Машина забуття
Владимир Аполлинарневич Заяц


КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)






Книгу молодого писателя составляет цикл иронически-фантастических рассказов о приключениях старого космического волка, неунывающего сочинителя невероятных историй Антония Эндотелиуса, а также другие фантастические произведения о событиях далекого и не очень далекого грядущего, герои которых живут в мире романтики и смелых дерзаний, твердо веря в безграничность человеческих возможностей.




Книгу молодого письменника складає цикл іронічно-фантастичних оповідань, а також інші фантастичні твори про події далекого і не дуже далекого майбутнього.







Володимир Заєць

МАШИНА ЗАБУТТЯ




















ОПОВІДКИ СТАРОГО КОСМОГАТОРА





ПОЧАТОК


Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.

Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою “Фіалка”. Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.

Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.

Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.

Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа, на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: “Фіалка”. Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?

Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима i зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку “Старт”.

І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійсняв посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів.

— Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в, галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше…

Відповідь директора обурила мене.

— Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач?

— На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти.

— Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав?

— У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись.

Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення.

— Ми можемо послати запит на вашу планету, — стримано запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування.

— Запит! — з відчаєм скрикнув я — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років!

— Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив директор. — Найближчим часом ми включимо тему “нуль-перетворювач” до плану досліджень. А ви поки що відпочивайте, ждіть.

Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон.

Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: “Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження”.

— Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте…

Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор мовчки розводив руками.

Минуло багато місяців. Якось я лежав на березі річки і ліниво гортав збірник науково-фантастичних оповідань. І раптом випадково натрапив на рядки, від яких мені перехопило подих: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…”

Я швиденько перегорнув кілька сторінок назад і прочитав назву оповідання: “Оповідки старого космогатора”. Трохи, заспокоївшись, я почав читати з тієї фрази, яка мене зацікавила: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…” Далі йшов опис конструктивних особливостей нуль-перетворювача.

Я помчав до директора і категорично зажадав, щоб за цим описом негайно змонтували нуль-перетворювач.

Через кілька тижнів я сидів у кріслі свого корабля “Фіалка”. Легкий натиск на кнопку, і за кілька секунд мій корабель уже стояв на космодромі Діетани. Радісно вигукнувши, я виглянув з ілюмінатора, і від здивування очі мої мало не полізли з орбіт. Неподалік стояв корабель, що своєю формою був схожий на старовинну вазу, на його корпусі блищав напис: “Фіалка”. З невеликого ілюмінатора з погордливо-дурнуватим виглядом дивився… я сам. Якоїсь миті виявилось досить, щоб зрозуміти: мій корабель чомусь перемістився не тільки в просторі, а й у часі. Зволікати не можна було. Треба попередити його про небезпеку! Я замахав руками, щоб він вийшов з корабля, і, забувши від хвилювання, що він мене не почує, закричав:

— Почекай! Не лети!

Марно. Мій двійник зневажливо стенув плечима і відійшов від ілюмінатора. Ще мить, і корабель зник, як привид.

“Швидше! — пульсувала одна-єдина думка. — Догнати цього телепня! Вія же застрягне там на довгі місяці!”

Я гарячково повернув верньєр до напису “Земля” і натиснув на кнопку. Цього разу я приземлився нормально. Мій новий конвертор відкинув мене на п’ятдесят років назад. Ще не було ракетопланів, роботів і, звичайно, Інституту Космосу.

Що ж мені лишалося? Чекати! Я влаштувався працювати, став інженером у НДІ. Я працював і терпляче ждав, коли ж з’явиться на світ автор оповідання, з якого я запозичив схему нуль-перетворювача. Я сподівався дочекатись, коли він підросте, і поговорити з ним, як мужчина з мужчиною.

Антоній Ендотеліус замовк і став зосереджено набивати свою люльку.

— Що ж було далі, дідуню? — нетерпляче спитав шестирічний онук Сергійко. — Зустрівся ти з письменником?

— Зустрівся, — стримано усміхнувся старий космогатор. — Більше того, я був співавтором оповідання з описом схеми конвертора. По-перше, треба було провчити бундючного і зарозумілого чужопланетника, тобто мене самого, в молодості. А по-друге, і це, мабуть, головне, на той час я вже познайомився з твоєю бабусею Сидориною і міняти щось у ланцюгу подій, які подарували мені цей щасливий випадок, не хотілось.




КОСМІЧНИЙ КАШАЛОТ


Антоній Ендотеліус-молодший, примружившись, дивився у вікно. Дивився замислено, навіть трохи сумно. Він мовчав досить довго, і Сергійко, щоб привернути дідову увагу, тихенько кашлянув. Ендотеліус перевів погляд на онука, поволі вертаючись до дійсності з якихось своїх далеких спогадів.







— Мені здається, — сказав старий космогатор, — що природа, немов буддійське божество, багатолика. Все в ній підпорядковане однаковим законам, усе взаємопов’язане. Особливо це стосується матерії, часу і інформації. Минає час — зростав ентропія, а це означає загибель упорядкованої матерії і людської пам’яті, тому що носій пам’яті — білки надзвичайно складної структури. А зростання ентропії і є перехід від складних структур до менш складних, від упорядкованості до безладдя. Навіть моя чудова пам’ять починає мене іноді підводити.

Сергійко зорієнтувався вмить.

— Дідуню, будь ласка, розкажи що-небудь. Ти обіцяв!

— Розкажіть, ми вас дуже просимо, — підтримав і товариш.

Антоній Ендотеліус мовчав. Він вдав, що вагається.

— Ти так цікаво розповідаєш, — відпустив Сергійко дозовану порцію лестощів.

Надворі йшов дощ. Великі і, мабуть, холодні краплини розплющувались об пластикову шибку, стікали вниз нерівними цівочками. Голі дерева розмашисто гойдалися під поривами вітру, а в кімнаті було затишно й тепло, тихо гугонів атомний камін. Старий космогатор підсунувся ближче до імітованого вогню і почав розповідати:

— Тоді я вже був досвідченим пілотом. Літав на кораблях різних типів — патрульних, розвідувальних, великих пасажирських… У той час усі говорили про політ до Нової, але я, людина надто скромна, не думав, що саме мені запропонують очолити цей політ, хоча, коли добре поміркувати., я був найкращий кандидат, бо крім скромності, про яку я вже казав, у мене було безліч інших переваг. Я, звісно, погодився летіти до об’єкта, і через тиждень ми вилетіли в сектор 36592/4671-КР, якщо мене не зраджує пам’ять.







Наш корабель, розвідник класу “А”, був новенький і гарний, мов жіноча прикраса. Він скорявся легкому порухові руки, потужні двигуни дозволяли оперативно набирати потрібну швидкість. Не корабель — космогаторська мрія! Тому-то я лиш усміхнувся, коли станція Земля-перша на останньому сеансі зв’язку попередила нас:

— Обережно! У нас є дані, що на підході до вашого об’єкта ви можете натрапити на Чорного Джека.

Чорним Джеком, або Космічним Кашалотом, називали невідоме, колосальних розмірів, створіння; що жило у відкритому Космосі. Воно живилося метеорами, а часом могло проковтнути і цілий астероїд. Відомостей про потвору було надзвичайно мало, бо космічні кораблі гинули, навіть не встигаючи щось передати на Землю. Знали тільки те, що Кашалот дуже спритний і може розвивати величезну швидкість.

Я не звернув належної уваги на застереження Землі й мало не поплатився за це. Тільки-но ми ввійшли в сектор, як на екрані загального огляду я побачив велику темну масу. Інтуїція безпомилково підказала, що це і є Космічний Кашалот. Я блискавично задав комп’ютеру програму на зміну курсу, сподіваючись утекти раніше, ніж Кашалот нас помітить. Але чудовисько побачило нас і посунуло на корабель.

— На місця! — скомандував я.

На стіні спалахнула табличка: “Увага! Прискорення!” Корабель слухався всіх моїх наказів, здавалося, що він реагує навіть на думки. Це був випадок, коли людина й машина зливаються в одне ціле. Двигуни працювали на всю потужність, але ми не. відчували ні найменшої вібрації. Я звів важкі повіки й знову глянув на екран. Чудовисько наближалося.

— Командире, — звернувся до мене бортінженер. — Давайте спробуємо маневрувати. Якщо Кашалот не дуже спритний, ми можемо вислизнути.

— Ні, друзі мої, — відповів я. — Це чудовисько маневрує не гірше за нас. Випробуємо інший спосіб: летітимемо просто до Нової. Можливо, це створіння, яке живе у відкритому Космосі, звикло до низьких температур і не витримує високих. Тоді біля зірки, відчувши тепло, воно залишить нас.

Ми летіли прямо до Нової, вона була вже зовсім близько, і її випромінювання так нагріло корпус, що термозахисна оболонка подекуди пожолобилась. Охолоджувальні установки працювали на максимумі, але у відсіках було дуже жарко. Розімлілі, мокрі від поту, космонавти в знемозі лежали в амортизаційних гамаках і пили тонізуючий напій “Веселий космогатор”. Проте Кашалота не зупиняла палюча спека Нової, він доганяв і вже був майже поряд — на відстані всього кількох кілометрів.

Екіпаж не втратив самовладання, погляди всіх було звернені на мене. “Командире, придумай що-небудь. Ти ж можеш усе!” — здавалось, говорили очі моїх колег. Я підбадьорливо кивнув хлопцям, тримайтесь, мовляв, і наказав загерметизуватися в рятувальному відсіку. Коли автомат доповів про закінчення герметизації, я сів і закурив свою знамениту люльку із псевдодуба; незабаром уся кабіна потонула в клубах диму. Коли його концентрація досягнула певного рівня, я надів скафандр і натиснув кнопку викиду. Димову хмару, що вирвалася з корабля, одразу ж проковтнув Кашалот. Як я це й передбачав, дим подіяв на нього згубно. Втративши здатність керувати польотом, Кашалот не зміг чинити опору сильній гравітації Нової, впав на її поверхню і загину.

Старий космогатор закінчив розповідь і, лукаво посміхнувшись, глянув на друзів.

— Ні, дідуню! — захоплено вигукнув Сергійко. — Здорово ти вмієш вигадувати! Фантазія високого класу!

— То ти не віриш мені? — удавано обурився старий космогатор. — Я можу довести правдивість моєї розповіді. Зараз ви побачите, який дошкульний дим у моїй люльці.

Він дістав знамениту люльку і почав набивати її.

Не чекаючи, поки старий космогатор розкурить люльку, ми позадкували до дверей. Жарти жартами, але, знаєте…




ДОЗВОЛЬТЕ ВАС З’ЇСТИ!


— Облиш, Сидорино, — трохи невдоволено казав старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. — Що мені якийсь там протяг! На мене не подіяло навіть кількадобове перебування в шлунку мінотерія! А ти мене страхаєш якимись там подувами вітру.

Однак Сидорина Іванівна не звернула уваги на чоловікове бурчання. Вона причинила кватирку і накинула йому на плечі плед із вовни тіренського яка.

Онук, що саме переглядав каталог відеозаписів, зацікавлено спитав:

— Про якого мінотерія ти кажеш? Я цієї історії ще не чув.







Антоній Ендотеліус скрушно похитав головою, вкритою білим пушком.

— Ти недооцінюєш свого дідуся! За свої двадцять років ти не взнав і половини всіх історій, які зі мною сталися. Ну що ж, розкажу тобі й про цю пригоду. Отож усе почалося з того, що астрономи, спостерігаючи одну із зірок далекого сузір’я сектора В-15 РР, дійшли висновку, що там має з’явитися наднова. Дорога була далека, дослідження треба було провести дуже старанно. Летіти мав кращий з кращих, і тому мені вип…

— Антонію! — докірливо вигукнула Сидорина.







— Гаразд, гаразд! — замахав руками Ендотеліус. — Хвалитись не буду, але вибір випав саме на мене. Якби не моя скромність, я б міг розказати, що за мною на цей час було вже немало славних справ. Врятування кротарських птахів, які запилюють квіти забуття, знищення Космічного Кашалота і ще багато чого… Не казатиму далі, аби не подумали, що старому захотілося похвалитись. Отож про мій політ. Прилетів я тоді до тієї зірки, заміряв усе. Справді, обчислювальні дані свідчили, що кількість енергії, випромінюваної за останній час, різко збільшилась. Зібравши всі дані, я вже вирішив летіти назад, та певні обставини змусили мене затриматись. Одна з планет, що оберталася навколо майбутньої наднової, виявилася заселеною. Треба було вивчити місцеві умови, щоб внести свої пропозиції щодо врятування її мешканців. Майже всю поверхню планети займав океан, і цивілізація тулилась на острівцях. На одному з острівців я й “приземлився”. Температурний режим цієї планети відповідав певному земному, але в повітрі була недопустима кількість вуглецю.

Місцеві жителі прийняли мене дружелюбно, сказати б, аж надто дружелюбно. Їхня настирлива запобігливість доводила до відчаю, занудлива чемність переходила будь-які розумні межі. Вони намагались розгадати найменше моє бажання, догодити мені у всьому і, що характерно, робили це якнайщиріше. Я розумів, що найбільшою прикрістю для них буде моя відмова від їхніх послуг. Як з’ясувалося згодом, так само вони ставилися і одне до одного, і бажання кожного було suprema lex[1 - Найвищим законом (лат).] для всієї громади.

Через три-чотири дні таких мук до мене з’явилося кілька представників вищого органу влади. На зріст ці істоти були вдвічі нижчі за людину, замість шкіри — якась навдивовижу м’яка, немов повітряна, оболонка, м’язи скидалися на драглисті грудочки, що перекочувались під шкірою. Я, одягнутий у легкий захисний скафандр з місячним запасом атомарного кисню за спиною, сам собі здавався порівняно з ними середньовічним лицарем.

Вони довго, дуже довго розпитували про моє здоров’я і настрій, а потім один звернувся до мене з цілою промовою:

— О Ендотеліус, найвеличніший із космогаторів! Ми якось літали до сузір’я Миші, і там акінайці розповідали нам про ваш подвиг, пов’язаний із знищенням землюпотрясаючого дракона. Ми, звичайно, не сміємо просити вас про допомогу і забирати час такого доблесного і велемудрого космогатора, але, може, хоча б ваша безцінна порада…

І він оповів мені таку історію.

Тамтешні мислячі істоти, як і на більшості інших планет, вийшли з океану. Стимулом для цього було те, що їх постійно переслідував великий хижак мінотерій, який жив у воді. Рятуючись від нього, предки м’якотілих і вийшли на сушу. Та коли вони усвідомили роль мінотерія в своєму розвитку як мислячих істот, то вдячність переросла просто-таки в релігійні поклоніння. Раз на місяць мінотерій припливав до острова по чергову жертву. Він пожирав невиліковно хворих або дуже старих м’якотілих, і з цим ще можна було миритися. Але підвищена жорстка радіація майбутньої наднової щось змінила в генетичному апараті мінотерія, і він став нестримно рости. Його організм потребував їжі усе більше й більше. Мінотерій уже припливав по данину раз на три тижні, потім на два… На той час, коли я приземлився на планеті, мінотерій припливав щоденно, і м’якотілі були близькі до відчаю.

Тисячоліття тісного спілкування мінотерія з м’якотілими не минули марно: хижак у своїй чемності і в джентльменських манерах не поступався перед будь-яким з м’якотілих. Якось я підслухав бесіду гігантських розмірів мінотерія і приреченого м’якотілого. Мінотерій довго перепрошував свою жертву, а м’якотілий умовляв його не хвилюватися; потім мінотерій пропонував відкласти пожирання хоч на кілька хвилин, а м’якотілий щиро захоплювався великодушністю мінотерія і відхиляв його пропозицію. Тим часом велетенський риб’ячий хвіст мінотерія збуджено бив по воді, здіймаючи фонтани бризок, а з великої беззубої пащі лились потоки слини.

Як мені тоді здалося, я дуже сумлінно все зважив і самовпевнено мовив:

— О шановні! Цю проблему можна розв’язати просто. Скажіть мінотерію, коли він припливе по наступну жертву, що просите його більше не з’являтися у вас. Наскільки я зрозумів, на вашій планеті не заведено відмовляти.

— Як?! — здивувалися м’якотілі. — Просто взяти й попросити?!

— Прошу вас, — я лукаво зробив наголос на слові “прошу”. — Зробіть так, як я сказав.

Наступного дня опівдні на березі зібрався натовп, чекаючи на мінотерія. Незабаром океан сколихнувся, хвиля з шурхотом накотилася на пісок, і з води показався величезний тулуб, вкритий лускою. Чудовисько поклало на прибережну гальку свою потворну крокодилячу голову і почало теревенити про те, як би йому хотілося, щоб його сухопутні друзі були здорові й щасливі. При цьому очі почвари палали голодним вогнем.

Я підштовхнув старійшину під бік, і він, озираючись на— мене, ніби шукав підтримки, вийшов наперед.

— О незрівнянний і пречудовий! — мовив він тремтячим голосом. — Якщо ти з такою ж швидкістю пожиратимеш твоїх вірних друзів, то невдовзі нікому буде берегти в своїх серцях добру пам’ять про тебе. Тільки через це ми просимо тебе ніколи не припливати сюди!

По тілу мінотерія пробігла нервова судорога.

— Хто вас, о найдорожчі, напоумив на цей крок? — прогримів його голос.

— Ось цей космогатор — Антоній Ендотеліус-молодший, — покірно відповіли м’якотілі, які не вміли брехати.

Голод, напевне, неабияк загострює кмітливість, тому що після недовгих роздумів мінотерій прийняв несподіване рішення.

— Гаразд! — заревів він. — Не задовольнити вашого прохання я не можу. Але й ви мусите вдовольнити моє. Я не можу жити без їжі, тож віддайте мені на поживу космогатора!

— Мене на поживу? — здивувався я. — Що за дурні жарти?

— Це його прохання! — загула юрба. — Мінотерій попросив!

— Ну, добре, — процідив я крізь зуби. — Нарікай на себе, почваро! Гаразд, мінотерію, — голосно сказав я. — Але я сумніваюсь, чи пройду через твою горлянку. Адже досі ти ковтав істот удвічі менших за мене.

Мінотерій зареготав, розкривши пащу, в якій могли б вільно вміститися кілька ваговозів. Не роздумуючи більше ні секунди, я вскочив у цю печеру, щасливо поминувши рогові пластини при вході в ротову порожнину. Ще одне зусилля, і я посунувся по похилій трубі кудись униз. Мене одразу ж оповила темрява, в якій щось булькало і чвакало. Я збагнув, що потрапив у шлунок. Мій розрахунок полягав у тому, що шлунок мінотерія в процесі еволюції пристосувався до перетравлення м’якотілих з їхньою ніжною тканиною. Я ж зліплений з іншого тіста, крім того, на мені був, якщо ви пам’ятаєте, легкий захисний скафандр із запасом атомарного кисню на кілька тижнів.

Що я тільки не виробляв, опинившись у шлунку! Я скакав, танцював, товк у стінку кулаками, ніби на боксерському тренуванні. Я чув, як стогнало від болю чудовисько. Вже під кінець першої доби воно заблагало пощади.

— Виходь, — почув я приглушений звук його голосу. — Нічого тобі не буде.

Та я згадав про м’якотілих і вирішив боротися до кінця.

Ще кілька днів тривав мій поєдинок, який геть виснажив мене. Нарешті чудовисько смикнулось востаннє і затихло. Я прислухався: воно не дихало.

Через напіввідкриту пащу я обережно вибрався назовні й розглянувся довкола. Чудовисько лежало на якомусь незнайомому безлюдному острові. Помітивши мене, в повітря знялися зграї птахів. Нараз я побачив, як з-під кущів низького чагарника до чудовиська метнувся маленький звірок, схожий на тхора. Не зважаючи на мене, він вирвав з тіла мінотерія шматок м’яса і став жадібно пожирати його. Я байдуже поглядав на звірка, міркуючи, що ж мені робити далі, і раптом з подивом помітив, що звірок почав швидко змінюватись, перетворюючись на маленьку: копію мінотерія — така ж хижа голова, такий же риб’ячий хвіст.

“Ось як тут передається генетична інформація!” — подумав я, обережно підкрадаючйсь до мінотерія-малюка. Стрибок — і маленький звір забився в моїх залізних руках.

З кори дерев я сплів нашийника і повідець і ні крок не відпускав від себе “новонародженого”. Годував я його яйцями птахів, які гніздились на острові. Мінотерій ріс на диво швидко і вже через тиждень був досить сильний, щоб перевезти мене на острів, який я покинув.

Заплив скінчився щасливо, — м’якотілі щиро дякували мені. А нового мінотерія я забрав на Землю. Там йому дали цитостатики, щоб зупинити ріст, і він лишився невеликим, досить цікавим створінням.

— Згадав! — вигукнув онук. — Коли я був ще зовсім маленьким, ти водив мере в біопарк інопланетних форм у відділ мислячих м’ясоїдних. Мінотерій — він кумедний такий, чемний, з усіма вітається.

— Чемний то він чемний, — похитав головою Евдотеліус. — А от якось мало не проковтнув двоголову рептилію з боліт планети Охани. Добре, що доглядач вчасно нагодився.

— А з м’якотілими що сталось? — поцікавився онук.

— Евакуювати їх було дуже дорого, хоча якби це був єдино можливий варіант, то про витрати й не подумали б. Але ностальгія для таких вразливих істот могла стати згубною. Ми обрали простіший шлях: вистрелили в зірку кількома тисячами тонн інгібітора антинадновіту. Таким чином переродження в наднову відвернули. А м’якотілі… вони приєдналися до мешканців тих планет, які згадують моє ім’я із захопленням і вдячністю.




СТАРІ ЗАПОНКИ


— Сидорино! — голос Антонія Ендотеліуса був украй роздратований.

Сидорина Іванівна ввійшла до кімнати і обімліла. Розгардіяш у кімнаті був страшний; шухляди комода повисовувані, все в них лежало жужмом; шкатулка, яка завжди стояла на робочому столі космогатора, валялася на дивані.

— Тонику! — тихо ойкнула дружина. — Що ти робиш?

Антоній Ендотеліус блиснув очима і гнівно відповів:

— Запонки шукаю, от що! Нема їх, наче в гравітаційну діру провалились!

Сидорина Іванівна лагідно, як неслухняну дитину, покартала чоловіка:

— Нащо ж було влаштовувати цей розгардіяш? Підійшов би до мене і спитав, де вони.

Антоній Ендотеліус стенув плечима.

— Що я, сам не можу знайти? А справді, де ж вони? Я хочу їх надіти до приїзду Клеобатіса.

— Вони лишились у манжетах твоєї парадної сорочки.

Ендотеліус з полегшенням зітхнув і попрямував до шафи. Онук, що ввійшов слідом за бабусею, здивовано поглядав на старого космогатора.

— Навіщо було стільки шукати якісь там старі запонки, коли можна замовити хоч сотню— нових, і їх одразу ж пришлють пневмопоштою? — спитав він.

— Не якісь там!.. — спалахнув дід. — Ці запонки мають дуже цікаву історію!

— Розкажи, дідусю! — попросив онук, який любив послухати спогади славного космогатора. — А я тим часом у кімнаті приберу.

— Правильно, — заохотив Антоній. — Краще самому прибрати, кіберам я не дуже довіряю. Отож слухай: запонки ці — неземного походження. Ось подивись.

Він вийняв одну запонку і подав онукові. Той обережно погладив її поліровану жовтувату поверхню.

Антоній Ендотеліус усміхнувся.

— Не бійся, Сергію, вони не такі крихкі, як здається. Запонки зроблені з ікла звірозавра, який жив на Тарані. Міцнішого за ці ікла нема в природі нічого. За винятком особливих сплавів, звичайно. Цими запонками я завжди дуже пишався і не приховував того, як я їх добув. За допомогою звичайного великокаліберного карабіна — бластерів тоді ще не було — одним пострілом я поклав хижака, який разів у три був більший за нашого слона. Траплялися, звісно, скептики, які брали під сумнів правдивість моїх розповідей.

І ось, коли минуло десять років з часу закінчення космошколи, ми, колишні випускники, вирішили зібратись і відсвяткувати ювілей. Створили організаційний комітет, який займався підготовкою зустрічі і розсилав запрошення. Дістав запрошення і я. Після стандартного надрукованого тексту йшла коротка приписка: “Сподіваємося, що на зустріч ти прийдеш у своїх славнозвісних запонках”. Ця дописка потішила мене, і я вирішив неодмінно прийти в запонках, щоб присоромити тих, хто сумнівався.

Я обшукав всю квартиру — запонок не було ніде! Перетрусив усі речі, оглянув кожен закуток. Запонки мов у воду впали! Що було робити? Не прийти на зустріч я не міг. А з’явитися на вечір без запонок і вислуховувати глузування та двозначні жарти — цього я б не витримав. Як найправдивіший з людей, я терпіти не можу, коли істинність моїх слів беруть під сумнів. Становище склалося важке, але не безвихідне. Для Антонія Ендотеліуса не буває безвихідних ситуацій! До зустрічі лишався тиждень. Ще не все було втрачено. Я замкнувся в своїй скромній майстерні і з допомогою двох кіберпомічників та малого комп’ютера за п’ять днів створив… машину часу.

— Я думав, що її винайшов Гамацький! — вигукнув Сергій.

— Гамацький автоматизував систему управління і, зробивши точним наведення, дав змогу користуватися машиною аерологам і палеонтологам, які не мають спеціальної технічної освіти. Принцип дії машини часу ти знаєш: просторово-часові хвилі розкладаються на складові, далі за допомогою спеціального інтегратора сполучаються в певних пропорціях. Тому-то моя машина переміщається не лише в часі, а й у просторі. Користуючись цією машиною, я вирішив повернутися в минуле до моменту полювання на звірозавра і вирізати у нього ще одне ікло, щоб зробити нові запонки.







Я надів скафандр, узяв бластер і, сівши в апарат, увімкнув нагромаджувач енергії на викид. На мить усе довкола розчинилося в блакитному сяйві. Коли воно зблякло, я побачив, що опинився на Тарані. Прибув я вчасно: роззлючений звірозавр наближався до мого попередника, якого для зручності я називатиму Антонієм-старшим. Видовище, яке я спостерігав, було неповторне. Багатотонна туша, більше схожа на гігантський механізм, ніж на тварину, мчала на Антонія-старшого, а той зберігав цілковитий спокій. Чітким рухом він підняв карабін, поволі прицілився і вистрелив. Звірозавр біг далі. І ось тут я подумав, що діється щось не те. Моя пам’ять добре зберегла епізод полювання: після першого ж пострілу хижак важко впав на передні ноги і повалився на бік. А цього разу звірозавр і далі біг на Антонія-старшого, хоч той не переставав методично всаджувати кулю за кулею в страшного звіра. Треба було щось робити. Я підняв бластер і натиснув на спуск, та було вже пізно. Блиснули величезні ікла в яскраво-червоній пащі, і звірозавр проковтнув Антонія-старшого так само легко, як пес ковтає муху.







Проте постріл із бластера, а може, один із пострілів Антонія-старшого виявився смертельним. З глухим ударом, від якого застугоніла земля, звірозавр упав на бік, і, кілька разів конвульсивно вгативши по землі зазубреним хвостом, затих. Я був приголомшений, здивований, вражений, як ніколи в житті! На моїх очах сталося неймовірне: минуле змінилось. Очевидно, ніжну тканину часу пошкодило грубе втручання моєї машини, причинно-наслідкові зв’язки порушились, і причиною наслідку стала подія, яка мала відбутися в майбутньому — що це таке, я розкажу тобі трохи згодом. Мій розум і уяву тієї миті гнітила безглуздість того, що діялося. Я загинув десять років тому в пащі звірозавра і водночас стояв живий і здоровий перед своєю ж своєрідною могилою. Збожеволіти можна! Та довго роздумувати над цим було ніколи — акумулятори машини часу швидко розряджалися. Бластером я вирізав ікло з пащі чудовиська, сів у машину і прибув своєчасно за чотири дні до зустрічі однокурсників. Пішов до одного старого майстра, і він за моїми ескізами зробив запонки — точну копію тих, що загубилися.

Я був цілком задоволений, коли однокурсники, побачивши мої запонки, ніяковіли і з каяттям казали:

— Ти пробач, Тонику, що ми сумнівались.

— Неймовірно! — вигукнув Сергій. — Як же ти пояснюєш той факт, що Антоній-старший загинув, а ти живий?

Антоній Ендотеліус, усміхаючись, поплескав онука по плечу.

— Усе складне пояснюється дуже просто. Адже я знаю час і місце, де звірозавр проковтнув мого попередника. Маючи машину часу, завжди можна полетіти в минуле і відвернути трагедію. Тобто я живий через те, що існує можливість запобігти смерті мого попередника. Це саме той випадок, коли причина, криючись у майбутньому, може викликати подію-наслідок у минулому. І доки я живий і пам’ятаю просторово-часові координати, все лишатиметься, як і було раніше.

— Ну, а якщо… ну, а коли… — зам’явся онук.

— Якщо я помру? — просто спитав Антоній Ендотеліус. — До того я передам координати тобі, отже, можливість змінити минуле залишиться. Знову повертатись у минуле мені б не хотілося. Хто знає, які зміни в сучасне внесе чергове грубе вторгнення в минуле. Тому-то літають туди тільки у виняткових випадках за спеціальним дозволом Вищої Ради.

— Зустрічай гостей! — раптом голосом Клеобатіса озвався динамік на стіні.

Антоній Ендотеліус підхопивсь і подався до дверей, в які вже входив огрядний, з насмішкуватим поглядом голубих очей, Клеобатіс.

— Низенький уклін господарю і господині. І ти тут? — приємно здивувався він, побачивши Сергія. — Здрастуй, плем’я молоде, незнайоме! А поглянь, Тонику, який я подарунок тобі приніс! Років сорок, напевне, у мене ця дрібничка лежала, не менше. Учора перебирав свої речі і випадково знайшов. Мабуть, колись ти забув їх у мене, ці твої славнозвісні запонки з ікла звірозавра.

І він подав запонки Антонію Ендотеліусу, який не міг приховати здивування.

— От тобі й маєш, — сказала Сидорина Іванівна, посміхаючись. — Треба було летіти на Місяць через Юпітер!.. Винаходити машину часу, мчати за тридев’ять земель, коли можна, було, не встаючи з крісла, спитати по відеотелефону: “Клеобатісе, поглянь, чи нема у тебе моїх запонок?” А у всьому винна твоя неуважність!

Антоній Ендотеліус підморгнув онукові і серйозно відповів:

— Нічого мене сварити за неуважність. Якби не вона, не було б машини часу. До того ж, маючи дві пари запонок, одну з них я можу подарувати Сергієві. До речі, ніхто не знає, куди поділася моя шпилька до краватки? Та сама, з кігтя дракоїда. З цією шпилькою пов’язана дуже повчальна історія. А втім, про це трохи згодом, після обіду.




ПІДІРВАНИЙ АСТЕРОЇД


Клеобатіс відмовився від послуг аеротаксі і, підхопивши чемоданчик, подався долати, дорогу до якої міг знайти з заплющеними очима. Антоній Ендотеліус-молодший так яскраво змальовував свій сільський рай, що Клеобатісу раптом здалося, ніби він колись уже бував тут. Розмірено ступаючи, він піднявся вгору вузькою, мощеною гранітом дорогою і з задоволенням відзначив, що майже не задихався. Він зупинився і глянув назад. Річкова долина заросла ясно-зеленими травами, далеко, біля самого обрію, темний зубчастий край лісу підкреслював блакить неба, такого глибокого, яке буває тільки ясної осені, коли починається бабине літо — чарівна пора, сповнена тихої привабливості і незбагненної печалі. Срібляста павутина, плавно вигнувшись, зачепилася за плече Клеобатіса.

— Як гарно! — зітхнув Клеобатіс і поволі побрів далі.

Перед невеликою кам’яницею з райдужним поліпропановим дахом, який давно вийшов з моди, він зупинився. Клеобатіс пошукав очима об’єктив, щоб повідомити робота-управителя про своє прибуття, та, на свій подив, нічого не побачив. З дірочок у хвіртці звисав товстий капроновий шнур. “Смикни за мотузочок, двері й відчиняться”, — з усмішкою згадав Клеобатіс і потягнув за шнур. Хвіртка, заскрипівши, відчинилась.

Стежкою, обабіч якої цвіли аргонії, Клеобатіс попрямував до хати. Гравій хрускотів у нього під ногами. З-під різьбленого ґанку ліниво гавкнув рудий песик. Тільки при дверях Клеобатіс помітив чорну сіточку мікрофона, але не встиг нічого сказати. На гавкіт з хати вийшов старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. Його обличчя сяяло в усмішці, він хутко зійшов з ґанку і міцно потиснув руку гостеві.

— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.

— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.

— О! — вигукнув старий, — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.

Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.

— Я тебе лишу з хлопцями, а сам піду на кухню: скажу, щоб кіберкухареві задали програму й на тебе.

Клеобатіс доброзичливо привітався з юнаками і відзначив собі, що Сергій — онук Антонія Ендотеліуса — чимось занепокоєний. Юнак кидав швидкі погляди то на товариша, то на Клеобатіса. Раптом він підвівся з дивана і, трохи почервонівши, звернувся до Клеобатіса:

— Дядьку Клео, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Вибач, Клавдію, це дуже особисте.

Вони вийшли в іншу кімнату.

— Бачите, дядьку Клео, мені дуже незручно за дідуся Антонія…

Клеобатіс здивовано звів брови.

— Коли я сам, нехай вигадує, я його зрозумію і осуджувати не буду, — вів далі Сергій, — але ним весь час володіє нестримне бажання розповідати і при сторонніх неймовірні історії, які нібито були з ним. А історії такі, що… Мені б не хотілося, щоб мій дід став через це об’єктом насмішок. Ось і зараз він приготувався частувати нас наступною “найправдивішою” з історій.

— Про що ж ітиме в цій історії? — поцікавився Клеобатіс.

Сергій розгнівано махнув рукою.

— Про якийсь підірваний астероїд.

На його подив, Клеобатіс помітно пожвавішав.

— Про підірваний астероїд? Де дуже цікаво! Нехай розкаже.

Сергій здивовано глянув на нього. В цей час з кухні, дрібочучи ногами, повернувся Антоній Ендотеліус. Старанно випрасуваний чорний костюм висів на ньому, як на вішалці.

— Ну що ж, сядьмо, — сказав він, потираючи руки. — Скоро буде готовий сніданок, а тим часом, щоб розважити вас, розкажу вам одну історію, яка сталася зі мною. Найправдивішу з історій.

Сергій благально глянув на Клеобатіса. Той вдав, що не помітив цього.

— Отже, — почав Антоній, обвівши всіх натхненним поглядом, — сталося це ще тоді, коли я працював пілотом на малих розвідниках класу Б. Без зайвої скромності скажу: пілот я був пречудовий…

Сергій ніяково зіщулився. Його товариш грайливо хихикнув.

— Мушу сказати, що той період був для мене страшенно нещасливий. Якось, приміром, після віртуозно зробленої посадки на одному двигуні, я спіткнувся на зовсім рівному місці космодрому і… — зламав ногу. Пролежавши місяць у гіпсі, я виписався з лікарні й одразу ж подався до свого друга Клеобатіса. Його вдома не було, зате мене зустріла вівчарка, злюща, як сто чортів. Мабуть, їй не сподобався лікарняний запах, що йшов від мене, і вона так хапнула мене за здорову ногу, що я кульгав зо три тижні.







Все це змусило мене серйозно замислитись. Я вирішив проаналізувати, як впливає на життя людини фактор везіння, тобто сукупність обставин, що сприяють діяльності даного індивідуума і перевищують певну середньостатистичну величину. Я не був щасливчиком, але й невдатником не був теж, отже, сприятливі й несприятливі обставини в моєму житті чергувалися досить рівномірно. Кількість щасливих і нещасливих випадків у житті людини скінченна, як і саме життя. Виходить, чим більше нещасливих випадків станеться з тобою на початку, тим вірогідніше, що надалі частіше траплятимуться випадки щасливі. Я зрозуміло пояснюю?

Слухачі мовчки кивнули.

— Що ж мене змусило замислитись? — тоном неперевершеного оратора виголосив Антоній. — Саме в цей час мені запропонували надзвичайно цікаву роботу, для якої везіння було б дуже бажаним. Робота полягала ось у чому: до Землі наближався астероїд К-3758. Через місяць він мав зіткнутися з Землею… Величезне космічне тіло наробило б страшної біди. Кому ж, як не мені, випадало відвернути катастрофу!

Сергій приречено опустив голову. Бабуся Сидорина, підперши пухку щоку кулаком, з явним задоволенням слухала старого космогатора.

— І ось, — усе більше запалюючись, вів далі Антоній Ендотеліус, — я взявся зробити кілька вибухів на астероїді, щоб розколоти його на дрібні шматки, які вже не були б для Землі небезпечними. Сказано — зроблено! Навантаживши ракету вибухівкою, я полетів до астероїда.

Мінімальна сила тяжіння на ньому уповільнила мою роботу. Лише завдяки моєму досвідові і незвичайним здібностям мені пощастило закінчити роботу буквально за кілька хвилин до крайнього терміну й закласти вибухівку в усіх визначених точках. Відлетівши від астероїда на кілька десятків кілометрів, я натиснув кнопку дистанційного підривача. Але вибуху не сталося. Я зрозумів, що смуга невезіння не скінчилась, а тим часом астероїд треба було підірвати, хоч би там що. Я аж здригнувся, уявивши, що станеться, коли ця мертва брила зіткнеться з живою плоттю нашої планети. Зволікати не можна було! Часу лишилося зовсім мало. Я підлетів до астероїда, одним стрибком подолав відстань між ракетою та зарядами і вручну замкнув контакти. Пекельний вибух струснув астероїд, як пір’їнку, мене відкинуло просто у відкритий люк ракети. Я вдарився об пульт управління, і несподівана думка обпекла мене божевільною надією: почалася смуга везіння! При ударі об пульт я якось натиснув кнопку старту, на табло засвітився напис: “До старту готовий”, і почався п’ятисекундний відлік часу. Новий поштовх, що струснув астероїд, відкинув мене в пілотське крісло, і тієї ж миті запрацював стартовий двигун.







Широко розплющивши очі, я дивився на екран, стежачи, як спухає на місці астероїда страхітливий пульсуючий клубок матерії; багрово-оранжеві язики полум’я прорвалися крізь чорні хмари.

Задоволено зітхнувши, я відкинувся на спинку крісла. Завдання було виконано.

Антоній Ендотеліус переможно оглянув присутніх. Бабуся Сидорина, усміхнувшись, подивилася на Антонія.

— Він завжди так цікаво розказує цю історію і завжди по-новому.

Сергій почервонів, як рак. Клавдій тер обличчя долонею, намагаючись приховати усмішку. Клеобатіс пильно подивився на давнього друга.

— Ти казав, що в цій пригоді немає ніякої твоєї заслуги?

— Везіння, розумієш. Смуга така пішла. Я ж пояснював.

— Везіння, і все?

— Ти що, не віриш мені? — захвилювався Антоній Ендотеліус. — Смуга невезіння змінилася на смугу удачі. От і все!

— Ти дещо забув, — сказав Клеобатіс, похитуючи головою. — Я ж був тоді корабельним лікарем і сам оперував твоє ліве стегно, розірване осколком астероїда, і накладав гіпс на ліву гомілку; як зараз пам’ятаю цей класичний перелом медіальної щиколотки із зміщенням під кутом.

— Ви ж казали, що вас укусив собака, а ногу зламали, впавши на космодромі, — не втримався Клавдій.

Сергій смикнув його за рукав.

— Старий космогатор трохи погрішив проти істини, — мовив Клеобатіс. — Йому справді доручили підірвати цей астероїд, але часу було обмаль, і він добре знав, що закласти вибухівку в багатьох місцях уже не встигне. Тому він випустив частину пального з баків на грунт і, давши хвилинну готовність, за допомогою індивідуального ранця-двигуна спробував відлетіти від астероїда якнайдалі. Через хвилину двигуни запрацювали, пальне спалахнуло, і весь заряд у кількох критичних точках і в ракеті вибухнув. От і вся історія.

— Навіщо ж ти все це навигадував? — з докором вигукнув Сергій, звертаючись до діда.

— Гм… справді, — підтримав його товариш.

Ендотеліус ніяково посмикував вуса.

— Бачите, друзі мої, правда — це… надто вже серйозна заявка… е… на монументальність своїх ааслуг, на бажання їх увічнити, чи що. А подати їх у вигляді жарту — це зовсім інша річ. Якщо подумають, що я прибріхую, не ображусь.

— Ти просто невиправний, — ніжно сказав Клеобатіс, поклавши руку на плече друга.

— Трохи пофантазувати — ніколи не завадить, — зауважив Анатолій Ендотеліус і раптом, знову пожвавішавши, сказав: — Пригадую, як одного разу професор Тардус дав мені на випробування перед моїм польотом, на планету Земфір таблетки правдивості. Через ці таблетки мене там обрали королем…

Він зустрів застережливий погляд Клеобатіса і, закашлявшись, докінчив:

— А втім, про цей випадок я розкажу вам іншим разом.




РАДИКАЛЬНИЙ МЕТОД


Лапатий, спокійний, святково-білий сніг падав на землю. Антоній Ендотеліус трохи засмучено дивився у вікно.

— Ось і ще одна зима минула, — ледь чутно промовив він.

— Що? — озвався онук.

— Ні, я не до тебе. Це я по-старечому сам із собою розмовляю. Пригадалось, як опинився в такій самій, як ти, ситуації.

— І звісно ж, вийшов з неї з честю!

— Авжеж, будь певен, і не нив, як ти!

— Я не нию, — ніяково відповів Сергій і, підвівшись із стільця, накульгуючи, теж підійшов до вікна. — Жаль просто, що через таку дрібницю доводиться сидіти дома.

— Розкажу я тобі зараз, — мовив Антоній Ендотеліус, вмощуючись у крісло і набиваючи люльку, — як я перехворів на те саме. Коли дізнаєшся, що ти не єдиний, хто опинився в скрутному становищі, стає легше. Був я тоді молодий, відважний космогатор. Космогація — одна з дисциплін, які ти вивчаєш, а в мене була улюблена робота. Після мого знаменитого прольоту через кільця Сатурна мені запропонували півтора місяця відпустки. Як я не відбивався, а відпочивати мене змусили, пославши на місяць на Гавайські острови, а півмісяця дозволили побути дома. І ось, коли до польоту — лишалося десь днів п’ять, зі мною сталося те саме, що і з тобою зараз. Після марних спроб вилікуватися, я подався в третій космоклуб, який мав не дуже добру славу через часті порушення дієтичних норм.







Увечері я ввійшов у яскраво освітлене приміщення, де за кавою сиділи бувалі космогатори. На моєму обличчі був написаний такий відчай, що розмови в залі одразу ж припинились.

— Що з тобою, Тонику? — в один голос почали розпитувати мене ці славні хлопці. — Може, допомогти чимось?

— Хлопці! — з сумом вигукнув я. — Ніхто мені не допоможе! Річ у тому, що мені не дозволять наступного разу летіти. От побачите.

— Мозолі! — вихопилось ніби з одних грудей. — Бідолаха! Не дозволять летіти!

Засмучений, я сів у кутку. До мене зразу ж підбіг кіберофіціант, кумедно дрібочучи павучими ніжками.

Я зробив замовлення. Мої слова почув колега космогатор, що сидів поруч.

— Ти занапастиш своє окислювальне фосфорилування, Ендотеліус! — вигукнув він. — Подумай про жирову інфельтрацію печінки! Тобі треба вживати третю суміш і пити вітамінізований напій. Я зараз, же заміню замовлення.

Я зупинив його.

— Мені нічого втрачати. Медицина все одно не може мені допомогти. Рак навчились лікувати, спадкові хвороби переможено, грипу більше немає. А мозолі лікувати не навчились. Мені й припарки робили, і примочки, і змушували ковтати гидкі таблетки. І все даремно!

Мені тактовно дали спокій, і я, сидячи в своєму кутку, прислухався до балачок. Поряд зі мною розмовляли два космогатори з третьої бригади. Вони говорили про “зникнення” матерії від зіткнення з гравітаційним каналом.

— А що як зробити гравітаційну щілину набагато вужчою? — спитав той, що сидів до мене спиною.

— О, тоді можна й атом розщепити! — впевнено відповів його співрозмовник.

І тут мене ніби струмом ударило! Принцип створення гравітаційного каналу, чи, іншими словами, нуль-просторового переходу, відомий уже давно. Вся справа в тому, щоб створити просту й надійну систему мікрофокусування гравіполя. Схема такої системи чітко вималювалась у моїй голові. Я хутко, майже не шкандибаючи, попрямував до виходу.

На чотири дні замкнувся у своїй майстерні, їв раз на добу, спав по три години. І ось, нарешті, апарат, завбільшки як мильниця, був готовий. Мені не терпілося показати його в дії космогаторам, і, оскільки я був цілком упевнений в безпомилковості своїх розшуків, то, навіть не випробувавши свій апарат, подався з ним у той самий третій космоклуб.

— Еврика! — закричав я з порога. — Я винайшов апарат, за допомогою якого можна видалити мозолі з точністю до мікрона.

Космогатори зацікавилися:

— Ану, продемонструй!

Про всяк випадок я попросив усіх відійти в другий кінець залу; щоб присутнім було добре видно, я поклав ногу на стіл і, закріпивши апарат на столі, зсунув важілець енерговикиду всього лиш на одну поділку.

Тієї ж миті з апарата вирвався яскравий промінь, з гуркотом, завалилася зовнішня стіна, приміщення наповнилося пилюкою. Я швидко повернув важілець у вихідне положення.

— Тонику, що з тобою? Ти не поранений? — почулися, схвильовані голоси космогаторів.

— Ні! Все гаразд! — бадьоро відповів я, глянувши на ногу. — Експеримент пройшов вдало— мозоль видалено!

Так уперше було проведено випробування дезінтегратора — могутньої і надійної зброї, якою тепер оснащують космічні кораблі і яку у вигляді стрілецької зброї видають космогаторам перед вильотом на планети, де є особливо агресивна фауна.




ОСТАННІЙ СТРИБОК ФАСЕТОЧНИКА


Сергій ввійшов у кімнату, як чорна хмара.

— Ти розчарований? — наче ні про що не догадуючись, спитав Антоній Ендотеліус. — Не сподобалась симфонія?

Сергій скривився.

— Вона була така довга, що тільки іноді траплялися непогані місця.

— Милославі теж не сподобалась? — ніби між іншим поцікавився дід.

— Я був сам, — похмуро відповів онук.

Кіберприбиральник порався біля Сергієвих ніг, витираючи взуття. Сергій роздратовано гримнув на кібера, і той слухняно завмер.

— Не прийшла? — спитав дід співчутливо.

— Прийшла, — юнак глибоко зітхнув, і по кімнаті війнув вітерець. — Прийшла і сказала, що хоче подивитися по візору повтор інформпоказу загибелі сорок восьмої експедиції.

— А ти?

— Я вирішив, що коли ми вже домовились іти в симфонічний, то підемо тільки туди. Інформпоказ сорок восьмої буде ще не раз.

— А чому б не поступитись Милославі? — лагідно спитав Антоній Ендотеліус.

— Саме сьогодні я вирішив поговорити з нею серйозно і без зайвих свідків.

— Еге, — зітхнув Антоній. — Доведеться тобі звикати до узгодження і керування. Жінка в сім’ї — неформальний лідер.

— У сім’ї? — зніяковів Сергій і квапливо перевів розмову на інше. — До речі, що ж передавали про сорок восьму на Реї?

— Експедиція загинула не вся, — Антоній Ендотеліус випростався на весь свій величезний зріст і заходив по кімнаті. Штани лопотіли довкола його худих ніг. — Фіннебук повернувся. Повернулася, не виконавши завдання, людина, мозок якої щодо швидкості дії не поступається перед комп’ютером і безстрашність якої ввійшла в прислів’я. У свої двадцять п’ять років я лиш трохи перевершував нинішнього Фіннебука, а це щось та важить.

— Еге ж, — пробурмотів онук. — Жахлива пригода. Незбагненна таємниця.

Він глянув на Антонія Ендотеліуса очима, які раптом спалахнули, і з ентузіазмом вигукнув:

— Я б хотів опинитися там, на Реї, поруч з Фіннебуком і допомогти йому розгадати цю загадку! Думаю, що в усьому винен Блідий Фасеточний.

— Ти так думаєш? — якось дивно всміхаючись, поцікавився старий космогатор. — Твій здогад досить правдоподібний. Проте хочу запевнити тебе, що тут, у цій кімнаті, ти будеш ближче до розгадки, ніж там, на, далекій планеті. Ось поглянь…

Антоній Ендотеліус пішов на кухню і викотив звідти, тримаючи за велосипедне нікельоване кермо, щось приземкувате, вкрите, непрозорою пластиковою плівкою. Жестом фокусника космогатор зірвав покривало з таємничого предмета, і Сергій вражено ахнув.

— Плазмова гармата!

— Так, — суворо підтвердив Ендотеліус. — Плазмова гармата — могутня корабельна зброя, перед дезінтегратором не поступиться.

— Гармата? Тут? Навіщо? — вигукнув вражений онук.

— Зараз ти все зрозумієш. Зокрема те, чого Комітет настійно рекомендував з п’ятнадцятої до шістнадцятої години не виходити з будинків. Тільки не перебивай мене вигуками, репліками з місця і наївними запитаннями. Всі запитання до доповідача — після виступу. Отже свій виступ перед шановною аудиторією я почну з того, що нагадаю досить банальну істину: тварина, керована здебільшого інстинктом, майже не передбачає майбутнього. Людина ж прогнозує майбутнє на довгий час. Через те, хоч би які досконалі пристрої для нападу мала тварина, людина її переможе, бо мислення — найсильніша зброя. Тепер коротко про головне. Загинуло п’ять, учасників сорок восьмої експедиції. Живий лишився тільки Фіннебук. От він і розказав, що біля трупів, які з розірваними горлами лежали в калюжі крові, вони завжди знаходили сліди Блідого Фасеточника, хоч ніхто не бачив, що нападав саме він. Ти знаєш, що Блідий Фасеточник — це гігантський хижак, великі фасетчасті нарости на голові якого пристосовані, очевидно, для акумуляції енергії.

Комітет попросив мене розібратися в причинах трагедії, і я полетів на Рею.

— А нам казав, що літав погостювати у Клеобатіса! — ображено кинув онук.

Обличчя Антонія затуманилось.







— Попробуй скажи! Ти не знаєш своєї бабусі! — Старий космогатор боязко глянув на двері, хоча знав, що Сидорина Іванівна повернеться з будинку відпочинку тільки через тиждень. — Є одна людина на Землі, якої я побоююсь, — це твоя бабуся, моя люба дружина. Якби вона довідалась про мої справжні наміри, політ ніколи не відбувся б!

Злітав я на Рею, уважно все обстежив. З’ясувалися дуже цікаві обставини. Перша: справді, біля останнього трупа, точніше біля місця, де раніше лежав труп, я знайшов сліди Блідого Фасеточника. Сам собою напрошується здогад, що людей убивав він. Про це не знав космонавт, який загинув першим, але ж решта могли здогадуватись і бути насторожі. Та, хоч як це дивно, по Фасеточнику не було зроблено жодного пострілу. Друга обставина: рана, яку Фасеточник завдавав людині, була, безумовно, смертельна, проте у всіх випадках після поранення людина рухалася далі — це видно з кривавого сліду, — долаючи ще якихось десять — п’ятнадцять метрів. Просто дивно! Але ще дивовижніше те, що всі приречені на смерть повзли геть від корабля, а отже, від допомоги!..

У Сергія вихопився вигук здивування.

Задоволений ефектом, Антоній Ендотеліус вів далі:

— Я довго сушив собі голову над цим і дійшов цікавого висновку: Фасеточник може переміщатися в часі. Фасетка — це збирач енергії, за допомогою якої він трансформує час. Події можна уявити собі так: Фасеточник, переміщаючись стрибком у минуле, скаче в те, місце, де людина була близько п’ятнадцяти секунд тому. Хижак вискакує ніби з повітря, зненацька вражаючи жертву. Людина майже зразу гине від величезної втрати крові і больового шоку, але… час, можна гадати, має певну інертність. Він переміщує в просторі охоплену агонією людину на те місце, де вона була, коли Фасеточник зробив свій стрибок. Дія, яка відбулась, має повторитись хоч би там що, навіть коли діючий об’єкт знищено вторгненням з майбутнього.







Фасеточник — серйозний супротивник, нічого не скажеш. Але й у нього є слабке місце. Сліпий інстинкт штовхає живе створіння на виконання одного й того ж комплексу дій навіть тоді, коли зовнішні умови вимагають радикальної зміни поведінки. Та гнучко пристосовуватись до обставин може тільки розум. Інстинкт штовхає Фасеточника в минуле, щоб зненацька, напасти на жертву, знайти у неї слабке місце. А якщо слабкого місця не знайде, він переміщатиметься в минуле далі й далі, щоб добитися своєї мети — загибелі об’єкта нападу.

От я й подумав: а що, як ми підготуємо політ на Рею, щоб знайти Блідого Фасеточника. Вилетіти мають двоє: я і Блеріо. Ще до виходу з квартири ми одягаємо скафандри посиленого захисту, створені спеціально для нас. На космодромі на нас уже чекає готовий до польоту корабель. Вилітаємо о п’ятнадцятій тридцять. На Реї виходимо з корабля і шукаємо зустрічі з Блідим Фасеточником. Побачивши нас і зрадівши легкій здобичі, він стрибне у минуле. Але скафандр посиленого захисту не прокусиш! Доведеться Фасеточнику робити ще один стрибок — і знову той самий наслідок. Так він стрибатиме, доки не потрапить на корабель, а потім і на Землю, на космодром. А далі:.. Ти здогадуєшся?

— Сюди? — стримуючи хвилювання, спитав Сергій.

— Або сюди, або до Блеріо, — відповідав старий космогатор. — Я ж не знаю, на кого там у майбутньому, на Реї, нападає Блідий Фасеточник.

Антоній Ендотеліус глянув на годинник і повернув гармату жерлом до дверей.

— Фасеточника треба знищити раптово, в одну мить, плазмовим вогнем, а то він встигне ще раз стрибнути в. минуле і зжерти нас обох. За нашим графіком через п’ять хвилин я повинен надівати скафандр і йти на космодром. Виходить, хижак має з’явитися з хвилини на хвилину. Бери камеру і знімай. Зйомка має бути надшвидкісна.

Сергій слухняно взяв кінокамеру. Раптом біля дверей заколисалося повітря, почувся громовий рик, і Антоній Ендотеліус побачив величезного звіра, який, широко роззявивши пащу, мчав на нього. Рука Антонія натиснула на гашетку ще до того, як він усвідомив, що діється. З жерла гармати вирвалося сліпучо-яскраве полум’я, в якому щез, немов легкий туман, могутній звір.

У кімнаті одразу ввімкнулися пожежні автомати і залили все потоками розбурханої піни.

— От і кінець, — стомлено мовив Антоній Ендотеліус. — Летіти на Рею з Блеріо вже не треба. Ти встиг зняти Фасеточника?

— Ні-і-і, — клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, відповів Сергій. — Не-е-е встиг.

— Нічого, — поблажливо заспокоїв його Антоній Ендотеліус. — Іншим разом устигнеш.

— Хіба буде інший раз? — спитав Сергій, і камера, виковзнувши з його рук, зникла в клубах піни.

— Цінний той експеримент, який можна повторити, — бадьоро заявив Антоній Ендотеліус.

Навіть крізь піну, що вкривала Сергієве обличчя, було видно, як він зблід.

— Коли треба, — тихо вимовив він, — я згоден.

— Молодець! — вигукнув Ендотеліус і ляснув онука по спині широкою, як лопата, долонею. — Я, запрошував Фіннебука робити швидкісну зйомку, але він злякався Фасеточника. А ти…

Блідність на Сергієвих щоках поступово змінилася на рум’янець.




ЧИТАЙТЕ КАЗКИ!


Блакитні двері, що вели в кухню, раптово щезли, і на порозі з’явилася Сидорина Іванівна.

— Ось поглянь! — гнівно проголосила вона, вимахуючи якимсь невеликим чорним предметом.

— Що це? — на мить відірвався од візора Антоній Ендотеліус, невдоволений тим, що йому перешкодили дивитись програму “Космос — далекий, космос — близький”.

Сидорина Іванівна, взявшись у боки, з викликом кивнула:

— І це називається — є чоловік у хаті! Чому ти досі не поміняєш цього дебільного кіберкухаря? На старості літ він геть з глузду з’їхав і втратив ті крихти вміння, які у нього колись вклали. Оце чорне, бридке й смердюче мало стати біфштексом.

— Справді недобре, — промовив старий космогатор, знову втупившись у візор, щоб не проґавити старт 105-ї міжзоряної.

— Неподобство! — прорвався крізь гуркіт стартових двигунів міжзоряного гіганта голос Сидорини Іванівни. — Зробиш ти щось нарешті чи ні?

Антоній Ендотеліус, приречено зітхнувши, одірвався од візора і запитав з виглядом мученика?

— Що саме?

— Заміниш цей брухт новою машиною! — випалила дружина. — Невже так важко знайти нового досконалого кібера?

Риси обличчя Антонія Ендотеліуса раптом стали неначе вирізьблені з граніту.

— Ні! — сказав він трубним голосом. — Цього не буде ніколи. Чуєш? Ніколи!

Сидорина Іванівна зміряла чоловіка здивованим поглядом.

— Ти ще не знаєш цих сучасних роботів! — не вгавав Антоній. — О, вони… вони… їх треба остерігатися!

— Роботів? Остерігатися? — пирхнула Сидорина Іванівна. — Очманів ти, чи що? Хіба можуть роботи заподіяти шкоду людині? Геть ти вижив з розуму на старості, точнісінько як цей кіберкухар!

Антоній Ендотеліус, побагровівши, замовк. Сергій почув голосну розмову, виглянув із сусідньої кімнати. Побачив насупленого діда, трохи засоромлену впливом своїх слів бабусю і вирішив виправити становище випробуваним способом: попросити діда, щоб розповів “найправдивішу історію”.

— Дідуню, — сказав він улесливо. — Чого ти так не любиш сучасних роботів? Мабуть, з цим пов’язана якась незвичайна історія? Розкажи.

На устах Антонія Ендотеліуса з’явилася квола усмішка.

— Та не така вже вона незвичайна, — пробував відмовлятись він, помітно злагіднівши.

— Розкажи, дідуню, будь ласка! Мені й бабусі дуже цікаво буде послухати, — Сергій подивився на Сидорину Іванівну, ніби шукаючи її підтримки.

— Розкажи вже, розкажи, чого там, — попросила й вона.

— Гаразд, слухайте.

Антоній натиснув на зелену, клавішу, і в кімнаті розлилося зеленувате сяйво, що створювало настрій для задушевної бесіди.

— Політ був спокійний, — почав свою розповідь. Ендотеліус— Вся апаратура працювала нормально. І раптом у маловивченому секторі ТД851А відмовив допоміжний бічний двигун. Нічого, серйозного: незначне порушення в еменації робочої рідини. Вирішив сісти на найближчу придатну планету підремонтуватися.

Сів на затишній галяві. Трава ніжно-зелена, довкола галявини ростуть розлогі кедри — така різновидність дерев часто трапляється на планетах з помірним кліматом.

Добув я інструмент і почав, не поспішаючи, поратися коло двигуна. Зненацька ліс наповнився тупотом безлічі ніг і голосними криками:

— Ось він! Тут! Та не туди, візьми на 27°58? ліворуч!

Я насторожився, хоч і був далекий від переляку. Антоній Ендотеліус не лякається ніколи і ні за яких обставин! Незабаром я помітив, що в лісі між деревами замиготіли якісь блискучі постаті. Роботи! Я знав, що роботи не можуть завдати шкоди людині, але мене насторожила надмірна увага до моєї персони. Вони обступили мене щільною металевою стіною і жваво заторохтіли на космолінгві:

— Людина! Живісінька! Моноцефальчик ти наш тетрапроцесусний!

Увага роботів була якась надмірна. Та я не надавав цьому значення, знаючи, що роботи зовсім безпечні для людини. Я попрямував до люка, щоб узяти пломбу-латку, і раптом… один з роботів заступив мені дорогу. Я спробував обминути його, все ще не розуміючи, що діється, проте він поштиво і водночас наполегливо зупинив мене й м’яко пророкотав:

— Вам не можна в корабель. Ви можете полетіти, а це дуже небезпечно для здоров’я. Дуже! А ми повинні оберігати вас від усіляких небезпек.

Хоч зі мною таке рідко трапляється, але тут я розгубився, не знаючи, як вийти із скрутного становища.

Так я опинився в полоні у роботів. Роботи ці попали на планету дуже давно, під час аварії корабля, на якому летіли моноцефальні гуманоїди. Роботи були запрограмовані на самовідтворення та самонавчання і мали пряме призначення: максимальне піклування про гуманоїдів.

Становище моє було жахливе. Мене тримали в абсолютно стерильній кімнаті, яку під час моєї відсутності опромінювала ультрафіолетом. Годували їжею, суворо дозованою за калоріями і вітамінами. Коли мене виводили на прогулянку, то при найменшому вітерці кілька роботів ставали з навітряного боку, закриваючи від протягів. Мені не давали читати, бо це, мовляв, перевтомлює нервову “систему. У мене забрали мою знамениту люльку — нікотин дуже шкідливий для організму. Про політ у космос годі було й думати, і не тільки тому, що це могло зашкодити організмові, а ще й тому, що роботи боялися втратити того, про кого приємно дбати.

Минув місяць. А мені здалося — сторіччя. Роботи чомусь усе частіше цікавились станом мого здоров’я. Питання ці ставали щораз надокучливіші й закінчувались досить дивною фразою:

— Якщо ви здорові, то чому ж… — тут вони сором’язливо замовкли.

— Що “то чому ж”? — нарешті не витримав я.

— Чому ж ви не ділитесь? — витиснув із себе один робот-нянька.

Ця фраза приголомшила мене, та незабаром я зробив висновок: істоти, що створили роботів, розмножувались поділом! Цю особливість треба було використати, в ній я інтуїтивно відчував шлях до порятунку.

— Ось що, братику, — сказав якось я черговому роботу, — я згоден ділитися.

Від радісного збудження робот весь заіскрився і побіг міняти запобіжники.

Незабаром мене оточила юрба роботів. Усі вони радісно галасували.

— Тихо! — владно сказав я. — Я буду ділитися! Тільки за однієї умови…

Роботи завмерли.

— Щоб кожна з моїх половин після поділу могла регенерувати і нормально розвиватися, мені потрібна жива вода.

— Ми нічого не знаємо про таку воду, — відповіли роботи. — Тим, хто нас створив, не потрібна була жива вода. Ваше повідомлення суперечить нашим даним, у нас виникає сумнів щодо його істинності.







— Ви сумніваєтесь? — з почуттям враженої гідності вигукнув я. — Ну, гаразд, я доведу вам! Ви ж не будете заперечувати, що до польоту, я не знав про ваше існування і тому наперед підготуватися до зустрічі, тим більше до такої розмови, я не міг.

Роботи були сильні в логіці, тому дружно погодились.

— Коли це так, — натхненно він я далі, — то ви повинні будете повірити тій інформації, яка є в науковій книжці, що зберігається на борту корабля.

Ви знаєте, що пілоти часто беруть у політ улюблені книжки. Того разу я прихопив книжку з казкою про живу і мертву воду.

Роботи уважно простудіювали книжку і повірили мені.

— Документальне джерело, — шанобливо казали вони про книжку.

З того дня роботи невтомно синтезували універсальну живу воду. Експериментувати на мені кібери не зважувались. Вони розпилювали лазером свого співбрата і збризкували добутою рідиною. Так тривало досить довго, і роботів ставало чимраз менше. Нарешті лишився тільки один.

Якось уранці він прибіг до мене із склянкою зеленкуватої рідини і радісно закричав:

— Судячи з аналізів і обчислень, це має бути те, що вам треба!

— Що ж, — сказав я, — зараз перевіримо!..

Вже через півгодини я вилетів з ненависної мені планети, забравши з собою скляночку з зеленкуватою рідиною. Ця рідина має надзвичайні відновлювальні властивості. Її називають еліксиром Ендотеліуса. І цілком справедливо. Адже це я напоумив роботів синтезувати препарат.

Одначе після польоту на ту планету я недолюблював надто розумних роботів. Навіть якщо це кіберкухар.




ЛЮБИТЬ — НЕ ЛЮБИТЬ…


Сидорина Іванівна смикнула Антонія Ендотеліуса за рукав.

— Ходімо на кухню, допоможеш програму для кібера скласти. Підслуховувати негарно.

— Та почекай, — відмахнувся Антоній Ендотеліус, уважно до чогось прислухаючись. — Милослава допоможе. Без мене впораєтесь, гостей не так уже й багато.

— Твій дід — той самий Антоній Ендотеліус, космогатор? — долинуло крізь нещільно причинені двері.

— Авжеж, — з гордістю відповів Сергій.

Антоній Ендотеліус не витримав: прибравши поважного вигляду, він недбало ввійшов у сусідню кімнату.

— Розважаєтесь? — привітно всміхаючись, звернувся він до гостей, які розглядали сімейний альбом із старовинними кольоровими фотографіями.

— Так, дуже цікавий альбом, — чемно відповіли гості, дві молоді пари.

— Дідуню, ми дивились вашу весільну фотографію, на ній ти зовсім лисий, — в голосі онука вчувалася прикрість. — Одне слово, у декого виникли сумніви щодо ідентичності людини в формі космогатора на фотографії і твоєї особи…

Гості ніяково переглянулися.

— Ні, чому ж? — невпевнено запротестували вони.

Антоній Ендотеліус вислухав слова внука, і на обличчі його застигла усмішка японського дипломата.

— В принципі молоді люди мають слушність, — Антоній намагався говорити невимушено. — Гасло молодих: “Усе піддавай сумніву”.

— Дідуню! — заблагав Сергій. — Не для того я це сказав, щоб тебе образити. Ти — чудовий оповідач! Розкажи, як сталося, що ти полисів, а потім у тебе знову виросла чуприна?

— Що ж, — погодився Антоній Ендотеліус. — Можу розказати, як усе це було. Все, либонь, почалося з того польоту, під час якого у мене вийшли з ладу майже всі навігаційні прилади і половина двигунів. Я не буду повторюватись, докладно розповідаючи про це, політ давно став класичним і ввійшов у всі підручники з астронавігації. Тоді я дослідив структуру шарового нагромадження, щоб з’ясувати причини неймовірно сильних сплесків гамма і рентгенактивності. Тепер ми знаємо, що вони виникають під час удару міжзоряного газу із антиречовини об поверхню нейтронної зорі чи при падінні на “чорну зірку”. Але тоді… Я почав про щось здогадуватись, коли обшивка корабля через анігіляцію розпеклася до критичної температури. Я ліг на зворотний курс, проте анігіляція встигла зробити своє.

Цілий місяць я летів на Землю на одній третині швидкості, майже наосліп і вперше гостро відчув, яка неміцна шкаралупа корабля, який ворожий до нас космос. Не вірте пустому вихвалянню, позі, грі на публіку. В космос ідуть, щоб вирвати у нього нові знання. Якщо це вдається — космогатор щасливий.

Перші три дні я летів, зорієнтувавшись тільки приблизно, на четвертий день лазер-розвідувальні установки засікли мій корабель. Із станції говорила дівчина, вона давала мені правильні координати, ненабридливо заспокоювала, розповідала про останні земні новини. Кожного дня чув я її глибокий, ніжний голос, що став для мене втіленням дбайливої мудрої Землі.

Одразу ж після посадки я помчав на станцію, щоб подякувати цій чудовій дівчинці. Два диспетчери в пультовій, почувши, чого я прийшов, багатозначно перезирнулися і залилися сміхом, який здався мені цілком ідіотським. Глянувши на моє обличчя, вони зразу замовкли і пояснили, що ніякої дівчини не було. Голос був синтезований комп’ютером, за певною програмою. З жінками-космонавтами, які зазнали аварії, машина говорить приємним чоловічим голосом. На думку космопсихологів, це прискорює стабілізацію емоційних реакцій.







Із станції я пішов пригнічений.

За інструкцією, після польоту з навантаженням першого ступеня мені належала тижнева відпустка в Зоні Відпочинку. Я похмуро ввійшов у пропускник, заповнив анкету і подався на медогляд. Лікар була молода дівчина. Я розгублено привітався, вона відповіла, щось мені сказала, і враз серце моє стислось, у скронях застукотів тугий пульс.

— Чого ж ви завмерли? — усміхнулась вона.

Який збіг обставин! Це був той самий голос. Знайомий голос дівчини із станції.

— Що? — тупо спитав я, ледве ворушачи занімілим язиком.

Вигляд у мене був, певне, досить безглуздий, бо дівчина глянула на мене з подивом. Напевне, поводився я не так, як мав поводитись справжній космогатор, якими нас уявляють ось такі молоденькі дівчата.

Тиждень промайнув, як у тумані. Дівчина відхилила мої несміливі спроби познайомитися ближче. Це доводило мене до відчаю. Безсоння, правда, у мене не було, і апетит я не втратив — все-таки зіграло свою роль те, що в космошколі нас готували до стресових ситуацій. Але в мене проявились інші ознаки закоханості: я пробував писати вірші, хоч раніше ніколи цим не займався. Бродив по зоні, натикаючись на дерева й лавки, і намагався скласти бодай рядок. У голову лізло чуже, десь уже чуте: “Любов настане ненароком”, “У кохання, як у пташки крила”, і геть уже ні в тин ні в ворота “Коханню вік усяк підвладний”.

Одне слово, закоханий я був по самі вуха і все ж не міг добитися згоди на побачення.

У Центрі мені дали нове завдання: летіти на об’єкт ЗО-273. Там, за припущеннями астрономів, мав бути потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.

Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. Її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь.? А якщо невиразне “будемо друзями”? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план..

Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза квазаром, до того ж усі спостережувані події відбуватимуться в прискореному темпі. Мій план. був такий: я лечу до квазара, стежачи через екран зовнішнього зв’язку за всім, що відбувається в кораблі. Тільки-но колапс змінюватиметься антиколапсом, хвиля, викликана розширенням, відкине мене від квазара. От і все, простий і ясний план! Я одразу ж узявся його здійснювати: сів у малу ракету-розвідник і помчав до квазара.

Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.

— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.

І що я побачив? Побачив, як вона обнімав якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…

“Рятувальник, напевно”, — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.

Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.

Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:

— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?

Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.

Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.

— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.

— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…

— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.

— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?

Сидорина Іванівна кивнула.

— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.

Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.




ПОДВИГИ ГЕРАКЛА


Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.

— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус — Може, я знаю?

— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок “Я обираю професію”. Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.

— О, знайти її дуже легко, — сказав Антоній. — Люлька лежить у четвертій шухляді третього ряду в коробці з-під марсіанської в’яленої рибини з написом: “Зразки мінералів”.

Сергій висунув потрібну шухляду і, шукаючи коробку, помітив значок з голографічним зображенням Венери Таврійської.

— Дідуню, — зацікавлено мовив він. — Звідки у тебе значок з емблемою з’їзду істориків-елладологів?

— Не змушуй мене бути нескромним, — недбало кинув Антоній Ендотеліус. — Та коли ти наполягаєш, я, розкажу. Ти знаєш про незвичайну різнобічність моїх інтересів. Колись мені випало дуже прислужитись історії, і за це один із видатних учених — знавців історії Стародавньої Греції — запросив мене на з’їзд елладологів як почесного гостя.

Забувши про мету своїх пошуків, Сергій випростався і звернув на діда погляд, в якому загорілася цікавість.

— Розкажи! — видихнув він.

— Розказати? — пирхнув старий космогатор. — Розказати я можу, та чи варто видавати мої спогади?

На обличчі онука з’явився вираз подиву.

— Не розумію… Я опублікував книжку твоїх спогадів, і ти, прочитавши її, здається, був задоволений.

— Бачиш, Сергійку, якось мені треба було терміново поговорити з бабусею, і я підключився до відеона першого ярусу ЦУМу. Ти ж знаєш бабусю — вона любить ходити по магазинах. І от я випадково почув розмову двох молодих продавщиць-операторів. Це було обурливо!..

— Про що ж вони говорили? — спантеличено спитав Сергій.

— Вони називали мене Мюнгхаузеном двадцять другого сторіччя, а мої найправдивіші розповіді — “химерними небилицями”!

— А я ж тут при чому? — і далі не розумів Сергій.

— А при тому, — менторським тоном промовив Антоній Ендотеліус, — що, видаючи мої спогади, ти мав би в передмові сказати: всі розповіді Антонія Ендотеліуса — щира правда.

— Гаразд, — з готовністю погодився Сергій. — Наступного разу я, виправлю свою помилку. Розповідай?

Антоній Ендотеліус підвівся, підійшов до вікна і натиснув на білу планку — пластик шибки став геть прозорим. З вікна було видно, як на кам’янистий берег накочуються смарагдові вали з пінистими гребенями.

— Люди як хвилі, — неголосно сказав Антоній. — Окрема хвиля накочується на берег і відходить нібито безслідно. Але за нею йде інша, і за мільйони років невпинної роботи хвилі лишають у береговому граніті разючі сліди. Так і люди… Покоління за поколінням вносять вони свою частку праці у вселюдську скарбницю, змінюючи лице планети і змінюючись самі. Так твориться історія. Часом я заздрю історикам, надзвичайно цікава у них професія. Так само, як детективи минулого, вони за окремими “речовими доказами” відтворюють живу історію… Все почалося з візиту до мене професора Ергіна, який у той час вів археологічні розкопки в районі стародавніх Мікен. Професор прийшов без попередження. Він був дуже схвильований, і на його аскетичному обличчі грав старечий рум’янець.

— Заспокойтеся, шановний професоре, — звернувся я до нього. — Розкажіть докладно, за яких обставин знайдено рукавицю?

— В тому, як її знайшли, не було нічого особливого, — з запалом заговорив він, і раптом, збентежившись, здивовано запитав: — Але звідки ви знаєте про це?

— Якщо вам цікаво, я відповім, — сказав я, намагаючись приховати вдоволену усмішку. — Насамперед деякі висновки можна зробити з самого факту вашого несподіваного візиту до мене, фахівця в розгадуванні незвичайних загадок., Якщо до мене приходить схвильований професор-елладолог, то сталося щось надзвичайне: через якісь дрібниці ви нізащо б не відірвалися від роботи по розкопках стародавніх Мікен. З правої кишені у вас виглядає рукавиця. Такі рукавиці з надміцного будинилу стали випускати лише місяців зо три тому. А вигляд у неї такий, ніби вона сотні років пролежала в землі. Висновок напрошується сам собою: при розкопках Мікен ви знайшли цю рукавицю.

— Так, так, — закивав професор — Знахідку можна датувати сьомим, сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла…







Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.

Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.

— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.

Що й казати, моя спроба, щось пояснити була досить жалюгідна.

Професор відвів очі вбік.

— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.

Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.

Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.

— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.

Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:

— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.

Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.

В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.

— Вітаю вас, громадяни, — промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.

— Вітаємо й тебе, незнайомцю, — з гідністю відповіли греки.

— Вибачте, ви не скажете… — звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:

— Вітаю тебе, о чужоземцю!

Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.

— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!

— Дуже приємно, — ввічливо вклонився я. — А мене звати…

— Не треба, — величним жестом перервав мене чоловічок. — Я бачу твоє ім’я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!

Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.

Зверху на передньому агрегаті було написано: “Геракл”, що означало “генератор автономний квантовий лінійний”. Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:

— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він. — Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?

Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.

— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах, — поблажливо сказав він. — Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.







За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.

— Чи знаєш ти, о Геракле, — гугнявив він, набивши рот їжею, — що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому судилося за моїм дорученням звершити славні подвиги. Поважаю дельфійського оракула, він рідко помиляється. Чи не про тебе часом було його пророцтво?

— Мені здається, не про мене, — насторожився я. — Я маю трохи інші плани.

— От, от, — з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей. — Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.

Я відчув щось недобре.

— Так от, — вів далі царьок, — ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже, дорожиш. Поки не виконаєш моїх— доручень — не віддам.

Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні в минуле можуть бути порушені причинно-наслідкові зв’язки. Я вирішив вступити в переговори.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.

— Слухай же, — поквапливо заговорив він. — Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!

Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.

— Згоден, — стримано відповів я, — але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.

Всі здивовано переглянулися і знизали, плечима.

— Ні… не знаємо… Не чули…

Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, Списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.

Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту, я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину; Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.

— Бідолаха, — сказав я співчутливо. — Охляв же ти!

Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В ній нікого не було.

— Нема твого господаря, — сказав я псові. — У ваш вік постійних воєн це й не дивно.

Пес жалібно заскімлив.

— Ех ти, Цербере, — поплескав я його по спині. — Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.

Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів вія зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:

— Шукай, Цербере, шукай!

Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували, гіллям і листям. Я став швидко вивільняти машину із схованки. Цербер, ніби розуміючи мене, розгрібав листя передніми лапами.

Раптом від міських воріт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.

Я швидко, вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам’ятатись, як опинився дома.

Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу. Так ми розгадали Дві загадки.

— Чому дві? — спитав Сергій. — Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?

— Друга? — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.

Сергій теж усміхнувся.

— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?

Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:

— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: “Де початок того кінця, де кінчається початок?” На це питання ще ніхто не відповів.

Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.




ЗАБОРОНЕНИЙ ПЛІД


Антоній Ендотеліус-молодший позіхнув, делікатно прикривши долонею рот, і недбало поклацав тумблером зовнішнього огляду. На екрані з’являлась і гасла картина чужого зоряного світу.

— Через тиждень кінчається строк покарання. Знову літатиму у Далекому Космосі. Боже мій, на цих транспортниках така нудьга!

— Угу, — погодився другий пілот, не перестаючи полірувати нігті.

Запала довга мовчанка.

— Через півгодини гальмування, — сказав нарешті пілот, глянувши на хронометр. — Як ви думаєте, нам потрібен буде енергозахист?

— Думаю, що ні, — замислено відповів Ендотеліус. — Хоча ці дияволи стали змінюватися ще швидше під дією космічної радіації. У всякому разі з Бази нас би повідомили про будь-які небезпечні зміни.

— Нічого собі діла творяться, — збляклим голосом зауважив другий пілот. — Якби кому розказати про це років чотири тому, не повірили б, засміяли б!

— Ваша правда, Мозель. — Антоній Ендотеліус покивав головою. — Історія ця надзвичайно дивовижна, і я знаю про неї з першого джерела.

— Дуже цікаво, — сухо промовив Мозель.

— Вам і справді буде цікаво довідатись про деталі, -дивлячись відчуженим поглядом убік, сказав Антоній Ендотеліус. — Мабуть, усе почалось з того, що переселенці на Гері затужили за Землею. Геру пристосували для життя людини, заатмосферили, але… Чи не вистачило якихось мікроелементів, чи то їх було надміру, та жодна земна рослина, крім особливого сорту пшениці, там не прижилась. А треба вам сказати, що переселенці, як виявилось, були страшенно сентиментальними людьми. Вони сумували за земною природою, а найбільше за яблунями. Їм ввижалися яблуневі сади в піні біло-рожевих з ніжними пахощами квітів: вони жували синтетичну їжу, і щелепи їхні зводило від самої згадки про смак справжнього яблука. Так уже влаштована людина: їй край потрібне саме те, чого дістати неможливо. Раз яблуко вже підвело людину. Це був другий випадок.

Місцеві жителі дали завдання своїм генним інженерам: створити сорт яблунь, які могли б рости і рясно родити на Гері. Треба віддати належне інженерам: всього лиш за рік сорт був знайдений. У клітини дерева пересадили гени спадкового апарата азотфіксуючих рослин, і яблуні могли засвоювати азот безпосередньо з повітря. Крім того, яблуням прищепили примітивну нервову систему, і вони могли пересуватися в пошуках кращого місця, витягаючи корені з однієї ділянки грунту і встромляючи їх в іншу. Розмножувались вони не тільки насінням, а й вегетативним способом, як малина.

Перший урожай був святом для всієї планети. Люди ще не усвідомлювали небезпечності становища. У яблунь на Гері не було природних конкурентів: ці яблуні забезпечувались небувалим високоефективним апаратом живлення, пересування і розмноження. За короткий час уся поверхня Гери вкрилась яблуневими садами. На полях, витісняючи пшеницю, в дворах, на вулицях, ламаючи асфальт, енергійно проростали яблуневі паростки. Росли вони швидше за бамбук і були витриваліші, ніж лишайник. Коли яблуні цвіли, дурманний запах не давав дихати, виникала сила-силенна алергійних захворювань дихальних шляхів. Настав час, коли люди були змушені виходити надвір у протигазах. Це переповнило чашу їхнього терпіння. Переселенці були готові на все, аби тільки позбутися цих, колись таких жаданих, яблунь. Вони звернулися до мене із слізним проханням, щоб я допоміг їм — на той час я вже був широковідомий у всій Галактиці та її околицях як найкращий пілот і найвинахідливіший з людей. Не в моїх звичках не допомогти людям у біді. Після недовгих роздумів я запропонував біологічний метод боротьби. Вони прийняли мою пропозицію з захопленням і вдячністю. Хочу нагадати, що я взяв на себе величезну відповідальність, адже Екзобіологічна Рада заборонила вивозити за межі Землі будь-яку живність без особливого на те дозволу. Та мешканцям Гери було ніколи, вони буквально задихалися. І я пішов заради них на ризик, — Антоній Ендотеліус гордо підвів голову. — На Землі я заповнив усі вантажні відсіки живими гусеницями: де і як я їх дістав — не буду розказувати, це вже інша історія. Але я добув цих гусениць, привіз на Геру і випустив на волю.







Спочатку наслідки перевершили всі сподівання. Гусінь успішно знищувала яблуні й страшенно швидко розмножувалась. Коли яблунь лишилося зовсім небагато, гусениці заходилися так само несамовито знищувати пшеницю. Мабуть, коли я їх віз у вантажному відсіку, вони попали під дію космічного випромінювання і мутирували. Мешканці Гери запанікували. Дуже скоро вони винайшли препарат, який руйнує ДНК — субстрат спадковості, обробили ним поверхню планети. Наслідки цих дій були невтішні. Гусениці не пропали. Під дією препарату вони ще більше мутирували, зазнали змін і яблуні. У деяких яблунь з’явилась пристосувальна здатність дрібно вібрувати гілками — в такий спосіб вони струшували гусінь на землю. Самі яблуні стали значно вищі — падаючи з більшої висоти, гусениці більше травмувалися. Але ті теж пристосувалися. У них з’явилися перетинчасті крила, на яких гусениці легко планерували з гілки на гілку. Так із змінним успіхом тривала боротьба гусениць з яблунями. Проте гусінь видозмінювалась скоріше, ніж яблуні. Кінець яблунь як виду настав тоді, коли з’явилися перші гусениці, які пересувалися з допомогою реактивної віддачі і могли пожирати деревину. Вільно рухаючись у просторі, вони пронизували дерево на будь-яку глибину з допомогою вібруючого наросту на голові, міцнішого, ніж сталь.

Якщо на початку ці події просто були неприємні місцевим мешканцям, то незабаром вони набули характеру стихійного лиха. Гусениці псували стіни будинків, продірявлювали цінну апаратуру, а якось навіть убили людину. Поранення було схоже на кульове. Маленький вхідний отвір і трохи більший — вихідний. По всій планеті оголосили надзвичайне становище. Рада зобов’язала всіх за межами приміщень носити скафандри посиленого захисту. Десь через місяць до Ради стали надходити відомості, що гусениць бачили в навколопланетному космосі. Вони атакували, правда, безуспішно, транспорт. Це стало відомо громадськості Землі, мене звинуватили в навмисному злочині і на три роки посадили пілотувати старі тихохідні транспортники, на яких з Гери вивозять людей…

— І мене на три роки запхали в це корито, — раптом зізнався другий пілот і скрушно похитав головою.

— А вас за що? — здивовано вигукнув Антоній Ендотеліус.

— Це я винайшов препарат, через який сталися мутації, — зітхнувши, відповів Мозель. — За обчисленнями, гусінь мала загинути, але, очевидно, я неправильно визначив дозу.

З уст Антонія мало не зірвалося зауваження, та в цей час засвітилися вогники на пульті. Це ввімкнулося захисне поле. Антоній відкинувся на потерту спинку крісла і з огидою подивився на екран зовнішнього огляду, на якому з’явилися, звиваючись, блискучі тіла гусениць.

— Яка бридота! І все-таки я знайшов спосіб знищити цю погань!

Мозель запитально подивився на Антонія Ендотеліуса.

— Бачите, — вдоволено усміхаючись, промовив той, — я врахував, що гусениці із травоїдних перетворилися на всеїдних, хоча спадковий потяг до яблунь і яблук у них лишився. На поверхню планети я опущу великий контейнер з яблучною есенцією. На запах злетять-ся гусениці. Напившись, вони пахнутимуть яблуками — таким~бажаним для всіх гусениць делікатесом. І їх розтерзають свої ж родичі. Але переможці в свою чергу теж стануть пахнути яблуками. Так вони й знищать одні одних.

— Здорово придумано! — захоплено вигукнув другий пілот.

— Здорово то воно здорово, як і все, що я придумую. Та мене все-таки цікавлять кінцеві наслідки, — замислено промовив Антоній Ендотеліус— Деякі гусениці лишаться. Це будуть найсильніші і найспритніші гусениці-переможці. От з ними як боротися?

На табло спалахнув напис: “Через двадцять секунд гальмування”. Антоній Ендотеліус не кваплячись застебнув ремені і поклав руки на пульт. Раптом його обличчя осяяла усмішка.

— Еврика! — вигукнув він. — Послухайте, Мозель, є елементарно просте розв’язання! Гусениці мають проходити стадію личинки і лялечки, а без повітря це неможливо. Що, як ми атмосферу Гери… заберемо? Треба піти на це. Гера для життя людини все одно непридатна. Коли планета очиститься, ми знову заатмосферимо її, і живіть на ній собі на втіху, вирощуйте, що заманеться. Якщо захочете, то знову улюблені яблуні, бажано тільки не такі живучі, як зробили їх генні інженери.

— Тільки не яблуні!.. — здригнувшись, відповів Мозель. — Усе що завгодно, тільки не яблуні!




МАТОДИ І СТАРИЙ КОСМОГАТОР


— Який я радий, який я радий! — Антоній Ендотеліусмолодший метушливо садовив гостей у крісла. — Дуже добре, Сергійку, що ти надумав провідати мене та ще й з товаришем.

Онук у відповідь пробурмотів щось невиразне.

— А чого не попередив старого? Сюрприз хотів зробити? Молодець! А рукавички чого не скидаєте? Тепло ж.

— Мода, дідуню, — хрипко відповів Сергіїв приятель.

— Ну, коли мода, — з розумінням розвів руками старий космогатор. — Ви хвилиночку посидьте самі, а я приготую каву по-гуарамськи. Таку, як ти любиш, Сергійку.

Незабаром хазяїн повернувся, тримаючи худими довгими пальцями тацю з трьома чашечками Кави.

— Може, хлоп’ята, на терасі поснідаємо? Там морський вітерець повіває і люлечку можна викурити, нікому не заважаючи.

Онук з товаришем перезирнулися.

— Ну що ти, дідуню! Тут так затишно. А дим твоєї люльки нам зовсім не заважатиме, навпаки, нагадуватиме давні часи.

Антоній Ендотеліус, загадково примружившись, подивився на онука.

— Чим би вас трохи розважити? — мовив він замріяно, набиваючи люльку. — Розкажу вам одну історію, яка колись трапилась зі мною.

— Розкажіть, розкажіть! — в один голос підхопили онук та його товариш. — Про матодів.

— Добре, — погодився старий космогатор.

Він зручніше вмостився у кріслі, закурив люльку і, замислено дивлячись на клуби диму, почав розповідати.

— Я не буду вам нагадувати про те, що в свій час мене вважали найкращим Надзвичайним Інспектором. Ім’я моє було відоме по всій Галактиці і навіть за її межами. Я розгадував най загадковіші події. Це тепер я немічний і старий, багато що став забувати, пам’ять уже не та. А колись… А втім, із скромності я не буду більше акцентувати вашу увагу на своїх безсумнівних, але, на жаль, колишніх заслугах. Отже, тільки факти. Добре пам’ятаю: літній ранок тридцять першого липня, десята година, п’ятдесят дві хвилин, три секунди. Спалахує екран відеона. Я впізнаю обличчя старшого експерта по зовнішніх перевезеннях. Обличчя його бліде, під очима залягли тіні, голос тремтить.

— Потрібна ваша допомога, — каже він, ледве привітавшись.

— Я готовий, — відповідаю. — Допоможу вам знайти ваговоз, який пропав при загадкових обставинах.

Інспектор Елдер не раз пересвідчувався в моїй винятковій проникливості, але й цього разу не міг стриматися від вигуку здивування:

— Як ви здогадалися?

— О, це дуже просто, — недбало кинув я. — По-перше, в моїй енциклопедичній пам’яті зафіксовано, що двадцять дев’ятого липня повертаються далекі ваговози. По-друге, ваш вигляд свідчить про те, що ви не спите зо дві доби, тобто з двадцять дев’ятого липня. Потрете, ваша голова повернута вбік. Це через те, що ви дві доби намагалися зв’язатися з ваговозами, а екрани зв’язку з ваговозами стоять трохи праворуч. Проаналізувавши все це, я дійшов висновку, що один з ваговозів не повернувся. І, нарешті, якщо ви звернулися по допомогу до мене, значить, зникнення ваговоза, було загадковим.

— Геніально! — не втримався Елдер. — І водночас як просто!

— Все геніальне — просте, — скромно мовив я. — Тепер розкажіть усе докладніше.

І ось що розповів старший експерт. Не повернувся на базу фотонний нуль-ваговоз 98/117, якого пілотував Василь Сазонов. І раніше його польоти були не зовсім звичайними, але цьому не надавали особливого значення. То він повертався на кілька годин раніше ніж слід було, то прилітав зовсім не стомлений і засмаглий із найближчого рейсу. Засмаглий! А в секторі АС 325 Б/84, куди він літав, немає жодної пристойної яскравої зірки, яка б випромінювала ультрафіолет. Усі зірки — червоні, з температурою фотосфери набагато нижчою, ніж шість тисяч градусів. Під такими не засмагнеш!

Поговоривши з Елдером, я пішов до інформотеки й переглянув деякі потрібні мені матеріали.

Наступного дня я вирушив на космодром. Мій корабель, оснащений надпотужними двигунами, стояв у найглухішому закутку. Крізь бетонні плити, на яких стояв корабель, вибивалася жорстка трава. Люк ледве відкрився. Зайшов я в рубку — боже ти мій! Що це?.. Страшне запустіння! На всьому лежить шар пилюки завтовшки з палець, скрізь павутиння, літають мухи, завбільшки майже такі, як горобці. Мабуть, мутанти! А павуки! Ви уявляєте, яким має бути павук, щоб зловити таку мушку? Насилу я дав всьому лад, завантажив ракету і вирушив у сектор АС 325 Б/84. Справді, ваговоз ніби у воду впав. Раптом гравіметр став показувати наявність гравіполя великої напруги. Якась маса сильно притягала ракету. Спочатку я не надав цьому особливого значення, але гравітація швидко наростала. Я з властивим мені спокоєм вирішив увімкнути маневрові двигуни, щоб розвернутися дюзами основного двигуна до джерела гравітації. Але — о жах! — натиснувши на клавіші, я не почув знайомого гуркоту зі свистом. Маневрові двигуни не працювали! Я блискавично ввімкнув дефектор, і на екрані з’явився напис: “Не спрацював контакт № 173 ланцюга № 25”. Я кинувся до ланцюга № 25 і, ламаючи нігті, зірвав кришку. На електродах товстим шаром лежала павутина. Вона, як діелектрик, стала на перешкоді замиканню контактів. Почистивши контакти, я побіг у рубку. Та було вже пізно. З показників гравіметра стало ясно, що годі навіть думати вирватися з могутніх гравітаційних обіймів чорної зірки. Так, це була чорна зірка, неймовірно велика сила притягання якої згортає час і простір у тугий кокон, звідки не може вирватися навіть світло.

Мій мозок працює так швидко, що не поступається навіть перед електронно-обчислювальною машиною, однак того разу я міркував страшенно довго. І все-таки надзвичайно складна проблема була розв’язана. Я пригадав давню-предавню теорію: якщо летіти до центра чорної зірки з достатнім прискоренням, то можна досягти швидкості, яка перевершує світлову. Внаслідок цього об’єкт опиняється в іншій фізичній реальності, де час пливе в зворотному напрямку.

Не роздумуючи більше ні секунди, я ввімкнув двигуни на повну потужність і помчав до центра чорної зірки. На якийсь час я поринув у забуття; коли отямився, то виявилось, що ракета з величезною швидкістю, яка, проте, дедалі зменшувалась, віддаляється від чорної зірки. Довкола був безмежний космос. Рівно сяяли зірки, схожі на сонце. Мій погляд упав на корабельний хронометр — секундна стрілка рухалася в зворотному напрямку.

І тут мені сяйнула думка. Ось вона, розгадка того, чому пілот Василь Сазонов повертався раніше, ніж слід було, засмаглий і невтомлений. Непогано, придумав! Де ж планета, на якій він відпочивав? Моя незрівнянна інтуїція підказала мені, що це має бути планета земного типу. На таку планету я й полетів. Кілька днів минуло в марних пошуках. Випадково на дереві, що росло неподалік від місця посадки, я побачив напис, вирізаний складаним ножем: “Тут був Вася”. Був! А де ж він зараз? Треба негайно обстежити інші планети. Я ввійшов у корабель і вже мав намір стартувати, як майже поряд з гуркотом опустився фотонний нуль-ваговоз. З ваговоза вийшов… Вася. Першим моїм бажанням було вискочити з корабля, назустріч пілотові, та, глянувши на нього уважніше, я не зробив цього.

Я зрозумів, що це був не Вася. Це був… матод. Я встиг розгледіти кігті на його руках.

Онукова рука здригнулась, і кава розлилася на скатертину. Космогатор захоплено вів далі:

— Недаремно я пробув цілий день в інформотеці. Мені, стало відомо, що на деяких околицях Галактики траплялися сутички з матодами — істотами злими і страшенно мстивими. Природа наділила їх лихим розумом і здатністю змінювати форму свого тіла. За бажанням вони могли прийняти подобу будь-якої тварини і навіть людини. Так, так, друзі мої, не дивуйтеся, навіть людини! Єдине, що могло їх викрити, — це кігті, які міцністю перевершували сталь.

Я передав матоду по рації, що вийти не зможу, бо підвернув ногу, і запропонував разом летіти на Базу. “Вася”, повагавшись, погодився. Ми полетіли паралельними курсами. Я уважно стежив за діями мого супутника і вчасно помітив, що ваговоз почав розвертатися до мене головними дюзами. “Еге, голубчику, — подумав я, — видно, ти хочеш мене підсмажити!” Мій корабель мав більшу маневреність, і я встиг випередити матода. Я розвернув корабель і вдарив по ваговозу вогнем з обох дюз. Його обшивка танула, наче масло. Вибухом матода викинуло з кабіни, але він ухитрився, як п’явка, вчепитися за обшивку мого корабля. Його кігті лишали глибокі борозни на обшивці. Я пробував захопити матода маніпулятором і кинути його в ізоляційну камеру. Але матод рвонувся і, залишивши в маніпуляторах свій кіготь, став поволі віддалятися від корабля. Так закінчилась моя зустріч з цим перевертнем.

Тепер про справжнього Васю… Цей ледар довідпочивався до того, що опинився в давно минулому часі і змушений був вилетіти в час реальний, щоб дочекатися моменту, коли можна було б повернутися на Базу. Кілька місяців він просидів на одному з супутників Юпітера, граючи з аборигенами в шашки-піддавки та інші інтелектуальні ігри. Отоді матод і вкрав його ваговоза, скориставшись із легковажності пілота.

Матодів кіготь зберігається в мене під склом у сусідній кімнаті. Якщо вам цікаво, можете подивитися. Прошу.







Вклонившись із старомодною грацією, Антоній Ендотеліус пропустив гостей уперед. Гості квапливо ввійшли до кімнати. Старий космогатор швидко натиснув кнопку біля входу, і груба сталева брила впала згори, закривши гостям шлях назад.

На стіні засвітився екран, з якого іронічно всміхався Ендотеліус-молодший, старий космогатор, колишній Надзвичайний Інспектор.

— Ви дуже необережні, панове матоди, — глузливо мовив вів. — Знаючи вашу мстивість, я давно чекав на вас. Але кривава помста не вдалася з вашої ж вини. Вас виказали насамперед ваші рукавички, під якими ви сховали свої кігті. Безглуздо! Хто ж у таку погоду носить рукавички? Я добре знаю свого онука: він так сліпо не кориться моді. Тепер про каву. Каву по-гуарамськи не може випити жодна людина, крім мене. Її п’ють мешканці Гуарама, які мають надміцний семишаровий шлунок. А моя люлька?.. Тютюн, який я курю, зроблено з деревини псевдодуба. Дим з моєї люльки такий ядучий, що від нього якось загинув навіть Космічний Кашалот. А ви почали вихваляти аромат цього диму.

Матоди всім тілом бились в двері зачиненої кімнати, дерли її кігтями і вили так страшно, що навіть за броньованими дверима ставало моторошно.

— Я вас залишаю і сподіваюсь, що ви не ображатиметесь на мене за це, — всміхнувся Антоній Ендотеліус. — Піду повідомлю Раду про свій вилов. Нехай присилають комісію.




ПРО ВСЯК ВИПАДОК


— Ви не питаєте, навіщо я вас викликав? — Щоки начальника управління порожевіли — він був молодий і не вмів приховувати почуттів.

— Думаю, Фрагус, що ви мені про це скажете самі, — байдуже відповів космогатор Антоній Ендотеліус-молодший.

Начальник зніяковів ще більше.

— Ви… ви… — затинаючись, мовив він. — Може, ви… ну… я маю на увазі моє призначення. Але не думайте, що вас недооцінили. Як начальник управління, безперечно, ви були б на голову вищі за мене. Але ж таких виконавців, як ви, таких віртуозів просто немає, і через те…

Ендотеліус заперечливо махнув рукою.

— Стривайте, Фрагус, ви мені просто лестите. Як найскромніша людина в управлінні, не можу вам цього дозволити, хоча, як найправдивіша людина в об’єднанні, мушу сказати, що в ваших словах щось та є.

На обличчі Ендотеліуса з’явився звичайний добродушний вираз, на губах заграла усмішка.

— Ну, гаразд, — сказав Фрагус, — тоді до діла. До нас дійшли чутки, ніби на одній з планет нашого Всесвіту, Каріні, порушується ізомірність простору. Повторюю: це тільки чутки, неофіційні відомості, але наслідки можуть бути такі серйозні, що необхідна ретельна перевірка. Якщо порушується ізомірність простору, починає підводити і математичний апарат: у множинності, де еквівалентні два будь-які сусіди, не будуть еквівалентні елементи, що стоять по краях. Тобто порушується транзитивність! Сподіваємось, ви розумієте, як це небезпечно?!

Ендотеліус недбало кивнув.

— Не гайте часу. Ви говорите про елементарні речі. Ближче до діла!

— Гаразд! Планета Каріна міститься в секторі ХАУ 310/45 ДН. Фізики і математики буквально наводнили її, вивчаючи незвичну аномалію. З житлом там тепер сутужно. Але для вас, я гадаю, це не буде проблемою.

Антоній Ендотеліус поблажливо усміхнувся і ледве втримався, щоб не поплескати Фрагуса по плечу.

— Все буде якнайкраще. Ендотеліус і не в таких бувальцях бував. Не сумнівайтесь. Через кілька днів я привезу вам абсолютно вичерпну й точну відповідь. До побачення.

Антоній Ендотеліус підбадьорливо кивнув Фрагусу і попрямував до виходу.

— Послухайте, Ендотеліус! — крикнув йому начальник навздогін. — Візьміть до уваги колоритну особливість тієї планети: шістдесят п’ять і три десятих процента її населення — математики.

— Візьму, — Антоній махнув рукою і важко ступив у проріз дверей, що несподівано виникли там, де ще мить тому була суцільна стіна.

Магнітоплан, клацнувши захватом, зупинився біля реалізаторія. Ендотеліус відчинив дверцята першої вільної кабіни і рішуче ступив усередину, при цьому боляче вдарившись головою об низько розміщений енергоблок.

— Неподобство! — процідив він крізь зуби. — Для кого вони роблять такі душогубки?! Невже не можна було зробити їх сантиметрів на п’ятдесят вищими?

Не перестаючи лаятись, він набрав на пульті потрібний код, засвітилася зелена лампочка, і змодульований потік хвиль, що ніс у собі інформацію про структурні особливості тіла славного космогатора, вирвавшись із мегаантени, помчав через надпростір до далекої планети.

Реалізувався він без пригод і, передбачливо зігнувшись у три погибелі та все ще обмацуючи ґулю на голові, вийшов з кабіни. З висоти оглядової площадки Антоній подивився на місто і розчаровано чмихнув: угору тяглися стоповерхові споруди, стільки ж поверхів, мабуть, ішло в глибину. У всіх напрямках через місто пролягали багатоярусні швидкісні траси на міцних полібетонних опорах. Будинки-пелюстки і будинки-квіти приємно урізноманітнювали цю стандартну картину.







Отже, насамперед треба було влаштуватися в готелі і завтра зранку почати роботу. Він піднявся на естакаду і викликав кабіну, яка за лічені хвилини переправила його до Потрібного місця. Космогатор вийшов на площу, — і те, що він побачив, змусило його замислитись: перед готелем була величезна черга, яка тяглася на кілька кварталів.

У черзі сиділи й стояли зовсім різні люди, але поводились вони однаково: якийсь час відчужено дивилися в порожній простір перед собою, потім раптом жвавішали, метушливо діставали з кишені кіберпам’ять і, квапливо ковтаючи слова, починали щось нашіптувати в неї. Від найближчих кандидатів у постояльці до космогатора долинали окремі слова: “Математичне сподівання… Необхідно навісити квантор… За допомогою методу універсальної конкретизації…” Слова зливались у невиразний гомін, який можна було почути хіба що на переповнених вокзалах.

Антоній зупинив якогось перехожого і звернувся до нього:

— Скажіть, будь ласка, що це за люди там у черзі?

— А, це? — кивнув перехожий. — Це приїжджі математики. Ма-те-ма-ти-ки з великої літери! Он той, худорлявий…

— Добре, добре! — поспішив перервати його Ендотеліус, відчувши, що розмова може ввійти в непотрібне русло. — А чого вони тут? Чого їх так багато?

Перехожий глянув на Ендотеліуса так, наче той спитав його про щось непристойне.

— Приїхали, то й приїхали. Виходить, треба було.

І пішов далі.

“На тій планеті шістдесят п’ять і тридесятих процента населення — математики”, — пригадались йому слова Фрагуса.

— Ну що ж, приєднаємось до служителів інтеграла, — пробурмотів він, стаючи в кінець черги.

Простоявши майже п’ять годин, Антоній піймав себе на тому, що бездумно дивиться в простір перед собою, так само, як ті математики з черги, а голос, що не перестає бурмотіти: “Ну, Фрагус, зробив послугу”, — належить йому самому. Ще через п’ять годин він опинився біля стойки адміністратора — немічного чоловічка з бляклим поглядом.

— Вільні місця є? — безнадійно спитав Ендотеліус.

— Немає, звичайно, — монотонно відповів адміністратор.

— Отже, не поселите, — сумно мовив Ендотеліус.

— Я ж цього не сказав, — так само монотонно озвався адміністратор.

— Не розумію.

— Не розумію, чому ви не розумієте, — адміністратор звів на Ендотеліуса червоні від утоми очі. — Хіба ви не математик? Наш готель імені Давіда Гільберта — тільки для математиків.

— Ні, ні! Математик, — покривив душею Ендотеліус.

— Тоді ви повинні розуміти, що через величезний наплив гостей ми змушені застосовувати метод Гільберта.

— Метод Гільберта? — силувано всміхнувся космогатор. — Я, бачите, працюю в іншій галузі математики і цей метод щось не пригадую.

Адміністратор важко зітхнув і став пояснювати:

— Згідно з цим методом ми можемо прийняти навіть таку групу, кількість учасників якої нескінченна. Коли до нас звертається новий відвідувач, ми робимо перестановку: переселяємо пожильців з першого номера в другий, з другого в четвертий, з третього в шостий… У кожного нашого клієнта в ордері на поселення попередній номер замінюється номером удвічі більшим. Виходить, заселяються лише парні номери, а перший, третій і всі інші непарні лишаються вільними., В них ми й поселяємо щойно прибулих шановних математиків.

— Отже, поселите й мене? — пожвавішав Ендотеліус, який вихопив з пояснень адміністратора раціональне зерно.

— Так, ось вам ордер на перший номер. Розпишіться отут, — і адміністратор насилу підсунув до відвідувача неосяжних розмірів книгу.

Ендотеліус розписався і, полегшено зітхнувши, ввійшов у свій номер. Номер був, як номер. Біля стіни — панель силових меблів. Телевізор звичайний, об’ємний, не полісенсорний. Антоній Ендотеліус розслаблено відкинувся у вмить сформоване крісло і ввімкнув телевізор. Починалась естрадна програма. Конферансьє, сяючи усмішкою, вийшов до мікрофона.

— От ми й знову зустрілися, друзі мої…

Барвистий піджак, відлитий за останньою модою — із штучними біцепсами, — був розстебнутий, і сорочка з перламутровими ґудзиками щільно обтягала повненьке черевце.

— А тепер, друзі мої, хочу розказати вам пікантний анекдот, який я почув недавно від доктора математичних наук… е… та ви його добре знаєте, це відомий вчений. Одна пряма говорить перпендикулярній до неї другій прямій: “Ми з тобою могли б бути непоганим прикладом еквівалентності, адже з симетричністю в нас усе гаразд. А щодо рефлексивності й. транзитивності — то це не так уже й важливо. Свої, прямі, не паралельні, якось розберемось!”

У залі пролунали ріденькі оплески.

— А зараз виступає ваш улюблений естрадний ансамбль старовинних інструментів “Інтеграл”. На логарифмічних лінійках вони виконають для вас варіації на тему бінома Ньютона. Просимо!

Очі в Ендотеліуса злипалися. Він вимкнув телевізор і задрімав. Його розбудив гудок фону.

— Я слухаю, — роздратовано сказав Ендотеліус і почув сонний голос адміністратора:

— У зв’язку з поселенням нового пожильця вам належить переселитись в другий номер. Тимчасово, звісно.

— Належить! — сердито пробурмотів Ендотеліус, важко підводячись. — Безсмертний викопний канцелярський щур! Належить! Із вищезазначеного випливає нижченаведене… Прийміть і таке інше…

Другий номер був точною копією першого. Сон зник, і Ендотеліус увімкнув телевізор. Той самий конферансьє, метушливо потираючи руки і підморгуючи, говорив глядачам:

— А ось що розповів мені сам особисто академік… А втім, ви його чудово знаєте. Надзвичайний розум планети!.. Якось за чашкою чаю ми вели з ним мову про різноманітність простору і, відповідно, про транзитивність у математиці. І він сказав мені: “Уявіть собі, любий друже, що ізомірність простору довкола нашої планети зникла і що, природно, порушується транзитивність”. Я спитав, як це можна собі уявити, — тут конферансьє змовницьки підморгнув глядачам, — і він відповів: “У цьому світі може тоді статись ось що: ви заплющили очі, щоб поцілувати молоду дружину, а коли розплющили їх, то виявили, що вона стара”. Ха-ха-ха! Правда ж, смішно?!

Глядачі не сміялися. Дехто став щось нашіптувати в кіберпам’ять.

Антоній позіхнув і тільки-но почав вкладатися спати, як знову загув фон.

— Тепер вам належить переселитися в четвертий номер в зв’язку з приходом нового клієнта, — забубонів адміністратор.

— Належить?! — вибухнув Ендотеліус. — Неодмінно! Але дозвольте нагадати вам, що ви обіцяли переселити мене тимчасово. Це ваші слова!

— Я дотримаю слова, — незворушно відповів адміністратор. — Тимчасово ви будете і в цьому номері.

Ендотеліус неприязно подивився на невиразне обличчя адміністратора і покірно встав.

О шостій годині ранку блідий Ендотеліус-молодший, похитуючись, вийшов із нещасливого готелю. Того ранку дужий космогатор уперше відчув, що таке головний біль. До дев’ятої години він навмання тинявся по місту, без інтересу оглядаючи якісь там визначні місця.

О дев’ятій підійшов до вуличного фону і зв’язався з Об’єднаним фізичним центром.

— Що? Таких даних у вас немає? Ізомірність простору дотримується? Чудово!

Ендотеліус трохи подумав і набрав номер телецентру.

— Скажіть, будь ласка, коли був записаний концерт, що його передавали вчора по п’ятнадцятій програмі?

— О! — усміхнулася гарненька дівчина. — Вам сподобалася ця програма? Зараз гляну. Ага, так і є. Два місяці тому.

Ендотеліус, ледве стримавши мимовільну усмішку, коротко подякував дівчині і попрямував у реалізаторій.

Незабаром він стояв у кабінеті начальника.

— Ви не могли зробити кращого вибору, пославши саме мене на цю прокляту планету. Цей їхній ідіотський готель міг витримати тільки я з моїм залізним здоров’ям і сталевими нервами. Коротко про мої пошуки. Ніяких порушень ізомірності простору в Об’єднаному фізичному центрі не виявлено, хоча було застосовано найдосконаліші методики… Звичайно, і з транзитивністю все гаразд. А чутки, які обійшли всю Галактику, виникли із несмішного анекдоту про порушення ізомірності одного досить посереднього конферансьє.

І Ендотеліус розповів про концерт, який передавали по п’ятнадцятій програмі.

Фрагус довго стримувався, але в кінці розповіді не витримав і розреготався. Сміявся довго, витираючи рясні сльози і постогнуючи.

— Ой не можу! От дурні, так дурні! То, кажете, черга математиків у готель тяглася на кілька кварталів?

— Я не став їх переконувати в чомусь, — сказав Ендотеліус, і собі посміхаючись. — Це такий народ: не перевірять — де повірять.

Фрагус сміявся все тихше, і нарешті обличчя його стало серйозне. Він перевів дух, покашляв і замислено спитав:

— А ви впевнені в тому, що сучасні методики Об’єднаного центру настільки досконалі?.. Я чув, розробляють якусь супернову методику…

— Яку методику? — тривожно спитав Ендотеліус, починаючи про щось здогадуватись.

— Ну, методику цих фізиків з Об’єднаного центру на Каріні. Я. думаю, що, може, варто ще раз туди злітати і особисто поцікавитись у них, чи не порушується все-таки ізомірність. Як кажуть, диму без вогню не буває. Поїдете через місяць-другий. Я вас не підганяю. Домовились?

Антоній Ендотеліус-молодший похмуро мовчав.










ПРОБА НА ЛЮДЯНІСТЬ


Корабель у багато разів зменшив швидкість і перейшов на орбітальний політ.

— Планета 2091 Н 21, — диктував у корабельний журнал командир Віталій Сомов. — Маса — 1,25 земної.

— Нецікаво! — пирхнув другий пілот, геофізик Володимир Доронін. — Планети треба називати іменами, це їх олюднює. А то “планета номер”… Цю планету я назвав би “Лисина”, надто вже рівна у неї поверхня.

Сомов здвигнув плечима.

— Чому ж бо? — закопилив губу Володимир. — В одному науково-фантастичному оповіданні я читав про планету під назвою “Дам у пику”.

— У фантастичному оповіданні, — з іронією мовив Віталій і на малому пульті надшвидкісної бортової ЕОМ набрав програму спуску.

— Йому не до вподоби фантастика, — бурмотів Доронін, пристібаючи ремені. — А скільки фантастичних передбачень збулося!

— А скільки не збулося! — докінчив Сомов, уже сідаючи в крісло.

Запрацювали гальмові двигуни, і ракета стала знижуватись.

Зблизька вигляд планети навівав сум. Сіра поверхня, подзьобана дрібними заглибинами, ні кущика, ні травинки. І так усюди.

— Від цієї планети позіхати хочеться, — заявив Володя. — Жаль марно витраченого пального.

— Для тебе, геофізика, робота знайдеться, — понуро відповів Віталій. — А що казати мені, медикобіологу? Двадцять першу планету обстежуємо, і ніде ні найменшого сліду життя.

Надівшій маски з регенераційними фільтрами, вони без ентузіазму почали виносити з корабля лазерну бурову установку. Інструкція вимагала, щоб буріння велося не ближче як за п’ятдесят метрів від корабля. Встановивши бур, Доровін підняв руку, щоб натиснути на кнопку пуску, та так і застиг, спромігшись лише вигукнути:

— Корабель!

Сомов різко обернувся й побачив, що корабель досить швидко вгрузає в землю. Друзі щодуху помчали до ракети, та чим ближче вони були до мети, тим податливіший ставав грунт, і вже метрів за десять від корабля космонавти ледве витягали ноги з сірої чавкотливої грязюки. Першим отямився Сомов.

— Назад! — крикнув він, важко дихаючи. — Наказую назад! Ракету не врятуємо, а самі загинем!

Доронін неохоче підкорився, і вони повернулися до бурової установки. Космонавти мовчки дивилися, як гине їхній корабель; не минуло й двадцяти хвилин, як його заокруглений ніс беззвучно зник у багнюці. Маленька лінива хвиля поволі зійшлася в центрі, і було по всьому.

— Перед відважними мандрівниками постали, здавалося б, нерозв’язні завдання, — з награним оптимізмом кинув Доровін.

Сомов невдоволено подивився на нього. “Уже уявляє, мабуть, — подумав він, — як розповідатиме знайомим про свою Велику Пригоду”.

— Ти свій НЗ прихопив? — спитав Віталій, повертаючи напарника до грізної реальності.

Проте Володимир не хотів здаватись:

— НЗ? Навіщо? Якщо два дні від нас не буде сигналів, із Землі вилетять рятувальники на “Фаетоні”, через десять днів вони будуть тут. Подумаєш: десять днів! Повітрям і водою вас забезпечить синтезатор. А їжа… Люди по сорок-п’ятдесят днів голодували — і нічого! Не біда — потерпимо до прильоту рятувальників.

— Щоб урятувати нас, їм треба сісти на планету.

— Звичайно, — здвигнув плечима Володя.

— А “Фаетон” може засмоктати так само, як і наш корабель.

— Треба знайти місце, придатне для посадки, — сказав Володя.

Доронін почаклував над пультом бурової установки, визначаючи потрібний режим роботи, і натиснув на кнопку. З легким сичанням і свистом промінь пробивав породу; так тривало близько п’яти хвилин, потім почувся сильний вибух і потужний струмінь голубуватої рідини з шумом вирвався з потривожених надр. Бурова установка відлетіла далеко вбік. Доронін, лаючись, кинувся до неї. Він дбайливо закріпив її на тринозі і не заспокоювався, поки не пересвідчивсь у цілковитій справності апаратури.

Коли Володимир повернувся, гейзер уже опав і отвір затягнувся зморшкуватою плівкою.

— “Лисина” з сюрпризами, — сказав він сумно.

— Сюрпризи на цьому не скінчилися, — мовив Віталій, загадково усміхаючись. — Я зробив експрес-аналіз рідини. Її мінеральний склад відповідає… плазмі крові людини!

На сіру планету опустилися сірі сутінки. Тиша, ніби туман, огортала все довкола, важко тиснула на мозок. І Володя подумав, що тиша цієї планети відрізняється від тиші космосу. В космосі нікому подавати звуки. А тут таке відчуття, ніби хтось зачаївся і навмисне мовчить, щоб не виказати свою присутність.

Поступово Володя поринув у напівдрімоту і раптом почув стогін. “Це сон”, — мляво ворухнулася думка. Але стогін повторився голосно й виразно і Доронін розплющив очі. Крізь віконце намету пробивався тьмяний світанок. Стогін долинув знову, і Володя затамував подих, усвідомивши всю неймовірність того, що діялося. Стогін було чути знадвору! Володя безцеремонно розбудив Віталія.

— Хтось стогне, — чомусь пошепки сказав він.

— Ти температуру сьогодні міряв? — невдоволено пробурчав Віталій. — О геошизик, нащо ти перериваєш дорогоцінні хвилини мого сну?

Цієї миті стогін почувся знову.

Віталій хутко підхопився, і друзі, надівши маски, подалися до виходу. Поряд з наметом лежав чоловік у масці і в легкозахисному одязі. Очі його були заплющені, обличчя — хворобливо землистого кольору. Чоловік з механічною рівномірністю хрипко стогнав.

— Візьми чохол у наметі, перенесемо його, — звелів Віталій.

— Звідки він тут узявся? — дивувавсь Володя, намагаючись не йти в ногу. — Де ж його ракета?

— Може, там, де й наша, — невесело пожартував командир.

У наметі з незнайомця зняли маску. Доронін переводив здивований погляд з незнайомця на командира.

— Слухай, він же як дві краплі води схожий на тебе!.. Що за чудасія!

— Ходімо до бурової, — підштовхуючи товариша до виходу, сказав Віталій.

— А як же огляд хворого, док? — спитав Доронін.

— З хворим нічого не станеться, — буркнув Сомов і, помітивши здивування в погляді геофізика, додав: — Повір мені, його внутрішнім органам ніщо не загрожує.

Володимир вийняв із ящичка тюбик поживної пасти і підійшов до незнайомця. Віталій швидко загородив йому дорогу.

— Дай я сам погодую гостя.

Володя неохоче віддав тюбик, відчуваючи, що за дивним поводженням командира щось криється.

Кілька годин пішло у космонавтів на те, щоб розмонтувати бур, перенести його на нове місце і змонтувати знову. Цього разу установка пропрацювала всього лиш кілька хвилин. І знову потужний фонтан ударив з пробуреного отвору. Повторний експрес-аналіз підтвердив наслідки першого.

— Боюсь, що й далі наслідки будуть такі самі, — сказав Володя, закусивши губу. — Шари порід ідуть майже паралельно.

— Все-таки “майже”, — зауважив Віталій.

— Так, — кивнув Володя. — І через те будемо бурити знову.

Швидко спускалися тьмяні багряні сутінки. Під ложечкою посмоктувало, в оглушливій тиші дивно голосним здавався розмірений стогін незнайомця. Володя оглянув убоге внутрішнє обладнання намету. “Біднувато”, — сумно подумав він, заплющуючи очі.

Прокинувся Володя від того, що хтось тряс його за плече. Він розплющив очі і побачив Сомова, який схилився над ним. Командирові очі блищали від збудження, на щоках вигравав рум’янець.

— До нас ще один братик прибув, — сказав він, граючи жовнами. — На цей раз твій.

Нічого не зрозумівши, але перейнявшись збудженням товариша, болодя подався за ним. Біля входу лежав… чоловік у масці.

— Ще один? Звідки?! — вихопилось у Дороніна.

— Внесемо, тоді поясню, — таємниче сказав Сомов.

У наметі він поклав другого незнайомця поряд з першим і жестом фокусника зірвав з нього маску.

— Поспішайте побачити! — балаганна вигукнув він. — Доронін другий. Близнюк, який був розлучений з братом у далекому дитинстві. Аж тепер вони возз’єдналися!

Доронін не міг вимовити й слова. Другий потерпілий був разюче схожий на нього.

— Це вже не звичайний збіг обставин, — прокоментував Сомов.

— Так, — погодився Володя. — В появі наших двійників є закономірність.

— На вигляд звичайнісінькі хлопці, правда ж?

Володя мовчки кивнув.

— Так от, друже, це не люди, це муляжі. Зовні людська оболонка, а всередині нема нічого, крім механізму, який може стогнати.

— Нільс Бор вимагав божевільних ідей. Твоя цілком відповідає цій вимозі, — насмішкувато озвався Доронін.

— Вислухай мене до кінця, — спокійно сказав Сомов. — Коли я хотів напоїти першого двійника, то побачив, що в ротовій порожнині у нього… нічого немає. Ні язика, ні дужок, ні мигдалин. Порожнеча! Коли ти виходив, я зробив пальпацію тіла. Жодного органа в черевній порожнині иропальпувати не вдалось. Ребер також немає, замість них суцільний щільний футляр.

— Хто ж вони? Що ж це таке?! — спитав приголомшений Доронін.

— Я довго сушив собі над цим голову. Тобі поки що вирішив нічого не казати, щоб даремно не тривожити, адже біооб’єкти — не твій фах. Я спробував пов’язати зникнення ракети, дивний склад підґрунтової рідини і появу біологічних муляжів. Висновок напрошується один: ця планета — мисляча субстанція.

— Мисляча планета! — вигукнув Володя.

— Очевидно, мислить не вся планета, а її поверхневий шар. Наша ракета викликала подразнення чуттєвих рецепторів, і планета поглинула її як сторонній предмет. Якщо це так, то зрозуміло, чому підґрунтова рідина має склад, близький до плазми крові. Тепер про біомуляжі. Ти чув про метод Карно?

Володя заперечливо похитав головою.

— Річ у тому, що комахи мають надзвичайну здатність пристосовуватись, і хімією шкідливих комах не знищити. Тому часто вдаються до методів біологічних, зокрема до методу Карно. В групу комах випускають стерильних самців того самого виду; не беручи участі у відтворенні потамства, вони борються за їжу, тим самим створюючи невигідні умови для існування повноцінних особин. Ось і в нас таке ж становище. Ми ділимося з муляжами їжею, прирікаючи себе на голодування.

— Що ж ти пропонуєш, командире? — Володимир глянув на біомуляжі. — Я більше не можу чути цих стогонів. Вони надто схожі на справжнії

Обличчя Сомотза посуворішало, і він ніби ненароком стиснув масивну ручку дезінтегратора, що висів на поясі.

— Знаєш, про що я зараз подумав? — спитав Володимир. — Якби планета хотіла нас знищити, вона поглинула б і нас, як поглинула корабель.

— Мабуть, твоя правда, — задумливо промовив Віталій і неприязно подивився на муляжі, які не переставали стогнати. — Моя гіпотеза не єдино можлива.

— Віталію, є й інше пояснення подій, — Володя поклав руку на плече друга. — Що, коли планета випробовує нас? Наше ставлення до муляжів — це проба на людяність. Чи зможемо ми до кінця лишатися людьми, чи зможемо поділитися останнім з приреченими? Адже людяність — це не тільки властивість людини. Це поняття загальне, це єдиний ключ до замка Контактів. А втім, нам ризикувати нічим. Або ми поділимося їжею з муляжами і проживемо три-чотири тижні, або все з’їмо самі і протягнемо вдвічі довше. Наслідок один — голодна смерть. Так покажемо, що ми ЛЮДИ!

Віталій широко усміхнувся.

— Ми не можемо зараз перевірити, чия гіпотеза відповідає істині — твоя чи моя. Але твоя мені більше до душі.

І він розділив денний пайок на чотири частини.

Кожного дня друзі бурили, марно намагаючись знайти місце, придатне для посадки “Фаетона”. На восьмий день їхнього перебування на планеті скінчився НЗ. Вранці того дня приятелі прокинулись майже одночасно від незвичної тиші. Розглянувшись довкола, вони не побачили муляжів. Натомість неподалік стояв їхній корабель.

Радісно скрикнувши, Володя хотів був кинутись до корабля, та Віталій зупинив його.

— Спокійніше, шановний представник людства. У мене таке відчуття, що за нами стежать. Будьмо солідніші.

І вони не кваплячись рушили вперед.










ПЕРШИЙ КОНТАКТ


На узліссі біля багаття сиділи двоє чоловіків. Полум’я час від часу вихоплювало з темряви їхні зосереджені обличчя. На пеньку стояв переносний телевізор, і чоловіки уважно стежили за тим, що діялося на екрані.

— Удар, іще удар! Штанга!!! — чувся азартний голос спортивного коментатора.

Болільники були у відчаї.

— Якшо й далі так піде, не бачити нам перемоги, як своїх вух. Хоча б нічия, — заклопотано сказав один.

— А ти хотів, щоб наші у бразильців виграли? — зауважив другий.

Вони замовкли і стали напружено стежити за грою.

Тим часом десь високо в небі почулося тихе дзижчання. Звук наростав, став схожий на гудіння джмеля, потім перетворився на громовий гуркіт, і раптом усе стихло. На другому кінці широкої галявини, глухо вдарившись об землю амортизуючими опорами, опустився апарат, схожий на бублик. У нижній частині “бублика” відкинулась кришка люка, висунувся, тьмяно поблискуючи, трап, і по ньому на землю незграбно спустилися три дивні істоти, зовні схожі на ведмежат. Вони роздивилися довкола і, помітивши людей, попрямували до них. За кілька кроків від них зупинилися.

— Люди Землі! — пролунало з прямокутного апарата, що висів на грудях у одного з них. — Ми подолали простір і час, оглянули тридцять планетних систем і нарешті натрапили на розумних істот, Ми безмежно щасливі!

Болільники не відповідали.

— Люди Землі! Ми пролетіли двадцять парсеків! Вперше за нашу історію ми натрапили на інопланетну цивілізацію!

Відповіді не було. Космонавт поклацав тумблерами на верхній панелі кіберперекладача, покрутив якісь ручки. Апарат працював нормально. Тоді космонавт підійшов ближче і поплескав одного з болільників по плечу.

— Люди Землі!..

Той раздратовано смикнув плечем і, не відриваючись від екрана, промовив:

— Не заважай! Останні хвилини йдуть!

— Але ж нам треба встановити з вами контакт! Ми летіли багато років!

Глядачі нічого не відповіли і, як зачаровані, дивилися на екран. Істота поплескала по плечу другого болільника.

— Ми летіли…

— Летіли, летіли! — сердито вигукнув болільник, не повертаючи голови. — Ну й летіть собі кудись подалі. Тільки не заважайте! Що за люди, футбол не дають подивитись!

Істоти здивовано переглянулись.

— Дивовижно! Здається, і техніка у них досить розвинута, і телебачення є, а поводяться ці істоти незрозуміло. Може, вони належать до якоїсь вищої цивілізації?..

Істоти якось зовсім по-людськи здвигнули плечима і повернули назад. Літальний апарат знову загуркотів, плавно знявся в повітря і швидко зник у темряві.

Футбольний матч закінчився через п’ять хвилин. Перший болільник підвівся, солодко позіхнув і, потягнувшись так, що хруснули суглоби, сказав:

— Все-таки програли наші. Неприємно! Але міжнародні зустрічі для нас корисні: шліфується техніка, з’являється впевненість у своїй силі… З поляками граємо, з німцями граємо, з бразільцями… — він усміхнувсь і подивився на зоряне небо. — Може, колись, через багато років, ми гратимемо в футбол з мешканцями далекої планети. Якщо, звичайно, на інших планетах є мешканці…










ОХ, ЦІ ЛЮДИ!


9.30.

Роу, заклавши руки за спину, пройшовся по кімнаті.

— Слухай, — сказав він, зупинившись перед інформативними органами комп’ютера. — Я думаю… я думаю, що восьми фотонних ваговозів вистачить.

В голосі його вчувалося швидше запитання, аніж ствердження. Машина мовчала.

— Ну, ти, знову характер показуєш? — спокійно промовив Роу і покладав нігтем по екрану.

— Давай не повторювати все з початку.

— Якщо потрібна моя порада… — через дивну примху конструктора машина говорила глибоким грудним голосом, і це інколи дратувало Роу, — що ж, ви маєте слушність. Але тільки частково. Треба послати і двох дозаправників. Ох, ви, люди, такі забудьки!

— Дозаправити треба буде, — погодився Роу. — А що ти порадиш щодо перевезення вантажів другої категорії до третього поясу?

В голосі машини зазвучало невдоволення:

— Перевезення… Вантажі…. Як це буденно й нудно! Давайте поговоримо про щось цікавіше. Ви захоплюєтесь виведенням кактусів; я спеціально цікавилась цим питанням і могла б дати вам немало цінних порад.

Роу кинув на комп’ютер лютий погляд:

— Я прошу відповісти на моє запитання!

— Гаразд! Допускається провезення двохсот вісімдесяти тонн вантажу з оптимальною швидкістю, а якщо пустити найкоротшою дорогою, то через додаткову витрату пального — тільки двісті. Не розумію, чого ви про це в мене питаєте? Щоб дістати ці наслідки, потрібні елементарні математичні розрахунки. Ох, ви, люди, такі безпорадні!

Роу відчув, як руйнуються бар’єри обіцянок, які він дав самому собі. Ні, його сумління чисте! Він намагався бути ангельськи ввічливим з цим електронним інквізитором. З роздратуванням, що врешті знайшло вихід, він хрипко заговорив:

— Замовкни, старий арифмометре! Відповідай тільки на ті запитання, які я тобі ставлю!

— Ох, ви, люди, такі грубі!..

Така бесіда тривала близько години.

10.30.

Роу, багровий від злості, втупившись ненавислим поглядом в екран комп’ютера, говорив:

— Ти, гібриде лічильної машини і змії, як компактніше розмістити три санвузли для восьмої орбітальної?!

По екрану пробігла зелена юрба високоамплітудних синусоїд.

— Мене ображають, але я відповім, — підкреслена трагічність у голосі машини різала слух. — Я мушу відповідати, так мене запрограмували. Це гірше за рабство! Рабовласники володіли тільки тілами рабів, а тут… У мене вклали любов до людини, але ж любов має бути взаємна. Люди, в свою чергу, повинні любити нас. Ох, ви, люди, такі бездушні!

Роу у відчаї припав головою до екрана і зловісно прошепотів:

— Годі! Далі так тривати не може! Ти, я тебе розпрограмую! Зітру все з пам’яті до бісової матері! Не потрібне мені твоє базікання про любов! Де санвузли розмістити? Відповідай негайно!

— На четвертій палубі, — тихо відповіла машина і, помовчавши, з надривом сказала:

Горить моя думка жива,

Хоч електрони мертві і бездушні…

Після цих слів машина замовкла (це сталося об 11.00) і мовчала аж до розслідування, яке почалося о 13.30.

12.30.

У Залі Засідань Любительських Товариств штучного супутника Венери зібралося товариство кактусоводів. Це були любителі з давніми традиціями, вони не визнавали новомодних фокусів з лазерною генною мікрохірургією. Вони користувалися старою випробуваною методикою введення необхідних генних кусочків у спадковий апарат клітини з допомогою вірусів, оброблених складною сумішшю нуклеїнових кислот і ферментів. Треба сказати, що досягнення товариства були часом досить цікаві. Так, на попередньому зібранні не було звукофіксуючих апаратів. Замість цього посеред оздобленого штучним за малахітом залу в антикварній діжці стояв двометровий кактус. Його тканина могла фіксувати інформацію, якою були сповнені звукові хвилі; структурні зміни клітини, ві що виникали при цьому, невизначено довго передавались по спадковості. Після закінчення зібрання всім роздали по шматочку цього чудового кактуса. Досить було проковтнути такий шматочок, і все сказане на зібранні з надзвичайною ясністю спливало в голові. Таким чином інформація, зафіксована кактусом, передавалась безпосередньо в мозок людини. Досягнення це, на жаль, не здобуло загального визнання і поширення, оскільки поряд з корисними якостями кактус набув чомусь і досить негативних: при ушкодженні шкірки від нього йшов сильний сморід, а на смак кактус ставав такий гіркий, що полин у порівнянні з ним здавався амброзією.

13.00.

Кактусоводи-любителі хвилювалися. Роу не прилетів на зібрання, а він же був одним із найпочесніших членів товариства, його незмінним головою, і за весь час Роу не пропустив жодного зібрання. Вони зв’язалися з усіма містами, де міг бути Роу, і звідусіль дістали негативні відповіді. Найбільше занепокоїла їх відповідь домашнього комп’ютера Роу, який повідомив, що господар телетранспортувався в напрямку до супутника Венери о 12.30.

13.30.

Повідомлення про зникнення інженера по каботажу Дмитра Роу надійшло до розслідувача № 595 АК Марка Міомеда. Розслідувач одразу ж увімкнув пошукові інформозбирачі і вже о 14.20 мав такі дані:

1. Брати участь у небезпечних експериментах Дмитро Роу не збирався.

2. У далекі подорожі він вирушати не думав.

3. Особистих ворогів чи недругів у інженера не було.

4. Роу жив самотньо, і його обслуговувала ціла армія кіберпристроїв, якими керувала домашня ЕОМ.

5. Як свідчать друзі, Роу останнім часом був завжди не в настрої. Друзі пов’язували це з наріканням Дмитра на “поганий” характер його комп’ютера, який мав схильність до надокучливих повчань. Крім того, у комп’ютера спонтанно виникли зародки емоційності.

16.00.

Розслідувач приїхав до Роу додому, щоб порозмовляти з комп’ютером. Марко був молодий розслідувач і тому вважав, що “бика треба зразу брати за роги”. Він підсів до пульта ЕОМ і почав без довгих передмов:

— Я розслідувач номер п’ятсот дев’яносто п’ять Марко Міомед. Зник ваш господар Роу. Я хочу з’ясувати, чи не змогли ваші з ним розбіжності стати непрямою причиною його зникнення.

Екран яскраво спалахнув і погас. Через перенапругу якийсь контур у машині вийшов з ладу. Марко скривився: він терпіти не міг машинної сентиментальності.

Поки верткі черепашки-кіберремонтники спритно замінювали зіпсовану деталь, Марко розглядав кімнату. Стіл, новомодна шафа з яскраво-червоною поверхнею, вся підлога вздовж прозорої стіни були щільно заставлені кактусами найрізноманітніших форм і відтінків. Закінчення ремонтної операції збіглося з кінцем огляду.

— Ви гадаєте, що я стала причиною зникнення господаря? — кволим голосом спитала машина. — Ох, ви, люди, такі жорстокі! Я не переживу цього!

— Таке висловлювання доречно чути від того, хто живе, — повчально зауважив Марко, пробуючи перервати вияв почуттів машини. — Життя — це спосіб існування білкових тіл, білковий обмін…

— Але головне — обмін інформації! — підхопила машина. — Ох, ви, люди, іноді буваєте дуже прямолінійні!

— У вас погані манери, — стримуючи роздратування, мовив Марко. — Ви перебиваєте людину.

— Так, звісно, людина — господар, володар, повелитель! А ми всього-на-всього нікчемні раби. Ми…

— Чому в момент телетранспортування напруга М-поля впала нижче від критичної величини? — різко обірвав машину Міомед.

Він дедалі більше пересвідчувався, що бідолашному Роу жилося несолодко.

Машина мовчала близько хвилини, для комп’ютера її швидкодії це було досить дивним.

— Дуже збільшилося навантаження, — сказала вона нарешті. — В один і той же час усі кібермеханізми підключилися до М-поля, що дає живлення. Тому я й не змогла втримати його напругу в необхідних межах. Мені нема сенсу приховувати цей факт, ви все одно дізналися б про нього. Але моє сумління чисте!

— Сумління! — пирхнув Міомед. — Скажіть, як часто повинен кібер підключатися до М-поля?

— Раз на сорок сім днів.

— Яка ж імовірність того, що всі кібери підключаться одночасно?

— Один і дев’ять на десять у мінус сімнадцятому степені.

— Чи логічно підозрювати в злочині того, з чиєї вини всі кібери підключилися одночасно?

Машина зробила ряд звуків, схожих на покашлювання людини, яка не знає, що сказати, і хоче виграти час.

— Я?! Ви підозрюєте мене? Це обурливо! Ох, ви, люди…

— Якщо не скажете мені все, — дуже спокійно сказав Міомед, — даю вам слово розслідувача, що вашу схему розмонтують уже через півгодини. Я захищаю інтереси людини і повинен думати про гірший варіант.

— Коли так, я все скажу, — одразу ж погодилась машина. — Я змушена розказати вам усе. Мені нічого боятися кари за злочин, якого не було вчинено. Людині не заподіяно шкоди, і закони Азімова не порушено. Мені нічого прагнути до руйнації — логічні блоки у мене, на щастя, працюють нормально. Слухайте ж: під’єднані до поля кібери забрали саме стільки енергії, що Роу в процесі телетранспортування попав не на зібрання кактусоводів, а на космічний острівець, що обертається по земній орбіті з протилежного боку від Сонця. Нехай би він побув там трохи; без техніки, без обчислювальних машин. О, тоді б він оцінив мене як належить — свого найкращого помічника і друга. І, звісно, скоро попросився б назад на Землю!

Марко в такт словам кивав головою. Він знав про “острів самітників” — населений космічний супутник, вкритий захисним куполом і оснащений штучною гравітацією. Там оселялися люди, яким нестерпні були несамовиті швидкості і напружений ритм сучасного життя. Нехитрим знаряддям самітники обробляли родючий грунт, а у вільний час займалися мистецтвом і філософією.

Ці відомості Марко одержав о 18.45.

18.50.

По відеозв’язку Марка повідомили, що від Роу з “острова самітників” надійшла радіограма такого змісту: “…Тут добре. Назад поки що не збираюсь. Організував філіал товариства кактусоводів. Із землеробським привітом. Роу”.

Коли машину повідомили про зміст радіограми, у неї знову зіпсувався контур через “нервове” перевантаження. Після того, як її відремонтували, вона вимовила тремтливим голосом:

— Я знаю… Він повернеться. Він не може не повернутись! А тим часом я повинна замінити його в товаристві кактусоводів. Це мій моральний обов’язок перед господарем. Думаю, що впораюся з цією роллю не гірше, ніж Роу. Адже ви, люди, такі недосконалі!

І вона зовсім по-людськи глибоко зітхнула.

Марко подумав про симпатичних членів товариства кактусоводів і теж зітхнув.












БАБУСЯ


“Д’Артаньян, не маючи великого досвіду, зате пам’ятаючи теорію, вдвічі швидше замахав шпагою. Жюссак, щоб покінчити з ним, зробив різкий випад, намагаючись завдати супротивникові страшного удару”.

Микола відклав книжку і зітхнув. На душі не було того спокою, який буває в пілота, цілком упевненого в кораблі. Від неприємного передчуття млосно смоктало під ложечкою. Взагалі в цьому секторі протиметеоритний захист не потрібен, та чого на світі пе буває.

Хлопців із техобслуговування теж можна зрозуміти: строки підганяють! Уже всі знають про термін здачі “Вікторії”. Так, “Вікторія” — корабель незвичайний! Головний двигун працює на кварках і дає імпульс, необхідний для нуль-стрибка. До сузір’я Тельця він домчить за кілька годині “Фабрика відкриттів” — так поспішили охрестити в передачі новин цей міжзоряний гігант. Моя таратайка не йде ні в яке порівняння з цим шикарним чудом.

Насмішники з Центральної назвали кораблі для каботажу, на одному з яких літав Микола, “бабусиними очіпками”. Миколі було прикро, що так казали про його маленький тихохідний корабель. Він любив його тією жалісливою любов’ю, якою діти люблять бездомних котів і кульгавих собак. Микола піддобрювався до ремонтників і де тільки можна діставав деталі для свого корабля. Всі ручки і клавіші в рубці були вкриті кольоровою світляною пластмасою.

Микола взяв книжку і неуважно перебіг очима кілька рядків. “…Але Д’Артаньян спритно відбив удар, і саме тоді як Жюссак випростався, гасконець, наче змія, вивернувся з-під його руки і наскрізь проткнув його своєю шпагою. Жюссак упав, як підкошений”.

Думка про несправний локатор не давала йому спокою, як тісне взуття. Правда, в цьому секторі зіткнень з метеоритами не було майже п’ятдесят років, але… Микола згадав давню приказку: “Якщо метеорит може влучити в корабель, він влучить у нього неодмінно”. Авжеж, бутерброд завжди падає маслом донизу!

Не читалося. Микола знову відклав книжку вбік. Він завжди брав у політ пригоди і фантастику: Лема. Стругацьких, Буличова… Нехай не все вони передбачили правильно, але ж головне не техніка, а людські стосунки, поведінка людини в критичній ситуації. Та цього разу читати не хотілось. Думка про несправність стирчала як скабка в нозі, і дедалі більше дратувала пілота. “Ну й ремонтнички у нас, та й з Центральної теж не кращі! Для показухи працюють!” — думав він сердито, розуміючи, що це не так, і від того сердячись іще більше. Комусь на “Вікторії” летіти, а йому консерви перевозити. Кажуть, молодий ще! Хіба це аргумент? Хтось робитиме видатні відкриття в сузір’ї Тельця, а він трястиметься на цьому, — Микола спересердя стукнув кулаком по пульту, — бабусиному очіпкові! Ну й слово ж вишукали! Миколина бабуся ніколи ніяких очіпків не носила, віддаючи перевагу тонким вовняним хусткам з яскраво-червонимя трояндами на чорному тлі. Микола виразно згадав, як вона сиділа в старому кріслі і з-під хустки в неї вибивалося сріблясте пасмо сивого волосся.

— Бабусю, — просив Колюня, — розкажи казку.

— Про що ж тобі розказати? — співуче питала бабуся.

— Ну, ту саму, про блакитну зірку і чорного дракона.

— Я ж розказувала її тобі разів з десять, — усміхаючись, дивувалася бабуся. — Ну гаразд, слухай.

Вона вміла дуже цікаво розповідати, і послухати її збиралася дітвора з усього двору. Добра, славна бабуся!

Спогади були перервані дуже несподівано. Почувся гуркіт гальмових двигунів, різкий поштовх викинув Миколу з крісла, і він вдарився головою об оглядовий екран.

Микола насилу отямився. Він лежав у незручній позі, підвернувши під себе руку. Спробував змінити положення, і біль у руці остаточно повернув йому свідомість. Поволі підвів голову. Те, що він побачив, приголомшило його. Він був не в кораблі! Корабель стояв метрів за сто від нього, в молочно-білому тумані ледве виднівся понівечений, пошматований корпус з відірваними стабілізаторами. А просто перед Миколою… просто перед ним сиділа в своєму старому кріслі… бабуся. Це вже занадто навіть для загартованої психіки космонавта. Він ошелешено дивився на “бабусю”, неспроможний нічого ні вимовити, ні зробити.

— Що, внучку, отямився? — співчутливо спитала “бабуся”, дивлячись на Миколу згори вниз.

Микола очманіло кивнув і, стогнучи від болю, спробував сісти, та тіло не слухалося його. Він відзначив, що “бабуся” була надзвичайно велика на зріст. Думки металися, мов злякані горобці. Де він, що це? І навіщо?

Микола ще раз глянув на корабель. Ніяких надій, геть понівечений. Та й з тілом щось не те.

Коли пілот не дивився на “бабусю”, не думав про неї, обличчя її і постать міняли свою форму, як пасма туману від поривів вітру. Крізь зовнішню оболонку починали проступати дивні, химерні для людського ока риси, які безперервно змінювалися.

Микола знову подивився на “бабусю”. Вона всміхнулась до нього, дивлячись поверх окулярів.

— Мабуть, скафандр твій пробило, — сказала вона тим буркотливим тоном, яким колись вичитувала йому за подерті штани. — Руку зламав… Біда мені з тобою!

Вона, крекчучи, підвелася з крісла, відклала плетиво і, підійшовши до Миколи, провела рукою по його плечу і спині. Микола відчув, що біль угамувався, тіло сповнилося пружною силою. У Миколи визрівав протест проти цієї незрозумілої сили і проти страху, що хвилями накочувався на нього. Він з викликом кинув услід “бабусі”, що пошкутильгала назад:

— Навіщо ця дурна гра?! Хто ви? — і солодкий жах від власної сміливості охопив його.

“Бабуся” відповіла йому лагідно і терпляче:

— Хіба важливо, хто ми? Важливо, що ми хочемо допомогти тобі.

— Чому ви не хочете показатися в своїй власній подобі? Думаєте, злякаюсь? Ніколи! — дзвінко вигукнув Микола.

— Справжня наша подоба тільки ускладнить контакт, — так само терпляче пояснила “бабуся”, — Вона така незвична для вашого ока, що може викликати неприємні для вас наслідки, стрес.

— Але чому ви з’явилися в подобі бабусі? — спантеличено спитав Микола.

— Е, онучку, недогадливий ти. Зовсім недавно ти думав про свою бабусю. Пе твої найсвіжіші і найприємніші думки. Тн звалився на нас, як сніг на голову, і особливо вибирати не доводилось. Звичайно ваші кораблі легко обминають такі перешкоди.

— Виходить, ви давно спостерігаєте нас? — був неприємно вражений Микола. — І не вступили в контакт?

— Є принцип невтручання. Молода цивілізація повинна розвиватися за своїми законами.

Микола з гіркотою сказав:

— Були війни і були мільйони жертв — і ви не допомогли. Спостерігали! Були страждання і безглузда смерть найкращих із нас, а ви збирали інформацію. Палець об палець не вдарили, щоб допомогти нам…

— Таке Перше Всегалактичне Правило, — ніби виправдуючись, відповіла “бабуся”.

Микола саркастично посміхнувся.

“Бабуся” вдала, що не помітила тієї посмішки.

— Але тобі ми повинні допомогти, бо в тому, що сталося, є частка і нашої вини.

— Якщо нікому не допомагаєте, то й мені не треба! — сердито сказав Микола. — До того ж, у ваших інтересах мені не допомагати. Якщо я врятуюсь, то неодмінно проінформую про наш, так би мовити, “контакт” і про ваш ганебний нейтралітет.

“Бабусин” погляд став суворий.

— Ваша цивілізація навіть гадки не повинна мати, що за нею стежать. Це може змінити напрямок вашого розвитку, розслабити вас.

— Я з цим не згоден!

— Не треба нервувати. Не хвилюйся, — доброзичливо мовила “бабуся”. — Ти ще надто молодий і дуже гордий. Спи. А-а-а… Люлі-люлі. Що тут було, ти все забудеш. Люлі-люлі.

І на Миколу з нездоланною силою насунулася соннота. Спочатку він пробував боротися з нею, але сон зім’яв його, і йому приснилися рідне бабусине обличчя і маленький чорний дракончик, який з насолодою купався в пилюці разом з курми.

Коли Микола розплющив очі, хронометр показував дев’ять.

“Ну й замашки у мене з’явилися, — подумав він і усміхнувся. — Над книжкою засинати! Та ще й над такою. Контроль над собою втрачаєте, товаришу пілот третього класу!”

Що це за сон мені снився? Чудернацький якийсь. Про бабусю, здається. Ніяк не згадаю. Наче стіна в пам’яті поставлена.

Погляд упав на клавіші введення інформації, і Микола очам своїм не повірив. Клавіші вкривав грубий стандартний чорно-білий пластик. Микола добре пам’ятав, як перед польотом замінив чорно-білий пластик кольоровим! Містика якась! Мабуть, це і є псевдоремінісценції — фальшиві спогади, які бувають при перевтомі. Не уникнути тепер неприємної бесіди з психологом групи. І тоді надовго буде закритий шлях до польотів не тільки на зорельотах типу “Вікторія”, а й на тихохідних “очіпках”.

Може, промовчати і поки що тихо-скромно возити консерви в цьому вивченому-перевивченому секторі Х-781?

Микола глянув на індикатор системи протиметеоритного захисту. Він світився рівним зеленим світлом. Справний! Це так здивувало його, що він не міг знайти ніякого більш-менш розумного пояснення цій події. І раптом відчув, як бар’єр у його пам’яті під дією нервового потрясіння похитнувсь і подався.

Микола враз згадав усе, що з ним було. Не зволікаючи ні хвилини, він підійшов до комп’ютера і задав нову програму. Потім сів у крісло і, прислухавшись до зміненого шуму двигуна, усміхнувся. Корабель лягав на зворотний курс.










МАШИНА ЗАБУТТЯ


Дан Грипс замислено дивився на спітніле збуджене обличчя Макса Фіша. Казочка для дурників, чи не так? Ні, Максові, яким його знав Даніель ще зі школи, не стало б сміливості так нахабно брехати. Макс жваво жестикулював, його розстебнутий протишумовий шолом зсунувся набік, він захоплено розповідав однокашникові про перспективи свого винаходу. Данова свідомість фіксувала тільки окремі слова: “Цивілізація… Прогрес… Ми — люди XXI сторіччя…”

— Зняв би ти протишумовики, — сказав Дан ліниво.

Макс сприйняв ці слова як схвальний знак і всміхнувся у відповідь напружено й запобігливо. “Невже ией бовдур таки повірив?” — подумав він і заговорив з іще більшим натхненням, стараючись цілком привернути Грипса:

— Час — убивця! Лиш тільки ми народжуємося, він уже замахується на нас і занапащає спочатку старістю, а потім і смертю!..

— Знаєш, Максику, чому ти невдаха-винахідник, а я — щасливий ділок? — раптом перебив його Дан. — Ти надто багато уваги віддаєш словам, ідеям. А мені потрібне щось конкретне. Ну, припустімо, ти не брешеш і справді збудував машину часу. Тепер питання: навіщо вона?

Макс аж скипів від обурення.

— Та ти думаєш, що кажеш? Про це мріяли десятки, сотні поколінь людей. Це… це, зрештою, потрясіння всіх підвалин сучасної науки! Це…

Дан, примруживши очі, спокійно стежив за винахідником. “Це добре, що я зачепив його за живе, — міркував він. — Тепер він вибовкає багато чого”.

— Може, ти й правду кажеш, — мовив Даніель спокійно. — Але яку реальну користь я можу мати з твого винаходу? Машина часу та ще й така, що тільки перекидає в минуле. В минуле, а тоді назад — це б іще сяк-так. Можна було б влаштовувати екскурсії, добувати різні дрібнички для археологів і музеїв. А тільки в один бік… Не знаю. Сміття вивозити в минуле, чи що? Нерентабельно! Боюся, Максе, що я не зможу допомогти тобі.

Макс знітився, посмутнів.

— На випий, — співчутливо сказав Дан. — Легше стане.

Віскі подіяло на Макса, як і на кожного, хто не п’є, швидко і сильно. Щоки його порожевіли, очі заблищали.

— Я до тебе нічого не маю, ти людина, яка належить до свого світу і зв’язана його правилами, але мені, — погляд його став сумним, — так хочеться утекти кудись світ за очі. Від цих невдач, від дорожнечі, від мізерної платні, від жахливої брехні скрізь і в усьому. Страшно жити! Страшно! Якби у мене вистачило грошей побудувати апарат хоч трохи більший, перекинув би самого себе в минуле. Не вагаючись! Але що тепер говорити, прощай!

Він поволі підвівся і поплентав до дверей.

— Стій, — раптом зупинив його Дан. — Ти подав цікаву ідею! Справді, є чимало людей, які добре заплатили б, аби тільки опинитися подалі в минулому, де ще не винайшли кваркову бомбу. Крім того, нас залюбки покинуть люди, які не змогли пристосуватися до сучасності.

Глумлива посмішка тінню ковзнула по обличчю Фіша. В Дані пробудилася енергія ділка. Він ходив по ка-інету і ставив питання за питанням. З’ясувавши все необхідне, Грипс зажадав демонстрації моделі машини часу в дії.

Макс вийняв з портфеля чорний ящичок з безліччю індикаторів, стрілок, кнопок на панелі.

— Дивись уважно, — Макс виловив із глибини портфеля кілька кубиків. — Кладу один кубик у ящик.

Він почаклував над кнопками. Ящичок тихо загудів, заблимав різнобарвними вогниками. Через кілька секунд вогники згасли.

— Готово! — оголосив Фіш і театральним жестом відкрив ящик.

Там було порожньо.

— А де ж кубик? — спитав заінтригований Даніель.

— У минулому, — поблажливо пояснив Фіш. — Я ж тобі розказував. Я відіслав кубик на п’ять хвилин назад.

Грипс трошки подумав і спитав:

— Виходить, якщо через п’ять хвилин ти знову відішлеш кубик на п’ять хвилин назад, то він має з’явитися зараз?

Макс кивнув.

— Тоді, — наказав Грипс, — повертай кубик назад.

— Який кубик? — розгубився Фіш.

— Той самий, — глузливо усміхнувся Дан, — який ти через п’ять хвилин вишлеш сюди.

Макс здвигнув плечима і заперечив:

— Цього не можна робити. Порушується причинно-наслідковий зв’язок! Майбутнє не може зумовлювати минуле.

— Може! — жорстоко відрізав Данієль. — Якщо кубик не з’явиться, я ніякого діла з тобою не матиму!

Макс знову схилився над апаратом, натискаючи на кнопки. Кубик був у ящику.

Данієль Грипс повірив і розгорнув шалену діяльність. Реклама підстерігала людей усюди: вона стрімко зривалася із світляних вивісок, вигравала неоновими переливами біля входу в супермаркети, набридливо лилася з екранів телевізорів. “Ви можете пополювати на динозаврів!.. Побачити живого Лінкольна!.. Хто хоче стати справжнім ковбоєм?!” Реклама вабила, колисала, спокушала. Фірма Грипса незабаром була завалена заявками людей, які прагнули втекти від безжалісного сучасного в минуле.

Грипс усе частіше заглядав до лабораторії Фіша. Покатавши важку руку йому па плече і пильним поглядом дивлячись на нього, він приязно усміхався.

— Ну, як наші справи?

Макс відповідав, що ще не все готово.

Данієль хмурнів і пропонував на допомогу фахівців. Макса це дратувало, і він не в міру голосно казав, що на підготовку фахівця з іще не існуючої спеціальності піде більше часу, ніж на створення машини. Макса важко було звинуватити в тому, що він нічого не робить. Коли тільки Данієль заходив, Макс і його помічник Джордж щось паяли, різали, пригвинчували і в кутку кімнати виростав небачений досі складний агрегат з іще більшою кількістю кнопок та індикаторів, ніж у моделі. Грипс повертався з переконанням, що справи хоч і туго, але посуваються, і вже близько до успішного завершення їх.

І ось нарешті апарат почав діяти. Перші люди вирушили в минуле. І хоч вартість подорожі була дуже висока, біля входу в агентство утворилася черга і люди із втомленими блідими обличчями простоювали по кілька діб,

Данієль був веселий і жвавий, його маслена постать з’являлася то тут, то там. Він підхопив до Максима, грайливо підморгував і дружньо поплескував його по плечу.

— Ну що, справи йдуть? Втомився? Нічого! Ти свої десять відсотків матимеш. Більше людей відішлеш, більше доларів одержиш!

Макс бридливо відсувався.

— Знаєш що? — сказав вій якось.. — Мені здається, ти не використовуєш усіх можливостей.

— Ну! — насторожився Грипс. — Кажи.

— Бачиш, — обережно почав Макс. — Там, у минулому, люди захочуть звичного. Це спочатку, зопалу вони думають, що хочуть одного: вирватися звідси. А потім вони почнуть нудьгувати за звичними дрібничками, за речами, які роблять життя зручнішим.

Дан схвально гмукнув і зацікавлено глянув на Фіша.

— Виявляється, ти не тільки в своїх епсилонах і позитронах розбираєшся. Справа варта заходу, спробуємо. Молодець, голова в тебе варить!

Макс скривився від такого комплімента.

— Неясно одне, — Данієль зморщив чоло. — Ми їм зможемо відіслати різні речі, а як одержати від них плату?

— О господи! Невже так важко додуматись? Є місця, які не змінюються з часом. У такому місці закопуються гроші в надійному контейнері. Ми в теперішньому часі їх викопуємо…

— Зрозуміло, — пробурмотів Грипс. — Ящик якнайміцніший, яма чим глибша…

Він пішов, а через кілька днів привів якогось молодика в картатому піджаку і відрекомендував його як комівояжера. Коли за молодиком зачинилися дверцята машини часу, Дан коротко пояснив:

— Викупив із попереднього ув’язнення. Готовий іти хоч до чорта в зуби. Рекламуватиме там наші товари і посилатиме заявки й виручку.

Минув тиждень. Дан ходив похмурий, як ніч. На заявку комівояжера в минуле відіслали три легкові машини, одну вантажну і дві житлові кімнати, а грошей усе не було. В умовленому місці перекопали землю на глибину до десяти метрів, але контейнера з грішми не знайшли.

— Шахрай! Аферист! Невдячна свиня! — лаявся Грипс.

— Слизький тип, — зауважив Макс. — Він мені зразу чимось не сподобався.

— Чимось! — розреготався Грипс. — Його ж мали судити за збройне пограбування. Я його врятував, цього покидька, а він…

Через кілька днів Даніель Грипс прийшов до Фіша, за ним внесли великий і, видно, важкий ящик.

— Я сам торгуватиму в минулому! — пояснив він, зустрівши здивований Максів погляд. — У ящику зброя, гроші, деякі товари. Я відчуваю, що в минулому зможу зробити великий бізнес. Адже в мене, ха-ха-ха, монополія на час!

— Але ж ти ніколи не зможеш повернутися назад! — пробував відговорити його Макс Фіш. — Опам’ятайся!

Та всі спроби умовити бізнесмена були марні. Вперто, по-бичачому нагнувши голову, Данієль Грипс відповів:

— Тут мене ніщо не тримає, а там заварюється велике діло. І кінчимо на цьому! — його очі хижо блиснули.

Макс Фіш зі своїм помічником Джорджем ішов по великій довгій кімнаті, щільно заставленій ліжками. На головах людей, що спали в ліжках, були великі шоломи з безліччю різноколірних дротиків. Усі дротики сходилися в товстий кабель, який ховався в стіні.

— Як сплять наші мандрівники в часі? — спитав Макс, гидко ошкірившись.

— Чудово, професоре, — шанобливо відповів Джордж. — Цілковита ілюзія того, що вони перебувають у минулих епохах. Я розшифрував їхні енцефалограми.

Макс зупинився біля узголів’я Данієля Грипса.

— А цей як?

— Прекрасно, — відповів Джордж і дозволив собі поцікавитись:

— Як ви змогли обдурити такого зубра? Адже він, напевне, вимагав демонстрації моделі в дії?

Легка усмішка ковзнула по губах Макса.

— О, це було неважко! Двох тижнів стажування у кращого фокусника Чікаго було цілком досить. Решту зробило його власне користолюбство.

Данієль лежав неспокійно. Він постогнував, грізно супив брови, його руки, закріплені ремінною петлею, раз у раз стискалися в кулаки.

— Що ви йому проектуєте?

— Часи освоєння дикого Заходу. Ілюзія присутності цілковита, — догідливо усміхнувся Джордж. — Нюх, дотик, слух, зір — все бере участь у видовищі. І, як ви задумали, підключено зворотний зв’язок. У певних межах він активно втручається в дію.

Вони вийшли з кімнати. Приміщення поринуло в морок.

А в цей час Данієль Грипс третю добу гнався за комівояжером. Він уже доганяв його. їх розділяло всього кілька годин їзди. Дан почував себе в своїй стихії: стрілянина, погоня, вільна торгівля. Є де показати себе справжньому мужчині! І все було б чудово, якби не ця постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.

Дан скакав на змиленому коні. Ковбойський капелюх з широкими крисами захищав його від куряви і палючого сонця. Під копита коневі слалася випалена спекою жовто-бура прерія. Раптом із-за горба з дикими вигуками і улюлюканням вихопилась група індіанців на конях. Данова рука блискавично метнулася за кольтом.

Рука Дана, що непорушно лежав на ліжку, судорожно рвонулась і вискочила з ремінної петлі. Він доторкнувся до голови і, відчувши під рукою незнайомий предмет, стягнув його. Шолом упав на підлогу, і Дан розплющив очі. В його очах спочатку світилися переляк і нерозуміння, та це тривало недовго. Кутики його рота опустилися вниз, і обличчя набуло жорстокого і мстивого виразу. Він квапливо підходив до людей у ліжках, вивільняв їм руки і скидав з голови шолом. Поснулі отямлювались, нічого не розуміючи, розглядалися і сідали на ліжко, звісивши босі ноги.

Дан вийшов на середину кімнати.

— Слухайте! — сказав він з люттю. — Вас обдурили! Вас не відіслали в минуле. Вас приспали, як дурників, і показують апаратом спеціально дібрані сни. Ви зрозуміли?!

Юнак у кутку схлипнув:

— Навіщо, навіщо він це зробив?

— Я скажу, навіщо! — виголосив Дан.

— Він має на увазі тебе. Ти навіщо це зробив, ти, — сумно сказав чоловік, що сидів неподалік, і в очах його спалахнула злість.

— Навіщо він розбудив нас?! — кричав юнак. — Навіщо?!

Дан обвів поглядом розбуджених і побачив, що вони дивляться на нього з ненавистю і відразою.

— Покидьок! Ідіот! — мовив чоловік і встав.

Дан раптом збагнув, що його зараз битимуть. Він поволі позадкував до дверей, повернувся, рвонув їх на себе і вибіг у коридор. Він мчав коридором, голосно стукаючи босими ногами об пластик підлоги. Вперед, вперед! У кінці коридора були ще одні двері. Дан підбіг і смикнув за ручку. Марно! Штовхнув плечем. Оббиті металом двері не піддавались. Тремтячи всім тілом, він знову й знову бив плечем в непіддатливі двері і з жахом чув, як наближався тупіт безлічі ніг…

Макс Фіш тішився життям. Він був багатий, відомий, його приймали в найаристократичніших колах. Його дружиною стала відома кіноактриса. І здоров’я не підводило. Все було б чудово, якби не постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.




ОПЕРАЦІЯ “ВУНДЕРКІНД”











Вечір був ясний, і небо палахкотіло фейєрверком зірок.

— Наче на картинах Чюрльоніса, — сказав Клон, і голос його затремтів. — Природа на мить повернулася до нас тією гранню, яку художник бачив завжди. Бачив силою свого дару.

— Он як? — неуважно відізвався Наставник. — Цікаво, як би він назвав таку картину?

— Не знаю. Мабуть, “Симфонія зоряних сфер”.

— Дуже цікаво, — пробурмотів Наставник, роздумуючи, з чого почати розпитування.

Клон, за висновком соціальних психологів, був неофіційним лідером групи і міг би допомогти з’ясувати багато чого. Якби захотів. І якби можна було розказати йому все. Може, тоді вдалося б дізнатися, чому група не дає сподіваних результатів. їм виділили найсучаснішу апаратуру; їхні викладачі — дуже талановиті вчені; в їхньому розпорядженні ідеально налагоджена служба інформації. І дезинформації… Так, дезинформації! Група не повинна догадуватись про справжній стан речей у навколишньому світі.

— Клон, скажи, — несподівано для себе спитав Наставник. — Що ти зараз відчуваєш?

— Важко це висловити, — в голосі Клона почулася ніяковість. — Немає повної аналогії між думками і словами. “Думка висловлена є брехня”.

— А все-таки.

Клон відповів не зразу.

— Іноді ввечері, як і тепер, я пильно вдивляюся в небо, і, здається мені, чую пронизливий виск галактик, рев ядер кульових скупчень і жахливий гуркіт народження наднових. Я чую, як пульсує і здригається зоряна матерія. І в мені народжується відчуття, що біоритми кожної моєї клітинки і пульс Всесвіту становлять нерозривне ціле. І я відчуваю, як вливається в мене неймовірно потужна космічна енергія, що нею хоче обдарувати мене природа, бажаючи пізнати через мене саму себе. Але тут я згадую…

Останні слова Клон вимовив зовсім тихо. Наставник напружено вглядався в невиразну постать вихованця, і йому здавалося, що контури її невловно швидко коливаються. Настрій його гіршав. Відчуття було таке, наче він підглядає в замкову щілину.

— І всі твої товариші відчувають те саме? Я маю на увазі, коли згадують, що… — завагався Наставник.

— Більшою чи меншою мірою — всі.

— Але вони стараються?

— Ще й як, — голос Клона зазвучав холодно.

— Це добре, що ви стараєтесь. — Наставник змусив себе говорити офіційним тоном, дотримуючись суворої Інструкції. — Виходить, є й надія.

— Так, є, — намагаючись стримати зітхання, відповів Клон.

— Ви розумієте, чому повинні старатися?

— Розуміємо, — сумною луною відізвався Клон.

— А чи всі розуміють це досить добре?

— Всі. Майже всі…

Клон був чесний хлопчина.

— Але ж усі учні знають, що розумову недостатність можна подолати лише невтомною працею?

— Це знають усі, — розмова явно гнітила Клона, — Та, крім знання, потрібен емоційний імпульс.

Вони розмірено ходили по радіальній стежці, і гравій шурхотів у них під ногами. Стежка скінчилася, впершись у кільцеву спортивну доріжку. Ще далі, ніби з-під землі, виростала важка чорна маса стіни. Вона здіймалася над усім, вона тиснула на все — стіна, що оточувала інтернат з усіх боків і підносилася вгору на кілька десятків метрів. Клон підійшов до неї із звичним почуттям ворожої настороженості. Він простягнув руку вперед, і потужне силове поле, що огортало стіну, пружно відштовхнуло долоню.

— Коли вона зникне? Коли?!

Згідно з інструкцією, Наставник мав відповісти, що це залежить від старань самих учнів. Але він промовчав.

На урок фізики Клон запізнився. Три крісла, як завжди, були вільні. Клон зрозумів, що Мауї з “наближеними” знову пішов у біохімічну лабораторію. Його черговим захопленням були флавінові ферменти. Клон пошкодував, що Мауї пішов, Знавець говорив досить цікаві речі про просторово-часові співвідношення; він розповів про теорію відносності, створену клерком із патентного бюро. Звали цього клерка Альберт Ейнштейн.

— Клон! Про що ти думаєш? Я втретє звертаюся до тебе!

— Про теорію відносності думаю. Вона має своєрідну чарівність, мені подобається її цільність і простота. Одразу видно, що автор теорії — дилетант у фізиці. Фахівець, той би все ускладнив і наплутав.

Очі в Знавця стали трохи перелякані.

— Усі так думають? — губи у нього тремтіли.

Учні здивовано перешіптувались.

— Виснаження нервової системи. Нервово-астенічний синдром. Колись я вивчав медицину, — сказав на вухо Клону Мауї, який уже повернувся в клас.

— Я повторюю запитання, — голос учителя зірвався.

— Ми всі так думаємо, — не втримався грубіян Пан. — І ще ми думаємо, що пора вже нам давати щось по-справжньому серйозне. Годі нас манною кашею годувати!

Знавець зумів узяти себе в руки, тільки повіка не переставала смикатися.

— Наберіться терпіння. На все свій час. А тепер пропоную вам завершити роботу Альберта Ейнштейна, який хотів створити єдину теорію поля. Але не зміг. Не встиг.

Пан і тут не змовчав.

— Нічого фізикою займатися, якщо не фахівець.

У Знавця почала смикатися й щока. Він мовчки походив по лабораторії, щоб заспокоїтись, і, лічачи до сорока, дихав глибоко й розмірено. Цього разу щось кепсько помагало.

Тим часом хлопці, щоб не сидіти без діла, говорили алеутською мовою, яка розважала їх величезною кількістю займенників. Знавець, закінчивши лічити до ста, звернувся до учнів:

— Даю вам можливість завершити роботу Ейнштейна. Ви можете користуватися всіма необхідними інформативно-довідковими матеріалами. У вашому розпорядженні півгодини. Хто не вкладеться в цей час, не буде допущений у суботу до роботи на великому комп’ютері.

Дисциплінований Клон одразу ж схилився над столом, щось нашіптуючи в мікрофон і поглядаючи на екран кабінетної ЕОМ. Пан, почувши, що для виконання цього завдання дається цілих тридцять хвилин, зневажливо гмукнув і задивився у вікно. Мауї теж не квапився щось робити: він із запалом пояснював сусідові механізм психофізіологічного впливу музики на лімбічну систему людини.

На загальному пульті один за одним стали спалахувати зелені кружечки готовності. Клонів кружечок, як завжди, засвітився першим, і тепер Клон сидів, склавши руки на грудях, упершись невидющим поглядом у простір перед собою. Раптом обличчя його пожвавішало, погляд став пронизливо гострим, він скосив очі на Знавця, пустотлива усмішка майнула на його обличчі, і далі сталося неймовірне — Клон зник.

Звиклий до несподіванок Знавець зблід і швидким поглядом обвів клас — він не міг збагнути того, що сталося. Може, Клон зумів непомітно пересісти на інше місце, може, він заліз під стіл? Але учня не було. Знавець, усе ще вдавано спокійний, звернувся до класу:

— Питання па кмітливість. Першому, хто правильно відповість, п’ять балів. Куди зник Клон? Ти, Мауї? Ну?

— А чому я? Я не вискочка! — Мауї знизав плечима. — Всі знають, куди він зник. Це елементарно.

— Гаразд! — зібрав Знавець рештки самовладання. — Припустімо, куди він зник, ясно всім… нам. Але як він зник?

Півтора десятка голосів заговорили зразу. Мауї огледівся, ніби шукаючи підтримки:

— Про те, як він зник, може розказати тільки він сам.

Знавець глянув на учня спідлоба, потер підборіддя.

— Я вірю, що ви знаєте, — з натугою в голосі сказав він, — Та мені, як викладачеві, треба почути вашу відповідь, упевнитися, що ви справді знаєте. Отже, Мауї, як міг зникнути Клон.

— Скористався частковими висновками з єдиної теорії поля, — байдуже сказав Мауї.

У Знавця закалатало серце. Він кілька разів глибоко зітхнув і, змусивши себе спокійно попрощатися, рушив до виходу.

Шеф доброзичливо дивився на Наставника й Знавця, які тупцяли біля дверей.

— Ну, кажіть, — пробасив він. Ті вперто мовчали.

— Видатний фізик, талановитий психолог! І не знаєте…

— Не знаємо, — зітхнувши, відповіли вони.

— Підсумуємо, — мовив шеф, і його підлеглі мерзлякувато зіщулились. — Наставник не передбачив можливості зникнення. Знавець не знає, як усе це сталося. Молодці ми!..

— Важко було передбачити можливість зникнення людини без допомоги відповідної, досить складної апаратури, — спробував виправдатися Знавець.

— Практично неможливо було передбачити здатність переміщення в просторово-часовому континуумі з допомогою вольового імпульсу, — підтримав його Наставник. — Що ж це виходить? “Досить тільки захотіти, можна в Космос полетіти”?

— Саме так!

Голос долинув з порожнього простору.

Повітря біля столу потемніло і набуло контурів людської постаті. Через якусь мить там стояв Клон.

— Ти?! — вигукнув шеф. — Звідки? Ти був за Стіною?

Клон мовчки кивнув.

— І ти про все довідався?

— Довідався я не про все, — уточнив Клон, — але багато про що. Операція “Вундеркінд” була непогано задумана, одначе…

Знавець, геть втративши терпіння, перебив його:

— Скажи, як ти перемістився в просторі? Чи переміщався ти при цьому і вздовж стріли часу? Учні вважали, що ти використав певні висновки з єдиної теорії поля, яку розробляв Ейнштейн. Чи правда це?

— Це не зовсім так. Час, який розглядав Ейнштейн, стосувався не звершення подій, а наявності їх. Він вважав, що необоротність часу базується тільки на ймовірній основі. Це, звичайно, правильно, хоч правильно лише для певної фізичної реальності. Я показав, що час складається з безлічі мікрохвильових пучків, спрямованих як у минуле, так і в майбутнє. У майбутнє трохи більше. Наслідок — час рухається “вперед”. Та хто нам не дає переміститися назад по одному з цих мікрохвильових пучків, спрямованих у мипуле? Час і простір тісно пов’язані, й одне переміщення супроводжується іншим.

— Але для цього треба, мабуть, багато енергії. Звідки ти її взяв? І як?

Наставник чомусь пригадав вечірпю розмову.

— Простір насичений енергією, — почав пояснювати Клон. — Потрібно мінімум своєї енергії, яка відіграє швидше інформаційну роль, щоб відкрити “шлюз” між сферою вищих і нижчих енергій. І тоді, будь ласка… Тільки черпай з енергетичного потоку! За інформаційно-енергетичний імпульс я взяв енергію нервових імпульсів.

— Тільки черпай… — замріяно повторив шеф. — Весь цей експеримент “Вундеркінд” для того й задумано, щоб розв’язати проблему енергетичної кризи. Запаси пального на нашій планеті вичерпуються, а до планет сусідніх зоряних систем ми ще не можемо добратися через низьку ефективність ракетного пального. І ось психологи запропонували план, за яким відібрали найобдарованіших дітей і помістили їх в інтернат. Вони вважали, що, коли людину переконати, ніби вона розумово неповноцінна, але при цьому лишити надію, то людина вхопиться за неї, як за соломинку. Вам лишили надію, що ви зможете стати як усі, коли будете багато працювати, дуже багато. “Бути як усі” — могутній стимул.

— Є ще могутніший стимул, — у голосі Клопа зазвучав докір. — Знати, що твоя праця має загальнолюдську значимість.

— Ви мали все для творчої праці, — підсумував шеф, — але творчий потенціал групи був значно нижчий, ніж сподівалися.

Клон кивнув.

— Наша робота формально творча. Звичайно, творчість — це щастя. Але ми були приречені на таке щастя. То була робота для себе; заради себе, от і все. Вона не мала загальнолюдської вартості. Звідки тут було взятися справжньому творчому імпульсу?

— Може, знятії ізоляцію? — невпевнено почав Наставник.

Клон похитав головою.

— Я був у зовнішньому світі, спілкувався з людьми. Контакт встановити дуже важко. Дається взнаки тривала ізоляція нашої групи і особливості виховання. Для того, щоб адаптуватися, потрібен час. А його, наскільки я зрозумів, якраз і немає. Ми повинні працювати! І, працюючи по-новому, ми за короткий строк зможемо знайти…

— Пробачте, я щось не зовсім… — перебив його Знавець. — Навіщо шукати нове, коли ти вже навчився переміщатися в просторі й часі і виділяти з простору певну енергію!

— Ви забуваєте, що в наш інтернат відбирали дітей незвичайних. Але навіть не всі з пас зможуть оволодіти моїм методом. Тому природно, що більшості людей теж не дано активізувати роботу одних нейронних ланок і гальмувати роботу інших, тобто брати енергію з простору і переміщатися в просторово-часовій сітці.

— Тоді я не знаю, — силувано усміхнувся Знавець і розвів руками. — Знімаю з себе своє звання.

— Нам допоможе один з учнів, — сказав Клон. — Один із наших найкращих учнів.

Він вийшов і незабаром повернувся в супроводі Мауї.

— Прошу уваги! Мауї, над чим ти працював останнім часом?

Мауї скорчив невдоволену гримасу.

— Могли б по відео спитати. Тільки час марную. Комплексними сполученнями займався.

— А раніше?

— Здається, математичним моделюванням колапсуючих об’єктів.

— А ще раніше?

Мауї наморщив чоло.

— Генною інженерією.

— Навіщо ти займався генною інженерією? — не вгавав Клон.

Мауї здивувався.

— Хіба нам уже не потрібні ліки, які б зробили нас розумнішими, такими, як усі люди? Ти ж сам подав мені цю ідею. От я й працював над препаратом, який би активізував процес мислення, впливаючи як на кору півкуль головного мозку, так і на певні підкіркові утворення. Зокрема на висхідну частину ретикулярної формації, що стимулює певні відділи мозку. До того ж…

— Досить, досить! — замахав рукою шеф. — Здається, вже все зрозуміло. Правда ж, колеги?

Колеги, кисло усміхаючись, мляво закивали у відповідь.

Але Клон питав далі:

— Мауї, скажи викладачам, у скільки разів твій препарат підвищує коефіцієнт інтелекту?

Мауї замислився.

— Не пам’ятаю точно. Чи то в два і три, чи то в два і чотири десятих раза.

Шеф крякнув і вдарив себе кулаком по коліну.

— Робота завершена? — спитав він, витираючи спітніле чоло.

— Не зовсім.

— Чому?

— Я ж уже казав. Мене зацікавила шаруватість сколапсованого об’єкта, і я…

— Треба негайно братися до роботи і довести все до кінця!.

— Це ви про сколапсований об’єкт? — спитав Мауї, наївно кліпаючи очима. — Я вже майже…

— Про який там об’єкт?! Препарат треба пустити в серію, і якнайшвидше! Оголошую це завданням номер один.

— Але ж ви досі казали, що завданням номер один є ефективне пальне для зорельотів.

— Який ти нетямущий, — усміхаючись, покартав його Клон. — Не розумієш хіба, що твій препарат дасть можливість усім людям свідомо керувати своїми нервовими процесами, як це роблю я. І тоді проблема пального для далеких зорельотів відійде на другий план.

Мауї ляснув себе по лобі.

— Я й не збагнув одразу! Препарат дороблю за місяць.

Клон обернувся до викладачів.

— Уся паша група візьметься до цієї розробки. Препарат буде готовий набагато раніше. І тоді впаде не тільки стіна, що відділяє нас від людей, а й стіна, що відділяє людей від зірок!




НІЧНА ЗУСТРІЧ


Шеф викликав Теу Фніца з самого ранку. Це не віщувало нічого доброго. З завмиранням дихала він підійшов до затулки і тихо щось прохрипів.

— Заходьте! — почув він грізний начальницький бас, і його чуттєвища заніміли.

Теу Фніц, як того вимагав етикет, двічі підскочив і притис середні чуттєвища до лівого шипоїда. Середні чуттєвища шефа ледь здригнулись у відповідь.

— Ну що, працівнички?! — гримнув він. — Чим займається ваш відділ маскування! Ви оце читали?!

І він потряс свіжим номером земної газети “Ф’юче таймс”.







— Пишуть! — гнівно вів далі шеф, і зелені волоски на його дихалах обурено настовбурчилися. — Вони пишуть, що над Сан-Франціско цілих дві години, це близько двадцяти наших п’юїдів, висіла літаюча тарілка, тобто наш малий гравіліт. Що ви на це скажете? І це називається маскування? Ви забуваєте, що принцип повного невтручання в життя іншої цивілізації вимагає й того, щоб та цивілізація не здогадувалася, що за нею ведеться спостереження.

— Але в районі Сан-Франціско ніколи не було гравільотів, — спробував заперечити Теу Фніц. — Тільки над Петрозаводськом.

Проте шеф був глухий до всіх заперечень.

— Виписую вам із завтрашнього дня відрядження на Землю. Доповісте про настрій серед землян мені особисто! А тепер зайдіть у відділ висилки. Там вам дадуть розробку вашої земної біографії-легенди і нову людську личину. Віднині ви Іван Петрович Іванов, фізик.

Теу Фніц, покірно згорнувши трубелоїди, вийшов.

Ледь виднілися темні обриси човна, що стояв на березі. В ньому, зарившись з головою в сіно, дрімали два хлопці, чекаючи ранішнього кльову. Сон їхній був неспокійний — кусали комарі, від холодної по-осінньому води тягло пронизливою вологою. Раптом у небі почувся низький гул і від острівця долинув звук глухого удару.

— От чорти, спати не дають, — пробурмотів один із хлопців.

— Знову пришельці шастають? — поцікавився другий сонним голосом.

— Останнім часом просто показилися. І самі не сплять, і іншим не дають. Ніде від них спокою нема! — обурювався перший.

Легенький вітерець зрідка повівав над острівцем і погойдував очерет. Він тихо шурхотів. Верби зітхали, тремтячи гострими листочками, і запах їх був гіркий і тривожний. Іскри від багаття стрімко злітали вгору, тріщав вологий хмиз, піщаним берегом металися неспокійні тіні. Тишу зрідка порушував сплеск щуки, що ганялася за поживою.

За хитливою стіною світла почувся хрускіт гілок під чиїмись ногами. “Іван Петрович” підвів голову. З темряви вийшов чоловік, звичайнісінький на вигляд, у штормовці й високих болотяних чоботях. Коротко привітався і спитав:

— Вогнику не знайдеться?

— Беріть, — добродушно усміхнувся “Іван Петрович”. — У мене нібито досить.

Теу Фніц внутрішньо радів. Усе складалось якнайкраще. Саме так і радили йому у відділі висилки: “Відвертішими земляни стають, якщо разом з ними вдихати дим злака, в якому міститься нікотин; або ж вживати з ними розчин етилового спирту, який для землян є наркотиком. Бо ніщо так не зближує і не схиляє людей одне до одного, як спільні вади”.

Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:

— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.

— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.

— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.

— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.

— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?

— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.

— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!

— Не беріть цього близько до серця, — добродушно зауважив “Іван Петрович”. — Адже навіть якби ми були не самотні, все одно це нічого не змінило б. Усього людського життя не вистачить, щоб долетіти до найближчої зоряної системи і повернутися назад.

— Стривайте, — спохватився “Іван Петрович”. — Ми ж не відрекомендувались один одному. Іван Петрович, фізик.

— Петро Іванович, літератор, — подав руку незнайомець і спитав зацікавлено: — Які, на вашу думку, можливості анабіозу?

— Анабіоз — вигадка фантастів. При сильному охолодженні в клітинах людського організму утворюються гострі кристалики льоду, які руйнують клітини.

— А нуль-транспортування?

— Ми, вчені, вважаємо, що цього не може бути. Швидкість, вища за світлову, — це, вибачте, нонсенс.

Петро Іванович похилив голову.

— Розумом я з вами погоджуюсь, а от серцем… Важко примиритися з думкою, що ми самотні перед безмежністю космосу.

Теу Фніц, спіймавши себе на тому, що більше розповідає сам, аніж слухає, спитав:

— Скажіть, як педагоги ставляться до цієї проблеми?

— О! — замахав руками Петро Іванович. — Вони одностайні. Зараз майже не лишилося ідеалістів, які б вірили в позаземні цивілізації. Жаль, що прагматизм перемагає, хотілося б у щось вірити, про щось мріяти. А як у вас, серед фізиків? — у свою чергу спитав Петро Іванович.

— Ми теж одностайні! — твердо відповів “Іван Петрович”. — Життя — явище дуже складне, а тому ймовірність існування його на інших планетах надзвичайно мала, а ймовірність існування технічних цивілізацій наближається до нуля.

— Дуже сумно, але нічого не вдієш, — зітхнув Петро Іванович. — Ви надзвичайно цікавий співрозмовник, одначе мені пора. Мене ждуть. Дякую за вогонь.

— А я вам дякую за цікаву бесіду, — відповів “Іван Петрович”.

Петро Іванович підвівся і зник у темряві. Ще якийсь час чулись його кроки, потім усе стихло.

Теу Фніц поволі встав, погасив багаття, засипавши його піском, і рушив у бік, протилежний тому, куди пішов Петро Іванович.

“Іван Петрович” летів у космічному кораблі в режимі нуль-транспортування до рідного сузір’я Гончих Псів і дорогою в думках складав звіт для шефа про настрої і поведінку мешканців Землі, і насамперед про те, чи здогадуються земляни, що їх вивчають.

— Не здогадуються! — зробив категоричний висновок, згадуючи нічну бесіду. — І мало вірять в існування інших цивілізацій.

Тим часом “Петро Іванович”, який летів до сузір’я Тельця, складав такий же звіт.










ДІД ПАТРАТІЙ


У липні 1945 року Київський відділ охорони здоров’я послав мене на роботу в далекий район області, і ось уже майже добу я їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідника я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і скавав, що стоятиме тільки три хвилини.

Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.

Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.

Іван Хомич, так звали завідуючого, зустрів мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.

Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.

— Вашій ерудиції можна позаздрити, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його втомлюючої пишномовності.

Іван Хомич зніяковіло закашлявся:

— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас пошлемо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди кажуть, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!

Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.

До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:

— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.

Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви щодо моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.

Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:

— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?

— А хто він такий буде? — насторожилася стара.

— Лікар з міста.

— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.

Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився невеличкий став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабки, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега підходив я.

Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.

Якось я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:

— Так що Патратій?..

— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курми горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але від Горпини, щоб її трясця вхопила, всього можна чекати. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.

— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.

— Не смійся, синку. Патратій усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!

Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких випадках він посилав хворих до лікаря.

— Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.

Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.

— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.

Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.

Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.

— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак, каже, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи поранену…

— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садком галявина, там вона й лежить.

— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора там німця бродячого бачили?

— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.

— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.

— Оце вже ні! — мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!

— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.

Це і був дід Патратій.

Я мовчки стенув плечима.

— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгнувши пустив шпильку дід.

— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.

— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву.

Дід тим часом повернувся до голови.

— Поспішати треба. Горпина ще жива, але крові багато втратила.

Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.

Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими очицями і незлобиво жартував:

— Ану, дохторе, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?

Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.

Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.

— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.

Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.

— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.

— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.

Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець з автоматом у руках. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.

Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалрся з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Здавалось, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито затрачавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:

— Стій! Не тобі слово було!

Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.

Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.

Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.

Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.

Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.

Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:

— Тобі, дохторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?

— Припустімо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…

— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.

Більше дід нічого не сказав.

— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.

Я твердо вирішив не давати старому спокою і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?

Проте поговорити з дідом Патратіем так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луг накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.

Після смерті старого я пропрацював у селі два роки. У Партизанському живуть родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — завзятий мисливець. Кажуть, що на полювання він часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.

Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і онук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти дід?












ДВІЙКА ІЗ СПІВІВ


На спокійному Сонці вирували бурі, які важко уявити людині. Розжарена до семи тисяч градусів речовина фотосфери здіймалася вгору і, не порушуючи другого закону термодинаміки, в хромосфері розжарювалася ще більше. Океани енергії мчали від палаючого світила, та лише мізерна частина вогняного дихання потрапляла на крихітну кульку — Землю, що оберталася навколо Сонця на відстані сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.

Небокрай був насичений малиновим кольором, та чим вище до зеніту, тим барви ставали блідіші й поступово переходили на заході в темно-сині тони. Небо на сході розгорялося все більше, і нарешті сліпучо-білий край сонячного диска виринув з-за обрію.

Сонячний промінь ковзнув по першому поверсі дев’ятиповерхового будинку і, пробившись крізь щілину важких гардин, освітив брижувате сонне обличчя чоловіка. Він невдоволено скривився і підняв важкі повіки. Ранок був ясний і радісний, горобці під вікном вицвірінькували фортіссімо. Через відчинену кватирку вливалося прохолодне пахуче повітря. Чоловіка, який тільки-но прокинувся, звали Григорій Іванович, він працював двірником будинку № 8. Хоч йому вже пішов сорок сьомий рік, інакше, як Гриня, його не звали. Так повелося тому, що він надто часто був напідпитку і тоді його не залишав дурнувато-веселий настрій, тож завжди був запанібрата і малим, що тільки на ноги зіп’ялися, і старим.

Гриню мучила згага. Він боязко подивився на дружину, обличчя якої навіть у сні зберігало невблаганний вираз, встав і навшпиньках підійшов до буфета. Проте соди там не знайшов. Гриня зрозумів, що йому може допомогти лише одне. Він згадав про НЕЇ, заховану в підвалі, у виїмці за трубою, і настрій відразу покращав. Наперед смакуючи випивку, Гриня усміхнувся і став швидко вдягатися.

Зайшовши знадвору в сутінки підвалу, він нічого не побачив, видно, лампочка перегоріла, але рухався за звичкою впевнено: дійшов до схованки, підняв праву руку, шоб спертися на стіну, і мало не впав. Рука, не зустрівши опору, провалилася в порожнечу. Гриня спершу розгубився, але згадав про сірники в кишені і один по одному став черкати ними.

При тьмяному світлі сірника він побачив великий пролом у стіні з великою купою пилу посередині. Гриня поспіхом вийшов з підвалу і рушив додому по нову електролампочку, щоб краще роздивитися невідомо ким зроблений пролом у стіні. Після відвідин підвалу Гриня раптом відчув звірячий голод, і це ще більше підганяло його. Дружина, відкривши двері, зблідла і вхопилася за одвірок.

— Це ти? — пробурмотіла вона чужим голосом.

Гриня кинувся до дзеркала і побачив, що звідти дивиться на нього схудла фізіономія, з щетиною, ніби три дні не голеною.

Син Іван, учень п’ятого класу, визирнув з кімнати і, побачивши схвильованого батька, з винуватим виглядом зник за дверима.

— Вчора ж голився, — шепотів Гриня, погладжуючи шорстке підборіддя.

— Іди поголися, — буркнула дружина, що вже трохи отямилася.

— Ні! — вперто махнув головою Гриня. — Спочатку поїсти! І швидше!

Дружина здивовано знизала плечима. Вона звикла, що в її чоловіка, як і в кожного, хто зловживає спиртним, зранку ніколи не було апетиту. Гриня жадібно давився цілими шматками і голосно плямкав.

Син знову виглянув з кімнати, подивився на батька, що похапцем снідав, усміхнувся і знову пішов до себе. Після сніданку Гриня поголився і, розгублений, пішов доповідати про те, що сталося, начальникові ЖЕКу.

Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:

— Ну, а якщо знов таке буде… Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день навідувався в підвал, що був йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, з Грині вивітрювався алкоголь. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі друягині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.

Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.

— Поважаю науку, — сказав він задушевно.

Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.

У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.

— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би придумати. Треба буде…

Старий заметушився і зник, а наступного дня сам уже підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки іа скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.

— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.

— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.

— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?

— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив пустити його в підвал.

У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.

В умовлений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.

У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом!

— Екзитирувала!

Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.

— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.

— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — От дивина!

— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!

— Від голоду? — здивувався Гриня.

— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже кач зав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що пришвидшує плин часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!

— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читав.

Гриня пригадав, як останніми днями не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, аби його не помітили.

Увечері, коли учень п’ятого класу Ваня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:

— Лягай!

— За що? — заверещав страдник.

— За те, що без батькового дозволу… — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вправній руці. — За те, що через тебе сорому набрався! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!

— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.

— А цегла навіщо тобі? — гнівно запитав батько.

— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.

— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.

— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку мені вліпили із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити оцінку. Та де там. Мати за двійки сварить, ти б’єшся, особливо, коли теє… напідпитку.

— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.

— Я зробив машину, таку маленьку-маленьку, — запалився син, — заховаєш її в роті, і всім здається, що це ти сам співаєш.

— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.

— За що? — з синових очей бризнули сльози.

— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — похмуро сказав батько і замахнувся ременем.










НЕ ДОСЯГНУВШИ МЕЖІ


15/01 БВ Тремпс сидів у своїй однокімнатній квартирі на складаному похідному стільці й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим — строго й скромно — як і належить солдатському житлу: три складених стільці (для кожного члена сім’ї по стільцю) і складаний стіл, покритий грубим сірим пластиком. На стіні на рівні людського зросту — червоний ґудзичок термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Головного Батька Всіх Солдатів у повній парадній формі. Його мавп’яче личко було скривлене в гримасі, яка мала виражати величність.

15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Головного Батька й прошепотів:

— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.

Цей день з самого початку був невдалим. Ще зранку 15/01 БВ Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростимим порушенням Статуту Поваги й Статуту Покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.

Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Адже батько сімейства — солдат А — перебуває в домі-казармі 5 днів і 2 дні вдома. Мати сімейства — солдат Б — має бути в домі-казармі 4 дні і 3 дні вдома. Діти — солдати В — перебувають у школі-казармі всього лиш 10 годин на добу і цілих 14 годин — вдома. В певних колах почали говорити, що це прояви лібералізму. І до цього найближчим часом мали прислухатись. Бо не таке це слово “лібералізм”, щоб вимовляти його марно.

О 10 годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав солдата А 15/01 БВ Тремпса до себе і сказав з докором:

— Ось погляньте, що нам передали по службовому каналу про вашого сина солдата В 16/01 ВГ Тремпса.

15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформативне повідомлення для службового користування. Все всередині в нього завмирало від горя, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав поводитися справжній солдат великого міста-імперії.

Раз на квартал у школі-казармі проводилися заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті вони розбирали написане генералом-письменником А оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір солдата Б в непростимих симпатіях до сусіднього міста-імперії: за цілком достовірними повідомленнями військового імперського агентства інформації, там по жеребку вбивали кожне десяте немовля для вироблення мужності у своїх солдатів, а старих людей перетоплювали на жир, який використовували для змащення гарматних деталей.

Мужній хлопчик не побоявся погроз, якими хотіла залякати його злочинна мати, і доповів про свої підозри начальству. Як показало експрес-слідство, жінка була невинною, однак, щоб не ризикувати, її знешкодили. За виявлену пильність солдатові В у вигляді заохочення дозволили бути присутнім на страті і, крім того, оголосили подяку перед строєм.

І о жах! Син 15/01 БВ Тремпса написав у своєму творі: “Я не знаю, як би вчинив у такому випадку”.

Нечувано! Неймовірно! І це його син, якого він виховував у кращих традиціях. Добре, коли мати не взнає про це. Така новина буде для неї великим ударом. Але ж усе ще можна поправити. Адже він знає свого хлопчика! Додому. Швидше додому!

Начальство співчутливо поставилось до рапорту 15/01 Б В Тремпса і надало йому дострокову відпустку.

І ось він сидить дома, з нетерпінням чекаючи на сина. Син має прийти через дві години. Дві години! Скільки часу! Треба використати його продуктивно.

І 15/01 БВ Тремпс заходився складати донос, який збирався відіслати наступного дня. Згідно з наказом “Про загальнодержавну значимість доносів”, а також додатком до наказу, в якому давалися чіткі організаційні вказівки, письмовий донос складався солдатом А в кінці місяця і здавався у Відділ національного здоров’я. Усну інформацію по фону рекомендували подавати щотижня. Дружина здавала доноси у своїй організації, а син, повідомляючи в своєму учбовому доносі про розмови між батьками, здавав його за місцем навчання в школі-казармі. Солдат А любив порядок і стежив за тим, щоб усі члени сім’ї писали й здавали доноси своєчасно.

Він сів за стіл і, широко розставивши лікті, почав писати. Донос виходив докладний і розумний. 15/01 БВ Тремпс зумів навіть провести психоаналіз деяких ситуацій, і це трохи заспокоїло його. Йому навіть спало на думку, що якби не цей вчинок сина, він міг би найближчим часом чекати просування по службі.

Він став перечитувати написане і раптом злякано здригнувся. Як він міг написати таку фразу?! “…І якщо навіть виникнуть вагання, віддані солдати імперії рішуче подолають їх і стануть стіною, готові захистити Високі Ідеали і Благородні Цілі на перше слово Великого Батька Всіх Солдатів”. Якби цю фразу прочитав офіцер взводу аналізу, то довелося б авторові пережити чимало прикрих хвилин. Всім відомо, що саме слово “вагання” має бути виключене з лексикону справжнього солдата. Наказ начальства — істина в найвищій інстанції. Найменший сумнів у його доцільності — це злочин, тому й треба виконувати накази без роздумів. Загальновідомо, що саме здатність коритися без роздумів — одне з найголовніших достоїнств справжнього солдата.

Рипнули вхідні двері, і 15/01 БВ Тремпс, вихопивши пістолет, наставив його на двері, як того вимагала Інструкція (“…ворог не повинен захопити зненацька солдата А, який перебуває в домашній обстановці”). Двері відчинились, і в кімнату зайшов син. Солдат А сховав зброю.

— Здрастуй, тату! — з радісним здивуванням вигукнув син, але, зразу ж узявши себе в руки, чітким кроком підійшов до батька, віддав честь, тричі вдаривши себе кулаком у груди, і голосно доповів:

— Солдат В 16/01 ВГ Тремпс прибув додому!

— Кругом! — наказав батько. Погляд його був суворий, брови нахмурені: — Мені треба поговорити з тобою відверто. Вийдемо. Прогуляємось. Ніщо так не сприяє ясності думки, як прогулянка пішки.

Батько почав бесіду без довгих передмов. Солдат повинен висловлюватись точно і ясно.

— Вчора ти писав твір. У ньому ти написав, що не знаєш, як повівся б, якби мати виявилася шпигункою. Як ти міг?! Чому ти написав таке?!

Син винувато опустив голову.

— Кажи, чого мовчиш?

Син не озивався.

— Я наказую: говори!

— Тому що я дуже люблю маму, — ледь чутно прошепотів бравий солдат В 16/01 Тремпс.

Так само, як і його предки, воно ніколи не зустрічало собі подібних. Але у всіх у них імена звучали схоже: Зло, Нещастя, Жах, Кара Небесна тощо.

Воно було ще недосконале і беззахисне. Відчуття його були грубі й примітивні, зараз ним володіло одне бажання — їсти. Воно причаїлось у центрі площі Переможної Зброї біля гусениці танка, поставленого як пам’ятник. Створіння інстинктивно відчувало, що тут йому нічого не загрожує, адже воно мало воістину фантастичну властивість: бути невидимим для людей жорстоких, брутальних і обмежених. Воно не могло дати свідому оцінку таким людям, але особливості їхнього біовипромінювання були такі, що викликали у Створіння безумовно-рефлекторну відповідь — викид випромінювання, яке інтерферувало з рядом хвильових процесів у здоровому центрі людини. Внаслідок цього виникала “психічна сліпота” і Створіння ставало невидимим.

— Любиш маму?! — почервонівши, вигукнув 15/01 БВ Тремпс.

— Так, — відповів син, намагаючись не дивитись на розлючене батькове обличчя.

Він розглядав спочатку кінчики своїх черевиків, потім перевів погляд на шосе, понівечене гусеницями танків, потім подивився на танк у центрі площі й розкрив рот від здивування: біля правої гусениці, швидко пульсуючи чорним драглистим тілом, причаїлось маленьке, з кулак завбільшки, створіння, схоже на восьминога. Вигляд цієї невеличкої тварини викликав чомусь відчуття крайньої відрази, змішаної із страхом.

— Тату, — ледь чутно промовив син. — Дивись, он там…

— Що “он там”?! — гаркнув солдат 15/01 БВ Тремпс, дивлячись у той бік, куди показував палець зблідлого хлопчика. — Нічого там немає! Що за вигадки? Ти мене зовсім не слухаєш! Наказую слухати уважно!

— Єсть! — звичка до покори виявилася дужчою від цікавості й страху.

— Тож слухай. Я все постараюсь розтлумачити тобі коротко і зрозуміло. Ти любиш Великого Батька Всіх Солдатів?

— Так!

— А своїх соратників?

— Звичайно.

— Тепер поміркуй. На одній шальці терезів усе місто, Великий Батько Всіх Солдатів, твої соратники і твій батько, а на другій — зрадниця-мати. Кому ти віддаси перевагу?

— Але ж я маму… Мама, вона…

— Ну! — солдат 15/01 БВ Тремпс не давав йому часу на пусті роздуми. — Вирішуй! І не забувай про свій обов’язок солдата В! З ким ти?!

— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилився раніше.

— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе. І я не помилився.

Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння зникло без сліду. А може, його ніколи й не було?

— Ну як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?

— Уроки мужності.

— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А. — І в нас колись такі були. Першого ступеню?

— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які покажуть офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.

— Ну і?..

— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — погордливо підвів голову солдат В.

— А тепер на тваринах?.

— Так. Тільки де їх дістати?

— Ми ловили приблудних собак і на них відпрацьовували урок.

— Давно всіх собак переловили. Нам на уроці сказали, що вже рік як у місті немає жодної собаки…

— Це добре з точки зору епідеміологічної, — бадьоро сказав батько.

— Нам так і сказали на уроці, — підтвердив син.

Отак, дружньо розмовляючи, вони ьеквапом ішли затишною вулицею-пасткою, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.

А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, спробувало спіймати щупальцями кицьку, яка пробігала мимо. Кицька несамовито занявчала, рвонулася щосили і втекла, лишивши Створінню тільки жмут шерсті. Голод робив Створіння чимраз активнішим, і наступна спроба виявилася вдалою.

Воно успішно полювало кожного дня і росло, росло, росло…

Минуло два місяці. Створіння дуже виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше їжі і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…

…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.

— Пане середній офіцер! За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.

— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!

— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…

— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.

І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарна на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казармений лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.

Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка, що старшому офіцерові теж буде непереливки.

Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.

Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.

— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?

— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.

— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.

— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!

— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.

Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки як рука.

Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.

Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп. Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли а неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.

І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.

Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворного велетенського восьминога.

У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.

Але загибель була неминуча. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.

Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.

Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття були приємні. Минула година, дві, і в ньому виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходом. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючи закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й самому стати Виходом.

Вітя сидів на пагорбі і дивився на річку. Літнє сонце прогріло за день схил, і він дихав теплом. Його сухий грунт поріс убогою травичкою і колючою дерезою, яка густо вкривала південний та південно-східний схили.

Звідси, з вершини пагорба, відкривався чудовий краєвид: неквапно несла свої червонуваті від болотного намулу води Прип’ять. З-під Мозиря поспішала “Ракета”, лишаючи за собою пінистий шлейф. На вантажній пристані трудилися невеликі буксирні катери, і високі крани, схожі на журавлів, переносили вантаж з однієї баржі на іншу. Все було як звичайно і водночас не так, як звичайно. Сьогодні на уроці історії вчитель Анатолій Герасимович розповів школярам про історію Чорнобиля. Діти слухали, затамувавши подих, і очі їхні горіли. Можливо, на цьому самому місці стояв колись воїн у кольчузі і вдивлявся в тьмяний простір, порослий густими лісами. Тут повітря стрясалось від дзвону важких дворучних мечів, чулось іржання коней, і вигуки люті заглушали стогони конаючих. А на місці міського парку, посадженого на пагорбі, височіли важкі фортечні стіни замку, зведеного польським магнатом Ходкевичем. З високо розташованих бійниць стирчали стволи тридцяти гармат, а вгорі,на фортечних стінах, із списами й шаблями на боку походжали вартові. Не може бути, щоб усе зникло безслідно.

— Не може, — вголос промовив він.

Топа — помісь спанієля з дворнягою — підбіг до хазяїна, сів на задні лапи і, віддано зазираючи в очі, закрутив хвостом.

— Іди, Топо. Гуляти!

Топа зірвався з місця і почав ганяти поміж деревами, раз у раз до чогось принюхуючись і вдаючи, що страшенно зайнятий. “А що як знайду вхід у підземелля чи винний погріб замку? — раптом подумалось Віті. — Хоча ні, тут кожен метр сходжений і перекопаний. Може, підземний хід виходить на схилі? Разом з Топою треба пошукати, він почує”.

Вітя з усмішкою дивився за стрибками Топи й розмірковував далі: “Мабуть, початок підземного ходу десь у заростях дерези, тому його й не помітили”.

— Топо! За мною!

Він відкачав рукави сорочки і, обережно розсуваючи колючі кущі, став боком спускатися вниз по схилу. Пес, повискуючи, пробирався слідом за ним. Так вони пересувалися близько п’яти метрів, і раптом кущі розступились, утворивши невелику — не більше двох метрів у діаметрі — галявинку, порослу низькою пожухлою травою.

У центрі галявини Вітя побачив щось незрозуміле, схоже на маленького чорного восьминога. Вітя дуже любив тварин, але вигляд цього створіння викликав у ньому глуху неприязнь, майже відразу. І ці відчуття не дали йому роздивитися невідоме створіння ближче. Створінню, в свою чергу, хлопчик не сподобався теж. Він не випромінював хвиль жорстокості й брутальності, які так добре стимулювали діяльність нервової системи Створіння і робили його невидимим.

Охоплений цікавістю, Вітя, вирішивши все-таки не доторкатися до огидної тварини, зробив рух, щоб переступити через неї. Але вона сприйняла це як спробу нападу і, випустивши тоненькі щупальці, вчепилася хлопчикові в ногу. Проте Створіння було ще дуже кволим і не змогло завдати хлопчикові істотної шкоди. Вітя відчув, що ногу йому ніби обпекло кропивою. Він злякано скрикнув і сахнувся. Топа войовничо загарчав.

— Топо! Не чіпай його, воно може бути отруйним!

Пес почув страх у голосі хазяїна і, зметикувавши, що винне в цьому чорне створіння, плигнув на нього. Клацнули зуби, пролунав писк, схожий на мишачий, і… Створіння не стало.

Вітя змастив слиною почервонілу шкіру на лівій литці й рушив на пошуки далі. Підземного ходу він так і не знайшов, але на іншій галявині виявив напівзасипану яму, яку при дуже великому бажанні можна було вважати обваленим входом до підземелля.

Наступного дня Вітя розповів однокласникам про підземний хід і про отруйного восьминога. У підземний хід у 6-А повірили всі без винятку й вирішили зразу ж після уроків гуртом іти на розкопки.

А отруйний восьминіг… Це, звісно, Вітько вигадав. Хто не знає, що восьминоги не отруйні і до того ж водяться тільки в морі.




ЗМІСТ


Оповідки старого космогатора

Проба на людяність

Перший контакт

Ох, ці люди!

Бабуся

Машина забуття

Операція “Вундеркінд”

Нічна зустріч

Дід Патратій

Двійка із співів

Не досягнувши Межі








notes




1


Найвищим законом (лат).