Планета трьох сонць
Владимир Бабула


Сигнали з всесвiту #2






Випадають часом днi, якi з особливою силою закарбовуються в пам'ятi i надовго й мiцно пов'язуються з долею багатьох людей. Ось таким днем i була недiля 15 травня початку третього тисячолiття нашої ери, коли увагу всього людства раптом було привернуто до схiдного узбережжя Пiвденної Африки.

Того дня ще нiхто навiть не уявляв, як пов'язанi мiж собою приголомшуючi подiї в Африцi та в космiчних далях i яку роль вiдiграє у цих подiях скромний словацький геолог, доктор Мартiн Заяц. Не знав цього й вiн сам. Його остання наукова праця була опублiкована дванадцять рокiв тому, коли Всесвiтня Академiя наук надала йому звання члена-кореспондента за винахiд надзвичайно чутливого гравiметра, i вiдтодi, здавалось, його життя протiкало буденно. День у день разом з групою геологiв вiн вирушав спецiальним вертольотом на розвiдку корисних копалин Словаччини i, уважно стежачи за екранами гравiметра та всiляких локаторiв, дбайливо наносив на детальнi карти родовища цiнних руд та металiв.






Бабула Владимир

Планета трьох сонць 



Науково-фантастичний роман у двох книгах


Переклали з чеської Микола ДАШКIЄВ та Муза СОУЧЕК.





КНИГА ДРУГА

Планета трьох сонць





ЧАСТИНА ПЕРША 

РОБIНЗОНИ У ВСЕСВIТI





Роздiл I Фатальнi вибухи


Випадають часом днi, якi з особливою силою закарбовуються в пам'ятi i надовго й мiцно пов'язуються з долею багатьох людей. Ось таким днем i була недiля 15 травня початку третього тисячолiття нашої ери, коли увагу всього людства раптом було привернуто до схiдного узбережжя Пiвденної Африки.

Того дня ще нiхто навiть не уявляв, як пов'язанi мiж собою приголомшуючi подiї в Африцi та в космiчних далях i яку роль вiдiграє у цих подiях скромний словацький геолог, доктор Мартiн Заяц. Не знав цього й вiн сам. Його остання наукова праця була опублiкована дванадцять рокiв тому, коли Всесвiтня Академiя наук надала йому звання члена-кореспондента за винахiд надзвичайно чутливого гравiметра, i вiдтодi, здавалось, його життя протiкало буденно. День у день разом з групою геологiв вiн вирушав спецiальним вертольотом на розвiдку корисних копалин Словаччини i, уважно стежачи за екранами гравiметра та всiляких локаторiв, дбайливо наносив на детальнi карти родовища цiнних руд та металiв.

Пiсля польотiв вiн прямував на протилежний бiк Дунаю, до великої лабораторiї, яку побудувала йому Академiя. Мало хто знав, що вiн там робить. Навiть для його дружини лабораторiя на Петржалцi[1 - Петржалка — район м. Братiслави в Чехословаччинi.] була таємничою, хоч їй було вiдомо, над чим працює чоловiк.

***


Тiльки-но першi ранковi променi травневого сонця проникли в спальню, як доктор Заяц прокинувся i, глянувши на вiдчинене вiкно, посмiхнувся:

«Знову Ганочцi не пощастило мене обдурити!». Вiн швидко вдягнувся i попрямував до виходу, але не встиг узятись за клямку, як дверi сусiдньої кiмнати вiдчинились i пролунав голос дружини:

— А куди це так рано? Адже ще немає й пiв на п'яту! — Гана Заяцова зазирнула до примiщення. — Ну, звiсно, пiдняв штори! Просто не знаю, що менi з ним робити! Щосуботи ховаю будильники, запинаю вiкна, щоб вiн мiг хоча б у недiлю поспати, але де там! За цiлий тиждень немає хвилинки, якої вiн не присвятив би працi, i навiть у недiлю не видiлить часу для себе! Хiба можна так жити?

Звертання у третiй особi свiдчило, що Гана Заяцова серйозно гнiвається.

— Незабаром усе скiнчиться, Ганочко, — сказав доктор Заяц заспокiйливо. — Мета вже близька. Хiба я можу тепер спати?

— Ти повторюєш це ось уже вiсiм рокiв. Не тiльки можеш, а повинен бiльше спати, — хоча б у недiлю. Ти зовсiм не вiдпочиваєш! Я люблю працювати не менш за тебе, але так, як ти, не поводжусь. Ти вже блiдий як стiна i щораз дужче худнеш. Хiба я можу на це спокiйно дивитись?.. А наша дитина?.. Ти про неї думаєш?.. Ось пiду в Академiю, попрошу Хотенкова, щоб вiн звiльнив тебе вiд цього завдання. Або щоб дав його як основне. З мене досить!

— Та ти тiльки пiдiллєш масла в вогонь! — злякався доктор Заяц. — Адже ти сама добре знаєш, що Академiя хоче того ж самого: щоб я присвятив себе лабораторiї, а геологiчнi дослiдження лишив iншим… Припустiмо, що я послухався б, а потiм мене спiткає невдача. Тодi цi роки було б втрачено безповоротно. Я просто втратив би шматок свого життя…

— А чому б твоїм дослiдам не бути вдалими? — раптом змiнила тон розмови Гана Заяцова. — Адже хвилину тому ти сам сказав, що мета близька. Згадай-но час, коли ти працював над новим гравiметром! I тодi тебе мучили сумнiви. А тепер? Тепер гравiметр Заяца — незамiнна зброя геолога!.. Безумовно, ти здобудеш перемогу й цього разу, Мартiне!.. Як у тебе йдуть справи? Адже ти зовсiм нiчого не розповiдаєш.

Доктор Заяц ожив:

— Уяви собi, я нарештi вибрався з глухого закутка. Менi пощастило зруйнувати гравiтацiйне поле. Ще не знаю, на яку вiдстань поширюватиметься його дiя, але перший крок я зробив. Учора ввечерi гравiметр вiдчутно реагував навiть на незначну змiну центра ваги тiла, яке висiло в сусiдньому примiщеннi… — вiн помовчав з хвилину. — Я переконаний, що йду вiрним шляхом, Ганочко… Тож хiба я можу тепер сидiти склавши руки, коли знаю, що людству на планетi Iкс загрожує небезпека?

— «Промiнь» уже не наздоженеш, марнi твої зусилля. Нашi, можливо, давно прибули на планету Iкс, i там усе гаразд. Вони й без нашого попередження зумiють знайти вихiд iз становища, яке у них склалося.

Заяц заперечливо похитав головою:

— Я був би радий, коли б твої слова справдились. Але хто з нас може сказати з певнiстю, де зараз «Промiнь»?.. Ох, ота черепашача iнформацiя! Можливо, екiпаж виявив у Всесвiтi яку-небудь блукаючу планету i зупинився на нiй для вивчення. На «Променi» не догадуються, що планетi Iкс загрожує небезпека, тому й не поспiшають. А для наших сусiдiв у Всесвiтi втрата часу може призвести до катастрофiчних наслiдкiв.

— Якщо взагалi вже не пiзно… — тихо додала Заяцова. Запала обтяжлива пауза. її порушив дзвiнкий дитячий голос iз спальнi:

— Татусю, ти не забув, що сьогоднi «Промiнь» святкує рiчницю?

— Чи бачиш? — кивнула Заяцова. — Який батько, такий i син! Уже також прокидається вдосвiта… Чому не спиш, Юрко?

— Боюсь, щоб татко не пiшов. Я обiцяв хлопцям з гуртка запитати, чи можемо ми прийти сьогоднi о десятiй в лабораторiю подивитись репортаж… Татусю, правда ж, можна?

— Не знаю, не знаю… — почухав потилицю Заяц. — В мене на сьогоднi стiльки заплановано, що… За сьогоднiшнiй репортаж ти менi краще вибач. Подивитись його можна добре i вдома або на вашому телевiзорi в обсерваторiї.

— Нi, татусю, краще в тебе, на Петржалцi! — попросив хлопець. — Я вже друзям пообiцяв… Побачиш, тебе нiяк не потурбуємо. Адже це в день рiчницi, тату…

— Ну, хто встоїть перед вами, науковi працiвники! — засмiявся Заяц. Але попереджаю, що вас до лабораторiї не покличу. Лишитесь в кiмнатi для гостей. Менi потрiбна повна тиша.

Юрко з'явився у садку бiля лабораторiї Заяца ще о пiв на десяту. Обiйшов навколо будинку, зазираючи в вiкна. Помiтивши батька, який, схилившись над приладами, щось записував у блокнот, хлопець постукав у шибку i привiтально помахав рукою. Потiм побiг тротуаром до бергера Дунаю, сiв у траву i з насолодою пiдставив обличчя ранковому сонцю.

Блакитним небозводом снували вертольоти та конвертоплани, якi цього чудесного недiльного ранку переносили екскурсантiв у наймальовничiшi куточки природи; Дунаєм пливли прикрашенi прапорцями плавучi готелi. Але Юрка сьогоднi не приваблювали подорожi в незнанi країни. Вiн нетерпляче поглядав на башту висотного будинку бiля моста, — власне, на стрiлки годинника.

«За п'ять хвилин десята, а хлопцiв ще нема! — думав вiн досадливо. — I треба ж їм запiзнитись саме сьогоднi!.. Ну, чекати не буду: хто пiзно приходить, той сам собi шкодить!»

Юрко помчав до лабораторiї, навшпиньки зайшов у довгасте примiщення з кiлькома рядами крiсел, сiв до круглого столика i ввiмкнув телевiзор. З проектора ринув потiк променiв. На протилежнiй стiнцi з'явилось неясне зображення. Хлопець ще трошки покрутив ручки настройки. I ось вирисувався малюнок космiчного корабля з написом: «Промiнь».

— Через три хвилини починаємо телевiзiйну передачу для молодi, оголосив диктор. — Як ми повiдомляли минулої недiлi, сьогоднiшнiй репортаж про подорож «Променя» у Всесвiт буде ювiлейним. Вiсiм рокiв тому зорелiт стартував з головного космодрому на Мiсяцi й вирушив у далеку подорож. За останнiм повiдомленням, одержаним з «Променя», всi члени екiпажу здоровi, подорож вiдбувається точно за розрахунками академiка Навратiла… Юрко так захопився репортажем, що навiть не помiтив, що вiн у примiщеннi вже давно не один. А на екранi один по одному проходять кадри, переданi свого часу з зорельота.

— Що глибше проникає «Промiнь» у Всесвiт, то важче стає зв'язуватись з Землею, — продовжує диктор. — Як ви знаєте з школи, радiохвилi поширюються простором з швидкiстю свiтла. А вiдстань, яку повинен подолати «Промiнь», вимiрюється свiтловими роками. Тому на цi роки запiзнюються повiдомлення з «Променя», а також нашi передачi, надiсланi завойовникам Всесвiту. А це великий недолiк. Зараз ми дiзнаємось чому… Пригадаємо те, що трапилось три роки тому, в п'яту рiчницю подорожi «Променя» Всесвiтом…

На екранi з'являється кабiнет президента Всесвiтньої Академiї наук. Заходить академiк Лєсной. Видно, що вiн схвильований.

— Товаришу президент, менi вдалось розшифрувати загадковi сигнали з Всесвiту. То — благання про допомогу. Iстотам з Проксими Центавра чомусь загрожує велика небезпека. Чому саме — я досi не зрозумiв.

Президент вiтає академiка з великим науковим досягненням, а потiм запитує стурбовано:

— Ви переконанi, що це справдi прохання про допомогу?

— Так, сумнiву немає… - простягає академiк президенту котушку магнiтофонної плiвки з записами сигналiв та товстий стос паперiв. — На жаль, екiпаж «Променя» одержить це повiдомлення надто пiзно…

На екранi знову з'являється обличчя диктора.

— Це повiдомлення, надiслане Академiєю екiпажу зорельота, й досi мандрує мiжзоряним простором, а «Промiнь», за розрахунками академiка Навратiла, має сьогоднi досягнути планети Iкс сонячної системи Проксима Центавра. Будемо сподiватись, що небезпека, яка загрожувала нашим сусiдам, уже минула.

На честь вiдважних завойовникiв Всесвiту сьогоднi в усiх мiстах свiту будуть влаштованi фейєрверки, а на небозводi засяє свiтловий напис: «ПРОМIНЬ» - «ПЛАНЕТА IКС»…

Шкода, що повiдомлення екiпажу «Променя» про прибуття на планету Iкс надiйде до нас тiльки через чотири роки.

***


Поки хлопцi у думцi супроводять «Промiнь» у його подорожi Всесвiтом, доктор Заяц у сусiднiй кiмнатi намагається теоретично осмислити практичнi результати вчорашнiх дослiдiв. Дещо в його обчисленнях не збiгається.

— Ну, що ж… — говорить вiн сам до себе. — Ще раз повторимо дослiд, а тодi й побачимо, де була помилка…

Доктор Заяц сiдає до широкого пульта управлiння конструкцiєю i тягнеться до важеля, щоб увiмкнути апарати. Проте його рука заклякає в повiтрi: що трапилось з гравiметром?.. Яскраво-зелена лiнiя на екранi тремтить, хоч у лабораторiї все нерухоме, потiм починає витанцьовувати… Невже землетрус? Але сейсмограф цього не показує…

Доктор опускається в пiдвал, де на монолiтнiй базальтовiй брилi розташованi прилади. Нi, там усе гаразд. Повертається знову до свого кабiнету. Тепер уже й сейсмограф поводиться, як при землетрусi.

«Бiсова малеча!» — доктор розлючено бiжить в кiмнату для гостей. Нi, хлопцi сидять тихенько, як мишенята, не зводячи очей з екрана. Вони сполохано озираються: доктор Заяц перечепився об стiлець.

— Пробачте… Я гадав, що ви менi тут щонайменше трощите меблi… нiяково пояснив доктор. — Бачите, щось незрозумiле дiється з моїм гравiметром…

Вiн швидко набрав номер на вiдеофонi i, як тiльки в маленькому вiконцi з'явилось обличчя лiтньої людини, сердито запитав:

— Даруйте, щось трапилось?.. Так, це Заяц… Де працюють з надпотужними вибуховими речовинами?

Людина на екранi здивувалась:

— Я не розумiю вашого хвилювання, товаришу Заяц! Ви забуваєте, що сьогоднi недiля… А потiм, наскiльки менi вiдомо, останнiм часом з вибухiвкою не працюють нiде… Момент!.. У мене зараз термiнове зведення, викличу вас за хвилину.

Зацiкавленi хлоп'яки посхоплювались з крiсел i з'юрмились навколо вiдеофону. Збiгло кiлька хвилин, поки спалахнув червоний вогник виклику.

— Ви мали рацiю, докторе! — голос мужчини на екранi тепер звучав стурбовано. — Зараз надiйшло повiдомлення, що на схiдному узбережжi Африки, мiж Порт-Шепстоном та Мгандулi, в небi з'явилось червоне сяйво, а потiм пролунав сильний вибух, схожий на вибух атомної бомби… Викличу вас ще, коли дiстану звiстку вiд комiсiї, яка щойно вилетiла на мiсце нещасного випадку.

«Де б у наш час узялась атомна бомба? — мiркував доктор Заяц. — I хто б експериментував з нею?»

Звiстка була така приголомшуюча, що хлопчаки навiть втратили iнтерес до недiльного репортажу. Вони тихенько вмостились бiля вiдеофону i разом з Заяцом чекали на повiдомлення з Африки.

Збiгали секунди, хвилини… Минула година.

— В Академiї про нас, певно, забули; вже дванадцята. Ввiмкнемо радiо, послухаємо останнi вiстi, може, почуємо щось нове, — запропонував Юрко.

Повiдомлення про подiю в Африцi було передано першим. Диктор розповiв те, що було вже вiдомо, а потiм продовжував:

— …Причини вибуху досi невiдомi. Радiоактивне випромiнювання, яке зараз не дає можливостi ближче дослiдити мiсце вибуху, свiдчить, що йдеться про дiю атомної зброї. Звiдки взялась атомна бомба тепер, коли людство вже нiякої зброї не виробляє, - важко збагнути. На щастя, вибух стався на безлюдному скелястому узбережжi, тому, за даними попереднього слiдства, жертв не було. За сорок кiлометрiв вiд мiсця вибуху пiдiбрано невiдомого з важкими симптомами променевої хвороби…

Ще одне важливе повiдомлення: в пiвденнiй частинi неба, в сузiр'ї Центавра, точно в напрямку польоту нашої експедицiї, сьогоднi вночi з'явилась «нова»[2 - «Нова» — яскрава зоря, на яку перетворюється часом тьмяна зiрочка внаслiдок досi не вивчених процесiв, що вiдбуваються в надрах свiтила.]. За обчисленим паралаксом ця зiрка рухається мiж Сонцем та Проксимою Центавра i, таким чином, є найближчою вiд нас зорею.

Будемо сподiватись, що несподiваний вибух невидимої досi зiрки не завдав шкоди «Променю». Нетерпляче чекаємо на повiдомлення вiд експедицiї. Воно надiйде незабаром, бо летить Всесвiтом з швидкiстю свiтла…

***


Кiнчився день, такий багатий на подiї. На столi в доктора Заяца задзвонив вiдеофон.

— Говорить Хотенков. Не гнiвайтесь, що турбую вас так пiзно. Чи не могли б ви вiдвiдати мене тут, у Академiї?

— Прибути негайно? — здивовано запитує вчений, дивлячись на годинник. Рiвно пiвнiч.

— Дуже прошу. Питання термiнове. Лiтак Академiї чекає вас на аеродромi.

Через п'ятнадцять хвилин доктор Заяц вже сидiв у реактивному лiтаку, а ще через п'ятнадцять хвилин вийшов з аеродрому Всесвiтньої Академiї наук в Пржерувi. Його зустрiв академiк Хотенков.

Мабуть, справа дiйсно була невiдкладна, бо Хотенков без всякого вступу запитав:

— Як далеко ви сягнули своїми дослiдами?.. Я чув, що ви знайшли принцип, як руйнувати гравiтацiйне поле?

— Одверто кажучи, не знаю, — знизав плечима Заяц. — В суботу це менi вдалось на мить зробити, але коли я хотiв повторити дослiд сьогоднi, саме трапився вибух у Африцi. Другої половини дня я був такий схвильований, що дослiдiв не продовжував. Вiзьмусь за них найближчим часом.

Хотенков мовчав, поки вони пiднялись сходами i зайшли до кабiнету, а потiм сухо сказав:

— Дослiд ви повиннi повторити завтра, тобто вже сьогоднi, вранцi. А щодо подiй у Африцi… то вони повиннi тiльки пiдштовхнути вас продовжувати роботу.

Доктор Заяц глянув на академiка здивовано, але нiчого не вiдповiв.

— Ви — єдина людина, яка може не допустити того, щоб вибух у Африцi вiдгукнувся аж у Всесвiтi.

— Ви говорите це серйозно?

— Цiлком. Нiколи я не говорив так серйозно, як зараз. А втiм, переконайтесь самi.

Обернувшись до столика бiля стiни, Хотенков увiмкнув магнiтофон. З динамiка почувся стогiн i одчайдушнi зойки: «Хочу жити!.. Хочу жити!.. Врятуйте мене, я хочу жити!». Знову стогiн, знову крики: «Я нiколи не хотiв убивати, то тiльки Смiт та Морган погрожували всiм бомбою… Боже врятуйте мене!.. Все розповiм… На „Променi“ є ще троє: Грубер, Мак-Гардi та…» подальшi слова зливаються у невиразне бурмотiння.

Хотенков вимкнув апарат.

— Зрозумiли?.. На плiвцi записано голос пораненого, якого пiдiбрали недалеко вiд мiсця вибуху. Разом з iншими кiлькома безумцями вiн ховався в скелях Африканського узбережжя. Бiс його знає, де цi божевiльнi взяли атомну бомбу. Вона стала для них фатальною: пiд час вибуху загинули майже всi. Живим лишився тiльки оцей поранений та тi три, якi поки що спокiйно подорожують на борту «Променя»… Вони називають себе «Братством сильної руки»… — Хотенков зробив паузу. — Звiсно, «Промiнь» ми попередили одразу ж, але радiограма вже не допоможе. До Проксими вона дiйде, як ви знаєте, тiльки за чотири роки, а корабель ось-ось досягне мети, якщо не загинув, звичайно, при вибуху нової зiрки… Вiд результатiв вашої працi залежить тепер доля всiєї експедицiї… Розумiєте, чому я вас викликав?

Вчений зосереджено кивнув головою:

— Розумiю… Я навiть не уявляв… Зроблю все, що тiльки зможу.




Роздiл II Катастрофа


— Увага, увага! — урочисто проголошує iнженер Фратев, головний спостерiгач «Променя». — Корабель перетнув орбiту планети Октава. Це означає, що ми вступили в сонячну систему Альфа Центавра А!

Нiби чудом, усiх покидає втома багатоденної напруженої працi. Наближення «Променя» до яскраво сяючого двовiр'я потребувало все бiльше i бiльше складних i точних розрахункiв. Ще до прильоту в сонячну систему необхiдно було «зважити» й «вимiряти» планети, встановити їхню температуру та склад атмосфери. За вiдносно короткий час ученi повиннi були розрахувати орбiти всiх восьми планет, якi були виявленi у Центавра А. У цiй титанiчнiй працi неоцiненним помiчником їм став «електронний мозок» чеського вченого Свободи — машини, яка за кiлька хвилин виконувала тi розрахунки, що вимагали б багаторiчних зусиль цiлого колективу обчислювачiв.

Академiки Навратiл та Чан-су з допомогою радiолокаторiв проникали крiзь атмосферу планет i вивчали їхнi поверхнi. Повiдомлення Фратева застало їх саме тодi, коли вони на екранi астротелевiзора уважно розглядали зображення Терцiї — Третьої, - планети, що, як i всi iншi планети незнайомої сонячної системи, дiстала свою назву за порядком вiддаленостi вiд центрального свiтила.

— Наша Земля теж третя вiд Сонця, але з Терцiєю її не порiвняти! почухав потилицю Чан-су. — Погляньте: море й море… Де-не-де острiвець — i знову море. Для рослин i вищих iстот тут просто не лишається мiсця.

— Мене це й не дивує, - сказав тихо Навратiл, не зводячи погляду з зображення планети. — Зiрка Центавра А за своєю яскравiстю, температурою, масою та розмiрами справдi дуже схожа на наше Сонце. Але ми не повиннi забувати, що Центавр — тризiр'я, тодi як Сонце — самотнє. Це означає, що на планети цiєї системи впливають ще два свiтила, розташованi порiвняно близько. Можна припускати, що найкращi умови для вищих форм життя могла б мати планета, бiльш вiддалена вiд Центавра А, — наприклад, Кварта або Квiнта.

Академiк Чан-су замiсть вiдповiдi натиснув на одну з кнопок вiдеофону:

— Товаришу Северсон, прошу, скеруйте iмпульси радiолокаторiв на планету Кварту.

Навратiл обернувся до вiкна. На його обличчя впало сяйво далекого Сонця.

— Гадаю, що навряд чи слiд це робити, — сказав вiн задумливо. — Три найближчих планети особливої надiї не подають. То чи не краще просто вирушити до Кварти та оглянути її на власнi очi?

— Ви маєте рацiю, — погодився Чан-су. — Все одно наближається час, коли треба приземлитись де завгодно. Молодiнова вже давно твердить, що слiд поповнити запаси ядерного пального, не лишаючи це на останню мить.

— Ну, гаразд. Порадимося з екiпажем. Навратiл схилився над пультом управлiння i натиснув на кнопку загального виклику. На екранi поступово з'явились обличчя всiх космонавтiв.

Пропозицiю Навратiла схвалили. Надiя Молодiнова запропонувала також, щоб один з допомiжних ракетних лiтакiв вилетiв дослiдити Квiнту. Таким чином, одночасно будуть вивченi умови життя i на четвертiй, i на п'ятiй планетах.

Одразу ж були розподiленi завдання: група академiка Навратiла опрацює точний план польоту на Кварту, керування «Променем» вiзьме на себе Чан-су, науковi дослiдження очолить професор Мадараш. Станцiю зв'язку на «Променi» обслуговуватиме Мак-Гардi. Лишилось нерозв'язаним питання, хто виконуватиме функцiї капiтана допомiжного ракетного лiтака «Ластiвка». Бажаючих було багато, але пiсля короткої дискусiї очолити експедицiю на Квiнту доручили Надiї Молодiновiй.

Нарада скiнчилась. Знову заспiвали «електроннi мозки» хитромудрих обчислювальних апаратiв. За три години всi пiдготовчi роботи було закiнчено.

З дюз допомiжного ракетного лiтака вилетiло червоне полум'я, i «Ластiвка», мов курча вiд квочки, вiддiлилась вiд «Променя». З хвилину вона ще летiла паралельним курсом, потiм попрямувала до Квiнти. Своєю дорогою до Кварти пiшов i «Промiнь».

***


Хтось неделiкатно поторсав Мак-Гардi за плече:

— Прокинься нарештi, сплюхо! Проспиш царство небесне!

— Це ти, Грубер? Що трапилось? — злякано буркнув той спросоння. Може, вибухнула ще одна планета?

— Прокинься та послухай. Дивна рiч! Уяви собi: планета Кварта має такi ж умови життя, як i наша Земля. Хвилину тому я на власнi очi переконався в цьому бiля астротелевiзора. На планетi є суходiл i море, а знiмок свiдчить про гори та рослиннiсть. Увесь екiпаж торжествує. Свозилова запевняє, що на Квартi, цiлком iмовiрно, живуть вищi тварини, i не виключена можливiсть, що там ми зустрiнемось з людьми.

Мак-Гардi схопився з лiжка:

— Це б означало… це б означало, що ми незабаром досягнемо мети! Що наш план здiйсниться!.. А якої думки Краус? Ти вже розмовляв з ним?

Грубер махнув рукою:

— Спiває все тiєї ж. Атомнi вибухи на планетi Iкс та смерть Дiтрiхсона його так схвилювали, що я боюсь, аби вiн не вiдступив та не зрадив нас.

— Краще не заводь з ним таких розмов. З тебе поганий тактик, i ти занадто нерозважливий, — ще накличеш на нас бiду. Покладись у цьому на мене, я вже з ним зумiю порозумiтись… Говори тихiше, — стiни мають вуха, друже! — Мак-Гардi притулив вказiвний палець до губiв. — «Не кажи гоп, доки не перескочиш!» — як часто любить говорити Навратiл. Козирi на стiл тiльки тодi, коли настане слушний час. А з людьми Кварти ми ще не зустрiлись. Зрештою, навiть тодi ми не зможемо обiйтися без допомоги нашого екiпажу. Хай нам спочатку приготують грунт на Квартi.

— Це буде чудово! — не втримався Грубер i з насолодою прочесав обома руками свiтле кучеряве волосся. — Я завжди говорив, що ти справдi хороший дипломат. Навiщо нам вступати в бiй з планетою тiльки втрьох, коли нам у цьому зможе допомогти цiлий колектив здiбних людей? Коли ж матимемо все в жменi, легко з ними упораємось.

— Я вже сказав: не радiй завчасно. Життя на Квартi, можливо, буде таким важким, що ми з радiстю повернемось. А втрьох на Землю не добратись.

— Ну, гаразд, гаразд, — трохи охолов Грубер, але одразу ж знову схопив товариша за руку. — Ми повиннi скласти план наступу. Слухай. Припустiмо, що на Квартi зустрiнемось з людьми, якi перебувають на такому рiвнi розвитку, на якому були дикi племена в стародавнi вiки. Або ж, навпаки, з розвиненiшими за нас. Як у такому…

— Побачимо! — холодно перебив його Мак-Гардi.

— Зачекай! Нi, так не можна говорити! Необхiдно опрацювати точний план. Не покладайся на нагоду. Вже зараз слiд було б визначити, хто i якi функцiї виконуватиме в новому свiтi.

Мак-Гардi єхидно посмiхнувся, але промовчав.

— Гадаю, що тобi, при твоїй розсудливостi та спритностi, найкраще пасувала б роль прем'єр-мiнiстра. Просто ти керував би урядом, який ми складемо, зрозумiло, з представникiв народу Кварти. Саме так, як це робили нашi предки в минулому. Квартян перетворимо на покiрних рабiв трошки згодом…

— Раби? Фе, яке огидне слово! — посмiхнувся Мак-Гардi. — Навпаки, квартянам ми дамо повну свободу думки i дiї. Панувати можна i без цiєї брутальної системи. Коли американцi пiсля другої свiтової вiйни заволодiли половиною свiту, хiба вони говорили, що прийшли наказувати та експлуатувати? Навпаки, вони твердили, що несуть свободу й допомогу!.. Це, звичайно, питання тактики… Гiрше стоїть справа з твоїм уявленням про склад влади на Квартi. На твою думку, я повинен бути прем'єр-мiнiстром, а ти будеш королем або президентом, так? Ти не такий дурний, як здається. А що робитиме Краус?

— Я призначив би його мiнiстром внутрiшнiх та воєнних справ. Це буде важлива функцiя, бо за сталого миру панувати не вдасться. Людям на Квартi ми не повиннi надовго давати спокiй, iнакше вони об'єднаються та й дадуть нам чосу… «Divide et impera!» — Подiляй i владарюй!.. А потiм, рано чи пiзно настане хвилина, коли на Землi почнуть турбуватися про «Промiнь» i вирушать його шукати. Завдяки цьому ми одержимо ще один бойовий корабель, а можливо й кiлька, бо одним навряд чи вирушать у Всесвiт… Квартян познайомимо з нашою технiкою, навчимо їх виробляти зброю та водневi бомби, зробимо їх добрячими солдатами i, нарештi, повернемось з ними на Землю. Непiдготовлене, беззбройне людство пiдкоримо легко. Чи ти знаєш взагалi, що це означає? Ми станемо володарями двох сонячних систем! Хазяїнами всього Всесвiту!.. Визнаєш, що воєнний мiнiстр має в нас велике майбутнє?

— Красиво ти собi малюєш, приятелю! Все в тебе йде як по писаному: вже мало не почуваю себе прем'єр-мiнiстром i воджусь з якимись химерними людьми, пояснюю їм теорему Пiфагора i навчаю ремесел. А ти ласкаво даєш менi поради, — чисто як новоспечений президент!

— Ну, побачимо!

***


«Промiнь» наблизився до Кварти настiльки, що коричнево-зеленi материки та темно-блакитнi моря вже було видно неозброєним оком. Де-не-де їх вкривала густа запона хмар.

Навратiл i Северсон вивчали незнайому планету з допомогою сильних телескопiв. Бiльшу частину суходолу вкривали лiси. Узбережжя, скiльки сягало око, були пустельнi. Нiде анi найменшого слiду мiст чи будь-яких iнженерних споруд.

— Будемо сiдати на море? — запитав Северсон.

— На море? — Навратiл випростався i потер очi, втомленi тривалим спостереженням. — Гадаю, що краще зовсiм не сiдати.

— Чому?

— Пробачте, я висловився не досить точно. Звiсно, я за те, щоб приземлитись, але не «Променем». Корабель може зазнати катастрофи, i тодi важко буде повернутись на Землю. А лишатись тут робiнзонами — навряд чи варто.

— Отже, ви пропонуєте вiдвiдати Кварту допомiжним лiтаком, а «Промiнь» перетворити на штучний супутник планети?

— Саме так. Як ви пам'ятаєте, я передбачав це ще в проектi польоту. «Промiнь» буде зручною перехiдною станцiєю в безповiтряному просторi, звiдки в першу-лiпшу мить можна вирушити додому чи в дальшу подорож. Водночас вiн служитиме досконалою обсерваторiєю та радiоцентром, який, не зазнаючи атмосферних перешкод, пiдтримуватиме зв'язок з Землею. Словом, «одним махом кiлькох мух побивахом!».

— Блискуча iдея! — посмiхнувся Северсон.

— Але не оригiнальна.

— Отже, наказати Краусу, щоб вiн починав пiдготовку?

— Це залежить тiльки вiд вас! — Навратiл пiдморгнув по-змовницькому i поклав руку на плече Северсона. — Ви сьогоднi наш капiтан, на якого ми звiряємось.

Скоро по тому весь «Промiнь» ожив, як розворушений мурашник. Вiдчинились бiчнi дверцята, i з зорельота вийшли в безповiтряний простiр люди в скафандрах. Плавними рухами вони наблизились до корми велетня, де лишалися прикрiпленими ще три допомiжнi ракетнi лiтаки. Вiдчинився i головний вантажний люк. В ньому з'явились двi людини, якi тягли великий металевий поплавок. Невтаємниченого спостерiгача ця картина, мабуть, вразила б: люди, здавалось, не докладали нiяких зусиль. Але так воно й було насправдi: в мiжпланетному просторi найважчi вантажi майже зовсiм невагомi, тут не почувається сила тяжiння.

За якихось пiвгодини металевими поплавками були обладнанi всi три допомiжнi лiтаки — «Стрiла», «Сокiл» i «Чайка»; до першого з них було перенесено все потрiбне обладнання. I нарештi в кабiнi управлiння «Променя» прозвучав голос Крауса:

— Приготування закiнчено!

— Вертолiт не забули? — запитав Северсон.

— Вiн на своєму мiсцi.

— Човни перевiренi?

— Так, все гаразд. Нiяких пошкоджень.

— Тодi готуйте «Стрiлу» до старту.

***


Склад екiпажу експедицiї на Кварту вирiшили визначити жеребкуванням. Нiхто не наважився проситись у полiт на «Стрiлi», але кожен цього прагнув: адже цим визначалась честь побувати першим на незнайомiй планетi незнайомої сонячної системи.

Жеребок витягли академiк Навратiл, професор Мадараш, Цаген, Свозилова, Грубер та Краус. Капiтаном «Стрiли» було обрано Навратiла.

Перед вильотом до каюти Навратiла прийшов Северсон. Вiн мовчки стояв у дверях i збентежено гладив кишеню, як школяр бiля дошки.

— Що у вас таке, друже?

— Хотiв би вас попросити… Чи не можу я полетiти разом з вами?

Навратiл вражено звiв густi брови:

— Як це? Чому? Адже ви не витягли жеребка. «Промiнь» можуть покинути не бiльш як шiсть чоловiк, кого ж менi виключити з екiпажу? Адже всi ми однаково хочемо побачити на власнi очi незнайомий свiт.

— Цаген поступився б для мене мiсцем, я вже з ним розмовляв про це. Все залежить тепер вiд вашої згоди.

— А чому вас так цiкавить бути серед тих, що першими ступлять на Кварту?

Северсон схилив голову:

— Боюсь за Алену. Адже ви знаєте, я i вона…

— Так он воно що! Може, ревнуєте? Не довiряєте нашим колегам? Чи, може, гадаєте, що Алена — слабенька жiнка, яка потребує, щоб бiля неї був лицар? То їх буде аж п'ятеро… Я розумiю, ви хочете бути повсякчас разом. Я не проти цього. Але усвiдомте, що ми не на прогулянцi. Завойовуючи невiдомi краї Всесвiту, без дисциплiни ми скоро б зазнали поразки. Як колишнiй солдат, ви це повиннi були б знати краще, анiж я. «Дивлячись на гарне личко — ситий не будеш!» — казали нашi предки… — посмiхнувся Навратiл, глянувши на зажурене обличчя Северсона. — Щоб ви знали моє добре серце, яке б'ється пiд грубою блузою, спробуємо умовити Цагена. Якщо вiн справдi поступиться мiсцем в «Стрiлi», полетите разом з нами.

Цаген охоче передав Северсону спорядження та особистi запаси харчiв. Щасливi обранцi попрямували до «Стрiли». Услiд їм лунали побажання:

— Щасливої дороги!

— Сердечний привiт квартянам!

— До скорого побачення!

Отвiр герметично закрився. Кiлька чоловiк швидко вiдокремили «Стрiлу» вiд велетенського «Променя».

Атомнi реактори очiкували тiльки сигналу, щоб звiльнити неймовiрну енергiю для реактивних моторiв.

— Вперед! — наказав Навратiл.

Лiтак вислизнув з обiймiв «Променя» i попрямував униз, до великого живого глобуса.

Через двi години вiн уже плив на висотi сто двадцять кiлометрiв над поверхнею Кварти.

— Оглянемо спочатку всю планету, — звернувся Навратiл до Крауса. Кiнозйомка нам багато допоможе при складаннi карти, а до того ж так легше буде знайти пiдходяще мiсце для посадки лiтака.

Головний пiлот мовчки кивнув головою на знак згоди.

Глибоко внизу швидко чергувалися суходоли й моря. На обрiї, в багряно сяючiй атмосферi висiло найбiльше сонце — жовта Центавра А; пiзнiше випливла Центавра Б, трошки менша, оранжева. Найменша з дружної трiйцi криваво-багряна Проксима — з'явилась уже при польотi над протилежною пiвкулею.

— Маю сумнiв, чи квартяни знають, що таке санки й лижi, — жартував Краус.

— Я теж такої думки, — погодився Мадараш. — Здається, тут снiгу не розживешся. А може, тепер на всiй планетi палюче лiто? Спробуй-но вгадати, коли ще не знаєш цих трьох дивних сонць!

— Погляньте, — показав Краус пальцем вниз. — Бачите оту он широку протоку мiж двома суходолами? Iдеальне мiсце для посадки. Як ви гадаєте, капiтане?

— Можливо, — труснув головою академiк. — Але хто нам дасть гарантiю, що саме в тих мiсцях ми не розiб'ємось об дно? Безумовно, ми повиннi подивитись з близької вiдстанi.

— То, може, спустимось нижче? — запитав Краус.

— Так, знижуйтесь до двох тисяч метрiв…

***


«Промiнь» тим часом встановив постiйну швидкiсть вiсiм кiлометрiв на секунду. Така швидкiсть була йому необхiдна для того, щоб перетворитись на штучний супутник Кварти.

Бiля апаратiв лишились тiльки черговi, а решта астронавтiв сiли до телевiзорiв i з напруженням стежили за передачею з «Стрiли».

— Повiтря мiстить, крiм азоту, ще й гелiй, але цiлком придатне для дихання! — повiдомляє Свозилова. — Тиск на висотi тисяча метрiв над планетою дорiвнює нуль цiлих вiсiм десятих атмосфери. Це значить, що внизу ми зможемо вiльно пересуватись без скафандрiв…

— Чудесно! — вигукнув Вроцлавський, присуваючись ближче до телевiзора. — Отже…

Вiн так i не встиг закiнчити фразу, бо пролунав такий удар, що весь корабель аж затремтiв. Усi повилiтали з крiсел. Вiдцентрова сила через мить показала, що «Промiнь» набув обертального руху.

Першим опам'ятався Чан-су. Вiн насилу добрався до вiдеофону i натиснув на кнопку загального виклику. Лампочка не спалахнула.

— Струму нема! — вигукнув вiн. — Тривога номер один! «Промiнь» пошкоджено!

Всi вмить одягнули скафандри. За аварiйним розкладом кожен помчав на свою дiльницю: Вроцлавський — до кабiни управлiння, Чан-су — до електростанцiї, решта — до складiв ядерного пального та кисневих камер.

Вiдчинивши сталевi дверi атомної електростанцiї, Чан-су нiби остовпiв на порозi: крiзь велетенський рваний отвiр у стiнi на нього дивилось зоряне небо. Вiд апаратури лишились самi уламки.

Старанно замкнувши за собою герметичнi дверi, щоб з зорельота не виходило повiтря, Чан-су помчав до головної кабiни.

Там на нього чекали невтiшнi повiдомлення:

— Прилади не працюють…

— Склади пального й продуктiв знищено… Знищено обидва допомiжнi лiтаки…

— Швидкiсть «Променя» вiд удару знизилась…

Чан-су чiтко й енергiйно давав розпорядження:

— Ввiмкнiть резервнi газовi ракети й вирiвняйте зорелiт… Перевiрте акумулятори… Як кисневi камери?

— Там усе гаразд. Акумулятори цiлi, — сказав Вроцлавський.

Чан-су ввiмкнув допомiжний передавач i сiв до мiкрофона:

— Алло! Алло!.. «Стрiла», «Стрiла»!.. Говорить «Промiнь»… Корабель сильно пошкоджено. Причини ще не знаємо. Мабуть, метеорит… Знищено атомну електростанцiю, а також обидва нижнiх склади…

В ту мить, коли Навратiл почув цей одчайдушний заклик, поплавки «Стрiли» торкнулись поверхнi моря.

Перед астронавтами розкрився новий, досi не бачений свiт.




Роздiл III Пiд трьома сонцями


— Бiля апарата — Навратiл. Ви чуєте мене?

— Я — «Промiнь». Бiля апарата Чан-су. Чуємо вас добре… Зорелiт ми вже вирiвняли, так що тепер небезпека зруйнування не загрожує. Ми всi здоровi.

— В нас також усе гаразд. «Стрiла» сiла на море без пригод. Зараз пливемо до континенту. Погода стоїть чудесна. В небi свiтять два сонця, а з берега дме слабкий вiтерець… Чи з'ясували, як саме пошкоджено «Промiнь»?

— Всiх пошкоджень ще не знаємо, але й без того ясно: ударом метеорита корабель зруйновано так, що про тривалу подорож мiжзоряним простором не може бути й мови.

Академiк Навратiл зблiд:

— Це значить… Це значить, що ми тут полоненi надовго… Робiнзони в чужiй сонячнiй системi…

— На жаль, так, — озвався Чан-су. — Але в нас ще лишаються два допомiжнi лiтаки: «Стрiла» i «Ластiвка». Вони, звичайно, не можуть подолати колосальну вiдстань мiж Альфою Центавра i нашим Сонцем, зате дадуть нам змогу пересуватися мiж планетами системи…

Запала пауза. I коли вона вже почала ставати гнiтючою, раптом спалахнув екран телевiзора в кабiнi «Стрiли», i на ньому з'явилось обличчя Молодiнової:

— Я — «Ластiвка»… Що сталося, Навратiл? Ми викликаємо вас уже три години!.. Щойно облетiли навколо Квiнти. Знайшли на нiй тiльки найнижчi форми життя. Атмосфера надто розрiджена, для дихання людини непридатна. На освiтленому боцi планети дуже висока температура, а на нiчнiй сторонi еєликi морози. Отже, Квiнта не заселена… Яке життя на Квартi? Чи є там люди?

Навратiл примусив себе посмiхнутись:

— Поки що ми встановили, що вищi форми життя на Квартi не виключенi. Хвилину тому ми спустились на море i пливемо до берега. Видно, що вiн вкритий буйною рослиннiстю. Що в нiй криється — невiдомо.

— Дякуємо за повiдомлення. Повертаємось на «Промiнь». До побачення на Квартi!

— На них чекає гарненький сюрприз! — зiтхнув Навратiл. — Єдиною нашою надiєю тепер лишається Кварта.

— Справдi, єдиною, бо бiльша частина запасiв знищена, — додав Чан-су. — Гадаю, нам вистачить продуктiв не бiльш як на два мiсяцi.

***


Берег уже наблизився так, що його можна було бачити неозброєним оком. Над морем нависали дикi скелi, якi не давали можливостi причалити. Над ними на довжелезнiй гiрськiй рiвнинi росли низькi дерева з товстими лускатими стовбурами й великим листям.

Погойдуючись на поплавках, «Стрiла» повiльно просувалась понад берегом. Грубер безперервно вимiрював ультразвуковим апаратом глибину, щоб лiтак мiг вчасно обiйти пiдводнi скелi та мiлини.

— Температура повiтря? — запитав Навратiл.

— Тридцять вiсiм градусiв, — вiдповiв Мадараш. — Зими тут не дочекаєшся.

— Ступiнь радiоактивностi невисокий, — оголосила Свозилова, не пiдводячи голови вiд екрана детектора.

— А як вода в морi?

— За попереднiми даними мiстить тi ж солi, як i морська вода Землi, але має трохи бiльшу питому вагу, — можливо за рахунок важкого водню.

— Це було б для нас дуже вигiдно… А аналiз повiтря, Северсон?

— Досi я не знайшов нiяких слiдiв отруйних випарiв.

— Незважаючи на це, буде краще, якщо ми вийдемо на берег у скафандрах. Дослiдження слiд повторити кiлька разiв. Береженого й бог береже! Ми в незнайомому середовищi i не знаємо…

— Дивiться, дивiться! — раптом вигукнув Мадараш, вимахуючи щойно проявленою кiноплiвкою. — Це — кадри з неосвiтленої пiвкулi Кварти.

— Але ж на них немає нiчого особливого! — розчаровано сказав Северсон, переглянувши знiмки.

— Ви кажете — немає? А погляньте-но крiзь лупу!

— Свiтло! — здивовано вигукнула Свозилова. — Безперечно, це свiтло мислячих створiнь! Я завжди твердила, що тут ми знайдемо людей…

— Тiльки не поспiшайте так, дiвчино! — посмiхнувся Навратiл. — Поки я з ними не погомоню, — не повiрю. Для вчених повсякчас повинно дiяти гасло: не твердити, а дослiджувати…

Алена спохмурнiла:

— Завжди ви зiпсуєте людинi радiсть!.. Ну, то почекаємо i побачимо, хто був правий… Ось тiльки змонтуємо вертолiт.

Вона не встигла договорити, як «Стрiла» раптом рвонулась i помчала вперед так, що поплавки ледве торкались води,

— Що трапилось? Навiщо ви збiльшуєте швидкiсть? — крикнув Мадараш до Крауса.

— Погляньте праворуч, — похмуро озвався той. — Бачите острiвець? Ми на нього мало не наскочили. Виринув просто перед лiтаком.

Навратiл узяв бiнокль i уважно розглядав чорний предмет.

— Здається, це не острiвець, а хребет якоїсь великої риби. Загальмуйте.

— Може, й так, але зустрiч з цiєю потворою теж не була б приємна.

Живий острiвець швидко вiддалявся, потiм зник пiд водою.

— Мабуть, весело тут буде, якщо так гарно починається, — похмуро пожартував Навратiл. — В усякому разi, вивчення життя квартянського моря залишимо на пiзнiше, коли трохи оговтаємось. А зараз, Краус, найкоротшим шляхом до суходолу!

— Вiрно, — погодився професор Мадараш, найрозсудливiша людина в експедицiї. — Вiсiм рокiв живемо без твердого грунту пiд ногами, час уже й стати де-небудь на якiр.

***


Лабораторiя доктора Заяца на братiславськiй Петржалцi, як нiколи, сповнена руху й шуму. В найпросторiшiй кiмнатi група iнженерiв пiд керiвництвом славетного вченого закiнчує монтувати дивовижний апарат, що скидається i на атомний реактор, i на циклотрон для прискорення заряджених часточок атомiв.

Доктор Заяц востаннє перевiряє апаратуру. Все гаразд.

— Струм! — командує вiн тремтячим голосом i впивається поглядом у контрольнi екрани. — Сто двадцять тисяч… сто вiсiмдесят тисяча… двiстi тисяч… — шепоче вiн, i його очi сяють. — Стоп!

Доктор Заяц прямує до квадратної металевої дошки, прикрiпленої над конструкцiєю, повiльно витягає з кишенi свинцеву кульку, завбiльшки, як тенiсний м'ячик, кiлька секунд тримає її над апаратом, потiм пускає.

Кулька нiби втратила свою вагу. Вона знижується повiльно, як мильна бульбашка.

— Ура-а-а! — лунає в лабораторiї. А доктор Заяц бiжить до вiдеофону i швидко набирає номер.

— Всесвiтня Академiя?.. Прошу академiка Хотенкова!

— Ну, якi новини? — з'являється на екранi обличчя академiка. — З виразу ваших очей бачу, що непоганi.

— Так. Вибух атомної бомби в Африцi скерував мене на вiрний шлях. Я весь час сушив собi голову, чому це мiй гравiметр так сильно реагував на вибух. I ось у мене виникла думка… А втiм, це занадто складна штука. Розповiм пiзнiше.

— Ну, а результати, результати?

— Моє припущення пiдтвердилось.

— Я хочу бачити все на власнi очi. Приїду до вас негайно.

Не минуло й пiвгодини, як Хотенков уже в лабораторiї Заяца.

— Ну? — запитує вiн схвильовано, зацiкавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрi примiщення.

Заяц замiсть вiдповiдi бере гостя пiд руку i веде до конструкцiї. Очима шукає щось скляне, щоб дослiд справив бiльше враження. Його погляд падає на радiолампу, що лежить на робочому столi. Доктор бере її, кiлька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потiм випускає… i засуває руки до кишень халата.

Радiолампа висить у повiтрi майже нерухомо, — в усякому разi, око навiть не помiчає, що вона знижується.

Академiк Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.

Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку i мовчки подає її академiку. Той зважує в руцi:

— Свинець!

Заяц забирає кульку, стає на стiлець бiля конструкцiї, пiднiмає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось iнше:

— Прошу, дайте менi драбинку!

Драбинку принесли. Доктор Заяц залiзає на її горiшнiй щабель.

— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, i ми спустимось разом! вигукує вiн раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкцiї, пускає драбинку… i вiльно пливе в повiтрi, наче пiдвiшений до невидимого балона з воднем…

— Чи ви хоч усвiдомлюєте, що ваш винахiд означає революцiю в науцi? захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився i став поруч нього. Вiдтепер людство може передавати повiдомлення з допомогою не тiльки електромагнiтного, а також i гравiтацiйного полiв! А тому, що гравiтацiя поширюється значно швидше за свiтло, настiльки ж швидший буде й зв'язок на космiчних вiдстанях!

— Думаю, що ви переоцiнюєте моє вiдкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успiхи дуже скромнi. Не знаю, чи вдасться взагалi поширити вплив гравiтацiї хоч на бiльш-менш значну вiдстань…

Академiк схопив Заяца за плечi:

— Принцип вiдкрито, шлях знайдено. Тепер вiд учених всього свiту залежить знайти спосiб, як використати ваше вiдкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привiтати вас вiд щирого серця!

I приятелi обнялися.

***


А «Стрiла» тим часом пливла далi понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступнi прибережнi скелi ставали все нижчими, поки поступились мiсцем вiльнiй пiщанiй рiвнинi.

— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратiл.

Лiтак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мiлинi.

— Всiм надiти скафандри!

Натиснувши на кнопку, Краус опустив схiдцi. Грубер вiдiмкнув дверi i обережно вiдчинив їх. Навратiл зiйшов схiдцями i став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слiдом за ним вийшли й iншi вченi. Тiльки Краус зостався в лiтаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.

П'ятеро вчених взялись за руки i швидко пiшли вперед. Серця у всiх прискорено билися, груди високо зводились.

Урочиста мить!.. Члени мiжзоряної наукової експедицiї вперше стали на твердий грунт незнайомої, вiддаленої на мiльярди кiлометрiв планети iншої сонячної системи!

Високо над головами п'ятьох учених замайорiв пiд вiтром прапор Всесвiтньої Академiї наук, i люди урочисто заспiвали гiмн Академiї. I не бiда, що їх було тiльки п'ятеро. Це були представники всього людства Землi, i голос кожного з них, перетворений у електромагнiтнi коливання портативними радiостанцiями скафандрiв, летiв, не знаючи перепон, над невiдомим морем, над пустелями i джунглями, над всiєю Квартою.

— Друзi, а тепер — за дiло! — сказав Навратiл, коли гiмн замовк. Найкраще буде, коли ми розподiлимо завдання. Северсон i Мадараш дослiдять ще раз склад повiтря, а ми з Аленою вивчимо будову i хiмiчний склад рослин. Незабаром ми будемо повнiстю залежати вiд них, — адже не можна чекати, поки нашi запаси будуть вичерпанi до краю.

Вченi винесли на берег кiлька чемоданiв з обладнанням i нап'яли тент для захисту вiд спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанiчну лабораторiю, а Навратiл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, вiн перейшов пiщану рiвнину i зупинився бiля першого куща заростей, якi трохи далi переходили у прадавнiй лiс.

Насамперед вiн оглянув через збiльшувальне скло дивнi квiти рослин. Вони мали форму турецької чалми i висiли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товстi й цупкi. їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбiльшого сонця, райдужно блищала, а нiздрювата «пiдкладка» нагадувала спорангiї мухоморiв.

Академiк поклав до сумки кiлька квiток та листок i обережно попрямував у хащi. Зачудовано оглядав вiн рiзноманiтнi низькорослi дерева з величезним лапатим листям, пiд яким людина могла б вiльно сховатись вiд дощу. I це листя було на кiлька сантиметрiв завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибiв.

За хвилину сумка Навратiла наповнилась. Вiн вже хотiв повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повiтрi сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створiння визначити не вдавалось, бо воно пiд час польоту так швидко рухало всiма частинами тiла, що мало

Вигляд темної розпливчастої плями. Пiсля кiлькох невдалих спроб Навратiл спiймав iстоту сачком, але навiть при близькому оглядi не змiг встановити, що це таке.

Коли вiн повернувся на узлiсся, у нього вiд подиву мало не випала з рук сумка: од лiтака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер — без скафандрiв, в самих плавках.

Навратiл щодуху побiг до них:

— Ви з глузду з'їхали, нещаснi?! Чому ви зняли скафандри?

— А навiщо вони? Дослiдження на радiоактивнiсть та склад повiтря задовiльнi, так чому ж за такої спеки ми повиннi ховатись у шкаралупи, мов слимаки?

— Невже ви позбавленi iнстинкту самозбереження i кмiтливостi вчених? Навратiл швидко зазирнув пiд брезентовий тент i, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зiтхнув з полегкiстю. — Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвiдомили ви, що i себе, i нас наражаєте на велику небезпеку?

— Навпаки, ми показали вам шлях, дослiдивши на собi, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!

— А ви забули, що, можливо, разом з повiтрям вдихаєте смертоноснi мiкроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову надiли скафандри!

Грубер i Краус неохоче скорились.

— Чи дозволите продовжувати роботу? — запитав Грубер з вiдтiнком iронiї.

Навратiл, не вiдповiдаючи, попрямував до лiтака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Вiй був прикро вражений i не хотiв продовжувати неприємну розмову.

***


Вертолiт ще не було змонтовано й наполовину, а найбiльше сонце вже зайшло за обрiй. Небо потемнiло, набуло кольору iндиго. Невисоко над горизонтом тьмяно сяяла кривава Проксима. Третє сонце досi не з'являлось.

Щоб виднiше було працювати, увiмкнули головнi прожектори лiтака. Монтаж тепер iшов повiльнiше, але п'ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навiть не помiтили, як над морем пiднялась густа iмла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо i огорнула узбережжя пiтьмою.

Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.

Всi злякано пiдвели голови i помiтили велику вогненно-фiолетову кулю, яка повiльно пливла в повiтрi.

Ще один вибух — i нова куля…

— Електрична буря! — вигукнув Мадараш i побiг до лiтака. Iншi подались за ним. Щойно за останнiм втiкачем зачинилися дверi, як пролунав ще один удар неймовiрної сили.

Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кiноапарат — зафiксувати це дивне явище. Але довго знiмати не вдалось. За кiлька секунд налетiв шквал. Вiн пiдняв «Стрiлу», мов пiр'їнку, i кинув її на голий пiсок, аж до заростей.

Море розбушувалось. Величезнi хвилi, набiгаючи на берег, настирливо били об стiни лiтака, який зачепився поплавками за кущi. Вiтер вив i лютував. Небом хрест-навхрест, освiтлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом лiтали вогненнi кулi.

Об стiни лiтака розбивались все новi й новi хвилi. Мандрiвникiв кидало в кабiнi з боку на бiк; вони судорожно хапались за предмети. А «Стрiла», як на диво, все ще витримувала натиск.

— Наш вертолiт! — вигукнув у розпачi Северсон. — Та вiн же…

Слова застряли у нього в горлi. Недалеко вiд лiтака з шаленим гуркотом розiрвалась куляста блискавка неймовiрної яскравостi.

Мандрiвники знепритомнiли.

Коли вони прийшли до пам'ятi, навколо було тихо. На обрiї знов зловiсно сяяла Проксима, а в її сяйвi червонувато поблискував на березi мокрий пiсок.




Роздiл IV Першi кроки


— Це можна назвати хрещенням вогнем. Небезпечний фейєрверк! — похмуро сказав Северсон.

— Так… — нахилившись до вiкна, академiк Навратiл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у лiтаку. Якщо буря налетить знову, все може скiнчитися значно гiрше.

— Але як там нашi прилади та вертолiт?.. Дозвольте пiти подивитись.

— Нi, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратiл.

Грубер страдницьки посмiхнувся:

— До ранку?.. А як довго триватиме нiч?.. Хiба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарi тут коїтиметься таке, як у божевiльнi!

— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратiл. Нам справдi треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землi, бо тут тривалiсть днiв i ночей, в залежностi вiд розташування усiх трьох сонць, безперервно змiнюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив i на погоду. Несподiванi атмосфернi змiни для нас найнебезпечнiшi. Ми повиннi якомога швидше органiзувати на Квартi кiлька метеорологiчних станцiй, щоб передбачити погоду.

— Мабуть, є ще невiдкладнiше завдання: побудувати десь тут бiльш зручне i безпечне примiщення, анiж наша «Стрiла», — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась пiд час бурi.

— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скiнчив огляду.

Зелений вогник на пультi управлiння свiдчив, що реактор працює. Однак ракетнi двигуни мовчали, що не робив Краус.

— Тiльки цього ще нам бракувало! — сказав вiн пригнiчено й похнюпив голову.

— Ну, не занепадайте духом! — пiдбадьорював Навратiл засмучених супутникiв. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде виднiше!

Сiла за обрiй i червона Проксима. Все узбережжя потонуло в темрявi ночi. Сяк-так вмостившись на крiслах, мандрiвники поснули.

Коли за дальнiми горами зарожевiла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Вiн напружено очiкував, яке з свiтил випливе на небозвiд першим.

В пишному сяйвi з'явилось найбiльше й найяскравiше сонце — Альфа Центавра А.

Мадараш обережно вiдчинив дверцята i з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихiсiнько… На Землi радiсно зустрiчає схiд Сонця пташиний спiв, а тут мертво, як у домовинi… Яка гнiтюча тиша!

Погляд Мадараша впав на пiщану мiлину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в'ялими водоростями… а вiд недобудованого вертольота не лишилося й слiду!

Забувши про все на свiтi, вчений стрибнув з лiтака на пiсок i помчав до того мiсця, де вчора стояла тимчасова лабораторiя. Але там нiчого не було.

«Може, ящики та апаратуру занесло пiском?» — спало раптом йому на думку. Вiн розсунув товстий шар водоростей i почав розгрiбати мокрий пiсок. Викопав чималу яму, але нiчого не знайшов.

«А може, це не тут, а ближче до моря?» — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.

— А, ось де вiн! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрiзь, а ви ховаєтесь у пiсок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертолiт?

Мадараш пiдвiв голову:

— Тут не до жартiв, Северсон!

— А погляньте на узлiсся, чи не стане вам веселiше?

Мадараш швидко обернувся. Серед кущiв Краус i Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному лiанами.

— Наш любий вертолiт так вдало замаскувався, що ми насилу розрiзнили його вiд кущiв! — засмiявся Северсон. — Де-небудь поблизу вiд нього, мабуть, знайдемо й ящики.

— Цiлком можливо, — кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. — Вертолiт i ящики хвилi могли занести аж у джунглi. Але апарати… Надто вони маленькi та важкi. Гадаю, що гребусь тут немарно.

Северсон поплескав Мадараша по спинi:

— Це правда. «Навiть курча недаремно гребеться!» — як каже Навратiл. Але зараз ви все це облиште, ходiмо снiдати.

***


— Вертолiт загалом не пошкоджено, — повiдомив Краус, заходячи до лiтака. — Бiльшiсть ящикiв ми також вiдшукали. Не вистачає тiльки одного. Що в ньому було, зараз дiзнаємось — Грубер саме перевiряє за списком.

Нарештi повернувся до «Стрiли» й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що вiн несе недобру звiстку.

— Я сподiвався знайти найголовнiше — пропелер… Ну, i… — Грубер безнадiйно махнув рукою. — Ящик я справдi вiдшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому — нi дна, нi кришки. А пiд деревом нiчого… Ходiмте зi мною, може, я погано дивився.

Тепер уже всi гуртом оглянули мiсце, де було знайдено останнiй ящик, лазили на дерева, розгортали й трусили кущi — i все марно.

— Дивiться, дивiться! — вигукнула Алена, нахиляючись до землi.

На м'якiй глинi виднiлись свiжi слiди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, i на кожнiй мала по чотири пальцi.

— Ходiмте по слiдах! Не виключено, що їх лишила якась вища iстота, можливо, мислячий мешканець Кварти.

Вона одразу ж подалась у похмурий пралiс. За нею — Северсон.

— Куди ви? — затримав їх Навратiл. — Для подорожi в джунглi треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крiм того, всiм iти не варто, треба комусь подбати про «Стрiлу»… До того ж Алена повинна дослiдити тутешню рослиннiсть. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-якi джерела харчування.

— Я виявила цi слiди, а тепер повинна братись до ботанiки?! обурилась Алена. — До того ж мої апарати лежать десь у пiску… Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?

Навратiл знизав плечима:

— Ходiмо краще готуватись до майбутньої розвiдки. Йдеться не тiльки про слiди. Я не дуже вiрю у ваших квартян… — Перед лiтаком Навратiл зупинився i здивовано пiдвiв густi брови. — Ви йшли останнiм, Краус? То було не дуже обачно — лишати дверi лiтака вiдчиненими.

— Я справдi йшов останнiм… — збентежено вiдповiв Краус. — Але дверi я зачинив, пам'ятаю твердо. Може, вiтер…

— Вiтер? — перепитав академiк. — Але ж зараз повний штиль!

Краус швидко забiг до лiтака.

— Погляньте, тут хтось був! — показав вiн на розкиданi по пiдлозi чашки, якi пiсля снiданку лишились на столi. — Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створiння їх просто забрало б… Але постривайте: одна, двi, три…

— Чотири! — охнула Алена. — Двох не вистачає! Так, двi чашки зникли, i знайти їх не вдалось.

— Може, справдi квартяни? — неначе сам себе запитав Навратiл. Вiн вийшов з лiтака, пильно роздивився навколо. — Еге, друзi, та тут слiди! Такi самi, як i отi, в джунглях!.. — академiк пройшов кiлька крокiв i знизав плечима. — А ось тут вони зникають, — так, нiби загадкова iстота випарувалась у повiтря…

Це здавалось неймовiрним, але кожен мiг переконатись на власнi очi: слiди зникали там, де вони мусили бути найвиднiшими.

— Що ж це за iстоти? Може, вони для нас небезпечнi? — мiркував уголос Краус. — Чи мають вони зброю?

Груберу, який понад вiсiм рокiв тiшив себе думкою про зустрiч з квартянами — «майбутнiми рабами», — стало страшно.

— Може, нам з Краусом слiд одразу ж узятись за ремонт лiтака? звернувся вiн до Навратiла. — А ви тим часом оглянете околицi. Не виключено, що незнайомi iстоти мають житло десь недалеко вiд нас.

— Це слушно, — погодився Навратiл. — Ми вирушимо в дорогу негайно.

Крiм механiчних пилок та найнеобхiднiших приладiв, вирiшили взяти й зброю — звiсно, про найгiрший випадок. Слiд було уникати будь-яких конфлiктiв, берегти природу й життя незнайомих тварин та iстот.

Що глибше просувалась у джунглi невеличка експедицiя, то важчою ставала дорога. Слiди загадкового створiння незабаром загубились у хащах.

— В цьому напрямку ми далеко не проберемось, — сказав Северсон, що йшов перший. — До того ж ми не натрапили досi нi на одну рiч, яка свiдчила б про будь-яку цивiлiзацiю. Тут немає навiть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту рiчкою, яку ми бачили недалеко звiдси.

— Вiрно, — погодилась Алена. — Понад рiчкою можна швидше виявити яке-небудь селище.

Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крiзь плетиво лiан. Хащi були такими густими, що довелося ввiмкнути кишеньковi лiхтарики. їхнє свiтло в кiлькох мiсцях потривожило дивних дрiбних птахiв. Трiпотливим льотом вони втiкали вiд небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдинi живi створiння, з якими зiткнулась експедицiя.

Години через двi, подолавши хiба метрiв триста, вченi несподiвано вибрались на узлiсся. Вони стали на березi рiчки, про яку згадував Северсон, i з захопленням дивились на чуднi рослини, що коливались над гладiнню води.

— Таких прекрасних i таких величезних квiтiв я ще нiколи не бачила! вигукнула Алена.

— Хочеш, нарву тобi букет? — запропонував Северсон Вiн схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього пiд рукою. Велика квiтка опустилась майже до землi i одразу ж знову пiднялась.

— Надзвичайно! — здивувався Мадараш. — Скидається на те, що вона плаває в повiтрi.

— Мабуть, вона легша за нього, — мiркувала Алена. — Зараз ми перевiримо, чи так це?

Дiвчина витягла з сумки механiчну пилку i перерiзала стовбур на рiвнi своєї голови. Велика квiтка легенько затремтiла i, як повiтряна куля, повiльно попливла догори.

— Неймовiрно! — вигукнув Северсон. — Я почуваю себе, як увi снi.

Вiдрiзавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крiзь збiльшувальне скло.

— Таємницю вiдкрито! Такий букет можеш менi вiльно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клiтини цiєї рослини наповненi якимсь легким газом.

— Лишiть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! — зауважив Навратiл. — Незабаром нам, мабуть, будуть потрiбнi вiльнi руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.

Як i запропонував Северсон, далi вирiшили продовжувати подорож рiчкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен i наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речi членiв експедицiї.

— Мене вражає, що рiчка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, — сказав Навратiл, коли човен вiдплив уже досить далеко.

— Мабуть, в цих мiсцях вона робить крутий поворот, — припустив Северсон.

Пливли повiльно: гребти проти течiї було важко, а до того ж їм хотiлося краще розглянути пралiс обабiч рiчки. Береги її в багатьох мiсцях були зовсiм не прохiднi; над водою схилялись могутнi, химерно покрученi дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, рiчка текла увесь час рiвно, без будь-яких закутiв.

— Чи не зрадила мене здатнiсть орiєнтуватись? — крутив головою Мадараш. — Ми увесь час пливемо проти течiї i в напрямку моря.

— Нi, до моря не доберемось, — показав перед собою Навратiл. — Рiчка, звiсно, повертає. Б'юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вiсiмдесят градусiв та й попрямуємо в глиб континенту.

Коли б академiк справдi побився об заклад, вiн неодмiнно програв би. За поворотом джунглi розступились, перед здивованими мандрiвниками з'явилось море.

— От так штука! — вигукнув Северсон. — Виявляється, рiчка не впадає в море, а витiкає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.

— Не розгадана, а тiльки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливiсть нiяк не перешкоджатиме, за течiєю буде плисти легше, — правда, друзi? — весело сказав Навратiл, беручись за весла. — Отже — вгору, а власне, вниз, в глиб континенту!

Вiдтепер мандрiвники попливли значно швидше.

Рiчка незабаром покинула прибережну рiвнину i потекла долиною помiж скелястих схилiв. Ще кiлька кiлометрiв її облямовували джунглi; вони все рiдшали i, нарештi, зникли зовсiм.

Мiсцевiсть тут була пустельна, мертва. Тiльки де-не-де понад рiчкою височiли яскраво-зеленi рослини, схожi на очерет. То тут, то там в рiчку водоспадами котились з гiр бурхливi струмки.

— Навряд чи зустрiнемо ми тут квартянське селище! — сказав Северсон з сумнiвом.

— То давайте видеремось на оту он гору, — запропонувала Алена. Можливо, побачимо щось цiкаве, а може, виявиться вигiдна мiсцина для нашого майбутнього житла.

Пропозицiю Свозилової схвалили. Мандрiвники пристали до берега, човен склали в рюкзак i продовжували подорож пiшки.

Пiдйом на гору був важкий. її схили, вкритi численними трiщинами й канавами, всiянi камiнням найрiзноманiтнiшої величини й форми, були голi й крутi.

— Наскiльки зручнiше було б дослiджувати Кварту з нашого вертольота! зiтхнув Северсон, коли мандрiвники зупинились, щоб трохи перепочити.

Рiчка вже лежала глибоко пiд ними. Ще кiлька кiлометрiв вона текла рiвно, а на обрiї зникала за крутим поворотом. На протилежному березi, трошки вiддалiк, проти неба вимальовувався високий конус. З його вершини виходила пара.

— Неприємний сусiда! — зауважив Навратiл. — Будемо сподiватись, що вулкан перебуває в станi спокою… Ну, рушаймо далi!

Все вище й вище — крок за кроком крутим схилом. I ось, нарештi, пiдйом скiнчився. Вченi опинились на плоскогiр'ї.

— Яка краса! — захоплено вигукнув Мадараш. Весь край було вкрито зеленим килимом, перетканим барвистими цяточками квiток. Чагарник на передньому планi поступово переходив у густий пралiс. А за ним рiвнину замикали прямовиснi гори.

— Менi здається, нiби я несподiвано сiла до накритого столу! торжествувала Алена.

— Гарне порiвняння! — погодився Северсон. — Цю рiвнину нанесемо на нашi карти пiд назвою «Накритий стiл», — що ви на це скажете, друзi?

Поки мандрiвники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зiйшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев i кущiв у його сяйвi перетворилось на щире золото.

— Край справдi чудесний! — сказав Навратiл.

***


Допомiжний лiтак «Ластiвка» повернувся з розвiдки. Вiн облiтав Кварту, щоб знову приєднатись до материнського корабля. Всi члени екiпажу уважно вивчали незнайому планету.

— Коли б я мiг на хвильку забути, що ми вiсiм рокiв летiли Всесвiтом, нiхто не переконав би мене, що пiд нами — не наша Земля. Погляньте: моря i континенти, смуги хмар… — радiв академiк Ватсон, який управляв лiтаком.

Перед «Ластiвкою» далеко на темному тлi неба з'явилась слiпуча цятка залитий променями сонць велетенський космiчний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче i ближче.

— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодiнова. — Погляньте-но на задню частину «Променя»!.. Пробито величезний отвiр… Розтрощено «Чайку» й «Сокола»!.. Поспiшаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!

— В кабiнi управлiння свiтиться!

— Живi! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського i Чан-су!

Тiльки-но «Ластiвка» пришвартувалась до «Променя», як вiдчинилися головнi дверi. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.

— Дуже радий, що ми знову разом, друзi, — сказав вiн. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землi не можна чекати ранiше як через тринадцять рокiв: адже тiльки звiстка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового мiжзоряного корабля, та вiсiм рокiв подорожi сюди…

Екiпаж «Ластiвки» був приголомшений лихом, що звалилось не знати звiдки. Тепер уже всi разом оглянули пошкодження i зiбрались в примiщеннi клубу.

— Неушкодженi реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту i вiдбудувати там атомну електростанцiю, — сказала пiсля довгої паузи Молодiнова. — Без атомної енергiї ми нiчого не зможемо зробити

— Я — Навратiл! Викликаємо «Промiнь»! — почулося раптом з динамiка приймача.

— Я — Чан-су. Слухаємо.

— Бiля рiчки, яку ми назвали рiка Надiя, знайшли зручне мiсце для будiвництва тимчасового житла. За даними попередньої розвiдки небезпечних тварин та комах немає. Повiтря — без отруйних випарiв. Все плоскогiр'я захищено вiд вiтрiв високою кам'яною стiною. В скелях є розгалужений печерний лабiринт, що нас дуже втiшило. Це буде чудесний захисток вiд бурi й поганої погоди, а також зручнi сховища-склади. Водночас цi печери полегшать нам геологiчну розвiдку нижчих шарiв грунту.




Роздiл V Неприємна зустрiч


— Працює як годинник! — спокiйно сказав Краус i вимкнув двигун «Стрiли». — Це була таки каторжна робота, але ми з нею впорались. Мабуть, скоро почне розвиднятись. Не завадило б трохи поспати, що ти на це скажеш?

— Не заперечую, — озвався Грубер. — Треба тiльки добре замкнутись. Отим загадковим чотирипалим, якi вкрали в нас чашки, може хтозна-що спасти на думку. Добре, хоч стiнки лiтака броньованi.

Вони ще з хвилину розмовляли про незнайомих iстот, а потiм поснули.

Першим прокинувся Грубер. Вiн хруснув суглобами, сiв. Його дуже здивувало те, що в кабiнi лiтака темно.

«Невже я проспав аж до вечора?» — подумав вiн i, глянувши у вiкно, ахнув з подиву.

До лiтака прихилився величезний лист з товстим мiцелiєм. За цим — ще один i ще. Все довкола було так щiльно заповнене лускатими стовбурами, паростками та листям, що неба зовсiм не було видно.

— Вставай, вставай! — Грубер почав торсати свого товариша. — Хтось перенiс нашу «Стрiлу» в чагарник!

— Що?.. Що таке?.. — загорлав спросоння Краус. — Що за дурницi ти плетеш? — вiн схопив пiстолет i пiдскочив до вiкна. — Овва!.. Негайно треба подивитись, чи не сталося чого з лiтаком!

Вiн пiдбiг до дверей, вiдiмкнув. Але знадвору їх щось тримало. Тiльки при дуже сильному натиску вони трошки вiдчинились. Краус ледве просунув голову назовнi.

— Дверi пiдпирає товста гiлка… Як ми могли потрапити в цi хащi — не розумiю!

— Замкнись! Можливо, для нас тут приготували якусь пастку, — крикнув Грубер i пiдбiг до радiостанцiї. — Я негайно покличу на допомогу Навратiла.

Одчайдушний заклик Грубера зразу зiпсував приємний настрiй розвiдувальнiй групi, яка вже вирушила назад до рiчки пiсля огляду плоскогiр'я.

— «Стрiла» важить кiлька десяткiв тонн, адже це не iграшка! — похмуро сказав Мадараш.

— Таку iграшку може зрушити з мiсця хiба тiльки велетень, — додала пригнiчена Свозилова. — Я так тiшила себе думкою про майбутню зустрiч з мислячими створiннями, а тепер треба боятися, що нас ненароком розчавлять…

Северсону хотiлося пiдбадьорити Алену, але вiн марно шукав заспокiйлих слiв.

Подорож проти течiї рiки була значно важчою. Чоловiки часто змiнювали один одного бiля весел. Свозилова боязко озиралася на всi боки.

— Не знаю гiршого почуття, анiж невизначенiсть i невiдомiсть, яка витiкає з незнання, — урвав напружену мовчанку Мадараш. — Ми зараз на становищi первiсних людей, якi вiд страху перед невiдомим вигадували рiзноманiтних духiв, релiгiю. Зважимо тверезо: якщо квартяни — велетнi, як могли вони пролiзти в наш лiтак i вкрасти двi чашки?

Слова Мадараша трохи заспокоїли вчених.

— Тваринний свiт планети також цього не пiдтверджує, - жваво погодився Навратiл. — Ми тут не бачили досi бiльшої тварини, анiж…

Вiн не закiнчив. Весла креснули повiтря. За iнерцiєю академiк похитнувся назад i випав з човна.

Северсон i Мадараш одночасно перехилилися через борт, щоб допомогти товаришевi, i враз вигукнули злякано. Човен, пiднятий невiдомою силою, був уже за кiлька метрiв вiд поверхнi рiки. Навратiл одчайдушно махав руками у водi. Вiн показував кудись перед собою i швидко, наскiльки вистачало сили, поплив до берега.

Тiльки тепер ученi помiтили, в яку небезпеку вони потрапили. З води висувався величезний ящiр. Човен з пасажирами сидiв на його головi.

Потворi, видно, не сподобалась незвична шапка. Велетень стрiпнувся i одним махом скинув з себе неприємний тягар.

— До берега! Аленко, тримайся мене!! — вигукнув Северсон, тiльки-но троє потерпiлих виринули на поверхню.

Гнанi iнстинктом самозбереження, вони через кiлька секунд були бiля Навратiла. Вiн допомiг їм вибратись на твердий грунт.

Часу на тривалi роздуми не лишалося. В такi хвилини єдине правильне рiшення — втеча. На щастя, берег в цих мiсцях був пустельний, i нiщо не заважало пересуванню.

Мадараш озирнувся.

— Зачекайте, зачекайте! — сказав вiн, одсапуючи. — Потвора видається миролюбною. Слiд було б трохи подивитись на неї.

Величезна тварина з плескуватою головою була, очевидно, потривожена мандрiвниками так само, як i вони нею. Вона витягувала шию i вилуплювала червонуватi очi, щоб краще розглядiти небачених гостей, але за хвилину втратила iнтерес до людей, якi стояли нерухомо. Потiм зацiкавилась човном. Нахилилась до нього, розкрила хвилясто викроєну пащеку i спробувала схопити його зубами. Рот був замалий для того великого шматка: човен вислизнув i поплив за течiєю. Потвору це вразило. Вона пiдвела голову i скоса стежила за рухомим предметом; потiм, набравшись хоробростi, посунула за ним.

— Рухається дуже швидко! — занепокоєно зауважив Навратiл.

— Будемо сподiватись, що тiльки в водi, — прошепотiла Свозилова:

— Не втрачаймо виграного часу, — сказав Мадараш. — Адже ми зовсiм беззбройнi: рушницi лежать десь на днi рiчки.

Северсон стурбовано роздивився круг себе.

— Треба якнайшвидше досягти безпечного мiсця. Погляньте — iдеальнi обороннi позицiї! — показав вiн на схил, усiяний величезними брилами камiння. — За мною!

Як тiльки потвора помiтила, що люди тiкають, вона залишила човен i кiлькома моторними рухами досягла берега.

— Це не плазун! Дивiться, воно має ноги! — вигукнув Северсон.

Справдi, насилу витягаючи з води своє важке тiло, чудовисько гупало по мокрому пiску чотирма товстими кiнцiвками; за мить над гладiнню води з'явилась наступна пара нiг, а потiм — ще одна…

— Жах! Має нiг бiльше, анiж усi ми вкупi! — прошепотiла Алена. — А за нами — голий схил…

— Угору! Швидше! — Северсон, тягнучи за собою Алену, почав видиратися на високий уламок скелi. Слiдом за ним видерлися й Навратiл з Мадарашем. Майданчик на вершинi скелi був такий крихiтний, що довелось притиснутись одному до одного.

— Якщо судити з лебединої шиї, це мав би бути плезiозавр, який харчується рибою… — мiркував Мадараш. — А втiм, кiнцiвки в нього — як у нашої сороконiжки, а загалом нагадує травоїдного бронтозавра.

Ящiр витягнув на берег уже все тiло. У водi лишався тiльки кiнець лускатого хвоста.

— Не рухайтесь! — прошепотiв Навратiл. — Вiн, мабуть, звертає увагу лише на рухомi речi.

Здавалось, припущення академiка пiдтверджується. Якийсь час потвора допитливо озиралась, нiби шукала свою жертву, потiм простягнула ноги i всiєю вагою лягла жовтим черевом на пiсок Вона спокiйно грiлась пiд променями двох сонць i тiльки час од часу махала важким хвостом, аж виляски йшли по водi. Голова її була звернена до групи вчених, що нерухомо стояли на скелi.

Збiгали секунди, хвилини…

— Ця гра в схованку мене дратує! — сказав пошепки Северсон. — Не будемо ж ми стояти тут до вечора!

— Спокiй i розсудливiсть! — озвався Навратiл. — Незабаром усе це скiнчиться.

***


— Не будемо гаяти часу, друзi! — пiдвелась з крiсла Молодiнова. Цаген i Балдiк лишаться на «Променi», а ми всi полетимо на Кварту. Мене не стiльки турбує оте загадкове перенесення «Стрiли», скiльки мовчанка групи Навратiла… Чи не могли б ви встановити, де мiститься рiка Надiя, яку вони дослiджують? — звернулась вона до Мак-Гардi.

Стрункий високий мужчина витяг з кишенi карту i розстелив її на столi.

— Приблизно в цьому районi, — показав вiн на широку протоку мiж континентами. — Карта ще не точна, спостереження ускладнюють хмари та туман. Але протоку знайдемо легко, бо вона роздiляє два найбiльшi суходоли. Той, де зараз перебуває наша експедицiя, ми назвали Новою Європою.

— Гаразд. А як справи у Фратева?

— Хвилину тому вiн повiдомив, що атомнi реактори вже в «Ластiвцi». Там же i непошкодженi деталi електростанцiї. Лишається перенести до лiтака лабораторiю, припаси i можна стартувати.

Не минуло й години, як «Ластiвка» була готова до старту. А ще через годину, облетiвши навколо планети, щоб знизити швидкiсть тертям об атмосферу, вона опустилась у безiменнiй протоцi, про яку згадував Мак-Гардi.

Повз круглi вiкна ракетоплана промчало вiяло водяних бризок. Через мить «Ластiвка», сповiльнюючи рух, уже спокiйно пливла морем. Оранжеве сонце саме заходило. Хилилося до обрiю також i жовте.

— Нам пощастило! — вигукнув Фратев, оглянувши узбережжя в бiнокль. Ми в гирлi рiки. Сподiваюсь, що це й є наша Надiя.

Але коли «Ластiвка» наблизилась до берега, Чан-су розчаровано похитав головою:

— Бачите буруни? Ця рiка впадає в море, а не витiкає з нього. Отже, це не Надiя.

Вроцлавський, що виконував обов'язки головного пiлота, дужче натиснув на педаль. Лiтак помчав уперед ще швидше, ледь торкаючись поплавками води.

Вже й друге сонце сховалось за щiльною запоною туману, яка висiла низько над обрiєм. День згасав у райдужному сяйвi вечiрньої заграви.

Вигляд узбережжя мiнявся на очах. Стрiмкоспаднi скелi, пiщанi рiвнини, порослi джунглями плоскогiр'я. Перетворений на своєрiдний кратер, лiтак саме минав велику затоку, коли Мак-Гардi раптом подав знак:

— Зупинiться, Вроцлавський! Тут, мабуть, i починається рiка Надiя… Вiн увiмкнув радiостанцiю i сiв перед мiкрофоном. — Грубер, Краус! Ми бiля затоки, з якої витiкає рiка в центральну частину континенту… Чуєте нас?

— Чуємо! — пролунало з динамiка. — Праворуч — дикi хвилястi скелi?

— Точно. А лiвий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.

— Вiрно. Приблизно за вiсiмсот метрiв звiдти знайдете широченну пiщану мiлину з пеньками дерев. Там лежала наша «Стрiла». Пошукайте гарненько, певно ж, лишились слiди, якi приведуть до нас.

— Хай тобi атомний вибух! — засмiявся Фратев. — Ми таки їх знайшли!

Тi вiсiмсот метрiв, якi лишились, «Ластiвка» пройшла за кiлька секунд. Але даремно всi напружували зiр: нiде не було й слiду пiщаної мiлини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга пiску, а зразу ж за нею — густi хащi.

— Мабуть, це не тут, — сказав Мак-Гардi. — Попливемо далi.

— Постривайте! — махнув рукою Фратев. — На березi щось блищить.

Вроцлавський скерував туди лiтак. Поплавки «Ластiвки» торкнулись мiлини.

— Хай я провалюсь на двадцять метрiв пiд землю, коли це не мiкроскоп! — вигукнув Фратев i кинувся до дверей. Молодiнова марно намагалась затримати його: кiлькома стрибками вiн досягнув берега i пiдняв напiвзасипаний пiском прилад.

— Нi, — засмiявся Мак-Гардi, — Грубер похвалитись окомiром не може. Оця смужечка пiску, за його визначенням, — широченна!

— Як би там не було, ми йдемо їхнiми слiдами, — сказала Молодiнова. Тепер швидко готуйте пилки, сокири i зброю. Ми повиннi оглянути мiсцевiсть, поки не смеркло.

Вроцлавський лишився охороняти лiтак, а всi iншi вiдважно рушили в темнi хащi. Фратев i Чан-су прокладали шлях, Мак-Гардi з Молодiновою тримали напоготовi зброю. Гiлки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такi м'якi, що експедицiя просувалась вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.

Механiчна пилка Фратева раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кiлька iскор.

— Друзi, «Стрiла»!

Лишилося зрубати кiлька покручених гiлок та лускатих стовбурiв — i вченi опинились перед дверима лiтака, якi вмить вiдчинилися. Не встиг Фратев опам'ятатись, як опинився в обiймах Грубера. Поруч нього обiймались Краус i Чан-су.

— Де ми перебуваємо? Куди нас отi примари занесли? — запитав Грубер, коли затихли радiснi вигуки.

— У вас надзвичайний окомiр, герою! — єхидно посмiхнувся Мак-Гардi. «Стрiла» стоїть на тому ж самому мiсцi, куди її посадила вночi буря: не далi як за сто п'ятдесят метрiв вiд берега.

— Це неможливо. Як далеко ми вiд гирла Надiї?

— Точно так, як ви визначили. Метрiв за вiсiмсот.

— Не робiть з мене блазня! — розгнiвався Грубер. — В тих мiсцях була не менш як двохсотметрова смуга голого пiщаного берега…

Вiн побiг щойно прорубаною просiкою, але через кiлька метрiв озирнувся:

— Чи не зiткнулись ви часом з якою-небудь потворою?

— Смiливiше вперед! — посмiхнулась Молодiнова. — Ми не зустрiли жодної живої iстоти. Для певностi я пiду разом з вами.

На узлiссi вражений Грубер зупинився. За кiлька крокiв вiд нього по пiску плюскотiли неквапливi хвилi спокiйного моря.

— На цьому мiсцi ми справдi зiйшли на берег… — сказав вiн розгублено. Але звiдки тут взялися хащi?! Вчора їх зовсiм не було…

— Мабуть, виросли, як же iнакше можна ще з'ясувати? Оце товсте нiздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибiв, а про них навiть дитина вам скаже, що вони з'являються на голому мiсцi за одну нiч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодiнова стурбувалась:

— Поки ще не зовсiм смеркло, ми повиннi знайти Навратiла. Увага, по мiсцях!

«Ластiвка» помчала поверхнею моря.

***


У людей на уламку скелi вiд утоми вже пiдломлювалися колiна.

— Менi здається, ящiр заснув, — прошепотiла Свозилова.

— Я теж так гадаю, — погодився Мадараш. — До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти мiсце для ночiвлi. Без човна про повернення годi й думати…

Вони обережно спустилися з каменя i швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.

— Потвора повзе за нами! — вигукнула вона з жахом i кинулась бiгти. Северсон схопив її за руку i побiг поруч неї.

Навратiл на мить зупинився. Ящiр справдi пiдвiвся. Його довге тiло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящiр посунув уперед.

— Хоч ця iстота i пересувається на сушi, але нас не наздожене! вигукнув скоромовкою академiк i побiг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.

Та, видно, Навратiл поквапився з висновком: хоч як швидко бiгли втiкачi, вiдстань мiж ними й ящером все зменшувалась. А сховатись нiде схили вкривали тiльки трава та низькi кущi. Порятунок можна було б знайти хiба що на приступку кам'яної стiни за неширокою смугою лiсу.

Северсон рвучко повернув праворуч i разом з Аленою вбiг у лiсок. їх одразу ж поглинули сутiнки хащiв. Зрозумiвши манер, услiд за ними кинулись Мадараш i Навратiл. Не вiдставав i ящiр, — його гучне сопiння й трiск галуззя чулися зовсiм близько.

— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальнiй кам'янiй стiнi виднiвся великий темний отвiр. Вченi побiгли широким коридором. Алена ввiмкнула прожектор на скафандрi.

Тунель завертав то лiворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, мiсцями вiн перетворювався на просторi печери, якi тисячами блискiток вiдбивали промiння прожектора.

— Тут лишатись ми не можемо, ящiр сюди пролiзе… I справдi, пiдземеллям котився шум, багатократно посилений вiдлунням.

Вченi уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелi. А шум безперервно наближався.

— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стiнi i без роздумiв прослизнув у неї. Iншi полiзли за ним.

Переслiдуванi притиснулись одне до одного i, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цiлком вiльно i в темрявi; гудiння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.

I в ту ж мить почувся оглушливий пострiл. Ще один…

— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.

— Дуже схоже на пострiли рушницi…

— Це, безперечно, нашi! — зрадiв Мадараш i швидко почав просуватись назад у печеру.

— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратiл, який навiть у найтяжчi хвилини не забував приказок.

Всi знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далi.

— Товаришi, ви живi? — долетiв здалеку приглушений крик.

— Це — нашi!.. Ми тут, тут!..

— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзi наблизились.

— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засмiялась Молодiнова. — Вас можна спокiйно посилати на спартакiаду — не осоромитесь!

— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усi золотi медалi! Але то був спринт! — сказав Фратев схвально. — Мало не втекли вiд нас разом з потворою.

— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострiлiв їй цiлком вистачило! — Мак-Гардi з насолодою зважив рушницю в руцi.

— Так воно вже йдеться на бiлому свiтi: «Коли лихо найбiльше, — божа помiч найближче!» — знову повернувся гумор до Навратiла. — Так ще моя бабуся говорила.

Вся експедицiя повiльно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйвi електричних лiхтарiв вiн справляв ще страшнiше враження, анiж здалеку.

— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на вартi бiля входу в печеру. — Тiльки що зiйшло червоне сонце, а воно, видно, завжди вiщує негоду.

Вирiшили заночувати в пiдземеллi.

— Будемо тут в захистку i вiд бурi, i вiд дванадцятиногих красенiв! схвалив це рiшення Мак-Гардi.




Роздiл VI Перша оселя


У Заяцiв сьогоднi смеркують. Свiтло в кiмнатi загашено, в камiнi палахкотять кiлька ялинових полiн. Весело трiщить i приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крiсла, лiктями уткнувся в колiна, обличчя сховав у долонi. Замрiяно дивиться на полум'я i слухає.

Доктор Заяц, як уже ввiйшло у звичку, в цi години смеркування розповiдає про свою молодiсть, згадує цiкавi випадки, що трапилися на роботi. Миготливi вогники на стiнах збуджують фантазiю, дають їй крила, щоб вона вiльно линула у простiр.

— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. Скажи, будь ласка, чи долетiв уже «Промiнь» до планети Iкс, чи, може, ще в дорозi? Пiд час учорашньої телепередачi з «Променя» Северсон сказав, що вони вже пройшли три чвертi шляху…

Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрiйного настрою.

— Коли б то я знав! — зiтхнув вiн. — Але це вiдомо тiльки їм, на «Променi». Будемо сподiватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешнiми мешканцями випробуваною мiжнародною мовою жестiв, — невесело пожартував вiн. — Шкода, що нашi засоби зв'язку надто повiльнi для такої колосальної вiдстанi. З учорашнього репортажу ми не дiзнались нiчого нового: адже за три роки польоту Всесвiтом вiн значно постарiвся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з «Променя» саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радiохвилi, якi його несуть, не можуть летiти швидше за свiтло… Я турбуюсь, власне, не про «Промiнь». Вiн добре збудований i бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Тi троє злочинцiв, якi летять з ними, можуть щось встругнути. То безумцi.

— Слiд сподiватись, що все скiнчиться гаразд, — сказала заспокiйливо Гана Заяцова. — Злочинцi не пiдуть так далеко, щоб забити своїх супутникiв, адже вони лишилися б тiльки втрьох проти цiлої планети. А крiм того, я переконана, що незабаром удасться попередити екiпаж.

— Коли б так! Хоч принцип використання гравiтацiї для зв'язку на велику вiддаль вже вiдкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

— А чи дiзнаються на «Променi», що ви вже навчились використовувати гравiтацiю? — запитав Юрко.

Доктор Заяц посмiхнувся:

— Ти хочеш сказати, що на «Променi» нема приймача, який би мiг перехопити нашi гравiтацiйнi хвилi? Не турбуйся, такий приймач є. Це звичайний астрогравiметр. Коли його брали з собою в подорож, звiсно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе вiн зiграти. Лише через кiлька мiсяцiв пiсля старту ми повiдомили їх, над чим працюємо, i попросили, щоб один з астрогравiметрiв був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравiтацiю.

— А як швидко поширюється гравiтацiя у просторi? — запитала Заяцова.

— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за свiтло.

— Здається, хтось подзвонив. Юрко, бiжи подивись… — урвала розмову Заяцова.

— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко пiдвiвся i ввiмкнув свiтло.

До кiмнати зайшов високий широкоплечий чоловiк з чорним кучерявим волоссям i усмiхненим обличчям.

— Пробачте, що турбую вас на квартирi, але справа в мене дуже спiшна. В лабораторiї на Петржалцi я вас уже не застав… Я — iнженер Краскiн з Москви.

Заяцова з сином пiшли геть, щоб не заважати серйознiй розмовi, а iнженер Краскiн розкрив портфель i витягнув товстий стос паперiв.

— Я вже давно працюю над тiєю ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравiтацiйного поля для технiки зв'язку. Довго не мiг зрушити з мiсця. Тiльки ваше вiдкриття розкрило менi очi. Пiд час своїх дослiдiв я йшов трохи iншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основi вашого вiдкриття та свого власного досвiду я опрацював проект гравiтацiйної передавальної станцiї. Хочете його переглянути?

Заяц пожадливо перегортав папери i перебiгав очима складнi розрахунки.

— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав вiн нарештi. — Дозвольте вас привiтати з величезним успiхом. Ви вже запропонували свiй проект Всесвiтнiй Академiї?

— Поки що нi. Хотiв би запропонувати його разом з вами: втiлюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кiлькох креслень, якi ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на «Променi»…

Заяц охоче погодився.

Не минуло й пiвгодини, як у темрявi засяяли вiкна лабораторiї на Петржалцi.

***


Перша нiч у печерi минула неспокiйно. Хоч як втомились мандрiвники, але гуркiт кулястих блискавок, що долiтав аж у надра скель, гнав вiд очей сон.

Рано-вранцi всi були вже на ногах. Пересвiдчившись, що «Ластiвка» цiла й неушкоджена, i одержавши аналогiчне повiдомлення по радiо вiд Грубера щодо «Стрiли», вченi взялись до роботи. Насамперед дослiдили пiдземний лабiринт i знайшли пiдходящу печеру для атомної електростанцiї.

Чудесне вiдкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам'яної стiни, вiн почув дивний шум — плюскання, булькiт i дзюрчання. Спочатку вiн не зрозумiв, що це, але потiм догадався:

— Друзi, десь тут дзюрчить вода! Недалеко вiд нас є пiдземний водоспад.

Пробна свердловина пiдтвердила припущення Мадараша: метрiв за два вiд головного коридора вертикальною шахтою в темну глибiнь спадав потiк холодної води. Де брав початок пiдземний струмок — нiхто не знав. Та над цим i не сушили голови. Вода є, а це — найголовнiше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свозилова в своїй похiднiй лабораторiї.

Важче було з транспортуванням атомних котлiв. З «Променя» на «Ластiвку» група Молодiнової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжiння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планетi. А такий атомний котел — не якась там дрiбничка. Навiть при найбiльшiй економiї матерiалу i найдосконалiшiй конструкцiї вiн важить кiлька тонн, бо не можна обiйтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металiв

Спочатку спробували переправити атомнi реактори через крутий схил на плоскогiр'я, використавши як возик шасi «Ластiвки». До скелi над схилом прикрiпили великi блоки i протягли через них довжелезний трос. Один його кiнець прив'язали до шасi з реактором, а другий — до лiтака на рiчцi.

Фратев сiв до важелiв управлiння i ввiмкнув двигуни «Ластiвки». Трос натягнувся. Шасi з котлом трохи просунулось пiщаною мiлиною до схилу.

Однак радiти було зарано. Тiльки-но шасi дiйшло до пiднiжжя горба, лiтак рвонуло назад. Фратев посилив дiю ракетних двигунiв, та це вже не допомагало: почав трiщати трос.

День було втрачено, а результатiв нiяких. Тiльки Грубер та Краус повiдомили по радiо, що їм вдалося прокласти в хащах десятиметрову смугу i цим частково звiльнити «Стрiлу» з полону.

Хоч цiлоденна праця страшенно виснажила всiх, мандрiвники довго не могли заснути в своїй пiдземнiй спальнi: кожен думав про те, як би знайти спосiб переправити реактори до печери.

Вже було далеко за пiвнiч, коли Северсон нахилився до Навратiла i зашепотiв:

— Не спите?.. Почуваю, що ви теж сушите собi голову… А в мене вже готово…

— Як? — тихо запитав Навратiл.

— Хай це буде для вас сюрпризом. За результат я ручаюсь, можете спокiйно спати. На добранiч!

Вранцi Северсон розкрив свiй план:

— Використати вертолiт ми не можемо. Отже, нам повинна допомогти «Ластiвка». Завантажимо реактори на неї знову, на плоскогiр'ї побудуємо аеродром i приземлимось точно проти входу в пiдземелля. Що ви на це скажете?

— Не забувайте, що для «Ластiвки» потрiбна посадочна смуга завдовжки мiнiмум п'ятсот метрiв, — заперечив Навратiл.

— А що нам перешкоджає зробити її ще довшою? Все одно рано чи пiзно вона буде потрiбна. Чи, може, ви хочете всi вантажi тягати через гору на плечах?

Северсон зрештою переконав своїх товаришiв. Надiя Молодiнова, обрана начальником усiєї експедицiї на Квартi, роздiлила екiпаж на двi робочi групи. Перша дiстала завдання дослiдити умови життя на планетi, а друга обладнати аеродром.

Свозилова з Вроцлавським взялись за дослiдження фауни i флори.

Квартянськi рослини дуже вiдрiзнялись вiд земних. Їхнi клiтини мали довгасту форму, а в дiаметрi були набагато бiльшi, анiж клiтини рослин на Землi. На щастя, вони мiстили великий процент вуглецю, як i нашi рослини, так що могли служити й паливом.

Вивчення величезного ящера також дало чимало цiкавого. З форми зубiв Свозилова зробила висновок, що ця тварина — травоїдна. Розтин пiдтвердив це: у шлунку потвори знайшли рослини, схожi на морськi водоростi. Розкрилась i таємниця незвичайних дванадцяти нiг: то були, власне, вiдростки ребер, якi давали змогу незграбнiй тваринi швидше пересуватися по суходолу. її предки, мабуть, жили виключно у водi, — про це свiдчили недорозвиненi зябра. Згодом природнi умови змусили ящера перебратися на суходiл. Рух з допомогою ребер, як пересуваються нашi плазуни, обмежувався великою вагою тiла, тож природа видовжила i перетворила на якусь подобу нiг ребра колосального звiра.

— Нiяк не можу збагнути, чому ящiр переслiдував вас, якщо вiн харчується виключно рослинами? — дивувався Вроцлавський.

Ця таємниця лишалась нерозгаданою.

Всi працювали наполегливо, проте за цiлий день роботи не встигли навiть прорубати просiку до печери вiд майбутнього аеродрому.

— Справа просувається надто повiльно, — втомлено сказала Молодiнова, коли всi зiбралися на борту «Ластiвки», щоб повечеряти. — Треба щось робити.

— Хай я стану бронтозавром, якщо оцi скафандри не замучать нас зовсiм! — Фратев роздратовано шпурнув шолом на крiсло. — Прiємо, як лицарi в панцерах, а в iм'я чого? Чи не краще розвiдати мiсцевiсть i знайти придатнiше мiсце для поселення, щоб на шляху не стояла гора принаймнi? Добре було б на березi рiчки: тодi лiтаки сiдали б на воду…

— Я також думаю про це, — кивнула на знак згоди Молодiнова. — Але не забувайте, Димитрiю, що ми — на становищi первiсних людей i, як вони, змушенi ховатись вiд негоди i звiрiв у печерах. Ось коли налагодимо атомну електростанцiю, то… — вона спантеличено замовкла. — Стривайте, а чому б нам не взятись до цього негайно?

— Чудесна iдея! — палко пiдхопив Фратев. — Справдi, реактор може тимчасово попрацювати й просто неба…

— А коли так, — пiдтримав Чан-су, — то вiзьмемось до роботи негайно.

Тiєї ночi про встановленi шiсть годин сну нiхто навiть не згадав. Северсон з Мадарашем взяли на себе монтаж насосiв i труб, Навратiл з Молодiновою порались бiля реактора, Чан-су з Вроцлавським прокладали тимчасову електричну мережу до печери. «Ластiвку» було поставлено на якiр бiля берега так, щоб її прожектори освiтлювали мiсце роботи.

Надвечiр другого дня реактор дав струм. В печерах засяяло електричне свiтло. Новiтнi робiнзони радiли з цього, мов дiти.

О, з атомною енергiєю справа пiшла вже по-iншому! Чан-су i Навратiл негайно змонтували високочастотний випромiнювач, який не тiльки спалював дерева до пня, але й руйнував найтвердiше камiння. Протягом тижня на плоскогiр'ї були випаленi всi рослини i розтрощено на порох бiльшiсть валунiв. Ще тиждень витратили на вирiвнювання аеродрому та на приготування мiсця для атомної електростанцiї в печерному лабiринтi.

I ось нарештi настала довгождана мить. Реактори навантажили на «Ластiвку», лiтак знявся в повiтря i через кiлька секунд вже почав знижуватись над аеродромом. Северсон вiв його майстерно: шасi торкнулись землi точно на початку стартової смуги; «Ластiвка» зупинилась якраз бiля головного входу в пiдземелля. А через кiлька годин на аеродромi приземлилась i звiльнена вiд зелених пут «Стрiла». Мандрiвники були знову вкупi.

Навряд чи слiд описувати наступний мiсяць життя експедицiї. Вiн був повнiстю вiдданий монтуванню пiдземної атомної електростанцiї та обладнанню житла, — виснажливiй працi, коли доводилось часом використовувати навiть такi примiтивнi знаряддя, як лом та важiль.

Пiсля пуску реакторiв можна було б i спочити. Але на мандрiвникiв навалилися новi турботи: запаси урану, торiю та iнших ядерних матерiалiв вичерпувались; харчiв лишалось не бiльш як на два мiсяцi. Всi мусили перетворитись на геологiв i вирушити на розшук радiоактивних елементiв.

Спочатку дослiдили надра планети в печерах, але геологiчна розвiдка не дала позитивних результатiв. Через кiлька днiв марної працi стало ясно, що за ураном треба вирушити кудись далi.

Лiкарi експедицiї — Алена i Вроцлавський — не гаяли часу марно. З допомогою поляризатора радiоактивного випромiнювання вони винищили хвороботворнi бактерiї в печерному лабiринтi та в околицях аеродрому; виготували i прищепили кожному з мандрiвникiв спецiальнi унiверсальнi вакцини проти можливих квартянських хвороб.

Члени експедицiї поскидали скафандри. Вперше за багато рокiв ученi вдихнули в себе повiтря вiльної природи.




Роздiл VII Свiтло в долинi


Група Навратiла лишилась у пiдземеллi, щоб закiнчити побудову житлових примiщень i подбати про атомну електростанцiю, а група Молодiнової вирушила в похiд по атомне пальне. Спочатку дослiдили прямовисну кам'яну стiнку осторонь головного входу в лабiринт. Показання приладiв та геологiчна структура скель давали надiю, що десь поблизу мають бути значнi поклади корисних копалин, але розпочинати роботу в цих мiсцях навряд чи варто.

Вище вгору було знайдено ще один хiд, що вiв у надра скель.

— Чудесно! — вигукнула Молодiнова. — Скидається на те, нiби сама природа заощаджує нашi сили. Мабуть, вона шкодує, що так негостинно зустрiла нас.

Прожектори освiтили широкий коридор. Вiн одразу ж круто повернув лiворуч, а потiм подерся вгору. Пiдйом ставав усе важчим.

В одному з мiсць коридор розширився у печеру.

— Я знайшов жилу вольфраму! — почувся голос Чан-су.

— А я — цинк i молiбден, — додала через хвилину Молодiнова.

Грубер обiйшов печеру i зазирнув до одного з отворiв у стiнi.

— Казка! — вигукнув вiн так, що всi злякались. — Йдiть швидше сюди! Б'юсь об заклад, що нiчого схожого ви досi не бачили!

Поки мандрiвники добiгли, Грубер зник у глибинi скелi. За ним обережно посунулись i iншi. Тiльки-но вони вступили в печеру, як їх заслiпило яскраве сяйво. Свiтло прожекторiв тисячами вiдблискiв вiдбивалося од золотої стiни.

Грубер швидко вiдкрив пляшечку з кислотою i капнув з неї на один з виступiв.

— Це справдi щире золото! Ми в печерi, яка вся з золота!

Молодiнова зразу ж опам'яталась вiд здивування:

— Це справдi прекрасна знахiдка, але далеко кориснiшим був би уран або торiй. З золота багато енергiї не дiстанеш.

— Це так! — погодився Грубер. — Але згадайте лишень, яку роль воно вiдiграло в iсторiї людства на Землi. Може, буде корисним i тут. Не виключена можливiсть, що ми скоро зустрiнемось з квартянами i що золото в них — такий же платiжний засiб, яким було ранiше в нас. Воно не завадить, якщо доведеться торгувати з ними. Та i в разi конфлiкту, можливо, деяких з них за золото перетягнемо на свiй бiк…

— Ви здатнi на такий пiдлий вчинок, Грубер?! — жахнулась Молодiнова. Якщо зустрiнемося тут з мислячими iстотами, пiдiйдемо до них по-дружньому. Вони не заплатять нам злом за добро!

— Та звiсно ж, звiсно! — виправдувався Грубер. — Хiба ви не зрозумiли, що я жартую?

— Пробачте, не зрозумiла. Тобто менi здавалося, що з питанням про вiйну i мир не жартують.

Грубер прикусив язика. Злостився сам на себе, що так необережно дав можливiсть зазирнути в свої думки.

— Продовжимо дослiдження, час не жде! — намагався виручити товариша Краус.

Бiля входу в другу печеру вiн пiдiйшов до Грубера, нiби ненароком штовхнув його лiктем у бiк i глузливо прошепотiв:

— Герой!

Грубер промовчав.

Через кiлька хвилин було знайдено свинець. Йому зрадiли бiльше, нiж золоту: там, де є свинець, повинен бути i уран.

I справдi, вже в сусiднiх печерах апарати зафiксували пiдвищену радiоактивнiсть.

Молодiнова глянула на годинник.

— Ми виграли. Але на сьогоднi — досить.

— Якщо вже ми так далеко забралися, слiд було б дослiдити, куди ведуть цi пiдземнi ходи, — запропонував Краус. — Ми пiднялись бiльш як на сто метрiв над входом в печеру, — можливо, що вершина скелi десь недалеко.

Цiкавiсть перемогла втому. Вченi рушили далi.

Краус, який увесь час iшов першим, раптом обернувся i вигукнув:

— Бачу небо!

За кiлька хвилин мандрiвники опинилися на маленькому майданчику серед диких скель. Обидва бiльших сонця вже давно сховались за обрiй. Серед мерехтливих зiрок сяяла тiльки червона Проксима.

Грубер пiднявся на великий плескуватий уламок скелi, роздивився навколо. Перед його очима вiдкрився чудесний краєвид улоговини, посеред якої блищало озеро.

«Мабуть, з цього водоймища i бере початок наш струмок, — подумав вiн i повернувся в другий бiк. — Стривайте, а це що?»

В широкiй долинi сяяли сотнi вогнiв…

— Йдiть усi сюди! Можливо, мене зраджують очi… Я виявив мiсто, освiтлене електрикою!

Не встиг Грубер i обернутись, як всi стояли поруч нього.

— Отже, я не помилилася! — прошепотiла Молодiнова i швидко ввiмкнула передавач. — Говорить група Молодiнової. Ви чуєте нас, Навратiл?! Чуєте нас, товаришi на «Променi»?! Ми виявили мiсто мислячих створiнь. Окремих предметiв поки що не можемо розгледiти навiть у бiнокль. Нам перешкоджає лiс, а свiтло вiд нас надто далеко. Воно має жовтуватий колiр, який давали стародавнi електричнi лампочки…

***


На аеродромi Всесвiтньої Академiї наук горять тисячi вогнiв. Зелене свiтло та потужнi прожектори вказують шлях лiтаку «Ракета», який мчить стартовою смугою. Ось вiн одривається вiд землi i зникає в пiтьмi беззоряної ночi.

Тiльки аж над суцiльною запоною хмар та iмли з'являється усмiхнений Мiсяць i небо з ледве помiтним сузiр'ям Центавра. Перший погляд доктора Заяца та iнженера Краскiна скеровано саме туди, до трьох скромних зiрочок.

— Побоююсь, що наше повiдомлення надто запiзниться, — порушує мовчанку доктор Заяц. — За мiсяць ми навряд чи налагодимо всi чотири передавачi…

— То я бiльший оптимiст, нiж ви, — посмiхнувся iнженер Краскiн. — Я вже бував у Африцi i знаю її людей. Працював на будiвництвi гiдроцентралi на водоспадi Вiкторiя, брав участь у побудовi атомної електростанцiї на Зiмбабвi i наглядав за регулюванням рiвня води в рiчцi Замбезi. Ви не можете собi уявити, з яким запалом працюють люди, якi звiльнились вiд колонiальної тиранiї. Не маю сумнiву, що з чудовим народом Родезiї ми скiнчимо передавач ранiше анiж заплановано.

Краскiн розклав на столику карту Пiвденної Африки.

— Металургiйний завод бiля водоспаду Вiкторiя був нещодавно перебудований на новий спосiб плавки. Вiн виробляє сталь безпосередньо з руди. Це означає, що спецiальну конструкцiю виготовлять ранiше анiж за чотирнадцять днiв, як ми розраховуємо. У Зiмбабвi, як ви знаєте, для передавача вже готують площу. В Капiрi Мпошi мiсце приготувала нам сама природа. Єдиною затримкою стане побудова передавача перед гирлом Замбезi, але й там ми знайдемо вихiд. Побудуємо просто на скелi. Якщо роботу органiзуємо добре, передавач здамо вчасно.

Лiтак приземлився на аеродромi поблизу Лiвiнгстона. Вченi пересiли у вертолiт i попрямували до вiдомого водоспаду Вiкторiя. Аж у кабiну пасажирiв долiтав потужний шум рiки, що спадає з висоти 110 метрiв. Два потоки понад берегами скутi волею людини i змушенi працювати на її користь. I тiльки середина прекрасного водоспаду залишена в природному виглядi — на втiху туристам, якi приїжджають сюди з усього свiту.

Вертолiт повис у повiтрi над самiсiньким водоспадом. Щiточки-двiрники на вiкнах кабiни тихо поскрипували i з монотонною ретельнiстю витирали краплини вiчного дощу, який далеко круг себе розбризкував бурхливий потiк.

Доктор Заяц задумливо спостерiгав освiтлену мiсяцем захоплюючу картину i пригадував вiдомих мандрiвникiв минулого. Пiд шум води вони мрiяли про майбутнє Африки, про її пробудження, яке сьогоднi вже стало дiйснiстю.

***


У просторiй печерi, що правила за вiтальню, панувало пожвавлення. Всi були схвильованi загадковими вогнями в долинi за згаслим вулканом, пiдземний лабiринт якого став першою оселею робiнзонiв на Квартi.

— Я не згодний з Молодiновою, — жестикулює присадкуватий кремезний Краус. — Я за те, щоб у сусiднє мiсто вирушити одразу ж, тобто вранцi, як тiльки розвидниться. Хоч дiзнаємось про стан речей. А то будемо повсякчас боятись сюрпризiв з боку квартян. Хто знає, що то за iстоти? Миролюбнi чи ворожi?

Навратiл задивився на настiннi малюнки, якими Вроцлавський i Мадараш прикрасили «вiтальню».

— Я, навпаки, цiлком погоджуюсь з Молодiновою, — задумливо озвався вiн. — До речi, треба поважати її рiшення, адже ми обрали її керiвником експедицiї. А вона вирiшила правильно. Квартяни в сусiдньому мiстi нам нiяк не заважають. Вiрогiдно, що вони про нас навiть не знають. Не можна дiяти необачно i пiддаватися авантюристичним бажанням, Краус. Насамперед мусимо добре зважити, як пiдiйти до мiсцевих мешканцiв, щоб їх не злякати й не роздратувати. Адже недарма кажуть у нас: «Добре слово залiзнi ворота вiдчиняє!» — правда, ця мудрiсть нам тут багато не допоможе, — посмiхнувся вiн. — Поговори з квартянином, коли його не розумiєш! Найкраще було б За ними деякий час таємно постежити. Коли познайомимось з їхнiм побутом i звичаями, зможемо краще до них пристосуватись.

— Боюсь, що ви не зовсiм правi. I насамперед у тому, що квартяни про нас досi не знають. Вони, безперечно, бачили наш лiтак, коли вiн кружляв над Накритим столом, i таємно нас вiдвiдують. Пригадайте хоча б украденi чашки. Клептоманiя у них, як менi здається, досить поширена хвороба. Гадаю, що вони вкрали також пропелер з вертольота. Слiди на узлiссi говорять про це.

— Хiба це крадiжка? — палко заперечила Алена. — Якби ви, Мак-Гардi, на прогулянцi в околицях Пiтсбурга знайшли частину крила мiжпланетного корабля марсiан або навiть наткнулися б на цiлий лiтак, — безперечно, ви хоч що-небудь узяли б з собою. I нiхто не змiг би сказати, що ви це вкрали.

— Цiлком можливо, що наша поява на планетi викликала у квартян велике хвилювання, — зауважив Чан-су. — Жодна їхня делегацiя нас досi офiцiйно не вiдвiдала. Мабуть, вони бояться i роблять те саме, що хочемо зробити ми: стежать за нами.

— Добре, якщо вони просто бояться виткнути носа з дому! — встряв у розмову Грубер. — А що, коли вони мають небезпечну зброю i кого-небудь з нас пiдступно застрелять? Я згоден з Краусом. Найкраще було б, коли б ми добре озброїлись i попрямували у мiсто. Обидва лiтаки хай кружляють над нами — для охорони. Хай квартяни приймають нас дружньо, iнакше ми оголосимо їм вiйну. Коли вже боротьба, то боротьба. Такого вогняного дощу, яким би ми їх покропили, вони ще не бачили!

— Це вже занадто! — почервонiла Молодiнова. — Ви в запалi говорите, немов якийсь агресор-iмперiалiст, а не як учений. За яким правом ми б почали вiйну з мiсцевими мешканцями? Ми тут тiльки гостi, — не забувайте про це навiть тодi, коли втрачаєте владу над собою. Хто сiє вiтер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намiрами, i квартяни це зрозумiють, який би не був їх спосiб мислення…

Мак-Гардi вдав, що так само обурений з слiв Грубера:

— Куди завiв вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вмiння володiти собою вам не завадило б. Це зрештою смiшно, — пустi фрази, висловленi в нестямi. Хто з нас, — скажiть менi, — хто з нас, людей, якi звiльнились вiд жаху вiйни, серйозно думав би сьогоднi про вiйну?

— Не будемо бiльш про це говорити. Грубер справдi, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер дiяли дуже обережно i щоб була посилена нiчна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку мiста.

— Гаразд. Хто ж добровiльно пiде в охорону? — запитала Молодiнова.

Всi пiднесли руки.

— Це, здається, трохи бiльше, нiж потрiбно, — засмiялась вона. — Тодi поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Iз зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечнiше, нiж коли спатимуть у лiжках.

— Вiрно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тодi пiдемо втрьох: Мак-Гардi, Грубер i я. Згоднi, хлопцi? — заохочувально глянув вiн на них.

Вони не були в захватi, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю i пiшли.

— Однак цей Грубер — дика натура, — посмiхнувся Навратiл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, i раптом ось таке. «Тиха вода греблi рве», — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. I не дивно: отих вiсiм рокiв даються взнаки нам усiм. — Вiн махнув рукою. — Так, всi ми рiзнi… як клавiшi на роялi, — кожен грає свiй тон. Та головне в тому, що всi разом ми створюємо одну гармонiйну мелодiю…

***


До печери вбiг Фратев:

— Тисяча розжарених туманностей i жодної холодної! Нашi колеги нагорi, на «Променi», надто вже нетерплячi. Зараз я з ними розмовляв. Звiстка про освiтлене велике мiсто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосi, Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повиннi змiнити. Я їм дивуюсь, адже вони там у бiльшiй безпецi, анiж ми. Хiба ми знаємо, який сусiда живе поряд з нами?

— Справдi, вже давно пора їх змiнити, — сказала Молодiнова i звернулась до Навратiла. — Хай вирiшить жеребок, хто пiде на їхнє мiсце. Що ви на це скажете?

— Безперечно. Я розумiю їхню нетерплячку. Екiпаж лiтака хай вiзьме звiдти iнструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторiї. Таким чином, краще буде використано полiт, а цi речi нам дуже потрiбнi. Поки що менi тут випадає, як у тiй приказцi: «Накрий на стiл! — Нема чим! — Подавай на стiл! — Нема чого! — Тодi прибирай!».




Роздiл VIII Нiчний похiд до сусiдiв


— Треба думати про те, що говорите, Грубер! — накинувся на Грубера Мак-Гардi, як тiльки три нiчнi вартовi спинилися бiля виходу з печери. Надмiру висуваєте рiжки, — глядiть не обпечiться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базiканням; з вами може статися те, що й з Дiтрiхсоном.

— Вiдколи це ми «викаємо»? — спалахнув Грубер.

— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти i забуває друзiв… А оте вiчне очiкування впливає менi на нерви. Вiсiм рокiв корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусi, — це понад силу навiть слоновi, а вiн таки силу має!

— Не сварiться, друзi! Грубер вчинив по-дурному, i, сподiваюсь, цього бiльше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовнiше, що мислячих створiнь, якi нам потрiбнi, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. I з нашими товаришочками також. Радiйте з того, що тут не трапилось так, як на планетi Iкс, що тут ми не гуляємо кладовищем пiсля атомної вiйни… Грубер має рацiю тiльки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба дiяти. Зброю маємо, тож рушаймо в мiсто як делегацiя нашої експедицiї.

— Зараз?! Уночi?! — перебив його Грубер. — Хочеш дiстати несподiвано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Менi такого б i на думку не спало.

— Герой! Ти базiкав бiльше всiх, а тепер злякався? Похiд у мiсто буде для нас вигiдним з усiх точок зору. Побачимо наших загадкових сусiдiв ранiше за iнших, ранiше з ними потоваришуємо i зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а iншi прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

— Попутно можемо набрати трохи золота в золотiй печерi. Може, воно вплине на тубiльцiв. Це все добре придумано. I однак я вiдклав би похiд на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе бiльш безпечно.

— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до «Братства сильної руки», а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити менi, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб нiхто не помiтив?.. Я не боюсь i зволiкати не люблю. Або ходiмо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спiлкою!

— Ну, ну, заспокойся i не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гардi.

— Ви хотiли б заподiяти менi щось лихе? Та я ранiш пострiляю вас усiх! Спробуйте-но тiльки доторкнутись до мене! — Краус вiдскочив на кiлька крокiв назад i направив на своїх спiльникiв ствол автоматичної гвинтiвки.

Мак-Гардi зблiд. Примружив очi i спробував посмiхнутись:

— Друже, опам'ятайся! Адже ми на одному суднi…

— То не втiкай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтiвку все-таки опустив. — Грубер, iдеш? — запитав вiн суворо.

Грубер мовчки кивнув.

— Тодi й я пiду також. Не думай, що боюсь…

— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю нiякого бажання дiстати кулю в потилицю.

— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.

— Бiжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нiчну прогулянку! — глузливо посмiхнувся Краус. — Ходiмо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочкiв хай чорти вiзьмуть!

— Е, нi, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподiватися, що з ними нiчого не трапиться, адже вони не маленькi дiти, — заспокоював себе Мак-Гардi, коли вони вже проходили вузькою просiкою понад кам'яною стiною.

Вiтер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще бiльше страху на кандидатiв у володарi планети.

Незабаром увiйшли в пiдземний лабiринт. Подеколи зупинялись i прислухались. Але скрiзь було тихо, лише десь у глибинах скелi неголосно дзюркотiла вода.

Краус весь час iшов позаду. Його лiхтарик малював на стiнах пiдземного ходу карикатурно спотворенi тiнi зляканих змовникiв. Мак-Гардi раз у раз озирався i допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокiйним. Уста його iронiчно посмiхались, а очi поблискували зловiсно.

— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гардi.

— Грубер, бiжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.

За хвилину вони повернулись з кiлькома чималими самородками. Позапихали їх до кишень i з важкою ношею пiшли до виходу з печерного лабiринта.

Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелi, де стояли увечерi, i довго мовчки дивились на мерехтливе свiтло в долинi.

Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лiвого боку обрiй заступали дикi скелi.

Звiдси в долину спускався кам'яний схил. Кiлькомастами метрiв нижче вiн губився в непрогляднiй пiтьмi джунглiв.

— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспiхом, промовив Мак-Гардi. — Не взяли з собою ноктовiзорiв[3 - Ноктовiзор — прилад для бачення вночi.].

— З нас цiлком вистачить лiхтарикiв. Закрийте їх блакитними фiльтрами, щоб квартяни не помiтили нас ще здалеку. Через кiлька хвилин зiйде Проксима, i можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До мiста ще кiлометрiв чотири з гаком, а ми повиннi повернутись до ранку.

Вони зiйшли з уламка скелi i почали обережно спускатися схилом.

Краус спiткнувся i голосно вилаявся, його компаньйони злякано озирнулись: повз них, пiдстрибуючи, прокотився камiнь.

— Чи тобi повилазило? — напав на нього Мак-Гардi. - I, ради бога, прошу вас, не стрiляйте даремно! Тiльки в крайньому разi. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самi знаєте, чим це може скiнчитися.

Увiйшли в пралiс. Лiхтарики ввiмкнули на повну силу i старанно освiтлювали ними кожен закуток. Свiтло прожекторiв незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрiвникiв прошумiв якийсь птах i одразу ж зник у заростях. Через мить вiн повернувся i почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся i сховав голову в плечi, мов черепаха.

Краус пiдскочив, i прикладом гвинтiвки збив птаха на землю, Мак-Гардi, опам'ятавшись, швидко наступив на нього ногою.

То була дивовижна iстота з мiцним цилiндричним тiлом i маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пiнгвiна. Тiло кiнчалось круглою головою з широко розвернутою пащею.

— Це зовсiм не птах, а лiтаючий ссавець! — мiркував Краус. — А як ця потвора лiтає? Такi крильця навряд чи пiднiмуть її.

— Дивно… — крутив головою Мак-Гардi. — Можливо, вона використовує принцип ракети?.. Але навiщо сушити собi цим голову, — ми ж не на бiологiчнiй екскурси…

— Правильно, ходiмо далi! — коротко сказав Краус. Подiбних сюрпризiв пралiс ховав у собi чимало, але нарештi мандрiвники благополучно пройшли хащi.

Повернули праворуч. На узлiссi росла густа стеблиста трава, в якiй увесь час заплутувались ноги. Довелося iти отак ще з кiлометр, аж поки вийшли на голу рiвнину, що кiнчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканiчного походження.

— Проксима сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.

Подорожнi зупинились, пригасили лiхтарики i чекали, доки з'явиться червоне свiтло.

Аж ось раптом Краус припав до землi. Мак-Гардi до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтiв усiм тiлом.

Усi з жахом дивилися на скелю.

Над нею в сяйвi Проксими чiтко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тiла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Вiн стояв нерухомо i дивився кудись вдалину. На круглiй головi в нього, здавалось, був капелюх, або вiн мав великi круглi вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядiти її детальнiше.

Збiгали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…

— Чи не статуя це часом? — прошепотiв нарештi Краус.

Мак-Гардi затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.

— Гаууiii, — пролунало в нiчнiй темрявi.

Постать повiльно пiдняла руки, а з ними й фрак, пiдiгнула ноги i одiрвалась од скелi. Як примара, пiднялась у повiтря. Фрак перетворився на крила, якими вона кiлька разiв махнула. Через мить її вже не стало видно.

— Повернемось? — заїкаючись запитав Мак-Гардi.

Грубер схопився перший i побiг униз зi скелi. Вже бiля пiднiжжя гори вiн спiткнувся i з зойком упав на землю. Мимо нього, не зупиняючись, промчали Краус i Мак-Гардi.

— Допоможiть, я зламав ногу! — заволав услiд їм Грубер. Однак його супутники навiть не озирнулись. Мак-Гардi забiг просто в трясовину. Краус за ним. Земля пiт ними розверзлась; вони одчайдушно махали руками i марно шукали опори, за яку можна було б ухопитись.

Мак-Гардi почав кликати на допомогу. А Грубер тим часом рачки доповз до трясовини.

— Собаки, вас слiд було б лишити гинути, як ви хотiли це зробити зi мною! — Хапаючи ротом повiтря, вiн з великим напруженням пiдвiвся, стогнучи вiд болю, зламав з куща довгу гiлку, присунувся ближче i простягнув її Мак-Гардi. Той судорожно схопився, пiдтягнувся до берега. Вирвав гiлку у Грубера з рук i, тримаючись за кущ, пiдсунув її до Крауса. Як тiльки той вирвався з трясовини, обидва знову кинулися навтьоки.

Грубер схопив камiнь i шпурнув його їм навздогiн, потiм ще i ще…

Мак-Гардi скочив у джунглi, як людина, що зовсiм втратила розум.

Десь у кронi дерев почувся глухий удар, i одразу ж по тому вiн вiдчув сильний бiль у спинi. Потiм — знову удар. Повз його голову пролетiв круглий предмет, — камiнь, пошпурений Грубером.

— По нас стрiляють! — закричав Мак-Гардi до Крауса, ховаючись за товстий стовбур. Зiрвавши з плеча гвинтiвку, вiн натиснув на спуск. Джунглями прокотилась голосна стрiлянина.

— Захищайся, не стiй як стовп! — кричав Мак-Гардi.

— Я загубив рушницю… Швидше тiкаймо! Зупинилися тiльки бiля пiдземного лабiринта. Сiли на землю i довго не могли перевести духу.

— Що ж тепер? — запитав Мак-Гардi. — Це була твоя iдея!

— Не скигли. Ходiмо краще до рiчки та виперемо одяг, бо ми скидаємось на опудала.

— А що з Грубером?

— Хай зглянеться на нього господь бог, — може, якось доповзе. Адже од зламаної ноги не вмирають…

Грубер справдi незабаром приповз. На кожному плечi вiн тягнув по рушницi.

— Найкраще було б вас пострiляти, боягузи! — хрипiв вiн. — Ну, я ще з вами розрахуюсь… Що ж ми скажемо Молодiновiй?

— Що, що! Що ти побачив лiтаючого квартянина, побiг за ним по схилу i зламав собi ногу. Що ж iще?

***


Свiтає.

Лiтаки й люди, якi снують навколо них, ще тонуть в зеленкуватiй пiвтемрявi, а кам'яна стiна над Накритим столом вже освiтлена сонцем. Оранжеве сяйво перетворює хаос уламкiв скель на золотий водоспад.

Крiзь важку iмлу над обрiєм продирається друге сонце. Маленькi хмарки диму над вулканом виблискують, як осяйний фонтан.

В потоцi свiтла прокидається i схил на протилежному березi рiчки. Однак що з ним сталося за нiч? Ще вчора своїм жовто-зеленим кольором вiн непомiтно доповнював характер мiсцевостi, а сьогоднi буяє найбарвистiшими кольорами, як палiтра художника.

— От була б картина! — зiтхнув Мадараш. — Шкода, що саме сьогоднi ми так поспiшаємо. Найдосконалiший фотоапарат не може схопити красу природи так живо й вiрно, як це умiє зробити рука митця. Я хоч i не художник, але цей мотив мене захопив би! — посмiхнувся вiн.

— Ще вистачить часу й на картини! — засмiявся Навратiл. — Ну, дiтки, програма у нас величезна, а час дорогий. До працi!

— «Стрiла» — старт! — вигукнула Молодiнова. Позаду ракетного лiтака вирвалося яскраве полум'я.

Над посадочною площадкою заклубочив пил. Через кiлька секунд «Стрiла» слiпуче заблищала в сонячному сяйвi i пiшла круто догори, в стратосферу.

— «Ластiвка» — старт! — знову почувся голос Молодi-нової, цього разу вже в кабiнi управлiння лiтака. Другий лiтак промчав аеродромом i пiднявся в повiтря.

Чан-су притиснув лоб до вiкна i уважно спостерiгав мiсцевiсть пiд «Ластiвкою». Гiрськi ущелини i джунглi поступилися мiсцем морю. Обидва сонця малювали на його поверхнi мерехтливi строкатi смуги, якi увесь час бiгли за лiтаком.

Незабаром на обрiї з'явився другий континент.

— Ракетний лiтак нiяк не може бути зручним засобом для вивчення! порушив мовчанку академiк Навратiл. — Ми мчимо так швидко, що про мiсцевiсть пiд нами я не можу дiстати кращого уявлення, анiж з карти, яку зробили колеги на «Променi».

— Повiльнiше летiти вже не можу, товаришу Навратiл, — виправдувався Фратев. — «Ластiвка» має надто малу поверхню площин i впаде на землю, як стигла слива!

— Я зовсiм не дорiкаю вам, друже, — посмiхнувся Навратiл. — I навiть не раджу спускатися нижче. Єдине, що можна тепер зробити, — повернути назад по дузi i вилетiти точно до Надiї. Кiнокамери працюють добре? — звернувся вiн до Молодiнової.

— Все гаразд. Однак вони багато нам не допоможуть. Погляньте… показала вона на континент. — В улоговинах все ще повзе iмла. Я зараз увiмкну радiолокатор.

— Не боїтесь, що квартяни обстрiляють наш лiтак? — запитав Чан-су, не вiдриваючи голови вiд вiкна.

Молодiнова махнула рукою:

— Для цього я повинна була б зватися Грубером. Взагалi цей Грубер менi останнiм часом чомусь не подобається.

— Ви несправедливi до нього. Я не з числа боягузiв, ви ж мене знаєте. Однак невiдомо, як би я почував себе, коли б серед ночi зустрiвся з лiтаючою людиною… — озвався Фратев.

— Я не маю на увазi нiчну пригоду, коли вiн звихнув ногу. Але його ставлення до незнайомих мешканцiв Кварти менi здається дивним. Не сподiвалась, щоб ще й досi хтось мав такi войовничi намiри…

Фратев замiсть вiдповiдi стиснув сильнiше важiль управлiння i потягнув його на себе. Лiтак почав швидко пiднiматись.

Молодiнова, Чан-су i Навратiл подивились на пiлота.

— Гори ще далеко. Та вони до того ж не досягають висоти нашого польоту! — здивувалась Молодiнова.

— Тодi погляньте вниз. Хай я буду атомом для розщеплення, якщо ота зграя4 внизу, яка виринула з iмли, не лiтаючi квартяни!

Молодiнова i Навратiл швидко притулили до очей бiноклi i напружено спостерiгали рухомi темнi цятки.

— Квартяни вислали патрулi, — мiркував Навратiл. — Технiкою, безумовно, вони володiють досконало. Дивiться, як генiально розв'язано питання про лiтак для однiєї особи. Друже, повернiть праворуч i покружляйте над долиною, щоб ми могли їх краще розглядiти! — попросив вiн Фратева i знову пiднiс до очей бiнокль.

Крилатi створiння ще з хвилину полiтали над долиною, а потiм, як за командою, розтанули в iмлi.




Роздiл IX Астрогравiметр говорить!


— Ура, «Стрiла» вже наближається, — вигукнув iнженер Балдiк, наймолодший член екiпажу «Променя».

Iншим разом його неприхована радiсть викликала б подив, бо iнженер поводився завжди тихо й стримано, але сьогоднi все було природно: четверо астронавтiв на «Променi» з однаковим нетерпiнням чекали на мить, коли нарештi пiсля довгорiчного польоту стануть на твердий грунт.

Допомiжний лiтак пiдплив до велетня i притиснувся до нього. Вченi в скафандрах швидко перейшли у материнський корабель i поспiшили до кабiни управлiння. На порозi вони зустрiли Цагена.

— Ой, як нам тут було тоскно! — сказав вiн, потискаючи їм руки. Сiдайте, друзi, та розповiдайте. Що нового на Квартi? Як вам там подобається? А що квартяни?

Краус знизав плечима i засмiявся:

— Не знаю. Ми вже двi години як звiдти. Ну, що ж, ми з квартянами руки одне одному ще не подали.

— А як почуває себе Грубер? Уже отямився вiд переляку? — запитав Шайнер.

— Вроцлавський знову поставив його на ноги, — вiдповiв Мак-Гардi. Нога вже нiби загоїлась. А серденько теж заспокоїлось.

— Товаришi, не продовжуйте собi даремно ув'язнення на «Променi»! посмiхнувся Мадараш. — Нiхто з нас не зможе вам описати Кварту так живо, як ви побачите її на власнi очi. Краще навантажуйте необхiдне спорядження та вирушайте в дорогу.

Краус та Мак-Гардi неохоче заступили на чергування бiля апаратiв. Заздрими очима проводжали вони вчених, якi вирушали на планету.

***


Карта мiсцевостi поблизу рiки Надiї, складена на основi знiмкiв, зроблених пiд час польоту, мала ще багато бiлих плям. На нiй не вистачало насамперед рiвнин та долин. Досить детально були зображенi високi горби та гори, якi пiднiмались над суцiльною запоною густої iмли. Конусоподiбний вигляд високогiр'я свiдчив про те, що околицi пiдземного житла астронавтiв багатi на вулкани. На щастя, бiльшiсть з них були недiючими.

Пiсля приходу четвiрки з «Променя» вченi роздiлилися на три робочi команди. Одна взяла на себе атомнi реактори i житло, друга — науковi дослiдження, а третя — околицi, головним чином Долину вогнiв, як її тепер називали.

Група Молодiнової готувалася в похiд до квартян дуже старанно. Склали детальний список апаратiв, iнструментiв та зброї, якi слiд було взяти в дорогу. Не забули також про альпiнiстське спорядження та палатки, на випадок, якщо де-небудь доведеться отаборитись. Коли все це склали в купу, то жахнулись.

— Цього б не потягли й велетнi, а везти нема на чому! — бiдкався Фратев.

— Машина теж не допомогла б, — засмiялась Молодiнова. — Квартяни навряд чи побудують нам асфальтовану дорогу аж до виходу з пiдземелля.

— Хай я буду четвертим сонцем над Квартою, якщо я не натрапив зараз на генiальну iдею! — вигукнув за хвилину Фратев.

Ватсон, який стояв бiля нього, здригнувся:

— Хоча б був такий генiальний, як крикливий!.. Хiба можна отак горлати?!

— Коли я вам розповiм, то й ви закричите з радостi! Сiдайте, друзi, та тримайтесь за землю. Починаю… Отже, вантаж нам понесе балон, наповнений гелiєм…

— Ви маєте на увазi рятiвний балон ракетного лiтака? Це справдi дотепна думка! — жваво погодився Ватсон. — Я про нього зовсiм забув.

— Скiльки рятiвних балонiв є взагалi на «Стрiлi» й «Ластiвцi»? зосереджено запитала Молодiнова.

Фратев пiдрахував i показав на пальцях:

— Рiвно десять… Ага, я зрозумiв! Я вже знаю, куди ви цiлите цим запитанням. Адже я не такий уже й дурень! Ви маєте на увазi, що ми можемо використати балони не тiльки як носiїв, а й як лiтальнi апарати. Чи правий я? Чи вiрно я проник у тайники ваших думок?

— Ви, безперечно, ясновидець! — засмiялась Молодiнова. — В дорозi ми, безумовно, зустрiнемось з багатьма перепонами, — хоча б з такими, як провалля та кам'янi стiни, якi без балонiв довелося б долати з труднощами, i даремно витрачати дорогоцiнний час.

— Нашi балони дадуть ще одну перевагу: вони допоможуть нам втекти вiд небезпеки, якщо квартяни несподiвано нападуть на нас, — мiркував Ватсон.

— Навряд! — струснув головою Фратев. — Я квартян бачив на власнi очi, хай здалеку. Не забувайте, що це — хитрi створiння, та ще й озброєнi досконалiшими лiтальними апаратами, анiж нашi незграбнi балони. Уявляю, як скiнчилася б для нас така сутичка!

— Не малюйте чорта на стiнi, цiлком досить з нас настiнного живопису наших художникiв-початкiвцiв! — засмiялась Молодiнова.

До «вiтальнi» зайшов Северсон. Вiн був мокрий, немов його щойно витягли з води.

— З якого часу ви купаєтесь у одязi? — запитав його Ватсон з посмiшкою.

— Хай би отак чортiв скупало! — обурювався Северсон. — Ще нiколи в життi не потрапляв пiд такий душ. Я ото собi спокiйненько гуляю Накритим столом, коли це раптом примчав вихор, а з ним перевалили через наш «дах» важеннi хмари. Потiм полив такий дощ, як перед всесвiтнiм потопом. Я завжди говорив: ця Проксима — хазяїн поганої погоди. Ще по обiдi, коли я її бачив над обрiєм, я вiдчув, що вона не принесе нам нiчого доброго.

— Бурi й дощi, на щастя, тут довго не тривають. Коли вирушимо? звернулась Молодiнова до членiв своєї групи.

— Хто зволiкає, - час у себе викрадає! Я за те, щоб вирушити завтра ж уранцi. В усякому разi, будемо мати гарантiю хорошої погоди, запропонувала Свозилова.

Але цього разу злива вже не була короткочасною. Цiлу нiч лило як з вiдра, а вранцi так само. Небо увесь час було затягнуто темними хмарами, якi й не збирались розвiюватись. Похiд змушенi були вiдкласти на день, потiм ще на один день…

Настав довгий перiод дощiв.

***


Краус влетiв до обсерваторiї «Променя» захеканий, Урочисто махаючи в повiтрi мокрою фотографiєю.

— Поглянь, що я виявив на не знайомiй нам частинi планети!

Мак-Гардi дивився на приятеля так, нiби не розумiв змiсту його слiв. До фотографiї вiн не виявив нiякого iнтересу.

— Чого стоїш як стовп? Опам'ятайся! Чи не знаєш взагалi, яке значення має для нас ця фотографiя?! Це — перший речовий доказ, що квартяни є цивiлiзованими людьми. Далеко переконливiший, анiж вогнi в долинi. Дивись, тут мiстяться якiсь будови, а од них розбiгаються на три боки рiвнi дороги. А ось — ось нарештi аеродром! — показав вiн на прямокутний майданчик на знiмку.

Мак-Гардi продовжував мовчати.

— Що трапилось? Може, тобi погано? Ти блiдий як стiна!.. — глянув на нього Краус уважнiше.

— Менi погано… — насилу вимовив нарештi Мак-Гардi i погладив собi шию. Пiдiйшов до вiдеофону i накрив його екран аркушем паперу. — Я не хотiв би, щоб нас зараз тут побачив Мадараш. Береженого й бог береже!

— Скажи менi нарештi, що з тобою сталось? — наполягав Краус.

— Не поспiшай так, бо нема чого поспiшати. Чи, може, ти нiяк не дочекаєшся, поки тобi накинуть петлю на шию?

— Петлю на шию? Чому? — збентежився Краус.

— Доктору Заяцу вдалося використати гравiтацiю для зв'язку…

— Це, звичайно, чудесно, але який зв'язок має це з шибеницею?

— А ось який… — Мак-Гардi витягнув з кишенi круг паперової стрiчки i розмотав перед очима у Крауса.

— Контрольний запис з астрогравiметра… Як ти розгадав? Я не розумiю анi бельмеса!

— Три хвилястi рисочки — тире. Двi хвилястi рисочки — крапка. Одна хвиляста риска — роздiловий знак мiж словами та фразами, — сказав глухим голосом Мак-Гардi i почав висвистувати сигнали азбуки Морзе.

— Зрозумiв: «Повiдомлення для „Променя“»… — Краус вихопив у Мак-Гардi стрiчку з рук i почав читати уголос: — «Увага, увага! На борту вашого корабля перебувають три небезпечнi безумцi, якi називають себе членами „Братства сильної руки“. Їхнi колеги ховались у Африцi. При необережному поводженнi з атомною бомбою вони були знищенi. Єдиний з них, що пережив вибух, зiзнався перед смертю, що це — Грубер та Мак-Гардi. Третього смертельнопоранений не назвав. Ви повиннi розкрити самi… Тримайте злочинцiв у iзоляцiї та чекайте дальших повiдомлень… Президiя Всесвiтньої Академiї наук, Хотенков… Повторюємо: важливе повiдомлення для „Променя“».

Голос зрадив Крауса.

— Жахливо! — прошепотiв Мак-Гардi. — Повiдомлення я виявив пiвгодини тому, коли перевiряв апарати. Щастя, що запопав його я, а не хтось iз них…

— Даремно себе заспокоюєш. Академiя, безперечно, буде повторювати повiдомлення доти, поки про нього дiзнаються й iншi. Ну, що тепер?

— Потягнеш з нами далi чи зрадиш? — запитав замiсть вiдповiдi Мак-Гардi i одразу ж додав: — Тебе в повiдомленнi не називають… Але попереджаю, що тобi це все одно не допоможе. Подбаю, щоб ти разом з нами тягнув до кiнця…

— Я не маю сумнiву щодо цього, адже ти — джентльмен!.. Але твої побоювання — марнi… Зараз важливiше вирiшити: що робити?.. Найкраще, гадаю, буде, коли це повiдомлення ми приховаємо й покаємось самi. Самокритично битимемо себе в груди, заявимо, що усвiдомили злочиннiсть своїх планiв i що все спокутуємо сумлiнною працею…

— I ти гадаєш, що хто-небудь спiймається на цей гачок? Стань на хвилину на їхнє мiсце. Чи панькався б ти з своїм найзапеклiшим ворогом? Та ти б йому для певностi краще скрутив в'язи, як, мабуть, зроблять i нам…

— Не вiрю в це. Станемо просто полоненими. Вошами, якi склали зброю до нiг переможця.

— Ти уявляєш собi все iдеально i дуже наївно. Знищать нас, безперечно, знищать, як зробили б це ми, коли б перемогли. Нам не лишається нiчого iншого, як утекти, зникнути. На Квартi досить мiсця, щоб сховатись.

— А що ми зробимо втрьох на незнайомiй планетi, повнiй небезпек? З одного боку нам загрожуватиме голодна смерть, з другого — перспектива бути розтерзаними чи розчавленими, — не забувай про дванадцятиногого ящера та про квартян! I найбiльша небезпека — це те, що нас можуть виявити i спiймати. Чи ти гадаєш, що нас не будуть переслiдувати?

— А ти вважаєш за краще власноручно накинути собi зашморг на шию? Тiльки втеча дає нам надiю на порятунок! Але ми не повиннi пiти з голими руками. Захопимо з собою «Стрiлу» чи «Ластiвку», зброю i апарати. А з квартянами згодом можемо так потоваришувати, що вони стануть нашими спiльниками. Потiм порахуємось i з товаришочками. Можливо, що таким чином навiть швидше здiйсниться наша давнiшня мрiя.

— Ну, гаразд, а як ти тепер сподiваєшся потрапити вниз? Нас змiнять не скоро, а до того часу Мадараш може виявити повiдомлення, адже вiн час од часу оглядає астрогравiметр. Зiпсувати прилад — не варто. Мадараш замiнить його iншим.

— Я завжди казав, що тобi бракує кмiтливостi. Рiшення дуже просте: запропонуємо керувати «Променем» з планети. Адже це не становить нiяких труднощiв…

Мадараш з цiєю пропозицiєю не погодився.

— Автоматичнi апарати можуть зiпсуватись, i ми лишимось без зв'язку з Землею. Цього допустити не можна. А потiм, як ми дiзнаємось, чи вдалось Заяцу розв'язати проблему гравiтацiйного поля?

У Мак-Гардi раптом щось обiрвалось i похолонуло в грудях. Вiн швидко перевiв розмову на iншу тему.

Другого дня Мак-Гардi заявив Мадарашевi, що через сильний головний бiль не може виконувати своїх обов'язкiв i просить перевести його на планету. Негайно пiсля цього ж у Крауса з'явились шлунковi спазми.

Мадараш був наляканий:

— Може, ви внизу заразились якимось мiкробом чи вiрусом з повiтря? Свозилова, мабуть, була неправа, коли запевняла, що вони не шкiдливi для нашого органiзму… Я зараз попрошу, щоб по вас прилетiли…




Роздiл X Долина вогнiв


Перiод дощiв надовго прив'язав учених до пiдземного житла, однак нiхто не сидiв склавши руки. Група Навратiла наполегливо працювала над проектом нової атомної електростанцiї та ливарнi, група Чан-су кiнчала плани житлових будинкiв, а група Надiї Молодiнової будувала в пiдземеллi сучасну кухню. То, власне, була велика лабораторiя, в якiй за допомогою атомної енергiї видозмiнювались елементи, а з них потiм виготовлялись штучнi страви, — не пiлюлi, як мiг би хтось судити з назви, а бездоганнi продукти, що своїм зовнiшнiм виглядом, смаком та споживнiстю були рiвноцiннi природним. Без такого забезпечення подорож до iншої сонячної системи взагалi не можна було б здiйснити, бо запаси харчiв забрали б бiльшу частину обсягу мiжзоряного корабля.

Житловi будинки, атомну електростанцiю i металургiйний завод вирiшили побудувати на Накритому столi. Плоскогiр'я було добре захищене вiд вiтрiв i лежало так високо над рiчкою, що його не затопило б навiть у найбiльшу повiнь. Геологiчнi дослiдження ствердили правильнiсть рiшення: пiд порiвняно тонким шаром землi залягала тверда гранiтна основа найпридатнiший грунт для великих будов.

Вченi працювали багато, але не забували й про розваги. Як колись на «Променi», у «вiтальнi» в надрах гори щовечора лунали музика, жарти, смiх. З «хворими» Краусом та Мак-Гардi з «Променя» привезли рояль та iншi iнструменти, якi в цiлому склали непоганий оркестр. «Хворi» не вiдставали вiд iнших: пiсля ретельних дослiджень Вроцлавський виявив у них лише деяке розладнання нервової системи i приписав їм бiльше спати.

Тiльки через два мiсяцi дощ почав слабшати, а iмлистi хмари розiрвались. Над Накритим столом знову засмiялись сонця, та ще й усi три зразу, немов бажаючи надолужити те, що втратили.

За час дощiв Надiя перетворилась на величезну рiку. Рiвень брудної води майже сягав плоскогiр'я.

— Дощi скiнчились вчасно, — сказала з полегкiстю Молодiнова. — Ще б кiлька днiв — i мали б ми тут Венецiю!

— Красненько дякую! — бурчав Фратев. — На гондолi не люблю плавати. Погляньте, Надiє, що викомарює ваша Надiя! — показав вiн на стовбури дерев, якi нiс бурхливий потiк.

— Що ж тут особливого? — озвалася Молодiнова. — Пiд час усякої поводi… Нi, нi, постривайте, ви правi!.. Рiчка змiнила напрям течiї, вона тече тепер до моря, а не навпаки, як ранiше… Дивно!..

— Хай я буду королем квартян, якщо ми таки не збагнемо, що має на думцi оця загадкова сусiдка! Чи не вивчити нам її ще до того, як вирушимо в Долину вогнiв на бесiду з квартянами?

— Важко сказати, що для нас зараз важливiше! — задумливо сказала Молодiнова. — I рiчка, i загадковi мешканцi Кварти можуть однаково вiдчутно втрутитися в наше життя… А втiм, є вихiд: будемо дослiджувати Надiю та Долину вогнiв одночасно.

— Немарно ми вас обрали начальником експедицiї! Адже це — iдея! вигукнув Фратев. — Дивуюсь, як люди ранiше могли думати, що жiнка в рiшучостi та мудростi поступається перед мужчиною…

— Ви знову жартуєте?! — засмiялася Молодiнова. — Коли б я вас не знала, то подумала б, що ви глузуєте з мене.

— Зголошуюсь на дослiдження Надiї, - вступив до розмови Мак-Гардi. — Я себе почуваю добре: голова вже не болить, а прогулянка незнайомим краєм менi тiльки на користь.

— Я теж зовсiм здоровий, — приєднався до нього Краус. — Для дослiдження можемо використати «Ластiвку». На поплавках вона сидить добре, а при небезпецi ми швидко пiднiмемось в повiтря. Пiлотом можу бути я, Мак-Гардi — другим пiлотом, а спостерiгачем — Грубер. Все одно Долина вогнiв його не вабить. Гадаю, з нього цiлком досить першої зустрiчi з квартянином.

— Чи не хочете ви цим сказати, Краус, що я боягуз? — почервонiв Грубер. — Рiка Надiя ховає в собi, можливо, бiльше пiдступностi, анiж усi квартяни, разом узятi. Тiльки через це погоджуюсь вирушити на її дослiдження i я.

***


— Як пояснити те, що квартянськi рослини так швидко ростуть? задумливо сказала Алена, витираючи пiтний лоб носовою хусточкою. — Гадаю, що ця таємниця криється в особливостi хлорофiлу, який нам досi не вдається дослiдити хiмiчно.

— До всiх атомiв, навiть до розщеплених! — цей хлорофiл впливає менi на нерви! — гарячився Фратев. — Якщо ми його якось не здихаємось, заростемо коли-небудь зовсiм. Це просто нестерпно — пiсля кожного дощу вирубуватися з джунглiв! Погляньте, якi в мене пухирi на долонях! А що, коли б у нас не було випромiнювачiв, якi виконують дев'ять десятих роботи?

— Ми тепер лаємо рослини за швидкий рiст, але хто знає, може, ця їх дивна здатнiсть принесе нам пiзнiше користь? — заспокоював його Навратiл. Коли ми привеземо цi рослини на Землю, вони можуть стати основою нового виду землеробства.

Вченi були такi втомленi прорубуванням просiки в лiсi, який раптом вирiс перед входом у пiдземелля та на аеродромi, що поснули враз, тiльки-но лягли. I спали так мiцно, що вартовий нiяк не мiг збудити їх перед свiтанком.

— Дали б хоч ще хвилинку поспати! — бурчав сонний Фратев. — Менi саме снилось, що я був на Землi i гуляв вулицями Софiї…

— Докажете ваш сон по дорозi, — сказав йому Навратiл. — Ми повиннi поспiшати, щоб удосвiта вирушити. Не боїтесь подорожi через горб?

— Я i страх?! Хто поєднає цi два термiни, тому спiвчуваю заздалегiдь! — засмiявся Фратев. — Балон i ракети в порядку, що ж може зi мною трапитись?.. Як надворi?

— Поки що тиша. Штиль. Однак треба поспiшати. Боюсь, що на свiтанку здiйметься вiтер.

Всi зiбрались на аеродромi. Туди винесли й вантаж. Посiдали в коло, i Молодiнова ще раз повторила план обох експедицiй.

— Не забувайте про радiозв'язок, — звернулась вона до Крауса. — I ми подаватимемо звiстку не менш одного разу на годину.

— «Стрiла» увесь час буде готова до старту; в разi потреби одразу ж поспiшимо на допомогу. Ну, бажаємо вам успiху! — Навратiл мiцно потиснув руку Молодiновiй, потiм попрощався з рештою членiв обох експедицiй.

«Ластiвка», яка в свiтлi прожекторiв спокiйно хиталась на рiчнiй гладiнi, пирхнула червоним полум'ям i повiльно рушила рiчкою. За хвилину з глибини темної ночi, даленiючи, свiтила тiльки скляна кабiна лiтака. Група Молодiнової також зникла в пiтьмi. На аеродромi лишились Навратiл, Цаген, Шайнер i Фратев.

Цаген одкрутив кран великого балона iз стисненим гелiєм. М'яка тканина, що прикривала складений вантаж, почала швидко зводитись i роздиматись. За кiлька секунд вона перетворилась на велетенську кулю, яка, лiниво гойдаючись, почала повiльно пiднiматись у небо.

Фратев надiв на голову шолом з бiноклем, прикрiпленим на шарнiрах так, щоб льотчик мiг одним рухом поставити його перед очима.

— Я б хотiв перевiрити ноктовiзор. Загасiть-но на хвилинку свiтло, попросив вiн Навратiла.

— Вiрно, сiм раз вiдмiр, а один раз вiдрiж! — кивнув Навратiл на знак згоди i натиснув на кнопку вимикача.

Аеродром зразу ж занурився в пiтьму. Тiльки в небi мерехтiли нiмi зiрочки.

— Бачу краще за кiшку чи сову! — вихваляв прилад Фратев. — Погляньте там праворуч горб i повзе по ньому мурашка з поламаною ногою!.. Ну, не будемо гаяти часу, додайте газу, та й рушимо у дорогу!

Фратев скочив на перев'язанi мотузком ящики, надiв лямки, замкнув застiбки. Однiєю рукою вiн тримався за стропи, а другу поклав на апарат, прикрiплений до грудей.

Повiльно покрутив одну з ручок. За кiлька метрiв над його головою спалахнув довгий язик тонкого полум'я, i нiчною тишею розлiгся трiскучий удар, посилений вiдлунням. Куля смикнулась убiк.

— Отже, все гаразд! Бувайте!

Троси натягнулись, i куля попливла до зоряного неба.

На аеродромi йому махали на прощання, аж поки чудний транспорт зник за гребенем кам'яної стiни.

Пiд ним пропливав романтичний краєвид. У водяному дзеркалi гiрського озера мерехтiли вiдблиски зiрок. Праворуч височiв вулкан, який величаво пахкав димком. Подеколи з його конусоподiбного кратера виривалось червоне сяйво.

Густий пралiс, що тягнувся вiд гiрського схилу аж до долини, не виявляв нiяких ознак життя.

За зубчатим верхiв'ям гори перед очима Фратева з'явилась освiтлена Долина вогнiв. Жовтi вогники утворювали довгий вихилястий пояс, який губився за голими горбами. Долиною текла рiчка.

На невеликiй площадцi помiж скель з'явилось червоне свiтло, описало невелике коло, згасло i засвiтилося знову. То був умовний знак групи Молодiнової, яка пройшла цю вiдстань пiшки. Фратев помахав лiхтариком, щоб приготувались допомогти при посадцi.

Тiльки-но кулю прикрiпили до скелi, як кожен схопив свiй вантаж i насамперед розгорнув та наповнив гелiєм легенький балон, — треба було поспiшати.

Одна по однiй вiдривались вiд землi i зводились над головами мандрiвникiв шiсть великих повiтряних куль.

— Наскiльки можливо, будемо пересуватись по землi, це надiйнiше, запропонувала Молодiнова. — Побоююсь, що пiсля сходу Проксими подме вiтер.

— Та й у квартянському мiстi зчинимо менше тривоги, — додав Вроцлавський.

Вченi з балонами над головами вирушили в похiд, обережно спускаючись кам'янистим схилом до джунглiв. Iти було зовсiм легко, бо вантаж врiвноважувався пiдiймальною силою газу. Але перед хащами довелось зупинитись: дороги далi не було.

— Нiчого не вдiєш, друзi, пiднiмемось у повiтря! — вигукнув Фратев.

Не встиг вiн це вимовити, як пролунав глухий пострiл, i зразу ж ще один.

Фратев вiд несподiванки пустив трос, яким притримував балон, повалився на землю. Iншi iнстинктивно полягали теж.

— Починається! — прошепотiв Северсон, вiдтягуючи затвор автоматичної рушницi.

Знову залягла мертва тиша.

— Пострiли чулися з джунглiв, пiду подивлюсь, — рiшуче сказала Молодiнова. — Коли почуєте стрiлянину, — поспiшайте на допомогу.

— Я з вами, — прошепотiв Фратев, пiдводячись з землi.

В хащi заходили обережно, — зупинялись, прислухались. Нiде анi шелесне. Наблизились до товстого лускатого стовбура розлогого дерева i причаїлись.

— Трах! — пролунав ще один пострiл, просто над їхнiми головами. Зразу ж по тому якийсь предмет гупнув об землю недалеко вiд Молодiнової.

Фратев спрямував рушницю на крону дерева.

— Почекайте! — затримала його Молодiнова. — Подивлюсь, чим квартяни стрiляють.

Не чекаючи вiдповiдi, вона хоробро вiдiйшла на кiлька крокiв i пiдняла чудний предмет, що нагадував кокосовий горiх. Один кiнець його був розiрваний.

— Схоже на гранату… — Молодiнова уважно подивилась у гущавину гiлок i раптом зареготала.

— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволiли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?

— Хто? Адже тут нiкого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстрiляв? Оце дерево.

— Дерево?! — перепитав Фратев. — Ви справдi збожеволiли. Як може…

Вiн не договорив. В кронi дерева пролунав ще один пострiл.

З рушницi Фратева вилетiло полум'я. I знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунiв.

— Не бiйтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетiвши у джунглi.

— Спокiйно! Нiчого не трапилось. Це тiльки Фратев на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — пiдняла Молодiнова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плiд цього дерева. Пiсля достигання вiн перетворюється на примiтивну ракету, щоб потрапити якомога далi вiд материнського дерева. Всерединi нього, мабуть, накопичуються гази, якi проривають найслабкiше мiсце у вершинi елiпсоїда.

Всi з полегкiстю розсмiялись.

Над їхнiми головами знову почулися пострiли.

— Б'юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунiв! — вигукнув Фратев. — Ходiмо краще звiдси, не хочу бути мiшенню безглуздих жартiв цього вояки! — Вiн недоброзичливо глянув на дерево i попрямував до узлiсся.

Небо тим часом порожевiшало, а недалеко вiд вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освiтленнi балони пiднялись догори. Погойдуючись пiд легким вiтерцем, гнанi ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усiх бокiв її оточували конусоподiбнi сопки та покраянi глибокими ущелинами скелястi хребти. Над заростями в долинi зводилась прозора iмла.

За неширокою смугою джунглiв знову з'явився голий, вкритий розколинами i густо всiяний камiнням косогiр.

— Проксима незабаром зiйде! — кивнув Фратев на багряно-чорнi хмари над обрiєм. — Тебе ще тiльки тут бракувало!

— Хмари наближаються пiдозрiло швидко. На щастя, джунглi вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодiнова i простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.

— Погляньте он туди, праворуч, пiд отой скелястий стрiмчак! — вигукнув Ватсон, тiльки-но ставши на ноги. — Якiсь дивнi слiди!

Всi поспiшили до мiсця, вказаного Ватсоном.

— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодiнова. — Насамперед треба закрiпити балони.

— Прив'яжемо їх до отих стовбурiв, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглiв.

Поспiшали недаремно. Вiтер налетiв несподiвано, — холодний, рiзкий. Вiн свистiв i скиглив, злiсно торсав лускатi гiлки дерев. Балони хилитались туди й сюди помiж величезного листя, але троси витримували.

Чоловiки лишились вартувати вантаж, а Молодiнова i Свозилова пiшли оглянути загадковi слiди.

— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кiлька пар у нас.

— Я знайшла кишеньковий нiж, дуже схожий на нашi, — сказала Молодiнова.

— Покажiть! — пiдскочила до неї Алена. — Справдi, це дивно!

Молодiнова задумливо дивилась на нiж.

— Не знаю… — сказала вона повiльно. — Менi здається, що цей нiж був справдi виготовлений на земнiй кулi…

Ватсон знизав плечима:

— А як би вiн сюди потрапив? Адже людська нога ще нiколи тут не ступала.

— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли вiдвiдали лiтак, так само, як i чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурнi iстоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що слiди ведуть уздовж кам'яної стiнки в напрямку до нашого селища…

— Це пiдтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закiнчила її думку Свозилова. — I, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такi ж миролюбнi, як i ми…

Вiтер поступово вщухав. Пофарбування мiсцевостi швидко мiнялось. Металевий вiдтiнок скель поступово яснiшав: сходило жовте сонце.

Вченi вирушили далi. Вони обережно спускались кам'янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрiмкоспаднi кам'янi стiни глибоко внизу омивала спокiйна рiчка.

— Погодьтесь, що без моєї винахiдливостi ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратев. — Балони — просто чудо!

— Вихваляєте балони чи вашу iдею? — засмiялась Алена.

— I те, й друге.

— До речi, балони треба позв'язувати: так принаймнi нiхто не загубиться, — запропонував Северсон.

I ось величезне гроно повiтряних куль попливло у височiнь.

Але тiльки-но воно опинилося за кiлька метрiв вiд землi, як раптом шарпнулось, крутнулось i, безперервно обертаючись навколо власної осi, почало швидко пiднiматись.

— Смерч! — крикнув Ватсон.

Все пiшло обертом перед очима вчених. Мiсцевiсть пiд ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орiєнтацiю. Скриньки пiд їхнiми ногами наштовхувались одна на одну i неприємно скрипiли.

Першою опам'яталась Молодiнова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Пiд гроном балонiв почувся гуркiт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спiралi загальмувався.

— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.

— Вiдкрийте вентилi! — скомандувала Молодiнова.

Над їхнiми головами почулося сичання й шипiння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглi.

Дiставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув i заплющив очi. Пiдсвiдомо вiн ухопився за гiлку i крикнув:

— Аленко! Тримайся!

Нi, з нею нiчого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетивi гiлок i лiан, а трохи далi — решта супутникiв. На щастя, джунглi були такi густi, що верхiв'я дерев утворювали нiби суцiльний пружний матрац.

— Тримайтесь! — крикнула Молодiнова. — Вiтер може нас знову зiрвати…

I справдi, оболонки балонiв напнулись, як вiтрила. Коли б деякi з тросiв не зачепилися за гiлля, втриматися було б неможливо. На щастя, вiтер незабаром ущух.

— З вами нiчого не трапилось? — насилу запитала Алена.

— Ще не знаю, але почуваю себе, немов пiсля добрячої прочуханки! спробував пожартувати Фратев. — Пiд сто туманiв, — де ми, власне, зараз?

— А яке це має для нас значення? Мiцнiше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодiнова.

Коли нарештi балони безсило опустились у заростi, вченi швидко звiльнились вiд лямок. Фратев поворушив руками й ногами i зiтхнув:

— Переломiв, правда, немає, але я весь побитий, наче на менi просо молотили.

Мандрiвники, якi ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко вiд них пралiс кiнчався. За ним праги неба височiв конус вулкана, над яким курiв димок.

— Ще трохи — i ми сiли б якраз над кратером…

— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблiдлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.

Обережно згорнули балони, з допомогою тросiв сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було пiвдiла: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглiв, хоч до узлiсся було всього лише кiлька десяткiв метрiв.

Коли всi речi витягли з хащiв, Молодiнова пiшла розвiдати дорогу, а втомленi мандрiвники сiли спочити.

— Чи не помiчаєте ви, що грунт пiд ногами коливається? — запитав Вроцлавський.

— Справдi, вулкан не такий спокiйний, як здається на перший погляд, пiдтвердив за хвилину Северсон.

— Я теж це помiтив, — кивнув головою Фратев. — Ця люлька ще всипле нам жару.

Тим часом повернулась Молодiнова.

— Каньйон, який ми збирались перелетiти, недалеко. Я гадаю, що слiд продовжити подорож рiчкою, що протiкає по ньому.

— Чудесно! Блискуча iдея! — жваво погодився Фратев. — Б'юсь об заклад на смаженого iндика, що таким чином ми з комфортом i дуже швидко потрапимо в Долину вогнiв, до квартян!

Бiля вузької долини експедицiя зупинилась. Молодiнова з Аленою наповнили повiтрям човни, а iншi тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.

Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кiлька годин експедицiя могла продовжувати свою важку подорож.

Каньйон повертав то лiворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якiсь химернi рожево-червонi рослини, схожi на нашi лишайники. Подекуди над ними схилялись покрученi стовбури могутнiх дерев з великим овальним, губчастим i жовтим знизу листям.

Стiни каньйону поступово знижувались, сам вiн ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнiв уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досi не видно було анi найменшої ознаки втручання мислячих створiнь.

Мандрiвники поминули кiлька крутих поворотiв i опинились у джунглях. Що далi, то нижче схилялись над гладiнню води буйнi крони дерев, аж поки не утворили суцiльне склепiння, крiзь яке лише де-не-де проникали сонячнi променi.

— Вогнi! — раптом закричав Фратев i почав щосили гребти.

Вогнi ставали яскравiшими i наближались. Вже ясно було видно сотнi лампiонiв, що сяяли в хащах понад бергером.

— Навiщо квартяни освiтлюють джунглi?! Подивлюсь на цi вогнi зблизька! — рiшуче сказав Фратев i, передавши весла Молодiновiй, швидко полiз плетивом лiан до крони освiтленого дерева.

— Це не лампiони i не електричнi лiхтарi! — почувся з пiтьми пралiсу його розчарований голос.

— А що?.. Ну, швидше розповiдайте, чому мовчите? — наполягали мандрiвники, якi тим часом добрались до того ж берега.

— Увага, я спущу вам вниз один лiхтар, — вигукнув Фратев.

Широке листя зашелестiло, i серед нього з'явилась сяюча куля, пiдвiшена на тонкiй лiанi. Коли куля наблизилась до човна, Алена скрикнула:

— Надзвичайно! Адже це — свiтний кокосовий горiх!

— I зовсiм холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся вiн до Фратева.

— Тисяча комет i метеорiв! — почувся в цю мить розлючений голос Фратева. — Справдi, воно клеїться, як липучка!

Алена засмiялась:

— Це ж i є липучка. Ви — хороший ботанiк. Погляньте-но уважнiше, скiльки огидних комах, приваблених свiтлом, потрапили до пастки.

— Пiдемо далi в джунглi чи повернемось? — запитала Молодiнова.

— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — вiдповiв Ватсон.

— Стiльки мук, i все через свiтнi джунглi! — обурювався Фратев, злiзаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне мiсто!.. I все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далi.

З хвилину сперечались, потiм увiмкнули прожектори i попливли вперед.

Раптом щось зашумiло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всi затамували подих.

В свiтлi прожектора ширяли дивнi створiння. їхнi обличчя нагадували шимпанзе; плечi й руки в них були з'єднанi великими перетинчастими крилами.

— Квартяни… — ледь чутно прошепотiла Алена.

— Гуii… Гуii… — розляглось пралiсом.

— Кiii… Кiii… — вiдгукнулось звiдкись здалеку. Крилатi створiння покружляли ще трохи над рiчкою i зникли в хащах.

— Вони летять над струмком, який впадає тут у рiчку, — сказав Фратев, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.

Не чекаючи вiдповiдi, вiн швидко попрямував до гирла потоку. Iншi — за ним.

Скоро перед ними виросла несподiвана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.

— Я пiду на розвiдку, — знову запропонував Фратев. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землi непоганим альпiнiстом.

Озброївшись тросом i киркою, вiн почав повiльно пiднiматись по нерiвнiй кам'янiй стiнi i незабаром зник з очей. Збiгали хвилини, минула година.

— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодiнова. Северсон i Вроцлавський, прошу, пiдiть пошукайте його.

Чоловiки обережно пiднiмались угору. Метрiв через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стiни. Вроцлавський пiшов ним лiворуч, Северсон — праворуч. Не встиг вiн зробити i кiлька крокiв, як побачив темний отвiр у скелi… Печера… Северсон витяг з кишенi пiстолет, увiмкнув електричний лiхтар i зайшов туди.

— Гуii… — запищало щось у повiтрi, i повз людину, — аж вiтер повiйнув, — промайнула крилата постать.

Северсон вiдсахнувся, але одразу опанував собою i обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивнi блискучi предмети. Северсон зайшов i взяв один з них в руки. То був прозорий камiнь, схожий на янтар.

В одному з куткiв тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвiтив. Оце так несподiванка!

— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!

Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибiг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справдi, куди ж мiг подiтись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомiн чується за поворотом скелi?

А, ще одна печера! Всерединi хтось розмовляє!

Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвiр.

— Дивiться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — i вертолiт знову лiтатиме!

Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, нiби що знахiдку зробив вiн сам.




Роздiл XI Три райдуги


Рiвень Надiї потроху знижувався, але течiя все ще прямувала до моря. Навратiл, Цаген та Шайнер стояли на березi i нетерпляче поглядали в той бiк, де рiка ховалась за скелястим стрiмчаком.

— Пливуть! — вигукнув Шайнер.

З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потiм показалася i решта човнiв. Навантаженi вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надiї мчала небезпечна течiя з швидкими чорториями.

— Ну, з прибуттям вас! — привiтав стомлених мандрiвникiв Навратiл.

— Як плакалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.

— Що казали квартяни, коли ви отаборились бiля їхнього селища? смiявся Шайнер.

Тим часом експедицiя причалила. Вченi витягли човни на берег.

Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.

— Скрiзь добре, а вдома — найкраще! — сказав вiн з глибокою переконанiстю. — Нам, звiсно, було не до жартiв…

— Все розкажете, але спершу йдiть вiдпочиньте. Вантаж ми перенесемо самi, — сказав Навратiл.

— Е, нi! — запротестував Фратев. — Дiвчатам допоможiть, а свiй вантаж я вiднесу сам.

— Облиште його, вiн хоче зробити вам сюрприз! — прошепотiла Алена до Навратiла з посмiшкою.

За час вiдсутностi експедицiї «вiтальня» докорiнно змiнилась. Охоронцi дому, повикидавши незграбнi, нашвидкуруч зробленi стiльцi, порозставляли навколо низеньких столiв зручнi крiсла, взятi з лiтака, а на стiни повiсили кiлька шафок.

— Розкiшно! — радiв Фратев. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерiв! — на чому ж ми сидiтимемо, коли полетимо «Стрiлою» на прогулянку?

— Звичайно, на пiдлозi! — жартував Шайнер.

Молодiнова розiклала на столi кiлька фотографiй:

— Ось вони, нашi квартяни!

— Нагадують скорiше мавп, анiж людей… — задумливо сказав Навратiл.

— Як я бачу, вони босi, — зауважив Цаген. — Звiдки ж тодi взялись слiди людини в новiтньому взуттi?

— Справдi… Нам це навiть не спало на думку… — Молодiнова витягла з сумки ще одну фотографiю. — В печерах ми остаточно пересвiдчились, що лiтаючi квартяни — зовсiм примiтивнi створiння, щось середнє мiж нашими первiсними людьми i людиноподiбними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймнi ми так припускаємо, бо нiякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни вiдрiзняються вiд звiрiв лише тим, що вже мають примiтивнi iнструменти. Це грубо обробленi уламки каменiв та дрючки. А втiм, ми привезли цi iнструменти з собою, можете їх оглянути. Деякi з квартян завзятi колекцiонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхнi житла переповненi шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту…

— Отже, ви не знайшли навiть слiду якоїсь там вищої культури? розчаровано запитав Навратiл.

Молодiнова вже хотiла вiдповiсти, але Фратев її затримав:

— Хвилиночку! Ви менi обiцяли, що сюрприз номер один оголошу я! — Вiн побiг i одразу ж повернувся з якимось пакунком пiд пахвою. — Найцiннiшi предмети з квартянської колекцiї!

Перед враженими вченими з'явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини i великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.

Навратiл взяв у руки прозорий предмет.

— Природа цього, в усякому разi, створити не могла, — сказав вiн рiшуче. — Скидається на лiнзу, та ще й вiдшлiфовану абсолютно точно.

— I складену з кiлькох шарiв! — показав Северсон на мiсце, де лiнза була пошкоджена при ударi.

— А може, це деталi з нашого «Променя»? — запитав Шайнер. — Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?

— Нi, це неможливо! — заперечив Навратiл. — Лiнз такої незвичайної форми ми при побудовi «Променя» не використовували… — вiн уважно оглянув металевий уламок i похитав головою. — Ця рiч теж не з нашого лiтака. Аленко, прошу, зробiть аналiз металу.

— Гадаю, що це даремно, — заперечив Ватсон. — «Промiнь» облiтає навколо Кварти з швидкiстю вiсiм кiлометрiв на секунду. З не меншою швидкiстю летiв метеорит. Це означає, що жодна частина лiтака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосферi…

— Справдi, ви маєте рацiю. В такому разi стає ясно, що обидва предмети були зробленi на Квартi. Як це пов'язати з примiтивним життям лiтаючих квартян?

— Слiди пiд кам'яним стрiмчаком та уламок лiнзи доводять нам, що, крiм лiтаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненiшi створiння, яких ми досi не виявили, — мiркувала Молодiнова.

Фратев покрутив рiч в руцi, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:

— П'ять пострiлiв по гавах! — це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тiшитись! Спочатку гналися за маревом i замiсть великого мiста знайшли свiтнi джунглi, потiм переслiдували лiтаючих людей, а виявили примiтивних створiнь на рубежi мiж людиною й мавпою. А тепер, нарештi, вияснили, що десь зовсiм поряд пiдстерiгають нас агресивнi незнайомi люди з хтозна-якою високою технiкою…

— Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! — обурилась Молодiнова. — Чому ви гадаєте, що вони агресивнi? Як у вас з'явилась така думка?

— Дуже просто! — засмiявся Фратев. — Огляньте оцей уламок уважнiше. Звiдки вiн? З якоїсь дитячої iграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхнi, якщо це не уламок розiрваної гранати!

— Справдi, — погодився Северсон. — Фратев має рацiю… А що поробляють нашi мандрiвники по Надiї? Чи виявили вони щось цiкаве?

— Поки що небагато… — Навратiл подивився на годинник. — Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повиннi були викликати їх уже пiвгодини тому. Цаген, будь ласка…

Цаген увiмкнув передавач i кiлька разiв повторив виклик.

— «Ластiвка» знову не вiдповiдає, - сказав вiн стурбовано. — Мабуть, там щось не гаразд…

Фратев схвильовано пiдвiвся з крiсла:

— Треба поспiшити їм на допомогу. Цiлком можливо, що на них напали квартяни.

— Ну, то приготуйте «Стрiлу» до старту, — сказав Навратiл.

— Що — «Стрiла»! Вона неповоротка. В мене є краща iдея. Це i є наш сюрприз номер два. Ходiмте, прошу, я вам дещо покажу.

Знизавши плечима, Навратiл пiшов слiдом за Фратевим. Зупинились у печерi, де було складено вертолiт.

— Ви знайшли лопатi пропелера? — радiсно вигукнув Навратiл. — Тож швидше вiзьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!

Через хвилину обидва вже тримали в руках iнструменти.

Вертолiт було змонтовано дуже швидко.

***


Вертолiт знявся у повiтря i неквапно полетiв над рiчкою. Ранковий туман розвiявся, вiтер ущух. Видимiсть була чудова.

Северсон пiднiс до очей бiнокль. Погляд його заблукав у Долину вогнiв, перебiг до вулкана, а потiм до скель, де кiлька годин тому вони виявили печери лiтаючих створiнь.

— Не бачу жодного квартянина, — сказав вiн задумливо.

— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє «гуii…», яке закiнчується нечутним ультразвуком, цiлком iмовiрно: не мова, а засiб орiєнтування в темрявi, як у наших кажанiв.

— Погляньте… — показав Фратев у праве вiконце. — Або мене обдурюють очi, або це справдi велетенськi сфiнкси!

Над берегом рiки зводились до неба чотири майже однаковi блоки скель. Горiшнi частини гiгантiв нагадували обличчя людей. Вертолiт попрямував туди. З наближенням схожiсть скель з людьми втрачалась, а коли вертолiт повис у повiтрi бiля голови одного з блокiв, Фратев засмiявся:

— Природа трохи погралась з нами у слiпу бабу, та й годi. Людина вже гадала, що прилетiла в Єгипет, а виявляється, це тiльки химерно вивiтренi шари гiрських порiд.

Вертолiт продовжував летiти над рiкою. Характер мiсцевостi поступово змiнювався. Стрiмкi береги поступились рiвнинi, яка на обрiї кiнчалась пасмом гiр. Пралiс на берегах увесь час густiшав. З обох бокiв Надiя вбирала в себе притоки, якi нарештi перетворили її на широку рiчку.

— Спустiться трохи нижче, — попросив Северсон Фратева, коли вертолiт наблизився до великого вигину рiки. — Менi здається, що ми — бiля мети нашої подорожi.

— Чому? — здивувався Фратев, але, глянувши вниз, збентежився. Чорториї… Невже нашi хлопцi тут загинули?

Вертолiт висiв низько над рiчкою, яка кипiла, немов у казанi.

— Нi, не вiрю, що вони запливли просто у вир, — продовжував вiн у роздумi. — Мабуть, таки проскочили, для «Ластiвки» це не важко. А втiм, запитайте Навратiла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?

Северсон увiмкнув передавач. Вiдповiдь прийшла негайно i вплинула вона, як цiлющi лiки: «Ластiвка» чорториї подолала щасливо. За повiдомленням Крауса, течiя Надiї в колiнi рiки подiляється: до чорториїв рiчка тече в напрямку моря, а од них — стiкає на континент…

Метрiв через сто рiчка справдi заспокоїлась i лiниво поповзла долиною в незнанi далi.

— Чому це обрiй перед нами такий незвично близький? Адже ми над рiвниною? — дивувався Северсон.

Фратев пересунув важiль висоти, i вертолiт почав пiднiматися.

— Поглянемо згори!

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рiвнина кiнчалась високим порогом, пiд яким розлягались болота. Вдалинi жовтувато виблискували пiщанi дюни.

Могутня рiка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокiйне озерце. З озерця вона продовжувалась вiялом струмкiв, якi змiїстими лiнiями розбiгались в усi боки.

— Хай я буду римським папою, якщо ми справдi не опинилися в Єгиптi! Подивiться лишень: та це ж точнiсiнько Нiльська дельта.

— Тiльки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скiльки сягає око, видно тiльки пустелю…

— Як у Єгиптi!.. — вперто наполягав Фратев. Вiн раптом схопився за голову: — Ми тут базiкаємо, а внизу, мабуть, вiдбувається страшна трагедiя!

Вертолiт почав спускатися до водоспаду. Алена i Северсон зрозумiли, що мав на думцi Фратев: можливо, «Ластiвку» затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стiнок прозорої кабiни i, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихiєю пiд ними. Могутнiй потiк падав спочатку спокiйно, а потiм починав розбиватися об скелi i розливався запiненим озером.

Вертолiт спустився понад блискучою водяною стiною до скелястого острiвця i спинився посеред озера на нижчому плесi.

— Тут хвилину перепочинемо. Дайте менi, будь ласка, скафандр, попросив Фратев. — Можливо, вони ще живi. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

— Невже ви хочете спуститись у воду?! Хiба ви не бачите, якi тут чорториї?

— Не бiйтесь, прив'яжiть мене тросом. В разi небезпеки подам знак дзвiнком. Не можемо ж ми залишити друзiв напризволяще.

Поки Фратев надiвав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному поглядi на рвучкий потiк у нього запаморочилося в головi. Дрiбненькi краплинки води утворювали хмари туману. Над самiсiньким верхiв'ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кiнцi третю, набагато тьмянiшу за першi. Северсоновi перехопило подих. Йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останнi трiумфальнi арки — арки смертi. Коли Фратев з'явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам'янiвши, лишився стояти i вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Вiд несподiванки в нього пiдломилися колiна. Метрiв за п'ятдесят вiд острiвця з води стирчала голова велетенського ящера.

— Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратев i зачинив дверцята.

Северсон затримався тiльки на мить. Вiн кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже пiднiмається в повiтря. Побачив також i те, як Алена пiдскочила до Фратева i кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важiль управлiння.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повiльно оглянулась.

Ящiр все ще не ворушився. Вiн тiльки трохи пiдвiв голову i провiв очима вертолiт. Потiм раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сiро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кiлькох птахiв з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стрiли, шугнули вони в повiтря i закружляли над його головою. Ящiр не звертав на них уваги, чвалаючи далi до маленької ковбанi, в якiй росли такi самi сiро-блакитнi водоростi.

«Дивно… Вони мають такий самий колiр, як i нашi скафандри…» чомусь промайнуло в думцi Северсона. Вiн був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестiли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж вiдчинились дверцята кабiни, i в них з'явився блiдий як смерть Фратев.

— Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вiрну погибель… — говорив вiн у розпачi. — Не знаю, що зi мною трапилось… Раптом кров ударила менi в голову, я втратив розум…

— Лайфе, iди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабiни управлiння.

Як тiльки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотiла:

— Любий, не гнiвайся на нього…

У Фратева на лобi напнулися багровi жили. Северсон нахилився до нього i лагiдно поклав руки на плечi:

— Це нiчого… Нiчого… Це може статися з кожним з нас,

***


Ящiр весь час даленiв i нарештi зовсiм зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощiв, якi подекуди стирчали просто з води.

— Поки ящiр повернеться, я встигну дослiдити озерце пiд водоспадом… — промовив Фратев. Очi в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

— Не дозволю! — сказала вона рiшуче.

— Пiду! — вигукнув Фратев з упертiстю. — Моє життя

втратило вартiсть, я все одно негiдник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тiльки водоспад спiвав свою нескiнченну пiсню.

— Занурюсь краще я! — сказав нарештi Северсон.

— I я з тобою, — схопила його за руку Алена.

— Нi, нi, цього я не допущу! — закричав Фратев i сперся спиною об дверцята кабiни, щоб нiхто не змiг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потiм знизав плечима:

— Гаразд. Але при щонайменшiй небезпецi дайте знак — витягнемо.

Фратев прикрiпив до ноги скриньку з iнструментами i не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого вiн був прив'язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

— Менi здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очi? Чи не збожеволiв вiн часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повiльно збiгали сльози.

— Тiльки б з ним нiчого не трапилось… Ти почув дзвiнок? здригнулась вона.

— Нi, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратев тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що вiн не мiг схопитись за скелю, яка перегороджувала потiк. Ось вiн опинився так близько бiля гострого кам'яного шпиля, що в безнадiї заплющив очi i, тамуючи подих, чекав удару.

Нарештi вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Вiн злiз по них до дна i ухопився ногами за великий камiнь. Увiмкнув прожектор на скафандрi, напружено вдивлявся у зеленкуватий пiвприсмерк вируючої води.

Нiде анi найменшого слiду лiтака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратев, сам не розумiючи навiщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши свiтловi сигнали кiлька разiв, вiн заплакав:

— Коли б були живi, то вiдповiли б. Лiтак розбився об дно, всi загинули…

I раптом Фратев побачив чиїсь очi. Так, так, виряченi великi очi, якi дивились на нього холодно й злiсно. Вiн нахилив прожектор i закам'янiв: помiж камiнням причаївся велетенський краб з довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратева по спинi пробiг мороз, на чолi виступив холодний пiт; вiн вже схопився за кнопку дзвiнка… але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг вiн опам'ятатись, як опинився у вертольотi. Загув мотор. Машина пiднялась у повiтря.

— Бачите? — кинув Северсон у бiк вiконця.

Поспiх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящiр. Скидалось на те, що вiн чимось наляканий: потвора лiзла, не вибираючи дороги, спотикалася об поваленi стовбури хвощiв, часом занурювалася в ковбанi. Коли ж ящiр наблизився до острiвця, порослого яскраво-зеленою травою, грунт пiд ним раптом почав провалюватись. Тварина судорожно смикалась, била довгим хвостом, аж бризки летiли на всi боки, але трясовина засмоктувала її все глибше й глибше. Якийсь час ще виднiлась потворна голова з виряченими очима, але, зрештою, в черевi бездонної трясовини зникла й вона. Все це тривало хвилин зо три, не бiльше.

Фратев стежив за цiєю пригодою байдужно.

— В глибинах пiд водоспадом «Ластiвки» немає, - сказав вiн нарештi стомлено. — Її кiнець був, мабуть, таким же трагiчним, як i в ящера. Жахливо!..

— Оглянемо болота, може, виявимо якi-небудь слiди, — сказав Северсон.

Вертолiт спустився нижче i попрямував до мiсця, де рiчка розпадалась на безлiч дрiбних струмкiв. Буйна рослиннiсть гордовито протистояла водi, яка наступала невблаганно. Звук двигунiв сполохав у заростях дивовижних птахiв та дрiбних звiряток — найрiзноманiтнiших за величиною i виглядом.

Болота тяглись приблизно кiлометрiв з двадцять i поступилися мiсцем великiй неозорiй пустелi. Струмки серед сипкого пiску перетворювались на струмочки, а потiм зовсiм зникли. А з ними зникала в мертвiй пустелi й рiка Надiя.

— Марно… Пустеля й трясовина нiколи не викажуть нам своїх таємниць… — глухо сказала Алена. — Повернемось.

— Нi, нi, ми повиннi їх знайти! Не можна залишати їх тут, у незнайомому закутку Всесвiту! — розпачливо вигукнув Фратев i пiдскочив до Северсона. Алена схопила його за руки.

— У вас гарячка! — жахнулась вона, тiльки тепер глянувши уважнiше йому в обличчя. Погляд його був каламутний, очi запаленi, на лобi блищав пiт. Вiн рвонувся, хотiв звiльнити руки, але втратив рiвновагу, знепритомнiв, упав на пiдлогу кабiни.

Алена швидко розстебнула йому блузу й сорочку, зробила спробу привести його до пам'ятi. Марно.

— Погано з серцем! Припадок! — прошепотiла вона. — Швидше додому!

***


— Шукають нас! — простягнув Грубер навушники Мак-Гардi.

Той послухав з хвилину i засмiявся.

— Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовинi!.. Зачекай, я почув щось цiкаве… Фратев тяжко захворiв. У нього висока температура…

Грубер злякався:

— Отже, тут-таки є небезпечнi вiруси й бактерiї? У нас досить лiкiв, Краус?

— Я ж не дурень! Звiсна рiч, електронний мiкроскоп потягти не мiг, але про все iнше подбав… Ну, гаразд. Нам вигiдно, щоб нас вважали мертвими… А тепер, друзi, давайте-но попрямуємо до сусiдньої пiвкулi та поглянемо на тi загадковi будови квартян, якi я помiтив ще з «Променя».

— А чи це безпечно? — злякався Грубер.

— Не маю нiякого бажання накласти головою! — одрубав Краус.

***


— Як закiнчився огляд? — нетерпляче запитала Молодiнова.

Алена нервово крутила iудзик халата:

— Хвороботворних вiрусiв не знайшли й слiду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

— Отже, причину хвороби не виявлено… — повiльно сказав Навратiл.

Цаген замислився.

— Менi здається… Менi здається… Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромiнювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навiть хмарного дня. I в Африцi європейцi мусять носити захиснi шоломи за всякої погоди.

— Це вiрно, — погодився Навратiл! — Ми боялись вiрусiв, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафiолетовi променi. Ми негайно повиннi зробити шоломи, якi б надiйно захищали нас.




Роздiл XII Селище Невидимих


«Ластiвка» з трьома втiкачами великим пiвколом обминула континент, на якому зупинилась експедицiя, перелетiла широку протоку i попрямувала в глиб сусiднього суходолу.

Мак-Гардi, сидячи поруч пiлота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав пiд ними, i порiвнював його з картою, складеною ще на «Променi».

— Звертай праворуч i тримайся узбережжя, — звернувся вiн до Крауса. Селище квартян мiститься десь тут, недалеко пiвострова Коняча голова.

— Жодного лiтака на обрiї! — оголосив Грубер, який виконував свої обов'язки спостерiгача бiльш нiж сумлiнно. — Тоскно… — зiтхнув вiн по паузi. — Не знаєш навiть, звiдки на тебе чигає бiльша небезпека: чи з пiдземного житла бiля рiки Надiї, чи з «Променя», чи з таємничого селища ще таємничiших квартян. Швидше б уже спуститися на землю — у повiтрi нас усякий помiтить.

— Не дратуй нас хоч ти! — гримнув на нього Краус.

— Хлопцi, хлопцi, навiщо ця гризня? — намагався заспокоїти Мак-Гардi обох. — Погляньте краще вниз. Ми бiля мети. За отiєю он затокою — Коняча голова, а кiлометрiв за сто лiворуч — селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землi?

— Згори?! Ото ще вигадав! Навiщо їх дратувати?! — розгнiвався Грубер. — Можливо, у них є зенiтна артилерiя…

— Поки що вирiшую тут я. На селище подивимось з лiтака, — уперто сказав Краус.

Мак-Гардi нервово смикнув головою:

— Гаразд. Тiльки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечнiше.

Краус мовчки потягнув на, себе важiль управлiння. «Ластiвка» почала пiднiматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фiолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на рiзнокольорову карту. Свiтло-зелена смуга змiнилася блакитно-зеленою; за нею з'явились високi крутi гори, а бiля пiднiжжя гiр простяглася широка долина, поросла пралiсом та травами. Одна з рiчок в'юнилась поперек рiвнини.

— Он там, бiля рiчки… край лiсу… — чомусь прошепотiв Мак-Гардi, показуючи на маленький пiвострiв, утворений колiном рiки. Посеред пiвострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ i там зникала десь серед зеленi.

Грубер скерував на загадкове мiсто бiнокль.

— На прямокутнику видно своєрiднi будови, схожi на гостроверхi пiрамiди. На їх верхiв'ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якiсь металевi конструкцiї. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.

— Досить i того, що побачили, — спокiйно сказав Краус. — Тепер ми хоча б переконанi, що тут живуть розумнi iстоти. Коли на них подивимось ближче, тодi вирiшимо, що робити далi.

Лiтак кружним шляхом повернувся до затоки i спустився на гладiнь моря.

***


Доктор Заяц прийшов додому незвично рано — о дев'ятiй вечора. Промимрив щось замiсть привiтання, сiв до робочого стола i затулив обличчя долонями.

Дружина тихо пiдiйшла i погладила йому волосся:

— Не занепадай духом… Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач…

— Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема… Мабуть, з ними щось сталось, iнакше вони давно вiдповiли б. Адже застережне повiдомлення та iнструкцiю для побудови передавача ми надсилаємо вже пiвроку.

У дверях з'явився Юрко в пiжамi. Солом'яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб'яче гнiздо.

— Таточку, побудуйте ще один «Промiнь» i пошлiть їх шукати…

— Про це вже була мова… — сказав задумливо Заяц. — А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в лiжко!

Хлопець швидко причинив за собою дверi.

— Хiба Юрко винний, що ти на нього гримаєш? — прошепотiла Заяцова. — А чому б, справдi, так не зробити?

— Ти уявляєш собi все надто простим i легким, Ганочко! Як ти сподiваєшся знайти кого-небудь в нескiнченному Всесвiтi? Це ж тобi не братiславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й не одна, а три зразу! Швидше знайдеш голку в копицi сiна… Але що, як сигнали гуди зовсiм не дiйшли?.. Може, нашi розрахунки помилковi.

— Я цього не допускаю! — заперечила Заяцова. — Адже пiдтримуєте ви з допомогою гравiтацiї зв'язок з обсерваторiями на Мiсяцi та експедицiєю на Марсi?!

— Це правда, але хiба можна порiвнювати Марс i тризiр'я Центавра, засмiявся вiн гiрко. — До Центавра свiтло летить понад чотири роки, а в Марс замалим не влучиш каменем. А втiм, коли помiркувати, нашi розрахунки можна перевiрити, побудувавши нову ракету. Пiду в Академiю, поговорю з Хотенковим…

— Зараз? — здивувалася дружина, помiтивши, що чоловiк взявся за портфель.

— Так, негайно. Думки все одно не дадуть менi спати.

***


Завiса бiля входу одлетiла вбiк, i до печери вбiг схвильований Северсон:

— В складi з'явилась небезпечна розколина! Ми повиннi негайно дослiдити склепiння.

Коли печеру було забезпечено пiдпорами i всi знову зiбрались у «вiтальнi», Молодiнова рiшуче сказала:

— Дослiдницькi експедицiї поки що вiдкладаються. Ми повиннi негайно почати будiвництво жилого будинку i нової атомної електростанцiї. Нашi печери розташовано надто близько вiд вулкана. Найменший землетрус — i ми будемо похованi в них живцем.

Пiсля хвилинного мовчання Навратiл подивився на присутнiх:

— Виробляти будiвельнi матерiали штучно, в атомних лабораторiях, було б надто забарно. У нас лишається єдина можливiсть: використати устаткування, привезене з Землi, та матерiали, якi нам дає тутешня природа. Вiд нашої кмiтливостi та знань залежить, як цi засоби використати найкраще…

— Я цiлком переконана, що тут, в околицях, ми знайдемо вапняк, придатний для виробництва цементу, — сказала Молодiнова. — Це завдання вiзьме на себе наша група. Ваша група, товаришу Навратiл, могла б тим часом дослiдити рослиннiсть, щоб з'ясувати, чи можливо використати квартянське дерево для обшивки. Сталi для залiзобетону не бракуватиме.

Зразу ж пiсля цiєї короткої наради обидвi групи вирушили на розвiдку.

Група Навратiла повернулась досить швидко, але принесла не дуже втiшну звiстку: древесина квартянських дерев виявилась надто м'якою i вологою. Висихаючи, вона скручувалась i жолобилась; це було не винятком, а правилом, бо група дослiдила не менш як сто видiв рослин.

Групу Молодiнової теж спiткала невдача. Будiвельнi матерiали знайшли у багатьох мiсцях, але мiсцевий вапняк i глини мали надто великий процент вуглекислої солi i зовсiм непiдходящi пропорцiї окисiв кремнiю та кальцiю. Вони були такi засмiченi домiшками, що для виробництва цементу аж нiяк не годились.

— Ну що ж, доведеться менi обнародувати мою чудесну iдею! — бадьоро заявив Фратев. — Якщо ми не можемо спорудити будiвлю з бетону, використаємо камiння.

— Я теж такої думки, — погодився Навратiл. — Але як його видобувати? У нас на Землi спецiальнi машини вирiзають будiвельнi блоки певних розмiрiв i форми просто зi скелi.

— У нас на Землi!.. — засмiявся Фратев. — У нас на Землi, мабуть, не сушили б мозок над цим! А тут — доводиться. Але коли ми трохи пильнiше оглянемо «Промiнь», то, напевно, знайдемо досить частин, з яких можна скласти потрiбну машину.

— Це все чудово, проте головного таки не вистачає — круглої пилки для камiння. Стривайте, але ж її можна зробити теж? Твердого металу в нас досить, iнструмент є… Фратев, ви — молодець!

— Я дуже радий, що нарештi моя талановитiсть дiстає загальне визнання! — комiчно набундючився той.

— На «Промiнь» вирушимо одразу ж. Переведiть зорелiт на дистанцiйне управлiння, а Чан-су вiзьмiть сюди. Кожна пара робочих рук тепер буде потрiбна тут.

***


«Ластiвка» пропливла мимо кiлькох острiвцiв, що поросли буйною рослиннiстю, i попрямувала до заплутаної дельти могутньої рiки.

— Жодного слiду будь-якої цивiлiзацiї, - дивувався Мак-Гардi. — Просто не вiриться, що за сто кiлометрiв звiдси живуть розумнi створiння. Береги пустельнi; здається, нiби тут нiколи не ступала нога людини.

— Мабуть, квартян рiчка не цiкавить, — мiркував Краус — Вони мають крила i тому не потребують човнiв.

— Звiдки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищi, яке ми бачили, живуть отi лiтаючi мавпи? Сумнiваюсь! Б'юсь об заклад, що мешканцi селища — цiлком iнтелiгентнi створiння, мабуть, такi, як ми…

Краус єхидно посмiхнувся:

— Якщо вони такi iнтелiгентнi, як ти, Грубер, то красненько дякую!

Грубер уже хотiв був вiдповiсти, але несподiвано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег i подав бiнокль.

У Крауса вiд здивування очi полiзли на лоб.

— Що трапилось? — запитав Мак-Гардi.

— Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотiв би я зустрiтись з отими потворами вiч-на-вiч…

«Ластiвка» помчала по рiчцi так, що аж бризки полетiли на всi боки. Велетенських ящерiв на березi це анiтрохи не потривожило. Час вiд часу вони витягали свої довгi шиї i вiдкушували по кiлька довгастих листкiв з високих кулястих дерев, що нагадували нашi цикаси з вторинного перiоду. Злякався тiльки кругленький низький ящiр з кiлькома гострими рогами на потворнiй головi. З войовничим виглядом вiн помчав просто на бронтозаврiв. Тi вiдступили з дороги, але продовжували спокiйно пастись.

— Вони досить сумирнi, — зiтхнувши з полегкiстю, промовив Краус i повернув Груберу бiнокль.

Рiчка почала швидко вужчати. З обох бокiв її стискували крутi береги, а над ними здiймалися в небо гори з круглими верхiв'ями. Пiсля годинного плавання «Ластiвка» спинилась у вузенькому проходi перед небезпечними порогами.

— Ми, мабуть, бiля брами царства справжнiх квартян, — висловив припущення Краус. — В цiй розколинi до бiса темно, увiмкнiть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цiлком можливо, що на протилежному кiнцi про ходу на нас чекає якась охорона.

«Ластiвка» пiшла вперед на мiнiмальнiй швидкостi, фантастичнi тiнi, якi малювали прожектори на хвилястих кам'яних стiнах, ще посилювали нервознiсть втiкачiв.

— Не завадило б трохи хильнути для хоробростi! — зiтхнув Мак-Гардi. Нерви не витримують…

Краус зважив на руцi рушницю i кiлька разiв клацнув запобiжником.

— Спокiй i розсудливiсть! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе в вогонь кого-небудь iншого. Сьогоднi все залежить виключно вiд нас самих.

— Краще вже не патякай! — крикнув Мак-Гардi. — Ти нагадуєш менi людину, яка йде вночi лiсом i розмовляє голосно, щоб заглушити свiй страх.

Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.

Нарештi гори розступились, i в прохiд зазирнуло промiння оранжевого сонця. Гладiнь води спалахнула, немов рiка перетворилась на потiк розплавленого золота. Бiля пiднiжжя гiр повзла легенька iмла. До берегiв знову пiдступили джунглi. В них копошились всiлякi звiрята, а над деревами лiтали ширококрилi велетенськi птахи.

— Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.

Мак-Гардi вимкнув двигун i злякано обернувся:

— Ти помiтив щось пiдозрiле?

— Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусi. Схаменись, чоловiче! — розгнiвався Краус.

— Тiльки своєю хоробрiстю надто не козирись! — втрутився в розмову Грубер. — Ми тут надто вже пiд ударом. З берега нас, певно, тримають на мушцi. Я хотiв би вiдчути твердий грунт пiд ногами.

Краус з хвилину мiряв його зневажливим поглядом:

— Можливо, ти правий!.. Але я не люблю боягузiв, — сказав вiн бiльш сумирним голосом, щоб виправдати себе. — Мак-Гардi, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготовi. Повернусь швидко.

Вiн вискочив просто на вогкий пiсок i почав обережно просуватись вперед, до заростей.

Бiля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистiв i пiднявся вгору. У вiдповiдь на його застережний сигнал чкурнули врозтiч численнi звiрята; гiлки з величезним листям загойдалися пiд тiлами дивовижних плазунiв. За мить все знову замовкло.

— Людей тут, мабуть, немає, - сказав сам до себе Краус. — Принаймнi нiщо не свiдчить про них, та й звiрi були зовсiм спокiйнi.

Зробивши кiлька крокiв, вiн нерiшуче зупинився. Обiперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, i уважно оглянув кущi перед собою та плетиво гiлок над головою.

На одному з кущiв його увагу привернули довгастi плоди, якi дуже скидалися на нашi банани. їх свiтло-жовтий колiр рiзко вiдрiзнявся вiд зеленi листя. Краус зiрвав один.

— Справдi, це банан! — зрадiв вiн, знiмаючи жовту шкiрку. — А який чудесний, м'який! Мабуть, уже достиг…

Вiн хотiв уже вп'ястися зубами в пахучу м'якоть, але затримав банан бiля рота. А що, коли вiн отруйний? Адже зростав у зовсiм iншому середовищi…

Але спокуса була надто велика: скiльки рокiв не доводилось бачити свiжих фруктiв!

Краус вiдкусив маленький шматочок i обережно перекидав його на язицi. Смак i запах справдi нагадували банан. Про небезпеку вiн бiльше не думав.

— Чого це вiн там так довго? Чи не трапилось з ним чого? — стурбувався Грубер: минуло пiвгодини, а Краус все ще не повертався.

— Я теж цього побоююсь, — озвався i Мак-Гардi. — Побiжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось пiдозрiле, — стрiляй. Тодi й я поспiшу на допомогу.

Тiльки-но Грубер зайшов до лiсу, як почув голос, що лунав iз заростей.

«Краус… З ким це вiн там розмовляє?» Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.

— …Так що, золотенькi, золотоголовенькi, — як я вам подобаюсь? Ну, тiльки не соромтесь, квартянчики! Адже я вам нiчого не зроблю. Я не такий злий, як це про мене дехто думає. Ось побачите, що ми будемо добрими друзями… Так, так! Ви будете працювати, а я буду вам радити… А отим двом, що зараз ловлять гав на «Ластiвцi», — тим ви не дуже вiрте!..

Грубер схопився за голову i помчав до лiтака.

— Краус розмовляє з квартянами! — вигукнув вiн до Мак-Гардi.

— З квартянами?.. Де?.. Як?!

Грубер мовчки показав на джунглi. Обидва вже хотiли бiгти туди, коли це з'явився Краус. Вiн iшов важко, нетвердою рукою притримувався за гiлки та листя. До грудей притискував кiлька в'язок жовтих бананiв.

— Хелло, друзi, гей! — вигукнув вiн хриплим голосом. Мак-Гардi з Грубером побiгли йому назустрiч i взяли пiд пахви.

— Ну й набрався ти! Де взяв горiлку? — розпитував його Мак-Гардi.

— А де ти взяв оцi банани? — здивувався Грубер. Краус описав рукою криву лiнiю i каламутними очима примружився на спiльникiв:

— Це все — квартяни, золотi хлоп'ята! Ми випили, закусили… Вiзьмiть собi теж, — ткнув вiн в'язку бананiв Груберу. — А… вам… посилають вам привiтання!

— Привiтання? А де ж вони самi? — недовiрливо похитав головою Мак-Гардi.

— Там… ген… — махнув рукою Краус, сiв на пiсок i одразу ж заснув.

Його перенесли до лiтака i поклали на пiдлогу.

— Зроби йому аналiз кровi, коли б вiн, бува, не отруївся! — сказав Мак-Гардi.

Результат дослiдження був надзвичайним: в кровi Крауса виявився великий процент алкоголю.

— Нiчого не розумiю! — знизав плечима Мак-Гардi. — Не вiриться, щоб квартяни при першiй зустрiчi дали йому горiлки! Але все-таки де ж вiн її взяв?

— А чому ти не вiриш? Цiлком можливо, що за нами стежать вже давно, а на нього чекали в джунглях, щоб напоїти…

— Почекаємо, поки прочумається, — може, потiм нам розповiсть бiльше. П'яному чого тiльки не приверзеться! Але якщо вiн таки зустрiв квартян i вони й справдi гостиннi люди, — можемо їх не дуже боятись. Що скорiше потрапимо до їхнього селища, то краще.

«Ластiвка» знову рушила в путь. Рiка повертала то лiворуч, то праворуч. Високi гори, повз якi втiкачi пропливали ранiше, губились у срiблястому туманi над обрiєм. Широко й далеко простягалась неозора долина. Пралiс на правому березi рiдшав, поки нарештi не перетворився на степ з окремими кущами та уламками скель.

Грубер облупив банан i вже вiдкрив був рот, щоб вкусити, як раптом Мак-Гардi зупинив його:

— Не їж! Хiба ти знаєш — може, це якась отрута?

— Краус їх їв. Поглянь — в оцiй в'язцi кiлькох бананiв не вистачає. А я не бачив свiжих фруктiв мало не десять рокiв. Вiзьми й ти.

— Як собi хочеш! — одрубав Мак-Гардi. — Але коли тобi буде погано, не бiгай за мною. I не забувай, що ти — спостерiгач на «Ластiвцi».

Грубер швидко пiднiс до очей бiнокль i з повним ротом сказав:

— Банани чудеснi й апетитнi, як горiлка. У мене такс враження, що Краус… так, так!.. Сп'янiв саме вiд цих бананiв! А квартян вiн просто вигадав. I менi це вже лiзе в голову… Бачу перед собою квартянське селище…

— Ви обидва збожеволiли! Казав я тобi, щоб ти цих бананiв не їв? Мак-Гардi вирвав у нього з рук бiнокль i скерував на затоку, до якої вони наближались.

У полi зору справдi з'явились будови квартян.

Мак-Гардi повернув «Ластiвку» на дев'яносто градусiв, швидко попрямував до лiвого берега. Рiчка в цих мiсцях утворювала два крутих повороти, щось нiби латинське «S». Загадкове селище розташувалось посеред пiвострова, який утворювала верхня частина закруту.

Лiвий берег i вся нижча частина пiвострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втiкачiв.

«Ластiвка» ткнулась у пiсок. Над її крилами звисали широкi крони химерних дерев.

Мак-Гардi довго озирався на всi боки. Не помiтивши нiчого пiдозрiлого, вiдчинив дверцята лiтака i вийшов на берег.

— Iди сюди, та годi вже тобi їсти тi банани! — сказав вiн роздратовано.

— Чи не можна трохи ввiчливiше, колего! — буркнув Грубер, не рухаючись з мiсця.

Мак-Гардi сiв на гiлку, яку звалив на землю вiтер. Прислухався.

В цю мить Грубер почав голосно спiвати. У Мак-Гардi вся кров ударила в голову. Вiн зламав з гiлки, на якiй сидiв, мiцний сухий дрючок i побiг до лiтака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на пiдлогу, анi писнувши.

Переляканий Мак-Гардi кинув геть палицю i почав термосити Крауса, але той i не поворухнувся. Не допомiг навiть холодний душ: п'яний Краус продовжував лежати нерухомо, — так само, як i Грубер.

Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрiю й жовте. Тiльки кривава Проксима сяяла просто над головою.

Над пустельним степом з'явились хмари. Спочатку — кiлька бiлих баранцiв, потiм — купи, а слiдом за ними загрозливо поповзли по небу цiлi темнi вали.

Лiтак почало розхитувати вiтром.

Мак-Гардi швидко припнув «Ластiвку» до стовбурiв, щоб її не спiткала пiд час бурi така ж доля, як у першу нiч пiсля приземлення, i сiв на березi.

Рiзкi удари вiтру пробудили Крауса. Вiн зляканим поглядом обвiв кабiну, побачив на пiдлозi Грубера.

— Що це таке? Де ми? Що сталось? Нiхто не вiдповiв йому.

Краус швидко встав i вибiг з лiтака. На березi його зустрiв в'їдливим смiхом Мак-Гардi:

— Очуняли вже, пане? А що поробляють вашi квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нiчлiг? Як бачиш, наближається буря.

— Якi квартяни? Що це ти мелеш?

— Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами… Чим вони тебе так напоїли?

— Нiчого не знаю! — пiдозрiливо глянув на Мак-Гардi Краус. — Що трапилось? Чому Грубер непритомний?

— Обпився так само, як i ти, бананами, якi тобi дали квартяни.

— Менi здається, що п'яний — ти! Стривай, однак… Я таки щось пригадую… Банани я справдi їв.

— Зараз нема часу згадувати — поглянь на небо! Ми повиннi десь тут знайти безпечне пристановище. I завiтаємо також до селища. Воно недалеко звiдси.

— Селище квартян?!

— Ну, то й що? У нас є зброя.

— А у них — голi руки, так? — єхидно посмiхнувся Краус. — Ну, нiчого. Менi подобається, що ти нарештi заговорив смiливiше! Ходiмо!

Вiтер посилювався. Вiн розгойдував крони дерев, свистiв i скиглив, аж у втiкачiв по спинi перебiгали мурашки. Часом на землю з трiском обрушувалась величезна гiлка.

Зупинившись якраз проти селища, Краус i Мак-Гардi здивовано поглядали на високi пiрамiди, якi здiймалися вгору на протилежному березi. Великi кулi, прикрiпленi До їхнiх вершин, як дзеркала, вiдбивали червонi блискавки, що спалахували в хмарах. Хоч уже зовсiм посутенiло, в селищi не засвiтилося жодного вогника.

Краус вилiз на дерево, щоб краще бачити, i уважно розглядав дивнi будови в бiнокль. Найбiльш його зацiкавили високi конструкцiї, укрiпленi на великiй блискучiй пiвкулi, — щось схоже на щогли, обкрученi широкими металевими спiралями. Всього їх було чотири. Тiльки одна з них стояла перпендикулярно до землi, а iншi були нахиленi в рiзних напрямках.

В ту мить, коли оранжеве сонце зайшло за обрiй, одна з блискучих спiралей засяяла зеленим свiтлом.

— Ти бачив? — спитав його знизу Мак-Гардi. — Так, бачив, але людей досi не помiтив.

— В таку погоду це й не дивно, — закричав Мак-Гардi крiзь шум бурi. Дивись, яка там злива!

— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кiсток! — Краус спустився з дерева. Вони рушили назад, — цього разу не через джунглi, а понад рiчкою.

Лiтак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бiгав без скафандра берегом. Побачивши друзiв, вiн помчав їм назустрiч:

— Чому ви мене покинули?

— Радiй з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гардi. — Ми ходили дивитись на селище.

— Ну, i…?

— Вранцi оглянемо краще. А тепер залiземо в скафандрах куди-небудь мiж мiцних стовбурiв i якось перебудемо до свiтанку.

На ранок буря вщухла. Лiтак лежав у пiску на березi, засипаний листям i гiлками. Краус швидко перевiрив двигуни: все гаразд, тiльки трохи пошкоджено елерони.

— Це дрiбниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що пiсля бурi буде гiрше, — сказав вiн з полегкiстю. — Ходiмо до селища. Може, нам нарештi пощастить, i ми зустрiнемо кого-небудь.

На вартi бiля лiтака лишився Мак-Гардi. На розвiдку пiшли Грубер i Краус.

Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:

— Дивно… Сьогоднi спiральнi конструкцiї нахиленi зовсiм iнакше, нiж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.

— Пiсля такої бурi ти ще дивуєшся з цього?

— Буря не має до цього нiякого вiдношення, — заперечив Краус. — Пiд час бурi я стежив за спiралями; вони навiть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?

— Мене це не цiкавить. Я б краще подивився на тутешнiх мешканцiв, щоб знати, з ким маю честь…

— Вони прокидаються, мабуть, пiзнiше. Почекаємо… Чекали годину, двi, три — аж до полудня.

— Анi мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.

Краус заперечливо похитав головою:

— Помиляєшся. Ти навiть не помiтив, що конструкцiї знову повернулись. У мене таке враження, що це якiсь збирачi сонячної енергiї. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбiльше сонце, а друга на оранжеве…

— Справдi! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрiю, звiдки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.

Краус затиснув йому рота долонею:

— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати бiду.

— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всi поховались, як польовi мишi в нори.

— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у пiдзорну трубу.

Грубер затремтiв, але, глянувши на загадковi будови без вiкон, одразу ж заспокоївся:

— Тодi квартяни повиннi були б мати рентгенiвськi очi.

— А що, коли вони мають такi очi? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерiгають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимi…

— Невидимi? Ти це говориш серйозно?

— А чом би й нi? Життя виявляється в найрiзноманiтнiших формах.

— Послухай, чи не наївся ти знову бананiв?

— Не бiйся, я тверезий, як риба. А якi на вигляд квартяни — покаже час. Кiлька днiв будемо стежити за селищем, i якщо нiкого не побачимо, я почну вiрити, що тут живуть невидимi люди. Хтось же повинен керувати цими конструкцiями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землi, як кульбаба?

— А може, все селище керується на вiдстанi…

— Можливо. А втiм, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.

— Зачекай! Менi ось що спало на думку: а чи не могуть бути квартяни мiкроскопiчно малими?

— Фiлософствування тут не допоможе. Зараз ми повиннi якнайшвидше повернутись на «Ластiвку». Приблизно через пiвгодини нашi колеги почнуть передачу для людей Землi. Мене цiкавить, що сьогоднi нового у пiдземному житлi.




Роздiл XIII Небезпечний сусiда


«Стрiла» прибула до «Променя».

Чан-су вийшов назустрiч Фратеву. Вiн був пiдкреслено серйозний: його чоло перетинали три рiзкi зморшки, незмiнна посмiшка зникла.

— Я щойно хотiв викликати Навратiла, бо пiймав з Землi дуже важливе повiдомлення… Страшне! — сказав вiн скрушно. — Всесвiтня Академiя наук надсилає нам його вже кiлька тижнiв з допомогою гравiтацiйного передавача. Прочитайте! — простягнув вiн Фратеву аркуш паперу i тремтячою рукою провiв по своєму чорному волоссю.

— Астрогравiметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарештi зв'язок з Землею!.. — зрадiв Фратев. Але вже пiсля першої прочитаної фрази його пiднесення змiнилося пригнiченiстю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалi?.. — вiн почав читати знову. — Мак-Гардi i Грубер — злочинцi… …Сто чортiв! Умiли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третiй?

— Звiдки я можу знати? — гiрко посмiхнувся Чан-су. — Можливо, я…

— Або я… Кляте братство негiдникiв!

Фратев нахилився до круглого вiконця i задивився на гiгантську кулю на Кварту, що нерухомо висiла на зоряному килимi неба.

Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибцi:

— За астрогравiметром весь час наглядав Мак-Гардi. Цiлком можливо, що вiн прочитав повiдомлення Академiї i разом з двома iншими «братами» завбачливо втiк пiд тим приводом, що їде нiбито вивчати рiку Надiю.

— Ви правi, це цiлком можливо. Але я скорiше припустив би, що «Ластiвка» потонула десь у трясовинi пiд водоспадом. Коли б ви бачили той пiдступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третiм був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослiдницькiй експедицiї по Надiї виявив згоду Мак-Гардi, а зразу ж за ним Краус, який потiм висунув Грубера.

— В такому разi моє припущення вiрне. Злочинцi втекли i ховаються десь на Квартi. Мiсця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повiдомлю про це Навратiла i Молодiнову, хай вони вирiшують, що робити. А ви тим часом подивiться на контрольний запис астрогравiметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрiчцi знайдете ще й iншi важливi повiдомлення…

Фратев пiшов до обсерваторiї i почав повiльно перемотувати контрольну стрiчку. Риска… крапка… риска… риска…

— «Увага, увага!..» — знову i знову повторювалось повiдомлення.

I тiльки пiсля десятого повiдомлення Фратев наткнувся на iнший текст:

— «…Чекаємо на швидку вiдповiдь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравiтацiйного поля…»

Фратев швидко витягнув з кишенi блокнот i почав переписувати…

***


— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гардi Крауса, який причалив гумовим човном до берега.

— Куди не глянь — нiчого нема! — розчаровано вiдповiв Краус. Рiвнина, рiвнина, скрiзь сама рiвнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?

— Нi. Я сам нетерпляче на нього чекаю. Казав, що тiльки огляне джунглi в найближчих околицях. Сподiваюсь, що з ним нiчого не скоїлося. Пострiлiв не було чути, а, настiльки я його знаю, вiн стрiляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.

Не встиг вiн це промовити, як iз заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловiки злякано озирнулись.

— Нещастя, нещастя! В селищi «невидимих» — ящери! Велетенськi! — Вiн похитнувся й упав на мiлину; його виряченi очi гарячково блищали. — Швидше звiльняйте «Ластiвку»!

Через кiлька секунд всi троє вже сидiли в кабiнi, i лiтак мчав рiчкою.

— Тримайся лiвого берега, щоб нас не побачили iз селища! — радив засапаний Мак-Гардi Краусу.

— Пiднiмись краще в повiтря, ящери лiзуть за нами… I перед нами вони також, — бурмотiв Грубер.

— Де? — здригнувся Краус. — Де ти бачиш ящерiв, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумцi, — кинув вiн головою до Мак-Гардi i зменшив швидкiсть. Пiдозрюю, що вiн знову напився.

Мак-Гардi схилився над Грубером:

— П'яний як чiп. Чуєш, як тхне?

— Сядь на моє мiсце, — попросив його Краус. Повiльно пiдвiвся з крiсла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Вiн рiзко штовхнув Грубера. — Скiльки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових вiникiв!

— Тiльки два-три… То нiчого, дрiбницi… Повiр менi, ради бога, що тут є ящери…

Краус почервонiв вiд гнiву i звалив п'яничку на пiдлогу:

— Пити не будемо — ясно? Принаймнi поки що. Анi ковтка!.. Ми зрозумiли один одного — правда?

Мак-Гардi мовчки кивнув.

«Ластiвка» наближалась до гiрського пасма. Недалеко, вiд вузької ущелини в рiчку впадав струмок.

— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гардi. — А там уже щось знайдемо.

— Спершу пройдемо човном, — рiшуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б «Ластiвка» не застряла.

Причалили лiтаком до берега, припнули «Ластiвку» кiлькома тросами до найтовстiших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого пiд п'яну руч; лiтак старанно замкнули й вирушили в дорогу.

Мак-Гардi веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав мiсцевiсть. Обабiч струмка залягали джунглi, якi для мандрiвникiв стали вже звичними. З хащiв подекуди сяяли свiтлi плоди, про якi повiдомляла група Молодiнової з Долини вогнiв. Переплутанi лiани, водоростi та поваленi дерева перешкоджали руховi так, що втiкачi, стомлюючись, повиннi були часто змiнювати один одного на веслах.

— От досада! Як це я дав маху! — бiдкався спiтнiлий Краус. — Пiдвiсний мотор забув на складi. Ми могли б їхати, як пани, тiльки б бризки летiли на всi боки… Ех!.. Не можу спокiйно згадувати про це! — ударив вiн кулаком по борту гумового човна.

Джунглi увесь час рiдшали, аж доки змiнились низьким чагарником. Долина рiки несподiвано розширилась. Втiкачi досягли мiсцевостi, яка нагадувала болота пермського перiоду. Рослини тут мали зовсiм iнший вигляд, анiж у джунглях. Переважали два види: високi стрункi дерева з лускатою корою i язикоподiбним листям жовто-зеленого кольору i густi кущi з немiцними стовбурами i правильними вiялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощiв.

Велике жовте сонце неприємно припiкало. Оранжеве наближалось до обрiю, — якраз у тому мiсцi, куди прямував човен з двома втiкачами.

Щоб яскраве промiння не слiпило очей, Краус надiв великi темнi окуляри, а Мак-Гардi прикривав очi рукою. Пильними поглядами оглядали вони мiсцевiсть перед собою.

Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гардi енергiйним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.

— Крокодил! — вигукнув Краус, коли над водою з'явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.

Критолобець дивовижної форми був вражений несподiваною зустрiччю так само, як i мандрiвники. Вiн прудко рвонувся вперед i зник. Тiльки скаламучена вода та iнколи плюскiт хвоста показували, куди вiн пливе. Вiн тiкав до поваленого стовбура, на якому вигрiвався ще один, щонайменше метрiв зо два завдовжки, ящiр.

Над болотом пролунав барабанний дрiб рушниць. Пiдстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрiбними зубами, повiльно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фiолетовими плямами.

Над заростями хвощiв закружляло кiлька довгоногих птахiв з мiцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.

— Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! — похмуро сказав Краус. — В горах буде безпечнiше.

Пропливли кiлька великих поворотiв, а болото все не кiнчалось. Здавалося, гори безперервно вiдступають i звiльняють мiсце безмежним болотам. Навiть вiтер не сприяв подорожнiм. Вiн непомiтно змiнив напрям i тепер рiзко дув просто в обличчя, засипаючи очi пiском з нагiр'я. Велике жовте сонце згасло, все небо вкрили багрянi хмари — передвiсники негоди.

Нарештi перед очима знесилених втiкачiв з'явилось гирло улоговини, його фантастичнi хвилястi стiни в тьмяному багряному освiтленнi справили на Крауса i Мак-Гардi гнiтюче враження; їм мимохiть здавалось, нiби вони запливли в бурхливе море, яке за знаком чарiвної палички враз закам'янiло. В каньйонi вiтер ущух, зате ще з бiльшою силою завивав угорi, в розколинах i складках лавових потокiв.

Що ближче пiд'їжджали втiкачi до гiр, то дикiшим ставав каньйон. То тут, то там звисали широкi каскади закам'янiлої лави, утворюючи дугоподiбнi мiстки над струмком.

Перед одним з таких мiсткiв човен зупинився.

— Тут цiлковитий штиль, а мiсця вистачить i для «Ластiвки», — сказав Краус. — Тут їй не заподiє шкоди i найсильнiша буря. На сьогоднiшню нiч переправимо її сюди, а завтра буде видно.

Мак-Гардi мовчки витягнув з кишенi шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.

— Глибина понад три метри, цього вистачило б навiть для «Променя», сказав вiн з полегкiстю. — Однак треба ще вимiряти глибину болота.

— Вимiряємо, повертаючись, коли вщухне вiтер.

***


Вiд рiзкого удару в стiнку лiтака Грубер опритомнiв.

З хвилину вiн тупо дивився перед собою. Потiм вiдчув пекучий бiль у кiнцiвках.

«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував пiдвестись i тiльки тепер усвiдомив, що зв'язаний. Вiн безпорадно перевалився з боку на бiк, злякано озирнувся. Кабiна лiтака тонула в багряному присмерку. В нiй не було нiкого.

— Краус!.. Мак-Гардi!.. — розпачливо закричав Грубер — Мак-Гардi, Краус!

Нi звуку. Тiльки внизу пiд лiтаком плюскотiли хвилi мiж поплавками та здалеку долiтало завивання вiтру.

Зв'язаний несамовито рвонувся i притиснув вухо до стiни.

«Йде дощ…» — подумав вiн збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вiкну. На склi не було жодної краплинки. Тiльки криваве небо загрозливо зазирало до кабiни.

— Краус, Мак-Гардi, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звiрина?

Грубер напружив усi свої сили, щоб розiрвати пута. Та вони тiльки ще глибше врiзались йому в тiло.

— Мерзотники!.. Негiдники!.. — кричав вiн, качаючись по пiдлозi.

Тiльки наштовхнувшись головою на нiжку крiсла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвiдомлювати, що шаленством нiчого не вдiєш.

Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потiм обережно обмацав мотузки на колiнах. Вони були не так туго затягнутi, як здавалось, i досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звiльнити й руки.

Кiнцiвки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крiсла пiлота.

— Заховали й важiль управлiння, щоб я не мiг рушити з мiсця! прохрипiв вiн, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!

Тремтячою рукою Грубер увiмкнув радiостанцiю, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку мiж групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевiрити настройку.

— …Ваша правда, товаришу Навратiл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи вiдпочиває мiж вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й слiду; в розколинах видно тiльки язики полум'я та пасма диму. Грунт пiд ногами спокiйний. Вибуху поки що боятись нема чого.

— Спробуйте встановити, скiльки часу минуло вiд останнього вибуху, попросив Навратiл.

— Я вже це зробив. Лавовий потiк старiший, анiж долина пiд сопкою, бо звисає над западиною у схилi. Те, що вибух вулкана стався досить давно, пiдтверджує також вивiтрення твердої лави бiля кратера.

— Цим ви мене не дуже втiшили. Згадайте про Везувiй. Його теж вважали згаслим. I що довше тривав перiод його спокою, то сильнiший був потiм вибух.

— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусiдою є брат пiдступного Везувiя. Але навiть i в такому разi поки що можемо бути спокiйнi. Наскiльки я знаю, Везувiй попереджає про майбутнiй вибух землетрусом, а грунт пiд нашими ногами анi ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тiльки-тiльки прокидається вiд сну, щоб трiшечки затягнутись i пустити димку…

— Обережнiсть нiколи не завадить, — вiдповiв Навратiл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звiрятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбiльше вiдкритий? Я побоююсь грязевих потокiв: вони течуть швидше i тому небезпечнiше за лавовi. Я не хотiв би, щоб наше селище на Накритому столi перетворилось на другу Помпею.

— Хвилиночку, зараз подивлюсь…

Запала пауза, — в динамiку чулось лише гудiння мотора вертольота, але ось знову заговорив Фратев:

— Зараз ми просто над кратером, його можна добре оглянути, бо вiтер жене дим убiк… Гирло має близько двадцяти п'яти метрiв у дiаметрi. Кратер скеровано… П'ять пострiлiв по гавах! — просто до нашого пiдземного житла!

— Ось вам i сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерiв?

Приймач замовк.

Грубер зловтiшно посмiхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цiлющий бальзам.

«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втiшав вiн себе. Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всi! Хай уся Кварта разом з Землею, з усiм Всесвiтом розпадуться на атоми!»

Його вiдiрвав вiд думок голос Фратева:

— На пiвнiчно-захiдному схилi вулкана є два другоряднi кратери. Однак, здається, вони забитi. Дим з них не виходить.

— Дякую. Цього досить. Бiля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем i повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравiтацiйного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землi нашої вiдповiдi.

— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратiл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним «братчикам»?

Грубер широко вiдкрив повнi жаху очi й затремтiв усiм тiлом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно вiдтворював спокiйний голос академiка Навратiла:

— Ми вирiшили покiнчити з ними. Тiльки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвiтня Академiя. Шкодити нам злочинцi все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…

— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як iнакше карати зраду всього людства?.. — Фратев помовчав, а потiм сказав уже iншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусiда, менi на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумнiше, якби для майбутнього житла знайшли краще мiсце, нiж Накритий стiл? Вулкан нiколи не можна вважати хорошим компаньйоном.

— Ми це питання обмiркували, але кiнець кiнцем прийшли до висновку, що краще мiсце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повiдомила, що на узбережжi сусiднього континенту несподiвано з'явився довгий ланцюг вулканiв. Вони виростають з катастрофiчною швидкiстю, — «Стрiла» ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз перiод великих геологiчних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершинi вулкана, — спробував пожартувати академiк. Сьогоднiшня нiч буде нам великою наукою: в пiдземному житлi залишатись бiльше не можна. Шукати iншого мiсця не варто. Оселимось просто на Накритому столi, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все iнше поговоримо вдома. Вимикаю…

Приймач замовк. У тоскнiй тишi тiльки моторошно завивав вiтер, та у шибки стукав пiщаний дощ. Лiтак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.

Грубер схопився за шию:

— Покiнчимо… Кара на горло… — шепотiв вiн, як божевiльний. Насилу видрався на крiсло пiлота, посмикав за бездiяльнi важельки.

Безпорадно схилився на спинку крiсла, заплющив очi.

— Банани! — згадав вiн раптом.

Незважаючи на нестерпний бiль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знiмаючи шкiрки. З шлунка по усiх судинах розлилося приємне тепло.

Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.

Пiдлога пiд ним захиталась i непомiтно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повiтрi. Пiсля п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж пiд хмари. Вiн ввижався сам собi могутнiм велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорi, йому здавалося, нiби вiн має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цiлу армiю зразу.

— Ви, пiгмеї! Ви… Ви… хотiли мене судити! — зареготав вiн смiхом божевiльного. — Я розмету вас, як мурашок!

Грубер пiдвiвся, щоб здiйснити свою погрозу, але алкоголь вирiшив iнакше. Не зробивши й кроку, жалюгiдний п'яничка упав, як пiдтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки i почав спiвати Не почув навiть, що замок у дверях кiлька разiв клацнув i до кабiни ввiйшли Краус i Мак-Гардi.

— Погано ми його зв'язали, вiн знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись вiд п'яного.




ЧАСТИНА ДРУГА

ПIЗНАЙ I ОВОЛОДIЙ





Роздiл XIV Допоможiть робiнзонам Всесвiту!


Академiка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрiв i учених, — таємниця страдiварок — скрипок, виготовлених славнозвiсним Страдиварiусом.

Чого у страдiварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досi не перевершила?.. Цi питання дуже хвилювали молодого студента. Вiн часто вiдвiдував Московську консерваторiю, де заслухувався мелодiйними тонами чудесних скрипок, i вирiшив будь-що розкрити таємницю, навiть коли доведеться вiддати дослiдженню увесь свiй вiльний час.

Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв'язання цiєї проблеми. Озброєний найточнiшими iнструментами, вiн дослiдив понад сто скрипок — вимiрював, розглядав їх пiд мiкроскопом, складав хитромудрi таблицi. Однак незабаром його, як здiбного iнженера, Академiя послала на будапештський завод «Астронавт», де виготовлялись мiжпланетнi лiтаки. Для страдiварок лишалось усе менше й менше часу. Пiзнiше, коли Хотенков був обраний академiком, про таємничi скрипки довелося забути.

А втiм, не назавжди. Коли його обрали головою астронавтичної секцiї Всесвiтньої Академiї i вiн приймав дослiдницький заклад, його попередник, мiж iншим, згадав, що серйозно цiкавиться скрипками Страдиварiуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцiнний iнструмент. Але що далi, то частiше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослiдження, вiн забував про них i перетворювався на музиканта.

Так i в той знаменний переддень великих подiй вiн стояв бiля вiдчиненого вiкна просторого кабiнету i грав.

У солодкi мрiї врiзався голосний стукiт у дверi. Хотенков з жалем поклав скрипку i пiшов назустрiч несподiваному гостевi.

На порозi стояв невисокий кремезний чоловiк з широким обличчям.

— Доктор Заяц?! — вигукнув з подивом академiк. — Яким вiтром?

— Вiдгукнулись!.. Живi!

— Хто? — не зрозумiв Хотенков.

— Нашi. Живуть на планетi Квартi в сузiр'ї Альфа Центавра А.

Хотенков щиро обняв Заяца, мiцно потиснув йому руку:

— Отже, ви таки перемогли. Вiтаю!

— Перемiг, якщо можна так сказати. Але… — Заяц помовчав. — «Промiнь» вийшов з ладу.

— Що ви кажете?! Як же це трапилось?

— Його пошкодив метеорит. «Промiнь» тепер править за спостережний пункт i станцiю зв'язку з Землею… Злочинцi втекли i ховаються десь на планетi.

— Отже, Навратiл таки побудував гравiтацiйний передавач… — задумливо сказав академiк.

Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стiл кiлька густо списаних аркушiв:

— Це точний текст першого повiдомлення, яке прийняв наш астрогравiметр на Петржалцi.

Академiк швидко перебiг очима рядки повiдомлення:

— Зазнали аварiї в незнайомому закутку Всесвiту, за мiльярди кiлометрiв вiд своєї домiвки… — прошепотiв вiн пiсля тривалої мовчанки. А на довершення всього — небезпечнi злочинцi за спиною… Жахливо!

Заяц пiдiйшов до вiдеофону i набрав номер.

— Зачекайте, — попросив Хотенков. — Перш нiж передамо повiдомлення президiї, я хочу прослухати все.

— «…Не турбуйтесь про нас, ми всi живi й здоровi… — читав доктор Заяц. — Ми твердо переконанi, що нам удасться побудувати примiтивну ливарню, в якiй виготовимо пошкодженi частини „Променя“. Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якiй живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з гранiту, якого тут цiлком досить. Вчора закiнчили фундамент, сьогоднi монтуємо пiдйомнi крани. Сподiваємось, що до перiоду дощiв (за нашими пiдрахунками, вiн почнеться приблизно через пiвроку i триватиме мiсяцiв зо два) закiнчимо всю будову, аж до внутрiшнього обладнання. Пiсля дощiв розпочнемо будiвництво нової атомної електростанцiї та ливарнi. Всi креслення, за винятком кiлькох, уже готовi… Життя на планетi, наскiльки ми його вивчили, опишемо в докладному повiдомленнi, яке надiшлемо пiзнiше. На цьому нашу сьогоднiшню передачу закiнчуємо. Сердечно вiтаємо всiх близьких i далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усiма трьома сонцями на ясному небi, викличемо вас знову.

Дослiдницька станцiя „Кварта“.»

— Вiдважнi люди! Справжнi вченi! — сказав з полегкiстю Хотенков. — I все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.

Вiн швидко набрав номер. На екранi вiдеофону з'явилось обличчя людини з високим чолом i пишною сивою бородою.

— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас пiд час вiдпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом вiдвiдати вас? Ми одержали важливе повiдомлення з «Променя».

— Чекаю на вас, — коротко вiдповiв президент Академiї. — Коли приїдете?

— Вирушаємо негайно.

— Тодi — до зустрiчi.

Хотенков поквапливо засунув текст повiдомлення в портфель, i обидва вченi пiднялися лiфтом на дах лiвого крила палацу, де стояло кiлька вертольотiв. Сiли в перший з них i через десять хвилин приземлились бiля невеликої мальовничої вiлли в долинi поблизу Великих Павловiц, у моравськiй Словаччинi.

Повiдомлення з Кварти президент вислухав з напруженою увагою.

— Треба дiяти негайно! — сказав вiн рiшуче, коли Хотенков дочитав останню фразу.

Один натиск на кнопку загального виклику — i ось ввiмкнулись автомати радiорелейних лiнiй свiту. Поступово оживали численнi екрани перед робочим столом президента Академiї. На сивобородого вченого уважно дивились чоловiки й жiнки усiх рас i нацiональностей.

— Друзi, ми повиннi негайно зiбратись у палацi Академiї, - повiльно сказав президент. — Корабель мiжзоряної експедицiї зазнав аварiї на четвертiй планетi системи Альфа Центавра А…

Опiвночi, на надзвичайному засiданнi президiї Всесвiтньої Академiї наук, вченi одностайно ухвалили термiново органiзувати рятувальну експедицiю i одночасно просити всi народи свiту спiвробiтничати з ними в будiвництвi двох нових мiжзоряних кораблiв, подiбних до пошкодженого «Променя».

Звiстка про експедицiю, прийнята астрогравiметром Заяца, схвилювала увесь свiт.

Через кiлька годин на заклик Всесвiтньої Академiї вiдгукнулись сто тисяч працiвникiв з усiх галузей промисловостi. Найбiльшi заводи всього свiту вступили в змагання за право виготовлення деталей зоряних кораблiв.




Роздiл XV Ненадiйний грунт


За європейським календарем був мiсяць лютий, а на Квартi в цей час лiто сягало своєї вершини. Жовте сонце немилосердно пекло романтичний край, оранжеве також було яснiшим i пекучiшим, анiж у попереднi мiсяцi. Кривава Проксима, як богиня стихiй, щодня з розкiшшю розряджала атмосферну електрику у громохких бурях з бенгальськими вогнями блискавиць.

Разом iз спекою, яка добре-таки дошкуляла людям, усе повiтря заповнили незлiченнi рої великих лiтаючих комах. Хоч-не-хоч, довелося знову надiти скафандри.

Група Алени Свозилової одразу ж вступила в бiй з усiєю цiєю нечистю. Однак тiльки-но поляризатори радiоактивного випромiнювання знищили одну хмару, як прилетiла друга, ще густiша.

— Скорiше за все цей подарунок нам надсилають сусiднi болота! гнiвався Фратев. — Насамперед слiд було б напасти на ворога там.

— Не знаю, чи допоможе оте радикальне втручання, — задумливо сказав Навратiл. — В кращому разi можемо провести дезинсекцiю тiльки найближчих болiт, а вiддаленiший одразу ж вихлюпнуть новi мiльярди непроханих гостей. Зрештою ми навiть не знаємо, з якої вiдстанi цi комахи прилiтають. Гадаю, що ефективнiше було б встановити навколо будiвництва радiоактивну заслону. Випромiнювання не повинно бути надто iнтенсивним, щоб не знищувати марно вищих iстот, якi випадково перелетять через захисний рубiж.

Другого дня на Накритому столi працювали вже без неприємних компаньйонiв. Про них нагадували тiльки мерехтливi тiнi, що роїлись в повiтрi за невидимою стiною випромiнювання.

Один ворог був переможений. Але наприкiнцi лютого з'явився ще один, набагато небезпечнiший, — тектонiчнi зрушення.

Мадараш, який вартував однiєї ночi бiля входу в пiдземелля, раптом вiдчув пiд ногами легке тремтiння. Перш нiж вiн встиг натиснути на кнопку, щоб дати сигнал тривоги, в печерi розлiгся пронизливий трiск i скрипiння, тим страшнiшi, що до них приєдналось i тоскне завивання сирени.

Мадараш стрiмголов помчав до лабiринта. Як завгосп, вiн насамперед хотiв зазирнути до майна експедицiї. Але недалеко вiд головного складу вiн мусив на мить зупинитись: пiдлога печери трiснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину i помчав далi.

Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепiння й стiни печери лишились неушкодженими, — лише кiлька ящикiв упали на пiдлогу.

Мадараш уважно оглянув кожен закуток, — адже тут було складено найцiннiше: апаратура, обладнання та запаснi частини «Променя», без яких робiнзони на Квартi навряд чи побудували б нову електростанцiю та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але вiн не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко вiд житла.

Та ось раптом Мадараш серед хаосу звукiв, що виходили iз надр скелi, цiлком виразно почув своє iм'я.

«Друзi в небезпецi!» — майнула в нього думка, i вiн помчав назад.

Бiля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним бiльш як до половини загороджений гладенькою кам'яною стiною, що повiльно пiднiмалась вгору. Близько стелi, в отворi, який невблаганно зменшувався, стояв на колiнах Навратiл i розгойдував змотану в кiльце вiрьовку, щоб кинути йому до нiг:

— Швидше! Швидше! Отвiр може щосекунди закритись.

Мадараш схопився за вiрьовку i кiлькома спритними рухами видерся вгору. Тiльки тепер учений усвiдомив, якої небезпеки уникнув: коридор все пiднiмався i пiднiмався, його наглухо перетинала стiна.

— Склад! — вигукнув Мадараш i, напружуючи всi сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.

Навратiл мiцно схопив його за плечi:

— Схаменiться! Тiкаймо звiдси!

Мадараш опам'ятався тiльки на Накритому столi, куди його притягли майже силомiць.

— Навiщо ви туди полiзли?! — гнiвався Фратев. — Чи ви хотiли голими руками затримати гору?! Добре, хоч менi спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи — i ви лишилися б там назавжди!

Трiск i скрипiння поступово затихали, аж поки нарештi замовкли зовсiм.

Всiм було моторошно. Сумовитою тiсною групкою сидiли вони на недавно випиляних гранiтних плитах i дивились на вхiд у печеру, який зяяв зловiсними проваллями посеред залитих багряним свiтлом Проксими скель. Нiхто не наважувався поткнутись у пiдземелля, i не так од страху, — бо вся подорож у Всесвiт була суцiльною небезпекою, — як тому, що скелi, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцiю. В такому разi мандрiвники лишилися б зовсiм безпорадними серед незнайомої природи, повної несподiванок, а до того ж ще й вiч-на-вiч з трьома добре озброєними злочинцями.

А природа, немов бажаючи пiдтвердити, що вона справдi немилосердна, приготувала їм новий «сюрприз».

Небо огорнули густi хмари. Разом з ними прилетiв крижаний вiтер. На принишклу землю ринули потоки води.

Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печерi.

— Електростанцiю знищено… — показала Молодiнова на згаслi лампочки пiд стелею головного коридора.

— Ну, то ходiмо хоч подивимось, — запропонував Фратев. — Ми не боягузи. До того ж ще нiколи й нiкому не бувало так зле, щоб не могло бути гiрше.

Вiн скерував прожектор у темряву i рiшуче пiшов коридором. Iншi приєднались до нього.

Схвильовано заходили вченi до пiдземної електростанцiї. Але на них чекала приємна несподiванка: вийшов з ладу тiльки один реактор, а всi iншi працювали на повну потужнiсть.

Навратiл нiжно провiв рукою по гладенькiй поверхнi щита управлiння:

— Поки ми володiємо атомною енергiєю, нам нiчого боятись! Все, що ми втратили, вiдновимо. Це буде, правда, не за тиждень i не за мiсяць, але куди нам поспiшати? Часу в нас вистачить! — посмiхнувся вiн невесело.

Ще бiльше пiднiс настрiй вчених огляд жилого примiщення. Нiби чудом спальня, вiтальня, допомiжний склад i лабораторiя лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як i досi.

I тiльки Мадараш не подiляв загального захоплення.

— Рано радiєте, друзi! — сказав вiн роздратовано. — Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп i сьогоднiшнiй черговий, а тому зараз пiду на розвiдку.

— Одному йти не слiд, — затримала його Молодiнова. — Пiдемо всi разом.

— За всiма ознаками, опустилась тiльки задня частина пiдземного лабiринта, — мiркував Цаген дорогою. — Коридор загалом не пошкоджено.

Бiля тiєї кам'яної стiни, що перетнула тунель кiлька годин тому, вченi на мить замовкли, прислухаючись; у мертвiй тишi тiльки чувся шум води, що долiтав звiдкись з глибини.

— Насамперед ми повиннi визначити, яке зниження вiдбулось при перемiщеннi, — промовила Молодiнова, показуючи на щiлину, що лишилась мiж двома зсунутими масивами.

Фратев посвiтив у тiсне глибоке провалля i бадьоро кивнув головою:

— Трошки акробатики — i я пролiзу цiєю щiлиною.

— Я худорлявий, то зумiю це проробити i без акробатики, — заперечив Мадараш. — До того ж я сьогоднi чергую, — додав вiн, оперiзуючись тросом.

За мить вiн зник у темрявi розколини.

— Десять метрiв… — повiдомив Цаген, який стежив за тросом бiля провалля…

Ще два червоних кружки, що позначали на тросi метри, зникли пiд ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.

— Стоп! — глухо долинув нарештi його голос з глибини. Трос загойдався. — Увага, стою вже в коридорi… Звiльняю трос… Iду до складу…

Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До вiддаленого шуму води приєднувалось тiльки їхнє нервове уривчасте дихання.

— Тягнiть! — почувся через якийсь час голос з провалля.

Трос знову натягнувся.

Коли Мадараш вилiз iз розколини, його одяг був мокрий до рубця.

— У склад проникла вода? — стурбовано запитала Молодiнова.

Мадараш кивнув:

— Треба щось робити, i негайно, бо позбудемось всього. Завдання було нелегке: щоб пройти в коридор, який опустився, треба було прорубати похилу шахту в суцiльнiй скелi. Навiть бурова машина витратила б на це кiлька днiв. Але в наших робiнзонiв на Квартi була далеко могутнiша технiка. Протягом якоїсь години вони перетягли до коридора i змонтували високочастотний випромiнювач; концентрований потiк енергiї врiзався в твердий гранiт; у бездонне провалля з гуркотом посипались уламки гiрської породи.

Менш як за добу похила шахта з'єднала обидвi частини коридора. Ще пiвдня довелось витратити на те, щоб перетягти з допомогою портативних пiдйомникiв усi ящики й деталi з колишнього складу в ближчi до виходу примiщення. А коли з цим упорались, Молодiнова скликала всiх до «вiтальнi» на термiнову нараду.

Обставини для експедицiї склались дуже несприятливо. Всi турботи збiглися водночас, i невiдомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравiтацiйний передавач, чи дослiджувати сусiднiй вулкан, який завдав стiльки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, якi здатнi в першу-лiпшу мить заподiяти їм шкоди.

Не можна було зволiкати бодай з однiєї з цих справ, отож i вирiшили воювати на кiлькох фронтах одночасно. Як завжди, експедицiя розбилась на групи, що виконували свої завдання цiлком самостiйно.

Отак у надлюдськiй виснажливiй роботi минув березень, пробiг i квiтень. На щастя, погода сприяла нашим робiнзонам. Короткочаснi дощi не перешкоджали їм, а тiльки приносили приємну свiжiсть.

П'ятого травня заговорив гравiтацiйний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко вiд Накритого столу.

Дванадцятого травня були закладенi першi гранiтнi блоки майбутнього жилого будинку.

Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподiвана змiна: примчала буря з градом, а вночi випала легка пороша явище на Квартi досi не бачене. Вранцi на будiвництво на Накритому столi обрушився циклон, — тодi як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологiчний спостережний пункт на «Променi» просто збрехав.

— Це не повинно нас дивувати, — зiтхнула Молодiнова. — Апарати при всiй своїй досконалостi змушенi вести спостереження з дуже великої вiдстанi i тiльки на однiй пiвкулi. Нiчого не вдiєш, — звернулась вона до Северсона, доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичнi метеостанцiї по всiй планетi.

— План подорожi в мене вже готовий, можемо вилiтати хоч зараз, сказала Свозилова, розгортаючи на столi велику карту обох пiвкуль планети. — Оце й є маршрут польоту, — пройшлась вона пальцем по червонiй лiнiї, яка складною кривою перетинала всi континенти. — Отак можна в найкоротший строк оглянути бiльшу частину Кварти.

— Добре продумано! — похвалив Навратiл. — Але не забувайте, що ми виготовили карту на «Променi», вона дуже неточна. Мiсця посадок, якi ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто мiняти. Проте iнакше й бути не може, коли людина вирушає в незнанi краї. Зайвим буде, звiсно, й нагадувати, що обережнiсть нiколи не завадить.

— А коли будете давати назву незнайомим морям, гiрським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! — засмiявся Фратев. — Так, примiром, острiв у Срiбному океанi менi надзвичайно сподобався б.

— Я б вашим iменем назвала оцю затоку в центрi Нової Європи. В неї такий самiсiнький, як i у вас, вiчно неспокiйний характер! — пожартувала Алена.

***


Вранцi шiстнадцятого травня Северсон у супроводi Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. «Стрiла» одразу ж покинула рiку Надiю i закружляла над Протокою зустрiчi, де експедицiя вперше приземлилась на Квартi.

Небо на пiвнiчному заходi було затягнуте важкими хмарами. Лiниво повзли вони над обрiєм, i в їхнiй темнiй навалi час од часу виблискувало багряне полум'я вулканiчних вибухiв.

— Два мiсяцi тому тут з'явились першi кратери вулканiв, а сьогоднi над узбережжям уже височать могутнi пасма гiр! — Алена поклала бiнокль i посмiхнулась. — Якщо так швидко змiнюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.

Лiтак залишив протоку i опинився над великим пiвостровом сусiднього континенту, який на картi був позначений як Геозiя — на честь рiдної Землi.

Густi прибережнi джунглi незабаром змiнила мертва пустеля з бiлiсiньким пiском. З обох бокiв її обступала горбиста рiвнина, яка поступово переходила в безмежний степ.

— Печальний край… Ще щастя, що його за мене спостерiгають кiнокамери, — стомлено сказала Алена i поринула у вивчення карти.

— Здається, на обрiї з'явились лiси, — вiдiрвав Северсон вiд думок свою супутницю. Вона пiднесла до очей бiнокль i кивнула:

— Твоя правда. Долиною тече якась рiчка, а за нею починаються джунглi… А постривай-но… Поверни трохи лiворуч, я щось помiтила… вигукнула вона здивовано.

«Стрiла» нахилилась на лiве крило i попрямувала до великого колiна невiдомої рiки.

— Це надзвичайно! Поглянь, будови! — Алена подала Северсоновi бiнокль.

— Сядемо на рiчку? — запитав вiн. — Ти розумiєш, що це означає?! Ми виявили житла цивiлiзованих квартян. Я навiть побачив одного недалеко вiд чудних спiральних конструкцiй…

Алена вихопила в нього бiнокль:

— Двоє! Я бачу двох! — вигукнула вона радiсно. — Пiднiмись вище, вони бояться нас i сховаються у пiрамiдах, чи що воно там у них.

— Може сiсти все-таки на рiчку? — повторив своє запитання Северсон. Ти не боїшся, що нас обстрiляють, як ворожий лiтак?

— Ти гадаєш? — злякано глянула на нього Алена. — Про це я досi не думала… Хвилинку, я пораджусь з Навратiлом…

Навратiл сприйняв повiдомлення про невiдоме селище радiсно. Але вiн був проти приземлення:

— Ви не знаєте нi квартян, нi глибини рiчки. Самi туди не спускайтесь. Вирушимо до них пiсля вашого повернення. Може, виявите дорогою i великi сучаснi мiста.

«Стрiла» знову пiднялась у височiнь i попрямувала на пiвдень, до високого гiрського пасма.

Алена дбайливо нанесла на карту перше селище квартян, потiм витягла з кiнокамери автоматично проявленi знiмки i почала мрiйно розглядати чуднi будови з складними конструкцiями.

— Знаєш, з чого я найбiльше тiшуся? — сказала вона за хвилину. — З того, що нашi сусiди дуже схожi на нас, людей… Навiть пiд лупою вони на цих знiмках дуже маленькi, але все одно можна добре розрiзнити, що вони мають голову, двi ноги й двi руки, як i ми…

Алена й гадки не мала, що то були зовсiм не квартяни, а Краус та Мак-Гардi.




Роздiл XVI У таємничому селищi


Понад два тижнi злочинцi жили в лiтаку, який стояв на якорi в ущелинi пiд каскадом застиглої лави. Аби згайнувати час, вигадували найрiзноманiтнiшi iгри, розважались стрiльбою в ящерiв та скигливих довгоногих птахiв у сусiдньому болотi. Вони безтурботно вiдкривали одну по однiй банки з консервами, не обмежуючи себе аж нiяк.

Однак незабаром Краус помiтив, що їхнi запаси швидко вичерпуються.

— Вiзьмiться за розум, молодi люди, та йдiть на розшуки мiсцевих джерел харчування! — сказав вiн рiшуче. — Ми вже набайдикувались по самiсiньку зав'язку. Спочатку поцiкавимось плодами. З бананiв суджу, що, безперечно, ми знайдемо ще якiсь придатнi для їжi сорти. Потiм випробуємо м'ясо тутешнiх птахiв…

— Фе! — перебив його Мак-Гардi. — Такого страховища я б i в рот не взяв!

— …А краще помер би з голоду! — iронiчно закiнчив Краус. — Може, ще радiтимеш, коли тобi лишиться хоч це.

Вирiшили спочатку зазирнути глибше в гори.

На превелику радiсть, бiля пiднiжжя першої ж височезної стрiмкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослиннiстю. Йдучи понад струмком, що в'юнився через пралiс, вони опинилися скоро в мальовничiй долинi, яка розступалась у неозору рiвнину.

— Справжнiй рай! Нiчого кращого ми не могли б навiть i бажати! вихваляв мiсцевiсть Грубер. — I ящерiв нiби немає!

Повертаючись з цiєї екскурсiї, вони назбирали повнi сумки найдивовижнiших плодiв. Пророблений Мак-Гардi хiмiчний аналiз показав, що з усiєї кiлькостi видiв принаймнi п'ять можна вважати нешкiдливими для людини. Вони мiстили в собi майже тi ж самi речовини, що i їстiвнi плоди Землi.

Аналiз аналiзом, проте нiкому не хотiлось починати небезпечний експеримент.

— Хай спробує Краус, адже вiн має досвiд з бананами! — єхидно запропонував Грубер.

— Я ж не ти! — змiряв його Краус зневажливим поглядом. — Але хтось повинен почати, бо iнакше сидiтимемо отак до вечора. Хай вирiшить жеребок!

Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.

— Боягузи! — презирливо махнув рукою Краус i обережно вiдкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. — Солодка i дуже приємна! — кинув вiн спокiйно i швидко проковтнув її всю.

Мак-Гардi з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втiкачi з апетитом поласували чудовими фруктами.

Ще того ж дня перемiстили «Ластiвку» до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурiв могутнiх дерев, якi своїми розлогими кронами чудово захищали лiтак вiд цiкавих поглядiв небажаних вiдвiдувачiв з повiтря.

Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламiнго птахiв, яких на озерi було-повнiсiнько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гардi заглушив сильними спецiями i запропонував своїм товаришам на обiд пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свiже м'ясо.

— Нам страшенно щастить! — радiв Грубер. — Кращого мiсця ми не знайшли б, мабуть, i на Землi. Менi здається, що ми справдi немов у раю, — смаженi iндики майже залiтають нам у рот. А як чудесно ми тут схованi! З трьох бокiв нас закривають неприступнi гори, а з четвертого — пралiс. Квартян i своїх товаришочкiв можемо не боятись. Хоча б сто разiв пролiтали над головою — не помiтять нас. Хай собi там морочаться з будiвництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз вiдпустку…

Краус нетерпляче махнув рукою, нiби хотiв вiдiгнати похмурi думки:

— Я не хотiв би, щоб ця наша вiдпустка тривала вiчно. Умови життя тут справдi чудеснi, але чим усе це скiнчиться?.. Отi там зрештою таки потраплять додому. їм вдасться або вiдремонтувати «Промiнь», або подати звiстку з допомогою гравiтацiї. З Землi до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди…

— А чи не краще отаке ув'язнення серед вiльної природи, анiж комфортабельне перебування на шибеницi? — iронiчно запитав Мак-Гардi… Ти не суши собi мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домiвкою… З якого це часу, скажи менi, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а iнше — дурницi.

— Побачимо, якої ти заспiваєш рокiв через десять-двадцять… А що ти робитимеш, коли постарiєш?.. Я тут нi в якому разi лишатись не бажаю.

— А що ж ти хочеш зробити? — запитав з подивом Грубер.

— Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на «Ластiвцi».

Мак-Гардi похитав головою:

— Нiсенiтниця! «Ластiвкою», в крайньому разi, потрапиш хiба що на сусiднi планети. За кiлька рокiв вона перетворилася б для тебе на лiтаючу труну… Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумнiшi за них з їхнiми безглуздими спiралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабiв, i вони побудують нам чудесний мiжзоряний корабель. А тодi вже повернемось додому, як пани. Бiльш того, вiзьмемо з собою армiю добре озброєних солдатiв, яких будемо посилати в наступ по всiй Землi.

— А що, коли тi квартяни справдi невидимi? — озвався Грубер. — Може, вони вже оволодiли законами природи так, що можуть ставати невидимими?

— Зазирнемо до них, а тодi й будемо говорити. Туди спочатку мiг би вирушити один з нас, на розвiдку. Ти серед нас найвiдважнiший… обернувся Мак-Гардi до Крауса.

— Ти хоч дурний, та хитрий! — побагровiв Краус. — Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..

Л втiм, поки що керiвником тут я. Вирушимо всi, i негайно. Завтра ж! А кому мiй наказ не подобається…

Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гардi та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.

— Вирушимо туди, в такому разi, човном, а «Ластiвку» залишимо на озерi. Це буде менш помiтно, — сказав нарештi Мак-Гардi, коли побачив, що iншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнiшим, анiж невiдомi створiння.

Пiсля неспокiйної ночi вирушили в дорогу. Втiкачi попливли ущелиною, потiм болотами i, рухаючись за течiєю, незабаром добрались до великої рiчки. Щоб човен не захлюпнули бурхливi хвилi брудної води, весь час трималися берега.

— Треба часинку перепочити, я вже бiльше не можу, — заявив перед одним з поворотiв Мак-Гардi, кидаючи весла. — Ми могли б трошки пiдкрiпитись.

— Я знаю, ви вiдчули запах бананiв! — глузливо посмiхнувся Краус. Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрiшими.

Нашвидку закусивши, рушили далi. Коли за великим поворотом на протилежному березi з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.

— Сховаємось у пралiсi та почекаємо до вечора. В темрявi пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.

Тримаючи на колiнах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнутi, як струни. Дратувала мертва тиша пiд стрункими пiрамiдами та безтурботнiсть обох колег. Одурманенi алкоголем, вони спокiйно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.

А час тягнувся нестерпно повiльно. Нарештi зайшло найбiльше сонце. Над обрiєм затремтiло золоте свiтло вечiрньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив снiп слiпучих променiв, якi вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бiк, то збiгаючись, то розбiгаючись, нiби хтось грався примарним вiялом.

Вражений Краус почав торсати Мак-Гардi.

— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння i, нiчого не розумiючи, глянув на мерехтливе небо.

Осяйне вiяло поступово змiнювало свої барви. Слiпучо-жовте промiння ставало оранжевим, потiм криваво-червоним i, нарештi, нiби розтануло в блiдому, ледь фiалкуватому свiтлi. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тiнями.

Прекрасне й грiзне видовище зникло несподiвано, i увесь край миттю потонув у пiтьмi. Але тiльки на хвилину. Недалеко вiд селища над обрiєм з'явилась червона Проксима. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променiв, як i Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потiм криваве вiяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксиму, як сонячна корона.

Краусовi з допомогою Мак-Гардi вдалося нарештi збудити i Грубера.

— Отже, рушаємо! — Краус набрав особливо поважного вигляду. — Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирiшується все, i я не потерплю анi найменшої недисциплiнованостi! Вiн погрозливо пiдняв рушницю. — Ми повиннi якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо iнакше течiя вiднесе нас далеко вiд мети.

Вiтерець, що повiвав з пiвдня, приємно охолоджував розпаленi обличчя веслярiв. На сумирнiй хвилястiй поверхнi рiки коливалось i поблискувало вiдображення Проксими з ореолом, розiрваним бiля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гардi й Грубер веслували, як механiзми.

— Пiду першим, аби не казали, що я боягуз, — рiшуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега i затягли човен у траву.

Краус знизав плечима:

— Як хочеш, тiльки не роби нiяких дурниць.

Грубер витягнув з човна рушницю i обережно попростував до селища. Зробивши кiлька крокiв, озирнувся. Тут приятелi вже не побачать, можна поласувати бананами.

Вiн витяг з кишенi довгастий плiд, надкусив… Однак шматок застряв йому в горлi.

У прогалинi мiж кущами Грубер побачив рухливу тiнь. В багряному свiтлi Проксими на сильних заднiх ногах стояв велетенський звiр з непомiрно великою головою i короткими переднiми кiнцiвками.

Гнаний iнстинктом самозбереження, Грубер стрiмголов кинувся назад.

— Ящiр!.. Ящiр!.. Тiкаймо! — волав вiн одчайдушно.

Краус люто затиснув йому долонею рота:

— П'яниця! Оцi твої галюцинацiї призведуть нас до нещастя! Я тобi… Я… я… — Останнi слова застряли йому в горлi. Як загiпнотизований, вiн витрiщив очi на потвору, що загрозливо височiла проти неба над берегом.

Мак-Гардi зопалу натиснув на спусковий гачок рушницi. Тишу ночi розiтнула черга.

Втiкачi чкурнули чимдуж назад. Звiр захитався, пройшов кiлька крокiв. На березi втратив рiвновагу i поволi посунувся в воду. Кiлька разiв ще судорожно здригався i зник у глибинi.

— Бачиш, адже казав я тобi, що тут повно ящерiв… Давай повернемось додому, в гори…

— Заткни пельку! — люто зашипiв Краус з густого чагарника. Стрiлянина, певно, потривожила все селище!

Грубер уперто труснув головою i, не озираючись, почвалав до човна.

— Стiй, занапастиш себе i нас! — розпачливо гукнув Краус. — На рiчцi квартяни побачать тебе як на долонi.

Але Грубер iшов далi, як сомнамбула.

— Та чого ти з ним панькаєшся?! — Мак-Гардi повiльно пiдняв рушницю.

Краус вибив зброю з його рук:

— Ти збожеволiв?! Чи не бачиш, що вiн п'яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тiльки вдвох? Тодi давай пострiляємо один одного, та й буде кiнець усiм мукам…

Вiн побiг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю i вiдтягнув у кущi.

— Що ж тепер? — запитав глухо Мак-Гардi.

— Чекати. Зараз бiльш нiчого не вдiєш. Побачимо, що вiдбувається в селищi.

Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.

У Мак-Гардi поморочилося в головi. Очi злипались вiд утоми. Вiн непомiтно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напруженi нерви, як електрична iскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скронi.

— Не спи… — з несподiваною нiжнiстю доторкнувся вiн до Мак-Гардi. Нiде анi шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, мiцно або ж вони взагалi глухi — бiс його знає!

— Скорiше за все, гадаю, нiч для них служить днем, i всi вони десь у мандрах, — мiркував сонний Мак-Гардi. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…

— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестрiляють нас на рiчцi, мов зайцiв.

— Почекаємо до ранку та й пiдемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намiрiв.

Краус погодився. Вiн пiдповз до човна, вибрав з нього найцiннiший вантаж i розiклав у чагарнику навколо себе, щоб мати пiд руками. Мак-Гардi тим часом заснув.

Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнiтила його; йому ввижалось i вчувалось те, чого й не було насправдi.

Ось йому почало здаватись, що великi кулi на високих пiрамiдах в селищi засяяли… Спочатку вiн i це сприйняв як обман зору, як наслiдок перевтоми, але незабаром пересвiдчився в реальностi явища. Справдi: кулi спалахували ясно-блакитним свiтлом, згасали, потiм знову загорялись червоним, жовтим…

«Квартяни, мабуть, сигналiзують…» — подумав Краус i ще дужче притиснувся до землi. Мак-Гардi вiн не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулi сяяли щораз iнтенсивнiше; вони тепер спалахували хаотично, рiзними барвами.

Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркiт. Та ось незвичайнi звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтiло все довкола.

Краус злякано озирнувся i закам'янiв: на обрiї, чiтко окреслюючи вершини гiрського пасма, до неба зводились палахкотливi язики вогню.

Загримiли новi удари — ще сильнiшi. Помiтно заколивалась земля. Мак-Гардi прокинувся i, забувши про обережнiсть, спросоння загорлав:

— Що сталося?.. Нас обстрiлюють?.. Нас виявили?

Краус притиснув його до землi:

— У наших горах стався вибух вулкана… Наша «Ластiвка», мабуть, загинула…

Мак-Гардi лiг навзнак i втупив байдужий погляд у небо. Повiльно витягнув з кишенi «горiлчаний» банан, надкусив його.

Краус безпорадно знизав плечима.

***


Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв i здивовано клiпав очима. Мак-Гардi поплескав його по плечу:

— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…

— Ну, що ж, ходiмо… — сказав пригнiчено Краус, пiдводячись.

— Раз мати породила, раз i помирати! — спробував посмiхнутись Мак-Гардi. Грубер, нiчого не розумiючи, покрутив головою i почвалав за своїми приятелями.

Незабаром вони дiйшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр пiднiмався над рiвниною. Нерiшуче зупинились i в захватi дивились на незвичайнi будови.

В ясне блакитне небо здiймалися чотири стрункi, гладенькi пiрамiди метрiв на п'ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лiвому розi вимощеного чотирикутника стояла трохи бiльша пiрамiда без таємничих куль, а праворуч — найдивовижнiша будова з усiх: велетенська пiвкуля, на якiй було прилаштовано три конструкцiї з широкими спiралями, — тi, що, як виявив Краус при першiй розвiдцi, непомiтно й безперервно змiнювали свiй напрям.

— Я нагадую собi тут Наполеона перед єгипетськими пiрамiдами! бадьоро вигукнув Мак-Гардi, щоб заглушити свiй страх. — Менi здається, що й цi будови є тiльки пам'ятниками славетного минулого Кварти. Нiде анi душi; нiде нi вiкон, нi дверей. Як тут можуть жити люди?

— Ти наївний! — засмiявся Грубер. — Цi люди на вигляд зовсiм iншi, анiж ми. Може, вони зовсiм не дихають або й справдi невидимi… — додав вiн тихше.

Краус заперечливо махнув рукою:

— Безглуздя! Кулi вночi не сяяли самi собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходiмо краще далi. Може, хтось вийде нам назустрiч, або виявимо який-небудь хiд до примiщень.

Грубер перший скочив на помiст i пiшов нетвердим кроком. Обидва приятелi рушили за ним. Нiде нiщо не ворушилось, тiльки вiтер свистiв у дивних конструкцiях.

Бiля найвищої пiрамiди зупинились. Мак-Гардi обережно доторкнувся до її стiни:

— Скидається на бетон, але це не бетон…

— Шкода, що тут немає необхiдних приладiв, — позiхнув Краус, який з усiєї сили боровся з втомою пiсля тривожної безсонної ночi.

— То поклич Навратiла з Молодiновою! — насмiшкувато сказав Мак-Гардi. — Вони тобi всi оцi загадки розв'яжуть враз. Оглянемо краще будову з усiх бокiв.

— Ти був правий! — вигукнув Грубер, що весь час iшов перший. — Ця штука, безперечно, рухається, — показав вiн на велику пiвкулю, що виступала низько над землею з похилої стiни.

Вони вчепились у неї всi втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на мiлiметр. Спробували обернути навколо осi — наслiдок був такий же.

— Розстрiляємо її! — запропонував Грубер.

— Погукаємо, — може, все-таки хтось обiзветься… — сказав Мак-Гардi.

Але нiхто не озвався на їхнi крики.

Нарештi Краус виявив на стiнi невеликий рельєф, який складався з трьох пiвкуль на вершинах правильного трикутника. При бiльш уважному оглядi вiн встановив, що пiвкулi зроблено з iншого матерiалу, анiж основна дошка рельєфу.

— Ура, замок скарбницi знайдено! — Тепер тiльки шифр — i ми вiдчинимо неприступну касу!

Припущення Крауса пiдтвердилось. Пiсля багатьох спроб їм пощастило зрештою визначити ключ потаємного механiзму. Тiльки-но вони притиснули всi три маленькi пiвкулi одну до одної, як велика куля в стiнi пiрамiди почала обертатись, аж доки повернулась боком, у якому червонiв широкий круглий отвiр.

Втiкачi затамували подих i злякано чекали, що буде далi. Кожна хвилина здавалася їм вiчнiстю.

— Ну, от i все. Зайдемо! — опам'ятався нарештi Грубер.

Мак-Гардi нервово пiдняв пiдборiддя i пересмикнув плечима:

— Справдi, чого нам зволiкати? Але ти не пiдеш перший, ти п'яний! вiн вiдштовхнув Грубера i полiз на черевi в пiрамiду.

Краус i Грубер, зазираючи в отвiр, напружено прислухались. Шарудiння незабаром припинилося, всерединi загадкової будови запанувала моторошна тиша.

Нерви Грубера не витримали довгого чекання.

— Пiду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! — сказав вiн погрозливо.

— Нiкуди ти не пiдеш! — заперечив Краус. — Лишишся тут на сторожi. Я полiзу сам… I не роби тут нiяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?

Грубер заперечливо похитав головою.

Краус ще раз суворо глянув на нього i обережно просунувся в отвiр. Вiн одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому мiг просуватись вперед на колiнах.

Коридор кiнчався просторим тьмяно освiтленим примiщенням. Краус обережно зазирнув туди i затремтiв, як у лихоманцi: просто перед ним стояв велетенський ящiр з довгою, скрученою набiк шиєю. Всерединi його тiла блищав скелет, чiтко видний крiзь прозорi м'язи.

Виряченi очi Крауса мимохiть втупилися в ноги потвори. Вони були прикрiпленi до високої пiдставки…

— Тьху, злякався опудала в паноптикумi! — Краус зiтхнув з полегкiстю i зайшов до примiщення.

Все воно було сповнене не менш фантастичними створiннями. Це справляло таке гнiтюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрiсть.

— Мак-Гардi!.. — гукнув вiн неголосно.

Мовчання.

— Мак-Гардi, де ти? Знову мовчанка.

Краус поклав палець на спуск рушницi i невпевненим кроком обiйшов опудало ящера.

Посеред примiщення над пiдлогою висiла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькiй основi, що означала море. В сутiнках за великим глобусом виднiлись прозорi моделi тих крилатих квартян, з якими експедицiя зустрiлась у Долинi вогнiв.

— Це ще дрiбниця! — почулося раптом за спиною у Крауса. — Не лякайся, це я… — Мак-Гардi взяв приятеля за руку. — Зазирни до сусiднього примiщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсiм отетерiєш…

Вони пройшли круглим отвором, i Мак-Гардi мовчки показав угору. Високо над їхнiми головами виднiлась велика пiвсфера, яка, нiби в планетарiї, сяяла тисячами дрiбних зiрок. Однак в її центрi було те, чого очi людини нiколи не бачили: у повiтрi вiльно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повiльнiше рухалось маленьке, що сяяло червоно.

— Жива модель тризiр'я Центавра! — охнув приголомшений Краус. — Моделi сонць нi на чому не тримаються, — додав вiн зачудовано.

— Це ще дрiбниця! Поглянь уважнiше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? I так само вiльно пливуть у повiтрi… Як це можливо!? Який механiзм приводить їх у рух, якщо вони нiчим не зв'язанi з усiм навколишнiм?

Краус раптом здригнувся:

— Повернiмось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.

Бiля входу в пiрамiду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвiр'ї та у вуличках помiж будовами. Тiльки бiля великої пiвкулi з спiралями виявили лушпиння «горiлчаних» бананiв.

— Бiда! — розпачливо сказав Краус. — Мабуть, хтось затягнув його всередину, — кивнув вiн головою в напрямку входу, подiбного до того, який вони виявили в найбiльшiй пiрамiдi.

Пiсля короткого вагання вирiшили пiти на розшуки.

Вхiд у простору будову з спiральними конструкцiями був ширший, анiж у пiрамiду, так що мандрiвники могли просуватись вперед не нахиляючись.

В кiлькох мiсцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землi.

Що далi просувались втiкачi, то дужче охоплювало їх почуття, нiби вони втрачають грунт пiд ногами. їхнi тiла легшали й легшали. А в кiнцi коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом вiдчули, що зовсiм втратили вагу; притягання планети на них не впливало — так само, як i в мiжзоряному кораблi. Вони судорожно тримались за поручнi, скеровуючи прожектори перед себе.

З темряви перед ними проступило просторе примiщення сферичної форми. Посерединi кiлькома мереживними балками була прикрiплена куля з блискучого металу. Як променi, до неї збiгалось кiлька труб.

Краус нахилився через поручнi, але одразу ж злякано вiдсахнувся.

— Хтось летить прямо на нас… — прошепотiв вiн ледве чутно i швидко попростував до виходу.

— Це Грубер, не бiйся!

I справдi, за хвилину перед входом у примiщення з'явилась людина, яка пливла повiтрям. Вона була звернена до своїх приятелiв спиною, нiби й досi їх не помiчала.

Краус погукав, але Грубер навiть не поворухнувся i байдуже продовжував свою дивну подорож понад стiнками печери.

Обидва стежили за ним, як за привидом.

— Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, — прошепотiв Краус. — Зачекай тут, я збiгаю по трос…

— Нiкуди не ходи, це даремно: вiн знову пiдпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулi, немов супутник…

У Крауса вiд такого байдужого порiвняння аж мороз пробiг по спинi, але вiн нiчого не сказав.

Нарештi тiло Грубера знову наблизилось. Мак-Гардi втягнув нещасного до коридора i присвiтив у обличчя.

— Мертвий…

— Справдi, мертвий… — пiдтвердив Краус, коли уважнiше оглянув нерухоме тiло. — Вбитий електричним струмом Свозилова ще могла б оживити його…

Вiн схопився за голову:

— Прокляте життя!.. Повернiмось краще до наших, бо iнакше ми тут, безперечно, збожеволiємо! Або загинемо так само, як i вiн.




Роздiл XVII Приборканий вулкан


Життя у пiдземеллi ставало дедалi небезпечнiшим. На будiвництвi житла на Накритому столi боролись за кожну хвилину. Тiльки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обстановку спалень, лабораторiй та клубу.

— Першу перемогу здобуто, друзi! — урочисто сказав Навратiл на невеличкому бенкетi з цього приводу. — Ще кiлька тижнiв тому ми часто зiтхали: «Ох, куди подiлись тi часи, коли свiтом ковбаси лiтали!». А сьогоднi вже…

Вiн не закiнчив. Свiтло в клубi раптом згасло. Водночас з цим пролунав оглушливий гуркiт.

Вроцлавський пiдскочив до вiкна i рвонув запону:

— Наша пiдземна електростанцiя!..

Над скелями, якi на очах жолобились i насувалися одна на одну, тьмяне передвечiрнє небо розгорялось багряним сяйвом.

— Люлька вивергає вогонь! — вигукнув Фратев. Поминувши групу вчених, вiн вибiг з будинку i подався на аеродром. Перш нiж хтось встиг опам'ятатись, у повiтря пiднявся вертолiт.

— Увага, увага!.. — лунав схвильований голос Фратева з гучномовця радiостанцiї в клубi. — Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче… Зараз уже бачу добре… Могутнiй потiк лави суне кратером у напрямку Накритого стола… Тiкайте!

— Я — Навратiл! — хрипко викрикнув академiк. — Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! Йдеться про життя усiх.

— Зараз буду спуска-а-а… — Фратев протягнув останнiй звук i несподiвано замовк. — Все гаразд, тiльки невелика подряпина на скронi… озвався вiн знову по короткiй паузi. — Спускаюсь.

Як тiльки вертолiт приземлився, Навратiл кинувся до нього й сiв поруч Фратева. Пiд пахвою вiн тримав невеликий металевий цилiндр.

— Назад, до вулкана, до паразитарного кратера! — наказав академiк, вiдсапуючись.

Фратев мовчки кивнув. Вертолiт пiднявся в повiтря. До кабiни заповз їдкий задушливий дим.

— Приготуйтесь, друже, зараз скинемо атомну бомбу! — сказав Навратiл, коли вони опинилися над протилежним схилом вулкана. — Бомба спускатиметься на парашутi, однак багато часу в нас не лишиться. Коли я вам скажу, намагайтесь якнайшвидше вибратись з зони вибуху. Не може бути, щоб ми не скерували лаву в iнший бiк… Увага!.. Єсть!

Освiтлений багряними вiдблисками парашутик з атомною бомбою швидко знижувався. Навратiл провiв його поглядом i обернувся до Фратева:

— Ну, чого ж ви…

Вертолiт гойднуло. Фратев, який сидiв, вткнувшись головою в пульт управлiння, мляво зсунувся додолу. Його обидвi щоки були залитi кров'ю.

Навратiл кинувся до нього, потiм судорожно перехопив важелi управлiння, щосили натиснув на педаль газу.

Вертолiт рiзко рвонуло.

А внизу, бiля невеличкого засипаного кратера, блиснув спалах неймовiрної яскравостi. Вогненний вихор здiйнявся у височiнь; вiн розганяв присмерк ночi, пiдхопив вертолiт i кинув його аж ген убiк.

Навратiл насилу вирiвняв машину.

***


Велике жовте сонце зайшло за голi верхiв'я гiр. По небу розлилося червоне вiялоподiбне сяйво. I назустрiч цьому сяйву швидко пiднiмався вертолiт, у якому сидiла одна-однiсiнька людина — професор Мадараш.

Професор ще раз поглянув згори на будинок, освiтленi вiкна якого навiвали смутнi спогади про затишок.

«Чи доведеться ж його ще побачити?» — майнула в головi невесела думка, але професор одразу ж її прогнав i перевiв погляд у протилежний бiк.

Долиною вогнiв сунув густий дим, прибитий вiтром до землi. Над ним крихiтними чорними цяточками снували крилатi квартяни, вигнанi пожежею з своїх печер.

Вулкан погрозливо вивергав полум'я з обох кратерiв. Лава, яка ще потроху витiкала з бiчного отвору, моментально застигала на поверхнi, утворюючи на скелях зморшкуватi нарости. В деяких мiсцях гази й водяна пара пробивали немiцну зовнiшню кору, утворюючи мiнiатюрнi кратери, що розбризкували iскри вогню.

Мадараш зiтхнув i полетiв швидше.

Вертолiт прямував просто на пiвнiч, до екватора. Треба було поспiшати: наближався зручний час для зв'язку з Землею — та пiвкуля Кварти, де стояв гравiтацiйний передавач, оберталась у напрямку до нашої сонячної системи.

Машина легко сiла на майданчику бiля невисокої конструкцiї. Мадараш зайшов у примiщення, увiмкнув апаратуру. Вчений був дуже схвильований.

— Сьогоднi передаю вам ще сумнiшу звiстку, анiж учора… — монотонно виспiвував телеграфний ключ. — Iнженер Фратев тяжко поранений: у нього розбита черепна коробка i обпалено частину обличчя. Разом з академiком Навратiлом вiн героїчно рискував собою заради нас усiх… Доктор Вроцлавський бореться за його життя. Втрату кровi поповнено переливанням, однак поранений увесь час лишається непритомний… Як усе це трапилось?.. Учора я повiдомляв про несподiваний вибух нашого сусiда, вулкана Люльки. На щастя, академiк Навратiл встиг виготувати атомну бомбу, якою ми вирiшили вiдкрити бiчний кратер, щоб потоки лави не знищили наше селище. Iнженер Фратев при розвiдувальному польотi над вулканом був поранений розжареною вулканiчною бомбою в скроню. Вiн вважав це за легке поранення i не доповiв Навратiлу, а полетiв з ним до вулкана ще один раз. Навратiл помiтив його стан тiльки перед вибухом атомної бомби, коли Фратева було поранено вдруге, — великим уламком каменя, що пробив вiкно вертольота. Крiм iнженера Фратева, всi здоровi… Щойно збудоване житло на Накритому столi не пошкоджене, зате печера завалилася зовсiм. Пiдземна атомна електростанцiя знищена. У нас лишився єдиний реактор на «Стрiлi», але вiн не може дати стiльки енергiї, щоб ми могли побудувати ливарню й виготовити частини для пошкодженого «Променя». Ми зайшли у безвихiдь. Лишається єдина надiя: попросити про допомогу квартян. З дотепних конструкцiй, виявлених Свозиловою пiд час подорожi навколо Кварти, можна судити, що вони досконало володiють технiкою й мають металургiйнi заводи… Сподiваємось, що квартяни зустрiнуть нас по-дружньому i не вважатимуть за окупантiв планети… Турбуємось про Северсона й Свозилову. Вже кiлька днiв вiд них нема нiяких звiсток. Можливо, у них пошкоджено передавач… На сьогоднi кiнчаю. До завтра!

Мадараш вимкнув передавач i незабаром повернувся до своїх товаришiв у селище на Накритому столi.

А на свiтанку астрогравiметр спiймав вiдповiдь з Землi:

— «Вiдважнi завойовники Всесвiту! Любi друзi! Ми з вами! Тримайтесь: на нових мiжзоряних кораблях „Фотон“ i „Електрон“ завершуються останнi роботи. Завтра, о п'ятiй тридцять за середньоєвропейським часом, вони стартують. Чекайте на нас за чотири роки…»

Мадараш, який приймав повiдомлення, не повiрив власним очам: за чотири роки? Чи не помилились вони?.. Чи, можливо, їм вдалось збiльшити швидкiсть кораблiв аж до швидкостi свiтла?

Вiн вибiг до коридора. Назустрiч йому поспiшав Чан-су. Академiк радiсно махав руками, очi його сяяли.

— Перший бiй виграно! Наш Фратев житиме! Голос його затремтiв…




Роздiл XVIII Кам'яне мiсто


Великою радiстю для колонiї на Накритому столi було повернення Алени Свозилової та Северсона з довгої, повної надзвичайних пригод подорожi.

Другого дня, як тiльки мандрiвники вiдпочили, Северсон продемонстрував великий документальний фiльм, який вони з Аленою привезли з собою.

Всi зiбрались у залi, який ще пахнув свiжою фарбою. Свiтло погасло. На екранi з'явився краєвид мiсцевостi, що пробiгала глибоко пiд лiтаком.

— Зразу ж за Протокою завойовникiв Всесвiту перед нами з туману виринули щойно виниклi вулкани. Вони значно пiдняли захiдний берег континенту Геозiї… - супроводив окремi кадри-картини голос Северсона, бо фiльм ще не був озвучений. — Скоро по тому ми виявили загадковi будови з дивними конструкцiями, що свiдчать про високу культуру їхнiх будiвникiв. На жаль, це єдине селище, яке ми досi бачили на Квартi, його огляд, безперечно, покаже нам шлях до розвинених мешканцiв планети. Найбiльше вражає те, що двоє з них, яких ми помiтили в подвiр'ї селища, дуже схожi на нас, людей.

…Покружлявши над селищем квартян, повертаємо лiворуч, до великого пасма гiр, що заступає нам вид на море. Пiднiмаємось угору, щоб перелетiти небезпечну хмару попелу, виверженого цiлим рядом дiючих вулканiв.

…Пристаємо в затоцi, утворенiй пiвостровом Коняча голова. На скелi бiля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцiю.

…Летимо над групою островiв далi на пiвдень. Океан пiд нами увесь час мiниться: його поверхня, скiльки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морськi течiї несуть звiдкись вулканiчний попiл.

…Великим пiвколом повертаємось до екватора. По дорозi встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцiй. В затоцi пiдковоподiбного острова нас вiтають морськi звiрi.

…I нарештi знову континент. Пiсля короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землi… Влiтаємо в iмлу. Нашi апарати сигналiзують, що молочний туман навколо нас — це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазнi. Пiднiмаємось високо над морем i спостерiгаємо мiсцевiсть на екранах радарiв. Уточнюємо карти i за правом перших дослiдникiв даємо цьому морю назву — море Данте.

Очi всiх учених вп'ялись у екран. На ньому швидко змiнюються картини; пропливає небачений свiт Кварти.

— Ще одне море, — продовжує Северсон. — Алена Свозилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнiсiнько найрiзноманiтнiших ящерiв.

…Наближаємось до найпрекраснiших мiсць на планетi, якi, очевидно, були колискою всього живого на Квартi… Як бачите, це море Життя з усiх бокiв захищають високi гiрськi пасма.

…Зменшуємо швидкiсть польоту. Проминаємо величезну кiлькiсть острiвцiв, що потопають у зеленi.

…Зупиняємось бiля одного з островiв. Вода вирує вiд незлiченної кiлькостi всiляких риб та дивовижних земноводних… Над берегом кружляє цiла хмара наполоханих лiтаючих квартян… Iстоти найрiзноманiтнiших форм, розмiру й пофарбування стрiмголов тiкають у джунглi… З прибережних болiт з голосними криками пiднiмаються величезнi птахи.

…Лiтак покидає нарештi море Життя i летить над континентом… Серед горбкуватої, вкритої лiсом мiсцевостi, що нагадує Середню Європу, ми помiчаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озерi Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провiсник погоди.

…Лiтак з хвилину стрибає по бiрюзовiй поверхнi води.

…А ось тепер вiн вже спокiйно погойдується на якорi. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрiвники в човнi труть собi очi, щоб переконатися, що вони не сплять… — Северсон замовкає.

Перед ученими на екранi з'являється справдi надзвичайна картина: в вузькiй затоцi на гладiнi води стоїть кiлька снiжно-бiлих кораблiв з розкiшно вирiзьбленими бортами та золотисто-рожевими вiтрилами. Кораблi наближаються… Нi, це не кораблi, а квiти гiгантських рослин…

— Це — квiти чарiвних морських лiлiй… — продовжує Северсон. — Як встановила Алена, вiтер переносить їх з мiсця на мiсце разом з корiнням… Звернiть увагу: на крайнiй квiтцi сидить крилатий квартянин… Бiдолаха так перелякався, що навiть забув про свої крила, якi можуть в першу-лiпшу мить пiдняти його в рятiвну височiнь.

Коли ми наблизились до велетенських квiток, то побачили гирло рiки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотiли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течiї в глиб континенту, аж поки досягли мiсця, де рiчка витiкала з надрiв скелi…

Северсон знову замовк. Картина, яка з'явилась на екранi, не вимагала пояснень, а навiть виключала їх.

Крiзь темний отвiр тунелю назустрiч глядачам випливала величезна печера неймовiрної краси. В свiтлi прожекторiв нестерпно виблискували крижанi сталактити, якi, немов мармурова колонада, пiдтримували високе склепiння. Понад стiнками росли кришталевi джунглi, а над ними велично височiв могутнiй орган, який, здавалось, тiльки чекав на чарiвного музику, щоб заграти райських пiсень. На замерзлих краях озера свiтилися бiлоснiжнi чудернацькi крижанi вiзерунки. Хiд до другої печери закривала завiса з довгих крижаних бурульок — безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив нiхто.

— Ми вирiшили проникнути глибше… — продовжував Северсон. — Я обережно зламав одну з бурульок i збив нею кiлька сусiднiх. Печерою прокотився брязкiт, немов розбилося скло, i частина завiси впала в крижану воду.

Друга печера мала трохи iнший вигляд. Бiля стiни виступали з води жовтi приступки, зробленi з вапняку. Струмок, що протiкав понад правою стiнкою, губився в дальшiй печерi… Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролiзли плазом через вузький прохiд мiж двома вапнякуватими стовпами! Тут потiк кiнчався — власне, губився пiд кам'яною стiною.

Печера була набагато менша, простiша, а головне — теплiша за попереднi.

Ми освiтили всi закутки, щоб знайти отвiр, яким можна було б проникнути далi, але всi нашi зусилля були марнi.

— Поглянь! — вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.

На гладенькiй стiнi була зображена велика картина, яка розповiдала про втечу рiзноманiтних iстот вiд дiючого вулкана. Серед птахiв, що ширяли в повiтрi, були намальованi й лiтаючi квартяни.

«Хто ж був автором цiєї картини?» — подумали ми. Хiд до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дiя води створює їх протягом тисячолiть.

— Можливо, колись, у давноминулi часи, тут жили такi ж розвиненi iстоти, якими були древнi вавiлоняни та єгиптяни… — висловила здогад Алена. — Але куди вони подiлись?.. Може, загинули?

Ми знову задивились на картину. Вона була цiкаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбiльшої реальностi зображення, налiпив на малюнки звiрiв шерсть i пiр'я, здобуте, очевидно, з справжнiх тварин. Слiд сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.

Нашi мiркування порушило пiдозрiле шарудiння.

Ми швидко погасили кишеньковi лiхтарики, притиснулись до стiнок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар, багатократно посилений луною.

— Живий? — прошепотiла менi на вухо Алена.

— Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є… - вiдповiв я ледве чутно.

Але в печерi знову запала могильна тиша.

Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати, що впало менi до нiг. То був уламок каменя, який при ударi об пiдлогу печери розбився на шматки…

Пробачте, що в цих мiсцях мiй репортажний фiльм має прогалини, — було темно…

— Вiдiрвався шматок скелi. Ми вiдбулись щасливо! — сказав я i знову засвiтив прожектор.

— Звiдки мiг випасти камiнь, якщо стiни й склепiння над нами гладенькi й зовсiм не пошкодженi? — здивувалась Алена.

— Тут щось не гаразд, — притишив я голос. — Будь коло мене, менi тут не подобається. Повернiмось.

Не пройшли ми й десяти крокiв до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камiнь.

Ми блискавично обернулись.

Над картиною, пiд стелею печери, ми побачили правильний круглий отвiр, якого хвилину тому не було, а в ньому — крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Заслiплений свiтлом прожектора, вiн затулив долонею очi i вiдступив на крок до таємничого ходу.

Алена вiд несподiванки скрикнула.

В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша i потягнув його в глиб скелi. Круглий отвiр лишився вiдчиненим.

Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дiйснiсть, чи галюцинацiя. Отвiр у стiнi, однак, був беззаперечним доказом: пiдземний лабiринт населений квартянами, якi вмiють виготовляти собi одяг.

— Чому нас отой квартянин бомбардував камiнням? — засмутилась Алена. Адже ми йому нiчого лихого не заподiяли…

— Пiзнiше я його запитаю, — пожартував я. — Повернiмось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.

Можете уявити собi нашi почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побiгли вздовж пiдземної рiчки до крижаної завiси. Але там сухопутна дорога кiнчалася.

Як же ми потрапимо назад до лiтака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човнi?

Я кинувся в рiчку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.

Ми опинились у пастцi.

Що ж тепер робити? Як урятуватись?

Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною — небезпечно.

Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.

Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.

Третiй день принiс з собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.

Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.

— Де Алена? Пустiть мене!.. Алено! — закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.

Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.

Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.

Боковi стiни храму утворювали рельєфи, розмальованi рiзними вiдтiнками коричневого, жовтого й блакитного кольорiв. Посерединi стояли колом кам'янi брили з химерним орнаментом. В центрi кола палахкотiло блакитне полум'я, що виходило з отвору у пiдлозi.

Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.

Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.

Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.

Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.

Я не мiг стримати посмiшку:

«А, людська мова вас вражає,» — подумав я, — то що ж ви скажете про спiв? «Серце красунi схильне до зради…» — заспiвав я арiю з «Рiголетто».

Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустiть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.

Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.

«Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!» — промайнула в мене думка.

Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.

Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.

В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.

Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?

З годину я вагався, поки нарештi зважився.

«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, цi плоди мене врятують…»

Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

«Нiчого не вдiєш, рискну!» — подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.

Без роздумiв я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.

«Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога… — мiркував я. — Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати…»

Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.

Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.

Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.

— Тiкаймо, доки нiхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тiльки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далi, то швидше iшли ми лабiринтом печер i тунелiв, потiм побiгли. Пiдземнi примiщення були безлюднi.

— Мабуть, усi вирушили в якусь експедицiю… — догадувалась Алена. Поспiшаймо, поки не повернулись.

Нарештi ми потрапили до широкого коридора, який змiївся через усi печери. Я вже радiв, гадаючи, що це й є головний вихiд з лабiринта, коли це перед нами почувся стукiт. Ми сповiльнили кроки i з хвилину прислухались. Потiм, наблизившись до повороту, зазирнули за рiг. Коридор вiв до величезного кам'яного храму.

— Повернiмось, — прошепотiв я. Алена не погодилась:

— До в'язницi повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь iнший хiд.

Ми зайшли до храму та й стали мов укопанi.

Бiля однiєї стiнки працювали квартянськi скульптори й художники, а на протилежнiй вже сяяли новi барельєфи й настiннi картини.

Художники працювали з таким запалом, що навiть не помiтили нас… Погляньте уважнiше на їхнi твори, друзi! Безперечно, ви будете так само здивованi, як i ми, — посмiхнувся Северсон.

На проекцiйному полотнi з'явився великий, розкiшний рельєф.

— Наша «Стрiла»! — вигукнула Молодiнова. — Поруч неї три фiгури… Хто ж це може бути?

— Потерпiть, зараз iтиме крупний план.

— Навратiл…

— Фратев…

— Молодiнова… — пролунало майже в один голос.

— Саме так, — погодився Северсон. — I хоч вашi профiлi, друзi, трохи спотворенi, ми також впiзнали вас з першого погляду.

На наступному знiмку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвiр'ї селища було зображено багато фiгур у скафандрах.

— Це надзвичайно! — захоплювався Фратев. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжнiй промисловий центр!

— Дiлком можливо, — погодився Навратiл. — Однак що означають отi величезнi спiралi на пiвкулi?

— Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з лiтака поблизу «Нової Волги». Те ж пiдтверджують i пiрамiди з кулями на вершинах. А втiм, Нова Волга на рельєфi зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих лiнiй. — Погляньте сюди… I сюди… — додала вона з посмiшкою.

— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навратiл, глянувши на дивний лiтак, що сидiв на кам'яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже нi на один з наших допомiжних лiтакiв. I люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не вiдвiдували, та й скафандри мають зовсiм не таку форму, як нашi…

— Так, квартяни увiчнили таємницю, якої ми ще не розкрили, погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, якi перебувають на такому ж ступенi розвитку, як i ми.

— Чудесно! Дивовижно! В усякому разi, вони нам допоможуть вiдремонтувати «Промiнь», i ми незабаром скажемо Квартi «прощай», бурхливо виявляв свою радiсть Фратев. — Тисяча громiв з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом вiдвiдати сусiдню планету?

Навратiл знизав плечима:

— Не знаю. «Дочекайся часу, як гусак квасу!» — посмiхнувся вiн. Завтра подивимось на це селище зблизька, тодi й дiзнаємось про все. А Кварту дослiдимо ще раз, грунтовнiше.

Северсон продовжував свою розповiдь:

— Нас зацiкавили iнструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художникiв, що висiкали новий рельєф.

Їхнi долота мали досконалу форму, — хоч i не таку, як нашi, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнiм доказом того, що на Квартi десь iснує металургiйний завод або щось схоже.

Деякий час ми спостерiгали роботу квартян, а потiм тихенько прослизнули в бiчний тунель.

На нашу радiсть, через кiлька поворотiв блимнуло свiтло в печерi, i незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у пiдземний лабiринт. З трьох бокiв вiн був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерiв.

Ми пролiзли через вузьку щiлину в загорожi i зiтхнули з полегкiстю.

Ми були вiльнi. На небi сяяли всi три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкi хвилини перебування у темному пiдземеллi.

За нами — прямовисна стiна, перед нами — пралiс.

Ми вирiшили пiти уздовж стiни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної рiки якнайшвидше.

Правда, шлях понад стiною теж був нелегкий, та все ж пiсля двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Берна з гiгантськими лiлiями.

Недалеко вiд лiлiй на хвилях спокiйно гойдалась наша «Стрiла». А бiля берега в гирлi Червоної рiки у вирi кружляв наш човен. Мабуть, там, у печерi, я його просто погано прив'язав…




Роздiл XIX Загадковi будови


Доктор Заяц прибiг додому засапаний:

— Отже, любi мої, полетите разом зi мною! — радiсно вигукнув вiн з дверей. — Мати працюватиме на атомнiй електростанцiї, Юрко буде помiчником в кабiнi управлiння. А я — призначений командиром «Електрона»…

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчi можна було прочитати цiлу гаму почуттiв: i гордiсть за чоловiка, i радiсть з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедицiї, що вирушить в далекi зорянi свiти, i деякий неспокiй, i жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тiльки почуттям невимовної радостi, вiдповiв басом:

— Дякую, тату!

Нi, це вже не той хлопчина з солом'яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Пiсля закiнчення одинадцятирiчки вiн вступив до вищої астронавiгацiйної школи, щоб стати пiлотом мiжпланетного корабля. I ось його мрiї здiйснились, — здiйснились швидше, нiж вiн сподiвався.

Коли Юрко слiдом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Мiсяць, вiн уже добре знав усе з книжок i розповiдей. Здавалось, його вже нiщо не може здивувати. I все ж перший полiт у мiжпланетний простiр був для нього суцiльним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землi, яка все вiддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий iмлою глобус, що вiльно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильнiше враження справив на нього мiсячний пейзаж та майже двокiлометровi зорельоти, якi велично зводились над аеродромом в кратерi Тiхо. Юрко знав до дрiбниць будову та функцiї всiх апаратiв зоряних кораблiв, та все ж, коли став вiч-на-вiч з творiнням людського розуму, йому зробилось навiть якось моторошно.

Обидва велетнi стартували одночасно. Мiсячний пейзаж пiд ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрiбними кратерами на її-поверхнi.

По кiлькох годинах польоту кораблi наблизились один до одного i з'єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосереднiй контакт екiпажiв.

Земля i Мiсяць зникли у зоряному небi.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

***


— Скiльки разiв казав я тобi, а ти все не хотiв вiрити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гардi на небо, в якому плив вертолiт. — Вони помiтили нас тодi випадково, а тепер прилетiли спецiально. Втiкаймо та сховаємось глибше в джунглi.

Краус не мiг вiдiрвати погляду вiд вертольота:

— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Менi цiкаво, що вони робитимуть у Селищi Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що i з Грубером?.. — Краус здригнувся.

— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навiть не поховали його…

— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер нiхто й калачем не заманить. А втiм, невидимi, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертолiт повiльно спускався, аж поки нарештi приземлився. На подвiр'я загадкового селища вийшли Навратiл, Ватсон i Мадараш. Северсона з Аленою було видно крiзь вiкна машини.

Затамувавши подих, стежили за своїми колишнiми колегами двоє втiкачiв. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тiльки видно було, що вченi бiля вертольота про щось радяться. ї це було справдi так.

— Мабуть, вони нас бояться i стежать за нами iз схованок, — припустив Навратiл.

— Квартяни харчуються плодами, як i ми! — сказав Ватсон, пiднiмаючи з землi довгастий, схожий на банан плiд. — Але де ж вони самi?

— Перш нiж хтось з'явиться, давайте оглянемо оту споруду з спiральними конструкцiями, — запропонував Мадараш. — Нiяк не можу зрозумiти її призначення.

Вченi поволi наблизились до загадкової будови.

— Цi пiрамiди справдi таємничi, — сказав Ватсон. — Але щодо великого параболiчного дзеркала, то я, здається, зрозумiв, у чому суть. Б'юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергiю.

Тiльки тепер Навратiл звернув увагу на те, що вхiд до великої пiвкулi вiдкритий. На їхнiй заклик нiхто не озвався, i троє вчених обережно просунулись у отвiр.

— Квартяни, мабуть, невисокi на зрiст, бо не лазять же вони до свого будинку на колiнах? — мiркував уголос Ватсон.

— Чорти його знають, що це за iстоти, — пошепки погодився Навратiл. Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхнiх будов не має вiкон?

Ватсон замiсть вiдповiдi зойкнув i вiдсахнувся. Всi нiби остовпiли.

— Що там таке? — запитав нарештi Навратiл.

— Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Вiдчуваєте специфiчний солодкуватий сморiд?

— Це Грубер! — вигукнув Навратiл.

— Як вiн сюди потрапив? Хто його забив?.. На тiлi немає жодної рани… — розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.

— Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно вiн скоцюрблений, — прошепотiв Мадараш.

Всi троє злякано оглядали стiни коридора.

— Далi без апаратiв — нi кроку! А Грубера треба поховати, — сказав Навратiл.

Труп винесли на подвiр'я, оглянули ще раз. Грубер справдi був забитий електричним струмом. Процес розкладу протiкав дуже повiльно, бо в коридорi зберiгалась незмiнна, досить низька температура.

Вченi постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потiм попрямували до вертольота.

— Надiнемо скафандри. Вони захистять нас вiд найрiзноманiтнiших видiв випромiнювання i вiд електричного струму. Водночас матимемо змогу постiйно пiдтримувати радiозв'язок. Будову з конструкцiями я дослiджу сам, щоб не всi наражались на небезпеку, — сказав Навратiл. — А ви тим часом огляньте селище.

Вченi розiйшлися в рiзнi боки.

Северсон i Алена з навушниками на головах напружено чекали на першi повiдомлення.

— Нам пощастило проникнути в одну з пiрамiд, — почувся нарештi голос Мадараша. — Будинок не без вiкон, як ми спочатку гадали. В кiлькох мiсцях стiни пропускають ультрафiолетовi та iнфрачервонi променi. З цього можна зробити висновок, що квартяни бачать цi променi простим оком, — тобто що їхнi зоровi органи побудованi зовсiм iнакше, нiж наше око. Примiщення без меблiв, i здається, що в ньому вже давно нiхто не живе…

— Говорить Навратiл… Надзвичайно! Будова з спiралями, власне кажучи, є дуже досконалою атомною електростанцiєю. Досi менi не вдалось з'ясувати, за яким принципом вона працює. Я встановив тiльки, що в примiщення надходить вода i розкладається з допомогою сонячної енергiї на водень i кисень. Обидва гази йдуть до атомного котла, розташованого посеред сферичного залу. Лишається загадкою, чому простiр навколо реактора позбавлений сили тяжiння…

— Незрозумiло! — продовжував Навратiл за хвилину. — Атомний котел створено з антиречовини, з вiд'ємної речовини. Як це можливо?.. Антиречовина i речовина при зiткненнi вибухають i перетворюються на випромiнювання… Цiлком iмовiрно, що вони тут iзольованi якимись невiдомими променями або штучно створеним речовинним полем… Але звiдки тут взагалi взялась антиречовина?.. Високорозвиненi квартяни володiють, мабуть, атомною енергiєю краще за нас, однак ми досi, крiм цих будов, не помiтили нiякої промисловостi… Може, вона в них мiститься пiд землею?.. Щойно я виявив струм високої напруги, що його надсилає котел в кiлькох напрямах до розташованих на стiнах збирачiв. Один з цих променiв, мабуть, i забив Грубера, бо в просторi мiж котлом i стiною вiльно плаває його кишеньковий лiхтарик. Але як вiн потрапив назад до коридора — не уявляю…

— Яку потужнiсть має електростанцiя? — запитав Навратiла Северсон.

— Значно бiльшу, нiж може вимiряти мiй прилад, а вiн показує понад шiстсот тисяч кiловат… Розумiю, на що ви натякаєте. Ви правi. Ця електростанцiя може дати енергiю не менш як трьом металургiйним заводам.

— Я — Ватсон… В будовi немає жодної живої iстоти, зате повно прозорих моделей тварин i крилатих примiтивних квартян. Почуваю себе тут, як у музеї… Всерединi мiститься великий рельєфний глобус Кварти. Зроблений вiн дуже старанно. Це селище на ньому позначено також… А бiля моря Данте ще якась рельєфна позначка, схожа на лiлiю. Там, мабуть, розташоване ще одне селище. Бiльш нiчого особливого на глобусi немає.

…Ватсон торкнувся великої кулi, що вiльно плавала у просторi, щоб дiзнатись, чи зрушить вона з мiсця, його рука занурилась у глобус з такою легкiстю, наче той був створений з рiдкої грязюки.

Вчений одсмикнув руку i почав уважно її оглядати. Рука була чиста, без найменших слiдiв незвичайної речовини. Поверхня глобуса в тому мiсцi, куди занурилась рука, теж не мала на собi нiякого слiду пошкодження.

Ватсон повторив дослiд. Цього разу вiн занурив усю руку, аж по плече, втратив при цьому рiвновагу i всiм своїм тiлом пролетiв через глобус, нi на що не наштовхнувшись.

— Я — Ватсон… Таємниця за таємницею! Глобус зроблено… з всепроникної речовини…

— Нiсенiтниця! — рiзко вiдказав Навратiл… Це суперечить основному, найголовнiшому закону, який ми знаємо.

— В такому разi йдiть погляньте самi!

За хвилину бiля чудного глобуса зiбрались усi троє. Ватсон повторив свiй дослiд. Мадараш старанно дослiджував кулю найрiзноманiтнiшими приладами.

— Цiкаво! — сказав вiн задумливо. — Жоден з апаратiв не реагує на речовину кулi!..

— Дослiдiть ще раз, чудес на свiтi не iснує! — вимагав Навратiл.

— Все ясно! — раптом вигукнув Мадараш, показуючи на один з приладiв. Глобус виготовлено з нейтронiв, виключно з нейтронiв.

— Гм… — похитав головою Навратiл. — Справдi, матерiю робить непроникною речовинне поле атомiв; коли б мiж ними не iснувало сил взаємодiї, ми пересувалися б у кожному твердому тiлi, немов у лiсi, в якому дерева стоять одне вiд одного не менш як за вiсiмдесят кiлометрiв… Це шкiльна iстина — всепроникна речовина може бути створена тiльки з нейтронiв, якi не взаємодiють мiж собою… Але таємниця цим не розкрита… Незбагненного тут бiльш нiж досить. Як удалося квартянам утворити цю нейтронну речовину? Навiщо вони зробили з неї глобус?

— Можливо, вони дадуть на це вiдповiдь самi, коли ми зустрiнемося з ними, — сказав Ватсон. — А зараз краще ходiмо звiдси. Кожної хвилини квартяни можуть повернутись, i як вони зустрiнуть нас — не знаю…

Але минала година за годиною, а нiхто не з'являвся. Вченi заходились дослiджувати дивнi конструкцiї та музей бiльш старанно.

Висновок був одностайний: селище залишено цими днями; квартяни перебувають зараз десь у iншому мiсцi, — може, у селищi бiля моря Данте. Атомна електростанцiя працює автоматично. Подача пального здiйснюється з допомогою сонячної енергiї. Її збирають великi параболоїди на пiрамiдах.

— Атомну електростанцiю ми не можемо використати доти, доки не дiстанемо на це згоду квартян, — сказав Навратiл. — Негайно, завтра ж, вирушимо до них, у селище бiля моря Данте.




Роздiл XX Море Данте


— Я ситий цим триклятущим життям вже по самiсiньку зав'язку! досадливо сказав Краус, коли вертолiт з ученими залишив селище. — Вони живуть, як люди, а ми… Не хочу гинути, як тварина! Не хочу, розумiєш!.. Повернусь до них, здамся добровiльно!

— А вони тебе добровiльно застрелять! Ти — член «Братства сильної руки», з тобою панькатись не будуть.

— Членом «Братства» я був, але злочинiв на своїй совiстi не маю, як ти! — вигукнув Краус. — Я спiймався на вашi обiцянки. Тепер я розумiю, що повстати проти всього людства — безумство!.. Ти тут пануй собi на Квартi, прошу, але я повернусь. Голову менi, можливо, не вiдiрвуть, а коли навiть i так, то швидше настане кiнець. Хочеш — пiдемо разом?

— Зараз?.. Негайно? — запитав здивовано Мак-Гардi, коли Краус пiшов до берега, де в очеретi було заховано гумовий човен.

Краус не вiдповiв. Енергiйними рухами вiн звiльняв човен з заростей.

— Ти сказився?! — зарепетував Мак-Гардi й побiг слiдом за ним.

Пролунав пострiл. Потiм ще один…

Краус схопився за плече й захитався. Однак зразу ж випростався, схопив з кишенi пiстолет i вистрелив теж.

Мак-Гардi зробив кiлька крокiв i звалився в болото за очеретом. Голова його занурилась у рiдке жовте багно.

Краус дивився на нього з хвилину; побачивши, що той не ворушиться, скочив у човен i вiдштовхнувся вiд берега.

Човен поплив по течiї.

***


Над морем Данте клубочилися хмари диму й пари. Вода в ньому вирувала й кипiла, — так, нiби його дно було жерлом велетенського вулкана. Береги моря становили собою кам'яний хаос. Все свiдчило про те, що тут вiдбулось кiлька вулканiчних вибухiв такої сили, яких на нашiй Землi, мабуть, не траплялось нiколи.

Вертолiт кружляв пошматованим узбережжям вже не першу годину, а вченi все не могли вiдшукати селище квартян.

— Там! Там! — вигукнув раптом Ватсон. — Погляньте, на обрiї виднiється силует лiлiї!

Вертолiт швидко наближався до незвичайної будови. Вона височiла на скелястому стрiмчаку, схожа скорiше на пам'ятник, нiж на жиле примiщення.

Вертолiт повис у повiтрi. Навратiл з Ватсоном розсувною драбиною зiйшли на землю. Пiдiйшли до споруди i застигли в скорботному мовчаннi.

Мабуть, це й справдi був пам'ятник. Бiля його пiднiжжя лежало кiлька металевих покручених плит, якi мали на собi слiди вибуху чи рiзкого зiткнення.

— Це, безперечно, рештки якогось лiтального апарата. Ось уламок крила…

— Ви правi, Навратiл, — кивнув головою Ватсон.

На середньому листку лiлiї на пам'ятнику була прикрiплена маленька модель космiчного корабля чудної форми з кулястим тулубом. Пiд кораблем було зображено вогонь.

На протилежному боцi пам'ятника видiлявся барельєф якоїсь планети, схожої на Сатурн з його кiльцем.

Навратiл сiв на скелю i, задумавшись, дивився у просторiнь.

— Пам'ятник розповiдає красномовно… — сказав вiн повiльно… — На цьому мiсцi зазнав аварiї мiжпланетний корабель; ось чому це полум'я i ця планета. Менi здається, ми марно шукаємо тут iстот, якi володiють атомною енергiєю… На Квартi їх немає.

— Чому ви так гадаєте?

— Гадаю, що так само, як i ми, Кварту вiдвiдали люди з якоїсь далекої зоряної системи. При аварiї деякi з них врятувались, а може, їхнiй корабель не був знищений повнiстю. Вони оселились бiля Нової Волги, де з часом поставили атомну електростанцiю, щоб вiдремонтувати зорелiт або побудувати новий. Зрештою їм це вдалось, i вони повернулись додому…

— Можливо, — погодився Ватсон. — Ваше припущення пiдтверджує i барельєф крилатих квартян. Люди, якi вирiзьбленi бiля загадкової атомної електростанцiї, певно, i є гостями з невiдомої планети, тому вони в скафандрах. Цим пояснюється також, чому покинуто селище бiля Нової Волги… Одне тiльки не йде менi з думки: новий корабель вони не могли побудувати без металургiйного заводу, а ми досi нiчого схожого не виявили.

— Хiба ми оглянули селище з усiєю стараннiстю? — посмiхнувся Навратiл. — Хто знає, чи не ходили ми бiля заводу, як слiпi?

— А може, вони повезли його з собою?

— Навiщо?.. Певно, вони захочуть прилетiти сюди не раз, а ливарня їм ще може придатися. Тому й електростанцiю вони лишили на ходу. Вона виробляє енергiю постiйно, так що нею можна буде скористатись в першу-лiпшу мить. Але як би там не було, ми повиннi подякувати їм вiд щирого серця. З допомогою незнайомих людей з невiдомого свiту ми вiдремонтуємо «Промiнь» значно ранiше, нiж надiйде допомога з Землi. Це конче необхiдно: вулканiчна дiяльнiсть дедалi посилюється; незабаром земля у нас горiтиме пiд ногами.

Звiдкись здалеку почулось протяжне: «Гуiii…» — i над обрiєм знялась зграя крилатих квартян.

— Мабуть, ми перешкодили їм тут понишпорити… — засмiявся Ватсон. Можливо, вони прилiтали по новi експонати для особистих колекцiй… Пригадуєте лупу та уламки, якi ми знайшли в їхнiх печерах?

***


У просторому клубi мiжзоряного корабля «Фотон» кiнчається лекцiя для молодих астронавтiв. Начальник рятiвної експедицiї академiк Хотенков каже на прощання:

— Сподiваюсь, що питання навiгацiї в мiжзоряному просторi ми розiбрали досить грунтовно, — насамперед завдяки багатющому досвiду героїчного екiпажу «Променя». Наступнi кiлька лекцiй ми присвятимо питанням технiки мiжзоряного зв'язку. Читати лекцiї буде доктор Заяц — великий вчений, який вiдкрив абсолютно новий принцип передачi сигналiв на практично необмежену вiдстань…

Погляди кiлькох слухачiв зупинились на смаглявому обличчi молодого Заяца. Юрко збентежено опустив очi и почервонiв: батькова слава хоч i радує його, але говорити про це вiн не любить.

Юрко швидко склав свої учбовi посiбники до портфеля й вибiг з клубу. Зупинився бiля великого круглого вiкна, яке з'єднує їхнiй штучно створений летючий свiт з безмежним Всесвiтом. Притиснув чоло до холодного скла i задивився в зоряне небо. При поглядi на сузiр'я Андромеди його серце стиснулось вiд страху: та невже ж ота маленька зiрочка i є наше любе золоте Сонце?

Вiн одвернувся од вiкна i попрямував у робочий кабiнет батька, мугикаючи смутну народну пiсню з Бiлих Карпат, яку колись давним-давно спiвали бiдолахи, що працювали вiд зорi до зорi:

Сiдай, сонечку, сiдай

За високу гору…

Як не хочеш ти сiдати,

Стягнемо за ногу…

— Так, стягнемо за ногу, це правильно! — жартiвливо пiдхопив доктор Заяц. — Та не одно сонце, а всi три зразу, як це зробили на Квартi люди з чужої зоряної системи…

Юрко був здивований несподiваною радiстю батька, а ще бiльше — його словами.

— Як це?.. Ти хочеш, може, перемiстити кудись тi сонця?

Доктор Заяц щиро засмiявся:

— Нi, любий, ми ще не сягнули так далеко, щоб гратись сонцями, як тенiсними м'ячиками! Але ми можемо їх запрягти далеко краще, нiж робили це досi. Ми навчилися поки що використовувати величезну теплову енергiю, яку наше Сонце посилає Землi. Його притягання, гравiтацiя, для нас досi тiльки кайдани, якi намагаються ув'язнити людину в межах одної сонячної системи… А от незнайомi люди на Квартi зумiли зробити дещо iнше. Молодцi!.. Прочитай уважно оце повiдомлення! — подав вiн Юрковi густо списаний блокнот.

Юрко швидко прочитав усе i розчаровано знизав плечима.

— Але ж це тiльки детальний опис атомної електростанцiї, яку нашi вченi виявили на Квартi?

— Кажеш, «тiльки»? — пiдвiв брови доктор. — А чи знаєш ти, що ця електростанцiя означає?.. За всiма прикметами, незнайомi люди стягнули за ноги всi три сонця i примусили їх розщеплювати атоми!.. Щось подiбне я намагаюсь зробити вже протягом кiлькох рокiв. Скидається на те, що квартяни показали менi шлях…

Доктор узяв Юрка за руку i повiв до столу, на якому лежало кiлька аркушiв паперу з нашвидкуруч накиданими формулами.

— Ми не тiльки розкрили й вивчили таємницi гравiтацiї, а вже частково й оволодiли ними, — наслiдком цього є використання гравiтацiйного поля для мiжзоряного зв'язку. Силу тяжiння ми навчились усувати. А от створити гравiтацiю штучно, як ми створюємо магнетизм з допомогою електромагнiтiв, досi не вмiємо. Коли б нам пощастило це зробити, ми б тепер не пересувались по «Електрону» з допомогою електромагнiтної пiдлоги, яка притримує нас за металевi пiдошви, як мух на стелi, а ходили б вiльно, як на Землi… I ще одне ми не зумiли: сконцентрувати гравiтацiю в однiй точцi, як концентрують свiтло з допомогою лупи… А незнанi люди на Квартi цю проблему розв'язали. Тi загадковi спiралi на електростанцiї, якi постiйно повертаються до сонць, i є тими лупами, що концентрують гравiтацiю всiх трьох свiтил всерединi реактора i таким чином вивiльняють з атома невичерпну енергiю. Увесь оцей хитромудрий агрегат не якийсь там перпетуум-мобiле, як здається на перший погляд. Його приводить в рух сонячна енергiя.

Доктор Заяц посмiхнувся i махнув рукою:

— От бачиш, як трапляється… Я сушу собi голову над цiєю проблемою справдi давно, — i раптом знаходжу її розв'язання… Не можеш навiть уявити, як мене приголомшила ця звiстка… Все, що я тобi зараз розповiдаю, поки що тiльки припущення. Пiдтвердить їх грунтовно вивчення квартянської електростанцiї. Але не виключено, що результати цього дослiдження i моє припущення допоможуть нашим мужнiм вченим на Квартi краще використати хитромудрi конструкцiї в селищi невiдомих людей.

***


— Мiльйон атомних печей, i одна краща за другу! — як це ви собi уявляєте? — гнiвався Фратев, коли дiзнався, що майже вся наукова експедицiя на Квартi хоче на кiлька днiв перебратись до Селища Невидимих, щоб дослiдити умови для побудови сталеливарного заводу. — Хiба я немовля, щоб залишатись отут, як у яслах?! Запевняю вас, що я вже зовсiм здоровий. Якщо Свозилова i Вроцлавський поїдуть з вами, — я поїду також.

Молодiнова безнадiйно махнула рукою:

— Що менi з вами робити? Розумiю, що довга хвороба дратує. А з отого «мiльйона атомних печей» суджу, що у вас справдi вже нiчого не болить. То, може, заберемо його з собою? — звернулась вона до Алени Свозилової.

— Тiльки при однiй умовi: пацiєнт лишатиметься лежати в «Стрiлi», а на селище дивитиметься з вiкна, — вдавано суворо вiдповiла Алена. Обережнiсть нiколи не завадить, а на Квартi ще находитесь, аж набридне.

Вченi старанно замкнули будинок, щоб пiд час їхньої вiдсутностi туди не завiтав який-небудь непроханий гiсть.

Ракетний лiтак на повнiй швидкостi помчав по ледь хвилястiй поверхнi Надiї, закружляв над Накритим столом i попрямував на схiд.

Незабаром вiн досяг Нової Волги.

Вроцлавський лишився з Фратевим у «Стрiлi». Iншi надiли скафандри й вийшли на берег.

Пiсля короткого огляду атомної електростанцiї Молодiнова скликала вчених у затiнку високої пiрамiди на нараду.

— Ми повиннi зараз вирiшити, де поставимо металургiйний завод. Як ви вже бачили, житло невiдомих створiнь для нас незручне. Якщо завод побудуємо тут, то насамперед треба подбати про будинок, бо добиратися сюди з Накритого стола двiчi на добу — не дуже приємно…

— По-моєму, в цьому не буде потреби, — сказав Навратiл. — Можна або пошукати, чи немає тут десь пiд землею чогось на кшталт наших ливарень, або побудувати завод на Накритому столi i постачати його енергiєю звiдси.

— Остання пропозицiя менi здається доцiльнiшою, — погодився Чан-су. Шукати ливарню невiдомих людей — забарна справа. Ми вже встановили, що великi кулi на пiрамiдах — передавачi електричної енергiї. Залишається їх тiльки використати.

— Знову ж таки невiдомо, чи далеко передається енергiя з допомогою цих куль, — заперечив Мадараш. — Ми повиннi насамперед визначити це.

Вченi погодилися з ним.

Пiдйомним краном вивантажили з «Стрiли» вертолiт, швидко змонтували його, i Мадараш негайно вилетiв, щоб дослiдити, як далеко передається високочастотна електрична енергiя випромiнювачiв атомної електростанцiї невiдомих людей. Повернувся вiн годин через п'ять в дуже поганому настрої.

— Кепсько! Максимальний радiус дiї передавача — три тисячi кiлометрiв, а Накритий стiл звiдси в пiвтора разу далi… Я не кажу вже про велику втрату енергiї при пересиланнi…

I все-таки було розв'язано й цю проблему, яка здавалась неймовiрно складною. Мiж гравiтацiйною електростанцiєю та Селищем Завойовникiв Всесвiту, як називався вiдтепер виселок на Накритому столi, вирiшили побудувати двi промiжнi станцiї з такими ж блискучими кулями-випромiнювачами, що й на кiнцевих пунктах.

До квартянської «зими» енергетичну лiнiю ввели в дiю; на контрольному щитi Селища Завойовникiв Всесвiту було одержано напругу понад чотириста тисяч вольт. На жаль, через погану погоду подальшi роботи довелося припинити.

Перiод тривалих дощiв ученi використали для пiдготовки до будiвництва ливарнi та для огляду печерного мiста.

Квартяни цього разу зустрiли їх дуже привiтно. Охоче показали їм пiдземний лабiринт i свої примiтивнi печi, в яких виплавляли деякi метали, познайомили з своїм мистецтвом.

Цi iстоти, власне кажучи, ще стояли на досить низькому рiвнi розвитку. Вченi вирiшили навчити квартян цiлого ряду ремесел, передати їм для копiювання досконалiшi iнструменти, взагалi допомогти усiм, чим можна.

Домовлятись було важко, але люди кам'яного вiку багато чого розумiли з жестiв. Чимало допомагали й малюнки.




Роздiл XXI Перше торжество


Северсон сидiв на лавочцi перед будинком i задумливо дивився на недобудовану ливарню. Крiзь вiдчинене вiкно вiтерець доносив «Влтаву» Сметани — музику, яка долетiла з Землi на Кварту пiсля чотирирiчної подорожi Всесвiтом. Обидва великi сонця стояли тiсно одне поруч одного. Проксима купалась у рожевiй туманнiй iмлi низько над обрiєм.

Все тут було вже таке звичне, що навiть дивною здавалась думка, що десь iснує iнший свiт, зовсiм не схожий на цей. Але той далекий свiт кликав i манив.

Северсона охопила несподiвана туга — туга за батькiвщиною.

В упертому бою з пiдступною природою, в невтомнiй спiльнiй працi спогади про вiтчизну не тривожили та, як зараз, коли вiн лишився тут один-однiсiнький охороняти селище.

Северсон пiдвiвся, причинив вiкно клубу i пiшої до будiвництва. Зупинився бiля опор, що тримали ширший дах, вистелений великим листям квартянських дерев ця покрiвля захищала будiвельникiв сталеливарного заводу вiд дощiв, а зараз давала приємний холодок,

«Сталеливарний завод… — посмiхнувся Северсон, глянувши на великий цилiндр з пiвкулею на вершинi. — Людина, почувши таку назву, скорiше уявила б собi велетенськi споруди, огорнутi димом, анiж цю непоказну пiч, що скидається на гриб…»

Його думка знову полинула на Землю, в глибоке минуле, до часiв молодостi. Тодi всi жили в страху перед вiйною. Люди не знали таємниць невичерпної атомної енергiї. Виробництво сталi та сплавiв металiв було дуже складним i важким: руду переплавляли на чавун у доменних печах, потiм напiвфабрикат iшов до сталеливарних заводiв, де в мартенах перетворювався на сталь. Iз сталi вiдливались болванки, якi переходили в прокатний цех. Там вони знову нагрiвались i поступово розвальцьовались потрiбним чином…

Вченi довго думали над тим, як скоротити цю довгу дорогу. Тiльки атомна енергiя допомогла їм виробити сталь та iншi метали просто з руди i одразу вiдливати в форми. Тому й завод, який будується на Накритому столi, має лише атомну пiч та ливарний майданчик.

Роздуми Северсона урвало шарудiння, що почулося десь за атомною пiччю. Вiн швидко схопив рушницю й попрямував до ящикiв з апаратурою. Шарудiння замовкло.

За кiлька хвилин звуки повторились знову. На одному з ящикiв трохи пiднялась i зразу захлопнулась кришка.

«А постривай-но!» Северсон пiдiйшов навшпиньки, повiльно зсунув кришку.

В отворi з'явилось злякане обличчя молодого квартянина. Дивлячись виряченими очима на Северсона, вiн судорожно стискував у руцi котушку з блискучим дротом i тремтiв усiм тiлом.

— Чи ви бачили такого злодiя?! Сам спiймався в пастку! — щиро зареготав Северсон. — Що ти тут шукаєш, друже?

Квартянин печально проскиглив: «Гуiii…» — i притиснувся до стiнки ящика. Потiм простягнув котушку Северсону.

— Отож-бо й є!.. А де тi чашки, якi вкрадено у нас з лiтака?.. Ну, не бiйся, ти вiльний. Лети додому!

Северсон вiдiйшов вiд ящика, але квартянин навiть не поворухнувся, не зводячи з Северсона очей.

— Ну, то як хочеш. Зачекаю, поки ти отямишся… — сказав поблажливо Северсон, вiдiйшов ще на кiлька крокiв i сiв. За якийсь час квартянин посмiливiшав, вилiз з ящика i примостився поруч з Северсоном.

— Киш! Та бiжи ж додому!

Квартянин здригнувся, розвiв руками з перетинчастими крилами, але тут же знову склав їх на колiнах.

«Боїться мене!» — подумав Северсон. Вiн пiдвiвся i попростував до будинку. Але коли озирнувся, то побачив, що квартянин шкутильгає за ним.

— Чи то тобi у нас сподобалось, чи ти ще щось замислив?

— Гуiii… Кеiii… — вiдповiв квартянин, нiби зрозумiвши. Вiн наблизився й сiв почiпки.

— Ти не голодний? — добродушно запитав його Северсон, витяг з кишенi пакунок з цукерками i простягнув незвичайному гостевi. Квартянин охоче взяв подарунок. Якусь мить розглядав уважно з усiх бокiв. Пiсля кiлькох спроб йому вдалося розiрвати пакунок. Цукерки, якi висипались на землю, вiн швиденько зiбрав i напхав ними собi рот. З сяючих очей та радiсного пiдстрибування можна було судити, що земнi ласощi припали йому до смаку.

Увечерi, коли експедицiя повернулась, Северсон з квартянином вже були найкращими приятелями.

— Дозвольте вiдрекомендувати вам мого друга Ксаверiя! Вiн попросив у нас притулку, — засмiявся Северсон, побачивши здивованi обличчя друзiв. Анi на крок не вiдходить вiд мене. Мабуть, йому стало нудно в джунглях.

— Або ж його житло та родичiв знищив вулкан, — припустила Алена Свозилова. — Це — щаслива нагода… Краще вивчимо життя квартян i, можливо, також його чого-небудь навчимо. У нього цiлком iнтелiгентне обличчя.

— А як пройшла розвiдка? — звернувся Северсон до Навратiла.

— Понад сподiвання, чудесно. Кварта становить собою справжню скарбницю найрiзноманiтнiших руд. Ми знайшли такi багатющi родовища, що могли б побудувати тисячу «Променiв».

— Трохи перебiльшуєте! — сказала Молодiнова. — Мабуть, ви заразилися вiд Фратева.

— А хiба я перебiльшую? — вищирив зуби Фратев. — Хай виростуть у мене такi крила, як у цього маленького Ксаверiя, коли я перебiльшив хоч одне слово!

Квартянин переводив погляд з одного на другого i злякано притискувався до землi.

— Ще одне велике вiдкриття, Лайфе! — сказав Навратiл. — На островi Пiдкова ми виявили… А втiм, iдiть подивiться самi…

Северсон зайшов до кабiни.

— Ви, Краус?! — запитав вiн здивовано.

На койцi лежала давно не голена виснажена людина.

— Так, я… Повертаюсь до вас… Назад у людське товариство… Не можу жити один, без людей… Судiть мене…

Северсон поклав йому руку на плече:

— Тiльки лежiть спокiйно, щоб собi не зашкодити… Для суду часу вистачить. Я можу вас зрозумiти, бо знав ще старий свiт.

***


В каютi Хотенкова блимнуло червоне свiтло. На великому екранi вiдеофону з'явилось обличчя доктора Заяца:

— Не гнiвайтесь, що турбую вас. «Фотон» i «Електрон» вже досягли швидкостi триста тисяч кiлометрiв на секунду!

— Зупинiть в такому разi реактивнi двигуни. А як поводяться вiльнi атоми водню в мiжзоряному просторi?

— Непогано. Температура зовнiшньої оболонки пiднялась тiльки до дев'яноста градусiв. Ми боялися, що буде гiрше.

— Чудово! Таке торжество ми повиннi сьогоднi як слiд вiдсвяткувати. Не хочу хвалитись, але й я за останнi днi досягнув певного успiху. — Хотенков вiдчинив шафу i витягнув з неї футляр з скрипкою. За мить полились чудеснi звуки радiсного маршу.

— Прекрасний звук, як у страдiварки! — схвально сказав Заяц, коли Хотенков дограв.

— Вам подобається? В такому разi — вдалось.

— Скрипку ви зробили самi? — здивовано спитав Заяц. — Можливо, розгадали таємницю Страдиварiуса?

— Здається, так. Пiсля багатьох марних спроб менi нарештi вдалося точно встановити хiмiчний склад речовини, якою просочувалося дерево страдiварок. Уявiть собi, що той розчин, у якому намочував дерево знаменитий майстер, ми маємо в нашiй бiохiмiчнiй кухнi. Бiлковий розчин скрiпляє стiнки клiтин i робить їх бiльш еластичними, пружними… Хвилинку… Хтось стукає… Зайдiть!

До каюти зайшов син доктора Заяца, Юрко.

— О, то ви обидва тут! — посмiхнувся Хотенков. — Один на екранi, а другий — поруч. Щось у вас похмурий вигляд, чи не трапилось чого? — вiн запитливо глянув на юнака.

— Прочитайте оце повiдомлення.

Хотенков узяв аркуш паперу i прочитав уголос:

— «Я — Кварта. Селище Завойовникiв Всесвiту. Бiля гравiметра Мадараш, Надсилаємо сердечнi привiтання людству на Землi та екiпажам „Фотона“ i „Електрона“. З радiстю повiдомляю, що ми успiшно закiнчили першу плавку i вiдлили першу плиту зовнiшньої оболонки „Променя“. За її електроiмпульсну обробку взялися товаришi Ватсон, Цаген та Балдiк. Лiнiя передачi електричного струму з Селища Невидимих працює бездоганно…»

Хотенков запитливо подивився на молодого Заяца:

— Така радiсна звiстка, а ви хмуритесь?

— Читайте далi, прошу, — сказав Юрко.

— «Краус, якого, як я вже повiдомляв, було знайдено бiля Затоки Справедливостi, справдi повертався до нас.

Його показання пiдтвердило обслiдування шляху, яким вiн рухався. Це була дiйсно єдино можлива дорога, яка вела до Селища Завойовникiв… Тiнь недовiри на його слова кидає тiльки те, що трупа Мак-Гардi у вказаному мiсцi не виявлено. Мабуть, його поховала трясовина на березi Нової Волги… Краус твердить, що став членом „Братства“ тiльки по дорозi на Проксиму, Спокусив його буцiмто Мак-Гардi. Це ймовiрно, бо третьою людиною, про яку згадував вмираючий у Африцi, був, напевно, Дiтрiхсон… Краус повiдомив нас також, що не всi члени злочинного „Братства сильної руки“ ховались на схiдному узбережжi Пiвденної Африки, де вибухнула атомна бомба. Один з них — Йонес, який перешкодив академiку Тарабкiну оживити замерзлого неандертальця, — живе у Тибетi i працює в лiкарнi пiд iменем „доктор Лiкургос“, двоє iнших — Кчакi та Рандек, — цiлком iмовiрно, i досi живуть у Мiстi Щастя, на територiї колишньої Сахари. Уважно стежимо за Краусом. Вiн дуже старанний, допомагає нам з усiєї сили, i ми йому в цьому не чинимо перешкод. Пiсля повернення додому передамо його Всесвiтнiй Академiї наук для рiшення питання про його долю. Якщо пiдтвердиться, що нiяких злочинiв на своїй совiстi вiн не має, пропонуємо його помилувати… Молодий квартянин Ксаверiй до нас уже зовсiм звик. Охоче наслiдує нашi рухи i буває дуже милий, коли на своїх коротких ногах викгвеус…»

Хотенков здивувався:

— Що це означає — «викгвеус»?

— Не знаю, але я переписав точно. Все подальше також незрозумiле, не було смислу навiть переписувати. Деякi знаки не вдасться розшифрувати взагалi.. Саме це й збентежило мене.

— Передача триває?

— Коли я йшов до вас, — ще передавали, — кивнув Юрко.

— Негайно повiдомте Кварту, а я тим часом огляну наш астрогравiметр… Почекайте, запитайте також Всесвiтню Академiю, чи має їхнiй прийом такi ж спотворення, як у нас.

Хотенков швидко оглянув апаратуру. Все було гаразд. I однак на контрольнiй стрiчцi гравiметра замiсть правильних знакiв була якась плутанина.

— Дуже дивно! — знизав плечима доктор Заяц. — Лишається припустити одне з двох! або в них зiпсувався передавач, або щось коїться з гравiтацiйним полем мiж нами й Квартою.

Але через кiлька годин з Землi надiйшла звiстка, яка абсолютно виключала обидва припущення:

— «Нашi астрогравiметри прийняли все повiдомлення без перешкод».

— Нiчого не розумiю! — пригнiчено сказав доктор Заяц.

***


Мак-Гардi вiдчув рiзкий бiль, насилу розплющив очi й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кiлька дивних створiнь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнiв. А коли прийшов до пам'ятi i боязко розплющив очi, вiн уже був один. Лежав у густiй травi пiд високим деревом.

«Краус… Де Краус?..» — промайнуло у нього в головi.

Мак-Гардi пiдвiвся на руках, озирнувся. Навколо шумiв дикий пралiс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякiй вiдстанi вiд нього гойдалися пiд вiтром i хилилися до землi пiд вагою блакитних ягiд гiлки низенького куща. Поранений майже пiдсвiдомо поповз туди, зiрвав i через силу проковтнув кiлька плодiв.

Аж тепер вiн усвiдомив, що лежить у джунглях сам-самiсiнький, без надiї на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрiлцi. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гардi паморочилося в головi, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останнi сили, вiн поповз через хащi туди, звiдки чувся плюскiт струмка. Нарештi добрався до берега, зсунувся на черевi до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кiлька днiв Мак-Гардi настiльки змiцнiв, що вже мiг сяк-так пересуватись. Бiль у грудях поступово вщухав. Простреленi легенi напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилатi тубiльцi. Але тi ж тубiльцi, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гардi довго розшукував її, але знайти не мiг.

«Повернусь у гори! — вирiшив вiн кiнець кiнцем. — В Райськiй долинi вистачить солодких плодiв i смачного м'яса. Буду там захищений вiд ящерiв, а можливо, й „Ластiвку“ вiдшукаю. Вночi людина погано орiєнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далi, нiж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка. — Немає човна, немає зброї… Немає нiчого!»

I ось вiн стоїть з голими руками, — сам-самiсiнький, покинутий напризволяще серед незнайомої пiдступної природи, — жалюгiдний кандидат у володарi Всесвiту.




Роздiл XXII Краус розповiдає


Вечiр. Час вiдпочинку. Всi мешканцi Селища Завойовникiв Всесвiту зiбрались у клубi. Уважно слухають.

— …Течiя винесла мене в море… — тихо розповiдає Краус. Побоюючись бурi, я весь час тримався берега. Вiтрило з шматка брезенту пiдганяло мiй гумовий човен при попутному вiтрi.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закiнчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лiсом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалi пустельнiшим, джунглi вiдсувались у глиб континенту, а їхнє мiсце займала неозора пiщана пустеля.

Якось вранцi несподiвано налетiв рвучкий вiтер, пiдхопив мене i з неймовiрною швидкiстю погнав просто в море. Почався справжнiй шторм.

В заднiй частинi мого гумового човна був закапелок, де я зберiгав свої жалюгiднi запаси, порожнi консервнi бляшанки та мiх з водою. Я залiз туди, затягнув над собою парус i, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, пiдстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бiк. Кожна хвилина здавалась менi вiчнiстю, а я ж отак метлявся морем кiлька годин!

Нарештi щось пiдо мною затрiщало… Удар!.. Я знепритомнiв…

Прийшовши до пам'ятi, я обмацав собi руки й ноги… Ой леле! Лiва нога була зламана. Я лежав у мокрiй травi на узлiссi. Мабуть, збiгло чимало часу, бо море, вiдступивши вiд берегiв, уже заспокоїлось.

— Мiй човен! — вигукнув я в розпачi.

Стогнучи вiд нестерпного болю в нозi, я плазував околицями, оглядаючи заростi. Результати розшукiв були скромнi i все ж досить втiшнi: у гущавинi, досить далеко вiд берега, я знайшов кiлька порожнiх бляшанок та електричний лiхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його пiдхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся i заходився бiля ноги. Удар припав на голiнку: вона зламалась якраз посерединi. Вирiвнявши кiстку, я обгорнув ногу листям i прив'язав до неї лiанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповiдаю; поки менi пощастило виконати цю операцiю, я не раз зомлiвав вiд болю.

Виготувавши милицi з сучкуватих дрючкiв i перепочивши, вирушив на подальшi розшуки. Я знайшов ще кiлька консервних бляшанок, але човна нiде не було. Менi не хотiлося навiть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась нiч, а я все ще не знав, де i як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен i перетворив його на примiтивний намет або забрався б на дерево. Я цього не мiг зробити. А спати на землi небезпечно може розтерзати перший-лiпший хижак. Отже, лишалось тiльки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.

Легко сказати — викопати пiдземне сховище! Але чим, коли немає нiяких iнструментiв i — бiльш того! — не можеш навiть ступити на скалiчену ногу!

Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посувалася поволi й важко, бо грунт був глинястий, та ще й порiс травою з довгим, мiцним корiнням. Пiзнiше я використав бляшанку з-пiд консервiв; випробував також камiння й дрючки. Отак я й копирсався в землi всю нiч i весь другий день…

— Не розумiю, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навiть на колiнах? — скористався з короткої паузи Ватсон.

— Якщо прикрутить, — i дурень розумнiшає!.. Дуже просто, хоч i мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потiм пiд собою. Закiнчивши копання, я вилiзав по заздалегiдь зробленiй з лiан i гiлок драбинi…

Примiтивний дах забрав у мене ще двi доби виснажливої працi, але тепер я вже мав сякий-такий захисток. Кущi з їстiвними плодами росли недалеко, питна вода з'явилась у мене просто в норi. Спочатку я не дуже зрадiв з цього, але, подумавши, лишився задоволений. В сплетенiй з гiлля «пiдлозi» я лишив отвiр для «колодязя». За посуд менi правили тi ж консервнi бляшанки.

Минув тиждень, потiм мiсяць, а я все ще жив, як найжалюгiднiша первiсна iстота. Нога загоювалась дуже повiльно, вирушати в далекi прогулянки я не мiг. Заготiвля харчiв для мене дедалi бiльш ускладнювалась.

Аж ось моє злиденне животiння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного — зникла бляшанка, яку я лишив увечерi бiля своєї нори.

З'їсти її нiхто не мiг; коли б затоптав який ящiр, — лишилися б слiди. Отже, її хтось узяв.

«Злодiя треба будь-що спiймати!» — вирiшив я i поставив нехитру пастку: прив'язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кiлька камiнцiв (при найменшому руховi вони деренчали) i увечерi поклав бiля входу в нору.

Я марно чекав кiлька ночей, але, кiнець кiнцем, бляшанка заторохкотiла. Я вискочив нагору. При свiтлi лiхтарика я побачив маленького квартянина. На мiй подив, вiн був безкрилий.

Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка нiяк не мiг витягнути її звiдти, тоненько пищав i мружився на мене зляканими оченятками. Я зв'язав його лiанами, кинув на галявинi й хотiв повернутись до нори, коли це раптом почув пiдозрiле шарудiння: з кущiв виповзло ще одне таке створiння. Я причаївся.

Квартянин попрямував до мого бранця. Навiть не спробувавши звiльнити товариша, вiн сiв поруч нього i обняв.

«Мабуть, ви таки сумирнi iстоти. Звiльняйтесь та йдiть собi геть!» подумав я, прямуючи до своєї нори.

Ви не можете уявити, який я був здивований вранцi: обидва квартянини сидiли на даху мого «палацу».

— Чому ви не втекли? — запитав я голосно, вiдчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно вiд того, чи розумiють тебе, чи нi.

Почувши мiй голос, квартяни здригнулись, але зостались на мiсцi. Вони поглядали на мене з цiкавiстю, нiби шукали орган, з якого виходили отi дивнi звуки. Я засмiявся:

— Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись… продекламував я, широко розкриваючи рот. — Ви чуєте людини глас, i так говорить кожен з нас…

Дивнi створiння не зводили з мене очей. Розглядав їх i я. Спочатку я не мiг зрозумiти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потiм я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил пiд час якоїсь пожежi. В усякому разi, в нього на тiлi помiж волоссям виднiлись шрами вiд опiку.

Чуднi вiдвiдувачi вiдiрвали мене вiд думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотiли менi щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними спiвами, не знаю. Я тiльки вiдчув, що це — вияв прихильностi. I не помилився: коли квартянчики посмiливiшали, вони почали ходити за мною, наслiдуючи кожен мiй рух. Вони скидались на дiтей. Признаюсь, я полюбив цих милих створiнь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком i Марженкою. Франтик був з крилами, а Марженка — без крил.

За кiлька днiв ми так потоваришували, що Франтик i Марженка захотiли за всяку цiну поселитись у моєму пiдземеллi. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захватi вiд їхнього намiру. Житло для трьох було надто тiсним, а найголовнiше — то були для мене все-таки тварини. Поруч них я не мiг би спати спокiйно.

Отже, Франтик i Марженка розташувались назовнi, в затишному гнiздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночi, а потiм спали до полудня. Я всiляко намагався змiнити їхнiй режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумiв, що для них нiч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нiчних охоронцiв.

Новi друзi стали менi корисними й з iншого погляду. Зразу ж пiсля першого походу за харчами вони зрозумiли, чого я потребую для iснування, i за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякi з них, правда, були огиднi, зате дуже подобались Франтику i Марженцi.

Пiсля чудових сонячних днiв почалися дощi, а разом з тим турботи про житло для друзiв. Слабосила Марженка безперервно тремтiла вiд холоду, наче хвора на пропасницю. Самовiдданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирiшив тодi, що зразу ж пiсля дощiв побудую для своїх нових приятелiв примiтивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норi.

То було мудре рiшення, бо рiвень води на днi ями пiдвищувався, i її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика i Марженки я не впорався б з цiєю каторжною роботою, i менi довелося б тiкати з нори.

Отак у спiльнiй боротьбi з негодою ми прожили цiлих три мiсяцi. То було сповнене турбот сумне й жалюгiдне iснування.

Однак хмари все ж розвiялись, i на небi заявились сонця. Ми привiтали їх веселим танком у мокрiй травi. Сам не усвiдомлюючи того, я повсякчас переймав вiд моїх нових друзiв їхню дитячу безпосереднiсть, а вони, навпаки, наслiдували мене, так що iнколи доходило до комiчних ситуацiй.

Край галявинки бiля мого житла росли два великi дерева, їхнi стовбури були один вiд одного на вiдстанi близько метра, а крони сплiтались воєдино.

Отут я й вирiшив побудувати халупу для Франтика i Марженки. Невисоко над землею я з'єднав стовбури дерев дрючком, обабiч нього прикрiпив похило вкопанi в землю гiлки, переплiв їх лiанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидвi бiчнi стiни.

Приятелi дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати менi носити будiвельний матерiал, але Марженка тiльки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезростаючу будову.

Зацiкавленiсть Марженки моєю працею викликала в мене гарний настрiй i якусь гордовиту самовпевненiсть розумної iстоти. До запаморочення я мугикав одну свою улюблену пiсню… Я недарма згадую про це; пiзнiше ви дiзнаєтесь про цiкаву рiч.

Як тiльки я застелив пiдлогу хижi сухою травою, Франтик i Марженка з радiсним вищанням залiзли туди й прикинулись, що сплять. Я не хотiв їм заважати i пiшов i собi вiдпочити.

Вранцi мене збудив пiдозрiлий трiск у джунглях.

«Друзi ще сплять, а наближається небезпека… Мабуть, це ящiр…» майнула в мене думка. Я вискочив з нори.

У верховiттi знову щось затрiщало. Я ахнув з подиву. Франтик сидiв на деревi i намагався вiдламати товсту суху гiлку. Впоравшись з цим завданням, вiн кинув дрючок на землю, випростав руки i красиво спустився вниз. Свої перетинчастi крила вiн використав передi мною вперше.

Схопивши дрючок, Франтик потягнув його до узлiсся. Ще не догадуючись, в чому справа, я йшов за ним назирцi.

На мене чекала велика несподiванка: помiж двох стовбури край галявини Марженка прикрiпляла гiлку, — так, як це робив учора я. Працювала вона спритно, хоч деякi її рухи були явно зайвi.

Франтик кинув на землю свiй дрючок i побiг подивитись на халупу, яку побудував я. Повернувшись, вiн приладнав принесену «балку» як одвiрок.

Ми помiнялись ролями: тепер уже я з подивом спостерiгав, як Франтик i Марженка зводять хату, — таку ж, яку вчора збудував я. I повинен визнати, що все у них спочатку йшло добре. Так добре, що я був навiть вражений кмiтливiстю своїх друзiв.

Кiстяк куреня вони зробили чудесно. Однак коли взялись до стiн, то одразу ж заплутались у лiанах так, що ледве могли рухатись.

Я навмисне не поспiшав їм на допомогу, щоб дiзнатись, що вони робитимуть далi.

Марженка уважно подивилась менi в очi й раптом заспiвала: «Фi-фi-фi… фi-фi-фi…» — власне, запищала.

Спочатку я збентежився, але потiм зрозумiв, що вона хотiла сказати цiєю мелодiєю. Мою вчорашню пiсню вона поєднувала з побудовою хижi i просила мене, щоб я допомiг.

Я показав, як переплiтати лiани. Мої приятелi кiлька разiв повторили цей складний для них урок i досить швидко засвоїли його. Робота їм сподобалась. Дах i бiчнi стiнки вони переплели так густо, що не лишилось жодної шпаринки. Це мене дуже потiшило.

— З часом я їх так навчу, що менi не доведеться й пальцем поворухнути! — сказав я сам собi. — Все робитимуть за мене!

Другої ночi вони побудували ще одну хижу. А потiм ще i ще. їх просто не можна було зупинити. Через десять днiв на галявинi виросло цiле селище. Кiнець будiвельного запалу в моїх друзiв настав тiльки через нестачу придатних для будування дерев на узлiссi.

Франтик i Марженка довго мiняли мiсце свого мешкання, аж поки, нарештi, поселились постiйно в куренi, який побудував їм я. Мабуть, з ввiчливостi. Мене вони прагнули поселити в сусiднiй хижцi. Я вiдмовлявся. Коли б не трапилось подальших сумних подiй, можливо, ми б там жили й досi.




Роздiл ХХIII В пеклi (Продовження розповiдi Крауса)


— …Якось пiсля сильної бурi, яка промчала джунглями i повивертала з корiнням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як менi здавалось, десь у плетивi гiлок та лiан.

Нога в мене вже загоїлась настiльки, що я ходив вiльно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирiшив скористатись з послуг моїх друзiв. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик i Марженка ретельно повторювали за мною всi рухи, але жоден з них не зрозумiв, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.

Одного дня я помiтив у Франтика й Марженки дивнi ознаки неспокою. Погода була чудова: в небi — нi хмаринки; джунглi дихали так тихо, що навiть листя не шелестiло, а мої приятелi чомусь покинули свою халупу i настирливо лiзли в моє пiдземне житло. Довелось пустити їх туди.

Марженка незабаром вилiзла з нори i почала невiдомо навiщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливiстю й моторнiстю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.

«Вона робить сховище… — подумав я. — Але навiщо воно їй потрiбне?»

Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гiлками та листям, потiм взялась за те, чого я вже нiяк не сподiвався: почала кидати вириту глину на покрiвлю сховища. Однак вона скоро зупинилась i, наче розмiрковуючи, довго дивилась на дах мого житла.

«Мабуть, згадала Франтика!» — подумав я, очiкуючи, що ж вона робитиме далi.

Марженка раптом змiнила свiй початковий задум. Тепер вона кидала глину на покрiвлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик i допомiг їй довершити почату справу.

Утрамбувавши накидану глину руками, приятелi спробували затягти мене до пiдземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, нiби йшлося щонайменше про життя. Кiнець кiнцем вони забралися до нори самi, я ж лишився стояти в задумi.

Чому Марженка за всяку цiну хотiла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрiбний чагарник маскували сховище далеко краще, анiж свiжий грунт… Може, квартянка боялась негоди i хотiла захистити покрiвлю надiйнiше?

Розгадка прийшла ранiше, нiж я сподiвався. Звiдкись здалеку долинув пiдозрiлий шелест, який незабаром перетворився на зловiсне дзижчання. Над пралiсом з'явилась хмара невiдомих менi комах; потiм прилетiла ще одна, значно бiльша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.

Комахи сiдали на крони дерев, облiплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всi джунглi. Кiлька жукiв сiли й на мене i таки добряче покусали.

Я втiк до сховища i щiльно прикрив за собою «дверi».

Франтик i Марженка тулились одне до одного, тремтiли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.

Кiлька разiв я поривався поглянути, що робиться назовнi, але зляканi друзi чiплялись за мої руки i верещали ще дужче. Пiд отой концерт я зрештою й заснув.

Не знаю, скiльки я проспав, але пробудження аж нiяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.

— А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?

Я став на сходи i обережно пiдняв кришку…

Ой леле, що трапилось?! Довколишнiй краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.

Пралiс зник. Скiльки око сягало, навколо простягалася голiсiнька рiвнина, на якiй, мов надгробнi пам'ятники на величезному кладовищi, стирчали недогризенi пеньки.

Хмари комах перетворили буйнi джунглi на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без слiду й халупи Франтика й Марженки… А на протилежному боцi тьмяно виблискувало непривiтне, холодне море…

Що робити?.. Продуктiв, якi є в сховищi, вистачить хiба на мiсяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потiм?.. Нi, треба тiкати, тiкати!.. Але чи вистачить запасiв, поки я дiйду до джунглiв?.. Можливо, клятi комахи винищили всю рослиннiсть на сотнi кiлометрiв навколо…

Раптом серед пенькiв щось заворушилось. Це Франтик i Марженка. Вони щось тягнуть… Стривайте, та це ж мiй гумовий човен!

Я побiг назустрiч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались, — мабуть, не розумiли такого вияву вдячностi, — але менi було все одно.

— Ви молодцi! — кричав я, мов божевiльний. — Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували менi життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрiд зжер би мене разом з дахом над головою. А човен… човен… Чи знаєте ви взагалi, що це означає?! Незабаром побачите на власнi очi. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!

Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударi об гiлку лише продрався брезент, який захищав вiд непогоди вантаж та мандрiвникiв. Правда, при надиманнi човна я виявив у гумi кiлька дiрочок, але вони були такi малi, що повiтря крiзь них виходило дуже повiльно.

Ми вирушили в дорогу негайно.

Дерев'янi весла зникли в утробах зажерливих жукiв, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед iз швидкiстю слимака.

Не було нiчого зручнiшого, як нап'ясти брезентове вiтрило, але вiтер, на жаль, дув з моря на берег i був надто слабкий для маневрування.

Франтик i Марженка швидко оволодiли технiкою веслування, i ми могли змiнюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебiльшого вiдпочивав, стежачи лише за поповненням повiтря в камерах човна.

На нiч ми витягли човен на берег i полягали на його днi, сховавшись пiд захисний брезент.

Я довго не мiг заснути. В нiчнiй тишi на мене всiєю своєю вагою навалився тягар самотностi, — безнадiйної самотностi на немилосерднiй незнайомiй планетi, за бiльйони кiлометрiв вiд рiдної домiвки.

Я одстебнув брезент i вилiз з човна. Велика червона заграва палахкотiла над обрiєм. Коли-не-коли, залишаючи по собi срiбну, швидко гаснучу риску, пролiтав метеор. Було тихо й тепло. Повiвав легенький бриз… А менi здавалось, що з нескiнченного Всесвiту на мене падає крижаний подих незмiряних мертвих просторiв.

Я вiдчував себе викинутим з мiжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самiсiнький у абсолютнiй, нiчим не обмеженiй пустотi.

Чи є смисл безнадiйно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути вiд голоду i спраги? Я не мiг бiльше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося вiд муки. Я повернувся до човна i гiрко заплакав.

Тiльки на ранок я трохи заспокоївся i почав обмiрковувати, як можна найшвидше вибратись iз спустошеного краю.

«Франтик i Марженка добре бiгають — хiба ж вони не зможуть тягнути човен?» — спало менi на думку.

Я швидко сплiв довгу вiрьовку з морських водоростей i зразу ж почав дресирувати своїх супутникiв.

Вони швидко зрозумiли, чого я хочу, i дуже зрадiли з своєї нової функцiї, - весело вистрибуючи, бiгли собi понад берегом, а човен мчав за ними.

Однак пополуднi Франтик i Марженка були такi втомленi, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потiм знову змусив бiгти. Признаюсь, що того разу без биття не обiйшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.

Надвечiр Марженка впала i лишилась лежати нерухомо. Франтик її обiймав, дихав на неї i зроняв великi сльози. Вперше я побачив, як цi iстоти плачуть.

Марженка нарештi опритомнiла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.

Стало ясно, що без їжi та вiдпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кiлька плодiв i великодушно дозволив поспати.

Другого дня я вдався до iншої тактики. На берег я посилав тiльки одного, а другий був зi мною в човнi i набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливiм, але й так ми просувалися вперед усе повiльнiше. Iстоти, перетворенi на рабiв, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнанi до смертi, — що менi їхнє життя? Головне, щоб врятувався я… Так, друзi, — до такої пiдлостi я тодi дiйшов.

Бiдолашних iстот урятував вiд загибелi вiтер. Вiн посилився i повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути менi Франтика i Марженку напризволяще в пустелi, але нарештi пустив їх, зовсiм знесилених i кволих, у човен.

— Можливо, вони ще стануть менi у пригодi, — сказав я собi.

То було розумне рiшення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику бiльшої стiйкостi.

Погода нам сприяла. Пiсля кiлькох днiв плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кiлькома кратерами невисоких вулканiв, над якими клубочився дим.

Франтик i Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрiї новi хмари зажерливих жукiв. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий i бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в пiску сховище, яке хотiв накрити гумовим човном. Але Франтик i Марженка не мали, видно, нiякого бажання працювати. Не допомагали нi лайка, нi биття. Вони зiщулювались i тiльки жалiбно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пiсок в усi боки, аж поки не збив собi пальцi до кровi.

Раптом у мене над головою щось зашурхотiло.

Я озирнувся з жахом.

Недалеко вiд мене приземлялись крилатi квартяни. В руках вони тримали загострене камiння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мiй смертний час. Ноги в мене пiдломилися, i я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загiпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливi обличчя лiтаючих створiнь.

Коли вони помiтили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмiнялися з ними кiлькома протяжними повискуваннями, потiм пiдняли їх з землi i знялись у височiнь. Кiлька разiв покружляли надi мною i полетiли до недалекого нагiр'я.

Минуло досить багато часу, поки я отямився вiд переляку.

Що ж тепер робити? Бiля пiднiжжя горбiв зеленiла смуга джунглiв, але якраз туди полетiли озброєнi квартяни. Можливо, писк є для них засобом спiлкування. В такому разi, якщо Франтик i Марженка поскаржились на мою жорстокiсть, менi буде зле… А на пустельних берегах я загину вiд голоду й спраги…

I я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралiсу.

На узлiссi я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тiла сiль. Потiм пiшов далi.

Джунглi аж кишiли звiрами найрiзноманiтнiших порiд i кольорiв. На щастя, то були створiння полохливi й миролюбнi. Вони просто тiкали вiд мене.

Я зупинився бiля першого ж дерева з знайомими менi солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна i тут же заснув.

Коли я прокинувся, iшов дощ. Менi здалось, що грунт пiдi мною помiтно коливається.

«Мабуть, у мене вiд слабостi тремтять ноги…» — подумав я, прямуючи до узлiсся.

Але на мене там чекав такий сюрприз, що очi полiзли менi на лоба.

Поверхня моря пiднялась не менш як на двiстi метрiв i грiзно вирувала просто передi мною.

Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко вiд моря. Чи, може, я збожеволiв, i в мене починається галюцинацiя?

Я протер очi й знову подивився униз. Зiр не зраджував менi. Море пiднялось майже до моїх нiг.

«А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, i за таких грандiозних геологiчних змiн, якi вiдбуваються на Квартi, нiчого неприродного в цьому немає».

Але це означало, що опускання гiр може ще тривати, що кiнець кiнцем вони зникнуть разом зi мною у хвилях квартянського моря.

Я кинувся до човна, але одразу ж усвiдомив, що при такому сильному прибої все одно вiдплисти не вдасться.

Обидва великi сонця зайшли, безрадiсний край запнула iмла. Тiльки маленьке червоне сонце трепетало над обрiєм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогникiв.

Знову мене охопив розпач. Як страус пiд час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном i незабаром заснув.

Менi приснилась дiвчина, яку я колись любив i яка любила мене. Я гуляю з нею в квiтучому саду, птаство радiсно щебече, славлячи весну, а десь далеко спiває група молодi.

— Вiдпочину тут, iди, я дожену тебе… — шепоче менi дiвчина i лягає в свiжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокiйно посмiхається увi снi…

А я йду далi. Несподiвано опиняюсь в якiйсь пустелi на Квартi. Я один, зовсiм один… Назустрiч менi йдуть троє людей. Весело розмовляють, нiби мене досi не помiтили.

Я знаю усiх трьох. Кличу їх на ймення. Нарештi вони почули. Пiдходять i мовчки розглядають мене.

— Чого ти хочеш вiд нас? — запитує старший,

— Хочу дружби, не можу тут жити один.

— Дружби? — дивується вiн. — Ти i дружба?!

— Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.

— Хочеш жити з людьми! — смiється вiн. — Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!

Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.

Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.

В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.

Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?

Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море…

Я здригнувся вiд холоду й жаху. З рожевого сну — просто до страшної дiйсностi!

Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо i закричав вiд туги. Що безмежнiший простiр, то гiршою стає вiн в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.

Все менi раптом здалось смiшним: я сам, жменька плодiв бiля мене, гумовий човен i вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов i знов душили напади смiху.

— Я збожеволiв! — жахнувся, отямившись. Однак я мiркував цiлком тверезо.

«Гори опустились. Чи не опинився я часом на островi?»

Я видерся на вершину невисокої сопки i переконався, що так i сталось. Найближчий континент — чи великий острiв — вимальовувався аж ген на обрiї.

Протягом кiлькох днiв море, безперервно пiднiмаючись, заганяло мене все вище. Однак потiм опускання гiр припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свiй човен плодами i вирушив у небезпечну подорож морем.

Пiсля дводенного плавання менi нарештi пощастило добратися до континенту. Я настiльки ослаб, що тiльки напруживши всi свої сили, видрався на берег i витягнув човен. Опинившись на твердому грунтi, я одразу ж заснув.

Коли я прокинувся, була нiч. Менi здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтiла i трiскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь…

Я лiг мiж розкиданого, ще теплого камiння i чекав, доки мене заллє розжарена лава.

Оглушливий вибух недалекого вулкана нiби збудив мене знову до життя. Я схопився i стрiмголов помчав розпеченим схилом. Шлях менi освiтлювали спалахи блискавиць. Кiлька разiв я падав, — зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене пiдломлювались вiд утоми.

Незабаром я потрапив до невеликої гiрської рiчки. Вода в нiй кипiла, мов у казанi. Пара, що зводилась над рiчищем, палила менi висохле вiд спраги горло, огортала все навколо молочною iмлою так, що не було нiчого видно й на крок.

Нарештi я проминув ущелину i опинився на широкiй рiвнинi, яка кiнчалась на обрiї пралiсом.

Гуркiт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кiнь, я скакав через ями i трiщини, спотикався об камiння й кущi. Сподiваючись знайти порятунок у пралiсi, я забiг у його темряву i, як дикий звiр, продирався хащами. Лiани й гiлля дряпали менi обличчя й руки, але я не вiдчував болю. Часом менi здавалось, що я ось-ось задихнусь — легенi вiдмовлялись служити.

Нарештi я добрався до невисокого горба i зупинився, зовсiм знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помiтив хвилясту рiвнину. Через мить я вже спав.

Розбудила мене злива й нестерпне вiдчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.

Менi здалося, що я починаю марити: хвиляста рiвнина перетворилась на гiрське пасмо. Протягом кiлькох годин горб, на якому я заснув, був пiднятий на величезну висоту. Вдалинi шаленiло море. Височеннi хвилi несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землi.

Але на цьому ще не скiнчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав i голоснiшав розкотистий гуркiт. Мабуть, насувалось ще страшнiше лихо, бо з пралiсу раптом витопилась навала найдивовижнiших звiрiв i помчала до щойно виниклої гори, яка мене пiдняла, Рятуючись вiд них, я щодуху чкурнув навтьоки.

Звiрi незабаром наздогнали мене, — їхнi могутнi мускулястi тiла мигтiли повз мене, як примари. Жодне з потворних створiнь i не глянуло в мiй бiк.

«Утiкають вiд великої небезпеки!» — подумав я i подався слiдом за ними. Пробiг кiлькасот крокiв i упав. З лютою заздрiстю я дивився на втiкаючи звiрiв, — вони були сильнi й невтомнi. Та ось я помiтив ящера, який через свою вагу й неповороткiсть рухався повiльнiше. Кiлькома стрибками я пiдбiг до нього i видряпався йому на спину. Ящiр мене навiть не помiтив. Вiн напружував усi сили, щоб наздогнати iнших.

Зразу ж за нами вiдсапувала потвора з довгою шиєю i страшною, всiяною дрiбними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию — i моя подорож через пекло одразу б скiнчилась. Але коли тобi вже загрожує небезпека з усiх бокiв, перестаєш боятись.

Поки я стежив за небезпекою ззаду, мiй незвичайний корабель добiг до широкої рiчки, без роздуму кинувся в воду i поплив до протилежного берега, над яким височiли першi схили великих гiр.

Долиною прокотився оглушливий гуркiт. На поворотi з'явився могутнiй вал води, який мчав просто на нас.

Я скочив з тiла свого рятiвника i кiлькома рухами досяг берега. Мене заплеснув потiк пiнявої води, але я зумiв якось утриматись за скелю.

З великим зусиллям я видрався на невелику гiрську рiвнину i залiз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на вiдстанi руки передо мною гойдалися на гiлках пурпуровi овальнi плоди, якi я добре знав i не раз їв.

Завивав вiтер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерiв. Проте я нi на що не звертав уваги, пожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повiки склепилися вiд утоми.

В отих заростях я прожив кiлька днiв.

Рух гiрських масивiв тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети вiдпочивали. Погода також покращала, i повiтря очистилось вiд вулканiчного попелу. Мої рани на тiлi напрочуд швидко загоювались i засихали.

Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище i повiльно рушив у гори, до яру, де, тiкаючи, покинув своє єдине майно — гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мiнiмуму.

Що вище я пiднiмався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумiлим, але мене дивувало: куди подiлися тi гори, що виросли пiдо мною?.. Менi здавалось, що вони знову перетворились на рiвнину, наче їх прокатали величезним котком. Тiльки коли розвiялась iмлиста запона, я побачив, що навколо було море, всiяне численними дрiбними острiвцями. Горби, якi на короткий час пiднялись до неба, знову опустились.

Чи сполучаються цi гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справдi на островi, значить, без човна звiдси нiкуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годi й думати. А без харчiв я загину рано чи пiзно…

Не менш десяти днiв блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гiрськими рiвнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавiючи потоки лави, iнодi такi потужнi, що краєвид змiнювався до невпiзнанностi i я втрачав будь-яку орiєнтацiю.

Нарештi я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрiєм. Над головою в мене мерехтiли зiрки.

Коли я наблизився до входу в ущелину, менi здалось, що в нiй щось горить. Про це свiдчили вiдблиски свiтла на протилежнiй стiнцi.

У мене перехопило подих: мiй човен!

Не роздумуючи, я побiг уперед, однак в ту ж мить зупинився.

Посеред яру палахкотiло багаття, навколо якого сидiли квартяни.

Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами i пiднялись у височiнь. I разом з човном…

Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кiлька днiв ви мене знайшли на березi моря.

Дякую вам…




Роздiл XXIV Години злiчено


Минув ще один рiк, рiк невтомної напруженої працi й боротьби.

Саме тодi, коли люди на Землi, затамувавши подих, стежили за першим телевiзiйним репортажем про життя на Квартi, з «Променя», який продовжував обертатись навколо планети, у безповiтряний простiр випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.

Глибоко пiд ними, така спокiйна на вигляд, висiла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мiльйони зiрок. Всi три сонця, увiнчанi зеленкуватими пощербленими коронами, освiтлювали блискучi стiнки «Променя» та сiрi скафандри вчених.

Монтажники працювали швидко й мовчки, — всi вже добре спрацювались, набули чималої практики.

— Ну, друзi, все! — неголосно промовив Навратiл, керiвник групи. Обидвi оболонки корабля в повному порядку.

Мiкрофон пiдхопив його слова, радiостанцiя в шоломi передала їх на всi боки.

— Ходiмо до кабiни управлiння. Може, прибули якi-небудь повiдомлення з Землi та з «Фотона» й «Електрона».

Вченi залишили безповiтряний простiр i запливли до «Променя».

— А навiщо нам, власне, чекати на повiдомлення Мадараша, коли на «Променi» є свiй астрогравiметр? Ми зовсiм забули про нього, i даремно!

Академiк попрямував до обсерваторiї, схилився над апаратом.

— Що за чортовиння? — промимрив вiн, проглянувши чималий вiдтинок стрiчки. — Адже в цих знаках нема нiякого смислу!.. Чи не збожеволiв часом i наш астрогравiметр, як це трапилось на «Фотонi», та «Електронi»?

Чан-су пiдняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тiльки очi його перебiгали з деталi на деталь. I раптом брови вченого нахмурились; вiн якось дивно засмiявся, — так, нiби його щось i потiшило, i вразило.

— От так штука! — Чан-су пiдбiг до вiдеофону. — Товаришу Навратiл, негайно йдiть до обсерваторiї.

Навратiл промчав через кiлька хвилин.

— Трапилось щось серйозне? — запитав вiн, насилу переводячи дух.

— Не лякайтесь, нiчого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравiметрi зiпсувався автоматичний скеровувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй бiльше до вподоби сузiр'я Змiєносця. А результат? Прочитайте самi!

— П'ять пострiлiв по гавах! — Навратiл марно силкувався розiбрати неяснi значки. — Ми або перехопили якiсь важливi порушення гравiтацiйного поля в сонячнiй системi Змiєносця, або…

Видно було, що Навратiлу спало на думку якесь припущення, — таке неймовiрне, що вiн навiть боявся висловити його вголос.

— …або… — пiдхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створiнь, якi живуть у сузiр'ї Змiєносця. Чи, може, ви гадаєте, що тiльки ми, люди, такi генiальнi, що догадалися використати для зв'язку гравiтацiйне поле?

Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вiрне, то це значить, що людство Землi рано чи пiзно знайде спосiб порозумiтися з своїми братами в протилежнiй частинi Галактики.

— Он як воно буває на свiтi, друже… — тихо сказав Навратiл пiсля тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Iкс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекi зорянi свiти. Ми досягли iншої сонячної системи, i знову лунає заклик…

— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не вiдгукнемось… — з деяким сумом у голосi сказав Чан-су.

Може, вперше за багато рокiв обидва вченi згадали, що вони вже не молодi. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвiт вiчний i нескiнченний…

— Може, спробуємо вiдповiсти? — Навратiл ще раз задумливо перебiг очима загадковi знаки на стрiчцi астрогравiметра.

— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравiтацiйний передавач на Квартi надто малопотужний. Просто треба повiдомити Академiю. Передавач доведеться будувати на Землi, — вiн вимагатиме дуже багато енергiї для своєї роботи.

Члени експедицiї зустрiли повiдомлення про новi сигнали iз Всесвiту з великим захопленням. Найзагальнiшi, — насамперед, звичайно, iнженер Фратев, — уже почали мрiяти вголос про майбутню подорож до сузiр'я Змiєносця. Але то все були тiльки далекi мрiї, а на порядку дня стояли невiдкладнi завдання: закiнчити ремонт «Променя», приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рiдної домiвки.

Цiною великих зусиль атомну електростанцiю мiжзоряного корабля вдалося вiдновити повнiстю; знищенi зiткненням з метеоритом та катастрофою в пiдземному житлi реактори замiнювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столi. Як повiдомляв Мадараш людей Землi та екiпажi рятувальних зорельотiв «Фотона» й «Електрона», «Промiнь» щонайпiзнiше через два мiсяцi уже мiг вирушити в подорож через Всесвiт.

I все було б добре, але сейсмографи та автоматичнi метеостанцiї почали з усiх кiнцiв Кварти доповiдати про неприємнi несподiванi явища на поверхнi планети: пiсля короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанцiя бiля Затоки Шекспiра показувала температуру повiтря сiмдесят градусiв Цельсiя, на озерi Жюля Берна — шiстдесят три градуси. В атмосферi значно пiдвищився процент вуглекислого газу; прозорiсть її зменшилась через велику кiлькiсть вулканiчного попелу.

Робочий майданчик на Накритому столi щоночi освiтлювався сильними прожекторами. Вченi працювали по вiсiмнадцять годин на добу. Треба було поспiшати, — тим бiльш, що й Алена Свозилова, яка термiново збирала колекцiю рослин та тварин для Всесвiтньої Академiї наук по всiй Квартi, доповiдала про значне посилення вулканiчної дiяльностi на сусiднiх континентах Геозiї та Неруданiї. Але вiдважнi мандрiвники не впадали в розпач. Як i ранiше, звучали жарти й смiх, а iнженер Фратев щовечора розповiдав вигаданi iсторiї з своїх численних мандрiвок по бiлому свiту. I нiхто й не пiдозрював, що години планети вже злiчено.

Одного з ясних теплих вечорiв, коли втомленi вченi зiбрались у клубi, щоб вiдпочити, раптом погасла електрика.

Нi, це було не вiд землетрусу: грунт пiд їхнiми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. I все-таки вченi стривожились.

— Що сталось? — Фратев пiдскочив до вiкна, вiдсунув занавiску. Надворi було темно й тихо. В промiжку мiж хмарами на мить з'явилась Проксима, облямована кiлькома райдужними колами.

З темряви виринула довга постать Северсона.

— Бiда, друзi! — закричав вiн ще здалеку. — Електростанцiя в Селищi Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?

— Заспокойтесь, Северсон, Алена п'ять хвилин тому повiдомила, що вони вирiшили заночувати на одному з островiв у морi Життя… — Молодiнова ввiмкнула передавач i взяла в руки мiкрофон. — Алло, алло… Говорить Селище Завойовникiв Всесвiту… Викликаємо Свозилову… Викликаємо Свозилову…

— Я- Свозилова! — почувся здивований голос Алени. — У вас щось трапилось?

— Негайно летiть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравiтацiйну електростанцiю. Якщо там усе гаразд, то, повертаючись, огляньте промiжнi пiдстанцiї.

— Зрозумiло. Стартуємо!

Клуб занiмiв у напруженiй тишi. Вченi нервово походжали по клубу. Квартянське дитинча, улюбленець Северсона, пройнялось загальним настроєм; воно зiщулилося в куточку i тихенько повискувало, поглядаючи на всiх переляканими очицями.

— Чи не здається вам, що пiдлога нiбито коливається? — тихо запитав Северсон.

— Нерви… Розладнанi нерви… — роздратовано сказав Мадараш i пiдiйшов до розчиненого вiкна. — Х-ху, як жарко!.. Що це?! — раптом закричав вiн, хапаючись за голову.

Увесь горизонт враз спалахнув кривавим сяйвом, в кiлькох мiсцях з землi вихопились довжелезнi язики полум'я; затрiщало, задвигтiло, загримiло все довкола.

— Тiкайте! — розпачливо вигукнув Фратев. Вiн схопив за руку Молодiнову i потягнув до дверей.

Але тут на пiдлогу з гуркотом посипалась штукатурка; захитались стiни, задвигтiла пiд ногами земля.

— Через вiкно! — хрипiв Фратев. — Та швидше ж, хай вам блискавка!

— Я — Свозилова! — раптом почулося з приймача, що так i лишився стояти на столi. — Всю захiдну Геозiю охопив суцiльний вогонь. Селище Невидимих зникло з поверхнi Кварти. На його мiсцi буяє вулкан…

На Накритому столi з'явилась вихиляста багряна риска. Швидкою гадючкою вона поповзла до Селища Завойовникiв Всесвiту, поширювалась i яскравiшала. З надр землi повалив їдкий задушливий дим; повiльно посунула густа розжарена лава. В руслi рiки Надiї засичала пара.

— Швидше! Швидше! — кричала Молодiнова, задихаючись вiд диму. Негайно до вертольота!

…А на руїнах будинку приймач, який уцiлiв чудом, все ще доповiдав голосом Алени Свозилової:

— …Коїться щось неймовiрне… Гори лiзуть на гори, все знищує вогонь… Кварта гине…




Роздiл XXV До побачення, Кварто!


Голодний i обiрваний, добрався нарештi Мак-Гардi в гори до Райської долини. То був уже зовсiм не той iдилiчний край, яким вiн його покинув: вiд буйної рослинностi лишились тiльки обсмаленi пеньки; там, де колись виблискувало озеро, зяяло глибоке провалля, а над ним страхiтливо випинався в диму вулкан. Долина була завалена величезними шматками ще теплих вулканiчних бомб.

Мак-Гардi довго дивився на картину страшного спустошення.

«Трикляте життя… Чи не покiнчити з ним зразу?»

Вiн розiгнався до провалля, але в останню мить зупинився. Не було сили жити, а вмерти не вистачало мужностi. Пiдповз до краю ущелини, боязко зазирнув у глибину. На днi провалля блищали якiсь предмети.

— «Ластiвка»! — радiсно вигукнув Мак-Гардi.

Вiн пiдхопився i стрiмголов помчав пустельною долиною вниз до пралiсу, який бiля пiднiжжя гори частково уникнув знищення. Добiг до заростей i, як божевiльний, почав зривати з дерева найдовшi лiани i скручувати з них канат.

З допомогою цього каната вiн спустився в ущелину. Тiльки-но ставши на ноги, помчав до блискучих предметiв… i закам'янiв перед ними.

«Ластiвка» була розбита вщент. Вiд реактора та ракетного двигуна лишились самi тiльки уламки.

Потiм його погляд упав на широку розколину в кам'янiй стiнi. Вона мiцно стискувала частину лiтака, яка нiби чудом яким лишилася непошкодженою. З допомогою вiрьовки Мак-Гардi вилiз нагору i зрадiв. В покрученiй частинi кабiни вiн виявив справжнiй скарб: розбитий ящик з консервами, скафандр, кiлька книг, гумовий човен та радiостанцiю. Мак-Гардi одразу ж ввiмкнув її, але апарат вперто мовчав.

— Нi, я тебе таки примушу говорити! — мiркував вiн уголос. — Але ранiше вiднесу тебе в безпечнiше i зручнiше мiсце!

Вiн виносив цiннi речi з провалля цiлий день. Страшенно стомлений, лiг на гумовий човен i одразу ж заснув.

Вночi його розбудив холод. Мак-Гардi роздивився навколо. Над кам'яним гребенем блимало багряне сяйво, що кидало примарне свiтло на пропливаючi хмари.

Мак-Гардi увiмкнув прожектор i вилiз на гребiнь гори.

Неозора рiвнина перед ним корчилась у полум'ї. На обрiї, приблизно в тих мiсцях, де було Селище Невидимих, пiднiмалась до неба велика опуклiсть. В її серединi грунт розiрвався, а на мiсцi вибуху спалахнув вогненний стовп. Гнаний жахом, Мак-Гардi побiг назад.

— Врятують мене… Врятують мене… Не дадуть менi тут загинути… вiн узяв радiостанцiю тремтячими руками i зазирнув усередину.

— Передавач зiпсований… — Голова його безсило впала на груди. — А приймач?.. — опам'ятався вiн за хвилину. Натиснув на вимикач i повiльно повернув важельок.

— Алло, алло, змiнiть курс, Алено!.. — почувся раптом голос Фратева. На рiку Надiю приставати не можна, її кипляча вода тiкає у широкi трiщини в землi. Чекайте нас у протоцi…

У Мак-Гардi виступив на чолi холодний пiт.

— Ми врятованi… Ми — на борту вертольота… Серйозних поранень немає нi в кого… Викликаємо «Промiнь»…

— Говорить Навратiл!.. Друзi, чекаємо вас на «Променi». Вже приготувались до вильоту… Хотенкова ми повiдомили, що корабель i без останнього реактора здатний до далекого польоту. На щастя, ми вчасно запаслися пальним… Малого Ксаверiя вiзьмiть з собою… Зараз ми одержали звiстку з «Електрона», що зустрiнемось з ними на планетi Iкс у сонячнiй системi Проксима Центавра.

Над головою Мак-Гардi лютувала буря. Кулястi блискавки креслили небо i вибухали. Серед шуму й гуркоту з радiоприймача зазвучав голос Молодiнової:

— …Вертолiт ми навантажили на «Стрiлу»… Стартуємо… Прощай, нещасна Кварто! Живи добре та швидко опам'ятовуйся вiд гарячої лазнi! А вам, бiднi крилатi квартяни, бажаємо щастя в дальшому життi. Хай вашi крила врятують вас вiд катастрофи!.. До побачення, Кварто!

У Мак-Гардi похолонула кров у жилах. Вiн судорожно вчепився нiгтями в одутле обличчя.

— Вилiтають… Назавжди вилiтають… Лишусь я тут самотнiй, один серед пекла, за бiльйони кiлометрiв вiд рiдної Землi i вiд людей… Вiд щасливих людей… Вони навiть не знають, що залишають мене тут назавжди…

Вiн схопився i в розпачi почав кричати:

— Люди!.. Боже!.. Люди, не покидайте мене…

Його крик проковтнула буря.


notes



Примечания





1


Петржалка — район м. Братiслави в Чехословаччинi.




2


«Нова» — яскрава зоря, на яку перетворюється часом тьмяна зiрочка внаслiдок досi не вивчених процесiв, що вiдбуваються в надрах свiтила.




3


Ноктовiзор — прилад для бачення вночi.