Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Володимир Єшкілєв








Головний герой роману — зовсім юний Григорій Сковорода, якого вабили мандри з їх пригодами, містичні вчення, таємні знання. Подорожуючи Австрією та Італією, він потрапив у вир карколомних подій, що змінили політичну карту Європи напередодні Семирічної війни. Тоді він ще не був письменником, ніхто не знав його як філософа. Однак імовірна його причетність до однієї з масонських лож.

Володимир Єшкілєв пропонує не життєпис, а художній роман, в основі якого — пригода. І цього разу він не зраджує собі в намаганні по-своєму роздивитися малодосліджені сторінки української історії. Пригода об'єднує зображені в романі події, що належать і теперішньому часу.

* * *

Роман «Усі кути трикутника» виписаний за канонами пригодницького твору. У ньому — авторське бачення європейських подорожей 1750—1753 рр. молодого Григорія Сковороди. Саме тоді він, на погляд В. Єшкілєва, потрапив до середовища містиків-революціонерів, які належали до різних напрямів та юрисдикції європейської масонерії. Автор виходить із переконання, що видиму історію України рухають і невидимі сили.   






Володимир Єшкілєв

Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди


Я бажав би лише захистити вибір шляхів моїх перед обличчям Його.

    

Книга Йова (13:15)















Блискавка влучає у ті місця, де люди ховають гріхи і скарби.

Блискавка шукає грішників, знаходить грішників і не чекає на покаяння грішників.

Блискавка ніколи не хибить, і висновки її остаточні.

Він знову бачить обвуглене тіло дядька Галамана у чорному колі вигорілої трави. Бачить харалужний блиск мертвої шкіри і попіл кольору старої порцеляни, що залишився від дядькового волосся. Бачить грона застиглої жовтої піни там, де в дядька були очі. Бачить, як кришиться на чорне п'ята страченого небесним вогнем. Це все він бачить окремо, немов різні частини ізгорілого тіла старого грішника незалежно від цілого підстрибують до його очей. На них знову навертаються сльози. Не тому, що йому шкода дядька, а від страху. Бо він малий і хоче жити. Хоче грітись на сонці, смакувати лісовими ягодами і бігти полем під теплою літньою зливою. Але на нього, грішного раба Божого — він знає! — чекає така сама страта. Бо на високому владному небі відають його провини (там відають про все-все, до останньої вкраденої грушки) і готують для нього влучну блискавку. Коли грізне небо моргне тою блискавкою, він впаде і почорніє. Його очі закиплять від нестерпного жару, луснуть і вийдуть йому на вилиці пінястими калюжками з жовтими пухирями. Тіло спечеться на хрустку чухру. А душу схоплять кігтясті лапи чортів і з огидним вищанням потягнуть до пекла. Униз, до темряви темряв, ще нижче й до найнижчої з меж. Туди, де про темряву мріють. Туди, де під велетенськими пекельними сковородами ніколи не згасає караюче полум'я. Куди ніколи не заглядають Боженька і сонце. І на одній із тих сковорідок сповниться погроза, до пори до часу схована у родинному прізвищі. Він відчуває, як його холодні слизькі гріхи клубочаться у животі і нижче живота. Гріхи з'їдають нутряне тепло його тіла, вирощують в ньому мацаки холоду і розкидують їх від черева до плечей і стегон. Гріхи сверблять, тиснуть нечистою своєю важкістю й накликають на нього кару. Притягують небесний вогонь, створений Боженькою для випалювання нечистоти. Він хоче подивитись на небо, чи не наповза, бува, на нього нова роззлощена хмара, але нічого не бачить крізь сльози. Лише світло лине з нізвідки у нікуди. Яскраве і золоте, немов віддзеркалене густою хлібною нивою.

«За вищою несповідимою волею бугало огненний навідав сього нєвострєпєтавшего і припинив його обтяжену гріхами натуру», — чує він гугнявий голос козака Начитаного, та все суще навколо нього здригається і рушає у плавання. Лине потопом без річища і берегів. Голос козака гасне, а з плямистого туману виринає інший голос. Жіночий, дзвінкий. Він співає-примовляє:



		Бешиха-бешишище



		Колюча, шпигуча, пекуча, сверблюча,



		Нудюча, вітряна, водяна, кров'яна, пожарна,



		Пристрітна, подумана, погадана, помислена, наслана



		Розійшлась, розвіялась і сему слові амінь!










Сенянський монастир, 29 вересня 1780 року


Він прокинувся на «амінь» і побачив над собою потріскане вапно низької стелі. Він не перший день ночував у цій келії і вже зауважив, що переплетіння тріщин утворює щось подібне на малюнок. За бажання там можна було побачити і вухате обличчя, і хрест, і перехняблену піраміду, й ще щось довгасте, рівновіддалено схоже і на драбину, і на ящірку. Худезний павук неквапно пройшов уздовж тріщин «драбиноящірки», на мить затримався, тричі переставив ноги, наче розкладав пажів у пасьянсі «Самотні гранди», потім впевнено рушив далі. Туди, де пляма кіптяви темніла, немов друкарський відбиток кошлатої брами хаосу.

«Знову, знову цей сон про блискавку. Він завжди сниться до змін і мандрів. До виповнення чину ефемера. До з'яви набридливців. Господи, помилуй мене, грішного!», — різким рухом він скинув з обличчя соломинку, відгорнув овчину, обережно спустив ноги до споду. Учора там стояла вода на два пальці, тепер було сухо. Лише підмоклий край сінника нагадував про підтоплення.

«Виходить, дощ проти ночі таки ущух, — зрозумів він. — Нарешті сирість відступить… Але цей сон про блискавку і згорілого дядька. Вже півстоліття один і той самий сон. Перечікуючи світ, не втечеш від ловів віку сього. Сили переслідуючі та помстливі, сили наведені, примножені та шаліючі, сили ворогуючих між собою титанів стомлюють і виснажують мене цим сном. Хоча колись, пам'ятаю, Авксентій-старець казав, що оноє знамення сприймати маю за ознаку особливої Божої ласки. Премудрим був, напевне мав рацію. Чи й досі топче ряст той старець, чи вже співа на райських крилосах? Хто зна… Якби не втік з-під його міцної руки, то ким би був тепер я? Схимником? Німотником з усохлою на пергамент плоттю? Лише Єдиний відає виповнення усіх шляхів — звершених і можливих».

Він став до молитви на дерев'яну дошку, накриту протертим килимком. Коліна відчули холодну вологу.

«Зглянься, Отче, над заблудшим, негідним, над тим, що ставав на всі шляхи і зі всіх тих шляхів сходив на півдорозі, що прикладався до всіх чаш і жодної не допив…»

Він молився довго. Працелюбний павук за цей час устиг сплести каркас трикутної павутинки. Коли килимок під колінами висох, молільник відчув чужу присутність. Неквапом озирнувся. За теперішніх непевних часів за спиною міг виявитись хто завгодно. І душогуб з ножем, і потребуючий духовної розради.

— Простіть заради Бога, Григорію Савичу, що бездозвільно ущербив ваше священне передстояніє, — заголосив заспинний стоятель, невисокий огрядний чоловік, одягнений у партикулярне плаття на штиб угорського жупана. — Жажду припасти до чістєйшаго істочніка істиннаго ненарочитаго любомудрія.

«От принесло ще одного посполитого златоуста. Недарма мені Начитаний наснився», — вирішив Григорій, а вголос мовив:

— Мир вам, добрий чоловіче. Заходьте. Сія келія вельми тісна і темна. Проте для істинного філософа рукодільні стіни не є тим Паргадом, сіреч завісою передвічною, котра спроможна відділити істот сотворенних від світла їхнього Творця.

— Воістину! — погодився гість.

— Звідки ви, добрий чоловіче?

— Моє ім'я Остап із роду Беніковських, ніжинських міщан і негоціянтів, — назвав себе гість. — Прийшов до вас, дорогоцінніший Григорію Савичу, не лише від своєї персони, вельми нєзначітєльної і чинами обійденої, але від чеснаго ніжинського товариства ваших істинних послєдоватєлєй і почітатєлєй. Ними мені доручено передати вам оце.

Беніковський зняв з себе пояс, зроблений з вітрильного полотна, розгорнув його таємну кишеню, і в келійному мороці серпасто блиснули три золоті монети старого європейського карбу.

Григорій запитально подивився на Беніковського.

— Ми знаємо, що ви, Григорію Савичу, є істинним та уславленим нєстяжатєлєм і з прєзрєнієм ставитесь до брєнного металу; примноженням же онаго озабочєни сліпці віку сього. Але знаємо ми й про те, що вам доручено нєдрєманно і твєрдомислєнно блюсти скарбище прадідів наших і що цим найчеснішим паладіумом во врємєна прєдуказаниє відкуплена і спасєна буде земля наша. То ж уклінно просимо примножити той утаєний скарб скромним овочем наших торгових трудов. Послано мене до вас під сугубим секретом і саме у сей час, коли тутешні власті і сопутствующа їм суєтна людність отбилі до Харкова[1 - Наприкінці вересня 1780 року в Харкові помпезно святкували заснування намісництва.]. Прошу вас, не відмовте у приношенні і благословіть, благий яснобаченний муже.

Беніковський незграбно, як усі черевані, сповз на коліна, натужено засопів і поклав пояс з дукатами на ліжник біля Сковороди.

Той мовчки дивився на смиренного ніжинського міщука. Думав про те, як міліють і втрачають опаловий спокій глибокі озера таємниць. Як витікає із них крізь тисячі дрібних дірок людських теревенів тиха непрозора вода забуття. От вже і цей некликаний голосить про «паладіум». Наче переповідає кумасям ярмаркову плітку.

«Бугало вогнений… Але ж як борзо пояснення сну прийшло. Не затрималось, не заблукало, — виникла у голові Григорія холодна думка. — Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби. Блискавка не помиляється. Ніколи».




Частина I. Стадія Венери. Вежа


Київ, липень, наш час


Вперта вуличка блукала і вигиналась поміж складами і гаражами, звужувалась до щілини, протискалась під балконами нахабних новобудов, пірнала під залізничні мости, але все не вичерпувалась і бігла, бігла, бігла далі. Її кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявились веселішими за сірі і жовті з двохсотими. Вперта вуличка вивела Вигилярного за край промислової забудови, туди, де ще збереглись особняки з мансардами і старими яблунями. Ті стомлені дерева спирались важким гілляччям на широкі дошки фарбованих парканів.

Саме такий старосвітський паркан оточував садибу і двоповерховий особняк під триста тридцять сьомим номером. Від сусідніх парканів його відрізняв хіба що яскравий спрей-арт — обведений чорним контуром малюнок жіночого тіла, роздутих, немов дирижаблі, bubble-letters[2 - Один із найпоширеніших стилів сучасного спрей-арту.] і ще кілька знаків, що їх Вигилярний не зміг розібрати. Графіті здавалось зовсім свіжим. Червоне кільце фарби, яке нічні райтери накреслили навколо кнопки дзвінка, масно виблискувало. Вигилярний не втримався і провів вказівним пальцем по спокусливій фарбі. Палець залишився чистим. Хитро примружився на псевдомасляний блиск і рішуче натиснув кнопку.

Майже одночасно десь за парканом виразно і протягло рипнули двері. Минуло кілька хвилин, і Вигилярний відчув погляд. Хтось дивився на нього крізь затулене темним скельцем вічко.

— Я до професора Гречика, — повідомив гість. — Я не помилився, він справді тут живе?

— А ви, перепрошую, з якою до нього бідою? — голос з-за паркану належав немолодій і, можливо, не зовсім тверезій людині.

— Я Вигилярний Павло Петрович, — прибулець встромив у щілину між дошками картонний прямокутник візитки. — Якщо ви професор Гречик, то, значить, це ви зі мною говорили по сотовому. Чотири дні тому, у понеділок. Пам'ятаєте? До речі, там на візитці усі мої дані.

— Дані, кажете? — Вигилярному здалось, що невидимий співрозмовник підсміюється. — Ну-ну, подивимось на оті ваші дані…

Візитку неквапом втягнули до щілини. Ще хвилини зо дві — і хвіртку відкрили. За нею стояв череватий добродій років п'ятдесяти-п'ятдесяти п'яти у плямистих шортах і футболці з подірявленим коміром. Окуляри-«хамелеони» з'їхали на кінчик його спітнілого носа, відкривши зморшки та набряки навколо перенісся і мутний погляд вибляклих очей. Нижню частину обличчя добродія вкривала розвинута неголеність.

«Значить, мені не брехали. Він від вівторка у запою», — підсумував свої спостереження Вигилярний.

— Це наша лаборантка дала вам цю адресу? — запитав добродій. — Бо я, здається, запрошував вас на кафедру… Сюди я вас не запрошував.

— Ні, це не лаборантка. Я маю власні джерела інформації, — Вигилярний намагався, щоби його усміх був якомога нейтральним. — Прошу вибачення за настійливість, але я приїхав з іншого міста і, на жаль, обмежений у часі. На кафедру я заходив двічі, там вас не було, а ваш сотовий не відповідає. От я і насмілився…

— Лаборантка! — власник плямистих шортів насуплено подивився кудись у безмежжя небесного вирію. — Це вона. Я знаю. У понеділок їй вуха повідкручую. Звідусіль старому капостять, звідусіль. Он, бачили, як малолєткі мені паркани обмалювали?

— Я зауважив. Найсправжнісінький вандалізм. Так дозволите зайти, Геннадію Романовичу?

— Ну заходьте, — злагіднів Гречик. — Якраз складете мені компанію. Ви, Павле Петровичу, перепрошую, яке віскі вживаєте? Односолодове чи купажоване?

— Бурбон.

— Бурбон? — черево професора затряслося від сміху. — Ніколи такого не кажіть. Бурбон не віскі, це дешева кукурудзянка. Бурбон п'ють мужики, — у цьому слові він зробив наголос на «у». — Мужі (цього разу наголос був на кінцеве «і»), які себе поважають, молодий чоловіче, п'ють ірландське. Самодостатні і доброї слави мужі, а не мужики! Не забувайте про це. Не варто про це забувати.

— Як скажете, — Вигилярний втягнув живіт і протиснувся між професорським черевом і краєм хвіртки.

— Так і скажу, — Гречик показав пальцем углиб двору. — Бачите альтанку під горіхами? — запитав і сам відповів на своє запитання: — Бачите. Там і чекайте на мене. Я зараз підійду.

Не встиг Вигилярний роздивитись споруди професорського маєтку, як той повернувся. На грубо збиті дошки стола виставив гранясті стакани, пляшку Tulla-more Dew, кухоль з льодом, тарілку, наповнену пластівцями пармезану, і крихітну піалку з оливками. Піалка виглядала на старовинну й коштовну. Червоно-зелені павичі, намальовані на тонкій порцеляні, гордовито дивились кудись за обрій золоченого обідка.

— От тепер, Павле Петровичу, ми маємо основу для розмови, — констатував Гречик. — Маємо твердий фундамент. Адже розмова двох поважних мужів повинна рухатись до мети. І не просто рухатись, а рухатись впевнено і чітко.

— Це з Софокла?

— Софокла? — здивовано перепитав Гречик. — Можливо. Все можливо. Як там у вас в Одесі?

— Спекотно. Так само, як і тут.

— Глобальне потепління, кажуть. А насправді — кліматичне оскаженіння.

— Щось таке, — погодився гість.

— Ви мені вибачайте, Павле Петровичу, що я вас відірвав від роботи, покликав сюди. Я прочитав вашу статтю про знахідку у масонському архіві. Дуже цікава стаття, несподівана… — Гречик наповнив стакани, докинув до них льоду. — Хто б міг подумати! Масонські архіви в Європі вже відкривають науковцям… — черевань похитав головою. — Давайте вип'ємо за нашу з вами зустріч. Дай Боже!

Вони випили. Охолоджене віскі приємно контрастувало з навколишньою спекою. Вигилярний спорожнив свій гранчак, потім скалатав і закинув до рота крижані кубики.

— Правильно, — схвалив його дії Гречик і знову наповнив гранчаки. — Ми поки що не зрівняли наших енергетичних балансів. Вам треба догнати, піднятись на вищий енергетичний рівень. Тоді й розмова веселіше піде… Так-от, про вашу статтю. Наші історики, зрозуміло, поставлять під сумнів висновок про те, що мова у тій архівній згадці йде саме про Григорія Савича, а не про іншого Сковороду. Так би мовити, про невідомого сучасника-однофамільника. Але особисто я, підкреслю, особисто я, як багаторічний дослідник сковородинської проблематики — не бачу нічого неможливого у тому, що хтось з італійських масонів міг спілкуватися з Григорієм Савичем у тисяча сімсот п'ятдесят першому або тисяча сімсот п'ятдесят другому році, коли він перебував за кордоном. Навіть неспеціалістам відомо, що саме тоді у світогляді Сковороди відбулися певні зміни, він почав глибше вивчати Біблію й цікавитись гностичною символікою. Те, що в знайденому повідомленні масонського аноніма йдеться про зацікавлення якогось мандрівного рутена Сковороди містичними символами, підтверджує давні висновки Чижевського про емблематичність сковородинської філософії. Про це ви цілком доречно зауважили у прикінцевих висновках. Вважайте, Павле Петровичу, що в майбутніх битвах навколо знахідки я буду на вашому боці. До речі, другий тост — ваш. Тільки прошу, не треба пити за щось на кшталт «творчого союзу історії і філології». Банальності ображають мій розум.

— За вас, Геннадію Романовичу! — підняв гранчак Вигилярний. — За видатного корифея-сковородинознавця! Й за те, що ви на моєму боці.

— За сраколизів! — професор закинув до сурла пів-стакана віскі, видихнув і з хитрим прижмуром подивився на гостя. — Ми без вас ніби й не корифеї зовсім. Так, старі пердуни…

— Ну нащо ж ви так, Геннадію Романовичу…

— А ви, шановний, не починайте справу з пошлих підлизувань.

— Вибачте.

— Не вибачаю. Я ж вас попередив: без банальностей. Ми не на вченій раді. Та ще й слово яке використав: «сковородинознавець»! Ледве вимовив. І звідки ви увесь цей намул берете?

— Але ж… — чи то насправді, чи то удавано змішався Вигилярний.

— Попереджаю.

— Щодо чого?

— Життя складне і неоднозначне.

— Я врахую.

— А чого це ви до дна не допиваєте? Погане віскі?

— Добре.

— Точно?

— Кращого я не пив.

— Це знову тупий комплімент?

— Та ні, професоре. Я ж кажу: добре віскі.

— Так треба до дна допивати, якщо воно добре. А не шлангувати.

— Я не шлангую.

— Шлангуєш, — перейшов на «ти» вчений муж. — Нема на тебе того старшини Калганова, який мене в армії пити вчив. Він би тобі показав «кузькіну мать» за неповагу до застільного ритуалу. Старшина Калганов, пам'ятаю, наставляв салабонів: мужчини не сьорбають, мужчини п'ють. Або ж їм очко солідолом мажуть… Це жорстко, проте правильно. Армія стоїть на ритуалах. Тільки на ритуалах. Немає ритуалів — немає армії, — Гречик знов наповнив стакани. — Попереднє не рахується! Повторити! Стоячи! Абисмо нас любили красиві жінки!

— Будьмо! — Вигилярний підвівся за прикладом господаря, відсалютував йому гранчаком і зробив рішучий ковток. Цього разу він кількісно випередив Гречика. Льоду у його стакані майже не лишилося і рідина увійшла до стравоходу пекучою спіраллю.

— В армії служив?

— Ні.

— Воно й видно, — Гречик надкусив шерехату пластинку пармезану. — Не маєш ритуального відчуття. Не встиг, бач, увійти, а вже з тебе страшні старання полізли. Компліментами почав мене, старого, розслаблювати, якусь пургу гнати. За кого, чоловіче, ти мене маєш? За динозавра? За грьобнутого кафедрального дідуся?

— Заради усього святого, професоре, не ображайтесь, — Вигилярний вирішив бути межово делікатним з цим капризним старим. — Я ж не хотів вас образити, чесно. Це, знаєте… неспівпадіння протоколів. Пусте неспівпадіння. Напевне, я ще не навчився виконувати певні стандарти. Лише рік як повернувся до академічного середовища.

— Добре, хоч визнаєш свої помилки. А чим займався до повернення?

— Гроші заробляв.

— Як?

— Малий і середній бізнес. Там купив, а тут продав, маржу до кишені поклав. Криміналу — нуль, екзотики — нуль, задоволення — нуль.

— Ну, це знайома ситуація. Нуль-нуль, кажеш… А ти ще й задоволення захотів? Отакої! — весело зашкірився професор. — Але в нас, чоловіче, не краще. Наукою зараз багато не заробиш. Скоріше втратиш. Нуль мінус одиниця.

— Ваша правда, Геннадію Романовичу.

— Ну й чого ти сюди повернувся? У цю юдоль дисертантських сліз, пошлих інтриг і копійчаних заробітків?

— Покликання.

— Жартуєш?

— Та ніби ні.

— Покликання! — професор звів догори брови. — Ні, скажи правду: це такий жарт був?

— Невже все так запущено?

— Ти про що?

— Про тотальний цинізм.

— Ну добре… — пом'якшав Гречик. — А звідки вийшла інформація про ту знахідку? Якщо не секрет, зрозуміло.

— Та який там секрет. Від італійців. У нас позаминулого року була наукова конференція, я там познайомився з одним венеціанцем. Він займається історією європейського гностицизму.

— Як називається?

— Франческо Бернарді.

— Він масон?

— Ми з ним такі речі не обговорювали.

— Дарма.

— Це було б некоректно.

— Кажуть, що їхні того не приховують.

— Не знаю, — здвигнув плечима Вигилярний. — Маю у цьому сумнів. Все ж таки Італія — країна католицька…

— А, точно, в них отой скандал був, з тою ложею, як її…

— «П-2». Це на початку вісімдесятих було. Багатьох масонів тоді вигнали з армії, поліції, державної служби.

— Так, маєш рацію, — погодився Гречик і після довгої паузи, що її Вигилярний відніс на рахунок специфічного стану, у якому перебував професор, запитав: — А до цього ти Сковородою цікавився?

— Цікавився. До матеріалів тої конференції я підготував свою доповідь «Італійська луна у творчості Григорія Сковороди». Доповідь переклали італійською і опублікували ще до конференції у збірнику матеріалів, якого розіслали усім запрошеним. Франческо прочитав її і згадав, що зустрічав прізвище Сковороди в архівах італійських лож вісімнадцятого століття. Він зробив звідти виписку. На тій конференції, де ми з ним зустрілись, подарував цю виписку мені.

— Поталанило тобі.

— Не без того.

— А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.

— Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…

— Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.

— Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.

— Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.

— От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.

— Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?

— Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди — в академічному середовищі, школі.

— Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець, історик, маєш це розуміти. Академічне середовище консервативне. Шкільне — тим більше. Особливо в гуманітарній сфері. Так завжди було, так завжди буде. Ти ж не відбиратимеш у дітей казок лише тому, що існування Котигорошка суперечить законам антропології?

— Я не про те.

— А про що ж тоді?

— Світ змінився.

— Невже? — щиро розсміявся Гречик. — Відколи?

— Давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони шкодять, перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям.

— А, розумію… Хочеш перекодувати старі міфи на новий копил. Не оригінально. Таких як ти — легіон.

— Хочу спочатку зрозуміти. Підійти з іншого боку.

— Дурня це все, чоловіче. Всі ви так кажете, — махнув рукою Гречик. — Кожний такий приходить, натхненно возводить персти й рече: «Істину тщуся яти!». А закінчується все черговими замінами слів. Одні хитрі словеси замінюєте іншими хитрими словесами. Народницькі міфи свого часу замінили марксистськими. Тепер прийшли ви. Чи то, може, вас прислали? Ні? Самі прийшли? Ну, нехай. Не важливо. Важливим є те, що після вас, постмодерних істинолюбців, вже ніхто нічого не зрозуміє. Амінь.

— А ви не надто категоричні?

— Хто? Я? — перепитав господар, ніби не дочув. — Де ж це я категоричний? Категоричність! Де ти таке побачив? Е ні, чоловіче, якби я направду був, як ти кажеш, категоричним, то від мене в університеті й згадки не лишилося б. Це ж я тут такий герой. Перед тобою. А там, — він показав кудись за паркан, — я розповідаю студентам про «ризому» та «гіпертекстуальність»[3 - «Ризома», «гіпертекстуальність» — наріжні поняття теорії постмодернізму.]. Тьху! А то ще, ізбав Боже, запишуть у вороги прогресу і демократії. Доказуй потім, що ти не верблюд. Я не революціонер. І не прагну, щоби на руїнах теперішнього світу написали моє прізвище. Цей світ мені подобається. Не тому, що він ідеальний, ні, а, радше, тому, що мені в ньому зручно. Якщо в цьому світі діють певні правила, я з цим погоджуюсь. Хоча й розумію, що ці правила не для мене писали. Що ж тепер поробиш, такий-от я клятий пристосуванець… Давай, друже мій, вип'ємо за толерантність. Най живе, зараза, й квітне!

Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.

— Ну добре, — сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, — я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?

— В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.

— То куди?

— До темряви.

— Куди-куди? — у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.

— Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.

— Дійсно, найтемніша із можливих темряв, — професор підніс стакан до підборіддя. — Nox fert consilium![4 - Ніч порадить! (лат.)]

— Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, — Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.

— Ризикуєш, — Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.

— Чим це я ризикую?

— Не люблять люди тої твоєї темряви. А ще більш не люблять ускладнювати. Ніч не радить масам. Ніч радить лише обраним.

— А може люди просто бояться істини?

— Ну це таке, всім відоме й нецікаве, — професор знов наповнив гранчаки. — І дурневі зрозуміло, що істина — це вельми незручна дівчинка. Як казали вчені дидаскали за часів Григорія Савича: істина єси суть, стражденно висуполнена. А посполитим потрібні прості зрозумілі гасла. Позитивні і світлі, як герої телевізійних серіалів. Люди, вони ж такі… Якщо побачать у тобі темряву, то в три секунди розірвуть тебе на шматки. Задля власного спокою розірвуть. Закони зграї, вони й в Африці — закони зграї.

— Проте можна спробувати їх обійти.

— Спробувати завжди можна, — Гречик зняв окуляри, поклав їх на стіл і почав пальцями масувати набряки під очима. — Та лише дальньою стежкою і в бронежилеті… Наукові ступені і посади тебе не цікавлять?

— Цікавлять, чому ж ні. А у вас є пропозиції?

— Не було б у мене пропозицій, я б тебе до Києва не викликав. Є до тебе одна пропозиція. Але це довга розмова.

— Ми ж нікуди не спішимо?

— Ми не спішимо, так, твоя правда. Проте, Павлику мій дорогенький, для поважної і довгої розмови ми з тобою надто вже… стомлені.

— Як скажете, Геннадій Романович.

— Так і скажу. Є речі, які варто робити виключно на тверезу голову.

Гречик важко зітхнув і знов почепив окуляри.

— Сковорода, — сказав він, — був свідомим спадкоємцем древньої традиції. І це, до речі, не таємниця для спеціалістів. Є про це грамотні публікації, мав би їх знати. Але для загалу нехай собі залишається блаженним сопілкарем і народним філософом… Може, так і треба. Щоби не спокушати малих світу сього.

— Чим?

— Тою темрявою, з якою ти збираєшся радитися.

— Він був масоном? — взяв бика за рога Вигилярний, якому набридли слизькі метафори і недомовки.

— Не вгадав, — посміхнувся Гречик. — Він був їхнім татом.

— Чиїм? — не второпав гість.

— Масонським татом, Павлику. Істинним духовним батьком українських дітей удови. Як ти там казав: «великий потенціал минулого»?



Передмістя Львова, 11—12 березня 1751 року


Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався одним із найчистіших і найдорожчих. До ціни пансіону тут входили послуги невеликого загону охоронців, які за потреби перевіряли глейти[5 - Глейт — перепустка, подорожня грамота.], відганяли злодіїв та вгамовували надто шумливих постояльців. Тому у пивній залі того поважного гербергу не було чути п'яних сороміцьких співів, а гості не боялись трапезувати тут разом з родинами.

Того вечора у пивній залі зібралось аж три компанії. За найбільшим столом насолоджувалась смаженою бараниною, волоськими горіхами і пивом купецька сім'я. У темному кутку гомоніла про свої ґешефти зграйка гебрейських бачмажників, а під вікном вели вчену бесіду двоє молодиків невизначених на око чинів і покликань.

— Так ви, Григорію, все ще сподіваєтесь побачити у Львові екзорцизм? — запитав співрозмовника світловолосий молодик.

— Мені не вийшло побачити цього у Пресбурзі[6 - Пресбург — Братислава.], — відповів темноволосий. — Тамтешній біскуп офіційно висловив недовіру до міського екзорциста і заборонив йому дбати про біснуватих.

— Біскуп мав рацію. Сучасні люди не вірять, що сатана є персоною. А виганяти з людського тіла абстрактне поняття якось не випадає. Ви не згодні?

— Ні, кавалере, не згодний, — Григорій поправив шкарлатну подушку, яку підклав собі під поперек. — Тим більше, що у двадцять одному правилі «Ритуалу вигнання диявола» від тисяча шістсот чотирнадцятого року чітко й недвозначно вказано, що впевненість у присутності демона не є обов'язковою умовою для здійснення екзорцизму.

— Тобто вас цікавить саме дійство? Спектаклюс?

— Вважайте, що так.

— Самі не пробували писати пієси?

— Колись, може, й спробую, — усміхнувся Григорій. — До речі, ви, Зормозе, учора обіцяли розповісти про знамениту пожежу у Санкт-Петербурзькій академії. Такий спектаклюс максимус, як на мене, є цікавішим за якесь там вигнання біса. Справжня пригода віку сього.

— Пригода ізрядна. Тут з вами важко сперечатись, друже. Хоча до минулорічної московської пожежі їй, кажуть, далеко. Погоріло в Академії немале число книг анатомічних, галерея з речами сибірськими і китайськими, готторпський великий глобус, оптична камера і канцелярія з паперами старого щура Шумахера. Я на власні очі бачив, як пішов з димом славетний глобус. Це, брате Григорію, скажу вам, була знатна ілюмінація. В тому глобусі професор Крузіус ховав пляшки з медовухами і виморозками. Він заховав там з півсотні великих товстостінних бутлів. Знаєте, напевне, у такому шклі хіміки тримають міцні отрути і кислоти. Як ті бутлі почали вибухати! Слово честі, друже: турецькі бомби над Каменецькими куртинами не вибухали з таким сатанинським гуркотом. Навіть у Римі, під час весілля небожа кардинала Урбіно, фойєр-мейстерам не вдалось влаштувати таких вухоломних вибухів. Чи бачили ви колись справжню велику ілюмінацію?

— Шість років тому, коли імператриця приїжджала до Києва на прощу. Тодішньою ілюмінацією завідував фойєрмейстер Йоган із Дрездена. Славний був майстер. Йому добре вдались вогняні вихори і зірчані куполи.

— Над палаючою Академією зірчаних куполів я не бачив, але вогняний вихор піднявся вище від шпиля Петропавлівського собору. Такий був вихор, що шматки даху, немов пекельне птаство, летіли аж до Сіверсівської верфі. Там усю ніч поливали водою ребра недобудованих шнав. Згоріла також ціла Кунсткамера, яку ми з Ломоносовим намагались порятувати. Дарма. Майже все згоріло. Я власноручно виніс з вогню опудало якоїсь двоголової почвари. Кажуть, що те опудало цар Петро свого часу виміняв на стофунтову малахітову брилу. У почвари вже з обох пащ ішов дим, коли я її виніс на першпективу й покропив водою. Завдяки цій пригоді я навіть потрапив до «Відомостей». Здобувся, так би мовити, на золоту посмішку слави. От лише моє прізвище перебрехали. Нарекли вони мене у тій циркулярії «мандрованим мальтійським кавалером Загромозою». Як воно вам? За-гро-мо-за! Якось незручно входити до анналів людства під таким гарматно-громовим іменем[7 - Згадка про цю подію та участь у ній мальтійського кавалера Загромози місіться у матеріалах до біографії М. В. Ломоносова, зібраних П. C. Білярським.].

— А чи не поновити нам вмісту наших кухлів? — Григорій похитав порожньою пивною гальбою. — Тим більше, що тутешні ізманатчики нарешті навчились варити пиво не гірше від пресбурзького.

— А я б не порівнював, — не погодився кавалер. — До пресбурзького цьому ще далеко. Але пити можна.

Коли й наступні кухлі було випито, кавалер наблизив своє обличчя до обличчя Григорія і стишеним голосом сказав:

— Я чув, що майстер Пафлагонець запропонував вам вступити до братства. Цілковито підтримую таке його рішення і хочу, щоби ви про це знали.

— Я вдячний за довіру, кавалере, але ще не відчуваю себе готовим. Людина, як той знаменитий колькотар[8 - Колькотар — триокис заліза, що слугував напівфабрикатом для виробництва алхімічного золота.] старих алхіміків, має пройти через всі необхідні стадії, щоби у визначений час перетворитись на істинне золото. Не можна перестрибувати через стадії.

— Дуже метафорично, — посміхнувся кавалер. — Ніби відмова, а ніби й не відмова. Але ж хтось має принести Світло у степи Тартарії.

— Тяжке сіє ярмо.

— Але ж міцні рамена.

— Маю переконання, що люди дарма вважають, ніби для заснування чогось позитивного треба брати на себе якийсь тягар або проходити важке випробування. Погодьтесь, кавалере, така філософія більше пасує віслюкам та іншій тягловій худобі. Для заснування чогось важливого міцні рамена не потрібні. Засновувати треба через розпруження волі, смирення і священне мовчання, а зовсім не за допомогою героїчних виправ. Так нас вчать святі афонські старці… Але як би там не було, я вдячний і вам, і Пафлагонцеві, — Григорій поклав на стіл монетку. — Тепер мушу йти. Маю ще справи.

— Вже глупа ніч. Я б не радив у такий час мандрувати гостинцями.

— Навіть мордирі погидують нужденними барваками[9 - Барваки — штани.] бідного школяра, — тихо промовив Григорій, вклонився кавалерові і попрямував до виходу.

Зормоз критично подивився услід довготелесому хлопцеві. Він краще за інших знав, що від нічних розбишак ані дірява кишеня, ані залатана свита не рятують. Навпаки, їхнє розчарування може легко перетворитись на кинджальне лезо, застромлене між ребра подорожнього.

«Хоча, він може мати рацію, — вирішив Зормоз. — Таких як він параклітів[10 - Паракліт — утішитель (грец.).] охороняють вищі сили. Було б дивним, якби було інакше. Це ж не логічно послати в наш страшний світ мрійника і залишити його тут без захисту. Зовсім не логічно. А Великий Будівничий у всі епохи вважався абсолютним джерелом логіки».

На порозі гербергу Григорій на хвилину затримався. Холодне повітря миттєво знесло гіркуваті пивні памороки. Свідомість знову стала ясною, а зірки над його головою вибудувались у систему дороговказів.

«Зірки — це добре, — його думки від вищих матерій повернули до старої стежини. — Якщо на небі зірки, значить, там немає хмар. Значить, там не збереться сила для народження вбивчої вогнички».

Він рушив до Львова. Охоронці трактиру проводили його здивованими поглядами. Гостинець спорожнів, а виття зголоднілих вовків було надто далеким, щоби викликати тривогу. Григорій ще раз обдумував пропозицію людини, відомої в колах лібертинів і вільних мулярів під псевдонімом Пафлагонець. Той запропонував увійти до числа посвячених і причаститись Світла.

Дике і рухливе життя українських степів набувало твердої форми під волею північних царів. Керівники таємних братств зрозуміли: на цих просторах формується берег нового світу, Тартарія козаків і кочовиків повільно, але впевнено набуває контурів квітучої імперської провінції. За найближчих часів вона або стане бастіоном абсолютизму, або краєм, з якого на безмежний простір найбільшої з імперій полетять-полинуть срібні птахи нової Доброї Звістки.

Його планували зробити охоронцем і доглядачем того теплого озера, на якому до пори зимуватимуть срібні птахи. Йому пропонували роль у стратегії, ретельно розкресленій і розпланованій на кілька століть. Стратегія передбачала майбутнє руйнування імперії і створення на її землях федерації слов'янських держав під наглядом і покровом старих республік. Пафлагонець показав йому таємну карту, на якій магістри ордену накреслили кордони майбутніх держав. Одна з них, з центром у древньому Києві, мала отримати назву Ruthenia. У цій назві Григорій відчув присутність містичної Рози, її червоний колір. Колір передостанньої стадії визрівання філософського каменю.




Ця секретна карта вже кілька місяців переслідувала його уяву. Спочатку він марив видіннями майбутньої степової республіки. Він бачив тисячоголове віче, яке обирає Княжу раду, золотий блиск київських куполів, патріарха при райських дверях Святої Софії. Бачив іншу Софію, містичну Діву Навну у сапфірово-синьому небі майбутньої республіки. Ту, що береже і благословляє. Потім у цих видіннях почав панувати колір троянди. Золоте сяйво налилось кривавими відтінками, а шум битв заступив літургійні співи. Він згадав, що стадія Червоного Лева має подвійну природу. Що в ній присутній древній жіночий первень — містичне начало землі, ацетату свинцю, відомого алхімікам як Lac Virginis — Молоко Діви. Це було священне, життєдайне і нестомлене Молоко. Проте Молоко благої Навни пролилося не на спраглі ґрунти, а потрапило до жертовної чаші прадавньої степової богині Карни, безжальної володарки амазонок. Богині крові і мстивих земляних Сил. Він бачив у снах її темне оголене тіло, скоріше чоловіче, аніж жіноче. Тіло, котре створено не для продовження роду, а для безкінечної битви жорстоких прадавніх богів. Від цього тіла линули хвилі влади. Це тіло могло бути всім, воно перетікало з вогню у воду, а з води — у скелю. Воно ставало великим змієм, а потім з плазуючої форми виростав над принишклими степами і підносив свою сокиру Кром — бог воїнів, тіні яких все ще блукали між курганами і кам'яними бабами. Григорій злякався цієї переможної язичницької тілесності, і важка тінь підозри впала на його мрії. Він молився до святих угодників Печерських і криваві видіння залишили юдоль його снів. Проте підозра звила для себе в його серці міцне гніздо. А ще, попри ретельні моління, він не міг забути тілесної форми Карни-Крома, дивовижної плоті, яка поєднала підкоряючу силу чоловічих м'язів зі спокусливою жіночою пластикою.

Перш, ніж погодитись або не погодитись на пропозицію Пафлагонця, він мав вирішити цю велику загадку. Таємницю стосунків і вищого призначення двох могутніх породжень первісної натури. Двох нез'єднаних та нероздільних первнів природи — Софії і Крома. Тисячолітню загадку алхімічних елементів, які у з'єднанні дають життя досконалому Андрогінові.




Найтемнішої години він досягнув мети своєї нічної подорожі — укріпленої кам'яниці у східному передмісті Львова, розташованої за міською брамою. Тут мешкав один із таємних резидентів канцлера Бестужева — негоціант і міський патрицій Протазій Духніч, відомий у шпигунських колах як Татусь Прот.

Львів середини вісімнадцятого століття квітнув різноманітними авантюристами і політичними пробаторами. Вмираюча Річ Посполита стала полем інтриг і зрад. Більшість тутешніх резидентів працювала на двох або трьох господарів, про що знали. Але в ті часи, коли людей із відповідними здібностями, вміннями та зв'язками по всій Європі налічувалося кілька сотень, така ситуація — за спільної згоди гравців — вважалась прийнятною.

Першими Прота завербували французи. У непевні присмеркові роки правління польського короля Августа II далекозорі міністри Людовіка XIV вирішили відкрити у Польщі «другий фронт» проти свого головного європейського ворога — Австрії. Уся шляхетська Польща піднялась на підтримку французького ставленика Станіслава Лещинського, якого патріотична партія коронувала на сеймі під Варшавою. Але на захист Австрії та її кандидата на польський трон саксонського князя Августа несподівано стала Росія. Французька розвідка впевнено доповідала, що Російська імперія — цей фінансовий банкрут і деспотія, очолювана бездарною племінницею великого Петра, — в жодний спосіб не здатна завадити Лещинському і його партизанам. Тому могутній флот Людовіка не спішив втрутитись у східні справи і, відповідно, не встиг вчасно висадити десант у Померанії. Коли ж французькі лінкори у квітні тисяча сімсот тридцять четвертого року підійшли до гирла Вісли, Данциг — основна твердиня патріотів — уже перебував в облозі. Російські дивізії фельдмаршала Мініха надійно блокували там Лещинського, кардинала-примаса Потоцького та їхнє військо. Невдовзі саксонський князь став королем Речі Посполитої.

Злапавши облизня, французький уряд почав відновлення втрачених позицій із докорінної перебудови своєї східноєвропейської резидентури. Саме тоді міністр Шетарді звернув увагу на львівського пролазу-купчика, якому дивним чином вдавалось передбачувати не лише коливання цін на товари, але й такі малозрозумілі речі, як спустошливі військові операції, епідемії віспи, фінансові настрої та процент позики для бідних держав у конторі братів Штернів. Пролазу звали Протазієм, і в цьому імені, співзвучному з ім'ям багатоликого Протея, Шетарді побачив добрий знак для інтересів французької монархії. З того часу Татусь Прот почав щомісячно відправляти до Парижа свої прогнози щодо мінливої політики польських магнатів, переміщень російських військ і планів уряду Високої Порти.

Але не спали і в Санкт-Петербурзі. Шпигун потрапив до поля зору Олексія Бестужева-Рюмина у сорок четвертому році, коли Протом було перехоплено і кілька разів перепродано різним розвідкам секретний лист шведського міністра і масона графа Нольдена до російського генерала й теж масона Кейта. Російському резидентові у Кракові Голембйовському вдалося з'ясувати, хто стояв за такою красивою і прибутковою операцією. Татусеві Проту від імені канцлера Олексія Петровича було запропоновано вузький вибір: або стати подвійним агентом з доброю платнею, або нагло загинути за інтереси найхристияннішого короля Франції. Львівський патрицій обрав перше. Відтоді усі нитки імперської розвідувальної павутини, широко розкинутої між Віднем і Уманню, з'єднувались у чутливий вузол в гостинному і щедрому домі Протазія Духніча. Тут отримували і розмінювали гроші, робили і переробляли паспорти та подорожні, писали криптографічні листи і переховували різноманітних підозрілих осіб. Коштовні подарунки змушували львівських урядників закривати очі на діяльність Прота. Тим більше, що ніхто у Львові не міг з впевненістю визначити, на яку саме розвідку працює цей невгамовець, щасливий чоловік красуні Домініки і батько шістьох товстих і здорових дітлахів.




Молода служниця, яка відкрила двері Григорію, знала пароль. Вона вислухала кодовану фразу, привітно усміхнулась симпатичному драневі і впустила Григорія до освітленого сальними свічками передпокою, де чергували два горлорізи з концентрованими обличчями. Горлорізи вправно обшукали його і, не знайшовши зброї, мовчки підштовхнули до дверей зимової кухні. Ритуал прийняття в домі Прота корисних гостей передбачав ситне гощення. Григорій слухняно пройшов до кухні, де інша служниця насипала йому миску густої горіхової юхи, дала щедрий шматок смаженини й націдила до глиняної гальби пива, набагато густішого й смачнішого за те, котре спудей із кавалером вкушали «Під кляштором».

— Поспи трохи, — показала на постіль, розкладену в глибокій ніші, під кам'яною аркою. — Пана тепер немає, буде завтра по обіді.

— Я маю лише листа передати й узяти суккурс[11 - Суккурс — допомога.].

— Поки пан з тобою не перебалакає, тобі ніц не дадуть. Та й звідси не випустять.

— Чому?

— Так для всіх заведено.

— Це неправильно.

— Що тобі «неправильно»?

— Те, що не випускають.

— Краще помовч, здоровішим будеш, — порадила служниця, яка знала, що не всі гості Прота залишають його кам'яницю за допомогою власних ніг.

Григорій поїв, випив, обвів швидким поглядом кухню: пічки, баняки, рогачі, пательні. Над усім тим — закурене до чорноти низьке цегляне склепіння. Двері товсті, оковані залізними штабами, масивні плетені ґрати на вузьких непрозорих вікнах. Фортеця. Він вирішив, що сперечатись з місцевими буде собі дорожче. Вже тоді, коли він у Пресбурзі вирішив підзаробити перевезенням таємної кореспонденції, його шкребло шкаредне передчуття. Тепер воно стало ще шкребучішим.

«От тобі і здобувся легкого заробітку!» — подумки посміхнувся, витягуючись у повний зріст на запраній шматі.

— Тебе як охрестили? — раптом запитала кухонна служниця.

— В ім'я святителя Григорія.

— Якщо маєш гроші, Григоре, то можеш пощасливити наших цорок[12 - Цорки — дівчата.]. Вони в нас кобіти файні, молодих немалжених люблять.

— За скільки люблять?

— Там вже домовишся. Онде двері.

— Жінка прєлюбодєйна є скудєльним сосудом дияволовим, — підсумував Григорій, засмикнув полотняну завісу, що відділяла спальну нішу від кухні, і заплющив очі.

— Нужник[13 - Нужник — жебрак.], а ще на щось пнеться, — почув буркотіння служниці. — Тьху на тебе!

Він не образився на кухарку Його зовсім не цікавило, що думає тутешнє жіноцтво про його статки. І що воно думає взагалі. Він був міцно переконаний у тому, що уся сукупна мудрість населенців цього дому навряд чи змогла б йому прояснити щось суттєве про суперечку між передвічною Софією й тим багатоликим тілом, яке вміло бути і Кромом, і Карною, і всім темним поріддям Хаосу.



Київ, липень, наш час


— Буде до тебе пропозиція, буде! — Гречик погрозив співрозмовникові вказівним пальцем. — Але маєш, Павлику, тримати язика на короткому ланцюжку.

Вигилярний, у якого від випитого вже крутилося перед очима, лише ствердно ворухнув бровами. Спека і міцний алкоголь зробили свою спрощуючу справу, і бесіда, врешті-решт, зійшла на довгий монолог професора, організм якого виявився надзвичайно стійким до магії зернових спиртів.

— Я ще за старих часів передбачив такого як ти, — вів свою застільну лекцію Гречик. — Якщо тебе не випередять…

— Хто?

— Хто, питаєш? — немов зійшлися стулки невидимої брами і сховали всі накреслені на професорському обличчі емоції. — Дід Піхто. Думаєш, ти наймудріший? Ти копаєш. Інші теж копають… Як ти там назвав свою доповідь? «Італійське відлуння в творчості Сковороди»?

— Л-луна.

— Що?

— Не «відлуння», а «луна».

— Зрозумів. Я, до речі, маю у бібліотеці книжку Пахльовської «Civilta letteraria ucraina». Якщо не помиляюсь, там щось є про це. Про Візантію, про Італію, про Сковороду… Читав?

— Читав.

— А Ушкалова про італійські образки в літературі українського бароко?

— Також читав… Але в-ви казали пр-ро тих, які теж к-копають. Хто копає? Що в-вони копають?

— Хто… Що… Тобі все треба знати?

— Так.

— Знання примножують печаль.

— ?..

— Колись дізнаєшся, прийде час, — запевнив старий, закашлявся і потягнувся за пляшкою. — Гха. Про все дізнаєшся. Гха. Може й не радий будеш, що дізнався. А щодо тих, хто копає… Людина завжди лишає після себе щось таке, що при бажанні можна викопати… Завжди! — Гречик вихлюпнув віскі. Четвертина його попала до склянки, три чверті звивисто розтеклося столом і пропало між дошками. — От зараза! — засмутився професор. — Не та вже тепер рука…

— Так що к-копають?

— Те, що треба, те й копають, — стулки незримої брами трималися міцно. — Ти про своє знай.

— Але ж ви н-на щось н-натяка… натякаєте.

— А якби й так?

— Так хоч-чу ж з-зрозуміти.

— А ніби не розумієш? — професор тяжко зітхнув. — Не розумієш, ні?

— Ні.

— Я тобі, чоловіче, кажу про внутрішні речі. Є речі зовнішні, а є внутрішні. Відкриті і закриті. Для всіх і для обраних. Не будеш із цим сперечатися?

— Ні, — Вигилярному здалося, що нитка розмови стає тонкою і зміїстою. Ще трохи й або порветься, або ж втече крізь щілини, слідом за пролитим віскі.

— Є речі, які для свого пізнання потребують випробувань.

— Т-так.

— Що «так»?

— Глибинні і п-поверхневі. П-погоджуюсь.

— А куди ж ти дінешся, чоловіче… От, скажімо, усім відома історія Моцарта і Сальєрі. Це ж всі знають, правда? Поверховий сюжет є набутком широких мас. Поверховий сюжет тисячі разів переповідано. У романах, п'єсах, фільмах. Бездарність заздрить генію. Заздрить, заздрить, заздрить і, врешті-решт, вбиває генія. Підсипає генієві отруту. Так?

— Т-так.

— А глибинний сюжет цілковито інший. Принципово інший. Моцарт не просто геній. Він геній-масон. Поки живий був імператор Йозеф Другий, знаний симпатик масонів, Моцарт перебував під його особистим захистом. Але Йозеф помирає. За дивних обставин помирає, але то з іншої опери. Дітей в нього немає. Трон після смерті Йозефа займає його брат Леопольд Другий. Тиран і фанатичний католик. Ще коли він був намісником у Тоскані, то безжально і вперто переслідував масонів. Відень, зрозуміло, не Флоренція. Запроторити до кам'яного мішка автора «Фігаро» і «Чарівної флейти» Леопольд не наважується. З іншого боку, Вольфганг Амадей стає масонським прапором для всієї куртуазної Європи. По-перше, тому що він беззаперечний геній, а ще через те, що вся куртуазна Європа відвідує оперу. Відвідує і слухає. «Чарівна флейта» агітує за вільне мулярство потужніше, аніж усі трактати масонської Академії мудрості. А у Франції революція, сестру імператора Марію-Антуанету тримають у Парижі під арештом. У тій ситуації Моцарт перетворюється на політичну проблему. І для вирішення політичної проблеми застосовують суто італійський засіб. Класичний засіб італійської реал-політики. Отруту. Так звану акву тофану. Суміш арсену і окису свинцю. Цю отруту придумала одна добрезна жіночка з Неаполя на ім'я Тофана. Але це лірика. Я про те, що Леопольд пройшов італійську політичну школу і добре засвоїв тамтешню науку… От таким є глибинний сюжет, чоловіче. Сальєрі наказали отруїти, він і отруїв. Інакше втратив би посаду першого капельмейстера. Потім бідака все життя мучився. Через тридцять три роки сам зізнався у тому, що отруїв генія. Але хто був замовником — не сказав. Не зміг сказати. Все ж таки півстоліття їв з імператорського столу. Так і виникла дурна байка про бездарного композитора, який вбиває із заздрості. А яка там насправді могла бути заздість? Сальєрі був успішним і багатим. Його музику грали у всьому світі. З чого б це він раптом заздрив людині, яка не мала навіть коштів на житло у пристойному районі?

— Д-дійсно. З чого б ц-це… — Вигилярний намагався сконцентрувати свої думки. «Яка людина не мала коштів на житло? Це Моцарт не мав коштів на житло? На яке-яке житло?..» — повзало й не сповзалося у його голові.

— От читаємо у спогадах учня Сковороди Ковалинського, що Григорій Савич порівнював Біблію з храмом, — вів далі Гречик. — «Я дивуюсь сенсові храму, але тим не відкидаю його зовнішності», — каже Сковорода. Це ж, наскільки мені відомо, пряма цитата з масонського ритуалу. Хоча, можливо й таке: учень вклав до уст вчителя свої слова. Ковалинський був вільним муляром, навіть очолював ложу. Може тому його «версія Сковороди» цитує масонські тексти?

— Мас-сонські текс-сти… — промурмотів Вигилярний.

— Ото ж бо й воно… Ти в чомусь правий, Павлику. Написали гори наукової літератури, а скільки ще в Григорія Савича залишається нерозкодованого. Візьмемо його трактат «Ікона Алківіадська», де він побіжно згадує про Єхидну. Чи знаєш ти, хто така Єхидна? Не знаєш. А Сковорода знав!

— Ц-це твар-рючка така, — насилу вимовив Вигилярний. Крізь теплий туман, що огортав голову, він раптом усвідомив: розмова, яка кілька хвилин тому так близько підійшла до чогось насправді важливого, тепер опинилася від того важливого дуже-дуже далеко. Він не зміг би пояснити, якими шляхами до нього прийшло це усвідомлення. Проте — попри сильне сп'яніння — він впевнено відчув космічну відстань між тим знанням, про яке старий натякав, кажучи «якщо тебе не випередять», і теперішніми його викладацькими вправляннями в ерудиції.

«В ерундиції», — посміхнувся сам до себе Вигилярний.

— Тварючка? — презирливо перепитав у нього Гречик, дивлячись кудись далеко, в напрямі золотавого західного обрію. — Й зовсім ні. Не попав. Мимо. Єхидна, Павлику, — це така жінка-змія з давньогрецької міфології. Донька Форкіла і Кето, а за іншими міфами — Калірої. Живе вона у печері. А знаєш, ким були бабка і дід Єхидни? Гея і Понт Евксинський, себто, як ти розумієш, Земля-матінка і Чорне море. Нічого тобі не відкрилось у цих розкладах? Ні?

Вигилярний заперечно похитав головою.

«Понт як понти, — у його свідомості крізь теплий туман промкнулась недоречна аналогія. — Маєш тобі… І нащо він мене грузить тою своєю єхидною? Про ту бридку єхидну у Сковороди хіба що півтори згадки».

— …Це ж секретна гностична алегорія про перешкоди на шляху богопізнання! — на професора зійшло лекційне натхнення. — Як пише Григорій Савич в іншому місці: «Ти єхидно ядовита. Но ми тебе в руки беремо». Отак! Беремо у руки! Це ж не просто так написано. У вірші Феодосія Гостевича, сучасника Сковороди, також читаємо:



		Камо ідох, безумен? Єхидна сідяше на путі,



		Всі вої воспятіша; а оная рече: «Сімо і овамо!».











Зрозумів? Що таке «сімо і овамо» знаєш? Маєш знати, ти ж історик. У перекладі із старослов'янської «туди і сюди». Куди не підеш ти, значить, а онука Геї і Понту усюди сидить. Усюди! «Чому так?» — питаємо. Що мав на увазі законник Феодосій? А таки дечого мав на увазі той немитий старець святогорський. По-перше, абись ти знав, середньовічні алхіміки, а потім масони у своїх трактатах називали «єхидною» фундаментальну земляну субстанцію, яка відділяється від філософського каменю на другій стадії його визрівання. Єхидна — це символ ґрунту, основи. По-друге, це земля поряд із Понтійським морем. Себто, питаємо, це алегорія чого?

— ?..

— А сам думай. І от тобі ще для роздумів: згідно з міфологією, Єхидна від свого сина Орта народила Немейського лева. Того, якого потім Геракл убив і в шкурі його шлиндав. Єхидна — мати левів. Тобто, якщо розкрити тодішню символіку, вона є матір'ю воїнів… Але ти, чоловіче, зовсім вже стомився, — зрозумів Гречик, заглянувши у безнадійно замутнені очі гостя. — Давай я тебе тут, у себе, спати покладу. Завтра ми продовжимо, маю тобі дещо показати…



Передмістя Львова, 12 березня 1751 року


Протазій Духніч був чоловіком середнього зросту, обличчя мав кольору печеного яблука, а зросле черево прикривав добрим камзолом вірменського крою, вісоновою вишитою сорочкою і широким атласним поясом з орлястою фібулою, всипаною гранатами і смарагдами. Він прийняв Григорія у кабінеті, сидячи на підвищенні, за масивним столом. На стіні висів портрет короля Августа, представленого у повний зріст. Невідомий маляр зобразив суверена кособоким і з носом-картоплею.

Татусько Прот перехопив веселий погляд Григорія, кинутий на потворне мальовидло.

— Негоже на образ монарха глумливо зиркати, — проскрипів резидент. — Бачу я, що ви, пиворізи[14 - Пиворізи — мандрівні дяки.], нині геть знахабніли і страх Божий загубили, по питних склепах сидячи.

— Я не пиворіз, добрий пане, я спудей, — Григорій опустив очі долу.

— Якого колегіуму?

— Тринітарського. Того, що у Пресбурзі.

— Уніят?

— Належу до страдників ставропігійного братства…

— Не бреши, — обірвав його Прот. — Які там ще «ставропігійні братства»? Про що таке мелеш? Це ти у Московських землях перед благочинною експедицією на малознайку перекинешся. А тут такого не роби. Не раджу. Я таких як ти лайдаків наскрізь бачу. Якщо ти не перекинувся до унії, то яким таким робом отці-тринітарії пустили тебе школярувати? Га? Що мовчиш, рабе Божий? Язика проковтнув? Символ Віри у своєму колегіумі у котрий спосіб голосиш?

— З філіокве[15 - У католицькому і греко-католицькому (після Замойського Синоду 1720 р.) Символі Віри, на відміну від православного, затверджено, що Дух Святий сходить як від Бога Отця, так і від Сина (лат. «філіокве»).].

— Отож бо й воно, братчику-перекінчику, — недобре посміхнувся резидент. — Але нехай, Бог із ним, з уніятством твоїм… Покажи хрисовули.

Григорій одним рухом відірвав від свити шмат підкладки. Дешеве сукно, знане у східних краях як «тузинка», легко розійшлось по нитках. З тайника спудей дістав листки тонкого пергаменту, вкриті шифрованим письмом. Прот обережно взяв ті пергаменти, пробіг очима шпигунську криптографію і запроторив її до секретера.

— Бери, — резидент поклав перед Григорієм чотири монетки.

— Ще обіцяли пролонгацію[16 - Пролонгація — продовження терміну дії глейту або іншого дозвільного документа.].

— Яку?

— На перебування у землях Речі Посполитої.

— Того мусиш чекати.

— Тута?

— Хочеш тута, а хочеш — деінде… А що, — примружився Духніч, — у моєму домі погано харчують?

— Харчують ізрядно, вельми дякую. Особливо смачна у вас юха, такої не вкушав аж від самого Пресбурга. Та й пивко нівроку.

— А чого дівками гидуєш? Слабосильний?

— Сказано у Писанні: побачиш небезпеку, обійди її.

— І в чому ж небезпека?

— Серед незбереженого жіноцтва, добрий пане, примножились хорі. На хворобу Онорія, чухалку, висип святого Роха і на жовту вужелицю. Я всього того страшенно боюсь.

— Боязкий, значить… — похитав головою Духніч. — А я вже хотів тобі доручити дечого… До Києва раптом не збираєшся?

— Ще ні. Прагну моцніше підперти свої вбогі знання премудрістю латинською.

— Вчитися любиш. Це славно. Abeunt studia in mores[17 - Заняття відображаються у вдачі (лат.).]… А, скажімо, до Риму подужаєш дістатися? Там ваші теж школярують. І латинської премудрості там окіян неозорий.

— Але ж на таку виправу, добрий пане, і гроші потрібні, і глейти вельми безсумнівні. Серед спудейства подейкують, що папезькі шандари[18 - Шандари — жандарми (утор.).] східних не жалують.

— То не твої турботи.

— Як скажете, добрий пане. Італію я би хтів подивитись.

Кілька довгих, тягучих хвилин у кабінеті панувало мовчання. Потім Прот запитав:

— Чув, може, що коронний гетьман[19 - Великий коронний гетьман — магнат Йозеф Потоцький, титулярний воєвода київський; лідер профранцузької шляхетської партії в Речі Посполитій. Помер після тривалої хвороби у травні 1751 року.] нині при смерті?

— Всі, добрий пане, під Богом ходимо.

— Цей вже доходився. Він у Римі має конфідентів серед очільників папежної курії. Для Риму він ніколи не шкодував ані сил, ані часу. Грошви також. Хоча пан гетьман і числився знаним чаклуном, і з чорнокнижниками золото варив, папежники давали йому з тих гріхів відпущення. Значить, було за що відпускати. Мусиш вивідати таке: коли пан коронний гетьман представиться, через кого із тутешніх Рим ворохобитиме наші землі.

— Але ж то справи високих волостелинів, дигнитаріїв, — смиренно зауважив Григорій. — А я людина дрібна і безчинна. Як такі важні сакраменти сам-один буду вивідувати?

— Відсутність великих чинів у таких справах лише допомагає. Мале там прослизне, де велике застрягне… З дрібних каменів, Григорію, великі лавини зачинаються. Повір мені. Я про то відаю. Підеш до землі італійської паломником. Якраз на паломника персона твоя є подібною… — Прот пошукав серед паперів, знайшов якогось листа. — І ще буде тобі легше завдання. Кажуть, що Грицько Орлик[20 - Григорій Орлик (1702—1759) — син гетьмана Пилипа Орлика, хрещеник І. Мазепи, граф де Лазіскі Дентвіль, генерал-поручик французької армії (1759), регулярний і чільний масон.] таємно і під чужим ім'ям подався до Венеції. Треба визнати, що саме йому там треба і з ким він там буде бачитись. Там нині турецькі чільні люди перебувають, може, він там з ними інтригуватиме. А може, й щось інше, бо від того Грицька ми постійні партизанські напади бачимо… — резидент помахав листком, ніби на ньому були позначені згадані «напади». — Тепер на півночі назріває війна зі шведами. За два місяці, кажуть, флот вийде з Кронштадта. Ми маємо бути твердо впевненими, що на півдні не спалахне бунт. Що турки залишаться мирними і не ударять у спину. Якщо тобі випаде дізнатись про справи Орлика, отримаєш добрі гроші на подальше школярство. І в Києві буде кому за тебе перед Леонтьєвим[21 - М. І. Леонтьєв — київський військовий генерал-губернатор (1743—1752).] і преосвященними слово замовити, я про те подбаю. Адже ти, Григорію, — вишкірився Прот, — істинний відступник. Регентство кинув, від Вишневського[22 - Полковник Г. Ф. Вишневський — начальник Токайської експедиції (1750), у складі якої Сковорода виїхав до Європи.] самовільно втік. Та ще й до унії перекинувся. Й того усього тобі ніхто не подарує. Висіти тобі на дибі, братчику.

— Я від батьківської віри не відступав. А Гаврила Федорович сам мене від регентського чину звільнив і з капели вигнав, — тихо, самими пересохлими губами, мовив Григорій. — А щодо ваших справ, то не відаю, добрий пане, чи по силах мені…

— Не гунди, страднику. Знаєш, напевне, що від часів царя Петра до Європи посилалось немало з тих, хто в знаннях промишляти був годним. З тих школярів потім міністри, архиєреї і канцлери вийшли. Не ти перший, не ти останній. Нам про тебе відомо більше, аніж ти собі думаєш. Ти, як мені доповіли, в австрійських землях із тамтешньою масонерією тісно знався, а Орлик — фармазон наріжний, в одній паризькій ложі із самим принцем Конті сидить. Ти вже сьогодні підеш до того мальтійця, з котрим учора пиячив «Під кляштором». Будеш просити в нього рекомендації до італійських фармазонів. Я так думаю, що Орлик теж у тих кумпаніях об'явиться. Навіть не маю у тому сумніву. У Венеції їх не так вже й багато, всі один одного знають. А звідти й до Риму недалеко.

— Мені треба було б про все це помислити…

— Так ти ж на все вже погодився.

— Коли?

— Ти ж сам сказав, що хочеш подивитись Італію, — Татусь Прот не приховував своїх веселощів. — Я ж тобі, братчику, тут щойно цілу диспозицію розмалював. А вона, як сам розумієш, секретна. Тепер зворотного ходу нема.

— Змилуйтесь, добрий пане, — Григорій виглядав переляканим.

— Та ж не бійся ти так, — пхикнув резидент. — Ти ж із козаків, чоловіче, з роду воїнського. А тремтиш, немов дівка.

— Я духовного покликання муж.

— Не смертельно. У царській справі, повір мені, й архиєреї в належний спосіб тщаться, — перед Григорієм виник шкіряний капшучок. — Візьми оці таляри, братчику, і йди до свого мальтійця. Завтра на тебе тут чекатиму. Не пізніше заходу сонця. Не пізніше, чуєш? Пароль при дверях буде: «Мінерва випускає сову».

Коли за Григорієм закрились двері, Духніч витяг з таємної шухляди таблиці і заповзявся розшифровувати відомості од віденського агента, котрі приніс спудей. У першому посланні йшлося про те, що нову дружину російського посла в Австрії ніхто при віденському дворі за графиню Бестужеву не визнає. Що на останньому офіційному рауті імператриця Марія Терезія зробила вигляд, що не бачить оної зовсім, а посол Михайло Бестужев від такого привселюдного приниження впав у злу іпохондрію і залишив палац ще до подання десерту.

Ця новина незмірно втішила резидента. Він знав, що канцлер Олексій Бестужев був категорично проти одруження свого шістдесятилітнього брата Михайла на молодій удові Гаугвіц. Канцлер сподівався сам-один стати спадкоємцем братових маєтків, і цей шлюб псував йому плани. Він докладав колосальних зусиль для того, щоб і у Росії, і в Австрії поставити мезальянс брата з удовою під сумнів. Тепер ці зусилля принесли зримий плід.

«За таку симпатичну реляцію Олексій Петрович відсипле добрий капшук єфимків», — подумки підсумував Прот і взявся за друге послання, в якому містилась інформація про перебування капелярія Григорія Сковороди, сина Савого, у володіннях германських кесарів. Агент повідомляв, що означений Сковорода на ґрунті вчених занять і книжного старання зійшовся зі шляхтичем Орестом Колонтаєм, вільним муляром з ложі польських вигнанців «Пелікан до Білого Орла», а ще з угорським астрономом Белою Фері, на псевдо Ракаскій, якого минулого року афілювали[23 - Афіляція — символічне «усиновлення», тобто законне прийняття у належному градусі до масонської ложі.] у ложі «Філомена». Агент нагадував, що до тої «Філомени» на Пилипів піст прийняли польського партизана Михала Конюковича — близького приятеля Орлика-молодшого.

«Як у воду дивився, — похвалив себе Татечко Прот. — Ось воно де, кубло вороже».

Він викликав до себе одного із горлорізів. Коли той став перед портретом короля, резидент запитав:

— Добре запам'ятав того святенника, що нині в нас на кухні нічліжничав?

— Запам'ятав, вашце.

— Не «вашце», матолку, а «ваша милість»! Скільки вас, дурнів, регулам[24 - Регули — правила.] вчити.

— Вибачте, ваша милість.

— Підеш за ним до міста. Все маєш побачити: куди він рушить, з ким буде бачитись, що робитиме. Утямив?

— Так, ваша милість. Не вперше.

— От і добре, що не вперше. Пильнуй.



Київ, липень, наш час


Ніч Вигилярного минула в неспокої. Уві сні він йшов безкінечною площею, забрукованою чорними і білими плитами. На цій шахматній поверхні не росли дерева, не текли ріки. Ані узвишшя, ані заглибини не порушували ідеальної гармонії плит. Плити, плити, до самого обрію лише плити. Над «шахматкою» підносилось світле високе небо. Сонце жарило десь за спиною, але сновидець жодного разу не наважився обернутися, щоби подивитися на світило. Він йшов, йшов, йшов розміреним кроком, намагаючись не наступати на плити чорного кольору. Йшов довго. Нарешті двоколірну одноманітність зламала кругла споруда — ротонда з високими білими колонами і небесно-синім куполом, яка, напевне, зійшла з картин часів Ренесансу. Ротонда здавалась храмом, але насправді виявилась альтанкою, де за накритим столом сиділа чорноволоса жінка у білій хламиді. Колір її обличчя сновидець визначити не зміг. Воно нагадувало венеційську маску, зроблену з дзеркального металу. В цій масці, здалося сновидцеві, відображалися тіні та зміни іншого, неспокійного світу. Жінка привітно усміхнулася металевими губами і жестом запросила його до столу.

Він присів на краєчок смугастого барочного диванчика, але не наважився покласти руку на сяючий золочений підлокітник. Він ніяк не міг роздивитися, що саме поставлено на стіл. Спочатку йому здалося, що на срібні тарілки покладено фрукти. Але потім червоні яблучні кулі перетворилися на розкришені пірамідки пармезану і горгонзоли. А навколо срібної миски виросли кришталеві стовпчики келихів з напоєм кольору хересу.

«Ти стомився?» — запитала жінка.

«Ні», — відповів, сам спитав:

«Хто ви?»

«Той, кого світ ловив, але не спіймав».

Сновидець чомусь не здивувався цій відповіді. Зовсім не здивувався. Це ж лише сон. Якщо у сні покійний філософ з'являється у подобі металевої жінки, значить, так треба. Він міг би з'явитися і у вигляді крилатого лева, і у вигляді мислячого вихору. Це його воля, його світ і його володіння.

«Як вас тепер називати?»

«Імена у минулому».

«Що залишилось?»

«Прагнення пізнання».

«Хіба смерть не припиняє прагнення?»

«Дивлячись, що називати смертю».

«Межу».

«Це лише забобон. Смерть набагато складніша. Вона не любить підсумків. Вона плинна, в неї міріади облич. Вона готується до зустрічі з кожним і тому присутня при кожному народженні. Вона вбирає в себе досвід попередніх вмирань. Коли ти наближаєшся до неї з власної волі, вона відступає. Вона не дає керувати собою і жорстоко мстить тим, хто намагається це робити. В істинної смерті є сестри, яких важко відрізнити від неї. Вони суворіші за неї. Вона посилає їх до того, кого хоче випробувати. Якщо людина відрізняє жорстоких сестер смерті від смерті істинної, таку людину зараховують до таємного почту смерті. Така людина перебуває серед живих, але має знання, заборонені для живого. А ще смерть змінюється і мудрішає. Смерть за часів фараонів і смерть теперішня — дві зовсім різні смерті. Це одна з найглибших її таємниць. Таким як ти це важко зрозуміти. Я теж не розуміла».

«Я боюся смерті».

«Правильно робиш. Вона вміє дивувати».

«Дивувати тим, що після неї?»

«Тим, що сама визначає виповнення свого чину».

«А Бога?»

«Що?»

«Бога вона також визначає?»

«Менше ніколи не визначає більшого».

«Ти бачила Його? Чи, може, треба питати „ти бачив?“»

«Як тобі зручніше. Живим зручніше осягати Його, аніж мертвим. Нам для того й дарується життя, щоби ми спробували осягнути Бога. Проте ми не вміємо, не встигаємо, не вчимося осягати Його, а потім шкодуємо. Узнаємо, що насправді могли осягти, а не осягнули. Це і є пекло».

«А рай? Як із ним?»

«Так само, як із цим вином. Смачне?»

Сновидець не встиг випити вина. Він намагається побачити келих, але ротонда раптом перетворюється на карусель. Вона починає обертатись, і він просинається.




У Вигилярного був малий досвід похмільних ранків. Йому здалось, що він прокинувся від запаморочення — світ почав крутитись ще уві сні, а після пробудження безжальна карусель набрала обертів. До туалету він не добіг — його знудило на підлогу.

«І як оті космонавти у центрифугах витримують?» — дивувався Вигилярний, шукаючи відро і ганчірку.

Звідкись згори до нього долинули звуки. Наче рухали щось важке.

«Але ж і коняче здоров'я у нашого професора, — позаздрив одеський гість. — 3 такого пекельного бодунища ще й меблі пересувати… А може, це він там штангу тягає?»

Він виглянув у вікно, що виходило у двір. Над київським передмістям підводився і розправляв лазурові крила сонячний день. В альтанці під горіхами так і залишилися неприбраними рештки вечірньої трапези. Бірюзова піалка з-під оливок виглядала немов кома незакінченого нічного речення. Порожня пляшка лежала на гравії, призматично сяючи під ранковими променями.

На другому поверсі знову щось гримнуло. Вигилярний відірвався від вікна і продовжив пошуки. Ще не ставало того, щоби старий побачив ганебні наслідки його абстиненції.

Він знайшов шмату і цеберко на кухні, яка виявилася навдивовиж просторою як для такого будинку. Тут стояли великий, оточений віденськими стільцями (старовинними, темного лаку) дубовий стіл і відповідних розмірів холодильник. Вигилярний зрозумів, що за гірших кліматичних умов саме тут відбувалися містерії професорської гостинності. Він заглянув до холодильника. Той був щільно заповнений пляшками елітної горілки, консервами і вакуумними пакетами з ковбасами та нарізаною шинкою. В дверцятах, немов гвардійці на плацу, вишикувались європляшки з «будвайзером». Вигилярний ледве втримався від найпростішого способу зняти похмільний синдром. Нудота все ще чаїлася у засідці.

Вода з крана ледь цідилась. Він дочекався, поки цеберко наповнилося на чверть, повернувся до кімнати і так-сяк відмив підлогу. Коли він наостанок викручував шмату, то почув кроки. Як буває на старих дерев'яних сходах — сухі і барабанні. Але не черевата важка людина крокувала тими сходами. Ними пружно збігали молоді ноги.

Вигилярний виглянув у коридорчик і побачив дівчину. На перше враження вона була саме дівчиною. Хоча могла виявитися й молодою жінкою. Спортивного типу. З довгими, затягнутими у вузькі джинси, ногами.

— Доброго ранку! — привітався він.

Було видно, що дівчина не чекала появи незнайомої людини. Вона рвучко обернулася на його голос. Її руде волосся, зібране у пишний хвіст, мотнулося, але утрималося купи, наче склеєне. Обличчя дівчини виявилося широким, з виразними вилицями і акуратним носиком.

«А вона й справді юна, — зауважив Вигилярний. — Років двадцять. Ну, двадцять два».

— Я в гостях у Геннадія Романовича, — випередив одесит запитанім рудої. — Геннадій Романович дозволив тут переночувати… А ви, мабуть, його дочка?

— Дочка, — підтвердила дівчина. В її світлих очах була настороженість і ще щось. Вона дивилася несподівано твердо і напружено, немов штовхала в бік гостя невидимий таран.

«Невже я виглядаю на злодія?» — здивувався Вигилярний, а вголос запитав: — Геннадій Романович ще не встав?

— Ще спить, — підтвердила руда, не відводячи свого таранного погляду від очей Вигилярного. — Я спішу, вибачте. Не встигну приготувати вам кави. До побачення.

— Жодних проблем, — широко усміхнувся гість. — Сподіваюсь, що побачимося!

Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.

«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», — підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.

Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.

«Зрештою, вже одинадцята, — він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. — А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби сон алконавтів глибокий і недовгий».

Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».

Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.

«Так от що то були за звуки!» — здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.

Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.

«Старий тут щось майструє, — припустив одесит. — Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.

«Треба тікати звідси», — зрозумів Вигилярний. Руда залишила його живим. Отже, призначила його тим терпилою, на якого спишуть убивство професора. Він прислухався. Надворі рипнула хвіртка. Потім почулися голоси. Вигилярний похапливо обдивився навколо. Зліва він зауважив вузький прохід, який, судячи з усього, вів до приміщень особняка. У проході виявились стрімкі бетонні сходи, котрі вели униз, до оббитих фарбованою бляхою дверей. Він посмикав. Судячи зі звуку, зсередини двері були замкнуті якоюсь брязкітливою засувкою. Він зрозумів — цей прохід невдовзі перетвориться на пастку.

Тим часом звуки, що линули з двору, стали виразнішими. Там перемовлялися люди. Хтось віддавав розпорядження, зміст яких чомусь не доходив до охопленої панікою свідомості Вигилярного. Уява компенсувала проблеми сприймання, малюючи бригаду ментівських оперів, що оглядають помешкання покійного Гречика.

«Підставила, ментів викликала… От сучара!» — він сильніше смикнув фарбовані двері. Йому здалося, що невидима засувка піддалася його напорові. Зачепив пальцями за край дверей і відчув, як гостра бляха ріже йому пальці. Але вибирати не доводилось. Вигилярний сильно потягнув двері, залізяка відірвалася, як йому здалося, з гучним тріщанням. Він ледве не впав. Відчув біль у порізаних пальцях.

«Тільки б надворі не почули!» — попросив він незнані вищі сили.

За дверима зависла непроглядна темрява. Він навпомацки рушив уперед. Несподівано під рукою замість шерехатої стінки опинилося щось гладеньке і з виступом посередині.

«Вмикач!» — намацав важельок і увімкнув світло. Він стояв посеред довгого цегляного коридору. Його освітлювала гола жарівка, що сиротно висіла на скручених дротах. У дальньому кінці коридору були ще одні двері. Третій вихід з коридору — і теж зачинений — знаходився поряд з Вигилярним, у правій стіні. Треба було вибирати. Він спробував зорієнтуватися. Згадав розташування майстерні, сходів і коридору. Виходило, що бічні двері ведуть до цокольних комор особняка і потім, швидше за все, до кімнат першого поверху. Але туди вже могли зайти менти. Тому Вигилярний рушив до торцевого виходу. Ці двері були значно міцнішими за бляшані. Їх зварили із триміліметрового листового металу і спорядили врізаними замками. Вигилярний уважно придивився до замкових шпар: у нижній побачив колодку циліндричного замка, у верхній — сейфовий «брісоль».

Колись, сам не відаючи навіщо, купив брелок з набором гачків-відмичок. Тепер кримінальний сувенір міг його врятувати. Він вийняв його зі шкіряного футлярика.

«Ніби й відмінна сталь, — оцінив Вигилярний. — Оцей гачечок, здається, джентельмени удачі називають  „люською“. А цей — „карпичем“. Якось так…»

Він вставив «карпича» у нижню шпару. Натиснув, провернув, відчуваючи як інструментальна сталь долає опір м'якішого заліза, зрізає латунні виступи колодки. Почув клацання.

«Віват!» — привітав цей успіх.

Сейфовий замок протримався значно довше. Між спробами його зламати Вигилярний прислухався до зовнішніх звуків, але нічого подозрілого не почув. Коли двері нарешті відкрились, зауважив запах ацетону. За дверима виявилась невелика комора, третину якої займала старовинна платяна шафа. На підлозі хтось залишив скляні уламки великого бутля. Вигилярний відразу зрозумів, що в це приміщення давно ніхто не заглядав. На підлозі, на уламках, на різьблених завитках шафи спочивав товстий шар незайманої пилюки.

Вигилярний оглянув заґратоване віконце і вирішив, що використати його для втечі не вийде. Ґрати можна було зламати, але годі було сподіватись зробити це без великого шуму. Він вже хотів вертатись до коридору, але щось змусило його ретельніше обдивитись шафу. Може, згадав фільм про Нарнію, а може, якийсь інший спогад підштовхнув його до цього допотопного гардероба, котрий навіщось запроторили до підвалу й захистили від сторонньої цікавості металевими дверима.



Львів, 12 березня 1751 року


Григорій насторожено йшов Львовом. Він не любив міст з їхнім скупченим, підлуватим і злим від тісняви людом. Села були йому зрозумілішими. Вони жили теперішнім, від врожаю до врожаю. Їхнє єство не містило хитрих стратегій. А в містах він кожну хвилину перебування відчував, як пульсує в їхньому містичному серці невидимий далекосяжний задум. Як живе своїм химерним і схованим від посполитих життям корислива необхідність, завдяки котрій ті міста й виникли. Необхідність, яка ховалась у містичному серці Києва, мала відчутний торговий сенс. Київ почався як базар на подольському березі, продовжився як базар і продовжував жити як базар. Усім його святим церквам та монастирям не ставало сили, щоби молитвами і схимами перепризначити ту його барижну долю. Необхідність Санкт-Петербурга визначила воля однієї людини. Він народився схемою і жив як схема. Геометрично правильна порожнеча площ домінувала над будинками, раділа свіжому снігові і бажала парадів. Необхідність Львова здалась Григорію іншою. Воля князя-засновника вже давно не владарювала над його кам'яницями, як над невськими набережними воля Петра. Ринки і фарні майдани, де продавали і купували все, чим торгували Європа і Азія, також впливали на призначення міста Лева не так фатально, як на ту метрополію, що обсіла Печерські пагорби. Палаци і будинки Львова притискалися один до одного, наче вартові, злютовані зовнішньою загрозою. Мешканці галицької метрополії жили під напруженим і підкресленим захистом нагромаджених за довгі століття кам'яних стін, насторожених веж та насуплених брам. Львів, як і Пресбург, був передусім фортецею, створеною для протистояння зайдам і кочовим демонам. І Григорія як сповідника мандрівного духу степів він за свого не визнав і не прийняв як частину свого буття. Сковорода знав, що скоро залишить цю напружену підкарпатську фортецю і критично наблизиться до Отця Міст — Риму. Йому кортіло відчути ще й ту щасливу необхідність, на котрій звитяжець Ромул побудував Вічне місто. Він давно марив Італією і долав холоднечу ранньої львівської весни мріями про спекотні доторки апенінського сонця.

Над львівськими вежами і куполами тим часом збиралися хмари, і Григорій все частіше кидав оком на небо. Йому розповіли, що минулого літа блискавка дощенту спалила карету, в якій їхала до сповіді дружина місцевого патриція. Це сталося у самому середмісті, ледь не на Ринковій площі. Патриціанка, подейкували, вціліла лише завдяки своїй побожності та заступництву святої Агнеси, іменем якої її охрестили передбачливі батьки. Грози у березні були рідкістю, але для караючих сил, як відомо, немає нічого неможливого.

«Бугало огненний за вищою несповідимою волею навідав сього нєвострєпєтавшего душею і припинив його обтяжену гріхами тілесну натуру», — знову лунав у його голові незабутній голос Начитаного. Слова гупали у скроні, немов молотки масонських майстрів. Небезпека була зовсім поруч. Небезпека нависала, як хиткі балки проламаного купола, як тесані брили викришеного склепіння. Небезпека, небезпека, небезпека. Він відчував, що львівські кам'яниці відмовляються захищати його від небесного бугала, але все одно обирав для подорожі найвужчі вулиці, ризикуючи потрапити під зливу помиїв.

На Руській до Григорія підкотився жебрак. Брудний, лахмітний, череватий. Загундосив:

— Подай, добрий пане, шелюжину. Молитникові на покарм[25 - Шелюг — дрібна монета. Покарм — щоденна їжа.]!

— Не маю, чоловіче Божий.

— Ачей криху, найщедріший пане.

— Сам бєдник.

Злиднячу пику скривила посмішка. Щербата і хитра.

— Хоронишся від вогню небесного, — чи то запитав, чи то ствердив жебрак. — Йди до Чорної гори, там стоїть камінь писаний, єно біля нього живи. Вогничка того каменю боєсі, далеко його оминає.

Григорій остовпів. Доки збирався з думками, злидень щез. Тільки сморід, міцніший за помийні аромати вулиці, залишився на згадку про нього. Син Сави перехрестився. Обличчя його поблідло.

«Що то була за об'ява? Хто цей старець? Невже страхи мої на чолі моєму накреслені?» — тепер він навіть не наважувався глянути вище за стрілисті накривки львівських пиргів[26 - Пирг — вежа.]. Пересилював давню звичку і не відривав погляду від зачовганого вуличного настилу.

До церкви Святого Миколая встигнув ще до того, як почало дощити. Впав на коліна перед образами і зашепотів молитву.

— Це ж ви хотіли бачити вітця Кирика? — запитав хтось за його спиною.

Він обернувся і зустрівся з невиразним клаповухим обличчям служки.

— Так, я.

— Ходімо зі мною, — служка рушив крізь низькі двері до зовнішньої галереї.

Григорій підвівся і прилаштувався до його швидких кроків. Вони пройшли внутрішнім церковним подвір'ям до високої кам'яниці. Закручені сходи вели глибоко під землю. Служка запалив смолоскип і підсвітив собі, відкриваючи двері з химерною мідною ручкою.

Назустріч їм з-за дверей вистрибнули не менш химерні звуки. Молитва, виття і стогони. Отець Кирик вже розпочав ритуал вигнання демонів. На брудній кам'яній підлозі звивалося тіло молодого хлопця з довгим розпатланим волоссям. Навколо стояли іноки і ходив рудий кіт. Григорій зауважив, що у хлопця гарне тіло. Сильні руки і вузькі зграбні стегна. Такі тіла він бачив на гравюрах Джуліо Романо. Він зашепотів молитву, відганяючи недоречні думки. Тепер йому стало направду страшно. Він чув, що за жодних обставин не можна мисленно відволікатися на пусте під час обряду вигнання демона. Бо ж вигнанець може використати неправедну думку як дірку й пролізти у присутню на ритуалі незахищену людську душу.

«Раб минущого ти, Григорію, нестриманий і безпутний єси», — насварив він себе і відкрив очі. Краще б не відкривав. Бісівська сила гнула і виламувала тіло юнака, з якого звисали жалюгідні клапті одягу. М'язи на цьому тілі випиналися крутими горбами, жили, здавалося, от-от порвуться, а стрижень чоловічої сили досягнув видатного розміру і марно шукав розради. Ця боротьба за людське тіло захопила Григорія своєю видовищністю, зловісною красою втіленого у плоті відчаю. Він знову із демоноборця перетворився на захопленого глядача. «А якби, — подумалось йому раптом, — замість юнака тут був би старий дід? Боротьба його тіла з лиходійним духом так само відволікала б мене від служінь духовних?» Плотське єство Сковороди пронизала пекуча внутрішня вогниця. А за нею, немов піхота за кінними, насунувся страх. Невже це гнаний демон пробиває собі лаз до його безсмертної монади?

«Господи, помилуй!» — шепотів він, змушуючи себе дивитися на бородате і темне від напруги обличчя отця Кирика. Це обличчя нагадало йому зображення стовпників на фресках печерських церков. Він дивився на цей піднесений над сущим дзвінкий лик, а крізь нього бачив низькі, змащені хіттю й тліном, тіні минулого.

«Зникни, сило нечиста!» — раптом крикнув він і демонові і своїм спогадам. Й навіть не побачив, а відчув здивування служки, що стояв поряд. Навіть рудий кошак, як здалося Григорію, подивився на нього несхвально. Зрозумів, що крик його вийшов писклявим і непереконливим, що демона тим криком він не настрашив і, відповідно, в жодний спосіб не допоміг екзорцистові виявити істинне ім'я нечистого. Навпаки, продемонструвавши слабкість, лише наснажив ворога, додав йому сили і впевненості.

Отець Кирик не збився з молитви й на півслова, а тіло біснуватого раптом завилося неможливим лівобічним «винтом». З настовбурченого прутня навсібіч бризнуло сім'я. Кілька крапель попало Григорієві на обличчя. Його затрусило, немов у лихоманці, бризки грішного соку пекли йому шкіру, немов розжарені до червоного пекельні іскри. Вмістилище біса вищирилося в бік Григорія і він почув (чи то йому лише здалося) нелюдський голос біснуватого: «Йдеш до Риму, то йди! Геть, геть звідси!».

Друга внутрішня блискавка вистрибнула з чресел Григорія, з повсталого осідку прабатьківського гріха, недружньо пройшла хребтом, обпекла серце, стиснула сталевим кільцем шию і переможно увірвалася до голови. Від адамового яблука пробилася прямісінько до перенісся, де вибухнула несподівано гострим болем. В очах сина Савого спалахнуло червоне сяйво.

«Демон!» — верескнуло щось у потилиці. Біль немов вивернув йому очі. А потім, немов стара оксамитова завіса у театрі Салтикова, нагло впала моршкувата темрява.



		Бешиха-бешишище



		Колюча, шпигуча, пекуча, сверблюча,



		Нудюча, вітряна, водяна, кров'яна, пожарна,



		Пристрітна, подумана, погадана, помислена, наслана.











…Вони удвох із малим Яцьком ховаються від грози в лісі. У рідкому, перерізаному байраками Совитому лісі. Йде дощ. Їм холодно. Яцько притискається до нього і крізь мокрий одяг малий Гриць відчуває тепло Яцькового тіла. Це тепло зовсім не таке, як те, що йде від пічки. Зовсім інше. Воно викликає зворотне тепло, яке народжується в тілі Грицька. Десь глибоко у животі. Спочатку він не звертає на це зворотне тілородне тепло уваги, але воно навдивовиж уперте. Воно невблаганно розповзається його м'язами, бентежить його. Йому кортить ще міцніше притиснути до себе Яцька. Його руки самовільно починають шукати острівці тілородного тепла. Шукають повільно, дуже повільно. Яцько не чинить спротиву цим пошукам. Його тіло відзивається на пошуки тихими, ледь відчутними здриганнями. Малий повертає голову і дуже серйозно дивиться на Гриця. Він нижчий і стрункіший за сина Сави, його шкіра темніша. В нього великі світло-коричневі очі. Його тіло пахне травою і дощем.

І тут в землю встромляється вогнений спис, кинутий рукою небожителя Іллі.

Встромляється за мить до того, як Грицева рука досягає найгарячішого місця на Яцьковому тілі.



		На небі не сплять.



		На небі все бачать.



		Все-все.



		І діють рішуче.











Блискавка вдаряє так близько, що син Сави глухне і сліпне. Голова перетворюється на церковний дзвін, на біблійний кімвал мідний і гудить, розхитана вибухом. Здається, що дощова волога на його тілі закипає. Груба домоткана свита миттю висихає і стає жорсткою, як бляха. Яцька відриває від нього незрима брутальна сила. Вона знову робить їх окремими. За кілька хвилин відчуття повертаються до нього. Розбита на шматки світобудова відновлює свою цілісність. Картина світу відроджується зафарбованою у пекельні барви. У червоне і пурпурове. Сусіднє дерево палає, як неопалима купина на знаменитій іконі, писаній полтавським богомазом Пахомієм. Вогненний стовп стає над лісом, як тріумфуючий свідок. Як дух дерева-мученика, що злітає до сірих хмар, до схованої за ними колісниці Іллі-пророка, грозового ревнителя Божого. Злітає дух дерева і волає: «Гину, згораю за гріхи створінь малих і заблуканих!». Яцько на колінах молиться, склавши долоні перед обличчям. Дорогою додому вони мертво мовчатимуть і не дивитимуться один на одного. І потім мовчатимуть.




— Не зміцнивши належно духу, сину мій, не рушай на війну із бісом, — почув Григорій стомлений, але твердий голос отця Кирика. Священик підніс до його обличчя срібний хрест-мощевик і уважно подивився Григорієві в очі.

— На хрест дивись, не на мене, — наказав отець Кирик. — Твори Ісусову молитву. Вголос твори.

— Простіть мені, отче святий, — прошепотів Григорій і зашепотів: «Ісусе Христе, Сине Божий…». Над ним нависало низьке склепіння келії. Хтось переніс його, непритомного, до помешкання екзорциста. Витримане в аскетичній традиції, це сухе житло пахло свічним салом, часником і кошачою сечею. Григорій згадав рудого кота, що ходив підземною каплицею під час обряду вигнання біса. Йому розповідали, що тутешні екзорцисти мають за правило приводити на обряди свійських звірят, щоби нечистому духові після вигнання було куди заселитись.

— Бог простить, — мовив священик, переконавшись, що в єстві Григорія немає явної демонічної присутності. — У нього, у нього проси смиренномудрія. Якщо, сину мій, не маєш твердості у собі самому, то як насмілишся вийти на смертну прю з прислужниками князя темряви, в інших персонах перебуваючими?

— Прегрішний і нємощний єсм. Не тримайте на мене зла.

— Замість того, щоби канючити, йди паломничати. На Святу Гору йди, в скити до твердих молитників афонських. Там тебе навчать, як твердо і неухильно протистояти бісам.

Григорій ніяк не зреагував на пропозицію екзорциста. Він і далі міркував про використання свійських тварин як вмістилищ бездомних духів. Думав не тому, що саме це його тепер гостро цікавило, а радше задля ідеї не давати часу і простору іншим думкам. Причепливим і яскраво грішним.



Київ, липень, наш час


Вигилярний відкрив стулки старої шафи. В ній виявилось щось на штиб язичницького вівтаря. На кам'яній призматичній тумбі стояло дерев'яне зображення жінки, одягнене у червоне, гаптоване золотом платтячко з короткими рукавами. Підведені догори почорнілі руки ідола замість долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок. Обличчя ідола не мало виразних рис, його виступи і заглибини стерлися від часу і доторків. Старе дерево, дрібно потріскане і вкрите смоляними нашаруваннями, різко контрастувало з платтячком, новим і блискучим. На шию ідолові хтось одягнув крихітний віночок. Квіти засохли, але зберегли кольори. Біля тумби Вигилярний побачив валізу, обтягнену темною шкірою. Він взявся за ручку і раптом відчув, що валіза досить важка. І чомусь не здивувався, коли знайшов у ній вироби з дорогоцінних металів. Мішечок із золотими монетами і два срібні підсвічники. Він бачив подібні у церквах і знав, що колись такі підсвічники називалися «ставниками».

«Так ось що шукала та сука, — вирішив Вигилярний, зважуючи у руці один зі ставників. — Важка штукенція, кілограми на три потягне. Антикваріат. Дукатики також цікаві… Але тобі, руда тварюко, — вилицювате обличчя жінки-вбивці виринуло з його пам'яті, — все це не дістанеться».

Він вирішив, що настав час бути рішучим. Вже закриваючи валізу, зупинив свій погляд на ідолі. На його руках-чашках. На червоно-золотому платтячку. Розмірковував недовго, адже десь на глибшому рівні свідомості виник тихий потік мисленого шепотіння: «Дій, дій, не вагайся!». З розміщенням статуетки у валізі виникли певні проблеми, але з ними швидко впорався. Залишилось лише непомітно щезнути.

Вигилярний повернувся до коридору і прислухався. Подумав, що якби до майстерні зайшли менти, то у коридорі було б чути їхні голоси. Але під бетонні плити, якими накрили підземелля, не проникало жодного підозрілого звуку. Десь шарудів щур, капала вода. У кімнаті, де Вигилярний знайшов скарб, щось тихо порипувало. Певно, хитаються двері старої шафи, вирішив. Вигилярний вимкнув у коридорі світло, вимкнув звук на своєму сотовому і рушив до сходів, що вели в майстерню.

За бляшаними дверима не було нікого. Обережно, стримуючи дихання, піднявся сходами, зупинився там, де вони повертали під прямим кутом, і знов прислухався. У майстерні було тихо. Вже зробив крок до повороту, коли почув, що відкриваються зовнішні металеві двері майстерні.

— Огляньте це приміщення, — наказав хтось невидимий. — А я піду ще раз обдивлюся у будинку.

До майстерні увійшли люди. Один із них об щось зачепився і тихо вилаявся. Потім гримнуло залізо.

— Вмикача бачиш? — запитав хрипкий голос.

— Оцей ніби… Але він не працює, — відповів інший голос. Вигилярному здалося, що у людини, яка шукала вмикач, дивний акцент.

— А я ліхтар забув.

— Я маю. У мобільному, — акцент чітко накреслився в останньому слові.

«Певно, прибалтієць», — припустив Вигилярний і позадкував до металевих дверей, намагаючись не видати себе звуком. Пам'ятав, що на сходах лежало дрібне залізяччя, тому рухався повільно, обережно переносячи вагу тіла з носка на усю підошву.

— Є жмур, — почув повідомлення «прибалтійця».

— Точно? — чомусь пошепки запитав хрипкий.

— Онде, за верстатом. Лежить головою до стіни. Зараз я подивлюся… Бачу проникаючі. Подзвони Саничу, нехай викликає опергрупу.

— Чекай, треба ж його оглянути. Може, він ще живий.

— Та ні, то жмур. Стопудовий жмур.

— Ану, посвіти мені. Он туди посвіти…

Вигилярний не став чекати, поки менти розберуться з трупом Гречика і відступив до коридору. Найбільше він боявся того, що бляшані двері зрадливо рипнуть. Але обійшлося. Тепер єдиним можливим шляхом втечі для нього залишилися бічні двері, що вели незнано куди. Увімкнути світло не ризикнув, подумки подякувавши невідомому за підказку. Його сотовий також було обладнано ліхтариком. У його синюватому світлі оглянув бічні двері. Їхній замок не встояв перед «карпичем» із сувенірного набору. Але ці двері виявились рипливими. Він лише на кілька сантиметрів прочинив їх, як відчув спротив іржавих петель і зародження бридкого верескливого звуку.

Вигилярний посвітив у темряву за дверима. Блиснули скляні циліндри трилітрових банок.

«Підвал!» — зрозумів він. Звичайна пивниця з поличками, скринями, консервованими огірками, повидлами та настоянками. Якби знав, що з пивниці є вільний шлях надвір, то ризикнув би відкрити двері. Але рипіння запевне викаже його тим ментам, які оглядають труп у майстерні. А у самому будинку на втікача, радше за все, чекатиме «Санич». Окрім того, на шляху могли знайтися такі сюрпризи, як замкнені ззовні двері і ментовські опери у дворі.

Вигилярному закортіло тихо завити від паскудного відчуття безвиході. Тепер його впіймають з цінностями і звинуватять у вбивстві.

«Шукай вихід, шукай!» — невтомно гундосив внутрішній голос.

Він шукав.

Вигилярний повернувся до кімнати зі старою шафою. Ще раз обдивився віконце, а потім заглянув за шафу. Йому здалося, що там згустилася підозріла темрява. Зачинив двері кімнати і заходився відсовувати шафу. Вона була важкою, майже повністю виготовленою з дубового масиву. Вигилярний вже за першої спроби вкрився потом. Лише після кількох невдалих намагань зрушити гардеробну споруду з місця здогадався витягнути з неї кам'яну тумбу-постамент. Після цього справа пішла бадьоріше. Його боротьба з монументальною шафою досягла такої відчайдушної динаміки, що від неї з трагічним тріщанням відламалися дверцята. Страх, що опери у майстерні почують, відступив перед панікою загнаного звіра.

За шафою знайшлися ще одні двері. Навіть не двері, а щось схоже на квадратний люк висотою менше метра. Його зробили з грубого заліза і заховали у низькій ніші. Саме її зауважив Вигилярний, коли, осяяний щасливим передчуттям, заглянув за шафу. Замість замка люк зачинявся масивною засувкою. Той, хто проектував підземелля, не передбачив можливості проникнення до кімнати ззовні. Лаз, що відкрився за люком, як виглядало, призначили лише для того, щоби можна було непомітно залишити будинок.

«Ех, професоре, професоре, — подумки звернувся до покійного Гречика Вигилярний. — Ви так все добре продумали, так підготувалися до несподіванок. Але вас змогли захопити зненацька. Як ви там казали: життя складне й неоднозначне?»

Щоби скористатися лазом, довелося стати на коліна і просовувати поперед себе важку валізу. Пролізши кілька метрів, він радше відчув, ніж побачив, що наближається до ширшого проходу. Звідти смерділо.

«Каналізація!» — зрозумів Вигилярний.



Трієст, 16 квітня 1751 року


Масонська громада Трієста була нечисельною і гостинною, як і пасує ретельно законспірованому товариству. Всі місцеві масони та масонки були об'єднані в одній змішаній Іоаннітській ложі із сумнівною регулярністю і назвою «Марк Аврелій»[27 - Регулярність (орденська легітимність) масонських лож визначається відповідністю їхніх Статутів загальномасонській Конституції Андерсена та Ландмаркам. Достойна ложа «Марк Аврелій», яка недовго працювала у Трієсті у середині XVIII століття, була змішаною (допускала до ритуалів жінок), що суперечило Ландмаркам Ордену Вільних Мулярів.]. Ложа не мала постійного храму і щомісяця збиралася у помешканнях тих братів і сестер, які володіли просторими і добре захищеними будинками. Цього разу вільномулярські роботи «Марка Аврелія» проходили у великому парковому павільйоні, що, як і доглянутий парк в англійському стилі, належав місцевому багатієві графу Рескі.

Павільйон мав великі вікна, що починалися ледь не від підлоги. Слугам графа ще зранку було наказано ретельно задрапувати їх синіми завісами. Тепер сяйво свічок блукало атласними бганками і від того усе в павільйоні здавалось причетним до таємничого джерела святкового настрою.

Роботу не починали, чекали на прибуття Достойного майстра. Брати і сестри вже розвісили емблеми і розставили атрибути храму. Тепер тинялися павільйоном без певної мети. Офіцери ложі зібралися біля престолу, перегортали протоколи попередніх зібрань і про щось напружено шепотілися. Граф Рескі, вже у майстерському запоні і з ланцюгом Першого доглядача на плечах, вирішив показати сестрі Констанці нове венеційське дзеркало, яке за день перед тим встановили у павільйоні. Констанцу, дружину банкіра Тома, мали підвищити до підмайстра. Виконуючи обов'язки Другого секретаря, вона вже кілька років вела таємне листування ложі з братами в європейських країнах. Вважалося, що на цій ниві дружина банкіра досягла неабиякої вправності. Вільно володіючи кількома системами шифрів, Констанца, майже не заглядаючи до шифрувальних таблиць, за вечір встигала закодовувати і розкодовувати до півдюжини довжелезних листів, наповнених масонськими і політичними секретами. Ця молода жінка вже давно цікавила графа. Витончена і мовчазна, з темною калабрійською шкірою і веселими очима, Констанца була чи не найпривабливішою ученицею на північній колоні «Марка Аврелія»[28 - У масонських ложах учні сидять на північному боці, біля колони «В».]. А її чоловік не викликав у графа жодної поваги. Невиразний і незграбний, він рідко відвідував роботи ложі і весь свій вільний час приділяв вирощуванню екзотичних рослин. Тому Рескі вирішив діяти рішуче. Він дочекався, коли між Констанцою і рештою сестер виникне доречна дистанція, гвардійським кроком підійшов до учениці і запросив її оглянути своє нове придбання.

— Бачите, як моє дзеркало підкреслює римську красу вашого обличчя, — граф став так, щоб одночасно бачити чарівну дружину банкіра та її відображення.

— Мої батьки не з Риму, — Констанца поправила золотого метелика на зачісці і викличну мушку над лівим кутиком губ. — Вони з півдня.

— Ваше обличчя промовляє про те, що серед ваших предків, Констанцо, були шляхетні римляни. Кров Сципіонів і Манліїв свідчить про себе крізь віки. Ваша краса — це belta folgorante, belta Guidesca![29 - Засліплювальна краса, краса в стилі художника часів Відродження Гвідо Рено (італ.).]

— Можливо, — знизала плечима калабрійка. — У нашій родині не зберігали давніх родоводів… До речі, графе, мені казали, що якість венеційських дзеркал перевіряють за допомогою свічки. Скільки відображень пломінчика з'являється у цьому вашому дзеркалі?

— Зараз перевіримо, — запевнив Рескі, взяв зі столу Першого доглядача свічку і запалив її від прикріпленого до стіни канделябра. — Самі порахуйте, чарівна сеньйоро.

— Сім, вісім, дев'ять… дванадцять. Bravo! Ви, милий графе, не кидаєте грошей на вітер.

— У моєму палаці, найчарівніша сеньйоро, ви зможете побачити дзеркала і кращої якості. І не лише дзеркала.

— Я вам вірю, — усміхнулася Констанца. — Але огляд скарбів вашого палацу, графе, ми поки що відкладемо.

— Що нам заважає? Невже ревнива вдача вашого чоловіка?

— Мого чоловіка? Зовсім ні, графе, — красуня розсміялася щиро і мелодійно. Але занадто голосно. В їхній бік почали дивитися.

— У мене тепер багато роботи, — додала Констанца, різко обірвавши сміх.

— Листи?

— Так. Надзвичайно напружене листування. Вам, напевне, вже відомо, що англійські і пруські брати стурбовані останніми змінами у політиці Шенбруна[30 - Шенбрун — заміський палац біля Відня, улюблена резиденція імператриці Марії Терезії.].

— Нові інтриги Кауніца[31 - Кауніц Венцель-Антон, граф Ритберг (1711—1794) — державний конференц-міністр Автрійської імперії, видатний дипломат і адміністратор. У 1751 р. був послом при дворі Людовика XV.]?

— Не тільки… До речі, брати із Лемберга відправили до нас цікавого guaglio umiliato[32 - Смиренний чолов'яга (півд. італ.).]. Кажуть, що він є тим самим парадоксальним космополітом, прихід якого зі Сходу так влучно передбачив Розенкрейцер: самобутній ерудит, але зі всіма зовнішніми ознаками мешканця диких степів Татарії. Це щось зовсім-зовсім нове і свіже.

— Він масон?

— Ще ні, але вважається кандидатом.

— То він молодий.

— На межі кандидатського віку.

— І ви, чарівна сеньйоро, захоплюєтесь такими buffi[33 - Коміки (італ.).]?

— Графе! — Констанца картинно, немов оперна інженю, вигнула тонкі лінії брів. — Ми, перепрошую, з вами ще настільки… Ваша світлість, ви не маєте жодного права мене ревнувати.

— Вибачте, сеньйоро.

— О, здається, вже приїхав Достойний майстер, — дружина банкіра граційно оминула монументальну фігуру Рескі і приєдналася до щебетливої зграйки учениць, які рушили до входу в павільйон, щоби привітати найвищого офіцера «Марка Аврелія».




Рескі проводив Констанцу поглядом, вкотре милуючись її ходою і тонкою талією. На цій видатній талії красуня зграбно та кокетливо зав'язала крихітний фартушок з білої козячої шкіри. Захоплений смаком Констанци, він почув, що хтось делікатно кахикає за його спиною. Граф повільно озирнувся.

Між ним і дзеркалом у напруженій позі застиг довготелесий Перший секретар ложі Боззоні.

— У тебе, брате, чарівна помічниця, primabelta, — мовив до нього граф, одночасно зауважуючи, що у Боззоні важке дихання і неприємний запах з рота. Рука Рескі мимоволі потягнулася до кишеньки у розшитому золотом камзолі, де ховався крихітний флакончик з міцними парфумами.

— Так, ваша світлість, маєте рацію, — прошамкав Перший секретар. — Чарівна, стримана і розумна молода жінка. Бездоганно володіє французькою і добре — англійською. Завдяки їй наше листування нині відбувається відчутно інтенсивніше, аніж у віденських і пештських братів. Через Трієст тепер ідуть такі листи, від яких залежатиме майбутнє Європи.

— Ти не перебільшуєш, брате?

— Аж ніяк, ваша світлість. Я нещодавно читав лист високоповажного брата лорда Стаффолка. Він, зокрема, просить нас скласти детальний реєстр морських озброєнь Венеційської республіки.

— Реєстр озброєнь? Це не жарти. Нас, любий брате, можуть звинуватити у шпигунстві. Пам'ятаєш того молодого брата, Джакомо Казанову, що його нам рекомендували французькі брати? Кажуть, що венеційська таємна служба викрила його як шпигуна.

— Тепер, ваша світлість, перепрошую, усі потрохи займаються шпигунством. За це добре платять і дають гарні посади. Нашій ложі гроші б також не завадили. Ми, як я зрозумів з перекладу того листа, можемо отримати від Стаффолка триста гіней на розвиток нашої вільномулярської роботи.

— Скоріше отримаєм кинджалом у спину від агента Венеції… І прошу тебе, брате, не повторюй постійно «ваша світлість». Тут немає графів. Тут ми всі брати і всі рівні перед обличчям Великого Будівничого Всесвіту.

— Вибач, брате.

— Я щодо всього цього матиму ще розмову з Достойним. Треба, брате, подвоїти, потроїти обережність. Вороги не сплять. А тут ще зі сходу до нас присилають сумнівних людей.

— Про кого ви… ти, брате, мовиш?

— Щойно ваша чарівна помічниця розповідала мені про якогось татарського кандидата, якого нам підсилають з… Польщі, здається. Оцей вже напевне чийсь там шпигун.

— Я щось таке чув… — заскочено промимрив Боззоні.

Цієї миті Достойний майстер закликав усіх братів ложі «Марк Аврелій» приєднатися до нього, розташуватися навколо таблиці першого градуса і розпочати ритуал відкриття вільномулярських робіт. Рескі і Боззоні на півслові перервали розмову і рушили до символічного входу у храм.



Дорога між Марибором і Целе, 16 квітня 1751 року


Квітневі дні того року видалися теплими і сонячними. Величезний віз мандрівного цирку «Олімпус» весело котився побитою римською дорогою, котра вже друге тисячоліття сполучала Вічне місто з придунайськими землями. Між живописними пагорбами та пишними дібровами час від часу з'являлися і зникали збудовані з каменю і глини села, скоріше бідні, аніж заможні. Стовпи на поштових станціях було вималювано у жовте та чорне, і двоголові орли Габсбургів пильно дивилися на два боки. Фельдкур'єрські карети з гербами і шандарами на облавках зі скаженою швидкістю проносилися повз циркову валку, змушуючи возних виїжджати на узбіччя, звільняючи шлях для посланців імперії.

Проводжаючи поглядом одну із таких карет, старий акробат Дальфері сплюнув і прошепотів:

— Azzemello, svegliar і morti!

Григорій, базуючись на своїх знаннях з латини, зрозумів, що йдеться про якесь «пробудження мертвих». Але перше слово, прошептане акробатом, було незнайомим. Від того слова віяло Сходом і таємницею. Він вирішив потім розпитати Дальфері, коли спаде спека і циркові зупинять вози для вечері і відпочинку.

Уже тиждень мандрував він у цирковому возі. У Львові Зормоз домовився з імпресаріо «Олімпуса», що той за зовсім символічну плату доправить школяра Сковороду до славного міста Венеції. Як тільки під весняним сонцем висохли шляхи, що вели через землі мадярів до теплих вод Адріатики, «Олімпус» вирушив на гастролі. З того часу в Григорія побільшало знань про темний світ Європи. Той світ, де буяло далеке від публічності життя «низових» спільнот, наповнених злочинцями, вагантами, ворожбитками, пройдисвітами, бездомними голіардами, повіями, релігійними дисидентами і чорнокнижниками.

Як довідався Сковорода, у підпільному житті континенту мандрівні цирки відігравали несподівано важливу роль. Актори-ваганти були об'єднані у цехові товариства — вагабунди, які мали давній і тісний зв'язок з масонами. Про джерела цього багатовікового союзу Григорій так і не зміг довідатися нічого певного. Зі скупих пояснень Дальфері, з яким він заприятелював, зрозумів, що ваганти з давніх-давен довіряли ложам свої цехові каси. Не один старий вагант закінчив своє життя сторожем або грубником у володіннях масонів. З іншого боку, вільні муляри використовували мандрівні цирки для переміщення через кордони своїх послань, грошей, заборонених книжок і втікачів. Серед масонів стало модним брати собі амант[34 - Аманта — коханка.] із циркачок, навіть одружуватись на акробатках і жонглерках. Ніхто тепер вже особливо й не дивується, казав Дальфері, що деякі поважні матрони з титулами баронес і маркіз за юних років ходили по канату, асистували цирковим магам і танцювали на кулях. Навіть у родинах венеційських дожів є колишні примадонни мандрівних вертепів. Союз вагантів і вільних мулярів зміцнювали спільні бенкети, що відбувалися у дні літніх і зимових сонцестоянь, а також спільна боротьба з таємними службами європейських монархів і римських пап. Акробат був впевнений у тому, що саме вільні муляри домоглися, щоби в Англії п'ятнадцять років тому було відмінено переслідування за чаклунство — давній королівський закон, котрий за сотні років згубив не одну тисячу вагантів.

«Вони могутні люди, вони можуть все!» — казав про масонів Дальфері. До Сковороди він ставився, як до мешканця підпільного світу. Це ставлення зміцнила пригода, яка сталася на імперському кордоні.




Австрійські митники нишпорили у цирковому возі довго і ретельно. Промацували одяг, проштрикували довгими голками подушки і сінники, заглядали у задні проходи коням і навіть зламали дно в клітці, де жили мавпочки. Всіх акторів «Олімпуса» і Сковороду разом із ними на час обшуку відвели під навіс і наказали їм сидіти на лаві та чекати. Дальфері попередив Григорія, що потім їх також обшукають. Чоловіків просто тут, під навісом, а жінок у пофарбованій у чорне і жовте караульній буді. Фіскальні традиції імперії були давніми й помітно зміцнішали з тих часів, коли вихований єзуїтами імператор Леопольд Перший почав перетворювати монархію Габсбургів на державу, охоплену тотальним поліційним наглядом.

Череватий шандар-угорець ходив уздовж лави і пантрував. Спочатку він пильно дивився за всіма, але потім його увага зосередилась на жонглерці Амалії, дівчині молодій і привабливій. Амалія відчула увагу, почала посміхатися шандарові й розщепила два верхні ґудзики на сукманці.

У цей момент Григорій відчув, що хтось обережно штовхає його під праву руку. Він скосив оком і побачив, що циганка Лейла — фаворитка Дальфері, ворожка і танцюристка — тицяє йому під лікоть засмальцьовану колоду гральних карт. Він здивувався, але непомітно запхав карти до широкого рукава спудейської свити. Там, у рукаві, було зроблено щось на штиб секретної кишеньки і колода там зручно вмостилася.

За хвилину шандари повели жінок до буди, а старший митник запитав у акторів-чоловіків, чи не мають вони при собі зброї. Потім наказав усім встати і зняти жупани і камзоли. Він ретельно промацав шви на жупанах. Потім настала черга взуття. З розкішних зелених чобіт Дальфері зірвали підбори, а дірки на вутлих чижмах Сковороди стали ширшими. Тим часом до старшого митника підбіг один із тих шандарів, що перевертали і обмацували акторську мізерію на возах. Він знайшов там писану єврейськими літерами книгу і питався, чи вона, бува, не підпадає під митну заборону.

Старший митник заперечно похитав головою і буркнув акторам:

— Одягайтеся.

Обшук жінок тривав набагато довше. З чорно-жовтої буди вони вийшли розпатланими і розчервонілими. За півгодини «Олімпус» рушив углиб імперських земель. Коли митниця щезла за поворотом, Дальфері полегшено засміявся, пригорнув до себе Григорія і оголосив усім, хто їхав з ними у возі:

— E un vero leone![35 - Це ж справжній лев! (італ.)]

Сковорода витряхнув з рукава карти і запитав:

— Хіба в Австрійській державі заборонено грати в карти?

— А ти придивись до тих карт уважніше, — порадив старий акробат.

Григорій придивився і побачив на картах незвичні емблеми. Це були зовсім не ті карти, за якими бурсаки у Києві і школярі у Пресбурзі проводили свої грішні ночі.

— Це карти Таро, — почув він голос Лейли. — За Таро в Австрії можна потрапити до пана аудитора.

— А для чого призначені ці картинки?

— За їхньою допомогою можна побачити майбутнє.

— Це ворожбитні карти?

— Можна й так сказати.

— І вони заборонені Церквою?

— Так, — втрутився у розмову Дальфері, — папа заборонив Таро. Не теперішній папа. То було давно. Але та заборона чинна й посьогодні. В цих емблемах зашифрована давня і могутня єгипетська мудрість.

— Я хотів би пізнати цю мудрість, — запалився Григорій.

— Ми ваганти, — посміхнувся у сиві вуса акробат, — ми мало розуміємося на філософії. От приїдемо до імперського міста Трієста, там тобі допоможуть у пізнанні.

— Там є філософи?

— Так, — Дальфері змовницьки підморгнув Сковороді. — Там живуть люди, які розуміються на стародавніх емблемах… Гей, Лейло, ледаща жінко!

— Чого тобі, Карло? — циганка відклала люльку з довгим чубуком і підсунулася ближче до чоловіків.

— По-перше, кидай тут курити. Воза спалиш. А по-друге, поворожи на Таро для цього юного лева. Розкинь карти. Може, у Трієсті на нього чекає палка красуня.

Лейла розкинула «анх», подивилася і розсміялась.

— Що там смішного? — насупився акробат.

— Гріго не любить жінок.

— Це не біда. Швидше стане кардиналом. А довго житиме?

— Довго. Так довго, що й сам стомиться від свого життя, — запевнила Лейла. — Його поважатимуть і віддадуть йому на збереження цінні речі. Дуже цінні речі.

— О! — підвів вказівний палець Дальфері. — Оце насправді важливо. Хто тримає касу, той ніколи не піде під церкву жебрати.




Коли сонце почало хилитися до червоного вітряного обрію, імпресаріо пан Федеш наказав валці з'їхати з битого шляху на ґрунтову дорогу. Невдовзі, під порослою дубами горою ваганти побачили заїжджий двір. Невисокий паркан огороджував стоптане поле, де стояли вози і горіли вогнища. Місце ночівлі охоронялось від розбійників — при в'їзді до двору чергували озброєні люди, а з насипного укріплення в бік діброви грізно дивився ствол чавунної мортири.

Імпресаріо пішов вечеряти до будинку, а решта циркових залишилася на возах. Григорій з Дальфері і Лейлою сіли грітися біля вогнища. Ваганти розкурили люльки, а Григорій видобув з торби сопілку і заповзявся імпровізувати. Амалія та її брат Амадео влаштувалися поряд. Але невдовзі їм набридло сидіти нерухомо — вони затіяли жонглювати камінцями і короткими палицями. Сковорода задивився на їхні рухи і перестав грати. Молоді, майже підлітки, жонглери були разюче подібними одне до одного. Груди у дівчини ще не розвинулись, а хлопець мав волосся чи не довше за сестрине. Григорій згадав, що коли Амалію під час вистав одягали у чоловічий одяг, а її брата у спідницю, то люди не помічали підміни. Він також згадав, як Федеш, дивлячись на переодягненого дівчиною і відповідно зачесаного Амадео, мовив до циркових: «Чорти би мене вхопили, але ж ця краля вийшла гарнішою за Амалію!».

Дальфері перехопив погляд Григорія, спрямований на Амадео й усміхнувся у свої лістригонські вуса.

— Так тобі дійсно не подобаються жінки, Гріго? — запитав акробат.

— Та ні, чому ж, подобаються… — Сковорода відчув, що відповідь прозвучала непереконливо і додав: — Жінки гарні, а мені подобається уся натуральна краса, створена Богом.

— Красиві хлопці теж створені Богом, — зауважив Дальфері. — Дивись, який наш Амадео красунчик. Чим тобі не улюблене Боже творіння?

— Але ж, Карло, його вважають красивим лише тому, що він подібний на гарну дівчину.

— Тобі щось або хтось подобається лише тому, що так вважають, чи навпаки — тому, що воно тобі самому подобається?

— Є усталені, апробовані і визнані авторитетами канони краси.

— Чекай, чоловіче, — акробат вибив попіл зі згаслої люльки. — Я розумію, що ти в нас премудрий школяр і навчений різним там канонам. Я ж тебе не про це питаю. Я тебе питаю: ти б хотів, щоби Амадео став твоїм любчиком?

— Це гріх содомський, — твердо відповів Григорій.

— І знову ти не про те, Гріго, — похитав головою Дальфері. — Я ж не питаю тебе: гріх воно чи не гріх. Я питаю про той природний магніт, який або працює в людині, або не працює. Я питаю: хотів би ти, Гріго, саме ти, а не хтось там із того клятого Содому, сьогодні вночі приголубити Амадео?

— Я не можу піти проти натури і Бога.

— Натура тут, Гріго, ні до чого. І щодо Божої волі можна посперечатися. Давай я просто зараз домовлюся з Амадео, він хлопець авантажний і досвідчений. І тоді ти сам відчуєш, чи йде такий спосіб пізнання краси світу сього проти натури і передвічного Господа нашого. Осягнеш сам, своїм природним магнітом. Не можна ж вічно між собою і життям ставити канони із книжок вичитані. Так лише прокляті фарисеї робили. Ти ж не хочеш уподобитися фарисейському племені?

— Ти з біса вправний софіст, Карло, — Григорій сховав сопілку до торби. — Але от що я тобі скажу. Якщо хочеш зробити мені приємне, домовся з Амалією. Вона дуже вродлива дівчина. Мій природний магніт тягне мене до неї.

— Ти чуєш, Лейло! — акробат засміявся так голосно, що підстрибнули сторожові пси, які лежали під валом гарматного укріплення. — Гріго сказав, що хоче сьогодні вночі кохатися з Амалією!

— Так буває, — погодилася Лейла. — Хтось хоче дальшого, тому що боїться ближчого. Але, кажу вам: з того, хлопці, все 'дно нічого не вийде. Зараз нам принесуть вечерю, а малу покличуть до пана Федеша.

— Може, пан Федеш знайде у тому трактирі свіжу спідницю?

— Ні, — впевнено заперечила Лейла. — Я знаю. Він сьогодні тричі під'їжджав до воза, де їхала Амалія. Він її покличе. Та й навіщо йому витрачати гроші на задрипаних моравок, коли він Амалію може мати задурно.

— Бачиш, Гріго, якою мінливою та зрадливою є пані фортуна, — зробив великі очі Дальфері. — Ти нарешті на щось погодився, а воно — olla! — і вислизнуло між твоїми пальцями… I eu ben l'ounour de riverilo[36 - Маю честь відкланятися (італ.).]. Може все ж таки мені варто побалакати з нашим Ганімедом, себто з милим хлопчиком Амадео?

— Ні.

— Може, тоді ощасливиш мою Лейлу? — не відступав старий спокусник. — Я тобі її відступлю за півкрони. До перших півнів. Хлопче, ти не дивися, що вона в мене вже не першої молодості. У коханні вона справжня тигриця. Може замучити любощами цілий ескадрон здоровенних гусарів. Правда, Лейло?

— А пішов би ти… — Лейла підвелася, підібрала оберемок своїх довгих спідниць і почвалала до воза.

— Ти ба, вона образилась, — засміявся старий акробат. — І знаєш, хлопче, на що саме вона образилась? Зовсім не на те, що я її тобі пропонував, не сподівайся. Вона образилася на те, що я сказав про неї «не першої молодості». Такі вони, жінки… А я ж не ображаюсь, коли вона бігає до конюхів… О, дивись, вже й вечерю нам несуть. Певне, знову якісь помиї…

— Я ще одне хотів запитати, — сказав Григорій.

— Про що?

— Ти сьогодні сказав одне слово.

— Яке?

— Азземелло.

— Я таке казав? Коли?

— Так, казав. Тоді, коли попри нас проїжджали шандари.

— Хіба ж я маю пам'ятати усе, що говорю собі під носа? Може ти щось недобре почув?

— Не відпирайся. Я добре чув.

— І що з того?

— Хочу знати, що воно означає.

— Звідки мені про те відати? — знизав плечима Дальфері. _ Так казав мій батько, а до того його батько. І я так кажу. Це давнє і сильне ваганське закляття проти auditori santissimo[37 - Найсвятіших аудиторів (лат.).], шандарів, сбірів та іншої служилої погані. Діє, скажу тобі, безвідмовно… Й нащо мені або тобі знати, що воно там насправді означає? І в якому саме пеклі які саме чорні маги його придумали? Коли ти вживаєш ліки і вони тобі допомагають, ти ж не будеш сильно страждати від того, що лікар не відкрив тобі їхньої рецептури? О, чуєш!?

— Що? — не зрозумів Григорій.

— Амалію кличуть. Моя прокурена пророчиця таки мала рацію.



Яремче, серпень, наші дні


Олександр був старшим за Павла на дванадцять років. Його мати була першою дружиною капітана першого рангу Петра Вигилярного. Після материної смерті Олександр одружився на дівчині з Гуцулії і мешкав тепер на живописній карпатській полонині. Олександр Вигилярний давно полишив свій інженерний фах. Жінчина родина ще від радянських часів заробляла сувенірним промислом, і син капітана приєднав свої зусилля до сімейної справи горян. Сувенірний бізнес дозволяв жити небідно, утримувати будинок і вчити у престижній гімназії двох дітей. До свого молодшого зведеного брата Олександр ніколи не відчував палкої братньої любові. Але він вважав себе правильним чоловіком, визнавав закон крові і при добрих зірках не відмовляв «Павляну» у допомозі. Тим більше, що молодший кожного літа запрошував його з родиною до Одеси, де розкішна батьківська квартира дозволяла без особливого побутового напруження розміститися представникам обох гілок фамілії Вигилярних.

Коли молодший раптом подзвонив по сотовому і повідомив про свій приїзд, Олександр не здивувався. «Десь залетів малий, грошей зичити буде», — вирішив він. Якось таке вже трапилося. Тоді Павло зареєстрував приватне підприємство і взяв позику під заставу житла. Партнери зробили «кидок» і батьківська квартира ледь не відійшла кредитній спілці. Того разу старший брат оперативно допоміг бізнесмену-невдасі. Той три роки віддавав борг, продав авто, але розплатився до останньої копійки.

«Якщо Павлян залетів десь у межах десяти штук „зелені“, я його й тепер витягну», — про себе вирішив Олександр, подумав і додав до цього рішення примітку, згідно з якою цього разу безвідсоткової позики не буде. Він навіть уявив собі, як саме скаже молодшому про невідворотність відсотків. «Криза, братан, усі фінансові ринки захитані, валюти падають. Так що вибачай», — так вирішив він сказати братові з твердим і суворим виразом на обличчі. Він навіть пройшов до спальні, де стояло величезне антикварне трюмо і потренувався напускати на обличчя цей незламно твердий і суворий вираз.

Прийнявши рішення, покликав дружину Марію і повідомив їй, що завтра увечері до них приїде Павло Петрович. Приїде гостювати. Один, без сім'ї. Ненадовго. Марія все зрозуміла з півслова, стиснула губи і сказала:

— Треба голубців наробити.

— Ти зроби йому фаршировані перчики, — порадив Олександр Петрович, розслабляючи м'язи на обличчі. — Такі, як на мій день народження. Павлян ще того року казав, що в тебе виходять смачнющі фаршировані перчики.



Плато Крас поблизу Трієста, 20 квітня 1751 року


Лейла стомлено відкинулась на спину і запитала в Григорія:

— Тобі сподобалось?

— Так.

— Не бреши.

— Це не я, це тіло бреше. У всьому тілесному ховається облуда.

— Не розумію я твоїх премудростей, Гріго. Давай краще спати.

— А тобі?

— Що «мені»?

— Сподобалося?

— Так. З тебе вийшов би добрий коханець.

— «Вийшов би»?

— Якби якась розумна і вправна сеньйора зайнялася твоїм вихованням. Може в Біблії ти дещо й тямиш, але у мистецтві кохання ти справжнісінький дикун. Не ображайся на стару циганку, я тобі щиру правду кажу.

— Я й не ображаюся, Лейло. Ніколи не ображаюся. Можливо, я навіть гірший за дикуна. Можливо, я найгірший з людей.

— Найгірший з людей? Olla! Полюбляєш принижуватися?

— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами життєвих турбот і справ, а готове одержати правду Божу: звільніться та зрозумійте.

— Знову книжна премудрість! Та ще й яка хитрохвоста! — Лейла зайшлася тихим сміхом. — Може б тобі спочатку звільнитися від свого прокляття, а потім вже іншим тлумачити про звільнення?

— Мого прокляття? — крижані мурахи почали свій танець на спині Сковороди.

— Так, хлопче, твого прокляття, твоєї gran peccato[38 - Велика біда (італ.).], — підтвердила ворожбитка. — Я ще тоді, на кордоні, коли гадала на Таро, здивувалася, чого це завжди у центрі «зірки» на тебе випадає перевернута «Вежа»[39 - «Вежа» — 16-та карта Великого Аркано Таро.].

— І чому ж? — Григорію стало важко дихати, немов мотузяна петля здавила йому горло.

— Я довго придивлялася до тебе, Гріго, а потім побачила, як ти під час грози ховаєшся під возами. Коли поряд вдарила блискавка, у тебе на обличчі накреслились всі нічні і зоряні знаки пекла. Тоді я все зрозуміла. На карті «Вежа», серед іншого, намальована блискавка. Ти боїшся блискавки. Чому? Хтось наворожив тобі, що тебе вб'є блискавка?

— Ти так добре знаєш Таро, — Григорій вирішив змінити напрям розмови. — А яка карта у ній позначає Андрогіна?

— Кого?

— Істоту, в якій рівнозначно і благодатно проявлені як чоловіча, так і жіноча натури.

— Таких істот не буває. Я тобі точно кажу. Якби такі істоти існували, цигани би про них знали.

— Не буває? А жонглер Амадео? Адже він кохається і з жінками, і з чоловіками. Хіба він не являє собою щось наближене до Андрогіна?

— Амадео? — пирхнула Лейла. — Та який він там Андрогін, про що ти… Він просто грошолюбний хлопчик. Він не має жіночої частки у тілі і не може, як справжня жінка, народити собі подібного. Він здатний лише вдовольняти чужу хіть. А щодо Таро… Я покажу тобі одну карту… Запали скіпку.

— Зачекай, я зараз, — Григорій знайшов кресало і причандалля для люльки. За мить у надрах воза затанцював жовтуватий пломінчик.

— Подивися, — Лейла обернула одну з карт Таро емблемою до світла. Це карта «Диявол» з Великого Аркана. Бачиш, страшний диявол сидить на троні і тримає ланцюги, до яких прикуті чоловік і жінка? І у чоловіка, і у жінки також є маленькі ріжки і хвости, як у диявола.

— Так, бачу. І що означає ця емблема?

— Означає вона те, що тілесне єднання двох натур відбувається під наглядом темних сил. Кожного разу, коли одне тіло єднається з іншим, темні сили пробуджуються і пильнують.

— Чому?

— Бо кохання підсилює темних богів.

«Бо воно примножує облудну і нетривку матерію через народження нових людей!» — зрозумів він, але вголос запитав: — Значить кохання чоловіка і жінки є гріхом?

— Тьху на тебе! Як ти любиш ці слова: «гріх», «пекло», «благодать», «Божа правда». Гріго, Гріго, який ти ще дурний. Гріх і пекло, аби ти знав, придумали папи з біскупами, щоби видурювати з людей гроші. Насправді є могутні темні боги, давні-давні боги. У містах про них вже забули, але в селах і по таборах про них пам'ятають. Шанують давніх богів, звертаються до них по допомогу. Ті боги харчуються нічною пристрастю закоханих, як ми харчуємося медом і вином. І діляться із закоханими древніми забороненими знаннями про насолоди. Такі пекучі насолоди, про які ти, Гріго, навіть не здогадуєшся.

— Так ти язичниця, Лейло?

— Тримай язика за зубами, — порадила йому циганка і задула пломінчик.



Яремче, серпень, наші дні


— Ну заходь, брате, заходь, — Олександр Петрович розкрив свої міцні обійми назустріч молодшому Вигилярному. Той поставив на упори велику дорожну валізу з коліщатами. Брати обійнялися. Потім Павло привітав Марію і старшу доньку Олександра, також Марію.

— Тут я вам дечого привіз… — почав він, але господар дому підхопив його валізу і зауважив:

— Це ж не на вулиці робиться, Павлян. Пішли до хати… Але ж і важка в тебе ця чумайдана. Ти що, туди цегли наклав?

«Чумайдана! — подумки передражнив молодший. — Набрався наш Саша місцевих приколів».

У вітальні на них чекав накритий стіл. Тут Павло подарував обом Маріям золоті ланцюжки з хрестиками. Олександр придивився до ланцюжків, зауважив, що подарований дружині товщий і дорожчий за доньчин, схвально кивнув на знак згоди з дотриманням родинної ієрархії і запросив гостя за стіл.

Молодша Марія потягнула дорожню валізу до коридору, але Павло зупинив її:

— Лиши, Машо, лиши, потім… Я тут маю показати твоєму татові дещо.

Олександр дав знак рукою, щоби їх залишили удвох. Марії вийшли з вітальні. Павло провів їх порожнім поглядом.

— Ну що, Павляне брате, вип'ємо за зустріч, — господар дому наповнив стопарики самогоном. — За зустріч найстарших у нашому роді.

— За зустріч! — склянки глухо цокнулись, брати випили.

— Бери перчик, заїдай. Марія ці перчики спеціально для тебе готувала, старалася. Вона твої смаки пам'ятає.

— Дякую. Конгеніальні перчики.

— Ще б пак… Ну що ж, розповідай, брате, розповідай. Яка така біда тебе сюди зірвала? — Олександр і собі наклав закуски. Старший Вигилярний любив смачно поїсти.

— Спочатку я тобі дещо покажу.

— Показуй давай.

Молодший відкрив валізу і вийняв з неї ідола і підсвічники. На дубовому лакованому паркеті підсвічники виглядали дорого і святково, а ідол загубився, перетворився на шматок неоковирної брудної деревини.

— Звідки це? — старший знову наповнив склянки.

— Антикваріат.

— Та я бачу, що антикваріат. Я тебе питаю: звідки?

— Не з магазину.

— Слухай, братело, — Олександр оперся широкими долонями на стіл, наблизився обличчям до молодшого. — Ти ж, дорогенький, проїхав тисячу кілометрів не для того, щоби мені тут загадки загадувати. Я правий?

Павло хильнув самогону, кілька секунд помовчав, потім почав розповідати. Він описав старшому усе, що сталося тиждень тому на дачі в Гречика. Єдиним, про що він не згадав, був мішечок із золотими монетами. Кілька монет він вже встиг збути ювелірам, а решту поклав до орендованої банківської скриньки. Впродовж його довгої розповіді Олександр кидав косі погляди на двері вітальні і випорожнив третину графина.

— Гм… Попадалово… — промимрив він, коли Павло закінчив свою розповідь. — Якщо, звісно, ти мені правду кажеш… Чекай, не сіпайся! Я тобі вірю. Я тебе знаю, ти б не зробив старому зла. Я вірю, що все було так, як ти розповів. На цьому крапка. Чуєш, що кажу? Крапка. Але я питаю тебе тепер: чого ти, брате, в цій ситуації хочеш від мене?

— Допомоги.

— Якої?

— Допоможи сховати ідола. Один із цих підсвічників — твій.

— А з чого це ти взяв, що я буду ховати речові докази з місця вбивства?

— Бери обидва підсвічники.

— Слухай, ти не купуй мене, — на обличчі Олександра Вигилярного з'явився той самий вираз, який він напередодні відшліфовував перед дзеркалом. — Не на базарі. Ти відповідай на моє питання. Чому це ти раптом вирішив, що я тобі допомагатиму у цій гнилій справі?

— Ти мій брат.

— А ти, брате мій, кримінальний злочинець.

— Я?

— А хто? Кінь в пальто? Може це я втік з місця злочину і дорогою пограбував професора? До речі, якщо пам'ятаєш, тих, хто грабує померлих, називають мародерами.

— Ті, що його вбили, все одно забрали б ці речі. Рано чи пізно.

— Це, брате мій, лише твоє припущення. А за кримінальним кодексом ти — злочинець. Крадій. Мародер. Крапка.

— Нехай так. Добре, — Павло теж налив собі і випив. — Ти мене здаси ментам, чи як? Я не розумію.

— Не здам, не бійся. Але й оцього краденого переховувати не буду. Мені проблеми не потрібні. Я все, що мені для життя потрібно, маю. Сам знаєш. А чужого барахла мені в хаті не потрібно. Це, брате дорогенький, дуже небезпечне барахло.

— Я ж не про твою хату думав. До чого тут твоя хата, я ж не дурний. Ти казав колись, що маєш в горах лише тобі відомі схованки. Я думав…

— Думав, думав… Не тим місцем ти думав, брате, от що я тобі скажу.

— А ти знаєш, Сашо, скільки воно все коштує?

— І знати не хочу.

— У кожному із цих підсвічників є майже по чотири кілограми чистого срібла. Це не рахуючи антикварної вартості.

— Забери їх собі разом із їхньою антикварною вартістю.

— А цього от ідола, — Павло поставив собі на коліна фігурку з чашками, — певним людям можна буде потім продати за півмільйона. За півмільйона євро!

— Що ти таке верзеш, братело? — старший раптом зачервонівся, розщепив верхній ґудзик на сорочці. — Ти хоч розумієш, що це за сума така — півлимона євриків? І хто у нас такі гроші віддасть за цей цурупалок? Може десь за кордоном, на аукціонах. Але для цього потрібно точно вказати походження ідола, місце знахідки… Та й тоді, я не думаю, що воно потягне на такі гроші… Ти завжди таке скажеш, що вже й не знаєш, як бути — чи сміятися з тебе, чи, навпаки, плакати, — Олександр тяжко зітхнув, підчепив виделкою перчик і відправив його собі до рота. — Це ж треба — «півмільйона євро»! За цурик!?

— Ти мене не дослухав…

— Я такі казки й слухати не хочу. Я життя знаю, братело, ціни знаю.

— Я, Сашо, теж не лошара вухатий. Я проконсультувався у найкращого спеціаліста з оцінювання старожитностей. До нього звертаються за експертизою старовинних речей і менти, і колекціонери, і антиквари, і «чорні» археологи. Дядько свою справу знає. Він при науковому званні, має свою фірму, реставрує картини, ікони. Його на експертизи за кордон викликають, оплачують йому літаки, готелі. Це не казки, це все реальні теми. В дядька така солідна репутація, як в академіка. Він мені відразу сказав, що ідол унікальний. Що йому тисячі років.

— Брехня. Дерево за такий час мало б розпастися на порох.

— Не брехня. Слухай. Він хотів сам купити ідола. Пропонував мені спочатку п'ятдесят штук, потім вісімдесят. Він запалився, я бачив, як він дивився на цю річ. Але я відмовився. Категорично. Я відразу зрозумів, що ідол коштує більше. Набагато більше. Я заплатив тому консультантові за офіційний експертний висновок дві з половиною штуки. Дві з половиною штуки зелені, Сашо, за один лише папірчик з печаткою і підписом дядька. Це не базарна експертиза, це висновок науковця. Спеціаліста найвищого рівня. Хочеш почитати?

— То все дурня.

— Дивись сюди, — молодший витягнув з валізи запакований до прозорого файла документ. — Це офіційна експертна оцінка артефакту. З мокрим підписом і печаткою експертної контори. І цей підпис, і ця печатка дуже авторитетні. І для чорного ринку, і для аукціонів.

— Дай сюди, — Олександр витер пальці скатертиною, обережно витягнув експертний висновок з файла і заповзявся читати. Прочитавши, вийняв з кишені свого мисливського жилета окуляри, ще раз перечитав текст, уважно вивчив печатку, роздивився водяні знаки на гербовому папері.

— Треба над усім цим подумати, — сказав старший, поклавши висновок біля себе на стіл. — До речі, будеш спати на третьому поверсі, там тобі Марія все приготувала… Ну що, брате дорогенький, ще по сто?



Трієст, 21—22 квітня 1751 року


— Ось він, — сказав імпресаріо «Олімпуса», вказуючи на Григорія. — Як і домовлялися у Лемберзі, я доправив його сюди живим і неушкодженим.

— Ми вам винні якісь гроші? — запитав кавалер Цельбе.

Пан Федеш махнув рукою. Мовляв, які порахунки між своїми.

— А до Венеції ми хіба не поїдемо? — здивувався Сковорода.

— Ти поїдеш, звісно, але з іншими вагантами, пізніше, — пояснив йому Цельбе, а Федеш кивнув на знак своєї причетності до цього плану.

Кавалер дав Григорію знак йти за ним і вони рушили вулицею, стиснутою з обох боків білими мурами кам'яниць. Він озирнувся на цирковий табір, але там ніхто не дивився у його бік. Старий акробат розпрягав віз, Лейла відсторонено курила люльку, а жонглери розвішували на мотузках промоклі від нічного дощу лахи. Подумки Григорій подякував вагантам, пришвидшив кроки і відкрив своє єство для нових знайомств і думок. Трієст почав йому подобатись, хоч він і не любив міст. Тут було багато світла, а стрімкі білі будинки здавалися зародками вітрильників. Він ще з дороги побачив море і торгові барки, що стояли на віддалених пірсах. Море тут було іншим, ніж у Санкт-Петербурзі, — веселим, яскраво-синім. Воно пасувало містові, а місто, провітрене морським повітрям, також здавалося стихійним породженням цього веселого, прогрітого південним сонцем моря.

Цельбе повів Григорія до новозбудованих кварталів Трієста, до Борго Терезьяно, де вулиці були ширшими, а будинки мали на фасадах високі вікна і барочні карнизи. До одної із таких новобудов вони зайшли після того, як кавалер тричі постукав до брами — два стуки і через паузу ще один. Їм відкрили не відразу, певно, роздивлялися у секретне вічко, якого Григорій, попри всі свої старання, не зміг побачити.

За брамою стояв старий у лакейській лівреї і перуці, буклі якої блищали від свинячого лою. Його пергаментне обличчя було нерухомим, але очі уважно вивчали Григорія.

— Його рекомендовано, — сказав старому Цельбе.

Із того дивного факту, що кавалер зійшов до пояснень людині у лакейському вбранні, Григорій зробив висновок, що і старий, і Цельбе належать до одного із місцевих герметичних товариств. Лакей ледь схилив голову на знак розуміння і повів Сковороду до сходів, що вели на bel etage[40 - Бельетаж — другий надцокольний поверх (франц.).]. Там виявилась довга анфілада прохідних кімнат, пофарбованих у білі і блакитні тони. Меблів у них не було, у камінах Григорій не зауважив слідів кіптяви. Будинок був свіжим, кімнати ще не просохли і вологий вапняковий дух панував у просторих приміщеннях. В одній із кімнат, де на підлогу було кинуто простий солдатський сінник, старий зупинився.

— Жити будете тут, — сказав він.

— Йому можна буде розпалити камін? — запитав Цельбе.

— Ні, ще не дороблені димоходи, — заперечив лакей. — Але тепер вже тепло, не замерзне.

— Я не замерзну, звик до холоду, — підтвердив Григорій.

— Їжу і воду тобі принесуть, — пообіцяв йому кавалер.

— А тут десь є книги?

— Немає. Які саме книги тобі принести?

— Я би хотів почитати книги про емблеми. Особливо про єгипетські емблеми. Але ж такі книги… Вони ж, певно, коштовні…

— Спробую розшукати для тебе книги з емблематики, — Цельбе рушив до виходу з кімнати.

— Нікуди звідси не виходьте, — наказав лакей, залишаючи кімнату слідом за кавалером. — Під сінником стоїть нічний горщик.

Коли Григорій лишився на самоті, він швидко знудився.

«Це ж несправедливо, — думав він, — що я в Трієсті, за вікном таке гарне і цікаве місто, море, а мені наказали сидіти у цій порожній кімнаті».

Він вибрався на широке підвіконня і став дивитися на вулицю. Але там не відбувалося нічого цікавого. Навпроти робітники мурували рустований цоколь чергового палаццо. Час від часу проїжджали вози і карети. Григорій незчувся як заснув.




Він тікає. Переслідувачі насуваються звідкись знизу, а єдиний шлях відступу веде кудись наверх. Вище, ще вище темними спіральними сходами. Самих переслідувачів він не бачить — перед ними, немов зграя псів, біжить нелюдський жах і він втікає від нього. Ноги легко несуть його сходами, але й переслідувачі швидкі і спритні. Раптом сходи закінчуються і він вибігає на кам'яний майданчик під нічним небом.

«Це Вежа, — розуміє він. — Та сама Вежа з карти Таро».

На ріжних зубцях баштового майданчика височіють могутні постаті у владичних сакосах. Йому здається, що він упізнає подоби чинних молитовних стовпів Київської Церкви — митрополита Тимофія Щербацького, єпископів Арсенія Могилянського, Никодима Сребницького та Амвросія Дубневича.

«Отці-святителі, всечесні владики православні, вбережіть від демонів мене, грішного», — благає він подоби цих достойників.

Він звідкись знає, що до цього майданчика переслідувачам потрапити зась. Що тут він для них недосяжний. Але над майданчиком нависає інша небезпека. Небо чорне, в ньому може ховатися темна хмара — мати блискавки. Він бачить, що біля зубчастого парапету стоїть батько у сірій домашній свиті, а поряд із ним завмерло якесь страхіття — постать у червоному жіночому платті зі срібною маскою на обличчі. Йому стає лячно.

«Батьку, йдіть сюди, мерщій», — пошепки кличе він.

Але батько лише насуплено дивиться на нього. Як дивився тоді, коли малий Гриць загубив козеня. Він набряклий, громіздкий і повільний. «Може, це не батько, а надута з жаби відьомська почвара?» — підозрює Григорій. Коли він був дитиною, жінки у Чорнухах розповідали, що відьми ловлять великих ропух, вимочують їх у чаклунському узварі, а потім вставляють їм у дупи соломки і надувають до розмірів дорослої людини. Така надута ропуха достоту подібна до того, проти кого відьма замислила недобре. Почвара за волею відьми йде до села і вчиняє людям збитки, за які потім тяжко й довго розплачується оригінальна персона.

Григорій накладає на постать фальшивого батька знак хреста і сам лякається того, що стається від хрестопокладення. Почвара лопається з бридким чваканням, сірі шматки жаб'ячої плоті розлітаються навсібіч. З-під срібної маски чути глузливий жіночий сміх.

«Відьма клятуща!» — розуміє Сковорода. Він читає сто восьмий псалом, що його боголюбивий цар Давид написав на ушкодження демонам. «…За любов мою вони зо мною ворогують, я ж молюся…» Відьма припиняє сміятися. На її срібну маску набігає тінь. Відьма підносить догори руки. Григорій бачить, як з мережаних рукавів її червоного плаття вистромлюються худезні долоні і обтягнуті жовтою шкірою кістки. Відьма сопить і грізно бурмоче чаклунські формули.

«Вона викликає блискавку, — від жаху тіло Григорія проявляє облудну сутність матерії і стає наче глиняним. — Але ж блискавки підкоряються лише Небесному Отцеві. Чому відьма має владу над блискавками?» Він озирається, шукаючи шляхів до втечі, але навколо темрява. Щось боляче штурхає його в плече, він скрикує і падає у безодню.




У регулярному світі він упав з підвіконня на підлогу. За вікном густішали сутінки. Григорію захотілося пити.

«Обіцяли принести питво та їжу, але де ж воно, те обіцяне?» — згадав він слова кавалера. І ніби у відповідь на його невисловлене запитання десь далеко, в іншому кінці анфілади, скрипнули двері і почулися кроки.

До кімнати зайшов вже знайомий старий лакей із трисвічником у руці.

— Йдіть за мною, — сказав Григорію.

— Далеко?

— З вами хоче поспілкуватися одна шановна персона.

— Яка персона?

— Вам не здається, що задаєте забагато запитань? — зауважив лакей. — Ходімо, вас чекають.

Лакей провів Григорія до першого поверху, де під арками широкого в'їзду стояв закритий шкіряний ридван. На козлах сидів кучер у червоній лівреї і червоних панчохах.

— Одягніть оце, — лакей подав Григорію широкий чорний плащ і якусь ганчірку, також чорну.

Дивлячись, як молодий іноземець безпорадно крутить в руках ганчірку, лакей скрушно похитав головою.

— Ви що, молодий чоловіче, ніколи не бачили маски?

— Ніколи, — зізнався Григорій.

— Дайте сюди, я вам продемонструю, — лакей показав, як одягати маску.

За хвилину Григорій, загорнутий у плащ і з маскою на обличчі, їхав вечірніми вулицями Трієста. Він намагався не визирати з ридвана, думаючи, що люди злякаються його вигляду. Насправді у ті часи людина у чорному плащі і масці не викликала в Італії здивування. Багато хто, від нічних гультяїв до найманих вбивць і таємних агентів поліції, використовував їх після заходу сонця.

Ридван виїхав за межі Борго Терезьяно, обігнув високу гору з романською церквою на вершині і в'їхав на довгу алею, з двох сторін обсаджену кипарисами. В кінці алеї Григорій, який дивився з-за спини кучера, зауважив темне громаддя великого палаццо. В жодному з вікон будівлі він не побачив світла. Лише на брамі горіли два смолоскипи, від яких забрукованим подвір'ям розбігались зловісні рухливі тіні.

Невидимі слуги відкрили браму, і ридван в'їхав до просторої галереї, відокремленої розкішним портиком від подвір'я і цікавих очей. Кучер зупинив шкіряне купе напроти відчинених дверей, де стояла людина у чорному плащі з піднятим каптуром.

Людина зробила Григорію знак рукою. Він зрозумів, що його запрошують увійти. Удвох вони піднялися ледь освітленими сходами на третій поверх. Навіть у сутінках Григорій зауважив розкішні меблі, навощені до блиску паркети і великі картини, які прикрашали зали і кімнати, через які його проводили. За черговими дверима спалахнуло яскраве світло. Григорія завели до зали, освітленої десятками дорогих воскових свічок. Стіни зали прикрашали шпалери і гобелени, витримані у жовто-червоних кольорах. Дальня частина зали була відділена від решти непрозорими коминними екранами. Вікна закривали подвійні гардини з бахромою і важкими золотими китицями.

На низьких кушетках, поставлених посередині зали, зручно розташувалися дві молоді жінки, обличчя яких закривали сріблясті маски-доміно. Вони граційно спиралися на розшиті атласні подушки. Високі зачіски дам прикривали сітки, сплетені з тонкого золотого дроту. Одна з них тримала на руках старанно розчесану левретку, інша гралась великим китайським віялом, відкриваючи і закриваючи його лаковані дощечки. Розкіш шовкових убрань і діамантові прикраси давали знак, що ці жінки належали до найвищих суспільних станів. Григорію стало дуже незручно, він здався собі якоюсь дивоглядною істотою, яку привели до володарок для пустої забави. «Якби додумався прихопити сопілку, то не стояв би, як бовван, а заграв би тепер цим принцесам котру-небудь скерцетку», — майнула думка. Відчув, як шкіра на його обличчі починає шаріти, і зрадів тому, що маска ховає цю чергову зраду облудної тілесності.

— Дайте йому крісло, — наказала та з жінок, яка гралася віялом.

Чоловіки у темних камзолах і перуках, присутності котрих Григорій досі не зауважив, встановили біля нього зручне крісло з позолоченими вигинами химерного бильця і розшитими бісером пурпуровими подушками. Поки вони це робили, Григорій подумки гарячково перебирав усі відомі йому вітальні формули. Спочатку він хотів сказати «Pax vobiscum»[41 - Мир із вами (лат.).], але така лаконічність здалась йому аж надто простацькою. Згадав, як апостол Павло звернувся до коринфян у своєму посланні і мовив, намагаючись вкласти у фразу максимум привітності і поваги до загадкових володарок:

— Gratia vobis et pax![42 - Благодать і мир вам! (лат.)]

— Fiat![43 - На благо! (лат.)] — розсміялася та з жінок, котра гралася з собачкою. — Ви розумієте італійську?

— Трохи розумію, бо вона є сродною латині, — сказав Григорій і ще більш зашарівся. Йому раптом здалося, що, стверджуючи сродність мов, він не зовсім виправдано використав слово «familiari», а не «generi», від чого — на його думку — вийшло, що італійська не одного роду з латиною, а ніби ці дві мови лише «близько знайомі» одна з одною. «Але ж ти й бевзю, Грице!» — облаяв себе подумки. Він вже уявляв, як «принцеси» подумки регочуть з його невправності.

Жінки обмінялися виразними поглядами, потім та, що з віялом, сказала:

— Спілкуватимемося латиною, та якщо ми з сестрою чогось не зрозуміємо, можемо спілкуватися ще й грецькою, німецькою, французькою і англійською. Ви знаєте ці мови?

— Класичну грецьку і трохи німецьку.

— Cum Deo![44 - 3 Богом! (лат.)] — покінчила з мовними проблемами Констанца Тома (це вона гралася з віялом). — Сідайте, сідайте, юначе, це ж для вас принесли крісло. Настав час нам познайомитися. Чи погодитеся ви, щоби ми розмовляли без масок?

— Я не боюся показувати своє обличчя. В ньому немає нічого потворного.

— О! — розсміялася Констанца. — Це влучне зауваження, bravo! Але й ми не потвори. Мова про конспірацію.

— Мені немає чого приховувати, — Григорій зняв маску.

— Нам також, — Констанца відкрила обличчя, сестра зробила те саме. — Отже, якщо пані конспірацію ми відправили спати, то тепер нічого не заважає нам познайомитися. Я Констанца, а моя сестра — Клементина.

— Я Григорій, — назвався Сковорода. Він був вражений красою сестер. Констанца здалась йому класичнішою за Клементину, але та була молодшою. Її юна свіжість успішно компенсувала певну «пташину» різкість рис, притаманну багатьом уродженкам італійського Півдня.

Констанці також сподобалось витончене обличчя Григорія, на якому природна блідість і червоні ознаки хвилювання виписували самобутні знаки чутливої натури. Як жінку, наділену потужною уявою, Констанцу відлякувало у нових знайомствах все відоме і офіційне. А все незвичайне і невизнане її захоплювало. Для радісного пізнання світу їй необхідні були нові сильні враження, здатні здивувати і наснажити уяву на межові (а іноді і суворо заборонені тодішніми моральними імперативами) фантазії.

— Ви живете у татарських степах? — запитала Констанца, уявляючи ці неозорі вовчі степи під високим небом, табуни диких коней і жорстокі нічні забави войовничих кочовиків, нещадних до полонянок (як відомо із книг Марко Поло та інших авторитетних мужів).

— Ці степи, Констанцо, тепер вже не належать татарам. Вони розорані і туди повернувся мирний хліборобський народ, який щиро вірує у Христа. Той самий народ, який жив там задовго до татар, за часів благовірних ромейських кесарів Іраклія, Костянтина і Василія. Я за родом своїм, за вірою, і за мовою своєю належу до цього народу.

— Григорію, це ж ваш народ називають рутенами, я права?

— Ця назва відома в Європі, записана у книжках, накреслена на мапах, проте ми так себе не називаємо. Нас також називають черкасами і малоросами. Але за натурою і правічним родом своїми ми є слов'яни і козаки, вільні володарі степів від часів сарматських. Козаки ведуть свій рід від тих воїв, яких не змогли скорити ані перський Дарій, ані Мітрідатус-цар. Давні волостеліни Хазарії і православні візантійські кесарі визнавали нашу споконвічну, зброєю завойовану вольність. Ми осідло живемо на обох берегах Борисфену, маємо знамениті міста, заповіданий предками і записаний у хартіях закон, item[45 - Також (лат.).] виборних суддів. Імператриця Єлизавета, дочка Петра Великого, тримає наш край під своєю високою рукою.

— Козаки, якщо я не помиляюсь, колись були підданцями польської республіки?

— Так було за часів Сигизмундів. Але поляки тоді сильно притіснили нашу віру, і ми вже скоро буде сто років, як перейшли під руку Москви.

— Про що, певно, тепер шкодуєте?

— Волі стало менше, — визнав Григорій. — Але й татарам тепер у степах волі також немає. Рідко нас турбують. А за поляків ми від татар сильно потерпали.

— Право на свободу є найвищою цінністю, — зауважила Клементина.

— Найвищим правом, за моїм розумінням, є природне право на пізнання Божої волі. Адже всі ми є мандрівниками у світі сьому, і остаточна patria[46 - Вітчизна (лат.).] для нас — Царство Боже.

— Це з Августина, Станцо? — перепитала у сестри Клементина.

— Зачекай, Манті, — Констанца відклала віяло. — Григорію, ваш народ є одної віри з греками і московитами?

— Так.

— І ви проти папи?

— Наші ієрархи не визнають його авторитету.

— А ви, Григорію?

— Я православний, Констанцо. Але я не плекаю недружніх почуттів до людей інших висповідувань, так само, як до інших племен і народів. Усе, що славить Єдиного Бога, є для мене сродним, — тут Сковорода для позначення сродності використав слово «genus», щоби чарівні сестри не думали, що в нього вузький запас латинських лексем. Він ще мить подумав і додав італійською: — Vengo adesso di Cosmopoli[47 - Я прибув з Космополіса (італ.).].

— Ми також є громадянами цього славного міста, — схвально усміхнулась масонка. — Ви не думайте, Григорію, що ми з Манті влаштували вам допит. Просто нас цікавить усе, що діється в світі, а особливо цікавлять далекі країни, про які мало відомо в Європі. Хоча ми тут живемо на східному краю християнського світу, недалеко від кордонів Азії[48 - Констанца мала на увазі, що Трієст тоді знаходився недалеко від володінь Османської Порти.], але про ваші землі і про ваших сродних знаємо не багато. Проте ми бачимо, що ви за духом належите до всесвітнього братства, хоча, можливо, й не присягали на вівтарі Соломона. Нам хотілося б, щоби істинне світло якнайскоріше осяяло береги Борисфену і ваш народ став прикладом для інших націй у здобутті гідної долі. Ми знаємо, що ви ще не вечеряли, і просимо вас, Григорію, приєднатися до нашого скромного столу.

У залі знову, ніби нізвідки, з'явилися прислужники у перуках і розсунули коминні екрани. Григорій побачив накритий на трьох персон стіл. Прислужники запалили свічки на високих канделябрах і світло затанцювало на кришталі і золоті, на пір'ї декорованої дичини, на сріблястій лусці фаршированих рибин, на скибках дорогоцінних сирів, на темному склі пляшок з колекційними винами і настоянками. Григорій відчув, як його шлунок зводить судома. Минуло вже більше доби, як він вечеряв з вагантами. Він цілковито зосередив свою волю на тому, щоби ані тепер, ані під час вечері у жодний спосіб не виказати ницих бажань плоті.

Сестри підвелися зі своїх кушеток, із привітним сміхом підхопили Григорія попід руки й повели до столу. Крізь завіси промкнулася музика. Невидимі скрипалі заграли щось урочисте, домінувала піднесена тема, яку виконували альти. В цю мить Сковорода раптом згадав, що його чорний плащ не приховує вбогих чижм, цілком недоречних для такого королівського прийняття, й нова хвиля засоромлення вихлюпнулась пурпуром на його щоки.




У цей час, за якусь милю від палаццо банкіра Тома, де сестри таємно приймали Григорія, Рескі так само таємно зустрівся з одним із своїх довірених агентів. Той спритно застрибнув до карети графа, коли та проїжджала вузьким неосвітленим провулком Трьох Пекарів у бік соборної церкви Сан-Джусто.

— Колись ти зламаєш собі шию, Марко, — похитав головою граф.

— Навряд чи, ваша світлість, — розсміявся агент. — У нашій родині усі вміють стрибати. Мій брат одного разу перестрибнув з дзвіниці Сан-Северино на дах старого палаццо барона Розенберга. І нічого. Обійшлося навіть без синців.

— А що це робив твій брат на даху баронового палаццо?

— Грабував барона, ваша світлість.

— Навіть так…

— Таких як Розенберг, ваша світлість, сам Господь велів позбавляти зайвих грошенят. Його виноградники і млини не дадуть збідніти ані баронові, ані його правнукам.

— Менше з тим. Про що ти дізнався?

— Сьогодні вранці до міста прибув один хитрий босяцький цирк. «Олімпус» називається. Знаючі люди мені розповіли, що цей балаган відзначився у багатьох темних історіях. Його теперішній власник Антоніо Федеш колись у Трансільванії проходив першим свідком у справі чорнокнижника Баль-Садоча, а такий собі акробат Дальфері, який там бігає по канату, насправді ніякий не акробат, а затятий buli[49 - Головоріз (італ.).], якого розшукують поліції Іспанії і Неаполітанського королівства. Справжнє прізвище того зарізяки — Ландріані. Його звинувачують у змові з метою вбивства дофіна Карла[50 - Карл Бурбон (1716—1788) — видатний полководець, король Неаполітанський. Майбутній король Іспанії Карл III.] і в організації trattamento di coltellate[51 - Свято різанини (італ.).], під час котрого, крім всього іншого, зарізали як баранів двох королівських суддів, яких дофін привіз із самої Севільї. Також той «Олімпус» з'явився у Генуї перед тамтешнім повстанням і є припущення, що у циркових возах тоді доправляли рушниці для заколотників. Дуже підозрілий вертеп, ваша світлість. Мандрівні цирки всі підозрілі, але від цього аж тхне змовництвом і темними справами. Скажімо, у цьому вертепі немає тих найцікавіших речей, заради яких народ ходить дивитися циркові вистави. Немає бородатих жінок, карликів, пожирачів вогню і хвостатих хлопчиків. Хіба це не дивно, ваша світлість?

— Дійсно, якесь збочене місце, — погодився Рескі.

— Мандрівне збочене місце, — ускладнив агент.

— Не забувайся, Марко, — раптом розлютився граф. — Я найняв тебе не як поета, а як шпигуна.

— Ваша світ…

— Доповідай далі. Але без отих… метафор.

— Так от, ваша світлість, сьогодні після полудня до цього змовницького вертепу приходив відомий вам кавалер Цельбе. Він про щось балакав з Федешем, а потім забрав із собою якогось хлопця, що їхав з тим цирком від самої Польщі.

— Циркача?

— Не зрозуміло. Кажуть, що він під час циркових вистав грав на флейті, а також подейкують, що раніше цього флейтиста в «Олімпусі» ніхто не бачив. От, скажімо, Ландріані з ними вже третій рік, а флейтист з'явився кілька тижнів тому. До того вони давали собі раду без флейтистів. Звідки він узявся, не відомо. Виглядає на поляка, худий, високий, білошкірий, з темними очима.

— І куди ж Цельбе його повів?

— До нового палаццо графа д'Агла.

— Нареченого Клементини?

— Так, ваша світлість, до того жовтого палаццо зі слюдяним дахом, у якому Асканіо д'Агла збирається замешкати після одруження на Клементині, молодшій доньці Гіно Анатоллі.

— І той циркач досі там переховується?

— Напевно.

— Ти що, не залишив біля палаццо своїх людей?

— Ні, ваша світлість. Я чекав на ваші розпорядження.

— Дарма. Ти зробив дурницю.

— Я зрозумів. Прошу вашу світлість вибачити мою помилку. Але, правду кажучи, той хлопець не виглядав на значущу персону. Він був бідно одягненим і… — агент замовк, підбираючи точне слово.

— Хворим, спитим?

— Ні, ваша світлість, не хворим і не спитим… Якби це вам пояснити… В нього очі такі самісінькі, як у падре Віджіліо, коли той проповідує про маленького Ісусика.

— Ти маєш на увазі того смішного святенника з Монфальконе?

— Саме так, ваша світлість, того драня, котрий весь час шлиндає у засмальцьованій рясі і плаче над кожним здохлим горобчиком. Такі люди, ваша світлість, не бувають ані шпигунами, ані заколотниками.

— Але з таких людей виходять савонароли[52 - Граф мав на увазі монаха Джироламо Савонаролу (1452—1498), який завдяки проповідництву та закликам до аскетичного життя став народним вождем і диктатором Флоренції (1494).], — промимрив граф Рескі.

— Перепрошую, ваша світлість?

— Це я не тобі, Марко. Ти мав сьогодні нагоду заробити кілька цехінів, але не подбав про спостереження за будинком д'Агла. Тому мерщій вистрибуй звідси і виправляй свою помилку.



Яремче, серпень, наші дні


Олександру Вигилярному не спалося. Відправивши брата з його скарбами до горішньої кімнати, старший не спромігся відновити звичної розміреної течії думок. Алкоголь цього разу не став каталізатором мисленнєвої рівноваги. Старший потинявся кімнатами першого поверху, насварив доньку за неприбрану кімнату і сів курити на терасі.

Суперечливі думки опосіли капітанового сина. З одного боку, він не хотів мати нічого спільного із тою мутною кримінальною історією, до якої по-дурному втрапив Павлян. Кримінальщина завжди викликала в Олександра Петровича стійку відразу. Колись він заборонив своїм домашнім дивитись серіал «Бригада» і ревно слідкував за тим, щоби в компанії старшої доньки, яка вже досягла небезпечного віку, не завівся — не приведи Боже! — якийсь вродливий приблатнений типок.

Але, з іншого боку, текст експертного висновку стояв у нього перед очима. За останні години він стільки разів перечитав його, що міг цитувати майже напам'ять. Особливо цей уривок:

«Точне визначення дати і місця виготовлення наданого для експертизи ритуального предмета потребує додаткових досліджень. На підставі зробленого в радіохімічній лабораторії факультету хімії і біології Н-ського університету (платне госпрозрахункове експертне замовлення ЕПК 34/12, надхідний касовий ордер № 105ЕЛ-12, відповідальний виконавець н. с. Лізінчук А. С.) радіовуглецевого, мінералогічного аналізів та порівняльних досліджень структури деревини, можна з імовірністю до 95 % стверджувати, що даний ритуальний предмет належить до періоду 1300—1150 років до н. е. і практично не має відомих науці аналогів чи близьких за формою і орієнтовним віком ритуальних артефактів такого типу. При виготовленні даного ритуального предмета (матеріал — деревина, дуб) була використана невідома консервуюча технологія, можливо, на основі довготермінового виморювання у природній або штучній ропі (у структурі деревини, зокрема, знайдені мінеральні речовини, за загальним складом та рівнями концентрації характерні для сильно мінералізованих вод, наведені у таблиці 3)».

І це також:

«Даний ритуальний предмет (жіноча статуетка) перебував у ритуальному вжитку тривалий час, включно з останніми роками. Специфічні складні ліпоїдні нашарування на поверхні ритуального предмета потребують додаткових аналізів на молекулярному рівні».

Олександр Петрович подивився у словник іншомовних слів. Там слово «ліпоїди» пояснювалось як «група жироподібних речовин рослинного і тваринного походження, складні ліпіди».

«Жерці мазали цього чортового ідола жертовним жиром, богів ублажали, — зрозумів старший Вигилярний. — Може, навіть і людським жиром. Серйозний „ритуальний предмет“. І люди за ним, скоріше за все, стоять крутезні».

З іншого боку, знайдений Павлом Петровичем скарб дуже доречно долучався до стратегічних бізнесових планів Олександра Петровича, який вже придбав ділянку для будівництва власного готелю. Ділянка на живописному гірському схилі була придбана у кредит. У добрі старі часи, коли старший Вигилярний брав цей кредит, виплата його здавалась справою безпроблемною. Але нагрянула світова криза і сімейний сувенірний бізнес почав нагло занепадати. А потім прийшло нове згіршення. У Карпатах невідомо звідки з'явилися китайці, які поставили на потік виробництво дешевих сувенірів і різко збили ціни. Врешті-решт, старший Вигилярний змушений був призупинити роботи на ділянці. Придбані будівельні матеріали мокли під дощами і снігом, псувались і розкрадалися.

Якби вдалося знайти пристойного покупця антикваріату, міркував Олександр Петрович, будівництво готелю можна було б закінчити за рік-півтора. А це з огляду на карпатський туристичний бум вирішило би всі фінансові проблеми родини. Спокуса скористатись скарбом була великою. Старший Вигилярний дивився на нічні гори, на вогні готелів, корпуси яких нахабно розкинулись темними схилами напроти його обійстя. Там грала музика, туристи проїдали, пропивали і випарювали у саунах долари, євро, рублі і гривні. Якби не та клята криза, думав Олександр Петрович, він тепер був би вже власником такого ж закладу. Не якогось там вбогого гаст-хаузу на кілька кімнат, а справжнього великого респектабельного гірського готелю для багатих туристів, з ресторацією, гаражем для снігоходів і стайнею. Він купив би собі спортивну беху, а з часом здійснив би заповітну мрію: отримав би ліцензію на заснування приватного аероклубу і літав би над Карпатами за штурвалом власного літака. Не старенької обшарпаної «Цесни», котру орендував за кращих часів, а реактивного віп-джету Cirrus Vision SF50, фотографію якого із журналу «Есквайр» вбрав у лаковану рамку і повісив над подружнім ліжком. Подумки Олександр Петрович називав себе саме «есквайром». І якби збудував готель, то назвав би його «Ранчо есквайра Алекса».

«Найгіршим є те, що у цій гнилій справі нема із ким порадитись, — зізнався собі майбутній карпатський есквайр, докурюючи пачку «Собранія». — Жінчині родичі питущі і ненадійні. Навіть Марія за всі ці роки не навчилася добре тримати язика за зубами. Не дай Боже, розтеревенить про скарб всьому Яремче. Павлян, якщо його не контролювати, як завжди, наробить дурниць. Лузер хрінов, за стільки років навіть дисертації не сподобився захистити».

«Все треба робити самому», — вирішив старший Вигилярний і рішуче попрямував до горішньої кімнати. Зі спальні виглянула стурбована дружина, але, побачивши обличчя чоловіка, зачинила двері.

«Оце ти правильно зробила, — подумки схвалив її дії Олександр Петрович. — Тепер, Машо, не до тебе. Вибач».



Трієст, 22 квітня 1751 року


— Григорію, скуштуйте смажених перепеляток, — порадила Клементина. — Новий кухар Констанци дуже вигадливий. Він родом з Асізи і перед обсмаженням тушкує дичину в соусі з сієнським базиліком і кардамоном, а потім поливає її гарячим померанцевим сиропом. Так смачно! У вас на півночі ростуть померанцеві дерева?

— Манті, померанцеві дерева на півночі не виживають, — випередила гостя Констанца. — Там довгі крижані зими, а померанцеві дерева бояться холодів.

— Маєте рацію, — підтвердив Григорій, слідкуючи за тим, як лакей перекладає на його тарілку вистояну в соусі перепелятину. — Зими у нас трапляються довгі. Починаються вони після Михайлова дня і тривають іноді аж до самого Благовіщення. Навіть така широчезна річка як Борисфен замерзає, бува, від берега до берега. А зі степів узимку дмуть східні вітри, такі дужі, що й людину збивають з ніг. Таку знамениту хурделицю ті вітри піднімають, що й за два кроки людини не видно. Бувало, що батьківську хату за одну ніч аж до самого даху закидувало снігом. Ми навіть двері не подужували відкрити. Тоді розбирали дах, робили в ньому дірку і вилазили через неї на двір.

— Який жах! — щиро злякалась Клементина. — Станцо, ти це чуєш?

— Ви мужні люди, гіперборейці, якщо здатні витримувати такі страшні зими, — зауважила масонка. Вона підняла келих:

— І Пліній Старший, і Горацій заповіли нам, що істина захована у вині. Так нехай присвячене Венері вино поведе нас темними стежками сп'яніння до пізнання тих гармонійних і регулярних істин, які є чинними як для теплої Італії, де чоловіки стали манірними і слабкими, так і для країни козаків, де й за теперішніх часів живуть люди сильні і цілісні, подібні до давніх римлян, моїх предків. In vino veritas!

Вони випили. Григорій вкотре подивувався міцності та густині старого тосканського вина. У голові йому крутилося, присутність красивих молодих жінок наснажувала уяву незвичайними і дуже грішними фантазіями.

— Такого доброго вина я ще в житті не пив, — щиросердно визнав він.

— Як на мене, кіпрське солодше за тосканське і має шляхетніший присмак, але мій чоловік скупий, і від Різдва ми ще не поновили запасів кіпрського, — сказала Констанца. — А якими є жінки у вашій країні? Чи зустрічаються у сучасних степах войовничі і безжальні геродотові амазонки?

— Про амазонок не чув, а жінки у нас білошкірі, чорняві і стрункі. Вони не войовничі і зовсім не безжальні. Добрі християнки.

— Вони стрункіші за італійок? — усміхнулася Констанца.

— Я ще не так багато бачив італійських жінок, щоби мати право порівнювати. Якщо вони усі такі чарівні, як ви, Констанцо, і ваша сестра…

— Не всі, — пирхнула Клементина.

— Манті має рацію, — засміялася дружина банкіра Тома. — Зустрічаються іноді такі потвори!

— Як довгоноса і товстозада донька графа Рескі.

— Манті, ти жорстока до нещасної Матильди.

— Я не жорстока, я правдива. В неї бридке руде волосся, схоже на перуку Дурника Мака[53 - Персонаж італійської комедії ателани.].

— Вам, Григорію, ще доведеться ближче познайомитися з італійками, — мовила Констанца. — Італійки ніжні, мрійливі і пристрасні, вони поважають силу і рішучість. Вони закохуються у розбійників і пишаються кров'ю, пролитою в ім'я кохання. І ще — вони не вибачають зради. Найнебезпечніша істота під сонцем — зраджена італійка. Вона лютіша за лева і мантикору, підступніша за єзуїта і злопам'ятніша за калабрійського селюка. Немає жодної італійки, яка б не тримала у секретній шухлядці смертельних отрут. Зрадливі чоловіки у нас довго не живуть.

— Я смиренний школяр, Констанцо, далекий від тілесних ігрищ світу сього.

— О, я знала кількох смиренних школярів з поважних тутешніх фамілій, — масонка посміхалася, але в очах її не було сміху. — Потім вони виявилися пристрасними коханцями і занапастили кількох місцевих красунь. Також смиренних і набожних, немов монашки. Теж з добрих родин. Плоть — страшний деспот і жорстокий кат. Ви, Григорію, коли-небудь замислювалися над цим?

— Так, замислювався, — спохмурнів Сковорода. — Останнім часом мене зацікавила одна із найглибших та найзабороненіших таємниць плоті.

— О, здається, це вже щось таке, що перебуває за межами смиренності, — примружилась Констанца. — І що ж це за таємниця така?

— Таємниця дивовижного Андрогіна.

— Андрогіна? Двостатевої істоти?

— Двостатева істота називається гермафродитом, — нагадала Клементина. — На честь дитини Афродити і Гермеса, себто Венери і Меркурія.

— Андрогін — це не гермафродит, — заперечив Григорій. — Це таке творіння Боже, яке гармонійно поєднує обидва споконвічні первні — чоловічий і жіночий. Як на тілесному рівні, так і на духовному. Ця істота володіє істинною рівновагою сущого, її природний магнетизм спрямований не назовні, а до власного гармонійного і самодостатнього єства. Зі всіх творінь Божих лише Андрогін перебуває у справжньому природному спокої, у стані Священної Ісихії[54 - Священна Ісихія — згідно з уявленнями східних християнських містиків-ісихастів, надчуттєвий стан миру і внутрішньої рівноваги, глибокого мовчазного спокою, у якому людина здатна цілісно пізнавати Творця і сотворене ним суще.]. У такому безмежному спокої, яким долається тварне обмеження, накладене на всі істоти. Я відаю, що існують прадавні єгипетські емблеми, на яких зображено Андрогіна і пояснено таємну суть його символу і його призначення.

— Цельбе казав мені, що ви просили книги з емблематики, — згадала Констанца. — Так ви хочете відшукати в тих книжках зображення Андрогіна?

— Так.

— Я поможу вам у цьому, — пообіцяла масонка. — Але шлях до Андрогіна може проходити не лише через книги.

— Я думав над цим.

— І що надумали?

— Може ви знаєте, я добирався сюди з мандрівним цирком. Ми їхали кілька тижнів. Серед акторів були брат і сестра — Амадео і Амалія. Юні, майже діти, але вже досвідчені у питаннях тілесної пристрасті.

— Акторських дітей дуже рано розбещують, — втрутилась Клементина.

— Зачекай, Манті, дай Григорієві розповісти, — шикнула на неї старша сестра. Вино вже зробило свою справу — її щоки розчервонілися, губи налилися чуттєвою силою. Бунтівна влада Венери ширилася її тілом і вона не опиралася цій внутрішній революції.

— Ці підлітки були цілковито подібними одне на одне, — вів далі Григорій. — Іноді під час вистав їх навмисно переодягали, і не можна було визначити, де хлопець, а де дівчина. Так само вони займалися коханням і з жінками, і з чоловіками.

— Амалія мала любку? — уточнила Констанца.

— Так, і не одну. А її брат, уявіть собі, за гроші віддавався чоловікам. Але й протилежній статі вони не відмовляли. Коли вони були разом, то здавались одною натурою, майже рівно розділеною на дві істоти. Вони гармонійно рухалися в одному ритмі, коли танцювали і жонглювали, вони одночасно сумували і раділи. Коли Амалія підхопила нежить, Амадео також страждав від головного болю, хоча не був хворим. Коли Амалію уночі кликали до імпресаріо, то Амадео також шукав чоловічої ласки. Навпаки, коли з його сестрою була жінка, він прагнув жіночої ніжності. Мені здалося, що існує щось таке невидиме, якісь незримі канали, які з'єднують цих двох на будь-якій відстані. Але довго вони одне без одного не могли жити. Між ними існував натуральний магнетизм. Той, що про нього пишуть мартиністи у заборонених трактатах. Цей магнетизм підкоряв їхні тіла, царював у їхніх душах. Коли Амалія і Амадео спали разом, то притискалися одне до одного так щільно, що здавалися сіамськими близнюками.

— Насправді, дуже цікаво, — захоплено вигукнула Констанца і одним довгим ковтком спорожнила свій келих. — А ви бачили сіамських близнюків?

— Бачив заспиртованих у Санкт-Петербурзі, в Кунсткамері.

— Нам із Клементиною розповідав про сіамських близнюків Казанова. Ви з ним знайомі?

— Ні, не знайомий. А хто він?

— Фатальний коханець, — розсміялася Клементина. — Колекціонер розбитих сердець, перстенів і коштовних годинників.

— Блазень, — визначила сувора Констанца. — Хоча, треба визнати, в ньому щось-таки є… Але повернемося до Амалії і Амадео. Мене вони зацікавили… Ти про щось хотіла спитати, Манті?

— Так, — підтвердила молодша сестра. — Ви казали, Григорію, що під час сну ці діти щільно притискалися одне до одного. А вони при цьому з'єднували свої геніталії?

— Мій Боже, яка ж ти розбещена, сестричко, — засміялася Констанца. — Я не заздрю Асканіо, не заздрю.

— Мені просто цікаво, Станцо, — зашарілася Клементина. — Вже й запитати не можна.

— Розбещена маленька курвочка… — не вгавала старша сестра, здригаючись від сміху. — Яка тільки й думає, що про геніталії. І взагалі, як ти смієш називати речі власними іменами! Що б на це сказав твій побожний духовник?

— Ніби ти в нас свята!

— Бідний, бідний Асканіо, — Констанца відверто реготала.

— Хто б це казав!

— Ні, я про таке нічого не знаю, — Григорій поспішив перервати те, що здалося йому сваркою поміж сестрами. Він ніяковів. Ніколи ще у житті не спілкувався з жінками, які б так легко і безсоромно обговорювали подібні інтимні подробиці. У Санкт-Петербурзі музики, а у Пресбурзі школярі часто навідувалися до безсоромних жінок, але Григорій не брав участі у тому. Його нечисленні пригоди з жінками були випадковими й не принесли йому великої втіхи. Ці грішні експерименти лише зміцнили його підозру, що матерія є недосконалою субстанцією, облудною і бридкою. Що вона лише випадково, завдяки зусиллям зла, ув'язнює дивовижну безмежність духу.

«А може, це обридження від того, — подумки припустив він, дивлячись на вродливих сестер, — що жінки, з котрими мені довелося єднати плоть, були вульгарними, негарними і неохайними?»

— Я хочу побачити цю Амалію, — раптом припинила сміятися Констанца. В її очах Григорій побачив якесь прийняте рішення і ще щось таке, що його налякало.

— А я — Амадео, — підтримала сестру Клементина. — І де саме зупинився той мандрівний цирк?

— Про це вам краще спитати у того кавалера, який привів мене до жовтого палацу.

— Ми обов'язково у нього спитаємо, правда ж, Манті, — сказала Констанца і сестри змовницьки перезирнулися. — Можливо, ми разом із вами, Григорію, спробуємо наблизитись до таємниці Андрогіна. Ми вдячні вам за розповідь, ви нас направду зацікавили цією філософською загадкою. До речі, я вже завтра накажу знайти для вас емблематичні альбоми. Вам їх принесуть разом із вечерею. А ще вам принесуть папір і туш. Це вам знадобиться, якщо ви знайдете в альбомах щось варте копіювання… Здається, один такий альбом я бачила у бібліотеці твого нареченого, Манті.

— У мого Асканіо чудова бібліотека, він колекціонує книги, — похвалилася Клементина. — В його збірці є коштовні інкунабули. Є рукописні зшитки, рідкісне видання Нового Завіту з гравюрами Дюрера, розкішні альбоми Джуліо Романо, навіть чотири автографи самого Петрарки. Невдовзі бібліотеку перевозитимуть до нового палаццо. Там ми наказали збудувати для неї спеціальні зали з прозорими стелями і калориферами. Асканіо замовив величезні книжкові шафи зі скляними дверцятами. Я бачила ескізи.

— А вам не нудно, Григорію, самому, у тому холодному сирому палаццо? — раптом змінила тему Констанца. — Там навіть меблів немає.

— Правду кажучи, без книг там нуднувато, — після короткого мовчання зізнався Григорій, який тверезим ніколи б не наважився на таку нахабну заяву. — Я дуже вдячний, що ви згодились позичити мені книги і засоби для малювання.

— Позичити вам книги і засоби… А може, Григорію, окрім книг і засобів для малювання, позичити вам ще щось? Наприклад, ніжну і вправну дівчину, яка б зробила ваше гостювання тут, у Трієсті, приємнішим? — запропонувала Констанца і голосно покликала: —Лідо, завітай до нас, моя рибко.

Найближча від столу портьєра відсунулась і до зали неквапно, виклично презентуючи свою небуденну вроду, увійшла дівчина, боса, з розпущеним довгим волоссям. У розшнурованому вирізі її плаття гордо і напружено спочивали високі груди. Обличчя дівчини сяяло обіцянками і чарами гаремного Півдня, великі темні очі, оцінюючи, насмішкувато дивилися на Григорія. Вони ніби промовляли: «Ось, іноземцю, зараз ми й подивимося, на що ти насправді здатний!». Від цього іспитового погляду його тіло самовільно сіпнулось, немов маленька вогничка шмигнула його хребтом. Він тільки тепер зрозумів, що справжні насолоди можуть набувати безжальної форми. «Плоть — страшний деспот і жорстокий кат», — згадав слова Констанци.

— Вам подобається моя Ліда? — запитала Констанца, милуючись дівчиною. — Вона просто чудо. Сьогодні вона у нас буде посланницею Венери. А ми всі робитимемо те, що накаже нам через неї богиня. Чуєш, Лідо?

Дівчина посміхнулась Констанці і склала губи, немов для поцілунку. Від того на її щоках накреслились спокусливі ямки.

— Так, — прошепотів Григорій. — Вона вродлива…

А сам подумав: «Вона дивиться не як посланниця, а як аудитор. Невже Гесіод і Вергілій не відали, що у почті Венери існують посади аудиторів?».

— Я позичу її вам на сьогоднішню ніч. Ліді, безперечно, бракує космічної досконалості омріяного вами Андрогіна, але у тому мистецтві, над яким патронує Венера, вона досягла найвищої вправності. Повірте мені. Але, зрештою, Григорію, чому це ви маєте вірити мені на слово? — вона запитально подивилася на сестру, та коротко кивнула на знак згоди. — Можете переконатись у цьому просто зараз. Так би мовити, тимчасово зрадити Мінерві з Венерою. Ми з Манті із задоволенням подивимося на те, як дають собі раду з місцевими жінками жителі суворої Гіпербореї. Гасло цього вечора: немає нічого забороненого!

— Ліда цілується, як найсправжнісінька богиня кохання, — підтвердила сказане сестрою Клементина. — У неї язик, немов швидка і невтомна гаряча змія. Вона може не виймати його з мого тіла годинами і не зупиняється ані на мить. Мені іноді здається, що я вмираю і воскресаю, знову вмираю і знову воскресаю під час любощів з Лідою. Якби мій Асканіо вмів так цілуватись, я б нізащо йому не зраджувала. Ніколи. Навіть з дівчатами.

Ліда, ані миті не чекаючи згоди гостя, розв'язала червоний пасок, що окреслював її осину талію, різко повела плечима і плаття впало на підлогу. Від сліпучої краси і білизни її нагого тіла в залі наче посвітлішало. В Ліди було зграбне і сильне тіло юної селянки: струнке, з широкими стегнами і міцними, як на полотнах голландських живописців, литками. Вона так само неквапом підійшла до Григорія, стала перед ним на коліна і різким владним рухом розсунула його коліна. Потім повільно облизала кармінові губи. Язик в неї виявився червоним і довгим. Порівняння зі змією раптом видалося Григорієві зовсім не метафорою. Він щиро злякався тої первісної язичницької хіті, яка линула від красуні, немов жар від пекельного горна.

«Змій! Єва і Змій! Це ж істинне продовження біблійної історії. Гріх первородний! А ця зміїноязика гетера — його живе втілення!» — почув застерігаючий голос своєї внутрішньої Мінерви.

— Це… Не треба… — Григорій хотів привстати, але від підступного вина його м'язи охляли. Кілька секунд відчайдушно намагався відновити владу над власним тілом, але намарно. Він зовсім не відчував тіла, і раптом йому здалося, що зараз в нього нічого не вийде, що облудна плоть зрадить його і він не здасть іспит. Фатально осоромиться не лише перед хтивою гетерою, а й перед чарівними освіченими аристократками. Його рука ковзнула столом, зачепила коштовний келих з вином. Пролунав жалісний кришталевий дзенькіт. Ліда на мить відірвалась від нього і щось промовила. Як здалося Григорію, моравською говіркою.

— Вона донька землі, вона справжня, як сама пристрасть… — почув крізь пульсуюче запаморочення солодкий і хриплуватий голос Констанци. Він хотів заперечити, пояснити, зупинити; озирнувся у напрямі троноподібного крісла, на якому сиділа господиня палацу. Проте аристократка вже не дивилася на нього. Гріховне і спокусливе видовище сплетених у палких обіймах сестер змусило Григорія заплющити очі і віддатися на волю Венери, яка того вечора ґвалтовно тріумфувала над Мінервою.




Частина II. Стадія Меркурія. Єхидна


Яремче, серпень, наші дні


Павло Вигилярний знов крокував чорно-білою «шахматною» рівниною. Тепер ця пустеля була холодною, а безжальне сонце ховалося за туманистою поволокою. Він озирався навсібіч, шукаючи ту ротонду, де минулого разу розмовляв з Маскою. Але ротонди ніде не було. Він крокував, крокував, крокував. Нічого, окрім штучної у своїй геометричності безмежності. Тоді він сповнився протесту проти навколишньої безглуздої одноманітності і наважився на маленький бунт. Він присів на холодні плити і мовив до чорно-білої безмежності: «Самі мене знайдете».

Але ніхто його не знайшов. З-за меж сну брутально насунулась чиясь воля, і він прокинувся, відчуваючи, як тормосять його плече.




— Просинайся, братело, — почув голос Вигилярного-старшого. — Є до тебе одна справа.

— А до ранку та справа не зачекає? — він ледве розліпив повіки, під якими ще не згас інший світ.

— Ні, не зачекає.

— Ну, кажи, чого тобі треба?

— Де ті твої канделябри, хочу на них подивитися.

— Он там стоять, — Павло показав на гардероб, куди поставив ідола і срібні підсвічники. — Дивися.

— Ти їх експертам показував?

— Ні, — молодший Вигилярний навпомацки відшукав джемпер; з гір уночі на полонини сповзало холодне повітря. — А навіщо, скажи мені, брате, їх було показувати експертам? За яким дідьком, а? Дві барокові залізяки на три свічки кожна, вісімнадцяте століття. І що, я мав платити експертові додатково ще кількасот євро, щоби почути те, про що я й так знаю?

— Зрозумів. Спи.

— А все ж таки, чого це раптом тобі серед ночі знадобилися ці підсвічники?

— Я тобі вже сказав, подивитися на них хочу, — Олександр Петрович витягнув канделябри з гардероба і, гупнувши дверима, вийшов з кімнати.

— Ну, дивися, дивися, — промурмотів Павло, натягнув джемпер і знов заліз під ковдру. Раптом, уже на межі нового сну, йому почулося, що хтось тихо прошепотів: «Самі тебе знайдемо».




Олександр Петрович зійшов на перший поверх і відчинив майстерню, де колись власноручно виготовляв лаковані шабатурки у гуцульскому стилі. Тепер їх робили племінники і два наймані працівники в орендованому цеховому приміщенні. Домашня майстерня потроху припадала пилюкою.

Вигилярний-старший встановив канделябри на плиті столярного верстата, знайшов серед інструментів збільшувальне скло і почав уважно вивчати поверхню підсвічників. Ще під час вечері досвідченим оком майстра він зауважив, що в одного із канделябрів верхня частина з «чашками» ніби зрушена на чверть оберту відносно прикрашеної горельєфами квадратної підставки. Він здогадався, що канделябр складений з елементів, які можуть обертатись навколо вертикальної осі.

Він майже відразу знайшов те, чого не побачив (та й не зміг би побачити) його брат-гуманітарій. Місце гвинтового з'єднання там, де підставка канделябра розгалужувалась на три «гілки». Спробував розкрутити підставку, але невидимий фіксатор (гачок, шплінт, щось складніше?) опирався його зусиллям. Олександр Петрович зрозумів, що той, хто виготовив канделябр, оснастив його так званим секретом — хитрим механізмом, дію якого може розгадати лише досвідчений майстер. Подібні механізми у шабатурках «карпатський есквайр» і сам встановлював на прохання замовника або просто зі щирої любові до вишуканої механіки. Тому він лише посміхнувся, зустрівши «секрет» — витвір безіменного колеги, який жив триста чи й більше років тому.

«І що ж ти тут такого хитрого намутив, чоловіче? — подумки запитав творця канделябрів. — Подивимось, подивимось…»

Спробував сильно натискати на різні елементи декору, та й це не дало жодного результату. Лише після години безуспішних спроб Олександр Петрович помітив, що одна з «чашок» закріплена на своїй «гілці» в інакший спосіб, ніж решта.

«Ось воно що, — зрозумів він. — „Чашку“, скоріше за все, можна повертати як вентиль краника, але лише за умови, що буде нейтралізовано дію ще одного секретного фіксатора. То ж треба його пошукати».

Методичне обстеження продовжилося. Олександр Петрович уважно придивився до масивної основи підставки. І нарешті побачив те, що шукав. Невеличкий, замаскований декором і щільно припасованою відсувною пластиною отвір для крихітного ключика.

Порившись у шухлядах, знайшов спеціальні відмички. Якраз для таких «секретів». За чверть години хитрий замок таки піддався. Олександр Петрович крутнув «чашку» і канделябр розпався на дві частини. Це сталося так несподівано, що «карпатський есквайр» не встиг їх втримати. Верхня частина залишилась у нього в руках, а важка підставка, у повній згоді із «законом бутерброда» впала на босу ногу, і він не втримався від голосного прокляття.

Марія прибігла за кілька секунд.

— Все добре, — заспокоїв перелякану дружину Олександр Петрович. — Я тут експериментую, трохи ногу забив.

— Не з добром Павло приїхав, — похмуро мовила Марія. — Дивись, Сашко, втягне він тебе у якесь лайно.

— Я сам розберуся. Не хлопчик вже, щоби ти мене вчила. Спати йди!

— Розберись, розберись, — буркнула Марія, залишаючи майстерню. — Тіки я сі бою, що потім хтось інший буде у всьому тому розбиратися.

Коли за жінкою закрилися двері, Олександр Петрович підняв підставку з підлоги. Як він і передбачав, у ній виявившись таємна схованка. Витягнув звідти скручений у рурку шмат чи то паперу, чи то пергаменту. Розгорнув. На пергаменті було намальовано людиноподібну істоту з двома головами, схожими на голови барочних купідонів. Малюнок оточували складні знаки, які здалися «карпатському есквайрові» кабалістичними, та дрібні написи латинкою.

Дещо розчарований знахідкою, Олександр Петрович заходився відкривати тайник у другому канделябрі. Механізм його «секрету» був тотожний першому. Але з другим довелося повозитися трохи довше, тому що відмичка зламалася і уламок заблокував доступ до механізму. Але рукатий сувенірник дав собі раду й цього разу. Невдовзі і другий «секрет» розпачливим клацанням оголосив цілковиту капітуляцію.

У тайнику Вигилярний-старший побачив ще один згорнутий пергамент. Замість малюнка його було дрібно списано кириличним «уставом».

— Що за хрєнь? — не зрозумів «карпатський есквайр». — Тут без Павляна не розібратись.



Трієст, 22 квітня 1751 року


Пробудження Григорія було тяжким і розкаянним. Побачивши над собою високу стелю з коштовною ліпниною, він у першу мить не зрозумів, де знаходиться. Схопився, сів і знайшов себе у кімнаті палаццо, що належав, як стало йому відомо, нареченому Клементини, якомусь Асканіо. Судячи зі світла, що линуло з високого вікна, сонце вже давно проминуло полуденну межу і схилялось до західного обрію.

Поряд із сінником, на якому він невідомо як опинився, стояв плетений кошик із хлібом, сиром і шинкою. Далі виструнчилися три високі круглі пляшки з вином. Ще трохи далі лежало щось кутасте, загорнуте у цупке полотно і дбайливо перев'язане блакитною атласною стрічкою.

«Це ж обіцяні Констанцою книги!» — зрозумів Григорій і зрадів як дитина. Але миттєвий спалах чистої радості згас під темною хмарою спогадів про нічну оргію. Усвідомлення гріха безупинно посилювалося і важчало, наче снігова куля, що котиться з гори. Спочатку він легковажно погодився стати шпигуном, а тепер ще й взяв участь у найсправжнісінькому язичницькому шабаші. Перед його очима виникла освітлена примарним світлом зовсім гола Констанца з келихом у руці, яка проголошувала здравицю Венері Уранії, поганській богині. Потім згадав, як Клементина і Ліда удвох заливали йому до горлянки пекучу грапу. Він достеменно не пам'ятав, чи згрішив з однією лише гетерою Лідою, чи зі всіма присутніми жінками, з яких одна була одруженою, а інша зарученою. Проте, як би там не було, а великий гріх вимагав великої покути.

«Відшукали собі іграшку, кумедного дикуна з півночі», — він почував себе використаною річчю, пустим знаряддям для задоволення жіночої цікавості і хіті. Знаряддям, у якого не питають ані згоди, ані дозволу, у якому не передбачають присутності самобутніх світоглядних принципів. Але найгіршим було те, що він сам дав себе використати. Він не вийшов на прю з темрявою, що линула іззовні, не приборкав темряви, що піднялась із глибин його єства. Він попустив цим двом темрявам злочинно з'єднатися у сатанинську містерію. Він втратив владу над своїм грішним єством і сприяв примноженню зла.

Проте десь, на тому глибинному рівні мислення, де живуть думки, які ще не встигли остаточно відділитися від передчуття, жевріло виправдовувальне світло.

«В апостола Павла, — підкотилася до пам'яті Сковороди доречна цитата, — у Посланні до римлян є таке: «Знаю-бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені».

Не торкнувшись їдла й не розгорнувши пакунка з книгами, Григорій став до розкаянної молитви. Встановивши на підвіконня маленьку іконку, з якою ніколи не розлучався, слізно і вклякнувши, з багатьма доземними поклонами, молився до сутінок, аж поки не відчув достатньої душевної розради. А потім стер сльози з обличчя, з'їв усе, що знайшов у кошику, випив легкого ігристого вина і розв'язав атласну стрічку.

У пакунку знайшов старовинні альбоми у шкіряних палітурках зі срібними застібками, теку з чистими листами коштовного, зробленого під пергамент паперу, туш, гусячі пера і чималу зв'язку свічок.

Він обережно відкрив перший з альбомів. Виявилося, що це знаменита збірка містичних емблем Ріа Desideria, видана у 1628 році. Григорія відразу захопили різноманітність і глибокий зміст символічних зображень, зібраних та прокоментованих Германусом Гуго. За кілька хвилин забув про оргію і все інше, не думав уже ні про що, крім цих дивовижних емблем, від яких віяло таємницями зниклих вчень, тисячолітньою мудрістю, зашифрованою в надії на проникливість та містичну інтуїцію допитливців.




Тим часом Констанцу мучили докори сумління. Думаючи про неї виключно як про освічену, але надзвичайно розбещену та безсоромну аристократку, Григорій допускав ту ж помилку, що й більшість чоловіків, схильних до поверхового та однобічного сприймання жіночої природи. Констанца Тома була із тої різновидності багато обдарованих, пристрасних та романтичних натур, яким було тісно і душно у звичаєвих рамках, що обмежували жіноцтво XVIII ст. Масонство слугувало цим бароковим жінкам відправною станцією для пошуків тої таємничої досконалості, яка у вільномулярських трактатах умовно іменувалася Істинною Гармонією. Григорій, шукаючи «спокою серця» через концепцію Андрогіна, сам того не відаючи, зачепив найглибші прагнення масонки, сховані у тій небезпечній темряві, котру через двісті років після його епохи називатимуть підсвідомістю.

Констанца також прагнула сердечного спокою, хоча розуміла його зовсім не так, як Григорій. Якщо її молодшій сестрі для досягнення рівноваги з сущим було достатньо «померти і воскреснути» в обіймах Ліди, то Констанці такі насолоди давали лише хитку і минущу розраду. Любовні захоплення молодості принесли їй лише велике розчарування. Вона зрозуміла: більшість жінок відчайдушно навіює собі стан закоханості. Врешті-решт Констанца погодилася з думкою філософа Бальтасара Грасіана, що людина високого штилю повинна керувати своєю уявою, не даючи фантазіям змирювати себе з реальністю. Долучаючись до оргій Клементини, Констанца змушувала реальність у своєрідний спосіб «перестрибувати» через уяву і водночас випробовувала чоловіків та жінок у такій ситуації, де маски злітають, а ретельно приховані пороки виходять назовні у всій їх потворності. Ліда стала ідеальним інструментом для цих випробувань. Безпосередня у своїх бажаннях, юна словенка власним невтомним тілом виявляла усю фальш та тілесну слабкість куртуазних героїв і героїнь у той час, коли сама Констанца грала роль диригента оргій, панувала над ситуацією, уважно спостерігаючи за поведінкою учасників.

Завдяки іграм, де безжальною посланницею Венери вона призначила Ліду, Констанца з часом навчилася тому мистецтву, котре становить основу кожної земної мудрості — вмінню відділяти головне від другорядного. Головним стала присутність таємничої енергії, яку вона ототожнювала з «телуричною силою» і Червоним Левом секретних алхімічних трактатів. Ця енергія линула від людей, що не розгубили природної основи і не розміняли на зовнішні атрибути успіху тої початкової цілісності, котрою Великий Архітектор Всесвіту так щедро і справедливо наділяє кожного із нащадків Адама і Єви.

Григорій, сам того не відаючи, витримав іспит на звання «природної людини». Його тіло в обіймах Ліди діяло самостійно від «смиренного» розуму, виліпленого в лоні ортодоксальної східної Церкви. Сама Констанца не зійшла до злягання з гостем, але і Ліда, і Клементина підтвердили, що тіло скіфа спроможне принести гідну офіру на вічно гарячий вівтар Венери.

«Хоча, — додала до цього присуду вибаглива і схильна до критицизму Клементина, — до кавалера Казанови йому ще далеко».

Старша сестра лише пирхнула у відповідь на таке профанічне порівняння. «Що, врешті-решт, — подумала вона, — візьмеш з незаміжньої дівчини, якій заледве виповнилося шістнадцять».

Посланниця Венери зробила свою справу, міркувала Констанца, і тепер наставала черга складніших і тонших випробувань.

«Саме тіло природної людини, не послабленої цивілізацією, підказало цьому скіфу-космополіту вирушити на філософські пошуки Андрогіна. Треба підтримати його у цих пошуках і спробувати знайти Андрогіна разом із ним», — вирішила Констанца, яка завжди дотримувалась тої думки, що краще з мудрими загубити, аніж з немудрими знайти.

З листів львівських братів їй було відомо, що Григорій мандрує до Венеції, де планує побачення зі своїм знаменитим краянином і чільним масоном графом де Лазіскі Дентвілем, одним із генералів Людовіка XV. Цей полководець, родовим ім'ям якого значилося Orlyk, за переказами, був сином останнього незалежного правителя країни, де народився Григорій. Цю незіпсовану цивілізацією країну Констанца — вихована на книжках Геродота і Страбона — звикла називати Скіфією. На думку французьких і польських кореспондентів масонки, Скіфія, завдяки фатальному збігу обставин, потрапила під деспотичну владу московських царів. Згадані кореспонденти також висловлювали одностайну впевненість, що імперія нащадків Петра Великого одною з перших зазнає ударів тої всесвітної революції, яку братство невдовзі розпочне в ім'я свободи і справедливості. Відповідно, уява намалювала Констанці яскраві картини майбутнього повстання волелюбних скіфів, у якому Григорію, зрозуміло, належатиме не остання роль.

«Можливо, ми разом із ним напишемо колись Конституцію для вільної Скіфії», — вирішила вона, на мить забувши про мудре попередження Бальтасара Грасіана.

Прокинувшись по обіді, Констанца сіла писати Григорію листа, щоб відкрити йому своє ставлення до ідеї Андрогіна. Спочатку вона вирішила детально пояснити вищу мету «випробування Лідою», але потім відмовилась від цього наміру. Як досвідчений ілюзіоніст знає, що відкриття секретів вдалого фокуса породжує нудьгу і недовіру, так і Констанца розуміла, що ще не час розкривати молодому скіфові філософське джерело альковних справ. А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у фундамент придуманого нею «випробування».

«Він ще мислить традиційними для християнина поняттями гріха і межі дозволеного, — міркувала, виводячи на гербовий папір вітальні формули. — За жодних обставин не можна вимагати від нього швидкої відмови від звичного. Трансформація світогляду — найтонший процес духовної алхімії, що вимагає дотримання послідовності. Штучне пришвидшення цього процесу призведе до катастрофи, фатальної втрати довіри. Якщо це станеться, наші спільні пошуки стануть неможливими. До процесу самоусвідомлення ним його власної телуричної сили треба підходити обережно, через самобутню волю його тіла і через алхімічну ідею Андрогіна Відновителя, яка так доречно захопила його уяву. Він має відчути андрогінність у собі, відчути себе одночасно чоловіком і жінкою, будівельним матеріалом і будівничим, світлом Темряви і світлом Світла, хаосом і порядком, феніксом і попелом. Тільки тоді відбудеться його справжня ініціація, його приєднання до незримого царства Істинної Гармонії. Тільки через містичне і тілесне злиття з Андрогіном він прийде до виконання того героїчного чину визволителя Скіфії, який приготував для нього Великий Архітектор. Прийде до величі. І я разом із ним».

Врешті-решт Констанца вирішила написати Григорію листа, в якому б містилась притча. Вона згадала одну давню масонську легенду і спочатку хотіла написати листа німецькою. Але, добре поміркувавши, вирішила, що для вставленої до листа легенди краще підійде універсальна латина. Тим більше, що Констанца не знала, наскільки досконало розуміє мову Лютера і Лейбніца її адресат.

Лист в остаточній (третій) редакції вийшов таким:









«Salve! Tibi et igni![55 - Вітаю! Тобі і вогню! (лат.) — звична для масонських листів XVIII ст. рекомендація адресатові спалити лист після прочитання або і до того, якщо таємниці загрожує небезпека.]




Любий друже Грігоріусе! Учора Ви пройшли крізь першу браму на шляху до Гармонії — крізь Браму Венери. Але попереду нові випробування. Прочитайте цю давню притчу, яку я переписала для Вас зі старої секретної книги. Вона допоможе Вам приготуватися до майбутньої зустрічі з тим, хто сподобився на ім'я Rebis[56 - Подвійна річ (лат.).].




Трикутник, або Мала перерва у будуванні




Будівничих направив король, а мене — Командор Хреста і Рози Вольфрам фон Ерландорф. Поки будівничі — камінь за каменем — складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам'яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені в східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам'яницю, а Священство освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. І дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім'я істини, посланої нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест. Також: через Хрест і Троянду. Через чотири Промені і рожевий колір невисловленої Аврори.

Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено. Занурена у мій відчай, містична Душа Храму, та, що була майже народжена мною, за кілька годин згасла і почорніла. Агонія недобудованої Душі перекинулася на моє тіло: ноги набрякли, а на обличчі з'явилися бридкі плями, немов знаки швидкої прокази.

Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін орендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім забризкав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Таубе. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років збадала міль. Її тканина розлізлася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було сполучати з дірявими речами дірявого сущого.

Увечері прийшов Архітектор, почорнілий, немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі магістрати у Ратуші — з огляду на те, що згідно з Церковними канонами сплюндровану актом самогубства споруду не можна робити храмом — вирішили добудувати вже колишній Собор як муніципальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу, зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками і дражнили своє призначення.

Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественним вином, зробленим з того відбірного і благословенного Розенкрейцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного значення. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду, заїдаючи дешевим англійським сиром. Жирним, як стегна спадкових кухарок. За інших обставин я б образився, але тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем і пустельних криків дервішів, пульсував під моїми скронями. В ньому не було рожевих звуків. Тільки сірі, як голоси ситих вампірів.

Опівночі в двері хтось постукав.

Я відкрив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.

«Я — Другий», — сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника — нас троє — ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду — але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все — тобто все-все-все-все».

«Давайте пити вино, благословенне й праведне», — запропонував Другий.

Ми пили, й повнота Трикутника густішала навколо нас.

На ранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, котрий підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі магістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, що помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто відновленим.

«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», — сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда, її я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.




«Першому, а не Другому», — виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь у глибинах моєї недосконалої самобутності виникають протест і образа. Адже, кажу/мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими».




Я сподіваюсь, любий друже, що легенда Вам сподобалась. До речі, найближчим часом ми з моїм чоловіком Генріхом збираємось відвідати сусідню Венецію. Якщо це не входить у протиріччя з Вашими планами на найближчі тижні, запрошуємо Вас скласти нам компанію під час подорожі, а також скористатися нашими апартаментами у Венеції, розташованими на вулиці Отців Тринітаріїв. У Венеції багато цікавого. Я спробую (зрозуміло, в межах моїх скромних знань) показати Вам дещо із тамтешніх визначних пам'яток. На жаль, Генріх не зносить морської хитавиці й ми не зможемо мандрувати морем, що у таку спеку і з огляду на дії розбійників, було б і приємніше, і безпечніше.

Ми ідемо до міста святого Марка власною каретою, досить зручною і швидкою каретою з новими ресорами і м'яким салоном. Маю достатні підстави сподіватися, що дорога займе не більше двох діб, навіть з урахуванням того часу, який — на жаль! — неминуче доведеться потратити на венеційській митниці (треба сказати, віднедавна — після певних політичних подій — тамтешні службовці стали брутальнішими і вкрай недружньо налаштованими навіть до респектабельних мандрівників). Оплату Ваших митних і дорожніх витрат Генріх, на моє прохання, люб'язно погодився віднести на свій кошт. У дорозі нас супроводжуватимуть перевірені, досвідчені охоронці, позаяк Генріх їхатиме вирішувати свої справи й везтиме до Венеції цінні папери. Мій чоловік буде радий познайомитися з Вами. Він — освічена людина і цікавий співрозмовник. Я не маю ані найменшого сумніву, що ви з Генріхом станете добрими приятелями.




Ad notam[57 - До (вашого) відома (лат.).]: Клементина і Посланниця Венери передають Вам найщиріші вітання. Вам вдалося вразити їх своїм природним магнетизмом.




Всі кути Трикутника є однаковими.




З розумінням і повагою,

:.С.Т.

22 квітня 2767 року від заснування Соломонова Храма».







Яремче, серпень, наші дні


— Це ж бомба! — Павло Вигилярний ще й ще пробігав очима текст на пергаменті. — Невідомий автограф Сковороди! Філософський фрагмент, Сашо. Заціни назву: «Всемірна Єхидна, сіречь рєшительноє і полноє совлєчєніє тайних покровов». А я все думав: чого це Гречик мені втирав про якусь єхидну…

— Бомба то воно бомба, — буркнув старший брат, — але ж оприлюднити цю бомбу і прославитися тобі, братело, поки що не вийде.

— Чому це? — не зрозумів молодший.

— А як ти поясниш людям, звідки узяв оце… цей рукопис?

— Якось поясню.

— Якось, какось, укакось… — передражнив Павла життєво досвідченіший «карпатський есквайр». — А якщо ті бандити, які порішили професора, приходили до нього саме за цим-от рукописом? Вони ж відразу тебе вирахують. Легко, як два пальці об асфальт. А потім і мене, якщо я раптом візьмусь переховувати скарб… Давай так домовимося, братику дорогенький: якщо я вже візьмуся тобі допомагати, то ти мене будеш слухатися, в усьому радитися зі мною і не робитимеш дурниць. Ти вже й так їх наробив.

— Що я такого наробив? — обурився Павло. Він відчував, що остаточно втрачає ініціативу, і це сильно його дратувало. У домі професора ризикував саме він, а Олександр ні в що його не ставить.

— Що наробив? — глузливо перепитав старший. — Попалився, от що ти наробив. Засвітив ідола під час експертизи.

— Експерт не зацікавлений…

— А ти так точно знаєш, у чому він зацікавлений, а у чому ні? А може, вони його зацікавлять? Може, вони йому яйця у дверях затиснуть і він їм усе розповість? Це ж бандюки, Павляне.

— Так я не зрозумів, ти береш чи ні на зберігання мій скарб?

— Я ще не вирішив. Маю сумнів, що ти мене слухатимешся.

— Я з тобою радитимусь.

— І за це тобі велике спасибі.

— Мене ледве не вбили…

— Ще не вечір. Ти краще скажи мені, що то за картинка така.

— Там є підпис. Це старовинна емблема, що зображує Андрогіна.

— А, я знаю. Гібрид чоловіка і жінки. Щось на штаб трансвестита?

— Андрогін — це вища істота, яка подолала обмежуючий матерію статевий поділ, — пояснив Павло Петрович. — А трансвестити, Сашко, це зовсім з іншої опери.

— Вища істота, кажеш? Це типу тої дівчини з «П'ятого елементу», яку Йовович грала?

— Вже гарячіше.

— Але ж вона там не двостатева. Не андрогін.

— Це ж художній фільм.

— Ага, фільм… І це що, Сковорода отаке малював?

— Підпису під малюнком немає. Але його підпис є під фрагментом про єхидну.

— Його чи не його цей підпис, ще треба дослідити. Може бути підробка.

— Малоймовірно.

— Все може бути.

— За підробку не вбивають.

Якийсь час панувало гнітюче мовчання. Кожний думав про своє. Потім старший запитав:

— А взагалі, Сковорода цікавився такими-от речами? Андрогінами усякими? Про це щось відомо?

— За його доби андрогіни були модною темою. Тоді навіть ляльки такі робили, механічні. Автоматами називалися. Трошки на хлопчиків подібні, трошки — на дівчаток. І картини малювали. Наприклад, я бачив алхімічну гравюру вісімнадцятого століття, на якій зображено, як Сонце і Місяць спільно створюють вищу істоту, яка має морфологічні ознаки і чоловіка, і жінки. Себто створюють Андрогіна. Істоту, що відновлює цілісну природу живого.

— Ясно. Містика.

— Ага.

— У містиці сам чорт ногу зломить.

— Ага.

— Чого ти «агакаєш»? — раптом розлютився Олександр Петрович. — Розагакався він, бач. І взагалі, якого дідька поперся до того Гречика?

— Не кричи. Нікуди я не «перся». Він сам мене до себе покликав. Зателефонував на сотовий, запросив приїхати до Києва, до нього на кафедру. Він завідував кафедрою філології і літературознавства. Натякнув, що має для мене цікаву пропозицію. Сказав, що розмова не телефонна. Хотів би я бачити того, хто б відмовився від зустрічі з ученим такого рівня.

— А якого «такого» рівня? Поясни мені, темному.

— Професор, автор десятків монографій. Знаний у науковому товаристві. Засновник наукової школи. Перекладений європейськими мовами. Вважався одним із найавторитетніших дослідників літературного і філософського спадку Сковороди. А в мене якраз пройшла сенсаційна публікація саме по Сковороді. Про згадку в італійському архіві. Все виглядало логічним.

— І яку ж пропозицію він тобі зробив?

— Він не встиг її зробити.

— Як так?

— Я, коли приїхав до Києва, на кафедрі його не знайшов. Мені там натякнули, що він надто полюбляє алкоголь, і шукати його треба вдома. Дали адресу.

— Синяком, значить, професор твій був… — гмикнув Олександр Петрович. — Ну, серед науковців таке через одного трапляється.

— А про те, що далі було, я тобі вже все розповів. Ми з ним пили. Довго пили. Він сказав, що пропозицію обговоримо на тверезу голову, зранку. Ну, а зранку його…

— Зрозуміло, — кивнув головою Вигилярний-старший. — Вірніше, ні хрена не зрозуміло. Навіщо він тебе з Одеси викликав, пан професор тобі пояснити не встиг. Припустимо. Потім якась дівка його вбила, але тебе вона навіть пальцем не зачепила. А потім ти якимось чудом зміг злиняти з будинку, повного ментів. Тут щось не так. Печінкою відчуваю: є у тому всьому якась лажа.

— Про ту дівку я також вже думав, — зізнався молодший. — Напевне, вона мене не чіпала, тому що я не заважав їй. Може, вона тоді, коли мене побачила, вже все знайшла, що шукала? А потім вона ж підставила мене під статтю. Якби менти мене там знайшли, мені були б тапки. Закрили б років на дванадцять. Ніякий адвокат не відмазав би.

— Підстава реальна була. Щодо підстави ти маєш рацію, — погодився старший. — Але щодо всього іншого… Я скажу так: насправді у цій історії майже нічого не зрозуміло. Окрім того, що ти опинився, як кажуть в американських бойовичках, не у тому місці і не в той час… Слухай, братело, а ти точно знаєш, що саме професора вбили? Ти ж казав, що лише ноги бачив.

— Я вже й некрологи читав. Його на Байковому поховали. Меморіальну збірку творів готують.

— Некрологи, кажеш… — зітхнув Олександр Петрович. — Добре, сховаю я твій скарб. Надійно сховаю. Ніяка зараза не знайде. Лише ми з тобою знатимемо про схованку. Я, ти і ніхто крім нас… — він зробив значущу паузу, якій позаздрив би не один театральний трагік, і додав майже скоромовкою:

— Але мені, брате, за зберігання і ризик, з усього того має бути сорок відсотків.



Венеція, 7 травня 1751 року


Інквізитор Венеційської республіки Антоніо Кондульмеро обережно доторкнувся кінчиками пальців до списаного цифрами тоненького папірця і запитально подивився на секретаря Священного трибуналу.

— Звідки це?

— З Трієста, монсеньйоре. Шифрований лист від нашої довіреної людини.

— І де ж розшифровка?

— Перепрошую, монсеньйоре, але ключа до цього шифру в мене немає.

— Як так сталося? — брови інквізитора підстрибнули від здивування.

— Наша довірена людина в Трієсті листувалася особисто з монсеньйором колишнім інквізитором. А він, у свою чергу, нікому не довіряв шифру і не показував оригіналів листів. Ми вже відрядили до архіву мессера-гранде. Він спробує знайти у паперах покійного монсеньйора шифрувальні таблиці. Але, насмілюся просити вашу милість про те, щоби до того часу цей лист перебував у вашій секретній шкатулці.

— Тіто, що я чую? Відколи ви не довіряєте своїм помічникам?

— Наш конфідент у Трієсті є дуже цінним і ретельно законспірованим агентом. Він користується повною довірою як австрійської влади, так і франкмасонів. Відомості, які ми отримуємо від нього…

— Мене інформували про цю побожну і сміливу людину, — перервав секретаря інквізитор. — Проте, наскільки мені відомо, востаннє конфідент присилав до нас листа півтора року тому.

— Ви праві, монсеньйоре. Ми вже вирішили, що він назавжди припинив листування. Проте, як бачимо, помилилися. Можливо, його теперішній лист містить щось важливе і термінове.

— Можливо, — погодився Кондульмеро. — Але, Тіто, ви все ж таки не відповіли на моє питання. Щось змушує вас не довіряти посадовим особам Священного трибуналу? Якщо маєте якісь підозри, то вашим найпершим обов'язком є доповісти про них мені.

— Нічого конкретного, монсеньйоре. Проте обережність ніколи не буває зайвою. Шпигуни франкмасонів навчилися ретельно маскуватись і розкидують свої диявольські тенета повсюди. Там, де не допомагають гроші і брехня, вони застосовують чорну магію. Два тижні тому у Падуї арештували аудитора, який виявився керівником масонської ложі. В нього знайшли прилади для планетної магії і воскові подоби померлих від минулорічної гнійної лихоманки.

— Я чув ці байки, — скорчив гримасу інквізитор. — Насправді все було трохи не так, як ви кажете. Навіть зовсім не так. Сеньйора аудитора обмовили заздрісники. Він нещодавно одружився на молодій, багатій удові, і когось це дуже засмутило. Така-от банальна провінційна історія. А ви кажете «планетна магія», «гнійна лихоманка»!.. Не засмучуйтесь. Це ж я кажу лише для того, щоби нагадати вам, сеньйоре секретар Священного трибуналу, що не варто бути надто довірливим до пліток… Але добре, нехай цей лист поки що погостює у моїй шкатулці. Можете йти.




Венеція Григорію не сподобалась. Місто тхнуло гниллю, наче болото. Якщо у Трієсті морський вітер вчасно розганяв міські міазми, то тут він з цим не давав собі ради. Запах розкладу переслідував Сковороду і на вулицях, і в розкішних апартаментах подружжя Тома. Він відверто нудився і шкодував, що залишив палаццо д'Агло, де в своє задоволення вивчав емблематику і копіював малюнки з альбомів. Він із радістю поміняв би прикрашене балдахіном розкішне ліжко в апартаментах на вулиці Отців Тринітаріїв на сінник у сирому палаццо нареченого Клементини.

Венеційська архітектура його вразила, але важкувата краса Сан-Марко і Палацу Дожів не змогла компенсувати втрати доброго настрою. Констанца сяяла вродою і привітністю, але видовище оргії не виходило з його пам'яті. Чоловік її виявився нуднуватим педантом, абсолютно байдужим до філософії і всього, чим цікавилася його чарівна дружина. Він взагалі приділяв дружині мало уваги і спав у кабінеті, окремо від неї. Сковорода вирішив, що флегматична, схильна до раціонального, вдача банкіра спричинилася до його тілесної холодності. Єдиним, що піднімало його настрій, був час, проведений в оранжереї, де під пильним наглядом садівників росли чудернацькі, привезені з далеких країн, квіти і овочі. З Григорієм Генріх Тома тримав себе невимушено і коректно, але чутлива натура Сковороди вловлювала у поглядах, що банкір тишком-нишком кидав на нього, невисловлені питання і зростаючі підозри.

Перед поїздкою до Венеції Констанца подарувала «природній людині» три зміни пристойного світського одягу, в якому Григорій відчував себе зручно, але незвично. Найбільше зрадів новому взуттю, адже його старі чижми остаточно розвалилися. Вони з Констанцою ходили містом і проводили час переважно у метафізичних бесідах. Від болотяного смороду у Григорія боліла голова, але він намагався зрозуміти і запам'ятати якомога більше. Констанца охоче йшла на зустріч його пізнавальним прагненням. Вона познайомила Григорія зі схемою кабалістичного дерева Сфірот. Він твердо вирішив навзаєм переказати та прокоментувати для неї основні артикули з писань знаменитих афонських і печерських старців.




Розмова про Афон почалася з того, що Констанцу зацікавила іконка, яку Григорій поставив на комод поряд із ліжком. На іконці у нововізантійській манері було зображено інока, який приставив вказівного пальця до губ, судячи з усього, закликаючи до мовчання. Констанцу вразила подібність цього жесту до ритуального масонського знака ступеня «таємного майстра». Вона спитала, кого саме зображено на іконці.

— Святого Максима Сповідника, який вчив про чин мовчання, що його смиренномудрі монахи називають Священною Ісихією, — відповів Сковорода. — Він ішов тою стежиною, яку проклав для мудролюбних християн дивовижний Діонісій Ареопагіт, що вказав нам той шлях до Господа, котрий пролягає не через пізнання його зримих справ, а через пізнання істинної відсутності будь-чого зримого.

— А який сенс священного мовчання?

— Воно наближує до Творця.

— У який саме спосіб?

— Наш передвічний Творець, Констанцо, нічого не пізнає, оскільки не потребує цього. Він володіє всезнанням. Всезнанням таким безмежним і абсолютним, яке ми з вами навіть уявити не спроможні. Немає таких слів, якими можна було б переповісти про його безмежність.

— Ще б пак! — погодилась Констанца, згадавши стару масонську гравюру, на якій Великий Архітектор був представлений у вигляді сфери з променями, що осягали замислений і створений ним Всесвіт, який художник зобразив у вигляді розсипу планет і зірок.

— Пізнавати світ, що оточує нас, — те, чим займаються люди. Сам Бог у жодний спосіб не потребує знання, бо це передбачало б таку неможливу річ, як відсторонене усвідомлення Богом самого себе, тобто притаманну людям двоїстість. Людина може дивитися на себе з боку, бо вона не охоплює всього сущого. Тому може існувати така «сторона», звідки ми дивимося на себе, оцінюємо себе, сваримо себе за недосконалі вчинки. Цього немає, не може бути у Богові, як в абсолютній Цілісності та абсолютній Повноті. Тому стосовно Господа Бога не можна взагалі уявити пізнання.

— Григорію, вибачте, але ви мені пояснюєте ці речі так, немов я щойно на світ народилася. Я «Метафізику» Арістотеля, аби ви знали, прочитала у п'ятнадцять років, а Картезія — у сімнадцять, — на її щоках з'явився чарівний рум'янець. — Я чудово розумію, Григорію, що Бог не може бути ані об'єктом, ані суб'єктом гнозису, себто пізнання. Більше того, я навіть знаю, куди ваші Максим із Діонісієм ведуть. А ведуть вони до того висновку, що в Абсолютному Божестві взагалі немає та й не може бути жодного процесу. Відповідно, немає в Абсолютному Божестві й часу, оскільки категорія часу, а значить, і кожна послідовність є лише умовностями процесу життя. Обмеженнями лише для нашого, для тварного світу. Того світу, який кабалісти називають Малкудом — Царством земним. Найнижчим і найпримітивнішим зі всіх існуючих світів.

— Істинно, істинно так, Констанцо, — він знову і знову дивувався ерудиції і гнучкому розумові цієї дивовижної жінки. — Преподобний святитель Григорій Палама, що йшов до Єдиного стежиною Ареопагіта, писав, що все суще завжди є в Богові, й тому злитися з Богом, самому стати Богом означає отримання безмежного знання, для якого немає ані минулого, ані майбутнього. Яке саме є всім і всьому дорівнює. Божество осягається не шляхом вченого диспуту чи любомудрія, де кожне слово завжди змагається з іншим словом. Пізнання Творця і містичне злиття з його нетварними енергіями відбувається через особливий чин священної німотності.

— І чим вона відрізняється від німотності буденної?

— У священному безмов'ї відбувається пошук повноти Істини. Це не поступовий пошук від окремого до загального, про який згадано в Арістотеля та інших філософів. Їхній спосіб пізнання пов'язаний з часом, з послідовністю. Тому він не веде до Бога, він не наближує до повноти. Священномовчальники пішли іншим шляхом. Вони глибші, taciturnior Pythagoreis[58 - Мовчазніші за піфагорейців (лат.).]. За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання повинні були перебувати в повній німоті. На їхньому шляху повнота знання осягається миттєво в особливому стані. Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.

— Ви входили у нього? Осягали? Мали осяяння?

— Ні, — визнав Григорій, відводячи очі.

— Так про що ми тепер говоримо? — у голосі Констанци він раптом почув металеві нотки.

— Але ж святі люди на Афоні і в наших монастирях досягали Світла через ісихію.

— Ви особисто знали таких людей? — метал став дзвінкішим.

— Я знав людей, які спілкувалися з такими людьми.

— Я вірю лише у те, що сама бачу. А ви, як справжній син Церкви, віруєте у попівські нісенітниці. Я також спілкувалася із тими, хто бачив тих, які знали когось, хто клявся, що на власні очі бачив песиголовців. Але це не означає, що я маю вірити у те, що песиголовці насправді існують. Скоріше не існують, аніж навпаки.

— Це погане порівняння.

— Чому? — в голосі Констанци дзвенів вже не просто метал, а шабельний булат.

— Не можна порівнювати святого відлюдника з песиголовцем.

— Olla! Які суворі обмеження на порівняння, ви лише подивіться! Я не порівнювала. Я просто застосувала наріжне логічне правило, котре називається «лезом Оккама». Це правило гласить: не треба примножувати сутності без потреби. Світ однаково добре обходиться як без фантастичних песиголовців, так і без ваших фантастичних святих, які буцімто на Афонській горі сидять, мовчать і чекають на осяяння. І відкидають при цьому процес наукового пізнання. Що доброго роблять ці святі для людей? Чим допомагають поступові людства до свободи, рівності і братерства? А наука, до речі, полегшує людям життя, звільняє їх від темних забобонів.

— Це не святі погані, це я такий вбогий розумом і не можу вам до ладу пояснити, — здався Григорій.

— Як ви любите самопринижуватися! — вона дивилася на нього майже презирливо.

— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами турбот, а готове одержати правду Божу, — повторив він нещодавно сказане Лейлі.

— Яке безглуздя! Якщо ви будете так чинити, Григорію, я розлюблю вас! — рум'янець залив не лише обличчя, але й лебедину шию красуні. Воронова грива її волосся, вільна від заколок і гребнів, здавалося, от-от злетить над плечима двома чорними крилами.

— А хіба ви мене любите? — здивувався Сковорода. Про себе він зауважив, що уперше бачить, щоб молода жінка так червоніла.

— Я хочу, щоби ви мене правильно зрозуміли, — Констанца наблизилась до нього, так що він крізь сорочку відчув гарячкове тремтіння її тіла. — Я не куртизанка й не гетера, як ви собі нафантазували… Мовчіть!

— Але… — спробувала заперечити «природня людина».

— Мовчіть, кажу вам! — кволе заперечення було придушене у зародку. — Я не зраджую моєму чоловікові з чоловіками. А вшановувати Венеру з красивими жінками пристойним товариством зрадою не вважається. Я не зраджую чоловікові, хоча він вже два роки не розділяє зі мною ложа й був би не проти, аби я завела собі коханця. Або й цілий загін коханців. Йому було би так зручніше. Але я маю принципи.

— Ще маєте Ліду.

— Так, — крильця калабрійського носа Констанци напнулися, як вітрила піратського шлюпа перед атакою. — Маю Ліду. Маю її так, як мені заманеться. Так, як не підкаже вам ваша вбога уява. Я кохаю Ліду. Вона — моє «живе срібло». Вона — ртуть, а я — сірка. Ми зливаємося з нею в одну полум'яну цілісність, як ці два елементи у реторті алхіміка зливаються, утворюючи Філософського Меркурія. Проте я також можу покохати і вас, Григорію. Можу, не дивіться на мене так! Можу! Але тільки не тоді, коли ви мурмочете щось святенницьке про «принижене серце» і «осяяння». Вам не пасує філософія хробака. Я бачу в вас природний потенціал героя. Потенціал народного трибуна. Потенціал Брута і Демосфена. Ваш лідер Orlyk нині потребує таких як ви. Наближається вирішальний час всеєвропейської битви за вольність. Всі народи від океану до східних степів повстануть проти тиранів, мракобісів і обскурантів. Чи вам байдужа доля вашої Батьківщини?

— Не байдужа, зовсім ні. Але ж є вища Вітчизна у чертогах Отця Небесного.

— Геть з моїх очей! — просичала Констанца, показуючи рукою на двері. — Ви мене розчарували.

— Прошу вибачити мене, вбогого, — сумно посміхнувся Григорій. — Вибачте також за те, що не потрафлю сьогодні віддати вам цього одягу…

— Ге-е-еть!

У тому крику Сковороді раптом почулося щось знайоме. «Це ж так виганяв мене зі Львова демон, що сидів у тілі юнака!» — згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

«Ліда — ртуть, а я сірка!» — згадав він слова Констанци. В тих книжках, з яких він починав своє осягнення світу, сірка твердо асоціювалася з пеклом та його хазяїном.

Виходячи з будинку на вулицю Отців Тринітаріїв, Сковорода прочитав Ісусову молитву й тричі перехрестився.



Карпати, серпень, наші дні


Павло Вигилярний вже давно не мандрував горами й невдовзі відчув, що не встигає за старшим братом. Йому випало нести у наплічнику воду, пакунок з бутербродами і один з канделябрів. Вантаж не виглядав на критичний, проте вже на п'ятому кілометрі блукання гірськими стежками його спина під наплічником стала геть мокрою, а в колінах і гомілках замешкав нав'язливий біль.

— Далеко ще? — спитав він, коли почав відставати.

— Неблизько. Стомився?

— Та є трохи.

— Давай зупинимось на хвилину, — раптом запропонував старший. — А то, бачу, ти вже з дихання збився. Відпочинь.

— Ну, о'кей, — молодший дещо здивовано подивився на «карпатського есквайра». Наскільки він знав свого брата, вдачі Олександра Петровича не були притаманні спалахи співчуття до слабших та відстаючих.

Вони сіли на обдертий до гладкого стовбур поваленої ялинки і зволожили горло водою.

— Ти на мене обідився, — чи то запитав, чи то констатував старший.

— Ні, не образився.

— Обідився, я ж бачу.

— Та кажу ж тобі: ні.

— Обідився, обідився, — примружився Олександр Петрович. — Жаба тебе душить, що маєш віддати мені сорок процентів.

— Я тобі чесно сказав, Сашо, що не вважаю такий розподіл відсотків справедливим, але ж ми з тобою — одна родина. Я не буду кіпішувати. Нехай буде сорок.

— Обідився… — зітхнув старший.

Запала мовчанка.

— Ти нічого не помітив? — раптом запитав Олександр Петрович, вдивляючись у коротку лісову перспективу, де колонада дзвінких серпневих дерев спиралася на лабіринт переплетених сірих коренів.

— Ні, а що? — Павлові передалося занепокоєння старшого.

— Та ні, почудилося, — махнув рукою «карпатський есквайр». — Ну що, трохи відпочив?

— Скільки ще йти?

— За сусідньою горою. Ти хоч запам'ятовуєш, як ми йдемо?

— Не дуже, — признався молодший. — Ці всі повороти — вони ж однакові.

— Це лише так здається. Нічого, — запевнив старший. — Я тобі потім на карті все поясню, нічого там надто мудрого немає.

— Так що тобі там почудилося?

— Звук.

— Який?

— Коли у тиху погоду суха гілка під ногою зламається, то такий звук, як постріл. За кілометр чути.

— Я не чув.

— Я колись теж не чув. В місті вуха мохом заростають. Але тут тепер туристів повно.

— А там, куди ми з тобою йдемо?

— Будемо сподіватися, що немає.



Венеція, 18 травня 1751 року


Григорій продав сюртук (ночі були теплими), зірвав металеві прикраси з башмаків, навмисно забруднив панський одяг пряженим корком і швидко став своїм у компанії волоцюг, які жили у районі Дорсадуро, на березі брудного каналу, назви якого він так ніколи й не довідався. Єдиною річчю, яка не потребувала жодної трансформації, була його потерта школярська торба. Перетворення пристойно вдягненого іноземця на місцевого драня відбулося настільки легко, що він і сам здивувався.

«Певно, печерські угодники дарують мені таку невпертість у прощаннях з непотрібними речами і примарними зручностями світу сього», — вирішив Сковорода і возніс вдячну молитву до собору спочилих у Бозі святих Печерської лаври.

Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.

— Бог у поміч, земляче! — пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.

Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.

— І вам Боже помагай, — привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.

— Ти мене не страшися, Грицю, — пророкотав пірат, побачивши його маневр. — Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.

— А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?

— Тобі вітання від Татуся Прота.

— Спасибі, — промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. — Як ся має пан Духніч?

— Ліпше за тебе, — засміявся пірат і стишив голос. — Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.

— Я не розумію… — почав Григорій.

— Зараз зрозумієш, — пообіцяв пірат. — Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.

Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки[59 - Канал, що відділяє центральний острів Венеції від острова Ла Джудекка.], як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.

— Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, — почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.

— Констанцу?

— Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?

— А за що її?

— У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.

— «Нам»? А хто такі «ви»?

— Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми — це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?

— І багато вас тут?

— Скільки треба.

— Її потрібно звільнити.

— Кого?

— Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.

— Он як… — похитав рудою бородою пірат. — Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.

— Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?

— Треба. Ще й як.

— Щось сталося?

— Так.

— Що саме?

— А це вже тобі не я буду розповідати.

— Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.

— Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.

— Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.

— Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, — нагадав пірат. — Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.

— Швидше думайте.

— Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою — дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?

— Чував, чував… А якщо її до того часу закатують?

— Не бійся, не закатують. Тутешня інквізиція нікуди не спішить і справи свої швидко не робить. Вони й тебе проґавили, бо, бач, тутешні писарчуки цілих дві доби не могли розшифрувати гарячого листа. У Петербурзі за таке нехлюйство Нікіта Юрійович[60 - H. Ю. Трубецькой — генерал-прокурор, керівник Таємної розшукових справ канцелярії.] усіх приказних заслав би до Сибіру. А тут, земляче, не ті порядки. Ліниві всі вони тут, розбещені, сієсти усілякі собі роблять, лише б подовше поспати. Одне слово — гондольники. Біди не знають.

— А що то був за лист?

— З Трієсту, кажуть. По твою душу, земляче, його послали… Але, бачу, щось тобі, Грицю, моцно небайдуже до тієї Констанци. Любка твоя, чи що?

— Ні. Я лише за справу турбуюся.

— Так я тобі й повірив. Авантажна краля?

— Вона чільна масонка. Особисто знайома з Орликом. Колись була його амантою, — несподівано навіть для себе збрехав Сковорода. Й відразу злякався: чи не видасть його власне обличчя.

Проте пірат ніяк не зреагував на таке повідомлення. Він мовив:

— Потім про це побалакаємо. Зараз, Грицю, ти підеш зі мною. Треба буде тебе надійно сховати.




Того ж спекотного травневого дня на аудієнцію до інквізитора Кондульмеро напросився абат Мартіні. В Республіці Святого Марка ця людина напівофіційно представляла інтереси Верховної і священної Конгрегації Римської і Вселенської інквізиції. Тієї інквізиції, яку у Венеції називали «чорною»[61 - На відміну від інквізиції Республіки, яку називали «червоною» за кольором мантій державних обвинувачів.]. Проте, окрім цього факту, про абата Мартіні ніхто нічого конкретного сказати не міг. Він був привітною і лагідною людиною, мало цікавився політичними справами Республіки, нечасто відвідував кардинала-патріарха і проводив свої дні у скромній двоповерховій резиденції біля каналу делле Наві, вікна якої тримали і вдень і вночі зачиненими. Вхід до резиденції пильно сторожив здоровенний німий монах з білим емальованим хрестом на грудях. Іноді абата бачили у Публічних садах поряд з Арсеналом. Невисокий, зсутулений і неквапний, він прогулювався, спираючись на лакований ціпок, увінчаний срібним зображенням черепа.

Кондульмеро щиро здивувався, коли секретар доповів йому про візит абата Мартіні.

«А цьому крукові чого від мене треба?» — невідомо кого подумки запитав інквізитор. Він підвівся й вийшов з-за столу, щоби гідно привітати уповноважену духовну особу. Після арешту Констанци Тома кількість відвідувачів у кабінетах посадовців Священного трибуналу відчутно зросла, але от кого-кого, а тихомирного монсеньйора Мартіні Кондульмеро побачити аж ніяк не сподівався. Очікуючи появи візитера, інквізитор поправив масивний золотий ланцюг, що прикрашав його груди, та розправив зморшки на пишній червоній мантії, якою Республіка вшанувала його високе призначення.

— Pax vobis! Щиро радий бачити вашу милість, — інквізитор привітався першим, демонструючи свою повагу як до віку абата, так і до престолу Римського понтифіка, котрий — як би там не було — представляв цей невиразний попик.

— Благословення Боже на вас і на ці стіни, filius meus[62 - Сину мій! (лат.)], — тихо прошепотів Мартіні.

Він притулив свій ціпок до старовинного чорного бюра і присів на краєчок крісла, яке секретар завбачливо поставив у центрі кімнати. Кондульмеро зайняв троноподібний стілець, декорований у суворому ренесансному стилі, який стояв у цьому кабінеті від незапам'ятних часів.

— Слухаю Вас, святий отче, — з обличчя інквізитора не сходила привітна усмішка.

— Сину мій, сумні і недобрі справи привели мене до вашої милості, — почав абат, ні на йоту не підвищуючи голосу. — Вам безперечно відомо, що сили, які вийшли з глибин пекла, побільшили свою руйнівну діяльність у всьому відомому нам світі. На жаль, Республіка не стала тим спасенним ковчегом, у якому добрі вівці Христового стада можуть почувати себе у безпеці.

— Ми не дамо силам темряви запанувати на землі святого Марка, — запевнив старого Кондульмеро. — Для того й існують Рада десяти і Священний трибунал.

— Так, звичайно, — ледь кивнув головою Мартіні. — Але тепер ми зіткнулися з такими підривними явищами, котрі раніше не були відомі. Котрих раніше взагалі не існувало. Це ті нові форми зла, які породжені недалекоглядністю теперішніх монархів та філософськими хитаннями нашої доби. Відповідно, нові сильні трунки, виготовлені у пекельних кухнях, вимагають сильніших протиотрут. А ми все ще діємо за правилами, які були ефективними за доби Тридентського собору. Диявол є потужним рушієм форм, він постійно перевдягає свою брехню у нові красиві і привабливі плаття. А ми з вами шукаємо його прислужників, одягнених у старосвітські хламиди. Ми постійно відстаємо від злих овочів його вигадливості. Про це колись далекоглядно згадував святий Атаназій у посланні до єпископів Єгипту і Лівії: «Якби великий демон диявол з'явився нам у вигляді змія, дракона або ж лева, був би він відкинутий всіма, але він кожного разу надягає нові маски, все більш привабливі і захоплюючі».

— Згоден з вами. Проте що саме ви пропонуєте, святий отче?

— Об'єднати зусилля Республіки і Церкви у вивченні новітньої небезпеки. Ворога треба ретельно і всебічно вивчити. Ретельно вивчена отрута швидко стає переможеною отрутою.

— Якого саме ворога ви маєте на увазі? — уточнив інквізитор, а сам подумав:

«Щось цей застійний тарган постійно згадує про отрути. Може, в нього така спеціалізація?».

— Ви, сину мій, дуже добре знаєте його ім'я.

— Ім'я князя світу сього?

— Мова не про диявола, а про одну з його земних армій.

— Маєте на увазі масонерію?

— Так, — це було перше слово, яке абат вимовив більш-менш голосно. Від необхідності прислухатися до його мурмотіння у Кондульмеро вже почала боліти голова.

— Ми досліджуємо це вчення, — запевнив інквізитор. — Ми вже маємо детальні описання їхніх ритуалів, знаків ступенів посвяти і списки лож.

— Це надзвичайно поверхові знання, сину мій, — похитав головою Мартіні. — Невже ви направду вважаєте, що можна, скажімо, зрозуміти таємниці Святої Церкви, якщо мати лише описання святої літургії, перелік канонічних відзнак ієрархів і списки парафій? У Церкві є десятки поважних чинних архиєреїв, які так само далекі від її справжніх святих таємниць, як і, скажімо, старенька неписьменна парафіянка, котра зараз молиться у Сан-Джіорджіо Маджіоре за здоров'я своїх дітей і онуків.

— Ви навели сильний аргумент на користь ілюзорності наших знань про масонів, — погодився інквізитор. — Може, святий отче, ви знаєте про них більше?

— Можливо, сину мій.

— Можливо?

— Донедавна я випереджав вас у глибині проникнення до справжніх, а не вигаданих масонських таємниць. Мої агенти ще три роки тому увійшли до масонських структур і висвітили зсередини вузлища їхньої огидної павутини. Але тепер Господь подарував вам можливість ще глибшого проникнення.

— Ви, отче, маєте на увазі арешт Констанци Тома?

— Так. Ви арештували її, вітаю. Проте, здається, ви ще й досі не розумієте, яка велика і цінна риба потрапила до ваших тенет.

— Дарма ви так вважаєте, отче. Ми вже знаємо, що вона є секретарем-підмайстром змішаної трієстської ложі «Марк Аврелій» і що саме вона відповідала там за секретну переписку з масонами всієї Європи. Отже, їй відомі таємні шифри, імена секретарів усіх європейських лож та політичні приготування масонських змовників, які інтригували проти країн, що протистоять франко-пруському союзу. Вона не лише чорнокнижниця, але й чільна шпигунка. Мене попередили, що вона отримала доручення вивідати кількість озброєнь в арсеналах Республіки.

— Повірте, сину мій, то лише мала частина з того, на що здатна ця жінка. Або краще сказати: це пекельне чудовисько у жіночій подобі. Щодо її поінформованості у масонських справах, то, повірте мені, вона є вищою за все, що ви можете уявити.

— Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

— Так.

— Що саме?

— Сину мій, я поки що скажу вам лише те, що дозволить вам більш тверезо подивитись на впіймане вами чудовисько. Констанца Тома, комунікуючи з іншими масонськими кублами, підписувала листи псевдонімом «Епоніна». Вам це про щось каже?

— Якби ви мені пояснили, святий отче, я був би вам щиро вдячний.

— Це ім'я історичної особи, яка жила в часи Веспасіана[63 - Флавій Веспасіан — римський імператор у 69—79 pp.]. Так звали дружину древнього галла Цивіліса, яка разом з ним — на рівних, прошу зауважити! — очолювала криваве повстання проти римлян. Коли імператор придушив повстання, Епоніна разом із чоловіком дев'ять років переховувались у печері, аж поки це подружжя інсургентів не знайшли й не стратили. Те, що ця жінка обрала собі саме цей псевдонім, а не інший, свідчить не лише про її повне усвідомлення самої себе як керівника майбутньої революції, задуманої темними силами проти Церкви та основ державного ладу, а й про готовність іти до кінця, незважаючи на жодні втрати і перешкоди.

— Я візьму це до уваги. Дякую.

— Це лише маленька крихта з тих знань, які мені вдалося зібрати та впорядкувати.

— Республіка буде вдячна вам, святий отче, якщо ви поділитесь із нами своїми неосяжними знаннями, — Кондульмеро вклав в останні слова дещицю іронії, але настільки дрібну, що лише людина, яка пройшла єзуїтський вишкіл, змогла б її відчути.

— Думаю, що тут був би доречним взаємовигідний обмін. Я повідомлю вам, кого насправді ви тримаєте під дахом Палацу Дожів, назву вам імена тих італійців, які входять до таємного ареопагу, що керує всіма ложами, а ви, зі свого боку, назвете мені ім'я вашого конфідента в Трієсті, завдяки якому ви арештували цю жінку. І ще одне. Після того як ви припините допитувати Тома, ви не доручите її подальшу долю комісарам імперського суду, а віддасте її мені. Можливо, на перший погляд, такий обмін видасться вам нерівноцінним. Але, повірте, сину мій, у підсумку Республіка виграє. А вам особисто обіцяна прихильна аудієнція у Найсвятішого Отця в Римі, папський орден і єпископський перстень у перспективі.

— Ким обіцяна? — уточнив інквізитор, який не зміг приховати зацікавлення. На вилицях його вгодованого обличчя проступили червонуваті плями.

— Я тут від імені секретаря Конгрегації кардинала Томмазо Руффо.

— Святий отче, уклінно дякую вам і Його Екселенції за обіцянки, але ж ця жінка є підданицею імператриці Марії-Терезії. До мене позавчора приходив австрійський посол з вимогою негайно передати Констанцу Тома представникам імперської влади. Він вів себе виклично, навіть примусив мене виправдовуватися. Поки що ситуація контрольована і Рада десяти на моєму боці. Проте, якщо ці вимоги будуть озвучені Віднем у формі офіційної ноти (а до того, наскільки я розумію, все йде), Республіка не наважиться ризикувати ані своїм нейтралітетом, ані добрим сусідством з імперією. За моїми даними, чоловікові Констанци протегують віце-канцлер граф Колоредо і князь Орсіні. А ці достойники мають значний вплив при теперішньому дворі. Імператор Франц, до речі, також користується послугами тої банківської синдикалії, до верхівки якої належить Генріх Тома. Між іншим, я наголошую: це секретна інформація. Лише з найщирішої поваги до вас, святий отче, я розповідаю вам такі конфіденційні речі.

— Це пусте, — крижана посмішка набігла на обличчя абата. — Відьми і чорнокнижники від часів святого Домініка перебували й перебувають під виключною юрисдикцією церковного правосуддя. Імператриця є ревною християнкою і завжди дослухається до думки Святого Престолу. Марія-Терезія не стане чинити нам жодного спротиву в цій справі. Імперією править вона, а не Франц і не Колоредо.

— Здається, нещодавно ви згадували «недалекоглядність теперішніх монархів»?

— Я не мав на увазі теперішніх Габсбургів.

«Він зробив наголос на слові «теперішніх», — зауважив інквізитор. — Йому десь років шістдесят, отже він має пам'ятати війну тисяча сімсот восьмого року між імператором Йозефом Габсбургом і папою Климентом Одинадцятим. У цих чорних круків добра пам'ять, проте, прости мені Боже, навіщо вона їм, якщо вони не вміють і не хочуть вчитися на власних помилках».

— Будемо сподіватися, святий отче, що ви праві, — Кондульмеро підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Він був реальним політиком, тримав руку на пульсі континентальної дипломатії і розумів, що абат відстав у своєму баченні європейських справ, як мінімум, на чверть століття.

«Проте він може виявитись розумнішим, аніж здається. Він також політик, як і я. Ми кажемо і робимо те, що мусимо казати і робити, — подумки посміхнувся Кондульмеро. — Добре, що старий крук не згадав, що сам дож П'єтро Грімані, людина, яка займає вищу посаду у Республіці, має за доброго приятеля (якщо не друга) англійського резидента Джозефа Сміта, знаного масона. Чи, може, це він і мав на увазі дожа, коли говорив про «недалекоглядність монархів»? Але дож не монарх… А якщо він казав про «монархів» у широкому розумінні, враховуючи всіх перших державних персон? — припустив інквізитор. — Тьху! Сам чорт копито зломить. Треба визнати: папських нишпорок навчено хитрих натяків».

Коли секретар провів Мартіні до Королівських воріт і повернувся, інквізитор запитав його:

— Тіто, що там з Тома?

— Мовчить, монсеньйоре, і відвертається до стіни, коли ми входимо до її камери. Дуже горда й зарозуміла сеньйора. Можна подумати, що її чоловік не лихвар, а цілий імперський граф. Але ж, правду кажучи, ми за неї по-справжньому ще не бралися. Ми лише ввічливо запитали її від імені державних обвинувачів, хто саме доручив їй збирати відомості про військові озброєння Республіки і де саме сховався той суб'єкт, з яким Тома приїхали до Венеції.

— Вона не відповіла?

— Не промовила жодного слова.

— Хтось за весь цей час намагався зв'язатися з нею?

— Її чоловік висловив бажання передати їй їжу, вино, одяг та засоби для догляду за тілом. Цілий день сидів у кареті під нашими вікнами, чекав. Ми йому категорично відмовили. А, забув сказати, монсеньйоре: лихвар намагався через свого кучера передати золото наглядачеві Прімескі. Той не взяв і доповів мені.

— Ви вчинили далекоглядно, Тіто, коли відмовились передавати їжу і речі. Дуже й дуже далекоглядно. Я думаю, що Генріх Тома і далі намагатиметься підкупити наглядачів. Вони надійні? Встоять перед спокусою? Пам'ятаєте ту минулорічну історію?

— Надійні, ваша милість. Але, задля певності, молодший секретар здійснює ретельний обшук кожного разу, коли вони заходять до арештованої і виходять від неї. Біля камери цілодобово чергують наші люди.

— Вона надійно ізольована від решти в'язнів?

— Так, ваша милість. Ми відселили всіх, кого утримували в сусідніх камерах.

— Їй дають лише воду і хліб?

— Так, ваша милість.

— Нехай поки що посидить на одній воді. Може тоді в неї поменшає гордості. Й не послаблюйте контролю за наглядачами. Щось підказує мені, Тіто, що її спробують отруїти.



Мілан, 21 травня 1751 року


Полковник Орлик дивився, як ціла хмара голубів злетіла з площі перед фасадом Дуомо. На якусь мить йому здалося, що разом із птахами до неба злетіли білі хоругви, що майоріли над дверима собору. Це був поганий знак. Вже третю добу його переслідували погані знаки. І погані звістки.

— Тобі не можна їхати до Венеції, брате, — ніби прочитав його думки старий приятель Жан Гіляс, лейтенант інфантерії й (за межами профанного світу) майстер масонської ложі «До трьох пеліканів». — Навіть конвент[64 - Конвент (або Асамблея) — у XVIII ст. так називалося щорічне зібрання вільномулярських лож певної провінції.] італійці переносять з Равенни до Сан-Маріно, подалі від Венеції.

— А чому саме до Сан-Маріно?

— Там міцні ложі і влада до нас прихильна. А, окрім того, санмаринці все ще не забули окупації військами кардинала Альберноні[65 - Це сталося у 1739 р.]. Вони скрегочуть зубами, лише зачувши ім'я папи Бенедикта чи когось з його курії. Єзуїти повтікали звідти ще сто років тому.

— До Венеції не можна, тут залишатися не можна, через Тоскану їхати не можна, — Орлик відійшов від вікна, схилився над розстеленою на столі мапою. — Ще й ці кляті австріяки…

— Можна плисти морем. Спочатку до Мальти, а потім…

— До Порти? Я і в турках, друже мій Жане, нині не впевнений. У Константинопіль скоро прибуде новопризначений московський резидент Обрєсков, а турки завжди раді втішити свіжого московита зі свіжою казною. Особливо, якщо Дезальєр[66 - Дезальєр — резидент Франції при дворі турецького султана.] дивитиметься на все крізь пальці. Все змінюється на гірше, брате.

— Ти все-таки вважаєш, що Кауніцу врешті-решт вдасться створити оту неприродну франко-австро-московську коаліцію? Щось сумнівно мені, Григоре.

— Брате, врахуй те, що всі європейські монархи більше за чорта бояться Фрідріха Пруського. Його сила швидко зростає. Він молодий та завзятий і мріє стати новим Олександром. Це нервує навіть Мсьє[67 - Мсьє — напівофіційна форма звернення до особи французького короля.]. Він, зрозуміло, клянеться Фрідріхові у вічній дружбі, але в Оленячому парку радиться з Кауніцем. Жане, я печінкою відчуваю, що вони створять коаліцію. Якщо не створять, то Фрідріх розіб'є їх поодинці. Ще трохи, Жане, ще трохи, і галльський півень кукурікатиме разом із габсбурзьким орлом. А цариця бігтиме туди, куди порадять їй австріяки.

Орлик сів на канапу. Біля неї стояв дорогоцінний мармуровий столик із шахами. Кілька хвилин дивився на двоколірну дошку. Йому привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. Білий ферзь (Фрідріх) націлився на чорного слона (Австрію), а шляхетний білий король (Людовік) був затиснутий між чорними пішаками (дрібними німецькими князівствами) і турою (Англією). А за вигнутою спиною чорного коня (польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

«І я десь там, між отих ніким не захищених білих пішаків», — подумки зло посміхнувся Орлик і позмітав шахи на підлогу.

Звістка про смерть коронного гетьмана Потоцького застала полковника Орлика у Генуї. Потужний білий слон впав із континентальної шахової дошки. На зміну старому друзяці Юзефу пророчили Браницького, але це нічого не змінювало: профранцузька партія у Польщі залишилась без голови. У Швеції старий монарх почив у Бозі ще в березні, а на його трон (на радість цариці Єлизаветі) зійшов пустоголовий любитель парадів. Відомості з Порти також не втішали. Султан Махмуд з роками ставав все лякливішим і підозрілішим. А по праву руку від нього, на вишитих золотом подушках, сидять вже не войовничі візири з роду Сейїдів, а продажний інтриган Мехмед Дівітдир, який не любить війни. Зате він охоче візьме царське золото і тих соболів, яких везе Обрєсков. Нарешті, з Криму повідомляли, що ті виплекані Орликом зародки порозуміння, які почали були зростати поміж татарами і Січчю, тепер знищені новою хвилею прикордонних сутичок, пограбувань і насильств.

Успіхи при дворі Людовіка австрійського пролази Кауніца могли забити останній цвях у труну майбутньої української вольності. Якщо Париж і Петербург увійдуть до омріяної Віднем антипруської коаліції, то всі плани розсипляться вщент. Усі ті плани, які три з половиною десятиліття він плекав спочатку з батьком, гетьманом Пилипом Орликом, а потім із принцом Конті у Secret du roi[68 - «Королівський секрет» — таємна служба Французького королівства, до якої входили найдовіреніші люди Людовіка XV, серед них був Григорій Орлик] та масонських ложах.

Ще якихось десять років тому, після фактичної поразки Росії у війні з турками, все виглядало більш обнадійливо. Віяли свіжі вітри і перспектива здавалася якщо не безхмарною, то принаймні не штормовою. Тоді на Чорному морі не лишилося жодного російського військового корабля. У Марселі таємно готували флот для підтримки кримського хана і козацького повстання. Влада у Петербурзі належала слабким і бездарним брауншвейгцям, що боялися заколотів, чаклунів і власної тіні. Мініхові було не до Украйни: він влаштовував на казенні посади своїх численних родичів і замовляв у ревельських кравців мундир генералісимуса. Українські полковники, відчувши послаблення ярма, один поперед одним слали до нього, гетьманича Орлика, своїх довірених. У Михайлівському монастирі таємно від фіскалів Малоросійської колегії правили служби Божі за його здоров'я і перемогу його зброї. Якби тоді ломбардійці й невдячний Лещинський позичили йому золота для військової експедиції! Якби…

— Вертаємось до Генуї й звідти пливемо на Мальту! — вирішив він. — Нехай веде нас і через нас виповнюється незбагненна Божа воля!



Відьмин лаз, серпень, наші дні


— Ось і дійшли, — констатував Олександр Петрович, зупиняючись перед брунатною скелею, ребрами якої стікала лінива підземна волога.

— Прикольне місце, — озирнувся навколо себе молодший. — Дивися, он та скеля — чистий тобі гоблін. З квадратною головою. Це місце має назву?

— Має. Відьминим лазом називають.

— А чому так?

— Старі люди кажуть, що за давніх часів тут молодим відьмам влаштовували випробування. Обмазували з ніг до голови вовчою кров'ю і вони при повному місяці бігли до Несамовитого озера ту кров змивати. А потім назад, до цього от камінчика, — старший поплескав скелю долонею. — Яку із тих молодок не з'їдали хижі звіри і не забирала до себе озерна нечисть, ту приймали до відьомського трудового колективу.

— І далеко те озеро?

— Тобі — години три йти. А відьми, думаю, добігали швидше.

— Вірю, — кивнув головою Павло. — Голою в горах не дуже комфортно.

Його уява намалювала прадавні Карпати: дикі, порослі могутнім лісом — і чорноволосу чаклунку, котра біжить до гиблого озера — страшна і прекрасна, збуджена священними напоями і смертельною небезпекою. А змішана з її потом кров молодої вовчиці стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

— Давай бутерброди, братело, обідати будемо, — старший відірвав його від еротичних фантазій.

— Ти ж казав, що ми вже дійшли.

— Дійшли.

— Так давай спочатку справу зробимо.

— Зачекай, не спіши.

— Чого чекати?

— Розумієш, — Олександр Петрович примружився, оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори. — Не дає мені спокою той хрускіт. Посидимо, поїмо. А за одним разом подивимося і послухаємо. Раптом хтось з'явиться.

— Навіть так… — молодший також прикипів очима до залісовілого гірського пасма, з якого Відьмин лаз можна було роздивитися, як на долоні. — Навіщо ж тоді ми це місце попалили? Тупо якось.

— Нічого ми не попалили. Поки що. Місце це відоме, туристів сюди водять. Але тут можна місяць ходити й не знайти тайника.

— Бункер якийсь?

— Крутіше, братело, крутіше! — розсміявся «карпатський есквайр», розстелюючи на пласкій брилі церату. — Ти поки що розслабляйся. Зараз пива вип'ємо, закусимо, нехай вороги — якщо вони десь тут шлиндають — упевняться, що ми модно і правильно відпочиваємо.

— А хто ті «вороги», як думаєш?

— Хто, питаєш, — старший відкоркував пляшку, щиро, зі смаком, ковтнув холодного пива. — В мене наразі є дві версії. Перша — хтось із моїх сусідів сильно зацікавився нашим походом у гори. Так зацікавився, що йде, сарака, за нами аж від самого Яремчого. Є тут, серед місцевих, такі, прости Господи, природжені пінкертони, що їх іноді вбити хочеться… — він вдруге приклався до пляшки. — Смачне пивко! Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс… Смачне? Я ж казав!.. Так-от, є ще й друга версія. Вона, скажу тобі, стрьомніша. Не виключено, що ті бандюки, які пришили професора, могли тебе зацинкувати і приїхати за тобою сюди. Якщо так, то у нас, братело, проблеми.

Деякий час вони обідали мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків. Над нагрітим очіллям скелі дзижчала важка серпнева комашня, сірі білки зістрибували з кривої сосни і з безпечної відстані уважно спостерігали за трапезою братів Вигилярних.

— Я от що, Павляне, хотів тебе запитати, — перервав мовчанку старший. — Ти мені поясни, яке відношення мають оті всі цацки, — він скосив оком на рюкзаки, — до Сковороди. Я людина далека від історії, літератури. Може, чогось не розумію. Напевне не розумію. Про Сковороду я у школі вчив, пам'ятаю, що жив колись такий, дуже розумний, любив мандри, ненавидів багатіїв та зажерливих попів. Написав вірш «Кожному городу нрав і права». Ми його напам'ять вчили. Про те, що кожного гонить свій біс. Вчителька Анна Петрівна казала нам, що він був сильно не від світу сього, відповідно, потерпав за правду-матку від різних кривдників. Що до своєї хати і до сім'ї так і не доробився, все життя бомжував Україною. А тут бачу: срібло, гравюра, та ще й ідолище це дерев'яне… Щось воно між собою не в'яжеться. Він що, язичником був?

— Ні, православним.

— Так поясни мені, темному, яким це боком усі ці речі пов'язані зі Сковородою.

— Не знаю.

— Отакої… — старший акуратно поскладав сміття до пластикового пакету. — А я думав, що ти у темі.

— Я вже міркував над цим. Ну, скажімо, з гравюрою більш-менш ясно. Вона перемальована, можливо навіть рукою самого Григорія Савича, зі збірки містичних емблем. На ній, наскільки я розумію, зображено одне із наріжних понять алхімії — Андрогіна, з'єднання ртуті і сірки, як основу для подальшого виробництва філософського каменю.

— Алхімія — антинаукове вчення.

— Це тобі також Анна Петрівна розповідала?

— Ні, Валентина Сергіївна. Вона у нашій школі хімію викладала. Сувора була жінка. Мені за бензольні кільця двійку поставила.

— Ця сувора жінка виклала тобі спотворене поняття про алхімію. За часів Сковороди алхімія давно вже втратила ознаки вчення про властивості речовин. У вісімнадцятому столітті вона була вже чимось середнім між самобутньою філософією і символічним викладом метафізики. Її переплели з кабалою, Таро та іншими окультними системами.

— От і виходить, братело, що нічого Валентина Сергіївна не спотворила. Кабала, Таро… Антинаукова маячня.

— Філософія, Сашо.

— Філософія — предмет темний, — «карпатський есквайр» відкинувся на спину і заклав руки за голову. — Філософи не перевіряють своїх висновків експериментами. Відповідно, не можна зрозуміти, хто з тих філософів правий, а хто бреше. Все заплутане. Немає ясності. А там, де немає ясності, там немає і практичного застосування.

— А як вони можуть перевірити експериментом свої висновки, якщо філософія оперує такими предметами, як «суще», «буття», «час», «простір»? Як можна експериментувати з буттям або часом?

— Тоді нехай визнають свою філософію не науковою дисципліною. Наука, якщо ти ще пам'ятаєш, передбачає обов'язкову перевірку припущення експериментом. Той шлях пізнання, котрий не містить у собі стадії експерименту, не є наукою. А я, братело, інженер за освітою, звик вірити науці і відкидати усяку маячню. Наука досягла інших планет, створила телебачення, комп'ютери, мобільний зв'язок. А чого досягли філософи? Вічно гундосять: «я знаю, що нічого не знаю». Не поважаю.

— Телебачення і сотові телефони не зробили людей щасливими.

— Так вважають невдахи, — пирхнув Олександр Петрович. — Чому не зробили? Полегшили життя, розваг стало більше. Людям для щастя потрібні не філософські сумніви, а прості речі. Комфорт, розваги. Щоби добре працювати, треба добре розслаблятися. А ще ясно бачити що й до чого, де яка тема. Інакше, як людина зможе себе реалізувати? От я, до прикладу, щаслива людина, реалізована людина. Я спираюсь на науку, а не на якусь там темну кабалу. Я твердо стою на ногах і ясно бачу, що є головним, а що другорядним.

— Сковорода практикував інший різновид реалізації. Через інакшу ясність.

— Значить, теж був невдахою. Лузером. Ходив як бомж, хоча, як бачимо, сидів на цінностях. До речі, а що ти там хотів додати нового до вивчення Сковороди? З точки зору науки там і так все ясно як Божий день.

— Не все ясно, далеко не все… Але це, Сашо, не для цього місця дискусія. Якщо чесно, то я спочатку хотів написати порівняльні біографії Сковороди і Казанови…

— Казанови? Того самого, про якого фільм зняли?

— Того самого.

— Здурів чи що? — щиро здивувався старший. — Що спільного між Сковородою і тим фраєром? Над тобою довго сміялися?

— Ти не правий. Між ними багато спільного. Народилися і померли майже одночасно, все життя провели у мандрах і пошуках. Обидва мали добрий мистецький смак. Обох офіційна церква підозрювала у симпатії до єретичних вчень, і небезпідставно. Вони не створили сімей. Вправлялися у літературі. І ще багато спільних позицій. А щодо того, що сміялися… На моїй кафедрі принаймні ніхто не сміявся. Щоправда, мене й не підтримали…

— От, бачиш!

— Нормальна була тема, — примружився на сонце молодший. — Навіть не нормальна, а класна, крута, модна. Просто ти, братику, не розумієш. Компаративістика тепер в законі, багато хто працює над порівняльними темами.

— Я тобі зараз підкину ще одну модну тему для дослідження, — не змінюючи інтонації, повідомив йому Олександр Петрович. — Треба дослідити, що саме потрібно юним дівчатам біля Відьминого лазу?

— Яким ще дівчатам? — схопився, закрутив головою молодший.

— Не сіпайся, — порадив старший. — Я їх побачив ще три хвилини тому. Вони йдуть сюди зі сторони Чорногориці. Дві дівчини. Не маскуються. З маленькими наплічниками. Одягнені як звичайнісінькі туристки. До речі, вони симпатичні.



Венеція, 23 травня 1751 року


П'яту добу Григорій ховався на старому капері, пришвартованому до молу поблизу Местри. Судно, хоч і було зруйнованим, ще не втратило слідів свого бойового минулого. Його форштевень прикрашали аж три тарани, а рангоут був химерним гібридом бермудського та староіспанського різновидів[69 - Капер — легкий піратський корабель, рангоут — оснащення надпалубної частини судна, форштевень — міцний брус на носових контурах загострень суден, на якому замикається зовнішня обшивка. Бугшприт — горизонтальний або похилий брус, що виступає перед форштевнем. Бермудський тип рангоуту — однощогловий із косими вітрилами, староіспанський — багатощогловий із прямими і косими вітрилами.].

Григорій натягнув одне із дірявих вітрил капера замість тента. Він цілими днями лежав у його затінку, витягнувшись на бугшприті, і курив люльку. Пірат-земляк іноді складав йому компанію. Під час перших спільних тютюнових ритуалів пірат конспірувався, проте згодом виявилося, що зовуть його Семеном і що свій рід він веде від реєстрового Івана Макогона, якому не вийшло передати дітям і онукам козацьких станових привілеїв.

На флот Семен потрапив шістнадцятилітнім і побував матросом на кількох кораблях третього і другого рангів. Потім отримав посаду купора — людини, яка згідно з російським морським статутом 1720 року відповідала за бочки з порохом та інші корабельні припаси. Під час данцигського походу купор Макогін проявив кмітливість у секретній справі, був помічений квартирмейстером Гончаровим і призначений фіскалом на «Святого Георгія». Такій блискучій кар'єрі сприяло те, що Семен у рідних Черкасах ходив до парафіяльної школи, знав слов'янське письмо, а в походах борзо вчився латини та іноземних мов.

— У нашій справі головне — мати чуйку! — казав Сковороді Семен. — Ти її маєш, з тебе вийшов би проникливий фіскал. Але, я бачу, ти твердо підеш по благочинній першпективі. Теж не зле. Можна й до архімандрита дослужитися.

Григорій не заперечував. Макогін був з тієї породи людей, переконання котрих втрачають здатність до змін ще у молодості. Натомість усі думки Григорія крутилися навколо Констанци, і це його самого дивувало.

Раніше його мислення ніколи так надовго не затримувалося ні на окремій жіночій персоні, ні на жіноцтві загалом. Ті дівчата, в яких закохувалися його однолітки у селі, відштовхували його своєю вузькою практичністю та цілковитим небажанням пізнавати щось за межами звичного світу, обмеженого найближчими селами та ярмарками. Коли він починав розмовляти з ними про дивовижні творіння Божі, сільські дівчата починали підсміюватися і перемигуватися між собою. Деякі з них простодушно вважали Григорія дурником, інші — більш проникливі — відчували, що його невситимо тягне до того особливого духовного світу, який, за переконаннями сільських людей, належав повністю до церковного наряду. Наймудріші з дівчат мріяли стати попівнами, але у рідному селі Григорія всі були переконані, що справжнього попа — солідного, товстого, з гучним голосом та єлейно-масним поглядом — із сина Савового радше не вийде. Голос у нього був гарний, сильний і з кліросу линув благопридатно. З цим очевидним фактом ніхто не міг сперечатися. Проте майбутньої парошої солідності у поставі та поведінці Григорія вперто не проглядалося. Він був аж надто допитливим юнаком, а сугуба допитливість у натурі, як казав мудрий козак Начитаний, є такою геть зарослою будяками стежиною, котра до любові старшин-начільників та до пошани посполитих людей веде-веде, але ніколи не приводить. Окрім того, Григорій полюбляв сперечатися зі старшими, не маючи для таких екзерсисів ані доречного чину, ані відповідних заслуг. Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

У Санкт-Петербурзі Григорій познайомився з жінками іншого типу. Від них виходила темна й небезпечна енергія хіті. Вони використовували свою привабливість і свій хитрий розум для здобуття партикулярної вищості у химерному столичному світі. Чоловіками і коханцями вони обирали переважно мужів військових — сильних, задерикуватих, схильних до дуельних вправ і гордого носіння красивих мундирів. Серед санкт-петербурзьких жінок траплялися навчені грамоті, деякі з них розуміли іноземними мовами і вважали себе неабиякими знавицями придворного політесу. Але з Григорієм вони майже не спілкувалися — сором'язливий півчий не мав жодного шансу на увагу цих примхливих, манірних і далекоглядних шукачок столичного щастя. Їхні простіші товарки викликали у сина Савового хіба що співчуття. Цим було аби заміж вийти. Будь за кого, проте бажано за людину, що має у столиці власну комірчину і заробляє більше сотні целкових річно.

На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.

Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.

Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.

— Колись Римом правив Марк Аврелій, — відповіла. — Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.




«Марк Аврелій! — тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. — Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».

Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках[70 - Рака — ковчег із мощами святих у вигляді труни.] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.

На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи[71 - Пітер Ульріх — майбутній імператор Петро III, Софія-Августа — майбутня імператриця Катерина II.]силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.

Виставу за пієсою Козачинського пишно декорували. На сцену, як і передбачено було прологом, на позолоченому возі, виїжджав товстий дядько у латах, що представляв собою персону Києва. Віз тягнули два крилаті Пегаси. За дядьком-Києвом ішли фігури: Марс з андріївськими емблемами і полоненими турками, Фортуна з вінком і двоголовими орлами, Амур з анаграмами, в яких зашифрували імена принца-спадкоємця і його нареченої, Астрея з лінійкою та Гармонія зі срібними кулями і циркулем.

Після параду уведених до придворного вжитку давньоримських божеств на сцену вибігли студенти, одягнуті козаками та поляками, і розіграли сценки зі славної вікторії Хмельницького під Корсунем. Дехто із тих переряджених так захопився баталією, що двох «поляків» і одного «козака» товариші винесли непритомними. Імператриця схвалила таке завзяття і зволила відправити акторам на лікування двадцять червінців і барильце анісової. Потім був балет на новітній австрійський штиб, а вже після нього почалася сама пієса, в якій милосердний і розважливий Марк Аврелій протиставлявся жорстокому і зарозумілому Авідію Касію. В персоні Авідія глядачі легко розпізнали карикатуру на Бірона[72 - Бірон — відправлений Єлизаветою на заслання фаворит імператриці Анни і фактичний правитель Росії у 1730—1741 pp.]. Перемогу милосердя над жорстокістю вони вітали гучними криками «Віват!», а принцеса Софія-Августа аплодувала, що для того часу було свіжим способом публічно задемонструвати свою прихильність.

Все це пишне уславлення «Марка Аврелія віку нашого» зіпсувала ілюмінація, якою прикрасили фінал «Благоутробія…». Ракети дрезденських фойєрмейстерів налякали і коней, запряжених у карети, і гостей. У пишної придворної дами (чи не фрейліни Паніної?) від ракети загорілося плаття, почалися біготня і штовханина. Глядачі, збившись у натовп, побігли до сцени, лаштунки не витримали їхнього напору і повалилися. Сковорода власноручно витягнув з-під задимлених декорацій студента, що грав Марка Аврелія.




Попри цю прикру пригоду, пієса зворушила Григорія. Після того він прочитав «Роздуми» імператора-філософа, книги Діона Касія і Секста Аврелія Віктора, де розповідалося про життя «найкращого з Цезарів». Вже тоді його здивувала поблажливість Марка Аврелія до розпутства жінок, як із власної родини, так і римлянок взагалі. Тепер він виправдовував Констанцу через стоїчну філософію мудрого імператора давніх часів, який не забороняв Природі діяти через даровані людям тілесні можливості та агрегати.

«Якщо всевладний правитель не вважав за необхідне карати жіночу тілесну надмірність, — міркував Григорій, — то чому я, упосліджений у сім світі, маю звинувачувати Констанцу? Хіба маю на таке право?»

Чим більше він думав над протиріччями у персоні Констанци, тим більше схилявся вибачити дивовижній жінці її схильність до шаленств Діоніса і Венери.

Філософія стоїків, яку сповідував Марк Аврелій, думав Сковорода, могла б стати основою для його примирення з Констанцею. Адже древній імператор вважав, що природа є не лише всім відомою даністю, яка від народження до смерті оточує людей і проявлена в людському тілі, а й тим внутрішнім образом, згідно з яким ускладнюється і розвивається усе суще. Джерело тілесної натури він і його однодумці-стоїки розглядали як розумне вогненне дихання, яким від часів передвічних пронизано і ускладнено Всесвіт.

«А може, Констанцу єднає з Лідою духовна вогниця божества-дихання, «святого духа» язичників-стоїків? — припустив Григорій. — Може, в ту мить, коли вони зливаються тілами, утворюється вище, досконаліше тіло, чимось подібне до тіла Андрогіна? Тут, зрозуміло, у засідці причаїлася єхидна протиріччя. Марк Аврелій вважав, що тілесне перебуває під орудою духовного Світла, а святий Августин і Отці Церкви, навпаки, вважали усе тілесне, усе матеріальне темним царством диявола. Чи можна перекинути між цими непримиренними крайностями золотий міст узгодження? Якщо можна, тоді не варто приділяти тілесному так багато моральної уваги й прирікати на відкуплення прості прояви тілесної правди. Проте чи дозволена Богом суверенна «правда тіла», яка не підвладна біблійним моральним приписам? Чи можна жити одночасно двома самодостатніми правдами — правдою Духа і правдою тіла? Це ж єресь. Найсправжнісінька єресь…»




— Страждаєш, чоловіче Божий? — голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.

— Чого вам?

— Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас[73 - Блейвас — білило.]. Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, — Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. — І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! — він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. — Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.

— Ще рано волю славити, — буркнув Григорій.

— Чого ж так?

— Пси латинські нишпорять містом.

— То все фрашки![74 - Тут — дурниці.] — пирхнув Макогін. — Вони злапали твою кралю і тепер заспокояться. Вони тепер себе заповажають, ой заповажають. Підуть пити, хвалитися, з бабами крутити. Скільки тобі казати: ліниві вони тут, хирні, немає в них шпуваної[75 - Шпуваний — завзятий.] впертості. Не лупив їх профос[76 - Профос — згідно з російським Морським статутом 1720 р. — корабельний наглядач і кат.] трійчаткою по сраці, як нашого брата, не лупив… Ти не переживай, козаче. Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам дасть. При царській справі й жити веселіше і мана усяка зайва із голови хутко вистрибує.

— Начальство… Й коли ж вже, дядько Семене, теє ваше начальство прибуде?

— Так не лише ж моє. Твоє також.

— Так коли ж?

— Коли треба, тоді й прибуде, — відрізав фіскал. — Наша з тобою справа — чекати… Книшика хочеш з'їсти? Смачний книшик, добрим смальцем мащений.

— Давайте сюди свого книшика, дядьку Семене, — Сковорода раптом відчув напад голоду. — І вина хочу.

— Оце вже діло! — зрадів Макогін. — А я вже думав: дарма, Семене, ти його знайшов… Бач, віджив наш Грицько! Козацька натура своє бере. Не сумуй, Грицю, не сумуй. Не остання тая краля на білому світі. Он їх скільки — ціла Венеція. Цілий білий світ! Ще собі знайдеш.




Англійський консул у Венеції Джозеф Сміт не знав справжнього імені людини у масці, яка завітала в ніч на 24 травня 1751 року до його палаццо на розі Великого каналу і Ріо деї Санті Апостолі. Він і не намагався дізнатися. Людина у масці потиснула йому руку за масонським звичаєм і промовила гасло третього градуса: «Мейхабен». Цього, в принципі, було достатньо, але гість підкріпив паролі рекомендаційним листом від Достойного майстра ложі «Три золоті яблука». Носячи з собою такий документ, ця людина сильно ризикує, подумки зазначив Сміт. Також він подумав про те, що на подібний ризик ідуть заради того, щоби виглядати переконливіше під час непевної місії. Те, що нічний гість, виголосивши паролі, не зняв маски, англійця не здивувало. Він вже звик до пристрасної, проте позбавленої послідовності і логічних засад, італійської конспірації.

— Сідай, брате, — консул вказав гостеві на крісло. — Слухаю тебе.

— Я прийшов до тебе у справі сестри Епоніни, — голос незнайомця з-під маски звучав глухо й невиразно. — Вона на межі смерті.

— Он як… Я не знав про це.

— Її морять голодом. Але, брате, це не найстрашніше. Відомий вам абат Мартіні увійшов у змову з одним із секретарів Трибуналу.

— З якою метою?

— Мартіні відомий як винахідник особливої отрути, яку у Римі називають «єхидною», або «зіллям останньої сповіді». Якщо людині дати цю отруту, вона впадає у напівпритомний стан і починає вибалакувати все, що знає. А потім вмирає у страшних судомах. Навіть люди, здатні витримати іспанські тортури, не можуть протистояти диявольському зіллю абата Мартіні. Item, чим довше людина перед прийняттям отрути голодувала, тим ефективніше діє «єхидна». Маємо підозру, що нашій сестрі тепер навмисно не дають їжі, щоби «єхидною» витягнути з неї шифри та імена.

— Я прошу вибачення, брате, але твоє повідомлення звучить, як щось надзвичайно малоймовірне, — зауважив Сміт. — Напівпритомна людина ще здатна назвати кілька імен, у це я ще можу повірити. Але відтворити у такому стані шифрувальні таблиці…

— Наші римські брати, які досліджували все, пов'язане з «єхидною», кажуть, що отрута на певний час загострює пам'ять, — заперечив гість. — Дехто під її дією слово в слово переповідав довжелезні листи. Вся братерська справа під загрозою. В усій Європі.

— Для того, щоби папському інквізиторові дозволили допитати в'язня Трибуналу, потрібний дозвіл не якогось там секретаря, а одного із державних обвинувачів. Я не схильний думати, що Кондульмеро або хтось із його колег зрадили Республіці й увійшли в зговір з папським шпигуном.

— Абат міг когось із них підкупити. Грошей єзуїти ніколи не шкодували.

— Сумнівно, — похитав головою консул, помовчав, ніби про щось міркуючи, а за хвилину резюмував: — Ви панікуєте, мої шановні брати. Так і передай Достойному.

— Сестра може не витримати…

— Що ти пропонуєш?

— Звільнити силою ми її не зможемо.

— Це зрозуміло.

— Значить, ми повинні випередити Мартіні.

— Отруїти її?

Гість не відповів.

— Я питаю тебе, брате мій: ти тут і зараз пропонуєш мені організувати отруєння нашої сестри? — очі Сміта знайшли вологий блиск там, де у масці були прорізи.

— Є такі ситуації… Моменти крайньої необхідності, — голос незнайомця стишився так, що консул ледве розбирав слова.

«У нього дуже виразний римський акцент, — зауважив англієць. — Він з Риму, як і той чортів абат. І чому це, цікаво, за наших часів все непевне виходить з Вічного міста?»

— Це за межами мого розуміння, — Сміт підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Можуть загинути сотні братів.

— Якщо ми чинитимемо таке, то чим ми тоді відрізняємося від мракобісів, брате мій? Як ми потім прийматимемо присяги і звертатимемо очі до Пломеніючої Зорі?

— Тоді запропонуйте своє рішення проблеми, мій брате.

— Я подумаю над цим, — запевнив англієць, а потім спитав: — До речі, а як звати того, нібито підкупленого абатом, секретаря?

— Ніколатіні. Його зовуть Фульвіо Родольфо Ніколатіні.

Сміт коротко кивнув, знову сів, відкинувся на бильце крісла і заплющив очі. Запала тиша. Хвилини йшли за хвилинами, але англієць не ворушився і не видавав жодного звуку. Гостю здалося, що він навіть дихати припинив. У нього склалося враження, що господар палаццо впав у глибокий молитовний транс.

— Ми не маємо багато часу, брате, — порушуючи тишу, прошепотіли губи під маскою.

— Вічність, — не змінюючи пози сказав консул, і від його голосу, здалось гостеві, хитнулись пломінчики над свічками.

— Тобто? — не зрозумів римлянин.

— Насправді ми володіємо вічністю, брате мій, — Джозеф Сміт відкрив очі і дивився тепер кудись понад голову гостя. — Цілковитою вічністю. І мені прикро, що ти, мій дорогий брате-майстре, цього поки що не зрозумів.



Відьмин лаз, серпень, наші дні


Дівчата і направду виявилися симпатичними, а ще — швидкими на знайомство. Старша назвалась Лілею. Спортивний костюм підкреслював її атлетичну фігуру, міцні ноги і прямі, чоловічого профілю, плечі. Молодша сказала, що її звати Лідою. Вона була нижчою і худішою за подругу, але вродливішою на обличчя. Її великі, розумні, широко посаджені темні очі мали властивість притягувати увагу. Сангвінічна вдача Ліди виявлялася у кожному її русі, у кожному із тих веселих поглядів, якими вона перехоплювала насторожені перезирання братів Вигилярних.

— Вас, хлопці, злякав хтось, чи що? Привида тут побачили? — вона напустила на обличчя перестрашений вираз, не витримала, пирхнула, а потім, вже не стримуючись, розсміялася. Сміх у неї також був сангвінічним — срібно-дзвінким, переливчастим і заразливим.

— Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, — навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. — Тобі хоч двадцятка вже є?

— А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?

— Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.

— Що саме вам нецікаво?

— Пиво пити.

— А-а… — Ліда підморгнула Лілі. — Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.

— І дітей не люблять, — додала та.

— Чим вам не подобається легкий алкоголь? — поцікавився молодший Вигилярний.

— У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, — запевнила Ліда. — Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…

— Несерйозно, — підтримала Ліля.

— Упс, — розвів руками Павло Петрович. — Горілки ми не брали.

— Горілки ми теж не брали, — сказала сангвінічна дівчина. — Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.

— Зовсім трохи, — підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. — Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.

— Ми ліберальні дівчата, — Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. — Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?

— Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, — спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.

— Ви студентки? — поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. — Пригощайтеся.

— Дякуємо, — Ліда розгорнула пакет. — Вам смакують бурітаси?

— Піде, — погодився на бурітаси Вигилярний-старший. — І де ж ви вчитеся?

— Ми не студентки.

— Невже ще школярки?

— Ми працюємо.

— У сфері сервісу?

— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.

— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.

— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?

— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.

— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?

— Одяг на вас не дешевий.

— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.

— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.

— Для чого?

— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.

— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!

— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.

— Зате чайові, як у професора зарплата.

— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?

— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.

— Студенток їм мало?

— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна дівчина засміялася, — студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?

— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.

— Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, — не припиняла наступу Ліда. — А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.

— Ми віримо, — молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.

Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.

«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», — згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».

— Ми люди сімейні, — мовив він.

— А це ви до чого? — підвела брови Ліда.

— До стриптизу.

— Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? — щиро здивувалася Ліля. — Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, — вона дістала з наплічника тюбик з кремом. — Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…

— Самі, Лілька, текілу пити будемо, — зітхнула Ліда. — А ці лякливі вуйки смоктатимуть… своє пиво.

— Хамити не треба, — зауважив Олександр Петрович.

— Ой, вибачте нас, — скривила смішну гримаску Ліда. — Ми ж тупі офіціантки, з грязних тарілок доїдаїмо, в університетах не вчимося. Простіть, Бога ради, овєц неосвічених.

— Наливай текіли, — раптом звернувся до Лілі молодший Вигилярний, — ніхто вас тут не боїться і за овєц не має. Ви — класні дівчата.

— Я буду пиво, — не відступив старший.

— Значить, буде в нас сьогодні класичне пиття утрьох, — прокоментувала ситуацію Ліда. — А ви, дядьку, — звернулася вона до Олександра Петровича, — як захочете текілки, скажете. Ми не лише ліберальні, ми ще й не злопам'ятні. Правда ж, Лілюсик?

— Правда.

— Ви просто ідеальні, — посміхнувся до Ліди Павло Петрович. І непомітно перевірив нижню кишеню мисливського жилета, куди перед мандрівкою поклав електрошокер.



Венеція, 27 травня 1751 року


Тіло Ніколатіні знайшли гондольєри. Воно плавало у Великому каналі, недалеко від садів Пападополі. Спочатку ніхто не впізнав у розпухлому трупі мертву плоть чиновника державного обвинувачення. Але невдовзі одяг і речі потопельника оглянули представники влади, і вже біля полудня на місце знахідки, у супроводі сбірів і дрібних посадовців, прибули інквізитор Кондульмеро і член Ради Десяти Альвізо Моченіго. Карети достойників Республіки привернули увагу публіки і сбірам додалося роботи. Коли натовп відтіснили, інквізитор і Моченіго вибралися з карет і пройшли до того місця, куди, за свідченнями гондольєрів, прибило труп нещасного державного службовця. Достойникам доповіли, що при огляді тіла жодних ознак насильницької смерті не виявлено, а також повідомили ту багатозначну обставину, що востаннє синьйора Фульвіо Ніколатіні бачили неподалік від цього місця сильно п'яним, що було проявлено через численні непристойні й недопустимі для державного службовця ознаки.

Кондульмеро залишив набережну Великого каналу у великій задумі. Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської вілли, розташованої на Фельтринській дорозі. Там він прийняв водні процедури, призначені ескулапами для заспокоєння перезбуджених слизових гуморів, і на годину усамітнився з рабинею-турчанкою.

Вже розслаблений її юним тілом і масажувальними водоспадами, влаштованими за всіма канонами давньоримських терм, інквізитор закрився в бібліотеці. Саме у цій, надійно захищеній від сторонніх очей і вух, кімнаті він приймав найдовіреніших агентів, яким платив із секретного фонду Трибуналу, навіть часто доплачував із власної кишені. До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами вілли, серед виноградників, у непримітному гроті. Там агент мав довіреним йому ключем відчинити складні замки подвійних залізних ґрат, а потім практично навпомацки (смолоскипи тут гасли від нестачі повітря) пройти півтори сотні кроків вузьким неосвітленим ходом, раз за разом наступаючи на щурів і зриваючи з обличчя липке павутиння.

Коли агент підходив до таємних дверей, що вели у бібліотеку, хитрий механізм сигналізував про це дзеленчанням крихітного дзвіночка. Тоді інквізитор мав натиснути на захований під столом важіль, котрий відсовував одну із книжкових шаф, відкриваючи прохід на круті кам'яні сходи, що вели до підземелля. Там були ще одні ґрати. Їх можна було відчинити лише з боку бібліотеки. Що давало змогу пересвідчитися, що секретним ходом скористався саме очікуваний агент, а не підісланий ворогами найманий вбивця. Для цього відрізок коридору перед ґратами було освітлено за допомогою складної системи металевих дзеркал, які перекидали сюди або сонячне світло (якщо, як тоді, був день), або сяйво свічок, якими вночі освітлювалась бібліотека.

Ось і цього разу, перш ніж підійти до підземних ґрат, Кондульмеро через особливе вічко уважно роздивився того, хто прийшов до нього на таємну аудієнцію. Химерне жовте світло, що перед тим послідовно відбилося від чотирьох дзеркал, висвітило хворобливе вузьке обличчя з доглянутою світлою борідкою «під Карла Іспанського» і міцно стиснутими блідими губами. Цього агента інквізитор знав як Рікардо. Хоча підозрював, що справжнє його ім'я містило гортанні звуки, притаманні варварській говірці алеманів[77 - Алемани — мешканці Німеччини.].

Кондульмеро неквапно зійшов сходами, відповів на привітання Рікардо скупим кивком і відчинив ґрати. Вони відкрилися легко, без жодного скрипу. Інквізитор власноручно змащував їх перетопленим жиром, видобутим з нарвалів. Окрім своєї безпосередньої функції, ця дивовижна речовина виявляла зрадників. Якби Рікардо прийшов зі злими намірами, завіси, змащені цим жиром, при обертанні видали б специфічний розпачливий звук. У цій містичній властивості жиру нарвалів інквізитор мав змогу пересвідчитись принаймні двічі.

Він ретельно зачинив ґрати і провів агента до бібліотеки. Потім засунув на місце шафу і перевірив, чи не підслуховує хтось із боку внутрішніх приміщень вілли.

Пересвідчившись, що нишпорок поблизу немає, Кондульмеро вмостився у глибокому кріслі, яке було спеціально підігнане під форми його огрядного, обтяженого багатьма хворобами тіла.

— Ти вже чув про ранкову знахідку? — запитав він агента.

— Монсеньйор має на увазі вбивство писарчука Ніколатіні?

— Саме це монсеньйор і мав на увазі. А ти впевнений, що то не був нещасний випадок?

— Впевнений. Писарчук знюхався з абатом Мартіні.

— Це перевірено?

— Ви платите мені, монсеньйоре, а я плачу тим, хто володіє точною інформацією. За гроші у Венеції, перепрошую, можна дізнатися про все. Навіть про те, що сьогодні зранку сказав ясновельможний дож своїй коханці Леоні, після того як втретє скористався нічним горщиком.

— Це не смішно.

— Проте це правда, монсеньйоре. Продажність у Республіці стала всеохопною.

— Тоді ти маєш знати, хто вбив Ніколатіні.

— Ще не знаю, але можу дізнатись. За ваші гроші.

— А вже є якісь припущення?

— Припущення, монсеньйоре, завжди є.

— Масони?

— Радше за все.

— Значить, вони також дізналися про те, що Ніколатіні став агентом Риму.

— Я ж кажу, монсеньйоре, усі таємниці продаються.

— А як стосовно того, що я тобі доручив минулого тижня?

— Я довідався.

— Детальніше.

— Але, перепрошую вашу милість, того разу…

— Рікардо, ти страшний здирник, — Кондульмеро дістав із потайної шухляди важкий гаман і кинув його на коліна агентові; дзенькнув метал. — Чоловіче, ти ж, як мені казали, вже програв добрий маєток.

— Мій фах вимагає того. Ніде люди так не вибалакуються, як за грою у боччі[78 - Боччі — азартна гра, популярна у XVII ст.], — зауважив агент. — І ніхто так легко не розлучається з небезпечними таємницями, як гравці.

— Отже… — пришвидшив його інквізитор.

— Я зняв копії з тих свіжих гороскопів, які склав для ясновельможного дожа його особистий астролог. Той старий лис Пінетті, який приїхав з Риму перед днем святого Марка[79 - День св. Марка (державне свято у Венеційській Республіці) — 25 квітня.]. Ось вони, — Рікардо поклав на стіл стос паперів. — Нічого критичного, за винятком…

— Я сам подивлюся, — інквізитор підніс до очей гороскоп. — Гм… — він підвів очі і зустрівся з байдужим поглядом агента. — Я правильно зрозумів?

— Ви про що?

— Про ясновельможного дожа.

— Я засмучений.

— Чим засмучений? Ти не крутися, тут ми удвох, можна без перепрошень.

— Ясновельможний дож не доживе до наступної Пасхи. Якщо, звісно, синьйор Пінетті правильно розтлумачив небесну мапу. До речі, монсеньйоре, там є ваш гороскоп. Дож замовив римлянинові гороскопи усіх високопосадовців.

— Я дивлюся.

— Отам, під гороскопом молодшого Корнаро.

— Кажу ж: я дивлюся, — інквізитор невдоволено засопів.

— Вибачте, монсеньйоре.

— А це що? — Кондульмеро ткнув у латинський напис. — Що це за «смертельна небезпека з боку Марса, який перебуватиме у сузір'ї Діви»?

— Там розтлумачено.

— Ага, бачу… Який ще це в біса «зоряний хрест у шостому Домі»?.. Тут написано, що мені загрожують цей хрест і планета Марс, допоки Герметична Діва залишається ув'язненою.

— Щось таке, монсеньйоре.

— І тобі відомо, що саме мається на увазі?

— Я можу лише здогадуватись.

— Я слухаю.

— Але, монсеньйоре…

— Я ж щойно казав тобі: не треба оцих передмов, Рікардо, оцих всіх «але». Ми з тобою, як-не-як, не перший рік знаємся.

— Я думаю, що йдеться про ту арештовану фармазонку.

— Про Констанцу Тома?

— Так.

— Виходить, для того щоби уникнути небезпеки, я маю сприяти звільненню шпигунки?

— Вам вирішувати, монсеньйоре.

— Отакої… — інквізитор застиг, дивлячись, як сонячний промінь, що промкнувся крізь запилене віконне скло, грається відблисками на золотому тисненні обкладинок старовинних фоліантів. Він раптом відчув свою страшенну незахищеність. Своє наскрізне сирітство на жорстоких вітрах століття.

«Лише подумати, що Ніколатіні, державного службовця Республіки, втопили у каналі як дурне кошеня за один тільки зв'язок з абатом! Всі навколо продажні, всі зрадники. Цей блідопикий негідник правий… А якщо масони раптом вирішать, що саме я став головною перешкодою на шляху звільнення тої їхньої відьми? От тоді і прийде Марс до сузір'я Діви! До того сузір'я, під яким я народився. З кинджалом прийде, з отрутою. І хто його тоді спинить? Ця прогнила державна машина?»

Помирати інквізитору не хотілось. Його тіло прагнуло жити, злягатися з юною наложницею, їсти смачні страви і пити густе кіпрське вино. Він ще раз згадав страшне мертве обличчя сьогоднішнього потопельника.

— Ходімо, проведу тебе, — мовив він до Рікардо, натискаючи ногою на важіль під столом і підводячись із крісла. — Збери для мене все, що можна дізнатися про тутешніх масонів. Все, що тобі вдасться дізнатися. Не шкодуй грошей і будь дуже обережним. Я чекатиму на тебе в цей самий час за три доби.

— Буде зроблено, монсеньйоре.




Констанца вже в перший тиждень втратила лік дням і врешті-решт від голоду і відчаю впала у дивний стан, коли межа між реальністю і видіннями з чіткої лінії перетворилася на туманну та примарну смугу, яка вже нічого не розмежовувала і не зупиняла. З реальності до видінь і в зворотному напрямі почали рухатись контрабандні шматки вражень, снів, жахів і спогадів. Спочатку їй здавалося, що за нею от-от прийдуть кати і уявляла себе розкаряченою на спині дерев'яної «кобили». Вона відчувала, як гостра соснова дошка повільно й невблаганно ріже грішні місця її тіла, як прив'язані змоченими в оцті шкіряними ремінцями свинцеві гирі розтягують їй стегна і зривають з ніг шкіру. Біль передбачення ставав болем реальним, трусив її плоттю і закидував свідомість у рятівне небуття.

Потім вона прокидалася і бачила, що все це було лише маренням. Що вона ні на мить не залишала своєї камери. В ній стояла спекотна задуха, але тіло Констанци не реагувало на спеку ані потом, ані спрагою. Приносили воду, вона її випивала, проте від того не ставало легше. Весь час думала про майбутні тортури, про те, що вона їх не витримає, що порушить присяги і розповість інквізиторам найглибші масонські таємниці. Пробувала битися головою об стіну, але не втратила від того пам'яті, лише набила болючі ґулі і пообвалювала штукатурення.

Час від часу в її змішаних з реальністю видіннях виникав Григорій. Він мовчав, і вона розуміла, що це не просто мовчання, а та загадкова «священна німотність», яку проповідували суворі відлюдники з афонських схилів. Вона вибачилась перед ним за свої обвинувачення і обмила ці вибачення рясним водопіллям сліз. Як реальних, так і зітканих з астральної вологи. Він не вийшов назустріч їй із крижаного панциру свого вирійного безмов'я, лише смиренно і сумно дивився на неї. Цей погляд вона відчувала шкірою і щулилась під ним, немов під батогом застінних справ майстра. Але потім образ Григорія відступав перед іншими видіннями. До неї приходила Ліда, яку вона прагнула і закликала кожною клітиною тіла. Словенка приносила їй розради Венери і Констанца не відмовлялась від жодної спокуси під час тих хтивих марень, коли її тіло отримувало насолоду і здригалося у справжніх оргазмах. Вона відчувала, що ці втіхи ослаблюють її й без того ослаблене тіло.

«Ну і нехай, — вирішила вона. — Краще тепер померти від голоду і виснажливих витоків любовного соку, аніж потім звиватися і кричати, сидячи голою на кривавій „кобилі“, аніж вмирати під насмішки та хтиві погляди вульгарних святенників. Принаймні тоді усі таємниці братства помруть разом зі мною».

Іноді видіння переносили її на засідання ложі і вона чула голос Достойного майстра, який запитував:

— Ou se tiennent les Apprenties?

— Au Septrention, parce qu'elles ne peuvent soutenir qu'une faible lumiere, — відповідала вона[80 - Де знаходяться Учениці? — На Півночі, тому що вони можуть винести лише слабке світло (франц.).].

«Лише слабке світло, ніжне світло, тихе світло, світло весняне і осіннє, світло останньої Стадії», — шепотіла вона, відчуваючи, як їй відкривається новий, несподіваний бік вільномулярських ритуальних формул. Її попереджали. Їй радили з глибини століть. Вона мала стерегтися яскравого світла. Тікати від нього. Але вона надто пізно зрозуміла істину, сховану мудрецями у древньому ритуалі. Вона дозволила, щоби її помістили під яскраве світло і тепер воно вбивало її.

Іноді в її спогадах виникав той день, коли вона отримала посвяту і Chambre de reflexion[81 - Печера роздумів (франц.).], де вона три роки тому попрощалася зі своїм профанним життям. Там, у Печері роздумів, Другий експерт запитав її:

— Si vous etiez a l'heure de la mort, dites-nous quell serait votre testament?[82 - Якби ви опинилися на порозі смерті, що би ви написали у своєму заповіті? (франц.).]

«Я б написала, — відповідала вона тепер, — до всіх сестер, до всіх профанок, що мріють стати сестрами, щоби вони ніколи, ніколи, ніколи не брали на себе тягаря, який не зможуть винести на слабких жіночих раменах!»

Під час одного з таких видінь вона відчула поряд із собою чиюсь незвичайну, нерегулярну й неможливу присутність. Вона побачила поряд із собою незнайомого чоловіка. Спочатку їй здалося, що це брат, на стегнах якого пов'язано фартуха. Але за мить вона зрозуміла, що ніякого фартуха на цій людині немає, що це ворог — дрібний службовець місцевого Трибуналу, бридкого збіговиська мракобісів і фарисеїв.

«Чого тобі від мене треба, потворо?» — подумки запитала Костанца, але їй не стало сил вимовити ці слова спеченими на кірку губами.

— Не бійтеся мене, синьйоро, — несподівано прошепотів ворог. — Мене кличуть Тіто. Я на вашому боці, я ваш брат. Ми боремося за вас і не дамо вас скривдити. Дож, який нам співчуває, категорично заборонив піддавати вас тортурам. Від завтра вас почнуть годувати. Але вживайте лише ту їжу й ту воду, які вам даватиме одноокий наглядач, і ні в якому разі не торкайтесь інших приношень. І все буде добре. Невдовзі вас, як піддану імперії, видадуть австрійцям. Дорогою ми вас звільнимо. Тримайтеся, синьйоро.

«Слава Великому Архітекторові, тортур не буде!» — встигла подумати вона, перш ніж пірнути у вугільно-чорну прірву забуття.




Того самого дня, коли Кондульмеро дізнався про небезпеку від Марса у сузір'ї Діви, а секретар Тіто відкрився Констанці, до Венеції, під виглядом мандрівного негоціанта, прибув російський таємний агент Авенір Хвощов. Той самий офіцер, на якого так чекав Макогін. Він приплив із Хаджибею[83 - Сучасна Одеса.] на турецькому баркасі, маючи чіткі інструкції від канцлера Бестужева і резидента Обрєскова. Ледве розпакувавши дорожні валізи, Хвощов приступив до виконання своїх секретних обов'язків.

Він спілкувався з кожним агентом наодинці у підземеллі старого складу, розташованого у районі Санта Кроче. Колись тут тримали прянощі. Камені досі не відпустили від себе дражливі запахи кориці і перцю. Хвощов сидів на застеленій оксамитом великій скрині, як на престолі, приймав звіти і роздавав наряди. Григорія він зустрів привітно, запропонував присісти на ослінчик, освітлений сонячними променями, що падали з вузького вікна, розташованого під самою стелею складу. Обличчя самого Хвощова залишалося у напівтемряві. Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки напомаджених гвардійських вусів.

— Начуваний, начуваний про твої борзі диспозиції, — компліментарно розпочав посланець Санкт-Петербурга. — Вчасно зробити ноги теж треба вміти. Хто не вмів, тому тепер чорти п'яти смажать. Що знаєш про плани іудиного похресника[84 - Івана Мазепу у Російській імперії вважали порушником церковної присяги імператорові і, відповідно, офіційно іменували «Іудою».]?

— Знаю, що збирається у ці краї. Хоче домовлятися з турчинами про нову війну.

— Це й раніше нам було відомо. Мені, Гришо, треба знати таке: якою дорогою він сюди добиратиметься, в якому отелі зупиниться, з ким саме їхатиме і з ким із турецьких зустрічатиметься. З Давтар-агою? З Черуметом? З Касимом? З ким саме?

— Про то не відаю, пане. Про це він мав написати до Констанци, але її схопили…

— Ти маєш його листи до неї або копії?

— Ні, пане.

— Знаєш, де вони лежать?

— У секретній скрині банкіра Тома.

— Знаєш, як її відчинити?

— Ні.

— Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?

— Зможу.

— Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?

— Так.

— А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?

— Казала, що у Парижі.

— Дивно, — закрутив вуса Хвощов. — У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?

— Ви її не бачили, пане.

— Вдалася на вроду?

— Supra modum![85 - Понад міру (лат.).]

— Ясно, — кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. — Значить, ні про що, певне, не відаєш…

— Констанцу арештували якраз коли…

— А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? — перебив Хвощов.

— З двома венеційцями, — збрехав Григорій.

— Як їх звати?

— Россі і Пульчіні, — не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.

— Хто такі?

— Тутешні патриції.

— Не чував, але перевірю, — запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. — Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.

— Мене? — зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.

— Тебе, карасику, тебе, — підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. — А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.

— Але ж… — почав Григорій.

— Це наказ, — голос Хвощова став твердим. — Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, — він знову чхнув, — ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.

Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.



Відьмин лаз, серпень, наші дні


Олександр Петрович так і не став пити текілу. Він вперто ковтав своє тепле пиво під насмішливими поглядами дівчат. А потім, коли на Відьмин лаз насунулись аквамаринові гірські сутінки, раптом дзьобнув носом нагрудну кишеню куртки і захропів.

Молодший Вигилярний здивовано витріщився на сплячого «карпатського есквайра».

«От тобі і уважний старший братело, — подумав він. — Це ж він спєцом не пив міцного, щоби, тіпа, контролювати ситуацію. Доконтролювався старшой…»

— Стомився твій Сашко, — прокоментувала Ліда.

Її голова зручно вмостилася на животі Павла Петровича. Дівчина вже двічі дозволила йому поцілувати себе в губи й зовсім не опиралася руці молодшого, яка блукала десь між її розслабленим ременем і тятивами стрингів.

— Цікаве тут місце, — сказала Ліля, дивлячись на стрімку скелю. — Зі всіх сторін оточене горами, відразу і не знайдеш.

— Тут, кажуть, відьмам влаштовували випробування, — згадав легенду Павло Петрович.

— І хто ж це казав? — поцікавилася Ліда.

— Он той втомлений місцевий житель, — молодший кивнув на сплячого Олександра Петровича. — Розповідав, що молодих відьом тут намащували вовчою кров'ю і голих пускали бігти до якогось озера.

— Вовчою кров'ю? — перепитала Ліля і скривилась. — Яка бридота!

— Фольклор, — пирхнула її подруга і сьорбнула текіли. — Ці народні легенди так вже все перебрешуть…

— А травки тут цікаві ростуть, — зауважила Ліля, простягнула руку і зірвала жмуток трави з підсохлими квітами, в яких ще вгадувався блакитний колір. — Це відьмацька травка.

— Як називається?

— Горечавкою називається.

— А по вченому «гентіаною», — додала Ліда. — Був такий цар Гентій, лікував цією рослинкою чуму.

— А чому вона «відьмацька»?

— З неї зілля варять, — пояснила Ліля. — Сильне зілля, помічне… Це тобі не смішні казки про вовчу кров.

— А ви ніби знаєте, як воно було насправді, — Павло Петрович спробував зсунути донизу блискавку на джинсах волоокої красуні. Ліда цмокнула його в шию, підтягнулася. Її джинси сповзли до критичної лінії, оголюючи круте стегно, перекреслене червоною смужкою стрингів.

Ліля помітила ці маневри і запитала:

— Тебе дратує, що ми одягнені?

— До тебе претензій жодних, а ось Лідка чогось кремпується, — він поклав руку на оголене стегно Ліди, яке здалося йому навдивовиж твердим.

«Накачана дівка!» — оцінив молодший.

— Зимнувато для стриптизів, — буркнула Ліда. — Ти б, Павлусику, не лінувався. Зібрав би сушняку для ватри. Ми з Лількою дівчата гламурні, комфорт любимо. Ти не дивись, що вона майже гола сидить. Їй також зимно, просто вона понтується.

— Мені не холодно, — заперечила спортсменка, відкинулась на ковдру і потягнулася усім тілом так, щоби молодший побачив і спокусливий вигин її спини, і виразний малюнок м'язів на животі. У присмерках її тіло набуло котячої грації, немов вечірні тіні домалювали те, що поскупилися підкреслити тіні денні.

— А я без вогню роздягатися не буду, — Ліда надула губи. — Хочу вогню!

— Вже йду, — легко погодився Павло Петрович, підвівся і штовхнув старшого, — Не спи, братело!

Олександр Петрович прокинувся і побачив Лілю, на якій з одягу залишилися тільки напівпрозорі трусики.

— Я щось пропустив? — запитав він і раптом, не чекаючи на відповідь, констатував:

— Лілечко, кицьо, в тебе божественні форми тіла. Як казав один знайомий художник: діанічна фігура.

— Я знаю.

— Якщо я правильно здогадався, ти займаєшся плаванням.

— І плаванням також.

— А ти куди зібрався? — «карпатський есквайр» переключив увагу на брата.

— Сушняку пошукаю, багаття запалимо.

— Не боїшся залишити цих красунь із таким знаним мачо, як я?

Обидві дівчини перезирнулися і зайшлися сміхом. Ліля нахилилася до вушка подруги і щось прошепотіла. Та кивнула.

— Я тобі допоможу, — запропонувала молодшому Ліда. — Коли ми сюди йшли, то бачили за горою, — вона показала на південний схід, — цілу купу сухого гілляччя. Нам, я думаю, того до ранку стане… Між іншим, перед паливною експедицією треба заправити баки. Павлусику, не спи, дорогенький, наливай!

Павло Петрович розлив текіли. Старший знов показав знаком, що не міняє градуса. Ліда випила, підтягнула джинси й першою рушила у тому напрямі, де, за її словами, було багато палива. Її ноги легко бігли крутою стежкою. Молодший струсонув обважнілою головою і рушив за нею.

Удвох вони швидко проминули узгір'я. Як тільки скельний гребінь сховав їх від очей Олександра Петровича і Лілі, Вигилярний-молодший пригорнув Ліду до себе. Та відповіла йому довгим пристрасним поцілунком. Павло Петрович відчув, як рука дівчини ковзнула вздовж гульфика, намацуючи його чоловічу міць. Він спрямував її руку так, щоби вона раптом не намацала електрошокер. Потім почав стягувати з неї футболку, але Ліда спритно вислизнула з його обіймів.

— Зачекай… Давай не тут, — запропонувала вона. — Розпалимо ватру і тоді вже, котику, дамо собі жізні.

— Мені тепер важко буде збирати той хмиз, — він спробував знов притягнути волооку сексі до себе.

— Чим довше очікування, котику, тим глибшою буде насолода, — та знову виявилася спритнішою за сина капітана далекого плавання. — Все тримається на рівновазі.

— Ти майже філософ.

— Чому «майже»?

— Не можна бути філософом з такими сідничками.

— Невже гарні сідниці заважають думати? — розсміялася Ліда.

— З таким тілом, як у тебе, функція думання стає зайвою.

— Ти статевий шовініст.

— А ти занадто освічена, як для офіціантки.

— Хочеш мене образити? — наморщила носик волоока дівчина.

— Йдемо гілки збирати, — Павло Петрович глибоко вдихнув смачне гірське повітря і рушив у долину. — І де ж ви тут сушняк бачили?




Коли, навантажені сухою деревиною, вони повернулися до Відьминого лазу, там вже не було ані «карпатського есквайра», ані власниці «діанічної фігури». На мовчазне запитання Павла Петровича Ліда відповіла також без слів. Вона знайшла серед каміння трусики подруги і зі сміхом кинула ними в молодшого. Той помітив, що поряд із тим місцем, куди спортсменка поклала останній з елементів свого екіпірування, лежали братові куртка і сорочка. Про всяк випадок Вигилярний перевірив наплічник, у якому брати сховали ідола. Все було на місці.

— Давай, складай багаття, — наказала Ліда. Вона зняла футболку і заповзялася виклично погладжувати свої розкішні груди. — Бачиш, котику, які вони прикольні… Чим скоріше розпалиш, тим швидше потрапиш до земного раю.

Павло Петрович нахилився, щоби скласти ромб із найтовщих гілок; саме тієї миті щось вдарило його у потилицю. Йому здалося, що його очі спалахують, відриваються від голови і вилітають геть кудись. Він відчув, як м'якшають, підгинаються ноги і згасає-згасає-згасає навколишнє буття.



Фельтринська дорога, північніше Местре, 2 червня 1751 року


Акробат Карло Дальферо, якого агенти поліції двох королівств та однієї імперії більше знали, як розбійника і повстанця Гаетано Ландріані, другу добу чекав у засідці на Фельтринській дорозі. У засадній справі старий вагант був знаним майстром. Він обладнав серед каменів зручне і непомітне, ретельно застелене овечими шкурами гніздечко і дав цінні поради іншим, менш досвідченим, членам масонського загону, що зібрався для звільнення Констанци Тома.

Час від часу з півдня під'їжджали кінні кур'єри Сміта, котрі повідомляли Дальферо про те, як просувається справа екстрадиції арештованої сестри до Австрії. З їхніх слів виходило, що Рада десяти з години на годину прийме остаточне рішення про доправлення до кордону і передання там Констанци таємній поліції імперії. У дворі Палацу прокурацій вже чекала оббита залізом тюремна карета, котрою Констанцу мали довезти до володінь Габсбургів. Біля карети цілодобово чергували озброєні брати. Сміт боявся, що вороги спробують зсередини обризкати карету отрутою. Державні охоронці були всі як один підкуплені. Вони обіцяли чинити лише номінальний спротив. Північніше від засідки, в горах, на Констанцу чекали вірні слуги родин Тома і Анатоллі та її сестра Клементина, з документами якої втікачка мала перетнути швейцарський кордон. Самій Клементині випало відволікати від маршруту сестри можливих переслідувачів. Їй належало вирушити до вільних кантонів іншою дорогою. На поштових станціях Клементина мала привертати до своєї персони увагу службовців і називати себе Констанцею Тома.

Нарешті прискакав змилений і радісний посланець англійського консула, який повідомив, що арештована сестра вже у залізній кареті, їде саме Фельтринською дорогою під охороною саме тих сбірів, яких підкупив Сміт. Дальферо і бійці його загону приготували рушниці, перевірили порох і натягнули на обличчя маски. Напруження досягло максимуму. Особливо хвилювався молодий англієць, який добровільно зголосився взяти участь у звільненні Епоніни, яка за кілька останніх тижнів стала знаменитістю у таємному світі лож і революційних клубів. Цей юнак за віком був лише кандидатом у вільні муляри і Дальферо погодився на його участь у нападі на карету після довгих вагань.

— Стріляємо у повітря! В людей не стріляємо! — нагадав бійцям акробат. — Усі сбіри і поліційні агенти підкуплені. Ми маємо добре натовкти тим тхорам пики, щоби потім вони достойно виглядали перед своїми начальниками.

— Достойно? — перепитав хтось.

— У собачому розумінні цього слова, — додав Дальферо.

Всі засміялися.

— А якщо карета поїде іншою дорогою? — поцікавився один із бійців.

— На інших дорогах її також чекатимуть наші друзі, все передбачено, — запевнив Дальферо. — Там менше людей, ніж в нас, але й вони, у разі чого, дадуть собі раду. А тепер — всі на свої місця! Замаскуватися, чекати.

Хвилини потяглися нестерпним караваном. Нарешті акробат звів догори палець на знак уваги. За рогом придорожної скелі зацокотіли копита. Спочатку з'явилася запряжена цугом шестірка коней, вона витягнула на дорогу громіздку гуркотливу карету, а за нею виїхали кінні охоронці у темних плащах і пласких капелюхах без кокард.

Молодий англієць, блідий як крейда, раптом почав цілитися у кіннотників.

186

— Ідіот! — Дальферо штовхнув його в бік, а той машинально натиснув на курок. Кремінь впав, вибив іскри, спалахнув димний порох і пролунав постріл.

Решта масонів, як і було договорено, вистрелили у повітря. Охоронці слухняно зупинилися і хутко позіскакували з коней. Карета проїхала ще зо тридцять кроків. Її загальмували, підклавши під колеса колоди, стягнули з козлів кучера і поліційного агента. Вони також не чинили спротиву.

Дальферо зірвав з пояса агента ключ і відімкнув дверцята тюремного ридвана. У кареті знайшовся ще один агент, на обличчі якого накреслився смертельний переляк. Незаряджені пістолети агента лежали поряд із ним на лавці.

— Це не я, це не я зробив! — верескнув він, отримав від акробата міцну зуботичину і повалився на підлогу.

— Диявол! — прошепотів старший масон, обережно беручи на руки майже невагому Констанцу. — Куля того шмаркача не повинна була пробити залізо!

Легендарна сестра Епоніна була мертвою. З її розбитої скроні до шиї стікала тонка цівка крові. На блідому вихудлому обличчі застигло безмежне здивування.

— Це зробила не куля, — визначив Дальферо, придивившись до рани. — Вона напевно вдарилась головою об виступ ґратів, коли ми гальмували цей чортів катафалк.

— Вона сама вдарилася… Так, сама! — прохрипів крізь вибиті зуби агент, отримав копняк у черево і замовк.

— На все є воля Великого Архітектора! — промовив старший масон, знімаючи трикутного капелюха. — Спочивай у мирі, сестро! Зустрінемося на Вічному Сході!

У ту нещасливу ніч, коли вільні муляри оплакували загиблу Констанцу, баркас із Григорієм на облавку залишив землю святого Марка. Сковорода дивився, як щезають за обрієм вогні Венеції. Останнім згасло світло маяка Мурано[86 - Острів Мурано прикриває вхід до лагуни, в якій розташована Венеція. З часів середньовіччя мешканці Мурано виробляли дзеркала найвищої якості, відомі як «венеційські».].

Він подумав, що життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога, нагадує таке от нічне відплиття до морської темряви. Веселі вогні профанного світу, такі спокусливі і заманливі за юних років, поступово згасають за обрієм вищого знання, а розум шукача самотньо мандрує у темне загадкове безмежжя, що ним оточив себе Всевишній, після того як сойм невдячних ангелів повстав проти нього під неправедним прапором Денниці. Шукач відпливає до цього безмежжя, сповнений страхами і сподіванням. Профанних вогнів стає все менше й менше. Останнім — як цей самотній маяк на острові склоробів — згасає червоний вогонь Венери. І тоді безмежжя набуває свого істинного вигляду, сутність якого пустіша за порожнечу і чорніша за найтемнішу з ночей земних. Адже неосяжно гіркою була та прадавня образа Творця на повстале своє творіння.

Сльози навернулися Григорію на очі.

Але різкий подув північного вітру їх висушив.

Він вийняв флейтузу, і тихі сумні звуки ковзнули услід північному вітрові. Життя тривало. Він знов мандрував, безмежжя було його домом, найкращим з домів, що не потребував ані догляду, ані охорони. Зоряний дах його накривав собою всі хижі, будинки і палаци світу, а стіни його були там, де закінчувалася воля Єдиного. І ніхто нічого не відав про його двері.

В обдертій торбі мешканця безмежного дому спочивали, не сварячись між собою: споряджений усіма необхідними підписами подорожній глейт на ім'я вільного студента-теолога Володислава Жакевського з Кракуву, новий записничок у шкіряній палітурці (подарунок Хвощова), тридцять гульденів і дві крони дрібними грошима (перекладені ганчірками так, щоби не дзвенькотіли). А ще: іконки, знадоби для письма, друковане латиницею Тетраєвангеліє і зроблені ним у Трієсті копії старовинних гностичних гравюр.

Флейтуза жила своїм багатоотвірним життям, змагалась з вітром, котрий зривав з її горла щойнонароджені звуки, а на серці в Григорія шкребли здоровенні коти. Його заповітну мрію побачити Рим було зруйновано тоді, коли до її здійснення залишився один крок. Що сталося з Констанцею, він також не відав, проте знав іншим знанням, що вже ніколи її не побачить. Ніщо не утримувало його від заглиблення у безмежжя. Ніщо не стояло між ним і новими пригодами його спраглого на знання духу. Тіло звично перебувало у мандрівних переміщеннях поверхнею того зніяковілого світу, що його географи і моряки вважали велетенською кулею. Мандрівні переміщення наближали його до непривітних просторів поліційної імперії, де розгоралося полум'я політичних суперечок між католиками і православними. Як бачилося, у тих суперечках (мізерних і минущих перед обличчям Живого Бога) йому судилось грати роль дрібної порошинки, яку жорстокі вітри століття зірвали з рідних ґрунтів й несуть далеко-далеко, у незнане майбуття.




Частина III. Стадія Урана. Ісихія і Андрогін


Відьмин лаз, серпень, наші дні


Те видовище, яке відкрилося очам Павла Вигилярного, після того як він прийшов до тями, належало до розряду неможливих. Під скелею палало велике вогнище, втричі більше, ніж те, яке можна було б скласти з принесеного ним і Лідією сушняка. Навколо вогнища зібралося п'ять молодих жінок, серед яких він упізнав обох подруг. Їхнє волосся було розпущене, Ліля не мала на собі жодного одягу. Тіла решти жінок вкривали полотняні балахони, гаптовані стилізованими зображеннями птахів і вписаними у кола хрестами. Вони простягали руки до вогнища, немов гріли змерзлі долоні.

Спробував підвестися, але не зміг. Його руки і ноги були міцно зв'язані капроновими мотузками. З тої позиції Павлові було видно лише малу частину майданчика перед скелею. Він сіпнувся, намагаючись спертися плечима на великий камінь і збільшити свої обсерваційні можливості. Цим рухом зрушив щось скляне. Воно задзеленчало. Ліда озирнулася, уважно подивилася на зв'язаного історика, потім знов зосередила увагу на полум'ї, що хижо тяглося до її рук. Вигилярний зауважив її відсторонений холодний погляд. В ньому не було й тіні тої веселої сексі, з якою він пив текілу і збирав сухе гілляччя.

«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, — майнула в голові молодшого панічна думка. — Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»

— Хто ви такі? — голосно гукнув він до жінок. — Де мій брат? — і ще голосніше: — Саша! Ти мене чуєш?

Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».

— Лежи тихо, — наказала одна із жінок. — Якщо будеш верещати, заклеїмо тобі рота.

Голос жінки здався йому знайомим.

«Мамо рідна! — він за коротку мить вкрився холодним потом. — Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».

Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.

«Що ті відьми там роблять? — він знову спробував спертись на брилу в головах. — Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»

А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?

Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.

Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.

— Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?

— Крр! — різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.

— Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?

— Кра-крр!

— Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.

— Спитай мене, — почув він мелодійний голос Ліди, — я ткаля.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.

— Спитай мене, о воротарко, — знов проспівала Ліда. — Я цілителька, учениця північного вітру.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.

— Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.

— Ти нам не потрібна. Нас втішає співами і танцями Глиця, донька Мари і Кайми.

— Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.

— Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.

— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

— Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

— Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

— В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

— Чи зможе він пройти випробування?

— Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

— Нехай! — хором відповіли Ліді її «сестри».



Скит на скелях в Опіллі, у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, 6 листопада 1752 року


Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори — корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви[87 - Близ села Манява у середині XVIII ст. знаходився Великоскитський Манявський грот — провідний православний монастир Карпатського краю.]. Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

— Ти дурний!

Григорій не відповів.

— Ти дурний! — виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії[88 - Кіновія — спільне мешкання ченців, монашеська громада (грец.).]. Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», — нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.

— Ти дурний, ти дурний, ти дурний! — не вгавав Нирок. Його крик спаплюжив ранкову благодать, відбився від холодної води Гнилої Липи і пострибав кудись на захід, до Рогатина.

«Господи, усюди одне й теж саме! — думав Григорій, згадуючи віденських і пресбурзьких підлітків, які скручували дулі та робили непристойності за спинами мандрованих ченців. — Непутні батьки нацьковують дітей на монахів. Кажуть їм, що ченці — нероби та пройдисвіти, які живуть за рахунок інших, потай пиячать і приносять нещастя. А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?»

Григорій присів, взяв на плечі коромисло з двома вщерть наповненими цебрами, натужно випростався й неквапом рушив слизькою стежиною до скиту.

«Кине чи не кине?» — міркував він, уявляючи, що саме зараз Нирок заносить за спину брудну руку з каменюкою. Йому згадалася стародавня візантійська притча про хлопчиків, які сміялися зі священика. У притчі з моря вийшло чудисько і безжалісно зжерло насмішників. Григорій уявив, як з Гнилої Липи вибігає щось на штиб сома з ногами, борзо доганяє і ковтає Нирка. Як не намагався Григорій відігнати від себе людожерну фантазію, вона вперто обростала подробицями. На півдорозі до скиту в уявного сома, окрім ніг, з'явилися зуби і лускатий хвіст, а перестрашений до загиджених штанят Нирок перед смертю став на коліна, просив пробачення і марно звертався до неба по допомогу.

Із цим впертим злорадісним видовищем у голові Сковорода добрів до тину, що ним ченці обнесли вбогі скитські споруди. Авксентій дивився на послушника. Густі брови ієромонаха нависали над запалими очима, як дашки над горніми вікнами владичної резиденції у Переяславі. Під цими бровами-оберегами несила було розпізнати виразу його очей. Обличчя отця Авксентія грізно-рожево палахкотіло крізь бороду й ті сиві пасма, що яро вистромлювались з-під потертої скуфійки. Ряса не приховувала монументальної статури монаха, могутніх рамен і природної постави воїна. Подейкували, що до постриження він напружено грабував купецькі валки, а за найменший спротив карав нещасних негоціантів повішанням. Однієї грішної ночі на душогуба зійшло осяяння і тоді він відрікся від світу і розбійницького минулого. Це диво сталося ще за часів Яворського[89 - Стефан Яворський — митрополит, місцеблюститель московського Патріаршого престолу (1700—1721).]. Вже багато років колишній горлоріз умертвляв грішну плоть в малих тихих скитах, розкинутих між Білим морем і землями волохів. Проте сила в тілі монаха залишилась. Вона проявлялася раптово, іноді навіть без демонстрації фізичної міцності. Здавалося, чернець собі й чернець — нічого особливого, — проте коли Авксентій брався перед дідичем або старостою обстоювати скитські привілеї, невидиме під рясою тіло набувало присутності і світ ставав тіснішим, вужчим. Ще кілька хвилин і владний співрозмовник непомітно для себе втрачав гордість і впевненість, прикипав очима до темних провалів під видатними бровами, погоджувався і відступав.

Коли Григорій проходив повз нього, Авксентій економним порухом руки зупинив послушника, пробіг очима його обличчям і звелів йому поставити на землю цебра. Григорій виконав безмовну волю старшого, припав до наставничої руки.

— Маєш неспокій, — зауважив ієромонах.

— Так, отче.

— У чому ж?

— Недобре ввижається.

— Й що саме?

— Щойно мав видіння: бачив потвору, що жерла Нирка, яко кит праведного Йону. Тримаю, отче, зло на сього малого. От воно, теє зло, і виникає перед очима грішними мисленнєвими парсунами. Віднині кластиму поклони вдвічі понад послух, отче, благословіть.

— Великою вона була?

— ?..

— Про потвору питаю.

— Більша за старе сомище.

— А як забарвлена?

— У чорне, отче. А паща червона.

— Гермового «Чередника» читав?

— Ні, отче, не читав.

— Той Герм жив на Заході за часів апостолів і, кажуть, отримав пресвітерське свячення. Одного дня побачив він страшне чудо, що сунуло на нього, немов сухопутний кит, і мало пащу, здатну поглинати цілі народи. Герм був добрим християнином, мав надію на Господа і не злякався. Рушив на страшидло і воно ослабло. Потім виявилося, що та Гермова пригода була знаком Господнім. Невдовзі почалися гоніння на християн[90 - У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке: «(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: «Облиш сумніви, Герме!». Почав я думати і говорити собі: «Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом і бачив предивні Його виконання?». Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: «Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?». Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив велетенського звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний, або кривавий, золотавий та білий».]. Цілком можливо, сину мій, що твоє видіння суть не про безбожне дурне дитинча, що кидається диколитами у мнихів, а ціле пророцтво про майбутні гоніння на істинних християн від єретичних владників.

— Приймемо, отче, смерть достойно, за прикладом давніх мучеників.

— Що відомо тобі про смерть? — голос Авксентія залишався рівним, але щось невловиме пробігло його обличчям і щезло у тих бганках, що оточували темні зорові кратери.

— Відомо, що нею шлях не закінчується.

— Який саме шлях?

— Той, що наближає нас до Бога Єдиного.

— Начитаний ти, сину мій, вправний у словах і мовах. Проте, чи відаєш щось про розумне роблення молитви?

— Читав предивні твори святих преподобних Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Палами, — жваво перерахував авторитети Сковорода, душа і розум якого співали радісні гімни: давно він чекав цієї розмови.

— Що знаєш про преподобного Максима[91 - Святий Максим (580—662) не підтримав указу (типосу) імператора Константа II (правив у 643—668 роках), у якому той заборонив підданим Візантійської імперії сперечатися з приводу наявності в особі Христа одної (монофелітство) або двох воль — божественної і людської. У своїх богословських творах намагався синтезувати два головні напрями християнської містики — морально-практичний і гностичний.]?

— Преподобний боровся з монофелітами за часи неправедного імператора Костянтина, сина Іраклієвого, обстоював наявність у Христі двох нез'єднаних і нероздільних волінь. За це він, разом із папою Мартіном та учнями, був підданий гонінням. Йому відтяли правицю і заслали на далекий край Римської держави. Там він і помер, продовжуючи твердо сповідувати правдиве православне вчення.

— А відомо тобі, що сказав преподобний про соборність Церкви?

— Відомо, отче. Він сказав царським суддям, що навіть тоді, коли в цілому світі залишиться один-єдиний сповідник істинного православія, цей один укупі із Господом являтиме правдиву і повну соборність Церкви, проти якої навіть вселенські соборища єретичних єпископів не матимуть жодної чинності.

— А скажи мені, сину мій, що було б, якби смерть, про яку ти так мудро глаголиш, спостигла й цього, умоглядного останнього християнина?

— Соборність би припинилася, — сказав Сковорода, почервонів і спробував додати:

— Але ж…

— Я знаю, що ти мені зараз скажеш, — ледь кивнув головою колишній душогуб. — Ти скажеш, що я вправляюся у софістиці. Можливо. Але коли ти кажеш про шлях, який не припиняється смертю, то нагадуєш мені хлопчика, що, махаючи дерев'яною шаблюкою, уявляє себе козаком, і якому здається, що він вже готовий битися із сотнею турчинів.

— Святий отче, — Григорій вклякнув перед наставником, коліна боляче вперлись у дрібні камінці, — навчіть мене розумної молитви, як її творять афонські мовчальники, прошу вас. Христом-богом молю вас про це. Не відриньте від себе грішного раба, не погордуйте ним. Заради цього прийшов я до сього спасенного скиту, переборовши спокуси і відкинувши грізну волю державних мужів.

— Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, — тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.



Відьмин лаз, серпень, наші дні


«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.

«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», — зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.

«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.

— Кінчайте швидше, годі знущатися, — порадив він своїм мучителькам крізь біль і байдужість.

— Дайте йому омей, — почув він за спиною чоловічий голос. — І звільніть ноги.

«Тут не лише ці суки!» — Вигилярний озирнувся, шукаючи власника голосу. Але нікого не побачив. Від різкого руху він відчув запаморочення. Руки жінок, які тримали його, стали жорстокішими, тверді пальці глибше уп'ялися в тіло Павла Петровича. Він не став випручуватися, підсвідомо погодившись з безнадійністю свого становища. У цю мить він зустрівся поглядом з очима однієї з тих «сестер», що його тримали. В них не було ані жорстокості, ані співчуття. Ці очі нагадали йому риб'ячі зиркала й додали відчуттю безвиході карбованої визначеності. Але одночасно, десь поряд із розпачем, у єстві Вигилярного промкнувся вулканчик протесту. Маленький, але жвавий.

«Краще померти, не втративши гідності, — забулькав вулканчик, — аніж стати іграшковою жертвою на цьому клоунському ритуалі!»

— Пий! — почув він голос Лілі й одночасно відчув, що мотузки більше не заважають його ногам.

Загіпнотизований холодним поглядом «сестри», Вигилярний не помітив, як спортсменка опинилася поряд з ним і піднесла до його губ карафку з пахучою рідиною.

— Пий, це омей, напій сили. Тобі знадобиться сила.

— А не легше просто вбити?

— Ти доторкнувся до забороненого і тепер маєш пройти випробування. Пройдеш — житимеш, не пройдеш — помреш.

— До якого ще «забороненого»? — почувши слово «житимеш», Вигилярний немов прокинувся.

— Пий!

— Ні. Воно смердить.

— Ти не хочеш жити?

— Мене знудить, — сказав він, хоча ще за мить до того планував гордо заявити відьмам, що готовий прийняти смерть. Протестний вулканчик у голові капітанового сина ображено булькнув і заткнувся.

— Пий! — Ліля провела його губами гострим краєм карафки.

Вигилярний привідкрив рот і дозволив спортсменці залити до нього зо півковтка омей. На смак «напій сили» нагадував гарячу грибну юшку, змішану з олією і ще чимось пекучим. Павло Петрович вже рішучіше ковтнув рідину, що відразу огорнула горло приємним теплом. Як тільки він кількома майже жадібними ковтками спорожнив карафку, «сестри» перестали його тримати, відійшли і зупинилися за крок від нього.

— Зніми одяг, — наказала Ліля.

— Що?

— Зніми із себе весь одяг.

— Я…

— Інакше його розріжуть просто на тобі, — спортсменка кивнула в бік «сестри» з кинджалом.

Вигилярний матюкнувся і заповзявся стягувати з себе куртку. За кілька хвилин він залишився зовсім голий. Чи то серпнева ніч видалась напрочуд теплою, як для гірського краю, чи то таємничий напій почав діяти, але холоду він не відчув.

Хтось торкнувся його спини. Він не наважився озирнутись (нехай роблять що хочуть!), а потім відчув, як чиїсь руки розмазують по його шкірі тепле мастило. Він згадав розповідь старшого брата про молодих відьом, яких під цією скелею намащували вовчою кров'ю. В розповіді Олександра Петровича виникало «випробування».

«Це мене випробовують, як отих відьом? Значить, Саша мене про щось попереджав? Він про щось знав? Він у змові з цими відьмами?» — майнула зграйка диких думок. Він на мить заплющив очі, наважився й запитав в Лілі:

— Ви змусите мене бігти голим до озера?

— Не всі казки брешуть, — підтвердила та. — Людям важко випробувати людей. Люди можуть помилятись, але духи не помиляються ніколи. Духи озера Несамовитого древні й примхливі. Якщо вони дозволять тобі жити, значить все не дарма.

— Що не дарма? — він сіпнувся, відчувши, як рука невидимого намащувача сковзнула його сідницями і торкнулася геніталій.

— Будеш жити, будеш знати, — сказали за його спиною. Тепер це був голос Ліди.

«Значить, це вона натира мені задницю», — зрозумів Вигилярний.

— Куди ви поділи Сашка? — запитав він. — Чи, може, він сам подівся?

— Помовч, — відрубала Ліля. — Ми у волі богів. Усі.

— Ти повинен мовчати, інакше все може піти неправильно, — підтримала її невидима Ліда. — Тоді ми не зможемо тебе врятувати… Сестра, допоможи мені.

За мить Ліля приєдналася до процесу намащування. Вигилярний нарешті побачив, що саме втирають йому до шкіри. Відьомське мастило менш за все нагадувало вовчу кров. Воно було напівпрозорим, кольору жовтка й мало ледь відчутний дьогтярний запах. Жінки зачерпували мастило з дерев'яної посудинки і розмазували коловими рухами посолонь.

Раптом Ліля зупинилась й наче до чогось прислухалась.

Спочатку нічна тиша не ускладнилась жодним новим звуком. Тріскотіло багаття, нічні істоти шкряботіли в смерекових і соснових хащах.

А потім десь далеко, дуже далеко, завив пес.

Тепер «сестри» усі як одна дивилися у той бік, звідки долинуло псяче виття. Їхні обличчя ані на йоту не змінили свого відчуженого виразу, але в постатях «сестер» накреслилось нове напруження. Та з них, котра тримала кинджал, машинально змінила захват зброї, міцно обхопивши руків'я і поклавши великий палець на заглибину гарди.

Щось змінилося, зрозумів Павло Петрович.

— Розпочинаємо ритуал, — наказав чоловічий голос.

Вигилярний знов озирнувся в тому напрямі, звідки, як йому здалось, лунав голос. Але знов не побачив його власника. Зате під скелею відновився рух. Чотири постаті оточили багаття, а вогонь у ньому спалахнув з подвійною силою, розкидуючи навсібіч іскри.

— На ушкодження келет, — прошепотів чоловічий голос. Тепер сину капітана здалось, що він лине звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

— Запалюють вони вогонь і дивляться на схід, туди, звідки приходить Світло, — проспівав мелодійний, дзвінкий і юний дівочий голос і продовжив:




Вони, вісім дочок Берлада і Славуні,

Вони, вісім світлих променів зірки,

Вони, вісім смілих сестер Крука:

Перша з них — Ламія Галиця з гострим розумом,

Друга — Ламія Сана з твердими руками,

Третя — Ламія Лінна з могутнім голосом,

Четверта — Ламія Ярина з невтомним лоном,

П'ята — Ламія Тура зі стрімкими очима,

Шоста — Ламія Ерця з її червоною коровою,

Сьома — Ламія Хольва з її чарівним казаном омей і

Восьма — Ламія Навна з благословенним знанням Баа.

Виходять вони спільно проти демонів келет,

Виходять вони спільно проти духів страху,

Духів небесних боліт, духів передсвітання.

Виходять вони нарозвидні і йдуть вони дружньо,

Йдуть-крокують, співаючи гімн Аведі,

Гімн голосний, гімн світлий, що закликає ранок,

Так що демонам келет сил не стає

Й часу не стає до того, як сходить Сонце.



Скит на скелях в Опіллі у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, в ніч на 8 листопада 1752 року


Скупе світло олійної лампадки освітлювало ікони старовинного подільського письма. Келія ієромонаха — маленька землянка, зігріта розтрісканою пічкою — набувала від світла лампадки вигляду особливого місця, звільненого від стражденних законів світу. Тут панував дух вимогливий і вияснювальний. Бесіда Сковороди з Авксентієм за всіма правилами мала перетворитися на сповідь Григорія. Проте не перетворилась. Потім він сам не міг собі пояснити, чому не розповів ієромонахові про Констанцу та оргію у Трієсті. Як би там не було, а все, що стосувалося масонів, емблем та випробувань Венери, Григорій у своїй розповіді про європейські мандри оминув. Зате він не приховав нічого зі своїх шпигунських пригод, детально оповівши про віденські справи, про ексодус[92 - Ексодус — вихід (лат.).] православних сербів з володінь Габсбургів та про той спротив, що чинив уряд австрійської імператриці цьому рушенню. Не приховав він свого зацікавлення картами Таро та розповів про закляття вбивчої блискавки, що переслідувало його від дитячого віку.

Ієромонах слухав уважно, жодним словом не перериваючи розповіді. Коли вона вичерпалась, довго німотствував, а потім спитав:

— Як давно був під грозою?

— Цього літа, отче, на Спаса.

— Ховався?

— Заліз до пивниці, молився там. Вогниця двічі хльоснула землю біля того місця, де я сидів. Полює за мною, отче. Моє закляття — свічадо гріхів моїх.

— Не закляття, Григорію, а обтяження долі. Хочеш від нього звільнитися?

— Звісно, отче.

— Іноді, сину мій, від такого не варто звільнятись.

— ?..

— Господь нічого не робить без мети. Якщо тебе обтяжено, значить, у цьому заховано мету. Знак на тебе накладено, обрано тебе серед сущих. Радій, звеселися, тварень Божа! Харизму, сіреч дарунок небесний, отримав ти во дні отрочі. Святі мужі дякували Господові за хорі і каліцтва. Зрили премудро в них знаки обраності своєї і плекали через них пряміших шляхів до Царства Божого.

— Це обтяження за гріхи мої.

— Але ж і впертий… — похитав головою Авксентій. — Дивись, Григорію, на сущі речі світу сього не яко миша з нори, а яко сокіл, що ширяє вільно під хмарами. Те, що для миші — межа світу, для сокола — пагорб або рівчак з висоти нічтожний. Подивись на обтяження своє з тих небесних палестин, на яких перебувають нині святі достойники. Не з гріха воно вийшло, навпаки. Воістину, воно захищає тебе від гріхів, сину мій. Доки не знайдеш собі іншого оборонця, воно тебе захищатиме. Дякуй Богові за таке знатне знамення. І не бійся його. Бійся паче вогниць і грому тихих демонів своєї натури.

— Так вважатиму, як ви скажете, отче, — відступив Сковорода і ніби відчув, як відпускають його серце холодні мацаки давньої внутрішньої затятості. — Дякуватиму Богові святому істинному аж по смертний час припинення негодящого живота мого. Дякуватиму за обтяження, за знамення захисне.

— Всечасно, бачу я, Творцеві дякуєш, Григорію, а от Богородиці жодного разу дяки не огласив, — зауважив проникливий співрозмовник. — Духа Святого не пом'янув також. Може, ти у мандрах своїх впав в єресь старозавітників й не визнаєш Святої Трійці і всеблагої Заступниці нашої, Цариці небесної?

— Вірую во єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, й усього видимого і невидимого… — Сковорода почав виголошувати Символ Віри. Авксентій зупинив його після «і вдруге прийде»:

— Бачу, що вберіг тебе Господь-милостивець від апостазії[93 - Апостазія — віровідступництво (грец.).]. Проте ясно мені такоже, що маєш завзятий сентимент до Старого Завіту. Якщо сентимент твій не в приниженні Завіту Нового, то гріха в тому, за моїм розумінням, немає. Такого сподіваюсь і в сильну увійду печаль, якщо помилюся у тобі. Накладаю, сину мій, на тебе урок: від сьогодні й до Михайліва дня читатимеш братії Євангеліє та Діяння при трапезі і при роботах щоденних… — він зробив паузу, дозволяючи Григорію прикластися до перстів, а потім перепитав: — Ти казав, що прагнеш навчитися розумного роблення молитви, за прикладом святителя Григорія Палами і праведних молільників Ватопедських[94 - Ватопед — знаменитий монастир на святій горі Афон (Атос).]?

— Прагну, отче! — спалахнули очі в Сковороди.

— Важкий і тернистий це шлях, сину мій. І для досвідчених мнихів важкий він, а послушникам й поготів. Для оного потрібні ретельні приготування.

— Благословіть, святий отче!

— Не скачи так… Нині не фіскалом удостоєн.

— Вибачте, отче.

— Ти, кажуть, хвалився серед братії, що співав на соборному кліросі, й навіть до чинів придворного уставщика й канонарха доревнував.

— Істинно так, святий отче.

— Чи відаєш, сину мій, на чиє уславлення укладено було Антифони святого праведного Ігнатія Богоносця?

— Звісно, отче, — відповів Григорій. «Не треба бути канонархом чи придворним уставщиком, аби про таке знати», — подумки обурився він.

— То повідай мені.

— На уславлення предначальної несотворенної Святої Трійці.

— А степенні Антифони?

— За думкою елінського книжника Никифора Каліста, їх написав святий Феодор, нарєкаємий Студитом. Написав у пам'ять про найдревніші Антифони святого Ігнатія. Кожний Антифон має три степенні, коїх у кожному тоносі, себто гласі, є дев'ять по видінню Богоносця, котрий зрєл, яко дев'ять світлих чинів янгольських симфонійно славили Святу Трійцю. Сії недільні Антифони є частиною древлєго елінського Октоїха[95 - Октоїх Великий, або Параклітік, — основна пісенна церковна книга, складається з пісень, розділених на вісім гласів, або відділів. Основу Октоїха складають гласи, написані св. Іоанном Дамаскіним.] і являють собою образ духовної лествиці доброчинія.

— А в чому сутність її?

— Лествиця Антифонів має духовне знаменування. Антифони були вирощені Студитом із золотих зерен степенних псалмів. Святий Феодорит рече, що до кипарисових дверей храму Соломонового вело двадцять п'ять мармурових сходинок. Коли священики з коліна Левієвого урочисто піднімалися ними до храму, то на кожній сходинці робили зупинку і співали, змінюючи один одного, по одному з псалмів. Святий Феодорит рече, що царі Давид і Соломон пророчо передбачили: народ гебрейський впаде у гріхи й опиниться в полоні Вавілонському, а потім із полону, під проводом десниці Божої, з радісними співами повернеться до румовища мурів Єрусалимських. Тому царі визначили співати степенні псалми на храмових сходинках. А святий Августин…

— Любиш притчі старозавітні? — обірвав потік ерудиції Авксентій.

— Бачу в них, отче святий, зерна правди для віку нашого.

— Отже, — підсумував ієромонах, — в Антифонах можемо спостерегти нескорбне сходження від образу, сіреч від знамення, дев'ятки яко тричисленної трійки, до вселенського знамення передвічної Трійці.

— Воістину, святий отче.

— От від роздумів над цим предивним сходженням й почнеш, сину мій, приготування до тих мандрів, що ведуть до фаворського світла. Заглибишся у таїнства дев'ятки, числа знаменитого і в Біблії щедро розсипаного. Адже саме у дев'ятому псалмі дається нам сподівання: «…не назавжди буде забутий бідний, не пропаде навік надія вбогих». Від дев'ятки почнеш йти, послідовно відсікаючи число за числом, до простого й найпростішого. Пізнаєш глибини Єдиного через заперечення ознак Його. Так навчав нас святий Діонісій Ареопагіт у своєму дивовижному посланні до Тимофія. Святий писав, що, заперечуючи світ, знамення і образи світу, ми сходимо від пізнання найнижчих властивостей Господа до пізнання найпервісніших. Ми відмовляємося від усього сущого заради найповнішого відання прихованого не-сущого, заради споглядання Божественного Мороку, що його сховано за лаштунками видимого світу. Того Мороку, який, за словом псалмопівця, Творець зробив покровом своїм (Пс. 17.12). Ця лествиця веде вниз, але не до пекельної темряви зла, сину мій, не до неї. Веде вона до тих темних енергій, якими почався Усесвіт. Саме за ними сховано те невечірнє світло, яке бачили обрані з апостолів на горі Фавор.

— Все робитиму за словом вашим, святий отче, — прошепотів Григорій.

— Почнеш пізнання дев'ятки з такої-от вправи: закрий великим пальцем праву ніздрину.

Сковорода виконав настанову Авксентія.

— Тепер повільно дев'ять разів вдихни і дев'ять разів видихни крізь ліву ніздрину. Намагайся усвідомити своє дихання. Треба, щоби видих тривав утричі довше за вдих. Коли вдихаєш, то порахуй до трьох, а видихаючи, порахуй до дев'яти. І твори між закінченням вдиху і початком видиху Ісусову молитву.

— Простіть нерозумному, святий отче, а як саме усвідомити дихання?

— Спочатку уяви його, як повітря входить у тебе, як виходить. Уяви, що це не ти дихаєш, а дихає Усесвіт. Що в ту мить, коли ти вдихаєш, разом із тобою вдихають планети і нерухомі зірки на кришталевому склепінні останнього неба. Що кожна тварь Божа цієї миті вдихає, від упослідженої комахи до слонів, левіафанів і китів морських. І гори вдихають, і доли, озера і окіяни. А коли ти видихаєш, то разом із тобою усе суще звільняється від повітря й від того ефіру, котрим наповнено безмежжя. І стає легким і ненаповненим, яко у першу мить творіння.

— Складно таке уявити.

— Я ж казав тобі, що шлях до Божественного Мороку важкий і тернистий. Якби було легко, всі б топтали сію дорогу. А так лише малому обраному стаду Божому відкрита вона і через велії труди пізнається… Отже далі: коли вдихнув і видихнув через ліву ніздрину, закрий її пальцем і так само зроби дев'ять дихань через праву. І таких вправ кожного дня маєш виконувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять. І з кожним днем маєш тісніше й тісніше зливатися з Божим Усесвітом в усвідомленому диханні. Так аж до того часу, як відчуєш досконале злиття, коли ти є всім, а все є тобою і немає між тобою і всім жодної схизми-тріщини. Від тої миті вже зможеш йти шляхом заперечення, шляхом Діонісія і Палами, закреслюючи кожним довгим видихом частину світу. Зрозумів?

— Йтиму накресленим шляхом, святий отче, — запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.

— І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! — суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.



Озеро Несамовите та його околиці, серпень, наші дні


Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.

«Кончена пригода! — після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. — Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»

Вони бігли то пустельними місцями, то схилами, вкритими чи лісом, чи високими травами. Повний місяць щедро кидав на землю попелясто-срібне світло, від якого, здавалося, фосфорично мерехтіло повітря. Стежка губилася серед дерев і в різнотрав'ї. Якби не Ліля, Вигилярний нізащо не знайшов би шлях серед чебрецевих, мар'янників, ломикаменю і забудь-трави.

Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.

«Грьобані відьми! — подумки вилаявся він. — Ледь не проломили мені голови».

— Тут не можна зупинятися, — почув він голос Лілі.

— Не можу більше… Зараз впаду… — Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.

— Далі буде легше, — запевнила спортсменка. — Перейдемо через долину, — вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, — потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше — біда.

— Темні сили? — скривився Вигилярний.

— Тобі краще не знати.

— Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… — він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». — Ху-у-у! Наче відпустило.

Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.

Він пришвидшив свій біг, прислухаючись до пульсування крові. Серце продовжувало видавати бухи, але потиличний біль, на щастя, не повертався.

Вони вибігли з байраку на чергову верховину, зарослу жерепом, ялівцем і мохом. Звідси починалося високогір'я. Навколишній пейзаж відчутно змінювався. Місяць на небі налився зловісною червінню, а повітря стало прозорішим і холоднішим. Тиша набула дивних властивостей. Жодний цілісний звук не розривав її гнітючого масиву, але в повітрі немов носилися дрібні невловимі уривки звуків — напівввиття, чвертькрики, восьмі й шістнадцяті частинки звіриних ричань, — які людське вухо не вирізняло. Проте ці шматки й тіні звуків сприймалися на якомусь незнаному підсвідомому рівні, напружували Вигилярного і проростали в ньому невмотивованою тривогою.

Озеро він відчув раніше, ніж побачив. Попереду розверзлася якась кінцева безодня, межа світу. Відчуття було таке, що перед ним не край крихітного гірського озерця, а берег безмежного океану. З того берега в обличчя Вигилярному бив холодний вітер. Він міг би поклястися, що вітер має солонуватий і йодистий присмак моря.

«Що за маячня!» — здивувався тому присмакові Павло Петрович і побачив темну пляму озера, що лежало на дні майже правильного, немов марсіанський метеоритний кратер, гірського цирку. Над центром озера завис каплевидний згусток туману.

Ліля підбігла до самої води. Раптом поряд з нею виникла химерна фігура людини, одягненої в темну спадисту накидку, що повністю приховувала тіло. На голові людини було закріплено шаманську маску крука — пташину «голову» з блискучими круглими очима і величезним шаблевидним дзьобом. В руці людина-крук тримала довгий жезл з роздвоєною, наче рогатина, верхівкою.

Спочатку Вигилярний ніяк не міг згадати, де саме бачив такий шаманський прикидон, а потім згадав. Подібний до цього одяг в середньовіччі носили ті європейські ескулапи, що лікували чуму.

Ліля тим часом впала на коліна перед людиною-круком.

— Отче Вороне, закликаний подолав шлях.

— Ти вважаєш його готовим до випробування? — Вигилярний чув кожне слово людини-крука, хоча той не підвищував голосу, а відстань між ними була більшою за тридцять кроків. Цей ефект Павло Петрович відніс до тої дивної акустичної ситуації, яка панувала навколо Несамовитого.

— Сили тих місць, через які проходив наш шлях, не зупинили його. На Лисій горі він відчув доторк Жайви, але спромігся продовжити мандрівку. Нехай духи Несамовитого винесуть йому вирок і визначать йому долю.

— Нехай буде так! — Ворон підніс догори свій жезл і, ніби у відповідь, поверхнею озера пробігла вервечка хвиль. Хмарка туману зросла, накривши майже третину озера. — Закликаний, підійди до мене!

Вигилярному менш за все хотілося наближатися до шамана з рогатиною. Він озирнувся, шукаючи щось альтернативне приозерному дійству, і раптом відчув, що ноги самі несуть його до берега Несамовитого.

«От тобі і карпатська магія», — мовив він до себе й опинився просто перед пофарбованим на чорне дерев'яним дзьобом шаманської маски.

— Зайдеш по пояс у воду, — почув він голос з-під маски, — і скажеш: «Прийшов до вас взяти не силою, а за згодою». Більше нічого не кажи, стій до того часу, коли дозволено буде вертатись.

Вигилярного пересмикнуло від одної думки, що доведеться занурюватись у холодну воду. Те, що вода в озері крижана, він ані на мить не сумнівався. Але дивна примушувальна сила продовжувала діяти. М'яка й непряма, ця сила тепер не підштовхувала і не направляла. Вона лише робила бридкими і протиприродними усі можливості, крім однієї. Вигилярний не хотів наближатися до води, але від самої думки про те, що він не увійде в цю небезпечну тривожну воду, його пересмикувало і ковбасило. Докази розуму бралися до уваги, але їх блокувало щось поблажливе і водночас невблаганне. Якась хитра програма вищого за свідомість рівня. Тому Павло Петрович обережно, злегка підсміюючись над собою, підійшов до води й помацав її пальцями. Він не відчув холоду. Власне, він не відчув нічого, крім зміни середовища на щільніше. «Звичайна вода», — підказала вища програма. Вже сміливіше він зробив крок, другий, третій і раптом відчув, що під ногами вже немає дна, що під ним розверзається підводна прірва. Ноги ковзнули гладким камінням, Вигилярний безпорадно розкинув руки, сіпнувся і вода поглинула його. Вища програма залишила цю несподіванку без коментарію.

«От і все…» — промайнула думка. Але вона була не останньою. Він ще устиг подумати, що за жодних обставин не можна відкривати рота і випускати з легень повітря.

«Може, вдасться виплисти».



Скит на скелях в Опіллі у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, 12 листопада 1752 року


Жінка у золотому одязі і смарагдовій короні присіла біля сінника, на якому Григорій забувся коротким послушницьким сном. Коронована лагідно дивилася на нього, і в темних її очах плескалось невичерпне.

«Ти цариця?» — запитав послушник.

«Я — Біблія, сефер сефірот, книга книг і основа основ».

«Ти подібна до тої мучениці Софії, яку намалювали у Михайлівському соборі. Тільки на ній не було корони».

«Я також Софія Плерома, правічна мудрість світу. Я Софія Шехіна, яка супроводжувала пророків і суддів під час блукань пустелею. Я Софія Хогма, вершителька милосердя. Я скарб, якому не віддали належного. Я плоть і дух, буйство і мудрість. Я непрочитана хартія виповнення часів. Я море та гавань, потоп і ковчег. Я Алеф, який самочинні абетники поставили після Кофу. Я Золотий Лев у залізній клітці невігластва і фарисейства. Я новий світ і нове Боже людство, земля живих, країна і царство любові, високий Єрусалим. Я зібрання фігур небесних, земних і підземних тварин, щоби постали вони монументами, які ведуть думку нашу до розуміння вічної Природи. Через мене переступили, але в мене немає образи на неуважних. Ти повернешся під сінь невечірню моїх колон, коли втомишся йти не своїми дорогами».

«Хіба я йду не своєю дорогою?»

«Настане час, і ти позбираєш каміння для свого дому, і сикоморові дошки для даху його знайдеш, і змій тих потопчеш, які у пивниці дому того гніздо собі забезпечили», — запевнила коронована і розчинилася у білому сяйві.




Григорій прокинувся. Братію кликали до вранішньої молитви. Крізь злиплі, немов намащені клейстером, повіки він побачив темні спини послушників, які вже встали і рушили до виходу із задимленої землянки. За дверима ще панувала ніч. Сковорода присів на сіннику, закрив праву ніздрю, виконав першу частину дихальної вправи, помолився, закрив ліву і докінчив вправу, намагаючись усвідомити дихання і злитись зі всесвітом. Але смердюче сперте повітря не сприяло тому усвідомленню. Григорій зарікся, що востаннє робить вправу у землянці й тим профанує заповіді великих молільників. Він вибіг надвір наздоганяти братію, яка вже входила до храмини.

Вже котрого ранку він, немов вчаділий, лише тілесно був присутнім на братській молитві. Розум блукав десь далеко. Так само йому не випадало зосередити думку на благовісті Матвея і Марка, коли він читав Євангеліє при братній трапезі. Губи механічно виводили слова, але єство його не з'єднувалося з тими словами й не утворювало того благодатного бальзаму, що лікувально ллється на зранені душі.

І цього ранку молитва пройшла повз Григорія. Мружачись на вівтарні світла храмини, згадував він учорашню розмову про антихриста і кінець світу, що велася між послушниками. Один із них, Онисько, який примандрував до скиту з півдня, розповідав, що тамтешній прозорливий старець Іона Волох мав видіння, яке підтверджувало пророцтво святого Андрія Критського про народження супостата на Сході серед нащадків загубленого у віках ізраїльського коліна Данового. До пророцтв святих мужів Онисько від себе додавав страхітливих подробиць. Майже всі розуміли нарочитість його казкових гіпербол, але ніхто з них не сміявся. Всі докази близькості армагедону у кіновії сприймали із затаєною радістю. Послушники уявляли, як страждатимуть при виповненні часів нині щасливі і горді володарі та багатії, і потай тішилися своєю убогістю. Хоча навіть на сповіді жодний з них не відкрив би цих потайних заздрісних кишеньок душі, де сиділи гріхи теплі й рідні, наче домовички з батьківської хати.

«Народився антихрист під Чорною горою, що стоїть за стіною залізною в китайських землях, — гундосив Онисько і престрашно випучував водняві буркала. — Вийшов він із утроби косоокої чортородиці вже з обличчям старця, з рудою бородою до п'ят і волохатим тілом. І сморід чумний при народженні його рознісся по китайських землях так, що безліч невинних дітей від того повмирало. Ще не відрізали йому пуповинки, як той супостат отверз зубатого рота і тричі прокляв Христа трьома пекельними мовами».

«У Львові в латинських церквах чули голос, — підхопив тему золотушний Богданко, біглий з челядників князів Чарторийських, — що провіщав цієї зими кінець світу і навалу Магога з півночі. Кажуть, що Магог веде сюди орду мільйонну і московські влади вже збирають проти тої орди превелике військо. Женуть на війну і малого і старого. Але нічого в них з того не вийде, й за гріхи свої велії згорить Москва ще до різдва, і попел від неї розвіється лісами-долами. А за нею Магог спалить гордий Київ, зруйнує Софію, виріже серце в митрополита і віддасть чортородиці на поживу. А вої його палитимуть грубки іконами, сакосами і мощами печерськими».

«От-от, — вів свою арію Онисько. — Істинні, істинні ці знамення. Бачив яснобаченник Іона Волох, що Магог триклятий з'єднається з чортородицею та антихристом і підуть вони спільно на Рим вєтхий, і не лишиться в Римі вєтхому ані людини, ані худобини, ані малої тварі дихаючої. Всіх погублять вони, тільки Свята гора встоїть перед антихристом, відмолять її схимники. Як підійде до Афона антихрист, Богородиця накриє покровом своїм Святу гору і не побачать її антихристові генерали й архідемони».

Усі послушники після тих повідомлень погодилися, що за всіма ознаками прийшли останні часи. А Григорій і півслова не вставив до тої велемудрої бесіди, а лише затискав почергово праву і ліву ніздрі та шепотів щось, присутніми не розчуте. Але тепер, в час тривожних передсвітанкових енергій, усі настрашення ониськів і богданків повстали в його душі грізними привидами. Ніби бачив він заграву над банями київських храмів і волохату почвару зі смолоскипом у кігтястій лапі. Йому було шкода сього світу, такого прекрасного і гармонійного у природних його основах. Тому він тихо плакав, і сльози заважали йому злитися з братією у злютовану молитовну громаду.

Після молитви Авксентій підізвав Григорія до себе.

— Кажи мені без лукавства й недомовок, — звелів ієромонах, — що гнітить тебе, сину мій, що тривожить?

— Не виходить, не складається в мене, отче, накреслена вами молитовна вправа, не годен я знайти в собі моці подвижництва.

— І тільки це?

— Я не можу усвідомити дихання.

— Тому, сину мій, що ти й досі не здатний припинити зневолюючої роботи свого розуму. Коли розум не спить, лоза пізнаючої темряви ховається і не дає плодів.

— Не спить, не спить розум мій, отче… Як приспати розум? Як зупинити роботу його, роботу скорбну?

— Смиренням, сину мій. Тільки смиренням. Блаженні є вбогі духом.

— Я смиряюся, отче.

— Смиряєшся, сину мій, смиряєшся, але ж не тим смиренням, яке заповідали нам старці. Не тим… — в голосі ієромонаха з'явилася якась тріщина, суворість надламалась і виринула втома. — Твоє смирення має бути глибшим за знищення того всього, що складає сутність твоєї персони. Ти, сину мій, маєш змиритися у такий спосіб, щоби відчути себе за межею найпершої ускладненості, маєш ісполерувати[96 - Ісполерувати — відшліфувати, прояснити.] в собі первісну ясну простоту світу сього. Маєш бути простішим за хробака, меншим за порошинку. І в сій останній малості, знищивши самість свою і припинивши розум свій, маєш безупинно і щиро славити Творця.

На очі Григорія несподівано для нього самого навернулися сльози.

— Це не сльози смирення, це ти себе жалієш, себе вередиш, — зауважив ієромонах, втому в його голосі заступило роздратування. — Ти все ще дмешся бути царком свого внутрішнього світу. Немає ніякого твого світу, рабе Божий! То мара диявольська, мара, мара! Зруйнуй той свій фальшивий світ, розтопчи безжально ту облуду ногами, спали погорду свою полум'ям віри і розчинися в творінні Божому! Розчинись без залишку, без надії і сподівання на щось, окрім Господа!

— Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… — шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.



Озеро Несамовите, серпень, наш час


Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.

«Ти вже зрозумів?»

«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».

«Тобі дають право на твоє істинне призначення».

«Я вже маю призначення».

«Яке?»

«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».

«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»

«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»

«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».

«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»

«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».

«Прості люди про це не відають».

«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»

«…і дивитися на Сонце?»

«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».

«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»

«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».

«Яким це робом?»

«Відчуй, як вічність перемагає смерть».

«?..»

«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».

Альтанка зникла.

«Відкрий очі!» — наказав голос Маски.




Він неквапно, дуже неквапно — немов у фільмі з уповільненою зйомкою — падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.

«Не можу поворухнути ногами, — сказав він собі, ніби дивлячись зі сторони на своє тіло. — Не відчуваю ніг… Це судоми… Звіздець!»

«Кажи! — звеліла невидима Маска. — Кажи слова!»

«Які, до біса, слова!?» — не зрозумів він.

А потім згадав.

І подумки їх вимовив:




ПРИЙШОВ ДО ВАС ВЗЯТИ НЕ СИЛОЮ, А ЗА ЗГОДОЮ




Наче електричний струм пройшов його тілом. Струм виник у чреслах, двома блискавичними потоками струсонув йому ноги і ще одним — груди. Вигилярний знов відчув свої нижні кінцівки. Одночасно відновлені відчуття відрапортували Павлу Петровичу, що насправді він нікуди не падає, а стоїть навкарачки на слизькому камінні. Він звівся на ноги і голова його виринула з води. Глибина тут була зо три чверті від його зросту. Щоправда, рівновага зрадила йому і він знову послизнувся і впав. Проте це падіння, на відміну від першого, було контрольованим. Вигилярний швидко дав собі раду, випірнув і кількома ривками дістався берега.

Там нікого не було.

Гірський цирк оточив щільний туман. Озеро виглядало вже не краєм безмежжя, а невеликою водоймою, коротшою за сто метрів.

Вигилярний безпорадно озирнувся навколо. Його мокре тіло охопили дрижаки, зуби цокотіли. Та сила, яка вберігала його від холоду з часу намащування, зникла.

«Так і запалення легенів можна схопити», — подумав він і відразу відчув, що думає неправильно. Це відчуття було гострим і несподіваним. Вигилярний якусь мить перебував у цілковитому розгубленні, але довго це не тривало.

«Мені не зимно!» — сказав він собі і перестав відчувати холод. Натомість відчув підтвердження правильності проголошеної самонастанови. Ніби хтось незримий схвально поплескав його по плечу.

«Щось я таки взяв за згодою у тому озері», — вирішив він і зауважив жовте сяйво, що пробилося крізь туманні пасма. Десь у напрямі до Пожижевської[97 - Пожижевська — гора близ Говерли.] запалили ватру.

Вигилярний рушив на світло.




Біля ватри на нього чекали Ліда і Ліля. Спокусливі, зі спраглими тілами, звільненими, як і в нього, від масної ритуальної оболонки. На високому, складеному з диких каменів постаменті стояв знайомий ідол у гаптованій сорочці. В кожній його руці-чашці горіло по червоній свічці. Вигилярний відчув дивний гіркуватий запах.

«Напевно, дівки покидали до вогню якісь відьомські травки», — здогадався він.

— Де мій брат? — запитав він «сестер».

— Спить біля Відьминої скелі і бачить приємні сни, — запевнила Ліля.

— Йому з тобою сподобалося?

— Не знаю, — знизала плечима спортсменка. — Я не питала. Якщо тобі цікаво, мене він не вразив. Гонору на гривню, справи на копійку. Щиро співчуваю його жінці.

— Я також, — посміхнувся молодший Вигилярний, присідаючи біля вогнища, від якого йшов живильний жар. — Щось мені підказує, що я щойно отримав якусь посвяту?

— Цієї ночі ти вступив на шлях Хранителя, — підтвердила його здогадки Ліда. — Зустрівся зі смертю, дав їй запам'ятати себе і повернувся до життя. Нижнє твоє втопилося в озері, верхнє випірнуло. Ходи до нас, Павлику, тепер ми утрьох можемо втішити Богиню.

— Що це все означає? — він вмостився між жінками, вже здогадуючись, як ті збираються «тішити» божество. «Все ж таки, як парадоксально влаштовано цей світ, — подумав він. — Ще двадцять хвилин тому я тупо загинався у холодній воді, а за мить кохатимусь аж із двома гарними відьмочками».

— Брама служіння Силам землі прочиняється через містерії Богині, — медовим голосом пояснила Ліля, пригортаючись до нього всім тілом і цілуючи його шию. — Богиня радіє, коли ми єднаємося для вивільнення енергії нижньої чакри. Вона правдива споконвічна володарка кохання і родючості.

— Ти тепер охоронятимеш її скарб, їі магицю, — прошепотіла Ліда, погладжуючи йому низ живота. — А ми тобі в тому допомагатимемо. Тобі подобаються такі помічниці, правда ж?

— Правда, правда… А до чого тут Сковорода? І цей дядько у носатій масці? До речі, а куди він подівся? — Павло Петрович твердо вирішив вияснити певні питання, перш ніж Богиня почне радіти, а якась незрозуміла брама прочинятись.

— Невдовзі ти про все дізнаєшся, — запевнила Вигилярного Ліля і спритно застрибнула на нього. — Про все-все. Ти не пошкодуєш.



Поділля, 25 листопада 1752 року


Дорога без кінця. Він знову йде невідомо куди. Він прокинувся уночі і відчув силу дороги. Хтось кликав його, звав до відновлення мандрівного чину. То був не простий поклик, він був царем, імператором, папою покликів, і Григорій не зміг йому опиратися. В ніч першого снігу він тихо вислизнув з кіновії і рушив припорошеною дорогою на північ, туди, де, за його розрахунками, пролягав торований шлях. Це була жалюгідна втеча. Це було визнання поразки. Предивна наука афонських подвижників залишилася непроникною таємницею. Образливий для Григорія парадокс полягав у тому, що саме розум, наймогутніший з його інструментів осягнення Божого творіння, виявився нездоланною перешкодою на шляху до істинного, від'ємного богопізнання. Розум вперто не бажав засинати (а, насправді, вмирати!) і Григорій розумом розумів свій розум. Тепер він знав, що для того, аби заперечити позитивний світ, треба спочатку загасити у душі полум'я творення, зійти на рівень Ониська і Богданка, віддатися бісові меланхолії, впевнити себе в настанні скорого виповнення часів й тоді вже, перед обличчям вселенської загибелі, відчайдушно й безповоротно пірнути у Божественний Морок ісихастів.

«Це все ж таки не мій шлях», — вкотре мовив він до себе і відразу запитував:

«А де ж мій?»

І не мав на те відповіді.

Навіть натяку на неї.

Він йшов дорогою, сніг миттєво припорошував його сліди.

«Отак і пройду цим світом, не приєднаний до вчень і систем. І сліди мої назавтра після упокоєння… ні не упокоєння, а припинення, смерті засипле сніг забуття. Ані революціонера, ані святого не вийде з мене. Співатиму по церквах, вчитиму спудеїв. Може, у тих ненапнутих чинах знайду стежину до істинного смирення? Може, ще рано мені приступати до заперечувальних вправ афонських молільників. Дочекаюсь, коли волосся посивіє, а пристрасті стишаться. Тоді повернуся до Авксентія або до його достойних учнів. Вони люди святі, милосердні. Не погордують мною, приймуть».

Він пройшов село, на мить зупинився біля хати, де мешкала родина Нирка. Згадка про прикрого недоросля дала поштовх новим розпачливим думкам Григорія. Як, не полишаючи смиренної суті, знайти шлях до простих сердець, до вбогих духом і долею? І чи треба взагалі той шлях шукати?

Він рушив далі оточений розпачем, і світанок не приніс йому полегшення. Сірим і тьмяним був тогоденний схід сонця, важкі хмари зачіпали верхівки тополь, і сніг сипався з них, як лупа з борід немитих мнихів.

Він йшов, йшов, йшов і вперше за останні тижні не рахував дев'ятки і трійки при вдихах і видихах.

«Це ж мене Авксентій так випробовував, — міркував Григорій. — Заплутав числами й затиканнями ніздрів. У враках, яко у лушпинні, заховав зерно Істини. Посміявся з мене, явивши науку афонських отців у личині безглуздих вправ. Одригнув мене, яко зайвину і блювотину. Якби я відразу зрозумів, помітив цю пастку, то належно пройшов би випробування і сподобився б допущення до правдивих таємниць. А я, немов дурне хлопча, кинувся сопіти через ліву, через праву. Впав у дитяче мудрування. Осоромився. Втратив повагу. Навіть не втратив, бо ж не було у святого отця до мене й найменшої крихти поваги — я не здобув, не пройшов, не переступив і через найпершу сходинку на лествиці поваги… — він набрав повну жменю снігу і приклав мокру грудку до розпеченого злими думками чола. — Жалюгідний школяр, пиворіз, сектярський злидень, фігуральний невдаха, суха мотила — от мої істинні чини перед Сущим…»




Десь далеко-далеко позаду нього зацокали копита, загуркотіли залізні ободи колес. Накритий шкіряним дашком шпаркий брозок[98 - Брозок, брожич — візок.] наздоганяв Григорія. Він відійшов до узбіччя, там спіткнувся й ледь не впав у припорошену снігом яму.

Коли брозок порівнявся з ним, Григорій обтріпував з барваків снігове порошиння.

— Ehi, guagliol'o![99 - Гей, чоловіче! (італ.)] — почув він знайомий голос. — Куди веде ця бісова дорога?

— Дальферо, старий пес, невже ти й досі не второпав, що всі бісові дороги ведуть до пекла? — італійські слова самі вистрибнули з пам'яті Сковороди.

— Olla! Чорти б мене взяли! — закричав акробат, зістрибуючи з козлів. — Це ж наш Гріго! Лейло! Лідо! Це неймовірно! Ми таки знайшли його!

— Легше, Карло, легше… Ти ж зламаєш мені ребра, — Григорій вже зрозумів, що таких випадковостей не буває, що вищі сили послали до нього друзів як знак. Як ясний наказ відійти від берега відчаю.

— Але ж, чоловіче, в тебе жар, — Дальферо приклав долоню до Григорієвого чола. — Кепські справи… — він витягнув з-під волохатого овечого кожуха шкіряну флягу. — Пий!

— Що це? — скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.

— Лікувальна настоянка моєї бабусі, — пояснив акробат, озираючись на брозок. — Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?

— Хочемо, хочемо, — циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. — Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.

— Маєш тобі! Й це колишня селянка… — похитав головою старий вагант. — Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.

— До якого замку?

— Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.

— Чарторийському, — виправив Сковорода. — А навіщо нам той замок?

— Там на тебе чекає нова власниця «Олімпуса».

— Нова власниця? Пан Федеш продав цирк?

— Продав, — підтвердив Дальферо і широко посміхнувся. — А куди б він дівся. За такі гроші я б продав і три такі блядські вертепи, як наш.

— Й хто ж та нова щаслива власниця?

— Ти не здогадуєшся?

— Не мордуй хлопця на морозі! — крикнула Лейла. — Нехай лізе сюди!

— От стара курва! — сплюнув акробат. — Бач, не терпиться їй підсмажити твою ковбаску на циганській пательні… А нову власницю ти добре знаєш. Це Клементина д'Агло, сестра покійної Констанци.

«Покійної? Констанца загинула?» — в його голові вибухнула маленька дрезденська петарда.

Чи то від бабусиної настоянки, чи то від хорного жару, світ у голові Григорія зробив акробатичне сальто, на мить став неприродно яскравим і відразу нагло згас.

— Отакої… — промимрив Дальферо, тримаючи на руках непритомного Сковороду. — Хто б міг подумати, що він і досі кохає бідолашну Епоніну!



Руїни Чернелицького замку, серпень, наші дні


— Тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту, — сказала жриця на ім'я Ліда, сідаючи на край напіврозібраного замкового муру. — Так стверджує наше священне передання.

— Він перейшов у язичництво?

— Ні.

— Але ж…

— Тобі ще прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити. Земля не вимагає відречення від неба. Небо само по собі, а земля сама по собі. Вони самодостатні. Але між ними сидить Єхидна, яка намагається розсварити землю з небом. Вбий у собі Єхидну й прийми до серця рівночинно і образ землі, і образ неба.

— А вони там не сваритимуться?

— Де? — не зрозуміла жриця.

— В серці.

— Якщо воно рівно б'ється, то ні, — Ліда дивилася кудись далеко, за сільські будівлі, що оточували руїни, за підсвічений сонячними променями обрій. — Сковорода примирив два світи третім. Він знайшов усі відповіді у Біблії. В його світі Біблія зайняла те місце, яке в егоїстів займає Єхидна. Але Біблія не розсварювала, а єднала світи. Сковорода розумів Єхидну як Антибіблію. А Біблію, навпаки, як Антиєхидну. Як універсальний ключ всесвітньої гармонії. Він самостійно дійшов до такого самобутнього бачення джерела гармонії. Ти ж, напевне, читав трактат, схований у підсвічнику.

— Читав.

— А про три світи у філософії Сковороди взагалі усюди написано.

— Я в курсі.

— Є ще питання?

— Так, є. Нащо ви вбили професора?

— Скільки тобі казати: на це питання ти отримаєш відповідь пізніше.

— Коли?

— Прийде час.

— Він був моїм попередником? — Вигилярний спробував упіймати погляд Ліди, не впіймав і запитав: — Мені ви також колись кишки повипускаєте?

— Є таке правило: знання отримується поступово, крок за кроком, — Ліда підставила свої темні очі під його погляд і дивилася не змигуючи. — Наступний крок неможливий без попереднього. Кожний крок потребує часу. Іноді місяців і років. Дечого навіть я не знаю. Хоча пройшла шлях, набагато довший і складніший за твій. До речі, в часи Сковороди тут, серед Хранителів, також була дівчина на ім'я Ліда. Я восьма Ліда, якщо рахувати від неї.

— Вона твоя прапрапрапрабабка?

— Ні, — заперечила Ліда. — У посвячених рідко народжуються діти. Є, Павле, такий споконвічний закон: якщо ти залучений до магічних ритуалів, то маєш відмовитись від продовження роду.

— Чому ж так?

— Тому що в жрецьких сім'ях накопичується… скажімо так: накопичується вирощувальний потенціал. Колись, за давніх часів, жерці були переважно спадковими. Були могутні роди, столітні династії. Проте саме із цією обставиною пов'язано безліч кривавих історій про війни, вбивства і виродження. У спадкових жерців важка доля. Вони аж надто помітні, на них концентрується ненависть профанів. А ще спадкові жерці несуть особливу «печатку за все», печатку крові і тому вразливі для проявів хаосу. Якщо сучасні жрець або жриця вирішують продовжити свій рід, вони беруть на себе страшну відповідальність. Краще не брати. Або ж, на крайній випадок, встигнути народити дітей до посвяти.

— Якби оте ваше жрецьке служіння було доброю справою, то подібних обмежень не виникало б.

— Ти знову мислиш, як непосвячений. Як звичайнісінький профан з вулиці. Служіння не має ніякого стосунку до протиставлення «добро — зло». Метафізика не передбачає морального виміру. В метафізиці діють інші протиставлення: «порядок — хаос», «спрощення — ускладнення». Жрецьке служіння містить у собі, зокрема, звернення до сил хаосу, а за таке звернення, хочеш чи не хочеш, але треба розплачуватись. Якщо таке звернення обумовлене особистим свідомим вибором містика, тоді він сам несе за це відповідальність. Якщо жриця або жрець спадкові, тоді формула звернення до сил хаосу ніби з народження вмонтована в їхні ментальні вміння. Вмонтована без їхньої згоди. Хаос також має свою волю, він шукає плати за свою допомогу. Сили хаосу полюбляють, щоби з ними розплачувались новим життям. Посвячували їм новонароджених. Східні містики називають це «правилом первістка». Не дарма в казках, що прийшли до нас зі Сходу, чаклуни вимагають за свою допомогу першородного сина.

— Чому саме першородного?

— Такій як ти світській людині це важко пояснити. Нове життя, так би мовити, метафізично нерівноцінне. Один із надзвичайно рідкісних різновидів вітальної сили притаманний виключно первісткам.

— Не щастить мені. Сашко й тут мене випередив.

— Це зовсім не те, — заперечно похитала головою Ліда. — Ти не розумієш… В тому немає переваги. Ця специфічна вітальна сила цікавить лише володарів хаосу. Тільки їх і нікого більше. Вони її прагнуть. Для всіх інших істот вона не має жодного значення. Жоднісінького.

— Мені чомусь здається, — посміхнувся Вигилярний-молодший, — що, якби замість «володарі хаосу» ти казала «володарі пекла», різниця була б мінімальною. Або ж не було б ніякої різниці.

— Перестань фантазувати, — жриця вже ледь стримувала роздратування. — Яке ще пекло? Згадай ще про рогатих і сковорідки… Зрозуміло, що для носіїв зіпсутої карми існують жахливі спрощувальні виміри, але там нема ніяких спраглих володарів. Там навіть немає звичного для нас поділу на порядок і хаос.

— Менше з тим, — Павло Петрович вирішив не заглиблюватись у виміри і поділи. — Ти лише скажи: мені відтепер також не можна мати дітей?

— Ти не жрець, ти — наріжний Хранитель. Наріжних Хранителів ніколи не посвячують у жерці. Їх оберігають від небезпек темряви. Їхнє служіння полягає в розповсюдженні Світла. Вони ніби «цивільні» і звільнені від присяги. Нічні війни магів їх не стосуються.

— Проте у Григорія Савича, як відомо, дітей не було.

— Цей факт жодним чином не пов'язаний з його служінням.

— А з чим він пов'язаний?

— Ти історик, Павло, тобі й вияснювати. Наше передання про це мовчить, — Ліда підвелася, одягнула темні окуляри. — Їдемо.

— Куди?

— Є тут одне місце. Особливо цікаве для допитливих істориків.

— Якщо цікаве, то їдемо. Але ти не розповіла про Хранителів, з якими Сковорода зустрівся у цьому замку. Ти сказала, що одну зі жриць звали Лідою. Невже іншу звали Лілею?

— Лейлою. За переданням, вона була з ромів.

— Ліда… Ліля… Ці імена, наскільки я розумію, з тих часів стали серед вас традиційними?

— Повага до попередників прагне належних символів. Якщо таку повагу тобі зручно називати традицією… — Ліда знизала плечима. — Я не проти, нехай вона так називається.

— Хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся… Будемо вважати, що з Лідою і Лілею ми в цілому розібралися. Й кого ще зустрів філософ у цій глушині двісті шістдесят років тому?

— Згідно з переданням, серед Хранителів, яких зустрів Сковорода, була ще одна людина. Або ж не зовсім людина. Але вона є загадкою навіть для нас.

— Навіть для вас?! — роблено всміхнувся Вигилярний, який за останні дні вже стомився від невичерпного потоку загадок й недомовок. Вони якраз виходили з брами замку, на якій ще зберігся кам'яний герб князів Чарторийських. Ліда озирнулась до капітанового сина і мовила, мавпуючи його інтонацію:

— Навіть для нас, — і через павзу: — Там Сковорода зустрів Андрогіна.



Чернелицький замок, 2—4 грудня 1752 року


Григорій довго згадував, як опинився у розкішному ліжку під високою замковою стелею. Він пам'ятав свою втечу з монастиря, але всі подальші події накрив сивий туман. Єдине, що зберегла його пам'ять — звістку про смерть Констанци. Коли Лейла навідала Сковороду, він заповзявся розпитувати її про смерть масонки.

— Краще тобі запитати в Карла, — порадила циганка. — Він там був, коли все це сталося, а я чекала їх разом із синьйорою Клементиною. Карло приїхав, сказав, що синьйора Тома померла й це сталося через безглуздий випадок. Більше я нічого не знаю… Але Карла тепер немає у замку. Й це добре, — підсумувала вона. — Тобі не можна хвилюватися.

— Сили вертаються до мене, — запевнив Григорій.

— Ти мало не вмер, — озирнулася в дверях Лейла. — Ми всі думали, що тебе тримали у в'язниці, такий ти був худючий.

— Це називається аскезою.

— Я вперше чую цю назву, вона нагадує ім'я павука, — Лейла щезла за дверима, залишивши у кімнаті мускатний запах й відчутну збудливу енергію.

Наступною відвідувачкою хворого стала Клементина. Вона з'явилася біля ліжка Григорія у супроводі вродливих молодих служниць, що урочисто несли срібну супницю з пахучим бульйоном, рушники, черпачки і тарілки.

— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася красуня.

— Дякую, синьйоро, мені значно покращало, — Григорій хотів підвестися назустріч Клементині, але сил йому стало лише на те, щоби оперти голову на поставлену торчма подушку. Він щиро засоромився від цього прояву безсилля, за що отримав прихильні погляди аристократки і служниць. Клементина присіла на ліжко, захопивши значну його частину своїм рожевим атласним платтям.

— Відтепер тебе щоденно годуватимуть особливо міцним яловичим бульйоном, — повідомила Клементина. — Подібний бульйон застосовував доктор Брабзон, коли відновлював сили ув'язнених неаполітанських повстанців, котрих морили голодом за наказом Карла Іспанського. Коли їх звільнили, вони виглядали як живі скелети, обтягнуті шкірою. Але завдяки бульйону жодний з них не віддав Богові душу, а один з тих мучеників потім прославився серед італійського жіноцтва як небуденний коханець.

Під пильним наглядом аристократки Григорій змушений був ложку за ложкою ковтати брабзонівський бульйон. Служниці годували його так вправно, що жодної краплі не потрапило на розкішні вісонові напірники. Поки тривала лікувальна процедура, Клементина розповіла мандрівному спудеєві цікаві речі.

Виявилось, що вони з Лідою й цирком «Олімпусом» вирушили на схід серед іншого й заради того, щоби відшукати Григорія. Для чого саме їм це знадобилось, красуня д'Агло не прохопилась жодним словом, але натякнула, що без якихось загадкових вмінь Ліди і таротичної вправності Лейли годі було й сподіватись, що їм вдасться знайти «майстра Гріго» у цій страхітливій холодній пустелі, де населення злякане й непривітне, мости зруйновані, мапи безжально брешуть, а заїжджі двори нагадують розбійницькі притони. Аристократка за допомогою яскравих італійських і латинських слів живописала ту зволожену жіночими сльозами трагічну й урочисту мить, коли відданий Дальферо на руках вніс непритомного Сковороду до замкових покоїв. Розповіла, як майже тиждень Григорій марив й навіщось благав у гарячці закривати йому то праву, то ліву ніздрю, що виконувалось. А ще Клементина повідомила «майстрові Гріго», що саме він спричинився до її рішення придбати «Олімпус» зі всіма його вагантами.

— Пам'ятаєш, як ти розповів нам із Констанцею про циркових близнюків? Про Амалію та Амадео? — нагадала вона Григорію приснопам'ятний вечір у Трієсті. — Вони пречудові, вони перевершили всі мої сподівання! (Григорій аж похлинувся черговою порцією бульйону, уявивши, як саме юні жонглери перевершували сподівання Клементини). Ліда також в захопленні від них і посвятила близнюків у найсвятіші таїнства Венери. Тепер вони тілесно і духовно наблизилися до чину Андрогіна й саме через них загадка цієї алхімічної істоти от-от буде розгадана. Я тепер переписуюсь з відомим розенкрейцером Т. R. R., з кавалером Рамсеєм, есквайром Андерсеном та графом Сан-Меріано, які дуже зацікавлені (ці слова Клементина проказала значущим шепотом) у найскорішому розв'язанні формули Андрогіна. А знаєш, чому вони такі зацікавлені, майстре Гріго? — губи красуні вигнулись у загадковій напівпосмішці. — Тому що ця універсальна формула безпосередньо пов'язана з таємницею алхімічного золота. А для всесвітньої перемоги свободи нам потрібно багато золота. Цілі гори золота! Без алхімічного роблення ми його ніде не знайдемо. Тому тепер вся просвітлена Європа з надією дивиться на Амалію і Амадео. На цих дітей природи, які єднаються в Андрогіна невимушено й органічно. Я привезла їх сюди, у мисливський замок люб'язного князя Чарторийського. Він наш брат і також ненавидить тиранію. Ми з князем зібрали тут сойм видатних алхіміків на чолі з Абрамом Панакосасом, яких свого часу привіз до Станіславова коронний гетьман Потоцький і які тепер залишилися без протектора та благодійника. Саме звідси, майстере Гріго, з диких і засніжених берегів Дністра, почнеться звільнення Європи від тиранів, мракобісів та обскурантів.

Накресливши такі небуденні плани, Клементина випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону. На цьому перший притомний день перебування Григорія у Чернелицькому замку закінчився. Він згадав, що забув запитати в Клементини про її загиблу сестру, і заснув без сновидінь.

І сон той відновив його сили, відігнав скорботи від духу та зміцнив його плоть.




Наступного дня, окрім Лейли та замкового грубника, ніхто не заходив до його кімнати. Циганка взяла на свої рамена брабзонівську терапію й досягла успіхів. Чи то від її опікування, чи то від помічного бульйону, але до Григорія швидко повертались сили. По обіді він взявся читати Біблію, і Лейла бачила, як сльози течуть його зблідлими щоками. Ввечері, у супроводі циганки, він здійснив свою першу прогулянку замковими коридорами, роздивляючись темні масивні меблі, зроблені у смаках часів Яна Собеського[100 - Король Речі Посполитої Ян III Собеський займав трон з 1674 до 1696 р.], роги, списи, щити і шаблі, рясно порозвішувані стінами покоїв. На підлогу господарі замку кинули зо півсотні ведмежих шкур, і лише у Лицарській залі, де виструнчились набиті тирсою залізні обладунки, навощений до дзеркального блиску паркет укривав яскравий турецький килим. У Мисливській залі увагу Сковороди привернуло опудало вепра, впольованого фундатором замку Миколою Чарторийським.

Лейла розповіла йому, що саме із цим князем пов'язана похмура легенда Чернелицького замку. Тутешня численна челядь подейкувала, що князь Микола наказав вмурувати в замкову башту невірну дружину. Та, перед поверненням князя з походу, кинулася зі стіни, аби не відповідати за викриту зраду. Але Господь, який не схвалює самогубців, не попустив їй. Зрадлива княгиня лише переламала собі ноги. Так, скаліченою, її і замурували. З того часу, свідчили челядники, замком блукав білий привид нещасної княгині.

Після екскурсії Григорій повернувся до своєї кімнати. Лейла пішла спати до іншого покою, і сон вже підкрадався до мандрованого спудея, коли майже нечутно прочинилися високі двері і до кімнати зайшла процесія. Попереду, у довгій гаптованій сорочці із запаленим трисвічником, повільно крокувала Клементина. Побачивши її, Сковорода чомусь згадав білого привида замку. За нею йшли двоє у запахнутих мантіях. Григорій відразу впізнав близнюків.

— Андрогін прийшов привітати воскреслого з мертвих майстра Гріго! — з пафосним напруженням виголосила аристократка. Її вродливе обличчя зблідло, а очі палали передчуттям уранічої насолоди, межової для дітей Єви.

Амадео і Амалія синхронно звільнились від мантій. Вони театрально обійнялися, не відриваючи поглядів від Сковороди. Григорія здивувала їхня зросла схожість. Однакові зачіски й щедро накладена косметика перетворила їх на дзеркальні подоби, а відмінності у будові статевих органів лише підкреслювала разючу тотожність всього іншого. Відчувалося, що сестра Констанци не втрачала часу надарма.

— Ти ще надто слабкий, майстре, щоби прийняти участь у вшануванні Венери, в якому Андрогін досяг досконалості, — вела далі Клементина. — Але ми можемо вершити містерію у твоїй присутності, відновлюючи природні енергії твоєї плоті. Цієї ночі Андрогін віддасть ослабленій матерії твого тіла свою передвічну й невичерпну силу. Вона знадобиться тобі у майбутньому, тому що вирішено передати тобі на зберігання давню святиню земель гіперборейських. Цієї ночі я буду третьою стороною Трикутника. Проте, сподіваюсь, невдовзі ти займеш належне тобі місце. ВСІ КУТИ ТРИКУТНИКА МАЮТЬ БУТИ ОДНАКОВИМИ. Ці прекрасні й пристрасні діти мріють ускладнити Андрогіна тими телуричними[101 - Телуричний — земний.] силами, котрі проходять крізь скіфську плоть.

Сестра покійної Констанци поставила трисвічник на комод і відточеним рухом розслабила бретельки своєї сорочки. Та впала, відкриваючи всі ті вівтарі Венери, якими природа спорядила тіло Клементини. Близнюки наблизились до неї і з полум'яного єднання їхніх тіл постав Андрогін. Григорій побачив його, сяючого і досконалого, складеного з кількох і єдиного у плоті своїй.

І видовище це було обтяжливим для очей смертної істоти.

«Ось він, той теплий і хиткий світ, до якого ти повернувся, раб Божий Сковорода, залишивши неприступний поріг мороку і німотності, — заплющивши очі, посміхнувся до себе Григорій. — Сприймай його таким, яким він є, бо насправді він є і комедією, і трагедією водночас. Так сприймав його премудрий і предосвідчений Марк Аврелій. Так сприймала його прекрасна Констанца. Воістину, не засуджуй, подібно мракобісам, не смійся й не входи в обридження. Лише тоді світ не зможе тебе впіймати. Всі шляхи суттєві за досвідом, спробуй знайти в них зерна істини і відсіяти полову».

Розплющивши очі, він додав:

«Прости мені, Господи!»

До тілесної смерті йому залишилося сорок два роки.



Опілля, церква Святого Миколая (Вознесіння) у селі Чесники Рогатинського району, серпень, наші дні


Невелика приземкувата храмина, побудована за тої темної доби, що настала на землях України після Батиєвого нашестя, підносилась над циліндричним майданчиком. У його кам'яних берегах вгадувались залишки масивного оборонного муру. Вечірня заграва згасала за химерно переплетеними гілками дерев. Навколо древнього храму зібралися тіні і бганки лілового присмерку, лише старовинні кам'яні хрести біля храмини зберегли свою сіру суворість. Попри мілітарне минуле, настрій у цього місця був благим і мирним.

— Тут також бував Сковорода? — поцікавився Вигилярний-молодший, мружачись на помаранчевий диск згасаючого світила.

— Мені про це невідомо, — сказала Ліда.

— А я думав, що в нас екскурсія пам'ятними місцями діяльності попередників.

— Щось на штиб того. Ми часто приходимо сюди.

— Пам'ятне місце?

— Місце Сили.

— Але ж це християнська церква.

— Вона стоїть на прадавньому Хорсовому вівтарі. Бачиш цю круглу платформу? Предки молилися звідси Хорсу-Сонцю й спорідненим з ними силам землі. Приносили жертви безкровні і крайні. А в наші часи моляться тут Трійці, Богородиці і святим заступникам. В цьому немає протиставлення. Кожний обирає собі образ Сили згідно зі своїми уявленнями і вміннями. Давай помолимось.

— Котрому із богів?

— Єдиному. Тому, який безіменно Сущий під всіма іменами.

— Молитися обов'язково?

— Зараз ти перебуваєш у сумнівах. З одного боку, ти вже пройшов посвячення й на собі відчув справжність та силу древньої містики. З другого боку, твій багаторічний життєвий — а я б ще додала: профанний — досвід змушує тебе до скептичного та іронічного сприйняття нових знань. Ти ніби на мості між своїм колишнім життям, побудованим на критичному імперативі Канта, та життям майбутнім, у якому наукові критерії нічого не варті. Міст хиткий, твої старі знання відчайдушно опираються знанням новим. У цій ситуації мудрі люди радять молитися якнайчастіше.

— Ну, нехай… — Павло Петрович раптом злапав себе на тому, що не вміє молитися. Родина капітана далекого плавання Петра Вигилярного була невіруючою. Спочатку він намагався згадати «Отче наш», але заплутався у всіх тих церковнослов'янських «іжє єсі на нєбєсі». Тому вирішив, що той Єдиний, про якого мовила Ліда, прийме й саморобну молитву.

«Головне, аби від щирого серця», — примирився він зі своїм молитовним невіглаством і попросив Сущого:

«Нехай буде так, Господи, щоби не всі брами на шляхах наших були зачиненими й не всі сили зла були несплячими. Щоби був нам вихід і вхід, якщо ми дуже-дуже цього запрагнемо…».

Зайнятий придумуванням слів молитви, він не відразу зауважив старого, одягненого у щось на штиб ряси, який вийшов з храмини й рушив повз нього і Ліду. Син капітана прийняв його за священика. Старий вже минав огорожу, коли зупинився і озирнувся на Вигилярного. Той сторопів.

— Лідо, це ж Гречик!

— Не заважай, — відмахнулась від нього жриця, котра застигла у медитативній позі.

Павло Петрович кинувся за старим, але біля огорожі вже нікого не було. Він спустився до рівчака, який за давніх часів слугував оборонним ровом, добіг ним до господарської споруди, складеної з нерівного пористого каміння, заглянув за неї. Нікого. Людина у рясі ніби розчинилася у медово-лілово-синіх серпневих сутінках. Вигилярний раптом зрозумів, що його біготлива марнотність ображає мирний спокій цього святого місця. Він тихими кроками повернувся до храмини й чемно дочекався того часу, коли жриця вийшла з молитовного трансу.

— Ви мене надурили, — сказав він Ліді. — Професор живий.

— Ніхто нікого не дурив. Люди самі себе дурять.

— Я ідіот, так?

— Якби ти був ідіотом, то лежав би тепер на дні Несамовитого. Я ж казала тобі, що не можна отримати всі знання одночасно. Потрібно зростати, наріжний Хранитель. Ускладнюватись. Крок за кроком. Стадія за стадією.




Частина IV. За межами стадій


Поштова станція в землях Чернігівського намісництва, 12 листопада 1794 року


Достойний майстер .:Т чекав на брата-масона під тополями, насадженими навколо станції. Ніч видалась вітряною й непроглядно темною, немов сама природа вирішила повправлятись у вільномулярській конспірації. Нарешті почулися кроки. Кремезний, одягнутий у темне цивільне плаття брат без видимого напруження ніс оббиту залізними смугами скриню. Побачивши .:Т, кремезний брат попрямував до нього. Обличчя його, наче вирізане з твердої деревини, здавалося зосередженим на високій і скорботній думці. Підійшовши до .:Т, він поставив скриню на землю.

— Значить, це правда. Григорій Савич помер, — констатував .:Т, отримавши від брата належний потиск.

— Так, Magister Venerable[102 - Достойний Майстер (лат.).], — підтвердив прибулець французькою. — Три дні тому відійшов до Вічного Сходу. Брат Мішель, який за обставинами взяв на себе обов'язок розпорядника тестаменту, доручив мені доправити цю скриню вам. Він сказав, що такою була воля метра Григорія.

— Що в ній? — також перейшов на французьку .:Т.

— Вміст цього ковчега призначено на ваш розсуд. Відповідно, це ви повинні знати, що саме в ньому знаходиться. Я лише посередник. Ось ключ, — кремезний брат поклав на вічко скрині химерно вигнутий металевий стрижень.

— Я зрозумів. Розберемося. Але, правду кажучи, я чекав не на вас. З якої ви ложі? Ви офіцер? З якого полку?

— Яке це має значення, Magister Venerable? — примружив очі кремезний брат. — Так само, як і ви, я людина вільна і доброї слави. Сподіваюсь, що цього достатньо. Маю честь відкланятись, — сказав він і наче розчинився у тій темряві, з котрої виник кілька хвилин тому.

.:Т на хвилину замислився, потім перевірив пістолети і рушив туди, куди зник таємничий посередник. Він проминув розлінований крейдою і вкритий дрібними калюжами ротний плац і вийшов на майдан перед станцією. Там панувало безлюддя. Лише критий скрипливий віз, проминувши шлагбаум, виїжджав з майдану на Лохвицький шлях. .:Т підійшов до смугастої караульної буди.

— Спіш, тєтєря?

— Нікак нєт, ваше благародіє! — перетягнутий стрічками солдат вистрибнув з буди і виструнчився во фрунт перед ротним офіцером.

— Что ета там за тєлєга? — .:Т показав на віз.

— Вєртєп, ваше благародіє!

— Какой єщьо вєртєп?

— Рєкомий «Алімбус», ваше благародіє! Странствующіє камєдіанти. С ярмаркі єдут.

— С какой ярмаркі?

— Нє магу знать!

— Дурак.

— Так точна, ваше благародіє! Дурак!




.:Т дивився услід возу, аж поки скрипіння

його коліс стишилось

і назавжди зникло

у непроглядній

перспективі.




Івано-Франківськ, 2010–2011 pp.




Перше прочитання. Гра з історією (Післямова)


Таємниця людських табу і ритуалів, походження і призначення містичних вірувань, технік і міфів, соціально-психологічні механізми, які формують їх тривання та переродження, — кому з незчисленної кількості дослідників вона насправді відкрилася? І які сили створили сценарій великої людської драми? — запитували себе Платон і Екгардт, Гессе і Гете, Адлер і Юнг, Шпенглер і Бубер, Генон й Еліаде, Малевич і Магрітт, Борхес і не тільки вони.

Існує чи не єдина територія для проговорювання найсокровенніших думок щодо цієї загалом найпроблематичнішої тематики — художня література з усім її арсеналом мистецьких містифікацій і провокацій. Як стверджував Курт Воннегут, письменники — це особливі клітини суспільного організму, еволюційні рецептори. Бо люди насправді завжди прагнуть вийти за рамки гетто, яке собі створюють не без допомоги впливових суспільних інституцій (церква, університети), навіть не усвідомлюючи мотивів своїх пошуків і координат, в яких їх здійснюють.

Експерименти з новими ідеями — прерогатива письменників, які ці ідеї артикулюють, репрезентують суспільству, а заодно й засоби реагування на життя через символи. «Не думаю, що наші дії контролюються зверху», — багатозначно підсумував своє бачення ролі письменника К. Воннегут (текст інтерв'ю з ним був опублікований понад 40 років тому). Чи був в українській літературі автор, тексти і життя якого перевернули свідомість читача, не лише українського, і сміливо увійшли до «королівської бібліотеки» європейської літератури, як свого часу «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса, «Лоліта» Набокова, художня правда яких не обмежується перверзіями, а визнання — скандалом? В українській історії і в її літературі був такий автор, творчість і життя якого оповиті містичним ореолом — людини не від світу сього, стоїка, філософа, поета, або просто мудреця, який народжується раз на тисячоліття.

«Григорій Сковорода був дивним чоловіком… маючи за плечима десь близько тридцяти шести років, Сковорода починає вести життя „інока в миру“, — зауважує у своєму дослідженні «Від бароко до постмодерну: есеї» Леонід Ушкалов. — Він одягається зі смаком, але дуже просто, їсть тільки плоди і молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спить не більше чотирьох годин на добу, уникає жіночого товариства». Образ Григорія Сковороди у шкільних підручниках з літератури радше нагадує «іконний глянець», аніж «живого чоловіка», який прагнув не бути полоненим епохою, впійманим світом, а свою смерть зустрів без зайвих коментарів і пояснень: самотужки викопав «останню могилу» й у ній попросив поховати себе. Сам склав і знамениту епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». Глибоко символічно світ усе-таки Сковороду «впіймав» — посмертно: Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень із його зображенням на аверсі.

Сковорода став легендою ще за життя, про яке широкій громадськості насправді мало відомо, попри те що визнані науковці (Д. Чижевський, О. Пахльовська та ін.) вже демонтували «народницький міф» про нього — простака з флейтою, акцентували європейськість його мислення. На думку Чижевського, саме зі Г. Сковороди розпочинається історія української філософії: «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей не помічаємо аж до Сковороди. Уся попередня українська мисленнєва традиція є більше історією навчання філософії, ніж історією філософії». Однак для всіх суспільних міфів настає час руйнації чи переродження. В Україні їх реконструкторами частіше є не науковці, а митці. У такій ролі постає і роман-апокриф Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника» — смілива спроба «вловити» те, що дозволено художній літературі.

Під ретроскопом Єшкілєва вимальовується живий і неоднозначний Сковорода, з людськими страхами й грішними думками, самодостатній і самотній персонаж, котрий проживає як гру «життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога». Та він «не є українським Сократом, — що переконливо аргументував Чижевський, — бо для Сократа характеристична — поруч з етичним патосом — якраз висока оцінка раціональної форми. Сковороду можемо скоріш назвати українським досократиком». А це означає, що до складного філософського інструментарію він ставиться по-своєму — «як дитина грається з ним й будує не раціональні конструкції, а фантастичні символічні будови, які, щоправда, не є ані беззмістовні, ані безвартісні». Сковорода по життю шукав цілісності (у Юнга ця цілісність «психічна»), притаманної вищій реальності, на противагу «профанному світові», якому чужа священна єдність протилежностей — coincidentia oppositorum (визначення Бога в філософії М. Кузанського). Бог Сковороди — той, який не має імені, недосяжний і невимовний: «Бог ловить вірою, ловить таємно й суєвірством…».

Існує версія, що карколомний світоглядний прорив у мисленні Григорія Сковороди стався в період європейських подорожей 1750—1753 років — безумовної «білої плями» в його біографії. За версією Єшкілєва, молодий Сковорода потрапив до середовища містиків-революціонерів, серед яких провідну роль тоді грали «вільні муляри», які належали до різних напрямів та юрисдикцій європейської масонерії. Ще одна загадка біографії — як спромігся Сковорода мандрувати Європою? Адже історикам відомо, що з Токаю, де мала постійну резиденцію експедиція генерала Г. Вишневського, вийти «в світ» можна було лише маючи надійні подорожні документи. Столиця угорського виноробства тоді перебувала під Австрійською імперією, на землях якої ще з кінця XVII століття було встановлено суворий поліцейський режим. Спорядити свого підлеглого таким паспортом, який би забезпечив йому безперешкодні подорожі австрійськими дорогами, самому Вишневському навряд чи було до снаги. Та й мотивації такого вчинку, якби він і стався насправді, не зовсім зрозумілі. Тому Єшкілєв «призначає» Сковороду шпигуном. Цей сюжетний прийом одночасно вирішує всі питання про документи, фінансові ресурси та про безперешкодне повернення Григорія в Російську імперію. Можна було піти іншим шляхом і визнати, що сковородинські мандри європейськими столицями — лише легенда, але тоді на сторінках роману майбутній філософ не зрозумів би таємничої сутності Андрогіна, не зустрів би масонку Констанцу, красуню-інтелектуалку, фатальну жінку, яка розтривожила не тільки його розум.

Володимир Єшкілєв безкомпромісно ділить людей теперішнього світу, як і сучасників Сковороди, на втаємничених, причетних до гностичних секретів минувшини, та незрячих профанів. Персонаж роману Павло Вигилярний, який не з власної волі стає «спадкоємцем» Сковороди, проходить — знову-таки не самовільно — шлях від профана до повноважного містика. Цією пригодою автор прозоро натякає на те, що непосвяченим не зрозуміти «справжнього Сковороду» — посвяченого гностика, тільки з іншої епохи.

Упродовж багатьох років В. Єшкілєв пише щось на кшталт «метароману» — пов'язаного певною ідеєю «ланцюга текстів» (есеїв, оповідань, романів, статей), де намагається вибудувати не лише альтернативне бачення окремих постатей української історії, а напевне щось більше: альтернативне бачення історії України — від найдавніших часів аж до наших днів. Ця альтернативна історія обумовлена, серед іншого, модною у всі часи конспірологією. Вона спирається на переконаність автора роману у тому, що видиму історію України безупинно рухають невидимі сили, яким завжди вдається залишатись за межами підручників з історії. Ці невидимі сили, що виразно прочитується в текстах Єшкілєва, кожної епохи виступають під інакшими іменами, проте сутність у них завжди одна: вони прагнуть контролю над течіями історії, всезнання і всевладдя. Ключові постаті українського минулого (ймовірно, й сьогодення) в інтерпретації автора «Усіх кутів Трикутника» якось стикалися з цими невидимими силами та займали певні позиції на «шаховій дошці», де століттями не припиняється конспірологічна гра.




Інна Корнелюк




Примітки (до електронної версії)


Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 21: Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався (одим =>) одним з найчистіших і найдорожчих.

Стор. 37: Дешеве сукно, знане у східних краях як «тузинка», легко розійшлось по (ниткам =>) нитках.

Стор. 37: А щодо ваших справ, то не відаю, добрий пане, чи по (силам =>) силах мені…

Стор. 42: Він присів на краєчок смугастого барочного диванчика, але не наважився покласти руку на сяючий золочений (підлікотник =>) підлокітник. 

Стор. 44: Так само, як (і =>) із цим вином.

Стор. 44: Йому здалось, що він прокинувся від (запамарочення =>) запаморочення — світ почав крутитись ще уві сні, а після пробудження безжальна карусель набрала обертів.

Стор. 44: (Звідкісь =>) Звідкись згори до нього долинули звуки. 

Стор. 44: (Йог =>) Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Стор. 57: Підведені догори почорнілі руки ідола замість (долоней =>) долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок.

Стор. 68: Амалія відчула увагу, почала посміхатися шандарові й (розчепила=>) розщепила два верхні ґудзики на сукманці.

Стор. 71: — Чекай, чоловіче, — акробат вибив (попел =>) попіл зі згаслої люльки.

Стор. 76: — Я довго (придивляляся =>) придивлялася до тебе, Гріго, а потім побачила, як ти під час грози ховаєшся під возами.

Стор. 81:— Що ти таке верзеш, братело? — старший раптом зачервонівся, (розчепнув =>) розщепив верхній ґудзик на сорочці.

Стор. 81: Багато хто, від (нічніх =>) нічних гультяїв до найманих вбивць і таємних агентів поліції, використовував їх після заходу сонця.

Стор. 116: А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у (фундамет =>) фундамент придуманого нею «випробування».

Стор. 118: Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін (арендованої =>) орендованої кімнати зображення сонця і місяця.

Стор. 118: Її не можна було сполучати з (дирявими =>) дірявими речами (дирявого =>) дірявого сущого.

Стор. 130: За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання (повині =>) повинні були перебувати в повній німоті.

Стор. 130: Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через (осяяня =>) осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.

Стор. 133: «Це ж так виганяв мене зі (Львову =>) Львова демон, що сидів у тілі юнака!» — згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький (поклон =>) поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

Стор. 138: В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських (паролей =>) паролів.

Стор. 148: Йому (привидилось =>) привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. 

Стор. 148: А за вигнутою спиною чорного коня ((польского =>) польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

Стор. 150: А змішана з її потом кров молодої вовчиці (зтікає =>) стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

Стор. 151: Олександр Петрович примружився, (оглядаючі =>) оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори.

Стор. 151: (Скоштуй =>) Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс…

Стор. 157: Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з (тюрьмою =>) тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

Стор. 162: Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам (даси =>) дасть.

Стор. 163: Не сумуй, (Грице =>) Грицю, не сумуй. 

Стор. 170: Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської (віли =>) вілли, розташованої на Фельтринській дорозі.

Стор. 170: До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами (віли =>) вілли, серед виноградників, у непримітному гроті.

Стор. 171: Потім засунув на місце шафу і перевірив, чи не підслуховує хтось із боку внутрішніх приміщень (віли =>) вілли.

Стор. 178: Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки (напомажених =>) гвардійських вусів.

Стор. 183: Та відповіла йому довгим (пристрастним =>) пристрасний поцілунком.

Стор. 186: Усі (сбірі =>) сбіри і поліційні агенти підкуплені.

Стор. 191: Якщо будеш верещати, (заклеємо =>) заклеїмо тобі рота.

Стор. 192: Ми коритимемось її волі, як корились би волі (Той =>) Тої, на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті.

Стор. 204: Тепер сину капітана здалось, що він лине (звідкісь =>) звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

Стор. 227: Тобі ще (придеться =>) прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити.

Стор. 233: Накресливши такі небуденні плани, Клементина (випорхнула =>) випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону.

Стор. 235: Її вродливе (обличя =>) обличчя зблідло, а очі палали передчуттям уранічої насолоди, межової для дітей Єви. 


notes



Примечания





1


Наприкінці вересня 1780 року в Харкові помпезно святкували заснування намісництва.




2


Один із найпоширеніших стилів сучасного спрей-арту.




3


«Ризома», «гіпертекстуальність» — наріжні поняття теорії постмодернізму.




4


Ніч порадить! (лат.)




5


Глейт — перепустка, подорожня грамота.




6


Пресбург — Братислава.




7


Згадка про цю подію та участь у ній мальтійського кавалера Загромози місіться у матеріалах до біографії М. В. Ломоносова, зібраних П. C. Білярським.




8


Колькотар — триокис заліза, що слугував напівфабрикатом для виробництва алхімічного золота.




9


Барваки — штани.




10


Паракліт — утішитель (грец.).




11


Суккурс — допомога.




12


Цорки — дівчата.




13


Нужник — жебрак.




14


Пиворізи — мандрівні дяки.




15


У католицькому і греко-католицькому (після Замойського Синоду 1720 р.) Символі Віри, на відміну від православного, затверджено, що Дух Святий сходить як від Бога Отця, так і від Сина (лат. «філіокве»).




16


Пролонгація — продовження терміну дії глейту або іншого дозвільного документа.




17


Заняття відображаються у вдачі (лат.).




18


Шандари — жандарми (утор.).




19


Великий коронний гетьман — магнат Йозеф Потоцький, титулярний воєвода київський; лідер профранцузької шляхетської партії в Речі Посполитій. Помер після тривалої хвороби у травні 1751 року.




20


Григорій Орлик (1702—1759) — син гетьмана Пилипа Орлика, хрещеник І. Мазепи, граф де Лазіскі Дентвіль, генерал-поручик французької армії (1759), регулярний і чільний масон.




21


М. І. Леонтьєв — київський військовий генерал-губернатор (1743—1752).




22


Полковник Г. Ф. Вишневський — начальник Токайської експедиції (1750), у складі якої Сковорода виїхав до Європи.




23


Афіляція — символічне «усиновлення», тобто законне прийняття у належному градусі до масонської ложі.




24


Регули — правила.




25


Шелюг — дрібна монета. Покарм — щоденна їжа.




26


Пирг — вежа.




27


Регулярність (орденська легітимність) масонських лож визначається відповідністю їхніх Статутів загальномасонській Конституції Андерсена та Ландмаркам. Достойна ложа «Марк Аврелій», яка недовго працювала у Трієсті у середині XVIII століття, була змішаною (допускала до ритуалів жінок), що суперечило Ландмаркам Ордену Вільних Мулярів.




28


У масонських ложах учні сидять на північному боці, біля колони «В».




29


Засліплювальна краса, краса в стилі художника часів Відродження Гвідо Рено (італ.).




30


Шенбрун — заміський палац біля Відня, улюблена резиденція імператриці Марії Терезії.




31


Кауніц Венцель-Антон, граф Ритберг (1711—1794) — державний конференц-міністр Автрійської імперії, видатний дипломат і адміністратор. У 1751 р. був послом при дворі Людовика XV.




32


Смиренний чолов'яга (півд. італ.).




33


Коміки (італ.).




34


Аманта — коханка.




35


Це ж справжній лев! (італ.)




36


Маю честь відкланятися (італ.).




37


Найсвятіших аудиторів (лат.).




38


Велика біда (італ.).




39


«Вежа» — 16-та карта Великого Аркано Таро.




40


Бельетаж — другий надцокольний поверх (франц.).




41


Мир із вами (лат.).




42


Благодать і мир вам! (лат.)




43


На благо! (лат.)




44


3 Богом! (лат.)




45


Також (лат.).




46


Вітчизна (лат.).




47


Я прибув з Космополіса (італ.).




48


Констанца мала на увазі, що Трієст тоді знаходився недалеко від володінь Османської Порти.




49


Головоріз (італ.).




50


Карл Бурбон (1716—1788) — видатний полководець, король Неаполітанський. Майбутній король Іспанії Карл III.




51


Свято різанини (італ.).




52


Граф мав на увазі монаха Джироламо Савонаролу (1452—1498), який завдяки проповідництву та закликам до аскетичного життя став народним вождем і диктатором Флоренції (1494).




53


Персонаж італійської комедії ателани.




54


Священна Ісихія — згідно з уявленнями східних християнських містиків-ісихастів, надчуттєвий стан миру і внутрішньої рівноваги, глибокого мовчазного спокою, у якому людина здатна цілісно пізнавати Творця і сотворене ним суще.




55


Вітаю! Тобі і вогню! (лат.) — звична для масонських листів XVIII ст. рекомендація адресатові спалити лист після прочитання або і до того, якщо таємниці загрожує небезпека.




56


Подвійна річ (лат.).




57


До (вашого) відома (лат.).




58


Мовчазніші за піфагорейців (лат.).




59


Канал, що відділяє центральний острів Венеції від острова Ла Джудекка.




60


H. Ю. Трубецькой — генерал-прокурор, керівник Таємної розшукових справ канцелярії.




61


На відміну від інквізиції Республіки, яку називали «червоною» за кольором мантій державних обвинувачів.




62


Сину мій! (лат.)




63


Флавій Веспасіан — римський імператор у 69—79 pp.




64


Конвент (або Асамблея) — у XVIII ст. так називалося щорічне зібрання вільномулярських лож певної провінції.




65


Це сталося у 1739 р.




66


Дезальєр — резидент Франції при дворі турецького султана.




67


Мсьє — напівофіційна форма звернення до особи французького короля.




68


«Королівський секрет» — таємна служба Французького королівства, до якої входили найдовіреніші люди Людовіка XV, серед них був Григорій Орлик




69


Капер — легкий піратський корабель, рангоут — оснащення надпалубної частини судна, форштевень — міцний брус на носових контурах загострень суден, на якому замикається зовнішня обшивка. Бугшприт — горизонтальний або похилий брус, що виступає перед форштевнем. Бермудський тип рангоуту — однощогловий із косими вітрилами, староіспанський — багатощогловий із прямими і косими вітрилами.




70


Рака — ковчег із мощами святих у вигляді труни.




71


Пітер Ульріх — майбутній імператор Петро III, Софія-Августа — майбутня імператриця Катерина II.




72


Бірон — відправлений Єлизаветою на заслання фаворит імператриці Анни і фактичний правитель Росії у 1730—1741 pp.




73


Блейвас — білило.




74


Тут — дурниці.




75


Шпуваний — завзятий.




76


Профос — згідно з російським Морським статутом 1720 р. — корабельний наглядач і кат.




77


Алемани — мешканці Німеччини.




78


Боччі — азартна гра, популярна у XVII ст.




79


День св. Марка (державне свято у Венеційській Республіці) — 25 квітня.




80


Де знаходяться Учениці? — На Півночі, тому що вони можуть винести лише слабке світло (франц.).




81


Печера роздумів (франц.).




82


Якби ви опинилися на порозі смерті, що би ви написали у своєму заповіті? (франц.).




83


Сучасна Одеса.




84


Івана Мазепу у Російській імперії вважали порушником церковної присяги імператорові і, відповідно, офіційно іменували «Іудою».




85


Понад міру (лат.).




86


Острів Мурано прикриває вхід до лагуни, в якій розташована Венеція. З часів середньовіччя мешканці Мурано виробляли дзеркала найвищої якості, відомі як «венеційські».




87


Близ села Манява у середині XVIII ст. знаходився Великоскитський Манявський грот — провідний православний монастир Карпатського краю.




88


Кіновія — спільне мешкання ченців, монашеська громада (грец.).




89


Стефан Яворський — митрополит, місцеблюститель московського Патріаршого престолу (1700—1721).




90


У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке: «(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: «Облиш сумніви, Герме!». Почав я думати і говорити собі: «Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом і бачив предивні Його виконання?». Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: «Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?». Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив велетенського звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний, або кривавий, золотавий та білий».




91


Святий Максим (580—662) не підтримав указу (типосу) імператора Константа II (правив у 643—668 роках), у якому той заборонив підданим Візантійської імперії сперечатися з приводу наявності в особі Христа одної (монофелітство) або двох воль — божественної і людської. У своїх богословських творах намагався синтезувати два головні напрями християнської містики — морально-практичний і гностичний.




92


Ексодус — вихід (лат.).




93


Апостазія — віровідступництво (грец.).




94


Ватопед — знаменитий монастир на святій горі Афон (Атос).




95


Октоїх Великий, або Параклітік, — основна пісенна церковна книга, складається з пісень, розділених на вісім гласів, або відділів. Основу Октоїха складають гласи, написані св. Іоанном Дамаскіним.




96


Ісполерувати — відшліфувати, прояснити.




97


Пожижевська — гора близ Говерли.




98


Брозок, брожич — візок.




99


Гей, чоловіче! (італ.)




100


Король Речі Посполитої Ян III Собеський займав трон з 1674 до 1696 р.




101


Телуричний — земний.




102


Достойний Майстер (лат.).