Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори
Луцій Анней Сенека

Гай Петроній Арбітр

Марк Валерій Марціал

Марк Аврелій Олімпій Немесіан

Децім Магн Авсоній

Клавдій Клавдіан

Клавдій Рутілій Намаціан

 Авіан

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій

 Максиміан

 Алкуїн

 Флор

Сульпіцій Луперк

 Алкім

 Пентадій

 Тіберіан

 Луксорій

 Тукціан

 Октавіан

Марк Порцій Катон

 Біант

 Піттак

 Клеобул

 Періандр

 Солон

 Хілон

 Анахарсис

 Симфосій








«Відлуння золотого віку» — перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії. Духовний простір збірки охоплює майже тисячоліття: від «срібного віку» (Сенека, Петроній, Марціал) і пізньолатинської доби (Авсоній, Клавдіан, Рутілій Намаціан та ін.) аж до початків середньовіччя (Максиміан, Боецій, Алкуїн).







Відлуння золотого віку

Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори








Від перекладача





«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці.

Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів.

Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя), — акцентуючи стрімкий перебіг часу, майже дослівно повторить автор «Сонетів до Єлени» поетичний рядок із «Народження троянд», приписуваного Авсонієві (IV ст.), якого називають першим поетом нової доби. Давнина трансформується у нове; останнє стає першим. І над усім — живий голос латини: «І все — гроби: діла людини, / І виноградники, й доми. / Лиш урочиста мідь латини / Лунає з плит, мов спів сурми», — озвучує Олександра Блока українською у своїх «Відлуннях» Григорій Кочур. Так шанувальник античності — про Равенну, де похоронений великий Данте, провісник Ренесансу, доби, яку звіщала життєрадісна пісенна латина мандрівних співців — ваґантів; тих неспокійних душею «арґонавтів Середньовіччя», у чиїй творчості, як у Боеція, «останнього письменника античності», як і в нашого Сковороди, органічно переплелось біблійне з античним, щоб виразніше проступило — сучасне.

Отож, словами Овідія (його ж називають останнім поетом «золотого віку» римської літератури) — «Міняється все, а не гине». Незмінним залишається лише те, що вічно супроводжує людину, те, що є вічними темами літератури. Справді, «Нічого нового під сонцем». Бачило воно темну, з-під Ромулового плуга, борозну на Палатинському пагорбі — межу майбутнього Риму. Бачило велич Вічного міста. Бачило занепад тієї величі. Але у тих змінах — незмінне, вічне, що тінню ступає за людиною: кров, яку пролив Ромул, убивши на тому ж пагорбі свого брата Рема; міжусобиці, війни, ворожнеча… Незмірні багатства, породжені жадобою, — і крайня вбогість: «Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: / Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень». Місто — село: «Тут споживаєш, там — з ниви живеш» (Марціал). Погорда до звичаїв свого краю і зазирання на чуже: «Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії.

Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»[1 - Гаспаров М. Поэзия риторического века // Поздняя латинская поэзия. — М.: Художественная литература. 1982. — С. 10.], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується, — хоч як це парадоксально звучить, — якраз із недостатності мови, через спустошення її змісту»[2 - Пахльовська О. Розмова з поетом: Від грецьких ліриків — до «люди голого короля» // Калабро К. Я не скажу тобі, що це любов. — Львів: Літопис, 2009. — С. 55.]. «Філологічною», пісенною, як про це стислими гекзаметрами засвідчив Тукціан, була й любов: «Пісня — з любові, любов — бере початок із пісні; / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось». Не витримала випробування часом, здавалося б, нерозлучна пара — пісня і праця (розлучила їх технічна доба). З архаїчної далини (VII ст. до P. X.) долинув до нашого часу голос робочої людини при жорновому камені: «Мели, мели, млине, / Сам Піттак щоднини / гнув над жорном спину, / владар Мітілени». Як і тих (це вже смерк античності), хто мірно б’є веслами воду: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!»…

Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури…

«Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває закладені в обраному для зображення об'єкті видимі лише для розуму внутрішні протиріччя (та й сам об’єкт буває невидимим, як Ехо: «Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй», — закінчує свою епіграму Авсоній). Звідси й антитези, парадокси, афористична стислість вислову, як-от у Флора (до речі, «Флор» у перекладі означає «квіт»): «Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. / Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає». Звідси й мистецтво деталізації — чи то поет описує мурашку (Петроній), чи потічок (Тіберіан), чи садибу (Авсоній), чи прихід весни (Пентадій), чи цю ж таки королеву квітів — троянду, яка, в «Народженні троянд», мов у сповільненому кінокадрі (фіксовано кожен порух, кожну тим порухом виповнену мить — у її запахах барвах, доторках) «випірнає, розпроменіла, в сяйві пелюстків» до ранкового, такого ж рожевого, сяйва, до свого перелітного життя: «Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — / Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків»; звідси й «сонетна» кінцівка тієї перейнятої щирим чуттям поемки: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт ще неторкнутий, свіжий: / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа». І тут, ми вже згадували, зворушений П’єр Ронсар, повторив той зітхальний заклик уже французькою: «Cueillez dès aujourd'hui les roses de la vie» — Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя.

Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача.

Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:



		Сонце, день новий, відчиняє вікна,



		Ластівка в гнізді вже щебече зрання,



		Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч



		     Спиш, Парменоне.











Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо.

Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:



		Rúmpitur ínvidiá quidám, caríssime lúli,



		     Quód me Róma legít, rúmpitur ínvidiá…










		Рве уже заздрість когось, мій Юлію, що на дозвіллі



		     Рим читає мене, рве уже заздрість когось…











Rúmpitur ínvidiá (дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові (такими «формулами» рясніє поезія латинських авторів). Можна переказати, про що говорить автор, можна наблизитись до поетичного звучання тієї фрази, як у пропонованому перекладі, але не можемо її окрилити: вона надто перевантажена (це видно навіть на око), в ній немає тієї гармонії, що в ориґіналі: тут — 8 приголосних і 7 голосних; у нашому варіанті — 12 приголосних і 6 голосних. У російському ж перекладі Ф. Петровського втрачено не лише акцентовану приголосним «р» таку потрібну тут емоційну рвучкість, а й, що особливо відчутно, — афористичну самодостатність: «С зависти лопнуть готов». А ще ж — тонка іронія: Rúmpitur ínvidiá — наче відгомін героїчного зачину «Енеїди» (Árma virúmque cano… Зброї і мужу — мій спів…); героїчний тон — і пихатий чоловічок, який ось-ось лусне від заздрості. І все ж є чимало й таких місць, де переклад усе ж наближається до першотвору, зокрема, у тих пасажах, що ваблять грою слів, мелодійним звукописом, як, скажімо, у згадуваного вже Флора, у тій мініатюрі, що так нагадує пісенні ритми майбутніх ваґантів:



		Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,



		На корі накреслив ймення — звірив їй свою жагу.



		З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,



		Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.











Подібно — й у знаменитому «Нічному святі Венери», озвученому прадавнім хореїчним віршем, — поезії, що перегукується із зачином Лукрецієвої поеми, де все пульсує невгамовною, давньою, як і сам світ, жагою продовження роду, жагою любові:



		Завтра, хто любив, хай любить! Завтра, хто ще не любив!



		Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.



		Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні…











Є якась особлива магія живого голосу, що долинає із давнини, голосу людини, голосу природи. Сучасником згадуваного Піттака, володаря Мітілени, що на Лесбосі, одного із семи мудреців, був знаменитий лірик Алкей. В одній із його поезій, точніше пісень, — голос зозулі, що кує десь за мурами міста. Найпізніший представлений у нашій антології поет із подібним іменням Алкуїн (735—804) теж доносить до нас голос тієї пташки — у своїй «Суперечці весни з зимою», що є найвіддаленішим відгомоном буколічного жанру. Відступає переможена теплом зима. А голос зозулі — то наче голос самої природи, яка прокидається з кожною весною, пориває із ситою млявістю, з холодною мовчанкою, кличе до праці, до пісні. Кінцівка цього твору, з уст сивочолого пастуха Палемона, — то очікування тієї одвічної обнови, відродження і природи, й людини, віра у новий Ренесанс:



		То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!



		Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.



		Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.



		Мила зозуле, вітай (на віки не на рік лиш) — вітай нам!











Андрій Содомора




Від упорядника





Антологія «Відлуння золотого віку» присвячена латинській поезії доби пізньої античності. Український читач цієї поезії майже не знає. Її іґнорують університетські курси: студенти-філологи читають лише прозаїка Апулея і, можливо, історіографа Светонія, а філософи і богослови — Авґустина, Боеція та інших ранніх Отців церкви, яких, зрештою, віднесуть радше до середньовіччя, аніж до античності. Не надто тішили цю поезію своєю увагою й перекладачі. Мабуть, перший, хто почав освоювати її українською мовою, був Микола Зеров, який ще у 1930-х pp. переклав деякі найяскравіші твори епохи: безіменні «Нічне свято Венери», «Народження троянд» і «Пісню веслярів», Клавдіанового «Веронського діда», окремі речі з Рутілія Намаціана і Авсонія, дещо з «малих поетів» (Сульпіцій Луперк, Пентадій)[3 - Частина цих перекладів побачила світ у першому виданні хрестоматії античної літератури О. Білецького (1936 p., без імені перекладача), більше було надруковано у другому виданні (Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. К.: Рад. школа, 1968), а перед тим — у «Вибраному» Зерова (K.: Дніпро, 1966).]. Після Зерова перекладачі до поезії цього періоду зверталися рідко. Лише Ю. Кузьма 1979 р. опублікувала переклад II еклоги Немесіана[4 - Іноземна філологія, 1979. — Вип. 55. — С. 157—159.], а В. Маслюк переклав дещо з Авсонія і Намаціана для своєї хрестоматії римської поезії[5 - Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.], де вмістив також більшість згаданих перекладів М. Зерова і Ю. Кузьми. У тій же хрестоматії побачив світ український переклад М. Борецького частини «Дистихів Катона» і байок Авіана (дві з них публікувалися й раніше[6 - Іноземна філологія, 1977. — Вип. 45. — С. 114—115.]). Звичайно, не можна не згадати і попередні переклади А. Содомори: «Розрада від Філософії» Боеція (2002) з її численними поетичними пасажами і недавній повний переклад «Дистихів Катона» (2009).

Варто зазначити, що таке незнання цієї літератури і така до неї неувага — явище новіших часів (і не тільки в Україні). У середні віки чимало з перекладених тут творів були незмінним шкільним читанням — поряд з класиками «золотого віку», — і часто саме завдяки цьому вони дійшли до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві)[7 - Т. зв. Докторська чи Гепнерівська кам’яниця: пл. Ринок, 28.]. А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем»[8 - Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х тт. — K., 1973. — Т. 2. — С. 423.]. Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі.

Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів)[9 - Існуванням перекладів більшості текстів названих авторів завдячуємо праці однієї людини — А. Содомори.], настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.



* * *


Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад. І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони.

У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів[10 - Показово, що словом epigonoi греки називали спершу просто «народжених після», «нащадків», не вкладаючи у це ніякого пейоративного змісту.].

Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію.

Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження.

Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»?

Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки (4/5—56), Петронія (пом. 66) і Марціала (бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики.

Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії.

Що ж стосується епіграм, збережених під іменем Сенеки, то насправді лише декілька з них можуть належати справді цьому авторові. Інші ж є значно пізнішими імітаціями. Те саме стосується й Петронія. Варто також зазначити, що епіграми обидвох цих авторів дійшли до нас насамперед у складі «Латинської антології» (поч. VI ст.) — збірки, що є одним з найважливіших джерел саме пізньолатинської поезії (детальніше про це — далі).




Але основна увага нашої антології зосереджена все-таки на поезії «пізній». З другої половини II — першої пол. III ст. до нас дійшло дуже мало вартих уваги зразків поезії, хоча відомо, що література цієї доби розвивалася досить активно (можливо, з більшим акцентом на прозу). Перше, власне пізньоримське, ім’я в антології — це Немесіан — поет, що походив з Карфагену і творив у другій пол. III ст.

Біографічних даних про Марка Аврелія Олімпія Немесіана майже не маємо. Знаємо, що він працював у двох жанрах — дидактичний епос (втрачені поеми про рибальство і мореплавство, а також поема «Про полювання з собаками», від якої збереглось перших 325 віршів) і буколіка. Властиво, Немесіан — останній відомий нам римський буколічний поет. До нас дійшли чотири його еклоги, написані у традиціях Теокріта і Верґілія, гарною класичною мовою. В антології вміщено переклад першої з них.

Майже століття відділяє Немесіана від найвідомішого поета епохи — Авсонія (бл. 310 — бл. 394), якого ще називають першим французом світової літератури. Адже, як і більшість поетів своєї доби, Авсоній був провінціалом і практично все своє життя прожив у Ґаллії, де, власне, й народився — у великому на той час культурному центрі — місті Бурдиґалі (Бордо), у сім’ї відомого лікаря. Тридцять років викладаючи у рідному місті граматику і риторику, Авсоній здобув славу блискучого поета і вченого, і в 364 р. один із останніх могутніх римських імператорів Валентиніан І (364—375 pp.) запрошує його вихователем до свого малолітнього сина Ґраціана. Згодом, з приходом юного Ґраціана до влади (375—383 pp.), починається блискуча політична кар’єра Авсонія: молодий імператор обдаровує свого вчителя і його родину найвищими посадами: 378 р. Авсоній стає префектом Ґаллії, а згодом й Італії, 379 р. отримує найпочеснішу (хоч на той час вже позбавлену реальної влади) державну посаду — стає консулом. Однак, політична кар’єра Авсонія була такою ж блискучою, як і короткою: 383 р. Ґраціан гине у ході військового перевороту, Авсоній покидає політичні справи і повертається до рідних маєтків біля Бурдиґали, щоб повністю присвятити себе літературі. Тут він і помирає через десять років, встигнувши ще підготувати і видати (на прохання нового імператора, Феодосія) повне зібрання своїх творів.

Кінець життя Авсонія припадає на тривожний для імперії час. Останні потуги імператорів зберегти єдність і силу імперії приречені на поразку. Феодосій у 394 р. востаннє об’єднує імперію під одноособовою владою, але вже через рік, після його смерті, імперія знову розпадається на західну і східну. І якщо східна ще тисячу років «в особі» Візантійської держави у певному сенсі продовжувала традиції Римської імперії, то західна дуже скоро (через яких 80 років) остаточно розпадеться під натиском «варварів». Вже на початку Авсонієвої політичної кар’єри кордони імперії ледве стримували натиск варварів, і, зрештою, у 376 р. ґоти проривають Дунайський кордон і спустошують Балкани, а згодом й Італію; у 406 р. натиску варварів не витримує кордон рейнський: поступово франки, бурґунди, вандали і ті ж ґоти заповнюють Ґаллію, Іспанію, Африку; у 410 р. сам Рим вперше за 800 років здасться на волю ворога і зазнає грабунку від ґотів; 455 р. те саме доведеться зазнати від вандалів. Римські імператори поступово перетворяться на маріонеток реальних господарів ситуації — варварських ватажків. 476 р. імператорів перестануть проголошувати. Цей рік і стане для істориків формальною датою кінця Римської імперії, а отже й античності взагалі.

Проте, читаючи Авсонія, чиє досить об’ємне однотомне зібрання творів збереглось до наших днів, ми практично не зауважуємо назрівання цих катаклізмів: як і варто було сподіватися, поетичний світ поета, який, як ніхто інший, належав до класичної шкільної риторичної традиції, переважно сконструйований на матеріалі авторів золотого віку та інших давніх класиків.

Авсоній — автор переважно малих форм. Більшість його поезій — це різного роду епіграми, часто безпосередньо взоровані на конкретні грецькі чи римські зразки. Серед іншого він написав цикл епітафій на героїв троянської війни, які є зразком одного з типових шкільних жанрів — тексту на задану міфічну тему.

Авсоній, чиї твори не визначаються ні особливою глибиною, ні ориґінальністю, все ж залишив і справжні поетичні перлини. Серед них надзвичайно тепла лірична ідилія «Садиба» й один з найцікавіших його творів — цикл «Перебіг дня», в якому автор у дуже живих, яскравих побутових картинах змальовує свої заняття впродовж дня, демонструючи водночас і віртуозність версифікатора (зокрема, звертає на себе увагу метричне багатство циклу), і поетичну вченість (сповнюючи текст відвертими і прихованими ремінісценціями з класичних авторів). Про те, що надворі вже народжується християнська епоха, нагадує нам молитва до триєдиного християнського Бога з цього ж таки циклу, яка показує, що Авсоній, очевидно, вже християнин. Що, зрештою, ніяк не дисонує з тим, що його художній світ все ще переважно традиційно «поганський»: як уже було сказано, на предметному рівні настрої сучасного Авсонієві світу не надто вплинули на його поезію.

З більших творів Авсонія заслуженою славою користувалась невелика «каталогічна» поема «Мозелла», у якій поет яскраво і «вчено» описує ріку Мозель (у сучасній Німеччині). Проте, переклад «Мозелли», як і решти творів Авсонієвого корпусу, залишається справою майбутнього.

Якщо придворне і доволі високе державне становище Авсонія загалом не надто вплинуло на його поезію — у своїй творчості він лишився ритором і шкільним поетом, — то молодий грек, який з'явився при імператорському дворі в останні дні Авсонієвого життя, став класичним придворним поетом.

Йдеться про Клавдія Клавдіана, грека з єгипетської Александрії, «останнього великого римського поета». Клавдіан починав писати рідною мовою. У так званій «Грецькій антології» збереглось декілька його епіграм, до наших днів дійшли й фраґменти його грецької поеми (та її латинського перекладу) «Гігантомахія». Але основний його доробок — пов'язаний з імператорським двором — вже латиномовний.

Ми не знаємо, коли Клавдіан народився і коли помер. Але, писана на актуальні політичні теми, його поезія дозволяє доволі точно датувати час його активної творчості — коротке десятиліття між 395 і 404 роками.

Після смерті Феодосія (395 p.), імперію було знову розділено — між його юними синами: одинадцятирічний Гонорій став імператором західної римської імперії, а вісімнадцятирічний Аркадій («перший візантійський імператор») — східної. Зрозуміло, що реальної влади вони не мали. При Аркадієві спочатку регентом був впливовий префект Сходу Флавій Руфин, а з кінця 395 p., коли того було вбито, першою особою держави став придворний євнух Евтропій (до своєї загибелі у 399 p.). На заході роль регента виконував полководець Феодосія — напіввандал Стиліхон (до 408 p., коли його було страчено за звинуваченням у змові з варварами).

Клавдіан творив у драматичний період історії імперії. Як писали давніші історики, у той час були зруйновані бар’єри, що так довго розділяли «дикі і цивілізовані народи». Варвари починали господарювати у провінціях імперії, а східний і західний двори, здавалось, більше переймалися боротьбою між собою, ніж із зовнішнім ворогом, якого, до того ж, часто використовували один проти одного, від чого тільки зростала могутність варварів — майбутніх володарів Європи.

Основний доробок Клавдіана — це панегіристична й інвективна поезія. Він красномовний, патетичний, улесливий і вишукано багатослівний (звідси і його майбутній авторитет у барокових поетів). На відміну від Авсонія, Клавдіан віддає перевагу більшим жанрам. За короткий час своєї літературної активності він написав цілу серію панегіриків: починаючи від хвали на честь консулів 395 р. і продовжуючи уславленням юного імператора Гонорія та дійсного правителя Стиліхона. Паралельно Клавдіан пише інвективи проти головних політичних противників Стиліхона: Руфина і, згодом, Евтропія. Ті самі хвалебні й інвективні мотиви звучать і в його епічній поемі «Про війну з Гільдоном», де описано африканський конфлікт 397 року, в якому перетнулися інтереси обох дворів.

На відміну від спокійного «кабінетного» Авсонія, що більше жив у світі давніх книжних образів і реалій, Клавдіан, справно виконуючи роботу придворного поета, активно відгукувався і на політичні події. Однак цікаво, що за всією цією злободенністю і «актуальністю» Клавдіанової «офіційної» поезії справжня, настроєва картина епохи не прочитується. За традиційним для жанру піднесеним, енергійним пафосом не проступає відчуття тієї катастрофи, яка нависла над тогочасним західним світом. Впускаючи до свого художнього світу актуальні реалії, Клавдіан не впускає духу і настрою часу, а вибудовує із цих реалій класичні піднесені конструкції.

Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь оазу сталості, незмінності. І він конструює її в образі «старця, що ніколи не покидав околиць Верони». Його образ виходить водночас і дуже теплим, і глибоко трагічним. Ми відчуваємо, що ідилічність картини базована на обмеженості світозору старця, на тому, що його світ — це лише його дім, і всі довколишні бурі просто не торкаються цього світу. Загалом образ базується на старих класичних ідилічних мотивах, на протиставленнях свого малого простору — і чужого зовнішнього, які так яскраво ще чотири століття перед тим розробив Горацій і елегік Тібулл. Але у Клавдіана є один важливий, принципово новий штрих: його герой — старець. І це дає відчуття тривання у часі, відчуття особливо захищеної недоторканності. Ніби старець цей пережив усі історичні перипетії — від золотого віку імперії і до теперішньої епохи катастрофи, — але довкола нього нічого не змінилось. Клавдіан ніби знаходить у цьому трагічно ідилічному образі бодай якийсь клаптик старої цивілізації, яка має шанс перетривати усі катаклізми. У такому контексті його елегія звучить особливо зворушливо.

Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку».

Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р.

«Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою.

За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю.

Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим.

У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми.

Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою.

Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції.

Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала.

Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій (бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм.

Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська.

Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці він здобуває славу універсального вченого. Серед іншого, Боецій перекладає латиною спадщину Платона, Арістотеля, Архімеда, Евкліда, Птолемея (згодом Західна Європа середніх віків буде знайомитись з грецькою філософією саме за перекладами й іншими працями Боеція — знову автор нашої доби стає «ретранслятором» античності для середньовіччя). Вдається Боецію зробити і блискучу політичну кар’єру. Ми не знаємо деталей його біографії, але відомо, що вже в юності він стає сенатором, у 510 р. застаємо його консулом, а у 522 р. він отримує найвищу посаду в Теодоріховому королівстві — «магістра служб», фактично, «першого міністра». Але довго займати цю посаду йому не судилось. Вже наступного року Боецій стає жертвою дрібних інтриг на тлі великої політики. Його звинувачують у таємних зв’язках зі східним двором (Теодоріх на той час перебував у конфлікті з Константинополем) і «за державну зраду» ув’язнюють, а згодом і страчують.

Саме під час ув’язнення Боецій написав свою найзнаменитішу працю «Розрада від Філософії», у якій проявив себе не лише блискучим «життєвим» філософом у сенеківському дусі, але й тонким філософським ліриком: трактат побудовано на чергуванні прозових і поетичних частин. Звертає на себе увагу незвичне для епохи метричне багатство цих поезій. Добірку їх пропонуємо в антології.

Знався з Боецієм «останній римський елегік» Максиміан. Принаймні, про це він сам пише в одній зі своїх елегій. Про нього відомо дуже мало. Вся інформація (і та — малодостовірна) — з його власних текстів: звідси дізнаємося, що він етруського походження, мешкав у Римі, а у старшому віці їздив з посольством до Константинополя. Збереглись його елегії, знову ж таки, завдяки школі — незважаючи на часом доволі відверті еротичні місця, Максиміан був серед шкільних авторів. Очевидно, цей статус йому забезпечили хороший класичний стиль і легкість вірша. Максиміан писав у традиціях римської елегії епохи Авґуста, але його ліричний герой — не традиційний юний коханець: подібно до того, як Клавдіан створив «старечий» варіант сільської ідилії, так і Максиміан ліричного героя своєї елегії вивів у вже похилому віці — з відповідними настроями і новими мотивами. В антології перекладено другу з шести відомих нам Максиміанових елегій.

Якщо три автори срібного віку є свого роду прологом до нашої антології, то її найпізніший поет Алкуїн (бл. 735—804) — ніби епілог. Життя цього ключового діяча «Каролінзького відродження» виходить далеко за межі античності. Дві з половиною сотні років відділяють його від Боеція. За століття, що минули, до влади в Європі прийшли інші господарі, інші держави, колишні «варвари» ставали «культурними» народами. Надворі — «середньовіччя». Але стара антична цивілізація, властиво, нікуди не зникла. Європейська література залишається латинською, антична вченість панує у школах; франкський король Карл Великий відкриває їх по всій своїй державі. При монастирях старанно зберігають і переписують те, що залишилось з античного спадку — щоб на цьому вчитися і передати наступникам[11 - До речі, саме роботі збирачів і переписувачів доби каролінзького відродження ми завдячуємо збереженням багатьох безцінних текстів античних авторів. Часто саме рукописи того часу виявляються найдавнішими зі збережених.]. А самого Карла Папа римський проголошує «імператором римлян». Золотий вік античності відлунює у середньовічній цивілізації так само, як відлунював у «пізній античності». Цивілізація не загинула. Колись Горацій писав, що римляни підкорили греків військовою силою, але самих їх скорила грецька культура. Через сотні років по тому історія повторилась, і тепер скорений Рим підкорював своїх завойовників — «диких» варварів.

З Алкуїна тут вміщено лише один текст — «Суперечка весни з зимою». Свого часу він опинився у середньовічних рукописах серед загалом пізньолатинської поезії. Тому філологи XIX ст. вважали його текстом невідомого пізньолатинського автора. Це й нам дало формальний привід вмістити його до нашої антології. Тим більше, що за духом своїм він дуже пасує до поезії пізньої античності. Це одна з перлин латинської поезії, писана у традиціях старих буколічних змагань і пізніших шкільних контроверсій.

У той час, коли в Італії короля Теодоріха тривало «остґотське відродження» і творив Боецій, у колишній римській провінції Африка[12 - Сучасний Туніс.] панували вандали. Ще століття перед тим (на поч. V ст.) вони спустошували Ґаллію, чим, зокрема, змусили повернутися на батьківщину вже знайомого нам Рутілія Намаціана. Згодом вандали вторглися в Іспанію, а звідти перебралися у Північну Африку, і вже у 439 р. створили вандальське королівство зі столицею у давньому Карфагені, яке стало їм базою і для періодичних набігів на Італію, у ході яких, зокрема, і відбулося сумнозвісне взяття Риму в 455 році.

Але, попри свою грізну для нас сьогодні назву, вандали, серед інших варварів, особливою «дикістю» не відзначалися. Як в остґотських Римі чи Равенні, так і у вандальському Карфагені паралельно співіснували дві культури. Попри вандальське панування, бюрократична система колишньої римської провінції залишалася римською, «римляни» далі займали адміністративні посади. А найголовніше — римською була школа, у якій отримували класичну латиномовну освіту майбутні чиновники варварського королівства. При школах продовжувала своє життя і латинська література.

Саме початком VI ст. датують укладення у вандальській Африці збірки латинської поезії переважно шкільного походження, відомої нам за пізнішими копіями. Поезія цієї збірки лягла в основу видання німецького філолога А. Різе (перше видання 1869—70 pp.; друге — 1894—1906 pp.) під назвою «Латинська антологія». Різе не був першим видавцем пізньолатинської поезії, але саме його видання (зокрема, його нумерація поезій, які він розташував не за тематичним принципом, як попередники, а відповідно до рукопису-джерела) стало канонічним. Назву «Латинська антологія» відтоді почали вживати на позначення саме цієї антології, до якої, окрім згаданої африканської збірки початку VI ст., увійшла також поезія з деяких інших джерел. Так, зокрема, серед переважно пізньолатинської поезії опинилась і вже згадана «Суперечка весни з зимою» середньовічного поета Алкуїна.

«Латинська антологія» є цінною колекцією пізньолатинської поезії, адже з тієї епохи, окрім творів декількох значніших поетів, до нас дійшло не так уже й багато віршових текстів. Проте, її не треба сприймати як добірку найкращих поезій свого часу. Це, насамперед, шкільна антологія. У ній зібрано те, що виникло у результаті шкільних вправ або те, що могло би бути використане у практиці граматичної чи риторичної школи.

У пізню добу школа була тим інститутом, який протягом віків, на тлі усіх цивілізаційних катаклізмів, непомітно зберігав традицію, виховуючи щоразу нові покоління тих, хто її «переймав» і добросовісно «передавав далі» — до кращих часів, — не дбаючи про те, щоб залишити своє ім'я в історії. Поезія, що творилася у цьому середовищі, часто бездоганна стилістично і «відповідає всім вимогам» класичної поетики, але, треба визнати, набагато рідше дивує чимось новим, живим, несподівано ориґінальним подихом. Школа культивувала традицію і норму. А інших середовищ, у яких би культивувалась ориґінальна література, у пізню добу переважно бракувало. І навіть якщо були автори, що творили ориґінальне (а за тими окремими перлинами, що дійшли до наших днів, ми бачимо, що таки були), то бракувало широкого культурного середовища, де те ориґінальне цінилося б; недарма ж Боецій нарікав: «нема для кого писати»). І якщо сама творчість без такого середовища ще можлива, то у неї мало шансів, щоб її оцінили, зберегли і передали наступним поколінням. Ті, які зберігали, мабуть, віддавали перевагу тому, що «відповідало всім вимогам», ніж чомусь новому і незвичному. Тому саме школі великою мірою завдячуємо тим, що «золота» традиція перетривала всі «темні» часи і таки дочекалася «світліших», але й на школі, мабуть, лежить відповідальність за те, що з пізньолатинської поезії до нас дійшло мало справді ориґінальних речей. Поезія, що не мала політичного значення і шкільного застосування, просто не збереглась до наших днів.

Певною мірою це стосується усієї пізньої поезії, але найпоказовішою у плані того, що зберігала чи продукувала школа, є саме «Латинська антологія».

Проте серед загалом одноманітних епіграм у «Латинській антології» трапляються і справжні поетичні шедеври — такі, як «Прихід весни» Пентадія, «Потічок» Тіберіана, «Про народження троянд» чи знамените «Нічне свято Венери» невідомого автора. Переважно у такій поезії бачимо яскраву, живу і настроєву картину природи, з акцентом на деталі, на чуттєвості образів.

У нашій книзі поезія з «Латинської антології» займає досить велику частину і виділена в окремий розділ. Більшість її творів або анонімні, або, якщо рукопис і зберіг ім’я автора, то переважно нічого, крім імені, ми про нього не знаємо. По-різному датують і конкретні поезії: деякі були написані у період вандальського панування у Карфагені, а котрісь, очевидно, і раніше. Епіграми, приписані Сенеці і Петронію, як уже було зазначено, винесені у «пролог» книги — як поезія «срібного віку», — хоч походять вони саме з «Латинської антології», і, окрім деяких автентичних, належать до пізньолатинської доби.

Серед поезії «Латинської антології» є окремі вірші (зі слідами групування за тематичним принципом), а є і цілі збірки чи цикли. Такі речі ми знов-таки винесли окремо. Серед них цикл «зміїних віршів» і досить цікава та характерна для епохи (з її акцентом на поетиці буденної речі і деталі) книга «Загадок Симфосія», автор якої у своєму вступі «скромно» вибачається перед читачем за простоту своїх творів. Насправді ж бачимо, що його загадки доволі часто — витончені образи речей. Тут і дотеп, і гумор, і сатира, і навіть легкий смуток. Сюди ж долучено також два анонімні зразки моралізаторського жанру, які не походять з «Латинської антології», але цілком відповідають її «шкільному» духу. Це так звані «Дистихи Катона» (очевидно, III ст.) і «Вислови семи мудреців», які давніше приписувались Авсонієві.

Усі тексти, про які йшлося досі, відомі нам за середньовічними рукописними копіями, зробленими зі згодом втрачених давніших ориґіналів. Але, окрім рукописних джерел, маємо ще одне специфічне джерело латинської поезії — давні написи. Його специфіка полягає, окрім іншого, і в тому, що це джерело текстів, як правило, синхронне з їх написанням: у той час, коли мало які античні папіруси дійшли до наших днів (найдавніший папірус з латинським поетичним текстом — фраґментом елегії Ґалла — датують І ст. до н. е.), камінь, що був безпосереднім свідком епохи, зберігся краще.

Отже, закінчується наша антологія розділом «Епіграфічна поезія», у якому зроблено добірку деяких поезій, збережених на давніх могильних плитах чи на руїнах античних споруд. Зокрема, багато таких написів «законсервувало» для нас виверження Везувію, що 79 р. зруйнувало три античні міста — Помпеї, Геркуланум і Стабії.

Поезія цього розділу — не лише пізньоантична. Щось є з класичної епохи, щось із пізньої. Але, незалежно від часу створення, вона має щось спільне з іншими текстами нашої книги, особливо з «Латинською антологією». Все це — свого роду літературна периферія і відлуння класичного Риму. Якщо у «Латинській антології» — відгомін через віки й у специфічному шкільному середовищі, то епіграфіка показує, як літературна культура відлунювала у «ширших масах». У настінних графіті бачимо, яку епіграмку міг адресувати своїй коханій римський ловелас, а на могильних плитах — які епітафії складали професійні версифікатори на замовлення найрізноманітніших людей в різних частинах імперії.

Звичайно, не треба мати ілюзій щодо ориґінальності цих творів. Ловеласи переробляли або й дослівно цитували улюблених поетів, а автори епітафій послуговувалися своїм професійним набором давно вироблених формул, відомих часто ще від греків, і здебільшого просто адаптували їх до потрібного випадку. Так ці формули, мандруючи з могили на могилу, дійшли і до нової Європи: впізнаємо їх навіть у латинських епітафіях львівських храмів. Але від цього ця поезія не втрачає для нас свого шарму. Чимало є тут речей, які вражають нас своєю глибиною, силою і бездоганною формою вислову. Коли читаємо такий твір, питання ориґінальності відступає на другий план. Тим більше — коли сам ориґінал чи зразок нам невідомий.

Тут напрошується паралель зі знаменитими «помпейськими фресками», використаними в оформленні нашої антології. Так само розуміємо, що мало серед тих фресок речей ориґінальних, що більшість з них — це роботи хороших майстрів, які на прохання своїх багатих замовників вміло (або й не дуже) комбінували і копіювали відомі шедеври знаменитих античних художників. Тих шедеврів час нам не зберіг. Тому ми насолоджуємося цими неповторними для нас творіннями провінційних художників-ремісників: адже саме вони відкривають нам несподівано живу і повноколірну античність.



* * *


Пропонована антологія не претендує на повноту. Не всі імена (навіть з найвідоміших) тут представлені, не всі поети, що тут є, показані достатньо репрезентативно. Повнота і репрезентативність — справа майбутніх видань. Наразі ж добіркою перекладів важливо було накреслити загальну панораму і передати «дух» останніх століть поетичного Риму. Перекладач добирав насамперед те, що вважав найкращим і, водночас, найближчим та найзрозумілішим сучасному читачеві. А майбутнім інтерпретаторам, хотілось би сподіватися, ця антологія стане своєрідним орієнтиром для заповнення прогалин, і колись ми ще побачимо окремі томи Авсонія, Клавдіана, Немесіана, «малих» і безіменних поетів чи повні переклади інших пізніх авторів українською мовою.




Маркіян Домбровський




СРІБНІЙ ВІК








Сенека[13 - Луцій Анней Сенека (4 р. до P. X. — 65 p. після P. X.), уродженець Кордови, провідний римський філософ-стоїк, автор численних філософських трактатів, листів (найпопулярнішими стали його «Моральні листи до Луцілія»); писав також трагедії, сатири, епіграми тощо. Якийсь час, будучи вихователем молодого Нерона, фактично керував державою. Внаслідок придворних інтриг був висланий на Корсику; згодом, на веління того ж таки Нерона, покінчив життя самогубством. У дусі стоїчної філософії, Сенека закликав до скромного життя у злагоді з природою, до плекання розуму, що вирізняє людину з-поміж усіх інших створінь, до стійкості й готовності гідно сприйняти будь-які удари долі, до вміння бути собою; ділився своїм розумінням щастя, дружби, дозвілля, багатства й убогості, життя й смерті… Про що б, однак, не писав, усюди проступає провідна в античних письменників тема часу. Твори Сенеки справили величезний вплив на формування європейської думки. Відомим був Сенека й в Україні (в «Галицьких приповідках», що їх зібрав Г. Ількевич, є й така, іронічна: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй»). Серед козацької старшини особливо популярними були стоїчні заклики зневажати багатства, біль, несхитно стояти за правду, плекати вірність, дружбу, спокійно дивитися в обличчя небезпеки й самої смерті.Подані тут епіграми дійшли до нас під іменем Сенеки, проте сам Сенека, очевидно, написав з них лише «Про час» і «До Корсики».]





Про час


[R 232][14 - Пояснення до маркування див. у вступі до коментарів (с. 201—203). (У електронній версії — прим. їїї)]
		Все перемелює час, на все він нагострює зуба[15 - 1. «…нагострює зуба…» — найпоширеніший в античних епітет часу — «edax», тобто «їдкий, що усе з’їдає» (у ваґантів: «tempus edax rerum» — «час, пожирач речей»). Найближча наша метафора — «зуб часу».],



		   Зрушує все із основ[16 - 2. «Зрушує все із основ…» — увиразнені в поетичних образах візії неминучих змін знайшли яскраве відлуння у пізнішій європейській поезії, наприклад, у П'єра Ронсара («Гастінському лісорубові»): «Тож істину повів філософ давніх літ, / Що в світі кожна річ прямує до загину, / Щоб форму полишить і іншу взять на зміну. / Там здійметься гора, де мріє простір піль, / Широкий ляже діл, де був афонський шпиль, / I зашумлять жита, де лютували шторми. / Матерія — жива, лиш відмирають форми» (переклав Ф. Скляр). У живописі ця філософська тема чи не найзворушливіше подана на полотнах представника німецького романтизму XVIII—XIX ст. Каспара Фрідріха Давіда.], довго тривать не дає:



		Ріки міліють; де грали моря — лежать суходоли,



		   Нижчають постаті гір, падають горді верхи.



		Що ж я усе про дрібне? Пречудове неба склепіння —



		   Прийде пора, і за мить — запломеніє в огні[17 - 6. «…запломеніє в огні…» — за уявленнями філософів стоїчної школи, весь світ періодично гине у вогні. Ця ж тема — далі, у Сульпіція Луперка (с. 147) (У електронній версії — прим. їїї).].



		Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара:



		   Світобудова уся стане нічим у свій час.










* * *


[R 418]
		Де є споруда така, яку б вікова не здолала



		   Давність, яку б не поверг непереборний час?



		Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори[18 - 3. «…на гори громадячи гори…» — натяк на велетнів, Ота й Ефіальта, які, наваливши на Олімп гору Оссу, а на неї — Пеліон, спиналися до неба, поки Аполлон не повбивав їх стрілами.],



		   Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід.



		Розуму смерть не йме[19 - 5. «Розуму смерть не йме…» — звеличення розуму, людської думки — в основі стоїчної філософії; Сенека — її чільний представник у Римі. «Toute la dignité de l’homme consiste en Ia pensée» («Уся гідність людини — в її думці») — не раз наголошує у своїх «Думках» Блез Паскаль, чиї роздуми рясніють ремінісценціями із творів античних письменників.], захищеного звідусюди;



		   Пісня, тільки вона, перетриває віки.










Про помірковане життя


І


[R 407]
		«Дружби царів уникай»[20 - 1. «Дружби царів уникай…» — автор тут розвиває мотив, який раніше бачимо в Овідія («Скорботних елегії», III, 4, 4 і далі).], — але того ще замало:



		   То — неабияка ціль, друга, однак, іще є:



		Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся,



		   І видатного всього, що на показ, уникай!



		І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави,



		   Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, —



		Що є снаги, уникай; вітрило згорни[21 - 7. «…вітрило згорни…» (contrahe vela) — Цю ж саму пораду (contrahes vela) дає Горацій Ліцінієві у своїй знаменитій оді про золоту середину (II, 10).] — і хай човен



		   Тихо провадить тебе попри самі береги.



		Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся:



		


   Вище будівлю зведеш — важче й падати їй.



		З чимось великим мале[22 - 11. «З… великим мале…» — поняття відповідності (грец. prepon, лат. aptum, decorum) — одне із засадничих у морально-етичній філософії стародавніх.] не вельми легко єднати:



		   Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.










II


[R 408]
		«Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще,



		   Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить».



		Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив



		   І відвернувся низький. Тож і юрби уникай[23 - 4. «…юрби уникай…» — таким закликом Сенека починає свій сьомий лист до Луцілія: «Питаєш, чого слід уникати передусім?.. Юрби…». У подальших рядках епіграми помітні виразні ремінісценції зі «Скорботних елегій» Овідія.]:



		Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого,



		   Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг.



		От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе



		   Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.










Про добро скромного життя


[R 433]
		Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта,



		   Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате.



		Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги.



		   Лінощі, схильні до зла, не каламутять її.



		Інших — труди бойові[24 - 5. «Інших — труди бойові…» — антитезу «я — інші» чи не найпоетичніше увиразнив Тібулл у своїй першій елегії: «Інший хай горне собі рудого золота копи… — Я ж — убогість обрав, життя дозвільного стежку…».], крісла хай кличуть курульні



		   Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі.



		Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от



		   Жити б і, поки життя, часом своїм володіть[25 - 8. «…Часом своїм володіть.» — бути господарем свого часу, не піддаватись «окупації» (homo occupalus — зайнята, ділова людина) — провідна думка філософських творів Сенеки.].










До батьківщини про себе


[R 409]
		Кордубо[26 - 1. Кóрдуба (тепер Кордова) — місто в Іспанії, батьківщина Сенеки. Кордуба сильно постраждала від громадянської війни між Цезарем і Помпеєм.], розжалобись, розпусти в печалі волосся.



		   Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли.



		Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього,



		   Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще,



		Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, —



		   І прокотивсь по тобі вал нищівної війни;



		Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала:



		   Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей.



		Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе,



		


   Триста смертей принесла, ні коли стіни твої



		Із Лузитанії[27 - 11. Лузитанія — римська провінція на території суч. Португалії; у II ст. до н. е. лузитани воювали з римлянами, зокрема і проти Кордуби, що була в римському володінні.] найманець брав і довгого списа



		   Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, —



		Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі[28 - 13. «…прибивають до скелі…» — натяк на прикутого до скелі Прометея; цей натяк акцентовано грою слів: «вбив» (12) — «прибивають» (13).],



		   Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись!



		Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа:



		   Може, не так той мій біль буде діймати тебе.










[До Корсики]


[R 236]

I

		Корсико[29 - Острів Корсика (у греків — Кірнос) в епоху Імперії був звичним місцем для заслання. Сенека відбував тут заслання вісім років (41—49 pp.). Перше місто на острові заснували у VI ст. до н. е. грецькі колоністи з малоазійського міста Фокеї. Ільва (тепер — Ельба) — невеликий острів на схід від Корсики. Пес — сузір’я Великого Пса (який «ощирюється» своєю найяскравішою зіркою — Сіріусом); поява цього сузір'я на передранковому небі (в середині липня) збігалася з настанням найспекотнішої пори року.], де в давнину поселенець осів із Фокеї,



		   Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було,



		Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча,



		   Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх.



		Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,



		   Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес.



		Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі;



		   Хай тут легкою земля буде й для праху живих.










II

		Корсика, оком окинь, — обривисті скелі довкола,



		   Скелі — й пустеля одна; глянути — жахно стає.



		Ні тут плодів восени, ні тобі колоска тут уліті,



		   Ні з сивим інеєм тут — щедрих Паллади дарів[30 - Паллади дари — оливки (оливкове дерево було деревом Афіни).].



		Жодним пагінцем не забринить весна дощедайна,



		   Ні стебелинки на цій, богом забутій, землі.



		Хліба, ковточка води, вогню для померлих немає.



		   Тут — лиш вигнанець, а з ним — тільки вигнання його.










До найкращого приятеля


[R 405]
		Кріспе[31 - 1. Крісп — Ґай Саллюстій Пассієн Крісп, впливовий політик, оратор, консул 44 р. н. е., родич історика Саллюстія, близький до імператора Клавдія.], моя ти снаго, мій спокою після утоми!



		   Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе,



		Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,



		   Вихопив з бурі й мене: руку подав рятівну.



		Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,



		   Нині — й прихист моїй, враженій горем, душі.



		Вірність — солодка твоя, м'яка — найсуворіша мужність,



		   Медом Кекропа[32 - 8. Кекроп — міфічний перший цар Аттіки, тому «мед Кекропа» — аттічний мед; Аттіка славилась своїм смачним і цілющим медом.] твої скроплені, Кріспе, уста.



		Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда,



		


   Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти!



		Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.



		   Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй[33 - 12. «…меж не накреслено їй» — в ориґіналі дещо інший образ: якщо тіло ув’язнене (cohibetur) місцем вигнання, корсиканською землею, то дýмки — не ув’язнити, вона завжди вільна. Так вигнанець Овідій думкою був у Римі, Шевченко, шанувальник Овідія, — в Україні…].










Про смерть Катона


[R 398]
		Вдаривши раз, Катон[34 - Катон Молодший (95—46 р. до н. е.) — римський політик-республіканець, противник Цезаря; наклав на себе руки, коли стала зрозумілою безповоротна поразка Республіки. Сенека, зокрема, у «Листах до Луцілія», оправдовує самогубство, якщо це не спонукана страхом втеча із життя, а розумний вихід. Сам Сенека відійшов із життя, перетявши собі вени (див. також у Марціала, II, 80).] не зумів себе доконати:



		   Рану нанісши таку, мабуть, ослабла рука.



		Пальцями вглиб сягнув, щоб дух великого мужа



		   Вільно міг вийти з грудей, — ширшу дорогу проклав.



		Доля відстрочку дала, щоб ми зрозуміли, наскільки



		   Дужча Катона рука, аніж залізо саме.










Про дзвін у вухах


[R 452]
		Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо[35 - Дзвін у вухах вважали свідченням того, що хтось людину обговорює або згадує.]?



		   Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене?



		«Хто б то, дивуєшся, був? Цілу ніч дзвенить, не вгаває



		   Вухо — це ж Делія щось, Делія шепче тобі».



		Справді, це Делія мову веде! Легеньке дихáння



		   Прихисту в мене шука — так солоденько бринить.



		Так ото тишу нічну, її глибінь потаємну,



		   Делія любить не раз поколихнути слівцем.



		Так-от, узявши в обійми, бува, — круг шиї руками —



		


   Шепче до вуха слова — щоб од душі й до душі.



		Я упізнав: це ж Делії голос навідавсь до мене,



		   Це ж її мова дзвінка в вусі моєму дзвенить.



		Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха!



		   Мовив — і, як на біду, тут же замовкнули ви.










Про ревнивицю


[R 453]
		Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто



		   Вільна прив'язь, ані — надто туга не була:



		Вільною буде — втечу, а надто тугу — обірву я,



		   Милою будь[36 - 4. «Милою будь…» — в ориґіналі (commoda si fueris) «якщо будеш ввічливою» (уступливою, догідною). В епіграмі з гумором подано ще один приклад золотої середини.] — ні того, ані того не зроблю.










Петроній[37 - Петроній Арбітр († 66 р. н. е.) — письменник і державний діяч, наближений до Нерона, естет, «арбітр вишуканості» (arbiter elegantiarum), автор знаменитого роману «Сатирикон», у якому дав живу яскраву картину римського суспільства. Через звинувачення у змові під тиском Нерона подібно до Сенеки скінчив життя самогубством. Під його іменем в «Латинській антології» дійшли деякі епіграми.]





«Вдень — я очима тебе…»[38 - Чотиривірш, приписуваний в антологіях Петронієві, є варіацією фраґмента Овідієвих «Героїд» (XVI, 101—104).]


[R 702]
		Вдень — я очима тебе, вночі — душею шукаю,



		   Поки незрушно моє втомлене тіло лежить.



		От і приснилось: ми разом були, але сон — то омана.



		   Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.










Про сни[39 - Античні, починаючи від Гомера, живо цікавилися природою снів. Цікаві описи і вигаданих, і правдивих снів знаходимо у багатьох авторів. Це зацікавлення перейняли й нові часи. «О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон?» — читаємо у Леонардо да Вінчі.]


[R 651]
		Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,



		   Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають —



		Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі



		   Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий:



		Що впродовж дня було — діє вночі[40 - 5. «…що впродовж дня було — діє вночі…» — ту саму думку і з такими ж прикладами (правник, полководець, мореплавець, гончак тощо) висловлює ще Лукрецій («Про природу речей», IV, 962 і далі).]. Хто звик воювати,



		   Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній —



		Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться



		   І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті.



		А правникові — справи його, і закони, і форум;



		


   Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу.



		Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.



		   Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець



		То випірнає з води, то разом з уламками тоне.



		   Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле.



		Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.



		   Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.










«Снігом, а він аж іскривсь…»


[R 706]
		Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.



		   Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем!



		Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди



		   Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг.



		Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть



		   В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь?



		Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.



		   Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41 - «Рівним же палом грудей» — «Подібне лікується подібним» (Гален) — один із принципів античної медицини; народне: «клин — клином».].










Про мурашку


[R 104]
		З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,



		   Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть.



		Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42 - 3. «…завзята мурашка…» — маленька мурашка й для античних була символом великої праці («parvola… magni formica laboris» — у сатирах Горація).]



		   Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі!



		Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43 - 5. Орк, або Плутон, — бог смерті і підземного царства.],



		   Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла:



		Як Просерпіну[44 - 7. Просерпіна — донька Церери, яку Плутон викрав у матері і взяв собі за дружину.] Плутон на своєму повозі викрав,



		   Так і Цереру[45 - 8. Церера — богиня врожаю і злаків; тому поети часто вживають її ім'я символічно — на позначення зерна, хліба тощо. Таке вживання бачимо й у цьому фраґменті.] той дріб тягне у нори земні.










Про канатоходця


[R 112]
		Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка —



		   Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак.



		У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець,



		   Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува.



		У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки,



		   Щоб із тієї струни не зісковзнула нога.



		Так ото, кажуть, Дедал[46 - Дедал — міфічний винахідник, який, рятуючись з ув'язнення в лабіринті критського царя Міноса, змайстрував собі крила і за їх допомогою полетів з острова], ходу — на лет замінивши,



		   Посеред білого дня вдарив повітря крильми.



		Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка:



		


   Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!










«Що нарікання гіркі…» 


[R 694]
		Що нарікання гіркі вгамувати може одразу —



		   Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог.



		Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини,



		   Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш.



		Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі —



		   Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь.



		Збройно пильнує закон порогів жони неприступних,



		   Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне.



		Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває,



		


   Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.










Марціал[47 - Марк Валерій Марціал (бл. 40—102) — класик римської епіграми, родом з міста Більбіліс в Іспанії. З 64 р. мешкав у Римі на становищі клієнта, а на старість повернувся на батьківщину. Неперевершений майстер тонкого гумору і вишуканої гри слів, писав досконалою, відточеною мовою. Його твори справили величезний вплив на жанр епіграми в пізній римській і новоєвропейській літературі.Українською окремі епіграми Марціала перекладали: М. Борецький, В. Державин, М. Зеров, Ф. Луцька, Т. Лучук, В. Маслюк; переспівував Т. Франко (докладніше див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 237). Чимало епіграм Марціала переклав Д. Гандзій (більшість — у рукописах).]





II, 7

		Красно справи ведеш[48 - «Красно справи ведеш…» — в ориґіналі протиставлено прислівники belle (красиво, красно) і bene (добре). При тій нагоді згадуємо Піттака, одного із семи мудреців. «Що найважливіше у житті?» — запитали його. «Добре робити те, що робиш», — відповів. Аттік, займаючись усім одразу (довідуємося тут про найрізноманітніші заняття римлян), не міг усього робити добре — робив красиво, для показу.], декламуєш. Аттіку, красно,



		   Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні,



		Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе,



		   Красний граматик ти, красний із тебе звіздар,



		Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно,



		   Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем.



		Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно,



		   Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.










II, 80

		Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху.



		   От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49 - «Вмер… бо вмирать не хотів…» — цей парадокс цікавив, зокрема, й Сенеку. У «Листах до Луцілія» він говорить про гладіаторів: деякі, коли їх доставляли на возах до Колізею, знаходили спосіб відібрати собі життя ще перед боєм на арені.]!










III, 9

		Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише.



		   Але чи пише той, в кого нема читача?[50 - Писання дійсно передбачає читача (в ориґіналі чіткіше: «Чиїх віршів ніхто не читає — той і не пише»). Навіть Марк Аврелій, пишучи свій твір під заголовком «До себе самого» (в українському перекладі Ростислава Паранька — «Наодинці з собою»), безумовно, орієнтувався на читача.]










III, 17

		Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий,



		   Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень.



		Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка),



		   Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув.



		Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати —



		   Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.










III, 94

		Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш.



		   Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51 - Марціал висміює захланність свого адресата, який не може впоратись з цілим зайцем і, замість порізати його, безпідставно нарікає на кухаря, який, мовляв, недопік зайця. Жарт побудований на двозначності латинського слова scindere — «різати, сікти, мучити». В перекладі гра будується на спільному корені слів «різка» і «різати».]










IV, 41

		Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.



		   Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52 - Мова про декламації — публічне виголошення поетичних творів, передусім трагічного жанру. Поети-декламатори (нерідко графомани) зануджували слухачів відчитуванням своїх розлогих творів. «Довго ще слухать мені?..» — роздратованим тоном починає Ювенал свою першу сатиру, згадуючи, як настраждався, коли «охриплий Корд» (якийсь невідомий поет) декламував свою «Тесеїду».]










IV, 58

		Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:



		   Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.










V, 42

		Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,



		   Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,



		Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,



		   Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.



		Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,



		   А з усім крамом твоїм піде під воду судно.



		Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:



		   Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53 - 8. «Те, що даєш… — твоє» — ця парадоксальна думка перегукується із часто акцентованим у «Листах до Луцілія» закликом Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе». Цю засаду перейняло й християнство. Існує також переклад М. Борецького.].










V, 43

		Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.



		   Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.










V, 58

		«Завтра, Постуме[54 - Цікаво, що якомусь Постумові й Горацій адресує свою оду (II, 14), в якій з особливою силою акцентує неминучість смерті, закликаючи тим самим дорожити днем і не відкладати життя на завтра. Марціал і при цій темі знаходить місце для дотепу: «пізно вже й нині, Постуме, жити». Згадуємо при нагоді німецьке прислів’я: «Morgen, morgen, nur nicht heute, sagen alle faulen Leute» («Завтра, завтра, лиш не нині — кажуть люди всі ліниві»).], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».



		   Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?



		І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?



		   Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?



		Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55 - Нестор і Пріам — царі-старці, герої троянської війни. Існує також переклад Ф. Луцької.]?



		   Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?



		Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:



		   Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.










V, 59

		Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —



		   Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:



		Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;



		   Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56 - Золото, срібло, глина — йдеться про вази, виготовлені з відповідного матеріалу. Стелла — чоловіче ім’я.]










V, 76

		Часто отруту пив Мітрідат[57 - Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор (134—63 до н. е.) призвичаїв свій організм до отрути, постійно вживаючи її невеликими дозами; за іронією долі, отрута на нього не подіяла навіть тоді, коли він сам намагався накласти на себе руки, тому пробив себе мечем. Існує також переклад М. Борецького.], і мав з цього користь:



		   Як не труїли його, та отруїть не могли.



		Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:



		   Скільки не голодуй — з голоду все ж не умреш.










V, 81

		Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:



		   Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58 - Існує також переклад М. Борецького.]










VI, 48

		«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,



		   Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.










VII, 3

		Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,



		   Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59 - Звичай дарувати книжки з підписами (автографами) був і в давнину. Серед поезій Катулла є поетична присвята (дедикакація): автор дарує щойно видану книжечку своєму другові Корнелієві Непоту. Давню традицію мають і нинішні презентації: в добу імперії римські письменники і шанувальники поетичного слова збирались на рецитації, де автор виголошував свої твори перед аудиторією (про це, зокрема, у своїх «Листах» Пліній Молодший). Про надоїдливих рецитаторів (декламаторів) — також IX, 83.]










VII, 9

		Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,



		   От лиш не знати, коли стане промовистим він.










VII, 16

		Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,



		   Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60 - Існує також переклад М. Борецького.]










VII, 19

		Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —



		   Першим незнану колись перепливав далину,



		Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,



		   Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали.



		А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша



		   Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61 - Пор. у Проперція (II, 25, 7): «Бурями бите судно на піску прибережнім трухліє». Не одну повість іг би розповісти той «струхлілий шматок дерева». Знову ж таки спадає на думку знаменитий рядок із Верґілієвої «Енеїди» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…»-«Є таки сльози речей…» Нове, ще не пошарпане бурями судно тих «сліз» іще не має. Епіграму присвячено уламкові міфічного корабля Арґо, який показували в Римі часів Марціала. На цьому кораблі арґонавти плили за золотим руном в Колхіду, і він традиційно мав репутацію першого корабля, що вийшов в море. Кіанеї (або Симплегади) — дві рухомі скелі, між якими мав пройти Арґо, щоб потрапити в «Скіфське» (тобто Чорне) море. Чорне море вважалося в античності небезпечним для мореплавців. Існує також переклад М. Зерова.]










IX, 5

		Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти.



		   Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.










IX, 45

		Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне,



		   Зносив повільну ходу ґетського неба зірок,



		А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю



		   Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать!



		А як почуєш луну — сивочолого скрики героя —



		   Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!»



		Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг —



		   Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62 - «Під Ведмедицею» — на Півночі. Гетський — тут: північний. «…повільну ходу гетського неба зірок…» — «рух» зірки на небі протягом ночі здається тим повільнішим, чим ближче зірка знаходиться до північного полюса; «Прометеева скеля» — Прометея було прикуто до скелі на Кавказі. «Виліпить плем'я людське» — саме Прометей виліпив із глини перших людей.]










IX, 70

		З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63 - 1. «О часи! О звичаї» — знамениті слова Марка Туллія Ціцерона з його промови проти змовника Катіліни, які він повторював і за інших нагод. Часи, власне, є такими, яких звичаїв тримаються люди, що живуть у тих часах (mores — звичаї, звідси — «мораль»). Римські автори ставили за зразок суворі звичаї староримської Республіки, протиставляючи їх моральному занепадові суспільства в добу Імперії.],



		   Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв.



		Як із мечами — тесть і зять[64 - 3. «тесть і зять» — традиційне в римських авторів віднесення до Цезаря і Помпея, які в різні періоди свого життя були то союзниками, то ворогами (аж до громадянської війни між собою); Помпей був одружений з донькою Цезаря.] пішли проти себе,



		   Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля.



		Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то



		   Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?..



		Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями —



		   Спокоєм, миром тепер насолодитись пора.



		То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють —



		   То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.










IX, 78

		Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе



		   Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65 - Марціал натякає на те, що Ґалла і Піцентін отруювали своїх чоловіків чи дружин. Існує також переклад М. Борецького.]










IX, 80

		Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій:



		   Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.










IX, 83

		Між незвичайних, Цезарю[66 - 1. Цезар — тут: імператор Доміціан — сучасник Марціала, що правив у 81—96 pp.], див твоєї арени, —



		   Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, —



		Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше:



		   Хто декламатором[67 - 4. Про декламування — див. ком. до VII, 3.] був, той уже нині — глядач.










X, 8

		Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі



		   Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68 - «Старша була б — захотів» — Натяк на те, що зі старшою не довелось би вже довго жити (зате можна було б скористатися її спадком).].










X, 27

		В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе,



		   Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був.



		Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе,



		   От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69 - Сенатори і вершники — два найвищі прошарки римського суспільства. «Тридцять сестерціїв» — йдеться про подарунок клієнтам від багатого патрона з нагоди його свята; звичною сумою такого подарунка було десять сестерціїв; на становищі клієнта жив і сам Марціал.]










X, 31

		Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять



		   Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід.



		А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири



		   Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх.



		Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу —



		   Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70 - Розкішні обіди, що їх влаштовували римські багатії-вискочні — одна з ознак морального занепаду тодішнього суспільства (про це, зокрема, римські сатирики: Горацій, Ювенал, Петроній та ін.). Існує також переклад М. Борецького.]










X, 39

		Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута?



		   Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут.



		Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, —



		   Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71 - Брут — перший римський консул (509 р. до н. е.), Нума — перший після Ромула цар (715—674 р. до н. е.), з глини Прометей виліпив найдавніших людей. У цій епіграмі поет виставляє вік Лесбії не поважним (як це, очевидно, робила сама Лесбія), а жалюгідним.]










X, 59

		Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш, 



		   Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72 - «…краще тобі до смаку…» — поживу інтелектуальну, почерпнуту з книги, часто зіставляли з поживою для тіла: і те, й те — або живить, або — шкодить; тут, як і там, можна вибирати не те, що корисне, а лиш те, що солодить — бути ласуном. Про шкідливість перебирання наїдками, як і книжками, — Сенека у другому листі до Луцілія.].



		Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких,



		   Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні.



		Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, —



		   Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.










X, 96

		Дивно, Авіте[73 - Авіт (Avitus) — «дідівський», «старовинний»; саме ім'я повертає читача у давні часи, коли люд іще тримався села.], тобі, що про дальній край я так часто



		   Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? —



		Золотоносний Таг і рідний Салон[74 - Таг, Салон — ріки в Іспанії, на батьківщині Марціала, який більшу частину життя прожив у Римі.] мене кличуть



		   І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.



		Той мені край до душі, де скромні статки дарують



		   Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.



		Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75 - 7. «Тут споживаєш, там з ниви живеш…» — в ориґіналі чіткіше протиставлено споживацький спосіб життя у місті — життю в селі, де до всього треба докласти рук: «Pascitur hic, ibi pascit ager» — Тут (у місті) «годуєшся» (досл. «пасешся»), там — нива тебе годує: «…що з городця збереш». Подібні настрої в Авсонія («Садиба»).]: тут ледве що тліє



		   Вогнище[76 - 7. «…тут ледве що тліє вогнище…» — в Римі дрова доводилось купувати, а отже, й економити.]; там же воно — весело палахкотить.



		Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти,



		


   Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі.



		Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,



		   Чотири осені — там тогу одну лиш ношу.



		От і годи владарям, коли дружба тутешня не може



		   Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.










XI, 64

		Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш,



		   Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.










XI, 101

		Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку?



		   Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.










XI, 103

		Вдачею, словом такий уже ти, Сафронію[77 - Ім'я і тут суголосне із змістом епіграми: Софрон (Сафрон) означає: «цнотливий», «чистий».], чистий,



		   Що, далебі, невтямки, як же то батьком ти став.










XII, 23

		Леліє, зуби й волосся собі (й не сором?) купуєш.



		   Як же з очима, скажи? Може, і їх продають?










XII, 33

		Геть всі сади розпродав Лабієн, щоб рабів накупити, —



		   З фіґою серед рабів нині лишивсь Лабієн.[78 - Марціал натякає тут на те, що хтивий Лабієн розпродав свої сади для того, щоб накупити юних рабів (pueros) для розпусти; висміюючи Лабієна, що той замість садів лишився з фіґою, Марціал будує свій дотеп на подвійному значенні слова, яке означало не лише дерево, але й кондилому (в делікатному місці), яка би мала свідчити про розпусний спосіб життя адресата. В перекладі вдалося зберегти гру слів, хоч і дещо з іншими акцентами — відповідно до тих значень і вживань, які має слово «фіґа» в українській мові (пор. наші вислови: «показати фіґу», «дістати фіґу», «лишитися з фіґою» тощо).]










XII, 56

		З десять разів ти на рік, бува, й частіше хворієш,



		   Та не тобі через це — нам, Поліхарме, біда:



		Тільки-но з ліжка — й друзів уже з дарами чекаєш.



		   Сором май! Раз захворій, щоб не хворіти уже![79 - В Римі був звичай дарувати людині, що видужувала, подарунки — так звані сотерії.]










XII, 92

		Часто ти ставиш питання мені, яким себе, Пріску,



		   Бачу, якби в один день сильним, багатим я став.



		Та хіба можна, скажи, поведінку свою угадати?



		   Левом, наприклад, ти став — як поведешся тоді?[80 - «Левом, наприклад, ти став…» — як, скажімо, Сулла, який, за Плутархом («Життя Сулли», 30), замолоду був м’якої, співчутливої вдачі, а ставши диктатором, уславився своєю жорстокістю. Одне слово, «Honores mutant mores» — зі зміною почестей змінюються й звичаї людини. Передбачити, якими стануть ті «звичаї», поведінка, спосіб життя, справді неможливо.]










XIII, 3

		Всі ті «Гостинці»[81 - «Гостииці» (Xenia) — так називається XIII книга Марціала, до якої належить ця епіграма. Книга складається з епіграм, написаних у вигляді підписів до дарованих предметів. Тріфон — відомий як видавець Марціала і Квінтиліана. Антична традиція знаходить свій відгомін і в наші часи: поетичну збірку під заголовком «Ксенії» (2005) видала Оксана Максимчук.], зібрані тут, у книжці тоненькій,



		   Ти за чотири всього міг би придбать мідяки.



		Кажеш, чотири задорого? Можу й за два їх оддати:



		   Книготорговець Тріфон виторг свій матиме й так.



		Гостям ті дистихи замість дарів посилай, якщо й в тебе,



		   Як і у мене, мідяк — у гаманці не щодня.



		Будуть і назви двовіршів усіх тобі у додачу:



		   Не до смаку з них якийсь — можеш його обійти.










XIV, 111

		Страшно розбити — розіб’єш кришталь: однако здригнеться



		   Надто безпечна, але — й надто обачна рука.[82 - «…надто безпечна…» — Причина — у процентованому тут «nimis» (над міру). Універсальне «Ne quid nimis» («нічого над міру»), як тонко спостеріг автор епіграми, діє й у цьому випадку.]










XIV, 151

		Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму



		   Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді.[83 - Веселий приклад відносності. Майже буквальний відповідник у наших коломийках: «Аби’с знала, моя мамко, / Шо сі зо мнов діє: / Черевина підростає, / Пояс коротіє».]










XIV, 195

		Стільки Катулл прислуживсь своїй Вероні великій —



		   Скільки — й Верґілій своїй Мантуї непоказній.[84 - Верона — рідне місто Катулла, Мантуя — Верґілія. Ще один доказ того, що «Homo locum ornat, non hominem locus» («Людина є окрасою місця, а не місце — окрасою людини»). Існує також переклад В. Маслюка.]










ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬ








Немесіан[85 - Марк Аврелій Олімпій Немесіан Карфагенський — поет кінця III ст., «останній буколічний автор». Від нього дійшла частина дидактичної поеми «Про собаче полювання» і чотири еклоги (в рукописах XV—XVI ст. разом з еклогами Кальпурнія). Певних біографічних даних про поета нема.Існує український переклад другої еклоги Немесіана (Ю. Кузьми) — див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ. 2000. — С. 283—285. Першу еклогу перекладено вперше.]





Еклога І


Тімет, Тітір


Т і м е т[86 - Тітір, Гімет, Мелібей, Мопс — традиційні для буколік імена пастухів. Пан — грецький бог, покровитель стад, пастухів, навчив людину виготовляти з очерету флейту (сирінгу) і грати на ній (пор. 4); Фавн — італійський бог, відповідник Пана; уявляли його як одиничним богом, так і множинним (пор 66: «фавни»);, Аполлон (Феб) опікувався мистецтвами і насамперед співом (пор. 5; 25), як бог світла міг ідентифікуватися з богом сонця Геліосом (пор. 86); лавр (пор. 65) — присвячене йому дерево. Орфей — міфічний співець і гравець на лірі (пор. 25—26); Палес — пастуша богиня, опікунка кіз і овець, молоко (пор. 68) було традиційною жертвою, яку їй підносили; Флора — богиня цвіту; Мани — душі померлих (пор. 22; 70);]
		Тітіре, поки тобі з комиша річкового сплітають



		Кошичок, а на полях ще цикад охриплих не чути[87 - 2. «…ще цикад… не чути…» — вказівка на ранню пору (пор. 7): цикади «розспівуються» ближче до полудня (в спекотний час).] —



		Розпочинай! Може, пісню яку до тонкої сопілки



		Склав ти, — Пан же навчив, як дути в очеретини,



		А золотий Аполлон — як у вірш слова укладати.



		Розпочинай, поки кізки — вербняк, а корівки травицю



		Смачно скубуть, поки рання роса й непекуче ще сонце



		Радять хутчій на зелені поля виганяти отари.











Т і т і р
		Старість і сивину — до пісні, сусідо Тімете,



		


   Сам молодий і милий богам, узявся схилити?



		В юності — я віршував і пісню співав до сопілки,



		То був безжурний вік, забав і любощів повен.



		Нині ось чуб побілів, чуття у серці пригасло.



		Вже я повісив дуду, дарунок Фавну сільському.



		Твій нині спів дзвенить. Недавно ж Мопса-невдаху



		І переміг[88 - 15. «Мопса-невдаху… переміг» — пісенні змагання — традиційний мотив буколіки.], і висміяв ти його пісню нестрійну,



		Я був суддею і Мелібей, старший віком; обидва



		Слухали ми й піднебесну хвалу — тобі віддавали.



		Та Мелібей наш тепер (свій час уже він одміряв) —



		


   Де невідомий нам світ, де оселі благочестивих.



		Тож, коли чуєш іще якусь ласку до Мелібея, —



		Манам хай шану снує сопілка твоя пресолодка.











Т і м е т
		Личить накази сповнять, тим паче — милі накази.



		Гідний то старець був, у мистецтві йому помагали



		Піснею — Феб, сопілкою — Пан, Орфей, син Еагра, —



		Струнами; славив усяк діла достойного мужа.



		А коли ти й од моєї дуди ждеш слави для нього, —



		Ось тобі пісня, — її на он тій, над річкою, вишні,



		Бачиш он там, я списав — довірив корі пам’ятливій…











Т і т і р
		


   Грай же! Та щоб та сосна (усе вона шепчеться з вітром)



		Не заважала, — ходімо у тінь он тих буків та в'язів.











Т і м е т
		Тут таки любо співать[89 - 32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать…]: розіслав нам трави зелені



		Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша



		Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться.



		   Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води,



		Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш,



		До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо



		Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля.



		Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних,



		


   У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, —



		Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво



		В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею.



		Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість,



		Щастям налиті роки, останній круг цього віку



		Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали.



		Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку



		Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила.



		Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі.



		Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті,



		


   О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний



		Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди



		Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати



		Спорам селян: погідно приймав усі нарікання.



		Був ти — цвіла до села любов, була до законів



		Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді.



		Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, —



		Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя.



		Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском



		Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти.



		


   Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві —



		Часто за співи багаті дари по праву давав ти,



		Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві,



		Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині.



		О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу



		Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе 



		Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона,



		Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі,



		В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес,



		Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора,



		


   Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи,



		Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок.



		Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею,



		Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен —



		Відповідають ліси[90 - 74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.]; промовляє й худібка до тебе.



		На суходолі скоріш[91 - 75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».] травицю скубтимуть тюлені,



		Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись



		Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку:



		Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє,



		Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, —



		


   Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.











Т і т і р
		Далі, Тімете, веди, не занедбуй початого співу!



		Так уже мило звучиш, що й сам Аполлон у долоні



		Плеще тобі й, щасливий, веде твою Музу у місто.



		Й тут уже, в лісі, зичливо тропу для тебе проклала



		Слава, помахом крил прориваючи заздрості хмари.



		   Ну, але Феб уже коней жене[92 - 86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.] із гребеня світу —



		Час і худібку зганять до води, де зóлота зблиски[93 - 87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).].










Авсоній[94 - Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури.Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу.Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).]





Садиба


[III. I]
		Рідна садибко[95 - Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».], вітай, прабатьків моїх володіння,



		   Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь,



		Він же (квапила смерть) для сина лишив ту садибку —



		   Жаль, що так скоро мені брати її довелось!



		Синові — батько, що сам перейняв, уступає по праву,



		   Син же — найдовше б волів з батьком хазяйнувать.



		Нині — мої тут і клопіт, і труд; а колись, пам’ятаю,



		   Він мав клопоти-труди, я — насолоду лишень.



		Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе в рівновазі



		


   Духу, ще й серцем одним[96 - 9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».], — що замалим є для них?



		Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки.



		   Весь у жаданнях — Крез, а без жадань[97 - 11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.] — Діоген.



		Золотом сипати звик Арістіпп наліво й направо,



		   Лідію в золоті всю бачить для себе Мідас[98 - 12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.].



		Міри в жаданнях нема — не буде і в набуванні.



		   Лиш поміркований дух міру багатствам кладе.



		Тую садибку тобі й опишу[99 - 17. «Тую садибу тобі опишу…» — як, скажімо, Горацій описує свою, сабінську, в посланні до Квінтія (І, 16).], щоб у ній і мене ти,



		   А коли змога, й себе, любий читачу, пізнав.



		Легко сказати — «Пізнай себе[100 - 19. «Пізнай себе» — відомий напис на храмі Аполлона в Дельфах; в ориґіналі цитований грекою.]»: не велика то штука



		


   Вправно читати слова; штука — їх брати на ум.



		Двісті югерів[101 - 21—24. Югер — близько 0,25 гектара; маєток з такою площею, як тут описано, вважався невеликим.] — орні поля; виноградник займає —



		   Сотню; півсотні іще — під пасовиська й луги.



		А від усіх тих угідь обширніший чи не удвічі —



		   Ліс і числом у сам раз — працівників на ріллі.



		Тут і джерельце й кринична вода, і річка прозора, —



		   Й човника можна по ній гнати сюди і туди.



		Всякого плоду в коморі запас бодай на два роки:



		   Не застеріг себе сам — голод тебе стереже.



		Місто не близько відсіль, але й не надто далеко:



		


   Все можу мати собі без штовханини в юрбі.



		А як нудьга[102 - 31—32. «А як нудьга…» — про своє хитання між містом (Римом) і селом (сабінською оселею) — часто Горацій, наприклад, у «Посланнях» (І, 8).] таки змусить мене зірватися з місця —



		   В місто подамся з села, з міста — ізнов у село.










Перебіг дня





1. [Пробудження]


[II][103 - Цикл зберігся неповністю. Кожна частина циклу писана іншим метром: 1 — сапфічна строфа; 2 — ямбічний диметр; 3 — дактилічний гекзаметр; 4 — ямбічний диметр; 5 — ямбічний триметр; 6 — елегійний дистих; 7 — ямбічний диметр; 8 — дактилічний гекзаметр.]
		Сонце, день новий, відчиняє вікна,



		Ластівка в гнізді вже щебече зрання[104 - 1—2. «Сонце… ластівка…» — двома враженнями: зоровим (сонячний промінь) і слуховим (голос ластівки) Авсоній розпочинає свій цикл «Перебіг дня». Про розпорядок свого дня пише у «Листах» (IX, 36) і Пліній Молодший. Любить, однак, полежати при зачинених віконницях і, наодинці з собою, трохи над чимось подумати у напівтемряві — коли «очі йдуть за душею, а не душа — за очима, які бачать те ж саме, що й душа, коли не бачать нічого іншого». Естетику ранку, що її виплекала античність (див. також «Дистихи Катона», І, 2, с. 159), перейняли нові часи: «Коротко спи», — одна з перших настанов «Салернського кодексу здоров’я» Арнольда з Віланови (XIII ст.); прокидатися з сонцем радить Г. Сковорода. «Хто рано встає, тому Бог дає», — запевняє і народна мудрість.],



		Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч,



		     Спиш, Парменоне[105 - 4. Парменон — промовисте ім’я: грецькою означає «повільний»; так само називався раб в комедіях Теренція.].







		Безпробудно сплять і вовчки[106 - 5. Вовчки (glires) — невеликі гризуни, розведення яких було поширеним у Римі: їх м’ясо вважалось делікатесом; зимою впадали у тривалий і глибокий сон.] узимку,



		Щоб і шлунок спав, а твого глухого



		Сну причина та, що їдлом і пійлом



		     Шлунок набитий.







		От і в мушлю вух жоден звук не ввійде,



		


   Темна сну глибінь — де думок оселя,



		До зіниць очних не проб’ється жоден



		     Ранішній промінь.







		Так було колись (є переказ знаний)



		В чергуванні днів і ночей одвічнім



		Не один лиш рік протягала Люна[107 - 15. Люна — богиня, уособлення місяця (у греків — Селена); закохана в прекрасного юнака Ендиміона, наслала на нього непробудний сон, щоб зберегти йому вічну молодість.]



		     Сон юнакові.







		Встань же, годі спать, бо сягну по різку!



		Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе



		Звідки сам не ждеш![108 - 17—18. «Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе, // Звідки сам не ждеш!» — цими словами Данаїда Гіпермнестра в Горацієвій оді до Меркурія (III, 11, 38—39) рятує свого чоловіка від смерті; будячи лінивого раба цитатою з героїчного контексту, Авсоній підсилює комічність сцени.] Випірнай же, сплюху,



		


     З ложа м’якого!







		Чи, бува, тебе тихий вірш сапфічний



		Так от не приспав, переливів солод?



		То розвій же млість, що навіяв Лесбос[109 - 23—24. Лесбос — батьківщина поетеси Сапфо, винахідниці сапфічної строфи, якою написано цей вірш; ямбічний диметр — розмір наступного вірша],



		     Ямбе суворий!










2. Вступ

		Агей-но, хлопче, рухайся!



		Мерщій мені взуття подай,



		Льняну туніку й ще там що



		Готове вже, щоб вийшов я.



		Водиці дай джерельної —



		Щоб руки, вічі, лиця вмить.



		Каплицю одімкнуть вели.



		Та щоб ніяких пишностей:



		Як чисте слово й помисли —



		


   Для молитов достатньо це[110 - 5—10. Помитися, помолитися: чисте тіло — чисті помисли.].



		Налить не треба ладану,



		Не треба з медом печива[111 - 12. Медове печиво — традиційна форма жертви римським богам; автор цих рядків — християнин, тому він відмовляється від старих поганських культів («лишаю вівтарям пустим», 14) і протиставляє їм просту і чисту молитву до триєдиного християнського Бога.].



		Курне із дерна вогнище —



		Лишаю вівтарям пустим.



		Іду молитись Богові



		І Сину Бога вишнього,



		Що з ним у купній величі,



		Зі Святим Духом злученій.



		Вже на устах — молитви злет[112 - 19—21. «Вже на устах — молитви злет…» — молитовним словам передує готовність душі, молитовний настрій, без якого слова — то лише слова («полова»).],



		


   Завмерла думка в трепеті —



		Присутність Бога чую вже.



		[Та де надія з вірою, —



		То відступає й трепет там][113 - 22—23 — останні два рядки вірша вважають додатком пізнішого походження.].










3. Молитва

		   О Всемогутній[114 - В багатьох рукописах цей твір приписується учневі Авсонія християнському поетові Павлину Ноланському. «Молитва», зрозуміло, складена найповажнішим, епічним, розміром — гекзаметром. Пронизана традиційними християнськими «загальними місцями», ремінісценціями зі Святого Письма: прим. 115, 116, 117, 118, 121, 122, 127. Попри цілковите занурення в християнську тематику і реалії, «Молитва» не позбавлена ремінісценцій і з класичної літератури: прим. 119, 125, 126. З почерпнутих з античних джерел моральних настанов, якими рясніє «Молитва», вирізняється найголовніше — задовольнятись лише достатнім і не мати зайвих жадань, що спонукають до негідного вчинку, скаламучують душевний спокій, віддаляють від Бога (59 — 60). Можна молитись, як Авсоній, розлого, можна — й «зітхнути до Бога» елегійним дистихом (гекзаметр із пентаметром), як це написав хтось на Роттердамському, 1713 p., виданні «Скорботних елегій» Овідія: «О Deus omnipotens, Caeli terraeque Creator, / Tu velis in studiis semper adesse meis» (Творче неба й землі, Всемогутній Отче наш, Боже, / Зволь у навчанні моїм бути зі мною, Благий).], кого — осягать лиш серцем я можу,



		Ти, хто не знаний лихим, а добре — праведним знаний!



		Ти, без начала й кінця, хто був іще перед віком,



		Бувшим і будущим, Ти — чию дивну красу, чию міру



		Ні охопити умом, ані мовою не передати!



		Зріти ж Тебе й до Твоїх велінь дослухатися зблизька



		Може лиш Той, хто праворуч Отця сидить на престолі —



		Світу Творець і причина всього, який твориться, світу,



		Сам — Слово Боже і Слово Бог[115 - 9. «Слово Боже і Слово Бог» — пор. Єв. від Йоана, І, 1, 2.] і сам — попередник



		


   Cвіту, який через Нього повстав, і який народився



		В час, коли часу ще не було, ще до того явленний,



		Як, сповіщаючи день, спалахнула на небі зірниця,



		Той — не стається без кого ніщо[116 - 13. «…не стається без кого ніщо…» — пор. там само, 1, 3.]; з ким — усе; на престолі,



		На небесах Він; під Ним — підвладні Йому: і земля вся,



		Й море, і ночі повитої в млу бездонне провалля.



		Той, хто невтомний рушій усього, слабкого — кріпитель,



		Хто від Отця нерожденного роджений; хто, хоча кривди



		Від гордовитих зазнав, — до царства покликав народи.



		Пагоном кращим[117 - 19. «Пагоном кращим» — про народи, що, на відміну від «гордовитих» євреїв, від яких Ісус «кривди зазнав», прийняли християнство (пор. посл. до Римлян, 11, 16—24).] пошану собі приймати волівши.



		


   Той, кого зріти могли наші прадіди; а через нього



		Зріти могли й Отця[118 - 21. «…а через нього зріти могли й Отця…» — пор. там само, 14, 9: «хто мене бачив, той бачив Отця».], хто взяв нашу скверну на себе —



		Зміг перетерпіти глум смертельно-лютої муки,



		Нею повчивши, як до життя, до вічного, йти нам



		І донести не лиш душу одну, а й усе наше тіло



		Ген до небесних осель, таїну гробниці лишивши,



		Що під землі покриттям, горбочком марного праху.



		   Сину святого Отця, спасителю нашого віку,



		Ти, кому всі чесноти свої передавши, Родитель



		Жодної не приховав, найщедріший у даруванні, —



		


   До всеблагого Отця донеси мою щиру молитву!



		   Дай мені, Отче, під натиском зла устояти духом



		І відверни од гріха, від убивчої змія отрути.



		Досить того, що колись вікопомну звабивши Еву,



		Він ще й Адама впровадив у гріх. Але ми, їхнє пізнє



		Сім’я, провіщене нам у словах правдивих пророків,



		Сітей, що змій той розклав на згубу душі, уникаймо!



		   Стежку вкажи нам, яка із темниці кволого тіла



		Звільнених вивиде ген, де білістю в чистому небі



		Шлях Молочний[119 - 39. Молочний шлях як дорога до Бога нагадує Овідія, у якого Молочний шлях «безсмертних веде до палат осяйних Громовержця та до престолу його» («Метаморфози», І, 170—171).] проляг над хмаркою Люни[120 - 39. Люна — місяць.]; по ньому



		


   Чесні ступали мужі. Ілля, яким був він, — таким же,



		На колісницю взятий, промчав четвернею в повітрі.



		А перед тим — ще й Енох[121 - 40—42. «Ілля…, на колісницю взятий» — II Кн. Царів, 2, 11; Енох — Кн. Бутгя, 5, 24 і Посл. до Євреїв, 11, 5.], і теж не втративши тіла.



		   Отче, в сподіване дай увійти, у немеркнуче світло.



		Не визнаю ж кам’яних подоб — дивлюсь на один лиш 



		Твій гідний шани вівтар, на нього своє покладаю



		Чисте життя, Тебе ж одного молитвами шаную,



		Господа Бога Отця, і єдиного Сина і Духа,



		Що, невіддільний од них обох, ширяв понад води[122 - 48. «ширяв понад води» — Кн. Буття, 1, 3.].



		   Зглянься, Отче, й від мук увільни опечалене серце,



		


   І якщо кров’ю тварин, ані м’ясом Тебе не благаю,



		До ворожби не хилюсь, над нутрощами не міркую[123 - 51. «Над нутрощами не міркую» — поширений спосіб ворожби в античності — за нутрощами жертовних тварин, т. зв. гаруспіція.],



		І якщо зла сторонюсь, манівцем не йдучи; якщо хочу



		Добрим і чистим (стати б таким!) в очах Твоїх бути, —



		Зволь ісповідну душу прийнять, якщо тлінною плоттю



		Не дорожу, якщо каюсь в думках, а острах глибокий



		В’яже мені всі чуття й завчасу ввергає в геєни



		Муки страшні, й боляща душа своїх манів[124 - 57. Мани — душі померлих, смерть.] боїться[125 - 57. «душа своїх манів боїться» — подібно в «Енеїді», VI, 743.].



		   Дай, щоб усі ті благання мої здійснилися, Отче!



		Щоб ні страхів, ні жадань не було, і щоб за достатнє



		


   Я лиш достатнє вважав; щоб, гидкого чогось забажавши,



		Не осоромив себе. Й не чинив — чого сам не хотів би,



		Щоб учинив хто мені. Щоб ні злочин мене не ославив,



		Ні навіть злочину тінь: між підозрюваним і злочинцем —



		Вельми непевна межа. Не дай мені жодної змоги



		Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити!



		Скромний — у їжі й вбранні; дорогий — хай друзям я буду,



		Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення.



		Біль ні душі хай, ні тіла не їсть, хай усі його члени



		Сповнюють звичні дії свої і хай жодне каліцтво



		


   Не заважає йому, нехай справним буде в усьому.



		Спокоєм, миром натішитись дай; дивá цього світу



		Хай і не сняться мені. А наспіє остання година —



		Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну[126 - 73. «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну» — пор. Марціал, X, 47, 13, пор. також сентенцію Періандра з «Висловів семи мудреців» (див. нижче, с. 164): «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше».].



		Пристрастей темних вагу одкинувши з ласки Твоєї,



		Звисока гляну на все, при єдиній лишусь насолоді:



		Отче, на Твій уповатиму суд. А забариться час мій,



		День мій, година моя, — оджени, благаю, від мене,



		Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси.



		   Щиру, хоч і сумну, в докорах сумління, молитву,



		


   Повний ласки, склади перед вічним Отцем своїм, Сину,



		Господи, Боже, Спасе, Хвало, і Розуме й Слово,



		Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла[127 - 82. «Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла» — пор. Символ віри; і багато інших.],



		Вічний — із вічним Отцем, у віках царюючий Царю,



		Той, кому струни Давида[128 - 84. «Струни Давида» — псалми Давидові.] хвалу співзвучно співають,



		І до етеру летить, щоб луною відбитися, — «Áмінь».










4. Вихід

		Тих слів достатньо Богові,



		Однак, чи варто грішному



		Молитві класти край якийсь?



		Дай, хлопче, одяг — вийду я



		До друзів, привітаю їх[129 - 5. «…привітаю їх…» — люб’язно вітатися, зичити здоров'я один одному, надто у ранкову годину, — шанований античними звичай. «Saluta libenter» («На вітання не скупись») — одна з настанов у Катонових «Дистихах»; згодом її повторить у своїх приписах гарної поведінки Еразм Роттердамський.],



		Од них вітання й сам прийму.



		Година он четверта[130 - 7. Четверта година — день у римлян завжди мав в собі 12 годин (від сходу до заходу сонця); не знаючи, в яку пору року відбувається дія, не можемо напевне сказати, котра б то була година за сучасною системою (адже літом денна година була, природно, довшою ніж зимою); в кожному разі, до полудня (о «шостій» годині) лишалося вже менше часу, ніж минуло від світанку.] вже,



		................................



		І день ступив до полудня,



		Вже час поквапить Сосія[131 - 10. Сосій — так називався раб у комедіях Плавта; тут — кухар.].










5. Запрошення на обід

		Пора найвища друзів на обід просить,



		Щоб нам не опізнитись із гостиною.



		Агей-но, хлопче, оббіжи сусідів всіх,



		Яких — ти знаєш, та не забарись мені!



		П’ятьох я кликав[132 - 5. «П’ятьох я кликав…» — тісне коло друзів за столом (на цьому не раз наголошував Горацій) — це приємна бесіда; більше — гамір, як про це польське прислів’я: «Сім бесіда, дев’ять — біда» («Siem biesiada, dziewięć zwada»); про це ж — грецьке прислів’я, відповідно до якого, учасників застілля мало бути не менше, ніж число Харит, і не більше, ніж число Муз, — тобто від трьох до дев’яти.]: шість-бо (із господарем) —



		Гостина гарна; більше — незугарне щось.



		Гайнув? Зосталось дати лад із Сосієм.










6. Розпорядження кухарю

		Сосію, час на обід. Всю четверту годину палає



		   Сонце; до п’ятої вже — стрілкою тінь потяглась.



		Як там? Усе на столі? Усе присмачилося добре?



		   Легко в тім ділі схибнуть, ще раз усе перевір.



		Горщик гарячий бери до рук, покрути, потряси ним,



		   Пальця прудкого встроми у смаковиту жарінь,



		Тут же його й оближи язиком тремким і вологим…[133 - У творах римських авторів, передусім доби Імперії, знаходимо чимало «кулінарних» пасажів; тут — помітні перегуки з раннім твором Верґілія «Сніданок» (Moretum). Зберігся лише початок твору.]



		..................................................










7. [До слуги-скорописця]

		Гей, хлопче, гей, хутчій сюди[134 - Пайпер переніс цей твір до циклу «Перебіг дня», хоч рукописна традиція зберегла його окремо. Тут зображено роботу раба-стенографіста. Як відомо, латинську систему стенографії розробив секретар Ціцерона у І ст. до н. е. Нею користувались і в часи Авсонія, і навіть в середньовіччі. Віршовий розмір, чотиристопний ямб, надає творові потрібної тут жвавості, бадьорості, ділового ритму. Атор ділиться з читачем своїм подивом: вухо слуги-скорописця ловить, а рука переносить на папір ще й неозвучені слова — перехоплює думку. Мотив письма, що випереджує думку, бачимо ще в Марціала (XIV, 208).],



		В писанні найпроворніший,



		Відкрий ті парні дощечки,



		Де так багато мовлено,



		А схоплено — лиш знаками:



		Окреме слово — в кожному.



		Обширніший сувій беру —



		Словами, наче градом, я



		По ниві тій сипнуть готов.



		


   Твій слух тебе не зраджує,



		Сторінка — вільна, нею вже



		Рука, ощадна в порухах,



		Тим полем восковим біжить.



		І от слова, — чимало слів! —



		І так, і так сплітаються.



		Ще й не сказав — із уст моїх,



		Що в серці мав, на віск береш.



		Хотів би я, щоб розум мій



		Так бистро міг думки снувать,



		


   Як ти поперед слів моїх



		Біжиш-летиш правицею!



		То хто ж то, хто, скажи мені,



		Мій задум, хто — тобі розкрив,



		Що лиш хотів я мовити?..



		З дна серця — як вихоплює



		Рука летюча мисль мою?



		Чи ж то не дивний хід речей —



		Що слух твій ловить ті слова,



		Яких я ще й не вимовив?



		


   Тут і наука промовчить[135 - 30. «…тут і наука промовчить…» — Авсоній мимоволі засвідчує свою вченість — шанований античними прискіпливий, науковий, погляд на «природу речей»; тут їхній природний хід (ordo rerum) наче порушений дивовижним хистом скорописця; поет розрізняє розвинутий вправністю природний хист (munus) свого прислужника і Божий дар (donum).].



		Та, певно, що й нема ніде



		Правиці рівно ж бистрої.



		Природа — хист такий тобі,



		А Бог — такий дарунок дав,



		Щоб знав ти, що казатиму,



		Що хочу — щоб і ти хотів[136 - 36. «…що хочу — щоб і ти хотів…» — ремінісценція або й свідоме звернення до відомого вислову Саллюстія: «Idem velle atque idem nolle, ea demum firma amicitia est» («Цього хотіти й цього ж не хотіти — ось чим є, врешті, справжня дружба»).].










8. [Сни]

		[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі



		Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні



		Форми таки на очах проступають що раз то інші][137 - Початок втрачено: перші три рядки є перекладом умовної реконструкції, яку запропонував Г. Г. Евелін-Вайт (Ausonius / with transl. by H. G. Evelyn-White, in two volumes. — L. — N.Y., 1919—1921 (Loeb Classical Library). — Vol. I., p. 26).]



		


   Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів,



		Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138 - 2. Евр — південно-східний вітер; тут еври — вітри загалом.]



		Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139 - Ще філософи-стоїки мали звичай, перед тим, як іти на нічний спочинок, озирнути прожитий день, що є наче моделлю життя. 1—3. Виразні ремінісценції з Лукрецієвої поеми «Про природу речей», де автор не раз вдається до поетичного опису хмар, що набувають під подувами вітру найдивовижніших форм. Пор. також Петронія «Про сни» (с. 63).].



		То мені спори сняться й суди, то людні театри,



		То серед вершників я: розбишак із ними долаю,



		То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя,



		То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені,



		Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом



		Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю.



		


   То невимовний сором утіх, неподобства нічного,



		І до трагічних злук[140 - 11. Трагічні злуки — тобто такі, що їх описано в трагедіях, пов’язані з інцестом (як в Едипа і т. п.).] жага нас мучить невгасна.



		А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє



		Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду



		Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе



		Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні,



		Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають.



		То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні,



		То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141 - 18. «між аланами… мене тягнуть, бранця» — тут, як і в попередньому рядку, автор бачить себе учасником тріумфальної процесії, але цього разу не серед переможців, а серед бранців тріумфатора (алани — один із «варварських» народів, з якими воювали римляни).], із ними;



		Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні



		


   Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142 - 20. Тірійський — фінікійський (Tip — місто в Фінікії); використання пурпуру як барвника вважали фінікійським винаходом.] пурпурі, й раптом —



		Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні.



		   Знаємо: віщий співець[143 - 22—24. «Віщий співець» — Верґілій (пор. «Енеїда», VI, 282—284 і 893—896; про брами — пор. також у Гомера: «Одіссея», XIX, 562 — 567).] для образів пустопорожніх,



		Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце.



		Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки,



		Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння;



		З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають.



		Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати —



		Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би,



		Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають,



		


   Радше б мені тих утіх, що їх сон навіяв, позбутись,



		Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху.



		Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться;



		Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать.



		   Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння,



		Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні,



		Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі,



		Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної?



		Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати,



		Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці.



		


   І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев,



		І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, —



		То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє,



		Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.










Епіграми





На лікаря Евнома


[XIX, 4][144 - В основі епіграми — Езопова байка «Про невмілого лікаря», віршове опрацювання якої дав також Бабрій (75).]
		Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив.



		   Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі).



		Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая —



		   Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця.



		Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? —



		   Діт[145 - Діт — Плутон, бог підземного царства.] мене владний сюди, в темні оселі, позвав.



		Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали



		   За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном.



		Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме,



		   Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.










На людину з нелюдським голосом


[XIX, 5][146 - За жартівливим текстом, очевидно, прихована поважна думка: легше наслідувати когось, аніж бути собою. «Найважливіше — бути собою» (Сенека).]
		Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання,



		   Мекання й бекання — кіз і руноносних овець,



		Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку,



		   Треба представити нам голос аркадських ослів[147 - 4. Аркадських ослів — грецька область Аркадія славилась цінними породами ослів.].



		Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона,



		   Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах.



		Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі,



		   От лиш людського тобі голосу не зобразить.










Про граматика Філомуза


[XIX. 7]
		Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148 - Філомуз — промовисте ім’я: грецькою означає «любитель Муз», тобто — наук чи мистецтва. Щодо книг, то у другому своєму листі Сенека дає Луцілієві цікаву пораду: «Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо тобі мати — скільки прочитаєш».],



		   Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149 - Граматик в античності — це або вчитель граматики, або, як тут, — філолог в широкому розумінні.] став?



		Так собі й струн накупи і плектрів[150 - Плектр — медіатор у вигляді «ложечки», виготовленої з тваринного рогу, якою видобували звук зі струнного інструмента.], і барбітонів[151 - Барбітон — різновид ліри з довшими струнами і, відповідно, нижчим звучанням.] —



		   І кітаредом[152 - Кітаред — співець, що акомпонував собі грою на кітарі (чи подібному струнному інструменті).]-співцем бути хоч завтра тобі.










Представлення книжки


[XIX, 25]
		Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання,



		   Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє.



		Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки.



		   Кожній сторінці — свій час і відповідна пора.



		Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві,



		   Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153 - «Ті — до вподоби Венері…» — тобто подекуди порушено любовну тему, подекуди — поважнішу (Мінерва — богиня письменства, мистецтва, ремесла); ідеали філософа-стоїка — несхитність духу, сувора простота звичаїв; епікурейця — оперті на пізнанні природи духовні насолоди, відстороненість від суспільного життя.].



		Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті —



		   Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.










На зображення Ехо


[XIX, 32][154 - Зразок популярного в античності жанру — т. зв. екфрастичної епіграми з описом твору мистецтва. Декілька грецьких епіграм на статую Ехо збереглося в «Палатинській антології» (XVI, 153—156), проте Авсоній прямо не залежить від цих зразків.]
		Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати:



		   Ту, кого око не йме, зважився потурбувать?



		Подуву й мови дочка, оманного оклику мати,



		   Німфа, що голос лишень, голос без думки несе.



		Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві,



		   Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним.



		Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155 - Ехо — німфа, уособлення луни; не могла починати розмови сама, а лише підхоплювала кінці чужих слів, не знаючи їх початку.].



		   Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156 - 8. «…голос хіба що змалюй…» — спроби, однак, були: згадаймо, наприклад, «Крик» — твір попередника експресіонізму норвезького живописця і графіка Едварда Мунка.].










До Ґалли — дівчини, що починає старіти


[XIX, 34]
		Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає,



		   Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара».



		Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість,



		   А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже.



		От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння,



		   Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!..



		Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу —



		   Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.










До жони


[XIX, 40]
		Жиймо, жоно, як жили, і ймена, що їх на подружнім



		   Ложі ми вперше взяли, муж і жона, — бережім.



		Жоден із наших днів хай нас із тобою не змінить:



		   Я тобі — юним, а ти — юною будь мені вік.



		Хоч би, як Нестор, я жив, а хоч іще далі сягнув би,



		   Й ти хоч би довше, аніж Кумська Сивілла[157 - Кумська Сивілла — одна з головних сивілл (пророчиць) давнього Риму. Випросила в Аполлона довге життя, забувши попросити разом тим вічну молодість; тому була символом жіночого довголіття і старості, як Нестор (див. ком. до Марціала, V, 58) — чоловічого.], жила, —



		Хай і тоді нас, жоно, не діймає старість понура.



		   Красен заслугами вік, а не лиш кількістю літ.










Про кохану дівчину


[XIX, 56]
		Хочу тієї — не хоче мене; хоче ця — я не хочу:



		   Не вдовольняти — долать любо Венері серця.



		Де можу брать — не беру, де не можна — брав би охоче.



		   Серцю ж ні ситості я не побажав би, ні мук.



		Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера[158 - 5. «Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера…» — Діана була богинею-дівою, що, серед іншого, опікувалась дівочою цнотою; відповідно, зображалась тільки одягненою — на відміну від богині любові Венери, яку митці найчастіше зображали оголеною.] —



		   Не на мій смак: в цій — жаги, холоду надмір — у тій.



		Хай серединну любов продає[159 - 7. В ориґіналі дослівно: «хай продає мистецтво серединної Венери» — натяк на витончене, грайливе мистецтво кохання, що стало темою знаменитого твору Овідія.] мені краля-крутійка:



		   Хай замість «так», замість «ні» — й «так» мені каже, і «ні».










До Аполлона — про Дафну, що тікає


[XIX. 104]
		Лук свій, Пеане, відкинь і стріли ховай: не від тебе



		   Діва тікає: не ти — зброя несхибна страшить[160 - Закоханий у німфу Дафну Аполлон (Пеан — одне з його імен) переслідує свою обраницю, яка тікає від нього, бо дала обітницю незайманості; в епіграмі страх втратити незайманість зображено алегорично, з відтінком гумору як страх перед Аполлоновими стрілами.].










Про багача і бідняка


[XXIII. 14]
		Щастя нема в багача; в убогого, рівно ж, — нещастя:



		   Й тому, і тому всяк час рівно бракує чогось.



		Перлів — багатію, а бідному — хліба бракує,



		   Та, хоч бракує обом, бідному — менше таки.










На граматика


[XXIII. 15]
		Звіку не був та й нині не є граматик[161 - Граматик — див. ком. до епіграми XIX, 7 (у електорнній версії — прим. 149).] щасливим,



		   Раз він граматик, то знай: щастя й не пахне йому.



		Всупереч долі, може, десь є щасливий граматик, —



		   Що ж, із граматики він — виняток[162 - 4. «Із граматики він — виняток…» — наче підтвердження афоризму: Nulla reguła sine exceptione («Жодного правила — без винятку»).], не сумнівайсь.










До Ґалли


[XXIII, 33]
		Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе. Цілим я буду,



		   Ґалло, лише при тобі: я ж — половина тебе.



		Йду половинний, проте, ба, й менший, ніж половина, —



		   В двох місцях водночас суджено бути мені.



		Цілий — я при тобі, без тебе ж, куди б не подався, —



		   Йде лишень частка моя, скільки там є вже мене.



		Сам же себе я ділю, сам себе — чомусь обділяю:



		   Менше себе — собі, більше — тобі віддаю.



		Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки



		   Все, що мого в мені, — йде в твої руки. Бувай![163 - Поет із тонким гумором і дотепом (блискуча риторична вправа!) інтерпретує ще Арістотелеві належну думку про єдину душу, яка може перебувати у двох тілах (так. Верґілій для Горація — «половина його душі»).]










Епітафії героїв троянської війни[164 - Епітафії є латинською переробкою грецьких текстів, приписуваних Арістотелю. До власне «троянських» епітафій в рукописах безпосередньо, зі збереженням суцільної нумерації, додаються також епітафії інших міфічних чи історичних осіб (№№ 27—35).]





1. Агамемнонові[165 - Агамемнон — мікенський цар, що очолив похід греків на Трою після того, як троянський царевич Паріс викрав Єлену — дружину Агамемнового брата Менелая. Коли Агамемнон повернувся після війни до Мікен, його вбила дружина Клітемнестра.]


[IV]
		Владар верховний Атрід, помстивши брата дружину,



		   Сам — од своєї ж я впав, підступом вбитий, жони.



		Що ж та війна, що — помста моя за втікачку Єлену,



		   Раз Клітемнестра й мене, мстивця, зі світу звела?










2. Менелаєві

		Ти, Менелаю, щасливий таки: богів провидіння



		   На Єлисейських полях[166 - Єлисейські поля — місце у підземному царстві, куди по смерті переносились праведники, серед яких був і Менелай.] місця вділило тобі.



		Зятю Тіндара і Батька богів[167 - «Зятю Тіндара і Батька богів» — Цар Спарти Тіндар був земним батьком Менелаєвої дружини Єлени, котра насправді народилася від Зевса.], однако їм любий,



		   Стороже шлюбу зіркий, меснику строгий за блуд, —



		Вічно тобі вікувать і вічно юним там бути:



		   Де для блаженних мужів — старості, смерті нема.










3. Еантові

		Тут, де Еант[168 - Еант Теламонід наклав на себе руки після того, як, охоплений безумством, зганьбив себе тим, що, прагнучи помститися ахейським вождям (за їх несправедливе рішення передати обладунок покійного Ахілла не йому, а хитромудрому Одіссеєві), напав не на самих вождів, а на стадо худоби. Агамемнон (Атрід) не дозволив належно поховати його тіло. З крові Еанта виріс гіацинт, на пелюстках якого можна розгледіти перші літери імені Еанта (Аякса): А і І. Зразком для цієї епітафії послужив вірш грецького поета III ст. до н. е. Асклепіада Самоського («Палатинська антологія», VII, 145); два останні рядки Авсоній додав від себе.] лежить, — і я схоронена, Мужність,



		   Що похоронні лила сльози сама ж по собі.



		Рвала волосся в журбі через те, що підлі Атріди



		   Не вшанували мене — гору лукавство взяло.



		Квіт пурпурово-червоний, однак, постане із крові:



		   Вказувать буде усім, що таке кривдника суд.










5. Уліссові

		Тут син Лаерта, Улісс, опочив під цією плитою.



		   Хочеш дізнатись про все — то «Одіссею» читай.










7. Антілохові

		Перший у раді й бою (що нечасто ходить у парі),



		   Милий Атрідам усім і Еакідам[169 - Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.] усім,



		Славу здобувши як люблячий син і як воїн хоробрий,



		   Тут я лежу, Антілох[170 - Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.], батька свого рятівник.



		Чергу порушено? Що ж, та вижити мав саме Нестор:



		   Трої, коли б він упав, греки б і не здобули.










8. Несторові

		Той, хто чотири прожив людські покоління, лежить тут —



		   Нестор[171 - Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.]: порадами він, мовою вславив себе.



		Син од загину його врятував — і сам же загинув,



		   Смертю своєю, син, — батькові віку додав.



		Що ж то доля, гай-гай, так дивно розпорядилась? —



		   Я — аж так довго прожив; коротко — син, Антілох.










11. Гунеєві

		В морі лежить Гуней[172 - Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.]; тут — ім'я на могилі без тіла[173 - «Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.].



		   Слава його — між людей, неба — сягнула душа.



		Прихист вождеві такому дали всі стихії[174 - «Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).]. Які ж то?



		   Небо і море, й земля, й слово в мужів на устах.










12. Протесілаєві

		Протесілай[175 - Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».] імення моє, себто «перший із люду» —



		   Я ж на фрігійській війні[176 - «Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.] перший з данайців упав:



		Сміло зіскочив із корабля на берег Сігейський[177 - Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.] —



		   Хитро й мене одурив пакосний той Лаертід:



		Сам же він, щоб не ступить на землю Трої злощасну,



		   Кинув щита — і на щит, а не на землю стрибнув.



		Що ж нарікати? Доля лиха наді мною нависла



		   Вже з того дня, як мені батько ім’я дав таке.










14. Гекторові

		Гектор[178 - Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).] під пагорбом тим, а з ним — уся його Троя:



		   Ті, за кого поліг, — враз із полеглим лежать.










17. Настові й Амфімаху

		Наст тут і Амфімах[179 - Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875). ], Номіона гідні нащадки.



		   Славні вожді колись; нині — лиш порох і тінь[180 - «Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).].










20. Евфемові

		Я — вождь кіконів[181 - Кікони — фракійське плем'я.] Евфем[182 - Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).]; земля мене криє троянська,



		   А наді мною — різьба: з ратищем Марс-войовник.



		Різьблено, й хто тут лежить, але й того ще замало:



		   В камені постать лячна над моїм прахом тяжить.



		Хай собі!.. Більша вага — скоріше їй повалитись:



		   Де гордовитіше, там — буде й падіння гучніш.










26. Поліксені

		Зроджену в Трої, мене — на Ахіллове вогнище склали.



		   Краще вже з димом піти, ніж у могилі лежать:



		Чи ж такі різні серця єднати б ви мали, ахейці?



		   Звичне-бо діло для вас — нищити, не хоронить.[183 - Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).]










[Епітафії інших героїв]





27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джерелі

		Тебами[184 - В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.] правила я — та скелею тут, на Сипілі,



		   Стала: Латони дочку й сина образила я.



		Мати чотирнадцятьох дітей, щаслива і горда,



		   Скільки на світ привела — похоронила стількох.



		Мало й того богам: від болю закам’яніши,



		   Втратила в камені я навіть подобу людську.



		Точить і скелю печаль: потоком, що не всихає,



		   Рани глибокої знак, сльози спливають по ній.



		Мстивість яка! Чи боги аж такого сповнені гніву?[185 - «Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».]



		   Образ затерся, а біль, біль материнський живе.










Клавдіан[186 - Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.]





Закоханий бідняк


1


[15 (89)]
		Вбогість нещадна мене й Амур безжалісний мучать.



		   Голод я стерпіти б міг, але нестерпний — Амур.










2


[16 (90)]
		З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю,



		   Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.










Ґалльські мули


[18 (51)]
		Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони:



		   Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187 - Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.]



		На відповідний звук повертають у той бік чи інший:



		   Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли.



		Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають,



		   Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі.



		Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі,



		   Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони.



		Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може:



		


   Сам лише оклик його — то як вуздечка[188 - 10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).] для них.



		Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних



		   Окликом так піджене, скорих — оговтає так.



		Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги,



		   Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш.



		Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі,



		   Хоч і не знали ярма — та підневільні вони.



		Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік,



		   Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози.



		Чи дивуватись тепер, що Орфея[189 - 19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.] слухали звірі,



		


   Раз навіть мулом тугим[190 - 20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).] ґалльські керують слова?










Веронський дід[191 - Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).]


[20 (52)]
		Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить



		   Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем.



		Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,



		   Хто тій садибі своїй вік на століття веде.



		Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,



		   Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив.



		Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової



		   І не чував, що таке — форуму спори хрипкі.



		Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,



		


   Тихих полів круговид — радість йому для душі.



		Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192 - 11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.],



		   Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.



		Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,



		   Колом селянських занять міряє й днини ходу.



		Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,



		   Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.



		Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,



		   Озеро ближнє, Бенáк[193 - Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.], — море Червоне йому.



		Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,



		


   Третя пора вікова бачить його ще міцним.



		Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194 - Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.] —



		   Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195 - 22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».].










Архімедова куля[196 - Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).]


[51 (68)]
		Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер



		   Аж засміявсь[197 - 1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).] і таке мовив до вишніх богів:



		«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —



		   Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!



		Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —



		   Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.



		Дух у ній править усім — роями зірок обертає,



		   Мірними рухами він квапить той витвір живий.



		Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;



		


   Кінтія[198 - 10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.



		Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо



		   Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.



		Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199 - 13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.]?



		   Всій же природі речей кинула виклик — рука![200 - 14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.]










Викрадення Просерпіни[201 - Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».]


(Вступ до книги першої)

[(32)]
		Той, хто вперше судном[202 - 1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).] морські глибини прорізав



		   І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,



		Той свого човника смів на вітри мінливі пустити



		   Й проти природи піти[203 - 4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).] — в морі шукати доріг.



		Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,



		   Де неглибока вода, де береги рятівні, —



		За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —



		   І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.



		Так поступово[204 - 9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).] в серці зросла стрімлива зухвалість —



		


   І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.



		Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає



		   Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.










Рутілій Намаціан[205 - Клавдій Рутілій Намаціан — латинський поет першої пол. V ст. Походив зі знатного ґалльського роду, володів в Ґаллії великими маєтками, довго жив у Римі, 414 р. був префектом Рима, 416 р. змушений був повернутися на батьківщину і власне це повернення стало темою його поеми «Про повернення», що збереглась неповністю. Рутілія Намаціана називають «останнім римлянином за своїм світоглядом».]





Про своє повернення[206 - Поема складається з двох книг і містить поетичний опис повернення поета з Риму на батьківщину в Ґаллію. Пропонований фраґмент — прощальна молитва-хвала Римові — містові і божеству (в пізньоримську епоху римляни вшановували богиню Рому — уособлення міста). Як автор цього твору, родом із Ґаллії (нинішня Франція), повертаючись на батьківщину, тужить за Римом, так французький поет Дю Белле (XVI ст.), живучи в Римі снує свої жалі за родинним Анжу.Фраґмент І, 47—154 переклав також М. Зеров.]


(З книги першої: 47—164)
		


   Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,



		   Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес!



		Вислухай, отче людей[207 - 49. «…отче людей…» — Рим (Roma) лат. мовою жіночого роду; в ориґіналі — «володарка» (regina), «родителька» (genetrix) людей і богів.] і богів-небожителів отче



		


   (Ближче й нам до небес через святині твої) —



		Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,



		   Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому.



		Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,



		   Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть.



		Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,



		   Ген, де ріка Океан[208 - 56. Океан, за найдавнішими уявленнями греків, які відбилися в античній поезії, — ріка, що краєм світу пливе довкола земного диску.] землю в обійми бере.



		Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє



		   Коней[209 - 57—58. «…Феб… виганяє коней…» — відчутні тут нотки тієї хвали Римові, яку Горацій проспівав у своїй «Віковій пісні», Верґілій — в «Енеїді» (передусім, щодо «справедливої і прекрасної» влади Риму над світом (див. рядок 80 і далі), у «Георгіках» (хвала Італії), а також інші римські поети, зокрема, Проперцій.] і за твої ж — їх на спочинок жене.



		Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий,



		


   Ні Ведмедиця[210 - 59—60. Лівією в найдавніші часи називали всю відому в античності Африку, тому вона була символом південного краю світу; Ведмедиця — північ, край під сузір'ями Великої і Малої Ведмедиці.], що вся — наче у латах, в льоду.



		Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди



		   Чутка про подвиги йде і про чесноти твої.



		Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,



		   Влада твоя на добро несправедливим пішла.



		Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,



		   Що було світом колись — містом зробив світовим.



		Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —



		   Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211 - 67—68. Засновники Рима Ромул і Рем були дітьми Марса і весталки з роду Енея (Енеадів). Матір’ю Енея була Венера. Тому римляни називали себе нащадками Енея (Енеадами) і Ромула (Ромулідами).] отець.



		Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка —



		


   Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись.



		Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —



		   Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить.



		Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,



		   І юнакові, що взявсь першим вести борозну.



		І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,



		   А за чесноти й Алкід[212 - 73—76. Оливу людям подарувала Мінерва, виноград — Вакх, землеробства навчив юний герой Триптолем, лікування — Аполлон (Пеан); Алкід — Геракл, внук Алкея, герой, прийнятий до сонму богів.] — бог серед вишніх богів.



		Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,



		   Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд.



		Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє



		


   Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі.



		Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,



		   Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли.



		Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?



		   Навіть мідієць[213 - 83—84. Ассірія і Мідія — одні з найдавніших імперій Сходу, розквіт яких припадає на VIII—VII і VII—VI ст. до н. е. відповідно; мідійцями називали також персів, чия імперія панувала на Сході в наступні століття.] і той — тільки сусіда сягнув.



		Горді парфян царі й македонські тирани[214 - 85—86. «Парфян царі й македонські тирани» — йдеться про війни кінця III — поч. II ст. до н. е. між македонськими Селевкідами, що правили в Сірії, і парфянами, що дошкуляли їм з боку Ірану.] по черзі



		   Всяк один одному знав класти закони свої.



		Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,



		   Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав.



		Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру,



		


   В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин.



		Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:



		   Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь.



		Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —



		   Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести.



		Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,



		   Можна повірити: тут — селяться вишні боги.



		Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?



		   Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись.



		Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба —



		


   «Ось же Гігантів труди!»[215 - 97—102. Йдеться про водогони («повітряні арки»), якими надходила до Риму вода з довколишніх рік і озер; Іріда — богиня — уособлення райдуги; «Гігантів труди» — «споруди кіклопів»: так греки називали масивні кам’яні споруди мікенської епохи (в Мікенах, Тирінфі тощо).] — Греція певна була б.



		Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,



		   Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер.



		Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:



		   Гомоном рідних джерел повниться місто усе.



		Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,



		   Чистого плину ковток спрагу вгамує суху.



		Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,



		   Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216 - 107—110. Тарпея — Тарпейська скеля на західному схилі Капітолійського пагорба в Римі; потік води, що пробився недалеко від скелі, за однією з легенд, стримав сабінян, що вторглися в місто Ромула під час «сабінської війни».].



		Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би,



		


   Він же порятував — й тут же під землю пірнув.



		Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,



		   Де свої співи снують ховані тут же пташки?



		Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє



		   Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима.



		Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь



		   Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов!



		Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217 - 117. «У вінку вежоноснім» — уособлення Риму (богиня Рома) зображалося в короні, що мала форму зубців міської стіни.],



		   Хай злотосяйний щит — мече невгасні вогні!



		Не пам’ятатимеш кривд — забудеш і лихоліття:



		


   Рани, що вже затяглись, гоїть зневажений біль.



		Звичай шануєш такий — у біді на добро уповати,



		   Шкоди твої — без утрат, як у небесних світил.



		Зорі, заходячи, — знов, негаснучі, бачимо, сходять,



		   Тоншає місяць, та знов — до заокруглення йде.



		Бренн, переможець при Аллії, ждав на покару недовго,



		   Рабством за свій договір лютий самніт заплатив.



		Стільки поразок було, а Пірра зумів ти прогнати,



		   Сам же оплакав свої славні бої Ганнібал.[218 - 125—128 — називаються римські поразки в ході воєн, які закінчувалися перемогою римлян: битва над р. Аллією (390 р. до н. е.), у якій римляни зазнали поразки від ґаллів на чолі з Бренном, які після того захопили більшу частину Риму, але дуже скоро мусили відступити під натиском свіжих сил римлян; ганебна поразка римлян у Клавдинській ущелині (321 р. до н. е.) від самнітів, наслідком якої був принизливий для римлян мирний договір, якого вони щоправда не дотримались, повернувши незабаром хід війни на свою користь — аж до повного підкорення самнітів; ряд поразок на початку Піррової війни: при Гераклеї (280 р. до н. е.), при Аускулі (279 р. до н. е., знаменита сумнівна «Піррова перемога»), але в цілому війна закінчилася розгромом армії Пірра при Беневенті (275 р. до н. е.); катастрофічний для римлян розвиток II Пунічної війни (216 р. до н. е. — розгромна поразка при Каннах, 211 р. до н. е. — карфагенський полководець Ганнібал був близький до того, щоб здобути сам Рим), яка все-таки закінчилась розгромом карфагенян 202 р. до н. е.]



		Як не занурюй нетонучу річ — вона випірнає,



		


   Глибше зануриш її — випірне звідти стрімкіш.



		Факел униз поверни — запалає він іще дужче,



		   Так із-під гніту славніш ти пориваєшся ввись.



		Тож простирай у віки життєдайні римські закони



		   І лиш один не лякайсь нитки суворих сестриць[219 - 134. «Нитка суворих сестриць» — нитка життя, що її уділяють три сести Парки.].



		Тисяча сто шістдесят за собою років лишив ти, —



		   Он і дев’ятий вже рік[220 - 135—136. 1169 р. від заснування Риму — 416 р. н. е.] поряд із ними стає, —



		Скільки попереду ще — межі не кластиме доля,



		   Поки триває земля й неба над нею намет!



		Те дає силу тобі, що інші розслаблює царства,



		


   Всупереч бідам рости — гасло відроджень твоїх.



		Хай же у жертву тобі впаде нечестиве те плем’я,



		   Хай же, охочий до зрад, ґет[221 - 141—142. Ґетами Намаціан і його сучасники називають вестґотів, які в той час були великою небезпекою для римської держави (410 p., за шість років до початку поетової мандрівки, ґотський король Аларіх вперше за вісім століть захопив сам Рим).] затремтить у ярмі.



		Хай тобі щедру данину несуть упокорені землі,



		   Хай у скарбницю твою сипле чужинець дари.



		Рен[222 - 145. Рен — р. Рейн.] тобі вік нехай оре, а Ніл — орошує ниву,



		   Світ хай годує тебе — владаря, опікуна!



		Хай тобі Африка шле врожаї свої повноколосі,



		   Сонцем — своїм, а дощем, Риме, багатша твоїм[223 - 148. «…дощем, Риме, багатша твоїм…» — вважалось, що дощові хмари до Африки приносив північний вітер з Італії. 224].



		Хай із латинської ниви зерно твої засіки повнить,



		


   Буйне вино хай пливе з-під гесперійських давил.



		Хай же і Тібр[224 - Тібр — ріка, на якій стоїть Рим, а також бог цієї ріки.] у вінку переможному із очерету



		   Ромула внукам служúть водам накаже своїм.



		Без перешкод хай по них рясні пливуть тобі добра:



		   Звідси, зверху, — сільський, знизу — заморський товар.



		Путь же нам, Риме, одкрий в упогіднене Кастором море,



		   Хай Кітерея[225 - 155—156. Покидаючи Рим на судні, поет мав вздовж Тібру минути храм Кастора і Поллукса в римській гавані Остії, а далі — при виході у відкрите море — храм Венери (Кітереї); як Діоскури (Кастор і Поллукс), так і Венера, оберігали тих, що в морі.] для нас вигладить стежку морську.



		Милим якщо я тут був, шанував закони Квіріна[226 - 157. Закони Квіріна — римські закони: Квірін — епітет Ромула.],



		   Слухав священних отців, їхні думки поважав.



		А що мій меч не знаходив зла, за яке б мав карати,



		


   Люду належить за це, а не префекту[227 - 160. — Префект Рима доби пізньої імперії був міським головою з найширшими, зокрема й судовими, повноваженнями; Намаціан став префектом Рима 414 р.] хвала.



		Чи на родимій землі я свою годину зустріну,



		   Чи, може, ще в якийсь день, Риме, угледжу тебе —



		Щастя перейде всі мрії мої, якщо ти мене, Риме,



		   Зволиш не вік і не два в пам'яті мати своїй.










Авіан[228 - Під іменем Авіана до нас дійшло 42 байки, писані елегійним дистихом, які переважно є переробками (хоч і не безпосередніми) грецьких байок Бабрія (II ст.). Байки Авіана мали велику популярність і часто використовувались як шкільна читанка. Нічого певного про автора не знаємо. На підставі мови і стилю роблять висновок, що написані байки не раніше, ніж кін. IV ст.В байках № 5, 8, 34 у дужки взято «проміфії» (моралі перед основною розповіддю), що навряд чи належать Авіанові.Чотирнадцять байок (1, 2, 3, 4, 9, 11, 16, 18, 19, 21, 22, 27, 32, 39) раніше переклав М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 295—301). Байки, запропоновані у цій антології, українською перекладені вперше.Подаємо таблицю відповідностей Байок Авіана і Бабрія:АвіанБабрій5139612081611018812—13911456206311123414037100]





5. Осел у лев’ячій шкурі

		(Кожен і міру свою, і те, чого вартий, хай знає,



		   А по добро не своє — хай і не сміє сягать,



		Щоб, од чужої снаги до свого вернувшись убозтва,



		   На розперезаний сміх не наражати себе.)



		Шкуру лівійського лева осел надибав якось-то —



		   Й тут же на себе її, звіра подобу, нап’яв[229 - 5—6. «…шкуру нап'яв…» — пор. наш фразеологізм: «бути не в своїй шкірі». Байка увиразнює заклик моральних філософів, зокрема, стоїків — бути собою.].



		Тіло худюще своє сяк-так під нею ховає:



		   Шию ослячу гнітить лева гриваста могуть.



		Так от, в одежі новій, жахи розсіваючи вкола,



		


   Чуючи в утлих кістках сили незвичної гру,



		Де пасовища — там він: зухвало стоптує трави,



		   Свійську худібку ляка, збурює спокій волів.



		Та селянин осла упізнав по вухах ослячих —



		   Путами ноги зв'язав ще й батогом усмирив.



		А коли лев’ячу шкуру стягнув, осла оголивши,



		   Він бідолаху того й словом іще шмагонув:



		«Може б, і міг ти когось, рикнувши, як лев, одурити,



		   Лиш не мене: ти осел — от і лишайся ослом».










6. Жаба й лисиця

		Жаба якось із боліт, де весь рід її споконвіку



		   Селиться (любо ж бо там розкошувати в багні[230 - 2. «…розкошувати в багні…» — пор. в Олександра Олеся: «В болоті жаби рай знайшли…».]),



		Вибрівши на трав'янисті горби, надувшись пихато,



		   На пасовищі взялась тішити кволих тварин.



		Будь-яку хворість, мовляв, їй легко полікувати,



		   Ба, ще й життя приточить має природжений дар.



		Так що їй заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель —



		   Той, кому випала честь дбати про вишніх богів.



		Хитра лисиця тоді, щоб худібка довірлива знала,



		


   Що таке гола хвальба, каже на те, сміючись:



		«До лікування береться вона, а чому ж то в самої —



		   Блідо-зелене таке, гидко й дивитись, лице?»[231 - 11—12. Кінцівка байки нагадує нам відомий вислів: «Medice, cura te ipsum» — «Лікарю, вилікуй самого себе» (Єв. від Луки, 4, 17).]










8. Верблюд і Юпітер

		(Задовольнятись своїм[232 - 1. «Задовольнятись своїм…» — цій проблемі Горацій присвячує першу, адресовану Меценатові, сатиру.], якщо мудрий, а на сусіднє



		   Ласо не поглядать — байки цієї урок,



		Щоб, уразлива, навспак Фортуна не повернула



		   Колеса[233 - 3—4. «…щоб… Фортуна не повернула колеса…» — пор. наш фразеологізм: «Нехай вже так котиться», «Повернулося колесо фортуни» тощо. Колесо — головний атрибут богині долі Фортуни, символ хиткості щастя.], що по своїй, вбитій вже, бігло стезі.)



		Кажуть, по хмарах якось добрела худобина дебела



		   Аж до Юпітера й так стала йому докучать:



		Чи не ганьба то, мовляв, чи не сміх, що й бики ті робочі



		   Гордо ступають: по два роги у кожного з них.



		Лиш одинокий верблюд з усіх боків — безборонний,



		


   Отже, і будь-який звір може діймати його.



		Над прохачем Юпітер, однак, не лише посміявся:



		   Вуха великі були — зняв з голови той тягар.



		«Жий ось таким, якщо долею незадоволений, — мовив, —



		   І про ту втрату твою, заздрісний, вік пам’ятай».










10. Лисий вершник

		Вершник був лисий один, що тім’я своє безволосе



		   Брав під волосся чуже — наче у шапці ходив.



		От, було, в зброї ясній гарцював він на Марсовім полі[234 - Марсове поле — територія в Римі, де відбувались гімнастичні і військові тренування і змагання.],



		   Хвацько туди то сюди правив гарячим конем.



		Тут-то йому і дмухнув із півночі вітер в обличчя —



		   Й лисину зуха-їздця реготом люд привітав.



		Як же й не реготать: що окрите було — заясніло,



		   А окриття, чужий чуб, вітер-пустун підхопив.



		Той, збагнувши, в чім річ, із багатолюдного сміху,



		


   Якось спромігся на жарт: сміхом — сміх погасив:



		«Дивом для вас, що чуже втекло мені з вітром волосся?



		   А що своє утекло — то хіба не дивина?..»










12. Хлібороб і скарб

		От селянин якось землю орав, налягав на чепіги,



		   Й раптом із борозни, бачить він, вигулькнув скарб.



		Мов підмінили його: махнувши рукою на плуга,



		   На пасовища погнав, щоб відпасались, волів.



		Тут же й богині Землі[235 - Богиня Земля — Теллюс.] жертовники став будувати,



		   Вдячний, що саме йому скарб той у руки дала.



		Збила, одначе, ту радість йому прозорлива Фортуна,



		   Гнівна: чому це не їй курить рільник фіміам?



		«Ти от надибав скарб, а храму мого не шануєш,



		


   Вирішив іншим богам дяку свою виявлять,



		От як те золото вкрадуть тобі — убогий, до мене,



		   Першої, в горі своїм ти у сльозах прибіжиш».










13. Козел і бик

		Бик здоровенний якось, коли рятувався од лева



		   Та озиравсь на бігу, де б який сховок найти, —



		Бачить: печера, а в ній — козел-бородач; у ту пору



		   Вождь кініфійських отар[236 - Кініфійські отари — кози: долина африканської ріки Кініф славилась тонкорунними козами.] там за господаря був.



		Як наготовився бик у схов увірватись, на нього



		   Визвіривсь кіз проводир, став на дорозі йому.



		Бик посмутнів, одступив і так, уже з краю долини



		   (Прогнаний, якось не смів зблизька сварити козла), —



		«Я не тебе, — рикнув, — боюсь, гидкий бороданю,



		


   Ні, не тебе, а того, хто он за мною біжить.



		Хай-но відступить — і покажу тобі, дурню останній,



		   Що може бик, а що — смородом славний козел.










14. Мавпа

		Кажуть, Юпітер, було, по всьому розвідував світу,



		   В кого такий-от є дар — мати найкращих дітей.



		І позбігався звіриний весь рід, до спору готовий, —



		   Всяке було там звір’я[237 - 3—4. «І позбігався звіриний весь рід… — Всяке було там звір’я…» — зачин байки перегукується з початком «Лиса Микити» І. Франка: «Ось ідуть вони юрбами… — Все, що виє, гавка, квака…».], що поміж людом живе.



		Не бракувало й риб, що хвалити й своїх поривались



		   Діток; летіли й птахи з чистих повітряних плес.



		Трепетно йшли матері: маля своє ставила кожна



		   Перед обличчя судді — та ще й якого судді!



		Тут зі своїм мавпеням закульгала й мавпа куценька —



		


   Й навіть сам батько богів стримати сміху не зміг.



		Не розгубилась, однак, ба, й інших перекричала —



		   Чиста неправда, мовляв, що усі мавпи бридкі:



		Хто переможе — Юпітера суд вирішувать буде,



		   А щодо суду мого — ось же найкраще дитя.










20. Рибак і рибка

		Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду,



		   Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу.



		Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря,



		   Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок:



		«Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче,



		   З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб.



		Не так давно привела на світ мене мати плідлива —



		   Каже, поплавай собі неподалік отих скель.



		Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову,



		


   Дай до застілля твого трохи б хоча підрости.



		А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, —



		   Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь».



		Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже;



		   Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є:



		«Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний;



		   Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238 - 15—16. Мораль байки можна було б окреслити й нашим прислів’ям: «Краще синиця в руці, аніж журавель в небі».]










31. Миша і бик

		Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько —



		   Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його.



		Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) —



		   Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона.



		Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю,



		   Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів.



		До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки,



		   Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела:



		«Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились,



		


   Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума.



		От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота,



		   Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».










34. Мурашка й цикада

		(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно



		   Від неминучих негод не забезпечив себе,



		Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати



		   Інших, щоб ті у біді руку йому подали!)



		В літа собі для зими роботяща мураха урвала



		   День не один — несла в сховок зерно по зерні.



		А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю



		   І заніміли довкіл зціплені льодом поля, —



		Крихітне тільце ховала вона від великої стужі



		


   Й гризла собі в укритті те соковите зерно.



		Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила)



		   Та, яка вчора ж іще нудила співом поля.



		Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся,



		   День отим співом своїм довшим робила вона.



		Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй,



		   Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, —



		«Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось



		   Серед зими без журби тут догоджаю собі.



		Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю,



		


   Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239 - У Леоніда Глібова замість цикади — коник-стрибунець. Українська байка передбачає, зрозуміло, відповідний колорит: «Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака».]










37. Собака й лев

		Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся.



		   Слово по слову, й ще так пес того лева вколов:



		Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру,



		   В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої.



		Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі



		   З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». —



		«Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» —



		   «Це щоб господаря дім я невідступно стеріг.



		Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди,



		


   Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась.



		Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник —



		   Матимеш гарний щодня за свою службу обід».



		Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу



		   Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту:



		«Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні,



		   Ними, покірливий псе, за свою ситість плати!



		Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери,



		   Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти!



		Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими,



		


   Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240 - Мотив ситості у неволі і голоду, але на волі, звучить і в новій літературі, скажімо, в поезії Шандора Петефі («Пісня собак» і «Пісня вовків»). Ось голос вовків: «Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!». «Добровільне рабство — найганебніше рабство», — проектує цей мотив на людське суспільство у своїх «Моральних листах» Сенека.]










НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ








Боецій[241 - Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл. 480—524) — римський філософ, християнський теолог і політичний діяч, «останній римлянин». Займав найвищі державні посади при дворі остґотського короля Теодоріха, проте згодом звинувачений у державній зраді, ув'язнений і через деякий час страчений. Найвідомішим його твором є писана в ув’язненні «Розрада від Філософії». У творі чергуються прозові пасажі з поетичними. Тут подано переклад вибраних поетичних пасажів.]





Розрада від Філософії



(вибрані поезії)





І, 1[242 - І, 1. Настрій цього поетичного вступу багато в чому суголосний настрою «Скорботних елегій» Овідія, який теж оплакує свою старість, до того ж — на засланні.]

		Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,



		   Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну.



		Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,



		   Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі.



		Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:



		   Не відреклися мене[243 - 6. «Не відреклися мене: йдуть, куди шлях мій проліг…» — той самий мотив вірної Музи — в Овідія: «Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту, // Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була» («Скорботні елегії», IV, І, 19—20).] — йдуть, куди шлях мій проліг.



		Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —



		   Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів.



		Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість.



		


   Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь.



		Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,



		   Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить.



		Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово



		   В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона.



		О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,



		   Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть!



		Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244 - 17. «…зрадливим добром… забавляла Фортуна…» — Боецій часто акцентує на зрадливості Фортуни, її несподіваних ударах, бо ж сам звідав на собі її жорстокість: успішне, щасливе життя, яким він втішався, змінилось життєвою трагедією.],



		   Смертна година ураз ледь не окрила мене.



		Нині ж, обличчя лукаве своє окутавши в хмару,



		


   Знуджує, мучить мене тим осоружним життям.



		Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?



		   Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245 - 22. Боецій підсумовує свою поезію усталеною в давнину думкою: щасливим можна назвати лише того, хто свій життєвий шлях закінчує щасливо; зразком для античних була оспівана Софоклом трагічна доля Едіпа.]










I, 7[246 - I, 7. Поезія складена т. зв. адонієвим віршем. Ця ритмічна-одиниця (—UU—U), що в античній поезії виступала кінцівкою сапфічної строфи, збігається й з нашими у віках відточеними висловами («Господи Боже!»; «Многая літа!»; «Дай, Боже, щастя!»; «Сійся, родися» тощо); звучить вона й у космогонічній карпатській колядці: «Коли не було / з нащада світа, / тогди не було / Неба, ні землі, / А но лем було / Синєє море, / А серед моря / зелений явір» (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — K.: Дніпро, 1988. — с. 11, 48).]

		Зорі, у чорну



		Хмару вповиті,



		Світла на землю



		Слати не годні.



		Тільки-но буйний



		Австр[247 - 6. Австр — сильний дощовий південний вітер.], налетівши,



		Море сколотить —



		Лагідна хвиля,



		Світла й прозора



		


   Серед затишшя,



		Враз каламуттю,



		Брудом постане



		Перед очима.



		Так і стрімливу



		Воду, що рине



		З урвищ високих,



		Брила зустрічна,



		Скелі уламок,



		Спінює, крутить.



		


   Тож, коли хочеш



		Зором погідним



		Вгледіти правду[248 - 21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.], —



		Рівної стежки



		Твердо тримайся.



		Геть жени втіхи,



		Геть — і страхи всі,



		Геть — сподівання[249 - 26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.],



		Щоб не страждати;



		Де ж вони владні —



		


   Хмарний там розум.



		Мов у вуздечці.










II, 1

		Як тільки колесом[250 - 1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).] вона крутне     вправно —



		Стрімкіш од хвиль Еврипа[251 - 2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.] вже воно     рине.



		Під ним — ще вчора гордий і жахний     влáдар,



		А хто лежав, побитий, той уже —     зверху.



		Хоч як ти побивайся, хоч ридай     ридма —



		А їй, причині тих гірких ридань, —     смішно.



		Ось так в тій грі вправляє своїх рук     силу.



		Таке-от витворяє: і журба     й радість —



		В одну і цю ж годину, хто злітав —     пада.










II, 4

		Хто схотів би тривалий



		Спорудить собі захист



		Од навального Евра,



		Що в нестямі збиває



		Хвилі моря потужні, —



		Хай цурається моря,



		Гір, що ваблять шпилями,



		І пісків вічно спраглих,



		У шпилі-бо найдужче



		


   Австр гінкий ударяє,



		На пісках же зрадливих



		Не зведеш собі крівлі.



		Хто про затишок мріє



		Без тривог та загрози —



		Хай кладе у підніжжі



		Скромні дому опори.



		Хай, збиваючи хвилю,



		Вітер гнівно рокоче —



		Ти ж, немовби за муром,



		


   Вікуватимеш вік свій



		В щасті, й лиш посмієшся



		Над грізьбою етеру.










II, 5

		Блаженний той вік найдавніший[252 - Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.],



		Що рад був ріллі незрадливій,



		Не знав іще розкошів згубних.



		Не дбали й про голод, і жолудь



		Ішов на поживу щоденну.



		Ніхто тих дарів, що од Вакха,



		Не вмів іще змішувать з медом.



		Серійських тканин у ту пору



		Тирійський багрець[253 - Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).] ще не барвив.



		


   На травах так солодко спалось,



		Пилось — із прозорої річки,



		При втомі був затінок сосон.



		Морів іще не борознили —



		З назбираним в світі товаром



		Торговець не плив у незнане.



		Ще грізна сурма не ячала,



		Поля ще не барвились кров’ю,



		Пролитою в чорному гніві.



		І шал войовничий в ту пору



		


   Меча не вихоплював з піхов



		У помсту за рани жахливі —



		Ще кров'ю за кров не платили.



		Якби до нас нині вернулись



		Оті звичаї давнього віку!



		Але дужче, ніж полум’я Етни,



		Палахтить до набутків жадоба.



		Хто ж перший із схову земного



		Силу золота зваживсь добути?



		Й самоцвіти, загрозу коштовну,



		


   Що воліють ховатись у надрах.










III, 2

		Як у руках тримає віжки



		Природа могутня[254 - Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).], як наводить,



		Передбачна, лад у ній законом,



		Як тісно в’яже в сіть нерозривну



		Кожну частинку, — хочеться все це



		Викласти віршем повільнострунним.



		Хоч африканські леви в оздобних



		Путах ступають, хоч і поживу



		З рук звикли брати, хоч і бояться



		


   Посвисту пуги, кари хльосткої,



		Але у кров лиш пащу замочать —



		Тут же, пригаслий, гнів вибухає



		Ревом — і левом лев стає знову:



		Шия вже вільна, порвані пута.



		Першим — приборкувач під роз’ярілим



		Падає гнівом — зубом кривавим.



		Пташка невмовкна десь у верхів’ї —



		Мовкне у клітці, хоч і годять їй



		Як тільки можна: змазують медом



		


   Кухлі з напоєм — учта та й годі! —



		Тільки б на втіху людям співала.



		Та хай угледить з клітки тісної



		Тінявий гай свій — геть розметає,



		Витопче їжу, вже їй немилу —



		Хоче до лісу, б’ється тужливо,



		Спів її знову — тільки для лісу.



		Так і лозина, нехотя грубій



		Силі піддавшись, гнеться додолу,



		Та відпусти лиш — і не зауважиш,



		


   Як вона знову стрілить у небо.



		Феб, упірнувши в хвилю вечірню,



		Знову, але вже неспостережним



		Шляхом керує повіз до сходу.



		Все з бігом часу в слід свій ступає,



		Все повертається — тим і радіє[255 - 35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.].



		Що ж то за устрій був би на світі,



		Без того кола, де побіч себе



		Йде і кінцеве — і початкове?










III, 6

		Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.



		Є лиш один Отець усього, він один усім править.



		Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.



		Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.



		Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.



		Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках



		Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —



		Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256 - Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).]










III, 9

		Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,



		Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку



		Часові йти повелів[257 - 3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.], все довкіл спонукаєш до руху,



		Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити



		З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага



		Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,



		Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці



		Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,



		Всі за високим зразком будівлі високої частки.



		


   Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод



		Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув



		Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.



		А серединну — природи потрійної — душу, що в світі



		Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.



		Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,



		Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола



		Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.



		Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;



		Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,



		


   З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом



		Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.



		Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,



		Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,



		Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!



		Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,



		Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність,



		Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти,



		Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!










IV, 1

		Крила для лету мені подаровано —



		   У небо злинути б на них.



		Хай лише розум[258 - 3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.] відчує їх помахи —



		   На все земне згори зорить.



		Ген над кулястим повітряним безміром



		   Він лине; хмари — вже за ним.



		Вже й за верхів'я вогню, що розпалений



		   Кружлянням éтеру, майнув.



		Далі — до зоряносяйних осель йому



		


   Вже світить Фебова стезя.



		Може, й Сатурна дорогу він вибере,



		   Як воїн — в латах зоряних.



		Чи в вишині, зарисований зорями,



		   Обійде їхній круг гінкий.



		А переситившись дальніми мандрами,



		   Стійке склепіння лишить він



		І по стрімкому етері ступатиме,



		   Де неземного сяйва блиск.



		Там усевишній Державець із скіпетром, —



		


   Дзвінкі повіддя у руках, —



		Сам непорушний, а світом розгонистим



		   Керує владно, рядить всім.



		Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,



		   Щоб ти забуте віднайшов, —



		Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259 - 25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.], пригадую!



		   Тут перший мій — й кінцевий крок!



		А як захочеш іще раз оглянути



		   Ту землю — ніч покинуту —



		Трепетний люд і тиранів побачиш там —



		


   Вигнанців у краю своїм.










IV, 6[260 - Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».]

		Хочеш пізнати розумом чистим



		Зевса гримучого вічні закони —



		Глянь яснозоро в небо високе:



		На справедливих давніх засадах[261 - 4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».]



		Там споконвіку зорі кружляють.



		Сонце вогненне й льодяна Феба[262 - 6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.]



		Не урізнобіч ходять — у парі.



		Йде Ведмедиця стрімко під полюс,



		Їй не зануритись у глибодонні



		


   Заходу хвилі[263 - 9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.]; звисока бачить



		Інші, що в водах купаються, зорі.



		Завжди чергуючи проміжки мірні,



		Веспер для ночі збирає тіні.



		Люцифер будить радісну днину.



		Так і тримає любов обопільна



		Лад у тих рухах, так проганяє



		З обширів зоряних війни й незгоду.



		Згода ж поєднує рівною мірою



		Первні, щоби протилежне ріднилось



		


   Із протилежним[264 - 19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.]: сухе щоб за плинним



		Чергою йшло, за морозом — огненне,



		Полум’я — вгору, легке — щоб летіло,



		Щоб осідала земля ваговита.



		З тих-от причин, лиш весна завітає,



		Рік цвітоносний пахощі сипле,



		Літо спекотливе сушить Цереру[265 - 27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).],



		Й знову — плодами обтяжена осінь;



		Далі — дощі напливають на зиму.



		Все це помірність живить розумна;



		


   Все, що в тім колі живу має душу,



		То воно тоне, то випірне знову



		Із небуття до живлющого світла.



		Високотронний Владар тим часом



		Віжки напнувши, світом керує —



		Пан і Творець, Джерело і Начало,



		Законодавець, суддя справедливий.



		Що він схиляє до руху, те знову



		Стримує; зміцнює — що розхиталось.



		А якби рухів на оці не мав він



		


   І на круги свої не переводив —



		Що нині в світі тримається ладу —



		Од джерела б одійшло й занепало.



		Ось де любов ця, спільна для світу,



		Ось чому вабить стежка до блага.



		Годі було б інакше й тривати:



		Що було в русі — знов до своєї



		Прагне вернутися першопричини.










V, 2

		Ти, хто все бачить[266 - 1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).], і хто все чує, —



		Мовить про яснопромінного Феба



		Словом пісенним Гомер медоустий.



		Та чи проникне Фебове око



		В надра підземні? Чи його промінь



		Дна Океану здатен сягнути?



		Іншим є око Творця сього світу,



		Око високе: йому не завадить



		Товща землі, хай яка непроглядна,



		


   Й хмари скуйовджені в темряві ночі.



		Що нині є, що було і що буде, —



		Схоплює порухом мислі єдиним.



		А що один він — усе озирає,



		Значить, один він — сонце правдиве[267 - 14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.].










V, 5[268 - Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.]

		Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі!



		Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують:



		Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть.



		Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних,



		Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають.



		Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично —



		Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі.



		Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих —



		Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні.



		


   Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором,



		Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори.



		Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить:



		Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, —



		Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269 - 14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).] твій огрубівши,



		Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.










Максиміан[270 - Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.]





Елегія II

		От Лікоріда[271 - 1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.] моя, прекрасна моя Лікоріда, —



		   З нею я серце своє, всі свої статки ділив, —



		По багатьох роках, укупі любовно прожитих,



		   Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік.



		Інших утіх шукає собі, молодших коханців,



		   Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий.



		Як було солодко нам — того уже й не згадає,



		   Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів.



		Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен,



		


   Завше придумає щось, тільки б мені допекти.



		А перестрівши мене (якось це було) на такий-от,



		   Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась:



		«Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми?



		   Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?..



		Тут і знудило її — позбулася решток любові,



		   Й інших чимало бридот я на прощання почув.



		От що дарує нам час![272 - 17. «От що дарує нам час!» — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.] Того почуття, що до мене



		   Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк.



		То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще,



		


   Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать,



		Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало,



		   Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені.



		Наше життя — не цілісна річ[273 - 23. «Наше життя — не цілісна річ…» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).]: усе зі собою



		   Час у минуле бере, склавши на крила годин.



		Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки



		   Блідістю з дня на день лиця беруться мої, —



		Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда,



		   Звисока і на свій вік, як і на мене глядить.



		Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні:



		


   Так із-під попелу — жар силу являє свою.



		В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні:



		   Від палахкої краси все ж залишається щось.



		Рештки старої жаги — повій постачають поживу,



		   Де щось лишилося, там — тішить і те, що було.



		Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі,



		   Ділом, минулим давно, нині милує свій зір.



		Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі,



		   Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже.



		Біди свої озирать — усе, на що я спроможний:



		


   Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер.



		Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися?



		   Здолана мужем жона гору над мужем бере.



		Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити?



		   З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам?



		Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська:



		   Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги.



		Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже,



		   В звичну кошару свою йде самохіттю вівця.



		І соловей, де співати звик, там солодше співає,



		


   Та й хижакові миліш бути у власнім кублі.



		Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю,



		   З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди.



		То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне?



		   Взявся за щось нове — наслідків різних чекай.



		Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш.



		   Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі.



		Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало?



		   От і люби хоч за те, що в мені любим було.



		Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають,



		


   Давнішню міць вояка — юний шанує вояк.



		Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим,



		   Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня.



		Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки:



		   Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх.



		Старість мою пошануй і належну яви їй повагу —



		   Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить?



		Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе?



		   Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях?



		Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом,



		


   Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло.



		Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана:



		   В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274 - 72. «…аніж у силі сліпій…» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).].



		Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво:



		   Важко й згадувать те, що таким болем болить![275 - 74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.]










Алкуїн[276 - «Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).]





Суперечка Весни з Зимою


[R 687]
		Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини,



		Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали



		І почали на пастуший свій лад Камен[277 - 3. Камени — Музи.] уславляти.



		Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278 - 4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.] сивочолий.



		Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі.



		Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся,



		Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса.



		І почали вони спір — про лунку зозулину пісню.



		Першою голос Весна подала переливом тривірша.











В е с н а
		


   Жду на зозулю, пташку мою[279 - 10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).], з пташок найдорожчу.



		Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша.



		Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.











З и м а
		Словом суворим на те Зима льодовита[280 - 13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.] озвалась:



		Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері:



		Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!











В е с н а
		Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену,



		Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба.



		Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.











З и м а
		Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі,



		


   І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує,



		І заколочує все: моря й суходоли страждають.











В е с н а
		Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш?



		Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась



		Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.











З и м а
		Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти,



		Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі.



		Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?











В е с н а
		Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає,



		Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі,



		


   Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.











З и м а
		Що видається пишним тобі — вороже для мене.



		Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити,



		Добре поїсти собі[281 - 33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.] й спочивати тоді, спочивати…











В е с н а
		Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова,



		Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще



		Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?











З и м а
		То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, —



		Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях;



		Що заробили, те й оддають, господині належне.











В е с н а
		


   Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла:



		Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо,



		Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.











П а л е м о н
		«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, —



		(З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада)



		Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі!



		Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля!



		Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють —



		Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці.



		А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу,



		


   Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять,



		Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають.



		То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!



		Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.



		Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.



		Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!










«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282 - До «Латинської антології» не належать «Дистихи Катона» і «Вислови семи мудреців». Про поняття «Латинська антологія» див. «Від упорядника».]








Малі поети








Флор[283 - Флор — поет ІІ ст., сучасник історика Флора. Його поезія дійшла в «Латинській антології». Жодних певних біографічних даних про нього не маємо. Можливо він є тією самою людиною, що й ритор Флор, родом з Африки, автор незбереженого трактата про Верґілія.]





Про життя, яким воно є[284 - Розмір циклу — трохеїчний тетраметр.]


* * *


[R 246]
		Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь.



		Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285 - Протиставлення «уста — серце» знаходимо, зокрема, в І. Франка: «устонька — тиха молитва» — «серденько — колюче терня» («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»).]










* * *


[R 247]
		Аполлон, а з ним і Лібер[286 - Аполлон — бог світла; Лібер (Вакх, Діоніс) — бог виноградарства і виноробства.] — вогненосці два, боги:



		Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той.



		Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той.



		Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.










* * *


[R 248]
		Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,



		На корі накреслив ймення[287 - «На корі накреслив ймення…» — про «любовні записки» на корі дерев читаємо у «Пастуших піснях» Верґілія, в елегіях Проперція, в «Пріапеї» (LXI, 13; див. ком. до Епіграфічної поезії, № 7) в інших авторів; див. також у Немесіана (Екл. І, 28—29).] — звірив їй свою жагу.



		З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,



		Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.










* * *


[R 249]
		Хто лихий — лихим у лоні материнському не був:



		Із лихим коли пізнався — сам при ньому став лихим.[288 - Порушено «вічну» проблему: чи від народження людина буває лихою, чи такою стає (пор. у Солона Афінського: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти»).]










* * *


[R 250]
		Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там.



		Жий, як римський громадянин, — найчесніше житимеш.



		Більш один Катон заважить, ніж Сократів[289 - Катон — Марк Порцій Катон Старший (234—139 р. до н. е.) — римський політик і письменник, борець за давню простоту, категоричний противник на його думку шкідливого чужоземного (насамперед грецького) впливу на римську культуру; Сократ (бл. 469—399 р. до н. е.) — грецький філософ.] три по сто.



		Кожен скаже: «Чиста правда», а живе чомусь навспак.










* * *


[R 251]
		Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти.



		Зле зухвалим бути завше; зле — коли несміливий.



		Зле весь час лише мовчати[290 - «Зле весь час лише мовчати…» — пор. у «Книзі Еклезіастовій»: «Час говорити і час мовчати».], зле — базікати весь час.



		Зле, як дівчини немає; зле — як дома жінка є.










* * *


[R 252]
		З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291 - Консулів і проконсулів обирали терміном на один рік.],



		Лиш царів, лишень поетів — рік не кожен видає.










Сульпіцій Луперк[292 - Під іменем Сульпіція Луперка «Латинська антологія» зберегла для нас два подані тут твори. Про самого автора нічого не відомо.]





Про тлінність світу[293 - Ця поезія, складена сапфічною строфою, — своєрідне ліричне резюме неперервних в античній (та й новій) літературі роздумів над постійними перемінами і проминанням усього сущого.Є також переклад М. Зерова (Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад. школа. 1968. — C. 585).]


[R 648]
		Все, на що не глянь, що звела природа,



		Хай яке стійке — але впасти мусить:



		З часом никне все, йде на спад, у довгім



		       Кришиться вжитку.







		Звичний шлях ріка — на незвичний змінить:



		Звивисто пливла — навпростець пливтиме,



		Хай-но хвилям тим, бігунам упертим,



		       Берег уступить.







		Скелю з дня на день — водопад руйнує,



		


   Тоншає в ріллі й сам леміш[294 - 10. «Тоншає в ріллі й сам леміш…» — у «Скорботних елегіях» Овідія (IV, 6, 13): «Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом».] залізний,



		Та й на пальці блиск золотого персня —



		       Дедалі тонший.










Про жадобу


[R 649]
		О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба!



		   Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот.



		Золота дика жага[295 - 3. «Зóлота дика жага» («auri dіrа fames»)… — виразна ремінісценція з Верґілієвої «Енеїди»: «Зóлота клята жага» («auri sacra fames»).] й те хотіння ненаповненне —



		   Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам.



		Так Еріфіла[296 - 5. Евріфіла — міфічна цариця, що, зваблена підкупом, переконала свого чоловіка Амфіарая піти на війну, з якої він більше не повернувся.], було, свого мужа занапастила,



		   Золото взявши за той гідний засудження чин.



		Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297 - 7. Дочка Акрісія — Даная, що народила сина від Зевса, який проник до неї у вигляді золотого дощу.] гожу



		   Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув.



		Як же підступно охоплює нас багатитись охота,



		


   Наче хвороба гидка в душу вливається нам!



		Днює й ночує багач[298 - 11. «Днює й ночує багач…» — жадібного багача, що лежить на скрині з грішми (типовий персонаж сатиричних творів), бачимо на вазовому малюнку ще з IV ст. до P. X.] на неміряній золота купі,



		   А набування жага й далі шаленця пече.



		О незліковна бідо убогого завжди багатства[299 - 13. «Убогого… багатства…» — «Убогий не той, хто мало має, а той, хто багато жадає» (Сенека). Пор. також: Авсоній, Епіграми, XXIII, 14 і «Вислови семи мудреців», І, 3, 35 і далі.]!



		   Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав.



		Що таке перед законами страх, що — правди пошана,



		   Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст?



		Піде на брата брат із ножем, на родича — родич:



		   Спраглий до статків порив гору бере над чуттям.



		Діло багатих одне: громадити статки непевні,



		


   І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що.



		Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись,



		   Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть.



		Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва,



		   Що й красномовства труд не до снаги їй тепер,



		Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши,



		   Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони?



		Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають



		   Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда.



		В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч,



		


   Мов заплітається в них, аж до смішного, язик.



		Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів,



		   До вихователів ще б, може, повага була.



		Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх



		   Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!..



		Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні,



		   Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад,



		Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи,



		   Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один.



		Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі



		


   Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи.



		З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) —



		   Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300 - «Злипле волосся…» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).].










Алкім[301 - Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).]





Про Гомера й Верґілія


[R 740]
		Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера —



		   Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон.



		Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона —



		   Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов!










Пентадій[302 - Жодних даних про автора не маємо.]





Прихід весни[303 - Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.]


[R 235]
		Чую, зима утекла[304 - 1. «Чую, зима утекла…» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».]: вже зефіри весь світ овівають,



		   Води власкавлює евр[305 - 1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.] — чую, зима утекла.



		Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває,



		   Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст.



		Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева,



		   По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі.



		Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати,



		   Ітіса[306 - 7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.], сина свого, вже Філомела лящить.



		Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води,



		


   В широкосяжній луні ринуть потоками з гір.



		Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори,



		   Темпе[307 - 12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.], перлина долин, квітом прерізним ряхтить.



		Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах,



		   Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз.



		Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна,



		   Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка.



		Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко



		   Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо.



		В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути!



		


   Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій!



		Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308 - 22. «…збігайте нитки з веретена…» — нитки життя, що їх прядуть Парки.]:



		   Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді!










«Морю судно довіряй…»


[R 268]
		Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай:



		   Хвилі-мандрівниці гра[309 - 2. «…хвилі-мандрівниці гра…» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).] — ось чим є вірність жінок.



		Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра —



		   Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром?










Тіберіан[310 - Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.]





Потічок[311 - Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.]

		Між полями, долиною біг холодний потічок,



		Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів.



		Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким



		Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок.



		А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка,



		І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт,



		Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай,



		А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос



		Милих запахів владарка, барва понад барвами,



		


   Ружа там, жага Діони[312 - 10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.], піднімала голову.



		Понад росяні галяви, сам у росах, ліс бринів,



		Тут і там джерельце срібним озивалось голоском



		І в печери пробивалось між мохів і між плющів —



		Світлі крапали краплини, мов перлини, тут і там.



		У тім затінку, між віттям, солодко-пресолодко



		Голосні пташки співали — мов перемовлялися.



		Потічка грайливі хвилі, граючи, єднались там



		Із тим гомоном зеленим, що легкий зефір будив.



		Так мандрівця звеселяли: співи, запахи п'янкі,



		


   Потічок, птахи, гайочок, рясен квіт і затінок.










Луксорій[313 - Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.]





3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми


[R 290]
		Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми,



		   Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, —



		Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих,



		   Довгими не назвемо днів узимі й навесні.



		Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому;



		   Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема.



		Не до вподоби короткість моя — то теж непогано:



		   Можна мої сторінки перегортати скоріш.



		А була б книга — із декількох, та ще й велемовних,



		


   Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу.










32. До того, хто спав удень і не спав уночі


[R 318]
		Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне,



		   Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар.



		Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить,



		   Жити не хочеш удень, як усі люди живуть.



		То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи —



		   Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314 - Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.]










Тукціан[315 - Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.]





«Пісня — з любові…»


[R 277]
		Пісня — з любові[316 - 1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.], любов — бере свій початок із пісні;



		От і співай[317 - 2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось!










Октавіан[318 - Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».]





«Друзі застільні!..»


[R 719


]
		Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи,



		   Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний.



		Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори,



		   Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє!



		Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо!



		   Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук.










Окремі цикли і книги








Дистихи Катона[319 - «Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).]





І, 1

		Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять,



		Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320 - I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).]










І, 2

		Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся:



		Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321 - I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…]










І, 3

		Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати:



		З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322 - I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.]










І, 4

		Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі:



		Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323 - І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.]










І, 5

		Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні —



		З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324 - І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»]










I, 10

		З багатослівними спір — то трата слів безкорисна:



		Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325 - І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.].










І, 14

		Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним:



		Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326 - І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).]










І, 15

		Про добродійство чиєсь говори на кожному кроці,



		А про своє, чим кому пособив, — мовчати годиться.[327 - І, 15. Порада пов’язана, зокрема, з морально-етичною проблемою бути і видаватися (esse — videri): хтось є добродійним від природи, а хтось — прагне таким видаватися, отже, — й хваленим бути. Двовірш виснувався, очевидно, з трактату Сенеки «Про добродійства», де ця ж думка — у стислій прозі: «Qui dedit beneficium taceat; narret qui accepit» — Хто обдарував когось добродійством, хай мовчить, а розказує про нього — обдарований.]










I, 18

		Щастя всміхнулось тобі, а ти — міркуй про нещастя:



		Кроком нерівним ідуть кінцеве — із початковим.[328 - I, 18. Порада веде до оспіваної у Горація золотої середини (не посередності!) й до поняття міри, що в підґрунті античної філософії. Вперше про це — Архілох: «Радість є — радій; є туга — потужи собі, але — / Міру знай…». У щасті пам'ятати про нещастя — щоб душа була добре підготовленою, наче панцирем оснащеною (pectus bene praeparatum), до неминучих у житті перемін: «Жити — то наче у війську служити» (Сенека).]










II, 6

		Надміру лиш уникай та вмій бути радий малому:



		В більшій безпеці судно, коли мірні подуви вітру.[329 - II, 6. Вміння радіти малому, приборкувати свої забаганки й уникати надміру — запорука людського щастя. «Disce gaudere» — Вчись радіти (Сенека). Образ, що у другому рядку, перегукується з кінцівкою Горацієвої оди про золоту середину — aurea mediocritas (11,10): …дужчим вітер став — поспіши згорнути / Повне вітрило.]










II, 22

		Щось на душі залягло — звірся другові неговіркому:



		Біль десь у тілі відчув — скажи лікарю не будь-якому.[330 - II, 22. «Розділяй із другом усі свої турботи, усі помисли. Вважатимеш його вірним — таким і зробиш його» (Сенека). Александр Македонський настільки довіряв своєму лікареві Філіппу, що, не вагаючись, випив ліки, які той йому приготував — не зважав на листа, де його попереджували про небезпеку отруєння; листа ж дав прочитати Філіппові вже після того, як той засіб випив. За іншою версією, спокійно пив ліки під час того, як Філіпп читав листа: на обличчі лікаря бачив не страх, а обурення.]










II, 25

		Все проти тебе, а ти — кріпись, а ти — не давайся:



		Втримуй надію; з нами вона — й у смертну годину.[331 - II, 25. Овідій у «Посланнях із Понту» (I, VI) співає хвалу тій богині, Надії (Spes) що лиш одна ще залишилась на «злочинних землях», богині, яка не покидає хворого до останнього поруху живчика, коли від страдника вже й лікар відступився… Серед багатьох афоризмів, що стосуються поняття «надія», — чи не найвідоміший у нас той, що належить Лесі Українці: «Contra spem spero» (надіюся всупереч надії) — «Без надії сподіваюсь». На біломармуровому пам'ятнику (скорботна жінка з опущеною лірою), який для свого батька, пароха с. Біла на Тернопільщині, Амвросія Крушельницького, спровадила з Флоренції його славетна дочка Соломія, — напис латиною: «Semper tecum, Pater, in fletu et spe» — Завжди з тобою, Батьку, в сльозах і в надії.]










II, 28

		Хочеш здоровшим буть, відмов собі часом у втісі:



		Мало — для насолод, багато вділяй — для здоров'я.[332 - II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…]










III, 1

		Не нарікай, коли кривду тобі заподіє Фортуна:



		Не за майно пошанують тебе, а за звичаї добрі.[333 - III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями. «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу Імперії.]










III, 2

		Чесно на світі живеш — не зважай на лихі поговори:



		Що там хто плеще про нас язиком, не наше то діло.[334 - III, 2. В ориґіналі — «recte», правильно, прямо: Поняття морально-етичної філософії часто виражаються геометричними термінами: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» — Пряма лінія — найкоротша, пряма дорога — найбезпечніша. Піти манівцем, тобто відхилитися від прямої дороги. Говорити прямо, бути прямолінійним, кривити душею тощо.]










III, 5

		Лінощі геть одганяй, що завше — там, де безділля:



		Млявим робиться дух — то й тіло йде до упадку.[335 - III, 5. Синонім лінивства (segnities, ignavia) — inertia, дослівно відсутність творчості. Античні закликали до активності як тіла, так і душі (калокагатія — гармонія тілесного й духовного), зауваживши, що люди лінивішими бувають душею, аніж тілом. Звідси в Горація: strenua inertia — дійове лінивство, яке жене «зайнятих» людей світами у пошуках збагачення і щастя, воно ж, те щастя, — поряд, варто лиш своєю душею зайнятися. Про це ж і Сенека (…розрухавши тіло, тут же повертайся до душі — її вправляй денно й нічно), і Ювенал: Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano (Дбай і молись, щоб здоровим був дух у здоровому тілі). Цей вислів, до речі, відомий лише у другій його частині: Mens sana in corpore sano, що суттєво змінює думку сатирика. З цього приводу іронізує І. Франко: «В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта й гроша»… (щоб вона була чогось варта, треба й про неї дбати, а не лише про тіло).]










III, 13

		До багатьох приглядайсь, пізнай, із ким тобі в ногу



		Йти, а від кого тікать: на чужому житті вчися жити.[336 - III, 13. Життя — розгорнута книга, яку теж, як і звичайну книгу, треба вміти читати. Тією наукою, вмінням читати книгу життя, Горацій завдячував своєму батькові: «…це мій добрий, люблячий батько / Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. / Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, / Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив, — / Глянь, — додавав, — як ославився Альбія син; а до чого / Бай докотивсь! Непогана наука для тих, хто марнує / Батьківський спадок… Так мене, хлопця, застерігав… А велів щось робити — / Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»… Думка цього двовірша перегукується з відомим висловом Ціцерона: Historia magistra vitae (Історія — вчителька життя).]










III, 14

		Лиш за посильне берись: під вагою, яка понад міру,



		Валиться праці кістяк, нанівець іде все, що задумав.[337 - III, 14. Перед тим, аніж піднімати якусь вагу, зважуємо: чи, не перевищує вона силу наших м’язів; так і в писанні — чи за посильне беремося: «Отже, хто пише, — беріться за те, що було б вам по силі, / Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться» (Горацій — у «Поетичному мистецтві»). Втім, фізичні можливості людини, як їх не розвиваймо, — обмежені (єдиний Геракл — ponderi non cedit: не відступає перед вагою, навіть коли та вага — небесне склепіння), а от розумових можливостей — не вгледимо. Тому античні й закликали постійно розвивати те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот, — розум. «Уся гідність людини — в її думці», — неодноразово стверджує Паскаль. Відомий його вислів: «Людина лиш стебелинка, але — мисляча» (roseau pensant)…]










IV, 1

		Жий собі одаль багатств, якщо хочеш радіти душею:



		Спраглий до них — то вічний жебрак: усе чогось хоче.[338 - IV, I. Душевна радість (сковородинське «веселіє серця») рідко йде в парі з нагромадженням багатств, отже, — з неминучими клопотами; на цьому найчастіше наголошували античні, передусім — Горацій, поет «золотої середини», поміркованості.]










IV, 2

		Щедрих природи дарів ніколи тобі не забракне,



		Тільки б тим утішавсь, що конче для вжитку потрібне.[339 - IV, 2. Задовольнятись необхідним — найчастіше акцентована у «Дистихах» думка. Мало чи багато потрібно людині? І мало, й багато. Мало — коли йдеться про тіло, «яким володіємо нарівні з тваринами» (Саллюстій); багато — коли про душу, «яка у нас спільна з богами»; потреби тіла годиться поскромнювати; потреби душі — ненастанно ширити…]










IV, 5

		Станеш колись багачем — пам'ятай і про себе подбати:



		Хворий багач має гроші, але — себе він не має.[340 - IV, 5. Дистих перегукується з відомою мудрістю: «Здоров'я за гроші не купиш», а також — із традиційним запитанням «Як ся маєш?» (тобто як себе маєш): багач і справді, постійно зайнятий нагромадженням багатств, має ті багатства, але — себе не має.]










IV, 12

		Хай там якою б ти похвалявся потужністю м’язів,



		Розуму ще долучи, щоб сильним мужем назватись.[341 - IV, 12. «Більше розуму в кулаці, ніж деінде» (з фразеології М. Лукаша). Кулак — видима, фізична сила; розум (mens, animus, ingenium) — сила невидима. Людина (homo sapiens) покликана плекати у собі передусім те, чим вона є людиною, — розум, думку. «Розум плекай» (Fac sapias) перегукується з Горацієвим «Sapere aude» (зважся бути розумним) — гаслом Просвітницької доби. «Fortis» — не лише сильний фізично, а й хоробрий, енергійний. «Vir fortis» (стійкий муж) — ідеал зразкового у громадському й військовому житті римлянина (virtus — мужність), що плекає у собі найкращі фізичні й моральні якості. Ще ритор Сенека Старший, батько філософа Сенеки, нарікав на те, що перевелися мужі… В І. Франка («О. Лунатикові»): «Правда, синку, я не геній… / Ех, якби я геній був! […] Я б вам душі переродив, / Я б вам випрямив хребти, / Я б мужів з вас повиводив — / Навіть з мавп таких, як ти!»]










IV, 15

		Друга шукаєш собі, а чи спільника — не приглядайся,



		Скільки майна він нажив, — а як проживає на світі.[342 - IV, 15. Знаний вислів (джерело невідоме) «Amicus cognoscitur amore, more, ore, re» (Друга пізнаємо з любові, звичаїв, мови, діла) чи не найкраще ілюструє характерну для латинської мови стислість та гру слів; початкові літери знову ж озвучують те, що у підґрунті не лише дружби, а й загалом упорядкованого світу — A m o r (грец. Eros).]










IV, 32

		Раптом усе в тебе піде не так, одвернеться доля —



		Глянь і на іншого: може, йому іще гірше від тебе.[343 - IV, 32. Загалом же (про це Горацій у першій сатирі) незадоволені своєю долею люди роблять навпаки: дивляться не на тих, кому гірше, а на тих — кому краще ведеться: «…скільки на світі біднішого люду, / Вперто не бачить ніхто, лиш багатий — скалкою в оці»… Такий звичай небезпечний ще й тим, що є межі вбогості, а меж збагачення — немає. Тим-то душевного спокою ніколи не знайде той, хто задивлений у багатого: дорівняє йому, а попереду — багатший, і так до безконечності…]










Вислови семи мудреців[344 - Цей цикл невідомого автора рукописна традиція приписувала Авсонієві — автору іншого твору, у якому фіґурують сім мудреців. Як і «Дистихи Катона», «Вислови семи мудреців» мали велику популярність в новій Європі (і теж насамперед завдяки шкільному вжитку). На широку популярність циклу вказує, зокрема, те, що три сентенції звідси виведено на фасаді однієї з кам’яниць Львова поч. XVII ст. (див. нижче).Сім мудреців — грецькі мислителі і державні діячі VII—VI ст. до н. е., відомі своїми життєво-філософськими настановами, сформульованими в афористичній формі. Різні автори дають неоднакові переліки семи мудреців, тут маємо один з варіантів. Кожен із семи творів циклу складається з семи віршів і написаний іншим розміром: дактилічним гексаметром, ямбічним триметром, малим асклепіадовим віршем, фалекієм, трохеїчним тетраметром, хоріямбом, дактилічним пентаметром.]



[Peiper, XXII. І]




І. Біант із Прієни

		Чим є найвище добро? Справедливості сповнений розум.



		Що для людини найбільша напасть? То інша людина.



		Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний.



		А щонайкращий посаг жінок? Життя непорочне.



		А непорочна? Яку оббрехати й неслава боїться.



		Чим примітний мудрець? Хоч міг би шкодить — не хоче;



		Чим же — дурень? Шкодити той, хоч не може, а хоче.[345 - Біант (VI ст. до н. е.) — суддя, родом з малоазійського міста Прієна (близько о. Самоса). Серед іншого, йому приписували знамените «все своє ношу з собою». «Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний» — цей рядок в ориґіналі («Quis dives? Qui nil cupiat. Quis pauper? Avarus») виведено на фасаді так званої Докторської кам’яниці у Львові (будинок початку XVII ст. на пл. Ринок, 28).]










II. Піттак Мітиленець

		Мовчать не вмієш — не берись і мовити.



		Похвалить чесний — краще, ніж лихих юрма.



		Щасливцям гордим заздрять тільки телепні.



		Чужа біда втішає — божевільного.



		Закон схваливши — покорись законові.



		У щасті друзів — годі й зрахувать тобі,



		В нещасті — декількох лиш друзів матимеш.[346 - Піттак (пом. б. 570 р. до н. е.) — лесбоський правитель і законодавець. Коли в ході внутрішніх протистоянь його обрали правителем Мітилен (головного міста о. Лесбоса), розробив перше писане законодавство на Лесбосі. «У щасті друзів…» — поширена думка в античності: пор. напр. Овідія «Скорботні елегії», (І, 9, 5—6): «Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів, // Хмарні настануть часи — лишишся па самоті».]










III. Клеобул Ліндський

		Більшає змоги у нас — меншати б мало бажань.



		Доля, якщо вона зла, — в тому не винен бідняк.



		Щастя на кривді чиїйсь довго не буде тривать.



		Іншим не раз вибачай, та ні разочку — собі.



		Хто за лихого стоїть — доброго не пощадить.



		Слави немає лихим, хоч би й заслуги були.



		І за дрібницю якусь можна неслави зажить.[347 - Клеобул (VI ст. до н. е.) — правитель родоського міста Лінда.]










IV. Періандр Коринтський

		Завше в парі іде корйсне й красне.



		Хто заможніший, той і клопітніший.



		Смерті прагнути — зле, боятись — гірше.



		Лиш до того берись, що конче треба.



		Хто страшний багатьом — багатьох боїться.



		Доля служить тобі — не пнися вище.



		Доля гримне нараз — на дно не йди ще.[348 - Періандр (пом. 586 р. до н. е.) — один з найяскравіших правителів Коринту (627—586 pp. до н. е.), за його правління Коринт переживав культурний і економічний розквіт. В античних авторів мав суперечливу репутацію — з одного боку, його називали серед семи мудреців, але з іншого, він мав славу жорстокого тирана. «Завше в парі іде корисне й красне» — ще один рядок, виведений латиною на Докторській кам’яниці («Nunquam discrepat utile a decoro»). Його ж читаємо і над внутрішнім порталом одного з будинків ринкової площі у Жовкві. «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше» — пор. Авсоній, «Перебіг дня», «Молитва», 73 (с. 86).]










V. Солон Афінський

		«Щасен ти», — тоді скажу я, щойно вік завершиш свій.



		Як подружжя рівне — разом, а нерівне — врізнобіч.



		За прислугу випадкову славних почестей не жди.



		Друга потайки підшукуй, а хвали, щоб чули всі.



		Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти.



		Що поможе стерегтися, раз нам жереб кинуто?



		А коли весь світ непевний, то чого боятись нам?[349 - Солон (б. 640—560 р. до н. е.) — найзнаменитіший серед семи мудреців, афінський політичний діяч, законодавець, поет. Заклав підвалини афінської демократії.]










VI. Хілон Спартанський

		Молодший нехай не боїться мене, старший — не зневажає.



		Жий — і про смерть не забувай, рівно ж — і про здоров'я.



		Біди долай духом стійким, а чи надійним другом.



		Добре комусь діло зробив — можеш забуть про нього.



		Добре тобі хтось учинив — не забувай довіку.



		Мила для нас старість, коли — до юних літ подібна;



		Юні ж літа прикрі нам ті, що до старечих схожі.[350 - Хілон (VI ст. до н. е.) — спартанський політичний діяч і поет. Дожив до глибокої старості.]










VII. Скіф Акахарсис

		Щоб ти без свідка на щось підле не важивсь, гляди.



		Гине життя, але смерть — славу йому принесе.



		Що лиш задумав робить — не розголошуй того.



		Страх тебе взяв, то вважай, що боротьбі твоїй — край.



		Ганиш по праву — то й ти, недруже, другом мені.



		Хвалиш брехливо — тоді недругом з друга стаєш.



		Міру май: надмір якийсь навіть в достатньому є.[351 - Анахарсис (VI ст. до н. е.) — скіф царського роду, мандрував грецьким світом і вивчав грецькі звичаї; був відомий серед греків як філософ, що проповідував дотримання у всьому міри — навіть в самому дотриманні міри (пор. останню з поданих тут сентенцій).]










Загадки Симфосія[352 - Збірка зі ста загадок, яку датують не пізніше, ніж IV — поч. V ст., відома з рукописів «Латинської антології» і окремих списків. Про автора нічого не знаємо. Тривірші збірки — не просто загадки. Часто — це майстерно подані образи предметів, що загадуються. У підґрунті «Загадок» — притаманний усій античності зацікавлений погляд на будь-яку річ: античні дивились — дивуючись. Звідси — підхоплена й новими часами поетика буденної речі, вміння з чогось непримітного виснувати цікаву думку, приховане — зробити очевидним.]



[R 286]




Вступ

		Свята Сатурна[353 - Святкування на честь Сатурна (Сатурналії) відбувалися в період зимового сонцестояння; на згадку про золотий вік Сатурна символічно скасовувались обмеження залізного віку: рабів звільняли від звичної праці і допускали до спільної з господарями святкової гостини, влаштовувались підкреслено розкуті і вільні гуляння, схожі на карнавал.] з року на рік коли повертались,



		Що з діда-прадіда нам і забавами, й жартами любі,



		В ті ото дні, після гойних гостин, наїдків-напитків,



		Між белькотанням бабусь і галасом хлопців, — усяк там



		Навперебій торохтів язиком, що в вині накупався,



		Всяк там своє, хай невміло, гострив для дотепу слово,



		Всяк намагався жартом своїм перевершити інших,



		Так от з пустого в пусте там і сипали, й пересипали.



		Тут і вплелася та гра, чи радше змагання: по черзі



		


   (Хто відгадав — переміг) загадувать загадки різні.



		Так ось і я, — негоже поміж говірливих мовчати,



		Ще ж і напохваті думки не мав, про що говорити, —



		Склав ось нехитрі такі, як лягли на язик мені, вірші:



		Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче[354 - 14. «Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче» — ремінісценція з Горація, «Сатири», II, 3, 40.].



		Тож вибачай п’яній Музі моїй, кмітливий читачу.










1. Стилос

		Зверху плоский я, але не внизу. Рука обертає



		Мною сюди і туди — протилежні виконую дії:



		Що викладає один кінець — відкликує другий.[355 - 1. Стилос — паличка для писання по воску: з одного кінця гостра — власне для писання, а з другого заокруглена — щоб затирати написане. «Saepe stilum verlas» («часто обертай стилос») — дораджує Горацій молодим поетам.]










2. Тростина

		Подруга бога струнка, сусідка глибин прибережних,



		Музам я слух солоджу, хоч у темний забарвлена колір.



		Вісниця мови лунка, до наставників-пальців чутлива.










7. Дим

		Є в мене сльози, авжеж[356 - 7. «Є в мене сльози, авжеж…» — видається жартівливою відповіддю на знамениті слова Енея з Верґілія («Енеїда», І, 464): «Є таки сльози речей». «…повітря важке…» — над земним, не надто чистим, обтяженим вологою повітрям, за уявленням античних, — осяйний етер, небо, де селяться безсмертні боги.], а причин для горя — немає.



		Ген аж до неба тягнусь, та повітря важке на заваді.



		Хто народив мене — сам народитись не може без мене.










8. Хмара

		З виду — нагадую ніч, хоча барвою ніби й не чорна.



		Все ж серед білого дня тягну наче смерк за собою.



		Світла мені ні зірки не дають, ані Кінтія[357 - 8. Кінтія — Діана, богиня місяця.] — блиску.










9. Злива

		Я з недосяжних висот лавиною рину розлого.



		З неба випала я — пропустили повітряні плеса.



		В лоно те саме я увійшла, з якого і вийшла.[358 - 9. Вчення про кругообіг води в природі було відоме в античності.]










10. Замерзла вода

		Я хвилювала колись (скоро знов буду хвилею грати).



		Нині ж під небом холодним мене наче взято у пута.



		Я ні підошви не потерплю, ані, гола, — долоні.[359 - 10. В античних поетів, дарма що то південні краї, натрапляємо й на описи по-справжньому гострої зими (acris hiems), як у Горація (Оди, І, 9): «В снігу глибокім, бачиш, гора он там, / Соракт, біліє? Снігом завалені, / Ліси пригнулись, а текучі / Ріки різким узялися льодом». Сенс останнього рядка загадки, мабуть, такий: замерзла вода («glacies», лід, — жіночого роду) і з-під ноги, ковзька, тікає (або кришиться), і з долоні, «гола», або висковзує, або топиться на ній, одне слово, — «не дається».]










11. Ріка і риби

		Дивна така на землі є оселя — дзвінкошумлива:



		Вічно вона гомонить, мовчазна ж в оселі тій гостя.



		Вічно обоє й біжать[360 - 11. «Вічно обоє й біжать…» — «Ріки — це дороги, які йдуть» — зауважив Блез Паскаль.]: і оселя, й гостя в оселі.










12. Сніг

		Порох тендітний води, легковажно я падаю з неба.



		Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі.



		Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки.[361 - 12. Серед епітетів снігу (білий, блискучий, холодний, льодяний, колючий тощо) також — скіфський. Геродот у своїх «Історіях» (IV, 7) говорить таке: «В області, що пролягає північніше від землі скіфів, кажуть, годі щось побачити та й дістатись туди неможливо через летюче пір'я. Земля й повітря там дійсно переповнені пір'ям, а це заважає очам бачити». Сніг у його різних «тональностях» (то він падає, то сипле, то трясе, то порошить…) не був предметом опису для античних («пір’я» в Геродота — ще не метафора). Тут, однак, уже вчувається сніговий настрій: у першому гекзаметрі загадки — легке, подібне до пір'я, навіть не падіння, а наче ковзання (lapsus) сніжинок у повітрі; перекладач дозволив собі додати тому падінню ще й грайливості: воно «легковажне» — у прямому й переносному значенні слова.]










13. Корабельна сосна

		Довга, стрімлива я мчу, дочка буйнорослого лісу,



		І незчисленно-густий супутників натовп — зі мною.



		Скільки позаду лишилось доріг — і жодного сліду.[362 - 13. Гірська сосна, що опиняється в морі, — найкрасномовніший зразок людської «зухвалості» (див. ком. до «Викрадення Просерпіни» Клавдіана). Тут уже помітна зміна погляду: сосна радше пишається своєю долею, аніж нарікає на неї. «…і жодного сліду…» — на відміну від плуга; плуг оре врожайне поле, корабель — «безплідне» море.]










16. Міль

		Буква боїться мене, а що таке буква — й не знаю.



		Вік звікувала в книжках, та вченості і не лизнула.



		Насмакувалася Муз — і ніскілечки не скористала.[363 - 16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy».]










18. Слимак

		Дім свій з собою ношу, всякчас у дорогу готовий.



		З краю мандрую у край, та вигнанцем не почуваюсь,



		Бо ж саме небо дає мені знак, куди прямувати.










20. Черепаха

		Ледве-ледве бреду, ношу дар свій — спину коштовну.



		Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко:



		Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.[364 - 20. Панцир черепахи використовували для інкрустації (тому «спину коштовну»), а також з нього виготовляли резонатор для ліри (тому «співаю… по смерті»).]










21. Кріт

		Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий.



		День мій — ця ж таки ніч, під землею ж сонця немає.



		Добре в тій ночі мені: тут ніхто й мене не побачить.










22. Мурашка

		Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого —



		Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати.



		І хоч по крихті ношу — до зими наношу цілу купу.[365 - 22. Ця загадка є наче вільним переказом трьох рядків (33—35) першої сатири Горація: «Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям / Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, / Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає».]










27. Ворона

		Дев'ять життів я на світі живу, якщо вірити грекам.



		Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.



		Й гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.[366 - 27. Ворона у греків (як, зрештою, і в римлян) була символом тривалого життя, що розтягалося на дев'ять віків чи людських поколінь (так в Овідія, «Метаморфози», VII, 271; у фраґментах Гесіода тощо).]










28. Лилик

		Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.[367 - 28. «Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі…» — латиною лилик — «vespertilio»: від «vesper» — «вечір».]



		Пір'я нема на мені, хоча крила є, щоб літати.



		От і літаю під ніч, а дневі — не довіряюсь.










29. Їжак

		Дім — увесь у голках. Невеличкий — дому господар.



		Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину,



		Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.










33. Вовк

		Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба,



		Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся.



		Ба, навіть голосу дикість моя одлунює в небі.










34. Лисиця

		Тілом я не вдалась, натомість — духом удатна.



		Хитрощі — сила моя і тонке чуття є у мене.



		Тож, коли розум є у тварин, я — розумна тваринка.










38. Тигриця

		Названа я від ріки чи ріку назвали — від мене.



		З вітром пошлюблена я, хоч сама прудкіша од вітру.



		Маю від нього дітей і не хочу я іншого мужа.[368 - 38. Народна етимологія вважала, що тварина і ріка Тигр названі однаково через те, що однаково швидкі. «З вітром пошлюблена я» — існувало повір’я, що тигриця вагітніє від Зефіра.]










39. Кентавр

		Я — і дворукий, і чотириногий, до себе самого



		Я не подібний, бо я — щось одне і щось не одне я.



		Йду — й сам себе я везу, куди тіло моє мене носить.[369 - 39. Кентавр мовби унаочнює приховані психологічні проблеми людини: він, сказати б, не може виконати основної вимоги моральної філософії античних — бути собою (constare sibi), оскільки не є одним і тим же — поєднує неоднорідне, непоєднувальне: голову людини — з тулубом коня; він, якщо застосувати наш фразеологізм, — «сам не свій».]










40. Мак

		Весь я — одна голова; в голові — крихіточки-члени.



		Є ще й нога, єдина, але — тонка, довжеленна.



		Сон мене облюбував[370 - 40. «Сон мене облюбував…» — снодійні властивості маку відомі були від найдавніших часів. На античних вазах бачимо крилатого Гіпноса, бога сну, як він летить над землею зі стеблом маку й посипає на людей сон.], але сам не сплю я ніколи.










44. Цибуля

		Вкусять мене — укушу, хоч я загалом не куслива,



		Знають усі, що вкушу, а все ж укусить мене скорі.



		Я, бач, беззуба, вони ж — зубастих бояться укусів.










45. Ружа

		Я проросла із землі, пурпуровим налита рум’янцем.



		Щоб захищатись од кривди могла — списи маю гострі.



		Щасна була б, якби-то мій вік — не скороминущий![371 - 45. Пор. «Народження троянд».]










46. Фіалка

		Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую:



		Дух є великий в мені, хоча тілом я невелика.



		Вади не має мій рід, від переступу не червонію.










51. Жорна

		Ми — пара каменів, ми — мов одне: обоє — лежачі.



		От лиш один з нас — лінюх; за двох же другий гарує.



		Той — ані з місця, а цей — усе круть та круть без угаву.










60. Пила

		Гострих зубів не бракує мені, числа їм немає,



		Тож гострозубо у парость гінку, зелену вгризаюсь,



		Та надарма: що гризну, те виплюну все до кришини.










64. Тризубець

		Маю три зуби лишень, в один вони ряд поставали.



		Ще один довгий зуб-одинак потягнувся донизу.



		Я — в руці бога, лякаю вітри і влагіднюю море.










68. Скло

		Я — то прозорість одна: нічим не обмежую зору;



		Вмить я крізь тіло своє пропускаю проникливі очі.



		Не пропускаю — зими: в мені сонця грає осколок.










76. Кремінь

		Завше в мені є вогонь, але рідко він видним буває,



		Криється-бо в глибині, визирає — лише від удару.



		Хмизу — щоб жив, а води — щоб умер, йому не потрібно.










86. Молот

		Силою, що в мені є, не всьому я завдячую тілу:



		Сила моя в голові: хай там що — напролом вона піде,



		Бо не звичайна то голова: у ній — все моє тіло.










91. Гроші

		Ми — землею були, у підземних таїлись темнотах,



		Нині вогонь нам імення нове, ціну надав іншу,



		Нині — ми не земля, та землі без нас не набути.










97. Тінь

		Я не боюся, що хтось, причаївшись, мене упіймає —



		Бог мене хистом таким наділив, таку дав природу:



		Хто б мене рушить хотів, має сам рухнутися спершу.










98. Ехо

		Діва я скромна, що над усе соромливість шанує:



		Надто скупа на слова, язика в мовчанці тримаю.



		Слова свого не зроню, а лиш озиваюсь на слово.[372 - 98. Ехо — див. ком. до Авсонія, «На зображення Ехо».]










99. Сон

		Я — несподіваний гість, усілякі висвітлюю з’яви,



		Різні сплітаю страхи, за якими — жодної правди.



		Та не побачить мене ніхто, поки віч не закриє.[373 - 99. Див. ком. до Авсонія, «Перебіг дня», «Сни».]










100. Пам’ятник

		Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.



		Ось воно, ймення пусте, а життя людське — відлетіло.



		Крихта якась од життя залишається, отже, й у смерті.










Зміїні вірші[374 - «Зміїні вірші» в антології Різе займають позиції 38—80. Іноді їх приписували Луксорію, проте без достатніх підстав. Пор. також «Прихід весни» Пентадія, що теж написаний у формі зміїних віршів.«Зміїні» — бо наче замкнуті у собі (подібно до змії, що тримає у пащі свого ж хвоста): початок гекзаметра, до цезури, повторюється у наступному пентаметрі, в його кінцівці; повторюється, звичайно, найважливіша думка, як у першому дистиху; «Випадок крутить усім». Метрично зміїні вірші базовані на елегійному дистиху.]





Випадок


[R 38]
		Випадок крутить усім[375 - «Випадок крутить усім…» — жереб можна витягати зі скриньки (урни), можна, потрясаючи, крутити нею, щоб із неї через проріз випав жереб. Так у підземному світі богині долі, Парки, вирішували, кому померти: чий жереб випав (на кожному було написане чиєсь ім’я), той мусив піти зі світу. Кажемо: «випало мені…».]. Наші задуми — забавка долі.



		   Долі — не перепреш! Випадок крутить усім.










Нарцис


[R 39]
		Бачачи лик свій в воді, поривається марно до нього —



		   Й гине, самотній, Нарцис[376 - Нарцис, закоханий у своє відображення, гине від від любові до себе самого. Міф про Нарциса можна розуміти й так: «Пізнай самого себе» (у Г. Сковороди: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»); принаймні, він таїть у собі загадку дзеркального відображення.], бачачи лик свій в воді.










Суд Паріса


[R 40]
		Суд із Парісових уст Єленою Трою прославив;



		   Трої — й загибеллю став суд із Парісових уст.[377 - Юнона, Мінерва і Венера посперечалися, хто з них найпрекрасніша, і звернулися до Паріса, сина троянського царя, щоб той їх розсудив. Кожна з богинь намагалася у свій спосіб підкупити Паріса і той звабився на обіцянку Венери: він оголошує богиню найпрекраснішою і за це вона допомагає Парісові заволодіти прекрасною Єленою — дружиною спартанського царя Менелая. Це і стає причиною Троянської війни, яка прославляє Трою, але водночас призводить до її загибелі.]










Геро і Леандр


[R 48]
		Стежку любов’ю проклав юнак через буряне море;



		   Смерті жахливій своїй — стежку любов’ю проклав.[378 - Герó — жриця Венери (Афродіти) в місті Сест на березі Геллеспонта (Дарданелли), в яку закохався юнак Леандр, що жив на протилежному березі протоки. Щоночі Леандр плавав до своєї коханої, орієнтуючись на вогнище маяка, яке запалювала для нього Геро. Одного разу вогнище загасло і Леандр загинув у морі. Верґілій у «Георгіках» (ІІІ, 258—263) наводить міф про Геро і Леандра для підтвердження своєї афористичної думки, що «Amor omnibus idem» («Всі однаково люблять») — тобто одна й ця ж сама жага на безрозсудні вчинки як людей, так і всіх інших істот… Протоку Дарданелли, повторюючи шлях Леандра, переплив у свій час Байрон.]










Про Венеру


[R 56]
		Жаром своїм палахтить із глибин, диміючи, Етна —



		   Так і Венера в жазі жаром своїм палахтить.










Про Ніса і Евріала


[R 77]
		Дружби набуток святий — у святій утримуймо шані:



		   Частка найбільша життя — дружби набуток святий.[379 - Ніс і Евріал — супутники Енея, зразок сердечної дружби і готовності загинути один за одного. Їх смерть у бою з рутулами описує Верґілій в «Енеїді» (IX, 367—445).]










Ще про дружбу


[R 78]
		Люблять тебе — то люби: ми рідко знаходимо друга,



		   Рідко — й пізнаємо: люблять тебе — то люби.[380 - «Люблять тебе — то люби» — в ориґіналі: «ubi amaris, ama», яке можна розуміти і так: «коли полюбиш — люби».]










До Аполлона й читача


[R 79]
		Дяка велика тобі за натхненний дар, Аполлоне,



		   Милий читальнику наш, — дяка велика тобі.[381 - Аполлонові автор дякує як богові поетичного натхнення.]










Епітафія


[R 80]
		Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе.



		   Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382 - «Смерть не поглине мене…» (Nil mihi mors faciet) і ритмічно, й за змістом перегукується зі знаменитим Горацієвим висловом із «Пам’ятника»: «Non omnis moriar» («Ні, не весь я умру»).]










Анонімна поезія








Молитва до Матері Землі[383 - Вірш (ямбічний триметр) є молитвою до богині землі Теллюс, яка мислилась матір’ю всього живого і навіть матір’ю богів. Верґілій називає її першою з-поміж богів («Енеїда», VII, 136). Пов’язувалась також і з посмертними культами як спільна могила всього, що втратило життя.]


[R 5]
		Свята богине Земле[384 - 1. «Свята богине Земле…» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).], що народжуєш



		Усе на світі суще і відроджуєш.



		Під захист люд береш ти, всім снагу даєш,



		Повітря й води — у твоїй підлеглості.



		Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш



		І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся.



		Глибинний морок і безмежжя хаосу



		В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні,



		А хочеш — випускаєш, і киплять тоді



		


   Моря, тікає сонце, рине бурі шал,



		І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш.



		І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас.



		А помремо — до тебе прахом горнемось,



		І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385 - 14. «…що з тебе — в тебе… знов іде…» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).].



		Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси,



		Тобі — найвища шана між божеств усіх.



		Бо ж і людей ти, і богів родителька,



		Без тебе — ані зросту, ні народження.



		Богів Богине, щонайвища Владарко,



		


   Тебе прошу і кличу божество твоє.



		Моє прохання зволь ласкаво сповнити —



		Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі.



		Почуй мене й всміхнися моїм задумам —



		Про що молю, — охоче те сповни мені:



		Всі трави, зрослі із твоєї величі



		Всьому земному люду для покріплення,



		Свою цілющу силу хай являть мені —



		Прийди до мене, свіжих сил дарителько,



		І що із трав зготую — хай добро несе.



		


   Кому напій подам я, хто ковтне його,



		З твого веління хай він оздоровиться.



		Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша,



		Тієї ласки — того дару зцілення[386 - 33. «…того дару зцілення…» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).]!










Нічне свято Венери[387 - Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова.Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.]


[R 200]
		   Завтра, хто любив, хай любить![388 - 1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.



		Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні.



		Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389 - 4. «…на землю плодотворний рине дощ» — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).].



		Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій,



		Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям,



		Завтра суд верши, Діоно[390 - 7. Діона — одне з імен Венери.], з трону вишнього свого!



		   Завтра, хто любив, хай любить!



		                                Завтра — хто ще не любив!



		З пурпурових[391 - 9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни, що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому «пурпурових», 9 і «з крові створена», 23).] сплесків хвилі, де винурюють з глибин



		


   Лазурові хороводи й коні дибляться морські,



		З піни, вивів Понт[392 - Понт — тут: море.] Діону, з плодотворного дощу.







		   Завтра, хто любив, хай любить![393 - 12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Це ж вона багряним квітом розмальовує весну



		Й теплим подихом Фавону[394 - 14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.] набубнявілі бруньки



		Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос,



		Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл —



		Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять.



		Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов,



		Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру:



		


   Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та



		Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття —



		Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти.



		З крові створена Кіпріда[395 - 23. Кіпріда — Венера.], із цілунків пристрасних,



		Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги.



		Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям,



		Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже.







		   Завтра, хто любив, хай любить![396 - 27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок:



		Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те,



		


   Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком?



		«Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав».



		«Має йти він безоружний, без одежі має йти,



		Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв».



		Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна,



		Навіть голий — сам він зброя і то неабияка!



		   Завтра, хто любив, хай любить!



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі.



		«Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397 - 38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: «Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака», 39), господарка лісу (пор.: «Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи», 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).],



		Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака.



		


   І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе?



		І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити.



		Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх



		Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках,



		Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв,



		І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398 - 45. «Поетів світлий бог» — Аполлон.],



		Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень.



		Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи»



		   Завтра, хто любив, хай любить![399 - 48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол —



		


   Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400 - 50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.] довкіл.



		Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни!



		Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах,



		Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь!



		Будуть і сільські тут німфи[401 - 54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.], будуть тут і німфи гір —



		Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках.



		Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402 - 57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.],



		Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому.







		   Завтра, хто любив, хай любить![403 - 58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404 - 59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.],



		


   Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405 - 60. Рік — тут: як річний урожай.] створив



		І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони,



		Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла.



		В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим



		Всім сама керує, входить, потаємних повна сил.



		Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй,



		Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все,



		Щоб на світі все ступало на народження стежки.



		   Завтра, хто любив, хай любить![406 - 68—74. Венера як офіційне римське божество.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407 - 69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.] наш перевела



		


   Й за жону — з Лаврента діву[408 - 70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.] дала синові тоді ж,



		Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409 - 71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.];



		Із сабінянками — римлян поєднала теж вона.



		Звідси — рамни і квірити[410 - 73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.], звідси Ромул свій повів



		Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411 - 74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.] світові явивсь.



		   Завтра, хто любив, хай любить![412 - 75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Села дихають жагою, вже Венери в селах дух.



		Сам Амур же, син Діони, кажуть, у селі родивсь.



		Народивсь — і тут же поле приголубило його,



		І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.



		


   Завтра, хто любив, хай любить![413 - 80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.]



		                                Завтра — хто ще не любив!



		Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,



		Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.



		В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;



		Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.



		Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.



		А вторує — Філомела[414 - 86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.] в тополевім затінку.



		В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.



		Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.







		Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415 - 89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.]



		


   І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?



		Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.



		Так Амікли[416 - 92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.]: і мовчали — й домовчались: де вони?..



		   Завтра, хто любив, хай любить!



		                                Завтра — хто ще не любив!










Народження троянд[417 - Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).Переклав також М. Зеров.]


[R 646]

[Peiper, XXII. II]
		Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком



		   Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.



		Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418 - 3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).],



		   Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.



		От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —



		   Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.



		Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,



		   В тих намистинках роси й зелень городня була.



		Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,



		


   [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]



		Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової



		   Ружі, окраса окрас: Пест[419 - 12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд. ] їх ростив, і плекав.



		Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —



		   Той, що загинути мав з першим же променем дня.



		Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,



		   А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.



		Росяний ранок для них — один, одна у них барва,



		   Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420 - 18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.],



		Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,



		


   Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.



		Владарка Пафосу[421 - 21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.] в пурпур велить обом зодягатись —



		   Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.



		Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,



		   Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:



		Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.



		   Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.



		Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,



		   Вже висуває на світ ружа голівку свою.



		Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —



		


   І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.



		Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,



		   Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.



		Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —



		   Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.



		Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!



		   Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.



		Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:



		   Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.



		Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,



		


   День відкриває один і закриває — один!



		Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:



		   Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.



		Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:



		   Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.



		Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —



		   Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.



		Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:



		   Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.



		Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —



		


   Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.










Пісня веслярів[422 - Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).Переклав також М. Зеров.]


[R 388]
		Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!



		Моря довкіл неозорого бог[423 - 2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).], на лиці просвітлівши,



		Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —



		І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.







		Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!



		Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.



		Морю всміхається[424 - 7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).], з ним заодно, розпромінене небо,



		І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.







		Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!



		


   Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті



		Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,



		Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425 - 12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).].







		Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!



		Кавр[426 - 14. Кавр — північно-західний вітер.] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!



		Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —



		Берег німим щоб не був[427 - 16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).], а мірно відлунював: гей-я!










Сон пияка


[R 30]
		Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428 - Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.].



		   Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.










Про руїну Греції[429 - У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»]


[R 447]
		Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,



		   Греція впала-таки, сили розтративши всі.



		Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння



		   Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.



		Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!



		   Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.










Про початок і кінець любові


[R 451]
		Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,



		   Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:



		Наче вогненним вістрям мене підганяє до того



		   Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.



		Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?



		   Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.










Про образ уві сні


[R 674]
		Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,



		   Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.



		Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —



		   Сну того, владарю снів[430 - Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).], з віч моїх вік не здувай.










Епітафія Сенеці


[R 667]
		Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, —



		   Іншим тепер, не мені, занапащайте серця!



		Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю,



		   Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай!



		Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто:



		   Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431 - «…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.].










ЕПІГРАФІЧНА ПОЕЗІЯ








Написи на стінах





1


[CIL IV. 6842; В 2057]
		На Апеллесову б ти захотів поглянуть Венеру —



		   На мою цяцю поглянь: сяє красою й вона.[432 - 1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».]










2


[CIL, IV 1649; В 944]
		Хочеш закоханих угомонить, то краще повіддя



		   На вітерець ти накинь чи на стрімкий потічок.










3


[В 945]
		Хто полюбив, хай живе; хто не вміє любити, хай гине;



		   Хто збороняє любить — двічі хай гине такий![433 - 3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.]










4


[В 940]
		Все б я, що маю, роздарував хорошим дівчатам,



		   Жодна, однак, із юрби не до вподоби мені.










5


[В 943]
		Геть я душею знеміг, очей мені сон не змикає,



		   Дні йдуть чи ночі — дарма: в серці любов палахтить.[434 - 5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.]










6


[CII.IV, 1520; В 354]
		Заборонила білявка мені чорнявих любити;



		   Зможу, то добре, а ні — любитиму, хоч і не схочу.[435 - 6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).]










7


[CII.IV, 1904; В 957]
		Дивно, як досі, стіно, ще стоїш ти, хоч од таких-от



		   Написів (сором один!) мала б упасти давно.[436 - 7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій (II, VI, 27—30) замислюється над тим, хто ж то вперше прикрасив стіни сороміцькими малюнками.]










8


[В 1491]
		Знайте: ми живемо, смерть же ненависна — йде.[437 - 8. Сентенція, написана вугіллям на стіні будинку в Помпеях. «Смерть, яка йде» (Mors gradiens) — найпоширеніший у поетів образ смерті. Іноді вона й сама про це нагадує, як у приписуваному Верґілієві творі «Шинкарка»: «Смерть — за вухо щипне, скаже: „Живіть, я гряду“». Крок смерті або гучний, як у Горацієвій оді до Сестія (1, 4), або ж тихий: смерть підкрадається нечутно, обмотавши ноги повстю, як у П'єра Ронсара, який полюбляв образи й поетику Горація.]










Епітафії





9. Вільновідпущеники Турпілій і Турпілія


[CIL VI. 27788; В 1488]
		Зводить палати багач; мудрець — мурує гробницю.



		   Прихист для тіла — у них; дім наш постійний — у ній.



		Гості хвилинні ми там, а тут — поселення стале.



		   Там — метушня лиш, а тут — спокій на вічні часи.[438 - 9. Римська епітафія, ймовірно, І ст. Пор. у Горація (Оди. II, 18, 18—19): «Ти ж на пишний дім собі / Громадиш мармур, мав би — для гробниці»; пор. також розважання Трімальхіона в Петронія («Сатирикон», 71, 7): «дуже помиляються люди, коли оздоблюють свої оселі за життя і не дбають про ті, де судилось їм довше мешкати». Останній рядок пошкоджено, переклад за кон’єктурою.]










10. Ветеран Ціссоній


[C1L 111. 293; 6825; В 243]
		Поки жив я, радо пив я. Пийте, поки живете.[439 - 10. Напис з Антіохії, ймовірно І ст. Розмір: трохей. Закликами до пиття (мотив, перейнятий від античних) рясніє, зокрема, середньовічна поезія мандрівних студентів — ваґантів. Її відлуння, можливо, у нашій пісні: «Як засядем браття, коло чари…» Латинську епітафію («Пийте, поки живете») мовби продовжують слова із згаданої нашої пісні: «Бо на небі на дають горілки…»]










11. Скатерій Целер


[CIL VI, 26003; В 1495]
		Ми — вже ніщо. Та й були умирущі. Бачиш, мандрівче,



		   Як то, з нічого в ніщо, вмить потрапляємо ми.[440 - 11. Римська епітафія. Цікаво порівняти з Лукрецієм: «Речі не можуть / Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого» («Про природу речей», І, 857—858). Це «ніщо» у минулому і «ніщо» у майбутньому цікаво зіставляє, йдучи, очевидно, за Лукрецієм, Сенека у «Троянках»: «Цікавить тебе, де після смерті лежатимеш? — Де всі, хто ще не народжений».]










12. Луцілла, бездоганна жона Ексуперанція


[CILVIII, 11665; В 1497]
		Злом і добром є життя, а смерть — ні одне, ані друге.



		   Зваж, коли мудрий, що з двох менше натомлює нас.[441 - 12. Напис знайдено в Тунісі. Під віршовим текстом дописано, що Луцілла прожила 14 з половиною років, з яких ледве півтора була замужем за Ексуперанцієм; він і поставив їй цю пам’ятну плиту. Стародавні греки, зокрема, автори трагедій, хоч якими були життєлюбами, не раз висловлювали вкрай похмуру думку: «Не родитись на світ — було б / Наймудріше. Коли ж родивсь — / Тут же в край, звідки вийшов ти — / В небуття — повернутись», — співає хор у трагедії Софокла «Едіп у Колоні» (1225—1229).]










13. Квестор Вінесій Фірм


[CIL V, 6842; В 1093]
		Жив — набував, набуваючи — тратив; смерть перестріла —



		   Й від набувань і від трат миттю звільнила мене.[442 - 13. Напис з Північної Італії. В ориґіналі — гра слів: набував (quaesi) — алюзія до зазначеної перед віршовим текстом посади покійного, що був квестором (quaestor) — державним скарбником.]










14. Тіберій Клавдій Секунд


[CIL VI, 15258; В 1499]
		Лазні, Венера і Вакх — зіпсуття для нашого тіла.



		   Все ж вони й творять життя — лазні, Венера і Вакх.[443 - 14. Римська епітафія у вигляді зміїного вірша. Перед нею ще написано: «Має тут все з собою». З напису довідуємося також, що покійний прожив 52 роки, а пам’ятну плиту встановила його «товаришка життя». Про те, що вино, лазні і кохання прискорюють шлях до аїду, читаємо також в анонімній епіграмі з «Палатинської антології» (X, 112). Римська епітафія є ніби відповіддю на поширену думку, висовлену в грецькій епіграмі.]










15. Октавій Валеріан


[CILVI 11743; В 1498]
		Втік я, звільнивсь. «Бувайте! — кажу і Надії, й Фортуні, —



		   З вами вже я поквитавсь. Інших за носа водіть!»[444 - 15. Напис II ст. Схожа епіграма грецькою мовою збереглась у «Палатинській антології» (IX, 49).]










16. Секст Перенна Фірм


[CIL VI, 23942]
		Жив я собі, як хотів. А чому помер — і не знаю.










17. Гай Публій Ампліат, що прожив 6 років і 27 днів


[CIL XI. 207; В 507]
		Годі вже, батьку ридать, утри вже й ти свої сльози,



		Матінко люба моя. В своїй смерті я кари не чую:



		Карою — жити було, а смерть — то спокій для мене.[445 - 17. «Годі вже… ридать…» (Desine iam flere…) цієї епітафії нагадує зачин знаменитої елегії Проперція, яку називають «королевою елегій»: «Годі вже, Павле… — Desine, Paule…» (IV, 11). «В своїй смерті я кари не чую…»; у Сенеки: «Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара…»]










18


[В 2071]
		Мав я надію, гай-гай, на довге життя, та по смерті —



		   Вже ні надій, ні бажань — лиш порожнеча сама.










19


[CIL IX, 952; В 1340]
		Звільнююсь, світе, із сітей твоїх, прощавай, лицеміре!



		   Нині я тілом своїм, земле, до тебе горнусь.



		Що мені та марнота, коли, опинившись на волі,



		   Ген до етерних осель злинути прагне душа.[446 - 19. Спадають на думку слова Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не зловив». Так само ловив світ (житейське море) й Одіссея, збиваючи його різними звабами зі шляху повернення до рідної Ітаки.]










20. Раб Квінт Аммер


[CII. III 3247; В 1207]
		Тіло — в землі, ім’я на плиті, душа — у повітрі.



		   То чи не краще було б [і не топтати той ряст]?










КОМЕНТАР





Авсонія, Боеція, Клавдіана, Максиміана, Марціала і «Дистихи Катона» перекладено за виданнями:

Decimi Magnі Ausonii Burdіgalensis Opuscula / Recensuit R. Peiper. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1886;

Anicii Manlii Torquati Severini Boethii. De consolatione philosophiae / Ed. by Weinberger. — Vindobonnae, 1935 (Corpus scriptorum ecclesiasticorum Latinorum);

Claudian / Ed. with transl. by M. Platnauer. L. — N.Y., 1922 (Loeb Classical Library);

The Elegies of Maximianus / Ed. by Richard Webster. — Princeton, 1900;

M. Valerii Martialis Epigrammaton libri / Recognovit W. Gilbert. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1896;

Catonis philosophi liber […] / Rec. F. Hautlial. — Berolini, sumptibus Calvarii Sociorum. 1869.

Переклади з Авсонія і Клавдіана мають додаткове   м а р к у в а н н я, яке відсилає до нумерації творів у вказаних виданнях.

За Пайперовим виданням Авсонія перекладено також «Вислови семи мудреців» та «Народження троянд» невідомих авторів.

Авіана, Немесіана і Рутілія Намаціана перекладено за антологією Дафів: Minor Latin Poets / Ed. with transl. by J. W. Duff & A. M. Duff. — L. — Сambr., 1934 (Loeb Classical Library); Тіберіана — за антологією Ґаррода: The Oxford Book of Latin Verse / Ed. by H. W Garrod. — Oxford: Clarendon Press, 1912.

Анонімні твори «Латинської антології» (зокрема, й «Загадки Симфосія» та «Зміїні вірші»), а також Алкіма, Луксорія, Октавіана, Пентадія, Тукціана, Сульпіція Луперка і Флора перекладено за другим виданням «Латинської антології» А. Різе: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. I—II. За цим же виданням перекладено епіграми Сенеки і Петронія. «Суперечку весни з зимою» Алкуїна, вилучену з другого видання Різе, перекладено за першим: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — [ed. I] — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1869—1870. — Fasc. І-II. При перекладах з «Латинської антології» є   м а р к у в а н н я  — «R» з числом, яке відсилає до нумерації поезій у виданні А. Різе.

Епіграфічну поезію перекладено переважно за виданням Ф. Петровського: Петровский Ф.А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962; а №№ 8 і 16—20 — за польським виданням Л. Стороні Маццолані: Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990.   М а р к у в а н н я   при епіграфічній поезії відносить: «CIL» — до Corpus inscriptionum Latinarum, а «В» — до продовження «Латинської антології» А. Різе, яке на епіграфічному матеріалі підготували Ф. Бюхелер (тт. 1—2: №№ 1—1858) і Е. Ломмач (т. 3: №№ 1859—2299)[447 - Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897. — Fasc. I—ІI.Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Fasc. III: Supplementum / curavit E. Lommatzsch — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926.];




«Дистихи Катона» і «Розрада від Філософії» в перекладі А. Содомори вже видавались окремими книжками (Дистихи Катона / Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Грані-Т, 2009; Боецій. Розрада від Філософії/ Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Основи, 2002). Тут вони передруковуються вибірково і з незначними змінами. Решта перекладів друкується вперше. Це стосується також окремих епіграм Сенеки, які вже публікувалися в перекладі А. Содомори (Сенека. Епіграми // Всесвіт. — 1976. — № 8. — С. 166—169), проте для цього видання вони перекладені наново.




Більшість творів, пропонованих у цьому виданні, вперше бачать світ українською. Давніші переклади (у тих випадках, коли вони були) переважно згадуються в коментарях.




Знайти попередні переклади пізньої латинської поезії можна у двох загальних хрестоматіях, а також у виданнях творів М. Зерова (більшість перекладеного належить саме йому):

Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. K.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.).

Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.

Зеров М. Твори: в 2-х тт. — K.: Дніпро, 1990.




[Решта коментарів віднесено до тексту у вигляді приміток. — Прим. верстальника електронної версії.]




ПОКАЖЧИКИ





І. Поезія «Латинської антології» у «Відлунні золотого віку»


R = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. І—ІІ. (Посилання на номери творів);

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на сторінки нашого видання).




II. Епіграфічна поезія у «Відлунні золотого віку»


Всі посилання — на номер епіграми у відповідному виданні.

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на номер епіграми в розділі «Епіграфічна поезія»);

CIL = Corpus inscriptionum Latinarum;

В = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supple-mentum. Pars II: Carmina Latina epigraphica: Fasc. І—ІI conlegit Fr. Buecheler (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897); Fasc. III curavit E. Lommatzsch (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926).

Петр. = Петровский Ф. А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962;

Storoni = Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990.







Примітки (до електронної версії)


Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником електронної версії


С. 14—15: Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член [літераурної] => літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». 

С. 24: Rúmpitur ínvidiá ([досліно] => дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові…

С. 112: Так що їй [задрити] => заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель…

С. 130: …Од [джрела] => джерела б одійшло й занепало.

С. 148: Міри нема — то й майна брак тобі, [сільки] => скільки б не мав.


notes



Примечания





1


Гаспаров М. Поэзия риторического века // Поздняя латинская поэзия. — М.: Художественная литература. 1982. — С. 10.




2


Пахльовська О. Розмова з поетом: Від грецьких ліриків — до «люди голого короля» // Калабро К. Я не скажу тобі, що це любов. — Львів: Літопис, 2009. — С. 55.




3


Частина цих перекладів побачила світ у першому виданні хрестоматії античної літератури О. Білецького (1936 p., без імені перекладача), більше було надруковано у другому виданні (Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. К.: Рад. школа, 1968), а перед тим — у «Вибраному» Зерова (K.: Дніпро, 1966).




4


Іноземна філологія, 1979. — Вип. 55. — С. 157—159.




5


Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.




6


Іноземна філологія, 1977. — Вип. 45. — С. 114—115.




7


Т. зв. Докторська чи Гепнерівська кам’яниця: пл. Ринок, 28.




8


Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х тт. — K., 1973. — Т. 2. — С. 423.




9


Існуванням перекладів більшості текстів названих авторів завдячуємо праці однієї людини — А. Содомори.




10


Показово, що словом epigonoi греки називали спершу просто «народжених після», «нащадків», не вкладаючи у це ніякого пейоративного змісту.




11


До речі, саме роботі збирачів і переписувачів доби каролінзького відродження ми завдячуємо збереженням багатьох безцінних текстів античних авторів. Часто саме рукописи того часу виявляються найдавнішими зі збережених.




12


Сучасний Туніс.




13


Луцій Анней Сенека (4 р. до P. X. — 65 p. після P. X.), уродженець Кордови, провідний римський філософ-стоїк, автор численних філософських трактатів, листів (найпопулярнішими стали його «Моральні листи до Луцілія»); писав також трагедії, сатири, епіграми тощо. Якийсь час, будучи вихователем молодого Нерона, фактично керував державою. Внаслідок придворних інтриг був висланий на Корсику; згодом, на веління того ж таки Нерона, покінчив життя самогубством. У дусі стоїчної філософії, Сенека закликав до скромного життя у злагоді з природою, до плекання розуму, що вирізняє людину з-поміж усіх інших створінь, до стійкості й готовності гідно сприйняти будь-які удари долі, до вміння бути собою; ділився своїм розумінням щастя, дружби, дозвілля, багатства й убогості, життя й смерті… Про що б, однак, не писав, усюди проступає провідна в античних письменників тема часу. Твори Сенеки справили величезний вплив на формування європейської думки. Відомим був Сенека й в Україні (в «Галицьких приповідках», що їх зібрав Г. Ількевич, є й така, іронічна: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй»). Серед козацької старшини особливо популярними були стоїчні заклики зневажати багатства, біль, несхитно стояти за правду, плекати вірність, дружбу, спокійно дивитися в обличчя небезпеки й самої смерті.

Подані тут епіграми дійшли до нас під іменем Сенеки, проте сам Сенека, очевидно, написав з них лише «Про час» і «До Корсики».




14


Пояснення до маркування див. у вступі до коментарів (с. 201—203). (У електронній версії — прим. їїї)




15


1. «…нагострює зуба…» — найпоширеніший в античних епітет часу — «edax», тобто «їдкий, що усе з’їдає» (у ваґантів: «tempus edax rerum» — «час, пожирач речей»). Найближча наша метафора — «зуб часу».




16


2. «Зрушує все із основ…» — увиразнені в поетичних образах візії неминучих змін знайшли яскраве відлуння у пізнішій європейській поезії, наприклад, у П'єра Ронсара («Гастінському лісорубові»): «Тож істину повів філософ давніх літ, / Що в світі кожна річ прямує до загину, / Щоб форму полишить і іншу взять на зміну. / Там здійметься гора, де мріє простір піль, / Широкий ляже діл, де був афонський шпиль, / I зашумлять жита, де лютували шторми. / Матерія — жива, лиш відмирають форми» (переклав Ф. Скляр). У живописі ця філософська тема чи не найзворушливіше подана на полотнах представника німецького романтизму XVIII—XIX ст. Каспара Фрідріха Давіда.




17


6. «…запломеніє в огні…» — за уявленнями філософів стоїчної школи, весь світ періодично гине у вогні. Ця ж тема — далі, у Сульпіція Луперка (с. 147) (У електронній версії — прим. їїї).




18


3. «…на гори громадячи гори…» — натяк на велетнів, Ота й Ефіальта, які, наваливши на Олімп гору Оссу, а на неї — Пеліон, спиналися до неба, поки Аполлон не повбивав їх стрілами.




19


5. «Розуму смерть не йме…» — звеличення розуму, людської думки — в основі стоїчної філософії; Сенека — її чільний представник у Римі. «Toute la dignité de l’homme consiste en Ia pensée» («Уся гідність людини — в її думці») — не раз наголошує у своїх «Думках» Блез Паскаль, чиї роздуми рясніють ремінісценціями із творів античних письменників.




20


1. «Дружби царів уникай…» — автор тут розвиває мотив, який раніше бачимо в Овідія («Скорботних елегії», III, 4, 4 і далі).




21


7. «…вітрило згорни…» (contrahe vela) — Цю ж саму пораду (contrahes vela) дає Горацій Ліцінієві у своїй знаменитій оді про золоту середину (II, 10).




22


11. «З… великим мале…» — поняття відповідності (грец. prepon, лат. aptum, decorum) — одне із засадничих у морально-етичній філософії стародавніх.




23


4. «…юрби уникай…» — таким закликом Сенека починає свій сьомий лист до Луцілія: «Питаєш, чого слід уникати передусім?.. Юрби…». У подальших рядках епіграми помітні виразні ремінісценції зі «Скорботних елегій» Овідія.




24


5. «Інших — труди бойові…» — антитезу «я — інші» чи не найпоетичніше увиразнив Тібулл у своїй першій елегії: «Інший хай горне собі рудого золота копи… — Я ж — убогість обрав, життя дозвільного стежку…».




25


8. «…Часом своїм володіть.» — бути господарем свого часу, не піддаватись «окупації» (homo occupalus — зайнята, ділова людина) — провідна думка філософських творів Сенеки.




26


1. Кóрдуба (тепер Кордова) — місто в Іспанії, батьківщина Сенеки. Кордуба сильно постраждала від громадянської війни між Цезарем і Помпеєм.




27


11. Лузитанія — римська провінція на території суч. Португалії; у II ст. до н. е. лузитани воювали з римлянами, зокрема і проти Кордуби, що була в римському володінні.




28


13. «…прибивають до скелі…» — натяк на прикутого до скелі Прометея; цей натяк акцентовано грою слів: «вбив» (12) — «прибивають» (13).




29


Острів Корсика (у греків — Кірнос) в епоху Імперії був звичним місцем для заслання. Сенека відбував тут заслання вісім років (41—49 pp.). Перше місто на острові заснували у VI ст. до н. е. грецькі колоністи з малоазійського міста Фокеї. Ільва (тепер — Ельба) — невеликий острів на схід від Корсики. Пес — сузір’я Великого Пса (який «ощирюється» своєю найяскравішою зіркою — Сіріусом); поява цього сузір'я на передранковому небі (в середині липня) збігалася з настанням найспекотнішої пори року.




30


Паллади дари — оливки (оливкове дерево було деревом Афіни).




31


1. Крісп — Ґай Саллюстій Пассієн Крісп, впливовий політик, оратор, консул 44 р. н. е., родич історика Саллюстія, близький до імператора Клавдія.




32


8. Кекроп — міфічний перший цар Аттіки, тому «мед Кекропа» — аттічний мед; Аттіка славилась своїм смачним і цілющим медом.




33


12. «…меж не накреслено їй» — в ориґіналі дещо інший образ: якщо тіло ув’язнене (cohibetur) місцем вигнання, корсиканською землею, то дýмки — не ув’язнити, вона завжди вільна. Так вигнанець Овідій думкою був у Римі, Шевченко, шанувальник Овідія, — в Україні…




34


Катон Молодший (95—46 р. до н. е.) — римський політик-республіканець, противник Цезаря; наклав на себе руки, коли стала зрозумілою безповоротна поразка Республіки. Сенека, зокрема, у «Листах до Луцілія», оправдовує самогубство, якщо це не спонукана страхом втеча із життя, а розумний вихід. Сам Сенека відійшов із життя, перетявши собі вени (див. також у Марціала, II, 80).




35


Дзвін у вухах вважали свідченням того, що хтось людину обговорює або згадує.




36


4. «Милою будь…» — в ориґіналі (commoda si fueris) «якщо будеш ввічливою» (уступливою, догідною). В епіграмі з гумором подано ще один приклад золотої середини.




37


Петроній Арбітр († 66 р. н. е.) — письменник і державний діяч, наближений до Нерона, естет, «арбітр вишуканості» (arbiter elegantiarum), автор знаменитого роману «Сатирикон», у якому дав живу яскраву картину римського суспільства. Через звинувачення у змові під тиском Нерона подібно до Сенеки скінчив життя самогубством. Під його іменем в «Латинській антології» дійшли деякі епіграми.




38


Чотиривірш, приписуваний в антологіях Петронієві, є варіацією фраґмента Овідієвих «Героїд» (XVI, 101—104).




39


Античні, починаючи від Гомера, живо цікавилися природою снів. Цікаві описи і вигаданих, і правдивих снів знаходимо у багатьох авторів. Це зацікавлення перейняли й нові часи. «О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон?» — читаємо у Леонардо да Вінчі.




40


5. «…що впродовж дня було — діє вночі…» — ту саму думку і з такими ж прикладами (правник, полководець, мореплавець, гончак тощо) висловлює ще Лукрецій («Про природу речей», IV, 962 і далі).




41


«Рівним же палом грудей» — «Подібне лікується подібним» (Гален) — один із принципів античної медицини; народне: «клин — клином».




42


3. «…завзята мурашка…» — маленька мурашка й для античних була символом великої праці («parvola… magni formica laboris» — у сатирах Горація).




43


5. Орк, або Плутон, — бог смерті і підземного царства.




44


7. Просерпіна — донька Церери, яку Плутон викрав у матері і взяв собі за дружину.




45


8. Церера — богиня врожаю і злаків; тому поети часто вживають її ім'я символічно — на позначення зерна, хліба тощо. Таке вживання бачимо й у цьому фраґменті.




46


Дедал — міфічний винахідник, який, рятуючись з ув'язнення в лабіринті критського царя Міноса, змайстрував собі крила і за їх допомогою полетів з острова




47


Марк Валерій Марціал (бл. 40—102) — класик римської епіграми, родом з міста Більбіліс в Іспанії. З 64 р. мешкав у Римі на становищі клієнта, а на старість повернувся на батьківщину. Неперевершений майстер тонкого гумору і вишуканої гри слів, писав досконалою, відточеною мовою. Його твори справили величезний вплив на жанр епіграми в пізній римській і новоєвропейській літературі.

Українською окремі епіграми Марціала перекладали: М. Борецький, В. Державин, М. Зеров, Ф. Луцька, Т. Лучук, В. Маслюк; переспівував Т. Франко (докладніше див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 237). Чимало епіграм Марціала переклав Д. Гандзій (більшість — у рукописах).




48


«Красно справи ведеш…» — в ориґіналі протиставлено прислівники belle (красиво, красно) і bene (добре). При тій нагоді згадуємо Піттака, одного із семи мудреців. «Що найважливіше у житті?» — запитали його. «Добре робити те, що робиш», — відповів. Аттік, займаючись усім одразу (довідуємося тут про найрізноманітніші заняття римлян), не міг усього робити добре — робив красиво, для показу.




49


«Вмер… бо вмирать не хотів…» — цей парадокс цікавив, зокрема, й Сенеку. У «Листах до Луцілія» він говорить про гладіаторів: деякі, коли їх доставляли на возах до Колізею, знаходили спосіб відібрати собі життя ще перед боєм на арені.




50


Писання дійсно передбачає читача (в ориґіналі чіткіше: «Чиїх віршів ніхто не читає — той і не пише»). Навіть Марк Аврелій, пишучи свій твір під заголовком «До себе самого» (в українському перекладі Ростислава Паранька — «Наодинці з собою»), безумовно, орієнтувався на читача.




51


Марціал висміює захланність свого адресата, який не може впоратись з цілим зайцем і, замість порізати його, безпідставно нарікає на кухаря, який, мовляв, недопік зайця. Жарт побудований на двозначності латинського слова scindere — «різати, сікти, мучити». В перекладі гра будується на спільному корені слів «різка» і «різати».




52


Мова про декламації — публічне виголошення поетичних творів, передусім трагічного жанру. Поети-декламатори (нерідко графомани) зануджували слухачів відчитуванням своїх розлогих творів. «Довго ще слухать мені?..» — роздратованим тоном починає Ювенал свою першу сатиру, згадуючи, як настраждався, коли «охриплий Корд» (якийсь невідомий поет) декламував свою «Тесеїду».




53


8. «Те, що даєш… — твоє» — ця парадоксальна думка перегукується із часто акцентованим у «Листах до Луцілія» закликом Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе». Цю засаду перейняло й християнство. Існує також переклад М. Борецького.




54


Цікаво, що якомусь Постумові й Горацій адресує свою оду (II, 14), в якій з особливою силою акцентує неминучість смерті, закликаючи тим самим дорожити днем і не відкладати життя на завтра. Марціал і при цій темі знаходить місце для дотепу: «пізно вже й нині, Постуме, жити». Згадуємо при нагоді німецьке прислів’я: «Morgen, morgen, nur nicht heute, sagen alle faulen Leute» («Завтра, завтра, лиш не нині — кажуть люди всі ліниві»).




55


Нестор і Пріам — царі-старці, герої троянської війни. Існує також переклад Ф. Луцької.




56


Золото, срібло, глина — йдеться про вази, виготовлені з відповідного матеріалу. Стелла — чоловіче ім’я.




57


Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор (134—63 до н. е.) призвичаїв свій організм до отрути, постійно вживаючи її невеликими дозами; за іронією долі, отрута на нього не подіяла навіть тоді, коли він сам намагався накласти на себе руки, тому пробив себе мечем. Існує також переклад М. Борецького.




58


Існує також переклад М. Борецького.




59


Звичай дарувати книжки з підписами (автографами) був і в давнину. Серед поезій Катулла є поетична присвята (дедикакація): автор дарує щойно видану книжечку своєму другові Корнелієві Непоту. Давню традицію мають і нинішні презентації: в добу імперії римські письменники і шанувальники поетичного слова збирались на рецитації, де автор виголошував свої твори перед аудиторією (про це, зокрема, у своїх «Листах» Пліній Молодший). Про надоїдливих рецитаторів (декламаторів) — також IX, 83.




60


Існує також переклад М. Борецького.




61


Пор. у Проперція (II, 25, 7): «Бурями бите судно на піску прибережнім трухліє». Не одну повість іг би розповісти той «струхлілий шматок дерева». Знову ж таки спадає на думку знаменитий рядок із Верґілієвої «Енеїди» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…»-«Є таки сльози речей…» Нове, ще не пошарпане бурями судно тих «сліз» іще не має. Епіграму присвячено уламкові міфічного корабля Арґо, який показували в Римі часів Марціала. На цьому кораблі арґонавти плили за золотим руном в Колхіду, і він традиційно мав репутацію першого корабля, що вийшов в море. Кіанеї (або Симплегади) — дві рухомі скелі, між якими мав пройти Арґо, щоб потрапити в «Скіфське» (тобто Чорне) море. Чорне море вважалося в античності небезпечним для мореплавців. Існує також переклад М. Зерова.




62


«Під Ведмедицею» — на Півночі. Гетський — тут: північний. «…повільну ходу гетського неба зірок…» — «рух» зірки на небі протягом ночі здається тим повільнішим, чим ближче зірка знаходиться до північного полюса; «Прометеева скеля» — Прометея було прикуто до скелі на Кавказі. «Виліпить плем'я людське» — саме Прометей виліпив із глини перших людей.




63


1. «О часи! О звичаї» — знамениті слова Марка Туллія Ціцерона з його промови проти змовника Катіліни, які він повторював і за інших нагод. Часи, власне, є такими, яких звичаїв тримаються люди, що живуть у тих часах (mores — звичаї, звідси — «мораль»). Римські автори ставили за зразок суворі звичаї староримської Республіки, протиставляючи їх моральному занепадові суспільства в добу Імперії.




64


3. «тесть і зять» — традиційне в римських авторів віднесення до Цезаря і Помпея, які в різні періоди свого життя були то союзниками, то ворогами (аж до громадянської війни між собою); Помпей був одружений з донькою Цезаря.




65


Марціал натякає на те, що Ґалла і Піцентін отруювали своїх чоловіків чи дружин. Існує також переклад М. Борецького.




66


1. Цезар — тут: імператор Доміціан — сучасник Марціала, що правив у 81—96 pp.




67


4. Про декламування — див. ком. до VII, 3.




68


«Старша була б — захотів» — Натяк на те, що зі старшою не довелось би вже довго жити (зате можна було б скористатися її спадком).




69


Сенатори і вершники — два найвищі прошарки римського суспільства. «Тридцять сестерціїв» — йдеться про подарунок клієнтам від багатого патрона з нагоди його свята; звичною сумою такого подарунка було десять сестерціїв; на становищі клієнта жив і сам Марціал.




70


Розкішні обіди, що їх влаштовували римські багатії-вискочні — одна з ознак морального занепаду тодішнього суспільства (про це, зокрема, римські сатирики: Горацій, Ювенал, Петроній та ін.). Існує також переклад М. Борецького.




71


Брут — перший римський консул (509 р. до н. е.), Нума — перший після Ромула цар (715—674 р. до н. е.), з глини Прометей виліпив найдавніших людей. У цій епіграмі поет виставляє вік Лесбії не поважним (як це, очевидно, робила сама Лесбія), а жалюгідним.




72


«…краще тобі до смаку…» — поживу інтелектуальну, почерпнуту з книги, часто зіставляли з поживою для тіла: і те, й те — або живить, або — шкодить; тут, як і там, можна вибирати не те, що корисне, а лиш те, що солодить — бути ласуном. Про шкідливість перебирання наїдками, як і книжками, — Сенека у другому листі до Луцілія.




73


Авіт (Avitus) — «дідівський», «старовинний»; саме ім'я повертає читача у давні часи, коли люд іще тримався села.




74


Таг, Салон — ріки в Іспанії, на батьківщині Марціала, який більшу частину життя прожив у Римі.




75


7. «Тут споживаєш, там з ниви живеш…» — в ориґіналі чіткіше протиставлено споживацький спосіб життя у місті — життю в селі, де до всього треба докласти рук: «Pascitur hic, ibi pascit ager» — Тут (у місті) «годуєшся» (досл. «пасешся»), там — нива тебе годує: «…що з городця збереш». Подібні настрої в Авсонія («Садиба»).




76


7. «…тут ледве що тліє вогнище…» — в Римі дрова доводилось купувати, а отже, й економити.




77


Ім'я і тут суголосне із змістом епіграми: Софрон (Сафрон) означає: «цнотливий», «чистий».




78


Марціал натякає тут на те, що хтивий Лабієн розпродав свої сади для того, щоб накупити юних рабів (pueros) для розпусти; висміюючи Лабієна, що той замість садів лишився з фіґою, Марціал будує свій дотеп на подвійному значенні слова, яке означало не лише дерево, але й кондилому (в делікатному місці), яка би мала свідчити про розпусний спосіб життя адресата. В перекладі вдалося зберегти гру слів, хоч і дещо з іншими акцентами — відповідно до тих значень і вживань, які має слово «фіґа» в українській мові (пор. наші вислови: «показати фіґу», «дістати фіґу», «лишитися з фіґою» тощо).




79


В Римі був звичай дарувати людині, що видужувала, подарунки — так звані сотерії.




80


«Левом, наприклад, ти став…» — як, скажімо, Сулла, який, за Плутархом («Життя Сулли», 30), замолоду був м’якої, співчутливої вдачі, а ставши диктатором, уславився своєю жорстокістю. Одне слово, «Honores mutant mores» — зі зміною почестей змінюються й звичаї людини. Передбачити, якими стануть ті «звичаї», поведінка, спосіб життя, справді неможливо.




81


«Гостииці» (Xenia) — так називається XIII книга Марціала, до якої належить ця епіграма. Книга складається з епіграм, написаних у вигляді підписів до дарованих предметів. Тріфон — відомий як видавець Марціала і Квінтиліана. Антична традиція знаходить свій відгомін і в наші часи: поетичну збірку під заголовком «Ксенії» (2005) видала Оксана Максимчук.




82


«…надто безпечна…» — Причина — у процентованому тут «nimis» (над міру). Універсальне «Ne quid nimis» («нічого над міру»), як тонко спостеріг автор епіграми, діє й у цьому випадку.




83


Веселий приклад відносності. Майже буквальний відповідник у наших коломийках: «Аби’с знала, моя мамко, / Шо сі зо мнов діє: / Черевина підростає, / Пояс коротіє».




84


Верона — рідне місто Катулла, Мантуя — Верґілія. Ще один доказ того, що «Homo locum ornat, non hominem locus» («Людина є окрасою місця, а не місце — окрасою людини»). Існує також переклад В. Маслюка.




85


Марк Аврелій Олімпій Немесіан Карфагенський — поет кінця III ст., «останній буколічний автор». Від нього дійшла частина дидактичної поеми «Про собаче полювання» і чотири еклоги (в рукописах XV—XVI ст. разом з еклогами Кальпурнія). Певних біографічних даних про поета нема.

Існує український переклад другої еклоги Немесіана (Ю. Кузьми) — див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ. 2000. — С. 283—285. Першу еклогу перекладено вперше.




86


Тітір, Гімет, Мелібей, Мопс — традиційні для буколік імена пастухів. Пан — грецький бог, покровитель стад, пастухів, навчив людину виготовляти з очерету флейту (сирінгу) і грати на ній (пор. 4); Фавн — італійський бог, відповідник Пана; уявляли його як одиничним богом, так і множинним (пор 66: «фавни»);, Аполлон (Феб) опікувався мистецтвами і насамперед співом (пор. 5; 25), як бог світла міг ідентифікуватися з богом сонця Геліосом (пор. 86); лавр (пор. 65) — присвячене йому дерево. Орфей — міфічний співець і гравець на лірі (пор. 25—26); Палес — пастуша богиня, опікунка кіз і овець, молоко (пор. 68) було традиційною жертвою, яку їй підносили; Флора — богиня цвіту; Мани — душі померлих (пор. 22; 70);




87


2. «…ще цикад… не чути…» — вказівка на ранню пору (пор. 7): цикади «розспівуються» ближче до полудня (в спекотний час).




88


15. «Мопса-невдаху… переміг» — пісенні змагання — традиційний мотив буколіки.




89


32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать…




90


74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.




91


75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».




92


86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.




93


87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).




94


Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури.

Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу.

Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).




95


Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».




96


9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».




97


11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.




98


12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.




99


17. «Тую садибу тобі опишу…» — як, скажімо, Горацій описує свою, сабінську, в посланні до Квінтія (І, 16).




100


19. «Пізнай себе» — відомий напис на храмі Аполлона в Дельфах; в ориґіналі цитований грекою.




101


21—24. Югер — близько 0,25 гектара; маєток з такою площею, як тут описано, вважався невеликим.




102


31—32. «А як нудьга…» — про своє хитання між містом (Римом) і селом (сабінською оселею) — часто Горацій, наприклад, у «Посланнях» (І, 8).




103


Цикл зберігся неповністю. Кожна частина циклу писана іншим метром: 1 — сапфічна строфа; 2 — ямбічний диметр; 3 — дактилічний гекзаметр; 4 — ямбічний диметр; 5 — ямбічний триметр; 6 — елегійний дистих; 7 — ямбічний диметр; 8 — дактилічний гекзаметр.




104


1—2. «Сонце… ластівка…» — двома враженнями: зоровим (сонячний промінь) і слуховим (голос ластівки) Авсоній розпочинає свій цикл «Перебіг дня». Про розпорядок свого дня пише у «Листах» (IX, 36) і Пліній Молодший. Любить, однак, полежати при зачинених віконницях і, наодинці з собою, трохи над чимось подумати у напівтемряві — коли «очі йдуть за душею, а не душа — за очима, які бачать те ж саме, що й душа, коли не бачать нічого іншого». Естетику ранку, що її виплекала античність (див. також «Дистихи Катона», І, 2, с. 159), перейняли нові часи: «Коротко спи», — одна з перших настанов «Салернського кодексу здоров’я» Арнольда з Віланови (XIII ст.); прокидатися з сонцем радить Г. Сковорода. «Хто рано встає, тому Бог дає», — запевняє і народна мудрість.




105


4. Парменон — промовисте ім’я: грецькою означає «повільний»; так само називався раб в комедіях Теренція.




106


5. Вовчки (glires) — невеликі гризуни, розведення яких було поширеним у Римі: їх м’ясо вважалось делікатесом; зимою впадали у тривалий і глибокий сон.




107


15. Люна — богиня, уособлення місяця (у греків — Селена); закохана в прекрасного юнака Ендиміона, наслала на нього непробудний сон, щоб зберегти йому вічну молодість.




108


17—18. «Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе, // Звідки сам не ждеш!» — цими словами Данаїда Гіпермнестра в Горацієвій оді до Меркурія (III, 11, 38—39) рятує свого чоловіка від смерті; будячи лінивого раба цитатою з героїчного контексту, Авсоній підсилює комічність сцени.




109


23—24. Лесбос — батьківщина поетеси Сапфо, винахідниці сапфічної строфи, якою написано цей вірш; ямбічний диметр — розмір наступного вірша




110


5—10. Помитися, помолитися: чисте тіло — чисті помисли.




111


12. Медове печиво — традиційна форма жертви римським богам; автор цих рядків — християнин, тому він відмовляється від старих поганських культів («лишаю вівтарям пустим», 14) і протиставляє їм просту і чисту молитву до триєдиного християнського Бога.




112


19—21. «Вже на устах — молитви злет…» — молитовним словам передує готовність душі, молитовний настрій, без якого слова — то лише слова («полова»).




113


22—23 — останні два рядки вірша вважають додатком пізнішого походження.




114


В багатьох рукописах цей твір приписується учневі Авсонія християнському поетові Павлину Ноланському. «Молитва», зрозуміло, складена найповажнішим, епічним, розміром — гекзаметром. Пронизана традиційними християнськими «загальними місцями», ремінісценціями зі Святого Письма: прим. 115, 116, 117, 118, 121, 122, 127. Попри цілковите занурення в християнську тематику і реалії, «Молитва» не позбавлена ремінісценцій і з класичної літератури: прим. 119, 125, 126. З почерпнутих з античних джерел моральних настанов, якими рясніє «Молитва», вирізняється найголовніше — задовольнятись лише достатнім і не мати зайвих жадань, що спонукають до негідного вчинку, скаламучують душевний спокій, віддаляють від Бога (59 — 60). Можна молитись, як Авсоній, розлого, можна — й «зітхнути до Бога» елегійним дистихом (гекзаметр із пентаметром), як це написав хтось на Роттердамському, 1713 p., виданні «Скорботних елегій» Овідія: «О Deus omnipotens, Caeli terraeque Creator, / Tu velis in studiis semper adesse meis» (Творче неба й землі, Всемогутній Отче наш, Боже, / Зволь у навчанні моїм бути зі мною, Благий).




115


9. «Слово Боже і Слово Бог» — пор. Єв. від Йоана, І, 1, 2.




116


13. «…не стається без кого ніщо…» — пор. там само, 1, 3.




117


19. «Пагоном кращим» — про народи, що, на відміну від «гордовитих» євреїв, від яких Ісус «кривди зазнав», прийняли християнство (пор. посл. до Римлян, 11, 16—24).




118


21. «…а через нього зріти могли й Отця…» — пор. там само, 14, 9: «хто мене бачив, той бачив Отця».




119


39. Молочний шлях як дорога до Бога нагадує Овідія, у якого Молочний шлях «безсмертних веде до палат осяйних Громовержця та до престолу його» («Метаморфози», І, 170—171).




120


39. Люна — місяць.




121


40—42. «Ілля…, на колісницю взятий» — II Кн. Царів, 2, 11; Енох — Кн. Бутгя, 5, 24 і Посл. до Євреїв, 11, 5.




122


48. «ширяв понад води» — Кн. Буття, 1, 3.




123


51. «Над нутрощами не міркую» — поширений спосіб ворожби в античності — за нутрощами жертовних тварин, т. зв. гаруспіція.




124


57. Мани — душі померлих, смерть.




125


57. «душа своїх манів боїться» — подібно в «Енеїді», VI, 743.




126


73. «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну» — пор. Марціал, X, 47, 13, пор. також сентенцію Періандра з «Висловів семи мудреців» (див. нижче, с. 164): «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше».




127


82. «Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла» — пор. Символ віри; і багато інших.




128


84. «Струни Давида» — псалми Давидові.




129


5. «…привітаю їх…» — люб’язно вітатися, зичити здоров'я один одному, надто у ранкову годину, — шанований античними звичай. «Saluta libenter» («На вітання не скупись») — одна з настанов у Катонових «Дистихах»; згодом її повторить у своїх приписах гарної поведінки Еразм Роттердамський.




130


7. Четверта година — день у римлян завжди мав в собі 12 годин (від сходу до заходу сонця); не знаючи, в яку пору року відбувається дія, не можемо напевне сказати, котра б то була година за сучасною системою (адже літом денна година була, природно, довшою ніж зимою); в кожному разі, до полудня (о «шостій» годині) лишалося вже менше часу, ніж минуло від світанку.




131


10. Сосій — так називався раб у комедіях Плавта; тут — кухар.




132


5. «П’ятьох я кликав…» — тісне коло друзів за столом (на цьому не раз наголошував Горацій) — це приємна бесіда; більше — гамір, як про це польське прислів’я: «Сім бесіда, дев’ять — біда» («Siem biesiada, dziewięć zwada»); про це ж — грецьке прислів’я, відповідно до якого, учасників застілля мало бути не менше, ніж число Харит, і не більше, ніж число Муз, — тобто від трьох до дев’яти.




133


У творах римських авторів, передусім доби Імперії, знаходимо чимало «кулінарних» пасажів; тут — помітні перегуки з раннім твором Верґілія «Сніданок» (Moretum). Зберігся лише початок твору.




134


Пайпер переніс цей твір до циклу «Перебіг дня», хоч рукописна традиція зберегла його окремо. Тут зображено роботу раба-стенографіста. Як відомо, латинську систему стенографії розробив секретар Ціцерона у І ст. до н. е. Нею користувались і в часи Авсонія, і навіть в середньовіччі. Віршовий розмір, чотиристопний ямб, надає творові потрібної тут жвавості, бадьорості, ділового ритму. Атор ділиться з читачем своїм подивом: вухо слуги-скорописця ловить, а рука переносить на папір ще й неозвучені слова — перехоплює думку. Мотив письма, що випереджує думку, бачимо ще в Марціала (XIV, 208).




135


30. «…тут і наука промовчить…» — Авсоній мимоволі засвідчує свою вченість — шанований античними прискіпливий, науковий, погляд на «природу речей»; тут їхній природний хід (ordo rerum) наче порушений дивовижним хистом скорописця; поет розрізняє розвинутий вправністю природний хист (munus) свого прислужника і Божий дар (donum).




136


36. «…що хочу — щоб і ти хотів…» — ремінісценція або й свідоме звернення до відомого вислову Саллюстія: «Idem velle atque idem nolle, ea demum firma amicitia est» («Цього хотіти й цього ж не хотіти — ось чим є, врешті, справжня дружба»).




137


Початок втрачено: перші три рядки є перекладом умовної реконструкції, яку запропонував Г. Г. Евелін-Вайт (Ausonius / with transl. by H. G. Evelyn-White, in two volumes. — L. — N.Y., 1919—1921 (Loeb Classical Library). — Vol. I., p. 26).




138


2. Евр — південно-східний вітер; тут еври — вітри загалом.




139


Ще філософи-стоїки мали звичай, перед тим, як іти на нічний спочинок, озирнути прожитий день, що є наче моделлю життя. 1—3. Виразні ремінісценції з Лукрецієвої поеми «Про природу речей», де автор не раз вдається до поетичного опису хмар, що набувають під подувами вітру найдивовижніших форм. Пор. також Петронія «Про сни» (с. 63).




140


11. Трагічні злуки — тобто такі, що їх описано в трагедіях, пов’язані з інцестом (як в Едипа і т. п.).




141


18. «між аланами… мене тягнуть, бранця» — тут, як і в попередньому рядку, автор бачить себе учасником тріумфальної процесії, але цього разу не серед переможців, а серед бранців тріумфатора (алани — один із «варварських» народів, з якими воювали римляни).




142


20. Тірійський — фінікійський (Tip — місто в Фінікії); використання пурпуру як барвника вважали фінікійським винаходом.




143


22—24. «Віщий співець» — Верґілій (пор. «Енеїда», VI, 282—284 і 893—896; про брами — пор. також у Гомера: «Одіссея», XIX, 562 — 567).




144


В основі епіграми — Езопова байка «Про невмілого лікаря», віршове опрацювання якої дав також Бабрій (75).




145


Діт — Плутон, бог підземного царства.




146


За жартівливим текстом, очевидно, прихована поважна думка: легше наслідувати когось, аніж бути собою. «Найважливіше — бути собою» (Сенека).




147


4. Аркадських ослів — грецька область Аркадія славилась цінними породами ослів.




148


Філомуз — промовисте ім’я: грецькою означає «любитель Муз», тобто — наук чи мистецтва. Щодо книг, то у другому своєму листі Сенека дає Луцілієві цікаву пораду: «Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо тобі мати — скільки прочитаєш».




149


Граматик в античності — це або вчитель граматики, або, як тут, — філолог в широкому розумінні.




150


Плектр — медіатор у вигляді «ложечки», виготовленої з тваринного рогу, якою видобували звук зі струнного інструмента.




151


Барбітон — різновид ліри з довшими струнами і, відповідно, нижчим звучанням.




152


Кітаред — співець, що акомпонував собі грою на кітарі (чи подібному струнному інструменті).




153


«Ті — до вподоби Венері…» — тобто подекуди порушено любовну тему, подекуди — поважнішу (Мінерва — богиня письменства, мистецтва, ремесла); ідеали філософа-стоїка — несхитність духу, сувора простота звичаїв; епікурейця — оперті на пізнанні природи духовні насолоди, відстороненість від суспільного життя.




154


Зразок популярного в античності жанру — т. зв. екфрастичної епіграми з описом твору мистецтва. Декілька грецьких епіграм на статую Ехо збереглося в «Палатинській антології» (XVI, 153—156), проте Авсоній прямо не залежить від цих зразків.




155


Ехо — німфа, уособлення луни; не могла починати розмови сама, а лише підхоплювала кінці чужих слів, не знаючи їх початку.




156


8. «…голос хіба що змалюй…» — спроби, однак, були: згадаймо, наприклад, «Крик» — твір попередника експресіонізму норвезького живописця і графіка Едварда Мунка.




157


Кумська Сивілла — одна з головних сивілл (пророчиць) давнього Риму. Випросила в Аполлона довге життя, забувши попросити разом тим вічну молодість; тому була символом жіночого довголіття і старості, як Нестор (див. ком. до Марціала, V, 58) — чоловічого.




158


5. «Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера…» — Діана була богинею-дівою, що, серед іншого, опікувалась дівочою цнотою; відповідно, зображалась тільки одягненою — на відміну від богині любові Венери, яку митці найчастіше зображали оголеною.




159


7. В ориґіналі дослівно: «хай продає мистецтво серединної Венери» — натяк на витончене, грайливе мистецтво кохання, що стало темою знаменитого твору Овідія.




160


Закоханий у німфу Дафну Аполлон (Пеан — одне з його імен) переслідує свою обраницю, яка тікає від нього, бо дала обітницю незайманості; в епіграмі страх втратити незайманість зображено алегорично, з відтінком гумору як страх перед Аполлоновими стрілами.




161


Граматик — див. ком. до епіграми XIX, 7 (у електорнній версії — прим. 149).




162


4. «Із граматики він — виняток…» — наче підтвердження афоризму: Nulla reguła sine exceptione («Жодного правила — без винятку»).




163


Поет із тонким гумором і дотепом (блискуча риторична вправа!) інтерпретує ще Арістотелеві належну думку про єдину душу, яка може перебувати у двох тілах (так. Верґілій для Горація — «половина його душі»).




164


Епітафії є латинською переробкою грецьких текстів, приписуваних Арістотелю. До власне «троянських» епітафій в рукописах безпосередньо, зі збереженням суцільної нумерації, додаються також епітафії інших міфічних чи історичних осіб (№№ 27—35).




165


Агамемнон — мікенський цар, що очолив похід греків на Трою після того, як троянський царевич Паріс викрав Єлену — дружину Агамемнового брата Менелая. Коли Агамемнон повернувся після війни до Мікен, його вбила дружина Клітемнестра.




166


Єлисейські поля — місце у підземному царстві, куди по смерті переносились праведники, серед яких був і Менелай.




167


«Зятю Тіндара і Батька богів» — Цар Спарти Тіндар був земним батьком Менелаєвої дружини Єлени, котра насправді народилася від Зевса.




168


Еант Теламонід наклав на себе руки після того, як, охоплений безумством, зганьбив себе тим, що, прагнучи помститися ахейським вождям (за їх несправедливе рішення передати обладунок покійного Ахілла не йому, а хитромудрому Одіссеєві), напав не на самих вождів, а на стадо худоби. Агамемнон (Атрід) не дозволив належно поховати його тіло. З крові Еанта виріс гіацинт, на пелюстках якого можна розгледіти перші літери імені Еанта (Аякса): А і І. Зразком для цієї епітафії послужив вірш грецького поета III ст. до н. е. Асклепіада Самоського («Палатинська антологія», VII, 145); два останні рядки Авсоній додав від себе.




169


Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.




170


Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.




171


Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.




172


Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.




173


«Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.




174


«Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).




175


Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».




176


«Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.




177


Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.




178


Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).




179


Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875). 




180


«Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).




181


Кікони — фракійське плем'я.




182


Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).




183


Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).




184


В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.




185


«Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».




186


Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.

Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.




187


Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.




188


10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).




189


19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.




190


20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).




191


Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).




192


11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.




193


Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.




194


Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.




195


22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».




196


Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).




197


1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).




198


10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.




199


13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.




200


14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.




201


Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».




202


1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).




203


4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).




204


9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).




205


Клавдій Рутілій Намаціан — латинський поет першої пол. V ст. Походив зі знатного ґалльського роду, володів в Ґаллії великими маєтками, довго жив у Римі, 414 р. був префектом Рима, 416 р. змушений був повернутися на батьківщину і власне це повернення стало темою його поеми «Про повернення», що збереглась неповністю. Рутілія Намаціана називають «останнім римлянином за своїм світоглядом».




206


Поема складається з двох книг і містить поетичний опис повернення поета з Риму на батьківщину в Ґаллію. Пропонований фраґмент — прощальна молитва-хвала Римові — містові і божеству (в пізньоримську епоху римляни вшановували богиню Рому — уособлення міста). Як автор цього твору, родом із Ґаллії (нинішня Франція), повертаючись на батьківщину, тужить за Римом, так французький поет Дю Белле (XVI ст.), живучи в Римі снує свої жалі за родинним Анжу.

Фраґмент І, 47—154 переклав також М. Зеров.




207


49. «…отче людей…» — Рим (Roma) лат. мовою жіночого роду; в ориґіналі — «володарка» (regina), «родителька» (genetrix) людей і богів.




208


56. Океан, за найдавнішими уявленнями греків, які відбилися в античній поезії, — ріка, що краєм світу пливе довкола земного диску.




209


57—58. «…Феб… виганяє коней…» — відчутні тут нотки тієї хвали Римові, яку Горацій проспівав у своїй «Віковій пісні», Верґілій — в «Енеїді» (передусім, щодо «справедливої і прекрасної» влади Риму над світом (див. рядок 80 і далі), у «Георгіках» (хвала Італії), а також інші римські поети, зокрема, Проперцій.




210


59—60. Лівією в найдавніші часи називали всю відому в античності Африку, тому вона була символом південного краю світу; Ведмедиця — північ, край під сузір'ями Великої і Малої Ведмедиці.




211


67—68. Засновники Рима Ромул і Рем були дітьми Марса і весталки з роду Енея (Енеадів). Матір’ю Енея була Венера. Тому римляни називали себе нащадками Енея (Енеадами) і Ромула (Ромулідами).




212


73—76. Оливу людям подарувала Мінерва, виноград — Вакх, землеробства навчив юний герой Триптолем, лікування — Аполлон (Пеан); Алкід — Геракл, внук Алкея, герой, прийнятий до сонму богів.




213


83—84. Ассірія і Мідія — одні з найдавніших імперій Сходу, розквіт яких припадає на VIII—VII і VII—VI ст. до н. е. відповідно; мідійцями називали також персів, чия імперія панувала на Сході в наступні століття.




214


85—86. «Парфян царі й македонські тирани» — йдеться про війни кінця III — поч. II ст. до н. е. між македонськими Селевкідами, що правили в Сірії, і парфянами, що дошкуляли їм з боку Ірану.




215


97—102. Йдеться про водогони («повітряні арки»), якими надходила до Риму вода з довколишніх рік і озер; Іріда — богиня — уособлення райдуги; «Гігантів труди» — «споруди кіклопів»: так греки називали масивні кам’яні споруди мікенської епохи (в Мікенах, Тирінфі тощо).




216


107—110. Тарпея — Тарпейська скеля на західному схилі Капітолійського пагорба в Римі; потік води, що пробився недалеко від скелі, за однією з легенд, стримав сабінян, що вторглися в місто Ромула під час «сабінської війни».




217


117. «У вінку вежоноснім» — уособлення Риму (богиня Рома) зображалося в короні, що мала форму зубців міської стіни.




218


125—128 — називаються римські поразки в ході воєн, які закінчувалися перемогою римлян: битва над р. Аллією (390 р. до н. е.), у якій римляни зазнали поразки від ґаллів на чолі з Бренном, які після того захопили більшу частину Риму, але дуже скоро мусили відступити під натиском свіжих сил римлян; ганебна поразка римлян у Клавдинській ущелині (321 р. до н. е.) від самнітів, наслідком якої був принизливий для римлян мирний договір, якого вони щоправда не дотримались, повернувши незабаром хід війни на свою користь — аж до повного підкорення самнітів; ряд поразок на початку Піррової війни: при Гераклеї (280 р. до н. е.), при Аускулі (279 р. до н. е., знаменита сумнівна «Піррова перемога»), але в цілому війна закінчилася розгромом армії Пірра при Беневенті (275 р. до н. е.); катастрофічний для римлян розвиток II Пунічної війни (216 р. до н. е. — розгромна поразка при Каннах, 211 р. до н. е. — карфагенський полководець Ганнібал був близький до того, щоб здобути сам Рим), яка все-таки закінчилась розгромом карфагенян 202 р. до н. е.




219


134. «Нитка суворих сестриць» — нитка життя, що її уділяють три сести Парки.




220


135—136. 1169 р. від заснування Риму — 416 р. н. е.




221


141—142. Ґетами Намаціан і його сучасники називають вестґотів, які в той час були великою небезпекою для римської держави (410 p., за шість років до початку поетової мандрівки, ґотський король Аларіх вперше за вісім століть захопив сам Рим).




222


145. Рен — р. Рейн.




223


148. «…дощем, Риме, багатша твоїм…» — вважалось, що дощові хмари до Африки приносив північний вітер з Італії. 224




224


Тібр — ріка, на якій стоїть Рим, а також бог цієї ріки.




225


155—156. Покидаючи Рим на судні, поет мав вздовж Тібру минути храм Кастора і Поллукса в римській гавані Остії, а далі — при виході у відкрите море — храм Венери (Кітереї); як Діоскури (Кастор і Поллукс), так і Венера, оберігали тих, що в морі.




226


157. Закони Квіріна — римські закони: Квірін — епітет Ромула.




227


160. — Префект Рима доби пізньої імперії був міським головою з найширшими, зокрема й судовими, повноваженнями; Намаціан став префектом Рима 414 р.




228


Під іменем Авіана до нас дійшло 42 байки, писані елегійним дистихом, які переважно є переробками (хоч і не безпосередніми) грецьких байок Бабрія (II ст.). Байки Авіана мали велику популярність і часто використовувались як шкільна читанка. Нічого певного про автора не знаємо. На підставі мови і стилю роблять висновок, що написані байки не раніше, ніж кін. IV ст.

В байках № 5, 8, 34 у дужки взято «проміфії» (моралі перед основною розповіддю), що навряд чи належать Авіанові.

Чотирнадцять байок (1, 2, 3, 4, 9, 11, 16, 18, 19, 21, 22, 27, 32, 39) раніше переклав М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 295—301). Байки, запропоновані у цій антології, українською перекладені вперше.

Подаємо таблицю відповідностей Байок Авіана і Бабрія:







229


5—6. «…шкуру нап'яв…» — пор. наш фразеологізм: «бути не в своїй шкірі». Байка увиразнює заклик моральних філософів, зокрема, стоїків — бути собою.




230


2. «…розкошувати в багні…» — пор. в Олександра Олеся: «В болоті жаби рай знайшли…».




231


11—12. Кінцівка байки нагадує нам відомий вислів: «Medice, cura te ipsum» — «Лікарю, вилікуй самого себе» (Єв. від Луки, 4, 17).




232


1. «Задовольнятись своїм…» — цій проблемі Горацій присвячує першу, адресовану Меценатові, сатиру.




233


3—4. «…щоб… Фортуна не повернула колеса…» — пор. наш фразеологізм: «Нехай вже так котиться», «Повернулося колесо фортуни» тощо. Колесо — головний атрибут богині долі Фортуни, символ хиткості щастя.




234


Марсове поле — територія в Римі, де відбувались гімнастичні і військові тренування і змагання.




235


Богиня Земля — Теллюс.




236


Кініфійські отари — кози: долина африканської ріки Кініф славилась тонкорунними козами.




237


3—4. «І позбігався звіриний весь рід… — Всяке було там звір’я…» — зачин байки перегукується з початком «Лиса Микити» І. Франка: «Ось ідуть вони юрбами… — Все, що виє, гавка, квака…».




238


15—16. Мораль байки можна було б окреслити й нашим прислів’ям: «Краще синиця в руці, аніж журавель в небі».




239


У Леоніда Глібова замість цикади — коник-стрибунець. Українська байка передбачає, зрозуміло, відповідний колорит: «Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака».




240


Мотив ситості у неволі і голоду, але на волі, звучить і в новій літературі, скажімо, в поезії Шандора Петефі («Пісня собак» і «Пісня вовків»). Ось голос вовків: «Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!». «Добровільне рабство — найганебніше рабство», — проектує цей мотив на людське суспільство у своїх «Моральних листах» Сенека.




241


Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл. 480—524) — римський філософ, християнський теолог і політичний діяч, «останній римлянин». Займав найвищі державні посади при дворі остґотського короля Теодоріха, проте згодом звинувачений у державній зраді, ув'язнений і через деякий час страчений. Найвідомішим його твором є писана в ув’язненні «Розрада від Філософії». У творі чергуються прозові пасажі з поетичними. Тут подано переклад вибраних поетичних пасажів.




242


І, 1. Настрій цього поетичного вступу багато в чому суголосний настрою «Скорботних елегій» Овідія, який теж оплакує свою старість, до того ж — на засланні.




243


6. «Не відреклися мене: йдуть, куди шлях мій проліг…» — той самий мотив вірної Музи — в Овідія: «Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту, // Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була» («Скорботні елегії», IV, І, 19—20).




244


17. «…зрадливим добром… забавляла Фортуна…» — Боецій часто акцентує на зрадливості Фортуни, її несподіваних ударах, бо ж сам звідав на собі її жорстокість: успішне, щасливе життя, яким він втішався, змінилось життєвою трагедією.




245


22. Боецій підсумовує свою поезію усталеною в давнину думкою: щасливим можна назвати лише того, хто свій життєвий шлях закінчує щасливо; зразком для античних була оспівана Софоклом трагічна доля Едіпа.




246


I, 7. Поезія складена т. зв. адонієвим віршем. Ця ритмічна-одиниця (—UU—U), що в античній поезії виступала кінцівкою сапфічної строфи, збігається й з нашими у віках відточеними висловами («Господи Боже!»; «Многая літа!»; «Дай, Боже, щастя!»; «Сійся, родися» тощо); звучить вона й у космогонічній карпатській колядці: «Коли не було / з нащада світа, / тогди не було / Неба, ні землі, / А но лем було / Синєє море, / А серед моря / зелений явір» (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — K.: Дніпро, 1988. — с. 11, 48).




247


6. Австр — сильний дощовий південний вітер.




248


21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.




249


26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.




250


1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).




251


2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.




252


Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.




253


Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).




254


Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).




255


35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.




256


Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).




257


3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.




258


3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.




259


25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.




260


Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».




261


4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».




262


6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.




263


9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.




264


19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.




265


27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).




266


1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).




267


14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.




268


Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.




269


14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).




270


Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.




271


1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.




272


17. «От що дарує нам час!» — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.




273


23. «Наше життя — не цілісна річ…» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).




274


72. «…аніж у силі сліпій…» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).




275


74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.




276


«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.

Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).




277


3. Камени — Музи.




278


4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.




279


10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).




280


13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.




281


33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.




282


До «Латинської антології» не належать «Дистихи Катона» і «Вислови семи мудреців». Про поняття «Латинська антологія» див. «Від упорядника».




283


Флор — поет ІІ ст., сучасник історика Флора. Його поезія дійшла в «Латинській антології». Жодних певних біографічних даних про нього не маємо. Можливо він є тією самою людиною, що й ритор Флор, родом з Африки, автор незбереженого трактата про Верґілія.




284


Розмір циклу — трохеїчний тетраметр.




285


Протиставлення «уста — серце» знаходимо, зокрема, в І. Франка: «устонька — тиха молитва» — «серденько — колюче терня» («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»).




286


Аполлон — бог світла; Лібер (Вакх, Діоніс) — бог виноградарства і виноробства.




287


«На корі накреслив ймення…» — про «любовні записки» на корі дерев читаємо у «Пастуших піснях» Верґілія, в елегіях Проперція, в «Пріапеї» (LXI, 13; див. ком. до Епіграфічної поезії, № 7) в інших авторів; див. також у Немесіана (Екл. І, 28—29).




288


Порушено «вічну» проблему: чи від народження людина буває лихою, чи такою стає (пор. у Солона Афінського: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти»).




289


Катон — Марк Порцій Катон Старший (234—139 р. до н. е.) — римський політик і письменник, борець за давню простоту, категоричний противник на його думку шкідливого чужоземного (насамперед грецького) впливу на римську культуру; Сократ (бл. 469—399 р. до н. е.) — грецький філософ.




290


«Зле весь час лише мовчати…» — пор. у «Книзі Еклезіастовій»: «Час говорити і час мовчати».




291


Консулів і проконсулів обирали терміном на один рік.




292


Під іменем Сульпіція Луперка «Латинська антологія» зберегла для нас два подані тут твори. Про самого автора нічого не відомо.




293


Ця поезія, складена сапфічною строфою, — своєрідне ліричне резюме неперервних в античній (та й новій) літературі роздумів над постійними перемінами і проминанням усього сущого.

Є також переклад М. Зерова (Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад. школа. 1968. — C. 585).




294


10. «Тоншає в ріллі й сам леміш…» — у «Скорботних елегіях» Овідія (IV, 6, 13): «Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом».




295


3. «Зóлота дика жага» («auri dіrа fames»)… — виразна ремінісценція з Верґілієвої «Енеїди»: «Зóлота клята жага» («auri sacra fames»).




296


5. Евріфіла — міфічна цариця, що, зваблена підкупом, переконала свого чоловіка Амфіарая піти на війну, з якої він більше не повернувся.




297


7. Дочка Акрісія — Даная, що народила сина від Зевса, який проник до неї у вигляді золотого дощу.




298


11. «Днює й ночує багач…» — жадібного багача, що лежить на скрині з грішми (типовий персонаж сатиричних творів), бачимо на вазовому малюнку ще з IV ст. до P. X.




299


13. «Убогого… багатства…» — «Убогий не той, хто мало має, а той, хто багато жадає» (Сенека). Пор. також: Авсоній, Епіграми, XXIII, 14 і «Вислови семи мудреців», І, 3, 35 і далі.




300


«Злипле волосся…» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).




301


Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).




302


Жодних даних про автора не маємо.




303


Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.




304


1. «Чую, зима утекла…» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».




305


1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.




306


7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.




307


12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.




308


22. «…збігайте нитки з веретена…» — нитки життя, що їх прядуть Парки.




309


2. «…хвилі-мандрівниці гра…» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).




310


Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.




311


Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.




312


10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.




313


Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.




314


Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.




315


Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.




316


1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.




317


2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.




318


Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».




319


«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.

Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).




320


I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).




321


I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…




322


I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.




323


І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.




324


І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»




325


І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.




326


І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).




327


І, 15. Порада пов’язана, зокрема, з морально-етичною проблемою бути і видаватися (esse — videri): хтось є добродійним від природи, а хтось — прагне таким видаватися, отже, — й хваленим бути. Двовірш виснувався, очевидно, з трактату Сенеки «Про добродійства», де ця ж думка — у стислій прозі: «Qui dedit beneficium taceat; narret qui accepit» — Хто обдарував когось добродійством, хай мовчить, а розказує про нього — обдарований.




328


I, 18. Порада веде до оспіваної у Горація золотої середини (не посередності!) й до поняття міри, що в підґрунті античної філософії. Вперше про це — Архілох: «Радість є — радій; є туга — потужи собі, але — / Міру знай…». У щасті пам'ятати про нещастя — щоб душа була добре підготовленою, наче панцирем оснащеною (pectus bene praeparatum), до неминучих у житті перемін: «Жити — то наче у війську служити» (Сенека).




329


II, 6. Вміння радіти малому, приборкувати свої забаганки й уникати надміру — запорука людського щастя. «Disce gaudere» — Вчись радіти (Сенека). Образ, що у другому рядку, перегукується з кінцівкою Горацієвої оди про золоту середину — aurea mediocritas (11,10): …дужчим вітер став — поспіши згорнути / Повне вітрило.




330


II, 22. «Розділяй із другом усі свої турботи, усі помисли. Вважатимеш його вірним — таким і зробиш його» (Сенека). Александр Македонський настільки довіряв своєму лікареві Філіппу, що, не вагаючись, випив ліки, які той йому приготував — не зважав на листа, де його попереджували про небезпеку отруєння; листа ж дав прочитати Філіппові вже після того, як той засіб випив. За іншою версією, спокійно пив ліки під час того, як Філіпп читав листа: на обличчі лікаря бачив не страх, а обурення.




331


II, 25. Овідій у «Посланнях із Понту» (I, VI) співає хвалу тій богині, Надії (Spes) що лиш одна ще залишилась на «злочинних землях», богині, яка не покидає хворого до останнього поруху живчика, коли від страдника вже й лікар відступився… Серед багатьох афоризмів, що стосуються поняття «надія», — чи не найвідоміший у нас той, що належить Лесі Українці: «Contra spem spero» (надіюся всупереч надії) — «Без надії сподіваюсь». На біломармуровому пам'ятнику (скорботна жінка з опущеною лірою), який для свого батька, пароха с. Біла на Тернопільщині, Амвросія Крушельницького, спровадила з Флоренції його славетна дочка Соломія, — напис латиною: «Semper tecum, Pater, in fletu et spe» — Завжди з тобою, Батьку, в сльозах і в надії.




332


II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…




333


III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями. «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу Імперії.




334


III, 2. В ориґіналі — «recte», правильно, прямо: Поняття морально-етичної філософії часто виражаються геометричними термінами: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» — Пряма лінія — найкоротша, пряма дорога — найбезпечніша. Піти манівцем, тобто відхилитися від прямої дороги. Говорити прямо, бути прямолінійним, кривити душею тощо.




335


III, 5. Синонім лінивства (segnities, ignavia) — inertia, дослівно відсутність творчості. Античні закликали до активності як тіла, так і душі (калокагатія — гармонія тілесного й духовного), зауваживши, що люди лінивішими бувають душею, аніж тілом. Звідси в Горація: strenua inertia — дійове лінивство, яке жене «зайнятих» людей світами у пошуках збагачення і щастя, воно ж, те щастя, — поряд, варто лиш своєю душею зайнятися. Про це ж і Сенека (…розрухавши тіло, тут же повертайся до душі — її вправляй денно й нічно), і Ювенал: Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano (Дбай і молись, щоб здоровим був дух у здоровому тілі). Цей вислів, до речі, відомий лише у другій його частині: Mens sana in corpore sano, що суттєво змінює думку сатирика. З цього приводу іронізує І. Франко: «В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта й гроша»… (щоб вона була чогось варта, треба й про неї дбати, а не лише про тіло).




336


III, 13. Життя — розгорнута книга, яку теж, як і звичайну книгу, треба вміти читати. Тією наукою, вмінням читати книгу життя, Горацій завдячував своєму батькові: «…це мій добрий, люблячий батько / Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. / Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, / Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив, — / Глянь, — додавав, — як ославився Альбія син; а до чого / Бай докотивсь! Непогана наука для тих, хто марнує / Батьківський спадок… Так мене, хлопця, застерігав… А велів щось робити — / Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»… Думка цього двовірша перегукується з відомим висловом Ціцерона: Historia magistra vitae (Історія — вчителька життя).




337


III, 14. Перед тим, аніж піднімати якусь вагу, зважуємо: чи, не перевищує вона силу наших м’язів; так і в писанні — чи за посильне беремося: «Отже, хто пише, — беріться за те, що було б вам по силі, / Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться» (Горацій — у «Поетичному мистецтві»). Втім, фізичні можливості людини, як їх не розвиваймо, — обмежені (єдиний Геракл — ponderi non cedit: не відступає перед вагою, навіть коли та вага — небесне склепіння), а от розумових можливостей — не вгледимо. Тому античні й закликали постійно розвивати те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот, — розум. «Уся гідність людини — в її думці», — неодноразово стверджує Паскаль. Відомий його вислів: «Людина лиш стебелинка, але — мисляча» (roseau pensant)…




338


IV, I. Душевна радість (сковородинське «веселіє серця») рідко йде в парі з нагромадженням багатств, отже, — з неминучими клопотами; на цьому найчастіше наголошували античні, передусім — Горацій, поет «золотої середини», поміркованості.




339


IV, 2. Задовольнятись необхідним — найчастіше акцентована у «Дистихах» думка. Мало чи багато потрібно людині? І мало, й багато. Мало — коли йдеться про тіло, «яким володіємо нарівні з тваринами» (Саллюстій); багато — коли про душу, «яка у нас спільна з богами»; потреби тіла годиться поскромнювати; потреби душі — ненастанно ширити…




340


IV, 5. Дистих перегукується з відомою мудрістю: «Здоров'я за гроші не купиш», а також — із традиційним запитанням «Як ся маєш?» (тобто як себе маєш): багач і справді, постійно зайнятий нагромадженням багатств, має ті багатства, але — себе не має.




341


IV, 12. «Більше розуму в кулаці, ніж деінде» (з фразеології М. Лукаша). Кулак — видима, фізична сила; розум (mens, animus, ingenium) — сила невидима. Людина (homo sapiens) покликана плекати у собі передусім те, чим вона є людиною, — розум, думку. «Розум плекай» (Fac sapias) перегукується з Горацієвим «Sapere aude» (зважся бути розумним) — гаслом Просвітницької доби. «Fortis» — не лише сильний фізично, а й хоробрий, енергійний. «Vir fortis» (стійкий муж) — ідеал зразкового у громадському й військовому житті римлянина (virtus — мужність), що плекає у собі найкращі фізичні й моральні якості. Ще ритор Сенека Старший, батько філософа Сенеки, нарікав на те, що перевелися мужі… В І. Франка («О. Лунатикові»): «Правда, синку, я не геній… / Ех, якби я геній був! […] Я б вам душі переродив, / Я б вам випрямив хребти, / Я б мужів з вас повиводив — / Навіть з мавп таких, як ти!»




342


IV, 15. Знаний вислів (джерело невідоме) «Amicus cognoscitur amore, more, ore, re» (Друга пізнаємо з любові, звичаїв, мови, діла) чи не найкраще ілюструє характерну для латинської мови стислість та гру слів; початкові літери знову ж озвучують те, що у підґрунті не лише дружби, а й загалом упорядкованого світу — A m o r (грец. Eros).




343


IV, 32. Загалом же (про це Горацій у першій сатирі) незадоволені своєю долею люди роблять навпаки: дивляться не на тих, кому гірше, а на тих — кому краще ведеться: «…скільки на світі біднішого люду, / Вперто не бачить ніхто, лиш багатий — скалкою в оці»… Такий звичай небезпечний ще й тим, що є межі вбогості, а меж збагачення — немає. Тим-то душевного спокою ніколи не знайде той, хто задивлений у багатого: дорівняє йому, а попереду — багатший, і так до безконечності…




344


Цей цикл невідомого автора рукописна традиція приписувала Авсонієві — автору іншого твору, у якому фіґурують сім мудреців. Як і «Дистихи Катона», «Вислови семи мудреців» мали велику популярність в новій Європі (і теж насамперед завдяки шкільному вжитку). На широку популярність циклу вказує, зокрема, те, що три сентенції звідси виведено на фасаді однієї з кам’яниць Львова поч. XVII ст. (див. нижче).

Сім мудреців — грецькі мислителі і державні діячі VII—VI ст. до н. е., відомі своїми життєво-філософськими настановами, сформульованими в афористичній формі. Різні автори дають неоднакові переліки семи мудреців, тут маємо один з варіантів. Кожен із семи творів циклу складається з семи віршів і написаний іншим розміром: дактилічним гексаметром, ямбічним триметром, малим асклепіадовим віршем, фалекієм, трохеїчним тетраметром, хоріямбом, дактилічним пентаметром.




345


Біант (VI ст. до н. е.) — суддя, родом з малоазійського міста Прієна (близько о. Самоса). Серед іншого, йому приписували знамените «все своє ношу з собою». «Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний» — цей рядок в ориґіналі («Quis dives? Qui nil cupiat. Quis pauper? Avarus») виведено на фасаді так званої Докторської кам’яниці у Львові (будинок початку XVII ст. на пл. Ринок, 28).




346


Піттак (пом. б. 570 р. до н. е.) — лесбоський правитель і законодавець. Коли в ході внутрішніх протистоянь його обрали правителем Мітилен (головного міста о. Лесбоса), розробив перше писане законодавство на Лесбосі. «У щасті друзів…» — поширена думка в античності: пор. напр. Овідія «Скорботні елегії», (І, 9, 5—6): «Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів, // Хмарні настануть часи — лишишся па самоті».




347


Клеобул (VI ст. до н. е.) — правитель родоського міста Лінда.




348


Періандр (пом. 586 р. до н. е.) — один з найяскравіших правителів Коринту (627—586 pp. до н. е.), за його правління Коринт переживав культурний і економічний розквіт. В античних авторів мав суперечливу репутацію — з одного боку, його називали серед семи мудреців, але з іншого, він мав славу жорстокого тирана. «Завше в парі іде корисне й красне» — ще один рядок, виведений латиною на Докторській кам’яниці («Nunquam discrepat utile a decoro»). Його ж читаємо і над внутрішнім порталом одного з будинків ринкової площі у Жовкві. «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше» — пор. Авсоній, «Перебіг дня», «Молитва», 73 (с. 86).




349


Солон (б. 640—560 р. до н. е.) — найзнаменитіший серед семи мудреців, афінський політичний діяч, законодавець, поет. Заклав підвалини афінської демократії.




350


Хілон (VI ст. до н. е.) — спартанський політичний діяч і поет. Дожив до глибокої старості.




351


Анахарсис (VI ст. до н. е.) — скіф царського роду, мандрував грецьким світом і вивчав грецькі звичаї; був відомий серед греків як філософ, що проповідував дотримання у всьому міри — навіть в самому дотриманні міри (пор. останню з поданих тут сентенцій).




352


Збірка зі ста загадок, яку датують не пізніше, ніж IV — поч. V ст., відома з рукописів «Латинської антології» і окремих списків. Про автора нічого не знаємо. Тривірші збірки — не просто загадки. Часто — це майстерно подані образи предметів, що загадуються. У підґрунті «Загадок» — притаманний усій античності зацікавлений погляд на будь-яку річ: античні дивились — дивуючись. Звідси — підхоплена й новими часами поетика буденної речі, вміння з чогось непримітного виснувати цікаву думку, приховане — зробити очевидним.




353


Святкування на честь Сатурна (Сатурналії) відбувалися в період зимового сонцестояння; на згадку про золотий вік Сатурна символічно скасовувались обмеження залізного віку: рабів звільняли від звичної праці і допускали до спільної з господарями святкової гостини, влаштовувались підкреслено розкуті і вільні гуляння, схожі на карнавал.




354


14. «Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче» — ремінісценція з Горація, «Сатири», II, 3, 40.




355


1. Стилос — паличка для писання по воску: з одного кінця гостра — власне для писання, а з другого заокруглена — щоб затирати написане. «Saepe stilum verlas» («часто обертай стилос») — дораджує Горацій молодим поетам.




356


7. «Є в мене сльози, авжеж…» — видається жартівливою відповіддю на знамениті слова Енея з Верґілія («Енеїда», І, 464): «Є таки сльози речей». «…повітря важке…» — над земним, не надто чистим, обтяженим вологою повітрям, за уявленням античних, — осяйний етер, небо, де селяться безсмертні боги.




357


8. Кінтія — Діана, богиня місяця.




358


9. Вчення про кругообіг води в природі було відоме в античності.




359


10. В античних поетів, дарма що то південні краї, натрапляємо й на описи по-справжньому гострої зими (acris hiems), як у Горація (Оди, І, 9): «В снігу глибокім, бачиш, гора он там, / Соракт, біліє? Снігом завалені, / Ліси пригнулись, а текучі / Ріки різким узялися льодом». Сенс останнього рядка загадки, мабуть, такий: замерзла вода («glacies», лід, — жіночого роду) і з-під ноги, ковзька, тікає (або кришиться), і з долоні, «гола», або висковзує, або топиться на ній, одне слово, — «не дається».




360


11. «Вічно обоє й біжать…» — «Ріки — це дороги, які йдуть» — зауважив Блез Паскаль.




361


12. Серед епітетів снігу (білий, блискучий, холодний, льодяний, колючий тощо) також — скіфський. Геродот у своїх «Історіях» (IV, 7) говорить таке: «В області, що пролягає північніше від землі скіфів, кажуть, годі щось побачити та й дістатись туди неможливо через летюче пір'я. Земля й повітря там дійсно переповнені пір'ям, а це заважає очам бачити». Сніг у його різних «тональностях» (то він падає, то сипле, то трясе, то порошить…) не був предметом опису для античних («пір’я» в Геродота — ще не метафора). Тут, однак, уже вчувається сніговий настрій: у першому гекзаметрі загадки — легке, подібне до пір'я, навіть не падіння, а наче ковзання (lapsus) сніжинок у повітрі; перекладач дозволив собі додати тому падінню ще й грайливості: воно «легковажне» — у прямому й переносному значенні слова.




362


13. Гірська сосна, що опиняється в морі, — найкрасномовніший зразок людської «зухвалості» (див. ком. до «Викрадення Просерпіни» Клавдіана). Тут уже помітна зміна погляду: сосна радше пишається своєю долею, аніж нарікає на неї. «…і жодного сліду…» — на відміну від плуга; плуг оре врожайне поле, корабель — «безплідне» море.




363


16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy».




364


20. Панцир черепахи використовували для інкрустації (тому «спину коштовну»), а також з нього виготовляли резонатор для ліри (тому «співаю… по смерті»).




365


22. Ця загадка є наче вільним переказом трьох рядків (33—35) першої сатири Горація: «Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям / Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, / Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає».




366


27. Ворона у греків (як, зрештою, і в римлян) була символом тривалого життя, що розтягалося на дев'ять віків чи людських поколінь (так в Овідія, «Метаморфози», VII, 271; у фраґментах Гесіода тощо).




367


28. «Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі…» — латиною лилик — «vespertilio»: від «vesper» — «вечір».




368


38. Народна етимологія вважала, що тварина і ріка Тигр названі однаково через те, що однаково швидкі. «З вітром пошлюблена я» — існувало повір’я, що тигриця вагітніє від Зефіра.




369


39. Кентавр мовби унаочнює приховані психологічні проблеми людини: він, сказати б, не може виконати основної вимоги моральної філософії античних — бути собою (constare sibi), оскільки не є одним і тим же — поєднує неоднорідне, непоєднувальне: голову людини — з тулубом коня; він, якщо застосувати наш фразеологізм, — «сам не свій».




370


40. «Сон мене облюбував…» — снодійні властивості маку відомі були від найдавніших часів. На античних вазах бачимо крилатого Гіпноса, бога сну, як він летить над землею зі стеблом маку й посипає на людей сон.




371


45. Пор. «Народження троянд».




372


98. Ехо — див. ком. до Авсонія, «На зображення Ехо».




373


99. Див. ком. до Авсонія, «Перебіг дня», «Сни».




374


«Зміїні вірші» в антології Різе займають позиції 38—80. Іноді їх приписували Луксорію, проте без достатніх підстав. Пор. також «Прихід весни» Пентадія, що теж написаний у формі зміїних віршів.

«Зміїні» — бо наче замкнуті у собі (подібно до змії, що тримає у пащі свого ж хвоста): початок гекзаметра, до цезури, повторюється у наступному пентаметрі, в його кінцівці; повторюється, звичайно, найважливіша думка, як у першому дистиху; «Випадок крутить усім». Метрично зміїні вірші базовані на елегійному дистиху.




375


«Випадок крутить усім…» — жереб можна витягати зі скриньки (урни), можна, потрясаючи, крутити нею, щоб із неї через проріз випав жереб. Так у підземному світі богині долі, Парки, вирішували, кому померти: чий жереб випав (на кожному було написане чиєсь ім’я), той мусив піти зі світу. Кажемо: «випало мені…».




376


Нарцис, закоханий у своє відображення, гине від від любові до себе самого. Міф про Нарциса можна розуміти й так: «Пізнай самого себе» (у Г. Сковороди: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»); принаймні, він таїть у собі загадку дзеркального відображення.




377


Юнона, Мінерва і Венера посперечалися, хто з них найпрекрасніша, і звернулися до Паріса, сина троянського царя, щоб той їх розсудив. Кожна з богинь намагалася у свій спосіб підкупити Паріса і той звабився на обіцянку Венери: він оголошує богиню найпрекраснішою і за це вона допомагає Парісові заволодіти прекрасною Єленою — дружиною спартанського царя Менелая. Це і стає причиною Троянської війни, яка прославляє Трою, але водночас призводить до її загибелі.




378


Герó — жриця Венери (Афродіти) в місті Сест на березі Геллеспонта (Дарданелли), в яку закохався юнак Леандр, що жив на протилежному березі протоки. Щоночі Леандр плавав до своєї коханої, орієнтуючись на вогнище маяка, яке запалювала для нього Геро. Одного разу вогнище загасло і Леандр загинув у морі. Верґілій у «Георгіках» (ІІІ, 258—263) наводить міф про Геро і Леандра для підтвердження своєї афористичної думки, що «Amor omnibus idem» («Всі однаково люблять») — тобто одна й ця ж сама жага на безрозсудні вчинки як людей, так і всіх інших істот… Протоку Дарданелли, повторюючи шлях Леандра, переплив у свій час Байрон.




379


Ніс і Евріал — супутники Енея, зразок сердечної дружби і готовності загинути один за одного. Їх смерть у бою з рутулами описує Верґілій в «Енеїді» (IX, 367—445).




380


«Люблять тебе — то люби» — в ориґіналі: «ubi amaris, ama», яке можна розуміти і так: «коли полюбиш — люби».




381


Аполлонові автор дякує як богові поетичного натхнення.




382


«Смерть не поглине мене…» (Nil mihi mors faciet) і ритмічно, й за змістом перегукується зі знаменитим Горацієвим висловом із «Пам’ятника»: «Non omnis moriar» («Ні, не весь я умру»).




383


Вірш (ямбічний триметр) є молитвою до богині землі Теллюс, яка мислилась матір’ю всього живого і навіть матір’ю богів. Верґілій називає її першою з-поміж богів («Енеїда», VII, 136). Пов’язувалась також і з посмертними культами як спільна могила всього, що втратило життя.




384


1. «Свята богине Земле…» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).




385


14. «…що з тебе — в тебе… знов іде…» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).




386


33. «…того дару зцілення…» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).




387


Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова.

Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.




388


1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.




389


4. «…на землю плодотворний рине дощ» — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).




390


7. Діона — одне з імен Венери.




391


9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни, що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому «пурпурових», 9 і «з крові створена», 23).




392


Понт — тут: море.




393


12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.




394


14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.




395


23. Кіпріда — Венера.




396


27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.




397


38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: «Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака», 39), господарка лісу (пор.: «Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи», 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).




398


45. «Поетів світлий бог» — Аполлон.




399


48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).




400


50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.




401


54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.




402


57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.




403


58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).




404


59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.




405


60. Рік — тут: як річний урожай.




406


68—74. Венера як офіційне римське божество.




407


69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.




408


70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.




409


71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.




410


73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.




411


74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.




412


75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.




413


80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.




414


86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.




415


89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.




416


92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.




417


Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.

Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).

Переклав також М. Зеров.




418


3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).




419


12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд. 




420


18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.




421


21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.




422


Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).

Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).

Переклав також М. Зеров.




423


2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).




424


7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).




425


12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).




426


14. Кавр — північно-західний вітер.




427


16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).




428


Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.




429


У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»




430


Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).




431


«…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.




432


1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».




433


3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.




434


5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.




435


6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).




436


7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій (II, VI, 27—30) замислюється над тим, хто ж то вперше прикрасив стіни сороміцькими малюнками.




437


8. Сентенція, написана вугіллям на стіні будинку в Помпеях. «Смерть, яка йде» (Mors gradiens) — найпоширеніший у поетів образ смерті. Іноді вона й сама про це нагадує, як у приписуваному Верґілієві творі «Шинкарка»: «Смерть — за вухо щипне, скаже: „Живіть, я гряду“». Крок смерті або гучний, як у Горацієвій оді до Сестія (1, 4), або ж тихий: смерть підкрадається нечутно, обмотавши ноги повстю, як у П'єра Ронсара, який полюбляв образи й поетику Горація.




438


9. Римська епітафія, ймовірно, І ст. Пор. у Горація (Оди. II, 18, 18—19): «Ти ж на пишний дім собі / Громадиш мармур, мав би — для гробниці»; пор. також розважання Трімальхіона в Петронія («Сатирикон», 71, 7): «дуже помиляються люди, коли оздоблюють свої оселі за життя і не дбають про ті, де судилось їм довше мешкати». Останній рядок пошкоджено, переклад за кон’єктурою.




439


10. Напис з Антіохії, ймовірно І ст. Розмір: трохей. Закликами до пиття (мотив, перейнятий від античних) рясніє, зокрема, середньовічна поезія мандрівних студентів — ваґантів. Її відлуння, можливо, у нашій пісні: «Як засядем браття, коло чари…» Латинську епітафію («Пийте, поки живете») мовби продовжують слова із згаданої нашої пісні: «Бо на небі на дають горілки…»




440


11. Римська епітафія. Цікаво порівняти з Лукрецієм: «Речі не можуть / Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого» («Про природу речей», І, 857—858). Це «ніщо» у минулому і «ніщо» у майбутньому цікаво зіставляє, йдучи, очевидно, за Лукрецієм, Сенека у «Троянках»: «Цікавить тебе, де після смерті лежатимеш? — Де всі, хто ще не народжений».




441


12. Напис знайдено в Тунісі. Під віршовим текстом дописано, що Луцілла прожила 14 з половиною років, з яких ледве півтора була замужем за Ексуперанцієм; він і поставив їй цю пам’ятну плиту. Стародавні греки, зокрема, автори трагедій, хоч якими були життєлюбами, не раз висловлювали вкрай похмуру думку: «Не родитись на світ — було б / Наймудріше. Коли ж родивсь — / Тут же в край, звідки вийшов ти — / В небуття — повернутись», — співає хор у трагедії Софокла «Едіп у Колоні» (1225—1229).




442


13. Напис з Північної Італії. В ориґіналі — гра слів: набував (quaesi) — алюзія до зазначеної перед віршовим текстом посади покійного, що був квестором (quaestor) — державним скарбником.




443


14. Римська епітафія у вигляді зміїного вірша. Перед нею ще написано: «Має тут все з собою». З напису довідуємося також, що покійний прожив 52 роки, а пам’ятну плиту встановила його «товаришка життя». Про те, що вино, лазні і кохання прискорюють шлях до аїду, читаємо також в анонімній епіграмі з «Палатинської антології» (X, 112). Римська епітафія є ніби відповіддю на поширену думку, висовлену в грецькій епіграмі.




444


15. Напис II ст. Схожа епіграма грецькою мовою збереглась у «Палатинській антології» (IX, 49).




445


17. «Годі вже… ридать…» (Desine iam flere…) цієї епітафії нагадує зачин знаменитої елегії Проперція, яку називають «королевою елегій»: «Годі вже, Павле… — Desine, Paule…» (IV, 11). «В своїй смерті я кари не чую…»; у Сенеки: «Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара…»




446


19. Спадають на думку слова Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не зловив». Так само ловив світ (житейське море) й Одіссея, збиваючи його різними звабами зі шляху повернення до рідної Ітаки.




447


Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897. — Fasc. I—ІI.

Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Fasc. III: Supplementum / curavit E. Lommatzsch — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926.