповзають лихі думки і спогади, а в черепі дзижчать чорні мухи, обсідаючи його зусібіч.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Террі мала на собі жилет, який оголював її вкриту рубцями від опіків руку, шию і спину. Ці шрами й рубці утворювали неприродно обвислі складки, подібні на розтале морозиво. Коли їй було одинадцять, вона шість тижнів пролежала в опіковому відділені південно-західної лікарні.

(«Як це сталося, сонечко?» — запитала мама дитини, що лежала на сусідньому ліжку.

Її батько жбурнув у неї сковороду з киплячим жиром, і на ній загорілася футболка.

— Нещасний випадок, — буркнула Террі. Вона казала так усім, навіть соцпрацівниці й медсестрам. Террі радше згоріла б живцем, аніж продала свого батька.

Невдовзі після того, як Террі виповнилося одинадцять, її матір покинула напризволяще усіх трьох своїх дочок. Уже за кілька днів Деніел і Шеріл стали жити в родинах тих хлопців, з якими зустрічалися. Террі лишилася наодинці з батьком, готуючи йому якусь їжу і не полишаючи надії, що мама повернеться. Навіть попри неймовірний біль і жах перших днів і ночей у лікарні, Террі раділа, що так сталося, бо була переконана, що мама про це почує, приїде й забере її звідси. Щоразу, коли Террі чула найменший порух біля дверей палати, її серце підстрибувало.

Але за всі ці шість довгих тижнів болю й самоти її не провідав ніхто, крім баби Кет. Тихої післяобідньої або вечірньої пори баба Кет приходила й сідала біля внучки, нагадуючи їй, що треба дякувати медсестрам. Була похмура й сувора, але разом з тим випромінювала неочікувану ніжність.

Вона принесла Террі дешеву пластикову ляльку в чорному блискучому плащику, та коли Террі його зняла, під плащиком на ляльці нічого не було.

— Бабо, в неї нема панталонів.

Баба Кет тоді захихотіла. А баба Кет ніколи не сміялася.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Вона хотіла, щоб баба Кет забрала її до себе. Вона попросила бабу про це, і баба погодилась. Іноді Террі думала, що ті шість тижнів у лікарні були найщасливішими в її житті, незважаючи на біль. Там було так безпечно, всі були з нею лагідні й доглядали її. Там вона мріяла, що поїде додому до баби Кет, до її будиночка з гарними мереживними фіранками, а не до батька, не до тієї спальні, двері якої відчинялися навстіж серед ночі, аж падала з них афішка Девіда Ессекса, яку залишила Шеріл, а потім заходив батько, розстібаючи ширіньку, і підступав до ліжечка, в якому вона благала його не робити цього…)

Доросла Террі пожбурила на кухонну підлогу тліючий фільтр недопалка і попростувала до вхідних дверей. Нікотину їй було замало. Вона рушила вулицею туди ж, куди пішла Шеріл. Краєчком ока зауважила двох сусідок, які про щось розмовляли на тротуарі, позираючи на неї. «Шо, блін, подобається? Дивіться-дивіться…» Террі знала, що про неї тут роками всі пліткували. Знала, про що вони пліткують, бо час від часу їй відверто все це гукали в спину. А одна сусідня сучка ще й постійно плакалася в раду на занедбане подвір’я Террі. «На фіг, на фіг, на фіг…»

Вона вже майже бігла, намагаючись відігнати спогади.

Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га? Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить.

Отак вони востаннє поговорили, і баба Кет обізвала її так само, як і всі інші, і Террі відповіла в тому ж дусі.

Ну то й пішла ти на фіг, стара коровисько, на фіг.

Вона ніколи не сказала їй: «Ти зрадила мене, бабо Кет.» Ніколи не спитала: «Чому ти не залишила мене в себе?» Ніколи не зізналася: «Я любила тебе більше за всіх, бабо Кет».

Террі молила Бога, щоб Оббо повернувся. Він мав повернутися сьогодні; сьогодні, чи завтра. Їй потрібна була доза. Інакше ніяк.

— Як ти, Террі?

— Ти бачив Оббо? — спитала вона хлопця, що курив і попивав, сидячи на мурі біля крамниці спиртних напоїв. Здавалося, ніби шрами на її спині знову почали пекти.

Він похитав головою, скоса зиркнувши на неї. Вона побігла далі. Їй надокучали думки про соцпрацівницю, про Кристал, про Роббі. Знову ці мухи, що набридливо дзижчать у голові, такі схожі на тих сусідок, що витріщаються й засуджують її. Але звідки їм зрозуміти пекучу нагальність і гостроту її потреби?

(Баба Кет забрала її з лікарні до себе і виділила їй окрему кімнату. То була найчистіша, найохайніша кімната, у якій Террі коли-небудь доводилося спати. Вона провела в баби три ночі. Після того, як баба Кет цілувала її на ніч, Террі сідала на ліжко й переставляла на підвіконні прикраси.

Там у скляній вазі подзвонював букетик скляних квітів, лежало пластикове рожеве прес-пап’є з мушлею всередині і стояв дибки, дурнувато посміхаючись, улюбленець Террі, керамічний коник.

— Я люблю коників, — сказала вона тоді бабі Кет.

Коли ще Терріна мати була з ними, в школі організували поїздку на сільськогосподарську виставку. Їхньому класу показали велетенського чорного коня породи шайр, спорядженого в збрую. Террі виявилася єдиною, хто насмілився його погладити. Її сп’янив його запах. Вона обняла гігантську колону його ноги, що закінчувалася масивним білим копитом, прикритим густою шерстю, й відчула живу кінську плоть. Учителька тоді сказала: «Обережно, Террі, обережно!», та літній чоловік, який привів коня, усміхнувся й сказав, що не треба боятися, бо Самсон нічого не зробить такій маленькій гарній дівчинці.

Керамічний коник мав інший колір. Він був жовтий з чорного гривою і хвостом.

— Він твій, — сказала баба Кет, і Террі пережила справжній екстаз.

Але на четвертий ранок приїхав батько.

— Їдемо додому, — скомандував він, і вираз його обличчя нажахав Террі. — Нема чого сидіти в цієї довбаної старої корови. Ти тут не залишишся. Я сказав ні, мала сучко.

Баба Кет налякалася не менше за Террі.

— Майкі, не треба… — белькотіла вона. Вже й сусіди почали визирати з вікон. Баба Кет тримала Террі за одну ручку, а батько схопив її за другу.

— Їдеш зі мною додому!

Він ударив бабу Кет в око і затягнув Террі в машину. А коли вони приїхали, він так відлупцював її, що на ній не лишилося живого місця.)

— Бачили Оббо? — крикнула Террі його сусідці, що стояла метрів за п’ятдесят він неї. — Він повернувся?

— Не знаю, — відповіла жінка й відвернулася.

(Коли Майкл не лупцював Террі, він займався з нею іншими речами, про які вона не хотіла говорити. Баба Кет більше не приходила. Террі втекла з дому в тринадцять років, але не до баби Кет. Вона не хотіла, щоб батько її знайшов. Проте її все одно впіймали й віддали опікунам.)

Террі загупала до Оббо у двері й зачекала. Постукала знову, але ніхто не озвався. Вона впала на поріг, тремтячи з голови до ніг, і заплакала.

Дві прогульниці з Вінтердауна, проходячи повз неї, озирнулися.

— Це ж мама Кристал Відон! — голосно вигукнула одна.

— Ота лахудра? — ще голосніше перепитала друга.

Террі не знайшла в собі сил обматюкати їх, так гірко вона ридала. Пирскаючи й хихочучи, дівчата почимчикували геть.

— Шалава! — загорлала одна з них з другого кінця вулиці.


III


Ґевін міг би запросити Мері у свій кабінет, щоб обговорити недавнє листування зі страховою компанією, але натомість вирішив навідати її вдома. Він не планував на другу половину дня жодних зустрічей, ану ж бо вона запропонує йому лишитись на вечерю. Мері чудово куховарила.

Він інстинктивно намагався не надокучати їй під час жалоби, але їхні зустрічі ставали дедалі частіші. Мері завжди подобалася Ґевінові, але Баррі затьмарював її собою в товаристві. Не те, щоб її гнітила така другорядна роль; навіть навпаки: здавалося, що їй подобалося прикрашати собою заднє тло, вона весело сміялася з жартів Баррі і була щаслива просто бути з ним поруч.

Ґевін сумнівався, що Кей була б задоволена життям, якби їй довелося грати другу скрипку. Він піднімався, перемикаючи швидкості, вгору Соборним провулком і думав, як би обурилася Кей, якби хтось запропонував їй змінити поведінку або стишити свої амбіції заради втіхи, радості чи самоповаги її партнера.

Мабуть, ще ніколи він не почувався таким нещасним у стосунках з іншими жінками, як зараз. Навіть у тій нескінченній агонії, в яку перетворилися його відносини з Лайзою, траплялися тимчасові перемир’я, кумедні моменти, раптові зворушливі згадки про кращі часи. А ситуація з Кей нагадувала справжню війну. Іноді він навіть забував, що між ними взагалі могла існувати якась взаємна симпатія. Чи він їй хоч подобався?

Між ними вибухла, мабуть, найзапекліша сварка, коли вони зідзвонилися зранку після вечірки в Майлза і Саманти. Скінчилося все тим, що Кей пожбурила слухавку, обірвавши Ґевіна на півслові. Цілу добу він був свято переконаний, що їхнім стосункам настав кінець, і, хоч саме цього він і хотів, відчував не так полегшення, як страх. Він фантазував, що Кей просто зникла, вернулася в Лондон, хоча насправді вона загрузла в Пеґфорді, отримавши тут роботу, а її донька навчалася у Вінтердауні. Хоч куди б він подався в цьому крихітному містечку, він завжди міг наштовхнутися на неї. Напевне, вона вже активно додавала отрути до джерела пліток, налаштовуючи всіх проти нього. Він уявляв, як вона повторює ті дурниці, що наплела йому по телефону, Саманті або тій старій нишпорці з продуктової крамниці, від якої в нього мурашки по спині лізли.

«Я зірвала з місця доньку, кинула роботу, переїхала сюди заради тебе, а ти ставишся до мене, як до курви, якій навіть платити не треба».

Усі скажуть, що він погано вчинив. Може, так воно й було. Можливо, була якась вирішальна мить, коли він мав би спинитися, але він її пропустив.

На вихідних Ґевін розмірковував, як то воно, коли всі тебе вважають негідником. Досі йому ще не доводилося потрапляти в таку ситуацію. Коли його покинула Лайза, всі були такі люб’язні і так йому співчували, особливо Фербразери.

Його мучив страх і переслідувало почуття провини, аж поки в неділю ввечері він не витримав і подзвонив Кей, щоб вибачитись. Тепер він знову опинився там, де не хотів бути, і за це ненавидів Кей.

Припаркувавшись біля під’їзду Фербразерів, як він це часто робив, коли ще Баррі був живий, Ґевін попростував до вхідних дверей, зауваживши, що хтось підстриг газон, відколи він тут був останнього разу. Мері майже відразу відповіла на дзвінок.

— Привіт, як… Мері, що з тобою?

Її обличчя було мокре, а в очах бриніли прозорі, як діамант, сльозинки. Вона пару разів ковтнула повітря, похитала головою, а потім, навіть не зрозумівши, як це сталося, Ґевін усвідомив, що тримає її в обіймах на порозі хати.

— Мері? Щось трапилось?

Він відчув, що Мері кивнула. Розуміючи, що їх можуть побачити з вулиці, Ґевін обережно завів її в будинок. Вона була така маленька й тендітна в його обіймах. Вчепилася в нього пальцями, припавши лицем до плаща. Він якомога обережніше опустив портфель, але звук, з яким портфель упав на підлогу, змусив її відсахнутися від Ґевіна, уривчасто дихаючи й затуляючи рота руками.

— Вибач мені… Вибач… О Боже, Ґев…

— Що сталося?

Голос його звучав інакше, ніж зазвичай: вольовий, командний тон, подібний до того, як часом розмовляє Майлз, коли в нього якась криза на роботі.

— Хтось виклав… я не… хтось виклав від Баррі…

Вона повела його в кабінет Баррі, затишний, занедбаний і захаращений усякою всячиною. Полиці були заставлені старими призами Баррі за веслування, а на стіні висіла велика обрамлена фотографія восьми дівчаток-підлітків, які стояли з медалями на шиях, переможно здійнявши руки. Тремтячим вказівним пальцем Мері показала на екран комп’ютера. Не знімаючи плаща, Ґевін сів у крісло і придивився до веб-форуму на сайті пеґфордської місцевої ради.

— Я б-була зранку в гастрономчику, і Морін Лоу розповіла мені, як багато людей висловили співчуття на сайті… тож я х-хотіла написати п-повідомлення з подякою, і… дивись…

Він це помітив, ще поки вона говорила. «Саймон Прайс не достойний балотуватися в раду», опублікував «Привид Баррі Фербразера».

— Господи Ісусе! — обурився Ґевін.

Мері знову залилася слізьми. Ґевін хотів було ще раз її обійняти, але не наважився, особливо тут, у цій маленькій, затишній кімнатці, сповненій духом Баррі. Він узяв її за тонке зап’ястя й повів коридором до кухні.

— Тобі треба щось випити, — звелів він їй тим самим незвично сильним і вольовим голосом. — До біса кава. Де тут щось нормальне?

Але він і сам це пригадав, не чекаючи відповіді. При ньому Баррі не раз діставав пляшки з кухонної шафки, тож Ґевін змішав їй трохи джину з тоніком: о такій порі, думав він, нічого міцнішого вона пити не буде.

— Ґеве, зараз четверта дня.

— Кого це хвилює? — мовив Ґевін своїм новим голосом. — Пий, пий.

Схлипування змінилося нервовим сміхом. Вона взяла склянку й відсьорбнула з неї. Ґевін дістав рулон паперових рушничків і витер їй сльози з очей і обличчя.

— Ти такий добрий, Ґеве. Хочеш чогось? Кави чи… чи пива? — спитала вона і знову кволо усміхнулася.

Він узяв собі з холодильника плящину, зняв плаща і сів навпроти неї за столиком серед кімнати. Невдовзі, випивши майже увесь джин, вона заспокоїлась і стала такою, якою він завжди її знав.

— Як думаєш, хто б це міг зробити? — спитала вона.

— Якесь останнє мурло, — відповів він.

— Вони зараз усі там чубляться за його посаду в раді. Як завжди, сперечаються про Поля. А він і досі тут, вставляє свої п’ять копійок. Привид Баррі Фербразера. Може, це й справді він публікує на сайті повідомлення?

Ґевін не зрозумів, чи це був жарт, тож посміхнувся ледь помітно, щоб у разі потреби ця посмішка могла миттєво зникнути.

— Знаєш, я хотіла б думати, що Баррі, де він там зараз є, турбується за нас, за мене й за дітей. Але я сумніваюся. Думаю, що він і досі найбільше переживає за Кристал Відон. Знаєш, що він, можливо, сказав би мені, якби був зараз тут?

Вона осушила келих до дна. Ґевін був упевнений, що зробив слабенький мікс, але в неї на щоках вже з’явився рум’янець.

— Ні, — обережно відповів він.

— Сказав би, що мені є на кого покластися, — мовила Мері, і Ґевін, на свій подив, відчув нотки злості в її голосі, який він завжди вважав таким лагідним. — Ага, він сказав би, мабуть: «У тебе є велика родина, наші друзі й діти, які тебе підтримують, а ось у Кристал, — Мері почала підвищувати голос, — у Кристал немає нікого, хто б нею опікувався». Ти знаєш, що він робив у річницю нашого весілля?

— Ні, — знову повторив Ґевін.

— Писав статтю для місцевої газетки про Кристал. Про Кристал і Поля. Чортові Поля. Та щоб вони згоріли! Хочу ще джину. Мені замало.

Ґевін механічно взяв її склянку й пішов до шафки з напоями. Він був приголомшений. Він завжди вважав її шлюб з Баррі практично ідеальним. Йому навіть на думку не спадало, що Мері могла не схвалити бодай якусь витівку чи авантюру, до яких був схильний її невгамовний Баррі.

— Вечорами тренував їх, а на вихідні возив на веслярські перегони, — скаржилася вона крізь шурхіт кубиків льоду, які він вкидав у її склянку, — а більшість вечорів сидів за комп’ютером, збирав собі там прихильників Полів і готував матеріали для порядку денного засідань ради. А всі завжди казали: «Який Баррі чудовий, як він усе це встигає, і все добровільно, і все для блага громади». — Вона знову добряче хильнула джину з тоніком. — Ага, чудовий. Чудовий-пречудовий. Аж поки це звело його в могилу. Цілісінький день на нашу з ним весільну річницю він намагався встигнути дописати ту ідіотську статтю. А вони ще й досі її не надрукували.

Ґевін не міг відвести від неї очей. Злість і алкоголь повернули колір її обличчю. Вона сиділа випроставшись, а не так похилено й похнюплено, як перед цим.

— Це його й звело в могилу, — чітко повторила вона, і її голос розійшовся луною по кухні. — Він віддавав усе й усім. Усім, окрім мене.

Відколи поховали Баррі, Ґевін з відчуттям власної неповноцінності постійно думав про те, який незначний слід, порівняно з Баррі, залишив би він по собі в громаді після своєї смерті. Дивлячись тепер на Мері, він думав, чи не краще було б залишити по собі великий слід у серці однієї людини. Невже Баррі не розумів, що відчувала Мері? Невже не усвідомлював, як йому пощастило?

Вхідні двері гучно відчинилися, і він почув, як до будинку вбігло четверо дітей — голоси, кроки, гупання черевиків і рюкзаків.

— Привіт, Ґеве, — вигукнув вісімнадцятирічний Ферґус, цілуючи маму в чоло. — Ти що, мамо, п’єш?

— Це через мене, — захистив її Ґевін. — Я винен.

Які ж чудові дітки ці Фербразери. Ґевінові так подобалося те, як вони розмовляли з мамою, як обіймали її, як говорили між собою і з ним. Вони були відкриті, ввічливі й веселі. Він подумав про Ґаю, про її колючі репліки, про загрозливі, як гостре скло, мовчанки, про те, як вона постійно гаркає на нього.

— Ґеве, ми так і не поговорили з тобою про страхування, — нагадала Мері, поки діти нишпорили кухнею в пошуках напоїв і наїдків.

— Дурниці, — відповів, не подумавши, Ґевін, а тоді поспіхом виправився: — Може, перейдемо до вітальні, чи?..

— Ага, давай.

Мері похитнулася, встаючи з високого кухонного стільця, і він знову зловив її за руку.

— Ґеве, залишишся на вечерю? — гукнув йому Ферґус.

— Лишайся, якщо хочеш, — мовила Мері.

Хвиля тепла накрила Ґевіна.

— З радістю, — погодився він. — Дякую.


IV


— Дуже сумно, — сказав Говард Моллісон, погойдуючись на пальцях ніг перед каміном. — Справді, дуже сумно.

Морін щойно закінчила розповідати йому про смерть Кетрін Відон. Їй це все, включно зі скаргами внучки Кет Відон, переповіла реєстраторка Карен, її подруга. Саманті, що була в дуже кепському настрої, зморшкувате обличчя Морін з виразом захоплення і осуду нагадувало земляний горіх. Майлз, як це прийнято в подібних випадках, здивовано й співчутливо гмикав, а Шерлі просто дивилася в стелю, не виявляючи жодних емоцій. Вона ненавиділа, коли Морін опинялася в центрі уваги з новинами, які Шерлі мала б почути першою.

— Моя мати знала родину покійної, — сказав Говард Саманті, яка і так це знала. — Вони сусідували на вулиці Надії. Кет була, можна сказати, порядна жінка, знаєш, у певному сенсі. Удома в неї завжди було чистенько, і працювала вона навіть тоді, коли їй виповнилося шістдесят. О, так, Кет Відон була справжня роботяга, не те, що решта її родини.

Говард любив віддавати належне тому, хто на це заслуговував.

— Коли закрили сталеливарний завод, її чоловік залишився без роботи. Спився страшенно. Тій бідній Кет велося нелегко.

Саманті було непросто вдавати бодай якусь зацікавленість, але, на щастя, втрутилася Морін.

— В газеті також критикують Джаванду! — каркнула вона. — Уявіть, як їй зараз, коли це все опублікували! Родина підняла страшний скандал, ну, але ж їх можна зрозуміти, стара пролежала три дні сама в тому домі… То ти її знаєш, Говарде? Хто з них Деніел Фаулер?

Шерлі встала й вислизнула з кімнати у фартусі. Саманта всміхнулася і відсьорбнула трохи вина.

— Дайте подумати, дайте подумати, — мовив Говард. Він пишався тим, що знав у Пеґфорді майже всіх, але останні покоління Відонів належали радше Ярвілу. — Це не може бути донька, Кет мала чотирьох хлопців. Мабуть, онучка.

— Вона домагається розслідування, — сказала Морін. — Ну, але до цього все йшло. Інакше й бути не могло. Я взагалі дивуюся, що це не сталося раніше. Доктор Джаванда не прописала синові Габбардів антибіотики, і його госпіталізували з астмою. Ти не знаєш, вона вчилася в Індії, чи…

Шерлі, яка слухала все це з кухні, помішуючи соус, почала, як завжди, дратуватися, що Морін, по суті, монополізувала розмову: принаймні Шерлі так здавалося. Рішуче намірившись не повертатися до кімнати, аж поки Морін закінчить розмову, Шерлі пішла в кабінет, щоб перевірити, чи ніхто не повідомив про свою неявку на наступне засідання ради. Виконуючи обов’язки секретарки, вона вже складала порядок денний.

— Говарде… Майлзе… ходіть сюди, подивіться!

Голос Шерлі втратив свою звичну м’якість і співучість, і став різкий та пронизливий.

Говард пришкандибав з вітальні разом із Майлзом, який ще й досі був у тому костюмі, в якому прийшов з роботи. Морін пильно, наче собака-нишпорка, дивилася їм услід своїми густо підведеними тушшю й налитими кров’ю очима. Жагуче прагнення довідатись, що ж там знайшла чи побачила Шерлі, було написане в неї просто на лобі. Своїми кістлявими пальцями, суглоби яких випиналися з-під напівпрозорої плямистої шкіри, Морін перебирала, наче вервечки, хрестик з розп’яттям і весільну обручку, що висіли на ланцюжку в неї на шиї.

Глибокими зморшками, що тяглися від кутиків губ до підборіддя, Морін завжди нагадувала Саманті ляльку-черевомовця.

Ну, що ти тут забула? — подумки вигукнула Саманта цій уже немолодій жінці. — Та я вже сита по горло Говардом і Шерлі, тільки тебе ще мені бракує.

Саманту мало не знудило від огиди. Їй захотілося сплющити цю задушливу, захаращену мотлохом кімнату, щоб уся ця королівська порцеляна, газовий камін і фотографії Майлза в позолочених рамцях розлетілися на друзки, а тоді втрамбувати розтрощені уламки разом з кістлявою, розмальованою і скрипучою Морін і з розмаху, наче якийсь міфічний дискобол, запустити далеко за обрій — туди, де сідає сонце. Саманта уявляла, як ця розплющена вітальня з приреченою старою каргою всередині ширяє в небесах і занурюється в безкрайній океан, полишивши Саманту сам-на-сам з безмежною тишею Всесвіту.

Сьогодні в неї був жахливий день. Відбулася чергова тривожна розмова з бухгалтеркою. Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому з Ярвіла. Хотіла зігнати злість на Майлзі, але він, жбурнувши в коридорі портфель і знявши краватку, відразу спитав: «Ти ще не вечеряла?». Тоді демонстративно понюхав повітря і сам собі відповів: «Бачу, що ні. Ну й добре, бо нас запросили до себе мама й тато». Випереджаючи її протести, він різко докинув: «До ради це не має жодного стосунку! Ми лише обговоримо святкування татового шістдесятип’ятиріччя».

Злість принесла їй полегшення, затьмаривши собою тривогу і страх. Вона пішла вслід за Майлзом до машини, закипаючи від люті. А коли, повернувши за ріг Евертрі Кресент, Майлз нарешті поцікавився, як пройшов її день, Саманта відповіла: «Просто офігенно!»

— Цікаво, що там сталося? — спитала Морін, порушивши тишу вітальні.

Саманта знизала плечима. Шерлі завжди любила викликати своїх чоловіків на розмову, залишаючи жінок у невіданні. Але Саманта аніскілечки не хотіла демонструвати свій інтерес, щоб не давати тещі привід для зайвої втіхи.

І ось затріщав паркет від слонячих кроків Говарда. У Морін від нетерплячки аж відвисла щелепа.

— Так-так-та-а-ак, — загудів Говард, ввалившись до кімнати.

— Я тут саме перевіряла сайт ради, — пролепетала захекано Шерлі, — чи всі зможуть прийти на наступне засідання…

— Хтось опублікував звинувачення проти Саймона Прайса, — сказав Майлз Саманті, проходячи повз батьків і беручи на себе місію оголошення новин.

— А в чому його звинувачують? — запитала Саманта.

— В отриманні крадених товарів, — відповів Говард, рішуче переводячи увагу на себе, — і ще кажуть, що він дурив своїх босів на типографії.

Саманта була втішена, що це її анітрохи не стурбувало. Та вона й поняття не мала, що то за один, той Саймон Прайс.

— Публікація під псевдонімом, — вів далі Говард, — і навряд чи цей псевдонім вам сподобається.

— Він що, непристойний? — спитала Саманта. — Великий Товстопуцько, чи як?

Говард так зареготав, що аж загриміла кімната, Морін нажахано верескнула, Майлз спохмурнів, а Шерлі це просто збісило.

— Та ні, Сáмо, не зовсім так, — відповів Говард. — Ні, він називає себе «Привид Баррі Фербразера».

— Ой, — тільки й вимовила Саманта, і усмішка одразу зникла з її обличчя. Це їй не сподобалось.

Вона ж врешті-решт сиділа у швидкій, коли в непритомне тіло Баррі встромляли голки і якісь трубочки; вона дивилася, як він помирав з тією маскою на обличчі; вона бачила, як Мері хапала його за руку, чула її стогін і ридання.

— Ой, ні, це дуже неприємно, — мовила Морін своїм голосом ропухи. — Яка ницість! Говорити від імені мертвих, намарно їх згадувати. Так не робиться.

— Ні, не робиться, — погодився Говард. — Він замислено пройшовся по кімнаті, дістав пляшку вина і налив Саманті у спорожнілий келих. — Тому, хто вирішив позбавити Саймона Прайса виборчих шансів, явно бракує доброго смаку.

— Якщо ми з тобою подумали про одне й те саме, тату, — почав Майлз, — то хіба не мали б вони взятися насамперед за мене, а не за Прайса?

— А звідки ти знаєш, що за тебе ще ніхто не взявся?

— Тобто?.. — здивувався Майлз.

— Тобто, — сказав Говард, до якого прикипіли всі погляди. — Кілька тижнів тому я отримав анонімного листа про тебе. Нічого особливого. Там було написано, що ти й нігтя Фербразерового не вартий. Я був би дуже здивований, якби виявилось, що цього листа написала інша особа, ніж та, що на сайті. І там, і там ідеться про Фербразера, вас це не дивує?

Саманта занадто різко нахилила келих, і вино потекло їй по підборідді, саме там, де з часом і в неї з’являться глибокі зморшки, від чого й вона стане схожа на ляльку-черевомовця. Вона витерла обличчя рукавом.

— А де цей лист? — запитав Майлз, ледь стримуючи збентеження.

— Я його порвав. Він був анонімний. Не варто перейматися.

— Ми не хотіли тебе засмучувати, дорогенький, — сказала Шерлі й поплескала Майлза по плечу.

— У них на тебе нічого немає, — запевнив сина Говард, — інакше б вони давно вже облили тебе брудом, як і того Прайса.

— У Саймона Прайса чудова дружина, — зітхнула співчутливо Шерлі. — Я не вірю, що Рут могла знати про шахрайські оборудки Прайса. Вона моя подруга з лікарні, — пояснила Шерлі Морін. — Медсестра.

— Ну, вона далеко не перша дружина, яка не бачить того, що діється в неї під носом, — зронила Морін, демонструючи перевагу житейської мудрості над конфіденційною інформацією.

— Нечуване нахабство користуватися ім’ям Баррі Фербразера, — мовила Шерлі, вдавши, що не почула Морін. — Ніхто не подумав про його вдову, про родину. Готові на все заради своєї мети. Продадуть рідну маму.

— Ну, тепер ми бачимо, з ким маємо справу, — сказав Говард і замислено почухав складку на череві. — Зі стратегічного боку — це розумний хід. Я зразу бачив, що Прайс розпорошить голоси тих виборців, які підтримують Поля. Треба віддати належне Безнадійдер-Банді, вона це теж зрозуміла і хоче його позбутися.

— Але, — заперечила Саманта, — цілком можливо, що Парміндер і все її оточення взагалі тут ні до чого. А раптом це хтось, кого ми взагалі не знаємо, хто просто має зуб на Саймона Прайса?

— Ой, Сáмо, — деренчливо засміялася Шерлі, похитуючи головою. — Зразу видно, що в політиці ти повний нуль.

«Пішла ти на фіг, Шерлі.»

— Ну, а чого тоді вони взяли ім’я Баррі Фербразера? — сердито зиркнув на дружину Майлз.

— Але ж воно на сайті, хіба ні? І це ж його вакантне місце.

— Кому потрібно задля цього лізти на сайт ради? Ні, — спохмурнів він. — Це тільки інсайдер, той, хто знає ситуацію всередині.

Всередині… Ліббі якось розповідала Саманті, що всередині водяної краплини зі ставка можуть бути тисячі мікроскопічних організмів. Смішні вони всі, думала Саманта, сидять собі поміж меморіальних тарілочок Шерлі, наче в залі для урядових засідань на Даунінґ Стріт, ніби та нещасна плітка, запущена на сайті місцевої ради, — то якась масштабна продумана акція, ніби це має хоч якесь значення.

Цілком свідомо й нарочито зухвало Саманта взагалі перестала на них зважати, а задивилася на чисте вечірнє небо за вікном і думала про Джейка, того м’язистого юнака з улюбленого гурту Ліббі. Сьогодні вдень Саманта пішла по сендвічі й купила музичний журнал, у якому було інтерв’ю з Джейком і рештою учасників гурту. Там було багато фотографій.

— Це для Ліббі, — сказала Саманта своїй помічниці у крамничці.

— Ого, дивіться на нього! Я б його не вигнала з ліжка, навіть якби він накришив там грінками, — сказала Карлі, тицьнувши пальцем на Джейка, голого до пояса, з відкинутою головою, щоб було видно його міцну широку шию. — Ой, ти глянь, йому ж тільки двадцять один. Я з малолітками не бавлюся.

Карлі було двадцять шість. Саманті було якось начхати, на скільки Джейк за неї молодший. Вона стеребила сендвіч, прочитала інтерв’ю й уважно роздивилася фотографії. Ось Джейк тримається рукою за стійку над головою, а його накачані біцепси випираються з-під чорної футболки; ось Джейк у розстібнутій білій сорочці немовби хизується пружними м’язами живота, що випинаються з-понад вільно приспущених джинсів.

Саманта пила Говардове вино й дивилася на небо над темним живоплотом, що мало ніжно-рожевий відтінок, як і її соски до того, як вони потемніли й набухли після вагітності й годування дитини. Вона уявила себе дев’ятнадцятирічною, поруч з молоденьким Джейком, знову зі стрункою талією, звабливими вигинами, пласким і пружним животиком, якому так чудово пасують білі шорти десятого розміру. Вона ще не забула, як то воно сидіти в шортах на колінах у хлопця, відчуваючи під голими стегнами тепло нагрітої сонцем джинсової тканини, а його великі руки обіймають її за гнучку талію. Вона відчувала, як Джейк дихає їй у шию, як вона повертається й дивиться у ці блакитні очі, майже торкаючись його високих вилиць і такого виразного, наче різьбленого, рота…

— … у парафіяльній залі, і нас обслуговуватиме Бакноулз, — казав Говард. — Ми запросили всіх: Обрі, Джулію, всіх. І якщо пощастить, це буде подвійне святкування — твого обрання в раду і чергової річниці моєї молодості…

Саманта була захмелена і хтива. Коли вже вони почнуть їсти? Вона помітила, що Шерлі вже немає у вітальні, і тішила себе надією, що та вже накриває на стіл.

Біля самого ліктя Саманти задзвонив телефон, і вона аж підстрибнула. Перш ніж хтось поворухнувся, Шерлі знову влетіла до кімнати. На одній руці в неї була квітчаста кухонна рукавиця, другою вона підхопила слухавку.

— Два-два-п’ять-дев’ять? — проспівала Шерлі, закінчивши на високій ноті.

— О… вітаю, Рут, дорогенька!

Говард, Майлз і Морін враз принишкли і уважно дослухалися до розмови. Шерлі так пильно глянула на чоловіка, ніби намагалася очима передати йому зміст Рутиних слів.

— Так, — виспівувала Шерлі. — Так…

Саманта сиділа найближче до слухавки, і до неї долинав голос співрозмовниці, але виокремити слова ніяк не вдавалося.

— Що, справді?..

Морін знову роззявила рота: вона нагадувала якесь прадавнє пташеня чи радше птеродактиля, що жадібно завмерло в очікуванні нової поживи.

— Так, дорогенька, я розумію… з цим не повинно бути проблем… ні, ні, я поясню Говардові. Ні, справді, не журися.

Шерлі не зводила своїх карих очиць з Говардових вирячених блакитних очей.

— Рут, дорогенька, — сказала Шерлі, — Рут, я б не хотіла тебе тривожити, але… ти заходила сьогодні на сайт ради?.. Ну… це не дуже приємна річ, але я думаю, що ти маєш знати… хтось там опублікував якісь брудні плітки про Саймона… ну, ти, мабуть, краще сама почитай, я б не хотіла… добре, дорогенька. Добре. Маю надію, що побачимося в середу. Так. Па-па.

Шерлі поклала слухавку.

— Вона не знала, — підсумував Майлз.

Шерлі похитала головою.

— А чому вона дзвонила?

— Її син, — сказала Говарду Шерлі, — твій новий помічник. У нього алергія на арахіс.

— Як гарно, в продуктовій крамниці, — вишкірився Говард.

— Вона хотіла попросити, щоб ти для нього тримав у холодильнику голку з адреналіном, про всяк випадок, — мовила Шерлі.

Морін чмихнула носом.

— Тепер усі діти мають якісь алергії.

Шерлі ще й досі стискала рукою слухавку. Вона мовби сподівалася відчути в ній якісь полохливі вібрації з Дому-на-пагорбі.


V


 Рут стояла сама-самісінька в освітленій вітальні, стискаючи в руці слухавку.

Дім-на-пагорбі був невеличкий і компактний. Завжди легко було визначити, де перебували усі четверо Прайсів, бо голоси, кроки і грюкіт дверей, що відчинялися й зачинялися, відлунювали по всіх закутках цього старого будиночка. Рут знала, що її чоловік ще й досі приймає душ, бо чула, як під сходами шипить і брязкає бойлер. Вона не телефонувала Шерлі, аж поки Саймон пустив воду, побоюючись, що навіть її прохання про «ЕпіПен» він сприйме як загравання з ворогом.

Сімейний комп’ютер поставили в кутку вітальні, де Саймон міг тримати його в полі зору й контролювати, щоб ніхто не займався якимись дурницями, за які йому доведеться сплачувати астрономічні рахунки. Рут нарешті випустила з рук слухавку й побігла до клавіатури.

Здавалося, що сайт Пеґфордської ради вантажиться вічно. Рут тремтячими руками нап’ялила окуляри й заходилася переглядати численні посилання на сайті. Нарешті знайшла веб-форум. Ім’я її чоловіка зблиснуло до неї страхітливими чорно-білими літерами: «Саймон Прайс недостойний балотуватися в раду».

Вона двічі клацнула на заголовок, завантажила повний текст і прочитала допис. У голові їй закрутилося.

— О Боже! — прошепотіла вона.

Бойлер перестав брязкати. Це означало, що Саймон зараз буде одягати піжаму, яку він грів на батареї. Він уже позасовував штори у вітальні, ввімкнув настільні лампи й розпалив камін, тож тепер зможе спокійно розлягтися на дивані й дивитися новини.

Рут знала, що мусить йому про все розповісти. Та в неї й не було вибору, вона просто не зможе втримати це в собі. Була нажахана й відчувала свою провину, хоча й не знала, чому. Вона почула, як Саймон збігає сходами, і ось він уже стояв у вітальні в своїй блакитній бавовняній піжамі.

— Саю, — прошепотіла Рут.

— Що таке? — миттєво роздратувався Саймон. Він одразу зрозумів, що щось трапилось, і його розкішні плани полежати на дивані, гріючись біля каміна і дивлячись новини, опинилися під загрозою зриву.

Рут показала на монітор і смішно, як маленька дівчинка, затулила рукою рота. Її страх тут-таки передався йому. Він підійшов до комп’ютера і, насупивши брови, глянув на монітор. З нього був дуже повільний читач. Він перечитував кожне слово, кожен рядок, ретельно й неквапливо.

Дочитавши статтю, якийсь час залишався спокійним, перебираючи в голові усіх можливих інформаторів. Думав про водія навантажувача з жуйкою в роті, якого покинув напризволяще на Полях, коли вони забирали комп’ютер. Думав про Джима й Томмі, які отримували «на лапу» разом із ним за всілякі ліві оборудки. Хтось із роботи, напевне, і здав його. Лють і страх змішалися в ньому, породивши неймовірно імпульсивну реакцію.

Він підійшов до сходів і гарикнув:

— Ви, обоє! Ану вниз, УЖЕ!

Рут ще й досі затуляла рота рукою. Він відчув садистичне бажання лупнути її по цій руці й сказати: опануй себе, чорт забирай, це я вляпався, а не ти.

Спочатку до кімнати зайшов Ендрю, а вслід за ним — Пол. Ендрю побачив на моніторі герб пеґфордської ради і маму, яка так і сиділа, затуливши рот рукою. Ступаючи босими ногами по старенькому килиму, він відчував, ніби падає вниз у поламаному ліфті.

— Хтось, — почав Саймон, люто зиркаючи на синів, — розпатякав речі, про які я згадував тільки вдома.

Пол прийшов із підручником з хімії; він тримав його, як псалтир. Ендрю не зводив очей з батька, вдаючи збентеження і здивування.

— Хто з вас казав комусь, що в нас удома крадений комп’ютер? — запитав Саймон.

— Я не казав, — відповів Ендрю.

Пол тупо витріщився на тата, не знаючи, що відповісти.

Ендрю волів, щоб Пол нарешті щось сказав. Чого він так тягне?

— Ну? — зашипів на Пола Саймон.

— Я не думаю, що я…

— Ти не думаєш? Не думаєш, що комусь розказав?

— Ні, я не думаю, що комусь розка…

— Це вже цікаво, — урвав його Саймон, ходячи взад і вперед. — Цікаво.

Ляпасом Саймон вибив підручник хімії з рук Пола.

— А ти, гівнюк, візьми й подумай! — заревів він. — Думай давай, бля! Ти комусь казав, що в нас вдома крадений комп’ютер?!

— Не крадений, — сказав Пол. — Я нікому не казав… Я навіть не думаю, що взагалі комусь казав, що в нас новий комп’ютер.

— Ясно, — сказав Саймон. — То цю новину взяли зі стелі, так?

Він показав на монітор.

— Хтось, курва, це сказав! — гаркнув Саймон, — бо новина вже в довбаному інтернеті! І тепер мені ду-у-уже пощастить, якщо-я-втримаюся-на-своїй-посаді! — На кожному з шести останніх слів він лупив Пола по голові кулаком.

Пол захищався й ухилявся як тільки міг. Чорна рідина потекла йому з лівої ніздрі. У нього останнім часом кілька разів на тиждень йшла з носа кров.

— Ну, а ти? — верескнув Саймон на дружину, яка й досі сиділа, мов заморожена, за комп’ютером, вирячивши очі й затуляючи рота рукою, наче паранджею. — Може, це ти, йохарний бабай, розпускаєш плітки?

Рут опустила руку.

— Ні, Саю, — прошепотіла вона, — тобто я тільки Шерлі сказала, що в нас новий комп’ютер… але ж вона ніколи…

«Дурна ти жінко, яка ж ти, блін, дурепа, ну, якого ж ти хріна все це виляпала?»

— Що ти зробила? — тихо перепитав Саймон.

— Я сказала Шерлі, — промимрила Рут. — Але ж Саю, я не казала, що комп’ютер крадений. Я тільки сказала, що ти приніс його додому…

— Ну, йохарний бабай, тепер мені все ясно! — гаркнув Саймон. Він уже зривався на вереск. — Її довбаний син балотується — це ж ясно, як Божий день, що вона хоче накопати щось на мене!

— Але ж Саю, мені про це щойно сказала саме вона, а вона цього б не…

Він заїхав Рут в обличчя, саме так, як хотів зробити, коли вперше побачив її дурнуватий зляканий вираз. Її окуляри злетіли в повітря й розбилися об книжкову шафу. Він вдарив її ще раз, і вона завалилася на комп’ютерний стіл, яким так пишалася, адже купила його з першої своєї зарплати в південно-західній лікарні.

Ендрю прийняв рішення. Йому здалося, ніби він рухається в уповільненому кадрі: усе довкола стало холодним, в’язким і якимось нереальним.

— Не бий її! — крикнув Ендрю, розбороняючи батьків. — Не…

Його губа трісла від удару кулаком, і він упав на маму, що лежала пластом на клавіатурі. Саймон ударив ще раз, але цього разу кулак влучив Ендрю в руки, якими він прикрив обличчя. Ендрю зробив спробу встати з матері, що борсалася під ним, але Саймона засліпила лють, і він дубасив їх обох, куди тільки міг дістати кулаками…

— Не смій мені, йохарний бабай, вказувати, що я маю робити… не смій, гівнюк, бо обсерешся, прищаве чмо смердюче…

Ендрю опустився на коліна і спробував відповзти, але батько гепнув його ногою по ребрах. Ендрю чув, як Пол благає тата спинитись. Саймон знову замахнувся ногою на Ендрю, але той встиг ухилитися. Саймон з усього розмаху вдарився ногою об цегляну облямівку каміна і раптом сам завив з болю.

Ендрю відповз далі. Саймон устиг схопити його за ногу, стрибаючи на місці й проклинаючи все на світі своїм верескучим голосом. Рут упала в крісло й заридала, обхопивши голову руками. Ендрю звівся на ноги. Він відчув на губах смак власної крові.

— Хто завгодно міг розпатякати про той комп’ютер, — захекано мовив Ендрю, наготувавшись до наступного удару. Він неабияк посміливішав тепер, відколи почалася справжня бійка. Перед цим його лякало саме її очікування, коли в Саймона починала випинатися щелепа, а його голос тремтів від люті й жаги насильства. — Ти ж сам розповідав, як там побили охоронця. Хто завгодно міг про це розказати. Це не ми…

— Ану, не… гівнюк малий засраний… я, бляха, палець на нозі зламав! — Саймон здушено захрипів і впав у крісло, тримаючись за ногу. Здавалося, він очікував, що його почнуть жаліти.

Ендрю уявив, як бере рушницю і палить з неї Саймонові просто межи очі, дивлячись, як спотворюються риси батькового обличчя, а мізки розбризкуються по кімнаті.

— А в нашої Поліночки знову, блін, місячні! — заверещав Саймон на Пола, який намагався стримати кров, що крапала йому крізь пальці з носа. — Ану, злазь з килима! Злазь, курва, з килима, шмаркач малий!

Пол подріботів з кімнати. Ендрю притис до рота край Футболки, щоб менше пекло.

— А що з тими послугами за готівку? — ридаючи, спитала Рут, щока якої почервоніла від удару, а з підборіддя капали сльози. Ендрю було огидно бачити її такою жалюгідною й приниженою, але не менш огидно було розуміти, що вона сама в цьому винна, бо ж кожен ідіот міг побачити… — Там ідеться про послуги за готівку. Шерлі ж про це не знає, звідки їй знати? Це виклав хтось із твоєї роботи. Казала ж я тобі, Саю, казала, не треба було цим займатися, я через це завжди ночей недосипала…

— Заткай свою срану пащеку, слинява корово, ти ж сама витрачала ці гроші, не рахуючи! — заверещав Саймон, і його щелепа знову випнулася. Ендрю хотів крикнути матері, щоб вона мовчала: вона завжди щось патякала, коли будь-якому ідіоту було ясно, що краще замовкнути, і завжди мовчала, коли варто було б хоч щось сказати. Так ніколи й не навчилася, ніколи не могла нічого передбачити.

Якусь хвилю всі мовчали. Рут витерла долонею очі, шморгаючи носом. Саймон тримався за палець ноги, зціпивши зуби й важко дихаючи. Ендрю облизав закривавлену губу, що страшенно пекла й швидко розпухала.

— Я ж тепер можу втратити роботу, йохарний бабай! — гарикнув Саймон, роззираючись нестямно вибалушеними очима по кімнаті, ніби в ній міг залишитися ще хтось, кого він забув побити. — Вони вже й так говорять, блін, про довбані скорочення! Це кінець, це… — Він змів зі стола лампу, але вона не розбилася, а просто покотилася по підлозі. Тоді висмикнув з розетки шнур, підняв лампу над головою і жбурнув її на Ендрю, який ледве встиг ухилитися.

— Хто, курва, це виляпав? — заревів Саймон, а лампа розтрощилася, вдарившись об стіну. — Якесь мудило сране!

— Це якийсь мудак з твоєї роботи! — крикнув йому Ендрю. Його губа геть розпухла й пульсувала; на дотик вона була, мов долька мандарина. — Ти думаєш, що ми… думаєш, ми досі не навчилися тримати язика за зубами?

Легше було б, мабуть, передбачити дії дикого звіра. Ендрю бачив, як дрижить батькова щелепа, але відчував, що Саймон замислився над його словами.

— Коли це з’явилося?! — гаркнув він жінці. — Подивися! Яка там дата?

Ще й досі схлипуючи, вона припала до монітора, мало не тицяючись у нього носом, адже була тепер без окулярів.

— П’ятнадцятого, — промимрила вона.

— П’ятнадцятого… в неділю, — задумався Саймон. — То ж була неділя, так?

Ні Ендрю, ні Рут йому не заперечили. Ендрю не міг повірити своєму щастю, хоч сумнівався, що це надовго.

— Неділя, — повторив Саймон, — отже, кожен міг… мій чортів палець! — заревів він, а тоді встав і пошкутильгав до Рут. — Геть з дороги!

Вона похапцем підвелася з крісла й дивилася, як він знову перечитує повідомлення. Він сопів, як тварина, прочищаючи собі легені. Ендрю подумав, що якби в нього зараз під рукою був якийсь дріт, він міг би задушити свого батька.

— Це хтось зі співробітників мене здав, — сказав Саймон, ніби він тільки щойно дійшов цього висновку і ніби не чув, як його дружина й син казали йому недавно те саме. Він поклав руки на клавіатуру і повернувся до Ендрю. — Як мені цього здихатися?

— Що?

Це ж ти у нас, бля, комп’ютерний геній! Як мені цього здихатися?

— Ти не… ти не зможеш, — сказав Ендрю. — Щоб це видалити, треба бути адміністратором.

— То зробися адміністратором! — наказав Саймон, зіскочивши з крісла й показуючи Ендрю, щоб він сідав на його місце.

— Я не можу стати адміністратором, — сказав Ендрю. Він боявся, що Саймон знову почне скаженіти. — Треба ввести правильний логін і пароль.

— Та ти довбане барахло, а не комп’ютерник!

Саймон, шкутильгаючи повз Ендрю, так штовхнув його в груди, що той відлетів аж до каміна.

— Дай мені телефон! — крикнув Саймон дружині і знову сів у крісло.

Рут схопила телефон і піднесла його Саймонові. Він вирвав його в неї з рук і набрав номер.

Ендрю і Рут мовчки чекали, доки Саймон дзвонив спочатку Джимові, а потім Томмі, хлопцям, з якими він вечорами займався махінаціями на типографії. Розлючений Саймон, запідозривши власних поплічників, кидав у слухавку короткі фрази, густо пересипані матюками.

Пол не повернувся. Може, він досі намагався спинити кровотечу з носа, але, скоріше за все, був просто занадто переляканий. Ендрю подумав, що його брат зробив велику дурницю. Безпечніше було б вийти з кімнати лише після того, як Саймон дозволить.

Закінчивши дзвонити, Саймон мовчки простяг телефон Рут. Вона схопила його і швидко віднесла назад.

Саймон сидів і думав, охоплений безсилою люттю. Він стікав потом від розжареного каміна, а його зламаний палець і далі пульсував. Те, що він щойно побив дружину і сина, його не хвилювало, він навіть не задумувався про це. З ним щойно сталася жахлива річ, і він, цілком природно, вилив свій гнів на тих, хто був поруч. Таке життя. Принаймні ця дурнувата стерва Рут зізналася, що розмовляла з Шерлі…

Саймон шукав якихось зачіпок, через які, як він думав, усе сталося саме так. Мабуть, якийсь сучий син (а він підозрював того водія навантажувача, що не випльовував з рота жуйку, пригадуючи його обурену мармизу, коли Саймон залишив його самого серед Полів) розповів про нього Моллісонам (зізнання Рут, що вона розповідала Шерлі про комп’ютер, якимось нелогічним чином робило цю теорію вірогіднішою для Саймона), а вони (Моллісони, місцева верхівка, лицемірна й підступна, що ніколи не підпустить до влади інших) виклали це повідомлення на своєму сайті (адміністраторкою сайту була стара корова Шерлі, і це остаточно підтверджувало правильність Саймонової гіпотези).

— Це твоя суча приятелька, — крикнув Саймон заплаканій дружині, в якої дрібно тремтіли губи. — Твоя довбана Шерлі. Це вона зробила. Дістала на мене компромат і хоче викинути мене з кампанії на користь свого синочка! Це вона!

— Але ж, Саю…

«Мовчи, дурепо, мовчи!» — думав Ендрю.

— Що, ти й досі на її боці, так?! — ревнув Саймон, випроставшись.

— Ні! — пискнула Рут, і він знову впав у крісло, радий, що не треба напружувати понівечену ногу.

«Дирекція типографії «Гаркорт-Волш» аж ніяк не зрадіє, дізнавшись про ліві оборудки в позаурочний час, — подумав Саймон. — Цілком можливо, що й ті кляті поліцейські припруться рознюхувати за довбаним комп’ютером». Його охопило бажання негайно діяти.

— Ти! — сказав він, показавши на Ендрю. — Відімкни комп’ютер від мережі. Все повідмикай, усі кабелі, все. Підеш зі мною.


VI


Заперечення, недомовки, приховані й замасковані речі.

Каламутна річка Орр омивала уламки краденого комп’ютера, скинутого опівночі зі старого кам’яного моста. Саймон пошкутильгав на роботу зі зламаним пальцем і розповів усім, що послизнувся на садовій стежці. Рут прикладала лід до синців і невміло маскувала їх тональним кремом зі старого тюбика. Губа Ендрю заструпіла, як у Дейна Таллі, а в Пола в автобусі знову почала йти кров з носа, і він мусив іти до шкільної медсестри.

Шерлі Моллісон була на закупах у Ярвілі і не відповідала на безперестанні Рутині дзвінки майже до вечора, коли вже повернувся додому зі школи Ендрю. Він чув телефонну розмову матері зі сходів, що вели до вітальні. Він знав, що Рут хоче все залагодити ще перед тим, як Саймон прийде Додому, бо Саймон міг запросто видерти в неї з рук телефон і добряче обматюкати її приятельку.

— …просто дурний наклеп, — вдавано байдуже сказала вона, — але ми були б дуже вдячні, якби ти прибрала це з сайту, Шерлі.

Ендрю насупився, і ранка на його розбухлій губі ледь не прорвалася знову. Його обурювало те, що мати мусила просити про послугу. Був навіть роздратований, що повідомлення досі не видалили, але тоді згадав, що це ж він сам і написав його. Це через нього все сталося: розбите мамине обличчя, його розпухла губа і атмосфера жаху, що панувала в будинку, бо ж ніхто не знав, чого чекати від Саймона, коли той повернеться.

— Я розумію, що в тебе купа справ… — несміливо благала Рут, — але ж уяви, як це зашкодить Саймону, якщо люди повірять…

Ендрю подумав, що ось так завжди Рут говорила з Саймоном у тих рідкісних випадках, коли відчувала, що треба йому заперечити: покірно, вибачливо, обережно. Чому його мати не вимагає, щоб та жінка негайно видалила повідомлення? Чому вона завжди така боязка, така нерішуча? Чому вона досі не покинула його батька?

Мама завжди йому здавалася якоюсь геть іншою від усіх істотою — доброю й нічим не заплямованою. Коли він був дитиною, батьки здавалися йому суцільними протилежностями, чорним і білим. Один поганий і страшний, інша — добра й лагідна. Але з віком він почав засуджувати її добровільну сліпоту, її постійні виправдовування батька, її вперте поклоніння своєму псевдоідолові.

Ендрю почув, як вона поклала слухавку, і потупотів сходами донизу. Перетнувся з мамою саме тоді, як вона виходила з вітальні.

— Дзвонила до адміністраторки?

— Так, — втомлено відповіла Рут. — Вона забере з сайту ті речі про тата, тож маю надію, що на цьому все закінчиться.

Ендрю знав, що його мама кмітлива й набагато практичніша в домашніх справах, аніж незграбний тато, чиї руки росли з неправильного місця. Вона могла б і сама заробляти собі на життя.

— Чому ж вона відразу не видалила повідомлення, якщо ви такі друзі? — спитав Ендрю, йдучи за нею до кухні. Уперше в житті, крім жалю до Рут, від відчув розчарування, що переходило в злість.

— Вона була зайнята, — огризнулася Рут.

Одне її око було налите кров’ю.

— Ти сказала їй, що в неї можуть бути проблеми, якщо вона як модератор залишить на сайті компромат? Ми це вивчали в комп’ютер…

— Я вже сказала тобі, Ендрю, що вона це видалить, — розізлилася Рут.

Вона не боялася демонструвати характер синам. Може, тому, що вони її не били, чи ще чомусь? Ендрю знав, що її лице болить не менше, ніж його.

— То як ти думаєш, хто міг написати таке про тата? — безтурботно спитав Ендрю.

Вона розлючено глянула на нього.

— Поняття не маю, — сказала вона, — але хоч би хто це зробив — підло й мерзенно. У кожного є щось таке, що хочеться приховати. Ну, от як почувалися б інші люди, якби тато викладав в інтернеті все, що він про них знає? Але він би такого не зробив.

— Що, це суперечило б його моральному кодексу? — усміхнувся Ендрю.

— Ти не знаєш батька так добре, як думаєш! — закричала Рут зі сльозами на очах. — Вимітайся… іди робити домашнє завдання, чи що там у тебе… мені байдуже… просто вимітайся!

Ендрю повернувся до спальні голодний, бо ж насправді він спускався на кухню, щоб узяти щось поїсти, а тепер просто лежав на ліжку і думав, чи не зробив жахливої помилки, написавши це повідомлення. А ще він хотів би знати, наскільки жорстоко мав би Саймон їх усіх відлупцювати, щоб мама нарешті зрозуміла, що для нього взагалі не існує такого поняття, як мораль.

А тим часом, за милю від Дому-на-пагорбі, Шерлі Моллісон сиділа вдома у своєму кабінеті й намагалася пригадати, як видаляються повідомлення з веб-форуму. Там так рідко з’являлися будь-які дописи, що зазвичай вона просто залишала їх майже на три роки. Нарешті вона дістала з шафки з документами в кутку простенький посібник з адміністрування сайту, що його собі склала під час курсів, і після кількох невдалих спроб зуміла нарешті видалити цей компромат проти Саймона. Вона зробила це тільки тому, що Рут, якій вона симпатизувала, попросила її це зробити; жодної особистої відповідальності за це все вона не відчувала.

Шерлі змогла видалити допис із сайту, але не з свідомості тих, хто був палко зацікавлений у боротьбі за посаду Баррі. Парміндер Джаванда скопіювала допис про Саймона Прайса на свій комп’ютер і постійно його переглядала, вчитуючись у кожне речення з прискіпливістю судмедексперта, що розглядає кожнісіньку жилку на трупі у пошуках слідів мовної ДНК Говарда Моллісона. Він, звичайно, зробив усе, щоб приховати свою характерну риторику, але вона була впевнена, що впізнала типову для нього помпезність у таких фразах, як «містер Прайс має неоціненний досвід у галузі скорочення видатків» чи «поділитися з іншими членами ради конфіденційною інформацією щодо своїх численних поплічників».

— Міндо, ти не знаєш Саймона Прайса, — сказала Тесса Вол. Вони з Коліном вечеряли у Джавандів на кухні Олд-Вікеридж, і Парміндер заговорила про допис одразу, щойно вони переступили поріг. — Це дуже неприємний чоловік, він може багатьом завдати прикрощів. Якщо чесно, я не думаю, що це був Говард Моллісон. Не уявляю, щоб він зробив щось аж таке очевидне.

— Не дури себе, Тессо, — відповіла Парміндер. — Говард піде на все, щоб тільки обрали Майлза. Ось побачиш. Наступною жертвою стане Колін.

Тесса помітила, як побіліли суглоби на руці, якою Колін тримав виделку, і їй здалося, що Парміндер варто думати перед тим, як щось казати. Кому, як не їй, було знати, що Колін жив на антидепресантах.

Вікрам сидів скраю стола і мовчав. Легка сардонічна посмішка була цілком природною на його вродливому обличчі. Тесса трохи побоювалася цього хірурга, як, зрештою, й усіх інших чоловіків-красенів. Хоч Парміндер і була однією з найкращих її подруг, Тесса майже не знала Вікрама, що працював допізна і приділяв проблемам Пеґфорда набагато менше уваги, ніж його дружина.

— Я ж тобі вже казала про порядок денний, правда? — не вгавала Парміндер. — Наступного нашого засідання? Він пропонує розглянути клопотання стосовно Полів, а тоді передати його комітету Ярвіла, що займається переглядом кордонів, а також прийняти резолюцію про виселення наркоклініки з будівлі, де вона розташована. Він хоче це все швиденько проштовхнути, поки нікого ще не обрали на місце Баррі.

Вона постійно виходила з-за столу, щоб щось принести, безпричинно відчиняла дверцята серванта, була незібрана й неуважна. Двічі взагалі забула, чому вставала, і знову верталася за стіл з порожніми руками. Вікрам, насупивши свої густі брови, стежив за кожним її рухом.

— Я вчора ввечері дзвонила Говардові, — сказала Парміндер, — і сказала, що варто зачекати, доки в нас знову буде повний склад ради, перш ніж голосувати за такі серйозні речі. Він розреготався і сказав, що ми не можемо чекати, бо Ярвіл хоче знати нашу думку, особливо тепер, перед переглядом кордонів. Він справді боїться, що Коліна оберуть замість Баррі, і тоді йому буде важче це все пропхати. Я розіслала листи всім, хто, на мою думку, підтримує нас, побачимо, чи зможуть вони натиснути на нього, щоб перенести це голосування на пізніше…

— «Привид Баррі Фербразера», — додала Парміндер, затамувавши подих. — Негідник. Хоче скористатися смертю Баррі, щоб його здолати. Не вийде, я цього не дозволю.

Тессі здалося, що губи Вікрама засіпалися. Стара еліта Пеґфорда, очолювана Говардом Моллісоном, зазвичай поблажливо ставилася до тих гріхів Вікрама, які не могла пробачити його дружині: темної шкіри, розуму й багатства (Шерлі в цьому просто-таки носом винюхувала привід для зловтіхи). Тесса думала, яка це кричуща несправедливість: Парміндер в поті чола займалася Пеґфордом, організовувала шкільні свята, спонсорувала різні акції, надавала безкоштовні медичні консультації і засідала в раді, а замість вдячності відчувала неприховану антипатію з боку старої пеґфордської гвардії, тоді як довкола Вікрама, який дуже зрідка долучався до будь-яких ініціатив, усі так і звивалися, підлещувалися, говорили про нього з такою повагою.

— У Моллісона манія величі, — сказала Парміндер, нервово совгаючи по тарілці їжею. — Негідник з манією величі.

Вікрам відклав ножа з виделкою й відхилився на спинку крісла.

— То чому ж тоді, — поцікавився він, — Говард залишається головою місцевої ради? Чому не замахнеться, скажімо, на окружну раду?

— Бо він думає, що Пеґфорд — це пуп Землі, — огризнулася Парміндер. — Ти не розумієш: він не пожертвував би посадою голови місцевої ради, навіть якби йому запропонували стати прем’єр-міністром. Та йому й не потрібно бути в ярвілській раді; там уже є Обрі Фаулі, який проштовхує все, що замислив Говард. Їхня мета — перегляд кордонів. Вони діють заодно.

Парміндер відчула, ніби привид Баррі сидить тут, за столом. Він би все пояснив Вікрамові та ще й добряче розсмішив би його. Баррі вмів чудово передражнювати манеру спілкування Говарда, його ходу перевальцем і навіть раптове бурчання в животі.

— Я їй постійно кажу, що вона занадто нервує, — сказав Вікрам Тессі, яка зніяковіла й зашарілася, відчувши на собі погляд його чорних очей. — Ти знаєш про ту ідіотську скаргу… щодо старої жінки з емфіземою?

— Так, Тесса знає. Усі вже знають. Ми обов’язково мусимо згадувати про це за столом? — вкотре огризнулася Парміндер і миттю звелася на ноги, заходившись збирати тарілки.

Тесса хотіла допомогти, але роздратована Парміндер звеліла їй сидіти на місці. Вікрам ледь помітно усміхнувся Тессі на знак солідарності, від чого їй аж замлоїло в животі. Поки Парміндер метушилася довкола столу, Тессі пригадалося, що Вікрам і Парміндер мали шлюб за домовленістю.

(«Це просто знайомство за посередництва родини, — пояснила їй, немовби виправдовуючись, Парміндер, коли вони почали приятелювати, бо її тоді роздратував вираз обличчя Тесси. — Ніхто не змушував нас одружитися, якщо хочеш знати».

Але траплялося також, що вона розповідала про шалений тиск з боку її матері з вимогою виходити заміж.

— У сикхів батьки завжди хочуть одружити своїх дітей. Це просто манія, — з гіркотою в голосі поскаржилася якось Парміндер.)

Колін був тільки радий, що забрали його тарілку. Йому крутило в животі й нудило ще гірше, ніж до того, як вони з Тессою сюди прийшли. Він почувався таким ізольованим від своїх сусідів за столом, мовби його помістили в якусь товстезну скляну бульку. Це було до болю знайоме відчуття, ніби ти потрапляєш у якусь гігантську сферу, сповнену турбот і страхів, що відокремлює тебе від зовнішнього світу.

Від Тесси не доводилося очікувати підтримки: вона ставилася до його боротьби за посаду Баррі відверто холодно й недоброзичливо. Колін тільки для того йшов на цю вечерю, щоб порадитися з Парміндер з приводу листівок, які він склав для реклами власної передвиборної кампанії. Тесса відмовлялася брати в цьому участь і відразу переводила тему на інше, якщо розмова заходила про Колінові страхи. Вона блокувала йому всі виходи.

Намагаючись наслідувати її холоднокровність і вдаючи, що він аж ніяк не піддається тиску власних маній, він нічого не сказав їй про те, що йому дзвонили в школу з редакції газети «Ярвіл і околиця». Журналістка хотіла поговорити про Кристал Відон.

«Чи він її торкався?»

Колін сказав журналістці, що школа не має права обговорювати учнів і що на Кристал треба виходити через її батьків.

— Я вже розмовляла з Кристал, — відповів йому жіночий голос з іншого кінця лінії. — Я тільки хотіла дізнатися вашу…

Але він уже поклав слухавку, охоплений жахом.

«Чому вони хотіли говорити про Кристал? Чому подзвонили йому? Він щось накоїв? Торкався її? Вона поскаржилася?»

Психолог учив його не намагатися одразу схвалювати або спростовувати подібні думки. Він мав визнавати їхнє існування, але поводитися так, наче нічого не сталося. Хоч це було рівнозначно спробам не чухатись, коли все тіло нестерпно свербить. Публічне викриття огидних таємниць Саймона Прайса на сайті ради приголомшило його: страх викриття, що мучив Коліна більше половини його життя, тепер мав обличчя підстаркуватого херувима, чий демонічний мозок кипів ідеями з-під нап’яленого на сиві кучері мисливського капелюха, ідеями, що ними зловісно світилися його вирячені допитливі очі. Колін постійно згадував оповідки Баррі про потужний стратегічний розум власника продуктової крамниці і про хитромудру мережу альянсів, що пов’язувала шістнадцятьох членів пегфордської місцевої ради.

Колін часто уявляв, як саме виявиться, що гру закінчено: обережна стаття в газеті, усі відвертаються від нього, коли він заходить у «Моллісон і Лоу», директриса викликає його в кабінет на конфіденційну розмову. Він тисячі разів уявляв своє падіння: його ганьба повисне в нього на шиї, наче дзвоник прокаженого, і більше він нічого, ніколи не зможе приховати. Його виженуть з роботи. Він згниє у в’язниці.

— Коліне, — прошепотіла Тесса. Вікрам пригощав його вином.

Вона чудово знала, що діялося в глибині цього високого, наче купол, чола: тривога й неспокій чаїлися там уже багато років. Вона знала, що Колін нічого не може з цим зробити; таким він уже народився. Багатьма роками раніше вона прочитала рядки Вільяма Батлера Єйтса, що стали їй дуже близькими: «У серці любові захований жаль невимовний». Вона тоді всміхнулася й загнула сторінку, бо знала не тільки те, що любила Коліна, а й те, що ця любов зародилася великою мірою з жалю.

Але іноді їй уривався терпець. Іноді й вона потребувала уваги й підтримки. Колін передбачувано запанікував, коли вона повідомила, що в неї виявили діабет другого типу, але коли вона переконала його, що немає прямої смертельної загрози, він швидко забув про її хворобу, переймаючись лише своєю передвиборною кампанією, і це її боляче вразило.

(Того ранку за сніданком вона вперше виміряла рівень цукру в крові глюкометром, а тоді взяла наповнену заздалегідь голку і встромила собі в живіт. Заболіло набагато більше, ніж коли це їй вправно робила Парміндер.

Жирко схопив свою миску з пластівцями і відсахнувся у кріслі подалі від неї, розливши молоко на стіл, на рукав шкільної сорочки і на кухонну підлогу. Колін хотів було зробити йому зауваження, коли Жирко виплюнув повен рот пластівців назад у миску і закричав на маму:

— Тобі що, вперло прямо зараз, блін, колотися, за столом?

— Ану перестань мені тут грубіянити! — вигукнув Колін. — Сядь рівно! Повитирай усе! Як ти смієш кричати на маму? Ану вибачайся!

Тесса занадто швидко витягла голку. Потекла кров.

— Вибач, Тессо, що я зараз ригну, бо ти тут колешся за сніданком, — буркнув Жирко з-під столу, витираючи підлогу паперовим рушничком.

— Мама не «колеться», в неї хвороба! — закричав Колін. — І не називай її Тессою!

— Я знаю, що ти не любиш голки, Стю, — сказала Тесса, якій запекло в очах; вона поранилася і її аж тіпало зі злості на них обидвох, і цього почуття вона не позбулася й досі.)

Тесса дивувалася, чому Парміндер зовсім не цінує того, як турбується про неї Вікрам. Колін, наприклад, ніколи не помічав її стресів. «Можливо, — сердито подумала Тесса, — є таки щось у цих шлюбах за домовленістю… моя мати ніколи в житті не вибрала б для мене Коліна…»

Парміндер розставляла на столі миски з фруктами на Десерт. Тесса трохи ображено подумала, що господиня запропонувала б гостеві, який не є діабетиком, але заспокоїла себе, згадавши про плитку шоколаду, залишену вдома в холодильнику.

Парміндер, встигнувши за вечерю наговорити вп’ятеро більше за всіх, почала тепер нарікати на свою дочку Суквіндер. Вона вже розповідала Тессі по телефону про доньчину зраду, а тепер зачепила цю тему за столом.

— Офіціанткою в Говарда Моллісона! Не знаю, я справді не знаю, що вона собі думає. А Вікрам…

— Вони не думають, Міндо, — озвався нарешті після довгої мовчанки Колін. — Це підлітки. Їм наплювати. Вони всі однакові.

— Що за дурниці, Коліне, — огризнулася Тесса. — Зовсім вони не однакові. Ми були б раді, якби Стю пішов шукати собі підробіток на суботу… але про це можна тільки мріяти.

— …а Вікрам цим не переймається, — вела далі Парміндер, немовби їх не чуючи. — Він не бачить у цьому нічого поганого!

Вікрам легко парирував:

— Це буде для неї досвід. Може, вона й не вступить до університету. Нічого страшного. Вища освіта — не для всіх. Я можу уявити, що Веселушка рано вийде заміж і буде щаслива.

— Працюючи офіціанткою…

— Ну, не всім же бути професорами.

— Яка там із неї професорка, — відрізала Парміндер, що мало не тремтіла зі злості й напруження. — У неї просто кошмарні оцінки… ні тобі прагнень, ні амбіцій… офіціанткою… «Я до універу не потраплю, змиріться з цим»… та, ясно, що не потрапить, з таким оце ставленням… у Говарда Моллісона… о, він, мабуть, просто захоплений… моя донька жебрає собі на хліб. Що вона собі думала… що вона собі думала?

— Тобі б теж не сподобалось, якби Стю почав працювати в когось такого, як Моллісон, — сказав Тессі Колін.

— Яка мені різниця, — відповіла Тесса. — Я була б рада, якби він виявив бодай якийсь інтерес до праці. Наскільки я знаю, зараз його цікавлять тільки комп’ютерні ігри і…

Але Колін не знав, що Стюарт курить. Вона замовкла на півслові, а Колін додав:

— Якщо чесно, це якраз те, що міг би вчинити Стюарт. Податися до когось, кого ми не любимо, назло нам. Йому таке сподобалося б.

— Заради Бога, Коліне, Суквіндер не робить це назло Мінді, — заперечила Тесса.

— То ти вважаєш, що я дію нерозсудливо? — напала Парміндер на Тессу.

— Ні, ні, — почала виправдовуватися Тесса, нажахана тим, як швидко вони втяглися в сімейну сварку. — Я просто кажу, що в Пеґфорді не так багато робочих місць для дітей.

— А навіщо їй працювати взагалі? — роздратовано здійняла руки Парміндер. — Може, ми їй даємо замало грошей?

— Гроші, які сам заробляєш, — це завжди інакше, ти ж сама це знаєш, — сказала Тесса.

Крісло Тесси стояло якраз навпроти стіни, обвішаної фотографіями дітей Вікрама і Парміндер. Вона часто сиділа на цьому місці і встигла вже порахувати, скільки разів кожна дитина з’являється на світлинах: Джасвант — вісімнадцять разів, Раджпал — дев’ятнадцять, а Суквіндер — дев’ять. Тільки одна з цих фотографій була присвячена особистому успіху Суквіндер: то було фото вінтердаунської команди з веслування в той день, коли вони перемогли команду школи Святої Анни. Баррі роздав усім батькам збільшені копії цієї фотографії, на якій Суквіндер і Кристал Відон були в центрі групи з восьми дівчат, які обнімали одна одну за плечі, радісно усміхалися і так завзято стрибали, що вийшли на фото трохи розмиті.

«Баррі, — подумала Тесса, — допоміг би Парміндер побачити все у правильному світлі». Він був таким собі мостом між матір’ю і донькою, які його обожнювали.

Вже не вперше Тесса задумалася про те, наскільки інакше могло б усе бути, якби вона сама народила свого сина. Чи не важче було б їй сприймати його як окрему особу, якби він народився з її плоті і крові? З її перенасиченої цукром протухлої крові…

Жирко останнім часом перестав називати її «мамою». Вона мусила вдавати, ніби їй усе одно, бо Коліна це страшенно злостило; але щоразу, як Жирко називав її «Тесса», — це було, як ніж у серце.

Четверо співрозмовників доїли фрукти, не проронивши й слова.


VII


У маленькому будиночку, що височів над містечком, сидів у схвильованій задумі Саймон Прайс. Минали дні. Звинувачувальний допис зник із веб-форуму, але Саймон і досі був наче паралізований. Він розумів, що, знявши свою кандидатуру, він таким чином ніби визнає свою провину. Поліція так і не з’явилася з розпитами про комп’ютер. Саймон тепер уже й почав шкодувати, що викинув його з того старого мосту. Та з іншого боку, він ніяк не міг вирішити, привиділася чи ні йому ота хитра посмішка на обличчі чоловіка за касою автозаправки біля підніжжя пагорба, коли Саймон простягнув йому кредитну картку. Останнім часом було багато розмов про скорочення штату на роботі, і Саймон досі боявся, що зміст того повідомлення сягне вух його босів, і ті їх негайно звільнять — і його, і Джима, і Томмі — без ніякої компенсації.

А от Ендрю й далі вичікував, з кожним днем усе більше втрачаючи надію. Він спробував відкрити світові очі на свого батька, але світ, як здавалося, лише стенув плечима у відповідь. Ендрю уявляв, як хтось на типографії або в раді встає й каже Саймонові рішуче «ні», стверджуючи, що він не гідний змагатися з іншими кандидатами, що він — звичайна посередність, що він не має права ганьбити себе і свою сім’ю. Але нічого цього не сталося, хіба що Саймон перестав говорити про раду і видзвонювати різним людям у надії отримати їхні голоси, а передвиборні листівки, які він друкував у позаурочний час на роботі, просто лежали тепер у коробці на ґанку.

І раптом, без попереджувальних фанфар, прийшла перемога. У п’ятницю ввечері, спускаючись темними сходами вниз у пошуках їжі, Ендрю почув, як Саймон сухо розмовляє з кимось по телефону у вітальні, і зупинився, прислухаючись.

— …зняти мою кандидатуру, — казав він. — Так. Ну, просто змінилися мої особисті обставини. Так. Так. Ага, правильно. Добре. Дякую.

Ендрю почув, як Саймон поклав слухавку.

— Ну, ось і все, — сказав Саймон матері. — Я виходжу з гри, якщо вони отак розкидаються лайном.

Він чув, як мама ствердно щось відповіла приглушеним голосом, і, перш ніж Ендрю встиг поворухнутися, Саймон вискочив знизу в коридор, набрав повітря в груди й почав волати «Ендрю!», аж поки раптом усвідомив, що син стоїть навпроти нього.

— Що ти тут робиш?

Обличчя Саймона було напівзатінене, на нього падало лише світло з вітальні.

— Я хотів попити, — збрехав Ендрю: батько не любив, коли хлопці самі лазили в холодильник.

— Ти починаєш працювати з Моллісоном на вихідні?

— Ага.

— Ну, то слухай сюди. Я хочу знати про того мудила все, що на нього можна нарити, чуєш? Увесь бруд, який відкопаєш. І про його сина теж, якщо щось почуєш.

— Добре, — відповів Ендрю.

— І я це все викладу на той довбаний веб-сайт, — сказав Саймон і позадкував до вітальні. «Довбаний привид Баррі Фербразера».

І вже коли Ендрю перебирав продукти, які аж ніяк не можна було залишати неспожитими, перехоплюючи то скоринку, то жменьку, радісним дзвіночком промайнула йому в голові думка: «Я спинив тебе, придурку. Спинив!»

Йому вдалося провернути саме те, що він задумав: Саймон і гадки не мав, хто пустив коту під хвіст усі його амбіції. Старий дурний педрило навіть попросив Ендрю допомогти йому помститися; це перевершило сподівання Ендрю, бо коли він уперше розповів батькам, що отримав роботу у продуктовій крамниці, Саймон нетямився від гніву.

— От слинько малий, а як твоя довбана алергія?

— Ну, я подумав, що спробую не їсти горіхів, — відповів Ендрю.

— Не корч з себе розумника, прищ малий. А якщо зжереш випадково, як у школі Святого Томаса? Думаєш, нам хочеться знову через тебе розгрібати те лайно?

Але Рут підтримала Ендрю, сказавши Саймонові, що Ендрю вже дорослий, може й сам собі давати раду і знає, що робить. А коли Саймон вийшов з кімнати, вона намагалася переконати Ендрю, що Саймон просто переживає за його здоров’я.

— Він переживає тільки за те, що може пропустити футбол, якщо доведеться везти мене в лікарню.

Ендрю повернувся до своєї кімнати і сидів там; однією рукою запихав у рот їжу, а другою набирав есемеску Жиркові.

Йому здавалося, що це вже все, кінець, крапка. Йому ще ніколи досі не доводилось бачити, як на дріжджах під час бродіння з’являються перші крихітні бульбашки, в яких уже міститься зародок неминучих алхімічних метаморфоз.


VIII


Переїзд у Пеґфорд — найгірше, що могло статися з Ґаєю Баден. Якщо не враховувати її рідкісні візити до батька в Редінґ, вона не бувала ніде, крім Лондона. Коли Кей уперше сказала їй про те, що вона збирається переїхати в малесеньке містечко на заході країни, Ґаї це здалося настільки неймовірним, що лише за пару тижнів вона усвідомила, наскільки серйозна ця загроза. Спочатку вона думала, що це просто чергова божевільна ідея Кей, така, скажімо, як рішення купити двох курчат для їхнього крихітного городика в Гекні (їх через тиждень загризла лисиця), або намір зварити варення без найменшого вміння куховарити, і як наслідок — половина знищених баняків і довічний шрам на руці.

Залишивши в Лондоні своїх друзів ще з початкової школи, будинок, у якому вона мешкала десь із восьми років, веселі міські забави під час вихідних, Ґая, не зважаючи на всі свої благання, погрози і протести, опинилася віч-на-віч з таким життям, яке їй не снилося і в найстрашніших нічних кошмарах. Бруковані вулички, жоднісінького відчиненого магазину після шостої вечора, громадське життя, яке оберталося довкруг церкви, де, якщо пощастить, можна було почути хіба що цвірінькання пташок. Ґаї здавалося, наче вона провалилася крізь дивний портал і опинилася у якійсь загубленій у часі землі.

Вони з Кей міцно трималися одна одної, скільки себе пам’ятала Ґая (адже батько ніколи з ними не жив, а подальші любовні стосунки Кей так і не переросли у щось серйозніше). Вони сперечалися, ділилися турботами, а з часом стали просто як сусідки по квартирі. Щоправда, зараз на протилежному краю кухонного стола Ґая бачила ворога. Єдине, чого вона прагнула, — повернутися в Лондон, будь-якою ціною, і якомога сильніше зіпсувати життя Кей як помсту за її власне. Вона ніяк не могла вирішити, що більше засмутить маму — якщо вона провалить випускні іспити в школі чи, навпаки, якщо успішно їх складе і спробує вмовити батька прихистити її в себе під час навчання в лондонському коледжі. А тим часом вона мусила виживати на чужій території, де її зовнішність і акцент — колишня гарантія її миттєвого потрапляння до кола обраних — стали зайві, мов чужоземна валюта.

Ґая не мала ніякого бажання ставати однією з тих хвалених вінтердаунських школярок, які користувалися тут популярністю, але дратували її своєю містечковою вимовою й жалюгідними уявленнями про справжні розваги. Вона не випадково заприятелювала з Суквіндер Джавандою. З одного боку, немовби глузувала з тутешніх «кумирів», а з другого — відчувала потребу зблизитися з тим, хто мав тут статус аутсайдера.

А відколи Суквіндер погодилася працювати офіціанткою разом із Ґаєю, їхня дружба перейшла мовби на інший рівень. Усе почалося на парі з біології, де Ґая ненароком розкрилася перед Суквіндер аж надто відверто, і Суквіндер нарешті бодай частково збагнула загадкову причину, чому така шикарна й крута дівчина вирішила з нею подружитися. Наводячи фокус у мікроскопі, який вони отримали один на двох, Ґая буркнула собі під ніс:

— Тут, блін, усе довкола біле, правда?

Суквіндер відповіла «ага», навіть до кінця не зрозумівши, що, власне, Ґая мала на увазі. Ґая й далі щось їй казала, але Суквіндер її вже майже не слухала. «Тут, блін, усе довкола біле». Так воно, мабуть, і було.

У школі Святого Томаса її, єдину темношкіру ученицю, викликали до дошки і звеліли розповісти про релігію сикхів. Вона слухняно стояла й розказувала про засновника релігії сикхів Ґуру Нанака, який зник у річці, і всі думали, що він потонув, але через три дні він знову виринув з-під річкових вод і проголосив: «Немає ні індусів, ні мусульман».

Інші учні кепкували з того, що хтось начебто може пробути три дні під водою й вижити. Суквіндер не наважилася нагадати їм, що Ісус також помер і воскрес. Вона швиденько закінчила свою розповідь про Ґуру Нанака, відчайдушно прагнучи повернутися за парту. Вона лише кілька разів у житті бувала у ґурдварі. У Пеґфорді не було жодного такого храму, а в Ярвілі тільки один, та й той мало що крихітний, та ще й окупований Чамарами, а батьки Суквіндер належали до іншої касти. Суквіндер не розуміла, яке це має значення, адже Ґуру Нанак відверто протестував проти поділу на касти. Це все було таке заплутане, а вона ж усе одно розмальовувала писанки на Великдень і прикрашала ялинку на Різдво, а книжки про житія ґуру і принципи Халси, які її змушувала читати Парміндер, давалися їй сутужно.

Поїздки до родини матері в Бірмінгем, де на деяких вулицях майже всі перехожі були темношкірі, а крамнички були завалені сарі й індійськими прянощами, вибивали Суквіндер з колії, вона почувалася там чужою й неадекватною. Її двоюрідні брати знали пенджабську мову не гірше за англійську й жили повноцінним міським життям, а двоюрідні сестри були вродливі і стильні. Вони глузували з її кумедного акценту й старомодного одягу, а Суквіндер ненавиділа, коли з неї насміхалися. І поки Жирко Вол не започаткував свій ритуал щоденних тортур, і поки їх ще не розділили на групи, в результаті чого їй довелося щодня бачитися з Дейном Таллі, Суквіндер любила повертатися в Пеґфорд. Це була її тиха гавань.

Поки вони вовтузилися з мікроскопами, нахиливши голови, щоб не привернути увагу місіс Найт, Ґая почала розповідати Суквіндер про своє навчання в Гекні, у середній школі «Ґрейвенер». Слова лилися з неї нестримним бурхливим потоком. Вона згадала про друзів, яких їй довелося покинути; одного з них звали так само, як і старшого двоюрідного брата Суквіндер — Гарпріт. Розповідала також про чорношкіру Шерел, найрозумнішу дівчину з їхньої компанії; згадала й про Джен: її брат був першим хлопцем Ґаї.

І хоч Суквіндер страшенно цікавило все, про що їй тут розповідала Ґая, вона постійно відволікалася, уявляючи, скажімо, шкільні збори, де очі аж розбігаються від розмаїття кольорів шкіри: від світлого, наче манна каша, до темного відтінку червоного дерева. Тут, у Вінтердауні, синювато-чорне волосся азійських дітей відразу виділялося серед моря русявих і рудих кучерів. У такій школі, як «Ґрейвепер», типажі штибу Жирка Вола і Дейна Таллі взагалі були б у меншості.

Суквіндер боязко запитала:

— А чому ти переїхала?

— Бо моя мама хотіла жити ближче до свого довбаного бойфренда, — буркнула Ґая. — Ґевін Х’юз, знаєш такого?

Суквіндер похитала головою.

— Ти мала б чути, як вони штрикаються, — сказала Ґая. — У них оргазми на цілу вулицю. Не зачиняй уночі вікна, зразу почуєш.

Суквіндер спробувала приховати шок, але думка про те, щоб підслуховувати власних батьків, одружених батьків, під час сексу, здалася їй хворобливою. Та й сама Ґая почервоніла, але не так від сорому, подумала Суквіндер, як від злості.

— Він її використає й кине. Вона така довірлива. Він завжди змивається відразу після сексу.

Суквіндер ніколи б не посміла так говорити про маму, і близнючки Фербразер (що й досі були, принаймні теоретично, її найкращими приятельками) також не посміли б. Нів і Шіван сиділи неподалік, працюючи з одним мікроскопом. Після татової смерті вони мовби закрилися в собі, спілкувалися тільки між собою і геть віддалилися від Суквіндер.

Ендрю Прайс, знайшовши проміжок у тлумі білолицих учнів, не спускав очей з Ґаї. Суквіндер побачила це й подумала, що Ґая не помічає його погляду. Але вона помилялася. Ґая просто не хотіла ані відповідати йому поглядом, ані якось випендрюватися, бо звикла ще з дванадцятирічного віку, що хлопці завжди на неї витріщалися. Коли вона переходила з кабінету в кабінет між уроками, двоє старшокласників завжди немовби випадково опинялися у цей час у коридорах. Вони були набагато вродливіші за Ендрю, та все ж не йшли у жодне порівняння з тим хлопцем, через якого Ґая втратила цноту незадовго перед тим, як переїхала до Пеґфорда.

Ґая ніяк не могла змиритися, що Марко де Лука й далі фізично існує десь у Всесвіті, але між ними пролягають сто тридцять дві милі такого болючого простору.

— Йому вісімнадцять, — сказала вона Суквіндер. — Він наполовину італієць. Класно грає в футбол. Його, здається, навіть спробують у відборі для молодіжного складу «Арсеналу».

Ґая чотири рази мала секс з Марко перед тим, як поїхала з Гекні, і щоразу крала презервативи з нічного столика Кей. Вона навіть хотіла, щоб Кей знала, на що Ґая пішла, щоб закарбувати себе у пам’яті Марко, бо ж це з її вини Ґая змушена була його покидати.

Суквіндер зачудовано слухала цю розповідь, але не зізнавалася Ґаї, що вже бачила Марко на сторінці своєї нової подруги у «Фейсбуці». У Вінтердауні не було навіть приблизно такого хлопця: він був, як Джоні Депп.

Ґая схилилася на парту, неуважно крутячи фокус мікроскопа, а Ендрю Прайс безперервно витріщався на неї, коли був упевнений, що Жирко цього не бачить.

— Може, він і не зрадить. Шерел у суботу влаштовує вечірку і запросила його. Вона поклялася, що не дозволить йому зробити зайвого. Але, блін, я б так хотіла…

Вона втупилася в парту, а Суквіндер непомітно розглядала її, милуючись її красою і захоплено розмірковуючи про її життя. Існувати в цілком іншому світі, такому співзвучному з нею, мати там хлопця-футболіста і крутих відданих друзів — таке життя, навіть якщо тебе змусили це все покинути, вселяло в неї благоговіння і заздрість.

В обідню пору вони разом пішли по крамничках, чого Суквіндер майже ніколи не робила. З близнючками Фербразер вони зазвичай у цей час їли в їдальні.

Прогулюючись тротуаром від кіоска, де вони купили сендвічі, дівчата раптом почули пронизливий крик:

— Твоя довбана мама вбила мою бабу!

Усі вінтердаунські учні, що юрмилися групками біля кіоска, здивовано роззирнулися, шукаючи, хто це кричить. Суквіндер була здивована не менше за інших і теж роззир нулася довкола. І тут вона помітила Кристал Відон, яка стояла з того боку вулиці, наставивши свій короткий палець, мов дуло пістолета. З нею було ще четверо дівчат, що вишикувалися уздовж тротуару, стримувані машинами, що мчали повз них.

— Твоя трахнута на голову мати вбила мою бабу! Їй буде триндець, як і тобі!

У Суквіндер раптово ніби розтанув шлунок. Усі дивилися на неї. Двійко школярок з молодших класів квапливо подріботіли геть. Суквіндер відчувала, ніби всі перехожі перетворюються у пожадливу й нетерплячу зграю. Кристал зі своєю зграєю переминалися з ноги на ногу, чекаючи, поки машини звільнять їм шлях.

— Що це вона меле? — спитала Ґая, але в Суквіндер так пересохло в роті, що вона не змогла навіть відповісти. Тікати не було сенсу. Та вона б і не змогла втекти. Ліан Картер була найшвидшою серед її однолітків. Здавалося, що весь світ застиг: рухалися тільки машини, даючи їй кілька останніх секунд безпеки.

І раптом з’явилася Джасвант з кількома старшокласниками.

— Усе добре, Веселушко? — спитала вона. — Що сталося?

Джасвант не чула Кристал; Суквіндер неймовірно пощастило, що її сестра з друзями проходила поруч.

З другого боку вулиці Кристал із подружками збилися докупи.

— Нічого особливого, — відповіла Суквіндер і їй аж закрутилося у голові від усвідомлення, що загроза тимчасово минула. Вона не могла перед усіма цими хлопцями пояснювати Джас, що сталося. Двоє з них були майже під два метри заввишки. Усі вони витріщалися на Ґаю.

Джас із друзями подалася до дверей кіоска, а Суквіндер, стурбовано зиркнувши на Ґаю, рушила за ними вслід. Вони обидві дивилися у вікно, як Кристал зі своєю ватагою йшла геть, постійно озираючись.

— Що це за приколи? — спитала Ґая.

— Її прабабуся була пацієнткою моєї мами, і вона померла, — пояснила Суквіндер. Вона ледве стримувала сльози, відчуваючи біль у горлі.

— Сучка дурнувата, — сказала Ґая.

Але притлумлені ридання Суквіндер були не просто відголосками страху, хоч її від нього аж тіпало. Їй дуже подобалася Кристал і вона знала, що Кристал теж завжди ставилася до неї з симпатією. Усі ті тренування на каналі, подорожі в мікроавтобусі; вона знала анатомію спини й плечей Кристал краще за свою власну.

Разом із Джасвант та її друзями вони повернулися до школи. Найсимпатичніший із хлопців завів з Ґаєю розмову. Коли вони підійшли до шкільної брами, він уже кепкував з її лондонського акценту. Суквіндер більше не бачила Кристал, але вдалині помітила Жирка Вола, який ішов підстрибом з Ендрю Прайсом. Його постать і ходу вона могла впізнати за будь-яких обставин, це був ніби якийсь первісний інстинкт, що допомагає відчути, як по затіненій підлозі повзе павук.

Вона підходила до школи і, хвиля за хвилею, на неї накочувалася нудота. Відтепер вони будуть удвох: Жирко і Кристал. Усі вже знали, що вони зустрічаються. І Суквіндер раптом яскраво уявила, як вона лежить, закривавлена, на підлозі, Кристал зі своєю зграєю луплять її ногами, а Жирко, регочучи, на все це дивиться.

— Мені треба в туалет, — сказала вона Ґаї. — Зустрінемось нагорі.

Вона пірнула у перший ліпший жіночий туалет, замкнулася в кабінці й сіла на кришку унітаза. Якби вона могла померти… зникнути назавжди… але міцні й масивні поверхні речей довкола неї не хотіли розчинятися, а її тіло, її ненависне гермафродитне тіло, вперто й вульгарно продовжувало існувати…

Суквіндер почула дзвінок на уроки і поспіхом вибігла з туалету. В коридорі вже формувалися черги до класів. Вона повернулася до всіх спиною і подалася надвір.

Інші теж прогулювали. І Кристал прогулювала, і Жирко Вол. Якби тільки вона могла забратися звідси на цілий день, щоб мати нагоду придумати щось таке, що могло б її захистити, перш ніж повертатися назад. Або просто кинутися під машину. Вона уявляла, як машина вдаряється об її тіло і в неї трощаться кістки. Як швидко вона помре, лежачи понівеченою на дорозі? Досі вона вважала, що краще вже втопитися, щоб чиста прохолодна вода вкладала тебе до вічного сну, до сну без снів…

— Суквіндер? Суквіндер?

У неї всередині все перевернулося. Перетинаючи автостоянку, до неї бігла Тесса Вол. На якусь божевільну мить Суквіндер подумала про втечу, але тоді її переповнило усвідомлення безглуздості цього вчинку, й вона застигла на місці, чекаючи на Тессу й ненавидячи її тупе простакувате обличчя, її саму і її лихого синочка.

— Суквіндер, що ти тут робиш? Куди йдеш?

Вона навіть не змогла вигадати якусь побрехеньку. Безнадійно стенула плечима й здалася.

У Тесси не було ніяких зустрічей аж до третьої години. Вона мала б завести Суквіндер до дирекції, щоб доповісти про спробу втечі. Натомість вона відвела її до свого кабінету виховної роботи, де на стінах висіли непальські шпалери й постери гарячої лінії «ЧайлдЛайн». Суквіндер ще ніколи тут не була.

Тесса говорила, роблячи промовисті паузи, а тоді говорила далі, бо Суквіндер нічого не відповідала й сиділа, втупившись у свої черевики, а її долоні спітніли. Тесса знала її маму… Тесса розповість Парміндер, що її дочка хотіла прогуляти… але якби вона пояснила причину? Чи захотіла б Тесса, чи змогла б вона заступитися? Не йшлося про її сина, адже всі знали, що Жирко їй не підкоряється. Але Кристал? Кристал приходила на консультації…

Як сильно її битимуть, якщо вона все розповість? Але ж її все одно поб’ють, навіть якщо вона мовчатиме. Кристал була готова нацькувати на Суквіндер усю свою зграю…

— …щось трапилося, Суквіндер?

Вона кивнула. Тесса підбадьорливим тоном запитала:

— Можеш розказати мені, що саме?

І Суквіндер усе розповіла.

З того, як у Тесси на якусь мить насупилися брови під час розповіді, Суквіндер зробила висновок, що вона не надто їй співчувала. Може, Тесса думала, як відреагує Парміндер на новину про те, що ціла вулиця чула, чим закінчилося її лікування місіс Кетрін Відон. Суквіндер теж про це думала, коли сиділа в туалетній кабінці, бажаючи собі смерті. А може, цей стурбований вигляд Тесси свідчив про її небажання завдавати прикрощів Кристал Відон. Не було сумніву, що Кристал була в неї такою ж улюбленицею, як і в містера Фербразера.

Шалене, пекуче відчуття несправедливості пронизало Суквіндер з усіма її жалюгідними страхами й огидою до самої себе. Вона на якусь мить забула про свої турботи й неспокої, що мучили її днями й ночами. Подумала про Кристал і її подруг, готових накинутися на неї, подумала про Жирка, який шепотів їй у спину всіляку гидоту на кожному уроці математики, і про повідомлення, яке вона витерла зі своєї сторінки на «Фейсбуці» минулого вечора:


Лес-бі-ян-ство, -а. Імен. сер. р. Статевий потяг жінки до жінки. Те саме, що сапфізм. Пов’язане з уродженцями або жителями острова Лесбос.


— Не знаю, звідки вона дізналася, — сказала Суквіндер, у вухах якої аж гупала кров.

— Про що?.. — стурбовано перепитала Тесса.

— Про скаргу на мою маму з приводу її прабабусі. Кристал зі своєю мамою не розмовляють з рештою родини. А може, — здогадалася Суквіндер, — їй розповів Жирко?

— Жирко? — знову перепитала, нічого не розуміючи, Тесса.

— Ну, знаєте, вони ж зустрічаються, — пояснила Суквіндер. — Він і Кристал. Ходять кудись разом. Мабуть, він і розповів їй.

Суквіндер відчула бодай якесь гірке задоволення від того, як усі найменші залишки удаваного спокою випарувалися з обличчя Тесси.


IX


Кей Баден заприсяглася, що в будинку Майлза й Саманти ноги її більше не буде. Вона не могла їм пробачити того, що вони стали свідками нарочитої Ґевінової байдужості, а ще вона не могла забути покровительського реготу Майлза, його зневажливого ставлення до «Белчепела» і того глумливого тону, з яким він і Саманта говорили про Кристал Відон.

Попри всі Ґевінові вибачення, попри його нещирі запевнення в любові, Кей постійно згадувала, як він сидів біля Мері на дивані, як аж зі шкури пнувся, щоб допомогти їй зібрати тарілки, як проводжав її вночі додому. Коли ж Ґевін кількома днями пізніше сказав їй, що обідав у Мері вдома, вона ледве стримала свою лють, бо в неї вдома на вулиці Надії він, бувало, хіба якусь грінку міг перехопити.

Їй, може, й не дозволялося говорити нічого поганого про Вдову, яку Ґевін у розмові згадував з таким благоговінням, наче то була Божа Мати, але це не стосувалося Моллісонів.

— Я б не сказала, що Майлз мені дуже сподобався.

— Та він не є моїм найкращим приятелем.

— Якщо вже на те пішло… якщо його виберуть, то це буде катастрофа для наркоклініки.

— А я не думаю, що це щось змінить.

Апатія Ґевіна, його байдужість до людського болю, завжди дратувала Кей.

— Невже тут ніхто не відстоює «Белчепел»?

— Хіба що Колін Вол, — відповів Ґевін.

Отож о восьмій ранку в понеділок Кей підійшла до будинку Волів й натисла дверний дзвіночок. Вона помітила з ґанку червоний «форд-фієсту» Саманти Моллісон, припаркований неподалік, і це ще більше розпалило її бажання полізти в бійку.

Двері будинку Волів відчинила невисока присадкувата жінка у барвистій спідниці.

— Доброго ранку, — привіталася Кей. — Мене звати Кей Баден і я б хотіла поговорити з Коліном Волом.

Якусь мить Тесса просто дивилася на цю привабливу молоду жінку, якої вона ніколи досі не бачила. Їй навіть прийшла в голову химерна думка: у Коліна роман, і це його коханка прийшла про все їй розповісти.

— О… так… заходьте. Я Тесса.

Кей сумлінно витерла ноги об килимок і пішла вслід за Тессою до вітальні, що була менша й убогіша, ніж у Моллісонів, але затишніша. Довгов’язий, лисіючий і високочолий чоловік сидів у кріслі з блокнотом і ручкою.

— Коліне, це Кей Баден, — представила гостю Тесса. — Вона хотіла б з тобою поговорити.

Тесса побачила, як Колін перелякано вирячився, й відразу зрозуміла, що він уперше бачить цю жінку. «Ну й справді, — присоромлено подумала Тесса, — що ти таке собі вигадала?»

— Вибачте, що я до вас так несподівано, без попередження, — сказала Кей, коли Колін встав, щоб потиснути їй руку. — Я зателефонувала б, але ви…

— Так, нас немає в телефонній книзі, — пояснив Колін. Він височів над Кей, а його очка за скельцями окулярів здавалися геть крихітними. — Будь ласка, сідайте.

— Дякую. Це стосовно виборів, — сказала Кей. — Виборів до місцевої ради. Ваш конкурент, якщо не помиляюся, Майлз Моллісон?

— Маєте рацію, — дещо нервово підтвердив Колін. Він здогадався, хто така ця жінка. Це журналістка, яка хотіла розмовляти з Кристал Відон. Його вистежили… Тесса не повинна була її впускати.

— Я хотіла запитати, чи можу якось допомогти вам, — сказала Кей. — Я соціальна працівниця, в основному маю клієнтуру на Полях. Я могла б повідомити вам деякі факти й цифри щодо наркоклініки «Белчепел», яку дуже хоче закрити Моллісон. Мені сказали, що ви відстоюєте цю клініку? Вважаєте, що її не можна закривати?

Колінові аж у голові запаморочилося від раптового полегшення й радості.

— О, ні! — підтвердив Колін. — Так, це правда. Мій попередник… тобто той, хто обіймав це місце раніше… Баррі Фербразер… він виступав проти закриття клініки. І я теж.

— Ну, а я мала розмову з Майлзом Моллісоном, і він досить чітко пояснив, що, на його думку, клініка себе не виправдовує. Чесно кажучи, я думаю, що він не зовсім розуміє, в чому полягає методика лікування наркотичної залежності і наскільки разюче покращується стан пацієнтів після лікування у «Белчепелі». Якщо місцева рада відмовиться поновити оренду на цю будівлю, а окружна рада скоротить фінансування, є великий ризик, що деякі занадто вразливі хворі залишаться без жодної підтримки.

— Так-так, розумію, — сказав Колін. — Так, я з вами згоден.

Він був приємно здивований і втішений, що ця симпатична жінка розшукала його й запропонувала свою допомогу.

— Може, вип’єте чаю або кави? — запропонувала Тесса.

— Ой, дуже вам дякую, — відповіла Кей. — Якщо можна, чаю, Тессо. Без цукру.

Жирко був на кухні, частуючись прямо з холодильника. Він їв багато й часто, але так і залишався кістлявим, не набираючи ваги. Цього разу на нього не справила враження біла коробка зі шприцами, яку Тесса примостила біля сиру, хоч досі він відверто демонстрував свою відразу до них.

Тесса підійшла до чайника і знову повернулася думками до слів Суквіндер про те, що Жирко й Кристал «зустрічаються». Вона не розпитувала про це Жирка і Колінові теж нічого не казала.

Що частіше Тесса про це думала, то більше переконувалася, що цього не може бути. Вона була впевнена, що Жирко настільки високо себе цінував, що жодну дівчину не міг би вважати достойною парою, а надто таку, як Кристал. Він би себе настільки не…

«Принизив? Так? Ти подумала про це?»

— Хто там прийшов? — спитав Жирко з повним ротом холодної курки, коли Тесса увімкнула чайник.

— Жінка, яка хоче допомогти татові на виборах до ради, — відповіла Тесса, шукаючи в шафці печиво.

— Чого? Вона що, втюрилася в нього?

— Коли ти вже нарешті виростеш, Стю? — сердито мовила Тесса.

Він витяг з відкритої пачки кілька шматків нарізаної шинки і заштовхав їх шматок за шматком у вже й без того набитий рот, неначе фокусник, що запихає в кулак хустинки. Жирко інколи простоював перед відчиненим холодильником хвилин по десять, зриваючи плівки з пакетів з їжею і напихаючись ласими шматками. Колін яро боровся з цією звичкою Жирка, так само як і майже з усіма іншими вадами Жиркової поведінки.

— Серйозно, навіщо воно їй здалося, допомагати йому? — спитав він, нарешті проковтнувши все, що було в роті.

— Вона не хоче, щоб закрили наркологічну клініку «Белчепел».

— А вона що — наркоманка?

— Ні, не наркоманка, — огризнулася Тесса, роздратовано зауваживши, що Жирко доїв останні три шоколадні печива, залишивши на полиці тільки порожні обгортки. — Вона соцпрацівниця, а тому вважає, що лікарня робить добру справу. Тато не хоче, щоб її закрили, але Майлз Моллісон вважає, що з неї мало користі.

— З неї дійсно небагато толку. На Полях кого не зустрінеш — той нюхає клей, той ширяється героїном.

Тесса була впевнена, що якби вона сказала Жиркові, ніби Колін хоче закрити лікарню, Жирко одразу б знайшов пару аргументів проти цього.

— З тебе вийшов би добрий адвокат, Стю, — сказала вона, і на цих словах затарахкотіла покришка чайника.

Коли Тесса повернулася до вітальні з підносом, Кей і далі розмовляла з Коліном, видобувши зі своєї величезної сумки цілий стос роздруківок.

— …два наркологи, яких частково фінансує рада, а частково — благодійна організація «Бій з наркоманією». Далі ми маємо ще соцпрацівницю, закріплену за лікарнею, Ніну, це вона мені дала це все… о, дуже дякую, — сказала Кей, усміхнувшись Тессі, коли та поставила біля неї на стіл горнятко з чаєм.

За ці кілька хвилин Кей пройнялася такою симпатією до Волів, якої не відчувала ще ні до кого іншого в Пеґфорді. Коли вона увійшла, Тесса навіть не подумала оглядати її з голови до п’ят, свердлячи очима й оцінюючи її фізичні вади й одяг. Її чоловік трохи нервувався, але видавався порядним і рішуче налаштованим не залишити Поля напризволяще.

— Це у вас лондонський акцент, Кей? — поцікавилася Тесса, замочивши печиво в чай.

Кей кивнула.

— А що привело вас у Пеґфорд?

— Особисті стосунки, — відповіла Кей. Їй було неприємно про це говорити, попри те, що вони з Ґевіном формально помирилися. Вона знову звернулася до Коліна:

— Я не зовсім розумію, яким чином пов’язані місцева рада і наркоклініка.

— Ну, просто раді належить будівля клініки, — пояснив Колін. — Це колишня церква. Зараз закінчується термін оренди.

— І їх буде легко звідти викинути.

— Власне. А коли ви розмовляли з Майлзом Моллісоном? — запитав Колін, і сподіваючись, і жахаючись почути, що Майлз згадував про нього у тій розмові.

— Ми вечеряли тиждень тому, у п’ятницю, — розповіла Кей. — Ми з Ґевіном…

— А, то ви дівчина Ґевіна! — втрутилася Тесса.

— Так. Ну, й зайшла розмова про Поля…

— Не дивно, — додала Тесса.

— …і Майлз згадав про «Белчепел», а мене… мене не на жарт стривожило те, в якому світлі він усе це подавав. Я йому сказала, що якраз займаюся однією сім’єю, — Кей не забула, як необачно вона тоді назвала імена Відонів, тож тепер говорила обережніше, — і якщо тій матері перестати давати метадон, є величезний ризик, що вона знову візьметься за старе.

— Це щось, як у Відонів, — похмуро припустила Тесса.

— Я… так, саме про Відонів я й кажу, — зізналася Кей.

Тесса потяглася за ще одним печивом.

— Я консультую Кристал у школі. Її мама, здається, вже вдруге проходить реабілітацію в «Белчепелі»?

— Втретє, — уточнила Кей.

— Ми знали Кристал ще з п’яти років. Вона була однокласницею нашого сина в початковій школі, — розповіла Тесса. — Її життя було кошмарне, справді.

— Абсолютно, — погодилася Кей. — Дивно, що вона взагалі залишилася такою милою дівчиною.

— О, з цим я згоден, — щиро підтримав її Колін.

Тесса насупила брови, згадавши рішучу відмову Коліна скасувати покарання Кристал після того прикрого випадку з недоречним сміхом на шкільних зборах. А тоді їй аж закрутило в животі, коли вона уявила, що заспіває Колін, якщо виявиться, що Суквіндер їй не збрехала. Але ж ні, Суквіндер явно помилилася. Вона сором’язлива й наївна дівчинка. Може, вона щось не так зрозуміла… щось переплутала…

— Річ у тім, що Террі тримається тільки завдяки страху втратити своїх дітей, — сказала Кей. — Зараз вона поступово входить у норму, в наркоклініці мені сказали, що бачать позитивні зміни в її поведінці. Якщо «Белчепел» закриють, у неї знову все піде шкереберть, і бозна-що тоді станеться з її сім’єю.

— Це все нам дуже знадобиться, — мовив Колін, поважно киваючи головою, й почав робити якісь нотатки на чистій сторінці записника. — Справді, це дуже корисні матеріали. Кажете, що маєте на руках статистику щодо людей, які там вилікувались?

Кей зашурхотіла роздруківками, шукаючи потрібну інформацію. Тессі здалося, що Колін хоче привернути увагу Кей до себе. Він завжди був падкий на вроду і прихильну до нього поведінку.

Тесса дожувала ще одне печиво, не перестаючи думати про Кристал. Їхні останні зустрічі в її кабінеті були не надто вдалі. Кристал постійно випендрювалася. Сьогоднішня консультація нічим не відрізнялася. Тесса витисла з Кристал обіцянку не переслідувати й не зачіпати Суквіндер Джаванду, але Кристал своєю поведінкою демонструвала, що Тесса її підвела, й вона їй більше не довіряє. Можливо, в цьому винен Колін, коли не відмовився тоді від покарання. Тессі здавалося, що їхні з Кристал взаємини достатньо довірливі, щоб такі рішення їх не роз’єднували, проте ця ниточка між ними ніколи не була аж настільки надійна, як між Кристал і Баррі.

(Тесса була в школі того дня, коли Баррі прийшов туди з веслувальним тренажером, шукаючи новобранців для команди, яку він збирався сформувати. Її викликали з учительської до спортзалу, бо вчителька фізкультури захворіла, а на заміну їй за такий короткий час вони змогли знайти тільки особу чоловічої статі.

Дівчата-четвертокласниці в шортах і маєчках «Ертекс» почали хихотіти, коли прийшли в зал і побачили, що відсутню міс Джарвіс заміняють якихось двоє незнайомих чоловіків. Тессі довелося оголосити догану Кристал, Ніккі й Ліан, які проштовхалися наперед і почали обмінюватися непристойними репліками про нового вчителя. То був доволі вродливий юнак, що постійно червонів.

Баррі, рудий бородатий коротун, був у спортивному костюмі. Він спеціально відпросився того ранку з роботи, щоб прийти сюди. Усі вважали його ідею дивакуватою й нереальною: у таких школах, як вінтердаунська, ніколи не було веслувальних команд. Нів і Шіван були напівзахоплені, напівналякані татовою присутністю.

Баррі пояснив свій задум — набрати веслувальну команду-вісімку. Він домовився використовувати для тренувань старий елінг на ярвілському каналі. Це був чудовий вид спорту й гарна нагода дівчатам показати себе й прославити свою школу. Тесса сіла біля Кристал з подругами, щоб тримати їх у полі зору. Вони вже не хихотіли так голосно, але ще й не вгамувалися.

Баррі продемонстрував веслувальний тренажер і запросив до нього добровольців. Ніхто не зрушився з місця.

— Кристал Відон, — показав на неї пальцем Баррі. — Я бачив, як ти підтягалася на рукоходах у парку. У тебе сильні м’язи спини. Підійди сюди і спробуй.

Кристал була тільки рада опинитися в центрі уваги. Вона впевнено покрокувала до тренажера й сіла на нього. Не звертаючи уваги на Тессу, Ніккі й Ліан аж заверещали з реготу, а решта класу приєдналася до них.

Баррі показав Кристал, що треба робити. Новенький учитель зацікавлено поглядав, як Баррі допомагав їй правильно взятися за дерев’яну ручку.

Вона сперлася на ручку, скорчила Ніккі й Ліан дурнувату міну, й усі знову засміялися.

— Ви подивіться! — засяяв Баррі. — Та вона вроджена веслувальниця!

Чи справді Кристал зробила все аж так добре? Тесса не розбиралася у веслуванні, тож не могла нічого сказати.

— Випрям спину, — звелів Баррі, — бо інакше можеш травмуватися. Отак. Тягни… тягни… оце техніка… ти що, веслувала раніше?

Тоді Кристал і справді випростала спину й почала веслувати як належить. Вона вже не дивилася на Ніккі й Ліан. Піймала ритм і увійшла в раж.

— Чудово! — сказав Баррі. — Подивіться на неї… ідеально! Саме так це робиться! Оце молодчина! І ще раз. І ще раз. І…

— Боляче! — зойкнула Кристал.

— Я знаю. Зате матимеш руки, як у Дженіфер Еністон, — усміхнувся Баррі.

Залою прокотився легенький смішок, але цього разу вони сміялися разом з ним. Чим підкоряв їх Баррі? Він завжди був такий справжній, такий природний, такий упевнений у собі. Тесса знала, що найбільший страх підлітка — бути висміяним. Позбавлені цього страху, а таких і серед дорослих було не так уже й багато, мали природний авторитет серед молоді, вони ставали найкращими вчителями.

— Відпочивай! — скомандував Баррі, і Кристал захекано злізла з тренажера, потираючи руки. Обличчя їй розчервонілося.

— Треба кидати курити, Кристал, — сказав Баррі, і цього разу всі вибухнули гучним реготом. — Добре, хто ще хоче спробувати?

Коли Кристал знову долучилася до однокласниць, то вже ні з кого не сміялася. Вона заздрісно спостерігала за кожною новою веслувальницею, постійно зиркаючи на бородате обличчя Баррі, щоб бачити його реакцію. Коли Кармен Льюїс зовсім завалила спробу, Баррі сказав: «Покажи їм, Кристал», — і вона аж засяяла, повертаючись до тренажера.

Але наприкінці тренування, коли Баррі попросив підняти руки тих, хто хотів би записатися в команду, Кристал так і стояла, склавши руки на грудях. Тесса помітила, як вона глумливо похитала головою, коли Ніккі пробурмотіла їй щось на вухо. Баррі ретельно записав імена усіх зацікавлених дівчат, а тоді підвів очі.

— І ти, Кристал Відон, — мовив він, показавши на неї пальцем. — Ти також будеш з нами. Ти мені головою не хитай. Я дуже розгніваюсь, якщо не побачу в команді тебе. У тебе природний талант. А я не люблю, коли такі природні таланти пропадають. Крис… тал, — голосно вимовив він, записуючи її ім’я, — Ві… дон.

Чи думала Кристал про свій природний талант, приймаючи душ після уроку? Чи носилася вона того дня з думкою про свій новий хист, немов із неочікуваною валентинкою? Цього Тесса не могла знати; але на подив усіх, окрім хіба що Баррі, Кристал знову прийшла на тренування.)

Кей саме знайомила Коліна з відсотком рецидивів у «Белчепелі», на що той завзято кивав головою.

— Треба показати це Парміндер, — сказав він. — Я подбаю, щоб вона отримала копію. Так-так, це дуже важливі матеріали.

Тесса відчула легеньку нудоту і взяла четверте печиво.


X


По понеділках Парміндер працювала допізна, а Вікрам теж зазвичай бував у лікарні, тому троє дітей сімейства Джавандів самі накривали на стіл і готували собі вечерю. Часом вони між собою сварилися, часом разом з чогось сміялися, але сьогодні кожен був заглиблений у власні думки, і всі приготування вони закінчили дуже швидко і без зайвих розмов.

Суквіндер не сказала ані братові, ані сестрі про те, що хотіла прогуляти школу, змовчала вона й про погрози Кристал Відон побити її. Цими днями вона взагалі аж надто багато всього тримала в собі. Вона страшенно боялася ділитися своїми таємницями, бо не хотіла виставляти напоказ свій дивний внутрішній світ, у який Жирко Вол міг проникати з такою моторошною легкістю. Але вона розуміла, що не зможе надовго втаємничити все, що сталося з нею цього дня. Тесса попередила її, що має намір зателефонувати Парміндер.

— Я мушу подзвонити твоїй мамі, Суквіндер, ми завжди так робимо, але я спробую їй пояснити, чому ти це зробила.

Суквіндер відчула майже симпатію до Тесси, хоч та й була матір’ю Жирка Вола. Вона боялася реакції матері, але її зігрівала крихітна надія, що Тесса заступиться за неї. Можливо, усвідомивши всю глибину відчаю Суквіндер, мати, нарешті, хоч трохи привітніше ставитиметься до неї, не буде постійно розчарована, не осуджуватиме її з незмінно кам’яним виразом обличчя?

Коли, нарешті, відчинилися вхідні двері, вона почула, як її мама говорить пенджабською мовою.

— Ой, ні, тільки не та клята ферма, — застогнала Джасвант, притуливши вухо до дверей.

Джаванди володіли у Пенджабі ділянкою землі, яку отримала найстарша сестра, Парміндер, у спадок від батька, що не мав синів. Джасвант і Суквіндер часто говорили про те, яке місце займала у свідомості їхньої родини ця ферма. На їхній неабиякий подив деякі зі старших родичів, здається, тільки й чекали, коли ж нарешті вся сім’я повернеться туди. Батько Парміндер усе життя надсилав на ферму гроші. Там жили й працювали її троюрідні брати, непривітні й озлоблені. Ферма була предметом постійних сварок між родичами матері.

— Баба знову нарікає, — тлумачила розмову Джасвант, прислухаючись до приглушеного голосу Парміндер за дверима.

Парміндер трохи навчила свою найстаршу доньку пенджабської мови, а решту Джас перейняла від двоюрідних братів. Дислексія Суквіндер не дозволяла їй вивчити дві мови, і вона навіть не намагалася цього зробити.

— …Гарпріт усе ще хоче продати ту частку під дорогу…

Суквіндер почула, як Парміндер скидає з ніг черевики.

Вона воліла б, щоб саме сьогодні ніхто не докучав матері тією фермою. Від цього в неї завжди псувався настрій. Та коли Парміндер штовхнула, відчиняючи, кухонні двері, й Суквіндер побачила її схоже на маску обличчя, з неї випарувалися останні залишки сміливості.

Парміндер привіталася з Джасвант і Раджпалом легеньким помахом руки, а тоді показала пальцем спочатку на Суквіндер, а потім на стілець, маючи на увазі, що Суквіндер має сісти й чекати, поки закінчиться телефонна розмова.

Джасвант і Раджпал побігли нагору. Суквіндер чекала під стіною з фотографій, що виставляли напоказ цілому світові її нікчемність, прикута до стільця мовчазним наказом матері. Розмова тривала ще дуже довго, але, нарешті, Парміндер попрощалася й поклала слухавку.

Коли Парміндер глянула на неї, Суквіндер без слів збагнула, що марно було на щось сподіватися.

— Отже, — почала Парміндер. — Мені на роботу дзвонила Тесса. Я думаю, ти знаєш, про що йшлося.

Суквіндер кивнула. Здавалося, ніби їй запхали в рота вату.

Гнів Парміндер накотився на Суквіндер, неначе хвиля, збивши її з пантелику й не даючи змоги отямитись.

— Чому? Чому? Ти знову мавпуєш ту лондонську дівку? Хочеш її вразити? Джас і Радж такого ніколи б собі не дозволили, ніколи. То чому ти таке робиш? Що з тобою? Тобі подобається бути ледачою роззявою? Думаєш, що порушувати правила — це круто? Як, на твою думку, я почувалася, коли мені дзвонила Тесса? Та ще й під час роботи… мені ще ніколи не було так соромно… ти просто огидна мені, чуєш? Що, ми мало тобі даємо? Мало допомагаємо? Та що з тобою, Суквіндер?

Суквіндер зробила відчайдушну спробу зупинити мамину тираду і згадала ім’я Кристал Відон…

— Кристал Відон! — аж скрикнула Парміндер. — Та це ж дурепа! Чого ти взагалі її слухаєш? Ти їй сказала, що я намагалася врятувати життя її клятій прабабі? Ти їй це сказала?

— Я… Ні…

— Ну, якщо ти слухаєш таких, як Кристал Відон, то ти в нас просто безнадійна! Це що, твій рівень, Суквіндер, так? Ти волієш прогулювати, працювати в кав’ярні й профукати блискучу нагоду здобути освіту, бо так легше? То ти для цього була в одній команді з Кристал Відон, щоб опуститися до її рівня?

Суквіндер подумала про Кристал і її ватагу, які тільки й чекали, поки зупиниться потік машин, щоб перебігти на другий бік вулиці. Як можна це пояснити матері? Годину тому в Суквіндер ще жевріла малесенька надія, що вона може довіритися мамі, принаймні про Жирка Вола…

— Геть з моїх очей! Геть! Я поговорю з батьком, коли він повернеться… іди геть!

Суквіндер почвалала нагору. Зі своєї кімнати озвалася Джасвант:

— Що там за крик був?

Суквіндер не відповіла. Вона пішла у свою кімнату, зачинилася там і сіла на краєчок ліжка.

Та що з тобою, Суквіндер?

Ти просто огидна мені.

Тобі подобається буди ледачою роззявою?

А на що вона сподівалася? На теплі обійми й розраду? Та чи Парміндер хоч раз у житті її пригорнула? Більшу розраду можна було отримати від леза бритви, захованого в її іграшковому зайчикові. Але при всьому бажанні, при всій нестримній потребі різати й пускати кров серед білого дня, коли ніхто в хаті ще не спить, а батько з хвилини на хвилину з’явиться, — це ні до чого.

Чорне озеро відчаю й болю, що переповнювало Суквіндер і просилося на волю, спалахнуло полум’ям, немовби його облили бензином.

Хай знає, як це боляче.

Суквіндер встала, перетнула кімнату, сіла у крісло і вдарила пальцями по клавіатурі.

Суквіндер, як і Ендрю Прайс, зацікавилася розповідями того дебільного вчителя інформатики на заміні, який аж зі шкури ліз, аби вразити дітей своєю хакерською майстерністю. На відміну від Ендрю та інших хлопців, Суквіндер не вантажила його зайвими запитаннями, а просто спокійно пішла додому й передивилася все онлайн. Майже кожний сучасний веб-сайт має захист проти типової ін’єкції SQL-коду, але коли Суквіндер почула розмову її матері про анонімну вірусну атаку на сайт пеґфордської місцевої ради, то зрозуміла, що захист на цьому старому недолугому сайтику, напевне, мінімальний.

Суквіндер завжди було простіше друкувати, ніж писати від руки, а прочитати комп’ютерний код їй було легше, ніж довжелезні рядки слів. Вона швиденько знайшла сайт з детальним описом процедури найпростішої ін’єкції SQL-коду. Тоді завантажила сайт ради.

Хакання сайту забрало п’ять хвилин, і то лише тому, що за першим разом Суквіндер помилилася при наборі коду. На її подив, адміністратор сайту так і не видалив профіль «ПривидаБарріФербразера» з бази даних, а просто стер повідомлення. Запостити нове повідомлення під тим самим ім’ям було раз плюнути.

Набагато довше Суквіндер складала текст повідомлення, що його збиралася внести на сайт. Вона місяцями носила в собі це таємне звинувачення, ще відтоді, як у новорічну ніч, за десять хвилин до півночі, з подивом помітила обличчя матері з кутка кімнати, де вона ховалася під час вечірки. Друкувала Суквіндер повільно. Автовиправлення допомагало їй з орфографією.

Вона не боялася, що Парміндер перевірить історію браузера. Мати так мало знала про неї і про те, що діється в її кімнаті, що ніколи б не могла запідозрити в цьому свою ледачу й тупу доньку.

Суквіндер натисла на кнопку мишки, як на спусковий гачок.


XI


У вівторок зранку Кристал не відвела, як зазвичай, Роббі у ясла, а вбрала його так, щоб піти на похорон баби Кет. Підтягуючи йому найменш подерті штанці, що були ще й на кілька сантиметрів закороткі, вона намагалася розповісти йому хоч трохи про бабу Кет, бо Роббі взагалі її не пам’ятав. Він не міг збагнути, який стосунок до нього мала ця баба, і які ще можуть бути в нього родичі, окрім матері й сестри. Кристал знала, що й Террі, попри всі її історійки й двозначні натяки, не мала зеленого поняття про те, хто був його справжнім батьком.

Кристал почула на сходах материні кроки.

— Не чіпай! — гаркнула вона на Роббі, який потягся за порожньою бляшанкою пива, що лежала під кріслом Террі. — Ходи сюди.

Вона потягла Роббі в коридор. Террі спустилася сходами боса, в піжамних штанях і брудній футболці.

— Ти чо’ не перебралася? — запитала Кристал?

— Бо я не йду, — відповіла Террі, проштовхуючись повз сина й дочку до кухні. — Передумала.

— Чого це?

— Бо не хочу, — буркнула Террі, припалюючи від конфорки на плиті цигарку. — І не мушу.

Кристал досі не відпускала ручку Роббі, хоч як той смикався і пручався.

— Усі йдуть, — сказала Кристал. — Шеріл, Шейн, усі!

— То й шо? — сердито відмахнулася Террі.

Кристал боялася, що так і буде: її мати в останню мить відмовиться з ними йти. Похорон звів би її віч-на-віч з сестрою Деніел, яка вдавала, ніби Террі взагалі не існує, не кажучи вже про купу інших родичів, які від неї відцуралися. Може, там буде й Анна-Марія. Кристал трималася за цю надію, немов за смолоскип у пітьмі, усі ті ночі, які вона проплакала за бабою Кет і містером Фербразером.

— Ти мусиш піти! — звеліла Кристал.

— Нічо я не мушу.

— Це ж баба Кет!

— То й шо? — знову відмахнулася Террі.

— Вона нам помагала, — сказала Кристал.

— Нє, ні краплі, — огризнулася Террі.

— Ше й як, — наполягала Кристал, тримаючи Роббі за руку.

— Може, тобі й помагала, — сказала Тері. — А мені ні хріна. Іди, бля, й пореви собі над тією сраною могилою, як тобі так приспічило. А я когось чекаю.

— Кого? — запитала Кристал.

— Не твоє собаче діло, ясно?

Над ними нависла стара знайома тінь.

— Шо, знову припреться Оббо?

— Не твоє собаче діло, — повторила Террі з жалюгідною подобою гідності.

— Пішли на похорон! — крикнула Кристал.

— Сама йди!

— Спробуй тільки вколотися, блін! — пискнула Кристал вищим на октаву голосом.

— Я й не думала, — сказала Террі і відвернулася, дивлячись у брудне вікно, з якого було видно заросле давно некошеною травою і всіяне сміттям подвір’я.

Роббі нарешті висмикнув свою ручку з Кристалиної долоні і шмигонув у вітальню. Кристал розправила плечі, запхала руки в кишені спортивних штанів і намагалася вирішити, що ж їй робити. Їй аж наверталися сльози від думки про те, що вона не піде на похорон, але, з іншого боку, вона відчувала полегшення, що не доведеться зіштовхнутися з цілою армадою ворожих очей, які свердлили її, бувало, вдома у баби Кет. Вона була сердита на Террі, але якимось дивним чином почувалася на її боці. «Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га?» Вона хотіла зустріти Анну-Марію, але боялася.

— Добре, тоді я теж залишусь.

— Не мусиш. Іди, якшо хочеш. Мені пофіг.

Але Кристал була впевнена, що прийде Оббо, тому залишилася. Оббо не було вже більше тижня, він прокручував десь там свої кримінальні оборудки. Кристал воліла, щоб він здох і ніколи сюди не повертався.

Щоб зайняти чимось руки, вона почала прибирати в хаті, потягуючи одну з тих самокруток, що дав Жирко Вол. Їй не подобалися самокрутки, але подобалося, що вона їх дістала саме від нього. Кристал зберігала їх у поцупленій у Ніккі пластиковій коробочці з прикрасами, разом із годинником Тесси.

Вона вже думала, що ніколи більше не побачиться з Жирком після того, як вони перепихнулися на цвинтарі, адже тоді він навіть не попрощався з нею, але недавно вони знову зустрілися у відпочинковій зоні. Вона бачила, що цього разу йому сподобалося більше, ніж минулого. Вони не були обкурені, і він довше протримався. Він лежав біля неї на траві під кущами й курив. А коли вона розповіла йому, що померла баба Кет, він сказав, що мати Суквіндер Джаванди дала бабі Кет якісь погані ліки чи щось таке; він сам точно не знав, що сталося.

Кристал була шокована. То баба Кет померла не своєю смертю! Вона б і досі жила в своїй охайній хатинці на вулиці Надії, де, за потреби, Кристал завжди могла б знайти затишний притулок з чистою постіллю, крихітною кухонькою, де було повно їжі й стояла порцеляна, зібрана з різних сервізів, з маленьким телевізором у кутку вітальні: «Я не хочу бачити того бруду, Кристал, вимкни!»

Кристал любила Суквіндер, але ж її мати вбила бабу Кет. Членів ворожого племені не розрізняють. Кристал не приховала свого бажання стерти Суквіндер у порошок, але втрутилася Тесса Вол. Кристал не пам’ятала в деталях, що їй там наговорила Тесса, але начебто Жирко усе наплутав, або принаймні щось недочув. Вона неохоче дала Тессі обіцянку не переслідувати Суквіндер, але такі обіцянки-цяцянки ніколи не тривали довго в безумному й нестабільному світі Кристал.

— Ану поклади! — гаркнула Кристал на Роббі, що намагався підважити накривку коробки з-під печива, де Террі тримала свій інструментарій.

Кристал забрала в нього коробку і довго тримала її в руках, мов живу істоту, що боротиметься за своє життя, а знищення її матиме жахливі наслідки. На накривці було зображено пошкрябану картинку: карету з багажем на даху тягнуть засніженою вулицею четверо гнідих коней, а візник у циліндрі тримає в руці мисливський ріжок. Поки Террі сиділа на кухні й курила, Кристал занесла коробку нагору й заховала у своїй спальні. Роббі поповз за нею слідом.

— Хоцу глатися в палку.

Вона інколи водила його в парк, де були гойдалки і карусель.

— Не сьогодні, Роббі.

Він трохи порюмсав, поки вона не крикнула, щоб він заткався.

Незабаром, коли стемніло — після того, як Кристал зварила для Роббі бульйон з макаронових кружалець і скупала його, — у двері постукав Оббо. Кристал помітила його з вікна спальні Роббі і спробувала прошмигнути до дверей першою, але Террі її випередила.

— Як діла, Тер? — привітався він і, не чекаючи запрошення, переступив поріг. — Чув, шо ти мене шукала того тижня.

Хоч Кристал і наказала Роббі сидіти в своїй кімнаті, але він теж спустився слідом за нею. Запах шампуню від його помитого волосся перебивав навіть сморід від дешевих цигарок і застарілого поту, яким просякла заношена шкіряна куртка Оббо. Той уже був під газом. Коли він скоса осміхнувся, Кристал обдало пивним перегаром.

— Як воно, Оббо? — привіталася Террі з досі незнаною Кристал ноткою в голосі. Це був сумирний і люб’язний тон, що свідчив про те, ніби в їхньому будинку Оббо теж має певні права. — Ти де був?

— У Брістолі, — відказав він. — То шо там у тебе, Тер?

— Вона нічо не хоче, — відповіла за неї Кристал.

Він витріщився на неї крізь товсті скельця окулярів. Роббі так міцно вчепився за Кристал, що вона аж відчула його нігті.

— А це в нас хто, Тер? — глузливо спитав Оббо. — Твоя мамуся?

Террі реготнула. Кристал люто глянула на нього, а Роббі ще міцніше вчепився їй у стегно. Оббо перевів затуманений погляд на Роббі.

— А як там мій хлопчик?

— Ніякий він, курва, не твій, — огризнулася Кристал.

— А як ти знаєш? — вишкірився до неї Оббо.

— Пішов на фіг. Вона нічо не хоче. Скажи йому, — мало не заверещала Кристал до Террі. — Скажи, шо ти нічо не хочеш.

Перелякана Террі, опинившись між двома сильнішими за неї особистостями, пробелькотіла:

— Та він просто зайшов у гості…

— Ні, — урвала її Кристал. — Ні, блядь, не в гості. Скажи йому. Їй нічого не треба! — розлючено гарикнула Кристал у вишкірену мармизу Оббо. — Вона вже кілька тижнів без ширки.

— Це правда, Террі? — поцікавився Оббо. Посмішка не сходила йому з лиця.

— Так, правда, — відповіла Кристал замість Террі. — Вона ше в «Белчепелі».

— Ненадовго, — сказав Оббо.

— Йди на фіг! — ще більше розлютилася Кристал.

— Його закривають, — додав Оббо.

— Справді? — запанікувала раптом Террі. — Та ні, не може бути…

— Ше й як може, — сказав Оббо. — Їх скорочують, отак-то.

— Шо ти там знаєш, — заперечила йому Кристал. — Фігня це все, — сказала вона матері. — Ніхто такого не казав.

— Скорочують, — повторив Оббо, обмацуючи обвислі кишені штанів у пошуках цигарок.

— У нас перегляд справи, — нагадала Кристал Террі. — Ти не можеш колотися. Ніяк.

— Шо за перегляд? — поцікавився Оббо, граючись запальничкою, але ніхто йому не відповів.

Террі на якусь мить зустрілася поглядом з донькою, після чого її погляд безсило ковзнув по Роббі, що стояв у піжамі і не відпускав ногу Кристал.

— Ну, то я вже йду спати, Оббо, — промимрила вона, не дивлячись на нього. — Мо’, якось іншим разом, га?

— Чув, шо померла твоя баба, — сказав він. — Мені сказала Шеріл.

Біль пронизав обличчя Террі; раптом вона ніби й сама постаріла, як баба Кет.

— Ага, я йду спати. Ходи, Роббі, ходи зі мною.

Але Роббі не хотів відпускати Кристал, поки там стояв Оббо. Террі простягла до нього свою клешнеподібну руку.

— Давай, Роббі, йди, — підштовхнула його Кристал. Інколи Роббі був необхідний матері, щоб учепитися за нього, як за плюшевого ведмедика; краще вже Роббі, ніж героїн. — Іди. Йди з мамою.

Щось у голосі Кристал заспокоїло його, і він дозволив Террі відвести його нагору.

— Бувай, — кинула Кристал, не дивлячись на Оббо, й подалася на кухню, де витягла з кишені останню самокрутку від Жирка Вола й нахилилася, щоб припалити її від газової конфорки. Почула, як зачиняються вхідні двері, й полегшено зітхнула. Пішов він на фіг.

— А в тебе нічогенький задок, Кристал.

Вона відстрибнула так рвучко, що з купи тарілок на столі злетіла горішня, розбившись об брудну підлогу. Він не пішов додому, а підкрався до неї ззаду. А тепер розглядав її груди, що випиналися з-під тісної футболки.

— Пішов на фіг, — огризнулася Кристал.

— Шо, вже велика дівчинка?

— На фіг.

— Я чув, шо ти даєш на шару, — сказав Оббо, наближаючись до неї. — А могла б заробляти більше за маму.

— Пішов…

Його рука вже обмацувала її ліву грудь. Вона спробувала відштовхнути руку. Другою рукою він схопив її за зап’ястя. Її запалена цигарка зачепила йому обличчя і він двічі вдарив її в голову; ще кілька тарілок впали й розбилися, а Кристал, вириваючись від нього, послизнулася і впала потилицею на підлогу.

Оббо миттєво навалився зверху і зісмикнув з неї спортивні штани.

— Ні… сука… ні!

Уп’явшись кісточками пальців їй у живіт, він розстібав собі ширіньку… Кристал спробувала закричати, але він заліпив їй ляпаса… Його сморід не давав їй дихати. Він прохрипів їй у вухо:

— Крикнеш, блядь, — заріжу.

Він боляче увійшов у неї; вона чула його хрип і своє жалюгідне скигління, якого соромилась, — таке перелякане, таке безсиле.

Оббо кінчив, зліз із неї й підвівся. Вона миттю підтягла спортивні штани й підскочила, ставши з ним віч-у-віч. Він шкірився до неї, а в неї з очей бризнули сльози.

— Я скажу містерові Фербразеру! — почула вона раптом свій голос. Не розуміла, звідки це взялося. Це було безглуздя, не треба було цього казати.

— А це шо за хрін? — Оббо застібнув ширіньку й неспішно запалив цигарку, блокуючи їй шлях. — Він теж тебе трахає? От мала курва.

Перевальцем пройшовши по коридору, він зник.

Нею трясло так, як ніколи в житті. Вона думала, що її знудить; вона вся просмерділася Оббо. Їй стріляло в потилиці. Всередині все пекло вогнем, і щось вологе витікало з неї прямо на трусики. Вона вибігла до вітальні та так і стояла там, здригаючись і обхопившись руками. Раптом жахнулась на думку, що він може повернутися, і поспішила замкнути двері.

У вітальні знайшла в попільничці довгий недопалок і запалила його. Опустилася в крісло Террі, курила там, здригалася і схлипувала. Тоді враз аж підстрибнула, почувши кроки на сходах. З’явилася збентежена і насторожена Террі.

— Шо це з тобою?

У Кристал ніби клубок застряг у горлі.

— Він щойно… щойно мене трахнув.

— Шо?! — перепитала Террі.

— Оббо… він щойно…

— Він не міг.

З цим інстинктивним запереченням Террі завжди йшла по життю: він не міг, ні, я б ніколи, ні, цього не було.

Кристал налетіла на Террі й штовхнула її. Змарніла й знесилена, Террі з писком і лайкою полетіла на підлогу. Біля замкнутих дверей Кристал дрижачими руками не зразу зуміла відімкнути замок.

Плачучи, вона пробігла метрів з двадцять від дому і раптом усвідомила, що Оббо міг стояти на вулиці й вичікувати її в сутінках. Тоді Кристал рвонула через сусідський сад і зиґзаґами, провулками помчала в бік будинку Ніккі. Увесь цей час у її трусиках ставало дедалі вологіше, й вона відчувала, що зараз її знудить.

Кристал знала, що це називається зґвалтуванням. Таке трапилося зі старшою сестрою Ліан на парковці нічного клубу в Брістолі. Вона знала, що дехто пішов би на її місці в поліцію, але не можна допускати, щоб поліція втручалася в твоє життя, якщо твоя мати — Террі Відон.

Я скажу містерові Фербразеру.

Кристал ридала щораз дужче. Вона могла б сказати містерові Фербразеру. Він знав, що таке справжнє життя. Один з його братів колись відсидів строк. Він розповідав Кристал історії з часів його юності. Це не було подібне на її юність, бо ж ніхто не падав так низько, як вона; радше це нагадувало юність Ніккі або Ліан. Фербразери тоді залишилися без грошей; його мати купила будиночок, а потім не змогла виплачувати рахунки; вони якийсь час жили у фургончику, винайнятому їхнім дядьком.

Містер Фербразер умів про все подбати й усе вирішити. Якось він прийшов до них додому, щоб поговорити з Террі про Кристал і веслування, бо вони посварилися, й Террі не хотіла підписувати дозвіл, щоб Кристал могла їздити на змагання з командою. Йому, здається, зовсім не було в них гидко, або принаймні він цього не показав. Террі нікого не любила й нікому не довіряла, але того дня вона сказала: «Він ніби нічо», — і підписала папери.

Містер Фербразер колись їй казав:

— Тобі буде важче, ніж усім іншим, Криско; мені також було важче. Але ти зможеш досягти більшого. Тобі не треба проходити той самий шлях.

Він мав на увазі, що треба тільки добре вчитися й таке інше, але тепер було вже пізно, та й кому це все на фіг потрібно.

Яке читання, чим воно їй допоможе зараз?

«— А як там мій хлопчик?

— Ніякий він, курва, не твій.

— А як ти знаєш?»

Сестрі Ліан тоді довелося приймати протизапліднювальні таблетки. Кристал розпитає Ліан про ті таблетки і купить їх. Вона не може мати дитину від Оббо. Від самої думки про це її мало не знудило.

Треба вшиватися звідси.

Вона подумала було про Кей, але зразу ж відкинула цей варіант: казати соцпрацівниці, що Оббо приходить до них і ґвалтує людей, було не краще, ніж здавати його поліції. Якби Кей про це дізналася, вона б точно забрала Роббі.

Кристал немовби чула в голові чіткий і ясний голос, що промовляв до містера Фербразера, єдиного дорослого, що розмовляв з нею так, як їй було потрібно, а не так, як місіс Вол — нарочито приязно і примітивно, і не так, як баба Кет, Що відмовлялася вислуховувати всю правду до кінця.

Треба забрати з собою Роббі і вшиватися. Як мені це зробити? Треба вшиватися.

Єдиний її прихисток — будиночок на вулиці Надії — вже роздирають між собою пересварені родичі…

Вона пробігла під ліхтарем, завертаючи за ріг і озираючись, чи не стежить за нею Оббо, чи не переслідує її.

І раптом вона знайшла вихід, неначе сам містер Фербразер вказав їй шлях.

Якщо вона завагітніє від Жирка Вола, то зможе отримати власне житло від ради. А якщо Террі знову почне колотися, вона забере до себе Роббі, й він житиме в неї разом з її дитинкою. І Оббо ніколи не переступить поріг її будинку, ніколи в житті. На дверях її будинку будуть засуви, ланцюжки й замки, і там буде чисто, там завжди буде чисто, як у баби Кет.

Вона напівбігла темною вуличкою, а її ридання потроху вщухали.

Родина Волів, напевне, дасть їй трохи грошей. Вони такі. Кристал вже уявляла простакувате, зосереджене обличчя Тесси, схилене над дитячим ліжечком. Кристал народить їм внучку.

Вона, звісно, втратить Жирка, коли завагітніє: вони всі однакові, коли жінка при надії. На Полях постійно таке траплялося. Хоч, може, він і зацікавиться: він такий дивакуватий. Та їй, зрештою, байдуже. Її інтерес до нього впав майже до нуля, просто без нього зараз не обійтися, він — суттєва складова її задуму. Їй потрібна дитина, і це не просто засіб для здійснення мети. Вона любила дітей, і Роббі завжди любила. Їм обом буде безпечно з нею, вони будуть усі разом. Вона стане для них такою, як баба Кет, тільки кращою, добрішою і молодшою.

А там, дивись, і Анна-Марія навідається до неї в гості, коли почує, що вона забралася від Террі. Їхні діти будуть двоюрідними сестричками. Кристал дуже виразно уявила себе разом з Анною-Марією: вони стоять перед брамою школи Святого Томаса у Пеґфорді й махають услід двом дівчаткам у блакитних сукеночках і шкарпеточках.

У будиночку Ніккі, як завжди, світилося. Кристал побігла туди.


Частина четверта


Божевілля

5.11. Відповідно до загального права, ідіоти вважаються абсолютно недієздатними щодо голосування, проте особи, які страждають на психічні розлади, можуть голосувати в моменти прояснення свідомості.

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання


І


Саманта Моллісон купила собі усі три DVD улюбленого гурту Ліббі. Вона ховала їх у шухляді зі шкарпетками й колготками, біля протизаплідної діафрагми. У неї навіть була готова легенда на випадок, якщо їх побачить Майлз: це дарунок для Ліббі. Час від часу на роботі, де покупців ставало щораз менше, вона вишукувала в інтернеті фотографії Джейка. Під час одного з таких пошукових сеансів (Джейк у костюмі, але без сорочки, Джейк у джинсах і білій камізельці) Саманта довідалася, що за два тижні хлопці виступатимуть на стадіоні «Вемблі».

У Вест-Ілінґу мешкала її приятелька. Можна було б зупинитися в неї, а для Ліббі це можна подати як чудову пригоду і нагоду провести час разом. Відчуваючи неймовірне збудження, Саманта купила два дорогущі квитки на концерт. Повертаючись увечері додому, вона аж сяяла, ховаючи від усіх свою солодку таємницю, мовби поверталася з побачення.

Майлз, ще й досі в костюмі, походжав по кухні з телефоном у руці. Коли вона увійшла, він глянув на неї дивним поглядом, який було важко розшифрувати.

— Що? — трохи збентежилася Саманта.

— Я не можу додзвонитися до тата, — сказав Майлз. — У нього постійно зайнято. Є нове повідомлення.

Побачивши, як розгубилася Саманта, він нетерпляче додав:

— Привид Баррі Фербразера! Новий допис! На сайті ради!

— А, — мовила Саманта, знімаючи шарфик. — Ясно.

— Ага, я оце щойно зустрів на вулиці Бетті Россітер, а вона давай мені розказувати. Я перевірив веб-форум, але нічого там не побачив. Мабуть, мама вже видалила той клятий допис… принаймні я маю на це надію, бо якщо Безнадійдер-Банда звернеться до юриста, мамі буде не солодко.

— Це про Парміндер Джаванду, так? — спитала Саманта підкреслено буденним тоном. Вона не поцікавилася, в чому звинуватили Парміндер, бо, по-перше, не хотіла пхати носа до чужого проса й розносити плітки, як ті старі нишпорки Шерлі й Морін, а по-друге, вона й так здогадувалася, що Джаванда була винна у смерті старої Кет Відон. Помовчавши хвильку-другу, вона спитала, ледь приховуючи зловтіху:

— То ти казав, що твоїй матері буде несолодко?

— Ну, вона ж адміністраторка сайту і несе відповідальність за несвоєчасне видалення наклепницьких чи потенційно наклепницьких заяв. Я навіть не знаю, чи вони з татом розуміють, наскільки це може бути серйозно.

— Ти міг би стати адвокатом матері, їй би це сподобалось.

Але Майлз не чув її. Він безперестанку набирав батьків номер і хмурився, бо телефон був зайнятий.

— Це вже мені не подобається, — кинув він.

— Ви всі так раділи, коли був компромат на Саймона Прайса. Хіба це не те саме?

— Якщо це кампанія проти всіх, хто претендує на посаду в раді…

Саманта відвернулася, щоб приховати посмішку. Він переживав зовсім не за Шерлі.

— Але ж навіщо комусь писати щось про тебе? — невинним тоном запитала вона. — Ти ж не приховуєш якихось таємниць.

«Якби приховував, з тобою було б у сто разів цікавіше».

— А той лист?

— Який ще лист?

— Господи… та ж мама з татом казали, що приходив лист, анонімний лист про мене! І там писалося, що я не вартий і нігтя Баррі Фербразера!

Саманта відкрила морозилку і задивилася на не надто апетитні заморожені продукти, знаючи, що Майлз не бачить виразу її обличчя за відчиненими дверцятами.

— Але ж ти не думаєш, що вони там щось на тебе накопали? — спитала вона.

— Та ні… але ж я юрист, правда? Хтось може мати на мене зуба. Я не думаю, що всі ці анонімні штучки… тобто поки що йдеться про іншу сторону, але ж вони можуть завдати удар у відповідь… Мені це все дуже не подобається.

— Ну, але це ж політика, Майлзе, — з відвертою втіхою мовила Саманта. — Брудна справа.

Майлз вийшов з кімнати, але Саманті було вже байдуже: подумки вона знову озирала точені вилиці, вигнуті брови і пружні, тугі м’язи живота. Могла вже підспівати більшість пісень гурту. Вона купить дві футболки з їхніми зображеннями — для себе і для Ліббі. Джейк вихилятиметься за якихось пару метрів від неї. Їй буде так весело, як не було вже багато років.

Говард тим часом міряв кроками свою зачинену крамничку, притиснувши до вуха мобілку. Жалюзі на вікнах були опущені, горіло світло, а крізь арку в стіні було видно, як у кав’ярні, що мала невдовзі відкриватися, поралися Шерлі й Морін, розпаковуючи порцеляну і склянки. Вони вели впівголоса схвильовану розмову і прислухалися до односкладових відповідей Говарда.

— Ага… мммм, гмм… ага…

— Кричала на мене, — розповідала Шерлі. — Кричала і матюкалася. Казала мені: «Видали його звідти на фіг!». А я їй: «Видаляю, докторе Джаванда, і буду вдячна, якщо ви перестанете лаятись».

— Ну, якби вона почала кричати на мене, то я залишила б це ще на кілька годин, — сказала Морін.

Шерлі усміхнулася. Вона, власне, майже так і зробила, бо спочатку пішла й заварила собі чаю, залишивши анонімний пост про Парміндер ще хвилин на сорок п’ять, і лише потім видалила його з сайту. Вони з Морін вже обсмоктали цю тему з усіх боків, як собаки кістку; можна було б іще трохи її погризти, але черв’ячка принаймні вони вже заморили. Шерлі тепер жадібно чекала, якою буде реакція Парміндер, коли її таємниця стане відома всім.

— Не може бути, зрештою, щоб той перший пост про Саймона Прайса написала вона, — засумнівалася Морін.

— Ні, очевидно, що ні, — відповіла Шерлі, витираючи симпатичну синьо-білу порцеляну, яку вона вибрала попри те, що Морін надавала перевагу рожевій. Хоч Шерлі й не була напряму пов’язана з цим бізнесом, вона любила деколи нагадувати Морін, що як дружина Говарда вона й далі мала величезний вплив на всі його рішення.

— Так, — говорив у слухавку Говард. — Але чи не краще було б?.. Мммм, гам…

— А хто ж тоді це міг би бути? — спитала Морін.

— Я справді не знаю, — манірно відказала Шерлі, немовби всі оті здогади й підозри були нижчими за її гідність.

— Це хтось такий, що знає і Прайсів, і Джаванд, — припустила Морін.

— Очевидно, — знову повторила Шерлі.

Говард нарешті закінчив телефонну розмову.

— Обрі погоджується, — сказав він жінкам, заходячи перевальцем у кав’ярню. В руці він стискав свіжий номер газети «Ярвіл і околиця». — Дуже слабенька стаття. Справді, дуже слабенька.

Жінки далеко не відразу пригадали, що їх мала б зацікавити посмертна публікація Баррі Фербразера у місцевій газетці. Його привид цікавив їх набагато більше.

— О, так, коли я її прочитала, відразу подумала, що стаття слабенька, — сказала Шерлі, намагаючись показати, що вона «в темі».

— Це інтерв’ю з Кристал Відон просто сміховинне, — реготнула Морін. — Каже, що цікавиться мистецтвом. Це вона, мабуть, розмальовування парт вважає мистецтвом.

Говард засміявся. Шерлі мовби ненароком відвернулася, і забрала з прилавка запасний «ЕпіПен», який Рут принесла зранку. Шерлі переглянула купу статей про «ЕпіПен» на її улюбленому медичному сайті, і тепер могла дохідливо пояснити, як саме діє адреналін. Ніхто в неї цього не питав, тож вона поклала білу трубочку зі шприцом у шафку і щосили гримнула дверцятами, намагаючись таким чином примусити замовкнути Морін з її кпинами.

У ручищі Говарда знову задзвонив телефон.

— Так, алло? А, Майлзе, так… так, ми вже про це знаємо… мама побачила зранку… — Він засміявся. — Так, уже видалила… я не знаю… думаю, ще вчора з’явилося… о, я б не сказав… ми вже роками знали все про Безнадійдер-Банду…

Але з кожним Майлзовим словом Говард ставав дедалі похмуріший. За якийсь час він сказав:

— А… так, зрозуміло. Так. Ні, я про це не подумав… можливо, треба знайти когось, щоб захистити сайт…

Гуркіт машини на потьмянілій площі не привернув нічиєї уваги в продуктовій крамниці, а от водій авта запримітив гігантську тінь Говарда Моллісона, що рухалася по той бік бежевих жалюзів. Ґевін натиснув на газ, прагнучи чимшвидше доїхати до Мері. Її голос по телефону звучав просто розпачливо.

— Хто це робить? Хто робить? Хто мене так ненавидить?

— Ніхто, — заспокійливо мовив він. — Хто б міг тебе ненавидіти? Зачекай мене… Я зараз буду.

Він запаркувався біля будинку й побіг стежкою до хати. Ще не встиг постукати, як вона відчинила двері. Її очі знову опухли від сліз, а довжелезний до п’ят вовняний халат робив її схожою на гнома. У цьому халаті, на відміну від яскраво-червоного кімоно Кей, не було ані краплі спокусливості, але його непоказна домашність і навіть занедбаність надавали халату особливої інтимності.

Четвірко дітей Мері сиділи у вітальні. Вона жестом запросила Ґевіна до кухні.

— Вони в курсі? — спитав він у неї.

— Ферґус знає. Йому сказав хтось у школі. Я його попросила не казати більше нікому. Щиро кажучи, Ґевіне… мені вже все воно сидить у печінках. Така озлобленість…

— Це ж неправда, — вигукнув він, але раптом йому самому стало цікаво, — чи, може?..

— Ні! — обурено скрикнула Мері. — Тобто… я не знаю… я й справді її не знаю. Але змусити його говорити таке… вкласти в його вуста такі слова… невже їм наплювати, що відчуваю я?

Вона знову розридалась. Він відчув, що не варто її обіймати в цьому домашньому халаті, і був радий, що не зробив цього, бо наступної миті до кухні зайшов вісімнадцятирічний Ферґус.

— Здоров, Ґеве.

Хлопець здавався втомленим і старшим за свій вік. Ґевін дивився, як він пригорнув Мері і як вона схилила голову йому на плече, витираючи по-дитячому сльози об мішкуватий рукав халата.

Ферґус одразу перейшов до справи:

— Я не думаю, що це та сама людина, — сказав він. — Я ще раз перечитав повідомлення. Там зовсім різний стиль.

Він почав зачитувати зі свого мобільного:

— «Член місцевої ради доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Коли я ще був живий…»

— Ферґусе, не треба, — зупинила його Мері, похилившись на кухонний стіл. — Я цього не терплю. Справді не терплю. Як і ту статтю в сьогоднішній газеті.

Поки Мері тихенько схлипувала, затуливши обличчя руками, Ґевін зауважив на столі газетку «Ярвіл і околиця». Він ніколи її не читав. Без зайвих слів він підійшов до шафки, щоб налити їй щось випити.

— Дякую, Ґеве, — ледь чутно вимовила вона, коли він подав їй склянку.

— Можливо, це Говард Моллісон, — припустив Ґевін, сідаючи біля неї. — Судячи з того, що говорив про нього Баррі.

— Не думаю, — сказала Мері, витираючи очі. — Це надто грубо. Він ніколи не робив подібних речей, коли Баррі був… — Мері несподівано гикнула: — …живий. — І раптом крикнула синові: — Викинь ту газету, Ферґусе!

Це збентежило хлопця й зачепило його за живе.

— Але ж там татова…

— Викинь її геть! — істерично верескнула Мері. — Я прочитаю статтю з комп’ютера, якщо захочу, він цілий день її строчив… на нашу річницю!

Ферґус забрав газету зі столу і якусь мить стояв, дивлячись на матір, яка знову затулила обличчя руками. А тоді, зиркнувши на Ґевіна, вийшов з кімнати з газетою в руках.

За хвилю, коли Ґевін зрозумів, що Ферґус не повернеться, він заспокійливо взяв Мері за руку. Так вони трохи посиділи в тиші, і Ґевін почувався набагато щасливішим, що на столі вже не було газети.


II


Наступного ранку Парміндер не виходила на роботу, але їй було призначено зустріч у Ярвілі. Коли діти пішли до школи, вона почала неспішно ходити по хаті, перевіряючи, чи приготувала все необхідне, та коли задзвонив телефон, аж підстрибнула, випустивши з рук сумку.

— Так? — скрикнула перелякано Парміндер.

Тессу, що дзвонила їй, це трохи спантеличило.

— Міндо, це ж я! З тобою все гаразд?

— Так… так… я просто не сподівалася дзвінка, — відповіла Парміндер, дивлячись на підлогу кухні, всіяну ключами, паперами, монетками і тампонами. — Що таке?

— Нічого особливого, — відповіла Тесса. — Я просто хотіла поговорити. Спитати, як справи.

Тема анонімного допису повисла між ними, наче якась глузлива потвора, що гойдалася собі на телефонному дроті. Парміндер ще вчора урвала Тессу на півслові, коли та згадала про це по телефону. Вона тоді крикнула: — Це брехня, брудний наклеп, і не кажи мені, що Говард Моллісон тут ні до чого!

Тесса не насмілилася продовжувати тему.

— Я не маю часу на розмову, — відрізала Парміндер. — У мене зустріч у Ярвілі. Перегляд справи щодо хлопчика з групи ризику.

— А, зрозуміло. Вибач. Подзвонити пізніше?

— Так, — відповіла Парміндер. — Чудово. Бувай.

Вона поскидала в сумочку все, що лежало на підлозі, й вибігла з хати, але потім повернулася, щоб перевірити, чи добре замкнула двері.

Останнім часом, їдучи кудись машиною, Парміндер ловила себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як проїхала останній кілометр, і завжди в таку мить наказувала сама собі сконцентруватися на дорозі. Але зараз вона знову і знову подумки верталася до того лиховісного анонімного повідомлення. Вона вже знала його напам’ять.

Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Як я був ще живий, вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього. На кожному засіданні ради вона голосувала так, як казав їй я.

Тепер, коли мене немає, з неї не буде ніякої користі, бо власний розум вона давно вже втратила.

Уперше вона побачила це повідомлення вчора, коли відкрила сайт ради, щоб перевірити протокол минулого засідання. Шок від побаченого відчувався майже фізично: вона почала прискорено й уривчасто дихати, наче під час найболісніших моментів пологів, коли намагалася пересилити жахливий біль і звільнитися від нестерпного тягаря.

Тепер усі про це знатимуть. Від цього не сховатися.

У її голові роїлися найдивніші думки. Наприклад, що б сказала її бабуся, якби дізналася, що Парміндер прилюдно звинуватили в тому, що вона закохалася в жонатого чоловіка, та ще й у ґора, білого. Їй ввижалося, як бебе затуляє обличчя подолом сарі, хитає головою й погойдується взад-уперед, як вона завжди робила, коли важко кривдили її родину.

— Тут деякі чоловіки, — сказав їй Вікрам минулої ночі, і його сардонічна посмішка набрала якогось химерного, нового відтінку, — хотіли б знати, чи це правда.

— Звичайно, ні! — вигукнула Парміндер, затуляючи тремтячою долонею рота. — Як ти можеш таке питати? Звичайно, неправда! Ти ж його знав! Він був моїм другом… просто другом!

Парміндер уже проминала наркоклініку «Белчепел». Як це вона так далеко проїхала, нічого не помітивши? Вона ставала небезпечним водієм. Була напрочуд неуважна.

Їй пригадався той вечір, років із двадцять тому, коли вони з Вікрамом погодилися одружитись і пішли до ресторану. Тоді вона розповіла йому, який галас зчинили батьки, як її відпровадив додому Стівен Гойл, і Вікрам погодився, що це дурниця. Тоді він це розумів. Але ось коли її звинуватив Говард Моллісон, а не її вузьколоба родина, цього він зрозуміти не захотів. Мабуть, не припускав, що ті ґора можуть бути такі примітивні, брехливі, лиховісні…

Ну ось, вона пропустила поворот. Треба зосередитись. Треба бути уважною.

— Я дуже спізнилася? — спитала вона в Кей Баден, яка чекала її на автостоянці. Вона вже бачилася з цією соцпрацівницею, коли та одного разу прийшла до неї поновити рецепт на якусь пілюлю.

— Зовсім ні, — відповіла Кей. — Я подумала, що проведу вас до офісу, бо тут зараз просто мурашник якийсь…

Будівля, в якій розташувалася соціальна служба Ярвіла, була гидкою адміністративною спорудою сімдесятих років. Коли вони підіймалися ліфтом, Парміндер думала, чи знає Кей про анонімний пост на сайті ради або про те, у чому її звинувачує родина Кетрін Відон. Їй уявлялося, як відчиняються двері ліфта, а там уже стоїть ціла вервечка людей у костюмах, які тільки й рвуться звинуватити і засудити її. А що, як перегляд справи Роббі Відона — тільки підступний привід заманити її на суд над нею самою…

Кей повела її пошарпаним, занехаяним коридором до конференц-зали. Там уже сиділи три жінки, що привітали Парміндер усмішками.

— Це — Ніна, вона займається матір’ю Роббі в «Белчепелі», — відрекомендувала Кей, сідаючи спиною до заслонених жалюзями вікон. — А це — Джилліан, моя керівниця, а це — Луїза Гарпер, вона наглядає за яслами на Енчор Роуд. Доктор Парміндер Джаванда, сімейний лікар Роббі, — додала Кей.

Парміндер погодилася випити кави. Інші четверо жінок почали розмову без неї.

(«Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи…»

Яка вдає, що дуже переймається. Який же ти мерзотник, Говарде Моллісон. Баррі казав, що Говард завжди вважав її лицемірною.

«Він думає, що я прагну заполонити Пеґфорд ярвілцями, адже я полянин. А ось ти — нормальний фахівець, тому, на його думку, ти просто не маєш права підтримувати Поля. Він вважає, що ти або лицемірка, або завдаєш усім клопоту просто заради розваги».)

— …зрозуміти, чому цією родиною займається сімейний лікар із Пеґфорда? — спитала одна з незнайомих Парміндер соцпрацівниць, чиї імена вона вже встигла забути.

— У нас зареєстровано декілька родин з Полів, — одразу пояснила Парміндер. — Але у Відонів, здається, були якісь непорозуміння з їхніми попередніми…

— Так, їх вигнали з кентермілської клініки, — відповіла Кей, тримаючи перед собою цілий стос паперів. — Террі там напала на медсестру. А як давно вони вже ходять до вас?

— Майже п’ять років, — відповіла Парміндер, котра заздалегідь переглянула всі записи у своєму кабінеті.

(Вона бачила Говарда в церкві на похороні Баррі: він вдавав, що молиться, стуливши перед собою свої жирні долоні, а Фаулі стояли за ним навколішках. Парміндер знала, у що повинні вірити християни. Люби ближнього свого, як самого себе… Якби Говард був чеснішим, він мав би повернутися боком і молитися на Обрі…

«Як я ще був живий, вона закохалася в мене і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього…»

Невже й справді вона не могла цього приховати?)

— … востаннє його бачили, Парміндер? — запитала Кей.

— Коли його сестра приходила з ним по антибіотики від вушної інфекції, — відповіла Парміндер. — Тижнів вісім тому.

— І в якому він тоді був стані? — спитала інша жінка.

— Ну, розвивається він досить нормально, — сказала Парміндер, видобуваючи з сумки тоненький стосик ксерокопій. — Я дуже ретельно його оглянула, бо… ну, я знаю історію його сім’ї. У нього добра вага, хоча я сумніваюся, що в нього достатньо поживний раціон. Вошей або гнид я в нього не знайшла. Його сіднички були трохи подразнені, а його сестра казала, що він ще й досі іноді ходить під себе.

— Вони йому постійно вбирають підгузки, — додала Кей.

— Але ви не виявили в нього, — спитала у Парміндер жінка, яка першою почала її розпитувати, — жодних серйозних проблем зі здоров’ям?

— Слідів побиття не було, — відповіла Парміндер. — Я пригадую, що зняла з нього сорочинку, щоб перевірити, і не знайшла жодних синців або інших пошкоджень.

— З ними не живуть чоловіки, — вставила Кей.

— А вушна інфекція? — спитала керівниця Кей.

— Звичайна бактеріальна поствірусна інфекція. Нічого особливого. Типова для дітей його віку.

— То, в цілому…

— Траплялися набагато гірші випадки, — відповіла Парміндер.

— Ви казали, що його привела сестра, а не мати? Террі теж лікується у вас?

— Я вже не бачила Террі років, мабуть, зо п’ять, — відповіла Парміндер, а керівниця звернулася до Ніни.

— Як у неї справи з метадоном?

(«Коли я ще був живий, вона закохалася в мене…»

Парміндер подумала: «А може, привид — це зовсім не Говард, а Шерлі або Морін, бо саме ці пліткарки могли стежити за нею, коли вона бувала з Баррі, сподіваючись знайти бодай якусь поживу для своїх дурнуватих підстаркуватих мізків…»)

— …поки що найдовше тримається, — розповідала Ніна. — Вона доволі часто згадувала про перегляд справи. Мені здається, Террі розуміє, що це її останній шанс, інакше все, кінець. Вона не хоче втратити Роббі. Кілька разів сама про це казала. Мушу визнати, Кей, що ви знайшли до неї підхід. Я вперше, відколи її знаю, побачила, що вона бере на себе бодай якусь відповідальність за ситуацію.

— Дякую, але радіти ще рано. Ситуація й далі вельми нестабільна. — Ці застережливі слова не зовсім пасували до ледь помітної самовдоволеної посмішки Кей. — А як справи у яслах, Луїзо?

— Ну, він знову почав ходити, — відповіла четверта соцпрацівниця. — За останні три тижні жодного пропуску, а це неабиякий прогрес. Його приводить сестра-підліток. Одяг на ньому затісний і переважно брудний, але він згадує в розмовах про домашню їжу і душ.

— А поведінка?

— Він розумово пригальмований. Розмовляє ще дуже погано. Не любить, коли в ясла заходять чоловіки. Коли з’являється чийсь батько, Роббі тулиться до нянь і страшенно нервує. А раз або й два, — додала вона, перегортаючи сторінку своїх нотаток, — він показував дівчаткам жести, що явно імітують статеві зносини.

— Думаю, що в будь-якому разі його ще завчасно знімати з групи підвищеного ризику, — сказала Кей, і всі з цим погодились.

— Мені здається, що все залежить від того, чи Террі й далі виконуватиме вашу програму, — звернулася керівничка до Ніни, — і чи встоїть вона перед спокусою.

— Це, звісно, суттєво, — погодилася Кей, — але мене хвилює інше. Навіть коли вона не зловживає героїном, Роббі отримує від неї занадто мало материнської опіки. Його виховує Кристал, а їй шістнадцять і в неї багато власних проблем…

(Парміндер згадала, що вона недавно сказала Суквіндер.

«Кристал Відон! Та це ж дурепа! То ти для цього була в одній команді з Кристал Відон, щоб опуститися до її рівня?»

Баррі подобалася Кристал. Він розгледів у ній щось таке, чого не бачили інші.

Якось, ще дуже давно, Парміндер розповіла Баррі історію про Бгай Кангайю, героя сикхів, який допомагав пораненим у бою — своїм і чужим. Коли його спитали, чому він допомагає усім, не перебираючи, з якого вони табору, Бгай Кангайя відповів, що Боже світло сяє у кожній душі, і що він не міг побачити між ними різниці.

Боже світло сяє у кожній душі.

Вона сказала, що Кристал дурепа, маючи на увазі, що та з низів. Баррі такого ніколи б не сказав. Їй було соромно.)

— … коли ще жила прабабуся, яка трохи допомагала виховувати малого, але…

— Вона померла, — втрутилася Парміндер, намагаючись випередити інших. — Емфізема й інсульт.

— Так, — підтвердила Кей, не відриваючись від нотаток. — Отож повертаємося до Террі, яка й сама зростала без батьків. А вона колись відвідувала курси материнства?

— Ми проводимо такі курси, але вона ніколи не була в належному стані, щоб бути на них присутньою, — сказала вихователька з ясел.

— Якби вона захотіла на них записатися і, власне, відвідувала б їх, це був би величезний крок уперед, — сказала Кей.

— Якщо нас закриють, — зітхнула Ніна з клініки «Белчепел», звертаючись до Парміндер, — то, мабуть, по метадон їй доведеться приходити до вас.

— Боюсь, вона цього не робитиме, — сказала Кей, перш ніж Парміндер встигла щось відповісти.

— Що ви маєте на увазі? — сердито спитала Парміндер.

Усі жінки глянули на неї.

— Ну, просто, їздити кудись автобусами і записуватись на прийом до лікаря — це не для Террі, — відповіла Кей. — А до «Белчепела» їй лише кілька хвилин пішки.

— О… — напружено мовила Парміндер. — Так. Справді. Так, мабуть, ви маєте рацію.

(Вона подумала, що Кей натякала на скаргу про смерть Кетрін Відон і на те, що Террі Відон, на її думку, не довірятиме Парміндер. «Зосередься і слухай, що вони кажуть. Та що ж це з тобою?»)

— Отже, що ми маємо… — почала керівничка, заглядаючи в нотатки. — Недбала материнська опіка з рідкісними моментами адекватного догляду. — Вона зітхнула, скоріше роздратовано, ніж сумно. — Кризовий стан минувся… вона перестала вживати наркотики… Роббі знову в яслах, де ми можемо за ним належним чином наглядати… його безпеці наразі нічого не загрожує. Проте, як запропонувала Кей, ми залишаємо його в групі ризику… Думаю, що нам з вами треба обов’язково зібратися ще раз тижнів за чотири…

Минуло ще хвилин із сорок, перш ніж зустріч закінчилася. Кей провела Парміндер до парковки.

— Дуже гарно з вашого боку, що ви з’явилися особисто: більшість лікарів просто надсилають нам звіт.

— У мене був вільний ранок, — мовила Парміндер. Вона просто хотіла пояснити свій прихід тим, що не любила сидіти вдома на самоті, нічого не роблячи, але Кей, здається, подумала, що Парміндер напрошується на ще більшу похвалу, і не забарилася з нею.

Довівши Парміндер до машини, Кей сказала:

— Ви член ради, правда ж? Чи передав вам Колін мою інформацію про «Белчепел»?

— Так, передав, — відповіла Парміндер. — Було б добре нам з вами колись про це поговорити. Питання про наркоклініку включено до порядку денного наступного засідання.

І вже коли Кей дала їй свій номер телефону і попрощалася, ще раз подякувавши, Парміндер знову замислилася про Баррі, про Привида і про Моллісонів. Вона саме проїжджала Поля, коли простенька думка, яку вона намагалася відкинути, поховати, забути, нарешті прослизнула повз її оборонні редути.

Мабуть, я таки кохала його.


III


Ендрю промучився не одну годину, обмірковуючи, що одягнути першого дня роботи у «Мідному чайнику». Нарешті вибрав і повісив одяг на спинку крісла у спальні. Величенький гнійний пухирець на лівій щоці вирішив перетворитися на повноцінний прищ саме сьогодні, тож Ендрю, щоб якось його приховати, ризикнув поцупити з шухляди туалетного столика Рут її косметичний грим.

Цього п’ятничного вечора, накриваючи на стіл у кухні, він уявляв, як побачить Ґаю і проведе поруч із нею сім неймовірних годин, що мали настати вже зовсім скоро, — аж тут повернувся з роботи батько. Він був пригнічений і розгублений — таким Ендрю ще ніколи його не бачив.

— Де мама?

Рут метушливо вибігла з комірчини.

— Привіт, Сай-Паю! Як… що сталося?

— Мене скоротили.

Рут нажахано затулила руками обличчя, але наступної миті кинулася до чоловіка, обійняла його за шию і пригорнула до себе.

— Чому? — прошепотіла вона.

— Через повідомлення, — відповів Саймон. — На тому блядському сайті. І Джима з Томмі теж погнали. Сказали, або погоджуйтесь на скорочення штату, або ми вас звільнимо без жодних компенсацій. Така от хріновина. Ще гірше, ніж вони зробили з Браяном Грантом.

Ендрю закляк на місці. Здавалося, ніби він ось-ось закам’яніє й перетвориться на статую провини.

— Бля… — вилаявся Саймон в плече Рут.

— Знайдеш щось інше, — прошепотіла вона.

— Тільки не тут, — зітхнув Саймон.

Він сів у крісло в кухні, так і не знявши плаща. Сидів і тупо роззирався по кімнаті — очевидно, надто приголомшений, щоб говорити. Рут метушилася довкола нього зі сльозами на очах, розгублена і знічена. Ендрю втішився, помітивши в застиглому погляді Саймона натяк на його типову надмірну афектацію й театральність. Від цього він відчув себе не таким винним. Він і далі накривав на стіл, не зронивши й слова.

Під час вечері за столом було тихіше, ніж звичайно. Пол, дізнавшись про сімейні новини, сидів наляканий, йому здавалося, що батько зараз звинуватить його у всіх бідах. Спершу Саймон поводився, як християнський мученик, поранений, але сповнений гідності перед лицем невиправданих гонінь. Але потім:

— Я заплачу тому, хто скрутить шию цьому уйобкові, — гаркнув він, ковтаючи яблучний пиріг. Усі зрозуміли, що він мав на увазі Говарда Моллісона.

— Знаєш, на сайті ради з’явилося ще одне повідомлення… — мовила, затамувавши подих, Рут. — Не тільки тобі дісталося, Саю. Мені сказала Шер…. одна моя співробітниця. Той самий автор… «Привид Баррі Фербразера»… понаписував жахливі речі про доктора Джаванду. Говард і Шерлі найняли людину, щоб перевірити безпеку сайту, і виявилось, що той, хто це робить, заходив на сайт, використовуючи логін і пароль Баррі Фербразера. Тому, задля безпеки, вони забрали це все з… бази даних, чи як там воно…

— І що, це поверне мені мою йобану роботу?

Рут на кілька хвилин замовкла.

Ендрю неабияк стурбувало почуте. Його налякало, що почали розшукувати, хто може ховатися під іменем «Привид_Баррі_Фербразера», і те, що хтось повторив його авантюру.

Хто ще, крім Жирка, міг використати логін і пароль Баррі Фербразера? Тільки чого б це Жиркові нападати на доктора Джаванду? Може, таким чином він хотів познущатися із Суквіндер? Ендрю це все дуже не подобалось…

— Що з тобою? — гаркнув Саймон з іншого кінця столу.

— Нічого, — промимрив Ендрю і почав відбріхуватись: — просто я в шоці, знаєш… твоя робота…

— О, ти просто в шоці, справді? — крикнув Саймон, а Пол випустив з руки ложку і захляпався морозивом. («Полінко, малий гомику, ану підітрися!») Ласкаво прошу у реальний світ, прищавий! — люто зиркнув на Ендрю Саймон. — Скрізь є засранці, які аж зі шкури пнуться, щоб тебе опустити! Тож тепер ти, — він показав пальцем на старшого сина, — мусиш накопати купу бруду на Моллісона, інакше можеш завтра не приходити додому!

— Са…

Саймон відсунув стілець від столу, кинув ложку так, що вона з брязкотом вдарилася об підлогу, і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Ендрю знав, що це неминуче станеться, і не був розчарований.

— Для нього це такий кошмарний шок… — прошепотіла синам тремтяча Рут. — Після стількох років, які він віддав компанії… він переживає, як тепер нас утримувати…

Коли наступного ранку о пів на сьому задзвонив будильник, Ендрю миттєво його вимкнув і тут-таки зірвався з ліжка. Маючи просто-таки різдвяний настрій, він швиденько вмився й одягнувся, а тоді хвилин сорок розчісувався й наводив марафет на обличчі, старанно маскуючи гримом найбільші прищі.

Він був готовий, що Саймон підстерігатиме його, коли скрадався нишком повз батьківську спальню, проте ніхто його не перепинив. Хутенько поснідавши, викотив з гаража гоночний Саймонів велосипед і помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда.

Був імлистий ранок, що провіщав гарний сонячний день. Жалюзі у продуктовій крамничці були ще опущені, але, коли Ендрю натис на клямку, двері дзенькнули і піддалися.

— Не сюди! — крикнув Говард, прямуючи до нього. — Заходь з чорного входу! Велосипед можеш залишити там, біля контейнерів, забери його з-під вітрини!

Задній двір гастрономчика, куди можна було зайти вузеньким проходом, являв собою невеличкий і вогкий кам’янистий дворик, оточений високими мурами, де стояло кілька металевих контейнерів для сміття, а ще тут був люк, що вів стрімкими сходами у погріб.

— Можеш прив’язати його десь там збоку, — розпорядився Говард, з’явившись біля чорного ходу. Він хрипів, а з його обличчя стікав піт.

Доки Ендрю вовтузився із замком на ланцюзі, Говард промокнув лоба фартухом.

— Ну, що ж, почнімо з погреба, — сказав він, коли Ендрю прив’язав велосипед. Він показав на люк. — Лізь туди і все роздивися.

Говард нахилився над люком, проводжаючи поглядом Ендрю, який спускався сходами вниз. Він уже давно не міг залізти у власний погріб. Раніше Морін постійно дріботіла туди-сюди сходами по декілька разів на тиждень; але тепер, коли увесь погріб був завалений продуктами для кав’ярні, молодша пара ніг була незамінна.

— Добре все навколо роздивися! — крикнув Говард до Ендрю, який уже зник з виду. — Бачиш там ящики з печивом і булочками? І ще великі мішки з кавовими зернами й коробки з чаєм? А в кутку — туалетний папір і пакети для сміття, бачиш?

— Ага, — луною озвався голос Ендрю звідкись із глибини.

— Можеш називати мене містером Моллісоном, — із в’їдливою ноткою прохрипів Говард.

Ендрю не був певен, чи варто це робити відразу.

— Добре… містере Моллісоне…

Це прозвучало справді саркастично, але він швидко виправився ввічливим запитанням:

— А що в цих великих шафах?

— Подивися сам, — нетерпляче відрубав Говард. — Ти ж для цього й спустився туди. Щоб знати, куди що класти і звідки що брати.

Говард прислухався, як Ендрю відчиняв важкі двері, з надією, що хлопець не виявиться геть-таки недолугим і йому не треба буде багато пояснювати. Сьогодні Говардова астма якось особливо загострилася. Цього сезону було аж забагато пилку на рослинах, та ще й навалилося чимало додаткових турбот, хвилювань і дріб’язкових проблем, пов’язаних із відкриттям кав’ярні. Якщо він і далі буде пріти такими темпами, то доведеться дзвонити Шерлі, щоб принесла йому нову сорочку, перш ніж вони відчинять двері.

— Їде фургон! — вигукнув Говард, почувши з дороги гуркіт. — Піднімайся! Будеш зносити все в погріб і розкладати там, ясно? І принеси мені в кав’ярню пару літрів молока. Зрозумів?

— Ага… містере Моллісон, — почувся знизу голос Ендрю.

Говард почвалав назад у крамничку по інгалятор у куртці, яка висіла за прилавком у підсобці. Вдихнув кілька разів і йому стало набагато краще. Ще раз витер обличчя фартухом і вмостився в одному зі скрипучих крісел, щоб трохи перепочити.

Відколи Говард був на прийомі в доктора Джаванди з приводу висипки на шкірі, він постійно згадував, що вона казала про його зайву вагу: нібито саме це й було причиною усіх його негараздів зі здоров’ям.

Явна нісенітниця. Узяти хоча б сина Габбардів: тонкий, як тичка, а має страшну астму. Скільки Говард себе пам’ятає, він завжди був огрядний. На тих кількох фотографіях з батьком, що покинув сім’ю, коли Говардові було чотири чи п’ять років, Говард був ще просто щокатий. Коли ж батько від них пішов, мати садовила Говарда на чолі столу, поміж собою і бабусею, і ображалася, якщо він відмовлявся від добавки. Поступово він так роздався, що заповнював собою увесь простір між мамою і бабусею, а в дванадцять років важив уже так само, як і батько. Говард почав пов’язувати свій звірячий апетит із суто чоловічими якостями. Маса стала однією з його визначальних характеристик. Він став таким опасистим завдяки любові жінок, що вклали в нього свою душу, тож його анітрохи не здивувало, що Безнадійдер-Банда, ця занудна чоловіконенависниця, хотіла позбавити його цього скарбу.

Але іноді траплялися моменти слабкості, коли Говардові ставало тяжко дихати чи рухатися, і він відчував страх. Шерлі, звичайно, молодчинка, що вдає, ніби йому ніколи й ніщо не загрожувало, але він пам’ятав ті довгі ночі в лікарні після шунтування, коли не міг заснути, боячись, що зупиниться серце. Щоразу, коли Говард ловив на собі погляд Вікрама Джаванди, він згадував, що саме у Вікрамових довгих смаглявих пальцях тоді билося його живе оголене серце; добродушність, яка переповнювала його при кожній зустрічі з Вікрамом, була просто засобом позбутися цього примітивного тваринного жаху. У лікарні йому казали, що варто хоч трохи схуднути, але він і так змарнів там кілограмів на десять, бо мусив їсти ті огидні лікарняні харчі, тож після виписки Шерлі поставила собі за мету якнайшвидше його відгодувати…

Говард посидів ще кілька секунд, насолоджуючись легкістю, з якою дихав, скориставшись інгалятором. Цей день дуже багато для нього означав. Тридцять п’ять років тому він познайомив Пеґфорд з вишуканими делікатесами, неначе той шукач пригод з шістнадцятого століття, що вертається додому із заморськими марципанами. Пеґфордці спочатку остерігалися цих дивовиж, але потроху почали обережно й зацікавлено зазирати в його полістиролові банячки. Він із сумом пригадав свою покійну матір, яка б так пишалася ним і його успішним бізнесом. Він би так хотів, щоб вона побачила кав’ярню. Говард підвівся, зняв з гачка свого мисливського капелюха й урочисто надів його на голову, мов королівську корону.

Нові офіціантки приїхали разом о пів на дев’яту. Для них він приготував несподіванку.

— Ось маєте, — сказав він, простягаючи їм однакове вбрання: чорні платтячка і білі мереживні фартушки, саме такі, які він собі уявляв. — Повинні вам підійти. Морін казала, що знає ваші розміри. Вона теж у такому.

Ґая ледве не розреготалася, коли усміхнена Морін зайшла в крамничку з кав’ярні. Вона була в чорних панчохах і сандалях. З-під її занадто короткої сукні стирчали зморшкуваті коліна.

— Дівчата, можете переодягтися в підсобці, — мовила вона, показуючи туди, звідки щойно вийшов Говард.

Ґая вже скидала джинси біля туалету для персоналу, коли раптом помітила вираз обличчя Суквіндер.

— Шо сталося, Суксі? — спитала вона.

Нове прізвисько додало Суквіндер відваги озвучити те, про що б вона за інших обставин змовчала.

— Я не можу це носити, — прошепотіла вона.

— Чому? — спитала Ґая. — Воно тобі пасуватиме.

Але чорне платтячко було з короткими рукавами.

— Я не можу.

— Але ж… о Боже! — зойкнула Ґая.

Суквіндер закотила рукави джемпера. Її руки були вкриті потворними перехресними шрамами, а від зап’ястка до передпліччя тяглися свіжі роз’ятрені порізи.

— Суксі… — прошепотіла Ґая. — Що це за штучки, мала?

Суквіндер захитала головою, а на очах у неї виступили сльози.

Ґая трохи подумала й сказала:

— Я знаю… ходи сюди.

Вона почала знімати з себе футболку з довгими рукавами.

Погано замкнені двері струсилися від сильного удару й розчинилися навстіж. Спітнілий Ендрю однією ногою вже ступив досередини, тримаючи в руках дві великі пачки туалетного паперу, але тут його спинив напівдорозі сердитий вереск Ґаї. Він позадкував і наштовхнувся на Морін.

— Вони тут перевдягаються, — осудливо мовила вона.

— Містер Моллісон звелів мені занести це в убиральню.

Бляха-муха, бляха-муха. Вона роздяглася до ліфчика і трусиків. Він бачив майже все.

— Вибачте! — крикнув Ендрю крізь зачинені двері. Він так засоромився, що йому аж засіпалося обличчя.

— Ідіот! — буркнула Ґая у відповідь. Вона простягла Суквіндер футболку. — Одягни під плаття.

— Я матиму смішний вигляд.

— Не страшно. На другий тиждень одягнеш чорну, і буде здаватися, ніби в тебе просто довгі рукави. А йому ми щось наплетемо…

— У неї екзема, — пояснила Ґая, коли вони з Суквіндер вийшли з підсобки в сукенках і фартушках. — Трохи пошрамована.

— А-а, — сказав Говард, зиркнувши на вбрану в білу футболку Суквіндер та її руки, а тоді перевів погляд на Ґаю, яка мала просто розкішний вигляд, як він того й сподівався.

— На той тиждень я вдягну чорну, — сказала Суквіндер, не дивлячись Говардові в очі.

— Добре, — погодився він і поплескав Ґаю трохи нижче пояса, скеровуючи їх обидвох до кав’ярні. — Приготувалися! — гукнув він усім. — Увага… Морін, прошу відчинити двері!

За дверима на тротуарі вже зібралася чималенька юрба відвідувачів. На вивісці знадвору було написано: «Мідний чайник». «Сьогодні відкриття — перша кава безплатно!»

Протягом наступних годин Ендрю взагалі не бачив Ґаю. Говард завалив його роботою: він мав бігати стрімкими сходами, тягаючи з погреба молоко і фруктові соки, а також мити шваброю підлогу невеличкої кухоньки в самому кінці кав’ярні. Обідня перерва в нього була раніше за решту офіціанток. Другий раз він її побачив, коли Говард звелів йому прийти до прилавка кав’ярні, і вони розминулися на відстані якихось пару сантиметрів, — Ґая прямувала в інший бік, до підсобного приміщення.

— Море народу, містере Прайс! — вигукнув Говард, що був у дуже доброму гуморі. — Накинь-но чистий фартух і витри пару он тих столиків, поки Ґая обідає!

Майлз і Саманта Моллісони вмостилися з двома доньками і Шерлі за столиком біля вікна.

— Здається, все йде чудово, так? — роззирнулася довкола Шерлі. — Але що це в дідька на тій малій Джаванді під платтям?

— Бинти? — припустив, примружившись, Майлз.

— Привіт, Суквіндер! — гукнула Лексі, що знала її ще з початкової школи.

— Не кричи, дорогенька, — дорікнула Шерлі онучці.

Саманта наїжачилась.

З-за прилавка вигулькнула Морін у коротенькій сукні й мереживному фартушку, і Шерлі мало не захлинулася кавою.

— О мамо рідна! — прошепотіла вона, коли Морін із сяючою посмішкою рушила до них.

Саманта подумала, що Морін і справді мала комічний вигляд, особливо поруч із парою шістнадцятирічних дівчаток в однакових платтячках. Вона не збиралася тішити Шерлі своєю підтримкою. Демонстративно відвернувшись убік, задивилася на хлопця, що витирав неподалік столи. Він був худорлявий, але на диво широкоплечий. Вона бачила, як рухаються під просторою футболкою його м’язи. Неймовірно, що великий жирний зад Майлза теж колись був такий зграбненький і пружний. Хлопець обернувся, і вона побачила його прищі.

— Дуже навіть непогано, правда? — квакнула Морін до Майлза. — Цілий день яблуку ніде впасти.

— Отож, дівчата, — звернувся Майлз до своєї сім’ї, — що замовимо, щоб підкинути дідові грошенят?

Саманта без особливого ентузіазму замовила миску супу, а Говард і далі ходив туди-сюди перевальцем, зустрічаючи клієнтів і перевіряючи, як поповнюється каса.

— Шалений успіх, — сказав він Майлзові, підходячи до них і вмощуючись за столом. — Як тобі наша кав’яренька, Сáмо? Ти ж не була ще тут? Як тобі розписи? А порцеляна подобається?

— Ммм… — похвалила Саманта. — Гарно.

— Я думав відсвяткувати тут свій шістдесят п’ятий день народження, — мовив Говард, несвідомо чухаючи те місце на череві, яке ще не вилікували мазі Парміндер, — але тут замало місця. Мабуть, зупинимось на парафіяльній залі.

— А коли це, дідусю? — пропищала Лексі. — Можна мені прийти?

— Двадцять дев’ятого, а тобі скільки зараз… шістнадцять? Звичайно, можна, — радісно погодився Говард.

— Двадцять дев’ятого? — спитала Саманта. — Ой, але ж…

Шерлі грізно зиркнула на неї.

— Говард виношував цей план місяцями. Ми вже давно про це говорили.

— …саме того вечора у Ліббі концерт, — сказала Саманта.

— Шкільний? — поцікавився Говард.

— Ні, — відповіла Ліббі. — Мама дістала квитки на мій улюблений гурт. Це в Лондоні.

— І я їду з нею, — сказала Саманта. — Їй не можна самій.

— Мама Гарієт казала, що може…

— З тобою поїду я, Ліббі, якщо ти хочеш до Лондона.

— Двадцять дев’ятого? — спитав Майлз, пильно дивлячись на Саманту. — Наступного дня після виборів?

Саманта випустила іронічний смішок, який вона взагалі-то припасла для Морін.

— Це ж місцева рада, Майлзе. Ти ж не плануєш там проводити прес-конференції.

— Що ж, нам тебе бракуватиме, Само, — мовив Говард і звівся на ноги, спираючись на спинку її крісла. — Ну, я пішов… гаразд, Ендрю, тут уже досить… піди глянь, чи треба щось принести з погреба.

Ендрю мусив чекати біля прилавка, поки люди заходили й виходили з убиральні. Морін подавала Суквіндер тарілки з сендвічами.

— Як там твоя мати? — зненацька запитала вона, ніби ця думка щойно стрілила їй у голову.

— Добре, — відповіла, почервонівши, Суквіндер.

— Не дуже засмучена через ту гидоту на сайті?

— Та ні, — промимрила Суквіндер, і їй на очі накотилися сльози.

Ендрю вийшов на вогке подвір’я, де ставало вже доволі тепло й сонячно. Він сподівався, що Ґая теж зараз дихає там свіжим повітрям, але вона, мабуть, пішла в підсобку. Він розчаровано запалив цигарку. Ледве встиг затягтися, як із кав’ярні вийшла Ґая з баночкою спрайту.

— Привіт, — сказав Ендрю, і в роті йому пересохло.

— Привіт, — відповіла вона. А по хвилі: — Слухай, чого цей твій гівняний дружок так дістає Суквіндер? Щось особисте чи він расист?

— Він не расист, — відповів Ендрю і вийняв з рота цигарку, намагаючись приховати тремтіння рук, але не знав, що казати далі. Сонце, яке відбивалося від контейнерів, припікало його спітнілу спину. Її така близька присутність у цій обтягнутій чорній сукні була просто запаморочлива, особливо тепер, коли він уже знав, що було під нею. Він зробив ще одну затяжку, не пам’ятаючи, чи почувався колись таким захопленим і сповненим енергії.

— Але що вона йому зробила?

Вигин її стегон аж до вузенької талії; досконалість мигдалеподібних очей, які дивилися на нього поверх баночки спрайту. Ендрю хотів сказати:

«Нічого, просто він — падло, я його приб’ю, якщо дозволиш торкнутися до тебе…»

У дворі з’явилася Суквіндер, мружачись від сонця. Їй було незручно й парко у Ґаїній футболці.

— Він тебе кличе, — сказала вона Ґаї.

— Почекає,— холодно відрізала Ґая. — Я ще не допила. Мала тільки сорок хвилин перерви.

Ендрю й Суквіндер дивилися, як Ґая неспішно потягує свій напій, захоплені її гонором і вродою.

— Та стара сука щось гавкала про твою маму? — спитала Ґая в Суквіндер.

Суквіндер кивнула.

— Мені здається, що це його дружбан, — сказала вона, знову глянувши на Ендрю, і її наголос на слові його видався йому страшенно еротичним, хоч вона й промовила це зневажливо, — виклав на сайті те повідомлення про твою маму.

— Не може бути, — відповів Ендрю, і голос його ледь помітно затремтів. — Той, хто це зробив, написав і про мого старого. Пару тижнів тому.

— Що? — перепитала Ґая. — Той самий запостив і про твого тата?

Він кивнув, тішачись, що викликав у неї таке зацікавлення.

— Щось про крадіжку, так? — відважилася спитати Суквіндер.

— Ага, — відповів Ендрю. — І вчора його за це звільнили. Отже, її мама, — він майже не кліпав, дивлячись у сліпучі Ґаїні очі, — не єдина, хто постраждав.

— Ні фіга собі, — мовила Ґая, перевернула баночку і викинула її в контейнер. — Тут усі явно хворі на голову.


IV


Повідомлення про Парміндер, яке з’явилося на сайті ради, перетворило нав’язливі страхи Коліна Вола на справжній кошмар. Він міг лише здогадуватись, звідки Моллісони черпають інформацію, але якщо вони знають таке про Парміндер…

— Заради Бога, Коліне! — казала йому Тесса. — Це просто злі язики! Нічого там немає!

Але Колін не йняв їй віри. Він за своєю природою був схильний припускати, що інші люди теж мають свої моторошні таємниці, які доводять їх до сказу. Він не знаходив розради навіть у тому, що всі ті біди і нещастя, яких він так боявся більшу половину свого дорослого життя, так ніколи й не матеріалізувалися, бо за теорією ймовірності бодай одна з тих бід мала колись та й справдитися.

Вертаючись о пів на третю з крамниці м’ясника, він був заглиблений, як це постійно бувало останнім часом, у роздуми, що його неминуче викриють, і лише тоді, коли його увагу привернув гамір, що долинав з нової кав’ярні, Колін усвідомив, де він зараз перебуває. Якби він ще не порівнявся з вітринами «Мідного чайника», то перейшов би, звичайно, на інший бік Майдану; йому тепер було лячно опинятися занадто близько до Моллісонів. І тут крізь вікно він побачив таке, що змусило його завмерти від подиву.

Коли хвилин десять по тому він зайшов до кухні, Тесса саме телефонувала сестрі. Колін поклав у холодильник баранячу ногу й піднявся нагору, до Жиркової мансарди. Відчинив двері навстіж і побачив, як і сподівався, порожню кімнату.

Він не пригадував, коли востаннє сюди заходив. Скрізь на підлозі було розкидано брудний одяг. У кімнаті стояв дивний запах, хоча Жирко й залишив просвіт у віконечку на даху. Колін помітив на Жирковому столі велику сірникову коробку. Відкрив її й побачив там купу скручених картонних недопалків. Пачка цигаркового паперу «Різла» зухвало лежала прямо на столі біля комп’ютера.

Коліну здалося, що його серце зараз вискочить із грудей.

— Коліне? — долинув знизу голос Тесси. — Ти де?

— Тут, нагорі! — гаркнув він.

Перестрашена й занепокоєна, вона прибігла до дверей Жиркової кімнати.

Колін мовчки взяв сірникову коробку і показав, що там було.

— Ох… — знесилено зітхнула Тесса.

— Він казав, що сьогодні піде гуляти з Ендрю Прайсом, — сказав Колін.

Тесса з острахом дивилася, як на Коліновій щелепі з боку на бік рухається маленька зловісна ґулька м’язу.

— Я щойно проходив повз оту нову кав’ярню на Майдані і бачив там Ендрю Прайса за роботою, він витирав столи. А де ж тоді Стюарт?

Тесса вже тижнями вдавала, ніби вірить Жиркові, коли той казав, що йде погуляти з Ендрю. Останніми днями вона переконувала себе, що Суквіндер помилялася, думаючи, що Жирко зустрічається (чи взагалі будь-коли принизиться до того, щоб зустрічатися) з Кристал Відон.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Піди краще вниз і випий чаю. А я йому подзвоню.

— Я почекаю тут, — сказав Колін і сів на незастелене Жиркове ліжко.

— Та ну, Коліне… ходімо вниз, — благала Тесса.

Вона боялася залишати його тут. Не знала, що він ще може знайти у шухлядах або у шкільному портфелі Жирка. Вона не хотіла, щоб він копався у Жирковому комп’ютері чи заглядав під ліжко. Відмова лізти в темні закутки була її єдиною життєвою стратегією.

— Зійди вниз, Кол, — наполягала Тесса.

— Ні, — відказав Колін і схрестив на грудях руки, як малий бунтар, а м’яз на щелепі й далі перекочувався туди-сюди. — У кошику для сміття — наркотики. І це — син заступника директора.

Тесса, яка присіла на крісло біля Жиркового комп’ютера, відчула, як її знову охоплює роздратування. Вона знала, що зацикленість на собі — невідворотний наслідок його хвороби, але іноді…

— З цим зараз експериментує безліч підлітків, — мовила вона.

— Що, далі його захищаєш? Тобі ніколи не приходило в голову, що через ці твої постійні виправдання його вчинків він тепер упевнений, що все йому зійде з рук?

Вона намагалася стримувати свої нерви, бо мусила залишатися своєрідним буфером поміж ними двома.

— Вибач, Коліне, але ти й твоя робота — не кінець світу…

— Ага… то ж якщо мене звільнять…

— Чого б це тебе мали звільняти?

— Заради Бога! — обурено крикнув Колін. — Це все відбивається на мені… уже ж далі нікуди… він уже один з найпроблемніших учнів у…

— Брехня! — закричала Тесса. — Усі, крім тебе, вважають Стюарта цілком нормальним підлітком. Це ж не Дейн Таллі!

— Він іде тією самою стежкою, що й Таллі… наркотики у кошику для сміття…

— А я тобі казала, що треба було його вислати до Пакстонської середньої школи! Я знала, що у Вінтердауні ти постійно чіплятимешся до нього! Нічого дивного, що він бунтується, якщо кожен його крок повинен завжди додавати балів твоїй репутації! Я ніколи не хотіла, щоб він ішов до твоєї школи!

— А я, — заревів, зірвавшись на ноги, Колін, — взагалі ніколи не хотів цього вилупка!

— Не кажи такого! — зойкнула Тесса. — Я знаю, що ти сердитий… але такого не кажи!

Унизу грюкнули двері. Тесса нажахано роззирнулася, ніби Жирко міг миттєво матеріалізуватися за їхніми спинами. І налякав її не лише цей звук. Стюарт ніколи не грюкав вхідними дверима; він зазвичай прошмигував у них ледь чутно, мов якийсь перевертень.

Його знайомі кроки на сходах; чи знав він, чи підозрював, що вони в його кімнаті? Колін вичікував, міцно стискаючи кулаки. Тесса почула, як рипнула одна сходинка, і ось уже Жирко стояв перед ними. Вона була впевнена, що він заздалегідь скорчив свою міну: суміш нудьги й зневаги.

— Вітаю, — сказав він, перевівши погляд з матері на батька, закляклого й наїжаченого. Жиркові ніколи не бракувало самовладання, не те що Колінові. — Який сюрприз.

Сповнена відчаю, Тесса спробувала ввести його в курс справи.

— Тато хвилювався, де ти пропав, — благальним тоном мовила вона. — Ти ж казав, що будеш нині з Арфом, але тато бачив…

— Ага, зміна планів, — відповів Жирко.

Він зиркнув туди, де лежала сірникова коробка.

— То, може, розкажеш нам, де ти був? — спитав Колін. Довкола рота в нього з’явилися білі плями.

— Можу, якщо вам цікаво, — відповів Жирко і зробив паузу.

— Стю… — чи то прошепотіла, чи то застогнала Тесса.

— Я зустрічався з Кристал Відон, — сказав Жирко.

«О Боже, ні! — подумала Тесса. — Ні, ні, ні…»

— То ти… — перепитав Колін, якого це так приголомшило, що він аж забув, що мусить звучати суворо.

— Я зустрічався з Кристал Відон, — трохи голосніше повторив Жирко.

— І відколи це, — спитав Колін після короткої паузи, — вона стала твоєю дівчиною?

— Уже якийсь час, — озвався Жирко.

Тесса бачила, що Колін намагається сформулювати якесь аж надто ядуче запитання.

— Ти мав би нам розповісти, Стю, — сказала вона.

— Що розповісти? — здивувався він.

Вона боялася, що ця розмова закінчиться погано.

— Куди ти ходив, — сказала вона, встаючи і намагаючись приховати свої справжні емоції. — Наступного разу подзвони нам.

Вона глянула на Коліна, сподіваючись, що він піде вслід за нею до дверей. Але Колін застиг посеред кімнати, з жахом дивлячись на Жирка.

— То ти… щось маєш із Кристал Відон? — запитав Колін.

Вони стояли один супроти одного, і хоч Колін був на кілька сантиметрів вищий, ситуацію контролював Жирко.

— Щось маю? — перепитав Жирко. — А що ти маєш під цим на увазі?

— Сам знаєш, що я маю на увазі! — крикнув, наливаючись кров’ю, Колін.

— Хочеш знати, чи я її трахаю? — спитав Жирко.

Кволий зойк Тесси: «Стю!» — потонув у вереску Коліна:

— Як ти посмів, негіднику!

Жирко просто дивився на Коліна, глузливо осміхаючись. Насмішка і виклик — у цьому був увесь Жирко.

— Що? — запитав він.

— То ти… — Колін намагався підшукати слова, щораз дужче багровіючи, — … ти спиш із Кристал Відон?

— А якби й так, хіба це проблема? — спитав Жирко і, кажучи це, глянув на матір. — Ви ж усі підтримуєте Кристал, хіба не так?

— Підтримуємо…

— Хіба ви не боретеся за ту наркоклініку, щоб допомогти родині Кристал?

— Який це має стосунок?..

— Я просто не розумію, в чому проблема, якщо ми зустрічаємося.

— А ти справді з нею зустрічаєшся? — гостро запитала Тесса. Якщо вже так пішло, то вона воліла дізнатися про все. — Ти з нею кудись ходиш, Стюарте?

Їй стало недобре від його глузливої посмішки. Він не бажав дотримуватися бодай найменших правил пристойності.

— Ну, ми не займаємось цим удома, а…

Колін замахнувся міцно стиснутим кулаком. Він влучив Жиркові в щоку, і Жирка, який розмовляв у цей час з матір’ю, це застало зненацька. Він похитнувся, вдарився об стіл і одразу сповз на підлогу. За мить він уже знову зірвався на ноги, але Тесса встигла стати між ними, обличчям до сина.

Колін стояв у неї за спиною і повторював:

— Ти малий вилупок. Малий вилупок.

— Так? — сказав Жирко, який уже не усміхався. — Краще вже бути вилупком, ніж таким сцикуном, як ти!

— Ні! — верескнула Тесса. — Коліне, йди геть! Геть!

Трясучись від жаху й безсилої люті, Колін на мить завагався, а тоді кинувся геть із кімнати; було чути, як він ледь не спіткнувся на сходах.

— Як ти міг?! — прошепотіла Тесса синові.

— Шо як я міг, бляха? — сказав Стюарт, і вираз його обличчя так її збентежив, що вона поспіхом зачинила двері до кімнати.

— Ти використовуєш цю дівчину, Стюарте, ти ж сам це знаєш, а те, як ти зараз розмовляв зі своїм…

— Як це я, бля!.. — розпалився Жирко, забувши про своє самовладання і ходячи взад-уперед по кімнаті. — Як я її, бля, використовую?! Вона чудово знає, чого хоче… а те, що вона живе на тих довбаних Полях, нічого не… якщо чесно, то ви з Каббі просто не хочете, щоб я її трахав, бо вона з низів…

— Неправда! — заперечила Тесса, хоч це було чистісінькою правдою, і зважаючи на те, що Тесса думала про Кристал, вона була б рада знати, чи вистачало Жиркові розуму вдягати презерватив.

— Ви довбані лицеміри — і ти, і Каббі, — сказав він, далі міряючи кроками кімнату. — Несете всю цю фігню про те, як ви прагнете допомогти Відонам, а насправді не хочете навіть…

— Досить! — вигукнула Тесса. — Не смій так зі мною розмовляти! Ти що, не розумієш… не усвідомлюєш… невже ти й справді такий чортів егоїст?..

Їй забракло слів. Вона відвернулася, шарпнула і відчинила навстіж двері його кімнати і вийшла, щосили ними грюкнувши.

Її відхід якось дивно вплинув на Жирка. Він завмер і кілька секунд дивився на зачинені двері. Потім понишпорив у кишенях, витяг цигарку і запалив її, не переймаючись тим, щоб випускати дим у віконечко на даху. Кружляв колами по кімнаті і не міг позбирати докупи власні думки: уривчасті, недовершені образи заповнювали мозок і зникали десь у розбурханих хвилях його люті.

Він пригадав той п’ятничний вечір, майже рік тому, коли Тесса піднялася до його спальні і сказала, що завтра батько хоче взяти його з собою пограти в футбол з Баррі і його синами.

(— Що?! — Жирко був приголомшений. Це була безпрецедентна пропозиція.

— Для розваги. Побуцаєте м’яча, — сказала Тесса, розглядаючи розкиданий по підлозі одяг, щоб уникнути насупленого погляду Жирка.

— Навіщо?

— Бо тато подумав, що це було б гарно, — відповіла Тесса і нахилилася, щоб підняти шкільну сорочку. — Декланові треба ввійти в форму, чи щось таке. У нього скоро матч.

Жирко досить непогано грав у футбол. Усіх це дивувало, бо вважалося, що він не любить спорт, тим паче командні ігри. Він грав так само, як і говорив: майстерно, з хитрими фінтами, обмотував незграб, сміливо використовував кожен шанс і не падав духом, якщо цей шанс не вдавалося реалізувати.

— Я навіть не знав, що він вміє грати.

— Тато дуже добре грає. Коли ми зустрічалися, у нього двічі на тиждень була гра, — роздратовано кинула Тесса. — Завтра о десятій ранку, добре? Я виперу твої спортивні штани.)

Жирко присмоктався до цигарки, знехотя згадуючи той день. Чому він тоді погодився? Тепер він би просто відмовився брати участь у цій ідіотській затії Каббі і пролежав би в ліжку, аж доки всі втомилися б репетувати. Рік тому він ще не розумів, що таке справжність.

(Але тоді він пішов з Каббі, не вимовивши жодного слова за ті п’ять хвилин, поки вони йшли разом. Кожен з них розумів, яка величезна прірва пролягала між ними.

Футбольне поле належало школі Святого Томаса. Було сонячно й безлюдно. Вони розділилися на дві команди по троє осіб, бо до Деклана на вихідні приїхав його приятель. Цей приятель, який мало не молився на Жирка, приєднався до команди Жирка й Каббі.

Жирко й Каббі спокійно перепасовувалися, а Баррі, однозначно найслабший серед них гравець, щось вигукував і підбадьорював команду своїм ярвілським акцентом, гасаючи туди-сюди клаптиком поля, межі якого вони позначили своїми светрами. Коли Ферґус забив, Баррі побіг до нього з наміром привітати його молодецьким ударом грудей, але невдало підстрибнув і вгатив Ферґуса головою у щелепу. Обидва гепнулися на землю, Ферґус стогнав від болю й реготав, а Баррі почав перед ним кумедно вибачатися. Жирко теж засміявся, але, почувши недолуге гиготіння Каббі, насупився і відвернувся.

І тут настала та мерзенна, жалюгідна мить. Коли рахунок зрівнявся, Жиркові вдалося ефектно відібрати у Ферґуса м’яч, а Каббі закричав: «Давай, Стю, чувачок!»

«Чувачок». Каббі ніколи в житті не казав комусь «чувачок». З його уст це звучало жалюгідно, тупо й неприродно. Він прагнув бути подібним до Баррі, наслідувати його легку й невимушену манеру підбадьорювати своїх синів. Він намагався вразити цим Баррі.

Жирко з такою силою вдарив м’яча, що той шугонув, мов гарматне ядро. Але ще до того, як м’яч, цілком неочікувано для Каббі, розквасив йому обличчя, на якому застиг дурнуватий вираз, до того, як його окуляри трісли, а під оком виступила крапля крові, була коротка мить, під час якої Жирко усвідомив, що він зумисне хотів ударити Каббі і запустив м’яча йому в лице як заслужену відплату.)

Відтоді вони більше ніколи не грали в футбол. Ще один приречений на провал експеримент у взаєминах батька і сина було пущено коту під хвіст. Як і з десяток попередніх.

«А я взагалі ніколи не хотів цього вилупка!»

Жирко був упевнений, що це йому не почулося. Каббі явно говорив про нього. Вони ж були в його кімнаті. Про кого ще міг говорити Каббі?

«Та мені насрати», — подумав Жирко. Він завжди це підозрював.

От тільки не міг зрозуміти, чому йому раптом так похололо в грудях.

Жирко підсунув до комп’ютера крісло, яке відлетіло вбік, коли Каббі його вдарив. Справжньою реакцією було б відштовхнути маму і заїхати Каббі кулаком у пику. Знову розбити йому окуляри. Розквасити до крові його мармизу. Жирко цього не зробив — і тепер відчував огиду до самого себе.

Але є й інші методи. За ці роки він багато чого наслухався. Він знав про ідіотські батькові страхи і манії набагато більше, ніж вони гадали.

Жиркові пальці стали якісь незграбні й неповороткі. Коли він відкривав сайт місцевої ради, на клавіатуру посипався попіл з цигарки, що стриміла в нього в роті. Пару тижнів тому він переглядав ін’єкції SQL-коду і знайшов саме той рядок, яким Ендрю не захотів поділитися. Кілька хвилин досліджував сторінку веб-форуму, а тоді без проблем увійшов туди під логіном Бетті Россітер, змінив логін на «Привид_Баррі_Фербразера» і почав писати.


V


Шерлі Моллісон була впевнена, що її чоловік і син перебільшують небезпеку, яка нібито загрожує раді, якщо вчасно не видаляти з сайту повідомлення від «Привида». Вона не розуміла, чим ці повідомлення гірші за звичайні чутки, а за чутки, здається, ще нікого не саджали. Вона не вірила в існування таких ідіотських і примітивних законів, згідно з якими її можна було б покарати за те, що написав хтось інший: це була б жахлива несправедливість. І хоч вона й пишалася Майлзовим дипломом з права, але в цьому випадку, на її думку, він щось не так зрозумів.

Вона перевіряла веб-форум навіть частіше, ніж їй радили Майлз і Говард, але не тому, що остерігалася юридичних наслідків. Була переконана, що «Привид Баррі Фербразера» ще не завершив свою самозвану місію з дискредитації захисників Полів, тож їй кортіло першою побачити його черговий допис. Кілька разів на день вона дріботіла в колишню кімнату Патриції й відкривала потрібну веб-сторінку. А іноді, пилососячи або чистячи картоплю, раптом аж здригалася в дивному передчутті і прожогом бігла до комп’ютера, щоб уже вкотре зазнати розчарування.

Шерлі відчувала якийсь особливий, загадковий зв’язок із «Привидом». Він обрав саме її веб-сайт як форум, з якого міг викривати лицемірних опонентів Говарда, і вона пишалася цим, і від цього почувалася природодослідницею, що створила таке середовище, в якому залюбки гніздяться рідкісні види птахів. Ба навіть більше — Шерлі була захоплена шаленством «Привида», його люттю й зухвалістю, їй було цікаво, хто б це міг бути, й вона уявляла якогось мужнього й суворого чоловіка, соратника, що прокладає їм з Говардом шлях у стані ворогів, смертельно добиваючи їх дошкульними фактами.

Якось так виходило, що жоден чоловік у Пеґфорді не дотягував до ролі «Привида». Шерлі була б розчарована, якби ним виявився хтось із її знайомих антиполян.

— Якщо це справді чоловік, — припустила Морін.

— Слушна думка, — погодився Говард.

— Я думаю, що чоловік, — холодно зронила Шерлі.

У неділю вранці, коли Говард поїхав до кав’ярні, Шерлі прямо в нічній сорочці, наче сновида, і з горнятком чаю в руці машинально почовгала до кабінету і відкрила сайт.

«Фантазії заступника директора школи».

Відправник: Привид_Баррі_Фербразера.

Тремтячими руками вона поставила свій чай, клацнула на заголовок і прочитала його з роззявленим ротом. Тоді побігла у вітальню, схопила телефон і набрала номер кав’ярні, але там було зайнято.

Буквально через п’ять хвилин по тому Парміндер Джаванда, яка тепер теж заглядала на веб-форум ради частіше, ніж зазвичай, відкрила сайт і побачила те саме повідомлення. Як і в Шерлі, її миттєвою реакцією було схопити телефонну слухавку.

Родина Волів снідала без сина, бо той ще й досі спав нагорі. Коли Тесса підняла слухавку, Парміндер не дала їй навіть нагоди сказати «Алло!».

— На сайті ради з’явився пост про Коліна. Роби, що хочеш, але не підпускай його до сайту.

Тесса налякано зиркнула на чоловіка, але він сидів від неї на відстані витягнутої руки і чув кожне слово, тим паче, що Парміндер говорила чітко й голосно.

— Я тобі передзвоню, — поспішно відповіла Тесса. — Коліне, — мовила вона, незграбно відкладаючи слухавку, — Коліне, зажди…

Та було вже пізно: він підстрибом вийшов із кухні, міцно притиснувши руки по швах, тож Тесса мусила бігти, щоб наздогнати його.

— Може, не варто дивитися… — вмовляла Тесса Коліна, чия велика ґудзувата рука вже рухала по столі мишкою, — або, може, я прочитаю, і…

ФАНТАЗІЇ ЗАСТУПНИКА ДИРЕКТОРА ШКОЛИ


Один із тих, хто має намір представляти інтереси громади у місцевій раді, — Колін Вол, заступник директора вінтердаунської загальноосвітньої школи. Виборцям може бути цікаво довідатись, що Вол, прибічник суворої дисципліни, живе у світі вельми химерних фантазій. Містер Вол так боїться, що одна з учениць може звинуватити його у невідповідній сексуальній поведінці, що незрідка мусить брати лікарняний, щоб заспокоїти нерви. Чи справді містер Вол пестив першокласницю, Привид може тільки здогадуватись. Але нестримний феєрверк його фривольних фантазій дозволяє припустити, що він залюбки зробив би це, якби тільки випала нагода.

«Це Стюарт», — відразу подумала Тесса.

У світлі від монітора обличчя Коліна мало вигляд примари. Тесса саме таким його уявляла, якби в нього стався інсульт.

— Коліне…

— Це, мабуть, Фіона Шовкросс розпатякала, — прошепотів він.

Катастрофа, якої він завжди боявся, врешті сталася. Це був кінець усьому. Він завжди уявляв, як ковтатиме снодійне. Цікаво, чи достатньо вдома цих пігулок?

Тесса, на якусь мить жахнувшись від згадки про директорку, промимрила:

— Фіона б не… та й звідки їй знати…

— Вона знає, що в мене синдром нав’язливих станів.

— Так, але вона не знає, чого… чого ти боїшся…

— Знає, — сказав Колін. — Я розповів їй минулого разу, коли мені треба було на лікарняний.

— Навіщо? — вибухнула Тесса. — 3 якого дуру ти їй усе це розповів?

— Я хотів їй пояснити, чому мені було необхідно піти на лікарняний, — майже боязко відповів Колін. — Я думав, що їй треба знати, наскільки це серйозно.

Тесса ледве стрималася, щоб не зірватися на крик. Тепер було зрозуміло, чому Фіона ставилася до Коліна з такою неприязню. Тесса завжди її недолюблювала, вважаючи холодною і черствою.

— Все одно я не думаю, що Фіона якось пов’язана з…

— Не напряму, — сказав Колін, приклавши тремтячу руку до спітнілої губи. — Але ці чутки якось дійшли до Моллісона.

«Це не Моллісон. Це Стюарт, я знаю, що це він». Тесса впізнавала сина у кожному рядку. Вона була здивована, що Колін цього не помітив, не пов’язав цей допис зі вчорашньою сваркою, коли він ударив сина. «Він навіть не втримався від алітерації. Мабуть, він і все попереднє писав — і про Саймона Прайса, і про Парміндер». Тессу охопив жах.

Але Колін навіть не думав про Стюарта. Він намагався відтворити подумки усі свої яскраві спогади, чуттєві враження, ниці й нестямні фантазії. Ось його рука мимоволі стискається й тремтить, коли він проходить у метушливій юрбі юних тіл; хтось зойкає від болю, він бачить викривлене лице дитини. Колін знову й знову запитував себе: невже він і справді це зробив? Отримав задоволення? Він не міг пригадати. Він лише знав, що постійно про це думає, бачить, як це стається, відчуває. М’яка плоть під тонкою бавовняною блузкою; доторк, стиск, біль і шок. Серйозне правопорушення. Як часто? Він не знав. Годинами він розмірковував про те, скільки дітей про це знають, чи обговорюють вони це між собою, скільки часу мине, поки його викриють.

Не довіряючи самому собі, він узяв за правило перед виходом у коридор займати руки стосами паперів і папок. Кричав дітям, щоб розступалися перед ним, давали йому дорогу. Але це не допомагало. Завжди хтось наштовхувався на нього, і хоч руки в нього були зайняті, він вигадував інші способи для фізичного контакту: міг раптом виставити лікоть, щоб зачепити чиїсь груди; ступити зненацька вбік, ненароком вивернути ногу, щоб пах якоїсь дитини торкнувся до нього.

— Коліне, — нагадала про себе Тесса.

Але він раптом заридав, здригаючись усім своїм неоковирним тілом, а коли вона пригорнула його, припавши до нього обличчям, її сльози потекли по його щоці.

За кілька миль звідти, у вітальні Дому-на-пагорбі, за новеньким комп’ютером сидів Саймон Прайс. Дивлячись, як Ендрю від’їжджає на велосипеді на роботу до Говарда Моллісона, і думаючи про те, що за цей комп’ютер він був змушений угатити повну ціну, Саймон дратувався й почувався несправедливо скривдженим. З тієї ночі, коли крадений комп’ютер булькнув у річку, Саймон жодного разу не заглядав на сайт місцевої ради, але раптом йому спало на думку перевірити, чи не красується там ще й досі та дурня, яка коштувала йому роботи, адже її могли побачити потенційні працедавці.

Допису вже не було. Саймон не знав, що це сталося завдяки його дружині, бо Рут боялася зізнатися, що телефонувала Шерлі — нехай навіть для того, щоб попросити видалити повідомлення. Трохи збадьорившись, Саймон пошукав пост про Парміндер, але і його вже не було.

Він уже зібрався закривати сайт, аж раптом помітив найновіший допис під назвою «Фантазії заступника директора школи».

Він перечитав його двічі і зайшовся дикунським тріумфальним реготом. Йому ніколи не подобався той стрибастий високочолий чолов’яга. Приємно було усвідомлювати, що він, Саймон, порівняно з Коліном ще дуже легко відбувся.

На порозі, боязко усміхаючись, з’явилася Рут. Її втішило, що Саймон сміється: після звільнення він ходив темний як ніч.

— Що там смішного?

— Знаєш Жиркового старого? Вола, заступника директора? Він — довбаний педофіл.

Усмішка зникла з обличчя Рут. Вона кинулася читати пост.

— Я йду в душ, — оголосив Саймон у неймовірно доброму гуморі.

Рут дочекалася, доки він вийшов з кімнати, і взялася телефонувати Шерлі, щоб попередити її про цей новий скандал, але телефон Моллісонів був зайнятий.

Шерлі, нарешті, додзвонилася до Говарда в крамничку. Вона так і не перевдяглася з нічної сорочки.

Говард походжав у кімнатці за прилавком.

— …годинами тебе видзвонюю…

— Просто Мо висіла на телефоні. То що там написано? Читай повільно.

Шерлі зачитала допис про Коліна виразно, наче диктор. Ще не дочитала до кінця, як Говард її урвав.

— А ти це скопіювала?

— Тобто? — перепитала вона.

— Ти з екрану читаєш? Повідомлення ще там? Ти його не видаляла?

— Саме збираюся видаляти, — швидко збрехала Шерлі. — Думала, що ти хотів би…

— Видали його негайно! На Бога, Шерлі, це вже переходить усякі межі — не можна тримати такі речі на сайті!

— Я просто думала, що ти…

— Переконайся, що ти його видалила остаточно, і ми поговоримо про це, коли я повернуся додому! — проревів Говард.

Шерлі нетямилася з люті: вони ніколи не підвищували голос одне на одного. 


VI


Уперше після смерті Баррі засідання місцевої ради мало стати вирішальним у затяжній боротьбі за долю Полів. Говард відмовився відкладати голосування з приводу майбутньої долі наркоклініки «Белчепел» і щодо наміру містечка передати Поля під юрисдикцію Ярвіла.

Ось чому Парміндер запропонувала Коліну й Кей зустрітися непередодні засідання, щоб намітити стратегію.

— Але ж Пеґфорд не може в односторонньому порядку вирішувати питання про зміну адміністративних меж? — запитала Кей.

— Ні, — терпляче пояснила Парміндер (Кей як новоприбула ще не все тут розуміла), — але окружна рада цікавиться думкою Пеґфорда з цього приводу, а Говард буде аж зі шкури пнутися, щоб проголосували саме за його думку.

Зустріч проходила у вітальні Волів, бо Тесса наполягла, щоб Колін запросив їх обох сюди, аби вона теж могла чути їхню розмову. Тесса подала келихи з вином, поставила на журнальний столик чималу миску чипсів, усілася в крісло і мовчки слухала, не втручаючись у розмову.

Вона була виснажена і роздратована. Анонімний допис спровокував у Коліна гострий панічний напад, настільки потужний, що він не зміг піти до школи. Парміндер знала, що він дуже хворий, адже сама виписувала йому лікарняний, і все одно залучила його до цієї дискусії, так, ніби їй було байдуже, що вночі на Тессу знову навалиться черговий сплеск його параної.

— Тут усі, безперечно, обурені тим, як поводяться Моллісони, — мовив Колін зарозумілим, професорським тоном, до якого він інколи вдавався, намагаючись приховати свій страх і параною. — Я думаю, людей уже починає дратувати, що вони намагаються говорити від імені всього нашого містечка. Принаймні в мене склалося таке враження під час передвиборної агітації.

«Було б добре, — подумала з гіркотою Тесса, — якби Колін бодай інколи випромінював цю вдавану впевненість і заради неї». Колись, дуже давно, їй подобалося бути єдиною хранителькою Колінових таємниць і страхів, надійним джерелом розради, але тепер ця роль уже не приносила їй жодної втіхи. Цієї ночі він не давав їй спати аж до ранку, сидів на краю ліжка і розгойдувався туди-сюди, стогнав, плакав, казав, що хоче вмерти, що більше не витримає, що дарма встрягав у ці вибори і що почувається абсолютно розчавленим…

Тесса почула на сходах кроки Жирка і насторожилася, але він пройшов на кухню повз їхні відчинені двері, обмежившись тільки нищівним поглядом на Коліна, що сидів, підібгавши ноги, на шкіряному пуфику перед каміном.

— А може статися таке, що балотування Майлза на несподівану вакансію налаштує людей проти нього, навіть тих, хто його традиційно підтримував? — з надією спитала Кей.

— Гадаю, може, — ствердно кивнув головою Колін.

Кей повернулася до Парміндер.

— Думаєте, рада справді проголосує за те, щоб виселити «Белчепел» з їхньої будівлі? Я розумію, що людей дратують розкидані голки й наркомани на околицях, але ж клініка далеко звідси… яке діло Пеґфорду до неї?

— Говард і Обрі — два чоботи пара, — пояснила Парміндер з напруженим обличчям і темними мішками під очима. (Завтра саме їй належало йти на засідання ради, щоб без підтримки Баррі протистояти Говардові Моллісону з його поплічниками.) — їм треба скоротити витрати на окружному рівні. Якщо Говард викине клініку з теперішньої дешевої будівлі, то її утримання значно подорожчає; тоді Фаулі зможе заявити, що витрати зросли і фінансувати клініку з міського бюджету недоцільно. А після цього Фаулі зробить усе для того, щоб перепідпорядкувати Поля Ярвілу.

Стомившись пояснювати, Парміндер вдала, що розглядає нову пачку документів про «Белчепел», які принесла Кей, і таким чином припинила цю розмову.

«Навіщо мені це все?» — запитувала вона сама себе. Вона ж могла сидіти вдома з Вікрамом, який, коли вона йшла, дивився по телевізору якусь комедію разом із Джасвант і Раджпалом. Їхній сміх діяв їй на нерви. Коли востаннє вона усміхалася? Навіщо прийшла сюди, навіщо п’є це огидне тепле вино, навіщо бореться за клініку, яка ніколи їй не знадобиться, і за житловий масив, заселений людьми, від яких вона, мабуть, відверталася б, зустрівши на вулиці? Вона ж не Бгай Кангайя, котрий не робив різниці між душами друзів і ворогів. Вона не бачила Божого світла в душі Говарда Моллісона. Їй важливіше побачити поразку Говарда, ніж зберегти за дітьми з Полів право навчатися в Святому Томасі, а за полянськими наркоманами — звертатися в «Белчепел», хоча якщо тверезо поміркувати, то це, звичайно, гарні і благі справи…

(Але насправді вона знала причину. Вона хотіла перемогти заради Баррі. Він розповідав їй про те, яке значення мало для нього навчання в школі Святого Томаса. Однокласники запрошували його до себе в гості, і він, який тулився з мамою й двома братами у фургончику, просто умлівав від охайних і теплих будиночків на вулиці Надії і захоплювався солідними вікторіанськими будинками в Соборному провулку. Він навіть побував на дні народження в тому самому будинку з коров’ячою мордою, який потім купив для своєї сім’ї.

Він закохався у Пеґфорд, з його річкою, з його полями, з його масивними будинками. У мріях уявляв, що матиме колись садочок, у якому зможе гратися, дерево, на якому повісить гойдалку, багато зелені і простору. Він збирав там каштани і привозив їх на Поля. Успішно закінчивши школу Святого Томаса (був одним із найкращих учнів), він першим зі своєї родини вступив до університету.

«Любов і ненависть, — подумала Парміндер, трохи налякана власного відвертістю. — Любов і ненависть — ось що привело мене сюди…»)

Вона гортала документи Кей, вдаючи, що пильно їх вивчає.

Кей була втішена такою увагою Парміндер, адже ці нотатки забрали в неї купу часу і нервів. Вона вірила, що будь-кого, хто перечитає ці матеріали, не доведеться зайвий раз переконувати, що наркоклініку «Белчепел» треба залишити.

Та попри всю статистику, розгляди анонімних справ і свідчень пацієнтів, Кей насправді бачила клініку лише крізь призму одного такого пацієнта: Террі Відон. Кей відчувала зміни в поведінці Террі, вона цим пишалася і водночас боялася цього. Террі демонструвала кволі спроби керувати власним життям. Вона вже двічі поспіль казала Кей: «Роббі вони в мене не заберуть, я їм не дозволю», — і це було не безсиле нарікання на долю, а певна заявка про серйозний намір.

«Вчора я відвела його в ясла, — сказала вона Кей, яка мала необережність здивуватися цій звістці. — А чо ти, курва, вирячила очі? Шо, я не можу відвести малого в ті довбані ясла?»

Кей була переконана: якщо двері «Белчепел» зачиняться перед Террі, то та хитка конструкція, яку вони намагалися вибудувати з уламків її пропащого життя, буде остаточно зруйнована. Схоже, Террі відчувала перед Пеґфордом якийсь зачаєний нутряний страх, причин якого Кей не розуміла.

— Ненавиджу його, курва! — буркнула Террі, коли Кей мимохідь згадала про Пеґфорд.

Окрім того, що там жила її покійна бабуся, Кей не знала нічого, що могло пов’язувати Террі з цим містечком, але боялася, що якби Террі була змушена щотижня їздити туди по метадон, її впевненість у собі похитнулася б, розваливши й без того крихкий підмурівок, на якому трималася безпека її родини.

Після Парміндер слово взяв Колін, він переповідав історію Полів. Кей знуджено кивала головою, вставляючи вряди-годи «гм», але думками вона була далеко звідси.

Колінові дуже лестила манера цієї привабливої молодої жінки ловити кожне його слово. Відтоді, коли він прочитав той жахливий допис, йому ще ні разу не було на душі так спокійно, як сьогодні. Жодного з тих катаклізмів, які він малював ночами в своїй уяві, так і не сталося. Його не звільнили. Перед дверима не зібралася розлючена юрба. Ніхто на сайті пеґфордської місцевої ради, та й узагалі будь-де в інтернеті (а Колін поґуґлив добряче), не вимагав його арешту чи ув’язнення.

Повз прочинені двері пройшов Жирко, смакуючи йогуртом. Він зазирнув до кімнати і на якусь мить зустрівся поглядом з Коліном. Коліну одразу ж вилетіло з голови, про що він говорив.

— …і… ну, двома словами, це все, — закінчив він, затинаючись.

Зиркнув на Тессу, шукаючи підтримки, але його дружина з кам’яним обличчям дивилася кудись перед собою. Це трохи образило Коліна. Він думав, що Тесса зрадіє, коли побачить, що йому вже набагато краще після тієї кошмарної ночі і що він себе контролює. Він знову відчув, як у животі зарухалися щупальці страху, але його трохи заспокоїла присутність такої ж, як і він, сіромахи й жертви гидких пліток Парміндер, а також співчутлива увага вродливої соцпрацівниці.

На відміну від Кей Тесса і справді прислухалася до кожного слова, сказаного Коліном щодо права Полів залишатися під юрисдикцією Пеґфорда. Але, на її думку, аргументам Коліна бракувало переконливості. Він хотів вірити в те, у що вірив Баррі, хотів перемогти Моллісонів, бо цього хотів Баррі. Коліну не подобалася Кристал Відон, але їй симпатизував Баррі, тому він переконував себе, що просто недобачає усіх її чеснот. Тесса знала, що її чоловік — це дивовижна суміш зарозумілості й покори, непохитних переконань і крайньої невпевненості в собі.

«Вони так помиляються, — подумала Тесса, глянувши на цю трійцю, що саме розглядала якусь діаграму, видобуту Парміндер з-поміж Кеїних нотаток. — Думають, що кількома папірцями зі статистикою зможуть перекреслити накопичені за шістдесят років образи і злість». Але жоден із них не вартий Баррі. Він був наочним прикладом того шляху, про який вони говорять суто теоретично: поступ завдяки освіті від злиднів до заможності, від безсилля й залежності — до статусу впливового громадського діяча. Хіба вони не усвідомлюють усієї своєї безпомічності порівняно з покійним Баррі?

— Людей справді дратує, що Моллісони прибирають усе собі до рук, — повторив Колін.

— Я впевнена, — відповіла Кей, — що коли вони прочитають усі ці матеріали, їм буде дуже важко й далі вдавати, ніби робота клініки неефективна.

— У раді ще не всі забули про Баррі, — мовила тремтячим голосом Парміндер.

Тесса раптом усвідомила, що її масні пальці намарно мацають повітря. Поки інші розмовляли, вона сама спорожнила цілісіньку миску чипсів.


VII


Був світлий духмяний ранок, а з наближенням обідньої перерви в комп’ютерному класі вінтердаунської загальноосвітньої школи стало доволі душно. Крізь брудні вікна сіялося розмите світло, відбиваючись на моніторах грайливими сонячними зайчиками, що неабияк відволікали увагу. І хоч у класі не було ні Гаї, ні Жирка, Ендрю Прайс ніяк не міг зосередитись. Подумки він постійно повертався до підслуханої учора ввечері розмови між батьками.

Вони цілком серйозно обговорювали переїзд до Редінґа, де мешкали Рутина сестра з чоловіком. Нашорошивши вуха, Ендрю стояв у темному коридорчику і прислухався: схоже, дядько, якого Ендрю й Пол майже не знали, бо Саймон його дуже не любив, запропонував батькові якусь роботу або принаймні повідомив про таку можливість.

— Там менше платитимуть, — вагався Саймон.

— Як ти знаєш? Він не казав…

— Але схоже на те. Та й жити там значно дорожче.

Рут ухильно пирхнула. Ендрю стояв у коридорі, затамувавши подих: уже той факт, що мати не квапилася погоджуватись із Саймоном, свідчив про те, що вона таки хоче їхати.

Ендрю не міг уявити батьків у якомусь іншому будинку, окрім Дому-на-пагорбі, і ні в якому іншому, ніж Пеґфорд, місті. Для нього було природно, що вони залишатимуться тут назавжди. Він, Ендрю, поїде колись до Лондона, але Саймон і Рут мешкатимуть отут до самої смерті, неначе врослі в це узгір’я дерева.

Він піднявся до своєї кімнати й задивився з вікна на мерехтливі вогні Пеґфорда, що лежав ув оточеній пагорбами темній улоговині. Йому здалося, ніби він ніколи досі не помічав цього краєвиду. Десь там унизу курить у своїй мансарді Жирко, дивлячись, мабуть, якусь порнуху на комп’ютері. Ґая теж була десь у тому напрямку: виконує свої загадкові дівочі ритуали. Ендрю раптом спало на думку, що Ґая вже пережила щось подібне, адже її вирвали з корінням із знайомого місця й пересадили на інше. Нарешті він знайшов з нею якусь глибинну спільність. Такі думки приносили Ендрю несподівану меланхолійну втіху.

Але ж вона не хотіла, щоб її так пересаджували. Ендрю в сум’ятті схопив мобілку і написав повідомлення Жиркові: «С.-П. пропонують роботу в Редінґу. Мабуть, погодиться».

Жирко так і не відповів, і Ендрю ще й досі його не бачив, бо в них не було спільних уроків. Ці два тижні вони не перетиналися навіть на вихідні — Ендрю тепер підпрацьовував у «Мідному чайнику». Їхня найдовша за останній час розмова стосувалася Жиркового посту про Каббі на сайті місцевої ради.

— Здається, Тесса підозрює, — недбало кинув Жирко. — Дивиться на мене так, ніби щось знає.

— І що ти їй скажеш? — злякано спитав Ендрю.

Він знав про Жиркове прагнення слави і визнання, і про його пристрасть використовувати правду, наче зброю, але не був певний, чи його приятель усвідомлює, що ніхто не повинен дізнатися про вирішальну роль Ендрю у діяльності «Привида Баррі Фербразера». Жиркові й раніше важко було розтлумачити, що означає мати такого батька, як Саймон; зрештою, останнім часом взагалі щось пояснити Жиркові ставало дедалі важче.

Коли вчитель інформатики відійшов трохи далі, Ендрю пошукав в інтернеті інформацію про Редінґ. Порівняно з Пеґфордом, це було величезне місто. Там щорічно відбувався музичний фестиваль. Від Лондона якихось сорок миль. Ендрю переглянув залізничні сполучення. Можливо, він зможе відвідувати столицю на вихідні так само, як зараз їздить автобусом до Ярвіла. Але все здавалося надто нереальним: крім Пеґфорда, він просто нічого не знав і досі не міг уявити, що його сім’я могла б жити деінде.

Під час обідньої перерви Ендрю відразу вирушив на пошуки Жирка. Відійшовши подалі від цікавих очей, він запалив цигарку і саме засовував у кишеню запальничку, коли на превелику втіху почув знайомий дівочий голос: «Привіт!»

Його наздогнали Ґая й Суквіндер.

— Привіт, — сказав він їм, видихаючи дим подалі від чарівного личка Ґаї.

Останніми днями цю трійцю пов’язало щось таке, чого не було між іншими учнями. Спільна робота в кав’ярні сполучила їх невидимою ниточкою взаєморозуміння. Вони вже вивчили всі заяложені Говардові фрази, звикли до нездорового зацікавлення Морін подробицями їхнього особистого життя, спільно кепкували з її зморшкуватих колін, що стирчали з-під коротесенької офіціантської спіднички, й обмінювалися, мов ті купці у чужих заморських країнах, невеличкими партіями приватної інформації. Таким чином дівчата дізналися, що батька Ендрю звільнили з роботи; Ендрю й Суквіндер з’ясували, що Ґая працює, аби заробити на зворотний квиток до Гекні; а Ендрю з Ґаєю довідалися, що мати Суквіндер терпіти не може Говарда Моллісона, з яким їй доводиться співпрацювати.

— А де твій Жирний дружбан? — запитала Ґая, коли вони пішли далі утрьох.

— Не знаю, — відповів Ендрю. — Я його не бачив.

— Ну й добре, — сказала Ґая. — Скільки цигарок ти викурюєш за день?

— Я не рахую, — відповів Ендрю, втішений її цікавістю. — Хочеш одну?

— Ні, — відповіла Ґая. — Я не люблю курити.

Йому стало цікаво, чи ця її відраза поширюється і на поцілунки з курцями. Нів Фербразер не нарікала, коли на шкільній дискотеці він обстежив язиком її рот.

— А Марко не курить? — поцікавилася Суквіндер.

— Ні, він постійно на тренуваннях, — відповіла Ґая.

Ендрю тепер уже майже звикся з думками про Марко де Луку. У тому, що Ґая зберігала вірність комусь поза межами Пеґфорда, були навіть свої переваги. Їхні з Марко спільні фотографії на сторінці Ґаї у «Фейсбуці» вже не справляли на Ендрю аж такого враження. Він не вважав, що сприймає бажане за дійсне, коли став помічати, що Ґая з Марко листуються щораз рідше і не так приязно. Він не міг знати, що відбувається, коли вони спілкуються по телефону або мейлами, але явно бачив, що Ґаю пригнічували згадки про Марко.

— А ось і він, — сповістила Ґая.

Але перед ними постав не красунчик Марко, а Жирко Вол, який біля газетного кіоска теревенив з Дейном Таллі.

Суквіндер завмерла, але Ґая схопила її за плече.

— Ти маєш право ходити, куди схочеш, — сказала вона, легенько підштовхнувши Суквіндер перед собою, а її зелені очі з карими цяточками звужувались, що ближче вони підходили туди, де курили Жирко з Дейном.

— Здоров, Арф, — привітався Жирко, коли вони підійшли ближче.

— Привіт, Жирко, — озвався Ендрю.

Щоб уникнути якоїсь халепи, особливо якби Жирко почав знущатися із Суквіндер на очах у Ґаї, Ендрю спитав:

— Отримав мою есемеску?

— Яку есемеску? — перепитав Жирко. — А… оту, про Сая? То шо, ти від’їжджаєш?

Байдужість, з якою це було сказано, Ендрю міг пояснити насамперед присутністю Дейна Таллі.

— Ага, мабуть, — підтвердив Ендрю.

— А куди ти їдеш? — спитала Ґая.

— Старому пропонують роботу в Редінґу, — пояснив Ендрю.

— Ого, але ж там живе мій тато! — здивовано вигукнула Ґая. — Ми зможемо тусуватися, коли я приїду надовше. Там класний фестиваль. Суксі, хочеш сендвіч?

Ендрю настільки приголомшила ця несподівана пропозиція Ґаї проводити час разом, що він навіть не встиг відповісти перед тим, як вона зникла в кіоску. На якусь мить ця брудна автобусна зупинка, кіоск і навіть нікчемний, увесь у татуюваннях, Дейн Таллі у зношеній футболці і спортивних штанях освітилися ледь не небесним сяйвом.

— Ну, я маю справи, — мовив Жирко.

Дейн захихотів. Перш ніж Ендрю встиг щось вимовити чи бодай запропонувати скласти Жиркові компанію, той подався геть.

Жирко був переконаний, що Ендрю зачепить і образить таке холодне ставлення, і це неабияк його тішило. Жирко не запитував себе, чому це його тішило і чому останнім часом ним оволоділо непереборне бажання завдавати комусь болю. Недавно він вирішив, що зацікавлення власного мотивацією — ознака несправжності, і в підсумку його особиста філософія стала зручніша й легша в користуванні.

Ідучи в напрямку Полів, Жирко думав про вчорашню вечірню розмову з матір’ю, коли вона вперше після Жиркової сутички з Каббі зайшла до його кімнати.

(— Цей допис про твого батька на сайті місцевої ради, — почала вона тоді. — Я хочу… я мушу спитати тебе, Стюарте, і мені хотілося б… Стюарте, це ти написав?

Їй знадобилося кілька днів, щоб набратися хоробрості і звинуватити його, тож він був готовий.

— Ні, — заперечив він.

Мабуть, для справжності варто було б сказати «так», але з якого дива він має виправдовуватись.

— Не ти? — перепитала вона тим самим тоном і з тим самим виразом обличчя.

— Ні, — повторив він.

— Тому що дуже-дуже мало людей знає, що татко… що саме його непокоїть.

— Ну, але це був не я.

— Допис з’явився того самого вечора, коли ви з татом посварилися і тато вдарив…

— Я вже сказав тобі, що це не я.

— Стюарте, ти ж знаєш, що він хворий.

— Знаю, бо ти постійно мені це кажеш.

— Кажу, бо це правда! Він не винен… у нього серйозна психічна хвороба, через яку він тяжко страждає.

Задзижчала Жиркова мобілка, і він глянув на повідомлення від Ендрю. Прочитав його й відчув, ніби хтось його лупнув у живіт: Арф від’їжджає назавжди.

— Я з тобою розмовляю, Стюарте…

— Я знаю… що?

— Усі ці дописи… про Саймона Прайса, про Парміндер, про тата… ти знаєш усіх цих людей. Якщо за ними стоїш ти…

— Я ж кажу тобі — це не я.

— … то ти завдав величезної шкоди. Тяжкої, непоправної шкоди людським життям, Стюарте.

Жирко спробував уявити життя без Ендрю. Вони знали один одного з чотирьох років.

— Це не я, — повторив він.)

Тяжкої, непоправної шкоди людським життям. Вони самі довели своє життя до цього, презирливо подумав Жирко, повертаючи на Фолей Роуд. Жертви «Привида Баррі Фербразера» погрузли в лицемірстві й брехні, і їм не сподобалося, коли їх викрили. Це просто примітивні таргани, що тікають від світла. Вони нічого не знають про справжнє життя.

Жирко побачив попереду хатину, перед якою на траві лежала лиса шина. Він припускав, що саме там живе Кристал, а коли побачив номер, зрозумів, що не помилився. Він тут ніколи ще не бував. Кілька тижнів тому він би взагалі не погодився зустрічатися в цій розвалюсі під час шкільної обідньої перерви, але ситуація змінилася. Він сам змінився.

Кажуть, що її мати — повія. А ще вона — наркоманка. Кристал повідомила йому, що вдома нікого не буде, бо мати піде в «Белчепел» по чергову дозу метадону. Не сповільнюючи ходи, Жирко пройшов по садовій доріжці і, несподівано для себе, відчув якусь тривогу.

Кристал спостерігала за ним з вікна своєї кімнати. Вона позамикала всі двері внизу, щоб він не побачив нічого, крім коридора. Позаносила все, що там валялося, до вітальні і на кухню. Килимок був брудний і в кількох місцях пропалений, шпалери заплямлені, але з цим вона вже нічого не могла вдіяти. Дезодорант із запахом хвої закінчився, тож вона знайшла якийсь відбілювач і похлюпала ним на кухні і в туалеті, де смерділо найбільше.

Коли Жирко постукав, Кристал збігла вниз. Треба було поспішати. Террі, мабуть, повернеться разом із Роббі десь о  першій. Малувато часу, щоб зачати дитину.

— Здоров! — привітала вона його, відчиняючи двері.

— Привіт, — буркнув Жирко, випускаючи дим через ніздрі.

Він не знав, чого сподіватися. Дім ізсередини нагадував якусь брудну порожню коробку. Не було жодних меблів. Усі двері були замкнені, і це його насторожило.

— Ми тут самі? — спитав він, переступивши поріг.

— Ага, — відповіла Кристал. — Можемо піти нагору. В мою кімнату.

Вона повела його за собою. Що далі вони йшли, то гидкішим ставав сморід від сміття, покропленого відбілювачем. Жирко намагався на це не зважати. На сходовому майданчику усі двері теж були замкнені, окрім одних. Туди і ввійшла Кристал.

Жирко намагався приховати своє здивування, бо в кімнаті не було нічого, крім матраца, застеленого простирадлом і пуховою ковдрою, та купки одягу в кутку. До стіни скотчем були приліплені кілька фотографій з таблоїдів: поп-зірки та інші знаменитості.

Кристал зробила цей колаж учора, наслідуючи вигляд стіни у кімнаті Ніккі. Знаючи, що прийде Жирко, вона хотіла надати кімнаті привітнішого вигляду. Засунула тонкі штори, і вони забарвили денне світло в блакитний відтінок.

— Дай мені цигарку, — попросила Кристал. — Вмираю без курива.

Він запалив їй цигарку. Жирко ще ніколи не бачив її такою розгубленою; вона більше йому подобалася зухвалою і самовпевненою.

— У нас мало часу, — сказала вона йому й почала роздягатися, не випускаючи з рота цигарки. — Стара скоро повернеться.

— Шо, пішла в «Белчепел»? — уточнив Жирко, намагаючись бодай подумки повернути Кристал її жорсткий образ.

— Ага, — відповіла Кристал, сідаючи на матрац і скидаючи спортивні штани.

— А шо, як клініку закриють? — спитав Жирко, знімаючи піджак. — Я чув такі розмови.

— Не знаю, — буркнула Кристал, але їй стало страшно. Сила волі її матері, крихка і квола, мов неоперене курчатко, не витримають такого удару.

Кристал уже роздяглася до білизни. Жирко саме стягав черевики, коли раптом помітив щось біля купки з її одягом: маленьку пластикову коробочку з-під прикрас, у якій лежав знайомий йому годинник.

— Це ж моєї старої? — здивувався він.

— Шо? — запанікувала Кристал. — Ні, — збрехала вона. — Це баби Кет. Не рух!..

Але він уже витяг його з коробки.

— Це ж її, — сказав Жирко. Він упізнав ремінець.

— Ні, блін, не її!

Кристал не на жарт перелякалася. Вона вже майже забула, де і в кого його поцупила.

Жирко мовчав, і їй це не подобалось.

Годинник у Жирковій руці був для нього водночас і викликом, і докором. Він поперемінно уявив, як виходить звідси, недбало засовуючи його собі в кишеню, а тоді, як, стенувши плечима, віддає його Кристал.

— Він мій, — наполягала Кристал.

Жирко не хотів грати роль поліцейського. Він волів бути над законом. Але рішення прийшло саме собою, коли він згадав, що цей годинник — мамин дарунок від Каббі, Жирко віддав його Кристал і став роздягатися далі. Розпашіла Кристал зняла ліфчик, трусики і гола ковзнула під ковдру.

Жирко підійшов до неї в трусах-сімейках, тримаючи в руці запакований презерватив.

— Не треба цього, — буркнула Кристал. — Я ковтнула таблетки.

— Справді?

Вона посунулася, звільняючи йому місце на матраці. Жирко пірнув під ковдру. Знімаючи сімейки, він подумав, чи не бреше вона й про таблетки, як про годинник. Але він і сам хотів спробувати без презерватива.

— Давай, — прошепотіла вона і, висмикнувши з його руки фольговий пакетик, шпурнула його зверху на Жирків шкільний піджак, що валявся на підлозі.

Він уявив, що Кристал від нього завагітніла; які обличчя будуть у Тесси і Каббі, коли вони про це почують. Його власна дитина на Полях, його плоть і кров. Каббі таке й не снилося.

Жирко виліз на Кристал.

«Оце, — подумав він, — і є справжнє життя».


VIII


О  пів на сьому вечора Говард і Шерлі Моллісон увійшли до пеґфордської парафіяльної зали. Шерлі тримала в руках стосик паперів, а в Говарда на шиї висів клейнод, прикрашений синьо-білим гербом Пеґфорда.

Мостини підлоги зарипіли під важкою ходою Говарда, коли він рушив до зсунутих докупи подертих столів. Говард любив цю залу не менше за свою крамничку. По вівторках тут збиралися дівчатка-скаути, а по середах — «Жіноча спілка». Тут відбувалися благодійні розпродажі, ювілейні святкування, весільні церемонії і церковні свята. Уся зала просякла запахами старого одягу, пилюки, людських тіл упереміш з ароматом кави, домашніх пирогів і м’ясних салатів, але передовсім — запахом старої деревини і каменю. Латунні люстри звисали з дерев’яних балок на товстих чорних шнурах, а до кухні вели пишно оздоблені двері з червоного дерева.

Шерлі метушилася, розкладаючи на столах папери. Вона обожнювала засідання ради. Окрім того, що Шерлі пишалася й тішилася, як Говард вів ці засідання, там ще й не було Морін; не обіймаючи жодної офіційної посади, вона мусила вдовольнятися тими крихтами, якими зволювала поділитися з нею Шерлі.

Колеги Говарда по раді прибували по одному і парами. Він гучно з усіма вітався, і його низький голос луною відбивався від перекриття. Усі шістнадцять членів ради збиралися дуже зрідка; сьогодні очікувалося дванадцять.

Коли половину місць було вже заповнено, прибув Обрі Фаулі. Увійшов він, як завжди, неспішно, мовби опирався поривам сильного вітру, з похиленими плечима й опущеною головою.

— Обрі! — радісно вигукнув Говард, і вперше за сьогодні сам рушив назустріч новоприбулому, щоб привітатися. — Як ти? Як Джулія? Отримав моє запрошення?

— Вибач, я не…

— На моє шістдесятип’ятиріччя? Тут… у суботу… на другий день після виборів.

— А, так-так. Говарде, там за дверима чекає молода жінка — каже, що з газети «Ярвіл і околиця». Елісон… забув, як її там далі?

— Гм, — сказав Говард. — Дивно. Я щойно надіслав їй свою статтю, знаєш, моя відповідь Фербразеру… Може, вона щось хоче… Піду подивлюся.

Він почвалав перевальцем до виходу, відчуваючи незрозумілий острах. Коли вже підходив до дверей, назустріч йому зайшла Парміндер Джаванда. Насуплена, як завжди, вона пройшла повз нього не привітавшись, і Говард уперше звично не спитав у неї: «Ну, і як там наша Парміндер?»

На тротуарі він побачив молоду блондинку, міцну й пишну, сповнену такої нездоланної життєрадісності, за якою Говард миттєво розпізнав рішучість, подібну до його власної. Тримаючи в руці записник, вона розглядала ініціали роду Світлавів, викарбувані на двостулкових вхідних дверях.

— Вітаю, вітаю, — трохи задихано мовив Говард. — Елісон, так? Говард Моллісон. То ви оце стільки їхали, щоб сказати, який з мене нікчемний писака?

Вона сяйнула усмішкою й потисла його простягнену руку.

— Ой, ні, стаття нам сподобалась, — запевнила вона. — Просто ситуація стає такою цікавою, що я хотіла б посидіти на вашому засіданні. Ви ж не проти? Пресу, здається, пускають. Я переглянула регламент.

Говорячи так, вона невпинно просувалася до дверей.

— Так-так, пресу пускають, — відповів Говард, що йшов за нею слідом і ввічливо зупинився, пропускаючи її першою. — Якщо тільки нам не доведеться обговорювати деякі конфіденційні питання.

Вона озирнулася і зблиснула своїми білими зубами, які було видно навіть у сутінках.

— Наприклад, ті анонімні звинувачення на вашому веб-форумі? Від «Привида Баррі Фербразера»?

— О Святий Боже! — прохрипів Говард, усміхаючись їй у відповідь. — Хіба ж це якісь новини? Пара дурнуватих коментарів у інтернеті?

— Пара? А мені казали, що з сайту вже видалили цілу купу таких повідомлень.

— Ні-ні, хтось вас дезінформував, — заперечив Говард. — Наскільки я знаю, їх було два чи три. Суцільна маячня. Особисто мені здається, — почав імпровізувати він на ходу, — що це просто якась дітлашня.

— Дітлашня?

— Ну, знаєте, розваги якогось підлітка.

— А навіщо підліткам атакувати членів ради? — спитала вона, й далі усміхаючись. — До речі, я чула, що один потерпілий уже втратив роботу. Цілком можливо, через звинувачення, висунуті проти нього на вашому сайті.

— Це новина для мене, — збрехав Говард, хоч насправді Шерлі бачилася з Рут у лікарні й розповіла йому про це.

— Я бачу, що на порядку денному, — сказала Елісон, коли вони обоє увійшли до яскраво освітленої зали, — у вас питання про долю «Белчепела». І ви, і містер Фербразер у своїх статтях наводите вагомі аргументи, підтримуючи власну позицію… нам у редакцію надійшло чимало листів після того, як ми опублікували статтю містера Фербразера. Моєму редакторові це сподобалось. Усе, що спонукає людей писати листи…

— Так, я їх бачив, — мовив Говард. — Ніхто, здається, не відгукнувся про клініку надто схвально, правда?

Радники, що сиділи за столами, не зводили з них очей. Елісон Дженкінс відповіла їм усім своєю незворушною посмішкою.

— Дозвольте принести вам стілець, — сказав Говард і засопів, тягнучи за собою стільця, щоб посадити Елісон трохи звіддалеки, за три-чотири метри від столу.

— Дякую.

Вона підсунула стілець на два метри ближче.

— Пані й панове, — оголосив Говард, — сьогодні в нас присутні представники преси. Міс Елісон Дженкінс із газети «Ярвіл і околиця».

Дехто розглядав Елісон з явною симпатією, але більшість поставилася до неї підозріло. Говард пошкандибав на своє місце на чолі столу, де Обрі й Шерлі зустріли його допитливими поглядами.

— «Привид Баррі Фербразера», — сказав їм упівголоса Говард, обережно сідаючи в пластикове крісло (на одному з попередніх засідань таке саме крісло під ним розвалилися). — І «Белчепел». А ось і Тоні! — так гучно крикнув він, що Обрі аж підстрибнув. — Заходь, Тоні… ще зачекаємо кілька хвилин Генрі й Шейлу, гаразд?

За столами було тихіше, ніж зазвичай. Елісон Дженкінс уже щось записувала у свій нотатник. Говард сердито подумав: «Це все через того клятого Фербразера». Це ж він дозволив пресі відвідувати засідання. На якусь мить Баррі і «Привид» злилися в уяві Говарда в одну нероздільну істоту: живого баламута і мертвого.

Як і Шерлі, Парміндер принесла з собою цілий стос паперів; зверху на них поклала порядок денний і почала вдавати, ніби уважно його вивчає, щоб не вступати ні з ким до розмови. Насправді вона думала про жінку, що сиділа в неї за спиною. Саме «Ярвіл і околиця» написала про смерть Кетрін Відон і про скарги Відонів на лікаря. Там не згадувалося ім’я Парміндер, але ж ця журналістка, безсумнівно, знає, про кого йшлося. Можливо, Елісон чула і про анонімний допис про Парміндер на сайті місцевої ради.

Заспокойся. Ти ж не Колін.

Говард уже повідомив про тих, хто не зміг прийти на засідання, і пропонував деякі зміни до порядку денного, але в Парміндер так шуміло у вухах, що вона майже нічого не чула.

— А зараз, якщо ніхто не заперечує, — сказав Говард, — ми розглянемо спочатку восьме й дев’яте питання, бо член окружної ради містер Фаулі має для нас інформацію з обох цих питань, але не зможе затриматися довше, ніж…

— До восьмої тридцять, — уточнив Обрі, дивлячись на годинник.

— …так, отож якщо немає заперечень… ні?., вам слово, Обрі.

Обрі виклав свою позицію просто й без зайвих емоцій. Невдовзі має відбутися новий перегляд адміністративних кордонів, і цього разу чи не вперше в історії певне оточення за межами Пеґфорда має бажання перепідпорядкувати Поля Ярвілу. Це оточення готове взяти на себе порівняно невеликі витрати, які тепер несе Пеґфорд, щоб приєднати антиурядово налаштований електорат Полів до Ярвіла і таким чином забезпечити перевагу сил на наступних виборах, тоді як у Пеґфорді ці голоси погоди не зроблять, бо тут ще з п’ятдесятих років стабільно перемагають консерватори. Адміністративні кордони можна було б переглянути під виглядом спрощення і оптимізації: адже Ярвіл і так забезпечує Поля майже усім необхідним.

Обрі підсумував свій виступ словами про те, що якби Пеґфорд таки забажав позбутися Полів, то було б корисно, щоб усе містечко сформулювало відповідну думку й передало її до окружної ради.

— …вашу чітко сформульовану, конкретну позицію, — сказав він, — і цього разу, на моє глибоке переконання…

— Раніше це ніколи не спрацьовувало, — заперечив якийсь фермер під схвальний гул голосів.

— Може, й так, Джоне, але ж досі ніхто й не цікавився нашою позицією, — мовив Говард.

— То, може, ми спочатку узгодимо нашу позицію, перш ніж заявляти про неї публічно? — крижаним голосом запитала Парміндер.

— Добре, — люб’язно погодився Говард. — Ви хочете виступити, докторе Джаванда?

— Не знаю, чи багато людей читали статтю Баррі в газеті, — почала Парміндер. Усі обличчя повернулися до неї, і вона спробувала не думати про анонімний допис і про журналістку, яка сиділа до неї спиною. — Мені здається, що він там дуже чітко виклав аргументи на користь того, щоб залишити Поля під юрисдикцією Пеґфорда.

Парміндер зауважила, що Шерлі, яка щось активно записувала, ледь помітно всміхнулася.

— І головний аргумент, що потрібно турбуватися про таких, як Кристал Відон? — спитала старша жінка на ім’я Бетті з другого кінця столу.

Парміндер завжди відчувала до неї відразу.

— Головний аргумент, що мешканці Полів — невід’ємна частина нашої громади, — відрізала вона.

— Вони вважають себе ярвілцями, — втрутився фермер. — Завжди вважали.

— Чудово пригадую, — додала Бетті, — як Кристал Відон штовхнула якусь дитину в річку під час прогулянки на природі.

— Неправда, — сердито заперечила Парміндер, — це було на очах у моєї доньки… двоє хлопців побилися… але не це важливо…

— А я чула, що це зробила Кристал Відон, — стояла на своєму Бетті.

— Вас дезінформували! — сказала Парміндер; власне, не сказала, а закричала.

Усі були шоковані. Вона й сама була приголомшена. Її крик луною відбився від старих стін. Парміндер ледве проковтнула слину. Вона похилила голову, втупившись у порядок денний, і почула десь позаду голос Джона.

— Краще б Баррі розповів про себе, а не про ту дівчину. Йому дуже багато дала школа Святого Томаса.

— Біда в тому, що на кожного такого Баррі, — мовила інша жінка, — припадає купа бандюг і хуліганів.

— Вони належать Ярвілу — і все, крапка, — додав якийсь чоловік.

— Неправда, — заперечила Парміндер, зумисне не підвищуючи голос, але усі враз принишкли, чекаючи, коли вона знову зарепетує. — Це просто брехня. Гляньте на Відонів. У цьому вся суть статті Баррі. Ця родина віддавна мешкала в Пеґфорді, але…

— Вони переїхали в Ярвіл! — втрутилася Бетті.

— Тут їм просто не було де жити, — відрізала Парміндер, намагаючись опанувати своє хвилювання, — ніхто з вас не хотів, щоб розбудовували околиці містечка.

— Вас там не було, перепрошую, — сказала Бетті і її щоки вкрилися рум’янцем. Вона демонстративно відвернулася від Парміндер. — Ви не знаєте нашої історії.

Усі почали говорити одночасно. Зібрання поділилось на кілька групок — кожен доводив своє, і Парміндер нічого не могла зрозуміти. У горлі їй пересохло, вона не наважувалась підняти очі.

— То, може, проголосуємо? — перекричав усіх Говард, і в залі знову запанувала тиша. — Хто за те, щоб довести до відома окружної ради бажання Пеґфорда змінити адміністративні межі й вивести Поля з-під нашої юрисдикції?

Парміндер стисла на колінах кулаки, вп’явшись нігтями в долоні. Всюди довкола неї зашелестіли рукави тих, хто піднімав догори руку.

— Чудово! — вигукнув Говард, і його радісний голос переможною луною відбився від склепіння зали. — Ну, тоді я складу разом із Тоні й Гелен попередній проект заяви, ми розішлемо його всім для ознайомлення, а потім передамо далі. Прекрасно!

Кілька членів ради заплескали в долоні. У Парміндер перед очима все попливло, і вона щосили закліпала. Дивилася в порядок денний і нічого не бачила. Раптом у залі стало так тихо, що Парміндер наважилася підвести голову. Говард так розхвилювався, що мусив видобути свій інгалятор, і більшість членів ради співчутливо за цим спостерігали.

— Ну, гаразд, — прошипів, ховаючи нарешті інгалятор, розчервонілий і вдоволений Говард, — якщо ні в кого немає зауважень, — він зробив секундну паузу, — пункт дев’ятий. «Белчепел». Тут Обрі теж має для нас інформацію.

«Баррі не дозволив би цьому статися. Він би сперечався. Він би розсмішив Джона і схилив би його на наш бік. Краще б він написав про себе, а не про Кристал… Я підвела його».

— Дякую, Говарде, — мовив Обрі, і в Парміндер знову зашуміло у вухах; вона ще сильніше вп’ялася нігтями в долоні. — Як ви знаєте, нам доведеться доволі радикально скоротити фінансування на окружному рівні…

Вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього…

— …і один із тих проектів, на який нам варто звернути особливу увагу, — це наркоклініка «Белчепел», — вів далі Обрі. — Я вирішив виступити з цього приводу, адже, як ви знаєте, будівля належить нашій парафії…

— …а термін оренди завершується, — підхопив Говард.

— Саме так.

— Але ж кому потрібна ця стара будівля? — озвалася з другого кінця столу колишня бухгалтерка, що вже була на пенсії. — Я чула, що вона в жахливому стані.

— О, я впевнений, що ми знайдемо нового орендаря, — спокійно мовив Говард, — але йдеться про інше. Нас цікавить, наскільки клініка взагалі ефективна…

— Це навіть не обговорюється, — урвала його Парміндер. — Місцева рада не може вирішувати, корисна ця клініка чи ні. Ми не фінансуємо її роботу і не несемо за неї відповідальності.

— Але ми — власники будівлі, — відповів Говард, усе ще з посмішкою і нарочито ввічливо, — тому я думаю, що цілком природно обговорювати…

— Якщо ми хочемо розглянути інформацію про діяльність клініки, то тут дуже важливо, на мою думку, отримати збалансовану картину, — мовила Парміндер.

— Я дуже перепрошую, — втрутилася Шерлі, змірявши поглядом Парміндер, — але чи не могли б ви не перебивати голову ради, докторе Джаванда? Страшенно важко вести запис, коли люди перекрикують одне одного. Ой, а це ж тепер я й сама перебиваю, — додала вона посміхнувшись. — Перепрошую.

— Я припускаю, що рада й далі хоче отримувати прибуток з цієї будівлі, — сказала Парміндер, не зважаючи на Шерлі. — А наскільки мені відомо, ще жоден потенційний орендар не стоїть у черзі за нею. Тому мені цікаво, чому ми взагалі розглядаємо питання про припинення оренди клініки?

— А там нікого не лікують, — втрутилася Бетті. — Там просто дають ще більше наркотиків. Я була б щаслива, якби ми її позбулися.

— Нам доведеться зробити деякі непрості рішення на окружному рівні, — сказав Обрі Фаулі. — Уряд планує заощадити понад мільярд на місцевому врядуванні. Ми більше не можемо надавати послуги в попередньому обсязі. Така реальність.

Парміндер просто втрачала терпець, дивлячись, як її колеги з ради поїдають очима Обрі, як впиваються його глибоким басом, як схвально кивають у відповідь на кожне його слово. Вона чудово знала, що дехто з них прозиває її Безнадійдер-Бандою.

— Дослідження показують, що нелегальне вживання наркотиків зростає під час економічних спадів, — сказала Парміндер.

— Це їхній особистий вибір, — заперечила Бетті. — Ніхто ж їх не змушує приймати наркотики.

Вона роззирнулася, шукаючи підтримки. Шерлі усміхнулася до неї.

— Нам іноді доводиться робити дуже важкий вибір, — промовляв Обрі.

— Отже, ви собі спільно з Говардом, — урвала його Парміндер, — вирішили, що можете ось так просто прикрити клініку і викинути її з будівлі на вулицю?

— Можна витрачати гроші на речі набагато достойніші, ніж підтримка купки правопорушників, — сказала бухгалтерка.

— Особисто я урізала б їм усі пільги, — додала Бетті.

— Мене запросили на це засідання, щоб розповісти вам про те, що діється на окружному рівні, — спокійно пояснив Обрі. — Не більше того, докторе Джаванда.

— Гелен, — голосно промовив Говард, показуючи пальцем на ще одного члена ради, яка вже цілу хвилину тримала підняту руку, намагаючись висловити свою думку.

Парміндер не чула нічого, що казала та пані. Вона зовсім забула про купу паперів, що лежали під порядком денним, над якими так ретельно працювала Кей Баден: статистика, приклади успішного виліковування, пояснення переваг метадону над героїном, дослідження, де прораховано фінансові й соціальні витрати, у які обходиться державі залежність від героїну. Усе довкола неї стало якесь розмите і нереальне. Вона відчувала, що зараз зірветься, як ніколи, і цього вже не уникнути, і не треба за цим шкодувати, й опиратися не треба. Лишається тільки спостерігати за собою збоку, бо вже пізно щось змінити, надто пізно…

— … фінансової допомоги, — говорив Обрі Фаулі. — Для людей, які не працювали жодного дня в житті.

— Але ця проблема, глянемо правді у вічі, — сказав Говард, — легко вирішується. Не треба вживати наркотики.

Він обернувся до Парміндер із примирливою посмішкою. — Вони це називають «зав’язати», так, докторе Джаванда?

— О, то ви гадаєте, що вони самі повинні взяти відповідальність за наркозалежність і змінити свою поведінку? — запитала Парміндер.

— В принципі, так.

— Щоб державі не довелося тратити на них великі гроші.

— Абсолю…

— А ви, — голосно крикнула Парміндер, відчуваючи, як вибухають її емоції, — чи знаєте ви, скільки десятків тисяч фунтів витрачає держава на вас, Говарде Моллісон, через вашу абсолютну неспроможність перестати набивати свого кендюха?

Величезна темно-бордова пляма розповзалася з Говардової шиї на його щоки.

— Ви знаєте, скільки коштувало ваше шунтування, ваші медикаменти, ваше перебування в лікарні? А прийоми у лікарів зі скаргами на астму, тиск і висипку на шкірі, спричинені вашим небажанням скинути зайву вагу?

Коли Парміндер зірвалася на крик, інші члени ради почали протестувати, захищаючи Говарда. Шерлі зіскочила з місця, а Парміндер усе ще репетувала, незграбно намагаючись позбирати папери, що порозліталися у неї з-під рук.

— А як же конфіденційність інформації про пацієнта?! — крикнула Шерлі. — Нечувано! Просто нечувано!

Парміндер була вже біля виходу із зали і, ледве стримуючи розлючені ридання, почула, як Бетті вимагає її негайного виключення з ради. Вона майже зірвалася на біг, знаючи, що спричинилася до справжньої катастрофи, і хотіла тільки одного: навічно провалитися в темряву.


IX


Газета «Ярвіл і околиця» вирішила не надто ризикувати й опублікувала далеко не все з того, що було сказане під час чи не найгострішого засідання за всю історію пеґфордської місцевої ради. Але це не врятувало ситуацію: навіть така цензурована й урізана публікація, доповнена яскравими свідченнями присутніх на цьому засіданні, стала приводом для численних пліток. Додала гостроти ще й стаття на першій сторінці, у якій детально описувалися анонімні інтернет-атаки від імені небіжчика, що, за словами Елісон Дженкінс, «стали причиною палких дискусій і значного обурення. Продовження репортажу на четвертій сторінці». І хоч імена жертв і деталі правопорушень, у яких їх було звинувачено, у статті не наводились, але там зустрічалися такі слова, як «серйозні підозри» і «злочинна діяльність», а це стурбувало Говарда чи не більше, ніж самі дописи на сайті.

— Треба було захистити сайт одразу після першого повідомлення, — сказав він дружині і партнерці по бізнесу, вмостившись перед газовим каміном.

Тихий весняний дощ покропив вікно, а газон на подвір’ї відблискував крихітними червонястими крапельками світла.

Говарда лихоманило, і він намагався зігрітися теплом від штучного вугілля. Ось уже кілька днів майже всі відвідувачі гастрономчика й кав’ярні точили ляси про анонімні дописи, про «Привида Баррі Фербразера» і про вибрик Парміндер Джаванди на засіданні ради. Говарду страшенно не хотілося, щоб люди почали пліткувати про всі ті речі, що їх оприлюднила Парміндер. Уперше в житті він почувався незатишно у власній крамничці і був стурбований тим, чи не похитнулися його такі досі стійкі позиції в Пеґфорді. Вибори на вакантну посаду Баррі мали відбутися вже завтра, але замість душевного азарту і олімпійського спокою Говард відчував лише тривогу і дратівливість.

— Це нам сильно нашкодило. Дуже сильно, — повторював він.

Його рука сама тяглася почухати живіт, але Говард її відсмикнув і почав боротися зі сверблячкою з виглядом великомученика. Ох, нескоро він зможе забути ті слова, що їх викрикувала доктор Джаванда на очах у членів ради і представниці преси. Разом із Шерлі він уже переглянув усю інформацію про неї в реєстрі Генеральної медичної ради, переговорив із доктором Кроуфордом і подав офіційну скаргу. Після того засідання Парміндер на роботу не виходила, тож не було сумнівів, що вона вже шкодує про свій вчинок. Проте Говард ніяк не міг забути виразу її обличчя, коли вона на нього кричала. Він був приголомшений, що викликав до себе таку люту ненависть.

— Усе минеться, — заспокоювала його Шерлі.

— Я щось не впевнений, — засумнівався Говард. — Не впевнений. Це виставляє нас у поганому світлі. Нашу раду. Суперечки на очах у преси. Так, ніби у нас розкол. Обрі каже, що в окрузі цим дуже невдоволені. Це підточило довіру до нашої заяви щодо Полів. Привселюдний скандал, брудні інсинуації… у них складається враження, що така рада не може представляти інтереси Пеґфорда.

— Але ж це справді воля пеґфордців, — усміхнулася Шерлі. — Ніхто ж у Пеґфорді не хоче Полів… практично ніхто.

— З цієї статті виходить, ніби наші прибічники переслідують прихильників Полів. Намагаються їх залякати, — не в силах боротися зі спокусою, він почав несамовито чухати живіт. — Певна річ, Обрі знає, що це все не так, але ж та писака усе так спотворила. І ось що я тобі скажу: якщо Ярвіл виставить нас некомпетентними або нечесними… вони вже роками шукають нагоди підім’яти нас під себе.

— Цього не станеться! — випалила Шерлі. — Цього просто не може статися.

— Я думав, що питання закрите, — казав Говард, не зважаючи на дружину і думаючи про Поля. — Я вважав, що ми все вирішили. Думав, що ми їх уже позбулися.

Привид Баррі Фербразера і скандальний випад Парміндер затьмарили собою статтю, якій він присвятив стільки часу, пояснюючи, чому цей житловий масив і наркоклініка «Белчепел» висмоктують усі соки з Пеґфорда. Говард зовсім забув, скільки втіхи принесло йому звинувачення проти Саймона Прайса і як йому тоді навіть не спало на думку видалити їх, доки про це не попросила місіс Прайс.

— Прийшов мейл із окружної ради, — сказав він Морін, — і  там купа запитань про наш сайт. Вони хочуть знати, яких заходів ми вживаємо для боротьби з наклепами. Вважають, що ми не надаємо достатньої уваги захисту сайту.

Шерлі, сприйнявши це як особистий докір, холодно процідила:

— Я ж казала тобі, Говарде, що я вже про все подбала.

Учора, коли Говард був на роботі, до них заходив племінник їхніх друзів. Хлопець учився на комп’ютерника. Він порадив Шерлі повністю видалити цей «хакабельний» сайт, знайти когось, хто «знає в цьому толк» і запустити цілком новий сайт.

Шерлі зрозуміла хіба одне з десяти слів комп’ютерного жаргону, яким сипонув на неї той хлопчина. Вона знала, що «хакнути» означало нелегально втрутитися, і коли студент закінчив молоти свою абракадабру, вона зрозуміла, що «Привид» якимось чином зумів дізнатися чужі паролі, — мабуть, підступно вивідавши їх під час звичайних розмов.

Саме тому вона розіслала мейли з проханням змінити паролі і за жодних обставин не повідомляти їх одне одному. Оце вона й мала на увазі, кажучи: «Я про все подбала».

Що ж до пропозиції взагалі закрити сайт, адміністратором і модератором якого вона була, Шерлі так і не вжила жодних заходів і навіть не розповіла Говардові про таку рекомендацію. Шерлі боялася, що сайт з усіма тими ступенями захисту, які пропонував додати той крутий комп'ютерник, виявиться поза межами її управлінських і технічних можливостей. Вона вже й так максимально проявила усі свої таланти, а відмовлятися від посади адміністратора сайту не бажала ні за які гроші.

— Якщо Майлза оберуть… — почала було Шерлі, але Морін перебила її своїм низьким голосом:

— Будемо сподіватися, що та вся гидота йому не надто зашкодить. Дай Боже, щоб це не відбилося на ньому.

— Люди зрозуміють, що Майлз тут ні до чого, — холодно відрізала Шерлі.

— Зрозуміють? Ти певна? — засумнівалася Морін, і Шерлі аж пересмикнуло. Як вона сміє сидіти в її вітальні і заперечувати їй? Мало того — ще й Говард киває головою, погоджуючись із Морін!

— Оце мене й турбує, — сказав він, — а Майлз нам тепер потрібен як ніколи. Щоб повернути раді колишню згуртованість. Після всього, що наговорила Безнадійдер-Банда… після того рейваху… ми навіть не проголосували за «Белчепел». Нам потрібен Майлз.

Шерлі мовчки вийшла з кімнати на знак протесту проти того, що Говард підтримав Морін. Вона розлючено переставляла чайні чашки, міркуючи, чи не подати на стіл лише дві з них, демонстративно натякнувши Морін, на що вона заслуговує насправді. Хай там як, але Шерлі й досі була щиро захоплена «Привидом». Його звинувачення викрили правду про людей, яких вона не любила й зневажала, руйнівників і збоченців. Вона була впевнена, що виборці Пеґфорда побачать усе її очима і проголосують за Майлза, а не за того мерзотника Коліна Вола.

— Коли ми підемо голосувати? — спитала Шерлі Говарда, повернувшись до кімнати з брязкітливим чайним підносом і відверто ігноруючи Морін (адже це за їхнього сина ставитимуть відповідні позначки в бюлетенях).

Але до її ще більшого роздратування Говард запропонував їм піти проголосувати втрьох після закриття крамниці.

Майлз Моллісон не менше за батька хвилювався, що безпрецедентно нездорова атмосфера напередодні голосування підірве його шанси. Зайшовши зранку до газетного кіоска біля Майдану, він почув уривок розмови між жінкою, яка сиділа за касою, і якимось літнім покупцем.

— … Моллісон завжди чомусь вважав себе королем Пеґфорда, — казав старий, не звертаючи уваги на кам’яний вираз обличчя продавчині. — Мені подобався Баррі Фербразер. Це така трагедія, така трагедія! А молодший Моллісон допомагав нам складати заповіти, і здався мені занадто самовдоволеним.

Майлз не витримав і вислизнув з кіоска, зашарівшись, як школяр. Він подумав, чи цей балакучий старий часом не є автором того анонімного листа. Майлзова віра, що він подобається людям, похитнулася, і він спробував уявити, як почуватиме себе, якщо завтра за нього ніхто не проголосує.

Роздягаючись перед сном, він розглядав відображення своєї мовчазної дружини у дзеркалі туалетного столика. Останніми днями, коли Майлз згадував про вибори, Саманта щоразу реагувала на це з неприхованим сарказмом. Цього вечора йому, як ніколи, була необхідна бодай якась підтримка чи розрада. І ще він відчував неабияке сексуальне збудження. Уже давненько він цього не мав. Востаннє таке було ще, здається, напередодні смерті Баррі Фербразера. Сáма була тоді трохи напідпитку. Останнім часом вона не лягала з ним у ліжко без чарчини.

— Як там робота? — спитав він, бачачи в дзеркалі, як вона розстібає ліфчик.

Саманта відповіла не зразу. Вона розтерла глибокі червоні смужки, залишені затісним бюстгалтером, і промовила, не дивлячись на Майлза:

— Я, власне, збиралася з тобою про це поговорити.

Насправді вона страшенно цього не хотіла. Вже кілька тижнів уникала цієї розмови.

— Рой вважає, що мені треба закрити крамницю. Справи йдуть не надто.

Якби Саманта розповіла Майлзові, наскільки кепські справи в крамниці, він був би шокований. Вона вже пережила цей шок, коли бухгалтерка відверто все їй описала. Саманта була до цього й готова, і не готова. Розумом розуміла, а серцем не приймала.

— Он як, — мовив Майлз. — Але ж інтернет-магазин ви залишите?

— Так, — відповіла вона, — інтернет залишимо.

— Ну, хоч це добре, — підбадьорив її Майлз. Він витримав хвилинну паузу з поваги до наглої смерті її крамнички, а тоді сказав: — Я сподіваюся, ти не читала сьогоднішній випуск газети?

Саманта потяглася за нічною сорочкою, що лежала на подушці, і він зміг насолодитися виглядом її грудей. Секс явно допоміг би йому розслабитись.

— Мені дуже прикро, Сáмо, — мовив він, залізаючи на її половину ліжка й вичікуючи, поки вона вбере нічну сорочку. — Я про крамничку. Чудова була місцинка. Ти ж довгенько її мала, скільки… років з десять?

— Чотирнадцять, — відповіла Саманта.

Вона чудово розуміла, чого він хоче. Збиралася було послати його кудись подалі й перейти в кімнату для гостей, але біда в тому, що все це скінчиться сваркою й напруженою атмосферою. А вона ж найбільше в світі хотіла через два дні поїхати разом із Ліббі до Лондона, де вони одягнуть однакові футболки, які вона заздалегідь купила, і цілий вечір проведуть поруч із Джейком та його бойз-бендом. Ця екскурсія була необхідна Саманті для відчуття особливого щастя. Крім того, секс міг би трохи пом’якшити наростаюче невдоволення Майлза з приводу її відсутності на ювілеї Говарда.

Отож вона дозволила йому себе обняти, а потім і поцілувати. Тоді заплющила очі, сіла на нього і уявила, що це Джейк і що вони на безлюдному пляжі з білесеньким піском. Їй дев’ятнадцять, а йому двадцять один. Вона кінчила, уявляючи, як, крутячи педалі катамарана, за ними здалека спостерігає в бінокль розлючений Майлз.


X


У день виборів, о дев’ятій ранку, Парміндер вийшла із Олд-Вікеридж і рушила Соборним провулком до будинку Волів. Постукавши в двері, вона трохи зачекала, поки, нарешті, вийшов Колін. Очі в нього були почервонілі, під вилицями з’явилися тіні. Здавалося, його шкіра потоншала, а одяг став завеликий. Він так і не виходив на роботу.

Новина про те, що Парміндер прилюдно розкрила конфіденційну медичну інформацію про Говарда, негативно вплинула на процес його одужання. Того рішучого Коліна, що кілька днів тому сидів на шкіряному пуфику і демонстрував свою впевненість у перемозі, неначе підмінили.

— Усе гаразд? — насторожено запитав він, зачиняючи за нею двері.

— Так, нормально, — відповіла вона. — Я просто подумала, може, ми підемо голосувати разом?

— Я… ні, — кволо пробурмотів Колін. — Вибач.

— Я знаю, як ти почуваєшся, Коліне, — співчутливо мовила Парміндер. — Але якщо ти не проголосуєш, це означає, що вони перемогли. А я не хочу цього допустити. Я піду туди й голосуватиму за тебе, і хочу, щоб ти пішов зі мною.

Парміндер фактично усунули від роботи. Моллісони поскаржилися на неї скрізь, куди тільки могли, і доктор Кроуфорд порадив Парміндер узяти на якийсь час відпустку. Хоч як дивно, але вона тепер почувалася значно вільнішою.

Але Колін похитав головою. Їй навіть здалося, що на очах у нього виступили сльози.

— Я не можу, Міндо.

— Можеш! — вигукнула вона. — Можеш, Коліне! Ти мусиш боротися! Подумай про Баррі!

— Я не можу… вибач… я…

Здушено схлипнувши, він заридав. Колін уже плакав колись у неї в кабінеті, захлинаючись від розпачу, не в силах витримувати той тягар страху, який він носив майже все своє життя.

— Годі вже. — Анітрохи не зніяковівши, вона взяла його за руку й повела на кухню, де подала йому рулон паперових рушничків і перечекала усі схлипування і чхання. — А де Тесса?

— На роботі, — зітхнув він, витираючи очі.

На кухонному столі лежало запрошення на святкування шістдесятип’ятиріччя Говарда Моллісона; хтось його акуратно розірвав навпіл.

— Я теж таке отримала, — сказала Парміндер. — Ще до того, як розкричалася на нього. Послухай, Коліне, проголосувати треба конче…

— Я не можу, — прошепотів Колін.

— …щоб показати, що вони нас не здолали.

— Але ж насправді здолали, — зітхнув Колін.

Парміндер зареготала. Колін витріщився на неї, роззявивши рота, а тоді теж почав сміятися: це було гучне й розкотисте гиготіння, подібне на гавкіт англійського дога.

— Ну, гаразд, вони залишили нас без роботи, — мовила Парміндер, — і ніхто з нас не хоче нікуди висувати носа. Але поза тим, мені здається, ми ще в чудовій формі.

Не перестаючи хихотіти, Колін зняв окуляри і витер зволожені очі.

— Давай, Коліне. Я хочу проголосувати за тебе. Це ще не кінець. Коли мені зірвало дах і на очах всієї ради й місцевої преси я заявила Говарду Моллісону, що він нічим не кращий за останнього наркомана…

Колін знову зайшовся реготом, і це її втішило. Вона не чула, щоб він так сміявся ще з Нового року, а тоді його розсмішив саме Баррі.

— … вони забули проголосувати за виселення наркоклініки. Тож, дуже прошу, бери свій плащ. Ми підемо туди разом.

Колін нарешті перестав чмихати й хихотіти. Він втупився у власні великі руки, потираючи їх так, наче відмивав від бруду.

— Коліне, це не кінець. Від тебе багато залежить. Люди не люблять Моллісонів. Якщо ти пройдеш, ми значно зміцнимо свої позиції для подальшої боротьби. Будь ласка, Коліне.

— Ну, добре, — сказав він за якусь хвилю, приголомшений власного відвагою.

Це була коротка прогулянка на свіжому, чистому повітрі; кожен із них стискав у руці реєстраційну картку виборця.

У парафіяльній залі ще не було жодного виборця, крім них. Поставивши олівцем жирні хрестики біля прізвища Коліна, вони вийшли на вулицю з відчуттям, ніби втнули щось недозволене.

Майлз Моллісон не голосував аж до полудня. Виходячи з роботи, він зупинився біля дверей свого партнера.

— Я йду голосувати, Ґеве, — повідомив він.

Ґевін показав на притиснуту до вуха телефонну слухавку: він саме розмовляв зі страховою компанією Мері.

— Ага… добре… Я йду голосувати, Шоно, — повідомив Майлз секретарці.

Не зашкодить зайвий раз їм нагадати, що він потребує їхньої підтримки. Майлз збіг сходами донизу і рушив до «Мідного чайника» — вчора, під час короткої розмови після сексу, він домовився з дружиною зустрітися тут, щоб далі піти разом.

Саманта увесь ранок просиділа вдома, залишивши замість себе в крамниці помічницю. Розуміла, що не може більше втаємничувати від Карлі, що їхньому бізнесу гаплик і що Карлі залишається без роботи, але не наважувалася сказати про це перед вихідними і концертом у Лондоні. Побачивши Майлза зі збудженою посмішкою на фізіономії, вона відчула, як її охоплює лють.

— А тато не піде? — спитав він замість привітання.

— Вони обоє підуть після роботи, — відповіла Саманта.

Коли вони з Майлзом прийшли до парафіяльної зали засідань, у кабінках для голосування перебували дві літні пані. Саманта чекала, розглядаючи їхні сиві хімічні завивки, товстезні пальта і ще товстіші литки. Колись і вона стане такою самою. Виходячи з кабінки, одна з жінок зауважила Майлза, засяяла посмішкою й повідомила:

— Я щойно проголосувала за вас!

— О, дуже вам дякую! — втішився Майлз.

Зайшовши в кабінку, Саманта взяла підвішений на шнурочку олівець і глянула на два імені в бюлетні — Майлз Моллісон і Колін Вол. Не вагаючись, вивела по діагоналі: «Ненавиджу клятий Пеґфорд», склала бюлетень удвоє і з серйозним виразом обличчя вкинула його в урну для голосування.

— Дякую, кохана, — прошепотів Майлз, поплескавши її по спині.

Тесса Вол, яка досі не пропускала жодних виборів, поверталася зі школи додому, але навіть не зупинилася біля зали засідань.

Рут і Саймон Прайс цілісінький день обговорювали реальну можливість переїзду в Редінґ. Рут викинула їхні реєстраційні картки виборців, коли накривала стіл до вечері.

Ґевін навіть не думав іти голосувати. Якби це обирався Баррі, була б інша справа, а так він не мав ані найменшого бажання допомагати Майлзові сягнути його чергової вершини. О пів на шосту він спакував портфель, маючи паскудний настрій, бо йому вже бракувало відмовок, щоб не вечеряти в Кей. Він дратувався ще й тому, що саме сьогодні з’явилися обнадійливі зрушення у переговорах зі страховою компанією, і йому страшенно хотілося піти й розповісти про це Мері. Але через цю вечерю візит доведеться відкласти на завтра, бо повідомляти таку новину по телефону — геть не те.

Кей відчинила йому двері і відразу почала молоти купу дурниць, а це зазвичай свідчило про її кепський настрій.

— Вибач, у мене був жахливий день, — виправдовувалася вона, хоч він і не думав їй докоряти, бо вони ще й не привіталися як слід. — Я пізно повернулася і не встигаю з вечерею, але ти проходь.

Згори долинув оглушливий гуркіт барабанів і гучна партія бас-гітари. Ґевін був здивований, що сусіди на це не нарікають. Кей побачила, що він втупився в стелю, і пояснила:

— А, це Ґая лютує, бо якийсь хлопець, що їй сподобався ще в Гекні, почав зустрічатися з іншою дівкою.

Схопивши надпитий келих вина, Кей відсьорбнула чималий ковток. Її почало гризти сумління, що назвала Марка де Луку «якимось хлопцем». За кілька тижнів до того, як вони виїхали з Лондона, він практично переїхав до них жити. Кей він здавався приємним, тактовним і люб’язним. Вона хотіла б мати такого сина, як Марко.

— Переживе, — сказала Кей, відганяючи спогади і накриваючи киплячу картоплю. — їй шістнадцять. Перехідний вік. Налий собі вина.

Ґевін сів за стіл, не розуміючи, чому не можна переконати Ґаю стишити музику. Кей доводилось перекрикувати і гупання бас-гітари, і брязкіт покришок від каструль, і гудіння витяжного вентилятора. Він знову відчув тугу за меланхолійним затишком просторої кухні Мері: там його зустрічали з вдячністю, і він почувався потрібним.

— Що? — голосно перепитав він, бо Кей, здається, щось його запитала.

— Питаю, ти голосував?

— Голосував?

— На виборах до ради! — крикнула вона.

— Ні, — відповів він. — Мені ці вибори ні до чого.

Ґевін не був певний, що вона його почула. Кей щось там бубоніла собі під ніс, але він зміг розібрати її слова тільки тоді, коли вона з ножами й виделками підійшла до столу.

— …взагалі страшенно гидко, що місцева рада у змові з Обрі Фаулі. Боюся, що «Белчепелу» буде кінець, якщо переможе Майлз…

Вона злила воду з картоплі, і голос її знову потонув у брязкоті й шумі.

— …якби цій дурепі не знесло дах, ми були б зараз у виграшнішій позиції. Я дала їй масу документів про клініку, але не думаю, що вона хоч одним скористалася. Вона просто верещала, що Говард Моллісон занадто жирний. Як це все непрофесійно…

Ґевін чув про той скандал, що вчинила доктор Джаванда, але це його радше розвеселило і все.

— … уся ця невизначеність дуже негативно впливає на персонал клініки, я вже мовчу про пацієнтів.

Але Ґевін не виявляв ані жалю, ні обурення. Він лише відчував певне збентеження, що Кей аж настільки перейнялася усіма цими містечковими інтрижками й інтриґантами. Це було черговим свідченням, як глибоко вона вже вкоренилася в Пеґфорді. Тепер її звідси не посунеш.

Він озирнувся й поглянув на заросле травою подвір’я за вікном. Він пропонував Ферґусові допомогти на вихідні навести лад на їхньому подвір’ї. Якщо пощастить, подумав він, Мері знову запросить його на вечерю, і тоді він злиняє від ювілею Говарда Моллісона, хоч Майлз і був переконаний, що Ґевін спить і мріє потрапити на цю вечірку.

— … хотіла залишити за собою Відонів, але ні — Джилліан каже, що ми не можемо вибирати собі, що легше. Скажи, ну, хіба ж це можна назвати «легше»?

— Вибач, що? — перепитав Ґевін.

— Метті повернулася, — сказала Кей, і Ґевін не відразу зміг пригадати, що йдеться про її колегу по роботі, яку Кей тимчасово заміщала. — Я хотіла й далі працювати з Відонами, бо інколи відчуваєш особливий контакт з деякими сім’ями, але Джилліан мені не дозволяє. Якийсь дурдом.

— Мабуть, ти єдина в світі, хто хоче працювати з Відонами, — сказав Ґевін. — Принаймні з того, що я чув.

Кей ледве стрималася, щоб не зірвати на ньому злість. Вона витягла з духовки запечені філе лосося. Музика звучала так гучно, що таця аж завібрувала у неї в руках; Кей різко відклала її на плиту.

— Ґая! — рвонувши до сходів, заверещала Кей, аж Ґевін підскочив. — ҐАЯ! Зроби тихіше! Чуєш! ТИХІШЕ!

Звук стишився на якийсь децибел. Кей, пінячись зі злості, метнулася назад до кухні. Перед приходом Ґевіна у них з донькою вибухнув, мабуть, найгірший за все життя скандал. Ґая заявила, що збирається подзвонити батькові, щоб переїхати до нього.

— Ну, то й ласкаво прошу! — крикнула Кей.

Але що, як Брендан погодиться? Він кинув її, коли Ґаї був лише місяць. Тепер у Брендана дружина і троє дітей. У нього величезний будинок і гарна робота. А раптом він погодиться?

Ґевін був радий, що не мусить говорити за вечерею: оглушлива музика не давала цього зробити, і він міг спокійно думати про Мері. Завтра він розповість їй, що страхова компанія починає робити примирливі кроки, і відчує у відповідь вдячність і захоплення…

Він уже майже спорожнив тарілку, коли помітив, що Кей не з’їла жодної крихти. Вона пильно дивилася на нього, і вираз її обличчя його занепокоїв. Може, він якось виявив свої потаємні думки…

Музика Ґаї зненацька стихла. Гнітюча тиша, що запала раптом у кімнаті, налякала Ґевіна. Він волів би, щоб Ґая знову щось поставила, і то негайно.

— Ти навіть не намагаєшся… — скрушно сказала Кей. — Навіть не приховуєш, Ґевіне, що тобі на все начхати.

Він спробував розрядити ситуацію.

— Кей, у мене був важкий день, — мовив він. — Вибач, що прямо з порога не виявив інтересу до подробиць місцевої політики…

— Я не кажу про місцеву політику, — відрізала Кей. — Ти сидиш з такою міною, ніби тебе тут тримають насильно… це… це образливо. Чого ти добиваєшся, Ґевіне?

У нього перед очима стояло миле обличчя Мері і її кухня.

— Мені доводиться благати тебе про кожну зустріч, — сказала Кей, — а коли ти, нарешті, з’являєшся, то всім своїм виглядом показуєш, що зробив це з великої ласки.

Вона хотіла, щоб він сказав «це неправда». Але він мовчав, і мить, коли його заперечення могло б ще прозвучати щиро, була втрачена. Вони дедалі стрімкіше наближалися до розриву, якого Ґевін і прагнув, і боявся.

— Скажи мені, чого ти добиваєшся, — втомлено мовила Кей. — Просто скажи.

Обоє відчували, що їхні стосунки розсипаються на дрібні уламки під тягарем усього, про що Ґевін не наважувався говорити. Відчуваючи, що лише так він зможе вивільнити їх обох з цієї жалюгідної пастки, Ґевін намацував слова, які ніколи не мав наміру вимовляти вголос, але які, певним чином, могли виправдати їх обох.

— Я не хотів, щоб так сталося, — серйозно почав Ґевін. — Я не спеціально… Кей, мені дуже нелегко це говорити, але я, здається, закохався в Мері Фербразер.

З виразу її обличчя він зрозумів, що вона не очікувала цього.

— Мері Фербразер? — перепитала вона.

— Мені здається, — сказав він (і відчув якусь гірку насолоду від цих слів, хоч і розумів, що завдає їй болю; він не міг сказати про це нікому, крім неї), — що я вже давно в неї закоханий. Я ніколи не зізнавався в цьому… тобто за життя Баррі я б ніколи…

— А я вважала, що він був твоїм найкращим другом, — прошепотіла Кей.

— Він був.

— Але ж він лише кілька тижнів тому помер!

Ґевін волів би цього не чути.

— Послухай, — сказав він, — я хочу бути з тобою відвертим. Хочу бути чесним.

— Хочеш бути чесним?

Він завжди уявляв, що така їхня сцена має закінчитися спалахом люті, але Кей просто стояла і зі сльозами на очах дивилася, як він одягає плаща.

— Пробач, — мовив він і востаннє вийшов з її дому.

На тротуарі він раптом відчув радісне збудження й побіг до машини. Зрештою, розповісти Мері про страхову компанію він зможе ще сьогодні.


Частина п’ята


Звільнення від відповідальності

7.32 Особа, яка зробила наклепницьку заяву, може бути звільнена від відповідальності за поширення цієї заяви, якщо зможе довести, що діяла без жодного злочинного наміру, а виконувала свій громадянський обов’язок.

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання 


І


Террі Відон звикла до того, що всі її покидають. Уперше це сталося, коли зникла її мама. Вона навіть не попрощалася, а просто взяла валізу й пішла з хати, коли Террі була в школі.

А коли сама Террі в чотирнадцять років втекла з дому, нею опікувалися різні соціальні працівники і виховательки, і деякі навіть доволі приємні, але наприкінці робочого дня вони всі розходились. З кожним таким відходом її захисний панцир ставав дедалі непроникнішим.

У неї було кілька подруг у дитбудинку, але з шістнадцяти років усі вони зажили самостійним життям і пороз’їжджалися хто куди. Вона зустріла Річі Адамса й народила йому двійнят. Дві маленькі рожевенькі крихітки, невинні і найчарівніші в світі, які вийшли з неї; за ті декілька просвітлених годин, проведених у палаті, вона й сама мовби двічі народилася знову.

А тоді в неї забрали тих діток, і відтоді вона їх не бачила.

Сосиска її кинув. Баба Кет її покинула. Майже всі від неї йшли, мало хто залишався. І вона мусила з цим змиритися.

Коли до неї знову прийшла Метті, офіційно закріплена за нею соцпрацівниця, Террі закричала:

—  А де та інша?

—  Кей? Вона просто підміняла мене на час хвороби, — відповіла Метті. — Ну, де наш Ліам? Ні… не Ліам, а Роббі, так?

Террі не любила Метті. У неї не було дітей. А як може бездітна жінка вчити, як тих дітей виховувати, що вона в цьому тямить? Кей їй, звісно, теж не надто подобалась… але від Кей вона відчувала якесь тепло, як і від баби Кет, перш ніж та почала обзивати Террі лахудрою і вони розсварилися назавжди… Хоч ця Кей, як і все їхнє кодло, носила з собою купу папок і затіяла цей незрозумілий перегляд справи, але відчувалося, що вона справді хоче допомогти, а не робить це просто для галочки. Террі це дуже відчувала. «Але тепер і вона пішла, і тепер, мабуть, навіть не згадує про нас», — ядучо подумала Террі.

У п’ятницю опівдні Метті сказала Террі, що «Белчепел» закриють майже стовідсотково.

—  Це все їхня політика, — пояснила вона. — Хочуть заощадити гроші, а окружна рада не підтримує лікування метадоном. Плюс Пеґфорд хоче забрати в лікарні будівлю. Це було в місцевій газеті, може, бачили?

Зазвичай Террі дуже дратувала пустопорожня балаканина Метті і те, як вона ділилася з нею, як із рівною собі, свіжими плітками, а тоді раптом запитувала, чи не забула Террі погодувати сина. Але цього разу Террі засмутило не те, як вона говорила, а те, що вона сказала.

—  Закриють? — перепитала вона.

—  До того все йде, — безтурботно відповіла Метті, — але на вас це не відіб’ється. Тобто, очевидно…

Террі тричі розпочинала курс у «Белчепелі». Запилюжений інтер’єр переробленої під клініку церкви, зі стінами-перегородками й плакатами, ванною з блакитним неоновим освітленням (щоб пацієнт не бачив вен і не міг уколотися), вже став їй добре знайомим і майже привітним. Останнім часом Террі відчула там зміну у ставленні до неї. Спочатку всі думали, що вона знову зірветься, але згодом почали розмовляти з нею так, як це робить Кей: немовби знали, що в цьому пошрамованому, знівеченому тілі живе якась справжня особа.

—  …очевидно, ви таки відчуєте різницю, але метадон зможете отримувати й далі, тільки вже від вашого лікаря, — сказала Метті. Вона погортала розбухлу папку, де містилася вся інформація про Террі. — Ви зареєстровані у Пегфорді, у доктора Джаванди, так? У Пеґфорді… а чому так далеко?

—  Я дала в пику медсестрі в Кентермілі, — неуважно озвалася Террі.

Метті пішла, а Террі ще довго сиділа в засмальцьованому кріслі і до крові кусала нігті.

Щойно Кристал привела Роббі додому з ясел, Террі відразу їй повідомила, що «Белчепел» закривають.

—  Вони ше не вирішили, — обізнано сказала Кристал.

—  Шо ти там, курва, знаєш? — відрізала Террі. — Закривають і кажуть, шо я тепер маю пертися аж у довбаний Пеґфорд до тої суки, шо вбила бабу Кет. Чорта їм лисого, я туди не поїду.

—  Поїдеш, бо мусиш, — сказала Кристал.

Уже довгий час Кристал командувала матір’ю, наче саме вона була тут дорослою.

—  Ні фіга я, блін, не мушу, — розізлилася Террі. — Не нахабній тут, сучко, — додала вона для переконливості.

—  Якшо ти знову, курва, почнеш колотися, — сказала, почервонівши, Кристал, — вони заберуть Роббі.

Малий, що й досі тримав Кристал за руку, розревівся.

—  Бачиш? — крикнули вони одна одній.

—  І все через тебе, блін! — заверещала Кристал. — І та лікарка, до речі, нічого бабі Кет не зробила, це все натринділа Шеріл.

—  Шо ти там, курва, знаєш?! — заволала Террі. — Гівна варті твої…

Кристал у відповідь плюнула на неї.

—  Пішла на фіґ! — зарепетувала Террі. Кристал була кремезніша й сильніша за неї, тож вона схопила з підлоги черевик і замахнулася ним. — Вимітайся!

—  Я, курва, піду! — гаркнула Кристал. — Я піду й заберу Роббі, а ти собі сиди тут і трахайся з довбаним Оббо — хай тобі вструже ше одного!

Вона потягла за собою зарюмсаного Роббі, і Террі не встигла її зупинити.

Кристал подалася з Роббі до свого звичного притулку, забувши, що Ніккі о цій порі дня зазвичай десь тусується, і її немає вдома. Двері відчинила мама Ніккі.

—  Він у нас не буде, — рішуче сказала вона, маючи на увазі Роббі, що скиглив і намагався вирватися від Кристал, яка міцно тримала його за руку. — Де ваша мама?

—  Дома, — відповіла Кристал, не наважившись нічого більше сказати цій немолодій жінці, що так суворо на неї дивилася.

Довелося повертатися з Роббі на Фолей Роуд, де Террі переможно схопила сина за лікоть, затягла його в дім і загородила собою двері, не пускаючи Кристал.

—  Шо, вже набридло гратися з ним? — глумливо вишкірилася Террі, не зважаючи на рюмсання Роббі. — Дуй звідси!

І грюкнула дверима.

Тієї ночі Террі вклала Роббі спати біля себе на матраці. Вона лежала й думала, що Кристал їй тепер уже й не надто потрібна, а все ж обійтися без неї страшенно важко — важче, ніж без героїну.

Кристал ось уже кілька днів була розлючена. І те, що вона сказала про Оббо… (—  А шо-шо вона сказала? — з недовірою реготнув Оббо, коли вони з Террі зустрілися на вулиці, і Террі пробурмотіла йому, що Кристал на нього дуже зла.)… він би такого не зробив. Не міг би, ні.

Оббо був одним із тих небагатьох, хто ще не кинув Террі. Террі знала його з п’ятнадцяти років. Вони разом ходили до школи, тусувалися в Ярвілі, коли вона була там у дитбудинку, цмулили разом сидр під деревами коло стежки, що перетинала невеличку ділянку фермерських угідь на околиці Полів; ділилися першими косяками.

А Кристал його завжди терпіти не могла. «Ревнує, — думала Террі, дивлячись, як спить Роббі у світлі вуличного ліхтаря, що просякало крізь тонкі фіранки. — Просто ревнує. Для мене ніхто не зробив більше, як Оббо», — виклично подумала Террі, адже тих, хто її покинув, вона викреслювала, незважаючи на всі їхні добрі справи. Так сталося і з бабою Кет, яка її покинула.

А Оббо колись заховав її від Річі, батька її перших двох дітей, коли вона, боса й закривавлена, втекла з дому. Інколи він безплатно давав їй пакетики з героїном. Це для неї було еквівалентом доброти. Всі його криївки були набагато надійніші за привітну кімнатку на вулиці Надії, яку вона три щасливі дні вважала своїм домом.

У суботу зранку Кристал не повернулася, але Террі до такого звикла: вона знала, що Кристал, скоріш за все, у Ніккі. Проте її розбирала неабияка злість: у них закінчувалася їжа, бракувало цигарок, а Роббі не переставав скиглити за сестрою. Террі вбігла в доньчину кімнату й почала розкидати ногою її одяг, шукаючи грошей або принаймні якогось недопалка. Щось стукнуло, коли вона жбурнула стару пом’яту веслувальну форму Кристал: то була маленька пластикова шкатулка з-під прикрас. У тій шкатулці лежала Кристалина медаль за перемогу у веслувальній регаті і годинник Тесси Вол.

Террі взяла годинник і почала роздивлятися. Досі вона ніколи його не бачила. Цікаво, звідки він у Кристал? Спочатку Террі вирішила, що Кристал його вкрала, але потім подумала, що це міг бути дарунок, а, може, й спадок від баби Кет. Це розізлило Террі до глибини душі — значно більше, ніж якби Кристал його вкрала. Сама тільки думка, що ця мала підла сучка ховала його від неї, мов коштовний скарб, а матері й словом не обмовилась…

Террі засунула годинник у кишеню спортивних штанів і гаркнула на Роббі, щоб ішов з нею в магазин. Вона так довго взувала йому черевички, що врешті втратила терпець і надавала Роббі по дупі.

Звісно, по крамницях спідручніше промишляти самій, але соцпрацівниці дуже не люблять, коли дітей залишають удома без нагляду.

—  Де Клистал? — рюмсав Роббі, поки вона виштовхувала його за двері. — Я хоцу Клистал!

—  А хрін її зна, де та мала хвойда, — огризнулася Террі і потягла його за собою.

Оббо стояв на розі біля супермаркета і розмовляв з якимись двома чоловіками. Побачивши її, він підняв руку на знак вітання, а його дружки пішли геть.

—  Як воно, Тер? — спитав він.

—  Та так нічо, — збрехала вона. — Роббі, пусти.

Роббі так міцно вчепився пальцями в її кістляву ногу, що їй аж заболіло.

—  Слухай, — сказав Оббо, — а можеш заникати в себе одну фігню?

—  Яку фігню? — спитала Террі, віддираючи Роббі від своєї ноги і хапаючи його за руку.

—  Ну, товар, пару мішечків, — сказав Оббо. — Реально, виручай, Тер.

—  Надовго?

—  Та на пару днів. Я ввечері заніс би. То як?

Террі подумала, що про це сказала б Кристал.

—  Ага, давай, — буркнула вона.

Тут вона згадала ще щось і витягла з кишені годинник Тесси. — Хочу продати, шо думаєш?

—  Прикольна штука, — сказав Оббо, зважуючи його в руці. — На двадцятку потягне. Принести нині?

Террі подумала, що годинник міг би коштувати й дорожче, але не хотіла сперечатися.

—  Ага, ну, добре.

Вона ступила кілька кроків до входу в супермаркет, тримаючи Роббі за руку, а тоді раптом обернулася.

—  Але я зав’язала, — сказала вона. — Так шо не принось…

—  Досі на метадончику? — спитав він, хитро поглядаючи на неї крізь окуляри з товстими лінзами. — «Белчепелу» триндець, май на увазі. Це було в газеті.

—  Ага, — жалюгідно буркнула вона й поволокла Роббі до входу в супермаркет. — Я знаю.

«Не піду я в той Пеґфорд, — подумала вона, дістаючи з полиці печиво. — Ні фіга».

Террі вже майже звикла, що її постійно осуджують і сварять, що перехожі дивляться скоса, а сусіди її обзивають, та вона все одно не збиралася ходити по свої препарати в те бундючне містечко; вона не буде щотижня повертатися в минуле, туди, де баба Кет колись обіцяла взяти її до себе, а потім викинула геть. Проїжджати повз ту симпатичну школу, звідки надходили такі жахливі листи про Кристал, що форма її, мовляв, замала і давно не прана, а поведінка — неприйнятна. Вона боялася, що з вулиці Надії раптом вигулькнуть давно забуті родичі, які так чубилися за будиночок баби Кет; боялася, що скаже Шеріл, коли дізнається, що Террі добровільно погодилася мати якісь справи з тією пакистанською шмарою, котра вбила бабу Кет. Ще один аргумент проти неї в родині, яка й так її зневажала.

—  Вони не змусять мене ходити в той йохарний Пеґфорд, — пробурмотіла Террі вголос, тягнучи Роббі до каси.


II


—  Ну, що ж, приготуйся, — почав дражнити сина Говард Моллісон, подзвонивши йому в суботу пополудні. — Мама вже викладає результати на сайті. Хочеш дочекатись оприлюднення чи, може, сказати зараз?

Майлз інстинктивно відвернувся від Саманти, що сиділа навпроти за столиком на кухні. Вони допивали каву перед тим, як Саманта й Ліббі мали їхати на станцію, а звідти на концерт до Лондона. Притискаючи до вуха слухавку, він відповів:

—  Та кажи вже.

—  Ти переміг. Переконливо. Майже вдвічі більше голосів, ніж у Вола.

Майлз засяяв посмішкою, дивлячись на кухонні двері.

—  Гарно, — сказав він якомога стриманіше. — Радий це чути.

—  Чекай-но, — сказав Говард. — Мама ще хоче пару слів.

—  Прекрасно, дорогенький! — радісно привітала його Шерлі. — Така чудова новина! Я знала, що ти зможеш.

—  Дякую, мамо, — відповів Майлз.

Саманті було достатньо цих двох слів, щоб усе зрозуміти, але вона вирішила приховати своє презирство і сарказм. Вона вже спакувала футболку із зображенням гурту, зробила собі зачіску, купила нові туфельки на підборах і з нетерпінням чекала поїздки.

—  То що — член ради Моллісон, так? — спитала вона, коли він відклав слухавку.

—  Так, — дещо насторожено підтвердив він.

—  Мої вітання, — сказала вона. — Сьогодні, мабуть, буде грандіозне свято. Шкода, що я його пропущу, — збрехала вона, страшенно тішачись, що має нагоду його уникнути.

Майлз зворушено нахилився до неї і стиснув її за пальці.

До кухні вбігла заплакана Ліббі. Вона стискала в руці мобілку.

—  Що таке? — перелякалася Саманта.

—  Прошу тебе, подзвони мамі Гарієт.

—  Чому?

—  Прошу тебе.

—  Але чому, Ліббі?

—  Вона хоче з тобою поговорити, бо… — Ліббі витерла рукою очі й носа, — ми з Гарієт дуже посварилися. Подзвони їй, будь ласка!

Саманта перейшла з телефоном до вітальні. Вона дуже слабко уявляла собі ту жінку. Відколи дівчата почали навчатися у школі-пансіоні, вона практично жодного разу не зустрічалася з батьками їхніх однокласниць.

—  Мені страшенно прикро, що так сталося, — почала мама Гарієт. — Я сказала Гарієт, що поговорю з вами, бо вона вбила собі в голову, що Ліббі не хоче взяти її з собою… а ви ж знаєте, які вони приятельки, мені аж серце болить, коли бачу їх розсвареними…

Саманта глянула на годинник. Вони вже мали вирушати за хвилин десять, не пізніше.

—  Гарієт чомусь упевнена, що Ліббі мала зайвий квиточок, але не захотіла поїхати разом з нею. Я сказала їй, що це неправда… це ж ваш квиток, бо ви не хочете, щоб Ліббі їхала сама, правильно?

—  Ну, звісно, — відповіла Саманта, — вона не може їхати сама.

—  Я так і знала, — на диво радісно вигукнула співбесідниця. — І я чудово розумію вашу стурбованість, і ніколи б вам цього не запропонувала, якби не думала, що це може звільнити вас від зайвих переживань. Просто дівчата такі дружні… а Гарієт страшенна фанатка цього дурнуватого гурту… і мені здається, з того, що я чула, коли вони розмовляли по телефону, що Ліббі насправді дуже хоче, щоб Гарієт таки поїхала. Я абсолютно розумію, чому ви хочете супроводжувати Ліббі, але річ у тім, що моя сестра бере туди двох своїх дівчаток, так що догляд за ними буде забезпечений. Я могла б підвезти Ліббі і Гарієт до стадіону і біля входу передати їх з рук у руки сестрі, а тоді ми всі разом у неї й заночуємо. Я даю вам гарантію, що з Ліббі постійно буде або моя сестра, або ж я сама.

—  Ой… це так люб’язно з вашого боку. Але моя подруга, — сказала Саманта, відчуваючи дивний дзвін у вухах, — уже нас там чекає, розумієте…

—  Але ж ви можете поїхати й побачитися з подругою… просто вам тепер не доведеться йти на той концерт, якщо з дівчатами хтось буде… А Гарієт у дикому розпачі… просто місця собі не знаходить… Я не збиралася втручатись, але їхня дружба зараз під загрозою…

А тоді діловито додала:

—  Ми, звісно, заплатимо вам за цей квиток.

Саманту загнали в глухий кут, і їй не було куди діватися.

—  Ох, — зітхнула Саманта. — Ну, добре. Я просто хотіла піти з нею… 

—  Їм удвох буде набагато цікавіше, — безапеляційно заявила мама Гарієт. — Ну й вам не треба буде пригинатися, щоб не закривати сцену тим дітлахам, хі-хі… моїй сестрі не страшно, вона й сама метр з кепкою.


III


На превелике розчарування Ґевіна, все складалося так, що він не міг відкрутитися від святкування ювілею Говарда Моллісона. Якби Мері, клієнт фірми і вдова його найкращого друга, запросила його на вечерю, він мав би моральне право не йти на бенкет… але Мері його не запросила. До неї приїхала родина, і вона чомусь дуже розхвилювалася, коли з’явився Ґевін.

«Не хоче, щоб знали родичі», — подумав він, втішаючись, як вона зніяковіла, проводжаючи його до дверей.

Він поїхав до своєї «Кузні», прокручуючи в голові розмову з Кей.

«Я думала, він був твоїм найкращим другом. Він лише кілька тижнів тому помер!»

«Так, і я заради Баррі піклуюся про неї, — відповів їй подумки Ґевін, — він би сам цього хотів. Ніхто не чекав, що так станеться. Баррі помер. Йому це вже не зашкодить».

Вдома він підшукав собі відповідний костюм, бо на запрошенні було зазначено «вечірній одяг», і спробував уявити, як цей малий язикатий Пеґфорд обсмоктуватиме новину про Ґевіна й Мері.

«Ну то й що? — подумав він, здивований власного хоробрістю. — Невже вона все життя має бути самотня? Всяке трапляється. Я піклувався про неї».

І попри все його небажання йти на ту нудну й виснажливу вечірку, він відчував, як на нього накочується хвиля радісного збудження.


У Домі-на-пагорбі Ендрю Прайс укладав собі волосся маминим феном. Ще ніколи він так ретельно не готувався до будь-яких дискотек чи вечірок, як сьогодні. Йому, Ґаї й Суквіндер за додаткову оплату доручили обслуговувати бенкет. Говард з цієї нагоди навіть узяв напрокат відповідний одяг: білу сорочку, чорні штани і краватку-метелик. Він буде працювати поруч із Ґаєю — і не простим хлопчиком на побігеньках, а офіціантом.

Але це було ще не все. Ґая порвала з тим славетним Марко де Лукою. Сьогодні після обідньої перерви, коли Ендрю вибіг перекурити на заднє подвір’я «Мідного чайника», він побачив там заплакану Ґаю.

—  Він ще пошкодує, — кинув Ендрю, намагаючись не виказати своєї радості.

А вона шморгнула носом і сказала:

—  Дякую, Енді.

—  Ти шо, голубий? — вишкірився Саймон, коли Ендрю нарешті вимкнув фен.

Саймон уже кілька хвилин чекав нагоди сказати це, підглядаючи з темного сходового майданчика крізь щілину в дверях, як Ендрю марафетиться перед дзеркалом. З несподіванки Ендрю аж здригнувся, але за мить розсміявся. Саймона дратонув його гарний настрій.

—  Це ж треба, — глузливо осміхнувся він, коли Ендрю пройшов повз нього в сорочці з метеликом. — Такого метелика хіба на бабу начепити. Ти в ньому як педик.

«А я тебе, довбойобе, зробив безробітним».

Ендрю ледь не щогодини змінював ставлення до того, що він утнув зі своїм батьком. Іноді його страшенно гризло сумління, а потім раптом мінявся настрій і він уже тішився своїм потаємним тріумфом. Сьогодні думка про це ще більше підігріла хвилювання. Коли Ендрю на гоночному велосипеді Саймона спускався пагорбом у містечко, він відчував, як під тонкою білою сорочкою його пощипують мурашки від вечірньої прохолоди, а в серці розпалюється неабияке збудження. Він був сповнений надії. Ґая доступна і як ніколи вразлива. Її батько жив у Редінґу.

Коли він під’їхав до парафіяльної зали, там стояла у вечірній сукні Шерлі Моллісон і прив’язувала до огорожі величезні золоті повітряні кульки, зроблені у вигляді п’ятірок і шісток.

—  Здоров, Ендрю, — бадьоро привіталася вона. — Відкоти, будь ласка, велосипед подалі від входу.

Він відкотив велосипед за ріг, оминувши новісінький гоночний зелений кабріолет «БМВ», припаркований неподалік. По дорозі до зали обійшов машину довкола, милуючись розкішним салоном.

—  А ось і Енді!

Ендрю відразу підмітив, що гарний настрій і збудження винуватця свята не надто відрізнялися від його власного. Говард розгулював залою, вбраний у довжелезний оксамитовий смокінг і трохи нагадував фокусника. З гостей ще майже нікого не було: до початку вечірки лишалося хвилин двадцять. Скрізь були порозвішувані сині, білі й золоті кульки. Величезний фуршетний стіл заставлено тацями із закусками, накритими полотняними серветками. На верхньому ярусі зали немолодий діджей налаштовував апаратуру.

—  Енді, піди допоможи Морін, добре?

Морін саме розставляла склянки на краю довгого столу, яскраво освітлена лампою, що висіла в неї над головою.

—  Диви, який красень! — каркнула вона, коли він підійшов.

Коротка облягаюча сукня підкреслювала усі контури її кістлявого тіла, з якого подекуди звисали жирові складки й подушечки, що невблаганно випирали крізь тканину. Звідкись пролунало знайоме «привіт»: біля коробок з тарілками навпочіпки сиділа Ґая.

—  Енді, повитягай, будь ласка, з коробок склянки і клади їх сюди, — звеліла Морін, — тут у нас буде бар.

Він усе це зробив. Коли розпаковував коробки, до нього підійшла жінка, якої він ніколи досі не бачив, з кількома пляшками шампанського в руках.

—  Це має бути в холодильнику, якщо він тут є.

У неї був гострий, як у Говарда, ніс, великі, як у Говарда, сині очі і кучеряве, як у Говарда, світле волосся, але якщо у Говардових рисах проглядалося щось жіноче й пухкеньке, то його донька — а це, без сумніву, могла бути тільки його донька — не була красунею, але приваблювала своїми низько посадженими бровами, великими очима і ямочкою на підборідді. Вона була в штанях і шовковій сорочці з розстебнутим коміром. Поставивши пляшки на стіл, відвернулася. Її манери й одяг підказали Ендрю, що власницею припаркованого «БМВ» була саме вона.

—  Це Патриція, — шепнула йому на вухо Ґая, і по його тілу мовби пробіг електричний розряд. — Говардова донька.

—  Ага, я так і подумав, — сказав він, але вся його увага прикипіла до того, як Ґая відкорковує пляшку горілки і наливає в келих. Вона випила це одним духом, легенько здригнувшись. Ґая ледве встигла закрутити зáкрутку, як біля них з’явилася Морін з відерцем льоду.

—  От курва стара, — кинула їй услід Ґая, дихнувши на Ендрю спиртним. — Ти тільки глянь на неї.

Він засміявся, озирнувся й застиг на місці, бо біля них стояла Шерлі з усмішкою збитошної кицьки.

—  Міс Джаванда ще не прийшла? — спитала вона.

—  Ось-ось буде, якраз прислала мені есемеску.

Але Шерлі було насправді начхати на Суквіндер. Просто вона підслухала розмову Ендрю й Ґаї про Морін, і це відразу повернуло їй гарний настрій, зіпсутий тим, як Морін випендрювалася в своєму «вечірньому туалеті». Гідно пробити панцир такого обмеженого й тупого марнославства було непросто, але Шерлі, прямуючи від тих двох підлітків до діджея, вже знала, що скаже Говардові за першої-ліпшої нагоди.

«До речі, вся молодь, м’яко кажучи, потішалася з Морін… І нащо було виряджатися в таку сукню?.. Шкода, що вона робить із себе посміховисько…»

Але ж є з чого й тішитися, нагадала собі Шерлі. Вона, Говард і Майлз — усі втрьох будуть тепер у раді: це буде чудесно, просто чудесно.

Шерлі перевірила, чи знає діджей, що Говардова улюблена пісня — «Зелена-зелена трава» у виконанні Тома Джонса, і обвела очима увесь зал, чи не залишилось бува ще якихось дрібних недоглядів, але замість цього її погляд наткнувся на причину, яка трохи затьмарила її сьогоднішню радість.

Патриція стояла у гордій самотності, розглядаючи герб Пеґфорда на стіні, і навіть не намагалася зав’язати з кимось розмову. Шерлі воліла б, щоб Патриція хоч деколи вдягала спідницю. Добре, що хоч приїхала сама. Шерлі боялася, що в «БМВ» з нею приїде ще дехто, але те, що вона приїхала сама, стало для Шерлі хоч якоюсь полегкістю.

Хіба можна не любити власну дитину? Ні, треба любити своїх дітей, не зважаючи ні на що; навіть, якщо вони не такі, як нам хочеться, навіть якщо з них виросли такі персони, яких ми воліли б обійти десятою дорогою. Говард ставився до цього значно спокійніше: він навіть міг, бувало, пожартувати на цю тему, коли Патриції не було поруч. Шерлі ж не могла настільки цим легковажити. Зараз вона відчула, що варто скласти Патриції компанію, підсвідомо сподіваючись якось нейтралізувати своїм бездоганним одягом і поведінкою те дивне враження, яке, на її жаль, могла справити на присутніх Патриція.

—  Може, вип’єш чогось, дорогенька?

—  Ще ні, — відповіла Патриція, й далі розглядаючи герб Пеґфорда. — Учора я мала веселу нічку. Певно, трохи перебрала. Ми гуляли зі співробітниками Меллі.

Шерлі непевно всміхнулась і теж втупилася очима в герб.

—  З Меллі все гаразд, дякую, що запитала, — саркастично мовила Патриція.

—  Ну й чудово, — пробурмотіла Шерлі.

—  Прикольне запрошення, — сказала Патриція. — Пат і гість.

—  Ой, вибач, дорогенька, але так прийнято писати, коли, знаєш, люди неодружені…

—  Ага, то це ти списала з довідника етикету? Не дивно, що Меллі не захотіла їхати, якщо на запрошенні навіть не вказано її ім’я, і ми через це дуже посварилися, і ось я тут сама. Класно, правда?

Патриція неквапливо відійшла до бару, а Шерлі приголомшено застигла на місці. Навіть у дитинстві Патриція лякала її своїм гнівом.

—  Ви запізнилися, міс Джаванда, — гукнула Шерлі, намагаючись повернути самовладання, коли до неї підбігла схвильована Суквіндер.

На думку Шерлі, це дівчисько проявило певне нахабство, з’явившись на святкування після всього того, що її мати наговорила Говардові тут, у цій залі. Вона простежила, як Суквіндер квапливо приєдналася до Ендрю з Ґаєю, й подумала, що варто порадити Говардові взагалі відмовитися від такої помічниці. Мало того, що вона спізнилася, та ще й має екзему, що неприпустимо з гігієнічного погляду, дарма, що приховала її довгими рукавами чорної футболки. Шерлі поклала собі не забути перевірити на улюбленому медичному сайті, чи екзема не заразна.

Гості почали прибувати рівно о восьмій. Говард звелів Ґаї стояти біля нього й виконувати роль гардеробниці: йому подобалось при всіх називати її на ім’я — хай бачать, як вона в своєму чорному платтячку й мереживному фартушку слухняно виконує його накази. Але скоро верхнього одягу назбиралося так багато, що Говард мусив закликати на підмогу Ендрю.

—  Заникай пляшчинку, — звеліла Ґая Ендрю, коли вони у крихітному гардеробі розвішували по три-чотири плащі на один вішак, — і заховай на кухні. Будемо по черзі туди забігати…

—  Чудово! — весело відповів Ендрю.

—  Ґевіне! — вигукнув Говард, коли партнер його сина переступив поріг зали о пів на дев’яту.

—  А де ж Кей, Ґевіне? — поквапилася спитати Шерлі, щоб випередити Морін, яка вже перевзувалася біля стола у блискучі туфлі на шпильках.

—  Вона, на жаль, не змогла, — відповів Ґевін і з жахом побачив, що опинився віч-на-віч з Ґаєю, яка чекала, щоб забрати в нього пальто.

—  Мама могла прийти, — чітко й виразно промовила Ґая, — але Ґевін її кинув, правда, Ґев?

Говард поплескав Ґевіна по плечу, вдаючи, що не розчув слів Ґаї, і загудів:

—  Радий тебе бачити, проходь, візьми собі щось випити.

Шерлі вдалося зберегти незворушний вираз обличчя, але ця сенсаційна новина настільки її вразила, що, вітаючи наступних гостей, вона ще довго не могла отямитись. Коли Морін в своєму «диво-туалеті» причапала до входу, щоб разом з нею вітати гостей, Шерлі з величезною насолодою повідомила їй на вухо:

—  Ми щойно мали вельми пікантну сценку. Вельми пікантну. Ґевін і мамуня Ґаї… о Господи… хто ж міг знати…

—  А що? Що сталося?

Але Шерлі тільки похитала головою, смакуючи рідкісною нагодою подратувати Морін з її невситимою цікавістю, і широко розкинула руки, зустрічаючи Майлза, Саманту й Лексі.

—  А ось і він! Член ради Майлз Моллісон!

Саманта дивилася, як Шерлі обіймає Майлза, мовби той повернувся з далекої подорожі. Вона так раптово звалилася з вершини солодкого передчуття поїздки у прірву шоку й розчарування, що всі її думки обернулися на суцільний білий шум, який заважав адекватно сприймати зовнішній світ.

(Майлз тоді зрадів:

—  Як чудово! Тепер ти зможеш піти на татів бенкет, ти ж сама казала…

—  Так, — озвалася вона. — Я пам’ятаю. Дуже гарно.

Але коли він побачив її у джинсах і футболці бойз-бенду, про який вона мріяла цілий тиждень, це його спантеличило.

—  Має бути вечірній одяг.

—  Майлзе, це ж пеґфордська парафіяльна зала.

—  Я знаю, але ж у запрошенні…

—  Я йду в цьому.)

—  Вітаю, Само, — зустрів її Говард. — Чудово виглядаєш. Мабуть, цілий день виряджалася.

Та його обійми були, як завжди, палкі, а рука звично поплескала її по туго обтягнутій джинсами сідниці.

Привітавши Шерлі стриманою холодною усмішкою, Саманта пройшла повз неї до бару. Підленький голосок у її голові допитувався: «Ну, а чого ти, власне, чекала від того концерту? Чого аж так туди рвалася? Що ти хотіла?»

«Нічого. Просто розважитись».

Мріяла про сильні молоді руки на її знову стрункій талії, сміх, що мав стати своєрідним катарсисом; гострий присмак чогось нового, незвіданого — але усім її фантазіям раптово обрубали крила і вона стрімголов падає до землі…

«Просто хотіла подивитися».

—  Маєш класний вигляд, Сáмо.

—  А, привіт, Пат.

Вона вже понад рік не бачила невістку.

«Я люблю тебе найбільше за всіх у цій сім’ї, Пат».

З ними порівнявся Майлз і поцілував сестру.

—  Як ти? Як Мел? Вона не приїхала?

—  Ні, не захотіла, — відповіла Патриція. Вона пила шампанське з такою міною, наче то був оцет. — У запрошенні написали: Пат і гість… ми посварилися. Один—нуль на користь нашої мами.

—  Ой, Пат, перестань, — сказав, усміхаючись, Майлз.

—  Ой, Пат, що, блін, перестати, Майлзе? — Саманту охопила радісна лють: є зачіпка для нападу. — Це ж просто хамство отак запрошувати партнерку твоєї сестри, Майлзе, і ти це знаєш. Як на мене, твоїй матері не завадило б повчитися гарних манер.

Він дуже розтовстів за минулий рік. Вона бачила, як випинається його шия з-під комірця сорочки. У нього смерділо з рота. Він перейняв від батька манеру розгойдуватися на кінчиках пальців. В пориві фізичної відрази Саманта пішла до іншого кінця столу, де Ендрю й Суквіндер наповнювали і подавали гостям келихи.

—  Чи є у вас джин? — спитала Саманта. — Дайте мені скляночку.

Вона спочатку не впізнала Ендрю. Наливаючи їй джину, він намагався не витріщатися на її обтягнуті футболкою пишні груди, але з таким самим успіхом можна було б не мружитись, коли тобі в очі сліпить сонце.

—  Подобаються? — спитала Саманта, спорожнивши півсклянки джину з тоніком.

Ендрю зашарівся і геть розгубився. На його жах, вона зухвало захихотіла:

—  Я питаю про цих хлопців з бойз-бенду.

—  Ага, я… ага, я чув про них. Але це… трохи не мій стиль.

—  Справді? — спитала вона, вихиливши решту напою. — Мені ще один, будь ласка.

Вона нарешті згадала, хто це: хлопчик-сіра-мишка з продуктової крамнички. В одязі офіціанта він здавався старшим за свої роки. Ну, а те, що він кілька тижнів тягав туди-сюди важкі ящики, допомогло йому наростити трохи м’язів.

—  О, кого я бачу! — сказала Саманта, помітивши постать, що віддалялася від неї, — це ж Ґевін. Пеґфордський зануда номер два. Після мого чоловіченька, звісно.

Вона пішла, вкрай задоволена собою, з новою склянкою джину. Алкоголь ударив їй у голову саме тоді, коли вона цього потребувала, гамуючи біль і додаючи енергії. Відходячи, вона подумала: «Запав на мої цицьки; цікаво, що він подумає про мою дупу».

Ґевін помітив, що до нього наближається Саманта, і спробував уникнути її, долучившись до будь-чиєї розмови. Найближчим до нього виявився Говард, і Ґевін квапливо підійшов до групки гостей, що оточили винуватця бенкету.

—  Я ризикнув, — розповідав Говард своїм слухачам. Він розмахував сигарою, і дрібка попелу впала на вилогу оксамитового смокінга. — Я ризикнув і тяжко працював. Усе просто. Жодних магічних формул. Ніхто не давав мені… а ось і Сáма! Хто ці молоді люди, Саманто?

Четверо літніх чоловіків прикипіли поглядами до футболки із зображенням поп-групи, яка щільно облягала її груди, а Саманта повернулася до Ґевіна.

—  Здоров! — привіталася вона, нахилившись до нього так, що він змушений був її поцілувати. — Кей не прийшла?

—  Ні, — коротко відказав Ґевін.

—  Ми тут говоримо про бізнес, Сáмо, — бадьоро пояснив їй Говард, і це нагадало Саманті про її крамничку, приречену на провал. — Я от заснував свій бізнес сам, — повідомив він своїм слухачам, сідаючи на улюбленого коника. — Оце й усе. Нічого більше. Я сам себе зробив.

Масивний і кругловидий, він, наче оксамитове сонце, випромінював гордість і задоволення. Склянка бренді вже добряче вплинула на його мову, додавши їй м’якості й округлості. — Я пішов на великий ризик… бо ж міг втратити все.

—  Ні, це ваша мама могла втратити все, — підкорегувала його Саманта. — Хіба ж це не Ґільда заклала свій будинок, щоб внести половину завдатку у стартовий капітал крамниці?

Вона помітила, як спалахнули Говардові очі, але усмішка не згасла на його обличчі.

—  Що ж, тоді віддаю всі заслуги своїй матері, — не розгубився він, — за те, що тяжко працювала, заощаджувала й допомогла синові розпочати справу. Я примножую те, що отримав, і віддаю назад родині… оплачую, скажімо, навчання твоїх дівчат у школі Святої Анни… бо ж як гукнеться, так і відгукнеться, правда, Сáмо?

Вона могла сподіватися на таку відповідь від Шерлі, але не від Говарда. Всі спорожнили свої склянки, і Саманта навіть не спробувала зупинити Ґевіна, коли той відійшов набік.

У Ґевіна одне було на думці: як йому непомітно змитися. Він і так був знервований, а цей банкетний шарварок ще більше його дратував.

Відколи він зіткнувся біля дверей з Ґаєю, йому не давала спокою жахлива думка: а що, як Кей усе розповіла доньці? Що, як дівчина знає, що він закохався в Мері Фербразер, і вже розповіла про це іншим? Мстиві шістнадцятирічні дівчатка ще й не на таке здатні.

Він жахався, що пеґфордці довідаються про його кохання до Мері Фербразер, перш ніж він їй освідчиться. Він гадав, що відважиться на це трохи згодом, через кілька місяців, можливо, навіть через рік… після першої річниці смерті Баррі… а поки що треба було плекати ці крихітні паростки довіри, яка виникла між ними, в надії, що нею поступово оволодіють ті ж почуття, які переповнювали його…

—  Ти нічого не п’єш, Ґеве! — вигукнув Майлз. — Мусимо виправити цю прикру помилку!

Він рішуче підвів свого колегу до столика з напоями і подав йому пиво, не замовкаючи ні на мить і випромінюючи, як і Говард, неприховану радість і гордість.

—  Ти ж чув, що я переміг на виборах?

Ґевін не чув, але й не мав настрою вдавати здивування.

—  Ага. Вітаю.

—  Як там Мері? — по-панібратськи запитав Майлз: сьогодні він дружив з усім містечком, бо ж воно його обрало. — У неї все гаразд?

—  Так, гадаю…

—  Я чув, наче вона збирається переїжджати до Ліверпуля. Може, це й на краще.

—  Що? — здивовано перепитав Ґевін.

—  Морін розповідала зранку, що нібито сестра Мері переконує її вертатися з дітьми додому. У неї велика родина у Лівер…

—  Але ж її дім — тут.

—  Я думаю, що це Баррі любив Пеґфорд. Я не певний, що Мері захоче тут жити без нього.

Ґая спостерігала за Ґевіном крізь нещільно причинені кухонні двері. У неї в руці був пластиковий стаканчик з чималою дозою горілки, яку припас для неї Ендрю.

—  Який гівнюк, — процідила вона. — Ми й досі були б у Гекні, якби він не звабив маму. А вона така дурепа, блін. Я ж бачила, що вона його не особливо цікавить. Він навіть нікуди її не запрошував. Йому тільки щоб трахнути її — і змитися.

Ендрю стояв за її спиною, накладаючи бутерброди на майже порожній таріль. Він не міг повірити, що Ґая вживає такі слова, як «трахнути». Та Ґая, якою він її собі вимріяв, була авантюрна, щедра на сексуальні фантазії, але незаймана. А чим займалася чи не займалася справжня Ґая з Марко де Лукою, він волів не думати. Однак такі її судження вразили Ендрю, бо скидалося, ніби вона знає, як поводяться чоловіки після сексу, якщо їх не цікавить партнерка…

—  На, випий, — сказала вона Ендрю, коли він підійшов до дверей з тарелем, і тицьнула йому до рота пластиковий стаканчик зі своєю горілкою. Він трохи відпив. Вона хихикнула, відступила, пропускаючи його в двері, і гукнула вслід:

—  Скажи, щоб Суксі теж забігла і дзьобнула з нами!

У залі було велелюдно і страшенно гамірно. Ендрю виклав на стіл свіжі сендвічі, але закуски гостей уже давно не цікавили. Суквіндер за баром ледве встигала розливати спиртне. Дехто вже не соромився наливати собі сам.

—  Ґая кличе тебе до кухні, — повідомив Ендрю, стаючи на її місце. Виконувати роль бармена вже не було сенсу, тож він просто наповнив усі келихи, щоб кожен охочий міг причаститися сам.

—  Привіт, Арахіско! — гукнула до нього Лексі Моллісон. — Можна мені шампусика? 

Вони разом вчилися в Святому Томасі, але відтоді він її давненько вже не бачив. У школі Святої Анни навіть вимова її змінилася. Він ненавидів кличку Арахіска.

—  Он, перед тобою, — показав він пальцем.

—  Лексі, ти не питимеш, — заявила Саманта, виринувши з натовпу. — Ані краплі.

—  А дідусь казав…

—  Мене це не цікавить.

—  Але ж усі…

—  Я сказала: ні!

Лексі потупотіла геть. Ендрю на радощах усміхнувся Саманті й дуже здивувався, коли вона теж засяяла усмішкою.

—  Ти теж задираєшся отак з батьками?

—  Ага, — зізнався він, і вона засміялася. Її груди були справді пишненькі.

—  Пані і панове! — загримів голос із мікрофона, і всі вмовкли, слухаючи Говарда. — Я хотів сказати кілька слів… більшість із вас, мабуть, уже знає, що мого сина Майлза обрали до місцевої ради!

Пролунали оплески, і Майлз підняв над головою склянку на знак подяки. Ендрю аж здригнувся з несподіванки, коли Саманта досить чітко прошепотіла:

—  Ура-курва-ра!

По напої тим часом ніхто не підходив. Ендрю шмигонув на кухню. Ґая і Суквіндер сиділи там самі, пили й реготали, а коли побачили Ендрю, вигукнули в один голос:

—  Енді!

Він теж розреготався.

—  Ви що, вже вгашені?

—  Ага, — підтвердила Ґая.

—  Ні, — сказала Суквіндер. — Тобто я — ні, а вона вгашена.

—  Мені начхати, — сказала Ґая. — Моллісон може мене звільняти, якщо захоче. Мені вже все одно не треба збирати на квиток до Гекні.

—  Тебе він не звільнить, — сказав Ендрю, пригубивши горілку. — Ти його фаворитка.

—  Ага, — буркнула Ґая. — Старий слизький гандон.

І вони всі втрьох знову зареготали.

Крізь скляні двері долинуло підсилене мікрофоном квакання Морін:

— Ану, Говарде! Давай… дует на честь твого дня народження! Пані й панове… улюблена пісня Говарда!

Підлітки з удаваним жахом перезирнулися. Ґая захихотіла і, спіткнувшись, штовхнула двері.

З колонок гримнули перші такти «Зеленої-зеленої трави», а тоді загудів Говардів бас на пару зі скрипучим альтом Морін:
		The old home town looks the same,


		As I step down from the rain…[3 - Старе рідне містечко має той самий вигляд,Коли я виходжу з поїзда… (англ.).]


Ґевін був єдиний, хто почув за спиною хихотіння й пхикання, та, озирнувшись, він побачив тільки, як легенько гойднулися двері до кухні.

Майлз поквапився назустріч Обрі і Джулії Фаулі, що прибули найпізніше і тепер обдаровували всіх ввічливими посмішками. Ґевіна знову охопило знайоме відчуття жаху й сум’яття. Його нетривкий просвіт щастя й надії затьмарили дві загрози: Ґая може розпатякати про те, що дізналася від матері, а Мері збирається назавжди покинути Пеґфорд. Що ж йому робити?
		Down the lane I walk, with my sweet Mary,


		Hair of gold and lips like cherris… [4 - Я йду, а зі мною моя мила Мері,Золотаве волосся і уста, як вишні… (англ.).]


—  Кей не прийшла?

Спершись біля нього на стіл, йому знову усміхалася Саманта.

—  Ти вже питала, — буркнув Ґевін. — Ні.

—  У вас все нормально?

—  А яке тобі діло?

Це само зірвалося йому з язика, бо його вже нудило від цих її постійних розпитувань і глузувань. Добре, що вони були сам на сам; Майлз ще й досі загравав з подружжям Фаулі.

Саманта трохи переграла з обуреним здивуванням. Її очі налилися кров’ю, і вона ретельно зважувала кожне слово. Уперше Ґевін відчув до неї радше неприязнь, аніж острах.

—  Вибач, я просто хотіла…

—  Спитати. Ясно, — буркнув він, дивлячись, як похитуються у такт музиці Говард і Морін, взявшись попід руки.

—  Я була б рада, якби ви з Кей були разом. Ви дуже пасували одне одному.

—  Угу, але мені подобається свобода, — сказав Ґевін. — Мені не часто траплялися щасливі подружжя.

Саманта занадто багато випила, щоб відчути, як тонко він її вколов, але щось таки зачепило її за живе.

—  Подружнє життя — це завжди велика таємниця для інших, — виважено мовила вона. — Ніхто не знає того, що знають двоє. Тож не тобі про це судити, Ґевіне.

—  Дякую за осяяння, — сказав він, не на жарт роздратувавшись, відклав порожню баночку з-під пива і рушив до гардеробу.

Дивлячись йому вслід, Саманта тішилася, що розмова досягла результату, а тоді переключила увагу на свою свекруху, що стояла в натовпі, слухаючи, як співають Говард і Морін. Саманта вдоволено споглядала, якого ляпаса отримала роздратована Шерлі, котра весь вечір стискала губи в холодній посмішці. Говард і Морін уже роками співали дуетом. Говард узагалі дуже любив співати, а Морін колись навіть була бек-вокалісткою в місцевому оркестрику. Коли вони доспівали, Шерлі лише раз плеснула в долоні, мовби викликала прислугу. Саманта з цього гучно зареготала і пішла до столу з напоями, але, на жаль, хлопця в метелику там уже не було.

Тим часом Ендрю, Ґая й Суквіндер ще й досі реготали на кухні. Реготали з дуету Говарда й Морін, а також з того, що вже на дві третини спорожнили пляшку горілки, але найбільше сміялися просто тому, що їм було смішно і своїм сміхом вони заражали одне одного так, що ледве трималися на ногах.

Маленьке віконце над раковиною, відчинене навстіж для припливу повітря, раптом грюкнуло і в ньому з’явилася голова Жирка.

—  Добрий вечір! — привітався він. Очевидно йому довелося на щось видертись, бо коли він почав пролізати у вікно, було чути, як це щось заскрипіло, а потім важко гупнуло на землю. Нарешті Жирко зіскочив на сушарку для посуду, збивши кілька склянок, що розлетілися на друзки.

Суквіндер вийшла з кухні. Ендрю відразу зрозумів, що Жирко тут зайвий. І тільки Ґаю це, здається, анітрохи не стурбувало. Не припиняючи хихотіти, вона сказала:

—  До речі, тут є двері.

—  Серйозно? — сказав Жирко. — А де тут бухло?

—  Це наше, — сказала Ґая, обхопивши пляшку. — Енді для нас заникав. Мусиш сам собі роздобути.

—  Легко, — незворушно мовив Жирко і вийшов у залу.

—  Хочу пі-пі… — пробелькотіла Ґая, заховала горілку під раковину і теж вийшла з кухні.

Ендрю подався за ними. Суквіндер повернулася до столу з напоями, Ґая зникла в туалеті, а Жирко стояв, спираючись на стіл, і тримав в одній руці пиво, а в другій бутерброд.

—  Не думав, що ти сюди припрешся, — сказав Ендрю.

—  Мене запросили, чувак, — відповів Жирко. — У запрошенні написали, що чекають на сімейство Волів.

—  А Каббі в курсі, що ти тут?

—  Не знаю, — відповів Жирко. — Він ховається. Так і не дістав посаду Баррі. Тепер усьому капець, бо Каббі не буде в раді. Бляха, шо це за гівно? — скривився він, випльовуючи півбутерброда. — Хоч’ цигарочку?

У залі стояв такий гамір, а гості так повпивалися, що всім було вже глибоко начхати, де подівся Ендрю. Коли хлопці вийшли надвір, то побачили там Патрицію Моллісон, яка самотньо стояла біля свого «БМВ», дивилася на чисте зоряне небо і курила.

—  Можете взяти по одній, — простягла вона пачку цигарок, — якщо хочете.

Потім цокнула запальничкою і тепер стояла, розслабившись і засунувши одну руку глибоко в кишеню. Було в ній щось таке, що відлякувало Ендрю. Він навіть не наважувався глянути на Жирка, щоб оцінити його реакцію.

—  Я Пат, — назвала вона себе за якийсь час. — Дочка Говарда і Шерлі.

—  Привіт, — озвався Ендрю. — Я Ендрю.

—  Стюарт, — представився Жирко.

Пат вирішила, що далі підтримувати розмову немає потреби. Ендрю це втішило і він спробував наслідувати її байдужість. Тишу порушили кроки й приглушені дівчачі голоси.

Ґая тягла Суквіндер за руку надвір. Реготала як навіжена, і Ендрю бачив, що алкоголь ще й досі бушував у ній.

—  Ти, — сказала Ґая Жиркові, — просто мерзенно ставишся до Суквіндер.

—  Перестань! — крикнула Суквіндер, намагаючись визволитися від Ґаї. — Я серйозно… відпусти…

—  Мерзенно! — випалила захекана Ґая. — Дуже! Чого ти їй пишеш всяку фігню на «Фейсбук»?

—  Перестань! — заверещала Суквіндер. Вона нарешті вирвалась і побігла назад у залу.

—  Мерзенні речі, — наполягала Ґая, хапаючись за огорожу, щоб не впасти. — Називаєш її лесбіянкою, і всяке таке…

—  Лесбіянка — це не образа, — сказала Патриція і її очі звузилися. — Як на мене, в цьому нема нічого поганого.

Ендрю помітив, як Жирко покосився на Пат.

—  Та я й не казав, шо це погано. Просто пожартував, — сказав він.

Ґая сповзла по огорожі на прохолодний тротуар і обхопила голову руками.

—  Як ти? — спитав Ендрю. Якби не було Жирка, він також присів би біля неї.

—  Забухана, — прошепотіла вона.

—  Стане легше, якщо запхаєш пальці в рот, — порадила Патриція, безпристрасно глянувши на Ґаю.

—  Класна тачка, — сказав Жирко, розглядаючи «БМВ».

—  Ага, — погодилася Патриція. — Нова. Я заробляю вдвічі більше, ніж мій брат, — додала вона. — Але Майлз — то маленький Ісусик. Майлз-месія… член місцевої ради Моллісон Другий Пеґфордський. Тобі подобається Пеґфорд? — спитала вона Жирка, поки Ендрю не зводив очей з Ґаї, що важко дихала й опустила голову між коліна.

—  Нє, — відповів Жирко. — Це затхла діра.

—  Ага… ну, я особисто не могла дочекатись, коли заберуся звідси. Ти знав Баррі Фербразера?

—  Трохи, — відповів Жирко.

Щось у його голосі збентежило Ендрю.

—  Він був моїм наставником у школі Святого Томаса, — сказала Патриція, дивлячись кудись удалину. — Приємний чолов’яга. Я обов’язково приїхала б на похорон, але ми з Меллі відпочивали тоді в Церматті. А що це за фігня, якою так тішилася моя мати… цей «Привид Баррі»?

—  Хтось присилає повідомлення на сайт місцевої ради, — поспіхом пояснив Ендрю, побоюючись, що Жирко може ляпнути щось не те. — Плітки й таке інше.

—  Ну, таке моя мати любить, — сказала Патриція.

—  Цікаво, що тепер напише «Привид»? — мовив Жирко, скоса зиркнувши на Ендрю.

—  Мабуть, більше нічого, бо вибори вже пройшли, — буркнув Ендрю.

—  Ой, не знаю, — засумнівався Жирко. — Якщо є щось таке, шо й досі дратує «Привида Баррі»…

Він знав, що Ендрю засмикався, і це його тішило. Ендрю весь час стирчав на цій нікудишній роботі, а скоро взагалі звідси поїде. Жирко нічим не був йому зобов’язаний. Справжність не має нічого спільного з докорами сумління і зобов’язаннями.

—  З тобою все добре? — спитала Патриція Ґаю, і та кивнула, й далі ховаючи обличчя. — Це в тебе від алкоголю чи, може, від того дуету?

Ендрю ввічливо реготнув, щоб хоч якось відійти від теми «Привида Баррі Фербразера».

—  Я теж мало не блювонула, — сказала Патриція, — коли мій старий і та потаскана Морін зайшлися дуетом. Та ще й під ручку. — Патриція зробила останню потужну затяжку, викинула недопалок і розтерла його каблуком. — Коли мені було дванадцять, я їх застукала, коли Морін відсмоктувала в нього, — сказала вона. — І він дав мені п’ятірку, щоб я не сказала матері.

Ендрю й Жирко ошелешено заклякли на місці, боячись навіть перезирнутися. Патриція витерла рукою обличчя: вона плакала.

—  Краще б я не приїжджала, — сказала вона. — Знала, блін, що не варто.

На очах у хлопців вона сіла у «БМВ», завела мотор, виїхала заднім ходом з парковки і помчала в нічну темряву.

—  Ні фіга собі, — сказав Жирко.

—  Я, здається, зараз виблюю, — прошепотіла Ґая.

—  Містер Моллісон кличе вас назад… подавати напої.

Повідомивши це, Суквіндер знову щезла.

—  Я не можу, — прошепотіла Ґая.

Ендрю залишив її на вулиці. Коли він прочинив двері, йому у вуха вдарив неймовірний гамір. Танці були в розпалі. Ендрю відступився, щоб дати дорогу Обрі і Джулії Фаулі. Повернені спинами до присутніх, вони вже не приховували втомленого полегшення, що можуть, нарешті, піти з вечірки.

Саманта Моллісон не танцювала, а стояла, спершись об стіл, що зовсім недавно ломився від моря пляшок. Поки Суквіндер бігала сюди-туди, збираючи порожні склянки, Ендрю розпакував останню коробку чистих келихів, склав їх у ряд і наповнив.

—  У тебе метелик з’їхав убік, — сказала Саманта і, перехилившись через стіл, поправила йому метелик. Він зніяковів і одразу шмигнув до кухні, щойно вона його відпустила. Ставлячи склянки в посудомийку, Ендрю кілька разів приклався до поцупленої ним пляшки. Він хотів напитися, як Ґая. Хотів, щоб знову повернулася та мить, коли вони нестримно реготалися, аж поки з’явився Жирко.

Хвилин за десять він знову перевірив стіл з напоями і побачив, що Саманта ще й досі стовбичила там з осклілими очима, а на столі перед нею стояли наповнені келихи, і вона могла пити, скільки влізе. Говард, стікаючи потом, робив вихиляси в центрі зали і голосно реготав з якогось жарту Морін. Ендрю проштовхався крізь натовп і знову вийшов на свіже повітря.

Спочатку він її не побачив. А тоді помітив їх обох. Метрів за десять від дверей Ґая з Жирком затискалися і цілувалися в засос.

—  Слухай, ти вибач, але я не можу робити все сама, — розпачливо мовила з-за його спини Суквіндер.

І тут вона помітила Жирка і Ґаю. З її грудей вирвалося щось середнє між зойком і схлипом. Онімілий Ендрю поплентався за нею до зали. На кухні він вилив решту горілки в склянку і залпом хильнув. Потім механічно, наче робот, наповнив раковину водою й заходився мити склянки, які не вмістилися в посудомийці.

Алкоголь діяв інакше, ніж трава. Ендрю відчував спустошеність і гостре бажання врізати комусь по пиці: скажімо, Жиркові.

Невдовзі він зрозумів, що стрілка на настінному годиннику перескочила з півночі на першу ночі; гості почали розходитись.

Йому сказали йти в гардероб. Це було нелегко, тож він, похитуючись, знову подався на кухню, залишивши замість себе Суквіндер.

Саманта зі склянкою в руці самотньо підпирала холодильник. Ендрю замиготіло перед очима, ніби він бачив серію слайдів. Ґая так і не повернулась. Напевно, давно пішла кудись разом із Жирком. Саманта щось говорила. Вона теж була п’яна. Тепер він її вже не соромився. Зате відчував, що його скоро знудить.

—  …ненавиджу цей клятий Пеґфорд, — казала Саманта, — але ти ще молодий і можеш забратися звідси.

—  Ага, — сказав він, не відчуваючи власних губ. — Я п-п-поїду… з-заберуся.

Вона відгорнула йому волосся з чола і сказала «милий». Образ Ґаї, яка засунула язика Жиркові в рот, стер з його пам’яті все інше. Від розпашілого тіла Саманти хвилями накочувалися пахощі її парфумів.

—  Це гівняний гурт, — сказав Ендрю, тицьнувши пальцем їй у груди.

Але Саманта, здається, його не почула. Її потріскані губи були гарячі, а перса величезні, і вона притискалася ними до його грудей. Її зад був завширшки, як…

—  Що за херня?!

Ендрю гепнувся на сушарку для посуду, а Саманту поволік із кухні дебелий мужчина з коротким сивуватим волоссям. До Ендрю почало туманно доходити, що сталася якась халепа, але все довкола почало мерехтіти й крутитися, і єдине, на що він мусив спромогтися, це добрести на непевних ногах до сміттєвого бачка на іншому кінці кухні і блювати, блювати, блювати…

—  Вибачте, сюди не можна! — почув він голос Суквіндер. — Тут двері заставлені!

Ендрю міцно зав’язав торбинку для сміття зі своїм блювотинням. Суквіндер допомогла йому прибрати на кухні. Його ще двічі знудило, але обидва рази він встигав добігти до туалету.

Була вже майже друга ночі, коли спітнілий, але усміхнений Говард подякував їм і побажав «на добраніч».

—  Чудова робота, — сказав він. — Ну, до завтра. Дуже добре… а де, до речі, міс Баден?

Ендрю залишив Суквіндер, щоб та щось понавигадувала, а сам вийшов надвір, відв’язав Саймонів велосипед і повів його в темряву.

Довга нічна поїздка до Дому-на-пагорбі трохи освіжила йому голову, але не втамувала ні гіркоти, ні відчуття власної нікчемності.

Чи казав він колись Жиркові, що йому подобається Ґая? Може, й ні, але Жирко це знав. Він знав, що Жирко це знав… може, вони зараз трахаються?

«Я все одно їду звідси, — подумав Ендрю, ведучи велосипед під гору і здригаючись від нічного вітру. — Так що пішли вони всі на хер…»

А тоді подумав: треба валити звідси… Невже він лизався з матір’ю Лексі Моллісон? Невже її чоловік їх застукав? Невже це сталося насправді?

Він боявся Майлза, але й хотів розповісти про це Жиркові, щоб побачити вираз його обличчя…

Коли він з останніх сил таки доплівся додому, з темної кухні долинув голос Саймона.

—  Ти завіз мій велосипед у гараж?

Саймон сидів за кухонним столом і їв вівсяну кашу. Було вже майже пів на третю.

—  Не міг заснути, — поскаржився Саймон.

Він чи не вперше не злився. Рут поблизу не було, тож йому не було потреби доводити, що він сильніший чи мудріший за своїх синів. Він здавався виснаженим і здрібнілим.

—  Думаю, нам доведеться переїхати в Редінґ, прищику, — повідомив Саймон. Це було сказано майже з любов’ю.

Усе ще трохи здригаючись і почуваючи себе контуженим ветераном, якого ще й гризуть докори сумління, Ендрю раптом захотів щось зробити для батька, щоб загладити свою провину. Настав час припинити ворожнечу і визнати Саймона союзником. Вони ж родина, врешті-решт. Їм разом переїжджати. Цілком можливо, що десь там їм буде краще.

—  Я маю для тебе одну річ, — сказав він. — Ходи сюди. Я в школі докумекав, як це зробити…


IV


Над Пеґфордом і Полями блакитним куполом нависло небо. Світанкове сяйво заграло над старим військовим меморіалом посеред Майдану, блиснуло на потріскані бетонні фасади будиночків на Фолей Роуд і пофарбувало в золотавий колір білі стіни Дому-на-пагорбі. Сідаючи в машину й готуючись до чергової виснажливої зміни в лікарні, Рут Прайс поглянула на річечку Орр, що сріблястою стрічкою виблискувала вдалині, й подумала, як несправедливо, що невдовзі і цей будинок, і його розкішний краєвид належатимуть комусь іншому.

А за якусь милю нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон ще й досі міцно спала у кімнаті для гостей. Двері тут не замикалися, але перед тим, як завалитися в ліжко у напівроздягненому вигляді, вона забарикадувала їх кріслом. Лютий головний біль будив її серед ночі, а яскравий промінчик, проникнувши крізь шпаринку між шторами, різонув по оку, наче лазер. Вона покрутилася на ліжку, не бажаючи виходити з тривожної напівдрімоти, потерпаючи від спраги й важкого відчуття провини.

Унизу, на вилизаній до блиску кухні, випроставшись і втупившись у холодильник, самотньо сидів Майлз перед неторканим горнятком чаю. Він сидів і раз по раз прокручував у голові образ п’яної дружини в обіймах шістнадцятирічного школяра.

За три будинки звідти, навіть не переодягтись після бенкету Говарда, лежав і курив у своїй мансарді Жирко Вол. Він не хотів засинати і пролежав цілу ніч з розплющеними очима. У роті в нього все затерпло від викурених цигарок, але втома дала зовсім не той ефект, якого він сподівався. Думки стали невиразні, а відчуття пригніченості і неспокою лише наростало.

Колін Вол прокинувся в холодному поту від чергового кошмару, подібного до тих, що мучили його роками. У снах він завжди вичворяв жахливі речі: такі, які він понад усе боявся вчинити в реальному житті. Цього разу він убив Баррі Фербразера і про це стало відомо поліції, і йому прийшли повідомити, що вже зробили ексгумацію трупа і знайшли отруту, якою він, Колін, і отруїв Баррі.

Споглядаючи на стелі знайому тінь від торшера, Колін дивувався, чому він ніколи досі не припускав можливості, що це саме він убив Баррі, і перед ним одразу постало запитання: а як знати, що вбив його не ти?

Унизу Тесса колола собі в живіт інсулін. Вона знала, що Жирко вдома, бо чула запах цигарок на сходах, що вели до його спальні на мансарді. Але вона не знала, коли він повернувся і де пропадав, і це її лякало. Як могло дійти до такого?

Говард Моллісон солодко спав на своєму двоспальному ліжку. Штори з візерунками у вигляді рожевих пелюсток відкидали на нього тіні, захищаючи від раптового пробудження, але його гучне з присвистом хропіння перервало сон його дружини. Шерлі вже їла грінку й пила каву, сидячи на кухні, в окулярах і махровому халаті. Їй не йшов з голови образ Морін, що вихитується в залі попід руки з її чоловіком, і вся її жагуча до неї зненависть посилювалася з кожним ковтком.

У кількох милях від Пеґфорда, у «Кузні», Ґевін Х’юз намилювався під гарячим душем і розмірковував, чому йому завжди бракувало відваги, як іншим чоловікам, що примудряються робити правильний вибір серед безмежної кількості варіантів. У душі він сумував за тим життям, яке пролітало повз нього і смак якого він так і не відчув. Та водночас він і боявся такого життя. Небезпека полягала в тому, що, обираючи щось одне, мусиш знехтувати усіма іншими можливостями.

Виснажена Кей Баден лежала в ліжку на вулиці Надії і не могла заснути, вслухаючись у тишу ранкового Пеґфорда і дивлячись на Ґаю, що спала біля неї. У ранковому світлі Ґая мала блідий і змарнілий вигляд. Біля неї на підлозі стояло відро. Кей поставила його там під ранок після того, як мало не на плечах приволокла доньку з ванної, де добру годину мусила притримувати їй волосся, поки Ґая блювала над унітазом.

—  Чому ти привезла мене в цю діру? — стогнала Ґая над унітазом між нападами блювоти. — Іди від мене. Геть. Іди ти… Я ненавиджу тебе!

Кей дивилася на заспане обличчя Ґаї і згадувала маленьку гарненьку дівчинку, яка спала отак біля неї шістнадцять років тому. Згадувала, як Ґая заливалася слізьми, коли вона, Кей, порвала зі Стівом, з яким прожила вісім років. Він ходив до школи на батьківські збори, вчив Ґаю їздити на велосипеді. Згадувала й те, як плекала мрію (таку ж, якщо чесно, нездійсненну, як і бажання чотирирічної Ґаї мати єдинорога), що зійдеться з Ґевіном і в Ґаї нарешті з’явиться постійний вітчим і гарний заміський будиночок. Як відчайдушно жадала вона якогось казкового фіналу, щоб Ґая завжди з радістю поверталася сюди, адже її від’їзд наближався зі швидкістю метеорита, а Кей відчувала, що втрата Ґаї стане для неї катастрофою, яка похитне увесь її світ.

Кей торкнулася під ковдрою до Ґаїної руки. Тепло тіла, яке вона зовсім випадково привела на світ, змусило її раптом заридати — неголосно, але так нестямно, що аж затрусився матрац.

А в самому кінці Соборного провулка Парміндер Джаванда накинула на нічну сорочку пальто і вийшла з чашкою кави на заднє подвір’я. Сидячи під прохолодним сонечком на дерев’яній лавці, вона бачила, що день очевидно буде погожий, але серце не вірило тому, що бачили очі. Тягар у грудях притлумлював усі почуття.

Новина про те, що Майлз Моллісон здобув посаду Баррі у місцевій раді, не була для неї несподіванкою, але, побачивши невеличке повідомлення Шерлі на сайті, Парміндер відчула спалах того шаленства, що охопило її на минулому засіданні: бажання атакувати, яке майже відразу змінилося гнітючою безнадією.

—  Я відмовлюся від посади в раді, — сказала вона Вікрамові. — Бо який сенс?

—  Але ж тобі це подобається, — заперечив він.

Їй це подобалось, коли поруч був Баррі. Неважко було викликати його в уяві такого тихомирного ранку, як сьогодні. Невисокий чоловічок з рудуватою борідкою; він був на півголови нижчий за неї. Вона не відчувала до нього фізичного потягу, ніколи. «То що ж тоді любов?» — подумала Парміндер, коли легкий вітерець куйовдив високий кипарисовий живопліт, що оточував велику галявину на подвір’ї Джаванд. Якщо в твоєму житті була людина, а потім її не стало і в тебе в грудях зазяяла пустка — це любов?

«А я ж так любила сміятися, — подумала Парміндер. — Я скучила за сміхом».

І саме від згадки про сміх її очі наповнилися слізьми. Сльози крапали в каву, пробиваючи там крихітні отвори, що миттєво зникали. Вона плакала тому, що більше, мабуть, ніколи вже не засміється, а ще й тому, що вчора ввечері, коли до них долинало тріумфальне гупання дискотеки з парафіяльної зали, Вікрам сказав їй:

—  А чому б нам не гайнути влітку в Амрітсар?

Золотий храм, святая святих релігії, до якої він сам був байдужий. Вона знала, до чого хилить Вікрам. Час сочився крізь її пальці мляво й уповільнено, як ще ніколи досі в її житті. Вони не знали, яке рішення прийме Генеральна медична рада, довідавшись, що вона порушила усі норми медичної етики у випадку з Говардом Моллісоном.

—  Мандіп каже, що це просто приманка для туристів, — відповіла вона, одним махом відкинувши цю пропозицію.

«Навіщо я це сказала? — подумала Парміндер і зайшлася ще гіркішим плачем, не випускаючи з рук вистиглу каву. — Так гарно було б показати дітям Амрітсар. Він хотів підтримати мене. Чому я не погодилась?»

Їй навіть почало здаватися, що вона вчинила якусь зраду, відмовившись від Золотого храму. Крізь сльози перед нею проплив образ храму: його золотистий купол у формі лотоса віддзеркалювався на водяній поверхні на тлі білого мармуру.

—  Мамо.

Парміндер навіть не помітила, як на галявині з’явилася Суквіндер. На ній були джинси і мішкуватий светр. Парміндер поспіхом витерла сльози і, мружачись проти сонця, глянула на доньку.

—  Я не хочу сьогодні йти на роботу.

Парміндер відреагувала з таким самим автоматичним запереченням, як і тоді, коли вона відкинула пропозицію відвідати Амрітсар.

—  Це твій обов’язок, Суквіндер.

—  Я погано почуваюся.

—  Тобто ти втомилася? Але ж ти сама схотіла там працювати. Тож іди й працюй. Будь відповідальною.

—  Але ж…

—  Ти йдеш на роботу! — відрізала Парміндер, мовби виголосила вирок. І ледве стрималася, щоб не додати: «Я не хочу, щоб Моллісони отримали зайвий привід для зловтіхи».

Коли Суквіндер попленталася до будинку, Парміндер відчула провину. Вона вже хотіла було покликати доньку, але замість цього пообіцяла собі, що обов’язково вибере час, щоб сісти з нею й спокійно про все поговорити.


V


Осяяна вранішім сонцем, Кристал ішла по Фолей Роуд і їла банан. То був незнайомий для неї смак, і вона ніяк не могла зрозуміти, подобається він їй чи ні. Вони з матір’ю ніколи не купували фруктів.

Мама Ніккі щойно безцеремонно витурила її з хати.

—  Кристал, у нас справи, — заявила вона. — Йдемо на обід до бабусі.

Добре, хоч дала банан, щоб Кристал мала чим поснідати. Кристал пішла, не протестуючи. Родина Ніккі і так ледве вміщалася за кухонним столом.

Сонце аж ніяк не прикрашало Поля, ба навіть навпаки: воно висвічувало увесь довколишній бруд і занедбаність, потріскані бетонні стіни, забиті дошками вікна, розкидане сміття.

Зате пеґфордський Майдан щоразу, коли його освітлювало сонце, мав такий вигляд, наче його щойно пофарбували. Двічі на рік учні початкової школи йшли парами, взявшись за руки, центром містечка, прямуючи до церкви на Різдвяну чи Великодню служби. (Всі гидували брати за руку Кристал, бо Жирко пустив слух, що в неї воші. Цікаво, чи він це пам’ятав.) Скрізь висіли квіткові кашпо — фіолетові, рожеві й зелені плямки квітів; щоразу, коли Кристал проходила повз ці квітчасті кошики біля «Чорної гармати», вона зривала собі по одній пелюстці. Кожна пелюстка була прохолодна й гладенька на дотик, але затиснена в кулаці, вона швидко ставала липка й бура, тому в церкві Архангела Михаїла Кристал зазвичай витирала руку об низ теплої дерев’яної лавки.

Вона прийшла додому і крізь прочинені зліва двері зразу побачила, що Террі ще не лягала спати. Із заплющеними очима й роззявленим ротом вона сиділа в своєму кріслі. Кристал грюкнула дверима, але Террі навіть не поворухнулася.

Кристал чотирма кроками підбігла до Террі й шарпнула її за кістляву руку. Голова матері переважилась на запалі груди. Вона захропіла.

Кристал більше її не рухала. У підсвідомості чомусь промайнув образ того мертвого юнака у ванній.

—  Сучка дурнувата, — буркнула вона.

І тут Кристал раптом усвідомила, що в кімнаті немає Роббі. Вона метнулася вгору сходами, гукаючи його.

—  Я тут, — почула вона голос Роббі з-за дверей своєї кімнати.

Кристал штовхнула плечем двері й побачила там зовсім голого Роббі. Він стояв, а біля нього на її матраці лежав, чухаючи собі груди, Оббо.

—  Як справи, Крис? — шкірячись, запитав він.

Вона схопила Роббі й потягла його в дитячу кімнату. Її руки так тремтіли, що вона не одразу змогла його одягти.

—  Він шось тобі робив? — пошепки спитала вона братика.

—  Хоцу їсти, — відповів Роббі.

Нарешті його одягнувши, вона схопила братика на руки і збігла сходами вниз. Чула, як Оббо міряє кроками її кімнату.

—  Шо він тут забув?! — крикнула Кристал до заспаної Террі, яка щойно прокинулася в кріслі. — Чому з ним був Роббі?

Роббі намагався виборсатися з її рук; він не любив, коли кричали.

—  А це шо за фігня?! — заверещала Кристал, уперше помітивши біля крісла Террі дві великі чорні сумки.

—  Та нічо, — невпевнено відповіла Террі.

Але Кристал уже розстібнула одну блискавку.

—  Не руш! — закричала Террі.

Великі, мов цеглини, брикети гашишу, акуратно загорнені в поліетилен. Кристал, яка читала по складах і не знала назви половини овочів у супермаркеті, яка не мала уявлення, як звати прем’єр-міністра, чудово розуміла: якщо в них знайдуть ці сумки, то маму запроторять до в’язниці. Тут вона помітила, що на кріслі, в якому сиділа Террі, видніється бляшанка з візником і кіньми на накривці.

—  Ти ширялася! — У Кристал аж перехопило подих. Вона вже передчувала біду, усе довкола почало валитися. — Ти довбана…

Вона почула на сходах Оббо і знову притисла до себе Роббі. Він скиглив і борсався, наляканий її гнівом, але Кристал учепилася в нього мертвою хваткою.

—  Відпусти його нá фіг! — спробувала крикнути Террі, але Кристал уже відчинила вхідні двері і стрімголов вибігла на вулицю, притискаючи до себе Роббі, що верещав і намагався вирватись.


VI


Доки Говард солодко й гучно хропів собі в ліжку, Шерлі прийняла душ і дістала з шафи одяг. Коли вона застібала кардиган, дзвін на церкві Архангела Михаїла і Всіх Святих сповістив про утреню, що починалася о десятій ранку. Шерлі завжди думала, що Джавандам, які мешкали прямо навпроти церкви, цей дзвін мав би видаватися страшенно голосним, і сподівалася, що Пеґфорд у такий спосіб їм звіщає про свою належність до тих давніх вірувань і традицій, яких вони відверто не бажали сповідувати.

Навіть не замислюючись, бо це вже стало останнім часом її звичкою, Шерлі пройшла коридором до колишньої спальні Патриції й сіла за комп’ютер.

Цієї ночі Патриція мала спати тут, на розкладному дивані, що його Шерлі постелила для неї. Але Шерлі насправді була втішена, що їй не доведеться сьогодні мати справу з Патрицією. Коли вони з Говардом повернулися під ранок зі святкування, Говард, який і досі мугикав «Зелену-зелену траву», не зразу збагнув, що Патриція їх покинула. Лише тоді, коли Шерлі відчинила двері ключем, він захекано спитав: «А де ж Пат?» — і притулився до одвірка.

—  Ой, її засмутило, що Меллі не приїхала з нею, — зітхнула Шерлі. — Вони, здається, посварилися… Мабуть, поїхала додому миритися.

—  Ані дня без пригод, — сказав Говард і обережно, навпомацки, пішов коридором до спальні, ледве втримуючи рівновагу і спираючись об стіни.

Шерлі завантажила улюблений медичний сайт. Коли вона ввела першу літеру хвороби, про яку хотіла дізнатися, сайт знову відкрив їй інструкцію «ЕпіПену». Шерлі швиденько її переглянула, бо ж раптом їй доведеться рятувати життя їхньому помічникові у кав’ярні. Тоді старанно ввела в поле пошуку слово «екзема» і з деяким розчаруванням дізналася, що ця хвороба зовсім не заразна і аж ніяк не може стати приводом для звільнення Суквіндер Джаванди.

За звичкою вона вписала у браузері адресу сайту Пеґфордської місцевої ради і зайшла на веб-форум.

Ім’я користувача «Привид_Баррі_Фербразера» вона тепер впізнавала з півпогляду, як закоханий по вуха юнак миттєво впізнає потилицю, вигин плечей чи ходу своєї коханої. Варто було їй кинути оком на перше повідомлення, як вона відчула радісне збудження: він не забув про неї. Вона відчувала, що вибрик доктора Джаванди не минеться їй безкарно.

ПРИГОДИ ПОЧЕСНОГО ГРОМАДЯНИНА ПЕҐФОРДА


Вона прочитала повідомлення, нічого не збагнувши, бо ж очікувала побачити ім’я Парміндер. Перечитала ще раз і здушено зойкнула, ніби її облили крижаною водою.

Говард Моллісон, почесний громадянин Пеґфорда, і одна із старожилок містечка, Морін Лоу, уже багато років поспіль не просто бізнес-партнери. Загальновідомо, що Морін регулярно дегустує жирну Говардову ковбаску. Єдина персона, яка ще й досі не знає про цю таємницю, — це Шерлі, дружина Говарда.

Заклякнувши в кріслі, Шерлі подумала: це брехня.

Такого просто не може бути.

Так, вона щось таке підозрювала… раз чи двічі… іноді навіть натякала Говардові…

Ні, вона не може в це повірити. Вона не може повірити.

Але ж інші повірять. Вони повірять «Привидові». Йому вірили всі.

Вона спробувала видалити повідомлення з сайту, але її пальці зробилися кволі й обм’яклі, наче порожні рукавички. Кожної секунди, поки той допис залишався на сайті, хтось міг його прочитати, повірити в нього, посміятися з нього, передати в редакцію місцевої газети… Говард і Морін, Говард і Морін…

Нарешті повідомлення зникло. Шерлі сиділа, втупившись у монітор, а її думки заметалися в голові, як мишки у скляній посудині, не бачачи ні виходу, ні кладочки, щоб утекти у той блаженний стан, в якому вона перебувала до появи цього жахіття, виставленого напоказ усьому світові…

Але ж він насміхався з Морін.

Ні, це вона насміхалася з Морін. Говард насміхався з Кеннета.

Завжди разом: на свята, по буднях, на вихідні…

«… єдина персона, яка ще й досі не знає про цю таємницю…»

… Їй з Говардом не був потрібен секс: роками вони спали на окремих ліжках, розуміючи одне одного з півслова…

«…регулярно дегустує жирну Говардову ковбаску…»

(Прямо тут, у цій кімнаті, мовби знову ожила її мати і знову хихоче й насміхається з неї… розбризкане вино з її келиха… Шерлі не терпіла брудних смішків. Її завжди пересмикувало від непристойностей і насмішок.)

Шерлі зірвалася з місця, перечепившись об ніжки крісла, й побігла до спальні. Говард ще спав, лежачи на спині, і час до часу розкотисто буркотів і підхрюкував.

—  Говарде, — покликала Шерлі. — Говарде.

Минула ціла хвилина, доки вона зуміла його розбудити. Спросоння він нічого не розумів, але Шерлі, схилившись над ним, і досі бачила в ньому лицаря-охоронця, який може її врятувати.

—  Говарде, «Привид Баррі Фербразера» прислав ще одне повідомлення.

Роздратований, що його так різко розбудили, Говард хрипко застогнав у подушку.

—  Про тебе, — додала Шерлі.

Вони з Говардом дуже зрідка говорили прямо й відверто. Їй це завжди подобалось. Але сьогодні був не той випадок.

—  Про тебе, — повторила вона, — … і про Морін. Він каже, що у вас… любовна інтрижка.

Він провів своїм ручиськом по обличчю і протер очі. Вона розуміла, що цього разу він тер їх значно довше, ніж було потрібно.

—  Що? — озвався він, не прибираючи руки з обличчя.

—  У вас із Морін роман.

—  Звідки він це взяв?

Без заперечення, без обурення, без сарказму. Просто обережне розпитування про джерело інформації.

Відтоді Шерлі буде згадувати цю мить, як мить смерті: життя фактично скінчилося. 


VII


—  Замовкни, Роббі! Замовкни, блін!

Кристал донесла Роббі до автобусної зупинки за декілька вулиць від їхнього дому, щоб ні Оббо, ні Террі не змогли їх знайти. Вона точно не знала, чи вистачить їй грошей на проїзд, але рішуче налаштувалася доїхати до Пеґфорда. Баба Кет померла, містер Фербразер помер, але залишався Жирко, і вона мусила зачати з ним дитину.

—  Шо він робив з тобою там у кімнаті? — допитувалася Кристал, але Роббі не переставав вередувати і нічого їй не відповідав.

Мобілка Террі майже розрядилась. Кристал набрала номер Жирка, але їй відповіла голосова пошта.

У Соборному провулку Жирко жадібно доїдав грінку, прислухаючись до розмови (як завжди, доволі дивної) батьків у кабінеті в протилежному кінці коридору. Це трохи відволікало його від власних думок. Завібрувала в кишені мобілка, але він не хотів відповідати. Не мав бажання ні з ким говорити. Це точно не Ендрю. А надто після минулої ночі.

—  Коліне, ти ж знаєш, що треба зробити, — стомлено казала мати. — Будь ласка, Коліне…

—  Ми з ними вечеряли в суботу ввечері. А на другий день він помер. Я тоді готував вечерю. А що, як…

—  Коліне, ти нічого не підсипáв у їжу… заради Бога, тепер ти й мене у це втягнув… Коліне, я не можу озвучувати таких думок. Це просто твій синдром нав’язливих станів.

—  Але ж я міг, Тессо, я раптом подумав: а що, як я й справді щось підсипав…

—  Тоді чому ж ми всі живі — і ти, і я, і Мері? Йому робили розтин тіла, Коліне!

—  Ніхто не посвячував нас у деталі. Мері нам нічого не сказала. Мабуть, тому вона й не хоче зі мною розмовляти. Вона підозрює.

—  Коліне, заради Бога…

Тесса перейшла на шепіт, занадто тихий, щоб розчути її слова. Мобілка Жирка знову завібрувала. Він витяг її з кишені. Дзвонила Кристал. Він відповів.

—  Здоров! — привіталася Кристал, перекрикуючи якийсь дитячий плач. — Хоч’ зустрітися?

—  Та не знаю, — позіхнув Жирко. Він власне збирався лягти поспати.

—  Я їду в Пеґфорд на автобусі. Можемо потусуватись.

Минулої ночі він притискав Ґаю Баден до огорожі біля парафіяльної зали, а вона вирвалась і почала блювати. А потім знову стала його шпетити; він залишив її й пішов додому.

—  Я ще не знаю, — сказав Жирко. Він був такий виснажений, такий нещасний.

—  Ну, давай, — наполягала Кристал.

З кабінету долинув голос Коліна.

—  Це ти так кажеш, а якщо це викриють? Що, як я…

—  Коліне, нам не варто це обговорювати…. Не можна сприймати це все так серйозно.

—  Як ти можеш таке казати? Як я можу не сприймати це серйозно? А якщо на моїй совісті…

—  Ну добре, — погодився Жирко. — За хвилин двадцять, біля пабу на Майдані.


VIII


Саманта мусила нарешті вийти з гостьової спальні, бо їй приспічило в туалет. Вона пила холодну воду з-під крана у ванній, доки її не знудило. Саманта дістала з шафки дві таблетки парацетамолу, проковтнула їх, а тоді прийняла душ.

Одягалася, не дивлячись у дзеркало. Увесь цей час вона постійно прислухалася, чи не почує десь Майлзові кроки, але в будинку стояла тиша.

«Може, — подумала вона, — він повіз кудись Лексі, подалі від її п’яної, розпусної матері-педофілки…»

(— Він навчався в одному класі з Лексі! — обурено випалив Майлз, коли вони опинилися віч-на-віч у спальні.

Вона зачекала, щоб він відійшов від дверей, а тоді кинулася в гостьову кімнату.)

Нудота й відчуття сорому накочувалися на неї хвилями. Вона хотіла забутися, викреслити все з пам’яті, але й досі бачила перед собою обличчя того хлопця, до якого вона припала… пам’ятала вигини його тіла, притиснутого до її грудей, такого худорлявого, такого юного…

Якби це був Вікрам Джаванда, їй було б хоч не так соромно… Вона потребувала кави. Не сидіти ж до кінця життя у ванній. Та перед тим, як відчиняти двері, Саманта побачила себе в дзеркалі і втратила останні крихти сміливості. Набрякле обличчя, мішки під очима, різкі зморшки, які через стрес і зневоднення стали ще глибшими.

«О Боже, що ж він про мене подумав…»

На кухні Саманта застала Майлза. Навіть не глянувши на нього, вона пішла просто до шафки, де була кава. Ще не встигла торкнутися дверцят, як він сказав:

—  У мене тут ще трохи є.

—  Дякую, — пробурмотіла Саманта й налила собі повне горнятко, уникаючи його погляду.

—  Я відправив Лексі до батьків, — повідомив Майлз. — Нам треба поговорити.

Саманта сіла за стіл.

—  То давай, — буркнула вона.

—  Давай… це все, що ти можеш сказати?

—  Це ж ти хочеш говорити.

—  Учора, — мовив Майлз, — на дні народження батька, я пішов тебе шукати і побачив, як ти лизалася з шістнадцятирічним…

—  Ага, з шістнадцятирічним, — урвала його Саманта. — Все законно. Хоч щось добре.

Він обурено глянув на неї.

—  Гадаєш, це смішно? А якби ти мене побачила в такому стані, що я б навіть не усвідомлював…

—  Я усвідомлювала, — огризнулася Саманта.

Вона відмовлялася бути такою, як Шерлі, що приховує всі грішки під мереживною серветкою ґречних побрехеньок.

Вона хотіла бути відвертою, хотіла пробитися крізь той панцир самовдоволення, під яким уже не впізнавала юнака, в якого колись закохалася.

—  Ти усвідомлювала… що?

Він так явно чекав від неї вибачень і каяття, що вона ледве не розреготалася йому в очі.

—  Я усвідомлювала, що цілую його, — відповіла вона.

Він подивився на неї, і весь її кураж як рукою зняло, бо вона здогадалася, що він тепер скаже.

—  А якби туди зайшла Лексі?

На це в Саманти відповіді не було. Від думки про те, що Лексі могла все побачити, їй захотілося втекти якомога далі й ніколи вже не повертатися… а раптом хлопець їй усе розповів? Вони колись ходили до однієї школи. Саманта зовсім забула, що таке Пеґфорд…

—  Яка оса тебе вкусила? — спитав Майлз.

—  Я… нещаслива, — відповіла Саманта.

—  Чому? — здивувався Майлз, але тоді швидко додав: — Через крамницю? Так?

—  І через неї також, — сказала Саманта. — Я взагалі ненавиджу Пеґфорд. Ненавиджу жити поблизу твоїх батьків. А інколи,— поволі вимовила вона, — ненавиджу прокидатися біля тебе.

Вона гадала, що це його розсердить, але натомість він стиха прошепотів:

—  Хочеш сказати, що більше мене не любиш?

—  Не знаю, — відказала Саманта.

У сорочці з відкритим коміром він здавався худішим. Уперше за довгий час їй здалося, що в цьому старіючому тілі навпроти неї вона впізнала когось знайомого і вразливого. «І він ще й досі мене хоче», — здивовано подумала Саманта, згадавши пом’яте обличчя, яке дивилося на неї з дзеркала.

—  Але тієї ночі, — додала вона, — коли помер Баррі Фербразер, я раділа, що ти живий. Мені тоді наснилося, ніби ти помер, я прокинулась і була щаслива почути твоє дихання.

—  І це… це все, що ти хочеш мені сказати? Ти рада, що я ще не помер?

Вона помилялася, Майлз таки не на жарт розсердився. Він був просто шокований.

—  Це все, що ти хочеш мені сказати? Ти напиваєшся в дупу на ювілеї мого батька…

—  А було б краще, якби це сталося деінде?! — крикнула вона, розпалюючись від його гніву. — Це що — кінець світу, що я тебе опустила перед мамусею і татусем?

—  Ти цілувалася з шістнадцятирічним хлопцем…

—  А може, це тільки початок! — викрикнула Саманта, а тоді зірвалася на ноги і так жбурнула горнятко в раковину, що аж відбила вушко. — До тебе ще не дійшло, Майлзе? З мене вже досить! Я ненавиджу це довбане життя і твоїх довбаних батьків…

—  …але нічого не маєш проти, щоб вони платили за навчання дівчат…

—  ..я не можу дивитися, як ти перетворюєшся на свого батька…

—  …повна фігня, тобі просто не подобається, що я щасливий, а ти — ні…

—  …бо моєму любому чоловікові абсолютно пофіг, що я відчуваю…

—  …тут стільки всього можна робити, але ти сидиш вдома і себе накручуєш…

—  …я більше не сидітиму вдома, Майлзе…

—  …не збираюсь вибачатися, що я працюю для громади…

—  …як я й казала… ти й нігтя його не вартий!

—  Що?! — вигукнув він і так рвучко зірвався на ноги, що аж перекинув стільця.

Саманта кинулася до кухонних дверей.

—  Те, що почув, — огризнулася вона. — В моєму листі було ясно сказано: ти й нігтя Фербразера не вартий. Баррі був щирим чоловіком.

—  У твоєму листі?

—  Так, — захекано відрізала вона, беручись за дверну ручку. — Це я його надіслала. Забагато випила того вечора, поки ти триндів по телефону з мамусею. І ще, якщо хочеш знати, — додала вона, відчиняючи двері, — я за тебе не голосувала.

Вираз його обличчя занепокоїв її. У коридорі вона взула клоґи — перше-ліпше взуття, що трапилося їй під ногами, — і вибігла за двері, щоб він не встиг її зупинити.


IX


Поїздка до Пеґфорда нагадала Кристал її дитинство. Цим шляхом вона щодня їздила автобусом до школи Святого Томаса. Знала, коли на видноколі має з’явитися монастир, і показала його Роббі.

—  Бачиш там замок великий, розвалений?

Роббі був голодний, але подорож на автобусі трохи його відволікала. Кристал міцно тримала братика за руку. Вона пообіцяла нагодувати його, коли вони приїдуть, хоч поки що не знала, де дістати їжу. Може, пощастить позичити в Жирка хоч на пачку чипсів, не кажучи вже про зворотний квиток на автобус.

—  Я тут ходила до школи, — розповідала Кристал Роббі, доки він водив пальцями по брудних вікнах, вимальовуючи дивні узори. — І ти тут до школи підеш.

Коли вона завагітніє, то їй, звичайно, теж дадуть якусь хатинку на Полях. Там такі занедбані халупи, що їх і так ніхто не хоче купувати. Але Кристал бачила в цьому позитив, бо халупки хоч і ветхі, проте Роббі з її дитинкою житимуть у мікрорайоні, до якого належить і школа Святого Томаса. У всякому разі батьки Жирка точно виділять їй достатню суму на пральну машину, коли дізнаються, що в них є онук чи онучка. Можливо, в них навіть телевізор буде.

Автобус котився схилом до Пеґфорда, і Кристал встигла помилуватися, як збоку від схилу виблискує річка. Коли вона приєдналася до веслувальної команди, то була трохи розчарована, що вони тренуватимуться не на річці Орр, а в тому старому брудному каналі в Ярвілі.

—  Ну все, приїхали, — сказала вона Роббі, коли автобус повільно в’їхав на заквітчаний Майдан.

Призначаючи зустріч, Жирко не подумав, що «Чорна гармата» розташована якраз навпроти крамнички «Моллісон і Лоу» і кав’ярні «Мідний чайник». До полудня, коли по неділях відчинялася кав’ярня, було ще більше години, але Жирко не знав, коли Ендрю приїжджає на роботу. Цього ранку він не мав жодного бажання бачити свого давнього друга, а тому до прибуття автобуса заховався за пабом.

З автобуса зійшла Кристал з якимось малим замурзаним хлоп’ям.

Ошелешений Жирко рушив до них.

—  Це мій брат, — доволі агресивно повідомила Кристал, зауваживши здивовану гримасу Жирка.

Жирко вже вкотре пересвідчувався, яким суворим і некомфортним буває справжнє життя. Його заінтригувала ідея зробити Кристал вагітною (щоб показати Каббі, на що здатен — мимохідь, без особливих зусиль — справжній чоловік), але його збив з пантелику цей хлопчик, що вчепився за руку й ногу сестри.

Жирко вже й пожалів, що погодився на цю зустріч. Кристал, хай і несвідомо, але виставляла його на посміховисько. Краще вже було знову перетнутися в її смердючій убогій халупі, аніж тут, на Майдані.

—  Маєш якісь бабулі? — відразу спитала Кристал.

—  Шо-шо? — не зрозумів Жирко. Від неспання він думав украй повільно. Зараз він уже не міг згадати, з якого дива йому забаглося не спати цілу ніч; язик аж пощипувало від кількості викурених цигарок.

—  Гроші, — уточнила Кристал. — Малий голодний, а я загубила п’ятірку. Потім віддам.

Жирко засунув руку в кишеню джинсів і намацав зім’яту банкноту. Чомусь йому не хотілося бути при грошах перед Кристал, тому він ще трохи понишпорив у кишені, аж поки знайшов там кілька дрібних монет.

Вони пішли до невеличкого кіоска неподалік від Майдану, і Жирко зачекав на вулиці, поки Кристал купувала для Роббі чипси і цукерки «Роло». Ніхто не зронив ані слова, навіть Роббі, який, здається, побоювався Жирка.

Нарешті Кристал вручила братику чипси і спитала в Жирка:

—  Куди підемо?

Звісно, подумав Жирко, вона не мала на увазі трахання. Не з пацаном же ж під боком. Коли вони домовлялись, він думав повести її в «каббінку»: там їм ніхто не заважав би, і це був би акт остаточного осквернення його дружби з Ендрю. Жирко більше нічого й нікому не був винен. Але ж не будуть вони трахатись перед трирічним спиногризом.

—  За нього не переживай, — сказала Кристал. — Ми йому цукерки дамо. Ні, потім, — сказала вона Роббі, що заскиглив і почав тягтися до «Роло». — Спочатку з’їж чипси.

Вони пішли в бік старого кам’яного мосту.

—  За нього не переживай, — повторила Кристал. — Він мене слухає. Правда? — голосно крикнула вона Роббі.

—  Хочу цюцю, — зарюмсав Роббі.

—  Зараз, зачекай.

Вона бачила, що Жирка нині доведеться довго вламувати. Ще в автобусі побоювалася, що Роббі ускладнить ситуацію, але вона ж мусила взяти його з собою.

—  Де був, шо бачив? — спитала вона.

—  Гуляв на дні народження, — відповів Жирко.

—  Так? А хто ше там був?

Жирко солодко позіхнув, і їй довелося довго чекати на відповідь.

—  Арф Прайс. Суквіндер Джаванда. Ґая Баден.

—  А шо, вона живе в Пеґфорді? — одразу спитала Кристал.

—  Ага, на вулиці Надії, — відповів Жирко.

Він знав, бо Ендрю якось йому про це бовкнув. Ендрю не зізнавався, що Ґая йому подобається, але Жирко бачив, що на уроках він не зводить з неї очей. До того ж Ендрю дуже ніяковів, коли вона опинялася неподалік або хтось про неї згадував.

Кристал натомість думала про маму Ґаї, єдину за всі роки соцпрацівницю, яка їй сподобалася, єдину, яка зуміла знайти підхід до її матері. Вона жила на вулиці Надії, як і баба Кет. Можливо, вона зараз удома. А що, як…

Але Кей пішла від них. Їм знову призначили Метті. Та й взагалі не прийнято турбувати їх вдома. Одного разу Шейн Таллі скрадався за своєю соцпрацівницею аж до її будинку, і йому потім через суд заборонили таке робити. Щоправда, до того він пробував розбити цеглиною вікно її машини…

А ще, подумала Кристал, коли дорога завернула вбік і річка засліпила їй очі міріадами яскравих білих цяточок на воді, Кей і досі зберігала усі папки з необхідною інформацією, вона залишалася і їхнім статистом, і суддею. Вона нормальна, але жодне її рішення не зможе вплинути на те, щоб Кристал і Роббі були разом…

—  Можемо піти туди, — запропонувала вона Жиркові, показавши на густо зарослий травою берег, трохи поодаль від моста. — А Роббі посидить тут, на лавці.

«Звідти можна буде припильнувати Роббі, — подумала вона, — а він нічого такого з лавки не побачить. Хоч він бачив і не таке, бо ж Террі приводила додому кого завгодно…»

Але Жиркові це явно не подобалось. Він не зможе їй вставити на очах у малого.

—  Та нє, — скривився він, намагаючись приховати своє збентеження.

—  Та не думай про нього, — переконувала його Кристал. — Він має цюцю. Та він нічого й не допне, — додала вона, хоч і знала, що це не так. Роббі знав аж забагато. У яслах зчинився переполох, коли він хотів показати одній дівчинці, як «це робити раком».

Жирко пам’ятав, що мати Кристал — повія. Йому страшенно не подобалася її пропозиція, але хіба з його боку це не був вияв несправжності?

—  Ну, шо з тобою? — сердито спитала Кристал.

—  Та нічо, — озвався він.

Дейн Таллі це зробив би спокійно. І Пайкі Прітчард теж. А от Каббі — ні за які гроші.

Кристал відвела Роббі до лавки. Жирко нахилився над лавкою, глянув на зарослий бур’яном та кущами берег і подумав, що малий, мабуть, і справді нічого не побачить, та все одно треба буде поквапитись.

—  На, маєш, — сказала Кристал і Роббі відразу потягся до довгої пачечки «Роло». — Можеш з’їсти всі, якшо посидиш тут хвилинку, добре? Посидь тут, а я буду за тими кущами. Зрозумів, Роббі?

—  Ага! — радісно скрикнув малий, понабивавши за щоки шоколад з м’якою начинкою.

Кристал сіла на траву і ковзнула берегом просто в кущі, маючи надію, що Жирка не доведеться довго вмовляти зробити свою справу без презерватива.


X


Ґевін був у темних окулярах, що могли захистити його від сонця, але не від Саманти Моллісон, котра легко розпізнала б його машину. Помітивши, як вона бреде тротуаром з похиленою головою і руками в кишенях, Ґевін різко звернув ліворуч і замість того, щоб їхати до будинку Мері, перетнув старий кам’яний міст і запаркувався в бічній вуличці з другого боку річки.

Він не хотів, щоб Саманта побачила його біля будинку Мері. Це не грало великої ролі в будні, коли він приходив сюди в діловому костюмі з портфелем, або раніше, коли він ще не зізнався сам собі у своїх почуттях до Мері, але зараз це вже мало суттєве значення. До того ж ранок був прегарний, а прогулянка давала йому трохи часу на роздуми.

«У мене є ще свобода маневру», — розмірковував він, ідучи мостом. Унизу на лавці ласував цукерками якийсь малюк. «Я не мушу нічого казати… діятиму за ситуацією…»

Однак його долоні геть спітніли. Він цілу ніч не міг заснути, думаючи, що станеться, якщо Ґая розповість близнючкам Фербразер про те, що він закохався в їхню маму.

Мері зраділа, побачивши його.

—  А де твоя машина? — спитала вона.

—  Там, біля річки, — відповів він. — Сьогодні чудовий ранок. Я вирішив прогулятись, а тоді подумав, що міг би покосити газон, якщо ти…

—  О, Ґрем уже допоміг, — відповіла вона, — але це дуже люб’язно з твого боку. Заходь на каву.

Пораючись на кухні, вона не вмовкала. На ній були старі підкорочені джинси й футболка. У цьому одязі було видно, наскільки вона схудла, але її волосся знову мало характерний полиск, що так подобався Ґевіну. На свіжоскошеному газоні він побачив дівчат-близнючок, що лежали в навушниках на розстеленій ковдрі, слухаючи музику зі своїх айподів.

—  Як там усе коло тебе? — спитала Мері, сідаючи біля нього.

Він не зрозумів, чому вона така стурбована, а тоді пригадав, що вчора під час коротенького візиту сам повідомив їй, що розійшовся з Кей.

—  Нормально, — відповів він. — Усе, що робиться, — на краще.

Мері усміхнулася й поплескала його по руці.

—  Я вчора почув, — сказав він, відчуваючи, що йому пересохло в роті, — що ти збираєшся переїжджати.

—  Як швидко поширюються чутки в Пеґфорді, — здивувалася вона. — Ще нічого не відомо. Просто Тереза хоче, щоб я повернулася до Ліверпуля.

—  А діти що кажуть?

—  Ну, спочатку треба, щоб дівчатка і Ферґус склали в червні іспити. А з Декланом особливих проблем не буде. Але, чесно кажучи, ніхто з нас не хоче залишати…

На очах у неї виступили сльози, але він так зрадів, що простяг руку й торкнувся її тонкого зап’ястя.

—  Звичайно ж, ні…

—  …могилу Баррі.

—  А, — мовив Ґевін, і його радість згасла, мов свіча.

Мері витерла долонею сльози. Ґевін бачив у цьому якусь неприродність. Його родина завжди кремувала своїх небіжчиків. Похорон Баррі був лише другим похороном, на якому йому довелося бути, і він відчував відразу до всього, що там відбувалося. Ґевін завжди сприймав могилу як місце, де лежить і розкладається труп, кепське місце, однак люди вбили собі в голови, що могили треба навідувати та ще й покладати на них квіти, так, ніби мрець від того воскресне.

Мері встала й пішла по серветки. На газоні за вікном близнючки вирішили поділитися одним навушником і тепер синхронно хитали головами під ту саму пісню.

—  То що, посаду Баррі здобув таки Майлз? — поцікавилася Мері. — Мені аж сюди було чути, як там учора веселилися.

—  Ну, це Говард святкував… але так, це правда, — відповів Ґевін.

—  І Пеґфорд, можна вважати, уже майже позбувся Полів, — додала вона.

—  Так, схоже на те.

—  І тепер, коли Майлз у раді, закрити «Белчепел» буде неважко, — не вгавала вона.

Ґевін не зразу зрозумів, про що йдеться, його такі речі абсолютно не цікавили.

—  Ага, мабуть, що так.

—  Отже, все, чого домагався Баррі, пропало?

Її сльози вже висохли, а щоки зарум’янилися від злості.

—  Мабуть, — сказав він. — Це прикро.

—  А я не розумію, — заперечила Мері. — Чого це Пеґфорд має платити за ті Поля? Баррі завжди дивився на це однобоко. Він думав, що на Полях усі такі, як він. Він думав, що Кристал Відон така, як він, але ж це не так. Йому навіть на думку не спадало, що поляни, можливо, й не хочуть нічого міняти, бо їм і так добре.

—  Ага, — підтакнув Ґевін, радіючи, що вона в чомусь не згідна з Баррі, й відчуваючи, що тінь його могили вже не нависає над ними. — Я розумію тебе. З того, що я чув про Кристал Відон…

—  Він приділяв їй більше часу й уваги, ніж власним донькам, — вела далі Мері. — А вона навіть на вінок не дала жодної копійки. Мені дівчата казали. Вся веслувальна команда скинулася на вінок, окрім Кристал. Та що там, вона навіть на похорон не прийшла, і це після всього, що він для неї зробив.

—  Ага, ну так, з цього видно…

—  Вибач, але я не можу про це не думати, — не дала йому договорити Мері. — Мені постійно здається, ніби він і досі хоче, щоб я переймалася тією клятою Кристал Відон. Я так більше не можу. Йому в той день голова з болю аж розколювалася, а він ані в вус не дув і все строчив ту чортову статтю!

—  Я знаю, — сказав Ґевін. — Я знаю. Мені здається, — обережно додав він, відчуваючи, ніби пробує ногою хиткий мотузяний міст, — що це типово чоловіча риса. Майлз такий самий. Саманта не хотіла, щоб він балотувався в раду, а він все одно подався туди. Знаєш, є чоловіки, які люблять відчути певну владу…

—  Баррі був там не заради влади, — заперечила Мері, і Ґевін квапливо відступив.

—  Ні-ні, звичайно. Баррі був там, щоб…

—  Баррі не міг нічого з собою вдіяти, — сказала Мері. — Думав, що всі такі, як він, що варто простягти руку — і людина стане кращою.

—  Так, — погодився Ґевін, — але річ у тім, що є й інші люди, яким потрібна ця рука… близькі й рідні…

—  От і я про це! — вигукнула Мері і вкотре розридалась.

—  Мері, — почав Ґевін, встаючи зі стільця й підходячи ближче до неї (тим самим мотузяним мостом, зі змішаним почуттям паніки й надії), — послухай… воно ніби й невчасно… тобто ще зашвидко… але ж ти обов’язково зустрінеш когось іншого.

—  У сорок років, — схлипнула Мері, — з чотирма дітьми…

—  Знайдеться багато чоловіків, — почав було він, але зупинився, бо не хотів, щоб Мері думала, ніби в неї надто широкий вибір. — Знайдеться порядний чоловік, — уточнив він, — який не зважатиме, скільки в тебе дітей. Тим паче, що вони такі чудові… кожен буде радий їх прийняти.

—  О, Ґевіне, ти такий хороший, — сказала вона, вкотре витираючи очі.

Він пригорнув її, і вона не відштовхнула його руку. Вони стояли мовчки; Мері висякалась; відчувши, що вона заспокоюється, Ґевін мовив:

—  Мері…

—  Що?

—  Я мушу… Мері, думаю, що я закохався в тебе.

На кілька секунд він відчув себе відважним парашутистом, що відштовхується від твердої поверхні, щоб опинитися у вільному просторі.

Вона відсахнулася від нього.

—  Ґевіне, я…

—  Вибач, — сказав він, побачивши неприязнь на її обличчі. — Просто я хотів, щоб ти це почула від мене. Я сказав Кей, що саме тому хочу з нею порвати, і боявся, що тобі хтось інший це перекаже. Інакше я мовчав би місяцями. Роками, — додав він, намагаючись повернути її посмішку і той настрій, коли вона назвала його хорошим.

Але Мері хитала головою, склавши руки на схудлих грудях.

—  Ґевіне, я ніколи в житті…

—  Забудь, що я сказав, — дурнувато видушив Ґевін. — Просто забудь.

—  Я думала, ти розумієш, — сказала вона.

Він мав би здогадатися, що Мері захищена невидимим панциром своєї скорботи.

—  Я розумію, — збрехав він. — Я не зізнався б тобі, якби…

—  Баррі завжди казав, що я тобі подобаюсь, — мовила Мері.

—  Ні-ні! — почав безтямно заперечувати Ґевін.

—  Ґевіне, ти дуже добра людина, — вимовила Мері і їй перехопило подих. — Але я не… тобто, навіть якби…

—  Не треба, — вигукнув він, не даючи їй договорити. — Я розумію. Слухай, мені треба йти.

—  Ти можеш залишитись…

Але тепер він майже зненавидів її. Він почув те, що вона збиралася сказати: «…навіть якби я не була в жалобі за чоловіком, я б не захотіла тебе».

Його візит виявився таким коротким, що коли Мері тремтячою рукою виливала його каву, вона ще не встигла охолонути.


XI


Говард сказав Шерлі, що погано себе почуває, тому краще полежить у ліжку й відпочине, а «Мідний чайник» обійдеться нині без нього.

—  Я подзвоню Мо, — сказав він.

—  Ні, я їй подзвоню, — гостро відрізала Шерлі.

Зачинивши двері спальні, Шерлі подумала: «Хоче все звалити на серце».

Він сказав їй: «Не будь дурна, Шерлюсю!», а тоді: «Це наклеп, дурна нісенітниця!» — і вона більше не тисла на нього. Роками вони благопристойно уникали дражливих тем (Шерлі буквально відібрало мову, коли двадцятитрирічна Патриція заявила: «Я лесбійка, мамо»), і це внутрішнє табу весь час її стримувало.

Дзенькнув дверний дзвіночок. Лексі промовила:

—  Татко казав, щоб я прийшла до вас. У них з мамою якісь справи. А де дідусь?

—  Спить, — відповіла Шерлі. — Трохи перебрав учора.

—  Гарна була вечірка, правда? — спитала Лексі.

—  Так, на диво, — відповіла Шерлі, в душі якої бушувала буря.

Внуччине базікання невдовзі її втомило.

—  Може, підемо в кав’ярню, — запропонувала Шерлі. — Говарде! — гукнула вона через зачинені двері спальні, — ми з Лексі йдемо обідати у «Мідний чайник»!

Він стривожився і це її втішило. Вона не боялася Морін. Зараз вона подивиться Морін у вічі…

Коли вони вже йшли по вулиці, у Шерлі раптом закралася підозра, що Говард узявся телефонувати Морін, щойно вони вийшли з дому. Яка ж вона дурепа… чомусь вирішила, що, сповістивши Морін про Говардову хворобу, покладе край їхнім телячим ніжностям… як вона могла забути…

Знайомі, облюбовані вулички сьогодні здавалися їй чужими. Вона завжди ревно виважувала, які свої іпостасі виставляти на вітрину цього маленького затишного містечка: дружина й мати, волонтерка в лікарні, секретарка місцевої ради, дружина Почесного громадянина, — Пеґфорд слугував їй своєрідним дзеркалом, шанобливо відображаючи усі її чесноти і статус. Але «Привид» мовби припечатав досконалу поверхню її життя бридким одкровенням, звівши нанівець усі заслуги: «Її чоловік спав зі своєю бізнес-партнеркою, а вона навіть не здогадувалась…»

Це буде все, що скажуть люди, згадуючи про неї; все, що пам’ятатимуть про неї.

Вона штовхнула двері кав’ярні. Дзенькнув дзвіночок, і Лексі вигукнула:

—  О, тут Арахіска Прайс!

—  Що з Говардом? — каркнула Морін.

—  Просто втомився, — відповіла Шерлі, неспішно підходячи до столика й сідаючи за нього, хоч серце в неї калатало з такою силою, що вона навіть побоювалася інфаркту.

—  Передай йому, що жодна з дівчат не вийшла на роботу, — сварливо промовила Морін, крутячись біля їхнього столика, — і ні одна, ні друга навіть не зволили передзвонити. Добре, хоч клієнтів небагато.

Лексі пішла до стійки поговорити з Ендрю, який сьогодні був за офіціанта. Тим часом Шерлі сиділа за столиком, відчуваючи свою незвичну самотність; вона згадала Мері Фербразер на похороні Баррі: випростана й знеможена, вона була огорнена у своє скорбне вдівство, наче в королівську мантію, викликаючи в присутніх жаль і благоговіння. Втративши чоловіка, Мері стала мовчазним і смиренним об’єктом загального захоплення, а вона, Шерлі, прикута до чоловіка, який її зрадив, кутається в брудне ошмаття і виставлена на посміховисько…

(Колись давно у Ярвілі чоловіки дозволяли собі відпускати на адресу Шерлі непристойні жарти через непевну репутацію її матері, хоч сама Шерлі була чиста, як янгол.)

—  Дідусь захворів, — розповідала Лексі Ендрю. — А з чого ці тістечка?

Він нахилився під прилавок, ховаючи почервоніле обличчя.

Я лизався з твоєю мамою.

Ендрю ледве змусив себе вийти на роботу. Боявся, що Говард одразу його вижене за те, що цілувався з його невісткою, а ще більше жахався того, що в кав’ярню може увірватися Майлз Моллісон. Та разом з тим він був не настільки наївний, щоб не розуміти: Саманта, якій було вже добре за сорок, виступатиме в цьому фарсі головною лиходійкою. Його алібі просте: «Вона була вгашена й почала першою».

Але, попри сором, Ендрю відчував і певну втіху. Він страшенно хотів побачити Ґаю, щоб розповісти, як пристрасно на нього запала цілком доросла жінка. Він сподівався, що вони посміються з цього, так само, як сміялися з Морін, але ця розповідь неминуче вразить Ґаю, і ось так, сміючись, він і випитає в неї, чим вони займалися з Жирком і як далеко вона дозволила йому зайти. Він був готовий пробачити їй — вона ж теж була забухана. Але Ґая так і не прийшла.

Він пішов по серветку для Лексі і мало не зіштовхнувся з дружиною свого боса, що стояла за прилавком, тримаючи його «ЕпіПен».

—  Говард хотів, щоб я тут дещо перевірила, — сказала Шерлі. — І ми не можемо тримати тут цей шприц. Я занесу його в підсобку.


XII


Спорожнивши півпачки цукерків «Роло», Роббі відчув спрагу. Кристал не купила йому нічого попити. Він зліз із лавки і сів на теплу травичку, звідки в кущах ледь виднілася Кристал з тим незнайомцем. Не витримавши, він з’їхав до них похилим берегом.

—  Хоцу пити, — заскиглив він.

—  Роббі, іди звідси! — вигукнула Кристал. — Іди сядь на лавку!

—  Я хоцу пити!

—  Блін… іди зачекай на лавці, я зараз принесу шось попити! Іди звідси, Роббі!

Рюмсаючи, він видерся слизьким схилом назад до лавки. Він звик, що йому ніколи не дають того, чого він просить, звик не коритися свавільним дорослим, бо вони постійно міняють власні правила і все забороняють. Тому навчився скрізь, де тільки можна, шукати нагоду задовольняти свої нехитрі бажання.

Образившись на Кристал, Роббі відійшов від лавки і потупцяв далі. Назустріч йому ішов тротуаром чоловік у темних окулярах.

(Ґевін забув, де припаркував машину. Він вискочив від Мері і попростував Соборним провулком; та лише порівнявшись із будинком Саманти й Майлза, зрозумів, що йде зовсім не в тому напрямку. Не бажаючи повертатися до будинку Фербразерів, він пішов до мосту в обхід.

Там він побачив хлопчика, замурзаного шоколадом, недоглянутого і якогось не надто приємного. Ґевін пройшов повз хлопчика, заглиблений у невеселі роздуми, і мало не повернув до будинку Кей, де можна було б знайти мовчазне заспокоєння… вона завжди найкраще ставилася до нього, коли він був нещасний, і це свого часу й привабило його до неї.)

Плюскіт річки лише посилив спрагу Роббі. Він поплакав і побрів у другий бік від моста, повз ті кущі, де ховалася Кристал. Кущі хиталися. У пошуках води він пішов далі і враз побачив дірку в живоплоті, що тягнувся ліворуч від дороги. Заглянувши туди, побачив футбольне поле.

Він проліз у дірку і став розглядати широке зелене поле з воротами і розлогим каштаном. Роббі знав, що це таке, бо колись двоюрідний брат Дейн учив його грати в футбол на дитячому майданчику. Ще ніколи в житті Роббі не бачив стільки зелені.

Через поле широким кроком, склавши руки на грудях, понуро брела якась жінка. (Саманта йшла світ за очі, йшла і йшла, куди-небудь, тільки б подалі від Соборного провулка. Вона ставила собі багато запитань, але знаходила мало відповідей. Наприклад, чи не зайшла вона задалеко, розповівши Майлзу про той ідіотський п’яний лист, відісланий нею зі злості, який здавався їй тепер не таким і безневинним…

Вона підняла голову й зустрілася поглядом з Роббі. Діти часто по вихідних пролазили крізь дірку в живоплоті, щоб пограти в футбол. Навіть її доньки це робили, коли були малі.

Саманта перелізла через хвіртку і повернула від річки у напрямку Майдану. Відраза до самої себе намертво вчепилася до неї, хоч як вона намагалася від неї втекти.)

Роббі виліз назад крізь дірку в живоплоті і трохи пройшов услід за тією жінкою, але скоро вона зникла йому з очей. Цукерки «Роло» танули в руці, але він не хотів їх викидати; його й досі мучила спрага. Може, Кристал уже звільнилася. Він розвернувся й пішов назад.

Підійшовши до перших-ліпших кущів на березі, Роббі побачив, що вони вже не хитаються, і вирішив, що можна сміливо підходити.

—  Клистал, — покликав він.

Але в кущах нікого не було. Кристал зникла.

Роббі заплакав і почав кликати Кристал. Він видряпався на берег і налякано розглядав дорогу, але Кристал ніде не було.

—  Клистал! — зарепетував Роббі.

З протилежного боку дороги насуплено зиркнула на нього жінка з коротким сивим волоссям.

Шерлі залишила Лексі в «Мідному чайнику», де тій, схоже, подобалось бути, і вийшла на Майдан; там вона помітила Саманту — кого-кого, а її вона аж ніяк не хотіла бачити, тож Шерлі хутко розвернулася й пішла у протилежному напрямку.

За спиною в неї чувся плач і лемент якогось хлопчика, але вона йшла собі далі, стискаючи в кишені «ЕпіПен». Вона не буде об’єктом брудних жартів. Вона збиралася бути чистою, як Мері Фербразер, і щоб усі її жаліли. Її лють була така несамовита, така страхітлива, що Шерлі навіть не могла зв’язно думати. Їй хотілося діяти, карати, нищити.

Неподалік старого кам’яного мосту, ліворуч від Шерлі, захиталися кущі. Вона глянула туди й побачила щось мерзенне, гріховне і дике. І це ще рішучіше погнало її далі.


XIII


Суквіндер тинялася Пеґфордом ще довше, ніж Саманта. Вона вийшла з Олд-Вікеридж невдовзі після того, як мати звеліла їй іти на роботу, і просто блукала незнайомими вуличками, старанно оминаючи невидимі заборонні зони поблизу Соборного провулка, вулиці Надії і Майдану.

У неї в кишені було майже п’ятдесят фунтів, зароблених у кав’ярні і на святкуванні, а ще лезо бритви. Вона хотіла взяти ще й свою розрахункову книжку, що лежала в одній із шухляд батькового кабінету, але Вікрам не вставав з-за письмового столу. Чекаючи на зупинці автобус до Ярвіла, вона помітила на дорозі Шерлі і Лексі Моллісонів і поквапливо сховалася.

Ґаїна зрада була брутальна й неочікувана. Обійматися з Жирком Волом… він тепер і не гляне на Кристал, маючи Ґаю. Будь-який хлопець покине будь-яку дівчину заради Ґаї, це зрозуміло. Суквіндер просто не могла піти на роботу, де її єдина спільниця казатиме, що Жирко — нормальний чувачок. Ніяк не могла.

Завібрувала її мобілка. Ґая вже надіслала їй дві есемески:

«Я вчора була сильно забухана?»

«На роб. ідеш?»

Ані слова про Жирка Вола. Ані слова про те, що вона лизалася з мучителем Суквіндер. Нова есемеска запитувала: «Як ти?»

Суквіндер знову запхала мобільний у кишеню. Вирішила пройтися ще трохи в бік Ярвіла і сісти на автобус вже за містом, де її ніхто не побачить. Батьки спохопляться не раніше п’ятої тридцять, коли вона зазвичай поверталася з кав’ярні.

Отак вона йшла, розпашіла і втомлена, а в голові у неї зароджувався відчайдушний план: якби ж то їй знайти нічліг, дешевший за п’ятдесят фунтів… усе, що їй було потрібно, — це опинитися на самоті і дати волю лезу.

Шлях її пролягав уздовж річки Орр. Зараз через міст — і далі провулками аж до об’їзної дороги.

—  Роббі! Роббі! Де ти?

Берегом річки металася Кристал Відон. Жирко Вол курив, запхавши руку в кишеню, і спостерігав, як вона метушиться.

Суквіндер різко взяла праворуч, налякана, що хтось із них може її помітити. Крики Кристал відлунювали від річкового скла.

Погляд Суквіндер раптом помітив щось там унизу, на воді.

Ще не усвідомлюючи, що робить, вона вже схопилася за гарячий кам’яний парапет і вилізла на перила мосту.

—  Він у річці, Крис! — вигукнула Суквіндер і стрибнула солдатиком у воду.

Її ногу до крові розсік розбитий монітор комп’ютера, а саму Суквіндер затягло течією вглиб.


XIV


Шерлі відчинила двері до спальні й побачила там два порожні ліжка. За логікою там мав би спати Говард. Треба буде загнати його назад у ліжко.

Але ні з кухні, ні з ванної не долинало жодного звуку. Шерлі занепокоїлась, що могла розминутися з ним, вертаючись додому попри річку. Мабуть, він уже вдягнувся й пішов на роботу. Можливо, навіть сидить зараз разом із Морін у підсобці і перемиває кісточки Шерлі. Можливо, навіть замишляє розлучитися з нею й одружитися з Морін, адже таємне стало явним і приховувати більше нічого.

Вона кинулася до вітальні з наміром зателефонувати в «Мідний чайник». Говард у піжамі лежав на килимі.

Його обличчя посиніло, очі вирячились, з рота проривалися ледь чутні хрипи. Однією рукою він схопився за груди. Піжама на животі задерлася. Шерлі побачила там ділянку заструпілої подразненої шкіри — саме туди вона збиралася встромити шприц.

Говард зустрівся поглядом із Шерлі, німо благаючи про допомогу.

Шерлі нажахано витріщилася на нього, а тоді прожогом вискочила з кімнати. Спочатку вона сховала «ЕпіПен» у бляшанку з-під печива, потім витягла його звідти й запхала подалі, аж за кулінарні книжки.

Прожогом метнулася до вітальні, схопила телефон і набрала 999.

—  Пеґфорд? Ви телефонуєте з котеджу Оррбенк? Ми вже вислали туди швидку.

—  О, дякую, дякую, слава Богу, — проказала Шерлі і, вже кладучи слухавку, раптом усвідомила, що сказала не те, й заверещала: — Ні-ні, це не з котеджу Оррбенк!..

Але на тому кінці дроту слухавку вже кинули, і Шерлі мусила ще раз набирати номер. Вона так панікувала, що випустила з руки слухавку. Говардові хрипи на килимі ставали дедалі слабшими.

—  Це не з котеджу Оррбенк! — закричала вона. — Це Евертрі Кресент, тридцять шість, Пеґфорд… у мого чоловіка серцевий напад…


XV


Майлз Моллісон вискочив зі свого будинку в Соборному провулку в домашніх капцях і побіг стрімким схилом — туди, де на розі виднівся Олд-Вікеридж. Лівою рукою він затарабанив у товстезні дубові двері, а правою тим часом набирав номер дружини.

—  Так? — озвалася Парміндер, відкриваючи двері.

—  Мій тато, — задихано мовив Майлз, — … знову серцевий напад… мама викликала швидку… ви можете прийти? Прийдіть, будь ласка!

Парміндер кинулася в кімнату за лікарським саквояжем, і раптом зупинилась як укопана.

—  Я не можу. Мене усунули від роботи, Майлзе. Я не можу.

—  Ви жартуєте… будь ласка… швидка не доїде сюди за…

—  Я не можу, Майлзе, — повторила Парміндер.

Майлз відвернувся і вибіг у відчинену хвіртку. Попереду він побачив Саманту, що піднімалася садовою доріжкою до їхнього будинку. Гукнув її тремтячим голосом, і вона здивовано озирнулася. Спочатку їй здалося, що він розхвилювався так через неї.

—  У тата… серцевий напад… Їде швидка… довбана Парміндер Джаванда відмовляється йти до нього…

—  Господи! — вигукнула Саманта. — О Господи!

Вони кинулися до машини й поїхали вгору: Майлз у домашніх капцях, а Саманта в незручних клоґах, що натерли їй ноги.

—  Майлзе, чуєш сирену? Це швидка…

Та коли вони повернули на Евертрі Кресент, там ще нікого не було, а сирена вже стихла.


За милю звідти, під вербою на галявині, Суквіндер Джаванда вибльовувала річкову воду, а якась незнайома стара пані закутувала її в покривала, які вже можна було викручувати, як і одяг дівчини. Неподалік від них якийсь чоловік, що саме вигулював тут собаку і нагодився витягти Суквіндер з річки за волосся й сорочку, схилився над крихітним обм’яклим тільцем.

Суквіндер здавалося, що Роббі ще борюкався в її руках, хоч, може, це просто немилосердна течія ріки намагалася вихопити його від неї? Суквіндер добре плавала, але Орр штовхала і затягувала її вглиб. Її занесло за вигин ріки, і це допомогло їй наблизитись до берега, а тоді вона спромоглася на крик і побачила чоловіка з собакою, що біг до неї берегом ріки…

—  Біда, — сказав чоловік, промучившись хвилин двадцять над тілом Роббі. — Він відійшов.

Суквіндер заридала і сповзла на холодну, вологу землю, здригаючись усім тілом, і в цю мить здалека пролунала сирена швидкої, що мчала до них, але занадто пізно.

Тим часом на Евертрі Кресент санітарам ніяк не вдавалося підняти Говарда, щоб покласти його на ноші. Майлз і Саманта мусили їм помогти.

—  Ти їдь з татом, а ми за вами машиною! — скомандував Майлз Шерлі, яка в нервовому зриві не хотіла сідати в швидку.

Морін, випроводивши з «Мідного чайника» останнього відвідувача, стала на порозі і прислухалась.

—  Стільки сирен, — кинула вона через плече виснаженому Ендрю, що витирав столи. — Напевно щось сталося.

І вона глибоко вдихнула, ніби хотіла розкуштувати гострий присмак біди у теплому надвечірньому повітрі.


Частина шоста


Недоліки добровільних організацій

22.23. … Основними недоліками добровільних організацій є те, що їх важко заснувати і вони схильні до розпаду …

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання 


І


Дуже-дуже багато разів Колін Вол уявляв, як у його двері стукає поліція. Саме так і трапилось у неділю ввечері, коли вже сутеніло: чоловік і жінка постукали до них, але не для того, щоб його заарештувати, а щоб розшукати їхнього сина.

Нещасний випадок зі смертельним наслідком: «Стюарт, правильно?» — був його свідком.

—  Він зараз вдома?

—  Ні, — відповіла Тесса. — О Господи Боже… Роббі Відон… але ж він живе на Полях… як він опинився тут?

Жінка в поліцейській формі приязно пояснила їхню версію нещасного випадку.

—  Підлітки залишили його без нагляду, — саме так вона сказала.

Тессі здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

—  Ви не знаєте, де Стюарт? — запитав Коліна поліцейський.

—  Ні, — відповів Колін, який дуже змарнів і мав мішки під очима. — А де його востаннє бачили?

—  Коли туди прибув наш колега, Стюарт, схоже, гм, втік.

—  Боже милий! — зойкнула Тесса.

—  Він не відповідає, — прошепотів Колін, спробувавши набрати мобільний Жирка. — Треба його знайти.

Колін усе життя готувався до якоїсь біди. І вона не застала його зненацька. Він зняв з вішака плащ.

—  Я спробую набрати Арфа, — сказала Тесса і побігла до телефону.

Дім-на-пагорбі самотньо стримів над містом, і туди ще не дійшла ця новина. На кухні задзвонив мобільний Ендрю.

—  …льоу, — відповів він, жуючи грінку.

—  Енді. Це Тесса Вол. Стю з тобою?

—  Ні, — відповів він. — Вибачте.

Але насправді він не відчував ані найменшого жалю, що Жирко не з ним.

—  Дещо сталося, Енді. Стю був біля річки з Кристал Відон, а вона взяла з собою братика, і хлопчик втопився. Стю побіг… кудись утік. Ти не знаєш випадково, де він може бути?

—  Ні, — на автоматі відповів Ендрю, бо так вони колись домовилися з Жирком: предкам — ні слова.

Але ця новина вогким туманом заповзла в слухавку. Перед очима раптом все розмилося і стало якимсь непевним. Тесса вже намірилася закінчувати розмову.

—  Зачекайте, місіс Вол, — сказав він. — Здається, я знаю… є одне місце біля річки…

—  Я не впевнена, що він зараз осяде десь біля річки, — відповіла Тесса.

З кожною секундою у Ендрю зростала впевненість, що Жирко зараз у «каббінці».

—  Це єдине місце, яке приходить мені в голову, — сказав він.

—  Тоді кажи, де…

—  Це треба показати.

—  Я буду за десять хвилин! — крикнула вона.

А Колін пішки уже прочісував вулиці Пеґфорда. Тесса на своєму «Ніссані» піднялася на крутий пагорб і побачила Ендрю: він стояв на розі, де щоранку чекав на шкільний автобус. Він сів у машину і показував шлях. Вуличні ліхтарі світили тьмяно.

Вони припаркувалися біля дерев, де Ендрю зазвичай залишав велосипед Саймона. Тесса вийшла з машини і пішла за Ендрю аж до краю річки, приголомшена і налякана.

—  Його тут немає, — сказала вона.

—  Це он там, — сказав Ендрю і показав на пагорб Парджеттер, що стрімко здіймався над річкою, краєчком землі впираючись у бурхливу течію.

—  Що ти маєш на увазі? — нажахано спитала Тесса.

Ендрю знав, що невеличкій, товстенькій Тессі туди не пробратись.

—  Я піду гляну, — сказав він, — якщо ви почекаєте.

—  Але ж це небезпечно! — закричала вона крізь шум бурхливої річки.

Не зважаючи на неї, він намацав руками і ногами вже знайомі виступи. Ендрю по міліметрах рухався з виступу на виступ, і враз і йому, і Тессі стрельнула однакова думка: Жирко міг зірватися чи зістрибнути в річку, що бушувала біля самих ніг Ендрю.

Тесса постояла біля води, доки Ендрю зник з очей, а тоді відвернулась, намагаючись не заплакати, якщо Стюарт таки знайдеться, щоб поговорити з ним без істерики. Вперше в житті їй не було байдуже, де зараз Кристал. Поліцейські нічого не сказали, а страх за Жирка затьмарив їй усе…

«Боже милосердний, поможи мені знайти Стюарта, — молилася вона. — Поможи мені знайти Стюарта, будь ласка, Боже».

Вона витягла з кишені кардиґана мобільний і набрала Кей Баден.

—  Я не знаю, чи ви чули… — закричала вона, перекрикуючи шум води, і розповіла Кей про все, що сталося.

—  Мене відсторонили, я вже не займаюся їхньою сім’єю, — відповіла Кей.

Подолавши двадцять футів, Ендрю нарешті доповз до «каббінки». Там було темно хоч в око стрель. Він ніколи не бував тут так пізно. Заскочив у печеру.

—  Жирко?

В кутку щось заворушилося.

—  Жирко? Ти тут?

—  Маєш чим присвітити, Арф? — озвався чийсь непізнаваний голос. — Я загубив десь довбані сірники.

Ендрю вже хотів гукнути Тессі, але ж вона не знала, скільки часу він повз до печери. Хай ще трохи зачекає.

Він передав Жиркові запальничку. Мерехтливе світло вогника освітило обличчя Жирка. Таке ж незнайоме, як і голос: очі червоні, все обличчя спухле, як пампух.

Вогник згас. У пітьмі яскраво розгорівся Жирків недопалок.

—  Він помер? Її брат?

Ендрю навіть не думав, що Жирко може ще не знати.

—  Так, — відповів Ендрю, і додав: — Думаю, що так. Це те, що я… що я чув.

У мертвій тиші пролунав пронизливий, схожий на поросячий, писк.

—  Місіс Вол! — закричав Ендрю, вистромивши голову з печери якнайдалі, щоб чути тільки ревіння води і не чути Жиркового плачу. — Місіс Вол, він тут!


II


Поліціянтка була привітна й лагідна; в захаращеному котеджику біля річки все — ковдри, оббиті ситцем крісла й потерті килими — буквально все просякло річковою сирістю. Старенька власниця котеджу принесла грілку й горнятко гарячого чаю, яке Суквіндер не могла втримати, бо дрижала, як дрель. Вона вивергала з себе уривки інформації — своє ім’я, ім’я Кристал, ім’я маленького мертвого хлопчика, тільце якого відвезла машина швидкої допомоги. Перехожий з собакою, який витягнув Суквіндер з річки, був, напевне, глухуватий: він давав свідчення в сусідній кімнаті і його гаркітливий рев дратував Суквіндер. Собака, прив’язаний до дерева за вікном, не переставав скавуліти.

Потім поліцейські викликали батьків Суквіндер. Парміндер, поспішаючи до неї з чистим сухим одягом у руках, перечепилася об стіл і розбила улюблену декоративну фігурку власниці.

У маленькій ванні глибока брудна рана на нозі Суквіндер забризкала пухнастий килимок багряними плямами; коли рану побачила Парміндер, вона одразу ж крикнула Вікрамові, який саме голосно дякував усім у коридорі, що Суквіндер треба везти до лікарні.

У машині вона вкотре виблювала, і мама, що сиділа на задньому сидінні, витерла їй рот. Цілу дорогу до лікарні Парміндер з Вікрамом голосно розмовляли: Вікрам постійно повторював, що «їй треба ввести знеболювальне» і «доведеться обов’язково накласти шви»; а Парміндер на задньому сидінні тримала доньку, яку не переставало нудити, і бурмотіла:

—  Ти ж могла померти. Ти ж могла померти.

Суквіндер почувалася так, ніби вона й досі під водою.

Щось не давало їй дихати. Вона намагалася перекричати це щось, хотіла, щоб її почули.

—  Кристал знає, що він мертвий? — спитала вона, цокочучи зубами, і Парміндер, не розчувши, попросила її повторити запитання.

—  Я не впевнена, — врешті відповіла вона. — Ти ж могла померти, Веселушко.

У лікарні Суквіндер знову змусили роздягтися, але цього разу з нею за ширмою була мама, і Суквіндер занадто пізно зрозуміла свою помилку, коли побачила нажаханий вираз обличчя Парміндер.

—  Боже мій! — скрикнула вона, вхопивши Суквіндер за лікоть. — Боже мій, що ти з собою зробила?!

Суквіндер не могла говорити, вона знову залилася слізьми і затряслася. Вікрам цитьнув на всіх, включно з Парміндер, щоб дали дівчині спокій і, чорт забирай, поквапились, бо їй треба промити рану, накласти шви, дати знеболювальне і зробити рентген…

Трохи згодом її вклали на ліжко, з обох боків якого сиділи батьки і погладжували їй руки. Вона зігрілася і більше не дрижала, а нога вже не боліла. Небо за вікнами зовсім стемніло.

—  У Говарда Моллісона знову інфаркт, — почула вона слова матері, що розмовляла з батьком. — Майлз вимагав, щоб я їхала до них.

—  От нахаба! Посоромився б, — відповів Вікрам.

На подив сонної Суквіндер вони більше не розмовляли про Говарда Моллісона, а просто мовчки гладили їй руки, аж доки вона заснула.

В іншому краю лікарняного корпусу, в пошарпаній блакитній кімнатчині з пластиковими стільцями і акваріумом в кутку, по обидва боки від Шерлі сиділи Майлз із Самантою і чекали новин з операційної. Майлз і досі був у капцях.

—  Не можу повірити, що Парміндер Джаванда до нього не прийшла, — вкотре повторював він надірваним голосом.

Саманта встала, пройшлася повз Шерлі, обняла Майлза і поцілувала його у вкрите сивиною волосся, вдихаючи добре знайомий запах.

Скрипучим здушеним голосом Шерлі промовила:

—  А я й не дивуюся, що вона не прийшла. Я не дивуюся. Жахіття.

Від колишнього життя, від колишньої впевненості їй залишилось тільки одне — цілитись по завчених мішенях. Шок витіснив з неї майже все: вона вже не знала у що вірити, ба навіть — на що сподіватися. Їй здавалося, що той чоловік в операційній — зовсім не той, за кого вона колись вийшла заміж. Якби ж то можна повернутися у ті щасливі, упевнені дні, доки вона не прочитала того жахливого повідомлення…

Може, треба почистити увесь сайт. Цілком прибрати форум. Вона боялася, що Привид знову повернеться, щоб повторити ті гидомирні речі…

Їй захотілося негайно бігти додому і заблокувати сайт, а тоді раз і назавжди знищити «ЕпіПен»…

«Він бачив… Я знаю, що він бачив…

Але я б ніколи такого не зробила, справді. Я б на таке не пішла. Я просто була в шоці. Я б такого ніколи не зробила…»

А що, як Говард виживе і його перші слова будуть: «Побачивши мене, вона вибігла з кімнати. Вона не зразу викликала швидку. Вона тримала великий шприц…»

«Тоді я скажу, що йому пошкодило мозок», — виклично подумала Шерлі.

А якщо він помре…

Поруч з нею Саманта обіймала Майлза. Шерлі це не подобалось: це вона має бути в центрі уваги, це її чоловік лежить поверхом вище і бореться зі смертю. Вона хотіла бути, як Мері Фербразер, щоб нею захоплювались, хотіла стати трагічною героїнею. Ой не так вона все уявляла…

—  Шерлі?

Рут Прайс у сестринській одежі квапливо увійшла до їхньої палати.

—  Я щойно почула… — зі щирим співчуттям промовила вона. — Не могла не прийти… Шерлі, який жах, мені так шкода…

—  Рут, люба, — промовила Шерлі, встаючи і дозволяючи себе обійняти. — Ти така добра. Це так зворушливо.

Шерлі було приємно знайомити свою подругу-лікарку з Майлзом і Самантою і на їхніх очах отримувати від неї співчуття і жалість. Це був наче маленький ковток її уявного вдівства…

Але Рут мусила повертатися до роботи, і Шерлі знову сіла в пластикове крісло і занурилася в свої невеселі думки.

—  З ним усе буде добре, — шепотіла Саманта Майлзові, що схилив голову їй на плече. — Я знаю, він прорветься. Минулого ж разу все обійшлося.

Спостерігаючи, як у акваріумі метається туди-сюди крихітна переливчаста рибка-неон, Шерлі шкодувала, що безсила змінити минуле, бо майбутнього вона чомусь не бачила.

—  Хтось дзвонив Мо? — спитав трохи згодом Майлз, однією рукою витираючи очі, а іншою — обхопивши ногу Саманти. — Мамо, може, я…

—  Ні, — відрізала Шерлі. — Почекаємо… поки все дізнаємось.

Нагорі в операційній тіло Говарда Моллісона ледве поміщалося на операційному столі. Його розрізана грудна клітка відкривала руїни давньої «ручної роботи» Вікрама Джаванди. Над усуненням пошкоджень працювало дев’ятнадцять медиків; апаратура, до якої він був під’єднаний, систематично видавала м’які звуки, сигналізуючи, що він поки що живе.

А глибоко в надрах клініки, у морзі, лежало заморожене тільце Роббі Відона. Ніхто не супроводжував його до лікарні, ніхто не приходив до хлопчика, який лежав у металевому ящику.


III


Ендрю відмовився, щоб його відвозили назад до Дому-на-пагорбі, тому в машині сиділи тільки Тесса й Жирко.

—  Я не хочу додому, — сказав Жирко.

—  Добре, — відповіла Тесса й почала набирати номер Коліна. — Він зі мною… Енді його знайшов. Ми скоро приїдемо… Так… Так, звичайно…

По щоках Жирка котилися сльози, організм його зраджував. (Це було так само, як і тоді, коли він упісявся, злякавшись Саймона Прайса, і гарячий струмінь стікав йому по нозі в шкарпетку.) Солоні краплі дощем опадали йому на груди.

Він не переставав уявляти похорон. Крихітна домовинка.

Він не хотів робити цього, коли малий був поблизу.

Чи колись його відпустить цей гріх за мертву дитину?

—  То ти втік, — холодно промовила Тесса крізь його сльози.

Вона молилася й просила Бога, щоб знайти його живим, але огида переважувала тепер усі інші її почуття. Сльози Жирка не зворушили її. Вона вже звикла до чоловічих сліз. Якась часточка Тесси навіть жаліла, що після всього він, зрештою, не кинувся в річку.

—  Кристал розповіла поліції, що ви з нею були в кущах. Невже ви залишили хлопчика просто так, напризволяще?

Жиркові відняло мову. Він не міг повірити, що вона така жорстока. Невже вона не розуміє, що всередині нього бушує порожнеча, жах, відраза?

—  Ну, сподіваюся, що вона хоч завагітніє від тебе. — сказала Тесса. — Так у неї буде хоч щось, заради чого можна жити далі.

На кожному повороті Жирко думав, що вона везе його додому. Найбільше він боявся Каббі, хоч тепер вони обоє були йому страшні. Він хотів вилізти з машини, але Тесса заблокувала всі двері.

Вона різко звернула і загальмувала. Жирко, вчепившись за сидіння, побачив, що вони стоять на придорожній стоянці біля ярвілської об’їзної дороги. Налякавшись, що Тесса зараз скомандує йому вийти, Жирко повернув до неї спухле обличчя.

—  Твоїй біологічній матері, — почала вона, дивлячись на нього так, як ніколи досі, без жодного натяку на жалість чи доброту, — було чотирнадцять. З того, що нам розповідали, у нас склалося враження, що вона доволі розумна дівчина з середнього класу. Вона навідріз відмовилася сказати, хто твій батько. Ніхто не знав, чи вона так прикривала свого неповнолітнього коханця, а чи щось гірше. Усе це нам розповіли на той випадок, якщо в тебе будуть розумові чи фізичні відхилення. На той випадок, — чітко артикулювала Тесса як учителька, що докладно загострює увагу на питанні, яке точно буде в контрольній, — якщо ти народився в результаті інцесту.

Він відвернувся і весь аж зіщулився. Краще б його застрелили.

—  Я відчайдушно хотіла тебе всиновити, — вела далі Тесса. — Відчайдушно. Але тато був дуже хворий. Він сказав мені: «Я не можу цього зробити. Боюся нашкодити дитині. Спершу мушу видужати: я не зможу і лікуватися, і піднімати дитину на ноги».

—  Але я так сильно хотіла тебе всиновити, що натиснула на нього, аби він збрехав соцпрацівникам, щоб сказав, що почувається добре, що цілком здоровий і щасливий. Ми привезли тебе додому, ти був малюсінький і недорозвинений, а на п’яту ніч батько вислизнув з ліжка, пішов у гараж, надів шланг на вихлопну трубу і спробував покінчити з собою, бо йому здалося, що він тебе задушив. Він дивом не загинув.

—  Тому за поганий початок ваших з батьком стосунків можеш звинувачувати мене, — додала Тесса, — а може, й за все, що сталося відтоді. Але слухай, що я тобі скажу, Стюарте. Твій тато все життя брав на себе відповідальність за те, чого ніколи не вчиняв. Не думаю, що ти зможеш оцінити таку його відвагу. Але, — її голос нарешті задрижав, і він почув ту маму, до якої звик, — він любить тебе, Стюарте.

Вона додала цю брехню, бо просто не могла інакше. Того вечора Тесса уперше зрозуміла, що це й справді брехня і що всі її вчинки, усі самонавіювання, мовляв, так буде краще — не що інше, як сліпий егоїзм, що сіяв довкола безлад і біду. «Та чи легко дізнатись, котрі зірки уже мертві? — подумала вона, глянувши на небо. — І яка людина зможе витримати, дізнавшись, що вони всі — мертві?»

Вона завела мотор, перемкнула передачу, і вони знову виїхали на об’їзну дорогу.

—  Я не хочу на Поля, — сказав Жирко, смертельно налякавшись.

—  Ми не їдемо на Поля, — відповіла Тесса. — Я везу тебе додому.


IV


Поліція нарешті підібрала Кристал Відон, коли вона, як причинна, бігала уздовж берега річки на краю Пеґфорда і надірваним голосом кликала братика. Поліціянтка, що підійшла до неї, назвала її на ім’я і спробувала обережно повідомити їй про трагедію, та Кристал все одно дала волю рукам, і її, врешті-решт, довелося майже заштовхувати в машину. Кристал не помітила, як Жирко зник між дерев: він для неї більше не існував.

Поліцейські привезли Кристал додому, але коли вони постукали в двері, Террі відмовилася відчиняти. Вона помітила їх крізь вікно нагорі і подумала, що Кристал скоїла непоправне й непростиме: випатякала копам, що в них удома переховують принесені Оббо сумки з гашишом. Террі витягла важезні сумки нагору, поки поліція стукала у двері, і відчинила аж тоді, коли зрозуміла, що вже нема куди подітися.

—  Шо вам треба?! — закричала вона крізь шпаринку в дверях.

Поліціянтка тричі просила Террі дозволу зайти, але та відмовлялася, допитуючись, чого їм треба. Вже й кілька сусідів почали визирати з вікон. Навіть коли поліціянтка сказала: «Ми з приводу вашого сина, Роббі», — Террі так нічого й не зрозуміла.

—  З ним всьо о’кей. Шо з ним може статись? Він гуляє з Кристал.

Але тут вона побачила Кристал, яка не схотіла сидіти в машині і вже дійшла майже до середини садової доріжки. Погляд Террі опустився на ноги Кристал: туди в присутності чужаків завжди чіплявся Роббі.

Террі кулею вилетіла з хати, простягши руки-клешні; поліціянтка мусила схопити її за стан і відтягти від Кристал, щоб Террі не подряпала їй обличчя.

—  Ах ти сучко мала, стерво, шо ти зробила з Роббі?

Кристал відсахнулася від них, прожогом метнулася до хати і затраснула за собою двері.

—  Йо-пе-ре-се-те!.. — пробурмотів поліцейський.

За кілька миль звідти, на вулиці Надії, Кей і Ґая Бадени стояли одна навпроти одної в темному коридорі. Їм обом бракувало зросту, щоб замінити лампочку, яка перегоріла ще кілька днів тому, а драбини в них не було. Увесь день вони сварилися, тоді майже мирилися, тоді знову сварилися. І ось, у мить, коли вони вже були на межі згоди, коли Кей погодилася, що вона теж ненавидить Пеґфорд і що переїзд був помилкою, і що вона спробує повернутися з Ґаєю назад до Лондона, задзвонив її мобільний.

—  Втопився братик Кристал Відон, — прошепотіла Кей по короткій розмові з Тессою.

—  Ох! — видихнула Ґая.

Розуміла, що варто висловити співчуття, але боялася, що розмова про Лондон піде котові під хвіст, доки мама не дала твердої обіцянки, тому стиха, здушеним голосом додала:

—  Це сумно.

—  Це сталося тут, у Пеґфорді, — сказала Кей. — Біля дороги. Кристал була з сином Тесси Вол.

Ґаю пройняв ще більший сором, що вона дозволила Жиркові себе поцілувати. Від нього гидко смерділо пивом і цигарками, і він намагався її мацати. Вона усвідомлювала, що достойна кращого, ніж Жирко Вол. Навіть якби замість нього був Енді Прайс, і то було б ліпше. Суквіндер цілий день не відповідала на дзвінки.

—  Це її просто знищить, — мовила Кей з осклілим поглядом.

—  Але ж ти нічим їй уже не поможеш, — відповіла Ґая. — Правда?

—  Ну… — мовила Кей.

—  Тільки не починай! — крикнула Ґая. — Знову ти за своє, знову! Ти вже не маєш до них жодного стосунку! А про мене, — крикнула вона, тупнувши ніжкою, як завжди робила, коли була мала, — про мене ти забула?!

Поліцейський на Фолей Роуд уже викликав їхню соцпрацівницю. Террі корчилась, верещала і намагалася проламати двері будинку, а зсередини тим часом долинали звуки пересування меблів: це Кристал барикадувалася. Сусіди один по одному виходили з будинків і вражено спостерігали за істерикою Террі. Якимось чином крізь нерозбірливі крики Террі і лиховісну присутність поліції до натовпу докотилася причина.

«Хлопчик загинув», — переказували вони одне одному.

Ніхто не ступив ані кроку, щоб пожаліти чи заспокоїти Террі. У Террі Відон друзів не було.

—  Їдемо зі мною, — вмовляла Кей свою бунтівну доньку. — Я поїду туди й побачу, чи зможу щось зробити. Я в нормальних стосунках з Кристал. У неї нікого нема.

—  Стопудово, що вона трахалася в той час із Жирком Волом! — закричала Ґая, але це вже був її останній протест, і за кілька хвилин вона вже прив’язувалася ременем безпеки у старому «воксхолі», втішена, попри все, тим, що Кей довелося її вмовляти.

Але доки вони дісталися об’їзної дороги, Кристал знайшла те, що шукала: пакетик героїну, схований у комірчині, — другий з двох, якими Оббо заплатив Террі за годинник Тесси Вол. Разом з інструментарієм Террі Кристал взяла його з собою до ванної кімнати, бо тільки там замикалися двері.

Її тітка Шеріл, напевне, почула, що сталося, бо до Кристал навіть крізь двоє дверей долинав її характерний хрипкий крик, перемішаний з воланнями Террі:

—  Стерво мале, відкрий двері! Мамка хоче з тобою побалакати! — І вигуки поліцейських, які намагалися втихомирити обидвох жінок.

Кристал ніколи досі не кололася, але багато разів спостерігала за цим процесом. Вона знала, що таке драккари, знала як зробити модель вулкана, їй неважко було нагріти ложку, взяти клубочок вати, вмочити у розведений героїн і при наповненні шприца використовувати це як фільтр. Вона також знала, що згин на руці — найкраще місце, щоб потрапити у вену, знала, що голку треба тримати під якомога меншим кутом до тіла. Вона усе це знала, бо не раз чула, що новачки можуть відкинути копита від тієї дози, яку приймають наркомани, і це було добре, бо вона й не хотіла вижити.»

Роббі втопився з її вини. Вона намагалася його врятувати, і сама ж його вбила. Доки пальці робили задумане, в голові проскакували образи. Ось містер Фербразер у спортивному костюмі біжить уздовж каналу, де тренується їхня команда. А ось лице баби Кет, скривлене від болю й любові. А ось Роббі, незвично чистенький, чекає на неї біля вікна будинку прийомної сім’ї і аж підстрибує з радощів, побачивши, що Кристал підходить до дверей…

Вона чула, як поліцейський крізь шпарку для пошти закликає її не бути дурненькою дівчинкою, як поліціянтка намагається втихомирити Террі і Шеріл.

Голка легко ввійшла у вену. Кристал різко дотиснула шприц до кінця — з надією і без жалю.

На той час, коли під’їхали Кей і Ґая, а поліція вирішила вибивати двері, Кристал Відон досягла своєї єдиної мети: вона возз’єдналася з братиком там, де їх ніхто вже не зможе розлучити.


Частина сьома


Допомога бідним…

13.5. Пожертви на користь бідних… розглядаються як благодійність, навіть якщо від них якимось чином виграють забезпечені…

    
Чарльз Арнольд-Бейкер «Управління місцевими радами»


Сьоме видання 


Сонячного квітневого ранку, майже три тижні по тому, як сонний Пеґфорд розбудило виття сирен, Шерлі Моллісон стояла самотньо у спальні і позирала на власне відображення в дзеркальній шафі. Вона ретельно поправляла одяг перед тим, як їхати в південно-західну лікарню, куди їздила тепер щодня. Сьогодні її ремінець затягнувся на одну дірочку тісніше, ніж два тижні тому, її сиве волосся вже потребувало стрижки, а з того, як вона кривилася, мружачись від яскравого сонця, можна було вгадати її настрій.

Шерлі вже цілий рік розносила по палатах різні документи і квіти, штовхала бібліотечні візочки, але ніколи навіть не могла уявити, що вона може стати однією з тих бідолашних, прибитих горем жінок, які просиджують біля лікарняних ліжок, бо життя пішло під укіс і їхні чоловіки знесиліли. Процес Говардового одужання виявився далеко не таким швидким, як сім років тому. Він нерухомо лежав, під’єднаний до пискотливих апаратів, замкнений у собі, ослаблений, із обличчям дивного кольору, став абсолютно залежним, а тому дратівливим. Іноді Шерлі мусила вдавати, що їй треба в туалет, аби тільки уникнути його тяжкого погляду.

Коли разом із нею до лікарні приходив Майлз, Шерлі давала йому нагоду виговоритись, і він монотонно переповідав Говардові пеґфордські новини. Вона почувалася набагато краще — водночас ніби й помітнішою, а ніби й затіненою і захищеною, коли високий Майлз крокував разом з нею прохолодними лікарняними коридорами. Він заводив милі розмови з медсестрами, подавав Шерлі руку, коли вони сідали в машину чи виходили з неї, і повертав їй відчуття власної унікальності, відчуття жінки, достойної опіки і захисту. Але Майлз не міг приходити щодня і посилав їй на поміч Саманту, що неабияк дратувало Шерлі, попри те, що Саманта стала однією з небагатьох, чия поява викликала посмішку на змертвілому фіолетовому обличчі Говарда.

До всього їй здавалось, що ніхто не розуміє, яка жахлива тиша стояла у неї вдома. Коли лікарі сказали родині, що процес одужання затягнеться на кілька місяців, Шерлі сподівалася, що Майлз запропонує їй переїхати в гостьову кімнату їхнього просторого будинку в Соборному провулку чи принаймні сам деколи ночуватиме в неї. Але ж ні: її залишили на самоті, напризволяще, якщо не враховувати ті три нестерпних дні, коли вона мусила приймати в себе Пат і Меллі.

«Я на таке ніколи б не пішла, — переконувала вона себе тихими безсонними ночами. — Я й наміру такого не мала. Просто була у відчаї. А так я ніколи б цього не зробила».

«ЕпіПен» Ендрю вона поховала, як маленький трупик, у пухку землю під пташиною годівничкою в саду. Але їй страшенно муляло, що вона знає — шприц там. Шерлі планувала викопати його вночі за день до вивозу сміття і підкинути в сусідський контейнер.

Говард ніколи не згадував про шприц. Він не питав, чому вона втекла, коли побачила його.

Шерлі часто відводила душу, відкрито проклинаючи тих, хто, на її думку, був винний у біді, що спіткала її родину. Найбільше, звісно, діставалося Парміндер Джаванді за її бездушну відмову рятувати Говарда. Наступними в її чорному списку йшли двоє підлітків, чия розпусна безвідповідальність призвела до того, що швидка прибула до Говарда з великим запізненням.

Аргумент був, мабуть, не надто переконливий, але давав приємну можливість зайвий раз спаплюжити Стюарта Вола і Кристал Відон, а в своєму колі Шерлі знаходила чимало вдячних слухачів, тим паче, що «Привидом Баррі Фербразера», як з’ясувалося, був не хто інший, як Стюарт Вол. Він сам зізнався в цьому батькам, і вони особисто обдзвонили всіх жертв цього дикого знущання і вибачалися перед ними. Новина про встановлення особи Привида миттєво поширилася містечком, і цей факт, разом з причетністю Стюарта до смерті трирічної дитини, перетворив знеславлення Стюарта на почесний і приємний обов’язок.

Шерлі висловлювалась найрізкіше за всіх. Своїми несамовитими прокльонами вона мовби здійснювала маленькі акти екзорцизму, виганяючи з себе те відчуття спорідненості і благоговіння перед Привидом і зрікаючись того жахливого останнього повідомлення, яке начебто ніхто більше й не бачив. Сім’я Волів не дзвонила й не вибачалася перед Шерлі, але на той випадок, якби Стюарт проговорився батькам чи хтось інший почав би щось патякати, вона припасла останній, нищівний удар по Стюартовій репутації.

«Звісно, ми знали про це, — могла б тоді сказати вона крижаним гордовитим тоном, — і я впевнена, що саме це потрясіння від прочитаного і довело Говарда до інфаркту».

Шерлі не раз проговорювала цю фразу в себе на кухні, шукаючи відповідні інтонації.

А ось питання, чи справді Стюарт Вол знав щось таке про її чоловіка й Морін, було не таке актуальне, бо Говард уже явно неспроможний зрадити свою Шерлі — ні зараз, ні, мабуть, уже ніколи, та й ніяких чуток ніхто, схоже, так і не розпускав. І якщо мовчанка, яку вона пропонувала Говардові, невідворотно залишаючись із ним віч-на-віч, мала присмак взаємної образи, то перспектива його тривалої недієздатності і відсутності вдома сприймалася Шерлі набагато спокійніше, ніж якихось три тижні тому.

Пролунав дзвоник, і Шерлі побігла відчиняти. До них шкутильгала Морін на необачно високих підборах і в кричущій аквамариновій сукні.

—  Це ти, дорогенька, заходь, — привіталася Шерлі. — Зараз, я тільки візьму сумочку.

Вже краще їхати до лікарні з Морін, аніж самій. Морін було наплювати на Говардове мовчання. Її квакливий голосок не змовкав ні на мить, і Шерлі могла спокійнісінько собі сидіти, єхидно щиритися і відпочивати. А оскільки Шерлі тимчасово взяла під контроль Говардову частку бізнесу, у неї з’явилося чимало способів випоміщувати свої гнітючі підозри дрібними ляпасами в бік Морін, критикуючи будь-які її рішення.

—  Ти знаєш, що тут недалечко відбувається? — спитала Морін. — У церкві Архангела Михаїла? Похорон малих Бідонів.

—  У церкві Архангела Михаїла? — нажахано перепитала Шерлі.

—  Кажуть, що люди давали пожертви, — відповіла Морін, яка мало не лускала від кількості пліток, що їх пропустила Шерлі, безконечно їздячи до лікарні. — Хто збирав — краще не питай. Зрештою, я не думаю, що родина хотіла б поховати їх просто біля річки, правда?

(Замурзане й запущене хлоп’я, про існування якого мало хто знав, якого любили тільки мати й сестра, зазнало, втопившись, такої метаморфози у колективній свідомості пеґфордців, що всі про нього говорили тепер не інакше, як про «дитя вод», херувима, чистого й ніжного ангелика, якого всі оточили б любов’ю й ласкою, якби змогли врятувати.

Але голка й героїн аж ніяк не покращили репутацію Кристал. Якраз навпаки: вона назавжди закарбувалася в пам’яті старого Пеґфорда бездушною тварюкою, чия схильність до аморальних задоволень, як висловлювалися поважні люди, призвела до загибелі невинного дитятка.)

Шерлі вже надягала пальто.

—  Уяви, що я їх бачила того дня! — сказала вона, і на її щоках виступили червоні плями. — Хлопчик репетував біля одних кущів, а Кристал Відон і Стюарт Вол були в інших…

—  Ти серйозно?! І що вони, справді там?.. — ласо перепитала Морін.

—  Ще й як, — відповіла Шерлі. — Серед білого дня. Під відкритим небом. А хлопчик уже був коло самої річки, коли я його побачила. Пару кроків — і все.

Щось у виразі обличчя Морін покоробило Шерлі.

—  Я квапилася, — різко докинула Шерлі, — бо Говард сказав, що погано себе почуває, і я страшенно хвилювалася. Я взагалі не хотіла виходити з хати, але Майлз і Саманта відправили до мене Лексі… якщо чесно, то в них, по-моєму, був скандал… а тоді Лексі захотіла піти в кав’ярню… я тоді була сама не своя і думала лиш одне: я мушу повертатися до Говарда… я лише пізніше по-справжньому усвідомила побачене… але найгірше те, — мовила червоніша, ніж завжди, Шерлі, сідаючи на свого улюбленого коника, — що якби Кристал Відон замість того, щоб забавлятися в кущах, дивилася за дитиною, то швидка могла б вчасно приїхати до Говарда. Ти ж знаєш, що виїхали дві швидкі… вийшла плутани…

—  Це ясно, — перебила її Морін дорогою до машини, бо чула це вже не раз. — Слухай, я просто не розумію, з якого дива їх ховають тут, у Пеґфорді…

Морін натякала на те, щоб дорогою до лікарні вони проїхали повз церкву — дуже вже хотілося їй побачити те кодло Бідонів і, може, навіть глянути одним оком на ту запущену матір-наркоманку, але вона не могла придумати, як висловити цю пропозицію.

—  Знаєш, Шерлі, мене тішить одне, — проказала Морін, коли вони завертали на об’їзну дорогу. — Ми вже практично здихалися Полів. Для Говарда це, мабуть, велика втіха. Хоч він ще й не зможе ходити на засідання ради, та таки домігся свого.


Ендрю Прайс мчав стрімким схилом від Дому-на-пагорбі, сонце обпікало йому спину, а вітер куйовдив волосся. Синець під оком зробився жовто-зеленим і мав вигляд ще жалюгідніший, ніж тиждень тому, коли Ендрю прийшов до школи і взагалі не міг розплющити око. Учителям він тоді збрехав, що впав з велосипеда.

Настали Великодні канікули, і вчора ввечері Ґая надіслала есемеску — запитувала, чи йтиме він на похорон Кристал. Він негайно відповів «так», і ось тепер, після довгих роздумів, одягнув найчистіші свої джинси і темно-сіру сорочку, адже костюма не мав.

Він не дуже розумів, навіщо Ґаї йти на похорон, хіба щоб побачитися з Суквіндер Джавандою, до якої вона прикипіла ще сильніше, коли вирішилося питання з їхнім з мамою переїздом до Лондона.

—  Мама тепер і сама шкодує, що переїхала в Пеґфорд, — радісно сповістила Ґая на великій перерві, коли вони втрьох із Суквіндер і Ендрю сиділи на низькому парапеті біля газетного кіоска. — Тепер і до неї дійшло, що Ґевін — мудило.

Ґая дала Ендрю номер свого мобільного і пообіцяла, що вони побачаться, коли вона приїде в гості до батька в Редінґ, і навіть, між іншим, дала зрозуміти, що покаже йому свої улюблені місця в Лондоні, якщо він дістанеться туди. Вона роздавала ці розкішні обіцянки зі щедрістю солдата перед демобілізацією, і вони скрашували Ендрю перспективу його власного переїзду. Почувши, що батьки знайшли покупця на Дім-на-пагорбі, Ендрю не знав, тішитися йому чи сумувати.

Перед крутим поворотом на Соборний провулок, де в нього завжди підіймався настрій, Ендрю зовсім засмутився. Він бачив, як метушаться на цвинтарі люди, і спробував уявити, яким буде цей похорон. І вперше за сьогодні він серйозно задумався про Кристал Відон.

На нього раптом наринув глибоко зачаєний спогад про той день, коли на футбольному полі школи Святого Томаса Жирко знічев’я, для експерименту, пригостив його зефіром з арахіскою всередині… він ще й досі пам’ятав, як запекло йому в горлі, як він раптом не зміг дихати. Він не забув, як намагався кричати, як йому підкосилися коліна і він упав, як довкола з’юрмилися діти і спостерігали за ним з байдужою цікавістю, а тоді почувся пронизливий вереск Кристал Відон:

—  В Ендіпрайса лергічна ригакція!

Своїми коротенькими ніжками вона швиденько подріботіла до вчительської; директор схопив Ендрю на руки й довіз до найближчої лікарні, де доктор Кроуфорд ввів йому адреналін. Вона єдина зі всіх запам’ятала розмову, на якій вчителька попереджала про небезпечну для життя алергію Ендрю; вона єдина зі всіх розпізнала симптоми.

На шкільних зборах Кристал мали нагородити золотою зірочкою за заслуги, а може, навіть і грамотою «Учень тижня», але на другий день (Ендрю пам’ятав це так само чітко, як і власну ганьбу) вона так потужно зацідила Лексі Моллісон, що вибила тій два зуби.

Він обережно закотив Саймонів велосипед у гараж до Волів і якось неохоче подзвонив у двері. Відчинила Тесса Вол, на ній було найкраще сіре пальто. Ендрю був на неї сердитий: це з її милості у нього під оком ярів ліхтар.

—  Заходь, Енді, — насуплено сказала Тесса. — Ми будемо готові за хвилинку.

Він зачекав у коридорі. Вітраж на дверях відкидав різнокольорові тіні на підлогу. Тесса пішла до кухні, і Ендрю побачив там Жирка в чорному костюмі, що припав до крісла, мов розчавлений павук, тримаючи одну руку над головою, неначе захищався від ударів.

Ендрю відвернувся. Хлопці не розмовляли, відколи Ендрю привів Тессу до «каббінки». Жирко вже два тижні не з’являвся в школі. Ендрю кілька разів надсилав йому есемески, але Жирко не відповідав. Його сторінка на «Фейсбуці» не оновлювалася ще з дня народження Говарда Моллісона.

Тиждень тому, без жодного попередження, Тесса зателефонувала Прайсам, розповіла, що Жирко зізнався, що це він писав усі повідомлення під псевдонімом «Привид_Баррі_Фербразера», і принесла свої щирі вибачення за все, що їм довелося пережити.

—  А звідки він знав, що в мене новий комп’ютер? — заревів Саймон, насуваючись на Ендрю. — Як той йохарний Жирко Вол знав, що я маю халтуру на типографії?

Єдиною розрадою було те, що батько не знав усієї правди, бо інакше він, незважаючи на заступництво Рут, відлупасив би Ендрю до непритомності.

Ендрю не розумів, чому Жирко вирішив удавати, що це він усе написав. Можливо, тут проявився його егоїзм і прагнення в усьому бути першим — найнебезпечнішим і найдеструктивнішим з-поміж усіх. А, може, він подумав, що вчинить шляхетно, взявши на себе провину за них обидвох. У всякому разі Жирко наробив більше лиха, ніж міг собі уявити. Маючи розсудливих і цивілізованих батьків, вільготно живучи в своїй мансарді, він і близько не розумів, що означає жити з таким батьком, як Саймон Прайс, — розмірковував Ендрю, чекаючи в коридорі.

Ендрю чув, як Жиркові батьки про щось перешіптувались на кухні, двері до якої були відчинені.

—  Нам треба виходити, зараз, — казала Тесса. — У нього є моральний обов’язок, він зобов’язаний піти.

—  Але він уже й так тяжко покараний, — долинув голос Каббі.

—  Я ж не прошу його піти як…

—  Не просиш? — різко перепитав Каббі. — Заради Бога, Тессо. Думаєш, хтось захоче його там бачити? Ти йди сама, а Стю може лишитися зі мною.

За хвилю Тесса вийшла з кухні, щільно причинивши за собою двері.

—  Стю не йде, Енді, — сказала вона, і він бачив, що це її страшенно розлютило. — Мені дуже прикро.

—  Та нічого, — промимрив Ендрю. Він був навіть радий. Не уявляв, про що б вони могли зараз говорити. До того ж тепер він зможе сісти біля Ґаї.


Трохи нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон стояла біля вікна у вітальні, тримала в руці каву й дивилася, як люди в жалобі проходять повз її дім до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. Побачивши Тессу Вол, а біля неї, як їй здалося, Жирка, вона стиха аж зойкнула.

—  О Боже, і він пішов! — вимовила вона вголос сама до себе.

Але тоді вона впізнала Ендрю, зашарілася і рвучко відійшла від вікна.

Саманта сьогодні повинна була займатися інтернет-продажем з дому. Її ввімкнений ноутбук лежав перед нею на дивані, але вона ще зранку одяглася в стару чорну сукню, хоч і досі не була певна, чи варто їй іти на похорон Кристал і Роббі Відонів. Залишалися буквально лічені хвилини, щоб прийняти остаточне рішення.

Вона жодного разу в житті не сказала бодай доброго слова про Кристал Відон, тож чи не буде явним лицемірством приходити на її похорон лише тому, що Саманта пустила сльозу, читаючи про її смерть у газетці «Ярвіл і околиця», а ще тому, що пухкеньке личко Кристал сяяло посмішкою зі всіх шкільних фотографій, які Лексі приносила додому зі школи Святого Томаса?

Саманта відставила каву, квапливо підійшла до телефону і подзвонила Майлзові на роботу.

—  Привіт, кицюню, — озвався він.

(Вона пригортала його, коли він полегшено схлипував коло лікарняного ліжка, на якому лежав Говард, під’єднаний до апаратів, але живий.)

—  Привіт, — відповіла вона. — Як ти?

—  Непогано. Купа роботи з самого ранку. Радий тебе чути, — сказав він. — У тебе все нормально?

(Минулої ночі вони займалися коханням, і вона не уявляла, що робить це з кимось іншим.)

—  Ось-ось почнеться похорон, — сказала Саманта. — Люди вже збираються…

Вона майже три тижні тамувала в собі те, що хотіла сказати, — трохи через те, що Говард лежав у лікарні, трохи через те, що не хотіла нагадувати Майлзові про їхню жахливу сварку, але більше стримуватися не могла.

—  … Майлзе, я бачила того хлопчика! Роббі Відона. Я бачила його, Майлзе! — панічно виправдовувалася Саманта. — Він був на футбольному полі Святого Томаса, а я пройшла повз нього.

—  На футбольному полі?

—  Він, мабуть, блукав собі довкола, поки вони… він був сам, — проказала вона, згадавши це брудне й занедбане дитя.

Саманту не полишала думка, чи вділила б вона йому уваги більше, якби він був чистішим; може, на якомусь підсвідомому рівні вона сприйняла того хлопчика як дитя вулиці, загартоване і стійке?

—  Я думала, що він прийшов туди погратися, але з ним нікого не було. Йому було всього три з половиною рочки, Майлзе. Чому я не спитала, з ким він прийшов?

—  Тихо, тихо, — рішуче мовив Майлз, беручи ситуацію під контроль, і Саманта полегшено зітхнула, а на очах у неї виступили вдячні сльози. — Твоєї вини тут немає. Ти не могла знати. Ти ж, мабуть, думала, що його мати десь поруч.

(Отже, він не зненавидів її, не вважав лихою. Останнім часом він просто зворушував її здатністю все пробачати.)

—  Я не впевнена в цьому, — кволо заперечила вона. — Майлзе, якби я поговорила з ним…

—  Коли ти його побачила, він же не був біля річки.

«Але був біля дороги», — подумала Саманта.

Упродовж останніх трьох тижнів у Саманти визрівала потреба розчинитися в чомусь більшому, ніж її власна персона. Щодня вона сподівалася, що цей незрозумілий порив просто зникне («Ось так люди вдаряються в релігію», — віджартовувалася вона подумки), але все натомість лише загострювалось.

—  Майлзе, — наважилась вона, — щодо місцевої ради… без твого тата… ну й Парміндер Джаванда теж іде… ти ж, мабуть, захочеш когось кооптувати на їхні місця, правда? — Вона знала всю термінологію, адже роками прислухалася до їхніх розмов. — Ти ж не захочеш нових виборів після цього всього?

—  О ні, не дай Боже.

—  Отже, одна вакансія може бути за Коліном Волом, — вела вона далі, — а я так собі думала, що в мене є час… адже бізнес тепер ведеться онлайн… то я могла би претендувати на другу вакан…

—  Ти?! — ошелешено перепитав Майлз.

—  Я б хотіла бути причетною, — сказала Саманта.

Кристал Відон померла в шістнадцять років, забарикадувавшись в убогій халупці на Фолей Роуд… Саманта за ці два тижні не випила жодного ковтка вина. Було б цікаво, подумала вона, вислухати всі аргументи щодо наркоклініки «Белчепел».

У будинку номер десять на вулиці Надії задзвонив телефон. Кей і Ґая вже й так запізнювались на похорон Кристал. Коли Ґая спитала, хто дзвонить, її миле личко спохмурніло, а вона сама немовби постаріла.

—  Це Ґевін, — сказала вона матері.

— Я не дзвонила йому! — прошепотіла Кей, мов перелякана школярка, і взяла слухавку.

—  Привіт, — сказав Ґевін. — Як ти?

— Іду на похорон, — сказала Кей, дивлячись на доньку. — Дітей Бідонів. Так що нічого доброго.

—  Ой, — розгубився Ґевін. — Боже мій, справді. Вибач. Я не подумав.

Побачивши знайоме прізвище в заголовку «Ярвіла і околиці» він зацікавився і чи не вперше купив цю газету. Ґевін пригадав, що ніби проходив неподалік від місця, де були ті підлітки й малий, але він зовсім не пам’ятав, чи бачив тоді Роббі Бідона.

Для Ґевіна це були неймовірно дивні два тижні. Йому страшенно бракувало Баррі. Він сам себе не розумів: замість того, щоб не знаходити собі місця й страждати, що його відшила Мері, його переслідувало тільки одне бажання — випити пива з чоловіком, чию дружину він сподівався забрати собі…

(Йдучи від її будинку, Ґевін промимрив собі під ніс: «Ось що стається, коли дружба з другом переходить в бажання одружитись», — і сам не помітив свого словоблудства.)

—  Слухай, — сказав він, — може, ми потім кудись підемо?

Кей мало не розреготалася.

—  Що, дістав гарбуза?

І простягла Ґаї слухавку, щоб та поклала її на місце. Вони квапливо вийшли з дому, майже бігом дісталися до кінця вулиці і перейшли Майдан. Проминаючи «Чорну гармату», Ґая взяла матір за руку.

Вони прийшли саме тоді, коли під’їхали катафалки, й поспішили на кладовище, доки ті, що мали нести труни, переминалися з ноги на ногу на тротуарі.

(—  Відійди від вікна, — звелів синові Колін Вол.

Але Жирко, якому відтепер належало жити з усвідомленням власного боягузтва, підступив ще ближче, намагаючись довести, що здатен витримати бодай це…

Труни пропливли біля них: перша — яскраво-рожева, і від побаченого Жирко аж задихнувся, а друга — крихітна, сліпучо-біла…

Колін занадто пізно став перед Жирком, щоб його захистити, але штори все одно засунув. У цій спохмурнілій вітальні Жирко недавно зізнався, що це він виставив напоказ усьому світові таємницю батькової недуги; привласнив усі провини, які спали йому на думку, в надії, що батьки вирішать, що він хворий чи в нього поїхав дах; узяв на себе такий страшний тягар, щоб уже напевно вони його прибили чи зарізали, як він на те й заслуговував, — Колін м’яко поклав руку синові на плече і повів його на залиту сонцем кухню.)

Перед церквою Архангела Михаїла і Всіх Святих чоловіки були готові рушати з трунами по церковній доріжці. Серед них був і Дейн Таллі у важкому чорному плащі, з сережкою у вусі й саморобним татуюванням-павутиною на шиї.

Джаванди й Бадени чекали разом у затінку тиса. Біля них вештався Ендрю Прайс, а трохи віддалік стояла з кам’яним обличчям Тесса Вол. Решта присутніх вишикувалися шеренгою перед входом до церкви. Хтось мав доволі агресивний вигляд, хтось, навпаки, покірний і смиренний. Дехто прийшов у дешевому чорному вбранні, але більшість були в джинсах чи спортивних костюмах, а одна дівчина з бодіпірсингом красувалася в коротенькій футболці, і від кільця на її пупку відблискувало сонце. Чоловіки несли доріжкою труни, на яких вигравало яскраве сонячне світло.

Це Суквіндер Джаванда вибрала рожевий колір труни для Кристал, бо була впевнена, що їй би сподобалось. Суквіндер займалася практично всім: організовувала, вибирала, переконувала. Парміндер постійно позирала на доньку, шукаючи приводу, щоб доторкнутися до неї: то забирала їй з чола волосся, що лізло в очі, то поправляла комірець.

Як і Роббі, який, втопившись, очистився в очах пеґфордців, так і Суквіндер Джаванда, яка ризикувала життям у спробі врятувати хлопчика, одразу стала героїнею Пеґфорда. Після статті в газеті «Ярвіл і околиця», після гучної заяви Морін Лоу, що рекомендувала місцевій поліції нагородити дівчину спеціальною відзнакою, а також після промови, яку виголосила директорка перед всією школою, Суквіндер уперше в житті зрозуміла, що означає затьмарити собою брата і сестру.

Але вона просто ненавиділа кожну хвилину своєї слави. Ночами вона знову і знову відчувала в руках мертве дитяче тільце, яке затягувало її в глибину вод, пам’ятала спокусливе бажання випустити його з рук і врятуватися самій — невідомо, скільки вона могла б ще протриматись. Глибокий поріз на нозі болів і пульсував, незалежно від того, рухалась вона чи ні. Новина про смерть Кристал Відон стала для неї таким потрясінням, що батьки навіть домовилися про прийом у психотерапевта. Однак відколи її витягли з річки, вона більше не різала себе бритвою. Те, що вона зазирнула в очі смерті, звільнило її від цієї потреби.

Згодом, коли вона вперше після цього прийшла до школи (Жирко й досі туди не ходив), усі учні в коридорах проводжали її захопленими поглядами, а до неї дойшли чутки, що в Террі Відон немає коштів на похорон дітей і на їхніх могилах не буде ніяких надгробків, а труни будуть найдешевші.

 —  Це дуже сумно, Веселушко, — сказала того вечора мама, коли вони всі разом вечеряли під стіною з родинними фотографіями. Вона сказала це так само лагідно, як і та жінка з поліції біля ріки: жодного докору не вчувалося тепер у голосі Парміндер, коли вона розмовляла з донькою.

—  Я хочу спробувати організувати пожертви, — сказала Суквіндер.

Парміндер з Вікрамом перезирнулись через кухонний стіл. Обоє відчули інстинктивний спротив на саму думку, щоб просити у пеґфордців гроші на таку справу, але вголос ніхто з них про це не сказав. Пам’ятаючи про порізані доньчині руки, вони тепер остерігалися якось її образити, і майбутнє звернення до психотерапевта нависало тінню над кожним їхнім спілкуванням.

—  А ще, — додала Суквіндер не менш гарячково, ніж це робила колись Парміндер, — я думаю, що відспівати їх мають тут, у церкві Архангела Михаїла. Як і містера Фербразера. Коли ми вчилися в Святому Томасі, Крис ходила туди на всі служби. Можу закластися, що вона ніколи в житті не бувала в якійсь іншій церкві.

«Боже світло сяє у кожній душі», — подумала Парміндер і раптом, на подив Вікрама, погодилась:

—  Так, добре. Побачимо, що можна зробити.

Левова частка витрат лягла на плечі сімей Джаванд і Волів, але Кей Баден, Саманта Моллісон і матері деяких дівчат із веслувальної команди теж доклалися. Тоді Суквіндер наполягла, що сама піде на Поля і роз’яснить Террі, що вони зробили і для чого; розкаже про веслувальну команду і про те, чому Кристал і Роббі треба відспівати саме в церкві Архангела Михаїла.

Парміндер не знаходила собі місця від хвилювання, коли відпускала доньку — саму — в Поля, та ще й у ту смердючу халупу, але Суквіндер не сумнівалася, що все буде добре. І Відони, і Таллі знали, що Суквіндер намагалася врятувати Роббі життя. Дейн Таллі перестав дражнити її рохканням на уроках англійської і відвадив від цього всіх своїх дружків.

Террі погодилась на все, що запропонувала Суквіндер. Змарніла і брудна, вона підтакувала односкладовими словами і залишалася до всього байдужа. Спершу, побачивши її поколоті руки і беззубий рот, Суквіндер злякалася, мовби її очікувала розмова з мертвяком.

У церкві процесія чітко розділилася: поляни посідали зліва від проходу, а пеґфордці — справа. Шейн і Шеріл Таллі завели попід руки в перший ряд Террі, одягнену в завелике на кілька розмірів пальто; вона, схоже, дуже приблизно розуміла, де перебуває.

Труни стояли одна біля одної на підвищеннях. На труні Кристал лежало весло, сплетене з бронзових хризантем, а на труночці Роббі — ведмедик із білих.

Кей Баден згадала кімнатку Роббі з кількома засмальцьованими пластиковими іграшками, і її пальці, що тримали аркуш відспівування, затремтіли. Зрозуміло, що розслідування не уникнути, адже на цьому наполягала місцева газетка, де на першій сторінці було опубліковано матеріал про те, що хлопчика залишили під опікою двох наркоманок і що його смерті можна було б запобігти, якби безвідповідальні соцпрацівники подбали про його безпеку. Метті послалася на стрес і знову пішла на лікарняний, і всі стріли посипалися на Кей, яка готувала матеріали для перегляду справи про опіку. Кей боялася думати, як це може вплинути на перспективу її працевлаштування у Лондоні, та ще й у такий час, коли влада постійно зменшує кількість соцпрацівників, і найтривожніше — як відреагує Ґая, якщо їм доведеться затриматися в Пеґфорді… про це страшно було й заговорити.

Ендрю скоса зиркнув на Ґаю, й вони обмінялися ледь помітними посмішками. В Домі-на-пагорбі Рут уже сортувала речі, готуючись до переїзду. Ендрю бачив, що його мати — невиправна оптимістка, котра сподівається, що коли вони пожертвують цим будинком і розкішним краєвидом, то в їхній сім’ї завирує нове життя. Засліплена ідеалістичним образом Саймона, вона воліла не бачити ні його злоби, ні крутійства, вона просто вірила, що все погане залишиться позаду, наче забуті при переїзді коробки… Але зате, думав Ендрю, він буде трохи ближче до Лондона, а Ґая запевнила, що була тоді надто п’яна і не тямила, чим займалася з Жирком, але після похорону, можливо, запросить його й Суквіндер до себе додому на каву…

Ґая, котра ніколи раніше не була в церкві Архангела Михаїла, неуважно вслухалася в наспівну проповідь священика, розглядаючи височенну, розмальовану зірками, стелю й вітражі на вікнах. Тепер, коли Ґая була за крок до переїзду, вона раптом почала відчувати привабливість Пеґфорда, за яким, можливо, й сумуватиме…

Тесса вирішила сидіти позаду, на самоті. Просто на неї спрямовував умиротворений погляд Архангел Михаїл, чия нога навічно застигла на спині скрученого, рогатого й хвостатого диявола. Тесса не переставала плакати, відколи побачила ті дві лискучі труни і, хоч як вона намагалася стримуватись, її приглушені схлипування долинали до всіх, хто сидів поблизу. Вона не здивувалася б, якби хтось із Бідонів, упізнавши в ній матір Жирка, накинувся на неї просто в церкві, але нічого такого не сталося.

(Її сімейне життя перевернулося з ніг на голову. Колін страшенно розгнівався на неї.

—  Що ти йому сказала?

—  Він хотів відчути смак справжнього життя, — ридала вона, — хотів побачити саме дно… хіба ти не розумієш, чому він вирішив так низько впасти?

—  І тому ти розповіла, що він міг стати плодом інцесту і що я хотів накласти на себе руки, коли він у нас з’явився?

Роками вона намагалася їх помирити… знадобилася мертва дитина і глибоке усвідомлення Коліном власної провини, щоб крига скресла. Минулого вечора Тесса почула, як вони розмовляли в Жирковій мансарді, й завмерла біля підніжжя сходів, нашорошивши вуха.

—  … можеш усе те… що припускала твоя мама, викинути геть з голови, — стверджував Колін. — Ти не маєш жодних відхилень — ані фізичних, ані розумових, правда? Тому… просто більше цим не переймайся. А психотерапевт навчить, як цього всього позбутися…)

Схлипуючи й сякаючись у вологу паперову серветку, Тесса думала про те, як мало вона зробила для Кристал, котра померла на підлозі ванної кімнати… от якби Архангел Михаїл зійшов зі свого осяйного вікна і проголосив вирок кожному присутньому, справедливо вказавши, скільки гріхів лежить на ній особисто за всі ці смерті, за поламані долі, за всі біди… Непосидючий малюк Таллі з другого боку проходу зістрибнув з лавки; міцна потатуйована жіноча рука схопила його й посадила на місце. Заплакана Тесса не змогла стримати здивованого зойку. На жирному зап’ястку вона легко впізнала свій загублений годинник.

Суквіндер, чуючи Тессині ридання, жаліла її, але обернутися не наважувалась. Парміндер була сердита на Тессу. Пояснюючи появу шрамів на руках, Суквіндер аж ніяк не могла не згадати Жирка Вола. Вона благала маму не дзвонити Волам, але Тесса сама зателефонувала Парміндер, коли Жирко зізнався про повідомлення від імені «Привида_Баррі_Фербразера», і Парміндер вилила на неї стільки жовчі, що відтоді вони не розмовляли.

Дивно, що Жирко це все зробив і навіть узяв на себе і її провину. Суквіндер сприйняла це майже як спробу вибачення. Жирко завжди, здавалося, умів читати її думки: чи знав він, що це вона знеславила свою матір? Суквіндер не була певна, що зможе зізнатися в цьому новому шкільному психологу, на якого покладали стільки надій її батьки, і чи зуміє вона колись розповісти всю правду умиротвореній і розкаяній Парміндер…

Вона намагалася стежити за ходом відправи, але це не давало їй бажаного полегшення. Їй подобалися весло і ведмедик із хризантем; добре, що прийшли Ґая, Енді і дівчата з веслувальної команди, але ранила відсутність близнючок Фербразер.

(— Це засмутить маму, — сказала їй Шіван. — Розумієш, вона вважає, що тато забагато часу присвячував Кристал.

—  Ого, — не знайшлася на відповідь здивована Суквіндер.

—  А ще, — додала Нів, — мамі неприємно, що на підході до таткової могили вона щоразу бачитиме могилу Кристал, їх же, мабуть, поховають зовсім близько.

Суквіндер вбачала в цих відмовках певну дріб’язковість і навіть ницість, але казати так про місіс Фербразер при її доньках було б святотатством. Близнючки пішли, обнявшись, як вони робили це останнім часом, холодно попрощавшись із Суквіндер; вони не могли пробачити, що вона проміняла їх на ту білу ворону Ґаю Баден.)

Суквіндер чекала, що хтось встане й розкаже, якою насправді була Кристал і чого вона досягла в житті, — так, як колись дядько Нів і Шіван промовляв про містера Фербразера, але тільки вікарій побіжно сказав про «трагічно короткі життя» і «місцеву родину з глибоким пеґфордським корінням», ніби зумисне уникаючи будь-яких конкретних фактів.

Отож Суквіндер сама згадала собі той день, коли їхня команда змагалася в регіональному фіналі з веслування.

Містер Фербразер привіз їх на мікроавтобусі до їхніх суперниць зі школи Святої Анни. Канал частково пролягав через територію цієї приватної школи, тому було вирішено, що звідти й почнеться заїзд, а під роздягальню відвели шкільний спортзал.

—  Це, звісно, не по-спортивному, — казав їм містер Фербразер дорогою на змагання. — Домашня перевага. Я намагався щось змінити, але вони не погодились. Головне — не боятися, добре?

—  А шо нам, курв…

—  Крис…

—  А шо нам боятися.

Та коли вони приїхали туди, Суквіндер таки злякалася. М’який зелений газон простягався довгими смужками до величезної симетричної шпилястої будівлі із золотавого каміння і безліччю вікон: ніколи досі вона такого не бачила, хіба що на листівках.

—  Це як Букінгемський палац! — вигукнула ззаду Лорен, а Кристал аж роззявила рота: її реакції зазвичай були щирі й природні, як у малої дитини.

Усі їхні батьки разом із прабабусею Кристал чекали десь там біля лінії фінішу, тобто бозна-де. Суквіндер зрозуміла, що не вона одна відчула себе тут маленькою, переляканою і неповноцінною.

Якась жінка в академічному одязі випурхнула з дверей, щоб привітати містера Фербразера, одягненого в спортивний костюм.

—  Мабуть, ви Вінтердаун!

—  Та ясно, шо ні! Він шо, курва, подібний на школу?! — гучно обурилася Кристал.

Усі були певні, що викладачка зі школи Святої Анни це почула, а містер Фербразер озирнувся і спробував нахмурити чоло, хоча всі бачили, що він сам ледве не розреготався. Уся команда почала хихотіти й не перестала весело пирхати навіть тоді, коли містер Фербразер попрощався з ними біля дверей роздягальні.

—  Розімніться! — крикнув він їм услід.

У роздягальні команда школи Святої Анни була зі своєю тренеркою. Команди приглядалися одна до одної з протилежних кінців зали.

Суквіндер була вражена їхнім волоссям. У всіх воно було довге, природне й блискуче: кожна могла сміливо зніматися в рекламі шампунів для волосся. А в їхній команді Шіван і Нів були підстрижені «під хлопчика», Лорен теж мала коротеньку стрижку, волосся Кристал завжди було зібране у тугий високий кінський хвіст, а волосся Суквіндер було жорстке, густе й неслухняне, мов грива.

Їй здалося, що двоє дівчат зі школи Святої Анни перешіптуються з глузливими усмішками; вона зрозуміла, що не помилилась, коли Кристал раптом розправила плечі, пильно втупилася в ту парочку і голосно спитала:

—  Думаєте, ваше гівно пахне трояндами?

—  Перепрошую? — не зрозуміла їхня тренерка.

—  Я просто спитала, — солодким голоском відповіла Кристал і, повернувшись до них задом, почала скидати спортивні штани.

Спокуса розреготатися була занадто сильна, щоб їй не піддатися: вінтердаунська команда перевдягалася, пирхаючи від сміху. Кристал і далі блазнювала, а коли дівчата з команди школи Святої Анни виходили з роздягальні, показала їм голу дупу.

—  Яка краса, — скривилася дівчина, яка виходила останньою.

—  Дякую, — кинула їй услід Кристал. — Як схочеш, я тобі потім ше раз покажу. Я знаю, шо ви всі лесбухи, сидите тут без пацанів!

Холлі так розреготалась, що аж врізалася головою в дверцята шафки.

—  Ти вважай, Холлі, — порадила Кристал, вдоволена спричиненим ефектом. — Тобі ше голова знадобиться.

Коли вони спустилися до каналу, Суквіндер зрозуміла, чому містер Фербразер хотів змінити місце старту. Тут за них не вболівав ніхто, крім нього самого, а команду школи Святої Анни підтримувало безліч вболівальниць, які верещали, плескали в долоні, підстрибували, та так, що у всіх дружно злітало вгору блискуче довге волосся.

—  Дивіться! — крикнула Кристал, тицяючи пальцем у юрбу. — Там Лексі Моллісон! Гей, Лексі, пам’ятаєш, як я тобі зуби вибила?!

Суквіндер мало живіт не надірвала від реготу. Вона, як і всі в їхній команді, тішилася й пишалася, що їх веде Кристал. Було в її ставленні до світу щось таке, що захищало їх від сотень косих поглядів, від прапорів, що майоріли довкола, і від помпезної палацоподібної будівлі за їхніми спинами.

Та коли команда сідала в човен, навіть Кристал трохи нервувала. Стискаючи щось у долоні, вона повернулася до Суквіндер, яка завжди сиділа в неї за спиною.

—  Це талісман, — сказала вона і відкрила долоню.

То був брелок, червоне пластмасове сердечко з фотографією її малого братика.

—  Я обіцяла, шо привезу йому медальку, — сказала Кристал.

—  Так! — відказала Суквіндер, відчуваючи приплив упевненості і страху. — Ми зможемо.

—  Так! — Кристал повернулася вперед і сховала брелок у ліфчик. — Вони нам не суперниці! — голосно крикнула вона, щоб її почула вся команда. — Лесбýхи задрочені. Ми їх порвемо!

Суквіндер пам’ятала стартовий постріл, підбадьорливі вигуки з натовпу і волання м’язів. Вона пам’ятала, як насолоджувалася злагодженим ритмом і абсолютною зосередженістю їхньої команди після бурхливих реготів. Вони перемогли завдяки Кристал. Кристал звела нанівець усю домашню перевагу їхніх суперниць. Як хотілося Суквіндер бути схожою на прикольну і жорстку Кристал, яку неможливо залякати, яка завжди готова до бою.

Вона попросила Террі Відон про дві речі, і Террі не заперечувала, адже вона погоджувалася завжди і з усіма. Медаль, здобута того дня, висіла зараз у Кристал на шиї. А друге прохання мало бути виконане наприкінці служби, і цього разу, оголошуючи пісню, голос вікарія звучав смиренно.
		Good girl gone bad —


		Take three —


		Action.


		No clouds in my storms…


		Let it rain, I hydroplane into fame


		Comin’ down with the Dow Jones…[5 - Чемне дівча стало поганим —Дубль третійМотор.Мої шторми — безхмарні…Хай буде дощ, я нá гідроплані в славу злечуі впаду з індексом Доу Джонса…]


Родичі Террі Відон майже волочили її до виходу по блакитній килимовій доріжці, і всі, хто там був, відводили очі.


notes


Зноски


1


А-га, а-га, Ріана… 

Чемне дівча стало поганим — 

Дубль третій 

Мотор. 

Мої шторми — безхмарні… 

Хай буде дощ, я на гідроплані в славу злечу 

І впаду з індексом Доу Джонса…


2


Ти моє серце полонив

І ми вже ніколи не розлучимось

Хіба що на фото в журналі

Але ти залишишся моєю зіркою…

…Тепер, коли періщить небачений дощ

Знай: ми належимо одне одному

Стань під мою пара-парасольку

Стань під мою пара-парасольку.


3


Старе рідне містечко має той самий вигляд,

Коли я виходжу з поїзда… (англ.).


4


Я йду, а зі мною моя мила Мері,

Золотаве волосся і уста, як вишні… (англ.).


5


Чемне дівча стало поганим —

Дубль третій

Мотор.

Мої шторми — безхмарні…

Хай буде дощ, я нá гідроплані в славу злечу

і впаду з індексом Доу Джонса…