На каравелі "Улюбленець Нептуна"
Веніамін Юхимович Росін

Владлен Олексійович Суслов


У світі пригод






…На пінявих морських хвилях погойдується човен. В ньому купка людей у дивному одязі моряків XVI століття. Віддалік непорушно застиг старовинний корабель з різьбленою фігурою бога морів Нептуна. “Мабуть, кіно знімають… От здорово вони загримувались!” — захоплено думає піонер Федя Кудряш, який випадково опинився на морському узбережжі.

Проте хлопчик помилився. Після ряду загадкових і незрозумілих пригод Федя з подивом і страхом переконується, що він потрапив на справжню купецьку каравелу, команда якої в усьому дотримується звичаїв давноминулої епохи. Кудряш стає свідком диких взаємин між забобонними матросами, спостерігає люте знущання капітана над своїми підлеглими. Федя наочно переконується, яка прекрасна наша дійсність порівняно з темною й відсталою добою середньовіччя.













ФАНТАСТИЧНО-ПРИГОДНИЦЬКА


ПОВІСТЬ





Оформлення Г. Малакова












Розділ перший

Похід на шлюпках відкладають


Було ще рано, коли Федя Кудряш розплющив очі. Знадвору крізь вузьку щілину в брезентових полах намета пробивалось голубувато-рожеве світанкове сяйво. Табір “Променистий” ще спав.

Федя солодко позіхнув, потягся на ліжку. Радісно-збуджене почуття за мить охопило його, коли згадав, де він і як потрапив сюди. “Все-таки чудово, що я в Криму, — подумав Кудряш, перебираючи в пам’яті події останніх днів. — Скільки читав про сонячне кримське узбережжя, про море… Та що книги! Хіба з них уявиш усе, як є насправді? Навіть у панорамному кіно море не таке, як тут, за брезентовою стіною намету… Он воно хлюпає неподалік…”

Кудряш прислухався. Морський прибій глухо бив у кам’янистий берег, шарудів галькою. Верескливо кричали чайки.

Спати більше не хотілось. Федя тихенько встав, відхилив полу намету і мимохіть замилувався величною панорамою безмежної морської далечині, що відкрилася перед ним. Хлопчик одразу помітив зміну, яка сталася з морем. Воно було далебі не таке спокійне і лагідне, як звечора. Важкі свинцеві вали накочувались на берег; по них витанцьовувало сіре шмаття піни.

Несподівано вітер стих, і тільки дрібні бризки нагадували про те, що зовсім недавно тут розгулював нічний бриз.

— Ану лишень, вставайте! — гукнув Федя, стягуючи ковдри з товаришів. — Годі вилежуватись! Гляньте, море яке. Сьогодні, напевно, підемо на шлюпках.

— Облиш, — невдоволено пробурмотів червонощокий товстун Коля Дубчак. — Чого розкричався? Море, море… — Він натягнув ковдру на голову.

— Авжеж, так тебе й пустять у море, — баском обізвався білявий Альоша Шестаков. — Нас досі за маленьких вважають, хоч ми вже у восьмий перейшли. Бояться, щоб не простудились. Воно, звичайно, без походів вожатим спокійніше… Знову вигадають що-небудь, тільки б відкласти похід…

— Та замовкніть ви, — плаксиво обізвався Коля, — і поспати не дадуть…

Однак хлопцям було вже не до сну. Весело сміючись, вони стягли Дубчака з ліжка і подалися геть із намету. Услід за ними вибіг і Коля.

Через хвилину, захекавшись, друзі повернулися. Ранкова прохолода освіжила їх і остаточно відігнала сон.

Знову завели мову про морський похід, що так і не відбувся минулого разу.

— Правду каже Альошка, — мовив довготелесий русявий Володя Рижков, — скрізь порядки одні й ті ж. Був я торік в таборі в Бердянську, на березі Азовського. Й нам обіцяли; підете в море. Все на завтра відкладали. Так і поїхали з табору, а море тільки з берега бачили.

— Хм, теж мені море, — глузливо чмихнув Федя. — Велика калюжа, не більше. Там і глибини справжньої нема. На плоскодонках плавають, а про шлюпки, певно, ніхто й не чув.

— Чому ж не чув? — образився Володя. — У нас у таборі аж три морських шлюпки було. Тільки вожаті нам забороняли на них кататись…

— Ех ти, черевик сухопутний! — докірливо сказав Федя. — Хто ж на шлюпках катається? На шлюпках ходять!

— А ти не вчи мене, — почервонів Рижков. — Ти, либонь, на справжньому морському пароплаві ні разу не був, а я з татом приплив сюди з Одеси на “Росії”…

— Та я й плавати на такому судні не хочу, — сердито обірвав його Федя. — Хіба це справжній корабель? Понабудували залізних посудин, машин наставили! Що ж зосталося морякові? Стій собі та на всякі кнопки натискай!.. На кораблях різні радіопеленги, прожектори, ехолоти. Радіолакацію винайшли… Сидять морячки в теплій рубці, молочко з крендельками попивають, а на екрані всі мілини і підводні рифи видно, як у телевізорі… Теж мені мореплавці! Простої качки не переносять… Нещодавно я сам по радіо чув, автоштурмана сконструювали.

— Що це таке? — запитав Коля.

— Автомат, який сам прокладає курс, без людей. Усе за них кібернетика та телемеханіка роблять.

— От здорово придумали! — захоплено вигукнув Коля.

— Я на “Росії” теж бачив… — почав було Володя Рижков, та Федя знову перебив його:

— Так ось я й кажу: немає тепер справжніх моряків. Сміх один, а не плавання! Кругом маяків понабудували, кожен квадратний кілометр морів і океанів виміряли. Синоптики щодня зведення погоди дають — будь ласка, читайте. На кораблях солярії, плавальні басейни, музичні салони, кінотеатри. І жодного вітрила… — Федя важко зітхнув.

— А хіба це погано? — здивувався Альоша.

— Звичайно, для таких маминих синків, як ти, воно добре, а тільки я вам, хлопці, одне скажу: справжньому морякові тепер життя нема… — Федя безнадійно махнув рукою. — Ось мене візьміть. Скільки я книг прочитав про великих мореплавців, як готувався до далеких мандрівок! Та я, щоб ви знали, який хочете морський вузол зав’яжу. Сам, чуєте, сам, — він гордовито випнув груди, — без будь-чиєї допомоги навігаційну справу опанував… А на щоглу вилізу яку завгодно — голова не запаморочиться.

— Хе, хе, це де ж ти так на щогли лазив? — посміхнувся Володя. — Сам казав, що на морі вперше.

— Я стрибав із парашутної вишки, — гнівно зиркнувши на Рижкова, пояснив Федя, — привчив себе до висоти. А ще поруч з нами будують семиповерховий дім. Кран височенний стоїть. Я на нього аж до самої стріли забирався… Що хочете кажіть, а справу морську я знаю добре. От тільки, — Федя знову зітхнув, — коли забажаю стати матросом, не візьмуть. Скажуть, малий іще, підрости…

— Авжеж, скажуть, — погодились хлопці.

— А колись, — вів своє Кудряш, — ніхто й не спитав би, скільки тобі років, чи згодні батьки. Тільки б діло морське знав добре. Показав себе, і, дивись, ти вже капітан.

— Ти й тепер можеш стати капітаном, — зауважив Коля. — Було б бажання.

— Це я знаю, — кивнув головою Федя. — тільки не про те мова. Тепер ти хоч сто літ плавай по морю, але жодного, хай навіть маленького, острівця чи рифа не відкриєш. Усе вже здавна відкрито й досліджено. Де ти проявиш себе, скажи, де?

— Ну, це ти занадто! — обурився Альоша. — Взяти хоча б атомохід “Ленин”. Та він у такі широти запливав, куди жоден корабель ніколи не заходив! Біля самого полюса висадив на кригу групу радянських зимівників. Хіба не героїчне плавання?

— Що ж тут героїчного? — знизав плечима Федя. — Щодня із своїми рідними по радіо розмовляють, в кают-компанії кіно дивляться. Хіба там хтось може проявити героїзм? Коли й станеться що-небудь, так їм на допомогу сотню літаків надішлють… А от Магеллан із матросами три роки плавав по морях-океанах… Яких труднощів зазнав! Шкіру із снастей їли… В Іспанії ніхто й гадки не мав, де вони, що з ними… Тільки на самих себе могли покластися моряки, вирушаючи в далеку путь… Та що там Магеллан! То коли було. Сєдов Георгій Якович у серпні 1912 року із жменькою сміливців вирушив на кораблі “Святий Фока” в Льодовитий океан. Оце герої!

— Не розумію, — обірвав Кудряша Коля, — кому потрібна ця лекція? По-твоєму виходить, що сучасна наука і техніка стоять на перешкоді людству?

— Облиш його, — втрутився Володя, — він сам не знає, чого хоче. Корчить із себе…

— Нічого я не корчу і сперечатися з вами не збираюсь. Думайте собі, як завгодно, а я своє скажу: раніше в морське плавання вирушали справжні сміливці, а тепер підійдеш до каси — купуй квитка — і пливи куди хочеш… Плакатів кругом понавішували: “Морська мандрівка — найкращий відпочинок”.

— Ти, може, й проти авіації виступаєш? — спитав Коля.

— З авіацією не краще…

— Та що ви, хлопці, сперечаєтесь із ним? — сміючись, крикнув Рижков. — Йому, бачите, хочеться в кам’яну добу перебратись!.. Там би він із палицею сам один на мамонта ходив. Себе показав… Не те, що нині…

Тим часом Коля Дубчак виліз на ліжко й, вимахуючи руками, урочисто проголосив:

— Від сьогодні Федір Васильович Кудряш оголошує себе героєм і відмовляється від усіх досягнень науки й техніки. Геть водогін! К бісу електрику! Великий мореплавець повернеться з табору до Києва лише на вітрильному судні або пішки. Літаків, поїздів і пароплавів він, як відомо, не визнає.

— Та ви мене не так зрозуміли, — почервонів Федя. — Я…

Але товариші більше не слухали його. Перебиваючи один одного, вони стали глузувати з Феді.

— Уславлений мандрівник, — не вгавав Коля, — що відкрив світові сім океанів, п’ятнадцять материків і безліч архіпелагів, відмовляється від сніданків, обідів і вечерь! Він варитиме для їжі підошву свого правого черевика…

— Загартовує себе напередодні нових мандрів, — підхопив Альоша.

— І питиме тільки морську воду! — додав Володя Рижков. — В майбутньому це згодиться йому, коли вичерпаються запаси прісної води.

— Дурниці верзете, — образився Федя і вийшов з намету.

Після сніданку старший піонервожатий Всеволод Петрович сказав:

— Друзі! Погода стала на перешкоді нашим планам. Гадали одне, а виходить інше. Змушений вас засмутити: похід на шлюпках доведеться відкласти. Щоб не витрачати марно часу, давайте ознайомимось із природою Криму. Виготовимо гербарії, назбираємо лікарських трав…

Федя відчув, як від цих слів у нього запашіли вуха, до горла підкотився неприємний клубок.

— Ви прямо скажіть, — вигукнув Кудряш, — що походу не буде і все! Нічого тут на погоду звалювати. Я сам бачив, що море спокійне…

— Це хто вигукує? — суворо запитав вожатий.

— Я, — Федя сміливо вийшов із строю.

— Ти давно був біля моря?

— Перед сніданком.

— Хоч я й не зобов’язаний складати звіт перед тобою, але скажу, щоб усі знали й зрозуміли: я щойно з берега. Море розбурхане. До того ж годину тому нам передали метеозведення, ось воно, — Всеволод Петрович дістав із кишені папірця. — Температура повітря двадцять чотири градуси, води — шістнадцять… Хвилювання моря — п’ять балів. Виходити катерам і шлюпкам заборонено.

— А що я казав? — Володя Рижков переможно зиркнув на Кудряша і штовхнув його ліктем під бік.

— Відчепись, — похмуро відмахнувся Федя.

— Можу запевнити вас, — казав далі вожатий, — як тільки на морі настане спокій, одразу ж підемо на шлюпках… Що ж до нашого півострова, то дехто твердить, ніби тут, крім пляжів, нічого цікавого немає. На жаль, той, хто так каже, помиляється. Гірський Крим — чудове місце для екскурсій. Завтра о сьомій ранку підемо в гори. Приготуйте рюкзаки, взуття. В їдальні одержите пайки…

Піонери розійшлися й стали готуватися до походу. Тільки Федя, похмурий і мовчазний, сидів самотньо на камені біля моря. Це було його улюблене місце. Весь вільний час він проводив на березі, з насолодою вдихаючи солоне морське повітря, пропахле водоростями і йодом. Не раз, сидячи на камені, Федя заплющував очі і бачив себе на капітанському містку трищоглового вітрильного корабля, що мчав крізь бурі і тумани до невідомих земель… Море! Скільки дивовижного і загадкового таїло воно в собі! З якою любов’ю і захопленням думав про морські простори Федя… У морі все відмінне, не таке, як у нудних прісноводних водоймах — і риби, і водорості, і навіть рачки, маленькі водяні рачки, зовсім інші… Взяти хоча б риб. Хіба можна порівняти якихось там прісноводних карасів, явдішок, лящів із кефаллю, камбалою, бичками! А краб… Який несхожий він на чорно-зеленого неповороткого річкового рака!

Федя згріб у пригорщу морську гальку, понюхав. Вона пахла якось особливо, незвичайно. Пахла морем.

“От тобі й похід! — знову з болем подумав Кудряш. — Видно, правду казав Володька: місяць пробудеш у таборі, а море бачитимеш тільки здаля”.

Він згадав про екскурсію, і його взяла злість. Йти збирати якусь траву… Що він. дівчисько неотесане?.. Ботаніка й так у школі обридла. Сім днів уже тут, ще два припаде на ліс та каміння гірське. А там, дивись, уже й зміна скінчилася — рушай додому. А море?.. П’ять балів… Скажіть, будь ласка, ураган! Та в таку погоду тільки б під вітрилами ходити. А в таборі злякалися. Скоро, мабуть, і океанські лайнери при п’яти балах у гаванях відстоюватимуться… Ех, часи! Он Семен Дежнєв на шкарлупці перетнув Тихий океан, Аляски досягнув, яких тільки штормів не бачив… І ніхто йому ніяких метеозведень не давав. “Спробував би він у нашого Всеволода Петровича одержати дозвіл на відплиття на своєму плоскодонному кочі! — сумно посміхнувся Федя. — Певно, до кінця днів своїх не дочекався б”.

— Кудряш, ти що тут робиш? — зненацька почув Федя за спиною голос піонервожатого. Хлопчик швидко обернувся.

Всеволод Петрович стояв перед ним, засунувши руки в кишені своєї незмінної спортивної куртки, і весело посміхався.

Федя тяжко зітхнув. Опустивши долу очі, сказав з гіркотою в голосі:

— Ми вже так старалися, ремонтували шлюпки, шпаклювали, фарбували, а ви…

— Ну, а як би ти зробив на моєму місці? — спитав піонервожатий і кивнув у бік моря, де вигравали й пінились високі вали.

— Я… я відібрав би десяток хлопців, які розуміються на морському ділі і вміють плавати, і…

— Цікаво, кого це ти маєш на увазі? Чи не себе, бува?

— І себе також. А хлопці відважні в таборі знайдуться…

— Так, — Всеволод Петрович одразу став серйозний, — вийшло б вас у море десять, ну п’ятнадцять чоловік, а решта ж як? Гадаєш, тільки ти хочеш взяти участь у морському поході?.. До того ж подивись на море: є там хоч одна рибальська шаланда? Кого, кого, а рибалок ти не можеш звинуватити в боягузтві. Доведеться зачекати, Кудряш. Федя тільки махнув рукою.

— Ех, чекай не чекай — все одно, — нервово мовив він. — Видно, пізно народився…

— Що, що? — здивовано перепитав вожатий. — Як це пізно?

— Так, пізно! — вигукнув Федя, зіскакуючи з каменя. Очі його заблищали. — Народився б я в шістнадцятому чи в сімнадцятому столітті, став би справжнім моряком… Тоді було де показати себе, було що відкривати!..

— Еге, браток, — свиснув Всеволод Петрович, — та ти, я бачу, серйозно захворів. І хвороба твоя мені ясна: начитався пригодницьких романів — Фенімора Купера, Майн Ріда, Олександра Дюма…

— Я їх ще в п’ятому класі читав, — буркнув Федя.

— Тоді дозволь запитати, чим же ти цікавишся тепер? Ану лишень покажи, не ховай. — Вожатий узяв із Фединих рук потріпану книгу. — А-а, давній знайомий — Джеймс Кук, щоденники! — Всеволод Петрович посміхнувся. — Ну, брате, погані твої справи. Всі материки й океани давно відкриті, нанесені на карту, і назву кожен має…

— Ви глузуєте з мене! — вигукнув ображено Кудряш.

— І в гадці не маю, — відповів спокійно вожатий. — Сідаймо, друже, поговоримо. Я теж у твої роки захоплювався книгами про морські подорожі. Читав і про Кука, й про Магеллана, і про Колумба, мріяв завойовувати крижані простори Арктики, як Нансен і Амундсен, бачив себе поряд із Пржевальським, Лаптєвими, Дежнєвим… І ти гадаєш, мені не здавалося тоді, що запізнився я із своїм народженням, що все вже давно відкрито, всі подвиги звершено і для мене нічого не зосталося?..

— А хіба не так? — Федя глянув на Всеволода Петровича.

— В тому й річ, що все далебі не так! Поглянь, які славні, героїчні діла вершаться навколо тебе. Ми проникаємо в атомне ядро, зводимо небачені будови, змінюємо лице планети… І з кожним днем перед нами постають все нові й нові завдання. Ми тільки-но почали освоювати космос. Попереду польоти до найближчих планет, передусім — до Місяця, Венери, Марса… А там — відкриються шляхи до зірок, в інші зоряні системи…

— Еге ж, — обізвався Федя, — спробуй тепер що-небудь звершити. Он першого супутника запустили в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому році, а вже через три роки Гагарін і Титов облетіли Землю. Доки я виросту, ракети відлітатимуть на Місяць, на Венеру і Марс так само регулярно, за розкладом, як зараз летять літаки з Києва в Москву чи в Ленінград.

— Хай так, — посміхнувся вожатий, — хай навіть до твого повноліття всю Галактику встигнуть дослідити… Та хіба тільки нею самою обмежиться людина? Ось візьми хоча б море. Чи все ми знаємо про нього? Найбільша глибина Світового океану біля одинадцяти кілометрів…

— Угу, в Маріанській западині, — кивнув Федя.

— Так от, людина вже проникла туди, але безмежні океанські простори ще ждуть своїх відкривачів. Безліч нерозгаданих таємниць ховає в своїх глибинах океан… А що ми знаємо про будову Землі? Менше, ніж про космос. Адже ми проникли в земну кору лише на кілька кілометрів! Це нікчемно мало порівняно з велетенським радіусом земної кулі… Скільки ще недосліджених гірських вершин, льодовиків, на які досі не ступала нога людини. Так що тобі нічого сумувати — вистачить на твій вік і цікавих досліджень, і незвичайних відкриттів, тільки б виріс ти допитливою і мужньою людиною, любив працю… А зараз відпочивай, набирайся сил. Скоро підемо в похід на шлюпках; артеківці запросили нас на зустріч із кубинськими піонерами.

— Справді? — зрадів Федя. — От здорово! А я ж, Всеволоде Петровичу, іспанську мову знаю.

— Невже? Звідки? — здивувався вожатий.

— Мене мама ще змалку вчила говорити по-іспанському. Вона в “Інтуристі” працює перекладачем…

— Чудово! Будеш у нас за перекладача. Збирайся мерщій і заходь до мене в намет. Призначаю тебе метеорологом нашої групи екскурсантів, візьмеш барометр.

— Єсть взяти барометр! — жваво, поморському відрапортував Кудряш.

— Молодець, умієш правильно відповідати, — вожатий потріпав побілілий, вицвілий на сонці Федин чуб. — Бачу, що бути тобі старшим на шлюпці “Дельфін”…

— Я? Старшим? — у Феді радісно застукало серце.




Розділ другий

Біля вогнища


Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний звичайнісінький пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Байдуже, що він злегка пахне димом-так навіть смачніше. А яка чудова печена картопля, та сама картопля — “піонерів ідеал”, — про яку співали в пісні ще в далекі двадцяті роки… Візьмеш її, гарячу, ще сирувату з одного боку й припалену з другого, перекидаєш із руки в руку, студиш, щоб прохолола, а від неї вже віє таким ароматом, що тільки слинка котиться…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, й, коли хочете, наполегливості, щоб скип’ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти мерщій хапаєшся за перекладину, на якій висить казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рот пахучий солодкий чай. Але що це?..

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, шугнув у багаття. Засичало злісно вугілля, біла пара заклубочилась, здіймаючись стовпом догори. Усе пропало! Засмучений, ти береш порожній казанок і, вимастивши в сажу руки, під голосний регіт товаришів, тюпаєш у темряві до струмка.

А потім знову сидітимеш в гурті й довго згадуватимеш, як спотикався об коріння дерев, пробираючись до води, як повернувся на галявину, де товариші вже встигли розвести вогнище, і як у нагороду за всі неприємності пив запашний, чудовий чай…

…Сонце схилялося до заходу. Вирішили зупинитися на спочинок. Місце для ночівлі вибрали біля підніжжя гори, на галявині серед букових заростей. Швидко розподілили обов’язки. Одні ставили намети, другі збирали хмиз, треті знімали дерен, готуючи майданчик для багаття. Дівчатка взялися готувати вечерю.

Федя, Коля і Володя носили воду від струмка. Набравши повні відра, сіли відпочивати. Від табору тягло димком. Чулися дзвінкі голоси, гупання сокир.

— Погляньте, друзі! — вигукнув Коля, показуючи на безхмарне небо, в якому, розкинувши дужі крила, високо кружляв чорний птах. — Гриф здобичі шукає.

— Шкода, рушниці нема, — зітхнув Володя Рижков, — а то я його б з першого пострілу зняв.







— Ну й хвалько ж ти, — сказав Федя. — Та гриф же від нас не ближче, як за два кабельтових!

— Не знаю я ніяких твоїх кабельтових, — образився Володя, — а все ж ізняв би. Я, бувало, з татом ходив на полювання…

— З татом, з татом! — втрутився Коля. — Ти з ним і на “Росії” плавав, і на полювання ходив, скоро вигадаєш, що і в космос літав…

— Годі, хлопці, сваритися, — примирливо мовив Федя. — Знаєте, що мені Всеволод Петрович сказав? Як тільки море затихне, йдемо на шлюпках до Артеку.

— Та ну? — вигукнув зраділо Коля.

— На “Дельфіні” я за старшого.

Володя Рижков також спочатку зрадів, але потім зробив гримасу, наче кислого яблука вкусив, і мовив невпевнено:

— Це ще, так би мовити, чи підемо… Нам у Бердянську теж багато обіцяли. Навіть гурток організували, показували, як аквалангами користуватись, а потім…

— А ось і підемо, — твердо сказав Кудряш. — Мало що там у вас було, в Бердянську. Всеволод Петрович не такий, щоб казати неправду. Він на кораблях далекого плавання служив, — вигадав Федя. — Під час війни торпедним катером командував. Йому ледве Героя Радянського Союзу не дали… Коли висаджували десант під Феодосією, він фашистський транспорт потопив… Я сам бачив у нього ордени Ушакова й Нахімова… І три медалі. Поранений був…

Спохватившись, що наговорив зайвого, Федя замовк. Вражені почутим, Коля й Володя не знали, що відповісти.

* * *


Повечерявши, всі зібралися біля вогнища.

Надворі швидко стемніло. Мерехтливими світлячками в небі спалахнули зорі. Повіяло прохолодою. Черговий біля багаття підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я на мить принишкло, немов розмірковуючи, що робити далі, а потім вистрибнуло з-під сухих віт і весело затанцювало, осяваючи обличчя піонерів, густий чагарник навколо, білі полотнища наметів.

— А, що, друзі, чи не заспівати б нам пісні? — запропонував Всеволод Петрович.

— Заспівати! Заспівати! — почулися радісні голоси. — Оту, що в таборі розучували.

— Гаразд, — посміхнувся вожатий. — Маша Нечипоренко, заспівуй.

З місця піднялася низенька чорноока, з ямочками на щоках, дівчинка і чистим, дзвінким голосом почала:

Понад кручами гірськими,

По полях і по гаях -

Скрізь шляхами гомінкими

Славна земленька моя.

Всеволод Петрович диригував, і діти дружно підхопили улюблену пісню:

Дороги, дороги, дороги-путі,

По кожній з піснями пройти я б хотів,

Побачить би землю, морями проплить

І друзів хороших в Артеку зустріть,

А потім би знову вернувся назад

До рідного міста, що квітне, як сад.

Багато чудових пісень того вечора проспівали піонери, сидячи біля вогнища. Співали про Батьківщину і про піонерську дружбу, про школу і юного бійця, що поліг у бою з ворогами…

— Молодці, гарно співаєте, — похвалив Всеволод Петрович. — А тепер давайте перевіримо, хто з вас найкмітливіший. Скажіть-но, яка азбука складається із двох знаків?

Піонери замислились. Стало тихо. Тільки чути було, як десь далеко в морі загув пароплав.

— Довго думаєте, — підохотив дітвору вожатий. — Адже питаннячко просте…

— Я знаю… Я скажу! — схопився з місця Альоша. — Азбука із двох знаків є у пташок. У горобців… Цвінь-цвірінь…

Дружний регіт зустрів Альощині слова. Діти аж качалися від сміху, хапаючись за животи. Сміявся і вожатий. Тільки сам Альоша, не розуміючи, що викликало такий регіт, розгублено позирав на піонерів. Нарешті й він посміхнувся і, зніяковівши, став копирсати черевиком землю.

— Ну, годі, годі! — заспокоїв дітей вожатий. — Хай він помилився, але сказав, що думає. Хто ж правильно відповість? Невже ніхто не знає? Запитання дуже просте, особливо для моряків…

— Азбука Морзе! — поспіхом вигукнув Федя, боячись, щоб хто не випередив його.

— Правильно, — кивнув головою Всеволод Петрович, — бачу, є в нашому таборі моряки… А тепер ще таке питання: в якої з комах орган слуху знаходиться на нозі?

— Можна, я відповім? — піднесла руку Мата Нечипоренко.

— Скажи.

— У коника.

— Молодець, Машо…

— А ось який птах літає найпрудкіше? — крикнув Альоша, бажаючи й собі взяти участь у грі.

Звідусіль почулися голоси:

— Орел.

— Ластівка.

— Сокіл.

— Яструб.

— А от і ні! — голосно сказала Маша. — Щур. Він літає із швидкістю сто десять кілометрів за годину…

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Володя Рижков.

— Я ще з п’ятого класу відвідую гурток юннатів, — просто пояснила Маша і, хвилинку подумавши, додала: — Нашу школу за кролівництво нагородили срібною медаллю Виставки передового досвіду в Москві.

— Ух, ти! — із заздрістю промовив хтось.

Всеволод Петрович глянув на годинник.

— Ну, друзі, пора спати.

— Ще рано. Ми не хочемо спати! — загукали піонери, але вожатий наполіг на своєму:

— Ні, дисципліна передусім. Завтра підемо збирати лікарські трави. Здаватимете все Маші Нечипоренко… А зараз спати. На добраніч.

Скоро в таборі запанувала тиша. Натомлені за день піонери міцно заснули в наметах, і тільки двоє чергових біля вогнища пильно вдивлялися в шурхітливий нічний морок.




Розділ третій

Кудряш залишає табір


Маша стояла біля намету і з поважним виглядом приймала цілі оберемки лікарських трав, що їх підносили піонери. Федя підійшов одним із останніх, мовчки простягнув пучечок трави.

— Що це? — здивовано спитала дівчинка.

— Хіба не бачиш, — буркнув Федя, — трава, різна там белладонна, дурман…

— Та це ж папороть! — обурилась Маша.

— Папороть то й папороть, — пробурчав Кудряш. — Усі трави схожі між собою…

— Всеволоде Петровичу! — покликала Маша. — Погляньте, скільки Кудряш за вчорашній день трави назбирав.

Підійшов вожатий, подивився на папороть і докірливо похитав головою.

— Негарно. Такий хлопець, і всього пучечок трави нарвав… Що ж ми — дачники на прогулянці? Не чекав, не чекав…

— Взагалі не ясно, що ти тільки вчора робив, — по-наставницькому мовила Маша, — он поглянь, скільки дівчатка назбирали.

— Ну й хай собі збирають на здоров’ячко, — похмуро відказав Федя. — Це їхнє, дівчаче діло, різні там травки-муравки збирати. І нічого мене повчати.

— Володя Рижков не дівчинка, а зібрав вдесятеро більше за тебе. І Коля Дубчак, і Шестаков! — заторохтіла Маша.

— Теж мені, герої! — огризнувся Кудряш. — Подвиг вчинили… Нарвали всякого бур’яну і раді…

— Ти як себе поводиш? — суворо зауважив Всеволод Петрович.

— Авжеж, хвалько нещасний! — крикнув Альоша.

— Хіба не знаєте? — глузливо запитав Рижков. — Великий мандрівник, либонь цілісінький день обмірковував план своєї майбутньої кругосвітньої подорожі в ночвах. Не до трави йому було…

Слова Рижкова потонули в дружному реготі дітвори.

Федя міцно стиснув кулаки. Гнів розпирав йому груди. А тим часом Рижков глузував далі:

— Бачите, як гніваються адмірал? Їх, либонь, не влаштовує наша екскурсія в гори…

— Замовкни! — крикнув Кудряш, весь тремтячи від обурення.

— О, адмірал наказують…

Не пам’ятаючи себе, Кудряш кинувся на Рижкова і що було сили з розмаху вдарив його в обличчя. Втративши рівновагу, Володя звалився на землю. З носа в нього потекла кров. Розлючений Федя в нестямі стрибнув на Рижкова і схопив його за горло.

— Припинити! Як тобі не соромно! — гнівно крикнув вожатий і з силою відтяг Кудряша від Володі.

Той важко підвівся, схлипуючи, побрів геть, до намету.

— Ось ти який! — осудливо сказав Всеволод Петрович. — Про бійку я обов’язково доповім начальникові табору, хай вирішує, що з тобою далі робити. Моя ж думка: хуліганові не місце серед нас.

Вожатий круто повернувся і пішов геть.

Розгублено дивлячись на Федю, піонери мовчали. Все, що відбулося, здавалося їм дикою і безглуздою грою.

Скоро табір спорожнів. Хлопчики і дівчатка знову рушили до лісу збирати лікарські трави. Тільки кухар та його помічниця Маша поралися біля казана.

Похмурий і лютий на самого себе, Федя сидів на пеньку. Йому було боляче за образу, що так несподівано звалилася на нього. Ще й звинуватили в хуліганстві… Тривожно пульсувала думка, що, можливо, доведеться залишити табір… Ще, чого доброго, додому повідомлять, а там і в школі дізнаються.

“Ну й історійка, — гірко зітхнув Федя. — Так і не довелося поплавати на “Дельфіні”… А Всеволод Петрович ще збирався мене старшим на шлюпку призначити… А може, ще не пізно? Може, вибачитись перед Всеволодом Петровичем, перед Володькою? Міг я й справді помилитися?.. Краще б Рижков мені носа розбив… Ось зараз піду й назбираю лікарських трав більше за всіх… — зціпив зуби Федя. — Чи краще заготую хмизу для вогнища”.

Через півгодини, важко відсапуючись, Кудряш приніс і кинув біля згаслого вогнища велику в’язку смолистих сучків. Маша, якій непомітно підморгнув кухар, здивовано глянула на зібраний хмиз й іронічно спитала:

— Що, спокутуєш свою вину? — Вона посміхнулась так неприємно, що у Феді пересохло в роті. — Гадаєш, усе тобі так просто минеться? До того ж паліччя, яке ти назбирав, горіти не буде… Усе в тебе не так, як у людей. А ще он на груди десяток значків начепив!

Федя мимохіть зиркнув на значки, що виблискували на його сорочці і, не приховуючи злості, процідив крізь зуби:

— Скільки в мене значків-не твоє діло. А в таборі я більше не залишусь.

Не озираючись, він швидко пішов, майже побіг до наметів. Рішення з’явилося раптово, як блискавка. Ні, залишатися більше в таборі не можна. Годі з нього, настраждався й так… Коли вже погрожують прогнати його з табору — краще він сам піде. Якось додому добереться, не маленький…

За хвилину Федя з рюкзаком за плечима вийшов із намету.

— Куди це ти зібрався? — здивовано вигукнула Маша, але Кудряш. навіть не обернувшись, швидко зник у лісових хащах.

* * *


Минуло понад дві години, як Федя залишив табір. Ледь помітна стежина вела його через буковий ліс. В’юнкий плющ і дикий виноград обвивали сірі стовбури дерев. Було по-ранковому тихо і ясно. Промені сонця ледве торкалися гірських верхів. Невтомні чорні дятли раз по раз перелітали стежину і, ховаючись у лісовій гущавині, починали вистукувати своє одноманітне тук-тук-тук… Весело попискували зяблики. Десь пронизливо кричала сойка. Сіра ящірка, що вигрівалася на сонечку, стривожена появою невідомої двоногої істоти, блискавично зникла в тріщині придорожнього каменя. Мабуть, іншого разу Федя спробував би її впіймати, але тепер йому було не до цього. Як не хотів він забути неприємну ранкову пригоду а думки знову й знову поверталися до огидної сцени, що несподівано розігралася в таборі.

Проте час минав, і Федя поступово став заспокоюватись. Тепер він уже міг тверезо оцінити події, що сталися.

“Усе через ту кляту траву, — думав Кудряш. — Хіба важко мені було зібрати трохи белладонни чи дурману? Полінувався… І Володьку я даремно вдарив… Ні, я не правий. А тепер ще втік із табору… Всі повернуться стомлені й замість того, щоб відпочити, почнуть шукати мене. Безперечно подумають, що зі мною що-небудь трапилось. Всеволоду Петровичу дістанеться більше всіх. Як же бути?”

Непомітно для себе Федя зупинився і вже, було, подумав, чи не краще повернутись, але тут же уявив собі глузування товаришів, яке неминуче чекало на нього, і вирішив: “Повертатись не можна. Що завгодно, тільки не це!” Він поправив за плечима рюкзак й рішуче закрокував далі.

Ліс усе густішав. Тінявий морок був напоєний незнайомими запахами. Стало прохолодно й вогко. Федя відчув, що ловить дрижаки, й, знявши з себе рюкзак, став шукати теплий светр. Та, як на лихо, він не потрапляв до рук. Кудряш витрусив на траву все, що було в рюкзаку: дві банки консервів, п’ять коробок сірників, галети, чотири пачки концентратів, альбом із фото, які він сам робив минулого року, повернувшись із Виставки передового досвіду в Москві, складаний ніж, майку, мильницю. Одне слово, все майно, яке бере з собою піонер, вирушаючи в похід…

Діставши светр, Федя побачив під ним барометр і перев’язану навхрест коробку з медикаментами. “Тьху, ти лихо!.. — подумав він. — Як же хлопці обійдуться тепер без барометра й аптечки? А раптом щось трапиться? Тепер хочеш не хочеш, а треба вертатися до табору…”

Федя швидко склав у рюкзак речі і закрокував назад.

Пройшовши кілька десятків метрів, Кудряш помітив, що загубив стежку, й кинувся розшукувати її. Він рушив управо, потім повернувся на те ж місце, де перевіряв рюкзак, однак стежки так і не було. Вона щезла, немов зачарована.

— Як же я міг заблукати? — вголос лаяв себе Федя. — Добре, що це Крим, а не тайга… Спробую зорієнтуватись по сонцю. — Він став розмірковувати: — Стежка вела на південь. Отже, мені треба брати курс на північ. На норд! — поправив себе Кудряш. — Тільки б устигнути до повернення хлопців. Ніхто й не знатиме, де я був. А по дорозі я нарву їм белладонни. Мерщій у путь!..

Несподівано хлопчик вийшов до ущелини, на схилах якої ріс густий чагарник. Де-не-де виднілися чорнувато-сірі стовбури гіллястих кримських сосен, увішаних чималими шишками.

“Ущелина, певно, невелика, — подумав Федя. — Обійду її, а там прямісінько й табір…”

Минуло півгодини, година, а ущелині не було видно ні кінця ні краю. Сонце високо піднялося в небі, стало задушливо. Кудряш скинув светр. Йому захотілося пити. Він відкрив термос, але води там не було. Згадав, що, поспішаючи, забув набрати. “Усе через Володьку!” — подумав з прикрістю.

Спочатку йому навіть сподобалось, що страждання від спраги хоч якоюсь мірою схожі на муки великих мандрівників. Але спрага брала своє. В роті пересохло, губи пошерхли. Багато віддав би тепер Федя за склянку холодної джерельної води.

Незабаром Кудряш вийшов на вимощену сірим диким камінням дорогу. По ній, очевидно, давно вже не ходили, бо вся вона поросла травою.

— Нарешті вибрався з цих клятих нетрів, — полегшено зітхнув Федя. — Тепер знайти б воду.

Проминувши стрімку скелю, хлопчик, вражений, зупинився. Прямо перед ним на голубому тлі неба силуетом вирізьблювалась почорніла від часу кам’яна вежа з вузькими бійницями. До неї примикала місцями зруйнована стіна із зубцями. Вхід до фортеці був під низьким склепінням. Уціліла тільки одна половина масивних, кутих із заліза воріт.

Навколо фортецю оточували зарості чагарника й напівзасипаний глибокий рів.

Проминувши підйомний міст, що звисав на чавунних іржавих ланцюгах, Кудряш опинився за фортечними воротами.

Величезні кам’яні плити вкривали двір. Навкруги була мертва тиша. Федя звернув увагу на старовинний герб, що зберігся на зарослій мохом напіврозваленій стіні. Задерши голову, він з цікавістю розглядав велетенську, місцями потріскану вежу фортеці.

Зненацька хлопчик спіткнувся об щось тверде і ледве не впав. Обома руками Федя підняв за край позеленіле мідне кільце, прикрашене східним орнаментом. Хлопчик спробував повернути його вбік. Почувся сухий скрегіт, і плита, на якій стояв Федя, повільно опустилася вниз.

“Мабуть, сховище якесь”, — подумав Кудряш.

Діставши з кишені електричний ліхтарик, він освітив вхід у підземелля. З мороку випливли сірі гранітні сходи. Хвилинку Федя роздумував, але цікавість взяла своє. Хлопчик обережно став спускатися слизькими сходами вниз. Над ним нависало низьке склепіння, яке підтримували товсті колони з полірованого каменю.

Федині кроки гулко відлунювали в похмурому й вогкому підземеллі. Хлопчикові стало моторошно. “Певно, тут уже багато століть не ступала людська нога”, — подумав він.

На перешкоді стала велика, кована міддю, скриня з червоного дерева. Федя спробував відчинити кришку, але це виявилось йому не під силу. “А що, коли в скрині скарб? — подумав він. — Там, напевно, всякі коштовності?.. Подивлюся, що є ще цікавого в підземеллі, а потім вернуся за хлопцями. Гуртом ми швидко відчинимо скриню”.

Федя рушив далі й побачив заіржавілі рицарські лати і щит. Поряд валявся зім’ятий шолом і уламок меча. При світлі ліхтарика Кудряш став їх розглядати, але тут його увагу привернуло інше. Десь поблизу булькали краплі… “Нарешті вода!” — зрадів хлопчик.

За хвилину показалась ніша, облицьована білим із синіми прожилками мармуром. В її глибині було видно голову казкового птаха. З блискучого металевого дзьоба птаха тонким струменем стікала вода. Бажаючи напитися. Федя підставив долоні. Струмінь одразу ж зник.

“Не пощастило, — скрушно подумав Кудряш. — Не встиг підійти — води не стало”.

Та тільки-но Федя опустив руки, як із дзьоба птаха знову заструмувала вода. Хлопчик мерщій підставив долоні, але вода зникла, як і раніше.

“Що за чортовиння! — вилаявся Федя. — Ану, спробую ще”.

Та й цього разу все повторилося точнісінько так, як уперше. Розгніваний Кудряш схопив птаха за дзьоб, сподіваючись, що хоч таким чином йому нарешті вдасться напитися. І в ту ж мить у напівмороку печери засяяли смарагдові очі птаха. Над головою почувся страхітливий скрегіт і тріск.

Від несподіванки Федя відсахнувся і з жахом відчув, що плита, на якій він стояв, швидко опускається вниз. “Що сталося? — блискавично промайнуло в хлопчиковій голові. — Куди ж несе мене? Як я виберусь звідси?..”

А плита все швидше й швидше мчала вниз. Повітря ставало важким, задушливим. Кров шугала в голову, все тіло вкрилося липким потом. Перед очима попливли червоні кола… Не в змозі триматися на ногах, Федя безсило сів на плиту. Повз нього пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами… Несподівано перед очима стали проноситись світні римські цифри: XIX… XVIII… XVII…

“Що вони означають?” — намагався збагнути Федя і нараз знепритомнів.

…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Кудряш підвівся, силкуючись згадати, де він, що з ним сталося. Віддалік поблискувало слабке мерехтливе світло. Тримаючись руками за шорсткі стіни, Федя непевним кроком рушив уперед. Ноги в нього були немов налиті свинцем.

Напруживши зусилля, хлопчик дістався нарешті виходу з підземелля й опинився на пустельному морському березі. Яскраве денне світло мимоволі змусило його примружити очі. Кудряш сів на теплий, зігрітий сонцем камінь. Поступово, вдихаючи свіже морське повітря, він відчув, як до нього повертаються сили і бадьорість.




Розділ четвертий

Не артисти кіно! Тоді хто ж?


Погойдуючись на хвилях, із-за скелястого мису вийшов старовинний трищогловий корабель. У промінні вечірнього сонця було видно туго напнуті вітрила.

На носі корабля, гордо підносячись над хвилями, далеко вперед висувалась яскраво розмальована постать бога морів Нептуна. Над кормовою надбудовою, поряд із ліхтарем майорів жовтий із червоними смугами прапор.

Корабель круто розвернувся. Матроси, видершись, мов мавпи, на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан, і в море шубовснув якір. Тієї ж хвилини від корабля відчалила шлюпка. Гребці налягли на весла, і вона помчала до берега.

Шлюпка була вже зовсім недалеко, і Федя виразно побачив матросів, що сиділи в ній. його здивувала їхня незвичайна одежа. На голові в одного з голих до пояса гребців була зелена хустка. Другий був у малиновій сорочці. Голову його прикрашав схожий на каску пожежника блискучий мідний шолом. Третій у куртці, розшитій золотими шнурками, насунувши на очі чорного капелюха з пером, стояв на носі шлюпки. Рулював човном бородатий чоловік у чалмі.

Заскрипівши днищем об прибережну гальку, шлюпка причалила до берега. Матроси взяли невеликі барила й подалися до струмка, що протікав поблизу.

“Кіно знімають, — вирішив Федя. — От здорово! Цікаво, що це буде за фільм? Мабуть, про моряків парусного флоту… Ну, звичайно! Тут і каравела, і самі артисти в костюмах середньовіччя. Добре, що я зустрів їх… Піду розпитаю в них дорогу до “Променистого”.

Пробираючись через прибережний пісок, Кудряш подався до шлюпки. В ній, крім стерничого, нікого не було. Дивний вигляд мав цей бородатий матрос, що, заплющивши очі, дрімав на сонці, чекаючи повернення своїх товаришів. Його обличчя від правого ока до рота перетинав страшний багряний шрам. У лівому вусі блищала серга. Голі волохаті груди вкривала татуїровка. Чого там тільки не було! І русалки, і вітрильні кораблі, і казкові морські чудовиська, і схрещені кинджали. На широкому шкіряному поясі, в піхвах, оздоблених коштовним камінням, висіла крива турецька шабля. Чалма й шаровари його були такі брудні й замащені, що визначити їхній колишній колір було просто неможливо. На ногах він мав червоні, без підборів, із загнутими догори носками сап’янові капці.







Федя спочатку злякався, але згадавши, що перед ним артист кіно, захоплено подумав: “От здорово його загримували!”

— Здоровенькі були, дядю! — несміливо мовив хлопчик. — Даруйте, що потурбував вас, але тут така справа…

Рульовий розплющив очі і нерозуміюче втупився в Федю. Хлопчик хотів було вибачитись знову за те, що порушив його сон, але тут, на свій превеликий подив, почув лайку і прокляття іспанською мовою. Федя, бажаючи показати, що мова ця йому зрозуміла, й собі звернувся до дивного матроса по-іспанському:

— Пробачте, дядю, але я…

— Скільки років блукаю по морях, а тільки тепер дізнався, що нечистий послав мені небожа! Ха-ха-ха! — басом зареготав рульовий і поманив хлопчика пальцем: — Ану лишень ходи сюди, племінничку!

Це було так природно, що Федя із захватом подумав: “Не інакше, як народний артист! Як він чудово грає середньовічного моряка”, — і, посміхаючись, підійшов ближче.

Несподівано бородач зіскочив із місця, боляче схопив хлопчика за плече.

— Клянусь, свята Мадонна не забуває грішника Педро! Добра здобич припливла сьогодні до рук. Не менше, як п’ять золотих викладуть мені на ринку рабів в Алжирі! Буде за що промочити горло!..

— Дядю, боляче! — закричав Федя. — Що ви робите?! — І спробував вирватися, але матрос дужою рукою підняв його в повітря і жбурнув на дно човна.

Від болю і образи хлопчик заплакав і хотів-було вистрибнути з шлюпки, та дужий удар кинув його ниць: Федя знепритомнів.

…Кудряш опам’ятався і через силу розплющив очі. Руки, зв’язані конопляною вірьовкою, затерпли. Нестерпно боліло плече.

“Де я? Що зі мною?” — подумав хлопчик.

— Глянь-но, Педро, заворушилася твоя здобич, — почувся хрипкий голос. Говорили по-іспанському.

— А я вже побоювався, що плакали мої дукати. Клянусь Мадонною, коли б він зараз не опритомнів, я викинув би його за борт. Непоганий харч для акул! Ха-ха-ха!

— Хлопчик може сподобатись Кривому, дивись, щоб не відняв він його в тебе, як негра…

— Ні, вже клянусь Мадонною, цього разу так просто я здобич не віддам! Скуштує він моїх кулаків. Ти ж знаєш, тоді я на ногах не тримався — малярія трусила…

“Це не артисти! — жахнувся Федя. — Тоді хто ж? І чого вони розмовляють весь час іспанською мовою?”

Шлюпка стукнулась об борт корабля, на носі якого виднівся напис по-іспанському “Улюбленець Нептуна”.

— Спускай трап! — закричав моряк у чорному капелюсі з білим пером. — Поснули, чорти, чи в кості ріжетесь?

Через борт каравели перегнувся огрядний матрос у зеленому кафтані, одягненому на голе тіло. Втупившись у прибулих маленькими заплилими жиром оченятами, він позіхнув і, чухаючи груди, неквапливо спитав:

— Чого горланиш, боцмане?

— Клич людей, воду привезли. Та швидше ворушись!

Минуло кілька хвилин, але ніхто не з’являвся.

— На твоєму місці, Хаун, — звернувся бородач до боцмана, — я б навчив цього осла ворушитися…

— Хіба не знаєш, що від моїх кулаків у нього з пащі вже не один зуб вилетів? Давно б я почепив його на реї, тільки ж другого конопатника у нас нема.

В цей час на палубі з’явився товстун. Повагом, не поспішаючи, кинув він трап і конопляні вірьовки, на яких швидко витягли на палубу барила з прісною водою.

Педро, зваливши на плече зв’язаного Федю, піднявся по трапу на каравелу і, важко відсапуючись, кинув свого бранця на бухту канатів. Біля них швидко з’юрмились матроси. Вони з цікавістю розглядали хлопчика. Посипались запитання:

— Восьминіг, де ти роздобув таке опудало?

— Ну й щастить же йому! І як він завжди здобич знаходить?

— Не розумію, що за одежа на цьому хлопчиську. Лихий його знає, з яких він країв!

Педро, вдоволений увагою товаришів, лише посміхався.

— Ану, розв’яжи його. Та він, певно, й на ногах не встоїть, — мовив конопатник і враз зареготав усім своїм гладким тілом.

— Зараз побачимо, старий крабе, — буркнув Педро й почав розв’язувати вірьовку.

Лежачи на канатах, Кудряш ніяк не міг зібратися з думками. Все, що сталося протягом дня, здавалося йому неймовірним нагромадженням фантастичних пригод. Уранці він ще був у таборі, серед своїх товаришів. Ганебно втік звідти… А тепер, ніби у віддяку за хуліганство, його побили, зв’язали та ще й мають намір продати в рабство… В яке рабство? Що за безглуздя!.. Ні, це їм не вдасться, рабом він не буде ніколи! Шкода, що немає Всеволода Петровича із хлопцями… Та й він сам упорався б із цими розбишаками. Тільки б мати гранат із десяток або автомат…

Педро нахилився над Федею, криво посміхнувся, показуючи рідкі чорні зуби, і стукнув хлопчика пальцем по носі. Матроси навколо Феді зареготали: безглуздий жарт розвеселив їх.

Від болю, а ще більше від образи, на очах у Кудряша мимохіть виступили сльози. Хлопчик вирішив помститися над лиходієм і щосили вдарив Педро ногою в груди. Для того це було так несподівано, що матрос тільки зойкнув вражено й, безпорадно махнувши руками, навзнак грюкнувся на палубу. Його червоні сап’янові капці, промайнувши дугою в повітрі, шубовснули в барило з водою.

Громовий регіт трусонув каравелу. Голосніше за всіх сміявся товстун-конопатник. Ляскаючи себе руками по боках, він аж захлинався від сміху, а його обличчя стало, червоним.

— Давно я не бачив такого стусана! — захоплено вигукнув один із матросів. — Комашка, а як ударив Педро!

Збагрянілий від люті, бризкаючи слиною й бурмочучи щось невиразне, Педро скочив на ноги. Очі його налилися кров’ю, багряний шрам на щоці став фіолетовий. Глянувши на перекошене обличчя розбійника, Федя мимоволі здригнувся. Тим часом Педро вийняв із піхов шаблю.

— Постривай! — зупинив Педро моряк у зеленій хустці. — Ти забув, що його можна збути за п’ять золотих.

— Забирайся геть, Альфонсо! К бісу золото! Клянусь Мадонною, я вб’ю його! Хлопчисько дорого заплатить за свою витівку… Він заплатить за неї головою.

Але тут втрутився боцман.

— Педро, — мовив він, — бранець твій, і ти можеш робити з ним, що захочеш. Та чи варт поганити руки? Для нього досить конопляного нашийника.

Педро хвилину стояв, роздумуючи, потім сказав:

— Ти маєш рацію. Я повішу його на реї. Альфонсо, давай вірьовку!

Спритно, немов мавпа, Альфонсо мерщій забрався на нижню рею грот-щогли й перекинув через неї вірьовку. Спустившись униз, він схопив Федю за руку і потяг до щогли.

— Зачекай, Альфонсо, я сам із ним поквитаюсь! — крикнув Педро і накинув хлопчикові на шию петлю.




Розділ п’ятий

Несподіваний порятунок


Саме в цей час відчинилися двері кормової каюти і на її порозі з’явився високий худорлявий чоловік з орлиним носом і суворими очима. На його брунатному, обвіяному морськими вітрами обличчі з невеликою чорною борідкою, застиг вираз незламної волі.

Одягнутий він був у зелений оксамитовий камзол, обшитий світло-рожевим фламандським мереживом. На грудях виблискував великий діамант, що висів на важкому золотому ланцюжку. За синім шовковим шарфом стирчали два кинджали з рукоятками із слонової кістки і величезний пістоль.

— Що за ревище, сто чортів вам у пельку! — вигукнув високий. — Спати не даєте.

— Тихіше, тихіше, сам Кривий Дієго прийшов, — пронеслося поміж матросів.

На палубі запанувала тиша. Педро навіть випустив із рук вірьовку.

“Капітан”, — вирішив Федя.

І він не помилився — це справді був капітан, хазяїн “Улюбленця Нептуна”. Пізніше Федя розпитував про капітана матросів, але дізнався дуже мало. Важко сказати, як дісталася Дієго у власність каравела і ким був він раніше. Одні говорили, що він син знатного арагонського гранда, ховався від суду за вбивство свого дяді, замком якого мав заволодіти. Другі запевняли, що Дієго колишній офіцер королівського флоту, який програвся в кості і втік від кредиторів. Треті доводили, що колись він був піратом, нажив чимале добро і згодом, став купцем. Ніхто напевно не знав, ким був у минулому завжди похмурий і мовчазний дон Дієго, а сміливців, які б хотіли дізнатися біографію капітана, на каравелі не знаходилось…

Спираючись на червоного дерева палицю, оздоблену перламутровими інкрустаціями, трохи кульгаючи, капітан підійшов до щогли. Матроси мовчки розступилися перед ним. Капітан пильно глянув на хлопчика.

— Хто це? — ледве розтуливши тонкі губи, спитав Дієго.







— Ми їздили по воду, дон Дієго, Педро впіймав його на березі, — покірно доповів боцман.

— Чому ж я не знаю, якір тобі в бік, що на борту бранець?

— Мій капітане, який же він бранець! — виправдувався боцман. — Так, салака…

— Нічого собі салака! — хихикнув конопатник. — Коли б ви тільки, дон Дієго, могли спостерігати, як цей хлопчисько стусонув Педро! Не бачити мені більше рідної Гренади, якщо це було не найсмішніше видовисько в моєму житті! Капці Восьминога й досі мокнуть у барилі…

Заскреготавши зубами, Педро люто блиснув очима на конопатника.

— За цього стусана, — сказав боцман, — Педро хоче хлопчика повісити.

Почувши ці слова, капітан несподівано замахнувся палицею і вдарив Педро по голові. Той охнув і безсило звалився на брудні дошки палуби.

— Цей йолоп, — Дієго гидливо штовхнув ногою непритомного Педро, — знову порушує порядок на моєму кораблі. Він забуває, що я тут господар. Хлопчисько — син багатого вельможі, і я одержу за нього чималий викуп. Дещо перепаде й вам, коли здобудемо золото. Гроші всюди відчиняють двері. Маючи їх, ви ходитимете в парчі, їстимете із срібних блюд і питимете найкращі вина…

Намальована капітаном приваблива картина, певно, сподобалась матросам, тому що вони, затамувавши подих, жадібно слухали Дієго.

Федя глянув на натовп строкато одягнених людей і на жодному обличчі не побачив співчуття до себе. Перекошені, напівзвірячі посмішки, затуманені жадобою наживи очі… Так, від цих людей годі було чекати добра: заради грошей вони готові на будь-яку жорстокість, їм чужі були справжні людські почуття, тут панував закон вовчої зграї: правда на боці сильнішого! Від переможеного відверталися всі, навіть товариші. Жоден із них і пальцем не повів, щоб допомогти нещасному Педро, який так і не приходив до пам’яті від удару по голові. Навіть Альфонсо, його друг, не поспішив на допомогу.

А капітан вів своє:

— Тільки такий бовдур, як Восьминіг, не зміг допетрати, що перед ним син герцога або князя. Хто з вас бачив, щоб звичайний хлопчисько мав стільки нагород, як він?

Дієго ткнув пальцем у Федині груди, на яких виблискувало емаллю з десяток різних значків, що їх хлопчик полюбляв носити. Був тут і значок добровольця протипожежної охорони, і БГТО, і юного туриста, і спортивних товариств “Спартак”, “Динамо”, “Іскра”… Правду кажучи, Федя нерідко й сам не знав, що мали означати ті чи інші значки. Та що поробиш? У кожного є своя слабина. Один колекціонує поштові марки, інший — листівки, монети, дехто навіть сірникові етикетки. Федя ж полюбляв збирати значки.

Проте йому і на думку не могло спасти, що вони справлять таке враження на Дієго!

— А ця пурпурна хустка на шиї, — казав далі капітан. — Погляньте на панталони — вони ж із найтоншого сукна! А де вам ще доводилося бачити такі застібки на куртці і пряжки на черевиках?.. Це не одежа безпритульного пеона, так одягаються тільки короновані особи… Та що казати про дурня Восьминога! Жоден із вас не змикитив, яка знатна особа потрапила на наш корабель. Дармоїди, живете в шістнадцятому столітті від Різдва Христового! Скільки ж вас, ослів, можна вчити?..

Матроси мовчали, ніби школярі, що не підготувалися до уроку. Федю страшенно вразили слова капітана. Йому здавалося, що це сон, він не вірив власним вухам. Як?! Невже й справді здійснилося його бажання і він потрапив у ту епоху, про яку так багато читав? Щоправда зустріли його тут не зовсім привітно, та це ж, певно, просто від непорозуміння… Мине небагато часу, і всі переконаються, що він справжній моряк…

“Але як же все-таки могло статися, що я опинився в шістнадцятому столітті?! — намагався збагнути Кудряш. — Можливо, я сплю, а може, в мене галюцинація, і все це тільки мариться?”

У відчаї хлопчик прикусив собі язик і ледве не скрикнув від болю. Сумніву не було. Він на справжній середньовічній каравелі, серед іспанських моряків, відчайдушних, хоробрих людей, про яких написано так багато…

Несподіваний здогад, мов блискавка, сяйнув у голові. “Казковий птах у підземеллі фортеці! Ось де секрет! Дзьоб, звичайно ж, потайний важіль. Схопившись за нього, я змусив діяти механізм якоїсь дивовижної машини… А цифри XIX, XVIII, XVII, без сумніву, означають не що інше, як століття, повз які мене проносила машина… Її, очевидно, винайшов генуезький учений, та з якихось причин цей чудесний винахід лишився невідомим для історії…”

— Юний герцог мій бранець, — владно мовив капітан. — Жодна волосинка не повинна впасти з його голови. Хто зачепить герцога хоч пальцем, матиме справу зі мною. Альфонсо, зніми вірьовки!

Альфонсо, а за ним і товстун конопатник кинулись виконувати наказ. Заважаючи один одному, вони поспіхом розв’язали Феді руки, зняли з шиї петлю.

Кудряша здивувала поведінка Альфонсо. Щойно він охоче допомагав Педро чинити розправу над ним, Федею, а тепер цей височенний на зріст моряк у зеленій хустці, з важким срібним хрестом на грудях, по-дружньому посміхався, кумедно морщачи свій плескувато-широкий ніс.

— Ковток доброго кастільського вина, — хрипко вимовив Альфонсо, протягуючи хлопчикові баклагу, — ще ніколи нікому не зашкодив…

На обличчі матроса була така відданість і повага, що Феді стало неприємно, ніби він торкнувся чогось слизького й холодного. Хлопчик рішуче відштовхнув волохату руку з баклагою.

— Ваша високість, — покірним голосом шепнув Феді на вухо конопатник, — коли повертатиметесь додому, візьміть із собою нещасного Луїса. Я буду вірним слугою…

Стоячи поряд із капітаном, Федя не знав, як йому бути далі. Ясна річ: капітан каравели помиляється, вважаючи його за герцога. Адже Федя ніколи навіть у вічі не бачив цих герцогів і князів. Тільки в книгах про них читав. Його тато не якийсь там вельможа, а інженер-технолог на заводі… Тато, мама, сестричка… Чи доведеться ще коли-небудь зустрітися з ними?.. Федя відчув, як на очі йому мимоволі навертаються сльози.

Та роздумувати довго не доводилось. Треба було негайно вирішувати, що чинити далі. Сказати правду про себе Федя не міг; він був певен, що, збагнувши свою помилку, Дієго віддасть його на розправу Педро. Тоді вже рятунку не буде… Та й які тут можуть бути вагання! Адже проникали герої громадянської війни Котовський, Дундич, Пархоменко у середовище ворогів, видаючи себе за їхніх спільників… А невловимий розвідник Кузнецов, про якого він читав у книзі “Сильні духом”! Ходив же він по Львову в мундирі гестапівця… Отже, вирішено: нехай його вважають за герцога, навіть за сина самого короля, якщо їм це так до вподоби, — Федя не стане їх переконувати в протилежному. Тепер не час…




Розділ шостий

Алхімік і його гороскоп


Педро, який нерухомо лежав на палубі, застогнав. Однак ніхто не звернув на нього уваги. Охаючи й підтримуючи руками голову, бородатий матрос підвівся, обперся спиною об щоглу, на якій ще кілька хвилин тому збирався повісити Федю.

Відкривши баклагу, Педро кілька разів ковтнув із неї. Вино, очевидно, повернуло йому сили, і він, вихопивши з піхов криву турецьку шаблю, з прокльонами кинувся на капітана, що стояв відвернувшись.

Федя з жахом заплющив очі. Він уявив собі, як падає на палубу відрубана голова капітана, як потім розбійник Педро повернеться до нього, Феді, щоб поквитатися за все…

Але бородач не встиг опустити шаблю. Його руку схопив рябий матрос. Кисть у Педро миттю побіліла, ослаблі пальці випустили шаблю. Вона впала, брязнувши, на палубу.

Капітан повільно повернув голову. Хоч йому щойно загрожувала смертельна небезпека, однак жоден м’яз не ворухнувся на його суворому обличчі.

— Я твій боржник, Доменіко, — тихо мовив Дієго.

— Вважаю для себе за честь зробити послугу вам, — відповів моряк.

— Ми з тобою не один рік плаваємо по морях-океанах, і ти знаєш, я не забуваю послуг. Відпусти цього боягуза, що, мов шакал, напав ззаду на свого капітана.

Як тільки рябий матрос відпустив руку Педро, той упав навколішки перед Дієго, вимолюючи помилування. Схлипуючи й розвозячи сльози по брудному обличчю, він голосив:

— Клянусь Мадонною, в усьому винен цей клятий хлопчисько! Прости! Прости, мій капітане! Благаю тебе!..

Капітан гидливо відштовхнув Педро і з властивою йому звичкою, не розтуляючи зубів, сказав:

— Доменіко, Хуан, що робити з цим негідником?

— На шибеницю його! Повісити! — гримнули грубі голоси.

— Ядро на шию — і за борт, — запропонував Доменіко.

Несподівано вперед вийшов товстун Луїс і, єхидно посміхаючись своїми маленькими позапливалими жиром очицями, наче боячись, щоб йому не стали на перешкоді, вигукнув:

— Ваша милість, він підняв руку не тільки на вас, а й на його високість герцога… За такі діла в Іспанії негіднику заливають пащеку розтопленим свинцем!..

— Молодець, Тюлень, непогано придумав! — похвалив капітан. — На його пащу й закуска.

Моряки голосно загукали, схвалюючи рішення капітана. Кілька чоловік схопили Педро і миттю прив’язали його до щогли. Волохатий здоровило в зеленій хустці став розводити вогонь над жаровнею.

Луїс, із невластивою йому моторністю, приніс кусень свинцю. Присівши навпочіпки й відхекуючись, став сокирою відрубувати дрібні шматочки від зливка й кидати їх на жаровню.

Прив’язаний до щогли Педро то проклинав товаришів, які піддали його таким страшним мукам, то ридав і благав помилування. Проте до прокльонів і благань Восьминога морякам було байдуже. Вони пильно стежили за тим, що робив, Луїс, а дехто навіть квапив конопатника.

Федя ніяк не міг собі уявити, що люди можуть бути такі жорстокі. Але чим він міг допомогти нещасному? Адже й сам він на кораблі бранець…

Усі чекали знаку капітана, коли раптом, розштовхуючи матросів, до Дієго підійшов згорблений старик із клинцюватою рідкою борідкою. Одягнений він був у темний довгий плащ. Лисину прикривав чорний берет. На тонкому недоброму обличчі різко виділявся вперед гачкуватий ніс. Це робило старого чимось схожим на хижого птаха. Особливо вражали його неприродно бліда шкіра й відсутність брів. У довгих вузлуватих пальцях старий тримав згорток пергаменту.

— Чого тобі, Гуго? — нехотя спитав капітан.

— Я склав ваш гороскоп, пане, — ламаною іспанською мовою сказав старий і, зиркнувши скоса на прив’язаного до щогли Педро, додав: — Дванадцять знаків зодіаку, двадцять два знаки каббали, ключ і ворота, чотири стихії, три начала, сім сфер вимагають сьогодні вибачити всі образи. Коли ж показання гороскопа не будуть виконані, вам загрожують страшні нещастя. Піклуючись про долю вашу, я вважав за потрібне попередити про це, — і астролог розгорнув перед зблідлим капітаном шмат пергаменту.

Тремтячими руками Дієго схопив пергамент і став уважно його розглядати.

— Іржавий якір мені в бік! — із жахом вигукнув капітан. — Я ледве не накликав біду на свою голову. Астролог вчасно попередив мене… Відпустіть Педро.

Матроси, переконавшись, що цікавого видовиська не буде, нехотя розбрелися по каравелі. Луїс, буркнувши собі під ніс: “Приніс сатана цього чорнокнижника!”, схопив відро і водою залив вогонь.

— Ваша високість, — звернувся капітан до Феді, — певно, гадає, що на цьому нікчемному кораблі годі знайти умов, гідних коронованої особи. Але беру на себе сміливість запевнити вас, герцог, що ви помиляєтесь. Я не належу до мужиків, хоч волею долі змушений перебувати в їхньому середовищі. — Він зневажливо кивнув у бік матросів. — Мої батьки ідальго. З дитинства я звик до розкошів і комфорту, здобув хорошу освіту. “Дитячі роки провів при королівському дворі і знаю правила гостинності. У своїй каюті я створив куточок, гідний будь-якого гранда Іспанії. Там не сором прийняти навіть короля. Прошу вас! Сподіваюся, моя присутність не стане вам у ваготу, — і капітан, скинувши капелюха, ґречним жестом запросив хлопчика до себе.

Біля дверей каюти Федя згадав про свої речі й, вибачившись перед капітаном, бігцем подався за ними. Коли він підійшов до щогли, то побачив біля неї Педро й Гуго. Переконавшись, що не зможе своїми старечими руками розв’язати вірьовки, якими був прив’язаний Педро, Гуго вийняв з-під плаща кинджал і перерізав міцні вузли.

— Клянусь Мадонною, — глухо, з хвилюванням мовив бородач, — ти, докторе, врятував мені життя.

Астролог по-дружньому поплескав Восьминога по плечу і щось шепнув йому на вухо.

Помітивши хлопчика, обидва замовкли й мерщій розійшлись.

Федя, звичайно, не вірив ні в які прикмети, а тим паче в передбачення астролога, проте в душі він був задоволений, що жорстока розправа не відбулася. “Досить із нього переляку, якого він зазнав, — подумав Кудряш, — гадаю, це дечому навчить його на майбутнє…”




Розділ сьомий

Перша ніч на “Улюбленці Нептуна”


Федя відчинив важкі різьблені двері і, переступивши високий поріг, опинився в каюті капітана. Замість шибок у вікнах була напівпрозора слюда, що ледве пропускала світло.

Хлопчик поставив рюкзак на підлогу й зупинився, звикаючи до напівмороку, який панував у каюті.

— Зараз я викрешу вогонь і засвічу світильник, — мовив капітан і став порпатися в кишенях камзола.

Минула хвилина, друга, а капітан, лаючись, усе шарив по кишенях.

— Гніт і кремінь знайшов, а кресало, бий його трясця, кудись поділося… У вас, герцог, немає кресала?

— Ні, нема, є сірники.

— Що? Що? — здивовано скрикнув капітан.

— Сірники, — скромно пояснив Федя, — звичайнісінькі сірники.

— Пробачте, ваша високість, але… що це таке?

Тільки тепер Кудряш згадав: найпершу в світі сірникову фабрику було збудовано у першій половині XIX століття, й капітан, ясна річ, не міг знати про сірники.

Хлопчик дістав коробку, тернув об неї сірника і підніс до масивного срібного світильника. Спалахнув вогонь.

Капітан, вражений незвичайним видовищем, відступив у глибину каюти, бурмочучи щось собі під ніс про сатанинський вогонь. Переконавшись, що сірники нічого лихого не чинять, Дієго підступив до столу. Від його нерівного дихання полум’я світильника загойдалося і згасло. Феді довелося знову засвітити світильник.

Вихопивши з-за пояса один із своїх кинджалів, капітан простяг його Кудряшеві, пропонуючи обміняти на кілька “чарівних паличок, які роблять вогонь”. У Феді заблищали очі. Йому не вірилось, що за кілька звичайних сірників можна віддати такий чудовий кинджал, лезо якого вкривала узорчаста арабська в’язь, а рукоятку із слонової кістки оздоблювали золоті платівки.

Не приховуючи вдоволення, хлопчик тут же причепив до паска кинджал, а капітан із цікавістю розглядав сірники. Обидва були задоволені добутими коштовностями.

В цю хвилину двері зі скрипом відчинилися й увійшов моряк із чорною пов’язкою на правому оці.

— Які будуть накази? — звернувся він до капітана.

— До ранку стоятимемо на якорі. Посилити варту, — кинув Дієго.

Моряк уже хотів було вийти, але капітан зупинив його.

— Поглянь на цю штуковину, Франсіско. Одноокий покрутив коробку й, знизуючи плечима, зневажливо жбурнув її на стіл.

Капітан хитро підморгнув Феді і, дмухнувши, загасив світильник.

— А тепер дивись, стерничий, — урочисто мовив він і одним сірником одразу запалив три світильники.

На обличчі стерничого з’явилися водночас подив і острах.

— Дон Дієго, — здивованим голосом запитав він, — невже цей вогонь винайшов Гуго?

— Ха-ха! — засміявся капітан. — Чарівні палички дав мені герцог, а ледащо Гуго ось уже кілька місяців шукає філософський камінь, і все даремно. Його щастя, що він уміє складати гороскоп, а то й духу його не було б на каравелі…

Франсіско попрохав дати йому хоча б один сірник, пропонуючи в обмін нитку великих білих і рожевих перлин. Але капітан, не бажаючи ділитися ні з ким скарбом, що потрапив йому до рук, випровадив стерничого з каюти.

Чадні світильники сповнювали каюту димом і кіптявою. З незвички у Феді злегка паморочилась голова, та він із цікавістю розглядав каюту. В кутку стояло широке дерев’яне ліжко з величезним пологом із важкої блискучої парчі. Стіни оббиті оксамитом вишневого кольору. На підлозі лежав персидський килим. До дубового столу, густо всипаного сажею від світильників й заваленого товстими книгами в сап’яновій оправі, були присунуті два глибокі шкіряні крісла з високими спинками. Окрім того висіло ще венеціанське люстро в позолоченій рамі й стояли куті міддю скрині. На столі поблискувало начищене бронзове розп’яття Ісуса Христа.

Настала ніч, і господар запропонував Феді своє ліжко, а сам уклався на одній із скринь. Утома й хвилювання за день взяли своє, і хлопчик швидко заснув…

Голосний стогін розбудив його. Розсунувши ширмочку полога, Федя побачив капітана, що, тримаючись за щоку, сидів у кріслі. Алхімік у своїй чорній одежі схилився за столом і щось помішував у металевій чашці.

— Прокляття! — стогнав капітан. — Скоро ти там, Гуго?

У нього, певно, боліли зуби.

— Бальзам зараз буде готовий, ваша милість. Я готую його за рецептом самого Галена. Суміш складається з двох унцій оливкової олії, товчених кісток зміїної голови, семи пелюсток троянди, трьох золотників спаленої шерсті з мавпячого хвоста, настояних на перці і сльозах святого апостола Петра… Ну, ось і все готово, — Гуго простяг капітанові чашку. — Випийте, і біль як рукою зніме.

Дієго проковтнув виготовлену астрологом суміш і тут же, лаючись, сплюнув:

— Тьху, яка гидота! Вигадали ж кляті лікарі…

Та незважаючи на запевнення Гуго, біль не вщухав. Капітан бігав по каюті, як несамовитий, кленучи Галена й астролога з його бальзамом.

Нітрохи не розгубившись від цього, астролог накреслив вуглиною коло, ступив у нього, простяг догори руки й, закинувши голову, зашепотів:

— О великі духи повітря, води, вогню, землі! Кличу вас і заклинаю знаком царя Соломона… Слухайте мене й коріться…

Більше Федя нічого не міг збагнути, тому що від іспанської Гуго перейшов на незрозумілу для Кудряша мову.

Та скільки алхімік не проголошував заклинання, вони, так само, як і бальзам, не полегшували страждань капітана. Боячись покарання й намагаючись виправдати себе, Гуго став пояснювати, що бальзам і заклинання не допомагають тільки тому, що Дієго прогнівив зірки своїм наміром стратити Педро.

Колись на одній із лекцій у парку культури Федя чув про славетного лікаря стародавніх часів Галена, що лікував гладіаторів у Римі. Однак не можна було повірити, щоб огидна суміш, яку дав капітанові випити астролог, була виготувана за рецептом Галена…

А тим часом, перець, змішаний з усякою нечистю в тих незвичайних “ліках”, мабуть, ще посилив біль Дієго. Капітан уже не стогнав, а завивав, то б’ючи себе кулаком у щоку, то прикладаючи до неї холодну сталь кинджала, то присуваючись обличчям до світильника. Ніщо не допомагало.

Феді стало шкода капітана, який довірився пройдисвітові. Хлопчик згадав про польову аптечку, що знаходилась у кишені рюкзака. Там були і зубні краплі “Дентон”. Кудряш запропонував Дієго свою допомогу.

Астролога обурило втручання хлопчика, і він став радити капітанові не брати ліків із рук чужоземця, запевняючи, що допомогти може тільки бальзам. Проте Дієго помахом руки обірвав Гуго. Він так страждав, що ладен був на все.

Змочивши краплями шматочок вати, Федя поклав його на хворий зуб. Минуло небагато часу, і скривлене від болю обличчя капітана прояснилося, він відвів від щоки руку, спробував язиком зуб. Болю не було.

— Я не зовсім огрубів серед цих мужиків і пам’ятаю етикет придворного товариства. За подану допомогу виголошую вам мою щиру подяку. — Капітан ґречно вклонився.

Федя хотів було пояснити, що він дав звичайнісінькі краплі від зубного болю, які продаються в будь-якій аптеці, та його випередив Гуго. Хитрий алхімік миттю збагнув, що йому не вигідно зараз псувати взаємини з чужоземцем, у якого такі великі знання медицини. Перевага ліків цього хлопчика перед його бальзамом була очевидною. Приховавши бурхливе почуття ненависті до Феді, який так підірвав його авторитет, Гуго посміхнувся й улесливим голосом став вихваляти хлопчика:

— Не можете собі уявити, ваша високість, як приємно мені, доктору всіх наук, зустріти такого юного і вже просто блискучого вченого, що так всебічно й глибоко розуміється на медицині. Я вражений чудодійним впливом ваших дивовижних ліків і втішаю себе сподіванням, що ви не відмовите поділитися зі мною секретом їх виготовлення… Не приховую, окрім астрології, алхімії, риторики, серйозної уваги я надавав і медицині. Мною детально вивчено широко відому книгу “Медичні питання” Хонейна Ібн-Ісхака, трактати грецького медика Діоскоріда про лікарські засоби, “Медичні канони” Ібн-Сіна і, звичайно, праці славетного Галена…

Федя відчував фальш, нещирість пишномовних фраз алхіміка, розумів, що той ненавидить його і при першій же нагоді спробує помститися.

А тим часом астролог говорив далі:

— Мушу сказати, колего, що основна мета мого життя, всього мого життя, — очі Гуго гарячково заблищали, — це створити вічний двигун і знайти філософський камінь… Я стою на правильному шляху, і скоро, дуже скоро ви станете очевидцем найбільшого з відкриттів. О, увесь світ затремтить, коли почує!

— Щось довго ти шукаєш свій камінь, — глузливо сказав капітан.

Та алхімік не вловив іронії.

— Так, — мовив він фанатично, — тепер усе позаду… І безсонні ночі, і невіра тих, хто оточував мене, і підступи ворогів… Сорок років життя пішло недаремно. Я голодував, терпів злигодні, не вистачало грошей навіть, щоб купити просту колбу… Але я переміг! За допомогою філософського каменя все зможу перетворити на золото!

Патетична промова втомила алхіміка. Він витер рясний піт з чола і вже було розкрив рота, щоб повести далі мову про безмежні можливості, які ховає в собі філософський камінь, але капітан грубо обірвав його:

— Годі, усе це я чую вже не вперше. Базікаєш уміло, а як до діла… Одне слово, йди геть, я стомився.

Федя вже почав дрімати, коли двері прочинилися і в окутану мороком каюту хтось увійшов. Кудряш підвівся на лікті, прислухався.

— Дон Дієго, ви спите? — почувся стурбований шепіт.

— Це ти, Доменіко? — озвався капітан. — Чого тобі треба?

— Щойно я сам бачив, як Педро шепотівся з Альфонсо. Гадаю, вони задумали щось проти вашої милості. Даремно ви простили його, дон Дієго…

— Говори тихіше, герцог спить, — попередив капітан. — Я хоч зараз готовий повісити Педро, але ти ж чув: зірки веліли вибачити образу. Доведеться стерпіти до приходу в Севілью. Пильно стеж за ним і доповідай кожного дня. До Педро у мене давно вже підозра. Певен, що він запродав свою душу нечистому…

— Авжеж, — підхопив Доменіко, — він не вірить у господа…

— Він єретик, — гнівно шепнув Дієго, — і як тільки повернемось до Іспанії, я передам його в руки святої інквізиції…

— Хе-хе, — вдоволено хихикнув Доменіко й улесливо додав: — мудро вирішили, ваша милість… Там жартувати не люблять і зуміють йому розв’язати язика… А як же з хлопчиком? Що думаєте з ним робити?

Федя затамував подих. Серце його шалено калатало, в голові забилися тривожні думки. Невже і його разом з Педро віддадуть до лап інквізиторів, про жорстокість яких він читав у підручнику історії?

— Герцог молодець, — почув Кудряш капітанів голос. — Видно, що з благородної сім’ї. Які знання! Хлопчисько, а знає більше, ніж Гуго. Алхімік визнав це, хоч йому, мабуть, і не хотілося. Мені неймовірно пощастило: славна пташка залетіла до клітки, дешево її не віддам. Добрий викуп матиму… Завтра ж вранці нагадай мені — треба дізнатися, де знаходяться володіння його батька. А зараз бувай здоров. Я спатиму…

Незабаром у каюті запанувала тиша. Капітан заснув.

Федя лежав із розплющеними очима. “Як мені бути завтра? — думав він. — Що сказати капітанові, коли спитає, звідки я? Треба щось придумати… Але що? Адже не скажеш: я з Києва або з “Променистого…”

І раптом Кудряш посміхнувся думці, що несподівано з’явилася в голові: “Скажу, що я з країни Променистеанії… Обдурю, а там видно буде…”




Розділ восьмий

Федя стає рабовласником


Кудряш проснувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він побачив капітана.

— Пора снідати, герцог.

— Я зараз, — хлопчик скочив з ліжка, дістав із речового мішка мило, зубну щітку, пасту, рушник і вибіг із каюти.

Був чудовий день. Сонце стояло високо, і в блакитному небі пливли ніжні пір’їсті хмарки. Попутний вітер напинав вітрила. Трохи схилившись на правий бік, каравела легко розсікала хвилі. Вони весело хлюпотіли за кормою. Над кораблем, ледве не черкнувшись об щоглу, швидко пронісся дивний птах. Добре видно було його довгі гострі крила, коротку товсту шию, гачкуватий на кінці дзьоб, характерно роздвоєний хвіст. Слідом за першим пролетів другий птах, третій…

“Птахи не залітають далеко у відкрите море, — подумав Федя. — Земля близько…”

Він не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. Й водночас вони здавалися йому давно знайомими своїми характерними обрисами хвоста, схожого на латинську літеру V.

Птахи давно зникли за обрієм, і тільки тоді Федя згадав що про них пише в своїх щоденниках знаменитий англійський мореплавець Джеймс Кук. Він бачив цих птахів під час подорожі до Південного материка та навколо світу. Звуть птахів вилохвостами, або фрегатами. Дужі крила дозволяють їм залітати у відкрите море за сотні кілометрів. Отже, Федя допустився помилки. Певно, земля далеко. Але ж фрегати живуть лише на океанських узбережжях тропічного поясу. Виходить, каравела біля екватора?!

У Кудряша був чудовий настрій. Хлопчикові здавалося, що все йде якнайкраще. Ще б пак! Він на борту каравели! Майбутнє вимальовувалось в уяві райдужними барвами. Він на власні очі побачить далекі країни, повні чудес, з пишною яскравою рослинністю, гаями кокосових пальм, обплетених ліанами, країни, населені різноколірними папугами, райськими пташками, кумедними мавпочками, велетенськими метеликами, мініатюрними колібрі, завбільшки з бджолу… Він побачить світ, красу якого не в змозі описати жоден письменник чи художник…

“Тільки б “Улюбленець Нептуна” причалив до одного з цих чудесних куточків, — думав Федя. — Кінець кінцем це ж не атомохід “Ленин”, який може місяцями плавати, не заходячи в порти. Каравела повинна поповнювати запаси прісної води, продуктів, дров”.

Федя замріявся. Він на мить уявив себе великим мореплавцем, про якого вдячно відгукуються сучасники й нащадки, подвиги якого вивчають у школі, а на географічних картах всюди стоїть його ім’я, скрізь такі чарівні для вуха назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…

Замріявшись, Федя став розглядати корабельні снасті. Він чудово знав, що і в сучасному парусному флоті використовують силу вітру, є спортивні яхти, рибальські шхуни, баркаси і навіть великі вітрильні кораблі.

“Правда, ці багатощоглові велетні, — міркував Кудряш, — доживають свої дні. Їх, на жаль, ніде й ніхто нині більше не будує, та й користуються ними лише як учбовими суднами… Та хіба можна порівняти їх із справжніми вітрильними кораблями, хоча б, скажімо, з “Улюбленцем Нептуна”?! Ті жалюгідні посудини тільки заради сміху можна назвати вітрильними. Вони ганьблять парусний флот! До чого додумались: на щоглах і на бортах примудрились сигнальні ліхтарі замінити електролампочками… — обурювався Федя. — В командах тих так званих вітрильних суден є моряки (він сам читав про це), які бояться води, не вміють плавати! І не дивно: плавання на цих ночвах йде спокійно, точнісінько за розкладом. Ніяких тобі пригод! Можеш хоч п’ятнадцять разів навколо світу обійти, в усіх морях побувати й не зазнати жодної аварії… Не те на каравелі, де немає ехолотів, рацій, динамо-машин, парових лебідок… Тільки тут справжня школа для моряка! Тут за день навчишся того, про що на звичайному кораблі й за місяць, ба, навіть за рік не дізнаєшся!”

Гарячкові, розбурхані думки Феді зненацька охолодила згадка про те, що на каравелі він не рівноправний член екіпажу, а бранець, і невідомо, як складеться його доля в майбутньому. Кудряш спохмурнів. Він намагався відігнати геть невеселі міркування, гадаючи, що з часом все якось обійдеться. З насолодою вимовляв він про себе такі дорогі й милі його серцю назви частин корабля: крюйс-бом-брамсель, грот-трісель-шкот, фор-бом-брам-рей, крюйс-штас, клівер-шкот…

Яке щастя, що доля закинула його сюди!

Федя горів бажанням мерщій оглянути корабель й вирішив якомога швидше зробити фіззарядку. Скинувши сорочку й лишившись в одних трусах, він, як звичайно, почав із вправ, що розвивають грудну клітку.

Іспанські моряки здивовано спостерігали за незнайомими для них рухами хлопчика. Почулися стривожені вигуки:

— Він чародій!

— Це танець сатани! Він накликає нечисту силу!

— Хоче потопити нас!

Захопившись вправами, Федя не одразу помітив, яку тривогу це викликало на каравелі. Його зупинив боцман.

— Я… ми… Ну, хлопці просять вас не викликати нечистого… Якщо вже вам так хочеться, губіть одного Педро…

— Що? Що? — не зрозумів Федя, почувши цю дивну мову. — Якого нечистого? Кого губити? Я займаюся фіззарядкою.

Незнайоме слово “фіззарядка” не заспокоїло боцмана, а навпаки ще більше стривожило. Тільки тепер хлопчик звернув увагу на його сполотніле обличчя, на стурбованих матросів, що нерішуче з’юрмилися під кормовою надбудовою.

“Ну й забобонні ж вони! — подумав Кудряш. — Звичайної зарядки злякалися, за чародія мене прийняли. Треба їх якось заспокоїти…”

І Федя, посміхаючись, мовив:

— Невже я справді схожий на чарівника? Просто вирішив трохи розім’ятися… А чародіїв узагалі немає, про них тільки в казках розповідають.

— О, не кажіть, герцог! — замахав руками боцман. — Я сам бачив, як у Барселоні спалили відьму. Ця жінка перетворювала людей на котів та не яких-небудь, а чорних…

Федю вразило, що такий здоровило вірить у нечисту силу і, щоразу згадуючи про неї, тричі спльовує через ліве плече й хреститься. Це здалося хлопчикові таким смішним, що він дзвінко зареготав.

Ображений боцман відвернувся й пішов геть.

“Капітан на мене чекає, треба мерщій умитися”, — згадав Федя й кинувся розшукувати умивальник. Не знайшовши його, повернувся в каюту.

— Куди ви щезли? Я голодний, як акула! — вигукнув капітан.

— Хотів умитися, обійшов корабель, але…

— Хо-хо-хо! — зареготав капітан. — Що ви хочете від тієї свиноти — вони ж ніколи не вмиваються. Протер очі кулаком — ось і весь туалет. Даремно ви до них зверталися. Та нічого, зараз ми зарадимо лиху.

Дон Дієго двічі сплеснув у долоні, і на порозі з’явився худий із сумними очима хлопчик негр, років дванадцяти. З одежі на ньому була тільки біла натільна пов’язка. Вислухавши наказ капітана, негр приніс мокру ганчірку й мовчки простягнув її хазяїну. Той витер ганчіркою обличчя і передав Феді. Кудряш розгублено покрутив її в руках, але витерти лице не наважився.

— У нас так не вмиваються… — несміливо мовив він. — Та й, крім того, мені необхідно почистити зуби…

— Що ж вам для цього потрібно, герцог?

— Таз і глек води.

— Принеси, — наказав негрові капітан.

Дієго й хлопчик негр були вражені, побачивши, як Федя став чистити щіткою зуби. Це здалося капітанові таким кумедним, що він, схопившись за живіт, затрусився від сміху і плюхнувся в крісло. Навіть негр, незважаючи на свою нерішучість, став посміхатися.

Вгледівши блискучу пластмасову мильницю, Дієго схопив її до рук і заздрісно сказав:

— Перламутр… О, на таких речах я розуміюся! Дорого коштує цей рідкісний предмет…

— У нас в універмагах їх скільки завгодно, — вирвалось у Феді.

— А багато у вас цих самих… універмагів?

— Звичайно.

— Даруйте, герцог, універмаг по-вашому замок?

Федя хвилину подумав і мовчки кивнув головою.

— Уявляю, який багатий ваш батько, коли в нього стільки універмагів і всі вони забиті перламутром… До речі, як ви потрапили на узбережжя, де вас полонив Педро? — ніби мимохіть запитав капітан. — Як звуться володіння вашого батька?

— Я був на полюванні і заблукав, — з невинним виглядом відповів Кудряш. — А сам я з Променистеанії…

— Ага… — глибокодумно протяг Дієго, кліпаючи очима. — Як же, чував, чував…

Феді було смішно дивитися, як Дієго, очевидно, прагнучи приховати своє неуцтво, сприйняв його слова за чисту монету.

Власник “Улюбленця Нептуна” з цікавістю розглядав тюбик із зубною пастою, туалетне мило, зубну щітку. Все це викликало в нього неприхований подив.

Як тільки Федя умився, хлопчик негр приніс на срібному блюді козячий сир, варені боби, порізану шматочками солонину, хліб і мариновані сливи. Усе це він розіклав на столі навколо великого глека з вином. Дієго, кульгаючи, підійшов до однієї із скринь і підняв важке віко. Він дістав звідти два золоті карбовані кубки. По черзі плюнувши у кожен із них, капітан витер пилюку полою камзола.

Феді ніколи не доводилось бачити, щоб у такий спосіб мили посуд, і апетит у нього відразу зіпсувався. Не помічаючи Кудряшевого стану, Дієго наповнив вином кубки. Закачавши рукава камзола, хазяїн присунув до себе сир, залпом випив вино і став їсти. Власник каравели голосно плямкав, шматував руками м’ясо, пеленою сорочки витирав масні губи.

Випивши другий кубок, Дієго врешті помітив, що його гість нічого не їсть, і ображено спитав:

— Вашій високості не до смаку мій скромний сніданок?

Федя відчув себе не зовсім зручно й, повагавшись хвилинку, відповів:

— У нас кожен їсть із свого посуду…

По цих словах Кудряш дістав із рюкзака фарфорову чашку, складану похідну виделку з ложкою і почав снідати.

Побачивши, як спритно хлопчик бере їжу виделкою, капітан був страшенно здивований. Він не втаїв цього від Феді.

— Я об’їздив усю Європу, — вигукнув Дієго, — бував у Франції, Англії, відвідав Фландрію, плавав на гондолах по каналах Венеції, але ніде не бачив, щоб найбільш високопоставлені особи, навіть його величність король Іспанії, їли з таких маленьких вил!

Як тільки Федя поклав виделку на стіл, Дієго схопив її і спробував настромити боби. Та всі його зусилля були марні. Боби не хотіли настромлюватись і розкочувались по столу. Лаючись, Дієго облишив боби і став настромлювати шматки солонини. Це, здавалося б, просте заняття так зморило його, що на чолі виступив піт. Кудряш мимоволі розсміявся, спостерігаючи, з якими труднощами капітан опановує мистецтво користування виделкою.

Після кількох невдалих спроб капітану пощастило нарешті настромити шмат солонини. Він уже, було, роззявив рота, але м’ясо зірвалося з виделки і впало на підлогу. Дієго з обуренням кинув виделку, нагнувшись, підняв м’ясо і, не витираючи його, поклав до рота. Розжовуючи солонину, капітан бурмотів щось про придворних франтів, які понавигадували різних хитромудрих штучок, що ними й поїсти як слід не можна.

Протягом сніданку хлопчик негр весь час стояв у кутку і спідлоба голодними очима стежив за кожним шматком, що його капітан клав до рота. Федя помітив це й покликав негра до столу. Але той навіть не ворухнувся, тільки злякано блимнув на капітана.

— Що ви, герцог! — замахав руками Дієго, розжовуючи сир. — Ви, либонь, забули, хто він. Це ж слуга, йому не місце за панським столом.

Феді стало жаль чорного хлопця, та він нічого зробити не міг.

Сніданок наближався до кінця, і Федя попрохав у негра чаю, оскільки не знав, де знаходиться камбуз. Капітан і негр, не розуміючи, знизали плечима. Кудряш повторив своє прохання.

— Чорношкірий у мене слугує недавно, — сказав Дієго, — і погано розуміється на сортах вин.

“Мабуть, я ще недостатньо знаю іспанську мову, — засмутився Федя, — коли не вмію пояснити, що хочу чаю, а не вина”.

Кудряш не здогадувався, що не тільки малий слуга, але й капітан, не могли знати, що таке чай. І не дивно. Лише в першій половині XVII століття голландські купці, відвідавши острів Яву, привезли його звідти в Європу…

— Дякую, вина я не хочу, краще вип’ю води, — сказав Федя і простяг негрові голубу з білими горошинами фарфорову чашку.

За хвилину хлопчик повернувся, але передати Кудряшеві чашку не встиг. Несподівано корабель гойднуло, і негр, не втримавшись на ногах, упав. Голуба чашка брязнула об підлогу і розлетілася на скалки. Капітан зіскочив з місця з перекошеним від гніву лицем.

— Іржавий якір тобі в бік, мерзенний рабе! — заревів він, схопивши за плече на смерть переляканого негра. — Чи знаєш ти, що ця чашка коштує дюжину таких ось чорношкірих? Та що там дюжину?! Сотню! Адже це фарфор! — І капітан з такою силою штовхнув хлопчика, що той відлетів у протилежний куток каюти.

“Негідник! — спалахнув Федя. — Хто йому дав право бити хлопчика?.. І завіщо? За чашку!”

Забувши, що він бранець і що перед ним грізний капітан — повновладний господар на кораблі, піонер, стиснувши кулаки, кинувся на Дієго.

З несподіванки капітан розгубився. Він не міг подумати, що Федю обурило його ставлення до негра. Капітан не мав сумніву в тому, що гнів юного герцога викликаний втратою такої надзвичайно коштовної речі, як фарфорова чашка.

Відступивши від гнівного хлопчика, він, вибачаючись, сказав:

— Жалкую, що не зможу відшкодувати вам збитку, якого завдав цей чорношкірий. Фарфору в мене немає… Хитрі китайці досі не відкривають таємниці, а в Європі ніхто не вміє його виготовляти. Навіть Гуго, що вивчав книги всіх арабських академій у Кордові, як не намагається, рецепту відшукати не може… О, коли б він тільки його знайшов! Адже фарфор розцінюється на вагу золота. Я був би найбагатшою людиною в світі! — І у Дієго пожадливо блиснули очі. — Любий герцог! Будь ласка, зводьте рахунки з негром самі, як вам забажається. Віднині він ваш раб!

Кудряш не повірив власним вухам. Як? У нього тепер свій раб? Про торгівлю рабами Федя читав тільки в книгах та в підручниках з історії. І, правду кажучи, ніколи серйозно про це не думав. А зараз йому у власність віддають хлопчика, який відрізняється від нього, Феді, тільки кольором шкіри!.. Як же так, що він, піонер, стане рабовласником?! Ні, нізащо! Йому не потрібні раби…

Кудряш глянув на заплаканого змарнілого хлопчину з гострими лопатками, з рубцями від частих побоїв, з очима, що з недитячим смутком дивилися на світ, і серце його боляче стислось. Він вирішив хоч трохи полегшити долю нещасного і вимовив:

— Гаразд, я згоден.

Дієго вдоволено потер руки. Радий, що все скінчилося так удало, він залпом випив ще два кубки вина й, вклавшись на скрині, незабаром захропів.




Розділ дев’ятий

Знайомство з каравелою


По-дружньому посміхаючись, Федя підійшов до чорного хлопчика, що сидів у кутку, простяг йому руку. Але той злякано зіщулився і, втягнувши голову в плечі, мовив жалібно:

— Не карайте мене, білий пане! Я не хотів розбити вашу чашку! Змилосердьтесь!

— Годі про чашку! Що за дрібниці?.. Я на тебе зовсім не гніваюсь. Доки капітан спить, сідай за стіл і поїж як слід.

— Ні! — перелякано відповів хлопчик. — Ні-ні! Чорному не можна сідати за стіл білих!

Довго умовляв його Федя, аж поки негр, переборовши врешті свій острах, не накинувся жадібно на тверду солонину, погано зварені боби, липку сіру масу, що звалася хлібом. Бідолаха був такий голодний, що ковтав їжу, не розжовуючи. Феді мимоволі спало на думку, що й із ним, певно, поводилися б так само, коли б капітан помилково не прийняв його за герцога.

В цей час Дієго застогнав уві сні й перевернувся на другий бік. Наляканий негр прожогом вискочив з-за столу й кинувся до дверей. Феді ледве вдалося заспокоїти його. Але, незважаючи на всі вмовляння, сісти за стіл чорний хлопчик рішуче відмовився.

Тоді Кудряш сунув йому в руки великий шмат хліба, солонину й сир.

— Спасибі, спасибі, пане, — став дякувати невільник, намагаючись поцілувати Федину руку.

— Знаєш, — відсмикнув руку Кудряш, — більше так не роби. Ти така ж людина, як і я. Люди всі рівні. А колір шкіри — то дурниця. І давай не будемо про це згадувати. Ходімо покажеш мені каравелу.

— Слухаюсь, пане, — відповів негр.

— Не називай мене ні паном, ні герцогом. Мене звати Федя. А тебе як?

— Ніанг.

— Ну от і добре, — Кудряш обняв за плечі розгубленого хлопчика, — давай дружити.

Ніанг нічого не відповів. Йому не вірилось, що такий великий пан пропонує йому, чорному служникові, свою дружбу.

Знайомитися з кораблем Федя почав із корми. Стоячи на кормовій надбудові, він із захопленням розглядав “Улюбленця Нептуна”. Його цікавив кожний куточок вітрильного судна. Кудряш не мав сумніву, що нікому з його товаришів навіть здалеку не доводилось бачити справжню каравелу, і всі вони, звичайно, зараз позаздрили б йому.

…Вітер помітно міцнішав. Корабель то злітав на сиві гребені розбурханих хвиль, то пірнав між зеленкувато-свинцеві водяні гори. Палуба тікала з-під ніг, і бризки солоної води обливали хлопчиків.

Навряд, чи варт говорити про те, що Кудряш одразу ж відчув себе справжнім морським вовком, який мав за плечима кілька кругосвітніх мандрівок і якому не раз доводилось зазирати у вічі небезпеці. Як справжній моряк він широко розставив ноги і на повні груди вдихав цілюще морське повітря…

Добре вивчивши рангоут і такелаж парусних кораблів, Федя безпомилково визначав, що фок-щогла й грот-щогла несли на собі по два чотирикутні вітрила, а на бізань-щоглі було одно навскісне, так зване “латинське”. На грот-щоглі в бочці, яка звалася “воронячим гніздом”, хлопчик побачив марсового матроса, що пильно стежив за горизонтом.

Корму Кудряш оглянув досить швидко. У верхній частині її двохярусної надбудови містилася капітанська каюта, у нижній, як пояснив Ніанг, зберігалися канати, запасні реї, вітрила, блоки та інші снасті, необхідні під час плавання.

Друзі спустилися по трапу на палубу. На ній стояв бот, прикріплений канатом. Тут же знаходилось вогнище, захищене від вітру дерев’яними щитами.

“Ось який тут камбуз!” — розчаровано подумав Федя, з посмішкою оглядаючи лист міді, що лежав на тонкій кам’яній основі.

Біля вогнища порався смаглявий худий кухар. Щоки й гостре підборіддя його вкривала густа чорна щетина. Помітивши хлопців, він по-дружньому посміхнувся, блиснув темними, наче маслини, очима й відрекомендувався:

— Габріель… Моряк, як і всі, і непоганий кок. — Кухар самовдоволено зареготав. — Ну як? Сподобався вам сніданок? Ви звернули увагу: солонину так добре вимочено, що смаком вона не поступається перед свіжим м’ясом. Перцю я поклав зовсім небагато, хоч ми, іспанці, любимо гострі приправи.

І він знову так дзвінко засміявся, що хлопчиків це розвеселило. Понишпоривши в кишенях фіолетових панталонів, Габріель добув звідти жменю маслин і простягнув їх Феді й Ніангові. Феді не хотілось ображати щиросердого кухаря, і хоч від сніданку він був далебі не в захваті, все ж сказав:

— Спасибі вам. Поснідав чудово…

— Дуже радий, що мої страви вам сподобались. Що приготувати на обід?

Федя на мить замислився.

— Якщо можна, — попрохав він, — смажену картоплю…

Хвилину-другу кок широко розплющеними очима дивився на Федю, а потім, ляснувши руками себе по колінах, затрусився від сміху. Мабуть, його розвеселило незнайоме слово, яке він сприйняв за кумедне поєднання якихось звуків. Разом з Габріелем сміявся й Ніанг. Обидва вони намагалися повторити вимовлене Федею слово, але марно.

Кудряш згадав пояснення вчителя ботаніки, що навіть наприкінці XVIII століття картопля була рідкістю, її подавали до королівського столу як вишукане блюдо. Ясна річ, що Габріель зроду не чув про картоплю і не міг виконати замовлення.

Невідомо звідки, на палубі з’явився Луїс.

— Доброго ранку, ваша високість! — низько вклонився він. — Як зволили спочивати? З незвички, певно, нелегко довелося на нашому кориті? Ваш батенько, його світлість герцог, либонь, здивувався б, побачивши свого сина серед такого вишуканого товариства. Го-го-го! — І, звернувшись до кухаря, товстун конопатник додав: — Ти, Габріель, постарайся, готуй їх високості як слід. У них же не матроське черево, яке ти сьогодні знову наб’єш запліснявілими сухарями, вівсянкою та смердючим сиром.

— Сьогодні ж середа, — розмахуючи руками, пояснив кок, — а ти, Тюлень, знаєш: з наказу хазяїна, м’ясо подають у вівторок, четвер і неділю. Завтра одержиш свою порцію. Такий порядок не тільки в нас, а й на всіх інших суднах.

— Та я з одного разу можу фунтів три, а то й чотири стріскати, — невдоволено буркнув Луїс, — а завтра дістанеться такий шматочок, що не знаєш, чи їсти його, чи тільки дивитись…

“Бачу, даремно я ображався, — подумав Федя, прислухаючись до розмови кока з конопатником. — Видно, Дієго не дуже обгодовує свою команду. Сніданок у капітана за тутешніми порядками справді був розкішний”.

Хлоп’ята рушили далі оглядати корабель. Луїс взявся їх супроводжувати. Увагу Кудряша привернула дерев’яна помпа. Конопатник пояснив, що нею відкачують воду з трюму.

Луїс гостинно запросив оглянути його майстерню і підняв масивну кришку люка. Важкий запах несвіжих продуктів, тухлої води вдарив Феді в ніс, і хлопчик мимохіть відсахнувся, не наважуючись спуститися вниз.

Переборюючи в собі гидливе почуття, Кудряш узявся за слизькі, липкі від бруду поруччя трапа і збіг східцями в трюм, що ледве освітлювався тьмяним ліхтарем, підвішеним до стелі.

Коли очі звикли до напівмороку, Федя побачив ґратчасті чавунні двері з великим замком. Цмокнувши язиком, Луїс тяжко зітхнув.

— Це володіння скнари Хуана. Тут він зберігає провіант. Клятий боцман тримає в себе ключ, навіть коли спить. Він шкодує для казана зайвого шматка м’яса, а тут, ви тільки гляньте, герцог, понад десяток барил, повних солонини. А менші барила з вином, оливковою олією, оцтом… У мішках сушені фрукти, боби, риж, борошно, перець, гвоздика, винні ягоди. На гаках — круги козячого сиру, в’язки часнику й цибулі. Сюди б забратися! — облизнувся конопатник.

На бочках, лупаючи зеленими очима, сиділо кілька великих ситих котів.

— Навіщо вони? — спитав Федя. — Тут же зберігаються продукти, а коти розносять пошесть…

— О, на кораблі стільки пацюків, — втрутився в розмову Ніанг, — що вони з’їли б нас, коли б не коти.

Ніби на підтвердження його слів, у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик, переможно муркочучи, плигнув здоровенний рудий кіт, тримаючи в зубах пацюка.

— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них не назвеш красенем, та вони, кляті, передчувають загибель корабля… І вже коли вони залишають судно, добра не жди — каравелі кінець… Хапай тоді власну скриньку і тікай… Що ж до пошесті, вибачте мені, старому дурневі, але ви, герцог, помиляєтесь. Усі ці тварюки від Всевишнього. Нещодавно я зачерпнув вина, а в коряку здохлий пацюк. Так що ж, по-вашому, я через таку дрібницю мав усе барило вилити в море? Викинув пацюка за борт і край. Усі лишились здоровими, нічого з нами не трапилось…

Федя здригнувся від огиди. Як добре, що він, незважаючи на наполягання капітана, не скуштував вина!

— А в цій коморі, — казав далі Луїс, киваючи на оббиті міддю двері, — знаходяться порох, свинець, списи, мечі, рушниці, пістолети, лати, кольчуги, шоломи…

У Феді заблищали очі. Справжню середньовічну зброю він бачив тільки в музеї, та й то на стендах під склом. І скрізь суворі таблички: “Руками не чіпати!” А тут таке багатство!

— Відімкніть, будь ласка, я хочу глянути на зброю, — попросив він конопатника, але той тільки розвів безпорадно руками: ключ від комори-арсеналу капітан тримав у себе й нікому його не довіряв.

— Може, зазирнете до моєї хижки? — люб’язно запропонував Луїс. — І я вам…

Але тут у відчиненому люку з’явилося рябе обличчя з широким плескуватим носом.

— Тюлень! — злостиво посміхаючись, крикнув матрос. — Дон Дієго тебе кличе!

— Клятий Доменіко знову щось доніс Кривому! — невдоволено пробубонів Луїс і, сказавши хлоп’ятам, щоб зачекали, поліз на палубу.




Розділ десятий

Дієго гнівається на боцмана


Минуло хвилин двадцять-тридцять, а конопатник усе не повертався. Феді набридло його чекати, й він разом з Ніангом піднявся на палубу.

Вітер затих, і вітрила на реях повисли нерухомо. Навкруги, скільки сягало око, стелилася безмежна морська далечінь. Іскристе сонце відсвічувало у плюскітливих, лагідних хвилях.

Повітря неначе застигло, напоєне спекою. Феді стало жарко, і він скинув сорочку. Зав’язав її рукавами кругом пояса, а голову прикрив носовою хустинкою.

Хлопці вже мали намір оглянути носову частину корабля, та в цю мить їх зупинив голос капітана:

— Нарешті я знайшов вас! — почулося за спиною. — Де ви були, герцог?

Федя озирнувся. Спершись на якийсь ящик, дон Дієго стояв на майданчику, що височів над палубою. Ніанг, зачувши хазяїнів голос, ледве встиг шепнути: “Я краще сховаюсь” і шаснув у трюм, добре знаючи, що підпилий капітан щедрий на стусани, а рука в нього важка.

Кудряш нехотя підійшов до власника каравели.

Дієго хотів було щось сказати, але так і завмер з роззявленим ротом. Зненацька він схопив Федю за ліву руку вище ліктя і став пильно її розглядати. Хлопчик не в жарт налякався.

“В чім річ? Що так здивувало капітана?” — розгублено подумав він.

Звичайно, Кудряшеві навіть на думку не могло спасти, що Дієго, як і всі його сучасники, уявлення не мав про славетне відкриття Луї Пастера і тому сліди від щеплення віспи сприйняв за якісь особливі знаки, що свідчили про належність Феді до високопоставлених осіб.

Тепер уже ніхто й ніщо не могло похитнути капітанової віри в те, що хлопчик, який випадково потрапив до нього на корабель, справді син герцога.

— Що таке? Що ви там побачили? — збентежено мовив Федя.

Тільки тепер капітан схаменувся й, намагаючись приховати своє замішання, пояснив усе тим, ніби на плече хлопчика сів комар, який може викликати тропічну лихоманку. Йому не хотілося говорити правду, щоб герцог, бува, не образився й не подумав, що в капітана закрався сумнів щодо його благородного походження.

Дієго відійшов від Кудряша, зняв із ящика червоний фланелевий чохол. Певно, щось викликало в нього невдоволення, тому що капітан зморщив ніс і крикнув:

— Хто чіпав компас?! Гей, боцмана до мене!

— Боцман! Боцман! — полетіло по кораблю. — Хазяїн кличе!..

Незабаром з’явився заспаний Хуан. Він зупинився поряд із Федею й, дихнувши на нього гострим запахом часнику, покірно мовив:

— Я тут, ваша милість!

— Куди лізеш, йолопе! Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Хіба не знаєш, що від запаху часнику й цибулі компас може зіпсуватися?

— Пробачте… Забув… — позадкував боцман, прикриваючи рот рукою.

— Усе хропеш, негіднику! Хто чіпав компас? Порядку на кораблі нема! — обличчя капітана налилося кров’ю від гніву. — Забув, як після бурі біля Азорських островів накрив компас синім чохлом, трясця б тебе взяла! Добре, що я вчасно помітив! Йди геть з перед моїх очей і запам’ятай: станеться що-небудь із компасом, шкуру з тебе спущу!

Хуан щось промимрив на своє виправдання і мерщій зник у носовій прибудові.

— Бачили, герцог, який жук? Ніяк він не вб’є собі в тямки, що магніт втрачає силу, коли накрити його червоною фланеллю… А я плачу йому як боцману! Що ж казати про інших?! Я їх усіх вирятував від голодної смерті. Таких бродяг повна Севілья… Як тільки зачули в порту, що набираю на каравелу матросів, — а їм то добре відомо, що хто-хто, а дон Дієго платить більше за інших! — збіглося все місто… Ці голодранці, — плюнув спересердя Дієго, — повинні мені руки цілувати за те, що сім’ї їхні мають шматок хліба й гарячу юшку… А вони, негідники, тільки і думають, як би завдати мені збитків! У нашому купецькому ділі торгівля без зиску…

Капітан на мить обірвав себе, пильно глянув на корму й повернувся до Феді:

— Ну, що я казав? Он подивіться! Вахтенний заснув! Ну, я ж йому зараз!..

Припадаючи на ушкоджену ногу, Дієго пошкандибав на корму. За хвилину звідти почулися страшні зойки матроса й гнівні вигуки капітана. У Кудряша мурашки поповзли за спиною. Вперше в житті він бачив таку розправу.

Затуливши пальцями вуха, хлопчик побіг на ніс каравели. Стрибаючи по сходинках, він піднявся по трапу в прибудову, вбіг у першу каюту, що трапилась на шляху, і щільно причинив за собою двері. Його трусило, наче в лихоманці, у вухах лунали пронизливі крики вахтенного матроса…

“Я другий день на борту “Улюбленця Нептуна”, а чого тільки не надивився! — болісно подумав Федя. — Хай їм незнайомі сірники, картопля, зубна паста… Хай вони вірять у нечисту силу, в усякі дурниці, ніби запах часнику може зашкодити компасу… Це зрозуміло, адже вони живуть у шістнадцятому столітті. Та як примиритися з жорстокістю, зі звірячим ставленням до людини? Хіба матроси не зрозуміють, якщо їм по-дружньому, по-товариському сказати все, пояснити?..”

Так думав Кудряш, забравшись у чужу каюту, в яку вскочив зопалу. Звідки йому було знати, що на купецьких суднах часів середньовіччя матросів били дуже часто, вважалося, що так і треба. Та хіба тільки на купецьких! Навіть на кораблях великих мореплавців — Колумба, Магеллана, Васко да Гама, Кука та інших — панував дух суворого покарання биттям.

Із захопленням читаючи книги про морські мандри й пригоди, Федя пропускав ті сторінки, де змальовувався побут, порядки, взаємовідносини між людьми минулого. Хлопчика приваблювали лише місця, де описувались абордажні бої, відкриття нових земель, боротьба моряків із грізною стихією, з небезпеками, які чекали на них у недосліджених океанських просторах…

І ось тепер він побачив інше…

З важких роздумів Кудряша вивели чиїсь кроки, що повільно наближалися. Хтось сходив нагору по трапу. Хлопчик обімлів, на хвилину уявивши собі, що буде, коли зненацька повернеться господар каюти. Навряд чи він повірить, що Федя потрапив сюди випадково, швидше вважатиме його за злодія. Що ж робити?

Не придумавши нічого кращого, хлопчик метнувся за скриню, яка стояла в темному кутку, і сховався за нею.




Розділ одинадцятий

Змова


Заскрипіли двері, і на порозі з’явився Алхімік.

— Заходь, — кликнув він когось.

— Ні, ні, не можу! Клянусь Мадонною, ноги тремтять… Ти ж попереджав: хто зайде сюди, тому кінець…

У Феді похололо в грудях: він упізнав голос Педро. Очевидно, алхімік навіщось привіз його сюди… Тільки б не помітили його за скринею, а то, напевно, поквитаються за все. Допомоги чекати нізвідки… Хлопчик затиснув у руці рукоятку кинджала. Він вирішив дешево не віддавати свого життя. Згадавши, що на голові в нього біла хустина, яку можуть помітити, Федя миттю стяг її і сховав до кишені…

— Заходь, заходь, — припрохував алхімік, — вже коли я кажу — будь спокійний, нічого не станеться.

Після довгих умовлянь Педро, нарешті, зважився зайти до каюти. Гуго щільно причинив двері. Клацнув засув.

Феді здалася дивною ця дружба двох різних людей, між якими, певна річ, не могло бути нічого спільного. “Тут щось не так…” — вирішив Кудряш. Від хвилювання кров стукала йому в скроні, думки вихором кружляли в голові. А що, коли вони помітили, як він забіг до каюти й вирішили, що настав час звести рахунки?.. Може, гукнути когось на допомогу?..







— Доктор, ми самі? — стиха спитав Педро.

— Не турбуйся, до мене бояться заходити, — самовдоволено хихикнув алхімік. — Навіть тебе, найхоробрішого з моряків (Гуго, без сумніву, підлещувався до свого співбесідника), он скільки довелося умовляти.

У Феді трохи відлягло від серця. Ні Педро, ні алхімік, очевидно, не запідозрювали, що він тут.

Тим часом астролог сів у єдине крісло, що стояло посеред каюти. Педро опустився на скриню, яка жалібно заскрипіла під його вагою.

— Встань! — злякано крикнув Гуго.

— Що таке? — не зрозумів Педро, зіскакуючи. — Що сталося?

— Боронь боже, роздушиш скриню, а в ній вічний двигун. Сідай краще на кувадло.

— Нічого, я навстоячки…

— Сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, навіщо я тебе покликав?

— Не знаю, не можу збагнути…

— Невже ти забув нашу розмову в Біскайській затоці?

— Ага, он ти про що! Я намагався, але ж мене ніхто не підтримав… Я не винен, що так сталося.

— Зрозумій, Педро, це дурний натовп, отара овець. Вони підуть за тим, хто дужчий, хто поведе їх…

“Про що це вони?” — тривожно думав Федя, боячись поворухнути задерев’янілими руками й ногами.

— Ти трохи поквапився, — казав далі астролог, — вибрав невдалий момент.

— Я не пам’ятав себе від злості, коли Кривий ударив мене, — скрипнув зубами Педро. — Клянусь Мадонною, це йому так не минеться… У полоні в нехристів-турків я скуштував не такого, але тут… Я не негр, а такий же білий, як і він. У мене теж був свій корабель… Ех, шкода, що я забув про закон ланцюга!

— Що це за закон? — поцікавився Гуго.

— Давній звичай моряцький: навіть коли матрос і завинив у чомусь, капітан не має права його покарати, якщо винуватець устиг переступити якірний ланцюг на носі корабля. Коли ж капітан спробує порушити цей закон, матрос може захищатися як завгодно.

— Уперше чую про такий закон, — здивовано мовив Гуго.

— В мене на кораблі… — почав було Педро, але раптом замовк і тільки важко зітхнув.

— Ну-ну, не впадай у відчай, ти ще станеш капітаном, — підбадьорив його алхімік.

Глуха підозра поволі закрадалася до хлопчика. Ні, не даремно ці двоє замкнулися тут, у каюті… Щось-то вони замислили проти капітана!

— Дякуй мені, Педро, за порятунок. Коли тебе збиралися напоїти розтопленим свинцем, я одразу вигадав історію про розміщення зірок, — астролог вдоволено хихикнув. — А дурень Дієго мені одразу повірив…

— Спасибі тобі, я цього не забуду! — вигукнув Педро.

— Тихіше, тихіше, — злякано мовив Гуго. — Нас можуть почути… Нахились до мене, я дещо тобі скажу…

Як не намагався Федя розібрати, про що говорив алхімік, як не напружував слух, почути нічого не вдалося. До нього долітало тільки глухе бурмотіння.

Несподівано Педро голосно промовив:

— А що коли поговорити з Альфонсо? Клянусь Мадонною, він хлопець надійний…

— Так, це хороша думка, самим нам навряд чи впоратись. Тільки будь обережний, ні на кого не покладайся… Сам розумієш: найменша похибка — і прощайся з життям… Кривий жартувати не любить…

— Знаю, знаю, — буркнув Педро. — На мене можеш покластися, як на крем’яну гору. Я вмію берегти таємницю…

— Ти даремно ображаєшся, — примирливо мовив алхімік. — Що не кажи, ми розпочинаємо серйозну гру. Самого тільки Альфонсо далебі не досить, подумай, кого ще з надійних хлопців можна залучити. І дивись, щоб вони нас не виказали в рішучу хвилину. Передусім потрібно… — тут Гуго знову так притишив свій голос, що до Феді долітали тільки неясні уривки фраз: “забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порохом… обов’язково… Одноокий… успіх… усі разом…”

Намагаючись все ж таки почути слова алхіміка, Федя забув про обережність. Скриня, за край якої він ухопився, по-зрадницькому заскрипіла. Хлопчик затамував подих.

— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись, ступив до скрині.

Хто знає, чим би все скінчилося, коли б алхімік не зупинив свого однодумця.

— Облиш, то пацюки, — спокійно мовив він. — Під моєю каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину, і пацюки часто забігають сюди. Не звертай уваги.

Боячись хоч чим-небудь звернути на себе увагу алхіміка і Педро, Кудряш обережно зняв руки із скрині. Він гнівався на себе за таку легковажність. Його цікавість могла скінчитися дуже погано.

А тим часом змовники обговорювали далі свій план.

— Ти добре придумав, — повернувшись на своє місце, казав Педро. — О свята Мадонно! Як я чекаю того дня, коли поряд із Кривим повішу і герцога!

— З малим герцогом треба бути особливо обережним, — застеріг астролог. — Він до біса хитрий. Не знаю, в якому університеті його навчали, та тільки видно з усього, що в нього блискуча освіта.

І Гуго розповів Педро про ліки від зубного болю, про чарівні палички, які самі займаються.

— Може, нам краще його не чіпати? Він, мабуть, знає чорну магію! — стурбувався Педро.

— Хай знає, я його не боюся. Ми з тобою вже півроку плаваємо разом, і ти мав нагоду пересвідчитись, що я можу заткнути за пояс будь-якого чародія. Не турбуйся, хлопчиська я беру на себе. Є в мене такий порошок… — зловтішно хихикнув Гуго. — Бугая за хвилину з ніг звалить, не те що людину… Ну, здається, про все домовились, — підбив підсумок алхімік. — Бувай здоров!

Але Педро все ще топтався на місці. Федя збагнув це по хвилинній паузі, що сталася в балачці змовників. Певно, бородатий матрос не все вияснив, чого хотів. “Чому ж він не йде? Що хоче він іще сказати?” — думав Кудряш.

Нарешті Педро рушив до дверей. Вже біля самого виходу, він круто повернувся й несподівано сказав:

— Гаразд, мені потрібна каравела… Ну, а ти, Гуго, чого хочеш? Навіщо тобі бунт? Хіба тобі погано у Дієго?

Алхімік не чекав цього запитання і на мить розгубився. Зібравшись з думками, він якомога спокійніше відповів:

— У мене від тебе таємниць немає, сам знаєш. На твоє питання відповім просто. У Дієго мені й справді непогано, тільки ж він тримає мене, як пташку в позолоченій клітці. Навіть на берег не відпускає… Боїться, що втечу. Він тільки й чекає того дня, коли я знайду філософський камінь і зможу добувати золото з морської води. Тоді йому начхати на мене — вже він знайде спосіб, як відрядити мене до пращурів… Та я й сам, признатися по правді, не забарюся залишити корабель. Моя мета така: ти стаєш капітаном, даєш мені пару тисяч суельдо і висаджуєш на берег… З мене вистачить, я зможу нарешті добудувати свій вічний двигун…

Педро лишився задоволений таким поясненням і вже було взявся за ручку дверей, коли Гуго дав йому останню настанову:

— Пам’ятай, що нас із тобою не повинні бачити разом. Нам не слід розмовляти між собою в присутності інших… Коли я побачу, що все готово і можна розпочинати виступ, то у верхньому правому кутку дверей своєї каюти намалюю вугіллям кружечок з двома крапками. Це буде знак того, що ти негайно мусиш з’явитися до мене…

В каюті запанувала тиша. Потім алхімік обережно прочинив двері і виглянув, чи немає кого поблизу. Переконавшись, що кругом спокійно, він випустив Педро.

Лишившись на самоті, астролог кілька хвилин нервово міряв каюту вздовж і впоперек. Трохи заспокоївшись, він усівся в крісло і непомітно для самого себе став розмірковувати вголос:

— Поки що все йде гаразд, як я й сподівався… Скоро збудуться мої мрії… Мета зовсім близько… Тільки раз мені пощастило підгледіти, що везе в своїй скрині цей клятий купець, і відтоді не можу заспокоїтись… О, я помітив усе, що там було! Які персні, оздоблені діамантами. А серги, кулони, медальйони, браслети! Скільки там золота… А які чудові перли… Цей йолоп Педро вирішив, що всі багатства дістануться йому, що за жменю суельдо я стану ризикувати власною головою! Тільки б пощастило збунтувати команду, а там уже я швидко з ним зведу рахунки. Дві-три краплі в кубок вина — і катай, Восьминоже, на дно — рибок морських годувати… Все, все має бути моїм! І буде, буде! Нема дурних, ділитися я ні з ким не збираюсь… Всіх круг пальця обведу…

Не знав Гуго, що й у Педро був свій план захоплення корабля. Той теж не бажав ділитися ні з ким скарбами Дієго. В голові Педро один по одному з’являлися все страшніші й підступніші задуми, як знищити алхіміка…

Сидячи тихенько за скринею, Федя здогадувався й про те, чого не почув у каюті, що змовники приховали один від одного. Важко сказати, хто з них був віроломніший і підступніший. Обидва вони, не замислюючись, могли вчинити яку завгодно підлоту, піти на будь-який злочин, тільки б здобути владу, стати володарями золота…




Розділ дванадцятий

На чиєму боці стерничий?


Гуго, певно, ще довго сидів би в кріслі, обмірковуючи деталі задуманого ним бунту. Але раптом двері відчинилися і з’явився капітан.

В алхіміка затремтіли руки, коли він вгледів несподіваного гостя, на чолі виступив рясний піт. Поява капітана страшенно налякала страхополоха Гуго. Йому здалося, що Дієго прийшов не просто так, що змову розкрито. Можливо, Педро, рятуючи свою шкуру, зрадив його?.. Астролог уявив собі на мить, як тугий зашморг здушив його шию, очі полізли з орбіт. Він уже хотів було кинутись на коліна і благати помилування, але ноги не слухались його, а язик неначе прилип до піднебіння…

В напівмороку капітан не розгледів стану свого підневільного. Втягнувши в себе повітря, він зморщив носа і пробурчав невдоволено:

— Ну й пахощі ж у тебе! Ходімо до мене зіграємо в кості…

Збагнувши, що страхи його марні, алхімік швидко опанував себе і підвівся з крісла.

— Ваша милість, — улесливо мовив він, — я не знаходжу слів, щоб передати свою сердечну подяку за виявлену мені увагу. Ваша прихильність сповнює невимовною радістю моє старе серце. Я щиро вдячний, що ви не погребували переступити поріг моєї скромної келії. Вважаю за велику честь для себе зіграти з вами в кості… Ви, як завжди, маєте рацію, дон Дієго: повітря в мене справді тяжке. Щойно я скінчив дослід. — І алхімік, розчинивши вікно, слідом за капітаном вийшов із каюти.

Федя полегшено зітхнув. Нарешті він залишився сам. Хлопчик, не гаючи ні хвилини, вибіг би з каюти, в якій стільки довелося пережити, але почуття обережності стримало його. Він боявся, що Гуго може раптом повернутися, і тому ще хвилину-другу сидів у своїй схованці.

Цього часу було досить, щоб поспіхом оглянути помешкання алхіміка. На столі, поряд із пісочним годинником, у спеціальних підставках, стояли великі й малі колби, повні різноколірних рідин. На полицях уздовж стін було чимало пробірок, лійок, різних пляшечок, глеків, чудернацько зігнутих металевих і скляних трубок. Біля вікна стояли жаровня, тигель, чималий мідний таз, двоє барил. Тут же знаходилась велика бронзова ступка. В кутку купою лежали згортки пергаменту. До стелі на спеціальному гачку були підвішені терези…

Коли на думку Феді небезпека минула, він поволі розправив свої задерев’янілі ноги й руки і вишмигнув із каюти. Палуба була порожня. Присівши на в’язку канатів, Кудряш замислився. Тепер усе було зрозуміло: Гуго й Педро готують змову. Вони збираються збунтувати команду, вбити капітана, а його, Федю, отруїти. Тепер потрібна особлива пильність: усе обертається дуже серйозно… Досі про змову знає тільки він. Що ж робити далі?

Федя страшенно шкодував, що на каравелі йому ні з ким порадитись. Багато б він дав за те, щоб хоч протягом кількох хвилин поговорити з батьком або із Всеволодом Петровичем. Та нічого не вдієш — треба шукати виходу самому… Звичайно, найпростіше розповісти про все капітанові, тим паче, що той запідозрює Педро і наказав Доменіко стежити за ним. Але тоді головний організатор змови — Гуго — залишиться осторонь. Хитрий і підступний ошуканець обплутав капітана, за допомогою всяких нісенітниць заручився його довір’ям, задурманює йому голову різними гороскопами й користується його невіглаством як йому заманеться… Цей пройдисвіт Гуго, посилаючись на розташування зірок, може в чому завгодно переконати капітана… Як довести капітанові, що Гуго зрадник, коли алхімік може викрутитись із будь-якого становища та ще й звести на Федю наклеп?

“Ех, коли б міг я сфотографувати цих бандитів! — мріяв Кудряш. — Тоді не викрутилися б — капітан напевно б повірив… Але ж ніякий апарат, навіть, “Київ” чи “Москва”, не візьме в темряві… Потрібен магнієвий спалах… Однак він надто яскравий, Гуго й Педро мене одразу виявили б… А от, якби мав я магнітофон — інша річ… Всю розмову непомітно записав би на плівку. Правда, магнітофоном тут користуватися ніяк — немає джерела струму… Зате, коли б увімкнув потім стрічку, слухайте, мовляв, пане Дієго, які у вас “друзі”, милуйтеся! Уявляю, як скривилися б обличчя у Педро й Гуго, як вони стали б відмовлятися та виправдуватись…

Щось надто я розфантазувався, забув, куди потрапив, — з прикрістю вилаяв себе Кудряш. — Адже я не де-небудь, а в шістнадцятому столітті. Тут не тільки про фотоапарат чи магнітофон уявлення не мають, але й звичайну електричну лампочку сприйняли б, як чудо… Та що там лампочка, коли вони тремтять перед звичайним сірником!.. А я, мов дівчисько яке, втішаюся мріями, — обурився Федя. — Тут діяти треба, кожна хвилина дорога. Хіба ж можна допустити, щоб зрадники перемогли?”

Обміркувавши все, Кудряш дійшов висновку, що сказати капітанові про змову він не може, але й осторонь бунту теж стояти не збирається. Він спробує перешкодити бунтівникам, зірвати їхній підступний задум. Іншого виходу в нього нема. Якщо Педро й Гуго захоплять корабель, Феді доведеться дуже сутужно.

“За Педро й Гуго необхідно стежити вдень і вночі, — вирішив Кудряш. — Сам я, звичайно, не впораюсь, але мені допоможе Ніанг… Так, Ніанг”. — І Федя кинувся розшукувати свого товариша.

Він не пробіг і десяти кроків, як зустрів Франсіско. Цей моряк відрізнявся від інших тим, що любив пишно одягатися. Мідні ґудзики на його новому голубому камзолі яскраво виблискували, панталони з тонкого чорного сукна мали такий вигляд, наче їх щойно витягли із скрині й випрасували, — без жодної порошинки. На ногах він мав яскраво-червоні черевики, прикрашені срібними застібками. З-за зеленого сукняного пояса, розшитого кольоровими шовковими нитками, стирчав пістолет з карбованою рукояткою. Збоку теліпалася шабля. Ефес її оздоблювало коштовне каміння. Чорну пов’язку, що затуляла праве око, стерничий замінив вишневою. Під рукою він тримав згорток пергаменту.

Незважаючи на те, що настрій у Феді був далеко не блискучий, хлопчик не міг стримати посмішку. Своїм яскраво-строкатим одягом Франсіско був схожий на паву з пишно розпущеним хвостом.

— Добридень! — привітно посміхаючись, обізвався стерничий. — Вас не дуже гойдає? У ваші роки, коли я плавав юнгою на урці, я, признатися, не любив морських хвиль.

— Урка це такий самий корабель, як каракка? — спитав Федя.

— Що ви, герцог! Каракка — велике торговельне судно з глибокою осадкою і широким днищем, а урка сидить мілко. Вона пройде там, де каракка неминуче сяде на мілину. На урці я плавав до берегів Гвінеї. Ми возили туди скляне намисто, дзеркала, мідні дзвіночки, а за них вимінювали в дикунів, слонову кістку, золотий пісок, кокосові горіхи, фініки, бамбук…

Стерничий став розповідати про давні дні своєї юності, коли він познайомивсь з Дієго в Валенсії. Обидва вони тоді були молоді й гарні, служили в королівському флоті. Відтоді й плавають разом.

Федя слухав неуважно, думаючи про інше. “Тепер зрозуміло, кого мав на увазі астролог, коли згадав Одноокого, — вертілося в Кудряшевій голові. — Франсіско давно знає капітана і буде на його боці… Розповім йому все…”

Він уже хотів було заговорити про змову, але раптом сумніви охопили хлопчика. У пам’яті зринули слова старого алхіміка, виголошені свистячим зловісним шепотом: “…забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порохом… обов’язково… Одноокий… успіх… усі разом…” “Що мав на увазі алхімік, згадуючи Одноокого і Луїса? — подумав Федя. — Може, він радив Педро переманити їх на свій бік так само, як Альфонсо?” Стерничий їм потрібен, це ясно. Він розуміється в навігації і штурманському ділі. Адже стерничий на каравелі — це те ж саме, що штурман на сучасному кораблі… Ну, а навіщо їм здався Луїс? Він же ворог Педро. Навіть придумав йому смертну кару, хотів залити горло розплавленим свинцем. А можливо, вони збираються вбити обох — як людей відданих капітану? А що коли змовники говорили не про стерничого? Тоді про кого ж? З усього екіпажу “Улюбленця Нептуна” тільки в нього ушкоджене око… Ні, поспішати не можна. Потрібно все вияснити, щоб не наробити дурниць.

— Герцог, — обірвав Федині роздуми Франсіско, — прошу вас, потримайте портулани. Я хочу перевірити швидкість каравели й визначити її місцеположення в океані.







Передавши Феді згорток карт, стерничий дістав з кишені панталон невелику тріску й пішов на ніс корабля. Кудряш подався за ним. Йому було цікаво, як Франсіско визначатиме швидкість.

Стерничий кинув тріску у воду і став упівголоса читати молитву. Він читав її доти, доки тріска не проминула корму каравели. Звівши догори своє єдине око й беззвучно ворушачи губами, Франсіско став робити обчислення. Знаючи довжину корабля й зафіксувавши, в якому місці молитви тріска досягла корми, стерничий визначив швидкість.

— Вітер попутний… Непогано йдемо, герцог. Дев’ять миль за годину, — повідомив він.

Федя швидко підрахував, що це становить всього якихось шістнадцять кілометрів, та й то при свіжому попутному вітрі, і не стримався, щоб глузливо не сказати:

— Справді, велика швидкість… Стерничий не відчув іронії, яка прозвучала в Фединих словах, і гордовито заявив:

— Вам пощастило, герцог. “Улюбленець Нептуна” — найшвидкохідніший з усіх кораблів на світі. Він не знає суперників. Жодному пірату ще не вдавалося наздогнати нас.

Кудряш мимоволі посміхнувся, уявивши собі, яке враження справили б на Франсіско та його сучасників швидкохідні океанські лайнери, а тим паче кораблі на підводних крилах, що долають за годину стокілометрові відстані.

“Як же він визначає швидкість уночі, в тумані? — думав хлопчик. — Адже тріски тоді не видно? А в бурю це зробити взагалі неможливо… А якщо тріску затягне під днище, що тоді? Кидай ще одну? Так можна цілий день тільки те й робити, що кидати трісочки, а швидкість так і не визначиш… Ні, цей спосіб дуже ненадійний. До того ж молитву людина може читати по-різному: то швидше, то повільніше. Сюди б гідравлічний лаг, — подумав Кудряш. — Навіть не гідравлічний, а звичайний, вертушковий: просто й зручно. Причепив його на тросі за кормою, і лічильник сам швидкість визначає”.

Тим часом Франсіско, присівши на борт баркаса, розгорнув карти.

— Ну, що ж, герцог, подивимось, де знаходиться каравела… Опівночі я визначив нашу довготу й широту. Слід врахувати тепер швидкість, напрямок вітру, і все буде ясно.

Стерничий почав щось обчислювати.

Кудряш поцікавився, як Франсіско визначає довготу й широту, і запитав у нього про це.

— Дуже просто, — пояснив стерничий. — Відшукую Полярну зірку, потім обчислюю за допомогою астролябії й таблиці руху планет… — Франсіско глянув на карту. — Ви погляньте, як майстерно накреслені ці портулани.

Кудряш і сам уже з цікавістю розглядав старовинні карти, прикрашені хитромудрими малюнками. Невідомий картограф зобразив замки, прекрасних дам і кавалерів, дерева з дивовижними плодами, казкових звірів і птахів, чудернацькі кораблі з туго напнутими вітрилами… Не забув він і вкритих лускою русалок з розпущеними косами й риб’ячими хвостами, китів і дельфінів. В кутку карти красувалась троянда вітрів…

Старовинні карти були дуже мало схожі на сучасні. Федя добре таки поморочився, щоб розібратись, де знаходиться та чи інша частина світу, визначити, які моря й океани зображені на портуланах. Він не знав, що на картах середньовіччя північ позначали внизу, а південь угорі. Напевно, Кудряш ще довго розглядав би дивовижні карти, коли б зненацька не згадав про справу, яку неможливо було відкласти.

“Що зараз роблять Гуго й Педро? — подумав він. — Треба негайно знайти Ніанга і розповісти йому про все…”

Зіславшись на голод, Кудряш поспіхом залишив стерничого.




Розділ тринадцятий

Ліворуч по носі “португалець”!


Розшукуючи Ніанга, Федя обійшов усю каравелу. Негра ніде не було. Залишалася лише капітанська каюта. Звідти долітали збуджені вигуки, розкотистий сміх, прокльони. Кудряш відчинив двері й побачив Дієго, алхіміка, Доменіко, Луїса та Ніанга, що слугував їм.

Стіл був заставлений олив’яними кухлями і глеками з вином. З одного боку столу капітан і Гуго кидали кості. Гравці були у піднесеному настрої. Обличчя Дієго розчервонілось від напруження, алхімік же був ще блідіший, ніж звичайно. Біля кожного з гравців лежали купки золотих монет.

Глядачі бурхливо реагували на гру. Голосніше за всіх кричав темпераментний Габріель. Стоячи за спиною капітана, він за кожним вдалим кидком Дієго підскакував, плескав себе долонями по боках і підсміювався з Гуго. Коли ж хазяїн програвав, кок стогнав, хапався за голову, пускав очі під лоб, не забуваючи однак попросити в Ніанга черговий кухоль вина.

Веселу гру обірвала несподівана поява боцмана, що, важко відсапуючись, кинув з порога:

— Ліворуч по носі “португалець”!

— Усі на палубу! За мною! — похапцем, сунувши в кишеню вигране золото, наказав капітан.

Він перший вибіг з каюти.







Слідом за ним, тримаючи в руках пістолети, кинулись Доменіко і Габріель. Гуго, збентежений несподіваною звісткою, тремтячими руками став збирати монети у шкіряний гаманець. В ту ж мить почулася голосна команда капітана:

— Додати вітрила! Змінюй галс, іржавий якір тобі в бік! Курс на північ і чверть на північний захід! Забирайся геть, брудна каналія! Франсіско, ставай за стерно!

Каравела різко нахилилась. Монети сповзли зі столу і з дзенькотом розкотилися по підлозі. Повзаючи на колінах, алхімік став їх збирати. Луїс не забарився з допомогою.

Скориставшись з того, що Гуго забрався під ліжко, конопатник схопив з підлоги й поспіхом сховав до рота дві золоті монети.

Помітивши це, хлопчики тільки перезирнулися.

Залишатися далі в каюті Луїс, очевидно, не мав бажання, тому що, хитро блиснувши своїми маленькими очицями, вигукнув:

— Час на палубу! А то Кривий… — не договоривши, він мерщій зник за дверима.

Гуго все ще повзав під ліжком. Поспішати йому було нікуди; він навіть радів, що випадок давав змогу лишатися в каюті якомога довше й не брати участі в побоїську, яке ще невідомо чим скінчиться.

Зате хлопчики більше залишатися в каюті не могли. Їх, немов магнітом, тягло на палубу — на власні очі побачити справжній морський бій. Федя вирішив, що він іще матиме час, щоб розповісти Ніангу про змову, порадитись, як упередити бунт. Тепер же, схопивши друга за руку, він мерщій вибіг із каюти.

Каравела нагадувала стривожений мурашник. Сюди й туди бігали люди — всі готувалися до бою. Матроси одягали лати, кольчуги, натягували шоломи, хапали сокири, абордажні гаки, метальні списи. Хлопчики ледве впізнали Габріеля — так змінився він, натягнувши на себе блискучі лати. Вимахуючи абордажним гаком, кок закричав:

— Зараз намнемо боки цим ліссабонським пацюкам! Хай знають, як воювати з іспанцями!

Біля бізань-щогли голий до пояса високий матрос у червоній хустці намагався натягти на товстуна-конопатника лати, без сумніву тісні для нього. Бідолаха Луїс тільки важко дихав, як риба, що її хвилею викинуло на берег. Матрос лаявся:

— Тобі, Тюлень, ченцем бути, а не моряком! Забирайся геть у свій трюм! Від тебе все одно користі, як із цапа молока…

Луїс став виправдовуватись, але матрос у хустці більше не слухав його і поспішив на ніс каравели.

Гармаші вже стояли біля гармат готові до бою. Кілька матросів, обливаючись потом під промінням пекучого сонця, бігцем підносили з трюму до гармат свинцеві й кам’яні ядра, порох…

Боцману здалося, що матроси підносять боєприпаси надто повільно, і він підганяв моряків, не скуплячись на лайки й прокльони.

— Швидше ворушись! — хрипко кричав Луїс. — Давай, давай!.. Король Іспанії ваших заслуг не забуде!

Альфонсо, який не визнавав лат, що стримували рухи, стояв у своєму звичайному вбранні. Видершись на ванти, він погрозливо вимахував толедським клинком і, люто блимаючи білками очей, щось відчайдушно вигукував. Однак голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.

Високий моряк, який допомагав Луїсу одягати лати, вже встиг натягнути на себе кольчугу. Він стояв біля борту й незважаючи на те, що до португальського корабля було ще далеко, стріляв із пістолета, ще більше посилюючи хаос, який здійнявся на палубі.

— На якого дідька стріляєш?! — підбіг до матроса боцман і, не роздумуючи, вліпив йому ляпаса. — На вас, чортів, пороху не настачиш!

Хлопчики намагалися підійти до підвітряного борту, де мав бути португальський корабель, який досі їм не щастило побачити, але гармаші відігнали їх.

— Ходімо краще на корму, — запропонував Федя.

— З носа видніше, — несміливо заперечив Ніанг, що не звикся ще з думкою, ніби Федя його рівноправний товариш.

— Як ти не можеш зрозуміти, що там змовник! — шепнув Кудряш на вухо Ніангові, й показав на Педро, який метушився серед матросів, готуючись до бою.

Скориставшись з того, що в цю гарячу хвилину ніхто не звертав уваги на хлоп’ят, Федя відвів негра до камбуза й розповів йому все, що вдалося почути в каюті алхіміка.

Ніанга дуже налякала ця розповідь. Він боявся за Федю — першу білу людину, що так тепло, по-дружньому поставилась до нього. Ніангу було жаль товариша, який наражався на смертельну небезпеку.

— Вони вб’ють тебе!.. — схвильовано прошепотів негр, коли Федя скінчив.

— Нічого, — заспокоїв його Кудряш, — ми їх виведемо на чисту воду. Адже ти мені допоможеш?

Ніанг кивнув головою.

— Так от пильно стеж за каютою алхіміка… Як тільки помітиш на дверях коло з двома крапками, негайно ж, де б я не був, в будь-який час повідом мене. А кружечок непомітно зітри. Будь обережний: ні Гуго, ні Педро не повинні знати, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників. Про нашу розмову нікому ні слова. А зараз, друже, заспокойся. Нехай Педро думає…

— О, ти не знаєш Педро! — прошепотів Ніанг. — Це жорстока людина… Коли він заполонив мене, то шмагав нагаєм кожного дня, не давав їсти, посадив на ланцюг… Бачиш, що зробив мені нашийник? — І хлопчик показав багряні шрами на шиї. — Мій батько був найкращим мисливцем нашого племені. Сам ходив на лева зі списом. Рушниць у нас не було… Коли білі напали на селище, все плем’я піднялося на захист… Вони цькували нас собаками, загнали в джунглі. Тоді мій батько став безстрашним воїном… Білі вбили його й інших воїнів. — Дві великі сльози скотилися з чорних очей Ніанга. — Це зробили люди з великого корабля… Коли дітей стали заганяти в трюм, мама хотіла звільнити мене й сестер. Вона схопила палицю і кинулась до наглядача. Він вистрілив їй у живіт… Не знаю, скільки днів ми були на кораблі… В трюмі стояла страшенна задуха, воду давали рідко. Годували раз на добу. Багато захворіло й померло. Померли й мої сестри… Одного разу ми почули гуркіт гармат. На палубі стріляли, кричали. Потім усе затихло, відчинили люк. Нас вивели нагору… Це були пірати. Вони відвезли всіх до Алжиру й продали на ринку, а мене піратський капітан зробив своїм слугою… Та з ним я пробув недовго. Одного разу пірати напали на “Улюбленця Нептуна”. Матроси дона Дієго пострілами з гармат потопили “Святу Анну” — так звався корабель піратів… — Ніанг на хвилину замовк, потім повів далі свою страшну розповідь, від якої у Феді мурашки бігали за плечима. — Коли корабель став тонути, я схопився за дошку, і мене витяг Педро… Це було давно. Тоді ще Гуго не було на кораблі… А потім дон Дієго відібрав мене у Педро…

— Капітан б’є тебе? — нарешті спромігся сказати Федя.

— Б’є, — відповів Ніанг, — але менше, ніж Педро. Дієго гнівається, коли буває п’яний… Він теж лихий. Якось у Севільї Альфонсо впустив у воду ящик із намистом. Капітан бив матроса нагаєм, я сам бачив…

Признатися, почувши розповідь Ніанга, Федя розгубився. Ні, не таким уявляв він собі життя моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів… Але роздумувати над цим було ніколи: ось-ось мав початися бій. Кудряш відігнав від себе тяжкі й неприємні думки і разом з Ніангом подався до кормової надбудови.




Розділ чотирнадцятий

Морський бій


За хвилину хлопці вже були на кормі. Біля стерна стояв Франсіско. Неподалік від нього спирався на свою улюблену палицю капітан. Замість зеленого оксамитового камзола груди його обтягувала мистецьки викувана кольчуга. За спиною капітана стояв його вірний охоронець Доменіко, озброєний двома пістолетами. На поясі в матроса у піхвах теліпався крис — змащений отрутою кривий узорчатий кинджал, на лезі якого були вигравірувані дві змії, що переплелися. Голову Доменіко прикривав блискучий шолом, прикрашений барвистим пір’ям.

Тут же, біля встановлених на козлах аркебуз — важких рушниць, що запалювались ґнотами, — поралися матроси. Кілька чоловік тримали напоготові арбалети. Федя з неприхованою цікавістю розглядав цю нехитру метальну зброю, схожу на лук. Тільки тятиву його натягували за допомогою простого пристрою.

Лише тепер хлопчикам врешті пощастило побачити корабель, якого переслідував “Улюбленець Нептуна”. На ньому, очевидно, давно помітили погоню, й він мчав на всіх вітрилах. Однак відстань між ним і каравелою, хоч повільно, але зменшувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей “Улюбленця Нептуна”. На португальському кораблі зрозуміли, що їм не втекти, й готувалися до бою.

Вже можна було розгледіти матросів, які бігали по палубі, гармату на кормі, націлену в бік переслідувачів, юнгу, що неугавно бемкав у великий мідний дзвін, кілька десятків весел з боків корабля, які ритмічно опускалися й піднімалися з води.

— Цій урці амба! — самовдоволено мовив один із матросів каравели.

— Де ти побачив урку, іржавий якір тобі в бік?! — гнівно вигукнув капітан. — Це ж фуста, матері твоїй ковінька! Весел не бачиш, сич сліпий! Доменіко! — наказав Дієго. — Передай хлопцям, хай пальнуть разок по фусті!

Матрос миттю скотився по трапу на палубу, і за хвилину каравела здригнулася від оглушливого залпу, який окутав усе білим пороховим димом. Федя, якому вперше доводилось чути такий гуркіт, злякано схопив Ніанга за руку.

Коли дим розвіявся, матроси радісно загукали: їм пощастило збити на фусті фок-щоглу. Вона впала в воду разом з вітрилами і, тримаючись на вантах, помітно гальмувала хід.

Матроси на фусті, не гаючи ні хвилини, стали енергійно рубати снасті, щоб звільнити корабель від збитої щогли.

Дієго стояв непорушно. Обличчя його немов закам’яніло. Важко було зрозуміти, вдоволений він успіхом своїх артилеристів чи ні. В цю мить борт португальського корабля затягло димом і один за одним прогриміли розкотисті постріли. Але ядра не завдали каравелі ніякої шкоди і впали у море, здіймаючи фонтани води.

Невдалі постріли викликали бурю глузливих вигуків з боку екіпажу “Улюбленця Нептуна”.

Втративши щоглу, фуста рухалася вже повільніше, і відстань між кораблями швидко скорочувалась. Сподіваючись на легку здобич, матроси каравели улюлюкали, з кинджалами в зубах і пістолетами за пазухою видиралися на ванти, готуючись, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу противника.

Вже без труднощів вдавалося розглядіти прапор з двома довгими гострими кінцями, що майорів на щоглі фусти. Чітко було видно, постать старика із широкою сивою бородою, у фіолетовому халаті, поли й комір якого прикрашало біле хутро. Поряд із ним стояла навколішки багато зодягнена жінка, у відчаї притискаючи до себе двох дівчаток. Старий, вказуючи на жінку й дітей, в чомусь палко переконував молодого стрункого моряка в блискучому панцирі.

Біля гармат метушилися гармаші з запаленими ґнотами. Вздовж борту стояли моряки з довгими рушницями, тримаючи на прицілі “Улюбленець Нептуна”. Чотири матроси, зігнувшись під вагою, несли на жердині великий казан із розтопленою смолою.

— Пане, — звернувся стерничий до Дієго, — з усього видно, що фуста повертається із Африки. Пожива буде чимала… До того ж король нагородить вас, якщо захопимо ворожий корабель.

— Авжеж, непогано, — згодився капітан. — Правда, левину частку доведеться внести в казну, але й нам дещо перепаде. Тобі не здається, Франсіско, що вони всерйоз збираються оборонятися? Навіть борти обтягли протиабордажною сіткою, думають смолою нас пригостити… Клянусь честю, якщо за двадцять хвилин вони не складуть зброї, я не помилую нікого! Всі гойдатимуться на реях. У мене нічим годувати цих дармоїдів…

Повернувшись до матросів, що стояли біля заряджених аркебуз, Дієго наказав:

— Стрельніть по красунчику в панцирі. Це капітан. Тільки не влучте в старого. Він хазяїн фусти і, напевно, сховав по різних щілинах своє золото. Вб’єте купчину, тоді дідька лисого знайдеш скарб…

Пролунав постріл, і моряк, в якому Дієго безпомилково вгадав капітана, схопившись за голову, важко впав на дошки палуби.

Пострілом із другої аркебузи тяжко поранили стерничого. Куля влучила йому в плече. Серед команди, що лишилася без капітана і стерничого, зчинилася паніка. Фуста втратила керування й різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На кормі матрос із перекошеним від жаху обличчям, відчайдушно вимахував палицею, на якій розвівалась біла ганчірка.

— Здаються! Перемога! Перемога! — загукали на каравелі.

— Наша взяла! — кричали сп’янілі від легкого успіху матроси.

Вимахуючи величезним пістолетом, до речі, не зарядженим, голосніше за всіх вигукував Луїс, мабуть, бажаючи звернути на себе увагу капітана. Збоку могло здатися, що здобутою перемогою іспанці зобов’язані ледве не йому одному. Насправді ж протягом усього бою конопатник просидів у збройній камері, марно намагаючись підшукати для себе кольчугу. Тільки почувши переможні вигуки своїх товаришів, він поспішив на палубу.

Федя не чекав такої швидкої розв’язки. Хлопчик чудово розумів, яка сумна доля чекала екіпаж і пасажирів фусти. Водночас він гідно оцінив, з якою виключною спритністю й чіткістю, з якою майстерністю стерничий керував “Улюбленцем Нептуна”, використовуючи змінний вітер, лягаючи то на лівий, то на правий галс.

Несподівано “Улюбленець Нептуна” став помітно зменшувати свою швидкість, а потім і зовсім зупинився неподалік від португальського корабля. Вітрила його повисли непорушно.

— Прокляття! — вигукнув хазяїн каравели. — Де в дідька взявся цей штиль! — Він заклав у рот палець і підніс його догори. — Ні найменшого вітерцю, — гнівно процідив Дієго і на весь голос закричав: — Боцман, людей у шлюпки! Швидше!

Підганяти матросів не доводилось. Бажаючи виявилось більше ніж треба. Луїс був задоволений собою: він не розгубився й одним із перших стрибнув у шлюпку.

Хвилі ще не встигли заспокоїтись і заважали шлюпкам відчалити від борта каравели. Цим негайно ж скористалися на фусті. Помітивши, що каравела не здатна більше їх переслідувати, португальці опам’яталися. Білий прапор зник. Хазяїн фусти, старки дідуган, миттю зважив на обставини і взяв керування кораблем у свої руки. Десятки весел опустились у воду, і за хвилину фуста стала помітно віддалятися.




Розділ п’ятнадцятий

Фуста тікає від переслідувачів


Оскаженілі матроси, доклавши відчайдушних зусиль, нарешті відчалили від “Улюбленця Нептуна” й, налягаючи на весла, подалися навздогін.

Гребти серед високих водяних валів було нелегко. Часом здавалося, що шлюпки стоять на місці.

— Ці йолопи гребуть, як небіжчики! — бушував капітан. — Негідники, випустять здобич! — Осатанілий Дієго накинувся на стерничого, зганяючи на ньому, злість: — А ти чого стовбичиш?! Твоє місце гам! — ревів капітан, вказуючи палицею в бік шлюпок. — Вирядився, як… як…

Так і лишилося невідомим, з ким хотів порівняти свого помічника Дієго. Обурення його стало ще більшим, коли зненацька португальці пустили кілька ядер по шлюпках, що наближалися до них. Для переслідувачів це було цілковитою несподіванкою. Досі вони вважали, що все вже вирішено, здобич у їхніх руках.

Новий залп пролунав над морем. В одну із шлюпок вцілило ядро і розтрощило її на друзки. Почулися прокльони, стогони й відчайдушні крики моряків, які опинились у воді. Друге ядро впало поряд із шлюпкою, в якій Луїс вирушив за легкою, як йому здавалося, здобиччю. Стовп води ринув на недотепу-конопатника, що вже було приготував кишені для португальського золота. Несподіваний душ миттю витверезив його. Від войовничого запалу Луїса не лишилося й сліду. Він забув про коштовності й, охоплений панічним жахом, заволав:

— Повертай назад! Нас потоплять!

Та це був зайвий крик. Налякані матроси вже й самі повертали шлюпку назад до каравели. Кинувши напризволяще своїх товаришів, не зважаючи на їхні крики про допомогу, вони поспішали під захист гармат “Улюбленця Нептуна”.

Капітан, забачивши це, зблід від люті. Мов поранений звір, шкутильгаючи, забігав він по кормовій надбудові. Всі, хто знаходився поблизу, вирішили за краще мерщій зникнути з очей осатанілого хазяїна.

Нарешті Дієго трохи заспокоївся. Він збіг по трапу на палубу й, звісившись через борт, крикнув:

— Іржавий якір вам у бік! Перестріляю мерзотників!

Матроси добре знали вдачу купця, який при нагоді не гребував грабунком. Слів на вітер він не кидав, про власний гаманець дбав, як тільки міг, і, звичайно, йому нічого не варт було звести курки пістолів. Моряки неохоче повернули в бік фусти, яка вже далеко пішла вперед. Тепер у матросів вже не було того запалу, як напочатку, вони думали лише про одне: тільки б не потрапити під ядра португальських гармат.

А тим часом багряний круг сонця повільно ховався за обрієм, сповняючи все навколо пурпуровими барвами. Якось непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі одразу спалахнули міріади зірок. У вечірньому серпанку португальський корабель поступово став втрачати свої обриси, а потім і зовсім розтанув у нічному мороці…

Не осмілюючись глянути один одному в вічі, пригнічені невдачею, матроси розбрелися по каравелі. Ніхто не чекав такого кінця. Здобич, яка, здавалося, вже була з руках, втекла з-під самісінького носа. До того ж загинуло шість чоловік команди і втрачено шлюпку.

Капітан зачинився у своїй каюті й нікого до себе не підпускав. Федя й Ніанг, скориставшись із того, що ніхто не звертає на них уваги, влаштувались на ночівлю на кормі.

За наказом стерничого вітрила прийняли на носі, на кормі й на грот-щоглі вивісили ліхтарі. Матроси. спробували було кинути якір, але не дістали дна.

Невисокі хвилі, злегка погойдували “Улюбленця Нептуна”. Корабель спав, тільки вахтенні не дрімали, через кожні півгодини відбиваючи склянки.

На чорному оксамитовому небі коштовними камінчиками сяяли зорі. Хлопчики лежали поряд. За постіль їм було старе вітрило. Ніч не принесла прохолоду — в повітрі, як і вдень, стояла задуха.

Друзі мовчали. Кожен перебував під враженням подій минулого дня.

Заклавши за голову руки, Кудряш став відшукувати сузір’я Південного Хреста й Центавра, гадаючи, що доля закинула його у Південну півкулю. Та скільки він не намагався, відшукати не міг. На небозводі красувались давно знайомі йому зірки Великої і Малої Ведмедиці, Пегаса, Цефея, Андромеди…:

“Ні. екватор ми ще не проходили, — дійшов висновку хлопчик, — каравела знаходиться у Північній півкулі”.

— Федю, Федю! — обірвав його роздуми Кіанг. — Поглянь, що це? — В голосі хлопчика відчулась тривога.

Кудряш підвівся. Очам його відкрилося чарівне видовисько: все море, наче в чудесній казці, світилося, переливалось рожевим сяйвом. Федя з цікавістю спостерігав дивовижне явище природи. Він багато чув про світіння моря, читав про це, але бачив уперше.

— Заспокойся, друже. Це так зване “живе сяйво”, — сказав Кудряш і, подумавши, що Ніанг, певно, не розуміє його, пояснив: — Світіння може бути не тільки рожеве, але й голубе, зеленкувате і інших барв. Це світяться малесенькі, ледве помітні на око інфузорії й молюски, що живуть у морі. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину… Тобі доводилось коли-небудь бачити світлячків?

— О, звичайно!

— Так ось інфузорії й молюски такі ж світлячки. У воді їх дуже й дуже багато. От і здається, що море світиться…

Федя ще довго пояснював Ніангу явище люмінісценсії, аж поки не зупинився на півслові, почувши, що друг його рівно дише, поринувши у солодкий сон.

Минали години, а Кудряш усе не міг заснути. Знову й знову перед його зором зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б людей, що перебували на фусті, коли б іспанцям вдалося взяти її на абордаж. Згадалася погроза Дієго: не помилувати нікого, хоч на кораблі були діти, жінка… А португальські матроси? Це ж, певно, такі самі бідняки, як і на “Улюбленці Нептуна”… Не для розваги вирушили вони в тяжке плавання, а щоб заробити собі на хліб. У кожного з них, мабуть, зосталися вдома батьки, матері, дружини, сини й дочки. Вони ждуть — не діждуться моряків, яких небезпека підстерігає на кожному кроці… І що ж — усіх їх у море?.. О, Дієго здатен був на це, коли б тільки захопив корабель!

Федя щиро радів тому, що команді фусти пощастило уникнути кривавої розправи. І все — завдяки простій випадковості. Настав би штиль пізніше — загибель неминуча.

Навряд, чи раніше Кудряш повірив би, що звичайнісінькі весла допомогли португальському кораблю врятуватись…

“А що, коли б у фусти був двигун, хай навіть малосильний? — подумав Федя. — 3 мотором кораблю не страшні були б ні вітер, ні штиль. Він міг би вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту, розстрілювати каравелу, немов мішень… Ех, мені б сюди моторну шхуну, таку, як я бачив у риболовецькому колгоспі біля Ялти, — мріяв Кудряш. — Тоді я б показав цьому Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого табору: Кольку Дубчака, Альошку Шестакова… Можна, звичайно, взяти й Володьку Рижкова… Ніанг теж був би з нами. А Всеволода Петровича за капітана… Шхуну назвали б “Променистий” на честь піонерського табору. Нам одного кулемета вистачило б. Дали чергу та-та-та-та — і в Дієго, цього купця-пірата, одразу руки й ноги затрусилися б, пощади б попросив… І в темряві не втік би — прожектори швидко знайшли б. І туман не страшний. Екран радіолокатора одразу виявив би, де причаїлися розбійники…”

Заколисаний такими втішними думками, Федя присунувся до Ніанга й непомітно заснув.




Розділ шістнадцятий

Педро й Гуго вирішують діяти


Наступного дня настрій у матросів не поліпшувався. Похмурі й невдоволені бродили вони по кораблю. Педро й алхімік вирішили, що час розпочати гру. Навряд, чи зручніший випадок трапиться в найближчі дні. Змовники обережно, ніби випадково, ходили від однієї групи моряків до іншої й закидали слівця, що розпалювали й до того гарячі пристрасті, нагадували про давні обрали, загиблих товаришів, несправедливість і жорстокість капітана, погані харчі… Одне слово, Педро й Гуго грали на всьому, тільки б посіяти смуту серед матросів. Не обійшли й Феді. Його присутність пов’язували з невдачею в захопленні фусти.

— Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько, — палко доводив алхімік. — Вже хто, а я помітив, ідо він чарівник. Згадаєте моє слово: доки він на кораблі, добра нам не чекати… Не інакше, як чарівні палички викликали штиль, — переконував матросів Гуго, вигадуючи про Федю всякі нісенітниці.

Не гребуючи нічим, змовники намагалися підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день…

— Коли я був капітаном, — ніби між іншим, розповідав Педро своїм друзям, які зібралися на носі каравели, — у мене на “Каталонії” були зовсім інші порядки. Хлопці щодня досхочу їли м’яса…

— Оце так життя! — прицмокнув язиком Луїс. — На такому б кораблі поплавати…

— Кожного дня, — вів своє Педро, — я викочував на палубу барило вина, і всі пили, скільки кому хотілося. І, клянусь Мадонною, це була не така бурда, якою поїть нас кривий скупко… А щоб я чи стерничий когось хоч пальцем торкнули, боронь боже! Ось провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо може підтвердити, він у мене боцманом був… Скажи, Альфонсо, чи не так?

— Що правда, то правда, вина й м’яса ти не шкодував…

— А тепер скажи, скільки разів тебе бив Дієго? — знову спитав Педро.

Альфонсо спохмурнів.

— Бувало… не раз… — буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.

Серед матросів прокотився глухий гомін:

— Авжеж, хазяїн на кулаки щедрий…

— Б’є кого попало…

— Дав волю рукам, що й казати…

— Тихіше, тихіше, — шепнув Габріель, — сюди йде боцман.

— Нічого, хай послухає. Не дуже я його злякався, — погрозливо мовив Педро, кладучи руку на шаблю.

Підійшов Хуан. Усі замовкли. Вгледівши похмурі обличчя матросів, боцман вирішив за краще відійти.

— Роззява наш капітан, — казав далі Педро, — замість того, щоб, стріляти, нюні розпустив й випустив здобич. У мене б такого ніколи не трапилось…

— Еге ж, коли б ти був капітаном, — підхопив Альфонсо, — у нас би зараз золото бряжчало в кишенях. Зажили б тоді!

— Правда, правда, — хитнув головою Гуго, — усе пішло б по-іншому.

— Ви тільки погляньте, — гарячкував Альфонсо, — хіба в нас порядок? Кривий нас дурить на кожному кроці, все намагається собі заграбастати. Педро захопив і негра, й герцога, — це всі знають, — а Дієго обох забрав собі!

— Та що там Педро! — вигукнув Габріель. — А як тебе, Альфонсо, за ящик намиста побив, пам’ятаєш?

Обурення серед матросів наростало. Каравела була схожа на бочку з порохом, що ось-ось мала вибухнути. Команда не хотіла більше виконувати розпоряджень боцмана й стерничого.

Альфонсо, який мав заступати на вахту, рішуче відмовився лізти на верхівку грот-щогли в “вороняче гніздо”. Забув про свої обов’язки і Габріель. Кинувши напризволяще камбуз, він тільки те й робив, що бігав від одного гурту до іншого, намагаючись усе почути, про все дізнатися.

Мабуть, найважче доводилось Луїсу. Понад усе він боявся пошитися в дурні. Часом йому здавалося, що перевага на боці недругів капітана, і тоді він потурав їм. Коли ж його брали сумніви — крутився біля боцмана і стерничого.

Переконавшись, що більшість команди готова взятися за зброю, Педро й Гуго вирішили поки що сховатися в тінь, не виділятися із загальної маси й не накликати на себе підозру.

Боцман, Франсіско н Доменіко були досвідченими моряками. Вони добре розуміли, у що може вилитись невдоволення матросів. Потрібно було негайно ж вдатися до рішучих заходів і запобігти бунтові. Інакше розгнівані матроси зімнуть жменьку прихильників капітана, і тоді їх уже ніщо не спинить. Однак без Дієго ні боцман, ні Франсіско нічого вкоїти не могли.

Сонце вже стояло високо в небі, а капітан все ще не виходив на палубу. Хуан і стерничий розгубились, не знаючи, що робити далі. Багато разів підходили вони до дверей капітанської каюти, стукали в них, але Дієго не озивався. Нарешті Франсіско, блідий від хвилювання, щосили затарабанив у двері. Цього разу вони розчинилися, і на порозі з’явився заспаний, з підпухлими очима капітан.

— Якого дідька грюкаєш? — протираючи очі, крикнув він.

— Пане, — схвильовано зашепотів стерничий, — хлопці невдоволені. Невдача з португальцем і…

Одного погляду капітанові було досить, щоб він оцінив усю серйозність обставин, які склалися. Дієго чудово розумів настрій своїх підлеглих. Він вважав, що найкращий засіб підняти дух матросів, змусити забути образи — це напоїти їх. Викликавши боцмана, капітан наказав викотити на палубу два барила з виноградною горілкою й дозволити пити всім досхочу.

Щедрість, на яку змушений був піти Дієго, незабаром сказала своє слово. Сп’янілі матроси, обнявшись, ходили по кораблю й горланили веселих пісень. Багато хто з моряків, забувши міру, валявся на палубі де попало… Дехто вже встиг побитися й ходив із спішками на обличчі, а то й Із вибитими зубами…




Розділ сімнадцятий

Гора Магніт


У боцмана, як і в усіх, настрій був веселий. Правда, горілка мало діяла на нього, лише рум’янці на щоках та тремтячі руки говорили про те, що він уже встиг висушити не один кухоль.

Нарешті горілка і йому розв’язала язик. Сидячи серед моряків, боцман став розповідати про свої незвичайні пригоди, які нібито траплялися з ним у житті. Хуан так захопився, що незабаром і сам став вірити у те, їло говорив.

Між матросами, які слухали боцмана, був і Федя. Спочатку він, затаївши подих, сприймав на віру розповіді бувалого моряка. Та згодом, переконавшись, що в його словах нема й грана правди, хлопчик тільки дивувався, як легко, не моргнувши оком, Хуан плете свої небилиці.

— …Це трапилось літ десять тому, — оповідав боцман. — Вийшли ми з Кадіса на добре оснащеній каравелі “Фортуна” й рушили до берегів Африки по слонову кістку. Вітер був попутний, і ми через кілька днів пропливли Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну прямо таким, як сьогодні. І ось тут-то, братці мої, дрейфували ми, як ви гадаєте? Не багато й не мало, цілих три тижні… їсти вже було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, як тараня. Ледь-ледь пересовували ноги, а два слабаки віддали кінці, і ми кинули їх у море… Та вони були такі худющі, що, певно, й акули ними погребували…

Коли ми думали, що дійдемо ручки від спраги й голоду, дмухнув свіжий вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас тіпало, наче в лихоманці… Здавалося, всі чорти й відьми розгулялися на своєму пекельному весіллі. Корабель жбурляло, як тріску. Я вже гадав, що більше ніколи не промочу свою горлянку доброю склянкою вина…

Тут оповідач замовк, жестом показавши, що в нього пересохло в горлі. Габріель мерщій налив йому в кухоль, і боцман сьорбнув із нього.

— Так ось тут і почалося… Скільки, житиму, довіку не забуду. Розкажи мені про це хтось інший, я назвав би його базікалом і заткнув йому пельку… Вдосвіта буря вщухла, і ми побачили на обрії величезну чорну скелю. Нас несло прямісінько на неї. І, бий його лиха година, як не намагалися ми змінити курс, нічого не виходило! Височенні хвилі люто бухали в круті береги цієї, будь вона тричі проклята, скелі! — Тут Хуан спересердя сплюнув на палубу. — Якась небачена сатанинська сила тягла корабель прямо-прямісінько на скелю. Всі стали молитися, готуючись рушити на той світ. Виходу не було… Раптом моя шпага вирвалась і… по повітрю помчала до гори. Слідом за нею, розірвавши пояс, полетів пістоль… І це не тільки в мене. В повітрі пролітали шпаги, пістолі, шаблі, ядра… Одне слово, за хвилину вся команда лишилася без зброї. Навіть ніж у нашого кока забрала скеля разом з казанками…

Федя бачив, як слухачі, вірячи боцману, бурхливо реагували на його розповідь. Вони охали, ахали, сплескували в долоні, а дехто, захопившись, сидів непорушно з роззявленим ротом.

— На палубі не лишилося жодної гармати. Усе помчало до клятої скелі. Цвяхи з пронизливим свистом вилітали з обшивки… Все залізне притягувала до себе скеля. Каравела розповзлась на шматки, і ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій найкращий друг Лопе, не встиг навіть скинути лати, і його, бідолаху, теж понесло до скелі. Так і прилип до неї, як муха до меду… Я все бачив, а допомогти другові не зміг…

Тут боцман замовк і, втерши п’яні сльози, знову сьорбнув із кухля. Ні в кого з присутніх, крім Феді, в цю хвилину навіть гадки не було, що він міг сказати неправду. Всі, затаївши подих, чекали розв’язки.

Та Хуан не поспішав, він мав досвід у цьому. Йому доводилось вигадувати ще й не такі історії. Врешті, вирішивши, що годі більше мучити слухачів, він сказав:

— Коли я опинився у воді, то вирішив, що тут мені й кінець. Та, на щастя, поряд пропливала порожня бочка з-під вина. Я схопився за неї і врятувався… З п’ятдесяти трьох чоловік врятувався я один… Три дні й три ночі бочку носило по морю, доки мене не підібрало португальське судно, яке йшло до мису Доброї Надії…

— Що ж то була за гора? — зі страхом спитав Габріель. — Адже ми теж можемо на неї наскочити? Де вона знаходиться?

Хуан поблажливо зиркнув на кока.

— Ця гора зветься Магніт, а де вона знаходиться, жодна людина тобі не скаже. В тім-то й штука, що вона з’являється то в одному місці океану, то в другому…

Конопатник явно заздрив боцману. Йому теж хотілося видати себе за стріляного морського вовка, та як він не намагався, нічого цікавого придумати не міг. Врешті хитрун конопатник із серйозним виглядом заявив:

— На цю іродову гору Магніт, щоб не збрехати, літ п’ятнадцять тому наскочив і наш корабель… Тільки з ним сталася ця пригода а є. в океані, а біля берегів Греції. У нас теж усі. загинули, усіх потягло до гори, а я заліз у бочку, тільки не з-під вина, як ти, Хуан, а з-під солонини, і таким чином врятувався. Ваша каравела, Хуан, наскочила на ту самісіньку гору, що й наш корабель, але на п’ять років пізніше, після того, як із Середземного моря вона встигла приплисти в Атлантичний океан…

У боцмана аж рука свербіла заїхати по фізіономії нахабу конопатника, та він вирішив стримати себе, сподіваючись, що найближчим часом трапиться нагода провчити Луїса. А той, ніби й не помічаючи похмурого обличчя боцмана, спитав:

— Хуан, невже ти не помітив на самісінькій вершині гори Магніт якір? Він з нашої каракки…

— Нічого я там не бачив, — сердито буркнув боцман.

Бажаючи піднести свій авторитет в очах слухачів, він став оповідати нові, ще фантастичніші історії. Вражені моряки тільки ахали, слухаючи розповіді про семиголових морських зміїв, за розмірами разів у п’ять більших, ніж “Улюбленець Нептуна”, про кочуючі острови, на яких знаходяться цілі держави, про їхніх жителів із собачими головами, про велетнів людоїдів з очима на лобі й потилиці, про чарівних сирен, що своїми піснями заманюють мандрівників у морські безодні…

Феді давно набридло слухати п’яні теревені боцмана, і він, побачивши Ніанга, кинувся йому назустріч.

— Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю, — сказав Федя.

— Я чистив капітанів камзол… Дієго послав розшукати тебе. Він хоче зіграти з тобою в шахи…

— Зачекає. Давай краще вилізем на щоглу.

— Давай. А боцман не лаятиме?

— Йому зараз не до нас, — махнув рукою Федя. — Він ще три години базікатиме.

Хлопчики полізли до порожнього марсового майданчика, на якому відмовився нести вахту Альфонсо.

Федя відчував себе на сьомому небі. З першого ж дня перебування на каравелі він тільки й мріяв, як би видертися на самісінький верх грот-щогли, заздрив матросам, що спритно перебігали по вантах. І ось він нарешті на щоглі! Чудесна панорама дрімотного океану тяглася в далечінь, скільки сягало око. Жодна хвилька не порушувала морську гладінь. Здавалося, каравела стояла посередині велетенського ставка, в якому ніколи не бушують шторми, не перекочуються гігантські багатометрові вали.

Замилувавшись величною картиною, Федя помітив у далині водяний фонтан і крикнув:

— Ніанг, поглянь! Там кашалот! А он іще! О, та тут їх ціле стадо!

— Ага, бачу! — зраділо підстрибнув негр. — Які величезні риби!

Федя розповів товаришеві все, що знав про китів, пояснив, що це не риби, а тварини-ссавці, які живуть у морі, що в них є легені… Згадав Кудряш і про те, що в тропічних морях водяться лише кашалоти, а в холодних водах — сині кити, фінвали, горбачі, касатки, пляшконоси. Найбільші з них — сині кити — бувають завдовжки до тридцяти п’яти метрів і вагою до ста шістдесяти тонн.

Хлопчикам дуже хотілося розглянути кашалотів зблизька, але ті раптом зникли. Зненацька поряд із кораблем промчала зграйка летючих рибок, мабуть, рятуючись від якогось хижака. І справді — з марсового майданчика було добре видно, як швидко пропливла схожа на торпеду акула. Велетенська риба, довжиною метрів із п’ятнадцять, лишала за собою пінявий слід.

Летючі рибки більше не з’являлися, зникла й акула. Хлопчикам обридло сидіти у “воронячому гнізді”, і вони спустилися на палубу.

Спираючись на палицю, капітан жваво розмовляв на носі каравели з алхіміком. Поряд стояли стерничий і Доменіко. Захоплені балачкою, вони не помітили Федю й Ніанга, які прошмигнули в каюту капітана.

— Зачекай мене тут, — сказав Ніанг, — я збігаю до Габріеля, можливо, у нього знайдеться щось попоїсти.

— Стривай, друже, — зупинив негра Федя й коротко розповів, що бачив уранці Гуго, який вертівся біля камбуза і щось нашіптував коку. — Хтозна, чи не задумав він підсипати трунку в їжу?

— А де ж ми пообідаємо? — розгублено спитав Ніанг.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Федя, — їжі нам вистачить на кілька днів. — І він кинувся розшукувати свій рюкзак, що якимсь чином потрапив за скриню. Старенький поношений мішок не привернув уваги матросів, і все в ньому виявилось цілим.

Федя став виймати речі, за якими вже скучив. Присівши біля нього, Ніанг зачудовано розглядав кожен новий предмет, що з’являвся із рюкзака. Вони здавалися йому неоціненним скарбом, чимсь загадково-надприроднім…

Спочатку Федя витяг дві банки консервів і пачку галет, потім светр, сірники, рушник, чотири пачки концентратів, червону майку, барометр… Нарешті — електричний ліхтарик, ножик, коробку ментолових цукерок, кусок суничного мила й альбом з фотографіями.

Кудряш простяг майку Ніангу й сказав просто;

— На, одягни… Дарую тобі.

— О, що ти! Що ти! — жахнувся Ніанг. — Мені не можна… Я негр і не маю права носити таку гарну сорочку.

— Дурниці! — вигукнув Федя. — Носи й нікого не бійся. — ї він натягнув майку на отетерілого від радощів хлопчика.

Проте Кудряшеві цього здалося не досить. Трохи повагавшись, він зняв із себе половину значків і начепив їх на груди Ніанга.

Чорний хлопчик весь аж сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що любовно погладжував блискучі значки та причмокував губами.

Федя сховав у рюкзак свої речі й продукти, лишивши на столі дві пачки концентратів з гороховим супом і журавлиновим киселем, банку рибних консервів “В’язь у томаті”, галети й коробку цукерок. Електроліхтарик і ножик він поклав до кишені, а барометр повісив над ліжком.

Захопивши з собою концентрати, хлопчики подалися до камбуза. Надходив час обідати, і Габріель тупцював біля казана, готуючи якусь юшку. Важкий дух тухлого м’яса змушував відвертати носа, та кока це не турбувало. Щось стиха мугикаючи, він різав м’ясо здоровенним ножем. Руки в сп’янілого Габріеля тремтіли, і шматки м’яса падали прямо на палубу. Тоді він піднімав їх і, витерши об свій брудний фартух, кидав у казан.

Федя відчув, як до горла йому підкочується блювота, коли вгледів цю картину… Мимохіть у пам’яті спливла рідна домівка, чиста світла кімната, в якій він щоранку прокидався від солодкого сну… Дзвонить будильник. Чверть на восьму. Федя зіскакує з ліжка, вмикає радіо й починає робити зарядку… Як чудово потім підставити спину під холодний душ і насухо витерти тіло волохатим рушником! Відчуваєш себе свіжим, бадьорим, сповненим сил… А там уже мама приготувала сніданок — його, Федині, улюблені пиріжки з яйцями й цибулькою плавають у маслі на сковорідці. Поряд стоїть чашка гарячої кави… В хлібниці — запашні ванільні сухарики. Він швидко з’їдав їх, а потім довго сперечався з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона настійливо намагалась покласти йому в портфель. Той бутерброд потім, під час великої перерви, був йому як знахідка… Та ось скінчилися уроки. За п’ятнадцять хвилин він уже вдома. На столі записка іспанською мовою (ото ще мама! Вона завжди зверталася до нього по-іспанському): “Обід у холодильнику. Обов’язково розігрій його… Не забудь закрити газ. Я повернуся пізно. Цілую. Мама”.

Гарячий клубок підкотив Феді до горла, боляче стислося серце. Де-то вона, мама, тепер? Що робить? Скільки сліз пролила, дізнавшись, що він зник із табору… О, батьків уже, напевно, повідомили про все!

…Увечері тато й мама вдома. Тато пропонує зіграти в шахи. Та хіба ж усидиш за шаховою дошкою, коли на подвір’ї зібралися товариші і крізь відчинене вікно чути, як вони хором гукають: “Федю! Федю!..”

Ех, якби можна було повернути все назад, як було! Як би він слухався тепер в усьому тата й маму, чистив картоплю, натирав підлогу, крутив ручку пральної машини… Навіть з Наталею грався б. А вже вчився б, певно, тільки на п’ятірки… Чому ж раніше він думав інакше?!.

Ніанг помітив, що його друг стоїть з похнюпленою головою і турботливо спитав:

— Що трапилось, Федю? Ти, бува, не захворів?

Кудряш заперечливо крутнув головою, похмуро глянув на каравелу, на Габріеля, що п’яно похитувався біля казана, й поволі став заспокоюватись.

— Нічого, нічого, — мовив він Ніангові, — просто в мене трохи голова запаморочилась… Уже пройшло. Давай-но приготуємо обід.

Федя попросив у кока казанок гарячої води. Підвівши пухлі повіки, Габріель зиркнув на хлопчиків каламутними очицями. Він упізнав герцога н спробував ґречно вклонитись. Однак це ледве не скінчилося нещастям. Заточившись, кок мало не всунув руку в казан з окропом.

Кудряшеві довелося кілька разів повторити своє прохання, доки п’яний кок збагнув урешті, чого від нього хочуть.

— А нащо… нащо вам ця, як її?.. — ледве повертаючи язика, мовив Габріель. — Тьху, лихий би її побрав… вода?

— Ми, хочемо приготувати собі обід.

— Обід? — образився кок. — То ви не хочете їсти страву, яку готую я?

— У вас несвіжі продукти, — пояснив Федя, — в них безліч мікробів.

Бурмочучи щось невиразне, Габріель узяв один із шматків м’яса, що лежали на столі, й понюхав його. Різкий сморід тухлятини змусив його відвернутися.

— Ніхто не зварить краще за Габріеля, — промимрив кок. — І нічого відмовлятися від моїх обідів… Хлопцям набридло їсти солонину… Це останній кусень свіжого м’яса… Дурниці, що воно протухло. Габріель знає, що робить… Більше перчику, більше цибульки й часнику — і від юшки, хе-хе-хе, за вуха не відтягнеш… Я наших хлоп’ят знаю, їм тільки давай побільше. А ось цих мі… мікробів я, признатися, ніколи не їв… — Габріель кілька разів гикнув. — Боцман мені їх не видавав… Мабуть, негідник потихеньку сам тріскає з капітаном…

Шморгнувши носом, кок несподівано розплакався.

Федя спробував було пояснити, що таке мікроби і якої шкоди вони можуть завдати, але, глянувши на п’яне обличчя Габріеля, тільки махнув рукою. Він згадав, що лише в сімнадцятому столітті голландський учений-самоук Антоніо ван Левенгук винайшов мікроскоп і, глянувши крізь нього на краплю дощової води, побачив у ній міріади незвичайних рухливих “звірят”. До Л’евенгука про невидимі простим оком бактерії ніхто й поняття не мав.

Кудряш узяв два казанки, старанно помив їх і, наливши окропу, поставив на погонь. За кілька хвилин гороховий суп і журавлиновий кисіль були готові. Друзі віднесли їх у каюту капітана.

— Ось і готовий обід, — весело сказав Федя Ніангу, що весь час дивився на Кудряш а. як на чарівннка-алхіміка, зайнятого дивними й незрозумілими маніпуляціями. — Сідай за стіл, доки не прохололо.

— О, ні! Що ти! — злякано прошепотів Ніанг і відступив.

Йому все ще було невтямки, як без усяких продуктів, тільки з самої води й двох маленьких плиток Федя міг приготувати обід.

Нарешті Ніанг зважився. Скоро він з апетитом їв гороховий суп.




Розділ вісімнадцятий

Кудряш пригощає капітана


Хлопчики ще не встигли доїсти суп, як до каюти поспіхом зайшов Дієго. Він мав намір щось сказати, але так і зостався з розкритим ротом. Капітана вразив незвичайний вигляд Ніанга. Деякий час Дієго тільки кліпав очима, не знаходячи слів, смикав себе за бороду, що траплялося з ним лише в хвилину великого душевного неспокою. Врешті, опанувавши себе, купець вимушено посміхнувся й, тикаючи на негра палицею, проказав:

— Хе, ви тільки погляньте, що чорношкірий на себе натяг! Ваша справа, герцог, але ви даремно розбещуєте його. Певен, що батькові вашому не прийде до вподоби ця більш ніж дивна дружба.

Ледве стримуючи своє обурення, Федя відповів, що Ніанг його товариш, майку й значки він йому подарував і відбирати не збирається.

Щоб якось загладити неприємне враження від досить різкої, відповіді, Кудряш запросив капітана до столу. Той одразу ж згодився.

Гороховий суп і галети дуже вподобались Дієго. Він заявив, що такої смачної страви не їв навіть за столом короля Іспанії. Закачавши рукава камзола, капітан миттю спорожнив свою миску, старанно вилизав спочатку її, а потім ложку і вже намірявся відняти миску в Ніанга. Він би, напевно, й відняв її, коли б у каюті не було Феді.

Тим часом Кудряш відкрив банку рибних консервів. Федя вже мав намір розкласти все у миски, та в цей час з’явилися алхімік, Луїс і Доменіко. Не з меншим подивом, ніж капітан, вони розглядали майку Ніанга, обмацували її, торкали значки. В очах їхніх світилася неприхована заздрість.

Коли перше захоплення пройшло, гості стали принюхуватись до пахощів невідомих їм страв. Керуючись неписаним правилом гостинності, Федя запросив Доменіко, Луїса й алхіміка до столу. Однак Дієго швидко змикитив, що невелику банку краще розподілити на трьох, ніж на шістьох. Мабуть, це розуміли й гості. Правда, Луїс, роблячи вигляд, що не помічає суворого погляду Дієго, спробував скористатися запрошенням. Але хазяїн так гаркнув на товстуна, що той прожогом вискочив з-за столу.







Гуго, оберігаючи свою гідність, ввічливо відмовився від заморської страви і заявив, що він не голодний. Доменіко, бачачи, як “гостинно” капітан повівся з конопатником, теж поспішив подякувати.

За кілька хвилин від консервів нічого не лишилося. Задоволений Дієго подобрішав, і милостиво дозволив Луїсу вилизати консервну банку. Той, спритно орудуючи товстим пальцем, вичистив банку до блиску.

— Осмілюсь запитати, герцог, — вклонився конопатник, — чим ви зволили пригостити мене?

— Рибою в томаті, — пояснив Кудряш.

— Томат… томат… — шепотів про себе Луїс, намагаючись запам’ятати нове для нього слово.

Йому хотілось при нагоді похизуватися перед своїми товаришами назвою невідомої страви, якої йому, хоч і з труднощами, вдалося скуштувати. Звичайно, нікому з його друзів не випадало таке щастя, адже про помідори ніхто з них і не чув.

Рослини з оранжевими і яскраво-червоними соковитими плодами потрапили до Європи в середині вісімнадцятого століття. Їх привезла купці з Америки. Помідори вирощували стародавні мексиканські племена й називали їх “томатль” (звідси й пішло слово “томат”). Європейцям дуже сподобались екзотичні рослини. Ними стали прикрашати квітники й клумби. Але їсти помідори ще довго боялися. Тоді широко побутувала легенда, що вони отруйні. Тільки на початку дев’ятнадцятого століття італійці перші зважились скуштувати томатів. Їх їли з перцем, часником, олією. Б Росію помідори потрапили лише в 1850 році.

Журавлиновий кисіль, хоч капітан і кидав навкруги люті погляди, Федя розподілив порівну всім. Ця страва викликала загальне захоплення. Гуго спочатку хотів було зробити вигляд, що його нічим не здивуєш, та, скуштувавши киселю, одразу ж забув про це і так само, як Доменіко, капітан і Луїс, вилизав кухоль. Тільки тоді алхімік схаменувся.

— Цей поганий хлопчисько, — шепнув Гуго капітанові, — просто заворожив нас своїми чарівними стравами. Щоправда, вони якісь неповторні на смак. Такої їжі мені ще не доводилось куштувати.

Зненацька холодний піт виступив на блідому зморшкуватому лобі алхіміка. Неспокій і острах охопили його.

— А що, — знову нахилився він до Дієго, — коли герцог, прагнучи заволодіти кораблем і вашими скарбами, підсипав нам трунку? Щось занадто вже смачно…

— Не мели дурниць, — відмахнувся капітан, — я сам бачив, як герцог розливав кисіль, і кожен брав кухоль, який хотів.

— Своїми вигадками герцог скоро переманить на свій бік усю команду, — буркнув невдоволено алхімік. — Треба кінчати з ним якомога швидше…

— Що ти сказав? Що швидше? — перепитав капітан, який краєм вуха почув останні слова алхіміка.

— Я кажу, треба швидше скінчити вічний двигун, — поспішив заспокоїти його хитрий Гуго.

— З вічним двигуном можеш не поспішати, — діловито мовив Дієго, — ти краще знайди філософський камінь.

— Обов’язково знайду, ваша милість, я ж обіцяв вам, — запевнив Гуго.

Після чудових страв, які годі було порівняти з бридкою юшкою Габріеля, гості й хазяїн в доброму настрої сіли грати в кості. Скоро гра розгорілася, і кожен намагався ошукати свого противника. Найбільше щастило алхіміку, і він, маскуючи радісну посмішку на своїх безкровних губах, тремтячими руками раз по раз клав до свого шкіряного гаманця вигране золото.

Дієго, прагнучи відігратися, все збільшував ставки. Але йому й далі не щастило.

— Іржавий якір тобі в бік! — гнівно вилаявся капітан. — Ти, певно, чаруєш кості? Признайся одразу: ти чародій?

— Що ви, ваша милість! — образився Гуго. — Я вчений. Просто зірки сьогодні стали на мій бік… Коли хочете, ми можемо припинити гру…

Слова алхіміка ще більше розгнівили Дієго.

— Ага! — вигукнув він. — Ти, старий хитрун, хочеш мерщій змитися з моїм золотом! Не вийде! Гратимемо доти, доки я захочу.

Гуго підвівся з місця, повільно відсунув крісло вбік і, плутаючи німецькі слова з іспанськими, різко сказав:

— Я прийшов на ваш корабель, дон Дієго, не як клоун, а як учений… Мій батько дворянин із Вюртемберга, і образ я не стерплю… Я був близький до двору короля французького, датського, герцога прусського. Я бував у Римі, в Мілані, в Гамбурзі, в Амстердамі, в Лондоні. І всюди…

— І всюди тебе виганяли під три чорти! — зловтішно мовив капітан. — Аж поки я не взяв тебе на корабель. Згадай, як ти голодранцем приїхав з Парижа шукати пристановиська в Іспанії… Що ти тоді мені обіцяв? “Буде в нас золото, ось тільки знайду філософський камінь…” Ну й що з того? Обіцянка-цяцянка!.. Плювати мені на те, де ти бував: на кораблі я хазяїн!.. Накажу — і мої хлопці спустять із тебе шкуру!

Запанувала тиша. Усі мовчали. Гуго, очевидно, настраханий словами Дієго, весь згорбився, жили на його худій шиї налилися кров’ю, ліву щоку помітно пересмикувало. Вже примирливо, тоном підлеглого, він сказав:

— Навіщо нам сперечатися, ваша милість? Адже тут тільки ви, я та герцог благородної крові. Хіба ж годиться заводити чвари в присутності мужланів? Та ще й із-за якихось дрібниць…

— Гаразд, кінчай теревені, — махнув рукою капітан. — Кидай кості — твоя черга.

Гра почалася знову. Цього разу вигравав уже хазяїн каравели.

— От бачите, пане, — люб’язно всміхнувся Гуго, — фортуна непостійна. Зірки стали на ваш бік…

“Ну й хитрун же астролог! — подумав Федя. — Базікає про розміщення зірок, а сам непомітно підігрує капітану. Ось тільки що пересунув кості й замість того, щоб виграти, програв… Цікаво, чи бачив де Дієго? Мабуть, бачив, адже він пильно стежить за грою…”

Переконавшись, що гра нечесна, Кудряш перестав спостерігати за нею. Він дістав з кишені коробку цукерок, відкрив її і простяг Ніангові. В цей час до каюти зазирнуло сонце, і в його промінні напівпрозорі цукерки-льодяники засяяли, немов коштовне каміння, переливаючись зеленими, голубими, жовтими, синіми барвами.

— Що у вас, герцог? — вигукнув Доменіко. — Що це?

Всі повернули голови в бік Феді. Гра припинилась. Федя з подивом побачив, як у гравців витягнулись обличчя, заблищали жадібно очі. Доменіко, вирячившись, стояв із розкритим ротом. Луїс, потираючи руки, нервово хихикав. Капітан рвучко підвівся з-за столу й, мов заворожений, втупився в коробку з цукерками.

— Сховай! Сховай мерщій! — шепнув Ніанг, смикаючи Федю за рукав.

“Що таке? Чому вони раптом заніміли?” — подумав Кудряш і люб’язно запропонував Ніангові:

— Бери, не соромся…

Той несміливо взяв дві цукерки.

— Чому ж так мало? Бери ще, — підохотив його Федя.

— Мені! — не стримавшись, заревів капітан. — Мені теж!

— Будь ласка, — Кудряш простяг коробку хазяїнові й гостям, — беріть усі.

Відштовхуючи один одного, тремтячими від жадоби руками Луїс, Доменіко, а за ними й алхімік блискавично розхапали цукерки й стали ховати їх у кишені.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддаєте цим йолопам коштовності?

Федя посміхнувся, збагнувши нарешті, що моряки й капітан сприйняли цукерки за діаманти. Він узяв кілька льодяників, що прилипли були до дна коробки, і спокійнісінько поклав їх до рота. Очі в присутніх округлились, коли вони почули хрускіт цукерок під Фединими зубами.

— Навіщо ти їси камінці? — злякано спитав Кіанг.

— Які ж це камінці! — зареготав Федя. — Ти скуштуй їх сам.

Несміливо поклавши до рота цукерку, Ніанг раз, другий перевернув її язиком, і обличчя його осяяла блаженна посмішка.

Тоді й капітан, і гості стали куштувати різноколірні камінці, які вони спочатку вважали за діаманти. Голосно сопучи, вони з серйозним виглядом стали обсмоктувати й розжовувати ментолові цукерки. Першим покінчив з ними Луїс; Федя зрозумів це з його очей, які благально дивилися на хлопчика. Одначе Кудряш, на велике розчарування капітана й гостей, змушений був тільки розвести руками: другої коробки в нього не було.




Розділ дев’ятнадцятий

Алхімік дає бій


Протяжно заскрипівши, двері прочинилися, І на порозі з’явився стерничий.

— О, у вас тут чудово! Приємна прохолода. А в мене все розігрілось, наче в пеклі.

— Заходь, Франсіско! Де це ти був? — не повертаючи голови, спитав захоплений грою капітан. — Яким обідом нас пригостив герцог, коли б ти тільки знав! Тобі явно не поталанило… А от Луїс, коли йдеться про їжу, віддалік чує. — Вдоволений власним дотепом, капітан всміхнувся тонкими губами.

Помітивши посмішку Дієго, Доменіко, очевидно, прагнучи заручитися прихильністю хазяїна, зареготав. Тикаючи грубезним пальцем в бік конопатника, він підхопив:

— Авжеж, черево у Луїса дай боже! їсти він любить… Бика стріскає — не відійде!..

Алхімік і собі захихикав:

— Пам’ятаєте, ваша милість, як біля Канарських островів ми спіймали здоровенного тунця? Луїс сам його всього з’їв… Хи-хи-хи!..

— Ще б пак, не пам’ятати… Мало того, що він півтунця з’їв, та ще й прикинувся хворим. Я його тоді швидко вилікував!

— Еге ж, — шморгнув носом конопатник, — ви, дон Дієго, вилікували мене. — й під загальний регіт додав: — Цілісінький тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись. Місця собі не знаходив…

— Признайся по правді, Луїс, — мовив капітан, — якщо я накажу боцману видати тобі солонини, ну хоча б… — він на хвилину замислився, — хоча б пів-арроби… З’їси одразу?

Луїс запустив п’ятірню в свій зроду нечесаний чуб, важко зітхнув і, втупивши в хазяїна маленькі очиці, благально сказав:

— Зробіть таку ласку, пане. Вік пам’ятатиму… Та ще й накажіть тому скупцеві Хуану, коли ваша милість такі добрі до мене, щоб видав мені глек вина.

— Ти ж не з’їси стільки м’яса, — примружив своє єдине око Франсіско.

— Хе-хе, ви мене погано знаєте, сеньйоре стерничий, — посміхнувся Луїс і поплескав себе по круглому животу. — Сюди не те, що пів-арроби, а ціла арроба влізе! Пригадую, коли я ще пас вівці в ідальго дона Гарсіласо, то він не раз бився об заклад із знатним кабальєро і завжди вигравав на моєму животі… Одного разу я, не встаючи, з’їв казан ольї з бараниною й яловичиною і випив бурдюк вина — чотири асумбари…

— Хо-хо-хо! — зареготав капітан. — Так це ж ціло відро! Мула з ніг звалить!

— О, то були славні часи, — Луїс облизав свої пухлі губи. — Дон Гарсіласо не одну сотню золотих ескудо заробив, дякуючи мені…

При згадці про золото у капітана знову прокинулось бажання грати. Але в цей час Гуго підвівся з-за столу й, схиливши набік голову, запропонував:

— Може, ви, сеньйор Франсіско, бажаєте?

— Кинь хитрувати! — нахмурив зрослі на переніссі волохаті брови капітан. — Хочеш з моїми грішми змотатись? Не вийде! Кидай кості.

Алхімік нехотя опустився в крісло. З усього видно було, що грати далі він не мав ніякісінького бажання.

Франсіско трохи постояв, спостерігаючи за грою, потім сів на скриню й дістав із кишені камзола гарний томик у сап’яновій тисненій оправі.

“От ніколи б не подумав, що стерничий так вірує в бога! — здивувався Кудряш. — Біблію носить із собою, ні на хвилину не розлучається з нею. Теж мені моряк!”

Хвилину, другу хлопчик непомітно пильнував, як Франсіско уважно читав книгу і враз затрясся від сміху, що розпирав його зсередини. Капітан недоброзичливо зиркнув на стерничого, глузливо кинув через плече:

— Вічно ти возишся з цими книгами! Що хорошого в них? Дурниці одні! Дивитися на тебе бридко…

Франсіско підвів голову, мовчки зиркнув на капітана і знову заглибився в книгу. Збагнувши, що в руках стерничого не біблія, а щось інше, Федя підійшов ближче й поцікавився:

— Що за книга у вас?

— О, захоплююча річ! Раджу прочитати, — стерничий поплескав рукою по сап’яновому корінцю. — Дістанете насолоду…

— Дозвольте глянути, — попрохав Кудряш.

— Будь ласка.

Федя розгорнув книгу. Краї титульної сторінки прикрашав вигадливий орнамент. Посередині красувалась назва, виконана закручистими літерами: “Мігель Сервантес де Сааведра. Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот Ламанчський”.

Кудряш перегорнув сторінку. Чітким каліграфічним почерком була написана посвята книги герцогу де Бехар, маркізу де Хібралеон, графу де Беналькасар і Баньярес, віконту міста Алькосера, володарю селищ Капілья, Кур’єль і Бургільос.

Сумніву не було. Перед ним рукописний примірник книги великого іспанського письменника Сервантеса.

— Незадовго до відплиття з Севільї я купив її за двадцять реалів у знайомого переписувача. Признатися, спочатку я хотів було відмовити йому в пропозиції. Адже після того, як книгу надрукують, вона, звичайно, коштуватиме набагато дешевше. Та коли переписувач розповів мені, що дон Мігель Сервантес де Сааведра брав участь у війні проти турецького султана і в бою біля Лепанто йому простріляли руку, я, не задумуючись, виклав двадцять реалів… Це був той самий бій, під час якого мене поранили в плече… Отже, ми з ним, як бачите, разом кров проливали… Переписувач розповідав, що дону Мігелю багато довелося пережити. Після цього бою він разом із своїм братом Родріго вирушив до Іспанії. Але по дорозі на їхній корабель напали корсари і всіх захопили в полон. В Алжирі братів продали в неволю. Мігель не раз намагався втекти і все невдало. Тільки через кілька років його викупили й він повернувся на батьківщину. — Тут Франсіско зітхнув і впевнено додав: — Ось припливемо в Севілью, і я обов’язково розшукаю письменника й познайомлюся із ним…

— Даруйте, — отетерів Федя. — Як же так?

Він уже хотів було запитати свого співбесідника, як той збирається познайомитись із Сервантесом, адже письменник давно помер. Та вчасно схаменувся. “Знову забув, що живу тепер у шістнадцятому столітті… НІ слова про те, що я давно прочитав “Дон-Кіхота”, — вирішив Кудряш. — Франсіску та іншим це може здатися більш ніж дивним… Я не міг читати того, що іще не вийшло з друку…”

Тут його роздуми обірвав здивований вигук стерничого:

— Що за річ у вас, дон Дієго? Де ви її роздобули?

— Чого горланиш! — гаркнув капітан. — Через тебе програв… Ну, що ти там побачив?

— Он, — стерничий підійшов до ліжка й показав на барометр.

Гравці посхоплювалися з місць і з’юрмилися біля ліжка, з подивом розглядаючи незнайомий предмет.

— Не можу збагнути, звідки в мене ця коробка, — промимрив капітан.

— Це я повісив барометр, — ступив наперед Федя.

— Який барометр? Навіщо? — не зрозумів Дієго.

Кудряш, як умів, став пояснювати призначення металевого приладу, що його звуть іще анероїдом. Бажаючи наочно показати його будову, хлопчик зняв барометр зі стіни. Глянув на шкалу і враз занепокоївся: тиск різко падав, наближалася буря!

Федя розгублено обвів очима присутніх, глухо сказав:

— Буде шторм! Барометр показує…

Але тут почувся злісний смішок алхіміка.

— Жартуєте, герцог! Жодна тверезомисляча людина не повірить у ваші баєчки… Де це видано, щоб якась нікчемна коробка вгадувала погоду?!

Алхімік не даремно виступив проти Феді. Відтоді, як хлопчик з’явився на кораблі, Гуго зненавидів його і тільки й чекав нагоди, щоб помститися за свій підірваний авторитет. Сміливі вчинки Феді, його незвичайні, на думку астролога, знання з кожним днем робили все хиткішим становище Гуго на каравелі. Він боявся, що незабаром капітан перестане вірити йому й тоді… Старому інтригану, хитрому й віроломному пройдисвіту були чужі такі загальнолюдські почуття, як повага до людини, дружба, чесність. Він був певен, що Кудряш діє підступно, кожен його крок заздалегідь продуманий і націлений тільки на одне — захопити корабель. В ту хвилину, коли хлопчик заявив про наближення шторму, Гуго не мав сумніву, що Федя обманює команду й капітана.

О, це був зручний момент нарешті звести рахунки із жовторотим нахабою! Зараз він, Гуго, дасть йому бій і виведе на чисту воду…

— Ми не такі наївні, як ви гадаєте, мій любий! — не приховуючи своєї люті, фальцетом вигукнув астролог. — Можливо, Луїс чи Доменіко й вірять у ваші казочки, але я не якийсь там хлопчак-бакалавр, що тільки вчора протирав штани на університетській лаві! Я доктор Віденського, Саламанкського, Паризького і Мадридського університетів І не допущу такої брехні! Зірки на найближчий тиждень провіщають чудову погоду. І вже, як собі хочете, сприймайте мої слова, тільки ви… шахрай! Так, так, викінчений і підступний шахрай!

Гуго вибіг із каюти, щосили грюкнувши дверима. Він аж тремтів від радощів. Нарешті посадив у калюжу свого лютого ворога та ще й як!.. Хай тепер герцог виправдується перед капітаном за свою безглузду вигадку і дурне похваляння! Гуго воно було тільки на користь… Тепер мерщій знайти Педро, розповісти йому все, хай розкаже команді. Ото вже сміху буде, коли матроси почують, як зірвався юний пройдисвіт!..




Розділ двадцятий

Чортова дюжина


Деякий час в каюті панувала тиша. Чути було тільки, як важко сопів Луїс.

— Угу-у, — непевно протяг капітан, нервово постукуючи пальцями по краю стола. — Що ж нам робити тепер? Загадали ви мені, герцог, разом з Гуго загадку… Голова тріщить: не знаю, кому й вірити…

Дієго знову затих, поринувши в роздуми.

Федя, звичайно, не здогадувався, про що думав у цю хвилину капітан. Хлопчик ніяк не міг підшукати слова, які допомогли б йому довести Дієго, що барометр не підводить, що справді наближається грізна небезпека І треба зробити все, тільки б упередити її, не допустити можливої катастрофи.

А Дієго?.. Дієго згадав, як півроку тому він випадково познайомився з алхіміком. Це було в одній із таверн Мадрида, де Гуго промишляв тим, що за гроші писав різні прохання й скарги латинською мовою.

Дієго тоді тільки-но повернувся з Африки, де він вигідно продав невільників, і влаштував бенкет для своїх друзів. Коли всі вже сп’яніли від вина й затягли веселих пісень, до столу підійшов хирлявий дідуган у благенькій одежі й, відрекомендувавшись доктором багатьох університетів, вніс цікаву пропозицію, від якої в Дієго хміль як рукою зняло. Старий запевняв купця, що коли той розщедриться і дасть гроші на купівлю необхідного обладнання, то він знайде філософський камінь. А за допомогою філософського каменя можна буде добувати золото з чого завгодно, навіть з морської води. Хихикаючи й потираючи руки, дідуган намалював вабливу картину й пообіцяв, що за кілька місяців дон Дієго стане найбагатшою людиною в Іспанії…

Купець не все збагнув з невиразної мови Іноземця, що погано володів іспанською, але він зрозумів найважливіше: є змога швидко розбагатіти. Дієго дав згоду, і скоро алхімік перебрався на корабель.

Проте минали дні, тижні, місяці, а обіцяного золота так і не було. Вигадуючи різні причини, алхімік все відкладав і відкладав термін свого винаходу. Кінець кінцем Дієго це набридло, він став запідозрювати, що його просто ошукують. Зовсім недавно, після бурхливої розмови, Гуго востаннє попросив перенести строк, твердо пообіцявши, що не мине й місяця, як він покладе капітанові на стіл перший зливок золота. Розгніваний Дієго також від себе пообіцяв, що коли алхімік не дотримає свого слова, він видасть Гуго святій інквізиції як чорнокнижника.

Правду кажучи, Дієго давно обридла важка й небезпечна морська торгівля. Він мріяв зібрати якомога більше грошей, купити собі маєток і з часом стати грандом. Звичайно, Дієго розумів, що для цього потрібні були чималі гроші, тому й покладав надії на золото алхіміка. Капітан вірив, що рано чи пізно Гуго знайде філософський камінь…

Все ж за той короткий час, відколи Федя перебував на каравелі, Дієго встиг переконатися, що герцог не кидає своїх слів на вітер… А що, коли й тепер він має рацію?

Так і не дійшовши певного висновку, капітан нарешті проказав:

— Доменіко, поглянь-но, яка погода.

Матрос вибіг із каюти. Було чути, як по дошках палуби залопотіли його босі ноги. Незабаром він повернувся й, виструнчившись перед хазяїном, став доповідати:

— Ваша милість, я лазив у “вороняче гніздо”, щоб краще бачити…

— Коротше! — гаркнув капітан.

— На небі ні хмаринки… Море спокійне. Так що, по-моєму…

— Годі! Тебе не питають, як по-твоєму! — сердито обірвав його капітан і звернувся до Франсіско: — А ти, стерничий, що скажеш?

— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив біля місяця коло… І хмари по краях були, мов котячі хвости, а це вже вірна ознака негоди. Проте зараз море спокійне…

— Ти кажи прямо: буде буря чи ні?

— Гадаю, нам краще підготуватися.

— Виходить, по-твоєму, Гуго бреше? А герцог має рацію?.. Ну, гаразд, піди, Франсіско, й накажи, щоб згорнули вітрила й підготували каравелу до шторму…

Стерничий поклав книгу в кишеню й рушив до виходу.

— А втім постривай, Франсіско, — обізвався Дієго. — А що, коли правий Гуго і ніякого шторму не буде? Тоді ЦІ йолопи матроси сміятимуться з нас. Більше того: роздзвонять по всій Севільї, і мені соромно буде вийти на вулицю…

Взагалі капітан був рішучою людиною і не любив ніяких вагань. Одначе тут він не насмілювався прийняти остаточне рішення. Можливо, його стримувало те, що океан, як і раніше був напрочуд спокійний, а може, він побоювався, що після невдачі з португальським кораблем нова помилка ще більше похитне його авторитет серед команди…

Раптом зморшки на лобі Дієго розгладились, тонкі губи розпливлися в посмішці.

— Здається, я знайшов вихід! — весело мовив капітан. — Франсіско, сідай за стіл.

Знизавши плечима, стерничий покірно сів.

— Доменіко! Ану лишень кинь кості! Матрос труснув у кухлі кості й висипав їх на стіл.

— Скільки там? — спитав капітан.

— На одній шість, на другій чотири, на третій два… — мимрив Доменіко. — А всього, якщо скласти, одинадцять… Ні, чотирнадцять… Ні, ні тринадцять! Ось тепер уже точно — дванадцять.

— Ну скільки ж усе-таки?

— Дванадцять, — проказав Доменіко й про всяк випадок відійшов від столу.

— Так… Тепер ти, Тюлень, кидай.

Луїс миттю виконав наказ.

— Тринадцять, — доповів він.

— А ти не помилився? — стурбовано спитав Дієго. — Невже чортова дюжина?

Присутні мовчки перезирнулися, не розуміючи, чому раптом капітану спало на думку кидати кості.

— Герцог, — припадаючи на поранену ногу, пройшовся по каюті капітан, — не хочу приховувати, я не знаю, хто більше має рацію, ви чи доктор. Тому й загадав: якщо Доменіко кине більше, тоді правда ваша й треба готуватися до бурі. Якщо ж навпаки, більше буде в Тюленя, тоді, даруйте, правий Гуго. Луїс кинув чортову дюжину, так що самі розумієте… Дитині й то ясно: доля схилила чашу терезів на користь Гуго.

Федя на мить розгубився. Важко сказати, що більше вразило його, — забобонність капітана чи та дивовижна легковажність, з якою Дієго, поклавшись на волю сліпого випадку, вирішив серйозне питання. Адже кинь Доменіко й Луїс кості ще раз — і результати можуть бути зовсім інші. А від цього ж залежала доля корабля!..

— Показання барометра правильні, — палко заявив Федя. — Гадайте чи ні, а буря обов’язково буде!

— Облиш, не варт сперечатися, — шепнув Ніанг.

Та Федя не збирався мовчати. Він вважав за свій обов’язок попередити команду про небезпеку.

— Я дивуюсь, що ви не вірите барометру, а вірите якійсь чортовій дюжині і всяким нісенітницям, що їх вигадує астролог.

— Мій юний друже, — різко мовив Дієго, — на цьому кораблі, наскільки мені відомо, я господар, а не ви… — Капітан насмішкувато глянув на хлопчика. — А ви полонений… Я відступати не звик і свого рішення відміняти не буду. Прошу більше не повертатись до цього питання.

Федя зблід й міцно стиснув кулаки.

— Ви на кораблі не сам, — сміливо кинув він в обличчя купцеві, — й не маєте права наражати людей на небезпеку!

Спостерігаючи, з якою впевненістю Кудряш відстоює своє переконання, стурбований стерничий втрутився в розмову:

— Дон Дієго, мені зветься, герцог має рацію…

Обличчя капітана стало багряним. Не стримуючи себе, Дієго послав стерничого під три чорти. Грюкнувши дверима, капітан вийшов з каюти.

Скоро всі розійшлися. Подалися на палубу і Федя з Ніангом.

…Ще ласуючи цукерками, конопатник помітив на столі кусок туалетного мила, яке Кудряш забув покласти в рюкзак. Луїс непомітно вхитрився понюхати мило. Запах йому дуже сподобався, та й кольором воно було схоже на ті дивовижні камінці, якими пригощав його Федя.

Луїс не зводив погляду з мила. Він був певен, що герцог лишив для себе цю смачну річ і не хоче ні з ким ділитися. Товстун уже не чув подальшої балачки в каюті, він думав тільки про мило. Спочатку, ніби випадком, Луїс поклав на стіл один лікоть, потім другий, непомітно для присутніх підсунув кусок ближче до себе.

Скориставшись із того, що між Федею й Гуго спалахнула суперечка, конопатник блискавично, так що йому міг би позаздрити кращий цирковий ілюзіоніст, поклав мило до кишені.

Опинившись на палубі, Луїс бігцем подався до своєї комірчини. Не в змозі більше стриматися від спокуси, він витяг з кишені мило і аж облизався від задоволення, коли раптом побачив перед собою Габріеля. Конопатник похапцем сховав руку за спину.

— Куди це ти так біжиш? Знову щось украв? — підозріло оглядаючи конопатника, спитав кок.

Щоб скерувати розмову на інше, Луїс став розхвалювати обід, яким пригощав його герцог. Конопатник розповів усе до найменших дрібниць, особливо хизуючись словом “томат”, яке він почув від Феді. Оповідаючи, конопатник забув про обережність і став вимахувати руками. Коли він спохватився, було вже пізно. На масному обличчі кока з’явилася зловтішна посмішка, і він мовив настійливо:

— Ану, лишень, покажи, що в тебе в руці?

Зрозумівши, що від Габріеля не відкараскатись, Луїс злодійкувато озирнувся й зашепотів:

— Тихіше, не кричи на всю каравелу. Я ж не глухий… Поділимо це на двох…

Кок кивнув головою на знак згоди. Луїс із жалем глянув на кусок мила, половину якого мав задарма віддати коку, й тяжко зітхнув:

— Для друга мені нічого не жаль, ти це знаєш…

— Знаю. Давай, не тягни.

— Яз тобою ділюсь, май це на увазі…

— Ну, кажи, чого ти хочеш?

— Міг би давати мені на обід м’ясо, котре ситіше, та й зайвий коряк юшки…

— Гаразд, приходь… Що-небудь знайду, — нетерпляче мовив кок і простяг руку до мила.

Конопатник спробував переламати кусок навпіл, але не зміг. Тоді він відкусив добру половину, а решту простяг коку. Приятелі, не довго думаючи, стали старанно розжовувати мило.

Незабаром, вирячивши від жаху очі, Габріель почав виколупувати пальцем липку масу, що заповнила рот.

— Прокляття! — ледве ворушачи язиком, пробурмотів він і з жахом побачив, що з рота в нього йде піна.

Не менше від кока налякався і Луїс, який встиг проковтнути частину шматка, що дістався йому. На очах його виступили сльози, з рота котилася піна.

— Я вмираю! — заревів конопатник, жбурляючи геть шматочок мила, що залишився.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричав кок. — Мене отруєно! Я теж умираю!

З відчайдушними зойками обоє стали качатися по палубі.

На крики звідусіль збіглися матроси, але ніхто не осмілювався підійти ближче й допомогти потерпілим. Пришкутильгав і капітан. Вгледівши піну на губах у Луїса і Габріеля, він закричав матросам:

— Чого стоїте, бовдури! Вони ж показилися! Ще покусають вас! Їх треба негайно пристрелити! — і взявся за пістолет.

Луїс і Габріель, коли зачули це, ще більше ошаліли від жаху і кинулись навтікача. Пролунав постріл — конопатник одразу ж хитнувся і впав навзнак. З диким завиванням Габріель, мов кішка, став дертися по вантах на фок-щоглу.

Федя, який теж примчав на галас, помітив кинутий Луїсом шматок мила й одразу ж зрозумів, у чім річ.

— Стійте! Не стріляйте! — крикнув він капітанові, який уже цілився в кока. — В них ніякого сказу нема! Вони наїлися мила.

В цей час конопатник опам’ятався і жалібно застогнав. Кудряш схилився над ним. На щастя, куля не зачепила Луїса. Він втратив свідомість від переляку.

Спостерігаючи, як безстрашно Федя підійшов до Луїса, посміливішали й матроси. Кудряшеві шкода було злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що той став жертвою власної нечесності та ще й підбив на це кока. Федя заспокоїв Луїса, пояснивши йому, що нічого страшного немає, й порадив прополоскати рот водою.

З високої щогли Габріель бачив усе, що відбувалося на палубі і, врешті, зважився спуститись униз. Федя допоміг і йому. Як тільки кок прийшов до тями, він кинувся з кулаками до Луїса. Боцману й Альфонсо з великими труднощами вдалося відтягти розгніваного Габріеля.

— Ти ще запам’ятаєш у мене! — кричав він здалеку, погрожуючи важким кулаком. — Матимеш і сите м’ясо, і густий суп!




Розділ двадцять перший

Буря


Федя сидів на східчику трапа поруч з Ніангом. Настрій у хлопчика був препоганий. Уперше Кудряш серйозно замислився над своєю долею, усім, що чекало його в майбутньому. Слова капітана “ви мій полонений” не виходили з тямку.

“Треба ж було мені забиратися в те кляте підземелля, — сумно думав Федя, пригадуючи все, що сталося за останні дні. — Шістнадцяте століття… Каравела… Шлях через океан до невідомих земель… Який же я був дурень! — картав сам себе хлопчик. — Либонь, не кращий за сумного рицаря Дон-Кіхота. Теж, як і він, усякі дурниці вигадував… Мис Кудряша! — став він дражнити себе. — Острів Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… Великий мандрівник Федір Васильович Кудряш, який не вміє навіть визначити географічну довготу й широту… Учитись мені ще треба та вчитись… Бачите, техніка йому набридла! А сам я що зробив?.. Всезнайко, який нічого до пуття не знає й не вміє… — Федя ковтнув тягучу слину. — Звичайно, лежачи в м’якій постелі, можна бачити себе і великим мандрівником, І хоробрим моряком, що мчить на паруснику до невідомих земель. Та одна річ мрії, а інша — дійсність. Ну, що путнього в цій каравелі? Звичайна рибальська шаланда в сто разів ліпша за неї… А матроси? Сюди б наших хлопців із “Променистого”! — став мріяти Кудряш. — Ми б звільняли невільників, топили кораблі торговців рабами, боролися з усякими грандами, ідальго, герцогами, кабальєро. Допомагали б гнобленим і знедоленим… Ех, куди я потрапив! Добре, що хоч не б’ють мене щодня, як Ніанга, вважають за герцога… А що коли Дієго запитає, де знаходиться замок мого батька, де взагалі ця країна — Променистеанія?! Уявляю, як осатаніє він, коли почує, що я не син герцога і ніякої Променистеанії насправді нема… Згадає мені тоді все-і замки й універмаги…”

Ніанг давно вже помітив, що його друг з кожним днем стає все похмуріший і мовчазніший. Ось і тепер він сидить, звісивши голову, а що думає, не каже. Для Ніанга, в якого не зосталося нікого з рідних, Федя був єдиною близькою людиною. Чорний хлопчик згадав, як палко переконував Кудряш усіх, що наближається буря, що до неї слід підготувати корабель… Йому ніхто не вірив.

О, як би зараз хотів Ніанг допомогти Феді!

Малий негр підвівся зі східця й став кружляти по палубі, ритмічно вимахуючи руками. Федя здивовано глянув на нього.

— Я викликаю бурю, — пояснив Ніанг. — Мій батько завжди так робив, коли хотів, щоб полювання пройшло вдало…

Федя мимоволі посміхнувся.

— Навіщо тобі буря? Хіба ти не боїшся?

— О, дуже боюсь, але я хочу, щоб збулося твоє віщування…

Щирі слова негра глибоко зворушили Федю. Він подумав, який хороший цей нещасний хлопчина, що волею випадку опинився на каравелі, серед жорстоких і свавільних людей…

Кудряш пояснив товаришеві, що різні чарівники, маги говорять неправду, коли запевняють, ніби можуть віщувати майбутнє. Це нікому не під силу, тим паче йому, Феді. Про негоду ж він дізнався з показань барометра.

— Виходить, буде буря? — занепокоївся Ніанг.

— Обов’язково.

— А де ми сховаємось від неї?

Федя помовчав хвилинку, потім заявив твердо:

— Найбезпечніше місце на каравелі під час бурі — це каюта капітана. Туди ми й підемо.

Минула година, друга, а навкруги, як і раніше, панувала тиша. Повітря аж пашіло від спеки. Сонце, що повисло в зеніті, так розпекло ланцюги, якорі, гармати, що до них неможливо було доторкнутися.

У Кудряша закрався сумнів, чи правильно показує барометр. “Може, я його випадково пошкодив, коли пробирався підземеллям? — подумав хлопчик. — Або ж він зіпсувався, коли Педро кинув мене в шлюпку?”

Проте його сумніви були завчасні. Скоро в природі настали зміни. Зненацька здійнявся легенький вітерець. Невідомо звідки з’явилися невеликі пір’їсті хмарини. Обрій затягла зловісна темна смуга. Стало парко, як в лазні. Небо офарбилось у дивний червоно-оранжевий колір, що місцями переходив у мідяно-червоний. І раптом ніби тисячі гармат струсонули повітря артилерійською канонадою. Пронизливо засвистів вітер. Заходили величезні сірі хвилі. Свинцеві хмари низько нависли над океаном. Стало темно, як уночі. Океан клекотів, нагадуючи гігантський киплячий казан. Здавалося, якийсь розгніваний велетень могутньою рукою, ніби тріску, став жбурляти судно то в один, то в другий бік. Першою ж хвилею пошкодило стерно. Втративши керування, каравела стала іграшкою для розбурханих валів.

Команда розгубилася. Вимахуючи палицею, капітан щось відчайдушно кричав. Кілька сміливців видерлись по вантах на реї і, важачи життям, згорнули вітрила. Це врятувало каравелу. Завагалися б матроси ще на хвилину-другу, і “Улюбленець Нептуна” неминуче загинув би. Щогли жалібно скрипіли, й здавалося дивовижним, що корабель усе ще тримався на поверхні оскаженілого океану.

Серед екіпажу почалася паніка. Дієго, стерничий і боцман доклали немало зусиль, доки навели порядок.

Як тільки буря налетіла на корабель, першим бажанням капітана було викинути алхіміка за борт. Дієго одразу ж зрозумів, у якому тяжкому становищі опинився корабель.

— Будь я тричі проклятий! — кричав капітан. — Навіщо я довірився тому старому ослові Гуго!

Доменіко, який завжди вертівся біля хазяїна, ще підлив олії у вогонь:

— Даремно ви мене й Франсіско не послухались… Ось і вийшло… Мав рацію герцог.

— Годі базікати! — проревів Дієго. — Коли ти мені казав про бурю?

— Я хотів сказати, — поправив себе наляканий Доменіко. — Але не встиг… Ви ж мене все одно не послухалися б…

— Ось я тебе послухаюсь! — підніс Дієго здоровенного кулака до самісінького обличчя Доменіко. — Порадник знайшовся!.. Тягни сюди того негідника Гуго! Я хочу, щоб він раніше за мене потрапив акулам у зуби!

Сяк так пробираючись по хиткій палубі, роблячи дивовижні стрибки, Доменіко дістався до каюти алхіміка. Вона була порожня. Боячись, щоб капітан не змусив його розшукувати Гуго по всій каравелі, Доменіко доповів, що астролога на його очах змило в море.

— І тут викрутився пройдисвіт, — процідив крізь зуби капітан. — Знав, коли втонути. Ну, лихий із ним! Собаці — собача смерть!

Він, певно, хотів ще щось сказати на адресу алхіміка, але тут з’явився мокрий з ніг до голови Педро.

— Восьминіг! — покликав його Дієго. — Негайно в трюм. Поглянь, чи не протікає!

Час був далебі несприятливий для зведення особистих рахунків, і Педро, забувши про свою ненависть до хазяїна, зник у мороку.

Капітан склав рупором долоні навколо рота і, силкуючись перекричати ревіння розбурханого океану, загукав:

— Франсіско-о! Франсіско-о!

— Я тут! — почувся за спиною голос стерничого. — Я з хлопцями закріпив гармати і шлюпки…

В цей час велетенська грімкотлива хвиля з головою накрила їх обох.

— Прокляття! — стріпуючись і відпльовуючись, вилаявся Дієго й наказав Франсіско: — Там заклинило стерно. Спробуй полагодити. Поки що йдемо проти вітру, а то б давно уже… — капітан тільки махнув рукою. — Гей, Альфонсо! Спустись у трюм, перевір, чи не протікає вода! Педро, мабуть, змило хвилею…

Не встиг Альфонсо зробити й двох кроків, як нова хвиля звалилася на “Улюбленця Нептуна”. Гігантський багатопудовий водяний вал збив з ніг, закрутив і поніс матроса по похилій палубі. Відчайдушним рухом Альфонсо вдалося вхопитися за борт шлюпки. Це врятувало його. Дочекавшись, коли хвиля збігла, він стрімголов кинувся до люка, рвучко відчинив його і сховався в трюмі.

Тьмяний ліхтар, що погойдувався на гаку, ледве освітлював то одну, то другу частину трюму. Шпангоути погрозливо тріщали під важкими ударами валів. Океан ніби здоровенними молотами гупав у борти каравели… Тримаючись за перекладини, Альфонсо повільно просувався вперед. Він хотів зняти ліхтар і подивитися, чи не пошкодило обшивку. Час від часу Альфонсо зупинявся й прислухався, чи не шумить де вода, надходячи в трюм. Зненацька він почув приглушені голоси.

Матрос зупинився здивований. Хто міг затіяти в трюмі розмову у такий тривожний час? Прислухався. Проте розібрати що-небудь було неможливо. Зацікавившись, матрос обережно підкрався до стосу якихось ящиків і присів за ними. Коли очі звикли до напівмороку, він побачив Педро, що сидів на барилі. Хто був другий, Альфонсо впізнати не міг, бо той повернувся до нього спиною.

— …Що ж тут питати? — сердито казав Педро. — Навряд чи ми вціліємо. Вітер шаленіє ще дужче. Океан оскаженів. Чуєш, як бухає. Так що, вважай, недовго залишилось чекати. Сьогодні й рушимо на той світ… А все через тебе!.. Догрався, дохитрував… — Педро спересердя сплюнув. — Брехав мені, старий собако, а я розвісив вуха — слухав… Добре, що нікого не підмовив… Я вже й Альфонсо не вірю… Хитрує бестія… Підлабузнюється до Кривого, свою шкуру береже…

— Зрозумій же, не про себе я думав… — проскрипів другий.

Альфонсо впізнав голос Гуго. Матрос не вірив своїм вухам. Він чув від боцмана, що алхімік утонув, а виявляється, що ні! Гуго сховався від капітана, боячись розправи.

— Мені вже недовго лишилося жити, — сказав алхімік, — повір же, що я полюбив тебе, як рідного сина… Для тебе все робив… Клянусь перед лицем смерті, що кажу правду. Я все робив, щоб ти став таким, як великий корсар Хайр-ед-Дін Барбаросса… Адже це він тисяча п’ятсот двадцять третього року від Різдва Христового став правителем піратської держави в Алжирі. Якщо ми зостанемось живі й захопимо “Улюбленця Нептуна”, то створимо таку ж державу. Я вже и місце підшукав для неї. Кращого не знайдеш… — І алхімік став вимальовувати картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на перехресті важливих морських шляхів з Європи у щедру на золото й слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай і щойно відкриту іспанцями Америку…

Невідомо, скільки б ще алхімік переконував Педро у своїй доброчесності й прихильному ставленні до бородача, коли б його слова не потонули в страшному гуркоті. Дужий поштовх трусонув каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому сидів Педро, перевернулося й повалило Гуго. Вирішивши, що настав кінець, астролог, який вірив у загробне життя, почав каятися у власних гріхах:

— Ось вона розплата!.. Все життя я брехав! Само провидіння карає мене. Я не доктор… Я всього тільки бакалавр…

Алхіміку пощастило. Його вимушеної сповіді не чули ні Педро, ні Альфонсо. Гуркіт повалених ящиків, скрипіння й тріск корабельної обшивки заглушили слабкий голос Гуго.

Охаючи й потираючи забитий бік, Педро підвівся й, помітивши Альфонсо, тривожно запитав:

— Ти сам тут?

— Так… Щойно спустився. Кривий боїться, що каравела не витримає… — обізвався Альфонсо.

— Старенька поки що ціла. Зроблена, хвалити бога, на совість, я вже все оглянув, — заспокоїв його Педро і, втупившись у матроса важким поглядом, хрипко спитав: — Крім нас із тобою, тут нікого нема?

— Нікого, — не в жарт налякався Альфонсо.

— Тоді ходімо нагору.

Кинувши напризволяще свого спільника, Педро услід за Альфонсо поліз по трапу на палубу,

…Хлопчики вчасно сховалися в каюті. Феді вперше доводилось бачити таку жахливу бурю. Могутні пориви вітру жбурляли каравелу то в один, то в другий бік. У повітрі стояв страшенний гуркіт, і здавалося, що судно ось-ось розсиплеться на друзки, як картковий будиночок.

Хвилею розбило вікно, і в каюту набігло повно води. Плавали, погойдуючись, перевернуті крісла, капітанів капелюх, якісь ганчірки, старий камзол, черевики, ящики… Після довгих зусиль хлопчикам пощастило заткнути парусиною вікно. Забравшись на ліжко, вони щільно пригорнулися один до одного і з острахом прислухалися до реву урагану.

Несподівано каравела різко нахилилася. З грюкотом розчинилися двері, і водою з каюти понесло капелюх, ящики, камзол, черевики, подушки, ковдру.

Бурхливий пінявий потік потяг до виходу і хлоп’ят. Їх затримало крісло, що, перевернувшись догори ніжками, застряло у дверях. Федю відкинуло до дзеркала, Ніанга — у протилежний куток.

З незвички Кудряша нудило, паморочилась голова, боліло в спині.

Федя глянув на Ніанга. В того текла кров із розбитої брови. Кудряш спробував допомогти товаришеві — змастити йодом і перев’язати рану. Але аптечка була в рюкзаку за великою скринею. Пройти ж відстань від дзеркала до скрині було не так просто. Каравелу, як і раніше, терзав океан. Вона то лягала на бік, то знову виправлялась, а іноді, мов дикий необ’їжджений кінь, ставала дибки…

Кудряш відчайдушно хапався то за стіл, то за стіни і, балансуючи, повільно просувався вперед. Хлопчикові вже здавалося, що він ніколи не добереться до скрині. Та раптом буря вщухла так само несподівано, як і почалася. Небо зняло з себе сіру пелену хмар, визирнуло сонечко. І тільки гострі гребені хвиль нагадували про те, що зовсім недавно над океаном пронісся ураган.




Розділ двадцять другий

Капітан прощає Гуго


Рюкзак, на щастя, виявився цілим. Щільний брезент уберіг його від води. Діставши з польової аптечки йод і згорток бинта, Федя перев’язав Ніанга. Скінчивши, він глянув на негра і весело зареготав.

— Чого смієшся? — ображено спитав Ніанг.

— Якби ти тільки бачив себе! Ха-ха-ха! Турок! Справжнісінький турок!.. Ось подивися в дзеркало!

Вони підійшли до люстра в багатій бронзовій оправі. Поряд з Ніангом Кудряш побачив незнайомого хлопчину з сумовитими сірими очима. Вицвілий на сонці непокірний чуб незнайомця куйовдився в різні боки… Ніс, поцяткований дрібним ластовинням, підборіддя з невеличкою ямочкою “посередині… Лице сухорляве, вилицювате, на тонкій шиї кілька дряпин.

“Невже це я? — відсахнувся Федя. — Як же я змінився, сам себе не впізнаю! Зарослий, брудний, штани порвані, ґудзиків на сорочці немає… Оце так мандрівник!.. Коли б мама зараз побачила, мабуть, заплакала б… — Кудряш, згадавши домівку, друзів, школу, тяжко зітхнув. — Нелегко тобі, Федю, живеться на каравелі. І це тоді, коли капітан надав тобі повну свободу. Живеш у його каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… Певно, всі тобі заздрять… А як же тим нетягам, що гіркою працею заробляють собі на хліб? Дієго найняв матросів за копійки, годує, як собак, тухлятиною, знущається з них, як хоче… Багато матросів хворіють. Адже я сам бачив, як Алонсо кашляв кров’ю. Проте хазяїн не зважив на це і все таки поставив його відкачувати воду… Та хіба тільки Алонсо? А Тірсо? На нього страшно глянути… Жовтий, як віск, очі позападали. Не людина, а тінь, ходить по кораблю — самі кістки та шкіра. Дієго знає, що в Тірсо тропічна лихоманка, та йому байдуже до цього… А з яким сумом згадують моряки про своїх діток, яких вони залишили вдома…”

— Федю, ходімо просушимо одяг, — мовив Ніанг.

Кудряш відвернувся від дзеркала. Хлопчики вийшли на палубу. Недавню красуню каравелу важко було впізнати. Різьблену фігуру Нептуна, яка ще півгодини тому гордовито красувалась на носі корабля, розкололо навпіл. На щоглах висіли уривки вантів. Кормовий ліхтар зірвало в море. Від камбуза не лишилося й згадки. Одну з гармат, закріплену коло правого борту, змило хвилею.

Похмурий, без камзола, в пошматованій сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Біля Дієго крутився Хуан. Золотий галун на правому рукаві його оксамитової куртки теліпався на одній нитці. Лівого галуна взагалі не було. Під оком у боцмана виднівся здоровенний синяк.

— Усі цілі? — хрипко спитав капітан.

— Всі, крім Гуго, — доповів боцман.

— Знаю, мені казав Доменіко… Туди йому й дорога, негідникові.

Помітивши Федю, Дієго гнівно накинувся на хлопчика:

— Ви знали про бурю й не попередили мене! Милуйтеся тепер наслідками. — Капітан обвів круг себе рукою.

Кудряш отетерів від такого нахабства. Як? Дієго в усьому звинувачує його, Федю?!

— Ви ж самі не послухались мене! — гнівно вигукнув хлопчик. — Повірили своєму звіздареві!..

— Не згадуйте мені про того пройдисвіта! Про небіжчиків не варт говорити! Я радий, що позбувся алхі…

Тут капітан раптово замовк, витріщившись на люк, з якого показалася спочатку голова в чорному береті, а потім і вся незграбна постать Гуго. Обличчя Дієго стало землисто-сірим від злості. Здавалося, він зараз, як розлючений ягуар, кинеться на астролога й роздере його на шматки.

Гуго теж угледів хазяїна й хотів було шмигнути назад у трюм, але різкий окрик капітана прикував його до місця. Боячись розправи, алхімік звалився ниць і якось дико, по-вовчому завив; голова його нервово засмикалась.

Бажаючи загладити свою провину перед капітаном, Доменіко волохатими ручиськами схопив за комір онімілого від жаху астролога й поволік, ніби мішок, по палубі. Той не чинив опору і тільки пронизливо верещав, вимолюючи пощаду. Черевики позлітали в алхіміка з ніг, руки теліпалися, мов неживі.

За два кроки від капітана Доменіко кинув Гуго на мокрі дошки. Скрипнувши зубами, Дієго мовчки підняв палицю І вдарив нею алхіміка. Гуго істерично закричав від болю і, повзаючи на колінах, став запевняти, що в усьому винні зірки, що він здобуде золото, якщо дон Дієго його простить.

Капітан гидливо поморщився й пошкутильгав до себе в каюту. Вже біля дверей кинув через плече:

— Доменіко, почепи цього хробака на рею! — Якусь мить капітан постояв, роздумуючи, і додав: — А втім жаль вірьовки на нього. Краще кинь його за борт…

Слова грізного капітана ніби підстьобнули Гуго. На подив присутніх він блискавично схопився й кинувся до Дієго. Астролог упав перед ним на коліна й хрипким від хвилювання голосом благав:

— Ваша милість! Я не встиг доповісти… Я знайшов філософський камінь! У вас будуть гори золота, тільки помилуйте мене! Дайте мені лише тиждень, всього один тиждень! Я знайшов спосіб, як добути золото з морської води! Повісите мене, якщо кажу неправду…

Слово “золото” магічно вплинуло на Дієго. Він завагався, перевів погляд з алхіміка на Кудряша, потім знову на Гуго й, щось подумавши, сказав:

— А ви, герцог, змогли б добути з води золото?

Федя замислився. Колись батько розповідав, що в морській воді, крім кисню й водню, з якого вона складається, є хлористий натрій, магній, гіпс, бром, калій, залізо, мідь, стронцій, золото та інші хімічні елементи. Тато казав і про те, що люди вже навчились добувати з морської води магній, а за допомогою синтетичних смол, подрібнених на невидимі зерна, що звуться іонітами, неважко добути й золото. Правда, в морській воді його дуже мало: всього чотири грами на мільйон тонн… Крім того, потрібне складне обладнання, реактиви, спеціальні знання, яких Федя не мав. Він же не інженер-технолог на хімічному заводі, як його батько, а всього лише школяр — перейшов у восьмий клас… Звичайно, при тому рівні розвитку науки й техніки, який вони мали в шістнадцятому столітті, про добування золота з морської води не могло бути й мови. Зваживши все це, хлопчик спокійно заявив:

— Ні, я не зміг би і ніхто не може…

— А я можу, можу! — заволав алхімік, побачивши, що капітан не вірить йому й не збирається відміняти свого наказу. — Виставте варту, замкніть мене на замок, але дайте всього тиждень, один тиждень!!! О, ви не пожалкуєте, я збагачу вас!..

Тінь вагання лягла на обличчя капітана. Золото йому було потрібне. Повернувшись до Доменіко, Дієго сказав;

— Може, спробувати? На той світ я його встигну відрядити й через сім днів… Як ти гадаєш?

— Так само, як і ви, — не задумуючись випалив Доменіко.

— Гаразд, — махнув рукою капітан, — спробуємо. Тільки тиждень забагато… Сьогодні що за день?

— Четвер, — мовив Хуан.

— Так ось, даю тобі… — Дієго став загинати пальці, відлічуючи дні. — Четвер, п’ятниця, субота, неділя… Ну, гаразд, і понеділок твій… Даю тобі п’ять днів, У вівторок ти покладеш мені на стіл золото. Коли ж ні-стережися! Все.

— Спасибі, спасибі, — низько кланявся Гуго. — Перед вами буде весь світ… Золото все може… — і він, задкуючи, сховався в своїй каюті.

— А ти чого вуха розвісив?! — крикнув капітан боцману. — Скликай людей, наводь порядок!

Незабаром на каравелі закипіла робота. Стукали сокири, дзижчали пилки, лаявся боцман, за своєю звичкою підганяючи матросів. Одні зашивали вітрила, другі лагодили пошкоджені борти і реї, треті поралися в трюмі, допомагаючи Луїсу. Габріель обладнував новий камбуз…

Франсіско вже встиг переодягнутися й разом з Альфансо, Педро та Доменіко зайнявся стерном. З сокирою в руці, похитуючись, поплівся на корму і Тірсо. Порівнявшись із хлопчиками, він щиро посміхнувся їм.

— Що, гороб’ята, налякалися? У ваші роки, ох-хо-хо, рано ще блукати по морях…

— А ви не знаєте, якої сили був шторм? — спитав Федя.

— Це, синку, не шторм, а шквал. Налітає він неждано-негадано і дме щосили… Часу-то в нього обмаль, ось він і надолужує… Пам’ятаю, я ще хлопчиком був, таким, як ти, — Тірсо потріпав НІанга по кучерявому волоссю. — Наше сільце лежить біля самого моря. З діда-прадіда всі рибалили. Батько теж був рибалка… Так от, якось влітку пішов я з матір’ю зустрічати батька. День був такий, що кращого годі й чекати. На небі світило сонечко, жодної хмаринки, пташки весело щебетали і море тихе-тихе… На обрії вже з’явилися човни рибалок. Попереду всіх батько. Підійшли вони зовсім близько до берега, так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. І тут… Трапилось те, чого ніхто не чекав… Миттю стемніло, подув страшний вітер. Мене жбурнуло на пісок і потягло, як тріску. Опритомнів я: мати в сльозах схилилась наді мною… Глянув на море, а човнів — жодного нема… Ось що таке шквал.

— Ну, а батько ваш? — схвильовано спитав Ніанг. — Що сталося з ним?

— Утонув… Усі рибалки потонули, хто вийшов того дня в море, — зітхнув Тірсо. — Мабуть, з місяць ридало село. Багато вдів і сиріт зосталося. Відтоді став я годувати сім’ю… А нас шестеро було в матері. Я найстарший.

— Тірсо! — почувся голос Педро. — Де ти там ходиш?

— Я тут! — обізвався Тірсо й неквапливо рушив до корми.

— Ходімо й ми, — сказав Федя Ніангові, — подивимось, що роблять матроси.




Розділ двадцять третій

Чи можна довіряти Франсіску?


Хлопчики з цікавістю стежили за Альфонсо. Скинувши сорочку, матрос обв’язався вірьовкою.

— Ти взяв ніж? — спитав Педро.

— Я десь загубив його під час клятого шквалу.

— А раптом акули? — Педро простяг Альфонсо свій ніж. — Візьми про всяк випадок.

Повільно перебираючи руками вірьовку, Педро й Доменіко спустили Альфонсо у воду. Набравши в легені повітря, матрос пірнув і за хвилину знову з’явився на поверхні, важко відсапуючись.

— Ну, що там із стерном? — перегнувшись через борт, спитав Франсіско.

— Нічого не видно… У воді каламуть.

— У нас теж так пірнають, коли шукають щось на дні, — сказав Ніанг Феді. — Тільки камінь беруть із собою. Я сам пірнав, батько вчив мене… О, пірнати дуже важко. У вухах дзвенить, груди стискає…

Ще кілька разів пірнав Альфонсо, але йому так і не пощастило знайти пошкодження. Знесиленого, його підняли на палубу. Тепер у воду спустився Педро. Проте й він не встановив, чому не діє стерно. Змученого Педро витягли нагору, й він упав на палубу. З носа бородача текла кров. Синій шрам різко виднівся на блідому обличчі, губи посіріли.

Альфонсо дав Педро випити вина, і той прийшов до тями.

— Ну, стара шкапо, тепер ти лізь у воду, — обізвався Доменіко, підштовхуючи Тірсо.

— Зажди, Тірсо, — мовив стерничий. — Здається, тут є молодші за тебе й здоровіші. — Він міцно стулив губи, глянув сердито на Доменіко й наказав: — Ану, лишень роздягайся! Чого стоїш?

— Не моя черга… Що я, гірший за нього? — огризнувся той.

— Менше патякай! — розгнівався Франсіско. — Роздягайся!

Доменіко, щось мимрячи собі під ніс, став роздягатися.

“Молодець Франсіско! Заступився за хворого Тірсо…” — вдоволено подумав Федя й мимохіть замилувався стрункою постаттю стерничого.

Коли настала черга пірнати Франсіску, той швидко роздягнувся, обв’язався вірьовкою і спустився з корабля. Сховавшись у глибині, він не виринав так довго, що на палубі занепокоїлись.

— Може, під днище попав? — стурбовано обізвався Тірсо. — Тягніть, хлопці.

— Нічого з твоїм оборонцем не станеться, — пробурчав Доменіко. — Одноокий здоровий, як бик.

В цей час на поверхні з’явилася голова стерничого. Голосно пирхаючи, він крикнув:

— Знайшов! Тягніть наверх! Тримаючи в руці сокиру, Франсіско ще кілька разів пірнав, аж паки не гукнув весело:

— Готово! Все в порядку!

— Ну й майстер же пірнати наш стерничий! — заздрісно мовив Альфонсо.

Незабаром матроси пішли ремонтувати вітрила. На кормі лишилися Франсіско, Кудряш і Ніанг. Стерничий став одягатися. Ненароком з кишені його камзола висунулась книга і впала Феді під ноги.

“Цікаво, що це?” — подумав Кудряш і підняв книгу. Розгорнувши її, хлопчик побачив, що вона не рукописна, а виготовлена друкарським способом.

Федю дуже здивувала назва книги. На титульній сторінці він прочитав:

“DE REVOLUTIONILUS ORBIUM CAELESTIUM”.

“Гм, написано не по-іспанському”, — подумав Федя і простяг стерничому книгу.

— Дякую, герцог. Гадаю, з цим трактатом ви знайомі?

— Не розумію, про що тут йдеться, — зізнався Кудряш.

— Як? — жахнувся ФрансІско. — Ви… ви не знаєте латині?

— Не знаю.

Вражений стерничий тільки розвів руками. Він не йняв віри, що герцог, який так глибоко розумівся в різних галузях науки й техніки, міг не знати латині! Адже в середні віки цією мовою видавали всі наукові, філософські, медичні, технічні праці! Для вчених того часу знання латині вважалося обов’язковим.

— Тоді я вам допоможу: “De revolutionilus orbium caelestium” в перекладі на іспанську звучить так: “Про обертання небесних кіл”…

— Ага, — кивнув Федя й, боячись, щоб стерничий не помітив його байдужості, додав: — Цікаво, хто її написав?

— О, — підніс палець догори Франсіско, — її автор польський астроном Микола Копернік… Це був великий і безстрашний учений. Він не злякався навіть самого папи римського, його кардиналів, інквізиції… В своєму трактаті вчений доводить, що в, центрі всесвіту знаходиться не Земля, а Сонце. Майже все своє життя Копернік присвятив цій книзі. Він працював над нею тридцять років і помер — ви тільки подумайте! — того ж дня, коли вийшла книга — 24 травня 1543 року… Бідолаха вчасно залишив білий світ. Інакше ченці, не задумуючись, спалили б його на вогнищі.

— Про Коперніка я чув, — підхопив Федя. — Він перший довів, що Земля рухається навколо Сонця.

— Що ви, герцог! Задовго до Коперніка, ще за двісті років до народження Ісуса Христа, грецький учений Арістарх у своїй праці. “Про розміри й відстані Сонця та Місяця” давав вказівки, що Земля обертається круг Сонця…

— Вперше чую про такого вченого, як його?

— Арістарх, — повторив Франсіско і люб’язно запропонував: — Якщо вас цікавить його книга, то, будь ласка, завітайте до мене в гості. Ви ж Іще не були в моїй каюті. Почитати дещо знайдеться. Книги — моя пристрасть… Щоправда, більшість із них латинською мовою. Та то пусте… Коли бажаєте, яз задоволенням навчу вас латині… Не маючи наміру образити вас, скажу, що й з іспанською у вас не все гаразд.

— Дякую, дякую, — щиро сказав Федя, — я б тільки хотів…

— Можливо, у вас сумнів, чи маю я права бути вашим наставником? Тоді даремно турбуєтесь Можу показати свідоцтво, що не тільки прослухав повний курс Саламанкського університету, але й дістав звання лиценціата. А це, як вам відомо, дає право викладати.

— Ви не так мене зрозуміли, — почервонів Федя. — Я хотів сказати… хотів попрохати про інше… Щоб разом зі мною вчився й Ніанг.

— Не заперечую… Але як подивиться на це дон Дієго?

— Без Ніанга я не хочу.

— Федю, — несміливо втрутився Ніанг, — не треба… Навіщо я тобі? Ти білий, я чорний. Учися сам…

— Якщо ти ще хоч раз скажеш так, — образився Кудряш, — я перестану з тобою дружити…

— Ну, гаразд, — перебив Франсіско, ласкаво глянувши на хлопчиків єдиним оком” — хай приходить і Ніанг. Але про це знаємо лише ми втрьох. Домовились?

В цей час почувся голос Доменіко:

— Ніанг! Ніанг! Дон Дієго кличе до себе!

Ніанг бігцем подався до капітана.

— Знаєте, що я вам пораджу, — обізвався Франсіско, коли залишився з Федею на самоті, — краще киньте дружити з негром. Це може завдати вам багато прикрощів.

Забачивши, що хлопчик спохмурнів, стерничий мовив знову;

— Даремно ви ображаєтесь на мене, я раджу вам від щирого серця… Те ж саме я сказав би своєму синові. Ви молоді й ще не знаєте життя… Можливо, у вашій країні цьому й не надають такого великого значення, але в нас… — Він помітив іронічну посмішку на Фединих губах і вигукнув: — ІІовірте, я зазнав цього на собі! Ось вам доказ мого щирого до вас ставлення й побажання добра… Слухайте, і ви почуєте те, що знаю тільки я, чим ніколи не ділився ні з ким… Мій батько, — тихо мовив Франсіско, соромливо опустивши очі, — звичайний ремісник — лимар… Для таких, як я, двері королівських університетів зачинені. Туди пускають лише синів знатних грандів, кабальєро, ну ще ідальго… Якийсь нікчемний ідальго стояв вище за мене. І це тільки тому, що я син лимаря… Я воював за інтереси короля, хоробро бився, важив життям, але це нікого не цікавило. Для всіх я лишався простолюдином.

— Яка різниця, хто ваш батько? — простакувато запитав Кудряііі?

— Як?! — із серцем вигукнув стерничий. — Якщо я ідальго — переді мною відкриті всі шляхи, я повноправний громадянин, я вільний, я пан! Я наказую, а не мені наказують… Товариші, дізнавшись, що я з простої сім’ї, відсахнулись від мене… Я страждав, проклинаючи день свого народження! Я зненавидів усіх. — Франсіско замовк. Обличчя його було бліде, губи нервово смикалися, на лобі виступив піт. — Але потім я знайшов вихід! — Він боляче стиснув Федю за плечі своїми дужими вузлуватими пальцями. — Я купив собі шляхетство, став належати до шляхетної верстви.

— Не розумію, — знизав плечима Федя, — яке відношення це має до моєї дружби з Ніангом?

— Величезне! Ідальго не повинен дружити з чорношкірим рабом. Своєю поведінкою ви показуєте поганий приклад іншим. Я вас розумію й кажу це вам як друг, та чи зрозуміють інші? Признатися по секрету, дону Дієго це дуже не до вподоби. Він вважає що ви порушуєте основи моральності…

Франсіско замовк. Мовчав і Федя. Тисячі суперечливих думок вирували в його голові.

“Навіщо Франсіско це все розповів мені? — запитував себе хлопчик. — Чому він шукає дружби зі мною? Адже я бранець на кораблі. Яка йому користь із цього?.. А можливо, я даремно так погано думаю про нього? Може, він все казав щиро, від душі… Тоді розповім йому про змову Педро й Гуго, про все, що вони замислили… Але ж Гуго, змовляючись із Педро, чомусь згадував про Одноокого, про Франсіско?.. І можливо, вся ця зворушлива історія з батьком-лимарем, з купівлею шляхетства тільки хитра вигадка? Може, стерничий закидає вудочку й тільки чекає, щоб я клюнув на його приманку?.. Спокійно, спокійно… Треба все перевірити, розпитати Ніанга. Він не один місяць знає стерничого…”

— Герцог, — почав Франсіско, ніби бажаючи продовжити обірвану розмову, — до речі, я зовсім забув сказати: Восьминіг затаїв злість і збирається звести з вами рахунки. Так що будьте обережні, особливо вночі.

— Щиро вдячний вам за пораду. Що ж до Ніанга…

— Тихше… — Франсіско приклав палець до губів. — Не інакше як Ніанг піднімається до нас.

— Ну, що там скоїлось? — спитав Федя.

— Нічого особливого. Дон Дієго розбив бутля з вином, а мені наказав зібрати черепки й вимити підлогу.

— Даруйте, герцог, — мовив стерничий, — але я присяду. Щось погано себе почуваю… — Він важко опустився на лавку.

— Ви дуже довго були під водою, — мовив Ніанг.

— Можливо, й від цього, — згодився Франсіско.

— Ех, був би тут акваланг! — мрійно вимовив Федя.

— Що ви сказали, герцог? — поцікавився стерничий.

— Акваланг, — пояснив Кудряш, — таке нескладне пристосування. Його ще звуть підводними легенями. На обличчя одягають маску, за спиною два балони із стисненим повітрям, на ногах ласти… Можна хоч годину плавати під водою: ні голова не заболить, ні кров з носа не піде, як у Педро.

— Здорово! — захоплено вигукнув Франсіско, очі його заблищали. — Був би в мене аква…

— Акваланг, — підказав Федя.

— Так, акваланг, я став би найзаможнішою людиною! Я діставав би золото із затонулих кораблів, коштовне каміння, перли.

— В аквалангу на велику глибину не спустишся, — вів далі Федя, захоплений власною розповіддю. — Інша річ — водолазний костюм. У ньому відремонтувати стерно — дрібниця. Раз-два й готово. Та що стерно! Водолази підіймають із дна моря затонулі кораблі…

Стерничий і Ніанг жадібно слухали Федю, ловили кожне його слово, сприймаючи розповідь Кудряша як чарівну казку.

— О, як би я хотів походити по морському дну в такому костюмі! — цмокнув язиком Ніанг. — Побачити, які риби там плавають, що росте…

— Вчені вивчають життя моря не в водолазних костюмах, а в батисферах і батискафах.

— Що це таке? — підняв брови Ніанг.

— Розкажіть, герцог, — попрохав стерничий.

Федя спробував якомога простіше пояснити, що батисфера — це така сталева куля, в якій перебувають дослідники. Кулю спускають під воду на тросі з борту корабля. На великих глибинах вчені спостерігають підводний світ. Ще цікавіший за батисферу батискаф — плавучий підводний корабель, виготовлений з міцної броні. Батискаф може спускатися в найглибші місця, які тільки існують в океані. Він сам підіймається на поверхню, своїм ходом іде потім на базу…

Кудряш розповів і про підводні човни. Франсіско не запитував ні про що і тільки на знак згоди кивав головою. Ніанг же ніяк не міг збагнути, що є підводні кораблі своїми розмірами в кілька разів більші за “Улюбленця Нептуна”, здатні занурюватись і, швидко пливучи під водою, долати величезні відстані.

Федя розпалився й став запевняти, що його дідусь ще в роки громадянської війни командував підводним човном на Балтиці, що підводні човни вже давно використовують з військовою метою. Та коли б Кудряш знав, він, безперечно, додав би, що тільки в Радянському Союзі вперше в світі спущено на воду підводний човен “Северянку” — справжню підводну плавучу лабораторію, на якій учені вивчають глибини північних морів, досі сховані від очей людини. Не забув би хлопчик розповісти й про те, що перший підводний човен збудував ще за царя Петра простий російський селянин Юхим Никонов із підмосковного села Покровського. Цей геніальний самоук уперше в світі винайшов і виготовив водолазний костюм із шкіри, з шкіряним шоломом, зі склом для спостережень під водою. Шкіряний скафандр був тільки тому, що про гуму на ті часи ще ніхто не знав. Лише в середині дев’ятнадцятого століття винахідник Гудьєр одержав її, нагріваючи каучук із сіркою.

Помітивши на обличчі Ніанга недовірливу посмішку, Федя став казати далі, що людина підкорила не тільки морські глибини, але й повітря, що створено літальні машини — могутні швидкісні лайнери ТУ-104, ТУ-114, АН-10, ІЛ-18, які за лічені години долають тисячокілометрові відстані.

В цей час по трапу збіг Альфонсо.

— Дон Франсіско! — крикнув він, — Боцман просить вас перевірити, чи правильно хлопці встановили реї.

— Вибачайте, герцог, — підвівся з лавки стерничий, — мені час іти… Справи чекають…

— Як тобі не соромно, Федю! — вигукнув Ніанг, коли стерничий і Альфонсо зникли з очей. — Навіщо ти обманув Франсіско? Негоже сміятися над старшим!

— Я нікого не обманював! — образився Федя.

— А де ж ти бачив такі залізні каравели, — замахав руками Ніанг, — які можуть піднімати по сто чоловік і літати швидше й далі за птахів?!

Скільки потім Кудряш не намагався довести товаришеві, що говорив щиру правду, той тільки хмурився й мовчав, заперечливо похитуючи головою. Він навіть не став далі слухати Фединих пояснень і відвернувся.

Вперше хлопчики посварились.




Розділ двадцять четвертий

“Хочу в Променистеанію!”


Федя не знав, як довести другові, що все, про що він розповів, було і є насправді. Ображений, Кудряш схопився з місця й перший подався вниз по трапу. Ніанг розгублено гукнув йому навздогін:

— Куди ж ти, Федю, вернися! Я вірю тобі, чуєш, вірю! Вернися, Федю!

— Зараз я тобі доведу, що н£ вигадав нічого! Зачекай мене тут, я скоро повернуся…

Кудряш підійшов до капітанської каюти. Крізь нещільно причинені двері було чути, як хазяїн каравели обсипав когось лайками.

Федя нерішуче зупинився. В цю хвилину йому не хотілось зустрічатися з капітаном. У серці хлопчика ще не вщухла образа. Він не міг простити Дієго грубого закиду, ніби з його вини “Улюбленця Нептуна” не було підготовлено до шквалу.

“Цікаво, кого це він так? — подумав Кудряш. — А втім, яке, власне, мені діло до цього? Що я, підслухувати сюди прийшов?.. Гаразд, зайду пізніше”.

Тримаючи руки в кишенях, Федя вже було крутнувся на місці, щоб іти геть, коли зненацька виразно почув, як Дієго вимовив слово “герцог”.

“Що вони там про мене говорять?” — зацікавився хлопчик. Переконавшись, що поблизу нікого нема, Федя тихенько підійшов до дверей.

Тепер уже говорив не Дієго, а хтось інший.

— …Ви тут мене лаєте, пане, а я ні вдень, ні вночі очей не стуляю. Тільки й клопоту, як би краще виконати ваш наказ… І ось вам, будь ласка, новина: Восьминіг шепотівся з паном стерничим і…

— Що, що? — недовірливо перепитав капітан. — Чи розумієш ти, йолопе, що мелеш?! Ми з Франсіско плаваємо не один рік. Всякого бувало, і він ніколи не зраджував мене. Ми служили обоє на адміральському кораблі “Сант-Яго”… Франсіско прийшов до нас з університетської лави… І затям собі назавжди, Доменіко, що він не якийсь там бездомний бурлака, пеон, як ти! Ми з ним ідальго!

“Певно, Доменіко вже наклепав щось, — спохмурнів Федя. — Чому ж Дієго раптом згадав мене?”

— Я нічого не маю проти дона стерничого, — виправдувався матрос. — Звичайно, між ним і Восьминогом не може бути нічого спільного… Та я, казати правду, й не розчув до пуття, про що вони говорили.

— Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Так чого ж патякаєш пусте, коли не розчув?.. Ось тобі на перший раз! — Почувся ляпас. — А вдруге… дивись у мене.

— Даремно б’єте, дон Дієго… Я вже так пильную… Ой-ой-ой! Що ми накоїли?! Тут же висить ця річ, яка сповістила герцога про шквал…

— Ну й що з того?

— Герцог умисне повісив її, щоб знати, про що ви говорите. А я ледве не обмовився.

“Це він про барометр”, — здогадався Федя, ледве стримуючи сміх.

— Зніми її і накрий подушкою, — наказав капітан.

— Я боюся… Може, ви?

— Ну, трясця з нею! Завісь її плащем.

З хвилину панувала тиша, потім Дієго знову заговорив:

— Чого в тебе так руки тремтять?

— Та все через цю кляту штуку. Я боявся; що з неї ось-ось вистрибне який-небудь біс або відьма, схопить за горло І кінець. Пікнути не встигнеш… Але тепер, коли вона під плащем, я скажу про герцога… Він, ваша милість, не герцог зовсім, тільки прикидається ним… Він… Навіть сказати страшно, пане…

Федя похолов: “Невже Доменіко звідкись дізнався правду? Що робити тепер?”

— Хто ж він? — суворо спитав капітан.

— Він син сатани… самого Люцифера…

— Ти що, очманів? Вина нахлебтався?!

— Вже два дні й росинки в роті не мав… Подумайте самі, й ви згодитесь, що тільки нечиста сила могла допомогти йому накликати бурю в такий ясний день. А чарівні палички? І їсть він якось не по-людському — із залізних банок. Якісь порошки мішає… А солодкі камінці?.. Дружить із чорноликим язичником… Вірте мені, все це неспроста.

— Звідки ти нахапався цих дурниць?

— Гуго мені очі розкрив учора ввечері…

— Навіщо раптом Люциферу знадобився мій корабель? — недовірливо мовив капітан.

— А я звідки знаю? Ви, ваша милість…

— Коли б герцог був сином Люцифера, — обірвав Дієго, — він уже б з нами давно звів рахунки. Бреше Гуго, зі злості наговорює на герцога… Йди й не спускай очей з Педро. Особливо пильнуй за Гуго і не розвішуй вуха. А то обкрутить нас круг пальця старий хитрун і втече разом із золотом… За герцогом теж наглядай… Мало чого, сам розумієш… А зараз ходімо глянемо, чи готується Гуго добувати золото.

Федя ледве встиг відскочити й присісти за купою канатів, як двері відчинилися. Вийшов капітан, за ним Доменіко. Як тільки вони зайшли до алхіміка, Федя підвівся.

“Ну й пройдисвіт, цей Гуго, — думав він, — як хитрує! Не сам наговорює на мене капітанові, а діє через Доменіко. Вже, певно, і в капітана з’явилася підозра, коли наказав стежити за мною… А як вони злякалися барометра! Навіть торкнутися його боялися… Тепер я можу казати, що він усе мені розповідає. І не тільки розповідає! Я скажу, що барометр може обернути купця та його лакузу на риб, на котів, на каміння… От здорово вийде! Треба глянути, чи не зіпсували вони анероїд”.

Прочинивши в каюту двері, Кудряш побачив, що барометр запнуто чорним плащем на жовтій атласній підкладці. Федя виліз на ліжко, скинув плащ і постукав пальцем по склу барометра. Тонка стрілка здригнулася і поповзла на “ясно”. Анероїд був цілий.

Скрипнули двері. Федя зіскочив з ліжка, гадаючи, що повернувся Дієго, але на порозі побачив Ніанга.

— Не ображайся, Федю, — мовив той. — Давай помиримось.

Тільки тепер Кудряш згадав, чого йшов у каюту, швидко розшукав рюкзак і дістав альбом.

— На ось, поглянь, — сказав Федя, розгортаючи альбом із фотознімками перед здивованим хлопчиком.

Зачудованими очима дивився Ніанг на невідомий йому чарівний світ. Листівки, фото викликали в нього захоплення, подив, навіть заздрість, що Феді пощастило жити в такій прекрасній країні й спостерігати все те не на малюнках, а навіч.

Розглядаючи фото, Ніанг засипав друга запитаннями. Ніколи ще Кудряш не розглядав так уважно й любовно найдрібніші деталі фотознімків, які будили в нього теплі спогади. Інколи йому так само, як і Ніангові, здавалося, що всього цього не було насправді, що це тільки марево, казка…

Ось на знімку Федя із своїм батьком. Апарат зафіксував їх у ту хвилину, коли вони біля автомата пили газовану воду. Як це просто — випити склянку шипучої води! Та як багато дав би Федя, щоб зараз збулося оце його нездійсненне бажання…

З іншої фотокартки весело посміхались Альошка й Колька. В руках у них по паличці ескімо. Федя ясно пам’ятав той день, коли вони їздили на екскурсію в Ялту. Тоді він відмовився від ескімо, бо полюбляв полуничний пломбір, а в кіоску його вже встигли розпродати. О, як би він зараз їв морозиво, коли б тільки можна було його дістати на каравелі! Але ж у шістнадцятому столітті про таку розкіш навіть уявлення не мали…

Пам’ятає; Коля й Альошка їли ескімо перед початком сеансу. В кінотеатрі демонстрували фільм “Кортик”, і Федя був невдоволений, що йому вже втретє доводилось дивитися одну й ту ж картину. Звичайно, Кудряша та його друзів годі було здивувати звуковим кіно. Вони багато разів бачили і кольорові, й широкоекранні, й панорамні фільми. Йому здавалося, що кіно існує споконвіку.

Кудряш не знав, що лише на грані двадцятого століття були винайдені зйомочні кіноапарати одночасно у Франції — братами Люмьєр, в Росії — Самарським і Акимовим, в Німеччині — Деміні і Складновським. “Великий німий”, як називали тоді кіно, швидко здобув собі широку популярність. Однак зовсім недавно, в тридцятих роках, з’явилися перші звукові фільми.

Ніанг боявся пропустити бодай слово із незвичайної оповіді, і коли Федя замовкав, поринаючи у спогади, негр благально зазирав йому у вічі і прохав:

— Розповідай ще… Будь ласка…

Проте, як Федя не намагався пояснити, Ніанг так і не збагнув, чому на білому екрані з’являються зображення людей, звірів, птахів, комах, морів, гір, неба…

Друзі гортали одну сторінку альбома за одною.

Ось перед ними панорама міста, в якому народився Кудряш. Над багатоповерховими будинками височіє телевізійна щогла. Колись Федя з байдужістю дивився на неї-так само, як на телеграфні стовпи, на клумби й квітники, повз які пробігав щодня, поспішаючи до школи… Але ж який це чудовий винахід — телебачення! Бувало, в довгі зимові вечори збиралися вони гуртом, уся сім’я, біля голубуватого екрана. Хай за вікном гуляє віхола, мороз розмальовує шибки фантастичними квітами, а ти сидиш собі в теплій кімнаті, забравшись з ногами на кушетку, і стежиш за змаганнями хокеїстів, що відбуваються десь за багато сотень кілометрів, дивишся театральні й циркові вистави, виступи гімнастів, боксерів, волейболістів… А Першотравневі й жовтневі паради, демонстрації на Червону площі в Москві! “Ех, сюди б, на каравелу, телевізор! — зітхнув Кудряш. — А втім я, здасться, надміру захопився. Адже радіохвилі, на яких працюють телепередавачі, поширюються лише на сотні кілометрів. Тому судна, що знаходяться у відкритому морі, не в змозі приймати телевізійні передачі. Щоправда, скоро й тут відбудеться революція. Незабаром запустять штучні супутники Землі, за допомогою яких телевізором можна буде користуватися в усіх куточках земної кулі. Та це буде в майбутньому… Інша річ — радіо. Радіоприймачем користуйся де й скільки завгодно. Забажав — слухай Москву… Ледь-ледь повернув ручку наладки — і вже чути голос диктора ленінградської радіостанції. Ще поворот — дзвенять чарівні українські мелодії… Вся країна, весь світ озивається до тебе різноманітними голосами, що їх з блискавичною швидкістю переносять за тисячі кілометрів невидимі радіохвилі… За допомогою радіо люди тримають зв’язок з відважними зимівниками в Арктиці і з полярниками Антарктичного материка. Радіо допомогло націлити в самісінький центр Тихого океану могутні радянські ракети-носії, надіслати й одержати сигнали з далекої планети Венери, здійснити історичні кругосвітні польоти героїв-космонавтів Юрія Гагаріна й Германа Титова”.

Грандіозні на сьогодні досягнення радіо… І важко повірити, що не так давно, 7 травня 1895 року, наш вітчизняний учений Олександр Степанович Попов на засіданні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі продемонстрував свій перший у світі радіоприймач. Учений скромно назвав його “грозовідмітчиком”, хоч цей винахід відкрив цілу епоху в історії науки й техніки. За шістдесят з гаком літ радіотехніка зробила нечуваний стрибок. Вона знайшла своє застосування в металургії й енергетиці, в сільському господарстві і на транспорті, в медицині й метеорології… За допомогою приладів, що звуться радіометрами, здійснюють пошуки й розвідку корисних копалин; радіоастрономія досліджує неймовірно далекі зоряні системи, й галактики. За допомогою радіо вимірюють глибини морів і океанів, радіомаяки вказують шлях літакам і кораблям.

…Ось із аеродрому здійнявся літак, набрав швидкості, стрімко помчав у височінь, розвернувся раз, удруге, зробив “петлю Нестерова”, кинувся в штопор, знову вирівняв політ. “Як майстерно, як досвідчено веде його пілот!” — мимоволі вигукнете ви, стежачи за фігурами пілотажу. Але в кабіні літака нікого немає. Ним керують із землі за допомогою радіопередавача. І літак слухняно виконує всі команди оператора…

Так само на відстані керують морськими суднами, тракторами, насосними станціями газо— й нафтопроводів, лініями високовольтних електропередач, гідростанціями.

Ні, неможливо, перелічити всі ті галузі науки й техніки, в яких знайшло своє застосування радіо!

…Ніанг не відривав погляду від альбома. Розглядаючи на фото потік автомашин по вулиці Горбкого у Москві, хлопчик не міг зрозуміти, як усі ці “Волги”, “Чайки”, “Москвичі”, “ЗІЛи”, “Побєди”, голубі, червоні, зелені автобуси рухаються за допомогою двигунів внутрішнього згорання. Що за сила штовхає їх уперед? Помітивши на одній із листівок тролейбус, Ніанг, широко посміхнувся і проказав по складах:

— Ав-то-мо-біль!

Коли ж Федя пояснив йому, що це інша машина, і рухається вона за допомогою електрики, той тільки довго потирав лоб рукою, намагаючись уявити собі невидимий струм, що біжить по дротах і котить важку машину, в якій так багато людей.

“Електрика… Електрика…” — кілька разів повторив про себе Кудряш. Тільки тепер він по-справжньому оцінив величезне досягнення людського розуму, що підкорив блискавку. Адже електрика увійшла буквально в усі сфери життя!

Федя уявив собі, ідо сталося б із сучасним містом, коли б зненацька вимкнути струм… Чорний морок окутав би вулиці й будинки. Зупинилися трамваї, тролейбуси, не працювало метро… Згасли вогні неонових реклам, зачинилися двері кінотеатрів, перукарень, магазинів, темними громаддями завмерли заводи і фабрики. Мовчав би телефон, не світився екран телевізора, не озивався радіоприймач… Сумним і жалюгідним було б життя, коли б раптом не стало могутньої сили, що змушує працювати тисячі машин, приладів і механізмів… Хвала й честь людському генію, який підкорив собі невтомного трудівника — електричний струм!

…На одному із знімків перон залізничного вокзалу в Москві. Біля вагонів електропоїзда натовп людей. У вікнах і в дверях радісні обличчя юнаків і дівчат. Це комсомольці, що добровільно від’їжджають у Сибір освоювати неосяжні простори рідної Батьківщини… Федя згадує дзвінкі голоси, прощальні потиски рук, веселий сміх і бадьору пісню, що злітала над пероном:

Едем мы, друзья,

В дальние края,

Станем новоселами

И ты, и я!

Щасливої дороги, неспокійна, відважна юнь!

За кілька хвилин електропоїзд повезе освоювачів нових земель у невідомий для них край — назустріч подвигам і романтиці.

З Москви до Владивостока, через гори Уралу, сибірську тайгу мчать по сталевих рейках найдовшої в світі електрифікованої магістралі важкі поїзди. Мимо пролітають робітничі селища й міста, заводи, де електрика вдихає життя в тисячі верстатів, плавить сталь, добуває алюміній, хром, титан, нікель, вольфрам… У науково-дослідних інститутах учені розкривають таємниці природи. Їм допомагають у цьому електронні мікроскопи, що дають збільшення в багато тисяч разів. Лікарі за допомогою струму виліковують людей від хвороб нервової системи, м’язів, шкіри, внутрішніх органів.

Електрика допомогла перетворити сотні тисяч гектарів посушливих земель Середньої Азії, Поволжя, України на квітучі сади. Тепер уже, напевно, немає такого колгоспу чи радгоспу, де б вечорами не сяяли електричні лампочки, не гули електромотори…

А струм у побуті! Електропилосос і електропідлоголотер допомагають прибирати в квартирі; в електрочайнику за кілька хвилин закипає вода, на електроплитці без кіптяви й диму легко приготувати обід, у холодильнику в найбільшу спеку зберігаються заморожені продукти, електрична пральна машина полегшує працю господарки… І це далеко, далеко не все! Справді невичерпні можливості дає ця вигідна енергія, і межі її застосування в науці, техніці, сільському господарстві з кожним роком розширюються.

— Хто це? — спитав Ніанг, показуючи на фото, на якому об’єктив Альошиного “ФЕДа” зафіксував Всеволода Петровича в оточенні хлоп’ят.

Федя із захватом став розповідати про те, з яким піклуванням і увагою ставляться до дітей у його країні. Для них у наймальовничіших куточках створені санаторії й піонерські табори. У Будинках піонерів і в школах організовано різні гуртки, де діти можуть займатися улюбленою справою: будувати моделі, фотографувати, співати, малювати, ліпити, навіть знімати кінофільми. Розповів Кудряш і про те, що на його батьківщині дітям передано стадіони, палаци спорту, водні станції. Для хлопчиків і дівчаток організовують туристські походи; для них будують дитячі залізниці, які обслуговують самі піонери; для дітей видають книги, журнали, газети. В театрах ставлять п’єси для юних глядачів, кіностудії знімають для них фільми, пр радіо і телебаченню для дітвори щодня організовують цікаві передачі…

— Федю, любий, дорогий! — з благанням у голосі вигукнув Ніанг. — Візьми мене з собою у твою чудесну Променистеанію! Яка прекрасна ваша країна!

Що міг відповісти Кудряш на прохання друга? Він і сам не знав, чи доведеться йому ще коли-небудь побачити рідну домівку, тата, маму, сестричку, своїх учителів, товаришів…

Журба знову охопила хлопчика.

“Як глибоко я помилявся! — змушений був визнати Федя. — Думав, що подвиги можна було вершити тільки в добу парусного флоту, що вік романтики давно минув… Які дурниці! Без сумніву, Колумб, Магеллан, Кук, Дежнєв, Хабаров, Лаптєв, Головін та багато-багато Інших безстрашних моряків немало зробили для науки, для людства. Звичайно, не може бути й мови про те, щоб поставити знак рівності між ними й купцем Дієго, на чий корабель я потрапив…,Та хіба романтика була лише в епоху великих географічних відкриттів?”

Чим більше Федя згадував прочитані книги, переглянуті кінофільми, бесіди з товаришами, з дорослими в школі і вдома, екскурсії по рідному краю, тим іншою поставала перед ним велика країна, в якій він мав щастя народитися й жити. Перед його очима ніби зненацька спливло те, мимо чого він проходив щодня, як повз звичайні буденні речі, в чому не вбачав ні величі, ні героїки…

А насправді кожен день, кожну годину в країні вершилися подвиги. Подумати тільки: розтерзана численними ворогами в роки громадянської війни, поруйнована й спалена, Вітчизна, ніби казковий птах фенікс, піднялася з попелу й руїн, оновлена й молода! Переборюючи неймовірні труднощі, радянські люди на заклик Комуністичної партії й уряду за кілька років створили такі гіганти індустрії, як Челябінський і Харківський тракторні заводи, Горьковський і Московський автомобільні заводи, на глухих пустирях збудували Кузнецький і Магнітогорський металургійні комбінати, приборкали сивий Дніпро, спорудивши на ньому гордість довоєнних років — Дніпрогес, у дрімучій тайзі, де віками господарювали ведмеді, звели місто — Комсомольськ-на-Амурі…

Ще й досі гримить слава про доблесних радянських льотчиків Молокова, Водоп’янова, Чкалова, Громова, Осипенко, про мужніх папанінців, чиїм героїчним дрейфом захоплювався увесь світ…

Скільки героїзму, відваги, наполегливості потрібно було проявити простим радянським людям — робітникам, колгоспникам, інтелігенції — щоб у небувало короткий для історії строк перетворити відсталу злиденну Росію в одну з найпередовіших індустріальних держав світу!..

Дихнула полум’ям Велика Вітчизняна війна. Радянські воїни й трудівники тилу, на подив світові, кували перемогу над фашизмом. Як брудний, зчорнілий сніг напровесні, танули у блискавицях і громах осатанілі орди гітлерівських розбійників. Сонце миру і щастя сходило над землею… Вічно житимуть у пам’яті народній славні імена Миколи Гастелло, Зої Космодем’янської, героїв краснодонців, Олександра Матросова, генерала Ватутіна і тисяч, тисяч інших, хто творив подвиг в ім’я майбуття…

Скажуть: це було давно. А як же тепер, у наші дні?

Та чи варт засмучуватись від того, що тобі не пощастило жити в епоху парусного флоту, з шаблею в руці мчати на коні серед бійців Першої кінної армії, дрейфувати на крижині разом з папанінцями, під гуркіт гармат штурмувати Берлін?.. Не жалкувати, а радіти й пишатися треба з того, що живеш у чудесну добу, добу торжества науки й прогресу, добу небувалих дивовижних відкриттів.

Скільки ще потрібно зробити, відкрити, винайти, дослідити! Як чудово сказав про це видатний радянський учений академік Володимир Афанасійович Обручеві

“…Гігантські ще не розв’язані завдання стоять перед радянською наукою, — писав він. — Потрібно:

продовжити життя людини в середньому до 150–200 років, ліквідувати пошесні хвороби, звести до мінімуму непошесні, перемогти старість і втому, навчитися повертати життя при завчасній, випадковій смерті;

поставити на службу людині всі сили природи, енергію сонця, вітру, підземне тепло, застосувати атомну енергію у промисловості, транспорті, будівництві, навчитися запасати енергію заздалегідь і доставляти її в будь-який час без проводів;

завбачати й знешкодити остаточно стихійні лиха: повені, урагани, вулканічні вибухи, землетруси;

виготовляти на заводах усі відомі на землі речовини включно до найскладніших — білків, а також І невідомі в природі: твердіші за алмаз, теплостійкіші за вогнетривку цеглу, тугоплавкіші, ніж вольфрам і осмій, гнучкіші, ніж шовк, пружніші за гуму;

вивести нові породи тварин і рослин, які б зростали швидше, давали більше м’яса, молока, шерсті, зерна, фруктів, волокон, деревини для потреб народного господарства;

потіснити, пристосувати для життя, освоїти незручні райони: болота, гори, пустелі, тайгу, тундру, а можливо, й морське дно;

навчитися керувати погодою, регулювати вітер і тепло, як нині регулюють ріки, пересувати хмари, на власний розсуд розподіляти дощі і ясну погоду, сніг і спеку.

Важко це? Надзвичайно важко. Але це необхідно. Радянські люди хочуть жити довго, хочуть жити в достатку й безпеці, хочуть бути цілковитими господарями на своїй землі, не залежати від примх природи. Отже, все це буде зроблено. І все це виконуватимете ви, сьогоднішні школярі, ремісники, і не тільки ті з вас, хто стане великими вченими, але й решта: токарі і шофери, трактористи й каменярі, медичні сестри, ткачі, шахтарі… І вже, в усякому разі, всі ви, всі до одного, візьмете участь у виконанні найбільшого, найблагороднішого і найгуманнішого завдання людства — будівництві комунізму, створенні щасливого мирного життя для всіх радянських людей…”

Розгорни сьогоднішній номер газети і прочитай його уважно. З коротких газетних рядків ти дізнаєшся про героїв наших днів. Хто вони? Це геологи, які відкривають нові поклади корисних копалин у безлюдних середньоазіатських пустелях, в горах Паміру, Тянь-Шаня, у несходимих тайгових лісах Сибіру; будівники гігантських електростанцій, що скоро засвітять вогні на могутніх ріках Батьківщини; трудівники Цілинного краю, які вирощують мільярди пудів золотого зерна; нафтовики Баку, що відвойовують у бурхливого Каспія “земну кров” — нафту, радянські фізики, які невидимими частинками бомбардують атомне ядро, щоб розгадати нові таємниці природи; це вчені, інженери, робітники, які працюють над створенням могутніх космічних кораблів, що понесуть у далекі світи посланців Землі — героїв-космонавтів… Хіба можна назвати й перелічити всіх тих, хто своєю невтомною повсякденною працею творить велике. героїчне, безсмертне!..

— Чому ж ти мовчиш, Федю? Ти не хочеш взяти мене з собою в Променистеанію? — ображено допитувався Ніанг, хапаючи друга за плече.

Кудряш поволі опам’ятався. На душі в нього було так гірко, що він вирішив розповісти другові все про себе, про свої помилки, вагання.

Ніанг уважно слухав товариша й докірливо хитав головою.

— Ех, Федю, — тільки й сказав він, глибоко зітхнувши.




Розділ двадцять п’ятий

Федя знаходить спільника


Ось уже п’ятий день, як Кудряш дізнався про бунт, що його готували алхімік і Педро. Хлопчики по черзі пильно стежили за змовниками. Кілька разів на день Федя й Ніанг оглядали двері каюти Гуго, проте умовного знаку — кружечка з двома крапками посередині — не було. Та й самі Педро й Гуго поводились дуже обережно. Збоку здавалося, що вони до кінця віддані капітану.

Педро неначе підмінили. Він безвідмовно виконував будь-які накази не тільки Дієго, але й боцмана і стерничого, сам напрошувався на найтяжчу й найбруднішу роботу. Гуго ж став надміру ввічливим і люб’язним з усіма членами екіпажу.

Під час випадкових зустрічей із Федею, коли алхіміка під вартою виводили на прогулянку подихати свіжим повітрям, Гуго намагався посміхатися, вдаючи, що між ними нічого не сталося. Однак Кудряш був переконаний, що алхімік до глибини душі ненавидить його.

Цілі дні Гуго проводив у своїй каюті. Часом звідти долітав скрегіт, брязкання, грюкіт, шипіння, з щілин у дверях клубився їдкий, смердючий дим. До світанку в каюті Гуго не згасав світильник. Матроси, клянучи алхіміка, тягали відрами морську воду, з якої астролог нібито добував золото.

Федя не раз чув, як хазяїн каравели, самовдоволено посміхаючись, хвалився боцману й Франсіско, яку бурхливу діяльність розвинув Гуго і що він, Дієго, правильно зробив, настрахавши старого. Нарешті алхімік по-справжньому взявся за діло.

Щодня вранці і ввечері Дієго заходив до Гуго, цікавлячись, як просуваються досліди. В суботу надвечір алхімік заявив капітанові, що робота наближається до кінця і ось-ось має завершитись. Астролог віртуозно, як справжній факусник, розіграв сцену одержання золота із морської води нібито за допомогою філософського каменя. Для цієї мети хитрий дідуган не поскупився власним шматочком золота завбільшки з горошину й заздалегідь кинув його в одну із колб.

Дієго так отетерів від радощів, що довго не міг отямитись. Потім поривчасто обняв шахрая й кілька разів поцілував. Хоч радість ущерть переповнювала серце капітана, він не забув одначе добутий шматочок золота покласти в кишеню свого камзола. Забачивши це, Гуго скривився, але змовчав.

Після цієї події Дієго наказав зняти варту біля каюти алхіміка, і той вільно став прогулюватися по каравелі.

Звістка про чудесне здобуття алхіміком золота блискавично облетіла корабель. Почув новину і Федя. Він, звичайно, ні на хвилину не мав сумніву, що астролог просто ошукав капітана, й спробував було натякнути йому про це, але той і слухати не захотів.

Хлопчиків бентежило, що досі їм не вдалося вистежити злочинців. І Федя й Ніанг добре розуміли, що ті не сидять склавши руки, а потихеньку діють і зовсім не збираються відмовлятися від свого підступного наміру.

Того дня, як і раніше, друзі прокинулись на світанку й передусім подалися на ніс корабля. Знаку на дверях каюти алхіміка не було.

— Можливо, ти не розчув, — пошепки спитав Ніанг, — і знак має з’явитися в іншому місці? — Він хвилинку подумав. — А може, вони вигадали щось нове, про що ми з тобою не знаємо?

Федя не встиг відповісти. За спинами у хлоп’ят почувся скрипучий солодкий голос:

— Мене розшукуєте, герцог?

Кудряш розгубився, не знаючи, що відповісти. Якусь мить він мовчки дивився на застиглі, як у сови, некліпаючі очі алхіміка, що, здавалося, пропікали його наскрізь. Тонкими пальцями Гуго гладив свою гостру борідку. Виручив Ніанг. З невинним виглядом хлопчик сказав:

— Герцог хоче попросити вас скласти його гороскоп…

Федя вдячно глянув на товариша й підхопив:

— Так, я давно збирався прохати вас про це. Я був би щиро вдячний, коли б ви ознайомили мене з астрологією.

Алхімік не приховував свого вдоволення. Нарешті цей гордий герцог визнав його перевагу. Більше того: сам напросився в учні!

— Ми з вами освічені люди, — посміхаючись мовив Гуго, — і я радий, невимовно радий, що всім непорозумінням між нами покладено край. Безперечно, я охоче передам вам свої знання. А вас попрошу, із свого боку, навчити мене медицини, як робити чарівні палички і завбачати погоду!

— Які там у мене знання медицини!.. — почав, було, Федя, та алхімік перебив його:

— Не приховуйте, герцог. Скромність у ваші роки — якість позитивна, але ваші знання, я мав нагоду переконатися в цьому, глибші за мої. — І тут же, спохопившись, додав: — 3 окремих питань, звичайно…

Не слухаючи Фединих заперечень, Гуго виніс карту зоряного неба і розгорнув її на перекинутому догори дном порожньому барилі. Карта, так само як і портулани стерничого, мала досить дивний вигляд. Її прикрашували яскраво розмальовані фігури чоловіків, жінок, левів, собак, ведмедів, вовків, чудернацьких риб.

Намагаючись набрати якомога поважнішого вигляду, Гуго кашлянув і повчальним тоном почав пояснювати:

— Перед вами, любий герцог, як ви самі бачите, карта небесного склепіння, що оточує нашу Землю. Хай це буде й не зовсім скромно, але мушу сказати, що карту виготовлено під моїм керівництвом у стінах Віденського університету… Так ось, переходжу до безпосереднього викладу основ астрології. Ця стародавня наука вчить, що доля всіх без винятку людей, навіть великих полководців і монархів, у тім числі, звичайно, й ваша, залежить від розміщення зірок на небосхилі. Кожен із нас народився під своєю зіркою, яка й визначає його подальшу путь. Зірки мають свої імена… Їх відтворено на карті у вигляді людей, звірів і птахів. Прошу звернути увагу, — астролог, тицьнув у карту жовтим від кислот пальцем, — на фігуру ведмедя, що відображає сузір’я Великої Ведмедиці… А це ось Полярна зірка… Крилатий кінь позначає групу зірок, що звуться Пегасом… Тут Сонце. Ви знаєте, безперечно, що воно з великою швидкістю рухається навколо Землі — центра всесвіту…

— Ви обмовились, — перебив астролога Федя, — не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця.

Гуго єхидно посміхнувся. Його пташина голова якось дивно витягнулась, і він, з виглядом переваги, сухо сказав:

— При всій моїй повазі до вас, осмілюсь заперечити. Очевидно, ви не знайомі, — тут його губи насмішкувато пересмикнулися, — з працями славетного старогрецького вченого Птолемея. У своїх трактатах він довів, що в центрі всесвіту перебуває Земля, а навколо неї… — Гуго зробив багатозначну паузу і переможно закінчив: — Навколо неї рухаються Сонце, Місяць та інші планети.

Захоплені суперечкою, алхімік, Кудряш і Ніанг не помітили, як до них підійшов стерничий. Обпершись плечем об щоглу, він уже кілька хвилин уважно прислухався до лекції алхіміка. Коли ж Гуго став викладати вчення Птолемея, Франсіско не витримав і втрутився.

— Яка нісенітниця! — обурено вигукнув він. — Учення Птолемея, що його ви так вихваляєте, неправильне. Його розвінчав Микола Копернік. Земля є однією з планет Сонячної системи і так само, як Венера, Юпітер, Марс та інші, обертається по своїй орбіті навколо Сонця.

Астролог, наче його що вкусило, різко повернувся до Франсіска. Обличчя Гуго спалахнуло гнівом. Не стримуючи себе, він з обуренням накинувся на стерничого:

— Як ти смієш? — бризкаючи слиною, затупотів ногами Гуго. — Як смієш глузувати з великого Птолемеєвого вчення?! Ти нікчемний хробак порівняно з геніальним греком! Ти… ти…

Спостерігши вибачливу посмішку на губах стерничого, алхімік ще більше розлютився і, наступаючи на Франсіска, тремтячим голосом верескнув:

— Не чув я й чути не хочу про твого Коперніка! Та знаю одне: він пройдисвіт! Такий же вчений, як… як… — тут Гуго побачив конопатника, що йшов мимо, — як Луїс!

Зачувши своє ім’я, конопатник зупинився, зацікавлений, і підступив ближче.

Кудряш зібрався було довести астрологу, що той сам розуміється на астрономії не більше за Луїса. Хлопчик хотів зіслатися на те, що Земля — піщинка порівняно з Сонцем, а Сонце, в свою чергу, звичайна зірка серед багатьох мільярдів зірок нашої Галактики. Він хотів розповісти про новітні досягнення астрономії, про дослідження людиною космічних просторів, фотографування зворотного боку Місяця, створення першої штучної планети, політ автоматичної станції до планети Венери, нарешті, про безприкладні подвиги радянських космонавтів Юрія Гагаріна й Германа Титова, якими розпочато нову еру в історії людства. Та… Федя стримався. Він побоювався, що присутні не зрозуміють його і розповідь про досягнення астронавтики прозвучить як арабська казка із “1001 ночі”.

На подив Кудряша стерничий запитав у алхіміка:

— Вам доводилось швидко мчати в кареті?

— Ще б пак, — з викликом вигукнув той, — більше, ніж тобі!

— Коли так, — не звертаючи уваги на грубощі Гуго, мовив Франсіско, — ви, напевно, помічали, що тоді здається, ніби карета стоїть на місці, а назустріч їй мчать будинки, стовпи, дерева, кущі.

— Хай так, — неохоче згодився Гуго.

— Авжеж, істинна правда, — додав і Луїс.

— Так ось це і є простий доказ того, що й у нас із вами створюється враження, ніби Земля стоїть на місці, а Сонце рухається навколо нас, — закінчив Франсіско.

— Ви чудово пояснили, — з вдячністю сказав Кудряш.

— Ну, годі, друзі, — примирливо проворкотів Гуго, — Не будемо сперечатися. В цьому питанні кожен із нас лишається при своїй думці…

Конопатник тільки кліпав очима, так і не зрозумівши, що було причиною суперечки й чому сваряться герцог, Франсіско і алхімік. Йому було цілком байдуже, що навколо чого обертається: Сонце круг Землі чи Земля круг Сонця.

— Вам здається, що має рацію Копернік, я ж певен, що він помиляється і правда на боці Птолемея. Та все ж гадаю, що ні ви; ні ви, — переводячи погляд з Феді на стерничого, мовив Гуго, — не станете заперечувати тієї безсумнівної істини, що кожен з відомих нам семи металів відповідає своїй планеті на небі.

— Що, що? — не зрозумів Федя.

Алхімік спокійно повторив і викладав далі вчення середньовічних астрологів про взаємозв’язок металів і планет:

— Залізо відповідає Марсу, олово — Юпітеру, срібло — Місяцю, мідь — Венері, золото — Сонцю, свинець — Сатурлу, ртуть — Меркурію.

— Цього ніхто й не збирається заперечувати, — зауважив стерничий.

Кудряш не витримав і розсміявся. Таку дурницю йому доводилось чути вперше.

“Чому Франсіско погоджується з Гуго? — подумав Федя. — Невже й він гадає, що існує тільки сім металів? А вольфрам? А нікель? Молібден? Магній? Алюміній? Титан? Хром? Платина? Марганець? Цинк?.. Та хіба всі згадаєш одразу… Може, розповісти їм про великого російського хіміка Менделєєва, про його знамениту періодичну систему елементів?.. Ні, не стану їх переконувати, зроблю інакше. Адже цьому старому невігласу словами нічого не доведеш. Його треба загнати на слизьке фактами, неспростовними доказами…”

Федя згадав про алюмінієвий гребінець, який носив у кишені. Хлопчик простяг його алхімікові й запитав:

— З якого, на вашу думку, металу зроблено цю річ?

Гуго нерішуче взяв гребінець, понюхав його, спробував на зуб, навіть кілька разів лизнув, але визначити метал так і не зміг.

— Може, вам допомогти? — посміхнувся Федя.

Він, звичайно, знав, що алхімік не міг дати правильної відповіді. Адже алюміній люди навчились витоплювати з бокситів лише після того, як поставили собі на службу електричну енергію. Ясна річ, що не знав про нього й Франсіско. Як і Гуго, він з подивом розглядав предмет, виготовлений з невідомого металу.

Нарешті астролог наважився.

— Срібло! — крикнув він і тут же поправив себе: — Ні, не срібло… Це, — він кинув геть гребінець, — це сатанинська вигадка! Такого металу немає на землі!

Франсіско нагнувся й підняв гребінець.

— Але ж це метал, — запевнив він. — Я не маю жодного сумніву, що це метал. — І, звертаючись до Феді, запитав: — Як він зветься, герцог?

— Алюміній, — пояснив хлопчик. — Його добувають за допомогою…

— Єресь! — вигукнув Гуго. — Я був викладачем в усіх найбільших університетах Європи… Останні п’ятнадцять років я провів у Саламанкському університеті, де десять тисяч студентів слухали мене, боячись пропустити бодай слово! Я викладав там риторику, богослов’я, астрологію, керував обсерваторією і…

— Дозвольте, — перебив Франсіско, пильно дивлячись на алхіміка. — Як же це могло бути?

Суперечка скоро привернула увагу матросів. На палубі зібрався чималий натовп. Навіть кок прибіг із ополоником у руці.

— В ті роки, — обводячи поглядом присутніх, пояснив стерничий, — я був лиценціатом цього університету, протягом двох років читав курс риторики, але вас там не бачив…

— Я тебе теж там не бачив, — огризнувся Гуго.

Не кажучи ні слова, на здивування присутніх, Франсіско раптом кинувся у свою каюту.

— Бачили? — переможно вигукнув астролог і зареготав: — Ха-ха-ха! Злякався самозванець!

Та не минуло й хвилини, як Франсіско повернувся, тримаючи в руках білий аркуш паперу. В куточку його на червоному шовковому шнурку теліпалася воскова печать.

— Ось, будь ласка, грамота про те, що я лиценціат Саламанкського університету. Тепер прошу покажіть вашу грамоту.

— Я не зобов’язаний відчитуватись перед вами! — відрубав Гуго.

— Покажи, покажи! Чого там! — почулися крики звідусіль.

— Я… У мене… вкрали грамоту разом з усіма документами… Мене й без грамоти всі знають. Я доктор…

Останні слова алхіміка потонули в дружному реготі присутніх. Гуго, мов зацькований вовк, спочатку задкував, а потім під улюлюкання матросів затрюхикав до своєї каюти й, грюкнувши спересердя дверима, зачинився на засув. Матроси реготали, гупали кулаками в двері, але Гуго мовчав. Нарешті, переконавшись, що він не вийде, всі розбрелися. На носі корабля залишились тільки хлопчики і стерничий.

— Я дуже радий, що ви, дон Франсіско, і ти, Федю, перемогли алхіміка, — весело сказав Ніанг.

— Авжеж, здорово ми його сьогодні взяли на абордаж, — розсміявся стерничий. — Як не викручувався, а довелося вивісити білий прапор. Мовчатиме тепер старий пес… А зараз, любий герцог, я маю вільний час. Може, займемось латинню?

— Я б хотів поговорити з вами об одній дуже серйозній справі, — мовив Федя, пильно глянувши стерничому в вічі. Тепер він уже не мав сумніву, що Франсіско не однодумець алхіміка й Педро і нічого не знає про змову.

— Готовий вислухати вас.

— Федю, ти хочеш розповісти про Педро? — шепнув Ніанг. — Тут нас можуть підслухати. Краще в іншому місці;

— Ніанг має рацію, — згодився Кудряш. — Про це ліпше було б поговорити у вашій каюті.

— Тоді, будь ласка, прошу до мене, — вклонився Франсіско.

Опинившись у невеликій, заваленій книгами каюті стерничого, Федя розповів йому про змову. Франсіско зосереджено слухав і не перебивав. Обличчя його було серйозне. Коли Кудряш скінчив, стерничий глянув на хлопчика, стиха запитав:

— Але ж як ми з вами доведемо, що Педро й Гуго готують змову? Адже доказів у нас ніяких?

— Я сам усе чув, — вдаривши себе в груди, гарячкував Федя.

— Я вірю вам. Та чи повірить капітан?

— Гуго ошуканець, — обізвався Ніанг.

— І з цим згоден. Проте зараз капітан йому вірить, як ніколи.

— Що ж робити? — насупився Федя.

— Те, що ви робили й до цього, поки що тільки стежити, — порадив Франсіско й, спостерігши збентежені обличчя хлопчиків, додав: — Нічого іншого, на жаль, не придумаєш. Як тільки помітите знак, негайно ж повідомте мене. Ще побачимо, чия візьме. Я ваш вірний спільник.




Розділ двадцять шостий

Нічний переполох


Запаси води й продуктів на каравелі наближалися до кінця. З наказу Дієго матросам урізали й без того мізерні пайки. Протухлу смердючу воду видавали по кухлю на день. До найближчого ж острова, де можна було поповнити запаси харчів, за розрахунками стерничого було не менше двох тижнів плавання за умови, що буде попутний вітер. Змучені матроси блукали по кораблю, мов сонні мухи. Троє з екіпажу звалилися з ніг. Ніхто не звертав на них уваги. Цілі дні хворі лежали на палубі під пекучим тропічним сонцем. За ліжка їм, як і решті матросів, були скрині, в яких зберігались їхні убогі пожитки, а замість постелей — різне ганчір’я. На “Улюбленці Нептуна”, як і на всіх інших кораблях того часу, спеціальних приміщень для матросів не було. Моряки тіснилися в трюмі або ж під відкритим небом. Кают на каравелі налічувалось лише чотири. Їх займали капітан, стерничий, боцман і Гуго.

До всіх на кораблі повернувся бадьорий настрій, коли одного разу Алонсо, що ніс вахту на верхівці грот-щогли, перегнувшись через край марсової, бочки, радо закричав:

— Земля! Справа по борту земля!

Корабель ожив. Одні помчали на ніс, інші видерлись на ванти, намагаючись побачити давно очікувану землю. З кожною хвилиною все чіткіше й чіткіше вимальовувалась на обрії вузька синювата смужка.

Із своєї каюти вибіг стерничий і, спритно піднявшись по вантах, опинився поряд з Алонсо.

— Ей, Франсіско! — задерши голову догори, гукнув капітан. — Видно там що-небудь?

— Схоже на землю, — проказав Франсіско й, спустившись із щогли, додав роздумливо: — Не можу збагнути, звідки вона тут узялася? На цих широтах на портулани ніякого острова не нанесено.

— Біс із ними, з твоїми портуланами! Тільки б дістати там воду і м’ясо. Боцмане! Гей, боцмане!? — покликав Дієго.

Прибіг, засапавшись, боцман. Капітан наказав йому зарядити гармати й озброїти матросів. Він побоювався, що на острові могли бути португальці чи вороже настроєні туземці.

Каравела змінила курс і помчала вперед на всіх вітрилах. Минуло небагато часу, і Федя вже виразно бачив із палуби скелясті береги невідомого острова. Непомітно підкрався вечір, і на сході спалахнули перші яскраві зірки.

Побоюючись, щоб каравела не сіла на мілину чи не наскочила на риф в нічних сутінках, які швидко спускалися на океан, Дієго наказав згорнути вітрила й кинути якір. Як не горіла команда бажанням негайно ж вибратися на сушу, обачливий капітан звелів почекати ранку.

…Кудряш стояв біля борту і вдивлявся в темінь. Нічого не було видно. Навкруги панувала тиша, тільки долітав ледь чутний плюскіт води об борти каравели. Федя думав про своїх рідних, товаришів, згадував школу, піонерський табір… Йому вже давно обридла ця незвичайна мандрівка, якою він спочатку захоплювався.

Кудряш глибоко зітхнув і, щоб відігнати тужливі думки, спробував заснути. Та тільки-но він уклався, на нього, як і в минулі ночі, накинулась армія блощиць і стала немилосердно кусати.

Перевертаючись з боку на бік, Федя позаздрив капітанові й Ніангу, що спокійно хропли, поринувши в міцний сон. Хлопчик у думці лаяв Дієго, який дозволив, щоб на каравелі розвели стільки тарганів, блощиць, бліх і зовсім не винищують їх. Кудряш не знав, що каравела Дієго не була винятком. На ті часи незліченні полчища паразитів населяли кораблі, замки вельмож, бідняцькі халупи… Вошивість не дивувала нікого, а при королівських палацах придворні чепуруни навіть вигадали спеціальні срібні й золоті чухачки.

…Минула година, друга, а Кудряш все ще не міг склепити очей. Переконавшись, що йому все одно не заснути, хлопчик одягся й вийшов з каюти, сподіваючись влаштуватися на. носі корабля. Він гадав, що там йому не дошкулятимуть блохи й блощиці.

На палубі було темно, хоч в око стрель. Ніч чорною ковдрою обгорнула корабель. Ледве блимав тьмяний ліхтар, злегка погойдуючись на грот-щоглі. Не встиг Кудряш ступити й кількох кроків, як спіткнувся об ноги сонного матроса. Той було схопився, пробурчав щось невиразне й знову уклався спати.

Боячись, щоб у темряві не наступити на кого-небудь, Федя дістав з кишені ліхтарик. Освітлюючи собі шлях, він став обережно пробиратися поміж сплячими. Одні хропли, дехто стогнав, скреготав зубами, хтось бубонів крізь сон…

Зненацька Федя почув виразне: “Нічого, ми їм ще покажемо…”

Хлопчик зацікавився й спрямував сніп світла у той бік, звідки почувся голос. Кроків за два від себе, біля грот-щогли, Федя побачив Педро, що лежав розплатавшись. Підмостивши під бриту голову чалму, матрос хропів і час від часу плямкав губами.

Кудряш відчув, як поза спиною в нього побігли мурахи й дрібно затремтіли ноги. Він миттю загасив ліхтарик і причаївся.

Минуло чимало, як здалося Феді, часу, але Педро не прокидався. Зрозумівши, що слова бородач вимовив уві сні, хлопчик сторожко обминув свого ворога і, ввімкнувши знову ліхтарика, зупинився ошелешений. На дверях каюти у верхньому правому кутку вугіллям було накреслено кружечок із двома крапками.

“Умовний знак! Так, як і казав тоді алхімік! — промайнуло в Кудряшевій голові. — Але ж коли Гуго встиг? Увечері ми з Ніангом були біля каюти й нічого не бачили. Очевидно, алхімік намалював його вже коли стемніло. Сподівається, що на світанку Педро побачить знак і повідомить своїх спільників. Можливо, їх уже не один і не два, а півкоманди… Але чому саме зараз Гуго вирішив діяти? — намагався збагнути хлопчик. — Чому?.. Ага, зрозуміло! Адже у вівторок він мусить дати капітанові золото. Термін закінчується, лишився всього один день, а добути золото йому, ясна річ, не вдалося. Цього разу вже не пощастить задурити голову Дієго. Єдиний вихід для алхіміка — це бунт, і якнайшвидше… Що ж робити? Розбуджу стерничого й Ніанга, і порадимось утрьох. Не можна гаяти й хвилини…”

Але тут Федя здригнувся від думки: “Доки я ходитиму, Педро може проснутися й помітити знак!”

Затамувавши подих, боячись ненароком збудити когось із матросів, хлопчик обережно підкрався до дверей і прислухався. В каюті алхіміка, як і раніше, було тихо. Федя не зміг у темноті відшукати знак і, зважившись, на мить знову увімкнув ліхтарик. Біля дверей він побачив Доменіко, що спав. Не роздумуючи, як і чому матрос потрапив сюди, Кудряш швидко стер знак носовою хустинкою і став повільно пробиратися назад. Серце його калатало в грудях. Він із Ніангом ні на годину не випускали Педро й Гуго з-під нагляду, але ніяких ознак, які свідчили б про те, що змова назріла, виявити не вдавалось. Навіть невідомо, хто з екіпажу підтримує їх. Часом хлопчикам здавалося, що змовники кінець кінцем облишили свій задум, тому поява на дверях кружечка з двома крапками була для Феді цілковитою несподіванкою.

Схвильований власними думками, Федя забув про обережність і швидко закрокував, освітлюючи собі шлях електричним ліхтариком. В яскравому світлі чітко вимальовувались шлюпки, камбуз, щогли, ванти, капітанська каюта… Несподівано нічну тишу прорізав відчайдушний крик, від якого в Кудряша похололо всередині.

* * *


…У неділю протягом усього дня алхімік намагався зустрітися з Педро. обговорити з ним деталі бунту, який вони мали зчинити. Та обставини весь час складалися не на користь Гуго. При всьому своєму крутійстві й винахідливості зустрітися з Педро алхіміку так і не вдалося.

Гуго розумів, що розплачуватись так чи інакше йому неминуче доведеться. Він добре знав, що не зможе добути золото з морської аоди не те, що за п’ять днів, але й за десять, двадцять років. Тому хоч не хоч, а час було розпочинати небезпечну гру. Лише бунт на кораблі міг усунути загрозу, яка нависла над головою алхіміка.

Як тільки каравела кинула якір, Гуго поспіхом вийшов із каюти, сподіваючись побачити Педро. Але тут він зненацька помітив, що за ним, наче тінь, ходить Доменіко. Той навіть не намагався приховувати, що стежить за астрологом. Варт було Гуго пройти на корму, як там одразу ж з’явився Доменіко, Поліз алхімік у трюм — матрос теж спустився за ним.

Зрозумівши, що йому не відкараскатись від непроханого компаньйона, Гуго зачинився в каюті. Через деякий час алхімік знову зробив спробу зустрітися з Педро, та, прочинивши двері, одразу ж помітив Доменіко, що сидів на борту. Гуго з люттю грюкнув дверима й нервово закрокував по каюті. Він здогадався, що Доменіко тому так відкрито й нахабне поводить себе, що діє з наказу капітана. Всього тиждень тому Доменіко перший шанобливо вклонявся при зустрічі з ним, завжди давав дорогу, а коли алхіміка трусила тропічна лихоманка, кілька днів доглядав його. І ось маєш! Яка разюча зміна…

Тим часом сутінки окутували каравелу. Гуго знову спробував обдурити Доменіко й непомітно вислизнути з каюти. Ледь-ледь прочинивши двері, він злодійкувато озирнувся по боках. Матроса не було. Скрадаючись, Гуго прошмигнув на палубу й бігцем подався на ніс, де, як він гадав, мав бути бородань. Та не встиг алхімік пробігти й десяток кроків, як почув позад себе глузливий смішок Доменіко:

— Хе-хе, а ти, старий, добре зберігся для своїх літ! Я ледве встигаю за тобою…

Алхімік отетерів. Ноги в нього затрусилися, й він, схопившись за серце, понуро поплівся до себе в каюту.

Зачинивши за собою двері, Гуго став міряти кроками каюту з кутка в куток. Він проклинав шпика, що не спускав з нього очей, злився на Педро, який після бурі робить вигляд, ніби між ними нічого не було.

— Невже не випаде хвилини перекинутись хоча б кількома словами, — бурмотів собі під ніс астролог. — Ні, ні, цього не може бути! Чи, може, він гадає, що тільки я за все держатиму одвіт? Бовдур нещасний… Якщо до понеділка цей негідник не зустрінеться зі мною, я викажу на нього..! Втрачати мені нічого. Хай тоді Восьминіг начувається…

Переконавшись, що Доменіко не дасть йому змоги поговорити з Педро, астролог у відчаї плюхнувся в крісло. Він розгубився, похмурі думки роїлися в голові. Погляд Гуго безцільно блукав по каюті й нарешті зупинився на дверях. Є вихід, є! Як же він міг забути?! Умовний знак, про який давно говорив бородачеві!

Якщо, побачивши на дверях кружечок з двома крапками, Педро й цього разу не зв’яжеться із ним, значить, сумніву нема: він зрадник.

Але як це зробити непомітно? Доменіко ж не зводить погляду з каюти…

Алхімік навшпиньках підкрався до дверей, приклав вухо, прислухався. Потім прочинив двері, глянув на Доменіко, що сидів віддалік і щось байдуже насвистував. Тремтячи від страху, Гуго безшумно потяг до себе двері і швидко накреслив знак.

Після цього, заспокоївшись, алхімік, як був зодягнений, повалився на скриню. Хвилювання протягом дня далося взнаки, й Гуго миттю заснув.

Розбудив алхіміка той же крик, який так налякав Федю. Астролог прислухався. Навкруги було тихо. Вирішивши, що йому просто почулося, Гуго повернувся на другий бік. Тієї ж миті знову пролунав відчайдушний зойк, почулося тупотіння ніг по палубі, лайка, стривожені голоси.

— Бунт почався! Молодець Педро, не дрімає! — вигукнув зраділий алхімік і сповз із скрині.

Тепер він був уже іншої думки про Педро й високо оцінив далекоглядність свого спільника, що розпочав різанину вночі. В паніці, яка зчинилася на кораблі, сонному капітану та його однодумцям важко буде розібратися в подіях.

Схопивши кинджал і пістолет, Гуго вибіг із каюти. Він хотів сам, особисто керувати бунтом. Астролог побоювався, щоб Педро, перебуваючи в полоні власної гарячковості, не допустився серйозних помилок, які могли б звести нанівець гак удало розпочату справу.

Та яке ж було розчарування алхіміка, коли він побачив, що ніякого бунту немає.

Астролог розгубився. Весь його войовничий, запал щез. Засунувши кинджал і пістолет за пояс, Гуго вирішив вияснити, що скоїлось на каравелі й викликало паніку, хто кричав і чому.

— Альфонсо, чого розгорлався! — почув він голос боцмана. — Поясни як слід, що сталося?

Настраханий матрос довго не міг вимовити й слова і тільки шморгав широким плескуватим носом. Боцманові й капітану, що теж з’явився на палубі, ледве вдалося дізнатися від переляканого Альфонсо, що він, стоячи на вахті, помітив, як із морської безодні підняв вогнедишну голову величезний дракон і хотів напасти на нього.

— Ти спав, іржавий якір тобі в бік! — намагаючись заспокоїти команду, вилаявся капітан, хоч з усього видно було, що й він налякався не менше за інших. — Це все тобі приснилося!

— Я спав?! — ображено вигукнув Альфонсо. — Та я за всю вахту ні разу очей не склепив!..

Федя здивувався. Про якого дракона розповідає Альфонсо? Ось уже понад годину він на палубі й ніякого вогнедишного змія не бачив. Не інакше, як Альфонсо вигадав усе. Але навіщо? Чому він так страшно кричав? Що його налякало? Мабуть, правду каже капітан: Альфонсо заснув на вахті, йому й приснилося якесь страховисько. А боячись, щоб не покарав капітал, вигадав небилицю про дракона…

Тим часом нажаханий вахтенний раз по раз божився й, хапаючись за чималий срібний хрест, що теліпався в нього на шиї, казав далі:

— Я витяг із піхов шаблю й хотів було відрубати голову чудовиську, але тут із пащі його вилетів здоровенний клубок вогню й ледве не спалив мене. Сам дивуюсь нині, як лишився живий…

Тьмяне світло ліхтаря ледве осявало злякані обличчя матросів. Вигадана Альфонсо оповідь про фантастичне страховисько не в жарт збентежила їх. Навколо Альфонсо стояли Луїс, боцман, Педро, Ніанг, кок. Тут же був і Федя.

Розбуджена криками й гомоном, звідусіль збігалася решта членів екіпажу “Улюбленця Нептуна”, Кожен новоприбулий розпитував про незвичайну подію. Альфонсо ще й ще раз повторював свою оповідь. Переляк його минув, і він, почуваючи себе героєм дня, став безбожно брехати. Його розповідь про вогнедишне чудовисько обростала все новими й новими деталями. Напочатку, судячи з оповіді Альфонсо, у дракона було дві голови, потім стало три, п’ять… З такою ж разючою швидкістю збільшувались і розміри крил. Врешті Альфонсо дійшов до того, що з серйозним виглядом запевняв, клявся, б’ючи себе в груди, ніби дракон схопив його в свої пазурі, обпік гарячим подихом, але він шаблею встиг ударити по одній із десяти голів змія…

— Це, напевно, такий самісінький, як той, що про нього розповідали боцман і Луїс, — почувся чийсь голос.

— Еге ж, — ляскаючи зубами, видушив із себе товстун конопатник, — тільки наш був разів у три більший. Скільки, ти кажеш, голів було з твого дракона? — спитав він у Альфонсо.

— П’ять… Ні, ні, я помилився… Сім… Та що я кажу! Десять!

— Ну, а наш мав тринадцять, — переможно зиркаючи на присутніх, заявив Луїс. — Чортова дюжина, от!

— Угу-у… — непевно протяг Тірсо. — Оце так зміюка, нічого не скажеш!..

…Не помічений ніким алхімік потихеньку попрямував до своєї каюти. В цей час крізь розірвані хмари на якусь мить визирнув місяць, і в його блідому сяйві Гуго встиг помітити, що знак на дверях стерто.

— Восьминіг розумніший, ніж я гадав, — похвалив бородача астролог. — Недарма у полоні турецькому був. Там його дечому навчили. Побачив знак і одразу ж стер. Мало що може бути? Ще впаде підозра… А я навіть не попередив його про це… Тепер усе гаразд.

Опинившись у каюті, Гуго хвилину, другу стояв у задумі, а потім пробурмотів:

— Чи варт це робити?.. Може, й не варт… А втім, так буде надійніше…

Зважившись, астролог ударом сокири вибив геть вікно й став із люттю жбурляти в море колби, мензурки. За ними полетіла жаровня, лійки, мідні змійовики. Не пошкодував алхімік і розкішно видану біблію в шкіряній оправі з великими мідними застібками. Гуго на мить зупинився, а потім знову взявся трощити посуд. Услід за цим він розбив крісло, перекинув стіл і скриню.

Збоку поведінка алхіміка могла б здатися більш ніж дивною. Дійсно, навіщо йому потрібно було ламати, знищувати власне майно, яке він так цінував? Насправді ж Гуго усе обдумав і підкорив певній меті.

Засапавшись, астролог звів подих і критично оглянув погром, який сам учинив. Губи Гуго скривилися в посмішці. Він лишився задоволений хаосом.

Алхімік зірвав із себе берет і жбурнув його в море, пошматував на собі камзол. Після цього ліг на підлогу й став качатися від однієї стіни до іншої, Підвівшись, Гуго шкрябнув себе за щоку й, зціпивши зуби, став бити кулаком по обличчю. Його зусилля не пройшли марно. Праве око підпухло, під лівим видно було здоровенний синяк. По обвислих зморшкуватих щоках рясно текли сльози. Вигляд у алхіміка був жахливий. Але цього йому здалося не досить. Він розігнався й раз, удруге стукнувся головою об стіну каюти. На голому черепі миттю вискочило дві гулі. Гуго помацав їх рукою й, переконавшись, що вони таки чималенькі, з розпачливим криком вибіг із каюти.




Розділ двадцять сьомий

Дракон


— Рятуйте! Допоможіть! — волав астролог й, не добігши кілька кроків до гурту, що оточив Альфонсо, як підкошений, звалився на палубу.

Увага всіх зосередилась на Гуго. Луїс і Габріель підбігли до нього, підняли й посадили на бочку. Розтерзаний вигляд алхіміка вразив усіх. Капітан підійшов і збентежено запитав:

— Що сталося з тобою?

— Води, води, — ледве повертаючи язик, прошелестів Гуго.

Альфонсо подав йому мідний коряк з водою. Тремтячими руками астролог взяв його і, ляскаючи зубами, жадібно спорожнив.

— Хто тебе так побив? — жахнувся боцман.

— Ви тільки погляньте, гулі які! — сплеснув руками Луїс.

Тим часом Гуго спостерігши, що співчуття матросів завойовано, повільно, ніби з останніх сил, стогнучи й важко відсапуючись після кожного слова, став розповідати:

— Всю ніч… я не спав… під ранок скінчив… ох, постривайте, дайте води… скінчив роботу… перший зливок… чудового золота… найвищої проби… був готовий… Ой-ой-ой, голова розколюється!..

— Ну, що таке? Розповідай швидше, — не витримав конопатник.

— Чого причепився? Не бачиш, в якому людина стані? — обурився Габріель.

— Тільки-но я зібрався… доповісти… показати зливок… ох-ох-ох…

— Де зливок?! Що з ним?! — з тривогою вигукнув капітан. — Кажи мерщій, старий йолопе, не тягни за душу.

— Ой-ой-ой, зараз, зараз… — схопившись за поперек, мовив Гуго і замовк, опустивши голову.

— Він знепритомнів! — вигукнув Доменіко.

— Бідний Гуго, — співчутливо сказав Педро.

— Хуан, дай йому горілки, хай очуняє, — наказав капітан. — Боюся, алхімік ще чого доброго дуба вріже й не встигне розповісти, куди подів золото.

Боцман кинджалом розвів зуби алхіміка і влив йому в рот горілки. Гуго розплющив очі.

— Що зі мною? Де я?

— Ти тут, на “Улюбленці Нептуна”, — звідусіль почулися голоси.

— А-а… згадав… Я одержав… чудовий зливок золота… в ньому було… добрих п’ятдесят унцій… Загорнув його в замшу…

— Ого-го! Нічого собі шматочок! — захоплено вигукнув конопатник.

— …Тільки взявся за двері… як величезний дракон… простяг крізь вікно… волохату в лусці… лапу… з кігтями… жбурнув мене на підлогу… схопив за голову… мабуть, хотів проковтнути… я вирвався і втік… Ох-хо-хо… що там зараз… не знаю…

— Так це ж той самий дракон, що й на мене напав! — вигукнув Альфонсо. — А ви казали, я спав!

— Тепер бачу, що ти не брехав, — глибокодумно мовив Дієго.

Алхімік сам не сподівався, що його вигадці так швидко повірять. Хитро задуманий план удався на славу. Щоправда, це йому нелегко далося: знищено всі прилади, либонь, не вцілів і вічний двигун, коли він згарячу перевернув скриню. Та й усе тіло вогнем пече: стільки синяків собі наставив… Але тепер ніхто не закине йому, що не зміг добути золото з морської води. І, найважливіше, він і на цей раз обдурив капітана. Час виграно, й сьогодні ж вони з Педро про все остаточно домовляться, визначать термін, коли краще розпочинати бунт. Тепер можна й не поспішати. Альфонсо таки чимало йому допоміг, сам про те не думаючи.

— А де ж золото? Золото де? — нарешті вигукнув капітан і схопив алхіміка за груди.

— Не знаю… ох-хо-хо… зосталося там. — Гуго ледве підніс руку й махнув у бік своєї каюти. — Якщо… якщо тільки дракон… не забрав…

— Доменіко, і ти, Габріель, — наказав капітан, — негайно в каюту, знайдіть мій зливок.

Проте обидва матроси не зрушили з місця. Дієго гнівно повторив свій наказ, але й це не подіяло. Габріель, опустивши долу очі, видушив:

— Не сердьтесь, капітане, ви знаєте, я не боягуз. Ви бачили, як я бився, коли на нас нападали пірати… Але з драконами досі діла не мав…

— І я теж, — підхопив Доменіко. — З наших із ними змагалися тільки Хуан і Тюлень, вони самі про це розповідали…

— Хуан, бери Тюленя й гайда в каюту! — змінив своє рішення Дієго.

Зачувши, що йому доведеться стати на поєдинок із драконом, який, можливо, ще й зараз сидить у каюті алхіміка (про те, що вогнедишні чудовиська існують, Луїс не мав ні найменшого сумніву), конопатник отетерів від жаху й змушений був зізнатися:

— Я ніколи не бачив драконів… Я… я пожартував. І про гору Магніт вигадав…

— Я готовий! — цокаючи зубами, хоробро заявив боцман. В душі він проклинав ту мить, коли нечистий сіпнув його за язик. Навіщо тільки вигадав він всі ці дурні історії про семиголових зміїв, про кочові острови, про гору Магніт, кровожерливих велетнів і сирен?..

— Я готовий, — повторив Хуан. — Але самому мені важко буде впоратись. Потрібно ще чоловіка три-чотири…

Бажаючих не виявилось. Розлючений капітан закричав:

— Доменіко! Принеси мої пістолети! А ти… — він обвів поглядом матросів, — ну, хоча б ти, Альфонсо, спустися в трюм і вибери для мене й Хуана списи. Ось тобі ключ від дверей…

Федя все ще не міг зрозуміти, що відбувається на каравелі. Про яке казкове страховисько вигадують Альфонсо й Гуго? Хлопчик був певен, що ніяких морських драконів насправді не існує. Але ж водночас для нього лишалося таємницею, хто й навіщо так жорстоко побив алхіміка.

І тут несподіваний здогад промайнув у Фединій голові. Ясна річ, алхімік не зміг добути золото з морської води й розіграв усю цю комедію. Хитро ж він обкрутив усіх круг пальця!.. Але чому Альфонсо запевняє, що бачив дракона? І ніби той навіть нападав на матроса… “Може, все це вигадка? — шукав пояснення Федя. — Нічого його не лякало і це просто хитрий прийом змовників. Мабуть, Педро переманив на свій бік Альфонсо… Напад дракона придумано неспроста. Тут щось криється. Сьогодні слід бути особливо пильним. Гуго вже накреслив знак. Треба негайно знайти Франсіско й порадитись із ним…”

Розшукуючи стерничого, Федя зненацька зустрівся з Ніангом й шепнув йому на вухо:

— Ходімо, важлива справа… Потрібно розшукати Франсіско.

Друзі відійшли вбік. Але тут сталося непередбачене. Зачепившись ногою за канат І ледве не розплатавшись на палубі, Ніанг попередив про це Кудряша.

— Де, де? — не зрозумів хлопчик.

— Ось тут, тут. — шарпав Ніанг Федю за рукав.

— Нічого не бачу, — пробурмотів Кудряш й увімкнув ліхтарик.

— Полум’я! Знову те саме полум’я! — в паніці заверещав Альфонсо, який в цей час висунув голову з люка. — Дракон! Дракон! Стережіться! Він позаду вас!

Матроси, що стояли спиною до хлоп’ят, обернулися. Почулись злякані голоси. Настрахані таємничим, ніколи не баченим світлом, моряки розгублено позадкували. Луїс, збивши з ніг Альфонсо, стрибнув у трюм. І тільки один Гуго, ноги якого подерев’яніли від жаху, лишився непорушно на бочці.

Зачувши крик Альфонсо, Кудряш почав водити ліхтариком по кораблю й розшукувати таємниче страховисько, яке так налякало команду. Ніякого дракона на палубі не було.

Несподівано гримнув постріл, за ним другий, і біля Фединого вуха просвистіли кулі. Раніше за всіх отямився капітан і, схопивши пістолети, які йому принесли, вирішив сам покінчити з небезпечним чудовиськом, що випромінювало загадкове світло.

— Що ви робите?! Куди стріляєте?! — перелякано закричав Федя й загасив ліхтарик.

Тільки тепер він зрозумів, що електричне сяйво забобонні матроси сприйняли за міфічне вогнедишне страховисько.;

— Герцог, це ви світите? — тремтячим голосом вигукнув капітану опускаючи донизу пістолети. — Іржавий якір у бік, навіщо ви здумали лякати нас? Що то за річ, яка так усіх наполохала?

— Я зовсім нікого не збирався лякати, — сказав Кудряш. — Це звичайнісінький електричний ліхтарик… — Тут Федя обірвав себе, подумавши, що команда все одно не зрозуміє, що таке електрика, й додав: — Нічого страшного в ньому немає.

Побоюючись, щоб матроси не сприйняли ліхтар за щось надприродне, Федя вирішив продемонструвати його дію. Він ввімкнув ліхтарик і став приставляти його до обличчя, рук, дав потримати Ніангу, а потім і осмілілому капітану. Той ненароком зсунув важілець, і ліхтарик погас.

— Герцог, — занепокоївся Дієго, — з холодним вогнем щось скоїлось…

— Не може бути, — спокійно мовив Кудряш й, увімкнувши знову ліхтарик, показав, як ним користуватися.

— Герцог! — в дитячому захваті вигукнув Дієго. — Нічого подібного за своє життя я не бачив! Ви вільні! Вважаю цей холодний вогонь достатнім викупом за вас. Коштовнішої речі я ніколи в руках не тримав.

Матроси мовчки дивилися на свого зачудованого капітана. Сміючись від щастя, Дієго скеровував яскравий промінь то на одного, то на другого із членів екіпажу, освітлював верхівки щогл, немов прожектором, вимальовував на палубі чудернацькі вензелі.

Коли ж Федя показав, що в ліхтарику є зелена й червона пластинки, за допомогою яких можна змінювати колір променя, захопленню капітана не було меж. Розщедрившись і забувши про те, що він уже раз дарував Феді Ніанга, капітан великодушно заявив:

— Герцог, можете забрати з собою й негра.

Спостерігаючи все, що відбувалося, Гуго не в жарт налякався. Його витівка ось-ось мала розкритися. Алхімік став нишпорити по палубі очима, розшукуючи Педро. Але бородача ніде не було.

Бавлячись ліхтариком, капітан ненароком освітив алхіміка.

— То як же це розуміти, мій любий? — злісно прошипів він. — Дракон на корабель не нападав. Дурня Альфонсо налякав холодний вогонь… Ти що ж, хочеш ошукати мене? Добув золото, сховав його десь, а тепер киваєш на дракона?.. Ану, лишень, дай відповідь негайно, куди подів зливок?

Дієго звів курок і. скерував пістолет на астролога.

— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — якомога спокійніше мовив Гуго, — але на мене напав дракон. В цьому легко переконатися. Накажіть оглянути мою каюту. Можете застрелити мене, якщо я сказав неправду.

— Зараз оглянемо, — погрозливо обізвався Дієго й рушив до каюти Гуго.

Слідом за ним подалися й зацікавлені матроси.

Почало сіріти. В світанковому серпанку можна було розгледіти загадковий острів — стрімкі скелі, темну смугу лісу.

Тим часом матроси, заважаючи один одному, намагалися проникнути в каюту алхіміка, щоб на власні очі спостерегти все, що там скоїлось. Та більшість змушена була задовольнятися лише відомостями, які надходили з каюти.

— Ну, що там? — допитувались нетерплячі голоси. — Правду сказав Гуго? Є драконові сліди?

— Тут сам дідько нічого не розбере! — вигукнув Луїс, який один із перших зумів протиснутись у каюту. — Все побито, поколошмачено, купи скла лежать…

Скориставшись із того, що всі подалися до каюти, Гуро, нарешті, розшукав Педро. Алхімік багатозначно кашлянув і злодійкувато озирнувся. На палубі вони були з бородачем самі.

— Восьминіг, ми, можемо розпочинати, у тебе все готово? — нетерпляче спитав Гуго.

— Не розумію, ти про що? — витріщився Педро.

— Як про що? Не бійся, круг нас нікого нема… Мій знак бачив?

— Який знак?

— Кружечок з двома крапками посередині. Ти ж сам його стер!

— Клянусь Мадонною, я ніякого знака не бачив!

— Невже?! — зблід від страху алхімік. — Хто ж тоді його стер?

— Не знаю, не я, — знизав плечима Педро.

— Якщо не ти стирав, тоді стер хтось інший… — ледве ворушачи язиком, промимрив Гуго. — Але навіщо?.. Нас вистежили! Біля мене весь день вертівся шпигун Кривого — Доменіко. Це, безперечно, його робота…

— Невже він встиг виказати на нас Кривому? — збентежився Педро.

— Що робити? Що робити? — хапаючись за голову, простогнав астролог. — Ми загинули!

— Є вихід: за кормою прив’язано човен. Ходімо мерщій! — І Педро бігцем кинувся на корму.’

Слідом за ним побіг і Гуго.

Іншим разом астролог нізащо не зважився б спуститися по канату з високої корми каравели, але тут переляк забив йому памороки. Обшморгуючи до крові долоні об канат, алхімік слідом за Педро гепнувся в човен. Намагаючись не зчиняти шуму, втікачі встромили в розвилки весла, перерізали канат і відштовхнулися від корми “Улюбленця Нептуна”.




Розділ двадцять восьмий

Втеча


З наказу капітана Доменіко обнишпорив усю каюту, але золота так і не знайшов.

— Ваша милість, — доповів він, — нічого немає.

— Старий заховав золото в тайнику, — процідив Дієго. — Він не такий дурний, як ти гадаєш. Шукай тайник.

— Та хіба ж тут знайдеш? Нехай Гуго сам покаже.

— Ти маєш рацію, — згодився капітан й крикнув: — Гей, Гуго, ходи-но сюди!

— Гуго тут немає, — загукали матроси, — він лишився на палубі.

— Я зараз його приведу, — вихопився боцман і гайнув із каюти.

Минув деякий час, але ні Хуана, ні алхіміка не було.

Капітан став сердитись:

— Трясця б його взяла, цього боцмана! Куди він щез? Ану, Луїс, збігай, приведи їх о£ох… Та конопатник не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:

— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…

— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.

І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.

Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.

Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.

“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”

— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.

— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.

— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…

У цю мить на каравелі почувся крик:

— Шлюпка за кормою!

То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.

— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!

Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого борту. Капітан зціпив зуби й, не кажучи ні слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв біля нього.

— За віщо, ваша милість? — випльовуючи з рота кров, схлипнув той.

— Негідник! Проґавив Гуго! Я з тебе душу витрясу, якщо не впіймаю алхіміка, — пригрозив капітан і побіг до гармати. Боцман кинувся йому на допомогу.

Націлившись, Дієго підніс гніт. Гримнув постріл. Розкотиста луна пронеслась над океаном.

— Недоліт, — інформував Габріель, що все ще стояв на вантах.

Капітан знову навів гармату й вистрелив. Але й цього разу промахнувся. Розуміючи, що йому не поцілити у втікачів, які відпливли далеко від корабля, Дієго наказав спустити на воду шлюпку й перший скочив у неї. Слідом за ним стрибнули боцман, Габріель та ще кілька моряків.







— Стеж за порядком! — наказав Дієго стерничому, що невідомо звідки з’явився на палубі.

Шлюпка відпливла. Всі, хто лишився на “Улюбленці Нептуна”, не зводили очей з двовесельного човна й шлюпки, яка переслідувала його. Та незабаром, на розчарування команди, човен і шлюпка сховалися за скелястим мисом.

— Герцог, що тут скоїлось? — спитав Франсіско у Феді, що підступив до нього.

— Хіба ви не знаєте, що було вночі?

— Ні. Останні дні мене мучить безсоння, і вчора, як тільки кинули якір, я випив снотворне — цикорної води. Спав би, мабуть, і досі, коли б не збудили гарматні постріли… Поясніть мені, що сталося, хто в кого стріляв, чому дон Дієго відплив до острова?

Перебиваючи один одного, Федя й Ніанг похапцем розповіли стерничому про події минулої ночі, про знак, що з’явився на дверях каюти Гуго, про те, як, світло кишенькового ліхтарика наполохало весь екіпаж каравели, про втікачів, що подалися до острова.

— Авжеж, це схоже на капітана, — осудливо мовив Франсіско, коли почув, як Дієго покарав Доменіко.

— Навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді. — Киньте цього негідника.

— Кинути легко, — сумно зізнався Франсіско. — А йти куди? На інших суднах не кращі порядки, ніж на “Улюбленці Нептуна”. Та й по всій Іспанії право на боці дворян І церковників. А народ… народ безправний… Напередодні відплиття з Севільї я одержав листа про те, що один збіднілий ідальго замовив моєму батькові зшити сідло для своєї єдиної шкапи… Сідло, бачите, йому не сподобалось, і молодий гульвіса, що розтринькав батьківське добро, шмаркач, ледве… — тут стерничий заскреготав зубами, — нагаєм ледве не забив на смерть старого… Повірте, герцог, я бував у Неаполі, Генуї, Венеції, Марселі, Лондоні, Амстердамі, коротше кажучи, скрізь, але й там бідноті живеться не краще. Скрізь багач тягне соки з бідняка… Коли я був молодший, то необачно гадав, що звання ідальго дасть мені змогу збутися, нарешті, образ, жити спокійно. Я думав тоді лише про себе…

— Хто ж вас ображає, дан Франсіско? — несміливо запитав Ніанг.

— Йдеться не про мене самого… А мій батько? Брати, сестри? А мої земляки? А народ?.. Знаєте, — знизивши тон, довірливо сказав Франсіско, — було б добре на якомусь острові, хоча б такому, як цей, — стерничий кивнув у бік скелястого берега, — створити державу, що про неї я читав у книзі Томаса Мор а — лорд-канцлера англійського короля Генріха VIII. Цей твір перевернув усю мою душу. Навіть назву його: “Золота книга, така ж корисна, як потішна, про найкращий устрій держави й про новий острів Утопію” я так запам’ятав, що розбудіть мене серед ночі, скажу одразу…

Кудряш знав, що стерничий людина дуже начитана й хотів було запитати, про що ця книга, коли вона з’явилася, та Франсіско, мовби прочитавши хлопчикові думки, вів далі:

— Книга побачила світ 1516 року. В ній Томас Мор розповідає, ніби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Стривай, стривай, як його? — стерничий на хвилинку замислився. — Ага, згадав! його звали Рафаїл Гітлодей… Так ось цей супутник відстав від Веспуччі й потрапив на острів, де прожив п’ять років… Усе це, звичайно, вигадка, але вигадка дуже повчальна. Над нею хоч-не-хоч, а замислишся… Еге ж… Слухайте далі. Томас Мор описує, як цей мандрівник опинився в казковій країні Утопії, де було п’ятдесят чотири міста. Все, населення цієї держави, чоловіки, жінки, трудиться. Там нема ні ідальго, ні пеонів, ні грандів, ні жебраків. Немає й вельмож, урядовців. Останніх обирають строком на один рік. І тільки. І лише князя в Утопії обирають на все життя… Кожна людина — ремісник. Хліборобством і скотарством займаються всі по черзі. Жителі Утопії по два роки працюють на полях. В країні немає гультяїв, нероб. Усе, що здобуто людською працею, належить народові.

— Де ж тепер той добрий чоловік, що так гарно все описав? — поцікавився Ніанг.

— Такі люди, як Томас Мор, не до вподоби королівському двору ні у нас в Іспанії, ні в Англії чи в якійсь іншій країні. Томаса Мора брехливо звинуватили в державній зраді й 1535 року стратили… Одначе я не скінчив свою розповідь… У книзі писалося, що утопійці мають достатню кількість продуктів і речей. Бідняків там нема, але немає й багатих. Золото й срібло в них нічого не варті. З дорогоцінного металу там роблять, що б ви гадали, герцог?

Федя непевно знизав плечима. А стерничий мовив урочисто:

— Виготовляють ланцюги, кайдани й нашийники для злочинців! А з коштовного каміння — подумати тільки! — роблять іграшки для дітей… Кожен одержує стільки продуктів і речей, скільки йому потрібно. Люди працюють усього по шість годин на добу, а решту часу займаються науками, музикою, малюванням, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…

— Раби? — здивувався Кудряш. — Як же в такій країні можуть бути раби? Це ж принижує людську гідність. Раби не мають жодних прав, їх, як речі, можна продати, обміняти…

— Даруйте, герцог, але там у рабство обертають тільки злочинців, засуджених до страти в інших державах і викуплених утопійцями, або ж військовополонених…

— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?

— Ні, не така, — заперечливо крутнув головою Кудряш. — В моїй країні немає рабів. У нас усі рівні.

— Герцог! — забувши про обережність, голосно запитав стерничий. — Невже Мор написав книгу про вашу державу?

— Наша країна краща за Утопію. І життя в ній із кожним днем усе поліпшується… — Федя обірвав себе, замислився.

Несподівано долетіли глухі постріли. Один, другий, третій… Усі прислухались, але більше не стріляли.

— Кінець! — впевнено мовив Луїс. — Дієго поклав обох. А Педро ж мені так і не віддав дублон. Позичав, коли грали в кості… Хто ж мені тепер його поверне? Ти випадково йому не винен, Альфонсо?

— Авжеж, — процідив крізь зуби Альфонсо. — Одержиш свій дублон на тому світі.

Тут знову почулися постріли.

— Хе, хе, — посміхнувся товстун конопатник. — А ти, Альфонсо, казав, що Восьминогу кінець. Не так просто з ним упоратися, це тобі не глистяк Гуго: Педро живим не здасться…

— Це я казав кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам…

— Годі базікати! — припинив суперечку стерничий. — Ти, Луїс, гайда в трюм: там протікає вода біля п’ятого правого шпангоута. А ти, Альфонсо, засукуй панталони, драїтимеш палубу.

…Було вже за південь, а Дієго з матросами все ще не повертався. На каравелі занепокоїлись і стали поговорювати, чи не варт надіслати ще людей в підмогу капітанові. Однак Франсіско поки що від рішення утримувався.

— Пливуть! Пливуть! — закричав Ніанг, який перший помітив шлюпку з матросами.

Вона тягла на буксирі човен.

Усі обліпили борт. По хвилинному мовчанні почулися голоси:

— А де ж Восьминіг? Його не видно.

— І Гуго немає…

— Певно, їх зв’язали й кинули на дно шлюпки…

— Кривий їх не повезе.

— Справді, навіщо їх сюди везти? Постріляв і лишив на місці.

— Повісити й на острові можна…

— Ніхто їх не вішав. Глуха тетеря, хіба не чув пострілів?

Та ось шлюпка причалила до борту каравели. Капітан, а за ним боцман, Габріель та інші учасники погоні піднялись на палубу.

— Дон Дієго, — запитав стерничий, — де Педро й Гуго?

— Негідникам пощастило, — коротко процідив капітан і пішов до себе в каюту.

Ніхто не наважився розпитувати далі, бачачи, що Дієго в поганому настрої.

Як тільки капітан зачинив за собою двері, Габріель нарешті розперезався й, виразно жестикулюючи руками, став детально розповідати:

— Доки ми збиралися, Восьминіг устиг далеко відійти…

— Бачили, — буркнув Альфонсо, — кажи, що далі було.

— Не заважай! — блиснув очима кок. — Не хочеш слухати — йди геть… — І повернувся до матросів. — У бухті ми наздогнали їх. І тут — на тобі! — в мене зламалося весло. Доки я його міняв, вони вже досягли берега. Ми стали стріляти…

— Еге ж, чутно було, — підхопив Луїс.

— Педро теж відстрілювався, доки Кривий не продірявив йому руку.

Тут Габріель зареготав.

— Ти чого? — здивовано спитав Доменіко.

— Коли б ви тільки бачили, ха-ха-ха, як кумедно кивав п’ятами Гуго. Після кожного пострілу падав, схоплювався й знову, мов ужалений, біг далі… Якби не капосне весло, напевно, схопили б їх живцем… Ми вибрались на берег, а вони вже встигли вскочити в ліс. Там темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали, шукали й плюнули. Трясця з ними! Все одно подохнуть з голоду.

— Собака б знайшла, — впевнено зауважив Доменіко. — Пам’ятаю, в Гвінеї чорношкірі теж ховалися в лісі. Та наші пси швидко їх розшукували. У собак нюх ого який! — ї він захоплено завертів головою.

— Ми вже хотіли було відчалити, — розповідав далі кок, — та раптом хтось як закричить: “Рятуйте! Допоможіть!” Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в дряговині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто з нас і оком кліпнути, як їх зовсім засмоктало. Тільки чалма Педро лишилася на тванюці. Ось і все! Були Восьминіг і алхімік, — сумовито скінчив кок, — і немає їх. Те ж саме колись і з нами буде. Амінь.

— Угу-у, — глибокодумно протяг Алонсо. — Не розумію тільки, чим невдоволений хазяїн? Нічого сказати “пощастило”!..

— Що ж тут розуміти? — втрутився Доменіко. — Педро й Гуго справді знайшли для себе кращий кінець. Не засмоктала б їх трясовина, довелося б скуштувати розпеченого заліза…

В цей час капітан покликав до себе Франсіско. Дієго наказав негайно ж вирушати на острів поповнити запаси питної води, дров, а, якщо вдасться, то й роздобути свіжого м’яса.

Матросам набридло тинятися по морю, і кожен напрошувався взяти його на берег.

Стерничий відібрав кращих стрільців. Таких знайшлося чоловік десять. Як не підлабузнювався Луїс, як не запобігав, його брати не захотіли. В шлюпку спустили порожні барила для прісної води, списи, порох, свинець для полювання, сокири, пилки для заготівлі палива. Всі розсілися по місцях.

Помітивши засмученого Кудряша, що стояв мовчки біля борту, стерничий запитав:

— А ви, герцог, не бажали б прогулятися з нами?

— З задоволенням, — зрадів Федя.

— Тоді в чому ж річ? Стрибайте.

— А Ніангу можна?

— Звичайно.

— Візьміть і мене! — благально вигукнув конопатник.

— Ти з двох кроків у бика не влучиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, пане стерничий, зайвий вантаж.

— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс. — А хто краще за мене вміє збирати черепашачі яйця? Хто?

— Воно так, — змушений був визнати боцман. — На це Тюлень мастак, нічого не скажеш…

Через кілька секунд радий, аж сяючий Луїс з кошиком у руках уже сидів на носі шлюпки поряд з Ніангом і Федею.

Ось і довгожданий острів. Шлюпка, черкнувши днищем, тицьнулась носом у пісок, всіяний уламками рожевих та яскраво-червоних коралів. Залишені припливом, де-не-де виднілися безпорадні червоні ї сині морські зірки. Величезний краб, наполоханий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим відполірованим хвилями океану чорним каменем.

У небі кружляли чайки і ще якісь птахи, що їх Феді доводилось бачити вперше. Вони то каменем шугали в воду, то знову стрімко злітали в повітря. Птахи кричали, сперечалися, віднімаючи одне в одного здобич — тріпотливих сріблястих рибок.

Луїс, нагнувши голову, побрів уздовж берега й незабаром весело сповістив, що знайшов перші черепашачі яйця.

Матроси витягли шлюпку на берег. Схопивши барила й обпікаючи босі ноги об розпечений пісок, вони підскоком подалися до річки, що протікала неподалік. Хлопчики теж рушили за ними. Під Фединими черевиками стиха шелестів пісок, похрускували черепашки.

Всі стали з насолодою пити свіжу воду, а Кудряш з Ніангом, мерщій стягнувши з себе одежу, полізли в річку купатися.

Того жаркого дня було особливо приємно поринути з головою-в воду й відчути, як тіло набирається бадьорості, нових сил. Федя пірнув і розплющив під водою очі. Повз нього, наче в акваріумі, пропливали чудернацькі риби. Ось промайнула зграйка яскраво-червоних рибок, за ними — голубі, фіолетові…

Зненацька побіля себе Федя побачив чудовисько із зміїною головою, яке швидко перебирало лапами. Злякавшись, він виринув. Вже, м березі Кудряш розсміявся: його налякала невинна черепаха.

— Довго збираєтесь плавати? — спитав Франсіско.

— Шлюпка вже відходить? — здивувався Федя.

— Ні, ні, не турбуйтесь. Ще разів зо три доведеться повернутись, доки припасемо воду.

Хлопчики зраділи, що в них у запасі ще чимало часу, й подалися вздовж річки, ганяючись один за одним. Вони бігли мимо величних струнких пальм, якихось дивних чагарів. Веселі, дзвінкі дитячі голоси порушували тишу первісного лісу.

Матроси вже встигли втретє відвезти воду на каравелу, а хлоп’ята все ще бавились. Віддалік чулося дзижчання пилок, тріск повалених дерев, голоси матросів.

— Годі купатися, — сказав Федя Ніангу, — краще ходімо в ліс, подивимось, що там є.

— Не треба, — крутнув головою Ніанг. — Там багато змій, отруйних павуків. А скільки москітів, комарів! А ще, — очі його округлились від страху, — на нас може напасти із засідки лев.

Кудряш засміявся. Він чув від стерничого що “Улюбленець Нептуна” знаходиться неподалік від берегів Нового Світу (так називали за середньовіччя Америку) і знав, що на цьому материку леви не водяться. Заспокоївши товариша, Федя потяг його за собою в лісові хащі. Йому хотілося швидше побувати в тропічному лісі, про який він так багато читав, де росли екзотичні дерева й кущі. Не раз у своїх мріях Кудряш був разом з відважними мандрівниками, пліч-о-пліч з ними продирався крізь непрохідні нетрі, слухав крики мавп-ревунів, полював на ягуарів…

Хлопчики пішли вгору по течії річки і незабаром опинилися в лісових хащах. Спочатку зустрічалися пальми. Потім з’явилися якісь велетенські дерева з великим, наче шкіряним, листям, густо обплетені орхідеями. Федя замилувався квітами дивовижних, небачених барв і відтінків. Його вразило, що сріблясто-біле коріння орхідей повисає в повітрі. Стовбури лісових велетнів обплітали в’юнкі ліани; їхні гострі колючки боляче дряпали тіло, й кожен новий крок зробити було все важче й важче.

Друзі пройшли всього кілька десятків метрів, а моря вже не було видно, усе навкруги поринуло в сіро-зелений напівморок. Ноги тонули в м’якому вогкому грунті. Важке повітря було насичене запахами цвілі, струхлявілих дерев, падалі. Скоро тіло взялося липким потом, і хлопчакам здавалося, що вони зовсім не купалися. Від незвички у Феді паморочилась голова, кров стукала у скроні.

Вимахуючи кинджалом, Кудряш повільно просувався вперед. За ним ішов Ніанг і щось невдоволено бурмотів. Незабаром Федя вибився із сил і сказав:

— Ти правий, Ніанг. Нічого хорошого тут справді нема. Ходімо назад.

Але в цей час друзі помітили, що попереду посвітлішало, й побачили перед собою велике болото, заросле по краях яскравою соковитою зеленню. Над ним висіла хмара комарів й сповнювала повітря тонким дзижчанням. До Феді й Ніанга їх злетілося тисячі. Діти відчули, як в їхні тіла ніби одразу впилося безліч розпечених голок.

Хлопчики стали відчайдушно відмахуватись, але це мало допомагало. На зміну загиблим комарам поспішали нові й нові армії нахабних немилосердно кусючих комах. Вже через п’ять хвилин обличчя, руки, ноги хлопчиків спухли від укусів.

— Ой Федю, краще ходімо звідси! Тут драговина.

— Зачекай ще трошки, — відмахуючись від комарів, попросив Федя, може, побачимо щось цікаве.

Він рішуче ступив уперед.

Нога по коліно провалилася в рідку багнюку. Кудряш спробував витягти її, але загрузла й друга нога. Ніанг простяг товаришеві руку й ледве витяг його з трясовини.

— Пробач мені, друже, ти маєш рацію, — мовив розгублений Федя. — Певно, саме в дій дряговині загинули Педро й алхімік… — Він не встиг скінчити й з силою смикнув Ніанга за руку. — Обережно!

На дереві, під яким щойно стояв Ніанг, обвившись навколо гілок, причаївся довжелезний плямистий удав. Хлопчики з жахом відскочили й кинулися бігти геть від цього місця.

Вони отямились уже на березі. Обидва важко дихали. Вгледівши хлоп’ят, стерничий сердито напався на них:

— Де вас стільки носить? Ми їх по всьому лісу розшукуємо, боїмося, як би що не скоїлось! Мерщій у шлюпку.

Присоромлені Федя й Ніанг мовчки полізли в човен. Матроси відштовхнули його від берега і взялися за весла. Шлюпка, важко навантажена розпиляними на шматки стовбурами дерев, ледве не черпаючи бортами воду, стала повільно віддалятися у відкрите море.

— Ну й острів, — бурчав Франсіско. — Крім змій і комарів, нічогісінько нема. Добре, що хоч води пощастило набрати та дров заготувати…

Що казав далі стерничий, Федя не чув. Острів не виправдав його сподівань. Мимоволі перед очима хлопчика постали стрункі, білокорі берізки, річки, порослі по берегах задумливими кучерявими вербами, червоною шелюгою, широкі зелені заплави з килимами барвистих квітів, вольготні степові простори з хвилюючим морем хлібів, веселі гаї і діброви, сповнені пташиного гомону… А які чудові повесні білопіняві, квітучі сади!..

Краю мій рідний, де тебе шукати, біля яких берегів?

Федя жадібно ковтнув повітря, напоєного солонуватими важкими випарами океану.

А зима… Невже йому так ніколи й не доведеться в сонячний морозяний день побігати на лижах по запорошеному снігом лісу серед золотокорих сосен, струнких ялинок, помилуватися метушливими синичками, строкатими, з жовтогарячим пір’ям, красенями шишкарями, простежити за зграйкою поважних червоногрудих снігурів?

Згадалося, як одного разу він ішов на лижах через ліс і раптом на голову йому звалилася ціла снігова лавина. Обтрусившись, він побачив на дереві руду білочку, що перестрибувала з гілки на гілку, струшуючи з дерев сніг…

Шлюпка глухо стукнулася об борт “Улюбленця Нептуна”. Мов у тумані, Федя піднявся на палубу й, не кажучи нікому ні слова, мовчки поплівся в каюту. Дістав із альбома картку, на якій була знята вся їхня сім’я: тато, мама, сестричка, він, Федя… Хлопчик довго вдивлявся в рідні, дорогі обличчя, а потім упав на ліжко й гірко-гірко заридав.

* * *


Поповнивши запаси палива й води, капітан віддав наказ підняти якір і напнути вітрила. Каравела помчала на північний захід, до берегів іспанських колоній в Америці, тому що загублений в океані острівець лежав набагато південніше широт, в яких пролягали шляхи купецьких кораблів.

Нудно тягнувся час. Минали дні за днями, і всі вони були буденно сірі, одноманітні, схожі один на один.

Франсіско не впізнавав Феді. Раніше хлопчик був на втіху веселий, товариський, про все розпитував, усім цікавився. Тепер же він міг годинами мовчки просиджувати на носі корабля й не перекинутися ні з ким ні словечком. Здавалося, якась тяжка недуга закралася в Федину душу.

Ніанг, як тільки міг, намагався розвеселити товариша, підбадьорити його, але той з кожним днем все хмурнішав. Туга за батьківщиною, тяжка, нестерпна, краяла хлопчикове серце.

Ось і сьогодні, як і в минулі й позаминулі дні, Кудряш сидів на своєму улюбленому місці, біля бушприта, й згадував домівку. Тепер його вже годі було переконувати у перевагах парусного флоту. Він на власні очі пересвідчився, скільки праці, зайвих зусиль і непотрібного ризикування витрачають моряки, встановлюючи й замінюючи вітрила. І все ж каравела — іграшка морської стихії. Налітав ураган — і її, як маленьку шкаралупку, жбурляло в океані, молотило могутніми водяними валами, готовими потрощити корабель на друзки. Наставав штиль — і найумілішим морякам не вдавалось зрушити каравелу з місця. Вона могла тижнями стояти в океані, чекаючи попутного вітру… Жоден капітан парусного корабля, в разі потреби, не зміг би спрямувати його заднім ходом, різко загальмувати або ж змусити рухатися супроти вітру. Жоден найдосвідченіший моряк не в змозі гарантувати прибуття парусника в місце призначення у точно визначений час. А все це легко долають сучасні судна, оснащені потужними двигунами…

Федя мимохіть ловив себе на думці, що раніше він, по суті, відмовлявся від завоювань людства, здобутих нерідко ціною неймовірних зусиль і навіть жертв.

“Геть досягнення сучасної науки й техніки! Геть електричну лампочку! Хай живуть каганці! Не потрібні автомобіль, літак, тепловоз! їх замінять коні, мули, верблюди. Не потрібні радіо, телефон, телеграф! Замість них давай голубів… Не треба телебачення, радіолокації… Яке безглуздя! Хто втовкмачив мені в голову цю нісенітницю?! — безжально картав себе Кудряш. — Чим не до вподоби мені були підводні човни, дизель-електроходи?.. Так від середньовіччя неважко дійти і до кам’яного віку… А люди, наші чудові трударі, — про них я забув! Якими стали вони за роки Радянської влади — високоосвіченими, культурними, благородними. В Радянському Союзі, в країнах соціалістичного табору для людей створено такі умови, про які й не мріяв у своїй книзі Томас Мор… Та що казати! Коли б можна було зараз зібрати всіх хлопчаків, які скаржаться на нудьгу, на те, що романтики їм не вистачає, я б їм розповів….”

Відчайдушний крик марсового пролунав над палубою:

— Підводна скеля! Пливемо на скелю!!

Каравела різко подалася вбік. Водночас дужий поштовх повалив усіх із ніг. Почувся страшенний тріск.

— Іржавий якір тобі в бік! Куди дивився?! — осатаніло вигукнув капітан й, навідліг ударивши Франсіска під вухо, сам ухопився за стерно. — Ми сіли на підводну скелю і…

Оглушливий гуркіт знову струсонув “Улюбленця Нептуна”. Затріщав, розламуючись під ударами хвиль, корпус корабля; розриваючи ванти й вітрила, упали щогли. За кілька секунд про існування каравели нагадували тільки дошки, колоди, уламки щогл, барила, які тягло підводною течією.

Опинившись серед хвиль, Кудряш ледве успів вхопитися за дошку, що пропливала мимо. Збоку промайнуло позеленіле від жаху обличчя Луїса, вп’явшись побілілими пальцями в краї барила, пливли Габріель і Альфонса… За уламок щогли трималися Франсіско, капітан, Доменіко, боцман і Алонсо… Федя озирнувся і побачив Ніанга. Той безпорадно борсався у воді, намагаючись втриматися на поверхні.

“Треба йому допомогти”, — тільки й встиг подумати Кудряш. Величезна хвиля накрила його з головою, вирвала з рук дошку, жбурнула кудись у глибінь. Усе обірвалося, зловісні зелені кола попливли перед очима…

* * *


Федя опам’ятався, повільно розплющив важкі болючі повіки, не розуміючи, де він і що з ним сталося. Над головою простягалася безмежна небесна голубінь без жодної хмаринки. Якась пташина застигла непорушно у високості. “Жайворонок!” — промайнуло в голові.

— Всеволоде Петровичу! Всеволоде Петровичу! — почувся голос Альоші Шестакова. — Він живий! Він розплющив очі.

Федя, наче крізь білий серпанок, побачив стурбоване обличчя вожатого, що схилився над ним.

— Ну, як почуваєш себе, друже? Зможеш сам дійти до табору?

Зібравшись із силами, Кудряш звівся на тремтячі ноги, все ще не розуміючи, де він і куди потрапив. Щойно він був на каравелі, а зараз круг нього хлопці й дівчата з “Променистого”…

— Коли б ти знав, — шепнув Альоша Шестаков, — як усі налякалися… Ти був такий блідий, просто, як сніг. А Всеволод Петрович, як тільки знайшов тебе в підземеллі, підхопив на руки і бігцем виніс на свіже повітря…

— Федю, чого ж ти плачеш? Усе гаразд, — почув Кудряш співчутливий голос вожатого. — Нічого страшного немає. Пульс нормальний.

Просто ти потрапив у підземелля, де скупчився сірководень. Добре, що ми швидко тебе розшукали.

Увечері біля вогнища Федя розповів друзям про свою незвичайну подорож у шістнадцяте століття. Декому з дітей сподобалась ця дивовижна історія, у декого викликала недовірливі посмішки. Та найголовніше — сам Федя Кудряш більше не жалкував, що живе в нашу, а не в давноминулу епоху.












Слова, можливо, незрозумілі читачеві


Абордаж — старовинний спосіб морського бою, коли два кораблі-супротивники зчеплюються між собою й розпочинається рукопашна бійка.

Алхімія — середньовічне вчення, яке передувало науковій хімії. Алхіміки розшукували так званий “філософський камінь” — особливу речовину, за допомогою якої можна було б перетворювати прості метали на золото.

Арроба — старовинна іспанська міра ваги — 12,5 кілограма.

Астрологія — широко розповсюджена в давнину псевдонаука, яка за розміщенням зірок нібито завбачала долю людини.

Астролябія — спеціальний кутомірний прилад, яким до початку XVIII століття користувалися в мореплавстві для визначення місцеположення суден за небесними світилами.

Асумбара — іспанська міра рідини — трохи більше 2 літрів.

Бакалавр — перший вчений ступінь у західноєвропейських університетах часів середньовіччя.

Бальзам — напіврідка речовина рослинного походження або виготовлена штучно. Містить у собі ефірні олії і смоли. Застосовується в техніці й медицині.

Ванти — снасті, що ними закріплюють щогли з бортів.

Вічний двигун (перпе́туум мо́біле) — уявний механізм, який, будучи раз приведений в рух, діє без додаткової затрати сили. Створення вічного двигуна суперечить законам фізики.

Галс — курс корабля відносно напрямку вітру. Галсом звуть ще снасть, яка притримує нижній надвітряний кут вітрила.

Гороскоп — таблиця розміщення небесних світил у момент народження людини. За цією таблицею середньовічні астрологи нібито могли завбачити людську долю.

Гранд — іспанський шляхтич, аристократ.

Дублон — старовинна іспанська золота монета вагою близько 7,5 грама.

Дукат — венеціанська золота монета.

Ескудо — старовинна іспанська золота монета.

Зодіак — круг небесної сфери, в якому рухаються Сонце, Місяць, великі планети. Здавна поділяється на 12 знаків, за числом зодіакальних сузір’їв: Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козерог, Водолій і Риби. В кожному знаку Зодіака Сонце, рухаючись, перебуває близько місяця.

Ідальго — іспанський дворянин.

Кабальєро — в Іспанії шляхтич, що займає важливе становище в суспільстві.

Кабельтов — морська міра довжини — 185,2 метра.

Кабестан — механізм для переміщення вантажу, складається з вала, на який при обертанні намотується ланцюг чи канат.

Каравела — старовинне іспанське або португальське вітрильне судно.

Лаг — прилад для визначення швидкості корабля й пройденої ним відстані.

Лиценціат — вчений ступінь, середній між бакалавром і доктором.

Олья — національна іспанська страва, щось на зразок нашого овочевого рагу.

Пеон — іспанський селянин бідняк.

Рангоут — сукупність дерев’яних щогл, на які ставлять вітрила.

Реал — старовинна іспанська срібна монета.

Такелаж — всі снасті на кораблі, за допомогою яких кріплять рангоут і управляють вітрилами, а також підіймають вантажі.