В країні дрімучих трав
Владимир Григорьевич Брагин


У світі пригод


В оригінальному науково-фантастичному романі-казці розповідається про надзвичайно цікаві пригоди вченого, якому вдалося зменшити себе в сотні разів і прожити близько сорока років у Країні Трав — серед різноманітних комах, і про те, як він повернувся в місто Ченськ.

Але що це за країна? Де вона знаходиться? Зі слів людей, котрі в ній побували, письменник і веде свою розповідь.


Володимир Брагін

В КРАЇНІ ДРІМУЧИХ ТРАВ


Малюнки В. Григор’єва


Частина перша

ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ


ОТЖЕ, В ДОРОГУ!


“Звичайно, Сонцю немає ніякого діла до людини. Проте в людини завжди було діло до Сонця. Більш як дві тисячі років тому Ератосфен з допомогою тіні від Сонця обчислив розміри земної кулі, підрахував, що Земля має довжину окружності по екватору 250 000 стадій, приблизно 38 000 верст! Але ж той світ, що його міг знати старогрецький географ Ератосфен, був такий малий, такий малий…

Я рисую на піску Ератосфенів світ — без Америки, без Австралії. Теплі береги Середземномор’я… Персія… Скіфія… Світ був такий малий! Аж ось постала перед Ератосфеном приголомшлива цифра — 250 000 стадій! І не переляк, не безпорадність, а завзяття, жадоба дізнатися, відкрити, побачити оволоділи душею людини. Перед Ератосфеном світ ширшав і розростався поступово, від одного неквапливого математичного підрахунку до іншого. А переді мною світ і речі виросли відразу. Раптово! У сто, у двісті разів. Шалена година, незрозуміла мить!

…Сьогодні я зав’язав свою дорожну торбу. В ній — щоденник спостережень і відкриттів, які я зробив у цій країні. Безкраїй шлях, неозорі простори, що їх я мушу пройти з моєю в’ючною твариною. Неспокій і страх охоплюють мене.

Сутінки ховають рисунки на піску. Час спати…”


“Дописую цей останній аркушик за № 2876 рано-вранці.

Учора, коли ніч сховала рисунки на піску, я довго дивився на зірки. Чомусь подумав, що живуть вони самотньо й сумно в своєму небі. Пожалів їх. Я сказав їм: “Не журіться!” За допомогою водяних пострілів-поштовхів рухається личинка бабки. За цим принципом летить у небо вогняна ракета під час великих свят і народних гулянь. За таким самим способом люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць і до вас, далекі планети. Веселіше й тепліше стане на них від людського гомону і сміху. Що? До вас далеко? Нічого, людина долетить! Личинка бабки — це живий ракетний двигун! Його я побачив тут у дії. Це лише одне з багатьох відкриттів, що їх я записав у своєму щоденнику, який понесу і передам людям.

Закриваючи каменюкою вхід до своєї оселі, я сказав зіркам: “На добраніч!” І вони ще яскравіше засяяли мені у відповідь і навіть ледь-ледь хитнули в небі своїми віями-променями. Сьогодні я вкладаю в щоденник відкриттів і цей аркушик. Як хороше! На серці спокійно. Ні побоювань, ні страхів. В’ючна тварина на припоні. Діжонваль… Діжонваль… Йду перевірити погоду за його барометром. Поки йшов, думав про Поливанова… Барометр провіщає: ясно, тепло.

Отже, в дорогу! За довгі роки жодного разу не обдурив мене цей барометр…”


Степан Єгорович Тарасевич, директор Ченського педагогічного інституту, ледь помітно всміхнувся:

— Незвичайність тексту, згадка про неіснуючу систему барометра, а також те, що хтось навіщось в десятки раз зменшив текст невідомим способом, аж, його довелося читати під дуже сильною лупою, аби продиктувати друкарці, — все це разом узяте може справді спантеличити будь-кого.

При цьому Степан Єгорович пильно глянув на сірникову коробку, в якій я приніс тонесенькі і крихітні аркушики з мікротекстом.

— Ви кажете, що ці аркушики були у букеті квітів, якого випадково кинули до вас у номер готелю! Так? Але ж це жарт! Ви зараз пересвідчитесь. Я викличу студента Бєлянкіна, і він роз’яснить нам, чому для жартівливого листування з друзями він обрав дивний метод і такий дивний текст.

— І зменшення цього тексту за допомогою фотоапарата, очевидно, теж було зроблено, щоб пожартувати?

— Авжеж!

— Проте студент Бєлянкін уже відмовився: не він писав, не він зменшував ці аркушики.

— Так і сказав? Вам? У присутності студентів?

— Саме так!

— Ну, знаєте!.. Ви людина нова, чужа в інституті. — Професор Тарасевич неквапливо й розмірено постукав зігнутим пальцем по столу, з ледь прихованою іронією подивився на мене. — Ви, здається, літератор з Москви? В інституті йде своє звичайне життя, і раптом… бах! З’являєтеся ви, незнайома людина, у руках букет квітів і сірникова коробка. У коробці якісь аркушики, а в них — виклад фантастичних вигадок і почуттів Бєлянкіна. Не дивно — юнак зніяковів, розгубився: ні, не я писав!

— Але в листі, який ми допіру прочитали, немає жодного жартівливого чи сміхотливого слова, а є схвильована розповідь про якусь подорож, про Ератосфена, про якусь там в’ючну тварину…

— Згоден, дивно. Але гадаю — і писав, і зменшував з допомогою фотоапарата Бєлянкін. Щоб пожартувати! Зараз викличу його. — Директор відчинив двері: — Ірино Сергіївно, будь ласка… Вибачте… — Він обернувся до мене: — Секретарки немає на місці. Зараз студентів попрошу покликати.

Директор пішов.

Десь у довгих коридорах інституту лунко перекочувалось: “Бєлянкіна до директора… Бєлянкіна до директора!”


НЕСПОКІЙНА РАДІСТЬ


Як усе це сталося? Адже в Ченську я лише проїздом. Мені треба бути в касах пароплавства, їхати далі морем до одного з курортних містечок, а я — в Педагогічному інституті і сиджу в кабінеті директора в шкіряному кріслі. Замість блискотіння морської хвилі — виблискування скла книжкових шаф; замість безмежної гладіні — зелені, злегка вицвілі на сонці штори на вікнах. Нащо я чекаю студента Бєлянкіна й директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича? Сивий, спокійний, трохи втомлений чоловік, він, мабуть, вільно й невимушено спілкується із студентами, завжди входить в усі подробиці інститутського життя.

Чи скоро він повернеться?

…Останні дні і ночі в Москві, невгомонні й клопіткі, сповнені тривог і побоювань за успіх п’єси, вкрай стомили мене. Я сів у поїзд. Три доби пробув у дорозі. Зупинився в Ченську, щоб пересісти на пароплав.

Поїзд прибув учора рано-вранці. З вокзалу я відразу ж попрямував на пристань. Спитав, як з пароплавом.

Відповіли:

— Зачекайте! Пароплав у потрібному вам напрямку буде завтра.

Потім я оглядав містечко. Обідав. А вже після цього пішов у готель. З центральної вулиці, повз магазини з великими світлими вітринами під парусиновими тентами, я завернув у провулок, що збігав з гори.

Провулок брукували. Гар від гарячого асфальту і курява стояли в повітрі. Але солодкий запах резеди, тягучий, м’який аромат левкоїв, густі пахощі троянд струмували з усіх палісадників провулка і ні на крок не відставали від мене.

Звідкілясь долинав співучий звук поперечної пилки и цюкали-цюкали сокири уривчасто й чітко, то перебиваючи, то наздоганяючи одна одну.

Двоповерховий будинок готелю був споруджений, мабуть, дуже давно. Вигляд він мав досить незграбний. Перший поверх був кам’яний, другий — дерев’яний. На першому поверсі, очевидно, колись містилися крамнички двох власників: двоє дверей з обох кінців будинку вели на другий поверх. Тепер через одні двері заходили в готель; над ними вивіска — “Хвиля”. Другі двері вели, мабуть, в квартири.

В світлому коридорі готелю за столом сиділа дівчина. Я побачив рівний проділ і двічі обкручені навколо голови коси. Дівчина низько схилилась над книжкою.

— Чи є у вас вільні номери?

Не відриваючись від книжки, дівчина мовила:

— “Простіть, Едмон… Простіть заради мене, заради мого кохання до вас!”

— Я не Едмон, не граф Монте-Крісто, — сказав я дівчині з книжкою.

— “Гідність заміжньої жінки зупинила порив змученого серця”, — прочитала вголос дівчина і, тримаючи вказівний палець на рядку в книжці, глянула на мене: — Пробачте, громадянине, ніяк не можу відірватись.

— Чи є вільні номери?

— “Чоло її схилилось майже до підлоги…”

— Мені потрібний номер на одну добу. Завтра я від’їжджаю.

— “Граф кинувся до неї…”

Піднявши свій чемодан, я рушив до дверей і хотів був піти, давши дівчині можливість і далі читати вголос роман Дюма “Граф Монте-Крісто”, проте ще раз запитав:

— Чи є у вас вільні номери? Дівчина повторила:

— “Граф кинувся до неї…” — і простягла руку до стіни, на якій висіла невелика плесковата шафка з відчиненими скляними дверцятами.

У шафці на гачках висіли ключі з номерками. Чергова, не відриваючи очей від книжки, зняла з гачка ключ, подала його мені й сказала:

— Заповніть бланк за формою — це перше; залиште вісім карбованців — це друге. А третє… так… “Боже мій, я називаю вас Едмоном, чому ж ви не називаєте мене Мерседес?”

— Але пробачте, Мерседес, — сказав я черговій, — я не граф Монте-Крісто…

— Авжеж, — зітхнула дівчина, уважно подивившись на мене, — який же з вас граф Монте-Крісто… Якщо надумаєте прожити в готелі більше доби, то не забудьте попередити мене.

Я хотів був дещо сказати, про щось запитати, але безнадійно: чергова по готелю назавжди поринула в книжку.

Я пішов з ключем довгим коридором.

У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.

Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.

На ганочках сидять бабусі. Я не чую, про що вони розмовляють. Але, мабуть, їхня розмова тягнеться поволі, неквапливо, з паузами. їхні слова прості й нехитрі… Про що?.. Як приготувати баклажанну ікру, щоб вона була гостріша, як краще висушити виноград, які є ліки від ломоти у попереку, а може, нарікають на те, що тепер сонце не так гріє і частіше бувають дощі.

Чи міг я передбачити, чи міг наперед угадати, що саме тут, у цьому місті, в 19… році, тихого літнього вечора, всього за кілька хвилин я стану учасником таких подій, у вірогідність яких потім ледве повірю!

З-за рогу показалися юнак і дівчина. Вони йдуть дуже й дуже поволі. Можливо, вони йдуть так поволі, щоб довше побути одне з одним.

Вони мовчать, певно, збираються сказати одне одному якесь заповітне слово — весь час збираються з духом і ніяк не зберуться. Ось вони зупинились під моїм вікном. І я чую, як дівчина каже:

Спасибі, Павлику, ось я й прийшла. Подивіться, який великий став фікус, паросток якого мені дала ваша мати.

Очевидно, вікно квартири дівчини було зовсім поряд з моїм. Коли вона показувала на фікус, мені здавалося, що вона дивиться на мене.

— Оленко! Я хочу вам сказати… Оленка сміється.

— Ти знаєш, про що я думаю? Про чудеса. Оцей фікус на моєму вікні — звичайний фікус у старому глиняному горщику, а я дивлюсь на нього і чую, як шурхотять велетенські змії, що проповзають повз фікус у джунглях. Бачу, як, зачіпаючи фікус величезними сірими боками, проходить задуманий слон з маленьким слоненям… Ах, Павлику! Фікуси ростуть не в глиняних горщиках на підвіконнях, а в тропічних джунглях. Адже звідти їх колись привезено. Павлику… Павлику, кожна рослина — це диво, таємниця.

— Розумію… розумію… запилення…

— “Запилення”! Ой, яка нудота! Приймочки, маточки, пилок… А барви? Пахощі? За містом так багато польових квітів!.. Ви там живете… І жодного букетика, жодного

букетика…

— Я завжди поспішаю, щоб довше побути з тобою… і ніколи мені їх збирати… Я весь час хочу, хочу вам сказати…

Вони кажуть одне одному то “ви”, то “ти”.

— Ще взимку, отут… пам’ятаєш… тоді була люта хуртовина. Взимку… Ви так само почали: “Оленко, я хочу вам сказати…”.

— Я тоді не сказав, бо… — відповідає Павло, — бо в тебе змерзли руки, і я хотів, щоб ви швидше відігрілися біля груби…

— Зараз хуртовина не перешкодить нам. Кажи!

— Я багато чого кажу тобі, коли буваю сам.

— Але тоді я не чую.

— Кілька разів я писав вам довгі-предовгі листи.

— Але я їх не одержувала.

— Не зважувався послати. Боявся. Навчатися разом в тому самому інституті, бачитися щодня і раптом… писати листи…

— Олено! Оленко! — пролунав голос із. сусіднього вікна. — Час вечеряти!

— Йду, йду, мамо! Прощайте. Чекаю незвичайних листів і квітів, польових квітів. Великий букет!

Незабаром за дерев’яною стіною мого номера стало чути приглушені голоси, брязкіт посуду.

Час минав. Уже сутеніло. А я все ще стояв і стояв біля вікна.

Горіли зірки на небі. І в густій темряві під зірками зовсім по-іншому зазвучали гудки пароплавів.

Звідкись здалеку долинали і відлітали геть звуки: уривок пісні, квапливі кроки перехожого, сміх із-за завіски чужого вікна. А я думав про хороше чуже щастя, про те, яка неспокійна буває радість.

І мені здавалось: я дуже давно знаю це містечко, знайомий мені і цей номер готелю, і колись я вже чув щось дуже схоже на розмову Павлика і Оленки. А може, так мені здалося, бо я сам, як тепер Павло, колись проводжав когось і був сповнений радості, збентеження й гарних слів. Хотів багато сказати, але мовчав. Писав листи, але не посилав їх…

Я ввімкнув настільну лампу. У вікно влетів великий метелик.

Він покружляв над столом і сів на абажур.

Я обережно зняв його і підійшов до вікна:

— Лети, нічний гостю!

Він полетів і повернувся до лампи, знову сів на абажур.

Я знову зняв його.

Почувся різкий писк.

Я добре розгледів метелика: на спинці жовтий рисунок, що нагадує череп. Передні крильця чорно-бурі. Я знову підніс його до відчиненого вікна. Лети! І. він полетів геть. Містечко спало. Було зовсім тихо. Раптом поряд за стіною, де живе Оленка, хтось заграв на піаніно. Знайома дорога мелодія. Не дограли — мелодія урвалась. Чи то надто зажурився той, хто грав, чи то згадав про щось і замислився.

Я ждав, чи скоро знову заговорить піаніно. Не діждався. Добре, коли ти молодий і юність ще не минула. Добре Оленці чекати квітів… А Павлові їх збирати, хвилюватись… приносити… передавати з рук у руки. Мені ж час спати.

У сусідній кімнаті погасили лампу: світлий квадрат вікна, що спокійно лежав на землі за дошками тротуару, раптом зник. Я вимкнув у номері світло. І майже відразу ж почув квапливі кроки по дошках тротуару. Хтось майже біг. Зупинився. Щось влетіло в мою кімнату і впало на підлогу. Кроки швидко віддалялись. Я засвітив електрику — букет! Відразу здогадався. Підбіг до вікна.

— Павле! Павле!

Вулиця була порожня.

Довго й обережно наливав я воду в глечик. Дбайливо поставив у нього чужий букет. Чужий букет!


ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ


Настав ранок з пекучим сонцем, яке посилає зайчиків танцювати по стінах і дверях, з гострим посвистом стрижів, що пролітають повз вікна, з круглим чайником на столі і далекими гудками, які зараз лунали бадьоро, сміливо й задерикувато.

Букет, зібраний Павлом і помилково кинутий до мене у вікно — рожеві квіти дикої шипшини, оточені голубими вічками незабудок, — цей букет привітно дивився на мене з глечика з водою.

Так, треба зайти До сусідньої кімнати і передати його за призначенням.

Я обережно взяв квіти. Щоб вода стекла в глечик, трохи струсив їх. І… на білу скатертину з букета полетіло два крихітних квадратики паперу. Що це? Зачудовано я дивився на них, розглядаючи. На кожному крихітному аркушику виднілись якісь знаки. Лист? Мені пригадалась вчорашня розмова під вікном: “Кілька разів я вам писав довгі листи”. — “Але я їх не одержувала”. — “Не наважувався…” — “Чекаю незвичайних листів і… польових квітів”.

Навряд чи можна було й під лупою прочитати цього листа. Та навіть якби в мене й була лупа, я не став би читати чужі листи. Я взяв аркушики і поклав їх у сірникову коробку. Все це треба віддати…

У Оленки в квартирі мені сказали, що вона в інституті. Залишити квіти? Але як сказати, пояснити — від кого? Що ж робити з крихітними аркушиками? І я пішов до інституту.

Сумнівна втіха — йти незнайомим містом, тримаючи в руці букет чужих квітів, розпитуючи перехожих, як краще пройти до Педагогічного інституту, читати назви вулиць і думати… про чуже кохання.

Всі почуття й думки, либонь, виклав Павлик на крихітних аркушиках. Як він це зробив? За допомогою мікрофотографії? Певно, чимало зусиль доклав він, щоб написати ці дві записки, сфотографувати їх, а друкуючи, — зменшити. Начебто слово, зменшене фотоапаратом, зазвучить спокійніше й точніше… Мабуть, в інституті краще передати це послання Павлові — тому, хто писав, а не Оленці.

Я пройшов густим міським садом і враз злякано зупинився: мені здалося, ніби сірникова коробка з мікролистами кудись випала… Але ні, вона ось де!

Напевне, щоразу, коли Павло бачив Оленку, його посідали сором’язливість і боязкість: утворювався поріг, який він не смів переступити.

А ось і педагогічний інститут: великі двері з чорного дуба, проти сонця виблискують поліровані мідні ручки.

Я детально описав дідові, сторожу інституту, всі прикмети того юнака, якого бачив учора ввечері, але з цих прикмет сторож не міг зрозуміти, якого Павла треба покликати.

Хіба мало студентів, яких звуть Павлами, вчиться в інституті? Ще хвилина — і я опинився б у досить смішному становищі. Чого доброго, п’ятеро або десятеро юнаків — і кожний на ймення Павло — оточили б мене, а я простягав би всім їм букет квітів. Що робити? І тоді я розповів сторожеві, що вчора ввечері бачив того Павла, який проводжав студентку Олену додому.

— А-а, Павла Бєлянкіна, — протягло мовив сторож.

За хвилину Павло стояв переді мною. Я відрекомендувався. Юнак, нічого не розуміючи, дивився на мене.

— Ось ваш букет. Він випадково залетів до мене у вікно готелю. Пробачте, він трохи прив’яв…

Юнак невміло взяв букет. Він був здивований.

— Чи варто було завдавати собі клопоту? Квіти завжди в’януть…

“Дивно, — подумав я, — чому він не турбується про листа?”

Я подав йому сірникову коробку:

— Ось ваші мікролисти.

— Що? Які листи?

— В букеті, якого ви кинули у вікно, були фотолисти.

— Фотолисти? Я не займаюся фотографією.

— Але ж фотолисти були у вашому букеті? Ваші фотолисти…

Обличчя Павла стало злим. Риси його загострились. Я не побачив і сліду вчорашньої сором’язливості і боязкості. Він з підозрою подивився на мене.

— Не накидайте мені, громадянине, чужих листів!

— Але ж… але ж..;

— Дайте мені спокій! І знаєте що? До побачення!

Я не знав, що сказати. Смішне, безглузде становище: напівтемний вестибюль інституту, довгі ряди порожніх вішалок за бар’єром, я з сірниковою коробкою з мікролистами в простягнутій руці, а Павло — в протилежному кінці залу — пхає в урну букет, якого я обережно ніс через усе місто.

Раптом двері однієї з аудиторій відчинились, і гомінлива група студентів увірвалась до залу. Вони, певно, ще не охололи після щойно одержаної консультації і завзято сперечались.

— Павле, що трапилось? — упізнав я голос Оленки.

Я спробував пояснити. Всі відразу ж замовкли і з подивом позирали на мене.

— Чи не пройшли б ви до кабінету? — мовив до мене чоловік із спокійними, впевненими рухами, перед яким розступилися студенти.


Ось за яких дещо дивних обставин я опинився не на пароплаві в морі, а в кабінеті директора Педагогічного інституту Степана Єгоровича Тарасевича. Сиджу і дивлюся на стіл, де лежать дві крихітні записки з мікротекстом, а поряд з ними — звичайні аркуші паперу. На них друкарка надрукувала через два інтервали текст, який читали під сильною лупою.

Чекаю. От зараз разом з директором інституту прийде автор мікрозаписок, студент Бєлянкін. Він скаже, що все це його особиста справа, жарт, як справедливо твердить Степан Єгорович. Дочекаюсь, поки вони прийдуть, і подамся на пристань.


ТРИ ЗАПИТАННЯ ПРОФЕСОРА ТАРАСЕВИЧА


Директор поклав перед студентом сірникову коробку з аркушиками і текст, передрукований на машинці:

— Бєлянкін, дайте, будь ласка, відповідь на три запитання. Перше: що за дивна манера листуватися за допомогою мікрофотографії? Запитання друге: чому ви відмовляєтесь від своїх листів і такі нечемні з людиною, яка з делікатності повертає їх вам? А тепер третє запитання: з листів видно, що ви збираєтеся в якусь тривалу подорож. Я не проти туризму, але скажіть, будь ласка, що це за барометр… Діжонваля?

— Степане Єгоровичу, не писав я цих листів! Я відразу про це сказав ще там, біля вішалки!

— Як же так? Букет — ваш, а записки в цьому букеті — чужі?

— Степане Єгоровичу, справді, квіти я збирав, але записок цих не писав. Я напередодні іншого листа написав і збирався його віддати. Ось він! А втім, я не можу вам його показати, це тільки для… Ну, одне слово, особистий лист… — Бєлянкін розгубився і замовк.

В його відповіді відчувалася правдивість і юнацька щирість, а в самій недомовленості — турбота: хіба можна, щоб не Оленка, а хтось інший прочитав його листа? Студент стояв перед нами мовчазний і зосереджений, рука його міцно стискала лист. І так само, як там, у вестибюлі, де я намагався віддати разом з букетом крихітні аркушики, так і тут, у кабінеті, я розгледів на його зблідлому обличчі ознаки злості й обурення: навіщо хтось чужий і сторонній втручається в його життя.

— Добре, Бєлянкін, я вас більше не затримую, — мовив директор.

Бєлянкін був уже біля дверей, коли Тарасевич з несподіваною для нього гарячковістю вигукнув.

— Яким же чином ці дивні аркушики раптом опинились у букеті студента мого інституту?

— Степане Єгоровичу, — обернувся до нас Бєлянкін, — мабуть, аркушики хтось упустив на квіти.

— А де ви збирали їх?

— Біля старої покинутої альтанки, що за гаєм. Ввечері… їхав попутними машинами — туди й назад. Там іще база Райхарчоторгу.

Коли двері за студентом зачинилися, директор проказав:

— Отже, все зрозумілої Це пожартував з вами не студент мого інституту.

Степан Єгорович узяв коробочку, де лежали аркушики з мікротекстом, потім склав удвоє аркуші паперу, на яких цей текст було передруковано, і подав усе це мені з люб’язною усмішкою:

— Повертаю, як кажуть, за належністю. Мені знову впали у вічі слова: “Ератосфен… личинка бабки… Діжонваль”… Умовний текст?

— Краще розкажіть, що нового покаже в наступному театральному сезоні Художній

театр у Москві… Як? Ваша п’єса там не піде? Шкода…

— Пробачте, Степане Єгоровичу, студент Бєлянкін сказав, що букет він назбирав біля якоїсь зруйнованої альтанки…

— Добре! Розумію. Я пошлю туди Бєлянкіна та інших студентів.

— Шукати в траві інші такі аркушики?

— Шукати того, хто упустив їх на квіти. Студенти побувають там і розвідають, хто так дивно жартує. Який жаль, що мені ні на годину не можна вийти з інституту! А то я б пішов з вами. Дорога мальовнича, веде до дачного селища наукових працівників. Селище імені Ломоносова.

— Степане Єгоровичу! А чи не здається вам, що вся згадка тут в одному слові “Діжонваль”?

— Так, так, я забув вам сказати… Я не полінувався і завітав на кафедру фізики. Про барометр Діжонваля там і не чули. Тут щось не те… А невже Художній ставитиме сучасний водевіль?..


РОЗДУМИ Й СУМНІВИ


Якими незвичайними картинами розмальовано стіни в ресторанчику!

Білий ведмідь, стоячи на крижині, витягнув морду і чогось торкається носом гострого вітрила човна, що пливе в далечінь неприродно голубого моря. А на іншій стіні — діти, сидячи навпочіпки, пускають маленький паперовий кораблик в бурхливий струмок.

До стелі прибито роги гірського козла. З них звішуються лампи під яскравими кольоровими паперовими абажурами.

Я їв якусь незрозумілу м’ясну страву з тушкованими помідорами, пив склянку за склянкою міцний чай і думав: “Уже третій день я збираюсь поїхати з цього міста і ніяк не поїду”.

Бєлянкін та його товариші шукали, дивились, чи немає біля альтанки слідів, ознак людини, яка загубила там загадкові аркушики, розпитували місцевих жителів, розглядали мало не кожну травинку, кожну квітку. Але студенти ні про що не довідались, нічого не знайшли.

“Час їхати!” — кажу я собі. Це містечко дуже миле, але ж не залишатися тут розгадувати запропонований кимось ребус. Так, час їхати! Завтра-таки. Проте дивна річ: адже я згоден з професором Тарасевичем, що аркушики з мікротекстом — чиясь смішна вигадка? Згоден! Але все-таки, все-таки щирий тон дивних аркушиків, їхня спокійна серйозність примушують мене шукати в них якийсь особливий смисл, бувати в бібліотеці, читати довідники… Так минають дні, і я не виїжджаю з містечка. Чогось шукаю. Мені здається, ніби чиясь доля, доля мандрівника, який вирушив у важку дорогу, ховається в цих аркушиках.

Люди приходять до ресторану. Ідуть звідси. У кожного своє життя, своя доля. Музиканти сидять на естраді. Грають. Дивляться на тих, хто входить, з незворушним виразом в очах. Та музика їхня зовсім не незворушна.

То смутком, то веселощами дзвенять струни.

З окремих слів мікротексту видно, що мандрівник довго пробув у чужій країні, зробив багато відкриттів. Вів там щоденник. Цього щоденника він везе…

Мандрівник, говорячи про вченого давніх часів, зазначає, що світ перед Ератосфеном розростався від одного неквапливого підрахунка до іншого. Ератосфен, який жив дуже давно (з 276 по 194 рік до нашої ери), справді перший в історії людства обчислив довжину окружності земної кулі. Але як зрозуміти, чому перед автором мікрозаписок навколишній світ раптом виріс у сто чи двісті раз?.. І ще в аркушиках згадується Діжонваль. Барометр Діжонваля!

Просто дивно, чому з Москви й досі немає відповіді на мою телеграму Чарушину про барометр Діжонваля. Що за чудесна картотека імен і термінів у мого давнього друга! Він почав її складати мало не з шкільної лави, день у день. І немає, здається, запитання, на яке його картотека не могла б відповісти.

Митько Чарушин, завжди точний і акуратний, закоханий у свою картотеку. Його золоте правило: кожному, хто до нього звернеться із запитанням, він відразу ж або дасть телеграфну відповідь, або в детальному листі попросить уточнити запитання. Але Чарушин мовчить. Чи ж не здався йому, бува, смішним мій “барометр Діжонваля”?

Сьогодні знову переглянув у бібліотеці всі довідники, але нічого про барометр Діжонваля не знайшов. Дивно, чому на аркушиках є слово “версти”? “38 000 верст”. Версти… Чому версти, а не кілометри? Виходить, писала літня людина, що звикла вимірювати відстань верстами, по-старому… Звідси висновок — невідомий автор аркушиків — літня людина.

А може, ці аркушики написано багато років тому? Але в. усякому разі, зменшення тексту за допомогою фотографування було зроблене в день або напередодні того дня, коли ці аркушики знайшли на квітах. Інакше крихітні аркушики під першим дощем розповзлись би.

Тарасевич сказав, що все це чийсь жарт. Доведеться з ним погодитися.

Ресторан спорожнів. Гасли вогні. Давно пішли музиканти. Я сидів за столом, а на мене з крижини, намальованої на стіні, стомлено дивився білий ведмідь: чи не час тобі йти звідси?

Замислившись, я поволі брів нічними вулицями містечка. Як розгадати, як зрозуміти ці дивні аркушики? І хто, нарешті, їх автор?

Містечко спало. Ніч пропливала над ним неквапливо, обережно. Обабіч вулиці дрімали тополі, які стільки бачили на своєму довгому віці. Тихо й спокійно навколо. Але звідки цей смуток на душі? В моїй кишені лежить сірникова коробочка з аркушиками.

Я зупинився і в думці повторив кілька фраз, що здалися мені такими дивними, коли аркушики вперше було прочитано. І враз отут, на тихій вулиці містечка, мені спало на думку: так, щоб пожартувати й посміятися, не пишуть. Але хто ж тоді цей мандрівник?

Де він? І де решта аркушиків щоденника? Цей мандрівник пише, ніби в нього попереду довга дорога. “Неозорі простори, що їх мені треба пройти з в’ючною твариною. Неспокій і страх охоплюють мене…” Що з ним сталося?

Як же так? Завтра я поїду з містечка і повезу на споді чемодана сірникову коробочку з аркушиками, які не прочитав як слід і навіть не міг здогадатися, навіщо їх зменшували. Ось про що думав я вночі, повертаючись до готелю, і відчував: мені став дорогий цей невідомий мандрівник, про якого я нічого, зовсім нічого не знаю.

Чергова по готелю, як завжди не відриваючи очей від книжки, проказала:

— Вам лист. Він у номері. На скільки діб ви залишаєте за собою номер?


БАРОМЕТР ДІЖОНВАЛЯ ІСНУЄ


“Дорогий Григорію Олександровичу!

Твоя телеграма із запитанням про барометр Діжонваля не застала мене в Москві. Був у Новгороді. Йшов по слідах одного чудового землепрохідця.

Сьогодні повернувся до Москви. Прочитав твою телеграму. Ти питаєш мене, чи знаю я що-небудь про барометр Діжонваля. Знаю, що ні на виробництві, ні в продажу такого барометра ніколи не було. Все? Ні! Такий барометр був, є і буде. Гадаєш — жарт, парадокс, анекдот? Аж ніяк. Він існує. Ти, звичайно, знаєш, що між генералами Наполеона Бонапарта був один, про якого Наполеон, уже на острові Святої Єлени, писав, що він був найталановитіший з усіх його полководців. Це Пішегрю. Його біографія в певному розумінні примітна й трагічна, але не буду зараз нею займатися. Переходжу відразу до твого запитання.

Так от. Грудень 1794 року застав Пішегрю в поході — він вів французьке республіканське військо на Голландію і з успіхом просувався вперед. Але одного зовсім не чудового для Пішегрю дня природа порушила його плани. Дощ, сльота, всі дороги розгасли, річки розлилися, війську посуватися не можна. Невдача загрожує всьому походові. Пішегрю приймає рішення — відмовитися від наступальних дій. Та раптом з Утрехта — з Голландії — Пішегрю одержує донесення, в якому точно зазначено день, коли вдарять міцні морози: земля промерзне, річки вкриються грубою кригою, і війську можна буде просуватися далі. Пішегрю повірив у це донесення, хоч воно підкріплювалося посиланням на барометр, якого ніколи і ніхто до уваги не брав. І справді, зазначеного дня все навколо замерзло. Піхота й кавалерія Пішегрю рушили далі. 29 грудня Пішегрю по кризі переходить річку Ваал. Але от 7 січня погода знову різко змінюється. Знову дощі, сльота, крига тане. Пішегрю, зайшовши далеко вглиб країни, опинився ще в тяжчому, майже катастрофічному становищі. Та ось він знову дістає повідомлення з Утрехта, від 13 січня, в якому точно зазначається, коли саме він зможе повести війська по замерзлих річках і дорогах. Донесення й цього разу не обмануло. Вже 14 січня повіяв північний вітер, 15-го різко впала температура. А 16 січня Пішегрю вже в Утрехті! І тут він визволяє з в’язниці Діжонваля Катремера, генерала Батавської республіки, того, хто посилав завбачення погоди.

В Голландії в 1787 р. Діжонваля кинули у в’язницю, де він пробув близько семи років, тобто до того дня, коли його визволив Пішегрю. Всі свої прогнози погоди Діжонваль робив у тюремній камері на підставі спостережень за поведінкою… павуків.

Згодом, у Парижі, він писав:

“Коли павуки-круговики зовсім не тчуть павутиння, то настає препогана погода, яка на барометрі позначається дощем і вітром; якщо павуки розпочинають протягувати радіальні павутинні нитки, тоді можна сподіватися, що за десять-дванадцять годин буря вщухне; якщо вони знищують чверть або третину павутинної сіті, щоб зберегти решту, це означає наближення вітру. Взагалі, коли павуки розпочинають у великій кількості ткати своє павутиння, можна сподіватися гарної погоди; якщо вони роблять невеликі сіті, це означає, що погода буде мінлива; якщо, нарешті, зовсім не з’являються, то є всі підстави гадати, що погода буде погана”.

Мій люб’язний, але дивакуватий друже, ти сам не знаєш, яку приємність ти зробив мені своїм не зовсім звичайним запитанням. Чому всі так легко розуміють шахіста, який хоче зійтися в поєдинку з тим, хто несподівано може поставити його в скрутне становище? Чому розуміємо ми господиню, яка, почувши десь у гостях новий рецепт торта, з такою насолодою і хвилюванням береться вдома до складного завдання? Якої ж творчої радості зазнаю я, співробітник довідково-бібліографічного відділу бібліотеки, коли, почувши неординарне запитання, починаю готуватися до відповіді: зіставляю факти з різних галузей науки, літератури, мистецтва, шукаю і гортаю довідники, енциклопедичні словники, старовинні видання, мемуари, архівні документи! Любий друже! Навряд чи ти чекаєш від мене наукової перевірки спостережень Діжонваля над павуками. А тепер іще от що: ти знаєш, що гордість мого життя — картотека імен і термінів, яку я складаю ось уже десятки років. І не було ще випадку, щоб картотека мене підвела. Отже, без зайвої скромності скажу: не злічити моїх відповідей на запитання і не перелічити моїх відгадок на різні загадки. А ось тепер ніяк не відгадаю, не зрозумію і не збагну, чого тебе раптом зацікавив Діжонваль. Чи ж не надумав ти написати науково-художній сценарій про павуків? То чи не краще замість Голландії і Франції вісімнадцятого століття згадати нашого Поливанова? Народоволець сімдесятих років минулого століття, Петро Сергійович Поливанов був засуджений царським урядом на довічне ув’язнення. І ось одного разу, коли за гратами стояв похмурий ранок петербурзької ранньої весни, приречена на довічну самотність людина побачила в камері живу істоту. Це був павук — найзвичайнісінький павук-хрестовик. Вони стали друзями — людина і павук; людина піклувалась про павука, годувала його, брала в руки. Павук спокійно вилазив на палець людини. А коли людина торкала його лапки, павук спокійно і обережно перебирав ними. Людина турбувалася — чи не надто розжиріла тварина: це шкодить здоров’ю. І в’язень зривав павутиння — хай попрацює, схудне, це корисно. А павук? Він у свою чергу наче намагався розважити в’язня. Щораз було щось нове в тому, як павук снував свою сіть, що з’єднувала ніжки столу з перекладиною. Іноді він зупинявся під час роботи, руйнував частину сіті, наче був чимось невдоволений, і починав переробляти її. Тому Поливанов писав про павука, що то була “аристократична натура”…

Що ж це таке? Поїхав ти на курорт, а лізеш у “павуче царство” в якомусь Ченську! Та чи мало ти розкидався, витрачав свій живий талант на дрібниці! Кидався від однієї науки до іншої. А тут іще павуки! Ну, діло твоє, не заперечую. Мені подобається твоє талановите розкидання, дивовижне мозкове завихрення. До побачення. Сподіваюсь, ти ще добре відпочинеш. З привітом твій Д. Чарушин”.


ШНУРКИ… ПАВУКИ…


Я думав про павуків, коли рано-вранці вийшов з міста й подався туди, де студент Бєлянкін збирав свій букет, букет з тими аркушиками, які мене здивували, спантеличили, ввергли мене в неспокій і не випускають з Ченська.

Листа Чарушина я кілька разів прочитав у готелі при світлі лампи. Що відкрив мені цей лист? Я переконався: невідомий мандрівник, бажаючи знати погоду, змушений був спостерігати поведінку павуків! У наш час! Ну добре. Лист Чарушина роз’яснив значення кількох слів мікроаркушиків. “Барометр Діжонваля”, “думав про Поливанова…” Але тепер, після цього роз’яснення, мікроаркушики стали для мене ще більш загадковими.

Чому я пішов туди, де було зірвано квіти? Дуже просто. Ні вночі, ні на світанку я не міг заснути. Було душно. В інститут до Тарасевича з листом Чарушина можна було піти лише в другій половині дня. До того ж після листа Чарушина мені дуже кортіло побачити павуків “у натурі” і, звичайно, побути в тому місці, де було знайдено записочки.

Студент Бєлянкін детально розповів в інституті про місце, де він нарвав свій горезвісний букет, і я добре уявляв собі, як туди йти.

Дорогу заасфальтовано. Обабіч росли в два ряди молоді гнучкі тополі. Мабуть, їх посадили тоді ж, коли асфальтували дорогу.

Я йду стежкою вздовж шосе.

Крізь зарості кущів то показувалося, то зникало море. Дорога піднімалася дедалі вище. Потім ішла вниз, знову піднімалась. Десь у далечі виднілися білі будиночки дачного селища наукових працівників.

Внизу, під горою, в долині, ліворуч від асфальтового шосе, в’юнився путівець. Він зникав у гаю. А там, далі, що за руїни?

Спустившись з гори, я на путівці зустрів жінку і хлопчика років семи-восьми. Вони вели за повід кульгавого коня. Ми розговорилися. Жінка розповіла, що працює в підсобному господарстві наукових працівників. Кінь забив ногу об борону; треба показати ветеринарові.

— А там, за гаєм праворуч, — спитав я, — що то за руїни?

— Там до революції був маєток. Дивак-поміщик жив, — сказала жінка. — Понавикидав коників цей поміщик, понакопав під землею різні ходи, щоб просто із своєї спальні під землею до моря виходити. А то, було, вночі при місяці біля моря раптом з’явиться та гостей з музикою за собою приведе. Наші діди розповідають: “Приходимо ми на музику цю до моря, підходимо ближче — аж гульк, а музики вже не чути і людей не видно, назад під землю музика пішла…”

Я не дослухав, попрощався і почимчикував далі.

Ішов і думав про павуків. Але не міг не думати і про… шнурки. Так, про шнурки. Вони раз у раз розв’язувалися, доводилося зупинятись, нахилятись, зав’язувати їх, а вони знову розв’язувалися.

Шнурки… шнурки… Чорні й білі, коричневі й жовті, довгі й короткі, тонкі й товсті — всі із залізними наконечниками, — вони висіли на мотузці в рундучку чистильника взуття в Ченську. Коли я підійшов до нього, він старанно чистив свої високі чорні чоботи, витягуючи то одну, то другу ногу. Лише після цього, намилувавшись блиском чобіт, він ліниво подав мені пару шнурків.

Які непокірливі, нетерплячі, неспокійні шнурки дісталися мені у власність!

Першого-таки разу, коли я заходився квапливо їх втягувати, вони відразу показали свою впертість. Ніяк не влазили в дірочки. Я смикнув. А шнурок, щоб відомстити мені, скинув свій маленький залізний наконечник. За день шнурок став зовсім кошлатий і, зрештою, порвався.

Та найгірше вчинили зі мною шнурки вчора ввечері. Хотілося швидко скинути черевик, але потягнув не той кінець вузлика — вузлик не розв’язався, а затягнувся туго, дуже туго. Лезо бритви зрізало вузлик — шнурок покоротшав. І зараз я йшов стежкою обіч дороги, а шнурок раз у раз розв’язувався. Та чи не смішно, що я так багато говорю про шнурки? Анітрохи! І не дивно, і не смішно! Адже все, що потім трапилось, пов’язане саме з поганим характером моїх шнурків, які з незрозумілою злістю, помщаючись на мені невідомо за що, весь час розв’язувались і змішували мене так часто нахилятися до землі.

Думки мої час від часу поверталися до листа Чарушина: “Діжонваль… павуки…” І більш за все я хотів у ті хвилини побачити найзвичайнісінького павука. Мені здавалося, що тепер я дивитимусь на нього зовсім іншими очима. Побачу його зовсім не таким, яким бачив завжди. Я почав озиратись навколо, підходив до кущів, але ніде не побачив і сліду якого-небудь павутиння.

Гай став густіший і темніший. Путівець повернув праворуч.

Я йшов занехаяною, забутою алеєю каштанів, напівтемною і прохолодною, поміж рівних чорних стовбурів. Алея почала ширшати і замкнулася навколо дерев’яної напівзруйнованої альтанки. Тут-таки валялася зірвана хвіртка.

Акація, що розрослася тут, очевидно, після того як люди перестали відвідувати альтанку, закривала вхід.

Я насилу продерся в альтанку. Тут стирчали напівзогнилі стовпчики столика й лав.

Я присів на краєчок поламаної лави.

Під лавою і поміж стовпчиків буйно і високо росла блідо-зелена трава. Павутиння, яке я знайшов між стовпів альтанки, було сіре й обірване. В ньому повисли крихітні уламочки гілочок. Павук, певно, давно його покинув.

Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.

Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.

Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.

За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.

Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.

На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.

Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.

— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.

— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.

— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.

Собака замовк.

— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!

Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:

— Хто там?

І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.

Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.

Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.

— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?

— Приїхав, — відповів я розгублено.

— А де ваш транспорт?

— Який транспорт?

— Без транспорту не можна.

— Але я… я прийшов…

— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.

— Багато хто? — перепитав я.

— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?

— Хто я?

— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?

Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:

— А ви хто? Яка база?

— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.

— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.

Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.

Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.

Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.


ДОХЛИЙ ПАВУК


— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.

Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:

— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.

З-під великих скелець окулярів на мене глянули голубі очі. Глянули, як мені здалося, вкрай насмішкувато.

А потім Серафима Василівна знову звернула свій погляд до мікроскопа, і її права рука швидко побігла по аркушу паперу, щось записуючи.

Степан Єгорович уважно прочитав листа Чарушина і розвів руками:

— Хай так! Хай барометр Діжонваля — павуки. Але що це міняє?

— Все! Все міняє! Якщо існує барометр Діжонваля, значить…

— …значить, — розсміявся Тарасевич, — існують і павуки!

— Значить, існує і мандрівник, який змушений передбачати погоду за поведінкою павуків.

— Гра уяви!

— Що? А записки? Я бачу в’ючну тварину на припоні, мандрівника, який уже склав усе у свій мішок і дописує щоденник…

— Ребусом називається загадка, яка полягає в тому, що частина слова або цілі слова передано з допомогою намальованих фігур, нот або інших знаків, звучання яких схоже із звучанням задуманих слів, — поволі мовила Воронцова, продовжуючи дивитись у мікроскоп.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Якийсь жартівник склав ребус, кросворд. В ньому замість простого слова “павук” проставив два слова: “барометр Діжонваля”, а поряд з Ератосфеном — “личинку бабки”… І от ви мучитеся, відгадуєте цей ребус.

“Ребус, кросворд”, — повторив я у думці і відчув, що ці веселі й прості слова, саме їхнє звучання не тільки знімають із записок всю загадковість, а й показують усе в смішному вигляді. Та це відчуття тривало лише мить. Ні! Де, хто. коли і навіщо буде складати такі кросворди?

І я сказав:

— Не заради кросвордів і ребусів я залишився в Ченську, забираю час у вас, Степане Єгоровичу, писав Чарушину. А сьогодні вранці навіть побував там, де студент Бєлянкін разом з квітами підібрав загадкові аркушики.

— З чим же ви повернулися з цієї експедиції?

— Експедиція не вдалася. Підібрав одного павука, та й то дохлого…

— Дохлий павук!.. — голосно засміялась, відхилившись від мікроскопа, доцент Воронцова. Вона сміялася дедалі голосніше: — Дохлий павук!.. Ой, не можу! До… до… до… хлий!.. Дайте подивитись!

Воронцова підбігла до павука, який лежав у сірниковій коробці. Вона зняла окуляри, протерла їх і знову почепила, вдивляючись у павука.

— Апофеоз пошуків, загадок, листів у Москву — дохлий павук!.. Як же ви, Степане Єгоровичу, — звернулася вона до професора Тарасевича, — не подумали, що все так просто і зрозуміло: якийсь дачник дурів, складав кросворд, а літератор з Москви намагається з кропиви робити діаманти!

— Дачник? Але дозвольте! — вигукнув я. — Там, де знайдено аркушики, ніяких дач немає!

— А вітер? — рвучко обернулась до мене Воронцова. — Вітер не гайнує часу на дурниці, як дехто. Налетів і поніс із підвіконня ці смішні записки.

— А знаєте, — сказав Степан Єгорович, — у цьому твердженні є сенс. А ми… ми явно перемудрували.

Що я міг відповісти? Як заперечити? Переді мною лежали тільки дохлий павук і вельми дивні записки.

— От ви й мовчите! — з усмішкою проказала Воронцова. — Нема що сказати! А перебаламутили весь інститут. Хіба не так?

— Перемудрував, визнаю, перемудрував…

Воронцова повернулася до мікроскопа і знову почала щось швидко записувати.

— Так, заблукали ми з вами, — стиха мовив Степан Єгорович. — А от молодий спеціаліст нас підправив.

— Що ж, час відкланятися, їхати звідси, — відповів я і почав прощатись.

— Знаєте що? — промовила раптом з лагідною усмішкою Воронцова. — Я вам на згадку етикетку на павука дам, визначу точно рід і вид. Але що це прилипло до його лапи?

Що було далі? Я стояв біля дверей, Степан Єгорович записував мою московську адресу, і раптом…

— Ой, що це? Ах, не може бути! — вигукнула Воронцова. — Швидше сюди!.. Дивіться! Аркушик! Слова!

Ми обидва підбігли до мікроскопа:

— Що сталося?

— Що? Що?

Воронцова відкинулася на спинку стільця, окуляри сповзли на кінчик носа. На обличчі був переляк, збентеження, розгубленість.

— Дивіться! Читайте!


“Аркуш 1022

…Отже, все зрозуміло. Туберкульоз є виліковним. Як лікар, я прийшов до розуміння цього після ряду спостережень, про що детально записав на попередніх аркушах щоденника.

Усі знають: туберкульозна бацила оточена оболонкою. За своїми хімічними й фізичними властивостями ця оболонка подібна до воску. Протеолітичні ферменти, гідролізуючі білки і поліпентиди неспроможні зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, і тому організм людини не може справитися з цією бацилою. Немає таких ліків, які допомогли б розщепити воскову оболонку бацили. Це відомо всім лікарям. Але цими днями я спостеріг поряд зі мною комаху, яка живиться воском і перетравлює його. Хіба ж не ясно, що ця комаха володіє ферментом, який може зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, розщепити жири оболонки. Ця комаха — гусениця бджолиної молі Galleria mellonella. Я пропоную вливати хворому на туберкульоз кров гусені. Не маю сумніву: ферменти крові гусені зруйнують жиро-воскову оболонку бацили, і організм людини легко переможе знежирене тіло бацили. Лихо людства — туберкульоз — зникне! Galleria mellonella легко розводити: потрібні лише висока температура і велика кількість вощини. Але дивовижний випадок, моя неймовірна доля, про що я вже писав у аркушах 2-12…”


Доцент Воронцова дивилась у мікроскоп і читала цього листа спокійно, виразно і чітко. Прочитавши фразу про неймовірну долю і дивовижний випадок, що стався з лікарем, який писав ці записки, вона підвела голову від мікроскопа:

— На цьому текст уривається!

Напружена тиша запанувала в кабінеті. І коли Степан Єгорович, щоб увімкнути горішнє світло, підійшов і повернув вимикач, кроки його й клацання вимикача видалися мені різким стукотом, а світло лампочки примусило здригнутися.

Схилившись над мікроскопом, Степан Єгорович прочитав записку ще раз, а потім розважливо мовив:

— Тепер треба порівняти, зіставити з тією запискою, яку студент Бєлянкін підібрав там же з букетом квітів… От-от, дякую. Збільшіть освітлення, Серафимо Василівно, щось не в фокусі… Дякую. Так, та сама рука, і той самий почерк, і той самий спосіб зменшення за допомогою фотоапарата.

Схвильований, я схилився над мікроскопом, силкуючись що-небудь розгледіти, прочитати, але нічого не бачив.

Поряд зі мною Степан Єгорович сказав:

— Ось що безумовно: думка про лікування туберкульозу в такий спосіб дуже оригінальна. Писав не дилетант. Лікар. Фахівець… Туберкульоз тепер успішно лікують стрептоміцином, паском та іншими медикаментами. З успіхом застосовують хірургічне втручання… Який же лікар цього не знає? А тут раптом — лікування туберкульозу ферментами гусені бджолиної молі. Повторюю: пропозиція дуже оригінальна, але й дуже запізніла.

— Юному дачникові подарували мікрофотоапарат, а збільшувач забули, — зауважила, сміючись, Серафима Василівна, — і от наш юний фотограф почав розважатись. Знімав, мудрував над чим попало. Різні ребуси про Ератосфена, давні листи, записки, виписки з старовинних медичних журналів… Трапився б йому рецепт про те, як виростити волосся на лисині, він сфотографував би і цей рецепт.

Я неуважно слухав їхню розмову, пробував покрутити якийсь гвинт у мікроскопі, нахилився над ним, але так-таки нічого не побачив і з нетерпінням почав оглядатися на всі боки.

— Що, не видно? — помітила, зрештою, Воронцова. Вона мовчки покрутила один, другий гвинт мікроскопа. — Тепер добре?

— Так, так! Дякую!

— А ось другий, новий аркушик, який ви принесли сьогодні з павучком.

І під скельцем мікроскопа виник гострий, дещо старомодний почерк з легкою в’яззю, з нахилом уперед і з літерою “ять”.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля”, — читав я слова і не в силі був відвести від них погляду. Я вчитувався в слова, вдивлявся в них, і мені почало здаватися, ніби слова звучать, немов їх хтось вимовляє зовсім поруч глухим, старечим голосом. Здавалось, мікроскоп не тільки збільшив лінійні масштаби слів на папері, але й створив звукову тканину, створив те тіло живого слова, яке, зігріваючись і наповнюючись теплим подихом людини, вихоплюється назовні, звучить, змушує думати, почувати, трепетати серця слухачів.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

І переді мною виникає в усіх подробицях одна історія, яку я почув уночі в поїзді, під’їжджаючи до Ченська. Один не знайомий мені пасажир розповів про дивовижну долю якогось лікаря, що давним-давно жив у Ченську. Все в цій розповіді нібито й було вірогідне, але таке незвичайне і несподіване, що аж викликало в мені недовіру до оповідача. А зараз, тут, його слова раптом ожили і міцно пов’язались із записками, що лежали під мікроскопом.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

— Дозвольте ж, — сказав я, звертаючись до Серафими Василівни й Степана Єгоровича, — переказати вам історію одного лікаря, який жив колись у Ченську. Мені здається, що ця історія проливає світло й на записки. її я почув уночі в поїзді.

— Спросоння? — іронічно запитала Воронцова.

— Ви близькі до істини. Прокинувся на верхній полиці вагона й чую… Адже ви знаєте, що я їхав сюди, в Ченськ, аби сісти на пароплав і — на курорт…


НІЧНА РОЗМОВА


Поштовх. Прокинувся. Поїзд стояв. З верхньої полиці вагона було видно, як за вікном в темно-синьому небі зупинився місяць.

На останній станції місяць повільно й обережно виплив з-за водокачки. Але поїзд рушив, і місяць зразу ж раптом проплив над водокачкою, над деревами біля платформи й кинувся проводжати його. Місяць біг у небі заклопотано й діловито, весь час зазирав у вікна вагона і зупинився тепер, коли поїзд теж зупинився. Місяць пильно дивився у вікно, на поїзд: чи скоро він рушить далі? Ждав. А під ним у степу де-не-де розвіювався туман, сріблилася трава.

— Чого ми стоїмо? — спитав чийсь молодий голос на нижній полиці.

Я прислухався. Певно, спав я дуже міцно і не чув, як ці пасажири з’явились у купе. А хтось унизу, старечим покашлюванням відокремлюючи слово від слова, відповів:

— Чекаємо зустрічного…,

Запала та напружена тиша, яка буває, коли глупої ночі поїзд раптом зупиняється в дорозі і, мовби жива істота, чогось жде.

— І ви, Олексію Митрофановичу, знаєте його? — порушив тишу все той самий молодий голос.

— Навіть не раз особисто розмовляв. Ченськ був тоді забутим богом містечком. Врахуйте — царські часи! Тоді з японцями ще не воювали. І залізниця верстов за сімдесят від Ченська проходила. Одне слово, закуткове, глухе містечко. Всі тут одне одного знали.

— І завжди лікар був такий дивакуватий?

— Його через що в містечку за дивака вважали? Через те, що листів із Москви боявся. Листоноша принесе листа з Москви, а він його і в руки не бере. Ніби там змія в запечатаному конверті лежить. Всі знали: листи, не розпечатуючи, він відсилає назад до Москви. Я й сам це вважав би за дивацтво, якби раптом зовсім випадково не став свідком, так би мовити, страшної миті в житті лікаря… І все мені відкрилося. Після отієї миті ніхто в місті лікаря не бачив. Він зник, наче крізь землю запався! А тут різні чутки пішли…

— Ну й діла… Про таке книжки пишуть, — проскрипів чийсь новий голос у темряві.

— То що ж трапилося? — нетерпляче спитав молодий.

Старий закашлявся довгим, болісним кашлем. Він, очевидно, хотів щось сказати, відмагався від кашлю. Я звісив голову з верхньої полиці, щоб почути кінець цієї історії. Скільки таємничого наслухаєшся протягом довгих днів дороги і на палубах пароплавів, і у вагонах поїздів. Завжди знаходиться дідок, який був очевидцем найнеймовірніших. подій, і завжди знаходяться вдячні слухачі.

За вікном, як і перше, мовчки стояв у небі місяць. Степова річка в місячному сяйві видавалася непорушною. Обережно схилялись до блискучої води темні кущі.

Нарешті старий заговорив:

— Ви питаєте, що трапилося з лікарем? Скажу. Не підганяйте. А поки що прошу зважити: тоді які часи були? Трохи не так, як усі, живе людина, — в диваки запишуть. Так і з лікарем було. А за віщо? По-перше, за те, що не сідав за стіл у карти гуляти з акцизними чиновниками; по-друге, за те, що апарат винайшов і у повітрі літати надумав. Досліди різні робив. Грошей за лікування не брав, а платня або на досліди йшла, або хворим на свої кошти в аптеці ліки купував…

Я слухав старого і думав: почату історію не буде закінчено. Її просто вигадано. Оповідач сам не знає кінця, не знає, що трапилося з лікарем, а просто віддається спогадам про далеке минуле. Або, можливо, діда вдома не тішать надмірною увагою, він набрид своїми балачками. З нього навіть кепкують онуки, а тут, у цьому вагоні, де за вікном завмерла тиша степу, його слухають з великою цікавістю. І справді, старий дід що далі, то більше відхилявся від початої ним історії: він розповідав про звичаї чиновників і купців у містечку, розказував, скільки часу колись витрачалося на те, щоб скло в лампах було чисте і гноти добре заправлено. Він говорив… говорив…

— Еге ж, тієї ночі я в приятеля затримався. Пам’ятаю, гроза страшенна була. Із зливою. А коли дощ припинився, я додому подався. Ще пам’ятаю: на горі, в монастирі, одинадцяту вибило.

“Одинадцяту вибило”, — механічно повторив я в напівдрімоті слідом за старим.

І, вже не слухаючи його, домальовував у своїй уяві глухе нічне містечко після дощу: коли злива закінчилась, небо, мабуть, відразу очистилося від хмар; вмиті дощем зірки стали великі й почали пильно дивитися на мокрі дахи сонного містечка. Ось замовк останній одинадцятий удар дзвону, і ще тихше стало навколо, але зовсім ясно чути, як на деревах, у палісадниках, скочуючись і падаючи з листка на листок, постукують важкі краплини.

Ще звечора в кожному будиночку прогриміли болти віконниць, прорипіли засуви воріт: усе запечатано, зачинено, замкнуто. Десь випадково починав брехати собака і відразу ж замовкав. Знову тиша, стукіт краплин. Дошки тротуарів мокрі, і тому кроки запізнілого перехожого — старого, який зараз веде свою розповідь (тоді він був ще молодий), — його кроки були приглушені…

Таким я уявив собі спляче нічне містечко.

Але про що ж іще говорить цей дідок там, унизу? Про скрипку? Про яку скрипку?

— …І раптом скрипка! От іду я, а зовсім близько стало чути скрипку. Грає вона так жалібно, ніби когось розбудити боїться і стримати образи не може. Зупинився я. З-за куща бузку бачу — лікар на скрипці грає. Свічка на столі горить. Зовсім я був заслухався, про все на світі забув. Мабуть, до ранку стояв би так і слухав, якби на вулиці зовсім поряд не задзвеніли бубонці. Дивлюсь — до лікаревого будинку фаетон під’їжджає. Коней я відразу впізнав. Тоді в Ченську міщанин такий був, Іван Федосійович, коней під сідло напрокат давав і разів зо два на тиждень фаетон за сімдесят верст до станції подавав та зустрічав московський поїзд, пасажирів до міста привозив. І от бачу я — злазить високий на зріст добродій. З кокардою на кашкеті. Йде просто в сіни. Лікар грає, нічого не бачить, а приїжджий уже перед ним стоїть і руку на скрипку кладе.

“Здрастуйте!”

“Пробачте, я вас не знаю…”

“Ви листи наші назад відсилали. Ось вони. Читайте! Дайте відповідь! Я зачекаю”.

“Дайте мені спокій!”

“Я довірена особа торговельно-промислового банку “Братів Дутових”. Дозвольте вам нагадати, що, бувши студентом останнього курсу Московського університету, ви загубили рукопис з різними проектами. І оголошення зволили дати про загублене. За будь-яку винагороду благали повернути”.

“Так, було таке”.

“А далі? Договорюйте, договорюйте!..” “Рукопис із проектами мені приніс господар харчевні, де я загубив папери”.

“Господар вам сказав: “Ось, мовляв, проектики… Я показував їх різним знаючим людям, ті кажуть — великі гроші на цих вигадках заробити можна. Тільки от лихо: жодний ваш проектик не закінчено. Почато — кинуто, почато — кинуто. А як кожний проект до діла довести — тільки одна людина може знати, лише та, що їх придумала”. І ще вам хазяїн сказав, що пояснення й копії з проектів для порядку знято. А що з того? Все це поки що мертвий капітал. І господар віддав вам усі ваші проекти в оригіналах. Чи не так?”

“Так!”

“А винагорода? Адже гроші до банку від вас по зобов’язанню, по векселю, не надходили?”

“Ні перед ким я не зобов’язаний звітувати про свої вчинки”.

“Нагадую: грошей у вас тоді не було. Їх немає й зараз. Господар харчевні вас пожалів, погодився взяти вексель на тисячу карбованців”.

“Справді, було таке. Але за яким правом ви зі мною так розмовляєте?”

“От вексель. Платіть!”

“Дайте мені спокій, добродію! Вексель я дав не вам, а господареві харчевні. Ми тоді домовились. Він чекатиме”.

“Домовились!.. Ось його передаточний напис на векселі. Тепер власник векселя — банк “Братів Дутових”. Протест учинено. Платіть!”

“Дайте час… Почекайте! Я розплачуся… за місяць”.

“Відстрочок не буде!”

“Тиждень, один тиждень. І я розплачусь”.

“Не вірю!”

“День… Лише один день дайте мені!”

“Знаєте що? Банк поверне вам вексель, а ви на письмі відмовитеся від своїх проектів на користь банку. Не приховаю — за кордоном ладні пристосувати до діла один проектик. Чекаю”.

“Дайте час… Я подумаю, один день…”

“Зараз за чверть дванадцята. О дев’ятій ранку я буду тут. Або проекти, або платіть по векселю!”

Приїжджий вийшов. Рипнули східці гайку. Добродій широко розсівся в фаетоні. Бубонці задзвеніли, і все затихло. Дощ почався знову, та рясний такий. Я поспішив додому.

Вранці в місті всі ахнули — лікар зник. Наче у воду впав. Почали шукати, допоминатися. Пастух бачив, як хтось дуже рано йшов до альтанки, що біля пасіки за містом. Взялися пасічника розпитувати. А той відповідає: “Бачив!.. На світанні пройшов чоловік… А що за чоловік — не розгледів… Погода була похмура, бджоли не вилітали, я й заснув. Знати нічого не знаю і відати не відаю”.

Почали тоді придивлятися до слідів. Після дощу їх добре видно. Але за струмком сліди кінчалися…

Дід-оповідач замовк. В купе все ще було темно. Та десь далеко почав бліднути край неба, світліші стали кущі біля річки, і вода в ній вже перестала блищати.

Я подумав, що таємниче зникнення героя — найкраще сюжетне завершення всієї історії. Але там, унизу, слухачі почали вимагати подробиць.

— А чи була записка?

Старий детально пояснював:

— Спочатку подумали, що лікар у морі втопився. Але потім знайшли записку, якусь обгорілу. А в ній таке хитромудре було написано, що різні чутки пішли. До ладу нічого зрозуміти не можна. Та й почали забувати про всю цю справу. Я теж про все б забув, якби не пасічник. Прохопився він якось мені словом, що лише про людське око, аби від нього відчепилися, сказав, буцімто спав і нічого не бачив, як той чоловік до струмка прибіг…

Довгий, протяглий гудок зустрічного поїзда заглушив слова оповідача. Із свистом та гуркотом промчав кур’єрський, замиготіли жовті відблиски на стінах купе.

Наш поїзд прогув у відповідь, рушив з місця, прогримотів по мосту і лунко застукотів по шпалах. І в небі з місця рушив місяць. Уже зблідлий, він поплив у височині слідом за поїздом. Повіяв свіжий степовий вітрець. Недочуваючи слів випадкових пасажирів, я задрімав під розмірений стукіт коліс.

— Прокиньтесь! Прокиньтеся, громадянине! — Переді мною стояв провідник вагона. — Під’їжджаємо до Ченська…

Я спустився з верхньої полиці. В купе було порожньо.


РОЗПОВІДЬ ЗАЛИШИЛАСЯ БЕЗ ЗАКІНЧЕННЯ


Кожний оповідач, кожний читець знає: буває така хвилина, коли увага слухачів несподівано загострюється, ніби вмикається чутливий контакт. Так само мовчать слухачі, в тиші звучить той самий голос оповідача, але він відчуває, що з якоїсь хвилини, з якоїсь фрази слухачі починають розумом, серцем і уявою своєю жити долею героїв, про яких ведеться розповідь. Більше того, думки і почуття слухачів випереджають оповідача. Блищать очі, міняється вираз облич… І вже почалося найголовніше: зазвучали паузи — секунди мовчання оповідача. Якої глибини, непідробної щирості набуває вся розповідь! Так було і з історією про зниклого лікаря з Ченська, яку я розповідав Воронцовій і Тарасевичу. І, коли я закінчив оповідати, ще з хвилину тривала та уважна тиша, з якою мене слухали.

— Нас обох захопила ваша розповідь! — вигукнула нарешті Воронцова. — Ми схвильовані долею вигаданого вами лікаря. Придумано здорово! Тільки де кінець? Взялися розказувати, треба було й кінець придумати.

— Тут зовсім не вигадка! Не фантазія! — вигукнув я. — Що? Хіба ви не бачите?.. Ця історія з лікарем… Хіба вона не пов’язана із запискою про туберкульоз, яка лежить під мікроскопом?

— Я вже давно живу в Ченську, але нічого не чув про зникнення якогось там лікаря, — похитав головою Степан Єгорович.

Він стомлено й повільно підійшов до сейфа і неквапливо почав його замикати. Воронцова старанно протирала скельця окулярів та ховала їх у футляр. А я? Я не знав, що робити. Мовчав. Бентежне відчуття провини перед зайнятими людьми почало опановувати мене. Марно забирав час… У думці я переглянув усі дні, що їх я провів у Ченську. Навіщо я приходив з букетом квітів до студента Бєлянкіна, якому треба було думати про заліки та екзамени? Навіщо я ось уже котрий раз відриваю професора Тарасевича від роботи, приношу якісь аркушики? Навіщо через мене примусили друкарку терміново друкувати замість програм і наказів якісь ребуси, прочитані під мікроскопом? Почуття провини й сорому вкрай стомило мене.

В інституті був ремонт. Ми йшли довгим темним коридором і зачіпали якісь відра, стояки. В дротяній сітці аж під стелею тьмяно світилася заляпана білилами електрична лампочка. Кроки лунали гучно і будили нічну тишу давно спорожнілого інституту. Я дивився на лампочку і думав: “Я зовсім як вона, ця лампочка, що світить не так, як треба. Але їй, запорошеній, заляпаній білилами, перешкодили світити неохайні малярі і недбайлива прибиральниця. А мені? Хто заважає мені жити як треба? Я сам. Тільки я”.

Ми вийшли з інституту і почали прощатися. Літня ніч була задушна, дихалося важко.

Професор Тарасевич, прощаючись, став розраджувати мене.

— Не біда, якщо вигадану вами історію про зниклого лікаря ніяк не можна пов’язати з записками, які ви знайшли. Не журіться! Історія сама по собі цікава. Лише кінця немає.

Воронцова весело труснула мою руку.

Я залишився біля дверей інституту. Намагався дати своїм думкам лад. По асфальту лунко стукотіли підбори Воронцової, впевнено і спокійно човгали підошви професора Тарасевича.

Потім з темряви долинув насмішкуватий голос Воронцової:

— Придумайте і розкажіть нам завтра ж уранці кінець цієї історії про зниклого лікаря з Ченська!

Кроки вщухли. Голоси затихли.

— А от кінець і придумати не можна, — почув я поруч себе чийсь тихий, старечий голос. — Лікар Сергій Сергійович Думчев як зник, так про нього в нашому місті з тих пір ні слуху ні духу…

— Хто це? Хто говорить?..


Частина друга

БУДИНОК З БАШТОЧКОЮ


БЕЗСОННЕ ВІКОНЦЕ


Білі завіски на вікнах заснули, побіліли, засріблилися: місяць уповні стояв над містом. Тіні парканів, дахів, кранів новобудов, дерев спали на бруківці у найнесподіваніших положеннях. А моя тінь переміщалася, металася — то зникала, то знову з’являлась: я йшов — шукав будинок з башточкою.

Будинок з башточкою?

Так!

Почувши у темряві, що лікаря, який колись зник, прозивали Сергій Сергійович Думчев, я здригнувся з несподіванки, спантеличення, подиву, а потім, отямившись, вигукнув:

— Хто це? Хто говорить?

— Це я, Андрій Варфоломійович, сторож інститутський. Як прийшов чергувати, так стільця виніс сюди. Ніч тепла. Спочатку різні вальси слухав з міського парку. Потім усі ви вийшли, я кінець вашої розмови почув. Був, був такий лікар у нашому Ченську. Та от зник…

— Але як? За яких обставин? Що з ним сталося? — закидав я сторожа запитаннями.

І почув я у відповідь:

— Про це мене, шановний, не питайте. Багато тоді різних балачок було. В місті з тих часів, може, тільки двоє-троє людей лишилося. Ось, приміром, Булай Поліна Олександрівна. Віку їй вже чимало. Ну, молодша від мене років так на десять. Поговоріть з нею і багато про що від неї дізнаєтеся. Дуже симпатична особа. А в місті її колись “вічною нареченою” називали. Нібито чекала вона, чекала нареченого свого, Сергія Сергійовича Думчева, в тому самому будиночку з башточкою, з якого він І пішов, зник. Так і живе вона там до сьогоднішнього дня.

— А адреса?

— Яка там адреса! Ось коли йти звідси ліворуч, дійдете до провулка, а провулок виведе до площі, від неї бульвар іде, з бульвару повернете в другу вулицю — знову ліворуч. З цієї вулиці, вважай, третій провулок праворуч. Так от у цьому провулку, з правого боку, четвертий будинок від рогу після паркану. Будинок з башточкою. Але як би вам це краще пояснити — з мезонінчиком таким. А навколо мезонінчика — балкончик. Малесенький, з бильцями.

— А як називається провулок?

— Раніше Верхньотроїцьким називався, а зараз не знаю. Та ви й так знайдете. Як я сказав, так і йдіть… Та навіщо ж, шановний, уночі людей турбувати? — крикнув мені навздогін Андрій Варфоломійович, побачивши, що я кинувся ліворуч, до провулка.

Звичайно, я не збирався стукати вночі в чужі двері, будити опівночі незнайомих людей.

То навіщо ж я шукав будинок з башточкою? Хіба стане зрозуміліший темний зміст мікрозаписок від того, що я при місячному світлі гляну на якийсь будиночок? І хіба може існувати який-небудь зв’язок між людиною, що зникла багато-багато років тому з будиночка з башточкою, і крихітними записками, знайденими два тижні тому в дуже доброму вигляді на квітах за містом?

Але треба! Обов’язково треба було пересвідчитися, що є такий будиночок в Ченську, а отже, і нічна розмова, почута в поїзді, не вигадка.

Само собою зрозуміло, можна буде звірити почерк дивовижних записок з яким-небудь рецептом, що зберігається в жінки з будинку з башточкою. Необхідно переконатися, що писав ці записки лікар, який зник… і вже не буду я такий смішний зі своїми здогадами. Та чи в цьому річ? Це дрібниці. Головне те, що от-от — і загадка зникнення людини, можливо, перестане бути загадкою. Проте звідки ця впевненість, що писала мікрозаписки про щоденник відкриттів і про туберкульоз та сама людина, яка жила тут, в Ченську, в тому будиночку, куди я зараз іду?

З бульвару я повернув у другу вулицю ліворуч. А з цієї вулиці треба звернути в третій провулок праворуч. Ось і четвертий будинок після паркану — будинок з башточкою!

Шумлять на легкому вітрі дерева в палісаднику. Крізь їх густе листя світиться одне віконце. Я тио зійшов по східцях ганку і на дверях будиночка прочитав на емальованій дощечці: “Зубний лікар П. О. Булай. Прийом у всі дні, крім неділі”.

Я постояв. Прислухався. В будиночку було тихо. Стиха шуміли тополі. Світило в палісадник безсонне віконце: хтось когось ждав.


НОВЕ ЗНАЙОМСТВО


Тільки зійшло сонце, і я був уже коло будинку з башточкою. Нижче емальованої дощечки напис, зроблений чорнилом на клапті паперу: “Дзвоник не дзвонить — прошу стукати”.

Я постукав, але двері мені не відчинили. Знову постукав. Тиша.

Подивився на годинника: сьома. “Чи не зарано?”

Аби згаяти час, я пішов на вокзал. Вийшовши на перон, почав чекати прибуття поїзда далекого слідування і навіщось спитав чергового по станції, який проходив, чи скоро той буде.

Ось і прибув поїзд далекого слідування. На тихій станції стало гамірно, неспокійно. Забігали люди. Заюрмились біля кіосків. Гудок паровоза. І знову все навколо збезлюділо.

Я повернувся до будинку з башточкою. Ходив провулком. Але на будинок раз у раз поглядав, наче боявся: чи не втече він куди-небудь, чи не зрушить, бува, з місця, чи не сховається?

На годиннику дев’ята. Час!

На мій обережний стукіт відгукнувся квапливий голос:

— Іду, іду!

Двері відчинилися. Маленька гостроноса жінка вистромила голову, пов’язану вицвілою, колись блакитною хусткою. Бистрі, цікаві очі уважно дивилися на мене.

— А-а! Ви той самий, що їхали у вагоні, де моя Зіночка провідницею? Чи не вас вона до півночі чекала? Світло не гасила. Будь ласка, заходьте! Я її розбуджу!

— Ні, ні! Я прийшов до зубного лікаря Поліни Олександрівни Булай.

— До Булай? До Поліни Олександрівни? Будь ласка, заходьте. Сідайте отут. — Вона показала на одинокий стілець серед високих шаф і окутих скринь, що заповнили довгий коридор. — Зараз постукаю.

Підійшовши до якихось дверей, вона постояла, до чогось прислухалась і повернулася назад:

— Скільки тут живу, а ніяк не збагну її життя. Невідомо, коли встає, коли лягає. І зараз не зрозумію, спить вона чи не спить. Хворі звичайно більше після обіду приходять.

— Що ж, — підвівся я, — прийду після обіду.

— Мабуть, ви приїжджий? — спитала вона.

— Приїжджий.

— А звідки прибули? Чи надовго сюди? І часто до неї ходити будете?

— Чи не забагато запитань заразом?

— Ах, громадянине, — тихо мовила жінка, — не з цікавості питаю, а з остраху! Боюся! Ох, як боюсь я, як боюсь! Всього в цьому будинку боюся.

— Чого ж ви боїтеся?

Вона ще більше притишила голос і, показуючи на ті двері, до яких раніше підходила, заговорила:

— Її боюся…

Тієї хвилини двері відчинились.

— Ось вона! Ну, потім, потім усе вам розповім.

На порозі стояла жінка, висока на зріст, сива, гладенько зачесана, в чорному старомодному платті, застебнутому наглухо. На вигляд їй було років шістдесят п’ять.

— Поліна Олександрівна Булай?

— Будь ласка, заходьте! — Поліна Олександрівна розчинила двері своєї кімнати.

“Дивний зуболікарський кабінет”, — подумав я, заходячи.

Кімната була геть уся заставлена старовинними шафками з безліччю шухляд і шухлядочок, низенькими кріслами, столиками з силою-силенною дрібничок. На стінах без усякого ладу висіли гравюри й репродукції старовинних картин, що зображували радісний сімейний затишок. Картини були в почорнілих від часу золочених рамах з відбитими краями. Біля вікна стояло лікарське крісло, сидіння й підголовник якого було оббито малиновим оксамитом, дуже потертим.

На всьому були ознаки старовини, деякої дряхлості, але ніде не було й порошинки.

— Сідайте в крісло, — сказала Булай і підійшла до умивальника. Почала мити руки.

— Поліно Олександрівно, я не хворий.

— Навіщо ж ви прийшли?

— Щоб поговорити про Думчева.

— Сергія Сергійовича? — перепитала вона спокійно, тихо і якось по-особливому ясно. І при цьому без будь-якого подиву.

В двері злегка постукали, і до кімнати ввійшла сусідка.

— Поліно Олександрівно, — спитала вона, — ви не брали з кухні мою емальовану каструлю?

— Ні, Явдохо Василівно, не брала.

— Не брали? Ну і добре. Може, моя Зіночка сховала. Потім її спитаю. Спить вона, сердешна, зараз… До речі, от що я вам іще скажу: в тій скрині, що на кухні, миша цілісіньку ніч шкреблась. І зараз вона, мабуть, там. От якби відкрити та вигнати…

— Миша? В моїй скрині, що з листами?..

Булай вийшла з кімнати.

Явдоха Василівна залишилася в кімнаті й почала:

— Боюсь я… Того боюся, що, мабуть, несповна розуму моя сусідка. Зіночка моя з поїздом на цілі тижні виїжджає. В усій квартирі я залишаюся сама з Поліною Олександрівною. Ходить вона нечутно, говорить мало. Вже давно, я сюди ще й не перебралася, а в місті про неї різне балакали, ніби вона весь час на дорогу дивиться, жениха якогось жде. А я як на неї подивлюсь, так і думаю: “Самій вже нареченій саван час шити”… Зіночка каже: “Мамо, чого ви турбуєтесь? Людина живе тихо, діло своє робить. Цілком нормальна бабуся”. А я все сумніваюся. Як будете до неї ходити, придивіться, думку свою складіть та й мені скажіть: треба її боятися чи ні…

Стало чути кроки Булай. Сусідка пішла. Я знову звернувся до Поліни Олександрівни:

— Прошу вас… Пробачте за турботу… Прошу вас розповісти все, що ви знаєте про Сергія Сергійовича. Про те, як він зник…

— Ні, ні,не кажіть цього слова! Він просто пішов… пішов з цього будинку.

— Пішов? Давно?

Я відразу ж відчув усю нетактовність свого запитання, зніяковів і замовк.

Булай не квапилась, ніби збиралася з духом, потім сказала:

— Даруйте, як вас звуть?

Я назвав себе.

— То що ж, Григорію Олександровичу, привело вас сюди? Адже Думчева всі забули.

— Цілком випадково я почув одну розповідь, яка наблизила мене до долі Думчева. Але, прошу, поки що не питайте ні про що.

— Добре, я вам вірю. Колись дуже давно мене прозвали нареченою Сергія Сергійовича. Ах, хіба ви тепер можете уявити собі, збагнути, як колись у глухій провінції розважалися з нудьги люди! Проте річ не в цьому. Я зараз думаю про те, як краще розповісти вам про Думчева. Не знаю, з чого почати: чи то з того, за яких незвичайних обставин побачила його вперше, чи то просто про зустрічі й розмови з ним.

— Якщо можна, розкажіть усе послідовно.

— Та відкладіть же своє вічне перо! Не можна ж спокійно розповідати, згадувати, коли кожне слово записують.

Я слухняно сховав авторучку і блокнот у кишеню, вмостився зручніше в крісло й приготувався слухати.

— Отже, це було давно, — почала Поліна Олександрівна.

З-за дверей долинув шум.

— Не звертайте уваги, це Гібралтар пересуває меблі і знову підмітає чисту підлогу біля моїх дверей.

— Але чому ж Гібралтар?

— Так я охрестила сусідку Явдоху Василівну за те, що повз її очі, як кораблю повз Гібралтар, непомітно не пройти. Кожен буде досконально вивчений. Вона завжди всього боїться.

— Отже, це було давно… — повторив я.


ІКАР НА ЯРМАРКУ


— Так, давно, — повторила Поліна Олександрівна. — Мені було тоді сімнадцять років. Я пам’ятаю той день, ту годину і навіть ту хвилину, коли я вперше побачила Сергія Сергійовича Думчева. Це було на світанку повітроплавання. Ні, точніше сказати, так: перед самісіньким світанком повітроплавання… Була неділя, дев’яте червня. Був ярмарок.

Стара сива жінка розповідала, а я забув, що вона стара. Вже не бачив, що вона сива. І вже не вірив, що все було так давно. Неначе вогонь її нездійснених мрій спалив ці десятиліття. Минуле повернулося. Я його почув, побачив…

Ось ярмарок. Південний ярмарок під полудневим сонцем. Галасливий, строкатий, дзвінкий і барвистий.

Прокинешся, відчиниш віконниці, навстіж розчиниш вікно — і щосили гуде-дзвенить ярмарок, гомонить людською юрбою, рябіє, миготить яскравими хустками й спідницями жінок, дзвоном гуде й оглушує криком, іржанням, меканням і муканням.

А в крамницях і ятках, поспіхом збитих із неструганих дощок, розкинулися проти сонця, виблискують і палахкотять буйними барвами стрічки, ситці, хустки, разки намиста, міняючись і зливаючись в яскраві смуги.

Тиснява, не пробитись!

Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.

Тиснява!

Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився, підібгав хвоста, кинувся під воза й знову пішов пробиратись далі.

Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.

А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.

А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.

І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”

Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.

Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.

Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.

“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”

“Де, де?”

“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”

“На небо полетить людина!”

І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.

На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.

Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.

Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.

Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.

Обгороджене місце навколо вишки густо заповнювали цікаві.

Хазяїн піднявся на кілька сходинок вишки й проголосив:

— Вельмишановні добродійки й добродії! Зараз людина полетить на небо. Самі на власні очі побачите. То чи не завгодно вам за ваші гроші запитання ставити цьому чоловікові? Як-не-як від нас на небо людина вирушить і назад до нас повернеться!

Підприємець витер блискучу лисину червоною квітчастою хусткою.

З натовпу почулися голоси — зверталися до чоловіка на вишці:

“Назвись: хто ти такий?”

“Що за один?”

“Промислове свідоцтво маєш? Якої віри?”

“Коли на небо летить — то віри якої?”

“Я Сергій Сергійович Думчев! Росіянин”, — відповідав молодий чоловік.

“Ну, лети!” — сказали в натовпі. Чоловік, який назвав себе Думчевим, скинув крилатку і продовжував поратися біля снаряда.

“Шановна публіко! — звернувся хазяїн до натовпу. — Терпіння! Лише п’ять-десять хвилиночок — і полетить!”

— Я стояла недалеко від вишки, — оповідала далі Поліна Олександрівна, — і бачила, як тремтіли руки в Думчева. Неспокій, хвилювання, переляк охопили мене. Адже вишка висока! Невже всі вони тут не розуміють, що він, цей сміливець, зараз розіб’ється?

“Відрадь, відрадь його від польоту”, — благала я брата-студента.

Вчився він у Політехнічному. Знаєте, такі гарні еполети на синій тужурці. Брат дуже добре розбирався в технічних питаннях. Він скрізь супроводив мене. Як давно це було! Я тоді носила брилика з широкими крисами.

“Колего! — гукнув мій брат до винахідника. — Чи не допомогти вам?”

І він почав вилазити на вишку.

Але винахідник заперечливо похитав головою. Він продовжував поратися біля снаряда.

Навколо гомоніли.

“Ніколи не полетить!”

“А чому птах летить? Вся сила у птаха в пір’ї, — пояснював статечний купець. — А в його снаряді крила ж без пір’я”.

“А кажан літає чи не літає? — обернувся брат і додав: — Виходить, що справа не в пір’ї?”

“Ну, то чого ж він не летить? Дотягне до ночі, та так і не полетить!”

“Час! Час!”

“Швидше! Починай! Час!” — кричав нетерплячий натовп.

Думчев розправив широкі крила снаряда і підтягнув весь снаряд на край вишки.

Натовп завмер.

Він просунув ноги в ремені й приладнав снаряд до пояса. Потім заходився просувати руки під крила. Крила були легкі, з лози, обтягнуті тканиною і дуже рухомі, очевидно, на завісах.

“Зараз полетить!” — залунали голоси.

“Стій! Стій! — загорлав раптом хазяїн. — Стій!”

Весь час хазяїн не стояв на одному місці; то вилазив на вишку, то бігав до хвіртки перевіряти виторг.

“Стій!” — крикнув він, розштовхуючи натовп, і підвів аж до самісінької вишки якогось чиновника з дружиною.

Чиновник гукнув до Думчева:

“Слухайте! Дружина моя хоче поставити одне запитання, а ви, добродію, будьте ласкаві відповісти!”

Дружина чиновника рвучко піднесла лорнета:

“Я цікавлюся, добродію, яка на цих крилах тканина. Знизу мені здається, що це муслін. Скажіть, де ви взяли такий чарівний колір? Чи багато платили за аршин?”

Думчев детально відповів на це запитання.

“А зараз лети!” — гукнув хазяїн.

Брат стиха проказав:

“Полю, пам’ятаєш ці вірші?


		Любителі пошлості ситі,


		Спокійно і легко живуть,


		А руки Ікара розбиті,


		Бо прагнули в небо сягнуть”.


У натовпі казали:

“Приміряється, як віє вітер!”

Несподівано Думчев кинувся з помосту. Полетів.

Усі завмерли, затамували подих. І враз побігли слідом. Бігли, перестрибуючи, перелазячи через огорожі. Бігли мовчки, відкинувши назад голови.

Снаряд раптом нахилився. Люди кинулися на всі боки.

Швидким рухом ніг, що були просунуті в стремена, прикріплені до віялоподібного хвоста, Думчев відновив рівновагу. Апарат вирівнявся.

“Ура-а-а!!!” — загуло навколо.

Та це тривало навряд чи більше двох-трьох хвилин.

Від подуву вітру сколихнулися хустки в жінок. Схопилися за шапки й кашкети чоловіки, що бігли за снарядом. Вітер повіяв дужче.

Брат, який біг поряд зі мною, вигукнув:

“Нещастя! Вітер заважає йому! На двобій з вітром пішов наш російський Ікар!”

Я бачила: крила снаряда-бабки дуже перехнябились. Снаряд різко нахилявся то в один, то в другий бік. Ось-ось упаде!

Брат кричав:

“Дивіться! Вітер хилить апарат ліворуч— Думчев викидає ноги праворуч! Вітер праворуч— Думчев ліворуч! І снаряд вирівнюємся!”

Та вітер ніби зрозумів хитрощі людини і налетів згори. Апарат “клюнув носом”.

І тоді Думчев почав руками опускати і підіймати крила. Апарат знову на якийсь час вирівнявся. Поряд зі мною хтось вигукнув:

“В нього сили кінчаються. За повітря не вчепишся!”

Апарат падав. Марні були помахи крил. Снаряд гнало вітром до моря.

Натовп зойкнув.

“Втопиться! Втопиться!” Заголосили жінки, хтось почав хреститися. Біля самісінької води снаряд ткнувся носом у пісок.

“Вбився! Вбився!” — кричав натовп і біг до моря.

Я випередила всіх. Мій брилик з’їхав набік і ледве тримався на стрічці. Я перша підбігла до Думчева. За мною — брат.

“Ви живі?” — гукнула я.

Думчев поворухнувся. Розстібнувши ремені, ми допомогли йому вилізти з-під снаряда, що вгруз у сипучому піску.

Підбігли люди. Підходили обережно і мовчки, неначе боялися потурбувати Думчева. Навіть дітлахи, босі, вихрясті, перебігаючи від натовпу до снаряда і від снаряда до натовпу, розмовляли поміж себе пошепки.

Брат попросив усіх розійтись.

Принесли глек води, і я намочила Думчеву лоба. Брат побіг по візника.

Думчев опритомнів. Але він не помічав нікого. Час ішов. Люди почали розходитися. Раптом він спробував підвестись.

Я допомогла йому. Він встав, обернувся і побачив свій розбитий апарат.

“Я ще полечу! Полечу!” — проказав він тихо і вперто.

Низько над нами легко промайнула чайка.

“Як оцей птах?” — я показала на чайку.

“Птах?” — перепитав він.

“Як оця чайка?” — мовила я.

Він довго мовчав, немов радився з якимись своїми думками.

“Ні! Ні! — раптом різко вигукнув він. — Краще від птаха! Як муха! Не лише літати, але й стояти в небі! Стояти в повітрі, так само впевнено, як і на землі!”

Я злякалася: чи не з’їхав він з глузду? І спитала:

“Яка муха? Що ви! Хіба муха стоїть у повітрі?”

Він нічого не відповів. Потім стиха додав:

“Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!”

“Де?”

Та він нічого не відповів.

Мені стало страшно. Брата з візником і досі не було.

Повільно, спираючись на мою руку, Думчев пішов до міста.

Біля моря залишився розбитий апарат. Уже темніло. Я допомагала йти цій дивній людині.

Поряд з Думчевим я по-іншому, по-новому тепер почула шум моря, по-новому побачила, які навскісні бувають промені в призахідного сонця.

А він ішов поруч мене, похиливши голову. На мене він ні разу не глянув. І весь час шепотів:

“Виходу немає! Виходу немає! Тільки в них! У них вчитися”.

Я чула ці слова, але нічого не розуміла і ні про що не питала. А сонце сідало в море.

  
ЛИСТ АНДРІЯ БУЛАЯ


Десь далеко в коридорі то стукотів, то шурхотів віничок сусідки.

Від самого початку розповіді Поліни Олександрівни я думав: “Швидше б перевірити, чи писав лікар Думчев мікрозаписки. Чи то його рука? Звірити почерк! Це головне!”

Але розповідь тривала, і поступово душа моя повнилася іншими думками й почуттями. Я відчув рвучкий подув вітру, почув гострий порив повітря, що рвонулося під крилами перших літаків. Яка ясна, сповнена дерзання була мрія тих людей, що вперше зважилися підкорити собі повітряний простір!

Дивне становище: сидіти в зуболікарському кріслі, дивитися на стару ножну бормашину та на блискучі металеві інструменти, але нічого цього не бачити, а приймати серцем теплоту й світло тієї мрії, що володіла Думчевим, коли на саморобному апараті він піднявся в повітря і полетів над галасливим ярмарком.

Але що ж означають слова Думчева після невдалого польоту: “Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!” Зрозуміти б цю фразу, розкрити б її справжній зміст!

Шурхотів, стукотів сусідчин віничок у коридорі. Поліна Олександрівна вела далі:

— Я вже казала вам, що політ Думчева спостерігав і мій брат, який вчився в Петербурзі у Політехнічному інституті. Після того польоту брат часто відвідував Думчева. Бував він у Сергія Сергійовича й кожного разу, як приїздив у Ченськ в наступні роки.

Ось що написав мені брат, коли дізнався про зникнення Сергія Сергійовича.

Я взяв у Поліни Олександрівни листа і прочитав:


“Люба Полю!

Я схвильований, приголомшений твоїм повідомленням про Думчева. Ти пишеш, що його одяг знайшли на березі моря. Невже він потонув? З цим я не можу примиритися. Із клаптиків, мозаїчно створюю образ цієї людини. Вже ніколи-ніколи більше його не побачу. Що найбільше дивувало в ньому? Різноманітність інтересів, наукових пошуків і дослідів. Одного разу, спостерігаючи його досліди, я подумав: “Це неможливо! Як уміщуються в голові однієї людини наукові інтереси, такі різні й далекі один від одного? А якщо все — лише порив, захоплення?” Не стримався, сказав Думчеву про це. Він не розсердився: “Еге ж, розумію! Так збоку може здатися… Кого наслідую? В кого вчуся?”

З незвичайною жвавістю він кинувся до книжкової полиці, дістав Пушкіна і прочитав:

“Історик, ритор, механік, хімік, мінералог, художник і віршописець, він усе дослідив і все збагнув…”

Про кого це сказано? Про Ломоносова! Його треба наслідувати, в нього вчитися, як розуміти різні галузі науки”.

“Так було колись… — мовив я. — Далеке вісімнадцяте століття!”

“Колись? А я доведу, покажу, що природознавчі науки й техніка переплітаються. І в мухи, що стоїть у повітрі, треба вчитися, як будувати літак. Різні науки — зовсім не різні. І навіть математика і поезія єдині!”

Тут уже я не витримав:

“А ви самі що, справді вірите, ніби математики писали вірші, а поети…”

“Лобачевський писав вірші так само, як улюблений мій Тютчев. Обидва вони поети! І близькі один одному за духом і за стилем”.

“Що ж, — сказав я, — прочитайте мені вірша Лобачевського”.

“Прочитаю Тютчева, а потім Лобачевського, — відповів він. —


		Для них сонця, як бач, не дишуть,


		Моря позбавлені життя.


		Проміння в душі їх не сяло,


		Весна в їх грудях не цвіла.


		При них ліси і ті мовчали


		І ясна ніч німа була!


А зараз послухайте, як у Лобачевського:


“Але ви, чиє існування несправедливий випадок перетворив на тяжкий обов’язок для інших, ви, чий розум потьмянів і почуття замовкло, ви не втішаєтеся життям! Для вас природа мертва, вам чужі красоти поезії, позбавлена чарівності й пишноти архітектура, нецікава історія віків…”


Думчев читав ці рядки якось урочисто. Але я так і не зрозумів, що є спільного між Тютчевим і Лобачевським.

І ось тепер, коли Думчева немає, я взяв у руки томик Тютчева і праці Лобачевського, знову прочитав ті самі уривки й кажу: “Так, Думчев мав рацію. В ті дні я не розумів його. Тепер картаю себе за це”.

Чогось зараз пригадав одну розмову із Сергієм Сергійовичем. Це було вранці в день мого від’їзду з Ченська, коли я прийшов до нього попрощатися. Я сказав:

“Ось ви ведете пошуки в різних галузях науки. Але де ж мета? В чому провідне завдання?”

“В тому, щоб стати мікроскопом, живим мікроскопом!”.

“Ви смієтеся, Сергію Сергійовичу”.

“Анітрохи, — вів Думчев далі серйозно й просто. — Чому ви не хочете припустити, уявити собі: людина робить різноманітні досліди й знаходити відкриває найдивовижніші ферменти. Припускаєте?”

“Припускаю”, — відповів я.

“А чи припускаєте ви, що такі самі ферменти лежать зараз тут перед вами на столі, у вигляді порошку? Людина приймає цей порошок. І ось…”

Думчев замислився.

“…і ось, — підказав я, — людина бачить світ ніби крізь скельця мікроскопа”.

“Чому — ніби? Світ перед цією людиною справді почне збільшуватись у масштабах, бо людина почне… — Думчев не закінчив фрази і весело розсміявся: — А здорово я з вас пожартував? Людина-мікроскоп… могутні ферменти… Адже яка безглузда, смішна вигадка! — Думчев сміявся дедалі дужче й веселіше. — А ви от взяли та й повірили б мені”.

Він схопив скрипку й заграв мазурку Венявського…

Люба Полю! Я знаю, що всі гроші Сергій Сергійович витратив на досліди або на купівлю ліків для хворих. При мені до Думчева приходив власник будинку й казав:

“Вам, лікарю, нічого не залишається, як кинутися в море, — орендну плату ви мені не заплатили ще за минулий рік”.

Заплати ж, Поліно, коли одержиш мого листа, все, що належить власникові. Оселіться з мамою в цьому будиночку. Замкни на замок лабораторію. Приїду, розберусь у записках, роботах, дослідах Думчева.

Закінчую листа, вже п’ята година ночі. Щось дивне й незрозуміле є в усій цій історії… Самовбивство? Але ж стільки почато пошуків! І якесь велике наукове завдання стояло перед Думчевим! Не міг він сам усе обірвати. І потім: самогубство — це боягузтво. А я бачу Думчева таким сміливим, спокійним, зосередженим, яким він стояв на помості на ярмарковому майдані, готовий до свого відчайдушного польоту… Напиши мені, люба Полю, все якомога детальніше і зрозуміліше. Як хочеться якнайшвидше приїхати до вас, побачити вас усіх!

Твій брат Андрій Булай”.


— Але відповісти братові я не змогла, — тихо й сумовито мовила Поліна Олександрівна. — Провокатор виказав брата царським жандармам. Андрій брав участь в одній революційній справі. Він помер, коли їх гнали по етапу на заслання. Я зробила, як просив брат, — оселилась у цьому будинку. Лабораторію я замкнула на замок. Все в ній залишилося в такому вигляді, в якому було, коли Сергій Сергійович кинув на неї свій останній погляд… Ви, може, хочете подивитися лабораторію? — Стара жінка вийняла із шухляди столика великий іржавий ключ.

  
У ЛАБОРАТОРІЇ ДУМЧЕВА


Я розчинив двері, щоб піти слідом за Поліною Олександрівною в лабораторію. Булай взяла із собою свічку в мідному свічнику і сірники.

На порозі перед нами стала сусідка Явдоха Василівна. Вона якось значуще подивилася на мене, немов збиралася щось сказати, але промовчала.

Ми піднімалися вузькими внутрішніми сходами з рипучими приступками. Зупинились на невеличкій площадці перед лабораторією Думчева. Булай одімкнула іржавий замок, що висів на дверях.

Вогник свічки, нерівний і мерехтливий, вихопив з темряви лабораторії всілякі предмети: колби, книжки, скрипку у футлярі, штатив з пробірками, портрети, мікроскоп, мідний чайний підносик із склянкою та блюдечком, спиртовку, лупу.

Я взяв з рук Поліни Олександрівни свічку й обережно обійшов усю невеличку кімнату. Оглянув стіни, стелю. Це був мезонін дещо округлої форми. З вулиці саме він і здавався башточкою. Вікна щільно зачинені віконницями. Поліні Олександрівні, певно, тяжко і сумно бувати тут. І вона відразу ж залишила мене самого. Добре пам’ятаю, як вона виходила: повільні, тихі, обережні кроки.

На окремому столику стояла дивовижна споруда. Це була, очевидно, модель комахи в польоті. Тут-таки лежала записка. Здувши порох, я побачив гострий, з легкою в’яззю, дещо старомодний почерк. Знайомий почерк! Це була та сама рука! Та, що писала мікрозаписки, які я читав в інституті під мікроскопом.

Мовчки стояв я, тримаючи в руках свічку, і думав: “Це він, Сергій Сергійович Думчев, писав про якусь мандрівку, в яку він вирушає, щоб передати комусь щоденник відкриттів. Що це за мандрівка? Навіщо він зменшував текст записок? І як записки, написані ним давно, могли опинитися тепер на квітах біля альтанки? Чи то не Думчев, а хтось інший зменшив за допомогою фотографії аркушики його давнього щоденника і упустив їх на квіти?

Тиша дослухається до цих запитань. Вона дослухається і до рипіння воза, що проїздить по бруківці, і до віддаленого сигналу автомобіля, який заплутався в провулках. Дослухається. Мовчить. Усі ці роки тиша зберігала тонкий дзенькіт колб і пробірок, які переставляв Думчев, зберігала шурхіт перегортуваних книжок, сухе скрипіння пера, зберігала важку ходу зосередженої людини, яка в останню хвилину, роздумуючи, зупинилась біля цих дверей. Тиша дослухалась: ось кроки почали віддалятися — дедалі глухіше рипіли східці. Враз різко грюкнули вхідні двері. Тиша здригнулася. Жалібний звук дзвоника там, унизу, — ось те останнє, що почула тиша. І людина зникла! Назавжди!

Відтоді тиша лабораторії, породичавшись із лікарем, зберігає ці. звуки і сторожко жде — з кожним роком дедалі напруженіше, — чи не пролунають знайомі кроки, чи не почується його голос, чи не зашурхотять сторінки книжок під його рукою, чи не заспівають знову струни скрипки — оцієї скрипки, що лежить на ріжку стола в запорошеному футлярі.

Але чому в моїй голові зазвучала мазурка Венявського? Чому виник цей мотив, виник і зникає? Тому що Думчев грав на скрипці мазурку, розмовляючи про ферменти, про порошки і про людину-мікроскоп.

Де ж цей порошок?

Треба оглянути лабораторію. В записці, що лежить біля споруди, схожої на модель комахи в польоті, пояснювалася “тема” цієї споруди.

Наводжу дослівний текст:

“Штучне відтворення польоту комахи.

З метою зробити більш наочною дію крила комахи в польоті та вплив на нього опору повітря побудовано цей апарат.

Фігура ця являє собою два штучні крила, що мають тверду жилку, до якої прикріплено ззаду клаптики кишкової перетинки, підтримуваної міцними тонкими нитками. Площина цих крил горизонтальна; прилад з важелів підіймає й опускає їх, не надаючи їм ніякого бокового руху. Крилам надає руху маленький мідний барабан-компресор, в якому повітря поперемінно стискається або розріджується дією насоса. Поверхні барабана зроблено з каучукових пластинок, з’єднаних з обома крилами важелями; повітря, стиснене або розріджене в барабані, надає пружним перетинкам сильних і швидких рухів, які передаються водночас на обидва крила. Горизонтальна труба, врівноважена гирею, дозволяє апаратові обертатися навколо горизонтальної вісі і служить в той же час для проведення повітря з насоса в руховий барабан. Вісь складається з ртутного газометра, який дає можливість герметично закривати повітряні трубки і разом з тим дозволяє інструменту вільно обертатися в горизонтальній площині.

При такій конструкції апарата можна вивчити механізм, з допомогою якого сила опору повітря в поєднанні з рухом крил зумовлює рух комахи вперед.

Справді, якщо з допомогою повітряного насоса надати руху крилам штучної комахи, то можна бачити, що апарат починає швидко обертатися навколо своєї вісі.

Отже, механізм руху комахи пояснюється цим дослідом”.

Дивовижні записи, малюнки й детальні креслення лежали тут-таки, наче Думчев сперечався, був зовсім не згодний з чиїмось проектом споруди і збирався побудувати за своїми кресленнями якусь іншу модель комахи в польоті.

Я не дуже добре розуміюся на проектах, кресленнях, моделях машин, конструкцій, споруд, але ніколи не був байдужий до них. Тут розум і серце людини шукали, знаходили, знову втрачали, зазнавали поразок, але перемагали. Тут винахідник впадав у розпач і радів точнісінько так само, як письменник, працюючи над книжкою, як художник — над картиною.

Записи Думчева справляли враження пошуків розуму своєрідного і сильного. Справді, хіба можна припустити, що хтось підрахує число помахів крила комахи на секунду? У Думчева я знайшов ось яку таблицю:


Тут-таки, під таблицею, було зазначено, що рухи обох крил комахи цілком збігаються: обидва крила рухаються одночасно і обидва роблять абсолютно однакову кількість рухів.

У записках Думчев кілька разів повторюється: “Я знайду, неодмінно знайду справжню причину літальної сили комахи!”

На окремому аркушику було зроблено вкрай цікаве обчислення: “Вага грудних м’язів птаха становить одну шосту ваги всього тіла, в той час як у людини це співвідношення дорівнює одній сотій. А в комахи?”

“Головне — дослідити силу м’язів комахи під час польоту. Визначити, яку вагу може підняти крило комахи”.

Потім був ще один запис:

“Знайшов! Ось! Ось причина літальної могутності комахи!.. Вертикальні і поздовжні м’язи комахи. Енергія вертикальних м’язів підіймає крило. Енергія поздовжніх — опускає. Помах крила — відкинуто струмінь повітря, і перед комахою повітря зменшеного тиску. Комаха може відкидати струмені повітря в будь-якому напрямку. Чи не тому вона може підійматися під будь-яким кутом?”

А поряд був новий запис:

“Тепер лишається знайти останнє: як і чому вона (очевидно, йшлося про комаху) стоїть у повітрі?”

Швидкі, азартні розчерки пера. І при цьому дуже ділові й точні нотатки, креслення і фотографії.

З них я міг зробити висновок, що в своїх дослідах Думчев ішов неймовірними шляхами: він застосовував одночасно і графічний, і оптичний, і навіть музичний метод.

І тут знову були якісь незрозумілі креслення. На одному я побачив зіставлення коливань… камертона і помахів крил у джмеля і бджоли.

Перші дві лінії цього креслення були переривчасті, майже точкові і показували частоту помахів крила в джмеля і бджоли; третя лінія була хвилеподібна, з гострими гребенями. Вона була утворена коливанням камертона з припасованим вістрям. А ось пожовклий аркуш нотного паперу із записами дуже дивних “мелодій”. Це пісні комарів, джмелів, мух…

На полицях було розставлено силу-силенну книжок і журналів. Тут-таки, в дерев’яних бібліотечних ящичках, — добре., організована картотека. Все в точному алфавітному порядку. Я звернув увагу на те, що в одному ящичку всього кілька карток, та ще й не за алфавітом: “Мандри Гуллівера” (англійською мовою), Афанасьєв — “Казки”, М. Рубакін — “Дідусь Час”, Є. Маєвський — “Лікар Мухолапський” (польською мовою), Рінер — “Людина-мурашка” (французькою мовою), Ласвіц — “На мильній бульбашці” (німецькою мовою).

На кожній карточці була анотація книжки. Я прочитав їх при свічці. Усі ці такі різні книжки, написані різними мовами і в різний час, були схожі в одній деталі — в несподіваному порівнянні масштабів героя і навколишнього середовища.

На іншій полиці я побачив картку “Кибальчич”. До переліку фізико-механічних дослідів цього гідного подиву росіянина, самовідданого героя-революціонера і геніального винахідника, було приписано звернення Думчева до нього: “Ти, страчений царем! Ти, хто накреслив проект реактивного двигуна! Ім’я твоє згадають, коли людина полетить у світовий простір і пізнає далекі світи!”

І поряд з цим вигуком стояло два слова, написані червоним олівцем: “Личинка бабки”. Ці слова було підкреслено тим самим червоним олівцем.

Що це — марення? Що є спільного між проектом Кибальчича і личинкою бабки?

Або ось — на картці Ціолковського було написано: “Мій дорогий сучаснику! Людство підкорить міжпланетний простір реактивним двигуном”.

Але знову поряд з цим зверненням до Ціолковського був червоний, підкреслений напис: “Личинка бабки”.

“Яка дивна приписка!” — вирішив я. Незвичайна лабораторія, де записуються мелодії комарів, де підраховуються помахи крил оси… Де на картках праць Кибальчича і Ціолковського згадують про личинку бабки… Так, про неї згадувалось і в мікрозаписці…

Який танок безглуздостей в одному маленькому будинкові тихого містечка! І які загадкові є мікрозаписки, що в них Думчев дає людям непотрібні запізнілі поради, як лікувати туберкульоз, або пише про те, що світ виріс перед ним в “сто — двісті разів…”

Горить свічка. Закрито віконницями вікна лабораторії. Мовчать книжки. Мовчать колби, ступки і пробірки. Мовчить старенький мікроскоп, стомлено схиливши свій окуляр над запорошеним предметним скельцем.

Де ж він тепер, Думчев? Що з ним сталося?

Я востаннє оглядаю лабораторію. Дивлюся на запорошений футляр, в якому лежить скрипка Думчева, згадую мазурку Венявського — її він грав, говорячи про ферменти, про порошки, про людину-мікроскоп… Стривай! Я так і не знайшов порошку в лабораторії! Хіба можна що-небудь знайти в пилюці при свічці й зачинених віконницях?


ЛАМПА З РЕФЛЕКТОРОМ


І знову рипучі східці, свічка в руці — коли б не впасти на темних сходах; запитливий погляд сусідки з віничком в руці: “Яка вам, громадянине, буде користь з усього цього?”

Я спитав Поліну Олександрівну, де порошок, про який згадує в своєму листі її брат Андрій. Добре було б зробити хімічний аналіз.

— Не знаю, — відповіла вона з прикрістю і болем у голосі, — не знаю, де порошок. Чужі люди нишпорили по лабораторії, шукали, все переглянули, але не знайшли ніяких порошків.

З наївною безпорадністю вона почала перебирати пальцями торочки серветки на невеличкому столику і з сумом дивилась у вікно, за яким уже розгорявся літній день. І раптом ніби згадала:

— Зачекайте, одну записку Сергія Сергійовича я нікому не показувала. Востаннє я бачила Сергія Сергійовича в суботу ввечері…

Я слухав уважно, не перебиваючи, і лише тоді, коли розповідь було закінчено, зрозумів, як багато в ній пов’язано з цією запискою.

— …Я зайшла до Сергія Сергійовича з покоївкою Дуняшею, щоб передати книжки, які в нього взяв брат і не встиг сам занести перед від’їздом. Коли мені вже був час іти додому, він раптом замислився, взяв скрипку й заспівав “Буря мглою небо кроет”. Він завжди був задумливий, у нього було велике печальне серце. Але цього вечора усмішка й погляд світилися радістю. Я почала підтягувати. Музика оволодівала ним дедалі більше. Десь далеко прогуркотів грім. На небі збиралися хмари. Мені треба було швидше повернутися додому. Але я не наважувалася перебити скрипку. Сергій Сергійович усе грав та грав. Грім ударив зовсім близько.

“Панночко, панночко! — вбігла моя покоївка. — Я вам з дому парасольку, калоші й шаль принесла”.

Думчев опустив скрипку. Я квапливо попрощалася, попросила не проводжати мене. Він сказав, що цілу ніч гратиме. Ми з Дуняшею побігли додому. На повороті вулиці, під дощем, я оглянулася. Востаннє! Ах, яка була гроза! Злива…

Я слухав Поліну Олександрівну і пригадував голос, що переривався кашлем, там, у поїзді… “Пам’ятаю, велика гроза була. Із зливою. І раптом скрипка… зовсім близько стало її чути”.

— Вночі дощ то вщухав, припинявся, то знову починав періщити. Знявся вітер. Дерева шуміли під вікном. Всі в домі рано полягали спати. Задрімала й я. Раптом чую тихий частий стук у своє вікно. Прислухалася. Стукіт у шибку повторився. Хтось стукав дедалі настійливіше. Собака у дворі загавкав був. Одразу ж перестав, заскавулив під вікном — неначе знайомого впізнав. Я підбігла до вікна. Притулилася обличчям до скла. Приставила долоні. На мене крізь мокру шибку дивляться знайомі очі: Сергій Сергійовичі Я скрикнула. Тут Дуняша із свічкою вбігла з другої кімнати:

“Панночко! Панночко! Що з вами?”

“Нічого, йди спати!” — відповіла я. Вона пішла. Я розчинила вікно. Тривожно й глухо шумів за вікном мокрий сад. Дощ лив дедалі дужче. І мені причулося, що чиїсь важкі кроки віддалялися. Це був Думчев. Він, мабуть, приходив до мого дому, хотів щось сказати, але не наважився, а Дуняша із свічкою сполохала його.

Настав ранок, сірий, туманний. Небо не вияснювалось. І я побачила під своїм вікном на мокрій землі слід. Він був повний води. Я відразу ж послала Дуняшу до Сергія Сергійовича. Вона повернулась і каже:

“Зник наш лікар”.

А в місті вже поповзли недобрі чутки. Подейкували, ніби лікар втопився, і навіть одяг знайшли.

Одного разу, проходячи через кухню, я побачила, що Дуняша розпалює якимось папірцем тріски для самовара. Мені впав у вічі знайомий почерк… Я вихопила, погасила, розгладила зіжмаканий обгорілий папір. Так, то був почерк Сергія Сергійовича. Легковажна Дуняша не змогла до ладу розповісти, де і як вона взяла папірця.

Поліна Олександрівна підійшла до дубової різьбленої шафки з підйомними шторками, зібраними й складеними з добре відполірованих планочок — свідчення неквапливої думки столярів дев’ятнадцятого століття — і почала щось шукати.

— Я шукаю, все шукаю, — приказувала вона, — і все ніяк не знайду. Де ж вона, де ця записка?.. Ах, ось вона!

Обережно й дбайливо поклала вона на стіл оксамитову папку, розгорнула її:

— Читайте!

На обгорілому, папері я прочитав ось що:


“Вельмишановна Поліно Олександрівно! На якийсь час мушу виїхати. Прошу Вас, засвічуйте вечорами лампу з рефлектором у моїй лабораторії……………………. читайте…………………. Дарвіна і Фабра…………………………………………


Той же самий почерк: на всіх записках в лабораторії, на аркушиках, прочитаних під мікроскопом, і на обгорілому побляклому папірці.

І, чим уважніше я вдивлявся в розрізнені слова, тим дужче оволодівало мною тривожне почуття, тяжкий неспокій. Ці окремі слова, що ледве вціліли від вогню, такі покинуті й самотні, наблизили мене до долі тієї незнайомої людини, яка колись вклала в них стільки надій. Що з нею трапилось? “На якийсь час мушу виїхати…” Може, він і не втопився?

— Я зробила так, як писав мені брат: перебралася до будиночка, де жив і звідки пішов Сергій Сергійович, — сказала Поліна Олександрівна і з великою гіркотою вела далі: — Тоді, давно, відразу ж після зникнення Думчева, сюди приходили люди, дивилися, дивувалися. І я помічала стільки недовірливих посмішок, стільки іронічних поглядів! Та я не звертала на те уваги. Нікому не дозволяла бодай доторкнутись ні до одної речі в його домі. Але, певно, один з цікавих відвідувачів був лихим жартівником.

У провінціальному гумористичному журналі цей випадок було описано як курйоз і навіть з карикатурою. Ось у мене зберігся цей журнальчик. Правда ж, у нього така легка назва — “Метелик”, а як тяжко він образив мене. Ось, ось, читайте на сімнадцятій сторінці…

“У зв’язку з триваючими розмовами, — прочитав я в пожовклому гумористичному журнальчику, — про таємниче зникнення жителя міста Ченська лікаря Думчева наш журнал не зупинився перед видатками й послав у це місто свого кореспондента пана Петрушина, який люб’язно подав редакції вірогідне художнє оповідання про цю подію у вигляді драматичної п’єси в чотирьох картинах.


Картина І. На одній з вулиць Ченська. Неділя. Полудень. Дзвонять дзвони. Двері церкви розчинено навстіж. Під’їздять фаетони, дрожки, коляски. А за ресори колясок чіпляються босоногі дітлахи. І коли візник сполохує їх батогом, вони біжать поряд з колесами й гукають:

— Жениться! Лікар-бабка сьогодні жениться!


Картина II. Дім нареченого. Вбігає сусідка. Кричить до служниці лікаря:

— Арсеніївно! Швидше! Швидше! Півчі в церкву вже пішли! А жених твій уже готовий?

Арсеніївна стукає в двері:

— Сергію Сергійовичу, час! Скоро вінчання! Ось візьміть накрохмалену сорочку.

Двері відчиняються, з-за дверей висовується лікарева рука взяти сорочку. Двері рвучко зачиняються.

Незабаром Арсеніївна знову стукає в двері:

— Чи не бажаєте, Сергію Сергійовичу, випити склянку чаю й покуштувати мого слойоного пирога перед вінчанням? Бо ж цілісінький день — ані ріски в роті.

— Мабуть, покуштую! — каже лікар, підійшовши до дверей. І знову з-за дверей висовується рука й бере підноса зі склянкою чаю та пирогом.

— Сергію Сергійовичу! Боярин прибув по вас!

Двері зачиняються.

— Час, Сергію Сергійовичу! — кричить боярин.

— Пробачте! Не можу вам відчинити двері — я ще не одягнувся. Зараз! Зараз!

Боярин трохи жде, потім знову стукає:

— Швидше!

— Іду! — чути з-за дверей.


Картина III. В домі нареченої. В підвінечному вбранні сидить наречена. Чекає. Ніхто по неї не приїздить. Вона вигукує:

— Нічого не розумію! Нічого не розумію!


Картина IV. Знову в домі нареченого. Стукають у двері. Відповіді немає. Відчиняють двері. В кімнаті нікого немає! На столі, на підлозі в мальовничому безладді валяються весільний фрак… накрохмалений комірець… сорочка… краватка… штани… черевики…

— Лікарю, лікарю! Де ви?

Дивляться під стіл, відмикають шафи, навіть у відчинене вікно визирають. Але під вікном весь час стоять цікаві.

Вони гукають:

— Сюди не дивись! З вікна ніхто не вистрибував.

— Лікарю! Де ви? Де ви? Мовчання.

— Стратився! Ну ніби стратився чоловік! — сплескує руками стара Арсеніївна. — Дні й ночі працював, працював, витрачався, витрачався — і витратився!

Сусідки й кумасі її підтримують.

— Страчений чоловік!”


Я прочитав цього безглуздого фейлетона — породження нудьги, неробства й озлоблення давноминулих часів. На обличчі Булай, коли вона брала з моїх рук журнальчик, відбивався такий відчай, ніби все навколо неї руйнувалося. Певно, бувають образи-рани, які надто довго ниють.

Я заговорив:

— Чи вартий пустопорожній лихий жарт, написаний за похмурих старих часів, чи вартий він того, щоб живі почуття й думки застигли на ньому, як це трапилося з діккенсівською героїнею, яка сама в хвилину розпачу назавжди зупинила свій годинник в їдальні — “зупинила годинник свого життя”?..

Не знаю, чи то мої слова допомогли старій жінці відсунути від себе образу, чи то до цього спричинились її душевні переживання-ті переживання, які ні на мить не залишають людину і, безперестанку мінячись різними відтінками, змінюючись, штовхають думки й почуття до надії, до впевненості, що її жде попереду щось радісне, — але стара жінка глянула на записку ясним, просвітленим поглядом:

— Ах, якби вам, Григорію Олександровичу, пощастило розгадати зміст цієї записки! Відгадати тепер, через багато-багато років, зробити те; чого ніхто досі не зміг. Тут написано: “Читайте… Дарвіна і Фабра…” Я прочитала Дарвіна і всього Фабра. Але всі сотні й тисячі сторінок, що я їх читала і перечитувала, не відновили для мене тих кількох слів, які було знищено сірником під час розпалювання самовара. Або ось: “Засвічуйте мою лампу з рефлектором”… Ви бачили — біля самісінького вікна лабораторії, яке виходить на захід, на дерев’яній підставці стоїть дзеркало. Воно запнуто тканиною. Колись вона була біла. Поряд стоїть лампа з рефлектором. Рефлектор спрямовано на дзеркало. Вечорами я відчиняла вікно, засвічувала лампу і спрямовувала рефлектор на цю білу тканину. Так літо й минуло. Настали дні осені, холодні й сльотаві. Почало рано темніти. Грюкали віконниці. Я зачинила вікна, забила віконниці в башточці-лабораторії.

— Але я не помітив, Поліно Олександрівно, не розгледів при свічці в лабораторії ні лампи з рефлектором, ні білої тканини, напнутої на дзеркало. Чи не можна відчинити віконниці?

Двері до кімнати, де ми сиділи, прочинились, і сусідка Явдоха Василівна сказала:

— Я драбину вже надвір винесла, віконниці зараз повідчиняю. Адже галерея гнила, ступити на неї страшно.

Денне світло хлинуло в лабораторію. І я побачив на вікні звичайну гасову лампу з металевим потьмянілим рефлектором, побачив і дзеркало, яке було запнуто колись білою тканиною. Та вразило мене те, що на речах, на книжках, на скрипці, на підлозі — одне слово, скрізь — лежали мертві комахи.

Дивне кладовище! Метелики, комарі, жуки валялись в найрізноманітніших положеннях в товстому шарі пилюки. Скрізь була пилюка. Пилюка й пилюка!..


МАРНІ ЗУСИЛЛЯ


Спостережливість, спостережливість!.. Арістотель понад дві тисячі років тому з неуважності зробив описку в одному трактаті. Він написав, що в мухи чотири пари лапок. Описка, Всього-на-всього смішна описка. Та ось що справді гідне подиву: багато століть вчені відганяли від себе надокучливих мух, але не взяли на себе клопоту перевірити Арістотеля! З одного рукопису в інший переносили вони це непорозуміння: муху з чотирма парами лапок.

Я походжаю берегом моря. Хвилі, набігаючи на берег, повторюють: “Спостережливість, спостережливість…”

Ось оглянув я лабораторію. Думчев пише в своїй записці, яка випадково обгоріла, про лампу з рефлектором. Бачив я цю лампу. Але що з того? Тільки пилюка на пальцях залишилась. Побував я й на тому місці, де Бєлянкін з квітами підібрав перші записки Думчева. Дивився, спостерігав. Та побачив росяну траву. Нічого вартого уваги там не знайшов, лише шнурок, що випадково розв’язався, допоміг підібрати дохлого павука і з ним — ще одну записку.

Щоб розв’язати важку задачу, пов’язану із зникненням Думчева, треба було в лабораторії щось дослідити, підмітити якусь дрібницю, побачити яку-небудь непомітну деталь. І така дрібниця підказала б, як провадити далі розшуки Думчева.

Лише по-справжньому спостережлива людина побачить звичайне, просте явище життя в новому значенні, в несподіваному освітленні.

Я ставлю собі за приклад десятирічного хлопчика. Це трапилось давно і було пов’язане з винайденням парового насоса для відкачування води з шахт.

Хлопчика приставили до роботи: він мав цілий день стояти біля машини і поперемінно то відкривати кран з гарячим паром — для заповнення циліндра, щоб поршень під тиском пари гнало вгору, то відкривати край з холодною водою, щоб пара охолоджувалась і поршень опускався. Це було неважко. Та як нудно, одноманітно, як набридало! А з зеленого лужка долинають веселі вигуки дітлахів, що грають у м’яча. Добре пограти б з ними, а машина щоб у цей час сама працювала!

Хлопчик міцною мотузкою зв’язав ручки обох кранів. Крани почали по черзі відкриватися й закриватися без його допомоги. Раптом перебій у роботі — мотузка перетерлася.

Машина зупинилася. Покликали винахідника парового насоса. Він побачив обривки мотузки і все зрозумів. І зовсім не лаяв переляканого хлопчину, який все ще тримав у руці м’яч.

Винахідник був у захваті: спостережливість хлопчика підказала йому, що замість мотузки треба поставити взаємодіючі важелі для автоматичного відкривання і закривання кранів. Спостережливість!

Хвилі морські — завжди нові, завжди інші — набігають на берег.

Я знехтував щось важливе в своїх міркуваннях, у пошуках. Щоправда, я здогадався, що Думчев, а не хтось інший писав дивні мікрозаписки під різними номерами. Даремно брала мене на глум доцент Воронцова. Не її скептична поведінка і не стримана обережність професора Тарасевича привели мене в лабораторію Думчева. Чи мені допомогла випадково почута розмова в поїзді? Ні, я їй не повірив. Чи мені допомогли мікрозаписки? Але я їх не зрозумів, не прочитав як слід. Та зате якось зв’язав у своїй уяві розмову в поїзді про долю якогось лікаря з мікрозаписками. Але що спільного було між ними? Багато й багато чого: незвичайна історія зникнення лікаря і незвичайність тексту мікрозаписок: “Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

Не заперечую, старий сторож інституту, який випадково почув розмову із Степаном Єгоровичем про зниклого лікаря, сказав мені тоді, що такий лікар справді жив у Ченську, і показав дорогу до лабораторії. Що ж це — випадок? На перший погляд — так.

Вчені прагнули одержати штучну фарбу індиго. Колись вона дуже цінувалась у промисловості. Цю фарбу з давніх-давен видобували з тропічного чагарника індиго, і коштувала вона дуже дорого. Всі пошуки замінника не дали наслідків. Розповідають, що випадок, лише випадок допоміг ученому. Було так: в лабораторії розбився термометр, ртуть випадково попала в хімічну суміш, від якої вже відмовились, як від непридатної. Відбулася хімічна реакція із ртуттю. Індиго — цю дорогоцінну фарбу для тканин — було знайдено. Все це так. Але чи то справді випадок допоміг ученому?

Або ось: Колумб мав намір відкрити західний шлях до Індії, а відкрив Америку. Випадок? Але я тут-таки згадав зауваження Марка Твена: воно, здається, таке: “Ви кажете — випадок допоміг Колумбу відкрити Америку? Вельми дивно було б, якби він не “відкрив” Америки: адже вона завжди стояла на своєму місці”. Це, звичайно, жарт гумориста.

Проте випадок з індиго… Хіба цей барвник свого часу після низки дослідів не навчилися видобувати за допомогою хімії? Адже вся доцільність попередніх дослідів уже привела вчених до останньої межі відкриття, до цього “випадку”. Адже ще один-два експерименти— і фарбу було б знайдено без “допомоги” розбитого термометра.

Хіба випадок допоміг мені опинитися в лабораторії Думчева? Аж ніяк. Весь хід моїх міркувань привів до того, що мікрозаписки міг писати лише лікар, що зник з Ченська. І якби сторож інституту не назвав його, то я все одно довідався б про ім’я й адресу лікаря. Через день-два, через тиждень — якимись іншими шляхами. Ні, не випадок чекає на нас, а людина своїм розумом і працею чекає на випадок.

Але як далі розплутати історію Думчева?

Море шумить. І скільки його про це не питай, відповіді не дасть. Море живе своїм великим життям, як живе своїм маленьким життям цей метелик, що пролетів повз мене. Але на столах, стільцях, на підлозі в лабораторії Думчева лежать у пилюці мертві метелики та інші комахи їх багато. Якесь кладовище комах, а не лабораторія. Розглядати мертвих комах? Пилюку?

Думчев просив, щоб Поліна Олександрівна читала Дарвіна і Фабра. Треба виконати просьбу Думчева. Побувати в бібліотеці, взяти книжки Дарвіна і Фабра. Хоч би погортати.

Як часто буденні, дрібні події, звичайні предмети викликають у людині найхимерніші зіставлення. І я спробував тут-таки, негайно, зібравши й зосередивши свої думки на всіх деталях справи, розв’язати якимсь несподіваним, незвичайним ходом загадку. Дарма! Все це нічого, анічогісінько не дало.

— Годі! — сказав я сам до себе. — Я стомився.


ЗНАЙШОВ!


Я добре пам’ятаю той ранок. Тільки прокинувся в номері готелю — відразу ж подумав: сьогодні треба здати в бібліотеку книжки Дарвіна і Фабра, які я всі ці дні перечитував. Ні підказки, ні натяку на розв’язання своєї задачі я в них не знайшов. Сьогодні-таки треба зайти на вокзал, купити квиток до Москви (на курорт уже не поїду) і ще побувати в інституті — попрощатись.

Я йшов до бібліотеки. Який щедрий, привітний ранок! Небо високе, блакитне, глибоке; барви квітів у палісадниках яскраві. Колір листя на деревах густо-зелений. А вітрець — зеленаво-голубий: перш ніж прилетіти в місто, вітрець змішав пахощі степових трав з запахами моря.

Але цього радісного ранку я не міг позбутися свідомості своєї безпорадності: не прочитав обгорілої записки, не зрозумів я й тих двох мікрозаписок, які випадково попали до мене. Так я й поїду в Москву з тривогою на душі.

Та ось і бібліотека. Безліч дерев’яних колон, а над ними дах з несподівано гострим шпилем і флюгером… Неначе архітектор уже почав зводити будинок, а потім передумав змінив свій попередній проект.

Кому не знайоме почуття — позволікати, затягти розставання з благородною й розумною книжкою. Чи не тому, і я, перш ніж здати книжки, присів на стільця і заходився гортати обидва томи Фабра “Інстинкт і звичаї комах”, а потім заглибився (в котрий раз!) в перегляд багатотомного Дарвіна.

Шелестіли газети в руках у читачів. Біля бар’єра, де відбувалася видача книжок, двоє дівчат тихо перемовлялись: “Треба читати критичні статті… Бєлінський… Добролюбов… Чернишевський. Що раніше читати?”

Час було здати книжки, сказати бібліотекареві, що я виїжджаю, взяти заставу, попрощатися й піти. Але я зволікав. Дивився на розгорнуті сторінки, думав про випадковість у житті людини, розглядав обличчя читачів. З веселим або нудьгуючим виглядом вони складали або розкладали загальні зошити, ручки, здавали або брали книжки і поволі або швидко йшли з бібліотеки, приходили. Мою увагу привернуло рухливе й тонке обличчя юнака в окулярах, що сидів навпроти мене. Біля нього на столі було багато різних книжок. Він то починав читати одну, потім відкладав її, брався до іншої. З того, як змінювався вираз його обличчя, я намагався здогадатись, які книжки він читає. Ось він мрійливо замислився. “Це він читає Олександра Блока, — вирішив я: — “Я знаю, Ти прийдеш. Літа минають марно”… Юнак відклав книжку, і я побачив на корінці: “Вступ в історію географії рослин”. Тут-таки я звернув увагу на зосереджений вираз обличчя іншого юнака, що на ріжку стола читав якусь книжку з нескінченними примітками й посиланнями: він раз у раз гортав книжку, заглядав на останні сторінки й знову продовжував читати. Мабуть, він читає історію фізики або хімії. Проходячи повз нього, я впізнав рядки з “Євгенія Онегіна”, видання Академії наук, том VI.

Цим двом, очевидно, дуже хотілося поговорити. Але, щоб не порушувати тиші читального залу, вони кидали один одному записки. Листувались.

Я вже стояв біля бар’єра, здавав Дарвіна і Фабра, одержував заставу і, дивлячись на азартне листування юнаків, спитав:

— А чи є в бібліотеці що-небудь про листування Дарвіна і Фабра?

— Ні, листування такого немає. А ось є ще одна книжка: Легре “Життя натураліста Фабра”.

Стоячи біля бар’єра, я почав гортати томик. І побачив: листи Дарвіна і Фабра! Виявляється, Дарвін листувався із своїм сучасником Фабром. Листування!

В обгорілій записці лишилися слова: “читайте… Дарвіна і Фабра”. Яке ж слово згоріло? Яке слово поставити між словами “читайте” та “Дарвіна і Фабра”? Слід поставити одне слово — “листування”! Все зрозуміло: “Читайте листування Дарвіна і Фабра”. Так! Така книжка є в бібліотеці Думчева, вона лежить на видноті!

Але що, що саме підкаже мені листування двох чудових учених дев’ятнадцятого століття?

Лист Дарвіна до Фабра був датований січнем 1880 року. Отже, це було за три роки до смерті Дарвіна. Я почав читати листа. Він мене вразив.

Листа було присвячено практичній перевірці питання: чи є в комахи чуття орієнтування на місцевості?

В листі було розроблено своєрідне завдання: як збити бджолу з того шляху, яким вона інстинктивно летить до свого гнізда?

Дарвін писав:


“Дорогий сер!

Дозвольте мені запропонувати вам одну думку в зв’язку з вашою чудесною розповіддю про знаходження комахою своєї оселі. Треба віднести комах у паперових трубках на сотню кроків у напрямку, протилежному тому, куди ви маєте намір зрештою принести їх. Але перш ніж повернути назад, треба вмістити бджіл у круглу коробочку, яку можна обертати навколо осі з великою швидкістю спочатку в одному напрямку, потім в іншому так, щоб на якийсь час позбавити їх чуття напрямку. Цей дослід спав мені на думку, коли в “Подорожах Врангеля по Сибіру” я прочитав про чудову здатність самоїдів триматися обраного напрямку в тумані під час мандрів по ламаній лінії серед торосів.

Ч. Дарвін”.


Великий учений розробив стратегічне завдання заплутати, перехитрити бджолу, збити її з шляху, щоб вона не знайшла свого вулика.

Виконати це завдання повинен був Фабр.

Отже, Дарвін і Фабр обирають одну мету, об’єднуються в одному завданні: збити з пантелику бджолу. Дарвін і Фабр увійшли в змову проти бджоли.

Фабр старанно готується.

Він організує своєрідну колонію земляних бджіл. Для кращого виконання завдання придумує спеціальний хитрий пристрій.

Бджіл позначено фарбою. Вмістивши бджіл у наглухо закриту трубку, Фабр ішов з нею щоразу далі від їхнього гнізда.

В найнесподіваніших місцях він кружляє, заплутує сліди, крутить закриту трубку із бджолами. Потім він відкриває її.

Бджіл випущено на волю. І вони знаходять правильний шлях, благополучно повертаються додому. Щоправда, не всі, але більшість.

Тоді Фабр задумує іншу операцію: вже не на відкритій місцевості, а в найскладніших природних умовах — у густому лісі, серед чагарників і ярів.

Наслідки ті самі! Бджоли знову перехитрували Дарвіна і Фабра: вони знаходять шлях до своєї оселі.

Отже, Фабр пересвідчився, що бджоли мають чуття напрямку. Один з вечорів свого життя Фабр називає “вікопомним”.

Того дня, 6 травня, у нього в кабінеті вийшла з кокона самка метелика сатурнії плодової, або великого нічного павиного ока.

Кабінет Фабра перетворився, як він розповідає, на “печеру чаклуна”: темної ночі, в бурю, в негоду, крізь хащі лісу сюди прилітали метелики-самці. Вони билися в шибки, в двері, заповнювали кімнати. Без кінця летіли, летіли сюди!

Фабр ставить дослід з метеликом дубовим шовкопрядом і переконується, що метелики мають такий нюх, який напрочуд безпомилково — за десятки кілометрів! — веде їх до мети.

Тоді Фабр ось що придумав: він ховає самку. Але самці летять до того самого місця, де вона раніше сиділа, тобто туди, де зберігся її запах.

Я здав книжки. Але, викликаючи деякий подив бібліотекаря, залишився сидіти в прохолодному, тихому читальному залі, де зараз, опівдні, навіть літнє палюче сонце, пробившись крізь густу зелень дерев і плутаючись у завісках, дещо нерішуче кидало своє проміння на квіти в горщиках, на книжки, на людей. Думки мої линули в одному напрямку.

За підказкою Дарвіна, Фабр виявив безпомилкове чуття напрямку в деяких комах. Бджола нібито перехитрила і Дарвіна, і натураліста Фабра. Тут своєрідний прояв інстинкту. І ще Фабр припустив, що якийсь Дуже тонкий запах, цілком невловимий для нашого носа, кличе метеликів-самців крізь бурю, негоду, в темну ніч до самки.

Ні, не тільки до самки, а й до того предмета, який увібрав у себе невловимий для людей запах.

Я думав: “Чи можна сумніватися, що з допомогою складних аналізів буде одержано сполуку, яка принаджуватиме метеликів за десятки кілометрів? Хіба не можу я припустити, що ці метелики — дубові шовкопряди й сатурнії — можуть стати ще надійнішими листоношами, ніж поштові голуби?”

Безперечно: метелики завжди летять на світло. Тут я згадав інші слова, що збереглися на обгорілій записці Думчева: “Прошу Вас, засвічуйте мою лампу з рефлектором”.

В лабораторії, біля самісінького вікна, що виходить на захід, на дерев’яній підставці стояла лампа. Її засвічували, і метелики летіли на світло.

Чи можна до спинки метелика прив’язати ниточкою одну з тих дивних крихітних записок, які випадково попали до мене? Безумовно! І, очевидно, багато, дуже багато таких крихітних записок посилав Думчев на світло лампи з рефлектором, яку він просив засвічувати в своїй лабораторії. Живі листоноші прилітали й приносили записки. Але Поліна Олександрівна і не здогадувалася про ті листи. Зараз ці листи лежать, вкриті товстим шаром пилюки.

Забуті в пилюці листоноші, що колись трепетно пурхали по лабораторії зі своїми листами, тепер вони мертві! І листи-записки, написані теплою рукою людини, ніким ще не прочитані, чекають, хочуть повідомити про долю того, хто їх надіслав.

Я мчав вулицями містечка — туди, в лабораторію. Було гамірно. Жарко. Яскраво світило сонце. А мені ввижався нічний поїзд, місяць, і я знову чув хрипкуватий старечий голос, що розповідав про зникнення дивного лікаря. Я бачив перед собою людину, яку переслідують. Вона поспішає, покидає свою домівку і не може або боїться зрозуміло й просто розповісти, як її врятувати, як почути її здалеку. Вона пише записку. Але просьбу виконати не змогли: запискою розпалили самовар.

Швидше, швидше! Ще кілька хвилин — і під стареньким мікроскопом в лабораторії оживе і розкриється переді мною справжня історія зникнення Думчева. Я піду слідами, майже загубленими під порохнявою років. Так буде знайдено й прочитано весь літопис наукових відкриттів Думчева — літопис, короткі уривки якого я випадково знайшов. Швидше, швидше!..


“АКУРАТНІШЕ, ГРОМАДЯНИНЕ!”


Я поспішав до лабораторії і думав: який жаль — мені бракує часу забігти зараз до професора Тарасевича і розповісти йому про все. Після того як я побував у лабораторії, я вже кілька разів заходив до інституту, та все не заставав його. Мені казали: “Директор у справах ремонту інституту буває в різних установах, і його важко застати на місці”. Але який щасливий випадок! Завернув на бульвар і здибався з професором Тарасевичем. Мені здалося, ніби він подивився на мене відсутнім поглядом і відповів на привітання абсолютно машинально.

— Думчев! Лікар Думчев жив у вашому Ченську! — сказав я, зупиняючи Степана Єгоровича.

— Думчев? Який Думчев? Про кого ви кажете?

Я кажу про того Думчева, який писав мікрозаписки. А ми їх вважали за жарт і чиїсь штучки!

І відразу ж зникли врівноваженість, спокій і витримка професора Тарасевича.

З хвилюванням і нетерпінням, підганяючи сам себе, я почав розповідати все, що випадково і невипадково взнав, відкрив і знайшов у ці дні.

— І от тепер, — підсумував я, — треба поспішати до лабораторії, щоб прочитати всю історію Думчева, надіслану ним у записках на крилах метеликів.

— Все правильно! — вигукнув Тарасевич. — Адже записочки, що ми їх прочитали під мікроскопом, справді дуже легко прив’язати ниточкою до тіла комахи й переслати на потрібну адресу. Вдаються до мікрофотографування. І це не є щось нове. Коли в сімдесятих роках минулого століття Париж був у облозі, французький фотограф Дагрон запропонував листуватися з обложеним містом за допомогою мікрофотографії. Текст листа, депеші, донесення фотоапарат зменшував до такого розміру, що вони вкладалися в зубочистку. І поштовий голуб, до крила якого прив’язували зубочистку з донесенням, приносив мікролиста в обложене місто. Там його читали — проектували на великий екран. Ви кажете, що в обгорілій записці пропонувалося ставити рефлектор. Це — подразнення світлом: комахи летіли на нього в лабораторію. Та шкода, що записка обгоріла. Адже, можливо, там ішлося й про інші способи принаджування комах на інші адреси. Ось, наприклад, метелик-адмірал, або Ванесса атланта, має пристрасть до шумуючого березового соку. Він відчуває його на дуже далекій відстані. Пам’ятаю, я був ще студентом і на практиці перевіряв гостроту нюху в метеликів. Побачивши, як “адмірали” зліталися до берези і занурювали свої хоботки в тріщину деревної кори, я почав мазати березовим соком, що заграв, деревце молодої тополі. І що ж ви думаєте? Метелик-адмірал летів на тополю і припадав до її кори. Одного разу я витер березу ганчіркою. Іду з ганчіркою, а за мною метелики летять. А от метелика-жалібника я часто знаходив на напівзогнилій корбі біля колодязя: дерево там було гниле, поросле зеленим мохом. Взяв я одного дня кілька гнилючок, намочив у кадобі й добре заховав. Дивлюсь: летить жалібник просто до моїх гнилючок, які я сховав у найпотаємнішому куточку.

— Так, так, я ознайомився з листуванням Дарвіна і Фабра. Там розповідається про чуття напрямку в деяких комах… Одначе я поспішаю до лабораторії.

— Але будьте уважні, попереджаю: обережність, акуратність! Певно, листи-трубочки валяються в пилюці. Шовковинки, якими їх було прив’язано до метеликів, звичайно, давно зотліли, згнили. Слід там усе оглянути з лупою в руці. До речі, яка адреса?.. Ви кажете, що раніше цей провулок називався Верхньотроїцьким? Будинок з башточкою? Постараюсь, неодмінно постараюсь години за дві-три зайти туди.

Ми розпрощалися. Я вже повернув був з бульвару і пішов вулицею, коли почув вигук. Тарасевича:

— Я наздогнав вас, щоб сказати: із спинок жуків, джмелів порох без мене не витирати. На їхніх спинках можуть бути різні умовні позначки.

— Позначки?

— Шкода, поспішаю. Але річ ось у чім: я особисто брав участь в одному досліді, коли за позначками на спинках комах робився той чи інший висновок. Я був тоді асистентом при кафедрі в Москві. Одного ранку подзвонив професор: мерщій приїздіть до інституту, студенти привезли з пасіки бджіл. Позначки на них уже зробили. Бджіл посадовили в закриті коробки. І професор, і студенти взялися ходити, кружляти вулицями, провулками, дворами Москви. День був літній, ясний. Випустили бджіл у кімнаті біля відчиненого вікна десь поблизу Пушкінської площі. Професор послав студентів назад на пасіку, а сам залишився на тому самому місці, біля того самого вікна, де випускав з коробок своїх бджіл. Студенти зустрічали на пасіці бджіл і повідомляли про них телефоном професора. І от студенти з’ясували, що три бджоли не повернулися до себе додому. Певно, заблукали в Москві й загинули. Настала ніч, а професор і далі сидів біля вікна, в яке він випускав бджіл, і чекав.

Він дочекався. У вікно влетіла із дзижчанням спочатку одна бджола з позначкою, потім друга, за нею третя. Вони не знайшли дороги на пасіку і повернулися до тієї кімнати, звідки вилетіли.

— Як же це зрозуміти, Степане Єгоровичу? — спитав я. — Бджоли до свого рідного вулика не змогли повернутися, заблукали в Москві, а от до чужої домівки, звідки їх випущено, знайшли дорогу.

— Цю загадку було розгадано. Коли бджола летить, вона залишає в повітрі струмінь пахучої речовини. Адже в робочої бджоли на кінці черевця є залоза, яка виділяє пахучий струмінь. Летить одна бджола, потім друга, третя… Тут уже траса, запашна траса. Днина в Москві була дуже тиха, ані шелесне. І вечір був зовсім тихий. То ж бджолина запашна автострада починалася від віконця у дворі, що поблизу Пушкінської площі. Ми робили позначки фарбою на спинках. Але є й інші методи.

— Інші методи? — перепитав я гарячою скоромовкою. — Які методи? Кажіть усе, Степане Єгоровичу, кажіть, це так важливо! Я ладен забути, що поспішаю якнайшвидше прочитати мікрозаписки, приставлені повітряними листоношами.

— Так, так, тут зволікати не можна. Але коли ви вже взялися до цієї справи, то маєте довідатись і про деякі подробиці та способи такої пошти. Відомо, що ген-ген задовго до першої світової війни німці окремими сім’ями оселились у Франції, за дві-три версти від кордону. Тут вони навмисне почали займатися дуже невинною і корисною справою: бджільництвом. В ті дні, коли вітер віяв з Німеччини, інші німці — там, у Німеччині, запалювали жаровні й розтоплювали на них цукор. Бджоли летіли до них з прикордонних пасік Франції. Минали роки. Бджоли, покоління за поколінням, літають у Німеччину на цукор і повертаються назад у Францію. Почалась війна. І в дні війни на багатьох бджолах було виявлено шовковинки. З’ясували: німці або їхні агенти, перш ніж випустити в Німеччину бджолу з пасіки, що знаходилась у Франції, позначали її за домовленістю шовковинкою спеціального кольору: зелена шовковинка означала піхоту, жовта шовковинка — артилерію і так далі. При цьому з кількості бджіл, які прилітали з тією чи іншою шовковинкою, можна було зробити висновок про кількість полків, артилерійських дивізіонів, підтягнутих до кордону…

Ледве стримуючи нетерпіння, я почав був прощатися з Степаном Єгоровичем, але він затримав мою руку в своїй, пригадуючи:

— Еге ж, еге ж… шовковинки… спинки… Про це я вам сказав. Тепер — про крильця.

— Які ще там крильця? Ах, Степане Єгоровичу, ходімо ж швидше зі мною до лабораторії Думчева!

— Ходімо, друже мій, ходімо!

Ми квапливо подалися вулицею. Проте, ступивши десяток-другий кроків, Степан Єгорович зупинився:

— Ні, на мене чекають у будівельній конторі. Приїду в лабораторію за годину-дві. А тим часом засвойте: крильця…

— Степане Єгоровичу, ми були б уже в лабораторії…

— Ні, ні, я там захоплюсь. А в мене ремонт інституту ще не закінчено. Чекають у будівельній конторі. Так от, кажу, засвойте: крильця. З ними слід поводитися вкрай обережно… порох не витирайте. Хіба ви забули, що текст було зменшено за допомогою фотографії?

— Ну то й що ж? До чого тут комашині крильця?

— Як до чого? І не позначки, а справжні листи, донесення, повідомлення можна писати на крильцях у комах. Що, здивовані? То слухайте! Я розповім вам, як фотоапарат допомагає користуватися бджолиною поштою. Бджіл усипляють. Це робиться легко. У вулик напускають диму. Бджіл несуть в темне приміщення — фотолабораторію, де горить червоний ліхтар. Тут тонким пінцетом розправляють крильця бджіл і накладають на них спеціальний чутливий до світла розчин, такий самий, яким звичайно вкривають фотопапір, щоб одержати фотовідбиток. Фотографуючи, депешу зменшують так, щоб вона могла вміститися на крильцях бджоли. Потім роблять на крилах мініатюрний відбиток-депешу, знову фіксують її і висушують, тобто роблять те ж саме, що й з фотопапером, коли друкують негатив. Коли відбиток готовий, бджолі дають проснутися, і вона летить собі. А той, хто чекає, вбиває бджолу, збільшує відбиток, що знаходиться на її крильцях, і читає повідомлення.


Яке хвилювання мешканців старого будинку з башточкою я викликав своєю блискавичною і несподіваною появою! Розчинивши двері навстіж, я майже бігом кинувся сходами до лабораторії і розгублено завмер біля дверей.

Все навколо було поприбирано. Зметено пилюку з усіх книжок, зі столу, з усіх речей. Протерто шибки, повішено білі вишивані завіски. І всі листи про долю людини, принесені літучими листоношами, виметено!

Минали хвилини, може, збігла година, а я й досі не міг отямитися.

— Ну вже й постаралась я для вас і для Поліни Олександрівни. Ач, як підлога блищить! Двері лишились відчинені, а я сьогодні вільніша була і зранку сюди — з віником, з ганчірками, з гарячою водою. От і постаралася по-сусідськи, — казала Явдоха Василівна, задоволено оглядаючи лабораторію, що невпізнанно змінила свій вигляд. — Ось лише підлога не зовсім просохла. А скільки сміття було! Самої комашні, вважай, ціле відро спалила!

Я сиджу на краєчку стільця в кутку лабораторії. Як міцно пахне свіжовимитою, напівпросохлою підлогою! Як стійко тримається запах мокрого віника, яким довго шарували дошки підлоги — шарували, аж поки вони стали зовсім білі. Чисто. Біло. Світло. Ані сліду, ні порошинки не лишилося від тієї людини, яка тут жила, робила винаходи і кудись звідси пішла. Все підметено, вимито і навіть повішено білі завіски. Як вони колишуться, як непокоять, дратують мене!

Ось тобі й маєш крильця… спинки… шовковинки… позначки… мікрофотографії.

Я підвівся з стільця. Ступив крок до вікна.

— Не наслідіть, громадянине! — мовила Явдоха Василівна. І я почув, як вона стиха сказала до Поліни Олександрівни: — Ненормальний він, чи що? Прибіг немов очманілий, а сам усе мовчить!

Поліна Олександрівна нічого їй не відповіла.

Я й сам розумів, що все вийшло щонайменше по-дивному.

Повільно йшов я з лабораторії дерев’яними сходами. Виходячи, оглянувся. Там, на горішньому східці, біля розчинених дверей лабораторії стояла, прихилившись до одвірка, стара сива жінка і мовчки дивилася мені вслід.

Сусідка Явдоха Василівна, зачиняючи за мною двері, сказала:

— Треба бути акуратнішим, громадянине!


СТАРИЙ АКТОР


І відразу ж стало так нудно, ніби на світі нічого немає. Лише білі завіски на вікнах та свіжовимиті підлоги, що пахнуть віником.

День був яскравий, жаркий, гуркотів світлом і барвами, а на душі була така млява гіркота! Тяжко, коли спізнюєшся, і прикро, коли вчасно не зробиш того, що міг зробити.

Тепер мені стали незрозумілі та жвавість, швидкість вражень, та зміна почуттів — все, що володіло мною ще годину тому. Я пішов на вокзал і купив квитка: завтра о десятій годині вечора поїду з Ченська. Можливо, це буде той кур’єрський поїзд, який затримав нас у дорозі тієї ночі, коли я вперше почув про лікаря.

Ось і готель. Гостинно виблискують шибки вікон у промінні призахідного сонця. Ключ від мого номера, як завжди, висить на гачку в скляній шафці — над головою чергової. І, як завжди, чергова читає книжку. Почувши, як я беру ключа, вона, за своїм звичаєм, не відірвала погляду від книжки.

— А, це ви, з сьомого номера?.. “Ну, добре ж!.. — прошепотів він здушеним від гніву голосом. — Сюди! Швидше! Ану! Виймайте вашу шпагу! Хай бруківка зачервоніє від крові одного з нас…” Га? Ви з сьомого номера? Ви ще не поїхали? Пробачте, я читаю Гюго. Тут Есмеральда. Такий жаль… Скільки днів ви пробудете у нас ще?

— Скільки днів? Я завтра їду.

— Ах! — Вона рішуче відклала книжку. — Мало не забула: вас питав якийсь дивний дідуган. У оксамитовій куртці, сандалі на босу ногу. Щось мугикав собі під ніс. Пішов. Повернувся. Знову пішов. Хто він, сказати до ладу не захотів. Відповів якось дивно: вас він не знає, і ви його не знаєте, але справа у вас спільна. І дуже важлива. Тому він сьогодні неодмінно прийде.

— Ось маєте таємницю! Зовсім як у старих романах! — сказав я.

— Таємниця? В нашому містечку?! Ах, якби зараз були фатальні таємниці! Але ж вони лишилися тільки в романах… — Чергова по готелю замріяно й сумно глянула у вікно й вигукнула: — Він! Це він!

— Хто?

— Той, що приходив. Гляньте! По тім боці вулиці йде. Сюди подивився.

— Покличте ж його!

— Пішов! Але не турбуйтеся! Він обіцяв прийти.

“Який довгий день був сьогодні, — подумав я, стомлено опускаючись у крісло в своєму номері. — Вранці — щаслива впевненість: ось тільки дійду до лабораторії — і відразу ж узнаю всю правду, прочитаю під мікроскопом усі листи Думчева. Вдень — почуття збентеження й сорому: взявся за діло, а з ділом не впорався. А ось тепер, увечері, — чекання. Ні, не чекання, а якась мимовільна цікавість: хто ж той невідомий, що чекав на мене і обіцяв прийти? Все сьогодні не так, як треба”.

В коридорі почулися кроки. Дедалі ближче. Хтось постукав у двері.

— Ввійдіть!

Це привітна буфетниця принесла чай, печиво. Поставила на стіл. Усміхнулась. Пішла. Знову стало тихо. А де ж той невідомий? Уже пізно. Нащо він мене розшукує? Подивився у вікно: людська тінь відокремилася від будинку на тому боці вулиці. Чоловік перейшов вулицю і попрямував просто до ганку готелю. Це він! Незнайомий, на якого я чекав.

Почувся чіткий, твердий стукіт у двері… Переді мною стояв високий на зріст чоловік з сивою кучмою волосся; обличчя його було чисто виголене і відсвічувало легкою синявою. Чорна оксамитова куртка. Галстук на білосніжній сорочці пов’язано “метеликом”. На босих ногах сандалі.

— Хто ви? — спитав я. І сам не впізнав свого голосу: він мені видався хрипкуватим, наче я говорив у лихоманці. — Хто ви? — повторив я, докладаючи сил, щоб опанувати себе.

— Зараз, зараз відрекомендуюсь, — відказав незнайомий. — Я дещо схвильований і не знаю, з чого почати…

У відповідь на моє запрошення він легко присунув крісло і сів навпроти мене… Запала напружена мовчанка.

— Так от… — почав незнайомий. — Так от… Думчев, лікар Думчев… його таємниче зникнення… Хіба не цим ви зараз схвильовані? Випадково довідався про ваші пошуки. Так от… Я близько знав Сергія Сергійовича. Він врятував мені життя.

— Даруйте, але хто ви?

— Хто я? Що скаже вам моє прізвище? Анічого. Втім, колись, багато років тому, ім’я актора Орлова-Заокського знали в різних містах. Авжеж! Я був актором. Чи знають наші молоді люди, як за царських часів антрепренери наймали акторів за копійки, як їх сортували — у випадкові трупи, як їм заманеться, об’єднували, як занапащали акторські таланти? І акторське життя котилося у возах курними шляхами, гойдалося в тісних вагонах повз випадкові станції, гинуло в брудних заїздах, у запльованих дешевих номерах. І кожного вечора, кожної ночі одне й те ж саме: коло рампи гасові чадні лампи та щемливий біль у серці: граєш не те, чим сам живеш, чим мучишся і чим тривожно й боязко живе глядач, який заплатив свою трудову копійку, щоб почути від тебе правду в напівтемному залі.

На очах у актора показалися сльози.

— Пробачте, я кажу не те. Так от, за тих далеких часів я опинився в лікарні, де лікував хворих Сергій Сергійович Думчев.

Старий актор трохи підвівся і повільним, урочистим жестом простягнув мені перев’язаний голубою стрічкою великий рукопис, згорнутий трубкою:

— Ось уривки з мого щоденника тих років. Прочитайте — і все зрозумієте. А я піду. Пізно. Добраніч.

Тихим, заснулим коридором я провів старого актора до ганку. Тут він зупинився:

— Ага! Мене неважко знайти — я вже багато років веду гурток художнього читання при клубі “Будівельник”. Самодіяльність, з якої народжуються високі таланти!

Я довго дивився йому вслід. Старий-старий актор ішов серединою вулиці легкою, майже юнацькою ходою. І місяць стелив поперед нього на нерівний тротуар, на бруківку, на асфальт свою довгу спокійну місячну доріжку.


ФАНЕРНИЙ БУДИНОЧОК

(Спогади актора)


Четвер, 14 травня.

Поволі минають дні, неквапливо спливають години мого одужання в лікарні. Починаю згадувати, відновлювати все в пам’яті,

записувати. “Мета… морфоз, метаморфоз”, — що за дивне слово?! Це було перше слово, яке я почув. Опритомнів. Не відразу зрозумів, де я. В кімнаті темно. Поряд з моїм ліжком, біля свічки, що горить і опливає, якийсь чоловік щось пише і ніби вголос диктує: “Метаморфоз”.

Тремтить, коливається, витягується на стіні тінь: чоловік нахилився над столиком і пише. Перо скрипить. Ось він знову повторив незнайоме слово “метаморфоз”. Де я? Звідкись із темряви чути зітхання: “Лікарю!” Чоловік відкладає перо, бере свічку і йде. Чи не сон усе це? За акторською звичкою шукаю репліки із знайомих ролей… “Все той же сон! Чи це можливо? Втрете!” В голові паморочиться, серце стискається. Наді мною схилилось обличчя цього чоловіка. “Мета… морфоз, метаморфоз…”


Субота, 16 травня.

Чи то промінь сонця ковзнув по стіні і розбудив мене, чи то веселе іржання лошати за відчиненим вікном, але я прокинувся і відчув себе бадьорим. Все згадав: наша трупа проїздом через Ченськ ставила в пожежному депо — великому сараї — водевіль “Заплутана справа” Каратигіна. Я грав роль Волошина. І раптом усе захиталось. Великі сволоки сарая над головою поповзли вниз, підлога злетіла вгору. І я впав. Почув крик антрепренера: “Дайте завісу, а його везіть звідси!”. А далі — морок.

Лікаря цієї лікарні звуть Сергій Сергійович Думчев.


Вівторок, 19 травня.

З голови мені не йде перше слово, почуте тоді вночі: “метаморфоз”. Що воно означає?


Середа, 20 травня.

Сьогодні вночі шаленіла гроза. Довго не міг заснути. Блискавки креслили зигзаги на чорній стелі неба. За вікном тривожно шуміли дерева. Біля столика при свічці лікар знову писав і, як завжди, вимовляв уголос те, що писав:

— Розгадати таємницю енергетики живої істоти — чи не означає це розгадати таємницю подолання всіх хвороб? Де шукати? Енергія метаморфозу!.. Ах, ви не спите, — звернувся лікар до мене, почувши, що я перевертаюсь на другий бік. — Спіть спокійно! Ви видужаєте і будете такі ж здорові, як і раніше. Ні, ще здоровіші, ще міцніші.


Субота, 23 травня.

Цілий день — дощ. Серце болить І дуже часто колотиться. Насилу пишу, не можу поворухнутись. Погано ти, моє серце, мені служиш. Як житиму, коли вийду з лікарні? Без театру, без сцени життя мені — не життя. Ось фатальне питання. Від цих думок серце зовсім розболілося. Воно б’ється то спокійно, то напружено, то раптом ніби з місця схопиться і мчить, мчить… Я сказав про це лікарю. Він знову мене заспокоїв.

— Скажіть, лікарю, що таке “метаморфоз”?

— Потім, голубе, потім. От видужаєте, тоді поясню. І все зрозумієте. А зараз випийте ось ліки.

Лікар підніс до моїх губів склянку. Він поправив ковдру. Дощ стукотів по даху дедалі тихше, дедалі обережніше.


Неділя, 24 травня.

Сьогодні я довідався, як опинився тут. Коли я на сцені раптом знепритомнів, антрепренер одвіз мене в номер готелю і через день зумів обдурити і акторів, І власника готелю, сказавши, що по мене приїдуть рідні й заплатять за номер. Трупа поїхала. Мені ставало що далі, то гірше. Лікар Думчев, викликаний власником готелю, лікував мене, оплачував усі видатки, а потім забрав до лікарні.


Вівторок, 26 травня.

Який сьогодні ясний, гарний, ласкавий день! І все навколо здається мені добрим і лагідним.

Лікар, зайшовши до палати, сказав мені: — Ось ви й усміхаєтеся. Значить, видужуєте. А зараз спробуйте пригадати хоч би монолог Бориса Годунова: “Досяг я доконечної влади…”

Я почав читати, заплутався, збився, зніяковів.

— Якщо треба — ось Пушкін, Приготуйте як слід. Працювати треба, працювати! І хвороба швидше піде собі.


Понеділок, 1 червня.

Вчора, в неділю, почував себе хворим і втомленим. Із серцем погано. Лікар узяв мене на прогулянку. Йшли не поспішаючи. Розмовляли. Потроху забув, що болить серце.


Неділя, 7 червня.

Вечір. Сьогодні вдень багато гуляли. Лікар повів мене за місто в свою майстерню.

— Там ви знайдете відповідь на ті запитання, що ви їх мені ставили.

З невисокої гори я побачив: десь далеко виблискує бірюзою море. Ми спустились униз і пішли старим занедбаним парком. Темніли алеї. Залізні грати огорожі де-не-де попадали й лежали в траві. Пройшли повз альтанку, якою кінчалася алея, і вийшли з парку. Цвіли зарості шипшини.

По густій, високій траві ми пройшли повз пліт, за яким дзижчали бджоли, і зупинились біля фанерного будиночка. Слідом за Думчевим я переступив поріг і здивовано зупинився. Всю кімнату заповнювало павутиння. В рамах вікон замість шибок було напнуте павутиння. В кутках павутиння висіло у вигляді маленьких гамаків. У банках також повзали павуки і тягли за собою павутиння. Навіть у банці з водою бігав якийсь сріблястий павук. У різних місцях із стелі звисало павутиння. На одній павутинці над самісінькою підлогою було підвішено дохлу мишу, на інших — трісочки й камінці.

— Та ступіть хоч крок від порога! — сказав Думчев. — Чого ви боїтесь? Це павук, спускаючи павутину, підчепив дохлу мишу. І

Думчев відкрив коробку — рій мух розлетівся по кімнаті. І одразу ж усе зрушило з місця: загойдалось павутиння з камінцями й трісочками на рамах вікон, заворушилось павутиння з підвішеною мишею, маленькі гамаки з павутиння в кутках кімнати теж загойдалися. З’явилися павуки — кинулись ловити, хапати здобич. Я ніколи не знав, що на світі є стільки різних, не схожих один на одного павуків. Неспокійні, маленькі чудовиська — вони зараз були всюди. Павуки! Павуки! Павуки! Вони бігали по павутинню, напнутому в рамах вікон, по стінах, спускалися вниз, скочувались у павутинні гамаки. Павуки повзали по підлозі, по стінах, по стелі. Повз мої ноги вони входили й виходили у навстіж розчинені двері.


Середа, 10 червня.

Думчев живе в місті. У нього там, кажуть, лабораторія, де він провадить хімічні досліди, але я там не був. Він вважає, що мені треба дихати морським повітрям. Дедалі частіше проводжаю його до фанерного будиночка. Тут ми розходимось, і я йду до моря.

Я одужую. Щоправда, іноді несподівано виникає біль у серці, але відразу ж зникає. І тоді мені здається, що він схожий на актора, який з’являється на сцені після вистави, щоб попросити в публіки вибачення за турботу, якої він їй завдав.

На душі у мене свято. Хворобу переможено. Я здоровий, бадьорий, свіжий і веселий. Готовий показатися в ролі Ромео або Чацького на сцені Малого або Александрінського театрів. Я не вірю, що був колись хворий. Якими ліками лікував мене Думчев?


Понеділок, 15 червня.

“Метаморфоз”!

Вчора знову був у фанерному будиночку. Сергій Сергійович наочно й довго пояснював, що таке “метаморфоз”. На столі серед сили-силенної круглих скляних банок стояли поряд дві широкі плоскодонні банки, більше схожі на акваріуми. Одну з них наповнено водою, а в другій — пісок, камінці і жмут зеленої трави. В банках були дві зовсім різні цікаві істоти: одна плавала у воді, друга пересувалася на піску.

— Дивіться! Чи схожі ці дві істоти одна на одну?

— Анітрохи не схожі.

— Справді, в однієї стирчать зябра, хвіст плескуватий і незграбний. Вона живе лише у воді. Зветься “аксолотль”. Друга дихає легенями, тіло в неї стрункіше, довгої циліндричної форми, з хвостом. Живе на суходолі й у воді. Зветься “амблістома”. Був час, коли аксолотля і амблістому вважали двома різними, самостійними видами. А тепер з’ясовано, що оцей водний мешканець — аксолотль-перетворюється на амблістому. Тобто аксолотль — личинка амблістоми.

— Що ж тут дивного? — спитав я. — Пуголовок, що живе і плаває у воді, перетворюється на жабу, яка живе і у воді, і на суходолі. А пуголовок зовсім не схожий на жабу. Чи ж потрібні ваші досліди?

Думчев засміявся:

— Приклад невдалий! Ви б таки здивувались, якби в болоті одні пуголовки відкладали яйця, з яких вилуплювалися б такі самі пуголовки, а інші перетворювалися на жаб.

— Ну, таких чудес не буває! — розсміявся я.

— З пуголовками не буває. А от з аксолотлем — личинкою амблістоми — буває. Він перетворюється на амблістому. Але аксолотль може також не перетворитися на амблістому, плодитись і вмерти аксолотлем.

— А амблістома?

— Та, в свою чергу, відкладає яйця, з яких пізніше з’являється личинка-аксолотль.

— Ну добре! Але якого ж нового чуда ви сподіваєтесь від них тут?

— Чуда без чудес! Штучним шляхом я викликаю метаморфоз і змушую аксолотля обов’язково перетворитись на амблістому. Цей метаморфоз — перетворення личинки на дорослу форму — я здійснюю і спостерігаю.

— Але як же ви тут, у майстерні, втручаєтесь у справи природи?

Дуже просто. Я підгодовую аксолотлів щитовидною залозою або тиреоїдином, який ця залоза продуктує, і змушую водну форму амфібії перетворюватись на абсолютно не схожу на неї земну. Я фізіолог і повинен уміти робити це! Я створюю необхідні умови для перетворення однієї істоти в іншу.


Середа, 17 червня.

Одужав! Одужав! Цілком одужав! Поміж хворих ходять чутки, ніби наш лікар сам виготовляє чудодійні ліки.

— Якою живою водою ви мене напоїли? — спитав я Сергія Сергійовича.

А він відповів:

— Якщо будете допомагати в моїх дослідах, то знатимете.

Який же з мене помічник ученого?

Сьогодні надвечір залишив лікарню і оселився за рекомендацією Думчева, у фельдшера Акулинушкіна.

Став я зовсім інший — юний, — бадьорий. І все це зробив він — Думчев! Як же мені йому віддячити?


Понеділок, 22 червня.

Вчора в домі фельдшера Акулинушкіна ждали гостей: мили підлоги, пекли пироги, перебивали перини. Все блищало й сяяло… І навіть канарки в клітках здавалися свіжовицитими й сяючими.

Я пішов за місто. По неділях лікар завжди бував у фанерному будиночку. Та я зовсім не мав наміру заважати йому, тому, проминувши будиночок, подався до моря. Несподіваний дощ змусив мене повернутися, і я побіг до будиночка.

Постукав у двері, але ніхто не відповів… Знову постукав:

— Можна ввійти?

Але Сергій Сергійович не відгукнувся. Прочинив двері — нікого. Увійшов. Дуже здивувався: ні павуків, ні банок, ні павутиння. Самі книжки на столі. Одна — “Царство тварин” — була розгорнута, і я побачив малюнок, під яким написано: — “Павук-бокохід. Найбільша довжина — один дюйм”.

Дощ перейшов. І тут я почув десь поряд зі мною шарудіння. Обдивився. Шарудіння повторилось. Я уважно обійшов усю кімнату. Знову сів на табуретку, почав був гортати книжку, але щось шаруділо, човгало поряд зі мною. Глянув на підлогу: з-під табуретки, на якій я сидів, висунулася величезна волохата крива лапа. Я відскочив до дверей. Табуретка захиталась. Я побачив прив’язаного до ніжки велетенського павука. Лютим блиском горіли його очі, шкреблися, тяглись у різні боки вісім волохатих лап, вигиналась шерехата головогрудь. Такий самий павук-бокохід, якого я допіру бачив на малюнку. Але, там було зазначено зріст в один дюйм, а тут він з півтабуретки. Павук-велет!

Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Думчев. Я злякано дивився на нього.

— Це дослід! Вдалий дослід! — спокійно мовив він.


Середа, 1 липня.

Думчев зник! Що робити? Це сталося три дні тому, в неділю, 28 червня. Тільки зараз я сів за стіл, щоб записати, привести думки до ладу.

Востаннє я бачив його у фанерному будиночку теж у неділю, але 21 червня, коли злякався павука-велета. Як звичайно, і минулої неділі, 28 червня, я рано-вранці налаштувався йти до лікаря. Та вночі була гроза. А вранці фельдшер просив мене допомогти на городі. Раптом до плоту підбігає сусідка:

— Лікар зник!

Я побіг до лікарні разом з фельдшером. Там усі були стривожені. Чутки ходили різні. Нібито купався лікар і потонув. Та казали й таке, немовби навмисне втопився. І ще казали, наче переодягся і з торбою за плечима пішов блукати по світах.


Четвер, 2 липня.

Лікар, який врятував мені життя, чиї розмови окрилили мою душу, зник! Не можу отямитись!


П’ятниця, 3 липня.

Сьогодні ввечері, повертаючись додому, я почув, як на вулиці двоє перехожих обвинувачували якихось московських купців у загибелі лікаря.


Субота, 4 липня.

В домі фельдшера вчора мені розповідали, нібито біля пасіки в траві з’явились і розповзаються небачені мурашки й павуки і що наміряються спалити фанерний будиночок, а траву скосити. Та косарі за цю справу не беруться.


Неділя, 5 липня.

Вчора хотіли облити гасом фанерний будиночок, траву і все спалити. Та управитель маєтку, посилаючись на телеграму з Петербурга, заборонив розпалювати вогонь на панських землях. Завтра вранці фанерний будиночок лікаря зруйнують. Піду туди востаннє.


Понеділок, 6 липня.

Будиночок зруйнують. Скоро бур’янами заросте те місце, де він стояв, де лікар робив незвичайні досліди. Вчора востаннє прийшов до фанерного будиночка. Вечоріло. Я сидів біля вікна. Мені здавалося: ще трохи тут побуду — і дочекаюсь Думчева. З вікна видно було пасіку. Там, за плотом, як звичайно, порався дід-пасічник. На мене він завжди позирав скоса, і я почував, що він мене не поважає: “Комедіант!”

Я збирався йти, коли він заглянув у вікно.

— Все лікаря ждеш? Не жди. Не вернеться.

Дід бачив Сергія Сергійовича рано-вранці 28 червня, в неділю. Удосвіта за лікарем алеєю гналося троє. Дід хотів був вибігти з-за плоту пасіки, боронити лікаря, та побачив у одного на кашкеті кокарду і злякався. Присів за плотом, почав дивитися. Лікар устиг заскочити у фанерний будиночок. Замкнувся. Всі троє заходилися стукати в двері. Потім один підбіг до вікна, а двоє зірвали двері із завіс та вбігли до будиночка. Дід бачив крізь пліт, як вони відразу ж вискочили, почали шептатися, руками розводити. Той, що з кокардою, знову в будиночок увійшов і лікареву одежу виніс. І всі троє пішли алеєю. “Порішили-таки лікаря”, — подумав дід. Зачекав якийсь час, а потім, скрадаючись, зазирнув у віконце, щоб лікареві допомогти. А в будиночку — анікогісінько!.. Ні живого, ні мертвого! Наче крізь землю лікар запався. А чоловік з кокардою пустив чутку, ніби лікар у морі потонув. Для цього він куди слід лікарів одяг приставив: неначебто біля моря знайшов.

Дід чомусь боявся, що буде слідство.

— Ти мене до цієї справи не вплутуй, — сказав він. — Пасіка поруч, але моя хата скраю. Бджілки в мене — оце мій клопіт… Нічого не бачив, нічого не чув. З тобою не говорив.

Коли дід пішов, уже почало сутеніти. Я востаннє кинув погляд на стіл, на стіни, на вікно. На столі стояли глек, недопита склянка води, блюдце з якимось білим порошком і маленькими гомеопатичними крупинками. На блюдечку лежала срібна чайна ложечка з вигравіруваними літерами “СД” (Сергій Думчев). Серце мені стислося від болю: це було все, що лишилося від людини, яку я полюбив усією душею.

Завтра будиночок зруйнують. Усі забудуть про лікаря Думчева. І я взяв собі на згадку ложечку з ініціалами “СД”. А порошок і крупинки? “Це для якихось дослідів Сергія Сергійовича”, — подумав я. Мені не стало відваги викинути їх. І я зсипав у клаптик паперу, що валявся на столі, лорошок і дві крупинки.


Субота, 18 липня.

Минуло ось уже двадцять днів, як зник Думчев.

Я влаштувався в трупу. їду з Ченська. Знову починається моє бродяжницьке акторське життя.

Незбагненна й темна історія зникнення Думчева. Але завжди будуть світлі мої спогади про нього їду. Кладу на спід потертого чемодана нотатки про дні, проведені в Ченську. А разом з ними те, що взяв під час останніх відвідин фанерного будиночка.

Та чому ж зараз, затягуючи ременями чемодан і вперто думаючи про зникнення Думчева, я раз у раз згадую “Живий труп” Льва Толстого і чому я читаю про себе монолог Федя Протасова?


ДИВНІ РОЗРАХУНКИ І ЦИФРИ


На цьому кінчався юнацький щоденник старого актора Орлова-Заокського.

Я зачитався й не помітив, що за вікном, за спущеними шторами, вже розвиднілось, а на столі й досі горить електрична лампа. Відклавши щоденник, я уважно оглянув те, що взяв колись актор зі столу у фанерному будиночку. Срібна ложечка з ініціалами “СД” потьмяніла, а в двох пожовклих клаптиках паперу, згорнутих у вигляді пакетиків, були порошок і крупинки. Таки дивна людина цей актор — старий романтик! Десятки років возити з собою порошок, гомеопатичні крупинки…

Коли я читав записки актора, мені часом здавалося, що іще трохи — і в історії зникнення Думчева щось стане зрозумілішим. Та записки прочитано, а історія така ж темна, як і раніше. Навіть темніша й незрозуміліша.

Я стомився від безсонної ночі, від внутрішньої тривоги, від марних блукань навколо того самого питання. Голова мені розболілася. В чемодані була коробочка з порошками — якась суміш пірамідону і кофеїну. В Москві я так перевтомився, що почався головний біль. Мій лікар порадив приймати двічі до обіду по одному порошку. Тепер я вийняв ті порошки з чемодана. Прийняв один порошок і запив водою. Вирішив заснути. Ліг, але заснути не зміг: заважав сонячний промінь, що пробивався крізь штори.

Чому запам’яталися ці дрібниці, подробиці вчинків, дій і всього плину моїх думок того ранку? Та тому, що в одній з тих дрібниць і було сховано ту пружину, яка потім зненацька розкрутилась і різко відштовхнула, відкинула мене на якийсь час далеко вбік від усього звичайного перебігу життя..

Так от… боліла голова. Яскраве сонце пробивалося крізь штору і заважало спати В сонячному промені танцювали порошинки Цей промінь тягнувся до столу й торкався зім’ятих потертих аркушиків, у які було загорнуто порошок і крупинки, принесені актором. Десятки років тому взяті з фанерного лікаревого будиночка, вони, ці аркушики, відразу ж розсиплються порохом у моїх руках, тільки-но я почну розгортати порошок і крупинки разом з ложечкою… Але що ж це таке? На аркушику, в якому був порошок, — почерк Думчева! Я схопився на ноги, висипав порошок із старого зіжмаканого папірця у порожній пакетик з-під пірамідону і взявся жадібно читати:


“Вплив на швидкість розвитку, на ріст живого організму ферментів, різні поєднання змін температури й вологості — все це я дослідив, перевірив на експериментах і переконався в тому, що можу впливати на ріст живого організму, змінювати його структуру, збільшувати або зменшувати…………………………………………………………… формула зміни швидкості розвитку бджолиної молі виражається:


lg W = bt + clgt,


де


W — вага;

t — час;

b і c — константи

…………………………………………………………………………………………………………………………………………….. У 70 000 раз! У 70 000 раз збільшує свою вагу гусениця метелика вербова червиця. В тисячних частках грама виражається вага гусениці, коли вона виходить з яйця… Минає порівняно небагато часу, і вагу її вже можна обчислювати в грамах.

У 10 000 раз збільшує свою вагу гусениця метелика бузковий бражник, а в 15 000 раз — гусениця тутового шовкопряда.

Яка титанічна сила! І я вже близький до того, щоб нею оволодіти й спрямувати у визначеному напрямку…………………………………………………………………………..

…Ферменти! Хіба вони не прискорюють у мільйони раз хімічні реакції, що відбуваються в організмі живої істоти?..”


На цьому запис уривався. Клаптик паперу з незрозумілими цифрами, формулами і міркуваннями про якісь ферменти. Клаптик паперу! Що міг він розповісти мені про дивну долю людини, яка жила, страждала і так несподівано зникла? Анічогісінько.

Зараз, коли я пишу ці рядки, вже трапилося те, що могло б того дня зовсім не трапитись. Тепер, коли все це стало для мене спогадом, я здивовано питаю себе: чому, прочитавши формули й записи Думчева на цьому папірці, я не зіставив їх тоді ж з текстом його мікрозаписок, з усім тим, що мені розповіла Булай, і з спогадами старого актора?

Скільки було матеріалу! Лишалося тільки порівняти окремі слова й факти, і тоді з невмолимою логічністю я того ж таки ранку прийшов би до висновку… здогадався б про долю Сергія Думчева.

От якби… якби… А втім, розкажу все по порядку:

В номері того ранку було жарко. Заснути після безсонної ночі я не міг. Боліла голова, і я вирішив: найкраще піти за місто до моря, побути там, де колись стояв фанерний будиночок. Адже поїзд відходить о десятій годині вечора, а зараз лише дев’ята ранку. Квиток у кишені. Після прогулянки встигну зайти до інституту — попрощатись. А потім розшукаю клуб “Будівельник”, віддам художньому керівникові колективу самодіяльності Орлову-Заокському його щоденник і все інше.

Я старанно перев’язав стрічкою рукопис-щоденник і почав був загортати ложечку… Почувся стукіт у двері.

— Дозвольте?.. Здрастуйте! Пробачте! — скоромовкою вигукнула вже знайома студентка Олена. — Ось вам лист від Степана Єгоровича. Я була дуже зайнята вчора, а вас довго не було. Пробачте. До побачення…

Я почав читати листа і продовжував машинально загортати, запихати до кишені все, що хотів узяти з собою: зошит актора, порошки, ложечку…


“Вельмишановний Григорію Олександровичу!

Учора, щойно звільнився, зайшов за вказаною Вами адресою до будиночка з башточкою. Вас там уже не було. Якась маленька жінка, — вона відчинила мені двері, — не схотіла мене впустити і нічого до ладу не пояснила. Що ж ви там знайшли?

Можу повідомити цікаву деталь, що стосується мікролистів. Доцент Воронцова виявила і наочно довела, що ці записки зовсім не зменшувалися за допомогою фото, а були написані від руки. Нас іще спантеличує та обставина, що папір і чорнило виявилися зовсім особливими, не фабричного виробництва! Як же міг Думчев або людина, яка ховається під цим прізвищем, писати записки, що їх треба читати під мікроскопом? Тож Воронцова мала всі підстави, сміючись, заявити: писала ці записки людина, яку треба розглядати… під мікроскопом. Та це, звичайно, жарт! Сподіваюсь, що перед від’їздом Ви завітаєте до інституту. Поговоримо про все.

Ваш С. Тарасевич”.


ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС


Наче шаром пороху вкрились мої яскраві почуття й переживання, зовсім так, як листячко тополь при дорозі, — листячко колись свіже, липке, яскраво-зелене.

Тепер я знав, що фанерний будиночок Думчева стояв колись біля старої, занедбаної альтанки, і мені, звичайно, дуже хотілося побувати перед від’їздом у тих місцях. Адже там у траві було знайдено мікроскопічні аркушики!

Дорога почала поволі спускатися з гори. Ось роздоріжжя асфальтової дороги і путівця. Зупинився. Це той путівець, що веде через гай до алеї.

Я йшов звивистою дорогою, і плин моїх думок — зовсім як дорога — звивався, крутився навколо тієї ж самої історії Думчева. Нічого дивного немає в тому, що я не впорався з цим завданням. Я готовий простити собі це. Пам’ятаю, я колись читав дуже давній журнал. В ньому редакція повідомляла читачів, що якийсь там документ не можна прочитати, бо з одного слова, яке складалося з дев’яти літер, залишилося сім, тобто стерлися дві букви. Слово це — під.о. ний”.

Редакція просила розгадати це слово, тобто проставити лише дві літери. Що ж до всього документа чи його суті, то редакція не вважала за можливе давати з цього приводу будь-яких пояснень. І ось читач-моряк надіслав до редакції листа, в якому твердив, що це слово — “підводний”; читач-лікар твердив, що це слово — “підлобний”, прокурор — “підробний”, архітектор — “підйомний”, бондар — “піддонний”. Була ще й сила-силенна інших відповідей, але кожна відповідь найчастіше відповідала професії, ремеслу читача. Та все-таки скільки різних суперечливих розв’язань такого простого на перший погляд завдання!

Я проминув напівзруйновану альтанку і заходився шукати сліди фанерного будиночка й пасіки, про які прочитав у спогадах актора. Та ба! Все тут позаростало буйною травою. Маленький струмок, виблискуючи водою, повільно пробирався крізь траву. Стіною стояла шипшина:


		Шипшина всюди розцвіла,


		Тінилась липова алея…


Я переступив струмок і, зачіпаючи кущі шипшини, пішов по густій траві. Ось якийсь напівзогнилий дерев’яний брус, що вріс у землю. З дзижчанням кружляють, метушаться навколо нього оси. Я побачив кубло ос. Воно нагадувало велику грушу із сірого паперу! Паперове “місто” ос! Мені видався вартим уваги той факт, що все “місто” повернуте догори дном: кожна чарунка дивиться вниз. Перекинуте “місто”! Відмахуючись, я одірвав клаптик їхньої споруди, точніше кажучи, — клаптик тонкого картону.

За кілька кроків від паперового “міста” ос лежала напівзогнила дошка. З неї стирчало два іржаві цвяхи. Оце й усе, що лишилося від будиночка, де Думчев провадив свої досліди: дерев’яний брус, вкопаний у землю, і напівзогнила дошка.

Довкола було тихо. Лише швидко, з дзижчанням літали оси.

Тримаючи в руках клаптик картону, відломлений мною від стіни “міста”, я вирішив подивитись, чи можна на ньому щось написати. Почав діставати з кишені олівця і тут-таки ненароком упустив його в траву. Нахилився, але олівця не знайшов. І відразу ж з’явився біля мене вже знайомий рудий собака з чорною спиною; крутячи хвостом, тикаючись мордою в траву, він шукав носом по землі — очевидно, хотів “допомогти” мені знайти олівець. Пройшовши кілька кроків, я вмостився на якомусь пеньку і з цікавістю дивився, як собака, відмахуючись від ос, сердито загарчав і кинувся навтьоки.

— Громадянине! Громадянине, чого вам тут треба? — почув я різкий вигук.

Переді мною стояла завідувачка овочевої бази Райхарчоторгу.

Можливо, смішно й нерозважливо, а можливо, й цілком природно, але мені захотілося розповісти чужій людині, якої я більше ніколи не побачу, — розповісти про те, що колись сталося тут. Як це зробити? З чого почати? Почну з того, чого я прийшов сюди.

— Вся справа в тому, що в мене під ранок розболілась голова… — почав я.

— Ой лишенько! — На обличчі жінки з’явився вираз турботи і співчуття до мене. — Провела б вас до поліклініки, та відлучитися не можу.

— А розболілася голова через те, що цілу ніч не спав…

— То не розмовляти треба, а йти до лікаря слід.

— А не спав я тому, що цілу ніч читав чужого щоденника…

— Поліклініка там, за заворотом, не доходячи до селища наукових працівників. Чергова лікарка сьогодні хороша. Марією Іванівною звуть.

— А в тому щоденнику говориться про одну незвичайну історію, яка трапилась отут, на цьому самому місці, де ми з вами стоїмо.

На обличчі в Черникової відбився переляк:

— Яка історія? Коли? Я тут увесь час… Ходімо до лікаря, вам порошки дадуть…

Тут я згадав:

— Ага, порошки! Вже одинадцята година — час прийняти другий раз пірамідон з кофеїном. Чи не можете ви принести мені склянку води — запити порошок… Або я сам…


Частина третя

ПІД ТІННЮ СТАРОГО ПЕНЬКА


ПОРОШОК І КРУПИНКИ


Різкий удар. На мить зупинилося серце. Як паморочиться в голові! Ноги підломилися. Затремтіли руки. А перед очима кружляють чорні цятки. Чорний сніговій! Вихор цяток! Круговерть чорних сніжинок. Серце колотиться. Що далі, то дужче, дужче… Враз завмирає. Хочеться закричати — немає сили! Який тягар навалився на мене! Щось хилить до землі дедалі нижче й нижче…

Вибиваючись з останніх сил, я повертався то в той, то в той бік. Що таке? Кущі буйно розростаються і тягнуться до неба. Який гомін і дзвін навколо! Звуки стають дедалі пронизливіші.

Наростаючий гуркіт. Я чую схожий на грім вигук:

— Громадянине, що з вами?

Гавкіт собаки зовсім оглушив мене.

Яка розмаїтість незнайомих запахів!.. Серед них я відразу ж розпізнав пахощі квітів шипшини. Вони стають дедалі міцніші — я неначе пливу по воді, яка пахне квітами шипшини. Потонув у цих пахощах. Та раптом вони зникли. Я пам’ятаю, добре пам’ятаю, що цієї хвилини подумав: певно, вітер, який віяв звідти, де росте шипшина, зараз повіяв в інший бік.

Налетіли хвилі пахощів відцвітаючої липи. Пахощі перегною землі. Війнуло чимось близьким і знайомим з дитинства — духом хліба. Пекли той хліб у великій російській печі на такому великому листі… На якому листі!… Чому я забув? Згадав: на капустяному.

А де та жінка, яка кричала: “Громадянине, що з вами?” Ось вона росте в мене на очах. Поряд з нею собака теж росте. Страшна, волохата, велетенська тварина. Я вже не міг їх бачити. Я більше не чув голосу, не чув гавкоту собаки. Темно… Тиша. Але чому мені так важко дихати? Мене поховав мій же одяг. Я борсався, видряпувався… Ось посвітлішало. Виліз. Роздивився…

Отже, я прийняв порошок, зменшився на зріст, опинився на пеньку, а внизу, піді мною, шумів ліс трав…

Але ж хіба все це одразу відбулося: і зменшення на зріст, і відчуття нових запахів, кольорів, звуків? І хіба відразу ж прийшли ясність, розуміння, усвідомлення всього, що зі мною сталося? Ні! Звичайно, ні! Та я не можу сказати, скільки все це тривало: хвилину, годину, день? Добре пам’ятаю, що я, вже зменшившись у сто чи двісті раз і вилазячи з-під свого ж таки піджака, що лежав на пеньку, раптом схаменувся: адже сьогодні о десятій годині вечора я їду до Москви. Квиток уже куплено. То де ж він? У бічній кишені! Потягнувся рукою — звичний жест — і… розсміявся! Я вже не той, який був!

І все це через головний біль… Уранці, збираючись на прогулянку за місто, я разом з порошком від головного болю — пірамідоном з кофеїном — через неуважність поклав до кишені порошок, виготовлений Думчевим (його я мав намір повернути акторові). І, сидячи на пеньку, я замість пірамідону проковтнув думчевський порошок. Ось чому все виросло в моїх очах і з’явилися нові предмети. Це ті ж самі предмети, тільки збільшені в багато-багато разів.

У своїй записці, яка випадково залетіла до мене з букетом квітів, Думчев, згадуючи про Ератосфена, казав, що перед ним, Думчевим, світ раптом виріс у сто або двісті раз. Так от чому Думчев на запитання брата Булай, в чому полягає основна мета його дослідів, відповів: “Стати людиною-мікроскопом”. І записки, що їх я приносив до інституту, — ті дивні записки, прочитані нами під мікроскопом, — ті записки не були зменшені за допомогою фотоапарата, а написані від руки самим Думчевим. Коли? Де?

Так ось вона, таємниця Думчева!

Разом з рукописом спогадів старого актора збереглися порошок і пілюлі Думчева. Я проковтнув порошок. Але в другому пакетику були зовсім маленькі пілюлі. Хто знає? Можливо, пілюлі мають такі самі чудодійні властивості, що й порошок, але відновлюють, повертають зріст. Може, це пілюлі зворотного зростання?

У мене в кишені дві пілюлі. А що, як вони втратили властивості зворотного зростання і я залишусь тут назавжди? На мить мені стало страшно. Але порошок подіяв, отже, і пілюлі зроблять своє, і я повернуся до людей. Яке щастя бути з людьми, яка радість! Рідні… знайомі… друзі. Як добре навіть… журитися… страждати, але там, серед людей! Чи не проковтнути зараз одну? Швидше! Та для цього я мушу потрапити в свою власну кишеню. Там пілюлі. Залізти з головою до себе самого в кишеню. Я це зроблю.

Але кожна кишеня піджака перетворилася для мене на величезну темну печеру з нерівними м’якими стінами. Я побував спочатку в одній кишені, задихаючись, мацав у темряві руками, намацав вигнуту зубчасту кочергу. Зупинився. Подумав: певно, це ключ від чемодана. Поліз в інший край печери, але ноги почали ковзатися по якійсь гладенькій поверхні. Я згадав: в кишені лежать окуля-

ри, отже, я ковзаю по футляру окулярів. Ні, крупинки я поклав не в цю кишеню, а в ту, де рукопис актора. І справді, в другій кишені, куди я проліз, серед шурхотливих велетенських полотнищ (зошит!) я знайшов обидві крупинки. Насилу викотив з кишені спочатку одну, а потім і другу. Крупинки? Ні, тепер на пеньку переді мною лежало два футбольні м’ячі. Щоб проковтнути бодай шматочок такої крупинки, треба було розколоти її яким-небудь твердим предметом. Спробую розбити крупинку ключем від чемодана. Я знову попрямував до своєї кишені. Вітер, що вдарив в обличчя, мало не збив мене з ніг, я повернувся спиною до вітру і побачив — обидві крупинки зворотного зростання котилися зараз одна за одною до краю пенька. Я кинувся за ними. Та дарма! Обидві скотилися з пенька. Звісившись із нього, я побачив, як одна полетіла в океан трав і зникла. А друга зачепилась, повисла і загойдалася над травами.

Я почав спускатися з пенька, хапаючись за кожний виступ. Все ближче, ближче до м’яча — крупинки. Ось вона висить над травами…


КАНАТИ… МОТУЗКИ… ДРАБИНИ…


Чому мене так гойдає? З такою силою, так різко! Та руки вже вхопилися за якийсь канат. Ноги чіпляються за другий канат. Що це таке? Мотузяна драбина? Вона розгойдується над прірвою. Я гойдаюся разом із нею. І разом зі мною розгойдується над прірвою заповітна куля, з якої я не спускаю очей. Треба знайти міцну опору. Я пробую обережно спуститись, але чомусь насилу відриваю руки й ноги від канатів. Дивна мотузяна драбина — до неї прилипаєш! Мотуззя всіяне безліччю дрібних липких вузликів. Вони липнуть до мого плаща і широкого пояса, не відпускають, тримають.

Ага! Там, на пеньку, я зубами й руками відірвав край моєї маленької кольорової хусточки з верхньої кишеньки. Мені пощастило це зробити, і я накинув собі на плечі клаптик кольорового полотна, наче стародавній римлянин свою тогу. Потім мені вдалося відірвати ще одну вузеньку смужку від хусточки, і я обмотався широким поясом, зовсім як пірати на малюнках у старих книжках.

Гойдаючись над прірвою, я перебираюсь з одного каната на інший ближче до кулі. Перепочив. Придивився. Зовсім не мотузяною драбиною я спускався до кулі. Я перебував у велетенській рамі; канати від рами променями сходилися до центра і перепліталися частою спіраллю. Сітка!

Мене гойдає все дужче й дужче. Звідки наростає це гудіння, різке й пронизливе? Можна оглухнути!

Поряд зі мною в сітці борсається якась істота, вона пручається, кидається на всі боки, проте усе міцніше прилипає до канатів.

Як позбутися цього жахливого розгойдування? Треба якнайшвидше спуститися до крупинки. Я шукаю ногами інший канат. Впираюсь у нього, відриваю руки від верхнього і, перебираючи по черзі руками й ногами, спускаюсь дедалі нижче й нижче.

Ще два-три рухи, ще один перехід з одного каната на інший — і я дотягнусь до кулі. Та раптом з кутка сітки показалося волохате чудовисько. Я завмер.

…З густої шерсті дивляться вісім очей. Розташовані симетрично, вони дивляться в різні боки.

Чудовисько зробило рух, і на спині в нього став помітний великий білий хрест.

Це павук-хрестовик! Значить, велетенська мотузяна драбина з променями, що розходяться навсібіч, — павутиння. А істота, яка борсається, гуде й пручається, — муха.

Який я був слабкий, безпорадний перед павуком! Але тоді я не почував страху.

Я ще, очевидно, не звик до думки, що менший від павука і що загибель моя неминуча. В мене було одне бажання — якнайкраще розглядіти цю дивовижну істоту. Допитливість врятувала мене. Я не зробив жодного жесту, ані найменшого руху. Я завмер. Дивився. Переді мною був майстер-ткач у своїй майстерні. І я згадав міф про Арахнею.

Арахнея — найкраща ткаля старогрецьких міфів, вона змагалась у майстерності із самою Афіною Палладою.

Арахнея була дочкою селянина з Лідії. Вона вміла прикрашати свої тонкі тканини малюнками. Та ось до богині Афіни — покровительки ремесел і всіляких жіночих робіт— дійшов поголос, ніби Арахнея так запишалася своїм умінням, що похвалилася перемогти в майстерності Афіну.

Богиня, якій це боляче дошкулило, прибрала вигляду старої баби, прийшла до ткалі і запропонувала їй позмагатися в ткацькій майстерності. Обидві взялися до роботи. Арахнея майстерно виткала на тканині зображення пригод і перетворень богів Олімпу. Тут стара — богиня Афіна — заходилась шукати вади в роботі Арахнеї. Та їх не було.

Афіна мусила визнати себе переможеною. Нелегке визнання! І, спалахнувши гнівом, мстива Афіна вдарила ткалю човником по голові й перетворила її на павука, що приречений довіку ткати своє павутиння.

В моїй уяві несподівано виник цей стародавній міф і так посів мої думки, що я не зробив жодного метушливого руху. Цим я врятував себе. Адже павуки не нападають на нерухомі предмети.

А тим часом істота, що була майже поряд зі мною, билася, борсалася, силкуючись вирватися з липкого павутиння. Павук наближався до своєї жертви — мухи. Хижак інстинктивно кидається на рухливу здобич.

Пливло в повітрі вісім очей, дивлячись навсібіч, пливли ноги з гребенями-щітками, видно було щелепи, схожі на леза складаного ножа.

Муха рвонулася в мій бік. Зараз вона була зовсім біля мене. Я залишався нерухомим. Павук кинувся на муху. Він сповивав її білими нитками.

Павук наче прилип до своєї жертви. Треба виграти час! Треба схопити кулю й тікати! Спускаючись, я раз у раз оглядався. Там, де була муха, висіло тепер на павутинні чорне, обтягнуте білими нитками “плаття” мухи. Я розгледів у різних місцях павутиння кілька таких самих грудочок. Хай павук розправляється зі своєю жертвою. Мені потрібен мій м’яч — крупинка, що повертає зріст.

Я кинувся до кулі. Сталося найгірше: від удару ноги мотузка, на якій я стояв, різко хитнулась. Я перескочив на іншу. Павутиння почало коливатися, тремтіти, і павук поспішив до того місця, де найбільше тремтіла його сітка. Він кинувся до мене!


ВИСТУП СТАРОГО ПЕНЬКА


Я зірвав з плечей свій плащ. Розмахуючи, крутячи плащем у повітрі, я почав цілитися ним у павука. Можливо, в ці хвилини жести й рухи людини з плащем чимось нагадували іспанського матадора, який б’ється на арені з биком. Можливо. Але не про це я думав. Я бачив чудовисько і знав: загину, загину, мов муха, якщо не затримаю, не накрию його голову плащем. Кинув плащ і… промахнувся. Плащ не долетів до павука, а зачепився за крупинку і прикрив її. Канати тремтіли. Бою матадора з биком не вийшло: Та все-таки цей невдалий кидок врятував мене. Павук кинувся не на мене, а на плащ, під яким була крупинка, і заходився її “сповивати”.

Павук “обробляв” мого плаща з такою ж ретельністю, з якою розправлявся б з живою мухою. Яка ілюстрація на тему про різницю між інстинктом і розумом!

Павук тче складні і вибагливі тенета. Але як виконує він усю свою роботу? Тільки інстинктивно, автоматично відповідаючи на зовнішній сигнал-подразник. Наочний приклад переді мною.

Крупинку я вже не дістану… Мерщій звідсіля! Ще не все втрачено! Надія — ні, тінь надії — промайнула в ті хвилини переді мною: десь там, унизу, в океані трав, лежить друга крупинка, що повертає зріст. Її я й розшукаю… Далі від павука! Я побачив раму, межу велетенської сітки, схопився руками за якийсь канат і, розгойдуючись над прірвою, почав ногами шукати міцну опору… Знайшов. Я — поза павутинням!

І ось я вже стою на якомусь виступі або сучку пенька.

Поволі й обережно, тримаючись за цей виступ, переступаючи ногами через вибої на корі пенька, я спускаюсь усе нижче й нижче, туди, де глухо шумлять трави. Десь там друга крупинка…

Мої рухи знову привернули увагу павука. Він, очевидно, розправився з плащем, що прикривав пілюлю, значно раніше, ніж я гадав. Павук мене переслідує. Але я за рамою павутиння. Тут павукові мене не дістати! Там, у себе на павутинні, цей хижак — господар. Лише там!

Але ось павук з’явився біля рами свого павутиння. Випустив мотузку. Спускається по ній. Він уже гойдається над моєю головою. Я знову завмер. Мені здавалося, що всі вісім чорних очей павука почали дивитися на мене. Мотузка довшала, павук наближався до мене. Я кинувся вбік, заліз в якусь заглибину. Хай павук мене пошукає! Спостережний пункт у мене чудовий!

Павук зачепився за виступ, на якому я допіру стояв. Звідти почав спускатись до мене.

Різке, оглушливе гудіння розітнуло повітря. З своєї схованки я побачив: якась тварина, пролетівши, зачепила канат, що приліпився до виступу. Павук ковзнув по канату вгору. Знову гуркіт. Я ступив крок назад і попав ногою в якийсь колодязь. Упав, майже потонув у липкій м’якій масі.


ЖИВИЙ ЦИРКУЛЬ


Дивний запах одурманив мене.

Не знаю, чи багато часу минуло. Я, мабуть, знепритомнів.

Прийшов я до пам’яті на дні якогось колодязя. Згори струмувало світло. Треба вибратися звідси. Витягнувши ноги з липкої маси, я вхопився за виступ стінки.

Раптом стало темно, ніби хтось прикрив отвір колодязя. Голова вдарилась об щось тверде. Що за дах з’явився наді мною? Він щільно припасований до того самого отвору, крізь який я провалився в колодязь. Дах трохи просвічує. Я вдарив кулаком — пробив дірку; ще один удар — дірка поширшала.

Я підтягнувся, вхопився за край колодязя і виліз назовні.

На свіжому повітрі я зовсім очуняв і знову почув дурманливий запах. Це мед! Я побував у величезній бочці меду. Смішно!

Я голодний, але, не покуштувавши меду, втік від нього. Даремно! Чи не повернутися мені назад? А несподіваний дах? Чому він опинився в мене над головою? Спущуся знову в колодязь, поснідаю. А що, як мене наглухо прикриє дах і не можна буде вибратись? Треба придивитися: звідки тут медовий колодязь і хто споруджує над ним дах?

Сіра тварина з’явилася на зеленому величезному полотнищі — на листку, зовсім поряд зі мною. Я причаївся. Мене не видно. Тварина поводилася досить дивно. Які несподівані рухи! Танок? Ні, це не танок. Тварина вирізувала з листка якийсь круг, правильний і точний. Ніби коло для вирізування було накреслено циркулем. За опорну точку правив тулуб тварини, а голова із щелепами рухалась, описуючи коло.

Виріз було зроблено по колу. Несхибно й точно. Раптом тварина з гудінням знялася вгору, опустилася поруч мене і прикрила вирізаним з листка зеленим кругом той колодязь, з якого я оце тільки вибрався.

А на другому зеленому листку така ж сіра тварина теж “танцює” — вирізує. Ось вона полетіла. А на листку залишився виріз, але зроблений не по колу, а по еліпсу. Комаха тут двічі пересувала точку опори: два неповні кола й утворили виріз по еліпсу.

Дах мого колодязя — це кусок листка, вирізаний по колу. А кусок, вирізаний по еліпсу, піде, мабуть, на обкладання стін колодязів, у яких зберігається мед.

Я згадав: сіра комаха — це бджола-листоріз, мегахіла. Вся її робота — ніби наочний урок нарисної геометрії.

“Добре було б поснідати, — сказав я сам собі, придивляючись, як бджола-листоріз укладає на свій медовий колодязь один круглий зелений дах над другим. — Треба поспішати! Якщо бджола укладе весь свій багатошаровий зелений дах, то такий дах кулаком не пробити. Залишуся без сніданку”.

Ось бджола акуратно закрила колодязь круглим зеленим дахом. Тільки вона полетіла геть, я швидко підбіг і вдарив по ньому кулаком. Пробив отвір, але лізти по мед ще не наважувався. А що, як не встигну? Повернеться. Так і було.

Бджола укладала дах — я ждав. Вона відлітала, вирізувала новий — я пробивав. Знову терпляче ждав. Знову готовий дах, а я знову відновлюю свій прохід у медовий колодязь. Бджола робить марну роботу. Дається взнаки автоматизм інстинкту.

Закінчить же вона колись класти свої дахи?!

Багато разів вона прилітала й укладала круги. Поклавши тринадцятий шар, так само старанно пробитий мною, як і попередні дванадцять, вона полетіла геть і більше не повернулась. Я чекав довго, та бджола, певно, вважала свою роботу закінченою.

“Тепер час!”

Я поліз у колодязь, хапаючись за краї листяних стінок. Непоганий харч замісила для мене бджола: медове тісто з квіткового пилку й нектару. Сюди вона відклала своє яєчко.

Я поснідав, вибрався нагору й почав спускатися з пенька, тримаючись за вибої кори.

Але що там блиснуло біля коріння трав? Чи не срібляста це крупинка, яка скотилася з пенька?

Так воно й є! Я побачив сріблястий блиск крупинки. Це була вона! Дорогоцінна крупинка! Хай друга залишається в павука!

Я зіскочив на землю і боляче подряпався об гострі краї каміння. Каміння? Раніше я сказав би, дивлячись на нього: великозернистий кварцовий пісок. Тепер — це величезні каменюки. Невелика й вузька кам’яниста смуга, а навколо шумить ліс…

Я кинувся до крупинки, але кругла кулеподібна гора заввишки з триповерховий будинок, яка стояла неподалік, раптом рушила з місця і перегородила мені дорогу.


РУХЛИВА ГОРА


Була мить, коли я міг би, рвонувшись уперед, схопити білий м’яч-крупинку. Але гора насувалася на мене так невблаганно й грізно, а дух, який ішов від неї, був такий смердючий і важкий, що я відскочив, прогаяв час. Кулеподібна гора раптом зупинилась. Я кинувся в обхід. Та чудернацька істота, закута в чорну броню, визирнула з-за гори. Вона була схожа на лицаря середніх віків. Але які розміри! Який безглуздий обладунок! І цей чудернацький “лицар” притулився спиною до гори.

Передній край голови чудовиська нагадував напівкруглий величезний ківш з великими зубцями. Передні ноги скидалися на дві довгі широкі лопати із зубчастими краями.

Мерщій в обхід! Обійти! Будь-що-будь обійти рухливу гору та схопити рятівну крупинку!

Я промчав повз тварину, оббіг гору з правого боку. Та раптом гора зрушила з місця й покотилася назад, знову перегороджуючи мені дорогу.

Я відступив. З-за гори з’явився другий чорний “лицар”. Цей другий був менший на зріст, рухи його були швидкі та вправні і, мабуть, навіть злодійкуваті. Він-то і посунув гору в інший бік. Злодійкуватий “лицар” заходився був котити її, але перший вперся, навалився, почав штовхати в попередньому напрямку.

Обидві істоти котили свою велетенську кулю то в той, то в той бік, то відкриваючи шлях до рятівної крупинки, то закриваючи його. Кинутися на одчай душі вперед? Але ж я неминуче буду розчавлений горою або ж розтоптаний чорними “лицарями”.

Оббігти гору, піти кружним шляхом? Але ж праворуч і ліворуч такі густі зарості! Мені не пробитися крізь них. І ще: якщо я упущу пілюлю з очей, то рискую потім не знайти її.

Зненацька гора покотилася просто на пілюлю. Все загинуло! І ось уже моя надія, моя крупинка блиснула на вершечку величезної кулі. Мить — і кругла гора покотилася далі піщаною смугою. А місце, де щойно лежав білий м’ячик, було порожнє.

Я побіг за горою, але “лицарі” котили її дедалі швидше. Я біг слідом, задихався, але біг; Шлях був важкий: я обминав валуни, стрибав через ями, видирався на круті могили. Дарма… Сили зраджували мене. Незабаром кругла гора з прилиплою до неї пілюлею зникла за величезними піщаними горбами.

Хто ці істоти з довгими зубчастими лопатами і граблями, ці чорні, закуті в броню “лицарі”?

Що це за куля-гора?

Все це стало мені ясно лише згодом.


ЛІС ШУМІВ


Я добіг до піщаних горбів і почав видиратися на один з них. Аби тільки наздогнати!

Зовсім недавно ці горби були для мене купками землі, викинутими нагору кротами і польовими мишами. Біля отворів своїх підземних ходів вони завжди залишають викинуту ними землю. Я б спокійно і безтурботно, не помітивши, переступив через це “пасмо горбів”.

А зараз? Каміння котилося з-під моїх ніг. Валуни захаращували мій шлях, — Земля із стрімких схилів сповзала й тягла мене вниз.

До вершини горба я так і не дістався. Оглянувся. Горби, високі горби стояли близько один до одного, утворюючи довге пасмо. Вузькі небезпечні ущелини зяяли між ними. Там, за цими горбами, була моя пілюля.

Я знову ступив крок до вершини. Іще крок. Та один невдалий рух — і я скотився вниз. Я вкрай знесилився. Відчай охопив мене. Ніколи мені не зрозуміти, як перебралися через горби двоє чорних “лицарів” разом із своєю велетенською кулею.

Безпорадний і розгублений, я довго не міг зібратися з думками. Що робити? Може, повернутися до старого пенька? Але надто вже важкий кам’янистий шлях. Неможливо із зраненими ногами видиратися на горби, що осипаються під тобою. Я повернув праворуч — і ось я йду лісом, густими, непрохідними нетрями. Я знав, пам’ятав, що перебуваю в травах, які недавно топтав ногами… Трави… трави… Ні!

Величезні, із зеленими стовбурами дерева небачених обрисів оточували мене. Вони безнастанно здригалися від вітру. Кожне дерево злякано тремтіло, хиталося, хилилося майже до коріння. В повітрі стояв шум.

Я почав пробиратися крізь хащі, сповнені дивних звуків. Мене оглушували дзенькотливий шум, різкий свист, безупинний гул, безугавне тріскотіння й ревіння.

Тепле, вологе, задушне повітря обдавало мене, наче я опинився в джунглях.

Я розсував стебла, відхиляв величезне листя невідомих рослин. Яка розмаїтість рослинного світу! Пахощі накочувалися дужими хвилями. В голові паморочилось.

Де ж, де знайомі, з дитинства звичні пахощі трав: солодкий аромат хрестиків, гіркота полину, різкий лікарський запах ромен-зілля, терпкий дух м’яти? І як упізнати, як розрізнити серед трав, які видаються мені деревами, як упізнати найзвичайнісінький подорожник, конюшину, житницю, приворотень, жовтець, дзвоник? Звичайно, всі вони тут. Але я бачив величезне листя — широкі полотнища, що колихались під вітром; бачив полотна круглі і зубчасті, тонкі і плоскі, загострені, наче зуби пилки, блискучо-гладенькі і вкриті густим ворсом.

Листя то було притиснуте до стовбурів, то гойдалося на довгих черешках, то віялом вихоплювалося просто із землі. Ліани густо переплелися між рівних стовбурів і заступали мені дорогу. Очевидно, це були всім відомі ніжний в’юнок і чіпкий горобиний горошок…

Всі мої уявлення й відчуття сплутались. Я бачив інші розміри й барви, чув інші звуки, вдихав нові запахи. Як усе навколо мучило й примушувало страждати!

Дивні, небачені птахи перелітали з дерева на дерево… Чи птахи це?

Незрозумілі тварини, величезні й маленькі, стрибали і переповзали з місця на місце: серед них були яскраво-зелені, що зливалися з зеленню листя, чорні, що припадали до темного коріння, жовті й бурі, що повзали по землі. Всі вони перебували в безперервному русі. Все довкола то злітало вгору, то падало. Звичайно, це були зовсім не птахи і не звірі — це були незліченні види комах.

Яка цікава й грізна, нова й небезпечна ця країна!


ВИТВІР РУК ЛЮДСЬКИХ


“Ні, — сказав я сам собі, — годі!” Мені стає дедалі важче дихати. Я тут боюся зробити крок, не знаю, як ступити. Не розумію і ніколи не зрозумію, не назву всього, що мене оточує. Тут стало незрозумілим усе зрозуміле в житті. Я глянув на небо: воно було таке знайоме, звичне, з пухнастими сіренькими хмарками, що спокійно пливли у глибокому синьому небі, змінюючи легкі обриси. І завжди холодна синява стала для мене теплою, рідною. Тільки небо лишилося таким, як колись…

Треба роздобути, неодмінно роздобути крупинку, що відновлює зріст, і повернутися до людей! Було дві крупинки… Якісь тварини котили смердючу гору і разом з нею занесли крупинку. Я назвав їх чорними “лицарями”. А насправді? Я уявив собі життя в його колишніх масштабах: та це ж жуки-скарабеї! Жуки-гнойовики! Дожену… дожену! Відберу! Але від самої лише згадки про жуків на мене війнув огидний дух кулі, виготовленої з пресованого гною. Я ще не погнався за скарабеями, а мене вже почав душити аміачний дух гори гною, яку вони кудись котили.

Отже, залишається одне: піти на двобій з павуком. У нього в сітці друга крупинка. Але я згадав восьмиоке чудовисько, що розгойдувалося в повітрі, страшні щелепи-ножиці. Мотузки… липкі канати… Що робити? Я притулився до якогось дерева і скрикнув. від болю — в мене увігналася гостра голка.

З великими зусиллями я витяг із свого тіла кінець цієї голки, що відломився. Біль як від опіку. Відійшовши од дерева, я опустився на землю. Тіло було наче у вогні.

Щільною стіною стояли переді мною дерева, всі стовбури їх було вкрито такими ж самими голками. Дерева хиталися під вітром, шурхотячи пласким зубчастим листям. Кожний зубець листка теж мав голку на кінці. Кропива!

Треба прикласти до опеченого місця жменю сирої землі. Від цього має полегшати. Простягнув руку, разом із жменею землі підняв… дерев’яну ложку. Дерев’яна ложка? Я дивився на неї і дивом дивувався: як зручно її тримати в моїй руці — руці людини, яка зменшилася в багато-багато разів. Чи це лише кусок дерева, випадково подібний до ложки? Гра природи? Авжеж! Але ложку вкрито лаком. Ось у кількох місцях лак потріскався. Як старанно виточували цю ложку! Витвір рук людських?! Думчев! Невже ця маленька ложка — ознака життя людини серед трав? Не знаю, не здогадуюсь, як можна без ножа виготовити тебе, маленька ложко! Але добре відчуваю, як через цей кусок деревини, який я тримаю в руці, передається мені тепло іншої людської руки.


РЯДЖЕНІ І ФОКУСНИКИ


До павукової сітки я дійду. Крупинку заберу. Вздовж і впоперек пройду Країну Трав і знайду людину, яка виготовила маленьку дерев’яну ложку. Розшукаю Думчева. Так я казав собі. В ті хвилини мені й на думку не спадало, що, може, тут давно немає того, кого я збираюсь шукати, і що дерев’яну ложку, яку я так міцно стискаю в руці, Думчев загубив, можливо, тридцять-сорок років тому.

Отже, я вирішив здобути крупинку зворотного зросту, яка зачепилась у павутинні. Вирішив, але відразу ж задумався. Куди йти? Як знайти шлях до сітки павука?

Коли я біг за скарабеями, моя тінь бігла попереду. Отже, тепер треба йти так, щоб тінь наздоганяла мене.

Велетенський птах з шістьма ніжками, з прозорими вузькими довгими крилами злетів угору, спустився і поліз по стовбуру дерева, біля якого я стояв. Я ступив убік. Він спустився із стовбура і рушив просто на мене.

Я відбіг, спотикаючись об коріння, і причаївся за іншим грубим деревом. То оса! Вжалить — загину! Добре, що я зразу помітив її і відбіг. Вона миттю розправилась би зі мною.

Але, стоячи за деревом, я вдивився в хижака і розсміявся. У неї немає жала! Вона абсолютно не шкідлива. Ось наочний приклад до вчення Дарвіна. Мімікрія. Наслідування форми і кольору крил оси. Це метелик-склівка, його крильця прозорі, як у оси, — вони не вкриті пилком. Птахи давно знищили б метеликів-склівок, та грізне вбрання оси рятує їх.

Внизу біля коріння, де я пробирався, була півтемрява, тепла й волога. Немовби я опинився в погребі — напівтемному і вогкому, сповненому випарів від гниття овочів. Несподіванка змінювалась несподіванкою. Яку цьому лісовому маскараді відрізнити справжнього хижака від рядженого? І я то ховався за дерево, то накривався листком, то припадав до землі, непорушно завмираючи. Але скільки разів це було даремно — я ховався не від хижака!

Справді, я хотів був переступити через дві палички, що лежали поряд: вони перегородили мені дорогу. Та раптом одна з них відокремилася від другої, штовхнула мене й поповзла. Переляканий, я впав. Але, придивившись, зрозумів: гусениця! Кому не відомо, що єдиний захист деяких гусениць від хижаків — наслідування палички формою і кольором.

Щось лунко і дзвінко загуло коло величезного куща. На його вершечку злегка погойдувались малиново-рожеві кулі. Колір їхній підказав мені: це конюшина. А велетенська комаха, яка так лунко гула, — джміль. Небезпечне сусідство! Я сховався під кущ. Тут, під кущем, я побачив другого джмеля. Де ж рятуватись?

Та виявилося, що в джмеля тільки два крила, зовсім як у мухи. Знову фокус — це не джміль, а муха-волохачка. Скрізь ряджені! Волохачка у вбранні джмеля! Так відлякує вона ворогів.

Не тільки ряджені, але й фокусники заповнили світ, у який я попав. Ось упала на землю якась істота. Вона неначе кепкує з мене: гепнулася на землю, миттю зігнула своє тіло — знялася вгору.

Фокусник — жук-ляскун.

Я йшов уперед. А гра навколо тривала. Гра йшла у наростаючому темпі. Мімікрія проявлялася довкола мене у найнесподіваніших формах: фокуси, хованки, костюми, взяті напрокат у сусіда-хижака…

Я перебігав з місця на місце. Як я стомився від цього маскараду!.. І ніяк мені іти! Не дійти, не дістатися до павукової сітки, де залишилася рятівна крупинка.

Повів вітру хитнув вершечки трав. Щось загуркотіло, бебехнулося й покотилося поперед мене, заступивши дорогу. На землі лежав величезний глек — мало не вдвоє більший за мене. Дуже обережно я підійшов до нього і почав розглядати. Глек було вміло і вправно виліплено. Глину й пісок було зцементовано якимсь розчином. Глиняний глек, але не випалений!

З радісним хвилюванням я дивився і не міг надивитись на глек. Ясно, цілком ясно: та сама рука, що виготовила дерев’яну ложку, яку я тримаю зараз, — та сама рука виліпила з глини й глек. Я почав роздивлятися навколо. Мені здавалось, що із лісової хащі до мене вийде людина. Думчев!

Вітер задзвенів, зашуміли над моєю головою верхівки трав, і раптом на землю полетів ще один глек. Я встиг сховатися за стовбур дерева. З верхівок дерев летіли все нові й нові глеки. Коли вітер ущух, я кинувся до них і заходився уважно розглядати кожен. І ось в одному я побачив на дні таке, що змусило мене відсахнутись. Там прилипла лапа чудовиська, із сітки якого я ледве видерся, — лапа павука!

Ні-ні! Не буде людина ліпити глеки, наповнювати їх убитими павуками й розвішувати по деревах. Але хто ж і навіщо зайнявся тут гончарським виробництвом та заготівлею про запас “харчів”?

Навіть лічені дні випадкового знайомства з життям комах з книжок, малюнків і фотографій в Ченську, навіть уривчасті спогади дитячих спостережень природи дали мені можливість зрозуміти, які багатоманітні ремесла комах. Тут зовсім недавно я здогадався, що медовий колодязь і дах над ним робить бджола-мегахіла. То, може бути, і глек, і дерев’яну ложку виготовила яка-небудь комаха?

А Думчев? Не треба обманювати себе: очевидно, я сам один, зовсім самотній серед велетенських трав, серед тварин, які повзають, стрибають, скачуть, літають, шурхотять, шумлять, дзвенять, живуть таємничим і страшним для мене життям.

Я йшов, усе йшов…


ХТО КОГО?


Ще здалеку я побачив знайомі обриси величезної гори з рівною вершиною. То був пеньок, від якого почалися мої мандри. Там у павуковій сітці залишилася крупинка зворотного зросту.

Здавалося, що до гори близько, а я все йшов та йшов. Зненацька серед трав постали чотири колони, вкриті шерстю. Вони, очевидно, правили за підпору дивній споруді, що ледь-ледь похитувалась. Колони раптом по черзі почали згинатися. Споруда зникла. Собака!

Підвівши голову, я дивився, шукав павукову сітку з моєю крупинкою. Але сітки не бачив. Блукаючи навколо пенька, побачив на землі якусь сіру масу, що лежала шарами. Костюм! Мій костюм! Хотів підійти ближче — можливо, по костюму вдасться видертися, на пеньок і звідти подивитись, де ж сітка з крупинкою. Та знову з’явилися шерстяні колони. Вони міцно вросли в землю біля костюма. Певно Черникова, завідувачка бази Райхарчоторгу, поспішила піти до міста й повідомити про мене, а собаку залишила стерегти одяг. Я побіг геть від мого костюма, що його грізно охороняв чужий собака.

Я ходжу біля підніжжя гори-пенька, але ніяк не можу виявити велетенську сітку. Нарешті десь високо хитнулося щось голубе, знайоме, що повисло на мотузках. Клаптик моєї хусточки — мій “плащ”! Тоді він не долетів до павука, а прикрив крупинку. Павук обплутав її разом з голубим плащем стрічками павутиння. Зараз плащ висить, гойдається над моєю головою. Але де ж сітка?

Можливо, Черникова, подавшись у місто, зачепила й порвала її? А може, це зробив страшний пес, обнюхуючи і оглядаючи все довкола? Можливо, що повів вітру, скинувши у лісі величезні горщики, порвав сітку.

Та хіба не однаково! Але там, високо, на обривку павутиння гойдається моя крупинка.

Я почав роздумувати, як дістатися до неї. По щербинах і тріщинах кори старого пенька? Важко, майже неможливо видертися так високо по стрімкій стіні. Запаморочиться в голові.

Коло пенька росло височезне дерево. Я помітив, що між стовбуром дерева і пеньком протяглося кілька канатів — залишків колишньої сітки. Чи не вилізти мені по канатах на дерево і перебратися на пеньок? Я почав був лізти вгору, та зловісне шурхотіння десь у височині зупинило мене. Я зіскочив на землю. Причаївся!

Звичайно, я знав, що павуки мають звичку відновлювати порване павутиння. Чи не заходився цей павук ткати нову сітку замість порваної?

Знову шурхотіння… Вгорі загойдалася мотузка, кинута з дерева. Вона опускалася дедалі нижче. Здавалося, ніби з гілки на землю тягнеться жива змія, тягнеться і все наміряється за щось зачепитись. Я підвів голову: там, угорі, мотузка міцно прикріплена до гілки, наче приклеєна. І ось по мотузці, що гойдається то в один бік, то в другий, спускається той, хто її весь час подовжував, і вперто намагається до чогось її прикріпити. Знову я побачив гребені, щітки і вісім чорних очей на голові. Павук!

На землі біля стовбура височезного дерева валялись колоди, жердини, дошки. Звичайно, це були гілочки і сухе галуззя. Скидалось на те, що павук, випустивши мотузку, спускався по ній до цих колод.

Як і перше, погойдувалися в повітрі щелепи, схожі на леза складаного ножика. Я побачив на череві чудовиська величезні нарости Із сотнями дірочок. Павук спустився до однієї з колод, притис до неї черево, і мотузка приклеїлась. І відразу ж павук почав лізти вгору, випускаючи, висотуючи із себе другу мотузку. Він підіймався дедалі вище, а кіготь на задній лапі тримав між мотузками, відокремлюючи їх одну від одної. Вони не склеювалися, не злипалися. В такий спосіб він дотяг другу вірьовку нагору до гілки, де вона міцно прилипла.

Павук побіг уздовж цієї гілки. Біг, випускаючи, висотуючи із себе мотузку. Прикріпив її до кінця гілки. Після того він випустив мотузку вниз, спустився по ній до колоди, знову піднявся вгору і потяг за собою нову мотузку. І так багато разів. Я побачив: колода, до якої прикріпились вірьовки, поповзла по землі, трохи піднялась, загойдалася над землею. Надія на те, що мені пощастить яким-небудь чином розірвати сітку і скинути крупинку додолу, пропала. Ніякими палицями не порвати ці мотузки. Ніколи й нічим мені їх не перерізати. Мотузки еластичні і, очевидно, дуже міцні на розрив. Крім того, павук — це жива майстерня. Замість порваної мотузки він протягне нову. Що ж його робити? Як дістатися до плаща? Адже мотузки сітки клейкі. Тисячі й тисячі липких кульок залишає на них павук. Я прилипну, застряну — і павук розправиться зі мною, як з мухою.

Я дивився вгору то на павука, який висів униз головою і чигав на здобич, то на голубий плащ. Щоправда, до нього можна перебратись по сухих радіальних мотузках (лише спіральні мотузки липкі). Але перш за все треба вигнати павука з сітки. Після цього можна податися в небезпечні мандри — вгору по канатах, до крупинки.

Легко сказати — вигнати павука. А як це зробити? Чи не стати біля краю сітки і, смикаючи її дрючком, дзижчати мухою? Павук заходиться полювати на “муху”. Я зіб’ю його з пантелику і тоді проберуся до крупинки.

Дзижчати, як муха? Але ж низькі або високі тони дзижчання, наростання чи зниження їх спричиняються вібрацією крилець мухи. Чи пощастить мені здійснити все це природно? Чи пощастить мені обдурити павука?

Ні! Я читав про надзвичайний “слух” павуків. На одному з концертів павук, зачувши чудесну гру скрипаля, спустився по своєму павутинню і висів, слухаючи музику. Але, коли заграв оркестр, павук поліз угору, сховався за канделябр. Річ у тім, що коливання повітря від звуків скрипки примусили так тремтіти сітку павука За канделябром, як тремтить вона, коли до неї потрапляє муха. Інстинкт хижака прокинувся. А коли заграв оркестр, величезні хвилі звуків примусили павука сховатися. Ні, я не буду дзижчати, як муха. Своїм дзижчанням мені не пощастить обдурити “музикальний слух” павука.

Проте як же прогнати його геть? Враз мені сяйнула відчайдушна думка: а чи не обернути інстинкт павука проти нього самого? Адже на цьому ж самому місці я врятувався від смерті, здогадавшись кинути павукові свого плаща. Я обдурив павука, примусив його хапати фальшиву здобич. Цей прийом треба потроїти, посемерити, повторити десятки разів, і тоді…

Я заходився збирати тріски, паличчя, галузки, потім усе це підтягнув до павутиння.

Мереиво тіней від сітки, що її снував павук, стало вже зовсім густе. Сонце освітлювало сітку, вітер надимав її. Тремтіли, пересувались на землі тисячі ясних цяточок. А під сіткою було видно химерний контур тварини, в якої спаяно голову й груди: павук повис і чатував на здобич.

Над землею погойдувалась колода, підтягнута вгору на канатах. Я видерся на неї. Сітка пружно хитнулась. Упираючись ногами в колоду, я розгойдував її дедалі дужче, немов на гойдалці. Павук почав спускатися. Я зіскочив на землю.

Павук те стурбовано обмацував кінці мотузок, до яких було прикріплено колоду, а я вже схопив дрючка і почав видиратися на стінку пенька. Знову хитнув сітку. Я принаджував павука то до одного її краю, то до другого, розгойдував то один край павутиння, то другий, кидав паличчя. Павука було збито з його “павучого пантелику”. Він то заспокоювався — немає здобичі! — ліз на середину і підвішувався там, то знову кидався на “здобич” і починав сповивати палички, що я їх кидав у павутиння. Він сповивав їх плоскими мотузками, схожими на стрічки. Він був. певно, дуже голодний, цей прядильник, і весь, час намагався висмоктати “живлющі соки” з… дрюччя. Зрештою, я стомився. Сів на землю й почав думати, як би виманити павука й порвати його сігку. Глянув угору — павука немає! Очевидно, і він… стомився,

Я довго ждав. Сітка була порожня. Лише вітер злегка надимав її. Павук не повертався.

І тоді… тоді крупинка-м’яч нарешті опинилась у моїх руках.


НІЧНІ ВЕЛЕТНІ ВИХОДЯТЬ НА ПОЛЮВАННЯ


Тепер, коли крупинка була у мене в руках, я відчув тяжку втому. Опустився на землю. Дивився на свій скарб і не міг надивитися, неначе боявся — ось-ось він покотиться від мене геть. У стомленій голові змінювали одна одну повільні думки: Думчев!.. Треба швидше віддати йому крупинку. Де ж він?

Сутеніло. І світ трав, у якому я перебував, ставав ще страшніший, небезпечніший. Хіба можна знайти Думчева? Я сам переконався, відчув, побачив: з усіх боків людину тут оточують небезпеки, щомиті вони чатують на неї, змикаються півколом. Один крок, випадковий рух — і вона на краю загибелі. Як же повірити, що Думчев прожив у цій Країні Трав десятки років?

Треба розбити крупинку-кулю, з’їсти. Повернути собі зріст. Одягти костюм, що лежить біля пенька. Піти до міста. На поїзд я вже спізнився. Стривай! Адже собака стереже мій костюм. Я згадав волохаті колони — собачі лапи, що впиралися в землю, і здригнувся. Страшно! Ні, не страшно — адже прогнав я чудовисько-павука з сіті і собаку прожену! Але тут-таки я розсміявся: мабуть, я дуже стомився, плутаю масштаби.

А тим часом усе довкола набувало дивних і загадкових обрисів.

Чи це лише причулося мені? Десь неначе зашипів паровоз. Шипіння дедалі наближалося. Я вдивився й побачив: велетенська змія витягнулась і стала на хвіст. Вона розхитувалася праворуч і ліворуч, шипіла, шия роздулась. Гадюка! То ось чому — шипіння паровоза.

А поряд з гадюкою лежав пагорб — величезна куля з вистромленими списами. Їжак?

Велетні! Вони вийшли на нічне полювання.

Змія скрутилась і розкрутилась; блиснула хвиляста стрічка її спини. Змія накинулася на величезну кулю. Зірвався вітер, загойдалися трави-дерева.

Я зібрав усі сили, виліз на якесь дерево і з висоти побачив двобій цих велетнів.

Місячне сяйво спокійно й рівно освітлювало галявину, і мені все було добре видно.

Ось на одну мить куля ніби розкрилась: їжак уп’явся зубами в хвіст змії. Гадюка наче оскаженіла: почала кидатися в різні боки, намагаючись укусити їжака. Дарма! Вона наштовхувалася на голки.

Все виросло переді мною в незвичайних масштабах. І мені було важко переконати себе, що внизу — звичайні гадюка і їжак.

Двобій тривав. І мені здавалося, що їжак і гадюка то набували своєї звичайної, давно мені відомої форми, то виростали, видозмінювалися, набирали нових, велетенських розмірів. Що робити? Паморочиться в голові. Не треба дивитися на боротьбу двох страшних велетнів, не треба слухати хрипіння й сичання, що долинають знизу. Я вилазив на дерево все вище й вище.

А внизу боротьба ставала дедалі запеклішою.

Їжак міцно притиснув гадючий хвіст до землі. Гадюка намагається вирватись, та їжак не пускає.

Раптом боротьба припинилась. Їжак відскочив. Змія квапливо поповзла далі.

Вороги розійшлись. Я почав спускатися на землю, але побачив, що їжак покотився слідом за гадюкою. Знову сутичка! Їжак перегнав гадюку, стрибнув, уп’явся зубами їй у шию. Гадюка щосили стріпнулась. Їжак миттю скрутився клубком. Гадюка сичала, вона тицялася у різні боки. Та їжак був нерухомий. Він притис до черевця писок і лапки, підібгав свого короткого хвоста. Він рохкав і пихкав, мов парова машина.

Гадюка, певно, стомилася, відповзла. Вона повзла з останніх сил.

Їжак побіг, покотився слідом за гадюкою. Він наздогнав її і вп’явся в хребет.

Гадюка розхитувалась. Та їжак встромив зуби їй у шию.

І я, забувши про їхні велетенські розміри, кричу:

— Кусай! Кусай її, їжаче! Прокуси їй шию!

Їжак відбіг. Гадюка була мертва. Їжак зробив своє діло. Він відпочивав: вистромив лагідний писок, спокійно склав голки.

Потім він поволі, перевальцем, підійшов до мертвої гадюки й заходився її шматувати. Розірвав гадюку навпіл, схопив шматок і кудись побіг.

Невдовзі з’явилися два маленькі сірі горбочки, вкриті голками їжачки! Вони жадібно накинулися на здобич. їжак дивився на них, і мені здалося, ніби він насмішкувато посміхається.

Як я стомився від цього видовиська! Як хочеться спати! Та нічні шерехи, шелест, шурхотіння не припиняються ні на хвилину.


РОСЯНИЙ РАНОК


Де сховатися, де заснути? Я вмостився був на листку дерева, з якого спостерігав двобій велетнів, та вітер, що зненацька налетів, так гойднув його, що я мало не гепнувся додолу. Довелося спуститись на землю.

Сховатись і заснути під яким-небудь кущем? Я почав збирати на землі сухі травинки на підстилку. Рука торкнулась краю якоїсь ями. Внутрішній бік ями щільно обплетений мотузками. Павутиння? Певно, гніздо земляного павука. Я помацав коло гнізда. Поряд лежав якийсь круг. Чи не кришка від павучої нори? Адже земляний павук ліпить з піщинок кришечку для своєї нори. Чи вдома господар? Мабуть, ні, бо інакше кришка прикривала б щілину.

Проте кілька разів я все-таки провів гілкою по павутинню. Прислухався. Ніхто не відгукнувся з підземелля. Тоді я заліз у яму, обстежив її. Павутиння сухе. Де-не-де “штукатурка” облупилася. На дні ями лежали грудки землі. Певно, земляний павук назавжди покинув цю оселю.

Я вмостився в ямі якнайвигідніше і спокійно заснув.

Лунке бамкання розбудило мене. Удар дзвона — і тиша. Знов удар. Я прислухався: бамкання повторилося в іншому місці і знову урвалося.

Але ось уже звуки чути один за одним: то часто, то рідше, то ближче, то далі.

Я схопився на ноги і почав вибиратися з ями. Глянув угору і остовпів. Над отвором висіла величезна скляна куля. Вона мінилася на сонці всіма барвами веселки. Невже це краплина роси? А це бамкання — від падіння крапель?

На моїх очах куля почала видовжуватись і набувати форму груші. Ще мить — вона відірветься і впаде мені на голову. Вистрибнути я не встигну. Швидким рухом я простягнув руку, намацав кришку і закрив яму. Майже водночас оглушливо бамкнуло. Скляна куля розбилась об кришку. Як добре, що земляний павук, зробивши кришечку, виготовляє з павутиння вільну завісу й засуві Рятуючись від ворога, павук всовує кігтики в кришечку і міцно втримує її над своєю оселею.

Кришка так щільно закриває отвір, що, мабуть, цю споруду можна порівняти з корабельним люком.

Проте час вилізати. Я відкинув кришку “люка” — і скрикнув від захвату. Хоч куди подивитись — праворуч, ліворуч, попереду і наді мною в повітрі висіли, гойдались, а потім падали і розбивалися скляні кулі.

Бамкання… Бамкання стоїть у повітрі. Летять бризки-осколки в різні боки, а в бризках і кулях виграє сонячне проміння. Звуки і барви!

Здрастуй, дзвінкий росяний ранок!


ТІНЬ СТАРОГО ПЕНЬКА


З тієї хвилини, коли я проковтнув порошок і трави біля старого пенька враз піднялися, як голки дикобраза, потяглися вгору й оточили мене з усіх боків, — з тієї хвилини, хоч куди б пішов, я всюди бачив, відчував велетенську тінь старого пенька.

Хоч як би далеко відійшов від пенька, я все-таки відчував прохолоду цієї тіні. Пробираючись поміж велетенських дерев-трав, блукаючи нетрями, я раптом зупинявся і, спантеличено озираючись, хапався руками за голову: що ж це таке? Адже дерева, що от зараз гойдаються і шелестять, цей грізний ліс, в якому я опинився, були ще вчора травою, зеленою травичкою. Я толочив її ногами.

Тінь старого пенька простяглася далеко і лягла на ліс трав. Звичайно, можна піти з цієї тіні. Але ж до старого пенька прийдуть люди шукати мене, — по них побігла Черникова; біля пенька залишився лежати і жде мене мій костюм; я його вдягну і повернуся до міста.

І сьогодні, цього росяного ранку, тінь старого, гнилого, порохнявого пенька заколисувала, заспокоювала моє злякане серце.

Волочачи слідом за собою крупинку, загорнуту в плащ, з ложкою в руці я обережно просувався через горбки, пагорби, виступи, ущелини — поміж старого коріння пенька, — просувався ближче до того місця, де залишився мій костюм. Чи ніхто, бува, не взяв його? Чи стереже його собака?

Хтось штовхнув мене. Я впав, але миттю схопився на ноги. Величезний бурий удав! Він звивався, гучно шурхотів по землі. Я відбіг. Але дивно, чому так багато ніг у цієї тварини? Голова в неї товста, бура, з червоною облямівкою. Удав кільцем звивався зовсім поруч. Цієї миті я втратив усе своє самовладання: переді мною величезна голова з двома виряченими очима. Голова роздувалася.

Я біг все далі від удава, припадав до виступів, намагався стати зовсім непомітним. Раптом я побачив якусь щілину, затулену каменем. Відсунув його і опинився в печері. Лише тут я віддихався.

Ніколи не можна розгублюватися, втрачати впевненість у своїх силах. Адже цей “удав з ногами” — тільки гусениця, здається, метелика винний бражник. Знову обман! Її очі, що не можуть не лякати, — просто дві плями. Гусениця сама злякалась, і в неї роздулось одне з кілець тіла. її вигляд лякає” навіть малих пташок.

Звичайно, я залишився на якийсь час у своїй схованці, нехай гусениця, яка стала для мене удавом, відповзе далі.

Світло проникало крізь щілину і м’яко розливалося по печері. Я притулився до стіни, помацав її руками і здивувався — вона була гладенька, зовсім гладенька, наче її вкрили лаком. Я добре розумів, що заліз у гнилий, порохнявий пеньок і кожної миті шматки деревини можуть упасти, звалитися на мене. Якою ж сумішшю хтось скріпив, помазав, вкрив поверхню стін і стелю?

Я знав з прочитаних книжок, що залози бджіл виділяють віск, знав і те, що деякі комахи виділяють лаки. Ось чому я подумав, що перебуваю в норі невідомої мені комахи, яка воском або лаком обробила стіни.

Ноги мої ковзались, наче по навощеному паркету. Нахилився. Придивився. Підлога була вкрита… кольоровими надкрилками сонечок. Надкрилки щільно прилягали один до одного, немовби хтось хотів уберегти житло від вогкості.

Мацаючи рукою по стіні, я зачепив краєчок м’якої тканини. Я дуже здивувався б, якби не знав, що багато які комахи “виробляють” і вату, і шовк, і павутиння.

З деяким побоюванням я трохи підняв клапоть тканини, ступив уперед і опинився в другій печері…

Вогники, вогники, вогники… Блідо-ясні світні цяточки, ніби грудочки місяця, утворивши півколо, розливали м’яке світло на стіни, підлогу і стелю печери. Гнилючки! Всього лише світні гнилючки! Але вони допомогли мені побачити щось таке, у що й повірити важко.

Знову наді мною гойдаються трави-велетні, знову я чую безугавний гомін і гудіння їхніх верховіть, знову світить яскраве сонце. Як повірити?! В печерах, де я допіру побував, стіни було вкрито воском і лаком, на дверних отворах — шовкові штори, на долівці — глеки, наповнені квітковим пилком, медом, чистою водою. Як повірити? В одній з печер — спальний мішок з ватяною подушкою, в другій, меншій — складено в порядку скручені канати, мотузяні драбини, вироби з дерева, гострі уламки черепашок і обтесані камені, які в умілих, вправних руках можуть виявитися не згірш від ножа й пилки.

Що за комахи виліплювали посудини, в яких зберігалися різні харчі? Що за комахи працювали над виготовленням вати для подушок і ковдр? Що за гусінь пряла шовкові штори, покривала, мотузки, канати різної довжини? Що за комахи надали для обладнання печер під житло воски, лаки, різні запашні речовини? Хто забирав у мешканців трав їхні вироби (яку винахідливість тут виявлено!), хто зібрав усі ці предмети під це склепіння, розмістив, розклав їх у печерах?

Переходячи з одного приміщення до іншого, я без кінця-краю ставив собі різні запитання. Та як же я здивувався, коли побачив маленький стосик аркушиків, списаних рукою людини!

При ясному сонячному світлі дня дивлюсь на ці аркуші і очам не вірю… Придивляюсь — пізнаю гострий, з легкою в’яззю почерк.

Знову той самий почерк! Я бачив цей почерк на аркушиках під мікроскопом в інституті, на паперах в лабораторії Думчева, на обгорілій записці у Булай і на клаптику паперу, в який було загорнуто порошок.

Та сама рука!

Не вірю собі. Гортаю аркуші. Читаю вголос. Не дуже голосно, але так, щоб чути самого себе. На мить, покинувши читати, озираюсь. Мені здається, ніби гучний гомін трав поступово вщухає, неначе все, що тут живе, прислухається до мого голосу.


Частина четверта

ІСТОРІЯ ОСТАННЬОЇ ПОДОРОЖІ ДУМЧЕВА, НАПИСАНА НИМ САМИМ


ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ ДО ЩОДЕННИКА


Волею випадку я, Сергій Думчев, опинився в Країні Дрімучих Трав. Прожив тут багато-багато років. А коли знайшов папір і просочив його рідиною потрібного складу, тобто зробив його придатним для писання, коли додумався, як виготовити з чорнильних горішків чорнило, — почав вести щоденник, записувати всі відкриття і досліди, що їх я зробив у цій країні. Кожний аркуш я позначив порядковим номером. Останній аркуш мав номер 2876.

Настав день, година — і я вирушив у подорож, щоб передати щоденник відкриттів людям. Як це здійснити, я ще не знав, але поклав собі дістатися тих місць, де найчастіше бувають люди, де колись, давним-давно, була альтанка.

Подорож була тяжка, майже фатальна. Трапилося так, що буря й ураган розвіяли аркуші щоденника. Можливо, який-небудь аркуш і долетів до людей? Проте, читаючи його, вони нічого не зрозуміють, будуть сміятися. Нехай! А мені залишається: відновити щоденник з самісінького початку і знайти надійний спосіб, щоб люди змогли його прочитати. Але перш ніж почати відновлювати щоденник, я замість передмови до нього опишу історію моєї останньої подорожі.


Аркуш 1


Пам’ятаю, було це над захід сонця. Дописував я тоді черговий аркуш щоденника. Подивився на призахідне сонце й подумав: уже тисячі й тисячі заходів сонця бачив я в Країні Дрімучих Трав. І завжди в цей час переставав писати.

Щоденник мій уже переповнений відкриттями й міркуваннями, думками й спостереженнями, які я зробив у Країні Дрімучих Трав. Час, давно вже час передати його людям. Але як це здійснити? Попереду — ліси, пустеля і Велика Повільна річка. Як мені з важкенним щоденником подолати їх?

Це питання поставало переді мною щоразу, коли я закінчував черговий аркуш. Та я відвертався від цього питання, зволікав, усе зволікав. Потім… якось буде, щось придумаю. А зараз більше зволікати не можна. Час!

Тієї ночі, лежачи в спальному шовковому мішку (кокон гусениці), я весь час до чогось прислухався, чогось чекав, неначе хтось іздалеку міг підказати відповідь на питання, яке мучило мене. Та навколо все було тихо. Лише чути, як колотиться, колотиться серце — маленьке серце маленької людини.

Почало сходити сонце. Десь далеко звідси воно освітило зараз і моє місто. До нього не дістатись. Найкраще йти до альтанки, що стоїть по лівий бік дороги до моря. Люди, гуляючи за містом чи йдучи до моря, заходять в альтанку. Мабуть, вона збереглася й досі. Пам’ятаю, там, поряд з альтанкою, протікав маленький струмок. Тепер цей струмок перетворився для мене на Велику Повільну річку. Як я подолаю її, не знаю. Але вирушати в дорогу треба.


Аркуш 2


Колись я спробував доплисти на плоту по річці, яка тече біля моєї оселі, до Великої Повільної ріки. Не вдалося.

Води маленької річки губляться десь на півдні в пісках. Щоправда, навесні і після рясних дощів ця річка вливається у Велику Повільну ріку. Та вирушати в плавання в такий час безглуздо. Стоїть скажена погода. Віють вітри.

Хоч ця річка тече недалеко від моєї оселі, я чомусь довго не знав, як її назвати. Але ось одного разу вночі напровесні я прокинувся і прислухався до гомону річки. Мені здалося що вона не вгамовується і дорікає за те, що колись, дуже давно, я зовсім не помічав її ступав по ній, ледве замочивши підошви чобіт. І тієї ж ночі я назвав її: “річка Запізні лих Докорів”.

Отже, на північний схід до Великої Повільної ріки можна дістатися тільки лісом і пустелею.


Аркуш 3


Про всяк випадок я склав аркуші в щільний стос, перев’язав мотузками. Із бджолиних гнізд дістав віск, розтопив його на сонці. Обмастив воском стос. Тепер аркуші не промокнуть ні від роси, ні від дощу.

У мішок з добротної водонепроникної тканини поклав щоденник і обмотав його міцними мотузками. Певна річ, колись я назвав би ці мотузки ниточками гусениці, а мішок — коконом.

Але як же нести цей мішок із щоденником? Де той верблюд, що понесе мішок з вантажем?

Скільки треба терпіння, таланту, винахідливості, щоб видресирувати тварину! Історія, зберігши подробиці походу Ганнібала на Рим, забула ім’я чудового дресирувальника, який навчив слонів виконувати різноманітну службу у Ганнібаловому війську.

А чи назве хтось ім’я дресирувальника, що примусив левів покірно везти колісницю, на якій Марк Антоній тріумфально в’їхав у Стародавній Рим?

Терпіння, спостережливість і уява — ось обов’язкові риси характеру дресирувальника. Але потрібний ще й час, тривалий строк, щоб приручити тварину, зробити її слухняною. Я знав старого дивака, який навчив свого чорного кота підбирати кожну впущену додолу монету й приносити на стіл. Знав і натураліста, який влаштував у себе на столі мурашник під скляним ковпаком. В ту ж саму годину, щодня, на тому ж самому краю столу, він годував одну мічену мурашку медом.

Але багато, дуже багато днів минуло, перш ніж кіт навчився приносити монети, а мурашка у призначену годину приходити по солодку поживу.

Кого ж з мешканців Країни Дрімучих Трав можна за короткий строк навчити нести мій вантаж? Хіба можна примусити жука-скарабея штовхати по землі не свою величезну гнойову кулю, а мій мішок із щоденником? Ні, безглуздий намір.

Минали дні. І вже скільки разів я розв’язував дорожчий мішок, клав до щоденника ще один заново написаний аркуш і знову заливав воском. Знову перев’язував щоденник мотузками, ховав у дорожний мішок. А щоденник чекав — чи скоро відвезуть його до людей? А я — я не знав, з якого боку підійти до цієї справи.

Іноді починав думати про бабок, про велетенських метеликів. У мене були мотузки різної довжини і товщини. Я міг би прив’язати до їхньої спини свій вантаж і, вхопившись за кінець мотузки, йти по землі. Так і здійснити подорож. Ні, в такому разі я залежав би від ласки випадку: бабка чи метелик зовсім не зобов’язані летіти до альтанки!

Тримати на поводку метелика, бабку? Чи стане сили? Та й потім людині треба відпочити в дорозі, а бабки й метелики, наприклад бражники, летять, не відпочиваючи, і десять, і двадцять, і сто верст.

І я почав уже думати: чи не розв’язати мішок і чи не розсипати щоденник на аркуші? 1 хай бджоли несуть мої аркуші у вулик, у тих же кошиках на ніжках, в які вони збирають квітковий пилок. Але треба буде кожен аркуш згорнути трубочкою і поставити трубочку в кошик. Поволі й важко бджола повертатиметься до вулика: у кошиках, крім пилку, — мої аркуші. Десь там, у коморах вулика, вона залишить аркуші разом з пилком. Ну, а що далі? Я навіть без вантажу не встигну дійти до пасіки, а мої аркуші разом з пилком бджоли перероблять на… хлібець. Ніхто їх не побачить, ніхто їх не прочитає.

Ні, не треба розсипати щоденник на аркуші. Кожен наступний аркуш щоденника перегукується за своїм змістом з попереднім. Загубиться один аркуш — знеціниться вся праця. Мені дорогий був кожний аркуш мого щоденника.

А дні, години спливали. Іноді можна чекати роки, десятиліття, але як тяжко, як нестерпно тяжко іноді чекати день, годину, хвилину!


Аркуш 4


Це трапилося на смерканні. Були прямі й непорушні трави. Я сидів під навісом. Поступово темрява огортала все навколо. Аж ось раптом трава захиталась, і переді мною з’явився круглий, з похилими краями стіл на восьми викривлених ніжках. Стіл пересувався. А на ньому рухалися, ворушилися маленькі столики. Звичайно, багато що може привидітися в сутінках, коли змінюються обриси предметів…

Я пильно вдивлявся і розрізнив у напівтемряві: стіл зупинився. Я навіть побачив, як маленькі кругленькі столики обережно спустилися на землю. Вони почали пересуватись по землі. Спантеличений, я підійшов ближче і ясно побачив, що всі столики припнуто мотузками до великого столу, з якого вони злізли. Лише тепер я зрозумів, що це павук вивів на вечірню прогулянку маленьких павучат. І вони, спустившись на землю, тримаються за павука з допомогою ниток павутиння. Я кинув камінчик. Усі павучки, один за одним, швидко видерлися на похилий стіл, злилися в одну грудку. Криві ноги заворушилися, стіл хитнувся — павук зник. І знову трави стали непорушні.

Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.

А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.

Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.

Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.

Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.


Аркуш 5


Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.

Пам’ятаю, в один з перших днів я побачив, як з печери вилізло волохате чудовисько з рожевими ногами. Вісім ніг, І на кожній немов тушшю намальовано чорні кола; мабуть, через це рожеві ноги видавалися ще рожевішими. Було страшно, коли чудовисько, угледівши жука, підплигнуло і, показавши своє чорне черево, грізно піднесло передні лапи. Схопило жука. Встромило в нього гачки, потягло в печеру. Як я тоді злякався! Озирався — куди тікати. Мені ввижалося, що з усіх печер на мене дивляться люті вогники, чатують на мене. Це було давно — в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав.

А тепер я шукаю павуків, намагаюсь ближче познайомитися з ними, дізнатись, як вони живуть; кого бояться.

Вистеживши погрібного павука і дочекавшися, коли він залишить своє лігво, я відразу ж починав досліджувати, як побудовано цю оселю! Передо мною були бастіони, бійниці, кам’яні загороди — робота справжнього інженерного майстра. Але для спорудження цієї фортеці погрібний павук не відірвав жодної травинки від землі — він зчепив і сплутав та переплів їх павутинням. Павутинням також зв’язав соломинки і стягнув різні кілки. Причаївшись за стінами своєї фортеці, вій довідується про появу ворога з легкого тремтіння павутиння. Стіни лігва обвито шовковими шпалерами — павутинням. Якщо скотиться камінець, він затримається в павутинні і не вдарить павучих діточок. Від павутиння павук також відштовхується, як від трампліна, і кидається на ворога.

Іншим разом, надвечір, коли я повертався додому, повз мене пройшла величезна тварина: чорне з коричневими смугами оксамитове черево і темні кола на ногах. Це був тарантул. Спочатку мені здалося, що на спині в нього горби. Але потім придивився уважніше й побачив: у тарантула, зовсім як у того павука, що видався мені в сутінках рухомим столом, сидять на спині маленькі тарантули.

Вечір був спокійний і лагідний. Тарантул виніс дітей на прогулянку. Покатав їх на своїй спині і тепер повертався з ними додому. Тарантул зник у щілині між двома каменями. Звідти, з темряви щілини, скоро заблищало чотири ока. Інших чотирьох — тих, що менші, — не було видно. Потім тарантул зайнявся своїм туалетом: чистив передніми ніжками щупальця і щелепи.

Щодня я спостерігав цього тарантула, стежив і за іншими павуками. Минуло не дуже багато часу, а я вже знав, як іде життя в багатьох павучих оселях. Я з’являвся то біля одного, то біля іншого лігва, обережно придивлявся до інстинктів, звичаїв, звичок павуків і думав про те, як примусити величезного отруйного павука слухатися й боятися мене, примусити його нести мій багаж, як носить він яйця в коконі або своїх дитинчат.

От якби побачити, кого боїться павук! Тоді я знав би, як примусити його нести мій багаж.

Час минав, і я дочекався.


Аркуш 6


Це сталося яскравого, теплого ранку. Біля лігва одного з тарантулів, за яким я стежив, з’явилась оса. Ясно-жовте вбрання, трохи підведені тремтливі янтарні крила. Гордовита постава, швидкі, рішучі рухи. Оса-калікург!

Оса метнулась і раптом з’явилася перед павуком, що сидів біля щілини.

Щомиті рискуючи накласти головою, я підбіг ближче до лігва. Двобій калікурга і тарантула! Тарантул підвівся майже вертикально. Маленькі тарантули, мабуть, залишилися там, у щілині-лігві. Оса то випускала з черевця, то вбирала назад свій стилет — жало. Тарантул спирався на чотири задні ноги, оксамит чорного черева вилискував, чотири передні ноги були витягнуті, отруйні гачки широко розкриті і на їхніх кінцях висіли крапельки смертельної отрути. Оса-калікург виклику ‘не прийняла. Вона лише стривожила тарантула. Павук, мабуть, стомився стояти вертикально — він опустив усі ноги на землю.

Калікург кружляв, метушився.

Тарантул розімкнув отруйні гачки. От-от він перший кинеться на калікурга.

Калікург то відступав, то наскакував. Тарантулові це, очевидно, набридло — він просунувся трохи вперед. Оса відскочила. Так вона виманила тарантула з щілини-лігва і миттю загородила йому вхід до щілини. Тарантул раптом стрибнув, щоб уп’ястися в осу своїми отруйними гачками. Та вона вправно ухилилась і зразу ж увігнала свій стилет в тарантула. Страшні гачки павука з намистинками отрути безпорадно повисли. Залишилися не зімкнутими. Були паралізовані. Але павук ще був живий. Певно, оса вдарила його просто у нервовий центр, що рухав отруйними гачками тарантула.

Оса танцювала, тримаючи жало витягнутим. Вона кружляла навколо тарантула — вибирала нове місце, щоб завдати удару. Знову стилет оси встромився, цього разу в нервовий вузол, який керує рухами ніг тарантула. Він здригнувся, його кінцівки вже не рухалися. Він був остаточно паралізований.

Оса не відходила від своєї здобичі, вона схилилася над жертвою. Торкала павука, перевіряла кінчиками своїх щелеп, чи справді удари стилета влучні, чи справді нешкідливі отруйні гачки тарантула, чи не зімкнуться вони.

Нарешті оса потягла свою здобич. Я пішов слідом. Оса-калікург залишила паралізованого павука і почала бігати коло скелі, щось шукаючи, потім повернулася до тарантула. Вона схопила його і знову потягла за собою. Вона видиралася, на скелю, долала всі перешкоди і тягла За собою живу, паралізовану здобич.

Я й далі йшов слідом за осою. Вона підбігла до якоїсь щілини. Тарантула вона покинула, а сама зникла в цій щілині. Я чекав. Ось вона нарешті з’явилася знову і втягла тарантула в щілину, а сама швидко вискочила назад і заходилася старанно закладати вхід камінцями. Переконавшись, що щілину нікому не видно, оса-калікург зникла.

Я відсунув камінці й побачив: на череві в тарантула приклеєно біле яйце циліндричної форми. З цього яйця вилупиться личинка калікурга. Вона виросте, живлячись соками паралізованого павука. Того дня, коли вичерпаються життєдайні речовини тарантула, личинка його покине.

Треба стати для павуків осою, і тоді можна буде примусити їх боятися мене. Треба прикинутись осою — ось у чім річ!

Тепер я почав стежити не лише за павуками, а й за осами.

Скільки разів я бачив: виблискують із печер на пагорбі люті павучі очі. І раптом — тріпотіння крил, прозорих, з жовтизною крил. Оса! Відважний мисливець на павуків з’являється на пагорбі. Легко пробігаючи по схилу, оса на мить зупиняється то біля одної, то біля другої печери. І зникають люті вогники— їх неначе гасить тріпотіння легких крилець. Далі, далі від оси в глибину печер тікали, ховалися павуки.

Помахи крил оси, швидкі рухи, ледве чутний шурхіт. А потім — кидок. І ось вона вже потягла за ногу павука, якого паралізувала уколами жала.

І того дня, коли я, роздобувши крила оси, почепив їх собі на спину і, змахуючи ними, пройшов повз входи до печер, — того дня я побачив, як погасли люті вогні. Павуки почали боятися мене, маленької людини.


Аркуш 7


Вперед, мій “верблюде”! На північний схід. Туди, до альтанки, де бувають люди.

Я йшов на північний схід, тримаючи на аркані тварину. В коконі замість яєць — пачка аркушів щоденника.

За спиною в мене мішок з водонепроникного шовку, а в ньому — мотузки різної довжини. Звичайно, раніше я назвав би ці мотузки шовковинками гусениці. І багато ще різноманітних речей мого побуту було в мішку.

Актори мандрівних театрів — актори давно минулих часів — перед тим, як в’їхати в місто, де мала відбутись вистава, звичайно робили привал. Треба було так переодягтися, щоб вразити уяву, привернути увагу громадян і принадити їх на виставу. Найдивніші, найнесподіваніші речі видобували актори на привалі. Але й ці актори, які чимало бачили на своєму віку, широко порозплющували б очі від подиву, якби побачили всі ті речі, які я ніс у своєму мішку.

Дбайливо й обережно зберігав я в мішку дві пари крилець оси. Такі ж світлі, з легким жовтим відтінком крильця я прив’язав до плечей.

Нелегко було накинути аркан на павука і примусити його йти до того місця, де було сховано щоденник. Але я підстеріг павука, коли він пожирав здобич. З мотузки я зробив великий зашморг. Підкрався. Накинув. Затягнув обережно навколо головогруді павука. Тримаючи кінець довгої мотузки в руці, стежив, чекав, чи скоро він закінчить їсти. Дочекався. Спробував потягти його — не вийшло. І тоді я пішов на нього. Тріпотіли, гойдалися, шурхотіли в мене за спиною крила оси. Павук підвівся, блиснули намистинки отрути. Щосили впираючися ногами в землю, я міцно тримав кінець аркана. І все різкіше й дужче тріпотіли перед ним крила оси. Попустив поводок — павук кинувся навтіки. Та всюди поперед нього — крила оси. Павук принишк. Перебираючи руками туго натягнутий поводок, я наблизився до нього майже впритул, шурхотячи й хитаючи крилами. І павук підкорився. Я привів павука на те місце, де лежав щоденник. Тут я довго й терпляче ждав, не випускаючи з рук повідка, поки стомлений павук заспокоїться і засне. Швидко викинув з його кокона яйця і замінив їх восковою пакою-щоденником. Павук прокинувся і пішов. Не випускаючи з рук мотузки, я обережно повів його на північний схід. Проте павук відразу ж відчув, що з коконом, якого він несе, щось трапилося. Він зупинився. Заходився обплітати кокон (мій щоденник) новим павутинням, міцно прив’язувати його до тіла.

На північний схід, мій “верблюде”! На північний схід!


Аркуш 8


Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.

Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.

Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.

Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.

І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”

Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.

Стало веселіше. Ідеш і відразу визначаєш — зараз десята година ранку: жовті голівки козельця засинають, повільно й важко схиляються до землі.

Здавалося, квіти не тільки кажуть мені, котра година, а й перемовляються між собою. Була третя година дня, коли я почув (краще сказати — зрозумів!), що квітка кульбаби, закриваючись, каже до нечуйвітра, який росте поруч: “Чи скоро ти заснеш?” — “Ні, я ще годинку-другу ловитиму сонячний промінь”, — відповідав нечуйвітер.

Так, нелегка справа спіймати сонячний промінь. З якою казковою швидкістю летить він! За одну секунду оббігає земну кулю вісім раз. Лише казкар Андерсен зміг серйозно розповісти, як людина вирушила ловити сонячний промінь.

І ще мені здалося в перші дні подорожі, що трави чинять опір силі земного тяжіння і тягнуться, тягнуться слідом за сонячним променем.

Я йшов лісом і, дивлячись на квіткові годинники, підраховував, скільки кроків я роблю за годину, через скільки днів я вийду з лісу. За квітковим годинником я з’ясував, коли мій павук засинає, коли прокидається. І, щоб швидше закінчити подорож, я почав посмикуванням повідна раніше будити свою в’ючну тварину.

Я бачив, як деякі квіти перетворюють день на ніч: удень сплять, а надвечір прокидаються; бачив, що деякі квіти люблять менше поспати, а інші — більше.

Але вночі і я, і моя в’ючна тварина завжди відпочивали.


Аркуш 9


Залишився позаду ліс трав. Я йшов пустелею. Вітер мчав над нею, знімаючи вгору пісок, куряву. Віддалік, праворуч, виднілися гори. Уся місцевість була порита ярами. Там і тут несподівано виникали скелі. Їхня химерна форма і різноманітне забарвлення мене дивували, вражали. Обійшовши одну таку стрімку скелю, я спустився в яр, а коли почав підійматися, почув чиїсь голоси, що зливалися в одноманітне гудіння. Я виліз із яру, прип’яв до дерева в’ючну тварину і побіг до гори, звідки долинали голоси. Вітер із свистом вривався у глибоку ущелину. А там чути було глухе, скорботне гучання голосів, протяглий стогін, незграйний шум. Часом здавалося — грає орган надзвичайної потужності, часом — лунає тисячоголосий хор. Я вибрав хвилину, коли вітер трохи вщух, і поповзом пробрався в ущелину. Гудіння й гамір відразу ж оточили мене. У напівтемряві я намацав високий гладенький виступ, за ним другий, третій. Десь між цих виступів наростала злива звуків, голосів, шуму. Я зупинився, перевів подих, прислухався. Ні, все це мені не снилося. Я ясно розрізняв, як людські голоси зливалися в один лункий поклик. І я мимоволі вигукнув: “Іду на допомогу!”


Аркуш 10


Вперед, мій “верблюде!” На північний схід!

Я щойно побував… у черепашці, в звичайній черепашці-порцелянці, або ужовці, що її ставлять на стіл як прикрасу і для того, щоб класти в неї погаслі цигарки-недокурки. Яке безглуздя! Цю черепашку-попільницю хтось викинув у траву, а мені вона видалася горою з ущелиною.

Дуже часто в дитячі роки я пробирався до батькового кабінету, брав черепашку, прикладав її до вуха. Хіба знав я тоді, в ті дитячі часи, що черепашка — лише добрий резонатор, який посилює ті ледве чутні звуки, що їх звичайно ніхто не помічає? Ні, в різноголосому гудінні черепашки вчувався мені тоді плескіт морських хвиль і виття вітру в вітрилах каравели, що заблукала в океані, вчувалося важке зітхання Колумба: до землі не доплисти, уже не вірять йому матроси, як не вірив там, в Іспанії, король Фердінанд.

Привіт тобі, порцелянко, мешканко глибочини морської, мандрівнице хвиль голубих! Я йду на північний схід.

Не скоро я в дитинстві дізнався, що ти, черепашко, — хатка звичайного морського слимака і що цей слимак належить до величезної групи дивних істот, яких називають м’якотілими, або молюсками. Проте день, коли я про це довідався, зовсім не був нудним днем. Того ж дня я дізнався, що маленька черепашка, яку знайшов давньогрецький учений Піфагор дуже далеко від моря, глибоко в землі, підказала йому відкриття, таке ж велике, як і просте: там, де тепер суходіл, колись хвилювалося море. Адже закопувати черепашку так глибоко у землю людина не мала ніякої на те потреби. А дивного почуття зазнав я тут — у Країні Дрімучих Трав — після того, як про звичайну морську черепашку, що правила колись комусь за попільничку, подумав як про гору, наділену людською мовою, і пробирався ущелиною, в яку люди колись запихали недокурки цигарок і струшували попіл.

Вперед! На північний схід! Через вибої, западини, провалля, обминаючи їх, перестрибуючи, переповзаючи. Повз скелі і безладно розкидане бескиддя — на північний схід! Еге ж… Адже ці скелі — лише рінь, камінці… Діти легко підкидають ці камінці в повітря і ловлять їх…


Аркуш 11


Було десь опівдні. Сонце припікало. Пісок був гарячий. Гостре каміння різало ноги. Панувала та полуденна тиша, коли кожен звук відлунює особливо виразно і чути його далеко. Тіні скель були чорні й короткі. Раптом дивне одноманітне рипіння народилося в пустелі. Я зупинився. Прислухався. На мить запала тиша. А потім знову з тією ж одноманітністю залунало це рипіння. Воно ставало дедалі гучніше і різкіше; з кожним кроком я наближався до того місця, звідки воно долинало. І раптом — вирва! Я опинився на самісінькому її краю. Один необережний рух, і я покотився б униз, впав у неї. Хтось із великою майстерністю побудував у пустелі несподівану пастку, і будь-яка жива істота може туди впасти.


Рипіння виразно долинало з глибини вирви. Не випускаючи кінця повідка, на якому тримав павука, я ліг на край вирви і став придивлятись. Якась тварина із щелепами — кожну загнуто немов серп — робила своїм широким тілом борозну в піску. Ось чому з вирви чутно було рипіння.

Мурашиний лев! Це він зробив вирву — пастку в пустелі: спочатку окреслив одне коло — першу борозну, а всередині кола заходився скопувати другу, меншу, борозну, потім третю… І ось тепер, у моїй присутності, він закінчував роботу: конічна яма готова.

Мурашиний лев закопався в неї, лише стирчать із піску щелепи-серпи. Я почекав, подивився ще раз і хотів був рушити далі. Але щось ударило мені в обличчя, запорошило очі. Я затулився руками, пустив повідок. Почув гуркіт…

Павук! Моя в’ючна тварина котилась униз разом із щоденником, що лежав у коконі, котилася туди — на дно пастки. Піщаним дощем мурашиний лев засипав мені очі і збив з ніг павука. Я бігав по краю пастки, не знаючи, що робити. Павук поволі сповзав до страшних серпів мурашиного лева. Я вийняв з мішка найдовшу мотузку, зробив великий зашморг, накинув його на павука і став тягти. Павук видирався кагору, намагався вибратися. Я йому допомагав. Ось він уже поряд зі мною, і я рвучко смикнув мотузку. Але павутиння, яким був обплутаний кокон, очевидно, ослабло, і кокон з щоденником зірвався й покотився в пастку, звідки допіру виліз павук. І тієї ж миті він рвонувся і кинувся слідом за коконом на дно вирви, де стирчали два серпи мурашиного лева. Я бачив: павук наздогнав кокон, схопив щелепами, став видиратися нагору, падав, скочувався. Я допомагав йому що було сили — тягнув мотузку. І ось він виліз нагору.

Павук здихав. Я схилився над ним. Переламано ноги. Обірвано сплутане павутиння, яке довго і міцно тримало кокон. Очі стьмяніли. Але в стиснутих щелепах — кокон, той кокон, в якому павук зберігає яйця (з них вилуплюються павучата) і куди я замість них поклав важкий щоденник.

Всю дорогу павук ніс у коконі щоденник, оберігав, важко пересувався з ним, врятував із згубної пастки. Павук здихав. Хто ж убив його? Інстинкт материнства…

Вчені ставили дослід: обережно й непомітно сховали кокон. Тарантул відразу ж почав виявляти неспокій, обшукав нору, потім розкопував землю — чи немає там кокона. Рив, копав, та все марно. Втративши останні сили, здох.

Павук, якого залишають у банці із його маленькими павучатами без їжі, дає себе з’їсти павучатам, але не чіпає жодного.

Все це я знав давно.

Ота жива істота, яку багато людей зневажає, зараз конала на моїх очах. Я її дуже, дуже жалів.

Я дістав з кокона загиблого павука щоденника, відніс його вбік. Вийняв з мішка гостру скалку черепашки і заходився копати землю. Надвечір я засипав мертвого павука піском.

Рано-вранці з мішком, в який я сховав щоденника, з важким мішком я попрямував на північний схід.

Самотній мандрівник бреде безкрайою пустелею, лісами й долинами. Раз у раз зупиняється: мішок із щоденником надто важкий. Він то бере його на плечі, то несе в руках, то волочить по землі. Мандрівник прямує до Великої Повільної річки. Він подолає її і прийде до альтанки, до людей, щоб передати їм щоденник відкриттів. Він несе його у водонепроникному шовковому мішку.


Аркуш 12


Який безмежний водний простір, яка незвичайна сіра далечінь! Велика Повільна ріка!

Усі роки, проживши далеко від цих берегів, я навіть не уявляв собі, на яку неозору водну перешкоду перетворився той маленький лінькуватий струмок, через який я колись так легко переходив. Не думав і не уявляв собі, що ця річка така широка. Як дістатися другого берега? Зробити пліт — рубати дерева, тягти до води, зв’язувати мотузками? Я ходив заростями біля річки і жодного дерева, придатного для плоту, не знайшов. А чим зв’язувати пліт? Чи вистачить мотузок?

Скільки днів, скільки ночей я ще пробуду тут?

І все частіше, виходячи із заростей на піщану прибережну косу і дивлячись на безмежну водяну сіру пелену, вкриту дрібними брижами, я відчував: мені ніколи не подолати цю річку!


Аркуш 13


Був ясний ранок. Я сидів на березі. Повітря таке прозоре, що, здавалося, вгадуєш обриси протилежного берега. Та до нього ніколи не дістатися! На душі було гірко і сумно.

Раптом у заростях повз мене промайнула чиясь тінь. Знову павук! Та який гарний! Широка оранжева смуга облямовувала його темно-шоколадне тіло. Білі цятки двома рядами простяглися по поверхні черевця. Рожеві ноги швидко перебирали зелену траву. Павук волік великого сухого листка. Куди?

Обережно й тихо я почав скрадатися крізь зарості слідом за павуком. Він підтягнув листок до води і знову побіг у зарості. Я довго чекав біля води, і ось павук знову з’явився. Як і раніше, він тягнув сухий листок. Покинув і цього листка поряд з першим, біля води. І знову — в зарості! Тепер я пішов за павуком. Він біг то в один, то в другий бік і неначе щось шукав. Незабаром я загубив його і повернувся на берег. Дивлюся — біля води лежать уже три листки. Що буде далі? Навіщо павукові сухе листя? Навіщо він тягне його до води?

Може, це той павук, якого називають плотовим? Він переслідує здобич на воді — бігає по її поверхні і не тоне, часто споруджує пліт, пливе на ньому за течією. Прип’явши себе довгим павутинням до плоту, він залишає його, біжить по воді, ловить здобич, повертається з нею на пліт, з’їдає, відпочиває на ньому. Потім знову полює.

З якою швидкістю я побіг по свій мішок! Було дуже важко пробиратися з вантажем крізь зарості. Я поспішав, боявся, що павук зробить пліт і попливе без мене. Нарешті побачив: сухе листя лежить на старому місці, на березі. Очевидно, плотовий павук так і не повертався. Даремно я поспішав. Сховав мішок у кущах, заходився збирати в дорогу харчі — квітковий пилок, насіння, нектар. Однак весь час позирав, чи не з’явився павук, чи не почав він в’язати пліт.

Настав вечір, а павук не повертався. Можливо, загинув, а може, я його сполохав, і він споруджує пліт в іншому місці. Я сидів на мішку біля річки, чекав, мріяв.

От якби роздобути надійні мотузки, що не набухають у воді, та й зв’язати пліт!

Десь біля берегів Сіцілії, Корсіки, Південної Італії живуть молюски, в яких черепашка завдовжки більше півметра. Цю величезну черепашку молюск прикріплює до скель нитками. Які міцні повинні бути ці нитки! Дивно, чому розводять різних шовкопрядів, а не видобувають черепашачий шовк. Молюска, здається, називають pinna nobilis.

Запала ніч. В заростях на березі було вогко й холодно. Я сидів на мішку, де лежав щоденник, нехитре начиння — багато мотузок, ниток — і мріяв про дивовижні коричневі нитки молюска, який десь зараз уночі під водою прикріплює велику черепашку до скелі в Середземному морі, згадував пісні на плотах, перевозах і поромах, гудки пароплавів, на яких люди легко долають річки.

Настав ранок. Павук не з’являвся. Може, він не пам’ятає, де залишив листя? Але ж пам’ятає оса, де вона ховає тарантула, якого паралізувала: вона йде від нього геть і потім здалеку повертається, приносить камінці, затуляє вхід у щілину. Може, павук загинув?

Треба вийняти мотузки з мішка, спробувати зв’язати пліт з очеретинок або з цупкого сухого листя. Чим же їх прошити, проколоти? Я вирушив на пошуки очеретинок, листя і, відійшовши на кілька кроків від берега, майже наскочив на павука. Він біг туди, до свого сухого листя на березі.

Я побачив, як він став випускати павутиння і намотувати його на листя. Я підкотив свій мішок упритул до листя. Павук мене не помітив — його увагу поглинуло прядиво. Павутиння стягувало краї листя; вони ледь загинались, утворюючи щось схоже на човен з високо піднятими бортами. Ось він поволік пліт до води.

Забуті всі сумніви, зникли нерозв’язні Питання. Зовсім як у того діккенсівського героя, який перекидав лівою рукою через праве плече всі важкі питання. До речі, як звали цього героя?..

Павук тягне пліт до річки. Я щосили, не відстаючи від нього, волочу свій щоденник. Павук зіпхнув свого плота на воду. Я схопив мішок і стрибнув слідом за павуком. Пліт захитався.

Між іншим, мені, власне, нема чого згадувати ім’я діккенсівського героя…

І ми попливли.


Аркуш 14


І ми попливли. Пам’ятаю свій переляк, пам’ятаю, як забилося в мене серце, коли пліт загойдався на хвилях. З води підіймалися стрункі, гнучкі стовбури дерев. Я звів очі — їхнє верховіття десь дуже високо наді мною купалося і зникало в блакиті. Щохвилини пліт міг наскочити і вдаритись об стовбур. Я тримав у руці жердину і як умів правував плотом. Вітер здіймав на воді ледь помітні хвилі. Віддзеркалення дерев вгиналося, ламалося на поверхні річки. Іноді все враз хмурніло, темніло навколо — це пліт увіходив у мерехтливу тінь, і тоді я відчував: піді мною безодня. Та пліт випливав на блискучу гладінь річки, і я весело поглядав на волохате чудовисько — на свого нового супутника.

Берег віддалявся й віддалявся, і в душі народилася надія: мабуть, пліт перепливе через цю річку, дістанеться до того берега, де стоїть альтанка і бувають люди. І рука моя торкалася водонепроникного мішка, в якому лежав щоденник.

Уривчастий різкий клекіт пролинув над гладінню річки. Течія несла мене усе швидше, а звуки наближалися, посилювались. На одному із закрутів річки з-за товстих дерев, що росли на березі, дивилися на мене великі банькаті очі тварини. Величезна роззявлена пащека жадібно вдихала повітря. Шкіра підборіддя то надималась мішком, то опадала, а разом з нею затулялись і відтулялись носові клапани… Антракозавр? Земневодне пермського періоду?

Пермський період. Мільйони років тому в мілких водоймах, річкових заплавах і заболочених долинах мешкали звіроподібні ящери, велетенські земноводні — величезні, незграбні, неповороткі. Змінювався клімат, моря відступали і наступали, змінювалася рослинність, і всі дивовижні ящери та велетенські земноводні давно вже загинули від посухи або від холоду, а ось одне з них збереглося, вижило і дивиться на мене великими банькатими очима, закриває і розкриває свій рот-коробку. Різкий клекіт лине над гладінню річки, вщухає і знов починається.

Ми пропливли повз… жабу!

Звичайно, і в книжках з палеонтології вказують, що жаба — родичка антракозавра і що навіть виглядом своїм вона нагадує це велетенське земноводне, залишки якого знаходять у відкладах пермського періоду. Мабуть, наша жаба і кумкає зовсім так, як антракозавр, лише в сто-двісті раз тихше.

Раптом пліт підскочив і пришвидшив свій рух. Плотовий павук, мій супутник, стрибнув на воду і побіг по ній на високих, довгих ногах ловити здобич.

За ним тяглася міцна нитка, що її павук прикріпив до плоту. Ця нитка допомагала йому повертатися на пліт.


Аркуш 15


Ми пливли. Металічним полиском ясніли прозорі крила істот, що сиділи на гілках прибережних дерев. Птахи? Ні, у кожного такого птаха — дві пари крил, дуже довгих і вузьких. Очі цих крилатих істот (кожне око складається з безлічі кусочків — мозаїка!) мінилися різними кольорами. Лякали мене. А їхні антени-вусики весь час тремтіли, немовби ловили рух повітря. Ці довгі й тонкі “птахи” несподівано зривалися з місця і з страшенною швидкістю літали над водою. Вони перевертались. Якусь мить лежали на спині, наче спираючись на повітря. Ще мить — зникали вдалині. А на пліт падали залишки їхньої здобичі.

Бабки!

Повз пліт мчали водяні ковзанярі. Широко розкинувши ноги — велетенські голки, вони ледь торкалися поверхні річки і, відштовхнувшись від води, раз у раз стрибали через пліт, опускалися на воду і зникали.

Якщо просту швацьку голку потерти жиром, вона плаватиме на воді. Так і ноги-голки цих істот, змащені жировою речовиною, ковзали по воді. Це, звичайно, водомірки.

Віяв легесенький вітрець. Пліт плив спокійною водою вздовж берега. Я тривожно чекав— коли ж вітер піджене пліт до того берега? Марні сподівання! Вітер зовсім не віяв у бік альтанки. Що робити? Чи не змусити павука тягти пліт до того берега — Настрахати його крильцями оси? І хай він тягне пліт на своєму канаті (з’єднуючій нитці). Кілька разів намагався це зробити — не виходило.

У заплавах річки на підводних деревах сиділи тварини; у кожної — видовжене тіло, банькаті очі, а рот закритий… маскою.

Маски були різні: шоломоподібні, лопатоподібні, пласкі.

Кожна тварина, здавалося, закам’яніла, приросла до того місця, на якому сиділа. Великі круглі очі невідривно дивилися в одну точку. Несподівано то одна, то друга тварина рвучко відкидала маску вперед, важіль на шарнірі випрямлявся, а гострі пазури маски хапали жертву і зразу ж несли до рота. Тварина пожирала здобич, а маска на важелі, зовсім як рука, підтримувала їжу. Але раптом ці тварини немов зірвалися зі своїх підводних дерев і, притиснувши ноги до тіла, промчали з шаленою швидкістю повз пліт. Вони вбирали воду і з величезною силою випускали її; водяні постріли відбувалися з невеликими інтервалами і штовхали тіло тварини вперед.

Та це ж… личинки бабок — личинки, які скоро перетворяться на бабок і будуть граціозно й швидко літати над річкою.


Аркуш 16


Що то засяяло золотом удалині? Ми підпливали до острова. Чиїсь величезні лапи висунулися з води і вчепилися за край цього острова.

З води підвелась і почала видиратися на острів тварина, що на перший погляд формою і обрисами чимось нагадувала крокодила. Зубчасто-хвилястий гребінь тягнувся по всій спині. Тварина лягла на бік, і я побачив її оранжеве черево з темними плямами. Золотаво-жовті очі стежили за мною. Жахливий ящір!

Течія гнала пліт просто на острів.

Усе виразніше вимальовувався зубчасто-хвилястий гребінь ящера. Ось він спустився з острова. Зубчастий хвіст ударив по воді. Пліт сильно захитався. Ящір, розтинаючи воду, наближався до нього. Павук підстрибнув, злякано заметушився на плоту. Я й не помітив, як він обірвав свою нитку і зник. Пліт з прив’язаним на ньому вантажем — моїм мішком — закрутився, застрибав. Я впав, опинився у воді і побачив: десь далеко біг по хвилях плотовий павук, а його переслідував зубчастий гребінь — ящір!

Тримаючись у воді й чіпляючись за край плоту, я намагався вилізти на нього, але мене віднесло вбік. Моє суденце пливло далі й далі разом із мішком, в якому був мій щоденник. Вибиваючись з останніх сил, я поплив за ним.

Вдалині, на закруті річки, стриміли з води якісь дерева. Вони трохи затримали пліт. Я встиг доплисти, виліз на нього. Мішок із щоденником був на місці. Роздивився: ні острова, ні ящера, ні павука — власника плоту, не було видно.

Течія знову підхопила мій пліт, і я поплив.

Я почав думати: “Ось мені здається, ніби глибина води під плотом вимірюється верстами, а насправді я пливу лише струмком”. Треба все ставити на свої місця: не треба думати на жабу, що то антракозавр. І не птахи з блискучими прозорими крилами літали над моїм плотом, а бабки, звичайнісінькі бабки. А дивні істоти з масками — личинки бабок.


А жахливий ящір із зубчастим гребенем, який переслідував мій пліт, — лише тритон. Живиться він пуголовками, черв’яками, жаб’ячою ікрою. Дихає атмосферним повітрям — зовсім як жаба. Висунеться з води, випустить кілька бульбашок відпрацьованого повітря, поновить запас повітря в легенях і піде під воду.


Аркуш 17


Легкі брижі пройшли по гладіні річки. Дужче захиталися дерева, повз які плив пліт. Колір води став свинцевим, похмурим. Віддзеркалення дерев зникло, наче потонуло у воді/ Вітер з шумом і свистом линув наді мною. Трави на березі лиховісно гули. Їхнє гудіння уривалося, щоб початися з новою силою. Вітер уже бавився моїм плотом, наче тріскою. Я вже не міг ним правувати. Аби лише втримати мішок з рукописом. Ще раз я обмотав мішок мотузками і міцніше прив’язав його до плоту.

Навіщо, навіщо я ступив на цей пліт, довірив свій неоціненний вантаж — щоденник примхам водної стихії!

Запізнілі жалі, які ви гіркі!

Уже не літають наді мною птахи з блискучими й прозорими крилами. Уже сховалися в глибинах вод, зникли, щезли небезпечні супутники мого плоту.

Лише вітер не залишав мене, свистів у вухах і гнав мій пліт уперед. Куди? Просто до берега. Та, леле, не до того берега, до якого я поривався!

Вітер крутить пліт, шумить, гуде.

Про далекі пароплави, що перегукуються в негоду один з одним, — про них згадав я тієї хвилини.

Щоб пліт не вдарився об берег, я виставив свою жердину. Та вітер, мабуть, стежив за кожним моїм рухом. Він налітав то з одного боку, то з другого, і даремні були всі мої намагання. Слідом за мною вітер гнав великі зелені поля. Вони хитались, оточували з усіх боків. І ось мій пліт застряв у цих полях і поплив з ними. Пліт загубився в неозорому зеленому плавучому морі.

Десь далеко-далеко звідси в Атлантичному океані, є Саргасове море. Там найстрашніші для мореплавця не вітер і не течії, а водорості. Вони заповнили величезний водний басейн. Зелене море в океані. Море без берегів. У цьому морі застрягли каравели Колумба, і “Наутілус” капітана Немо ледве прорвався крізь товщу водоростей.

Затиснутий, загнаний вітром, загублений в зеленому рухливому полі, я згадав Саргасове море і з тугою дивився в далечінь.

Як вибратися з цього неозорого зеленого полону?

Вітер з новою силою засвистів у вухах. Я підвів очі: якесь чорне ганчір’я затуляло небо. Мій пліт хитнувся. Хитнулась і темрява, що оточувала мене. Гостре світло раптом прорвалося крізь хмари і освітило все довкола, і тієї миті зелені поля стали ще зеленіші.

Рятувати вантаж! Встиг розв’язати вузол, якого я сам міцно затягнув, прив’язуючи мішок з рукописом до плоту. Хитавиця посилювалася, пліт ставав майже вертикально, і я ледве встиг схопити кінець мотузки, якою був обв’язаний мішок. Крізь виття вітру я почув хрипке клекотіння. Десь зовсім близько майнула блискуча мокра відкрита паща-коробка. Промайнула жовта обмілина… Острів? Коса? Пліт піднявся — наді мною піднялися зелені поля. Хитнулося небо…


Аркуш 18


Корабельна аварія!

Мабуть, історія корабельних аварій:

часів, коли фінікійці на своїх триремах, суднах з трьома грядами весел і чотирикутними вітрилами, які піднімали лише при ходовому вітрі, допливали до берегів Родезії, в далекій Африці;

часів, коли відважні мореплавці норманни залишали Скандінавію і, визначаючи шлях по зірках, допливали на гостроносих човнах до берегів Гренландії і Ісландії, до берегів того материка, який через п’ять століть було названо Америкою;

часів, коли каравели — високобортні трищоглові вітрильники-в далекому океані безпорадно стояли з пониклими під час штилю вітрилами на одному місці, а мореплавці з тугою дивилися у небо: чи скоро налетить вітер, надме вітрила і примчить каравели до тієї країни, де золоті злитки і коштовне каміння валяються на землі, мов опале листя в осінню пору…

— мабуть, історія корабельних аварій всіх часів знає чимало випадків, коли разом з кораблем тонув увесь екіпаж, і лишалася жива тільки одна людина. Але ніколи ця уціліла після корабельної аварії людина сама до пуття не знала, як і чому вона одна лишилася жива, не загинула. Знала про це тільки морська вода, яка винесла на берег одну, лише одну людину. Та, залишаючи, покидаючи її на березі, морська хвиля квапливо бігла назад у море. Легенький плюскіт, тихе рокотання, жалібний стогін…

Ось і я не знаю, не вмію розповісти, як сталося, що я не потонув. Лежу на березі. І теплий шовковий вітрець обвіває обличчя, заспокоює мене. Наді мною спокійна блакить неба. Я підводжу голову, дивлюсь на річку. Широка — протилежний берег ледь видно. Яка тиха, спокійна, повільна! Чи не по цій тихій воді вітер ганяв мій пліт в різні боки, притиснув до берега, оточив полем водоростей? Чи в цій річці під час бурі перекинувся мій пліт? І почуття жалощів до самого себе, таке небезпечне в кожній людині, почуття жалощів, змішане з насмішкою над собою, пойняло й переповнило мене: яка ще там корабельна аварія Саргасове море, поля водоростей!.. Адже це погойдується на воді найзвичайнісінька зелена, дуже зелена болотяна ряска. Я мало був не потонув у… болотечку, в повільному струмочку, в зеленій рясці!.

Світла думка розвіяла гіркі роздуми. Можливо, мішок із рукописом не поплив, а застряв у рясці? Я знайду, неодмінно знайду свій щоденник. І хай мешкають у цій Великій Повільній річці динозаври. І хай антракозаври заглушають своїм криком виття й свистіння бурі. Та все-таки я знаю: Велика Повільна річка — це лише струмок з ряскою, де мешкають звичайні тритони і найзвичайнісінькі жаби.

І свій щоденник я знайду! Він не промокне — він, залитий воском, лежить у водонепроникному мішку.


Аркуш 19


День у день ходив берегом, плавав поміж полів ряски, дивився, шукав свій мішок. Не знайшов! Але й думати не хотів, що його занесла течія. І повірив я в те, у що хотів вірити: він тут, неодмінно тут, зовсім близько… Та де ж, де? Якщо його немає в рясці, то, отже, хтось із мешканців річки потягнув його на дно. Там, на дні, і треба шукати мішок із щоденником.


Аркуш 20


Я весь час намагався пригадати, впізнати те місце, де перекинувся пліт. Треба пірнати, шукати щоденник під водою, Та де, в якому місці шукати?


Аркуш 21


Аеростати… аеростати… аеростати… Іноді раптом на думку спадає те або інше слово, не пов’язане ні з тим, про що думаєш, ні з тим, що тебе оточує. Та це слово не дає спокою, звучить у голові, і ти його повторюєш і повторюєш.

Я був дуже голодний, блукав берегом, думав про те, як роздобути їжу, але весь час повторював слово, яке до мене причепилось: “аеростати… аеростати…” Звідки воно прийшло? Це все від голоду. Як паморочиться в голові! І пливуть високо в небі хмаринки, пливуть, коливаються в недосяжній височині. А під ними пливуть, колихаються квіти: білі зонтики, пухнасті волоті, різноколірні кулі. Паморочиться в голові. І засіло скалкою в мозку одне слово: “аеростати”.


Аркуш 22


Біля самісінького берега по воді простяглося листя якоїсь рослини. Довгасте й густо-зелене, воно було схоже на листя тропічного фікуса. Я у кілька разів менший за кожний листок. Урочисто похитувалися над водою велетенські стовпики рожевих квітів. Це земноводна гречка.

Вода захищала гречку від незваних чужинців, які заповзли б і пробралися до нектару.

Голодний, стомлений, я здалеку дивився на рожеві квіти і, зітхаючи, згадував, які смачні й поживні пилок і нектар земноводної гречки, — дивився і не знав, що робити. Мені не доплисти, не дістатися до цього куща — не стане сили. Я відійшов від води і скоро побачив другий кущ земноводної гречки, на березі. Тут вона захищалася від крадіїв нектару в інший спосіб: стебло було вкрите волосками, що виділяли клейку рідину. В ній борсалися жучки, мурахи. Щоб не “влипнути”, як мураха, я виліз на високий засохлий кущ. Він ріс поряд з гречкою. Я потягнув рожеві квіти гречки до себе. Їв пилок, пив нектар. Квіти виривалися з рук. Я не відпускав їх. Що то було, обід чи вечеря? Чи неоднаково! Я наївся. Та в голові ще паморочилося. Може, від їжі, а може, від того, що я надто високо виліз…

Дуже обережно, рискуючи впасти, я спустився на землю.

Аеростати… аеростати…


Аркуш 23


Вечоріло. Заходило сонце. Знову над великою повноводою річкою метушилися птахи-бабки. І їхні блискучі довгі вузькі крила мінилися барвами веселки.

Вони стривожено проводжали хвилі в довгу дорогу і зникали за закрутами річки.

Знову в голові настирливо зазвучало: аеростати…

І мені почало здаватися, що десь, колись я бачив багато-багато аеростатів. Сріблясті, легкі, прив’язані довгими тросами, вони ледь-ледь погойдувались і рвались, тяглися, готувалися злетіти. Але де й коли я їх бачив? Не пам’ятаю. Я виліз на стовбур, аби влягтися на листку: тут спокійніше і безпечніше спати, ніж на землі. Якийсь час я перевертався з боку на бік: адже по всьому листку проходять жилки. Нарешті я вмостився, знайшов вигідне положення.

Поряд зі мною ярусами підіймалося зелене листя. На кожному листку — тисячі й тисячі своєрідних кватирок. Навстіж вони були відчинені вранці й увечері — свіже повітря провітрювало рослини. Але в спеку зачинялися. Звичайно, я розумів, що кватирки — отвори листка. Відчиняючи й зачиняючи їх, рослина регулює випаровування води.

Лежачи на листку, що ледь-ледь погойдувався, я в дрімоті дивився на примхливі обриси листя і думав: хоч би уві сні побачити аеростати.

Адже буває так, що людині сниться те, про що вона напружено думала. І вона прокидається радісна і схвильована: згадала, усе згадала.

Та ні, не слухається сон людини.

Наснилося мені зовсім інше. Я лежу на верхній полиці вагона поїзда, що кудись повільно йде. І раптом рвучка зупинка. Мало “ не гепнувся додолу. Падаю, руки мої хапаються, чіпляються за край полиці. Прокинувся.

Сонце уже високо стояло в небі. Я лежав на самісінькому краєчку листка. Листок, рухаючись за сонцем, повертався до нього всією поверхнею, і я все скочувався. Ось і маєш поїзд, що кудись повільно йде! Ось і маєш аеростати!

Від річки долинали гострі тонкі звуки. Комарі заводили свою музику. Оглянувся. Мене вразило: праворуч за листком ледь похитувалась якась велетенська тінь. Похитування тіні раптом посилилось. Гра світла й тіні! Мерехтіння було таке, що в мене зарябіло в очах. Величезний гамак, сплетений павуком-тенетником, був прив’язаний канатами до дерев. Вітру немає, а мерехтіння, гра світла й тіні не припиняється. Отже, павук сам розгойдує сітку. Так він робить в хвилину небезпеки або коли нападає на здобич: сітка стає невидимою, неначе тане, розпливається. Та гарячкова гра світла й тіні і різке мерехтіння поступово припинилися. Велетенська тінь від сітки спокійно лягла на землю.

Я спустився з листка і почав знову розглядати сітку. Ні здобичі павука, ні його ворога я не побачив. Лише виблискували проти сонця краплини клейкої рідини. Пригадав! Усе пригадав! Аеростат! Тієї миті, коли перекинувся мій пліт, саме тієї миті, там, у глибині вод, я побачив таку саму сітку з павутиння. Вона коливалась у воді і була схожа на аеростат. Усе зрозуміло: треба шукати мій потонулий мішок із щоденником там, де у воді висить така сама сітка, схожа на прив’язаний аеростат. Що більше я дивився на сітку павутиння, тим зрозуміліше ставало, чому слово “аеростат” настирливо звучало в моїй голові.


Аркуш 24


Треба пірнати. Знайду підводний аеростат— знайду коло нього й мішок із щоденником.

У тому, “великому”, житті я непогано плавав і знав, що в людей, які пірнають на велику глибину, буває кровотеча з носа, вух і рота. Я знав, що нирець може пробути у воді близько двох хвилин.

Важкий камінь у руці. Зовсім як у шукача перлів. Стрибок! Вода зімкнулася над моєю головою. Камінь потягнув глибоко на дно. У скронях гупає. Погано бачу. Запаморочення. Попереду промайнуло щось темне. Кинув камінь, виплив нагору. На піщаному березі насилу опритомнів. Серце прискорено билося. В голові паморочилось дедалі дужче. Шум у вухах не переставав.

Ледве доповз до якоїсь печери. Чия це нора? Чи не однаково — вона порожня. Сяк-так підкотив до печери велику каменюку, сяк-так закрив вхід. Притулившись у печері до стіни, я задрімав.


Аркуш 25


Настав новий день. А за ним — інші роздуми. Треба згадати й розгадати таємниці нирців. Які чудо-нирці були в давнину! Цар персів Ксеркс, який воював з греками, запропонував грекові-нирцю Сілліасу роздобути скарби із затонулого на великій глибині корабля. Сілліас дістав і приставив скарби царю. Та Ксеркс, побачивши чудову майстерність нирця, затримав його на кораблі, нікуди не відпускав. Але в той час, коли налетіла буря і знявся шторм, грек-нирець Сілліас стрибнув з корабля в море. Уплив.

Історія варта уваги, та вона зовсім не розкриває таємниці нирця грека Сілліаса.

Я почав думати про фізіологію нирця. Мабуть, процес пірнання пов’язаний не тільки із загальновідомим фактом, що в нирця під впливом тиску води відбувається процес вивільнення азоту в організмі. Кити й тюлені — ссавці — дихають легенями. Набравши в свої легені кисню, вони дуже довго залишаються під водою. Очевидно, щось допомагає їхньому організмові зв’язувати вивільнений азот. Може, якісь мікроби? От якби дослідити в лабораторії.

Ні, не час згадувати, шкодувати, викликати тіні минулих літ!

Треба вчитися пірнати!

Я неквапливо підійшов до берега, взяв свого каменя, глибоко вдихнув повітря і кинувся у воду. І тут мені здалося, ніби рука торкнулась якогось шланга. Я навіть відчув, що шланг відсунувся, зовсім наче живий. Я спускався на дно, а поряд тягнувся шланг, немов хтось з берега ловив рибу дивною живою волосінню. На дні я відразу ж загруз у мулі й відчув, що під ногою ворушиться щось живе. Інстинктивно, щоб не впасти, схопився за рухомий шланг, але він якось дивно скорочувався, йшов униз. Наче хтось там, на дні річки, тягнув його до себе. Я відчув, що тримаюсь за живий відросток істоти, яка закопалася в мул.

Здавалося, ніби “підводний” рибалка протягнув свою живу волосінь до поверхні води з дна річки.

Я доплив до берега. Уже лежачи біля входу в печеру і думаючи про те, що трапилося зі мною у воді, я здогадався, що шланг, за який я схопився — дихальна трубка личинки мухи-мулярки.

Личинка мухи живе на дні, закопуючись у мул, і виставляє назовні свій хвостовий відросток-дихальну трубку. Через цю трубку личинка дихає свіжим повітрям. А якщо підвищиться рівень води? Подовжиться й дихальна труба. І вона ж скоротиться, якщо рівень води знизиться.

Тепер я знаю, як ходити по дну і залишатися під водою не одну-дві хвилини, а значно довше. Тут несподівана підказка: дихати через трубку, як личинка мухи-мулярки. Я ходитиму по дну річки, тримаючи в роті трубку-соломинку, шукатиму мішок із щоденником, шукатиму там, де коливається у воді павутинна сітка, схожа на купол аеростата.


Аркуш 26


Ранок почався з того, що я сказав сам собі: “Мені потрібна соломинка”. Я ходив і шукав колосок жита. Іноді я зупинявся, заплющував очі, і мені ввижалося, що сюди, в Країну Трав, долинає довгий шелест колосся стиглого жита. Достиглий колос важкий, і пориви вітру рвучкі, та соломинка не ламається, лише хитається й гнеться. І не припиняється шелест колосся.

Пам’ятаю, до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі було споруджено Ейфелеву башту. І тоді ж таки французький учений Фансе вказав на соломинку жита як на кращий приклад стрункої, міцної й вишуканої споруди. Він писав, що Ейфелева башта, порівняно з більшістю рослин, — незграбна й широка. Висота соломинки жита з триміліметровим діаметром біля основи дорівнює приблизно тисячі п’ятистам міліметрів. Ейфелева ж башта, щоб зрівнятися міцністю й висотою з соломинкою, повинна бути у вісімдесят три рази вища.

Все це спало мені на думку, коли я блукав і шукав соломинку. В лісі трав я побачив неймовірної довжини жовту трубу, що підіймалася в небо й була перев’язана в різних місцях величезними вузлами, здається — колосок жита! І тут я переконався: даремно шукав. Зовсім забув, що я в багато-багато разів менший, ніж ця соломинка.


Аркуш 27


Сухе стебло рослини було порожнисте й тонке. Я його зрізав гострою скалкою черепашки. І ось настала хвилина: тримаючи стебло в роті, я пірнув і спустився на дно річки.

Обережно й повільно зробив перші кроки до дну; один кінець стеблини в роті, другий— над поверхнею води. Дихати ротом було важко, стебло заважало кожному рухові. Над моєю головою товща води. Але не слід про це думати. Треба весь час пам’ятати: як би не спіткнутись, не впасти, не випустити з рота стеблину, не занурити її горішній кінець у воду. Я зробив кілька непевних кроків. Дорогу мені заступив якийсь великий пагорб, що дивно виблискував. Треба обминути його.

Але стало страшно. Пагорб трохи піднявся, розсунувся в основі, і з нього показався відросток. Дивна жива істота, спираючись на відросток, що вистромився назовні, рушила просто на мене і вдарила тупим струменем води. Вода — у воді! Я впав, але трубки не випустив. Пагорб знову обдав мене водою. Наче з брандспойта, наче з металевого наконечника, надітого на кишку пожежної машини, бив мене струмінь. Я лежав на дні річки, не випускаючи трубки з рота, дихав. Удари струменів припинилися. Підвівся. Побачив: ця “жива споруда” присунулася зовсім близько і тягне мене до себе, всмоктує. Я вхопився за стовбур підводної рослини. Трубка вирвалася з рота. Захлинаючись, я спробував виплисти на поверхню…


Аркуш 28


Аеростаті Сріблястий аеростат у воді! Я сидів під куполом і вільно дихав. Як я в ньому опинився? Який випадок врятував мене?

Упустивши трубку, захлинаючись, я зробив якийсь рух, щоб піднятися на поверхню, і опинився в аеростаті. Він висів на гілках того підводного дерева, за яке я вхопився, коли впав. Хто тут повісив аеростат? Хто наповнив його повітрям? Про це згодом.

А тут одразу скажу — опинившись в аеростаті, я збагнув: пагорб, який тягнув мене, всмоктував, бив у мене струменем, був звичайною беззубкою, двостулковою черепашкою. Цей молюск напівзакопується у м’який грунт водойм. Стулки його поволі розмикаються, і через щілину вистромлюється нога — м’який жовтуватий тупий відросток. Молюск повзе по дну. Швидкість двадцять-тридцять сантиметрів на годину. У беззубки два сифони: ввідний і вивідний. Починає діяти ввідний сифон — і дрібні живі істоти, що плавають у воді, втягуються з великою силою. І рогові лопаті заганяють захоплену живу їжу в рота. Непотрібна, відпрацьована вода витісняється через вивідний сифон.

Беззубка наїлась — зімкнулися стулки, вона перетворилась в непорушний пагорб.

Течія ледь-ледь погойдувала підводний аеростат, в якому я сидів. Його прозора сферична оболонка, міцно і вміло напнута на густу мотузяну сітку (надійний каркас!), була прикріплена до стовбурів підводних дерев.

Чи не цей аеростат я побачив у ту мить, коли пліт перекинувся? Можливо, що десь тут, під деревом, до якого прив’язано цей аеростат, лежить мій щоденник… Зовсім близько!

Сидячи на одній з мотузок сітки, упираючись ногою в другу, я відпочивав.

Легкі тіні з’являлися, ковзалися, зникали в глибині вод. Чути було невиразні звуки. Вони виникали і танули. Напівсутінь. Там, над річкою, високо — сонце. І його тепле проміння, заломлюючись у воді, тяглося у цей примарний світ.

Час! Швидше на берег! Роздобути нову порожнисту стеблину і відразу ж повернутись і пірнути під цей аеростат.

Треба покинути тихий кришталевий прозорий домок, поки не повернувся той, хто його побудував…

Вісім очей, палаючи фосфоричним блиском, глянули на мене з-за стовбура сусідньої підводної рослини. Він! Господар і будівельник підводної споруди. Водяний павук! Сріблянка-аргіронета!

Цей підводний дзвін — його гніздо — я вважав за аеростат.


Аркуш 29


“Тікати!” — майнула в мене думка. І тут-таки інша: “Я не на землі! Треба виринути. Відплисти!”

Секунди розгубленості й замішання. І в ці секунди я побачив, як від сріблянки потягнувся канат. Але не до мого пристановища, а кудись убік. Раптом канат обкрутився навколо якоїсь рослини. Потім водяний павук потягнув його знову вперед і знову назад.

Я дивився, спостерігав. І зовсім забув, що сиджу в оселі іншого такого самого павука, забув, що й мій водяний господар-павук може раптом повернутися додому і застати мене — непрошеного гостя.

Не відриваючись, я стежив, як сріблянка прикріплювала канат то до стовбурів біля самісінького дна, то до каміння. Канат рухався в різні боки і видавався зовсім живим. І весь час горіли у воді фосфоричним вогнем вісім очей, що дивилися навсібіч. Ні на жодну мить у жодному місці канат не заплутався, не порвався. Він ліг на дно річки, утворивши ламаний багатокутник. Я помітив, що в тих місцях, де сріблянка прикріплювала його до стовбурів рослин або до інших непорушних предметів, канат був товщий. Щохвилини збільшувалася кількість ліній в багатокутнику, і поступово лінії утворили густу сітку.

Та раптом будівник залишив свою сітку і проплив повз мій аеростат: пара щелеп і справжні зарості щетинок. Поплив. Але мені здавалося, що разом із сіткою на дні річки залишилося вісім фосфоричних очей.

Незабаром павук-будівник з’явився знову. Блиснуло сріблясте вбрання з повітряних бульбашок, яке він одягнув на себе там, на поверхні води. Сріблянка опустилася коло сітки на дно річки. Вона трохи підняла сітку, залізла під неї і заходилася торкатись лапками свого блискучого одягу. Бульбашки повітря відокремлювалися від щетинок і, чіпляючись за нитки сітки, тяглися вгору, підіймали її. Знову й знову сріблянка упливала, приносила з поверхні води бульбашки повітря, залишала їх під сіткою. Потім вона знову почала прясти своє прядиво. Чарунки сітки ставали дедалі дрібніші, густіші.

І скоро бульбашки повітря, що приніс павук, почали роздувати не сітку, а сріблясте полотно шатра, в якому буде мешкати водяний павук.

Срібляста полотняна куля-аеростат, що його надимало повітря, намагалася злетіти вгору, але канати, які прикріплювали її до стовбурів підводних дерев і до непорушних предметів, не відпускали, міцно тримали.

Мій пліт перекинувся коло аеростата. Але під водою я побачив, як сріблянка споруджує новий аеростат. Поступово я звик до прозорих підводних напівсутінків і почав розрізняти: віддалік і наді Мною висіли інші аеростати. Сріблясті, легкі, всі вони були схожі один на одного їх багато.

Ставало дедалі важче дихати, паморочилося в голові — бракувало повітря. Час, давно час вибратися на поверхню. Та я зволікав, роздивлявся аеростати, що погойдувалися у різних місцях. Добре вдивившись, я побачив, як в одних підводних дзвонах павуки — сріблянки відпочивали, підібгавши ніжки, в інших — пожирали спійману здобич.

Скільки ж тут сріблянок? Скільки сріблястих аеростатів понабудовано і прив’язано до підводних рослин? І де, під яким з них, біля якого аеростата шукати мішок із щоденником?


Аркуш 30


Хто там блукає по дну Великої Повільної річки, хто ходить, раптом зупиняється, нахиляється, бере щось у руки, піднімає, вдивляється, озирається і знову бреде далі?

Маленький чоловічок із скафандром на голові, із скалкою гострої черепашки в руці та з в’язкою канатів, перекинутою через плече.

Він шукає свій щоденник, який треба передати людям, — щоденник дослідів, спостережень та відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав, щоденник, сповнений відомостей, які збагатять науку і життя людей.

Виринувши з оселі сріблянки і повернувшись назад на берег, я вже інакше, спокійно й сміливо, дивився на Велику Повільну річку. Хіба не для мене в її глибинах сріблянки будують і наповнюють повітрям свої житла? Я підпливу до одного з них, найменшого, і гострою скалкою черепашки переріжу канати. Цей дзвін, повний повітря, я одягну на себе і спокійно піду по дну річки шукати свій щоденник. А коли вичерпається повітря в скафандрі, я заміню його іншим. Винишпорю, огляну всі закутки дна річки.

Аеростат, наповнений повітрям, повинен злетіти, коли я переріжу канати. Але каміння на дні річки багато — я його підв’яжу, мов грузила, до канатів, і аеростат не випливе на поверхню.

Щодня міняв я скафандри, нишпорив уздовж берега, оглядав підводні кущі, стовбури, гілля, листя… Пригоди? Їх було багато. Одного разу я ступив крок-другий у скафандрі і раптом відчув — задихаюсь. Скафандр був великий, але мені чомусь бракувало повітря. Насилу вивільнив голову і виплив на поверхню води. А коли аеростат прибило до берега, я розгледів: у своєму гнізді сріблянка сплела другий поверх. Міцним прозорим полотном відокремила вона перший поверх від другого, де лежали яйця, маленькі яйця, з яких вилупляться павучата. Звичайно, в таких випадках сріблянка сидить біля входу на перший поверх — стереже. Та цього разу “господиня”, мабуть, кудись відлучилась. А я, не помітивши, натягнув на себе двоповерховий аеростат.

Незмінно щодня я спускався на дно річки, вибирав порожню оселю сріблянки, перерізував канати, прив’язував до них камені-грузила і, одягнувши цей скафандр, пересувався по дну річки, долаючи опір води. Шукав мішок із щоденником.

Та годі, чи не краще припинити пошуки, згадати все, що було записано, і розпочати новий щоденник? Але ж процес писання триватиме дуже довго. Здобувати, виготовляти папір, чорнило, пера — скільки часу на це піде! І вийде, що я пишу не швидше, ніж за часів клинопису.

Нових відкриттів, про які треба сказати людям, багато, дуже багато. А життя таке коротке…


Аркуш 31


Але настав день, година, мить, і я побачив у воді свій мішок із щоденником.

Пам’ятаю, того ранку я прокинувся з відчаєм у душі — час припинити всі розшуки. Потім знехотя почав готуватися до спуску, подивився на річку, і несподівана радість надії пойняла мене.

Звичайно, не з неба впали надія, впевненість і радість. Все значно простіше. Скільки разів я помічав, що в одному із заворотів берега течія уповільнена. Помічав, але не думав про це. Того ранку, коли, втративши надію знайти щоденник, я підійшов до берега і подивився на річку, то зробив простий висновок: пливучи, мій щоденник міг зупинитися в затоці, де течія була майже непомітна. І в душі виникла спокійна впевненість: сьогодні я знайду щоденник. Пам’ятаю, як зіткнулися два почуття: відчай і надія. І одне з них — відчай — тануло, зникало.

Спустився на дно річки. Із скафандром на голові добрався до закруту річки. Побачив: за кілька десятків кроків від мене, біля входу в затон, під гілкою підводного дерева, лежав мій мішок із щоденником.

Та не здивувався, не скрикнув — задихнувся від радості. Здалося дивним: як це я раніше не здогадався зайти в затон? Певно, мій мішок-кокон довго плив, гойдався на воді. Але мотузка розв’язалася, вода просочилась у мішок, і він опустився на дно. Звичайно, вода не торкнулась аркушів щоденника: пакунок щільно запечатано — вкрито воском.

Ось вона — праця тисяч і тисяч годин самотнього життя в Країні Дрімучих Трав, безперервна моя розмова з людьми, яких я не побачу ніколи, ніколи! Ось він — вірний супутник моїх неймовірних пошуків, мовчазний свідок кумедних пригод, одчайдушних випадків, страшних подій, мій помічник у роботі, пошуках і спостереженнях. Єдиний друг, кому звіряв я свої думки, знахідки і відкриття в безсонні тривожні ночі, повільні світанки та задумливі заходи сонця. Ось він, мій щоденник! За кілька кроків від мене.

Я щільніше натягнув на голову скафандр. Ступив крок.

Та взяти щоденник мені не пощастило.


Аркуш 32


Вхід до затону перегороджувало якесь підводне дерево. За ним лежав мій мішок із щоденником. Щоб узяти його, треба було обійти дерево. Я хотів увійти в затон зліва, але дорогу мені заступила висока спіральна споруда.

Вежа ледь помітно пересувалася по дну. По всій споруді, по її спіралях тяглися три темні смуги. Це була лужанка-великий слимак із закрученою черепашкою. Він повз, вистромивши з-під основи своєї хатки широку плескату ногу і впираючись нею в грунт. Я постукав по стінці рухливої споруди. Непростима легковажність! Споруда перестала пересуватись. Зупинилася й перегородила мені шлях: слимак втягнув ногу, закрив кришку хати.

Лишалося зайти з правого боку. Мішок лежить зовсім близько. Пройду повз зарослий мохом камінь, нахилюся, візьму щоденник.

Пішов. Очей з мішка не спускав. Що ближче підходив до каменя, то дивнішим здавався мох, який ріс на ньому. Він наче був складений з якихось трубочок. З них стирчали білі пірчасті чубчики. Вони ледь помітно тремтіли, ледь гойдались. Очевидно, від легкої повільної течії води. Здавалося, ніби трубочки кивають мені білими голівками.

І тут я відчув: мені важко йти далі і не можу ступити кроку назад. Було таке відчуття, наче хтось підштовхує мене до цих трубочок.

Якісь невеличкі живі істоти, що пропливали повз камінь, чомусь раптом зупинились у воді. Чубчики потяглися до них, і ці живі істоти зникли в трубочках моху. То ось як ловлять здобич ці пірчасті чубчики — щупальця трубочок моху, що виріс на камені. Я спробував відійти далі від каменя. Та, мабуть, трубочки з пірчастими чубчиками тягли до себе все, що з’являлося поряд з ними: скафандр мій захитався. Я міцно тримав його руками. Що робити? Дедалі різкіше тріпотіли і з дедалі більшою силою тягли мене до себе дивовижні страшні трубочки. Згубний мох був уже близько. Не тямлячи себе, в розпачі, я нахилився, підняв камінь та пожбурив ним у трубочки, І відразу ж білі чубчики моху завмерли, застигли. О, ви тягнете до себе, всмоктуєте лише живих істот?! Я заходився підіймати уламки черепашок, камінці і все кидав, кидав. І вже без зусиль віддалявся від застиглих трубочок. Обернувся, подивився і здалеку побачив: трубочки знову почали кивати мені пірчастими чубчиками, гойдатися, тремтіти. І знову здалося, що на камені росте лише мох.

В Країні Дрімучих Трав зустрічав я найнесподіваніші й найсвоєрідніші форми пристосування мешканців до навколишніх умов. А тут, під водою, побачив, як хижак прикидається… мохом. Мохом? Та це ж моховинки! Колонія моховинок. Цих тварин зараховують до черв’якоподібних.

Було безглуздо витрачати сили і кисень у скафандрі на боротьбу з небезпечними й підступними моховинками. Я виплив на поверхню річки.


Аркуш 33


Не треба впадати в розпач, казав я собі на березі: щоденник не упливе із затону. Не можна обійти дерево з правого боку — там моховинки. А з лівого? Не довіку ж лужанка-слимак із своєю хаткою стоятиме на одному місці й заступатиме дорогу.

І справді, коли другого дня я прийшов у скафандрі до затону, то побачив: шлях до щоденника з лівого боку вільний. Але, як і раніше, у воді, що повільно текла тут, ледь помітно тремтіли віти дерева, розпростерті над мішком. Мені здалося дивним, що це дерево зовсім не схоже на інші підводні дерева: воно було прозоре, наче зроблене із зеленого кришталю. Таж у воді барви, кольори і відтінки зовсім інші, ніж там, у травах, під яскравим сонцем. Від того дня, коли я надів на голову домок сріблянки — мій скафандр— і почав бродити по дну річки, в мене виникло відчуття, ніби я ходжу забутим старим замком, куди світло пробивається крізь запорошені кольорові шибки.

Всього кілька кроків лишалося до дерева. У нього було шість гілок. Всі зеленаво-прозорі, як і стовбур. Під однією з цих гілок — мій мішок із щоденником.

Я поправив скафандр, спокійно підійшов, нахилився, простягнув руку і… зойкнув від болю.


Аркуш 34


На березі я роздивляюсь і не вірю в те, що трапилось зі мною на дні річки, не вірю в те, що бачив на власні очі. А цей опік? Рука в одному місці припухла, почервоніла. Біль не минає.

Ось у деталях, як це було.

На дні річки я нахилився і простягнув руку, щоб узяти свій мішок, але хтось різко вдарив мене по руці. Опік! Я побачив, як гілка прозорого дерева захиталася, потяглась і спробувала схопити Мене. Знову удар, опік!

І зараз, пригадуючи, я знову переживаю той стан заціпеніння, коли людина уві сні хоче гукнути когось на поміч. Хоче, але не може: все всередині холоне від страху. Так, я й досі пам’ятаю свій переляк.

На березі біль поступово вгамувався. Не зрозумію, не розберусь, не здогадаюсь, що ж трапилося під водою. Хіба може гілка підводного дерева розмахнутись і вдарити людину по руці?

Я гострю каменем скалку стулки черепашки. Вона стає гостріша. Черепашка під каменем шурхотить, дзвенить — дз… дз… З цим гострим серпом я знову спущуся на дно річки.


Аркуш 35


Переляк — поганий порадник. Час! Час знову спускатися під воду. В руці нагострений кусок черепашки. Через плече перекинуто довгу мотузку. В добре припасованому скафандрі, вільно дихаючи повітрям, яким його наповнила сріблянка, я знову пішов по дну річки, щоб цього разу повернутися на берег із щоденником.

М’яке світло, змінюючи свої відтінки, поширювалося у воді. Мерехтіли швидкі й легкі тіні риб, що пропливали повз мене. Спокійно обтікала вода стебла латаття — стебла, що поставали переді мною, мов велетенські стовбури. Ось і затон. Здалеку видніється загадкове прозоре дерево. Як спокійно повисли у воді його шість гілок! Тільки переляк зміг перетворити це дерево, правда, дещо химерне (на гілках — жодного листочка), на чудовисько.

Так, переляк — поганий порадник. Дивно, як міг я придумати якусь фантастичну подію, пов’язану із спокійним деревом та його шістьма мирними гілками.

Я наблизився і не встиг навіть нахилитися, щоб підняти згорток, як дерево почало рухатися.

Я відскочив убік, притиснувся до підводного берега.

Дерево на моїх очах коротшало, ставало товстішим. Гілки, похитуючись, наближались одна до одної, нишпорили, шукали щось у воді: піймати, схопити те, що від них вислизнуло. Добре й уважно придивившись, я пересвідчився, що дерево тепер стоїть зовсім не на тому місці, де я його побачив уперше. Воно перемістилося далі від моховинок і ближче до мішка із щоденником.

Що робити? Дерево має шість гілок. Під однією з них, зовсім поряд, — мій мішок. Я кинувся до нього. Не добіг, рука не дотяглась. Якась нитка обкрутилася навколо лівої руки. Я зрубав серпом одну, потім другу гілку. Замахнувся на третю. Але одна відрубана гілка зачепилася за скафандр. Я не став її і відривати: ніколи! Знову кинувся до мішка. Нитки, що їх викидало дерево, обмоталися круг ніг, тягли мене до себе. Опік, другий… Я їх відчував на руках, ногах, на спині. Упустив серп. Намагався підняти. Порізав руку. Почав задихатися — повітря під скафандром не вистачало. Поранений, обпечений, я встиг перерізати грузила біля скафандра і, змучений, виплив на поверхню води. Насилу дістався із скафандром, що заплутався біля правої ноги, до берега. Спробував підвестися, але відразу ж упав: ліву ногу паралізувало, руку пекло, ніби я схопив розжарений цвях. До печери добратися не міг. Ліг на пісок.

Наді мною літали, повз мене скакали, повзали, через мене стрибали мешканці Країни Дрімучих Трав. Але я заснув. Коли прокинувся, сонце уже сідало. Пісок охолов. Біль то вгамовувався, то посилювався. Спробував зрушити з місця — і не зміг… Яку отруту влило в мене це дерево?

Голод мучив. Наді мною гойдалась пишна голівка конюшини. От якби випити нектару з її вузеньких квіточок! Але не добратися, не дотягнутись…

Ще на дні річки за край скафандра зачепилась відрубана гілка дерева-чудовиська. Тепер жалюгідна, втративши свій живий скляний блиск, вона валялася на піску, поряд із скафандром. У мене вистачило сили простягти руку. Я був дуже голодний і почав жувати зморщений кусок гілки.

Рана на нозі горіла, кровоточила. Чим прикрити, охолодити відкриту рану? В напівзабутті я приклав до неї й досі вологий залишок гілки, обмотав ним ногу. Дуже дивна пов’язка!


Аркуш 36


Тепер мої думки — думки лікаря — привернула нова загадка. Зовсім недавно, після горезвісної сутички з деревом, я лежав нерухомо, був майже паралізований, не міг підвестись. Горіли опіки. На нозі — рана. Але чому я так швидко видужав? Які ліки повернули мені сили? Як могло статися, що вже напівгнила, з неприємним запахом гілка дерева-чудовиська допомогла мені видужати? Дуже дивні ліки! Невідома рослина майже вбила мене, і ця сама рослина… вилікувала! Ноги були як у вогні, але вже через день-два полегшало — рана почала загоюватись. А коли я зняв “пов’язку”, побачив; рана закрилася, зарубцювалась. Цей випадок начебто підтверджує своєрідний закон подібності: те, що зробило тебе хворим, те й вилікує. Виходить так, ніби мав рацію старогрецький учений Гіппократ, який твердив більше двох тисяч років тому, що лікує хворого його природа, а лікар повинен лише допомагати природі. Гіппократ писав: “Хвороба викликається подібним, і подібним-таки хворий відновлює своє здоров’я”.

Загадки, загадки, загадки…

Що за дивне дерево росте під водою поряд з моїм мішком? Воно переміщається, паростки його нишпорять у воді, ловлять живих істот, жалять, паралізують. І це ж саме дерево… лікує.

Можливо, ця невідома комахоїдна рослина близька родичка венериної мухоловки і росички? Хай січе, б’є дощик, але і росичка і мухоловка жодною ворсинкою, жодною щетинкою не поворухнуть. А як оживають обидві рослини, коли спокійної години піднесеш до них шматочок м’яса! Їм треба спіймати, перетравити цю їжу. В таких випадках вони проявляють свій характер по-різному: повільно, не поспішаючи нахиляються ворсинки росички до м’яса. А венерина мухоловка хапає здобич енергійно і поривчасто. Можна обдурити мухоловку: доторкнешся соломинкою до однієї з її щетинок, і одразу ж листок рослини закриється. Спіймав! А росичку соломинкою не обдуриш.

Може, в затоні не рослина, а тварина, яку ще ніхто не описав? Хіба в усіх печерах, нетрях нашої планети побували люди, хіба по всіх закутках печер нишпорило світло ліхтарів? Хіба вивчено океан на всіх його глибинах? Ні, не всі живі істоти стали експонатами наших музеїв. І не все на планеті описано, змальовано, сфотографовано. Адже ж повідомлялось у “Науковому віснику” (пригадую… це було за рік чи за два перед тим, як я опинився в Країні Дрімучих Трав), що в лісах Конго експедиція виявила тварину, смугасту, як зебра, з довгою шиєю — найближчого родича жирафи. Місцеві мешканці називали її окапі.

Загадки, загадки, загадки…


Аркуш 36-а


Втретє я вирушив до затону, щоб узяти нарешті свій мішок із щоденником, який лежить біля загадкового дерева.

Здоровий, бадьорий, веселий, знову в скафандрі, з новим гострим серпом у руці, з довгою гачкуватою палицею йшов я по дну до затону. В успіхові не сумнівався: цього разу я повернусь із щоденником.

Дві гілки я зрубав, чотири лишилося зрубати — і мішок буде в мене.

Я міцно стискав у руці серп. Звичайно, щоденник я візьму. Гілки, які зрубаю, віднесу на берег і почну перевіряти, досліджувати цілющі властивості дивної рослини. І, хто знає, можливо, хвора, стражденна людина дістане нові ліки небувалої сили.

Я притулився до підводної криці берега. Треба перепочити. Крізь напівсутінь води я бачу дерево і навіть розпізнаю обриси мішка із щоденником.

Мов німий і грізний вартовий, стоїть тут це дерево. Щоб охороняти вхід до затону, щоб не підпускати нікого до мішка і покарати того, хто торкнеться щоденника відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав.

І згадав давню-предавню казку: чудовисько стереже скарб, який може дати людині щастя. І це чудовисько ставить на шляху людини страшні перешкоди, накликає на неї біду за бідою. Та людина долає перешкоди. Вона йде вперед, убиває чудовисько й забирає неоціненний скарб.

Дивлячись крізь підводну напівтемряву на дерево, я налаштувався був зачепити своєю палицею мішок із щоденником і швидко витягти його. Ступив крок. І одразу ж відскочив. Гілки дерева сильно і різко захиталися. Чому? Поруч пропливли мальки. І тут я побачив: дерево стало коротше й товще. І відразу ж — я це ясно бачив — гілки його вдарили табунець, що пропливав повз нього.

Здобич — кілька мальків — було схоплено у мене на очах. Прозорий стовбур дерева потемнів. Очевидно, стовбур порожнистий, і тепер в ньому перетравлюється їжа.

Годі! Годі дивитися й дивуватися. Час діяти… Я простягнув палицю, вдало зачепив мішок і щосили потягнув його до себе. Схопив у руки. Як закалатало серце, коли почав розкривати мішок.

О, тяжка мить! Мішок порожній! Не може бути! Де ж щоденник? Коли і де він випав з мішка? Чи не викинув я його за деревом, коли зачепив мішок з гачком? Треба обшукати дно затону. Із серпом у руці я кинувся до дерева, щоб відрубати останні чотири гілки. Зупинився… на дереві погойдувалося… вісім гілок! Що це? Замість двох зрубаних виросло чотири гілки.

Гідра?!


Аркуш 37


Щоденник зник. За порожнім мішком — коконом гусениці — ганявся я стільки днів! Смішно! Тяжко!

Отже, все скінчено. Відкриття, які я зробив протягом довгих років у Країні Дрімучих Трав, таємниці, загадки, розгадки життя цієї країни, роздуми про дивні інстинкти, закони, звичаї комах, технічні винаходи, підказані господарями цієї країни, — все, що з величезними труднощами я записував до щоденника, щоб передати людям, — все це пропало.

Яка гірка мить! І гіркота моя зростає, збільшується, заповнює душу ще й тому, що я в ці хвилини ясно розумію: не у Великій Повільній річці, а в мілкій калюжі загинув мій скарб.

Я заходився був збирати пилок: треба було зробити запаси, але все мені з рук падає. Одяг мій зовсім зносився, і я вирушив на пошуки — може, знайду підхожий кокон гусениці. Несподівано для себе я знов опинився на березі річки, де під хвилями залишився мій щоденник, де я прийняв гідру за дерево.

Клітини гідри, певно, мають у собі незвичайне активне начало: я сам бачив, як у гідри відновлювалися втрачені щупальця. Подібно до того, як у міфічної лернейської гідри: на місці збитої Гераклом однієї голови виростало дві нові. Але Геракл припікав палаючими стовбурами дерев шиї гідри, з яких збивав своєю палицею голови, і знищив гідру — чудовисько з тілом змії і дев’ятьма головами дракона.

Як багато зірвано покривал з різних таємниць, розгадано загадок природи! Але серед тих, які ще треба розгадати, залишається таємниця швидкого відновлення органів прісноводної гідри.

Відомо, що прісноводна гідра — істота з порожнистим циліндричним тілом-мішком. Змієподібні щупальця гідри скорочуються і витягуються. П’ятою своєю тварина присмоктується до грунту або каміння.

Жалкі органи гідри боляче жалять, паралізують здобич (від опіків у мене й досі болять руки). Здобич, яку гідра захоплює і перетравлює, просвічується якийсь час крізь стінки її тіла. Перетравила! І знову стала нерухомим “деревом” з зеленого прозорого скла. Але чому колір гідри ясно-зелений? Мабуть, в її організмі з зоохлорели — одноклітинні водорості, які живляться вуглекислотою і аміаком, що їх виділяє гідра, і в такий спосіб вода навколо гідри очищається.

Той шматочок тіла гідри, що дуже тхнув тухлим яйцем, частину якого я проковтнув, а іншу приклав до рани, мав дивовижну цілющу силу. Чому? Очевидно, в організмі гідри щось допомагає відновленню й розмноженню нових клітин замість відмерлих. І оце “щось” стало моїми ліками.

Що робити далі? Мені здалося, що і вечір тихо замислився, спустившись на землю. Трави-дерева біля берега Великої Повільної річки перестали шелестіти. Я дивився на сонце і не хотів, щоб воно заходило. Адже в дитинстві було зовсім інакше: подивишся на захід сонця і з нетерпінням чекаєш, щоб воно швидше зайшло і негайно-таки зійшло. Тоді хотілося, щоб у природі все швидше змінювалося.

Час спати. Там, у воді, уткнулися в пісок мальки — заснули. І джмелі в своїх земляних гніздах заснули. І, мабуть, сама кришталева гідра заснула. Ослабли і скоротились її щупальця.

Ось і моя печера. Ах, чому з такими труднощами засинає думка людини?!


Аркуш 38


З кожним днем мені дедалі важче було вставати вранці. Щоденник загублений. Я почував себе стомленим і старим. Дивився на річку і думав: усе, все забрала вода. Сили мої танули. Я слухав, як шумлять трави, і не вірив собі: невже це я так весело й зухвало

пройшов через джунглі, приніс із собою нелегкий вантаж, вирушив у сміливе плавання?

У мене було кілька плетених гамаків, їх я відібрав у павука. Адже павуки тчуть вітрила, сітки, мішки, трубки, дзвони, гамаки…

У теплі ночі я найчастіше спав не в печері, а в гамаку, який підвішував під великим листям. Якось уранці прокинувся, коли сонце тільки сходило. Розплющив очі — і побачив перед собою обличчя дуже дивної людини. Мені воно видалося дещо знайомим. Я трохи підвівся і почав уважно вдивлятися в це обличчя. І воно теж почало наближатися до мене. “Який гіркий, жалісний вираз у нього! — подумав я. — Що з ним сталося, де я його бачив?” Повернув голову. При світлі ранкового сонця з-за рідких гілок і стовбурів, які оточували мене, глянуло багато людей, але в усіх у них були такі самі обличчя, як і в мого незнайомця. І кожне обличчя чомусь ширшало, розпливалось. І тут я не міг не засміятися: все це — відображення мого обличчя в краплинах роси. Росинки-дзеркала. Я почав вдивлятись і розглядати себе в дзеркалі, яке висіло переді мною на ледь зігнутій гілці: очі гарячкові, скроні запалі.

Ось таким я побачив себе того ранку, яскравого і сонячного.

Нектар, пилок, насіння, зерна — всього цього було в мене досить. Але виснажений організм не можна відновити лише рослинною їжею. Потрібно додати тваринні білки й жири.

Глянувши вниз, з гамака, я побачив, як тоненька оса, впираючись ногами в землю і піднявши крильця, волочить по землі велику жирну гусеницю. От оса відбігла від своєї жертви, почала копати яму, а потім повернулась, ніби перевірила, чи на місці здобич, і знову підбігла до ямки. І копає, копає. Я бачу, як гусениця робить кволі рухи: оса, перш ніж притягти її сюди, паралізувала уколами нервові центри. Гусениця не жива і не мертва. Скоро оса викопає ямку, втягне туди гусеницю і відкладе на її тіло яєчко. І личинка, вилупившись, буде жити за рахунок гусениці, розвиватися, поки перетвориться на осу.

Але я голодний. Обережно спустився з гамака і став прокрадатися до гусениці.

Ні, така страва мені сьогодні не до смаку. Треба пошукати іншої.

Я подивився на річку — там стільки мальків! Одягти скафандр і ловити рибу? Але чим ловити? Сітками павуків? Чим не рибальська снасть? Ними я перегороджу одну з проток річки.

Риба буде!


Аркуш 39


Щодня я спускався на дно річки, одягав скафандр та оглядав свій невід. Звичайно, мальки траплялися не часто. До рибної страви я почав звикати.

Один з найбільших дзвонів сріблянки я пристосував для зберігання улову: перевернув його, прив’язав до гілок куща, які схилялися над річкою. Вийшов сачок.


Аркуш 40


Минали дні, а я все ще не залишав цих місць.

Щоразу, спустившись на дно, я не поспішав до свого невода, а спершу підходив до затону. Весь час придивлявся: чи не лежить там мій щоденник — пака аркушів, запечатана воском. Та щоденника не було. Як і колись, біля входу в затон стояла ясно-зелена гідра і тягнулися по воді її щупальці.

Звичайно, мій щоденник міг випасти з мішка і не в затоні, а в іншому місці річки. Та однак треба спробувати проникнути в затон, де живе гідра. Чи не залишився там щоденник?

У мене були в запасі сітки, неводи, мішки.

І ось одного разу я вирішив: накину на гідру сітку і обнишпорю затон. Кілька кроків одділяло мене від гідри, коли, закриваючи її, мимо пропливла величезна чорна рибина. Я відскочив, притиснувся до берегової кручі і побачив, що з грунту стирчить якась тварина, звивається, свердлить грунт.

Намагаючись сховатись, вона вгризалася в землю. Не виходило: грунт не піддавався, очевидно, заважали плитки вапняку.

Тварина впала на дно, почала відповзати. Гадюка? Тіло її, що складалося з велетенських кілець, підтягувалося, звиваючись у різні боки, і при цьому здавалося, що кільця рухаються самі по собі. Гадюка то коротшала, то ставала довша. За мить на гадюку накинулася величезна чорна рибина. Різкі й несподівані були рухи цього хижака, який теж то скорочувався, то довшав. Тільки щелепні пластинки, утикані гострими зубами, і кілька очей встиг я розгледіти. Не швидко я догадався, що бачу п’явку, яка вхопила дощового черв’яка. П’явка і дощовий черв’як! Хижак міцно присмоктався до водяної гадюки. Вона боролася, крутилася, билась об підводну кручу, намагаючись відповзти. Дикий танок. Скаламутилась вода. Я відступав усе далі й далі від затону. Несподівано обвалився підводний виступ берега. Обвал, темрява! Я встиг виплисти і вибратися на берег. Відпочив. Знову спустився на дно річки. Каламуть осіла — вода стала прозорою. І я побачив: затон завалено землею. Кінець! Шукати тут нічого…


Аркуш 41


Я часто думав: чи не оселитися мені на цьому березі? Влаштуватися в печері так, щоб не боятися холодів, зробити запаси. Поруч — річка. Я почав розуміти життя підводних мешканців. Тут павуки-сріблянки готують для мене скафандри, плетуть сітки-неводи: Я завжди зможу ловити рибу.

Але вітри! Ні з того ні з сього починають вони раптом віяти над річкою, перекидають і ламають все на своєму шляху, здіймають у повітря пилюку й пісок (а для мене піщинка— майже каменюка!), жалібно виють біля входу в печеру. Ні, треба повернутися до свого старого дому, де я жив і писав щоденник. Треба йти з цього берега. Але я зволікав, відкладав з дня на день і так само, як перше, опускався на дно.

Дуже часто, коли я блукав по дну Великої Повільної річки, зовсім поряд зі мною з’являлися споруди, що поволі пересувалися, — оселі волохокрильців.

Лозинки і шматочки очерету, глиця й дрібні черепашки, уламки гілочок, мох, піщинки, — все, їло можна підібрати у воді, все це використовується для будівель волохокрильців. Різноманітний і несподіваний матеріал волохокрильці скріплюють міцними шовковинками у дуже надійну споруду.

Часом повз мене посувалася черепицеподібна споруда, в якій шматочки очерету лежали один на одному, наче плитки черепиці в старовинних голландських будиночках, або будинок-чохол, а іноді будинок-футляр. Бачив я й таку черепицеподібну споруду, що була збудована з уламків кори і з шматочків листя, дуже акуратно вирізаних.

Усі ці споруди зводили у воді личинки волохокрильців. Безперервно добудовували їх. Так і пересувалися личинки волохокрильців— кожна із своїм будинком, в якому вона й росла. Наставав час перетворення. Над річкою вже літали крилаті волохокрильці.

Бачив я у воді й гніздо невідомої пташки, яке теж пересувалося з місця на місце. Придивився — знову волохокрилець! Будинок було зроблено з моху.

Не відразу, не раптом навчився я відрізняти ці споруди серед різних уламків черепашок і каміння на дні, серед плаваючих гілок та різних живих істот, які пересувались, стояли, підводились у воді.

Якось я йшов по дну річки. В одному місці, де течія була бистра, я схопився за виступ скелі й побачив у воді домок-трубу. На такі оселі волохокрильців я вже натрапляв. Але все ж таки здивувався: течія бистра, а споруда пливла зовсім повільно, опираючись течії, — два камені було прикріплено до підвалин будинку-труби.

Громіздкими, важкими, незграбними видалися б мені споруди волохокрильців на землі. Та у воді ці домки різноманітної архітектури були легкі й рухомі.


Аркуш 42


І все ж таки я знайшов свій щоденник…

Краї його були погризені, місцями віск зник. Вода просочилася в паку, і аркуші намокли. Обережно діставав я аркуш за аркушем. З жадібною радістю торкав, розправляв їх. Дивився, перевіряв номери. Починав читати одну сторінку, але одразу, не дочитавши, хапав іншу, залишав і її, брався за третю.

Я пишався собою: буря, вітер, корабельна аварія, вода віднесли щоденник, але маленька людина, яка досліджує Країну Дрімучих Трав, знайшла його на дні річки!

І цього разу я вже передам, неодмінно передам людям свої аркуші.

Як я пишався: щоденник знайдено!


Аркуш 43


Ось як це сталося.

Учора рано-вранці я вийшов з печери. Були спокійні і нерухомі трави-дерева, що густими чагарниками підступали до берега.

Я чув звуки труб — це в травах джмелі, розправивши свої крильця, вітали схід сонця і будили інших джмелів: мерщій до квітів! Я раз у раз зупинявся. Відчував: з хащів на мене дивляться чиїсь очі. І щоразу помічав мурашок. Це їхні мозаїчні очі розглядали усе, що діється на березі.


Я спустився на дно річки, оглянув невід — чи не спіймалися мальки? Порожньо! Стомився. Забрався у дзвін павука-сріблянки, відпочивав. Було дуже тихо. Я розпізнавав звуки водних глибин. Здавалося, тутешні мешканці, пропливаючи повз мене, бурчали, сперечалися, вели між собою уривчасту розмову. Виходило, ніби риби розмовляють між собою…

Рибалки й моряки колись розповідали, що вони чули, як реве білуга, як пищить в’юн, як півники (так ялтинські рибалки називають триглів) люблять побурчати. І немовби соми скриплять, наче немазаний віз, і що є риби, які рохкають і крячуть. Я не вірив у ці рибальські байки. Але тут, серед звуків, які виникали й зникали навколо мене у воді, вухо вловило якийсь гострий писк. Чи це не в’юн? І відразу слідом за цим я почув звук ксилофона — ніби музикант ударив по його дерев’яних пластинках молоточком. Тінь великої рибини пропливла повз аеростат. Звук повторився. Так, риби… розмовляли.

Звуки, що виникають і зникають, миготіння тіней, трави-дерева, які підіймаються із дна і стелються по воді… Півтемрява, забарвлена у легкий рожевий колір… І тут, під водою, я згадав сад у біло-рожевому цвітінні. Сонце ще не зійшло, і старі яблуні ховають у пітьмі свої криві стовбури, вимазані білим вапном підперті палицями. Густий присмерк під яблунями наповнений мішаним запахом річкового туману, свіжої землі й мокрої росяної трави.

Тут, зараз під водою, я відчував світло сонця так, як і тоді, в ранковому присмерку під яблунями в саду,

Я зрізав черепашкою мотузки аеростата, підв’язав камені й пішов глянути на свій невід.

Раптом зовсім близько промайнули дві велетенські тіні. Риби, хижі риби!

Я кинувся до великого каменя, сховався за ним. Дві рибини — кожна з трьома гострими голками на спині — пливли одна за одною. Тьмяно відсвічували криві голки у воді. Колючки! Он їхнє гніздо. Величезне, з двома отворами. Одна колючка сховалася в гнізді. А друга, розцвічена яскравими барвами, залишилась біля входу в нього. В гнізді запізніла колючка відкладала ікру, а розцвічений самець (він побудував це гніздо) вартував вхід. Я дивився з-за каменя на гніздо і думав: “А що, коли в ньому мій щоденник?”. Його могла загнати туди течія, могла затягти разом з рослинами й сама колючка. Лежить він поряд з ікринками під охороною вартового із страшними голками. Чи не вибрати мені хвилину і не заглянути в гніздо? Але я побоявся це зробити. І навіть не колючка, а сама лише думка про голки злякала мене. Мимо, далі! Я підійшов до невода і ахнув. Він був розірваний, а в його отворі застрягла незграбна споруда — величезний пересувний будинок-футляр волохокрильця. Він погойдувався, мабуть, намагався просуватися далі. Звичайно, риби у неводі не було. Байдуже — я вже більше сюди не повернуся. Я уважно оглянув архітектуру пересувного будинку, що порвав мій невід: яка цікава і серйозна споруда!

І тут… тут…

Між шматочків кори, гілочок і глиці, з яких волохокрилець спорудив свій будинок, я побачив довгасту, добре знайому мені паку аркушів, що мінилася жовтизною. Це був мій щоденник, який випав з мішка. Піднявши з дна річки скалку черепашки, я почав руйнувати стіну будинку.

Удар, знов удар… Безперестану я гатив по майстерно збудованій споруді, зрізував павутиння, яким волохокрилець скріпив частини своєї оселі. На берег я повернувся із щоденником.


Аркуш 44


Я розклав на піщаному сухому березі аркуші, розгладжував їх і клав камінці на кожен аркушик. На деяких аркушах рядки змила вода. Потім, потім допишу, казав я собі. А зараз нехай підсохнуть аркуші. Та одразу ж із побоюванням дивився я на сонце — чи не вигорить чорнило? Ось і на останній мокрий аркушик покладено камінець. Оглянув усе, сів на зігрітий сонцем пісок і, вдихаючи пахощі трав, заспівав. Я почув, що в гущавині трав, які підступали до берега, хтось заспівав мені у відповідь. Я співав дедалі голосніше. І голос відповідав мені гучною піснею. “Який знайомий голосі” — подумав я. І раптом мені здалося, що на річці вже не один голос, а хор голосів підхопив мою пісню. Дзвінко і гармонійно. Я замовк, прислухався. Ну, звичайно, луна! Зовсім ніхто в лісі не підспівував мені. І не було хору з річки. Гра луни. Ах, хіба мало що може людині здатися, коли вона ненароком знайде найзаповітніше, найдорожче!

Світило сонце. Річка поволі текла повз мене. Тріскотіли цикади. Гомоніла на різні голоси Країна Дрімучих Трав. Я не тямив себе від радості. Мені здалося, що я, маленька людина, зараз весело й бадьоро ступатиму по траві, приминаючи й толочачи її ногами, увійду до міста Ченська і гукну:

“Друзі, читайте ці аркушики! Стільки відкриттів, стільки розгаданих таємниць!”

От зараз перескочу через Велику Повільну річку (адже вона маленький струмок), перескочу, переступлю…

Я рішуче випростався, хотів встати. Зойкнув, упав… Спробував хоч трохи підвестися— і не вдалося. Один рух — і відразу ж гострий біль у спині. Безпорадно ліг на землю. Усі суглоби стиснуло, наче обручем. Паралізовано. Боліла голова. Почало морозити.

Я чинив опір хворобі, не давав почуттю принизливого жалю до себе оволодівати моєю свідомістю. А високі трави кивали мені тонкими верхівками. Голова йшла обертом, як на гойдалці, що злітає вгору. Що зі мною? Чому захворів? Таке буває від переохолодження. Надто довго і надто часто блукав по дну річки.

Мене трусило. Боліли м’язи, суглоби. Скидається на гострий ревматизм; усі клітини запалені.

Колись у лікарні я лікував хворих саліциловим натрієм, або “саліцилкою”, як казав фельдшер. Проте найкраще допомагав їм мурашиний спирт. Та хіба тут я справлюся з тією мурашкою, яка важно пройшла повз мене, часто поводячи вусиками? І ще… ще— бджолина отрута. Укуси бджіл допомагали хворим на ревматизм. Але сьогодні укус однієї бджоли мене вб’є.

Я згадував скарги хворих. Порівнював їх больові відчуття із своїми. Я пригадав випадок з моєї практики. До лікарні принесли хлопчика, не можна було без жалю дивитися на нього — скорчений, посинілий. Мати розповіла, що він дуже довго не виходив із ставка: все купався й купався. Я поставив діагноз: радикуліт. Що, як натерти хлопчика, злегка обпекти його тією травою, яку вже сотні років чинбарі збирають для чинення шкіри — сумахом? Так і зробив. Хлопчик швидко видужав.

А чи не спробувати мені зараз сумах? Листя непарноперисте, від дев’яти до сімнадцяти крупногородчатих і довгастоланцетних або яйцеподібних листочків. Але тепер усе для мене має інший вигляд. Чи знайду, чи впізнаю?

І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!

Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?

Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.

Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.


Аркуш 45


Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.

Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.

Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.

Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!


Аркуш 46


Старий лихий вітер жив у тих місцях, де під час бурі був перекинутий мій пліт, — в місцях, які здаються такими тихими і спокійними: вузька піщана смужка, ліс замріяних трав, лінива хвиля річки.

Берег бур і вітру…

Вранішньої години, коли сонце не поспішало, а спокійно й урочисто сходило над лісом трав, які підступали до прибережної смуги, такої години мені часто ввижалося: на тому боці річки, де кам’яні гори спускаються уступами до річки, — там, в ущелині, постійне житло вітру. Звідти він виривається і, розширяючись, перелітає через річку. Завжди в різних плащах, зважаючи на погоду, — то в сірому, коли на небі свинцеві хмари, то в темному, перед грозою, то в золотистому, коли навколо радісно і ясно, — завжди в різних плащах (скільки їх — не злічити!) пролітає він через ліс трав і прибережну жовту смугу і з виттям та свистом зникає. І раптом, коли його зовсім не ждеш, з’являється знову. Стомлений і виснажений від багатьох справ, виконаних ним десь далеко звідси, в степах, морях, полях, він все-таки жене бистрих бабок, пригинає до землі ліс трав, здіймає хвилі на Великій Повільній річці. Потім повертається до скель, у свою ущелину, щоб сховатися, згорнутись і заснути.

Отже, я швидко йшов до річки. Що ближче до берега, то дедалі частіше доводилося мені перебиратися через величезні яри. На схилах ярів дерева-трави жалібно шелестіли. Ось із-за дерев блиснула сталевим кольором річка, вкрита темними брижами.


Аркуш 47


Вибравшися з останнього яру, я побачив: на березі крутиться, курить піщаний стовп. Велетенські травини, що підступили до берега, вузькі і довгі, як шпаги, здригались, хиталися від основи до верховіть і гнулися, торкаючись піску. Все потемніло. Піщаний вихор гуляв берегом і квилів у гущавині. Я кинувся до своїх аркушів.

Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.

А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.

Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.


Аркуш 48


Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?

Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.

Новий щоденник

На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.

Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.

На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.

Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.

Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.

Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?

От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…


Частина п’ята

ЛЮДИНА РЯТУЄ ЛЮДИНУ


НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ


Отже, Думчев почав новий щоденник і пішов по папір і чорнило.

Я скінчив читати ці записи Думчева, коли повечоріло, і тіні дерев-трав ставали дедалі довші.

“Що тепер робити?” — спитав я себе. Звичайно, треба передати Думчеву крупинку, яка повертає ріст. А чи не краще сховати її тут, в моєму домі-печері, під пеньком, а потім уже шукати Думчева? Все не так! Нащо ховати те, що треба віддати? Ні на мить не розлучуся з крупинкою, що повертає ріст! Загорнувши крупинку в мій плащ, я вирішив іти з клунком за плечима.

Думчев пише, що він вирушив по папір до паперових ос. Гніздо паперових ос зовсім поряд, за кілька кроків від пенька, біля якого я стою. Навіщо йти? Можна гукнути. Я глибоко вдихнув повітря, щоб гучніше крикнути, але в цю мить згадав, що мій крик загубиться в шумі трав, як писк комара. Я ж зменшився, і тому простір, який відокремлює мене од Думчева, незмірно виріс. Мені доведеться йти до гнізда паперових ос довго, дуже довго.

Я переніс записки Думчева в свою оселю-печеру і поклав на місце. Востаннє подивився при м’якому неживому світлі гнилючок на аркуші, списані рукою Думчева, і в думці сказав: “Людина!” Це слово звучало у мене в голові, коли я вийшов із печери. І все довкола стало не таке страшне: “Тут людина! Думчев!” І трави цієї країни начебто підслухали, як я вимовив подумки: “Людина”, і привітно, радісно відгукнулися. Я бачив, як травинки, довгі й уважні, приязно почали хитати верхівками.

Який потік почуттів викликали в мене записки Думчева! Тут і співчуття до Думчева, який здійснив таку небезпечну мандрівку, і радість від того, що тепер, діставши крупинку росту, Думчев повернеться до людей. І ще радість від того, що тепер я позбувся страху перед мешканцями цієї країни, того страху, який гнітив і принижував. Тепер я був спокійний. Поряд зі мною в травах — людина! Тепер я зможу дивитися на те, що діється в Країні Дрімучих Трав, як на повчальне, захоплююче видовище. І як добре, що таємницю мікрозаписок, які опинились у мене в Ченську, зараз розгаданої Виявляється, ось у чім річ: не за допомогою фотоапарата хтось зменшив текст, а писала їх маленька, тверда рука людини. І записки, що залетіли з букетом квітів до мене в номер готелю, і записки про лікування туберкульозу — все це аркушики із щоденника Думчева, розвіяні бурею.

Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!

Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.

Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.

Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось побачити, розгледіти крізь хащі. Вслухався. Звідкись чувся шум води. Ліс трав рідшав. Нарешті вийшов на узлісся. Блиснула річка. Вона була зовсім неширока: протилежний берег було виразно видно. Звичайно, це не Велика Повільна річка, подумав я, а річка Запізнілих Докорів, про яку пише Думчев. Чомусь я вирішив, що гніздо паперових ос розташоване на протилежному боці річки. Треба шукати переправу: мабуть, Думчев десь побудував міст.

Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.

Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.

Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.

З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!


ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС


Не спускаючи очей із слідів, я йшов все далі й далі від гомінкої річки. Ось-ось, десь тут за поворотом, я маю побачити Думчева…

Уява малювала найнесподіваніші картини. Я прискорив ходу, але сліди людини раптом загубилися. Вони зникли в чагарнику. Похмурі, густі тіні лягли на землю. В напівтемряві я перелазив через величезні брусся, колоди, чіплявся за сучки. Якийсь велетенський птах пролетів повз мене, і я, рятуючись від нього, кинувся вбік. Став у тіні рослини. Наді мною гойдалися жовті квіти. Їх запаморочливі пахощі трохи туманили голову. Насилу пішов далі. Гомін річки ущух. Тіні розтали. Посвітлішало. Я підвів голову і скрикнув. Дивовижні велетенські груші кольору пергаменту висіли над моєю головою. Які химерні споруди! Ніби колосальні чашки, вони висіли високо над моєю головою. А позаду пергаментного міста сіра стіна зливалася з небом. Яке чудове блідо-жовте місто, освітлене сонцем, на фоні сірої стіни!

У повітрі стояв галас і грім: велетенські жовті птахи з гомоном і гуркотом влітали до міста і вилітали з нього.

Споруди були вкриті зверху покривалом. І здавалось, ніби птахи не згори, а знизу залітають під покривало.

Де я? Чиє це дивне місто?

Я ступив крок і, здивований, зупинився. На землі переді мною лежала грубезна колода. На її червоному фоні яскраво світилися під сонцем широкі золоті смужки. Смужки складалися в літери. Але зовсім незрозумілі, незнайомі. Їх не розібрати. Вони мають нечувані розміри. Щоб прочитати, я відскочив убік і розсміявся; “Піонер ЗМ”.

Просто кумедія! “Піонер ЗМ” — це марка олівця. М’який олівець. Саме таким я люблю писати. Згадав. Ця колода — мій олівець. Тут я відірвав від гнізда паперових ос клаптик картону і хотів на ньому щось зобразити. Вийняв олівця і тут-таки упустив його. Почав шукати в траві — не знайшов. І тепер, коли трави стали для мене величезними деревами, я наштовхнувся на загублений олівець.

Маленький олівець, який я любив тримати в руці, — мій шестигранний олівець, добре загострений, м’який “ЗМ”, яким було так легко писати, накидаючи ескізи облич, робити позначки на полях рукопису, записувати милі серцю номери телефонів. То ось де я зустрівся з тобою! Він не змінився, мій олівець “Піонер ЗМ”. І гніздо ос, яке висіло на бруску, вкопаному в землю, — теж не змінилося. А от я став зовсім інший. І гніздо ос видається мені велетенським містом, куди влітають і звідки вилітають великі птахи.

Оси будували все нові і нові чарунки — оселі, заповнювали їх яєчками, з яких розвинуться личинки, майбутні мешканці. Водночас оси годували личинки, готували покришки для чарунок, затуляли отвори тих чарунок, де личинки перетворяться в лялечок. Безупинно йшло основне будівництво: ряд за рядом мурували помости для нових поверхів, зводили поверхи. На місці було організовано заготівлю та виробництво будівельного матеріалу — паперу. Усі ці різні за характером роботи здійснювалися тут одночасно.

Я задивився. Раптом на галявину вибігла людина — людина в плащі. Я не встиг крикнути, як людина вже перебігла галявину, з надзвичайною легкістю вилізла на височенну стіну (це був брусок, укопаний у землю), а з стіни перескочила на покрівлю пергаментного “міста”.

Немов сталь шаблі блиснула в повітрі — людина відрубала від покрівлі цієї дивовижної споруди величезний клапоть паперу.

Думчев!

На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.

На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.

Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.

Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.

Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.

Птах з шумом полетів.

— Думчев! — кричу я.

Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.

Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.

Гукнути ще раз? Але шум польоту ос заглушує мій слабкий людський крик. І все-таки я кричу, знову і знову.

— Думчев!..

Ні, він не обертається… Він тікає, зникає!

Я в розпачі біжу слідом за ним. Наздогнати! Наздогнати!

Літають, гудуть, стрясаючи повітря, оси. Але я лавірую, пригинаюсь до землі, падаю, схоплююсь, знову біжу слідом за Думчевим.

Тільки б наздогнати! Не упустити з очей!

Біжу. Гукаю з останніх сил:

— Думчев! Ду-умчев!..

І мені здалося — він дивиться в мій бік. Я підіймаю камінці, гілочки, кидаю у повітря.

Так, ніби мене побачив! Зупиняється, вдивляється. І несподівано, наче злякавшись, кидається геть. Але, ступивши кілька кроків, він ніби опам’ятався. Повернувся. І ось він уже йде, йде назустріч мені. Розмахує руками, подає якісь знаки. Я поспішаю до нього. Ще крок, другий…

Але земля піді мною захиталась. Я кудись провалився.


ЛЮДИНО, ВІДГУКНИСЯ!


Я впав на щось м’яке. Темно. Густа, важка тиша. Прислухався. Мені здалося, що поруч мене хтось стоїть і дихає. Хто тут? Ні звуку. Але все-таки щось ворушиться поряд зі мною.

Я відбіг убік. Уперся в стіну. Торкнувся її рукою. Стіна земляна, то гладенька, то шерехата. Побіг уперед довгим, нескінченним коридором.

Коридор кудись опускався. Я зупинився; гуркіт, плескіт, шум було чути попереду. Що це? Коридор виходить до води?

Назад! Назад!

Я йшов… йшов, торкався руками стіни. В якомусь місці коридор розгалужувався. Пішов праворуч.

Раптом спіткнувся, зачепив ногами сучок або корінець і зупинився. Сучок… гладенький… рогулька. Нема часу роздумувати. Треба вибратися звідси. Я кинув сучок і знову пішов коридором. Скільки мені ще йти? Чи не йду я по замкненому колу? Де ж вихід з нього? Невже там, де гуркоче вода? Знову розгалужується мій коридор. Нога знову зачепилася. Сучок? Адже це той самий сучок, який я кинув!

Мов сліпий кінь в коногонці, ходжу по безконечному колу. Хто будував цей лабіринт?

У цілковитій темряві я дійшов до якогось несподіваного спуску. Шуму води не було чути.

Очевидно, я зайшов у глиб землі. Спуск привів мене до нового довгого коридора. Тут знову, торкаючись стін і обмацуючи їх, я пересвідчився, що цей коридор, як і перший, замкнений.

Ні! Ось іще хід! Ним я потрапив у вузьке відгалуження. Але марно я намагався вибратися з цього рукава. Від нього на далекій відстані один від одного відгалужуються коридорчики. Вони завели мене в безвихідь. Я повертаюсь назад і знову йду по великому колу.

Коли ж це закінчиться?

Під ногами хмиз, очевидно, суха трава.

Я опустився на підстилку. Хто міг побудувати цей лабіринт. Я став дрімати… “Лабіринт… Лабіринт…” Повільно вимовляю я це слово і згадую один міф.

На острові Кріт був лабіринт, з якого жоден смертний, потрапивши туди, не міг знайти виходу. Старогрецький міф розповідає, що в цьому лабіринті оселилось чудовисько Мінотавр, яке пожирало людей. Цьому чудовиську, з тулубом людини й головою бика, Афіни змушені були посилати на з’їдання через кожні дев’ять років семеро юнаків і семеро дівчат. 1 чудовисько їх пожирало. Тесей з Афін пробрався до лабіринта і вбив Мінотавра. Але як вийти Тесею з лабіринта?

Аріадна, дочка крітського царя Мі носа, що покохала Тесея, дала йому, коли він спускався в лабіринт, клубок ниток і гострий меч. Кінець клубка залишався у неї в руках. І ця провідна нитка Аріадни вивела Тесея з лабіринта.

В чиєму ж лабіринті заплутався я? І який Мінотавр чекає на мене? Справді, хто прорив ці галереї?

Кріт! Ну, звісно, кріт!

Смішно! Не знайти виходу з кротячої нори!

Кріт риється під землею і живиться личинками та дощовими черв’яками. Але він іноді виходить і на поверхню землі. Цей вихід треба знайти.

Яка тиша! Яка темрява! Змучений, стомлений, я борюсь з дрімотою. І раптом чую:

— Людино, люди-но, відгукнися! Схоплююсь на ноги і кричу у відповідь:

— Я тут! Сюди! Сюди!..

Мовчання. Ні, це сон. Але я знову прислухаюся. Мовчання. Так, усе це мені причулося…

Тиша і темрява.

Може, зараз на землі поволі наступає ніч? І добрі люди співають веселих пісень…

Хропіння якоїсь тварини дедалі ближче й гучніше.

Я побіг одним з коридорів і відчув — долівка коридора почала підійматися. Війнуло струменем свіжого повітря.

Отже, вихід близько!

Блиснуло світло вогню. Вогонь пересувався, рухався.

Це Думчев! І мені здалося, ніби я бачу білу людську руку, яка стискає смолоскип. Я мчу коридором вгору на вогонь, а позаду чути страшне хропіння крота.

Раптом смолоскип пропав, зник.

Я простягнув руку — натрапив на стіну. Підніс руку — вона опинилася в якійсь виїмці у покрівлі галереї. Я намацав виступ, став на нього і почав щосили розширювати прохід у стелі. Тварина хропе вже десь поруч.

Я підтягнувся обома руками та виліз із лабіринта на поверхню землі.

На землю спала ніч. Вогонь смолоскипа наближався до мене.


ВОГНИКИ, ВОГНИКИ…


— Думчев! Думчев!..

Раптом у різних місцях спалахнули десятки вогників.

Я спантеличений. Що це: зла гра? Вогники, вогники оточують мене, вони гаснуть, тануть, зникають і знову горять. Близько — далеко, далеко — близько…

Я кружляю, метушусь і все дарма.

Та це ж гнилючки і світні жучки! Але де ж між ними смолоскип Думчева? Мабуть, він тримає в руці гнилючку — от вона й світиться. Я зупиняюсь. Чекаю. Нехай Думчев іде до мене сам.

Справді, якийсь вогонь спокійно і по-діловому наближався.

І я почув:

— Лю-ди-но, людино, відгукнися! Людино, відгукнись!

— Думчев! — кричу я. — Думчев! Вогонь стає дедалі ближчий, голос дедалі чутніший:

— Людино, я йду до тебе!

Раптом усе навколо мене почало змінюватись, а голос почав віддалятись. Чому від мене все тікає? 1 вогник, і кущі, і деревам— все пливе повз мене.

У мінливому, примарному світлі місяця та мерехтливих вогників я побачив, що великий дощовий черв’як тягне листок, на який я випадково став.

Треба негайно зійти з листка. Але поки я це обмірковував, черв’як підтяг листок до глибокої ямки. Ще мить — і я покочуся вниз. Я схопився руками за краї ями і підібгав ноги; черв’як потяг листок униз, а я залишився на поверхні і зітхнув з полегшенням.

Навколо було тихо.

Я не зважувався зійти з місця і ніби на’ варті застиг біля нори.

А з лісу трав мені знову світили вогники, гасли, загорялися. Десь між ними — смолоскип людини. Він світив для мене, але я не знав, як його відрізнити від інших.

Час спливав, ніхто не приходив. Повіяло свіжістю. Легкий холодок пройняв мене. Трохи змерз. Біля вогню світляка не зігрієшся, але все ж таки я попрямував у гущавину трав і вибрав місце, де було більше цих лампочок: зелених, блакитних, синіх, жовтих, червоних… Здавалося, кожен світляк затулив від мене вогник яким-небудь кольоровим склом. До різних кольорових вогників — до хвиль світла різної довжини — простягав я свої замерзлі руки. Кожен ліхтарик горів спочатку яскраво, рівно, потім світло його зменшувалося, гасло. Я переходив від ліхтарика до ліхтарика з простягненими руками: “Подайте, світляки, трошки тепла змореному мандрівникові Країни Дрімучих Трав!” Дарма. Частка тепла, яку ви виділяєте, мізерна. Всю свою енергію ви витрачаєте на світло. Біля вас я скидаюсь на того жалюгідного діккенсівського клерка, який одного пронизливо холодного вечора зігрівав свої руки біля одинокої свічки в конторі скнари Спруджа. “До побачення, любі мої світляки, блакитні, зелені, сині, червоні, до побачення! Бережіть свій світловий пігмент — ламперин, нехай реакція окислення і далі створює гарні і холодні світлові ефекти. До побачення!”.

Я повернуся до ями, куди поповз дощовий черв’як, притулюся до насипу і трохи подрімаю. Можливо, трапиться так, що мене там знайде Думчев.

“До побачення, світляки!”


ЗУСТРІЧ


Настав ранок. Знову ранок у Країні Дрімучих Трав. Думчев не знайшов мене. Треба повернутися до його будинку, до старого, гнилого пенька. Можливо, що Думчев там.

Я почав продиратися крізь гущавину трав. Усе довкола літало, стрибало. Все співало, гомоніло, дзвеніло. Серед загального галасу я вловив знайоме однотонне гудіння: воно наростало, наближалося. Впевнені і спокійні звуки. Я відразу згадав про бджолу, яка ріже листя, про мегахілу, що в її гнізді я вчора побував і так смачно попоїв. Не завадило б і зараз поснідати…

Коли тварина спустилася на землю, я придивився і зрозумів, що це не мегахіла, а якась інша бджола. Звичайно, я знав, що є багато бджіл, які ведуть самітний спосіб життя.

Отже, мені дуже хотілося їсти. І я побачив на ніжках бджоли — в кошиках — та на її черевці золотавий солодкий пилок, який бджола зібрала з квітів. Пряний, гострий аромат лоскотав горло і ніс.

Виявилось, що гніздо бджоли було поряд, у землі, але я його спочатку не помітив, — воно було прикрите листям. Бджола полізла в землю. Земляна бджола!

Бджола вилізла на край гнізда, затулила його листком і полетіла. Я спробував стягти листок з гнізда, але, очевидно, охляв від голоду і від поганого сну. Листок важкий. Час спливає. Нарешті стягнув! Тепер треба стрибнути в гніздо. Але боюся — глибоко. Знайшов потрібної довжини жердину, приніс. Тільки почав по ній спускатися, чую — гудіння. Це вона, господиня гнізда, летить додому з новою порцією харчів. Не минути мені лиха.

Я дряпаюсь угору і, залишивши жердину, тікаю. Ні, треба дати спокій цій бджолі — надто швидко вона повертається з чергового рейсу. Мені не перехитрити її, не стане ні сил, ні терпіння.

Проте як дивно: все в Країні Дрімучих Трав таке несподіване, разюче, а почуття голоду незмінне, знайоме, звичне. І в цій неймовірній Країні Дрімучих Трав людина не може не їсти, не може не спати.

Треба швидше дістатися до будинку Думчева.

Лунке сюрчання приголомшило мене.

Що за дивовижний звір? Крила вузькі і зелені, задні ноги довші за передні. Коник. Він дедалі пронизливіше, дедалі веселіше співає-сюрчить. І раптом замовкає, прислухається: чи не співають гучніше за нього інші коники? І знову сюрчання.

Далі, далі від цього приголомшливого сюрчання й шуму! Один крок — і я вже в лісових хащах, серед дивних дерев. Коріння, жовтувато-біле, заглиблювалося в грунт, а яскраво-зелені стовбури то злітали стрілами в небо, то, нахилившись до землі, сходились, зближались своїм верховіттям і вузьким, довгим листям. Непрохідна стіна! Та й у лісових хащах чути, як дзвенить і сюрчить коник. Я оглянувся.

Там, зовсім поряд з коником, виростає, то зливаючись кольором з цими хащами, то вирізняючись на них, якась химерна довга істота.

Сонце сходило. І ця істота дивилася на сонце. Звір витягнувся і склав на грудях свої довгі “руки”. Чи не його називають в народі богомолом? Так, звичайно, це богомол!

Я замилувався ним. Як спокійно й велично він повертає свою голову з опуклими очима, ніби хоче уважно прислухатися до сюрчання коника!

Скидається на те, що коник набрид йому своїм сюрчанням. Богомол то виступає вперед, то знову зникає в хащах.

Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.

Цікаво!

Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.

Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.


Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.

І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.

Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.

Богомол снідає.

Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.

От святенник!

Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.

Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.

Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.

Пуф! Пуф!

Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.

Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!

Але що це? Богомол падає.

Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.

Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.

Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?

— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!

Людина по-старомодному вклоняється:

— Так, я Сергій Сергійович Думчев.

Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.

— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.

— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!

— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!

— У Країні Дрімучих Трав?

— Повторіть! Як назвали ви цю країну?

— Країна Дрімучих Трав.

— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?

— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.

Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.

— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..

Він подивився на мене і сказав:

— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.

“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це мені Думчев не хоче сказати?”


ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ


Чому перші слова, які Думчев сказав, побачивши мене в Країні Дрімучих Трав, були вимовлені ним так, ніби він давно мене знає? Ніби ця дивовижна країна, де я з’явився, — найзвичайнісінький міський бульвар: на лавочках сидять няні, вони зайняті своїм в’язанням і зрідка позирають, як бавляться діти. І на цьому бульварі він зустрів мене — сусіда по квартирі.

У двобої людського розуму з багатогранністю інстинктів мешканців цієї країни переможцем вийшов розум. Думчев, враховуючи автоматичний механізм життя комах, застиглі обмежені форми їхніх інстинктів, не тільки не загинув в цій країні, а я поставив силу їхніх інстинктів на службу собі — людині.

Якийсь особливий спокій, я сказав би — пристрасний спокій, проявлявся в усіх його рухах.

Так, Думчев не здивувався з моєї появи в його країні і не спитав, як я опинився тут. Очевидно, довге життя в цьому світі, де на тебе безупинно чекає небезпека, де людині з її гордим розумом кожної миті треба розв’язувати складні завдання, це довге життя привчило Думчева ні з чого не дивуватись.

Ось він відійшов на кілька кроків від мене, подивився на якісь сліди, прислухався до шарудіння дерев-трав і почав розмовляти сам з собою. Це була, мабуть, його звичка. Вона склалася в нього протягом десятків років життя у Країні Дрімучих Трав. Говорив він дуже повільно, тихо і виразно.

— Що ти скажеш про нього? — запитав він себе про мене і тут-таки собі відповів: — Що скажу? Надто вже він цокоче! Зовсім як коник. Метушиться, галасує. Ніби в гарячці. Що з нього візьмеш? Молодий він…

Тут я набрався духу й перебив його:

— Як же ви, Сергію Сергійовичу, не здивувались? Раптом ні сіло ні впало з’являється людина тут, у вашій Країні Дрімучих Трав… А ви ні про що не питаєте?

Він спокійно і чітко відповів:

— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?

— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.

— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..

Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.

Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:

— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?

— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.

Думчев здивовано глянув на мене.

— Про який букет ви кажете?

— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.

— Ви щось плутаєте, добродію.

— Анітрохи!

— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.

Я вів далі:

— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.

Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.

— То його знайдено? Він дійшов до людей?

— Хто? Про кого, про що ви кажете?

— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?

— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.

— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…

Думчев замовк. А я все більше й більше вірив у те, що він скоро, можливо сьогодні, повернеться до людей. І не треба буде думати про чорнило, не треба добувати папір у паперових ос. Думчев повернеться до людей і спокійно пригадає, відновить, повторить те, що було в нього у щоденнику. Скільки нещасть, злигоднів, лихих пригод переборов він, скільки відваги, праці, наполегливості, винахідливості проявив, щоб збагатити людство новими знаннями й донести до людей свій щоденник, від якого залишилось тільки три аркуші!.. Тепер все це позаду.

Я хотів відразу ж повести розмову про це, але не знав, з чого почати. Крупинка росту лежала на землі перед нами. Треба було тільки розв’язати плащ. Але ж один раз я запропонував йому крупинку, а він одвернувся від неї. Чому?

Думчев перебив мої роздуми і поставив своє перше запитання:

— Отже, ви казали, що люди ще не винайшли складних сполук, які впливають на зріст живого організму. Але як же ви сюди потрапили?

— Сталося так, що в моєму розпорядженні опинились порошок і дві крупинки. Вони лежали на столі у фанерному будиночку.

— І ви проковтнули порошок, чи не так?

— А оцю крупинку, Сергію Сергійовичу, збережено для вас, — сказав я твердо, спокійно і простягнув її.

— Мішок! Гляньте, який добрячий мішок!

— Де? Про що ви кажете?

— До нас наближається великий мішок. Як, ви не бачите? — Думчев показав на велику гусеницю, схожу на ту, яку я прийняв колись за удава.

— Чому ви цю гусеницю називаєте мішком?

Але Думчев уже зірвався з місця й побіг за гусеницею, зник у травах.

Скоро він повернувся і весело гукнув:

— Вистежив! З добротних шовкових ниток сплете вона оболонку-кокон. А я її з цього мішка витрушу. Буде для вас хороший спальний мішок. — Він поплескав долонею по своєму дорожньому мішку. — Не гірший від цього…

Але я повернувся до перерваної розмови:

— Так от, Серпію Сергійовичу, було у мене дві крупинки. Одна оця…

— А друга? — спитав Думчев.

— Другу вкотили скарабеї.

— Розумію, розумію… Вкотили в гнойову кулю. А чи не покажете ви місце, де бачили востаннє скарабеїв? Забрати у них крупинку! Що ж, людині неважко перехитрити звіра. Якщо скарабеї котили кулю-комору, тобто таку кулю, в яку вони відкладають яйце, то крупинка буде нашою. Але якщо… якщо скарабеї котили кулю не для потомства, а щоб з’їсти її, то крупинка пропала!


ГІРКА ОБРАЗА


Гірка образа, тяжке непорозуміння постали між мною і Думчевим.

Як це сталося?

Від місця сутички з богомолом, із страшних пилок якого мене врятував Думчев, ми пішли шукати скарабеїв. Ми йшли до річки, щоб переправитися на той берег — туди, де скарабеї спихнули мене у воду. Думчев ішов попереду. За плечима він ніс великий мішок з картоном, добутим у “місті” ос, а в руках — шаблю.

Як я незабаром пересвідчився, Думчев майже щодня підстерігав гусеницю, коли вона, випустивши нитки-мотузки, підвішується до рослини та виготовляє кокон. Думчев перерізав мотузки гострою скалкою черепашки, витрушував гусеницю з кокона-мішка, а потім просочував його спеціальним розчином.

Так кокон гусениці ставав мішком. У Країні Дрімучих Трав можна було з успіхом роздобути і віск, і креозот, і лаки, і йод, і інші складці сполуки.

Думчев ішов легко й швидко. А я плентався за ним із своїм клунком-плащем. В ньому були куля-крупинка і дерев’яна ложка, з якою я не хотів розставатися.

Я йшов і думав: чому, коли я запропонував Думчеву крупинку зросту, він на неї й не глянув, а заговорив про… чорнило? Дивно… Адже досить йому проковтнути крупинку — і за годину або дві він був би у себе за столом в лабораторії. Після стількох років самотності!

А тут йому ще доведеться переробляти на папір картон, який він несе в мішку за спиною.

Думчев неначе відгадав мої думки. Він сказав:

— Людина багато чого підгледіла у комах, люди багато що взяли в них для розвитку культури… Хоча б чорнило…

Я, звичайно, почав негайно пояснювати, що чорнило виробляють з анілінових фарб.

— Ви, мабуть, не розумієте, про що я кажу, — заперечив Думчев. — Людина ще до ваших фарб помітила чорнильно-горіхову муху і ті дивні нарости, які вона робила на рослинах, — чорнильні горішки… Проста річ — чорнило, а який стрибок зробила з його появою людська культура. Спостерігати, вивчати життя комах. Тут стільки багатств!

Чорнило — це дрібниця, — заперечив я.

— Комаха проколює листок, — вів далі Думчев, не звернувши уваги на мої слова, — відкладає яєчко, потім утворюється горішок, в якому живе личинка. І люди почали виготовляти з цих дубових горішків чорнило. А папір? Паперові оси підказали людині, як виробляти папір з деревини. Папір з лляного ганчір’я обходився надто дорого. А культура людства вимагала багато, дуже багато зручного й дешевого матеріалу для письма — паперу. Оси вже мільйони літ вишкрібають своїми щелепами волоконця дерева, розтирають їх на дрібний порошок і, виділяючи клейку рідину, зліплюють паперову кульку. Цю кульку вони пресують щелепами, перетворюють її на тоненьку пластинку. І матеріал для стін їхнього житла готовий. Лише років сто тому було відкрито секрет виробництва паперу з деревини. І на такому папері ми зараз пишемо і друкуємо книжки. Адже це технічний переворот, величезний стрибок культури вперед!

Ми йшли далі.

Я думав: який чудний урочистий вираз був на обличчі Думчева, коли він заговорив про чорнильних мух, про паперових ос, а от коли я йому подав крупинку зросту, він начебто й не помітив її. “Чому?” — запитував я себе. Ще неясна, страшна догадка спала мені на думку: невже пристрасність і одержимість дослідника, першовідкривача перемогли в ньому бажання повернутися у великий світ? Невже він не хоче розлучатися з Країною Дрімучих Трав?

Враз Думчев зупинився і заговорив сам до себе:

— Слід гадати, що молодому панові (це він казав про мене) зовсім не легко нести у плащі вантаж. Але мішок мій вщерть набитий картоном. А треба, щоб руки в нас були вільні.

Він обернувся до мене:

— Чи не краще заховати наші речі в надійному місці? Буде легше йти. Ми сховаємо їх у гнізді халікодоми.

Це слово — “халікодоми” — він вимовив з глибокою пошаною.

Думчев одійшов убік, перейшов відкриту галявину й зупинився.

Високо в небо впиралася вершиною величезна, гола, зовсім без зелені кам’яна гора. До гори приліпилася біляста напівкругла споруда. її в кількох місцях було просвердлено. Підійшовши ближче, я побачив, що отвори ці гладенькі і круглі.

— Кращого місця для зберігання речей не знайти, — мовив Думчев. — Ми — перед оселею халікодоми, бджоли-муляра. Молоді бджоли, пробивши покрівлі своїх гнізд і спільне склепіння, вилетіли. Зараз там порожньо, все тут буде ціле.

Думчев узяв з моїх рук клунок, поправив за спиною мішок з картоном і почав легко сходити на гору. З гори він перебрався на білясту споруду, що приліпилася до неї.

Я насилу видерся слідом за ним. Всі речі Думчев спустив на довгих мотузках в отвір споруди, а потім затулив отвір камінням.

— Сподіваюсь, ви запам’ятаєте це місце? — спитав він.

— Але це неможливо!

— Вчіться топографії у бджіл.

— Топографія? До чого тут топографія? Тут інстинкт. Результат мільйонів років пристосування. Але інстинкт сліпий! Вкрай обмежений, завжди автоматичний!

Я сказав це різко. Та хіба я хотів бути різким? Проте я сам відчув, що вийшло образливо і повчально.

Думчев рішуче заперечив:

— Нісенітниця! Бджола завжди безпомилково знаходить своє гніздо.

— Звісно, це так! — уже запально вигукнув я. — Але перенесіть це гніздо вбік, нехай зовсім близько, так, щоб бджола бачила його, і вона не впізнає свого ж гнізда. Вона повертається тільки на те місце, звідки вона полетіла. Тут інстинкт. А ви сказали: людині треба вчитися у бджоли, наслідувати її. Та ж це безглуздо! У безкрайньому океані людина знайде людину. Розум створив компас та інші найскладніші інструменти.

Похмура складка залягла біля губ Думчева. Настала хвилина важкого мовчання. Потім Думчев сказав:

— А все-таки людина вчилася у бджоли-халікодоми. Бджола приготувала цемент. З цементу побудувала оце житло для своїх нащадків. Вапняково-глиниста земля, змочена слиною бджоли, тужавіє на повітрі і тужавіє назавжди! — Думчев майже викрикнув це слово — “назавжди”.

Очевидно, його дуже дійняло моє зауваження про те, що людям нема чого вчитися в халікодоми.

Я мовчав.

Моє мовчання він витлумачив як заперечення. З якимось викликом, не дивлячись на мене, він вів далі:

— Вона, ця скромна бджола-муляр, подарувала людині таємницю цементу.

Я спробував заперечити Думчеву, але він різко перебив мене:

— Стародавня людина була дуже спостережлива. Єгиптянин помітив: халікодома будує своє гніздо на камені з цементу. І будівники єгипетських пірамід звернулися до цементу. В цьому вони наслідували халікодому. Цемент скріпив піраміди назавжди! До наших днів!

— Від деяких пірамід залишилася купа руїн, — заперечив я.

При цьому я чомусь згадав підпис під малюнком піраміди в одному альбомі з історії Стародавнього Єгипту: “Не суди про мене низько порівняно з кам’яними пірамідами, бо мене будували так: глибоко в болото занурювали жердину, потім її виймали та збирали налиплий до неї мул; із цього мулу виготовлено мою цеглу”.

Цей напис одного фараона на піраміді я прочитав уголос Думчеву.

— Знаю, знаю! — сказав Думчев. — Піраміда Асихіса. Хвастощі не допомогли — вона розвалилась. Але розкопки встановили, що для скріплення цеглин єгипетські будівники теж застосовували вапняний в’яжучий розчин — цемент халікодоми. У неї вчилися.

Сергію Сергійовичу, як будували піраміди стародавні єгиптяни — це справа історії. Уже відкрито нові в’яжучі матеріали — портландський цемент, гідравлічний цемент. Цемент дав можливість створити новий будівельний матеріал — бетон. Тепер люди споруджують із залізобетону будинки, великі мости, перекриття… І зовсім не бджола підказала винайдення залізобетону.

Думчев прислухався, він повторював ледве чутно:

— Залізобетон… бетон… “гідрав… не розумію…

— Погодьтеся ж зі мною, Сергію Сергійовичу, — мовив я тихо. — Людині нема чого вчитися ні в цієї бджоли, ні в інших комах— у цих живих машин.

— Що? Як ви сказали?

— Усі ці комахи — живі машини! Нижчі організми!

Який біль спотворив обличчя Думчева! І я зрозумів: гірка образа лягла між нами.

Ми спустилися на землю. Ось і трапилося, сказав я собі: не стримався, завдав болю тій людині, до якої прив’язався ще тоді, коли не знав і не бачив її. Адже я так шукав, ждав зустрічі з нею в цій Країні Дрімучих Трав! Вона врятувала мені життя… І ось я образив її.

Я йшов слідом за Думчевим. Сонце стояло вже зовсім високо. Я весь час поривався сказати, що почуваю себе винним перед ним, але не знав, з чого почати.


КОЛИ У ВОДІ НЕ ТОНЕШ


Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.

— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.

Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.

Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.

Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!

І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.

Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:

— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…

Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.

Хвилі заливали нас та відносили вбік.

— Хребтоплав поруч! Пірнайте!

І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.

Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.

Ні, це мені не привиділось! Ось і я опинився під прозорим, ніби кришталевим дзвоном.

“Аргіронета! Сріблянка!” — зрозумів я, згадавши все, що читав про підводні аеростати в записках Думчева.

— Дихайте тут вільно, як на землі, — почув я спокійний голос Думчева, коли вмостився поряд з ним на стовбурі.

Я почав роздивлятися. Крізь прозору оболонку терема, в якому ми сиділи, я бачив, як товсті стовбури незнайомих мені підводних дерев тяглися з дна річки, спліталися, переплітались, тремтіли в хисткій воді та зникали десь угорі. Довгі бокові стеблини стелилися за течією, ніби пливли кудись далеко-далеко.

Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.

Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.

Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.

— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?

“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.

Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.

Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.

— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.

Я вдивлявся, роздумував.

— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.

— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:

— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.

Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.

Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.

Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.

Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.

Але чи міг я відмовитися від пошуків крупинки, ціна якої — повернення у великий світ? І цієї хвилини я подумав, що тут, на березі, можливо, були зовсім інші скарабеї. А викрадачі залишилися там, за пасмом горбів. Припущення раптове і нічим не вмотивоване. Але розстатися з цим припущенням я не міг, а може, і не хотів: воно мене заспокоювало, виводило з тяжкого стану. І я повірив у власну вигадку.

Своїми думками я поділився з Думчевим. Він подивився на мене пильно й уважно:

— Ви пропонуєте похід за пасмо горбів? Добре. Я згоден.


НЕСПОДІВАНІ ЗАПИТАННЯ ДУМЧЕВА


Що далі ми йшли, то більше я починав роздумувати: адже Думчев збирається роздобути чорнило і, очевидно, залишиться в Країні Дрімучих Трав продовжувати дослідження і заново писати свій щоденник. Все це прикро, незрозуміло. І чому він ухиляється від розмови про головне, про повернення? Чому не запитує про мої дальші наміри?

Мабуть, вигляд у мене був похмурий і розгублений. Я про це здогадався тому, що Думчев часто стурбовано оглядався й дивився на мене. Він зупинився і, бажаючи відвернути мене від похмурих думок, сказав:

— Ви, звичайно, знайомі з нотною грамотою?.. То пам’ятайте: уже обчислено кілька ударів крила комахи на хвилину.

Я не відразу збагнув, про що він каже.

— Чуєте? Летить бджола… Під час її польоту… чути звуки… Прислухалися?

— Ля!

— Правильно. І це відповідає чотирьомстам сорока подвійним коливанням на секунду. Прислухайтеся ж до нових звуків.

— До!

— Цей звук відповідає трьомстам тридцяти коливанням крил бджоли на секунду. Не чотириста сорок, а триста тридцять, на сто десять менше. Бджола, мабуть, дуже стомлена… В Країні Дрімучих Трав, заплющивши очі, я першої-ліпшої хвилини по звуках знаю все, що діється навколо мене: чи стомлені, чи стурбовані мешканці, чи з ношею летять вони, чи порожнем, куди прямують. Тут я перевірив таблицю висоти звуків, що їх утворюють різні комахи. З таблицею я ознайомився давним-давно, в лабораторії. Комахи помахами крил породжують різні звуки. Часті помахи мають одну висоту, рідкі — іншу. Ще з дитинства я навчився визначати висоту звуків різного тембру. Адже будь-який музикант одразу скаже, якої висоти ноту взяла співачка або співак. Тут усе це стало мені в пригоді. Крила тутешніх мешканців! Що може бути цікавіше і повчальніше для людей, ніж наука про крила і польоти!

Думчев, різко звернувши вбік, повів мене до галявини, що виднілася крізь гущавину трав. До дерева край галявини було прип’ято крилату істоту.

Думчев підійшов ближче і почав пояснювати. У розповідь впліталися спогади про його перший, єдиний, давнішній політ на ярмарку.

— От бачите, бачите! — казав він. — Ось як треба будувати машину для польотів у повітрі! Це. бабка з двома парами крил: одна пара розташована трохи вище за другу. Кожна пара крил у бабок розвиває як підйомну, так і тягову силу. Ці крила не тільки підтримують, але й надають руху апаратові. Навіть слабкий рух довгих крил розвиває велику тягову силу. Цю дужу бабку називають “коромисло”.

Думчев відв’язав бабку. Вона миттю полетіла і зникла з очей.

— Що, хіба не чудова в польоті? Дивіться, от іще одна така сама на припоні. Передня лобова частина крил — тверда, а задня — гнучка. Отже, крило автоматично змінює кут зустрічі з потоком повітря залежно від того, куди спрямовує бабка свій політ: вгору, вниз, праворуч, ліворуч. Що, добра?

Думчев запитливо дивився на мене.

Я мовчав. Він по-своєму зрозумів моє мовчання.

— Здивовані? А зараз я покажу вам щось неперевершене. Бачите, ось друга бабка — з родини лібеллюла. Дивіться, як розпластані її широкі крила. Це дуже моторний і найбільш потужний літун, А розміри крил! Розміри!

Я прикинув: розмах крил був вдвоє більший за саму комаху. Але мене вразило її забарвлення.

І я сказав:

— Яке серйозне і добротне забарвлення! Задня пара крил має біля основи широку темно-коричневу смугу того ж таки кольору, що й тіло…

Думчев перебив мене:

— Дитина ви, чи що? Не на колір дивіться, а стежте за польотом. Бачите, вона відпочиває. Сидить, а до польоту готова. Вона тримає крила в горизонтальному положенні. Готова завжди… Сидить проти вітру! Отже, в політ! — крикнув Думчев.

Розв’язавши вузли канатів, він штовхнув бабку своєю шаблею — осиним жалом. Лібеллюла злетіла вгору. Це був не політ. Це була запаморочлива, але разом з тим граціозна гра в повітрі.

— А спритність, спритність яка! А потужність!.. Тепер дивіться! — вигукнув Думчев.

Справді, було чим захоплюватися. Бабка, переслідуючи якусь здобич, на мить перевернулася спиною донизу. Потім рвучко вирівнялася, зробила поворот, схопила здобич.

— Сергію Сергійовичу, — почав я, — все це цікаво, але…

Я хотів був розповісти про сучасну авіацію, про те, що людина здобула крила і стала володарем повітря, але Думчев не дав мені вимовити ані слова.

— Нехай же люди вчаться будувати свої літальні машини у бабок! — повчально закінчив він.

“Сьогодні-таки увечері, — подумав я, — треба буде розповісти про все, що здійснено в нашій країні за роки його відсутності… Про нашу велику революцію, про могутній і рух науки вперед, про казковий стрибок техніки… Треба зробити це обережно, поступово. Він буде приголомшений і вражений почутим. Адже багато з того, що він має намір принести в дарунок батьківщині, уже знайдено, відкрито, винайдено, вивчено…” Ми почали підніматися на пологий горб.

— Бачите? — спитав Думчев і зупинився на самісінькій вершині горба.

— Бачу. Два туманні півкола в повітрі. Ось вони висять в одному місці, а он в іншому місці два такі самі півкола. Дивне явище…

Думчев усміхнувся:

— Ці два півкола утворюють крила комахи, яка працює безвідказно, з певною швидкістю. Придивіться краще…

— Вони, ці мухи, не літають, а… — почав я.

— Продовжуйте, продовжуйте, — крикнув Думчев.

— Вони стоять у повітрі!

— Так, мухи висять у повітрі! Вони зупиняються в будь-якій точці повітряного

простору.

— Птахи літають… — почав був я.

— Що птахи! — махнув рукою Думчев. — Птахи тільки й уміють що літали, ширяти в небі і падати каменем вниз.

— Пікірувати, — підказав я, подумавши про пікіруючі бомбардувальники.

— Що? Пікірувати? Дивне слово… — сказав він, роздумуючи, й іронічно посміхнувся. — Вчитися в птахів! Чи не доведеться тоді занадто мудрувати? Навісити літальному апаратові хвіст… Придумати тягове обладнання…

— Пропелер, — підказав я. — Повітряний гвинт.

— Не розумію… Вся таємниця польоту — тільки в крилі. Крило! Тут і підйомна сила, і сила тяги, і керування. Цього навчить людину не птах, а бабка, бджола, муха! Вони виключають то одне, то друге крило — і раптом різкий стрибок убік, вгору, і вниз. А якщо треба, висять у повітрі. Чому ж ти, людино, не придивляєшся, не копіюєш механіку їхнього польоту?

Я не зводив очей з комах, які стояли в повітрі:

— Як їх називають?

— Сирфи, — відказав Думчев. — Личинки сирфів живляться попелицями. Для них я тут розвів колонію попелиць. В повітрі можуть стояти й метелики-бражники і багато інших комах…

Що ж, і зараз, як і раніше, Думчев показував мені те, що людям уже багато років відоме. Так, він хоче здивувати світ відкриттями, які давно вже зроблено. Вертольоти, що висять на місці… Реактивні літаки… Про це я досі не сказав ні слова, стримався, згадавши, як мимоволі я образив Думчева в розмові про цемент і коли назвав мешканців цієї країни “нижчими організмами”.

А хіба можна порівнювати комаху, яка стоїть у повітрі, з вертольотом? Між іншим… Вертоліт висить у повітрі, це так, але він висить зовсім інакше, ніж комаха. Гвинт вертольота крутиться в горизонтальній площині — і вертоліт висить. А комаха, стоячи в повітрі, вільно й легко махає крилами. Чи не починається туї шлях до несподіваних відкриттів? Так, можливо, Думчев у чомусь і має рацію?

І я не втримався, сказав:

— Літаки, створені людьми, літають зі швидкістю у вісімсот, тисячу і більше кілометрів на годину.

Думчев зупинився. Уважно подивився на мене і, мені здалося, зблід. За мить він посміхнувся і хитро примружився:

— А ви, голубе, виявляється, мрійник і містифікатор!.. “Літаки!” Гм… гм… Словечко непогане придумали. Гаразд, припустимо… А чи не вважаєте ви мене за дивака, який радить людям у всьому копіювати комах? Зрозумійте мене правильно! Коли я кажу: людино, вчись у мешканців Країни Дрімучих Трав, я розумію тільки одне: людино, вдумуйся, пізнавай, вивчай природу, трави! Нахились! Подивись на те, що ти топчеш ногами! Не будь зарозуміла! От швидкість ваших фантастичних літаків на годину… яка, ви сказали, в них швидкість?

— П’ятсот, сімсот, тисяча і більше кілометрів…

— Погано! Зробіть ласку, повчіться в джмеля, в мухи! — вигукнув Думчев. — Джміль пролітає за хвилину відстань у десять тисяч довжин свого тіла. Підрахуйте, скільки ж своїх довжин покриває за хвилину ваш літак?

Думчев вичікувально й хитрувато дивився на мене.

Я почав лічити в думці: прийняв довжину літака за десять метрів, і вийшло, що літак долає за хвилину свою довжину тисячу шістсот — дві тисячі раз. Феноменальне відставання від джмеля! Тоді я прийняв довжину літака за сто метрів, і при тій самій швидкості виявилося, що за хвилину літак подолає тільки сто шістдесят — двісті своїх довжин. А джміль — десять тисяч. Десять тисяч!

Звичайно, не можна порівнювати комаху і машину — світ живий і світ техніки. Річ ще й у тому, що дрібні і найдрібніші розміри комахи ставлять її у досить вигідні аеродинамічні умови. А якщо збільшити лінійні розміри тіла комахи, то вага її зросте в геометричній прогресії, інакше кажучи — просте збільшення комахи, скажімо, в десять або сто раз, нічого не дає, оскільки навантаження збільшиться в 103 або 1003 раз.

А Думчев казав:

— Комар, простий комар одним рухом — тільки одним рухом! — б’є всією шириною поверхні крила зверху вниз. Здається, просто. А чи побудувала людина літальний апарат з маховим крилом?

І знов я не знав, що відповісти.

— А чи навчилися люди в комах, — казав Думчев, — будувати такі апарати, щоб вони, як комаха, відкидали крилами потоки повітря в будь-якому напрямку та вміли підійматися на них під будь-яким кутом і з будь-якою швидкістю? Відповідайте: чи додумались ви до таких літаків?

І на це запитання я не знав, що відповісти. Промовчав.

І тоді тихо й просто Думчев сказав:

— Ні, не цей молодий пан розповість людям усе, що він тут бачив… О, якби я сам міг прийти до інженерів: дивіться — от креслення!.. Учора випадково я знайшов те, що, здається, допоможе поставити дослід…

“Про яку знахідку каже Думчев?” — здивовано подумав я.

— Ходімо ж до пасма горбів по другу крупинку! — сказав я, удавши, що не почув його дивної останньої фрази.

— Так, так, треба йти, — відповів Думчев. — Але підйом буде важкий. Зачекайте тут. Я незабаром повернуся.


РОЗПЛАТА ЗА ОБІД


Я залишився сам. Замислився, дивлячись на гущавину лісу трав.

З-за густого широколистого дерева з’явилася дивна тварина, ніби складена з двох балонів. Звір попрямував просто на мене. У нього два величезні ока. Кожне ніби мозаїка з шести маленьких очей. Величезні вуса на ходу обмацували все. Щелепи страхітливі, шаблеподібні. Всі рухи тварини різкі й несподівані. Хто б це міг бути?

Фасеточні очі. Три пари ніг. Так це ж мурашка!

Легко торкаючись своїми вусами всього, що траплялося на шляху, мурашка раптом повернула ліворуч. Побігла. Цікаво, куди і навіщо вона так заклопотано попрямувала?

Мурашка досить спритно видерлася по стовбуру дерева на величезний листок. Я поліз за нею на нижній листок — на велике, волохате полотнище, яке ледь похитувалося. Можливо, це лопух. Задерши голову, я побачив, як, тісно притулившись одна до одної, припали до нижньої поверхні листка трав’янисто-зелені товстенькі тварини. Час від часу одна з них повисала на шести слабеньких, тоненьких ніжках, а потім знову припадала до листка і встромляла свій гострий довгий хоботок в його соковиту м’якоть.

Тварини висмоктували соки листя. На моїх очах ці істоти ставали дедалі гладкіші.

Та це ж попелиця!.Тут переді мною велетенський цукровий завод, або, вірніше, фабрика цукрового сиропу.

Попелиця! Бувають оксамитово-чорні попелиці, бувають прозоро-жовті або, як тут, трав’янисто-зелені. Попелиці ніколи, ні від кого, ні за яких умов не захищаються. У будь-якої особи тваринного світу є друзі, є й вороги, є засоби захисту. А попелиці? Вони ліниві і до всього однаково байдужі. І так само байдужі до своєї долі. Попелиця висмоктує хоботком сік з м’якоті листка, наповнює своє черевце цукровим сиропом. От і все.


“Піт неба”, “Слина зірок” — так більше двох тисяч років тому римський учений Пліній Старший назвав солодку росу, яка іноді падає, ніби з неба, на людей, що стоять під деревом. Небо безхмарне, сонце в зеніті. Звідки ж ця роса? Пізніше все з’ясувалося— це робота попелиць. Вони залишають липкі краплини “медяної роси” на листі дерев. Рухами ніжок вони відкидають краплинки сиропу. Легенький подув вітерця — і “медяна роса” падає на землю.

Прямуючи слідом за мурашкою, я опинився на території своєрідного сиропно-цукрового заводу.

Темна мурашка швидко перебігала від однієї попелиці до іншої і дуже обережно торкала своїми вусиками кругле черевце то тієї, то тієї зеленої гладкої худобинки. Та трохи підводилась. На задньому кінці черевця виступала, виблискуючи на сонці, кругла краплина прозорої рідини. Мурашка жадібно ковтала ці краплини. Ось вона, очевидно, наїлася. Обережно перейшла з листка на стовбур, а, з стовбура почала спритно спускатися на землю. Я звісив голову з свого листка і дивився їй услід. Побачив, як її перейняла друга мурашка. Вона дотиком своїх вусиків зупинила першу мурашку. Сита мурашка присіла на задні ніжки і, витягнувши голову вперед, випустила з рота краплину сиропу. Голодна потяглася до ситої. — частина сиропу перейшла до голодної. Сюди вже поспішали інші мурашки, і перша мурашка, яка погостювала у попелиць, почала “видавати” кожній з них потроху сиропу.

Все це було дуже кумедно. Та я хотів їсти. Бути на території цукрового заводу і лишитися голодним? Ні, так не можна. Чому б мені не покуштувати цієї ж страви? От підійти б ближче до зелених корівок.

Дуже довго я повз, тягнувся до того місця, де обидва листки, горішній і нижній, майже торкались один одного. Листок-полотнище тріпотів, хитався. Один невправний рух — і скочуся, полечу вниз.

Але все-таки я добрався.

Тепер попелиці були майже поряд.

Я торкнув рукою одну гладку худобинку. Торкнув раз, іще раз. Зовсім як мурашка. Попелиця негайно дала мені велику краплину рідини, солодкої і запашної.

Так я переходив від однієї до іншої попелиці, дедалі більше захоплюючись смаком цього чудового сиропу.

“Невже Сергій Сергійович не куштував цього солодкого напою? — весело подумав я і вирішив: — Час спускатися на землю. Можливо, Думчев уже повернувся. Запрошу його на банкет. А втім, ще один ковток…” Сильний, різкий удар у тім’я звалив мене з ніг. Я заметався по великому полотнищу листка. Дві мурашки накинулися на мене.


НА ВЕЛИКОМУ ТРАКТІ


Одна з мурашок потягла мене з листка на стовбур, а зі стовбура — прямісінько вниз. Друга мурашка наздоганяла нас. Якби ця друга мурашка, на зріст менша, справді допомагала першій — мені б не минути лиха. Але вся річ в тім, що вона поставила собі за мету перешкоджати своїй товаришці. Вона то забігала наперед і тягла мене назад — вгору по стовбуру, то, стаючи впоперек дороги, підставляла свою спину, щоб прийняти всю вагу мого тіла обов’язково на себе. Всім цим вона дуже заважала великій мурашці. Я швидко зорієнтувався в цьому сум’ятті.

Марк Твен описує, як дві мурашки, знайшовши ногу коника, тягнуть її додому.

“Після якихось зовсім перекручених умовиводів вони беруть ногу за обидва кінці і тягнуть щосили в протилежні боки. Зробивши невелику паузу, вони радяться. Обидві бачать, що щось не гаразд, але що — не можуть зрозуміти. Знову беруться за ногу — результати, як і перше, ті самі. Починаються взаємні докори: одна звинувачує другу в неправильних діях. Обидві гарячкують, і нарешті суперечка переростає в бійку. Вони зчіпляються, починають гризти одна одну щелепами і качаються по землі, поки одна з них не поранить руку або ногу і не зупиниться, щоб полагодити пошкодження. Відбувається примирення — і знову починається попередня спільна і безглузда робота, при чому поранена мурашка є тільки перешкодою. Докладаючи всіх сил, здорова тягне здобич і з нею поранену подругу, яка замість того, щоб поступитися поживою, висить на ній”.

Хто не спостерігав життя мурашок, їх “роботу”!

Були люди, які вважали мурашок високо-організованими тваринами, наділеними майже розумом.

Але має рацію Марк Твен, коли каже про мурашку: “Дивно, як така страшенна шарлатанка примудрилася морочити стільки століть трохи не цілий світ!” І додає: “Мурашка добре працює тоді, коли за нею стежить недосвідчений натураліст, який робить неправильні висновки”.

Але чому ж вантаж все-таки прибуває за призначенням, до мурашника? Лише тому, що кожна мурашка, хоч і заважає своїй сусідці, проте тягне вантаж до рідного гнізда. Отже, якась зернина, що її тягнуть мурашки до себе, посувається по найбільш примхливій кривій, то вперед, то назад, то праворуч, то ліворуч. І весь час ця зернина крутиться і перевертається.

Усе це я згадав, коли мурашки тягли мене кудись, і почав гарячково міркувати: як мені від них відбитися?

Ось одна з мурашок спихнула мене зі стовбура вниз, але я миттю зачепився за якийсь горбочок на стовбурі і негайно-таки витягнув ногу, за яку мене й схопила друга мурашка. Схопила, потягла вгору і тим самим не дала впасти на землю.

Так, щомиті пристосовуючись до недоладностей їхньої “взаємної допомоги”, я “допоміг” мурашкам вельми обережно, дбайливо спустити мене на землю.

Тільки тут я помітив: до кущів, на яких паслися табуни попелиць, пролягав уторований мурашиний шлях. Очевидно, він тягнувся до мурашника. На шляху метушилася сила-силенна мурашок, — вони поспішали до попелиць.

Викрадачі волокли мене добре второваним шляхом. Тут до них приєдналося ще кілька мурашок.

І ось я побачив: за деревами-травами посуваються два великі блискучі жуки. І здалося мені, що вони тягнуть на мотузках червону колоду з велетенськими золотими літерами… “Піонер ЗМ” — прочитав я і подумав: “Тяжкий сон!”

Мурашки підхопили й потягли мене по землі.

“Треба виграти час, — сказав я собі. — Або Думчев повернеться і врятує мене, або я сам щось придумаю”.

Я глянув на своїх викрадачів і не міг не розсміятись. Адже все, що відбувається зі мною, насамперед смішне.

Досить нескладне завдання стояло переді мною: заважати мурашкам, які тягнуть мене до мурашника, і допомагати тим, які тягнуть убік.

І тут почалася веремія. Я допомагав то одним мурашкам, то іншим. Так я побував і біля одного узбіччя дороги, і біля протилежного. Потім знову опинився на мурашиному шляху.

Чим більше мурашки “допомагали” одна одній тягти мене, тим легше мені було заважати їм, я то посувався вперед, то відходив назад, то сідав на чиюсь спину.

Та я розумів: вони тягнуть мене все-таки до мурашника. Тієї миті, коли я опинюсь там, почнуться найстрашніші тортури.

На мить перед моїми очима постав малюнок з однієї старої книжки з природознавства. “Африканські мурашки-кочівники, які нападають на рогату гадюку” — такий був підпис під малюнком, де тьма-тьмуща мурашок знищувала гадюку, що звивалася в корчах.

Так, мені буде не з медом!

Спина боліла, руки були подряпані.

Але що там попереду? Горб-мурашник! Хоч і дуже поволі, та все-таки мене тягнуть до нього. Я був у розпачі.

Я відчув: сили мої в цій грі потроху вичерпувалися. Горб-мурашник був уже близько.


“ЛАМЕХУЗА ВРЯТУЄ!”


Раптом я почув крик:

— Тримайтеся! Хай вас ніщо не дивує!

Це кричав Думчев. Він, очевидно, повернувся і, не заставши мене на місці, поспішив на допомогу.

— Сергію Сергійовичу, що робити?

— Бережіть сили!

— Мурашник… Туди… туди тягнуть!

— Розумію! Бачу! — кричав Думчев. — Нічого, уступіть мурашкам! Однаково мурашника вам не уникнути!

— Там загибель!

Цієї миті мурашки штовхнули мене в інший бік, і я не почув відповіді Думчева.

— Сергію Сергійовичу! Дивіться… Дивіться… Що робити?!

— Ламехуза врятує вас!

— Хто?

— Ла-ме-ху-за! — долинуло до мене.

Я не зрозумів цього слова. Але не до розпитів мені. Думчев кудись зник. Потім він з’явився знову обіч тракту. Довгою палицею він гнав поперед себе якусь руду тварину з довгастою головою і з довгими булавоподібними вусиками.

Дивний жучок! Думчев погнав жучка з узбіччя на дорогу.

. — Це ламехуза? — крикнув я.

— Ні! Це жучок-ощупник. На ламехузу чекайте!

Він штовхнув жучка до мурашок. Вони кинулися на нього.

Думчев крикнув здаля:

— Пробирайтеся ближче до нього!

— Навіщо?

— Пізніше все зрозумієте!

Жучок підставив мурашкам черевце, а сам поплескував вусиками мурашок, і вони відригували йому їжу. Відбувалося приблизно те саме, що я бачив, коли сита мурашка годувала голодну. Одна ватага мурашок за одною накидалася на жучка. Запах ефіру поширювався в повітрі.

Я послухався Думчева і пробрався до жучка. Мурашки кидались до нього, ласували ефірно-ароматичною рідиною, яку він виділяв.

Мурашки забризкали мене дрібними кислими краплинами мурашиного спирту. Це мене врятувало. Лють і завзяття мурашок помітно слабшали.

Вони ще підштовхували мене, але без колишньої старанності і завзяття.

Але що, як кислий запах мурашиного спирту вивітриться?

— Думчев! — крикнув я. — Що робити далі?

— Ламехуза врятує вас! — долинуло здалеку.

Величезна, аж до неба гора, чорна, рухлива, виросла переді мною.

— Мурашник! — прошепотів я і зрозумів: загибель неминуча!

Марно я оглядався. Думчева не було видно. Я востаннє оглянувся і подивився на сонце.

Мурашки затягли мене до свого міста.


ДАРМОЇДИ, ГОСТІ, ГОСПОДАРІ


У мурашнику на мене відразу накинулися полчища, орди його мешканців. Вони торгали, мацали мене, але не завдавали ніякого болю і відходили.

Пораду, що її дав мені Думчев, я оцінив лише в ці хвилини, тут, лежачи в мурашнику. Запах мурашиної рідини, якою я був забризканий, збив мурашок з пантелику. І їхній інстинкт було введено в оману. Цей запах заступив, приховав від мурашок присутність незнайомця в їхній оселі.

Чи не цим пояснюється, що багатими запасами харчів, заготовленими мурашками для нащадків, харчуються у мурашнику різні зайди?

Скільки їх? Не злічити!

У мурашнику живуть гості найнесподіваніших видів. Кого тільки тут нема! Павуки, стоноги, безкрилі і короткокрилі метелики, тисячі й тисячі незваних дармоїдів.

Одні з них ні користі, ні шкоди мурашкам не завдають. Інші ніколи не нападають на здорових мурашок, а очищають мурашник від трупів померлих мурашок і загиблих личинок, пожираючи їх. Корисна робота! Санітарна очистка мурашиного міста. Її виконують жучки з родини карапузиків. Але є й такі дармоїди, які завдають господарям чимало лиха.

Та хіба міг я тут, у перші хвилини мого перебування в мурашнику, думати про ці приклади до курсу дарвінізму! Звичайно, ні. Про все це я згадав уже набагато пізніше.

Ще там, на тракті, коли я був забризканий мурашиною рідиною, можна було, мабуть, обдурити мурашок, вибратися з їхнього кола й піти геть. Але я цього не зробив: по всьому тракті і далеко обабіч нього бродили сотні мурашок, а запах мурашиної рідини міг вивітритися раніше, ніж я опинюся у безпечному місці. І мурашки знову потягли б мене до свого “міста”.

Я послухався Думчева і чекав на допомогу, але почав сумніватися: чи скоро прийде порятунок?! Де і як Думчев знайде мене? Як вирятує з біди? “Ламехуза врятує…” Чи справді я чув ці слова? Як тягнеться час!..

Дотики мурашок ставали дедалі відчутніші і болючіші. Рятівний запах, який вводив в оману інстинкт мурашок, очевидно, почав вивітрюватись. Мурашки вже міцно мене штовхали, тягли з одного переходу в інший.

Вони тягли мене кудись у надра свого “міста”. Встати на весь зріст я не міг — галереї, переходи, коридори мурашника були занадто низькі. Можна було лише сидіти, повзти або йти дуже зігнувшись.

Ось я опинився у тьмі кромішній, що ворушилася, сповнена різних шумів, шарудіння й гострих запаморочливих запахів. Якісь проходи, кімнати, спуски по глибоких шахтах, знову кімнатки.

Колись, дуже давно, ще хлопчиськом, я разом з іншими хлопчаками розкопував мурашники. Ми немовби розтинали мурашник і бачили його в розрізі. Перед нами були галереї, де лежали лялечки; кімнати з личинками, кімнати, де було складено яйця.

Про це я згадав тут. Як далеко і давно це було…

Я вже перестав думати, що скоро моя мандрівка закінчиться загибеллю. Оживали спогади. І в темряві я ясно бачив: крокви і бантини — гілочки і глицю — укладено так, щоб вони не обвалилися. Ці дерев’яні частини споруди міцно тримаються. Очевидно, вони скріплені між собою затужавілою землею.

Як наморочиться в голові від цих шумів і шарудіння, від безупинного руху з поверху на поверх! Дивна втома! Я притулився до якоїсь стіни, але мурашки оточили мене й почали смикати щоразу завзятіше й лютіше. Раптом я відчув різкий поштовх. Я упав, затуливши голову руками. Але мурашки чогось покинули мене. Що трапилося? Не розумію! Зачіпаючи, перебігаючи через мене І штовхаючи, мчали кудись полчища мурашок.


СЛОВО “ЛАМЕХУЗА” РОЗГАДАНО


Міцний незнайомий ароматний запах ударив мені в обличчя. Мурашиний запах був кислуватий і гострий, а цей — густий, жирний і духмяний. Я розплющив очі і почув здалеку;

— Ламехуза! Ламехуза! Я пригнав до мурашок ламехузу!.. Де ви?

Голос Думчева наближався. Але де ж Думчев?! Де? Темно! І раптом я відчув міцний потиск людської руки.

— Любий мій гостю! Я ж вам казав: ламехуза врятує вас… Сюди, сюди, за мною! — кричав біля мого вуха Думчев, тягнучи мене.

— Куди? Куди, Сергію Сергійовичу?

— Не бійтеся, зараз їм не до нас. Тут у них ламехуза.

— Ламехуза?

— Ах, зовсім забув! Ви ж не знаєте, що таке ламехуза! Швидше, швидше!

Він схопив мене за руку.

З дивовижною спритністю, рачкуючи, іноді переповзаючи, вій переходив з галереї до галереї, спускався з одного поверху на інший майже прямовисними ходами.

Дряпаючи коліна й долоні, часто стукаючись головою об якісь перекладки, я поспішав слілом за ним.

— Потім, потім усе вам поясню. Швидше! Зараз мурашкам не до нас: вони почнуть пиячити.

— Хто?

— Мурашки.

— Пиячити?

— Так, так! Тільки-но ламехуза з’являється в мурашнику, мурашки миттю забувають і про свої личинки, і про лялечок, і про роботу, і про яйця, з яких вилуплюються їхні нащадки, — вони починають пиячити. Дивіться, дивіться!

— Я нічого не бачу.

— Я підкинув їм ламехузу в одну з галерей. Бачите: вони мчать повз нас — туди, до цієї галереї. Духмяний запах ламехузи їх приваблює. Це якийсь наркотик. Він викликає у мурашок сп’яніння. На цей запах мурашки мчать з усіх закутків мурашника… Ламехуза, як і булавовусий жучок, виділяє п’янку рідину. Але напій цей у багато разів п’янкіший. Те місце на тілі ламехузи, де виділяється ця рідина, вкрите невеличкими китичками й щіточками із золотаво-жовтих волосинок різної довжини. Мурашки жадібно злизують рідину, дихають її випарами і так п’яніють, що ламехуза спокійно, зовсім безкарно починає з’їдати найдорожчий, неоціненний скарб мурашника — яйця, які зберігаються в галереях. Ламехуза страшніша за булавовусого жучка. Це помста за вас, дорогий мій друже!

Так казав Думчев і пробирався кудись уперед.

Денне світло вже просочувалося до мурашника і трохи освітлювало шлях, яким ми поспішали.


БІЛЯ МІСЬКОЇ БРАМИ


Ми були вже близько до виходу з міста мурашок. В галереї просочувалося світло.

— Зараз обережніше, — сказав Думчев. — Там, біля виходу з мурашника, — вартові.

— Вартові? А ламехуза? — спитав я.

— До них, очевидно, ще не дійшов її запах. Мурашки-вартові стоять за проломами — відчиненою брамою мурашника.

— Що ж робити?

— Ось вам зброя.

Думчев відламав шмат тонкої бантини і простягнув його мені. Це був уламок звичайної соснової шпильки.

— А в мене, — мовив він, — мій кинджал, нерозлучна зброя — жало сфенса. Сядьмо отут. Відпочинемо. Мурашки п’яні. Та за нами однаково буде погоня. Вартові переслідуватимуть нас.

Ми вмостилися на якомусь виступі стіни. Місце було затишне, спокійне. Звідси ми могли стежити за вартовими, що стояли біля брами мурашника. Думчев стискав у правій руці блискуче брунатне жало сфенса. Розмовляли ми повільно. Відпочивали.

— От лихо було б для нас, — сказав Думчев, — якби в цьому мурашнику були живі двері!

— Живі двері?

— А хіба ви не чули про живі двері в мурашниках жарких країн? Там проломи в мурашниках не пропускають світла. Мурашки затуляють своїми кутастими клиноподібними головами всі входи. Такі живі двері, звичайно, злегка ворушаться, А є й живі комори — медяні горщики. Це теж мурашки. Велике кулясте здуте черевце такої мурашки відсвічує бурштином. Воно туго наповнене медом. Так зберігають мурашки свої запаси. Ці живі комори, звісно, не працюють, не виходять з мурашника. Запаси в них поповнюють робочі мурашки.

— Сергію Сергійовичу! Тут я порівнював цей мурашник з будівлями термітів, яких іноді називають білими мурашками. Пригадую, колись я прочитав в одному журналі, ніби палац якогось губернатора в Індії одного чудового дня розвалився, підточений мурашками. Там-таки згадували випадок, який видався мені дуже цікавим: уночі араб загорнувся в бурнус і заснув, а коли вранці прокинувся, то побачив себе голим — терміти знищили його бурнус.

— Що там бурнус? А от будівлі цих термітів справді різноманітні і чудові. Вони дуже вміло обирають місце для будівництва. У них є підземні міста і є міста, які підносяться високо над землею — на сім-вісім метрів. При цьому кожне таке місто побудоване на свій лад: одні міста конусоподібні, інші пірамідальні. У австралійських термітів є компасні або меридіональні гнізда. В гніздах цих можна знайти поперечні і поздовжні стінки. Ці стінки розташовані так, що поздовжня вісь мурашника спрямована з півночі на південь, а поперечна — з заходу на схід. Напрямки ці так точно відповідають компасній стрілці, що мандрівники, які заблукали, глянувши на гніздо термітів, завжди можуть по них зорієнтуватись. Можливо, терміти споруджують будівлі так, щоб захистити свої міста-гнізда від надмірного нагрівання: поздовжні стінки являють собою найменшу площу для розжарювання сонцем.

Я з великим інтересом та увагою слухав розповідь Думчева про термітів.

— А ці мурашки… — почав був я.

— Не слід називати термітів мурашками. Вони навіть не рідня мурашкам. Людей вражають розміри їхніх будівель. Так, справді, будівлі термітів величезні. Терміти проходять через неповне перетворення; їхні личинки, щойно залишивши оболонку яйця, вже певною мірою схожі на дорослих комах. А наші мурашки зазнають повного перетворення. Із яйця вилуплюється личинка, але вона не має ніякої схожості з дорослою комахою: безнога, мішкоподібна тварина. Вона має ще зазнати ряд радикальних видозмін, пройти стадію цілковитого спокою — стадію лялечки — і тільки після цього стає мурашкою. Мурашкам потрібно розмістити, влаштувати в своєму “місті” й нагодувати всіх цих нащадків: яйця личинки, лялечок… Ходів, переходів, кімнат, кімнаток, галерей і поверхів у мурашнику сила-силенна.

Думчев замовк. Там, біля входів, повзали мурашки-вартові.

— Тепер час!

Я стиснув свою зброю в руці. Ми кинулися геть з мурашника.


СТРІЛЬБА КАРТЕЧЧЮ


— Не оглядайтеся! — почув я позад себе голос Думчева.

Ми вже промчали повз мурашок-вартових і опинилися на якійсь тихій стежці осторонь мурашиного тракту.

Пам’ятаю різкий шум, який приголомшив мене, коли ми вибігли з мурашника. Пам’ятаю, як я відмахувався своїм списом — уламком соснової шпильки — від вартових, як ударив одного, другого, стрибнув через каміння й опинився нарешті на спокійній і тихій стежці.

Думчев наздогнав мене:

— Швидше за мною! Погоня!

Справді, мурашки не відставали від нас, майже наздоганяли.

Попереду — піщаний косогір. Думчев став на край косогору, але раптом схопив мене за руку і круто повернув убік:

— Далі! Далі від краю!

Обігнувши косогір, ми спинилися біля його протилежного краю. І цим обдурили мурашок.

Мурашки-переслідувачі з’явилися на тому самому краї, від якого ми звернули вбік. Вони бігли вервечкою одна за одною.

— Сергію Сергійовичу! Ось… ось мурашка… Зовсім близько!

— Картеччю! — раптом щосили крикнув Думчев. — Картеччю!

“Яка нісенітниця! — промайнуло у мене в голові. — Жарт? Дивацтво? Чи безумство?”.

— Картеччю! — майже прохрипів Думчев. — Залп! Картеччю! — командував він.

І тут сталося щось для мене незбагненне.

Град каміння бив по наших переслідувачах. Знову й знову лунало:

— Картеччю! Картеччю!

І знову й знову піщані “ядра” улучали в наших ворогів. Звідки? Як? Хто оступився і врятував нас?

Я нічого не розумів, але бачив, як мурашки-переслідувачі, обсипані піском, зривалися із схилу, котилися, падали в якусь яму. А звідти, з цієї ями, знову й знову вилітали піщинки-каміння, кожна завбільшки з голову мурашки, вилітали й били по ворогу.

Нові мурашки кидалися до косогору, але кожен переслідувач, добігши, не міг удержатись на стрімкому схилі — град піщинок збивав його з ніг, земля під ним обвалювалася. Він падав, знову дряпався вгору, але знову піщаний град збивав його з ніг, і мурашка летіла в ту саму яму, звідки хтось за командою Думчева цілив у наших переслідувачів.

Я був вражений і нічого не розумів.

Думчев хитро поглядав на мене й сміявся. Та, коли закінчився обстріл і не залиши? лося жодного живого переслідувача, він узяв мене за руку й обережно підвів до тієї піщаної кручі, з якої стріляли.

— Дивіться!

І я побачив ту саму тварину, про яку писав Думчев у своїх записках-аркушах, — мурашиного лева, що знищив “верблюда” (павука-вовка) із щоденником разом.


ТАЄМНИЦЯ ПІЩАНОГО КОСОГОРУ


Незграбна, товста, плисковата голова стирчала з піску. Щелепи, наче роги, гострі і довгі. Чудовисько ніби сховалося у піску, виставивши напоказ тільки свою на диво велику голову.

— Наш рятівник! — мовив Думчев.

— Точний і влучний обстріл!

— Так, личинка мурашиного лева. Хижа комаха. Вона проходить ряд перетворень, щоб у кінці їх з’явитись під виглядом комахи, яка мляво пурхає і зовні схожа на бабку.

Я слухав Думчева. Але й досі бачив перед собою, як мурашки котилися у лігво чудовиська.

Обличчя Думчева стало зосередженим і сумним. Він розповідав про мурашиного лева, але весь час ніби думав про щось інше. Я зрозумів: Думчев згадував свого “верблюда”.

— Мурашиний лев, — розповідав далі Думчев, — володіє і артилерійською вправністю, і інженерною майстерністю. Він спорудив цю воронку так, що збита з ніг мурашка неодмінно скотиться вниз.

Ми відійшли вбік. Я подивився на Думчева. Його великі сірі очі несподівано пожвавішали.

Він зупинив мене і вигукнув:

— Скажіть, як ви потрапили до міста Ченська?

Я збентежився. Я чекав цієї розмови, готувався до неї, але разом з тим вона лякала мене… Скільки треба розповісти! Як змінилася Росія!

Я нехотя сказав:

— Поїздом… — і згадав: Мій квиток на швидкий поїзд до Москви пропав марно.

— То ви приїхали поїздом, а потім кіньми, по вибоїстій дорозі. Стукотять по шпалах колеса… І буває так, що поїзд летить під укіс…

Я сухо зауважив:

— Інженери побудували насипи з точними математичними розрахунками. А грунтознавці обчислюють кут природного укосу для кожного окремого випадку.

— У вас там математика. А тут от мурашиний лев без усякої математики так будує в піску воронку, що варто одній мурашці — лише одній мурашці! — пройти краєм воронки, і рівновага насипу вже порушена. Розумієте: вага тіла однієї мурашки — і несподівано розверзається безодня! Безодня! А ви твердите: розрахунки… інженери… грунтознавці… кут природного укосу… Мурашка ступила на край — піщинки покотились, і їй уже не вилізти назад. Тут помилок не буває. Побудує мурашиний лев свою воронку не в міру положистою — мурашка вибереться, картеч не зіб’є її, а господар воронки здохне з голоду. А якщо воронка стрімка надміру — пройде по ній мурашка, станеться обвал, і пісок засипле господаря воронки. Ні, тут усе точно! Майстерність неабияка!

Я вже знав про мурашиного лева із щоденника Думчева, але уважно слухав його. — А як ця воронка робиться! Спірально.

Мурашиний лев ходить по колу, ніжкою захоплює пісок, кладе на голову й викидає його. Так він проходить одне коло, потім друге, вужче. Кола все зменшуються й зменшуються. Виходить перевернутий конус. І на самому спаді воронки закопується в пісок лев.

— Дивовижний інстинкт! — сказав я Думчеву. — Комаха абсолютно не розуміє і не знає, що робить, а діє, як добре налагоджена машина.

— Налагоджена машина? Мешканці цієї країни — машини? — перепитав Думчев, думаючи, очевидно, про щось інше і весь час прискорюючи і прискорюючи ходу.


Частина шоста

ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН


ЖИВА ЛАБОРАТОРІЯ


Чи здивувати хотів мене Думчев, чи показати те, що відкрив він у цій країні, чи, може, моя розгубленість призвела до всього? Не знаю!

Почалось ось із чого. Думчев раптом зник. Ми прямували до піщаного пасма горбів. Думчев круто повернув праворуч і зник.

Це сталося у густих заростях. Я зробив кілька кроків, розсуваючи кущі, і опинився на галявині. Тут я вирішив дочекатися Думчева. Та ледь ступив я на галявину, як на мене посунула якась дивна тварина з трьома хвостами…

Я відскочив, зупинився. Сумнівів немає — це черв’як. Але три хвости! Ось що мене здивувало.

— Сергію Сергійовичу! — гукнув я.

Відповіді не було.

Я ступив кілька кроків і знову здивувався. Що це? У повітрі коло мене кружляла якась тварина. Раптом вона сіла, заступивши мені дорогу. Я злякався. Потім зрозумів: метелик. Так, але метелик без голови!

Несподівано появився Думчев.

— Бачу, ви здивовані…

— Куди я попав?

— Ви на полі, де я роблю операції.

— Операції?

— Так, операції! І ви вже не будете думати, що медицині нічого запозичувати, вивчаючи фізіологію мешканців цієї країни. Ви здивовані? З мене досить.

— Нічого не розумію…

— Тут ви побачите результати моєї хірургії. Я перевірив і пересвідчився на дослідах, що окремі частини організму комахи ще живуть і тоді, коли інші частини загинули. Ось лялечки метеликів. Я зрізав їм голови, і все-таки кожна з лялечок закінчує свій розвиток і перетворюється на справжнього метелика, тільки вже без голови. І живе без голови. Але поживе вона недовго. А ти? — несподівано звернувся він до химерної бджоли, яка повзала по листку. — Морока мені з тобою: не хочеш тримати на своїх плечах чужу голову! Годі, покинь чистити вусики! Так і голову собі відірвеш… Із бджолою погано! — звернувся Думчев до мене. — Сама не дає чужій голові прирости до своїх плечей.

— Дивно!.. — розгублено мовив я.

— А що тут дивного? Ходімо — іще дещо покажу. До речі, чи знають наші фізіологи… — почав був Думчев.

— Дивіться, — вигукнув я, — ось знову повзе якась чудернацька тварина з трьома хвостами.

— Це не чудернацька тварина, а мій піддослідний черв’як! Я видалив частину тканини з кінця його тулуба і зробив невеличкий експеримент. Адже обрубаний хвіст у ящірки відростає знову. Ні, це вже не дивина. Я хочу сказати лікарям очних хвороб: “Колеги, чи задумувалися ви, чому сліпий черв’як реагує на світло ліхтаря? Зробіть з цього висновок. Слухайте! Досліди мої показали…”

Та я вже не слухав Думчева. Я раптом побачив щось зовсім невідоме і таке цікаве, що вигукнув:

— Хто вони, ці… красені?

До стеблин-дерев були прип’яті три варті уваги коники: сірий із зеленою головою, зелений із сірою головою і коник з головою цвіркуна.

— Допоміг їм усім помінятися головами, — сказав Думчев і оглянув пацієнтів— Операція вдалася. Голови прижились, — сказав він і відв’язав комах від дерева.

Коники стрибнули і зникли в заростях. На хвилину перед нами з’явився коник з головою цвіркуна.

— Я робив тут досліди, — вів далі Думчев, — і прийшов до висновку, що в організмі комахи заховані невідомі, не розгадані наукою сили. Досліджуєш, оперуєш тварину і бачиш, як починається в ній якийсь складний процес, починається нова форма існування. Один орган змінюється, другий перебудовується, а тварина… виживає. Адже в Країні Дрімучих Трав, у мешканців цієї країни — у комах — знову відновлюються втрачені ноги, крила, вусики-антени, очі. Мені здається, що ця разюча регенерація — відновлення втрачених органів — пов’язана з процесом линяння, з гормоном линяння. Я проводжу досліди над комахами в природному середовищі, де вони живуть, стрибають, літають, проходять усі стадії розвитку, живляться, розмножуються й помирають. У багато разів ці досліди ефективніші, ніж у лабораторії. Лише дослідивши фізіологію комах, я зміг з’ясувати, де розташовані формотворні центри, які знову відроджують втрачені органи.

Я знайшов тут і таких мешканців, у яких замість одного втраченого придатка виростає інший, і він уже виконує зовсім іншу функцію. Відомо, наприклад, що в паличника, який втратив вусик-антену, виростає часом… зайва нога. Якийсь центр, назву це умовно точкою організму, очевидно, формує, створює два придатки: і антену і ногу. І не завжди цей центр “розуміє”, що й до чого. Як це буде корисно, важливо для людей! Як багато підкаже фізіологам, лікарям!..

Думчев зупинився коло самотнього дерева. Верхівка його була зламана, але не відірвалась, а торкалася землі, утворюючи арку. Думчев, стоячи біля цієї арки, дивився в далечінь.

— Слухайте, ви, мешканці Країни Дрімучих Трав! Мільйони років ви берегли, ховали від людини свої таємниці. Я їх розгадав. Я передам ці таємниці людині!

Навколо нас, скільки сягало око, лежала зелена країна — Країна Дрімучих Трав. Вона шуміла, гула, ні на мить не затихаючи. І слова Думчева розтанули, потонули в цьому постійному, могутньому шумі й гулі.

Ми рушили вперед.

Гущавина трав почала знову рідшати, і невдовзі ми побачили жовте піщане пасмо горбів. Не тямлячи себе з радості, я вигукнув:

— Отут скарабеї вкатали мою крупинку в кулю і загнали її за горби! І вона там, неодмінно там, наша друга крупинка, яка повертає зріст! І ми обидва повернемося до людей!

З яким захватом я майже прокричав ці слова! Та Думчев, здавалося, не почув їх. Він мовчки дивися в гущавину синьо-зелених трав, а потім заговорив. І я пам’ятаю, добре пам’ятаю кожне його слово.

— Чи хочу я до людей? — запитав ніби сам себе Думчев. — До людей… — Він заплющив очі і тихо-тихо почав наспівувати: — “Буря мглою небо кроет…”

Але пісня в нього не виходила. Він пам’ятав не всі слова. І знову починав, і знову збивався:

— Бачите, — сказав Думчев з великим жалем, — улюблену пісню забув.

Смуток його був мені зрозумілий. Адже він дуже любив музику, багато грав…

І щоб відвернути його від сумних думок, я сказав:

— Ви згадаєте, відновите і заново напишете там, серед людей, загублений вами щоденник.

Але Думчев не слухав. Він замислився, потім тихо мовив:

— Увійти в будинок. Взяти з полиці томик віршів Пушкіна: “Моей души предел желанный…”

— Сергію Сергійовичу! — вигукнув я. — Тільки я вас побачив, мені відразу захотілося сказати: адже люди… Країна… Все змінилося!.. Весь час хотів сказати, збирався, але зволікав. І от зараз…

— Уже третя година дня, — різко перебив мене Думчев, підвівши голову і глянувши на квіти. — Ви дуже стомилися. Попереду важкий підйом. Відпочинемо. Треба підкріпитись. Ми сіли біля підніжжя горба. Думчев вийняв з дорожнього мішка шовкову серветку, дерев’яну тарілку, дерев’яні ложки, покриті лаком, і ступив убік:

— Сюди! Сюди! Ось мої запаси!

Я побачив великий глиняний глечик, вкопаний у землю. Думчев зняв кришку. Під нею була шовкова серветка, туго обв’язана мотузкою. В глечику був квітковий пилок, круто замішаний медом. Я, звичайно, розумів, що серветку виготовили шовкопряди. Їх багато в Країні Дрімучих Трав. А лак, яким було вкрито ложки, виготовили червеці. Але ніяк не міг я зрозуміти — хто ж виготовив цю глиняну посудину? І, тримаючи ложку в руці, не беручись до їжі, я згадував, що такі самі глечики падали з дерев.

— Я все поясню, їжте, — сказав Думчев. — Ці горщики виготовляє з глини оса-євмен. Змочуючи грудочки глини своєю слиною, вона вправно ліпить гніздо для майбутніх нащадків. Вона полює, потім паралізує павуків та гусениць і складає їх у горщики. На цей свіжий харч оса відкладає яйце і закупорює горщик землею. Так і висять ці глиняні глечики на кущах. З яйця виходить личинка оси, живиться заготовленою для неї свіжою їжею і розвивається. А коли прийде час і вона перетвориться на дорослу комаху, вилазить З свого глиняного гнізда і відлітає. Порожні горщики падають на землю.

Я дуже зголоднів і занадто швидко, метушливо й жадібно їв. Думчев, як завжди, був поважний і зосереджений.

— Скарабеї… скарабеї… Що треба людині, щоб виточити кулю, зробити її гладень. кою, геометрично правильною? — раптом спитав Думчев, мабуть, згадавши, про крупинку.

Я не встиг відповісти.

— Знаю, знаю! — вів далі старий. — Ви скажете — потрібен токарний верстат. Треба поєднати обертальний рух предмета, що обробляється, і поступальний рух інструмента, яким знімають стружку. А скарабей робить свою кулю круглою й правильною, навіть не зрушуючи її з місця. Він її будує, сидячи на верхівці грудочки гною — основи майбутньої кулі. Повертаючись на всі боки, він бере з гною щелепами грудочку за грудочкою, накладає їх на основу, нарощує, ліпить, уминає, притискує, вирівнює. Куля готова — вона кругла й рівна. Що ж, час! У похід на скарабеїв!


ДУМЧЕВ НАМАГАЄТЬСЯ МЕНЕ РОЗВАЖИТИ


Ні, нічого не вийшло з цього походу за другою крупинкою. Абсолютно нічого! Невдала мандрівка! Гуляв вітер по вершинах горбів, хитав рідкі дерева-трави, безупинно бив нас дрібчастим градом піску. Ми стояли на вершині одного горба. По той бік пасма було видно попелясто-сіру, без рослинності рівнину. Порожньо, самотньо і похмуро було там. І, зовсім як раніше, я подумав: ці горби й піщані гори — адже це лише насипи над нірками різних дрібних звірят. Але де ж, де ж скарабеї?

— Скарабеї ліплять свої кулі напровесні, — сказав Думчев, ніби вгадав мої думки. — Мабуть, кулю з крупинкою покотила якась запізніла пара жуків. Який все ж таки вигляд мали ті скарабеї, які закотили кулю за пасмо горбів? Опишіть. Може, я їх знайду.

— Вони були схожі на чорних лицарів, — сказав я.

— А можна точніше? Адже скарабеї бувають різні…

— Точніше? Не можу.

— Якби скарабеї з’їли кулю з крупинкою… — Думчев примружився і з легкою посмішкою подивився на мене, — то вони б стали, звичайно, велетнями, і ми їх одразу побачили б. Та такого не трапилось. Отже, — вже серйозно, без будь-якої іронії закінчив Думчев, — залишається припустити, що ці скарабеї, відклавши в кулю яйце, закопали її в землю, як вони це роблять завжди.

— Даремно ми йшли сюди, — сказав я з жалем.

Ми почали спускатися з горба. Вітер дув нам у спину. Дерева невесело шуміли нам услід. Недобре було у мене на душі. Я раз у раз дивився на свою тінь: вона втомлено й покірно зігнулась і шкандибала разом зі мною.

Щоразу, коли нам треба було подолати важкий перевал, Думчев брав мене за руку і обережно допомагав підійматись.

— Я запрошую вас до себе на обід! — сказав Думчев. — Ви вже випадково побували в одному моєму будинку. Зараз прошу відвідати другий будинок, літній.

За хвилину він почав розмовляти сам з собою:

— Слухай! Треба гостя розвеселити і розважити. Правда, будинок, куди я приведу свого гостя, зроблений не зовсім добре. Я б міг краще збудувати й прикрасити його. А якщо поставити біля будинку обабіч воріт у загрозливій позі двох тарантулів, гість, мабуть, злякався б. А зробити це зовсім неважко: взяти і туго набити два чучела тарантулів. Стежку у дворі годилось би вимостити надкриллям сонечка, як у першому будинку. Матеріал надійний і міцний. І колір вдалий: червоний з жовтим… — Думчев обернувся до мене: — Але музикою під час обіду я ще розважити вас не зможу — музикантів не зібрав.

— Яка музика?

— Адже в мене буде оркестр. Я вже розмістив по колу будиночки-стійла. Кожне стійло закрите щільно припасованими дверима, але вони легко відчиняються. В центрі подвір’я до мого пульта сходяться шовкові троси, прив’язані до кожних дверей. Стоячи біля пульта, я можу відчиняти двері то на всю широчінь, то залишаючи маленьку щілину; можу також відчиняти по черзі то одні, то інші двері, або водночас усі. А в стійлах — оркестранти. Ось, наприклад, коник. Чудовий смичок у нього: зубчаста смуга, за формою— точно вигнуте веретено, порізане навскіс двадцятьма чотирма трикутними зазубинами. Оце так інструмент! Коник-лівша!

— Чому лівша?

— Він несе свій смичок на лівому боці надкрилля. Резонатор — натягнута шкірка. Він вібрує, коли струшується вся рамка.

— Дозвольте! Дозвольте! — вигукнув я. — Тут усе заразом і смичок і гуслі.

— Так, варто було б придивитися музикантам і майстрам, які виготовляють скрипки. Склад оркестру, на жаль, не весь дібрано. Та я здивую й потішу гостя чимось іншим. Прямо із спеки я введу його в кімнату “фонтанів”. Так!.. Скажіть, будь ласка, — звернувся він до мене, — хіба вас не дивує, що, по суті) водопроводи наші будують так само, як будували їх і в Стародавньому Римі?

Я почав роз’яснювати систему подачі води під тиском у багатоповерхові будинки, але Думчев розсміявся:

— Недалеко ми відійшли від досвіду предків! Навіть не додумалися до того, що вода сама може підійматися вгору.

— Сама підійматися вгору? — перепитав я. Думчев поблажливо посміхнувся:

— Ви ж знаєте, що в будь-якій рослині вода, що надходить з грунту, підіймається вгору. Це не тільки тому, що рослина вбирає в себе воду через стебла. Вода від коріння сама йде по стеблу. Що може бути простіше. Я взяв стебло рослини. Воно, звичайно, складається із системи найтонших порожнистих трубок-волосинок. Я встановив це стебло в ставку, викопаному біля мого будинку. Кінчик стебла сягає вікна другого поверху. Вода підіймається вгору і зупиняється.

— Розумію, Сергію Сергійовичу, вода підіймається вгору за законами капілярності.

— Так, так, закони природи! — сказав Думчев. — Спостерігайте природу — і ви не витрачатимете стільки сили і праці, і не матимете стільки мороки, щоб гнати воду на верхні поверхи.

Тут Думчев просто заплутався. Він переплутав цієї хвилини всі масштаби: і зріст нормальної людини, і потребу у воді.

Мені треба було тут-таки заперечити Думчеву, що вода в капілярах, звичайно, може підійматися вгору лише на незначну висоту. Капілярної води не вистачить людині навіть на одну ложечку чаю.

Але я не сказав про це Думчеву. Жодним словом не згадав про те, що за довгі роки життя в Країні Дрімучих Трав у нього цілком природно виробились інші уявлення про відстані і об’єми — зовсім не ті уявлення, що в усіх людей. І не слід йому з такою категоричністю переносити свої погляди на той світ, в якому живуть люди.

Розповівши про свій водопровід, Думчев перейшов до того, як освітлюється його будинок. Це світло без вогню, без горіння. Джерел цього світла було вдосталь у Країні Дрімучих Трав: світніх комах, бактерій, гнилючок.

Тут, у Країні Дрімучих Трав, не віриш навіть тому, що сам бачиш: все навколо таке дивне, що здається неймовірним. Справді, який будинок у Думчева? Я собі навіть уявити не можу. Та слова Думчева про незвичайне освітлення були переконливі. Адже я вже побував в одному з його будинків. Ці роздуми викликали в пам’яті іншу картину. Я побачив себе в нашому театрі. Ми слухаємо доповідь про нові джерела світла, про застосування їх при оформленні спектакля.

Пригадую, як доповідач сказав, що світляки навели вчених на думку використати “холодне світло”. Підраховано, що у лампочки розжарювання лише три проценти енергії витрачається на випромінювання світла, а решта йде в повітря у вигляді тепла. А в світляків коефіцієнт корисної дії досягає дев’яноста процентів!

Пам’ятаю, як про це писалося в одній газеті:

“Якщо половину ламп розжарювання країни замінити новими джерелами світла, то можна мати грандіозну економію електроенергії”.

Ми прискорили ходу. Ліс трав почав рідшати. То там, то тут було видно просіки, алеї й галявини, засаджені кущами, — наслідок праці і турбот людини. Ми, очевидно, підходили до літнього будинку Думчева.

— Що це? — вихопилося в мене.

Із-за зелені кущів та одиноких дерев блиснуло, загорілося, заграло небаченими кольорами, барвами і візерунками велетенське панно.


ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ ЧИ ВЕЛИКА ПОМИЛКА?


— Здивувалися? — спитав Думчев.

— Ні, ні! — відповів я. — Тут не те слово. Це не подив. Я зачарований незвичайним видовищем.

— Лише огорожа. Просто огорожа мого будинку…


Справді, було чим замилуватись: яскраво-жовті барви, неначе шкурка стиглого лимона, перепліталися тут із вогняними, неблякнучими розцвітками осіннього листя і холодним сизо-голубим кольором, яким буває суворе північне небо. А яскраво-білі плями, чорні кільця, фіолетові смужки були розкидані в найхимерніших поєднаннях.

Сонце грало всіма барвами і освітлювало цю велетенську своєрідну театральну завісу-“огорожу”, як зневажливо назвав її Думчев.

Ми підійшли ближче…

Із землі стирчали скісні стояки. Вони були всіяні твердими, гострими, колючими голками:

— Ноги коників — непоганий частокіл для мого палацу, — пояснив Думчев. — А між ними я протягнув крила метеликів. Оці яскраво-жовті, як лимон, — крила метелика-крушинника; яскраво-біла літера “С” — це зворотний бік крил квітневого метелика; череп і дві кістки — малюнок спинки метелика сфінкс антропос.

Барви гармонійно зливалися й заступали частокіл.

Ми підійшли до воріт.

Я дивився і не міг надивитися: стулки воріт були ніби з металу, блищали добре начищеною бронзою. Здавалося, ніби невідомий майстер, продемонстрував мені на огорожі і воротах найчудеснішу гаму кольорів— від червоного до фіолетового. Яка насиченість кольором, який блиск, яке багатство відтінків! Мене особливо вразили золотисто-зелені відтінки нижньої частини огорожі.

І я вигукнув:

— Ніколи не бачив таких барв.

— Ворота зроблено з крил мідного жука. Але не в цьому річ! Тут люди з великою користю для себе можуть дечого повчитися.

Що можна було відповісти на це Думчеву?

Він спитав:

— Що ви бачите тут?

— Барви надзвичайної сили і яскравості…

— Мій гість дивився, бачив і… нічого не побачив, — мовив Думчев, дивлячись на. гарні візерунки своєї огорожі.

Я чекав запрошення зайти на подвір’я, але Думчев не поспішав:

— Пригадую! Нудний і одноманітний був колір будинків у містах. Які похмурі й сумні будинки восени, коли йде дрібний дощик. Навіть несподіване сонячне світло, що проривалося крізь хмари, робило їх ще сумнішими. Якого ж кольору тепер будинки в містах? Чи не змиває дощ фарбу з ваших будинків? Чи не вигоряє фарба на сонці?

— Ремонт, нове пофарбування — і будинок ніби заново відбудовано, — розгублено відповів я.

— Фарби, бочки фарб! Маляри з цебрами фарб, архітектори, безупинна праця. Змішувати й змішувати фарби, щоб одержати, зрештою, бляклий, швидко згасаючий, нудний колір.

— Авжеж! А як же? Він вів далі:

— Нехай у людей зацвітуть і засяють будинки, вулиці й міста всіма кольорами веселки. Ось так, як виграють на сонці барвами і міняться примхливими відтінками крила метеликів!

— Це неможливо!

— Ні, можливо! Мої кольори і барви зовсім не ті, до яких ви звикли. Зрозумійте ж мене: тут зовсім інше. Це не фарби із цебра маляра, тут не хімія і не пігменти! Це барви вічні, немеркнучі, дзвінкі, вони не підвладні часові. Ці барви ніколи не вицвітають. Вдивіться! Адже ці крильця прозорі!

Я вдивлявся до болю в очах, але все ще не розумів Думчева.

Він вичікувально позирав на мене і чомусь був не тільки серйозний і зосереджений, але, як мені здалося, засмучений. Чи не тому, що я не розумів його?

Думчев каже: вічні барви. Але ж крильця у метеликів тендітні. І живуть метелики кілька днів або тиждень-два.

Я стояв біля багатоколірної, променистої театральної завіси, або, як сказав Думчев, біля “огорожі” його будинку, з хвилюванням слухав і відчував: слова його йдуть від щирого серця, але суть справи для мене прихована.

І в голосі Думчева було стільки щирості, що я подумав був: “Тут нема помилки!” Потім схаменувся: “Ні, тут помилка. Не можуть барви бути вічні! І як же так? Адже він твердить, що крильця ці прозорі. Вони, справді, дуже тендітні, нестійкі. Ні, — вирішив я, — це дивна омана. Він сам себе дурить. Це помилка самотньої людини, яка загубилася на десятиріччя в Країні Дрімучих Трав”.

Думчев дивився на мене, чекав. І мені треба було щось сказати.

— Ніяк не збагну, чому ці барви вічні? Що пофарбоване, те й вицвітає.

Хиталися, згинались і, як завжди, шелестіли трави. Думчев уже не дивився на мене. Він уважно вдивлявся в далечінь, ніби розгляда’в за могутньою шумливою зеленню трав якісь візерунки, що їх бачив він один. Він говорив. Слова його були схвильовані й гіркі.

— Що робити? Як розтлумачити людям, що тут зовсім інші барви, ніж у квітів? Жовтий жовтець, синя волошка, яскраво-червоний мак вицвітають, вигоряють. А тут не те, зовсім не те! Як пояснити? Тут природа барв інша. Барви моєї огорожі не зів’януть і не погаснуть! Ніколи! Оркестр у театрі створює бурю наростаючих звуків… Але де відповідне наростання барв? Ах, ця декоративна “зелень” весни, намальована на фанері й картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Фарби застигли раз і назавжди…

Я слухав і казав собі: “Помилка самотньої людини! Помилка, якої вона сама не бачить і не помічає!”

Дедалі глухіше шелестіли трави, яскравіше і живіше виблискувала і мінилася барвами чудова завіса, за якою був будинок Думчева.

Я слухав і запам’ятовував кожне його слово.

— Пояснити все це треба людям. І тоді фарби, міняючись і радуючи око людини, допомагатимуть їй працювати, жити, будуть бадьорити, заспокоювати, надихати її, як музика, як пісня… Заходьте ж до моєї хати! — закінчив Думчев, відчиняючи бронзову стулку воріт.

Повз нас пробігла мурашка. Думчев подивився на неї і з несподіваним занепокоєнням схопив свою шаблю — жало оси, кинувся до мурашки і вигукнув:

— Що трапилось?! Що трапилось?! Його вигук був пройнятий тривогою і стурбованістю. Я не розумів, у чім річ, і підбіг до Думчева.

— Щось скоїлося в Країні Дрімучих Трав, — сказав Думчев і почав голосно лічити, пильно дивлячись на антени-вусики мурашки: — П’ять, десять, двадцять… Ого! От лихо!

Потім він зупинив ще одну мурашку і знову почав лічити:

— П’ять, десять, тридцять… сорок помахів антен!

— Що за дивні підрахунки!

— Ховатися треба! Думчев схопив мене за руку.

— Мурашки кажуть… — прошепотів він.

— Що ви! Що ви!

— Швидше додому! — закричав Думчев. — Ні, ні! Не сюди, а в той будинок, де ви вже були, — він глибоко захований під землею.

І ми побігли. Але від кого ми рятувались? Я почав на ходу ставити запитання. Це було смішно й безглуздо.

— Чому ми тікаємо?

— У травах неспокійно!

— А що ж тралилось?

— Не зачепіться за коріння… Мурашки мені сказали, що вони вкрай схвильовані.

— Та хіба ж мурашки розмовляють?

— Ось моя рука, тримайтесь… Як і всі комахи…

— Але мурашки? Адже вони не дзижчать, не співають!

— Треба бачити…

— Бачити?

— Бачити — означає розуміти, про що вони кажуть.

— А можна зрозуміти?

— Праворуч, праворуч! До будинку вже близько. Треба стежити за швидкістю помахів антен. Лічити кількість помахів…

— Арифметична мова?!

— Саме так, вона проста і зрозуміла. Навіть найпростіший тарган, коли хоче сказати: “Я стомився, я відпочиваю”, — махає антенами тільки п’ять раз. Коли досліджує нове житло, він махає п’ятдесят п’ять раз. Коли голодний — тридцять шість раз. У різних комах своя розмовна таблиця… Назад! Назад! До річки!

— Але що ж?.. Що трапилось у Країні Дрімучих Трав?


ЗНОВУ ЗАГАДКИ…


Здавалося, десь загуркотів грім і, дедалі наростаючи й посилюючись, це гримотіння наближається до нас. Зовсім поряд розлігся тріск, шум і гуркіт. Трави-дерева загойдалися. Показалися якісь велетенські колони. Вони спускалися на траву, підіймалися, знов опускалися. Люди йдуть! Крокують!

Мабуть, завідувачка овочевої бази Черникова повідомила в Ченськ, що мій одяг залишився біля пенька, професор Тарасевич, доцент Воронцова і студенти побували в готелі, довідались, що я зник, і прийшли сюди впізнати одяг.

Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.

Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.

Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.

Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.

Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.

Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!

Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!

Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…

Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!

Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!

Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…

І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.

Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.

Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”

Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.

Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.

І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.

Лежачи на березі в спальному мішку, я намагався заснути, зосередитися на чомусь, але думки мої весь час поверталися то до тієї, то до тієї події минулих днів. Думчев лежав поруч і, за. звичкою, розмовляв сам з собою.

Вийшов немовби своєрідний діалог зі слів, які я вимовляв у думці, і з гучних, чітких слів Думчева. Я чув, як Думчев казав:

— Скільки втратили люди тільки тому, що не дивилися собі під ноги, не вивчали Країну Дрімучих Трав.

А я слухав і думав: “Якщо придивитись уважніше, то вся Країна Дрімучих Трав — суцільне безглуздя: інстинкти, інстинкти, інстинкти”.

Думчев. Найважче, коли людині з розумом бракує дисципліни розуму. Ось у чому біда мого гостя!

Я. Авжеж! Хіба я сам не розумію, що Думчеву треба заново написати щоденника? Але як його передати? Так! Адже сюди ще приходитимуть люди, шукатимуть мене. І можливо, можливо… Ні, писати щоденник треба дуже довго, а мене скоро вже покинуть шукати.

Думчев. Зовсім не страшно, коли гостя щось або хтось налякає в Країні Дрімучих Трав. Але я боюся, що він злякається свого переляку.

Я. Як дивно Думчев говорить, але зміст його слів мені зрозумілий. Ах, як мені хочеться сидіти з Думчевим на звичайних стільцях, пити міцний чай, слухати телефонні дзвінки, голос диктора і згадувати, тільки згадувати Країну Дрімучих Трав!

Думчев. Треба завтра-таки сказати гостеві: те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти.

Я. Про що там Сергій Сергійович каже? Адже обидві крупинки втрачено назавжди.

Думчев. Дослід, ще один дослід…

І тут я не стримався і, звертаючись до Думчева, голосно вигукнув:

— Сергію Сергійовичу, поясніть же, скажіть зрозуміло! Адже те, що я приніс, загублене?..

Повернувшись До мене, Думчев спокійно відповів:

— Не поспішайте! Завтра я ставлю дослід… Добраніч!

— На добраніч, Сергію Сергійовичу, — відповів я, нічого не зрозумівши, і перевернувся на другий бік.

Шумно котила річка Запізнілих Докорів свої хвилі, і неспокійно тремтів на її воді місячний промінь.

Я почав засинати, коли до мене в тиші ночі долинули слова Думчева: “Повітря збіглих хвилин…”

Що за дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”? Я прислухався. І ось Думчев знову проникливо і з великим хвилюванням повторив: “Повітря збіглих хвилин…”

— Сергію Сергійовичу, що за загадки? Що таке “повітря збіглих хвилин?”

Із-за хмари вийшов повний місяць, і видався він мені безмежно, безмежно далеким. Ніколи в житті я не бачив такого далекого місяця.

— Сергію Сергійовичу!

Думчев не відповів. Я підбіг, нахилився над ним. Він дихав рівно й тихо. Спав, немов дитя.

Я повернувся, вліз у мішок. Вранці треба спитати Думчева, як розуміти три дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”.

І заснув.


ПІДЗЕМНИЙ ХІД


Прокинувся я пізно. Ранок давно настав.

— Доброго ранку, Сергію Сергійовичу! — промовив я.

Ніхто не відповів. Я побачив, що біля мене стоїть горщичок з ложкою. В горщику була звичайна наша їжа. На землі я побачив, що з камінців викладено слова: “Повернуся пізно”. Я поснідав і почав ждати. Дерева-трави все ще були прибиті до землі. Вчора мені здавалось, що життя в Країні Дрімучих Трав назавжди вичерпалося, припинилось. А тепер, на свій превеликий подив, я побачив, що все навколо мене звучить, шелестить, дзвенить, рухається, літає. Як завжди.

“Куди пішов Думчев? — подумав я. — Як зрозуміти ті дивні слова, що їх я вчора почув: “Повітря збіглих хвилин?” Може, Думчев вимовив їх уві сні?”

Метелик з величезними бурими крилами безпорадно бився об берег річки. Крила його були поламані. І вода відносила його все далі й далі. Ось у річці з’явилось якесь чудовисько з великими ногами і величезною головою. У чудовиська з-під шиї вистромилася маска. Маска відкинулась, ніби на шарнірах. Гострі кігті маски вп’ялися в тіло комахи — і маска знову повернулася на попереднє місце: жертву піднесено до пащі чудовиська. Я згадав запис Думчева на одному з аркушів. Там він називає чудовисько з маскою личинкою бабки. А в першій мікрозаписці, яка була у букеті квітів, він писав: “За допомогою водяних пострілів рухається личинка бабки. За цим принципом злітає в небо палаюча ракета під час великих свят і народних гулянь. За допомогою цього-таки способу пересування люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць…”

Ось личинка бабки попливла. Пересувалася вона м’якими поштовхами. Ногами не гребла, а проте пересувалася швидко: вбирала в себе воду і випускала її назад.

Час минав. Думчев не повертався.

Майже машинально я стежив за іншою істотою з маскою. Ось вона підпливла до купини. На мить завмерла. Але що це? Водевіль з переодяганням? На спина цього потворного чудовиська луснула шкіра. Утворилася щілина. Шкіра розповзлася. Із щілини вилізла зовсім інша істота: величезні очі, довге тонке черевце і тонкі зім’яті крильця. Що ж буде далі?

Ранкове сонце вже гріло, навіть трохи припікало. І в рожевому промені наливалися життям і поступово розпрямлялися молоді тремтливі крильця бабки, починали відсвічувати смарагдом зелені. Бабка оце тільки в мене на очах з’явилася на світ. Мине ще небагато часу — зміцніють її крильця. І злетить бабка легко й граціозно, високо-високо.

Звичайно, якщо я не досліджу Країну Дрімучих Трав і якщо не повідомлю людей про пошуки, знахідки і відкриття Думчева, а буду лише споглядати, розмірковувати, пригадувати, то все моє життя незабаром стане не справжнім життям, а лише карикатурою на життя всякої справжньої людини на землі. Як погано, нерозумно і недбало я поводився колись зі своїм часом. Як багато днів у мене колись пішло на дрібниці, скільки часу змарновано!.. От би написати і створити фільм про пригоди двох людей у Країні Трав!

Дивне шарудіння привернуло мою увагу. Повз мене, перебираючись через зламані дерева-трави, проповзла гусениця. Тепер я вже. дещо навчився розпізнавати деяких тварин. А ще зовсім недавно я таку гусеницю прийняв за… удава. Тепер мене спантеличило тільки те, що в “удава” дві голови. Одна голова дивилася вперед, а друга приросла до хвоста і оглядала пройдений шлях. Я миттю здогадався, що це одна з піддослідних тварин Думчева. Згадав його “галявину хірургії” і пішов слідом за “удавом”. Раптом він зник, ніби крізь землю запався. І тут я побачив між деревами, біля їхнього коріння, трохи піднесену над великим круглим отвором кам’яну плиту. Я побачив, що дрібні камінці й піщинки, з яких її було виготовлено, добротно і надійно зцементовано. Ще більше я здивувався, помітивши, що навколо плити лежав зашморг. Потягнув його і витягнув із шахти… мотузяну драбину. Робота Думчева?! “В цій країні, де гусениці плетуть надміцні нитки і мотузки, не треба дивуватися, якщо людина сплете драбину з мотузок”, — сказав я собі. Спустив мотузяну драбину і поліз до шахти. Що нижче я спускався, то більше світлішало й світлішало. Ось уже і дно шахти. Я пішов широким коридором. Він був освітлений в такий же спосіб, як і будинок Думчева, де я знайшов його аркуші з записами. Очевидно, дбайлива рука господаря в різних місцях підземелля розмістила гнилючки і світних комах. Світло було не яскраве, але все-таки я розгледів: обабіч коридора тяглися комори, камери, закутки, комірчини. Замість дверей — шовкові штори.

Підйоми, спуски, несподівані повороти, круглі зали — і всюди м’яке, рівне, неяскраве світло. Повітря в приміщенні було насичене пахучими і їдкими речовинами.

Тепер, коли пишуться ці рядки, я довідався з книжок і в ентомологів, який різноманітний хімічний склад виділень у комах. Давно відомо, що креозат знайдено у щипавок, ефір саліцилової кислоти — в залозах усача; в одних гусениць — соляну кислоту, в інших — мурашину кислоту. Відомо, що коли комасі час виходити з кокона, вона виділяє їдке калі— міцний луг — і пропалює ним отвори в коконі для виходу. Довідався я, що одні комахи виділяють масляну кислоту, інші — щавлеву, а в деяких виявлено вільний йод, кисневі сполуки азоту і етилхінон.

Про все це згодом я довідався з книжок і від спеціалістів. Дізнався й про те, що ще не названо і не досліджено хімічний склад виділень пахучих залоз багатьох видів комах.

Але тоді, в підвалах, я хоч і відчував багато різних запахів, але розпізнавав лише йод та ефір.

З однієї камери стирчав кінець якоїсь колоди. Я став обходити її. Придивився — ахнув. Знову знайомий шестигранник із золотистими смугами-літерами на червоному фоні. Мій олівець. Колоду було перев’язано мотузками. Нащо Думчев приніс сюди мій олівець “ЗМ”?

Я пішов швидше. Коридор поступово розширювався. В кінці його я побачив широку похилу драбину. Почав підійматись нею нагору й опинився в приміщенні, яке видалося мені дуже знайомим. Так, я вже бував тут! В одній з цих кімнат під старим пеньком я знайшов аркуші із записами Думчева.

Так ось в чім річ! Із свого будинку Думчев зробив підземний хід до річки Запізнілих Докорів!

Пройшовши з першої кімнати до другої, я побачив: спиною до мене сидів Думчев. Він щось писав.

Холодне блідо-голубе світло падало на аркуші паперу і на руку Думчева. Ось він покинув писати. Я мав намір покликати його, але він стомлено поклав голову на руки. Про що він думав? Чи не про свій маленький фанерний будиночок, про який я йому нагадав, — будиночок, де він ставив сміливі, аж надто сміливі досліди? Чи не виник перед ним знову яскравий, строкатий південний ярмарковий день, а він, молодий, завзятий і сміливий, підіймається на вишку, щоб полетіти на своєму літальному снаряді над натовпом?..

Ось він підвівся, узяв гнилючку і почав спускатися в підвали.

Я мовчки пішов слідом за ним.


ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН


Я не наважувався відривати Думчева від серйозних роздумів і мовчки йшов слідом за ним. Могло видатися, ніби я стежу за Думчевим. Звичайно, це було негарно.

Стомлено й повільно він спускався зі східця на східець у свій величезний підвал.

Він підходив то до тієї, то до тієї камери в підвалі, відсовував шовкові штори. При м’якому світлі бактерій я побачив у комірчинах і камерах різноколірні шовкові мішки, туго зав’язані мотузками.

Очевидно, кожен з мішків був наповнений якимсь газом: ось-ось мішок злетить під стелю; але його тримали мотузки, прив’язані до вбитих у землю кілочків. Здавалось би, нічого страшного або дивного в усій цій обстановці не було: звичайні кокони-мішки гусениць, наповнені якоюсь газоподібною речовиною. Але цей підземний лабіринт, камери, освітлені світлом живих Істот — бактерій, і людина, яка по-хазяйськи зосереджено оглядала мішки з невідомими газами, — все це схвилювало мене.

Думчев сів на кілька складених порожніх мішків, подивився вглиб коридора, потім окинув довгим спокійним поглядом входи до камер, комор, комірчин, з яких лилося неяскраве світло, і заговорив:

— Ні, я не божевільний, не дивак! І називаю газ, що роздуває ці мішки, “повітрям збіглих хвилин”. Тисячі й тисячі років людство мріяло, щоб мить, якій скажеш “зупинись”, послухалась його. Але мрія лишалася мрією: йшли в небуття тисячоліття, діловито бігли слідом за ними віки, збігали, доганяючи їх вистрибом, місяці й роки, але ніколи, ніколи людина не спроможна була продовжити своє життя, зупинити мить. І незмінними залишалися слова Овідія, оспіваного Пушкіним поета — вигнанця стародавнього світу: “Наші тіла змінюються, завтра ми не будемо такі самі, якими були вчора і сьогодні”. Але все-таки народи створювали казки, міфи, легенди, пісні й саги, де герої долають час, хвороби залишають людину, старий стає молодим. Я жив між людей, роздумував над цими витворами народів. Бачив я, як людина вже почала створювати ті килими-самольоти, про які народ колись складав казки. Я й сам побудував килим-самоліт і літав на ньому. Медики вісімнадцятого століття покладали свої надії на електрику. Та ні. Електромедицина не стала універсальним засобом від усіх хвороб, а тваринний магнетизм виявився вигадкою. Навіть наука дев’ятнадцятого століття не розв’язала питання про “живу воду”. Залишилися мрії-казки. Я шукав, роздумував, ставив досліди. У міфах говориться, що безсмертні, вічно молоді боги харчувались амброзією й пили нектар. То ось де заховано таємниця довголіття і зцілення від хвороб, казав я собі. Вся справа в харчуванні! І я почав вивчати властивості “амброзії” — пилку рослин і нектару, того солодкого соку, який виділяють рослини. Детально і довго досліджував я, чому бджола-матка живе в п’ятдесят-сімдесят раз довше, ніж звичайна бджола.

Але, щоб подолати час, потрібна енергія. Про яку енергію мріяв народ, створюючи казки про живу воду? Яку енергію закликати для подолання часу?

Ломоносов відкрив закон збереження речовини і руху. Наука знає: енергія одного виду переходить в енергію іншого виду. Кількість енергії залишається незмінна. Лише форми і властивості її різноманітні. Але ж не до механічної енергії, яка рухає частини машин, має звернутися людина, щоб на ділі здійснити те, про що мріяв Фауст: зупинити мить, повернути збіглі роки, зцілитися від хвороб старості і стати знову молодим.

Перетворення… перетворення… перетворення!..

Яка титанічна енергія захована в перетвореннях, в метаморфозах комах!

Мурашиний лев, що закопався в зроблену ним воронку і стріляє піщинками в перехожих мурашок, перетворюється на літаючу комаху, схожу на /бабку. Гусениця, яка повзає на шістнадцяти ногах, перетворюється на кольорового метелика, що весело пурхає над землею. Личинка бабки, яка пересувається у воді мов ракетний двигун, перетворюється на граціозну бабку… Перетворення… перетворення… перетворення!..

Не крізь скельця мікроскопа дивився я на процеси перетворення комах — від личинки, яка вилупилася з яйця, до появи дорослої комахи. Я жив тут, у Країні Дрімучих Трав, у гніздах одиноких бджіл, у мурашниках, зимував у вуликах диких бджіл.

Я був людиною-мікроскопом. І тому я побачив перебіг усіх процесів метаморфози. На моїх очах одні форми комах перетворювалися в інші. Під час різних перетворень комах я збирав ферменти. У моїх мішках, що лежать тут, під землею, у мішках-коконах, де раніше буяло життя, нині зберігаються могутньої сили речовини. Вже першого року мого життя тут я вивів формули інстинктів комах і став непереможний. Я давно вже розв’язав рівняння зміни швидкостей розвитку комах та навчився затримувати і прискорювати їх ріст, ліпити їхні організми на свій розсуд.

Але людина? Організм людини зовні простий, а насправді дуже складний, як всесвіт, співучий, як океан.

У підвалах я зберігав і зберігаю запаси нечуваної енергії, охороняю їх, як скупий лицар. Але як озброїти людину цією енергією, щоб вона гукнула миті: зупинись! Оцього я й не знав. Зневірився. Але ненадовго. Знову почав шукати й думати, досліджувати. Знову почав мізкувати над тим, щоб ферменти-гормони метаморфози, які зберігаються в моїх підвалах, дали організмові людини ще небачену міць, щоб людина могла відсунути від себе старість, підпорядкувати собі хвилини, що так швидко минають.

І ось тепер, коли я відновив щоденник, коли розгадка найбільшої таємниці десь поряд, зовсім поряд зі мною, — тепер сюди з’явилася людина і принесла з собою те, що допоможе мені поставити дослід, аби повернутися до людей… Що робити? Залишитися тут і продовжувати досліди, пошуки, роздуми та’ розгадати таємницю “повітря збіглих хвилин?” Але чи можу я залишити разом із собою гостя — лякливу і безпорадну людину, залишити в країні, де все довкола загрожує небезпекою? Як бути? Повернутися до людей без розгаданої таємниці, із самими лише спогадами про “повітря збіглих хвилин”?

Кинути все? Відмовитися від розгадки таємниці “повітря збіглих хвилин”? Сказати: прощай, Країно Дрімучих Трав? Недорозв’язати завдання і піти звідси назавжди — залишити порожні кокони? Залишити так, як залишають непотрібний мотлох, поламані ящики, порожні бочки, розбиті миски, від’їжджаючи з дач в дощову нудну осінь. Що робити?..

І я побачив, як Думчев розвів руками — маленькими ручками маленької людини, — розвів ними зовсім так, як розводить дитина, загубивши найулюбленішу іграшку. “Що робити?”

Я мовчки стояв у ніші, притулившись до стіни… Думчев замовк. У глибокій задумі він почав обходити камери. А я… Я не в змозі був зрушити з місця. Ноги мої підломлювались. Все в мені змішалось: подив (як же, яким чином можемо ми повернутись до людей?), захоплення відкриттями Думчева, гордість за розум людини і неспокій, неспокій…

Нарешті я ступив крок, хотів був кинутися до Думчева. Але він з несподіваною, невластивою йому метушливістю почав перебігати від камери до камери, з комори в комору. Він торгав, гладив лантухи, наповнені дивною речовиною. Він перебирав їх, перекладав з місця на місце, уважно, любовно, дбайливо. Ось чому я й подумав: “Думчев не піде звідси нізащо, ніколи!”

Та ось він зупинився посередині коридора. І я почув його голос, що зараз зовсім змінився:

— Хочу додому! Хочу до людей!

Він вимовив ці слова так, ніби стримував плач. Я тихо підійшов і, взявши його за руку, сказав:

— Я тут!

Цієї хвилини щось упало коло нас. Стеля захиталася. Посипалось каміння.

— Обвал! — скрикнув Думчев.

Ми побігли коридором, щоб вийти до річки Запізнілих Докорів. Та марно!

— Ходу немає! Стеля обвалилася! Назад! Ми бігли. Хвилини здавалися вічністю.

Десь над нами чути було гуркіт. Світло ліхтарів-бактерій не меркло. Здавалось, ці дрібні живі істоти щосили намагаються допомогти нам вибратися з підвалів. Коли ми піднялися східцями в кімнату Думчева, я відчув там запах гару. Дихати стало важко. Але як тривожно зашелестіли над нами прим’яті, зламані, сплутані дерева-трави, коли ми вибігли з будинку Думчева! В тіні пенька димів великий білий димок. Війнуло нестерпним жаром.

— Цигарка! — крикнув Думчев. — Були люди — вас знову шукали! Хтось кинув запалену цигарку!

Ми спробували сховатися від диму в гущавині трав. Дим стелився по землі. Ми спробували прорватися до річки… Але сухі трави загорілись. Вогонь заступив дорогу.

— Назад! До підвалів! — вигукнув Думчев.

Я підкорився. Тримаючись за плащ Думчева, затуляючи руками очі, задихаючись від диму, я біг. Отямився лише в підземних кімнатах.

Пам’ятаю, як Думчев квапливо зав’язав у мішок аркуші записів своєї подорожі і віддав мені цей мішок. Кімнати поступово наповнювалися димом. Гасли вогники бактерій. Ми запинали штори, закривали всі ходи.

Почали спускатися в підвал. Навіщо? Думчев вів мене коридором. Що буде з нами, я не знав. Тиша коридора й міцна рука Думчева мене заспокоювали. Я в усьому корився йому. Пам’ятаю, як ми ввійшли в нішу. Він відслонив туго запнуту штору. Ми опинились у невеличкій кімнаті. Вона не була освітлена, лише з коридора сюди просочувалося світло, але Думчев запнув штору.

— Сядьте тут! — сказав він.

Я відчув незнайомі мені відсвіжуючі запахи. З темряви долинув спокійний, рівний голос Думчева:

— Дихайте спокійно! Адже ви дуже втомилися.


Частина сьома

СИМФОНІЯ БАРВ


СОН ЧИ ДІЙСНІСТЬ?


Як краще сховатися від проміння призахідного сонця? Дуже хочеться ще поспати! Я повернув голову, затулив очі долонею, але проміння зігрівало руку й проникало між пальців. Перевернувся на другий бік. Хочеться спати. І раптом спохватився — де ж мішок з аркушами-записами? У кімнаті під пеньком, куди вже проникав дим, Думчев дав його мені в руки. Невже я його упустив? Одразу проснувся. Оглянувся. Почав шукати мішок. Треба згадати, як усе могло статися, чому я тут, а не в підвалі, де ми рятувалися від пожежі.

Все почалося з того, що в будинку Думчева, під пеньком, ми відчули запах гару, вибігли й побачили, що димить велетенський білий димар. Цигарка! Звичайна цигарка, яку хтось не докурив і кинув. Колись я й сам палив такі білі димарі-цигарки.

Ех, добре було б зараз закурити! Але де ж мішок?

Ось у траві лежить… якийсь недокурок. Як зрозуміти?! Чому я бачу перед собою звичайний недокурок, а не обгорілий димар? А ось коло недокурка випалена трава. Звичайна горіла трава. Я зовсім заплутався: чи то я бачу недокурок уві сні, чи то пожежа в Країні Дрімучих Трав з димом, палахкотінням і з нестерпним жаром вогню, від якого Думчев і я рятувалися в підвалі, мені лише приснились?

— Добрий вечір! — почув я голос Думчева.

— Добрий вечір! — і подумав: “Який же добрий вечір у спаленій країні?”

— Ви лежите на росяній траві. Вставайте, вставайте!

Але що трапилось? Знову повна плутанина. Де підвали, камери, штори, мерехтіння світляків?

Сумнівів немає! Вся Країна Дрімучих Трав з несподіваними пригодами мені просто наснилася. Звичайно, то був занадто довгий і дуже дивний сон, але все-таки це був сон. Адже ось по пальцю повзе мурашка, я можу її скинути! А мурашник? Від самої згадки про мурашник, куди мене затягли мурашки-викрадачі, дрож пробіг по спині. Звичайно, і мурашник приснився мені. Все ясно. А Думчев? Теж сон?

Та ось стоїть переді мною Сергій Сергійович. Я не відриваю від нього очей. І думаю: “Він такий самий на зріст, як я! Так було і вчора. Так було й тоді, коли я вперше побачив його там, біля страшного “міста” — гнізда ос.

Думчев уважно придивлявся до мене.

— Ви чуєте? — показав він на синіючий гай. — Хтось кличе нас: рю-рю-рю-рю…

Я вслухався, вдивлявся, і все довкола було таке незвичне, що я не міг нічого зрозуміти.

Рю-рю-рю…

Згадав! Адже це зяблик рюрюкає перед дощем.

Зяблик, спів — птахів! Я не в Країні Дрімучих Трав! Там я не почув би зяблика! Там усе шумів і шумів нескінченний ліс трав, там несамовите сюрчання коника приголомшувало мене.

А може, все-таки це сон? І мені сниться цей зяблик?

Рю-рю-рю… — співає зяблик.

Я сів поруч Думчева на зелений пагорок біля пенька, біля звичайного пенька. Я чув знайоме шелестіння листя, довге, солодке; вдихав пахощі свіжоскошеного сіна.

Спокій, тиша і якась світла веселість переповнили мене. Чи не повернувся я в світ свого раннього радісного дитинства, і бузок, стукнувши в низеньке віконце, заглянув до кімнати й розбудив мене?..


ДОБРЕ ЗНАЙОМИЙ КОСТЮМ


Думчев довго сидів у задумі поруч мене. Несподівано він підвівся й почав щось шукати біля коріння пенька. Я сторопів: може, Думчев ще не відчув свого справжнього зросту і шукає хід до оселі, спорудженої ним колись під старим пеньком? Трава біля пенька була прибита, витолочена ногами. Мабуть, усі підвали Думчева засипало землею. Треба нагадати Думчеву, але я не поспішав: він так діловито, спокійно нишпорив рукою по землі, до чогось придивлявся.

— Ось, ось, знайшов! — вигукнув Думчев. — Дивіться!

І я побачив маленький, ледь помітний кокон гусениці. Кокон був туго зав’язаний шовковою ниточкою. То от у чім річ! Це був той мішок-кокон, куди склав він свої записи про мандрівку, той мішок, який він вручив мені.

Мовчки дивилися ми то на цей кокон, то один на одного. Думчев розв’язав вузлик. Він тримав на долоні кокон з аркушиками і маленьку ниточку. І я відчув, що ця ниточка зв’язувала в його душі два світи — два життя: його минуле життя в Країні Дрімучих Трав і те життя, в яке він вступив, зав’язавши знову мішок з аркушами. Адже ці аркушики стануть передмовою до його розповідей про таємниці Країни Дрімучих Трав.

А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.

Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.

Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.

— Це костюм велетня, — мовив я.

— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.

Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…

Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…

І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!

— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.

— Що таке? Гола людина?!

Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.


РОЗБІЙ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ


— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.

Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:

— Що, гуркіт вже ущух?

— Собачий гавкіт? Так!

— Ні, не гавкіт, а гуркіт.

— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.

— Зрозумійте ж мене. Я певен…

Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.

— Цей собака видався мені спочатку величезною допотопною твариною, — сказав Думчев. — А ви на неї — гілкою… І вона геть від вас! Лише зараз я повірив, що гуркіт — не гуркіт, а гавкіт і що ми обидва…

— Тихіше! Слухайте!

Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.

— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…

Черникова замовкла.

— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!

— Хіба ж він твій?

— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!

— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.

— Прошу вас, товаришко Черникова…

— І не просіть! Наказано — ні на крок!

— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.

Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.

— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!

— Де? Де?

— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…

Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.

Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.

Услід нам лунало:

— Розбій! Розбій серед білого дня!

Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.

Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…

Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.

Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…

І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.


БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ


Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!

До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.

Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.

Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.

Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.

Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.

І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.

— Куди ви? — наздогнав я Думчева.

— Вона біжить за ними!

— Хто?

— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.

Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.

Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:


		“…пропав побачення цілунок…”


Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:


		“Проте від тебе жду його!”


Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.

— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!

І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.

І от ми в Ченську! То що ж нам допомогло залишити Країну Дрімучих Трав?

Ось за вікном схилилось над картою двоє вихрястих хлопчаків. Один з них швидко водить по карті олівцем і щось доводить другому. А цей другий йому заперечує і з діловим виглядом застругує олівець.

— Збираються у мандри, — сказав я.

Думчев у відповідь вимовив тільки одне слово.

— Графіт!..

І як часто в Країні Дрімучих Трав, так і тепер я здивовано глянув на Думчева.

Але він тут-таки відповів:

— Ви, здається, мене й досі не розумієте? Для того, щоб мій дослід, останній дослід, удався і не сталося нещастя, мені потрібна була малоактивна речовина для уповільнення реакції. Потрібна була порошинка графіту. Ви загубили біля міста паперових ос олівця, і я дістав графіт. Дослід удався. Ми, як бачите, не в Країні Дрімучих Трав, а серед людей, у Ченську.

Я так і не встиг дослухати його: ми підійшли до будинку, де мешкала Поліна Олександрівна Булай.

Тут колись жив і він. Ось старий, перехняблений ганок. Полискувала біла емальована дощечка. Я зійшов уже східцями на ганок і хотів був постукати в двері. Але не постукав.

— Сергію Сергійовичу, чого ж ви зупинились? Адже ми прийшли.

Але він стояв за кілька кроків від ганку і не рухався.

Я збіг з ганку і взяв його за руку.

— Ось ми й прийшли!

Думчев мовчав; Це тривало кілька хвилин. Я чекав.

Потім він раптом заговорив сам з собою, зовсім так, як у Країні Дрімучих Трав:

— Чого ж ти баришся? Ти ж стоїш біля рідної домівки. Знітився? Боїшся? Можливо…

Безстрашний мандрівник, він не боявся проникнути в згубне гніздо ос. Відважний мисливець, що вражає одним ударом хижого богомола, він стоїть тут, біля старого, перехнябленого ганку своєї рідної оселі і… ніяковіє!

Час минав. Нарешті Думчев поволі і обережно зійшов на гайок.

І знову я підніс руку, щоб постукати в двері.

— Не треба! — схопив мене Думчев за руку. — Заждіть… Я… Я ще не зібрався з силами.

Він був у замішанні — я це бачив, розумів.

Місто поступово затихало. Гасли вогні. А Думчев наче виправдувався за щось переді мною:

— Зараз… Ще трохи — і я наважусь… Було тихо. І мені здавалося, що я чую, як колотиться серце в Думчева. Я ждав.

— Що ж, все рівно, стукайте! — мовив Думчев якимсь глухим і далеким голосом.

  
СКРИПКА ЗНОВУ ЗАЗВУЧАЛА


На мій стук відчинила двері Поліна Олександрівна.

Із-за дверей своєї кімнати визирала сусідка.

— Ось ми й прийшли! — вимовив я так просто і природно, ніби за дорученням Поліни Олександрівни оце бігав до скверика покликати Думчева пити чай.

Поліна Олександрівна раптом схопилася за край шафи. Вона вдивлялася в обличчя Думчева й шепотіла:

— Ні, ні! Не може бути!

Всі мовчали. Розгубленість, замішання й тривога наче ввійшли з нами в цей дім і охопили всіх. Я відразу ж згадав, що в мене досить дивний вигляд…

Я хотів був невимушено засміятися, жартівливо сказати що-небудь, але почував себе ніяково, і всі слова здавалися мені фальшивими.

Всіх виручила сусідка:

— Самоварчик! Тепер треба самоварчик поставити! Я поставлю свого… Будь ласка, гості дорогі!

Я був їй вдячний.

А на наш дивний одяг ніхто не звернув уваги.

Я встиг сказати Поліні Олександрівні:

— Головне — не питайте ні про що Сергія Сергійовича! Бережіть його. Настане час — і він сам розповість, де був. Не розпитуйте його зараз.

Сусідка провела Думчева і мене до дверей лабораторії і при цьому мовила дуже тепло і гостинно:

— Самоварчик у мене швидкий! Жаринки жаркі, скіпочки сухі! Миттю закипить! Зараз подам!.. Поліно Олександрівно, що ж ви?! То весь час чекали, чекали, а тепер чаєм почастувати не хочете! — лунав уже внизу її клопітливий голос.

Двері до лабораторії за нами зачинилися.

Думчев дуже обережно відчинив шафу, довго дивився, потім вийняв свій старий костюм. Я допомагав йому вдягатися. За весь час він не вимовив ані слова. Тільки придивлявся до всього.

У двері лабораторії тихо постукала Булай. Зайшла і мовчки стала накривати на стіл.

Сусідка подала самовар. Почали пити чай. У сахарниці лежали щипці. Думчев взяв їх у руки:

— Жук-рогач!

Поліна Олександрівна і сусідка здивовано глянули на мене. Та я мовчав. Звідкись долинув гудок.

— Мабуть, пароплавом прибули? — запитала сусідка.

— Пароплавом? — перепитав Думчев. — Пароплавом… Отже, все ще пара? А личинка бабки — ракетний двигун…

Булай і сусідка знову глянули на нього з подивом.

Тут я згадав першу мікрозаписку Думчева із згадкою про личинку бабки, запис на одній з карточок в його лабораторії: “Ціолковський… личинка бабки”. Згадав і ранок на березі річки Запізнілих Докорів, де ця личинка з незвичайною відкидною маскою на голові пересувалась у воді поштовхами.

Звичайно, спосіб пересування личинки бабки спрощено нагадує принцип роботи реактивного двигуна. Але ракета переміщується в просторі не простим вбиранням і виштовхуванням води (газу, повітря). В камері ракети згоряє паливо, і маси газу, що при цьому утворюються, тиснуть на верхні стінки ракети, штовхають її вперед. Тому ракета може посуватися в безповітряному просторі — в “порожнечі”.

Самовар охолов. Сусідка понесла його підігрівати.

Очевидно, вона перестала боятися Поліни Олександрівни. Більше того, вона весь час турбувалась і піклувалась про неї, а тепер з усіх сил старалася догодити гостеві.

Думчев оглянув усіх і сказав:

— Спасибі за тишу! Вони до мене прийдуть… Не відразу, але прийдуть… нормальні масштаби!

— Які масштаби? — спитала Булай.

— Не треба, не запитуйте мене ні про що! Я звикну… Мені так важко… Не треба запитань. — Думчев похилив голову.

Нарешті він встав, підвівся з-за столу й почав ходити по лабораторії. Підійшов до маленької шафи, що висіла на стіні, відчинив її, взяв шприц, довго розглядав його і сказав:

— Шершень…

Я зрозумів: голка шприца порожниста, зовсім як жало шершня.

Я слухав Думчева і думав: “Ось Думчев уже вдома, серед людей, але він усе ще бачить перед собою мешканців Країни Дрімучих Трав з їх інстинктивною роботою. Чи заперечувати йому? Ні! Сам він скоро візьме до своїх рук інструменти, створені людиною. Які чудеса творить, які прекрасні речі виробляє людина, володіючи інструментом! Думчев сам це зрозуміє. І, коли згадає скарабея, шершня, жука-рогача, він посміхнеться і скаже: “Який я був смішний у своїх міркуваннях!”

Я уважно стежив за ним і бачив, що кроки його стають дедалі твердіші, впевненіші, що вони все більше відповідають звичайним крокам людини.

Він торкнув рукою футляр скрипки. Вийняв скрипку, притиснув до плеча. Але не грав. Про що він думав?

І раптом усі почули тихий-тихий спів. Я не відразу здогадався, хто це співає.

В протилежному кутку, сидячи на табуретці, притулившись спиною до стіни, Поліна Олександрівна ледве чутно наспівувала:


		Буря криє небо млою,


		Снігом крутить без пуття…


Вона співала, ніби розмовляла сама з собою. Не спів, а спогад…

Здається, це було зовсім недавно: велика руса коса, новенький брилик, широкі криси, синя стрічка. Тихий весняний вечір. Цвіте бузок. Вона йде і оглядається. А з вікна дивиться їй услід молодий Думчев, і ллється, ллється цей мотив…


		То мов пізній подорожній


		У віконце стукотить…


І, в міру того як вона співала, обличчя Думчева прояснялося. Ніби в порушений лад його переживань входили якісь живі поправки, входили і ставили все на своє місце.

Нервовим жестом він простягнув руку і повів смичком по струнах.

Цю пісню, цей давно знайомий мотив він тепер заново осягав. Ще трохи — і улюблена пісня допоможе йому повернутись до життя.

Пісня лунала дедалі виразніше і гучніше.

Скрипка Думчева вторувала їй дедалі впевненіше.

Очі Булай дивилися кудись у далечінь, а по щоках котилися сльози.

Я відійшов до дверей — мені було тяжко, дуже тяжко.

Прихилившись до одвірка, сусідка нечутно плакала

  
ЗНОВУ В ГОТЕЛІ


Була пізня ніч, коли я тихо, самим лише кивком голови, попрощався з Булай, Думчевим та Явдохою Василівною.

Я вийшов з будинку і довго стояв на знайомому ганку.

Треба згадати щось важливе, найголовніше… Але що саме?

Я добре знав дорогу до готелю. Але зараз усе довкола здавалося мені незнайомим, і я довго придивлявся і міркував, поки мені стало ясно, куди треба йти.

Ступив крок, другий — і зупинився.

Глухий шум листя, яке звисало через паркал на вулицю, злякав мене. Що це? Раптом я знову відчув себе в Країні Дрімучих Трав, Мені треба когось шукати, рятуватися. Швидше! Швидше! Тривога і занепокоєння охопили мене…

Потім отямився і тихо побрів далі. Наді мною було небо, таке глибоке, зоряне. Спокійна ніч маленького містечка. Яка тиша! Але чомусь здавалося, що тишу шматують дивні шуми, звуки, шарудіння, дзенькіт. І тепер, у Ченську, настороженість, напруженість і відчуття близької небезпеки не залишали мене. Я зупинився і, ніби для того, щоб стати невидимим та уберегти себе від біди, притиснувся на мить до стіни. Схаменувшись, я пішов далі, але раптом знову зупинився.

Що буде з Думчевим завтра, коли він вийде на вулицю і весь світ — незвичний, новий для нього світ — гляне йому у вічі?

Адже я зовсім недовго пробув у Країні Дрімучих Трав, але не можу звикнути до тихого містечка. І важко зрозуміти, що тут за вікнами люди сплять міцним, спокійним сном. Все мені здається іншим.

Що ж буде з Думчевим?

Адже в лікарні після того, як окуліст зробить операцію, хворого дбайливо й обережно привчають до світла. Точно виконується наказ лікаря: стільки-то днів темна кімната, стільки-то днів напівтемна, і лише потім хворому дозволяється подивитися на навколишній світ, але все ще не при яскравому сонці.

Я йшов до готелю, і так було тихо довкола, так спокійно світили зорі! Десь зовсім поряд безтурботно проспівав півень, мирно гавкнув собака. Тривожні думки про долю Думчева почали розвіюватися.

Пам’ятаю: відчинив двері готелю. Зупинився: стало сумно. Адже я поїду, розлучуся з Думчевим…

Чергова по готелю машинально простягнула була ключ, але, глянувши на мене, сторопіла. Ключ залишився у неї в руці. Нарешті вона вимовила:

— Ви?! Ні, ні, не може бути! Адже ви зникли!

— Я був за містом. Недалеко звідси, — зніяковівши, відповів я. — Даруйте, що не попередив…

— Але сюди приходили, шукали вас! Був переполох. Так не можна. Треба попереджати!

Той же номер готелю. Лежить на стільці мій старий чемодан. Він уже в чохлі, застебнутий на всі гудзики. Адже я збирався їхати до Москви. За вікном така сама ніч, як та… коли влетів сюди букет квітів. І такий самий світлий квадрат сусіднього вікна лежить на землі. Все нібито так, як раніше. Але все і не так, і не те. Я став інший: за цей час я побував у Країні Дрімучих Трав!

На столі лежав лист від професора Тарасевича, який чекав на мене вже кілька днів.


“Шановний Григорію Олександровичу! Мене викликали на обласну конференцію. Дуже шкодую, що ви не застанете мене. Якась жінка, на прізвище Черникова, з Райхарчоторгу поширює по місту чутку, начебто ви “розтали і зникли” у неї на очах. Яка нісенітниця! Сподіваюсь, що ви все самі поясните. Але оскільки ваш одяг, за твердженням Черникової, чомусь залишився за альтанкою, то я допоміг, про всякий випадок, організувати пошуки і від’їжджаю з великою тривогою за вас. З привітом. Ваш Тарасевич”.


ЗВОДИТЬСЯ БУДИНОК, СПІВАЮТЬСЯ ПІСНІ


Непомітно збігла ніч. Прокинувшись досить пізно, я оглянув світлий номер готелю і відчув занепокоєння: як там Думчев?

Я відразу ж пішов до нього, але на одній з вулиць побачив Думчева. Нікого не помічаючи, ніби забувши про все на світі, стояв він на розі вулиці і дивився на будівництво якогось багатоповерхового будинку.

Осторонь стояли Поліна Олександрівна і сусідка. Вони не зводили з Думчева очей. Сусідка знаком запросила мене підійти до них. Я дізнався, що вранці, зовсім рано, вона почула, як грюкнули двері на вулицю, і побачила, що Думчев пішов. Турбуючись — Сергій Сергійович ще й чаю не випив, — вона гукнула Поліну Олександрівну. Обидві пішли слідом за ним. Весь час збиралися озватися до нього, та не зважувалися. І раптом він зупинився біля цього будинку і от стоїть! Стоїть, увесь час дивиться й дивиться. А на що тут дивитися? Хіба не бачив він, як великий будинок зводиться?

Думчев довго і нерухомо стояв на одному місці.

Потім у якомусь нетерпінні, немов обурюючись самим собою, він почав швидко змінювати місця спостереження.

…Пливла у ясному ранковому небі стріла крана з бункером, наповненим цементним розчином. Тріпотіли на легкому вітрі і то припадали до паркану, то злітали вгору до неба величезні червоні полотнища з словами “Достроково виконаємо й перевиконаємо піврічний план будівництва житлових будинків!” А з відчиненого вікна іншого будинку в небо лилася пісня:


		…по камінцях, по жовтому пісочку…


Фраза урвалась, було чути лише настійний акомпанемент, і знову все починалось з самого початку:


		…по камінцях, по жовтому пісочку…


Співачка в сусідньому будинку розучувала арію Наташі з “Русалки”, і розливався в свіжому повітрі її високий голос.

Вона замовкла. І стало чути, як дівчата-маляри, стоячи на підвіконнях, фарбуючи рами, відчиняючи й зачиняючи вікна, співають щось своє. Слова лісні були сумні, але дівчата співали безжурно і навіть дещо задерикувато, так, що ставало весело на душі.

А в небі, ранковому, голубому, високому небі пливла, пливла стріла крана з бункером. Ось кран рушив вздовж будови. Опустились троси. Ось вони знову йдуть у височінь. І стріла кружляє, кружляє над будовою — новою будовою, без риштувань.

До одноповерхового будинку, біля якого стояв Думчев, підійшли юнак і двоє дівчат. Не заходячи у хвіртку палісадника, перехилившись через низенький паркан, за яким росли кущі жасмину і троянд, юнак гукнув:

— Олю, Олю, швидше! Сергійко чекає на яхті. Адже домовились о дванадцятій!

— Йду! — відповів чийсь дзвінкий голос. Юнак і дівчата сіли на лавочці біля палісадника.

Думчев підійшов до них. Юнак підвівся і запропонував Думчеву сісти. Але Думчев не сів. Він ніби вивчав їх. Як широко і світло всміхаються вони! Як весело сміються, продовжуючи. свою розмову!

Грюкнула хвіртка. З палісадника вибігла Оля в білому платті з яскраво-синьою косинкою в руці. Вона заспівала:


		Заводьмо пісень,


		Бо завтра в похід…


Її друзі підхопили пісню і, взявшись за руки, побігли вулицею.

Думчев довго дивився їм услід.

Співала співачка. Співали дівчата-маляри, здалеку долинала пісня Олі та її друзів.

А в ранковому небі зовсім ажурною стала стріла з бункером. Легко, плавно і весело пливла вона у високому небі.

Нарешті Думчев ніби прокинувся і пішов у напрямку до свого будинку.

Ми йшли за ним. Але він нас не помічав. Він розмовляв сам з собою,

— Співають! Усі співають! Дивно! А будинок? Де, куди поділися обірвані мулярі в личаках, які зводили, скажімо, оцей будинок? Механізми… І всі співають. Звідки ж така радість? Як усе це зрозуміти?..

Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:


		Пробігала… пробігала… бистра… річечка…


“ДЯКУЮ, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ДЯКУЮ!”


Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.

Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.

— Сергій Сергійович увесь час каже про дуже дивні речі, я не розумію йоло, — скаржилась мені Булай. — Скажіть, де був Сергій Сергійович ці роки? Звідки він повернувся?

Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.

Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.

— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!

— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.

— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…

Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.

— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…

— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?

— П’ятниця.

— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики, що лежали стосиками півколом на великому столі. — Нехай учений світ врахує мої спостереження і зважить на мої висновки.

— Щоденник ви писатимете довго, дуже довго. А я мушу їхати. Пробуду в Ченську ще день або два. За цей час прошу вас накидати статтю-заявку. Коротко, якнайкоротше викладіть в ній основну суть вашого щоденника, поставте віхи, за якими підете, напрямок ваших думок і зазначте основні відкриття. А я передам до журналу “Наука і техніка”.

— Як ви сказали? Заявка? Я не розумію цього слова. Адже не про патент і не про авторське свідоцтво на технічний винахід я клопочуся.

Я все старанно йому пояснив. І Сергій Сергійович мене зрозумів.

— Ах так… конспект… Треба скласти конспект.

Це слово “конспект” звучало в Думчева якось особливо виразно, ніби в цьому слові було закладено глибокий зміст, зрозумілий лише йому.

Скільки радості й запалу було в його очах!

— Дякую! Від щирого серця дякую! І я відклав свій від’їзд, з Ченська: дочекаюсь заявки Думчева.

Я звик до цього містечка з його садом, де дерева змикали над алеями свої крони; з тихими вулицями, де поруч із світлими, високими будинками, спорудженими зовсім недавно, стояли будиночки манірної кучерявої старомодної архітектури, будиночки, що нагадували мені деяких героїв побутових романів минулого століття; з бібліотекою-читальнею, в якій знайшлося так несподівано для мене багато чудових книжок. Мені все більше й більше подобалося це містечко за його ледь-ледь солонувате повітря, яке обвіває обличчя, коли вранці дивишся з вікна на далеке море.

Одразу за містом починався степ. Із степу, що вже вигорів під сонцем, двома рядами своїх каркасів тягнулися до міста недобудовані будинки. Шумів і пахкав паровозик на вузькоколійці, тягнучи платформи, навантажені піском, цеглою, блоками. Під’їздили вантажні крани, якими керував машиніст, що сидів у будці, забирали блоки просто з платформи на верхні поверхи, а робітники весело перегукувались з машиністом і між собою, викладали у височині ряд за рядом порожнисті блоки. А ген-ген, далеко в степу, здіймалася до неба гострокутна вишка і чути було різке, пронизливе рипіння лебідки.

Минув день-другий. “Мабуть, Думчев закінчив свій конспект”, — подумав я.

І от одного разу надвечір я зайшов до нього. Думчев повів мову про Країну Дрімучих Трав, про її чудових мешканців, про їхні гідні подиву форми. Він сподівався, що його спостереження допоможуть ученим внести багато нового в техніку.

— Усі ці дні й ночі я обдумував різні варіанти конспекту, вірніше — зовсім різні конспекти. Але завтра я відберу, неодмінно відберу найважливіше. Я певен, що мої висновки і положення підкажуть зовсім нові шляхи в ряді галузей техніки. Ось ще день-два — і все буде готове, — сказав він мені.

Звичайно, в мене не було сумніву щодо значення відкриттів, про які повідомить Думчев у своєму конспекті.

За кілька днів я знову зайшов до Думчева.

— Мій друже! — сказав він рішуче. — Вся Країна Дрімучих Трав сповнена відкриттів, і вся вона незвідана. Велика кількість проектів у мене в голові. І всі, всі однаково важливі. Який же конспект мені писати? Залишається одне: мовчки, зовсім — мовчки вказати людям на цю країну. І взагалі нічого не писати!

Коли я пішов із будинку з башточкою, в мене було таке відчуття, ніби Думчев захлинувся в морі спостережень та відкриттів, зроблених ним. Я шкодував, що не спитав Думчева про дивні ферменти, які так чудово впливають на людський організм, і про те, чи можна виготовити тут ці сполуки. Невже свят не довідається про цю таємницю? Я боявся, що моє запитання стривожить його: адже підвали, де зберігалися чудові газоподібні ферменти метаморфози, завалені і засипані землею. Все там загинуло.


МОЇ ПОМІТКИ НА КОНСПЕКТІ


За кілька днів я одержав два примірники конспекту Думчева. Вони були акуратно переписані гострим, чітким почерком. Очевидно, писала Булай.

А Думчев увесь час повторював: — З цього конспекту світ дізнається багато про що нове! Ви допомогли мені повернутися до людей! За це спасибі! Але всю велич вашого подвигу я особливо відчуваю зараз, коли ви пропонуєте мені свою допомогу. Спасибі вам за те, що ви передасте людям відкриття, які я зробив у Країні Дрімучих Трав!

Він багато і часто повторював “Спасибі, спасибі!”, був дещо збентежений і розчулений. Він не знав, як дякувати мені за те, що я беру таку велику участь у його справі, і сказав:

— Один примірник особисто для вас.

Мені чомусь не хотілося читати конспект у задушливому номері. Я дочекався ранку, взяв з бібліотеки книжки, довідники, словники і прийшов у сад, щоб розібратися в усьому.

Як давній друг, суворий і вимогливий, цей сад уже багато разів зустрічав мене своїм протяглим, безугавним шумом. Трохи звернеш з головної алеї — темно, тихо. Стежки позаростали травою. Сад не обгороджено. Але біля входу до головної алеї стоїть величезна дерев’яна арка, пофарбована в голубий колір. На арці привітний напис: “Ласкаво просимо!”

На великій, з похилою спинкою лаві я розгорнув книжки і почав читати.

Зелений коник стрибнув мені на ногу, підскочив і зник у траві. Я всміхнувся своїм спогадам. Десь зовсім поруч перегукувалися дзвінкі дитячі голоси.

— Паличка-виручалочка!

— Виручай!

— Знайшов! Виходь! Раз! Два! Три! Але я поринув у написане, і до мене вже зовсім здалеку долинало:

— Знай-шов! Знай-шов! Конспект Думчева починався незвично: “Люди науки! Я бачу, як ви читаєте конспект мого майбутнього щоденника. Дехто з вас, далекозорий, почепив окуляри, інший, короткозорий, зняв окуляри. А деякі одну пару окулярів наділи, а другу тримають про запас у кишені.

Дайте спокій своїм окулярам! Ідіть до першого-ліпшого ставка. Там ви знайдете щось набагато досконаліше. Спіймайте жука-вертячку. Так! Так! Я не божевільний; жука-вертячку. Він мешкає на межі повітря і води, тобто і в повітрі, і у воді. Але світлове проміння, яке падає в очі жука, коли він перебуває в повітряному середовищі, заломлюється на один лад, а світлове проміння, яке проходить крізь воду, заломлюється інакше — значно слабкіше. У вертячки кжне око поділене на дві половинки. Одна половинка лежить вище — вона бачить у повітрі, а друга, нижня, половинка бачить у воді. Фокусні відстані половинок різні. Коли вертячка ковзає по воді, верхня половинка спостерігає те, що діється у повітрі, нижня — те, що у воді.

Киньте свої окуляри! Дослідіть вертячку! Застосуйте цей принцип двофокусного зору! Виготовте собі скельця двофокусних окулярів!”

Тут я зробив помітку олівцем:

“Пізно! Касир у Москві, коли видавав мені залізничний квиток, подивився на мене крізь свої окуляри досить дивно. Це мене зацікавило. Касир пояснив: звичайні двофокусні окуляри! Їх можна замовити в будь-якій аптеці”.

Ця пропозиція Думчева, звичайно, застаріла! “Та, мабуть, подумав я, — далі я прочитаю щось нове і несподіване”. Я пропустив кілька рядків і зупинився на іншому місці.

“Люди! Ви риєте тунелі в горах, пробиваєте різні породи землі. Вчіться у жуків-шашлів! Досліджуйте, чому вони чують, де шар дерева тонший і де товщий”.

Далі Думчев писав про торедо новаліс — корабельного шашеля.

“Зверніть увагу на те, що цей шашіль — молюск, схожий на невеликого черв’яка, вкритий зігнутою пластинкою і легко проходить крізь найтвердіше дерево. Обов’язково дослідіть, як він пробиває це дерево. І створіть за прикладом торедо новаліс апарат для пробивання дерева”.

Висловлюючи сумнів, я написав на полях:

“Порада цікава, але навряд чи цей шашіль підкаже людині ідею винайдення нового бура”.

Думчев каже:

“Будівнику, вчись у бджоли економно будувати! Кожна стінка чарункового вмістилища використовується двічі. Тут усі переваги побудови вмістилищ з шестикутним перерізом. Яка економія будівельного матеріалу, і при цьому велика міцність! А саме: вага воску (будівельного матеріалу стільників) у шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”.

Я зробив самовпевнену помітку:

“Нащо рекомендувати увазі архітекторів чарунки з шестикутним перерізом? Фантазія архітектора не потребує підказок бджоли.

Найгірший архітектор, перш ніж побудувати споруду, створює план цієї споруди у своєму мозку. А потім, якщо потрібно, він змінює і поліпшує цей проект. Бджола нічого змінювати не може. Бджола завжди “будує” інстинктивно. Якщо проколоти чарунку, мед буде витікати. Але бджола носитиме й носитиме мед до цієї дірявої чарунки, відкладе сюди яєчко і запечатає порожню чарунку. Сліпий інстинкт! Вона й прилітає саме стільки разів, скільки треба для заповнення чарунки”.

І тут я згадав, як пробивав покрівлю гнізда, куди листярізна бджола відклала яєчко. А вона бездумно, інстинктивно все клала й клала нові покрівлі. І поклала стільки покрівель, скільки кладе завжди, “не помітила”, що всі вони були пробиті. “…Вага воску в шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”. Це заслуговує на увагу. Але віск як будівельний матеріал для людини?! Досить дивна пропозиція!

Думчев пише:

“Людино, навчись захищати свої будинки від холоду!

Самка богомола, відкладаючи свої яйця, вкриває їх особливою рідиною, яку безупинно виділяє. Ця маса з бульбашками повітря всередині захищає яйця від надмірної спеки і великого холоду. Дослідіть цю рідину”.

Моя помітка:

“Йдеться про теплову ізоляцію. Але ж повітря як ізоляційний матеріал давно відоме. А зовсім недавно техніка наших днів, враховуючи повітря як термоізоляційний матеріал, створила спеціальний вид піноскла. Матеріал цей легкістю і поруватістю перевищує навіть корок. Щоб одержати таку масу, потрібно було знайти спосіб регулювання утворення пористої структури в скломасі. Секрет полягає в тому, щоб пори з газом розподілялися в скломасі рівномірно”.

“Немає потреби в піні богомола шукати рівномірність розподілу окремих пор!” — подумав я.

Так із збентеженням читав я конспект Думчева і весь час робив помітки на своєму примірнику: “Пізно! Пізно!”

Дедалі важче ставало в мене на душі: невже марно минуло все життя Думчева? Що ж буде з ним, коли він сам у цьому переконається? Яку відповідь він дістане з Москви? Адже він з Країни Дрімучих Трав кидав виклик сучасній науці.

І от мені стало важко читати далі…

— Паличка-виручалочка!

— Паличка-виручалочка! — повторював я слідом за дзвіночками дитячих голосів.

Що ж мені робити?

А сонце підбилося, стоїть високо, воно пробивається крізь зелене листя, І тіні дедалі коротшають. Уже полудень.

— Паличка — ви-ру-ча-лоч-ка… — лунає то близько, то далеко.

Чи читати далі? Я не поспішав. Я чогось ждав.


ПІЗНО! ПІЗНО!


На часинку алея стала гомінка, строката. Дзвінкі молоді голоси, яскраве вбрання дівчат. З’явились, пройшли. Все затихло. З глибини саду чути два знайомі голоси. Впізнаю їх. Це Оленка і Павло.

— Останній м’яч я взяла біля сітки. Він був вирішальний. Навіть ракетка задзвеніла!

— Сьогодні відпочивай. Завтра півфінальна зустріч.

— Буду відпочивати й писати листа. Зовсім маленького, мікроскопічного.

— Як той, що його приніс у сірниковій коробці приїжджий… з Москви?

— Пригадуєш? Діжонваль… Ератосфен…

Сміх.

Пішли.

Я почав читати далі.

Думчев пише;

“Водяний павук-аргіронета підказує принцип побудови водолазного дзвона. Але є й інші порадники. Знайдіть личинку мухи-мулярки. Сама вона у воді, а хвіст її стирчить з води. Навіщо? Щоб дихати.

Коли вода підіймається, стає довшим і хвіст. Хвіст цієї личинки — дві повітряні трубки, два канали в прозорій оболонці. Ці трубки скорочуються якнайнесподіваніше. Тут є з чого здивуватись. І є чого повчитися. Будуйте такі самі прилади і спускайтесь на дно моря!”

Моя помітка:

“Про це я вже читав в аркушах Думчева про мандрівку із щоденником. Щоправда, в книжці про глибоководні водолазні спуски, випущеній зовсім недавно, автор прямо зіставляє скафандр з цією личинкою. Порівнюючи личинку і скафандр, він вдається до найбільш точних технічних термінів.

Автор каже про те, що хвіст личинки витягується у воді, як перископ, що він складається із зовнішньої прозорої оболонки з “зіркоподібною втулкою” на кінці і двома повітряними трубками, по яких всмоктується повітря.

В цій же книжці зазначається, що водолази в скафандрі використовують той самий технічний спосіб всмоктування повітря для дихання, яким користується ця комаха.

Говориться й про те, що трубки хвоста личинки на диво подібні до водолазних шлангів — вони не мнуться завдяки спіральному пружкові, який скріплює їх циліндричну форму”.

“Збіг! — думаю я. — Навряд чи винахідник скафандра звертався по пораду до личинки”.

На багато десятиліть потонув Думчев у Країні Дрімучих Трав, потонув у своїх спостереженнях. А життя йшло. Кожен винахідник, — працюючи над своїм винаходом, враховував пошуки інших, вивчав досягнення науки і техніки. А Думчев вимагає: людино, вчись у комах!

Так, так! “Вчись у павука! — твердить він у цьому конспекті. Вчись будувати мости, вчись нового способу виготовлення ниток у… павука!”

Я намагався розібратися в цих тезах Думчева.

“Павук учить будувати міст без биків, — пише Думчев. — Такий міст недорогий і міцний. Міст на ланцюгах”.

Дивна пропозиція! Адже люди вже давно будують ланцюгові мости. Без підказки павука.

Щоправда, в одному довідникові я знайшов замітку, яку легко було прийнята за жарт: ніби справді перший будівник висячого мосту звернув увагу на павутиння, протягнуте через стежку саду, яким він прогулювався одного погожого дня. Йому й спало на думку: чи не побудувати міст на залізних ланцюгах? Думчев пише:

“Ще в сімнадцятому столітті люди робили спроби використати павутиння для виготовлення тканин. Звичайно, не в цьому річ: з павутиння одягу не виготовиш. Але запозичте у павука самий спосіб виготовлення ниток!”

Далі Думчев пропонував винахідникам повторити той самий процес одержання нитки, який я спостерігав, коли попав у павутиння.

Я заглянув до енциклопедії і зазначив на полях конспекту Думчева:

“Запізніла пропозиція! У 1890 році вже було пущено першу фабрику штучного шовку”.

Роблячи помітку на полях, я зацікавився технологією самого процесу виробництва штучного шовку. І прийшов до висновку, що зіставляння павука, тобто живої машини, з віскозною машиною досить цікаве.

У павука краплинки клейкої рідини, виходячи з трубочок на бородавках, охолоджуються в повітрі і перетворюються на нитку павутиння.

Чи повторює цей процес прядіння павутини машина? В машині рідкий розчин вичавлюється з тонких капілярних трубочок— фільєр — і миттю на повітрі стає шовковими нитками.

Захопившись, я спробував точніше зіставити ці два процеси і записав:

“Прядильна машина і павук!

У павука — павутинна бородавка, залоза. Я колись уявляв їх як величезний нарост, з якого стирчать коротенькі прядильні трубочки. На кінцях цих трубочок містяться вивідні протоки павутинних виділювальних залоз.

У машини — прядильний розчин, що подається під тиском у тридцять-сорок атмосфер до трубопроводу, вичавлюється з фільєр — тонесеньких трубочок — з отвором від 0,05 до 0,1 міліметра. Іноді окремі трубочки замінені однією, на яку надіто платиновий ковпачок з багатьма отворами (понад п’ятдесят).

У павука — клейка маса, що виділяється у вигляді окремих ниточок, злипається на повітрі в одну міцну нитку.

В машини — вичавлений прядильний розчин тужавіє на повітрі у вигляді тоненької нитки і намотується на шпульку (сухий спосіб).

У павука — задня пара ніжок тягне за собою павутиння, не даючи йому приклеюватися до сторонніх предметів.

У машини — одержана нитка спрямовується на шпульку спеціальним емальованим вістрям.

З’єднування кількох ниток в одну відбувається за допомогою невеликих емальованих вилок.

Так! Але цей спосіб виробництва штучного шовку застарів. Є багато технічних новинок. Прядильний розчин після вичавлювання проходить через спеціальну рідину — відновлювальну ванну — і далі, тужавіючи, намотується. Таким чином, машина, створена людиною, давно перегнала павука! І все менше й менше процес виробництва штучного шовку нагадує процес павучого прядіння”.

Але чому раптом стало тихо в саду? Не чути голосів. Вітер гортає сторінки книжок і довідників.

На небі бистрі димчасті хмарини пливуть, зливаються. І ось уже темна хмара запнула небо й низько повзе над землею.

Стало холодно і вітряно. Час іти…

У номері готелю я дочитав конспект Думчева. Тут уже були більш ніж несподівані і дуже дивні положення й твердження.

Історія людської зброї починається, як гадає Думчев, у Країні Дрімучих Трав. Стародавня людина начебто запозичила свою зброю в комах.

Щоб довести це, Думчев твердить, ніби всі види своєї зброї людина колись виготовила за двома принципами: за принципом ріжучої площини і за принципом гострого клину.

Щелепи комах із зазубленими кінцями (принцип ріжучої площини) підказали людині виготовлення ножа, меча і шаблі. Рогач-олень — спис І кинджал (принпиц гострого клину).

Бронзовці, каже далі Думчев, не страшні бджоли. Нехай жалять: її твердий хітиновий покрив не пробити!

Людина це побачила, врахувала й виготовила щит, який захищає від ударів списа.

Бронзовка підказала людині: створи собі таку броню, як у мене!

“Дивне твердження, — записав я тут-таки збоку. — Ніколи, ні під час розкопок, ні в печерних і наскельних рисунках первісної людини, не знайдено ні сліду, ні натяку, ні вказівки на те, що первісна людина зверталася по підказку до світу комах.

Первинна зброя — ручна сокира, або рубило, грубо оббитий камінь, лук, стріли — все це ніяк не пов’язується з “технікою” в світі тварин”.

У конспекті Думчев розповідає, як комаха тягне, штовхає, пересуває вантаж, який у багато разів перевищує вагу її тіла. Він каже про ті органи комах, які пристосовані рити, скребти, різати, хвататися. Оце, мабуть, цікаво…

Я читаю далі — про витривалість комах.

Мешканці Країни Дрімучих Трав можуть жити без їжі довгі місяці, засинати на роки. Павук-хрестовик тягне своє павутиння завдовжки сімдесят два метри, не вживаючи ніякої їжі, а якщо здобич не потрапить до цієї сітки, він плете в іншому місці нову.

Сумно і тяжко читати цей конспект майбутньої праці Думчева, — праці, на яку вже витрачено десятки років життя в Країні Дрімучих Трав і ще підуть роки й роки. І настане час — працю буде завершено, і стане тоді зрозуміло: в основі її лежить ідея цілком довільна, випадкова і просто смішна: “Людино, вчися техніки в комахи!”

Усі поради і “відкриття” Думчева запізнались!

Конспект закінчувався таким самим незвичайним зверненням, як і починався:

“Вчені! Не на папірусах і не на пергаментах ви сьогодні пишете свої праці, а на папері з деревної маси. Не забувайте: паперові оси підказали людству, що папір можна виготовляти з деревних волокон. І з того дня велика економія у витрачанні коштів на папір у багато раз збільшила можливості поширення науки і знань”.


НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ


Як! Усі таємниці Країни Дрімучих Трав, покров з яких зірвав Думчев, усі загадки інстинктів мешканців цієї країни, що їх він розгадав, усі відкриття, які він зробив, — усе це постало переді мною у вигляді жалюгідного переліку на тему: “Людино, вчися техніки в комах!”.

Що трапилось? Я бачив, скільки нового Думчев відкрив, винайшов у Країні Дрімучих Трав. Я сам пересвідчився в— тому, що він може сказати людям багато що. Я був свідком, як підкорив він людському розумові інстинкти мешканців цієї країни. І все це наче зникло. У своєму конспекті Думчев — покірний раб якихось випадкових знань. Я пригадую його розгубленість, коли він мені сказав: “Тисячі варіантів конспекту у мене в голові, і всі однаково важливі”. І він усе відкладав, відкладав… Не зумів відрізнити головне від другорядного. І не Думчев вибрав проект, а один з проектів — найбільш випадковий — оволодів уявою Думчева, полонив його.

Очевидно, вся річ у тому, що в дні самотності в Країні Дрімучих Трав Думчев тисячі й тисячі разів готувався до розмови з людьми та створював у своїй уяві проекти, варіанти, нові й нові редакції цієї розмови. І ось невисловлені варіанти і варіанти варіантів множились, почали душити його. Що більше він мовчав, то менше міг розібратися і відібрати головне, що знайшов у Країні Дрімучих Трав. Усі відкриття і спостереження були для нього однаково дорогі і значущі.

Варіанти підкорили собі думку людини.

І от замість чарівної симфонії ми чуємо кілька безладних тактів.

“Конспект помилок”! Я написав ці слова на обкладинці рукопису Думчева.

Гіркота! Сум!

Годі! Час їхати! Я став знову складати речі в чемодан. Звичайно, Думчев — безстрашний мандрівник по невідомій країні — сам заблудився серед дрімучого лісу своїх знахідок, відкриттів, задумів і передбачень.

От уже вечоріє… Чи не зачинилася бібліотека? Треба встигнути здати книжки. Перекладу речі потім.

Я вийшов з готелю, а рукопис залишив на столі. Неуважність? Недогляд? Поспіх? Хіба неоднаково? Та лихо трапилося тільки тому, що конспект зі своїми помітками я залишив на столі, а сам пішов до бібліотеки.

Ледь сіявся дощик. Людей на вулиці не було видно. Небо заволокли густі сірі хмари. Було мокро і вітряно— Сумні, похмурі думки не залишали мене.

Що я напишу Думчеву з Москви?

Здати його рукопис до редакції? Але в ньому немає відкриттів. Ах, навіщо я, не подумавши, в гарячому пориві серця подав надію, запалив Думчева? Навіщо напросився відвезти його заявку? Думчев мені повірив. Він вірить, що здивує науку своїми відкриттями. А рукопис із редакції йому повернуть. Можливо, напишуть: “У вас є цікаві порівняння форм інстинкту в світі комах з технікою, яка створюється розумом людини. Замість того, щоб відкривати давно відкрите, напишіть захоплюючу книжку для дітей”.

Я згадав розповідь одного письменника про старого діда з великою сивою головою та обличчям кольору пергаменту. Цей старий колись тинявся глухим містечком і десятки років намагався всім довести, що він відкрив якісь зовсім нові способи і методи обчислень. Але його ніхто не слухав. Одного разу приїжджий студент-математик узяв його записи і побачив, що старий “відкрив” давним-давно відкриту таблицю логарифмів.

Старий не без труднощів переконався у правильності слів студента. Довго дякував йому і пішов до себе додому. Того ж дня його знайшли мертвим. Ось історія старого. Було вже зовсім темно. Я здав книжки і вийшов з бібліотеки. Низькі хмари висіли в небі, самотніми видалися мені вогні ліхтарів на вулиці.

З почуттям смутку сходив я з високого мокрого слизького ганку бібліотеки. До готелю залишалося пройти два квартали і провулок. Потім я дізнався: в цей самий час Думчев поспішав до мене — поспішав радісний і щасливий. Але ми розминулися.

Думчев не застав мене в готелі. І скоїлося те, чого я не сподівався і не передбачав.

Від Булай я довідався про все, що сталося з Думчевим цього дня.

Після обіду Сергій Сергійович, як і завжди, в супроводі Поліни Олександрівни вийшов з будинку і, проходячи повз нове приміщення школи, зупинився. Сюди під’їхала вантажна машина, свіжопофарбована, прикрашена гілками зелені. На ганок вибігли діти з веселими вигуками, гучним сміхом:

— По нас приїхали! По нас! В похід!

І на обличчі в Булай, коли вона розповідала про це, відбився щирий подив.

— Чому Сергій Сергійович зупинився? Дивиться, дивиться і не може надивитися. Наче ніколи не бачив, як піонери від’їздять до таборів.

Тут слід зауважити, що Поліна Олександрівна так ще й не дізналася, звідки прибув Сергій Сергійович. Вона не хотіла тривожити його розпитуваннями. А я так і не встиг і не знав, як їй розповісти про це.

Сергій Сергійович побачив, як висока білява дівчина зійшла з ганку і скомандувала:

— Струнко! До виносу прапора приготуйсь!

І, коли повз притихлих школярів, що швидко вишикувалися в лінійку і підкинули руки в салюті, під звуки двох фанфар і маленького барабана почали проносити прапор, червоний прапор з золотими літерами, на обличчі в Сергія Сергійовича був майже захват.

Він вдивлявся в очі дітей — сірі, блакитні, карі, чорні очі, такі променисті, жваві, блискучі. Ці очі гордо й суворо проводжали свій піонерський прапор.

Потім прапор встановили на машині і відразу все змішалося, загомоніло, засміялося. Діти, наздоганяючи і випереджаючи одне одного, хто як міг, з усіх боків лізли в машину. Шофер почав підсаджувати менших.

Але одна дівчинка, зовсім ще маленька, вигукнула:

— Я сама! Я сама!

Вона швидко, чіпко і спритно вилізла на колесо, перехилилася через борт — відлетіли набік дві кіски і синенька в складочку спідничка. Дівчинка стрибнула, сіла на лавочку поруч фанфаіриста і гордовито глянула на товаришів.

Тут уже Сергій Сергійович не витримав — він сам засміявся і помахав дітям рукою.

Шофер посигналив. Діти заспівали пісню. Машина зникла за рогом вулиці.

Потім Думчев пішов додому. Всю дорогу він мовчав. Цього разу навіть сам з собою не розмовляв, хоч був схвильований.

Мовчки він пройшов до лабораторії, замкнувся. Потім раптом спустився із своєї башточки і сказав Поліні Олександрівні:

— Я мушу признатися — головного, найголовнішого мені самому не зрозуміти…

Він був до краю збентежений, сів глибоко в крісло і задумався. І тут Поліна Олександрівна і сусідка Явдоха Василівна почали обережно розпитувати: чого ж він, власне, не розуміє?

— Я дивився, як зводиться будинок, як він швидко росте, а людей там майже і не бачив. Не здивувався. Побачив на вулицях замість кінних екіпажів та возів багато машин. Зрозумів. Але не здивувався. Ну от… Скажіть мені, звідки ці пісні? Звідки ця радість? І діти, і дорослі… І ранком, і ввечері. Інші люди!

— З чого ж тут дивуватися? Чого ж тут не розуміти, Сергію Сергійовичу? — сказала Явдоха Василівна, сплеснувши руками. — Чого ж тут дивуватися, Сергію Сергійовичу? — повторила вона і схопилася: — Ой, молоко на кухні збігло!

І тільки тепер Поліна Олександрівна дізналася, що Сергій Сергійович пробув, подібно до Робінзона, не зустрічаючи протягом цих довгих років жодної людини, в якійсь невідомій країні. Але в якій? Вона не зважувалася про це запитати.

О, як багато, багато доведеться йому взнати, перш ніж він зрозуміє нове життя!

Поліна Олександрівна почала з піонерів, яких він бачив цього дня, і перейшла до того, що відбулося протягом усіх минулих років.

Усмішка глибокої, зосередженої радості перетворила, осяяла обличчя Сергія Сергійовича. Поліна Олександрівна подивилася на нього і раптом упізнала, згадала цю усмішку. От саме з такою радісною усмішкою Сергій Сергійович колись, давним-давно, прийшов до неї І просив послухати написану ним п’єсу для скрипки. Перед тим як зіграти її, він сказав:

“Уявіть собі — широкий степовий шлях десь вдалині. Літній полудень. Спека. Все живе замовкло, заховалося, причаїлося. Така тиша в степу буває тоді, коли довго стоїть суха, жарка погода. Але ця тиша вся напружена. І ось звідкись здалеку чути грім, наближається гроза. І, передбачаючи грозу, долинають окремі голоси — про щось питають, щось вигукують. Удар дзвона. Тиша вибухла. Голоси зливаються в хор. Гроза розбурхалась не на жарт. Хор голосів вітає грозу, зливається з нею. Та ось гроза минула. Залишився урочистий хор. Вмився життєдайним дощем степ. Усе ожило. Хор поступово, поступово тане. Тільки близько, зовсім близько заливається радісною піснею степова пташка”.

І Поліна Олександрівна через багато-багато років знову побачила на обличчі Сергія Сергійовича ту саму посмішку, з якою він колись грав свою п’єсу для скрипки.

І все, про що розповідала Булай, Сергій Сергійович слухав так радісно, так гаряче, ніби він впізнавав у цьому дуже знайоме, близьке й рідне, що жило в його уяві, з чим зріднився він у своїх думках ще тоді, давним-давно. Лагіднішим і світлішим ставало його обличчя, і радісно шепотів він:

— Знаю! І все розумію… Знаю!

Стільки було переконаності в його вигуку: “Знаю!”, що Поліна Олександрівна подумала: “А чи не пожартував Сергій Сергійович, коли казав, що мешкав багато років у якійсь безлюдній країні?”

Схвильований, схопився він з крісла, де так довго сидів, слухаючи Булай, і вигукнув:

— Тепер розумію! Там, у Країні Дрімучих Трав… де я жив багато років… чи не про це там хотів мені розповісти мій Друг, з яким я повернувся сюди? А я!.. Я не слухав його, не розумів, образив там, у Країні Дрімучих Трав!

Поліна Олександрівна сплеснула руками:

— Яка країна?

Але Думчев не дочув.

— Біжу в готель! Вибачитись і сказати два слова.


Отже, ми розминулись.

Я йшов у цей час із бібліотеки до готелю: треба взяти чемодан — і на вокзал!

“Не забути б перекласти речі в чемодані. Рукопис… Обидва примірники… на самий спід”, — подумав я, вже підходячи до готелю.

Дощ припустив. З моря насувався туман.

Готель. Ключа у шафці на звичайному місці не було. Він стирчав у дверях. Я відчинив двері до свого номера і завмер.

Яскраво горіла лампа. Було тихо. Та де ж рукопис Думчева?

На столі його не було.

Він зник.


ДІВЧИНА, ЩО ЧИТАЄ РОМАНИ


— Товаришко чергова Хто був у моєму номері?

Мовчання у відповідь. Дівчина й далі читала.

Я підійшов, поклав руку на книжку І прикрив сторінку.

— Ох, це ви!.. — нарешті підвела на мене очі чергова. — Якби ви знали, який це чудовий роман!

— То хто ж був у моєму номері?

— Хто був!.. Я дала ключ від сьомого номера тому громадянинові з Москви… Він увесь час від’їжджав, від’їжджав, але так і не поїхав. Потім знову сказав: “Я їду” — І знову повернувся.

— Ви кажете про мене! Я ходив до бібліотеки. Ключ здав вам. Допіру повернувся, а ключ у дверях стирчить. Кому ви давали ключ? Хто вам його не повернув?

— Ой, виходить, то були не ви?.. “Герцогиня підвела свої дивні голубі очі: “Віконт! У звуках ваших фатальних слів…”

— То ви не знаєте, хто був у моєму номері?

— Пробачте!.. Згадала!.. Якийсь поважний чоловік приходив до вас… От я й дала йому ключ. Що ж, йому у коридорі чекати? Чемний такий! Нічого поганого від таких не буває.

Я махнув рукою, повернувся в номер і тільки тут помітив записку на столі:


“Мій друже! Чи знаєте Ви, з якою радістю я йшов, майже біг до Вас! Яке світле свято було в мене на душі! І ще: я хотів додати аркуш-другий до мого конспекту. Але панночка, яка чергує в готелі, видалася мені трохи неуважливою особою, і я не наважився залишити їй свої аркуші.

В номері Вашому на столі побачив свій рукопис, почав підкладати нові аркуші і тут прочитав Ваші помітки на полях. На якусь мить впав у розпач. Але опам’ятався. В конспекті моєму нема помилок! Чимало таємниць розгадав я і чимало відкриттів зробив у Країні Дрімучих Трав. Але з них я вибрав ті, які дорожчі і ближчі моєму серцю і найважливіші для науки.

Ах, мій молодий друже! Ви, Ваше покоління, — чи знаєте Ви, які важкі, які нестерпні були часи тоді, коли я був молодий? Яким самотнім я себе почував!

А потім на довгі роки Країна Дрімучих Трав…

Жити мені залишилось недовго. Я старий.

Зараз мені дуже тяжко. Я хочу залишитися сам.

Трохи побуду на самоті. Самотність поверне мені душевну рівновагу. Отже, ми не скоро побачимось. Та й Вам час від’їздити… Прощавайте!

А я ж Вас полюбив.

Ваш Сергій Думчев”.


Я пішов, майже побіг до Думчева. Але лабораторія була порожня. В грубці догоряв вогонь. Біля грубки валявся обгорілий аркуш. Це, очевидно, було все, що залишилося від конспектів Думчева. Поліна Олександрівна була внизу, у своїй кімнаті.

— Сергій Сергійович узяв парасольку і кудись квапливо пішов. Я гадала, що він знову пішов до вас. Адже перший раз він вас не застав. Де ж він? Такий туман! Дощ!


ЗУСТРІЧ У ТУМАНІ


Цієї ночі на море впав туман. Яка темінь! Вогко, неприємно, холодно. У сивій, густій сітці дощу загубився шлях до селища наукових працівників.

Чому я кинувся сюди, шукаючи Думчева? Сам не знаю! Можливо, тому, що цією дорогою я з Думчевим повертався до міста.

Думчев хоче залишитися на самоті? Нехай! Але стара людина, яка не знає ні нових вулиць цього міста, ні шляхів до міста, — і сама в тумані, під дощем…

До краю стурбований, у розпачі, картаючи себе за те, що так недбало повівся з рукописом Думчева, але все-таки з надією, з останньою надією, що він десь тут, поруч, на цій дорозі, — я поспішаю, шукаю, кличу:

— Думчев! Думчев!..

Мій плащ і костюм змокли, струмки води текли на комір.

А я все йшов і гукав:

— Думчев! Думчев!

— Ге-ей! Хто кричить? Віз у тумані мало не наїхав на мене. На возі-двоє людей. Я розпитав їх, хто такі, і довідався: це був Микола Сєнцов, учень сільськогосподарського технікуму, і санітар з міської лікарні.

Питаю:

— Чи не бачили ви на цій дорозі старою чоловіка?

І ось що розповів мені Микола:

— Години дві тому в тумані я мало не наїхав на чоловіка, ось як на вас зараз. Стрілка — моя коняка, відразу зупинилася. Чоловік відійшов убік. Я присвітив електричним ліхтариком і бачу: старий, невисокий на зріст, під великою парасолькою. Схожий на нашого викладача хімії. Тільки той в окулярах. Я й кажу йому:

“Громадянине, сідайте! Підвезу!”

Він сів. Поїхали поволі. Зовсім недалеко від’їхали, а дідусь цей уже хоче злізти з воза. Я йому допоміг.

“Дякую, — каже, — юначе. Я вже приїхав”.

“Куди, — думаю, — він приїхав? Житла тут не видно, дощ”. Громадянин цей звернув кудись убік, потім знову вернувся на дорогу, іде-бреде… Я поїхав поряд з ним, але він мене не помічає. Голосно сам із собою розмовляє. Потім із дороги кудись звернув. І знову на дорогу повертається.

Думаю: “Як усе це зрозуміти? Що він шукає в такій темряві і в такий дощ?”

Я знову до нього:

“Громадянине, я можу ще підвезти вас!”

Сів, поїхали разом.

“За годину в селищі будемо, — кажу. — Зігрієтесь”.

“Мені не туди. Я скоро злізу. Альтанку пошукаю”.

“Яку там альтанку він шукає на дощі?” — подумав я і хотів засміятися, але згадав.

“То ви ту альтанку шукаєте, що за гаєм?.. Вона ж зовсім розвалилась. Ніхто туди й удень не ходить. А зараз дощ, ніч”.

А він усе в туман вдивляється. Нарешті я зрозумів: хвору людину везу. Може, професора якогось? Дбайливо прикрив йому плечі брезентом. Поїхали. Професор довго мовчав, потім почав розмовляти сам до себе. Про якихось дивних тварин з якоїсь неіснуючої країни. І знову замовк.

А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.

“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.

Я кажу:

“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.

“А хто ж виховував вас?”

Пояснюю:

“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.

А він питає:

“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”

“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.

Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув, попругу й супоню перевірив. Повернувся до воза, а громадянина мого й нема!

Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.

Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.

Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.

Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…

Алея! Яка вона в темряві нескінченна!

А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?

Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…

Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!

Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.

Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…

— Сергію Сергійовичу!

Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.

Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.

— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:

— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.

Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:


МАЙДАНЧИК КВІТІВ


Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.

Шумить Москва. Машини мчать до Арбата. Біля станції метро багатолюдно. До інституту на Метробудівську і до трамваїв поспішають, вибігаючи з метро, студенти І студентки. Їм назустріч ідуть люди, повільно і важко, швидко і жваво, щоб спуститися в метро і за кілька хвилин уже бути в магазинах на Петрівці, стати з другою зміною до робочого верстата, сісти за робочий стіл десь у Сокольниках чи на Красносельській.

Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.

Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.

Як давно це було! Та чи й було?

Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.

Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.

Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…

Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.

Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.

Квіти серпня! Ваші барви такі яскраві, інтенсивні і розмаїті!

Та скоро осінь. Дощ…

Жовте в’янення.

І отут, цієї хвилини, на цьому майданчику, біля кошиків з квітами, я раптом згадав живий вогонь тих, інших барв.

Країна Дрімучих Трав! Я тоді ждав: от-от відчиниться брама в огорожі з надкрилля мідного жука! І переді мною вже не огорожа, а велетенська театральна завіса, палаюча, сяюча зовсім незнайомими мені барвами.

Ага! Яка ж таємниця криється в силі, яскравості, химерності та різноманітності тих барв? І чому Думчев твердить, що ці барви вічні і ніколи не потьмяніють?

А що, коли… коли тут приховане якесь відкриття? Адже можливо… Як знати!

Надто вже легко і швидко я назвав конспект Думчева “конспектом помилок”! І от образив стару людину. Даремно я умовив його писати незвичну для нього заявку. Заявка! Навіть звучання цього слова було чужим для його слуху. Я дезорієнтував його. А чим і як я допоміг Думчеву?

Ось, наприклад, він показав мені чудесні барви на спорудженій ним огорожі біля літнього будинку. І палко говорив про них, як про велике відкриття. Кому б про це розповісти? Перевірити, запитати…

Чи не звернутися мені до Калганова? Він фізик. Проблеми світла, кольору і барв — його галузь. Про нього я частенько читав у наших газетах.

Так! Сьогодні-таки, якщо встигну, піду в інститут до Калганова. Після кінозйомки, після репетиції.

У павільйоні кіностудії, дивлячись при яскравому світлі юпітерів на декорацію, я й далі думав про думчевські барви. І на репетиції в темному залі для глядачів, за режисерським столиком, над яким горить самотня лампа під темним абажуром, у спокійній, ледь-ледь напруженій тиші, що порушується репліками акторів на сцені, дивлячись, як освітлювачі добирали колір софітів та освітлювали декорації, я знову згадав слова Думчева.

“Ах, ця зелень весни, намальована в театрі на фанері і картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Барви застигли раз і назавжди…”

Репетиція закінчилась о четвертій годині дня. Ще встигну зайти до Калганова!


НАСАМПЕРЕД — ЕКСПЕРИМЕНТ!


Ще вирував московський день, а я вже був у кабінеті фізика Дмитра Дмитровича Калганова. Він попросив мене зачекати, поки кінчить розмову зі своїми співробітниками. Розмова їхня була для мене незрозуміла — про якусь складну фізичну проблему.

Обличчя фізика мені чимось нагадувало відомий портрет Єрмолова, безстрашного героя битв проти Наполеона.

Та фізик Калганов не воїн, він вчений і живе не в дев’ятнадцятому столітті, а в наші дні. Він не воїн. Але цей жест, чіткий і владний, ці рухи без будь-якого відтінку метушливості… Який лев’ячий поворот голови! Риси обличчя великі, різкі, майже могутні. Голос розкотистий…

Я дивився і думав: “Справді, така людина наведе порядок у коловороті наукових проблем, проектів, задумів і пропозицій — наведе добрячий хазяйський порядок на своєму вченому подвір’ї”.

— Хочете — вірте, хочете — ні і вважайте все це за фантастичну повість… — так почав я свою розповідь про Думчева, коли Калганов посадив мене в крісло поруч себе.

Спочатку він слухав мене з якоюсь лютою добродушністю. Та коли я заговорив про ярмарок, де давним-давно Думчев показав свій перший політ, а меткий купець за показ смертельного номера лічив п’ятачки, очі в Калганова заблищали, він рвучко відвернувся од мене і почав розглядати щось у вечірньому вікні.

Потім пильно глянув мені в вічі й заговорив:

— Скільки знищених, задавлених народних талантів! То були прокляті часи. Вони’ загнали Ціолковського з його розрахунками на горище, втиснули Мічуріна у півнаділу землі…

Калганов замовк…

Коли я почав розповідати про те, як Думчев, що його я знайшов у Країні Дрімучих Трав, наполегливо пропонував перейняти в комах різного роду технічні “доцільності”, як він висловлювався, Калганов схвильовано підвівся з крісла.

— Он як! Он як! — повторював він.

— Ви дивуєтесь? — спитав я.

— Ні, з чого тут дивуватися? Людина здавна придивлялася до великої лабораторії природи, вивчала її не тільки заради пустої цікавості. Вона фіксувала все повчальне, використовувала, примушувала собі служити. Людство й надалі наполегливо і допитливо досліджуватиме, відкриватиме нові й нові закони природи, щоб керувати ними. Оволодіваючи природою, підкоряючи її собі, змінюючи її, наука не сліпо, не механічно наслідує готові зразки. І нічого страшного не бачу в тому, щоб скористатися з підказки природи. А як же інакше?!

“Треба швидше запитати Калганова про головне”, — подумав я. І став розповідати про те, як Думчев у Країні Дрімучих Трав привів мене до свого літнього будинку, а я зупинився, зачудований барвами його огорожі. Огорожу було складено з крил звичайних метеликів. І ця огорожа мінилася і виблискувала барвами надзвичайно яскравими і красивими, а Думчев мені сказав, що ці крильця природа не забарвила, що складаються вони з безбарвних прозорих лусок і не мають у собі забарвлюючих пігментів у вигляді кольорових крупинок.

— Скажіть, як зрозуміти Думчева? Адже, якщо вони безбарвні, не забарвлені, то звідки ж ця гра барв? Як зрозуміти? Адже це нісенітниця!

— Ні, не нісенітниця, а правильне спостереження, — спокійно відповів Калганов.

— Правильне спостереження?! І Думчев не помилився? Хіба прозоро-безбарвне може бути барвистим?

— Щоб ви мене зрозуміли, чому прозорі, безбарвні крильця метеликів виграють яскравими барвами, я почну, звичайно, з найпростішого. З того, що таке світло і колір.

Будь-яке тіло випромінює в простір енергію у вигляді електромагнітних хвиль, довжина яких змінюється залежно від температури тіла: від десятків мікронів до мільйонних часточок мікрона.

Залежно від частоти коливання розрізняються хвилі: електричні, інфрачервоні, світлові, ультрафіолетові, рентгенівські та інші. Наше око може сприймати лише світлові хвилі. Ньютон довів, що біле світло, яке ми бачимо, є сукупність кольорових променів.

Ви, звичайно, знаєте, як було розкладено промінь світла.

Ньютон поставив скляну призму на стіл. Сонячний промінь ударив у призму і заломився на сім кольорів райдуги: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, голубий, синій І фіолетовий. Між сімома кольорами немає різкої межі: є взаємні переходи від одного кольору в інший. Наприклад, між жовтим і зеленим розрізняють ще колір листяної зелені, між зеленим і блакитним — колір морської зелені.

Різному числу коливань світлових хвиль відповідають свої кольорові тони.

Як відомо, звичайно предмети позбавлені власного кольору. Вони мають здатність відбивати, заломлювати або поглинати промені.

Що таке колір чорного предмета? Всі світлові промені, що падають на цей предмет, поглинуто, і поверхня предмета не відбила ніяких променів.

Що таке синій колір? Синя барва. Поверхня предмета поглинає всі кольори спектра, а синій колір відбиває. І ми бачимо предмет синім.

Так фізика пояснює природу світла і кольорів.

Найтонша, прозора і зовсім невидима луска, що вкриває крила метеликів, — наче набір прозорих пластинок, що якось особливо, своєрідно пропускають світло. Товщина цих пластинок, або лусочок, різна і сумірна із світловими хвилями різної довжини. Та чи інша пластинка забарвиться у відповідний колір, який, проте, залежить від кута зору глядача.

Ось перед вами приклад, що ясно показує, як змінюється забарвлення залежно від товщини плівки: мильна булька. Як часто дітей зачаровує примхлива зміна забарвлення мильної бульки! Ця зміна, ця гра барв здається випадковою, несподіваною. Але тут у чергуванні кольорів є сувора закономірність. Коли мильну бульку починають надувати і плівка її груба, вона ще позбавлена кольору. Та ось булька роздувається — плівка стає тонша, на її поверхні починають мінитися веселкові барви. А тим часом мильна плівка не забарвлена, в ній немає барвних пігментів.

Та не в усіх метеликів такі крила. Є метелики з пігментним забарвленням, і це забарвлення вицвітає, вигоряє. Є навіть група метеликів з такими крильцями, в яких поєднуються пігменти забарвлення з прозорістю окремих пластинок.

Ваш Думчев вибрав ті крильця, в яких промінь світла — самий лише промінь світла! — створює чарівне забарвлення. Він звернув вашу увагу на того метелика, в крильцях якого відсутній пігмент барвної речовини.

І важке почуття обурення на самого себе (нащо я, не знаючи суті справи, так легковажно поставився до людини?), змішалося в мені з хвилюванням і радістю.

— То що ж! — вигукнув я. — Виходить, думка Сергія Сергійовича на правдивому шляху? Виходить, він має рацію — такі барви вічні, вони ніколи не вицвітають!

— Так, так! — жваво відгукнувся Калганов. — Його спостереження і висновки правильні. Гра барв на таких поверхнях вічна,

вона ніколи не вичерпається. Промінь світла завжди струмує над землею і, проходячи крізь крильця метелика, засвічує гами барв. Я підвівся з крісла і схвильовано мовив:

— Сьогодні-таки напишу, потішу Думчева! Тут вирішується доля людини!

Калганов спокійно зауважив:

— Не захоплюйтеся! Звичайно, промінь світла завжди струмує над землею. Але метелики живуть дні, тижні, а лусочки їхніх крилець дуже й дуже тендітні…

— Так! Яка ж тут вічність! — сказав я, засмутившись, і опустився в крісло.

— І все-таки тут правильна підказка, тонке спостереження. Барви… барви з променя світла, який проходить крізь найтонші, прозорі лусочки… Школи ще людина не застосовувала таких. Я врахую спостереження Думчева. Тендітні крила метеликів!.. Та наш інститут шукатиме плівки міцніші, ніж лусочки. Я вже сказав: сліпо, бездумно наслідувати природу смішно… Тут Думчев наївний. Але спостереження — творчо осмислене!.. О!.. Чи знаєте ви, що таке гостре, влучне, вчасно зроблене спостереження? Три слова викарбувано на фронтоні біологічної станції в Колтушах. І слова ці: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. Це улюблений девіз нашого Івана Петровича Павлова. Так, так, я випробую, перевірю! І тоді скажу. Насамперед — експеримент! Дзвоніть, цікавтеся. Буду радий.


УНОЧІ НА ВОЛХОНЦІ


Годинник на кремлівській вежі вже вибив північ, а біля станції метро все ще стоїть кошик з квітами. Біля нього продавець.

Скоро до ранку затихне Москва, заспокоїться ненадовго в прохолодній і по-літньому неглибокій тиші. Тиша ця вже давно пробиралася до міста, та її лякали тисячі окликів, окриків, вигуків, лякали сміх, пісня… А гуркіт вулиць і площ змушував її зупинятися. І все-таки тиша пробралася. Просочилась. Прийшла.

Ніч.

Над входом у метро дедалі яскравіше світиться шпичаста літера “М”. Зараз там, унизу, проходять останні поїзди, їх зустрічає колонада величних багатогранних мармурових стеблин. Із кожної стеблини виривається могутня квітка. Вона тягнеться вгору, і, підсвічувана прихованим м’яким світлом, розтікається по стелі у візерунку прекрасної п’ятикутної зірки.

І вся колонада цих квітів говорить нечутною мовою про велич, простоту і благородство.

Нагорі, за арками входу і виходу з метро, чорніє тінистий густий Гоголівський бульвар. Кіоск з водою яскраво освітлений, але вже зачинений. Дедалі квапливіші і чутніші стають кроки перехожих: не спізнитися б на останній поїзд!

Ось із метро вибіг юнак. Подивився довкола. Підійшов до кошика з квітами. Він в окулярах, з книжкою під пахвою. Купує квіти. Він нетерпляче дивиться то на годинник, що на розі вулиці, то на двері метро, які от-от зачиняться. Чекає на когось? Він опустив руку, і квіти торкаються землі. 1 раптом мчить зі своїм букетом вниз і зникає за дверима, які починають зачиняти. Майданчик перед павільйоном метро спорожнів. Двері зачинилися. Продавець складає до кошика квіти. Йде.

Навколо тихо. Я не поспішаю. Я думаю про те, що завтра знову піду до фізика Калганова. Що він мені відповість? Ось прийду: “Пам’ятаєте, таємниця вічних барв Думчева…”

М’яко і спокійно освітлюють майданчик молочні кулі ліхтарів.

І в цю хвилину постала переді мною грізна, дика Країна Дрімучих Трав: виник то наростаючий, то затихаючий, але нескінченний, безугавний шум трав, що їх розгойдує вітер. І Думчев… Сам один серед живих машин, сліпих і багатооких, потворних і отруйних! Кожен крок загрожував смертю. Та він людина, і його гордий розум переміг.

Час додому. Вже пізно.

Ось і Волхонка. Нерухомо лежить на асфальті узорчата тінь від грат величезного подвір’я Інституту Академії наук. На небі повний місяць. Білі колони музею красних мистецтв стали такі, ніби хтось підсинив їхню білість. Скляний прозорий дах музею чоірніє. А квіти тютюну, що ростуть вздовж стежки до головного входу, стали раптом різко білими, розкрилися.

Тихо і місячно на Волхонці. Легкий вітрець приносить пахощі розквітлого тютюну. Лягла і простягнулась по асфальту тінь самотньої липи. Ледь тремтить листя. І в нічному примарному світлі такі легкі, невиразні, такі хисткі й мінливі тіні цього листя, що зупиняєшся: як же ступити на цей дрімотний візерунок?

Все стихло. Пливе ніч над Москвою…

Ось і двері моєї квартири. В поштовій скриньці газета… одна… друга… лист.

Потім дзвінок по телефону, зовсім непотрібний. Ще дзвінок — той, якого давно чекаєш.

Але хто це тихо шкребе шибку відчиненого вікна? Це, мабуть, сусідський кіт: він увесь чорний, з крихітним білим “галстуком”. У сусідів вікна зачинені, і він обережно карнизом пробрався до мене, Рама відчиненого вікна заважає. Я йому допомагаю ввійти.

— Заходьте, гостю, заходьте! Небо вже потемніло, і буде дощ — ви можете намочити лапки. Заходьте, гостю!

Кіт спокійно і неквапливо вмащується на столі біля склянки з волошками.

“Ви, волошки, були вдень сині, а стали зараз, при лампі, ліловими. Деякі зовсім посивіли. Ті, що відцвітають. Ось я вас відсуну, а то кіт так розвалився, що ще скине зі столу склянку”.

Я не відводжу очей від сивих волошок, і тривожне, тоскне почуття поймає мене: “Що скаже завтра фізик про вічність барв? Що напишу я Думчеву?”

У відчинене вікно потягло свіжістю з Москви-ріки. Надворі зовсім темно. Небо заволокли хмари, і м’яко стукотить по підвіконню дрібний дощик. Незабаром осінь.


НІ, НЕ ПОМИЛКА, А ВІДКРИТТЯ!


Я повертався додому від фізика Калганова дуже пізно. Були тихими старовинні провулки Москви. Мирно горіли лампочки біля воріт, освітлюючи з-під бляшаного козирка номер будинку і спокійне півколо літер — назву провулка.

Люди давно сплять. Вікна будинків і будиночків темні.

Як часто в цих провулках такої пізньої години мою душу оповивав смуток: чорні, порожні, чужі вікна якось вороже дивилися на мене, самотнього перехожого в безлюдних провулках — адже я порушував лункими кроками їх короткочасний нічний спокій!

Але зараз мені здавалося, ніби вікна радісно й привітно зустрічають мене ковзким відсвітом ліхтарів по чорних шибках. Радісна звістка була в мене для Думчева.

Калганов з кимось розмовляв телефоном, коли я ввійшов до його кабінету. На хвилину він перервав розмову, привітався зі мною і сказав:

— Моя розмова стосується вас. Слухайте! І Калганов продовжував телефонну розмову:

— Що? Ні, ні! Це ж денне світло, не лампи денного світла, які Освітлюють підземний вестибюль метро. Тут барви… Що? Ви чули? Навіть бачили, як стіна і плаття світяться барвами в темряві? Але це зовсім не те. Стіна, стілець, плаття… якщо до їхнього забарвлення додати солі кадмію та цинку й опромінити ультрафіолетовим промінням, почнуть світитися. Це люмінесценція. А я кажу зовсім про інше… Як мене зрозуміти? А ось як… Чи ганялися ви коли-небудь за метеликами? Пускали мильні бульки? То згадайте чарівну пру кольорів у мильній бульці. Та плівка мильної бульки миттю лускає. А лусочки метелика… до них краще не доторкатися — такі вони тендітні. Але уявіть собі надміцну плівку мильної бульки або надміцні лусочки на крилах метелика. Такий надміцний прозорий склад я намагаюсь одержати з особливої пластмаси… Що? Думаєте, не доб’юсь? Все це лусне, як мильна булька на соломинці? — Калганов гучно засміявся. — Ви забули, що я фізик. Вірю тільки в експеримент. Знайду. Випробую. Перевірю. Вам покажу… Що? Адже і конструктор літака не забезпечує свій апарат пір’ям птахів. О, дійшло! Ви питаєте, нащо все це? Це зовсім новий, зовсім незвичайний матеріал для облицьовування будинків… Що?.. Мрія? Постараюсь, щоб мрія стала дійсністю!

Калганов попрощався із своїм співрозмовником, поклав телефонну трубку і звернувся до мене:

— В нашій лабораторії, устаткованій унікальною технікою, я шукаю, і, здається, вже знайшов речовину, товщину стінок якої вимірюватимуть десятими частками мікрона. Лусочки метеликів… мильні плівки… Ми одержали нову надпрозору і надміцну плівку. Її буде використано для виготовлення стандартів великої кількості пластинок різної, досить малої товщини. Фізик об’єднається з художником і архітектором. І тоді речі широкого вжитку, житла, будинки заграють перед кожним з нас всіма кольорами райдуги…

Я подумав: “Ось уже відбувається перевірка спостережень Думчева, ось уже виявилося, що його міркування правильні і, може, що я сам, назвавши його заявку конспектом помилок, припустився великої помилки?!”

У двері кабінету постукали. Зайшов асистент Калганова, високий, блідий, дуже неквапливий чоловік. Спокійно і пильно подивився на мене сірими очима, вклонився і, не поспішаючи, сів на край великого шкіряного дивана.

Калганов і асистент почали розмову про експерименти над надміцним облицювальним матеріалом. А я все думав про те, як потішу Думчева. Завтра-таки літаком вилечу на один день до Ченська.

Калганов і асистент продовжували свою розмову. А я вже уявляв собі майбутню зустріч з Думчевим. І тільки окремі слова їхньої розмови доходили до мене: електроліз… покриття електролізом… окиси на поверхні металів… кольори мінливості… покриття лаком…

Асистент пішов.

Калганов сказав:

— Я написав листа Думчеву. Я поздоровляю його і дякую йому.

— Давайте мені листа. Завтра вранці я вилітаю до Ченська.

— Оце чудово! Щасливої дороги! — Калганов раптом гучно розсміявся. — А Країну Дрімучих Трав ви придумали так… для цікавості… Признайтеся! Ваш Думчев просто любитель-ентомолог. Спостерігач природи.

Я промовчав і став прощатися. Калганов вийшов з кабінету.

— Я проведу вас, — сказав він мені. Ми пішли тихими, світлими коридорами інституту. Легко відчинилися скляні двері. Калганов спустився на кілька східців і зупинився. З дерев у скверику стікали рідкі краплини дощу. На широкій московській вулиці було вже безлюдно.

Я простягнув руку Калганову, щоб попрощатися й піти. Але він затримав мою руку в своїй широкій теплій долоні.

— Про що ви думаєте, Дмитре Дмитровичу? — спитав я його тихо.

Він здригнувся, ніби отямився, і сказав:

— Мрію… Тільки мрію… — І, все ще тримаючи мою руку в своїй, вів далі: — Я бачу Москву майбутньою, з її симфонією барв, запалених променем світла. Колись робітники закінчать облицьовування будинків Москви небаченим до цього часу облицьовувальним матеріалом.

Чи знаєте ви, що композитора Скрябіна називали диваком, коли він казав: “Кожному звукові відповідає колір. Звуки світяться кольорами… бемольні тональності мають свій металевий блиск, а діезні — яскраві, насичені кольором і без такого блиску…”

Скрябін хотів, щоб виконання його симфонії супроводилося світловою симфонією.

Що ж! Світлова симфонія так само можлива, як і звукова. Але оркеструє цю симфонію — симфонію барв — фізик-композитор. Він напише цю партитуру. Це буде справді сонячна симфонія! Симфонія міста Сонця! І кожна вулиця Москви постане перед нами в своєму неповторному ансамблі барв.

Упав перший промінь світла! І відразу ж заграли, “зазвучали” барви Москви. Вони міняться, слабішають, майже вичерпуються, тануть, наче звуки, наче музика. І знову розгоряються. Москва — місто Сонця! Ці барви вічні! Назавжди! Тому що завжди над землею струмують потоки світла. А у відповідь на симфонію Москви задзвенять під цим сонячним промінням світлові симфонії в містах усього світу. І музика ця, світлова музика, створена променем сонця, керована нашими фізиками, звучатиме, поки світить у Всесвіті сонце, поки струмує світлова хвиля!..


ДОПОВІДЬ НЕ ВІДБУЛАСЯ


У палаті хворого горить лампочка під синім абажуром. Сергій Сергійович Думчев хворий.

З аеродрому я відразу поспішив до Булай. З радісним, світлим почуттям зайшов я в добре знайомий мені будинок з башточкою. І лише тут дізнався про те, що сталося.

У селищі наукових працівників мала відбутися доповідь Думчева її запропонував, зажадав сам Думчев. Він назвав тему: “Попереднє повідомлення про деякі нові можливості в розвитку техніки”. Він сам призначив день доповіді.

З виснаженим обличчям, в якомусь палкому пориві готувався Думчев до свого виступу, запаленими від безсоння очима перечитував сторінки книжок. Він кидався від книжки до книжки. Вія ніби заразом хотів увійти в двері всіх наук!

— Сергію Сергійовичу, може, відкласти доповідь? — тихо питала Поліна Олександрівна.

— Ні! Доповідь призначено. Повідомлення буде зроблено в оголошений день! — відказував Думчев.

І настав день. Ще напередодні ввечері Поліна Олександрівна і сусідка старанно прасували і приводили в порядок костюм Сергія Сергійовича.

День був тихий, погожий. Думчев спустився з башточки-лабораторії. Булай мала його супроводити.

І ось перед тим, як уже йти, Думчев побачив на зуболікарському столику Поліни Олександрівни шматочок воску. Звичайний шматочок воску!

— Віск! — вигукнув Думчев. — Ось вартий подиву матеріал! Бджоли створюють його в своєму організмі. З цього шматочка воску я й почну своє повідомлення. Люди захоплюються фаюмськими портретами, створеними в Єгипті дві-три тисячі років тому. Вони збереглись тому, що живописець давніх часів врахував, яка велика тривкість воску. Давно вже всім відомо, що з воску виготовляють свічки й мазі. А ось там, де я був, там я спостерігав нове, несподіване застосування воску. Про це я повідомлю, і нехай вчені задумаються. Це перший урок Країни Дрімучих Трав, де я перебував дуже довго.

“Поясніть же, нарешті, що це за Країна Дрімучих Трав!” — мало не вихопилося в Булай. Та вона промовчала, не бажаючи в цей хвилюючий для Думчева день турбувати його своїми розпитами. Вона пройшла до іншої кімнати, вийняла з комода свої рукавички.

Надіваючи їх, вона повернулася до кабінету і злякано зупинилася біля дверей. Думчев був блідий, дуже блідий. Він стояв біля невеликого круглого столу і тримав у руках якийсь журнал. Він читав і перечитував уголос:

“…Віск уже давно застосовувався в кустарній промисловості, а також у медицині, закриваючи під час хірургічних операцій кровоносні судини. Сталеливарна і хімічна промисловість широко використовують віск. Віск застосовується також для підвищення якості сталі, при виготовленні, а також для збільшення зіркості оптичних скелець…”

— Сталь… Оптичні скельця… Я бачу, що люди вже знайшли десятки можливостей застосування воску. А я… я спізнився. Чи не буду я смішний із своїми відкриттями?

Мовчки і тихо вийшов Думчев з будинку в супроводі Поліни Олександрівни.

Біля ганку вже стояла легкова автомашина, прислана із селища наукових працівників. Молодий шофер, відчинивши дверцята, привітно пояснив, що приїхав по професора.

Думчев подякував шоферові, бережно взяв під руку Поліну Олександрівну і пішов пішки. Все на ньому було випрасуване. Сяяла чистотою накрохмалена сорочка, твердий, старого фасону комірець підпирав підборіддя. Рука твердо тримала тростину.

Так вони йшли, а машина повільно, дуже повільно їхала за ними.

Та Думчев був неспокійний. І тільки вони вийшли на асфальтоване шосе, яке веде до селища наукових працівників, він почав розмовляти. З ким? З Поліною Олександрівною? Ні!

Думчев звертався до себе самого. Він казав:

— Слухай! Твоє повідомлення про застосування воску застаріло. Що ж, нехай! То я розповім про інше. Чи знаєте ви всі, що в Країні Дрімучих Трав моя рука володіла великою, невідомою вам чутливістю, бо я був тоді зовсім не такий, як зараз? І от якось я доторкнувся до світляка і здивувався: він холодний, він зовсім не гріє! Світить, а не гріє. “Тут джерело нового світла! — вигукнув я. — То навіщо ж нам електростанції? Ось нове світло!” Що? Застаріло?.. Нехай! Але уроки Країни Дрімучих Трав незліченні! І я говоритиму зовсім про інше. Я медик. І там я ставив досліди. Ви взяли в комах дуже мало: мурашиний спирт, бджолину отруту. А я вам розповім, як я примусив мешканців Країни Дрімучих Трав лікувати мене від ран… Або ось пухлина… Ви смієтеся? І це застаріло? Спізнився?

Думчев раптом зупинився і вигукнув:

— Поліно Олександрівно, що ж це таке? Що пізно, а що не пізно? Як дізнатись, як угадати?

Питання це: “Що пізно, а що не пізно?” — очевидно, опанувало усе його єство. Скільки болю й страждання було в його голосі, коли він вимовляв ці слова!

Та ось він замислився, замовк. А потім просто й упевнено сказав:

— За будь-яких обставин я дізнаюсь, що пізно і що не пізно. І почну все спочатку!

— Сергію Сергійовичу, — майже благаючи сказала Поліна Олександрівна, — чи не повернутися нам додому?

— Ні, ні! — вигукнув Думчев, зупиняючись. — Доповідь відбудеться! І рівно о шостій годині вечора!

І знову вони пішли.

А небо було високе, голубе. Легкий вітрець приносив з моря хвилі тепла. Довкола було хороше, спокійно і тихо. Але Думчев, очевидно, стомився.

Поліна Олександрівна запропонувала:

— Чи не доїхати нам на машині?

Думчев відмовився: він не стомився. І вони знову пішли. Так дійшли до того місця, де від шосе відходить до бази Райхарчоторгу путівець.

Тут Думчев зупинився:

— Поліно Олександрівно, я справді трохи стомився. І добре було б відпочити! Тут недалеко альтанка.

— Яка альтанка?

— Ось поряд, ліворуч, за тим гаєм.

— Але ж це далеко!

— Зовсім близько! І тут-таки, біля альтанки, — Країна Дрімучих Трав. Там я прожив усі роки!

— Сергію Сергійовичу, — уже благала Поліна Олександрівна, — повернімося додому!

Думчев похитав головою:

— Доповідь відбудеться!

Поліна Олександрівна присіла на якісь колоди, що лежали край дороги. Думчев машинально сів поруч. Він весь час чомусь дивився туди, в бік гаю, де була альтанка, і мовчав. Потім раптом сказав:

— Час!

Спробував підвестись. Але забракло сили. І Думчев майже впав на колоди.


СИМФОНІЯ БАРВ


Я сидів у світлій палаті лікарні, де лежав хворий Думчев. Тут же чергував лікар.

Лише одному мені було зрозуміло, про що говорив Думчев у маренні.

То він запитував себе: “А чи добре до коника приросла голова цвіркуна?” То кликав гостей до себе, у візерунчастий будинок, і водночас ніяковів: гості бачили перед собою лише дупло. Потім раптом гірко-гірко скаржився, що знову стає дедалі менший, а дорога під його ногами розтягується, довшає без кінця-краю. І весь час тягнув, рятував павука з пастки мурашиного лева: “Він гине, гине, мій друг, мій верблюд! Допоможіть! Допоможіть!”

Коли ніч закінчилась і зійшло сонце, хворий забувся, замовк.

Головний лікар лікарні — жінка (очевидно, хірург; руки швидкі, впевнені, міцні) уважно вислухала мої тривожні запитання про стан здоров’я Думчева і сказала:

— Ми лікуватимемо хворого тривалим сном.

Багато я хотів сказати лікареві і про самого Думчева і чому він для мене такий дорогий. Але говорити про Країну Дрімучих Трав? Хто повірить мені?

— Ви хочете ще про щось запитати? — звернулася до мене лікарка.

— Ні!

Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.

Щодня я приходив до лікарні.

— Чи не прокинувся хворий?

— Ні, не прокинувся. Стан непевний.

Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.

Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась людина. В сутінках я не міг добре розгледіти її, але ясно побачив, як людина пройшла вздовж білого корпусу лікарні, а потім знову повернулася під вікна палати Думчева. Так повторилося кілька разів. Стало зовсім темно і, дещо спантеличений, я пішов додому. Думчев не прокидався. І ось знову в сутінках я застав під вікнами Думчева ту саму невідому людину. Вона без кінця ходила вздовж стіни лікарні і поверталася до вікна палати.

В лікарні мені сказали, що невідомий старий чоловік просив допустити його до хворого, довго і настійно умовляв, щоб йому дозволили вночі чергувати біля хворого. Та головний лікар пояснив, що в лікарні досить кваліфікований медичний персонал, сторонньої допомоги не потрібно і що хворому забезпечено належний догляд.

Довідавшись про це, я відразу ж попрямував до невідомого і гаряче потиснув йому руку. Це був старий актор, автор уже відомих мені записок.

За три дні Думчев прокинувся. Він побачив біля себе Поліну Олександрівну, старого актора, Явдоху Василівну, яка тримала в білому вузлику якісь гостинці.

Ми всі мовчали, не знаючи, з чого почати розмову. Ми так і промовчали б відведений для відвідувачів час, та раптом Думчев почав уважно вдивлятися в обличчя Булай.

— Ви хочете мені щось сказати, Сергію Сергійовичу?

— Я пригадую… — сказав Думчев, ясно й чітко вимовляючи слова. — Зараз ви, Поліно

Олександрівно, схилили голову наді мною зовсім так, як багато років тому. Море, літаючий снаряд, що впав, і я на піску… Я підвіз голову і — побачив вас.

— Я тоді була молода…

— Я зараз вас бачу такою, якою ви були тоді.

Сльози набігли на очі Поліни Олександрівни. Вона непомітно витерла їх рукою.

Уважно, зосереджено вдивлявся Думчев у риси її обличчя. А сльози знову й знову набігали на очі старої жінки. Думчев ласкаво дивився на неї. Вони мовчали.

Пізньої осені крізь дощ і сльоту часом несподівано й яскраво прогляне сонце, зовсім не осіннє. І раптом зеленим, яскраво-зеленим здається той чи інший жмут трави. Рукою б доторкнутися, посидіти б, заритися в траву… Зовсім весняна трава! Тепло розливається у повітрі. І дощик здається сміливим, задерикуватим. Весна, весна надворі. І хочеш дякувати осені за це весняне тепло.

Я згадав це, коли дивився на Думчева і Булай. Спала на думку давно забута мною мелодія, згадав я і слова:


		Як восени, у пору пізню


		Бувають дні, буває час…


…Гуркіт літака увірвався в палату. Думчев про щось спитав. Про що? Я не розчув його слів.

Булай голосно пояснила:

— Це прилетів літак з Москви!

— Як з Москви? Не вірю! Таку відстань… — проказав Думчев.

— Відстань? Яка ж це відстань для літака? До Москви всього…

— …до Москви більше тисячі, тисячі верст!.. А я… Я ж хотів, щоб бабки і мухи навчили…

Ці слова він вимовляв із злою насмішкою, з гіркою іронією над самим собою, за якою людина іноді приховує велике нещастя.

Ми всі вийшли в сад. Я посидів на лавочці. Короткі тіні дерев спокійно тяглися одна до одної. Там і тут маячили халати хворих.

Потім повернувся до палати. Десь у коридорах лікарні розмовляли. Я почув чийсь голос, що видався мені знайомим. Ось усе затихло. А тепер голоси зовсім близько.

Двері палати розчинилися навстіж. На порозі стояв фізик Калганов. За ним зайшов його асистенті. з невеличким чемоданчиком у руці.

— Здрастуйте, Сергію Сергійовичу! — сказав Калганов і кивнув нам головою.

Він широко і розмашисто присунув стільця і сів біля ліжка Думчева.

— Хто ви такий? — спитав Думчев.

— Фізик Дмитро Калганов.

— Не пригадую. Не знаю… Калганов?

— А я подарунок привіз вам з Москви!

— Який подарунок?

— Бач! Допитливий який! А от візьму і. зовсім піду! — засміявся Калганов. — І не дізнаєтесь, який у мене подарунок для вас.

— А я стану біля дверей і не пущу! — вже засміявся у відповідь Думчев.

Калганов відкрив чемодан.

Він клав перед хворим на столик, стілець і навіть на край ліжка якісь дуже легкі пакунки, загорнуті в чорний папір.

— Що ж це таке? — вигукнув Думчев.

— Облицьовувальний матеріал! Майбутнє облицювання будинків!

— Не розумію! Про що ви кажете?

— А знаєте, Сергію Сергійовичу, що в цій чорній упаковці? Тут пластинка такої ж товщини, як товщина лусочки метелика.

— Нісенітниця! Лусочка метелика така тонка, що неозброєним оком і не побачиш, а взяти в руки зовсім неможливо!

— Правильно! Правильно! Ось тому ми в лабораторії покривали нашою надміцною прозорою речовиною дзеркальну поверхню цих брусків.

— Як же так? — пожвавішав Думчев.

— Дивіться ж! Ось тут цифри — позначення довжини світлової хвилі і товщини шару, який покриває бруски. І на кожному літера “Д” — Думчев. Вашим ім’ям ми називаємо цей облицьовувальний матеріал.

— Ви смієтесь! Це насмішка, жарт! Думчев спізнився! То не смійтеся з нього, з цього Думчева! — голосно сказав Сергій Сергійович. І рвучко повернувся до стіни.

— Ах, так? — тепло і просто розсміявся фізик. — Подивіться ж…

Він почав розгортати зразки.

Загорялися, гасли і знову загорялися кольорові промені. Думчев вдивлявся. І раптом він ніби щось згадав: він почав перебирати і прикладати зразки один до одного. Барви різкі, несподівані, барви неспокійні, без будь-якої гармонії шугали по палаті.

Я подивився на Калганова. Ласкаво й терпляче він допомагав Думчеву. Асистент розгортав зразки і називав якісь цифри.

Калганов прислухався і водночас вдивлявся в гру барв, стежачи за Думчевим.

— Так! Так! — радісно казав Калганов. — А тепер не так. Подивіться!

Дуже обережно, спокійно, тихо і дбайливо допомагав він Думчеву, так зворушливо, як допомагають дитині.

Десь грюкнули двері, і мені здалося, що в палаті стало ще тихіше. Сонячні плями повільно рухалися по стіні. Іноді ці плями на стіні зустрічались і перехрещувались з новими, несподіваними барвами.

Потім знову тишу порушили тихі голоси фізика та його асистента. Вони неголосно перемовлялися.

— Мікрони… цифра… мінус… Ступінь… А коли вони замовкли, тиша стала ще напруженішою.

У траві під вікном голосніше засюрчали коники, і ящірка підставила свою жовто-буру спинку променеві, ковзнула, зникла.

Раптом легкий вітрець сколихнув завіску. і по кімнаті пройшов м’який, ледь-ледь вогкий запах трави. Він ковзнув по наших обличчях. І тієї ж хвилини зламалася тиша.

Думчев раптом підвівся. Він щиро і ясно всміхнувся, подивився на нас.

— Ось! — скрикнув він радісно. — Дивіться ж!

Перед нами мінилися барви в тому ж поєднанні, як і там, у Країні Дрімучих Трав.

За допомогою Калганова Думчев склав з привезених зразків те дивовижне поєднання барв, яке виблискувало в нього на огорожі з тендітного матеріалу — з крилець метеликів.

— Ось! Ось! — повторював Думчев, і очі його ясно і сміливо дивились на нас.

Фізик довго придивлявся, щось підраховував і почав диктувати цифри асистентові. При цьому він сказав:

— Закріпіть… це поєднання, цей візерунок…

Перед нами лилися яскраві барви, вони розцвітили палату. Кольори мінилися, змішувались і вже неможливо було відокремити їх один від одного. Кольори соромливі і боязкі переходили в сильні, бадьорі; кольори мрійливі з’являлись на мить і розтавали, щоб перетворитися на гарячі, урочисті й величні.

В тиші розливалась світлова музика, лунала велична й урочиста, ясна і горда симфонія кольорів і барв.